«Одного разу на Різдво »

Одного разу на Різдво (fb2) - Одного разу на Різдво (пер. Євгенія Канчура) 1564K (книга удалена из библиотеки) скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Джози Силвер

Джозі Сільвер Одного разу на Різдво

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2018

© Josie Silver, 2017

© DepositPhotos.com / simbiothy, обкладинка, 2018

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2018

ISBN 978-617-12-6021-4 (fb2)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Сільвер Дж.

С36 Одного разу на Різдво / Джозі Сільвер ; перекл. з англ. Є. Канчури. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. — 320 с.

ISBN 978-617-12-5778-8

ISBN 978-0-241-98227-3 (англ.)

Чи можна зустріти кохання на автобусній зупинці? Лорі зустріла... Від пронизливого погляду незнайомця її серце шалено застукало. Однак автобус рушив, а хлопець так і лишився на зупинці. Минув рік. На різдвяній вечірці подруга Сара знайомить Лорі зі своїм хлопцем Джеком. У ньому Лорі впізнає незнайомця з зупинки, якого так шукала... Та відтепер вони можуть бути лише друзями. Минає кілька років, а Лорі все ще не може забути про свої почуття. Одного дня Джек зізнається, що тоді на вечірці впізнав Лорі, що згадує її погляд і досі… Та краще б вона не чула цієї правди. Бо до чого це призведе?..

УДК 821.111

Перекладено за виданням:

Silver J. One Day in December : A Novel / Josie Silver. — London : Penguin Books, 2017. — 432 p.

Переклад з англійської Євгенії Канчури

Дизайн обкладинки агентства «ТІМ+»

Джозі Сільвер невиправно романтична. Майбутнього чоловіка вона зустріла в той день, коли йому виповнилося двадцять один, — наступила йому на ногу. Так і живе вона з ним, двома дітьми та кішкою в маленькому містечку десь у Мідленді — Серединних землях Англії.

Джеймсу, Еду й Алексу — з любов’ю

2008 21 грудня

Лорі

Я просто дивуюся, як це кожен, хто сідає взимку до громадського транспорту, не падає одразу ж мертвим під навалою мікробів. За останні десять хвилин на мене встигли й накашляти, і начхати. А якщо оця жіночка попереду ще раз струсить на мене свою лупу, я виллю на неї рештки моєї захололої кави. Пити її все одно вже не можна, бо там повно того лушпиння.

Я така стомлена, що ладна заснути просто тут, на хиткому верхньому поверсі переповненого автобуса. Дякувати Богові, до Різдва мені на роботу вже не треба. Ані мозок, ані тіло більше не витримають ще одного чергування за цією жахливою стійкою реєстрації в клятому готелі. Для клієнтів вона, звісно, виблискує гарненькими вогниками гірлянд, та її зворотний бік — бездушне пекло. Очі розплющені, але я практично засинаю. Уявляю собі, як упаду в сплячку аж до наступного року, бо завтра — додому, до батьків, де все знайоме, усе сповите ностальгією. Щось у цьому є. Ти залишаєш Лондон задля перепочинку в мирному селищі, на Серединних землях, у спальні свого дитинства, де поринаєш у спокійний плин часу, хоча спогади не завжди щасливі. У кожній родині, якими близькими й теплими не були б стосунки, приховані свої трагедії. У нас лихо сталось аж надто рано, шрам від нього — надто глибокий. Не думатиму зараз про це. Різдво має бути часом любові та надії, а також — що в цю мить для мене найважливіше — сну. Сну, що перемежовується з поглинанням святкових страв наввипередки з братом Дерілом і Анною, його дівчиною, та з переглядом повного набору різдвяного кіномотлоху. Бо ніяка втома не завадить подивитися знову й знову, як той бідолаха стоїть мовчки на морозі та махає плакатиками перед дружиною свого найкращого друга, повідомляючи, що його розбите серце любитиме її завжди[1]. Утім. хіба це романтика? Не певна. Я маю на увазі: воно щось подібне, але сльозливе та сентиментальне, а цей хлопець — найпаскудніший друг у світі.

Можна зовсім не турбуватися через мікроби: мали б мене вбити, то вже зробили б це, бо надихалася більш ніж досить. Я притуляюся лобом до запітнілого скла й роздивляюся картинку Кемден Хай Стрит у мерехтінні різдвяних вогників і сяйві яскравих переповнених вітрин, де продається все: від шкіряних курток до недоладних лондонських сувенірів. Ще навіть четвертої години немає, а вже сутеніє. Не думаю, що в Лондоні сьогодні взагалі було достатньо денного світла.

Моє віддзеркалення в темному склі підказує, що час уже, напевно, зняти цей дурнуватий віночок із ялинкової мішури, який наша корова-менеджер учепила мені на волосся. Вигляд, ніби граєш архангела Гавриїла в різдвяній виставі для дітлахів. Та, коли чесно, це зайвий клопіт. Нікому в цьому автобусі немає до мене діла: ані похмурому чоловікові в теплій куртці, котрий зайняв більшу частину нашого сидіння (він куняє над позавчорашньою газетою), ані зграйці школярів, які перекрикують один одного «на гальорці», ані, звісно, тій жінці з лупою та блискучими сережками-сніжинками. Вибір біжутерії в неї ще той. Була б я стервом, могла б поплескати її по плечу та зауважити, що пані привертає до себе більше уваги тим снігопадом, який здіймається при кожному повороті її голови. Але я не стерво — хіба в глибині душі. А чи не всі такі?

Боже, скільки він іще буде зупинятися, цей автобус? До моєї квартири всього кілька миль, а він уже набрав людей більше, ніж худоби до фургона в базарний день.

«Давай, — думаю я, — рухайся. Вези мене додому». Але вдома зараз теж похмуро: Сара, моя сусідка, поїхала до батьків. Нічого — нагадую собі — наступного дня я теж виберуся звідси.

Автобус здригається перед зупинкою в кінці вулиці, а я дивлюся, як унизу один потік людей намагається проштовхнутися назовні, тоді як інші тиснуться всередину. Схоже, вони думають, що це така розвага, коли задля рекорду купа дурнів залазить до телефонної будки чи ще кудись. На зупинці, на відкидному сидінні, притулився якийсь хлопець. Це, мабуть, не його автобус, адже він занурився в грубу книжку. Я звернула на нього увагу, бо юнак, здається, геть не помічає штовханини, що коїться поруч із ним. Уся картина нагадує химерний спецефект із фільму, коли герой залишається зовсім нерухомим, а весь світ навколо нього крутиться, мов розмита картинка в калейдоскопі.

Я не бачу його обличчя, лише потилицю з русявим волоссям; воно не дуже коротко підстрижене, напевно, коли відростає, стає хвилястим. Одягнений у вовняне пальто-бушлат, закутаний плетеним шарфом. Це, очевидно, ручне плетиво — справжній кіч, несподіваний для решти його вигляду: темні вузькі джинси, охайні черевики, зосередженість над книгою. Я нахиляюся, намагаючись повернути голову й роздивитися, що він читає, протираю запітніле скло рукавом куртки, щоб краще побачити.

Не знаю, чи то мій порух рукою по склу, чи то блискітки на сережках жінки з лупою, але хлопець щось побачив краєм ока. Він піднімає голову, кілька разів моргає та вдивляється в моє вікно. Дивиться на мене.

Ми дивимось одне на одного, і я не можу відвести очей. Відчуваю, як ворушаться мої губи, ніби прагнуть щось вимовити, Бог знає, що саме, але раптом, не відомо з якої причини, приходить усвідомлення: я повинна вийти з автобуса. Мене охоплює непереборний імпульс вибратися назовні, дістатися до цього хлопця. Але я нічого не роблю. Я не рухаюся, бо знаю: у мене жодного клятого шансу пробратися повз сусіда в куртці, проштовхатися крізь натовп, поки автобус не рушив. І тоді за мить я приймаю рішення: залишуся на місці, але спробую переконати його піднятися в автобус, переконати його лише моїм відчайдушним поглядом, сповненим бажання.

Він не кінозірка, не вирізняється класичною красою, але мене підкорює його стильна недбалість, його щирий невимушений шарм відстороненості від натовпу. Мені звідси навіть не видно кольору його очей. Зелені, я б сказала, чи, може, сині?

І ще одне. Може, я видаю бажане за дійсне, але бачу, що та сама громовиця вразила і його, мов невидима подвійна блискавка незбагненно поєднала нас. Його очі розширились, у них — відвертий шок упізнання. Він розгублено оглядається — так ми поводимося, коли помічаємо старого доброго друга, якого сто років не бачили, та не можемо повірити, що це справді він.

Це ніби: «О, привіт!», або «Боже, це ти!», чи «Не можу повірити! Як же добре, що я тебе побачив» — усе одразу.

Він переводить погляд на чергу, яка меншає, але тих, хто бажає піднятися в автобус, ще досить, потім знову здіймає очі на мене. Мені здається, я чую його думки. Він розмірковує, чи божевілля це — сісти не у свій автобус. Або гадає, що міг би мені сказати, якби між нами не було ні скла, ні натовпу, або чи не дурня це все — стрибати через дві сходинки, щоб дістатися до дівчини.

«Ні, — намагаюся відповідати йому подумки, — ні, ти не будеш почуватися дурником. Я тобі не дозволю. Просто сідай уже в цей клятий автобус, давай!» Він упритул дивиться на мене, а потім на його прекрасних вустах повільно з’являється усмішка, ніби він не може її стримати. Тоді я всміхаюсь у відповідь, голова паморочиться, і я теж не можу цьому зарадити.

«Будь ласка, сідай в автобус». Він підхоплюється, раптово вирішуючи, згортає книгу, ховає її до наплічника, який тримав біля ніг. Він іде вперед, а я затамовую подих, притискаю долоню до скла, кваплю його, бо чую, як шиплять, зачиняючись, двері, як водій відпускає ручне гальмо.

«Ні! Ні! О, Боже не смій рушати! Це ж Різдво!» Я хочу кричати, попри те, що автобус уже вивертає на дорогу, набирає швидкості, а назовні стоїть він і, не дихаючи, дивиться, як ми від’їжджаємо. Я бачу, як поразка гасить світло в його очах. І тоді — тому що це Різдво й тому що я щойно безнадійно закохалась у незнайомця на автобусній зупинці — я посилаю йому прощальний зневірений повітряний цілунок, притискаю чоло до скла й дивлюся на нього, поки він не зникає.

Потім я усвідомлюю. Чорт! Чому я не видерла аркуша з книжки нещасного хлопця, не написала чогось, не показала йому? Тож могла б! Навіть не написала номера свого телефону на запітнілому склі. Я могла б відчинити віконце та прокричати йому своє ім’я, адресу чи ще щось. Можна перебирати безліч варіантів того, що могла б зробити, та не зробила. Нічого не прийшло мені на гадку тієї миті, бо я просто не могла відвести від нього очей.

Для випадкових глядачів це, напевно, були шістдесят секунд німого кіно, вартого Оскара. Відтепер, якщо хтось мене запитає, чи я колись закохувалася з першого погляду, я відповім:

— Так, однієї чудової миті двадцять першого грудня дві тисячі восьмого року.

2009

Новорічні обітниці

Цього року лише дві обітниці, але великі, блискучі, розкішні.

1. Знайти його, мого хлопця з автобусної зупинки.

2. Знайти собі першу нормальну роботу в журналі.

Прокляття. Треба було писати олівцем, тоді б я стерла їх та викинула зі свого життя. В ідеалі, насправді, мені б хотілося спочатку знайти страшенно круту роботу в часописі, а потім десь у кав’ярні натрапити на цього автобусного хлопця. І щоб я тримала якийсь корисний ланч, а він би ненароком вибив його в мене з рук, а тоді б подивився на мене й сказав: «О, це ти. Нарешті».

І тоді б ми забули про ланч, пішли натомість гуляти парком, тому що втратили апетит, але знайшли кохання всього свого життя.

Так чи не так, проте побажайте мені успіху.

20 березня

Лорі

— Це не він? Я щойно відчула в нього автобусну ауру — точно тобі кажу.

Я обертаюся туди, куди киває Сара, веду очима вздовж бару, де, як і годиться в п’ятницю ввечері, повно народу. Ми підсіли на цю звичку: тепер, варто нам кудись вийти, одразу роздивляємось обличчя в натовпі, шукаючи «автобусного хлопця», як його охрестила Сара, коли минулого січня ми ділилися різдвяними враженнями. Святкування в її родині в Йорку відбуваються значно гучніше, ніж мої затишні посиденьки за багатим столом у Бірмінгемі, але ми обидві повернулися в реальність зимового Лондона з новорічною хандрою. До спільного «сльозливого горщика» я вкинула свою журливу історію про «кохання з першого погляду», та одразу ж про це пошкодувала. Не через те, що я не довіряла Сариному вмінню зберігати чужі таємниці, а швидше тому, що наступної миті вона зациклилася на ідеї знайти того хлопця більше за мене. А я тихенько божеволіла, думаючи про нього.

— Котрий? — я зосереджено видивляюся в море людей: здебільшого незнайомі потилиці.

Вона чухає носа, гадаючи, як виділити того хлопця, щоб я змогла його роздивитися.

— Он, у центрі, поруч із жінкою в синій сукні.

Жінку помітити легше: хвиля її прямого білявого волосся відбиває світло, коли вона закидає голову та сміється до свого супутника.

Він приблизно того зросту, який мені треба. Волосся ніби схоже, і є щось бентежно знайоме в лінії плечей під темною сорочкою. Це може бути хто завгодно, а може бути й автобусний хлопець. Що більше я дивлюся на нього, то більше впевнююся: пошуки закінчено.

— Не знаю, — кажу, затамувавши подих, бо він дуже близько від нас. Після стількох моїх розповідей Сара, мабуть, краще за мене знає, який він має вигляд. Я хочу підійти. Якщо чесно, я вже почала наближатися, але Сарина рука спиняє мене: він саме нахилився поцілувати блондинку, яка одразу ж стає для мене найменш привабливою людиною на планеті.

Боже, я ж думаю, що це він! Ні! Так не мало бути. Кожної ночі я програвала у своїх думках безліч варіантів цієї сцени, і вона ніколи, ніколи не завершувалась ось так. Іноді він був із компанією хлопців у барі, іноді — у кав’ярні читав на самоті, але ніколи не з’являвся з дівчиною, яку б пестив до нестями просто на людях, так що її блискуча білява макітра йде обертом.

— Холера, — бурчить Сара, підсовуючи мені до руки келих.

Ми спостерігаємо за тривалим цілунком. І ще тривалішим. Божечко, невже ці люди краю не знають? Тепер він мне її дупу, стрімко долаючи межу дозволеного в залюдненому барі.

— Гідність, люди! — гарчить Сара. — Він зовсім не твого типу, Лу.

Я розчавлена. Настільки, що перекидаю одним ковтком цілий келих холодного вина. Мене пересмикує.

— Я, мабуть, хочу піти, — кажу нарешті. Це смішно, але я зараз, напевно, заплáчу.

Тут вони завершують довгий цілунок, вона поправляє сукню, він шепоче щось їй на вушко, відвертається та йде просто на нас.

Мить — і я впізнаю. Він проходить повз нас, а я майже регочу від запаморочливого полегшення.

— Не він, — шепочу я. — Навіть не дуже схожий на нього.

Сара закочує очі та видихає повітря, бо теж, мабуть, затамувала подих.

— Трясця! Хвалити Бога. Хтивий пес. Уявляєш, я його мало не підчепила, коли він ішов.

Вона має рацію. Молодик, який щойно просунув повз нас, сповнений самозакоханості: тильною стороною долоні він витирав помаду дівчини зі свого рота та манірно й задоволено шкірився дорогою до вбиральні.

Боже, мені треба ще випити. Я шукаю автобусного хлопця вже три місяці. Або я знайду його якнайшвидше, або мене в реанімацію заберуть.

Пізніше, повернувшись на Делансі-стрит, ми скидаємо туфлі та валимося на канапу.

— Я от думаю, — починає Сара, перекочуючись зі свого боку канапи до мене, — оцей новий хлопець на роботі може тобі сподобатися.

— Я хочу лише автобусного хлопця, — промовляю я мелодраматично, як у костюмному фільмі.

— А що, коли ти його знайдеш, а він покидьок? — міркує вона. Наші враження в тому барі, очевидно, її добряче струсонули.

— Гадаєш, мені слід кинути пошуки? — я піднімаю з бильця канапи важку голову та дивлюся на подругу. Вона розводить руками й так і завмирає.

— Просто кажу, що тобі треба мати аварійний план.

— На випадок покидька?

Вона підносить великі пальці, напевно, тому, що підняти голову — надто велике зусилля.

— Він може виявитися найкращим, супергероєм вищого ґатунку, — каже вона, — або в нього може бути дівчина. О, боронь Боже, Лу, він може навіть бути одруженим.

Тут мені заціпило горло. Справді заціпило.

— У жодному разі! — шиплю я у відповідь. — Він самотній, він чудовий, і він десь тут поблизу, чекає, коли я його знайду. Я відчуваю, що воно саме так і є, з усією впевненістю п’яної жінки. Або, може, він навіть сам шукає мене.

Сара підпирається ліктем та витріщається на мене. Її довгі руді пасма розтріпалися, туш потекла.

— Я просто кажу, що ти можеш мати нереальні сподівання, і тобі — нам — далі треба діяти обережніше, от і все.

Я знаю: вона має рацію. У цьому барі в мене ледь серце не стало.

Ми дивимось одна на одну, а потім вона плескає мене по нозі.

— Ми його знайдемо, — запевняє. Це такий простий жест солідарності, але від нього в мене клубок у горлі. Усе ж таки я добряче напідпитку.

— Обіцяєш?

Вона киває, кладе руки на серце, а з мого горла виривається бурхливе ридання, бо я втомилася, сп’яніла, і ще тому, що іноді не можу згадати обличчя автобусного хлопця й боюся, що забуду, який він має вигляд.

Сара сідає та витирає мені очі рукавом сорочки.

— Не плач, Лу, — шепоче вона. — Ми й надалі його шукатимемо, поки не знайдемо.

Я киваю, відкидаюся на спину та дивлюся на ліпну стелю, яку наш господар обіцяє полагодити, відколи ми перебралися сюди кілька років тому.

— Ми знайдемо. І він буде ідеальним.

Вона замовкає, потім непевно змахує гострим пальцем над головою.

— Краще йому таким бути. Або я виріжу «покидьок» просто тут, у нього на лобі.

Я киваю. Я ціную її вірність і відповідаю їй тим же.

— Іржавим скальпелем, — погоджуюся, малюючи подумки жахливий образ.

— І в нього буде зараження крові та голова відпаде, — бурмоче вона.

Я заплющую очі й нечутно сміюся. Поки не знайду цього хлопця, левина доля моєї любові належить Сарі.

24 жовтня

Лорі

— Ну, гадаю, у нас вийшло суперово, — каже Сара, оглядаючи результати нашої праці.

Ми цілий тиждень витратили на ремонт своєї мініатюрної вітальні. Стоїмо обидві, укриті пилюкою та плямами фарби. Ми вже дуже близькі до завершення, і мене охоплює тепле почуття задоволення — от якби ще моя гидотна робота в готелі викликала хоча б половину такого відчуття.

— Сподіваюся, господарю сподобається, — кажу я.

Ми, узагалі-то, не повинні змінювати щось у квартирі, але я не розумію, чого б це він заперечував проти нашого порядкування.

— Він мав би нам за це заплатити, — Сара взяла руки в боки. На ній обрізаний робочий комбінезон поверх яскраво-рожевої жилетки. У поєднанні з її рудим волоссям — ефект пожежної машини. — Ми щойно підняли вартість квартири. Хіба хтось може вподобати отой зношений старий килим, а не ці чисті дошки?

Я сміюся, пригадуючи нашу кумедну боротьбу з килимом, згорнутим у рулон, який ми волочили вниз сходами з нашої квартири на останньому поверсі. Поки зійшли, то впріли, мов шахтарі, та матюкалися, як матроси, обидві обліплені шматками облізлої поролонової підкладки. Нарешті ми вдарили по руках, викинувши його до сусідського контейнера. Сподіваюся, сусіди нічого не помітять, бо той і так уже був напівзавалений різним мотлохом.

Старі дубові дошки підлоги виявилися дуже гарними — до того, як теперішній власник заховав їх під цією строкатою потворою, хтось роками переймався тим, щоб вони перебували в належному стані. Ми всі руки відбили, поліруючи їх, і воно таки того варте, бо зараз стоїмо в охайній кімнаті, сповненій світла, яке ллється на свіжі білі стіни з великих старомодних вікон. Це старовинний будинок зі шляхетними обрисами, попри ліплену стелю. Ми додали дешевий килимок, накрили розрізнені меблі покривалами з наших спалень та врешті-решт, гадаю, створили маленьке диво.

— Бохо-шик, — заявляє Сара.

— У тебе фарба на волоссі, — я торкаюся своєї маківки, щоб показати, де саме, і, звісно ж, додаю собі ще одну нову пляму.

— У тебе теж, — сміється вона. Потім дивиться на годинник. — Риба з картоплею?

У Сари метаболізм, як у коняки. Це одна з улюблених мною рис її характеру, бо дозволяє мені їсти тістечка, не відчуваючи жодної провини. Я киваю, бо теж умираю з голоду.

— Я піду.

За півгодини ми «обмиваємо» нашу нову дивовижну вітальню картоплею з рибою, яку їмо з колін, сидячи на канапі.

— Нам треба кидати роботу та ставати зірками якогось шоу на телебаченні про дизайн оселі, — каже Сара.

— Ми підірвемо це шоу, — погоджуюсь я. — «Лорі й Сара: новий шанс для ваших дизайнів».

Вона завмирає, не донісши виделку до рота.

— «Сара і Лу: новий шанс для дизайну».

— «Лорі й Сара» звучить краще, — сміюся. — Ти знаєш, що я маю рацію. Бо я старша, тож маю бути на першому місці, це по-чесному.

Наш старий жарт. Я на кілька місяців старша за Сару й ніколи не втрачаю шансу скористатися своїм статусом. Вона розбризкує пиво, коли я нахиляюся, щоб узяти з підлоги свою пляшку.

— Обережно, дошки!

— У мене тут таця, — кажу я поважно.

Вона нахиляється та розглядає мою імпровізовану тацю: цьогомісячний рекламний буклет із супермаркету.

— О Боже, Лу, — каже вона повільно, — ми вже користуємося тацею.

Я похмуро ковтаю.

— Це означає, що ми маємо постарішати та завести спільних кицьок?

Вона киває:

— Боюся, що так.

— Може, і так, — бурчу я, — моє особисте життя офіційно вмерло.

Сара скручує свою упаковку від риби з картоплею.

— Маєш звинувачувати тільки себе, — каже вона.

Зрозуміла річ, то вона про автобусного хлопця. Тепер він набув майже міфічного статусу, і я вже готова відмовитися від нього. Десять місяців — довгий строк для пошуків геть не знайомої тобі людини, при цьому ані найменшого шансу на те, що він виявиться самотнім, що я йому сподобаюся і що він не маніяк із сокирою. Сара активно доводить свою думку, що я маю рухатися далі, мені потрібно знайти когось іще до того, як я стану бабцею. Знаю, що вона має рацію, але моє серце ще не готове відпустити незнайомця. Те відчуття, коли наші очі зустрілися… У мене такого ніколи в житті не було.

— Ти вже встигла б усю земну кулю оббігти, відколи його побачила, — каже подруга. — Подумай лишень, скільки досконалих джентльменів через оці твої дії впіймали облизня. А так мала б розповідати онукам у старості казочки про Роберто з Італії та про Влада з Росії.

— Не збираюся заводити ані дітей, ані внуків. Натомість до скону марно шукатиму автобусного хлопця та заведу разом з тобою кицьок, — відповідаю я. — Ми відкриємо центр порятунку, а королева нагородить нас медаллю за службу котам.

Сара сміється, але її очі кажуть: прийшов час запакувати мрії про автобусного хлопця, заховати їх подалі та відпустити його.

— Я щойно згадала, що на кішок у мене алергія, — провадить вона. — Але ти все одно любитимеш мене?

Я зітхаю й тягнуся до свого пива.

— Боюся, ти все зіпсувала. Знайди когось іншого, Саро, нам не бути разом.

Вона сміється:

— У мене наступного тижня побачення.

Тримаюся за серце:

— Як швидко ти про нас забула.

— Я зустріла його в ліфті. І тримала в заручниках, заблокувавши кнопку «стоп», поки він не погодився піти зі мною на побачення.

Мені справді треба вчитися життю в Сари. Вона бачить те, що хоче, і хапає це двома руками. У стотисячний раз я шкодую, що в мене не вистачило рішучості вийти з того автобуса.

Але факт лишається фактом: я цього не зробила. Може, час уже стати мудрішою: припинити шукати його, припинити напиватися в сльозах і шмарклях після кожної нової поразки.

Є інші чоловіки. Треба поставити своїм життєвим гаслом вислів: «А як би вчинила Сара?» — я впевнена, що вона не потратила б цілий рік свого життя на таку маруду.

— Купимо на цю стіну нову картину? — питає вона, дивлячись на порожнє місце над каміном.

Я киваю.

— Так, чом би й ні. Можна з котиками?

Вона сміється та плескає мене по голові скрученим папером від риби.

18 грудня

Лорі

— Спробуй не робити передчасних висновків, коли сьогодні зустрінешся з Девідом, добре? З першого погляду ти, може, вирішиш, що це не твій тип, але повір: він чудовий. І добрий. Знаєш, днями на зустрічі він поступився мені своїм стільцем. Скільки тобі відомо хлопців, які на таке здатні? — Сара виголошує цю промову, тримаючи на колінах укриті пилом винні келихи, усі, що їй вдалося знайти в глибині кухонної шафки нашої мініатюрної спільної квартири.

Я міркую, що б таке відповісти, але, якщо чесно, вибору в мене замало.

— Молодик із нижньої квартири відсунув свого велосипеда, щоб дати мені пройти цього ранку. Таке рахується?

— Оце той, що відкриває нашу пошту та щовихідних лишає по собі в холі на підлозі рештки кебабу?

Я тихенько сміюся та занурюю келихи в гарячу пінну воду. Сьогодні ми влаштовуємо нашу щорічну різдвяну вечірку, яку проводимо, відколи перебралися на Делансі-стрит. Хоча й кепкуємо одна з одної, кажучи, що ця вечірка буде значно вишуканішою, бо ми вже закінчили університет, нашими гостями будуть здебільшого студенти та декілька колег, з якими ми ще товаришуємо. Вони прийдуть, щоб випити дешевого вина, подискутувати про речі, яких насправді не розуміють. У мене ж, здається, особлива місія: я маю здибатися з незнайомцем на ім’я Девід, якого Сара визначила як ідеального чоловіка для мене. Ми вже це проходили. Моя найліпша подруга уявляє себе свахою. В універі вона вже кілька разів мене так підставляла. Першим був Марк (чи Майк?), який посеред зими з’явився в бігових шортах та протягом усієї вечері намагався викинути з мого меню страви, від калорійності яких можна було позбутися більш ніж за годину вправ у спортзалі. Я люблю добре попоїсти, тож головною стравою в меню, яка мене не цікавила, був Майк. Чи то Марк. Один із них. На захист Сари можу зазначити, що зовнішність у нього була, як у Бреда Пітта, якщо скосити очі та дивитися на нього кутовим зором у темній кімнаті. Що, власне, я й зробила. Зазвичай не сплю з хлопцями на першому побаченні, але тоді відчувала, що мушу спробувати. Заради Сари.

Другий її вибір, Фрейзер, був лише трохи кращим. Я принаймні запам’ятала, як його звуть. Поза сумнівом, він був найбільш шотландським шотландцем, якого я колись бачила, настільки, що я зрозуміла ледь-ледь відсотків п’ятдесят з того, що він казав. Про волинки, здається, не згадував, але я не здивувалася б, якби він мав одну при собі, розібрану, заховану під курткою. Його метелик у клітинку бентежив уяву, але яке це мало значення? Лоханувся він по-справжньому лише наприкінці побачення. Хлопець провів мене додому, на Делансі-стрит, і поцілував так, ніби проводив рятівні заходи «дихання рот в рот». Рятівні заходи із залученням надмірної кількості слини. Я забігла до квартири й одразу кинулася до ванної кімнати. Там побачила себе в дзеркалі. Можна було подумати, що цілувалась я з німецьким догом. Під дощем.

Не скажу, що маю вражаючий перелік хлопців, яких обирала сама. За винятком Льюїса, з яким товаришувала дуже довго, коли ще жила вдома, я весь час даю маху. Три побачення, чотири побачення, іноді навіть п’ять — і незмінне фіаско. Я починаю міркувати, що мати таку блискучу подружку, як Сара, це — палиця на два кінці. Вона змушує чоловіків чекати від жінок чогось нереального. Якби я не любила її до нестями, то б, напевно, видерла їй очі.

Так чи інакше, можете сказати, що я дурна, але знаю: ніхто з цих чоловіків не був для мене тим самим. Я дівчина, віддана романтиці. Нора Ефрон[2] — ось ідеальна відповідь про романтичну вечерю моєї мрії. Я хотіла б знати, чи дійсно гарні хлопці так до біса гарно цілуються. Ну, ви зрозуміли. Сподіваюся, між цими жабами таки колись знайдеться принц. Або хоча б щось подібне.

Хто знає, який він, цей Девід, має бути? Раптом третій раз виявиться вдалим? Не збираюся тамувати подих. Можливо, він стане коханням усього мого життя, а може, буде огидним. Але не буду кривити душею: я дійсно заінтригована й майже готова дати собі волю. Не так уже й часто я таке собі дозволяю, особливо в році, що минає. Обидві ми пережили переворот у житті, коли вибралися із затишного світу універу до робочої реальності. У Сари це вийшло більш вдало, ніж у мене. Вона майже без зусиль знайшла посаду молодшого співробітника на місцевому телебаченні, а я от досі працюю реєстратором у готелі. Так, попри мою новорічну обітницю, я, безперечно, ще не знайшла роботу своєї мрії. Але або це, або повернення до Бірмінгема. Я страшенно боюся, що, поїхавши з Лондона, уже не повернуся сюди. У Сари все виходить легше, вона дуже товариська, я ж дещо незграбна в спілкуванні з людьми, а це означає, що співбесіди проходять не досить вдало.

Але не сьогодні. Я маю намір напитися так, щоб та соціальна незграбність навіть голови не підняла. Зрештою, у нас ще потім буде Новий рік — встигнемо забути свою необачну хмільну поведінку. Я хочу сказати: усе, це вже минулий рік, хвалити Бога. Рухаймося далі!

І, до речі, сьогодні ввечері нарешті познайомлюся з новим Сариним приятелем. Вона з ним уже кілька тижнів, але з різних причин я все ніяк не могла подивитися на цю дорогоцінну знахідку, хоча наслухалася про нього стільки, що можу вже книгу писати. Йому дуже не пощастило: я вже знаю, що в ліжку він — бог сексу і що Сара сповнена надій мати від нього дітей і стати його дружиною, щойно він досить високо злетить на небосхилі мас-медіа, а все до цього йде. Мені майже шкода цього чоловіка, бо його майбутнє розписане на найближчі кілька десятків років, а йому лише двадцять чотири. Але, слухайте, це ж Сара. Яким би крутим чувак не був, він таки щасливчик.

Вона не припиняє говорити про нього. Знову й знову розповідає мені про їхній нестримний секс, значно більше, ніж я хотіла б насправді знати.

Я підкидаю в повітря мильні бульбашки, як дитина, що грається чарівною паличкою. Мильні пальці здіймаю вгору, намагаючись спинити потік її розповідей.

— Окей, окей, усе, будь ласка. Спробую не кінчити в той момент, коли нарешті побачу твого майбутнього чоловіка.

— Тільки йому про це не кажи, добре? — вона шкіриться. — Усе це, про майбутнього чоловіка? Бо він ще нічогісінько не знає. А раптом це його шокує?

— Ти так вважаєш? — кажу незворушно.

— Значно краще, якщо через кілька років він вирішить, що це була його власна чудова ідея, — вона обтрушує пилюку з джинсів і встає зі стільця.

Я киваю. Якщо я добре знаю Сару — а воно так і є, — вона обкрутила його навколо свого тендітного пальчика, і він уже готовий спонтанно освідчитися, коли вона вирішить, що настав слушний момент. Ви знаєте таких людей, до яких усе завжди притягується? Цих полум’яних жар-птиць, які випромінюють ауру, що вабить людей у їхню орбіту? Сара саме така. Але коли думаєте, що це робить її нестерпною, ви помиляєтеся.

Уперше я з нею зустрілася саме тут, на першому курсі універу. Я вирішила, що краще оселитися не в гуртожитку, а в тих квартирах, які пропонує знімати університет, і знайшла саме це місце. Це високий старий таунхауз, поділений на три частини: дві більших квартири внизу та наша мансарда, причіплена зверху, ніби хтось нагадався втулити її туди в останній момент. Я була просто зачарована, щойно її побачила, мої рожеві окуляри аж тиснули перенісся. Ви пам’ятаєте ту маленьку квартирку, де живе Бріджит Джонс? Саме її мені нагадало це місце, лише трохи більш занедбане й не таке шикарне. Мене чекала там сусідка — зовсім незнайома людина, з якою я буду ділити оренду. Але жоден із цих недоліків не ставав мені на перешкоді; одну незнайому людину витримати легше, ніж дивитися на цілий натовп незнайомців, що тиняються гуртожитком. Я досі пам’ятаю, як перевозила всі свої речі сходами на три поверхи, коли перебиралася туди, сподіваючись, що моя нова сусідка не зруйнує тих мрій про Бріджит Джонс.

Вона причепила до дверей вітальну записку — великими закрученими червоними літерами, розкиданими на звороті старого конверта:

Дорога моя нова сусідко!

Пішла купити якоїсь дешевої шипучки, щоб відсвяткувати наше новосілля.

Хочеш, забирай більшу кімнату, я все одно люблю жити, щоб туалет був під боком!

Цьом.

Так усе й пішло. Вона простягнула мені руку, ще коли я навіть її не бачила. Вона багато чим від мене різниться, але в нас досить спільного підґрунтя, щоб дружба спалахнула одразу. Вона неймовірна: локони, руді, мов пожежна машина, спадають майже до дупи, статура чудова, але чхати вона хотіла на те, який вигляд має.

Зазвичай такі розкішні особи, як вона, змушували мене почуватися поруч у ролі страшненької сестрички, але Сара вміє зробити так, що тобі коло неї добре. Перше, що я від неї почула, коли вона повернулася з крамнички в той день, було: «Щоб я скисла! Та ти ж копія Елізабет Тейлор! Нам на двері треба здоровезного замка вішати, бо інакше тут бунтівний натовп збереться».

Звісна річ, вона перебільшує. Не так уже я і схожа на Елізабет Тейлор. Своїми синіми очима та темним волоссям я завдячую бабусі-француженці по материнській лінії. Вона була доволі відомою балериною років до тридцяти; ми зберігаємо дорогоцінні програмки та газетні вирізки із зернистими фотографіями, які це доводять. Але себе я завжди описувала як невдалу парижанку. Успадкувавши бабусині форми, я не отримала її грації, а охайна зачіска тендітної брюнетки на моїй голові перетворилася на масу кучериків, які доводиться постійно підправляти плойкою. До того ж, я ніколи не змогла б займатися хореографією. Надто вже захоплююся шоколадним печивом. Колись мій метаболізм помститься, і тоді мені клямка.

Сара жартома зве нас «повія і принцеса». Направду, у ній ані грамульки від шльондри немає, а я й близько не вмію поводитися, як справжня леді, щоб мати право зватися принцесою. Я ж кажу: ми зустрілися десь посередині й нам весело разом. Вона для мене, як Тельма для Луїзи[3], саме тому я дещо спантеличена тим, що вона отак раптово потрапила на гачок хлопця, якого я навіть не бачила та не схвалила його кандидатури.

— Випивки в нас достатньо? — вона критично оглядає стрій пляшок, який розтягнувся вздовж кухонного столу. Вишуканою колекцією не назвеш: це те, що нам вдалося набрати на дешевих розпродажах вина й горілки в супермаркетах, але цього має вистачити, щоб зробити вечірку незабутньою. Чи то пак, до повного забуття.

— Аж надто. Народ ще із собою принесе, — заспокоюю я. — Усе буде класно.

Мій шлунок бурчить, нагадуючи, що ми з подругою зі самого сніданку нічого не їли.

— Чула? — питаю, потираючи черево. — Мої кишки просять тебе зготувати «ДС-делікатес».

Сарині сандвічі — частина міфів та легенд Делансі-стрит. Вона відкрила мені таємницю своєї святої сніданкової трійці — бекону, буряку та грибів, — і ми розробляли цю фірмову страву в найкращі часи, що видалися за ці два роки, назвавши її «ДС-делікатес» на честь нашої квартири.

Вона сміється, підводячи очі:

— Сама можеш зробити, ти ж умієш.

— Але не так, як ти.

Із задоволеним виглядом вона відчиняє холодильник.

— Таки так.

Я спостерігаю, як Сара викладає шар курятини та блакитного сиру з латуком, майонезом і журавлиною — точна наука, яку мені ніколи не опанувати. Знаю, звучить огидно, але повірте, це не так. Може, це не є середньостатистичною студентською їжею, але, відколи знайшли таке вигідне поєднання ще в універівські часи, ми завжди намагаємося тримати ці продукти у своєму холодильнику. Це, можна сказати, наша звична їжа. Ну, ще морозиво й дешеве вино.

— Уся суть саме в журавлині, — кажу після першого укусу.

— Тут справа в кількості, — відповідає вона. — Даси забагато журавлини — і ось тобі бутерброд з варенням. Забагато сиру — і ти облизуєш тінейджера в брудних шкарпетках.

Я збираюся вкусити сандвіч знову, але вона підстрибує та хапає мене за руку.

— Чекай. Треба випити, щоб набратися святкового настрою.

У мене виривається стогін, коли я здогадаюся, що вона зараз зробить.

А вона дістає два низьких келихи, нечутно сміється та заглядає вглиб шафки. Там, за пачкою пластівців, ховається вкрита пилом пляшка.

— Чернеча сеча, — каже вона, наливаючи нам по ритуальній порції. Насправді, це бенедиктин, старий трав’яний лікер, який дістався нам разом із квартирою. Етикетка на пляшці твердить, що трунок містить особливу суміш таємних трав і спецій, але на першій же дегустації, щойно після переїзду, ми дійшли згоди: одним із таємних інгредієнтів точно має бути сеча ченця бенедиктинця. З того часу й дотепер, зазвичай на Різдво, ми випиваємо по ковтку з цієї пляшки — ритуал, що приносить нам однаково насолоди й огиди.

— До дна! — шкіриться вона, пускаючи склянку через весь стіл до мене, та сідає на своє місце. — Веселого Різдва, Лу.

Ми цокаємося та перехиляємо наші склянки одним рухом, порожнє скло грюкає об стіл, ми кривимося.

— З плином часу воно не кращає, — бурчу я, відчуваючи, як рідина обдирає шкіру з піднебіння.

— Ракетне паливо, — рипить вона та сміється. — Їж свій сандвіч, ми його заробили.

Сандвічі мають поглинатися в тиші. Коли ми закінчуємо, вона постукує по краю порожньої тарілки.

— Гадаю, якщо зараз Різдво, ми можемо додати ковбаски.

Я хитаю головою.

— Не змішуй з «ДС-делікатесом».

— У житті мало такого, що не можна було б покращити сосискою, Лорі, — вона підняла брову. — Ніколи не знаєш, може, тобі сьогодні пощастить із побаченням з Девідом.

Враховуючи два побачення наосліп, які мені влаштувала Сара, я б не сказала, що ця перспектива мене дуже надихає.

— Давай уже, — я занурюю тарілки до мийки. — Нам краще приготуватися, скоро всі прийдуть.

Коли Сара знаходить мене й буквально витягає за руку з кухні, мені вже досить добре після трьох келихів білого.

— Він тут, — шепоче вона, ледь не розтрощуючи кісточки моїх пальців. — Іди привітайся. Ти маєш побачити його просто зараз.

Я, усміхаючись, прошу вибачення в Девіда, поки вона мене витягує з кухні. І вже починаю розуміти, що Сара мала на увазі, називаючи його бугаєм.

Кілька разів він мене розсмішив, увесь час пильнуючи, щоб мій келих не спорожнів. Я вже починала розмірковувати про невеличкий пробний цілунок. Він доволі приємний, у стилі Росса з «Друзів». Але мені набагато цікавіше побачити нову Сарину половинку, а це означає, що завтра від Росса з «Друзів» залишиться лише каяття. Кращого барометра не знайдеш.

Вона тягне мене крізь натовп наших приятелів, які п’ють і сміються, через усю цю купу людей, яких я навіть не впевнена, що знаю, поки ми нарешті не дістаємося до її хлопця, який невпевнено завмер біля вхідних дверей.

— Лорі, — Сара нервує, але очі її сяють, — познайомся, це Джек. Джеку, це Лорі. Моя Лорі, — додає вона з наголосом.

Я відкриваю рота, щоб сказати «привіт», і бачу його обличчя. Серце підстрибує до самого горла, я відчуваю, ніби хтось приклав до моєї грудини дефібрилятор та увімкнув його на повну потужність. Не можу вимовити ні слова. Я знаю його. Таке відчуття, що бачила його минулого тижня — уперше і востаннє. Бачила, коли моє серце зупинилося. Це той самий погляд з верхнього поверху переповненого автобуса дванадцять місяців тому.

— Лорі, — він промовляє моє ім’я, а я ладна розплакатися від того істинного полегшення: він є, він тут. Може, це божевілля, але весь минулий рік я жила надією, що натраплю на нього. І ось він тут. Сотні натовпів я прочісувала, шукаючи його обличчя, виглядала його в барах та кав’ярнях. Я була згодна на все, окрім відмови від пошуків автобусного хлопця, попри Сарине бурчання, що я теревеню про нього так часто, що вона знає його краще за себе.

Не впізнала, як виявилося. Натомість вона представила його мені як кохання всього її життя.

Зелені. Очі в нього зелені. Деревний мох — по краях райдужної оболонки, тепле бурштинове золото просочується біля зіниць.

Але мене вражає зараз не колір його очей, а той погляд, яким він дивиться на мене. Переляканий спалах упізнавання. Голова йде обертом, як від раптового удару. А потім — це відчуття зникає з новим ударом серця, і я все гадаю: може, це величезна сила мого бажання змусила мене уявити, що цей погляд узагалі був.

— Джеку, — мені нарешті вдається простягнути йому руку. Його звати Джек. — Так приємно вас бачити.

Він киває. Мінлива напівусмішка майнула на губах.

— Лорі.

Я кидаю погляд на Сару, відчуваючи страшенну провину, упевнена, що вона здатна помітити щось недобре. Але подруга просто дивиться на нас, розпливаючись в усмішці, вартій сільського дурника. Боже, благослови дешеве вино.

Його рука тепла й сильна. Він стискає мою міцно та чемно, скоріш як на діловій зустрічі, ніж на різдвяній вечірці.

Не знаю, що мені вдіяти із собою. Усе, що б я хотіла зробити, усе буде неправильно. Як і обіцяла, я не кінчила просто на місці, але щось таки відбувається з моїм серцем. Як, у біса, узагалі могла трапитися така довбана клята халепа? Він не може бути Сариним. Він мій. Він мій уже цілий рік.

— Правда вона чудова?

Сара поклала руку на мій поперек, підштовхуючи, навіть штовхаючи мене до нього, хоче, щоб ми обійнялися, бо її відчайдушне бажання — ми маємо стати найкращими друзями. Я приголомшена. Джек нервово сміється та крутить очима, йому, очевидно, незручно від Сариної поведінки.

— Саме така чудова, як ти розповідала, — він погоджується та киває, ніби висловлюючи захоплення новою машиною свого друга. У його погляді, спрямованому на мене, промайнуло щось схоже на прохання про вибачення. Він намагається вибачитися тому, що пам’ятає, чи тому, що Сара поводиться, як підстаркувата тітонька на весіллі?

— Лорі? — Сара переводить увагу на мене. — Правда ж, він такий самий, до дрібнички, чудовий, як я й розповідала? — Вона сміється, пишаючись ним, — так і мало бути.

Я киваю. Болісно ковтаю клубок у горлі. Навіть змушую себе розсміятися.

— Звісно, він такий і є.

Сара так відчайдушно прагне того, щоб ми один одному сподобалися. Тож Джек послужливо нахиляється й торкається губами моєї щоки.

— Приємно зустрітися, — каже він. Голос ідеально пасує йому. Прохолодний, упевнений, багатий, насичений ніжною мудрою дотепністю. — Вона весь час про тебе говорить.

Я знову сміюся, хоча мене трусить.

— Таке відчуття, ніби я тебе теж знаю.

А так воно і є. Я відчуваю, ніби знала його завжди. Я хочу повернути обличчя так, щоб зустрітися з ним губами. Я хочу затягти його на одному диханні до моєї кімнати, зачинити двері, сказати, що кохаю його, зірвати одяг та плигнути з ним у ліжко, потонути в ароматі його шкіри — чистому, теплому, мов пахощі літнього лісу.

Я в пеклі. Я ненавиджу себе. Задля власної безпеки відступаю на кілька кроків від нього й борюся зі своїм нещасним серцем, щоб те припинило битися голосніше за музику.

— Вип’єш? — пропонує Сара легковажно й голосно.

Він киває, вдячний, ніби йому кинули рятівний круг.

— Лорі? — Сара поглядом кличе мене за ними.

Я відхиляюся та показую поглядом на ванну кімнату, роблячи вигляд, що мені неодмінно треба до туалету.

— Я до вас ще прийду, — мені треба піти геть від нього, від них, від усього цього.

У безпеці ванної кімнати я бахкаю дверима та гепаюсь на дупу, охопивши голову руками, ковтаючи ротом повітря, щоб лишень не розплакатися.

О Боже, о Боже. О Боже! Я люблю Сару. Вона — моя сестра в усьому, хоч і не біологічно. Але це… Я не знаю, як провести наш корабель між цими скелями так, щоб він не потонув, щоб ми лишилися неушкодженими. Надія спалахує в моєму серці, коли я уявляю собі: ось я вибігаю звідси, просто розповідаю всю правду, може, тоді Сара зрозуміє, що її притягнуло до Джека те, що вона впізнала в ньому мого автобусного хлопця. Бог бачить, я його їй хіба що не малювала.

Яке непорозуміння! Як ми сміятимемося з цього чистого абсурду! Але… потім що? Вона граційно відступає вбік, а він тепер мій новий хлопець — просто, як граблі? Я навіть не думаю, що він упізнав мене, Боже милий! Важкий свинець поразки падає з усією силою на тендітну сміховинну надію — реальність підкралася непомітно. Я не можу цього зробити. Звісно, я не можу. Сара гадки не має і, Боже, така щаслива. Вона сяє яскравіше за зірку того клятого Віфлеєма. Може, зараз і Різдво, але це реальне життя, а не якесь там сране голлівудське кіно. Сара — моя найкраща подруга, у всьому світі. І яким би не було сильним моє почуття, поки воно не вб’є мене, я ніколи не покажу Джеку О’Марі жодних таємних чи мовчазних знаків про те, що для мене він — ідеал і моє розбите серце любитиме його вічно.

19 грудня

Джек

Дідько, яка ж вона гарна, коли спить.

У горлянку ніби хтось лопату піску сипнув, а Сара, мабуть, зламала мого носа, коли в ліжку минулої ночі відкинула голову назад. Та зараз я ладен простити їй геть усе, бо її полум’яне волосся тече по плечах і далі на подушки, ніби її занурили у воду. Вона схожа на маленьку Русалоньку. Ну так, я розумію, що такі думки роблять мене схожим на збоченця.

Я вислизаю з ліжка та підхоплюю першу одежину, яка є під рукою, — Сарин халатик. Він розмальований ананасами, але я гадки не маю, де дівся мій одяг, а мені потрібні пігулки від головного болю. Пам’ятаючи стан соратників з минулого вечора, я не здивуюся, що пара-трійка з них розтягнулися десь у вітальні, тож, гадаю, ананаси шокують їх менше, ніж моя гола дупа. Але, трясця, він усе одно надто короткий. Ну, я скоренько.

— Води, — стогне Сара, простягаючи руку в мій бік, поки я перекочуюся на край ліжка.

— Знаю, — бурчу я. Її очі ще заплющені. Я підіймаю Сарину руку та обережно ховаю її назад під ковдру, а дівчина відповідає звуком, який мав би означати «Дякую» або «Бога ради, допоможи». Лишаю цілунок на її лобі.

— Я миттю, — шепочу, але вона вже знову занурилась у сонний туман. Я її не звинувачую. Сам збираюся зробити те саме максимум за п’ять хвилин. Ще одну довгу секунду дивлюся на неї й тихенько вибираюся з кімнати, зачиняючи за собою двері.

— Якщо тобі потрібен парацетамол, він у шафці ліворуч.

Я завмираю на мить, важко ковтаю, відчиняю дверцята шафки та порпаюся там, поки не знаходжу маленьку блакитну коробочку.

— Просто думки читаєш, — я повертаюся до Лорі. Видушую із себе невимушену усмішку, бо насправді це страшенно в біса недоладно. Я бачив її раніше. Тобто до минулого вечора. Лише один раз, у плоті, мигцем. Але з того моменту в думках бачив її багато-багато разів: у випадкових бентежних снах, таких ясних рано-вранці, коли прокидався з важкістю й розчаруванням. Не знаю, чи вона мене пам’ятає. Боже, сподіваюся, що ні. Особливо зараз, коли стою перед нею в химерному халатику, усипаному ананасами.

Її темне волосся зібране на маківці в скуйовджений вузол, а весь вигляд свідчить, що вона потребує ліків так само терміново, як і я. Тож простягаю їй коробочку.

Сара стільки теревенила про свою найліпшу подругу, що я створив собі подумки віртуальну Лорі, але вона виявилася геть іншою. Сара так вражає своєю яскравістю, що я, не докладаючи зайвих зусиль, уявив собі її подругу такою ж строкатою, ніби вони — пара екзотичних папуг, які мешкають в одній клітці. Лорі — не папуга. Вона радше… не знаю, може, вільшанка. Усе в ній дихає миром, а спокійне стримане відчуття злагоди із собою дозволяє почуватися легко тому, хто з нею поруч.

— Дякую, — вона бере пігулки, висипає кілька собі на долоню.

Я подаю їй склянку води, дівчина повертає мені коробочку, похмуро перехиляючи склянку.

— Ось, — вона перераховує, скільки залишилося в пакетику, перед тим, як віддати його мені, — Сарі зазвичай треба…

— Три, — завершую я, вона киває.

— Три.

У мене таке відчуття, що ми змагаємося за звання кращого знавця Сари. Звісно, вона знає її краще. Ми із Сарою разом лише близько місяця, щось таке. Але, Боже, то буревій. Увесь час, щоби встигнути за нею, мені доводиться бігти. Уперше я зустрів її в ліфті на роботі; він застряг, у кабіні були лише ми удвох, і, поки той ліфт поїхав знову за чверть години, я вже дізнався три речі. По-перше, зараз вона працює на заміні репортером на місцевому телебаченні. Але одного дня вона, напевно, керуватиме світом. По-друге, я веду її на ланч, щойно ліфт полагодять, бо вона мені так сказала. Але я все одно мав запросити її, для протоколу. І по-третє: я майже впевнений, що вона сама заблокувала ліфт і відпустила його, щойно отримала бажане. Це безжальна блискавиця, яка заводить тебе миттєво.

— Вона мені багато про тебе розповідала, — я наповнюю чайник і вмикаю його.

— Вона казала, яку каву я люблю?

Лорі говорить і дістає з буфета кілька горняток, а я з ненавистю корюся рефлексу, який наказує мені провести очима по її тілу. Вона в піжамі, одягнена більш ніж пристойно, я лише спостерігаю плавність її рухів, лінію стегон, синій лак на пальцях ніг.

— Е-е-е-е, — я зосереджено шукаю чайну ложечку, а вона тягнеться, щоб показати шухляду, де вони лежать.

— О, є, — кажу, схопивши ложку одночасно з нею.

Вона відсмикує руку, сміється, щоб пом’якшити збіг.

Я починаю набирати гранули кави, а вона вмощується на стілець, підклавши одну ногу під себе.

— На твоє питання… Ні, Сара не розповідала, яку ти любиш каву, але я мав здогадатися, можна й так сказати, — я повертаюся та спираюся на кухонну стійку, роздивляючись її. — Я б сказав, ти п’єш міцну. Дві ложки, — я звужую очі, а вона дивиться на мене без жодного натяку. — Цукор, — кажу, закинувши руку за шию, — ні. Ти хочеш, але відмовляєш собі в цьому.

Що це, в біса, я торочу? Можна подумати, що я до неї чіпляюся. Але я не… Я справді не чіпляюся. Найменше у світі мені хотілося б, аби вона подумала, що я якийсь альфонс. Тобто, у мене було скількись дівчат, із деякими навіть доходило до серйозного, але те, що зараз із Сарою, чомусь відчувається зовсім по-іншому. Більш… не знаю. Я тільки знаю, що не хочу, щоб воно швидко колись закінчилося.

Вона піднімає обличчя та хитає головою:

— Дві ложечки цукру.

— Кепкуєш з мене, — сміюся.

Вона знизує плечима.

— Я люблю дві ложки цукру. Іноді дві з половиною, якщо під настрій.

Настрій для чого, питаю я себе. Що може змусити її захотіти більше цукру? Боже, мені справді треба вибиратися з цієї кухні та повертатися в ліжко. Я гадаю, мій мозок лишився десь під подушкою.

— Насправді, — каже Лорі, встаючи, — не думаю, що мені взагалі зараз хочеться кави.

Вона обертається до дверей, та я не бачу виразу її втомлених очей. Може, я чимось її образив. Я не знаю. Можливо, вона просто виснажена або її нудить. Бувало, що я справляв на жінок такий ефект.

Лорі

— Ну, що ти думаєш?

Кілька хвилин на четверту, ми із Сарою вмостилися біля світло-блакитного кухонного столу. Наша домівка приведена в більш-менш нормальний стан, і тепер ми обидві тримаємо долонями великі горнятка кави та доїдаємо рештки частування. Ялинка, яку ми затягли сходами нагору кілька днів тому, має такий вигляд, ніби її атакувала зграя котів, але за винятком цього та кількох розбитих келихів ми досить легко відбулися. Я чула, як Джек пішов десь опівдні. Я ганебно провалила спробу триматися на висоті в цій ситуації та крізь жалюзі в спальні спостерігала, мов якийсь маніяк із фільму жахів, як він іде вулицею.

— Усе минуло нормально, правда? — кажу я, удаючи, що не зрозуміла, про що питає Сара, вигадуючи для себе трохи часу на обдумування.

Вона розширює очі, ніби думає, що я навмисно її дурю.

— Ти знаєш, про що я. Що ти думаєш про Джека?

Отже, почалося. Ледь помітна тріщина з’явилася в наших стосунках, а Сара навіть не підозрює про це. А я мушу придумати, як не дати їй розширюватися, не дозволити перетворитися на широку прірву, куди впадемо ми обидві. Я усвідомлюю: це — один-єдиний шанс, коли я могла б зізнатися; це — єдина можливість, якою я мала б скористатися чи не скористатися. Але Сара дивиться на мене з такою надією. Я до цієї миті навіть не знала, чи достеменно уявляю собі все, що відбувається. Подумки обіцяю собі замовкнути назавжди.

— Здається, він… милий, — кажу я, свідомо обираючи чемне повсякденне слово для найдивовижнішого чоловіка, якого я колись бачила.

— Милий? — глузує Сара, — Лорі, милий у твоїх вустах — це оцінка для пухнастих капців, чи — я не знаю — для шоколадних тістечок, чи ще чогось такого.

Я тихенько сміюся.

— А знаєш, я страшенно люблю пухнасті капці.

— І шоколадні тістечка я дуже люблю, але Джек не шоколадний еклер. Він… — Сара мовчить і думає. «Сніжинки на язиці, — хочу підказати я, — чи бульбашки у вінтажному шампані».

— Дуже милий? — я всміхаюся. — Так краще?

— Близько навіть не те. Він… він — ріжок із кремом, — вона хтиво сміється, потім замріюється, переводить очі на мене. Та я не думаю, що готова слухати, як вона намагається переконати мене в Джекових чеснотах. Я знизую плечима й переводжу тему, поки вона не почала знову говорити.

— Окей, окей. Він… гаразд, він, здається, любить веселощі, легкий у спілкуванні, і ти, цілком очевидно, окрутила його навколо свого тендітного пальчика.

Сара рохкає.

— Ну, правда, правда? — вона згинає свій мізинець та махає ним над нашими горнятками з кавою. Зараз подруга має вигляд чотирнадцятилітньої: обличчя відмите від макіяжу, волосся спускається двома довгими косами на футболку з логотипом «Мій маленький поні».

— Ти його таким уявляла?

О Боже, Саро, будь ласка, не підштовхуй. Не думаю, що я зможу втриматися й мовчати, коли ти будеш отак…

— Не впевнена, чого саме я очікувала, чесно, — кажу, бо це майже правда.

— Еге ж, звісно, ти ж мала уявити собі в голові якийсь образ.

У моїй голові був образ Джека О’Мари протягом дванадцяти місяців поспіль.

— М-м-м, так. Я гадаю, він дійсно схожий на той тип чоловіка, який, на мою думку, є для тебе ідеальним.

Вона опускає плечі, ніби сама думка про те, який він дивовижний, витягує з неї енергію, і знову сидить зі скляними очима. Відчуваю полегшення. У нас обох похмілля — гідне виправдання для браку ентузіазму.

— Але він вогонь, га?

Я негайно опускаю очі до свого горнятка, намагаючись знищити в них паніку та винуватий вираз. Коли ж піднімаю погляд, Сара дивиться просто на мене. Її непевний вираз свідчить, що вона шукає мого схвалення. Я і розумію її, й серджуся на неї водночас. Сара взагалі найяскравіша жінка в будь-якій окремо взятій кімнаті, дівчина, яка звикла до уваги. Вона могла б стати занадто, як на свій вік, розвиненою, або манірною, або претензійною. Однак не стала. Але правди ніде діти: вона живе життям дівчини, котра може отримати будь-якого хлопця, кого тільки забажає. Частіше за все це означає, що її хлопці здебільшого надзвичайно вродливі, бо, власне, а чому б і ні?

Найбільше мене дивувало (а до цього моменту саме так і було), що наші романтичні стежки жодного разу не перетиналися. А от тепер…

Якої відповіді вона чекає? Тут немає безпечного варіанта. Якщо скажу: «Так, він вогонь», — не думаю, що зможу вимовити це не як збоченка. Якщо скажу: «Ні, не вогонь», — вона образиться.

— Він відрізняється від твого звичного типу, — відповідаю непевно.

Вона повільно киває та прикушує верхню губу.

— Я знаю. Можеш говорити чесно, я не ображуся. Він не такий очевидно вродливий, якого ти чекала побачити, ти це мала на увазі?

Знизую плечима.

— Гадаю, я не сказала, що він не гарний чи щось таке, просто відрізняється від твого стилю, — роблю паузу та дивлюся на неї з розумінням. — Твій останній хлопець був більш схожим на Метта Деймона, ніж Метт Деймон сам на себе, правда ж?

Вона сміється, бо це так і було. Я навіть помилково назвала його Меттом в очі. Але то було нічого, бо все це тривало лише чотири побачення, а потім Сара вирішила, що, яким би вродливим він не був, це не виправдовує того, що він телефонує матусі тричі на день.

— Джек здається якимось дорослішим, — вона зітхає та обіймає горнятко долонями. — Так, ніби всі інші були хлопцями, а це — чоловік. Смішно звучить?

Я хитаю головою й усміхаюся, попри свою безнадію.

— Ні, для мене не смішно.

— Напевно, він рано подорослішав, — каже Сара. — Утратив батька кілька років тому — рак, здається, — вона замовкає, замислюється. — Певний час після цього мусив підтримувати маму з молодшим братиком.

Серце моє ледь не розривається від жалю за ним. Мені не треба розповідати, яким спустошливим це може бути.

— Він, здається, дуже крутий хлопець.

Їй ніби полегшало від моєї оцінки.

— Так, він саме такий. У нього дуже особлива крутість. Він не йде за натовпом.

— Найкращий шлях.

Вона сидить у повній тиші кілька секунд, потім починає знову:

— Ти йому подобаєшся.

— Він це сказав? — намагаюся, щоб голос звучав байдуже, але боюся, що вийшло з відтінком відчаю. Але, якщо так і вийшло, Сара не помітила.

— Я просто знаю. Ви двоє маєте стати найкращими друзями. — Вона всміхається, відсовує стільця та встає. — Почекай, побачиш. Ти полюбиш його, коли краще пізнаєш.

Вона виходить з кухні, минає мене, легенько похитавши вузол мого волосся. Я стримую пристрасне бажання підскочити та обійняти її з усією силою. І попросити вибачення, і благати про те, щоб вона мене зрозуміла. Але натомість підтягую до себе цукорницю та додаю солодкого до кави. Дякувати Богові, невдовзі я вирушаю на Різдво до своїх. Мені вкрай необхідний час для самої себе, щоб я змогла розробити план, як, у біса, жити далі.

2010

Новорічні обітниці

Минулоріч я дала собі дві обітниці:

1. Знайти свою першу справжню роботу в журналі. Ну, можу з упевненістю сказати, що блискуче провалила це завдання. Двічі я схибила, написала кілька фрілансових статей із тих, що ніколи не дочекаються публікації. Результат не дуже вдалий, правда ж? Мене лякає й пригнічує те, що я досі працюю в готелі. Я бачу, як легко люди застрягають у рутині, відмовляючись від своїх мрій. Але я не здаюся. Поки що ні.

2. Знайти того хлопця з автобусної зупинки. З формальної точки зору, гадаю, можу поставити тут галочку. Тепер на власному досвіді я переконалася в тому, що новорічні обітниці треба формулювати максимально точно. Але хіба я могла уявити, що у своєму бажанні треба уточнювати: «Нехай моя найкраща подруга в жодному разі не знайде мою рідну душу раніше за мене, нехай вона в нього не закохується»? Красно дякую, Всесвіте, ти мене почув. А щоб тебе підняло й гепнуло!

То які в мене обітниці на цей рік?

Уторопати, як його розлюбити.

18 січня

Лорі

Ось уже місяць минув, відколи я виявила, що ми із Сарою, не змовляючись, запали на одного хлопця, і, попри власну обітницю, не можу анітрішки втамувати біль. Набагато легше було, коли я не знала, хто він такий, я тоді мала розкіш уявляти його, фантазувати про те, як зіштовхуюся з ним у переповненому барі чи помічаю за чашкою кави в кав’ярні, про те, як його очі знаходять мої та ми обоє пригадуємо й радіємо тому, що зірки нарешті знову звели нас разом.

Але тепер я точно знаю, хто він. Він — Джек О’Мара, і він належить Сарі.

Усі різдвяно-новорічні свята переконувала себе, що тепер, коли я знаю, хто він, мені буде легше, що має бути щось таке, яке в реальному житті мені в ньому не сподобається, чи те, що він із Сарою нарешті якось перепрограмує власний образ у моїй голові на роль платонічного друга, замість ролі чоловіка, який розбив моє серце. Я напихалася святковими стравами та вешталася з Дерілом, удаючи, ніби у всіх усе гаразд.

Але відколи я повернулася до Лондона, стало гірше. Бо я брешу вже не тільки собі — я брешу Сарі. Як, на Бога, люди влаштовують різні оборудки? Навіть оця найменша брехня вже спричиняє постійне відчуття межі зриву. Я викликала саму себе на килимок. Виклала власну справу, вислухала своє безпорадне ридання про те, що я не винна, і про те, що сталося непорозуміння, та винесла собі жорсткий вердикт: брехуха. Я не догледіла й зробилася брехухою, а тепер щодня дивлюся на Сару брехливими очима, говорю з нею роздвоєним гострим зміїним язиком. Не хочу навіть зізнаватися собі в цьому, але кожної миті згоряю від жалюгідних ревнощів. Це бридка емоція. Була б я релігійною, то не виходила б зі сповідальні. Траплялися моменти, коли я дивилася на все це по-іншому, коли гадала, що не зробила нічого неправильного, коли переконувала себе, що я така ж найкраща подруга, як і раніше, хоч і загнана до глухого кута, але такі моменти тривали недовго. Раптом також з’ясувалося, що я, виявляється, ще й актриса. Я на сто відсотків упевнена: Сара й гадки не має про цю ситуацію, хоча то, мабуть, тому, що я знаходила причини бути деінде, окрім нашої квартири, коли там кілька разів з’являвся Джек.

Але сьогодні моє везіння офіційно від мене відвернулося. Сара запросила його на кіно й піцу, але при цьому дала зрозуміти: вона хоче, щоб я тісніше з ним познайомилася. Вона так і сказала, коли вранці перед виходом на роботу передавала мені філіжанку кави.

— Будь ласка, Лу, побудь сьогодні вдома, я дуже хочу, щоб ти з ним добре потоваришувала, аби ми всі могли більше часу проводити разом.

Ніякої гідної відмовки я вигадати не змогла, та й зрозуміла, що уникати його довго все одно не вдасться. Найбільше в цій ситуації бентежить те, що дев’яносто п’ять відсотків мене до нестями бояться цього вечора, а інші п’ять чекають з нетерпінням нагоди побути поруч із ним.

Мені шкода, Саро. Мені дійсно дуже шкода.

***

— Дозвольте ваше пальто.

«Дозвольте ваше пальто?» Хто я, в біса, така? Покоївка? Хвалити Бога, що хоча б «сером» його не назвала для повного щастя. Джек переступив поріг нашої квартири тридцять секунд тому, а я вже поводжусь як недоумкувата. Він, нервово всміхаючись, розмотує шарф і витрясається з зимового пальта, віддає їх мені майже з вибаченнями, хоч я сама щойно попросила його про це. Мені потрібна вся моя витримка, щоб не зануритися обличчям у темну вовну бушлата, коли я вішаю його в напхану шафу за вхідними дверима, майже розкладаючи на власній куртці, щоб потім розсунути їх так далеко, наскільки можливо. Я дуже стараюся, чесно. Але він прийшов на півгодини раніше, ще й примудрився з’явитися саме тоді, коли Сара вибігла чорними східцями, ніби вони актори в дурнуватому фарсі.

— Сара щойно побігла до крамниці по вино, — заїкаюсь я. — Це за рогом, вона зараз буде. П’ять хвилин, я гадаю, якщо черги нема. Або ще чогось. Це лише за рогом.

Він киває. І продовжує всміхатися, попри те що я повторила власні слова аж тричі.

— Проходьте, проходьте, — я говорю це надто збуджено та голосно, розмахуючи руками в напрямку нашої малесенької вітальні. — Як провели свята?

Він сідає в кінці канапи, а я якусь мить не можу визначитися, куди сісти самій, і нарешті обираю стільця. Що ще мені було робити? Сісти коло нього на канапі? Випадково притиснутися до нього?

— Та так… знаєте, — він усміхається майже сором’язливо, — святково, — додає після паузи, — індичка, забагато пива.

Я теж усміхаюся.

— Мабуть, так само, як і в мене. Тільки я п’ю вино.

Що я роблю? Намагаюся справити вишукане враження? Він ще подумає, що я якась претензійна дурепа.

«Ну ж бо, Саро, — думаю я, — повертайся вже й рятуй мене від мене самої, я ще не готова залишатися з ним сам на сам». Мене жахає власне бажання скористатися шансом та поцікавитися, чи він пригадує мене в тому автобусі. Я відчуваю, як питання підіймається гортанню, ніби його звідти підштовхує ціла колонія працьовитих мурах. Я ковтаю клубок у горлі. Долоні пітніють. Я не знаю, на що сподіватися, коли запитаю його про те, бо на дев’яносто дев’ять відсотків упевнена, що відповідь буде негативною. Джек живе в реальному світі, у нього така гаряча подружка, він, певно, забув мене раніше, ніж автобус повернув за ріг Кемден Хай Стрит.

— Отже, Лорі, — каже він, очевидно, намагаючись вигадати тему розмови. Я почуваюся, як у перукарні: ніби стиліст бачить, що зі мною буде багато роботи, а я зараз збрешу, що їду на канікули. — Що ви вивчали?

— Медіа й журналістику.

Він не здивований. Він напевне знає, що ми із Сарою були на одному факультеті в Мідлсексі.

— Мене ваблять слова, — уточнюю я. — Сподіваюся, потраплю до журналів, коли мені таки пощастить. Я ніколи не планувала працювати перед камерою. — Зупиняюся саме на словах «на відміну від Сари», бо я впевнена, він уже знає, що до планів подруги входить робота в програмі місцевої служби новин, поки не покличуть до національного каналу. Фейсбуком постійно вештається цитата: «Деякі дівчата народжуються з блискітками в крові» чи щось подібне. Сара саме така, навіть більше, ніж просто така. У її блискітки примішаний гравій, вона не зупиниться, поки не отримає бажаного.

— А ви?

Він піднімає одне плече.

— В універі — журналістика. Мене вабить радіо.

Я вже знаю про це, бо Сара налаштувала наше кухонне радіо на його канал, попри те, що почути там Джека можна лише пізно вночі, та й то, коли основного ведучого немає на місці, а цього не трапляється майже ніколи. Але всі десь починають, і, коли чую його голос, я думаю: це лише питання часу, він точно займе гідне місце на радіо. У мене виникає раптове жахливе видіння: він із Сарою — золота телепарочка, такі як Філ і Голлі[4], яка сяє з мого телевізора кожного Божого дня, вони сиплють своїми фірмовими жартами, завершують фрази одне одного, виграють кожен приз глядацьких симпатій. Це так реалістично, що я розгубила всі слова і, нарешті, з полегшенням почула, як повертається в замку Сарин ключ.

— Сонце, я вдома, — гукає вона, брязкаючи дверима так, що трусяться старі віконні рами у вітальні.

— Ось вона, — кажу я та не відомо чому підскакую. — Піду їй допоможу.

Я зустрічаю Сару в передпокої та забираю неохолоджене вино.

— Прийшов Джек. Іди привітайся, а я засуну це до морозильника, щоб трохи охололо.

Я тікаю на кухню, мріючи теж заховатися до холодильника, скрутитися там калачиком навколо пляшки, за пакетом заморожених ягід, з яких ми робимо смузі, коли відчуваємо, що ось-ось помремо від нестачі вітамінів. Я відкорковую охолоджене заздалегідь вино, наливаю його у два пристойні келихи — мені й Сарі. Джеку не наливаю, бо вже знаю: він більше любить пиво. Мене зігріває те, що я знаю його смаки, що мені не потрібно питати — це ніби малесенький клаптик, нова частинка на строкатій ковдрі нашої близькості. Це зайва думка, але я плекаю її, уявляючи клаптикову ковдру, коли відкриваю пляшку пива для Джека та скидаю з неї корок, потім зачиняю холодильник і притуляюся до нього спиною — у руці мій келих із вином. Наша ковдра ручної роботи, ретельно пошита з тонких, мов павутинка, тканин невимовлених розмов та випадкових поглядів, з’єднаних нитками бажань і мрій, ось вона — чудова, дивовижна, невагома, та, що зігріває нас і захищає від будь-якого болю, ніби вона із криці. Нас? Кого я обдурюю?

Я знову відпиваю великий ковток вина, зупиняю потік думок та намагаюся спрямувати його в безпечніше річище. Змушую себе уявити цю ковдру на королівському ложі Сари й Джека, у розкішному домі Сари й Джека, в ідеальному житті Сари й Джека. Цей засіб я вже перевіряла. Коли я думаю про нього щось недозволене, то змушую себе перенести той самий образ на них обох, на пару, так, щоб картина була чіткою й упевненою. Не скажу, що воно завжди добре спрацьовує, але я роблю, що можу.

— Агов, Лу, я тут уже конаю від спраги! — Сара безтурботно сміється та додає: — Не турбуйся про келих для Джека. Він надто простий для нашого п’ятифунтового бухла.

Хочеться сказати: я знаю, — але мовчу. Я просто підхоплюю Джекове пиво, наповнюю знову свій келих і повертаюся до них у вітальню.

— Ананас на піці — це все одно, що, ну не знаю, шинка із заварним кремом, вони просто разом не йдуть, — Сара суне два пальці в горло та вирячує очі.

Джек підбирає той нещасний шматок ананаса, який Сара зневажливо відкинула в куток коробки.

— Мені одного разу на піці банан трапився, повір, воно спрацювало, — він перетягує додаткову скибку ананасу на свій шматок і всміхається до мене. — Твій голос, Лорі. Ананас — так чи ананас — ні?

Почуваюся зрадницею, але збрехати не можу, бо Сара вже знає відповідь.

— Так, однозначно, так.

Сара пхикає так, що я шкодую про свою правдивість.

— Починаю думати, що звести вас докупи було поганою ідеєю. Ви змовилися проти мене.

— Команда Джек-Лу.

Джек підморгує мені та сміється, за що отримує добрячого стусана від Сари, так що аж стогне й тре побиту руку, ніби вона зламана.

— Це тобі за те, що намагався розбити команду Са-Лу.

Тепер вона підморгує мені, я киваю, готова показати, що я на її боці, навіть якщо люблю піцу з ананасом.

— Пробач, Джеку, — кажу я, — ми сестрички по вині. Це сильніше, ніж ананас на піці, — мушу зазначити, що вино мені дійсно допомагає ладнати з цією ситуацією.

Сара кидає на нього погляд «от тобі!» та плескає мене по долоні, дотягнувшись із канапи до мого крісла (які не пасують одне до одного). Вона скрутилася калачиком на канапі, заховавши ноги Джекові під зад, її довге руде волосся обгорнуте навколо голови, ніби вона збиралася на задній двір доїти кіз.

Куди мені братися до цієї легкості з моєю зовнішністю. Я намагалася докласти бодай трішки зусиль, щоб «мати невимушений товариський вигляд» — це скидається на що завгодно, тільки не на невимушеність. На мені одяг для виходу, що зовсім не пасує для домашнього вечора перед телевізором. Джинси, сірий мішкуватий джемпер, смужка блиску для губ, риска підводки для очей. Я не пишаюся тим фактом, що витратила більше п’яти хвилин на роздуми про свій прикид, але намагаюся бути розважливою із собою в цьому питанні. Звісно, я не вбираюсь у лахміття, але й не хочу відтіняти Сару. До того ж, вона сама причепила свою срібну шпильку у формі маргаритки мені на гривку, бо та падала на очі, тож, гадаю, їй приємно бачити, що в мене пристойний вигляд.

— Що будемо дивитися? — питаю, нахиляючись за шматком піци до коробки, розкладеної на кавовому столику.

— «Сутінки», — каже Сара, одночасно з Джеком, який пропонує:

— «Залізна людина».

Я переводжу погляд з одного на другу, передчуваю, що зараз мені знову доведеться грати роль третейського судді.

— Пам’ятай, у якій ти команді, Лу, — каже Сара.

Губи її смикаються. Дійсно. Я б до такого не додумалася. Я ще не читала книги й фільму не бачила, але знаю, що «Сутінки» — це про фатальний любовний трикутник.

Джек має вигляд страждальця, кліпає віями, як семирічний хлопчик, що випрошує гроші на морозиво. Боже, який він гарний. Я хочу сказати «Залізна людина». Я хочу сказати «Поцілуй мене».

— «Сутінки».

Джек

Довбані «Сутінки»!

Увесь вечір не до ладу.

А тепер ми ще й дивимося, мабуть, найжалюгідніший фільм усіх часів і народів про примхливу дівку, яка не може вибрати між двома хлопцями із суперсилою. Сара притуляється до мене, я цілую її в маківку та намагаюся не відривати очей від екрана, не дозволяючи собі навіть випадково глянути в напрямі крісла, де сидить Лорі, поки вона не заговорить особисто до мене.

Не хочу, щоб наші стосунки з Лорі були настільки незграбними, але такі вони є. Я знаю: це моя провина. Вона, мабуть, гадає, що я якийсь винятково тупий дивак, бо моя здатність до спілкування зникає в її присутності. Усе тому, що я намагаюся визначити її у своїх думках як подружку Сари, а не як ту дівчину, яку побачив лише раз у житті, та думав про неї постійно з тієї миті. Усі свята — вони, до речі, були жахливими, бо мама дуже сумувала, а я, як завжди, не знав, що робити, тож пив, — перед моїми очима стояв образ Лорі в піжамі на кухні, той дивний вираз її обличчя.

Боже, який я покидьок. Я втішаюся тим фактом, що це лише мій чоловічий мозок запам’ятав гарненьке личко, а в неї, мовляв, мозок не чоловічий, тож, напевно, її не мучать дурні спогади про молодика, який витріщався на неї на автобусній зупинці. До сьогодні мені цілком успішно вдавалося уникати нових зустрічей, але Сара вчора відверто запитала, чому мені не подобається Лорі, бо я кожного разу відмовляюся, коли вона мене кличе до себе. Що, в біса, я мав відповідати? Вибач, Саро, я тут просто намагаюся перевести твою найкращу подругу з ролі героїні моїх сексуальних фантазій на роль нової платонічної приятельки. Чи буває взагалі «платонічна приятелька»? Якщо ні, то треба, щоб була, адже, якщо ми із Сарою колись розійдемося, вона забере Лорі із собою. Від таких думок у мене все перевертається.

Я маю на увазі втрату Сари.

14 лютого

Лорі

Хто він узагалі такий, оцей святий Валентин, що його призначили експертом із кохання? Можу заприсягнутися: його повне ім’я — Велике-Цабе-Третій-Зайвий-Валентин, а резиденція в нього на острові, де палають свічки та все має пару, навіть напади молочниці.

Ви могли б колись сказати, що 14 лютого не буде моїм улюбленим днем у календарі? І навіть те, що Сара в цьому році пішла на повну ставку в бригаду сердечок і рожевих кульок, не допомагає. Сором зізнатися, але я зрозуміла: я все ще сподіваюся, що Сарі набридне Джек чи щось таке. Але все навпаки. Вона вже придбала три різних листівки для нього, бо щоразу, як побачить нову, знаходить у ній нові зізнання — чи то про те, якою щасливою він її зробив, чи про те, який він до холери гарячий у ліжку. І щоразу, коли вона показує мені свіжу листівку, серце моє всихає, мов чорнослив, та потім треба добрих кілька годин, щоб воно знову розправилося до форми свіжої сливки.

Хвалити Бога, вони йдуть до місцевого італійського ресторану, де, поза сумнівом, їстимуть стейки у формі сердечок, потім облизуватимуть шоколадний мус із пики одне одного. Але принаймні це означає, що сьогодні я захоплюю вітальню та влаштовую в ній велику одноосібну вечірку. Бріджит Джонс таке й не снилося. Я збираюся валятися на канапі та заправлятися морозивом і вином водночас.

— Лу, маєш хвильку?

Я закриваю лептоп — нічого такого, лише нова спроба знайти роботу, — відкладаю окуляри (мені насправді вони не дуже потрібні, але допомагають сконцентруватися) та бреду до Сариної кімнати з горнятком кави в руці.

— Що там?

Вона стоїть у джинсах і ліфчику, руки на стегнах.

— Не можу вирішити, що надіти, — замовкає та бере шифонову блузку, яку купувала для різдвяного обіду у своїх старих, червону, мов реклама кока-коли. Блузка доволі гарненька та — як не дивно — скромна, поки Сара не прикладає її до чорної міні-спідниці, розкладеної на ліжку.

— Оце? — Вона дивиться на мене, я киваю, бо в цьому вбранні, беззаперечно, вона буде дивовижною.

— Або це? — вона витягає із шафи вбивчу маленьку чорну сукню та прикладає до себе.

Я переводжу погляд з однієї речі на другу.

— Мені обидві подобаються.

Вона зітхає:

— Мені теж. А яка з них більш промовиста щодо «Гарячого Валентина»?

— Джек уже червону бачив?

Вона хитає головою:

— Ще ні.

— Ну от. Нічого не перекричить червону помаду, якщо це на Валентина.

Вибір зроблено. Вона повертає сукню до гардероба.

— Тобі точно буде сьогодні нормально вдома на самоті?

Я витріщаюся на неї:

— Ні, візьміть мене із собою, — я притуляюся до одвірка та ковтаю надто гарячу каву. — Це не буде надто химерно? Чи буде?

— Джеку, напевно, сподобається, — сміється вона. — Відчує себе жеребцем.

— Ти знаєш, коли подумати, я маю йти. У мене подвійне побачення з Беном і Джеррі. Вони солоденькі, — я підморгую їй із коридору. — Ми вправлятимемось у Карамель-сутрі. Гострі відчуття гарантовані.

Я знаю, що з усього морозива світу Сара найбільше любить Карамель-сутру B&J[5].

— Я дійсно ревную, май на увазі, — гукає вона, розплітаючи волосся для душу.

«І я теж», — думаю, з важким серцем падаючи знов у крісло та відкриваючи лептоп.

Хто б не відповідав за складання телепрограми, йому треба кулю в лоб. Вони ж, звісно, могли второпати, що коли людині увечері Валентинового дня потрібний телик, вона, мабуть, самотня та — потенційно — лиха. Тож пани з телевізора вважають «Щоденник пам’яті» найкращою розвагою для мене. Там є й романтичне катання озером на човні, і Раян Ґослінґ, увесь такий мокрий, і вибуховий, і закоханий. Там навіть лебеді є, Божечку, Боже. Еге ж, я зараз ще солі на свої рани досиплю, правда? Дякувати Богові, їм вистачило розуму поставити після цього «Повітряну в’язницю». Мені знадобиться велика доза Ніколаса Кейджа в брудній жилетці, який рятує ситуацію, щоб хоч якось зцілитися від цього.

Я вже подолала дві третини Раяна Ґослінґа, піввідра морозива та три чверті пляшки Шардоне, коли почула, як Сарин ключ повертається в замку. Це ж лише пів на одинадцяту. Я чекала, що моя вечірка затягнеться далеко за північ, тож, чесно кажучи, це вже просто втручання.

Я сиджу, склавши ноги по-турецьки, у кутку канапи, дивлюся на двері та чекаю з келихом вина в руці. Вони що, посварилися, і вона залишила його доїдати тірамісу на самоті? Намагаюся не дуже сподіватися на це, тож гукаю:

— Бери склянку, Сар, тут ще трохи лишилося, якщо поквапишся.

Погойдуючись, вона з’являється на порозі, але не одна. Моя самотня вечірка раптом перетворюється на ménage à trois[6]. Цю думку я розвивати не готова, тож відмовляюся від неї, шкодуючи лишень про те, що вбрана у тренувальні лосини та жилетку кольору м’яти. Я оптимістично вдягнулася для тренування з Давіною[7], знаючи, звісно, що нічого не робитиму. Могло бути й гірше. Я могла б сидіти у фланелевій піжамі в клітинку, яку мені подарувала мама, хвилюючись, що квартирою на Делансі-стрит гуляють протяги.

— Ти зарання, — кажу, розправляючи хребет і намагаючись прийняти вигляд істинного гуру з йоги, якщо це, звісно, можливо з келихом вина в руці.

— Шарове шампанське, — пояснює Сара, точніше, це я так здогадалася, що вона бурмоче.

Вона сміється та важко хилиться на Джека. Гадаю, його рука на Сариній талії — єдине, що втримує її у вертикальному положенні.

— Багато шарового шампанського, — додає Джек, і його покаянна усмішка підказує мені, що хоча Сара набралася надто багато, він — ні. Я зустрічаюся з ним очима, на якусь мить він затримує цей погляд.

— Я-а-а-а дуж… д-дуже втомлена, — видушує з себе Сара, повільно кліпаючи очима.

Одна з накладних вій повзе по щоці — зазвичай у мене саме ця проблема. За останні кілька місяців я двічі пробувала цю штуку й двічі зазнавала поразки: вигляд був, як у старої наркоманки, Сара веселилася.

— Я знаю, — Джек сміється та цілує її в лоб. — Ходімо, заведемо тебе до ліжка.

Вона робить шокований вигляд.

— Не раніше, ніж ми одружимося, Джеку О’Маро. За кого ти мене маєш? Що я за дівчина?

— П’яна мов чіп, — каже він, підтримуючи її, бо вона знову хитнулася.

— Нечемно, — бурчить Сара, але не опирається йому, коли він підхоплює її під коліна та бере на руки. Холера. Дивися й учися, Раяне Ґослінґу. Цьому чоловікові не потрібно залазити в озеро, щоб розтопити дівоче серце. Коли що, я говорю про Сарине серце — не про моє.

— Вона вирубилася.

Я підіймаю очі, коли Джек за кілька хвилин потому з’являється на порозі вітальні. Раян Ґослінґ наразі вже домігся своєї коханої та провеслував у вечірню заграву, поступившись місцем Ніколасу Кейджу, а він весь такий надійний та героїчний на екрані. Джекові очі сяють, а обличчя розпливається в широченній усмішці.

— Найкращий бойовик усіх часів.

Не можу сперечатися. «Повітряна в’язниця» — мій улюблений фільм. Коли вся радість мого життя потопає в потоці лайна, я обираю одне: дивлюся, як Камерон По потрапив у набагато гіршу халепу, та все одно виборсався. Яким би поганим не був мій день, я загалом майже впевнена, що мені не доведеться здійснювати аварійну посадку літака, повного вбивць та ґвалтівників, на Лас-Вегас Стрип.

— Кожному потрібен герой, — кажу я, не звертаючи уваги на те, що Джек вирішив гепнутися на інший кінець канапи, не залишаючи її в повне моє володіння.

— Так усі дівчата кажуть, — бурмоче він, закотивши свої золотаво-зелені очі.

— Тьху на тебе! — відстрілююся. — Я готуюся до довгої та блискучої кар’єри автора віршиків для вітальних листівок.

— У тебе від клієнтів відбою не буде, — шкіриться він. — Скажи щось таке.

Я сміюся, дивлячись у склянку. Правди ніде діти, вино мені дах підірвало.

— Принаймні підкажи привід.

Він зважує можливості. Я чесно сподіваюся, що він не візьме найпростішого й не запросить вітання на Валентинів день.

— Мій пес помер. Мені потрібна розрада.

— О, гаразд. Ну… — після коротких роздумів обираю вдалий перший рядок. — Почув про твого собаку. Прийми мої співчуття. Я знаю, ти не забудеш, яким він був за життя. — Я виводжу останнє слово з наголосом, особливою інтонацією, сама вражена власною дотепністю, потім продовжую. — І як він тебе любив, а ти його гладив весь час. Так, я дійсно сумую, що пес твій пішов від нас. — Я набираю швидкості до кінця рядка, ми обоє регочемо.

— Треба мені було пити пиво, а не ці дешеві помиї.

О, я раптом відчуваю, що поводжуся не як привітна господиня, але можу виправдатися тим, що він заскочив мене зненацька: звідки ж я знала, що він вийде сьогодні із Сариної спальні. Я тільки витягла решту морозива з морозильника та всілася назад на канапу, коли він повернувся.

— Піди візьми, у холодильнику є.

Дивлюся, як він виходить з кімнати: довгі тонкі ноги, затягнуті в темні джинси, темно-синя сорочка. Він, очевидно, намагався доступитися до Сари цього вечора, тому й краватка в нього ослаблена. Джек повертається з відкоркованою пляшкою пива, з надією тримаючи в руці ложку.

— У ресторані до десерту ми не дожили.

Я заглядаю до банки з морозивом і гадаю, чи дуже шокує його звістка, що я вже злупашила дві третини.

— З чим воно? — питає він, коли я невпевнено подаю йому банку.

— Карамель-сутра.

Ну чого не могла сказати просто «карамель»?

— Оце так? — він здіймає на мене веселі очі. — Мені треба закинути ногу за голову, щоб його їсти?

Якби я зараз із ним фліртувала, то, напевно б, запропонувала йому позу собаки чи ще чогось подібного, але я не фліртую, тож лише здіймаю очі та зітхаю, як справжня доросла.

— Лише в тому випадку, якщо це буде твоє особисте рішення.

— Я б міг, але джинси порву — це точно.

— Тоді краще не треба, — кажу, відвернувшись до телевізора. — Це один із моїх улюблених моментів.

Ми разом дивимося, як Нік Кейдж мужньо захищає жінку-охоронця в літаку, повному засуджених. Джек їсть морозиво, я кручу в руках келих із залишками вина. Я скоріш приємно розслаблена, ніж бурхливо п’яна — такий-от зручний ефект студентського життя: навчилася пити майже як середньостатистичний регбіст. Сара зазвичай така сама.

— Напевно того безкоштовного шампанського було кілька відер, якщо Сара в такому стані, — кажу, пригадавши, якою вона приповзла додому.

— Я не дуже все це люблю, то вона й моє випила, — відповідає він. — А нас усе частували й частували. Вона пила за двох, щоб урятувати мене: незручно було відмовлятися.

Я сміюся:

— О, ця дівчина. Одне велике серце.

— Голова в неї завтра болітиме.

Ми знову мовчимо. Я думаю, що б таке сказати, чим заповнити цю порожнечу, бо коли не вигадаю, то зроблю щось немислиме: запитаю, чи пригадує він ту зустріч на автобусній зупинці. Дуже, дуже сподіваюся, що я колись припиню постійно боротися з цим нестримним бажанням, що це вже не буде таким важливим або просто не стосуватиметься мене. Я над цим працюю.

— Ти їй дуже подобаєшся.

Оце-то бовкнула.

Він довго, повільно тягне пиво.

— Мені теж вона дуже подобається, — він повертається до мене. — Це ти про те, що якщо я раптом зроблю їй боляче, ти знайдеш мене де завгодно та видереш очі?

— Не думай, що я не зможу, — демонструю смішний удар карате, бо це все суцільна бравада, усе непереконливо, і єдина моя думка зараз: я люблю їх обох, у цьому корінь усіх проблем.

Звісно, моя вірність належить Сарі. Я знаю, де пролягає межа, яку ніколи не перетну, але іноді ця межа видається проведеною крейдою на траві, як на шкільному стадіоні, ніби її легко стерти та намалювати знову, але не там, де була до цього. У такі вечори, як сьогодні, вона, наприклад, посунулася вперед, а таким ранком, як завтра, я знову перенесу її на своє місце.

— Врахуємо належним чином твої таємні здібності ніндзя.

Я киваю.

— Навряд чи ти застосовувала б їх до мене, — провадить він. — Сара настільки мені подобається, що я не хочу завдавати їй ані найменшого болю.

Я знову киваю, і радіючи за Сару, і через те, що він добрий, і сумуючи, що він належить подрузі, і скаженіючи від того, що світ зіграв зі мною таку срану гру.

— Добре, то ми одне одного зрозуміли.

— Сказано в стилі справжнього мафіозі, — він нахиляється поставити порожній келих з-під пива на столик. — Ніндзя-мафіозі. Ти, виявляється, дуже небезпечна жінка, Лорі.

«Особливо, коли видудлила цілу пляшку вина й при цьому напівкохаю тебе», — думаю я. Мені таки треба йти спати, просто зараз, поки я не стерла цю кляту крейдяну лінію та не пересунула її знову вперед.

Джек

Ти, виявляється, дуже небезпечна жінка, Лорі.

Якого біса ці слова вирвалися з мого рота? Фраза звучить, як заяложене залицяння в дешевому телефільмі, а я ж лише намагався сказати, що ми друзі. Олень ти, Джеку, ось ти хто. Джек-олень. У школі я колись пишався цим прізвиськом, а зараз воно мені — як лайка. І по заслузі. Недарма вчителі постійно писали мамі в різній формі приблизно одне й те саме. Ось найбільш увічливий приклад: «Якщо Джек докладе стільки ж зусиль до свого навчання, як до своїх дурних вибриків, він далеко піде».

Мені приємно думати, що я довів помилковість їхніх прогнозів. Коли дійшло до випуску, оцінки в мене виявилися достатньо високими для того, щоб я зміг вступити до того універу, куди хотів. Щоправда, мені поталанило. Пам’ять у мене майже фотографічна, тож усі ці підручники й теорії тільки раз траплялися мені на очі — й одразу в ній застрягали. Це разом зі здібністю молоти язиком добре мені допомагало. А от чогось на здатність говорити з Лорі воно не розповсюджується.

— Отже, Лорі, що ще мені потрібно знати про тебе, окрім того, що ти мене приб’єш, якщо я ображу твою найкращу подругу?

Здається, вона нажахана моїм питанням. Я її не звинувачую. Останнього разу, коли я ставив таке ідіотське запитання комусь іще, це було моєю спробою швидкого побачення. Що я, в біса, роблю? Інтерв’ю в неї беру?

— М-м-м-м, — вона сміється легко й мелодійно, як музична скринька. — Не так уже й багато можна розповісти.

Я намагаюся вкласти у свій погляд думку: «А ти спробуй».

— Агов, підкинь мені чогось такого. Сара хоче, щоб ми потоваришували. Розкажи три факти про себе, які тебе найбільше бентежать. А тоді я розповім тобі свої.

Вона звужує очі, підборіддя трохи підняте.

— А давай по черзі?

— А давай. Тільки ти перша.

Кажу собі, що я це запропонував, бо Сара так прагне передружити нас із Лорі, і, щиро кажучи, частково це справжня причина. Частково. Але іншій частині просто хочеться більше дізнатися про неї, бо вона мене спантеличує, а ще тому, що мені тут затишно й зручно — на другому кінці канапи, я відпочиваю в її товаристві. Може, це через вино, яке вона випила, або через пиво, якого я надудлився, але мені здається, що ми з цією дівчиною можемо стати друзями. Це ж добре, правда? Я знаю, є люди, які не вірять у платонічну дружбу між чоловіками й жінками.

Ми обміняємося з Лорі правдивими історіями та станемо друзями. Ось, леді та джентльмени, мій великий план.

Вона барабанить нігтями по краю келиха, роздумуючи, а я, виявляється, з великою цікавістю чекаю, про що ж вона розповість. Вона опускає очі долі, на залишки свого вина, та, коли підіймає погляд, сміється.

— Гаразд. Мені було чотирнадцять, може, п’ятнадцять, — вона зашарілася та притисла руку до щоки, хитає головою. — Не можу повірити, що збираюся тобі це розповісти.

Знову цей легкий сміх, вона опускає вії, мені доводиться нахилитися, щоб заглянути їй у вічі.

— Та ну, тепер уже точно мусиш розказувати, — улещую її.

Вона зітхає з покорою.

— Ми з Аланою, моєю найкращою тогочасною подругою, були на шкільній дискотеці. Щось таке виробляли, удаючи дуже крутих. Здається, навіть пачку цигарок при собі мали, хоча не курили, жодна.

Киваю, чекаю на продовження.

— І ще там був той хлопець, такі завжди є, я його просто обожнювала. Півшколи теж — доведений факт. Але якимось дивом я йому, здається, теж подобалася.

Мені хочеться втрутитися та сказати їй, що то не є ніяким дивом і нічому тут дивуватися, але мовчу.

— Отже, він нарешті запрошує мене на танець, аж наприкінці вечора. Я, недовго думаючи, погоджуюся, і все йде просто чудово, поки я не намагаюся подивитися вгору, якраз тоді, коли він опускає голову, щоб подивитися на мене, і я з усього розмаху буцаю його головою в ніс. Так зламала йому носа.

Вона дивиться на мене широко розплющеними очима, а потім регоче.

— Кров повсюди. Швидку довелося викликати.

— Питань нема, — хитаю головою. — Оце так. Зустрічатися з тобою дійсно небезпечно, Лорі.

— Я з ним навіть не зустрічалася, — протестує вона. — Я хотіла, але після того вже й мови не було. Та й не дивно, — вона постукує кісточками пальців по голові. — Тверде, мов залізяка, на всі випадки життя.

— Окей, то ти в нас ніндзя-мафіозі з винятково твердим черепом. Тепер розумію, що Сара в тобі знайшла.

Вона підіграє:

— Гадаю, вона почувається в безпеці під моїм захистом.

— Я тобі кажу. Тобі варто подумати про кар’єру особистого охоронця. Гроші за навчання повернеш за кілька місяців.

Лорі ставить на столик свій келих, відхиляється назад, закидає пасма темного волосся за вуха, сидить навпроти мене, схрестивши ноги. Коли я був малий, ми щороку їздили на канікули до Корнуоллу, а мама мала особливу прихильність до тих крихітних фігурок піксі, що там продавалися. Вони сиділи на мухоморах чи ще на чомусь такому химерному. Лорі сидить у позі лотоса, гостре підборіддя, волосся закинуте за вуха. Щось у цій картині нагадує мені тих піксі, а наступної миті мене ні сіло ні впало охоплює туга за домівкою. Ніби вона моя давня знайома, хоч воно й не так.

Вона всміхається:

— Твоя черга.

— Не думаю, що в мене знайдеться щось гідне, — кажу. — Тобто маю на увазі, що я ніколи не буцав жінку головою.

— Який же ти чоловік?

Вона вдає розчарування, але попри її жарт, я усвідомлюю, що вона говорить серйозно.

— Хороший, сподіваюся?

Сміх завмирає в її горлі.

— Я теж на це сподіваюся.

Я знаю: вона говорить про Сару.

— Може, оце… — я різко міняю тему. — Розповім тобі про мій шостий день народження. Уяви собі малу дитину, яка загубилася в басейні з м’ячиками й настільки злякалася, що батько мусив пробиратися між гірками та переплутаними мотузками, мов крізь джунглі, щоб знайти малого. Я опинився під трьома футами м’ячів і плакав так голосно, що мене вирвало. Їм довелося там добряче прибирати, — перед моїми очима постає з усією ясністю перелякане обличчя батьків дитини, святкове вбрання якої їм довелося відчищати від мого шоколадно-тортового блювотиння. — Смішно, але на вечірки мене після цього стали запрошувати значно рідше.

— О, яка сумна історія, — каже Лорі, я навіть не припускаю, що вона дражниться.

Знизую плечима:

— Я чоловік. Я з твердого сплаву.

Вона знову стукає кісточками пальців по голові:

— Ти забувся, з ким маєш справу.

Я серйозно киваю:

— Залізна людина.

— Сам такий.

Я замовкаю й осмислюю, що ми тепер знаємо один про одного. Мені відомо, що вона незграбна з чоловіками та легко може спричинити поранення. Лорі знає, що мене легко налякати і що мене може на неї вирвати. Вона забирає порожню коробку з-під морозива та ложку, нахиляється, щоб поставити їх на кавовий столик. Попри всі намагання опиратися, мій чоловічий мозок спостерігає за її рухами, за її тілом, за матовим сріблом грудей, що видніється з-під рук, за тим, як вигинається низ її спини. І чого ж ці жінки так влаштовані? Так не годиться. Я хочу, щоб у нас із Лорі була платонічна дружба, але мій мозок наповнюється кожним її рухом, вбирає її, вбудовує в мою голову її мапу, тепер я можу бачити її уві сні щоночі. Я не хочу. Коли я не сплю, то, чесно, не думаю так про Лорі. Але, схоже, мій сплячий мозок не сприймає цього нагадування.

Уві сні я бачу, що її шкіра має кремово-блідий відтінок, що її очі кольору незабудок. Очі Лорі — мов літнє різнотрав’я. А тепер я додаю до цього й виразний вигин внизу її спини, її легку хмільну невимушеність і те, як вона прикушує нижню губу, коли замислюється над чимось. У такі моменти моя фотографічна пам’ять стає більше на заваді, ніж у пригоді. Звісно, мені сниться не лише Лорі. Але, здається, вона зайняла найміцнішу позицію серед усіх героїнь моїх снів. Не те, щоб мені завжди снилися якісь жінки. Негайно треба припиняти, бо я вже нагадую собі сортирного збоченця.

— Гаразд, гадаю, тепер знову моя черга, — каже вона.

Я киваю, радий, що вона перевела потік моїх думок в інше річище.

— Маєш знайти щось, що перевершить казання про великий удар головою.

— Я дійсно почала з найсильнішого, — погоджується вона та знов прикушує губу, намагаючись підібрати щось відповідне.

Спробую їй допомогти, кидаю кілька підказок.

— Ганебний випадок, коли ти гуляла в сильний вітер без трусиків? — Вона сміється, але хитає головою. — Отруїла когось своїм варивом? Або ненароком цілувалась із приятелем твоєї сестри?

Риси її обличчя м’якшають, я не в змозі прочитати все, що прослизнуло зараз по ньому: туга за минулим, іншій потік емоцій. Боже, я, напевно, сказав щось справді недоречне: вона часто-часто моргає, ніби щось потрапило в очі. Щось таке, як сльози.

— Боже. Дідько. Вибач, — бурмоче вона й люто тре очі тильним боком долонь.

— Ні, ні, це я. — Кидаюся на допомогу, досі не второпавши, що викликало таку реакцію. Я хочу взяти її долоню, поплескати по коліну, зробити щось, щоб вона зрозуміла, як я шкодую, але не можу ворухнути рукою.

Лорі хитає головою.

— Ти не винен.

Я чекаю, коли вона опанує себе.

— Хочеш про це поговорити?

Дівчина дивиться долі, пощипує шкіру на звороті долоні — короткі повторні рухи, намагання впоратись із ситуацією, опанувати емоційний сплеск за допомогою фізичного болю. Мій шиложопий братик Албі носить на зап’ястку еластичний браслет, який смикає саме з тієї ж причини.

— У мене була менша сестра. Вона померла в шість років. Мені тоді саме виповнилося вісім.

Дідько. Я викидаю з голови цей опис свого брата. Він на чотири роки молодший за мене, і це свята правда, що він може довести до сказу кого завгодно, але правда й те, що я страшенно люблю цього малого негідника. Навіть не можу собі уявити світ без нього.

— Господи, Лорі.

Цього разу я вже не роздумую. Сльоза котиться по її щоці, я простягаю руку та витираю її порухом великого пальця. Потім вона просто плаче, а я погладжую її волосся та колишу, як мама дитину.

— Вибач, я не повинна була так розкисати, — схлипує вона за кілька хвилин, коли ми обоє мовчали. Вона тре очі кулаками. — Мене просто зненацька захопило. Я вже сто років не плакала. Напевно, вино.

Киваю й опускаю руку, почуваючись огидно через таку мимовільну нечуйність.

— Я завжди кажу, що в мене лише брат, коли хтось питає. Я почуваюся, ніби зраджую її пам’ять, але так легше, ніж казати людям правду, — вона вже спокійніша, дихає повільно, але нерівно.

Я не можу дібрати слів, щоб сказати, що це правильно в такій ситуації. Але намагаюся. Я принаймні здогадуюся, що вона відчуває.

— Як її звали?

Обличчя Лорі сповнюється теплом, її вразливість пропалює мене наскрізь. Пронизлива гостра туга, гірка й солодка водночас, так, вона довгий час була позбавлена цього. Вона важко зітхає та повертається, щоб відхилитися на спинку канапи поруч зі мною. Підтягує коліна, охоплює їх руками. Коли знову починає говорити, голос її низький та розмірений, немовби проголошує промову на похороні коханої людини.

— Джині народилась із серцевою вадою, але вона була розумничкою, Боже, дуже розумною. Завжди крутилася біля мене. Була моїм найкращим другом, — Лорі замовкає на мить, готуючись до удару, бо знає: наступна частина історії завдасть їй фізичного болю. — Пневмонія. Ось вона є — і раптом її немає. Не думаю, що хтось із нас повністю відійшов після цієї втрати. Бідні мої мама з татом…

Вона замовкає, бо які тут можуть бути слова — батьки не повинні ховати свою дитину. Вона вже не щипає шкіри. Я не знаю, чи є у світі захисні механізми, які здатні подолати таке.

У телевізорі Ніколас Кейдж мчить на мотоциклі, увесь такий — дія та м’язи, а тут, у маленькій вітальні, я обіймаю рукою плечі Лорі, притягую її до себе. Спазми від ридання струшують її тіло, вона опускає голову на моє плече, заплющує очі. Я не помічаю того моменту, коли вона засинає. Але радий, що так, бо саме цього вона потребує просто зараз. Я не рухаюся, хоча, напевно, мав би. Я не встаю, не йду спати, хоча розумніший, напевно, так і вчинив би. Я просто сиджу коло неї, поки вона спить, і все так… Я навіть не знаю, що я відчуваю. Мирно.

Я не занурюю своє обличчя в її волосся.

15 лютого

Лорі

Прокинувшись, я усвідомлюю, що маю щось пригадати, але мозок ніби засунули в пожмаканий валянок. «Мабуть, це від вина», — похитуючись, повзе в голові думка, і тут я розплющую очі та бачу, що я не в ліжку. Так і залишилася на канапі, але подушка з мого ліжка — під головою, і я скрутилася калачиком під власною ковдрою. Довгий проникливий погляд на годинник надає нову інформацію: зараз лише кілька хвилин по шостій ранку, тож я влягаюся знову, заплющую очі, намагаючись пробратися крізь події минулого вечора, починаючи з того фрагмента, який прийшов на думку найпершим.

Морозиво. Вино. Раян Ґослінґ веслує на човнику. Лебеді. Точно, це були лебеді. Господи! Сара нализалася! Хвилинку я зосереджуюся на спогаді про Сару. Яке щастя, що Джек привів її додому. О, дідько. Джек.

Розум миттєво перемикається в режим паніки, переконуючи мене, що я, напевно, ляпнула чи учворила щось жахливе, якусь зраду, що Сара мене зненавидить. Він говорив зі мною, ми сміялися, дивилися фільм, а потім… О. І тут я згадую. Джині. Я занурююся глибше в мій кокон із ковдри, міцно заплющую очі, дозволяю собі згадати мою любу чарівну молодшу сестричку. Тендітні пальчики, нігтики, тоненькі до прозорості, єдина людина у світі з моїми очима. Мені потрібна вся зосередженість, щоб витягти зі спогадів її дитячий голос. Бурхлива радість її сміху, виблиск прямого світлого волосся на сонці. Уривчасті спогади, вицвілі, як пожовклі фото. Я не можу дозволити собі надто часто думати про Джині в повсякденному житті — потім доводиться дуже довго знову звикати до того, що її просто більше немає, приводити себе до ладу, забороняючи собі злитися на людей просто тому, що вони дихають, а вона вже ні.

Тепер я повністю згадала минулий вечір. Я не зробила нічого морально неправильного щодо Джека, принаймні нічого, щоб відчувати себе сьогодні зранку скомпрометованою в традиційному сенсі. Точно пам’ятаю: цицьок йому не показувала, у коханні не освідчувалася. І все одно не можу сказати, що в мене геть зникло почуття провини, адже я дійсно перейшла лінію, хай навіть тонку й майже невидиму. Я просто бачу, як вона обкрутилася в мене навколо ніг, мов волосінь від вудки, вона ось-ось змусить мене перечепитися, ось-ось зробить із мене брехуху. Я дозволила собі підійти надто близько. Вистачило пляшки дешевого вина, щоб я ослабила пильність, вистачило одного мимовільно кинутого коментаря, щоб я розсипалася, мов покинутий замок з піску, коли на нього набігає вечірня хвиля.

5 червня

Лорі

— З днем народження, стара шкапо!

Сара дує мені в обличчя паперовою дудкою, будить мене, а я важко підводжуся на ліктях, поки вона натхненно волає привітання на всі голоси.

— Дякую! — аплодую невпевнено. — Можна я тепер далі посплю, будь ласка? Це ж восьма ранку, субота.

Вона супить брови:

— Ти жартуєш, так? Спатимеш зараз — то пропустиш усі щасливі години свого дня народження.

Голос у неї, як у її ж улюблених діснеївських героїв.

— Ми, здається, не американські підлітки з якогось тупого телешоу, я перевіряла, — бурчу у відповідь.

— Припиняй скиглити та вилазь із ліжка просто зараз. У мене на тебе плани.

Я відкидаюся назад на подушку.

— У мене теж є план. Я лишаюся тут до полудня.

— Завтра так і зробиш, — вона киває на горнятко, що стоїть поруч. — Я тобі каву зробила. У тебе є 10 хвилин до мого повернення, коли я будитиму тебе справді жорстко.

— Теж мені, начальство, — ремствую я, затуляючи очі рукою, — мені вже 23, а тобі лише 22. Я тобі — як матір. Іди прибери свою кімнату та зроби домашнє завдання.

Вона знову дмухає мені в обличчя паперовою пискавкою, сміється, іде, а я засуваю голову під подушку. Люблю цю дівчину.

Коли я виходжу, рівно за дев’ять із половиною хвилин, у передпокої висять два чохли з одягом, а Сара буквально підстрибує на місці. Мене дуже турбує те, що чохли прикрашені логотипом компанії прокату карнавального вбрання.

— М-м-м-м, Саро?.. — я починаю усвідомлювати, що вона не жартувала про план.

— Побачиш — помреш! — вона стискає кулачки від захвату, як дитина, яку взяли на шкільну екскурсію.

Обережно ставлю горнятко з кавою.

— Мені зараз дивитися?

— Так. Але спершу пообіцяй, що наступні кілька годин робитимеш точнісінько те, що я скажу, не ставлячи зайвих питань.

— Говориш, як таємний агент. Ви з Джеком Джеймса Бонда знов надивилися?

Вона простягає мені один із чохлів, але забирає, коли я намагаюся його взяти.

— Спершу пообіцяй.

Я сміюся та хитаю головою, заінтригована.

— Ну добре, я обіцяю.

Вона віддає мені костюм, плескає, потім махає руками, щоб я скоріше заглянула всередину. Я тримаю його на витягнутій руці, струшую, нарешті тягну центральну блискавку донизу на кілька дюймів, щоб заглянути.

— Рожеве… — кажу, вона киває підганяючи.

Я веду блискавку до самого низу та відкидаю пластиковий чохол, вивільняючи відомі всьому світові рожеву, як чупа-чупс, атласну курточку-бомбер та чорні легінси.

— Ти хочеш, щоб я у свій день народження косплеїла леді в рожевому[8]?

Вона шкіриться та витягає свій костюм.

— Не тільки ти.

— Ми обидві — леді в рожевому, — говорю повільно, бо дещо збита з пантелику. — Тобто мені це вже подобається як тема для дня народження, але що ми маємо робити, коли вже так наряджаємося? Стирчати в «Замкові», як дві дурепи?

— Ні в який паб ми не підемо, — Сарині очі палають від захвату.

— Можу я поцікавитися, куди ми підемо?

Вона сміється:

— Цікавитися можеш, але правди я тобі не скажу.

— Як це я здогадалася, що так і буде?

Вона розстібує свою курточку та встромляє руки в рукави.

— Ти ж фільм бачила, правда?

— Кілька разів, — закочую очі, бо на цій планеті кожен бачив «Бріолін» принаймні дюжину разів, перш за все тому, що його крутять на Новий рік по телевізору, а рухатися в той час ти просто не здатний фізично, і пульт десь зникає.

Я із сумнівом дивлюся на атласні легінси. Пояс приблизно шість дюймів у діаметрі.

— Сподіваюся, вони розтягуються, — кажу.

— Звісно, я міряла їх близько шостої ранку.

Тепер я усвідомлюю, яких зусиль вона докладає, щоб зробити мені веселий день народження. Та частина мого мозку, яка останнім часом постійно відчуває провину, дає мені добрячого стусана.

— Ну от, леді в рожевому, — кажу я зі сміхом.

Вона дивиться на годинник.

— Нам виходити об одинадцятій. Біжи в душ, я вже була. Коли вийдеш, наведу тобі гострі стрілки.

Полудень. Ми на потязі з Ватерлоо і, чесно кажучи, левову частку здивованих поглядів уже отримали. Нічого дивного. У потязі ми сьогодні єдині леді в рожевому, і в нас, поза сумнівом, найдивовижніші зачіски та макіяж. Сара розмахує високим кінським хвостом, здається, що він гойдається в різні боки окремо від її голови, а на моєму ми накрутили такі кучерики, що сама Олівія Ньютон-Джон від заздрощів скисла б. Сара продумала все: жувальну гумку, тоненькі чорні шалики, рифлені білі пластикові пришпильки, що стирчать у нашому волоссі, маленькі бляшані фляжки з джином, щоб пити в потязі для відповідного настрою, куди б ми не їхали.

— Назвемося вигаданими іменами?

Сара ставиться до питання з усією серйозністю:

— Ти хто будеш?

— Хм-м-м, влипла. Гадаю, має бути якийсь кіч, щось із Америки п’ятдесятих, як, наприклад… Лула-Мей?

Вона задумливо дивиться.

— Мені подобається твоя ідея. Якщо ти Лула-Мей, я мушу бути Сара-Белль.

— Дуже приємно з вами познайомитися

— Приємно познайомитися з тобою, Луло-Мей.

Ми граційно нахиляємо голови, цокаємося фляжками та робимо по ковтку джину, щоб закріпити нову дружбу.

— Може, ти мені таки скажеш, куди ми їдемо?

— Просто довіряй мені, маленька леді. Тобі сподобається.

Вона намагається розтягувати слова зі справжнім південним акцентом.

— Ти вже говориш більше як Джон Вейн, ніж як Сара-Белль, — сміюсь я. — Гадаю, я могла б у тебе закохатися.

Сара засуває порожні бляшанки в кишеньки на сидіннях перед нами.

— Це моя сексуальна енергія. Не можу її приховати.

Вона здіймає погляд, коли електронний голос повідомляє, що ми наближаємося до Барнса.

— Ходімо. Наша зупинка.

Щойно виходимо зі станції, я помічаю, що ми не єдині, хто тут бере участь у рімейку «Бріоліна». Пишні сукенки та піжонські костюми змішані зі звичайним убранням місцевих мешканців, що вештаються магазинами гарного суботнього дня, а спалахи рожевого атласу то тут то там підказують мені, що леді в рожевому тут буде ціла банда.

— Саро!

Голос Джека. Серце моє підстрибує. Останнім часом я намагалася, як могла, уникати дозвілля в компанії з ним та Сарою, на щастя, вони обоє були такі зайняті роботою, що, напевно, лише раділи можливості проводити вечори удвох, без третього зайвого. А я, здається, справді починаю менше згадувати про нього. Напевно, даються взнаки мої зусилля контролювати думки.

Потім я помічаю, з ким прийшов Джек. Біллі, один із наших друзів, ми з ним зустрічалися кілька разів на різних вечірках. Боже милий, будь ласка, нехай це не буде підстановочним побаченням. Хлопці підходять до нас, усмішки дещо занепокоєні, а ми захоплено ахаємо від їхніх чорних штанів-дудочок і чорних футболок в обтяжку. Вони закачали рукави аж до плечей, щоб продемонструвати біцепси, і, дивлячись на їхні чуби, я собі думаю, що в тюбику залишилося не так уже й багато гелю для укладки.

Куди б ми не йшли, виявлялося, що йдемо вчотирьох. Я зовсім не проти, просто цього не чекала, а із Сарою в мене сьогодні був найкращий ранок за всі часи.

— Ну, просто як на випускний бал зібралися, — сміється Сара та цілує Джека в губи, залишаючи сліди червоної помади. На ньому чорні авіаторські окуляри, які затіняють очі. Схожий більше на Джеймса Діна, ніж на Джона Траволту.

— Біллі, вигляд у тебе… крутий, — кажу я, а він люб’язно грає м’язами.

Його тіло таке, що, здається, він ретельно тренується в спортзалі по дві години щодня. Таким можна лише захоплюватися, одночасно з відчуттям повної зневаги.

— У Попая на мене нічого нема, — він виймає з рота чупа-чупс, який жував для більшого ефекту, і нахиляється, щоб швиденько цмокнути мене в щічку. — З днем народження.

Помічаю, що Сара на нас дивиться, зітхаю. Будьте певні: вона завжди знайде мені хлопця, який точно не мого типу. Він, напевно, любить слухняних струнких блондинок. Цікаво, що наобіцяв йому Джек, коли кликав сюди.

— Прошу, леді, — Джек згинає ліктя, пропонуючи його Сарі, і за кілька секунд незграбної непевності Біллі робить те саме для мене.

— Звісно, — сміється Сара, беручи Джека попід руку. — Лорі досі не знає, куди ми йдемо, то не кажіть їй нічого.

Я самовпевнено сміюся та беру запропоновану Біллі руку.

— Гадаю, я починаю здогадуватися, що відбувається.

— О, повір, зовсім ні, — вона сяє очима, дивлячись на мене через плече, поки ми йдемо крізь натовп. — Але все попереду.

Не можу повірити своїм очам.

— Що це за місце?

Я в захваті. Ми стоїмо у величезній закрученій черзі, усі тут у костюмах з «Бріоліну», усе гуде й метушиться. З колонок лунає офіційний голос, типовий для американського шкільного радіо. Диктор повідомляє, що не треба бігти в зали і що, стоячи в черзі, не можна пестити одне одного, і що порушників чекає покарання. Ми дістаємося входу, проходимо під величезною аркою з вивіскою, червоною як мак, освітленою старомодними лампочками. Вона запрошує нас до школи Райделл Хай.

— Подобається?

Сара зараз більше тримається за мою руку, ніж за Джекову, вона то всміхається, то кривиться, затамовує подих, бо чекає, як я відреагую на її великий сюрприз на честь дня мого народження.

— Подобається! — я всміхаюся, а голова йде обертом від масштабу події, яка розгортається навколо мене. — Гадки не маю, що відбувається, але, чорт забирай, я це обожнюю!

Барнз Коммон — звичайне місце вигулу собак та недільних крикетних матчів — зараз перетворився на чарівну Країну Чудес: тут, куди тільки сягає око, панує кіч Америки п’ятдесятих. Королеви диско на роликах розносять на столики під шатрами на галявині коктейлі з кока-колою й морозивом, блищить срібло фургончиків з їжею, які оточують поле. Повсюди люди розстеляють скатертини для пікніка, дівчата в барвистих сукнях з рюшами та в затемнених окулярах гріються на сонечку, розляглися на спині чи підперлися ліктями та надувають бульбашки із жуйки. По-всюди музика. Духовий джаз-бенд гримить рок-н-ролом п’ятдесятих, а на дерев’яному танцполі під шатром витанцьовують енергійні пари. По периметру з високих колонок лунають знайомі пісні з «Бріоліну». Я навіть помічаю школу краси в стилі поп-ап, де в дівчат, убраних у рожеві комбінезони та відповідні перуки, можна пофарбувати нігті та підвести очі. Народ кричить, штовхається вишнево-червоними машинками на автодромі, а величезне чортове колесо сяє й височіє над усім полем, його блискучі біло-рожеві, як морозиво, кабінки, злегка погойдуються на теплому вітерці.

— Нічого не хочу, тільки ось на це колесо, — видихаю я.

Це — найбільший, найбожевільніший подарунок на день народження, який я колись отримувала. Серце в мене зараз легке, мов пір’їнка, прив’язана до повітряної кульки.

Джек

Химерність цього місця зашкалює. Не знаю, як Сара все це робить. Більшість просто купує якогось торта чи йде кудись пити в честь дня народження. Але не Сара. Їй якось вдалося знайти цю феєрію, умовити мене й Біллі бути їхніми Ті-Бердами, супроводжувати їх у цей день. Не для кожної жінки я б пішов на таке. Я опирався й майже відмовився, бо, якщо чесно, це все мені нагадувало нічне жахіття. Але зараз думаю, що тут доволі круто. Вона каже, це називається «Таємний кінотеатр». Я гадав, тут буде екран просто неба, кілька фургончиків з бургерами, і таки тут є величезний екран, виставлений заздалегідь, але, Боже, це місце — дещо зовсім інше. Таке відчуття, що ти перебуваєш у самому фільмі, а не в кінотеатрі, і, я гадаю, нам дісталися дві найкрасивіші леді в рожевому з усього збіговиська.

Сара… Боже. Вона ніколи не робить нічого наполовину. Вона йде трохи попереду мене, її ноги в цих чорних легінсах видаються вдвічі довшими, ніж зазвичай. Я постійно відчуваю, що біжу за нею, намагаючись наздогнати, вона завжди тримає мене в напрузі, але останнім часом набрала такої швидкості, що іноді, здається, зовсім зникає з мого поля зору. Ця прихована дрібничка щоразу спантеличує, але я запобігаю їй, коли знову наздоганяю Сару.

Лорі теж сьогодні приголомшлива. Вони із Сарою, мов у журнальній статті про те, яким може бути однакове вбрання на двох різних дівчатах. Сара на високих підборах та з кінським хвостом — портрет найпопулярнішої дівчини в класі. А пружні кучері Лорі — стриманіша краса. Якби ми справді були старшокласниками, Сара лякала б мене до усрачки, а Лорі була б сестрою мого кращого приятеля. Не знаю навіть, куди я зайду з цією думкою. Вони просто різні — та й усе.

— Ну що? Обнімашки-цьомчики для мене з іменинницею? — каже Біллі, який чимчикує за мною. — Май на увазі, я спробую своє щастя там, на вершині цієї штуки, — він киває на чортове колесо.

Я кидаю погляд на Лорі та раптом відчуваю, як росте бажання її захистити. Біллі — один із тих хлопців, які підуть на все, аби лишень здобути ще кілька перемог. Я не дуже розумію, чому я його запросив, хіба що він — єдиний із моїх друзів достатньо самозакоханий, щоб цілий день розгулювати в карнавальному костюмі.

— Жодних приставань, Біллі. Ти чув правила.

— Це ж старші класи, тут завжди правила створюються, але їх же й порушують, друже, — Біллі підморгує мені, коли Сара повертається до нас і вказує через поле, перериваючи розмову до того, як я встигаю щось іще сказати.

— Гайда, ви двоє. Я хочу на автодром.

Починаю шкодувати, що не запросив замість Біллі когось іншого. Цей хлопець уже тричі виграв на силомірі, коли жоден із натовпу не спромігся на це навіть і разу, а тепер він обіймає Лорі, маневруючи машинкою на автодромі, мов пілот Формули-1.

Я перекривлюю його, обіймаючи Сару, оглядаюся через плече та роблю задній хід просто на них, посилаю їхню машину крутитися дзиґою та розсипати електричні іскри. Сара біля мене верещить, сміється, а Біллі їде просто на нас, відкидаючи нашу машину на стіну, складену з шин. Із-за спини Лорі він показує мені середнього пальця й тікає геть. Цікаво, що б Джон Траволта зробив на моєму місці? І хто в цьому сценарії Сандра Ді? Сара для такої ролі надто зухвала. Така собі француженка. Я не кажу, що Лорі тут виконує роль Сенді, а я — Денні, бо це була б справжня халепа. Може, Біллі — значною мірою Денні, з м’язами Попая та розумом ватажка банди. Я дивлюся, як він допомагає Лорі вибратися з їхньої машини, коли двигуни зупиняються, як він тримає її руку, як обкручує навколо себе, — спалах темних кучерів на рожевому атласі. Сподіваюся, він їй голову не закрутив.

Тобто, це, звісно, її справи, але він ще той хлоп, усе б йому жарти та кпини. А може, їй саме це й подобається. Дідько, а якщо він вирішить повертатися з нами до Кемдену? Ха, у кишені її рожевої курточки саме зараз починає дзвонити мобільний. Фонус інтераптус, друже.

Лорі

Здається, цей день претендує на звання одного з найкращих днів мого життя.

Я наклюкалася коктейлями від Леді в рожевому, я насміялася так, що в мене боки болять, Біллі виявився прикольнішим, ніж я передбачала, у всіх дурнуватий карнавальний настрій. Навіть погода грала разом із нами, балуючи найкращим розслабленим літнім англійським теплом, від якого в мене на носі завжди з’являється ластовиння.

Якщо я була в захопленні від усього цього при денному світлі, то зараз, коли починається вечір, навколо стає ще веселіше, ще більшає гармидеру та метушні. Біля стійки Ті-Бердів розігрується ціле дійство. Танцюристи в чорній шкірі стрибають уздовж розкішного ряду потужних іномарок, співають біля хромованих мікрофонних стійок, танцюють уздовж капотів. Повсюди люди танцюють, кружляють та просто вештаються у веселковому серпанку, просоченому ніжними відтінками вогників, якими оздоблені атракціони. Фільм повинен розпочатися близько десятої, передчуття зростає з кожною хвилиною.

Сара щойно з’ясувала, що в неї вроджений талант до рок-н-ролу (а хто б сумнівався), та, після того, як Джек зі сміхом відмовився танцювати з нею, виправдовуючись тим, що в нього дві лівих ноги, під’їхала до Біллі, і тепер вони братимуть участь у танцювальному конкурсі.

Ми з Джеком стоїмо на краю натовпу, дивимося на них, я бачу цей особливий шарм Сари: поєднання шикарного блиску та жорсткого піску, він у кожному зухвалому змаху її хвоста, у тому, як випинається її підборіддя. Дякувати Богові, Біллі нібито приховав свої зміїні стегна. Я не знаю, чи то винні всі коктейлі, які я видудлила, але він починає здаватися привабливішим, ніж був на початку дня. Коли ми чекали в черзі на автодромі, він показував мені фото свого меншого брата Робіна — неочікуваного сюрпризу, що з’явився в його сорокарічної з гаком мами. Але Біллі був не проти перетворитися з єдиної дитини на старшого брата в такому поважному віці. Він гордовито демонстрував мені кадри, де Робін задуває свічки на іменинному торті, який Біллі власноруч зробив для нього. Звісно, торт — не шедевр. Але коли якась дівчина замислиться над тим, чи стане Біллі колись хорошим батьком, їй варто лише послухати, як він розповідає про малого Робіна, та дізнатися, що під його залізними м’язами ховається м’яке й тепле серце. Дивлюся на них обох, зосереджена на їхніх обличчях. Вони обов’язково повинні виграти. Мені навіть трохи шкода інших учасників.

— Сара обожнює такі штуки, — кажу, потягуючи лимонад через смугасту біло-червону соломинку (вирішила зробити перерву в коктейлях).

— Сподіваюся, вони виграють, — сміється Джек.

Я розумію, про що він. Щаслива Сара — щастя нам усім.

Дзижчить мій телефон. Знову мама додзвонюється. Я вже казала їй, що гулятиму цілий день, але вона не може, коли нас із Дерілом обох немає вдома. Треба їй перетелефонувати, але не хочеться перебивати настрій моменту.

Дивлюся на чортове колесо. У світлі ілюмінації воно видається навіть більшим, ніж за дня.

— Може, до фільму ми ще матимемо час покататися, — кажу з надією.

Джек хмурить брови, дивиться на час.

— Встигаємо.

Я киваю.

— Особливо, якщо вони дійдуть до фіналу.

— А вони дійдуть.

Він має рацію. Навіть краплини сумніву немає в тому, що Сарині черевички дотанцюють до самого кінця.

Він мовчить якусь мить, дивиться кудись, потім — на мене.

— Можемо зараз піти прокататися, якщо хочеш, — він трохи спантеличено підсміюється. — Уважай це моїм подарунком на день народження, бо я його купити таки забув.

Це так кумедно й старомодно — його запрошення покатати мене на каруселі, ніби мені потрібен супровід, але його питання ідеально пасує до цієї старомодної атмосфери. Я піднімаюся навшпиньки, намагаючись перехопити Сарин погляд, дати їй знати, що ми будемо тут о десятій, але вона дуже уважно слухає ведучого майстер-класу. Оглядаюся на дивовижне чортове колесо.

— Дуже хочу, Джеку, дякую тобі.

Хлопець у білих чинос із недбало накинутим на плечі светром Райделл Хай опускає на наші коліна хромовану решітку, здивовано піднімає брови, коли чує її тріскіт, перевіряє, чи ми в безпеці.

— Може, схочеш обійняти свою дівчину, друже. Там, нагорі, можна трохи злякатися.

Я впевнена, він каже щось таке кожній парі, яка сідає в крісло його атракціону, але все одно ми одночасно поспішаємо його виправити.

— О, ми не… — я заїкаюся.

У ту ж мить Джек поспішно додає:

— Вона не моя… Ми просто друзі.

Хлопець у светрі підморгує з розумінням:

— Шкода. Ви в парі гарні.

Колесо трохи просувається, сідають пасажири наступної кабінки, а я на мить заплющую очі, бо не знаю, що казати далі.

— Тільки не кажи, що ти боягузка, Лорі.

— Ні, се-е-е-ер! — Я сміюся. Стиснувши пальцями решітку, я вмощуюся глибше на сидінні кабінки кольору малиново-ванільного пудингу, вона гойдається, я впираюся ногами в хромовану підніжку. — А ти не боїшся висоти?

Він відхиляється в куток кабінки та дивиться на мене скоса, руки поклав на спинку сидіння, долоні розвів — я поставила дурнувате запитання.

— Я схожий на того, кого легко налякати?

Денні Зуко, з’їж своє серце, але те, як він барабанить пальцями по верху кабінки біля мого плеча, підказує мені, що він не такий уже й розслаблений, як здається з його зовнішнього вигляду. Не знаю, що його так бентежить: те, що він на колесі без Сари, чи те, що він узагалі на колесі, чи те, що він на колесі зі мною. Я зітхаю, готова запитати його про це, але лунають перші запаморочливі акорди «Безнадійно віддана тобі», і колесо починає обертатися.

Я відкладаю своє питання. Урешті, це мій день народження. Я люблю чортове колесо, і я з Джеком, який мені все одно більше й більше подобається щоразу, коли його знову бачу. І це добре. Саме так, поклавши руку на серце. Саме так. Це добре, тому що він і Сара, безперечно, — прекрасна пара, і тому що я люблю її, як сестру.

Загалом я цілком опанувала ситуацію. Що є, те є. Хто знає, можливо, коли б усе пішло інакше, якби я знайшла його першою, зараз його рука обіймала б мою талію, він готувався б поцілувати мене на вершині колеса. Можливо, ми були б до нестями закохані. Або могли б бути жахливо романтичною парою, і найкращим виходом є саме те, що сталося насправді. Він є часточкою мого життя, і я рада цьому. Цього достатньо.

— Ух, — видихаю я, милуючись видом, що відкрився лише для нас двох. Барнз Коммонз окантований прапорцями й вогниками: неонові написи на фургончиках Ейрстріма, спалахи дискотеки з танцювального шатра, чайні вогники на довгих столах, перші відвідувачі вже перебираються з галявини ближче до екрана. Ми ще піднімаємося, можна вже бачити те, що за межами парку: довгі й вузькі вулички південно-західного Лондона, освітлені жовтуватими ліхтарями.

— Зірки, — каже Джек, закидаючи голову назад, бо ми майже на вершині. Я роблю так само й дивлюся на зорі разом із ним. На кілька секунд ми залишаємося з ним тут, на найвищій точці колеса, тільки удвох на весь світ.

— З днем народження, Лорі, — каже Джек тихо й серйозно, коли я повертаюся, щоб подивитися на нього.

Я киваю та намагаюся всміхнутися, але м’язи мого обличчя не здатні на це, губи дрижать, я можу розплакатися.

— Дякую, Джеку. Я рада, що проводжу його разом з… — перериваю себе, — з вами, хлопці.

— Я теж.

Наша кабінка минає вершину та звішується за край колеса, гойдається на вітерці, я зойкаю та міцніше стискаю решітку двома руками. Джек легко сміється та обіймає мене рукою, я відчуваю тепло його тіла поруч зі мною.

— Усе гаразд, я тебе тримаю.

Він стискає мене на секунду, міцні пальці — на моєму плечі, та знову відкидається на спинку сидіння, кладе туди руку.

Я теж відсуваюся назад, шлунок перевертається в мені: соромно сказати, але це зовсім не пов’язане з тим, що ми зависли високо в небі над Барнз Коммон, а через те, що я сиджу тут на прекрасному старовинному чортовому колесі сам на сам із Джеком О’Марою. Вінтажні рожеві й м’ятні вогні освітлюють шпиці колеса, на Джековому обличчі танцюють їхні тіні — ми поволі рухаємося. Олівія Ньютон-Джон співає про своє безнадійно віддане серце. Я знаю, що вона відчуває. Мої пальці торкаються медальйона, гладять знайому форму плаского фіолетового камінчика — для впевненості. Уранці я не могла його знайти, п’ять хвилин була на межі зриву. Розплакалася, коли Сара нарешті помітила його — він застряг у тріщині між дошками підлоги в моїй спальні. З усього, що я маю, мій кулон — найдорожчий. У нас із Джині він був один на двох. Я знаю, це дурниці, але відчуваю зв’язок із нею, коли б його не надягла.

Чорт. Знову пропущений дзвінок від мами. Почуваюся найгіршою у світі дочкою. Відкриваю повідомлення, яке вона щойно кинула в чат, даю собі слово зателефонувати їй одразу вранці.

«Лорі, дитино, вибач, що пишу це, вибач, що воно так на твій день народження, але ти маєш знати якнайшвидше. Тато в лікарні, сонечко, інфаркт. Зателефонуй, щойно зможеш. Люблю тебе. Мама. Цілую».

І ось так один із найкращих днів у моєму житті перетворився в один з найгірших.

12 грудня

Лорі

Почуваюся так, ніби в мої уґґі залили свинець. На роботі постійно була клята божевільня, різдвяні корпоративи тривали один за одним кілька тижнів поспіль, ноги болять, ніби марафон бігла. Я до біса й остаточно знесилена. Тато одужує повільніше, ніж сподівалися лікарі. Таке враження, що в нього одна хвороба чіпляється за наступну. Мій міцний татко, з яким ніколи нічого не траплялося, тепер кволий і блідий, мама, здається, скоро буде така сама, бо до смерті переживає за нього. Вони завжди були такою гарною парою. Тато старший за маму на десять років, але дотепер це ніколи не було помітно. Зараз уже так не скажеш. Минулоріч батькові виповнилося шістдесят, але вигляд має років на десять старший. При зустрічі мені щоразу хочеться зв’язати його, кинути в літак, відвезти до теплих країв і годувати вдосталь. Звісно, мама робить усе, що може. Але їхнє життя перетворилося на одну довгу низку консультацій зі спеціалістами, дієт, обмежень, і це дуже відчутно на них відбивається. Я їжджу додому так часто, як тільки можу. Але головний тягар лежить, звісно, на мамі.

Куди не глянь, упадає у вічі різдвяна мішура. Останні кілька годин я ганяю магазинами і зараз уже на межі. Мені хочеться кóпнути оленя Рудольфа, відгамселити Мерайю Кері та придушити першого, хто почепить мені чергове пасмо срібного дощика. Останні 20 хвилин я стою в нескінченній черзі в HMV[9], яка до того ж майже не рухається. У руках стискаю набір дисків, якого мій брат, напевно, навіть ніколи не відкриє. Ще трохи — і засну просто стоячи. Це ж музичний магазин, невже вони не могли запустити щось свіжіше за Нодді — дурка-Голдера, який верещить «Це Різдво!», аж горлянку рве. Що це, курва, за ім’я таке Нодді? Ловлю себе на думці, що він, мабуть, народився клаповухим, а його мати, певно, була під дією звеселяючого газу, тож нічого кращого вигадати не змогла.

— Лорі!

Обертаюся на голос, який вигукує моє ім’я, і бачу Джека. Він махає рукою поверх голів людей у черзі, що змією скрутилася навколо мене. Я усміхаюся, щаслива бачити його дружнє обличчя, а потім закочую очі, демонструючи, як мені прикро, що застрягла отут, у цьому натовпі. Кидаю погляд на коробку з дисками та усвідомлюю, що братові більше сподобається пляшка «Джека Деніелса», тож повертаюся, видираюся з цієї черги, дратуючи всіх і кожного, оскільки йду проти течії. Джек чекає на мене біля виставки компакт-дисків, закутаний у своє тепле зимове пальто й шарф. Я зітхаю, бо одразу прокидається спогад про те, який він був тоді на автобусній зупинці. Два роки минуло, і я, здебільшого, уже не думаю про нього день у день. Я ретельно витіснила всі свої грішні думки про нього, замінивши їх безпечнішими, і мої зусилля винагороджено. Кажуть, людський мозок віддає перевагу реагуванню на шаблони, що повторюються, і я в цьому переконалася. Джек тепер посів у моєму житті належне місце друга та хлопця найкращої подруги, а у відповідь я дозволяю собі насолоджуватися його товариством і любити його. Він дійсно дуже мені подобається. Він веселий. Неймовірно дбає про Сару. І просто врятував мені життя тоді, на дні народження, опанувавши ситуацію, коли мене розірвало на шмаття від горя посеред Барнз Коммона. Ми не встигли й оком моргнути, як уже сиділи в таксі, квитки на потяг додому виявилися замовленими ще до того, як ми дісталися Делансі-стрит. Іноді тобі просто потрібна людина, яка каже, що робити. І того дня Джек виконав цю роль бездоганно.

— Ти, схоже, у такому ж захопленні від різдвяного шопінгу, як і я, — він повертає на полицю диск, на який дивився без ентузіазму, та разом зі мною залишає магазин.

— Хоча, ти, напевно, більш успішна в цій справі, — показує очима на мої пакети. — Допомогти?

Я, не сперечаючись, віддаю йому важкі сумки. Руки в мене в червоних рубцях від ручок торби, пальці потроху відпускає. Ми виходимо на Оксфорд-стрит, під ногами сіра каша — рештки снігопаду, який був кілька днів тому. Це місиво ще залишається, бо арктичні вітри дмуть на нас із півночі. Джек витягує з кишені вовняну шапку й надіває її на голову, демонстративно тремтить.

— Тобі ще багато шукати? — запитую.

Він знизує плечима.

— Для Сари здебільшого. Може, у тебе є якась хороша ідея? — він дивиться на мене збоку, ми пробираємося крізь галасливий натовп. — Будь ласка, скажи, якщо є.

Я напружую мозок. Їй доволі просто купувати подарунки, але від Джека має бути щось дійсно особисте.

— Може, браслет чи кулон?

Ми минаємо ювелірну крамницю на Хай-стрит, зупиняємось подивитися, але нічого у вітрині не здається Сариним подарунком.

Я морщу ніс і зітхаю, коли заходимо до крамниці.

— Воно все якесь трохи… Не знаю. Не дуже індивідуальне.

Джек киває. Потім зосереджено дивиться на годинник.

— Ти поспішаєш?

— Не те щоб, — мене не приваблює перспектива плентатися зараз додому.

— Добре, — він усміхається, бере мене під руку, — ходімо зі мною. Я знаю, куди йти.

Джек

З Лорі вибирати покупки набагато легше, ніж самому. Ми з нею щойно завернули за ріг Оксфорд-стрит до Честерського центру антикваріату — туманно пригадую, що він десь там був, сподіваюся, іще стоїть.

— Овва, — видихає Лорі.

Її блакитно-бузкові очі широко розкриваються, коли ми заходимо у високий будинок із теракотової цегли.

Я був тут багато років тому, ще дитиною, допомагаючи батькові знайти щось цікаве на мамин день народження. Живий яскравий спогад. Гадаю, це був особливий день народження, такий, який відзначають. Ми знайшли для неї ніжний срібний браслет, інкрустований бурштином. Тато попросив вигравірувати на внутрішній поверхні всі наші імена. Поки він був живий, вона іноді носила цей браслет — на Різдво й на особливі дати. Вона надягла його й на похорон. І з того часу я не бачив її без нього.

З приємністю помічаю, що галерея не дуже змінилася за минулі роки, так само нагадує печеру Аладдіна з вінтажними вітринами.

— Дивовижне місце! Навіть не знала, що воно тут є.

— Істинний Лондон. — Я ховаю шапку до кишені, ворушу рукою волосся, яке прилипло до голови. — З чого хочеш почати?

Її очі сяють, вона сміється, задоволена всім, що відбувається.

— Гадки не маю. Я хочу побачити все.

— Зупинися. Ми тут застрягнемо до Різдва.

Я йду за нею, а вона рухається між прилавками, погладжує пальцями голову вирізьбленого леопарда, охає біля замкнених вітрин, заповнених прекрасними діамантами найвищого ґатунку, а потім уже захоплюється стародавньою біжутерією на сусідньому стенді. Вона всміхається, соромиться, коли власник крамниці ретрокапелюхів кидає на неї погляд і витягує хлоп’ячий твідовий кашкет, пропонуючи приміряти. Старий добре знається на своїй справі: щойно кашкет опинився на її норовливих кучериках, вона перетворюється у волоцюгу шістдесятих. Лорине волосся можна приборкати хіба відсотків на шістдесят, а просто зараз вона схожа на вуличного хлопчиська з «Олівера Твіста». Лавандові тіні на твіді підкреслюють колір її очей, але вони ж відтіняють важкі темні синці під ними. Я із жалем помічаю, яка вона втомлена. І це не втома типу «мені просто треба лягти раніше». Це втома з розряду «останні кілька місяців були найпаскуднішими в житті». Це очі людини, яка постійно, уже досить довго хвилюється за когось. Я згадую, що не запитав, як у неї справи.

Вона знімає кашкета, роздивившись себе під усіма кутами в ручному дзеркалі, яке власник крамнички ґречно тримає перед нею, витягує мініатюрний ярлик, щоб глянути ціну, потім повертає кашкет і сумно хитає головою. Шкода. Їй у ньому було дуже гарно.

— А як щодо цього? — запитує вона трохи згодом.

Ми розглянули та відкинули маленьку акварель, відклали поки що турецький медальйон двадцятих років минулого століття, який може виявитися тим самим подарунком. Але щойно увійшли до малесенької крамнички парфумерних аксесуарів, я зрозумів, що саме тут знайдеться те, що ми шукаємо. Лорі, як мала дівчинка, яку запустили до кондитерської, охає й ахає над вишуканими позолоченими флаконами, екзотичними ароматами, а потім розпливається в усмішці, мов сонечко літнього дня.

— Джеку, сюди, — кличе мене подивитися на те, що відкопала в глибині полиці. Заглядаю їй через плече, бачу річ у її руках і дякую щасливим зіркам за те, що не придбав турецький медальйон. Золота пудрениця у вигляді мушлі, що лежить у долоні Лорі, така Сарина, що будь-яка інша жінка у світі не могла б володіти нею. Арт-деко, як я гадаю, з опорою на знання, отримані при перегляді «Антикварного Роуд-шоу», за розміром дуже зручно лягає в долоню Лорі, на кришечці викладена інкрустацією емалева русалка. Вона чимось схожа на Сару, з її рудувато-каштановим волоссям, що каскадом падає на плечі, з виразним кокетливим вигином талії. Лорі простягає це мені, у її очах сяє усмішка.

— Роботу виконано.

Мушля лягає мені в долоню з приємною важкістю. Вона варта Сари. Цей дарунок скаже: «Я помічаю в тобі кожну дрібничку, ти для мене дорогоцінна».

— Припиняємо пошуки, — кажу, а сам підношу молитву, щоб вона не коштувала більше, ніж невеличка іпотека. Видихаю з полегшенням, коли перевертаю ярлик. Мені після цього ще й на пиво залишиться. — Як добре, що зустрілися.

Ми знаходимо власницю, яка запаковує нам пудреницю, просимо підібрати оксамитову торбинку, яка пасує до подарунка, і жінка загортає все це в тканину та стрічки. Гадаю, вона глянула на мене й одразу зробила висновок, що коли лишити мене напризволяще, я замотаю дарунок у фольгу або втну якесь інше неподобство. Я б так не зробив, але вона не далека від істини. Я страшенно радий, що мені не доведеться самому порпатися зі скотчем.

Уже майже темно, хоча лише четверта. Ми з Лорі знову вибираємося на вулицю.

— Відсвяткуємо пивом? Я тобі винен, ти мені так допомогла, — схоже, що їй треба добряче посидіти й потеревенити. — Один Бог знає, що отримала б Сара, не було б тебе. Квіти з автозаправки та сумнівні трусики із сексшопу абощо, — Лорі сміється, піднімає рукав пальта, дивиться на годинник, певно, їй треба йти.

— Гаразд, — каже на мій подив.

Я був упевнений, що вона відмовиться.

— Хороша дівчинка. Тут є знайома місцинка, за рогом. Натуральний паб, а не модний бар, де навіть сісти ніде.

Опускаю голову під пронизливим вітром, який щойно здійнявся, кидаючи нам в обличчя колючий сніг, обіймаю її за плечі, спрямовуючи до маленької бічної вулички.

Лорі

Щойно ми пройшли крізь вітражні двері пабу, я зраділа, що вирішила не відмовлятися від випивки. Тут і заспокійливий аромат вугілля, що палає в каміні, і вощені меблі, і темно-зелені шкіряні дивани, глибокі й комфортні. Усе це — для довгого відпочинку за склянкою. Крім нас, тут лише старий зі шпигунським джек-расселом. Це один із тих непретензійних пабів «З кінця світу», про які знаєш, що вони не міняються десятиліттями. Добре облаштована барна стійка обрамлена червоними кам’яними плитками та міддю.

— Склянку червоного? — питає Джек. Я киваю, вдячна, бо забрала в нього свої сумки з покупками. — Іди знайди місце біля вогню, а я принесу напої.

Я обираю найкращий диванчик у цьому місці, найближчий до теплого каміна. Падаю на нього та запихаю сумки під стіл, вибираюся з вологого зимового пальта, вішаю його на стовпчик збоку від дивана, щоб трохи прогрілося. Пригадую, як у дитинстві ми вдома сушили одяг, а тато поставив за вішалкою додатковий радіатор, щоб зимовим ранком перед школою ми могли завжди одягти теплі куртки.

— Вино для леді, — жартує Джек. Він з’явився зі склянкою глибокого рубінового кольору та з пінтою пива. За моїм прикладом, повісив пальто на інший стовпчик, вийшло, ніби я помітила нашу територію, визначивши, що цей мініатюрний простір належить нам двом.

— Найкраще, що може бути взимку, — каже він, енергійно потираючи долоні перед вогнем, щоб зігрітися, потім підсувається шкіряним сидінням так, щоб опинитися навпроти мене та ставить свою пінту перед собою. — Боже, це те, що мені зараз потрібно, — робить глибокий ковток, із задоволенням облизує губи.

Вино, мов кров, зігріває мене зсередини, відчуваю на язиці багатий смак перцю та чорної смородини.

— Дякую, що ти мені сьогодні допомогла, — каже він. — Ніколи б сам такої ідеальної речі не знайшов би.

Я всміхаюся, тому що знаю, як цінуватиме Сара його подарунок.

— Вона буде просто вражена.

— Звісно, я скажу, що сам усе знайшов.

— Твоя таємниця помре разом зі мною, — беру ще вина, відчуваючи, як починає діяти магія алкоголю. — Що там Сара, ти з нею розмовляв?

— Не сьогодні, — хитає головою Джек. — Вона телефонувала вчора. Схоже, у повному захопленні. Майже не міг розібрати, що говорить.

Учора Сара теж телефонувала мені з бару, мабуть, одразу після розмови з Джеком. Кілька днів тому вона поїхала до своїх батьків святкувати вісімнадцятиріччя сестри.

— Вона поставила на телефон якусь нову програму, голос був, ніби вона п’яна мов чіп.

Він сміється. Половину свого пива вже прикінчив.

— Ти бачила її сестру? Коли вони разом, їх розрізнити неможливо. Два чоботи пара.

На кілька секунд відвертаюся до вогню, потім киваю.

— Я знаю. Їхнім мамі з татусем, мабуть, вистачало клопоту всі ці роки.

Джек мовчить, прочищає горло.

— Пробач, Лорі. Я не хотів… ти ж знаєш.

Він не промовляє імені Джині, але я знаю, за що він просить вибачення, та в сотий раз шкодую, що розповіла йому. Саме тому я й не кажу про це нікому. Люди вважають, що вони зобов’язані висловлювати своє співчуття чи базікати якісь банальності, коли немає нічого, чим можна було б зарадити. Я не критикую. Просто такий ось сраний життєвий факт.

— До мами на Різдво збираєшся?

Я переводжу розмову на більш безпечну тему, він явно відчуває полегшення.

— Не раніше, ніж закінчу свою останню зміну на Святвечір, — знизує плечима. — Розкрутити, згорнути. Ти ж знаєш, як воно.

Нарешті, після пари келихів червоного, я відчуваю, що розслабилася. Уже й забула, як воно добре — просто сидіти й розмовляти з Джеком.

— Ти на радіо назавжди збираєшся залишитися?

— Саме так. Я дуже люблю це, — його очі заблищали від зацікавлення. — До того ж, усім байдуже, чи ти добре причесаний, чи на тобі досі вчорашня футболка.

Я сміюся, але, попри всі спроби Джека мати вигляд laissez-faire[10], я знаю: він страшенно амбітний. Коли хлопець не поруч із Сарою, то або на тусовках, або працює, здебільшого як продюсер, хоча час від часу йому ще доводиться побути звичайним нічним діджеєм, згризаючи зуби радіоведучого. Не маю жодного сумніву: я зможу чути його голос в ефірі ще багато років, що б я не робила: чи то під ранкові пластівці, чи то перед сном. Мене чогось дуже заспокоює ця думка. А я от ніяк не просунулася зі своєю роботою в журналах. Останні кілька місяців мені було геть не до того.

Ми беремо ще напої, я починаю відчувати тепло на щоках — і від вогню, і від вина.

— Добре тут. — Я спираюся підборіддям на руку, дивлюся на нього. — Вино, вогонь. Саме те, що мені було потрібно. Дякую, що сюди привів.

Він киває.

— Як ти, Лу? Насправді, я маю на увазі. Я знаю: тобі за останні місяці добряче дісталося.

«Будь ласка, не будь таким чуйним. Ти ж мене розколупаєш». Не допомогло навіть те, що він назвав мене Лу. Тільки Сара так мене зве. І вона не знає, але єдиною іншою людиною на світі, яка мене називала Лу, була Джині. У неї, малої, не виходило сказати «Лорі» — «Лу» було простіше, то так і залишилося.

— Я в порядку, — знизую плечима, хоча все зовсім не так. — Здебільшого. Час від часу. — Дивлюсь у вогонь, відчуваю клубок у горлі. — Знаєш, таке відчуття, ніби хтось висмикнув килимок з-під ніг моєї родини. Мій тато — її наріжний камінь. Завжди ним був.

— Йому краще?

Я стискаю губи, бо річ у тім, що ми досі не впевнені в цьому.

— Трохи, — відповідаю. — Інфаркт він подолав практично повністю, але, здається, що це лише початок. У нього пхають стільки пігулок, що він хіба тільки не гримить. А бідна моя мама опікується зараз геть усім, правда. Візити до лікарів, дієтологів, консультантів — я вже не кажу про всі ці клопоти з рахунками та доглядом дому. Здається, цьому немає кінця. — Відпиваю добрячий ковток вина.

Ви знаєте, як деякі події стають перехідними сходинками від однієї частини твого життя до наступної? Я не говорю зараз про ті кроки, які ти планував робити, наприклад, поїхати з дому, почати нову роботу, одружитися з коханою людиною одного літнього дня. Я маю на увазі несподівані сходинки: телефонні дзвінки опівночі, нещасні випадки, невиправданий ризик. Так сталося, що двадцять третій день народження став такою несподіваною для мене сходинкою, яка веде геть від тих міцних основ, побудованих моїми непохитними батьками, до сипучих пісків, де вони вразливі — надто людські істоти, які потребують мене так само, як я потребую їх. Мій світовий порядок зруйновано. Я болісно реагую на кожен телефонний дзвінок, усередині постійно хлюпає вигрібна яма страху. Якби я вклала все це в одне речення, то сказала б, що відчуваю, ніби на мене полюють. Я опинилася під прицілом, чекаю на кулю, на постріл, який може чи не може пролунати, постійно біжу, оглядаючись через плече, готова до удару. Більшість ночей я бачу уві сні свою сестру: Джині сидить на батькових плечах і підбадьорює мене вигуками на моєму першому змаганні в школі, Джині міцно тримається за його руку, переходячи дорогу, а я залишаюся позаду, на іншому боці, Джині спить на татовому плечі в садку коло пабу, куди ми часто ходили в дитинстві влітку, її ніжне обличчя напівприкрите світлим волоссям.

— Я просто хочу, щоб знову повернувся мій великий сильний тато, щоб усе стало нормально, розумієш? — ненавиджу себе за ці нотки сліз у горлі, а Джек їх теж, напевно, чує.

— Ох, Лорі, — каже він, тихо, заспокоюючи мене, потім пересідає ближче й обіймає. — Бідолашна, ти така знесилена останнім часом.

У мене немає енергії навіть дратуватися на цей коментар. Та його й не заперечиш. Я до смерті втомилася. Навіть не помічала, яка виснажена від того, що мушу завжди триматися й триматися, бо інакше ніяк. Але ось тут, у цьому пабі, відгороджена від усього, я раптом відчула всю силу удару — мов лопатою по пиці. Я виснажена настільки, що, здається, розпадаюся на частини.

— Життя іноді — справжнє лайно, — каже він, а його рука, тепла й надійна, лежить на моїх плечах. — Але потім усе буде добре. Так завжди буває.

— Ти так гадаєш? Звучить по-дурному, але я зараз почуваюся, ніби скрізь провалилася. Живу тут, роботи нормальної немає. Напевно, треба мені повертатися додому. Я маю бути з батьками, допомагати мамі з усім цим.

— Не кажи так, Лорі. Ти поранена, але не знищена. У твоїх батьків усе буде добре, а вони не схочуть, щоб ти відмовилася від своїх мрій. Ти досягнеш їх, я знаю.

— Ти так гадаєш?

— Ну ж бо. Подивися на себе. Ти розумна, весела. Ти не будеш усе життя сидіти за стійкою в готелі. Пам’ятаєш, я читав кілька твоїх позаштатних статей? Ти незабаром вийдеш на прорив, я в цьому впевнений.

Я ціную щедрість його похвали, але ж знаю: він прочитав лише дві-три мої опубліковані статті, і то лише тому що Сара їх просто підсунула йому під ніс. Вона гірша за мою маму, коли мені вдається щось надрукувати — а це буває вкрай рідко.

Зараз Джек дивиться на мене, вивчаючи, так, ніби хоче сказати щось дійсно важливе.

— Я не знаю, чи колись у своєму житті зустрічав людину з такою… Я навіть не знаю, як назвати те, що в тобі є. Теплота, напевно, хоча це не досить точно. — Він ніби злиться на себе за те, що не здатний дібрати правильні слова. — Ти просто маєш спосіб бути собою, Лорі. Людям добре біля тебе.

Я така здивована, що припиняю себе шкодувати й піднімаю очі:

— Ти справді так думаєш?

— Так, — він повільно криво всміхається. — Звісно, саме так. Просто з першої нашої зустрічі.

Затамовую подих, намагаюся втримати думки в голові, але вони просочуються, мов вода крізь пальці.

— Перший раз, коли ми зустрілися, чи найперший раз?

Ох, дідько, дідько, дідько.

Джек

Ох, дідько, дідько, дідько. Вона пам’ятає.

— Ти про… тоді на Різдво?

Ми сидимо ближче, ніж були, майже впритул, і я тепер ясно бачу, як усі ці останні важкі місяці відбилися на ній. Темні круги під очима, підняті плечі, постійно стиснуті зуби. Якщо зважати на вигляд, їй негайно потрібні гаряча ванна, курячий бульйон і спати принаймні тиждень поспіль.

— В автобусі? — видихає вона. Щоки в неї порожевіли від вина, очі пожвавішали, уперше з літа. — Ти пам’ятаєш?

Я хмурюся та намагаюся виразити своїм обличчям щось таке схоже на розгубленість. Зараз твердо переконаний: зізнання, що я пам’ятаю ті кілька хвилин на автобусній зупинці, буде, холера, монументальною помилкою. Уся наша дружба побудована на тому, що я — хлопець її найкращої подружки. Я мовчки чекаю, а вона марніє просто в мене на очах. Неспокійне мерехтіння в очах згасає, я розумію: вона ладна вдихнути в себе ці слова, що повисли в повітрі, заховати їх знову всередині. Якби я міг, то сам би підштовхнув їх туди: це краще, ніж ранити її своєю брехнею.

— На вашій вечірці, — кажу м’яко.

— Ні, до того, — вона тисне на мене. — Здається, я бачила тебе, ти сидів на автобусній зупинці. За кілька місяців до того. За рік до того.

О, Лорі, чому ж ніколи не можна тобі знайти шлях для відступу? Повір мені, так було б легше. Відколи ти вимовила це, воно так і є. Я розігрую найчистішу невинність, Г’ю Ґрант від заздрощів помер би.

— Тобі, мабуть, вино в голову дало, Лу. Ми вперше побачилися на вашій різдвяній вечірці.

Вона витримує мій погляд, мовчки й непохитно, і отут, перед собою, я бачу, як вона повільно доходить до своєї межі, готова викинути білий прапор поразки. Десять секунд. Може, п’ятнадцять. Здається, ще довше. Я відчуваю себе найбільшим у світі годинником. Халепа, я сподіваюся, що вона намагається не розплакатися. Я найповніший довбаний негідник. А треба було сказати, що пам’ятаю? Так краще було б? Для Лорі, такої, якою вона є ось тут і зараз, можливо, було б і краще, але для Лорі, якою вона буде наступного тижня, чи місяця, чи року? Не думаю.

— Пробач, — каже вона, затверджуючи мене в ролі великого злого вовка, — не зважай на мене.

— Ніколи б так не зробив, — після трьох пінт здається, що я готовий підтримати цю брехню.

Вона кілька разів моргає, на віях бринять сльози.

— А може, і варто було б.

Я дивлюся на неї, чесно, дивлюся на неї й не хочу більше сьогодні їй брехати. Вона така вразлива, ми обоє випили.

— Може, і мав би, — визнаю, — але не хочу. Мені дуже подобається бути з тобою.

Боже. Я знаю, гаразд? Мені не слід було таке казати. Це на межі недоречного, це егоїстично.

— Мені теж дуже подобається бути з тобою, — шепоче вона, одна-єдина сльозинка котиться по щоці.

— Не треба, — я видихаю, голос у мене шорсткий, навіть сам чую. — Будь ласка, не плач, — тільки твердолобий негідник дозволить дівчині плакати отак, перед ним, не намагаючись її заспокоїти. І попри те, що набрехав їй, я не твердолобий негідник. Тож кінчиками пальців витираю її сльози, обіймаю за плечі.

— Усе гаразд, чесно, гаразд, — шепочу їй у скроню.

Як їй вдається пахнути літніми польовими квітами навіть узимку? Мої пальці торкаються її ніжної шкіри, і кожна часточка мене знає: треба забрати руки, — але я, натомість, тримаю її обличчя, веду пальцями до підборіддя. Якусь мить ми залишаємося отак, потім вона злегка підіймає погляд, а її губи так небезпечно близькі від моїх.

Мабуть, вона не дихає. Мабуть, я теж. Боже, у неї найвродливіші вуста, і так близько — повні, тремтячі. Я відчуваю смак вина в її теплому диханні. Вона рухається вперед, гадаю, можна заприсягтися: між нашими губами вже немає повітря. Як мені боляче. Серце рветься.

— Я не можу поцілувати тебе, Лорі. Не можу.

Лорі

Я випила надто багато вина, я найбільша нікчема в світі, але не можу відірватися від Джека тут і зараз, навіть якщо в пабі спалахне пожежа. Ми опинилися в маленькій машині часу, так несподівано для нас обох — у кінці світу. І тут для мене існують тільки його гарні губи, його добрі очі, його теплі руки, у яких так спокійно. Якби це було телешоу, я б вигукнула «стоп», бо знала б: якими прекрасними не здаються герої одне поруч з одним, за кілька хвилин, згідно із сюжетом, лайно потрапить у вентилятор. Але це не вигадка, це справжнє життя, і це справжні люди, які наробили помилок. Я підводжу обличчя. Якщо він поцілує мене, я не знайду в собі сили не відповісти на його цілунок. Бо він зараз такий самісінький, як був тоді на автобусній зупинці, і я на мить — та сама дівчина з 2008 року, що дивиться на нього з автобуса. Тато не хворіє, Джек — не хлопець Сари, і в мене на голові срібний вінок з мішури. Я майже чую, як обертається назад колесо часу, шипить у моїх вухах, мов плівка перемотується на стародавньому магнітофоні або вініловий диск програється задом наперед. Боже, мабуть, я не зможу зупинити те, що зараз станеться.

— Я не можу поцілувати тебе, Лорі. Не можу.

Його слова падають мені на серце, мов камені. Чорт. Що, заради Бога, я тут роблю? Що я за огидний непотріб? Мені треба йти геть від нього.

— Боже, — шепочу я, охоплена панікою, притискаю тремтячі пальці до губ.

Схоплююсь на ноги, хапаю сумки, уже майже вибігла з пабу, навіть не розуміючи, що я маю робити. Лише коли морозне повітря вдаряє мене в обличчя, усвідомлюю, що не вдягла пальта, а сніг так і валить.

— Лорі, Лорі, зачекай.

Він задихається, тримає в руках моє пальто, хапає мене за рукав.

— Будь ласка, зажди секунду, будь ласка.

Я вириваюся, надто сильно, розсипаю покупки з одного з моїх пакетів, просто на тротуар. Він допомагає мені зібрати їх, мої плечі трусяться, він накриває їх пальтом, обіймає мене поверх пальта, поки жар не починає проникати мені аж до кісток. Воно тепле, дуже тепле від вогню, я заплющую очі, бо несподівано знову відчуваю на них сльози. Я взагалі-то не плаксійка, але сьогодні мої слізні протоки, здається, прорвали всі греблі.

— Лорі, — шепоче він дико й пристрасно, очі його горять, мов зорі у світлі вуличних ліхтарів. — Ніколи в житті не хотів завдати тобі болю.

— Я така дурепа, — бурмочу у відповідь, — навіть не знаю, чого плачу.

Джек зітхає, роздратований на себе, такий добрий до мене.

— Бо ти втомлена, ти стурбована, ти почуваєшся, ніби постійно пливеш проти течії.

Він погладжує мене по спині, говорить тихо й заспокійливо, просто мені у вухо, його тіло захищає від снігу. Я повернута спиною до стіни, моя боротьба згасла, бо він говорить неймовірно заспокійливі речі, тримає мене в обіймах. Я дуже втомилася так пливти. Я щомиті відчуваю, як ось-ось мене накриє хвиля й потягне на дно, але в Джекових обіймах здається, що він знайшов мене на рятівному плоту й тягне до безпечного місця. Я з сумом усвідомлюю, що не було такого моменту, коли в мене не було почуттів до цього чоловіка.

— Я хотіла тебе поцілувати, Джеку, — кажу знесилено. Не те, щоб він не знав, чого я хотіла, але соромитися сенсу немає. — Я себе за це ненавиджу.

Він гладить моє волосся, бере за підборіддя, дивиться в очі.

— Я тобі скажу дещо, але ти обіцяєш не розповідати це жодній живій душі, навіть рибкам в акваріумі?

Ковтаю клубок у горлі, дивлюся йому в очі, киваю, а він бере моє обличчя в долоні. Що б він зараз не сказав, я, напевне, запам’ятаю це на все життя.

— Я хотів поцілувати тебе, тоді, у пабі, Лорі. І я ще сильніше хочу поцілувати тебе зараз. Ти одна з найчарівніших людей, що я зустрічав у своєму житті. — Він відвертається, дивиться на порожню вулицю, потім знову повертається до мене. — Ти вродлива й добра, ти смішиш мене, а коли дивишся на мене отак, своїми очима кольору літнього лугу, лише чортів святий тебе не поцілує.

Потім він притуляє мене до стіни, тисне на мене всім своїм тілом і, тому що він не чортів святий, цілує мене. Джек О’Мара схиляє голову й цілує мене під снігом, його губи тремтять, потім стають гарячими й упевненими, я плачу й цілую його у відповідь, розтуляю губи, дозволяючи його язику пестити мій, а з його горла виривається низький стогін пораненого звіра. Кожною волосинкою я відчуваю його полегшення, кожною клітинкою тіла, кожною краплиною крові в моїх венах. Він дихає так само уривчасто, як і я, це набагато більше, ніж я собі уявляла, а, повірте мені, у тому, що стосується Джека О’Мари, своїй уяві я давала повну волю. Він тримає моє обличчя, ніби я — дорогоцінність, запускає пальці мені в волосся, підпирає долонями мою голову, коли я відкидаю її назад.

Це — єдиний наш цілунок. Він про це знає. Я про це знаю. І це так боляче, так сумно й так сексуально, що в мене знову на очах сльози. Я прихиляюся до лацканів його пальта — наш цілунок солоний від моїх сліз. Розплющую очі й дивлюся на нього, бо хочу запам’ятати цей цілунок до самої смерті. Очі його заплющені, вологі від снігу вії темними тінями лягли на щоки, весь він зосереджений на цьому цілунку — тому що це один на все життя.

Нарешті ми відриваємося одне від одного, чари розбиті — повз нас гарчить мотором автівка, рухається повільно через цю нещадну погоду. Наше дихання майже кристалізується в морозному повітрі, виходить із наших тіл таким гострим, так боляче його видихати.

— Будьмо добрими одне до одного щодо цього, — каже він мені. Я гадаю, йому хочеться, щоб голос звучав не так твердо, як зараз. — Ми обоє знаємо: цього не мало статися, це нічого не означає, немає потреби змінювати щось.

Це настільки далеко від правди, що я майже сміюся. Відвертаюся від нього, а в його погляді стільки бажання, і стільки прагнення захистити себе, і таке відчуття розчарування, що «ніхто ніколи так мене не поцілує».

— Може, якби ми зустрілися за інших обставин, — кажу я, дивлячись знову на нього, а він киває.

— Тієї ж миті.

І, як сигнал, що зустріч завершена, по вулиці до нас помалу рухається таксі. Він здіймає руку, спиняючи машину. Це — правильне рішення.

— Жодній живій душі, — нагадує він тихенько, відчиняючи дверцята й ставлячи мої сумки до салону.

— Навіть рибкам в акваріумі, — шепочу я, всідаючись в авто. Не всміхаюся, щоб якось полегшити цей вираз. Бо це геть не смішно.

Він простягає водієві банкноту.

— Завезіть її додому цілою й неушкодженою, — каже він. Очі його ще кілька довгих секунд дивляться в мої очі, і він зачиняє дверцята. Я пригадую, як тоді, минулого разу, я дивилася на нього, а він зникав у ночі. Зараз усе не так. Я знаю, хто він, знаю його смак і на якусь мить прагну відчинити дверцята таксі, зупинити історію, не дати їй повторитися.

Я так не зроблю. Звісно, не зроблю. Попри цю завірюху, ніби з чарівної казки, але ж це не Нарнія. Це Лондон, реальне життя, де серце отримує удари й синці, де його кóпають і розбивають, але воно все одно якось продовжує битися. Я дивлюся, як він віддаляється, коли таксі обережно рушає крізь заметіль, — руки глибоко в кишенях, плечі — назустріч вітру. Я притискаю лоба до холодного скла, ми повертаємо за ріг, моє серце й сумління важкими каменями лежать у грудях.

Краще б я тебе ніколи не бачила, Джеку О’Маро.

2011

Новорічні обітниці

Не впевнена, чи варто мені це записувати, бо раптом хтось знайде, наприклад, акваріумна рибка.

1. Я присягаюся більше ніколи в житті не цілуватися з хлопцем моєї найкращої подруги. Направду, жодної грішної думки про нього собі не дозволю.

2. Складаю всі мої неплатонічні думки про Джека О’Мару до скриньки, запечатую її яскраво-жовтими наклейками з написом «токсично» та засуваю в найвіддаленіший куток своєї свідомості.

1 січня

Джек

— З новим роком, русалонько.

Сара сміється, а я притягаю її до себе.

— Вибач, — шепочу їй у волосся. Мовчки присягаюся собі в цьому році не цілувати нікого, окрім Сари.

— За що? — вона звузила очі, уперлася мені в груди витягнутою рукою.

Чорт.

— Я вчора часнику наївся. Бог знає, як ти цей сморід витримуєш, а я його чую кожного разу, як позіхаю.

Вигляд у неї дещо задоволений, дещо спантеличений. Добре, що ми з нею допилися до нестями, бо саме з такими коментарями можна втрапити в справжню халепу. Чесно кажучи, мені здається, що правда намагається сама вислизнути з мене назовні. Я, мов прострелений з автомата бензобак, — можу вибухнути щомиті.

Лорі

«З НР, Лу! Люблю тебе!»

Я проводжу кінчиками пальців по літерах Сариного повідомлення, лежачи в ліжку. Новому року виповнилося лише дві години, але нічого. Я цілувалася з Джеком минулого, а не цього року. Цей — чиста сторінка.

«І я тебе теж, Сар, багато не пий! З НР, цьом».

Тисну «відправити» й вимикаю телефон. Лежу в темряві, дивлячись на стелю. Дякую батькам, що не поспішали переробити мою кімнату в кабінет чи не звільнили її, коли я поїхала до універу. Вона майже така, якою я її лишила, — своя, затишна, спокійна. Я не з тих, хто чіпляє на стіни постери, але книжки мого дитинства вишикувалися на полиці над письмовим столом, а бузкова сукня з випускного досі висить у шафі. Я навіть не можу висловити, наскільки все це зараз для мене цінне. Тут почуваєшся, ніби зайшов до машини часу або до рятівного ТАРДІСа. Цікаво, куди б я полетіла на власному ТАРДІСі? Відповідь мені відома. Назад, у 21 грудня 2008 року. Я б змусила себе пропустити цей клятий автобус. І ніколи не побачила б Джека О’Мару до того, як нас познайомить Сара. Тоді все було б гаразд. Я й на мить не припускала б думки, що мені дозволена ця розкіш: мати до нього почуття, які бодай трохи відрізняються від платонічних. Я б не валялася зараз тут, відчуваючи себе так ницо. Я могла ще якось розібратися з усім самотужки — до того цілунку. Я боролася зі своєю пристрастю, почувалася через це паскудною подругою, але залишалася на правильному боці межі.

Зараз я вчинила нечуване. Навіть не намагаюся виправдатися сама перед собою. Я не бачилася ані з Сарою, ані з Джеком після того дня в Лондоні. Знаю, він заприсягнувся мені зберігати таємницю, але не мав права просити мене про те саме. Я його не звинувачую: нам нести цей тягар нарівно. І я не знаю, чи правильно було б розповісти все Сарі. А може, це лише допоможе мені почуватися краще, а їй від цього стане гірше. Я втрачу її. Я надто добре це знаю. Вона, мабуть, і Джека тоді покине. Ніхто від цього не виграє. Мене турбує не те, що він, можливо, бабій-дурисвіт і фліртує направо й наліво за її спиною. Було б воно так, я розповіла б їй усе без вагань. Можливо, я сама собі в очі свічу, але відчуваю: сталося дещо дуже особисте — кілька хвилин божевілля, які важким тягарем лягли на сумління нас обох.

Я не розповім їй. Я дала собі обіцянку замовкнути назавжди про свої почуття до Джека О’Мари, і ніколи в житті обіцянка не була для мене такою важливою.

28 січня

Джек

Сара спить, Лорі допізна на роботі в готелі, а я сиджу за кухонним столом, п’ю нерозбавлену горілку о пів на третю ночі. Ніколи пияком не був, але раптом побачив переваги цього способу життя. Уже кілька тижнів минуло з того дня, як я поцілував Лорі. Тижнів. І я геть не впорався зі спробою вдати, що цього не сталося. Буквально щоразу, коли дивлюся на Сару, я гадаю, чи не варто зізнатися їй. Кожного. Божого. Дня. Я прокручую й прокручую все це в голові, намагаючись точно визначити той момент, коли я зрадив. Може, тоді, коли покликав Лорі на пиво? Обійняв її, коли вона плакала? Або давно, саме тоді, коли Сара познайомила нас і ми обоє вирішили не згадувати нашу першу зустріч? Звісно, ми не були дійсно знайомі, але й незнайомцями не вважалися. Зараз я в цьому абсолютно впевнений. Легше було, коли я казав собі, мов Лорі не пам’ятає тих кількох хвилин на зупинці, але тепер я точно знаю: це неправда. Я точно знаю, що вона пам’ятає мене, і тому що вона пам’ятала мене цілих дванадцять місяців потому, знаю ще одне, дуже важливе. Очевидно, вона, як і я, несе в собі благословення й прокляття того дивовижного спогаду. Але певності в мене немає. Я ретельно розбираю весь той час, що ми провели разом, аналізую фрагменти пригаданих розмов, намагаючись побачити, чи не упустив якоїсь підводної течії. Не думаю, що вона приховує закоханість у мене, ні. До дідька. Я не настільки зарозумілий. Просто відчуваю, що дещо упустив.

Тобто це ж лише цілунок. Я не трахнув когось, так? Але я цілував Лорі — і це набагато гірше, ніж коли б я перетрахав цілий довбаний будинок розпусти. Вони всі для мене були б чужими, тими, що забудуть про все наступного ж дня. Лорі — не чужинка, я цілував її не через щось дурне, не через пусту хтивість. Але ж я цілував її й не тому, що намагався підбадьорити, не тому, що вона була така слабка й тендітна, а я мав заспокоїти й підтримати її. Я не такий шляхетний. Я цілував її, бо вона була такою до біса неземною під тим вуличним ліхтарем, з мерехтінням сніжинок на волоссі. Цілував, бо збрехав, що не бачив її в тому автобусі, тому що почувався, як покидьок. Цілував, бо потреба дізнатися, якими будуть її м’які вразливі вуста під моїми губами, валила мене з ніг, мов чортів швидкісний потяг. І тепер я знаю це. А краще б не знав, бо таке приголомшливе й глибоке відчуття забути неможливо.

«Будьмо добрими одне до одного щодо цього, — казав я їй після всього. — Цього не мало статися, і це не повинно нічого означати».

Серед усіх моїх висловлювань оце може бути визнане найдурнішим. Але що ще я міг сказати? Що я почуваюся, ніби цілував зоряний пил, і, звісно ж, пам’ятаю її в тому автобусі?

Я перехиляю чарку, наливаю ще. Недобре це. Треба поговорити з Лорі.

Лорі

Я знала, що неможливо завжди уникати Джека. Бог свідок, я б і хотіла, але це моє складне переплутане життя, і от я просто приходжу додому з нічної зміни, а він тут, у темряві, сидить у моїй кухні.

— А де Сара? — кажу, пропускаючи будь-які привітальні формули, бо я виснажена і втратила мистецтво говорити про незначущі речі.

— У ліжку, — він крутить у руках склянку — води чи горілки, не знаю.

— Тобі теж, мабуть, слід там бути? — Я кидаю погляд на кухонний годинник. Не дуже вдалий час для того, щоб пити на самоті, — третя ночі.

— Не міг заснути.

Я йому не дуже вірю. Це лише третій випадок, коли ми бачимося після того дня, як… Навіть подумки не хочу повторювати те, що ми робили, — і це вперше з того моменту, коли ми свідомо бачимося сам на сам. Він тре рукою неголене підборіддя: туди-назад — нервовий рух. Якби я мала щетину, то, мабуть, так само робила б.

Наливаю собі води.

— Я тоді йду спати.

Він хапає мене за зап’ясток, коли я минаю його.

— Прошу, Лорі. Мені треба поговорити з тобою.

Я хочу сказати йому, що це не допоможе, але короткий погляд у вічі пом’якшує моє рішення, тож я втомлено сідаю за стіл, дивлюся на його змарніле обличчя, зім’яту футболку.

— Так ось чому ти тут? Ти мене чекаєш?

Він не ображає мене брехнею.

— Я почуваюся повним лайном, Лорі. Я не знаю, як пройти крізь це.

Затискаю долонями склянку води. Не знаю, як йому зарадити. Що я маю сказати? Що колись стане легше? Банальне й навіть не зовсім правдиве. Чого ж він так робить, га? Він гадає, я краще вмію брехати, хоче, щоб поділилася досвідом? З того самого дня я знову й знову згадую нашу розмову. Джек не пам’ятає мене на тій зупинці. У нього про мене не було ніяких спогадів, поки Сара нас не познайомила. Нищівний факт. Бо місяці й роки я жила під знаком тієї миті. І, водночас, це дає мені волю, бо він ніби поставив печатку на резолюції: тепер я маю це відпустити. І саме це я намагаюся зробити з останніх сил.

— Це була жахлива помилка, Джеку, — шепочу я, не відриваючи погляду від своїх рук. — Переважно моя, ніж твоя. Якщо це тобі допоможе.

— До біса це, — каже він гостро, досить голосно, я навіть кидаю стурбований погляд на двері. — Не смій таке собі робити. Я — і лише я — повівся тут нечесно.

— Сара — моя найкраща подруга, — кажу я з притиском. — Вона мені як сестра. Яким би зрадником ти не почувався, повір, я стою на тій самій клятій лінії, разом з тобою, — випиваю ковток води. — Ми тут не провинами міряємось. Обоє винні.

Він замовкає та відпиває зі своєї склянки. Запах видає, що це не вода.

— Знаєш, Лорі, що найбільше я ненавиджу в тому всьому?

Не хочу, щоб він казав, бо ненавиджу те ж саме. Нам обом лише гірше стане від того зізнання.

— Ненавиджу, що не можу забути це, — мовить він. — Воно ж не мало нічого означати. Правда ж? — Яке щастя, що він не підіймає очей від чарки, коли говорить це, говорить надто емоційно. — А для тебе… для тебе це щось означало?

Його тихе, таке небезпечне питання повисає в повітрі, я збираюсь із силами. Якийсь час не можу на нього дивитися, бо він побачить на моєму обличчі правду. Я знаю, що маю робити. Два роки я брехала Сарі. Брехати Джекові зовсім не важко. Принаймні не повинно бути важко. Але болить. Просто нестерпно болить.

— Ну, слухай, — нарешті я зустрічаюся з ним очима, з його схвильованими, прекрасними очима. — Я була засмучена, дуже втомлена, а ти був такий добрий і милий, бо ти такий і є. Ми друзі, правда ж? — Я перериваюся, щоб ковтнути болючий клубок у горлі, він киває, притиснувши руки до рота, слухає мене. — Ми дуже-дуже добрі друзі, ми надто багато випили, було Різдво, ми по-дурному переплутали межі між дружбою та чимось іще. Але ж ми зупинилися, адже обоє знаємо, що це було жахливо, хоча це сталося — назад не повернеш. Що буде доброго, коли ми ще й Сару до цього втягнемо? Ти шкодуєш, Бог відає, я шкодую більше, ніж про щось іще в моєму житті, та цього ніколи більше не трапиться. Я не думаю про тебе — про це й про тебе, і я достобіса впевнена, що й ти про мене якихось таємних фантазій не приховуєш. Якщо ми розповімо Сарі, це вилікує лише наше почуття провини. Але ти гадаєш, це достатньо добра причина, щоб так учинити?

Поки я говорила, він повільно хитав головою, затиснувши рота рукою, ніби намагаючись стримати нудоту.

— Нічого доброго, навіть близько.

Я киваю.

— Просто йди спати, Джеку. Лягай, засни, і, коли прокинешся вранці, ми обоє продовжимо наше життя, не згадуючи про це знову. Ні Сарі, ні одне одному, — я вдихаю. — Ні навіть рибці в акваріумі.

Він дивиться повз мене, ворушить рукою без того скуйовджене волосся. Я так занурилась у власне почуття провини, що навіть не уявляла, як Джек упорається зі своїм. Зовсім не впорався, але, здається, я на нього майже розсердилася за те, що мені довелося вчити його, як нести тягар провини.

Я сиджу за столом ще довго після того, як він пішов. Варю собі каву, вона холоне, а я все дивлюся в темне вікно кухні, на дахи Делансі-стрит. Думаю про Сару й Джека, які сплять поруч, через коридор, про батьків удома, про брата з Анною, уже його дружиною, які сплять у своєму новому будинку, що купили після весілля навесні.

Двоє, і двоє, і двоє, і я. Напевно, куплю собі рибку в акваріумі.

3 травня

Лорі

— Усе промайнуло якось надто швидко.

Ми із Сарою притулилися одна до одної на нашій канапі, ноги закинуті на подряпаний кавовий столик, у руках — келихи з вином. Ми спакувалися, уже готові їхати, приготували майже все, щоб передати наше лігво на Делансі-стрит наступним щасливим мешканцям.

— П’ять років, — зітхаю я. — Саме так. Гадки не маю, де вони поділися.

Сара відпиває добрий ковток вина та хмуриться.

— Не хочу кидати це місце. Якби ми могли завжди залишатися тут.

Сидимо мовчки, оглядаємо вітальню — сцену наших студентських вечірок, хмільних ночей, таємниць, якими ділилися одна з одною, нашого реготу посеред ночі. Обидві знаємо: залишатися тут не можна, цей період нашого життя завершено. Сара здобула нову блискучу роботу на щойно відкритій студії кабельного телебачення — це в іншому кінці міста, тож добиратися звідси туди просто неможливо. Для мене це стало добрячим копняком: теж уже час змінити середовище. Самій мені цю квартиру не потягнути, тож вирушаю світ за очі шукати професійної долі. Готель — тимчасовий прихисток, видавнича професія — вічна. Я збираюся додому, побути кілька тижнів з рідними, потім — на якийсь час — до Таїланду. Знаю, звучить казково, правда? Мене лякає ідея самотньої поїздки, але підганяє відновлений ентузіазм тата: він палко радить мені вибратися десь і схопити життя за яйця. Мамі страшенно не подобається, коли він вживає такі вислови. Вони подарували нам із Дерілом трішки грошей на Різдво. Зазвичай вони так не роблять, але, за їхніми словами, батьків інфаркт змусив по-новому поглянути на життя. Тато з мамою плакали, ми з Дерілом теж, і обоє пообіцяли, що зробимо щось справді особливе із цим дарунком. Деріл з Анною купують собі подружнє ложе у свій новий будинок, а я хапатиму життя за яйця в Таїланді. Якби ще Сару до своєї валізки запхнути. Гадки не маю, як житиму, коли її не буде поруч. Але принаймні хоч деякий час відпочину від почуття провини.

— Ти найкраща подруга, яка в мене колись була, — зізнаюся.

— Не мороч мені дупу, — бурмоче вона та починає плакати, — я ж тебе просила так не казати.

— А я тебе просила, курва, не плакати, — сама тру рукавом очі, — диви, що наробила.

Ми міцно-міцно тримаємося за руки.

— Ми ж завжди будемо друзями, правда? — ледь чутно говорить вона. — Навіть коли ти поїдеш до Таїланду, вступиш до якоїсь хіпацької комуни або що там іще можеш утнути?

— Навіть тоді, — я стискаю її пальці. — А що, коли ти станеш крутезною телезіркою? Кинеш мене заради своїх славетних приятелів?

Вона сміється, удає, нібито їй потрібна хвилинка — обміркувати відповідь. Сара пішла на ту нову студію, сподіваючись отримати якесь місце за лаштунками, а вийшла звідти із запрошенням: чи не бажає попрацювати за їхню виїзну репортерку, яка пішла в декретну відпустку. Вони, ясна річ, глянули на неї й одразу побачили те, що бачать усі, — зіркову якість.

— Ну-у-у, гадаю Аманда Голден добре вміє чарку тримати.

Штурхаю її, а вона зітхає, удаючи розчарування.

— Гаразд. Я не кину тебе навіть заради Аманди Голден, — мовчить секунду. — Ну, ми вже й сміємося, правда? — вона притуляється до мене.

Я опускаю мокрі вії, прихиляюся до неї головою.

— Правда.

— Знаєш, який мій спогад про тебе — улюблений?

Я не відповідаю, бо сльози котяться по щоках, а горло стиснуло.

— Насправді, це регулярний такий спогад, — каже вона. — Я так люблю, як ти дбаєш про мене, як у мене похмілля. Ніхто ніколи так не тримає мого волосся, коли мене вивертає.

Я регочу, попри сльози.

— У тебе стільки того клятого волосся, до речі. Не так-то воно й просто!

— І те, як ти вариш каву вранці, так правильно, — каже вона. — Усі варять неправильно. Навіть мама.

— Ти п’єш каву з чотирьох зерняток, Сар, там же навіть кави не чути.

— Я знаю. Але ти можеш. Ти питаєш мене, чи я хочу кави, і тоді ти вариш її так, як я люблю. Чотири зерна.

Я зітхаю.

— Ти, мабуть, зробила мені більше чашок кави, ніж я тобі. І вже точно більше сандвічів.

— Ти завжди забуваєш про майонез. А ти знаєш, що це життєво необхідно. Як ти тільки збираєшся вижити в цьому величезному світі без мене, Лу?

— Ну, це не означає, що ми ніколи не побачимося, — витираю мокре обличчя. — Я тебе по телевізору бачитиму, якщо вже ніде більше не зможу. Буду чекати того дня, коли вони змусять тебе з’їжджати пожежною жердиною.

— Але ж я тебе не зможу побачити, коли ти на тому кінці світу.

Обіймаю її за плечі.

— Я ж їду не назавжди.

— Тільки-но, холера, спробуй, — вона шморгає. — Ти ж не сплутаєшся з якимось йоганутим монахом і не наплодиш із дюжину тайських дитинчат? Га? Я хочу, щоб ти повернулася до Лондона на Різдво.

— Не думаю, що монахам можна дітей заводити, — я качаюся зо сміху. — Я ж лише на кілька місяців їду. Повернуся вчасно, Новий рік разом зустрінемо.

— Обіцяєш? — вона зчіплюється зі мною своїм рожевим пальчиком, як маленька дівчинка, а ці кляті сльози ллються знову, бо вона нагадала мені іншу маленьку дівчинку з далеких часів.

— Я обіцяю, я повернуся, Саро, обіцяю.

20 вересня

Лорі

— Ти певна, що все взяла? Засіб від комах? Спрей для дезінфекції?

Я киваю, обіймаючи маму, а вони з татом готуються випроводжати мене до аеропорту. Мамині парфуми й брязкання її улюбленого браслета такі рідні, такі дорогі мені. Мене жахає думка, що я вирушаю так далеко від дому.

— Ліхтарик? — Тато завжди такий практичний.

— Узяла.

Він обіймає нас обох разом.

— Ну ж бо, дурненькі. Прощаймося весело. Це ж пригода.

Відриваюся від них і втираю сльози, сміюся й плачу водночас, а тато бере мій наплічник.

— Я знаю!

— То ходімо, — він цілує мене в щоку. — Ми тебе проведемо.

Я нахиляюся й цілую маму, потім роблю крок назад, глибоко вдихаю повітря.

— Я йду, — губи тремтять.

Вони стоять разом, татова рука — на маминих плечах, вони кивають мені. Упевнена, було б не так щемно, якби я їхала не сама. Обертаючись біля виходу на посадку, відчуваю себе чотирнадцятирічною дівчинкою, махаю їм востаннє перед тим, як відвести погляд. Мама посилає мені повітряний цілунок, тато підіймає руку, тоді я повертаюся й упевнено прямую до виходу на посадку. Таїланд чекає.

12 жовтня

Лорі

— Sawatdee kha[11].

Я здіймаю руку, вітаючи Накула, а він посміхається та показує мені великі пальці, коли я вмощуюсь на хиткому стільці біля такого ж хиткого столу в кафе на Світанковому пляжі. Може, це звучить химерно, але мій час тут — це суцільне бурхливе мерехтіння буддистських храмів. Так воно й відчувається: дивне протиставлення безтурботності серед галасливого щасливого хаосу. Таїланд ніхто не назве нудним. Голова йде обертом, я познаходила в себе м’язи, про існування яких і гадки не мала. Я мандрувала на північ, потім дісталася Бангкоку, маючи намір одразу, у першу чергу, опанувати весь культурний багаж. Боялася, що, коли попрямую на південь, уся моя поїздка перетвориться в лежання в гамаку на пляжі. Але зараз надивилася вже вдосталь, можу собі дозволити розкіш відпочинку, і тепер на моєму шляху дивовижні загублені пляжі на півдні Таїланду. Я знайшла свій тимчасовий прихисток у найдешевшій пляжній халабуді. Це одна кімнатка, але моя, і тут є веранда, де можна сидіти й читати, подивляючись на пляж. Не думаю, що я колись усвідомлювала, яким потрібним був для мене цей відпочинок від реальності. Потрапивши до Таїланду, я спочатку відплакала майже тиждень. Плакала, коли продиралася джунглями з маленькою групою інших мандрівників. І плакала не тому, що шлях був важким — а він таким був. Я плакала гарячими солоними слізьми від щирого полегшення, відпускаючи свої тягарі в ту землю, якою крокувала. За кілька тижнів до того, як сюди приїхала, ми з мамою натрапили на «Їж, молись, люби» в місцевому кінотеатрі, і, хоч я навіть на крок не наблизилася до того, щоб знайти справжнє кохання, відчула певною мірою якесь просвітлення. Я почуваюся, мов пацієнт, котрий починає одужувати, вчуся вибачати себе за скоєні помилки, визнаючи, що я — досі я, що б там не було, хороша людина, справжня подруга Сари, попри те, що сталося з Джеком. Можливо, одного дня я навіть буду гідна щастя.

— Кави, Лау-Лау?

Я всміхаюся, задоволена тим, як Накул перекручує моє ім’я, поки пробирається теплим, м’яким, мов пудра, піском до мого столика. Кожні з тих чотирьох ранків, відколи дісталася до Ко Ліпе, я тут, за цим столиком. Острів уже почав уводити свою спокійну магію до моєї шкіри й кісток. Таке враження, ніби я вперше за кілька років залишаюсь у спокої.

— Khop khun kha[12], — кажу я, а Накул ставить переді мною маленьку білу філіжаночку.

Я ще не впевнена у своїх тайських манерах. Проте він усміхається, може, тому, що моя незграбна спроба говорити його мовою — усе одно краще, ніж нічого.

— Що ти плануєш на сьогодні, Лау-Лау?

Він запитує одне й те ж щоранку, і щоразу я відповідаю те саме: «У мене немає плану на сьогодні».

Ко Ліпе — не те місце, де люди складають великі плани. Уся суть цього острова в тому, щоб байдикувати. Він сміється, коли йде від мене до інших клієнтів, які щойно неспішно вийшли з пляжу.

— Немає планів на такий чудовий день.

Я повертаюся на голос, що звучить як найчистіша англійська мова. Якийсь молодик сідає за маленький столик навпроти мого. Він зустрічається очима з Накулом, вітально здіймає руку, його усмішка легка й розслаблена. Свої довгі ноги витягує на пісок перед собою. На тайському сонці я засмагла до медово-золотистого кольору, але цей хлопець, мабуть, належить до секти сонцепоклонників. Він брунатно-каштановий, синяво-чорне волосся падає на темні задоволені очі. Я усміхаюсь і трохи знизую плечима.

— Нічого, окрім плавання в морі та читання книжки.

— Чудовий план, — каже він, — а що ви читаєте? Тільки не кажіть, що «Пляж»[13].

— Це хороша книжка, — жартую я. Звісно, що це не так, але жоден мандрівник з крапелькою самоповаги не може не припустити такого очевидного вибору. — «Великий Ґетсбі», якщо чесно.

Я не доповнюю, що цей вибір продиктований маленьким стосиком книжок, залишених у моїй хатинці. Значно краще, коли він подумає, що я достатньо освічена для того, щоб через півсвіту провезти Ф. Скотта Фіцжеральда у своєму наплічнику.

— Знайшли в бунгало?

Я закочую очі й регочу.

— Здаюся!

— Могли б і набрехати, я б вам повірив.

— Я подумала, що це завеликий клопіт.

Він дивиться на мене, ніби для нього теж. Враження, мабуть, таке, ніби «Великий Ґетсбі» ударив мені в голову.

— Я Оскар, — каже він і протягує мені руку для формального привітання — через прохід між нашими столиками. — А мій план на сьогоднішній день — провести його з вами.

— Ти схожа на морську зірку.

Оскар підштовхує мене легенько веслом байдарки. Я лежу у воді, розкинулася на спині, заплющила очі від сонячного сяйва. Він повільно крутить мене веслом. Блакить сяє наді мною й піді мною, тепла, мов у ванні, вода виблискує, стікаючи по розпеченій шкірі — то Оскар хлюпнув на мене.

— Я почуваюся, як морська зірка.

Вірний своєму слову, Оскар провів зі мною весь цей день. Зазвичай я не дуже привітна до таких самовпевнених незнайомців, але щось у мені вирішило чинити не так, як зазвичай. Він у Таїланді на кілька місяців довше, ніж я: вирішив на певний час залишитись у Ко Ліпе, а його супутники повернулися додому, до Великої Британії. Урешті, це пояснює походження його засмаги — як у місцевого.

— А ти її колись куштувала? Їх на променаді продають на паличках, мов чупа-чупси.

Я, вражена, розплющую очі. Він регоче.

— Дуже смішно.

Він розвалився в човні, сперся підборіддям на руку, дивиться на мене, перебирає кінчиками пальців у воді. Я бризкаю на нього — краплини мерехтять на прямому носі. Визнаю: чоловік до біса вродливий, класична краса, статуя античного бога. Він упевнено випромінює ауру багатства, фатальності й галантності. Знаю, знаю. Хто зараз такі слова вживає? Хіба що я — після дня в гамаку в компанії «Великого Ґетсбі» та місцевого пива. Щось таки є в тому, щоб пожити в іншому місці, побути кимось іншим — ким завгодно.

— Можна запросити тебе сьогодні на вечерю?

Я опускаю голову назад у воду, знов заплющую очі, лежу на воді.

— Якщо в меню не буде морської зірки.

— Гадаю, це пообіцяти я можу.

Перевертаюся на живіт, пливу кілька змахів до байдарки, мокрими пальцями чіпляюся за борт. Його обличчя за кілька дюймів від мого. Пропоную:

— Давай не будемо робити інших обіцянок.

Він спрямовує на мене такий самий розгублений погляд, який мав уранці в кафе, потім нахиляється й злегка торкається мене своїми теплими, солоними від морської води губами.

— Ти подобаєшся мені, Морська Зірко. Ти цікава.

13 жовтня

Лорі

Оскар Оґілві-Блек. Ласий шматок, правда? Не думаю, що за нормального перебігу подій наші шляхи в Лондоні мали б шанс перетнутися. Але тут, у Таїланді, у цій грі правил не існує. Він каже мені, що він банкір, та не тхір, а я йому зізнаюся у своїх надіях знайти перший часопис, що відкриє для мене шлях до журналістики. Маю визнати: коли ми саме зустрілися, я поставилася до нього з осудом. Але під шаром зовнішньої розкоші він кумедний, сповнений самоіронії. Коли він дивиться на мене, доброта в його очах сповнює мене теплом.

— Але ж ти не збираєшся стати такою собі королевою пліткарської колонки, правда?

Я хапаю повітря, прикидаючись ображеною, потім зітхаю, трохи легковажно, бо пальці його переплетені з моїми, і ми йдемо прохолодним піском пляжу після вечері.

— Я що, схожа на тих базік, які обговорюють найгірше чи найкраще вбрання знаменитостей?

Він оглядає мої обрізані джинсові шорти та чорну жилетку, потім лимонні бретельки від купальника на шиї.

— М-м-м-м, мабуть, що ні, — сміється.

— Нахаба, ти ледь одягнений! — Я піднімаю брову, бо він дуже смішний у порваних шортах та шльопанцях.

Ми сміємося, наближаючись до моєї хижки, я скидаю туфлі на ґанку.

— Пива?

Він киває. Взуття залишає надворі, поруч із моїм, потім падає на мій величезний диван-мішок, закидає руки за голову.

— Будь як удома, — падаю коло нього з холодним пивом.

— Ти певна щодо цього? — питає він, перекочуючись на бік, спираючись на лікоть і дивлячись на мене.

— А що? Що б ти таке утнув, якби був удома?

Він підводиться та стягує футболку через голову, залишається в самих шортах. Його шкіра в місячному сяйві набуває відтінку кокосової шкаралупи.

— Я б влаштувався ще зручніше.

Хотіла покепкувати й додати: «Та не забувайся, що в гостях», — але потім, наслідуючи його, скидаю жилетку. А чому ні? Оскар утілює все, чого немає в моєму житті: безтурботність і простоту.

— Я теж.

Він протягує мені руку, щоб я влаштувалася коло нього. Я підсуваюся, його тіло тепле й живе. Я почуваюся вільною, як маленька яскрава рожева пташка — вони кружляють на світанку над моєю хижкою.

За вікном видно чорні веретена видовжених човнів, прив’язаних до берега в очікуванні ранку, чорнильне небо всипане міріадами діамантових зірок.

— Не пригадую, коли мені востаннє було так спокійно.

Оскар довго п’є, потім відставляє пляшку на підлогу, лише тоді відповідає.

— Мабуть, я мав би образитися. Я сподівався, що ти будеш страшенно збуджена.

Я тихенько сміюся, уткнувшись у його груди, підіймаюся трохи, щоб подивитися на нього.

— Гадаю, могла б.

Одна його рука все ще закинута за голову. Друга ковзнула вздовж моєї шиї, легенько тягне за шнурки топа бікіні. Тканина падає, коли Оскар відпускає шнурок. Він дивиться мені в очі, а рукою веде далі, між лопатками, завершуючи розпочате.

— Тепер я таки страшенно збуджений, — каже він, проводячи кінчиком пальця від заглиблення між ключицями до ґудзика на моїх шортах.

Він дивиться на мої оголені груди, важко дихає. Вітерець торкає дзвіночок, що висить на кутку моєї хижки, той злегка гойдається, дзвінкі трубочки м’яко поблискують, я втискаюся спиною в розлогий диванчик, а він наближає розкриті губи до мого пупка, і я відчуваю жар його вуст. Боже. Мов восьминіг, розпрямляється пружиною в мені болюче пристрасне бажання, його щупальця стрімко течуть по кінцівках, важчають у животі, проникають у груди, а я занурюю руки в густе волосся чоловіка та притягую до себе. Ніколи не думала, що зможу відчувати це з кимось, окрім Джека, але тут і зараз щось поруч із Оскаром звільнило мене.

Він торкається ґудзика на моїх шортах, здіймає голову, дивиться на мене перед тим, як продовжити далі. Я відчуваю полегшення від того, що він такий. Його дихання важке, очі благають мене не зупиняти його, але я знаю: він спинився б, якби я його попросила, і цього мені достатньо.

— У тебе є презерватив? — шепочу я, куйовдячи його волосся, благаючи небо, щоб він відповів ствердно.

Він рухається наді мною, його груди над моїми, його цілунки такі повільні й вишукані, що я обіймаю його за плечі та притягую до себе.

— Гадаю, що так, — видихає він, потім легко сміється, — сподіваюся, не протермінований.

Оскар лізе в бокову кишеню, не припиняючи мене цілувати. Його гаманець на підлозі, біля диванчика, він розтрушує його та витягує пакетик зі срібної фольги, перевіряє його, потім притискає до моєї долоні, для збереження.

Сидячи, він не припиняє важливої справи — розстібає далі мої шорти. Його пальці впевнені, наполегливі, рухаються вниз по моїх стегнах, і нарешті на мені лишається лише тоненька жовта смужка трусиків від бікіні.

Він розводить мої стегна, стає на коліна, потім розкидає в боки мої руки й залишає мене так на якусь мить спокою.

— Ти знаєш, хто ти?

Я дивлюся на нього, не впевнена.

— До біса сексуальна морська зірка.

Заплющивши очі, сміюся й одразу задихаюся, бо він опускає обличчя між мої ноги — відчуваю жар його рота, що рухається по шовковистій тканині бікіні.

У мені немає жодного атома, який би прагнув спинити його, коли він звільняється від решти одягу. Якусь мить у нас відбувається мовчазна розмова очима. Я кажу йому, що знаю: він тікає від відповідальностей і стресів міського життя, які чекають його в Лондоні, а він — що може залатати всі тріщини мого серця та допомогти мені одужати. Ми даємо одне одному ці обіцянки, хоча й казали, що не будемо, і тоді він опиняється на мені, а я забуваю все, окрім цієї миті.

Пізніше я прокидаюся й бачу, як він сидить на східцях моєї хижки, дивиться на початок нового рожево-фіолетового світанку.

Я сідаю біля нього з накинутим на плечі покривалом у слоники. Він скоса дивиться на мене.

— Виходь за мене, Морська Зірко.

Я тихенько сміюся та йду варити каву.

29 листопада

Лорі

Я збиралася поїхати додому ще кілька тижнів тому, але й досі тут, у Таїланді, усе ще з Оскаром.

Оскар, Оскар, Оскар. Хто знає? Гадаю, ми обоє живемо в запереченні, геть не готові, не бажаючи повертатися до світу, якому належимо. Але хто сказав, що ви повинні завжди чомусь належати? Чому я маю належати Англії, коли все там сіре й важке, усе пригнічує? Якби не люди, яких я люблю, не мої обіцянки Сарі, я б залишилася на цьому пляжі, завела б дюжину малюків, хай не з тайським монахом. Там, в Англії, пише мама, зарядили довгі дощі, мов бідні родичі Різдва, але тут, коли приходить дощ, він стрімкий та шалений і одразу зникає у променях сонця. Напевно, ніколи мені не було так холодно, як у той день, коли Джек поцілував мене на вузенькій лондонській вуличці, дванадцять місяців тому, і ніколи не було так тепло, як тут, на Ко Ліпе, з Оскаром. Кров моя тепла, кістки теплі, шкіра тепла.

Іноді, коли ми лежимо горілиць на пляжі, або читаємо в гамаку, або засинаємо в ліжку, я прислухаюся до ніжного гуркоту моря, що набігає на берег, та уявляю: ми — вигнанці, яких хвиля закинула на пустельний острів, нам залишається решту життя харчуватися рибою, яку самі зловили, та без угаву займатися сексом. І тепер, коли чуємо гуркіт двигуна літака у волошковому небі, то ховаємося в халабуду за деревами, а не пишемо SOS на піску.

12 грудня

Здрасьтє вам із дупи світу, голуб’ята!

Сподіваюся, ви тут не дуже свої цицьки приморозили, ха-ха!

Австралія — то таки рай земний. Джек тут узагалі став місцевим, я йому куплю капелюха з корками та зватиму Крокодилом Данді. Він навіть з’їздив на радіостудію в Мельбурні. Чесно, якби вони його там узяли на роботу, він би вже додому не потрапив. Хіба що — ха! — тримайте. Він СМЕРТЕЛЬНО БОЇТЬСЯ змій. Я не знала. А тут на наш балкон минулого тижня заповзла одна малесенька, то він так верещав — усе місто чуло. Я ледь умовила його злізти зі стільця, довелося підманювати бренді. Добре, що в нього є я — є кому захистити.

Оскаре! Бережи мою дівчинку! Не можу дочекатися, коли тебе побачу!

Люблю, цілую, обіймаю,

Сара, цьом.

P.S. Джек переказує привіт :)

2012

Новорічні обітниці

1. Не кийком — то палицею, я все ж повертаюся до Лондона цього року й розпочинаю вимріяну роботу у видавництві.

Надто довго вже я тушкую свої амбіції на малому вогні. Забарилася і через Таїланд з Оскаром, і — найбільше — через те, що мені хотілося якомога довше побути вдома, з мамою й татом. Є безліч пояснень, і всі поважні, але насправді я просто уникала Джека.

Вирішила більше цього не робити. Мені дуже не вистачає Сари, не вистачає метушні й шарварку лондонського життя. Я звільняюся з готелю: надто довго тривала ця тимчасова робота. У моєму резюме аж до тепер — лише готельні підробітки й тимчасові посади, щоб було з чого жити, поки чекаєш на добрячого копняка, — а так можна сидіти до скону. Що ж, дочекалася. Час уже відірвати дупу від дивана та надерти зад цьому життю.

2. До того ж, є Оскар. Оскар Оґілві-Блек, чоловік, який знайшов мене на пляжі в Таїланді та жартома покликав за себе заміж на світанку наступного дня. Він із того часу просив моєї руки вже разів десять, здебільшого, після сексу чи після кількох келихів, — тепер це в нас такий прикол.

Принаймні я думаю, що це прикол.

Я чесно не знаю, якою має бути новорічна обітниця щодо Оскара. Гадаю, просто спробувати триматися його, зберегти ті почуття, які зародилися до нього, зберегти їх зараз, коли ми повертаємося до реальності.

3. А ще я вирішила, що вже дозріла до того, щоб дати накладним віям ще один шанс. Бо одного випадку намертво склеєних очей у житті такої жінки, як я, вважаю замало.

3 січня

Лорі

— Я так хвилююся, — бурмочу собі під ніс, нервово розправляю комір свого пальта, ідучи тротуаром попід руку з Оскаром.

Дійшло до того, що я приколола брошку. Знаєте, хто так робить? Жодна притомна жінка до тридцяти років.

— Може, це вже зайве? — я торкаюся малесенької ромашки з коштовних камінчиків, підіймаю очі на Оскара. Він сміється:

— Сміх і гріх з тобою, Лорі, це ж моя мати, а не королева.

Я не можу цьому зарадити. У Таїланді все видавалося таким простим. Ми пізнавали одне одного, знімаючи з тіла той мінімальний одяг, який умістився в наплічнику. А тут, у тенетах звичайного життя, наші відмінності надто впадають в око. Я знову стала соціально безпомічною, а сьогодні навіть удвічі безпораднішою, а Оскар виявився людиною міста значно більшою мірою, ніж я собі уявляла.

— Ось ми й на місці, — він підводить мене до чорних лакованих парадних дверей елегантного таунхауза. — Не метушися, ми вже прийшли.

Я проковтую клубок у горлі, поки чекаємо біля парадних дверей. Сподіваюся, Оскаровій матері сподобається букетик білих зимових троянд, який я купила дорогою. Боже, а якщо в неї алергія? Ні, Оскар сказав би. Я нервово притупую ногою, нарешті двері відчиняються.

— Оскаре, любий, — Люсіль Оґілві-Блек, може, і не королівської крові, але щось є королівське в її ідеально укладеному прямому волоссі. Вона вся в чорному, і гострим контрастом — блискуча низка перлів навколо шиї.

— Мамо, це Лорел, — промовляє Оскар, коли закінчуються обійми.

Його рука підтримує мене зі спини, надає сміливості зробити крок уперед.

Згодом я зрозуміла: варто було більше уваги звернути на те, що Оскар відрекомендував мене як Лорел — не як Лорі.

Я демонструю свою найкращу вітальну усмішку, Люсіль приймає квіти, граційно киває. Вона не дуже схожа на Оскара, у ній зовсім немає його природного тепла. Я йду за ними до бездоганного передпокою, вішаю пальто, почуваюся незграбою. Я роблю Люсіль комплімент з приводу її чудового дому й одразу починаю хвилюватися, бо мій резерв світської бесіди на цьому вичерпаний.

Вона сервірує для нас чай у своїй офіційній вітальні; я не можу позбавитися відчуття, що прийшла на співбесіду для роботи, і в мене жодного шансу її отримати. Так, ніби школярка, що підробляє у вихідні, претендує на посаду менеджера.

— Чим займається ваш батько, Лорел?

— Він нещодавно вийшов на пенсію, — не хочу розповідати про його проблеми зі здоров’ям. — У нього клінінгова компанія, якою тепер керує мій брат Деріл. — Чи мені здається, чи Люсіль здригнулася. — Мама теж там працює, веде облікові книги.

Вираз обличчя Оскарової матері зрозумілий. Вона вважає нас купкою якихось двірників-браммі[14]. Я торкаюся кулона, намагаюся відновити впевненість у собі, гладжу пальцями фіолетовий камінчик. Мама з татом заснували свою компанію майже двадцять п’ять років тому, зараз у них понад п’ятдесят працівників. Усе одно таке відчуття, ніби я намагаюся виправдовувати свою родину. Що більше Люсіль Оґілві-Блек дивиться на мене поверх кінчика свого вишуканого носа, то менше я здатна справити на неї приємне враження.

За мить вона просить вибачення та виходить з кімнати. Не здивуюся, коли вона пішла ховати родинне срібло — на той випадок, коли я вирішу поцупити щось до своєї сумочки. Кришка рояля у віконній ніші заставлена фотографіями, і я не можу не помітити (можливо, тому, що його виставили наперед) велике фото Оскара з якоюсь блондинкою. Вони вбрані в лижні костюми, засмаглі, сміються в камеру. Я бачу в цьому фото те, чим воно насправді є: знак виклику, який кидає мені Оскарова мати. Ми говорили про його родину, коли були в Таїланді, — пізно вночі в моїй хижці на пляжі. Тому я, напевно, знаю більше, ніж хотілося б Люсіль. Я знаю, що батько Оскара був пройдисвітом, неробою й часом, за зачиненими дверима, прикладав кулака до своєї дружини-багатійки. Мені боліло серце, коли Оскар розповідав, як намагався захистити свою маму, якими близькими вони стали після розлучення батьків. Він був поруч із нею значно довше, ніж його старший брат, тож вони з мамою неймовірно тісно пов’язані. Я тоді була — і залишаюся — вражена його поведінкою, тим, що він — опора для матері. І наївно очікувала, що від неї віятиме материнським теплом. Я гадала, вона зрадіє, побачивши Оскара з кимось, хто робить його щасливим, але, здається, та вороже сприймає моє втручання. Можливо, вона відчує тепло до мене пізніше.

10 березня

Лорі

— Боже, як я скучив за тобою, Морська Зірко. Заходь і дозволь мені згрішити з тобою.

Нам тепер удається побачитися лише раз на кілька тижнів, бо я живу в мами й тата. Сто років тут не була. Оскар перетягує мене через поріг своєї квартири, забирає в мене сумку з речами на вихідні, кидає її, щоб перенести мене в обіймах. Так, ми перетворилися на коханців, які вигадують одне для одного кумедні прізвиська на кшталт «котик-зайчик» чи «манюній-солоденький».

Ми. Нарешті є «ми». І це чудово. Ніколи в житті я не почувалася такою бажаною, ніколи про мене так не дбали. Оскар не приховує, як я йому подобаюся. Він так на мене дивиться, що я завжди намагаюся оглянутися — чи не ховається за моїм плечем Дженніфер Лоренс.

— Дай пальто зняти! — Я сміюся, а він розстібує моє пальто й тягне його з мене.

— Я сподівався, що ти під ним будеш у чому мати народила.

Він хвильку мовчить, роздивляючись мої зручні джинси й теплий светр.

— Я про це думала, але таксиста шокувати не хотілося.

— Ти ж у Лондоні, забула? — він сміється. — Не в глушині, Лорі. Тут можна хоч рачки голою лазити — ніхто й не гляне, — очі його блищать. — Окрім мене, звісна річ. Я помічу, коли ти гола.

— Я не в глушині живу, — наїжачуюся, бо він завжди говорить про мій рідний Бірмінгем як про якусь Богом забуту діру.

Наша домівка в передмісті, типове селище в зеленій зоні навколо міста. Я розумію. Він лондонець від голови до п’ят. Відсутність таксі-кебів та відкритий простір просто приголомшили Оскара, коли він приїхав до нас на Різдво.

Чесно кажучи, це «знайомство з батьками» пройшло не досить гладко. Він був ідеально милим, вони були надзвичайно ввічливими, але спільну мову знайти виявилося важко. Тато спробував поговорити про футбол, але Оскар полюбляє регбі, Оскар спробував потеревенити про віскі, а тато віддає перевагу пиву. Щось казати ще зарано, але, як на мене, ми всі зітхнули з полегшенням, коли відвідини скінчилися.

— Так багато зелені, — бурмотів він, і це не скидалося на комплімент.

Я жену цей спогад геть. Ми саме зустрілися після шести тижнів розлуки, і я не хочу, щоб зараз між нами ні сіло ні впало гасала чорна кішка.

— Можна мені до вбиральні? — питаю.

Він іде за мною та розчиняє двері.

— Вуаля.

— Почекай тут. Три секунди.

Я замикаюся в його ванній, оформленій, як у дизайнерському журналі, роздягаюся догола, а потім знову накидаю пальто, зав’язую пояс. До шкіри прилягає шовковий підклад, я раптом відчуваю прилив бажання, уже готова віддатися на волю Оскара.

— Виходь, Лорі, — підлещується він, а я широко розчиняю двері та дивлюся на нього, схиливши голову. Не кажучи ні слова, минаю весь передпокій, виходжу за вхідні двері та легенько шкребуся в них нігтями.

— Хто тут? — Голос його тихий, задоволений, сповнений грішних намірів.

— Це я, Лорі, — шепочу, вдаючи хрипоту. — Відчини двері, я тобі покажу, як скучила.

Він чекає, оперся плечем на одвірок, руки схрещені на грудях, навіть вираз очей байдужий. Я дозволяю собі ковзнути по ньому поглядом, оцінюючи темні джинси, дорогу сорочку, босі ноги, що досі якось зберігають засмагу.

— Ото ти вбрався, — кажу. — Можна мені зайти?

Він не відступає, тільки дотягується до мене та розстібає пояс на пальті. Я не ворушуся, не зупиняю його, коли він повільними рухами розстібає ґудзики, язиком несвідомо водить по верхній губі.

— Обіцяєш завжди приходити до мене отак?

Я всміхаюся.

— Ми нічого одне одному не обіцяємо, забув?

За лацкани пальта він затягує мене до квартири, потім притискає спиною до дверей, зачиняє їх, його теплі спраглі руки ковзнули під пальто.

— Пам’ятаю, — шепіт його лунає крізь сміх і стогін, його долоні на моїх грудях. — А зараз замовкни, ми йдемо до ліжка.

Джек

— Нумо, Саро, ми спізнюємося.

Сара так завжди. У неї час розтягується, як гума, вона думає, що в цю еластичну шкалу вміститься рівно стільки, скільки їй потрібно для того, щоб причепуритися перед виходом.

— То як я?

Коли вона з’являється у дверях вітальні, я відкладаю газету (її сусідка лишила на столику) та витріщаюся на неї. А який би чоловік устояв? Вона неймовірна.

— Нова сукня?

Підіймаюся, іду до неї через кімнату, проводжу руками по м’якій темно-червоній шкірі сукні. Вона повторює вигини її тіла, як друга шкіра, завершуючись на середині стегон. Пальці затримуються там, на оголеній нозі, повільно підіймають край сукні, знаходять шовк білизни.

Тонка усмішка грає на її вустах, вона все розуміє.

— То я піду в цьому, коли ти схвалюєш. Так?

Цілую її в шию.

— Так і зроби.

Моя рука ковзнула на її потилицю, я притискаюся губами до глибокої ямки між ключицями, вона зітхає та відступає на крок від мене.

— Ні, Джеку, ми вже й так запізнюємося.

Дивлюся в її очі, підведені бездоганним димчастим макіяжем.

— А я дуже швиденько.

— Я знаю, що ти можеш, — у її голосі особлива нотка.

— Що це, до біса, може означати?

Вона теж замовкає, дивиться долу, на свої височенні підбори, потім знову на мене.

— Та нічого.

Вона зітхає, хитає головою.

— Не будемо битися. Ми всі дуже зайняті. Просто йдемо.

Вона може сказати це знову. Я веду до біса повне життя, Сара — так само, розтягуючи нас у трьох напрямках одночасно, до того ж, буває, у протилежних. Цього вікенду довелося переносити дещо на роботі, щоб ми змогли врешті-решт зловити Лорі з її знаменитим Оскаром Фаркваром-Персивалем-МакДуґаллом, чи як там його, про якого стільки чули, та жодного разу не бачили. І де ж ми з ним зустрічаємося? У його довбаному клубі для обраних, звісна річ.

— Ти так підеш?

Я дивлюся на свій одяг і не розумію, про що вона. Може, мої джинси трохи пошарпані, але так і мало бути. Я витратив багато грошей на цей невимушений вигляд. Може, це вона через мою футболку з написом «Star Fucker» — треба ж додати хоч крихту іронії. Я нарешті дістав трохи репортерської роботи, я перспективний діджей, тож доводиться дотримуватися стилю: десь посередині між хіпстером і хуліганом.

— Так, Саро. Я йду в цьому, — беру чудовий вінтажний шкіряний піджак, який вона подарувала мені на минуле Різдво, накидаю його на плечі, підкреслюючи тим самим, що не збираюся переодягатися.

Вона ще раз перевіряє, як лежить її бездоганна помада, дивиться в дзеркало в передпокої, бере сумочку й пальто, знизує плечима.

— Окей.

Іду за нею східцями, дивлюся, як вона впевнено рухається на підборах, на яких ніхто більше не зміг би й кілька метрів пройти, знизую плечима, настрій змінюється.

— Гей, — ловлю її за руку, затримуючи трохи, коли вона виходить на тротуар, — не будемо сваритися. Я за тобою за цей тиждень так скучив, — хочеться провести великим пальцем по її повних губах, але боюся зіпсувати помаду. — Ти в цій сукні просто приголомшлива. Я вже думаю лише про те, як витягти тебе з тої шкіри.

Вона вже не сердиться, я так і знав.

— Звабник.

— Тобі це відомо.

— Еге ж, — вона обертається обличчям до моїх рук і прикушує мене за великий палець. — Лови вже таксі, дурнику. Я замерзаю.

Лорі

Мабуть, це божевілля, але я дуже хвилююся. Це ж лише Сара й Джек, заради Бога, мої найдавніші й найкращі друзі. Я просто хочу, щоб вони полюбили Оскара, як його люблю я, — та й усе. Ми вже так давно не бачилися. Наш план про спільну зустріч Нового року провалився через приїзд Оскара. Оце ми вперше з Нового року змогли зустрітися. Здається, життя розтягло нас у різних напрямках. Вони ще не приїхали, а він на іншому кінці кімнати занурився в розмову з барменом, бо хоче, щоб перший раунд напоїв був уже готовий до їхньої появи. Він бачить, що я дивлюся в його бік, відповідає мені усмішкою. Його очі затримуються на мені довше, ніж може вважатися чемним, а погляд говорить: пам’ятаю, що вчора було між нами в ліжку.

Я перша відводжу очі. Повертаюся до дверей, куди заходять Сара з Джеком. Мене сповнює палка радість, коли я бачу таке знайоме руде Сарине волосся. Вона додала теплоти колишньому відтінку пожежної машини — тепер це червоне дерево, що тече блискучими хвилями, коси принцеси Леї з Делансі-стрит пішли в минуле. Торкаю власний скуйовджений вузол волосся, почуваюся незграбною. Сарине обличчя розпливається в широкій усмішці: вона мене побачила. Щойно йшла, невпевнено оглядаючись, а тепер ледь не стрибає через весь бар — до мене.

Я рада, що Оскара зараз немає поруч зі мною, тож у ці хвилини я — то просто я, така, як у давні часи: я і Сара. Вона несамовито обіймає мене.

— Як добре тебе бачити, — кажу я, і вона одночасно:

— До біса, Лу. Це було надто довго.

Ми стоїмо на відстані руки, роздивляємось одна одну. Я помічаю її відверто сексуальну шкіряну сукню, вона — мою стару добру чорну сукню, яку бачила безліч разів до того. Гадаю, ще й кілька разів одягала. Я спробувала трішки освіжити вбрання — підв’язала тоненьким ремінцем зі зміїної шкіри й одягла діамантовий кулон у вигляді морської зірки, який Оскар подарував на Різдво. До приходу Сари я почувалася досить блискучою та стримано прекрасною. Вона в телевізійному гримі — мабуть, такого ефектного вона раніше не робила, але все одно залишається сама собою. Робота перетворила мою галасливу подругу на вишукану леді зі сторінок журналу. Але, коли вона розтуляє рот, дякувати Богові, виявляється точно такою ж, якою була.

— Холера, — вона тре під кожним оком кінчиком пальця, щоб макіяж не потік. — Мене навіть зустріч із власною сестрою так би не розчулила. Я до біса люблю тебе, Лорі Джеймс.

Сміюся, стискаючи її руку.

— Я теж люблю тебе. Я така рада, що ти тут.

Джек виходить із-за її спини, а я чекаю, яке враження це на мене справить. Гадки не маю, чи зможу поводитися невимушено в його присутності. Я відмовляла собі навіть у тому, щоб просто думати про можливу нову зустріч. Ця тактика працювала аж до цієї миті, коли я з’ясувала, що геть не готова побачити його. Він дивиться мені просто в очі, не відводячи погляду. І стара, така знайома болюча туга вмить вибиває мене з рівноваги. Наші звички вмирають важко, здається, так.

— Радий бачити тебе, Лорі, — каже він.

Одну жахливу секунду я боюся, що він лише потисне мені руку, але він розкриває обійми та притягує мене до себе, огортаючи своїми пахощами: теплі спеції й лимон — можливо, ці дорогі парфуми подарувала йому Сара. Коли його не було поруч, я не могла ні описати, ні уявити собі цього аромату, його неповторної сутності. Але зараз він тут, на секунду я заплющую очі, відчуваю його гаряче тіло крізь футболку з недоречним написом, а він цілує мене в лоб. Це звичайні обійми — кажу собі. Вони не мають значення, у мене є Оскар.

— З Новим роком, — шепоче Джек у моє волосся.

Він ніби соромиться, а я майже сміюся, коли він мене відпускає.

— Бовдуре, ти на три місяці спізнився.

— Де ж це він? — Сарині збуджені очі бігають баром.

Джек стоїть поряд, тримаючи руку на її талії. Я вражена тим, наскільки вони змінилися за доволі короткий час чи, можливо, подорослішали тут без мене. Відмінності тонкі: лоск — у Сари, упевненість у собі — у Джека. Усе це властиве й Оскару, певною мірою. Він зараз міцно закріпився на своїй посаді в банку, поруч із братом, і, хоча ми майже постійно спілкуємося, я усвідомлюю, що між нами зростає якийсь кордон. Це неминучий наслідок того, що ми живемо окремим життям. У Лондоні в нього з’являються нові друзі, він обідає в розкішних ресторанах, а я знову повертаюся до батьків, до Бірмінгема. Може, я просто навигадувала це, та до всього додається тривога про те, що в мене досі немає роботи. Або ж я просто ревную. Не кожен може отак жити, правда? Декому вдається, а дехто задовольняється меншим. Усе це промайнуло в моїй голові за якусь секунду, між зустріччю із Сарою й Джеком і тим моментом, коли я вловила погляд Оскара. Він уже йде до нас через бар, тримаючи тацю з приголомшливими на вигляд коктейлями. Я злегка підморгую йому, відступаю так, щоб він зміг розмістити це на столі, а Сара ловить мій погляд і показує за його спиною великий палець. На Джека я не дивлюся, хапаю Оскара за руку, коли він випрямляється та відступає назад. Як чудово, що Сара не любить церемоній. Вона одразу підхоплюється та цілує його в щоку, бере його другу руку у свою.

— Ти, мабуть, Сара, — Оскар сміється, кілька секунд вони розглядають одне одного.

Цікаво, чи вона така, якою він її собі уявляв, і чи він пасує до того образу, який вона собі намалювала. Певний час триває мовчанка. Я думаю, що Сара, Джек і я — ми всі намагаємося вирішити, чи вписується Оскар у наше тріо. Чи буде він на одному щаблі з нами? Або займе тимчасову позицію в куточку, гріючи собі місце, поки його приймуть як свого.

— А ти, мабуть, Оскар, — Сара все ще тримає його за руку. — Дай-но я на тебе добряче подивлюся.

Вона прикидається, ніби ретельно його вивчає, а він люб’язно затамовує подих, чекаючи на її вирок із урочистим обличчям, ніби школяр перед директоркою.

— Схвалюю, — вона всміхається, переводячи погляд із мене на нього й назад.

Запізніло обертається до Джека та вводить його до кола.

— Це Джек, — каже вона, рекомендуючи їх одне одному, і тепер моя черга затамувати подих.

Я бачу, що першим протягує руку Оскар, помічаю, що Джек дозволяє собі навмисно підсилити свій рух, так, щоб штурхонути нового знайомця при рукостисканні.

— На вас подивишся — враження, ніби старші брати зустрілися, — Сара штовхає Джека плечем, додає легкості до такої серйозної сцени. — У Лорі є справжній брат, тож є кому її захищати, вільно, солдате.

— Ви ж не питатимете про мої наміри щодо Лорі, правда? — Оскар робить кам’яну пику. — Бо вони всі дуже-дуже погані, чесно.

— О, ти мені вже подобаєшся, — задоволено сміється Сара, а Оскар віддячує їй коктейлем із шампанського й мені подає такий самий. Джек принюхується до крижаного бурштину келиха, який передав йому Оскар, відвертає носа.

— Він тут називається «пеніцилін», — пояснює Оскар, — Віскі. Імбир. Мед, — він усміхається до Джека. — Просто напій здоров’я.

Джек підіймає брови.

— Я краще б пиво, коли чесно, але все колись треба спробувати.

Оскарова усмішка трохи здригається, коли він підіймає келих. Усі ми наслідуємо його приклад.

— За що вип’ємо? — питає він.

— За старих друзів, — каже Джек.

— І за нових, — наголошує Сара, сяючи мегаватами усмішки на Оскара.

Ми цокаємося, я кидаю на Джека швидкий погляд, який, сподіваюся, передасть йому коротке повідомлення:

«Тільки-но, в біса, спробуй, Джеку О’Маро».

Він, виявляється, отримує його, бо повертається до Оскара й розпитує його про Таїланд, залишаючи мене із Сарою побалакати досхочу.

— Тут чудово, — шепоче вона, її очі вражено блукають баром «для членів клубу».

Я всміхаюся, бо знаю, що вона від цього всього в захопленні.

— Трохи перебір, ні? Оскар хотів справити гарне враження.

— Будь-який чоловік, який замовляє коктейлі з шампанським і викликає усмішку в моєї найкращої подруги, отримує від мене найвищий бал.

Кидаю погляд на Джека й Оскара, поки говорить Сара.

Вони майже одного зросту, але в іншому не дуже схожі.

Джекове русяве волосся завжди ніби щойно скуйовджене. А нещодавно підстрижене хвилясте волосся Оскара лежить ідеально рівними синяво-чорними пасмами над його бровами. Він довго обирав, що вдягнути сьогодні на вечір, гадаючи, чи його смугаста сорочка має надто банківський вигляд, а твідовий піджак — надто директорський. Нарешті спинився на джинсовій сорочці, яка нагадує мені про наші дні в Таїланді. Чесно кажучи, не так уже й важливо, що одягнув Оскар. Він народжений у багатстві, його оточує невимовна аура істеблішменту, яка відчувається, навіть коли він одягнений у футболку з капюшоном. Я знову ловлю себе на думці: чи заговорили б ми колись одне до одного десь, окрім того пляжу, де всі майже рівні. Для нього, такого добре забезпеченого, нова зустріч зі мною — в Англії — стала, напевно, культурним шоком. Ми дійсно походимо з різних світів, і це справді впадає у вічі. Сподіваюся, Джек зможе побачити далі за цю блискучу зовнішність. Джек убраний, ніби «щойно вибрався з ліжка, де повеселився з гарячою моделькою», вигляд таки дещо зухвалий. Якби я не думала про нього лише найкраще, я б замислилася над питанням: чи не намагається він навмисно підірвати імідж Оскара? Але ж я, звісно, хочу думати про нього якнайкраще, тож пускаю все на самоплив і просто насолоджуюся спостереженням за ними обома, коли вони ось так стоять поруч. Такі різні. Обидва такі важливі для мене.

Я набираю повний рот холодного шампанського, переводжу очі на Сару.

— То я, здається, скоро побачу, як ти з’їжджаєш пожежною жердиною, так?

Вона сміється:

— Щоб ти знала, вони вважають мене серйозним репортером. Посилають лише на найважливіші події, — вона відсьорбує зі свого келиха. — Я минулого тижня зустрічалася з Ґок Ваном.

— Та ну!

— Ну так. Звісно. А ще він сказав, що йому сподобалися мої туфлі.

— Де було інтерв’ю?

Вона киває, потім відхиляється, хитає головою, сміється.

— Я стояла за ним у черзі в «Преті»[15], у Ковент-Ґарден.

Я шкірюся:

— Лорен Келі[16] варто берегти свою дупу, — це лише частково жарт, як на мене.

— Отже… Оскар, — вона нахиляється та говорить тихіше, очима вп’явшись у його профіль, а він нахилив голову та прислухається до слів Джека. — Наскільки у вас серйозно?

— Ну, це ж саме початок, — хоча відчувається, ніби пройшло вже багато часу, але ми разом лише п’ять місяців. — Він мені дуже подобається, Сар. Ніколи б не подумала, що він — мого типу, але якось так вийшло.

Вона киває, спостерігаючи за ним із Джеком.

— Чи буде в них багато спільного? — запитує вона. — Окрім тебе?

Мені на мить відбирає мову від думки, що вона знає про той цілунок. Подруга починає сміятися.

— Це що, заперечна відповідь?

Я усміхаюся, невпевнена.

— Ні, звісно, ні. Тобто, вони дуже різні, але я не можу уявити собі когось, хто не зміг би потоваришувати з Оскаром. Він… ну, його дуже легко вподобати.

Сарина усмішка стає ширшою. Вона обіймає мене за плечі, стискає, її широкий браслет холодить мою шкіру.

— Я така щаслива за тебе, Лу! Тобі ще треба свою вимріяну роботу, і тоді зможеш повернутися в місто, якому належиш, — її очі сяють. — Ти ж повертаєшся, правда? Бо нас тепер четверо, і ми можемо влаштовувати всі ці капості, які роблять на подвійних побаченнях. — Вона сміється та закочує очі, але я знаю: їй би сподобалося.

— Не впевнена. Сподіваюся, — відповідаю. — Але ти знаєш… — знизую плечима. — Квартира й усе таке. Усе таке дороге. Поки не знайду нормальну роботу, мені треба сидіти вдома, а не витрачати час, заробляючи на прожиття на якійсь паршивій посаді, яка не залишає часу знайти гідну.

Я знову думаю про те, як часто Оскар пропонує мені переїхати до нього, навіть з міркувань практичності, поки не знайду собі чогось. Він живе в квартирі, яка належить його матері, звісно, ренти не сплачує. Але я хочу все зробити сама. Ні від кого не залежати. Мама з татом завжди вчили нас творити своє життя самостійно.

— А уяви, коли б ми змогли повернутися на Делансі-стрит, — каже вона пошепки. — У мене зараз сусідка — моя співробітниця, рідкісне стерво. Просто сказилася на тому, щоб усе було окреме. Навіть туалетний папір у неї свій. Вона тягне жереб, і ми користуємося вітальнею по черзі. Можеш повірити? Каже, що їй не подобається, коли я дивлюся, як вона дивиться телевізор.

Тепер моя черга обіймати Сару на знак підтримки.

— А як у тебе із Джеком? Як думаєш, може, вже собі щось спільне підшукаєте?

Сара відводить очі, але від мене не приховаєш непевності.

— Ще поки карти не лягли. Він по вуха зайнятий на роботі, живе з Біллі й Філом, один з хлопців із ним працює.

— Біллі-змієзад? — це його неофіційне прізвисько з тих часів, як він танцював «брудну блискавку» на сеансі «Бріоліну». Хоча сама думка про цей танець нагадує мені, як жахливо закінчився той день.

Вона киває:

— Не впевнена, що Джеку це все дуже до вподоби, але квартира близько від зупинок транспорту, ціна доступна, тож він там застряг на якийсь час.

Вона дивиться, як Джек нахилився та розглядає щось на мобільному Оскара.

— Я починаю хвилюватися за нього, Лу. Він останнім часом якийсь сам не свій.

У мене всередині все холоне від жаху.

— Тобто?

Сара кладе руку на свій плаский живіт, затягнутий у шкіру, стає ближче до мене, щоб нас ніхто не почув.

— Не можу сказати, що саме. Він… віддаляється? — це звучить, як запитання, ніби вона запитує себе, а не розповідає мені. Одне плече підняте, верхню губу прикусила. — Або, може, щось зі мною. Я не знаю, Лу. Я питала його, чи він щасливий, а він лише відмахується, ніби в мене клепки нема. — Вона намагається усміхнутися, але геть не весело. — Гадаю, просто зайнятий.

Я киваю. Хотіла б сказати щось корисне. Мені неспокійно від думки про те, що в цьому раю може бути якась турбота. Коли вони саме починали зустрічатися, я егоїстично сподівалася на те, що їхньому роману не судилося бути довгим, але з часом їхнє кохання стало природною частиною мого життя. Такий до холери великий острів, через який я мала переробляти свій життєвий маршрут, сподіваючись, що колись і сама знайду собі там місце.

— Лорі, ти це Сарі показувала? — Оскар повертається до нас з мобільним у руці. Він наближається, показує екран телефона, гортає фото нашої ідеальної недорозваленої пляжної халупи, нескінченний синій океан, стрімкий рожево-фіолетовий тайський світанок, який я знаю так добре.

— Дещо показувала, — кажу тихо.

Дивлюсь у сповнені ніжності Оскарові очі. Чи бачить він, що я всім своїм єством прагну опинитися з ним там і знову, просто зараз, сидіти на ґанку пляжної хижки, ховати пальці ніг у прохолодному піску? Це — мої улюблені спогади: коли сидиш годинами пліч-о-пліч… ці тихі розмови, ці задушливі цілунки. Тýга раптом стиснула ребра. Чому? Я ж тут із Сарою й Джеком, ніколи раніше не хотіла від них тікати. Я здивована, як сильно й гаряче розлютилася на Джека. Хочу витягти його з бару за рукав крутої шкіряної куртки, сказати: «Будь щасливим, дурню. І мені дай бути щасливою».

— Боже, це дивовижно, — зітхає Сара. — Хотіла б я туди поїхати.

Джек тягне свій коктейль, здригається, не приховуючи.

— Піду візьму пива.

Сара нібито хотіла щось сказати, та лише натягнуто всміхається, ловить Джека за руку та пропонує йому допомогти. Ми дивимося, як вони пробираються крізь натовп у барі, Оскар обіймає мене рукою за талію, тримаючи в іншій ще напівповний келих.

— Усе гаразд? — питаю, сподіваючись, що вони з Джеком поладнали.

Він киває:

— Сару я саме такою й уявляв.

З цього роблю висновок, що про Джека з моїх слів у нього склалося враження, що той такий собі безтурботний, а виявився скутим і напруженим.

— Я щось не так зробив? — Оскар заглядає до свого келиха, очі в нього потьмянілі та заціпенілі. — Ми могли б зустрітися з ними де завгодно — ти б лише сказала.

Раптом відчуваю до Джека скажену лють: чого він так недружньо повівся. Що, у біса, він намагається довести — своєю образливою футболкою, ледь прихованою зневагою до ексклюзивності цього бару, до Оскарового вибору коктейлів? Те, що він виграє по крутості, навіть коли Оскар багатший?

Я ставлю порожній келих на стіл, обіймаю Оскара, мені стає легше, коли тривога зникає з його очей.

— Ти все зробив абсолютно правильно, Оскаре. Ти — це ти, — обдивляюся бар, — ти чудовий, і я хочу, щоб вони знали тебе таким, яким ти є. Вони тебе полюблять, і ти їх, коли пізнаєте одне одного краще, — його рука потирає моє плече у відповідь на ці слова. — Просто розслабся та насолоджуйся вечором.

Я бачу, як повертаються Джек із Сарою, у нього в руках два пива, у неї — ще коктейлі з шампанським.

— З її вигляду одразу видно, що вона з телебачення, — дивиться на неї Оскар.

Я намагаюся побачити Сару його очима, поки вона наближається: золоті засмаглі ноги, голлівудські кучері.

— Ти певен, що обрав саме ту дівчину? — жартую.

Ненавиджу це, але постійно ставлю собі питання: чому, чому ж цей блискучий чоловік уподобав таку, як я.

Оскар виказує трішки роздратування, а я шкодую, що не втримала язика на припоні.

— Ти так сильно помиляєшся, що я навіть не знаю, що сказати. — Він м’якшає та підсувається до мене, обіймає за шию. — Для мене ти завжди найяскравіша жінка, Лорі. У будь-якій кімнаті, будь-якому барі чи на будь-якому пляжі.

Він опускає голову, цілує мене ніжно й упевнено. Я заплющую очі та на кілька секунд відчуваю себе найяскравішою жінкою.

— Знайдіть собі кімнату, дітки, — Сарин сміх розсипається легко і яскраво, а я розплющую очі й усміхаюся.

— Моя провина, — шкіриться Оскар, — я не можу від неї руки забрати.

Він проводить рукою по моїй — від плеча до долоні, переплітає свої пальці з моїми. За Сариною спиною Джек примудряється сміятися та супити брови водночас — справжній мімічний подвиг.

— Добра гальба тебе охолодить, друже.

Оскар бере пиво, добродушно сміється, попри Джеків закид про те, що вишукані коктейлі Оскара не були доброю гальбою. Сарині очі сяють — тішиться мною з Оскаром.

Джек спирається на стіну з пивом у руці:

— То що ж ти робиш, Оскаре? Окрім як швендяєш тайськими пляжами та підчіплюєш там дівчат?

Він пом’якшує своє питання підморгуванням, але водночас відчувається, що він підкопується під Оскара.

— Схоже, що життя з Біллі на тебе погано впливає, Джеку, — підморгую йому теж, і то не дуже дружньо.

Він знизує плечима: «Не переймайся», — та відводить очі.

— Банківська справа, — Оскар самокритично всміхається. — Типовий багатий придурок, так?

— Це твій вибір, друже.

Гаразд. Тепер це вже було дуже грубо. Сара гостро дивиться на Джека. Чесно кажучи, я вже готова вилити його пиво на його ж дурну голову. Оскар, проте, звик до кпинів щодо працівників банків, тож йому паралельно.

— Та знаю, що нудота. Не так, як у тебе, еге ж? Радіо, правда?

Криза минула. Джек нарешті змилостивився та підхопив нитку розмови, яку передав йому Оскар, — він розважає нас оповідками про радіостудію та розповідає про більш профільну роботу, яку він — на 95 відсотків упевнений — отримає влітку. Джек іскриться, мов феєрверк, коли говорить про роботу, тепер схожий на самого себе, веселий, розслаблений, і я теж нарешті можу розслабитися. Може, вечір і не буде таким уже паскудним.

Джек

Сьогодні вкрай важливий вечір, так? Оскар, сраний аристократ, вилупок із подвійним прізвищем. Дозвольте придбати для вас найдорожчі коктейлі в моєму клубі для обраних, дозвольте мені зневажливо кинути в розмові, що я такий собі банкір, дозвольте мені засувати язика Лорі в горлянку, коли я знаю, що ви обидва дивитеся. Нічого, я тебе мов облупленого бачу, золотий хлопчику з гнучкими чорними кучерями та корабельними черевиками (бо, хто зна, коли ти можеш ступити на борт яхти когось зі своїх розкішних друзів — треба бути напоготові).

Я думаю про все це біля пісуара, притримуючи свого члена. Я тут ховаюся вже п’ять хвилин, бо знаю, що поводжуся, як покидьок, але не можу стриматися. Сара мене заріже. Я ніколи більше не зможу стягти з неї цю сукню. Вона радше стягне з мене скальп, і я, чесно кажучи, її не звинувачуватиму. Не знаю, хто так накрутив мене цього вечора: Оскар з його непохитно доброю вдачею й відмовою піддаватися на провокації чи Сара, через те що вона аж підстрибує й напрошується йому до нових друзів. Нічого не можу вдіяти: увесь час думаю, чи вона хоче встановити з ним такі самі стосунки, які є між мною й Лорі. І мені постійно хочеться сказати їй: вибач, такі речі не можна просто вдавати. У нас із Лу роки минули. Завмираю та дивлюся на себе в дзеркало над раковинами, мию руки, думаю про все це ще кілька секунд. У нас із Лорі зараз мало що лишилося від дружби. Я не був з нею на самоті після тієї самої ночі, на кухні на Делансі-стрит, більш як рік тому. Сара звинувачує мене в тому, що я поводжусь як надто дбайливий старший брат, але вона помиляється. Я не можу претендувати на роль брата Лорі, я втратив це право, коли… Ні, не буду про це зараз навіть думати.

Виходжу з туалету з наміром не сунути носа в чужі справи й одразу натикаюся на Лорі. Вона часу не марнує.

— Що ти, в біса, робиш, Джеку? — такою лихою я, мабуть, її ніколи не бачив. Щоки палають, плечі підняті.

Я оглядаюся через плече на двері, з яких щойно вийшов.

— Відливаю.

Її фіалкові очі виблискують гнівом.

— Зливаєш мене — скоріш отак.

— Я теж радий тебе бачити, — переходжу в режим захисту.

— Не смій, — сичить вона, — навіть не думай чинити таке, Джеку О’Маро.

Ми стоїмо в коридорі нагорі, навколо нас снують люди, вона нахиляється, щоб її було добре чути.

— Чого саме ти намагаєшся досягти тут і зараз? Визнання, що ти крутіший, кращий, кумедніший? Хіба так важко просто потішитися за мене?

Знизую плечима.

— Я б тішився, коли б він не був таким вилупком.

— Він не вилупок. Він добрий, хороший і, здається, мене навіть кохає.

Я відчуваю, що дійшло до знущання, і — надто пізно — усвідомлюю, що я — цьому причина.

— Що? — вона хитає головою, очі палають гнівом. — Це настільки неймовірно, що хтось може мене кохати, Джеку?

— Ти його ледве знаєш.

Вона відсахнулася, ніби я її вдарив.

— Хто призначив тебе експертом з раптовості? — повертається вона. — Хто ти такий, щоби вказувати мені, закохуватися мені за мить, за місяць чи за рік?

Ми дивимося одне на одного, і я раптом усвідомлюю, що вона більше не та дівчина з Делансі-стрит. Вона жінка, і я більше не є частиною її життя.

— А ти його любиш?

Вона дивиться вбік, хитає головою, бо я не маю права її допитувати. Особливо не так, як зараз.

— Він для мене важливий, Джеку, — відповідає вона вже м’якіше, а вразливість у її очах змушує мене почуватися покидьком.

— Гаразд, — кажу я і справді думаю, що дійсно «гаразд».

Так хочеться притягнути її до себе, повернути собі її дружбу, щоб усе стало на свої місця. Але щось у мені знає: неправильно зараз обіймати Лорі. Тоді я беру її за руку й дивлюся в її гнівні очі.

— Мені шкода, Лорі, дійсно шкода, добре? — почуваюся, ніби прошу в неї пробачення не лише за цей вечір, але й за все, що сталося раніше. За те, що набрехав, ніби не бачив її тоді в клятому автобусі, роки тому, за те, що поцілував її тоді під заметіллю, за те, що постійно роблю все до біса не так.

Нарешті — здається, що минуло десять хвилин, але насправді, мабуть, усього десять секунд — вона киває та відпускає мою руку.

Я усміхаюся.

— Ідемо вниз. Я за тобою.

Вона киває знову, іде не обертаючись.

Лорі виросла, а я цього не бачив. Час і мені зробити те саме.

14 травня

Лорі

— Візьми трубку, Оскаре, візьми трубку, — бурмочу я, читаючи й перечитуючи лист у своїх руках та слухаючи гудки його мобільного. «Надішліть голосове повідомлення для…» Прокляття! Я вимикаюся, набираю ще, та знову ця клята набридлива жінка-робот повідомляє мені, що їй страшенно прикро, але Оскар Оґілві-Блек не може от просто зараз підійти до телефона. Я стою в передпокої дому моїх батьків, пальці мимоволі стискають кулон із фіолетовим камінчиком. Я одягла його на співбесіду минулого тижня та з того часу не знімала, щоб не розгубити талан. І спрацювало! Відчайдушно прагнучи поділитися добрими новинами, я тепер шукаю Сарин номер. Телефонувати їй марно, бо вона, майже точно, не може відповісти на роботі, тож надсилаю повідомлення:

«Відгадай, хто НАРЕШТІ отримав нормальну роботу? Я! Готуйся, Сар, я повертаюся до Лондона!»

Натискаю «відправити», і менш ніж за 30 секунд мій телефон вібрує.

«БУДЬ НА ЗВ’ЯЗКУ! Пішла в туалет, щоб тебе набрати. НЕ дзвони більше нікому!»

Усе за планом, телефон уже дзеленчить. Я не можу говорити ще секунд 30, бо вона верещить і аплодує. Бачу внутрішнім зором, як вона, замкнувшись у кабінці, танцює від радощів, а ошелешені колеги слухають зовні.

— Давай, давай, я хочу знати все! — каже вона, а я нарешті отримую офіційну можливість розповісти свої новини.

— Це те, про що я тобі казала, знаєш, робота в журналі для підлітків.

— Ти про роботу Тітоньки Триндець?

— Так! Саме ця! За три тижні я стану тією жіночкою, до якої всі підлітки нації звертаються за порадою про волосся, вугрі та перепихи! — я сміюся, на межі з істерикою, над моєю перспективою нарешті взятися до роботи в журналі. Звісна річ, це не будуть підлітки всієї нації, лише невеличкий відсоток тих, хто читає не-такий-уже-й-дуже-популярний журнал, але це вже щось, це справжнє. Це омріяна сходинка до наступної частини мого життя. Я не була впевнена, що мені запропонують цю вакансію. Співбесіда виявилася доволі незвичною: дві жінки, віком не більше 21, закидали мене вигаданими проблемами, щоб побачити, які поради я можу дати.

«В Емми просто перед випускним з’явився жахливий вугор, — казала одна, вказуючи на своє бездоганне підборіддя для наочності. — Ваші пропозиції?»

На щастя, навіть на стадії інтерв’ю я знайшла допомогу в Сари, бо одразу згадала нашу поличку у ванній кімнаті на Делансі-стрит.

«“Судокрем”. Його продають разом із товарами для сідничок немовлят, але він же — таємна зброя проти вугрів».

Вони дуже швидко це записали. У мене було таке враження, що вони миттю побіжать до аптеки, щойно завершиться співбесіда.

«Колготки дали стрілку в дуже важливий день», — питала мене друга співробітниця, звузивши очі.

«Прозора основа для манікюру — стрілка далі не поповзе, — відповіла я негайно. Стандартна примочка шестикласниць».

Поки вони завершили, я почувалася, ніби мене підсмажили на грилі в «Штазі», а не в перспективному підлітковому журналі.

— Боже, я сподіваюся, ніхто не запитав тебе про накладні вії, — каже Сара. — Тебе б під суд віддали.

— Ти мені розкажеш. Я сподіваюся на тебе як на головне джерело досліджень.

— Ну, ти ж мене знаєш, я просто скарбниця різних знань про все накладне, штучне й блискуче! — чути, що вона захоплена. — Не можу повірити, що ти нарешті повертаєшся, Лу, це найкраща новина року. Зачекай, я ще Джекові скажу!

Вона відключається, я сідаю на верхню сходинку та шкірюся, як дурепа. Чи не зарано пити джин о десятій ранку?

9 червня

Лорі

Оскар заводить руку за диван, витягує коробку, перев’язану стрічкою.

— Я для тебе щось маю.

Він кладе великий квадратний подарунок мені на коліна, я здивовано дивлюся на нього.

— Оскаре, мій день народження вже минув.

— Я знаю. То інше. Це тобі на нову роботу.

Вечір суботи, ми наїлися китайської їжі, прикінчили півпляшки шампанського, а найближчого понеділка я вже буду офіційно працевлаштована у видавництві «Скайларк», яке випускає журнал «Блискучі дівчата».

— Відкривай уже, — він підштовхує коробку. — Якщо не підійде, можна буде поміняти.

Я переводжу погляд з його радісних очей на коробку та повільно тягну за кінчик темно-зеленої, мов лайм, стрічки. На мій день народження він розсипав дарунки щедрою рукою, тож цей уже скидається на марнотратство. Знімаю кришку з елегантної коробки, розгортаю перев’язаний паперовий пакунок і захоплено дивлюся на чорну сумочку від Кейт Спейд.

— О, Оскаре! Вона ідеальна, — усміхаюся, погладжуючи пальцями строгий золотий логотип. Відчуваю, що тут не обійшлося без Сари, бо в ресторані, де ми святкували мій день народження, вона бачила, як я милувалася її сумочкою, дуже схожою на цю. — Але ж ти знаєш, що не треба було. Це вже забагато.

— Мені радісно приносити тобі радість, — він знизує плечима, ніби це й так зрозуміло. — Заглянь у внутрішню кишеньку, там ще щось є.

Я зацікавлено заглядаю в сумочку та розстібую кишеньку.

— Що це? — сміюся, засуваю пальці вглиб, поки вони не торкнулися металу. І тут я здогадуюся й витягую зв’язку ключів на срібному замочку-кулоні від Тіффані.

— Як же ти маєш іти й повертатися, коли в тебе не буде власних ключів? — питає він, видаючи тим самим, що це ключі від його дому. Чи від нашого дому, бо, принаймні на певний час, воно так і буде. Це, практично, перше, що він сказав після вітання з новою роботою: «Ти ж поживеш у мене якийсь час, правда?» Мушу зізнатися, я сподівалася, що він це запропонує, бо починаю з невеликої зарплатні. Ми домовилися, що це тимчасово, поки я собі чогось не знайду. Але, коли дивлюся на блискучу зв’язку ключів і бачу величезну зв’язку його сподівань, яка до неї додається, я затинаюся, гадаючи, чи не помилилася з рішенням. Ми разом лише вісім місяців, урешті-решт я завжди прагнула прийняти це рішення самостійно.

— Я не хочу, щоб ти думав, що я користуюся твоєю щедрістю, Оскаре. І ти ж мене знаєш, я Місс Незалежність, — кажу на це.

Його темні очі сповнені задоволення.

— Повір мені, я також планую скористатися твоєю, — він бере ключі з моїх рук, підіймає брову. — А як ні, то як ще ти зможеш варити мені обід і чекати на мене?

Я штурхаю його.

— Сподіваюся, печені боби тобі смакують.

Він упускає ключі до моєї нової чудової сумочки, ставить її на підлогу, цілуючи, затискає мене глибоко в шкіру дивана.

— Не говорімо про всі ці нудні речі. Я гадаю, ми можемо зайнятися чимось кращим.

4 серпня

Джек

Я б краще сам собі в пику дав, ніж іти сьогодні на цей обід до Лорі й Оскара, а там ще і його братик буде. Ще один банківський вилупок. Та який сенс? Сара хіба що на лобі мені не написала, на котру годину треба там бути. «Візьми квіти», — каже. «А я візьму вино», — продовжує. Вона, мабуть, етикет званого обіду нагуглила. Щойно прислала мені СМС:

«Подумай, які гарні питання можна поставити брату Оскара сьогодні ввечері».

Я хотів відповісти щось уїдливе, але просто вимкнув телефон. Я на роботі, не маю часу на все це лайно.

Хвалити Бога, мені треба підібрати плейлист на наступні сім днів, по обіді в мене зустріч із продюсером для обговорення нової вікторини, яку ми готуємо. Я беру ручку та записую найпізніший час, коли зможу піти з роботи, та при цьому потрапити на вечерю вчасно. Бог відає, я не хочу прийти раніше.

Лорі

— Ти певний, що все має гарний вигляд?

Я відступаю, руки на стегнах, оглядаю критичним поглядом наш стіл, накритий для обіду. Оскар обіймає мене за плечі.

— Як на мене, то гарно.

Я сподівалася на палкіше схвалювання. Це мій перший дорослий званий обід, геть далекий від піци з колін, до якої ми звикли на Делансі-стрит. Краще б я спочатку запросила Сару з Джеком — як тренування для наступних запрошень. Я, власне, так і зробила, мало бути лише нас четверо, але Оскар покликав свого брата Джеррі з дружиною Флісс уже останнього вікенду, коли зіткнувся з ними на Бороу Маркеті, купуючи шоколад для мусу. Я знаю. Те, що я зараз кажу, могла б говорити якась курка з середнього класу, навіть коли б я спробувала це зробити навмисно, у мене не вийшло б краще. Але, слухайте, це мій перший званий обід, і я готувалася кілька тижнів, продивилася поспіль усі епізоди про те, як Найджелла[17] кришить шоколад до каструльки та блимає віями на камеру.

З Оскаровим братом я зустрічалася до цього лише раз. Усе, що можу пригадати: Джеррі не дуже схожий на свого добродушно-веселого молодшого брата, а його пряма й тонка, як тріска, дружина Фелісіті має вигляд, ніби живе святим духом і парфумами «Шанель № 5». Вона нагадує мені якусь знаменитість, тільки не можу второпати, яку саме. Ось так моя затишна вечірка вчотирьох перетворилася на страшну вечірку вшістьох, і я цілий день крутилася на кухні, панічно стежачи за складним рецептом coq au vin (курятини у винному соусі). Це тобі не просто так собі півник. Ця щаслива розпещена птиця відгодована кукурудзою, загорнута м’ясником у коричневий вощений папір, і я сподіваюся, добрий Бог посприяє, щоб усе якось втілилось у смаку, бо коштує цей півник утричі дорожче за своїх бідних родичів, загорнутих у плівку на полицях супермаркетів. Я збила пухкий шоколадний мус, нарізала салат і тепер втішаюся келихом вина.

— Тебе не роздратує, коли я зцілую з тебе помаду?

— Еге ж.

Один із плюсів роботи в підлітковому журналі — те, що в офісі повно зразків макіяжу. Нинішні дівчата, очевидно, переводять неймовірні гроші на косметику, на відміну від мене в їхньому віці. Сьогодні я випробовую новомодну помаду. Ця штука схожа більше на вібратор космічної ери, ніж на тюбик з губною помадою, і, хоча я ще не помітила обіцяного вигляду «укусу бджоли», вона ніжна й насичена, а це додає впевненості.

Оскар одразу засмучується, але розмову припиняє дзвінок.

— Хтось прийшов, — шепочу я, дивлячись на нього.

— На званому обіді таке трапляється, — каже він. — Мені відчинити чи ти хочеш?

Я підкрадаюся до дверей та заглядаю у вічко, сподіваючись, що Сара з Джеком прийдуть першими. Не пощастило.

— Це твій брат, — кажу самими губами, навшпиньки ховаючись за Оскара.

— Я так зрозумів, що мені відчиняти? — питає він.

— Я піду на кухню, а ти мене покличеш, коли вони зайдуть, ніби я нічого не знаю, — і тікаю на кухню.

— Можна я запитаю: а чому? — каже він м’яко.

Я завмираю у дверях:

— Щоб я не виказувала нетерпіння?

Насправді ж я думаю про те, що мені зараз треба хильнути вина для хоробрості. Моя соціальна незграбність знову жива та добре брикає. Хапаю телефон, витягуючи вино з холодильника, та миттєво набираю СМС для Сари.

«Бігом! Дж-та-Ф уже тут. Потрібна підтримка».

Перевіряю, як там coq au vin, і, повинна сказати із задоволенням, вигляд страви саме такий, як у кулінарній книзі. Агов, Джеймі Олівере[18], мій півник кращий за твого півника. Підсміююсь до себе тихенько, коли вібрує телефон, я хапаю його, та чую, як Оскар мене кличе.

«Уже йду, ще 5 хв. Джек запізнюється, будемо одразу, як він зможе. Вибач. Не випий усе вино без мене!»

П’ять хвилин. Упораюся. Клятий Джек. Сара ледь не плакала тут, на цій самій кухні, коли він пропустив одне з їхніх побачень через те, що мусив працювати допізна. А буде ще гірше, бо за кілька тижнів стане ведучим. Незабаром єдиним засобом поспілкуватися з Джеком для нас буде його програма на радіо. Я придушую роздратування та ставлю відкорковане вино до відерця з льодом, наклеюю люб’язну усмішку на мої «майже як від бджолиного укусу» губки та прямую до передпокою.

— Не думаю, що можна тримати його довше, бо зовсім пересушиться.

Ми із Сарою дивимося на півня, який уже не дуже ідеальний, потім вона кидає погляд на годинник і хитає головою.

— Мені так шкода, Лу, він останнім часом поводиться, як справжній покидьок. І знає ж, як це для тебе важливо.

Джек запізнюється більш ніж на півтори години, а після СМС, де він стверджував, що незабаром буде — воно надійшло одразу після приходу Сари, — в ефірі ані звуку.

— Може, я йому теж СМС напишу? Раптом він боїться відкривати повідомлення від тебе? — наповнюю наші келихи.

Вона хитає головою.

— Не турбуйся. Розбираймося з цим та й будемо їсти. Сам винуватий.

Краще було б, щоб Джек просто відмовився приходити сьогодні. Він уже запізнився настільки, що це просто грубо. Сара в будь-якому випадку відірве йому голову.

Уже по десятій. Півник виявився розкішним, Джеррі після кількох чарок зовсім навіть нічогенький. Флісс — страшнюча: геть не п’є, та ще й, трясця, вегетаріанка (не те щоб я щось мала проти веганів, але ж вона ніколи, прокляття, не казала про це, поки я не поклала на її тарілку величезну курячу ніжку! І я нарешті второпала, кого вона мені нагадує: Волліс Сімпсон, тільки дуже дратівливу). А Джек так і не прийшов. Сара така розлючена, що говорить про нього тепер лише як про бовдура, і при цьому вже видудлила більше, ніж свою норму вина. Бідний Оскар намагається хоч якось його захистити, хоча Джек нічим такої підтримки не заслуговує.

— Хто буде шоколадний мус? — намагаюся голосно змінити тему.

— Боже, так, — Джеррі стогне, ніби я йому оральний секс пропоную, а в цю ж самісіньку мить Флісс сичить, як Зла Чаклунка Заходу, коли Дороті хлюпнула на неї водою. Я дивлюся то на нього, то на неї, не певна, що мені робити, аж раптом Сарин мобільний починає дзеленькати, і ми всі дивимося на нього з очікуванням. Під час обіду Сара спочатку тримала його під своєю дупою, щоб зручніше було мигцем перевіряти, чи немає повідомлень, а зараз уже виклала телефон на загальний огляд, на Джекову порожню тарілку. Гадаю, вона дарма так зробила.

— Ну ось, — із полегшенням видихає Оскар, — скажи йому, що все гаразд, Саро, що тут є ще їжа, якщо він голодний.

Її мобільний тарабанить і підстрибує на білій порцеляні Джекової тарілки.

— Особисто я не стала б відповідати, — Флісс зводить очі на кінчик носа, повна гордовитої зневаги. — Яке нахабство.

Сара невпевнено дивиться на мене й вагається.

— Що мені робити?

— Візьми, — кажу це здебільшого, щоб допекти Флісс. За мить Сара хапає телефон і натискає кнопку.

— Халепа. Не встигла, — у її очах розчарування. — Та нехай йому. Бовдур задрипаний, — вона повертає телефон назад на Джекову тарілку. — Переходьмо до десерту.

Коли я встаю зі стільця, Сарин телефон знову дзеленчить — тепер уже інформуючи, що Джек лишив їй повідомлення.

— Найвірогідніше, він десь у пабі, — каже Флісс попри те, що права на таку думку в неї немає, адже вона ніколи Джека не бачила.

— Він затримався на роботі, — Джеррі грає за команду Джека, Бог знає, чому, можливо, йому не подобається його жінка так само, як і мені.

Сара бере телефон.

— От і побачимо зараз.

Над столом зависає тиша, ми можемо почути, як тоненький голосок повідомляє Сарі, що в неї нове отримане повідомлення. Вона зітхає й знову клікає, я під столом схрещую пальці, сподіваючись, що Джеррі виграв.

«Вітаю, це повідомлення для Сари, — каже хтось голосно й швидко з австралійським акцентом. Сара підіймає очі на мене, супиться, бо голос чоловіка не знайомий. — Я телефоную, бо цей мобільний випав із кишені хлопця, який щойно потрапив у серйозну аварію на Воксхолл Брідж Роуд. Ваш номер у нього набирався найчастіше. Ми зараз біля нього чекаємо на швидку. Я гадаю, ви маєте про це взнати якнайшвидше. Мене звати Люк, до речі. Зв’яжіться зі мною за цим телефоном, щойно зможете».

Сара вже плаче гарячими сльозами паніки, ще не дослухавши повідомлення, я падаю на коліна біля її стільця, хапаю телефон із тремтячих рук, поки вона його не впустила.

— Що мені робити, Лорі?

Сара часто дихає, стискає мою руку. Вона зблідла, не може стриматися.

— Ми їдемо до нього, — я намагаюся триматися й говорити спокійним голосом.

— Я зараз викличу таксі, ми будемо там за кілька хвилин.

— Що, коли він… — її тіпає так сильно, аж зуби стукають.

— Ні, — я перебиваю, очима впиваюся в неї, бо треба, щоб вона мене почула. — Не кажи так. Навіть не думай. Усе буде гаразд. Спочатку туди дістанемося, ти і я. На все свій час.

Вона киває, ще тремтить, намагається зібратися.

— Ти і я. На все свій час. Крок за кроком.

Я обіймаю її, рвучко й гаряче. Похмурі очі Оскара зустрічаються з моїми за її плечем. Я відводжу погляд.

5 серпня

Лорі

Він живий. Дякую, дякую, дякую Тобі, Боже.

Ми зіщулилися на металевих стільцях, п’ємо щось теплувате — Оскар роздобув в автоматі з напоями. Не можу навіть сказати, чай це чи кава. Кілька годин тому до нас виходив лікар. Джека ще бачити не можна. Він в операційній, каже лікар, голос його спокійний, підбадьорливий, і це до біса мене лякає. Черепно-мозкова травма. Поламані ребра. Роздроблене ліве плече. З переламаними кістками я ще якось можу змиритися, бо знаю: вони зростаються. Мене жахає ушкодження голови. Вони мають скерувати його на сканування, чи як воно там зветься, потім зможуть сказати більше. Я не можу відтворити все, що почула, бо в моєму мозку виє та верещить червона кнопка паніки. Черепно-мозкова травма. Люди вмирають від черепно-мозкових травм. Джеку, не вмирай. Не смій вмирати — заради нас. Заради мене.

Ми сидимо по два боки його ліжка, Сара і я. Ми намагалися зв’язатися з його мамою в перші хвилини розгубленості після того, як прибули до лікарні св. Панкраса, потім Сара згадала, що вона в Іспанії, разом із Альбі, Джековим братом. Замість Сари я надіслала їй повідомлення, тож ми не налякаємо її до смерті.

Тепер дивимося на нього удвох і чекаємо, бо нам сказали: це єдине, що ми можемо зараз зробити. Його вивезли з операційної, він уже поза безпосередньою небезпекою, але вони не знатимуть ступеня ушкоджень голови, доки він не прийде до тями. Джек лежить без сорочки, блідий, нерухомий, лише груди підіймаються та спадають, коли він дихає. Його вкривають переплутані бинти й трубочки, під’єднані до різних апаратів та крапельниць. Ніколи не було мені так страшно. Він на вигляд такий слабкий, і я ловлю себе на думці: що трапиться, коли раптом зникне світло? У них же генератор, правда? Бо я не думаю, що Джек сам підтримує в собі життя просто зараз — він підключений до національної енергомережі. Як смішно. У всьому Лондоні люди кип’ятять чайники, без упину заряджають телефони, використовують дорогоцінну енергію, а треба всю її зібрати, зберегти та віддати Джекові, щоб він жив. Будь ласка, живи, Джеку, любий мій. Не залишай нас. Не залишай мене.

Палата інтенсивної терапії — дивне місце, де спокійна технологія переплетена з панікою. Постійні тихі кроки медсестер, які чіпляють нотатки про стан пацієнта до металевих стійок ліжка, фонова симфонія звуків тривоги та коротенького попискування апаратів.

Я дивлюся, як Сара поправляє на кінчиках його пальців пластикові насадки, які перевіряють рівень кисню, а медсестра пише Джекове ім’я на білій дошці над його тумбочкою біля ліжка — великими синіми буквами. Заплющую очі і, попри те, що ніколи не була відданою парафіянкою, молюся.

10 серпня

Лорі

— Не намагайся ворушитися. Я покличу медсестру.

Я озираюся, щоб допомогти Джекові, який намагається підтягнутися в ліжку. А медсестра його відділення досить чітко пояснила, що, коли він потребує допомоги, йому треба натиснути на кнопку.

— До дідька, Лорі, не кіпіши. Я сам можу.

Йому б таке не прокотило, якби тут була Сара. Вона надерла б його хвору дупу. Він сьогодні випробовує своє щастя, бо зараз п’ятниця, і я раніше пішла з роботи, щоб провідати його сама. Кілька днів тому він прийшов до тями, лікарі, дякувати Богові, підтвердили, що серйозних ушкоджень мозку немає, але вони ще проводять дослідження, бо чує він зараз тільки на одне вухо. Відтоді стало зрозуміло, що він жахливий пацієнт. Прагнення незалежності завжди було однією з його найсильніших якостей. Але те, що він відмовляється просити про допомогу, украй небезпечно в його стані. Він під крапельницями, на руці стоїть катетер, який має контролювати полегшення болю. Щоразу, коли він рухається й намагається зробити щось для себе самостійно, це викликає скажену серію сигналів тривоги й завивання сирени, тож до нього прибігають медсестри. Я сідаю та дивлюся, як медсестра входить до палати і повертає його до правильного положення на подушках.

— Твоє миле личко починає мене діставати, О’Маро, — вона спокійна досвідчена представниця тутешнього медперсоналу.

Він шкіриться, але перепрошує:

— Дякую, Єво. Вибач. Можна я тебе виноградом пригощу? — він киває на кошик з фруктами поруч із ліжком — подарунок від колег.

— Ти хоч уявляєш, скільки винограду мені тут пропонують? — Вона дивиться на нього поверх окулярів. — Якщо вже хочеш зробити мені ласку, просто натискай на кнопку, коли тобі знову буде потрібна допомога.

Вона не затримується, знову залишає нас сам на сам. Я сиджу біля Джекового ліжка в чистому кріслі зі штучної шкіри, у кутку палати, де є ще шестеро пацієнтів, — здебільшого літні люди. Час пополудні, пора відвідин, але більшість із них дрімає в піжамах на зім’ятих простирадлах, і родичі до них не прийшли. За моєю спиною вікно відчинене навстіж, на кожній тумбочці крутяться вентилятори, але дихати тут важко.

— Гаряче сьогодні, — кажу. Я навмисно сіла з того боку, з якого він недочуває.

Він зітхає.

— Ось до чого дійшла наша дружба? Ми докотилися до розмов про погоду?

— Про що ще ти хочеш поговорити?

Він знизує цілим плечем, потім кривиться.

— Ти ж Тітонька Триндець. Розкажи мені, чим зараз переймаються юні леді.

Знімаю зі свого зап’ястка резинку для волосся, збираю його у хвостик.

— Гаразд. Я здебільшого листуюся з дівчатами, тож маю дуже багато питань про менструації.

Він закочує очі.

— А ще?

— Вугрі. У них безліч питань про вугрі. Одна минулого тижня запитала, чи допомагає від вугрів собача слина.

Він насолоджується абсурдністю.

— І що ти їй відповіла?

— Що котяча слина краще.

— Так і сказала?

— Трясця, звісно, ні.

— А треба було.

Я наливаю йому склянку води з льодом із глечика, який нянечка щойно поставила на столик, та встромляю туди свіжу соломинку.

— Ось, попий, — він не може тримати склянку, бо одне плече зламане, а друга рука — з катетером, тож я притримую склянку, поки він тягне через соломинку.

— Дякую, — він лягає назад на подушку, заплющує очі, роздратований на себе через це зусилля й те, що йому доводиться просити про допомогу в такій простій справі, як напитися води. — Розкажи ще.

Перебираю в пам’яті, що б таке могло потішити його уяву.

— О! Знаю. Хлопець написав кілька тижнів тому, що дівчина, від якої йому голову знесло, переїздить до Ірландії. Йому п’ятнадцять, а вона з родини ревних католиків, які «не схвалюють»… Він хотів поради, з якого віку він зможе легально переїхати туди самостійно.

— Кохання юний сон[19], — каже Джек із заплющеними очима. — Що ти йому відповіла?

Я дивлюся на це зблідле обличчя, на запалі щоки. У нього ніколи не було зайвої ваги, а зараз майже тиждень він не їв нормальної їжі.

— Я сказала йому, що знаю, як боляче відпускати когось, кого, як тобі здається, ти любиш, але не думаю, що у світі для кожного з нас існує лише одна людина. Це надто надумано, надто обмежує. Я сказала, що він має почекати певний час, вивчити свої почуття і, можливо, з’ясує, що вже не так багато думає про неї, бо так воно й буває, особливо коли тобі п’ятнадцять. Я сказала, що настає момент, коли ти маєш зробити вибір на користь того, щоб бути щасливим, бо бути нещасним дуже довго — виснажує. І що одного дня ти оглянешся й не зможеш згадати, що саме ти любив у тій людині.

Джек киває, очі заплющені.

— Але ще я сказала, що іноді, рідко, люди можуть повертатись у твоє життя. І коли це стається, ти маєш утримати цих людей назавжди.

Я замовкаю. Він спить. Сподіваюся, він бачить добрі сни.

15 вересня

Джек

Вилупки. Я жбурляю мобільник у купу з брудних кухлів та скам’янілих решток їжі посеред кавового столика й знову опускаюся на свою грудкувату канапу. Погодка теж іще та — чортове сонце б’є просто в очі. Я б піднявся та й затулив ті штори, якби міг рухатися. Але ж я не можу, тож просто замружуюся. Я міг би також знову заснути, беручи до уваги, що зараз я офіційно безробітний. Ось що трапляється, коли ти надто самовпевнений і звільняєшся зі старої роботи до того, як почати нову, а потім тебе раптом збиває своїм «Вольво» якийсь тип, бо його інсульт схопив просто за кермом. Зрештою, я живий — так кажуть мені всі, — дивися на ситуацію зі світлого боку, або ще якесь заяложене лайно. Де тут, цікаво, світлий бік, у тому, що ти не можеш почати роботу, до якої йшов усю свою довбану кар’єру? Я здолав нескінченні зустрічі, співбесіди, уже все було вирішено, домовлено — лишалося тільки підписати в потрібному місці, призначення вже було анонсоване за кілька днів. Контракт моєї мрії був відправлений мені на підпис, і — на тобі — я розіп’ятий на лікарняному ліжку, а якийсь Джонні Дідько-Зна-Хто не може дочекатися, коли стрибне на це місце замість мене. Я впав за плінтус, і тепер я — ніхто, і якщо так далі триватиме, за кілька місяців я не зможу оплачувати квартиру. Лікарі кажуть, що не впевнені, чи зможуть повернути мені слух у правому вусі. Не думаю, що роботодавці вишикуються в чергу, щоб узяти до себе діджея, який, трясця, не може чути. Що буде далі? Я переїду до Сари й тієї корови, з якою вона працює? Це навіть не обговорюється. Коровисько одразу ж побіжить до господаря через нелегальне підселення. Її вже муляє те, що вона мусить ділити помешкання з іншою людиною, а мене вона, здається, якось особливо ненавидить. Я певен: їй найбільше хотілося б мене бачити в картонній коробці біля Темзи. Не думаю, що вона мені навіть кине копійчину на чашку чаю.

От тобі й щастя. Я чую, як у дверях обертається ключ. Якби ж то мені стало передбачливості накинути засув і лишитися в ліжку. Біллі поїхав десь на північ, у нього в родині весілля, Філ, звукооператор з моєї вже колишньої роботи, зараз у Гоа, а це означає, що то може бути лише одна людина. Сара. Сара з її вічною усмішкою та нерозбавленою жагою до життя, а я лишень хочу вишкребти щось із протермінованої готової їжі та подивитися суботній футбол. І я ж навіть не люблю футболу.

— Джеку? Я вже повернулася. Де ти?

— Я тут, — бурчу непривітно. Вона з’являється у дверях — уся така: ноги та рожева літня сукня, — і десь у глибині душі я відчуваю сором за те, що валяюся тут на канапі, у триденних несвіжих трениках із плямами від карі.

Вона їздила в Ексетер, чи ще кудись там, у відрядження на кілька днів. Якщо чесно, я гадав, що її не буде аж до завтра. Чортові знеболювальні випалюють мій мозок. Треба було хоча б штани поміняти.

— Видок у тебе, як після цілої ночі гульні з нарокотою, — вона намагається мене розсмішити. — Або ти вирішив повернутися до студентських часів. Одне з двох?

Чудово, нагадай мені про те, що я втратив, Саро.

— Нічого. Це лише я, пульт від телика та куряче карі, — кажу, не дивлячись на неї.

— Просто назва для арт-хаузного фільму, — легко сміється вона, збираючи брудні кухлі з-під кави.

— Покинь, я приберу.

— Це не клопіт.

— Усе одно.

Вона дивиться на мене, її сонячна усмішка згасає на очах.

— Дозволь мені піклуватися про тебе — тепер і надалі. Будь ласка.

Я покірно заплющую очі та відкидаюся назад на канапу, а вона прибирає мій безлад. Відчуття, як в обуреного підлітка, до якого в кімнату заскочила мама саме тоді, коли він збирався подрочити. Боже, я покидьок. Я відчуваю пахощі Сариних парфумів, виразні й екзотичні, вони нагадують мені про вечори, які ми проводили разом у місті, і про те, що було вночі, у ліжку. У нас не було сексу від самої аварії. А якщо чесно, то й до неї не дуже багато було останнім часом. Я розплющую очі, почувши, що вона тарабанить посудом у кухонній раковині. Залишаються її парфуми, накладаючись на сморід учорашнього карі та мого застарілого поту. Невдала комбінація.

— Я думала, ми зможемо вийти ненадовго, — гукає вона, вмикаючи кухонне радіо. — Погода там просто розкішна.

Я зітхаю, але не дуже голосно, аби вона не почула. Почуваюся згірклим, надто змученим, щоб якось цьому зарадити. У мене, мабуть, і трусів чистих не лишилося. Плече ще болить, ребра теж, мабуть, тому, що я нехтував вправами, які порекомендував мені лікар на щотижневому огляді, куди я іноді ходжу. Бог знає, чому. У мене переламані кістки. Вони зростуться. Але ніхто з лікарів не може нічого зробити з моїм вухом — єдиною річчю, яку я дійсно хочу вилікувати, і це — одне-однісіньке, пошкоджене назавжди. О, вони говорять про слухові апарати й усяке таке, але, чесно кажучи, для чого вся ця клята метушня? Істинна проблема в тому, що зруйнована моя кар’єра. І жоден лікар не здатний полагодити її.

— Що думаєш? — Сара з’являється у дверях знову, на її руках м’ятно-зелені господарські рукавички, які вона купила кілька тижнів тому.

— Що ти схожа на домогосподарку п’ятдесятих років?

Вона закочує очі.

— Про те, щоб вийти погуляти, Джеку. Просто пройтися парком чи ще десь. Пообідати в кафе на Бродвеї, може. Хтось каже, що там усе в каліфорнійському стилі.

Що, до сраки, це все має означати? Зелені соки та напій здоров’я?

— Може.

— Давай я на тебе поллю душем?

Роздратування виривається з мене.

— Ти що, в біса, моя матуся?

Вона не відповідає, але я бачу, як біль оселяється в її очах, і знову почуваюся покидьком. Просто мене вже верне від того, що всі метушаться навколо мене. Якщо не Сара, то моя матуся приходить двічі на тиждень з їжею, від якої вже верне.

— Пробач, — бурмочу, — день паршивий.

Вона повільно киває. Якби я зміг залізти до неї в голову, то, може, почув би, як вона подумки промовляє стару добру тираду, називаючи мене всіма тими словами, які я вже давно заробив. Я просто чую, як вона кричить «егоїстичне падло», навіть якщо вголос нічого не каже.

— Просто йди та прийми душ, — каже вона нарешті, повертаючись на кухню. Я встаю, щоб зробити те, що вона просить, і, коли минаю кухню, уявляю собі, як обіймаю її, коли вона стоїть біля раковини, як цілую в шию, як прошу вибачення — так слід це зробити. І тут я чую веселий програш на радіо, хтось, кого я вважав суперником, — в ефірі, і ядучий потік ревнощів випалює все — будь-яке бажання поводитися пристойно. Вилупки.

24 жовтня

Лорі

— Я не знаю, що робити, Лорі, — Сара гойдає вино в келиху, вигляд у неї просто жалюгідний.

Вона написала СМС, запитала, чи можна побачитися, щоб посидіти й випити після роботи. Хоча в мене є ще жменька е-мейлів, на які треба відповідати, зі стилю повідомлення я зрозуміла, що їй конче потрібно виговоритися, тож покинула свої листи й вийшла до неї. І не помилилася. Я знала, що життя з Джеком після аварії не всипане трояндами, але те, що вона розповідає мені вже понад годину, переконує, що воно просто нестерпне, і це — його робота.

— І зараз він вирішив, що більше не прийматиме знеболювальних, — веде далі вона, — учора ввечері спустив їх усі в унітаз. Каже, що ціпеніє від них, але я гадаю, що коли біль повернеться, він ще завиє.

Я знаю, це звучить немилосердно, але не судіть її суворо. Після аварії вона з останніх сил робила веселе обличчя. Я впевнена, що з боку Джека відповіді та вдячності було мало. Уже майже три місяці минуло, як Джек вийшов з лікарні. І щоразу я бачу його на межі, він не може спілкуватися без грубощів, особливо про Оскара. Я тепер майже уникаю його через це.

— Я так розумію, що з роботою в нього ніяких зрушень? — Відповідь на питання я знаю ще до того, як її вимовлено. Він уже досить добре почувається фізично, але емоційно — у серйозній небезпеці. З усіх травм, які він отримав, часткова втрата слуху видається особливо жорстокою для його кар’єри.

Сара хитає головою.

— Я не знаю навіть, чи він шукає, і я точно знаю, що він не зв’язувався з жодними радіостанціями, — вона їсть кеш’ю з відкритої торбинки, яка стоїть на столі між нами. — Я хвилююся, Лу. Він просто завжди такий страшенно лихий. І не хоче нічого робити. Його треба вмовляти навіть просто вийти з дому, — зітхає. — Боюся, він перетворюється на відлюдька чи щось подібне.

Намагаюся дуже ретельно добирати слова:

— Він пережив велику травму. Я думаю, може, це такий механізм її подолання?

— Отож бо й воно. Він не долає. Він сидить і дивиться в стіну, відрощує срану бороду, яка йому геть не личить.

Я наповнюю наші келихи з напівпорожньої пляшки білого, що стоїть в охолоджувачі біля столика.

— Ти могла б спробувати поговорити з лікарем?

— Джек каже, що я його стримую, — вона хмуриться, дивлячись у келих. — От було б добре, якби не стримувала — на тій дорозі, якою він зараз преться. Він ніколи не телефонує мені, не пише повідомлень. У мене більше СМС від Люка, ніж від Джека після аварії. Ось до чого дійшло.

Сара підтримує контакт із Люком, добродушним австралійцем, якій підібрав Джеків телефон тоді, у ніч аварії.

— Це погано, що я не можу дочекатися свого від’їзду наступного тижня?

Я хитаю головою.

— Зовсім не погано. Тобі вкрай потрібна якась перерва, — дівич-вечір її сестри на Канарах відбувається дуже доречно. — Джек без тебе трохи протушкується у власному сокові, це його розрадить. Йому доведеться трохи більше боротися за себе.

Вона зітхає, знизує плечима.

— Тобі так пощастило з Оскаром. Не думаю, що колись бачила його в поганому настрої.

Я змушена напружити всю свою пам’ять, щоб згадати, коли між нами останній раз була якась суперечка.

— Так, він дуже стабільний хлопець.

— Не думаю, що ти телефонуватимеш Джекові, поки я буду у від’їзді. Правда? — вона дивиться на мене, ніби я її остання надія. — Він міг би тобі відкритися. Бог знає, що він мені не розповідає.

Що я маю казати? Ні, це не варіант. «Ти думаєш, він говоритиме з Оскаром? Може, з чоловіком вийде краще?» Ще до того, як вимовила це, розумію, що ідея безглузда.

Вона хитає головою:

— Будь ласка, не ображайся, Лу. І не кажи Оскарові. Не думаю, що вони з Джеком на одній хвилі. Тобто, він йому подобається, але іноді той просто не знає, про що з ним говорити.

Я, чесно, не знаю, що на це відповісти, тож просто киваю й роблю великий ковток вина. У мене не лишається вибору. Я заглядаю до своєї сумочки від Кейт Спейд і витягую з неї щоденник.

— Гаразд, — розгортаю блокнот, пробігаю пальцем по наступному тижню аж до суботи. — Здається, Оскар поїде зранку на полювання.

Сміюся, коли Сара піднімає брову.

— Не питай. Це хтось запросив його брата, я так розумію. Я можу зателефонувати Джекові, коли Оскар там буде?

Сарині плечі розслабляються.

— Не знаю, як достукатися до нього. Зараз дійшло до того, що все, сказане мною, його дратує. Він, напевно, не буде таким грубим з тобою.

Умикається мій мобільний, який лежить на столі між нами, і я почуваюся майже винуватою, коли на екрані висвічується фото: ми з Оскаром у Таїланді, закохані й щасливі.

— Просто Оскар перепитує про вечерю, — кажу, швидко проглядаючи СМС. Я тепер боюся пропускати повідомлення: раптом там щось важливе. Та й не дивно, врешті-решт.

— Так по-домашньому, — каже Сара.

Я цього не заперечую. Я навіть не пробувала шукати собі окреме житло, частково тому, що сталося з Джеком, але, якщо чесно, через те, що мені дуже подобається грати у власний дім, не беручи на себе відповідальності за власність чи рахунки. Я знаю: так не зовсім правильно, але для Оскара життя завжди було саме таким, до того ж я мушу визнати, що почуватись у безпеці дуже приємно. Я постійно думаю, чи не надто безпечно й надійно, чи не надто стабільно, але, сидячи тут і слухаючи Сару, знаю, що мушу дякувати своїм щасливим зіркам.

— Добре тоді, — Сара киває на мій телефон, де саме висвічується фото спагеті болоньєзе, що приготував Оскар. — Схоже, тобі час їхати.

Я міцно обіймаю її, підіймаюся, щоб їхати.

— Він виправиться, Сар. Я знаю, що зможе. Він надто багато пережив. Просто дай йому час.

— Здається, це все, що я можу зробити, — каже вона, одягаючи куртку.

За останні кілька днів стало холодніше. Вулиці Лондона раптом наповнилися зимовими пальтами.

— Насолоджуйся сонцем, — я раптом відчуваю сильне бажання їхати разом із нею, танцювати, сміятися, бути безтурботною й дурною, такою, якими ми були на Делансі-стрит.

Вона всміхається:

— Вип’ю за тебе коктейль.

3 листопада

Джек

— Джеку, синочку, там до тебе гості у вітальні, — кричить Біллі через коридор.

Я у ванній чищу зуби, майже безтурботно. Знаю: це не Сара, бо вона зараз засмагає на Тенеріфе. І знаю також, що це не колеги, бо, так, звісно, роботи в мене немає. І я, на Бога, сподіваюся, що це не моя клята матусенька знову, бо якщо це вона і Біллі впустив її, вирушаючи на футбол із Філом, то я його, курва, уб’ю. Треба було йти з ними, бо кликали ж. О, чекай. Вони мене не кликали. Я їх не звинувачую, чесно кажучи. Вони мали цілковите право не запрошувати мене нікуди, бо до біса добре знають: відповідь буде «ні». Тоді, може, це Міла Куніс. Їй пощастило: я після душу.

— Лорі, — від здивування зупиняюся біля дверей вітальні.

Вона присіла на бильце крісла, навіть не розстібнула свого червоного вовняного пальта, шапка з помпоном у руці.

— Джеку, — усмішка невпевнена. Вона практично не всміхається, і очі теж.

Озираюся на кухню: а раптом, боронь Боже, вона прийшла не сама.

— А де золотий хлопчик?

— Його звати Оскар, — бурчить вона.

Знизую плечима. Не збираюся витрачати цілий день на розмови про цього придурка, тож змінюю тему.

— Кави?

Вона хитає головою.

— Вина? Пива?

Знову відмова, вона знімає пальто, а я йду на кухню взяти пива для себе.

— Рада тебе бачити, — каже вона, коли я повертаюся та всідаюся на канапу. — Як справи?

— Пречудово, — підіймаю пляшку. — До дна!

Вона сидить мовчки, поки я висмоктую півпляшки.

— Ти певна, що не хочеш пивка?

— Зараз пів на одинадцяту ранку, Джеку.

Я сподіваюся, пиво поставить мене на ноги після похмілля. Починаю шкодувати про те, що викинув усі знеболювальні за одним махом та користуюсь горілкою замість медикаментів. Я знаю: так тривати не може. З минулої ночі досі весь розбитий.

— Ти прийшла сюди сказати, котра година? Бо в мене є годинник, він зазвичай мені про це повідомляє.

Дивлюся на голий зап’ясток, усвідомлюю, що не пригадую, коли востаннє бачив свого годинника. Десь він є, може, у цьому мотлоху в моїй спальні. Біллі з Філом уперто намагаються бути охайними фріками, тож моя кімната — звалище всіх Джекових речей. Лорі ніби вражена моїм питанням — Бог знає, чому. Вона сама почала з побожного застереження про моє пияцтво.

— Ні, я прийшла, бо хвилювалася за тебе, — вона зісковзує з підлокітника на крісло, коліньми в моєму напрямку.

— Ну, тепер бачиш, що не було потреби, — я жестом вказую на мою випадково чисту футболку. — Навпаки, що б там тобі Сара не казала, я не борсаюсь у смердючій ямі жалю до самого себе. Я прийняв душ, поснідав, тож можеш розслабитися й не стерегти самогубцю, або що ти там мала намір робити.

— Чистої футболки не досить, аби переконати мене, що в тебе все гаразд, — каже вона. — Я завжди поруч, коли тобі треба з кимось поговорити, добре?

Сміюся:

— Іди волонтеркою до самаритян, коли тобі хочеться почути про чиїсь проблеми.

— Слухай, спинися, — вона дивиться на мене. — Досить уже.

— Досить уже? — Сподіваюся, мій голос гострий, мов бритва. — Досить?

Вона підіймає підборіддя, круглими стривоженими очима дивиться на мене.

— Так, Джеку. Досить. Я не битися з тобою прийшла. У тебе немає причини поводитися зі мною по-хамськи.

Дивлюся на неї.

— Як робота?

Вона дивиться на мене секунду, ніби їй важко усвідомити мій плавний перехід до нової теми.

— М-м-м, так, — відповідає. — Усе добре. Мені подобається.

— Добре тобі, — киваю, вказуючи на неї пляшкою пива. — Щоправда, я завжди уявляв собі, що ти знайдеш щось більш, ну, знаєш, доросле.

От зараз я собою геть не пишаюся. Я знаю, як багато значила для Лорі ця робота, і знаю, що вона до біса класно її робить. Не можу собі уявити іншу людину, яка б настільки щиросердно та по-доброму відповідала на проблеми підлітків, не кепкуючи з того, чим вони переймаються. Я бачу, як сильно ображає її це моє зауваження. Для нас обох було б краще, якби вона просто пішла.

— Ось так?

Я киваю.

— Кожен має з чогось почати, я думаю.

— Так, напевно, так воно і є, — каже вона. — А як твої пошуки роботи?

О, мудро. Саме тоді, коли я нарешті відчув себе падлюкою, вона підкидає це питання.

— О, ти ж знаєш, як воно. Вони в чергу до мене вишикувалися, але я ще перебираю.

— Тобі, мабуть, треба придбати нову бритву, якщо тебе кличуть на всі співбесіди.

Я, захищаючись, проводжу рукою по щетині. Хм, схоже, вона перейшла зі стадії щетини до маленької борідки. Гадаю, можна її носити.

— Ти прийшла, щоб погиркатися? Бо в тебе вийшло.

— Ні, звісно, ні, — роздратовано каже вона. — Слухай, Джеку, усі за тебе хвилюються. Сара. Мама твоя… Я знаю, що аварія неймовірно жорстоко вдарила по тобі і втратити роботу для тебе було дійсно кепсько, але ж не можна так сидіти й гнити. Ти не такий.

Я дивлюся на неї, поки вона говорить, як рухаються її губи, на рівну лінію її зубів. Напевно, мені пиво в голову вдарило.

— Ти майже не змінилася за всі ці роки, — я сам здивований, що кажу це, а її вираз обличчя змінюється від зосередженого до розгубленого. — Ти все ще нагадуєш мені вуличного хлопчиська або паризького шпанюка.

Вона спантеличена, ніби хоче сказати щось одне, а потім відкидає цю думку на користь іншої.

— Сара каже, що ти викинув усі знеболювальні.

— Вони глушили мене.

— Але ж це вони й мали робити, Джеку. Глушити біль.

Я дратуюся, бо вони глушили не тільки біль. Вони глушили мій мозок. Я ходив, як у свинцевих чоботях, надто втомлений, щоб підняти свої кістки з ліжка, надто в дурмані, щоб думати про щось далі наступного хавчика чи валяння на дивані. Маленька частина мене визнає, що пиятика робить майже те саме.

— Я скучив за тобою, — я не сприймаю ці слова як власні настільки, що ладен обернутися: чи немає там кого іншого.

Її поведінка змінюється: вона опускається на коліна переді мною, накриває своїми руками мої.

— Подивись на мене. Джеку, послухай. Будь ласка, дозволь нам допомогти тобі. Дозволь мені допомогти тобі. Дозволь мені знову бути твоїм другом.

Вона щиро дивиться на мене своїми фіолетовими очима, стискаючи мої пальці.

— Так завжди було в нас із тобою, правда? — я не контролюю слова, які вилітають з мого рота. — Коли ти дивишся на мене — я знаю, — то дійсно бачиш мене. Я не думаю, що ще хтось так може, Лу. Не так, як ти.

Вона ковтає клубок у горлі та дивиться вниз, хмурить брови, розгублена новим напрямком нашої розмови. Я теж.

— Як я можу допомогти? — питає вона, знову дивиться мені в очі. — Може, зробимо перелік твоїх думок, твоїх турбот та проговоримо все це?

Єдине, що зараз у мене в думках, — це Лорі.

— Ти завжди пахнеш літніми квітами. Це мій улюблений аромат у цьому довбаному світі. — Що я, на Бога, роблю?

— Джеку…

Я не можу не робити цього. Уперше за дуже довгий час я почуваюся чоловіком, і це таке до біса гарне відчуття, як вихід із коми. Її рука в моїй — тепла й тендітна. І я роблю єдине, що можу вдіяти, або, можливо, єдине, чого мені чинити не можна. Я наближую свої губи до її уст, цілую, губи мої тремтять, чи це її уста тремтять. Я захопив її беззахисну, і ця мить — ідеальна, моя рука на її обличчі, тепло її вуст — біля моїх. А потім ідеал валиться зруйнованим, бо вона, відсахнувшись від мене, зривається на ноги.

— Боже, Джеку, що ти робиш? — вона важко дихає, одна рука на стегні, ніби щойно бігла й зупинилася.

— Ти не для цього прийшла? — кажу це, сповнений злоби й сорому, витираю зворотом долоні губи, ніби вона смакує згірклим. — Поки кішка гуляє і все таке?

Їй перехоплює подих, вона притискає руки до палаючих щік, нажахана моїм закидом.

— Ми довгий час були друзями, Джеку О’Маро, але, коли ти скажеш щось подібне до мене знову, цьому буде край. Зрозумів?

— О, так піднесено й шляхетно, Лорі, — глузую я, здіймаючись на ноги та роблячи кілька кроків, бо кімната раптом викликає в мене клаустрофобію. Я був прикутий до неї місяцями, тепер усе, чого я прагну, — відчинити двері й вийти геть. Я міг би дійти до краю острова, потім — іти морем, не спинятися, поки не скінчиться все. — Але воно не було так завжди, правда? Усе було по-іншому, коли ти потребувала підтримки, правда?

Вона повільно хитає головою, очі наповнюються слізьми.

— Будь ласка, не треба більше, Джеку. Це не те саме, і ти це знаєш.

— Так, — погоджуюся зневажливо, — усе було по-іншому, бо це ти потребувала мене тоді, а я не був таким до біса піднесеним і шляхетним, щоб відвернутися від тебе. — Я тичу в неї пальцем. — Я тебе пожалів, а тепер ролі змінилися, і ти не можеш принизити себе, щоб віддати ту гребану милість.

Усе це не правда. Жодне слово зі сказаного. Не впізнаю цього жалюгідного невдаху, на якого я перетворився. Ступаю крок до неї, не знаючи, що збираюся зробити, а вона відходить від мене, нажахана. У її очах бачу того, ким я став, і від цього мене верне. Але вона рухається, і цей клятий медальйон з морською зіркою потрапляє мені на очі. Я простягаю руку, щоб схопити його. Не знаю чому. Це ірраціональне. Я просто хочу знайти щось, що може мене спинити, але вона відсахнулася знову, і він зривається з її шиї. Дивлюся на нього секунду, потім кидаю на підлогу. І ми стоїмо нерухомо, вдивляючись одне в одного. Її груди важко здіймаються, а я чую, як кров моя біжить по венах, ніби вода, розбиваючись об каміння.

Повільно, обережно, вона відступає, піднімає свій медальйон, не відводячи очей від мене, ніби я звір, готовий напасти.

— Біжи додому, Морська Зірко, і не повертайся, — кажу я, задихаючись від жалюгідного пестливого прізвиська, яким послуговується Оскар, коли гадає, що його ніхто не чує. Вона схлипує, здригається, повертається й біжить за двері, з квартири, з мого життя. Крізь вікно я дивлюся, як вона йде, а тоді лягаю на підлогу й залишаюся так.

Лорі

Джек налякав мене того ранку. Ні. Він нажахав мене. Я не знаю, що маю казати Сарі, коли вона запитає, як пройшли мої відвідини. У мене гадки не було, у якому він стані, як небезпечно низько скотився. Богу відомо, за нормальних обставин він не є чоловіком, схильним до насильства чи образливих слів. Мені страшно бачити його таким.

Зав’язую волосся у ванній кімнаті, обертаюся подивитися ззаду на шию. Я так і думала: лишився слід, маленький червоний слід, де ланцюжок мого медальйона врізався в шкіру перед тим, як розірвався. Прикладаю холодну фланель на це місце, потім занурююсь у воду. Шия — то дурнички. Я досить добре знаю Джека, щоб бути впевненою: він ніколи не заподіяв би мені навмисної шкоди. Ланцюжок був досить тонким, легко міг розірватися. Але сталося те, що сталося. І ці його слова. «Не повертайся».

12 листопада

Джек

— Мені треба замовити якісь… е-е… квіти.

Я тупцюю у квітковій крамниці вже кілька хвилин, чекаю, поки всі вийдуть. Вона вже вся по вінця в різдвяних прибамбасах, прикрашена стрічками з вінками гостролисту, а ціла стіна з полицями заставлена цими величезними червоними рослинами, які всі тулять на камінну полицю, а потім намагаються втримати живими до Нового року. Флористка років сорока з хвостиком, запакована в пуховичок, пальці в неї червоні й потріскані. Тут так холодно, що я бачу власне дихання.

— Ви вже вирішили, чого хочете? — вона запитує, виписуючи чек попередньому покупцеві.

— Щось таке, яке можна використати при вибаченні за те, що був ідіотом?

Олівець завмирає, погляд, яким вона мене винагороджує, повідомляє, що тема для неї знайома.

— Червоні троянди?

Хитаю головою:

— Ні, ні. Нічого такого, знаєте, романтичного.

Вона звужує очі.

— Хризантеми хороші для зрілих леді… для матусі, наприклад?

— Це не для мами. Я просто хочу сказати людині, що дуже прошу пробачення. Це для друга.

Вона зникає в підсобному приміщенні, потім повертається зі скляною чашею, увінчаною пишними півоніями — кремово-білими та відтінку лаванди.

— Щось на зразок цього?

Роздивляюся їх. Вони майже точно відтворюють колір очей Лорі.

— Тільки білі, будь ласка, — не хочу, щоб квіти містили бодай якусь невизначеність. — А чи є у вас листівка, щоб я міг надписати й надіслати разом із квітами?

Вона подає мені коробку від черевиків, розділену рукописними ярликами. Одна з найбільших секцій говорить саме «Я прошу пробачення». Очевидно, я не перший і, мабуть, не останній хлопець, що поводився, мов негідник. Гортаю картки, шукаючи найпростіший дизайн, приймаю раптове рішення та виймаю дві картки.

— Мені потрібно замовити два букети, будь ласка, — кажу, киваючи на півонії, які вона поставила на підлогу за прилавком.

— Два? — вона підіймає брови.

Я киваю, і з її вигляду зрозуміло, що вона геть розчарована.

— І ви не хочете розрізнити їх бодай трішки?

— Ні, точно такі самі, прошу, — вона може думати все, що їй заманеться, але мені байдуже. Якщо замовлення однакове, то я не помилюся, коли Сара про них згадає.

Продавчиня знизує плечима та повертає нейтральний вигляд.

— Я просто доставляю квіти, — каже. — Ваші справи — то ваші справи.

Вона подає мені ручку й підходить до іншого покупця, який щойно зайшов зі значком «Тут був Санта» та букетиком омели.

Я дивлюся на мініатюрні картки й гадаю, як мені вмістити на такому малесенькому просторі все, що маю сказати. Багато тижнів поспіль від мене був лише головний біль. Прихід Лорі став останньою соломинкою. Я лежав на підлозі після того, як вона пішла, і до мене нарешті дійшло, що всі люди, яких я люблю, на межі того, щоб махнути на мене рукою. Життя дивовижно легко може вийти з-під контролю та увійти в штопор. Колись я постійно рухався вгору, а ось зараз лежу долілиць на килимі та пускаю слину. З того моменту я більше не п’ю, сходив до лікаря, виписав якісь легші ліки, щоб упоратися з болем. Він запропонував мені певні вправи. Це лише початок, я ще не повністю готовий відкрити душу.

Я пишу:

«Саро, пробач, останнім часом я був справжнім покидьком. Ти просто янгол, що терпиш мене. Я змінюся. Дж. Цілую».

Укладаю картку в конверт, поки Леді Суддя не прочитала її через моє плече. Підписую на лицьовому боці Сарине ім’я й адресу. Друга картка дивиться на мене й лякає своєю чистотою.

Дорога Лорі? Лорі? Лу? Я не знаю, який тон обрати. Вагаюся, з ручкою напоготові, а потім посилаю все до біса й пишу, не думаючи зайвого, сподіваючись, що все вийде правильно. Найгірше, що може статися, — це мені доведеться витратити ще 20 пенсів на нову картку.

«Гей, Лорі. Вибач за мою поведінку. Я не мав цього на увазі. Жодного слова. Окрім того, що скучив за тобою. Мені так шкода, що я просвистав нашу дружбу. Джек (по вуха в лайні). Ц.».

Це не ідеально, але так і буде, бо цікава флористка пильно дивиться на мене та повертається за прилавок, щоб завершити моє замовлення. Я вкладаю листівку до конверта, пишу адресу, підсуваю обидва конверти через прилавок до продавчині. Вона вибиває чек без жодного слова, але, повертаючи мені кредитну картку, посміхається. Посмішка кисла, вона повідомляє: «Ти дуже-дуже погана людина, і те, що я беру твої гроші, не означає, що я тебе схвалюю».

— Я подбаю про те, щоб усе було доставлено за адресою без плутанини, — каже вона саркастично.

— Ви так і зробите, — стверджую.

Дотепні відповіді в мене вичерпані, а вона має рацію. Я дуже, дуже погана людина і не заслуговую на прощення від них обох.

13 листопада

Лорі

— Є інший чоловік, який надсилає тобі квіти? Скажи мені, хто це, і я викличу його на дуель.

Оскар щойно прийшов з роботи. Він вішає пальто та помічає вазу з півоніями на столику в холі. Коли квіти принесли, я серйозно міркувала, чи не викинути їх, бо він обов’язково запитає, від кого букет, а я не хочу брехати. Зрештою, я не відмовилася від квітів. Вони такі гарні та заслуговують на те, щоб ними милувалися. Квіти не винні, що їх надіслав Джек О’Мара. Я добродушно всміхаюся до Оскара. Не знаю: чи він настільки впевнений у наших стосунках, що не перейматиметься, чи такий славний — заради власного добра — і завжди готовий перейти до сприятливого висновку. Проте не здивуюся, коли виявиться, що в нього є дуельний пістолет.

— Їх надіслав Джек, — я перебираю кулон з морською зіркою, який полагодила, нічого Оскару не сказавши.

Він мовчки кладе на місце ключі, поруч із вазою, згодом ледь хмуриться.

— Ми трохи посварилися кілька днів тому, — я все намагалася вирішити, що розповісти Оскарові після того, як пішла з Джекової квартири. Скільки інформації складає істину, скільки — брехню. Тепер я шкодую, що не розповіла.

Він іде зі мною на кухню, сідає на табуретку, я наливаю нам обом по келиху червоного вина. То наш вечірній ритуал, коли ми не обідаємо з клієнтами. Це все трішки нагадує «домогосподарку п’ятдесятих», я знаю, але він працює допізна так часто, що до його повернення додому я зазвичай маю готову вечерю та відкорковану пляшку. Таке враження, що це найменше з того, що я могла б зробити, аби віддячити за те, що живу тут безкоштовно. Досі. Зрештою, не маю нічого проти. Поки він не попросить мене нагрівати його капці чи набивати люльку, я хороша. Щось є заспокійливе в тому, коли ти приходиш додому й нарізаєш овочі, особливо після довгого дня, як сьогодні. В обов’язки підліткової Тітоньки Триндець входять не тільки розмови про випускні сукні та поради щодо менструацій. Моя вхідна скринька сьогодні була надзвичайно важкою. Довелося розбиратися з булімією, щоб допомогти п’ятнадцятирічному хлопцеві, який написав, що бореться з хворобою, не розповідаючи про це родині. Якби я могла зробити для нього більше. Іноді почуваєшся безнадійно некваліфікованою для такої роботи.

— Про що ж ви з Джеком посперечалися?

— Він дуже засмучує Сару, — відповідаю. — У нього саморуйнівна поведінка, і вона досягла тієї точки, коли він перетнув межу повного занепаду. Подруга просила мене, щоб я спробувала якось із ним поговорити, і в мене воно вийшло не досить вдало.

Я говорю незвично швидко, ніби дитина на сцені, яка намагається прогнати завчений текст до того, як забуде слова й завалить виставу. Мені дошкуляє те, що я брехала про Джека О’Мару різним людям із різних причин майже з моменту нашого знайомства. Навіть якщо лише через замовчування.

Оскар пробує вино, дивиться на мене, як я витягаю з духовки печеню.

— Може, йому допоможе зміна оточення, — каже він незрозумілим голосом.

Я киваю.

— Відпустка може бути хорошою ідеєю.

Він послаблює краватку, розстібає верхній ґудзик.

— Я думав про щось більш тривале. Новий початок, — він перериває розмову, уважно дивиться на мене. — Нове місто. Тобто, місцеві радіостанції є повсюди. Так?

Який узагальнюючий іменник для кажанів, цікаво? Зграя? Стадо? Нарешті пригадую. Колонія. У мене зараз у грудній клітині — колонія кажанів, які чіпляються лапками за ребра, звисають із них, а ідея про те, що Джекові варто розпочати нове життя десь за межами Лондона, розбурхує їх, вони метушаться та тріпочуть своїми тоненькими, мов паперовими, крильцями. Мене нудить. Чи буде для Джека краще поїхати? Куди він поїде? Чи Сара поїде з ним? Думка, що я можу втратити їх, змушує мене випити одразу великий ковток вина, а не відпивати по трохи, як збиралася раніше.

— Сарі буде дуже незручно залишити Лондон — з її роботою, — кажу м’яко та виймаю тарілки з буфету.

Він дивиться на мене, потягує вино.

— Є поїзди. Вона може залишитися в Лондоні.

Оскар ніколи не озвучував відкрито негативної думки про Джека, і я відчуваю, що він намагається уникнути цього й зараз. Я добре знаю, що є поїзди, і люди можуть доїжджати, щоб бачити одне одного, навіть якщо житимуть у різних містах. Просто я не хочу для них такого.

— А це ідея.

Сподіваюся, ця думка ніколи не спаде їм на гадку. Це егоїстично? Є щось добре для Джека в ідеї раптового початку нового життя в такому місці, яке не має для нього неприємних спогадів — про аварію, про зруйновану кар’єру. Усі ці дні я теж обмірковувала цю біду. Наша дружба крихка, мов краї горілого паперу. Коли оглядаюся на неї, то не можу з упевненістю сказати, чи була вона такою істинною, як я про неї думала. Вона здається справжньою, але побудованою з певною метою, бо ми обоє любимо Сару. Оскар мовчить. Між нами сьогодні все якось — не як завжди: щось висить у повітрі, як перед грозою.

— Як минув день? — питаю з усмішкою, принаймні зовні.

Він зітхає:

— Галасливо. Під тиском. Пітера ще немає, тож майже всю роботу я виконую сам.

Іноді я сумніваюся, чи банківська справа — дійсно Оскарове покликання. Їй властиві різкість і спрямованість на те, що не є для Оскара природним, хоча я, можливо, недооцінюю його здатність до мімікрії та вміння перемикати характер у той самий момент, коли він перекидає вранці через плече свої червоні підтяжки. Хто є справжнім Оскаром? Мій оголений до пояса тайський коханець чи цей городянин у відпрасованій сорочці? Якби мене про це запитали рік тому, після короткого вагання я б відповіла: перший. Але зараз не впевнена. Попри тиск і напруження, він, поза сумнівом, насолоджується тим, що робить. Він іде на роботу рано-вранці, повертається пізно та найщасливіше почувається тими вечорами, коли завершена вигідна угода. Що я скажу через п’ять років, чи через десять? Можливо, корпоративний світ засмокче й пережує його, і я ніколи не побачу свого Робінзона Крузо? Сподіваюся, так не буде — більше для нього, ніж для себе.

— Чому б тобі не піти й не залізти в душ? — я знімаю кришку з печені, додаю ще трішки вина, ставлю її знову в духовку на кілька хвилин. — Печеня може ще умлівати.

Вечір закінчено, я проходжу квартирою, вимикаю світло перед тим, як приєднатися до Оскара в ліжку. Затримуюся в передпокої, пальці на вимикачі настільної лампи, яка освітлює вазу з півоніями, надаючи їм кремового відтінку. Вони свіжі, але одна пелюстка вже впала з якоїсь квітки та приземлилася на дерев’яну підлогу. Так і має бути з квітами, правда? Вони пишні й екстравагантні, вимагають твоєї уваги, і ти думаєш, що це найвишуканіше у світі, але через дуже короткий час уся краса зникає. Квіти в’януть, вода цвіте, і скоро ти вже не можеш тримати їх біля себе.

Іду до спальні та пірнаю, оголена, під простирадла в розкриті обійми Оскара, притискаюся губами до його грудей.

2013

Новорічні обітниці

Кілька останніх років я починала свої новорічні обітниці бажанням знайти першу справжню роботу в пресі.

Формально, мені нема потреби записувати це бажання в прийдешньому році. Хоч я плекаю таємну мрію перейти до чогось бодай трішки серйознішого, ніж відповіді дівчаткам-підліткам про хлопців та про те, як заплітати коси в стилі Катніс Евердін. Не те, щоб мені це не подобалося. Але наше листування відносно невелике, і я не бачу в ньому можливості професійного росту. До того ж, ніколи не любила Джастіна Бібера.

Мабуть, слід написати обітницю про те, щоб знайти собі житло. Бо я все ще живу в Оскара — уже шість місяців, а це мало бути лише на певний час. Та я не хочу жити деінде, а він не хоче, щоб я йшла, от я й не йду. Ми, здається, перестрибнули кілька стадій у наших стосунках, але з тієї самої миті, коли він заговорив зі мною в Таїланді, у нас усе так і виходить.

Хто може сказати, що в коханні правильно, а що ні? Це ж не роман, розписаний за датами, це справжнє життя. Так, іноді мене приголомшує його захоплене ставлення. Він не вміє приховувати своїх почуттів: моє ім’я викарбуване на його серці, а воно — у всіх на очах. Він так само просить мене вийти за нього — раз на тиждень, щонайменше. Звісно ж, я знаю, що це на дев’яносто відсотків жарт. Але підозрюю, що в нього вже замовлена церква, про всяк випадок: а раптом я шокую його своєю згодою. Він щедро обдаровує мене, він чуйний коханець та надійна опора.

Тож, чесно кажучи, не знаю, яка тут може бути новорічна обітниця. Може, просто намагатися не впасти з тієї опори, певно, що так.

8 лютого

Лорі

— Ти певна, що в цьому рецепті сказано додавати цілу пляшку рому? — я хлюпнула до скляної чашки трішки пуншу, який Сара щойно дала мені на пробу. — Воно мені ледь піднебіння не зірвало.

Вона пустотливо хихотить:

— Я, мабуть, трішки тому рецепту зрадила.

— Гаразд, принаймні всі добряче нап’ються, тож ніхто не помітить, що вечірка така собі, — кажу, оглядаючи квартиру. Більшу частину цього тижня Оскара не було вдома — він у Брюсселі, у справах банку, тож я дала собі волю: влаштовую ідеальну вечірку-сюрприз на день його народження. Завтра Оскарові виповнюється двадцять дев’ять. Я ретельно заховала всі коштовні витребеньки, що надарувала його мама, щоб, боронь Боже, не зламати й не розбити, приготувала й заморозила канапки, варті самої Делії[20], ми із Сарою цілий вечір витратили на перестановку — щоб місця було побільше. Яке щастя, що наша квартира виходить просто в сад: коли прийде забагато гостей, вони завжди можуть перейти на свіже повітря. Але, сподіваюся, до цього не дійде: на дворі морозно, у прогнозі навіть про сніг говорили.

— Усе буде блискуче, — кидає вона через плече, дорогою до туалету. — Ти заарканила найкрутішого діджея в місті, урешті-решт.

Не можу навіть сказати, чи це в неї сарказм, чи ні.

З того дурного суботнього ранку в домі Джека минуло вже три місяці. Він, дякувати Богові, нарешті повертається до своєї звичної колії, навіть погодився бути діджеєм на дні народження мого хлопця. І — що найважливіше — його колишня студія знову взяла його на роботу, щоправда, на посаду трохи менш престижну, ніж була до аварії, але Сара казала, що він уже підшукує собі кращі варіанти. Після Різдва я бачила його лише кілька разів, ми не бували наодинці. Тоді, в січні, наша перша зустріч вийшла страшенно незграбною. Попри надіслані ним чудові квіти, я, здається, досі йому насправді не простила. Коли Сара вийшла в туалет, він схопив мене за руку та просив, майже благав, пробачення. Його погляд, сповнений неймовірної сили та почуття провини, надірвав мені серце. Я знала, що він не бреше. Він зробив боляче мені, але собі — значно більш боляче. Я з полегшенням відзначаю, що його борода пішла прахом, а до зелено-золотих очей повертається блиск. Навіть передати не можу, наскільки мені легше. Якийсь час здавалося, що він не знайде в собі сили відтягти себе від краю прірви.

Сара в туалеті, а телефон лишила на столі. Мобільник пищить, я за звичкою дивлюся на екран. СМС від Люка.

«Може, ти думала, що тобі сьогодні немає чим зайнятися? Плани скасовано останньої хвилини, ніхто мене не любить, ніхто не приголубить. Врятуй мене, моя Саро!»

Я дивлюся на есемеску кілька секунд, у голові паморочиться. Відходжу, втуплююся поглядом у холодильник. Тільки б Сара не вирішила, ніби я за нею шпигую. Записка цілком невинна, від друга — не від залицяльника. З Люком ми перетнулися лише раз — у кафе поблизу Сариної роботи. Він зовсім не Сариного типу: кремезний, із накачаними м’язами та скуйовдженим волоссям. Але «моя Саро»? Звісно, вона казала, що вони спілкуються, що з ним дуже легко говорити про все на світі. Чи є тут ще щось, крім цього? Краєм ока стежу за нею, коли вона повертається до кухні: вона бере телефон, сміється, засовує його в задню кишеню джинсів, нічого не каже. Мене це дивує, проте я теж не розповідаю їй про всі повідомлення, що отримую.

— Скільки води сплило з тих вечірок на Делансі-стрит, правда? — вона наливає нам по келиху вина, і ми з захопленням оглядаємо блискучу елегантну кухню. — Ти змінилася, Лу.

Сміюсь із сарказмом:

— Ми обидві змінилися.

— Знаєш, із ким я випивала минулого тижня? Чесно! — вона примружує очі, дивиться на мене, ніби щось недобре замислила. — З Амандою Голден.

— Ні! — хапаюся за живіт, ніби вона мені кулаком засадила. — Я знала!

Кінчиками пальців вона обтрушує плечі, переводить на мене погляд, підіймає брови. Та регоче.

— Авжеж, ми були в одному барі!

Закочую очі.

— Одного дня так і буде, — і я цього певна. Після Нового року Сару підвищили, тепер у неї постійний фрагмент у полуденних новинах. Її вже починають упізнавати: знайоме обличчя, десь бачили, не пам’ятаю де. Ще кілька років — і Сарі доведеться ходити в бейсбольному кашкеті та чорних окулярах, щоб просто зустрітися зі мною на каві.

— Що ти приготувала Оскарові на день народження?

Я так і сяю від радісного збудження. Не можу дочекатися, коли він побачить мій подарунок.

— Я тобі покажу, ходімо.

Веду її коридором до нашої спальні й відчиняю двері.

— Ось. Як тобі? — на почесному місці над нашим ліжком — велике живописне полотно. — Карлі, дівчинка з моєї роботи, намалювала за фотографією, що я їй дала.

— Овва!

Короткий вигук Сари свідчить, що вона, так само як і я, захоплена тим, як Карлі вдалося передати набагато більше, ніж звичайні світанкові кольори й обриси нашої халабудки на пляжі в Таїланді. Живопис бринить життям і щирістю. Я дивлюся на картину й майже чую ніжний шепіт моря, запах міцної-але-солодкої чорної кави, відчуваю, як ми сидимо на порозі й дивимося на схід сонця. Я ледь не розплакалася, коли вперше побачила цю картину.

— Я знаю, — відповідаю, а сама не хочу відривати очей від неї. — Бог відає, чому вона працює в журналі. Люди мали б до неї в чергу стояти на весь квартал, коли б знали, як вона малює.

— Хотіла б я мати такий талант, — зітхає Сара.

— Це ти так жартуєш, правда? — витягую її зі спальні та зачиняю двері. — Коли ти в телевізорі, мені треба очі захищати від такого сяйва.

— Відчепися, — але по голосу чую, що мої слова її надихнули.

Сара завжди була дивною сумішшю блиску та невпевненості. Щойно вона стрибала кімнатою, як збуджена циркова кобилка, а от уже вмирає від того, що неправильно вжила слово під час свого ефіру.

— О котрій Оскар повертається?

Дивлюся на годинник, міркуючи, скільки ще маю часу, щоб розмістити все і всіх, як належить.

— Літак приземляється одразу по шостій. Тож, десь близько пів на восьму? Я всіх просила прийти на сьому, щоб уже точно.

Вона кривиться.

— Дуже сподіваюся, що Джек пам’ятає.

Вона не додає: «Цього разу». Але ми обидві зараз пригадуємо той, інший, вечір, кілька місяців тому, і я мовчки підношу молитву: хай цей вечір запам’ятається нам із геть іншої причини.

Джек

Упевнений: Сара чекає, що я спізнюся. Мені більше не вдається їй догодити, попри всі мої постійні вибачення. Вона човпла мене, щоб я знайшов роботу, а тепер, коли це сталося, наїжджає за те, що я постійно на роботі. Справа не в тім, що я маю приєднатися до загального вигуку «Сюрпри-и-и-из!», коли Оскар дістанеться до своєї вечірки. Хто зараз такі влаштовує? Я гадав, це — елемент американських ситкомів. Сара цілком здатна впоратися з плейлистом Спотіфай без мене, а я цілком упевнений, що я там Оскарові так треба, як п’яте колесо до воза. Та то таке. Мені він — так само. Але, попри все це, я чогось прийшов сюди саме вчасно. Повертаю за ріг, на їхню вулицю, мені видно вишуканий таунхауз, у якому вони живуть. Дихання застигає парою перед обличчям, а я навмисно ледь соваю ногами, щоб відтягнути той момент, коли доведеться зайти всередину та вдавати, ніби мені подобається вереск його друзів. Чи то пак, вереск їхніх друзів, як, я гадаю, мені слід казати з огляду на те, як вони з Лорі зараз зблизилися. Іноді думаю, що для неї було б краще, якби Біллі її тоді підчепив. Принаймні він смішний та не видає з себе когось, ким насправді не є. Сара й Лорі постійно тягнуть нас до пекла подвійного побачення, де вони сміються, мов сестри, а ми підтримуємо загальну розмову, як сусіди, котрим одне до одного цілком байдуже. Не те, щоб ми колись могли б стати сусідами, бо він живе в Тхірвіллі, а я — у Стоквеллі[21]. І в якому б світі ми не жили, ми просто надто не схожі, щоб стати друзями. Єдине, що в нас спільного, — це Лорі. А вона з кожним днем стає все більше схожою на нього, а не на нас.

Я вже перед будинком. Хотів пройти мимо, але у відчинених дверях стоїть Лорі, запрошуючи якогось незнайомця. Вона помічає мене та злегка здіймає руку на знак привітання. Тягну час, поки її гість не зайде всередину, тоді заскакую, намагаючись усміхатися.

— Лу.

— Джеку. Тобі це вдалося.

Вона героїчно намагається не дивитися на годинник, а я марно намагаюся не дивитися на морську зірку, що вмостилася між її ключицями. Лорі прикриває кулон пальцями, ніби боїться, що я знову можу піддатися нападу люті та зірвати зірку з її шиї.

— Маєш гарний вигляд, — кажу їй.

Вона кидає погляд на свою сукню, ніби вперше її бачить. Цей стиль для неї незвичний — чорна, вінтажна, із синьою каймою та подолом, що теліпається навколо колін. Я ніби знову повертаюся до Барнс Коммон, до пива, сонячного сяйва, до чортового колеса.

— Дякую, — відповідає вона з непевною схвильованою усмішкою й торкається цілунком моєї щоки. — Проходь. Сара в кухні, — вона веде мене крізь облицьований кахлями передпокій до їхніх дверей. — Приготувала ромовий пунш.

— Вона дала забагато рому?

Лорі сміється — через плече — і мене це вражає. Уперше за довгий час вона щиро сміється над моїми словами.

— Звісно, так вона й зробила.

Ми минаємо купки людей, яких я здебільшого не впізнаю, кількох знаю, зокрема пихатого Оскарова брата, ім’я якого в мене з голови вилетіло, та його жінку, яка, здається, на сніданок висмоктує по цілому лимону, як і на обід та вечерю. Ми із Сарою зустрічалися з ними на День дарунків[22] у пабі, неподалік звідси. Точніше, Оскар винайняв кімнату для різдвяних посиденьок, бо навіщо ж тусуватися з усілякою наволоччю в барі, коли можна зіпсувати настрій, зігнавши надто мало людей до надто великої кімнати?

Оскарів брат плескає мене по руці, коли я йду повз нього.

— Радий бачити тебе при доброму здоров’ї, друже, — каже він.

Маю визнати, я пригадую, що він не завжди такий похмурий. Не можу сказати того ж про його дружину. У неї вигляд, ніби її тоненька, мов олівець, усмішка робить їй боляче, вона так звужує очі, ніби хоче, щоб я щонайшвидше пішов геть. Чудово. Усе одно не збирався з нею говорити. Я нічого не знаю про кіно й про те, як ідеально почистити перепелине яйце.

— Джеку, сюди.

Сара. Моя рятівниця. Можливо, тут, коли ми у великій компанії, вона буде до мене привітнішою. Лорі кладе руку на моє плече та просить її вибачити, а я прямую до відносної безпеки кухні. Сара, як завжди, має приголомшливий вигляд, цю сукню я ще не бачив — така тісна, жовта, відтіняє її волосся. Сара дістає для мене пиво з холодильника.

— Що там з музикою? — повертаю голову, щоб почути.

Це все що завгодно, але не той плейлист, який я так ретельно складав.

— Один із Оскарових друзів заволодів моїм телефоном, — вона кривиться. І тут до нас завалює один із двійників Оскара. — Оцей.

— Твій приятель знов тобі пише, — каже той, простягаючи їй телефон.

Приятель? Я перехоплюю телефон.

— Твоє здоров’я, друже. Я розберуся з музикою з цієї штуки.

Двійник Оскара блимає очима на Сару, вона забирає його порожній келих і наливає в нього пунш.

— Тепер він головний, — каже вона, усміхається та виймає з мене отруйний шип, киваючи на мене.

Я тисну йому руку, бо вона зависає в повітрі між нами, але за його спиною Сара дивиться на мене сповненими паніки очима.

— Приятель? — кажу тихо, передаючи їй телефон, коли ми лишаємось удвох. Повідомлення освітлює екран. Це від Люка.

— Він просто хоче тобі переказати, що був би радий побачити тебе сьогодні увечері.

Вона зустрічається зі мною поглядом, відкриває рот, щоб відповісти, але саме в цю мить Лорі плескає в долоні та скликає всіх докупи. Очевидно, побачили, що Оскар виходить із таксі.

— Нам треба… — Сара з вибаченням дивиться на кухонні двері.

Хтось простягає руку за одвірок, вимикає світло, кухня поринає в темряву, Сара вислизає з кімнати. Я лишаюся там, де стояв, перетравлюючи те, що зараз відбулося.

Лорі

— Сюрприз!

Ми всі аплодуємо й махаємо Оскару, який заходить у двері та вмикає світло. Вираз обличчя в нього змінюється від зосередженого до шокованого та недовірливого, коли він оглядається на несподіване зібрання всіх цих людей у себе вдома. Усі намагаються протиснутися до нього, побажати многая літа, а я відступаю назад та з усмішкою дивлюся, як він починає обіймати своїх друзів і посилати їхнім подружкам повітряні цілунки. У наші дні зберегти в таємниці вечірку-сюрприз — справа нелегка, бо з телефонами та е-мейлами тебе можуть вистежити коли завгодно. Він мав цілковите право поцікавитися в мене, чим це я переймаюся кілька останніх тижнів, бо я постійно підривалася та стрибала до телефона, хапала його, щойно лунав сигнал повідомлення. Я вдячна йому за цю довіру, бо він мене не розпитував, і тішуся сьогодні, бо завдяки цьому влаштувала сюрприз. Він надзвичайно добрий до мене, завжди щедрий і дбайливий. Я не можу віддячити йому дорогими дарунками, але сподіваюся, що ідея зібрати докупи дорогих йому людей, щоб гідно розпочати вікенд його дня народження, хоча б частково покаже йому, як я його ціную.

— Твоїх рук справа? — сміється він, коли нарешті вибирається з веселого натовпу.

— Може бути, — я всміхаюся й стаю навшпиньки, щоб його поцілувати. — Ми тебе здивували?

Він киває, роздивляючись нашу заповнену людьми вітальню.

— Безперечно.

— Пуншу? — питає Сара, яка з’явилася поруч із двома наповненими по вінця чашками. Оскар цілує її в щічку та звільняє від однієї чашки.

— Сподіваюся, це ти робила? — питає він, принюхуючись.

— Для тебе, спеціальний подарунок.

Вона жестом показує йому, що треба випити, і він, такий молодець, перехиляє чашку, широко розкриває очі та киває.

— Воно, е-е-е, таке, надзвичайно пуншеве, — задоволено відказує він. Я відсьорбую зі своєї та гадаю, як нашим гостям вдасться встояти на ногах, коли вони вип’ють більше, ніж по дві таких чашки кожен.

— Треба мені піти та здихатися цього всього, бо відчуття таке, ніби я серед вас мов пихатий нікчема, — каже він, показуючи на свій діловий костюм.

Я повисаю в нього на руці. Як я не подумала, що Оскарові треба буде перевдягнутися. Він побачить картину, щойно увійде до спальні.

— Піду з тобою, — я схвильовано переглядаюсь із Сарою.

Він із подивом дивиться на мене.

— Нечемно, — стискає він мій зап’ясток, — слід тобі, мабуть, лишитися тут за господиню дому й усе таке.

Сара кидається на допомогу, вчасно, як завжди.

— Якщо ви двоє зникнете на кілька хвилин, ніхто й не помітить. А якщо раптом хтось запитає, де ви поділися, проведу пуншеву диверсію.

Не даючи Оскарові змоги сказати ще щось, я тягну його з кімнати через коридор. Перед тим, як відчинити двері, шепочу:

— Заплющ очі.

Зробивши над собою героїчне зусилля, він заплющує очі, чекаючи, мабуть, на якийсь гарячий сюрприз. Веду його за руку до спальні.

— Не дивися, — попереджаю, зачиняючи двері, обходжу навколо нього, щоб побачити вираз його обличчя, коли він розплющить очі. — Усе, тепер можна.

Він моргає, спочатку дивиться на мене, шокований, мабуть, тим, що я досі одягнена. Боже, сподіваюся, він не розчарований. Погладжую руками свою важку спідницю. У цю сукню я закохалася з першого погляду, почуваюся в ній, мов Одрі Хепберн.

— Не на мене, — киваю головою на картину, коли він починає розв’язувати краватку, — ось сюди.

Він обертається, щоб стати на край ліжка, а його очі зупиняються на сповненому життя пейзажі — картина просто перед ним. Це — ніби дивитися крізь вікно на інший кінець світу. Кілька секунд ми стоїмо поруч, рука в руці, та дивимося на світанковий берег. Він стискає мої пальці, потім вибирається на ліжко, щоб роздивитися ближче.

— Хто це зробив? — питає він.

— Друг, — стаю на коліна поруч із ним. — Подобається?

Він не відповідає одразу, просто дивиться на картину, потім пробігає пальцями по мазках фарби.

— Давай повернемося, — шепоче він.

— Гаразд, — я тужливо всміхаюся, — ми зможемо бути там завтра о цій порі.

Моя рука прослизає за комірець його розстібнутої сорочки, долоня лягає на серце.

— Ти зробив мене такою щасливою, Оскаре, — кажу я, а він обіймає мене за плечі та цілує моє волосся.

— Я так і хотів, — каже він. — Це другий найкращий у світі дарунок, який ти мені колись могла б подарувати.

Підіймаю очі на нього.

— А перший який? — Може, мені варто було натомість накупити мереживної білизни?

Він видихає. А я ні сіло ні впало починаю нервуватися, бо очі його наполегливі, і він уже не стоїть поруч зі мною — він на колінах і пильно дивиться на мене.

— Я знаю, що просив тебе про це сотні разів до цього, Лорі, але зараз я не жартую, не сміюся, не бешкетую, — його темні очі наповнюються вологою, він тримає мене за руки. — Я хочу знову забрати тебе туди. Але цього разу я хочу бути там зі своєю дружиною. Я не можу більше чекати. Я люблю тебе й хочу бути з тобою назавжди. Ти вийдеш за мене?

— Оскаре… — я розгублена.

Він цілує мої руки та з острахом дивиться на мене.

— Скажи «так», Лорі. Прошу, скажи «так».

Я дивлюся на нього й ось тут, переді мною, на колінах, бачу свою опору. Я можу зробити свій наступний крок. Це Оскар Оґілві-Блек, мій майбутній чоловік.

— Так. Я кажу «так».

Джек

— Чому він подумав, що Люк — твій «приятель»? — показую жестом лапки´ навколо останнього слова, спиною спершись на холодильник. Сара знизує плечима:

— Не знаю. Просто помилився. Джеку, забудь.

Відвертаюся від неї, киваю.

— Може, і так. Але подивімося на це реально, Саро. Ви з моїм героєм-австралійцем аж надто затоваришували останнім часом. Хіба ні?

Вона зітхає та дивиться в підлогу.

— Не зараз, ок?

— Не зараз? — я майже сміюся з того, що, мов папуга, повторюю її слова, наголошую на них, привертаю до них увагу. — Що не зараз, Саро? Не будемо сваритися на Оскаровій вечірці чи не будемо говорити про те, що ти стільки часу проводиш з якимось випадковим суб’єктом, який підібрав мого телефона, коли я був непритомний?

Мені не подобається, як це невдячно звучить із моїх вуст, і те, як паскудно при цьому, мабуть, почувається Сара.

— Я не проводжу, — вона задерла підборіддя, але по очах видно: вона не повністю щира ані зі мною, ані сама із собою.

— Злазь-но з цього постаменту, еге ж? — каже вона. — У мене нічого немає ні з Люком, ні з кимось іншим, і ти до біса добре знаєш про це. Я б із тобою так не вчинила. Але, Джеку… — її очі раптово й несподівано сповнюються слізьми. — Зараз не час для цієї розмови. Вона надто важлива.

— Звісно, — я кажу це, але не готовий відпустити її, бо та есемеска не видається мені невинною. — Хочеш, щоб я вийшов із кімнати, щоб ти могла йому відповісти?

Знаю, що мав би це облишити, але ми вже дуже давно ходимо навколо правди, і чому б не сьогодні — не зараз, саме в цю мить — з’ясувати нам нарешті стосунки? Це ж не через одну цю есемеску, це про все.

— Знаєш що, Джеку? Я йому відповім. Я відповім, бо він, на відміну від тебе, дійсно знаходить час писати мені.

— Я пишу тобі, — кажу, хоча добре знаю, що земля піді мною хитається.

— Раз на сто років, коли хочеш переспати чи забув щось на роботі, — відказує вона.

— А чого ти чекаєш? Записочок про кохання?

Я знаю, що говорю, мов покидьок, але ж вона таки мала б зрозуміти, що часу в мене зараз немає? Та й у неї не набагато більше.

— Знаєш, що? Гаразд. Ти хочеш правди. Я скажу тобі. Я думала про це, про Люка — ось так, думала. Мені з ним весело, він слухає мене. Він помічає мене, Джеку. А ти — ні, і вже давно ні. Ти помічаєш тільки себе.

«Люк — клята гієна, — крутиться в мене на язиці, — сидить і чекає, щоб підібрати кістки від наших стосунків».

— Я тебе помічаю, — раптом у мене перехоплює подих, бо одне недбале зауваження від незнайомця на вечірці виявилося тим сірником, який підпалив останню ниточку, що нас з’єднувала. Крізь підошви моїх черевиків угору по ногах повзе загрозливе усвідомлення: ось воно — пронизує все моє тіло, заморожує мене саме тоді, коли я мав би кинутися до неї й обійняти. Усе це точилося вже довгий час, вичікувало на сусідньому кріслі в кінотеатрі, на порожньому стільці за столиком у ресторані, стояло в кутку кімнати, поки ми спали.

— Треба, щоб ти дійсно був тут, щоб слухав, — каже вона. — Тебе тут немає вже давно, Джеку. Це не перед аварією почалося і, звісно ж, не після неї.

Ми дивимося одне на одного через розкішну Оскарову кухню, боїмося того, що трапиться далі, а потім ввалюється братик Оскара, розмахує порожньою чашкою для пуншу, демонструє її Сарі. Натренований професіонал, вона вмикає свою найліпшу усмішку, каже йому щось життєрадісне, дістає черпак. Я «натискаю на паузу», спостерігаю, як вона рухається, а потім дозволяю собі вийти в сад — ковтнути повітря.

— Тобі не варто сидіти тут без пальта.

Сара сідає коло мене на садову лаву за десять хвилин потому, передає мені пиво. Вона має рацію. Завтра моє плече нагадає мені про це, але зараз так краще, ніж спека та весь цей бомонд у квартирі.

— Ми могли б просто забути про цю розмову, що там відбулася, — каже вона.

Її коліно торкається мого, ми сидимо на лавці, вона потягує червоне вино. Отака в мене дівчина. Може накачати пуншем усіх і кожного навкруги, але сама буде пити те, що треба. Вона — одна з найдивовижніших стильних жінок, яких я коли-небудь зустрічав, і одна з най-най-найкращих.

— Але ти хочеш цього, Сар? — питаю її.

Щось у мені не може зарадити цьому, не зупиняє слів. Я не хочу питати її про це, та все ж мушу це зробити.

— Хочеш удати, ніби нічого не було?

Якийсь час вона мовчить, дивиться у свій келих.

Потім заплющує очі, а я роздивляюся її профіль, такий дорогий мені, такий знайомий. На її віях мерехтять сльози.

— Саро, сказати це — нормально, — намагаюся говорити м’яко, бо це робить боляче нам обом. Неможливо кинутися зі скелі й піти далі неушкодженим.

— Як це взагалі може бути нормально? — питає вона.

Як дванадцятирічна дівчинка. Ставлю пиво на підлогу та повертаюся до неї обличчям.

— Бо ти — це ти. — Її волосся спадає на обличчя, я відвожу його назад, закладаю за вухо. — Дивовижна та прекрасна ти.

Її обличчям котяться сльози.

— А ти — це ти. Упертий чудовий ти.

До цього моменту я так довго не почувався порядною людиною. Мабуть, це найбільш гідний вчинок, який я зробив стосовно Сари за всі ці місяці. Я б лишень хотів, щоб їй не було так до біса боляче.

— Але ж нам усе одно було добре, правда? — Вона бере мою руку, холодні пальці сплітаються з моїми.

Зараз я бачу, як вона сперлася на кнопку «стоп» у ліфті й тримає, поки я не запрошу її на ланч.

— Дуже добре, Сар. Майже ідеально, якийсь час.

— Майже — то для багатьох людей достатньо, — каже вона, — для багатьох. Світ сповнений «майже ідеальних» пар.

Вона тремтить, шукаючи моє обличчя. Я розумію це. Мене теж тіпає. Не можу уявити, яким було б моє життя без неї. Ким би я був.

— А тобі цього достатньо? — питаю та клянуся собі: якщо вона скаже «так», заберу її додому, заволочу в ліжко, та нехай і мені теж цього буде достатньо.

Вона не може відповісти. Не тому, що не знає, що сказати, адже розуміє: щойно слова вимовлені — їх уже не повернеш.

Сара притуляється до мене, кладе голову на моє плече.

— Завжди думала, що ми любитимемо одне одного вічно, Джеку.

— Так і буде, — кажу їй і чую, що вона киває.

— Я не хочу прощатися, — шепоче вона.

— Давай поки не будемо, — відповідаю, — просто посидь тут зі мною ще трішки. — Я обіймаю її востаннє. — Я завжди пишатимуся тобою, Сар. Я дивитимуся на тебе в новинах і думатиму: ось вона, ця сліпуча дівчина, що змінила моє життя.

Мушу зізнатися: я теж плачу.

— А я слухатиму, як ти розмовляєш на радіо, та думатиму: ось знову він, той блискучий чоловік, який змінив моє життя, — відказує вона.

— Бачиш? — я витираю її очі великим пальцем. — Ми навіть не можемо залишити одне одного, навіть не варто намагатися. Я завжди буду у твоєму житті, а ти — завжди в моєму. Ми надто довго були друзями, щоб припинити це ось так зараз.

Ми сидимо тут ще трішки, притулившись одне до одного, дивимося, як перші сніжинки, кружляючи, спускаються з нічного неба. Нам не треба повертати одне одному обручок, немає майна, яке слід було б ділити, дітей, щоб передавати їх одне одному на галасливих парковках. Просто двоє людей, готові розпрощатися і йти далі своїми шляхами. Один із нас має зробити це, має бути тим, хто встане й піде, — і я знаю: це потрібно зробити мені. Надто довго вона була сильною за нас обох. Я маю лишити її тут, під захистом Лорі. На мить я притискаю її до себе, відчуваю, що зробити це абсолютно неможливо. Кожна часточка мого тіла прагне лишитися тут. Потім я цілую її волосся, підіймаюся та йду геть.

16 лютого

Лорі

— Я зробила нам сандвічів.

З тієї вечірки минув тиждень. Від того вечора, коли освідчився Оскар та розірвали стосунки Сара з Джеком.

Вечірка мала скажений успіх, звісно, значною мірою завдяки Сариному пуншеві. Навіть Флісс перепала чашка для тосту на честь іменинника, а за півгодини жінка витрусила свою голову з охайної перуки та запитала, чи немає в кого часом цигарки. Джеррі ледь ніг не переламав — так поспішав дати їй ще одну чашку пуншу. Я не збиралася оголошувати наші заручини, поки ми не повідомимо моїм батькам, але, щойно ми вийшли зі спальні, хтось вигукнув: «Ми знаємо, що ти там робив!», і Оскар не втримався. «Так. Освідчувався!» — закричав він, а всі навколо вибухнули оплесками та взялися нас розціловувати. Звісно, перш за все я хотіла сказати про все Сарі. Вона плакала. Тоді я думала, що це були сльози щастя, емоції, підсилені пуншем. Навіть те, що Джек пішов раніше, не пролунало для мене тривожним сигналом, можливо, тому, що я була надто захоплена власним щастям, щоб усвідомити ту порожнечу, яка виникла в нашому садку. Сара, як справжній герой, ні словом не прохопилася про те, що вона має власну новину — величезну й спустошливу. Власне, вона мені взагалі не сказала. Сказав Джек. Він зателефонував учора, щоб розпитати, як Сара, бо вона не відповідає на його дзвінки, і коли я запитала, чому, розповів мені. Я дочекалася, коли подруга нарешті виповзе зі своєї роботи, забрала її додому, і ось тепер вона тут, зіщулилася на канапі під теплою ковдрою.

— «ДС-делікатес», — подаю їй тарілку із сандвічами та залажу під ковдру до неї. Оскар тактовно зник майже на весь вікенд, залишивши нас дивитися дурнуваті фільми, пити червоне вино для відновлення сил і балакати, якщо вона схоче. Вигляд у Сари, коли вона вчора вийшла з роботи, був ніби людина цілий тиждень майже нічого не їла. Примара моєї Сари.

— Давно в нас уже такого не було.

— Роки минули, — вона має рацію. Усі наші зустрічі в Лондоні, здається, перетворилися на поспішні обіди в дорогих ресторанах чи коктейль-барах. Мені дуже не вистачає наших затишних спільних вечорів удома. — Але ж я не забула, як їх робити.

Сара заглядає в один із сандвічів.

— Ти згадала про майонез, — каже слабким голосом. Я б хотіла, щоб вона нарешті з’їла хоч трішки. — Джекові, направду, вони ніколи не подобалися. Він не фанат блакитного сиру.

Киваю, не знаючи, що можна сказати, бо я добряче лиха на Джека О’Мару. Він не зміг пояснити мені як слід, що коїться із Сарою. Торочив щось про те, що вони усвідомили: надто добре — то не добре, що вони були один для одного дев’яноста дев’ятьма відсотками. Я, напевно, говорила різкіше, ніж слід було. Сказала, що намагатися знайти стовідсоткове твоє — нереальний небезпечний інфантильний експеримент, який, імовірніше, має завершитися тим, що все життя доведеться задовольнятися тимчасовими варіантами. Сара досі не розповіла мені, що саме сталося, але я намагаюся допомогти їй виговоритися.

— Нам більше дістанеться, — забираю тарілку, але тримаю перед нею, щоб вона могла дістати, потім беру собі та ставлю на канапу коло мене.

Погляд Сари говорить: «Не думай, що я не розумію, що ти тут робиш».

— Я не збираюся покинути їсти чи зачахнути, — каже вона, хоча й шматочка ще не відкусила, — тобі немає потреби за мене хвилюватися.

— Ти знаєш, що верзеш рідкісні дурниці, правда? — я жую та вказую їй кивком на сандвічі, щоб вона долучалася до справи. Сара кривиться, мов підліток, але йде на поступки та відкушує малесенький шматочок.

— Ось. Тепер щаслива?

Я зітхаю та переходжу від сандвічів до вина. У таких ситуаціях від алкоголю вже точно більше користі, ніж від сиру.

— Може, тобі слід поговорити з Джеком. Або СМС йому написати, урешті, — кажу так, бо вже годину поспіль він закидає мій телефон нескінченними запитаннями, щоб переконатися, що в неї все гаразд. — Я сказала йому, що ти зі мною. Він хвилюється за тебе.

— Я не знаю, що йому сказати, — вона відкидає голову на спинку канапи, підтикає ковдру під пахви, ніби сидить у ліжку. Враховуючи, що дивани в Оскара розкладні і що ми майже повністю розвалилися, воно, практично, так і є. — Понад три роки разом, а я гадки не маю, що сказати.

— Тобі не треба з ним говорити. Просто напиши йому. Дай знати, що ти в порядку.

Хоча я усвідомлюю, що всього ще не знаю; можливо, його взагалі втопити треба.

— Напишу, — відповідає, — трохи пізніше.

Вона зітхає, потім питає, яким він мені здався.

— Стурбованим, мабуть? — перепитую. — Він не дуже багато мені розповів, може, думав, що це твоя справа.

— Я не хочу, щоб ти опинилася між двох вогнів, Лу. Ти не повинна теж викреслювати його зі свого життя.

Не можу не помітити іронію в її словах: роками я була між двох вогнів, між Сарою та Джеком.

— А ти збираєшся викреслити його?

Вона смикає за ниточку, що вибилася з ковдри.

— Гадаю, я мушу. Принаймні на певний час. Я не вмію бути з ним інакше, ніж коли ми в парі, розумієш? Останні дванадцять місяців я на нього постійно гарчала — то за те, то за те, а тепер мені не треба. І я не знаю, що із собою робити.

— Дванадцять місяців — довгий строк, щоб бути нещасною, — кажу й сама дивуюся, що вона цілий рік була нещасливою, а я цього не розуміла. Тобто знала, що вони обоє зайняті, у стресі після аварії Джека, що той часом буває цілковитим засранцем, але хіба не всі пари проходять крізь таке? Паршива з мене подруга — занурилась у своє кохання й не помічає нічого довкола.

— Я подумки звинувачувала його за все, що було не так, Лу. За те, що ми дедалі менше бачимося, за те, як сильно розходимося, чи, може, за те, наскільки різними виявляються наші життя — і це забирає нас одне від одного. Та аварія, мабуть, мов будильник, допомогла нам прокинутися, але стало ще гірше. А потім я звинувачувала його за те, що він потопав, не борсався, не намагався вибратися, — вона геть пригнічена. — Так же легше, ніж себе звинувачувати, правда? Але ж мене теж поруч не було. Краще б я більше сил доклала, щоб достукатися до нього.

Я усвідомлюю, що сама вивалила всі звинувачення лише на плечі Джека тому, що він зателефонував. Він навіть не натякнув, що розрив був якоюсь мірою й вибором Сари. Тобто, я знаю, що тут немає лише чорного й білого — так ніколи не буває, — але він залишив мене з враженням, що телефонує мені, бо вона не дуже відповідає його містичним ста відсоткам. Мені стало одночасно легше й тривожніше, коли я зрозуміла, що це було не зовсім так.

— Я думаю, що звинувачення — це взагалі не те, що зараз потрібно, — відповідаю я, — просто побережи себе, переконайся в тому, що в тебе все гаразд.

— Мені вже його не вистачає.

Киваю та ковтаю клубок у горлі. Тому що мені теж не вистачає його. Дивно, бо я не так уже й багато бачилася з ним останнім часом, але він завжди був тут, на тлі. Сара та Джек. Джек і Сара. Це стало частиною мого словника: спочатку — силоміць, потім — невідворотно. А тепер це лише Сара або Джек. Думка про те, що він зараз віддаляється, що вони більше не разом, так засмучує мене, що я не знаю, як її висловити.

— Може, пройде трохи часу, і ви обоє почуватиметеся інакше? Можливо, вам просто потрібна маленька перерва? — кажу я й почуваюся, мов дитина, батьки якої розлучаються.

Вона криво посміхається, далека, бо знає, що це нереально.

— Так не буде. Принаймні я точно так не зроблю, — вона погойдує вино в келиху перед тим, як випити його. — Знаєш, чому я знаю?

Хитаю головою:

— Ні.

— Бо якась частина мене відчуває полегшення. — Щось не дуже схоже. Вигляд у неї такий, ніби вона втратила все, що мала. Ніколи її такою не бачила. — Не зрозумій мене неправильно. Я відчуваю, ніби хтось буквально вирізав мені серце. Я просто не уявляю, як життя влаштоване без Джека, але є ота часточка мене, — вона переривається та дивиться на руки, — ота часточка, що відчуває полегшення. Полегшення. Бо кохати Джека завжди було до певної міри страшенно важкою роботою.

Я не знаю, що відповісти, просто слухаю, як вона говорить.

— О, він милий і, Боже, вродливий, але коли я зараз дивлюся на всі наші стосунки, у них завжди був мільйон маленьких компромісів, з його чи з мого боку, тобто наші відмінності не були такими величезними, щоб змусити нас розійтися. Але це постійно було зусиллям, і я не знаю, чи кохання повинно відчуватися отак. Розумієш? Я не про те, що не треба робити зусилля заради одне одного… Я маю на увазі: робити зусилля, щоб бути кимось трішки відмінним від того, ким ти насправді є. Я дивлюся на тебе з Оскаром, на те, які ви разом. І воно видається таким природним для вас обох, ніби ви зовсім не робите зусиль, — ви просто пасуєте одне одному.

У цю мить я усвідомлюю, що немає вороття до Джека й Сари. Я ніколи не розуміла: вони робили так, що їхнє кохання було таким легким на вигляд. І я геть спустошена. І через них, більшою мірою, і через себе теж. Таке відчуття, ніби частина мого життя відірвалася та пливе десь у космосі.

— Що я можу зробити? — питаю.

Її очі повні сліз:

— Я не знаю.

Чекаю, поки вона виплачеться на моєму плечі, гладжу її волосся.

— Ти м-можеш з-зробити одну річ.

— Так, будь-що, — я відчайдушно готова зробити все, на що лише здатна. Ненавиджу це відчуття безсилля.

— Ти залишишся йому другом, Лу? Будь ласка? Я так боюся, що він знову закриється від усіх.

— Звісно, — кажу я. — Ти — моя найкраща подруга, але він теж мені не байдужий. Я за ним догляну. Якщо ти саме цього хочеш.

Я обіймаю її, а вона схиляє голову мені на плече. Чую, як вона дихає все повільніше, як засинає. Заплющую очі та пригадую перший день, як ми із Сарою тільки зустрілися. І перший день, коли я побачила Джека, і яким переплутаним та складним стало наше життя протягом цих років. Ми — трикутник, але наші сторони постійно змінюють довжину. Ніщо нічому не дорівнює. Можливо, настає час навчитися триматися самотужки, а не хилитися на когось іншого.

20 квітня

Лорі

— Тут ти маєш бути на моєму боці, — я стискаю Сарину руку перед дверима розкішного весільного салону. — Мама зовсім з’їхала з глузду на пишних сукнях, а я хочу щось просте. Церква маленька. Не дозволяй їй запакувати мене в таке, що не поміститься в проході.

Сара сміється:

— Я дуже упереджено ставлюся до всіх цих величезних блискучих цифр. Гадаю, ти могла б із цим упоратися.

— Сар, я серйозно. Ще трохи — і вона зателефонує тій жіночці з «Циганського весілля» та запитає, чи не зможе та обслужити мене у стислі строки. Заради Бога, не підкинь їй цю ідею.

Ми зі сміхом заходимо до бутика, і я помічаю маму. Вона вже поринула в розмову з продавчинею — гламурною дамою за п’ятдесят із шевським сантиметром, що висить на її засмаглій шиї.

— Ось і вона, — мама радісно мені всміхається, ми підходимо, і я бачу, як очі продавчині спалахують, коли вона помічає Сару, і трохи пригасають, бо вона зрозуміла, що наречена — я. Присягаюся, вона вже мільйон суконь пошила для таких високих і пишних моделей, як Сара, а от моя трохи нижча та невиразна статура потребуватиме вишуканішого вбрання, щоб показати її якнайкраще. Окуляри продавчині погойдуються на верхівці її пишної каштанової зачіски, тож вона дістає та начіплює їх, щоб роздивитися мене, поки я вішаю пальто на плічка, які мені простягнула.

— Тож це ви — моя наречена! — Вона так каже, ніби сама зі мною одружується. Уся вистава сповнена надмірної уваги. — Я — Ґвенда, або, як мене тут усі знають, фея-хрещена!

Усмішка в мене напружена. Якщо є хоча б щось, що я зрозуміла про весілля, то це одне: майже всі причетні до цієї індустрії навчилися досконало створювати фальшиву ауру постійного радісного збудження, немовби нічого так не задовольняє їх, як виконання будь-якої вашої весільної мрії. Зрозуміло. Що більше емоцій, то більше грошей витрачається. Очевидний факт: кожна дрібничка, яка має бодай якийсь стосунок до весілля, коштує втричі дорожче, ніж у звичайній ситуації. Бажаєте два лаврових деревця біля парадних дверей? Звісно. Ці красунчики — п’ятдесят фунтів за пару. Чекайте-но, ви їх замовляєте на весільний прийом? А, у цьому разі я обв’яжу вазони стрічечками — з вас подвійна ціна! Я їх уже розкусила. Тепер намагаюся не зізнаватися в тому, що я наречена, аж до останнього моменту, коли вже вкрай необхідно. Звісно, річ не про те, що Оскар зацікавлений у зменшенні витрат. Він зі своєю матір’ю захопилися весільною манією на повну. Мені доводиться докладати всіх своїх сил, щоб хоч якось їх стримати. Насправді мені б хотілося (якби вони мене послухали) скромного весілля. Повірте, на відміну від більшості тих, хто так каже, я саме це маю на увазі. Я хочу чогось особливого, інтимного, лише дня нас і наших найдорожчих. Єдині люди, кого я дійсно прагну бачити з мого боку, — моя найближча родина, Джек і Сара та кілька шкільних друзів, з якими я підтримую зв’язок. Щодо моїх колег, то я всіх їх дуже люблю, але не настільки, щоб кликати на шлюбну церемонію. Але те, що я думаю, не має такого великого значення. Здається, усе закінчиться чимось розкішним і велелюдним. Я не дуже релігійна. Але церква для вінчання навіть не обговорюється. Мабуть, це буде та, де вінчалися Оскарові батьки. Сімейні традиції слід підтримувати.

Тішуся вже тим, що мені вдалося вибудувати кругову оборону навколо вибору весільної сукні й Сариної сукні старшої дружки. Можете мені повірити: навіть це не було самоочевидним. Моя майбутня свекруха кілька тижнів закидала мене посиланнями на сайти з весільними сукнями, які пасували б Кейт Мідлтон чи, точніше, попередній дівчині Оскара — Крессінді. Оскар іноді про неї згадує. Хотілося б, щоб і його матір згадувала про неї рідше. Вона тримає їхнє фото у своїй вітальні, на роялі, зрозуміла річ. Я кажу «зрозуміла річ», бо Крессіда була — і є — піаністкою. У неї довгі кістляві пальці. У неї все довге й кістляве, якщо говорити чесно.

— Я вважаю, що декольте у формі серця найвигідніше носити з підкладкою, — Ґвенда оглядає мій бюст, на її обличчі — щире співчуття.

Сара відвертається до стіни із сукнями, беззвучно регоче. Удруге за день мене змушують думати, що моїм цицькам до ідеалу ще рости й рости. Ми щойно вийшли з такого ж самісінького депресивного закладу, де з мене зняли мірку для бюстгальтера нареченої, який, звісно ж, був удвічі дорожчим за не-весільну білизну поруч. Зараз я затиснута в цей комбідрес на вісім дірок, який — я певна — уже ніколи не зможу зняти, а про те, щоб попісяти в ньому, — годі й мріяти. Тож реакція Ґвенди на мої принади доводить мене до сказу. Мама, хай благословить її небо, втручається в розмову.

— Цілковито згодна з вами, Ґвендо. У цьому місці Лорі в мене вдалася, — мама опускає очі на власний бюст. — Може, ми спочатку трішки роздивимося, а тоді підійдемо до вас?

Ґвенда дещо ніяковіє й швидко-швидко тріпає віями за скельцями своїх рогових окулярів.

— Як забажаєте, леді. У вашому розпорядженні ціла година, тож почувайтеся вільно.

Вона заходить за свій прилавок, потім знову здіймає очі.

— Просто до вашого відома: усі корективи ми робимо в процесі роботи, тож ніяких безсонних ночей. Вам не доведеться хвилюватися через те, що вашу сукню неправильно вкоротять.

Чудово. Тепер я плоскогруда й до того ж коротка. Ось така вона оригінальна хрещена-фея.

— Як ти почуваєшся після всього цього, Саро, дорогенька? — чую, як мама пошепки розпитує Сару, обіймаючи її за плечі біля стійки з пишними сукнями, якої я так старанно уникаю. Мама кілька разів зустрічалась із Сарою за всі ці роки, їхнє почуття гумору схоже, спрямоване, здебільшого, на мою адресу, і воно їх одразу зблизило в момент знайомства.

— Непогано, Гелен, дякую. Я просто намагаюся займатися всіма справами, не мати вільного часу, — Сара вдячно всміхається на підтвердження своїх слів.

Після того, як усе сталося, ми із Сарою випили більше вина, ніж дозволяє здоровий спосіб життя, але, враховуючи обставини, вона непогано тримається. За Джека я не така впевнена. Ми кілька разів виходили з ним на каву. Сара знає, звісно. Я обіцяла їй, що повідомлятиму, коли буду з ним бачитися. Я не розповідала їй деталі — того, що на нашій першій зустрічі він був такий, мов з пекла повернувся, на другій — навіть гірше, ніби до кав’ярні він ішов коридором ганьби. Гадаю, у кожного свій засіб долати такий стан, але бачити його таким мені важко.

Міркую, як би так забрати маму подалі від п’ятифутових кринолінів, коли Ґвенда раптом приходить мені на допомогу.

— Матусю, — кличе вона голосно, дивлячись понад окулярами, — гадаю, що пишна спідниця може просто поглинути нашу тендітну наречену.

Тепер моя черга повертати обличчя до найближчої стіни суконь, ховаючи там усмішку. Те, що Ґвенда кличе «матусю» — ще одна риса весільної індустрії. До всіх, хто бере участь у процесі, звертаються відповідно до їхньої ролі. Наречена, молодий, весільна мати.

Сара схиляє голову набік і повільно киває.

— Знаєте, гадаю, Ґвенда має рацію. Ми ж не хочемо, щоб від Лорі лишилася сама спідниця? Вона ж стояти не зможе, як лялька, що закриває рулон туалетного паперу в убиральні.

Вона грайливо сміється, бере маму за руку й, підморгнувши мені, веде її до мене. Я всміхаюся, але кидаю їй ще й кілька бісиків. Не можу не бути вдячною за втручання, але «лялька»? Хто ще накидає мені сьогодні образливих характеристик? Весільні журнали переконували мене, що це буде одна з незабутніх подорожей по покупки всього мого життя. Точно пам’ятаю: вони згадували про сльози та шампанське. Беручи до уваги, як розвивається цей день, я поступово втрачаю надію. Хоча цілком можливі сльози болю та необхідність скляночки чогось міцного.

— А як щодо цього? — каже Сара, тримаючи в руках срібно-біле сяйво в стилі арт-деко.

Воно прекрасне, але дуже насичене деталями, а внизу щось на зразок риб’ячих хвостів. На Сарі воно було б приголомшливим. На кінчику язика крутяться слова про те, який фантастичний був би в неї вигляд у цьому вбранні, мов русалонька-наречена, але потім я згадую шкатулку з пудрою, яку ми з Джеком знайшли для неї на Різдво, та прикушую язика. Чесно кажучи, я теж зовсім не хочу думати про той день. Я пишаюся нею — вона відмовилася загрібати себе в жаль, відколи вони з Джеком розійшлися; вона тут і створює найкраще враження, як завжди, і я знаю, що кілька разів вона гуляла з Люком, хоча особливо про це не згадує. Гадаю, вони обоє не поспішають дати точну назву тому, що відбувається між ними, ще рано про це говорити, — але все одно я рада, що він є в її житті.

— Я думала про щось простіше, — кажу, повільно відсуваючи сукні на вішаку, щоб роздивитися їх.

Ми десять хвилин насолоджувалися тим, що витягали їх та відкладали ті, які сподобалися мені, і ті, котрі я погодилася поміряти, бо вони сподобалися їм. Назвати це все моїм улюбленим заняттям я не зможу, проте, коли вже дійшло до цього, то кращої компанії, ніж мама й Сара, не знайти. Учора ввечері я сумувала, уявляючи, як би ми обирали все це разом із Джині, але Сара якимось чином розраджує навіть цю тугу.

Випливає Ґвенда та легенько плескає в долоні.

— Схоже на те, що ми тут чудово просуваємося, — каже вона. Її очі бігають по сукнях, які ми повішали на спеціальний золотий вішак, що вона його викотила до нас із церемоніями. — Матусю, почесна дружко, прошу сюди.

Вона чіпляє їх попід лікті та веде за завісу зі сталевою силою охоронця в’язниці. Я стою на місці ще якусь мить, потім моя цікавість перемагає, і я заглядаю за завісу, намагаючись побачити, що відбувається. О, зрозуміло. Саме тут надходить черга шампанського. Мама із Сарою розташувалися на темно-рожевих оксамитових тронах, а молода помічниця подає їм охолоджене шампанське у високих вузьких келихах.

— Якщо потрібно поповнити келихи, Хлоя буде поруч, леді, — підморгує Ґвенда.

Сара ловить мій погляд, її очі, сповнені іскристого гумору, змушують мене забути про всі óбрази, які я плекала у своєму серці до цього моменту. Вона зараз найщасливіша за всі останні тижні. Я вагалася, чи кликати її, чи не засмутять її ці клопоти, але врешті-решт вона запросила себе сама. Дивлюся на неї: ніжка закинута на ніжку, насолоджується шампанським. Яка я рада, що вона пішла зі мною.

Ґвенда злегка вклоняється, ніби ми актори, які зараз зайдуть за завісу.

— А зараз я маю вкрасти наречену та трохи почарувати! Обіцяю, ми повернемося, — вона кидає погляд на помічницю. — Хустинки напоготові, Хлоє!

Я відчуваю добре налагоджену виставу, коли Хлоя бере прикрашену квітами коробку з паперовими хустинками та урочисто ставить їх на скляний столик між мамою та Сарою. Мене тягнуть від них, я кидаю на них через плече панічний погляд, та вони обидві піднімають келихи на знак тосту й нічого не роблять для мого порятунку.

Ґвенда обрала сукню, яку, на мамину думку, я маю приміряти першою. Я не сперечаюся, це — її родео. Вона звеліла мені роздягтися до комбідресу на вісім дірок і стоїть позаду мене в примірочній із перекинутою через руку сукнею. Під словом «примірочна» не маю на увазі закапелок у кінці магазину з фіранками, що погано збігаються. Я кажу про справжню кімнату, оточену дзеркалами. Я мов балерина в дзеркальній музичній скриньці.

— Ця називається «Вів’єнн», — каже Ґвенда, вимовляючи назву з французьким акцентом.

Вона струшує сукню так, щоби блискітки мерехтіли сяйвом по всій кімнаті. Ця сукня більше впадає у вічі, ніж та, яку обрала я, — з важким ліфом, вишитим бісером, із кількома шарами сітчастої спідниці. Я акуратно переступаю, дослухаючись до інструкції Ґвенди, поки та розстібає її. Дивлюся на себе в дзеркало, коли вона мене застібає, фіксуючи різноманітні гачечки вздовж спини так, що сукня защіпається в талії, потім розгортає віялом шари сіточок.

Дивлюся в дзеркало, і відбувається дещо химерне. Я повільно перетворююся на наречену в моїх власних очах. Це шок. Мене збила з ніг хвиля ентузіазму Оскара та його матері, і в якийсь момент я просто забула, що ми плануємо моє весілля.

Ґвенда дивиться на мене проникливими синіми очима через плече.

— Мабуть, ваша мама мала рацію, — каже вона раптом значно серйознішим тоном.

— Це не те, — кажу я, усе ще вдивляючись у своє відображення, ніби дивлюся в якесь чарівне дзеркало, де відбивається інша я. Я навіть чекаю, що наречена в дзеркалі підморгне мені, — така вона чужа.

— Це я… я…

— Наречена? — вона мудро всміхається. — Багато жінок відчувають шок, коли вбираються у свою першу весільну сукню. Це дійсно особливий момент, правда?

Я не впевнена, що Ґвенда повністю розуміє, але й сама теж не можу точно сформулювати, тож просто киваю.

— Боже! Якщо воно справляє такий ефект на вас, уявіть, як почуватиметься ваш наречений, — воркує вона, як, напевно, воркувала до багатьох інших наречених, що стояли на цьому місці. — Там буде той чоловік, про якого ви завжди мріяли, який чекатиме на вас біля вівтаря, ось він обертається та кидає свій перший погляд на наречену, яка зашарілася та йде до нього. — Вона зітхає, ну чисто театр. — Це дорогоцінна мить.

Стою непорушно, її слова крутяться в голові так виразно, що я дивуюся, чому їх не видно в дзеркалі.

Я бачу себе такою, якою побачить мене Оскар і всі наші гості, якою я йтиму проходом у церкві. Раптом мені перехоплює подих.

— Мені це не подобається, — кажу. — Будь ласка, Ґвендо, вийміть мене з нього. Воно надто тісне.

Жінка дивиться на мене, шокована. Вона, мабуть, була впевнена, що обвела мене навколо свого прикрашеного важкими перснями пальця. І була близька до цього, аж до того моменту, коли згадала про чоловіка, «про якого я завжди мріяла».

За кілька годин, уже вдома, роздягаюсь у ванній кімнаті, відкриваю душ на повну силу. Яка клята, довбана катастрофа. Мені вдалося зібратися там, у весільному салоні, та доміряти решту суконь, але жодна з них не виявилася «тією самою», про яку теревенили всі журнали. Ґвенда наприкінці сеансу намагалася схилити мене до першої сукні, але вона не лягла б на мої плечі ні за що у світі.

Я роблю температуру води трішки вищою за комфортну, стою під потоками, що ллються на голову. Мені так боляче, я така лиха на себе. Річ не в тому, що я не кохаю Оскара чи не хочу йти за нього. Навіть і близько не це. Я просто вбита відкриттям того, що це досі зі мною, як м’язовий рефлекс. Що коли хтось каже «чоловік, про якого ти завжди мріяла», я думаю про Джека О’Мару.

23 квітня

Джек

Вона стояла, роздивляючись вітрину, коли я помітив її. Я тут не випадково: уже деякий час тиняюся навколо редакції, сподіваючись зловити її, коли піде на ланч, і ось вона — захищається від дощу чорно-рожевою смугастою парасолькою. Я поспішаю, адже боюся загубити її на шумній вулиці. Вона повертає у провулок, а я біжу слідом та майже зіштовхуюся з нею, коли повертаю за ріг.

— Лорі.

Вона обертається, насупивши брови, — не чекала мене тут побачити, потім усміхається та майже сміється.

— Джеку, — вона піднімається навшпиньки, щоб поцілувати мене в щоку. — Що ти…? — замовкає, дивлячись на мене.

Із запізненням усвідомлюю, що ми стоїмо перед вінтажним магазином одягу, а на манекені посеред вітрини демонструється весільна сукня.

— Ти, мабуть… — я киваю в напрямку сукні, чогось мені здається, що нам із якоїсь причини доведеться сьогодні говорити лише незакінченими півреченнями.

— Ні, — відповідає вона, хитає головою та знову оглядається на сукню. — Ну, певною мірою так. Вона впала мені в око.

— Тобі треба буде щось таке, — кажу я. — Дату вже призначили?

Вона киває та знову оглядається на вікно.

— Грудень.

— О, цього Різдва, — кажу м’яко. — Чудово, Лу. Це, правда… чудово. — Де всі мої слова, коли вони мені треба? Чудово? Як я можу годинами теревенити в моїй передачі та зненацька втратити мову ось зараз? — У тебе знайдеться хвилинка заскочити кудись на каву, відпочити трохи від дощу?

Поки ми стоїмо, хтось у магазині нахиляється до вітрини та повертає ярличок весільної сукні, щоб побачити ціну. Лорі теж стежить за цим рухом, і я усвідомлюю, що вона не просто так поглядає на вітрину, а дійсно вподобала цю сукню. Не дуже в цьому тямлю, але навіть я розумію, що це — її. У цій сукні є щось унікальне, вона геть не схожа на стиль тих діснеївських принцес, убрання яких більшість дівчат мріють нап’ясти на себе.

— Якщо, звісно, ти не збираєшся зайти? — я киваю на двері крамниці. Вона теж на них заглядає, закусивши нижню губу, не знає, що вирішити. — Можу на тебе почекати, коли хочеш?

Вона дивиться на мене, потім знову на сукню, її брови з’єднує малесенька зморшка.

— Дійсно, дурня якась. Я вже купу всього переміряла, але нічого не пасує. А оце — здається, воно якесь інше, — поки вона говорить, відвідувачка, що роздивляється сукню в магазині, дістає телефон і фотографує її.

— Гадаю, я заскочу та швиденько гляну, — вирішує Лорі, — маєш трохи часу тут поваландатися?

Для мене сьогодні з усіх справ найважливіша — поговорити з нею, тож відповідаю ствердно. Я тиняюся на вулиці, непевний, чим би зайнятися, а вона складає парасольку та відчиняє двері крамниці, оглядається на мене, потім на похмуре небо.

— Тобі варто зайти всередину. Дощ не припиняється.

Звісно, вона має рацію. Так дивно, що з усіх людей біля неї зараз опинився саме я. Притримую відчинені двері перед жінкою, яка дивилася на весільну сукню, а в очах Лорі виразно сяє полегшення, коли вона заходить до крамниці. Я обережно, з якимось побоюванням крокую за нею. Але це зовсім не те, чого я чекав.

Тут ненав’язливо грає свінг сорокових років, ніби хтось увімкнув радіоприймач. Приймач? Здається, я теж здійснив зворотний стрибок у часі. У великих відчинених шафах розвішано одяг з минулого, із висунутих шухляд трюмо недбало звисають низки біжутерії. Ніби ви зайшли в гардеробну воєнних часів, покинуту під час авіанальоту.

Лорі вже дісталася своєї сукні, пальці повертають ярлик, вона читає цифри. Я відступаю, продавчиня наближається до неї та за хвилину дістає манекен з вітрини, щоб можна було краще роздивитися. Лорі ходить навколо сукні, на вустах з’являється ледь помітна мрійлива усмішка. Я не маю жодного сумніву: вона купить цю сукню. Продавчиня питає, чи Лорі бажає її приміряти, а та раптом починає нервувати й обертається до мене.

— У тебе час є? — питає вона, коли я підхожу до неї.

У таких магазинчиках ніколи нічого не відбувається поспіхом, але цього сірого мокрого дня ми тут — єдині покупці, тож я киваю.

— Звісно, міряй. Хіба можна купувати весільну сукну без примірки?

Продавець спрямовує Лорі до примірочної в кінці магазину й обережно знімає сукню з манекена. Я роздивляюся навколо. Один із гардеробів червоного дерева наповнений італійськими костюмами: похмурі кольори, старомодні гострі лінії крою. Вони кричать про Френка Сінатру та Діна Мартіна. Відвертаюся від них і проглядаю колекцію капелюхів, приміряю перед дзеркалом фетрову федору[23].

— Вам, мабуть, варто зараз звідси піти, — продавчиня всміхається до мене, уповільнюючи полірування блискучої пари черевиків, — погана прикмета, коли наречений бачить сукню на молодій до весілля.

Пригадую, як на день народження Лорі — скільки років уже минуло — охоронець чортового колеса вирішив, що ми пара.

— Я не наречений, — відказую, — ми просто друзі.

— А, — вираз її обличчя прояснюється, але очі зупиняються на мені. Вона гарненька, така смілива краса. — Пощастило їй мати друга-чоловіка, який зголошується ходити з нею по бутиках. Більшість чоловіків і на милю не наблизилися б.

Знизую плечима:

— Але ж це не абияка сукня, правда?

— Гадаю, ні. Вона дуже гарна, із двадцятих років, напевно.

— Круто, — у мене таке відчуття, що їй хочеться потеревенити, але я нічого не тямлю у весільних сукнях.

— Вам слід узяти цього капелюха. Він вам дуже личить.

Я сміюся й торкаюся країв федори.

— Ви так вважаєте?

Вона киває:

— Так і хочеться сказати: «Модний кавалер».

— Гарно ви її продаєте, — сміюся.

— Пробачте, — вона всміхається, — настирливі продавчині мене теж бісять. Я більше не буду.

— Ви не були настирливою, — відказую, — гадаю, я візьму його.

— Хороший вибір, — вона йде перекласти сорочки, потім дивиться на мене, говорить невпевнено, — слухайте, я, правда, так зазвичай не роблю, я не така, але, може, ви… може, сходимо кудись вип’ємо щось коли-небудь?

Я міг би погодитися. Вона дуже приваблива, я зараз сам.

— На таку пропозицію сказати «ні» може лише божевільний… або той, хто завтра їде з міста, — сумно всміхаюся.

Вона теж усміхається, сподіваюся, не образилася.

— Шкода, — каже вона та відходить.

— Ти від’їжджаєш?

Голос Лорі за моєю спиною, я повільно повертаюся до неї, знімаю капелюха. Вона стоїть переді мною у весільній сукні, така гарна, з широко розплющеними очима. Я ніколи такою гарною її не бачив, і ніхто не бачив. Сукня на ній ожила, перетворила її на босоногу лісову німфу, казкову наречену. Але очі її виблискують — не можу сказати — щастям чи сумом.

— Нічогенький вигляд, Лу, — намагаюся жартувати, бо не можна ж людині плакати, коли на ній весільна сукня.

— Ти сказав, що від’їжджаєш.

Так і є. Я їду до Единбурга нічним потягом. Завтра.

Оглядаюся за плече, переконуюся, що продавчиня нас не чує, тримаю перед собою капелюха, мов опору.

— Поговоримо пізніше, Лу, нічого такого, чесно. А зараз забирай-но цю сукню. Ти в ній до біса схожа на королеву фей.

Дивиться на мене великими вразливими очима:

— Джеку, ти мені брешеш?

Хитаю головою:

— Ні. Якби всі наречені були схожі на тебе, у світі не залишилося б холостяків, — я знаю, що вона питала не про це.

Вона теж хитає головою та відвертається від мене, щоб оглянути себе на повний зріст у великому дзеркалі.

Я радію нагоді зібратися з думками, і, мабуть, вона теж. Спостерігаю, як вона повертається, щоб роздивитися сукню з усіх боків.

— Це твоя сукня, Лорі. Вона ніби чекала, поки ти її знайдеш.

Дівчина киває, бо теж розуміє це. Коли вона повертається до примірочної, я присягаюся, що не зламаю їй цей день. Я хочу, щоб від того дня, коли вона знайшла цю сукню, у неї залишилися б тільки щасливі спогади.

Лорі

Ми сидимо в кав’ярні неподалік від крамниці. Не можу повірити, що ось так випадково натрапила на сукню своєї мрії. Джек правду каже: вона терпляче чекала на мене. Коли я дивилася на себе в дзеркало, то знала, що вона дуже сподобається Оскарові і що мені сподобається той, якому подобається ця сукня. Це найособливіша сукня, яку я колись бачила: тканина щільно прилягає, маленькі закриті рукави, витягнутий виріз. У такій сукні уявляю собі Елізабет Беннет, коли та виходила за містера Дарсі.

У коробку вкладена картка, яка повідомляє про попередніх власниць. Я знаю, що її пошили з парашутного шовку та французького мережива. Спочатку її носила дівчина на ім’я Едіт, яка виходила за американського бізнесмена. У шістдесятих якась Кароль одягнула її на своє босоноге весілля, і вони проводили його в парку, бо грошей на урочистий прийом не вистачало. Напевно, були й інші, але зараз — вона моя, принаймні на певний час. Я вже вирішила, що поверну її до крамниці після медового місяця з нашими іменами та датою весілля на картці. Ця сукня має історію, і хоч зараз я її остання володарка, ця подорож на мені не завершується.

— Що відбувається, Джеку? — я не зволікаю із запитанням, коли він сідає коло мене, поставивши на стіл два горнятка з кавою.

Починаю розуміти, що надто захопилася весільними планами й підтримкою Сари та, разом з тим, відсунула Джека «на лаву запасних».

Він повільно розмішує цукор у горнятку.

— Я хотів сам тобі сказати.

— Тож це правда? Ти справді їдеш?

Він передає мені тоненький стік із цукром, а через мить іще один — просто про всяк випадок.

— Я отримав нову роботу.

Я киваю.

— Де?

— В Единбурзі.

Шотландія. Він їде геть, до іншої землі.

— Отакої, — усе, що я можу думати, і все, що можу сказати.

— Це підвищення. Надто хороший шанс, щоб його впустити, — додає він. — Моє власне вечірнє ток-шоу, — голос радісно-збуджений.

Я усвідомлюю, що вперше за довгий час бачу його в гарному настрої, чую від нього позитивні новини. Яка ж я лиха на себе за те, що очі мої наповнюються слізьми.

— Це добра звістка, Джеку, справді добра. Я неймовірно рада за тебе, — знаю, по моєму обличчю не скажеш, що я радію. Схоже, вигляд маю, наче мене катують, ніби хтось під столом свердлить дірки в колінах. — Не хочу, щоб ти їхав, — ці слова самі вириваються з мене.

Він протягає руки через стіл і накриває мої долоні своїми, такими теплими — вони дуже скоро будуть за багато миль звідси.

— Ти — чи не найкращий друг, які в мене колись були, — каже Джек. — Не плач, а то я теж розкисну.

Навколо нас дзижчить кав’ярня: офісні працівники забирають ланчі з собою, мами заспокоюють малюків, а ми сидимо серед них, відпускаючи одне одного. Він просить мене повідомити Сарі, бо сам не може цього зробити. Каже, що йому це потрібно — розпочати все спочатку десь там, де минуле не оточує його.

— У мене для тебе дещо є, — каже він, відпускаючи мою руку та занурюючи свою до кишені пальта.

Він підсовує мені м’який коричневий паперовий згорток. Розкриваю заклеєні скотчем краї пакунка, відгортаю зім’ятий папір, заглядаю всередину. Це шапка, складена удвічі. Твідовий хлоп’ячий кашкет кольору лілового вересу. Розгладжую папір кінчиками пальців, читаю напис на знайомому штампі Честера, пригадую, де я його приміряла.

— Я його маю вже багато років, усе не міг вибрати правильний момент, щоб тобі подарувати, — каже він. — Це, направду, було на Різдво.

Хитаю головою, майже сміюся. Це назавжди залишиться нашим — моїм та Джековим.

— Дякую тобі. Я думатиму про тебе, коли носитиму його, — кажу, ідучи до вирішального й болючого спустошення. — Ти все правильно робиш. Щасти тобі, Джеку. Ти на це заслуговуєш. І не забувай нас — ми всього лише на відстані телефонного дзвінка.

Він тре очі рукою.

— Я тебе ніколи не зможу забути, — відповідає, — але не хвилюйся, якщо це не на короткий строк, добре? Це хороша ідея — час мені трохи розім’яти ноги.

Намагаюся всміхатися, але це вимучена усмішка. Я розумію, що він говорить. Йому потрібен час, щоб розпочати й збудувати нове життя, у якому не буде нас.

Він бере кашкета й накладає його мені на голову.

— Так само ідеально, як я й пригадую, — усміхається.

Я — надто пізно! — усвідомлюю, що він уже йде. Він уже здійнявся на ноги, а я ще не зібрала свої речі.

— Ні, не йди зі мною, — заперечує він, поклавши руку мені на плече. — Допивай каву, потім повертайся додому й скажи Оскарові, що знайшла весільну сукню.

Він нахиляється та цілує мене в щоку, а я рвучко й незграбно обіймаю його, бо не знаю, чи коли-небудь знову його побачу. Він мене не відсуває. Зітхає, гладить ніжно по голові, потім каже, немов знесилений:

— Люблю тебе, Лу.

Я дивлюся, як він прокладає собі шлях крізь натовп у кав’ярні і, коли зникає, стискаю в руках кашкета.

— Я теж тебе люблю, — шепочу.

Я сиджу ще деякий час, стискаючи в руках кашкета, пакунок з весільною сукнею стоїть біля ніг.

12 грудня

Лорі

За два дні я стану місіс Лорел Оґілві-Блек, якій доведеться багато до чого звикати після двадцяти шести років буття Лорі Джеймс. Навіть не можу цього вимовити, щоб не вдатися до королівської англійської мови, такої плавної та пригладженої. Оскар сьогодні поїхав по свою маму, мої батьки приїздять завтра. Вони житимуть у квартирі, разом зі мною, а потім ми з ними поїдемо звідси до церкви, у неділю вранці. Щойно вони прибудуть, усі системи запрацюють на повну потужність, а отже, сьогодні — офіційне затишшя перед бурею. Зараз прийде Сара, ми займемося манікюрами-педикюрами, дивитимемося фільми та святкуватимемо із шампанським і коктейлями. Нігті в мене не такі, що ростуть, — це можуть зрозуміти лише жінки, у яких нігті того ж типу. Ці нігті дістаються кінця пальця й думають, що вся робота вже виконана, після чого починають розшаровуватися та ламатися. Готуючись до весілля, я перепробувала всі можливі олії, сироватки та креми, які лишень відомі людству, бо ж на форумах наречених тільки й розмов про те, що нігтики в мене повинні бути найвищого ґатунку. Гаразд, до вівтаря мені залишилося сорок вісім годин, і нігті мої такі гарні, якими їм належить бути. Сара збирається зробити мені французький манікюр.

Усе, що стосується весілля, розплановане, усе під контролем, усе розписане на табличках Люсіль. Для жінки, яка вважає, що її син одружується з нерівною, вона таки доклала дуже багато часу й сил до керівництва процесом. Чесно кажучи, я досить швидко зрозуміла, що вона має намір прокотитися паровим котком по всіх підготовчих етапах — подобається це мені чи ні, — тож я обрала для себе шлях найменшого спротиву. Тобто я зі вдячністю погодилася з вісімдесятьма відсотками її рішень, а двадцять відсотків притисла до серця та відмовилася відступати від них ані на крок. Моя сукня. Мій букет. Моя старша дружка. Наші обручки. Урешті-решт, це — єдині речі, що мають значення. Мені однаково, яке шампанське подадуть для тостів, і, хоч я не фанатію від лососевого мусу як першої страви, він у нас усе одно буде. Оскар вдячний за мій гнучкий підхід, бо вони з матір’ю дуже близькі, а, коли б я пручалася щодо цього всього, могли б виникнути неприємні хвилі. Я дуже вдячна Сарі, яка була поруч увесь цей час, тож я мала кому виговоритися.

— Впусти мене, Лу! У мене руки зайняті, постукати не можу!

Сарин голос розноситься холом, я підстрибую, щоб відчинити їй. Коли відчиняю двері, бачу, що вона мала на увазі. За собою подруга тягне важку сріблясту валізку, на кожному плечі в неї по сумці та величезна картонна коробка в руках. Вона дивиться на мене поверх коробки та дмухає, щоб чубчик в очі не ліз.

— Лише ручна поклажа? — забираю в неї коробку.

— Авжеж, ручна, не дика ж, — вона перехоплює мою руку, коли я намагаюся заглянути під кришку коробки. — Тут у мене сюрпризи. Спочатку вино?

— Хто б сперечався? — зачиняю двері ногою, іду за нею коридором.

Я не прагнула проводити традиційний дівич-вечір, просто це не моє, але отак — то ідеально.

— Ти сама? — шепоче вона, видивляючись Оскара.

— Так.

Вона грає грудними м’язами, потім падає спиною на канапу — руки широко розкинуті, ноги задерті в повітря.

— Вранці тобі йти до шлюбу, дон-дін, луна церковний дзвін[24]! — наспівує вона, не потрапляючи в ноти.

— Поспішила на цілий день.

— Краще, ніж спізнитися на день, — вона сідає та оглядається навколо. — У нас що, спіритичний сеанс?

Я запалила ароматні свічки, щоб створити спокійну «дзен» атмосферу.

— Це мало бути ніби «спа», — відповідаю, — нюхай давай.

Вона втягує носом повітря.

— Гадаю, ніс запрацює краще, коли в руці матиму келих вина.

Натяк зрозумілий, тож я йду на кухню.

— Вина… чи шампанського Оскарової матері? — гукаю звідси.

— О, шампанського Її Величності, будь ласка, — Сара виходить на кухню та всідається на високу табуретку. Мабуть, це з мого боку не так уже й нелояльно — бурчати на свою майбутню свекруху та скаржитися на неї Сарі? Але ж кожному треба десь випускати пару, правда? А Сара мені — як сестра. І це нагадує… Я обертаюся та дістаю маленький згорток із кухонної шафи.

— Я тобі зараз це віддам, поки ми не напилися до втрати пам’яті або поки не перепились до того, що я розведу тут сльози й шмарклі.

Відкорковую шампанське, а вона роздивляється подарунок, звужуючи очі.

— Що це?

— Маєш відкрити й побачити.

Вона тягне за сірі стрічки, а я вистрілюю корком дорогого шампанського Оскарової матусі. Я хотіла подарувати Сарі щось дійсно особливе і, після довгих годин марних пошуків, зрозуміла, що в мене вже є те, що ідеально пасує.

— Я нервую: а раптом воно мені не сподобається? — каже вона жартома. — Ти ж знаєш, я не вмію брехати, ти одразу здогадаєшся.

Підсуваю їй келих, нахиляюся над барною стійкою, обличчям до обличчя.

— Я цілком упевнена.

У неї на долоні потерта оксамитова коробочка. Вона бере келих за ніжку та відсьорбує для хоробрості, збирається відкрити. Я простягаю руку та прикриваю її долоню своєю.

— Перед тим, як ти відкриєш, хочу щось сказати, — холера, не треба було мені пити, бо емоції й так через край. Сльози вже печуть мої очі.

— Йоханий бабай, — каже вона, відпиваючи добру половину свого вина та здіймаючи келих угору. — Не починай, ще зарано. Ти ж виходиш заміж аж за два дні. Спокійно, жіночко, спокійно.

Я сміюся, збираюсь із силами.

— Гаразд. Ось воно, — відпиваю ще трішки та ставлю келих на стійку. — Я хочу тобі подякувати, — дивлюся на коробочку й на Сару. — Дякую за … Я не знаю, Сар, за все. І за те, що дозволила мені зайняти більшу спальню на Делансі-стрит, і за те, що завжди була коло мене, коли ми виходили кудись по суботах, і за сонні недільні ранки, і за винахід нашого фірмового сандвіча. Не знаю, де б я була, якби не ти.

Тепер її розвезло.

— Це до біса хороший сандвіч, — каже вона та відкриває коробочку. Кілька секунд мовчить. Навіть не схоже на неї.

— Це ж твоє, — каже вона тихо.

— А тепер твоє, — відповідаю я.

Мій тоненький кулончик з фіолетовим агатом я оправила в рожеве золото та почепила на тонкий браслет.

— Я не можу взяти це, Лу. Воно надто цінне.

Саме так.

— Я мала плакати, коли говоритиму це, а тепер ми маємо пити й сміятися, гаразд?

Вона прикушує нижню губу, яка вже труситься.

— Я втратила свою сестру багато років тому, Сар. Мені її дуже не вистачає. Кожного Божого дня мені не вистачає її, — я не перебільшую. Великі круглі сльози котяться моїм обличчям. Я знаю: Сара розуміє, бо вона обожнює свою молодшу сестру. — Цей камінчик нагадує мені про очі Джині, і як вона дивилася в мої очі, і очі моєї бабусі. Це частина моєї родини, і я дарую це тобі, бо ти — моя родина теж. Я думаю про тебе, як про власну сестру, Саро. Будь ласка, візьми його, носи, бережи це.

— Боже ти мій милий! — каже вона, встає, обходить барну стійку й обіймає мене. — Заткнися негайно! Якщо це допоможе тобі заткнутися, я, звісно, це візьму.

Стискаю її в обіймах, плачу й сміюся.

— Одягну це в неділю, — каже вона.

— Мені буде справді приємно.

Я могла б сказати їй, що в мене на серці, і я буду почуватися, ніби вона представляє Джині в мій особливий день. Але мовчу, бо ми тоді обидві розквасимося, а вона про це й так знає. Тож натомість кажу їй, що воно ідеально пасуватиме до її стриманого вбрання кольору морської піни, яке так оживляє її волосся, а вона погоджується та дбайливо надіває браслет. І ми здіймаємо наші келихи.

Ми вже успішно прикінчили дві пляшки дорогого шампанського Люсіль, і я можу — язик ще ворушиться — констатувати, що від нього чамрієш так само, як і від його бідних родичів із дешевших полиць супермаркету.

— Не можу повірити, що ти випередила мене на шляху до вівтаря, — каже Сара.

Титри «Подружок нареченої»[25] повзуть по масивному пласкому екрані Оскарового телевізора (я так і сприймаю все в домі як «його», ніби я тут квартирантка, — цікаво, чи це нарешті зміниться, коли ми одружимося?), а ми сидимо з пінопластовими розділювачами між пальцями ніг.

— Я теж не можу, — відказую.

Сара заглядає до своєї коробки з сюрпризами та виймає колоду карт. Вона не жартувала — несподіванок там повно. Звідти вже з’явилася ціла купа всіляких дурничок: від глечика з корицею, який має сприяти потенції, до капців з моїм новим ім’ям.

Зараз ми зайнялися картковою грою, спеціально розробленою для наречених, щоб як слід їх збентежити й надавати порад про те, як треба йти до вівтаря.

— Як у це грати?

Вона виймає колоду з коробки та читає правила гри на звороті.

— «Роздайте всім по три карти, потім, рухаючись проти годинникової стрілки, читайте питання до гравця, який сидить за дві людини ліворуч від вас» — бла-бла-бла.

Вона регоче та закидає порожню коробку за спинку канапи.

— Гаразд, давай просто по черзі, — Сара кладе колоду на диван між нами. — Ти перша.

Я беру верхню карту та читаю питання вголос — для неї.

— «Який відсоток шлюбів у Великій Британії завершується розлученням (дані 2012 року — для представлення)?»

— Чорт забирай! Я зараз її викину, — вигукує Сара. — Ще не вистачало про розлучення зараз думати! Двадцять дев’ять?

Я перевертаю карту, читаю відповідь.

— Сорок два відсотки. Боже, трохи депресивно, га?

Я відкладаю карту, вона бере свою.

— А, тут краще. «Що перше помічає жінка в чоловікові?» — Вона читає відповідь на звороті й тихенько сміється. — Здогадайся з трьох разів.

— Машину? — витрачаю першу спробу намарно.

— Ні, не це.

— Не знаю… Якщо він має вигляд точної копії Річарда Османа? — тут вибір не випадковий. Він — Сарине зоряне кохання.

— Навіть не жартуй, — вона дивиться на мене скляними очима. Одного разу вона з ним зустрілася на церемонії нагородження, про яку робила репортаж, та ледь втрималася від того, щоб не стягнути блузку й не підставити йому свої цицьки для автографа. — Ніхто не може мати такий вигляд, як Річард Осман, окрім Річарда Османа. Останній шанс.

Я міркую над питанням дещо серйозніше, останній шанс — так останній шанс.

— Очі?

— Так! — вона дає мені «п’ять». — Ти бачила, які очі в Люка? У житті таких синіх не зустрічала.

Я киваю.

Вона почала зустрічатися з Люком без зобов’язань — ще влітку. Він буде її кавалером на весіллі. Вона просила мене не казати про це Джекові, поки сама йому про це не розповість. Не знаю, чи вона це зробила. Він поїхав до Единбурга на другий день після того, як я купила весільну сукню, і, крім есемески, що він дістався добре, я не отримувала від нього звісточок. Бачила в Інтернеті фото з ним — із якоїсь події кілька тижнів тому, тож принаймні знаю, що живий.

Беру наступну карту, дивлюся на неї скоса.

— Найпопулярніша квітка для нареченої.

Сара закочує очі.

— Троянди. Надто просто. Без варіантів.

Нараховую їй бал, не поклопотавшись перевірити, чи вона вгадала.

— Хай би воно вже ставало трохи цікавіше, а то зараз кинемо цю гру, — каже вона, підкидаючи верхню карту. — Скільки разів за життя закохується пересічна людина?

Моє обличчя витягується.

— Як це можна звести до середньої цифри? Усі ж різні.

— Вирахуй з власного досвіду. Ти ж знаєш, як важко ти закохувалася в тих парубків, яких я тобі в універі сватала, — сміється. — Як отого в шортах звали?

Не вшановую це питання відповіддю, бо мій мозок, просочений шампанським, не може витягти з пам’яті нічого, окрім його волохатих ніг.

— Може, двічі? — вирішую відповісти.

Сара відкладає карту, тягнеться до наших келихів з вином.

— Я гадаю, більше. П’ять?

— П’ять? Ти так вважаєш? Забагато.

Вона знизує плечима.

— Ти ж мене знаєш. Я люблю розмах.

Ми обидві сміємося, вона відкидає голову на спинку канапи, дивиться на мене.

— Отже, два кохання у твоєму житті — це були Оскар і хто? Хлопець з автобуса?

Вона вже кілька років про нього не згадувала. Я була впевнена, що вона давно про це забула.

Хитаю головою:

— Оскар, звісна річ, та хлопець з коледжу.

— Тоді в тебе чарівне число три, Лу, бо ти ж тоді так клюнула на того автобусного хлопця. Заковтнула все: гачок, волосінь і грузило. Ми тоді цілий рік його виглядали. Ти була просто одержима.

Я трохи непокоюся через цю розмову, тож заправляюся вином і думаю, як би змінити тему. Але запізно.

— Цікаво, що було б, якби ти його таки знайшла. Може, ти вже була б зараз одружена, мала б дитятко. Уяви лишень!

Я таки дійсно забагато випила. Тож уявляю дуже виразно: маленького хлопчика із зелено-золотавими очима, незграбними колінцями та беззубою посмішкою. Реальність цього образу зносить мене. Можливо, це те, що сталося десь в інших версіях нашого життя, у тій версії, де я знайшла Джека першою? Або в той день він би просто сів до того клятого автобуса? Заплющую очі й зітхаю, намагаючись відправити уявного малюка туди, де він має бути, — до Країни Небувалії.

— То ти колись кинула його шукати?

Її м’яке тихе питання роззброює мене.

— Так.

Вона якось дивно дивиться на мене, можливо, тому, що це пролунало важче, з більшою покорою, ніж мало б. Вона різко втягує в себе повітря — це для мене єдине попередження про те, що небезпеки мені не уникнути.

— Лорі, ти знайшла його та нічого мені не сказала? — видихає вона, вилупивши очі.

Намагаюся збрехати переконливо та досить швидко.

— Ти що, ні! Звісно, ні! Тобто, Боже, я хочу сказати, ти б дізналася, якби я знайшла його, а ти не знаєш, тобто, я нікого не знайшла.

Подруга мружить на мене очі, а я впадаю в паніку, бо вона вчепилася, мов собака в кістку. Мов собака-нишпорка в стейк на кісточці.

— Гадаю, ти від мене щось приховуєш. Кажи, бо я в церкві закидаю Оскарову родину своїми трусиками.

Хитаю головою.

— Та немає чого розповідати, — намагаюся видушити легковажний смішок, але докладаю забагато зусиль, тож він виходить надто сильним.

— О мій Боже! Таки щось є, — каже вона, випростуючись. — Лорі Джеймс, ти розповіси мені цієї ж довбаної миті, або я присягаюся, що й вікарія трусами закидаю.

О, якби вона не так добре мене знала, або я хоча б не нахлебталася шампанського до втрати розуму.

— Ні, — усе, що вдається мені вичавити із себе. Я не наважуюся дивитися їй в очі.

— Чому ти мені не кажеш? — у її голосі вже чути біль.

Почуваюся ідіоткою, беру її за руку.

— Давай просто поговоримо про щось інше.

— Я не розумію, — відказує вона, потім завмирає та повільно, повільно виймає свою руку з моєї. — Курво. Лу.

Я ще не можу на неї дивитися. Я хочу. Я хочу голосно розсміятися, сказати щось розумне, те, що зупинить біду, яка насувається. Але шампанське зловило мене й веде, а я біжу по тому сліду, мов заєць, що не може вирватися зі світла фар на нічному шосе.

— То був Джек.

Вона вимовляє це не запитально. Вона виголошує кожне слово, немов суддя — вирок, немов вона завжди це знала. Потім задихається — запізніла реакція, — затискає рукою рота. Я хитаю головою, але вуста мої тремтять, я не можу пропхнути крізь них брехню.

— Джек був автобусним хлопцем.

— Припини казати це, — шепочу, а гарячі сльози течуть по щоках.

Вона охоплює голову руками.

— Сар… — я намагаюся випростатися, ставлю свій келих на стіл.

Коли я опускаю долоню їй на плече, вона знизує ним, струшуючи мою руку. Я майже хочу цього. Я сиджу, чекаючи в агонії, потім вона різко підводиться на ноги.

— Я завжди знала, що тут щось є. Мабуть, мене зараз виверне, — вона біжить до ванної кімнати.

Я думаю про Делансі-стрит, про ті часи, коли тримала її волосся над раковиною після великих гулянок. Усвідомлювати, що саме я довела її до такого стану, — найгірше відчуття у світі. Розумію, що машинально йду за нею, але можу лишень тинятися мовчки під дверима, слухаючи її блювотні спазми. Потім сідаю назад на канапу. Коли вона повертається за кілька хвилин, бліда та виснажена, сідає на стілець навпроти мене, а не на канапу поруч.

— Ти його одразу впізнала?

— Будь ласка, не треба, — прошу я.

Не знаю, як бути з оцим усім. Я гадала, це все вже історія, подумки так і робила, але зараз вона знову з’явилася наперед очі.

— Ми були друзями такий до дідька довгий час, Лорі. Кажи мені правду.

Звісно, вона має рацію. Наша дружба заслуговує на чесну розмову.

— Так, — кажу беземоційно. — Я впізнала його в ту самісіньку мить, коли ти представила нас одне одному. Звісно, упізнала.

Я не можу видушити з себе нічого, крім шепоту. Слова ріжуть моє горло, мов лезом.

— Чому ти мені не сказала? Ти могла б сказати мені там і тоді, або принаймні наступного ранку, або в якийсь інший клятий день, — вона говорить, голос її здіймається. — Ти мала мені сказати.

— Мала? — повторюю. — Мала я, Саро? Коли? Коли ти привела його додому й заявила мені, що за цього чоловіка ти вийдеш заміж? Що я мала казати? «Ах, дорогенька, тут у нас така якась дурна плутанина сталася, ми з тобою ненароком в одного хлопця закохалися»? — Я проводжу рукою по заплаканому обличчю. — Ти думаєш, я цього не хотіла? Гадаєш, я не думала про це щодня?

Ми дивимося одна на одну.

— 2009-й, — каже вона, рахуючи роки, пальці її тремтять. — Чотири роки — і весь цей час ти була таємно закохана в мого хлопця й гадала, що це не досить важливе, щоб сказати мені?

Я не можу захиститися й не можу чекати, що вона мене зрозуміє. Маю сумнів, що все було б так само, якби вона опинилася на моєму місці.

— Я не любила його таємно, — відказую, розчавлена. — Це була неможлива ситуація, я ненавиділа її. Я передати не можу, як я її ненавиділа.

Вона мене не чує, як слід. Не думаю, що вона зараз на це здатна: шок усе ще діє на неї.

— Усі ці дурнуваті вечори, що ми провели разом на Делансі-стрит… — вона повільно хитає головою, викидаючи шматочки нашого життя в повітря та складаючи їх знову в новий жахливий візерунок. — Ти чекала на влучний момент, щоб ухопити його пазурами?

Вона поводиться жорстоко, бо їй болить, але я не можу їй допомогти та вкусити у відповідь.

— Звісно, що ні, — говорю вже голосніше, чітко та жорстко. — Ти знаєш мене надто добре, щоб чекати від мене такого. Я робила все, кожного клятого дня, щоб не відчувати до нього нічого.

— Я маю тобі подякувати? — вона повільно мені аплодує. — Молодець, Лорі! Ти справжній друг!

— Ти могла б принаймні спробувати зрозуміти. Я була нажахана, коли ти нас познайомила.

— Маю дуже великий сумнів, — відрізає вона. — Принаймні ти ж його знайшла.

— Ні, це ти його знайшла. Я бажала лише одного: ніколи його не бачити.

Ми мовчимо, потім з неї виривається звук, жахливий, мов сичання змії.

— А чи він теж знав? Ви обоє сміялися про це за моєю спиною?

Я вбита тим, що вона могла уявити собі таке, що я або Джек могли бути на таке здатні.

— Боже, Саро, ні!

— І ти лизалася з ним за дверима, трахалася в нашій квартирі, коли я відверталася?

Я зриваюся на ноги.

— Це не чесно. І ти це знаєш. Ти добре знаєш, що я ніколи так не чинила.

Вона теж встає, дивиться на мене через кавовий столик.

— Ти присягнешся моїм життям, що ніколи не цілувалася з ним?

У цю мить я усвідомлюю, що майже втратила назавжди найкращу подругу. Брехати не можу.

— Один раз. Я цілувалася з ним один раз. Це було… — я перериваюся, бо вона закривається руками від мене, ніби мої слова для неї, мов кулі.

— Не смій. Навіть не смій виправдовувати себе, я не хочу цього чути, — її обличчя перекошене. — Болить. Отут, — пальці стискають груди.

Вона нахиляється, підхоплює скинуті було туфлі, валізку, рушає до холу. Я йду за нею, благаючи залишитися, і, коли вона обертається біля дверей, обличчя її сповнене відрази.

— Щасти тобі в неділю, бо мене там не буде. Знаєш, кого мені шкода? Оскара. Бідний довбань навіть не знає, що він на другому місці, — вона говорить те, після чого — я знаю — вороття вже нема. — Забирай свій дорогоцінний браслет. Я його не хочу. Бережи свій браслет, свої таємниці, свою фальшиву дружбу. З мене досить.

Я стою, прикута до місця, і дивлюся на двері, якими вона грюкнула. Я паралізована. Не знаю, що робити. Вона, звісно ж, бачити мене не може. Але як я буду без неї? Моя родина приїздить завтра. Гості приїздять. Навіть чортів Джек приїздить, можливо, з новою подружкою попід ручку.

Складаю все: картки, сукню, коробку з сюрпризами — у шафу, потім лягаю в ліжко та скручуюся калачиком, накриваючи голову руками. Ніколи в житті я не почувалася такою самотньою — сама-самісінька на весь світ, — як тепер.

14 грудня

Джек

Я вже знаю, який вона матиме вигляд. Уже бачив її сукню та відчув, ніби мене зненацька вдарили в сонячне сплетіння. Тож до сьогоднішнього дня слід приготуватися. Але, сидячи в переповненій церкві поруч із Веріті, я розумію, що нічого з тієї підготовки не вийшло. Мене трусить. Починаєш думати, що варто було б зробити для таких місць опалення. Може, вони думають, що цей невеличкий дискомфорт — частина релігійного переживання, свідчення відданості своїй вірі. Мені до сверблячки кортить, щоб уся ця колотнеча нарешті скінчилася, щоб я міг здихатися свого костюма, заллятися пивом та повернутися до Единбурга так швидко, як це можливо, щоб не здатися невихованим. Там моє життя швидке та повне, передача набирає репутації майже культової, я працюю з ранку до вечора, щоб налагодити стосунки з кожним на радіостудії. Це все ще початок, але, я гадаю, це буде моє місце. У мене з’явилися друзі, я вже можу винаймати квартиру за власний кошт. Камінчик до камінчика — я будую собі нове життя, і воно мені подобається.

Досі не знаю, чи добра була ця ідея — узяти з собою Веріті. Вона дуже хотіла поїхати, зустрітися з моїми старими друзями, і, коли чесно, я гадав, що її приїзд сюди зі мною буде чимось на зразок демонстрації: «Погляньте, як у мене все добре», — бо вона дуже впадає в око. Коли чесно, вона краще вписується в цей натовп, ніж я, у неї навіть прізвище подвійне. Ми зустрілися на благодійному заході. Вона вітала колегу з нагородою від імені місцевого бомонду та забрала мене до себе додому як власну нагороду після завершення вечора. Ця дівчина має власного коня. Я ще щось маю додати?

Сари я досі не бачив. Сподіваюся, ми зможемо триматися чемно та поводитися як дорослі. Вона написала мені СМС уперше з моменту нашого розриву, щоб сказати, що чекає на зустріч, та невимушено згадала, що буде з Люком. У мене виникло відчуття, що вона попереджає мене, щоб я не накинувся на нього в церкві — можна подумати, я колись так робив. Я відповів їй, що це буде круто та що я буду з Веріті, щоб познайомити з усіма, а після цього Сара вже не відповідала. Усе це до біса недоладно. Боже, мене раптом аж у жар кинуло. Ця клята сорочка прилипла до спини. Міркую, чи буде страшенно непристойним зняти тут піджака? О, чекайте, уже починається. Органіст узявся до роботи, як на мене, загучно, і всі видерлися зі своєї ботоксної шкіри та витягли шиї до дверей.

Веріті стоїть у кінці ряду, ближчому до проходу, тож я зміг побачити Лорі, лише коли Веріті нахилилася вперед. Дарма я гадав, що готовий до цього.

Знову відчуваю хук у сонячне сплетіння, коли дивлюся на неї — прекрасну тихою вродою, з білими квітами та коштовностями, вплетеними в кучері, і ще більше квітів у руках. Вона не така, як ці ідеально зачесані та розкішні наречені. Вона має богемний вигляд, чарівно природний, невимушений, у її найкращий день. Вона сяє. Наречена доходить до мого ряду, її очі кольору літнього лугу зустрічаються з моїми, погляд зупиняється. Вона повільно йде поруч зі своїм татом, і якусь мить я відчуваю, ніби Лорі — єдина, хто є в цій церкві. Якби я був скраю, то, напевно, дотягнувся б, схопив би її за руку, сказав, що вона схожа на богиню, але все так, як є. Вона посилає мені тонку, майже непомітну усмішку — слід від усмішки, — я киваю, люто прагнучи передати мої відчуття. Намагаюся сказати все, що хочу, самими очима. Іди, виходь за чоловіка, який чекає на тебе коло вівтаря, Лорі, і тоді живи тим чудовим життям, яке тебе чекає. Будь щасливою. Ти на це заслуговуєш.

Та коли вона проходить повз мене, коли очі її вже спрямовані на Оскара, я відчуваю, як щось у мені ламається.

Лорі

Учора вранці я прокинулась о п’ятій, мене тіпало. Не могла й на мить повірити в те, що сталося. У те, що моя найкраща подруга ненавидить мене, що я маю йти до вівтаря, а її поруч не буде. Я сказала Оскару та всім, хто запитував, що у Сари невідкладні родинні справи, що вона змушена терміново поїхати додому, у Бат, що вона дуже шкодує про це, але вдіяти нічого не може. Маму я повністю не переконала в цій брехні, але вдячна, що вона вирішила не розпитувати мене про це, бо я б розридалася та вибухнула всією сумною правдою.

Зовні я граю хорошу виставу, але в глибині душі вмираю. Я втрачаю дорогих людей, мов кров, що витікає з рани, і не знаю, як її зупинити. Чи це просто факт мого життя? Ти маєш дорослішати й позбавлятися старих друзів, мов змія висохлої шкіри, щоб звільнити місце для нового? Учора я сиділа, підпершись подушками, у присмерку передсвітанкових годин, дивилася на Оскарову картину та мріяла клацнути пальцями й опинитися там знову. Він перевісив її так, щоб можна було дивитися на неї, коли лежиш у ліжку. Учора, коли я милувалася картиною, вона мене втішила. Вона нагадала мені, що існують інші місця, і, отже, можуть бути й інші часи. Я знала, лежачи тут, що Сара не змінить своєї думки, не прийде на весілля. Чекати цього від неї я не могла. Зі своєю таємницею я жила чотири роки, а в неї було менше двадцяти чотирьох годин, щоб звикнути до цього. Це надто швидко. Не знаю, чи взагалі настане час, коли буде не надто. Але я лишилася сама й, оскільки вибору не мала, мусила сконцентруватися на весіллі. Тож вирішила замкнути всі інші думки подалі.

І ось я стою перед входом до церкви, тієї самої, де вінчалися Оскарові батьки. Сперечатися не могла. Я ж не збиралася тягти всіх гостей до передмістя Бірмінгему, правда? До того ж, це місце кумедне й миле, особливо сліди інею на землі. Воно трохи схоже на чарівну казку, і коли «Роллс-Ройс» — вибір Оскара — зупинився в цьому ідеальному сільському пейзажі кілька хвилин тому, я навіть якусь мить не була певна, чи зможу видихнути. Тато тримався героїчно: він поплескав мене по руці та дав час перевести подих, надійний, мов скеля.

— Ти певна, що це саме те, чого ти хочеш? — запитав він, а я кивнула.

Я впевнена так, як ніхто на моєму місці.

— Дякувати Богові за це, — відповів тато. — Бо, якщо зовсім чесно, я боюся Оскарової матері. Довелося для надійності віскі сьорбнути.

Ми обоє розсміялися, потім я трохи задихнулася, а він сказав мені перевести подих та допоміг вийти з машини, обгорнувши бабусиним хутряним весільним палантином, щоб я могла дійти до церкви.

І ось ми прямуємо до вівтаря, рука в руці, я — у білій вінтажній сукні, він — шикарний у своєму ранковому костюмі. Тато не дуже полюбляє циліндр, але обіцяв, що обов’язково вдягне його пізніше, перед фотографами. Мама телефонувала мені минулого тижня щодо весілля та прохопилася, що батько тренував свою промову щовечора, бо ж боявся мене зганьбити. Я ще раз легенько потискаю його плече, ми обмінюємося останнім поглядом: «Ну що, зробімо це». Я завжди була татусевою дочкою, а втрата Джині особливо зблизила нас. Ми дуже схожі, обоє дещо замкнені, поки не починаємо довіряти людині, обоє повільно піддаємося гніву та швидко пробачаємо.

У церкві вирує цілий буревій з ароматних білих квітів, усе приголомшливе й злегка не таке причесане, як того хотіла Люсіль. Усе, мабуть, через мене, але це ненавмисно. Я заходила до флористки з приводу моїх квітів кілька разів, і ми дуже потоваришували. Мабуть, вона помітила різницю між моїм власним вибором неформального букета та строго витриманими замовленнями для церкви й урочистого прийому. Я не просила її нічого змінювати, але не приховувала, коли вона мене розпитувала, яким хотіла б бачити все, тож вона трохи підчаклувала, так щоб ми обидві змогли схвалити кінцевий результат.

Я глибоко вдихаю, і ми з татом рушаємо. По обидва боки проходу я бачу обличчя — деякі знайомі, деякі ні. Моя сім’я здійснила справжню подорож: тітки, дядьки, кузени прагнули подивитися на Оскара та розкішне лондонське життя, яке мама, безсумнівно, розписала їм у своїх переказах. Мої колеги, приятелі Оскара, його колишня Крессіда, у чорній сукні з перлами (чорне! Що вона має на увазі?), його брат Джеррі із суворою Флісс — суцільний несмак у бірюзовій органзі. А потім я бачу Джека. Я пройшла вже майже півшляху до вівтаря, і ось він, жахливо реальний, елегантніший, ніж я коли-небудь його бачила. Ще й волосся причесав. Навіть не знаю, що думати про Джека в костюмі. Але не можу більше думати про це, бо його знайомі очі зустрічаються з моїми, і я хочу схопити його за руку — на якусь коротку мить перед тим, як стати дружиною Оскара. Сари немає, тож він, мабуть, єдина присутня тут людина, що знає мене справжню. Можливо, це тому, що він надто далеко від мене. Якусь мить я гадаю, чи Сара повідомила йому про нашу сварку. Але навряд чи вони розмовляли після того, як розірвали стосунки, тож не схоже, що йому щось відомо. Я посилаю йому найнепомітнішу усмішку, а він киває, і тато продовжує свою ходу, дякувати Богові, тож мені не лишається нічого, як слідувати за ним до вівтаря.

Ми не писали обітниць. Люсіль подивилася на мене, коли я про це спитала, ніби я запропонувала співати караоке голяка, і, чесно кажучи, Оскар зреагував приблизно так само. Я не наполягала. Так чи інакше, я майже жартувала тоді, але їхні обличчя дали зрозуміти, що жарт виявився несмаком. Що це я собі думаю про весілля? Якесь сучасне?

Оскар усе ще стоїть спиною до мене, як ми й домовлялися, прямий та гордовитий. Його матуся вважає, що не личить нареченому витріщатися на молоду, поки вона йде до вівтаря, і я щаслива, що ми вперше глянемо одне на одного, коли я вже буду поруч із ним. Так ніжніше. Так — більше ми. Ми так зайняті були останнім часом — і роботою, і підготовкою до весілля, — що майже не мали часу бути разом. Не можу дочекатися, коли його сьогодні побачу, коли знову проводитиму з ним увесь свій час. Сподіваюся, протягом нашого медового місяця ми зможемо відновити магію тих дорогоцінних тижнів у Таїланді.

Нарешті я дійшла, і, коли порівнялася з ним, він нарешті обертається й дивиться на мене. Його матуся казала, що в цей момент він має підняти мою вуаль. Складно, бо на мені немає вуалі. Я мала б їм сказати, але не хотіла, щоб мене змусили зробити щось зайве, навіть заради збереження миру. Натомість віддала перевагу тоненькій гірлянді 1920-х років, яку перукарка вплела мені у волосся разом із тендітними живими квітами. За дивовижним збігом, вона знайшлася в тій самій крамниці, що й моя сукня. Гірлянда неймовірно гарна: це прекрасний золотий дріт, усипаний коштовними морськими створіннями — мушлями, морськими кониками і, звісно, морською зіркою. Для нетренованого ока ця річ просто скидається на доречний убір нареченої, але, я сподіваюся, Оскар побачить інтимний натяк на нашу історію.

Попри те, що на мені немає вуалі, руки Оскара рухаються, щоб підняти її. Він сьогодні відпрацював подумки кожен крок. На якусь мить вигляд у нього спантеличений, потім я всміхаюся та ледь помітно хитаю головою.

— Без вуалі, — кажу самими губами, а він м’яко сміється.

— Ти чарівна, — шепоче у відповідь.

— Дякую, — усміхаюся, а його темні очі занурюють мене в кохання.

Від його обрізаних джинсів і майки нас відділяє цілий світ, але я бачу його саме таким. Мій Робінзон Крузо, мій порятунок, моє кохання. Гадаю, він навіть не помітив, що за моєю спиною немає Сари. Мабуть, він навіть не помітив би, якби преподобний зрікся свого строгого образу та затанцював біля вівтаря ірландську джигу. Бо очі його — тільки на мені, сповнені подиву, радості, кохання. Попри те, що Люсіль намагалася планувати наше весілля, мов військову операцію, вона не врахувала таких моментів. А саме їх я пам’ятатиму ще довго, після того, як мій мозок позбавиться лососевого мусу, бо той зайняв надто багато місця. Оскар — увесь жага та пристрасть, кожним дюймом він — наречений. У нього все ідеальне: артистичний вигин волосся, чорний виблиск весільних черевиків, темні палкі очі, якими він дивиться на мене, ніби вперше. Чи був колись якийсь інший чоловік таким картинно-ідеальним нареченим? Можна подумати, що всі ці дрібненькі молодята, що прикрашають верхівки весільних тортів у всій країні, виліплені з нього.

Цікаво, що надумає Її Величність Люсіль про моє вбрання без вуалі. Мабуть, у неї в захресті прихована валізка із запасною вуаллю — так, про всяк випадок. Безсумнівно, вона спробує змусити мене одягти її, щойно ми вийдемо звідси.

Коли священик запитав, чи знає хтось якесь законне заперечення проти нашого шлюбу, у мене блискавкою сяйнула коротка думка про Сару: а раптом вона увірветься до церкви та сповістить усім, що я накоїла.

Звісно, цього не трапилося. І вже — здається за кілька секунд — я відчуваю, що йду проходом, на третьому пальці лівої руки — Оскарова платинова обручка з діамантом. Б’ють церковні дзвони. Ми йдемо, тримаючи одне одного за руки, усі аплодують. Перед тим, як вийти на бліде зимове сонячне світло, Оскар дбайливо зав’язує стрічки мого хутряного палантина й цілує мене.

— Моя дружина, — шепоче він, тримаючи в долонях моє обличчя.

— Мій чоловік, — відказую я, повертаю обличчя та цілую його долоню.

Моє серце таке повне, що ось-ось розірветься, я відчуваю чисту радість цієї простої істини: він мій чоловік, я його дружина.

Фотографу довелося добряче спітніти, поки він збирав докупи обидві наші родини. Оскарова матуся, здається, вирішила керувати процесом; моя мила мама навіть відвела мене вбік, щоб повідомити, що вона ладна придушити Люсіль до завершення цього дня. Ми трохи посміялися, влаштувавши пантоміму, ніби ми її душимо, потім зробили серйозні обличчя та повернулися на свої місця — позувати далі.

Моя родина — єдина причина, чому я ще не з’їхала з глузду. Оскарова колишня, Крессіда, сплутала мого брата з офіціантом і поскаржилася, що її шампанське недостатньо охолоджене. Тож він освіжив його кубиками льоду, які виловив у найближчому відерці з водою. Коли ж вона, заставши його за цим заняттям, пригрозила йому звільненням, той із величезним задоволенням повідомив, що він мій брат, звісно, скориставшись при цьому найсильнішим бірмінгемським акцентом. Братик ще не відійшов від пиятики з приводу дня народження мого чудового малюка-небожа, Томаса, який сьогодні такий схожий на ангелика, що майже відтягнув від мене загальну увагу. Деріл незадовго до того відкликав мене вбік для невеличкої душевної розмови та запитав, чи я згодна бути хрещеною Тома прийдешнього літа — від таких пропозицій на власному весіллі кожна дівчина сльозу пустить! Я так люблю свою родину, а сьогодні особливо, коли з Оскарового боку така величезна кількісна перевага.

— Пані та панове, час для промов.

О Боже! Я геть забула, що Сара мала виголошувати промову. Вона навмисно вписала її в програму під номером один, її відсутність переламає ретельно складені плани Королеви Люсіль. Можна було б якось цьому зарадити, якби я здогадалася її про це попередити, але я нічого не зробила, тож тепер червонопикий тамада щойно запросив усіх привітати почесну дружку гарячими оплесками. Люди плескають, але повільно, уривчасто, розгублено: натовп знає, що щось не так, а от що робити — не знає. Божечко, персонал тут узагалі спілкується між собою чи ні? Можна ж було зрозуміти, що, коли головний стіл був спішно перенакритий після нашого прибуття, це означало, що Сари не буде, але ні: тамада й надалі викликає її ім’я знову й знову та дивиться на нас із очікуванням. Оскар, благослови його Боже, переляканий, бо знає: йому слід щось зробити, але й гадки не має, що саме. Люсіль нахиляється вперед та дивиться на мене з виразом «зроби щось негайно». Я вдивляюсь у море облич перед собою та починаю здійматися на ноги, міркуючи, що, в біса, може зараз вийти з моїх вуст. Брехати людям віч-на-віч про причину Сариної відсутності було нестерпно. Я не певна, що зможу просто в очі збрехати всім цим людям на одному диханні. Але що маю їм сказати? Що Сара дізналася, ніби я колись любила її хлопця, і тепер не може мене бачити? Серце починає калататися, я відчуваю, що обличчя червоніє. Потім чую, що хтось відсуває свого стільця по паркету та прочищає горло, щоб почати говорити.

Це Джек.

Залою пробігає гомін, тихий гомін передчуття: зараз, мабуть, буде цікаво.

— Оскільки Сара не змогла прибути, Лорі попросила мене сказати кілька слів замість неї, — він дивиться на мене із запитанням в очах. — Мені пощастило грати роль третього колеса у велосипеді Сари й Лорі протягом кількох років, тож я добре уявляю, що б вона сказала, якби була тут.

Дуже сумніваюся, що він має найменше уявлення про те, що Сара сказала б, якби вона була тут просто зараз, але киваю головою та повертаюся на своє місце. Чого, власне, я повинна дивуватися, що роль Джека на моєму весіллі стала більш значущою? Він був поруч, здається, у кожен важливий момент у моєму житті, так чи інакше.

— Бачте, ми із Сарою певний час були разом, поки — зовсім нещодавно, якщо чесно, — пробачте, вам не потрібно знати… хм-м-м… — він дивиться на жінку, яка сидить поруч із ним, а залом уже починають лунати смішки. — І коли я кажу, що був для них, мов третє колесо, то маю на увазі найширший сенс, звісна річ. Тобто близьким, але не настільки близьким… — він знову замовкає, бо люди починають сміятися. — Пробачте, — каже він, дивлячись на мене та корчачи невеличку гримасу. — Гаразд, — продовжує він, а я усвідомлюю, що він нервує, лише коли бачу, як він тре долонями штани. — Що ж хотіла б Сара сказати про Лорі? Ну, те, що вона чудова подруга, — це безумовно. Я знаю, що Сара завжди казала, що вона в університеті виграла в лотерею найкращу сусідку по кімнаті, у вас двох дружба така, яка буває раз у житті. Ти — джин у її тоніку, Лорі. Сара дуже тебе любить.

Дехто аплодує, моя мама тре очі. О Боже. Я тримаюся з усіх сил, щипаю себе за руку. Щипнула — відпустила. Щипнула — відпустила. Щипнула — відпустила. Я не наважуюся навіть одну сльозинку випустити, бо не зможу потім зупинити цей потік, не дати йому перетворитись у повноцінні ридання до судом усім тілом. Мені дуже не вистачає сьогодні Сари. У моєму ретельно спланованому весіллі утворилася дірка у формі Сари, і — боюся, до смерті боюся — вона залишиться на все життя. Джек зітхає, набирає повітря. Можна почути, як шпилька падає на підлогу.

— Знаєте, навіть коли б мене попередили, що я маю сьогодні виступати, я все одно мучився б над питанням, що сказати, бо ж насправді немає слів, здатних пояснити, чим же вона така особлива, Лорі Джеймс.

— Оґілві-Блек, — вигукує хтось. Гадаю, Джеррі.

Джек сміється, запускає руку у волосся — я певна, зараз весь жіночий контингент весільної вечірки зітхає.

— Пробачте, Лорі Оґілві-Блек.

Поруч зі мною Оскар бере мене за руку, а я посилаю йому маленьку усмішку, хоча для мене моє нове ім’я звучить незграбно й дивно з вуст Джека.

— Ми з Лорі — друзі вже кілька років. Добрі друзі навіть. І просто в мене під носом ти, Сарина мудра невибаглива подруга, яка одного разу змусила мене дивитися «Сутінки», перетворилася на… — він замовкає та простягає руки до мене попри те, що він за три столики від нас, — на жінку, якою є сьогодні: таку сповнену неймовірної рівноваги, таку вражаюче добру. Ти вмієш зробити так, що кожна окрема людина почуватиметься поруч із тобою найважливішою у світі, — він опускає очі, хитає головою. — Не буде перебільшенням сказати, що ти одного разу врятувала мені життя, Лорі. Ти побачила мене в найгіршому стані та не відвернулася від мене, навіть коли в тебе була для цього причина. Я бунтував, а ти була милою. Я забув, ким був насправді, але ти змусила мене згадати. Не думаю, що колись дякував тобі за це, тож кажу це зараз. Дякую тобі. Ти легко йдеш дорогою життя, але залишаєш глибокі сліди, які іншим людям важко заповнити, — він замовкає та відпиває зі свого келиха, бо говорить так, ніби ми тут — єдині люди, я гадаю, він усвідомлює, що підійшов дуже близько до надто особистого. — Ось і все. Ти до біса дивовижна, Лорі. Зараз, коли ми по різні боки кордону, мені не вистачає тебе, але я тішуся, бо знаю: ти в безпеці з Оскаром, у його надійних руках, — Джек здіймає келих. — За тебе, Лорі, і, звісно, за тебе, Оскаре, — він замовкає на мить та додає: — Ти щасливий, скотиняко.

Усі сміються. Я плачу.

Джек

— Боже милостивий, Джеку, ти міг би просто трахнути її на тому столі, та й по всьому.

Я дивлюся на Веріті, яка в цю секунду нагадує розлючене дике кошеня. Гарна, але очі мені готова видерти. Ми в коридорі готелю, і я здогадуюся, що вона не оцінила моєї імпровізованої промови.

— А що, в біса, я мав робити? Залишати Лорі помирати в дупі на власному весіллі?

Вона очима ладна мене вбити.

— Ні, але не було потреби робити з неї чортову Супержінку.

— Вона не носить трусики поверх джинсів, — знаю, що так говорити — помилка, але з вуст уже вилетіло, окрім того, я випив три келихи шампанського й не дуже твердо відчуваю ногами ґрунт.

— Ти, мабуть, маєш до холери близькі стосунки з її трусиками, — Веріті сочиться сарказмом, руки схрещені на грудях.

Відступаю, бо вона тут як моя гостя, і я здогадуюся, що слухати, як твій новий хлопець так палко вихваляє іншу жінку, може бути певною мірою надокучливо.

— Ну, я прошу мене пробачити, окей? Але ти помиляєшся, ми з Лорі насправді лише друзі. І ніколи не були чимось більшим за це. Даю слово.

Вона ще не готова змінити гнів на милість.

— А що то було за лайно про сліди?

— Це була метафора.

— Ти сказав, що вона дивовижна.

Оглядаюся, чи немає в коридорі ще когось, потім притискаю Веріті до стіни.

— Ти дивовижніша.

Її руки обвиваються навколо мене, впиваються мені в зад. Вона не жартує, ця Веріті.

— Не забувай про це.

Я цілую її, якщо це лише спроба закінчити цю розмову й не дати їй розвиватися в тому напрямку, куди вона вже пішла. У відповідь вона кусає мене за губу та починає витягати мою сорочку зі штанів.

Лорі

— Джек добре зробив, що виступив від імені Сари.

Я всміхаюся до Оскара, хоча слова його пролунали не просто так.

— Так, правда.

Ми відпочиваємо в нашому номері, щоб освіжитися за цей короткий проміжок-затишшя між весільним сніданком і вечірнім прийомом.

Гадаю, «освіжитися» — мало бути ввічливим терміном для сексу, але ми з Оскаром зайняті зараз іншим.

Відколи почалися промови, він дуже напружений, і я відчайдушно намагаюся знайти спосіб розрядити ситуацію, тому що ми маємо запам’ятати цей день назавжди, і то з правильних причин.

— А де вже знову Сара? — Оскар хмуриться й постукує себе по носі, ніби намагаючись пригадати деталі її відсутності. Мабуть, це тому, що я не дуже багато надала тих деталей — погана спроба зменшити брехню.

— Повернулася в Бат, — мій голос свідомо рівний, я відвертаюся, бо щоки палають.

Не хочу сперечатися, тож шукаю, що б могло відволікти нас, і знаходжу подарункову коробку на великому каміні. Усе в нашому весільному люксі розкішне: від розміру заглибленої ванни до ліжка під балдахіном, яке має навіть сходинку, бо воно таке, як у принцеси на горошині.

— Що це? — читаю вголос картку на подарунку. — «Щасливій парі з любов’ю й вдячністю від Анжели та всієї весільної команди. Сподіваємося, ви проведете тут день, коли здійсняться всі ваші мрії». — повертаюся до Оскара. — О, як мило, правда?

Він киває, коли я сідаю в одне з крісел біля вікна та розв’язую стрічки.

— Ходи, подивишся? — питаю, намагаючись випросити в нього очима все інше: «Будь ласка, не допитуйся про Сару. Будь ласка, не перебільшуй з аналізом Джекової промови. Будь ласка, сконцентруймося на тому, що важливе сьогодні, — на нас двох».

Він кілька секунд дивиться в мої очі, потім його вираз пом’якшується, Оскар підходить і стає біля мене навколішки.

— То відкривай.

Я легенько проводжу рукою по його блискучому синяво-чорному волоссю, усміхаюся.

— Гаразд.

Усередині, за папером та серветками, ми знаходимо витончену різдвяну ялинкову кулю ручної роботи, на ній вигравіювані наші імена та дата весілля.

— Хіба вона не дивовижна? — Я проковтую клубок у горлі, дбайливо повертаю її до коробки.

— Ти заслуговуєш на дивовижу, — каже він, цілуючи мої пальці.

Потім видихає:

— Ти щаслива, Лорі?

Я здивована його тихим запитанням. Він ніколи не питав мене про це раніше.

— Хіба тобі треба про це навіть питати?

— Тільки раз, — раптово він стає надзвичайно серйозним.

Затамовую подих і дивлюся в його очі. Розумію, що наш шлюб залежить від моєї відповіді на це запитання.

— Я неймовірно щаслива бути твоєю дружиною, Оскаре. Я дякую своїм щасливим зіркам, що ти з’явився в моєму житті.

Він дивиться на мене, мовчазний і неможливо вродливий, його очі говорять мені, що є речі, про які він хотів би казати, але цього не буде, бо сьогодні — день нашого весілля. Він встає та підіймає мене.

— А я дякую моїм зіркам за тебе.

Він повільно й глибоко цілує мене, його рука обіймає мене за талію, інша тримає за підборіддя, я дозволяю собі розтанути, розчинитися в ньому. Сподіваюся й молюся, що ми завжди зможемо знайти одне одного — отак, як знайшли в Таїланді, як знаходимо вночі в ліжку. Кохання до нього відрізняється від усього, що було в моєму житті, ясне й просте, однозначне. Я лину до нього, до думки про нас двох на порозі пляжної хатинки. Оскар не зізнається, куди ми поїдемо на медовий місяць, але я сподіваюся всім моїм серцем, яким принесені шлюбні обітниці, що це буде Таїланд.

Ми стоїмо перед вишукано прикрашеною ялинкою, яку вже поставили в наш люкс, і я вішаю нашу кульку на одну з порожніх гілочок. Оскар так близько, поруч зі мною, його теплі вуста торкаються моєї шиї, ми дивимося, як кулька обертається і ловить світло.

— Джек має рацію, — шепоче він, — я — щасливий скотиняка.

2014

Новорічні обітниці

1. Сара. Я написала її ім’я на папері, а в спустошеній душі спалахнуло полум’я сорому. Потрібно знайти спосіб переконати її в тому, як мені прикро. Що я була в жахливій ситуації, просто не могла собі дозволити кохати її хлопця. Я з усіх сил намагалася не любити його. Мені треба якось зробити, щоб вона пробачила мені, бо не можу уявити свого життя без неї.

2. Оскар. Мій чоловік! Я просто хочу, щоб ми залишалися такими ж щасливими, якими є зараз, щоб насолоджувалися нашим першим роком як справжні фанати подружнього життя. Ні, я не кажу, що ми на цьому зациклилися. Але усвідомлення, що я — місіс Оґілві-Блек, надає мені відчуття безпеки й надійності, а надто тоді, коли всі інші скелі піді мною, здається, зникли. Моя обітниця: нехай він ніколи знову не буде змушений питати мене, чи я з ним щаслива.

3. Робота. Мені вкрай необхідна зміна в кар’єрі. Після одруження я відчуваю, що переросла обов’язок відповідати на питання підлітків про кохання та страждання. Урешті-решт, я більше не офіційний світовий експерт із нерозділеного кохання. Тепер, коли все це весільне безумство завершене, я прагну нового виклику. Можливо, знайду щось більш відповідне тому життю, яке маю зараз. Можливо, «Добра господиня» або «Леді». Ха! Якщо вже на те, то нехай Люсіль дивиться на моє ім’я у своєму улюбленому журналі. Буде ще один привід не любити мене.

4. Ну от, ми дійшли й до… Її Величності Люсіль. Я мушу проявити більше старанності, щоб змусити її мене полюбити.

5. Мама й тато. Потрібно намагатися частіше з ними бачитися. Життя тут дуже метушливе, більше, ніж колись. Але це не виправдання. На весіллі я зрозуміла, як мені їх не вистачає. Тішуся, що мій брат із сім’єю живуть поблизу них. Мама завжди надсилає мені фотографії маленького Тома. Люблю дивитися на них, але серце моє трохи щемить, бо вони там усі разом, а я тут — за багато миль від моїх рідних.

16 березня

Лорі

— Що це таке? — я виборсуюся та сідаю рівно, бо Оскар стоїть із тацею біля ліжка.

— Сніданок до ліжка, святкуймо наш ювілей, — він ставить тацю мені на коліна, а я мовчки панікую, гадаючи, про яку особливу дату забула. — Ми одружені вже цілих три місяці, — продовжує він, рятуючи мене від переляку, — ну, щоб бути точним, три місяці й два дні, але почекати до неділі — воно ж краще, правда?

— Гадаю, що так, — сміюсь у відповідь. — Повертаєшся до ліжка?

Я тримаю тацю, поки він знову влаштовується в ліжку: його пляжна засмага ще виділяється на тлі білих подушок. Шкіра в Оскара від природи гарно засмагає, тож йому вдалося зберегти сліди засмаги медового місяця набагато довше за мене, адже я вже зблякла під штурмом британської зими. Урешті-решт, це виявився не Таїланд. Ми провели три сповнених кохання тижні, подорожуючи з острова на острів на Мальдівах. Суцільний босоногий рай. Напевно, це добре, що ми не повернулися в Ко Ліпе, не спробували відтворити магію нашої першої зустрічі. Спогади надто дорогоцінні, щоб ризикувати ними. Хіба не було б із мого боку примхами примадонни заявляти, що мені б хотілося на Таїланд замість Мальдівів? Та воно, мабуть, і не правда, просто саме там я закохалася в Оскара, тому й хотіла туди повернутися чи, можливо, здогадувалася, що моє романтичне серце належить цьому місцю. Я почувалася як найневдячніша дружина у світі, коли в аеропорту ми підійшли до черги реєстрації на Мальдіви. Розкішні курорти, які Оскар забронював для нашого медового місяця, були заобрійно далекими від тієї хижки на пляжі, у якій я жила в Таїланді. Тут ми обідали, мов королі, у бунгало, що стояло просто на воді, ледарювали в подвійних гамаках на власному відокремленому пляжі, а дворецький — так, дворецький! — виконував будь-яку нашу забаганку. І ось зараз ми повернулися до Оскарової — тобто, нашої — квартири, і чоловік, здається, не має наміру завершувати наш медовий місяць.

— Кави?

— Будь ласка, — я підсуваю філіжанки, насипаю до своєї ложечку цукру. Оскар з цукром не п’є. Він, насправді, не поціновувач солодкого. Тож і я намагаюся приборкати в собі ласунку, бо коли сама їси тістечко або пудинг, почуваєшся ледь не безбожницею, хоча, звісно, Оскар нічого такого не думає. Раніше я задовольняла свій потяг до солодкого кавою та лікерами, кілька разів на місяць зустрічаючись із Сарою, але з того моменту, як вона посварилася зі мною, ми ще не розмовляли. Думка про це важким тягарем лежить на моєму серці. Під час медового місяця я відсувала її в далекі закапелки мозку, пообіцявши собі, що вона не зруйнує ані миті з дивовижної Оскарової подорожі. Ми повернулися, і я дотримуюся того ж методу: кожного Божого дня, мов страус, занурюю свою голову глибше й глибше в пісок. Єдине, що хоч якось полегшує моє становище, це те, що давня таємниця вже не гнітить мою душу. Найгірше сталося. Сара знає все. Дивно, але я почуваюся, ніби звільнилася від провини і більшою мірою здатна тепер любити Оскара, вільна від цього двоїстого відчуття. Але, попри все, за чисте сумління сплачено надто високу ціну.

— Ти так добре яйце зварив, містере О., — переді мною ідеальне яйце на м’яко, я злегка постукую по ньому кінчиком ножа, — мені ніколи так добре не вдається.

— Зателефонував мамі, вона мені розповіла, як це робиться.

Героїчним зусиллям зупиняю погляд зі значенням: «Ти… що?!» Я добре уявляю собі обличчя Люсіль, коли Оскар розповідає їй, що я ніжусь у ліжку, а він терпить кухонне рабство. Ще тільки восьма ранку, вихідний день, та все ж я знаю, що вона занесла новий запис до мого досьє: «Лорі — ледача паразитка». Мабуть, їй уже скоро доведеться заводити нове — після весілля старе от-от лусне.

— У тебе вийшло чудово! — дивлюся на жовток, який повільно розтікається поверхнею коржика. — Боюся, я можу до цього звикнути.

— Мені подобається дбати про тебе.

— За таким дбайливим чоловіком — усе життя, мов Божа ласка.

Він усміхається, потішений моїми словами:

— Чи ми завжди почуватимемося так само?

— Не знаю. Якщо схочемо? — відповідаю.

— Люди мені часто кажуть, що за кілька років сяйво згасає.

— Правда? — Мені теж кажуть схожі речі.

Мовляв, наші стосунки виникли раптово, мов буревій, мовляв, коли реальність почне показувати зуби, романтика зникне.

Він киває. Я не питаю, чи під словом «люди» він має на увазі Люсіль.

— Добре, що вони про це знають.

Я обережно опускаю тацю з порожнім посудом на підлогу, підлажу під Оскарову руку, примощуюся на подушки.

— Вони не знають нас, — каже він, опускаючи бретельку моєї сорочки, вивільняючи мені груди.

Підіймаю обличчя до цілунку, його пальці пестять мій сосок.

— Моя дружина, — шепоче він.

Так часто повторює зараз ці слова. Я люблю це. Але іноді хочеться почути колишнє ім’я — Морська Зірка.

Я огортаю його своїм тілом, а він перекочує мене на спину, ми кохаємося. Потім я натягую ковдру йому на плечі та дрімаю, притулившись щокою до його грудей. Як би я хотіла, щоб були лише ми, щоб життя було таким завжди.

Пізніше, над смаженим ягням (яке зготувала я сама, без консультації зі своєю мамою), Оскар дивиться на мене, наповнюючи келихи вином.

— У мене є трохи новин, — каже він, повертаючи пляшку в нашу нову підставку для вина, де пляшки розташовані під ідеальним кутом. Не питайте мене чому. Це — весільний подарунок від Джеррі та Флісс.

Я мовчу. Ми весь вікенд провели разом, а новини зазвичай не випадають на тебе недільним вечором, чи не так? Якщо в мене новини, я не можу витримати, щоб не вибовкати їх при першій нагоді. Що ж то за новини в Оскара, що він обрав такий момент та недбало підкидає їх до розмови?

Усміхаюся, намагаючись прибрати приємно-зацікавлений вигляд, але не можу позбавитися відчуття, що хтось щойно провів мені по хребті пальцем, холодним, мов лід.

— Я отримав підвищення в банку.

Мене охоплює полегшення.

— Це ж чудові новини. Що ти робитимеш? — не знаю, чому я це питаю, бо не дуже розуміюся на тому, що він робить зараз.

— Капур переїжджає до Штатів наприкінці місяця, тож їм потрібен хтось, щоб займатися відділенням у Брюсселі.

Кілька разів я зустрічалася з Капуром. Він — утілення ідеї архетипового банкіра: костюм у тонесеньку смужку, рожева сорочка, великий рот. Не дуже мені подобається.

— Це гідне підвищення? — вимовляю це як питання, усміхаючись, прагнучи показати, що я задоволена, навіть коли не дуже розумію ієрархію.

— Дуже велике, дійсно, — відповідає він. — Посада віце-президента. Я керуватиму чотирма відділеннями. — Оскар геть не вміє вихвалятися, це одна з його милих особливостей. — Проте я хотів спочатку з тобою поговорити, бо, можливо, доведеться проводити більшу частину тижня там.

— У Брюсселі?

Він киває. У його очах щось мигтить.

— Частину кожного тижня? — намагаюся приховати тривожну нотку, та мені не вдається.

— Можливо. Капур зазвичай проводить там три дні на тиждень.

— О, — плутаюсь у словах, бо не хочу все зіпсувати.

Він заслуговує на це, і хочу, щоб він знав, як я ним пишаюся.

— Я можу відмовитися, якщо ти вважаєш, що це забагато, — пропонує він, а я почуваюся останнім стервом.

— Боже, ні! — я встаю, обходжу стіл, умощуюся йому на коліна. — Мій розумний чоловік, — обіймаю його за шию. — Я просто сумуватиму за тобою, от і все. Але я тобою так пишаюся, — цілую його, доводячи свою щирість. — Молодчина. Я в захваті. Правда, в захваті.

— Обіцяю, що не буду «чоловіком на годину», — його темні очі шукають мої, бо йому потрібно переконатися.

— А я не буду «дружиною на годину», — кажу у відповідь.

Та все одно хвилююся: як це в нашому випадку має бути? Він дуже амбітний, його, очевидно, надихнула перспектива підвищення, а мені доведеться пошукати якесь нове заняття, щоб заповнити половину тижня. Мимоволі порівнюю нас із моїми батьками, які завжди пишалися тим, що більше однієї ночі одне без одного не провели, окрім того часу, коли мама народжувала нас у пологовому будинку, та коли тато зліг із серцем. Подружжя повинно бути разом постійно, адже воно — подружжя, так?

Оскар розстібує два верхніх ґудзики моєї сорочки, я відсуваюся, щоб подивитися на нього.

— Знаю я ваші ігри, пане, — кажу, — але цей стіл упирається мені в спину, і я ще не доїла своєї вечері, тож поки що тобі не перепаде.

Він трохи похнюплюється, потім підіймає брову з задоволеним виглядом.

— Це ягня до біса смачне.

Ось так. Три місяці минуло після шлюбних обітниць. І ми збираємося жити окремо половину відведеного нам часу. Ягня не смакує мені так само добре, коли я знову беруся до ножа й виделки.

27 травня

Лорі

Люсіль прекрасно знає, що у вівторок Оскар у Брюсселі, тож чого вона зараз тисне на кнопку нашого дверного дзвінка — лишається тільки гадати. Якусь мить я міркую, чи не вдати, що мене вдома немає. Не думаю, що вона підглядала за мною та побачила, як я зайшла в будинок кілька хвилин тому. Чи, може, у неї є камера стеження, що фіксує всі мої пересування.

— Люсіль, — я відчиняю двері, перекосивши обличчя привітною посмішкою, (принаймні я сподіваюся, що ця посмішка привітна), — заходьте.

Я раптом відчуваю, що запрошую її до її власної квартири. Усі ж документи на її ім’я. Вона занадто чемна, щоб сказати про це вголос. А от її зверхній погляд саме про це нагадує, коли вона повз мене проходить у квартиру. Я миттю забираю зі столу порожню кавову філіжанку, тішуся, що встигла вранці до роботи пробігтися пилососом по всіх кутках. Оскар постійно намагається переконати мене, що варто запросити прибиральницю, але я просто не можу собі уявити, як розповім мамі, що плачу комусь, хто прибирає за мною. Її Величність Люсіль кидає навколо критичним оком і сідає. Боже, про що мені з нею говорити?

— Боюся, що Оскара сьогодні немає вдома, — кажу я, а вона спадає з обличчя.

— О, — її пальці тягнуться до важких перлів, які завжди прикрашають шию. — Я не подумала.

Звісно. У неї всі зустрічі в органайзері записані особливим зеленим чорнилом — цю ручку вона використовує лише для записів про нього.

— Чашку чаю?

Вона киває.

— Дарджилінґ, будь ласка, коли у вас таке є.

Зазвичай, я такого не тримаю, але хтось подарував нам на весілля колекцію різноманітних чаїв, тож я всміхаюся та залишаю її у вітальні, а сама йду «подивитися». Ха! «Так, — можу переможно вигукнути, — у мене є дарджилінґ». Я чудово знаю, що вона попросила цей чай лише тому, що намагалася мене підловити, отже, це неподобство, але я переповнена почуттям перемоги. Я б дуже хотіла, щоб між нами не було таких стосунків. Можливо, зараз саме час мені спробувати зробити якийсь крок уперед. Поки чекаю, коли завариться чай, ставлю на тацю цукорницю та молочник (теж весільні дарунки), додаю дві чайні чашки й тарілку з пісочним печивом.

— Ось, будь ласка, — кажу, заносячи тацю, а сама сяю, мов нова копійка, — молоко, цукор, печиво. Гадаю, я все врахувала.

— Ні, ні та ще раз ні, але дякую за спробу, — очі Люсіль мають інший відтінок темного коричневого, не такий, як в Оскара, більш бурштиновий. Схожі на зміїні.

— Мило, — кажу я та ховаю руки під себе, щоб не метушитися. — Вам Оскар у якійсь особливій справі потрібен?

Вона хитає головою:

— Просто проходила повз ваші двері.

Міркую, чи часто вона отак «просто проходить».

Я знаю, що в неї є ключ. І не здивуюся, якщо вона заходить, коли нікого немає вдома. Ця думка мене збентежує. Вона що, шукає докази, що я авантюристка? Проглядає нашу пошту, шукаючи повідомлення про перевищення кредиту на картках, чи оглядає мої шухляди в пошуках свідчень темного минулого? Вона, напевно, уся на отруту сходить від того, що я чиста.

— Гадаю, вам тут самотньо протягом тижня?

Я киваю.

— Я дуже сумую за ним, коли його тут немає, — відчуваю раптове бажання сказати їй, що влаштовую тут оргії, щоб якось згаяти час. — Просто намагаюся бути чимось зайнятою, — і, щоб підтвердити свої слова, наливаю чай.

Без молока, без цукру.

Вона відсьорбує, як справжня леді, та кривиться, ніби я налляла їй сульфатної кислоти.

— Наступного разу варто дещо менше настоювати, гадаю.

— Пробачте, — бурмочу, міркуючи про себе, що найтривожнішими словами в цьому реченні були «наступного разу».

— Адміністратор, так? У журналі? Пробачте, мусите мені нагадати, чим ви займаєтеся.

Подумки зітхаю через її грубість. Вона достеменно знає, ким я працюю й де саме. Не маю жодного сумніву, вона все це постійно перевіряє.

— Не зовсім. Я журналіст у часописі для підлітків.

Знаю, знаю. Я майже на межі того, що можна назвати журналістикою.

— Ви сьогодні говорили з Оскаром?

Я хитаю головою та кидаю погляд на годинник.

— Він зазвичай телефонує після дев’ятої, — замовкаю, потім, сповнившись наміром простягнути, мов голуб миру, гілку оливи, додаю: — Коли бажаєте, я можу попросити його, щоб він зателефонував вам завтра.

— Не переймайтеся, дорогенька. Я певна, що для нього надто великий клопіт пам’ятати про те, щоб зателефонувати додому кожного дня, не заносячи цю справу до щоденника, — вона додає наприкінці маленький смішок, ніби я така собі дружина-гарпія, яку варто поставити на місце.

— Не думаю, що це для нього клопіт, — відказую, ображена, попри власне бажання. — Для нас обох важко бути далеко одне від одного, але я ним пишаюся.

— Так, я цього й очікувала від вас. Ця робота вимагає великого напруження, особливо з іноземною командою, — вона посміхається. — Хоча Крессінда розповідає мені, що працювати під його керівництвом просто чудово.

Крессінда там працює? Вона хоче, щоб я запитала її, про що це вона верзе? Я ковтаю питання, хоча воно пече мою горлянку. Щоб якось це прикрити, беру свою чашку та відсьорбую того клятого чаю — він смакує, мов котячі сцьоки. Ми оцінюємо одна одну, витріщаючись з різних боків скляного кавового столика, нарешті вона зітхає й опускає очі на свій годинник.

— Боже милостивий, уже так запізно? — вона зривається на ноги. — Мені час іти.

Я теж підстрибую та йду її провести. Коли цьомаю її в паперову щічку біля дверей, то, копнувши в собі трохи глибше, нарешті знаходжу отрутну кулю.

— О, це була така приємна несподіванка, мамо. Нам треба частіше зустрічатися.

Мабуть, її менше нажахало б, якби я її лярвою назвала. Я справді думала, що вона дасть мені ляпаса.

— Лорел, — вона манірно схиляє голову та вислизає за двері.

Коли вона нарешті пішла, я вихлюпую ці чайні сцьоки в раковину, наливаю собі великий келих вина замість цієї гидоти. Як така кисла жінка могла зростити такого солодкого чоловіка — нерозгадана таємниця для мене. Сідаю на канапу. Мені так самотньо. Люсіль прийшла сюди з однієї причини: переконати мене в тому, що Оскар проводить половину свого часу в Брюсселі зі своєю колишньою подружкою, яка набагато більше йому пасує. Його колишня, про яку він навіть не подумав розповісти мені як про свою підлеглу.

Єдина людина, якій я зараз хотіла б зателефонувати, з якою хотіла б поговорити, — це Сара. Я вже майже пробую набрати її номер, але що казатиму, якщо вона дійсно відповість? «Привіт, Саро, мені треба з кимось поговорити, бо я з’ясувала, що мій чоловік проводить надто багато часу зі своєю колишньою?» Якось я сумніваюся, що вона дослухається до мене зі співчуттям. Натомість дістаю лептоп і відкриваю свій Фейсбук. Крессінди немає серед моїх друзів, але в Оскара вона є, тож перейти з його сторінки на її — справа однієї секунди. Більшість записів у неї підзамочні, окрім кількох постів, які вона хоче продемонструвати світові, — кадри її вишуканого життя в Брюсселі. Я клікаю, поки не знаходжу її в групі перед баром, де Оскар сміється поруч із нею за столиком.

О Оскаре.

10 червня

Джек

Залитий сонцем Единбург до біса чудовий. Я тут уже понад рік і вже починаю почуватися ніби вдома. Я знаю вулиці, не питаючи, як пройти туди, — ну, більшу частину. З’ясувалося, що в моїх литках є м’язи, про які я й гадки не мав, бо все це місто, здається, побудоване на одній клятій величезній горі. Коли я саме приїхав, велетенські гостроверхі гранітні будинки здавалися мені суворими. Але це, імовірно, було здебільшого віддзеркаленням мого настрою, аніж враженням від готичної архітектури. Тепер я бачу місто таким, яким воно є: яскравим, галасливим, привітним. Проте волинками я досі не захоплююся.

— Уже тобі замовив, Джеку, — у пивному садку Лорн, мій бородатий велетень-продюсер, помічає мене та здіймає повну пінту. У пабі проходить зустріч нашої команди. Я вже казав, що життя тут доволі круте, так?

— Веріті сьогодні немає? — Гейлі, моя асистентка, здивовано підіймає брови, коли я гепаюся на стілець.

— Ні, — відказую, — ми дружньо розпрощалися.

Навколо столу нас шестеро, і всі хором видають в унісон «у-у-у-у-у-у-у-у!» Я махаю на них руками:

— Дітвора.

Гейлі намагається поводитися, мов доросла, що особливо кумедно, адже вона з нашої команди наймолодша.

— Вибач, не хотіла втручатися.

Знизую плечима.

— Та ти й не втручалася.

— Трясця, хлопче, — Лорн удає скорботу, — пробач, що прикололися.

Я знову знизую плечима. Направду, я взагалі не засмучений. Усе до цього йшло. Веріті дедалі більшого від мене вимагала — в усіх сенсах. Вона хотіла більшого від усього, що я їй давав: мого часу, моєї енергії, моїх емоцій. Не думаю, що комусь із нас цей розрив буде важко пережити. Вона постійно чіплялася до Сари й Лорі, завжди підштовхувала мене, щоб я сказав, що вона вродливіша, успішніша, що з нею веселіше, ніж із ними. Ця конкуренція мене дістала. Вона хотіла просто бути найкращою, а не найкращою для мене. Та і я не був для неї найкращим. Інтереси в нас були геть різними: я не розумівся на правилах гри в поло та не захоплювався навчанням. Знаю, із цього виходить, що я тупий віслюк. Але, коли чесно, я саме зараз просто не в настрої заводити стосунки — чи з Веріті, чи будь із ким.

Салютую своєю пінтою.

— За свободу!

Поруч зі мною Лорн сміється та бурчить щось саркастичне про «Хоробре серце».

25 червня

Лорі

— Лорі…

Я щойно вийшла зі співбесіди на нову роботу та насолоджуюся кавою й сонечком на веранді кав’ярні на Бороу Маркеті, коли хтось зупиняється біля мого столика.

Це вона.

— Саро, — я встаю, шокована — так несподівано її побачила! Ще більше шокована тим, що вона зупинилася й заговорила до мене. — Як ти?

Вона киває.

— Ну, ти знаєш. Усе по-старому. А ти?

Це так болісно офіційно, що я ледь не плачу.

— Ось, щойно мала співбесіду на нову роботу.

— О!

Я хочу, щоб вона розпитала мене про деталі, але вона не продовжує.

— Залишишся на каву?

Вона міркує, дивиться на мою філіжанку.

— Не можу. Мене чекають в іншому місці.

Радість говорити з нею така палка, така абсолютна, що я хочу вчепитися в полу її жакета, зупинити її, аби вона не йшла. Це розчарування, певно, написано в мене на обличчі, бо на її губах з’являється ледь помітна усмішка.

— Іншим разом, Лу, добре?

Я киваю.

— Я тобі зателефоную?

— Або я тобі. Чи так, чи так.

Вона здіймає руку в прощальному русі, а потім тане у вирі ринкового натовпу. За кілька секунд мій телефон дзижчить:

«Тримаю кулачки за нову роботу. С. Цьом».

Потік моїх сліз не спинити. Я до нудоти нервувалася цілісінькій ранок, боячись цієї співбесіди до редакційного відділу розкішного жіночого журналу, а тепер мені геть байдуже, вийде щось із цього чи ні, бо я здобула дещо набагато цінніше. Здається, я повернула свою найкращу подругу — малесеньку її часточку принаймні. Мені хочеться вихлюпнути каву до найближчого вазона та замовити коктейль.

12 жовтня

Лорі

«З днем народження, милий Томасе,

З днем народження тебе!»

Ми всі аплодуємо, малюк сміється від задоволення.

— Аж не віриться, що йому вже цілий рік, — кажу я, підкидаючи його на коліні, як Анна робить майже всі вихідні.

Моя невістка повністю занурена в материнство, ніколи її не побачиш без шмата міткалю через плече чи без поясного слінга навколо талії, готового будь-якої миті прийняти на перепочинок пухкенького Тома. Та й він того вартий — таке вже миле маля. До білявих кучериків цього товстунчика додаються пара малесеньких білесеньких нижніх зубчиків та ямочки на щічках. Малий-то малий, але він був найголовнішою особою цього вікенду. Усі крутяться навколо та шукають, чим маля на них схоже.

— Тобі так пасує його тримати, Лорі.

— Мамо, не продовжуй, — посилаю мамі погляд-попередження.

Вона знизує плечима.

— Просто я собі міркувала…

Що там інші собі міркують, я думаю, але не кажу.

Напевно, перше, про що починають розпитувати люди, щойно дізнавшись, що ми одружилися, це коли ми збираємося почути тупіт маляти. Про це питають усі навкруги, хіба за винятком Люсіль. Вона, певно, навколішки молиться щовечора, щоб я виявилася неплідною. «Але ж зараз 2014, а не 1420 рік», — готова я заволати у відповідь на запитання чергового колеги, чи думаємо ми про дітей. А що, коли я спочатку хочу зробити кар’єру?

Деріл обіймає мене за плечі, виражаючи свою солідарність, і ось уже малюк сидить на колінах у свого тата.

— Відтягуй цей момент так довго, як тільки можеш, сестричко. Життя ніколи не буде таким самим, як було до того.

Я рада, що Оскар уже поїхав додому, бо він має змогу уникнути всіх цих розмов. Він рано пішов із вечірки, адже сьогодні увечері летить до Брюсселя, готовий до тривалої п’ятиденної поїздки. Вони саме ведуть надважливі перемовини з приводу зміни керівництва, йому потрібно бути там, щоб керувати процесом. Я не дозволяю собі розпитувати його про Крессінду, чи вона теж буде там сьогодні. Він пояснив мені, що немає жодного приводу для хвилювань щодо неї — і я вирішила повірити йому всім серцем. Зрештою, він мав рацію, я знала, що Крессінда працює на ту ж саму компанію, просто не думала, що в такому близькому до нього сусідстві. Але Оскар запевняє мене, що не так уже й близько вони працювали, а посади зблизилися тільки за тиждень до візиту Люсіль, яка прийшла навмисно мені про це повідомити. Дякувати Богові, я не з ревнивих. А він ніколи не давав мені приводу думати, що й досі плекає до неї якісь почуття. Вони мусять працювати разом — так буває. Вони мають працювати разом в іншій країні — коли чесно, так, мабуть, буває не дуже часто, але я довіряю Оскарові, і це все. Тож він зараз на шляху до Брюсселя, а я вирішила побути ще трохи тут, із моїми рідними, до завтрашнього пообіддя. Я роблю все можливе, щоб дотримуватися своїх новорічних обітниць, якщо це не стосується Люсіль.

Жахливо зізнаватися в цьому, але, коли я попрощалася з Оскаром, мені стало трохи легше. З моїми батьками він завжди дуже уважний, але я все одно почуваюся дещо незграбно, коли ми всі разом, ніби без мене в кімнаті знаходилися б троє чужих одне одному людей. Більшу частину нашої подорожі поїздом я вдавала, що сплю, а насправді ж намагалася дібрати невеличкий запас тем для спільних розмов. Свята, робота (моя, очевидно, більше, ніж Оскарова), новий колір нашої ванної кімнати, і все таке. Малюка Тома я, звісно, не врахувала. Коли поруч є дитина, ніяких пауз у розмовах не виникає, тож загалом вийшов дуже приємний сімейний вікенд. Я відчула, що зовсім не хочу їхати додому, у Лондон, завтра, повертатися до нашої порожньої тихої квартири.

— Занесеш це татусеві, сонечко? — мама підморгує та подає мені горнятко з чаєм. — Він у своїй схованці, футбол дивиться.

Тато — палкий фанат «Астон Вілли». Коли вони на екрані, він дивиться завжди. Попри те, що це день народження онука, усе одно. Беру горнятко й утікаю коридором, тішуся, що маю нагоду уникнути нових розмов на тему «коли наша Лорі матиме малятко». Відповідь проста: коли (і якщо) Лорі буде готова.

— Тату? — штовхаю двері його потаємної кімнати. Дивуюся, що не можу відчинити. Він би не став замикатися. Ці двері взагалі не замикаються. — Тату? — Кличу знову й знову. Серце починає битися, коли він не відповідає. У паніці я штовхаю двері плечем, вихлюпую чай на мамин новий килим, а двері відчиняються на якихось кілька дюймів. Тоді все, здається, зупиняється, я чую, як хтось голосом, схожим на мій — та хіба це я? — кличе на допомогу знову й знову.

13 жовтня

Лорі

— Я дав їй ліки, щоб вона заснула, вона надто виснажена.

Намагаюся всміхнутися лікареві, коли він спускається на перший поверх, але м’язи обличчя не слухаються.

— Дякую.

Доктор Фрімен живе навпроти нас — через дорогу від мами з татом. Він роками був поруч із нами, у нашому домі — і як друг, і як наш лікар. Різдво, переломи. Він прийшов, коли Деріл забарабанив учора в його парадні двері, волаючи про допомогу, і він знову тут, перевіряє, як у нас справи.

— Пробач, Лорі, — він стискає моє плече. — Якщо трапиться щось, чому я можу зарадити, одразу телефонуй — чи вдень, чи вночі.

Деріл проводить його, а потім ми сидимо разом за обіднім столом у надто тихому батьківському домі. Анна забрала малюка додому. Оскар застряг у Брюсселі до завтра, принаймні до середини дня. Він страшенно про це шкодує, але, чесно кажучи, ані він, ані будь-хто інший нічим тут не можуть допомогти, нічого не зможуть сказати.

Тато вчора помер. Він був тут, а через хвилину його не стало. І нікого не було поруч із ним, щоб тримати за руку, щоб поцілувати його на прощання. Мене вбиває сама думка, що ми могли б якось допомогти, щось зробити, якби були поруч із ним. Якби Деріл чи я знайшли б час подивитися з ним гру, як дивилися колись у дитинстві, хоча ніхто з нас не був аж таким запеклим футбольним фаном. Якби мама приготувала йому чай хвилин на десять раніше. Якби, якби, якби… Бригада швидкої допомоги, яка приїхала й констатувала смерть, намагалася переконати нас, що, навпаки, усе свідчить про обширний інфаркт, що ніхто не зміг би нічого зробити. Але якщо він кликав, а ми не чули? Деріл підсуває мені серветки, а я усвідомлюю, що знову плачу. Не думаю, що переставала плакати сьогодні. Хіба не кажуть, що люди на сімдесят відсотків складаються з води чи ще якусь подібну дурню, га? Мабуть, воно так і є, бо з мене тече, як із крана, якого залишили відкритим у покинутому будинку.

— Треба зробити всі приготування до похорону, — у голосі Деріла порожнеча.

— Я не знаю як, — відповідаю.

Він стискає мою руку, поки не залишаються білі плями.

— Я теж. Але ми розберемося, ми з тобою. Ми зараз потрібні мамі.

Я киваю, усе ще в сльозах. Звісно, він має рацію. Мама розбита. Вона зараз ніяк не зможе чимось займатися. Ніколи не забуду, скільки буду жити, як вона повзла на колінах, щоб доторкнутися тата. Вона прибігла в паніці, коли почула, як я кричу, ніби якесь шосте почуття підказало їй, що її коханий у біді. Вони були разом з п’ятнадцяти років. Я ще чую, як вона кричить його ім’я, не здатна підняти його, як виривається з неї низький гіркий зойк, коли бригада швидкої записала час смерті та обережно підняла її від тіла. І з тієї пори — нічого. Вона майже не говорить, не їсть, не спить. Вона ніби закрилася, ніби сама не може бути тут, коли його тут немає. Доктор Фрімен сказав, що це нормально — така її реакція, що кожен реагує по-різному, просто треба дати їй час. Але я насправді не знаю, чи вона колись вибереться з цього. Чи хтось із нас вибереться.

— Підемо завтра, — каже Деріл. — Анна прийде й посидить із мамою.

— Гаразд.

Ми знову занурюємось у мовчання в бездоганно тихій кімнаті. Це дім, де ми зросли, у цій кімнаті ми завжди обідали — усією родиною, у кожного було своє місце за круглим столом. Наша родина з п’ятьох осіб ледь пережила те, що нас стало четверо, коли померла Джині. Завжди один стілець залишався порожнім. Я дивлюся на стілець татуся — тепер він теж порожній — і знову плачу. Не можу уявити собі, як ми будемо родиною з трьох. Це надто мало.

Джек

— Хто б ви не були, відчепіться.

Не почули. Тож я звішую руку з ліжка та лапаю підлогу в пошуках мобільника. Люди ж добре знають, що я працюю вночі, вони, холера, чують мене по радіо, тож Бог знає, чого хтось так наполегливо заповзявся телефонувати мені опівдні. Нарешті пальці стискаються навколо телефона. Саме тоді, коли він замовкає. Як завжди. Підношу його до обличчя, вдивляюся скоса, голова вже знову на подушці. Пропущений від Лорі. Трясця. Я бачу пряму оголену спину Аманди, міркую, чи непристойно телефонувати Лорі, коли моя подружка спить поруч зі мною. Зваживши всі обставини, вирішую, що, мабуть, таки так. Тож закриваю екран. Мабуть, воно не так терміново.

— Хто це був?

Аманда повертається до мене — її медова шкіра, сині очі, повні соски. Ми все ще проходимо стадію стосунків «трахатися, мов кролики», і вигляд її засмаглого тіла виводить мій мозок з ладу.

— Реклама.

Я нахиляюся та змикаю губи на одному з її сосків, і поруч зі мною, на тумбочці, мій телефон знову тарабанить на всю силу, сповіщаючи про СМС. Лорі не так уже й часто мені телефонує. Ми здебільшого листуємося е-мейлами чи в чаті на Фейсбуці, як сучасні цивілізовані дорослі люди. Якщо вона лишає повідомлення, то, напевно, телефонувала з конкретного приводу.

— Холера, вибач, — повертаюся та беру телефон. — Краще гляну, що там. Не забудь, де ми спинилися.

Вона розслаблено дивиться на мене, а я вмикаю автовідповідач, і механічний голос доводить до мого відома, що я маю нову звістку. Аманда веде рукою під простирадло й далі — по моєму животі. Боже, як добре. Заплющую очі, не дихаю, а голосове повідомлення вже читається. Я майже забув, хто мені телефонує.

«Привіт, Джеку, це я, Лорі». Я хочу сказати Аманді, щоб вона спинилася, бо раптом відчуваю, що це якось неправильно — слухати тихий голос Лорі, коли рука іншої жінки пестить мого члена. «Я хотіла з тобою поговорити. Почути твій голос». Боже, у мене ніби марення. Навіть тепер мені іноді сниться Лорі, і дуже часто сни дуже схожі на те, що відбувається в цю мить. Вона телефонує мені, вона хоче мене, я їй потрібен. У мене встав.

«Пробач, що телефонувала, коли ти, напевно, спав. Просто тато мій учора помер. Я подумала, що ти зміг би бути поруч».

Десь усередині цього речення я усвідомлюю, що вона плаче, та відштовхую Аманду. Сідаю в ліжку. Батько Лорі помер. Чорт забирай, тримайся, Лу. Я вискакую з ліжка, натягую джинси, одночасно тисну кнопки мобільника й бурмочу вибачення для Аманди. Замикаюсь у ванній, сиджу на закритому унітазі — так я зможу поговорити з Лорі й мене не буде чути.

Вона відповідає з третього гудка.

— Лу, я щойно отримав твоє повідомлення.

— Джеку.

Вона не говорить нічого, окрім мого імені, починає знову важко схлипувати, слова не йдуть, тож я починаю говорити.

— Ей, ей, ей, — говорю так ніжно, як тільки можу. — Я знаю, сонечко, знаю, — усім своїм серцем я хочу обійняти її. — Усе гаразд, Лорі, усе добре, серце моє, — я заплющую очі, бо її горе таке гостре й мені боляче його чути.

— Я хочу, щоб ти була тут, — шепочу я. — Обіймаю тебе міцно-міцно, тримаю тебе в обіймах. Ти чуєш це, Лу? — чути, як плаче Лорі, — найгірша мука у світі. — Я гладжу твоє волосся, тримаю тебе, кажу тобі, що все буде добре, — я проказую тихі слова, а її ридання уповільнюються. — Я кажу тобі, що тримаю тебе, і я тут.

— Я б хотіла, щоб ти був тут, — каже вона трохи згодом рваними словами.

— Я зможу, сяду на найближчий потяг.

Вона зітхає, голос нарешті стає рівнішим.

— Ні, я в порядку, чесно. Деріл тут, і мама, звісно, і Оскар буде тут завтра увечері.

«Оскар мав би бути тут просто зараз», — думаю я, але не кажу цього.

— Не знаю, що мені робити, — каже вона. — Я не знаю, що робити, Джеку.

— Лу, ти нічого не повинна робити. Повір мені. Я знаю.

— Я знаю, що ти знаєш, — мовить вона м’яко.

— Не треба поспішати, не треба намагатися зробити все сьогодні, — проваджу я, бо пам’ятаю ті чорні важкі дні надто добре. — Тобі здаватиметься, що ти розгублена. Але просто роби те, що відчуваєш правильним. Не звинувачуй себе за те, що плачеш надто багато чи не плачеш, коли думаєш, що варто було б, або коли не знаєш, як допомогти мамі. Просто будь, Лорі. Це все, що ти можеш зробити зараз. Тримайся, добре? Чекай Оскара, він приїде і зробить всі офіційні справи, дозволь йому зв’язатися з потрібними людьми заради тебе. Повір мені, він буде радий, що зможе надати практичну допомогу.

— Гаразд, — у голосі її чути полегшення, ніби вона просто потребувала когось, із ким можна пройти крізь це.

Як би я хотів, щоб то був я.

27 жовтня

Лорі

— Аліса з третього номера попросила мене занести це. Вона каже, що буде в церкві пізніше.

Тітонька Сьюзан, мамина сестра, передає мені велику вікторіанську губку. Тітка з нами вже кілька днів, надійна, мов скеля. Поруч із нею мама змогла пережити емоційну зустріч з реєстратором, обговорити похорон, спланувати своє вбрання й усвідомити, що світ продовжує існувати, навіть коли тата в ньому немає. Тітонька Сьюзан утратила свого чоловіка, Боба, чотири роки тому. Вона може зрозуміти мамині почуття так, як ні я, ні Деріл не зможемо. Ми втратили тата, але вона втратила свого коханого, і з цим їй доведеться зіткнутися віч-на-віч під час похорону.

Я йду кухнею з пирогом у руках, коли Сара з’являється у вікні задніх дверей, — уже підняла руку, щоб постукати. До мами з татом усі приходили з чорного ходу — такий це дім. Я здригаюся від думки, що скоро називатиму його лише маминим, і мушу звикнути до цього. Не можу витримати думки про те, як вона тут буде крутитися сама.

— Гей, — каже Сара, коли я відмикаю двері. І потім: — Овва! — коли дивиться на заставлені їжею всі кухонні поверхні.

Маю сумнів, що на полицях місцевого «Маркса й Спенсера» залишилося багато продуктів. Тітонька Сьюзан замовила все через Інтернет, аж до серветок й одноразового посуду.

— Його можна просто викинути в смітник після всього, — казала вона мені, клікаючи по екрану із замовленнями, — кому ж захочеться займатися миттям посуду після похорону.

Якщо додати до цього з півдюжини чи більше пирогів, що з’явилися сьогодні вранці від сусідів та друзів, можна заспокоїтися: ніхто не залишиться голодним.

Я була дуже рада, коли поруч зі мною опинився хтось, хто знав, що треба робити, попри те, що Оскар, Деріл та я владнали основні підготовчі справи з поховальним бюро, коли Оскар повернувся з Брюсселя. Чи є щось гірше у світі, ніж процес вибору варіанту труни? Кому насправді яке діло — ясен це чи сосна, чи ручки мідні, чи срібні? Ми пройшли крізь це, і, зрештою, яку б домовину не обрали, скоро вона зберігатиме мого любого татуся. Це видається нереальним. Надто жорстоким, щоб бути правдою.

Сара обертається до мене й обіймає рукою за плечі.

— Ти як, нормально?

Киваю, зморгуючи сльози, які вже виступили під віями. Я не сказала їй, що, коли це сталося, спочатку зателефонувала Джекові. Але я подумала: він — єдина людина з тих, кого я знаю, хто втратив батька. Мені потрібен був хтось, хто зрозуміє мої почуття. Та наприкінці дня я сиділа на самоті в кімнаті мого дитинства, і все, чого прагнула в ту мить, — дзвінок моїй найкращій подрузі. За кілька секунд розмови з нею вся та відстань, яка розділяла нашу дружбу, зникла. Вона з’явилася на нашому порозі вже наступного вечора, хоч її ніхто про це не просив. І, попри те, що мусила повернутися до Лондона на кілька днів на роботу, вона знову приїхала вчора — уже на похорон.

— Гадаю, що так, — знизую я плечима та безпомічно дивлюся на неї. — Нічого тут не вдієш. Лишається тільки чекати.

Вона вішає пальто на спинку кухонного стільця та ставить чайник.

— Як мама?

Я хитаю головою, передаючи Сарі два горнятка.

— Тримається, гадаю.

Це найбільш певне слово, яке мені вдається підібрати. Вона тримається. Прокидається, лягає спати, між цими діями відповідає тому, хто до неї заговорить, але більшу частину часу просто сидить і дивиться у простір, вона десь, за мільйон миль звідси. Я не знаю, що їй сказати, почуваюся, ніби раптом стала її матір’ю, але й гадки не маю, як її втішити.

— Можливо, сьогодні буде поворотний момент, — припускає Сара.

Вона не перша, хто каже, що похорон — це той момент, коли усвідомлюєш: людина дійсно відійшла. Таке враження, що після похорону всі інші просто продовжують своє життя, і ти маєш продовжувати власне.

— Може, — я не впевнена, що хтось із нас узагалі зможе це зробити. — Маєш гарний вигляд.

Гойдається її низько підібраний «хвостик», коли вона опускає погляд на свою чорну сукню в стилі Жаклін Кеннеді.

— Плюс моєї роботи, — усміхається вона.

Вона зараз — постійне обличчя на телеканалі новин, для чого, власне, і була створена. Ми сидимо за кухонним столом, тримаємо по горнятку кави. Я додаю собі цукру, дивлюся, як його кристалики спіраллю крутяться в рідині.

— Нагадує Делансі-стрит, — каже вона.

Раптом мене накривають туга й жаль.

— Як би я хотіла повернутися.

— Знаю, сонце.

— Саро, прости мене…

Я зненацька відчуваю відчайдушне бажання попросити пробачення, сказати все відверто. Бо, попри те, що вона тут, ми досі не сказали одна одній про нашу суперечку щодо Джека.

— Давай про це зараз не будемо. Не треба. Багато води спливло під цим мостом, — вона бере мою руку та стискає її.

Але воно стоїть між нами, ніби ми вкрили його захисним покривалом та побілили кімнату навколо нього, тож я знаю, що колись ми маємо зняти це покривало, побачити, що під ним.

— Але колись треба, — кажу я.

— Так, — погоджується вона, — не сьогодні, але колись.

Джек

— Пива?

Я знайшов для себе п’ять спокійних хвилин на лавці біля струмка, що біжить навколо нижньої частини зарослого саду Лориних батьків, коли Оскар з пивом у руках знаходить мене.

— Дякую, — я дивлюся на нього збоку, коли він сідає поруч, уперши лікті в коліна. — Довгий день.

Він киває.

— Гадаєш, вона вибереться з цього?

Це так несподівано, що я мушу його перепитати.

— Лорі?

— Так, — він відпиває те, що в його склянці, з вигляду — віскі. За ці роки ми визначилися, що я п’ю пиво, а він — самотній прихильник віскаря. — Я не знаю, що мені слід робити, що казати їй.

Він що, питає в мене поради? Я роблю глибокий ковток, бо, попри те, що до нього в мене немає жодних теплих почуттів, він дбає про Лорі. Це в нас спільне. І цього досить.

— Наскільки я знаю, вона міцніша, ніж здається на вигляд. І все ж не така міцна, що ніколи не ламається, — пригадую той день, коли бачив її зламаною, коли поцілував її в тій завірюсі. — Розпитуй її, як вона почувається, не дозволяй замкнутися в собі.

— Але не знаю, що казати.

— Ніхто не знає, Оскаре. Але іноді щось — краще, ніж нічого.

— Здається, ти завжди знаєш, що сказати, — він зітхає та хитає головою міркуючи. — Ось та промова, що ти виголосив на весіллі, наприклад, — він замовкає, дивиться на мене, і я думаю: «О, трясця!» — бо ми не мали ніколи говорити про це з ним.

— А що таке? — гостро дивлюся на нього.

Він відхиляється, кладе руку на спинку лавки.

— Буду з тобою відвертий, Джеку. Іноді я міркую, чи твої почуття до Лорі цілком платонічні.

Я сміюся, дивлюсь убік, відпиваю пива.

— З усіх днів для цього питання ти обрав саме той, коли вона поховала батька?

— Це досить просте питання, — каже він, слушний, як завжди. — Я питаю, чи ти відчуваєш щось до моєї дружини, Джеку. І гадаю, що досить довго був терплячим.

«Досить просте питання? Довго був терплячим?» Не думаю, що він усвідомлює, як зверхньо й поблажливо це звучить. Якби не похорони батька Лорі, це, мабуть, був би день, коли ми з Оскаром нарешті припинили б прикидатися, що подобаємось одне одному. Але це похорон. І я гідно виправдовую його досить просте запитання досить простою відповіддю.

— Так.

— Пива?

Півгодини потому я підіймаю очі на Сару.

— Чому ви всі намагаєтеся мене споїти? Спочатку Оскар, тепер ти.

Вона має засмучений вигляд.

— Пробач. Можу залишити тебе самого, якщо хочеш.

— Ні, — зітхаю я, приймаючи пиво з її простягнутої руки. — Вибач, Сар, це було грубо. Сідай. Посидь, поговори зі мною трохи.

Вона сідає поруч, закутана в тепле штучне хутро.

— Що трапилося? — питає, відпиваючи червоне вино з келиха. — Окрім очевидного.

Якийсь час я намагаюся второпати, що саме в нас «очевидне». Але вона говорить про те, що ми на поминках.

— Лише очевидне, — кажу я. — Усе це змушує мене пригадати те, про що краще не думати, ти ж знаєш.

— Знаю, — погоджується Сара. — Ти, мабуть, із нас найкраще знаєш, як говорити про це з Лорі.

Я опускаю руку на її плечі, гріюся об неї.

— Не думаю, що їй буде легше, якщо я розповім, що сумую за своїм батьком кожний клятий Божий день.

Вона притуляється до мене.

— Прости мене, я тебе про нього не розпитувала.

— Ти не повинна ні за що вибачатися, — відповідаю. — Ти була чудовою, а я був лайном.

Вона м’яко сміється.

— Гаразд, я рада, що ми нарешті це з’ясували.

— До біса точно з’ясували.

Ми сидимо в задумливій тиші, з будинку за нашими спинами лунає передзвін та брязкіт келихів, перед нами тихенько дзвенить струмок.

— Ти колись розповіси мені, що сталося між тобою й Лу? Можеш, звісно, сказати, що я помиляюся, але б’юся об заклад, ти не пішла на її весілля не через невідкладні родинні справи.

Рот її перекошується, коли вона обмірковує моє питання.

— Я не думаю, що зараз варто витягати все це на поверхню. Це вже минуле.

Не наполягаю.

— Ти ще з Люком?

Вона киває, але не приховує блиску в очах — намагалася, та не змогла.

— Він до тебе добрий?

Вона тихенько сміється.

— Він абсолютно точно не лайно.

— Добре.

— Гадаю, він міг би бути моїми ста відсотками.

Я дивлюся на неї — така яскрава, така сповнена життя — і не відчуваю нічого, окрім любові та радості за неї. Це доводить, що ми вчинили правильно, навіть коли це розірвало наші серця тоді, у той час. Вона бере мене за руку.

— Він покликав мене поїхати з ним до Австралії.

— Жити?

Вона ковтає, киває, потім знизує плечима.

— Це вагоме рішення.

— Ще б пак, — я не можу уявити собі, що вона покине все, чого досягла тут, щоб розпочати знову в Країні Оз. — Воно варто того, щоб усе життя перевернути?

— Якщо я маю обирати між ним та життям тут, я оберу його.

Он як.

— Я дійсно щасливий за тебе, Сар.

І це правда. Думаю про те, якою вона була в перший день нашої зустрічі, і потім знову — про ту холодну ніч у саду Лорі й Оскара та про всі наші дні між цими моментами. Ми були одне для одного коконом кохання, ми разом зросли, а потім не змогли більше рости поруч.

— Лорі каже, що він керує пошуковими й рятувальними гелікоптерами.

Вона усміхається — і це наймиліше, що було сьогодні.

— Так.

— Ідеальний, холера, герой, — бурмочу, але щось таке й думаю.

Цокаюся своїм пивом з її вином, і ми п’ємо за них.

— А як у тебе з Амандою?

Це ж треба, вона пам’ятає, як ту звати. Мені треба трохи часу, щоб перейти до жінки, з якою я нібито маю зв’язок.

— Вона мені подобається.

— Не дуже пасує слово «подобається», — каже Сара.

— Вона мила.

— Боже, Джеку! Подобається? Мила? Просто припини її страждання та кинь її нарешті.

Я хмурюся.

— Тільки тому, що не поспішаю почепити золоту зірку їй на груди та оцінити найвищим балом?

— Так, — вона дивиться так, ніби не може мені повірити. — Або навіщо було все це?

«Навіщо було все це?» Її питання відбирає в мене мову.

— Гадаю, я намагаюся зрозуміти, чи людям потрібні ті сто відсотків, чи вони можуть розпочати з — ну, не знаю, — з сімдесяти та дійти до ста поступово.

Вона хитає головою та зітхає, ніби я повинен знати відповідь на це вже тепер.

— Якщо я запитаю тебе, ти обіцяєш відповісти чесно?

Боже. Сьогодні дійсно день «Джеку, ми тебе зловили». Маю передчуття, що вона поставить мені питання, на яке не схочу відповідати.

— Ну, давай.

Вона відкриває рота, але потім закриває його, ніби міркує, як сформулювати питання.

— Якби ти зустрів Лорі замість мене, гадаєш, вона була б твоїми ста відсотками?

— Отакої. Де ти, в біса, таке надибала?

— Я чула про твою промову на весіллі.

А, знову ця клята промова.

— Хтось та мав виступити, Саро. І я став у пригоді.

Вона киває, ніби це — цілком слушна відповідь.

— З того, що я чула, ти змусив кожну жінку в залі мріяти, щоб ти так говорив про неї.

Я тихенько сміюся.

— Ти ж мене знаєш. Я можу теревенити про що завгодно.

— Але ж не того разу, — голос її ламається. Не можу на неї дивитися.

— Дурень ти, дурень. Якби я знала. Якби я зрозуміла. Я гадаю, якась частка мене таки знала це, але не хотіла цього визнавати. Чому ти мені не сказав?

Я можу прикидатися, що не розумію, до чого вона веде, але що з того?

— Нічого путнього б не вийшло, Сар. І вона зараз заміжня. Вона щаслива. Вона припинила кохати мене роки тому.

— Ти кохав її?

Не знаю, що я маю їй сказати. Ми пліч-о-пліч сидимо мовчки.

— Я не знаю. Можливо, якусь мить. Не знаю. Це ж не кіно, Сар.

Вона зітхає та притуляється до мене.

— Але якби це було так? Якби Оскар пішов, що б ти зробив?

Я цілую її волосся. Деякі речі краще не промовляти.

— Ходімо в дім. Тут, надворі, холодно.

Рука в руці, ми повертаємося до будинку. Потім я прошу мене вибачити та прямую на станцію. Це ж очевидно: від моєї присутності тут лише шкода. Мені потрібно додому. Можливо, у довгій дорозі поїздом до Единбурга я таки придумаю, як сімдесят може стати ста відсотками.

2015

Новорічні обітниці

Щойно перечитала свої торішні обітниці. Не можу повірити, скільки всього я сприймала як належне: проводити більше часу з мамою й татом. Як би я хотіла зараз мати змогу написати це знову в цьому році. Не можна висловити, як страшенно не вистачає мені тата. Немає в мене настрою складати новорічні обітниці в цьому році. Натомість спробую сконцентруватися на тому, що дійсно важливе. А це — люди, яких я люблю.

6 травня

Лорі

— Але ж, Оскаре, ти знаєш, який важливий цей вечір, — не можу стримати тужливої нотки в голосі.

Оскар обіцяв, що повернеться з Брюсселя цього тижня на день раніше та буде на Сариному прощальному обіді. Я так рідко впливаю на плани його поїздок. Добре усвідомлюю, що його щоденник забитий ущент, що його графік важко змінити, але гадала, цього разу він зможе владнати справи, бо ж це так мені потрібно.

— Я знаю, що мав, і хотів би змінити бодай щось у цій ситуації, але руки в мене зв’язані, — каже він. — Цього ранку прилетів Брентмен, мов грім з ясного неба, і, між нами, здається мені, готується нове підвищення. Який у мене буде вигляд, якщо я втечу раніше, тому що мені треба на вечірку.

Зітхаю. Брентмен — Оскарів бос, дуже велике цабе.

— Я розумію. Усе гаразд.

Нічого я особливо не розумію, і нічого це не гаразд, але суперечками тут правди не досягнеш. Він усе одно не змінить своєї думки. Величезні обов’язки, відданість Оскара банку вже мільйон разів змушували нас до компромісу в подружньому житті. І сьогодні не якась там собі звичайна вечірка. Це прощальний обід. Я маю обійняти свою найкращу подругу, сказати їй «до побачення» та побажати успіхів у новому житті на іншому кінці світу.

— Може, ми зможемо запланувати подорож туди, зустрітися там із нею наступного року, — він підшукує якісь слова для заспокоєння, хоч ми обоє знаємо, що в нього немає жодного шансу знайти кілька вільних тижнів і дозволити собі таку відпустку, особливо, якщо станеться це підвищення. Якщо не враховувати медового місяця, наші відпустки більше схожі на вихідні, упхнуті між його робочими тижнями в Бельгії: кілька днів у Парижі, політ до Риму. І обидва рази ми прощалися в аеропорту в неділю ввечері та летіли до різних країн — на роботу в понеділок уранці. Попри всі зусилля не допустити цього, наше подружнє життя перетворюється на те, чого ми обіцяли не дозволяти: на тимчасове.

— Я побачу тебе завтра увечері, — кажу пригнічено.

— Звісно, — мовить він м’яко. — Вибач, Лорі.

Він вимикає телефон зі словами «Я люблю тебе» до того, як я встигаю сказати ще щось.

— Я така рада, що ти тут! — Сара кружляє мене в обіймах, сміється, кидає погляд на двері готелю. — А де Оскар?

— У Брюсселі. Вибач, Сар, він там застряг.

Вона хмуриться, потім обличчя прояснюється.

— Не проблема. Ти тут, а це головне.

Наші підбори цокотять по мармуровій підлозі, вона веде мене до бару. Сара вирішила влаштувати прощальну вечерю з друзями сьогодні, після чого вони з Люком поїдуть завтра в Бат, щоб провести кілька днів до від’їзду з її родиною. Я ще не можу повірити, що вона їде до Австралії. Я почуваюся, ніби знову втрачаю Сару, назавжди. Я страшенно рада за неї, звісна річ, але не могла не плакати, коли вона сповістила мені про своє рішення, а потім плакала знову, коли розповідала про це вдома Оскарові. Щось, здається, я останнім часом дуже багато плачу.

— Тут гарно, — кажу, намагаючись розважитися. Я не була раніше в цьому готелі. Обстановка дуже інтимна, усе в теплих сірих тонах, повсюди високі вази з квітами. — Дуже по-дорослому.

Вона всміхається:

— Мені доводиться час від часу бути дорослою, Лу.

— Переїхати на край світу з коханою людиною, звісно, рахується дорослим вчинком у моєму переліку.

Вона стискає мою руку.

— У моєму теж. Я до біса перелякана.

— Я не знаю, чому, — відповідаю. — Австралія ще не знає, що її спіткало.

Мені вже відомо, що Сара збирається навести там шелесту. Вона вже домовилася про роботу з однією з провідних телемереж. Усі вітають нового блискучого австралійського кореспондента шоу-бізнесу.

Перед скляними дверима до бару вона спиняє мене за руку.

— Слухай, Лу. Я тобі щось маю сказати.

Ми стоїмо одна коло одної, вона стискає мої пальці.

— Не можу полетіти на інший кінець світу, щоб не сказати тобі, як я шкодую про те, що так повелася… Ну, ти розумієш, про що я.

— О Боже, Саро. Ти не повинна просити пробачення, — кажу я, уже витираючи сльози. Не думаю, що ми зможемо говорити без сильних емоцій про ту нашу суперечку. — Або давай я теж попрошу пробачення. Я просто ненавиджу те, що тоді трапилося.

Вона киває, губи тремтять.

— Я наговорила тобі жахливих речей. Я не мала їх на увазі. Найгірше, що я зробила у своєму житті, — пропустила твоє весілля.

— Я зробила тобі боляче. Я ніколи не хотіла цього, Саро.

Вона проводить рукою по очах.

— Я мала б прийняти твій браслет. Це найпрекрасніша річ, яку мені колись дарували. Я люблю тебе, мов сестру, Лу, ти — моя найкраща подруга в цьому довбаному світі.

Браслет просто зараз на мені. І я роблю саме те, що хотіла зробити. Розстібую застібку, знімаю браслет, застібаю навколо її зап’ястка. Ми обидві дивимося на нього, а вона стискає мою руку дуже міцно.

— Ось, — кажу я, і голос мій тремтить. — Він там, де повинен бути.

— Завжди берегтиму його, — її голос зривається, горло перехоплює.

Усміхаюся крізь сльози.

— Я знаю, Сар. А тепер нумо, — притягую її в обійми. — Витри очі. Сьогодні має бути веселий вечір.

Ми міцно тримаємо одна одну, це обійми пробачення та любові, які говорять: «Як я без тебе буду?»

Люк робить мені захвáт через шию, щойно помічає в барі.

— Тепер ми можемо розпочати вечірку, — каже він з усмішкою. — Вона всі двері прогледіла, поки тебе чекала.

Він чудовий. Статура гравця в регбі, голосний, сповнений сонячного світла. Очі його спрямовані лише на Сару. Коли вона була з Джеком, я гадала, що бачу кохання. І, можливо, це було кохання свого роду, але не таке і, звісно, не такого рівня. Сара й Люк просочені коханням до кісток.

— Лорі.

Я обертаюся — хтось торкається моєї руки.

— Джеку! Сара не знала, чи ти зможеш приїхати.

Задоволення й полегшення сповнює мене, коли я бачу його так несподівано.

Він схиляється та цілує мене в щоку, його тепла рука — на моїй спині.

— Не був упевнений аж до цього ранку, чи ми зможемо приїхати, — відповідає він. — Дуже радий тебе бачити.

«Ми». Я дивлюся на нього, і кілька секунд ми взагалі нічого не говоримо. Потім він відводить погляд на жінку у вишневій сукні, яка щойно з’явилася за його спиною з двома келихами шампанського в руках. Він усміхається, приймаючи один із них, м’яко охоплює рукою її талію.

— Лорі, це Аманда.

— О, — кажу я. Потім оговтуюся та фонтаную зайвою щирістю. — Привіт! Як приємно нарешті з вами зустрітися. Я стільки про вас чула!

Направду, нічого не чула, Джек якось згадував її в е-мейлах, я натрапляла на світлини з нею на його сторінці в ФБ, але якось не була готова побачити їх разом у плоті. Вона досить гарна, така позолочена білявка. Зачіска в стилі Ґетсбі має такий вигляд, ніби ці хвильки вкладали суперкруті стилісти знаменитостей, на сукню дівчина одягла чорний шкіряний жакет, на ногах — ботільйони. Вона на верхній межі гламуру, а гострий погляд синіх очей не дуже узгоджується з теплотою її голосу.

— Лорі, — вона усміхається, посилає повітряний цілунок, — ми нарешті зустрілися.

Намагаюся не надто аналізувати її слова. «Нарешті?» Що вона має на увазі? Її очі зупиняються на мені, ніби вона ще щось хоче сказати. Але Сара рятує нас від негайного продовження розмови, плескаючи в долоні, закликаючи всіх до ресторану. Усього нас п’ятнадцятеро чи близько того. Суміш Сариних та Люкових друзів і найближчих колег. Я кидаю погляд на два круглі столи, бачу картку з ім’ям Оскара поруч із моєю, на другому боці від мене — Джек, потім Аманда. Зітхаю з думкою: чи не пізно перемішати картки, бо без Оскара, для балансу, це буде для мене надто велике випробування. Я не впізнаю інших імен на картках. Джой.

— Здається, я загарбав найкраще місце в цьому домі, — каже Джек з усмішкою.

Він підійшов і став біля мене, оглядаючи стіл.

Усмішка в мене надто вимушена — як це мої зуби ще не вискочили й не полетіли в стіни. Сумніваюся, що в цьому готелі вистачить вина, аби зробити цей вечір бодай прийнятним. Я втрачаю свою найкращу подругу, мій чоловік не прийшов, і я тепер повинна провести кілька годин у чемній розмові з Джековою новою вродливицею.

Займаю своє місце, ловлю погляд офіціанта, який кружляє з вином. Мабуть, нам доведеться сьогодні часто переглядатися.

Джек

Клятий Оскар. Єдиний раз, коли я нічого не мав проти його присутності, а він навіть не спромігся притягти свою дупу до нашої країни. Хоча, судячи з того, що я чув, він практично емігрував. Бідна Лорі, їй, напевно, дуже самотньо.

— Чудово, — зітхає Аманда, проглядаючи картку меню.

Я теж подумки зітхаю. Бо їсти з нею десь — це ще той клопіт. Вона не їсть ані м’яса, ані цукру. Хоча цукор у вині ще якось проходить, бо вона стверджує, що його нейтралізує алкоголь. Цілком упевнений, що це просто вигадка, тож зазвичай піддражнюю її. Але сьогодні я дійсно хочу, щоб ми справили на всіх хороше враження, а це складно, бо на закуску — паштет із качиної печінки, а основна страва — курча, і лише я винен у тому, що ніхто не знає, що моя дівчина не їсть нічого з означеного. Сара досить давно розіслала е-мейл, де питала, чи не є хтось вегетаріанцем, а я не відповів.

— Я владнаю, — бурмочу.

Вона дивиться на мене, поки офіціант наповнює її келих вином.

— Не хвилюйся, я певен, у них ще щось є.

Вона ловить погляд Лорі.

— Пескетаріанка, — усміхається Аманда з виразом вибачення. — Так прикро, коли доводиться ставати центром уваги та додавати зайвого клопоту.

Намагаюся привернути увагу Лорі, але вона знову вивчає меню.

— То чим ти займаєшся, Менді?

Мені вже її просто шкода. Австралійський хлопець, мабуть, друг Люка, який сидить навпроти нас за столом, не міг знати, але це ще одна з Амандиних заморочок — вона ненавидить, коли її називають «Менді».

— Аманда, — виправляє вона його та усмішкою пом’якшує зауваження. — Я актриса.

— Крутезно! — здається, цей молодик уже перебрав. — Я тебе десь бачив?

Схоже, у хлопа якесь шосте чуття, він просто майстер ставити не ті запитання. Справи в Аманди йдуть непогано. Вона виступала в кількох місцевих програмах у Шотландії, а також має невеличку постійну роль у серіалі, та навряд чи наш молодик чув їхні назви.

— Аманда грає в шотландському серіалі, — кажу я.

— Це лише частка того, що я роблю, — вносить вона поправку зі сміхом.

Хлопець втрачає інтерес, а я нахиляюся й тихенько, так, щоб лише вона мене почула, запитую:

— Ти в порядку? Вибач, тут трохи химерно.

Вона грайливо всміхається.

— Нічого особливого, упораюся.

Вона повертається та розпочинає ввічливу розмову з хлопцем з іншого боку, залишаючи мене й Лорі їсти в недоладній близькості одне від одного.

Не впевнений, що привести сьогодні Аманду було моєю найкращою ідеєю. Вона на вигляд — у нормі, але починаю усвідомлювати, що я — ні.

— Дуже смачно, — каже Лорі, вказуючи на качиний паштет на своєму ножі.

Я киваю.

— Як справи?

Вона розкидає салат по тарілці.

— Робота цікава. Я здебільшого пишу про жіночі проблеми зі здоров’ям, тож є чому повчитися.

— Я думаю!

— А ти?

— Дуже подобається, так. Допізна треба сидіти, але я це люблю.

Лорі опускає ніж і виделку.

— Единбург на твоїх фото такий гарний.

— Він такий і є. Приїжджай колись. Я тобі влаштую екскурсію, — чую, як з одного боку від мене ледь помітно завмирає Аманда, а з другого ніяковіє Лорі. — З Оскаром приїжджайте, тобто, звісна річ, — додаю, щоб виправити становище. Потім роблю ще гірше новим зауваженням: — Якщо зможу відпроситися з роботи. — Що я таке роблю? Їхня пара в мене в гостях — це моє уявлення про пекло.

Відчуваю полегшення, коли офіціанти прибирають зі столу, а Лорі просить вибачення та виходить. Я усміхаюсь офіціантці, щоб вона знову наповнила мій келих. Єдиний засіб якось упоратися із соціальним жахом.

Лорі

Але вечір видався! Щоразу, коли мені випадає кілька хвилин поспілкуватись із Сарою, ми доводимо одна одну до сліз. Оскара немає. Джекова подружка до біса мила, попри те, що вона пескетаріанка. Після першої зміни страв я вигнала себе до дамської кімнати та виголосила собі догану, повідомивши своєму віддзеркаленню, що вона — Джеків вибір партнера, а він мій друг, тож я маю з нею потоваришувати. Насправді, їй, мабуть, знадобився весь її кураж, щоб прийти в такий день. Потім я говорила з нею про її роботу в Единбурзі, і вона виявилася досить цікавою людиною.

— Ви з Лондона, Амандо? — запитала я, бо її вимова кокні вказує на її походження краще, ніж жакет в перлинах, як у «Квін».

— З ніг до голови, — усміхнулася вона. — Але коли я на знімальному майданчику, ви цього ніколи не скажете. Моя героїня, Дейзі, по самі вуха шотландка, як верес та пісочний коржик, — вона без зайвих зусиль перейшла на густий шотландський говір, настільки переконливий, що я від душі розсміялася.

— Овва! Це справді круто, — похвалила я.

— Практика творить дива, — відповіла вона та знизала плечима.

Аманда почала розповідати мені про деякі прослуховування, на яких нещодавно була.

— Ніколи не усвідомлювала, що бути актрисою — така важка робота.

Можливо, вона дуже підходитиме Джекові. Дівчина, очевидно, має уявлення про те, чого прагне, і не боїться наполегливо працювати, щоб досягти своєї мети.

До цього дня я не відзначала її як важливу частку Джекового життя. Але тепер, коли побачила, думаю, що її не оминути. Не те щоб я хотіла її уникати — просто для мене потрясіння бачити його з кимось таким, як вона. З кимось, хто може бути пов’язаний з його майбутнім. Це просто… я не знаю. Це щось таке, чого не скажеш двома словами. Так, ніби я ніколи не уявляла, що перебування в Шотландії стане його постійним життям. Я хочу, щоб він був щасливим, звісно, я цього хочу, але це просто трохи мене здивувало. Ось це слово. Вона мене здивувала.

Я посміхаюся рум’яній офіціантці, яка ставить переді мною головну страву.

— Дякую, дуже смачно на вигляд.

Джек робить те саме, і, поки ми чекаємо лосося, якого спішно готують для Аманди, він кивком кличе офіціантку, щоб та налляла йому ще вина.

Джек

Мені трохи соромно погоджуватися на десерт у присутності Аманди, яка зовсім не їсть солодкого, але це щось дуже шоколадне — аж із трьома варіантами шоколаду, до того ж я випив забагато вина й не можу напружити силу волі, щоб відмовитися. Вона виходить з-за столу, вибачившись, що їй потрібне свіже повітря, залишаючи мене з Лорі віч-на-віч.

— Аманда, здається, мила, — каже вона.

Я киваю.

— Вона хороша дівчина.

Лорі, на відміну від мене, нібито не така захоплена своїм пудингом. Вона об’їла по краях, поколупалася…

— Ви вже довгенько разом, так?

— Щось таке, близько шести місяців. Може, трохи більше. Ми зустрілися на заручинах спільних друзів. У телевізійників і тих, хто працює на радіо, коло спільне: світ дуже тісний, особливо в Единбурзі. З вигляду стало зрозуміло, що вона хотіла там бути так само мало, як і я; ми розговорилися — ну і слово за слово, одне за одним. Я не чекав чогось більшого за звичайне, але якось вона, здається, стала частиною мого життя.

— Це серйозно?

Я припиняю їсти й дивлюся на Лорі.

— Ти просто як моя мама.

Вона закочує очі.

— Я ж лише спитала.

— Вона мені дуже подобається. Вона знає, чого хоче, і нам весело разом.

Ми замовкаємо, і я запиваю свій пудинг вином.

— Як подружнє життя?

Вона відсуває напівз’їдений десерт і підтягує до себе винний келих.

— Добре. Іноді засмучує, коли Оскара так довго немає, але так, — вона сміється злегка та знизує плечима. — Вибач. Запеклі молодята, фанати шлюбу.

— Вони — наступні, — я змінюю тему, киваючи на Сару з Люком за сусіднім столом. Лорі замислено дивиться за моїм поглядом.

— Ти колись шкодував, що ви не залишилися разом?

Мені не треба думати двічі.

— Боже, ні. Подивися на неї. Вона не припиняє усміхатися. Вона ніколи не була такою щасливою зі мною.

Очі Лорі зупиняються на Сарі.

— Я просто хотіла б, щоб вони залишилися тут. Мені її так не вистачатиме. — Вона допиває келих. — Де офіціантка? Мені треба ще.

Гадаю, я вже на один келих перебрав. Пикою в салат ще не падаю, але й не тверезий. Трохи згодом переходимо до бенкетної зали. Там грає група — звичайні, злегка загучні кавери. Я підхоплююсь і налаштовую маленький слуховий апарат, який установив коли нарешті зібрався та сходив до фахівця. Я не пробув у Шотландії так уже й довго. І те, що поїхав, було дуже добре для мого здоров’я — і фізичного, і ментального.

Аманда зникла, щоб зателефонувати комусь надворі, а за кілька футів від мене Лорі танцює з Люком. Я кажу «танцює», але воно більш скидається на акробатику: він підкидає її, як собі хоче, вона аж задихається від сміху.

— Гей, Фреде Астере, — кажу я та підходжу до них, коли група нарешті змінює ритм на щось спокійніше, — я тепер бачу, чого в Сари дах знесло.

— Ця жінка — моє серце, — переконано говорить він.

Я певний, що тут зіграло свою роль випите ним пиво, але його очі дійсно сповнені почуття. Тисну йому руку. Між нами завжди залишиться цей дивний зв’язок. Він першим опинився на місці моєї аварії, і, попри те, що я не можу доладно пригадати події, пам’ятаю, як він схилився наді мною. А тепер він із Сарою, і це може видаватися дивним, але все не так, бо вони створені одне для одного. Я не дуже добре його знаю, але, здається, він — чисте золото.

— Подбай про неї за нас, — кажу. — Нічого, якщо я вас розіб’ю?

Він крутить Лорі ще раз і пропускає її під своєю рукою.

— Вона вся твоя, друже.

Лорі здивовано здіймає брови на Люка.

— Я колись щось таке казала?

Він моргає та цілує її в щічку.

— Вибач, Лорі, мені все одно треба йти та поглянути на дружиноньку.

Проходячи повз мене, він шкіриться.

Лорі стоїть переді мною: очі сяють, уся розпашілася. Вигляд у неї такий, як раніше, — щасливий та безтурботний.

— Потанцюєш зі мною, Лорі? Заради старих часів?

Лорі

Я не знаю, що сказати, бо хочу сказати «так». Або, мабуть, якась маленька часточка мене цього хоче. Більша частина, поміркованіша, знає, що до Джека мені зараз не можна. Особливо, коли зважити, що я втратила лік келихам вина. Я п’яна.

— Прошу?

Я оглядаюся.

— А де Аманда?

Він куйовдить волосся рукою, знизує плечима.

— Вона вийшла зателефонувати, — хмуриться, — чи відповісти на дзвінок. Вона не заперечуватиме.

— Точно?

Він сміється, ніби це дурне питання.

— Вона не ревнива дурепа, Лу, і знає, що ти одна з моїх найдавніших друзів.

Я не можу стримати усмішки, бо так довго не чула його сміху, надто довго. Зараз пізно, світло приглушене, а його зелено-золотаві очі — такі ж зелено-золотаві, у які я глянула того грудневого вечора з верхнього поверху автобуса на Камден Хай Стрит. Ніби ціле життя спливло. Заради тієї дівчини я не можу сказати «ні».

— Гаразд.

Він притягує мене до себе, однією рукою обіймає талію, другою тримає за руку.

— Не можу повірити, що вона дійсно їде, — кажу я. — Це надто далеко.

— Усе буде гаразд, — мовить він просто мені у вухо. — У наші дні нічого вже не можна назвати словом «далеко».

— Але ж я не можу телефонувати до Австралії щодня, вона буде така зайнята.

— Телефонуй мені натомість, час від часу, — він притуляється щокою до моєї потилиці.

Це вже не за планом. Я прийшла сюди з наміром поводитись із Джеком (якщо він тут сьогодні буде) ввічливо та чемно — ні на крок більше, ні на крок менше. Але якось так сталося, що я танцюю з ним, його рука погладжує мою спину, і час, здається, зробив щось дивне, бо я вже не та Лорі, якою була кілька годин тому. Я та Лорі, якою була сім років тому. О Оскаре, чому ти не приїхав?

— Я пригадую, ти мені якось розповідала, як танцювала з хлопцем на шкільній дискотеці, — каже він і низько, горлом, сміється. — Дивися, мене не вдар головою.

Я притуляюся щокою до його грудей.

— Ми багато чим ділилися за ці роки. Правда?

— Забагато?

Я не можу відповісти йому чесно, бо маю йому сказати: «Так, забагато. Ти забрав забагато мого серця, і це не чесно щодо мого чоловіка».

— Ти казала Сарі, що я цілував тебе? Це тому вона не була на весіллі?

Я завжди знала, що він колись мене про це запитає. Є дуже мало причин, з яких Сара могла не прийти на моє весілля, і він, мабуть, дізнався, що в неї не було ніяких невідкладних сімейних справ.

— Так, але я не казала, що це ти. Я просто сказала, що таке трапилося.

Ми повільно кружляємо під мерехтінням вогнів, притислися одне до одного від плечей до стегон.

— Я не змогла збрехати їй в обличчя, коли вона мене запитала.

— Я втратив тебе після того на певний час, — його дихання зігріває моє вухо. — Я ненавидів це.

— Я теж.

Він дивиться вниз на мене, потім притуляє свого лоба до мого. У залі для мене більше нікого немає. Він, Джек О’Мара, я, Лорі Джеймс, і я заплющую очі, пригадуючи нас.

— Ти думаєш, нам завжди було призначено зустрітися одне з одним? — питаю.

У думках я погойдуюся в кабінці чортового колеса поруч із Джеком, наші голови закинуті, ми дивимося на зорі. Може, це вино, але шлунок мій тихенько повертається, коли він сміється мені у вухо.

— Не знаю, чи вірю у всі ці штуки про «призначення» чи «долю», Лу, але я завжди тішився, що ти є в моєму житті.

Він заглядає мені в очі, його губи так близько, я можу почути його дихання на своїх устах. Мені боляче.

— Я теж, — шепочу. — Попри те, коли я з тобою, це іноді крає моє серце.

Важко прочитати, що в його погляді. Можливо, смуток?

— Не треба, — каже він, — не кажи так більше.

Він гладить моє волосся, заводить його за вухо, можливо, щоб я краще чула його, але насправді він підносить губи до моєї шкіри так близько, що серце зупиняється.

— Нам обом надто багато чого втрачати.

— Я знаю, — кажу.

І я знаю. Бог відає, що я знаю. Мені так самотньо більшість часу, але те, що Оскар так довго не буває вдома, не виправдовує спроби пересікти дві лінії, яким пересіктися зась, бо в тебе на пальці шлюбна обручка.

— Ми вже не діти, — провадить Джек, його палець повільно кружляє внизу моєї спини, — ти дружина Оскара. Я бачив, як ти виходила за нього, Лорі.

Намагаюся відновити відчуття дня мого весілля, але все, що може пригадати моє підступне серце, — це промова Джека.

— Ти колись думав, що якби… — я зупиняюся, бо його губи швидко торкнулися шкіри за моїм вухом, коли він схиляє голову, намагаючись зупинити мої слова. Мені соромно від гострого нападу хіті, яка прошила мене всю — від вуха до низу мого живота. У мене перехоплює дихання. Я жадаю його з тією ж силою, з якою він лякає мене.

— Звісно, я гадав, що було б, якби, — каже він так тихо й так інтимно, що його слова течуть просто в мої вени. — Але ми знаємо, що, Лу. Ми одного разу спробували, пам’ятаєш? Ми поцілувалися, і це зробило лише гірше для нас обох.

— Звісно, я пам’ятаю, — видихаю я. — Пам’ятатиму це до самої смерті.

Він поправляє наші руки, його теплі пальці охоплюють мої. А потім він заглядає мені у вічі, та його погляд говорить усе, чого він сам вимовити не може. Його погляд тримає мій, поки ми повільно кружляємо, і я мовчки розповідаю йому, що я завжди мала його в моєму серці, а він мовчки розповідає мені, що в іншому місці, в інший час ми були так до біса близькі до ідеалу.

— Але що б там не було, — його рука прослизає в моє волосся, великим пальцем він водить по моїй вилиці, — і тому, що ми нарешті були чесними одне з одним, ти просто майже найдорожча людина для мене у світі, і це був єдиний у моєму житті найдивовижніший цілунок.

Я загубилася. Заблукала в його словах, у його руках, у тому, що могло статися.

— Ми могли… — я починаю, але не кажу більше ні слова, бо обоє знаємо: ми не могли.

— Не треба, — каже він, — ми всі там, де мали бути.

Я починаю плакати: надто багато вина, надто багато емоцій, надто багато мого життя піде сьогодні через ці двері. Він пригортає мене до себе та притискає губи мені до вуха.

— Не плач, — каже він. — Я люблю тебе, Лорі Джеймс.

Я здіймаю очі, не певна того, як розуміти його слова, а він дивиться вбік.

— Джеку?

Я повертаюся на голос Аманди, вона махає нам між танцюристами.

— Усе гаразд? — Вона переводить погляд із Джека на мене, її брови здивовано здіймаються, я проводжу руками по мокрих щоках.

— Вибач. Емоційний зрив, — рвучко схлипую. — Не зважай. Це вино. Я просто дуже сумую, що Сара їде, — кидаю на Джека швидкий погляд, не можу зустріти його очі. — Вибач, сорочку тобі намочила. Пришлеш мені рахунок з хімчистки.

Утомлена, я роздягаюсь і падаю горілиць на ліжко. Враховуючи кількість випитого вина, раптом відчуваю, що твереза, мов скельце. Я прокручую знов і знов усе, що ми наговорили сьогодні, і мені соромно, як легко основа мого шлюбу валиться під натиском. Правда полягає в тому, що я йшла по краю закоханості в Джека надто багато років. Це змусило мене зрозуміти дещо невідворотне, дещо, що наближалося довгий час: нам з ним краще буде одне без одного.

Мені треба вирвати з корінням Джека О’Мару зі свого життя. Він занадто вріс у моє існування, став частиною мене, а я — частиною його. Проблема в тому, якщо викоренити це все — воно вб’є нас обох, але я мушу піти на цей ризик. Заради мого шлюбу. Заради нас усіх.

12 вересня

Лорі

— Ти певний, що немає якоїсь особливої причини для зборів? — я запитую Оскара, коли таксі повертає на вулицю, де мешкає Люсіль.

Оскар хмуриться та хитає головою не відповідаючи. Не здивував. Я питала те саме вже кілька разів, відколи ми тиждень тому були приречені на «неформальні літні коктейлі» в його матусі. Люсіль ніколи не влаштовувала неформальної літньої випивки. Я рада, що Оскар зміг змінити для неї свої плани, хоча він вважає заважким уладнати їх для мене.

— Можливо, вона хоче зробити якесь важливе оголошення, — припускаю я. — Відпочинок в Іспанії?

Він закочує очі. З мого боку це дійсно егоїстично. Я — як ніхто інший — мала б розуміти, як це важливо, коли батьки є поруч. І, слід визнати, вона не так уже й докучала останнім часом. Люсіль пом’якшала в спілкуванні зі мною, відколи помер тато. Вона ніколи не вважала, що я достатньо добра для її дорогоцінного хлопчика, але не думаю, що хтось узагалі може претендувати на цю роль.

— Тож, хто там має бути? — я приймаю його руку, він допомагає мені вийти на тротуар та платить водієві.

— Гадки не маю, — Оскар бере мене під руку, і ми йдемо до блискучих чорних парадних дверей Люсіль, осяяних ніжним вечірнім світлом. — Сім’я. Кілька друзів. Гадаю, мамі було трохи самотньо після операції.

У липні Люсіль зробили операцію на коліні. І, хоч це було звичайне планове втручання, вона змусила Оскара турбуватися про неї більше, ніж коли-небудь. Немилосердно з мого боку думати, що вона скористалася цим, щоб він більше нею переймався, але я думаю, що вона скористалася цим, щоб він більше нею переймався. Принаймні я кажу це тільки подумки.

— Треба тобі подзвонити у двері, — я дивлюся на дорогий букет, який тримаю в одній руці, та на пляшку дорогого червоного вина в іншій.

Він робить цю послугу, а за мить Джеррі відчиняє двері та впускає нас у дім. Мені приємно його бачити. Він найближчий, з ким я можу спілкуватися з Оскарової родини.

— Народ! Заходьте, — галасує він, цілуючи мене в щоку, коли я заходжу. — Усі в саду.

Люсіль має розкішну оранжерею за будинком, і, коли ми заходимо, вона вже повна сусідів, далеких родичів та її приятельок, які там обідають.

— Дорогенькі, ось і ви! — з’являється Люсіль і пропливає кімнатою, помітивши нас.

Оскар її обіймає, а я подаю подарунки, коли вона повертається до мене. Це відпрацьований рух, який я вдосконалила спеціально для привітання. Дати їй квіти — тоді не потрібно посилати незграбний повітряний цілунок. Але Люсіль лише дивиться на них і ввічливо всміхається, потім повертає мені.

— Будьте милою та підіть поставте їх у якусь воду на кухні, добре, моя люба?

«Милою? Люба?» — вона ще поводиться зі мною, мов з кухонною служницею, але ці слова в її словнику — це, наскільки мені відомо, щось нове, якесь підбадьорююче. Ми, напевно, до чогось рухаємося. Люсіль прямує в сад попід руку з Оскаром, залишаючи мені зробити те, про що попросили.

Я прилаштовую квіти у вазу, яку знайшла під раковиною, коли в кухню прослизає Крессінда. «Чудово. Дякую, Люсіль». Мені якось вдається не обмінюватися з нею більше, ніж словом-другим, навіть на весіллі я відкараскалася лише тим, що подякувала за її візит. До теперішнього моменту я гадала, що вона теж намагалася уникати контакту зі мною.

— Привіт, Лорі, як приємно тебе тут побачити.

— Дуже приємно знову з тобою зустрітися, Крессіндо, — брешу я. — Як тобі Брюссель?

Її посмішка «реклама дантиста» гасне. Я щойно зрозуміла, що вона сама хотіла згадати про свою присутність у Брюсселі першою.

— Фантастично! — фонтанує вона. — Тобто, я маю на увазі, ми дуже зайняті, але хто добре працює, той добре відпочиває, та-ак?

— Та-ак, — тягну я. Чому я постійно намагаюся імітувати цей бомонд? — Можу собі уявити.

— А ти колись бувала в Брюсселі?

Заперечливо хитаю головою. Можна було б подумати, що я вже мала побувати там, але Оскар завжди каже, що йому більше подобається приїздити додому. Я оглядаю кухню, думаючи, де краще розмістити квіти. Роблю рух, щоб поставити їх у центр кухонного столу — Крессінда підстрибує:

— Не сюди. Люсіль не любить квіти на кухонному столі.

Я посміхаюся та намагаюся забрати вазу назад, але вона сама її смикає, вода вихлюпується на її легку коралову сорочку. Ми обидві дивимося, як волога матерія прилипає до її кістлявих форм. Погляд у неї, коли вона відпускає вазу й здіймає очі, однозначний. Цій жінці я огидна.

— Ти це навмисно зробила.

— Що? Ні… — я майже сміюся, шокована її зухвальством.

— Усе гаразд? — Оскар з’являється у дверях, ніби там чекав, його очі нервово перебігають з мене на неї, з неї на мене.

— Просто чудово, — каже Крессінда, — твоя жінка щойно вихлюпнула на мене воду, — вона показує свій мокрий одяг. — Випадково, я певна, — вона посилає мені великодушний погляд, дивиться на Оскара з-під вій — театр, який демонструє, що вона прикриває мою огидну вдачу.

— Що? — він розглядає її вологу сорочку, потім вазу в моїх руках, спантеличений. — Чому ти це зробила, Лорі?

Факт, що він не зупинився й не подумав, чи вона бреше, для мене — мов червоний прапор. Я відкладаю його подалі, щоб подумати про це пізніше.

— Я не робила, — кажу, а вона непомітно пирхає та прикладає руки до грудей.

Намагаюся прочитати між рядками, щоб побачити, що насправді тут коїться. Щось намагається вирватися з Крессінди назовні.

— Я йду до ванної, спробую це якось залагодити, — вона повертається на підборах та роздратовано прямує коридором, залишаючи нас дивитися одне на одного через стіл.

Намагаюся знову поставити квіти на стіл, але він дотягується та забирає від мене вазу.

— У мами пунктик щодо квітів на кухонному столі, я знайду, куди їх поставити в холі.

Нарешті ми вдома. Усю дорогу в таксі ми шалено й люто мовчали. Зараз лежимо в ліжку, на відстані кількох дюймів, дивимося в темну стелю.

— Вибач, що я так одразу повірив Кресс, — каже тихо Оскар, перериваючи нарешті стіну мовчання. — Я мав стати на твій бік.

Під покровом темряви я вирячую очі, почувши оце скорочене ім’я.

— Я здивувалася з цього, — відповідаю. — Ти знаєш мене досить добре, щоб бути впевненим, що я не бігаю кругом і не поливаю людей водою.

Він мовчить якийсь час.

— Вона вся промокла. На якусь мить це здалося ймовірним — от і все.

Тепер моя черга мовчати. Чому він вирішив, що для мене було ймовірним облити Крессінду водою? Я щось пропустила.

— Здалося?

— Здалося що?

— Імовірним. Ти сказав, що могло бути ймовірним, ніби я могла хлюпнути водою на Крессінду. Тепер або ти думаєш, що в мене вдача шістнадцятирічного дівчиська, і я не здатна витримати самої думки про те, що ти приятелюєш зі своєю колишньою — а це категорична неправда, до речі. Або є ще якась причина, чому ти подумав, ніби я могла облити її водою. То що саме?

Уже темно. Але я чую, як він зітхає.

— Три дні — це довго, Лорі.

Ковтаю клубок у горлі. Не знаю, чого я чекала, але не цього.

— Що ти маєш на увазі?

Відколи Сара поїхала до Австралії, я доклала всіх зусиль, щоб бути найкращою дружиною у світі. Я призи могла б вигравати. А тепер він говорить мені оце. Що весь цей час він злигався зі своєю колишньою?

— Що мені не вистачає тебе, коли я там, — каже він. — А Кресс до біса очевидно демонструє, що була б щаслива зі мною зустрічатися.

— «Зустрічатися»? Як, до біса, жахливо по-паризькому! — кажу, майже регочучи від абсурдності, свідома того, що я на межі крику. — А ти хочеш зустрічатися?

— Я нічого не зробив, — палко каже він. — Присягаюся тобі, не зробив, Лорі.

— Але хочеш?

— Ні, — каже він, — справді, ні.

— Справді, ні? Що це значить? — Я знову майже кричу.

Він знов не відповідає мені — і це свідчить саме за себе. За хвилину-дві мовчанки я знову починаю говорити. Не хочу засинати у сварці, але мені потрібно це висловити.

— Можливо, настав час запитати про перевід назад до Лондона на певний час? Брюссель мав бути тимчасовим місцем?

Моє припущення зависає між нами в темряві. Я точно знаю, що він не хоче переводитися назад, що він тішиться роботою там. Може, нечесно з мого боку навіть запитувати його про це? Чи, можливо, нечесно з його боку просити мене терпіти те, що він працює з особою, яка з ним заграє? І не просто з особою, а з його колишньою?

— Або, може, ти хочеш, щоб я лежала тут щоразу, коли тебе немає вдома, і думала, чи це та сама ніч, коли Крессінда нарешті перейме тебе в момент слабкості?

— Цього не буде ніколи, — каже він, ніби я кажу щось безглузде.

— Ти сказав «справді, ні», — шиплю я. — Я запитала, чи ти хотів цього, і ти відповів «справді, ні». Це не те, що сказати «ні», Оскаре.

— І це, до біса, геть не те, щоб сказати, ніби я щось зробив, — розлючено відказує він.

Оскар так рідко кричить, що в тихій кімнаті це звучить ще жорсткіше. Зараз ми обоє відчуваємо біль.

— Ми казали, що не дозволимо нашому шлюбу постраждати через цю роботу, — проваджу я вже м’якіше.

Він перевертається до мене, говорить заспокійливо:

— Я не хочу ні Кресс, ні будь-кого, крім тебе, Лорі.

Я не рухаюся. Моя щелепа заклякла, ніби замкнена на місці.

— Ми не можемо постійно так жити, Оскаре.

— За кілька місяців має з’явитися можливість повернутися до лондонського офісу, — каже він. — Я прозондую ґрунт, гаразд? Вір мені, Лорі. Немає у світі нічого, чого я хотів би більше, ніж цілувати тебе на ніч кожного недільного вечора.

Я повертаюся до нього, приймаючи його оливкову гілку як символ примирення, хоча не повністю впевнена, що вірю йому достеменно. Не через Крессінду. Просто здається, що він іноді більш відданий своїй роботі, ніж мені. Ніби живе подвійним життям. Одне — тут, поруч зі мною, як мій чоловік, та інше — окремо від мене: жваві зустрічі та міські бари, модні прикиди, таємні оборудки, святкові вечері. Звісно, він ділиться зі мною крихтами цього, уривчасто, у нечастих фотоповідомленнях, але все ж я не можу позбутися відчуття, що він задоволений цим стилем життя — «і вовки ситі, і вівці цілі». Він дуже далеко відійшов від мого спокійного тайського коханця, картина на стіні в спальні видається скоріше фантазією, ніж спогадом.

— Слухай, ми одружені, Оскаре. Але це не означає, що ми можемо просто клацнути на кнопку й спрямувати всі наші романтичні думки й почуття вздовж одного-єдиного шляху. Іноді ми проходимо випробування. Не будьмо наївними.

Ми лежимо обличчями один до одного в темряві кімнати.

— А ти проходила випробування?

Я на секунду заплющую очі та вирішую не відповідати.

— Важливий той вибір, який ми робимо, коли проходимо крізь випробування. Одруження — це не лише офіційне підписання контракту, це вибір. І він означає, що я обрала тебе. Кожнісінького дня я прокидаюся й обираю тебе. Я обираю тебе, Оскаре.

— Я теж обираю тебе, — шепоче він, обіймаючи мене.

Я притискаюся до нього і відчуваю, як ми огортаємо своїми обіймами наш шлюб. Ми колишемо його — дорогоцінний, вразливий — між нашими тілами. Але залишається відчуття нестійкого пакту. І я ще довго лежу, стривожена, з розплющеними очима, після того як він заснув.

21 листопада

Лорі

— Лорі.

Оскар крутиться навколо мене в ліжку, будить від химерного сплутаного сну, який переслідує мене, навіть коли я прокидаюся. Блимають червоні цифри годинника біля ліжка — пів на шосту ранку.

— Лорі, — він цілує мене в плече, обіймає під ковдрами. — Ти прокинулася?

— Трохи, — шепочу, ще в неясному просторі на межі сну. — Ще ж рано.

— Я знаю, — каже він, його рука пласко й тепло накриває мій живіт. — Давай заведемо дитинку.

Я широко розплющую очі від несподіванки, від його слів.

— Оскаре…

Обвиваюся навколо нього, обличчям до обличчя, а він стогне й цілує мене, закриваючи мені рота, що б я не збиралася казати, обвиває мене ногами. Наш секс раптовий та стрімкий, ми обоє ще сповнені емоціями після бурхливої нічної розмови. Ми знову посперечалися або, точніше, мали розмову за обідом — як Оскар, можливо, перефразував це. Це моя помилка: я запитала його, чи він цікавився можливістю повернутися на певний час до Лондона. Це питання швидко стає табуйованою темою. Після того ми розкинулися на зім’ятих простирадлах, знову пов’язані одне з одним, знову обравши одне одного — на новий день. Не знаю, чи він дійсно мав на увазі це — про дитину, але принаймні зараз я знаю, що він думає саме про мене.

2016

Новорічні обітниці

1. Дитина! Ми з Оскаром вирішили, що в цьому році спробуємо. Ми говоримо про це знову й знову вже кілька місяців і домовилися, що з першого січня я не прийматиму пігулки. Відчуття таке, ніби готуєшся зробити величезний стрибок у невідоме.

Не думаю, що мені потрібні ще якісь обітниці. Цієї достатньо, щоб запровадити монументальні життєві зміни в цьому році. Правда ж? Оскар пообіцяв, що поговорить із босом про повернення до Британії. Якщо він більше часу проводитиме вдома, у нас буде набагато більше шансів, що я зможу завагітніти, а коли дитина народиться, у нас з’явиться причина для того, щоб він не захотів так часто від’їжджати.

2. О, холера, забула. Боляче писати про це, але є ще одне: я зав’язую з пиятикою. Це, очевидно, збільшує шанси на зачаття.

26 січня

Лорі

— Ти точно пам’ятаєш, що цього ранку пила фолієву кислоту?

Я сиджу на краю ліжка, мій мобільний, увімкнений на гучний зв’язок, — на тумбочці поруч.

— Звісно, пила, — відповідаю, — але сумніваюся, що все залежить від того, чи достатньо я отримую поживних речовин. Ти ж розумієш, що найважливіше — щоб сперматозоїди зустрілися з яйцеклітиною в правильний момент, — я певна, що Оскар не хотів, щоб його питання прозвучало як звинувачення, але він просто розчарований.

Чоловік не відповідає.

— Лише кілька пар досягають вагітності в першому циклі, — кажу вже серйозніше.

Я днями пишу різноманітні статті про жіноче здоров’я, тож усе, пов’язане з вагітністю, розбирала вже десятки разів. Якби ми лишили це питання на мій розсуд, я б просто продовжувала жити, як жила, намагаючись уникнути одержимості ідеєю зачаття. Але Оскарова вдача — бути націленим на результат, тож він узяв гору, і я навіть уже просто не знаю, як сказати, щоб він заспокоївся, та при цьому не вразити його почуттів. Але, насправді, він такий милий.

— Я знаю, просто думав, може, ми поцілимо в яблучко з першого разу, знаєш? — він зітхає.

— Знаю. Ми просто зробимо ще одну спробу, щойно ти знову будеш удома, еге ж?

— Маєш рацію. Тобто, це ж не якийсь там рутинний обов’язок чи щось таке. Забронюймо цілу ніч для цього діла — лише ти і я.

23 лютого

Лорі

— Лорі, ти вже там чогось дуже довго.

Оскар сьогодні навіть затримався з від’їздом до Брюсселя, щоб побачити, чи я вагітна. Не вагітна. Я сиджу в туалеті, відкриваю коробку з тампонами й намагаюся придумати, як делікатніше сповістити йому про це.

— Зараз, секунду, — гукаю йому та спускаю воду в унітазі.

Він тиняється коридором, чекаючи на мене, коли я виходжу з ванної кімнати. Хитаю головою. Він не може приховати в очах розчарування та обіймає мене.

— Перші дні, — кажу я.

Минуло всього два місяці, а сяйво наших спроб завагітніти вже потьмяніло. Хто ж знав, що воно буде таким стресом? Я б зараз збавила оберти й трохи розслабилася, але не в натурі Оскара відпускати важелі та провадити політику невтручання. Він звик до того, що завжди здатний змусити події відбуватися так, як він запланував. Для нього, мабуть, величезне розчарування, що в цій ситуації він не може так легко продиктувати свою волю.

— Утретє раз має пощастити, — він цілує мене в лоб, підхоплює свій портфель. — Побачимося за кілька днів, кохана.

14 березня

Джек

— Тобі холодно?

Аманда дивиться на мене, мов на придурка.

— Ми в Арктиці, Джеку.

Звісно, вона має рацію, але ми ще й ховаємося під кількома шарами хутра та п’ємо ром. Ми втекли на кілька днів до Норвегії, а враження насправді таке, ніби приземлилися в Країні Див. Ніколи не бачив стільки снігу. Просто зараз із тепла й комфорту величезного ліжка ми спостерігаємо, як падає сніг — крізь скляний купол нашого іглу. Якби було так, як вона хотіла, ми б вирушили в гонитву за сонцем, але в нас було парі, вона програла, тож ми задовольняємо мій давній свербіж: уполювати полярне сяйво. Поки що нам не щастило. Сьогодні — наша завершальна ніч під цим небом, тож — пан або пропав.

— Що тут тобі найбільше сподобалося? — питаю Аманду, цілуючи її лоб. Вона, оголена, закублилася в моїх обіймах на подушках — морщить носика, коли розмірковує.

— Напевно, катання в оленячій запряжці, — відповідає, — надто романтично, щоб передати словами.

— Романтичніше за це? — я владно кладу долоню на її груди. — «Гра престолів» на нас ніяк не вплинула.

— Я думала… — вона замовкає та важко зітхає.

— Що? — я забираю в неї келих, перекочуюся так, щоб вона опинилася піді мною.

— Нічого, — каже вона, — забудь, я нічого не казала.

— Що таке?

Вона дивиться вбік, цілує моє плече.

— Дурнички, — її щоки порожевіли. — Я думала, ти привіз мене сюди, щоб освідчитися.

Сподіваюся, мій шок не проявився на обличчі. А я все гадав, чого вона якось химерно поводиться цього вечора.

— Правда? Холера, Амандо, вибач… — я не знаю, що сказати.

Ми ніколи не говорили про щось таке серйозне — шлюб просто не приходить мені на гадку, коли думаю про нас. Коли думаю про кого завгодно, якщо чесно. Вона дивиться на мене знизу вгору, я витріщаюся на неї згори вниз і знаю: те, що зараз скажу, важливе.

— Ти дуже, дуже красива.

Усмішка в неї така слабка, вона хитає головою.

— Замовкни.

Я цілую її, бо так спокійніше, ніж намагатися пояснити словами те, що відчуваю, потім розводжу її коліна своїми та пильно дивлюся в її очі, як вона відпускає думки та дає волю почуттям.

Потім вона притискається до мене, губи торкаються моєї шиї.

— Глянь угору, — шепоче вона, — глянь угору, Джеку.

Я скочуюся з її тіла, лягаю поруч, і мені перехоплює подих.

Небо над нами залите зеленим, лазуровим, пурпуровим — переливаються смуги дивовижних кольорів.

— Це приголомшливо, — шепоче Аманда.

Ми лежимо горілиць під цією величною картиною, оголені та спустошені, і я гадаю, якого біса досі чекаю.

23 березня

Лорі

І третій раз не виявився для нас чарівним. Менструація змусила мене чекати до дев’ятої вечора, аж поки ощасливила своєю присутністю. До цього моменту Оскар телефонував мені п’ять разів, а я бігала в туалет разів п’ятдесят. Я подзвонила йому, ми повтішали одне одного, а потім я порушила своє правило тверезості й налила собі великий келих червоного. Певний час міркувала над тим, чи не набрати Шіан, свою офісну приятельку. Ми іноді перехиляємо чарку після роботи чи ходимо в кіно, коли Оскар у Брюсселі, але початок і кінець мого менструального циклу, здається, надто інтимна тема, щоб її обтяжувати. Майже щодня я розмовляла з мамою, але, звісно ж, не казала їй, що ми намагаємося зачати дитинку — навіщо їй ще одна тема, яка може пригнічувати. Може, я не відчула б того розчарування, якби Оскар був зі мною, але те, що ми відірвані одне від одного, додає нашим спробам і надіям особливий відтінок — відчуття, що це питання життя і смерті.

Геть нещасна, я залажу в ліжко з лептопом в обіймах і втикаю в ці захопливі й дивовижні справи, якими займаються на Фейс-буці всі, окрім мене. Як я й передбачала, Австралія фанатіє від Сари. Вони не можуть натішитися її британським акцентом і сонячною усмішкою. Я дотягуюся та гладжу екран, коли переглядаю відео, розміщене на її сторінці: вони з Люком дають інтерв’ю ранковому каналу про закохані англо-австралійські пари та подібні зустрічі. Вона — моя Супер-Сара: суперкохана, суперуспішна, просто супер. Боже, як би я хотіла, щоб вона була тут. Наші розмови по скайпу щопонеділка — одна з головних подій мого тижня, але це не те саме, що притулитися до її реального плеча.

Я реву, відчуваючи себе через це повною дурепою, та переходжу на Джекову сторінку. Наша дружба ефектно завершилася після Сариного прощального обіду. Тепер наші дружні стосунки обмежуються лише тим, що я лайкаю його фото на ФБ, а він час від часу коментить мої. На його сторінці бачу, що він вирушив у довгу відпустку з Амандою. Моя ж сторінка свідчить, схоже, що в мене взагалі відсутнє соціальне життя. Просто довгий порожній простір, без жодного посту. Напевно, я його видалю з друзів — та й по всьому.

9 червня

Лорі

— Заплющ очі!

Я в кухні, готую обід (Tuna Niçoise[26]), коли заходить Оскар після його звичайної — тридобової — поїздки до Брюсселя. У нього дуже веселий голос, а я одразу відчуваю хвилю полегшення. Між нами дедалі більше наростає напруження. Ніякої ознаки того повернення в Лондон, яке обіцяв Оскар, не видно, і ми вже шостий місяць намагаємося зробити дитину, але безуспішно. Не те, щоб це настільки вже незвична ситуація, коли взяти до уваги факт, що в сприятливі для зачаття моменти ми часто перебуваємо в різних країнах. Так, тепер я знаю все про ці питання.

— Ти певний? У мене ніж у руці, — сміюся, кладу ніж і роблю те, що він попросив.

— Можна вже розплющувати знову.

Розплющую. Він стоїть переді мною з величезним букетом, його майже не видно за квітами.

— Мені почати хвилюватися? — усміхаюся, приймаючи від нього букет.

Він хитає головою.

— Я б приніс шампанського, якби ми не відмовилися від міцних напоїв.

Він дуже серйозно поставився до нашого сухого закону та кинув пити через солідарність зі мною.

У моєму животі все зав’язалося вузлом від остраху. До кінця мого менструального циклу ще чотири дні, святкувати ніби ранувато.

— Запитай мене, — каже він, і я усвідомлюю, що це якась інша новина.

Припиняю пошуки вази, достатньо великої для такого щедрого дарунка, та кладу троянди на стіл.

— Що ж таке сталося? — І тут я вже здогадуюся, про що він може мені сповістити. Чи можливо це? Його брюссельські поїздки завершуються? Ми знову нарешті будемо повноцінною родиною, а не гостьовим шлюбом?

— Ходи сюди, сідай, — каже він, відтягуючи момент відповіді, бере мене за руку, веде за собою до вітальні, усаджує на канапу.

— Ти змушуєш мене хвилюватися, — я намагаюся всміхатися, але не здатна приховати тривогу.

Він сідає поруч, нахиляється до мене.

— З’явився Брентмен і викликав мене на зустріч цього ранку.

Я знала!

— І? — усміхаюся.

— Ти дивишся на нового директора банку!

Його обличчя пішло радісними зморшками, він сміється, мов дитина, у якої замість одного Різдва сталось одразу багато. Я чую запах алкоголю, коли нахиляюся та обіймаю його — наша заборона на вино цього разу, мабуть, була порушена.

— Та ти що! Це ж чудово! — кажу. — І ти дійсно на це заслуговуєш, ти там дуже важко працюєш. Я така рада, що вони побачили це. Тобі вже призначили дату повернення до Лондона? — стискаю його руку.

— Ну, це не означає, що я менше часу проводитиму в Брюсселі, — його усмішка пригасає. — Або, точніше, зовсім не те.

Завмираю, сповнена раптового передчуття, що це ще не всі новини і що продовження мені не сподобається.

— Я не залишаю Брюсселя, Лорі, — каже він, тримаючи мене за руку. — Насправді, ця робота буде постійною там.

Дивлюся на нього, часто-часто моргаю.

— Я не…

Він бере другу мою руку, благально дивиться на мене.

— Не кажи «ні» просто зараз. Я знаю: це — мов грім з ясного неба, але я думав про це цілий день і гадаю, що нам варто переїхати туди. Я певний цього. Ти, я, наша майбутня дитина. Брюссель — чудове місто, Лорі, тобі там сподобається. Я обіцяю.

Дивлюся на нього, мов контужена.

— Але ж моя робота…

Він киває.

— Знаю, знаю. Але ж ти все одно маєш покинути роботу, коли з’явиться дитина. І відпустку у зв’язку з вагітністю теж потрібно взяти.

— Он як? А якщо я планувала повернутися на роботу? — Іще не знаю, чи зробила б так, але чому він вирішує за мене? Як типово для нього, для стилю його «старої школи» припустити, що я буду мамою-домогосподаркою. І яка я дурепа — розумію це зараз, — що не обговорила з ним цього раніше.

Він хмуриться, ніби я говорю про якісь зайві обставини.

— Ну, там теж повно роботи. Але, чесно, Лорі, я зароблятиму так багато, що тобі не потрібно буде… Подумай про це, будь ласка, — він говорить поспіхом, не даючи мені можливості вставити слово. — Ти зможеш пити каву — гаразд, м’ятний чай — на площі, гуляти над рікою. Ти зможеш познайомитися з містом до того, як народиться малюк, це буде як наша перша зустріч. Там дуже багато експатріантів, у тебе буде безліч друзів.

Почуваюся силоміць поставленою на рейки заданого маршруту, мене розлючує, що я повністю позбавлена права голосу. Цілком переконана, що його заробітку більше ніж досить, щоб утримувати родину, а мого ледь вистачає на те, щоб забезпечити саму себе, але він, здається, сам прийняв усі рішення, не маючи жодної думки про мої бажання, ніби моя робота — якесь хобі, а не кар’єра. Не знаю, що сказати і що думати. Я дійсно тішуся за Оскара: що йому запропонували цю роботу, що його праця отримала визнання, — але не хочу залишати своєї роботи, їхати з Лондона, відмовлятися від мого життя. Так нечесно: не може бути, що його успіх змусить мене зректися всього, що мені дороге.

— Ти дійсно чекав, що я погоджусь ось так? — кажу недовірливо.

Він не та людина, яка чинить необдумані дії. Можу лише припустити, що радість перевищила його звичайний здоровий глузд.

— Я чекав, що ти принаймні обміркуєш це, — каже він ображено. — Ти ж знаєш, як багато це для мене означає.

— А я гадала, ти знаєш, як багато означає для мене моя робота, — відказую йому. — А немає посади, яку могли б тобі запропонувати в Лондоні? Чому тільки Брюссель? Нерозумно вимагати цього від тебе. Від нас.

— Гадаю, вони розглядають це як винагороду, а не як покарання, — у його голосі чути роздратування, він зітхає та нетерпляче хитає головою. — Невже ти сама цього не бачиш?

Я відводжу очі, бо він змушує мене почуватися нерозважливою без жодної на те причини.

— А ти не думаєш, що нашим родинам буде нас не вистачати? — змінюю тактику. — Твоя мама не зрадіє, що не зможе тебе часто бачити, а що буде, коли ще й дитина додасться? — Не можу позбавитися ноток зневаги в голосі. Що більше я думаю про це, то більше відчуваю себе ображеною його букетом і наміром святкувати цю подію. Ми — подружжя і маємо приймати рішення разом, незважаючи на те, кого вони насамперед стосуються. — Коли в мене буде дитина, Оскаре, я не хочу бути відділеною кордоном від мами. Вона дуже любить свою роль бабусі, і я хочу, щоб вона була до цього залучена.

Ми дивимося одне на одного в ступорі, загнані в глухий кут. Ніколи раніше ми не сварилися, а зараз, здається, тільки це й робимо.

— Просто нечесно ось так вивалювати це на мене й чекати мого захоплення, — кажу я. — Мені потрібен час, щоб обміркувати все це.

Він виставляє щелепу вперед, темні очі зосереджені.

— Я не маю часу. Це банківська справа, Лорі, ти знаєш, як швидко там усе вирішується. Брентмен хоче відповідь у понеділок уранці. І єдина можлива відповідь, яку я можу йому дати, — це «так», бо якщо я скажу «ні», то який тоді, в біса, сенс мені там узагалі працювати? — він сплескує руками в жесті безсилля. — Моя кар’єра в банку буде скінчена. Не можна протриматися в такому місці, якщо ти просто люб’язний і не амбітний.

Я хитаю головою, усім своїм єством відчуваючи несправедливість того, що зі мною поводяться, як із хлопчиськом-бешкетником.

— Піду в душ, — мовить він, відсуваючи свого стільця.

Мовчить якусь хвилину, ніби чекає, що я буду просити вибачення, а я, коли він виходить з кімнати, зітхаю й дивлюсь убік.

13 червня

Лорі

Зараз одна хвилина по півночі, а це означає, що мій цикл на один день запізнюється. Учора Оскар поїхав до Бельгії в особливо кислому настрої, витративши весь вікенд на спроби переконати мене рухатися його рейками, що спонукало мене ще більше впертися та стояти на своєму. Зараз офіційно вже понеділок, і, поза сумнівом, він уже офіційно директор, а в мене офіційно затримка. Я скручуюся калачиком на моїй половині ліжка, заплющую очі. Я офіційно дуже-дуже самотня.

16 червня

Лорі

— Я купила тест на вагітність.

— Ти вже його спробувала? — У нас зараз п’ята вечора, у Перті друга година ночі, але Сара не спить.

У мене вже затримка на чотири дні, і вона — перша, кому я про це сповіщаю. Я кидаю ключі й сумочку на столик у холі, телефон притисла до вуха.

— Ні. Я надто боюся, що він може показати.

Не зізнаюся їй у тому, що я більше боюся позитивного результату.

— Оскара ще немає вдома?

Я зітхаю в порожній квартирі.

— Він має бути за кілька годин.

— Чекай, — каже вона приглушено. Я чую, як вона десь віддаляється, потім її знову добре чути. — Вибач, просто з ліжка вибиралася. Добре. Я взяла вино й нікуди не подінуся. Іди роби тест, Лу.

— Що, зараз? — голос у мене зривається.

— Так, зараз. Або ти хочеш залишити його, поки Оскар не прийде додому?

Звісно, вона має рацію. Враховуючи те, у якому ми зараз стані, я краще зроблю це з нею, щоб знати точно — так чи ні — до того, як він повернеться.

— Добре, — шепочу я, витрушуючи тест з аптечної упаковки. — Він у коробочці.

— То вийми його з коробочки!

Пальці тремтять.

— Там знову герметичний пакет, — кажу я, — і, чекай, тут ще листівка.

Витягаю шерхітливу, складену в багато разів папірчину, розгортаю її.

— Вона величезна, Сар, ціле простирадло якесь.

Розгладжую її на кухонному столі, але слова такі маленькі, а я надто схвильована, щоб сприймати їх.

— Просто прочитай те, що на звороті коробки, — та й усе, — радить Сара.

Я повертаю коробочку, вивчаю її, читаю вголос, що там написано.

— Добре, — каже подруга, холодна, мов риба. — Тож усе, що тобі потрібно зробити, це попісяти на паличку, закрити її кришкою та почекати три хвилини. Одна синя лінія означає, що ти не вагітна, дві — вагітна. Просто, мов граблі.

— Я вже забула, що означає дві смужки, а що одна. Мабуть, не зможу цього зробити.

З іншого боку телефонної лінії долітає короткий смішок.

— Давай, Лорі, опануй себе. Нам треба зробити це зараз. Іди вже до ванної.

Скидаю туфлі, замикаюся в туалеті. Чому — не знаю, адже вдома я геть сама.

— Я тут.

— Молодець. Відкривай пакетик.

— Чому вони зробили так, що до цієї клятої штуки так до біса важко дістатися? — бурмочу я, нарешті вивільнивши білу пластикову паличку з фольги. — Ось. Є.

— Добре. Ти знаєш, що треба спершу зробити.

Дивлюся на паличку, потім на унітаз, потім зітхаю й роблю те, що мені кажуть.

— Я чую, як ти дзюриш! — верещить її голос із телефона на підлозі.

— То заткни вуха, — гукаю я зі сміхом, бо намагаюся примостити паличку в належне місце. — Боже, насцяла на пальці. Дурня якась.

— Не намочи його! — кричить вона.

Хитаю головою, виймаю паличку. Одразу бачу, що у віконечку щось відбувається, тож я миттю вправно накриваю його кришечкою та ставлю паличку на край раковини.

— Запусти таймер, — кажу я, миючи руки.

— Уже.

Я сідаю на підлогу, притулившись спиною до стіни, ноги витягнуті, телефон біля вуха. Заплющую очі.

— Розкажи мені щось про те, як тобі там живеться, Сар. Розрадь мене.

— Гаразд. Ну, я за кухонним столом. Тут нібито має бути зима, але насправді — страшенна спека, а наш кондюшник — ледача бидлота. Я з тобою говорю, а сама піт витираю.

Я майже бачу її: вони живуть у чудовому приземкуватому будинку на пляжі. Сара присилала мені деталі забудови, коли вони ходили його дивитися, і мені довелося піти й лягти в темну кімнату, щоб приборкати свої заздрощі. Він схожий на будинки сімдесятих, як із журналу «Чудовий дім», — веранди, садові дивани та дворівневі стелі.

Вона трохи мовчить, потім каже:

— О, і я освідчилася Люкові.

— Що? О, Боже! Саро! — я верещу, шокована, бракне слів. У цьому вся Сара: не чекати, коли ти точно знаєш, чого хочеш. — Коли? Що ти сказала? А він що сказав?

— Він, ясна річ, сказав «так», — сміється вона. — І плакав, як маля.

Я теж сміюся. Не можу повірити в це. Люк — такий тюхтій.

— Час вийшов, Лу, — каже вона, знову спокійна і серйозна. — Три хвилини.

Тримаю паличку в руках, кришка ще на місці.

— Я боюся, Сар, — шепочу я.

— Не треба. Що б там не було, у тебе все буде добре. Обіцяю.

Я не відповідаю, просто дивлюся на паличку. Не знаю, чи зможу це зробити.

— Бога ради, Лорі. Зніми цю довбану кришку!

Так і роблю. Різко стягую кришечку й затамовую подих, дивлячись на паличку.

— Ну?

— Одна синя смужка, — вдихаю повні легені повітря: мене трусить. — Лише одна. Це означає, що я не вагітна, так?

— О Лу, мені шкода, — ніжно каже вона, — скоро все буде, я впевнена, що буде.

Притискаю руки до очей і кладу паличку на підлогу.

— Так, я знаю.

Коли Оскар повертається додому, я сиджу в піжамі, з келихом вина за кухонним столом. Він дивиться на вино та здіймає брови:

— Це розумно?

Його холодний тон сповіщає про те, що він перебуває в тому ж настрої, у якому поїхав недільного вечора. Хитаю головою.

— Я думала, що вагітна. Але це не так. Я зробила тест. Затримки трапляються — таке буває.

Обличчя його пом’якшується, очі намагаються зустріти мої.

— Ти в порядку?

Не знаю, як краще відповісти на його питання, щоб це було правдою.

— Не думаю, що в порядку. Ні.

Чекаю, поки він наллє собі келих вина та сяде поруч за стіл. Вигляд у нього виснажений. Я б хотіла просто приготувати йому вечерю, запропонувати ванну, але моє серце не дало мені відступити від того, що я вирішила, сидячи на підлозі у ванній після розмови із Сарою.

— Ти прийняв цю посаду?

Він дивиться у свій келих.

— Ти завжди знала, що я це зроблю.

— Так, — я повільно киваю. — Ти все правильно зробив, це для тебе.

— Але не для тебе? — запитує він.

У його голосі не чути більше ані холоду, ані злості. Гадаю, він починає усвідомлювати, що ця розмова спустошить нас обох. Я зітхаю, по щоці повзе сльоза.

— Ні, — ковтаю клубок у горлі. Боже, яке все це нестерпне. — Останні кілька днів я все думала, що, можливо, вагітна. І намагалася зрозуміти, як поводитися, якщо це виявиться правдою.

Він мовчки дивиться на мене.

— А потім зробила тест, і він дав негативний результат, і все, що я думала в ту мить: «Дякувати Богові». Дякувати Богові, що в мене не забрали останньої можливості вибору, — Оскар шокований. Ненавиджу слова, які сиплються з мого рота, але — чесно — це все, що я маю. — Я не хочу переїжджати до Бельгії, Оскаре.

Він вдивляється в моє обличчя, ніби шукає сліди жінки, яку кохає. Я усвідомлюю, що чоловік навіть не обмірковував можливості відмовитися від цієї посади до нашої розмови. Він розраховував, що я врешті-решт піду за ним.

— Ми не можемо любити одне одного з різних країн, і що сталося б, якби я завагітніла? Я не хочу бути тут сама, з дитиною, п’ять ночей із семи.

— Можна це вирішити, — він підтягує стільця навколо столу, поки його ноги не торкаються моїх. — Я знаю: це все не ідеально, але ми можемо все налагодити, Лорі.

— Оскаре, справа не лише в роботі — і значно більше, ніж у географії, — говорю так ніжно, як тільки можу. Я дивлюся на його кохане обличчя й не можу просто повірити, що ми розстаємося ось так. Він так довго був моєю тихою гаванню. — Боже, ти такий гарний чоловік. Я ніколи не зустрічала такого, як ти, і знаю, що ніколи не зустріну знову.

— Ми давали обітниці в церкві, — каже він знесилено. — У радості й у горі, у добрі часи й у погані. Ми пообіцяли одне одному.

— Наші життєві шляхи пішли різними напрямами, — відповідаю, тримаючи його руки у своїх. — Твій веде тебе тим шляхом, яким я йти не можу, Оскаре. І це не твоя помилка, і не моя.

— Але я кохаю тебе, — каже він, ніби ця магічна фраза перемагає будь-які інші.

Не знаю, як висловити свої почуття й не зробити йому ще більш боляче.

— Оскаре, ти найкращий чоловік, про якого можна лише мріяти. Ти добрий, веселий, ти дав мені так багато, що я не маю, чим тобі віддячити.

— Я ніколи не чекав цього від тебе.

— Ні. Але ти чекав, що я переїду з тобою в Бельгію чи буду жити тут сама більшу частину часу, — відповідаю.

Він ціпеніє, приголомшений.

— Але я гадав, ти зрозумієш, що це на краще, — каже він. — Я думав, приїду сьогодні додому, а ти вже прийшла до тями.

Зітхаю, бо знаю, що він навіть не розглядав самої думки про те, щоб відмовитися від цієї роботи. Це було вирішене питання, і всі готові рішення тепер мають бути моїми.

— Я не приходила до тями, — відказую, — навіть не була вперта. Я не хочу переїжджати до Брюсселя.

— Але ж ти знаєш, що я не можу відмовитися від цієї роботи, — каже він, і частина мене радіє.

Я не хочу, щоб він відмовлявся від отриманого підвищення. Він не пропонує цього. Отже, мені вже трохи легше вимовити те, що маю сказати далі.

— Я не розуміла, яка стала нещаслива, поки не побачила ту синю смужку, — проваджу, знесилена. — Не знала.

Він опускає обличчя на руки, і я почуваюся як найдурніша, найжалюгідніша, найневдячніша жінка у світі.

— То що ж це? Ти не поїдеш, а я не можу залишитися?

— Або я не можу їхати, а ти не залишишся, — кажу, кидаючи виклик його чіткій однозначній перспективі, хоча точно знаю, що він ніколи не спробує подивитися на все моїми очима. Його життя міцно виставлене на рейки, і зараз ці рейки ведуть до Брюсселя, зі мною чи без мене. Він не може збагнути, що я не захоплена перспективою застрибнути в потяг за кордон, — і це тільки ще раз переконує мене в тому, що ми дійшли до кінця. Більше не буде життя навпіл. Вогні нашого шлюбу згасли. Там, у Ко Ліпе, наше кохання розквітло під гірляндою мерехтливих чарівних вогників, обгорнутих навколо стовпчиків веранди пляжної хатинки. Тут, у Лондоні, життя помалу видушувалося з нього, при світлі вишуканих світильників Люсіль і безупинної монотонної щотижневої невідворотності вогнів злітної смуги в Хітроу.

— Мені дуже шкода, Оскаре. Мені правда шкода.

— Мені теж, — шепоче він. — Мені теж дуже шкода, Морська Зірко.

Я відвертаюсь, засмучена, бо знаю: це востаннє він зве мене так.

Зітхання рве його тіло, ніби вивертає назовні.

— А якби ти була вагітна, думаєш, поїхала б зі мною?

Я чесно не знаю, що йому сказати. Можливо, я б почувалася, ніби потрапила в цю пастку, ніби мене змусили це зробити. Не можу вимовити — це надто боляче.

Нахиляюся вперед, тримаю його голову двома руками, губи притиснуті до його волосся. Він теж обвиває мене руками, і його знайомий запах викликає в мене неконтрольований плач. Парфум, який він завжди носить, шампунь, яким завжди користується, запах його днів, моїх ночей і нашого кохання.

2 липня

Джек

Я тихо йду за Амандою її квартирою. Тихо, бо щойно зняв кеди — це таке місце, куди заходити у вуличному взутті суворо заборонено. Тут навіть спеціальний знак і напис на килимку перед вхідними дверима на той випадок, коли ви забули. Я ніби нічого не маю проти. Ні, брешу. І це на лобі написано. Я вважаю зарозумілою вимогу зняти взуття. Це я не лише на Аманду скаржуся. У мене завжди аж зуби зводить, коли таке чую.

— Ти куховарила?

Ми в її вилизаній білій кухні, яка, зазвичай, украй рідко є свідком приготування їжі. В Аманди багато чудових рис, але її кухонним навичкам не судилося стати легендою. Дівчина легко з цим погоджується: вона майстер мікрохвильовки, господиня доставки-суші-додому та королева единбурзьких ресторанів. То чого ж має власноруч оббирати цибулю?

— Так, — каже вона, відчиняючи холодильник, щоб налити мені келих білого.

— Я маю злякатися?

Вона вигинає на мене брови.

— Ти маєш сипати компліментами та бути страшенно вдячним, Джеку. Я заради тебе пальчика припекла.

Дивлюся, як вона рухається кухнею, тримаючи у витягнутій руці напівфабрикат із зеленого горошку, щоб прочитати на упаковці інструкції для мікрохвильовки.

— Що в меню?

Не знаю, чому я це питаю, бо відповідь мені відома: риба.

— Тріска, — відповідає Аманда. — Я запекла її з лимоном і петрушкою.

— А ти пилюку з духовки витрусила перед тим, як нею скористатися?

Вона робить мені страшні очі, я сміюся.

— Я ж просто про тебе дбаю, це правила пожежної безпеки.

— Компліменти і вдячність, — нагадує вона мені, а я встаю та беру в неї зелений горошок.

— Компліменти, угу? — цілую її в голе плече.

Вона в сарафанчику без бретельок, з фартушком поверх нього.

— Ти в цьому фартушку така сексуальна.

— Компліменти до страви, Джеку, — каже, повертаючись до мене обличчям.

— Гаразд. Я вдячний за те, що ти куховариш для мене, — швиденько цілую її. — І я вдячний, що ти маєш вигляд білявої шведської принцеси, коли це робиш. Яка ти розбещена, принцесо Амандо з Ікеї.

Вона повертається в моїх руках, цілує мене, як годиться, — її язичок у мене в роті.

— Це просто надзвичайне неподобство для леді, — кажу я, коли це завершується, і тягну за мотузочки фартуха, а вона плескає мене по руках.

— Зроби щось корисне, — каже вона, — іди накрий стіл на балконі.

Стіл — ідеальний, просто як у рекламній брошурі, на ідеальному, як у рекламній брошурі, балконі Аманди. Це типово для її менталітету. «Ґрассмаркет» стверджує, що найкращі види на замок та місто — тут, тож вона винайняла квартиру саме в цьому місці. Я вже збираюся повернутися до кухні, коли мій телефон дзижчить. Кидаю на нього погляд, сподіваючись, що це не Лорн дзвонить, щоб я когось підмінив. Щастить. Висвічується Сарин номер. Клікаю на повідомлення, нахиляюся над балконними бильцями, щоб прочитати його.

«Ти давно з Лорі розмовляв?»

Хм, якась клята загадка. Звіряюся з годинником. Чи точно в неї зараз середина ночі? Може, напилася на пляжній вечірці? Пишу відповідь.

«Доволі давно. Лягай спати!»

Під нами шумить «Ґрассмаркет», яскравий та повний гульвіс, що насолоджуються суботнім вечором. Мобільник дзижчить знову.

«Зателефонуй їй, Джеку! Вони з Оскаром розійшлися кілька тижнів тому, я не мала тобі казати, але їй зараз потрібні друзі. Я надто далеко, щоб із мене була бодай якась клята користь!»

Дивлюся на екран, читаю та перечитую Сарине повідомлення. Важко опускаюся на один із шикарних Амандиних стільців, призначених для обіду на свіжому повітрі. Лорі порвала з Оскаром. Як таке може бути? Я дивився, як вона виходила за нього. Вона стояла там, у церкві, і казала мені та решті світу, що він — той чоловік, із яким вона хоче провести все своє життя.

«Що, в біса, сталося?»

Пишу відповідь, міркуючи, чи встигну зателефонувати Сарі до вечері.

«Багато чого. Поговори з нею. Усе складно».

Мене накриває відчуття катастрофи. Сарині слова нічого не пояснили. Чому вона так незрозуміло пише? Складно? Я скажу вам, що складно. Стояти на балконі своєї подружки, читати повідомлення від колишньої подружки про ту, з ким ти колись цілувався.

— Джеку? — мене штрикає Амандин голос. — Можеш оце витягти, будь ласка?

Я дивлюся на мій телефон, голова повна питань, потім приймаю швидке рішення та вимикаю його. Ось це зараз моє життя. У мене тут дещо є. Моя програма набирає прихильників, мені дорогі люди, з якими я працюю, і Аманда… вона — усе, чого може прагнути чоловік.

Ховаю телефон у кишеню та заходжу до квартири.

3 липня

Джек

Тепер, коли я вдома, знову дивлюся на Сарине повідомлення. Цілу ніч і день мені відомо, що Лорі в біді, і я досі не зв’язався з нею. Не знаю, хто я після цього — хороший приятель моєї дівчини чи гімняний друг.

Я й так, і по-іншому перетасовую це все для себе, намагаючись вирішити, як вчинити правильно. Те, що правильно для мене, не буде правильним для Лорі, і для Аманди теж не буде. Не хочу все нахрін зіпсувати.

Дивлюся на відкритий екран. Я вже двічі написав і видалив повідомлення. Перше: «Хей, Лу, як там твоє “нічого”?» — було надто веселим і як сніг на голову, а друга спроба: «Я завжди поруч, якщо тобі потрібен» — надто сильним. Мої пальці кружляють над кнопками, я пробую знову й знову.

«Хей, Лу, Сара розповіла мені твої новини. Можна тобі зателефонувати?»

Тисну «надіслати» до того, як встиг обміркувати текст, потім кидаю телефон і йду на кухню по пиво.

До її відповіді спливає півгодини. Моє серце знайомо підстрибує, коли бачу її ім’я на екрані.

«Мабуть, не варто? Насправді, я ще не готова говорити з людьми. Але дякую. Наберу тебе, коли знову зможу. Вибач. Цьом.»

Боже. Мене сприймають як людей, за межами найбільш довіреного кола. Жбурляю телефон і заплющую очі, гадаючи, чи буде колись такий час, коли всі фрагменти мого життя опиняться на правильному місці.

19 жовтня

Лорі

Тільки самітник-новачок замовить собі тур на Майорку під час канікул. Замість того, щоб бродити босоніж пустельними пляжами, я перетворилася на безкоштовну няню для зграї погано вихованих дітлахів, чиї батьки або надто виснажені, або надто ліниві, щоб наглядати за ними. Я просто не наважуюся зустрічатися поглядами з кимось іще, бо ті одразу просять мене приглянути за маленькими Астрід, Тобі чи Боденом. Ні, я не хочу потримати їхню дитину. Я не хочу слухати про шкільну платню чи харчові алергії. І я вже точно не хочу визнати, що, так, я маю чоловіка (з технічної точки зору), але ні, він не тут, зі мною, не у відпустці. Кожен може подумати, що я пророщую третє око абощо. Єдине спокійне місце — бар у готелі.

— Нічого, коли я тут сяду?

Дивлюся на жінку, яка вмощується на сусідній стілець біля мене в барі. Вона старша за мене, років сорока п’яти, у неї досить непоганий вигляд — від ідеально підібраної коралової помади до діамантового тенісного браслета.

— Будь ласка, — кажу я, бажаючи лише одного: піти нагору до свого номера та почитати після вечері.

Вона замовляє келих вина, потім дивиться на мене та мій майже порожній келих.

— Ще один?

Готель категорії «все включено», тож це навряд чи замовлення століття. Я всміхаюся.

— Чому б ні? Я буду найкумедніший коктейль із переліку, будь ласка.

Моя сусідка дивиться на мене з виразом свіжого визнання.

— Заберіть вино. Я буду те, що в неї.

Бармен киває, ніби це цілковито відповідає стандартам. А може, так і є.

— Ванесса, — каже вона попри те, що я не питаю її імені. Її акцент видає, що вона з півночі. Ньюкасл, гадаю.

— Лорі.

— Сама тут?

Рефлекторно обертаю обручку до середини долоні.

— Так.

Ми перериваємо розмову, коли бармен ставить перед нами два жахливо синьо-зелених коктейлі. Моя сусідка дивиться на них, сумно хитає головою.

— Чогось тут бракує.

Нахиляю голову на один бік.

— Гадаю, ви маєте рацію. Бракує декоративного елемента.

Бармен оглядається на нас, зітхає та повертається з коктейльними парасольками й соломинками, на яких насаджені папуги, схожі на різдвяні прикраси, — такі гармошки, які розгортаєш та отримуєш дзвіночок. Тільки тут, так, папуги.

— От тепер більше схоже на те, що потрібно, — кажу я, коли бармен засунув до наших келихів одразу стільки прибамбасів, що пити з них буде доволі складно.

— Які варіанти назви для цього? — запитує моя барна товаришка.

Дивимося на напої.

— Секс на запапуженому пляжі? — пропоную я.

Вона обмірковує моє припущення, потім морщить носа.

— Непогано. Хоча я б, напевно, запропонувала щось віршоване. «Не просіть у мене сексу лишнього, я ще не пережила мого колишнього».

Я дивлюся на неї пильно й помічаю, що вона теж має на руці обручку, обернену камінчиком усередину. Це такий секретний сигнал, який тебе ніхто не вчить читати.

— Десять років у шлюбі. Він покинув мене дев’ять місяців тому, — каже вона похмуро, — заради жінки, яка живе за три будинки від нас.

— Вона так і живе за три будинки від вас? — питаю, зацікавлена попри власне бажання.

— Еге ж, із моїм чоловіком.

— Боже.

— Очевидно, вони злигалися в громадському садку.

Ми починаємо сміятися над усім цим абсурдом.

— Він сказав, що їхні очі зустрілися над компостною купою — і це було все.

Ми сміємося так сильно, що сльози котяться по моєму обличчі, а вона поплескує мене по руці.

— А ви давно?

Я ковтаю.

— П’ять місяців. Це мій вибір. Але ми не дуже довго були в шлюбі.

Не додаю, якими контуженими ми обоє почуваємося, як нажахана була моя свекруха. Єдина річ, гірша за моє одруження з Оскаром, — розлучення з ним. Моя мама трохи розгублена, ніби втратила почуття реальності. Вона досі пише мені, перепитуючи, чи я поснідала, але, коли я намагаюся нормально з нею поговорити, то, здається, не знає, що сказати. Останні кілька місяців я винаймаю вільну кімнату в колеги. Оскар намагався наполягти на тому, щоб я лишилася в його квартирі, але я не змогла.

— Не через когось третього, — додаю, — я просто не впоралася.

Ми здіймаємо келихи та ковтаємо цю гидоту.

— До біса жахливо, — каже вона, коли ми ставимо їх на стіл.

Не можу сказати з упевненістю, чи це вона про напої, чи про наше становище. Вона кладе ліву руку на барну стійку та підчіплює свою обручку соломинкою від коктейлю.

— Дійсно, час уже її зняти.

Я роблю те саме, кладу свою руку біля її руки на стійці.

— Мені теж.

Ми витріщаємося на наші пальці, потім вона дивиться на мене.

— Готова?

— Не знаю.

— Ви збираєтеся до нього колись повернутися?

Невдовзі після того, як ми розійшлися, я до пізньої ночі гуляла, а потім зателефонувала Оскарові в Брюссель. Навіть не знаю, що я хотіла сказати. Просто страшенно сумувала без нього. Може, воно й добре, що Крессінда взяла його телефон у галасливому барі. Я перервала дзвінок, а він не перетелефонував. Мені не потрібна кришталева куля, щоб здогадатися: вона колись стане тією самою чарівницею, яка підбере уламки його розбитого серця та склеїть їх докупи. Так воно й має бути. Можливо, вона завжди трималася за один із цих уламків. Мені ніяково, як часто я плакала на людях через наслідки нашого розставання. Я плакала мовчки в автобусі, дорогою на роботу і знову, дорогою додому, до мого порожнього ліжка. Іноді навіть не усвідомлювала, що сльози котилися по щоках, поки не ловила своїх відображень у темних вікнах. Я визнаю тепер, чому воно так було: це жалоба — за нього, за мене, за нас. Хитаю головою до Ванесси. Ні, я ніколи не повернуся до Оскара.

— Тоді ви готові. Ми обидві готові, — каже вона.

Обручка не залишала мого пальця з того моменту, як Оскар одягнув її на нього в день весілля. Не можу уявити навіть почуття готовності зняти її, але цей химерний момент сам нагодився мені, тож я не можу носити її вічно. Я киваю, потім мене нудить.

Вона бере пальцями свою обручку, мовчить, дивиться зі значенням на мене.

Я роблю великий ковток свого огидного коктейлю.

— Час покінчити з цим.

Ми дивимося одна на одну, синхронно крутимо наші обручки на пальцях, щоб вивільнити їх. Моє зняти легше, ніж зазвичай: апетит у мене останнім часом — ніякий. Діамантовий перстень легко зісковзує з мого пальця, я стягую повільно, бо як його знімеш — більше ніколи не повернеш на місце. Сльози застилають очі. А поруч зі мною Ванесса стягує обручку з пальця та кладе її на стійку бару.

Беру її сміливість за приклад, роблю, як вона, губи тремтять. Не можу приховати ридання, а вона обіймає мене за плечі на знак солідарності, і ми сидимо пліч-о-пліч та дивимося на наші весільні обручки.

За останній рік я виплакала більше сліз, ніж колись. Можливо, час уже висушити очі.

17 грудня

Джек

Аманда намагається отримати обручку на Різдво. Вона користується будь-якою можливістю натякнути на це — від розгорнутих у потрібному місці журналів до постійного перегляду «Не кажіть нареченій»[27] щочетверга. А тепер ми йдемо містом холодного суботнього пообіддя, у найхолодніший день року, і вона зупиняється повитріщатися на кожну вітрину ювелірної крамниці. Відколи вона вперше згадала про шлюб у Норвегії, це стало для нас важкою темою, і я не дуже впевнений, що знаю, як це сприймати.

Зараз вона вказує на масивний діамантовий перстень, — трясця, це справді ціна? Він схожий на зброю, а не на прикрасу.

— Може, мені піти напитися? — питаю, дивлячись на паб через дорогу.

Вона хмуриться.

— Це думки про одруження зі мною доводять тебе до пиятики?

— Ні, але шопінг — доводить, — відповідаю й ненавиджу себе, бо вона, здається, образилася. Я просто не дивлюся на обручки, бо не хочу говорити про це сьогодні.

— Гаразд, — зітхає вона, — пиво — то пиво.

***

— Ще один?

Я мав би сказати «ні». Ми сидимо тут уже три години і вже дійсно напилися.

— Продовжуй, — каже Аманда. — Ти ж сказав, що хотів напитися.

Може, я вже застарий для цих ігор, але таки добре набрався.

— Ходімо краще додому, — пропоную й трохи погойдуюся, намагаючись устати.

— Ми додому не підемо, — відповідає вона. — Ми йдемо або до твоєї квартири, або до моєї.

— Ти так сексуально про це говориш.

Вона не встає. Схрестила руки на своєму сріблястому светрі, схрестила довгі ноги в джинсах, а в очах — небезпечний виблиск горілки.

— Освідчуйся мені.

Я кліпаю очима, щоб відновити різкість.

— Амандо…

— Продовжуй. Зроби це зараз. Я готова.

Очевидно, ці діаманти ще в її голові. Вона регоче, ніби бере на кпини, але в голосі чути сталеві нотки, які попереджають мене про біду, що насувається.

— Нумо ж, — намагаюся їй догодити, — ходімо вже звідси.

Я певний, що за сусіднім столиком усе чути, і пара там намагається вдавати, ніби не спостерігає за нами. Вона — легко впізнаване обличчя з телебачення. Іще не вистачало публічного скандалу.

— Ти казав мені це, ще коли ми вперше зустрілися, — веде далі вона. — На вечірці. Ходімо вже звідси.

Я киваю пригадуючи.

— Правда, казав, — сідаю знову на стілець, лікті — на колінах, нахиляюся, щоб зробити нашу розмову хоча б трішки приватнішою. Мені важко достеменно розчути її в цьому галасі.

— Ні, це я сказала, — заперечує Аманда сама собі. — Я зробила, як ти попросив. І я завжди робила, що б ти не просив з того самого часу. А тепер я прошу тебе попросити мене про дещо — за це. Вона хмуриться, відключаючись під час своєї плутаної промови.

— Забагато прохань для однієї жінки, — усміхаюсь я, намагаючись звести все до легковажності — мабуть, я більше корчу гримаси, ніж усміхаюся.

— Проси мене, або на цьому все скінчимо, — вона таки не попускає, і я почуваюся загнаним у глухий кут.

— Не дуркуй.

— Я до біса, до холери серйозна, Джеку, — каже вона надто гостро, і я замовкаю, тому що вже зрозуміло, що я не зможу виманити її з цього пабу.

«Минулого Різдва», — починає співати музичний автомат, а вона іронічно кривить рота.

— Тут не місце, — кажу я та кладу руку їй на коліно.

— Може, і ні, — відповідає вона, струшуючи руку. — Але де тоді місце? Де місце освідчитися тому, кого не кохаєш, га? Чому не тут?

Трясця твоїй… Дідько.

— Будь ласка… — я починаю, не знаючи навіть, що скажу далі. Щось усе якось не гаразд.

— Будь ласкавий сам до себе, як ти завжди робиш. Ти знаєш що, Джеку? Забудь, — вона зараз розлючена, сльози на віях. — Забудь усю цю кляту дурню. Мене вже дістало чекати, коли ти вирішиш, чи достатньо кохаєш мене. — Сльоза біжить по щоці, вона витирає її, потім устає, погойдуючись на високих підборах. — Це офіційно останній раз, коли ти маєш сказати мені «ні».

Краще б я не пив. Вона наговорила зайвого, я наговорив зайвого, а те, що ми не сказали, лишилося несказаним з певних причин. Я встаю, тримаю наші пальта.

— Нумо, ходімо, — кажу я, бо все, чого хочу, — це вийти звідси.

— Ні, — вона кладе руку на мої груди. Це не жест кохання — це «стій тут». — Я йду, а ти ні. Я йду від тебе, бо ти на мене не заслуговуєш. Бо я більше не буду твоєю запасною дівчиною. Бо ти не можеш кохати когось, якщо вже закоханий в іншу.

Ми витріщаємося одне на одного, знаючи, що з цього немає вороття. Я задихаюся. Оце я їй таке зробив?

— Мені шкода, — кажу, — я… — зупиняюся, бо вона вже відвернулася та пробиває собі шлях між веселого передріздвяного натовпу пияків.

Я знову сідаю, опускаю голову на руки, за кілька хвилин хлопець із сусіднього столика ставить переді мною віскі. Я киваю, намагаючись сказати «дякую», але слова застрягли в горлянці.

Хтось умикає в музичному автоматі «Самотнє це Різдво». А я заплющую очі та почуваюся повним дурнем, і на це — мільйон різноманітних причин.

2017

Новорічні обітниці

Моє життя видається таким далеким від життя тієї людини, яка писала новорічні обітниці 12 місяців тому. Невтримно боляче дивитися на повні сподівань слова минулого року. Де б я зараз була, якби ми з Оскаром зачали дитину з першої чи другої спроби? Штовхала б візочка Брюсселем? Чи була б я щасливою? Уся ця картина надто далека від реальності мого життя, щоб її уявляти.

Зрештою, досить оглядатися назад. Час дивитись уперед.

1. Час визначитись із житлом. Мені цього літа виповнюється 30 — стара вже для того, щоб винаймати кімнату в чужій квартирі.

2. Робота. Нічого не маю проти своєї теперішньої роботи, але вона якась заяложена. Мені вистачає на сплату рахунків — саме на це й вистачає, але наразі не думаю, що цього достатньо. Я топчуся на одному місці. Дійсно, отак можу підбити підсумок усьому своєму нинішньому життю. Дивно: здавалося б, після потрясіння від розлучення стабільність роботи була б бажаною. Але насправді вона справляє зворотний ефект. Хочеться підкинути в повітря гадальну колоду та поглянути, як карта ляже. Я товчу воду в ступі, а волію пливти сама.

Ось. Такі мої рішення на наступний рік — в одному слові.

3. Пливти.

1 березня

Джек

— З днем народження!

Мартік (знаю, ім’я химерне, але вона не хоче відкликатися на своє справжнє ім’я — Тара, — паспорт я бачив) щойно заявилася в моїй квартирі на підборах, вищих за коліна деяких звичайних людей. Зараз вона розстібує сукню.

— Не знала, що тобі подарувати, тож, натомість, купила собі нову білизну.

Її сукня падає навколо щиколоток, вона опускається на одне коліно, рука на стегні — гаряча й розбещена і знає про це. Чимось нагадує молоду Софі Лорен — дивні вигини й очі в димчастому макіяжі.

— Ну? — вона надуває губки. — Тобі подобається, Джеку?

Жоден теплокровний чоловік не зможе цьому протистояти. Вона — спокуса. Я не здивуюся, якщо зараз невідомо звідки вийме яблуко та запитає мене, чи не хочу його скуштувати.

— Мені це подобається, — я перетинаю кімнату.

— То покажи мені.

Її парфуми — чистий бордель — поцілюють одразу в пах, рот смакує помадою та однією з тих десяти мільйонів цигарок, які вона викурює протягом дня. Її зуби прикушують мою верхню губу, руки працюють у розстібнутих джинсах. Оцим ми й займаємося тепер, знову й знову, кілька останніх тижнів. Такі зустрічі влаштовують нас обох. Вона на злеті, одна з багатьох зірочок-співачок, які проходять крізь нашу радіостудію. Я для неї — ідеальний чоловік: сама заявила мені про це вже на першій зустрічі. Але зараз вона міркує, що я — ідеальна сходинка вгору на шляху до слави: хтось трохи менш привабливий, ніж вона, з ким можна трахатися без емоційних ускладнень і переживань про виникнення взаємної залежності. Не думаю, що ми навіть дуже подобаємось одне одному. Моє особисте життя звалилося в кювет. Навіть коли вона виходить із пишної мереживної купки своєї білизни, я думаю про те, що це має бути востаннє.

Ми опускаємося на канапу, вона — верхи на мені, і, коли трахаємося, із захопленням помічаю, що навіть розмащена матова помада може бути на ній сексуальною. Мартік нахиляється, промовляючи всі належні слова в належному порядку, я заплющую очі та намагаюся отримати задоволення.

— З днем народження, — бурмоче вона, коли ми закінчуємо, прикушує моє вухо перед тим, як злізти з мене, та заглядає у свій телефон.

— Мені вже час іти.

Дивлюся, як вона одягається, мої джинси заплуталися навколо її щиколоток. Я тру вухо, перевіряючи, чи не до крові вона його покусала. Не шкодую, що вона йде.

Пізніше на станції отримую повідомлення від Сари з Люком, які раптом перетворилися на пару мої улюблених австралійців, хоча, звісно, австралійців я знаю небагато. Він любить пиво, кохає Сару чистим і неускладненим коханням, яке навіть не намагається приховати. Ця парочка надіслала мені своє фото, де тримає напис «З днем народження, Джеку» та регоче, ледь не пісяється. Вони на пляжі, слова вийшли задом наперед, і від цього вони ще більше регочуть. Мені теж це все до душі. Пишу відповідь:

«Дякую, придурки мої дорогі».

Лорі теж прислала есемеску. Там написано:

«З днем народження. Ц.».

Це так коротко, що й читати нічого. Та все одно я роздивляюся це повідомлення, гадаючи, чи вона ставить у кінець усіх своїх есемесок «Ц» — цілунок.

У цю мить вирішую. Я не хочу бути людиною, яка трахає таку особу, як Мартік. Хочу мати те, що є в Сари й Люка. Я, може, не вартий когось такого доброго, як Лорі, але все ж хочу спробувати бути таким.

Читаю її повідомлення знову й знову, а потім пишу відповідь.

«Дякую. Ц.».

5 червня

Лорі

— Ти живеш у раю.

Ми із Сарою сидимо перед кав’ярнею, дивимося на неймовірні білі піски пляжу Коттезлоу. Зараз тут зима, але в мільйон разів більш сонячно, ніж під тим сірим небом, яке я залишила два тижні тому. Ми провели розкішні два тижні, надолужуючи довгу розлуку. Скайп — класна штука, але він не замінить можливості бути в одній кімнаті, чи на одному пляжі, чи можливості разом посміятися над переглянутим фільмом. Ми організували церемонію створення нашого фірмового сандвіча з Делансі-стрит кілька днів тому. Люк заявив, що страва огидна, але ми розслабилися та смакували моментом. Не думаю, що одна з нас приготувала б цей сандвіч, коли другої немає поруч. Уся його суть у тому, що він — наш. Ми знову сповнюємо нашу дружбу спогадами, і я обожнюю кожну хвилину мого перебування тут.

— То переїжджай сюди. Будемо сусідами.

Тихенько сміюся. Вона каже це вже вдесяте чи й більше, відколи я приїхала.

— Гаразд, зараз зателефоную на роботу й повідомлю, що не повернуся.

— Ти лише подумай, нам майже по тридцять, — каже Сара.

Вона сидить у затінку, потягує якийсь корисний сік, бо вже на четвертому місяці вагітності. Вони з Люком відклали поки що свої грандіозні весільні плани на користь появи малюка. Між ними все так просто й легко. Вони живуть душа в душу в цьому чудовому будинку на пляжі, а їхні вікна й двері відчинені всьому світові.

Якась частина мене завжди їй заздрила, але я знаю: життя не засипáло її подарунками, Сара всього досягла сама, сміливо приймаючи зміни — вона завжди така.

— Я знаю, ти думаєш, це все жарти, але що тебе там тримає?

Відпиваю шампанського, на якому наполягла для мене Сара.

— Сьогодні в неї день народження, — пояснила вона офіціантці, щойно ми приїхали. — Принесіть їй хорошого вина.

— Уявляєш, що скаже моя мама, коли я повідомлю їй, що залишаю Англію?

Вона киває, дивиться на океан.

— Вона б призвичаїлася. У всіх так. А в неї є твій брат, його родина, — вона втягує соломинкою ще трохи своєї зеленої гидоти та підіймає обличчя. — Що ще тримає тебе там?

— Ну, для початку, моя робота, — відповідаю.

— Яку ти можеш виконувати де завгодно, — додає вона.

Кілька місяців тому я перейшла з колонки про здоров’я. Іронія в тому, що довелося повернутися до моєї добре протоптаної доріжки Тітоньки Триндець. Тільки цього разу то вже стурбовані дорослі, які пишуть мені ще частіше за дівчаток-підлітків. Звісно, я досить кваліфікована для того, щоб дати пораду з приводу найбільш важливого в наші дні. Розлучення, горе, втрата кохання. Я пройшла крізь усе це. Авжеж, тепер у мене цього добра вистачає. Виявилося, що я така популярна серед читачів, що мене попросили вести схожий розділ в одному з недільних видань. Я здивована так само, як і всі навколо. До того ж, я знову пішла вчитися. Вивчення психології допомагає мені поглибити розуміння стану людини — саме так я пояснювала босові доцільність фінансової допомоги для мого навчання. Я дуже люблю вчитися. Сам процес, його організацію, навіть ручки-зошити. Ніколи не думала, що піду в цьому напрямку, але все гаразд. Життя часто так робить, правда? Воно просто спрямовує тебе за новим маршрутом. Але Сара має рацію. Я могла б працювати й навчатися з будь-якого місця. Поки є лептоп і вай-фай, у мене все гаразд.

Чи змогла б я тут жити? Дивлюся на Сару, на її крислатий червоний капелюх, що прикриває від сонця, на гламурні темні окуляри, і бачу переваги.

— Це місце чудове, Сар, але це твоє місце у світі, а не моє.

— Де ж твоє? — питає вона. — Бо я тобі кажу те, що думаю. Твоє місце не є десь. Воно — хтось. Я тут, бо тут Люк. Ти поїхала б до Брюсселя, якби Оскар був твоїм місцем.

Я киваю, вона поправляє окуляри на носі. Тепер, коли ми з Оскаром далеко одне від одного вже певний час, я починаю розуміти, що ми не мали того, що поєднує пару на все життя. Гадаю, ми мали це, але недовго. Серед буревіїв мого життя він став тихою гаванню, де я почувалася безпечно та спокійно, але згодом ми вже не були «парою навіки». Ми надто різні. Я певна, що іноді, якщо кохання досить сильне, це не має значення. Кажуть, протилежні полюси притягуються. Можливо, ми просто недостатньо любили одне одного? Мені не подобається ця думка, але, але… Я краще думатиму, що в нас якийсь час було дещо дивовижне, і ми не повинні шкодувати про хвилини, проведені разом. Я його більше не бачу. Не стикаюся з ним у барах, не зустрічаюся на вулиці чи ще десь — плюси того, що ми живемо в різних країнах. Це не означає, що я проводжу багато часу в барах. Я, здається, впала в зимову сплячку.

На Різдво він переслав нашу картину до будинку моєї мами. У супровідній записці було сказано, що йому надто важко знаходитися поруч із нею. Не знаю, що мені робити з картиною. У мене таке враження, що не маю на неї права. Коли її привезли, я довго дивилася на пейзаж. Лежала на односпальному ліжку, де спала дитиною, і згадувала всі моменти, які призвели до того, що маю тепер. Про дитинство в мами й тата, про Деріла, про Джині. Про моїх приятелів зі школи й коледжу. Про Делансі-стрит. Про Сару. Про верхній поверх переповненого автобуса. Про поцілунок під снігом. Про пляж у Таїланді. Про освідчення під цією картиною. Про наше чудове весілля.

Сподіваюся, Оскар у нормі. Дивно, але ти ніколи не припиняєш турбуватися про когось, навіть коли не хочеш більше з ним бути. Гадаю, я завжди любитиму його — трішки. І це важко — не відчувати себе елементом фіаско, що поповнило статистику розлучень.

Гадаю, що рано чи пізно — неминуче — Крессінда займе моє місце. Можу закластися, що його клята матуся ніколи так і не прибрала їхнього фото з рояля.

— Гадаю, ти знаєш, де твоє місце, Лу.

Ми із Сарою дивимось одна на одну, нічого не кажемо, бо Люк повертається з пляжу та падає на сусідній стілець за нашим столиком.

— Гарний вигляд у вас, леді, — усміхається він. — Що я пропустив?

1 серпня

Джек

Лорн схожий на молодшого не зеленого брата Халка. Дуже корисний факт, коли потрібно, щоб його швидше обслужили в барі. Сьогодні тут не пропхнешся, але він зник лише на кілька хвилин — і от повертається з двома пінтами в руках і пакетиком чипсів, затиснутим у зубах.

— Ти купив обід, — кажу я, хапаючи чипси, коли він наближається до мене.

— Це все, що тобі вдасться отримати на сьогодні, — той шкіриться, — а от жінка за сусіднім столиком погано прикидається, ніби не їсть тебе очима.

Відкриваю чипси, кладу торбинку між нами, не обертаюся.

— Не свисти.

— Я серйозно. Така гаряча красунечка.

Він підморгує через моє плече, а я кóпаю його по нозі.

— Що ти робиш, дядьку? Керрі вдома, готується народити твою дитину.

Дуже мила дружина Лорна, Керрі, на восьмому місяці. Вона сьогодні відправила його зі мною на пиво, бо він її до сказу доводить своїм надмірним піклуванням.

— Це ж для тебе, придурку, — бурмоче він, закидаючи в горлянку жменю чипсів.

Зітхаю, настроюю свій слуховий апарат, бо ми сидимо під колонкою.

— Я ж тобі казав, що зіскочив з цієї каруселі побачень. Треба певний час перепочити.

— Казав, — він довго п’є. — Я тобі просто не повірив.

А мав би. Відколи ми з Мартік розбіглися, минуло вже чотири місяці, і цей розрив нічого особливого не означав для нас обох. Тому ми, по суті, і розірвали стосунки. Там був лише секс заради сексу. Але я не казав про це Лорну.

— Я міркую над тим, чи не піти в монахи, — жартую я. — Мені личить помаранчевий.

Він дивиться на мене.

— Ти певний? Бо вона просто красуня, — він киває на жінку за нами. — Схожа на Голлі Вілловбі.

Колись цього було б достатньо, щоб я повернувся на стільці, але нині просто п’ю свою пінту та доїдаю чипси. Вона може бути схожою на Голлі Вілловбі, і, можливо, я міг би купити їй щось випити та продовжити знайомство, але річ у тім, що я не хочу ані Голлі Вілловбі, ані Мартік — нікого.

Гуляю дивовижними крутими вуличками Единбурга, занурююся до міської культури, навіть купив собі велосипед минулого тижня. Я прибув до Шотландії втікачем, і воно спрацювало краще, ніж я будь-коли сподівався. Я з розбігу стрибнув у роботу й у стосунки з жінками, щоб загубитися в цьому вирі, а тепер, нарешті випірнувши з цього, вдихаю на повні груди солодке свіже повітря. Спочатку мені здалося, що я задихаюся, — воно пекло мені легені. А тепер я дихаю легко і спокійно сплю цілу ніч.

Зараз я — лише я. І мені добре з цим.

22 грудня

Лорі

— Добраніч. Теж за вами скучила, — кажу я, чекаючи, коли мама повісить слухавку до того, як відключуся сама.

Мама в Тенеріфе з тітонькою Сьюзан. Обидві вони ще в жалобі, гадаю, але допомагають одна одній пройти крізь це. Наразі — за допомогою сангрії та сонця. Я їх не звинувачую. Я серйозно розглянула запрошення поїхати з ними, але, зрештою, надто привабливим здався мені поклик суворого холодного лондонського Різдва на самоті, щоби втрачати таку нагоду. Жартую. Напівжартую. Принаймні зараз я маю будинок у своєму повному розпорядженні на кілька тижнів. Моя сусідка по квартирі возз’єдналася з рідним кланом в Уельсі до Нового року. План простий: розслабитися, наїсти собі боки та побачитися з друзями — то тут то там. Анна з Дерілом наполегливо кличуть мене до них на Новий рік, та, крім цього, я — вільна пташка. Бреду до кухні, вмикаю чайник, роблю все, щоб почуватися урбаністичною та крутою, а не самотньою дівчинкою в Лондоні на Різдво.

За годину вже печу пиріг. Я знаю: це не відповідає образу, але пляшка «Бейлісу», яку прислала мені мама, стояла в нашій кухні поруч із купою куховарських книжок, і мені раптом страшенно закортіло пирога. Переді мною вже друга чарочка «Бейлісу», та мені байдуже, бо вже десята вечора і я цілу годину човпла купу нестиглих бананів. Я навіть наспівую різдвяні пісеньки разом із радіо. Це сумно, що я більшість ночей налаштовуюся на Джекову студію? Його остання програма — з тих, де люди можуть говорити все, що завгодно: іноді смішне, іноді сумне. Та вона ще не почалася, тож сповна насолоджуюся Нетом Кінґом Коулом. Я поринаю в спогади — мій тато його дуже любив.

Сідаю за кухонний стіл, заплющую очі — і от я знову в маминій кухні, так само пахне маслом для пирогів, і різдвяні пісні, і старомодні чарівні вогники почеплені на кухонні шафки. Ми всі вдома. Мені, напевно, років 5 чи 6, Деріл на рік старший, Джині десь три рочки. Мама з татом теж тут, звісна річ. Ніхто нічого особливого не робить, немає цих солоденьких танців чи глибоких промов. Ми просто всі тут, і це так гріє серце, і це — ідеально. Не хочу розплющувати очі та дивитися на порожні стільці навколо столу. А потім музика припиняється, і голос Джека накриває мене хвилею — я знову в порядку, бо його компанія не дає мені почуватися самотньою.

Я все роблю за рецептом, зважую решту інгредієнтів, поки він відповідає на кілька дзвінків: один від хлопця, який хоче йому розповісти про бійку, що вчинив сьогодні з Сантою в місцевому садовому центрі; інший — від жінки, котра сьогодні вранці отримала е-мейлом судове рішення, — вона почувається найщасливішою жінкою у світі, бо чоловік її був справжньою копією Ґрінча, викрадача Різдва. Усе так безтурботно. Джек добре навчився тримати правильний тон у таких розмовах.

Я змащую маслом для випічки деко, облизую пальці, щоб спробувати, яке воно на смак, а в студії вже лунає новий дзвінок.

— Я хочу сказати своїй дівчині, що кохаю її, але не можу, — каже хтось. Із голосу я здогадуюся, що хлопчина не старший за підлітка.

— Що ти маєш на увазі «не можу»? — питає Джек. — Ти її кохаєш?

Хлопець не здається.

— Так, звісно. Я майже сказав їй про це сьогодні, після коледжу. Я дивився на неї, а вона запитала, чому я так на неї дивно дивлюся, але потім слова застрягли в моїй горлянці. Я не міг говорити.

Джек м’яко сміється, і це такий знайомий смішок, що я майже бачу його перед собою — це веселе сяйво, що ллється з його очей.

— Дивися. Якщо є якась порада, яку я можу тобі дати, — це, в ім’я Божої любові, просто скажи їй усе, хлопче. Не помреш. Обіцяю. А що гірше може статися?

— А якщо вона сміятиметься?

— А якщо ні? Я так розумію, що ти тут маєш два варіанти. Ризикни, скажи їй про своє кохання або чекай, поки не буде надто пізно, і хтось другий скаже, що кохає її. Як тоді почуватимешся?

— Як дурень?

Я стою тут з дечком для пирога в руках, готова поставити його в духовку.

— На все своє життя, друже. Повір мені, я знаю, бо таке й мені колись сталося. Зараз Різдво. Треба ризикувати. Завжди шкодуватимеш, коли так не зробиш.

Дивлюся на радіо, потім ставлю дечко на стіл, беру до рук телефон.

Я збрехала продюсеру програми про те, як мене звуть. Я Рона, і мій дзвінок — наступний.

— Привіт, Роно, — каже Джек. — Про що б ти хотіла поговорити?

Я вимикаю радіо, бо йде луна, тож просто говорю з Джеком телефоном, як завжди.

— Привіт, Джеку, — починаю я, — я слухала попередні дзвінки та хотіла сказати, наскільки твоя порада важлива для мене, яка вона правдива.

— Дійсно? А чому?

Не можу зрозуміти, упізнав він мене вже чи ні — імовірніше, ні.

— Бо я знаю, що це таке — упустити свій шанс і провести решту життя, чекаючи, що ти знову з ним зустрінешся.

Він трохи мовчить.

— Ти хочеш розповісти свою історію, Роно?

— Вона доволі довга, — відповідаю я.

— Усе гаразд. Я нікуди не йду. Маємо час.

— Добре, — кажу. — Це почалося одного сніжного грудневого дня, майже десять років тому.

— Точно, — бурмоче він, — продовжуй.

— Я їхала автобусом додому з роботи. У мене видався до біса паршивий день, я була виснажена, а потім раптом глянула у вікно та побачила найвродливішого чоловіка, чи хлопця, такого, якого собі завжди уявляла. Він сидів на автобусній зупинці. Я дивилася просто на нього, а він дивився просто на мене, і ніколи більше в житті я не відчувала нічого подібного. Ні раніше, ні потім. — Я розповідаю, поспішно випускаючи все, що було в мені всі ці роки. — Рік поспіль я виглядала його в кав’ярнях і барах, але не знайшла.

Чую, що Джекове дихання збилося.

— Ти так його й не знайшла?

— Ні. Але потім моя найкраща подруга знайшла його першою й закохалася в нього теж.

— Ох ти ж… Роно… — каже він повільно. — Мабуть, це було важко.

— Навіть уявити собі не можна, як важко, — погоджуюся.

З мене досить, я не знаю, що говорити далі.

— Можна, я тобі скажу дещо, чого ти, напевно, не знаєш? — питає він після секундного мовчання. — Готовий заприсягтися, для нього це було так само важко, як і для тебе.

— О, я так не думаю, — заперечую я. — Я одного разу здуру його запитала, чи він пам’ятає мене в тому автобусі, а він сказав, що ні.

Чую, як він ковтає клубок у горлі.

— Він тобі збрехав. Звісно, він бачив, як ти там сиділа. Бачив тебе з ялинковим дощиком у волоссі й почувався достеменно так само, і він прагнув, до біса, лише одного: сісти тоді в той клятий автобус, поки не стало занадто пізно.

— Ти справді так гадаєш? — питаю його із заплющеними очима, пригадуючи. Я знову та дівчина.

— Так, — видихає він. — Але він не знав, що робити. Тож не робив нічого, як натуральний тупак, а потім відійшов убік і дивився, як ти закохалася в іншого. І все одно не сказав цього. Він мав багато шансів і втратив їх усіх.

— Іноді ти просто зустрічаєш правильну людину в неправильний час, — кажу я м’яко.

— Так, — погоджується він, — а потім щодня бажаєш, щоб можна було все змінити.

Я не можу говорити. Сльози душать горло.

— Ти колись казала йому, що відчуваєш?

— Ні, — сльози котяться по щоках. — Він колись казав мені, що любить мене, але я не відповіла.

— Ні, — каже він, тихий і надломлений, — ти не відповіла.

— А мала б.

— Уже надто пізно?

Я намагаюся перевести подих, сподіваюся, його слухачі потерплять цю секунду.

— Не знаю, — шепочу я.

— Гадаю, ти маєш йому сказати. Можливо, він ще тут, чекає, коли ти це скажеш. Що тобі втрачати?

***

Я стала зіркою Твіттера. Точніше, Рона стала.

#ЗнайтиРону #ДеТиРоно #ДжекІРона

Мабуть, Девід Теннант почув мою вчорашню розмову з Джеком на радіо, запустив твіт #знайтиРону і вразив уяву цілої нації. Тепер я стала героїнею половини різдвяних переказів про кохання, а вся твіттер-сфера вимагає щасливого завершення. Я гортаю сотні твітів, які виникають щохвилини з моменту мого дзвінка. Очі на лоб лізуть.

Дякувати Богові, я скористалася фейковим ім’ям. Гадаю, фрагменти запису нашої розмови розійшлися по всьому Інтернеті. Підстрибую: дзвонить мій мобільний. Сара. Ну звісно. Вона теж завжди слухає його програму.

— О мій БОЖЕ! — кричить вона. Я чую, як її маля плаче в кімнаті. — Ти — Рона!

Кладу телефон на столик перед собою, охоплюю голову обома руками.

— Вибач, Сар. Я не збиралася все ось так усім розповідати.

— Боже, Лорі, я не серджуся. Я, курво, тут три відра наплакала! Відривай свою тупу сраку та лети до нього цієї ж миті, або я сяду в літак і затягну тебе туди сама!

— А що, коли…

Вона відрізає.

— Глянь у пошту. Я тобі щойно надіслала різдвяний дарунок.

— Чекай, — кажу, підтягуючи до себе лептоп і відкриваючи теку вхідних, щоб подивитися Сарин е-мейл.

— Так, мені треба йти, Лу, маля щойно впісялося без підгузка, — каже вона й сміється. — Я підпишуся на тег Рони на Твіттері. Не зіпсуй його!

Вона вимикається, а я відкриваю її дарунок: квиток на потяг в один кінець до Единбурга.

23 грудня

Джек

Трясця. Перед моєю квартирою чергує преса, мобільник дзвенить без упину, відколи я вдома з минулого вечора. Кожен хоче дізнатися, хто така Рона, бо з нашої розмови кожному віслюку зрозуміло, що ми знаємо одне одного дуже-дуже добре. Неймовірно, я щойно прокрутив теленовини — їм немає більше про що говорити? В іншу пору року таке просто не могло б статися. Шотландія офіційно схибнулася на катастрофі різдвяної історії кохання, і я, здається, тут у ролі Г’ю Ґранта.

Мобільник знову розривається. Мушу відповісти, бо це бос.

— О’Маро! — гавкає він. — Що це все таке?

Я намагаюся відповісти.

— Усе це трохи божевілля, Еле. Вибач, друже.

— Комутатор блимає яскравіше за ялинку, синку! Уся довбана країна намагається дізнатися, чи Рона зателефонує знову. Ти б краще відірвав свій худий зад і в темпі вальсу зробив так, щоб вона точно ще раз подзвонила!

Як і зазвичай, він чхати хотів на всілякі соціальні умовності та кидає трубку без прощання. Я стою посеред вітальні та чухаю потилицю. Що, в біса, я повинен робити далі? Не думаю, що можу навіть вийти з дому так, щоб на мене не кинувся натовп. Дивлюся на мобільник і нарешті зважуюся зателефонувати іншій людині, з якою мені дійсно потрібно поговорити.

«Привіт, це Лорі. Я не можу зараз відповісти. Будь ласка, залиште повідомлення, я одразу вам перетелефоную».

Жбурляю телефон і сідаю так, щоб мене не було видно з вікон.

Ніколи раніше не заходив до студії з чорного ходу. Ми його зберігаємо для гостей-знаменитостей, які час від часу можуть завітати до нас на сніданкову програму.

— Дуже запишався, так, друже? — жартує Рон, наш шістдесят-з-чимось-річний охоронець, пропускаючи мене через ці двері. У цю нічну пору він зазвичай сидить у нас на вахті, розгадуючи кросворд. — Іди вже.

Я дістаюся ліфтом до останнього поверху і, коли виходжу з нього, отримую невеличкі овації від команди чергового персоналу.

— Дуже смішно, — знизую плечима, скидаю пальто, показую Лєні великий палець крізь скло студії.

Вона в ефірі переді мною щоночі і тепер махає мені, як дурна, а потім складає пальці рук у формі сердечка. Чудово. Не думаю, що в Шотландії є бодай одна людина, яка не знає зараз про мене й Лорі. Чи Рону. Я набирав її ще разів десять, але вона все не відповідає. Увесь цей цирк, напевно, налякав її. Я ледь не набрав її маму минулого вечора, але втрутився здоровий глузд. Упевнений, що остання річ у світі, яка зараз потрібна місіс Джеймс, це — мій нічний дзвінок із повідомленням, що я не можу знайти її дочку.

Лорі залягла в сховок, і ціла країна чекає від мене, що я її знайду.

Лорі

А ось тепер мені доведеться збрехати таксистові. Усе, що я знала, — це була назва Джекової радіостудії, та коли вимовила її, перше, що він запитав, було: «Ось тут, ви не та Рона, еге ж?» Він жартує, але мій шлунок скручується вузлом щоразу, як таксист дивиться на мене в дзеркало заднього виду, коли ми проїжджаємо гамірними вулицями міста, прикрашеними різдвяними вогниками. Я тут. Я дійсно тут. Я була в потязі з четвертої години пополудні. Думала, що довгий шлях допоможе мені якось привести думки до ладу. Що я маю сказати Джекові? Що робитиму, коли дістануся Единбурга? Але, зрештою, просто поклала голову на холодне скло та дивилася на зміни пейзажу за вікном, а поїзд мчав на північ.

Це набагато гарніше місто, ніж я собі уявляла. Величні сірі будівлі та грандіозна архітектура. Можливо, враження підсилюється тим, що вулиці блищать від морозу та сніжинки кружляють у повітрі, але атмосфера — на межі магії. За два дні Різдво. Бруківкою вештаються гуляки, що висипалися з барів і пабів, а весь простір пронизує святкова музика, що лунає з радіо в нашому таксі.

— Ось, ми на місці, лялю, — водій зупиняється біля автобусної зупинки, допомагає мені вийти. — Воно тут, — киває через дорогу на будинок зі скляним фасадом. — Хай щастить тобі потрапити всередину сьогодні.

Дивлюся в напрямку його погляду, і моє серце завмирає: я бачу натовп преси й фотографів, які скупчилися навколо кам’яних сходів будинку. Оглядаюся на таксиста, розгублена.

— Скільки з мене, будь ласка? — мій голос тремтить і зривається.

Він дивиться через вулицю, хитає головою.

— То ти вона, еге ж?

Я киваю, перелякана. Не знаю, чи можна йому довіряти, але зараз у мене немає кращого виходу.

— Я не знаю, що маю робити.

Він барабанить пальцями по керму, думає.

— Сиди тут, — потім умикає аварійні сигнали, виходить із автівки та біжить до будинку радіостудії, ухиляючись від потоку машин.

Джек

Кожен, хто телефонує до нас, питає щось про Рону чи дає мені якусь пораду, як повернути її, а я намагаюся відкараскатися від них, як тільки можу, чемно. Уже майже виснажений цієї ночі та готовий поставити слухачам «Нью-Йоркську казку», коли Лорн хитає головою зі своєї кабінки та каже мені, що є ще один, останній дзвінок на лінії. Я вмикаю червоний вогник, дивлюся, як він блимає, і чекаю.

— Гей, Джеку. Це знову я. Рона.

Нарешті.

— Гей ти, — кажу я і, здається, чую, як уся країна зітхає з полегшенням. — Так добре знову з тобою говорити. Я не був упевнений, чи ти зателефонуєш.

— Я сумувала за тобою, — каже вона.

У її голосі — м’які хриплі нотки, хотілося б, щоб їх чув лише я.

— Я теж сумував за тобою — останні дев’ять років, — голос мій ламається.

Зараз я можу сказати Лорі лише правду. І мені байдуже, хто мене слухає.

Я чую, як вона втягує повітря, а за перегородкою, в офісі, моя асистентка Гейлі встає зі свого місця й усміхається мені крізь скло, сльози котяться по її щоках.

— Я кохаю тебе, Джеку, — мовить Лорі, і я чую, що вона теж плаче.

— Не сумуй, — кажу я ніжно. — Майже десять років я бажав, щоб сів тоді на той клятий автобус, — раптом усвідомлюю: мені потрібно бути там, де вона зараз, — де б вона не була, просто зараз. — Мені треба тебе бачити, — бурмочу я, і Гейлі змахує руками: «Так!»

— Я тут, Джеку, — каже Лорі зі смішком.

Розгублений, я повертаюся до Лорна, до його кабінки. І вона тут. Лорі. Лорі справді тут, усміхається до мене, мов тоді, коли ми вперше побачили одне одного. Вона тут, у неї на волоссі віночок з ялинкового дощику. Лорн шкіриться з-за її спини та викидає руки в повітря, потім, дякувати Богові, вмикає наступний трек.

— Зараз вийду за тебе в ефір, — каже він тихо мені в навушник. — Іди вже сюди. Дівчина здолала довгу дорогу, щоб тебе побачити.

Лорі

Якщо мені були потрібні підтвердження, що моє рішення приїхати до Шотландії правильне, достатньо просто поглянути Джекові в обличчя, коли він бачить мене перед собою. Мій янгол-охоронець і за сумісництвом — водій таксі разом із охоронцем радіостудії розробили план, як провести мене через задні двері, їм доладно допомагала Гейлі, Джекова асистентка. Вона зустріла мене внизу, уся безмежно збуджена, і, коли ми зайшли до ліфта, рвучко загребла в обійми.

— Я така рада, що ви приїхали, — коли вона це говорила, її очі сяяли. Якусь мить я думала, що вона розплачеться. — Я завжди гадала, що є хтось… він ніколи не видавався належним чином прилаштованим, — додала Гейлі.

А коли ми пройшли повз їхню офісну ялинку, вона зупинилася та схопила мене за руку.

— Чекайте, — попросила Гейлі, — зачекайте хвилинку…

Потім потягнула срібну нитку мішури з гілок і вплела мені в коси.

— Ось. Ідеально.

І тепер, нарешті, тепер лише я і Джек. Він зі сміхом закриває шторку кабінки, надаючи нам невеличкої приватності в маленькій скляній кабінці, за стінами якої сміються його колеги.

— Як ти змогла…?

Він простягає руки та бере моє обличчя в долоні, дивиться на мене, немов не може повірити, що я справді тут.

— Мені допомагали, — сміюсь я, а в голові паморочиться, — таксист і…

Він зупиняє мої слова цілунком, від якого в мене перехоплює подих, — його руки в моєму волоссі, уста сповнені меду туги й полегшення.

Довга-довга хвилина, коли зупинилося дихання, а потім він завершує свій цілунок і дивиться, дивиться, дивиться на мене.

— Чому ми так довго чекали?

— Я чекала б на тебе все життя, — кажу, — я кохаю тебе, Джеку О’Маро.

— А я кохаю тебе, Лорі Джеймс, — видихає він. — Ти залишишся зі мною?

— Назавжди.

Він цілує мене знову, а я тану, бо так довго були забороненими для мене його цілунки. Нарешті відхиляюся в його обіймах і дивлюся на нього вгору.

— Чи ти колись думав, що було б, якби ти просто сів у той автобус?

Він трохи знизує плечима, сміється та виплутує дощик з мого волосся.

— Хлопець бачить дівчину. Дівчина бачить хлопця. Хлопець сідає в автобус, розціловує дівчину, і вони живуть довго та щасливо до кінця своїх днів.

Я м’яко сміюся.

— Доволі нудна історія, якщо її так розповідати.

— Ми зрештою дісталися до цього, — каже він, цілуючи мене в лоб.

Я обіймаю його, він обіймає мене, і вперше за ці роки все на своєму місці.

Подяка

Величезна подяка Кейті Лофтус, моїй розумній, добрій і мудрій редакторці. Ваші інтуїція й розуміння були моїм безпомилковим керівництвом у цій книзі — від задуму до завершення. Я, чесно, не змогла б написати її без вас, ви — справжній діамант.

Ще більша подяка Карен Вітлок, Еммі Браун та всім у «Вікінгу»: працювати з вами — щастя й насолода.

Численні подяки Сарі Скарлетт і всім, хто входить до цієї блискучої та надзвичайної славної команди правників.

Джессові Гарту — не можу висловити, як захоплююся обкладинкою! Дякую, вона залишиться на стіні мого кабінету навічно.

Дякую щиро, як завжди, моєму агенту, Джеміні Форрестер і всім у Девіда Гайма.

Одна особиста примітка: любов і подяка Боб-леді та кокеткам — не було нічого такого, про що я могла б запитати й не отримати від вас відповіді! Ви — моя секретна зброя.

Спасибі, як завжди, усій моїй прекрасній родині й друзям за вашу непохитну підтримку та заохочення.

Нарешті, головне: дякую моїм улюбленим Джеймсу, Еду й Алексу. Ви — мої найкращі назавжди.

1

Лорі пригадує епізод із фільму «Реальне кохання» (Love Actually, 2003).

(обратно)

2

Нора Ефрон (Nora Ephron; 1941—2012, США) — режисерка, відома романтичними комедіями, за що її й цінує Лорі.

(обратно)

3

Лорі пригадує героїнь фільму «Тельма і Луїза» (Thelma & Louise, 1991).

(обратно)

4

Зірки ранкової телепрограми, популярної не лише в Британії, але й у США.

(обратно)

5

Шоколадно-карамельне морозиво.

(обратно)

6

Секс утрьох (фр.).

(обратно)

7

Давіна МакКолл — фітнес-тренер, яка веде свою телепрограму.

(обратно)

8

Персонажі американського фільму «Бріолін» (Grease, 1976).

(обратно)

9

Фірмовий магазин компанії звукозапису HMV Retail Ltd.

(обратно)

10

Байдужість (фр.).

(обратно)

11

Привіт (тай.).

(обратно)

12

Дякую (тай.)

(обратно)

13

Книга Алекса Ґарленда, 1996.

(обратно)

14

Так називають мешканців Бірмінгему.

(обратно)

15

Prêt à manger (готовий поїсти — фр.) — Прет-а-манже, мережа закладів швидкого харчування.

(обратно)

16

Британська телезірка, популярність якої зростала саме в 2011—2012 роках.

(обратно)

17

Найджелла Лоусон — авторка та ведуча вишуканих кулінарних телепрограм.

(обратно)

18

Знаменитий «Голий кухар», його програми можна переглянути і в Україні.

(обратно)

19

Алюзія на поезію Томаса Мора «Кохання юний сон».

(обратно)

20

Делія Сміт — англійська ведуча кулінарних програм, авторка багатьох книг із кулінарії.

(обратно)

21

Стоквелл — район у південному Лондоні. Тхірвілль — зневажливе найменування, яке дає Джек вишуканому кварталу, де мешкає Оскар (через лайку «тхір-банкір»).

(обратно)

22

Другий день Різдва.

(обратно)

23

Капелюх-федора — капелюх з м’якого фетру, відомий з ХІХ століття.

(обратно)

24

Пісенька, якою друзі вітають містера Дулітла в «Моїй чарівній леді», коли він нарешті вирішив одружитися з матір’ю Елізи.

(обратно)

25

Фільм відомий також у перекладі «Дівич-вечір у Вегасі» (Bridesmaids, 2011).

(обратно)

26

Тунець нісуаз (фр.).

(обратно)

27

Реаліті-шоу на ВВС.

(обратно)

Оглавление

Джозі Сільвер Одного разу на Різдво

2008 21 грудня

2009

20 березня

24 жовтня

18 грудня

19 грудня

2010

18 січня

14 лютого

15 лютого

5 червня

12 грудня

2011

1 січня

28 січня

3 травня

20 вересня

12 жовтня

13 жовтня

29 листопада

12 грудня

2012

3 січня

10 березня

14 травня

9 червня

4 серпня

5 серпня

10 серпня

15 вересня

24 жовтня

3 листопада

12 листопада

13 листопада

2013

8 лютого

16 лютого

20 квітня

23 квітня

12 грудня

14 грудня

2014

16 березня

27 травня

10 червня

25 червня

12 жовтня

13 жовтня

27 жовтня

2015

6 травня

12 вересня

21 листопада

2016

26 січня

23 лютого

14 березня

23 березня

9 червня

13 червня

16 червня

2 липня

3 липня

19 жовтня

17 грудня

2017

1 березня

5 червня

1 серпня

22 грудня

23 грудня

Подяка Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg