«Талiсман»

Талiсман (fb2) - Талiсман (пер. Анатолий Питик,Катерина Грицайчук) 3702K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Стивен Кинг - Питер Страуб

Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман

Обережно! Ненормативна лексика!

Ця книжка для

РУТ КІНГ,

ЕЛЬВІНИ СТРАУБ

Отож коли ми з Томом видряпалися на самий вершечок горба й подивилися вниз, на містечко, там блимали лише три чи чотири вогники, — певно, світилося в тих будинках, де лежали хворі; над ними яскраво сяяли зорі, а внизу повз містечко річка текла майже цілу милю завширшки, напрочуд спокійна й велична.

Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна[1]

Моє нове вбрання було геть позакапуване свічкою та вимащене глиною, а сам я втомився, як зацькований пес.

Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна

Частина I Джек ушивається[2]

Розділ перший Готель «Сади Альгамбри»

1

П’ятнадцятого вересня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв там, де вода й суша зливаються воєдино, та, засунувши руки в кишені джинсів, вдивлявся в непорушний Атлантичний океан. Хлопчику було дванадцять років, і на свій вік він виглядав височеньким. Легкий океанічний бриз звіював з його ясного та чистого чола пасмо трохи задовгого каштанового волосся. Він стояв, сповнений тривожних і болісних відчуттів, з якими жив останні три місяці — відколи мати замкнула двері їхнього будинку на Родео-Драйв у Лос-Анджелесі та, закрутившись у вирі меблів, чеків та агентів нерухомого майна, винайняла квартиру на Централ-Парк-Вест. Із тієї квартири вони теж утекли на тихий курорт на Нью-Гемпширському узбережжі. Порядок і передбачуваність зникли з Джекового світу. Життя видавалося йому таким же плинним і бурхливим, як і товща води, що простягалася попереду. Матір гнала його світом, тягнула з місця на місце; але що гнало її саму?

Його мати тікала, тікала.

Джек обернувся, обвівши оком порожній пляж спершу по ліву, а потім і по праву руку від себе. Ліворуч розкинувся «Дивосвіт Аркадія» — парк розваг, гамір і галас в якому не замовкали від Дня Пам’яті й до Дня Праці[3]. Тепер він стояв, мовчазний і нерухомий, мов серце, що завмерло між двома ударами. Схожі на чудернацькі риштування «американські гірки» височіли на тлі безликого й захмареного неба, а чорні стійки та кутові опори нагадували ескізи вугіллям. Десь там був його новий друг, Спіді Паркер, але зараз хлопчик не думав про нього. Праворуч стояв готель «Сади Альгамбри», і саме до нього нестримно поверталися Джекові міркування. У день приїзду йому на мить здалося, що він побачив веселку над подвійним дахом мансарди. Знак долі, передбачення на майбутні кращі зміни. От тільки не з’являлася там веселка. То крутився флюгер, захоплений вітрами в полон — праворуч-ліворуч, праворуч-ліворуч… Тоді Джек вийшов із орендованого авто і, не звертаючи уваги на безмовне мамине прохання витягнути багаж, поглянув угору. Над рухливим мідним півником флюгера нависло тільки порожнє небо.

— Синку, відчини багажник і витягни торби, — гукнула до нього мама. — Одна надірвана підстаркувата акторка бажає зареєструватися в готелі й трохи хильнути.

— Банального мартіні, — відгукнувся на те Джек.

— А я сподівалася, ти скажеш, що я не така вже й підстаркувата, — мама важко виштовхала себе з автомобільного сидіння.

— Ти не така вже й підстаркувата.

Вона зиркнула на сина звичним поглядом хвацької Лілі Кавано (Сойєр), яка два десятки років поспіль була Королевою «бешок»[4]. Жінка випросталася.

— Тут буде добре, Джекі, — сказала вона. — Тут усе буде добре. Це хороше місце.

Чайка повільно пролетіла над дахом готелю, і на мить Джека охопило тривожне відчуття, ніби флюгер полетів угору.

— Ми на певний час утримаємося від телефонних дзвінків, гаразд?

— Звісно, — відповів Джек.

Вона бажала сховатися від дядька Морґана, їй не хотілося більше сварок із колишнім діловим партнером покійного чоловіка — кортіло тільки заповзти в ліжко з келихом банального мартіні та з головою сховатися під ковдру…

Мамо, що з тобою не так?

Надто багато смертей навколо; світ наполовину зліплений зі смерті. У небі заквилила чайка.

— Хутчіше, малий, хутчіше, — промовила мама. — Ходімо в одне велике хороше місце[5].

Джек подумав тоді: «Принаймні, якщо стане зовсім сутужно, завжди є дядько Томмі».

Та дядько Томмі був уже мертвий. І саме ця новина зависла зараз із того боку багатьох телефонних дротів.

2

«Альгамбра» звисала над водою — велична вікторіанська будівля на гігантських гранітних брилах. Здавалося, вона майже поєднується з невисоким скелястим мисом, що стремів на декілька миль вздовж Нью-Гемпширського узбережжя. Із суші готель оточували англійські сади; та коли Джек дивився на пляж, то боковим зором бачив лише темно-зелений живопліт і більше нічого. Мідний півник бовванів на тлі неба, відділяючи захід від північного заходу. На табличці у вестибюлі повідомляли, що саме тут 1838 року на Північній Конференції Методистів провели перший мітинг за аболіціонізм[6] у Новій Англії. Деніел Вебстер[7] виголосив тоді довгу натхненну й полум’яну промову. Якщо вірити табличці, він сказав: «Від сьогодні й надалі знайте, що рабство як американський соціальний інститут почало занепадати, а невдовзі зовсім зникне в штатах та на всіх територіях».

3

Тож завітали вони сюди минулого тижня, і той день поклав край їхній метушні в Нью-Йорку, з якою вони жили впродовж декількох місяців. У «Аркадії» не з’являлися жодні найняті Морґаном Слоутом адвокати, котрі вискакували з авто та махали перед носом папірцями, які треба заповнити, треба підписати, місіс Сойєр. В Аркадія-Біч не було телефонів, які не замовкали від полудня й до третьої ночі (дядько Морґан, певно, забув, що мешканці Централ-Парк-Вест жили зовсім не за каліфорнійським часом). Направду, телефони в Аркадія-Біч зовсім не дзвонили.

Коли вони заїхали в це курортне містечко, а мама, примруживши очі, зосереджено вела машину, Джек помітив на вулиці одну-єдину людину — божевільного старигана, котрий безцільно штовхав тротуаром порожній магазинний візок. Над ними височіло бліде, сіре небо — незатишне небо. Тут, на противагу Нью-Йорку, лише монотонне завивання вітру порушувало тишу безлюдних вулиць, що здавалися надто широкими без машин. Скрізь порожнювали крамниці з вивісками «Відчинено лише на вік-енд» або ще гірше від того — «Зустрінемося в червні!». Перед «Альгамброю» простягалися сотні вільних паркувальних місць, а столики в сусідньому кафетерії «Чай і варення Аркадії» стояли порожнем.

Божевільні старигани, з яких сиплеться порох, штовхають магазинні візки порожніми вулицями.

— У цій чудовій малесенькій місцині я провела найщасливіші три тижні свого життя, — розповідала Лілі, проїжджаючи повз старигана.

Джек побачив, як той налякано та сторожко озирнувся і прошепотів щось; от тільки хлопчик не міг розібрати, що саме. Зрештою машина повернула на звивисту під’їзну доріжку, що тяглася крізь сади до готелю.

Ось чому вони спакували все, без чого не могли жити, у валізи, наплічники та пластикові пакети, замкнули двері квартири, старанно ігноруючи пронизливе деренчання телефону, яке, здавалося, пролізало крізь замкову шпарину та наздоганяло їх навіть у холі; саме тому вони закинули в багажник і на заднє сидіння орендованого авто всі свої переповнені коробки й торби, годинами рухались на північ магістраллю Генрі Гудзона, по І-95[8] — лишень тому, що Лілі Кавано-Сойєр колись була тут щасливою.

Тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого, за рік до Джекового народження, Лілі номінували на «Оскар» за роль у стрічці «Спалах». «Спалах» був найкращим із фільмів Лілі, і саме в ньому їй пощастило найглибше продемонструвати акторський талант, ніж це дозволяли її звичні ролі «поганих дівчат». Ніхто не вірив, що Лілі переможе, і найменше — вона сама. Самий лише суспільно прийнятий шаблон стосовно того, що номінація вже є честю, підносив її у власних очах. Щоб відсвяткувати цей успіх, Філ Сойєр мудро забрав її на тритижневий відпочинок у готель «Сади Альгамбри». Тут, з іншого боку континенту, лежачи в ліжку й попиваючи шампанське, вони дивилися по телевізору церемонію «Оскара». Якби Джек був старшим і розкинув мізками, то, вирахувавши, з’ясував би, що і його власна історія почалася саме в «Альгамбрі».

Коли зачитали імена акторок, номінованих на премію за найкращу жіночу роль другого плану, Лілі, за родинною легендою, прогарчала Філу: «Якщо я виграю ту штуку, коли мене немає на церемонії, то просто на твоїх грудях станцюю мавпячий танок на шпильках».

Але коли перемогла Рут Ґордон, Лілі сказала: «Звісно, вона заслужила, вона класнюча мала, — а тоді негайно штурхонула чоловіка в груди й додала: — Знайди мені ще схожу роль, якщо ти такий крутий агент».

Але більше схожих ролей не було. За два роки по смерті Філа Лілі зіграла останню свою роль — цинічної екс-повії у фільмі «Маніяки на мотоциклах».

Саме ті часи згадувала Лілі тепер, здогадався Джек, витягуючи валізи із заднього сидіння та багажника. Сумка «Д’Аґостіно» розірвалася саме на літерах «Д’Аґ», і купа згорнутих шкарпеток, різноманітних фотографій, коміксів, шахових фігурок разом із дошкою розсипались по багажнику. Джек позапихав усі ці манатки в інші пакунки.

Лілі повільно піднімалася сходами готелю, раз по раз чіпляючись за поручні, мов стара бабуся.

Потягавши важкі валізи, Джек випростався і знову поглянув на небо, де — він був певен — бачив веселку. От тільки веселки не було — лише неспокійне, тривожне небо. А тоді:

— Йди до мене, — тихо, але чітко промовив хтось за його спиною.

— Га? — запитав Джек, озирнувшись.

Та перед ним простягалися тільки безлюдні сади і дорога.

— Так? — перепитала мама.

Згорблена та пригнічена, вона трималася за ручку великих дерев’яних дверей.

— Здалося, — відказав Джек. Не було ані голосу, ані веселки. Він забув про них і подивився на маму — вона саме боролася з важкими дверима. — Зачекай, я допоможу, — гукнув він і швидко піднявся сходами.

Хлопчик незграбно ніс велику валізу та тягнув за собою повний светрів паперовий пакунок.

4

До зустрічі зі Спіді Паркером Джек безтямно проводив дні в готелі, немов сплячий пес, котрий втратив лік часу. У ці дні життя здавалося йому дивним сном, сповненим тіней та непостійної мінливості. Навіть страшні новини про смерть дядька Томмі, що надійшли телефоном минулої ночі, своїми жахіттями не змогли вивести його з цього стану. Якби Джек вірив у забобони, то подумав би, що певні зовнішні сили захопили його життя й тепер керують ним і мамою. У свої дванадцять років Джек Сойєр був достатньо активною людиною, і тому бездіяльність цих днів після галасливого Мангеттену дивним чином тривожила і непокоїла його.

Джек усвідомив, що стоїть посеред пляжу; він зовсім не пригадував, як дістався сюди та чому взагалі прийшов. Спершу він подумав, що сумує за дядьком Томмі, але насправді його мозок просто заснув, надавши тілу цілковиту свободу дій. Він навіть не міг зосередитися та зрозуміти, про що йшлося в тих комедіях, які вони з Лілі дивилися минулого вечора; деталі миттю вивітрилися з його пам’яті.

— Уся ця метушня втомила тебе, — сказала мама, глибоко затягнувшись цигаркою і примружено дивлячись крізь дим на сина. — Джекі, маленький мій, тобі лишень треба трішечки відпочити. Це гарне місце. Давай же насолоджуватися ним якомога довше.

Перед ними на червонястому екрані телевізора Боб Ньюгарт[9] здивовано розглядав черевик, який тримав у правій руці.

— Я так і роблю, Джекі, — вона посміхнулася йому. — Відпочиваю і насолоджуюсь.

Джек поглянув на годинник. Минуло вже дві години, відколи вони дивилися телевізор, а він зовсім не пам’ятав, що демонструвалося раніше.

Джек уже збирався спати, коли пролунав телефон. Старий добрий дядько Морґан Слоут таки знайшов їх. Новини від дядька Морґана ніколи не були особливо приємними, та ця, напевно, була невтішною навіть за мірками дядька Морґана.

Джек стояв посеред кімнати та спостерігав, як материне обличчя дедалі білішає та білішає. Вона легенько стиснула рукою горло, на якому за останні кілька місяців з’явилися нові зморшки. Розмову слухала мовчки, прошепотівши лише: «Дякую, Морґане», — й поклала слухавку. Коли повернулася до Джека, то виглядала набагато старшою та змарнілішою, ніж будь-коли.

— Джекі, зараз тобі знадобиться вся мужність, гаразд?

От саме мужності йому й бракувало. Вона взяла його за руку й промовила:

— Джеку, сьогодні дядька Томмі збив автомобіль. Водій утік.

Джек почав задихатися, наче останнє повітря миттю вивітрилось із нього.

— Його збив фургон, коли він переходив бульвар Ла Сьєнеґа. Свідок повідомив, що автомобіль був чорного кольору з написом «Дике Дитя», але це… це все.

Лілі заплакала. І вже за мить Джек, сам собі дивуючись, теж заплакав. Відтоді минуло три дні, що здалися Джекові вічністю.

5

П’ятнадцятого вересня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв і дивився на непорушну воду на безликому пляжі біля готелю, що нагадував замок із роману сера Вальтера Скотта. Він хотів заплакати, але не міг навіть сльози із себе вичавити. Навколо нього була тільки смерть, що заповнила собою половину світу, та жодних веселок. Фургон «Дике Дитя» забрав дядька Томмі в інший світ. Дядько Томмі помер у Лос-Анджелесі, дуже далеко від східного узбережжя, яке було його справжньою домівкою, і про це знав навіть такий малюк, як Джек. Чоловік, який уважав за потрібне зав’язувати краватку перед візитом в «Орбіз»[10], щоб з’їсти ростбіф, не мав жодних справ на західному узбережжі.

Його батько помер, дядько Томмі помер, його мама, можливо, помирає. Джек відчув смерть навіть тут, у Аркадія-Біч, де вона розмовляла голосом дядька Морґана з того боку дроту. Нема нічого банальнішого й очевиднішого за меланхолію, яку навіює курорт у мертвий сезон, бо ти постійно наштовхуєшся на привидів минулого. Здавалося, смерть уплітається в текстуру буття та запах океанського бризу. Джек злякався… Уже тривалий час він боїться. І життя тут, в абсолютному спокої, тільки допомогло йому усвідомити це — усвідомити, що смерть, імовірно, весь час, поки вони їхали по І-95 із Нью-Йорка, сиділа за кермом, примружено спостерігала за ним крізь цигарковий дим і просила знайти по радіо якийсь боп[11]. Джек якось невиразно пригадав, як батько казав, що він народився з головою старого, от тільки його голова зараз зовсім не відчувала себе старою. Цієї миті він почувався надзвичайно юним. «Наляканим, — раптом подумав. — Чорт забирай, а мені ж страшно. Це тут закінчується світ, так?»

Чайки ширяли над головою в сірому небі. Тиша була такою ж сірою, як і небо — і такою ж смертельною, як і темні кола під її очима.

6

Коли він блукав «Дивосвітом» і зустрів Лестера Спіді Паркера, то вже втратив лік дням. Він безцільно вештався, марнуючи час. Та тої миті бездіяльність і тривале очікування одразу полишили його. Лестер Паркер був чорношкірим, мав кучеряве сиве волосся і глибокі зморшки на щоках. У буремні молоді роки він був мандрівним музикантом і грав блюз, але тепер його ніхто не помічав. Та й не говорив він нічого особливого. Проте коли Джек блудив «Дивосвітом» і знічев’я забрів до зали з ігровими автоматами, то зустрів Спіді й, побачивши його вицвілі очі, відчув, як неспокій полишає його. Він знову став собою. Здалося, ніби якась магічна хвиля вийшла зі старого й наповнила Джека.

Спіді всміхнувся й сказав:

— Еге, закладаюся, у мене з’явилась компанія. Сюди завітав маленький подорожній.

Справді, його більше не сковували тенета: ще мить тому він відчував, що його загорнули в мокру вовну та солодку вату, а тепер — звільнили. На мить здалося, ніби над головою старого сяйнув срібний німб, легенький променистий ореол, але щойно Джек кліпнув, той зник. Він познайомився зі Спіді, коли той тримав у руках держак важкої й широкої швабри.

— З тобою все гаразд, синку? — Чоловік торкнувся спини хлопця. — Світ котиться в провалля чи є й зміни на краще?

— Ем-м, на краще, — відповів Джек.

— Тоді ти прийшов у потрібне місце, кажу тобі. Як тебе прозивають?

«Маленький подорожній, — сказав Спіді того найпершого дня, — старий добрий Джек-Мандрівник. — Спіді всім тілом сперся на стіл для скіболу й обхопив руками держак швабри, ніби то була дівчина на танцях. — Чолов’яга, якого ти отута бачиш — Лестер Спіді Паркер, він теж колись був мандрівником, синку, ги-ги, о так, Спіді знав дорогу, він усі дороги знав у давні деньки. У мене була своя банда, Джеку-Мандрівнику, ми грали блюз. Блюз на гітарах. Зробили кілька записів, та я не буду засмучувати тебе питаннями, чи ти, бува, їх не чув. І кожен склад мав свій такт, кожна фраза — свої римшоти[12] і фоновий ритм».

Замість гітари Спіді Паркер тепер тримав швабру, проте так і залишився музикантом. Уже за перших п’ять секунд розмови Джек збагнув, що його небайдужий до джазу тато з радістю провів би час у компанії Спіді.

Наступні три-чотири дні Джек майже весь час ходив слідом за Спіді, спостерігаючи за його роботою і допомагаючи. Спіді дозволяв забивати цвяхи, зачищати наждаком стовпці, які потрібно було пофарбувати. Ці прості завдання під керівництвом Спіді були для нього єдиною розвагою і поліпшували настрій. Тепер перші дні в Аркадія-Біч здавалися Джекові юдоллю печалі, від якої врятував його новий друг. Бо Спіді Паркер справді став його другом — було навіть щось таємниче в тому, як швидко вони потоваришували.

Через декілька днів по тому, як Джек звільнився від заціпеніння (чи то Спіді зняв його, розвіявши злі чари поглядом ясних очей), Спіді Паркер став для нього ближчим за всіх інших друзів, за винятком хіба що Річарда Слоута, якого Джек знав практично з колиски. І тепер, сприймаючи тепло, що випромінював його новий друг, він відчував, що біль від утрати дядька Томмі та страх, що його мама також може померти, відійшли на задній план.

І знову його охопила давня незатишна думка, що ним керують і маніпулюють, немов якісь невидимі нитки прив’язують його з матір’ю до цього занедбаного місця край моря. Вони хочуть, щоб він був тут, але хто вони? А може, це просто божевілля? Внутрішнім зором Джек далі бачив згорбленого божевільного стариганя, котрий щось нашіптував собі під ніс і котив униз тротуаром порожній магазинний візок.

Квиління чайки розрізало повітря, і Джек вирішив, що поговорить про свої переживання зі Спіді Паркером, хай навіть Спіді подумає, що Джек здурів, хай навіть покепкує з нього. Проте в глибині душі Джек знав, що Спіді не сміятиметься. Вони були близькими друзями, і Джек розумів, що старому доглядачеві можна розповідати все.

Але він був іще не готовий до цього. Бо все скидалося на суцільне божевілля, у якому він сам до кінця не розібрався. З неохотою Джек повернув від «Дивосвіту» й по піску побрів до готелю.

Розділ другий Вирва розверзається

1

Це сталося наступного дня, хоча Джек Сойєр не порозумнішав. Минулої ночі йому наснився найстрашніший сон у житті. У ньому жахливе створіння — карликовий монстр із гнилою зотлілою шкірою та кривими очиськами — прийшло за його матір’ю.

— Твоя мати от-от помре, Джеку. Ти заспіваєш «алілуя»? — прокумкала потвора, і Джек знав, як знають уві сні, що вона радіоактивна і якщо він доторкнеться до неї, то також загине.

Джек прокинувся в холодному поту на найвищій ноті сну й голосного крику. І лише рівномірне гуркотіння прибою нагадало йому, де він перебуває. Минула не одна година, перш ніж він знову заснув.

Зранку він хотів розказати цей сон матері, але Лілі похмуро ховалася від нього за стіною цигаркового непривітного диму. Лише коли він під вигаданим приводом зібрався йти з кав’ярні готелю, вона ледь усміхнулася.

— Подумай, що ти хочеш на вечерю.

— А можна?

— Можна. Будь-що, крім фаст-фуду. Я не для того приїхала з Лос-Анджелеса до Нью-Гемпшира, щоб труїтися хот-догами.

— Можемо сходити в якийсь рибний ресторанчик у Гемптон-Біч, — сказав Джек.

— Чудово. Іди пограйся.

«Іди пограйся, — подумав з непритаманною йому гіркотою Джек. — О так, матусю, ти просто молодець! Круто. А з ким? Мамо, чому ти тут? Чому ми тут? Наскільки ти хвора? Чому ж ти не хочеш розказати мені про дядька Тома? І що на думці в дядька Морґана? Що?..»

Питання, питання. І жодне з них не варте ані шеляга, бо ніхто не міг дати на них відповіді.

Хіба що Спіді…

Але це було смішно; як міг чорношкірий стариган, котрого він нещодавно зустрів, вирішити хоч одну із цих проблем? А втім, думка про Спіді Паркера витанцьовувала на краю Джекового мозку, поки він повільно брів дощаним помостом до депресивно порожнього пляжу.

2

«Край світу тут, правда?» — знову подумав Джек.

Над головою в сірому небі кружляли чайки. За календарем досі тривало літо, але в Аркадія-Біч воно закінчувалося ще на День Пам’яті. Тиша була такою ж сірою, як і небо.

Він поглянув на свої кросівки. Вони були в липкому мазуті. «Пляжний бруд, — подумав він. — Якась гидота». Він навіть не уявляв, де так замастився, і з огидою відійшов від берега.

Чайки з криками стрілою летіли до землі. Котрась із них закиглила особливо голосно, і Джек почув майже металевий звук, немов тріснув поміст. Він озирнувся й побачив, як пташка незграбно приземлилася на купу каміння. Чайка, як робот, швидко покрутила головою, переконалася, що вона сама, і зістрибнула з дощок на гладенький утрамбований пісок, на який кинула молюска. Мушля розбилася, мов яйце, і Джек побачив усередині сире м’ясо, яке ще ворушилося, чи, можливо, йому тільки здавалося…

Не хочу цього бачити.

Та перед тим, як він відвернувся, жовтий вигнутий дзьоб чайки вп’явся в м’ясо, тягнучи його, наче гумку. Джек відчув, що шлунок зав’язало в слизький вузол. Здавалося, він чує, як у голові горлають роздерті тканини — жодної конкретики, лише тупий крик плоті в агонії болю.

Він знову спробував відвести погляд від чайки, але не зміг. Крізь роззявлений дзьоб на мить промайнула брудно-рожева горлянка пташки. Молюск втягнувся назад у свою розламану мушлю, і чайка деяку мить дивилася на нього; її смертельно чорні очі підтверджували жахну істину: помирають батьки, помирають матері, помирають дядьки, навіть якщо ті вчилися в Єльському університеті, зодягнені в костюми-трійки, вони скидаються на непорушні кам’яні стіни Севіл Ров[13]. Можливо, діти також помирають… та кінцем усьому може бути дурнувате й бездумне волання живих тканин.

— Агов! — голосно крикнув Джек, заклопотаний думками й не контролюючи дій. — Агов, може, досить?

Чайка вп’ялася у свою здобич, спостерігаючи за хлопчиком чорними маленькими намистинками-очима. Мить по тому вона заходилася знову порпатися в м’ясі. «Хочеш трохи, Джеку? Воно все ще сіпається! Боже милостивий, таке свіже, навряд чи воно знає, що вже померло!»

Сильний жовтий дзьоб знову встромився в м’ясо та потягнув. Потя-я-ягну-у-ув… Шматок молюска відірвався. Чайка здійняла голову до сірого вересневого неба, ковтнула. І знову Джекові здалося, що пташка спостерігає за ним. Так очі деяких картин завжди стежать за тобою, в якій би частині кімнати ти не стояв. Очі… він знав ці очі.

Раптом Джек захотів до мами — до її темних синіх очей. Він не міг пригадати, коли ще йому так відчайдушно хотілося до неї; можливо, у ранньому дитинстві. «Люлі-люлі», — чув він її спів у голові, й голос той був голосом невловимого вітру. «Люлі-люлі, засинай, малий Джекі, до світання, тато йде на полювання, ось такий-от джаз». Він пам’ятає, як його колисали та як мама викурювала одну за одною «Герберт Тарейтон»; певно, коли читала сценарій, або «блакитні сторінки», як вона любила висловлюватись. Джек запам’ятав: «блакитні сторінки». «Люлі, Джекі, все чудово, засинай, любенький, знову. Тсс… спи. Люлі-люлі».

Чайка дивилася на нього. З несподіваним жахом, що скував горло, мов гаряча солона вода, він збагнув, що чайка справді дивилася на нього. Ці чорні очі (чиї?) бачили його. І Джек знав цей погляд.

Шматок сирого м’яса досі стирчав у дзьобі чайки, і поки хлопчик дивився на неї, вона проковтнула його. Вона дивно роззявила дзьоб, неначе шкірилася.

Джек відвернувся та побіг. Він схилив голову, солоні сльози обпікали очі, кросівки заривалися в пісок, і якби хтось здійнявся високо вгору, на висоту чаїного польоту, то серед сірого дня побачив би тільки хлопчика та його сліди; Джек Сойєр, дванадцятирічний та самотній, забувши про Спіді Паркера, біг назад до готелю. Його голос змішувався зі сльозами й вітром, а він і далі заперечно кричав і кричав: «Ні, ні, ні».

3

Засапано Джек зупинився на узвишші пляжу. Сильний гострий біль у лівому боці штрикав його між ребрами. Він сів на котрусь із лавок, призначених для літніх людей, і відкинув волосся з очей.

Візьми себе в руки. Якщо Сержант Ф’юрі йде з восьмою секцією, хто має очолити Горластих Командос[14]?

Джек усміхнувся — йому справді стало трохи ліпше. Звідси, з п’ятдесяти футів над рівнем океану, усе видавалося не таким уже й кепським. Можливо, через зміну атмосферного тиску чи чогось такого. Те, що трапилося з дядьком Томмі, — жахливо, але він упевнений, що переживе це і сприйме світ таким, яким він є насправді. Принаймні так казала мама. Дядько Морґан сильно набридав їм останнім часом, проте, з іншого боку, дядько Морґан набридав їм завжди.

«А що з мамою… з нею буде все гаразд, чи не так?» — міркував він, сидячи на лавці та длубаючи кросівком у піску біля помосту. Насправді, з його матір’ю все добре. І це цілком можливо. Врешті-решт, ніхто ж не казав їй, що в неї невиліковна хвороба. Ні, якби в неї був рак, вона б не привезла його сюди. Найімовірніше, вони зараз були б у Швейцарії, приймали б холодні мінеральні ванни та наїдалися б козячими гландами[15] чи щось на кшталт цього. Вона б учинила саме так. Тож, можливо…

Повільний сухий шепіт увірвався в думки Джека. Він поглянув униз, і його очі розширилися. Пісок під лівим кросівком заворушився. Дрібні білі піщинки закрутились у маленьке коло діаметром з палець. Посередині кола пісок опустився і утворилася ямка завглибшки два дюйми. Краї ямки також рухалися колом проти годинникової стрілки.

«Такого не може бути, — миттю подумав Джек, але серце мало не вискочило з грудей, пришвидшилось дихання. — Такого не буває, це лишень міраж або краб».

Але це не був ані краб, ані міраж. І місце це не було таким, яке він з острахом уявляв, нудьгуючи, і вже достоту воно не скидалося на краба. Із сухим шурхотом пісок почав закручуватись швидше, наводячи його на думки про статичну електрику та досліди з лейденською банкою[16] на уроці фізики минулоріч. Проте найбільше це нагадувало довгий і уривчастий подих; останнє зітхання смертника.

Ще більше піску сипалося всередину та закручувалося; тепер це нагадувало вир, такий собі перевернутий вихор. З’явилася яскрава жовта обгортка від жуйки… зникла-з’явилася, зникла-з’явилася — хлопчик щораз бачив її знову і знову. У міру того як більшав вихор, Джек міг краще прочитати напис. Спершу «Дж», тоді «Джу», ще за мить «Джусі Ф». Вихор збільшувався, і пісок стягнуло з обгортки. Швидко та грубо, наче ворожа рука зірвала покривало із застеленого ліжка. «Джусі Фрут» — прочитав він, і обгортку понесло вгору.

Пісок крутився дедалі швидше й немовби шипів від люті. «Хххххх-хааааааааххххх», — Джек витріщився на видиво спершу зачаровано, а тоді налякано. Пісок розверзався, як велике темне око — це було око чайки, що кинула молюска на скелю, а тоді пожирала живе м’ясо, немовби канцелярську гумку.

— Хххххх-хааааааааххххх, — насміхався смерч мертвим сухим голосом. І він лунав не в голові хлопця. Хоч як сильно Джек хотів би, щоб це була гра його уяви, але голос лунав насправді: — Вставна щелепа випала, Джеку, коли «Дике Дитя» збило його, зуби розлетілися врізнобіч, трах-тарарах! Чи ти закінчив Єльський університет, чи ні, а коли старе добре «Дике Дитя» налетить на тебе та виб’є вставні зуби, Джекі, тобі кінець. І матері теж…

Після цього він знову побіг — наосліп, не озираючись; вітер здував волосся з його лоба, а широко розплющені очі наповнювалися страхом.

4

Джек ішов через тьмяний вестибюль готелю настільки швидко, наскільки міг. Хоча бігти йому заважав навколишній інтер’єр. Тут було тихо, як у бібліотеці, сіре світло падало крізь високі сегментовані вікна й пом’якшувало кольори вицвілих килимів. Однак, дійшовши до конторки адміністратора, хлопчик усе-таки трохи підбіг. Одразу біля арки, обшитої деревом, з’явився згорблений денний портьє з попелясто-сірим обличчям. Він нічого не сказав, але опущені кутики вуст виказали його незадоволення. Неначе Джек наважився бігти в церкві. Хлопчик витер лоб рукавом і примусив себе повільно піти до ліфта. Натиснувши на кнопку, він спиною відчув злий погляд портьє. За цей тиждень він лише раз бачив, щоб портьє всміхнувся: коли впізнав його матір. Усмішка відповідала лише мінімальним вимогам ввічливості.

— Це ж яким старим треба бути, щоб пам’ятати Лілі Кавано, — сказала вона Джекові, щойно вони опинилися в номері.

Були часи, і то недавно, коли її впізнавали через один із тих п’ятдесяти фільмів, у яких вона знімалася в 50—60-х роках. Її називали Королевою «бешок», хоча вона вибрала собі інше прізвисько — Королева автокінотеатрів. Байдуже, хто це був — таксист, офіціантка чи жіночка, що продавала блузки в магазині «Сакс»[17] на бульварі Вілшир, — це завжди підносило її настрій на декілька годин. Але тепер ця маленька втіха втратила для неї свою принадність.

Джек пританцьовував перед нерухомими дверима ліфта, а в його вухах лунав знайомий голос, що піднімався з піщаного виру. На мить він побачив Томаса Вудбайна — вірного, доброго дядька Томмі Вудбайна, котрий був його опікуном і надійним захисником від негараздів і проблем. Мертвий дядько лежав розчавлений на бульварі Ла Сьєнеґа. Його зуби розсипались, мов поп-корн, і валялись за двадцять футів від тіла у канаві. Джек знову клацнув по кнопці. Та мерщій же!

Потім він побачив дещо гірше: двоє позбавлених емоцій чоловіків тягнуть його матір до машини, що чекала на узбіччі. Раптом Джеку захотілося відлити. Він іще раз ударив долонею по кнопці, і сіролиций згорблений чоловік за реєстраційною стійкою флегматично та з осудом форкнув. Другою рукою Джек натиснув на одне магічне місце трохи нижче живота, аби зменшити тиск на сечовий міхур. Тепер він розчув, як повільно спускався ліфт. Заплющив очі й звів ноги докупи.

Мати виглядала невпевнено, розгублено і збентежено, а чоловіки штовхали її в машину, мов змучену коллі. Проте цього не відбувалося насправді; він знав, що це спогад, частина його згадки, одне з марив, що трапилося не з матір’ю, а з ним самим.

Двері ліфта з червоного дерева розійшлися, демонструючи нечіткі обриси кабіни, у якій Джек зустрівся з власним поглядом у старому дзеркалі, поцяткованому рудими плямами. Той епізод семирічної давності знову закружляв поряд. Він побачив, як око одного з чоловіків стало жовтим, відчув, як рука іншого обернулася на щось кігтисте, важке і нелюдське… він заскочив у ліфт, наче його штрикнули виделкою.

Це неможливо, видива — неможливі, він не бачив, як очі одного з чоловіків перетворювалися із синіх на жовті, а з його матір’ю все було гаразд, не було чого боятися, ніхто не вмирав, а небезпекою була хіба що чайка, та й то для молюска. Джек заплющив очі, і ліфт важко рушив угору.

Ця істота з піску сміялась з нього.

Джек вийшов із ліфта, щойно двері відчинилися. Побіг повз шахти інших ліфтів, повернув праворуч до номера, в коридор, оздоблений канделябрами й картинами та обшитий дерев’яними панелями. Тут біг не був таким непристойним. Вони мешкали в 407-му та 408-му номерах, що складалися з двох спалень, маленької кухні та вітальні, з якої розгортався краєвид на довгий гладенький пляж та обшир океану. Його мати десь знайшла квіти, поставила їх у вази, а кругом них прилаштувала фотографії в маленьких рамках. Джекові п’ять років, Джекові — одинадцять, Джек — немовля на руках у батька. Його батько, Філіп Сойєр, за кермом старого «десото»[18], в якому він та Морґан Слоут їздили до Каліфорнії, коли були настільки бідними, що часто спали в машині.

Джек відчинив двері 408-го номера і голосно покликав:

— Мамо? Мамо?

Його зустріли квіти. Фотографії всміхнулися. Ніхто не відгукнувся.

— Мамо!

Двері з хряскотом зачинилися в нього за спиною. Джек відчув, як зводить шлунок. Вітальнею він побіг праворуч до спальні.

— Мамо!

Ще одна ваза з високими красивими квітами. Порожнє, рівно застелене ліжко виглядало настільки бездоганним, що, здавалося, кинутий на нього четвертак відскочив би від ковдри. На столику біля ліжка вишикувалися в ряд коричневі пляшечки з вітамінами та різноманітними пігулками. Джек позадкував. Через вікно одна за одною накочувалися чорні хвилі.

Двоє чоловіків вилізли з непримітної машини, вони й самі були непримітними. Вони волочили матір…

— Мамо! — закричав він.

— Я чую тебе, Джеку, — голос матері лунав з ванної кімнати. — Що там таке трапилося?

— Ох, — відповів він і відчув, як розслабилися м’язи. — Ох, пробач. Я просто не знав, де ти є.

— Я приймаю ванну, — сказала вона. — Готуюся до вечері. Цього ж поки що ніхто не заборонив?

Джек зрозумів, що йому більше не треба в туалет. Він бухнувся в м’яке крісло та полегшено заплющив очі. З нею все гаразд…

— Поки що все гаразд, — прошепотів потаємний голос, і в хлопчиковій голові знову майнула піщана вирва.

5

Проїхавши сім-вісім миль узбережжям, біля Гемптона вони натрапили на ресторан «Шато лобстерів». У Джека залишились доволі уривчасті враження від сьогоднішнього дня: він потроху забував жахіття на пляжі; дозволив їм розтанути в пам’яті. Офіціант у червоному піджаку з вишитим на спині жовтим лобстером провів їх до столика біля широкого вікна з патьоками дощу.

— Мадам бажає замовити напій? — У офіціанта було холодне й кам’яне обличчя мешканця Нової Англії.

Джек підозрював, що за водянистими очима чоловіка приховується зневага до приталеного піджака від Ральфа Лорена[19] та вечірньої сукні його матері від Голстона[20], в які вони були зодягнені. У хлопця занило серце, що означало звичайну тугу за домівкою. Мамо, якщо ти справді не хвора, то що ми, в біса, тут робимо? Це ж згубне місце! Тут волосся дибки стає. О Боже!

— Принесіть мені банального мартіні, — сказала вона.

Брови офіціанта вигнулися:

— Мадам?

— Кидаєте льоду в склянку, — пояснила вона, — оливку на лід, а «Танкерей»[21] на оливку. Отже… ви зрозуміли?

Заради Бога, мамо, ти що, не бачиш його очей? Ти гадаєш, що поводишся чарівно, а він певен, що ти кепкуєш із нього. Невже ти не бачиш його очей?

Ні. Вона не бачила. І цей брак розуміння в його матері, котра завжди гостро відчувала емоції людей, упав іще одним каменем на його серце. Мати віддалялася… в усіх сенсах.

— Так, мадам.

— Тоді, — вела вона далі, — візьміть пляшку вермуту — марка не має значення — і налийте в склянку. Після цього поставте вермут назад на полицю, а склянку дайте мені. Гаразд?

— Так, мадам, — холодні водянисті новоанглійські очі втупилися в його матір.

У них не було жодної приязні. «Ми ж тут абсолютно самі, — подумав Джек, уперше по-справжньому усвідомлюючи це. — Боже, так?»

— Юний сер?

— Я буду колу, — сумно відповів Джек.

Офіціант пішов. Лілі обнишпорила сумочку, дістала звідти пачку «Герберт Террітунс» (у його дитинстві вона так називала всі цигарки, і досі про себе Джек називав їх так само; мама просила його: «Принеси мені з полиці “Террітунс”, Джекі») і закурила. Трьома рваними видихами вона викашляла дим.

Ще одним каменем на серці стало більше. Два роки тому мати кинула палити. Джек не повірив їй і з дивним фаталізмом чекав, що вона знову візьметься за старе. Це було зворотним боком дитячої наївної недовірливості. Мати завжди палила; невдовзі вона закурить знову. Але вона трималася… трималася, аж доки три місяці тому в Нью-Йорку не зірвалася. «Карлтон»[22]. Вона ходила вітальнею їхньої квартири на Централ-Парк-Вест, смалила, як паротяг, або вмощувалася перед шафкою з платівками та перебирала їх — свій старий рок-н-рол та класичний джаз покійного чоловіка.

— Ти знову палиш, мамо? — запитав він тоді у неї.

— Ага, я палю капустяне листя.

— Краще б ти цього не робила.

— Чому б тобі не увімкнути телевізор? — відказала вона йому з незвичною різкістю. Й повернулася до Джека, міцно зціпивши губи. — Може, натрапиш на виступ Джиммі Сваґґерта[23] чи Преподобного Айка[24]. Сядь в алілуйному кутку із сестрами-молільницями.

— Вибач, — пробурмотів він.

Що ж, це був лишень «Карлтон». Капустяне листя. Але тепер — «Герберт Террітунс»: блакитно-біла старомодна пачка, цигарки, фільтр яких нагадував мундштук, але насправді не був мундштуком. Джек нечітко пригадував, як його батько розповідав комусь, що він, мовляв, палить «Вінстон», а його дружина — «Чорну чуму».

— Помітив щось дивне, Джеку? — запитала в нього мати. Її яскраві очі пронизливо дивились на хлопчика, цигарку вона тримала в звичній для себе ексцентричній манері, затискаючи її між середнім та підмізинним пальцями. Наче перевіряла: ризикне він щось сказати? Ризикне сказати: «Мамо, я помітив, що ти знову палиш “Герберт Террітунс” — це означає, що ти вирішила, що тобі більше немає чого втрачати?»

— Ні, — натомість відповів Джек, і його знову охопила болюча і гнітюча туга за домівкою. — Хіба що це місце. Воно таки трохи дивне.

Вона роззирнулася навколо й усміхнулася. Двоє офіціантів — один товстий, другий худий — обидва в червоних піджаках із лобстерами на спинах, — стояли біля двостулкових дверей на кухню і тихо розмовляли. Оксамитова мотузка відділяла величезну обідню залу від ніши, у якій сиділи Джек із матір’ю. У цій темній печері перевернуті стільці зікуратами вивищувалися над столами. У дальньому кінці крізь вікно на всю стіну виднілася берегова лінія у готичному стилі. Вона навівала Джекові думки про «Кохану Смерті», фільм, у якому знімалась його мати. Вона грала молоду дівчину з купою грошей, яка без згоди батьків вийшла заміж за похмурого і красивого незнайомця. Той забрав її у великий будинок на узбережжі океану та спробував довести до божевілля. «Кохана Смерті» була більш-менш типовим фільмом у кар’єрі Лілі Кавано — вона знялася в багатьох чорно-білих стрічках, де красиві, але всіма забуті актори в капелюхах роз’їжджали в кабріолетах «форда».

З мотузки, що відмежовувала їхню темну печеру, до смішного низько звисала табличка «Залу зачинено».

— Тут трохи похмуро, еге ж? — спитала Лілі.

— Така собі «Сутінкова зона»[25], — відповів Джек, і вона загриміла шорстким, заразним, але якимось милим сміхом.

— Еге ж… Джекі, Джекі, Джекі. — Мати нахилилася до нього і, усміхаючись, скуйовдила його надміру довге волосся.

Також усміхаючись, він відвів її руку від себе. (Але ж у неї не пальці, а самі кістки! Джеку, вона майже вмерла!..)

— Не чіпай мене за волосся тут.

— Відвали!

— Доволі хіпово, як для старої шкапи.

— Боже мій. Спробуй-но виканючити в мене гроші на кіно цього тижня.

— Нема питань.

Вони всміхнулися одне одному, і Джек ніяк не міг згадати, коли ще йому так відчайдушно хотілося плакати чи коли ще він так сильно любив її. Ця безнадійна непохитність… і те, що мати повернулася до «Чорної чуми», було частиною цього.

Принесли напої. Вона легенько торкнулась його склянки.

— За нас.

— Валяй.

Вони випили. Підійшов офіціант із меню.

— Я на нього не сильно тиснула, Джекі?

— Ну, може, зовсім трішки.

Вона поміркувала над цим якусь мить і знизала плечима.

— Що будеш?

— Гадаю, камбалу.

— Я також.

Джек замовив страви. Він був дуже збентежений і поводився надзвичайно незграбно, але знав, що це саме те, чого хоче мати, і, коли офіціант пішов, він побачив по її очах, що непогано впорався із завданням. У цьому була заслуга дядька Томмі. Коли вони повернулися з «Гардіс», дядько Томмі сказав:

— Гадаю, ти не безнадійний, Джеку. Звісно, якщо нам пощастить подолати твій огидний потяг до жовтого плавленого сиру.

Принесли їжу. Джек накинувся на камбалу — гарячу, приправлену лимоном, смачну. Лілі лише трохи поколупалася в тарілці, з’їла кілька стручків квасолі, а тоді заходилася совати те, що залишилось, по тарілці.

— Заняття в школі почалися два тижні тому, — повідомив Джек під час вечері.

Коли він побачив великий жовтий автобус із написом на боці «Районна школа Аркадії», то відчув провину. Зважаючи на обставини, він вирішив, що це, імовірно, абсурдно, але так і було. Він начебто грався в прогульника.

Лілі запитально глянула на сина. Вона замовила й устигла спорожнити другу склянку. Офіціант саме ніс третю. Джек знизав плечима.

— Просто вирішив, що варто згадати.

— Хочеш піти до школи?

— Га? Ні! Не тут!

— Чудово, — відповіла вона. — Бо у мене все одно немає твоїх чортових довідок про щеплення. А без документів до школи тебе не пустять, приятелю.

— Не називай мене приятелем, — відповів Джек, але Лілі не вичавила із себе й легкої посмішки на давній жарт.

Хлопчику, чому це ти не в школі?

Він кліпнув очима. Здавалося, що голос пролунав десь поруч із ним, а не в голові.

— Щось трапилося? — спитала мати.

— Ні. Ну… в цьому парку атракціонів «Дивосвіт» є один чоловік. Сторож, наглядач чи щось таке. Він негр. Так ось, він питав мене, чому я не в школі.

Мати нахилилася вперед; вона припинила жартувати й була лякаюче жорстокою.

— Що ти йому сказав?

Джек укотре повів плечима.

— Сказав, що одужую після мононуклеозу. Ти ж пам’ятаєш, що було з Річардом. Лікар сказав дядькові Морґану, що Річард не повинен ходити до школи шість тижнів, але він може гуляти на вулиці й таке інше. — Джек ледь усміхнувся. — Я вважав, що він щасливчик.

Лілі трохи розслабилася.

— Мені не подобається те, що ти розмовляєш із незнайомцями, Джеку.

— Мамо, він лише…

— Мене не цікавить хто він. Я не хочу, щоб ти розмовляв із незнайомцями.

Джек подумав про негра, його сіре, схоже на залізну мийку волосся, темне зморшкувате обличчя, його дивні, наповнені світлом очі. Він підмітав щіткою велику залу з гральними автоматами на пірсі. Ця зала була єдиною частиною «Дивосвіту Аркадії», що залишалася відчиненою цілий рік. Однак вона стояла пусткою; там були тільки Джек, негр та двоє старих у дальньому кутку. Поринувши в апатичну тишу, дідусі грали в скібол.

Але зараз, коли Джек сидів у цьому доволі лячному ресторані разом з матір’ю, не негр, а він сам ставив запитання:

Чому я не в школі?

Все так, як вона й сказала, синку. Жодних довідок про щеплення. Жодних медичних карток. Гадаєш, вона захопила із собою твоє свідоцтво про народження? Невже і справді так вважаєш? Вона тікає, синку, і ти тікаєш разом із нею. Ти…

— Є новини від Річарда? — увірвалася мати в хід його думок, і, коли вона це сказала, Джек збагнув. Ні, надто м’яко.

Він відчув, як усвідомлення розчавило його. Руки смикнулися, склянка впала зі стола. Розбилася.

Джеку, вона майже вмерла!

Голос із піщаного виру. Той, що лунав у його голові. Це був голос дядька Морґана. Ніякого «можливо», ніякого «майже певен», ніякого «схоже на те». Це був справжній голос. Голос Річардового батька.

6

— Що там таке з тобою трапилося, Джеку? — запитала мама, коли вони їхали машиною додому.

— Нічого. Просто моє серце виконало той маленький великий рифф Джина Крупи[26], — хлопчик миттю затарабанив по «торпеді» для демонстрації. Провів вентиляцію в картері, як у «Головному Госпіталі»[27].

— Ану не корчи мені тут мудрагеля, — у тьмяному світлі приладової дошки Лілі виглядала блідою та лютою. Між середнім та підмізинним пальцями вона, як завжди, стискала цигарку. Мама вела авто дуже повільно, ніколи не перевищувала за сорок. Вона завжди так водила, коли випивала. Жінка висунула сидіння до межі, спідниця задерлася, оголивши тонкі журавлині коліна з боків кермувальної колонки, а підборіддя нависало над кермом. На мить вона стала схожою на якусь відьму, і Джек швидко відвів погляд.

— Я не… — пробурмотів він.

— Що?

— Я не корчу. Це була лише судома, не більше. Вибач мені.

— Усе гаразд, — відповіла вона. — Я гадала, що це якось пов’язано з Річардом Слоутом.

— Ні.

Його батько розмовляв зі мною крізь дірку в піску там, на пляжі, ось і все. Він звертався до мене в моїй голові, наче у фільмі, де ти чуєш голос за кадром. Він казав мені, що ти майже вмерла.

— Ти сумуєш за ним, Джеку?

— За ким? Річардом?

— Ні! За Спіро Агню[28]. Звісно, що за Річардом.

— Іноді.

Річард Слоут тепер ходив до школи в Іллінойсі. В одну з тих приватних шкіл, у яких завжди має бути дзвіниця і завжди ні в кого немає прищів.

— Ти ще зустрінешся з ним. — Вона скуйовдила його волосся.

— Мамо, з тобою все гаразд? — слова просто випурхнули з нього.

Джек відчув, як пальці вп’ялися в стегна.

— Так, — відповіла Лілі, запалюючи нову цигарку (вона збавила швидкість до 20 миль за годину, щоб зробити це; повз них пролетів старенький пікап, його клаксон ревів). — Ніколи не почувалася краще.

— Наскільки ти схудла?

— Джекі, ти ніколи не можеш бути надто худим чи надто багатим. — Вона на мить замовкла, а тоді всміхнулася до нього.

Це була втомлена, болісна усмішка, яка виявила всю правду стосовно того, що він хотів знати.

— Мамо…

— Годі-бо, — сказала вона. — Усе гаразд. Даю тобі слово. Глянь, може, натрапиш на якийсь бібоп по радіо.

— Але ж…

— Знайди якийсь бібоп, Джекі, і помовч.

Він знайшов якийсь джаз на радіостанції Бостона — альт-саксофон виводив «Усе, що ми є»[29]. Але крізь музику рівномірним безглуздим контрапунктом звучав океан. Пізніше Джек помітив величезний скелет «американських гірок», що самотньо стовбичив навпроти неба. А ще він бачив розправлені в різні боки крила готелю «Альгамбра». Якщо це їхній дім, то вони вже вдома.

Розділ третій Спіді Паркер

1

Наступного дня сонце повернулося — важке і яскраве, пломенистою барвою воно розсипалося по пласкому берегу та червоному зачерепиченому пологому даху, тонку смугу якого Джек бачив із вікна спальні. Здавалося, що в далині моря довгі повільні хвилі костеніли, обертаючись на сліпучий спис, спрямований прямісінько у вічі. Джекові здавалося, що навіть сонячне світло тут відрізняється від каліфорнійського — пронизливе й холодне, не таке життєдайне. У глибині темного океану хвилі помирали, щоб постати знову, й сліпуче золото охоплювало їх. Джек відвернувся від вікна. Він уже прийняв душ і одягнувся, а внутрішній годинник підказував, що час рухатися до зупинки шкільного автобуса. П’ятнадцять по сьомій. Але, звісно ж, він не поїде сьогодні до школи — нічого не лишилося від нормального життя — вони з матір’ю просто перепливуть через наступні дванадцять годин, ніби привиди. Ні вимог, ні обов’язків, ні домашніх завдань… і жодних обмежень, окрім тих, які накладає потреба поїсти.

Та й узагалі, хіба сьогодні робочий день? Джек завмер на мить біля свого ліжка, зненацька захоплений несподіваним нападом паніки через те, як швидко світ утрачає чіткі обриси… Він гадав, що сьогодні не субота. Подумки Джек повернувся до першого з тих незліченних днів, що його свідомість не виокремлювала в часі, — то була минула неділя. Спробував полічити дні в прямому порядку — і виходив четвер. По четвергах у нього були заняття в комп’ютерному класі з містером Балґо та спортивні секції. Принаймні так було тоді, коли Джек жив іще нормальним життям. І хоча спокій було порушено лише кілька місяців тому, Джекові здавалося, що той час уже навіки втрачено.

Він вийшов зі своєї спальні та рушив до вітальні. Варто було Джекові смикнути за шворку гардин, як кімнату залило яскраве світло. Матір проспить іще хвилин з п’ятнадцять, не менше. А може, й довше, зважаючи на ті три келихи, які вона випила вчора за вечерею.

Джек кинув погляд на двері, що вели до маминої спальні. А двадцять хвилин по тому легенько постукав у них.

— Мамо?

У відповідь пролунало хворе бурмотіння. Джек гучно штовхнув двері й зазирнув усередину. Мама намагалася відірвати голову від подушки та дивилася на нього напівзаплющеними очима.

— Джекі. Ще ж ранок. Котра година?

— Приблизно восьма.

— О Боже. Ти голодний? — вона сіла, притиснувши долоні до очей.

— Трохи. Мені зле від сидіння тут. Просто було цікаво, чи не плануєш ти прокидатися.

— Тільки не цього разу. Ти не проти? Сходи в їдальню й поснідай. Погуляй на пляжі, гаразд? Твоя мама виглядатиме значно краще, якщо ти даси їй ще годинку поніжитися в ліжку.

— Звісно, — відповів хлопчик. — Гаразд, до зустрічі.

Її голова вже знову впала на подушку.

Джек вимкнув телевізор і пішов із номера, попередньо переконавшись, що ключі лежали в кишені його джинсів. У ліфті тхнуло камфорою та аміаком — пляшечка випала з возика покоївки. Двері розчинилися, і сивий портьє похмуро зиркнув на малого й демонстративно відвернувся. Синку, те, що ти виплодок кінозірки, нічого не означає… і чому це ти не в школі? Джек повернув і пройшов через прохід, обшитий панелями, до їдальні під назвою «Бараняча полядвиця» і побачив ряди порожніх столиків у затіненому просторі. Певно, зайнятими були десь шість із них. Вбрана в білу блузку та червону мереживну спідницю офіціантка глянула на хлопчика, а тоді відвернулася. Двоє зморених людей похилого віку сиділи одне навпроти одного за столом у дальньому кутку зали. Інших охочих поснідати не було. Джек побачив, як старий перехилився через стіл і звичним рухом порізав яєчню дружини на квадратні шматочки по чотири дюйми кожен.

— Столик на одного? — Пані, що вдень відповідала за «Баранячу полядвицю», матеріалізувалася перед ним і вже знімала меню зі стійки біля книги замовлень.

— Вибачте, я передумав, — відповів Джек і втік.

Кав’ярня «Альгамбри», «Прибережний спочинок», простягалася вздовж вестибюля й довгого похмурого коридору, оздобленого порожніми вітринами. Бажання попоїсти зникло від самої думки про те, що він сидітиме за стійкою наодинці й споглядатиме, як знуджений кухар кидатиме смужки бекону на засмальцьований гриль. Він зачекає, доки мама прокинеться; або краще навіть піде на вулицю і з’ясує, чи можна роздобути пончик і маленький пакетик молока в якомусь із магазинів дорогою до міста.

Він прочинив великі й важкі готельні двері та вийшов на світло. На мить яскравий спалах ударив йому у вічі — і світ ураз став пласким, мерехтливим і сліпучим. Джек примружився, пошкодувавши, що забув узяти сонцезахисні окуляри. Він пройшов по вкритому червоною цеглою паркінгу та спустився чотирма крученими сходинками до головної доріжки, що пірнала в сади перед готелем.

А що трапиться, якщо вона помре?

Що трапиться з ним? Куди він піде, хто подбає про нього, якщо станеться найстрашніше у світі й вона помре, навіки помре там, нагорі, у готельному номері?

Він затряс головою, намагаючись відігнати моторошні думки, перш ніж панічний страх, що причаївся в охайних садах «Альгамбри», не вирвався й не збив його з ніг. Ні, він не плакатиме і не дозволить відбутися цьому — і не дасть собі думати про «Террітунс», про вагу, яку вона втратила, про впевненість, що вона зовсім безпорадна та втратила орієнтир. Він ішов дуже швидко та, коли зіскочив з кривої стежки на під’їзну доріжку готелю, запхав руки в кишені. Вона тікає, і ти тікаєш разом із нею. Так, але від кого? І куди? Сюди — саме сюди? На цей Богом забутий курорт?

Він дійшов до широкої дороги, що тяглася вздовж берега аж до міста, і весь пустельний безмір перед ним обернувся на вир, ладний щомиті заковтнути його та викинути в якомусь темному місці, де миру й безпеки не існувало ніколи. Чайка летить над порожньою дорогою, кружляє навколо широкою дугою й спускається назад, до пляжу. Джек дивився, як вона летить геть, зменшуючись у повітрі до білої плями над химерним вигином «американських гірок».

Лестер Спіді Паркер, темношкірий чоловік із кучерявим сивим волоссям і глибокими зморшками, що врізалися йому в щоки, був десь там, у «Дивосвіті», і Джекові конче потрібно було побачити саме його. Усвідомлення цього було настільки ж чітким, як і несподівана згадка про батька його друга Річарда.

Чайка скрикнула, хвиля вдарила в обличчя пронизливим золотом, і Джек побачив дядька Морґана та свого нового друга Спіді в алегоричній опозиції, наче статуї на постаментах, що втілювали в собі НІЧ і ДЕНЬ, МІСЯЦЬ і СОНЦЕ — ТЕМРЯВУ і СВІТЛО. Варто було Джекові збагнути, що Спіді Паркер міг би сподобатися його батькові, як він відчув, що колишній музикант не мав у собі нічого лихого. А ось дядько Морґан… Цей був зовсім іншої породи. Дядько Морґан жив заради бізнесу, заради угод і махінацій. Він був настільки амбітним, що оскаржував найменше сумнівне рішення судді під час тенісного матчу; настільки амбітним, що махлював навіть під час дитячої гри в карти, коли синові вдавалося вмовити його пограти. Принаймні Джек гадав, що дядько Морґан махлював під час кількох їхніх ігор… Він був не з тих, хто вмів гідно прийняти поразку.

НІЧ і ДЕНЬ, МІСЯЦЬ і СОНЦЕ; ТЕМРЯВА і СВІТЛО, і саме темношкірий чоловік був утіленням світла. Залишивши позаду охайні готельні сади, Джек начебто подолав свій страх, але варто було думкам зайти так далеко, як він знову заволодів ним… Джек відірвав ноги від землі й помчав.

2

Малий побачив Спіді за сірим і облупленим приміщенням з автоматами — Лестер сидів навпочіпки й обмотував ізоляційною стрічкою товстий дріт, схиливши сріблясту голову майже до самого пірса; його кістлявий зад випинався зі зношених зелених робочих штанів, а запилюжені підошви черевиків скидалися на двійко поставлених вертикально дощок для серфінгу. І тут Джек збагнув, що навіть гадки не має, що хотів би сказати доглядачеві, та й чи збирався він щось узагалі казати. Спіді ще раз обкрутив дріт чорною стрічкою, кивнув, дістав із кишені робочої куртки обшарпаний ніж фірми «Палмер» і з хірургічною точністю відрізав шматок липкої смужки. Джек утік би й звідси, якби міг — зрештою, він прийшов і заважає людині працювати, та й це справжнє божевілля: думати, що Спіді допоможе йому. Яку допомогу може запропонувати літній доглядач порожнього парку розваг?

І тут Спіді повернув голову — абсолютно щира гостинність відбилася на обличчі старого, коли той побачив Джека. На тлі глибоких зморшок засяяла привітна усмішка — і Джек відчув, що йому раді.

— Джеку-Мандрівнику, — мовив Спіді. — Я вже став бояцця, шо ти цураєшся мене, а ми ж тільки оце стали друзяками. Радий знову бачити тебе, синку.

— Ага, — відповів Джек. — І я радий тебе бачити.

Спіді сховав ніж назад у кишеню сорочки і випростав кістляве тіло так плавно й навіть атлетично, що, здавалося, був легким, як пір’їнка.

— Уся ця місцина, куди не глянь, розвалюєцця, — сказав він. — Я тіко час від часу підрихтовую теє все, аби воно могло працювати більш-менш ловко. — Він змовк посеред речення й уважно зазирнув Джекові в обличчя. — Шось мені здаєцця, шо старий добрий світ став не таким уже й добрим. Джека-Мандрівника тривожить купа клопотів. Еге ж?

— Угу, якось так, — почав був Джек, усе ще гадки не маючи, як розповісти про те, що його хвилює.

Він просто не міг укласти все у звичні речення, адже звичні речення завжди все раціоналізують. Один… Два… Три… А світ Джека більше не вкладався в ці чіткі класичні рамки. І все невисловлене важко тиснуло йому на груди.

Хлопчик безпорадно глянув на високого худого чоловіка. Спіді глибоко запхав руки в кишені, його густі сиві брови сходилися на глибокій вертикальній зморшці між ними. Очі Спіді — такі світлі, майже безбарвні — звелися від пухирчастої фарби пірса й зустрілися з поглядом Джека — і несподівано хлопцю знову покращало. Він і сам не знав чому. Спіді, здавалося, умів передавати емоції безпосередньо йому: ніби вони познайомилися не тиждень тому, а на багато років раніше; ніби між ними було щось вагоміше, ніж кілька слів у безлюдній галереї ігрових автоматів.

— Гаразд, годі вже роботи на сьогодні, — сказав Спіді, зиркнувши в напрямку «Альгамбри». — Перестараюся — і просто перепаскудю все. Певно, ти ще не був у моєму офісі?

Джек заперечно похитав головою.

— Час трохи освіжитися, хлопче. Слушний час.

Спіді рушив униз по пірсу своєю легкою ходою довгоногого, а Джек подріботів за ним. Вони вже перескочили сходи й брели по миршавій траві й потоптаній чорній землі до будівель у задній частині парку, як Спіді, добряче здивувавши цим Джека, заспівав:

Джек-Мандрівник, Мандрівник-Джек, Довго йтимеш ти туди, Довше ще назад іти.

«Не те щоб він зовсім співав, — подумав Джек, — радше в нього виходить щось між співом та речитативом». І, якби не ці думки, він міг би просто з насолодою слухати грубуватий і заспокійливий голос Спіді.

Довго-довго хлопцю йти, Довше лиш назад брести.

Спіді кинув на нього погляд через плече і підморгнув.

— Чому ти називаєш мене так? — запитав Джек. — Чому я — Джек-Мандрівник? Тому, що з Каліфорнії?

Вони дійшли до світло-синьої квиткової каси біля входу до «американських гірок», і Спіді витягнув руки з кишень своїх мішкуватих зелених робочих штанів, різко повернувся і обперся спиною на невисоку блакитну огорожу. Швидкість і вправність його рухів видавалися майже театральними — неначе, подумалось Джеку, він точно знав, що хлопчик поставить саме це запитання саме цієї миті.

З Каліфорнії дорогу хлопчик подолав, Йти назад потрібно — він іще не знав, —

співав Спіді, і Джекові здалося, що на його масивному обличчі з’явився смуток.

І минувши довгий шлях, Бідний Джек піде назад…

— Що? — запитав Джек. — Піти назад? Гадаю, мама вже навіть продала той будинок — чи то здала його в оренду, чи ще щось. Спіді, я не розумію, що ти, в біса, намагаєшся зробити.

На щастя для Джека, Спіді відповів йому не магічним ритмічним співом, а звичним голосом:

— Джеку, закладаюсь, ти не пам’ятаєш, як ми зустрічалися раніше, еге ж?

— Зустрічалися раніше? Де це було?

— У Каліфорнії. Принаймні я гадаю, що це трапилося саме там. Не дивно, що ти не пам’ятаєш про нашу зустріч, Джеку-Мандрівнику. Вона тривала всього кілька хвилин. Це було в… дай подумать… це було чотири-п’ять років тому. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого.

Джек вражено звів на нього очі. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого? Йому ж тоді було сім років.

— Ходімо шукати мій маленький офіс, — мовив Спіді й відхилився від квиткової каси з тією ж таки незбагненною грацією.

Джек рушив за ним, вигинаючись між високими опорами «американських гірок», чорні тіні яких скидалися на об’ємні моделі сітки для гри в хрестики-нулики, засипані шаром сміття з пивних банок та обгорток від цукерок. Доріжки «американських гірок» нависали над ними, наче недобудовані хмарочоси. Джек бачив, як Спіді рухався вперед із граційною вправністю гравця-баскетболіста, його руки звисали вздовж тіла, а голова була високо підведена. У густому мóроці під опорами обриси його постаті видавалися зовсім юними — Спіді виглядав років на двадцять.

А тоді доглядач знову вийшов на палюче сонце, і п’ятдесят із лишком років посріблили його волосся і вкрили зморшками низ шиї. Дійшовши до останнього ряду опор, Джек завмер із відчуттям того, що вдавана юність Спіді Паркера підказує йому: Дивовиддя — десь тут, зовсім поруч, чигає на нього.

Тисяча дев’ятсот сімдесят шостий? Каліфорнія? Джек пішов за Спіді, який прямував до малесенької червоної вартівні, що примостилася в дальньому кутку парку розваг біля паркану із сітки-рабиці. Він був певен, що не зустрічав Спіді раніше… та майже фізична присутність незбагненних фантазій викликала в його пам’яті інший спогад із давніх днів, враження і відчуття пізнього пообіддя сімдесят шостого року. Джекі бавився чорним іграшковим таксі за диваном у батьковому офісі. Батько та дядько Морґан знічев’я розмовляли про магію Дивовиддя. «Для них магія, як для нас фізика, розумієш? Аграрна монархія ґрунтується на магії, а не на науці. Та коли, блядь, до тебе нарешті дійде, скільки влади ми отримаємо, якщо дамо їм електрику? Якщо поділимося з потрібними хлопцями там сучасною зброєю? Ти хоч усвідомлюєш?»

«Пригальмуй трішки, Морґане, я багато чого усвідомив із того, що ти, вочевидь, іще не збагнув…».

Джек майже чув батьків голос — і ось особлива тривожна атмосфера Дивовиддя влетіла в тінистий смітник під «американськими гірками». Хлопчик знову рушив за Спіді, котрий відчинив двері маленької червоної хижки та сперся на них, усміхаючись без усмішки.

— Щось тебе тривожить, Джеку-Мандрівнику. Щось, що гуде, наче бджола. Заходь у підсобку й поговори зі мною про це.

Якби Спіді зараз широко всміхнувся, то Джек розвернувся б і втік: привид кепкування блукав десь принизливо близько. Але старий усім своїм виглядом, усіма зморшками на обличчі демонстрував доброзичливу увагу — і Джек пройшов повз нього у відчинені двері.

«Офіс» Спіді був маленькою прямокутною коробкою, усередині також пофарбованою в червоне, як і знадвору, без столу і телефону. Біля стіни стояли два перевернутих догори ящики з-під апельсинів, а біля них — вимкнений обігрівач, що нагадував радіатор «понтіака»[30] п’ятдесятих років. Посеред кімнати стояв дерев’яний шкільний стілець із круглою спинкою, а біля нього — м’яке крісло, оббите вицвілою сірою тканиною.

Бильця м’якого крісла виглядали так, ніби об них точили кігті декілька поколінь котів: випатрані жмутки наповнювача стирчали з підлокітників, ніби пасма волосся; на спинці шкільного стільця було складне графіті з видряпаними ініціалами. Меблі зі звалища. В одному з кутків розташувалися два охайних стосики книжок у м’яких обкладинках у фут заввишки, а в іншому виднілася квадратна кришка дешевого програвача, обтягнута штучною крокодилячою шкірою. Спіді кивнув на обігрівач та промовив:

— Прийшов би ти сюди в січні або лютому, хлопчику, зрозумів би, навіщо він мені. Холодно! Бр-р!

Та Джек уже розглядав малюнки, причеплені до стіни над обігрівачем та ящиками з-під апельсинів. На всіх малюнках, крім одного-єдиного, були оголені кралі, вирізані з чоловічих журналів. Жінки, груди яких були завбільшки з їхні голови, стояли, спершись на незручні дерева та розставивши колоноподібні, натреновані ноги. Їхні обличчя видавалися Джекові водночас чарівними й хижими — неначе ці жінки хотіли б відкусити шматочок його шкіри після поцілунку. Деякі жінки були не молодшими за його маму, а інші здавалися лише на кілька років старшими від нього самого. Джек пожадливо розглядав цю спраглу плоть — молоду й не дуже, рожеву, шоколадно-коричневу, медово-золоту, яка, здавалося, жадала, аби Джек доторкнувся до неї, — він чудово розумів, що Спіді Паркер стоїть за спиною і спостерігає за ним. А тоді, посеред фотографій оголених жінок, хлопчина побачив краєвид, і на мить йому перехопило подих.

Це також була фотографія; і також здавалося, що вона хоче, аби до неї доторкнулися — так, ніби вона була тривимірною. Широка трав’яниста рівнина — настільки зелена, що від яскравості аж боліли очі — простягалася до низького й пологого гірського хребта. Над рівниною й горами височіло глибоке, прозоре небо. Джек майже відчував свіжий аромат цього краєвиду. Він знав це місце. Хоч ніколи направду там і не був, але знав. Це була одна з місцин Дивовиддя.

— Притягує погляд, правда? — запитав Спіді, й Джек пригадав, де перебуває.

Євразійка, повернувшись до камери спиною, випнула сідницю у формі серденька й посміхнулася йому через плече. «Так», — подумав Джек.

— Справді лепське місце, — вів далі Спіді. — Це хвото я причепив сам. А дівчата зустріли мене, коли я сюди переїхав. Мені не стало духу познімати їх зі стіни. Вони ніби нагадують мені про ті часи, коли я мандрував шляхами.

Джек вражено глянув на Спіді, і старий підморгнув йому.

— Ти знаєш це місце, Спіді? — запитав Джек. — Тобто чи знаєш ти, де воно?

— Може, так, а може, й ні. Може, то Африка — десь у Кенії. А може, лише мої спогади. Сядь-но, Джеку-Мандрівнику. Вибери зручне крісло.

Джек повернув стілець так, щоби бачити фотографію з Дивовиддя.

— Це Африка?

— Може, і щось поближче. Певно, туди можна дістатися — дістатися будь-коли, якщо дуже сильно захочеться побачити цю місцевість.

Раптом Джек збагнув, що тремтить, і то вже протягом певного часу. Хлопчик стиснув кулаки та відчув, як тремтіння перемістилося у живіт. Він не був певен, чи захоче побачити Дивовиддя, і все ж таки запитально дивився на Спіді, який умостився на шкільний стілець:

— Це місце не в Африці, так?

— Гаразд, я не знаю. Можливо. Я вигадав для нього власне ймення, синку. І називаю його Територіями.

Джек знову поглянув на фотографію — довга брижата рівнина, низькі коричневі гори. Території. Саме так; це була правильна назва.

«Для них магія, як для нас фізика, розумієш? Аграрна монархія… поділимося там з потрібними хлопцями сучасною зброєю…» — Дядько Морґан вибудовує плани. А батько відповідає та тисне на гальма: «Нам варто бути обережними, втручаючись у їхні справи, партнере… не забувай, ми перед ними в боргу, тобто справді в боргу…»

— Території, — мовив він до Спіді, ставлячи запитання і водночас упиваючись словом.

— Повітря там, ніби найкраще вино в погребі багатія. Дощ — м’який. Ось яке те місце, синку.

— Ти бував там, Спіді? — запитав Джек, гарячково сподіваючись на чесну відповідь.

Та Спіді лише заплутав його — і Джек майже напевно знав, що саме так воно і буде. Доглядач усміхнувся йому, і тепер це був справжній усміх, а не підсвідомий спалах тепла.

За мить Спіді відповів:

— Чорт, та я ж ніколи не бував за межами Сполучених Штатів, Джеку-Мандрівнику. Навіть під час війни. Не бував далі від Техасу й Алабами.

— А звідки ти знаєш про… Території? — це слово нарешті почало подобатися Джекові.

— Такий чоловік, як я, чує різні історії. Історії про двоголових папуг[31], про людей, які літають на власних крилах, про людей, що обертаються на вовків, історії про королев. Про хворих королев.

«…Магія, як для нас фізика, розумієш?»

Янголи й перевертні.

— Я чув історії про перевертнів, — відказав Джек. — Вони навіть у мультиках є. Це нічого не означає, Спіді.

— Може, й не означає. Але я чув, що коли одна людина витягує редьку із землі, то інша за півмилі звідти зможе почути її аромат — повітря настільки солодке й чисте.

— Але янголи…

— Люди з крилами.

— І хворі королеви, — сказав Джек, маючи намір пожартувати — мовляв, чоловіче, ну й дивне ж місце ти вигадав, жартівнику з мітлою.

Та варто було вимовити ці слова, як хлопчику самому стало зле. Він пригадав чорне око чайки, яка, видзьобуючи молюска з мушлі, ніби казала Джекові, що він також смертний: а ще він чув шум і гамір, і дядька Морґана, коли той просив дати слухавку Королеві Лілі.

Королева «бешок». Королева Лілі Кавано.

— Еге ж, — м’яко сказав Спіді. — Лихо всюди, синку. Хвора королева… Можливо, при смерті… При смерті, синку. І світ — або й цілих два — чекають, просто чекають, чи зможе хтось урятувати її.

Джек витріщався на нього, роззявивши рот; почувався майже так, ніби сторож щойно вдарив його ногою простісінько в живіт. Урятувати її? Урятувати його маму? Тривога знову охоплювала його — як він міг урятувати її? І чи не означала вся ця божевільна розмова, що вона справді помирає, там, у кімнаті?

— У тебе є справа, Джеку-Мандрівнику, — вів далі Спіді. — Справа, яку я б не дав тобі робить, і, Бог свідок, це правда. Хтів би я, щоб усе було інакше.

— Я не розумію, про що ти говориш, — сказав Джек.

Здавалося, його дихання потрапило в пастку маленької гарячої западини в нижній частині шиї. Він глянув у інший куток маленької червоної кімнати й побачив притулену до стіни розтрощену гітару, що відкидала тінь. Біля неї — охайно скручений у валик матрац. Спіді спав біля своєї гітари.

— Не певен, — відповів Спіді. — Часи змінюються, і ти знаєш, про що я. Ти знаєш значно більше, ніж гадаєш, що знаєш. Набагато більше.

— Але я не… — почав був Джек, але швидко змовк.

Йому щойно пригадалося дещо. Тепер він ще більше перелякався — іще один шар минулого торкнувся його і примусив зосередитись. Раптом він увесь спітнів, а шкіра миттєво похолола — неначе його облили водою зі шланга. Вчора зранку біля ліфтів він намагався не звертати уваги на цей спогад, коли відчував, що його сечовий міхур ось-ось вибухне.

— Хіба я не казав, що це час для маленького перепочинку? — запитав Спіді, нахиляючись, аби відсунути нещільно припасовану дощечку.

Джек знову побачив двох непримітних чоловіків, що намагалися запхати його матір у машину. Над автомобілем нависало розлоге дерево, крислаті гілки якого торкалися даху.

З розщелини між дошками Спіді обережно дістав пінтову пляшку. Через темно-зелене скло здавалося, що рідина в пляшці — чорна.

— Це допоможе тобі, синку. Трішки ковтнеш — і напій відправить тебе в нові місця, допоможе виконати завдання, про яке я тобі говорив.

— Я не можу лишитися, Спіді, — раптом випалив Джек у відчайдушній спробі якнайшвидше повернутися до «Альгамбри».

Старий явно здивувався, а тоді заховав пляшечку назад під вільну дошку. Але Джек скочив і промовив:

— Я хвилююся.

— За маму?

Джек кивнув, задкуючи до відчинених дверей.

— Тоді краще заспокойся і переконайся, що з нею все гаразд. Ти можеш повернутися сюди, коли забажаєш, Джеку-Мандрівнику.

— Гаразд, — відповів хлопчик і на мить завагався, перш ніж вибігти надвір: — Гадаю… Гадаю, я пам’ятаю, коли ми зустрічалися раніше.

— О, ні-ні, то мені в мізках усе переплуталося, — відказав Спіді, хитаючи головою і розмахуючи руками вперед-назад. — Ти мав рацію. До минулого тижня ми з тобою ніколи не бачилися. Повертайся до мами та заспокойся.

Джек вискочив за двері й побіг крізь прозоре сонячне світло до широкої арки, що вела на вулицю. Над нею на тлі неба бовваніли літери «ТІВСОВИД ЯІДАКРА»: назва парку, що читалася з обох боків, і вночі підсвічувалася кольоровими лампами. Курява здіймалася під його черевиками. Джек напружив м’язи, примушуючи їх рухатися інтенсивніше та швидше, тому коли він вибігав через арку, йому здавалося, ніби летить.

Тисяча дев’ятсот сімдесят шостий. Джек повільно йшов по Родео-Драйв червневого пообіддя. Чи липневого?.. То була посушлива пора, але ще ніхто не переймався пожежами чагарників на пагорбах. Нині він навіть пригадати не міг, куди йшов тоді. До друга додому? Та прогулянка достоту не була з розряду потрібних. Це було тоді, коли він щойно навчився не думати про батька кожної вільної хвилини — після того як Філіп Сойєр загинув через нещасний випадок на полюванні, його тінь і скорбота багато місяців ходили за малим назирці і охоплювали Джека, коли найменше чекав на них.

Джеку було тільки сім років, проте він уже розумів, що в нього вкрали частину дитинства: шестирічний він видавався самому собі неймовірно наївним і безтурботним — і все-таки він навчився довіряти маминій силі. Здавалося, що люте, неокреслене зло більше не чатувало на них у темних кутках, шафах із прочиненими дверцятами, порожніх кімнатах і на затінених вулицях.

Події того марнотного літнього пообіддя тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року знищили усталений спокій. Після них Джек приблизно півроку ще спав з увімкненим світлом, бо нічні жахіття вривалися в його сон.

Машина рухалась вулицею лише за кілька будинків від помешкання Сойєрів — триповерхової споруди в колоніальному стилі. То була зелена машина — і це все, що Джек знав про неї, крім того, це був не «мерседес»: «мерседеси» — єдині автомобілі, які хлопчик упізнавав одразу. Чоловік за кермом опустив скло й посміхнувся Джекові. Спершу хлопчик подумав, що знає цього чоловіка — він, певно, був знайомий Філа Сойєра і хотів просто привітатися з його сином. Той намір якимось чином відбивався в посмішці чоловіка — легкій, природній, знайомій. Інший чоловік нахилився вперед на пасажирському сидінні та уважно поглянув на Джека крізь круглі й чорні окуляри сліпого. Другий чоловік був убраний в білісінько-білий костюм. Водій ще мить усміхався до нього щирою приязною посмішкою. А потім запитав:

— Синку, ти не знаєш, як проїхати до готелю «Беверлі-Гіллз»? — Зрештою виявилося, що він чужинець.

І Джек відчув незначне й дивне розчарування. Джек показав на вулицю прямо. Готель розташовувався саме там, настільки близько, що батько міг ходити туди на ранкові зустрічі на літній терасі.

— Прямо? — запитав водій, усе ще посміхаючись.

Джек кивнув.

— А ти розумний малий, — відповів йому водій, а пасажир захихотів. — Не знаєш, чи далеко це звідси? — Джек похитав головою. — Кілька кварталів буде?

— Ага. — Джек починав відчувати дискомфорт.

Водій досі посміхався, от тільки тепер ця посмішка виглядала широкою, важкою і порожньою. А гиготіння пасажира стало хрипким і якимось аж вологим, неначе він водночас усмоктував щось мокре.

— П’ять чи, може, шість? Що скажеш?

— Гадаю, десь п’ять або шість, — відповів, задкуючи, Джек.

— Що ж, я дуже хотів би віддячити тобі, малий, — сказав водій. — Ти часом не любиш цукерок? — Він простягнув крізь вікно стиснутий кулак, повернув догори й розтулив. На долоні лежала цукерка «Тутсі Ролл»[32]. — Це тобі. Бери.

Джек непевно ступив крок уперед, у голові лунали тисячі попереджень щодо підозрілих людей із цукерками. Але ж цей чоловік досі був у машині, і якщо він спробує щось зробити, Джек устигне пробігти півкварталу. Та й відмовлятися від цукерки — невиховано. Джек наблизився ще на крок. Він глянув чоловікові в очі — блакитні, ясні та важкі, як і його посмішка. Джекові інстинкти волали, аби він відвів руку та йшов геть. Але хлопчик дав руці опуститися за дюйм чи два від «Тутсі Ролл», щоб за мить м’яко та легко вхопити цукерку пальцями.

А тоді водій стиснув Джекову руку, і пасажир в окулярах для сліпих гучно засміявся. Вражений Джек витріщився на очі чоловіка, який стискав його руку, і побачив, як вони почали змінюватися — подумав, що побачив, як вони почали змінюватися — з блакитних на жовті.

Але за мить вони вже були жовтими. Чоловік на сусідньому сидінні прочинив дверцята та оббіг ззаду машину. Він носив маленький золотий хрестик на лацкані шовкового піджака. Джек гарячково виривався, але водій, посміхаючись широко та порожньо, міцно тримав його.

— НІ! — волав Джек. — ДОПОМОЖІТЬ!

Чоловік у чорних окулярах відчинив задні двері з Джекового боку.

— ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ! — кричав Джек.

Тип, що тримав його, заходився згинати та скручувати Джека, аби можна було запхати його у відчинені двері машини. Хлопчик пручався, продовжуючи кричати, але чоловік спокійно ще сильніше стиснув йому зап’ясток. Джек бив нападника по руках, намагаючись відштовхнути від себе. І раптом з жахом збагнув, що відчуває під пальцями зовсім не шкіру. Він повернув голову й побачив, що те, що, висовуючись із чорного рукава, вчепилося в його бік, було не рукою, а якоюсь твердою штукою, яка стискала його, наче клішня чи роздвоєний кіготь. Джек знову закричав.

З іншого боку вулиці пролунав гучний голос:

— Агов, відчепіться від хлопчика! Ви! Дайте малому спокій!

Джек зітхнув із полегшенням і вигнувся, як тільки міг, у чоловікових руках. З іншого краю кварталу, продовжуючи репетувати, до них біг високий худий темношкірий чоловік. Тип, що тримав Джека, кинув малого на тротуар і оббіг автомобіль. Двері одного з будинків позаду Джека гучно відчинилися — з’явився ще один свідок.

— Ходу, ходу, — казав водій, натискаючи на акселератор.

Чоловік у білому костюмі знову скочив на пасажирське сидіння, машина заточилася і, вискнувши, помчала по діагоналі по Родео-Драйв, ледь уникнувши зіткнення з довгим білим «кленетом»[33], за кермом якого сидів засмаглий чоловік у тенісній формі. Водій «кленета» натиснув на клаксон.

Джек підвівся з тротуару. Його нудило. Лисий чоловік у рудуватому костюмі сафарі постав перед ним і запитав:

— Хто це був? Ти знаєш їхні імена?

Джек заперечно похитав головою.

— Як ти почуваєшся? Нам варто викликати поліцію.

— Я хочу сісти, — відповів Джек, і чоловік відступив на крок.

— Хочеш, щоб я викликав поліцію? — запитав він, і Джек знову заперечно похитав головою.

— Не можу в це повірити, — сказав чоловік. — Ти живеш неподалік? Я ж бачив тебе раніше, правда?

— Я Джек Сойєр. Мій дім ось там.

— А, той білий будинок, — кивнув чоловік. — Ти син Лілі Кавано. Я проведу тебе додому, якщо хочеш.

— А де інший чоловік? — запитав Джек. — Темношкірий, ну, той, що кричав.

Він незграбно відступив від чоловіка в костюмі сафарі. Якщо не зважати на них двох, вулиця була порожньою.

Саме Лестер Спіді Паркер був тим чоловіком, що біг до нього. Джек усвідомив, що Спіді тоді врятував йому життя — і хлопчик чимдуж побіг до готелю.

3

— Ти поснідав? — запитала матір, випускаючи з рота хмарки диму.

Вона огорнула волосся шарфом, ніби тюрбаном, і тепер, коли кучерів не було видно, її обличчя видалося Джекові особливо вразливим і кістлявим. Півдюйма цигарки тліли між її підмізинним і середнім пальцями. Помітивши, як Джек зиркнув на куриво, Лілі викинула сигарету в попільничку на туалетному столику.

— Та ні, майже, ні, — відповів хлопчик, застрягши біля дверей її спальні.

— Скажи чітко: так чи ні, — сказала вона, повернувшись до дзеркала. — Невизначеність убиває мене. — Вона накладала макіяж, і її рука та зап’ясток, відбиваючись у свічаді, здавалися тонкими, наче патички.

— Ні, — відповів він.

— Гаразд, тоді зачекай трішки, і коли твоя мама зробить себе гарною, то поведе вниз і купить усе, чого ти забажаєш.

— Добре, — відповів він. — Я просто вирішив, що це надто сумно — сидіти там самому.

— І чого б це тобі сумувати… — Вона нахилилася вперед і ретельно роздивлялася в люстерку своє обличчя. — Сподіваюся, ти не проти зачекати у вітальні, Джекі? Я б хотіла зробити це на самоті. Дамські секретики.

Джек мовчки розвернувся й пішов назад у вітальню. Коли пролунав телефонний дзвінок, він аж на фут підскочив.

— Мені відповісти? — гукнув він.

— Так, дякую, — сказала вона збентеженим голосом.

Джек підняв слухавку й привітався.

— Привіт, малий, нарешті я вас знайшов, — сказав дядько Морґан Слоут. — Що, заради Бога, коїться в голові у твоєї матусі? Господи, у нас могли би бути великі неприємності, якби хтось не почав звертати увагу на деталі. Вона є? Скажи, що вона мусить зі мною поговорити. Мені байдуже, що вона скаже — вона має зі мною поговорити. Довіряй мені, хлопче.

Телефон ледь не випав із Джекових рук. Йому хотілося покласти слухавку, стрибнути разом із матір’ю в машину та їхати до іншого готелю в іншому штаті. Але він не поклав слухавки, а крикнув:

— Мамо, телефонує дядько Морґан. Він каже, що ти маєш із ним поговорити.

З хвильку вона мовчала, і хлопчик пошкодував, що не бачить зараз її обличчя. Зрештою вона сказала:

— Джекі, я підніму слухавку в себе.

Джек уже знав, що має зараз зробити. Мама м’яко зачинила двері спальні. Він чув, як вона підходить до туалетного столика та піднімає рурку.

— Усе добре, Джекі, — гукнула вона крізь двері.

— Гаразд, — озвався він у відповідь.

А тоді знову приклав слухавку до вуха й затулив рот долонею, щоб ніхто не чув його дихання.

— Чудовий трюк, Лілі, — сказав дядько Морґан. — Неймовірний. Якби ти досі знімалася в кіно, ми могли б заробити на цьому. Щось на кшталт «Чому зникла ця актриса?» Але, може, варто було б знову почати поводитися розсудливіше?

— Як ти мене знайшов? — запитала вона.

— Думаєш, тебе так складно знайти? Не сміши мене, Лілі. Я б дуже хотів, аби ти притягла свою дупу назад у Нью-Йорк. Час уже припинити втікати.

— А хіба я втікаю, Морґане?

— У тебе лишилося не так багато часу, Лілі, та й у мене нема зайвого, щоб вистежувати тебе по всій Новій Англії. Гей, зачекай-но. Твій малий так і не поклав слухавку.

— Звісно ж, поклав.

Джекове серце завмерло кількома секундами раніше.

— Поклади слухавку, малий.

— Не будь смішним, Слоуте, — відказала мама.

— Це я тобі зараз розкажу, що насправді смішно, леді. Ти переховуєшся на якомусь дивному курорті, коли насправді мала би бути в лікарні, ось що смішно. Господи, хіба ти не знаєш, скільки ділових рішень нам потрібно узгодити? А ще я дбаю про освіту твого сина, і це хороша штука, повір. А ти, здається, плюнула на це.

— Я не хочу більше розмовляти, — сказала Лілі.

— Не хочеш, але мусиш. Якщо доведеться, я приїду туди й силою покладу тебе в лікарню. Нам потрібно підписати угоди, Лілі. Ти володієш половиною компанії, якою я намагаюся керувати — і Джек отримає цю половину, коли тебе не стане. Я хочу переконатися, що про Джека подбають. І якщо ти гадаєш, що те, що ти робиш у тому грьобаному Нью-Гемпширі, і є турботою про Джека, то ти хвора значно серйозніше, ніж я вважав.

— Чого ти хочеш, Слоуте? — спитала Лілі втомленим голосом.

— Ти знаєш, чого я хочу — я хочу, аби про всіх подбали. Хочу, щоб усе було чесно. Я потурбуюся про Джека, Лілі. Я даватиму йому п’ятдесят тисяч доларів на рік — подумай про це, Лілі. Подбаю, щоб він навчався в хорошому коледжі. Ти ж навіть до школи його не пускаєш.

— Шляхетний Слоут, — відказала матір.

— Гадаєш, це відповідь? Лілі, тобі потрібна допомога, і тільки я пропоную її.

— У чому твоя вигода, Слоуте? — запитала матір.

— Ти пречудово це знаєш. Усе по-чесному. Я беру те, що належить мені. Твою частину в «Сойєр & Слоут»: я дупу надірвав, працюючи на цю компанію, і вона має бути моєю. Ми могли б уладнати всі справи з папірцями завтра зранку, а тоді подбати про тебе.

— Так, як ти подбав про Томмі Вудбайна, — сказала вона. — Часом я думаю, що ви з Філом були аж надто успішними, Морґане. Компанією було значно легше керувати, доки ви не влізли в інвестування нерухомості та продюсерство. Пам’ятаєш часи, коли вашими клієнтами були тільки кілька коміків-невдах та ще з півдюжини перспективних акторів і сценаристів? Життя до мегаприбутків мені подобалося куди більше.

— Легше керувати? Ти що, глузуєш? — заволав дядько Морґан. — Ти навіть собою керувати не можеш! — Тоді він спробував угамуватися. — І я пропущу повз вуха твою згадку про Тома Вудбайна. Це занизько навіть для тебе, Лілі.

— Слоуте, я зараз покладу слухавку. Тримайся звідси подалі. І тримайся подалі від Джека.

— Лілі, ти зараз поїдеш до лікарні, й ця біганина тоді…

Мама поклала слухавку, обірвавши на середині речення дядька Морґана. Сам Джек також тихо поклав слухавку. А тоді підійшов на кілька кроків ближче до вікна, щоб його не було видно біля телефону у вітальні. З-за зачинених дверей спальні не було чути нічого, окрім тиші.

— Мамо? — гукнув він.

— Так, Джекі? — У її голосі вчувалося легке тремтіння.

— Усе добре? З тобою все гаразд?

— Зі мною? Звісно. — Тихими кроками вона підійшла до дверей і зі скрипом відчинила їх. Їхні погляди перетнулися: блакить із блакиттю. Лілі відчинила двері навстіж, і їхні очі зустрілися на довгу, напружену мить. — Звісно, усе гаразд. Чому б це мало бути інакше? — Погляди розчепилися. Якесь особливе знання майнуло зараз між ними, але яке? Джек питав себе, чи знала вона, що він підслуховував; а тоді збагнув, що тим знанням було — уперше за весь час — визнання її хвороби.

— Добре, — промовив він, цього разу збентежено. Хвороба його матері, непристойно велика невисловлена примара, виросла між ними. — Я не знаю напевне. Просто здавалося, що дядько Морґан… — Він знизав плечима.

Лілі затремтіла, і Джек зробив іще одне велике відкриття. Його матір боялася — принаймні не менше, ніж він сам. Вона взяла до рота цигарку та з клацанням відкрила запальничку. Ще один пронизливий погляд її глибоких очей.

— Джеку, не зважай на цю заразу. Я просто роздратована, бо здається, я ніколи не зможу втекти від нього. Твій дядько Морґан любить тероризувати мене. — Вона видихнула сірий дим. — Боюся, мені більше не хочеться снідати. Чому б тобі не спуститися вниз і не попоїсти по-справжньому?

— Ходімо зі мною, — відповів хлопчик.

— Мені б хотілося трохи побути на самоті, Джеку. Спробуй це зрозуміти.

Спробуй це зрозуміти. Довіряй мені.

Коли дорослі говорять щось таке, то мають на увазі зовсім не те, про що кажуть.

— Коли ти повернешся, я буду приязнішою, — сказала вона. — Обіцяю.

А насправді вона казала: «Я хочу закричати, я не можу більше, геть звідси, геть!»

— Тобі щось принести?

Вона похитала головою, напружено всміхаючись до нього, і хлопчику довелося вийти з кімнати, хоча йому і поготів не хотілося снідати. Джек пройшов коридором до ліфтів. І знову лишалося тільки одне місце, куди він міг піти, і цього разу він збагнув це ще до того, як дійшов до темного вестибюля й суворого портьє з попелястим волоссям.

4

Спіді Паркера не було в маленькій червоній халупі, що правила йому за офіс; не було його й на довгому пірсі, у залі ігрових автоматів, де двоє дідуганів грали в скібол так, ніби це була війна, у якій вони, як обидва знали, програють; не було його й у запилюженій порожнечі під «американськими гірками». Джек Сойєр безцільно роззирнувся на осонні, роздивляючись безлюдні алеї та атракціони парку. Він жахнувся ще більше. А раптом зі Спіді щось трапилося? Це неможливо, але що, як дядько Морґан дізнався про Спіді (дізнався, власне, що?) і… Джек подумки побачив фургон «Дике Дитя», що вилітає з-за рогу, перемикаючи передачі, аби набрати швидкість.

Він змусив себе поворухнутися, заледве розуміючи, куди йому зараз іти. Крізь призму панічного затьмарення свідомості він бачив, як дядько Морґан біг повз криві дзеркала, перетворений їхньою силою на низку жахливих і потворних фігур. На його лисому лобі виросли роги, між м’ясистими плечима з’явився горб, а широкі пальці обернулися на лопати. Джек різко розвернувся і збагнув, що рухається до чудернацької споруди майже круглої форми, оббитої білими дошками. Раптом він почув, як звідти долинали ритмічні звуки: тук, тук, тук.

Хлопчик побіг на той звук — чи то були удари гайкового ключа об трубу, чи то стук молота по ковадлу, але там хтось працював. Серед дощок Джек помітив клямку та прочинив тендітні жалюзійні двері. Він ступив у посічену променями світла темряву, й звук став гучнішим. Морок навколо нього змінював форми, викривлював виміри. Джек простягнув уперед руки та доторкнувся до брезенту. Він відсунувся вбік, і хлопчик побачив перед собою яскраве жовте світло.

— Джеку-Мандрівнику, — пролунав голос Спіді.

Джек повернувся на голос і побачив, що сторож сидить на землі біля напіврозібраної каруселі. У руці він тримав гайковий ключ, а біля нього лежав білий коник із пухнастою гривою і довгим срібним штирем, що пронизував його від голови до живота. Спіді акуратно поклав гайковий ключ на землю.

— Тепер ти готовий до розмови, синку? — запитав він.

Розділ четвертий Джек переходить

1

— Так, тепер я готовий, — відповів Джек абсолютно спокійним голосом, а тоді зайшовся слізьми.

— Кажи, Джеку-Мандрівнику. — Спіді опустив ключ і підійшов до хлопчика. — Кажи, синку, і заспокойся, заспокойся вже…

Але Джек не міг заспокоїтися. Раптом усього навколо стало надто багато, надто. І лишалося або плакати, або зануритися у велику хвилю темряви — хвилю, яку не могла осяяти жодна золота іскра. Сльози пекли, але Джек відчував, що його вб’є жах, якщо він не виплачеться.

— Поплач, Джеку-Мандрівнику. — Спіді пригорнув хлопчика.

Джек притулився гарячим запухлим обличчям до тонкої сорочки негра, вдихаючи його запах — трохи «Олд Спайс», трохи кориці, трохи книжок, яких дуже довго не брали з бібліотеки. Гарні запахи, затишні. Він обхопив руками Спіді; долоні намацали кістки на спині прибиральника. Вони були дуже близько до поверхні — їх укривав лише тоненький шар шкіри.

— Поплач, як тобі од того стане ліпше, — промовив чоловік. — Часом воно помагає. Спіді знає, як далеко ти був, Джеку-Мандрівнику, наскільки далеко ти підеш і як сильно ти втомився. Тож плач, коли тобі стане од того ліпше.

Джек заледве розбирав почуті слова — тільки їхнє звучання: миролюбне, заспокійливе.

— Моя мати справді хвора, — урешті сказав Джек Спіді в груди. — Гадаю, вона приїхала сюди, щоби бути подалі від давнього батькового ділового партнера, містера Морґана Слоута. — Хлопчик добряче шморгнув носом, відпустив Спіді, відступив від нього та витер запухлі очі долонями.

Джек навіть здивувався, що не відчуває жодного збентеження — раніше сльози викликали в нього огиду й сором… це було майже як обмочити штани. Може, то через постійну суворість матері? Джек припускав, що частково, мабуть, так і є; тонкосльозою Лілі Кавано не була.

— Але ж це не єдина причина, через яку вона приїхала сюди?

— Ні, — сказав Джек, стишивши голос. — Гадаю, вона приїхала сюди… помирати. — На останньому слові його голос невідь чому пішов вгору і завищав, наче незмащений шарнір.

— Можливо. — Спіді не відвертав від Джека очей. — І, можливо, ти тут, щоб її врятувати. Її… та іншу жінку, таку саму, як вона.

— Хто вона? — вимовив Джек терпкими губами.

Він знав хто. Не знав її імені, але знав хто вона.

— Королева, — відповів Спіді. — Її звуть Лаура Делосіан. Вона королева Територій.

2

— Допоможи мені, — пробурмотів Спіді. — Подерж стареньку Срібну Леді під хвостом. Ти поведешся трохи завільно щодо Леді, але певен, вона не заперечуватиме, якщо ти допоможеш мені її на місце поставити.

— Ти її так називаєш? Срібна Леді?

— Агась. — Спіді ощирився дюжиною зубів, верхніми та нижніми. — Усі коні на каруселі мають імена. Хіба ж ти не знав цього? Давай хапайся, Джеку-Мандрівнику.

Джек підсунув руки під дерев’яний хвіст білої кобили і стиснув пальці. З кректанням Спіді обхопив великими коричневими руками передні ноги Леді. Разом вони перенесли дерев’яну лошицю до обертальної платформи каруселі. Штир стирчав унизу, виблискуючи мастилом «Квакер Стейт».

— Трохи лівіше… — прохрипів Спіді. — Ага… тепер опусти її, Джеку-Мандрівнику! Опусти її долу. Чудово.

Вони встромили штирі та відступили. Джек хекав, а Спіді щирився, хрипко відсапуючись. Негр витер долонею піт із брів і осміхнувся хлопчику.

— Боже правий, ну хіба ми не круті?

— Ну раз ви так кажете, — усміхнувся Джек.

— Кажу! О так! — Спіді потягнувся до задньої кишені та витяг звідти темно-зелену пляшку. Він відкрутив закривку, ковтнув — на мить Джек відчув дивну впевненість: він може бачити крізь Спіді. Чоловік ставав прозорим, ефемерним, наче один із привидів у серіалі «Топпер»[34], що крутили на одній з інді-станцій у Лос-Анджелесі. Спіді зникав. «Зникав, — міркував Джек. — Чи переходив у інше місце?» Але це була ще одна ідіотська думка; вона не мала жодного сенсу.

Тоді Спіді знову став таким же чітким, як і раніше. Очі просто зіграли з Джеком злий жарт, миттєва…

Ні! Неправда. На якусь мить його майже не стало тут!

…галюцинація.

Спіді уважно подивився на нього. Явно вирішив простягнути пляшку Джеку, тоді ледь помітно захитав головою, закрутив закривку, й баклажка ковзнула в задню кишеню. Він повернувся до огляду Срібної Леді, яка знову стала на своє місце на каруселі. Тепер залишалося тільки надійно закріпити її болтами. Чоловік усміхався.

— Ми круті, найкрутіші, Джеку-Мандрівнику.

— Спіді…

— Усі вони мають імена, — промовив Спіді, повільно обходячи навколо обертальної платформи каруселі; його кроки гучно відлунювали у величезній будівлі. Зверху, в затінку перехрещених балок, тихо перемовлялися сільські ластівки. Джек ішов за негром. — Срібна Леді… Північ… а ось цей чалий — Скаут… а ось цю кобилку звуть Прудконога Еллі.

Негр відкинув голову та заспівав, дивуючи ластівок, що кружляли навколо:

— Спід з вогнем кохання гралась… І Білл Мартін її вбив, розкажу, що сталось[35]… Гай-гай. Поглянь, як вони літають! — Він зареготав, але коли повернувся до Джека, то знову посерйознішав. — Ти ж хочеш спробувати врятувати життя своєї матері, Джеку? Її та тої, іншої, жінки, про яку я тобі розповідав?

— Я… — «не знаю як» хотів він сказати, але голос усередині нього — голос, що прийшов з тої, раніше замкненої, кімнати, з якої вранці виринула згадка про двох чоловіків, що намагалися його викрасти — владно зріс: «Ти чудово все знаєш! Тобі, можливо, для початку знадобиться Спіді, але ти все знаєш, Джеку. Знаєш».

Він гарно знав цей голос. Це був голос його батька.

— Я спробую, якщо ви розкажете мені як. — Голос хлопчика звучав нерівномірно: то вищав, то нижчав.

Спіді пройшов залою до дальньої стіни — великої, заокругленої, складеної з дерев’яних колодочок, на яких було намальовано (примітивно, але з дикою енергією) коней, що кудись мчали. Джекові стіна нагадувала опущену кришку батькового секретера (того секретера, згадав Джек, що стояв у кабінеті Морґана Слоута, коли вони з матір’ю були там востаннє; ця думка спричинила напад витонченого, невиразного гніву).

Спіді дістав величезне кільце з ключами. Він перебирав їх, геть занурившись у власні думки, потім знайшов потрібний і вставив його у навісний замок. Витягнув вушко з гнізда, клацнув ним та вкинув замок у нагрудну кишеню. Чоловік відштовхнув стіну вбік по рейках. Чарівно-яскраве сонячне світло хлюпнуло всередину, примушуючи Джека мружитися. Відблиски води м’яко затанцювали по стелі. Вони зі Спіді дивилися на неймовірний океанічний краєвид, що простягався перед наїзниками Каруселі з «Дивосвіту Аркадії» щоразу, коли Срібна Леді, Північ та Скаут несли їх повз східний бік круглої будівлі, у якій стояла карусель. Легкий океанічний бриз здмухнув волосся з Джекового лоба.

— Краще, щоб було вдосталь сонячного світла, якщо ми хочемо про це говорити, — сказав Спіді. — Ну ж бо, йди сюди, Джеку-Мандрівнику, і я розкажу тобі все, що зможу… хай і не все, що знаю. І хай Бог милує дізнатися тобі коли-небудь усе.

3

Спіді говорив лагідним голосом — таким м’яким і заспокійливим, що він був для Джека, наче добре вичинена шкіра. Джек слухав, часом супився, часом витріщався.

— Пам’ятаєш ті штуки, які ти називаєш Дивовиддям?

Джек кивнув.

— Ці штуки — не сни, Джеку-Мандрівнику. Ані денні, ані нічні. Те місце — реальне. Або принаймні доволі реальне. Багато в чому відрізняється від цього, але реальне…

— Спіді, моя мама каже…

— Зараз це не має жодного значення. Вона не знає про Території… хоча, в якомусь сенсі, вона таки про них знає. Бо твій таточко… Він знав. І той, інший, чоловік…

— Морґан Слоут?

— Ага, гадаю. Він знав також. — Потім Спіді таємниче додав: — І я знаю, хто він там. Хто ж як не я? Хтоооооооо?

— На картині у твоїй комірчині… не Африка?

— Не Африка.

— Не брешеш?

— Не брешу.

— І мій батько бував у тих місцях? — спитав хлопчик, але в душі вже знав відповідь — відповідь, яка кидала світло на стільки речей, що не могла бути неправдою.

Але правда то була чи ні, а Джек іще не знав, наскільки в усе це вірити. Магічні землі? Хворі королеви? Це вселяло в нього тривогу. Вселяло тривогу за власний здоровий глузд. Чи ж мати не повторювала йому знову і знову, коли він був маленьким, що він не повинен плутати Дивовиддя з тим, що по-справжньому справжнє? Вона була дуже суворою щодо цього та трохи лякала Джека. Можливо, гадав він тепер, вона й сама боялася. Чи могла вона так довго жити з батьком Джека і нічого не знати? Джек так не вважав. Можливо, міркував він, вона знала небагато… саме достатньо, щоб боятися.

Збожеволіти. Ось про це вона завжди казала. Люди, які не відчувають різниці між вигадками та дійсністю, божеволіють.

Але його батько знав іншу правду, хіба ні? Так.

Він та Морґан Слоут.

«У них є магія, так само, як у нас є фізика, правильно?»

— Твій батько частенько там бував. Так. І той, інший. Гроут[36]…

— Слоут.

— Агась. Він. Він також бував там. От тільки твій татко, Джеку, він приходив туди, щоб спостерігати та вивчати. А той, інший, приходив, аби поживитися.

— Морґан Слоут убив мого дядька Томмі? — спитав Джек.

— Знать нічо не знаю. Слухай сюди, Джеку-Мандрівнику, бо часу в нас катма. Якщо ти певен, ніби той тип, Слоут, наміряється тута об’явиться…

— Судячи з голосу, він аж казиться з люті, — сказав Джек.

Лише думка, що дядько Морґан може з’явитися в Аркадія-Біч, змусила його нервувати.

— …Тоді часу мало, як ніколи. Бо, можливо, він не сильно побиватиметься, коли твоя мати помре. А його Двійник, певен, сподівається, що королева Лаура помре.

— Двійник?

— У цьому світі є люди, які мають близнюків на Територіях, — сказав Спіді. — Небагато, оскільки там значно менше людей, ніж тут, — може, навіть одна на сто тисяч. Але Двійникам подорожувати туди і назад значно легше.

— Ця королева… вона… моя мама… її Двійник?

— Так. Схоже на те!

— Але моя мама ніколи?..

— Ні. Вона не подорожувала. Не було потреби.

— А в мого батька був… Двійник?

— Так, насправді був. Чудова людина.

Джек облизнув губи — що за божевільна розмова! Двійники і Території!

— Коли мій батько помер тут, його Двійник помер там?

— Еге ж. Не відразу тої ж миті, але дуже швидко.

— Спіді?

— Що?

— А в мене є Двійник? На Територіях?

Спіді глянув на хлопчика з такою серйозністю, що Джек відчув, як спину облило холодом.

— Ні, синку. Ти є тільки один. І цей тип, Смоут…

— Слоут, — Джек злегка всміхнувся.

— …Отож, не важливо, він знає про це. Це одна з причин, чому він скоро прибуде сюди. І одна з причин, чому ти маєш рухати звідси.

— Що? — вибухнув Джек. — Що корисного я можу зробити, якщо це рак? Якщо це рак, а вона тут, а не в якійсь лікарні, це означає, що шансів немає. Якщо вона тут, це означає… — сльози підступили знову, але він рішуче їх поборов. — Це означає, що їй кінець.

Їй кінець. Так. Ось іще одна правда, яку знало його серце; правда про її швидку втрату ваги; правда про коричневі тіні під очима. Їй крах, Господи, будь ласка, агов, будь ласка, Боже, гей, вона ж моя мама…

— Я маю на увазі, — закінчив він хриплим голосом. — Яка може бути користь із країни Дивовиддя?

— Гадаю, ми вже з тобою достатньо наляскалися язиками, — сказав Спіді, — Джеку-Мандрівнику, просто повір у це: я б ніколи не казав тобі кудись іти, якби ти не міг зробити щось хороше.

— Але…

— Тихо, Джеку-Мандрівнику. Нема сенсу говорити, поки я не покажу тобі, про що я. Діла не буде. Ходімо.

Спіді поклав руки Джекові на плечі та повів його навколо каруселі. Вони вийшли крізь двері й побрели однією з алей пустельного парку розваг. Зліва від них стояло приміщення атракціону «Демонічні авто», уже замкнене на всі замки та з позабиваними вікнами. Праворуч від них стояло декілька будок: «Накинь і виграй»[37],«Класна піца з пірса & Пончики-хлоп’ята», дрібнокаліберний стрілецький тир (також позабивані; вицвілі дикі тварини мчали через дошки — леви, тигри, ведмеді тощо). Вони вийшли на широку головну вулицю, що називалася Променад-авеню[38] — жалюгідна імітація Атлантик-Сіті: хоч «Дивосвіт Аркадії» і мав пірс, але справжнього Променаду в ньому не було. Тепер будівля з гральними автоматами стояла за сотню ярдів зліва, а арка, що була входом у «Дивосвіт Аркадії», була за двісті ярдів праворуч. Джек чув розмірений, важкий гуркіт прибою та поодинокі крики чайок.

Хлопчик поглянув на Спіді, збираючись запитати в нього, що тепер, що далі, усе по-справжньому чи то лише жорстокий жарт… але натомість промовчав. Спіді простягнув йому пляшку із зеленого скла.

— Це… — почав Джекі.

— Бери, — сказав Спіді. — Багатьом із тих, хто йде туди, не потрібно нічого такого, але ж ти давно там не був. Так, Джекі?

— Не був.

Коли він востаннє заплющував очі в цьому світі, а розплющував їх у магічному Дивовидді, краї з багатими, насиченими запахами та глибоким прозорим небом? Минулого року? Ні. Ще раніше… У Каліфорнії… по смерті батька. Тоді йому було…

Очі Джека розширилися. Дев’ять років? Так давно? Три роки тому?

Було страшно замислюватися над тим, як легко та спокійно ці видіння, часом приємні, часом похмуро-тривожні, просто вислизнули в нікуди — наче значна частина його уяви померла, безболісно, не сповістивши його про свій відхід.

Він швидко взяв пляшку з рук Спіді, мало не впустив її. Його охопила легка паніка. Деякі з Дивовидь тривожили, так, і мамині чітко озвучені застереження не змішувати реальність і вигадки (іншими словами, не втрачай глузду, друзяко Джекі, гаразд?), звісно, трохи лякали, але зараз він збагнув, що зрештою не хотів утрачати той світ.

Він глянув у очі Спіді та подумав: «Він і про це також знає. Знає все, про що я тільки не подумаю. Хто ти, Спіді?»

— Якщо ти довго там не бував, можеш забути, як потрапити туди за власним бажанням. — Спіді кивнув на пляшку. — Ось тому я й даю тобі цей магічний сік. Ця штука особлива. — Останню фразу Спіді вимовив мало не побожним тоном.

— Вона звідти? З Територій?

— Нєа. Трішки магії є навіть тут, Джеку-Мандрівнику. Небагато, але є. Цей магічний сік прибув із Каліфорнії.

Джек із сумнівом поглянув на негра.

— Ну ж бо. Сьорбни крапельку, і ми дізнаємося, чи не помандруєш ти. — Спіді ощирився. — Коли напитися цього вдосталь, то опинишся, де тільки забажаєш. Ти зараз дивишся на того, хто знає.

— Господи, Спіді, але… — Йому раптом стало трохи страшно.

Рот пересох, сонце, здавалося, світило надто яскраво, і він відчував, як у скронях стугонить пульс. Під язиком з’явився мідний присмак, і Джек подумав: «Ось яким на смак буде магічний сік — жахливим».

— Якщо злякаєшся і захочеш повернутися, сьорбни ще раз, — сказав Спіді.

— Вона перенесеться зі мною? Пляшка? Ви обіцяєте? — думка, що він може застрягти в містичному світі в той час, як його мама хворіє, а Слоут діймає її, була жахливою.

— Я обіцяю.

— Добре. — Джек підніс пляшку до губ… тоді на мить опустив руку. Запах був огидним — гострим і гірким.

— Я не хочу, — прошепотів хлопчик.

Лестер Паркер подивився на Джека, губи його всміхалися, але навіть натяку на усмішку в очах не було — тільки суворість. Немилосердна. Жахна. Джеку згадалися чорні очі: око чайки, око виру. Його охопив жах.

Він простягнув пляшку Спіді.

— Можете забрати її назад? — запитав він, і голос його обернувся на безсилий шепіт. — Будь ласка.

Спіді не відповів. Він не нагадав Джекові, що його мати вмирає чи що сюди їде Слоут. Він не назвав Джека боягузом, хоча хлопчик ще ніколи в житті не почувався більшим боягузом, ніж тепер. Навіть коли він у літньому таборі «Аккомак» відступив від вишки для стрибків у воду та діти зашикали на нього, було легше. Спіді просто відвернувся від нього та засвистів на хмари.

Тепер до жаху приєдналася самотність, що проймала його безсиллям. Спіді відвернувся від нього. Спіді стояв до нього спиною.

— Добре, — раптом промовив Джек. — Якщо, на вашу думку, я маю зробити саме це.

Він іще раз підняв пляшку і, не давши собі ані секунди на роздуми, ковтнув.

Смак виявився ще гіршим, аніж він очікував. Джек раніше куштував вино, воно йому навіть трохи подобалося (особливо біле сухе, яке подавали його матері до камбали, снепера, риби-меча), а «сік» трохи нагадував вино… проте разом із тим він був якоюсь жорстокою насмішкою над усіма винами, які він коли-небудь куштував. Смак був різким, солодкавим із гниллю; зовсім не пахло живим виноградом, радше мертвим, якому й жилося не надто добре.

Коли його рот заповнився цим солодко-слизьким смаком, Джек по-справжньому побачив той виноград — тьмяний, запилений, товстий і гидотний, він повз заштукатуреною стіною під густим, схожим на сироп сонячним світлом, у тиші, яку вряди-годи руйнувало дзижчання сотень мух.

Хлопчик ковтнув, і вогонь зазміївся вниз, до шлунка.

Джек замружився, скорчив гримасу, горлянка погрожувала вивернутися назовні. Він не виблював, хоча був певен, що якби таки поснідав, то це неминуче трапилося б.

— Спіді…

Джек розплющив очі, і наступне слово застрягло в горлі. Він забув, що його нудило від цієї огидної пародії на вино. Він забув про матір, про дядька Морґана, про батька та майже про все на світі.

Спіді зник. Привітна арка «американських гірок» зникла. Променад-авеню зникла.

Він тепер був у якомусь іншому місці. Він був…

— На Територіях, — прошепотів Джек.

Усім тілом прокотилася дивна комбінація жаху та радощів. Він відчув, як на потилиці волосся стало дибки, відчував, як збентежений усміх розтягував кутики вуст.

— Спіді, я тут! Боже правий, я тут, на Територіях. Я…

Але захват полонив його. Він затулив рот долонею і повільно обернувся навколо власної вісі, оглядаючи місцину, до якої його переніс «магічний сік» Спіді.

4

Океан досі був там, де й раніше. Він лишень був темнішим, повнився синню — Джек іще ніколи не бачив настільки глибокого індиго. На якусь мить хлопчик застиг на місці — бриз куйовдив волосся — він вдивлявся аж за небокрай, за яким індиго океану зливалося з небом кольору вицвілих джинсів. Лінія небокраю ледь-ледь, але таки вигиналася. Джек похитав головою, насупився і повернувся в інший бік. Морська дика камка[39], висока та закрутиста, росла внизу, біля мису, там, де хвилину тому стояло кругле приміщення каруселі. Пірс із гральними автоматами також зник. На його місці аж до самого океану пролягли розкидані громіздкі гранітні брили. Хвилі розбивалися об найнижчі з них і з неймовірним гуркотом витікали давніми каналами і тріщинами. Густа, як збиті вершки, піна сягала чистого неба, і її розносило вітром.

Джек різко вхопив себе за ліву щоку. Боляче вщипнув. Очі зволожилися, але нічого не змінилося.

— Усе справжнє, — прошепотів він, і ще одна хвиля розбилася об мис, здіймаючи в повітря білі пластівці піни.

Джек раптом збагнув, що Променад-авеню все ще була тут… у якомусь сенсі. З вершини мису (у тому світі, який його розум досі вперто називав «реальним», Променад-авеню закінчувалася перед залою з гральними автоматами) зритий коліями путівець спускався до того місця, де стояв зараз хлопчик, а тоді повертав на північ, так само, як на північ повертала Променад-авеню, стаючи Аркадія-авеню після арки, що відмежовувала «Дивосвіт». Морська камка росла саме поміж рейками, але вона була прим’ята та заплутана, тож Джек вирішив, що колією досі користуються, принаймні час від часу. Джек попрямував на північ, не випускаючи зелену пляшку з рук. Йому спало на думку, що десь, в іншому світі, Спіді зараз тримав закривку від цієї пляшки.

Я зник просто в нього на очах? Певно, так і було. Господи!

Приблизно сорок кроків колією — і Джек вийшов до плетива ожинових кущів. Гронами поміж колючок росли найбільші, найтемніші, найсоковитіші на вигляд ягоди в його житті. Шлунок Джека, безсумнівно потерпаючи від «магічного соку», голосно та протяжно забурчав.

Ожина? У вересні?

Байдуже. Зрештою, після всього, що сьогодні трапилося (а ще навіть десятої не було), дивуватися вересневій ожині — це все одно, що відмовлятися від аспірину, коли ти проковтнув дверну ручку.

Джек потягнувся, набрав жменю ягід і закинув їх у рот. Вони були навдивовижу солодкими, навдивовижу смачними. Посміхаючись (губи його вже стали специфічного блакитнуватого відтінку), думаючи, що він, цілком імовірно, міг просто з’їхати з глузду, Джек набрав іще одну жменю… а тоді ще одну. Він ніколи не куштував нічого смачнішого — хоча, міркував він пізніше, справа тоді була не лишень у самих ягодах — свою лепту внесла й прозорість неба.

Дістаючи четверту жменю, він подряпався — кущі немовби казали йому зупинитися, мовляв, що занадто, те не здраво. Посмоктавши найглибшу з подряпин, на пучці великого пальця, Джек знову попрямував колією на північ. Рухався він повільно, намагався нічого не пропустити.

Хлопчик спинився неподалік від ожинових хащ і поглянув на сонце, яке ніби стало меншим, але пекло дужче. А часом воно не набуває легкого помаранчевого відтінку, як на старих середньовічних картинах? Джек вирішив, що, напевно, так і є. І…

Крик, різкий і неприємний, наче хтось повільно витягував із дошки цвях, раптово пролунав праворуч від хлопчика, припиняючи його роздуми. Джек озирнувся, плечі звелися, а очі розширилися.

То була чайка — і її розміри вражали, видавалися неправдоподібними (але факт залишався фактом: чайка була… міцна, мов камінь, реальна, наче будинки). Вона направду була така ж велика, як орел. Гладенька, біла, кулеподібна голова нахилилася на один бік. Схожий на рибацький гачок дзьоб розтулявся та стулявся. Пташка махнула величезними крилами, пригинаючи камку навколо себе. А тоді абсолютно безстрашно пострибала до Джека.

Хлопчику ледь-ледь вчувався чистий мідний гул багатьох труб, що злилися в єдиний звук, і без жодної на те причини подумав про матір.

Джек на мить поглянув на північ, у тому напрямку, у якому йшов. Звук приваблював його, наповнював нечітким відчуттям нагальності. Це нагадувало, подумав він, голод за чимось специфічним, чимось, чого ти вже давно не куштував, — морозивом, картопляними чіпсами, можливо, таким. Ти не знаєш напевно, поки не побачиш це, а до того є тільки потреба без назви, яка не дає тобі спокою, нервує тебе.

Він бачив на тлі неба прапорці та вершину того, що могло бути величезним наметом, павільйоном.

«Там, де розташована Альгамбра», — подумав Джек, і тут чайка закричала. Хлопчик обернувся і з тривогою помітив, що між ними залишилося менше ніж шість футів. Дзьоб чайки знову розтулився, демонструючи своє брудно-рожеве нутро. Джек згадав учорашній день і ту, іншу, чайку, яка швиргонула молюска на скелю, а потім так само, як і ця, витріщилася на нього. Пташка щирилася — він був певен цього. Коли вона підскочила ближче, Джек відчув гидотний сморід, що огортав її, — дохла риба та зогнилі водорості.

Чайка зашипіла на нього та знову махнула крилами.

— Забирайся звідси, — голосно сказав Джек. Серце швидко качало кров, у роті пересохло, але він не хотів, щоб його лякала якась чайка, хай навіть велика. — Забирайся!

— Ати ааааааєєєєє еееккк… ати аєєєєєє…

Мати вмирає, Джеку.

Чайка ще раз незграбно стрибнула до нього: лускуваті лапи рвали траву, дзьоб розтулявся і стулявся, чорні очі втупилися в Джека. Заледве розуміючи, що він робить, Джек підняв зелену пляшку та випив.

І знову огидний смак змусив його міцно заплющити очі, а коли він їх розплющив, то з’ясував, що він тупо витріщається на жовтий знак із чорними силуетами дітей, що бігли через дорогу, — маленький хлопчик і маленька дівчинка. «ОБЕРЕЖНО! ДІТИ!» — повідомляв напис. Чайка, цього разу абсолютно нормального розміру, з пронизливим криком полетіла геть. Вона, без сумніву, злякалася несподіваної появи Джека.

Хлопчик роззирнувся навколо, усе ще не розуміючи, де він. Шлунок, наповнений ожиною і «магічним соком» Спіді, перекочувався і буркотів. М’язи ніг неприємно затремтіли, та Джек миттю бухнувся на бордюр біля знака з такою силою, що віддача пройшлась по хребту і зуби клацнули.

Раптом він нахилився вперед, похиливши голову поміж розведених колін, і широко роззявив рот, переконаний, що зараз усе виблює. Натомість він двічі гикнув, мало не вдавився, а тоді шлунок заспокоївся.

«Це все ягоди, — подумав він. — Якби не ягоди, мене б достоту знудило».

Джек поглянув угору, і його знову охопило відчуття цілковитої нереальності. У світі Територій він пройшов путівцем не більше ніж шістдесят кроків. Він був певен цього. Припустімо, що його крок — це два фути. Ні, для певності — хай буде два з половиною. Це означало, що він пройшов лишень сто п’ятдесят футів. Але…

Джек озирнувся і побачив арку з величезними червоними літерами: «ДИВОСВІТ АРКАДІЯ». Напис тепер був так далеко, що він заледве міг його прочитати, попри чудовий зір. Праворуч від нього хаотично розкинулися будівлі готелю «Альгамбра», з англійськими садами попереду та океаном позаду.

У світі Територій він пройшов сто п’ятдесят футів. Тут якимось чином аж півмилі.

— Господи Ісусе, — прошепотів Джек Сойєр і затулив очі руками.

5

— Джеку! Джеку, хлопчику! Джеку-Мандрівнику!

Голос Спіді перекривав гуркіт шестициліндрового двигуна, що так нагадував звук пральної машини. Джек підвів погляд — голова в нього стала неймовірно важкою, а кінцівки від утоми налилися свинцем — і побачив, що старезний «Інтернешнл Ґарвестер» суне до нього. Прикручені до кузова пікапа саморобні борти хилиталися, мов негодящі зуби. Саму машину було пофарбовано в огидний бірюзовий колір. За кермом сидів Спіді.

Він повернув до бордюру, розігнав двигун на повну (Гум! Гум! Гум-гум-гум!), а тоді приспав його (Хаххххххх…). Негр швидко вистрибнув із кабіни.

— З тобою все гаразд, Джеку?

Джек простягнув пляшку Спіді.

— Твій магічний сік — справжня погань, — мляво сказав хлопчик.

Спіді ображено глянув на нього… а тоді всміхнувся.

— А хто тобі сказав, що мікстура неодмінно має бути смачною, Джеку-Мандрівнику?

— Мабуть, ніхто, — відповів Джек. Він відчував, що сили — повільно, у міру того як минає нудотне відчуття дезорієнтації, повертаються до нього.

— Тепер ти віриш мені, Джеку?

Хлопчик кивнув.

— Ні! Так не піде. Скажи це вголос.

— Території. Вони існують. Вони справжні. Я бачив… пташку… — Тут він замовк і весь затремтів.

— Яку ще пташку? — різко перепитав Спіді.

— Чайку! Величезну, чорти б її забрали, чайку. — Джек затряс головою. — Ти просто не повіриш у це. — Він замислився, а тоді додав: — Ні, ти якраз повіриш. Інші навряд чи, а от ти — повіриш.

— Вона говорила? Багато з них там уміють це. Говорять переважно безмозкі. І деякі з їхніх балачок мають сенс… але вони злі та майже завжди брешуть.

Джек кивав. Коли він слухав Спіді, який розповідав про всі ці речі так, наче вони були абсолютно зрозумілими та логічними, йому ставало легше.

— Та, гадаю, говорила. Але це було як… — він добряче замислився. — У Лос-Анджелесі, у школі, куди ми з Річардом ходили, був хлопчик на ім’я Брендон Левіс. У нього був якийсь дефект вимови, і коли він говорив, ми заледве його розуміли. Пташка була така сама. Але я знаю, що вона сказала. Вона сказала, що моя мама вмирає.

Спіді обняв Джека за плечі, і вони трохи посиділи на бордюрі, не зронивши ані слова. Худезний і блідий портьє «Альгамбри», що постійно підозрював усіх живих істот на планеті, вийшов на вулицю з великою пачкою конвертів. Спіді та Джек спостерігали, як він іде до рогу Аркадія-авеню та Біч-Драйв, щоб опустити листи в поштову скриньку. Чоловік повернувся, пильно зиркнув на Джека та Спіді, а тоді вийшов на головну дорогу до «Альгамбри». Маківка його голови ледь виднілася над густим прямокутним живоплотом.

Виразно почулося, як відчинилися і зачинилися масивні вхідні двері, і Джека вразила осіння спустошеність цього місця. Дикі, безлюдні вулички. Довгий пляж із порожніми цукрово-білими дюнами. Порожній парк розваг зі схованими під брезентом вагончиками «американських гірок» і зачиненими на замок кіосками. Йому спало на думку, що, можливо, мати привезла його сюди, щоб показати, який він — край світу.

Спіді закинув голову та заспівав своїм чистим, мелодійним голосом:

— Добре я награвся… у містечку цьому… гарно було тут… літо вже згасає і сніги грядуть… і сніги грядуть, так, я відчуваю… мандри мене ждуть…[40].

Він замовк і поглянув на Джека.

— Відчуваєш, що треба вирушити в мандри, Джеку-Мандрівнику?

Страх охопив хлопчика до самих кісток.

— Гадаю, що так, — сказав він. — Якщо це допоможе. Допоможе їй. Я можу їй допомогти, Спіді?

— Можеш, — серйозно промовив Спіді.

— Але…

— Ох, є ціла купа «але», — сказав Спіді. — Цілий вагон «але», Джеку-Мандрівнику. Я не обіцяю, що це буде безтурботна прогулянка. Я не обіцяю тобі успіху. Не обіцяю, що ти повернешся живим, а навіть якщо й вернешся, то не обіцяю, що голова в тебе триматиметься купи. Більшу частину шляху тобі доведеться брести через Території, бо вони значно менші. Ти ж помітив це?

— Так.

— Я так і подумав. Бо ж уся та катавасія закрутилася на дорозі, еге ж?

Питання, яке раніше хвилювало Джека, постало знову, і хоча воно не стосувалося їхньої розмови, він мав це знати.

— Я зник, Спіді? Ти бачив, як я зник?

— Ти пішов, — промовив негр і різко ляснув долонями. — Ось так от.

Повільно, мало не проти його власної волі, усмішка розтягнула вуста Джека… і Спіді всміхнувся йому у відповідь.

— Хотілось би мені зробити щось таке в комп’ютерному класі Містера Балго, — сказав хлопчик, і Спіді загиготів, як дитя. Джек приєднався. Від сміху йому покращало, майже так само, як тоді, коли він скуштував ожинових ягід.

Раптом Спіді знову посерйознішав і продовжив.

— Є причина, через яку ти маєш побувати на Територіях, Джеку. Ти маєш звідти дещо принести. Дещо надзвичайно могутнє.

— І воно там?

— Еге ж.

— Воно може допомогти моїй мамі?

— Їй… та іншій.

— Королеві?

Спіді кивнув.

— Що це? Де воно? Коли я…

— Збав оберти. Не жени. — Спіді звів руку. Губи його всміхалися, але очі були похмурими, майже зажуреними. — Усьому свій час. І ще одне, Джеку, я не можу розповісти тобі того, про що не знаю… чи про те, про що мені не дозволено говорити.

— Не дозволено? — спантеличено перепитав Джек. — Хто…

— Ну ось ти знову, — буркнув Спіді. — Слухай сюди, Джеку-Мандрівнику. Піти ти маєш якомога хутчіше, до того, як цей Блоут об’явиться тут і закопає тебе…

— Слоут.

— Тобі треба піти, перш ніж він з’явиться.

— Але ж він дійматиме мою маму, — кинув Джек і замислився, чому він сказав саме так: тому, що це була правда, чи тому, що він шукав приводу відмовитися від мандрівки, в яку його виряджав Спіді, наче від страви, що може бути отруєною. — Ти не знаєш його. Він…

— Я його знаю, — спокійно заперечив Спіді. — Я його віддавна знаю, Джеку-Мандрівнику. А він знає мене. На ньому мітки, які поставив я. Вони сховані, але вони є. Твоя мамця сама може про себе подбати. Принаймні їй доведеться подбати про себе. Бо тобі треба йти.

— Куди?

— На захід, — відповів Спіді. — Від цього океану ген до іншого.

— Що? — скрикнув Джек, нажаханий такою відстанню. Тоді він подумав про рекламу, яку вони дивилися три дні тому: чоловік набирав смаколиків зі шведського столу на висоті тридцяти п’яти тисяч футів; він був спокійним, неначе удав. Джек літав із матір’ю від одного узбережжя до іншого зо два десятки разів, і йому завжди подобалося, що коли летиш із Нью-Йорка до Лос-Анджелеса, то сонце не заходить аж шістнадцять годин поспіль. Здавалося, ніби ти дуриш час. І літати було так просто.

— Я можу туди полетіти? — спитав він у Спіді.

— Ні! — чоловік майже закричав, очі в нього розширилися від переляку. Він стис плече Джека сильною рукою. — Не давай аби щось підняло тебе в повітря. Тобі нізя! Якщо ти перейдеш на Території, коли будеш в небі…

Більше він нічого не сказав, але йому й не треба було. Джек яскраво уявив себе; побачив, як падає з чистого, безхмарного неба, хлопчик-реактивний снаряд у джинсах і червоно-білій регбістській сорочці; парашутист без парашута.

— Ти підеш, — підкреслив Спіді. — Лови попутки, якщо матимеш змогу… але будь пильним, остерігайся всіляких чужинців. Серед них звичайні психи, гомики, які хотіли б помацати тебе, або горлорізи, що можуть пограбувати тебе. Але є серед них і справжні Чужинці, Джеку-Мандрівнику. Ті, що ногами стоять в обох світах, виглядають вони і так і сяк, як той клятий Янус[41]. Боюся, зовсім скоро вони дізнаються, що ти рушив у мандри. Вони будуть насторожі.

— Вони? — допитувався Джек. — Двійники?

— Деякі так. Деякі ні. Наразі більше нічого не можу сказати. Але ти точно доберешся туди, якщо захочеш. Дістанься іншого океану. Йди, коли можливо, Територіями та опинишся там раніше. Візьми сік…

— Ненавиджу його.

— Байдуже, що ти там ненавидиш, — різко обірвав його Спіді. — Ти дістанешся туди та знайдеш одне місце — іншу «Альгамбру». Тобі треба потрапити туди. Місцина та страшна й погана. Але ти мусиш піти туди.

— Як я її знайду?

— Вона кликатиме тебе. Ти почуєш її поклик, синку. Голосний і чіткий.

— Чому? — спитав Джек, облизнувши губи. — Чому я маю туди йти, якщо там так погано?

— Тому що, — промовив Спіді. — Там Талісман. Десь в іншій «Альгамбрі».

— Я не розумію, про що ти!

— Ти зрозумієш, — сказав Спіді. Він підвівся, а тоді взяв Джека за руку. Той також встав. Вони стояли віч-на-віч, чорний чоловік і білий хлопчик.

— Слухай, — сказав Спіді, і його голос набрав подоби повільного, ритмічного заклинання. — Талісман опиниться у твоїх руках, Джеку-Мандрівнику. Не малий і не дебелий, наче куля, кришталевий. В Каліфорнію підеш, нам ту кулю принесеш. Це тягар твій і твій хрест: його впустиш — втратим все.

— Я не розумію, про що ти! — вперто повторив переляканий Джек. — Ти мусиш…

— Ні, — промовив Спіді доброзичливо. — Я маю цим ранком завершити ремонт каруселі. Джеку, ось що я маю зробити. На балачки в мене часу більше нема. Мені треба повертатися до роботи, а тобі час вирушати в мандри. Гадаю, ще зустрінемося. Тут… або там.

— Але я не знаю, що робити! — крикнув Джек, коли Спіді заліз у кабіну свого старого пікапа.

— Ти знаєш достатньо, щоб почати, — відповів Спіді. — Ти знайдеш Талісман. Він притягне тебе до себе.

— Я навіть не знаю, що таке Талісман!

Спіді засміявся і повернув ключ запалення. Пікап завівся і випустив велику хмару синього диму.

— Подивись у словнику, — закричав чоловік і ввімкнув задню передачу.

Спіді розвернув вантажівку та покотився назад до «Дивосвіту Аркадії». Джек стояв біля бордюру та спостерігав за машиною. Він іще ніколи в житті не почувався таким самотнім.

Розділ п’ятий Джек та Лілі

1

Коли вантажівка Спіді з’їхала з дороги та зникла під аркою «Дивосвіту», Джек рушив до готелю. Талісман. Інша «Альгамбра». На краю іншого океану. Здавалося, його серце спустошилося. Коли Спіді не було поруч, завдання видавалося важким, колосальним та на додачу — незрозумілим: доки Спіді говорив, Джек відчував, ніби майже розумів той безлад натяків, застережень та настанов. А тепер вони знову обернулися на той самий безлад. І все таки Території були реальними. Джек щосили тримався за цю певність, і вона зігрівала й водночас лякала його. Те місце було справжнім, і він знову збирався туди. Навіть якщо він досі не все розумів — навіть якщо він був лише невтаємниченим подорожнім. Усе, що йому лишалося зробити зараз, — це спробувати переконати матір. «Талісман», — мовив він сам до себе, уживаючи це слово як оберіг. Хлопчик перетнув безлюдну Променад-авеню і скочив на сходи, що вели до доріжки крізь живопліт.

Коли Джек прочинив двері готелю, то був вражений мороком всередині «Альгамбри». Вестибюль скидався на довгу печеру, і бракувало світла навіть для того, щоб розрізнити тіні. Блідий клерк бовванів над довгим столом, пронизуючи хлопчика поглядом бляклих очей. Так, він щось хотів сказати. Джек глитнув і відвернувся. Той погляд зміцнив Джека, підбадьорив його, хоча мав на меті лише висловити зневагу.

Виструнчившись, він неспішним кроком рушив до ліфта. «Злигався з чорними, га? Дозволяєш їм обіймати тебе, га?» Ліфт зі свистом полетів донизу, наче великий і важкий птах. Двері розчинилися, і Джек зайшов досередини. Він повернувся, щоб натиснути кнопку, на якій світилася цифра «4». Клерк так само непорушно височів над столом, гіпнотизуючи хлопчика своїм огидним повідомленням: «Негролюб. Негролюб. Негролюб. (Гей, малий, любиш це саме так? Чорненькі, гаряченькі — якраз для тебе, га?)» Двері зачинилися — Джека врятовано. Ліфт різко рушив угору, а шлунок хлопчика скотився в п’ятки.

Вестибюль повнився ненавистю: навіть повітря в ліфті одразу посвіжішало, коли той піднявся над першим поверхом. Тепер усе, що лишалося Джекові, це сказати матері, що він сам має вирушити до Каліфорнії.

Тільки не дозволяй дядькові Морґану підписувати за тебе жодні папери…

Коли Джек вийшов із ліфта, йому вперше в житті стало цікаво: а чи розуміє Річард Слоут, який насправді в нього батько.

2

Він проминув порожні канделябри, картини з маленькими човниками в бурхливих і хвилястих морях, дійшов до прочинених усередину дверей номера «408» і вихопив поглядом фут вилинялого килима. Сонячне світло, що потрапляло в номер крізь вікна вітальні, великим прямокутником відбивалося на внутрішній стіні.

— Привіт, мамо, — мовив Джек, заходячи досередини. — Ти не зачинила двері. Що це на тебе… — у кімнаті нікого не було, — найшло? — звернувся він до меблів. — Мамо? — Здавалося, безлад поширювався від цієї завше прибраної кімнати: переповнена попільничка, напівпорожня склянка води, залишена на журнальному столику.

Джек пообіцяв собі, що цього разу не панікуватиме. Він повільно роззирнувся довкола. Двері маминої спальні було відчинено, у кімнаті панувала напівтемрява, так само, як і у вестибюлі, бо Лілі ніколи не розсовувала фіранок.

— Агов, я знаю, що ти тут, — промовив він і зайшов до порожньої спальні та постукав у двері ванної. Жодної відповіді. Джек відчинив двері й побачив рожеву зубну щітку біля раковини, а на туалетному столику — самотній гребінець, між зубцями якого заплуталося кілька світлих волосин. «Лаура Делосіан», — промовив голос у Джековій голові, і хлопчик вийшов із ванної кімнати: це ім’я обпекло його.

— Ох, тільки не знову, — сказав він сам до себе. — Куди вона пішла?

Але він уже й сам усе зрозумів.

Зрозумів, коли зайшов до своєї спальні; зрозумів, коли відчинив двері й побачив своє зібгане ліжко, приплюснутий наплічник і невеликий стос книжок у паперовій обкладинці, шкарпетки, закинуті на верхівку комода. Зрозумів, коли зазирнув до власної ванної, де рушники валялися, як на східному базарі: долі, з боків ванної, на пластмасових стільницях.

Морґан Слоут вдирається крізь двері, хапає маму за руки й волочить її вниз…

Джек хутко повернувся до вітальні та цього разу зазирнув за диван.

…витягує через чорний хід і заштовхує в машину; його очі починають набирати жовтої барви…

Він зняв слухавку й натиснув «0».

— Це… е-е-е… Джек Сойєр, і я в… е-е-е… чотириста восьмому номері. Чи не лишала моя мама якесь повідомлення для мене? Вона б мала бути тут, але… але чомусь… е-е-е…

— Я перевірю, — відповіла дівчина, і Джек щосили стискає слухавку в жаданому очікуванні на її повернення. — Вибачте, жодних повідомлень для чотириста восьмого.

— А як щодо чотириста сьомого?

— Це та сама скринька, — відповіла дівчина.

— А в неї за останню годину не було відвідувачів? Ніхто не приходив цього ранку? Тобто на зустріч із нею.

— Про це знають на реєстрації, — відповіла вона. — Я не маю інформації щодо цього. Хочете, підійду й дізнаюся?

— Будь ласка.

— О, я рада хоч чимось зайнятися в цьому морзі, — відповіла дівчина. — Залишайтеся на лінії.

Ще одна мить болісного очікування. Повернувшись, дівчина сказала:

— Жодних відвідувачів. Може, вона лишила записку десь у вашому номері.

— Дякую, я перевірю, — безнадійно відповів Джек і поклав слухавку.

Чи сказав портьє правду? Чи, може, Морґан Слоут простягнув йому двадцятидоларову банкноту, складену до розмірів марки, на своїй м’ясистій долоні? Джек міг припустити й таке.

Він упав на ліжко, тамуючи ірраціональне бажання зазирнути під подушки. Звісно ж, дядько Морґан не прийшов сюди й не викрав її: він досі був у Каліфорнії. Та він міг послати інших людей зробити це для нього. Спіді згадував про таких людей: чужинців, що вештаються обома світами.

Джек більше не міг лишатися в кімнаті. Він зіскочив з ліжка й повернувся в коридор, зачиняючи за собою двері. Ступивши кілька кроків, хлопчик розвернувся, знову підійшов до дверей і відчинив їх своїм ключем. Прочинив десь на дюйм, а тоді рушив назад до ліфтів. Може бути, що вона пішла без ключа: до крамнички у вестибюлі чи в газетний кіоск — узяти газету або журнал.

Ага, звісно ж. Він не бачив, аби вона брала до рук газету з початку літа. А всі новини, які цікавили її, повідомляли по внутрішньому радіо.

Тоді вона пішла на прогулянку.

О так, зробити зарядку та добре подихати. Або зайнятися спортивною ходьбою: певно, Лілі Кавано раптом організувала собі стоярдовий забіг. Поставила на пляжі бар’єри й готується до наступних Олімпійських ігор…

Коли ліфт привіз Джека у вестибюль, він зазирнув до крамнички, у якій статечного віку білявка з того боку прилавка глянула на нього поверх окулярів. Іграшкові тварини, крихітний стос тонких газет, полиця з ароматизованими гігієнічними помадами. Журнали «Піпл», «Ас» та «Нью-Гемпшир меґезін» стирчали з кишеньок у настінному стенді.

— Даруйте, — мовив Джек і пішов геть.

Він зловив себе на тому, що витріщається на велику миршаву папороть біля бронзової таблички… «почала хворіти і, певно, скоро помре».

Жінка в крамничці прочищала горло. Джеку подумалося, що він, очевидно, кілька хвилин роздивлявся ті слова Деніела Вебстера.

— Так? — запитала жінка за ним.

— Даруйте, — повторив Джек і повернувся в центр вестибюля. Мерзенний клерк повів бровою, а тоді відвернувся вбік і втупився в безлюдний сходовий просвіт. Джек примусив себе наблизитися до чоловіка.

— Містере, — сказав він, опинившись біля столу. Портьє вдавав, ніби намагається пригадати столицю Північної Кароліни чи основну статтю експорту Перу. — Містере. — Чоловік набурмосився: він уже майже знайшов відповідь, його не можна турбувати.

Портьє грав на публіку, і Джек про це знав, тому продовжував наполягати:

— Будь ласка, скажіть, чи можете ви мені допомогти.

Зрештою, чоловік вирішив глянути на нього:

— Залежить від того, яка допомога тобі потрібна, синку.

Джек свідомо вирішив проігнорувати приховані кпини.

— Ви не бачили, моя мама виходила останнім часом?

— Останнім часом — це коли? — Тепер глузування стало майже явним.

— Чи не виходила вона на вулицю? Це все, про що я запитую.

— Боїшся, що вона бачила, як ви зі своїм любчиком трималися за ручки?

— Господи, яке ж ти мурло, — відповів Джек, сам дивуючись, що вимовив таке. — Ні, не боюся. Я лише цікавлюся, чи не пішла вона кудись, і якби ти не був таким мурлом, то сказав би мені. — Кров прилила хлопчику до обличчя, і він збагнув, що стиснув руки в кулаки.

— Ну гаразд, вона виходила, — сказав портьє, відступаючи до скриньок із кореспонденцією. — Стежив би ти за язиком, хлопче. Краще б тобі вибачитися переді мною, маленький містере Сойєр. У мене теж є очі. І я багато чого знаю.

— Ти керуй язиком, а я керуватиму справами[42], — сказав Джек, поцупивши цю фразу зі старих батькових платівок.

Може, вона й не дуже пасувала до ситуації, однак тої миті сама з’явилася на язику, і портьє вражено закліпав.

— Можливо, вона в садах, я не знаю, — похмуро додав чоловік, та Джек уже підходив до дверей.

Улюблениці автокінотеатрів і Королеви «бешок» не було ніде в широких садах біля готелю: та він і знав, що не знайде маму там, бо не бачив її, коли повертався. До того ж Лілі Кавано достоту не блукала б там: це пасувало їй не більше, ніж ставити бар’єри на пляжі.

Кілька машин котилося вниз по Променад-авеню. Високо в небі скрикнула чайка, і Джекове серце стиснулося.

Хлопчик провів рукою по волоссю, а тоді подивився в обидва боки залитої сонячним світлом вулиці. Може, її зацікавив Спіді — певно, вона просто захотіла дізнатися, хто цей новий друг її сина, тому пішла до парку розваг. Та Джек не уявляв її в «Дивосвіті Аркадії», як і не уявляв на мальовничій прогулянці в садах. Тому він обрав менш звичний напрямок — до міста.

Відділена від території «Альгамбри» високим живоплотом, крамничка «Чай і варення Аркадії» була першою в ряду різнобарвних магазинчиків. Після Дня Праці тільки вона та «Ліки Нової Англії» лишалися відчиненими. Джек затримався на мить на вкритому тріщинами тротуарі. Улюблениця автокіно не дуже любила кав’ярні, не кажучи вже про забігайлівки. Та оскільки це було перше з місць, де хлопчик сподівався знайти її, він рушив тротуаром та зазирнув у вікно.

На касі сиділа жінка з високо зібраним волоссям і палила. Офіціантка в рожевій віскозній сукні притулилася до дальньої стіни. Джек не бачив відвідувачів. А тоді за одним зі столиків з боку «Альгамбри» він помітив, як літня пані піднімає горнятко. Якщо не зважати на персонал, вона була єдиною. Джек бачив, як старенька обережно поставила чашку назад на блюдце, дістала із сумки цигарку — і раптом із болем збагнув, що то його мама. За мить старечий образ зник.

Але Джек запам’ятав його: так, ніби він дивився на неї крізь біфокальні окуляри[43] й бачив і Лілі Кавано-Сойєр, і тендітну літню жінку в одному тілі.

Джек прочинив двері м’яко, але дзвоник усе одно задзеленчав — і хлопчик знав, що це неминуче. Білява жінка на касі кивнула й усміхнулася. Офіціантка випросталася й розрівняла поділ сукні. Мама глянула на нього зі щирим здивуванням, а тоді приязно й привітно всміхнулася.

— Що ж, Подорожній Джеку, ти вже такий високий, що скидався на батька, коли зайшов сюди, — промовила вона. — Часом я забуваю, що тобі лише дванадцять.

3

— Ти назвала мене «Подорожнім Джеком», — сказав він, відсунувши стілець і плюхнувшись на нього.

Її обличчя було надзвичайно блідим, а темні плями під очима нагадували синці.

— Хіба батько не називав тебе так? Я щойно подумала про це — ти ж цілий ранок сьогодні на ногах.

— Він називав мене Подорожнім Джеком?

— Якось так… справді називав. Коли ти був зовсім крихітним. Джек-Мандрівник, — упевнено сказала вона. — Саме так. Він називав тебе Джеком-Мандрівником, коли ми бачили, як ти ганяв моріжком. То було смішно. Між іншим, я не зачиняла двері. Не знала, чи додумався ти взяти із собою ключ.

— Я бачив, — відповів хлопчик. Він досі тремтів від нової інформації, яку мама випадково повідомила йому.

— Хочеш поснідати? Мені не вдалося ще раз змусити себе попоїсти в тому готелі.

Біля них вигулькнула офіціантка.

— Юначе? — запитала вона, піднімаючи нотатник для замовлень.

— Звідки ти знала, що я знайду тебе тут?

— А куди ще тут можна піти? — логічно поцікавилася матір і звернулася до офіціантки: — Принесіть йому тризірковий сніданок. Він щодня росте на дюйм.

Джек обперся об спинку стільця. І як же йому почати?

Матір зацікавлено зиркнула на нього, і він почав — він мав почати саме зараз:

— Мамо, якби мені ненадовго довелося піти, з тобою все було б гаразд?

— Що ти маєш на увазі — «все гаразд»? І що ти маєш на увазі — «ненадовго піти»?

— Чи змогла б ти… Тобто чи не буде в тебе проблем із дядьком Морґаном?

— Я можу дати раду старому Слоуту, — відповіла вона з натягнутою посмішкою. — У будь-якому разі, певний час я можу давати йому раду. До чого це все, Джекі? Ти ж нікуди не збираєшся.

— Я маю це зробити, — сказав він. — Справді.

Тоді він збагнув, що скидається на дитину, яка випрошує іграшку. На щастя, підійшла офіціантка з тостами на підставці й бокатою склянкою томатного соку. На мить він відвів погляд, а тоді побачив, як мама намащувала на трикутничок тосту джем із горнятка на столі.

— Я маю піти, — сказав він.

Мама дала йому тост. Її обличчям промайнуло відлуння якоїсь думки, але вона промовчала.

— Мамо, можливо, певний час ти мене не побачиш, — вів далі Джек. — Я спробую тобі допомогти. Саме тому я маю піти.

— Допомогти мені? — перепитала вона, і Джек припустив, що її холодна недовіра на сімдесят п’ять відсотків була справжньою.

— Я хочу спробувати врятувати тобі життя, — відповів хлопчик.

— І це все?

— Я можу зробити це.

— Ти можеш урятувати мені життя. Дуже цікаво, малюче Джекі; із цього можна було б зробити шоу для суботнього прайм-тайму. Ніколи не думав про укладання сітки телепередач? — Вона відклала вимащений у червоний колір ніж й насмішкувато розширила очі; але під маскою навмисного нерозуміння Джек розгледів дві речі. Відблиск її страху та незначну, ледь уловиму надію на те, що він, можливо, і справді зможе щось зробити.

— Навіть якщо ти мені заборониш, я все одно це зроблю. Тож краще було б, якби ти дозволила.

— О, та це просто чудова угода. Особливо зважаючи на те, що я зовсім не тямлю, про що ти говориш.

— Гадаю, все ж таки тямиш — гадаю, ти маєш певні здогади, мамо. Бо тато точно зрозумів би, про що я кажу.

Її щоки почервоніли, а вуста заціпилися до тонкої смужки.

— Це настільки несправедливо, що аж ницо, Джекі. Ти не можеш використовувати те, про що Філіп міг би знати, проти мене.

— Те, що він знав, а не те, що він міг би знати.

— Те, що ти верзеш, — лайно собаче, синку.

Офіціантка, що ставила перед Джеком тарілку з яєчнею-бовтанкою, смаженою картоплею по-домашньому та сосисками, гучно зітхнула. Коли вона продефілювала геть, мати стенула плечима.

— Здається, я не здатна підібрати правильний тон для спілкування з персоналом тут. Але собаче лайно є собаче лайно, цитуючи Ґертруду Стайн[44].

— Я збираюся врятувати тобі життя, мамо, — повторив він. — І мені доведеться здолати довгий шлях, аби знайти дещо і принести назад, щоб вилікувати тебе. І саме це я збираюся зробити.

— Мені б хотілося знати, про що ти говориш.

Звичайнісінька собі розмова, мовив Джек сам до себе: така ж банальна, як коли ти просиш дозволу провести кілька ночей у будинку друга. Він розрізав навпіл сосиску та поклав один шматок собі у рот. Мама напружено дивилася на нього. Розжувавши та проковтнувши сосиску, Джек засунув у рот повну виделку яєчні. Пляшка Спіді каменюкою притискалася до його сідниць.

— А мені б хотілося, щоб ти чинила так, ніби чуєш мої маленькі ремарки, якими б дурнуватими вони не були.

Джек флегматично проковтнув яєчню і поклав у рот солоний шматочок хрусткої картоплі.

Лілі поклала руки на коліна. Чим довше Джек мовчатиме, тим уважніше вона слухатиме його потім. Він удавав, що зосередився на сніданку — яйця-сосиска-картопля, сосиска-картопля-яйця, картопля-яйця-сосиска, — аж доки не відчув, що зараз мама закричить на нього.

«Батько називав мене Джеком-Мандрівником, — подумав він. — І це правильно; як я сам розумію, це правильно».

— Джеку…

— Мамо, — сказав він. — Бувало так, що тато телефонував тобі звідкілясь здалеку, хоча ти знала, що в той момент він мав бути в місті?

Вона здійняла брови.

— І чи не заходила ти часом, е-е-е, в кімнату, бо гадала, що він там, може, навіть знала, що він там — але тата там не було?

Нехай вона поміркує про це.

— Ні, — відповіла вона.

Вони обоє дозволили цьому категоричному запереченню піти в небуття.

— Майже ніколи.

— Мамо, це навіть зі мною траплялося, — мовив Джек.

— Завжди було якесь пояснення, ти ж знаєш, що було.

— Тато — і це вже ти знаєш — завжди вмів непогано пояснювати. Особливо те, що, по правді, неможливо пояснити. Він був дуже вправним у цьому. І це одна з причин, чому він був таким хорошим агентом.

Вона знову змовкла.

— Гаразд, я знаю, де він був, — вів далі Джек. — Я вже там бував. Я був там сьогодні зранку. І якщо я знову туди піду, то можу спробувати врятувати тобі життя.

— Моє життя не потрібно рятувати ні тобі, ні комусь іншому, — прошипіла матір.

Джек поглянув на свою порожню тарілку та щось пробурмотів.

— Що ти там кажеш? — відкарбувала вона.

— Я сказав: гадаю, потрібно. — Їхні очі зустрілися.

— Припустімо, я запитаю, яким чином ти пропонуєш рятувати моє життя, якщо на те пішло.

— Я не можу відповісти. Бо насправді ще сам не все розумію. Мамо, я все одно не ходжу до школи… дай мені шанс. Мене ж не буде всього-на-всього тиждень.

Вона звела брови.

— Може, й довше, — визнав він.

— Ти достоту з’їхав з глузду, — відповіла вона. Та Джек бачив, що якась частина її хотіла повірити йому, і її подальші слова підтвердили це: — Якщо — якщо — я збожеволію настільки, щоб відпустити тебе в цю потаємну прогулянку, то маю бути впевнена, що тобі нічого не загрожує.

— Тато завжди повертався, — зауважив Джек.

— Я б радше ризикнула своїм життям, ніж твоїм, — сказала вона, і ця правда також завмерла між ними на довгу мить.

— Я зателефоную тобі, коли зможу. Але не дуже хвилюйся, якщо кілька тижнів промайнуть без мого дзвінка. Я повернуся, як і тато, що завжди повертався.

— Це все якесь божевілля, — сказала вона. — І я також збожеволіла. Як ти збираєшся дістатися до того місця, куди йдеш? І де це? Чи вистачить у тебе грошей?

— У мене є все потрібне, — відповів він, сподіваючись, що вона не прискіпуватиметься до перших двох пунктів. Але тиша тривала й тривала, тож він зрештою сказав: — Гадаю, я здебільшого йтиму пішки. Не можу багато про це розповідати, мамо.

— Джек-Мандрівник, — сказала вона. — Я майже можу повірити…

— Так, — відказав Джек. — Так, — кивав він. «І, можливо, — подумав, — ти знаєш щось із того, про що знає вона, справжня королева, тому й так легко відпускаєш мене».

— Це правильно. Я також вірю. І тому все буде добре.

— Гаразд… оскільки ти кажеш, що підеш, що б я не сказала…

— Так, піду.

— …тоді, гадаю, не має значення, що я скажу, — вона сміливо глянула на нього. — Ні, усе ж таки має. Знай. Я хочу, щоб ти повернувся якомога швидше, синку. Ти ж не йдеш просто зараз, правда?

— Я мушу. — Він глибоко вдихнув. — Так. Я рушатиму просто зараз. Щойно піду від тебе.

— Я майже повірила в ці байки. Ну звісно, ти ж син Філа Сойєра. А ти часом не придивився десь тут собі дівчинку, ні? — Вона дуже гостро глянула на нього. — Ні. Не придивився. Гаразд. Рятуй моє життя. Геть звідси! — Вона похитала головою, і Джек, подумав, що її очі по-особливому заблищали. — Якщо ти збираєшся піти, йди просто зараз, Джекі. Зателефонуй мені завтра.

— Якщо зможу. — Він підвівся.

— Якщо зможеш. Звісно. Вибач. — Вона опустила очі в порожнечу, і Джек побачив, що її погляд розфокусований. На її щоках горіли червоні плями.

Джек нахилився і поцілував її, але вона лише кивнула йому на прощання. Офіціантка витріщалася на них, ніби вони двоє виконували виставу. Що б там зараз мама не казала, Джек гадав, що він зміг знизити рівень її невіри десь до п’ятдесяти відсотків; а це означало, що вона більше не знала, у що вірити.

Вона на хвильку затримала на ньому свій погляд, і Джек знову побачив той лихоманливий блиск в її очах. Злість; сльози?

— Бережи себе, — мовила вона та махнула офіціантці.

— Я люблю тебе.

— Ніколи не прощайся цими словами, — тепер вона майже всміхалася. — Іди мандруй, Джеку. Йди, доки я не збагнула, яке це божевілля.

— Уже пішов, — відповів він, розвернувся і вийшов з ресторану.

Здавалося, що голову щось стисло, так, ніби кістки черепа розрослися настільки, що бракувало плоті, аби вкрити їх. Порожнє жовтаве сонячне світло било просто в очі. Джек почув, як дзенькнув маленький дзвіночок, а за мить — із грюкотом затріснулися двері кав’ярні «Чай і варення Аркадії». Він кліпнув; перебіг через Променад-авеню, не звертаючи уваги на машини. Опинившись на тротуарі по той бік вулиці, збагнув, що доведеться заскочити назад у номер, щоб узяти трохи одягу. До часу, коли Джек відчиняв величезні головні двері готелю, матір досі не вийшла з кав’ярні.

Портьє відступив на крок і зловісно зиркнув. Джек відчував, що той чоловік випромінював якусь емоцію, та з хвильку не міг збагнути, чому ж портьє настільки бурхливо зреагував на його появу. Здавалося, що розмова з матір’ю — насправді, значно коротша, ніж він собі намислив — тривала кілька днів. На тому березі широкої затоки часу, де він сидів у кав’ярні «Чай і варення», Джек назвав цього портьє мурлом. Чи має він вибачитися? По правді, він навіть не пам’ятав, чому так визвірився на цього портьє…

Матір відпустила його — дала дозвіл вирушити в подорож; і тільки тепер, рухаючись під шквальним вогнем погляду, він нарешті збагнув чому. Він не згадував прямо про Талісман, та навіть якби й згадав — якби заговорив про найдивніший аспект своєї місії — вона б і на це пристала. І якби він сказав, що збирається принести метелика завдовжки з фут і запекти його в духовці, то вона б погодилася з’їсти й запеченого метелика. І нехай би вона підсміювалася, але ця згода була би щирою. Це ж наскільки глибоким має бути її страх, якщо вона ладна хапатися навіть за такі соломинки.

І все ж вона хапалася, бо підсвідомо знала, що це була цегла, а не соломинки. Матір дозволила йому піти, бо глибоко всередині також знала про Території.

Чи не прокидалася вона інколи ночами від імені Лаура Делосіан, що лунало в її голові?

Піднявшись до номера 407—408, він, не розбираючи, накидав одяг у рюкзак: якщо знаходив у шафі щось не надто велике, то брав. Сорочки, шкарпетки, светр, боксерки. Джек щільно згорнув пару рудуватих джинсів і, доклавши зусиль, також запхав їх усередину; а тоді збагнув, що ноша виявляється заважкою, тому повитягував більшу частину сорочок і шкарпеток. Светр також лишився в номері. Останньої миті Джек згадав про зубну щітку. А тоді натягнув на плечі лямки та відчув вагу рюкзака за спиною — не настільки вже й важко. Ці декілька фунтів він міг би нести цілий день. Джек просто стояв посеред вітальні в готельному номері і раптом відчув — на диво, гостро — відсутність певної людини чи навіть речі, з якою він міг би попрощатися. Мама не повернеться в номер доти, доки не буде впевнена, що він уже пішов: бо якщо побачить його зараз, то накаже лишитися. Він не міг попрощатися і з цими трьома кімнатами, як із будинком, який любив: готельні номери були байдужими до від’їздів. Зрештою він підійшов до телефону, біля якого лежав нотатник з емблемою готелю на тонкому, ніби яєчна шкаралупа, папері, а тоді тонким тупим олівцем із логотипом «Альгамбри» написав три рядки, які втілювали все те, що йому хотілося сказати:

Дякую!

Я люблю тебе.

І повернуся.

4

Джек рушив по Променад-авеню в променях розсіяного північного сонця, думаючи, де б він мав… перенестися. Ось хороше слово для цього. І чи потрібно йому знову побачитися зі Спіді, перш ніж він «перенесеться» на Території? Йому майже необхідно було ще раз поговорити зі Спіді, адже він іще так мало знав про місце, до якого вирушав, про тих, кого може зустріти, про те, що він шукав… він має вигляд кришталевої кулі. Невже це і є всі інструкції, які Спіді мав намір дати йому щодо Талісмана? Це, а ще засторога нізащо не впускати його? Від браку підготовки Джека мало не нудило — ніби йому потрібно було здавати фінальний іспит з предмета, який він ніколи не вчив.

А ще він відчував, що міг би перенестися просто там, де стояв — йому так кортіло почати, узятися до справи, рухатися. Він знову має бути на Територіях, — раптом збагнув Джек; і це розуміння ясно засяяло у вирі його емоцій та прагнень. Йому хотілося дихати тим повітрям; хлопчик зголоднів за ним. Території, просторі рівнини, луки з високою травою й пологі гірські хребти, помережані стрімкими потоками, кликали його. Усім тілом Джек прагнув опинитися там. І він би вже витягнув пляшечку з кишені й силком проштовхнув у горло ковток того бридотного пійла, якби не побачив її колишнього власника. Притулившись до дерева, Спіді сидів навпочіпки, примостивши сідниці на п’ятки й обхопивши руками коліна. Коричневий пакет для продуктів лежав біля нього, а з краю пакета виднівся велетенський сандвіч із чимось на кшталт ліверної ковбаси та цибулі.

— Ти вже йдеш, — промовив Спіді, усміхаючись хлопчику. — Бачу, ти вже став на свій шлях. З усіма попрощався? Мамка знає, що тебе певний час не буде вдома?

Джек кивнув, і Спіді продемонстрував сандвіч.

— Ти голодний? А то він завеликий для мене одного.

— Я вже трохи попоїв, — відповів хлопчик. — І я радий, що можу попрощатися з тобою.

— Друзяка Джек поспішає, рветься вже йти, — сказав Спіді, схиливши набік довгасту голову. — Хлопчик зібрався в дорогу.

— Спіді?

— От тільки не варто рушать без кількох дрібничок, які я для тебе взяв. Вони тут, у цій торбі, хоч глянуть?

— Спіді?

Примружившись, чоловік зиркнув на Джека з підніжжя дерева.

— Ти знав, що мій батько називав мене Джеком-Мандрівником?

— О, гадаю, я десь чув про це, — відповів Спіді, усміхаючись малому. — Йди сюди й поглянь, що я тобі приніс. До того ж мені тре’ розповісти тобі, куди спершу йти, чи не так?

Джек із полегшенням перейшов через тротуар до Спіді під дерево. Старий поклав сандвіч на коліна й підсунув сумку поближче до себе.

— Щасливого Різдва, — сказав Спіді, витягнувши велику пошарпану книжку в паперовій обкладинці. Джек побачив, що то старий атлас доріг «Ренд Мак-Неллі»[45].

— Дякую, — сказав Джек і взяв книжку з простягненої руки Спіді.

— Там нема жодних карт, тож тримайся за шляхи зі старого доброго «Ренда Мак-Неллі». Так ти прийдеш туди, куди потрібно.

— Гаразд, — сказав Джек і швидко зняв рюкзак, щоб запхати велику книжку всередину.

— А наступну штуку тобі не доведеться класти в той ловкий агрегат, що ти носиш на спині, — сказав Спіді. Він поклав сандвіч на пласку паперову сумку й підвівся одним м’яким зграбним рухом. — Ні, ти можеш це нести просто в кишені.

Спіді засунув долоню в ліву кишеню робітничої сорочки. Між середнім і підмізинним пальцями старого зблиснув, ніби одна з «Террітунс» Лілі, якийсь білий трикутний об’єкт. Наступної миті хлопчик збагнув, що то був гітарний медіатор[46].

— Візьми це й зберігай. Ти захочеш показати це одному чоловікові. Він тобі допоможе.

Джек покрутив медіатор у пальцях. Він такого ще не бачив — зроблений зі слонової кістки, плектр був весь помережений різьбленими візерунками, що звивалися по ньому, ніби таємні письмена. Попри свою красу, ця річ була надто важкою, аби використовувати її як медіатор.

— Хто цей чоловік? — запитав Джек і поклав медіатор до кишені штанів.

— Великий шрам на обличчі — ти побачиш його невдовзі після того, як опинишся на Територіях. Він вартовий. По факту він капітан Зовнішньої Варти, і саме він відведе тебе до Леді, з якою ти маєш побачитися. Точніше, Леді, з якою тобі варто було б побачитися, щоб ти знав іще одну причину, чому ризикуєш життям. Мій друг звідти, він зрозуміє, що ти робиш, і покаже шлях до Леді.

— Ця Леді… — почав був Джек.

— Ага, — підтвердив Спіді. — Ти все правильно второпав.

— Вона королева.

— Добре подивися на неї, Джеку. Коли ти глянеш на неї, то побачиш те, що маєш побачити. Ти побачиш, яка вона, розумієш? А тоді рушай на захід. — Спіді стояв і пильно вдивлявся в нього, так, ніби сумнівався, чи зможе він ще раз побачити Джека Сойєра, а тоді риси його обличчя здригнулися й він додав: — Тільки тримайся подалі від старого Блоута. Від нього та його Двійника. Якщо ти будеш необережним, той Блоут може дізнатися, куди ти пішов; а якщо таки дізнається, то гнатиме тебе, як лис гусака. — Спіді засунув руки в кишені й знову глянув на Джека так, ніби йому хотілося сказати щось іще, аби затриматися. — Добудь Талісман, синку, — підсумував він. — Добудь і обережно принеси назад. Це буде твій тягар, та ти маєш бути сильнішим за нього.

Джек так зосередився на тому, що Спіді розповідав йому, що аж примружився, роздивляючись зморшкувате обличчя старого. Чоловік зі шрамом — капітан Зовнішньої Варти. Королева. Морґан Слоут, що мчить за ним, як хижак. Зле місце на іншому боці країни. Тягар.

— Гаразд, — сказав він, хоча самому раптом дуже захотілося повернутися в кав’ярню «Чай і варення» до мами.

Спіді тепло і трохи невпевнено всміхнувся.

— Так, малий. У старого доброго Джека-Мандрівника все буде тіп-топ. — Усмішка стала ширшою. — Саме час глитнути того, особливого, соку, що скажеш?

— Гадаю, так, — відповів Джек. Він дістав темну пляшечку з кишені штанів і відкрутив закривку. Знову поглянув на Спіді, світлі очі якого не відривалися від Джека.

— Спіді допомагатиме, коли зможе.

Джек кивнув, кліпнув, а тоді підніс шийку пляшки до рота. Від гнилого, солодкавого запаху, що йшов ізсередини, горло хлопчика мало не стислося в мимовільному спазмі. Він перевернув пляшечку, й домірний запаху смак виповнив рот. Живіт стиснувся. Джек таки ковтнув, і жорстка, пекуча рідина потекла вниз горлянкою.

Навіть у ті довгі миті, коли хлопчик іще не розплющив очі, розмай і ясність запахів підказали йому, що він таки перенісся на Території. Коні, трава, п’янкий аромат сирого м’яса; пил; чисте повітря саме по собі.

Інтерлюдія

Слоут у цьому світі (I)

— Я знаю, що працюю надто багато, — казав того вечора Морґан Слоут своєму синові. Вони розмовляли по телефону; Річард стояв біля спільного телефону в коридорі гуртожитку на першому поверсі, а його батько сидів за столом найвищого поверху будівлі в Беверлі-Гіллз. Її купівля була найпершою і найприємнішою угодою зі сфери нерухомості компанії «Сойєр & Слоут». — Але скажу тобі, синку, таке. Дуже часто, якщо ти хочеш, аби все вийшло як треба, то маєш робити все сам. Особливо коли це стосується родини мого колишнього партнера. Сподіваюся, це лише коротка поїздка. Імовірно, я все владнаю в тому клятому Нью-Гемпширі десь за тиждень. Коли все закінчиться, я тобі ще раз зателефоную. Можливо, ми прокотимося потягом до Каліфорнії, як в старі добрі часи. Справедливість точно переможе. Повір своєму старому.

Угода щодо цієї будівлі була особливо приємною для Слоута саме через його любов робити все самотужки. Вони із Cойєром спершу домовилися про короткострокову оренду, а тоді (після потоку судових справ) і про оренду на постійній основі. Вони поставили фіксовану ціну за квадратний фут, зробили потрібний ремонт і розповсюдили рекламу, щоб привабити нових орендарів. Залишився лише китайський ресторан на першому поверсі, що платив утричі меншу ренту, ніж вартувало те приміщення. Слоут намагався розважливо поговорити з китайцями, але коли ті збагнули, що він намагається торкнутися питання щодо збільшення орендної плати, то миттю втратили здатність розмовляти англійською і ані слова не розуміли. Слоутові намагання домовитися зупинилися на кілька днів, аж доки він не побачив, як один із робітників виносив відро зі смальцем через задні двері кухні. Настрій у Слоута покращився, і він пішов назирці за робітником у темний вузький провулок і побачив, як той виливає смалець у смітниковий контейнер. Більшого Слоут і не потребував. Наступного дня сітчастий паркан відгородив сліпий завулок від ресторану; а ще за день китайці отримали від інспектора управління здоров’я скаргу та повістку в суд. Тепер кухарчуки були змушені проносити всі відходи, включно зі смальцем, через обідню залу та виливати все до сітчастої конструкції, схожої на собачий вольєр, яку Слоут звів перед рестораном. Справи пішли гірше не можна; відвідувачі відчували дивні, неприємні запахи з того смітника. Власники наново відкрили в собі знання англійської і висловили бажання подвоїти свій місячний платіж. Слоут відповів на те все вдячною промовою, але по суті нічого не сказав. Тієї ж ночі, заливши в себе три великих мартіні, Слоут проїхався від свого дому до ресторану, дістав із багажника бейсбольну биту та розтрощив на друзки широкі вікна. З них колись розгортався чудовий краєвид, але тепер було помітно лише коридор із парканів, який закінчувався невпорядкованим нагромадженням металевих смітникових контейнерів.

Він зробив те все… але в такі миті, по правді, Слоут був не зовсім собою.

Наступного ранку китайці попросили про ще одну зустріч і цього разу запропонували вчетверо збільшити орендну плату.

— Ось тепер ви діло кажете, — відповів Слоут кам’янолицим китайцям. — І ось що я вам скажу. Аби довести, що ми з вами в одній команді, ми оплатимо половину вартості вікон.

Через дев’ять місяців по тому, як «Сойєр & Слоут» стали власниками будівлі, орендна плата зросла настільки, що попередні розрахунки прибутків стали видаватися навіть песимістичними. Наразі ця будівля була одним із найскромніших проектів «Сойєр & Слоут», але Морґан Слоут пишався нею не менше, ніж новими масивними хмарочосами, які вони збудували в центрі міста. Зранку, коли він ішов на роботу (а таке траплялося щодня) повз місце, де колись стояв паркан, воно нагадувало йому про те, скільки всього він зробив для компанії «Сойєр & Слоут» і наскільки логічними були його претензії!

Це відчуття цілковитої правильності його найбільших прагнень знову охопило його під час розмови з Річардом. Зрештою саме для нього Слоут прагнув забрати частку Філа Сойєра в компанії. Саме Річард у якомусь сенсі був запорукою його безсмертя. Його син навчатиметься в найкращій бізнес-школі країни, а опісля здобуде юридичну освіту, щоб потім мати змогу приєднатися до компанії. І тоді Річард Слоут, цілком підготовлений, зможе в наступному столітті очолити складну та елегантну машину — «Сойєр & Слоут» Смішне бажання хлопчика стати хіміком не могло протистояти батьковому наміру зробити з сина людину: Річард достатньо розумний, аби збагнути, що те, що батькова справа значно, чорт забирай, цікавіша, не кажучи вже про те, що ще й набагато прибутковіша, ніж шпортання у пробірках над Бунзенівським пальником. Уся ця маячня про «хіміка-дослідника» зійде нанівець, щойно хлопчик побачить справжній світ. А якщо Річард хвилюватиметься щодо справедливого ставлення до Джека Сойєра, він допоможе йому зрозуміти, що п’ятдесят тисяч доларів на рік та гарантія освіти в коледжі — це не тільки справедливо, а й великодушно. По-королівському. До того ж, хто сказав, що Джек захоче стати бізнесменом чи що він виявить бодай найменші схильності до цього?

А ще ж не треба забувати про нещасні випадки. Може, Джек не доживе і до двадцяти?

— Що ж, наразі треба тільки отримати всі папери. Нарешті чітко розмежувати питання власності, — сказав Слоут синові. — Лілі ховалася від мене надто довго. Тепер у неї не мізки, а сир, можеш мені повірити. Жити їй залишилося, може, десь рік. Тож якщо я не примчу до неї просто зараз, коли мені нарешті вдалося відшукати її, вона й далі буде каламутити воду, а тоді оформить заповіт або вгатить усе, що має, у трастовий фонд. І не думаю, що мамця твого друга дасть мені керувати ним. Ну годі-бо, не хочу завантажувати тебе своїми проблемами. Я лише хотів сказати, що, як раптом ти телефонуватимеш, мене кілька днів не буде вдома. Надішли листа абощо. І не забувай про потяг, добре? Ми ним точно поїдемо.

Хлопчик пообіцяв писати, добре працювати та не хвилюватися ні про батька, ні про Лілі Кавано, ні про Джека.

І згодом, коли слухняний син навчатиметься на останньому курсі Стенфорду або Єлю, Слоут познайомить його з Територіями. Річарду буде лише на шість чи сім років менше, ніж було йому самому, коли Філ Сойєр, в дим обкурившись трави в їхньому першому маленькому офісі в Північному Голлівуді, спершу здивував його, потім розлютив (бо Слоут був певен, що Філ кепкує з нього), а опісля заінтригував партнера (якщо чесно, Філ був надто обдовбаним, аби вигадати всю ту науково-фантастичну ахінею про інший світ).

А щойно Річард побачить Території — якщо він до того часу не здійснить це сам, — вони змусять його змінити свої переконання. Навіть короткий погляд у бік Територій похитне його віру у всезнання науки.

Слоут провів долонею по блискучій маківці та манірно підкрутив вуса. Голос сина завжди вселяв у нього дивний, незрозумілий спокій: поки Річард слухняно йде за ним, усе буде добре, добре і навіки-віків добре[47]. У Спрінгфілді, штат Іллінойс, та в Нельсон-гаузі у Школі Тайєра вже була ніч, тож Річард Слоут повертався зеленим коридорчиком назад до свого столу, можливо, згадуючи щасливі деньки, які давно минули або ще будуть, коли вони проїдуться іграшковою залізницею Слоута на узбережжі Каліфорнії. Він уже бачитиме сни, коли за сотню кілометрів на північ реактивний літак його батька збурить непорушну височінь неба. Тоді Морґан Слоут, сидячи в салоні першого класу, підніме шторку над ілюмінатором у надії побачити місячне сяйво та просвіт у хмарах.

Слоут хотів одразу піти додому. Його дім був за якихось півгодини від офісу — можна перевдягнутися, попоїсти, можливо, нюхнути дрібку кокаїну, перш ніж їхати в аеропорт. Натомість йому доведеться мчати автострадою в Маріну[48]: консультація з клієнтом, що був на межі нервового зриву та міг вилетіти з фільму, зустріч із натовпом шкідників, які заявляли, що проект «Сойєр & Слоут» на Маріна дель Рей забруднює пляж — і то були справи, які неможливо відкласти. Але Слоут пообіцяв собі, щойно владнає все з Лілі Кавано та її сином, почне викреслювати деяких клієнтів зі свого списку — він зараз мав упіймати рибку жирнішу. Тепер він керуватиме цілими світами, і його акції становитимуть куди більше, ніж нещасні десять відсотків. Озираючись назад, Слоут не міг збагнути, чому він узагалі так довго терпів Філа Сойєра. Його партнер ніколи не грав по-справжньому, заради перемоги; він завше перебував у полоні сентиментальних переконань про відданість і честь. Його псувала вся та маячня, яку розповідали дітям, щоб трохи виховати їх, перш ніж остаточно здерти з їхніх очей шори. Банальність, якщо зважати на ставки, за якими він грав тепер, але Слоут не міг забути, що Сойєри перед ним у боргу, отож бо. У грудях запекло так сильно, як під час серцевого нападу, варто було йому подумати, наскільки великим був той борг. По дорозі до свого авто, що стояло на сонячній стоянці за будинком, Слоут засунув руку в кишеню піджака та дістав зім’яту упаковку «Ді-Джел»[49].

Філ Сойєр завжди недооцінював його, і образа досі жалила Слоута. Оскільки Філ уважав його якоюсь дресированою гримучою змією, яку можна випускати лише за певних, цілком контрольованих ситуацій, інші були такої ж думки про нього. Черговий на парковці, селюк у ковбойському капелюсі з загнутими крисами, спостерігав, як він обходив невеличку машину, перевіряючи її на ум’ятини та подряпини. «Ді-Джел» майже загасив вогняну кулю в Слоутових грудях. Він відчував, як комірець ставав липким від поту. Черговий добре розумів, що краще не підлещуватися: минулого тижня Слоут три шкури з нього здер, коли знайшов маленьку подряпину на дверях «БМВ». Морґан бачив, як під час прочуханки зелені очі селюка потемніли від люті, і раптом відчув такий виплеск радощів, що, не припиняючи лаятися, рушив до чергового з потаємними сподіваннями, що той таки наважиться його вдарити. Аж тут чолов’яга враз перегорів; вибачився і спокійно припустив, що, можливо, та мацюпунька прикрість трапилася деінде? Може, то через паркувальників ресторану? Бо ж ті кретини з машинами поводяться так… ну ви знаєте, свєту там ночами бракує, от і…

— Заткни свою смердючу пельку, — гаркнув Слоут. — Ця мацюпунька прикрість, як ти її назвав, коштуватиме мені вдвічі більше, ніж ти заробляєш за тиждень. Я мав би звільнити тебе негайно, і єдина причина, чому я цього не робитиму, це ймовірність, відсотків зо два, що ти маєш рацію. Вчора, коли я вийшов від «Чейзена», то міг і не глянути під ручку, може, ГЛЯНУВ, а може, НЕ ГЛЯНУВ, але якщо ти ще хоч раз скажеш мені щось більше, ніж: «Доброго дня, містере Слоут» чи «До побачення, містере Слоут», я звільню тебе так швидко, що ти вирішиш, ніби тобі відтяли голову.

Тож селюк спостерігав, як Слоут оглядав машину, знаючи, що якщо чоловік знайде хоч найменший недолік на глянці авто, то миттю схопиться за сокиру. Черговий остерігався підходити ближче, навіть щоб вимовити ритуальне «До побачення». Часом із вікна, що виходило на паркувальний майданчик, Слоут бачив, як черговий щось стирає з капота його «БМВ»: пташине гівно або плямку бруду. Ось тобі й ефективний менеджмент, друзяко.

Коли він виїхав з паркінгу, то перевірив дзеркало заднього виду та побачив на обличчі селюка вираз, подібний до того, що з’явився на фізіономії Філа Сойєра в останні хвилини його життя у віддаленій глушині Юти. Слоут усміхався до самого виїзду на автостраду.

Філ Сойєр недооцінював Морґана Слоута з часу їхньої першої зустрічі, коли обидва були новенькими в Єлі. Можливо, припускав Слоут, його легко було недооцінити — товстий вісімнадцятирічний коротун з Акрона, неохайний, сповнений тривог та амбіцій, він тоді вперше в житті вибрався кудись за межі Огайо. Слухаючи невимушені розмови своїх однокурсників про Нью-Йорк, про «21»[50], про «Сторк Клаб»[51] і про те, як вони бачили Брубека[52] на Бейзін-стрит та Еролла Ґарнера[53] у «Ванґварді»[54], він пітнів, намагаючись не виказати власного невігластва. «Я справді люблю центральну частину міста», — кидав він з усією невимушеністю, на яку був здатен, із мокрими від поту пальцями, що судомно стискалися в кулаки. (Ранками Слоут сотню разів бачив, що долоні поцятковані синцями від нігтів.) «Яка центральна частина?» — спитав його Том Вудбайн. Усі навколо загиготіли. «Ну ти знаєш, Бродвей та Віллидж. Там от». Ще більше гиготіння, ще більше неприязні. Він був непривабливим і погано вбраним; його гардероб складався з двох темно-сірих костюмів, які, певно, шили на людину з плечима опудала. Лисіти Слоут почав іще в старшій школі, і рожева шкіра просвічувала крізь коротке прилизане волосся.

Ні, красивим Слоут не був ніколи, і нікуди від цього не подінешся. Люди навколо змушували його почуватися стиснутим кулаком: ті ранкові синці були розмитими фотографіями його душі. У решти охочих до театру, на кшталт нього та Сойєра, були гарні профілі, пласкі животи та невимушені манери. Ті люди розсідалися на своїх шезлонгах в «люксі» в «Девенпорті», тоді як Слоут сходив потом і далі стовбичив, аби не пом’яти штани та носити їх іще кілька днів поспіль. Це часом нагадувало йому посиденьки молодих богів — кашемірові светри лежали на їхніх плечах, як золоте руно. Вони збиралися стати акторами, драматургами, авторами пісень. Слоут бачив себе режисером: він міг заманити всіх у химерну павутину задумів, яку було під силу розплутати тільки йому.

Сойєр та Том Вудбайн, які, на думку Слоута, були неймовірно багатими, жили в одній кімнаті гуртожитку. Вудбайн не виявляв особливого інтересу до театру та крутився навколо студентської театральної майстерні, бо туди ходив Філ. Іще один золотий хлопчик із приватної школи, Томас Вудбайн відрізнявся від решти цілковитою серйозністю та прямотою. Він планував стати юристом, і, здається, уже демонстрував непідкупність та неупередженість судді. Щоправда, більшість Вудбайнових знайомих казали, що той опиниться у Верховному Суді, і юнак надзвичайно ніяковів із цього приводу. За термінологією Слоута, Вудбайн був позбавленим будь-яких амбіцій. Йому більше хотілося жити правильно, аніж жити добре. Звісно, у нього було все, а якщо раптом і бракувало чогось, то люди навколо швидко йому це давали. Звідки в нього могли взятися амбіції, коли він був розбещеним природою та друзями? Слоут майже підсвідомо зневажав Вудбайна та не міг примусити себе називати його «Томмі».

За чотири роки навчання в Єлі Слоут поставив дві вистави: «За зачиненими дверима»[55], яку студентська газета назвала «скаженим бардаком», і «Вольпон, або Лис»[56]. Про останню п’єсу написали, що вона «бурхлива, цинічна, похмура та надзвичайно метушлива». Більшість із цих особливостей були на совісті Слоута. Можливо, режисер насправді з нього вийшов посередній — його бачення було надто напруженим і перенавантаженим. Амбіцій у нього не поменшало, вони лишень трохи змістилися. Якщо він не міг стояти за камерою, то міг стояти за людьми перед нею. Філ Сойєр також замислився про те саме — він не міг збагнути, куди його приведе любов до театру, та почав міркувати, що зможе доволі вправно представляти інтереси акторів та письменників. «Давай поїдемо в Лос-Анджелес і відкриємо агентство, — запропонував Філ Слоуту в останній рік навчання. — Це ще те божевілля, і батьки нас зненавидять, але раптом це спрацює. Ну поголодуємо ми кілька років, то й що?»

Філ Сойєр, Слоут збагнув це з першого року навчання, зовсім не був багатієм. Він лише виглядав багатим.

— А коли ми зможемо це собі дозволити, то візьмемо Томмі нашим юристом. Він на той час уже закінчить юридичну школу.

— Добре, звісно, — сказав Слоут, маючи намір не дати відбутися цьому, коли настане час. — Як назвемося?

— Як тобі заманеться? Може, «Слоут & Сойєр»? Чи краще дотримуватися алфавітного порядку[57]?

— «Сойєр & Слоут», звісно. В алфавітному порядку звучить набагато краще, — відповів Слоут, закипаючи від люті.

Морґан вирішив, що партнер обставив його, назавжди вказавши, що він на другому місці після Сойєра.

Як Філ і припускав, їхні батьки зненавиділи цю ідею, але партнери щойно народженої агенції талантів переїхали до Лос-Анджелеса в старому «десото» (авто було Морґанове, і це ще одне свідчення того, наскільки великий борг Сойєра перед ним), відкрили офіс в одній з будівель Північного Голлівуда, де жив веселий виплодок щурів та мух, і заходилися вештатися клубами, роздаючи свої нові, щойно віддруковані візитівки. Жодних результатів — близько чотирьох місяців абсолютних невдач. Був комік, надто п’яний, щоб когось розсмішити, письменник, що не вмів писати, стриптизерка, яка вимагала платню готівкою, аби не давати нічого агентам. Аж раптом одного пізнього пообіддя, угашений марихуаною та віскі, Філ Сойєр, гигочучи, розповів Слоуту про Території.

«Знаєш, що я можу, амбітний ти мій? О, партнере, я можу подорожувати. Далеко-далеко».

Невдовзі після того — обидва вже подорожували — Філ Сойєр зустрів на вечірці студії молоду перспективну актрису та вже за годину у них був перший серйозний клієнт. А ще в неї було троє подруг, яким так само не щастило з агентами. А одна з подруг мала хлопця, який написав справді гідний сценарій, і йому потрібен був агент. Ще до того, як завершився третій рік їхньої співпраці, вони заїхали в новий офіс і купили нові квартири — отримали свій шмат голлівудського пирога.

Сойєр працював із клієнтами; Слоут — із грошима, інвестиціями, діловим аспектом діяльності агентства. Сойєр витрачав гроші — ланчі, квитки на літаки. Слоут економив їх, й іншого виправдання, щоб знімати трішки вершків для себе, він не потребував. І це саме Слоут підштовхував їх до розширення сфер діяльності: будівництво, нерухомість, продюсерство. Перш ніж Томмі Вудбайн прибув до Лос-Анджелеса, «Сойєр & Слоут» уже приносила мільйонні прибутки.

Слоут виявив, що досі зневажає свого колишнього одногрупника. Томмі Вудбайн погладшав на тридцять фунтів, а у своїх синіх костюмах-трійках виглядав і поводився, як справжній адвокат. Щоки його завжди заливалися рум’янцем (Слоут хвилювався, чи він, бува, не алкоголік), а манери залишалися м’якими та поважними. Світ залишив на ньому свої відзнаки — у кутиках очей з’явилися маленькі інтелігентські зморшки, а самі очі стали куди настороженішими, ніж у золотого хлопчика з Єлю. Слоут майже відразу збагнув і знав, що Філ Сойєр ніколи цього не помітить, аж доки йому не скажуть, що Томмі Вудбайн жив із величезною таємницею: ким би золотий хлопчик не хотів стати, тепер він був гомосексуалістом, або, як він міг себе називати, геєм. Це все спростило — врешті-решт, так навіть було легше позбутися Томмі.

Бо педиків завжди вбивають, хіба ні? Та й невже хоч хтось хотів би, щоб відповідальним за виховання підлітка був двохсотфунтовий гомик? Можна сказати, що Слоут просто врятував Філа Сойєра від посмертних наслідків серйозного промаху правосуддя. Якби Сойєр призначив Слоута спадкоємцем свого майна та опікуном сина, не виникло б жодних проблем. А так, убивці з Територій — ті, що завалили викрадення хлопчика — промчали на червоний, і їх мало не заарештували, перш ніж вони встигли повернутися додому.

Усе було б значно простіше, повторював собі Слоут уже в тисячний раз, якби Філ Сойєр ніколи не одружувався. Не було б Лілі — не було б Джека, не було б Джека — не було б проблем. Філ, певно, навіть не зазирнув до складених Слоутом звітів про минуле життя Лілі Кавано; а він же чітко зазначив, де, як часто і з ким — це мало вбити романтику так само легко, як чорний фургон обернув Томмі Вудбайна на безформну масу посеред дороги. Якби Сойєр проглянув ті скрупульозні викладки, то все одно залишився б на диво байдужим до них. Він хотів одружитися з Лілі Кавано — і він одружився. Так само, як його клятий двійник одружився з королевою Лаурою. Ще один прорахунок, оплачений тією ж монетою, що видавався цілком доречним.

А це означало, вдоволено міркував Слоут, що після вирішення кількох нюансів, усе нарешті владнається. Після стількох років очікувань, він, щойно повернувшись з Аркадія-Біч, покладе всю «Сойєр & Слоут» собі в кишеню. На Територіях також усе стане на свої місця: світ, що балансує на краю, готовий впасти Морґану до рук. Щойно королева помре, країною керуватиме колишній помічник її покійного чоловіка. Він запровадить невеличкі цікаві зміни, які так необхідні йому та Слоутові. І тоді гроші потечуть рікою, подумав Слоут, повертаючи з автостради в Маріна дель Рей. Тоді все потече рікою!

Його клієнт, Ашер Дондорф, жив у нижній половині нового кондомініуму на одній із вузьких вуличок майже біля узбережжя. Дондорф був підстаркуватим характерним актором, який у середині сімдесятих досягнув надзвичайного рівня популярності завдяки ролі в одному телесеріалі: він грав домовласника, що здавав в оренду квартиру молодій парі — приватним детективам, милим, як дитинчата панди. Вони й були зірками шоу. Після своєї першої появи на екрані Дондорф отримав стільки листів, що сценаристи розширили його роль, перетворивши його на турботливого татка для молодих детективів. Дали розплутати одне-два вбивства, закинули в небезпеку і так далі, і тому подібне. Його зарплата збільшилася вдвоє, втроє, вчетверо, а коли серіал закрили після шести років ефіру, він повернувся до роботи в кіно. І це було проблемою. Дондорф уважав себе зіркою, а от студії та продюсери досі бачили в ньому характерного актора — популярного, але не надто цінного для проектів. Дондорф вимагав квіти у гримерну, хотів мати власного перукаря та спеціаліста зі сценмови, хотів більше грошей, більше поваги, більше любові, більше всього. Чесно кажучи, Дондорф поводився, як недоумок.

Поставивши авто на стоянці, Слоут виліз із машини, пильно стежачи, щоб не подряпати верхню частину дверцят об цегляну стіну. Він дещо збагнув: якщо найближчими днями він дізнається чи хоча б запідозрить, що Джеку Сойєру відомо про існування Територій, то вб’є його. Є така штука, як неприйнятний ризик.

Слоут усміхнувся сам до себе, закидаючи в рот іще один «Ді-Джел» і стукаючи в двері кондомініуму. Він уже знав, як усе буде: Ашер Дондорф покінчить життя самогубством. Він зробить це у вітальні, маючи намір створити якнайбільше проблем. Такі темпераменті бовдури, як його майбутній колишній клієнт, вигадують якомога брудніший спосіб самогубства, аби помститися банку, в якому лежить їхній заставний контракт. Коли блідий Дондорф (він весь тремтів) відчинив двері, Слоут привітав його з майже щирим теплом.

Частина ІІ Шлях випробувань

Розділ шостий Павільйон королеви

1

Зазубрені леза травинок просто перед очима Джека були високими та міцними, мов шаблі. Вони не схилялися перед ним, а різали вітер. Підводячи голову, Джек застогнав. Така гідна поведінка була йому не до снаги. У шлунку досі загрозливо булькало, лоб і очі пекли. Джек таки зіп’явся на коліна, а тоді змусив себе підвестися. Довгий, запряжений кіньми віз торохкотів пилюжною дорогою і прямував до нього. Візник — бородатий червонощокий чоловік, що розмірами та формою сильно нагадував дерев’яні діжки, які гримали в нього за спиною, — витріщався на хлопчика. Джек кивнув, намагаючись удати із себе безтурботного хлопчака, що вийшов прогулятися, і водночас якнайкраще вивчити чоловіка. У вертикальному положенні його більше не нудило; насправді він почувався краще, ніж будь-коли, відтоді як поїхав із Лос-Анджелеса. Джек був не просто здоровим — він перебував у цілковитій гармонії зі своїм тілом. Теплий вітерець Територій м’яко гладив обличчя, його ніжний квітковий аромат пробивався крізь ядучий запах сирого м’яса, яким повнилося повітря. Джек провів долонями по обличчю та глянув на візника — першу людину, яку він зустрів на Територіях.

Якщо візник звернеться до нього, як відповідати? Чи вони тут розмовляють англійською? Його англійською? На мить Джек уявив, як намагається не виказати себе у світі, у якому люди кажуть одне одному: «Красно прошу» або «Повідай, куди путь держиш, паже безбородий?» — і вирішив, що в такому разі вдаватиме німого.

Візник урешті відвів погляд від Джека та пробурчав щось до коней достоту не американським варіантом англійської вісімдесятих років. Але, можливо, тут так говорили тільки з конями. Шумсь, шумсь! Джек відступив у камку, шкодуючи, що не звівся на ноги хоча б на кілька секунд раніше. Чоловік зиркнув на нього ще раз і здивував Джека, кивнувши йому, — жест, у якому не було нічого ані дружнього, ані ворожого — звичайні перемовини між рівними. Я радітиму, коли день цей завершиться, брате. Джек іще раз кивнув, спробував засунути руки в кишені та якусь мить мав вигляд здивованого бовдура. Візник незлостиво зареготав.

Одяг Джека змінився — замість вельветових джинсів на ньому тепер були грубі й товсті шерстяні штани. Вище талії — обтисла куртка з блакитної тканини. Замість ґудзиків на куртці («Чи це камзол?» — запитав себе хлопчик) був ряд гачків і петельок. Так само як і штани, куртку, вочевидь, пошили вручну. «Найки» теж обернулися на шкіряні сандалії. Рюкзак трансформувався в шкіряну сумку з тонким ремінцем через плече. Візник одягався майже так само — його камзол був зі шкіри, так рясно усіяний плямами, що вони накладалися одна на одну, як річні кільця на серцевину дерева.

Здіймаючи пил, віз гучно покотився повз Джека. Від діжок віяло хмільним ароматом пива. А за ними трьома стосами лежали, як спершу здалося Джеку, покришки від вантажівки. Він принюхався до запаху «покришок», відзначивши, що всі вони абсолютно «лисі»: вершковий дух, сповнений таємничих глибин і ніжних утіх, миттю спричинив у нього відчуття голоду. Сир, але сир, якого він іще ніколи не куштував. За головками сиру, у задній частині возу, лежала кучугура сирого м’яса: довгі, оббіловані шари яловичини, величезні, схожі на стейки шматки, нагромадження нутрощів, які він не зміг ідентифікувати, — усе лежало під блискучим укривалом із мух. Стійкий сморід сирого м’яса накинувся на Джека та геть відбив апетит, навіяний сиром. Хлопчик вийшов на середину дороги та дивився, як підвода, трясучись, посунула на вершину невисокого пагорба. За кілька секунд він рушив слідом, на північ.

Він пройшов лише половину підйому, коли побачив вершечок величезного намету, що стримів між вузьких прапорів, які майоріли на вітрі. Джек припустив, що то й було його місце призначення. Ще за кілька кроків він надибав кущі ожини, де вже зупинявся минулого разу (згадавши, якими смачними вони були, хлопчик навіть запхав до рота кілька чималих ягід).

Намет уже перебував у полі його зору. Це був цілий павільйон: два довгих крила з кожного боку, брама та подвір’я. Так само, як і «Альгамбра», як підказувала Джекові інтуїція, ця ексцентрична споруда, що височіла над самим океаном, була літнім палацом. Невеличкі юрми людей сновигали всередині та навколо павільйону. Ними рухали сили настільки ж могутні та невидимі, як ті, що впливають на магніт і залізну стружку. Групки людей зустрічалися, розділялися та зливалися знову.

Дехто мав яскраве дороге вбрання, але більшість носили те ж саме, що і Джек. Кілька жінок у довгих білих чи то сукнях, чи то мантіях крокували двором, наче владні генерали. За брамою стояло декілька менших наметів і збитих нашвидкуруч хижок. Там також снували люди; вони їли, купували, розмовляли, але вільніше та менш упорядковано. Десь там, у низині, серед натовпу, Джек мав знайти чоловіка зі шрамом.

Але спершу він озирнувся поглянути на второвану дорогу, аби дізнатися, що сталося з «Дивосвітом».

Побачивши, як десь в ярдах п’ятдесяти від нього двоє чорних конячок тягнули плуги, він вирішив, що парк розваг став фермою, але за мить помітив натовп, що спостерігав за оранкою край поля, і збагнув, що це якесь змагання. Потім його погляд звернувся до оголеного до пояса рудого здорованя, що крутився мов дзиґа. У витягнутих руках він тримав якийсь довгий і важкий предмет. Раптом чоловік спинився і відпустив предмет. Той пролетів значну відстань, перш ніж, бухнувшись на траву, прокотитися нею. Виявилося, що то був молот. «Дивосвіт» став не фермою, а ярмарком — тепер Джек бачив переповнені наїдками столи та дітей на плечах у батьків.

Чи ходив тим ярмарком Спіді Паркер, пильнуючи кожен ремінець та збрую, перевіряючи, щоб у всіх печах були дрова? Джек сподівався, що так.

А його мати досі сиділа на самоті в «Чаї з варенням», дивуючись, чому відпустила сина?

Джек озирнувся і побачив, як довга підвода проїхала крізь браму літнього палацу і повернула ліворуч, розділяючи людей, які тіснилися там, мов авто, що, звертаючи з П’ятої авеню, розділяє перехожих на міській вулиці. Десь за хвилину Джек рушив за нею.

2

Джек боявся, що всі люди біля павільйону здивовано озиратимуться на нього, негайно помічаючи, що він не такий, як вони. Джек старанно намагався зовсім не підводити очей і поводитися, як звичайний хлопчик зі складним дорученням — його відрядили знайти речі за списком, і тепер він зосереджено намагався його запам’ятати. «Лопата, дві кирки, мотанка шпагату, пляшка гусячого жиру…» Але поступово Джек зрозумів, що жоден із дорослих перед літнім палацом не звертає на нього ані крихти уваги. Вони всі або кудись прямували, або, навпаки, вешталися без діла, розглядаючи крам: килими, залізні казанки, браслети, — викладений у маленьких наметах, пили з дерев’яних кухлів, смикали когось за рукав, щоб щось зауважити чи завести розмову, сперечалися з вартовими біля брами — кожен робив свої справи. Тож Джекове бажання видати себе за когось іншого було настільки ж смішним, наскільки й непотрібним. Він випростався і рушив у потрібному йому напрямку: неправильним півколом до брами.

Майже одразу Джек зрозумів, що просто так він крізь неї не пройде — з обох боків стояли вартові, які зупиняли та допитували кожного, хто хотів потрапити до літнього палацу. Людям доводилося показувати папери чи демонструвати значки або печатки, які давали їм право проходу. У Джека був лише медіатор Спіді Паркера, і він не думав, що це допоможе йому пройти охорону. Хтось саме піднімався до брами; чоловік тримав у руці круглий сірий значок — його пропустили. А того, хто йшов за ним, — зупинили. Той заперечував. Згодом його тон змінився: Джек побачив, що чоловік благає. Вартовий похитав головою і наказав йому відійти.

— Його люди проходять без жодних проблем, — сказав хтось праворуч від Джека, і питання мови, якою говорили на Територіях, миттю вирішилося. Джек повернув голову, щоб дізнатися, чи зверталися до нього.

Але чоловік середніх років, що йшов поруч, розмовляв з іншим паном, який носив звичний для більшості місцевих одяг.

— Еге ж бо, — відповів другий чоловік. — Він уже їде сюди — припускаю, прибуде сьогодні, невідомо лиш коли.

Джек пішов назирці за цими двома. Коли вони наблизилися до брами, варта ступила крок уперед, а оскільки чоловіки попрямували до одного й того ж вартового, інший жестом покликав чоловіка, що стояв ближче до нього. Джек відстав. Він досі не бачив нікого зі шрамом, жодних офіцерів. Єдиними солдатами тут були вартові: під ретельно підперезаною гофрованою формою були двоє звичайнісіньких молодих селюків із широкими червоними обличчями. Вони скидалися на фермерів у маскарадних костюмах. Двоє чоловіків, за якими брів Джек, здається, пройшли перевірку, бо після короткої розмови жевжики у формі розступилися, пропускаючи їх. Один вартівник пильно глянув на Джека, та хлопчик, відвернувшись, відступив назад.

Поки він не знайде капітана зі шрамом, йому нізащо не потрапити в палац.

Ще кілька людей наблизилися до вартового, що зиркнув на Джека, та миттю заходилися сперечатися з ним. Їм призначили аудієнції, дуже важливі, їм конче треба потрапити всередину, великі гроші на кону, але в них немає документів. Вартовий похитав головою, дряпаючи підборіддя об білий комірець форми. Поки Джек, гадаючи, як йому знайти капітана, спостерігав за дійством, очільник маленької групки махав руками в повітрі та бив кулаком об долоню. Обличчя в нього стало таким же червоним, як і у вартового. Зрештою він почав штурхати вартового пальцем у груди. До першого вартового підійшов другий — вигляд у них був знуджений і похмурий.

Біля них безшумно матеріалізувався високий, стрункий чоловік. Його форма дещо відрізнялася від форми вартових: вона, схоже, однаково пасувала як для бою, так і для оперети. Гофрованого коміру, як за мить помітив Джек, у нього не було, а капелюх був гостроверхим, а не трикутним. Він поговорив із вартовими, а тоді повернувся до очільника групи. Більше ніхто не кричав і не штурхав нікого пальцями. Чоловік говорив тихо. Джек бачив, як тане лють натовпу. Вони тупцяли з ноги на ногу, опустивши плечі. Усі почали розходитися. Офіцер дивився, як вони йдуть, а тоді повернувся до вартових, аби сказати щось наостанок. На мить, поки офіцер повернувся до Джека обличчям, хлопчик побачив довгу бліду блискавку шраму, що йшла зиґзаґом від правого ока до самої щелепи.

Офіцер кивнув вартовим і квапно пішов геть. Не озираючись ані ліворуч, ані праворуч, він торував собі шлях крізь натовп, імовірно, прямуючи кудись неподалік від літнього палацу. Джек кинувся за ним.

— Сер! — закричав він, але офіцер і далі крокував крізь неповоротке стовпище людей.

Джек оббіг чоловіків та жінок, що тягли свиню до одного з маленьких наметів, проскочив між іще двома групами чоловіків, які прямували до брами, і зрештою опинився так близько від капітана, що торкнувся його ліктя.

— Капітане?

Офіцер обернувся, і Джек закляк там, де стояв. Зблизька шрам здавався ширшим, наче окремим від тіла — жива істота, що повзла людським обличчям. «Зі шрамом чи без, — подумав Джек, — а обличчя цього чоловіка демонструвало сильне нетерпіння».

— Що таке, хлопче? — спитав він.

— Капітане, мені веліли поговорити з вами. Я повинен побачити Леді, але я не думаю, що можу потрапити в палац. О, іще мені наказували дещо вам показати. — Джек засунув руку в простору кишеню чужих на собі штанів і стиснув у пальцях трикутний предмет.

Коли він розтулив долоню, побачене шокувало його — на руці лежав не медіатор, а довгий зуб, можливо, акулячий, зі складною золотою інкрустацією.

Коли Джек підвів очі на капітанове обличчя, готовий до удару, то побачив там відлуння власного подиву. Нетерплячка, що, певно, була в офіцера в крові, миттєво зникла. Могутні риси викривили невпевненість і навіть страх. Капітан простягнув руку до Джека, і хлопчик збагнув, що той збирається взяти інкрустований зуб: він віддав би його, але чоловік просто накрив зуб пальцями підлітка.

— Іди за мною, — сказав він.

Вони обійшли навколо однієї стіни великого павільйону, і капітан повів Джека у таємний закуток, що закривався вітрилоподібним шматком парусини. У мерехтливій напівтемряві обличчя воїна виглядало так, наче хтось розмалював його рожевою крейдою.

— Цей знак, — сказав він доволі спокійно. — Звідки він у тебе?

— Я отримав його від Спіді Паркера. Він сказав, що я маю вас знайти та показати його вам.

Чоловік похитав головою.

— Мені це ім’я невідоме. А тепер я хочу, щоб ти віддав знак мені, — він міцно стис Джекове зап’ястя. — Давай сюди та кажи, у кого вкрав.

— Я не брешу, — відповів Джек. — Я отримав це від Лестера Спіді Паркера. Він працює в «Дивосвіті». Але коли він давав це мені, то був не зуб, а гітарний медіатор.

— Гадаю, ти навіть не уявляєш, що з тобою буде, хлопче.

— Ви знаєте його! — почав захищатися Джек. — Він описав вас: сказав, що ви — капітан Зовнішньої Варти. Спіді сказав знайти вас.

Капітан знову похитав головою і ще сильніше стис Джекову руку.

— Опиши мені цього чоловіка. Я миттю дізнаюся, якщо ти мені збрешеш, тож раджу цього не робити.

— Спіді — старий, — почав Джек. — Він колись був музикантом. — Хлопчику здалося, ніби в чоловікових очах щось промайнуло. — Він чорний — чорний чоловік.

— Чорний? Ти, мабуть, хотів сказати коричневий чоловік?

— Ну, чорні люди насправді не зовсім чорні. Як і білі, по-правді, не дуже білі.

— Коричневий чоловік на ім’я Паркер. — Капітан м’яко відпустив хлопчикову руку. — Тут він зве себе Паркусом. Тож ти… — він кивнув у напрямку невидимої точки десь за небокраєм.

— Так і є. — відповів Джек.

— І Паркус… Паркер… відрядив тебе поглянути на королеву.

— Він сказав, що хоче, аби я побачив Леді. І що ви можете мене провести до неї.

— Діятимемо швидко, — промовив капітан. — Гадаю, я знаю, як це зробити, але ми не повинні втрачати ні хвилини. — З абсолютно військовою точністю він змінив напрям думок. — А зараз слухай мене. Тут безліч байстрюків, тож, коли вийдемо, удамо, що ти мій син. Ти не виконав моє… маленьке доручення, і я розлютився на тебе. Певен, ніхто не зупинить нас, якщо ми переконливо зіграємо цю виставу. Принаймні я зможу завести тебе до палацу — але всередині все буде трохи складніше. Як гадаєш, упораєшся? Переконаєш людей, що ти мій син?

— Моя мама — актриса, — сказав Джек, відчуваючи давню гордість за неї.

— Що ж, погляньмо, чого ти навчився, — сказав капітан і здивував Джека, підморгнувши йому. — Спробую не завдавати тобі болю. — Він вразив Джека ще раз, сильною рукою схопивши його за плече. — Ходімо! — промовив капітан і вийшов з-під парусинового закутку, майже тягнучи хлопця за собою.

— Коли я кажу тобі вимити кам’яні плити за кухнею, ти мусиш вимити кам’яні плити за кухнею, — голосно кричав капітан, не дивлячись на хлопчика. — Зрозумів? Ти робиш свою роботу. А якщо натомість ти її не робиш, тебе каратимуть.

— Але ж я вимив декілька плит, — залементував Джек.

— Я не казав тобі вимити декілька плит! — горлав капітан, тягнучи Джека позад себе.

— Я збирався все доробити, чесно, я збирався повернутися до роботи за хвилинку…

Солдат підтягнув хлопчика до стіни, і навіть не зиркнувши на вартових, швиргонув малого крізь браму.

— Татку, ні! — завищав Джек. — Ти робиш мені боляче!

— Це ще тільки початок! — гаркнув капітан і потягнув хлопця через двір, який Джек бачив з дороги.

Там капітан волочив малого дерев’яними сходами вгору, до великого палацу.

— Тепер твоя гра має бути ще кращою, — прошепотів чоловік і миттю закрокував довгим коридором, стискаючи Джекову руку достатньо сильно, щоб на ній залишилися синці.

— Обіцяю бути хорошим, — закричав Джек.

Вони пройшли до іншого, вужчого коридору. Всередині палац зовсім не скидався на павільйон — Джек бачив це. Лабіринт переходів і маленьких кімнаток, що пахли димом і жиром.

— Обіцяє він! — проревів капітан.

— Так, обіцяю! Чесно!

Перед ними (тепер вони простували новим коридором) група гарно вбраних людей, що або стояли попід стінами, або лежали на диванах, повернули голови в бік їхнього галасливого дуету. Котрийсь чоловік, що розважався роздаванням різноманітних указівок жінкам, які несли складені стоси простирадл, підозріло глянув на Джека та капітана.

— А я обіцяю вибити з тебе всю гидь! — голосно гаркнув капітан.

Кілька вельмож засміялися. Вони носили підбиті хутром крислаті капелюхи. А на ногах у них красувалися оксамитові чоботи. У чоловіків були жадібні, егоїстичні обличчя. Той, що говорив зі служницями і якому тут усі, здається, підкорялися, був високим і худим, як скелет. Він повернув напружене амбітне обличчя услід хлопчику й вартовому, коли ті пройшли повз.

— Будь ласка, не треба! — кричав Джек. — Будь ласка!

— Кожне «будь ласка» — це ще один удар батогом, — гаркнув капітан, і чоловіки знову зареготали. Худий вичавив із себе посмішку — холодну, як лезо ножа — і повернувся до служниць.

Капітан заштовхав хлопчика в порожню кімнату, у якій було багато запилюжених меблів, і лише тоді відпустив Джекову руку, яка вже почала боліти.

— То були його люди, — прошепотів він. — Яким стане життя, коли… — Він похитав головою, наче на мить забув про свій поспіх. — «Книга Доброго Господаря» каже, що лагідні успадкують землю, але в того люду лагідності не набереться і на чайну ложку. Вони здатні тільки брати. Вони хочуть багатств, хочуть… — Він підвів очі, не маючи чи то змоги, чи то бажання сказати, чого ще хотіли ті люди. Тоді капітан знову поглянув на хлопчика. — Ми мусимо поквапитись. У цьому палаці достатньо таємниць, про які не відомо його посіпакам. — Він кивнув убік, показуючи на збляклу дерев’яну стіну.

Джек пішов слідом і все зрозумів, коли капітан натиснув на дві пласкі головки цвяхів з краю дошки. Панель на стіні хитнулася всередину, відчиняючи чорний прохід — вузький, як поставлена вертикально труна.

— Ти зможеш лише на мить побачити її, але, здається, більше тобі й не треба. Та й усе одно, це єдине, що в нас є.

Хлопчик підкорився тихому наказу та ковзнув у прохід.

— Просто йди прямо, поки я не скажу зупинитися, — прошепотів капітан. Коли він затулив панель, Джек став повільно рухатися крізь абсолютну пітьму. Коридор вигинався навсібіч, іноді підсвічуючись маленьким сяйвом, що лилося крізь шпарину таємних дверей чи крізь вікно над головою хлопчика. Джек швидко перестав орієнтуватися в просторі та сліпо слухався тихих указівок компаньйона. Іноді він відчував смачний аромат смаженого м’яса, а іноді — сильний сморід каналізації.

— Зупинися, — врешті сказав капітан. — Тепер мені доведеться підняти тебе. Підведи руки.

— Я побачу її?

— За секунду дізнаєшся, — буркнув капітан, схопив хлопчика під пахви та підняв над підлогою.

— Перед тобою панель, — прошепотів він. — Відсунь її ліворуч.

Джек наосліп випростав уперед руки та торкнувся гладкого дерева. Воно легко ковзнуло вбік і надмір світла залив прохід. Хлопчик помітив великого, завбільшки з кошеня, павука, що повз стелею. Перед собою Джек побачив простору, як вестибюль готелю, кімнату, заповнену зодягненими в білі шати жінками. Меблі там були настільки розкішно оздоблені, що він миттю згадав усі музеї, які відвідував з батьками. У центрі кімнати на гігантському ліжку лежала жінка; можливо, вона спала або ж просто знепритомніла. Над простирадлом виднілися тільки її голова та плечі.

Раптом вражений Джек мало не закричав від жаху, бо жінка на ліжку була його матір’ю. Там лежала його мама, і вона вмирала.

— Ти побачив її, — прошепотів капітан, міцніше стиснувши руки.

Джек із роззявленим ротом дивився на власну матір. Вона вмирала; він і хвилини більше не міг у цьому сумніватися: навіть її шкіра здавалася блідою і зморшкуватою, волосся втратило свій звичний колір. Медсестри метушилися навколо неї, поправляючи простирадла та переставляючи книжки на столі — бурхлива та нібито надзвичайно важлива діяльність мала приховати те, що вони безпорадні перед хворобою. Медсестри достоту знали, що такій пацієнтці насправді немає чим допомогти. Усіх їхніх можливостей вистачало лишень на те, щоб відтермінувати смерть на місяць чи хоча б на тиждень.

Джек іще раз поглянув на обличчя, що видавалося йому вощаною маскою, і врешті збагнув, що жінка на ліжку не його мати. У неї було кругліше підборіддя, а ніс мав класичнішу форму. Пані, яка вмирала, була Двійником його матері — Лаурою Делосіан. Навіть якщо Спіді й хотів, аби Джек побачив щось іще, йому це не вдавалося: біле непорушне обличчя не казало йому нічого про цю жінку.

— Гаразд, — прошепотів він, ставлячи панель на місце. Капітан опустив його на підлогу.

У мóроці хлопчик спитав:

— Що з нею?

— Ніхто не знає, — відповідь прийшла звідкись зверху. — Королева не бачить, не розмовляє, не рухається…

На мить запала тиша, а тоді капітан торкнувся руки хлопчика та промовив:

— Нам час вертатися.

Вони тихо вийшли з пітьми до запиленої кімнати. Капітан струсив липку павутину з мундира. Схилив голову набік і довго дивився на Джека. Обличчя виказувало тривогу.

— Тепер ти маєш відповісти на моє запитання, — зрештою сказав він.

— Так.

— Тебе відрядили врятувати її? Урятувати королеву?

Джек кивнув.

— Певно, що так. Частково і це також. Скажіть-но мені дещо, — хлопчик завагався, — чому ті вишкребки не можуть взяти гору? Вона ж точно не може їх спинити.

Капітан усміхнувся. Веселого в тій усмішці не було нічого.

— Я. Мої люди. Ми зупинимо їх. Я не відаю, що коїться в дальніх землях, де закон нічого не вартий… але тут ми зберігаємо вірність королеві.

М’яз під оком на щоці без шраму підстрибнув, як риба. Капітан стиснув руки, долоня до долоні.

— І тобі вказали, тобто наказали… ем… умм… іти на захід, усе правильно?

Джек буквально відчув, як чоловіка трусить. Він зміг керувати новими хвилями збудження лише завдяки виробленому протягом життя самоконтролю.

— Так і є, — відповів Джек. — Я збираюся йти на захід. Чи не треба? Мені не йти на захід? До іншої «Альгамбри»?

— Я не можу сказати… не можу сказати, — бовкнув капітан, відступаючи: — Ми повинні зараз же вивести тебе звідси. Я не можу тобі сказати, що робити. — Хлопчик бачив, що капітан не може навіть дивитися на нього. — Ти не можеш залишатися тут ані на хвилину довше. Погляньмо, чи пощастить нам вийти звідси до прибуття Морґана.

— Морґана? — перепитав Джек, сподіваючись, що недочув ім’я. — Морґан Слоут? Він їде сюди?

Розділ сьомий Фаррен

1

Здавалося, що капітан не почув Джекового запитання. Він дивився в куток порожньої, занедбаної кімнати, неначе силувався щось побачити там. Він думав спроквола, болісно та водночас швидко. Джек зрозумів це. Тому що дядько Томмі вчив Джека, що перебивати дорослих, котрі розмірковують, — так само неввічливо, як і перебивати дорослих, котрі розмовляють. Але…

Тільки тримайся подалі від старого Блоута. Від нього та його Двійника… він гнатиме тебе, як лис гусака.

Спіді казав йому про це, але Джек так зосередився на Талісмані, що геть забув про застереження. А тепер слова зринули знову в його голові, усвідомлення виявилося гучним і болісним — неначе його стукнули ззаду по шиї.

— Який він із себе? — рішуче запитав хлопчик у капітана.

— Морґан? — перепитав капітан, що, здавалося, поринув у внутрішню задуму.

— Він гладкий? Гладкий і скоро облисіє? А він не кульгає ось так, коли гнівається? — Джек удався до вродженого дару мавпування — дару, від якого його батько аж заходився зі сміху, навіть коли був утомленим або засмученим — і «зіграв» Морґана Слоута. Обличчя малого миттєво постаріло, щойно він насупив чоло так, як це робив дядько Морґан, коли через щось бісився. Водночас він утягнув щоки й нахилив голову, щоб створити ілюзію подвійного підборіддя. Джек випнув губи у риб’ячу гримасу та заходився швидко водити бровами вгору-вниз. — Він ходить ось так?

— Ні, — відповів капітан, але щось промайнуло в його очах, як тоді, коли Джек сказав йому, що Спіді старий. — Морґан високий і в нього довге волосся. — Капітан торкнувся рукою правого плеча, щоб продемонструвати довжину. — А ще він шкутильгає. У нього деформована нога. Він носить спеціальний черевик, але… — він стенув плечима.

— Я бачив, ви точно впізнали, коли я копіював його! Ви…

— Тсс! Не так, Боже забий, голосно, хлопче!

Джек стишив голос:

— Гадаю, я знаю цього типа, — сказав він і вперше збагнув, що йому справді страшно…

Він ще не до кінця розумів цей світ, та одну річ щойно усвідомив повністю: «Дядько Морґан тут? Боже!»

— Морґан — це просто Морґан. І нема чого тут дуркувати, хлопче. Ходімо! Гайда вибиратися звідси.

Рука капітана стиснула Джекові передпліччя. Хлопчик здригнувся, але встояв.

Паркер стає Паркусом… А Морґан… Надто багато, як на збіг.

— Ще ні, — сказав він. Інше питання спало йому на думку. — А в неї є син?

— У королеви?

— Так.

— У неї був син, — знехотя відповів капітан. — Так. Хлопче, ми не можемо лишатися тут. Ми…

— Розкажи мені про нього!

— Немає чого тут розказувати, — відповів капітан. — Хлопчик помер іще немовлям, і шести тижнів не минуло, як вийшов з материнського лона. Перешіптувалися, що один з Морґанових прислужників — певно, Озмонд — задушив дитя. Та ті плітки не варті й шеляга. Хоча Морґан з Орріса не викликає в мене жодної симпатії, та всі знають, що кожна дванадцята дитина помирає ще в колисці. Ніхто не знає чому; їхня смерть є загадковою і не має причини. Є такий вислів: Господь забиває Свої цвяхи. І навіть королівська дитина не виняток в очах у Теслі. Він… Хлопче? З тобою все гаразд?

Джек відчув, як світ навколо нього сіріє. Хлопчик похитнувся, й коли капітан спіймав його, то шорсткі руки здавалися м’якими, наче пухові подушки.

Він сам мало не помер немовлям.

Матір розповідала йому, як одного разу вона підійшла до Джека й побачила, що він не ворушиться й узагалі лежить без жодних ознак життя: його губи посиніли, а щоки набули барви згаслих поховальних свічок. Розповідала, як з криком вибігла у вітальню, тримаючи його на руках. Батько та Слоут сиділи на підлозі, нахлебтавшись вина й обкурившись травою, і дивилися матч із реслінгу по телевізору. Батько вирвав тільце з материних рук, різко затиснув ніздрі лівою рукою («У тебе ще місяць там синці були, Джекі», — розповідала мама з тривожним сміхом), а тоді притиснувся ротом до маленького Джекового ротика, доки Морґан кричав: «Гадаю, це не допоможе йому, Філе. Не думаю, що це допоможе йому!»

(«Дядько Морґан був кумедним, правда, мамо?» — спитав тоді Джек. «Так, дуже кумедним, Джекі», — відповіла мама з дивним нещирим сміхом, а тоді запалила ще одну «Герберт Террітунс» об недопалок іншої, що тліла в попільничці.)

— Хлопче! — прошепотів капітан. — Хлопче! Дідько! Якщо ти зомлієш…

— Зі мною все гаразд, — відповів Джек. Здавалося, що його голос лунає на віддалі. Буцімто він чув голос коментатора на матчі «Доджерсів»[58], проїжджаючи вночі повз стадіон «Чавез Ревайн»[59] із прикритим дахом кабріолета, лункий і далекий — прямий репортаж із солодкого сну про бейсбол. — Усе добре, відпустіть мене. Що ви там казали?

Капітан більше не трусив хлопчика, але погляд його залишався стурбованим.

— Усе гаразд, — повторив Джек і раптом якомога сильніше дав собі ляпаса. — Ай!

І світ знову повернувся до звичного фокусу.

Він мало не помер у колисці. Це трапилося в тій старій квартирі, яку сам Джек ледь пам’ятав, а мама називала Палацом омріяного Техніколору[60], бо з вікна вітальні розгортався чудовий краєвид на Голлівудські пагорби. Він мало не помер у колисці, коли його тато й Морґан Слоут пили вино, а якщо ти п’єш багато вина, то маєш часто бігати до вітру. Він знав Палац омріяного Техніколору досить добре, аби пам’ятати, що до найближчої ванної кімнати з вітальні треба йти повз кімнату, яка тоді була дитячою.

Тепер Джек знав, що тоді трапилося: Морґан Слоут підводиться, легко посміхається, каже щось на кшталт «Секунду, Філе, я відійду»; батько навряд чи роззирався навкруги, бо Гейстек Калгун от-от був готовий кинути «з підвивертом» чи «задушливим захопленням» свого безталанного суперника; Морґан відходить від яскравого телеекрана у вітальні в попелястий морок дитячої, де спав маленький Джекі Сойєр у повзунках з Вінні-Пухом, маленький Джекі Сойєр, якому тепло й затишно в сухому підгузнику. Він бачив, як дядько Морґан потай кидає погляд на яскравий квадрат дверей до вітальні, його лисий лоб брижиться і морщиться, губи надимаються, як холодний рот озерного окуня. Він бачив, як дядько Морґан узяв диванну подушку з найближчого крісла, бачив, як він м’яко, але щільно прикрив нею голову сплячого немовляти та притримував її однією рукою, доки друга ковзнула дитині під спину. А коли всі рухи завмерли, він бачив, як дядько Морґан поклав подушку назад на крісло, куди зазвичай сідала Лілі, щоб погодувати малого, а тоді пішов у вбиральню, щоб відлити.

Якби матір негайно не заскочила подивитися, як він…

Холодний піт запорошив усе тіло.

Все було саме так? Можливо. І серце підказувало, що саме так усе і було. Надто вже бездоганним видавався збіг, і комар носа не підточить.

У віці шести тижнів син Лаури Делосіан, королеви Територій, помер у колисці.

У віці шести тижнів син Філа та Лілі Сойєрів мало не помер у колисці… і Морґан Слоут був там.

Мама завжди завершувала цю історію жартом: як Філ Сойєр мало не розтрощив їхнього «крайслера»[61] дорогою до лікарні, коли Джекі знову почав дихати.

І справді, весело. Аякже.

2

— А тепер ходімо, — мовив капітан.

— Гаразд, — відповів Джек. Хлопчик досі відчував млость, і його хитало. — Гаразд, ход…

— Тссс! — Капітан шпарко озирнувся на звук голосів, що наближалися.

Праворуч від них була стіна не з дерева, а з грубої парусини. Їй бракувало чотирьох дюймів до підлоги, і в просвітку Джек бачив, як крокують ноги в чоботях. П’ять пар. Солдатські чоботи. Один голос виокремлювався із загального гомону:

— …не знав, що в нього є син.

— Ну що ж, — відповів інший. — Байстрюки самі плодять байстрюків — ти ж і сам добре це знаєш, Саймоне.

У відповідь на це пролунав вибух грубого, порожнього сміху — Джек чув такий сміх у школі від старших хлопчаків, котрі забивали косяки з марихуаною за майстернею та називали молодших таємничими, але чомусь страшними іменами: гомик, чудо-юдо та покруч. Кожне з цих по-своєму бридотних звертань супроводжували диким, карбованим сміхом на кшталт цього.

— Стуліть пельку! Стуліть пельку негайно! — долучився третій голос. — Якщо він почує, то ще тридцять сонць не встигнуть зайти, як ти опинишся за Зовнішнім Форпостом.

Бурмотіння.

Ще один приглушений вибух сміху.

Знову зубоскальство, цього разу нерозбірливе. І знову сміх, коли вони пішли далі.

Джек глянув на капітана, який витріщався на коротку парусинову стіну. Його зуби вищирилися, а губи притислися до ясен. Не було сенсу запитувати, про кого це вони базікали. А якщо вони базікали, то хтось міг і підслухати… хтось злий. Той, хто може зацікавитись, хто ж насправді цей байстрюк, що так несподівано звідкілясь вигулькнув. Навіть такий малий, як він, знав це.

— Ти достатньо почув? — запитав капітан. — Нам потрібно йти. — Здавалося, йому знову хочеться трусонути Джека… але він не наважувався.

Твої інструкції, накази чи щось там іще — це… ага, йти на захід, правильно?

«Він змінився, — подумав Джек. — Змінився двічі».

Уперше, коли Джек показав йому акулячий зуб, що був найфіліграннішим гітарним медіатором у світі, де замість кінних карет дорогами мчать автофургони. А тоді змінився знову, коли Джек підтвердив, що рухається на захід. Від погрози він перейшов до готовності допомогти і до… чого?

Я не можу сказати… Не можу сказати тобі, що робити.

До чогось на кшталт благоговійного трепету… або релігійного жаху.

«Він хоче, щоб ми пішли звідси, адже боїться, що нас упіймають, — подумав Джек. — Та є тут щось іще, чи не так? Він боїться мене. Боїться…»

— Ходімо, — наполягав капітан. — Заради Джейсона, ходімо.

— Заради кого? — тупо перепитав Джек, але капітан уже штовхав його вперед. Він різко потягнув Джека ліворуч і чи то повів, чи то поволік його коридором, одна стіна якого була з дерева, а інша — з грубої парусини, що тхнула пліснявою.

— Це не той шлях, яким ми прийшли, — прошепотів Джек.

— Не хочу йти повз тих хлопців, що бачили, як ми зайшли, — прошепотів у відповідь капітан. — То люди Морґана. Бачив того, високого? Такий худющий, що аж світиться?

— Так. — Джек пригадав вимушену посмішку, а ще очі, які не посміхалися. Інші здавалися м’якшими. А худий чоловік виглядав суворим. Він скидався на божевільного. І ще дещо: він видавався трохи знайомим.

— Озмонд, — сказав капітан і потягнув Джека цього разу праворуч. Запах смаженого м’яса все дужчав, і повітря тепер наповнювалось ним. Ніколи в житті ще Джекові так сильно не хотілося скуштувати такого запашного м’яса. Страх проймав Джека, його свідомість і почуття напружилися до краю, і сам він був на межі божевілля… але його рот дико повнився слиною.

— Озмонд — це права рука Морґана, — пробурмотів Капітан. — Він завжди надто багато бачить, і мені б не хотілося, аби він двічі споглядав тебе, хлопче.

— Що ви маєте на увазі?

— Тссс! — Він іще сильніше стиснув Джекову руку, яка й так боліла. Вони наближалися до великої завіси з тканини, що висіла у дверному прорізі. Джеку вона нагадувала шторку в душі, от тільки ця була з джутової мішковини, і візерунок її був настільки широким і грубим, що вона радше скидалася на сітку, а кільця, з яких вона звисала, були кістяні, а не хромовані. — А тепер реви. — Капітан гаряче видихнув Джекові у вухо.

Він відсунув штору та витягнув Джека на велику кухню, що повнилася розкішними ароматами (усе ж найсмачніше пахло м’ясо) та гарячою парою. Джек кинув збентежений погляд на жаровні, на великий кам’яний димар, на обличчя жінок, запнутих у хвилясті білі хустини, які нагадали Джекові плати черниць. Деякі з них вишикувалися вздовж довгих металевих ночов на козлах; червоні обличчя жінок укривалися намистинками поту, коли ті мили горщики й кухонне начиння. Інші стояли біля довгого столу, що тягнувся по всій ширині кухні, і щось нарізали скибками та кубиками, чистили й вирізали. Одна несла дротяні ґрати, на яких лежали ще не спечені пироги. Усі вони витріщилися на Джека та капітана, коли ті проштовхувалися крізь кухню.

— Ніколи більше! — Капітан волав на Джека й трусив його, наче тер’єр щура… І водночас швидко тягнув через кімнату до двостулкових дверей у дальньому кінці. — Ніколи більше, чуєш мене? Іще раз тікатимеш від роботи, я розсічу тобі шкіру на спині й облущу, наче печену картоплю!

І на межі слуху капітан прошипів:

— Вони всі запам’ятають і всі будуть говорити про це, тож плач, грець би тебе взяв!

І тепер, коли капітан із зарубцьованим обличчям тягнув його крізь наповнену паром кухню за карк і болючу руку, Джек навмисно викликав у свідомості жаский образ матері, що лежала в похоронній залі. Він бачив її в пишних складках білої органді[62] — вона лежала в труні у весільній сукні, яку одягала у фільмі «Буча на автоперегонах» студії РКО[63] 1953 року. Її обличчя все чіткіше й чіткіше проступало в Джековій свідомості, наче бездоганна вощана статуя, а ще Джек запримітив крихітні золоті сережки у формі хрестиків, які сам дарував їй два роки тому на Різдво. А тоді обличчя перемінилося. Підборіддя стало круглішим, ніс — прямішим і аристократичнішим. Волосся на тон посвітлішало та якось аж потовщало. Тепер у тій труні він бачив Лауру Делосіан — та сама труна втратила свої нечіткі обриси в похоронній залі: скидалося на те, що її витесали в грубій розпуці зі старої колоди — наче труна вікінгів, якщо в них узагалі щось таке було. Було легше уявити, що цю домовину поставлять на ноші з просякнутих олією колод і підпалять смолоскипом, аніж що її опустять в мовчазну землю. То була Лаура Делосіан, королева Територій, та в цьому мареві, що набуло ясного видіння, королева була вбрана в мамину весільну сукню з «Бучі на автоперегонах» та її золоті сережки-хрестики, які дядько Томмі допоміг йому вибрати в «Шарпсі» у Беверлі-Гіллз. І раптом сльози полилися з його очей гарячою, палючою повінню — не фальшиві сльози, а справжні, і не лише за своєю матір’ю, а за обома цими втраченими жінками. Вони вмирали у різних всесвітах, та їх єднала невидима струна, яка могла зотліти, але розірватися — ніколи, принаймні, доки вони обидві не пішли у засвіти.

Крізь сльози він бачив велетня в білому вбранні, що кинувся через кімнату до них. Він носив червону бандану замість пухнастого ковпака шеф-кухаря, але, на думку Джека, призначення цих головних уборів було однакове — представити власника як кухонного боса. А ще він розмахував тризубою дерев’яною виделкою загрозливого вигляду.

— Геть ЗВІТСИ! — заверещав на них шеф, і голос, що лунав з велетенських, наче діжка, грудей, був абсурдно писклявим — це голос гнучкого гея, що висловлює своє «фе» продавцеві взуття. От тільки у виделці нічого абсурдного не було; вона мала смертельно небезпечний вигляд.

Жінки розліталися від нього, як сполохані пташки. Найнижчий пиріг упав з таці у жінки, що несла її, і вона пронизливо, відчайдушно закричала, коли він розкришився на долівці. Полуничний джем розхляпався й потік, червоний, наче яскрава та свіжа артеріальна кров.

— ЗАБИР-РАЙТЕСЯ З МОЄЇ КУХНІ, ФИ, БЕФЗІ! ЦЕ ФАМ НЕ НАФПР-РОСТЕЦЬ! ЦЕ ФАМ НЕ БІГОВА ДОРІЖКА! ЦЕ МОЯ КУХНЯ, І ЯКЩО ФИ НЕ ПАМ’ЯТАЄТЕ ПРО ЦЕ, ТО ЗАРАДИ БОГА ТЕСЛІ Я ФИРІЖУ ЦЕ НА ФАШИХ ДУПАХ!

Він ткнув у них виделкою, відвернувши голову й примруживши очі настільки, що від них лишилися тільки щілинки — так, наче, попри грубі слова, думка про потоки гарячої крові була для нього надто gauche[64]. Капітан опустив руку, якою тримав Джека за карк, і виставив її вперед — мало не ледаче, як здалося Джекові. Уже за мить шеф лежав на підлозі, усі його шість із половиною фута. Виделка для м’яса валялася в калюжі полуничного соусу та шматках білої сирої здоби. Шеф качався туди-сюди, стискаючи зламане праве зап’ястя і волаючи високим, писклявим голосом. Те, що він волав, звучало досить-таки трагічно: він помер, капітан точно вбив його (він казав «фпиф» дивним німецьким акцентом); його щонайменше скалічено, жорстокий і безсердечний капітан Зовнішньої Варти розтрощив його вірну праву руку, а отже, й позбавив засобів до існування, прирікаючи на жалюгідне життя жебрака в роки прийдешні; капітан завдав йому жахливого болю, невимовного болю, і жодна людина у світі…

— Стули пельку! — заволав капітан, і шеф-кухар замовк. Одразу. Він лежав на підлозі, наче велика дитина, притуливши до грудей скручену праву руку. Червона бандана з’їхала на бік, відкриваючи одне вухо (в мочку якого було вставлено маленьку чорну перлинку). Вгодовані щоки тремтіли. Куховарки вражено охнули й заторохтіли, коли капітан нахилився до жахливого людожера, володаря задимленої печери, де вони проводять ночі та дні. Джек, усе ще рюмсаючи, зиркнув на чорного хлопчика (коричневого хлопчика, виправила його свідомість), що стояв на тому боці найбільшої жаровні. Рот хлопчика здивовано розтулився, обличчя смішно скривилося, наче в актора менестрель-шоу[65], але він досі крутив руками важіль, тому підвішений над розпеченим вугіллям окіст продовжував обертатися.

— А тепер слухай сюди, і я тобі дам пораду, яку ти не знайдеш у «Книзі Доброго Господаря», — промовив капітан. Він так близько нахилився до шеф-кухаря, що їхні носи мало не торкалися (паралізуюча хватка на Джековій руці — яка тепер милосердно заніміла — ні трохи не ослабла). — Ніколи… Ніколи… не налітай на людину з ножем… чи виделкою… чи списом… чи ще якоюсь Богом забитою тріскою в руках, якщо не маєш наміру вбити її цим. Усі знають, що шеф-кухарі — темпераментні, але темперамент не розповсюджується на замахи на особу капітана Зовнішньої Варти. Розумієш мене?

Шеф-кухар простогнав щось сльозливе, але разом із тим і нахабне. Джек не міг точно розібрати — здавалося, що акцент чоловіка ставав усе насиченішим — але там ішлося про матір капітана та бродячих собак за павільйоном.

— Цілком можливо, — сказав капітан. — Я ніколи не знав цієї пані. От тільки це точно не відповідь на моє запитання. — Він штурхонув кухаря запилюженим, зношеним черевиком. Той поштовх був досить м’яким, але кухар заволав так, наче капітан відвів ногу назад і щосили копнув його. Жінки знову загомоніли.

— То ми все чи не все розуміємо щодо кухарів, зброї та Капітанів? Бо якщо ні, доведеться ще трішки пояснити.

— Ми розуміємо! — уривчасто видихнув шеф-кухар. — Ми розуміємо! Ми розуміємо! Ми…

— Добре. А то мені й так довелося багато чого пояснювати сьогодні. — Він потрусив Джека за карк. — Так, хлопче? — Він трусонув його знову, і Джек абсолютно щиро заволав. — Добре… Гадаю, це все, що він може сказати. Хлопець дурбило, як і його мати.

Капітан обвів темним блискучим поглядом кухню.

— Хорошого вам дня, леді. Най благословить вас королева.

— І вас, добрий сер, — спромоглася вимовити найстарша з куховарок, присівши в недоладному, позбавленому грації реверансі. Інші вчинили так само.

Капітан потягнув Джека через кухню. Хлопчик дуже боляче вдарився стегном об мийку та знову закричав. Потекла гаряча вода. Димучі краплі билися об дошки та з шипінням витікали крізь них. «Ті жінки тримають у цьому руки, — подумав Джек. — Як же вони витримують?» А тоді капітан, який зараз практично тягнув малого на собі, проштовхнув Джека крізь іще одну штору з мішковини у передпокій, розташований за нею.

— Фу! — тихо промовив капітан. — Мені це не подобається, зовсім, тут дуже смердить.

Ліворуч, праворуч, знову праворуч. Джек почав розуміти, що вони рухалися до зовнішніх стін павільйону, а ще він мордувався питанням, як одне й те саме місце може бути зсередини набагато більшим, ніж здається ззовні. Тоді капітан проштовхнув його крізь дверцята, й вони знову опинилися на денному світлі; пообіднє сяйво було таким яскравим після мінливого мороку павільйону, що Джеку довелося негайно заплющити очі від сильного болю.

Капітан не вагався. Бруд хляпав і пирскав під ногами. Пахло сіном, конями та лайном. Джек знову розплющив очі та помітив, що вони перетинають ділянку, яка може бути моріжком, кошарою для худоби чи просто оборою. Він побачив коридор між двома завісами, по інший бік якого квоктали курчата. Худорлявий чоловік, убраний лише в брудний кілт і плетені сандалії, скидав сіно в прочинений хлів, орудуючи вилами з дерев’яними зубцями. У хліві стояв коник, не більший за шетлендського поні[66], і понуро позирав на них. Вони вже проминули хлів, коли мозок Джека зрештою прийняв те, що бачили його очі: у коня було дві голови.

— Гей, — мовив він. — Можна я знову зазирну в той хлів? Той…

— Нема часу.

— Але ж у коня було…

— Нема часу, кажу. — Він підвищив голос і заволав: — Якщо я ще раз побачу, що ти байдикуєш, а не виконуєш роботу, — тобі перепаде вдвічі більше!

— Такого не буде! — крикнув Джек (по правді, йому здавалося, що ця сцена вже не актуальна). — Присягаюся, це не повториться! Я ж казав тобі, що буду хорошим!

Просто перед ними, у стіні з дерев’яних брусів, із яких навіть не обдерли кору, забовваніла дерев’яна брама. Та стіна скидалася на частокіл зі старих вестернів (його мати знімалася в кількох таких). На брамі були важкі клямри, але замикальної балки, яку вони мали підтримувати, на місці не виявилося. Її — товсту, наче залізничний шлагбаум — притулили до купи дров, що лежала ліворуч. Брама прочинилася десь на шість дюймів. Якийсь розладнаний внутрішній компас підказував Джекові, що вони обійшли павільйон і вийшли з дальнього боку.

— Дякувати Богу, — сказав капітан звичним тоном. — Тепер…

— Капітане. — З-за спини покликав голос — низький, оманливо недбалий, але причепливий.

Капітан став як укопаний. Той голос покликав саме тої миті, коли переляканий Джеків компаньйон уже тягнувся до лівої частини воріт, щоб відчинити їх. Так, наче власник голосу спостерігав і очікував саме на цю мить.

— Можливо, ви були б настільки люб’язними, щоб представити мене своєму… ем… синові.

Капітан обернувся, обертаючи за собою й Джека. Посеред пасовиська стояв схожий на скелет придворний, який своєю присутністю руйнував гармонію пейзажу. Це був той, кого так боявся капітан, — Озмонд. Він глянув на них темно-сірими меланхолійними очима. І Джек побачив щось буремне в глибині тих очей. Раптом його страх загострився, відростив жало та пронизав його. «Він божевільний, — раптом сяйнув у мозку інтуїтивний здогад. — Зовсім з глузду з’їхав».

Озмонд підступив до них двома обережними кроками. У лівій руці він тримав укрите сирицею руків’я батога з телячої шкіри. Пужално потроху звужувалося до темної гнучкої волосіні, що тричі обвилася навколо його плеча, а руків’я було товстим, наче лісовий гримучник[67]. Кінчик руків’я породжував з дюжину менших пагонів: кожен з переплетеної сириці, кожен увінчаний кострубатим, але блискучим металевим шипом.

Озмонд смикнув руків’я батога, і паростки сповзли з його плеча із сухим шипінням. Він поворушив пужалном — і шкіряні пагони з металевими наконечниками повільно зашурхотіли у змішаній із соломою багнюці.

— Твій син? — повторив Озмонд і ще на крок наблизився.

І раптом Джек збагнув, чому цей чоловік здавався йому знайомим. Того дня, коли хлопчика мало не викрали, чи ж не він був типом у білому костюмі?

Джек подумав, що, напевно, то був він.

3

Капітан стиснув руку в кулак, підніс її до лоба й нахилився вперед. На мить завагавшись, Джек зробив те саме.

— Мій син Льюїс, — сухо промовив капітан. Скосивши очі вліво, Джек побачив, що той досі стояв схилившись. Тож він також стояв схилившись, і серце його калатало.

— Дякую, капітане. Дякую, Льюїсе. Най буде з вами благословення королеви.

Коли Озмонд доторкнувся до Джека руків’ям батога, той ледь не закричав. Так і стояв, знову випроставшись, і намагався потамувати крик.

Зараз Озмонд був лише за два кроки від Джека й дивився на нього своїм скаженим меланхолійним поглядом. Він був убраний у шкіряну куртку із чимось схожим на діамантові запонки. Його сорочка була екстравагантно гофрована. Ланцюжковий браслет на правому зап’ястку хвальковито подзенькував (по тому, як Озмонд тримав руків’я батога, Джек здогадався, що його ведуча рука — ліва). Довге волосся він зав’язував на потилиці широкою стрічкою, певно, з білого атласу. Він пахтів двома ароматами. Верхня нота — це те, що його матір називала «парфумами всіх чоловіків», тобто лосьйон після гоління, одеколон тощо. Від Озмонда пахло задушливо й порошнисто. Цей запах нагадав Джекові про старі чорно-білі британські фільми, де якогось горопаху тягали на допити до Старого Бейлі[68]. Судді й адвокати в таких фільмах завжди носили перуки, і Джек подумав, що скриньки, у яких ці перуки зберігалися, мали б пахнути так, як Озмонд, — сухо й запилюжено-солодко, як найстаріший у світі пончик, присипаний цукровою пудрою. А під ним ховався живіший, але ще бридкіший запах: здавалося, Озмонд випромінював його. То був запах поту, що нашаровувався на бруд, запах чоловіка, який мився дуже рідко, якщо взагалі коли-небудь виконував цю дію.

Так. Він був однією з тих істот, що намагалися викрасти його тоді.

Живіт Джека забуркотів і стиснувся.

— Не знав, що в тебе є син, капітане Фаррен, — сказав Озмонд. Хоч він і звертався до капітана, але не відводив очей від Джека. «Льюїс, — думав хлопчик. — Я Льюїс. Тільки б не забути…»

— Волів би і я не знати про це, — відповів капітан, зиркаючи на Джека зі злістю й огидою. — Я зробив йому честь, привівши до великого павільйону, а він тікає, як псяка. Упіймав його, коли він грався в…

— Так, так, — сказав Озмонд, удавано посміхаючись. «Він не вірить жодному слову, — нажахано подумав Джек і відчув, як його свідомість незграбно ступає крок у напрямку паніки. — Жодному слову!» — Хлопці погані. Усі хлопці погані. Це аксіома.

Він легенько торкнувся до Джекового зап’ястка пужалном батога. Нерви хлопчика напружилися до краю, і він скрикнув… і миттєво спалахнув від сорому.

Озмонд загиготів.

— Погані, о так, це аксіома, усі хлопчики погані. Я був поганим, і, закладаюся, ти був поганим, дуже поганим, капітане Фаррен. Так? Так? Ти був поганим?

— Так, Озмонде, — відповів капітан.

— Дуже поганим? — перепитав Озмонд. Неймовірно: він почав пританцьовувати в багнюці. І водночас у ньому не було нічого жіночного: Озмонд був гнучким і тендітним, але Джек не відчував у ньому справжнього гомосексуалізму; якщо в його словах і був сексуальний підтекст, то Джек інтуїтивно відчував, що він безпідставний. Ні, від нього йшла глибинна злість… і божевілля. — Дуже поганим? Надзвичайно поганим?

— Так, Озмонде, — дерев’яним голосом відповів капітан Фаррен. Його шрам виблискував у пообідньому світлі й тепер видавався радше червоним, ніж рожевим.

Озмонд закінчив свій імпровізований танок так само різко, як і розпочав. Він холодно глянув на капітана.

— Ніхто не знав, що в тебе є син, капітане.

— Він байстрюк, — сказав капітан. — І дурко. А ще й ледацюга, як з’ясувалося сьогодні. — Він несподівано повернувся і вдарив Джека по обличчю. Насправді удар був не сильним, але рука капітана Фаррена була важкою, наче цеглина. Джек застогнав і гепнувся в бруд, тримаючись за вухо.

— Дуже поганий, надзвичайно поганий, — сказав Озмонд, та зараз його обличчя стало моторошно порожнім, тонким і замкненим. — Підводься, поганий хлопчику. Поганих хлопчиків, які не слухаються батьків, треба покарати. А ще поганих хлопчиків треба розпитати. — Він махнув батогом. Той сухо клацнув.

Хистка свідомість Джека вибудувала дивну асоціацію — як він збагнув пізніше, то була спроба повернутися додому будь-яким знаним йому способом. Клацання Озмондового батога нагадало постріл із духової рушниці «Дейзі», яку він мав у восьмирічному віці. Вони з Річардом Слоутом обидва мали такі рушниці.

Озмонд потягнувся і схопив вимащену брудом Джекову руку своєю білою павучою долонею. Він смикнув Джека до себе, огортаючи хлопчика своїми запахами — старої солодкавої пудри та старого згірклого бруду. Його дивні сірі очі врочисто вдивлялися в блакитні Джекові. Джек відчув, як сечовий міхур важчає, тож намагався не підмочити штани.

— Хто ти? — запитав Озмонд.

4

Ці слова зависли в повітрі між ними трьома.

Джек знав, що капітан дивиться на нього із суворим виразом обличчя, за яким не міг сховати відчай. Він чув кукурікання півнів і гавкання собак. Звідкілясь долинав гуркіт карети, що наближалася.

«Скажи мені правду; я розпізнаю брехню, — казали ті очі. — Ти скидаєшься на одного поганого хлопчика, якого я вперше зустрів у Каліфорнії — ти він і є?»

І якусь мить уся правда тремтіла в нього на вустах:

«Джек, я Джек Сойєр, так, я той малий із Каліфорнії, королева цього світу була моєю матір’ю, от тільки я помер, і я знаю твого боса, я знаю Морґана — дядька Морґана, — і я розкажу тобі все, що ти захочеш знати, тільки припини дивитися на мене так своїми гіпнотичними очима, бо я лише дитина, а діти завжди роблять так — вони розповідають, розповідають усе…»

А тоді він почув мамин голос, і суворість у ньому межувала з глумом:

«Ти збираєшся все вибовкати цьому типу, Джекі? ЦЬОМУ типу? Від нього ж тхне відділом розпродажів чоловічої парфумерії, а сам він скидається на середньовічний варіант Чарлза Менсона[69]… Але чини так, як вважаєш за потрібне. Ти можеш надурити його, якщо захочеш — і навіть не спітнівши, — але чини, як вважаєш за потрібне».

— Хто ти? — перепитав Озмонд, підсуваючись іще ближче, і на його обличчі Джек прочитав абсолютну впевненість — він звик отримувати всі потрібні йому відповіді від людей… і не тільки від дванадцятирічних дітлахів.

Джек глибоко, рвучко вдихнув («Коли ти хочеш досягнути максимальної гучності — коли хочеш, щоб тебе почули на останньому ряду балкона, — застосовуй діафрагму, Джекі. Тоді звук легко проходить крізь голосові зв’язки назовні») і заверещав:

— Я ЗБИРАВСЯ ПОВЕРНУТИСЯ! БОГОМ КЛЯНУСЯ!

Озмонд, який нахилився ще ближче в очікуванні на розбитий, безсилий шепіт, відскочив, наче Джек простягнув до нього руку й ударив. Він наступив на хвостик однієї зі стрічок свого батога чоботом і мало не перечепився через них.

— Ти Богом забитий малий виродок…

— Я ЗБИРАВСЯ! БЛАГАЮ НЕ БИЙТЕ МЕНЕ, ОЗМОНДЕ, Я ЗБИРАВСЯ ПІТИ НАЗАД! Я НІКОЛИ НЕ ХОТІВ ПРИХОДИТИ СЮДИ. Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ…

Капітан Фаррен стрімко кинувся вперед і вдарив його по спині. Джек простягнувся в багнюці, досі волаючи.

— Він дурко, я ж казав тобі, — почув Джек капітанові слова. — Я прошу вибачення, Озмонде. Будь певним, я виб’ю з нього дух. Він…

— Та що він узагалі тут робить? — завищав Озмонд. Його писклявий сварливий голос скидався на вищання базарної баби. — Що твій сопливий плюгавий байстрюк тут робить? І не намагайся показати мені його пропуск! Знаю, що він його не має! Ти протягнув його сюди, щоб нагодувати зі столу королеви… а ще, гадаю, щоб украсти срібло королеви… він поганий… одного погляду на нього достатньо, щоб збагнути, що він дуже, неприпустимо, зовсім поганий!

Батіг знову клацнув, та цього разу не м’яко, як духова рушниця «Дейзі», а гучно та чітко, наче гвинтівка двадцять другого калібру, і Джек устиг подумати: «Я знаю, що зараз буде», — а тоді велетенська гаряча рука схопила його за спину. Біль пронизував його плоть і, здавалося, що він не стихає, а, навпаки, наростає. Він палив і доводив до божевілля. Джек скрикнув і скорчився в багні.

— Поганий! Дуже поганий! Неприпустимо поганий!

Кожне «поганий» супроводжувалося черговим клацанням Озмондового батога, ще одним палючим дотиком і Джековим криком. Його спина горіла. Він навіть не знав, як довго це триває — здавалося, що з кожним ударом Озмонд тільки ще більше розпалюється, — коли почувся чужий вигук:

— Озмонде! Озмонде! Ось де ти! Дякувати Богу!

Дружний стукіт чобіт на бігу.

Голос Озмонда, розлючений і трохи засапаний:

— Ну? Ну? Що там?

Рука схопила Джека за лікоть і допомогла йому підвестися. Коли він похитнувся, рука обняла його за талію та підтримала. Важко було повірити, що капітан, такий суворий і рішучий під час їхньої бентежної екскурсії павільйоном, міг тепер бути таким чуйним.

Джек знову захитався. Світ і далі поривався розмитися. Патьоки гарячої крові стікали по спині. З ненавистю, що дедалі зростала, він глянув на Озмонда. І Джекові подобалося відчувати цю ненависть. Це була чудова протиотрута від страху й хвилювання.

Ти зробив це — ти завдав мені болю, поранив мене. А тепер слухай сюди, Джиґсе[70], якщо я матиму нагоду відплатити тобі…

— З тобою все гаразд? — прошепотів капітан.

— Так.

— Що? — репетував Озмонд до двох чоловіків, що перервали шмагання Джека.

Повз одного з цих денді Джек та капітан проходили, коли йшли до таємної кімнати. А інший скидався на візника, якого Джек бачив одразу після повернення на Території. Чолов’яга виглядав страшенно переляканим, він був пораненим: зліва на голові з рани юшила кров, заливаючи із цього боку все обличчя. Ліва рука в нього була подряпана, а камізелька — порвана: «Що ти там кажеш, нахабо?»

— Мій фургон перекинувся на повороті біля віддаленої околиці Селища Різномайстрів, — говорив візник.

Розмовляв він повільно і спроквола, як людина, прибита горем.

— Мій син убитий, Володарю. Він загинув під діжками. Йому виповнилося лишень шістнадцять на День травневих пагонів. Його мати…

— Що? — знову заволав Озмонд. — Діжки? З елем? Часом не з Кінґсленда? Ти ж не хочеш сказати, що перекинув цілий фургон Кінґслендського елю, дурний цапиний хере? Ти ж не це хочеш сказати мені, пра-а-а-а-а-вда ж?

Голос Озмонда сягнув такої високої ноти, що здавалося, ніби на останньому слові він намагався злісно пародіювати оперну діву. Той голос тремтів і мінився. І тут Озмонд знову затанцював…от тільки цього разу від люті. Це поєднання було настільки дивним, що Джек підвів до рота обидві руки, аби потамувати мимовільне гигикання. Через цей рух сорочка дряпнула його побиту спину, і біль миттєво привів його до тями; швидше, ніж капітан прошепотів попередження.

Терпляче, ніби Озмонд просто пропустив єдиний важливий факт (певно, йому саме так і здавалося), візник почав знову:

— Йому тільки шістнадцять виповнилося на День травневих пагонів. Його матір не хотіла, щоб він їхав зі мною. Навіть думати не смію, що…

Озмонд здійняв батіг, і той просвистів униз сліпуче й несподівано швидко. Ще секунду тому його ліва рука вільно стискала пужално — а вже за мить удар батога: не як постріл із двадцять другого калібру, а як іграшкова рушниця. Візник відсахнувся і закричав, притискаючи руки до обличчя. Свіжа кров рівномірно стікала його брудними пальцями. Він упав додолу, волаючи: «Володарю! Володарю! Володарю!» — приглушеним, булькотливим голосом.

Джек застогнав:

— Ходімо звідси, швидше!

— Зачекай, — відповів капітан. Здавалося, напружені риси його обличчя трішки пом’якшилися, а в очах забриніла крихта надії.

Озмонд повернувся до денді, що відступив назад. Його тонкий червонястий рот не замовкав.

— То був «Кінґсленд»? — важко дихаючи, запитав Озмонд.

— Озмонде, ти не маєш звинувачувати себе…

Озмонд здійняв угору лівий зап’ясток; хвости батога з телячої шкіри зі сталевими наконечниками дзенькнули об чоботи денді. Той позадкував іще на крок.

— Не розказуй мені тут, що я маю робити, а що ні, — сказав Озмонд. — Просто відповідай на мої запитання. Я засмучений, Стівене, неприпустимо, надзвичайно засмучений. То був «Кінґсленд»?

— Так, — відповів Стівен. — Мені прикро казати, але…

— На Зовнішній Дорозі?

— Озмонде…

— На Зовнішній Дорозі, ти, обвислий хере?

— Так, — проковтнув Стівен.

— Ну, звісно ж, — мовив Озмонд, і жахливий блідий осміх розрізав його витончене обличчя. — Де ж іще мало б розташовуватися Селище Різномайстрів, як не на Зовнішній Дорозі? Не вміє ж село літати? А? Як може село перелетіти з однієї дороги на іншу, Стівене? Може? Може?

— Ні, Озмонде, звісно ж, не може.

— Не може. Тож діжки зараз котяться Зовнішньою Дорогою, правильно кажу? Якщо я правильно все розумію, то діжки й перевернутий фургон з елем блокують Зовнішню Дорогу, а найкращий ель на всіх Територіях стікає на землю, щоб ґрунтові черви могли напитися? Правильно кажу?

— Так… так. Але…

— Морґан приїде Зовнішньою Дорогою! — заверещав Озмонд. — Морґан приїде, а ти знаєш, як швидко жене він своїх коней! Якщо його диліжанс виїде на поворот і натрапить на той непотріб, візник може не встигнути зупинитися. Він може перекинутися! Він може загинути!

— Господи-Боже, — видихнув Стівен одним словом. Його бліде обличчя зблідло ще на два тони.

Озмонд повільно кивнув.

— Гадаю, якщо диліжанс Морґана перекинеться, краще нам би молитися за його загибель, ніж за одужання.

— Але… але…

Озмонд відвернувся від нього і мало не побіг туди, де стояли капітан Зовнішньої Варти та його «син». За Озмондом у багнюці досі звивався жалюгідний візник, досі бурмочучи своє «Володарю».

Озмондові очі ковзнули по Джекові, а тоді глянули крізь нього, наче хлопчика там і не було.

— Капітане Фаррен, — мовив він. — Ти стежив за подіями останніх п’яти хвилин?

— Так, Озмонде.

— Чи добре ти за ними стежив? Ти їх проаналізував? Чи ретельно ти їх проаналізував?

— Так. Гадаю, що так.

— Ви так гадаєте? Який чудовий у нас капітан. Як на мене, то ми ще поговоримо про те, як такий зразковий капітан міг стати батьком отакого жаб’ячого виплодка.

Його очі холодно й швидко глипнули на Джека.

— Та зараз не час для цього, правда ж? Ні. Пропоную зараз зібрати тобі дюжину найсильніших твоїх людей, а тоді подвоїти — ні, потроїти — їхню кількість і їхати до Зовнішньої Дороги. Твій ніс поведе тебе до місця аварії, чи не так?

— Так, Озмонде.

Озмонд кинув швидкий погляд на небо.

— Ми чекаємо на Морґана десь о шостій. Можливо, трішки раніше. Зараз — друга. Як, по-твоєму, капітане, зараз друга?

— Так, Озмонде.

— А що ти скажеш, маленький покидьку? Тринадцята? Двадцять третя? Вісімдесят перша година?

Джек витріщався на нього. Озмонд зневажливо скривився, і Джек відчув, як хвиля чистої ненависті знову здіймається в середині нього.

Ти завдав мені болю, і якщо я матиму нагоду!..

Озмонд перевів погляд на капітана.

— Гадаю, тобі варто докласти зусиль, щоб до п’ятої врятувати ті діжки, що не розлилися. А після п’ятої треба буде просто якомога швидше розчистити дорогу. Зрозуміло?

— Так, Озмонде.

— Тоді геть звідси.

Капітан Фаррен підніс кулак до лоба та вклонився. Джек і далі тупо витріщався — ненависть була такою сильною, що його мозок, здавалося, аж вібрував від неї, — а тоді повторив дію капітана. Озмонд відвернувся від них ще до того, як вони почали віддавати честь. Він попрямував назад до візника, ляскаючи батогом, наче духовою рушницею «Дейзі».

Візник почув наближення Озмонда та закричав.

— Ходімо, — сказав капітан, востаннє потягнувши Джека за руку. — Ти не хочеш бачити цього.

— Ні, — вичавив Джек. — Господи, ні.

Але щойно капітан Фаррен штовхнув праву стулку брами й вони нарешті вийшли з павільйону, Джек почув це — а потім чув це в снах тієї ночі: один свист карабінового пострілу за одним, і кожен супроводжувався криком приреченого візника. Озмонд також видавав певний звук. Йому бракувало дихання, тож складно було визначити, що то був за звук, не бачачи його обличчя — а цього Джекові не дуже хотілося робити.

Бо він і так знав. Джек подумав, що Озмонд сміється.

5

Тепер вони опинилися серед людного місця павільйонних угідь. Мандрівні музиканти скоса зиркнули на капітана Фаррена… і відійшли від нього подалі. Капітан рухався дуже швидко, його обличчя напружилося від чорних думок. Джекові довелося бігти підтюпцем, аби встигати за ним.

— Нам пощастило, — раптом сказав капітан. — Збіса пощастило. Мені здалося, що він хоче вбити тебе.

Джек витріщився на нього, у сухому роті пекло.

— Знаєш, він божевільний. Божевільний, наче людина, що переслідувала торт.

Джек гадки не мав, про що говорить капітан, але погодився з тим, що Озмонд божевільний.

— Що…

— Стривай, — мовив капітан. Вони повернули назад до маленького намету, у який капітан потягнув Джека, коли той показав йому акулячий зуб. — Стій тут і чекай на мене. Ні з ким не розмовляй.

Капітан зайшов до намету. Джек стояв, дивився і чекав. Повз нього прочимчикував жонглер, який зиркнув на хлопчика, навіть не збившись з ритму; він і далі підкидав з півдюжини м’ячиків у граційному, хитромудрому візерунку. Зграйка брудних дітей ішла за ним, наче за Гамельнським щуроловом[71]. Молода жінка, приклавши замурзане немовля до великих грудей, сказала, що коли в Джека знайдеться монетка або дві, то вона могла б навчити хлопчика робити дещо з його малюком, окрім як пісяти ним. Джек збентежено відвів погляд і зашарівся.

Молодиця зайшлася сміхом, схожим на каркання.

— О, цей гарненький юнак СОРОМИТЬСЯ! Іди сюди, любчику! Іди…

— Геть звідси, курво, інакше закінчиш день у кухонному підземеллі.

Це був капітан. Він вийшов із намету разом з іншим чоловіком. Цей, інший, хоч і був огрядним і старим, а все ж мав дещо спільне з Фарреном — він виглядав як справжній солдат, а не один із ряджених акторів Гілберта та Саллівана[72]. Він намагався застібнути форму на гігантському череві, водночас тримаючи в руках закручений музичний інструмент, схожий на валторну.

Жінка із замурзаним немовлям подалася геть, навіть не глянувши на Джека. Капітан узяв потримати ріжок товстуна, аби той міг застібнутися, й перекинувся з ним кількома словами. Товстун кивнув і, нарешті впоравшись із курткою, забрав ріжок назад. А тоді рушив уперед, дмухаючи в ріжок. Цей звук був зовсім не схожий на той, що його Джек чув, коли вперше опинився на Територіях. Тоді лунало багато ріжків, і в їхньому звучанні вчувалося щось хвалькувате: то було сурмління герольдів. А цей звук скидався на фабричний свисток, що ніби промовляв: час братися до роботи.

Капітан обернувся до Джека.

— Ходімо зі мною, — мовив він.

— Куди?

— На Зовнішню Дорогу, — відповів капітан Фаррен і кинув на Джека Сойєра задумливий погляд, на дні якого бринів страх. — Батько мого батька називав її Західною Дорогою. Вона прямує на захід повз усе менші й менші села, аж доки не сягає Форпостів. А далі, за Форпостами, вона йде в нікуди… або в пекло. Якщо ти рушаєш на захід, хлопче, най поможе тобі Господь. От тільки я чув, що навіть Він сам ніколи не потикається за Форпости. Ходімо.

Питання роїлися в Джековій голові — цілі мільйони питань, — та капітан обрав убивчо швидкий темп, і хлопчику просто бракувало дихання, аби поставити їх. Вони видерлися на схил південніше від великого павільйону, а тоді минули місце, у якому Джек уперше опинився на Територіях. Веселий сільський ярмарок був тепер зовсім поруч: Джек чув, як закликайло припрошував шановну публіку випробувати долю в «Диявольського Віслюка»: «Щоб виграти приз, достатньо протриматися на ньому дві хвилини», — гукав він. Океанічний бриз розносив по всіх усюдах його голос, а разом із ним і спокусливий аромат гарячих наїдків — смаженої кукурудзи та м’яса. У животі в Джека забурчало. Опинившись у безпеці, далеко від Озмонда Великого і Грізного, він збагнув, що смертельно зголоднів.

Вони вже майже дійшли до ярмарку, як повернули праворуч на дорогу, що була значно ширшою за ту, котра вела до великого павільйону. «Зовнішня Дорога, — подумав Джек, але вже за мить, коли легкий страх охопив його нутрощі, він сам себе виправив: — Ні… Західна Дорога. Шлях до Талісмана».

А тоді знову поквапцем рушив за капітаном Фарреном.

6

Озмонд мав рацію: за потреби вони могли би просто йти за своїми носами. До селища з тією дивною назвою лишалося не менше за милю, а бриз уже приніс їм кислий аромат розлитого елю.

Дорожній рух у східному напрямку був перевантажений. Головним транспортом були фургони, запряжені змиленими кіньми (однак двоголових серед них не траплялося). Джеку спало на думку, що фургони були чимось на кшталт «Даямонд Рео» та «Петербілтів»[73] цього світу. Деякі з них — доверху заповнені торбами, пакунками й пакетами, інші — сирим м’ясом, а треті — щебетливими клітками з курчатами. На під’їзді до Селища Різномайстрів відкритий фургон із жінками небезпечно похитувався. Жінки сміялися й верещали. Одна з них підвелася, задерла спідницю аж до волохатої промежини, п’яно вигнулася і закрутила стегнами. Вона б точно впала з фургона прямісінько в канаву — і, певно, зламала б шию, — якби одна із супутниць не схопила її за задній край спідниці й грубо не потягнула долу.

Джек знову почервонів: як тоді, коли побачив білі груди молодиці та сосок у роті замурзаної дитини. О, цей гарненький юнак СОРОМИТЬСЯ!

— О Боже! — пробурмотів Фаррен і ще прискорив рух. — Вони ж усі п’яні! Напилися розлитого «Кінґсленда»! І шльондри, і сам візник також! Вони ж можуть перевернутися на дорозі або звалитися в урвище — невелика втрата. Заразні шльондри!

— Принаймні, — задихаючись мовив Джек, — дорогу вже має бути розчищено, якщо весь цей люд приїхав сюди. Хіба ні?

Вони вже були в Селищі Різномайстрів. Широку Західну Дорогу змащували олією, щоб прибрати пил. Фургони приїжджали та їхали геть, групи людей снували вулицею туди-сюди, гучно щось обговорюючи. Джек побачив двох чоловіків, що лаялися біля чогось схожого на ресторан. Зненацька один із них ударив суперника кулаком. Уже за мить обоє чоловіків качалися по землі. «Не тільки ті шльондри наклюкалися “Кінґсленда”, — подумав Джек. — Гадаю, кожному в цьому містечку дісталося трохи».

— Усі великі фургони, що проїхали повз нас, приїхали звідси, — сказав капітан Фаррен. — Менші, звісно, могли якось проскочити, але диліжанс Морґана не з маленьких, хлопче.

— Морґан…

— Не думай зараз про Морґана.

Запах елю став гострішим, щойно вони проминули центр села та пішли до дальнього кутка. Ноги в Джека боліли, бо він намагався встигати за капітаном. Йому здавалося, що вони пройшли вже зо три милі. «Скільки це в моєму світі?» — подумав він, і це питання повернуло його до магічного соку Спіді. Хлопчик почав судомно мацати камзол, переконаний, що втратив магічне пійло, — але воно було на місці, хай навіть його боксерки змінилися на спідню білизну Територій.

Коли вони сягнули західного краю селища, кількість фургончиків зменшилася, проте кількість пішоходів, що рухалися на схід, надзвичайно зросла. Більшість пішоходів вигиналися, хиталися та реготали. Від них усіх тхнуло елем. У деяких навіть текло по одягу так, наче вони вляглися долі й цмулили напій, як ті собаки. Джек гадав, що так воно й було. Він побачив, як чоловік, що без упину реготав, вів за руку восьмирічного хлопчика — і той реготав так само. Той чоловік був страшенно схожий на ненависного портьє з «Альгамбри», і Джек збагнув, що вони були Двійниками. І чоловік, і хлопчик, якого він вів за руку, були п’яними, і коли Джек озирнувся на них, то побачив, як хлопченя почало блювати. Його батько — Джек гадав, що то був саме він — боляче й сильно смикнув малого за руку, коли той намагався доповзти до порослого чагарниками яру, де міг би проблюватися у відносній приватності. Хлопчик побрів за батьком, наче пес на короткому повідку, розприскуючи блювотиння на стариганя, що впав край дороги і хропів.

Обличчя капітана Фаррена дедалі темнішало й темнішало.

— Бог би їх усіх забив, — мовив він.

Навіть ті, хто добряче нажлуктилися, трималися якомога далі від капітана зі шрамом. Тоді, на варті біля павільйону, капітан носив на поясі короткі зручні шкіряні піхви. Джек гадав (і не безпідставно), що в них ховався короткий практичний меч. Якщо хтось із п’яниць підходив надто близько, капітан просто торкався меча, і пияк швиденько йшов собі геть.

За десять хвилин — коли Джек уже був певен, що більше не витримає — вони дісталися місця аварії. Візник саме завершував поворот, як фургон похилився і перекинувся. Через це діжки розлетілися по всій дорозі. Більшість із них розбилася, тому двадцять футів дороги перетворилися на болото. Один кінь лежав мертвий під фургоном, виднівся тільки його круп. Другий кінь лежав у яру, і розбитий уламок діжкової клепки стирчав з його вуха. Джеку подумалося, що так сталося не випадково. Певно, кінь дуже сильно поранився, і хтось вирішив покласти край його стражданням підручними засобами. Інших коней ніде не було видко.

Між конем під фургоном та другим, у яру, лежав розпростертий на дорозі син візника. Половина його обличчя вдивлялася в ясно-блакитне небо Територій з тупим зачудуванням. Там, де колись була друга половина, виднілася лише червона маса та схожі на шматочки гіпсу уламки білих кісток.

Джек побачив, що кишені хлопця вивернуто. Навколо місця аварії блукало з дюжину людей. Вони повільно брели, часто нахиляючись, щоб зачерпнути елю зі сліду від копита або щоб змочити в калюжці носову хустинку чи просто відірваний шматок сорочки. Більшість із них хиталися. Голоси здіймалися до реготів і сварливих висків. Після довгих умовлянь Джекова матір таки погодилася відпустити його з Річардом на опівнічний спарений сеанс «Ночі живих мерців» та «Світанку мерців» в один із дюжини кінотеатрів Вествуда. П’яні люди, що тут вешталися, нагадували йому зомбі з тих двох фільмів…

Капітан Фаррен витягнув меч. Той був коротким і практичним, як Джеку й уявлялося, і дуже не схожим на мечі з лицарських романів. Він більше скидався на тесак м’ясника — поточений, пошрамований і щербатий; його потемніле від поту руків’я було обмотане старою шкірою. Та й саме лезо було темним… за винятком різального краю. Він мав блискучий, заточений і дуже гострий вигляд.

— Забирайтеся звідси, хутко! — волав Фаррен. — Руки геть від королівського елю, Бог вас всіх забий! Забирайтеся геть, інакше всім кишки повипускаю!

У відповідь йому пролунало невдоволене буркотіння, але все-таки п’яниці відійшли від капітана Фаррена — усі, крім одного вайла, на лисому черепі якого де-не-де росли жмутки волосся. На думку Джека, його вага сягала трьохсот фунтів, а зріст — щонайменше семи футів.

— Як тя ідея побицця з нами всіма, рубако? — запитало вайло й махнуло рукою на гурт селян, які за наказом Фаррена відійшли від пивного болота й сміття з діжок.

— Залюбки, — відказав капітан Фаррен і вищирився до велетня. — Я тільки за, і найперше — з тобою, налиганий ти шматок лайна. — Фарренів вищир поширшав, і велет відійшов під впливом його небезпечної сили. — Нападай, якщо бажаєш. Коли я зарубаю тебе, то це буде перша хороша подія за весь сьогоднішній день.

Велетень позадкував із бурмотінням.

— А тепер ви всі! — закричав Фаррен. — Забирайтеся звідси! Дюжина моїх людей виїжджає зараз із павільйону королеви! Їх не надто тішитиме робота, й мені нема в чім дорікнути їм за це, так що я за них не відповідаю! Гадаю, у вас зараз саме достатньо часу, щоб повернутися в селище й сховатися по своїх підвалах до їхнього приїзду! Буде наймудрішим учинити саме так! Забирайтеся геть!

Вони всі кинулися бігти до Селища Різномайстрів, і попереду всіх громило, що кинув виклик капітанові. Фаррен буркнув і повернувся до місця аварії. Він зняв куртку та накрив нею обличчя візникового сина.

— Цікаво, хто з них обнишпорив кишені хлопця, що помер чи, може, тільки помирав на дорозі, — задумливо сказав Фаррен. — Якби я дізнався, то повісив би їх на хресті ще до настання сутінок.

Джек промовчав.

Капітан довго стояв і дивився вниз, на мертвого юнака, розтираючи однією рукою м’яку нерівну, пошрамовану шкіру на власному обличчі. Коли Фаррен глянув на Джека, то здавалося, ніби він щойно прийняв рішення.

— Тепер тобі потрібно піти, хлопче. Просто зараз. Перш ніж Озмонд не вирішив, що хоче й далі допитувати мого придуркуватого синочка.

— Вам дуже перепаде? — запитав Джек.

Капітан злегка всміхнувся.

— Якщо ти підеш, у мене не буде проблем. Я можу сказати, що відіслав тебе назад до матері або що так розлютився, що забив тебе до смерті дерев’яною ломакою. Озмонд повірить і в те, і в інше. Він не про те зараз думає. Усі вони. Вони чекають на її смерть. І це трапиться скоро. Якщо тільки не…

Він не завершив.

— Іди, — сказав Фаррен. — Не барися. А коли почуєш наближення Морґанового диліжанса, тікай з дороги й біжи далеко в ліси. Далеко. Інакше він почує тебе, як кіт чує щура. Він миттєво відчуває, коли щось виходить з-під контролю. Його контролю. Він диявол.

— А я почую його наближення? Його диліжанса? — нерішуче запитав Джек. Він поглянув на дорогу, що простягалася за рештками діжок. Вона здіймалася вгору, аж до краю соснового бору. Там буде темно, подумалося йому… А якщо Морґан їхатиме з іншого боку… Страх і самотність пронизали його найгострішою, найлютішою хвилею нещастя, знаного донині. «Спіді, я не можу зробити це! Хіба ж ти не знаєш? Я просто дитина!»

— У диліжанс Морґана запряжено шість пар коней, і тринадцятий кінь — попереду, — сказав Фаррен. — І коли вони летять галопом, чортів катафалк торохтить, наче грім, що котиться землею. Ти точно почуєш його. Вистачить часу, щоб заховатися. Тільки переконайся, що ти добре заховався.

Джек щось прошепотів.

— Що? — різко перепитав Фаррен.

— Я сказав, що не хочу йти, — лишень трішки гучніше повторив Джек. Сльози підступили так близько, що він розумів: варто їм потекти, як він не зможе спинити цей потік, втратить контроль над собою і благатиме капітана Фаррена забрати його звідси, захистити, що-небудь…

— Гадаю, вже надто пізно думати про те, чого ти хочеш, — сказав капітан Фаррен. — Я не знаю нічого про тебе, хлопче, і знати не хочу. Не хочу навіть знати твого імені.

Джек стояв і дивився на нього. Його плечі згорбилися, очі пекли, а губи тремтіли.

— Розправ плечі! — несподівано люто гаркнув капітан Фаррен. — Кого ти збираєшся рятувати? Куди ти йдеш? Та, судячи з усього, ти й десяти футів не подолаєш! Ти надто малий, щоб бути чоловіком, але міг би хоча б прикинутися, правда? Ти виглядаєш, як побитий пес!

Зачеплений за живе, Джек виструнчився і висушив сльози. Його погляд упав на останки візникового сина, і в голові промайнуло: «Принаймні я не там, поки що. Він має рацію. Жалість до себе — це розкіш, яку я не можу собі дозволити». Це правда. І все-таки він трохи сердився на капітана зі шрамом через те, що той допік його і так легко натиснув на потрібні важелі.

— Краще, — сухо сказав капітан. — Не набагато, але краще.

— Дякую, — саркастично відповів Джек.

— Тобі нема куди відступати, хлопче. Озмонд женеться за тобою. Морґан також скоро кинеться навздогін. І, можливо… Там, звідки ти прийшов, також будуть проблеми. Але візьми ось це. Якщо Паркус відрядив тебе до мене, то хотів би, щоб я віддав це тобі. Тож бери і йди.

Капітан простягнув на долоні монету. Джек завагався, а тоді взяв її. Вона була завбільшки з п’ятдесятицентовик Кеннеді, але значно важчою — наче золото, подумав хлопчик, хоча насправді вона мала забарвлення матового срібла. Коли він поглянув на профіль Лаури Делосіан, його знову вразила — хоч і на мить, але надзвичайно — її схожість із матір’ю. Ні, не просто схожість: попри певні фізичні відмінності на кшталт тоншого носа чи круглішого підборіддя, це і була його мама. Джек знав це. Він перевернув монетку й побачив тварину з головою і крилами орла та тілом лева. Здавалося, вона дивиться на Джека. Від цього стало трохи лячно, тому він поклав монету всередину камзола, до пляшечки з магічним соком Спіді.

— Навіщо це? — запитав він у Фаррена.

— Ти дізнаєшся, коли настане час, — відповів капітан. — Або, можливо, не дізнаєшся. У будь-якому разі, я виконав свій обов’язок перед тобою. Скажи про це Паркусу, коли побачиш його.

Джек відчув, як абсолютна ірреальність знову поглинає його.

— Іди, синку, — сказав Фаррен. Його голос стих, хоч і не став м’якшим. — Виконуй свою роботу… або те, що зможеш.

Зрештою, саме це відчуття ірреальності — усепоглинаюче переконання, що він — тільки гра чиєїсь уяви — змусило його рушити. Ліва нога, права нога, ліва вперед, права вперед. Відкинув убік уламок просякнутого елем дерева. Переступив через розтрощені рештки колеса. Обійшов з того боку вагона, зовсім не здивований виглядом засохлої крові та дзижчанням мух. Що таке кров чи дзижчання мух уві сні?

Він дійшов до краю замуленого, засипаного уламками дерева й діжок відрізку дороги, а тоді озирнувся… але капітан Фаррен відвернувся. Може, він видивлявся своїх людей, а може, просто став так, аби не дивитися на Джека. Зрештою, визнав Джек, скидалося на те ж саме. Спина лишалася спиною. Нема на що дивитися.

Він запхав руку під камзол, навпомацки знайшов монетку, яку капітан Фаррен дав йому, і міцно стиснув її. Так йому трішки покращало. Він стиснув її, як дитина, якій дали четвертак, щоб купити ласощів у цукерні, а тоді рушив далі.

7

Певно, не минуло й двох годин, і Джек почув той звук, який Капітан Фаррен описував як «грім, що котиться землею», — хоча, можливо, минули й усі чотири години. Коли сонце сховалося за західною межею лісу (а трапилося це незадовго по тому, як Джек зайшов у бір), стало складно орієнтуватися в часі.

Раз по раз із заходу їхали екіпажі, ймовірно, у напрямку павільйону королеви. Коли Джек чув наближення кожного з них (а їх було добре й далеко чути; лункість цих звуків нагадала Джекові слова Спіді про те, що коли одна людина витягує із землі редьку, то інша за півмилі чує запах), то одразу думав про Морґана, і щоразу ховався спершу в глиб яру, потім у інший його бік, а тоді вже в гущавину. Йому не подобалося перебувати в темряві цього лісу — навіть на узліссі, звідки він досі міг роздивитися дорогу, визираючи з-за стовбурів дерев. Джек не почувався в безпеці, та думка про те, що дядько Морґан (хлопчик досі вірив, що саме дядько Морґан був Озмондовим господарем, хоч капітан Фаррен і заперечував це) спіймає його на дорозі, подобалася йому ще менше.

Тож щоразу, коли Джек чув наближення фургона чи екіпажа, він ховався, а коли транспорт їхав далі, знову повертався на дорогу. Одного разу, коли він проходив через болотяний і зарослий будяками яр, праворуч щось пробігло — чи то ковзнуло по його нозі, і Джек закричав.

Дорожній рух був іще тією морокою і не надто покращував Джеків стан, хоча було й щось позитивне в періодичному русі фургонів, це вказувало принаймні, що він на шляху не сам.

Йому до чорта хотілося забратися з усіх цих Територій.

Магічний сік Спіді — найбридкіші ліки, які йому доводилося приймати за життя, але він би з радістю ковтнув тієї гидоти, хай навіть від неї зведе шлунок, якби хтось — наприклад, Спіді з’явився перед ним і запевнив, що коли він знову розплющить очі, то одразу побачить золотаві арки «Мак-Дональдса» — мама називала їх «Великі Американські Цицьки». Щораз більше він відчував гнітючу загрозу, немовби ліс чаїть небезпеку, ніби щось у ньому знає про його присутність, може, навіть сам ліс знає це. Бо ж дерева підкрадалися ближче до дороги, хіба ні? Так. Раніше вони зупинялися біля ярів, а тепер захопили їх повністю. Спершу здавалося, що в лісі ростуть лише сосни та ялини, а зараз переховуються й інші породи дерев, чорні стовбури яких перепліталися між собою, наче зогнилі струни. Деякі з них нагадували дивні гібриди ялини та папороті й мали гидотне сіре коріння, що чіплялося за землю, ніби липкі пальці. «Наш хлопчик? — здавалося, ніби в голові шепотіли ці бридкі пагони. — НАШ хлопчик?»

Це все у твоїй голові, Джекі. Ти просто мариш.

От тільки направду Джек не дуже вірив у це.

Дерева справді змінювалися. Повітря сповнювалося напруги, і відчуття, що за ним стежать, здавалося абсолютно реальним. Джек почав був думати, що його свідомість повертається до нав’язливих жахних думок через ліс, немовби самі дерева насилали на нього моторошні марева.

Пляшка Спіді з магічним соком була вже напівпорожньою. А її ж мало вистачити на весь шлях і щоб повернутися до Сполучених Штатів. Але якщо він відпиватиме потроху, коли лякатиметься будь-чого, то напою не вистачить і до кордону з Новою Англією.

Подумки він підраховував величезну відстань, яку пройшов у своєму світі, коли вперше повернувся з Територій. Сто п’ятдесят футів тут дорівнювали півмилі там. Якщо він просуватиметься таким чином і надалі, за умови, що співвідношення пройденого шляху не змінюється (а Джек визнавав можливість і такого), — він міг подолати десять миль тут — і опинитися аж ген за Нью-Гемпширом там. Немовби на ньому були семимильні чоботи.

От тільки дерева… сіре, липке коріння…

Коли почне справді сутеніти — коли небо із синього перетвориться на пурпурове, — перенесусь назад. Перенесуся, та й по всьому. Не буду я блукати цими лісами, коли впаде темрява. І якщо в мене десь в Індіані закінчиться магічний сік, то старий добрий Спіді може надіслати мені ще одну пляшку «ЮПСом»[74] абощо.

Досі міркуючи над тим, наскільки ж краще йому стало, варто було скласти план (хай навіть цей план пошириться лише на найближчі дві години), Джек раптом збагнув, що чує наближення чергового екіпажа, запряженого багатьма кіньми.

Схиливши голову на бік, він зупинився посеред дороги. Його очі широко розплющилися, і перед ними із запаморочливою швидкістю пронеслося два видіння: спершу велика машина, у якій сидять двоє чоловіків (то був не «мерседес»), а потім — фургон «Дике Дитя», що мчить униз вулицею, усе далі від тіла дядька Томмі, і з розбитого пластмасового радіатора крапає кров. А за кермом фургона Джек побачив руки… але то не були руки. То були дивні колінчасті копита.

І коли вони летять галопом, чортів катафалк торохтить, наче грім, що котиться землею.

А тепер, коли цей звук лунав — далеко, та надзвичайно виразно, збурюючи чисте повітря, — Джек сам себе запитав, як же він міг раніше міркувати, що всі ті проїжджі екіпажі могли бути диліжансом Морґана? Він достоту ніколи більше не помилиться. То був загрозливий звук, сповнений передчуття зла — вірогідно, саме так торохтить катафалк, звісно, катафалк, яким керує диявол.

Хлопчик продовжував нерухомо стояти посеред дороги, немовби загіпнотизований, як кролик, зачарований світлом фар. Звук дедалі дужчав — грім коліс і копит, брязкіт шкіряної збруї. Тепер можна було навіть почути голос візника: «Гееей-яааа! ГЕЕЕЙ-ЯААА!»

Він стояв посеред дороги, заклякнувши на ній, а розум його розривався від жаху. «Не можу рухатися, о мій Боже Ісусе милостивий, я не можу рухатися. Мамо… Мамо… Мааааааааам!..»

Джек стояв посеред дороги, і в його уяві намалювалося щось велике та чорне, схоже на диліжанс. Воно мчало трактом, і тягнули його чорнющі тварюки, що скидалися більше на пум, ніж на коней. Джек бачив, як чорні штори совалися туди-сюди на вікнах карети; бачив візника, що стояв на передку. Його чорне волосся розвівалось на вітрі, а дикі очі божевільно блищали, наче у маніяка з викидним ножем.

Джек бачив, як диліжанс на повній швидкості наближався. Бачив, як катафалк збив його.

І саме це видіння зняло заціпеніння. Хлопчик кинувся праворуч, ковзнув униз від дороги — нога зачепилася за котрийсь із покарлючених коренів — упав, покотився. Його спину, що трохи загоїлась упродовж останніх кількох годин, знову пронизав нестерпний біль, який спотворив скривлений Джеків рот.

Джек підскочив і, згорбившись, помчав до лісу.

Спочатку він заховався за чорним деревом, але сучкуватий стовбур був масним та неприємним на дотик і трохи нагадував баньян[75], який Джек бачив на Гавайях під час минулорічних канікул. Джек перебрався ліворуч, за сосну. Гуркіт диліжанса та його ескорту наближалися. Щомиті Джек сподівався побачити, як вони промайнуть перед ним та помчать у Селище Різномайстрів. Джекові пальці стискали й відпускали смолисту соснову кору. Хлопчик кусав губи.

Просто попереду простягалася вузька і надзвичайно прозора просіка, через яку було видно дорогу та тунель, стіни якого встеляли листя, папороть і соснові голки. Коли Джек почав був думати, що Морґанів екіпаж так і не прибуде, понад дюжину озброєних вершників галопом полетіли на схід. Перший з них тримав попереду стяг, але Джек не зміг розгледіти емблему… та й не був певен, що справді хоче цього. А тоді диліжанс промайнув у вузькому Джековому просвітку.

Це відбулося дуже швидко, якусь секунду, може, навіть менше, та Джек усе виразно запам’ятав. Велетенський диліжанс сягав приблизно дюжину футів заввишки. Валізи й торби, закріплені на даху міцною мотузкою, додавали ще три фути. Кожен запряжений кінь мав на голові чорний плюмаж: від швидкісної гонитви вітер здував пера назад, і вони ставали практично пласкими. Згодом Джек подумав, що Морґанові потрібна нова запряжка на кожну поїздку, адже ці коні були вже на межі своїх сил. Згустки крові та піни вилітали з ротів, очі божевільно оберталися, раз по раз блимаючи білками.

А тоді, точнісінько як і в його мареві — чи то у видінні, — чорні крепові штори розлетілися, оголюючи незасклені вікна. І раптом в одному з цих чорних проваль з’явилося бліде обличчя; бліде обличчя, обрамлене дивними, різьбленими пасмами. Несподівана з’ява того лику вражала, неначе то постав привид у зруйнованому вікні зачарованого будинку. Те обличчя не належало Морґану Слоуту… і водночас належало.

І власник того обличчя знав, що Джек — чи якась інша загроза, така ж ненависна та особиста — десь тут. Джек побачив це в широко розплющених очах і в лиховісній гримасі, що враз викривила його рот.

Капітан Фаррен казав: «Він почує тебе, наче щура», — і тепер Джек похмуро подумав: «Ну от, він учув мене. Він знає, що я тут, і що ж тепер буде? Він зупинить увесь ескорт і, закладаюся, відрядить солдатів у ліс за мною».

Інша група солдатів — та, що захищала Морґанів диліжанс іззаду — промчала далі. Джек дедалі чекав, прирощуючись долонями до соснової кори. Він був певен, що Морґан обов’язково зупиниться. Однак цього не трапилося, і скоро важкий гуркіт диліжанса та вершників стихнув.

Його очі. Ось що однакове. Ці чорні очі на блідому обличчі. І…

Наш хлопчик? НАШШШШ!

Щось ковзнуло по його нозі… і вище, до кісточки. Джек закричав і спробував відступати назад, подумавши, що то була змія. Та варто було хлопчику глянути вниз, як він побачив, що в ногу вчепився один із сірих корінців… і вже обплітав литку.

«Це неможливо, — тупо подумав він. — Корені ж не рухаються». Джек різко позадкував, витягуючи ногу з грубих сірих кайданів, які сплів корінь. Литку пронизав легкий біль, наче від опіку мотузкою. Хлопчик підвів очі й відчув, як липкий страх наповнює його серце. Здається, він знав, чому Морґан, уловивши його присутність, усе одно поїхав далі. Морґан знав, що гуляти в цьому лісі — все одно що зайти в тропічну річку, яка кишить піраньями. Чому ж капітан Фаррен не попередив його? Джекові спадало на думку лише те, що капітан зі шрамом просто не знав цього, бо ніколи не заходив так далеко на захід. Сіре коріння ялиново-папоротневих покручів одночасно зарухалося — піднімалося, опадало, повзло до нього лісовим дереном. «Енти та дружини Ентів, — гарячково подумав Джек. — ЗЛІ Енти й дружини Ентів». Котрийсь особливо грубий корінь, шість останніх дюймів якого вкривала темна волога земля, раптом повстав перед ним і почав звиватися, наче кобра, яку заклинаннями викликав з кошика факір. НАШ хлопчик! НАШШ!

Корінь кинувся на Джека, і хлопчик позадкував, чітко усвідомлюючи, що корені сплелися в живу стіну між ним і безпечною дорогою. Він торкнувся спиною дерева… і з криком відскочив від нього, бо кора затріщала та засмикалася — здавалося, ніби то скажено корчаться м’язи. Джек озирнувся і побачив одне з тих чорних дерев із сучкуватими стовбурами. Його стовбур рухався, звивався. Перев’язані вузли кори спліталися у щось схоже на моторошне зрите борознами обличчя, одне око якого зяяло широченною чорною порожнечею, а друге заплющувалося в зловісному підморгуванні. Нижня частина дерева зі скреготанням розчахнулася, і з нього потік білясто-жовтий сік. НАШ! Нашшшшшшш!

Корені, мов пальці, прослизнули між Джековою рукою і ребрами, ніби намагалися залоскотати.

Він щодуху смикнувся і неймовірним зусиллям волі, тримаючись за рештки логічного мислення, обмацував камзол у пошуках пляшки Спіді. Він чув: десь далеко рвалося щось велетенське. Йому спало на думку, що то дерева вириваються з ґрунту. У Толкіна такого достоту ніколи не було.

Він схопив пляшку за шийку та витягнув її. Джек уже взявся був за закривку, аж раптом якийсь сірий корінь плавно ковзнув і обкрутив його шию. А наступної миті він стиснув її так сильно, наче зашморг ката.

Джекові перехопило подих. Доки він боровся з тією штукою, що намагалася задушити його, пляшка випала з рук. Хлопчику вдалося просунути пальці під коренем. Той був не холодним і твердим, а м’яким і гнучким, наче плоть. Джек боровся з ним, чудово розуміючи, що горлянка його булькає й хрипить, а слина стікає підборіддям.

Останнім напруженим зусиллям йому вдалося звільнитися від кореня. Натомість пагін спробував огорнути зап’ясток хлопчика, але Джек з криком відсмикнув руку. Він глянув униз і побачив, як пляшечка звивається та вислизає від нього, бо сірий корінь схопив її за шийку.

Джек стрибнув за нею. Корені хапали й огортали його ноги. Він важко упав на землю — але все ще тягнувся, риючи кінчиками пальців декілька дюймів в’язкого лісового ґрунту, щоб дістатися…

Він доторкнувся до гладкого боку зеленої пляшки… і схопив її. Щосили смикнув до себе, краєм свідомості розуміючи, що корені повністю захопили ноги, зв’язали й надійно зафіксували, мов мотузки, Джек відкрутив закривку. Ще один корінь, тонкий, неначе мереживо павутини, спускався вниз, щоб вихопити пляшку з рук. Хлопець відштовхнув його та підніс шийку до рота. Здавалося, запах зогнилих фруктів наповнив усе, утворивши навколо Джека живу мембрану.

Спіді, благаю, хай воно подіє!

Ще більше коренів повзло по його спині. Вони обнімали безпорадного хлопця за талію та скручували навсібіч, але Джек уже ковтнув, і дешеве вино забризкало його щоки. Він пив, стогнав і молився, але щось було не так, воно не діяло, і хоч очі досі залишалися заплющеними, Джек відчував, як корені стискають йому руки й ноги, відчував,

8

як вода просочується крізь джинси й сорочку, чув запах

Вода?

бруду й вологи, чув

Джинси? Сорочка?

монотонне кумкання жаб і

Джек розплющив очі й побачив помаранчеве сяйво заграви, що відбивалося в широкій річці. На східному березі річки ріс незайманий ліс; на західному — а саме тут перебував Джек — простягалося довге поле, частково приховане присмерковим туманом, що стелився по землі аж до самої води. Волога земля хлюпала під ногами. Джек лежав край самої води, у найболотянішій місцині. Все поросло густими бур’янами — до сильних морозів, які їх вб’ють, лишався ще місяць, а може, й більше — і Джек заплутався в них, так, неначе людина, що, прокидаючись від нічного жахіття, заплуталася у власній постільній білизні.

Наскрізь мокрий, він зіп’явся на ноги та заточився. Від нього тхнуло багнюкою, а лямки наплічника стискували пахви. Хлопчик із жахом відкинув з обличчя і рук рештки бур’янів. Відступив від води, а тоді озирнувся і побачив, що пляшка Спіді лежала в багнюці, а закривка — біля неї. Частина «магічного соку» розлилася, коли він боровся зі зловісними деревами Територій. Тепер у пляшці лишилася тільки третина рідини.

Він постояв там приблизно хвильку та подивився на річку. Його порепані кросівки занурилися в багнюку. Це достоту був його світ: старі добрі Сполучені Штати Америки. Він не побачив таких сподіваних золотих арок, хмарочоса чи супутника Землі, що блимав десь у вишині присмеркового неба, але він напевно знав, де перебуває, так само як знав власне ім’я. І тепер поставало питання, чи бував він узагалі в якомусь іншому світі?

Джек поглянув на незнайому річку, такий же незнайомий сільський пейзаж і прислухався до затишного мукання корів. А тоді подумав: «Ти опинився деінде. Це достоту не пляж Аркадії, Джекі».

Ні, то точно не був пляж Аркадії, от тільки Джек не настільки добре знав околиці, щоб сказати напевно, що відійшов далі, ніж на чотири-п’ять миль: знав тільки, що достатньо просунувся в глиб суходолу, аби більше не відчувати запаху Атлантики. Він повертався, неначе прокидався після страшного сну — а може, то і був сон? Усе, починаючи з візника та його підводи з м’ясом, засидженого мухами, і до живих дерев? Лишень пробудження від жахіття, частиною якого було блукання уві сні? У цьому був сенс. Його матір помирала і, як подумав Джек, насправді він уже давно про це знав: усе вказувало на це, і підсвідомість давно вже дійшла правильного висновку, хай навіть свідомість і заперечувала очевидне. Все це сприяло атмосфері самонавіювання, а той божевільний п’яниця Спіді Паркер запустив усе в дію. Усе сходилося.

Дядьку Морґану таке б сподобалося.

Джек затремтів і тяжко глитнув. Ковтати було боляче. Біль був не таким, як під час застуди, а інакшим: так дошкуляють травмовані м’язи.

Він підвів ліву руку — ту, яка не тримала пляшку — і м’яко потер долонею горло. Якусь мить у нього був абсурдний вигляд: як у жінки, що перевіряє, чи немає в неї другого підборіддя або зморшок. Він побачив садно саме над адамовим яблуком. Хоч воно й не сильно кривавило, але торкатися до нього було боляче.

Це робота кореня, що схопив його за шию.

— Правда, — прошепотів Джек. Він дивився на помаранчеву воду, прислухався до кумкання жаб-биків і далекого мукання корів. — Усе правда.

9

Джек почав підніматися схилом, ген до краю поля, залишаючи річку — а разом із нею і схід — позаду. Коли він здолав півмилі, постійне тертя та човгання рюкзака об побатожену спину (а Озмондові удари нікуди не поділися, і наплічник, що совався туди-сюди, нагадував про це) викликало з небуття спогад. Тоді він відмовився від велетенського сандвіча Спіді, та чи не поклав старий рештки до рюкзака Джека, доки той роздивлявся медіатор? Від цієї думки живіт аж підскочив.

Тоді Джек зняв рюкзак і зупинився прямісінько посеред туману під вечірньою зорею. Він відгорнув одне відділення і побачив там сандвіч: не шматочок чи навіть половину, а цілий сандвіч, загорнутий у газету. Джекові очі наповнилися теплими слізьми, і хлопчику до болю захотілося, аби Спіді опинився тут, щоб він міг обняти друга.

Десять хвилин тому ти називав його божевільним старим п’яницею.

Хлопчикове обличчя спалахнуло від сорому, однак це почуття не завадило згамати сандвіч за шість великих кусів. Хлопчик запакував наплічник і знову одягнув його на плечі. Він рушив далі. Йому стало краще: коли вдалося втамувати бурчання в животі, Джек знову став самим собою.

А невдовзі у всеохопній темряві заблимали вогники. Фермерський дім. Загавкав пес — то був гучний гавкіт велетенського собацюри, і Джек на мить завмер.

«Усередині, — подумав він. — Або на ланцюзі. Сподіваюся».

Він повернув праворуч, і через певний час собака замовк. Орієнтуючись по вогнях фермерського будинку, Джек небавом вийшов на вузьку асфальтну дорогу. Він тільки й дивився зліва направо, не маючи й гадки, куди йти далі.

Гаразд, народ, ось і Джек Сойєр, на півдороги з нізвідки в нікуди: мокрий до нитки, кросівки вимащені багнюкою. Браво, Джеку!

Самотність і туга за домівкою знову охопили його. Джек відігнав ці почуття. Він плюнув на лівий указівний палець, а тоді різко вдарив по краплі слини. Більша частинка відлетіла праворуч — чи то лишень так здалося Джекові, — тому він повернув саме туди й рушив далі. За сорок хвилин зморений (і, що гірше, голодний) Джек побачив кар’єр із видобування гравію, а за ним — якийсь хлів, відмежований від дороги ланцюгом.

Джек прошмигнув під ланцюгом і рушив до хліва. На дверях висів замок, але хлопчик побачив, що під однією зі стін халупки просіла земля. Зняти рюкзак, пролізти під стіною, а тоді протягнути за собою речі — справа однієї хвилини. А замок на дверях навіть дарував відчуття безпеки.

Він роззирнувся довкола та побачив якісь дуже старі інструменти — вочевидь, цим місцем давно не користувалися, і Джека це влаштовувало. Він роздягнувся догола — відчувати на собі брудний та липкий одяг хлопчику не хотілося. У кишені штанів намацав монетку, яку дав капітан Фаррен: поміж звичайного дріб’язку вона здавалася справді велетенською. Джек витягнув її та побачив, що монетка капітана Фаррена — з профілем Королеви з одного боку та з крилатим левом з іншого — перетворилася на срібний долар 1921 року. Деякий час хлопчик ретельно роздивлявся профіль Леді Свободи на срібнику, а тоді кинув грошик назад у кишеню джинсів.

Джек витягнув із наплічника чисті речі; брудні він вирішив просушити до ранку, а тоді сховати назад, щоб за можливості випрати їх у Ландроматі або ж просто в найближчому струмочку.

Доки він шукав шкарпетки, його рука натрапила на щось вузьке та тверде. Джек витягнув знахідку і побачив, що то зубна щітка. Враз у його свідомості виникли образи: дім, безпека, логіка. Усе, що втілювала зубна щітка, враз заполонило його думки. І хлопчик ніяк не міг потамувати ці емоції або ж уникнути їх. Зубна щітка має лежати в добре освітленій ванній кімнаті і використовуватися разом із піжамою на тілі й теплими капцями на ногах. І не було їй місця на дні рюкзака в холодному мóроці хліва для інструментів край кар’єру з видобування гравію в пустельному провінційному містечку, назви якого він навіть не знав.

Його охопила самотність. Він повністю усвідомив свій статус вигнанця. І Джек заплакав. Він не побивався голосно й істерично, як люди, котрі приховують злість під маскою сліз, — ридав рівномірно, як той, хто раптом збагнув свою самотність і те, що вона триватиме довго. Він плакав, бо здавалося, що безпека й глузд полишили цей світ. Відчуження набуло реальних обрисів, що, вочевидь, наближало божевілля.

Джек заснув ще до того, як у нього висохли сльози. Він спав, обхопивши свій рюкзак, лише у свіжих трусах та шкарпетках. Від патьоків сліз зосталися чисті смужки на брудних щоках, а в руці — затиснута зубна щітка.

Розділ восьмий Тунель Оутлі

1

Шість днів по тому Джек майже переборов свій відчай. За кілька перших днів подорожі він немовби виріс: здолав шлях від дитинства через юність до дорослості, — набув досвіду. Відколи він отямився на правому березі річки, то не повертався на Території, пояснюючи це вимушене уповільнення мандрівки тим, що так він збереже сік Спіді на випадок, коли той знадобиться найбільше.

Та й сам Спіді радив йому пересуватися дорогами цього світу. Просто виконуй накази, приятелю.

Коли сонце здіймалось на небосхил, а шлунок був наповнений, машини підвозили його на тридцять-сорок миль на захід. У цей час Території видавалися йому неймовірно далекими та примарними: нагадували фільм, що встиг забутися, мов коротка фантазія. Іноді, відкинувшись на пасажирському сидінні автомобіля якогось шкільного вчителя і відповідаючи на звичні питання стосовно себе, Джек і справді забував про Території. Вони справді забувалися, й він знову ставав — або майже ставав — таким самим хлопчиком, яким був на початку літа. Особливо на великих автострадах, коли водії висаджували його біля виїзду з дороги, а за десять чи п’ятнадцять хвилин, щойно він здіймав великий палець, перед ним зупинялася наступна машина.

Зараз Джек перебував десь неподалік від Батавії, в західній частині штату Нью-Йорк. Намагаючись дістатися до Буффало, він задкував аварійною смугою I-90 (палець догори), — згодом мав намір рухатися південніше. Важливо, міркував Джек, скласти план, а тоді просто дотримуватися його. «Ренд Мак-Неллі» та Історія закинули його сюди; треба було лише трішки щастя і знайти водія, котрий би довіз його до Чикаго або Денвера (чи навіть до самого Лос-Анджелеса, якщо вже мрієш про щастя, малий Джекі), — і тоді він повернеться додому ще до середини жовтня.

Хлопчик засмаг, його м’язи зміцніли. У кишені лежали п’ятнадцять доларів, зароблені на останньому місці роботи (посудомийник у забігайлівці «Золота ложка» в Оберні). Інколи ночами йому хотілося плакати, але він не зронив жодної сльозинки від часу тієї першої жахливої ночі. Тепер Джек тримав усе під контролем, ось у чому полягала різниця. Тепер він знав, як діяти, досконало розібрався що й до чого та сам керував навколишніми подіями. Здавалося, що він уже бачить кінець своєї мандрівки, хоча до нього було ще надзвичайно далеко. Мандруючи, як йому наказував Спіді, переважно цим світом, Джек міг рухатися доволі швидко та дуже скоро повернутися в Нью-Гемпшир із Талісманом. Це мало спрацювати, і проблем набагато менше, ніж він очікував.

Принаймні так міркував Джек Сойєр, мружачись від сонця, що котилося на захід, поки блакитний, запорошений «Форд-Ферлейн» з’їхав на узбіччя, очікуючи доки хлопчик підбіжить до нього. «Миль тридцять-сорок», — міркував він про себе. Він уявив сторінку «Ренд Мак-Неллі», яку бачив сьогодні вранці, і вирішив: «Оутлі». Звучить по-дурному, мізерно та безпечно — він ішов уперед своїм шляхом, і ніщо тепер не могло йому завадити.

2

Перш ніж відчинити дверцята «ферлейна», Джек нахилився й зазирнув у машину. Грубі зразки книжок і флаєри гамузом лежали на задньому сидінні; на передньому громадились дві величезні валізи. Огрядний чоловік із чорним волоссям, що майже скопіював позу Джека, нахилившись над кермом, аби визирнути, був комівояжером. Піджак від синього костюму висів на гачку за ним; краватка — напіврозв’язана; рукави — засукані. Комівояжер років тридцяти п’яти, що з комфортом об’їжджав свої території. Певно, як і всі торговці, любить потеревенити. Чоловік посміхнувся і, взявшись за одну з величезних валіз, кинув її на купу паперів за сидінням. Друга попрямувала туди ж само.

— Дамо тобі трохи простору, — промовив він.

Джек знав, що в першу чергу чоловік запитає, чому він не в школі.

Він відчинив дверцята, подякував і заліз досередини.

— Далеко їдеш? — спитав комівояжер, перевіряючи дзеркало заднього виду, перш ніж опустити вниз ручку перемикання передач і повернутися на дорогу.

— В Оутлі, — відповів Джек. — Гадаю, туди ще миль тридцять.

— Ти щойно завалив географію, — сказав комівояжер. — До Оутлі понад сорок п’ять миль.

Він повернув голову, глянув на Джека та здивував хлопчика, підморгнувши йому.

— Нічого особистого, — вів далі чоловік, — але я терпіти не можу, коли діти голосують на дорогах. Тому і підвожу їх, коли зустрічаю. Я хоча б знаю, що зі мною вони в безпеці. Ніяких обнімань і обмацувань. Розумієш, про що я? Навколо забагато психів, хлопчику. Ти читаєш газети? Я про хижаків кажу. Ти можеш опинитися під загрозою знищення.

— Авжеж, ви маєте рацію, — сказав Джек. — Але я намагаюся бути дуже обачним.

— Я так розумію, ти мешкаєш десь неподалік?

Чоловік усе ще дивився на Джека, вряди-годи коротко зиркаючи на дорогу, і хлопчик судомно шукав у пам’яті назву містечка, яке залишилося позаду.

— Пальміра. Я мешкаю в Пальмірі.

Комівояжер кивнув:

— Приємна стара місцина. — І повернув голову до траси.

Джек розслабився, розвалившись на зручному плюшевому сидінні. Зрештою чоловік промовив:

— Сподіваюся, ти не втік з уроків, правда ж? — І ось настав час для Історії.

Джек розповідав її так часто, змінюючи тільки назви міст у міру просування на північ, що цей монолог сам зісковзував з язика.

— Ні, сер. Мені просто треба потрапити в Оутлі. Я там деякий час поживу в моєї тітки Гелен. Гелен Воген. Це сестра моєї матері. Вона вчителька. Тато помер минулої зими, розумієте, і справи стали зовсім паршиві — а два тижні тому мамин кашель значно погіршився і вона ледь могла піднятися сходами. Лікар сказав, що вона мусить максимально довго залишатися в ліжку, тож вона і попросила сестру, щоб я трохи пожив у неї. Вона вчителька, ну і все таке, тож я певен, що вчитимуся в школі Оутлі. Тітка Гелен жодній дитині не дасть утекти з уроків, можете повірити.

— Тобто мама сказала тобі добиратися автостопом від Пальміри до самого Оутлі? — спитав водій.

— О, ні, зовсім ні — вона б ніколи так не вчинила. Вона дала мені гроші на автобус, але я вирішив їх заощадити. Я доволі довго не отримуватиму з дому ніяких грошей, а у тітки Гелен їх також майже немає. Мама б розізлилась, якби дізналася, що я голосую. Але, як на мене, це дурне марнування грошей. Ну, я маю на увазі, п’ять баксів — це п’ять баксів, і чого я повинен віддавати їх водію автобуса?

Чоловік скоса зиркнув на Джека.

— Як довго, по-твоєму, ти просидиш в Оутлі?

— Важко сказати. Сподіваюся, мама скоро одужає.

— Назад тільки автостопом не їдь, гаразд?

— У нас більше немає машини, — додав Джек, доповнюючи Історію. Він почав насолоджуватися власною грою. — Можете в це повірити? Вони прийшли посеред ночі та забрали її. Брудні боягузи. Вони знали, що всі спатимуть. Просто прийшли посеред ночі та вкрали машину просто з гаража. Містере, я б бився за ту машину — і тоді міг би доїхати на ній до тітчиного будинку. Коли мама йде до лікаря, їй доводиться спускатися узвозом, а тоді брести ще з п’ять кварталів до автобусної зупинки. Як вони могли таке вчинити? Просто припертися і вкрасти машину. Ми б продовжили виплати, щойно виникла б така можливість. Я маю на увазі, хіба це не крадіжка?

— Якби таке трапилося зі мною, я б сказав, що так і є, — відповів комівояжер. — Що ж, сподіваюся, твоя мама швидко одужає.

— Ми обидвоє на це сподіваємося, — цілком щиро відповів Джек.

Так вони і розмовляли, поки на узбіччі не почали з’являтися позначки про з’їзд до Оутлі. Комівояжер повернув на аварійну смугу відразу за з’їздом і знову посміхнувся Джеку.

— Щасти тобі, хлопче.

Джек кивнув і відчинив дверцята.

— Сподіваюся, довго ти в Оутлі не пробудеш.

Хлопчик запитально глянув на нього.

— Ну, ти ж знаєш, що це за місце, так?

— Не дуже. Знаю зовсім трохи.

— О, це ще та діра. Вони там їдять те, що переїдуть на дорозі. Горилавілль. Спершу їси пиво, а тоді випиваєш кухоль. Щось таке.

— Дякую за попередження, — сказав Джек і виліз із машини.

Комівояжер помахав рукою, і «ферлейн» помчав далі. За мить авто стало чорною цяткою, що гналась до низького помаранчевого сонця.

3

Приблизно милю дорога тяглася через нудні та пласкі сільські краєвиди — далеко попереду Джек запримітив маленькі двоповерхові щитові будиночки, що скупчилися на краю полів. Поля були коричневими та порожніми, а будинки зовсім не скидалися на фермерські. Безладно розкидані, вони дивилися на спустошені поля в сірій непорушності, яку коли-не-коли переривало жалібне скавуління машин на далекій I-90. Не мукали корови, не іржали коні — не було ані тварин, ані фермерської техніки. Біля одного з будинків тулилося з півдюжини розбитих та іржавих машин. У цих будинках могли жити тільки люди, які настільки не любили собі подібних, що навіть Оутлі здавався їм перенаселеним. Порожні поля були для них урвищем, що відмежовує їхні облуплені замки.

Зрештою Джек вийшов на роздоріжжя, що виглядало точнісінько, як у мультиках: дві вузькі безлюдні дороги перетинають одна одну в цілковитій порожнечі, щоб розійтися потім в нікуди. У Джека вже почали виникати сумніви щодо правильності обраного шляху, тому він поправив на спині наплічник і попрямував до високої іржавої труби з прибитими до неї не менш іржавими прямокутниками, на яких було написано назви вулиць. Може, зійшовши з траси, треба було повернути ліворуч, а не праворуч? Згідно зі знаком, дорога, що йшла паралельно до траси, називалася ДОҐТАУН-РОУД. Доґтаун[76]? Джек поглянув на неї і побачив лише чорну смужку асфальту, яка тягнулася крізь безкінечні абсолютно пласкі поля, порослі бур’яном. Згідно з тим же дороговказом, смужка асфальту під його ногами називалася МІЛЛ-РОУД. Приблизно за милю вона пірнала в тунель, вхід до якого майже зник за кронами похилених дерев та дивним килимом із плюща, що скидався на лобкове волосся. Крізь плющ виднівся білий знак, який, певно, ним же й підтримувався. Слова були надто дрібними, щоб їх можна було прочитати. Джек засунув руку в кишеню та дістав монету, яку йому дав капітан Фаррен.

Шлунок нагадав про себе. Треба було швидше пообідати, тож хлопчик мав рухатися і знайти місце, у якому можна було б заробити на їжу. Вирішив не сходити з Мілл-роуд, принаймні поки не пройде тунель і не погляне, що за ним. Джек почимчикував уперед, а пітьма, що зяяла між переплетеними кронами дерев, згущувалася з кожним його кроком.

Холодний, вогкий, насичений цегляним пилом і зораною землею тунель, здавалося, втягнув хлопчика в себе, а тоді почав стискатися навколо нього. Джек на мить злякався, гадаючи, що тунель веде його під землю — не було ніякого світла в кінці, — але тоді збагнув, що асфальт іде рівно. «УВІМКНІТЬ ФАРИ», — попереджав знак перед в’їздом. Джек врізався в цегляну стіну та відчув, як на руки йому посипалися кам’яні крихти.

— Фари, — пробурмотів він сам до себе, шкодуючи, що в нього їх немає. Імовірно, тунель десь повертав, зрозумів хлопчик. Обережно, повільно та уважно, як сліпий з простягнутими вперед руками, ішов він уздовж стіни. Джек намацував собі шлях попереду. Коли так поводився Койот із мультиків про Дорожнього Бігуна[77], його зазвичай розмазувало по капоту вантажівки.

Щось швидко зашкрябало по асфальту, і Джек завмер.

«Щур», — подумав він. Може, кролик, що скорочує шлях між полями. Але якщо вірити звукам, тварина була значно більшою.

Звук пролунав знову, десь далеко в пітьмі, і Джек ступив наосліп іще один крок. Він почув, як попереду хтось вдихнув (один раз). Спинився, гадаючи, чи була то тварина? Джек притискав пучки пальців до вологої цегляної стіни, очікуючи на видих. На тварину це вже не було схоже — ані пацюк, ані кролик так глибоко не вдихали. Джек просунувся ще на кілька дюймів уперед, не бажаючи визнавати, що його лякає те, що може ховатися в тунелі.

Джек знову застиг, вчуваючи, як із мороку перед ним лунає щось схоже на тихе різке хихотіння. Мить по тому на хлопця війнув знайомий, але незрозумілий запах — грубий, мускусний, міцний.

Джек озирнувся через плече. Вхід до тунелю, тепер ледь помітний через вигин стіни, був далеко та за розмірами здавався не більшим за кролячу нірку.

— Хто тут? — погукав хлопчик. — Агов! Є тут хто? Хто-небудь?

Йому здалося, що десь далі, в тунелі, хтось зашепотів.

Він не на Територіях, нагадав собі Джек, — у найгіршому разі він нашугає якогось пса-ідіота, що забрів у прохолоду покуняти. Таким чином він урятує собаці життя, розбудивши його, перш ніж сердешного переїде машина.

— Агов, песику! — закричав Джек. — Песику!

Він миттю був винагороджений дріботінням лап через тунель. Але вони… наближалися чи віддалялися? Наслухаючи м’яке «стук, стук, стук», хлопчик не міг сказати напевне, тварина тікає чи, навпаки, накидається. Тоді вирішив, що звук може лунати в нього з-за спини, озирнувся і помітив, що пройшов надто далеко, щоб досі бачити вхід у тунель.

— Де ти, песику? — промовив малий.

Щось зашкрябало десь за фут або два позад нього. Джек стрибнув уперед і сильно забився плечем об вигин стіни.

У пітьмі він запримітив силует — можливо, то був пес. Джек ступив крок і спинився настільки дезорієнтований, що йому здалося, ніби він знову повернувся на Території. Тунель повнився мускусним, ядуче тваринним запахом, і що б там до нього не рухалося — це був не пес.

Подув холодного повітря приніс йому запахи смальцю та алкоголю. Хлопчик відчував, що силует наближається.

Лише на мить Джек побачив зависле в повітрі обличчя. Воно світилося, ніби підсвічене власним дещо тьмяним, внутрішнім світлом — видовжене розгніване лице, що тільки здавалося юним, хоча насправді не було таким. Істота смерділа потом, смальцем і випивкою. Джек втиснувся в стіну і стиснув кулаки навіть тоді, коли постать уже розчинилася в пітьмі.

Нажаханому Джеку раптом здалося, ніби він чує швидкі та м’які кроки, що виходять із тунелю. Він поглянув назад із пітьми, у якій перебував. Морок і тиша. Зараз тунель був порожнім. Джек засунув руки під пахви і стукнувся об цегляну стіну, удар дістався наплічнику. Через мить він знову попрямував уперед.

Джек вийшов із тунелю і вирішив поглянути на вихід. З нього не долинало жодних звуків, і жодна дивна істота не підкралася там. Хлопчик пройшов три кроки вперед, зазирнув усередину. І його серце мало не зупинилося, бо два величезних помаранчевих ока наближалися до нього. Половину відстані між ними та Джеком вони подолали за лічені секунди. Джек не ворушився — ноги по литки занурились у асфальт. В інстинктивному бажанні затулитися від небезпеки він виставив руки долонями вперед. Очі наближались до нього, але загудів клаксон. За мить до того, як з тунелю вилетіла машина, за кермом якої сидів червонопикий чоловік і розмахував кулаком, Джек устиг відскочити з дороги.

— ЛАЙНОГОЛОООО… — долинуло з перекошеного рота.

Досі ошелешений Джек крутнувся на місці та побачив, як машина несеться вниз по схилу до селища, — імовірно, Оутлі.

4

Розташований серед безкраїх та понурих на вигляд полів, Оутлі заледве відходив від двох основних вулиць. Перша, продовження Мілл-роуд, спускалася повз величезну обшарпану будівлю, що стовбичила посеред широченного паркінгу, — фабрика, вирішив Джек, — поєднуючись із рядами старих автомобілів (обтріпані прапорці), фаст-фудних забігайлівок («Великі Цицьки Америки»), боулінг із гігантською неоновою вивіскою (БОУЛ-О-РАМА!), гастрономи та заправки. Далі Мілл-роуд перетворювалася на п’ять чи шість ділових кварталів, смугу старих двоповерхових будинків, біля яких машини паркували капотом на тротуар. Найімовірніше, що на іншій вулиці розташувалися найважливіші в Оутлі споруди — великі панельні будинки з ґанками та широкими газонами. Там, де ці вулиці перетиналися, у світлі пізнього надвечір’я блимав червоним кольором світлофор. Інший світлофор, десь за вісім кварталів звідти, замиготів зеленим світлом перед високою і тьмяною будівлею, що нагадувала лікарню для душевнохворих, тож, очевидно, це була старша школа. Від цих двох вулиць неорганізовано відгалужувались маленькі будиночки, що змішувалися з незрозумілими спорудами за високими парканами з дроту.

Більшість вікон фабрики було розбито, а деякі вікнища в центрі міста забито дошками. Кучугури сміття та папірці в повітрі заповнювали бетонне подвір’я за парканом. Навіть презентабельні будинки здавалися занехаяними через вицвілу фарбу на похилених ґанках. Ці будинки, напевно, належали власникам салонів, що продають старі автомобілі, які ніхто не купує.

На якусь мить Джеку навіть закортіло піти з Оутлі та попрямувати в Доґтаун, де б той не розташовувався. Але тоді він згадав про тунель на Мілл-роуд, яким йому знову доведеться йти. У центрі торгового кварталу почулося гудіння клаксона, цей звук наповнив Джека нестерпним відчуттям самотності та ностальгії.

Відтоді як Джек залишив позаду тунель на Мілл-роуд і опинився перед воротами фабрики, він ніяк не міг розслабитися. Майже третину вікон на брудно-цегляному фасаді фабрики було розбито, інші — затуляли коричневі квадратики картону. Навіть стоячи на дорозі, Джек відчував запах мастила від прокопчених пасків, вентиляторів та шестерінок. Зрештою він засунув руки в кишені та пішов униз схилом так швидко, як тільки міг.

5

Зблизька місто мало ще депресивніший вигляд, ніж з боку пагорба. Торговці старими автомобілями стояли перед вікнами своїх офісів, їм було ліньки навіть вийти надвір. Їхні пошарпані та безрадісні прапорці обвисли; колись оптимістичні плакати, що висіли вздовж потрісканого тротуару перед рядами машин із закликами: «ОДИН ВЛАСНИК! ФАНТАСТИЧНА ПОКУПКА! МАШИНА ТИЖНЯ», — пожовкли. З деяких плакатів попливло та стікало чорнило, немовби їх вимило дощем. На вулицях було лише кілька людей. Коли Джек ішов до центру міста, то побачив старигана зі впалими щоками та сірою шкірою, який намагався закотити порожній візок із магазину на бордюр. Коли хлопчик підійшов ближче, старий налякано проскрипів щось вороже, оголивши чорні, як у борсука, ясна. Він вирішив, що Джек хоче вкрасти його візок!

— Перепрошую, — сказав Джек (серце його знову забилося).

Старий намагався всім своїм незграбним тілом, захищаючи, обняти візок, повсякчас демонструючи чорні ясна.

— Перепрошую, — повторив Джек. — Я лише збирався…

— Шраааний жлодій! Шраний ЖЛОООДІЙ! — скрипів старий, і сльози потекли по його зморшкуватих щоках.

Джек хутко пішов звідти.

Двадцять років тому, в шістдесяті, Оутлі, ймовірно, процвітав. Відносна привабливість кварталу розваг на Мілл-роуд, що виходив за межі міста, була продуктом тієї епохи, коли з акціями все було гаразд, бензин був дешевим і ніхто не чув про «дискреційний прибуток»[78], бо всього у всіх було вдосталь. Люди вкладали гроші у франшизи та маленькі магазинчики і деякий час якщо не процвітали, то були впевнені у завтрашньому дні. Ці невеличкі квартали досі зберігали непевну надію, проте у франшизних ресторанах сиділо лише кілька втомлених підлітків, що смоктали середню «Колу». У скляних вітринах численних крамничок такі самі вицвілі плакати, як і в автосалонах, повідомляли: «ПРОДАЄТЬСЯ ВСЕ! РОЗПРОДАЖ ПЕРЕД ЗАКРИТТЯМ!». Джек не бачив оголошень про вільні робочі місця, тому йшов далі.

У центрі Оутлі крізь щасливі клоунські кольори, що зосталися після шістдесятих, прозирала реальність. Джек плентався повз пропечені цегляні будинки. Наплічник дедалі важчав, а ноги гуділи ще більше. Зрештою, він би пішов у Доґтаун, якби не ноги та необхідність знову пройти тунель на Мілл-роуд. Звісно, там не причаїлася людина-вовк із гарчанням — він був певен цього. Ніхто не міг розмовляти з ним у тунелі. Це ж не Території. Спершу його вразила королева, потім мертвий хлопець під возом без половини обличчя, далі Морґан, а ще дерева. Але це було там, де таке можливе — де таке, імовірно, було природним. Тут природність не припускає такого несмаку.

Джек став перед довгим брудним вікном, над яким на цегляній стіні заледве можна було розібрати полущений напис «МЕБЛЕВИЙ СКЛАД». Хлопчик приклав долоню до лоба та поглянув усередину. На широкій дерев’яній підлозі диван та крісло, укриті білим простирадлом. Вони стояли на відстані п’ятнадцять футів одне від одного. Джек пішов далі вздовж будинку, міркуючи, а що, як йому доведеться просити їжу.

Десь попереду четверо чоловіків сиділи в машині перед магазином, забитим дошками. Джеку вистачило й секунди, аби помітити, що старий чорний «десото», який виглядає так, ніби зараз із нього вистрибне Бродерік Кроуфорд[79], не має покришок. На лобовому склі виднілася жовта картка п’ять на вісім із написом «КЛУБ ГАРНОЇ ПОГОДИ». Чоловіки всередині (двоє спереду, двоє ззаду) грали в карти. Джек підступив до переднього пасажирського вікна.

— Перепрошую, — промовив він, і картяр, що сидів ближче, глипнув на нього сірим риб’ячим оком. — Ви не знаєте, де…

— Згинь, — відказав тип. Голос його звучав в’яло та здавлено, ніби раніше чоловік узагалі ніколи не розмовляв. Наполовину повернуте до Джека обличчя вкривали шрами від вугрів, а саме воно було на диво пласким. Здавалося, що хтось наступив на нього, коли чоловік був іще немовлям.

— Я тільки хотів запитати, може, ви знаєте когось, у кого я міг би попрацювати кілька днів.

— Пошукай в Техасі, — сказав чоловік з водійського сидіння, і парочка, що сиділа позаду, вибухнула сміхом, розхлюпавши пиво на руки та карти.

— Кажу тобі, малий, згинь, — буркнув плосколиций та сіроокий чоловік, котрий був найближче до хлопчика. — Інакше я особисто виб’ю з тебе все лайно.

Джек зрозумів, що це правда — якщо він залишиться тут ще одну хвилину, гнів чоловіка вийде з берегів, він вилізе з машини та поб’є його до безтями. Потім він залізе назад і відкоркує ще одне пиво. Банки з-під «Роллінґ Рок»[80] валялись скрізь на підлозі: відкорковані — гамузом, нові — запаяні білими пластиковими корками. Джек відступив назад, і рибоокий відвернувся від нього.

— Напевне, справді пошукаю чогось у Техасі, — сказав він.

Хлопчик чекав, щойно він відійде, то почує, як клацнуть, відчиняючись, дверцята «десото», але почув лише, як відкоркували ще один «Роллінґ Рок».

Клац! Шшшш!

Джек не зупинявся.

Він дійшов до кінця кварталу, вийшов на другу головну вулицю селища й побачив суху смужку жовтого бур’яну, з-під якого визирали фібергласові фігурки, схожі на діснеєвських оленят. Огрядна баба, стискаючи в руках мухобійку, витріщалася на нього із садової гойдалки.

Джек відвернувся від її підозрілого погляду та побачив перед собою останній покинутий цегляний будинок на Мілл-роуд. Три бетонні сходинки вели до прочинених ґратчастих дверей. У довгому темному вікні світилася реклама «БУДВАЙЗЕРА», футом правіше — назва «ПИВНИЦЯ АПДАЙКА В ОУТЛІ», а кількома дюймами нижче, на жовтій картці п’ять на вісім (такій самій, як на «десото»), було написано від руки чарівні слова: «ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК». Джек стягнув наплічник зі спини, повісив його на одну руку та піднявся сходами. На якусь мить, переходячи від утомленого сонячного світла у темряву бару, він згадав густі стебла плюща над тунелем на Мілл-роуд.

Розділ дев’ятий Джек у мухоловці[81]

1

Вже за шістдесят годин Джек Сойєр, світоглядні орієнтири якого суттєво змінилися після ризикованого переходу через тунель Оутлі в середу, перебував у холодній комірчині «Пивниці Оутлі». Свій рюкзак він ховав за барилами з «Бушем»[82], які стояли в дальньому кутку кімнати, наче алюмінієві кеглі для гігантського боулінгу. Менш ніж за дві години, коли «Пивниця» нарешті зачиниться на ніч, Джек утече. І те, що він думав про це саме так — не піде, не рухатиметься далі, а саме втече — показувало, у наскільки безнадійній ситуації він опинився.

Мені було шість, шість, Джону Б. Сойєру було шість, Джекі було шість. Шість.

Ця думка, вочевидь позбавлена будь-якого змісту, засіла в його голові цього вечора та постійно виринала знову. Він гадав, що це пов’язано із жахливим переляком, з відчуттям того, що навкруг нього починає стискатися коло. Він не мав жодної гадки, про що ж була ця думка, але вона все кружляла та кружляла, неначе дерев’яний коник на каруселі.

Шість. Мені було шість. Джекі Сойєру було шість.

Знову й знову, по колу й по колу, летіла вона.

Комірчину від бару відділяла стіна, яка цього вечора аж вібрувала від гамору; пульсувала, неначе напнута на барабані шкіра. Ще двадцять хвилин тому це був вечір п’ятниці, коли «Текстиль Оутлі» та «Гумова фабрика Доґтауна» видавали зарплатню. А тепер бар був заповнений вщерть… і навіть більше. Ліворуч від бару висів плакат: «ОДНОЧАСНЕ ПЕРЕБУВАННЯ ПОНАД 220 ЛЮДЕЙ Є ПОРУШЕННЯМ ПРАВИЛА 331 ПОЖЕЖНОГО КОДЕКСУ ОКРУГУ ДЖЕНЕСІ». Певно, по вихідних правило 331 не діяло, адже, на Джекову думку, в приміщенні зараз перебувало понад три сотні осіб, які жваво витанцьовували в ритмі кантрі-вестерну під музику гурту, що називав себе «Хлопці з долини Дженні». То був жахливий гурт, зате вони мали стіл-гітару[83]. «Місцеві хлопи аж трусяться за стіл-гітару, Джеку», — казав Смоукі.

— Джеку! — Лорі перекрикувала звукову стіну.

Лорі була пасією Смоукі. Джек досі не знав її прізвища. Він заледве розібрав її крик через тріщання музичного автомата, який вмикали на повну гучність, доки гурт відпочивав. Джек знав, що зараз усі п’ятеро стирчали по той бік бару та жлуктили «Чорного росіянина»[84] за півціни. Вона просунула голову у двері комірчини. Тьмяне біляве волосся, зібране дитячими білими пластмасовими шпильками, поблискувало у світлі флуоресцентних ламп.

— Джеку, якщо ти бігом не викотиш це барило, боюся, він захоче випробувати тебе на витривалість.

— Ясно, — відказав Джек. — Скажи йому, що я зараз буду.

Шкіра на руках у нього взялася сиротами, і зовсім не через вологий холод комірчини. Зі Смоукі Апдайком краще не жартувати. Смоукі — у паперовому кухарському ковпаку на вузькій голові; Смоукі — з пластмасовими вставними щелепами, замовленими по пошті, у довершеній рівності яких було щось жаске та навіть поховальне; Смоукі — з жорстокими карими очима на тлі підстаркуватих жовто-брудних білків. Смоукі Апдайк, якому дивним, незрозумілим — а від того ще страшнішим — чином удалося перетворити хлопчика на в’язня.

Ненадовго музичний автомат змовк, але гучне ревіння натовпу тільки посилилося як компенсація тиші. Якийсь ковбой з озера Онтаріо завів гучним п’яним голосом: «Єеееее-ХОУ!». Жінка скрикнула. Келих розбився. А тоді музичний автомат завівся знову, і звучав він, наче ракета, яка розганялася до потрібної швидкості, аби подолати земне тяжіння і полетіти на Сатурн.

Така місцина, де їдять те, що зіб’ють на дорозі.

Сирим.

Джек нахилився над одним з алюмінієвих барил і зсунув його десь на три фути. Рот скривився у гримасі болю; чоло спітніло попри пронизливий холод; спина не згиналася. Діжка зі скреготом і вищанням котилася по голому цементу. Важко дихаючи, Джек зупинився. У вухах дзвеніло.

Хлопчик підкотив до барила з «Бушем» візок, поставив його сторчма, а тоді знову підійшов до пива. Йому вдалося підняти його за дужки та пронести вперед — до візка. Та коли Джек спробував поставити вантаж, то втратив контроль: велике пивне барило важило лише на кілька фунтів менше за нього самого. Воно тяжко приземлилося на платформу візка, застелену рештками килима для пом’якшення таких приземлень. Джек одночасно намагався прилаштувати барило і вчасно забрати руки від нього. Але це робив надто повільно. Барило защемило пальці у задній частині візка. Пролунав гучний удар, та Джекові пощастило витягти звідти розпухлі й пульсуючі пальці лівої руки. Він поклав їх у рот і почав смоктати, мимовільно на очах з’явилися сльози.

Але було дещо значно гірше за прищемлені пальці: Джек почув тихе шипіння газу, що проходив крізь дренажний клапан барила. Якщо Смоукі під’єднає барило до апарата, а звідти піде піна… або, що навіть гірше, він зніме корок і пиво потужним фонтаном пирсне йому в обличчя…

Краще навіть не думати про це.

Минулої ночі, в четвер, коли він намагався притягнути Смоукі барило, воно завалилося просто на бік. Дренажний клапан вискочив і перелетів через кімнату. Білясто-золота пивна піна потекла по підлозі комірчини до дренажної труби. Джек закляк на місці, переляканий і застиглий, байдужий до волання Смоукі. Це був не «Буш», а «Кінґсленд». Не пиво, а ель королеви.

Саме тоді Смоукі вперше вдарив його — швидкий потужний удар, який відкинув хлопчика на облуплену стіну комірчини.

— Ось твоя зарплата за сьогодні, — сказав Смоукі. — І раджу тобі ніколи більше так не робити, Джеку.

Проте найбільше у фразі «Раджу тобі ніколи більше так не робити» Джека налякав подвійний зміст: тобто в нього буде ще не одна нагода зробити таке; ніби Смоукі Апдайк упевнений, що Джек залишиться тут надовго.

— Джеку, хутчіше!

— Вже йду, — видихнув Джек. Він потягнув візок до дверей комірчини, спиною відчув ручку, повернув її та прочинив двері. Ударився об щось велике, м’яке та пружне.

— Господи, обережніше!

— Упс, вибачте, — сказав Джек.

— Я покажу тобі «упс», гівнюче! — відповів голос.

Джек дочекався, доки важкі кроки біля комірчини не стихли, а тоді знову спробував відчинити двері.

Вузький коридор пофарбовано жовтаво-зеленою фарбою. У ньому смерділо лайном, сцяками та «Тайді Боулом»[85]. То тут, то там виднілися дірки в штукатурці; нерівні графіті розповзалися стінами. Їх намалювали знуджені п’яниці в очікуванні можливості скористатися «ПОЙНТЕРАМИ» чи «СЕТТЕРАМИ»[86]. Найбільший напис на зеленій стіні було нанесено чорним фломастером і, здавалося, він відображав усю нудьгу й безцільну злобу Оутлі: «ВІДПРАВТЕ ВСІХ АМЕРИКАНСЬКИХ НІГЕРІВ І ЖИДІВ ДО ІРАНУ».

Гамір з бару чувся навіть у комірчині; тут він скидався на величезну звукову хвилю, якій не було кінця-краю. Джек ще раз окинув місце над барилом на візку, щоб переконатися, чи не видно його наплічника.

Йому треба було тікати. Треба було. Мертвий телефон нарешті заговорив, закувавши його в капсулу з чорною кригою… це погано. А ще гіршим був Рендольф Скотт[87]. Тобто насправді той кадр не був Рендольфом Скоттом, але виглядав саме, як цей актор із фільмів п’ятдесятих. Смокі Апдайк, певно, ще гірший… хоча Джек уже не був у цьому певен. Особливо відтоді як побачив, що очі схожого на Рендольфа Скотта чоловіка змінювали колір.

Та найгірший — сам Оутлі… Щодо цього Джек був певен.

Оутлі, штат Нью-Йорк, у самому серці округу Дженесі, видавався тепер жахливою пасткою, розставленою для нього… така собі муніципальна «жовта мухоловка». «Мухоловка» — одне з природних див. Легко в неї потрапити. І майже неможливо вирватися.

2

Перед ним стояв високий чоловік із гігантським пузом, який чекав, доки звільниться вбиральня. Він перекочував з одного кутика рота до іншого пластмасову зубочистку. Джеку спало на думку, що то, певно, він ударив дверима чоловікове черево.

— Гівнюк, — повторив товстун, а тоді двері туалету різко відчинилися. Звідти вийшов чоловік. І на одну бентежну мить його очі зустрілися з Джековими. Цей чоловік скидався на Рендольфа Скотта. От тільки кінозіркою він не був: звичайнісінький різноробочий з Оутлі, що пропивав свою тижневу платню. Потім він поїде звідти на напівоплаченому «мустангу» з розхитаними дверцятама чи, може, на виплаченому на три чверті мотоциклі — великому старому «гарлеї» з наліпкою «КУПУЙ АМЕРИКАНСЬКЕ».

Його очі стали жовтими.

Ні, це твоя уява, Джеку, просто твоя уява. Він лише…

…лише різноробочий, що придивляється до тебе, бо ти новачок. Певно, він ходив до старшої школи в цьому ж містечку, грав у футбол, надув живота католичці-чірлідерці й одружився з нею, а та погладшала на шоколадках і заморожених вечерях «Стауферз»; просто один з оутлійських бовдурів, просто…

Але його очі стали жовтими.

Годі вже! Не стали!

От тільки було в ньому щось таке, що змусило Джека пригадати подію, яка трапилася, щойно він прийшов до міста… яка трапилася в темряві.

Товстун, що обізвав Джека гівнюком, відсахнувся від сухореброго чоловіка в «лівайсах» і чистій білій футболці. Рендольф Скотт рушив до Джека. Його великі жилаві руки хиталися з боків.

Його очі виблискували крижаною блакиттю… а тоді почали мінітися, вкриватися плямами, світлішати.

— Малий, — мовив той, і Джек з незграбним поспіхом кинувся навтьоки, прочиняючи дупою двостулкові двері. Тепер йому було абсолютно байдуже, кого він там збивав.

Гамір оглушив його. Кенні Роджерс[88] жваво горлав віншувальну пісню якомусь типу на ім’я Рубен Джеймс. «Ти був з тих, хто другу щоку підставля — й удару ЖДЕ, — заявляв Кенні залі похмурих п’яниць, які ледь стояли на ногах, — і казав, що для смиренних кращий світ ГРЯДЕ!» Серед усіх присутніх Джек не бачив нікого особливо смиренного. «Пацани з долини Дженні» поверталися на сцену й знову бралися за інструменти. Усі вони, крім стіл-гітариста, виглядали п’яними та збентеженими… можливо, навіть не розуміли, де перебувають. А від стіл-гітариста віяло тільки нудьгою.

Ліворуч від Джека якась жінка жваво теревенила по телефону-автомату: Джек нізащо у світі не торкався би його, якби міг, навіть за тисячу доларів. Доки вона тріскотіла, п’яний супутник мацав її та запхав руки в напіврозстібнуту ковбойку[89]. На великому танцмайданчику човгали та вовтузилися близько сімдесяти пар, які, не надто зважаючи на бадьорий темп співаної пісні, просто тулилися одне до одного та обіймалися: руки мацали сідниці, губи зливалися воєдино, піт стікав щоками і лишав великі кола під пахвами.

— Ну слава тобі Госпаді, — сказала Лорі й відчинила для нього дверцята збоку від бару.

Смоукі вже був на півдорозі до них, ставлячи на візок Ґлорії джин-тонік, горілку-сауер[90] та коктейль «Чорний росіянин», єдиний конкурент пива на звання «Напій міста Оутлі».

Джек побачив, як Рендольф Скотт вийшов крізь двостулкові двері. Він зиркнув на Джека, і його блакитні очі вкотре перехопили погляд хлопчика. Він ледь кивнув, ніби хотів сказати: «Ми ще поговоримо. Таксссс серрр. Може, ми поговоримо про те, що могло чи не могло трапитися в тунелі Оутлі. Або про батоги з телячої шкіри. Чи про хворих матерів. Може, ми поговоримо про те, що ти сидітимеш в окрузі Дженесі ще довго-довго… може, аж доки ти сам не перетворишся на стариганя, що плаче над магазинним візком. Як гадаєш, Джекі?»

Джек здригнувся.

Рендольф Скотт посміхнувся, ніби він міг бачити те тремтіння… або відчути його. А тоді він пішов геть від натовпу й задушливого повітря.

Уже за мить тонкі, але сильні пальці Смоукі вчепилися Джекові в плече: вони шукали найболючіше місце і, як завжди, знайшли його. Ті пальці були дуже вправні в пошуку болючих точок.

— Джеку, ти маєш рухатися жвавіше, — сказав Смоукі. У його голосі майже вчувалося співчуття, от тільки пальці й далі рухалися, мацали та вгризалися в плече. Його подих пахнув рожевими «Канада Мінтс», які він постійно смоктав. Його фальшиві зуби, замовлені поштою, клацали й тріскотіли. Час від часу чулося огидне сьорбання, неначе ті зуби трохи сповзли, а він засмоктував їх назад, на місце. — Ти маєш рухатися хутчіше, а то мені доведеться підганяти тебе. Розумієш, про що я?

— Т-так, — вичавив Джек, намагаючись не стогнати.

— Гаразд. Чудово.

На пекельно болючу мить його пальці залізли ще глибше, ще старанніше мацаючи маленький вузлик нервових закінчень. Джек таки застогнав. Це задовольнило Смоукі. Тоді він припинив.

— Допоможи мені поставити це барило, Джеку. І зробімо це швидко. Вечір п’ятниці, і люди мають пити.

— Ніч на суботу, — тупо сказав Джек.

— І тоді також. Уперед.

Джекові якось удалося допомогти Смоукі підняти барило до квадратного відділення під баром. Худі, жилаві м’язи Смоукі надималися під футболкою з логотипом «Пивниця Оутлі». Паперовий кухарський ковпак непорушно тримався на його вузькій і слизькій голові, торкаючись краєм лівої брови, неначе наперекір гравітації. Затамувавши подих, Джек дивився, як Смоукі легким ударом скинув дренажний клапан з барильця. Барило шипіло сильніше, ніж мало б… але не пінилося. Джек мовчки, рвучко видихнув.

Смоукі котив до нього порожнє барильце.

— Віднеси його назад у комірчину. А тоді прибери в туалетах. І не забувай, що я казав тобі сьогодні вдень.

Джек усе пам’ятав. О третій по обіді пролунав свист, схожий на повітряну сирену, і Джек мало не вискочив зі своїх штанів. Лорі засміялася і сказала: «Глянь на Джека, Смоукі: гадаю, він обпісяв свої “тафскінз”»[91]. Смоукі кинув на неї короткий, похмурий погляд, а тоді жестом покликав Джека. Розповів хлопчику, що то був свисток, який сповіщав про видачу зарплатні на підприємстві «Текстиль Оутлі». Розповів, що такий самий свисток повідомляє про початок виплат на «Гумовій фабриці Доґтауна», компанії, що виготовляє пляжні іграшки, надувні гумові ляльки і презервативи під назвою «Ребра екстазу». І скоро, казав він, «Пивниця Оутлі» почне заповнюватися.

— І тоді ти, я, Лорі та Ґлорія маємо рухатися швидко, як блискавки, — сказав Смоукі, — бо коли в п’ятницю в них заведуться грошенята, ми маємо відбити все, що недоотримали в неділю, понеділок, вівторок, середу та четвер. І коли я кажу тобі, що треба витягти барило, ти маєш виконати наказ швидше, ніж я закінчу кричати. І щопівгодини ти маєш мити чоловічий туалет. У п’ятницю ввечері хлопи блюють кожні п’ятнадцять хвилин.

— У жіночих прибираю я, — сказала Лорі, наближаючись. Її волосся скидалося на тонке хвилясте золото, а шкіра була білою, як у вампірів із книжечок коміксів. Вона чи то застудилася, чи то сиділа на кокаїні, бо постійно шморгала носом. Джек подумав, що то все ж таки застуда. Він дуже сумнівався, що в Оутлі хтось міг собі дозволити розважатися кокаїном. — Жінки не такі брудні, як чоловіки. Схожі, але все ж не зовсім.

— Заткни пельку, Лорі!

— Сам заткни, — сказала вона, і рука Смоукі здійнялася швидко, наче блискавка. Раптом почувся удар, і на блідій щоці Лорі з’явився червоний відбиток долоні Смоукі, схожий на дитяче тату. Вона захлипала… але Джек із жахом і здивуванням побачив у її очах вираз абсолютного щастя. То був погляд жінки, яка вважала таке ставлення втіленням любові та турботи.

— Не гальмуй — і в нас не буде проблем, — сказав Смоукі. — Просто не забувай мити щопівгодини та відчищати блювотиння.

Саме тоді він знову сказав Смоукі про те, що хотів би звільнитися, а Смоукі ще раз дав свою брехливу обіцянку про недільне пообіддя… та навіщо думати про це все?

Крики стали гучнішими, вибухи сміху — різкішими. З тріском зламався стілець і пролунав тремтливий крик болю. На танцмайданчику почалася бійка — вже третя за ніч. Смоукі вилаявся і проштовхався повз Джека.

— Позбудься цього барила, — кинув він.

Джек поставив порожнє барило на візок і повіз до двостулкових дверей, налякано видивляючись Рендольфа Скотта. Розгледівши його в натовпі цікавих, що спостерігають за бійкою, він трішки заспокоївся.

У комірчині він поставив порожнє барило до решти на платформу: за вечір у «Пивниці Апдайка в Оутлі» видудлили вже шість барилець пива. Зробивши це, він знову перевірив, чи на місці наплічник. Якоїсь панічної миті хлопчику здалося, що він зник, і серце гучно загупало в грудях: там був і магічний сік, і монетка з Територій, що перетворювалася у цьому світі на срібний долар. Джек рушив праворуч — чоло його вкрилося потом — і понишпорив між двома іншими барилами. Ось де він був — Джек відчував округлість пляшки Спіді крізь зелений нейлон наплічника. Серцебиття сповільнилося, але його досі трусило, а ноги були як ватні: так почуваєшся, коли дивом уник катастрофи.

Чоловічий туалет був жахливим. Ще кілька годин тому Джек міг би виблювати тут за компанію, але тепер, здавалося, він уже звик до смороду… і чомусь саме це було найгіршим з усього. Він налив гарячої води, сипнув «Комета» та взявся шурувати мильною шваброю туди-сюди по загидженій підлозі. Думками він повертався до подій останніх кількох днів, переймаючись ними, наче тварина, що потрапила в пастку.

3

Коли Джек уперше зайшов до «Пивниці Оутлі», бар був темним, похмурим і смертельно порожнім. Музичний, для «Космічних завойовників» та пінбольні автомати були вимкнені. Єдиним джерелом світла в залі була реклама пива «Буш» над баром: електронний годинник між двома гірськими вершинами нагадував найдивніше з найможливіших НЛО.

Ледь усміхаючись, Джек підійшов до бару. Він майже опинився на місці, коли позад нього безбарвний голос промовив:

— Це бар. Неповнолітнім не можна. Що ти за один, придурку? Забирайся звідси.

Джек мало не вискочив з власних штанів. Намацав гроші в кишені та подумав, що все відбудеться так само, як і в «Золотій ложці»: він усядеться на стілець, щось замовить, а тоді запитає про роботу. Звісно, наймати на роботу дітей на кшталт нього — незаконно — принаймні без дозволу на роботу, що підписали батьки чи опікуни, — і це означало, що йому можуть платити менше за припустимий мінімум. Значно менше. Перемовини зазвичай розпочиналися з Історії № 2 — «Джек і Лихий Вітчим». Він повернувся і побачив чоловіка, що сидів сам-один у кабінці та дивився на нього з холодною і зневажливою увагою. Чоловік був сухоребрий, однак на шиї та крізь білу майку проступали натреновані м’язи. На ньому були білі мішкуваті кухарські штани. Паперовий ковпак нависав над лівою бровою вузької, схожої на тхорячу голови. Його коротке волосся сивіло на скронях. У руках він тримав стос рахунків і калькулятор «Тексас Інструментс».

— Я бачив ваше оголошення «Потрібен помічник», — почав був Джек без великих сподівань на успіх. Цей тип не збирався його наймати, та й сам Джек не був певен, що хоче працювати на нього. Чоловік скидався на пройдисвіта.

— Отже, побачив? — перепитав чоловік у кабінці. — Певно, навчився читати в один з днів, коли не прогулював школу.

На столі лежала пачка «Філіс Черутс». Чоловік дістав одну цигарку.

— Ну я не знав, що це бар, — відказав Джек, задкуючи до дверей. Здавалося, сонячне світло просочувалося всередину крізь брудну шибку та мертво падало на підлогу, немовби «Пивниця Оутлі» розташовувалася в іншому вимірі. — Я гадав, що це… ну, знаєте, бар із грилем. Щось таке. Я піду.

— Іди сюди, — чоловікові карі очі дивилися тепер просто на нього.

— Та ні, все гаразд, — нервово сказав Джек. — Я просто…

— Іди сюди. Сідай. — Чоловік черкнув нігтем великого пальця об дерев’яний сірник і запалив сигарету. Муха, що врочисто засідала на паперовому капелюсі, відлетіла в темряву. Чоловікові очі лишилися на Джеку. — Я не покусаю тебе.

Джек повільно підійшов до кабінки, за мить зайшов усередину та сів навпроти чоловіка, охайно склавши руки. Через якихось шістдесят годин, вимиваючи туалети о пів на першу ночі, коли спітніле волосся застилало очі, Джек подумав — ні, він знав напевно, — що то його власна дурнувата довірливість дозволила пастці заклацнутися, і заклацнулася вона ще тої миті, коли Джек сів навпроти Смоукі Апдайка, хоча ще й не здогадувався про це. Венерина мухоловка закривається, коли в неї потрапляють безталанні комахи; а сарраценія, з її витонченим запахом і смертельними м’якими та гладенькими стеблами, просто чекає, доки якесь летюче гівно на кшталт жука не потрапить усередину… де зрештою потоне в дощовій воді, яка назбиралася у квітці. В Оутлі сарраценія замість дощової води повнилася пивом — ось і вся різниця.

Якби він тоді втік…

Але він не втік. І, можливо, думав Джек тоді, якщо він зустрінеться з холодними карими очима, то зрештою отримає роботу. Майнет Банберрі, власниця і керівник «Золотої ложки» в Оберні, досить привітно ставилася до Джека, навіть обняла його та поцілувала, а також дала три великих сандвічі на прощання, та його не надуриш. Привітність і навіть удавана доброта не суперечили холодній зацікавленості в прибутках чи навіть у відвертій жадібності.

Мінімальна зарплата в Нью-Йорку становила три долари сорок центів на годину: за законом, ця інформація висіла на кухні «Золотої ложки», написана на яскраво-рожевому великому плакаті. От тільки кухар швидких страв був з Гаїті та ледь-ледь розмовляв англійською. І, як гадав Джек, він точно перебував у країні нелегально. Той хлопець готував, як бог, і ніколи не допускав, щоб картопля чи молюски хоч на мить довше, ніж треба, смажились у фритюрниці. Дівчина, що допомагала місіс Банберрі в обслуговуванні клієнтів, була гарненькою, але несерйозною, та потрапила до господині за програмою для розумово відсталих із Рима. Через це про мінімальну зарплату не могло бути й мови, і шепелява неадекватна дівчина зі щирим захватом повідомила Джекові, що отримує долар і двадцять п’ять центів щогодини і всі гроші тільки її.

Сам Джек отримував півтора долара. Він сторгувався саме на таку суму, але знав, що якби місіс Банберрі не зашивалася — бо її колишній мийник посуду щойно пішов того ранку, просто вийшов випити кави та більше не повернувся, — вона б узагалі не торгувалася; сказала б йому: «Бери бакс і четвертак, малий, або йди собі далі. Це вільна країна».

А тепер, гадав він із невідомим досі цинізмом, який став частиною його нової віри в себе, перед ним місіс Банберрі в особі чоловіка. Жилаво-худий чоловік замість огрядної бабусі, нахмурений замість усміхненої, але, вочевидь, такий самий, як і місіс Банберрі.

— Шукаєш роботу, га? — чоловік у білих штанях і паперовому капелюсі поклав цигарку в стару бляшану попільничку з написом «КЕМЕЛ», що був викарбуваний на денці. Муха закінчила мити лапки та полетіла геть.

— Так, сер, але як ви й сказали, це бар і все…

Тривога знову охопила його. Ті карі очі та жовті білки схвилювали його: то були очі старого котиська-мисливця, що на своєму віку бачив безліч бродячих мишей — таких як Джек.

— Ага, це моя місцина, — сказав чоловік. — Смоукі Апдайк.

Він простягнув Джекові руку. Здивований хлопчик потиснув її. То був короткий і сильний, майже болючий потиск. Тоді Смоукі послабив рукостискання… але Джекову руку не відпустив. — Ну? — запитав він.

— Га? — перепитав Джек, розуміючи, що звучить тупо та трохи налякано — він і почувався тупо і трохи налякано. А ще він хотів, щоб Апдайк відпустив його руку.

— Тебе що, предки не вчили представлятися?

Це було настільки несподівано, що Джек мало не вибовкав своє справжнє ім’я замість того, яким користувався в «Золотій ложці», яке називав людям, які, погодившись підвезти його, цікавилися, хто він. Це ім’я — яке він звик уже вважати своїм «дорожнім іменем» — Льюїс Фаррен.

— Джек Со … ох … Сотель, — сказав він.

Апдайк ще на мить затримав руку малого — його карі очі лишалися непорушними, — а тоді відпустив її.

— Джек Со-ох-Сотель, — сказав він. — Мабуть, найдовше, блядь, прізвище в телефонному довіднику, еге ж, малий?

Джек зашарівся, але промовчав.

— А ти не дуже великий, — сказав Апдайк. — Гадаєш, зможеш поставити дев’яностофунтове барило з пивом на дугу й дотягнути його до ручного візка?

— Гадаю, так, — відповів Джек, не знаючи напевне, чи справді зможе. У будь-якому разі, він гадав, це не буде великою проблемою — у такому мертвому місці, як це, барила, певно, треба міняти тільки якщо пиво в попередньому барилі прокисло.

Ніби читаючи його думки, Апдайк сказав:

— Ага, зараз тут нема нікого. Та ближче до четвертої-п’ятої ми починаємо крутитися. А на вихідних бар справді переповнений. Ось тоді ти й відроблятимеш своє утримання.

— Ну я не знаю, — відказав Джек. — Скільки ви платите за роботу?

— Долар за годину, — сказав Апдайк. — Хотів би платити тобі більше, але… — Він стенув плечима та постукав по стосу рахунків. Він навіть злегка посміхнувся, ніби хотів сказати: «Бачиш, малий, в Оутлі все занепадає, наче то дешевий кишеньковий годинник, який забули завести… З 1971-го все занепадає». Та його очі не всміхалися. Вони вдивлялися в Джекове обличчя з незворушною котячою зосередженістю.

— Он як, це не дуже багато, — сказав Джек. Він говорив повільно, але думав так швидко, як тільки міг.

«Пивниця Оутлі» була домовиною: тут навіть не було жодного завалящого старого алкаша, який би жлуктив пиво біля бару та дивився «Головний госпіталь» по «ящику». Вочевидь, в Оутлі п’ють у власній машині, яка й править їм за клуб. Півтора долара — це тяжко зароблена плата, коли доводиться надривати дупу заради них; ну, а в такому місці заробляти бакс на годину буде легко.

— Ага, — погодився Апдайк, повертаючись до калькулятора, — не дуже.

І в цьому голосі Джекові чулося: погоджуйся або йди геть, перемовин не буде.

— Може, й нормально, — сказав Джек.

— Що ж, це добре, — відказав Апдайк. — Давай одразу на чистоту. Від кого ти тікаєш і хто розшукує тебе? — Карі очі знову зосередилися на хлопчику і він мало не просвердлив у ньому дірку. — Якщо хтось у тебе на хвості, я не хочу, щоб він втручався в моє життя.

Це питання не надто похитнуло Джекову самовпевненість. Він не був найгеніальнішою дитиною в світі, та все ж мав достатньо кмітливості, аби збагнути, що не далеко дійде без другої легенди для майбутніх роботодавців. Це й була Історія № 2 — «Лихий Вітчим».

— Я з маленького містечка у Вермонті, — сказав він. — З Фендервілля. Мої мама та тато розлучилися два роки тому. Тато намагався взяти мене під опіку, але суддя віддав мене мамі. Вони зазвичай чинять так.

— Фігово вони чинять. — Апдайк повернувся до своїх рахунків і так низько схилився над калькулятором, що мало не торкався носом кнопок. І все одно Джек вважав, що чоловік слухає.

— Так-от, тато поїхав у Чикаго та влаштувався там на заводі на роботу, — вів далі Джек. — Він пише мені щотижня, але більше не приїжджає з минулого року, коли Обрі побив його. Обрі — це…

— Твій вітчим, — сказав Апдайк, і на якусь мить Джекові очі звузилися і до нього повернулася початкова недовіра. У голосі Апдайка не було співчуття. Більше того, здавалося, що Апдайк мало не насміхався з нього, ніби він знав, що вся ця історія — насправді лише одна велика бабусина казочка.

— Ага, — підтвердив Джек. — Мама вийшла за нього півтора року тому. Він постійно гамселить мене.

— Сумно, Джеку. Дуже сумно. — Тепер Апдайк підвів очі, в яких світилися сарказм і недовіра. — Тож тепер ти йдеш до Міста Сонця[92], де ви з татком житимете довго й щасливо.

— Ну так, я сподіваюся на це, — сказав Джек і враз відчув прилив натхнення. — Я точно знаю, що мій справжній тато ніколи б не підвісив мене за шию в комірчині. — Він відтягнув горло футболки, показуючи слід на шиї. Він уже тьмянів. А коли Джек працював у «Золотій ложці», шрам ще був яскравим, огидного червоно-фіолетового кольору — наче логотип. От тільки в «Золотій ложці» хлопчик не мав нагоди продемонструвати цю позначку. Звісно, то був слід, залишений коренем, який ледь не вичавив із нього життя в тому, іншому, світі.

Винагородою для нього було те, як очі Смоукі Апдайка вражено чи навіть шоковано розширилися. Він нахилився вперед, розкидавши кілька жовтих і рожевих папірців.

— Святий Ісусе, малий, — сказав він. — Це наробив твій вітчим?

— От тоді я й вирішив тікати.

— А він не збирається заявитися сюди в пошуках свого авто, мотоцикла, гаманця чи грьобаної заначки наркоти?

Джек похитав головою.

Смоукі ще з хвильку подивився на Джека, а тоді натиснув на калькуляторі кнопку «Вимкнути».

— Ходімо до комірчини, малий, — сказав він.

— Чому?

— Я хочу побачити, чи ти справді можеш поставити на вісь одне з тих барилець. Якщо ти можеш притягти барило, коли воно буде мені потрібно, отримаєш роботу.

4

На радість Смоукі Апдайка, Джек показав, що здатен поставити на обідок одне з великих барил, прокотити його до візка та поставити на платформу. Хлопчик навіть удав, що це досить просто, — він випустить барило й отримає в ніс лише наступного дня.

— Ну що ж, не так уже й погано, — сказав Апдайк. — Ти ще не доріс до цієї роботи та, можливо, заробиш собі срану грижу, але то вже твої проблеми.

Він сказав Джекові, що той може братися до роботи опівдні та працювати до першої ночі (чи, звісно, доки тобі стане сил). Апдайк казав, що зарплату Джек отримуватиме щовечора після закриття. Готівкою.

Коли вони повернулися до зали, там була Лорі, вбрана у темно-сині баскетбольні шорти — такі короткі, що з-під них виглядали краї її віскозних трусиків — і блузку без рукавів, вочевидь куплену в «Маммот Марті»[93] в Батавії. Її тонке біляве волосся було зачесане назад і фіксувалося пластмасовими шпильками. Вона палила «Пел Мел», і вологий край сигарети був щедро змащений губною помадою. Велике срібне розп’яття висіло в неї між грудьми.

— Це Джек, — сказав Смоукі. — Можеш прибрати з вікна оголошення «Потрібен помічник».

— Тікай, малий, — сказала Лорі. — Ти ще маєш час.

— Закрий їбало.

— Змусь мене.

Апдайк вдарив її по заду, але не грайливо і з любов’ю, а досить сильно, щоб вона стукнулася об м’яку оббивку барної стійки. Джек кліпнув і згадав звук Озмондового батога.

— Великий чоловік, — сказала Лорі. В її очах заблищали сльози, і все ж таки жінка виглядала задоволеною, ніби так все й мало бути.

Джекова тривога стала чіткішою, гострішою… готовою от-от перетворитися на страх.

— Не варто зважати на нас, мальку, — сказала Лорі й рушила повз нього до оголошення на вікні. — Все буде гаразд.

— Його звати Джек, а не мальок, — сказав Смоукі. Він повернувся назад до кабінки, де «проводив співбесіду» з Джеком, і взявся збирати рахунки. — Мальок — це, блядь, дитина риби. Тебе хіба не вчили в школі? Ну, приготуй цьому мальку кілька бургерів. Йому опівдні виходити на роботу.

Вона прибрала з вікна вивіску «ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК» і поклала її за музичним автоматом з таким виглядом, ніби робила це вже багато разів. Проходячи повз Джека, вона підморгнула йому.

Задзеленчав телефон.

Усі троє повернулися до нього, захоплені зненацька різким звуком. На якусь мить апарат видавався Джекові чорним слимаком, що причепився до стіни. То була дуже дивна мить, ніби вирвана з часу та простору. Він устиг роздивитися блідість шкіри Лорі: єдиною барвою на її щоках були червонуваті плямки — спогад про підліткові прищі. Устиг вивчити жорстокі, потаємні риси обличчя Смоукі Апдайка та помітити вени, набряклі на довгих чоловікових руках. Побачив жовтувату табличку над телефоном із написом: «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ».

Телефон усе дзвонив і дзвонив, розриваючи тишу.

Раптом перелякавшись, Джек подумав: «Це за мною. Довга відстань… довга, ДОВГА відстань».

— Візьми слухавку, Лорі, — сказав Апдайк. — Ти що, загальмована?

Лорі пішла до телефону.

— «Пивниця Оутлі», — сказала вона слабким, кволим голосом. Тоді прислухалася. — Алло? Алло?.. Блядь.

Вона з грюкотом кинула слухавку.

— Там нікого. Діти. Часом вони цікавляться, чи нема в нас «Принца Альберта» в бляшанці[94]. Які бургери ти любиш, мальок?

— Джек! — заволав Апдайк.

— Джек, гаразд, гаразд, Джек. Які бургери ти любиш, Джеку?

Джек сказав, і Лорі приготувала їх — середньо просмажені, саме такі, як треба, гарячі з китайською гірчицею та бермудською цибулею. Він проковтнув їжу та запив усе склянкою молока. Його тривога розвіялася разом із голодом. Дітлахи, як сказала вона. Та все ж його погляд час від часу повертався до телефону — хлопчику було цікаво.

5

Коли пробило четверту, двері відчинилися — ніби та абсолютна порожнеча бару слугувала лише привабливою декорацією, що мала на меті заманити Джека всередину, подібно до невинної на вигляд сарраценії зі смачним запахом — і з дюжину чоловіків у робочому одязі повільно зайшли сюди. Лорі увімкнула музичний автомат, пінбол та «Космічних завойовників». Дехто з чоловіків гучно привітався зі Смоукі, що посміхався своїм єхидним осміхом, виставляючи напоказ великий набір замовлених поштою зубів. Більшість замовили пиво. Двоє чи троє — «Чорного росіянина». Один із них, член клубу «Хорошої погоди» (Джек був майже певен щодо цього), — кидав четвертаки в музичний автомат, викликаючи голоси Мікі Джиллі[95], Едді Реббіта[96], Вейлона Дженнінґза[97] та інших. Смоукі наказав йому взяти з комірчини відро зі шваброю та помити танцмайданчик перед сценою, що самотньо стояла, очікуючи на вечір п’ятниці та «Хлопців з долини Дженні». А коли підлога висохне, Смоукі хотів, щоб Джек наніс на неї «Пледж»[98].

— Ти зрозумієш, що роботу виконано, коли побачиш власне усміхнене відображення на підлозі, — сказав Смоукі.

6

Ось так і розпочалася його служба в «Пивниці Апдайка в Оутлі».

Ближче до четвертої-п’ятої ми починаємо крутитися.

Ну, якщо чесно, не міг він сказати, що Смоукі аж надто збрехав йому. До миті, коли він, поївши, відсунув тарілку та почав працювати, бар був порожнім. Але до шостої вечора в пивницю натовклося з п’ятдесят відвідувачів, і дебела офіціантка Ґлорія прийшла на роботу. Деякі клієнти зустрічали її криками та тюгуканням. Ґлорія приєдналася до Лорі та взялася розносити кілька карафок вина, багато «Чорного росіянина» і океани пива.

Окрім барил з «Бушем», Джек витягував один за одним ящики з пляшками пива. Там, звісно ж, був «Будвайзер», а також деякі улюблені завсідниками місцеві марки: «Дженесі», «Ютіка Клаб», а також «Роллінґ Рок». Руки хлопчика почали вкриватися мозолями, а спина боліла.

Між відвідуванням комірчини за ящиками пляшкового пива та походами туди ж, щоб «витягни мені барило, Джеку» (фраза, яка вже викликала в нього мало не тваринний жах), хлопчик повертався на танцмайданчик зі шваброю, відром та великою пляшкою «Пледжа». Одного разу прямісінько над його головою пролетіла порожня пивна пляшка, дивом оминувши лише на кілька дюймів. Джек відхилився, і його серце забилося швидше, коли пляшка розбилася об стіну. Смоукі вивів п’яного хулігана з бару, ощирившись фальшивими крокодилячими зубиськами. Коли Джек визирнув у вікно, то побачив, що п’яниця з такою силою гамселив лічильник на стоянці, що з нього вискочив червоний прапорець «ПОРУШЕННЯ».

— Ходи сюди, Джеку! — нетерпляче покликав Смоукі з бару. — Тебе ж не зачепило, правда? То прибери цей безлад!

За півгодини Смоукі послав його в чоловічий туалет. Обдовбаний чоловік середнього віку зі стрижкою в стилі Джо Пайна[99] стояв біля одного з двох засипаних льодом[100] пісуарів. Однією рукою він тримався за стіну, а другою розмахував великим необрізаним членом. Калюжа блювоти парувала між його широко розставленими робочими черевиками.

— Поприбирай тут, малий, — сказав чоловік і, похитуючись, пішов назад до дверей. По дорозі він так поплескав Джека по спині, що той мало не впав. — Чоловік має звільняти місце, як тільки зможе, еге ж?

Джек дочекався, доки двері зачиняться, а тоді не міг більше стримувати себе.

Він виблював у єдину в барі кабінку, де побачив просто перед собою незмиті та нудотно смердючі випорожнення останнього відвідувача. Джек виблював усе, що лишалося від його вечері, кілька разів хапливо вдихнув, а тоді виблював знову. Навпомацки він знайшов кнопку змиву та тремкими руками натиснув на неї. Вейлон і Віллі нудно гули за стіною, виспівуючи щось про Лакенбах, штат Техас[101].

Раптом перед ним постало мамине обличчя, прекрасніше, ніж у будь-якому з її фільмів. Її великі темні очі відображали сум. Він побачив її зовсім саму в номері «Альгамбри», а забута цигарка тліла в попільничці біля неї. Мама плакала. Плакала за ним. Його серце заболіло так сильно, що він, здавалося, ладен був померти від любові до неї і бажання опинитися поряд, знову потрапити в те життя, де не було потвор у тунелях, жінок, які чомусь хочуть, аби їх били та змушували плакати, чоловіків, що блювали між власними ногами, доки сцяли. Він хотів бути з нею та ненавидів Спіді Паркера чорною ненавистю за те, що він скерував його на цю жахливу західну дорогу.

Цієї миті все, що лишалося від його віри в себе, було знищено — знищено остаточно та навіки. Свідоме мислення було затьмарене глибинним, первісним, дитячим криком: «Я хочу до мами. Благаю, Боже, я хочу до МАМИ…»

Він вийшов з кабінки на тремтячих, ватних ногах, думаючи лише: «Ну все, з мене досить, на хер тебе, Спіді. Цей хлопчик повертається додому. І називай це як хочеш». Тієї миті він не думав про те, що його матір, можливо, помирає. У ту мить невисловленого болю в ньому був тільки він сам, Джек, і підсвідомо він почувався загнаною твариною, яку може вполювати будь-який хижак: олень, кролик, вивірка, бурундук. Тієї миті він з легкістю дав би їй померти від раку, що розпускав свої метастази від легень і по всьому тілу, аби лишень вона обняла його, поцілувала перед сном і сказала не вмикати в ліжку бісів приймач або не читати з ліхтариком під ковдрою півночі.

Він уперся долонями в стіну та помалу опанував себе. Цей самоконтроль був несвідомою мобілізацією мозку, успадкованою від Філа Сойєра та Лілі Кавано. Так, він припустився помилки, але назад не піде. Території були справжніми, може, Талісман також існував. Він не збирався вбивати матір легкодухістю.

Джек набрав у відро гарячої води з крану в комірчині та прибрав весь бруд.

Коли він знову зайшов до зали, було вже пів на одинадцяту і натовп у барі зменшився: Оутлі — робітниче містечко, і місцеві п’яниці-робітники рано поверталися додому в будні дні.

Лорі сказала:

— Ти блідий, як смерть, Джеку. Все гаразд?

— Як гадаєш, мені можна імбирного елю? — запитав він.

Вона принесла йому склянку і Джек випив її, закінчуючи натирати танцмайданчик. За п’ятнадцять хвилин до півночі Смоукі знову послав його в комірчину «витягти барило». Джек ледь-ледь впорався із завданням. Ще за годину Смоукі крикнув людям, що час завершувати. Лорі вимкнула музичний автомат — Дік Керлесс помер з довгим, протяжним стогоном попри кілька млявих вигуків протесту. Ґлорія вимкнула автомати, зодягнулася у светр (рожевий, як цукерки «Канада Мінтс», які постійно їв Смоукі; рожевий, як фальшиві ясна його щелеп) і пішла. Смоукі почав вимикати світло та випроваджувати останніх чотирьох-п’ятьох клієнтів за двері.

— Добре, Джеку, — сказав він, коли вони пішли. — Ти добре попрацював. Звісно, можна й краще, але ти непогано почав. Можеш поспати в комірчині.

Замість того щоб попросити свою платню (яку Смоукі, до речі, не запропонував), Джек поплентався до комірчини; настільки втомлений, що зараз він скидався на зменшену копію тих п’яниць, яких щойно випхали з бару.

У комірчині він побачив Лорі, що сиділа навпочіпки в кутку — через цю позу її баскетбольні шорти задерлися непристойно високо — й на мить Джек подумав з тупою тривогою, що вона залізла в його рюкзак. А тоді побачив, як вона клала кілька ковдр на шар мішків з-під яблук. Лорі також поклала маленьку атласну подушечку з написом «НЬЮ-ЙОРКСЬКА ВСЕСВІТНЯ ВИСТАВКА» збоку.

— Вирішила облаштувати тобі маленьке гніздечко, мальку, — сказала вона.

— Дякую, — відповів Джек. То був простий, імпровізований акт доброти, та Джекові здавалося, що він ось-ось заллється слізьми. Натомість він посміхнувся. — Дуже дякую, Лорі.

— Нема за що. Тобі буде тут добре, Джеку. Смоукі не такий уже й поганий. Як пізнаєш його поближче, зрозумієш, що зовсім він не поганий. — Вона сказала це з несвідомою печаллю, ніби хотіла, щоб усе було саме так.

— Може, й непоганий, — відказав на те Джек, а тоді імпульсивно додав: — Але завтра я піду. Гадаю, Оутлі просто не для мене.

— Може, й підеш, Джеку… А може, надумаєш трішки залишитися. Чому б тобі не відкласти рішення до завтра?

У цій маленькій промові було щось напружене й неприродне — в ній не лишалося і краплі тієї щирої усмішки, з якою вона сказала йому: «Вирішила облаштувати тобі маленьке гніздечко». Джек звернув на це увагу, але почувався надто стомленим, щоб якось відреагувати.

— Добре, побачимо, — сказав він.

— Звісно, — погодилася Лорі, рухаючись до дверей. Вона послала йому повітряний поцілунок з брудної долоні. — Добраніч, Джеку.

— Добраніч.

Він уже почав знімати сорочку… а тоді відмовився від цієї ідеї та вирішив зняти лише кросівки. Комірчина була холодною, навіть крижаною. Джек сів на мішки та взявся розплутувати шнурівки; скинув один кросівок, потім другий. Він уже ладен був лягти на сувенір Лорі з Нью-Йоркської Всесвітньої виставки — та заснув би ще до того, як його голова торкнеться подушки, — коли в барі знову пролунав телефонний дзвінок, розриваючи тишу, вдираючись у неї — і нагадуючи Джекові про гнучке, брудно-сіре коріння, про батоги та двоголових поні.

Дзелень-дзелень-дзелень у тиші, у мертвій тиші.

Дзелень-дзелень-дзелень, значно пізніше від того, як дітлахи, що запитували про «Принца Альберта» в бляшанці, полягали спати. Дзелень-дзелень-дзелень: «Привіт, Джекі, це Морґан, і я відчув тебе в моєму лісі, ти, маленьке кмітливе лайно, я ВІДЧУВ тебе в моєму лісі, і як тобі взагалі спало на думку, що у своєму світі ти будеш у безпеці? Там теж мої ліси. Останній шанс, Джекі. Повертайся додому, або ми висилаємо війська. І в тебе не буде жодного шансу. У тебе не буде…»

Джек підвівся і побіг по підлозі комірчини в самих шкарпетках. Здавалося, все його тіло вкрив колючий холодний піт.

Він зі скрипом прочинив двері. Дзелень-дзелень-дзелень-дзелень.

А тоді нарешті:

— Алло, «Пивниця Оутлі». І краще б вам сказати щось хороше, — пролунав голос Смоукі. Пауза. — Алло? — Ще одна пауза. — Від’їбись!

Смоукі з грюкотом кинув слухавку, і Джек чув, як Апдайк пішов до сходів, що вели до маленької квартирки на другому поверсі, де вони з Лорі жили.

7

Джек недовірливо перевів погляд із зеленого бланку в лівій руці на маленький стосик банкнот — усі по одному долару — і дріб’язок у правій. То була одинадцята година наступного ранку. Ранок четверга, й Джек попросив заробітну плату.

— А це що? — запитав він, досі не готовий повірити власним очам.

— Ти можеш прочитати, — відповів Смоукі, — і можеш порахувати. Ти все ще не такий вправний, як мені хотілося б — принаймні досі, — але досить кмітливий.

Так Джек і сидів, тримаючи в одній руці зелений бланк, а в другій — гроші. Тупа злість пульсувала в його голові, мов вена. Зелений бланк називався «ГОСТЬОВИМ ЧЕКОМ». Місіс Банберрі в «Золотій ложці» використовувала такі самі папірці. Там було написано:

1 гмбргр $1,35

1 гмбргр $1,35

1 влк млк 0,55

1 імб ель 0,55

Податок 0,30

Внизу великими цифрами було зазначено суму — $4,10 — і обведено її. Джек заробив дев’ять доларів за роботу з четвертої по обіді до першої ночі. Смоукі вирахував майже половину заробітку — у правій руці хлопчик тримав чотири долари та дев’яносто центів.

Джек розлючено підвів очі — спершу на Лорі, яка дивилася кудись убік, немовби трохи заклопотана, а тоді на Смоукі, який спокійнісінько зиркнув на нього у відповідь.

— Це шахрайство, — делікатно сказав він.

— Джеку, це неправда. Глянь на ціни в меню…

— Я не про це кажу, і ви чудово знаєте, що я маю на увазі.

Лорі злегка відступила, ніби чекала, що Смоукі добряче відгамселить його… але Смоукі тільки дивився на Джека з жахливою терплячістю.

— Я ж навіть не брав з тебе за ліжко, правда ж?

— Ліжко! — заволав Джек, відчуваючи, як кров приливає йому до щік. — Надзвичайне ліжко! Порізані мішки на бетонній підлозі! Нічого собі ліжко! Я б подивився, як би ти спробував брати за нього гроші, брудний шахраю!

Лорі злякано скрикнула та зиркнула на Смоукі… але той лише сидів у кабінці навпроти Джека. Густий блакитний дим «Чірут» звивався між ними. Новий паперовий ковпак з’їхав наперед на вузькій голові Смоукі.

— Ми обговорювали можливість ночівлі, — зазначив Смоукі. — Ти запитував, чи найм на роботу передбачає це. Я сказав, що так. Про їжу ми нічого не говорили. Якби ми порушили це питання, то, може, щось би й вигоріло. А може, й ні. Важливо те, що ти не запитував про це, тож нарікай тепер тільки на себе.

Джека трусило, і він сів, злі сльози застигли в його очах. Він спробував був заговорити, та з горла долинув лише тихий здавлений стогін. Він буквально кипів від люті й не міг говорити.

— Звісно, якщо ти хочеш зараз обговорити знижки на їжу для працівників…

— Ідіть до біса! — вичавив нарешті Джек, підвівши вгору руку з чотирма доларами та жменькою дріб’язку. — Будете вчити іншого малька, що прийде сюди, як дбати про свої інтереси! Я йду від вас!

Він перейшов через залу в напрямку дверей і, попри злість, знав — не просто гадав, а точно знав, — що він не вийде на тротуар.

— Джеку.

Він доторкнувся до ручки дверей, думав уже схопити та повернути її — але той голос не терпів заперечень і повнився загрозою. Хлопчик опустив руку та повернувся, і злість покинула його. Раптом він відчув себе старим і зморшкуватим. Лорі пішла за барну стійку і підмітала та мугикала щось собі під ніс. Вочевидь, вона вирішила, що Смоукі не планував гамселити Джека кулаками, а оскільки решта не мала значення, то все було гаразд.

— Ти ж не хочеш лишити мене без підмоги на вихідні, коли тут будуть цілі натовпи.

— Я хочу піти звідси. Ви надурили мене.

— Ні, сер, — сказав Смоукі. — Я все пояснив. Якщо хтось і підмочив тобі репутацію, то тільки ти сам, Джеку. Тепер ми могли б обговорити твоє харчування: п’ятдесятивідсоткова знижка на їжу і, можливо, безкоштовна содова. Я ніколи не йшов на такі поступки юним помічникам, яких час від часу наймаю, але ці вихідні мають бути особливо людними через усіх тих приїжджих робітників, що прибули в округ збирати яблука. І ти мені сподобався, Джеку. Тому я і не віддухопелив тебе, коли ти підвищив на мене голос, хоча, певно, мав би. Але ти потрібен мені на вихідні.

Джек відчув, як швидко в ньому наростає, а тоді знову вгамовується лють.

— А якщо я все одно піду? — запитав він. — У мене є п’ять доларів прибутку, а можливість вибратися з цього гівняного містечка не гірша за премію.

Смоукі дивився на Джека та продовжував єхидно осміхатися йому, а тоді сказав:

— Пам’ятаєш, як ти вчора ходив у чоловічий туалет прибирати після одного типа, що виблював вечерю?

Джек кивнув.

— Пам’ятаєш, як він виглядав?

— Стрижка їжак. Штани хакі. То й що?

— То Землекоп Етвелл. Його справжнє ім’я Карлтон, але він десять років керував міськими цвинтарями, тому всі називають його Землекопом. То було… десь двадцять чи тридцять років тому. Він пішов у міські копи, ще коли Ніксона[102] обрали президентом. А тепер він Начальник поліції.

Смоукі підняв «Чірут», дмухнув на цигарку, а тоді знову поглянув на Джека.

— Ми із Землекопом давні друзі, — сказав Смоукі. — І якщо ти підеш на вулицю просто зараз, Джеку, не можу обіцяти, що в тебе не буде проблем із Землекопом. Може закінчитися тим, що тебе повернуть додому. Або тебе відрядять збирати яблука в міські сади: містечку Оутлі належать… ага, гадаю, сорок акрів добрих дарів. А може, все закінчиться побиттям. Або… я чув, старий Землекоп любить діток на дорозі. Особливо хлопчиків.

Джек подумав про той, схожий на булаву, пеніс. Його почало нудити й морозити водночас.

— Тут ти, так би мовити, під моїм крилом, — сказав Смоукі. — А щойно ти вийдеш на вулицю, звідки мені знати? Землекоп може їздити будь-де. Може, ти вийдеш за межі міста навіть не спітнівши, але, з іншого боку, будь-якої миті біля тебе може пригальмувати великий «плімут», у якому він їздить. Землекоп не надто кмітливий, але часом у нього з’являється нюх. Або… хтось може повідомити йому про це.

За баром Лорі мила посуд. Вона висушила руки, увімкнула радіо та почала наспівувати разом із приймачем стару пісню «Степпенвулфів»[103].

— Ось що я тобі скажу, — сказав Смоукі. — Лишайся тут, Джеку. Попрацюй на вихідних. А тоді я посаджу тебе у свій пікап і сам вивезу за межі міста. Як тобі таке? Ти виберешся звідси у неділю вдень з майже тридцятьма грьобаними баксами в гаманці, яких по приходу сюди в тебе не було. І поїдеш з думкою про те, що Оутлі не таке вже й погане місце. Що скажеш?

Джек глянув у карі очі з жовтими білками та тоненькими червоними прожилками. Звернув увагу на широку щиру посмішку Смоукі, підкреслену вставними зубами. Навіть відчув дивне та моторошне дежавю, коли побачив, що муха знову прилетіла на кухарський ковпак, поважно всілася і взялася мити свої тоненькі, ніби волосинки, передні лапки.

Джек підозрював, що Смоукі знає, що він знає, що всі слова Смоукі — це брехня, та йому було байдуже. Пропрацювавши до ранку в суботу та в неділю, Джек, певно, спатиме в неділю до другої по обіді. Смоукі скаже, що не може відвезти Джека, бо той прокинувся надто пізно; а тепер він, Смоукі, зайнятий, бо дивиться матч між «Колтс» і «Петріотс»[104]. А сам Джек не тільки буде надто втомленим, щоб кудись іти, а й боятиметься, що Смоукі на певний час втратить інтерес до «Колтс» і «Петріотс» та зателефонує своєму доброму другові Землекопу Етвеллу, щоб сказати: «Він іде вниз по Мілл-роуд просто зараз. Землекопе, друже, чому б тобі не схопити його там? І приїжджай сюди на другу частину гри. З мене безкоштовне пиво, але не блюй у мій пісуар, доки не повернеш малого назад».

Це був перший сценарій. Інші варіанти, які спадали йому на думку, були трохи інакшими, але закінчувалися однаково.

Посмішка Апдайка стала трішки ширшою.

Розділ десятий Елрой

1

Коли мені було шість…

У барі, який дві попередні ночі вже затихав у цей час, гульня тільки розгорялася, наче відвідувачі збиралися зустріти тут світанок. Джек помітив, що два столи зникли — стали жертвами кулачного бою, що почався саме перед його останнім походом до нужника. Тепер там, де колись були столи, танцювали люди.

— Саме вчасно, — сказав Смоукі Джекові, що, хитаючись, протягнув ящик уздовж усієї барної стійки та поставив біля холодильної камери. — Постав це тут і шуруй назад за клятим «Бадом». Ти мав його принести першим.

— Лорі не казала…

Гарячий, нестерпний біль пронизав ногу, коли Смоукі опустив важкий черевик на кросівок Джека. Хлопчик приглушено скрикнув, а в очах запекло від сліз.

— Стули пельку, — гаркнув Смоукі, — Лорі не відрізнить гівно від «Шіноли»[105], а ти досить кмітливий, аби це розуміти. Повертайся назад і притягни мені ящик «Бада».

Хлопчик пішов до комори, припадаючи на ногу, яку придушив Смоукі, й міркуючи, що в нього, можливо, зламані деякі пальці. Цілком можливо. Голова гуділа від диму, галасу та схожих на скавуління ритмів «Хлопців з долини Дженні», двоє з яких на сцені явно хиталися. Свідомість свердлила єдина думка: не можна чекати до закриття. Він справді міг не витримати так довго. Якщо Оутлі — в’язниця, а «Пивниця Оутлі» — його камера, то втома була таким самим тюремним наглядачем, як і Смоукі, а може, навіть суворішим.

Попри свої хвилювання щодо того, якими будуть тут Території, чарівний сік здавався дедалі найнадійнішим засобом для втечі. Він міг би ковтнути і перенестися… і якби йому там удалося пройти на захід принаймні милю (чи дві щонайбільше), то ковтнув би ще трохи й повернувся б у США далеко за межами цього жахного містечка — може, десь біля Бушвіла чи навіть Пемброка.

Коли мені було шість, коли Джекі було шість, коли…

Він знайшов «Бад» і знову потягнув його крізь двері… а там стояв і витріщався на нього високий м’язистий ковбой із довгими руками, який скидався на Рендольфа Скотта.

— Здоров, Джеку, — сказав він, і Джек з наростаючим жахом помітив, що очі чоловіка були жовтими, наче курячі лапи. — Хіба тобі не казали забиратися геть? Ти погано слухав, так?

Джек стояв з ящиком «Бада», що відтягував руки, і вдивлявся у ті жовті очі, та раптом неприємна думка пробилася в його голову: ось хто тоді причаївся в тунелі — ця людина-потвора з мертвими жовтими очима.

— Облиш мене, — слова зірвалися з уст з крижаним шепотом.

Чоловік підійшов ближче.

— Ти вже мав би піти геть.

Джек спробував відступити… але тепер він стояв під стіною, і ковбой, що нагадував Рендольфа Скотта, нахилився до нього. Джек відчув у його подиху запах зогнилого м’яса.

2

У четвер між полуднем, коли Джек узявся до роботи, і четвертою дня, коли після роботи усілякий люд завалювався в «Пивницю», платний телефон із повідомленням «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ» дзвонив двічі.

Коли він задзеленчав уперше, Джек узагалі не відчув жодного страху — виявилося, що то дзвонив адвокат з «Юнайтед Фандс».

Двома годинами по тому, коли Джек збирав останні пляшки з попереднього вечора, телефон почав дзижчати знову. Цього разу хлопчик закинув голову, наче тварина, що відчула пожежу в сухому лісі… от тільки його охопив не вогонь, а холод. Джек повернув голову до телефону, що стояв за якихось чотири фути від місця його роботи, почув, як хрумкнули хребці в шиї. Він гадав, що побачить автомат, забитий кригою, кригою, що сочиться крізь чорну пластмасову коробку телефону, висовується крізь отвори в слухавці, а з мікрофона лізуть тонкі, як стрижні олівців, бурульки: вони звисають з диска набору, стирчать з піддону для повернення монет.

Але то був лише телефон, а весь холод і смерть ховалися всередині.

Наче загіпнотизований, хлопчик витріщався на нього.

— Джеку, — загорлав Смоукі. — Візьми ти ту кляту слухавку. За що я, блядь, тобі плачу?

***

Джек поглянув у бік Смоукі з таким відчаєм, наче був загнаною в кут твариною… але той дивився на нього, зціпивши губи; вираз обличчя — «мій терпець скоро урветься»: такий самий, що і перед тим, як він врізав Лорі. Джек побрів до телефону, навряд чи усвідомлюючи, що його ноги рухаються. Він заходив дедалі глибше й глибше в ту капсулу холоду, відчуваючи, як на руках виступають сироти, а в носі потріскують крижинки.

Хлопчик потягнувся і схопився за телефон. Рука заніміла.

Підніс слухавку до вуха. Воно також заніміло.

— «Пивниця Оутлі», — промовив він у мертву пітьму, і тепер уже й рот занімів.

Голос, що долинув звідти, був надламаним, хрипким кваканням чогось давно померлого, якогось створіння, не баченого ніким із живих. Його вигляд звів би людину з розуму або вбив би, залишивши з бурульками, що звисають з губ, та виряченими очима з катарактами криги.

— Джеку, — прошепотів зі слухавки щербатий, тріскучий голос, і в хлопчика заніміло обличчя. Так буває, коли треба провести важкий день у стоматологічному кріслі, а лікар ввів завелику дозу новокаїну. — Пензлюй додому, Джеку.

Дуже здалеку, наче з відстані у світлові роки, хлопчик почув власний голос, що повторював:

— «Пивниця Оутлі». Є там хто? Алло?.. Алло?..

Так нестерпно холодно. У нього заніміло горло. Вдихнув — і легені теж ніби замерзли. Скоро серцеві камери перетворяться на кригу й він просто звалиться трупом.

Морозний голос шепотів:

— Із самотнім хлопчиком, Джеку, на дорозі може трапитися багато поганого. Спитай кого завгодно.

Джек швидким незграбним рухом повісив слухавку. Він прибрав руку, а тоді вирячився на телефон.

— Знову той кретин, Джеку? — спитала Лорі. Її голос також линув здалеку… але все-таки здавався трохи ближчим, ніж його власний кількома секундами раніше. Світ повертався на місце. На слухавці таксофону хлопчик запримітив відбиток своєї долоні, навколо якого лежала іскриста паморозь. Поки він дивився, паморозь розтанула та побігла краплями вниз по чорному пластику.

3

То був вечір четверга, коли Джек уперше зіткнувся з Рендольфом Скоттом. Людей зібралося дещо менше, ніж у вечір середи — так завжди буває за день до зарплати, — проте клієнтів вистачало, щоб забити барну стійку та до краю заповнити столики та кабіни. Мешканці сільської місцевості, де плуги давно іржавіли, закинуті в сараях; люди, які, певно, хотіли бути фермерами, але забули, як це робиться. Насправді, багато хто з них носив кепки з емблемою «Джон Дір»[106], але, на думку Джека, не так уже й багато людей тут почувалися б комфортно за кермом трактора. Серед них були чоловіки, що ходили в сірих, коричневих, зелених чіносах[107]; чоловіки з іменами, вишитими золотою ниткою на синіх сорочках; чоловіки в тупоносих черевиках «Дінго» або величезних та важких «Сурвайвзах»[108]. Ці чоловіки носили ключі на пасках. Обличчя цих чоловіків вкривали зморшки, але не від сміху — уста у всіх були похмурими. Ці чоловіки носили ковбойські капелюхи, і Джек помітив, що принаймні восьмеро за барною стійкою були викапаними Чарлзами Деніелсами[109] з реклами жувального тютюну. Та ці чоловіки тютюн не жували, а смалили цигарки, і то багато.

Джек витирав випуклу кришку музичного автомата, коли прийшов Землекоп Етвелл. Автомат не працював; по кабельному крутили гру «Янкіз»[110], і ніхто за барною стійкою не відводив погляду від екрана. Минулої ночі Етвелл вдягнувся в типовий для Оутлі спортивний костюм (чіноси, сорочка кольору хакі з купою ручок в одній із нагрудних кишень, робочі чоботи зі сталевими носаками). Цього разу він був у блакитній поліційній формі. Великий пістолет із дерев’яними накладками на руків’ї висів у кобурі на скрипучому шкіряному ремені. Чоловік зиркнув на Джека, той згадав слова Смоукі: «Я чув, старий Землекоп любить діток на дорозі. Особливо хлопчиків», — і здригнувся, наче чимось завинив. Землекоп Етвелл повільно та широко ощирився.

— Вирішив трохи тут повештатися, хлопче?

— Так, сер, — пробурмотів Джек і плюхнув ще «Віндекса» на випуклу кришку автомата, хоч вона й так уже була чистою. Хлопчик просто чекав, коли Етвелл піде. Через деякий час він так і зробив. Джек вирішив поглянути, як жирний коп прямує до бару… і саме тоді чоловік з лівого краю стійки обернувся і втупився поглядом у хлопця.

«Рендольф Скотт, — раптом подумав Джек, — ось на кого він схожий».

Та попри суворі й безкомпромісні риси обличчя, справжній Рендольф Скотт мав вигляд беззаперечного героя; грубі лінії — лише частина здатного на посмішку обличчя. А цей чоловік виглядав занудженим і трохи божевільним.

Справді наляканий, Джек збагнув, що чоловік дивиться на нього, на Джека. Не просто повернувся під час реклами, щоб поглянути, хто ще є в барі, а повернувся поглянути на Джека. Хлопчик зрозумів, що так воно і є.

Телефон. Телефон дзвонить.

З надзвичайним зусиллям Джек відвів погляд. Він зиркнув на випуклу верхівку музичного автомата та побачив власне налякане обличчя, що, мов привид, зависло над платівками.

Телефон на стіні зайшовся тріском.

Чоловік, який сидів з лівого краю стійки, поглянув на нього… а тоді знову на Джека, що стояв заціпенілий біля музичного автомата з пляшкою «Віндекса» в одній руці та з ганчіркою в другій; волосся його настовбурчилося, а шкіра похолола.

— Смоукі, якщо це знову той придурок, я знайду свисток і свистітиму тобі щоразу, коли він дзвонитиме, — казала Лорі, прямуючи до телефону. — Богом клянуся, так і зроблю.

Вона могла бути актрисою в п’єсі, а відвідувачі — статистами, що отримували стандартні за розцінками «Гільдії кіноакторів» тридцять п’ять доларів на день. Справжніми тут були тільки двоє: Джек і жахливий ковбой із величезними руками та очима, які Джек не міг… достатньо… роздивитися.

Раптом ковбой несподівано одними губами вимовив ті слова:

— Пензлюй додому.

І підморгнув.

Телефон замовк, щойно Лорі простягнула до нього руку.

Рендольф Скотт повернувся, осушив склянку та гукнув:

— Принеси ще діжкового, гаразд?

— Провалитися мені на місці, — буркнула Лорі, — у цьому телефоні водяться привиди.

4

Пізніше в коморі Джек спитав Лорі, що то за хлопець, схожий на Рендольфа Скотта.

— Схожий на кого? — перепитала вона.

— На актора зі старих ковбойських фільмів. Він сидів скраю стійки.

Вона знизала плечима.

— Вони мені всі на один штиб. Зграйка мудозвонів, що прийшли розслабитися. По четвергам вони платять грошима, які їхні маленькі жінки відкладали на вечерю.

— Він замість «пива» сказав «бочкове».

Очі її спалахнули.

— О так! Ти про цього. Якийсь він лихий, — останню фразу вона вимовила з відвертим схваленням, наче захоплювалася прямотою його носа чи сліпучістю посмішки.

— Хто він?

— Імені я не знаю, — сказала Лорі. — Тут ошивається останній тиждень чи два. Гадаю, фабрика знову набирає людей. Це…

— Заради Бога, Джеку, хіба я не казав тобі зганяти швиденько за барилом?

Джек якраз ставив велике барило «Буша» на візок. Оскільки його власна вага була майже такою ж самою, як і вага барила, цей процес вимагав неабияких зусиль і уважного балансування. Коли Смоукі крикнув із дверного отвору, Лорі завищала, а Джек підскочив. Він утратив контроль над діжкою — та впала на бік. Затичка вилетіла, як корок від шампанського, і пиво вдарило біло-золотим струменем. Смоукі все ще верещав на нього, але Джек тільки витріщався на пиво, як зачарований… доки Смоукі не вдарив його.

Коли хвилин за двадцять він повернувся в пивницю, притискаючи «Клінекс» до розпухлого носа, Рендольф Скотт уже пішов.

5

Мені шість.

Джону Бенджаміну Сойєру шість.

Шість…

Джек потрусив головою, прагнучи позбутися цієї нав’язливої думки, поки м’язистий робітник фабрики, який насправді на фабриці не працював, нахилявся дедалі ближче та ближче. Його очі були… жовтими та якимись лускуватими. Він — воно — блимнуло (миттєве біле запаморочення), і Джек зрозумів, що очні яблука істоти мають внутрішні повіки.

— Ти вже мав піти, — прошепотіло воно знову, і простягнуло до Джека руки, які почали звиватися, плющитися і тверднути.

Двері різко розчахнулися, все заповнили хрипкі завивання «Оук Рідж Бойз»[111].

— Джеку, якщо не перестанеш ледарювати, обіцяю, ти пошкодуєш, — крикнув Смоукі з-за спини Рендольфа Скотта. Той відступив. Жодних ратиць, що змінювалися і тверднули; руки знову стали просто руками — великими та сильними, вкритими набухлими венами. Іще одне біле й паморочливе підморгування без використання повік… а тоді очі чоловіка знову обернулися з жовтих на тьмяно-блакитні. Чоловік востаннє зиркнув на Джека та пішов у чоловічий туалет.

Смоукі підійшов до Джека. Паперовий ковпак зсунувся наперед, вузька тхоряча голова нахилилася, губи розтягнулися, оголюючи крокодилячі зуби.

— Не змушуй мене повторювати, — сказав Смоукі, — востаннє попереджаю: навіть не думай, що я жартую.

Як і тоді, з Озмондом, Джек несподівано розлютився: то була лють, тісно пов’язана з відчуттям безнадійної несправедливості — особливо сильної, коли тобі дванадцять. Студенти коледжів часом гадають, що відчувають щось таке, але зазвичай це не більше, ніж інтелектуальна луна.

Цього разу лють перейшла всі межі.

— Я не ваш собака, так що не поводьтеся зі мною, як з твариною, — сказав Джек, ступивши до Смоукі на гумових від страху ногах. Здивований, а може, і вражений до безтями неочікуваним гнівом Джека, Смоукі відступив.

— Джеку, попереджаю тебе…

— Ні, це я попереджаю вас. — Джек слухав власний голос. — Я не Лорі. Я не хочу, аби мене били. А якщо ви мене вдарите, то я вдарю у відповідь або ще щось учиню.

Здивування Смоукі Апдайка тривало лише якусь мить. Безсумнівно, він не все в житті бачив — як інакше, коли за межі Оутлі він не виїжджав, — але сам він вважав інакше, а часом навіть для гравця нижчої ліги самої певності більше ніж достатньо.

Він схопив Джека за комір.

— Не вдавай тут мені розумаку, Джеку, — гаркнув Смоукі, насуваючись на хлопчика. — Поки ти в Оутлі — ти лише мій собака. Поки ти в Оутлі, я гладитиму тебе, коли захочу, і битиму, коли захочу.

Смоукі так трусонув Джека, що той аж прикусив язика та скрикнув від болю. Гарячкові плями злоби спалахнули на блідих щоках Смоукі, наче від дешевих рум’ян.

— Зараз ти можеш думати, що це не так, але, Джеку, не варто сумніватися. Поки ти в Оутлі — ти мій собака, і ти будеш в Оутлі, поки я не вирішу тебе відпустити. І ми, напевне, почнемо засвоювати цей урок просто зараз.

Смоукі заніс над хлопчиком кулак. На мить три голих шістдесятиватних лампочки, що висіли в цьому вузькому коридорі, яскраво спалахнули в діамантових крихтах персня-підкови на його мізинці. Тоді кулак опустився і врізався в обличчя Джека. Хлопчик відлетів назад, на вкриту графіті стіну; обличчя спалахнуло вогнем, а тоді заніміло. Смак власної крові заповнив рот.

Смоукі зиркнув на нього — пильним, критичним поглядом людини, що розмірковує, купувати їй корову чи лотерейний квиток. Він, напевно, не побачив у Джекових очах того виразу, який хотів, бо знову схопив ошелешеного хлопця; певно, мав намір зручніше його поставити для наступного удару.

Тієї ж миті жінка з пивної закричала. «Ні, Ґлене! Ні!» Якесь плетиво гаркотливих чоловічих голосів; більшість із них стривожені. Ще якась жінка закричала — високий, свердлячий звук. Потім постріл.

— Гівно на тості, — заволав Смоукі, чітко артикулюючи кожне слово, як актор на Бродвейській сцені. Він швиргонув Джека об стіну, крутнувся і помчав до зали крізь двостулкові двері. Пролунав ще один постріл, і знову хтось заволав від болю.

Джек був переконаний в одному — час забиратися звідси. Не після завершення сьогоднішньої зміни, не завтра і не недільного ранку. Негайно.

Галас нібито почав ущухати. Жодних сирен не було, тож, можливо, нікого й не підстрелили… але похололий Джек пам’ятав, що робітник фабрики, який скидався на Рендольфа Скотта, досі був у чоловічій вбиральні.

Джек пішов до холодної, наповненої пивними ароматами комори, став навколішки перед барилами, помацав навколо в пошуках рюкзака. Знову з’явилася задушлива певність (пальці не знаходили нічого, окрім повітря та брудної цементної підлоги), що хтось із них — Смоукі або Лорі — бачив, як він ховає наплічник, і забрали його. Найкращий спосіб утримати тебе в Оутлі, дорогенький. Полегшення, майже таке саме задушливе, як і страх, коли пальці торкнулися нейлону. Джек натягнув рюкзак на спину і пожадливо глянув у бік вантажних воріт у дальньому краї комори. Йому дуже хотілося скористатися ними — він не бажав іти до пожежних дверей у кінці коридору. Вони були надто близько до чоловічого туалету. Але якщо він відчинить вантажні ворота, у барі спалахне червона лампочка. Навіть коли Смоукі зупинить бійку на підлозі, Лорі могла б побачити вогник і сказати йому про це.

Тож…

Джек пройшов до дверей, що вели в затильний коридор. Легенько прочинив їх і визирнув. Коридор був порожнім. Добре, просто чудово. Рендольф Скотт спорожнив міхур і, поки Джек діставав наплічник, повернувся туди, де щось коїлося. Чудово.

Ага, хіба що він досі міг бути там. Хочеш зустрітися з ним у коридорі, Джеку? Хочеш знову побачити, як жовтіють його очі? Почекай, поки не переконаєшся, що там нікого нема.

Але Джек не міг вчинити так. Бо Смоукі може помітити, що він не в пивниці, що він не допомагає Лорі та Ґлорії витирати столи та не стоїть біля бару, заповнюючи посудомийну машину. Він може повернутися сюди та завершити навчання Джека щодо його місця у великій системі речей. Отже…

Отже, що? Шуруй звідти.

Може, він там, чекає на тебе, Джекі… Може, він збирається вистрибнути, як дуже поганий чортик із табакерки…

Суджена або тигр[112]? Смоукі чи працівник фабрики? Вагання через агонію непевності тривало ще одну мить. Те, що чоловік із жовтими очима досі в туалеті, було ймовірністю; те, що Смоукі повернеться, було беззаперечним фактом.

Джек відчинив двері та ступив у вузький коридор. Наплічник на спині, здавалося, поважчав — красномовне свідчення його наміру втекти для будь-кого, хто його побачить. Джек рушив коридором: гротескне пересування навшпиньки попри гучну музику та ревіння натовпу. Серце калатало в грудях.

Мені було шість, Джекі було шість.

То й що? Чому це щоразу повертається?

Шість.

Коридор ніби видовжився. Це було, наче йти транспортером. Пожежні двері в дальньому кінці наближалися жахливо повільно. Піт заливав хлопчикові брови та верхню губу. Його погляд постійно тягнувся до дверей праворуч, із чорним силуетом пса на них. Під ним було написано «ПОЙНТЕРИ». У кінці коридору були двері. Червона фарба зблякла та облазила. Напис на них повідомляв: «ВИКОРИСТОВУВАТИ ЛИШЕ В НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ. ВМИКАЄТЬСЯ СИГНАЛІЗАЦІЯ!» Насправді, сигнальний дзвінок зламався ще два роки тому. Про це розповіла Лорі, коли Джек сумнівався, чи виносити крізь ті двері сміття.

Майже на місці. Саме навпроти «ПОЙНТЕРІВ».

Він там, я знаю… і якщо він вистрибне, я закричу… я… я…

Джек простягнув руку — вона дуже тремтіла — і торкнувся ручки пожежних дверей. На дотик вона була блаженно холодною. На якусь мить він справді повірив, що просто випурхне з «мухоловки» в ніч… вільним.

Аж раптом двері позад нього несподівано розчахнулися — двері до «СЕТТЕРІВ» — і чиясь рука вчепилася в його наплічник. Джек закричав, як загнана тварина, пронизливо та розпачливо, і кинувся до пожежних дверей, уже не переймаючись ані рюкзаком, ані магічним соком у ньому. Якби лямки обірвалися, він би просто помчав крізь засмічений, порослий бур’янами пустир за «Пивницею», не думаючи ні про що.

Але лямки з жорсткого нейлону не порвалися. Двері ледь-ледь прочинилися, демонструючи тонку темну смужку ночі, а тоді знову захряснулися. Джека затягнули в жіночий туалет. Повернули і відкинули назад. Якби він ударився спиною об стіну, то пляшка з магічним соком, безсумнівно, розбилася б у наплічнику, просочуючи одяг і старий добрий «Ренд Мак-Неллі» смородом гнилого винограду. Натомість Джек приклався попереком до єдиного в жіночому туалеті умивальника. Біль був нестерпним.

Працівник фабрики повільно прямував до нього, підтягуючи джинси руками, що вже почали звиватися і тоншати.

— Ти вже давно мав піти, пацан, — сказав він; голос ставав дедалі хрипкішим, схожим більше на гарчання тварини.

Джек почав зсуватися ліворуч, але не відводив погляду від обличчя чоловіка. Тепер очі видавалися майже прозорими, не просто жовтими, а наче підсвіченими зсередини… очі огидного гелловінського гарбуза.

— Але ти можеш вірити старому доброму Елрою, — промовило створіння-ковбой. Воно вищирилося, демонструючи рот, повний кривих зубів, деякі пощерблені, решта — гнилі пеньки. Джек заволав.

— О, ти можеш вірити Елрою, — сказало воно, і тепер слова заледве можна було відрізнити від псячого ричання. — Він не завдасть тобі надто великого болю. З тобою все буде гаразд. О, так! З тобою все буде… — воно продовжувало говорити, але Джек більше не міг розібрати ані слова — все перетворилося на суцільне ричання.

Нога Джека вдарила по високому смітнику біля дверей. Коли схожа на ковбоя істота простягнула до нього свої руки-ратиці, хлопчик схопив урну і кинув її в нападника. Вона потрапила Елрою в груди. Джек рвучко відчинив двері туалету і, вискочивши в коридор, кинувся ліворуч, до пожежних дверей. Він врізався в клямку, усвідомлюючи, що Елрой зараз саме позаду нього. Хитаючись, Джек вилетів у пітьму за «Пивницею Оутлі».

Праворуч від дверей стояли переповнені сміттєві баки. Джек машинально перевернув три з них і почув, як вони забрязкали і загриміли, а відразу після цього — люте волання Елроя, що спіткнувся об них.

Джек обернувся і встиг побачити, як істота впала. Якоїсь миті він навіть збагнув: «О, святий Боже, хвіст, воно має щось схоже на хвіст», — що створіння тепер майже повністю перетворилося на тварину. Химерні промені золотого сяйва іскрилися з очей, ніби то яскраве світло било крізь однакові замкові шпарини.

Джек позадкував від монстра, стягуючи зі спини наплічник. Задерев’янілими пальцями він намагався розплутати шнурівки. У голові ревла плутанина…

Джекі було шість, Боже допоможи мені, Спіді, Джекі було ШІСТЬ, Боже, будь ласка…

…думок і розрізнених благань. Істота гарчала і гатила руками об смітникові баки. Джек побачив, як ратиця здійнялася вгору, а тоді зі свистом пішла вниз і пробила в гофрованому металі бака зазубрену дірку завдовжки з ярд. Воно зіп’ялося на ноги, похитнулося і майже впало, а тоді посунуло на Джека, нахиливши покручену лускату пику до рівня грудей. Якимось чином крізь гавкітливе гарчання Джек зміг розібрати, що воно каже: «Тепер я не просто пошматую тебе, курчатко. Тепер я вб’ю тебе… потім».

Він це чув вухами. Чи голос лунав у голові?

Не має значення. Простір між цим світом і тим звузився з розмірів всесвіту до тонкої мембрани.

Елрой загарчав і пішов на Джека, незграбно хитаючись на задніх лапах. Його тіло набухало в дивних місцях, язик хитався в ікластій пащі. А ось і пустир за «Пивницею Апдайка в Оутлі». Так, нарешті він, засміченій і в бур’янах — іржаве ліжко на пружинах — тут, радіатор від «форда» 1957 року — там; похмурий, схожий на вигнуту кістку серп місяця над головою, що обертав кожен скляний уламок на мертве вирячене око. Усе це почалося не в Нью-Гемпширі, хіба ні? Так. Це почалося навіть не тоді, коли мати захворіла чи з’явився Лестер Паркер. Усе почалося, коли…

Джекі було шість. Коли всі жили в Каліфорнії і ніхто не жив деінде і Джекі було…

Він розв’язав наплічник.

Істота знову наблизилася. Вона мало не танцювала і раптом нагадала Джеку в мінливому місячному сяйві якогось мультяшного діснеєвського персонажа. Божевілля, але Джек зареготав. Істота загарчала і стрибнула на нього. Важкі кігті-ратиці промайнули лише в кількох дюймах від хлопчика, бо той відскочив у бур’ян зі сміттям. Елрой упав на ліжко, заплутався в його пружинах. Він ревів, розбризкував білі клапті піни, тягнув ногу, смикав, повертав, але вона добряче застрягла. Джек засунув руку в наплічник у пошуках пляшки. Там лежали шкарпетки, брудні труси, зім’яті, смердючі джинси. Джек намацав шийку пляшки і витягнув її.

Елрой пронизав повітря гнівним криком, нарешті виплутавшись із пружин.

Джек упав на брудну, попелясту, зарослу бур’янами землю, відкотився вбік, мізинцем та підмізинцем підчепив лямку рюкзака, тримаючи в правій руці пляшку. Великим та вказівним пальцями лівої руки він возився з кришкою; наплічник звисав і гойдався. Закривка відкрутилася.

«Він може піти за мною? — подумав він, безладно підносячи пляшку до губ, — Може, переходячи туди, я пробиваю діру в просторі? Чи може він пройти зі мною і добити мене на тому боці?»

Рот Джека наповнився гнилим виноградним смаком. Він вдавився, горлянка закрилася, усе пішло в іншому напрямку. Тепер огидний смак залив ще й ніс, і Джек видав низький гортанний стогін. Він чув, як кричить Елрой, але крик лунав здалеку, наче монстр був з одного боку тунелю в Оутлі, а Джек стрімко летів у інший. Його охопило відчуття падіння, і він подумав: «О Боже, а що, як там я здуру стрибнув з якоїсь гори чи кручі?»

Він тримався за наплічник і пляшку, у відчаї стискав повіки, чекаючи, що буде далі — Елрой чи не Елрой, Території чи забуття, — і думка, що гналася за ним усю ніч, повернулася, як закручена в танці конячка з каруселі — Срібна Леді або Елла Спід. Він впіймав її і помчав верхи крізь хмару жахливого запаху магічного соку; тримався за неї, очікуючи, що буде далі; відчував, як його одяг змінюється.

Шість, о так, коли нам усім було шість, і ніхто не був кимось іще, це було в Каліфорнії, татку, хто грає на саксофоні, це Декстер Гордон, чи це, чи це те, що має на увазі мама, коли каже, що ми живемо на лінії розлому, і куди, куди, татку, ти і дядько Морґан ходите, о татку, іноді він виглядає, наче, о наче, лінія розлому проходить у його голові, і землетрус відбувається за його очима, і ти в ньому помираєш, о татку!

Падав, крутився, перевертався в якомусь лімбі, посеред схожого на пурпурову хмару запаху, Джек Сойєр, Джон Бенджамін Сойєр, Джекі, Джекі

…було шість, коли все це почалося, і хто грав на саксі, татку? Хто дмухав у нього, коли Джекі було шість, коли Джекі…

Розділ одинадцятий Смерть Джеррі Бледсоу

1

було шість… коли все насправді почалося, татку, коли заворушилися, загуркотіли механізми, які зрештою закинули його в Оутлі. Гучно лунала музика саксофона. Шість. Джеку було шість. Спершу вся його увага була прикута до іграшки, яку подарував тато, мініатюрної модельки лондонського таксі — іграшкова машинка була важкою, наче цеглинка, тож якщо її добре штовхнути, вона торохтіла через усю кімнату по гладенькій дерев’яній підлозі нового офісу. Пообіддя, перший клас по той бік серпня, охайна нова машинка, що їхала, наче танк по дерев’яній смузі за диваном, розслаблена насолода офісу з кондиціонером… і жодної роботи, жодних телефонних дзвінків, які не можуть зачекати до завтра. Джек запустив важке іграшкове таксі по смузі дерев’яної підлоги, але практично не чув гудіння міцних гумових шин через домінування саксофона. Чорна машинка врізалася в ніжку дивана, перевернулася на бік і зупинилася. Джек поповз за нею, а дядько Морґан умостився в одне з крісел з того боку дивана. Чоловіки повільно сьорбали напої; скоро вони поставлять склянки, вимкнуть програвач і підсилювач звуку, а тоді спустяться вниз, до своїх машин.

коли нам усім було шість і ніхто не був ніким іншим і було це в Каліфорнії

— Хто грає на саксі? — Джек почув запитання дядька Морґана, і, як у напівсні, щось потаємне і шепотливе в добре знайомому голосі заповзло Джекові у вухо. Він доторкнувся до даху іграшкового таксі — його пальці враз змерзли, ніби машинка була з криги, а не з англійської сталі.

— Це Декстер Ґордон[113], ось хто, — відповів батько звичним лінивим і привітним голосом. Тим часом Джек схопив рукою важке таксі.

— Хороший запис.

— «Тато грає на сурмі». Класний давній запис, правда ж?

— Треба буде пошукати його.

І тоді Джек подумав, що знає, чим спричинена дивність голосу дядька Морґана, — дядько Морґан насправді зовсім не любив джаз, він лише прикидався перед Джековим батьком. Усе дитинство Джек знав це про дядька Морґана і гадав, що тупо з татового боку не помічати цього. Дядько Морґан ніколи у світі не буде шукати запис під назвою «Тато грає на сурмі», він просто підлещувався до Філа Сойєра. Певно, тато не помічав цього через те, що, як і решта, ніколи не звертав достатньо уваги на Морґана Слоута. Дядько Морґан, розумний і амбітний («Розумний, як росомаха, підступний, як судовий адвокат», — казала Лілі), старий добрий дядько Морґан не привертав уваги — твоє око просто ковзало повз нього. І, Джек ладен був закластися, коли Морґан був маленьким, учителям було складно навіть запам’ятати його ім’я.

— Уяви собі, яким би цей хлопець мав бути там, — сказав дядько Морґан, ураз звернувши на себе всю Джекову увагу. В його голосі досі вчувалися фальшиві нотки, але зовсім не Морґанове лицемірство підвело Джекову голову і стиснуло його пальці на важкій іграшці: слово «там» прослизнуло прямісінько в малечий мозок і дзеленчало там дзвоником. Тому що «там» лежала країна Джекових Дивовидь. Він миттєво збагнув це. Батько і дядько Морґан забули, що хлопчик вовтузиться за диваном, і збиралися поговорити про Дивовиддя.

Батько знав про країну Дивовидь. Джек ніколи не обговорював це з батьком чи матір’ю, але батько все одно знав про Дивовиддя — просто так мало бути. А тоді Джек відчув — радше на рівні емоцій, ніж мислення, — що тато підтримував безпеку в Дивовиддях.

Але з якоїсь причини, яку також складно було перекласти з почуттів на слова, поєднання Морґана Слоута з Дивовиддями тривожило хлопчика.

— Гей? — вигукнув дядько Морґан. — Цей хлоп точно завів би їх, чи не так? Вони б, певно, зробили з нього Герцога Заклятих Земель чи когось іще.

— Ну, можливо, не зовсім так, — відповів Філ Сойєр. — Гадаю, він би не сподобався їм так сильно, як нам із тобою.

«Але він не подобається дядьку Морґану, тату, — подумав Джек, раптом чітко усвідомивши, що це важливо: — Він зовсім йому не подобається, нітрохи, він гадає, що музика надто гучна, гадає, що вона позбавляє його чогось…»

— О, ну ти про це знаєш значно більше, ніж я, — відказав дядько Морґан розслаблено і просто.

— Так, я трохи частіше там бував. Та скоро ти мене наздоженеш. — Джек почув усмішку в татовому голосі.

— Ага, я вже дечого навчився, Філе. Але, по правді, ти знаєш, я ніколи не припиню тобі дякувати за те, що ти мені все те показав. — Чотири склади слова «дякувати» сповнилися димом і дзенькотом розбитого скла.

Та всі ці маленькі застереження могли тільки трішки потьмарити Джекове насичене, мало не райське задоволення. Вони говорили про Дивовиддя. Дивно, що таке справді можливо. Він не міг повністю збагнути те, про що вони говорили, їхній словниковий запас виявився надто дорослим, але шестирічний Джек знову пережив зачудування і радість від Дивовидь — і він уже був досить великим, аби розуміти напрям їхньої розмови. Дивовиддя були справжніми, і якимось чином Джекі ділив їх з батьком. Та радість була наполовину його.

2

— Дозволь мені дещо прояснити, — сказав дядько Морґан, і слово «прояснити» уявилося Джекові як дві лінії, що клубочаться і звиваються одна навколо одної, наче змії. — Для них магія, як для нас фізика, так? Ми говоримо про аграрну монархію, засновану на магії замість науки.

— Точно, — підтвердив Філ Сойєр.

— І, ймовірно, так тривало століттями. Їхнє життя ніколи різко не змінювалося.

— Маєш рацію, звісно, якщо не брати до уваги політичні перевороти. — Тоді голос дядька Морґана напружився, і схвильованість, яку він намагався потамувати, почала просочуватися крізь дрібні тріщинки в приголосних. — Добре, забудьмо про ту політику. Задля різноманіття подумаймо про нас. Ти скажеш — і я згоден з тобою, Філе, — що ми вже отримали багато прибутків з Територій і що нам варто було б бути обережними щодо змін, упроваджених там. Я цілком поділяю цю позицію. Я й сам тієї ж думки.

Джек фізично відчував батькове мовчання.

— Добре, — вів далі Слоут. — Давай виходити з того, що оскільки ситуація цілком вигідна для нас з тобою, ми б могли ділитися прибутками і перевагами з усіма, хто на нашому боці. Ми не відмовляємося від нашої вигоди, але водночас зовсім не жадібні щодо прибутків. Ми завдячуємо цим людям, Філе. Поглянь, що вони зробили для нас. Гадаю, ми могли б досягти справжнього синергетичного єднання. Їхня енергія може використати нашу, і в результаті вийде щось таке, з чим ми раніше ніколи не стикалися, Філе. Зрештою, ми виглядатимемо щедрими — адже ми такими і є — і не зашкодимо власним інтересам. — Насупившись, він нахилився вперед і міцно стиснув долоні. — Звісно, я не можу бачити ситуацію повністю, і ти знаєш це, але, по-правді, гадаю, що сама лишень синергетика варта втручання. І, Філе — чи уявляєш ти, скільки йобаного впливу ми матимемо, якщо дамо їм електрику? Якщо ми дамо потрібним хлопцям звідти сучасну зброю? Як ти гадаєш, га? Як на мене, то це буде неймовірно. Неймовірно. — Його долоні з вологим, липким звуком вдарилися одна об одну. — Я зовсім не мав на меті заскочити тебе зненацька чи щось на кшталт того, але гадаю, що настав час подумати нам про це — подумати про збільшення нашого втручання з користю для Територій.

Філ Сойєр досі не сказав жодного слова. Дядько Морґан знову плеснув у долоні. Зрештою Філ Сойєр тактовно відповів:

— Ти хочеш подумати про збільшення нашого втручання.

— Я гадаю, ми маємо вчинити саме так. Звісно, я можу тобі надати й більше подробиць, Філе, але гадаю, що в цьому нема потреби. Певно, ти пам’ятаєш не гірше, ніж я, як воно все було, доки ми не почали там бувати разом. Гей, може, ми й могли б досягти того всього самотужки, може, навіть так би все й було, але я справді вдячний за можливість більше не представляти кількох підтоптаних стриптизерок і Тіммі Маленькі Ніжки[114].

— Пригальмуй, — сказав Джеків батько.

— Літаки, — не змовкав дядько Морґан. — Подумай про літаки.

— Пригальмуй, пригальмуй, Морґане, у мене є багато ідей, які, вочевидь, ще не спадали тобі на думку.

— Я завжди готовий до нових ідей, — сказав Морґан, і його голос знову огорнуло серпанком диму.

— Добре. Гадаю, нам варто бути обережнішими в наших діях там, партнере. Гадаю, будь-що важливе — будь-які справжні зміни, які ми спричинимо там — може повернутися до нас і нам же вилізти боком. Усе має свої наслідки, і деякі з цих наслідків можуть виявитися дуже неприємними.

— Наприклад? — запитав дядько Морґан.

— Наприклад, війна.

— Це дурниці, Філе. Ми ніколи не бачили нічого… звісно, якщо ти не маєш на увазі Бледсоу…

— Саме Бледсоу я і маю на увазі. Гадаєш, то був збіг?

Бледсоу? Джек зацікавився. Він чув це ім’я раніше, але якось нечітко.

— Ну, насправді, до війни було, м’яко кажучи, дуже далеко, та я все одно не бачу зв’язку.

— Гаразд. Ти чув оповідки про те, як Чужинець убив там старого короля? Давно те було. Чи ти чув про це?

— Ага, гадаю, так, — відповів дядько Морґан, і Джек знову відчув у його голосі фальш.

Батьків стілець скрипнув — Філ прибирав ноги зі столу, щоб нахилитися вперед.

— Убивство спровокувало невелику війну на Територіях. Прихильникам старого короля довелося придушити повстання, на чолі якого були кілька невдоволених дворян. Ті хлопці надумали скористатися нагодою і перебрати на себе владу: захоплювати землі, конфісковувати власність, кидати ворогів у в’язницю, збагачуватися.

— Гей, будьмо чесні, — перебив його Морґан. — Я теж чув про таке. А ще вони хотіли перетворити шалено неефективну систему на організований політичний лад, тому часом треба бути жорстким, коли берешся за таке. Я розумію це.

— Не нам судити про їхню політику, і то правда. Та ось до чого я веду. Та невеличка війна тривала близько трьох тижнів. Коли вона завершилася, загинуло приблизно із сотню людей, а може, й того менше. Чи казав тобі хто-небудь, коли та війна почалася? Якого року? Якого дня?

— Ні, — пробурмотів дядько Морґан похмурим голосом.

— Це сталося 1 вересня 1939 року. Саме того дня тут Німеччина вчинила напад на Польщу.

Батько замовк, а Джек, стискаючи чорне таксі за диваном, мовчки, але широко позіхнув.

— Та це ж божевілля! — нарешті промовив дядько Морґан. — Наша війна розпочалася через їхню? Невже ти справді віриш у це?

— Я справді вірю в це, — відповів Джеків батько. — Вірю в те, що тритижнева чвара там якимось чином спровокувала тут війну, що тривала шість років і вбила мільйони людей. Так.

— Ну… — мугикнув дядько Морґан, і Джек бачив, як той почав ображено сопіти.

— Більше того. Я говорив про ці події з багатьма людьми там, і мені здається, що Чужинець, який убив короля, був справжнім Чужинцем, якщо ти розумієш, про що я. У тих, хто бачив його, склалося враження, що йому незручно в одязі Територій. Він діяв так, ніби не був певен, чи дотримується місцевих звичаїв — він не одразу розібрався з грошима.

— Он як.

— Так. І якби вони не розірвали його на шматки одразу, як він устромив ножа в короля, ми могли б знати напевно, хоча я і так впевнений, що він був…

— Таким, як ми.

— Таким, як ми. Точно. Гостем. Морґане, гадаю, ми не можемо аж надто втручатися в їхні справи. Бо ми просто не знаємо, якими будуть наслідки. Сказати чесно, я думаю, що на нас постійно впливає те, що відбувається на Територіях. І хочеш, я скажу тобі ще одну божевільну річ?

— Чому б і ні, — відповів Слоут.

— По той бік — далеко не один світ.

3

— Маячня якась, — сказав Слоут.

— Але я серйозно. Коли я був там, то раз чи два відчував, що я близько до чогось іншого — до Територій Територій.

«Так, — подумав Джек, — це правильно, так воно і має бути, Дивовиддя Дивовидь, ще прекрасніше місце, з іншого його боку — Дивовиддя Дивовидь Дивовидь, а по інший бік того, іншого, місця — інший, ще чарівніший світ…» Джек уперше збагнув, що дуже хоче спати.

Дивовиддя Дивовидь.

А тоді він миттєво заснув з важкою маленькою машинкою на колінах. Усе його тіло враз обважніло від сну, і, вмостившись на дерев’яній підлозі, хлопчик відчув блаженну легкість.

Певно, розмова тривала й далі — і багато чого Джекі пропустив. Він піднімався і знову падав, важко і легко водночас, доки грав другий бік платівки «Тато грає на сурмі». У цей час Морґан Слоут, певно, захищав свій план — м’яко, але зі стиснутими кулаками; а як спотворилося його чоло! Тоді він дозволив собі вдати, що його починають переконувати, а потім і остаточно переконують сумніви партнера. Наприкінці розмови, що повернулася до дванадцятирічного Джека Сойєра в небезпечному пограниччі між Оутлі, Нью-Йорком і безіменним селищем на Територіях, Морґан Слоут дозволив собі виглядати не тільки переконаним, а навіть вдячним за пояснення. Коли Джек прокинувся, то найпершим, що він почув, було татове запитання: «Гей, Джек кудись зник чи що?», а другим — слова дядька Морґана: «Чорт забирай, гадаю, ти маєш рацію, Філе. Ти вмієш розпізнати саму суть речей, і в цьому тобі нема рівних».

— Де це, в біса, запропастився Джек? — запитав батько, і Джек заворушився за диваном, по-справжньому прокидаючись.

Чорне таксі глухо впало на підлогу.

— Ага, — сказав дядько Морґан, — peut-être[115], у маленьких діток довгі вушка?

— Ти там, малий? — запитав батько.

Чоловіки підвелися, зі скрипом відсунувши стільці на дерев’яній підлозі.

Хлопчик сказав:

— Ооооох, — і повільно поставив таксі назад собі на коліна. Ноги здавалися ватними й незручними — а коли він підведеться, вони щипатимуть.

Батько розсміявся. Джек почув наближення кроків. Спершу з’явилося червоне повновиде обличчя Морґана Слоута, а біля нього — батькове. Батько всміхався. На мить здавалося, що обидві дорослі голови просто плавають над верхівкою дивана.

— Ходімо додому, соньку, — сказав тато.

Коли хлопчик глянув на обличчя дядька Морґана, то побачив, як підступність просочується крізь його шкіру, заповзає під його щоки веселого товстуна, ніби змія під камінь. Він знову був схожим на татка Річарда Слоута, старого доброго дядька Морґана, який завжди дарував неймовірні подарунки на Різдво і на день народження, старого доброго спітнілого дядька Морґана, якого так легко не помітити. Але на кого він був схожим до того? На персоніфікований землетрус, на людину, що руйнує все по лінії розлому, яка пролягає в його погляді, на щось натягнуте до краю і ладне щомиті вибухнути…

— Як щодо маленької порції морозива дорогою додому, Джеку? — запитав дядько Морґан. — Звучить цікаво?

— Угу, — відповів Джек.

— Ага, можна було б заскочити в кафе у вестибюлі.

— Ням-ням-ням, — сказав дядько Морґан. — Ось тепер ми й справді говоримо про синергію, — і ще раз усміхнувся Джекові.

Це відбулося, коли йому було шість, і тепер, у вирі невагомого падіння поза часом і простором, відбулося знову: жахливий, фіолетовий смак соку Спіді заповнив його рот, просочився крізь ніс — і все те розніжене пообіддя шестирічної давнини знову відтворилося в його свідомості. Він бачив усе так чітко, ніби магічний сік ураз повністю повернув його пам’ять, і це відбулося надзвичайно швидко — лише за декілька секунд. І цього разу Джек зрозумів, що його точно знудить від трунку.

Очі дядька Морґана заволокло димом, і всередині Джека також вкривалося сизим серпанком питання, яке так хотіло, щоб його озвучили…

Хто спровокував?

Які зміни? Які зміни?

Хто спровокував ті зміни, татку?

Хто…

вбив Джеррі Бледсоу? Магічний сік сам залив рот хлопчика, лоскотав його ніс нудотними ниточками, і щойно Джек відчув пухкий ґрунт під ногами, то здався і виблював — це ж краще, ніж захлинутися. Що вбило Джеррі Бледсоу? Бридка бузкова мерзота ринула з Джекового рота, душачи його, і хлопчик сліпо сіпнувся назад — його ноги приземлилися у високі, жорсткі будяки. Джек розтулив рот, став рачки і чекав — терпляче, як віл — на нову хвилю. Живіт звело, і Джек не встиг навіть застогнати, як смердючий сік рідким полум’ям здійнявся його грудьми і горлом, а тоді вирвався з рота. В’язкі рожеві стьожки слини звисали з його вуст, і Джек слабко відкинув їх. Витер руку об штани. Джеррі Бледсоу, так. Джеррі — ім’я, яке завжди зазначалося на сорочці, мов у працівника бензоколонки. Джеррі, який помер, коли… Хлопчик похитав головою і знову витер долонями рот. Він сплюнув на кущик зубчастої дикої трави, що звивалася по коричнево-сірій землі, наче бутоньєрка на корсажі велетки. Якийсь примарний тваринний інстинкт, природу якого він і сам не збагнув, змусив Джека закидати підпушеним ґрунтом рожеву калюжку блювоти. Інший рефлекс змусив його витерти долоні об штани. Зрештою він поглянув угору.

Джек стояв навколішки в останніх спалахах заграви на узбіччі ґрунтової дороги. Потворний Елрой не гнався за ним — хлопчик миттєво відчув це. Собаки, що сиділи у вольєрі, схожому на дерев’яну клітку, гавкали і гарчали на нього, просунувши морди крізь широкі щілини своєї в’язниці. З іншого боку загону із собаками височіла простора дерев’яна споруда, з якої в безкраю небесну вись долинали крики, дуже схожі на собачий гавкіт. Ці звуки були ідентичними до тих, які Джек щойно чув за стіною в «Пивниці Оутлі»: так п’яні мужлаї горланять один на одного. Бар — певно, як подумалося Джекові, тут він називався б таверною чи трактиром. Оскільки хлопчика більше не нудило від соку Спіді, його ніс уловив всюдисущий дріжджовий запах солоду і хмелю. Джек розумів, що не може дозволити відвідувачам закладу помітити його.

На мить він уявив, як утікає від усіх цих собак, що вищать і гарчать крізь тріщини у вольєрі, а тоді підвівся. Здавалося, що небо над його головою нахилилося й потемніло. А що відбувалося вдома, у його світі? Маленька симпатична катастрофа посеред Оутлі? Може, маленька чарівна повінь або ж маленька затишна пожежа? Джек відійшов назад від трактиру, а тоді рушив кудись убік крізь високу траву. Десь за шістдесят ярдів у вікнах єдиного будинку, який він бачив, запалили товсті свічки. Звідкись справа долинав запах свиней. Коли Джек пройшов половину відстані між трактиром і будинком, собаки припинили вищати й гарчати. Тоді Джек повільно рушив до Західної Дороги. Ніч була темною і безмісячною.

Джеррі Бледсоу.

4

Були там й інші будинки, однак Джек не бачив їх, доки не підійшов упритул. Якщо не брати до уваги пияків у трактирі позаду нього, люди на Територіях лягали спати із заходом сонця. Жодна свічка не горіла у маленьких квадратних вікнах. Темні квадратні будинки обабіч Західної Дороги стояли в дивній ізоляції. Щось із ними було не так, як у оптичних ілюзіях із дитячого журналу, але Джек не міг зрозуміти що саме. Нічого не стояло догори дриґом, нічого не згоріло, ніщо не видавалося екстравагантним і недоречним. У більшості будинків були пухнасті дахи, що скидалися на коротке підстрижене сіно, але Джек подумав, що насправді вони солом’яні — раніше Джек тільки чув про таке, але ніколи не бачив. Морґан, подумав він у раптовому нападі паніки, Морґан з Орріса; і враз побачив їх обох: довговолосого чоловіка в черевиках на високій підошві й вічно спітнілого батькового колегу-працелюба. На мить вони з’єдналися в один образ — кульгавого Морґана Слоута з піратськими кучерями. От тільки не Морґан — Морґан із цього світу — був хибним елементом цього пейзажу.

Джек саме проходив повз приземкуватий одноповерховий будинок, схожий на роздуту клітку для кролів, стіни якої підпирали великі чорні дерев’яні балки, поставлені навхрест. Цю будівлю також укривала підстрижена пухнаста солома. Якби він виходив із Оутлі — чи то пак, тікав з Оутлі, якщо бути чеснішим, — то що б він сподівався побачити в єдиному темному вікні цієї клітки для гігантських кроликів? Відповідь він знав: блимання телеекрана. Але, звісно ж, у будинках на Територіях не було телевізорів, і відсутність кольорових спалахів зовсім не дивувала його. Тут було щось інше, пов’язане з будиночками вздовж дороги, і відсутність цього в пейзажі лишала велику пустку. Ти помічав цю пустку, навіть якщо не міг визначити, чого саме бракувало.

Телебачення, телевізори… Джек ішов далі повз дерев’яно-цегляний будиночок і побачив просто перед собою інше маленьке, мало не для гномів, помешкання, вхідні двері якого відсунулися від дороги лише на кілька дюймів, і Джек посміхнувся сам до себе — це крихітне село нагадало йому Гобіттон[116]. Чи не прийде сюди гоббітівський прокладач кабелів, щоб сказати господині цієї… хижки? собачої будки?.. чи ще чогось там, щоб сказати: «Мем, ми тут прокладаємо кабель у вашому районі, і за маленьку щомісячному плату — приєднуйтеся просто зараз — ви отримуєте п’ятнадцять нових каналів, отримуєте “Міднайт Блю”, всі спортивні і погодні канали, отримуєте…»

І враз він збагнув: ось воно. Перед цими будинками не було стовпів. Не було дротів! Жодні телеантени не врізалися в небо; і не було стовпів, що йшли вздовж Західної Дороги, бо на Територіях не було електрики. Ось чому він не міг визначити відсутній елемент пейзажу. Джеррі Бледсоу був, принаймні певний час, електриком і різноробом у компанії «Сойєр & Слоут».

5

Коли батько і Морґан Слоут згадали це ім’я, Джек подумав, що ніколи раніше не чув його — однак тепер, пригадавши, Джек зметикував, що чув раз чи два прізвище різнороба. Але Джеррі Бледсоу завжди був просто Джеррі, як і було написано на кишеньці його робочої сорочки. «Чи не міг би Джеррі якось полагодити систему кондиціонування повітря?», «Попроси Джеррі змастити петлі на дверях, гаразд? Скрип доводить мене до сказу». І Джеррі з’являвся — у завжди чистих і випрасуваних робочих шатах, із тонким, завжди гладенько зачесаним іржаво-рудим волоссям, у круглих окулярах — і старанно ремонтував усі несправності. Була також місіс Джеррі, яка стежила за тим, аби стрілки на коричневих робочих штанях електрика завжди були гострими й чистими, а також кілька маленьких Джеррі, про яких у «Сойєр & Слоут» обов’язково згадували на Різдво. Джек тоді був дуже маленьким і асоціював ім’я Джеррі з вічним суперником кота Тома, тож він уявляв, що різнороб, місіс Джеррі і маленькі Джеррі жили в гігантській мишачій норі, до якої можна потрапити через арку в плінтусі.

Але хто вбив Джеррі Бледсоу? Його батько і Морґан Слоут, завжди такі милі до дітей Бледсоу різдвяної пори?

Джек ступив крок уперед, у темряву Західної Дороги, бажаючи зовсім забути про різнороба «Сойєр & Слоут» і шкодуючи, що він не заснув одразу ж, як заліз за диван. Понад усе він зараз хотів заснути — і хотів він цього значно більше, ніж тривожних думок про розмову, поховану шість років тому, яка знову прокинулася в ньому. Джек пообіцяв собі: щойно переконається, що принаймні на кілька миль відійшов від останнього будинку, знайде для себе місце поспати. Згодиться поле, навіть канава. Ноги більше не хотіли йти далі; здавалося, усі м’язи і навіть кістки подвоїли свою вагу.

Це було після одного з тих випадків, коли Джек пішов за батьком у певне закрите місце і з’ясував, що Філ Сойєр кудись зник. Пізніше батькові вдавалося втікати зі спальні, з їдальні, із конференц-зали «Сойєр & Слоут». Цього разу він здійснив свій таємничий трюк у гаражі біля будинку на Родео-Драйв.

Заховавшись, Джек сидів на невеличкому узвишші, яке найбільше з усього, що є в цій частині Беверлі-Гіллз, скидалося на пагорб, і побачив, як батько вийшов із будинку через головні двері, перетнув моріжок, шукаючи в кишенях ключі чи гроші, і зайшов у гараж з чорного входу. За мить білі ворота в правій стіні мали піднятися — але вони вперто лишалися непорушними. Тоді Джек збагнув, що татова машина там, де вона й була весь суботній ранок: припаркована біля дороги перед будинком. Машина Лілі поїхала — мати поклала до рота сигарету і заявила, що бажає податися на показ фільму «Мототрек» від режисера «Коханої Смерті», і краще б нікому не намагатися спинити її — тож гараж був порожнім. Кілька хвилин Джек чекав на те, що щось трапиться. Ні чорний хід, ні великі вхідні ворота не відчинилися. Тоді Джек ковзнув униз трав’янистим узвишшям, підійшов до гаража і зайшов усередину. Велике знайоме приміщення було порожнє. Патьоки темного мастила візерунками вкривали сіру бетонну підлогу. Інструменти висіли на сріблястих гаках, вбитих у стіни. Джек здивовано буркнув, гукнув: «Тату?», — і знову роззирнувся.

Цього разу він побачив цвіркуна, що стрибнув у затінок стіни, і на якусь мить Джек мало не повірив у те, що магія — реальна, що якийсь злий чаклун проходив повз і… цвіркун стрибнув на стіну і прослизнув у невидиму щілину. Ні, його батька не перетворили на цвіркуна. Звісно ж, ні. «Гей», — гукнув хлопчик — здається, до себе самого. Він пішов назад до чорного ходу і вийшов із гаража. Сонце осяяло соковиті весняні моріжки Родео-Драйв. Варто було когось покликати, але ж кого? Поліцію? Мій татко зайшов у гараж, я не зміг його там знайти і тепер злякався…

За дві години Філ Сойєр прийшов з боку Беверлі-Вілшир. Він ніс свій піджак через плече і послабив вузол краватки — Джекові здавалося, що він схожий на людину, що повертається з навколосвітньої подорожі. Джек зіскочив зі свого тривожного узвишшя й побіг до батька. «А ти добре бігаєш, — сказав батько, всміхаючись, коли Джек обхопив його за ноги. — А я думав, ти спиш, Джеку-Мандрівнику».

Коли вони вже підходили до доріжки, то почули телефонний дзвінок, і якийсь інстинкт — може, то був інстинкт триматися ближче до батька — змусив Джека молитися, аби телефон продзвенів уже з дюжину разів, і хто б там не телефонував, він повісить слухавку до того, як вони з татом підійдуть до вхідних дверей. Батько скуйовдив волосся на Джековій голові, поклав велику теплу руку йому на потилицю, а тоді відчинив двері й за п’ять довгих кроків дійшов до телефону. «Так, Морґане, — почув Джек батьків голос. — Що? Погані новини? Так, краще скажи мені». Далі — довга мить мовчанки, протягом якої Джекові вдалося розчути металево-деренчливий голос Морґана Слоута, що зміївся телефонними дротами: «О, Джеррі. Господи. Бідний Джеррі. Я зараз буду». Тоді батько глянув просто на Джека — не всміхнувся, не підморгнув, не зробив нічого — але чітко показав, що вони — одна команда. «Я приїду, Морґане. Доведеться взяти Джека, але він може зачекати в машині». М’язи хлопчика розслабилися, і він відчув таке полегшення, що навіть не запитав, чому йому доведеться сидіти в машині, хоча зазвичай він завжди питав про це.

Філ проїхав з Родео-Драйв до готелю Беверлі-Гіллз, повернув ліворуч на Сансет-бульвар і спрямував авто до офісної будівлі. Він не зронив ані слова.

Проскочивши крізь зустрічний транспортний потік, батько прослизнув на паркінг біля офісної споруди. На паркуванні вже стояли два поліційних авто, пожежна машина, маленький білий «мерседес» із відкидним верхом, старий заіржавілий «плімут» із двома дверима, що належав різноробу. Одразу біля входу дядько Морґан розмовляв із полісменом, який повільно-повільно хитав головою на знак співчуття. Права рука Морґана Слоута стискала плече стрункої молодої жінки, яка притислася обличчям до його грудей. Сукня на ній була завеликою. Місіс Джеррі, збагнув Джек, побачивши, що більшу частину її обличчя затуляє біла носова хустинка, якою вона витирала очі. У вестибюлі стояв пожежник у касці й дощовику і згрібав у безладну купу покручений метал і пластик, попіл і розбите скло. Філ сказав: «Просто посидь тут хвилину-дві, добре, Джекі?», — і кинувся до входу. Молода китаянка сиділа і розмовляла з поліціянтом на бетонній опорі на краю паркінгу. Перед нею лежав спотворений предмет, і Джеку знадобилася мить, щоб розпізнати велосипед. Коли Джек вдихнув повітря, то відчув запах гіркого диму.

Двадцять хвилин по тому батько і дядько Морґан вийшли з будівлі. Дядько Морґан, усе ще притримуючи місіс Джеррі, махнув рукою на прощання Сойєрам. Він провів жінку до пасажирських дверей крихітної машинки. Батько Джека вивів машину зі стоянки на Сансет-бульвар.

— Джеррі поранився? — запитав Джек.

— Якийсь дивний нещасний випадок, — відповів батько. — Електрика… Весь будинок міг зруйнуватися.

— Джеррі поранився? — повторив Джек.

— Бідний сучий син так поранився, що аж помер, — сказав батько.

Джеку і Річарду Слоуту знадобилося два місяці, щоб зібрати історію докупи з тих уривків, які вони підслухали. Матір Джека і домогосподарка Річарда поділилися іншими деталями — домогосподарка повідомляла найкривавіші подробиці.

Джеррі Бледсоу прийшов на роботу в суботу, щоб виправити певні проблеми в системі безпеки будівлі. Якби він поліз до тієї тендітної системи в робочий день, то точно роздратував би орендарів, якби випадково увімкнув сигнал тривоги. Система безпеки була підключена до головної електричної плати будівлі, поставленої між двома великими знімними панелями з горіхового дерева на підлозі. Джеррі поклав інструменти і зняв панелі, переконавшись перед тим, що паркінг порожній і ніхто не напудить у штани, якщо пролунає сирена. Тоді він спустився вниз до телефону у своїй комірчині на цокольному поверсі й повідомив місцевому поліційному відділку, що не потрібно реагувати на будь-які сигнали з «Сойєр & Слоут» до його наступного телефонного дзвінка. Він піднявся нагору, щоб розібратися з гадючим кублом дротів, що сходилися до плати з усіх точок будівлі. У цей час двадцятитрирічна жінка на ім’я Лоретт Ченґ заїжджала на велосипеді на стоянку (вона розповсюджувала рекламні флаєри ресторану, який за два тижні мав відкритися на цій вулиці).

Пізніше міс Ченґ розповіла поліції, що вона бачила крізь скляні вхідні двері, як робітник зайшов у вестибюль із цокольного поверху. За мить до того, як він узяв викрутку і торкнувся електропанелі, вона відчула, як стоянка під її ногами затремтіла. Їй здалося, що то був маленький землетрус: Лорет Ченґ усе життя прожила в Лос-Анджелесі, тому вона ніколи не зважала на незначні сейсмічні збурення, які насправді ніколи нічого не руйнували. Вона побачила, як Джеррі Бледсоу розставив ноги (отже, він також відчув тремтіння, хоч ніхто інший і не помітив цього), похитав головою, а тоді м’яко вставив кінчик викрутки в гніздо дротів.

А тоді вхід і нижній коридор будівлі «Сойєр & Слоут» обернулися на вогняну піч.

Уся електрична панель ураз перетворилася на палаючий прямокутник. Синювато-жовті дуги, схожі на блискавку, вистрелили з неї і огорнули чоловіка. Електронні сирени все вили й вили: «КА-ВАААМ! КА-ВАААМ!». Зі стіни випала вогняна куля шість футів заввишки, відкинула вже мертвого Джеррі Бледсоу і покотилася вниз коридором до вестибюля. Прозорі вхідні двері вибухнули й розлетілися на друзки. Пішов дим. Від дверної коробки лишалися тільки покручені шматочки. Лорет Ченґ кинула свій велосипед і побігла до телефону-автомата через дорогу. Доки вона повідомляла пожежникам адресу будівлі й побачила, що її велосипед скрутило вдвоє невідомою силою, що вирвалася з-за дверей, підсмажене тіло Джеррі Бледсоу далі хиталося туди-сюди перед зруйнованою панеллю. Тисячі вольтів проходили крізь труп. Хвилі струму рівномірно пронизували його, ритмічно розгойдуючи врізнобіч. Усе волосся на тілі різнороба згоріло, як і його одяг, а смажена шкіра стала плямисто-сірою. Розплавлені окуляри міцною масою з коричневої пластмаси вкривали його ніс, як припарка.

Джеррі Бледсоу. Хто провокує ті зміни, татку? Джек змусив себе йти ще з півгодини після того, як промайнули останні маленькі будиночки із солом’яним дахом. Незнайомі зірки спліталися в небі у незнайомі візерунки — то були повідомлення, мови яких Джек не розумів.

Розділ дванадцятий Джек іде на ярмарок

1

Тієї ночі він спав у солодко-запашному стозі сіна на Територіях: спершу він зарився глибше, тоді покрутився, аби свіже повітря доходило крізь зроблений ним тунель. Джек боязко прислухався до тихого шарудіння: він десь чув чи читав, що польові миші — великі поціновувачі сіна. Якщо це й були вони, то велика миша на ім’я Джек Сойєр так їх налякала, що всі стихли. Поступово хлопчик розслабився, погладжуючи лівою рукою пляшку Спіді. Замість закривки Джек використав молодий мох, що зібрав неподалік від маленького струмка, де зупинявся попити. Він припускав, що, цілком можливо, якась частина моху або впаде, або вже впала в пляшку. Як прикро: це зіпсує пікантний аромат і тонкий букет смаку.

Поки він, страшенно сонний, лежав там, нарешті зігрівшись, то найсильнішим з усіх його почуттів виявилося полегшення… наче до спини було прив’язано з дюжину десятифунтових хрящів-молочників, а якась добра душа зірвала пряжки — і вони попадали на землю. Він знову опинився на Територіях, у місці, яке такі чарівні люди, як Морґан з Орріса, Озмонд Батіжник та Елрой — дивовижна людина-козел, — називали домом, Територіях, де будь-що могло трапитися.

Але Території могли бути і хорошими. Він пам’ятав це ще з раннього дитинства, коли всі жили в Каліфорнії і ніхто не жив деінде. Території могли бути хорошими і, здається, він відчував, що зараз його оточує добро — спокійне, беззаперечно солодке, як аромат сіна, чисте, як запах повітря на Територіях.

Чи відчуває полегшення муха або сонечко, коли несподіваний подув вітру нахилив сарраценію так, щоб мало не втоплена комаха могла полетіти геть? Цього Джек не знав… але він знав, що втік з Оутлі, подалі від «Клубу гарної погоди» та стариганів, що плачуть над вкраденими візками, подалі від запахів пива та блювотиння… а найважливіше, що зараз він був далеко від Смоукі Апдайка та «Пивниці Оутлі».

Джек вирішив, що деякий час може помандрувати й Територіями.

З такими думками він заснув.

2

Наступного ранку Джек пройшов Західною Дорогою милю чи дві. Він насолоджувався сонячним світлом і приємним земляним запахом полів, які вже майже дозріли до жнив наприкінці літа, коли поряд спинився віз, і фермер з бакенбардами в чомусь схожому на тогу з грубими бриджами під нею, трохи підвівшись, крикнув:

— Ідеш на ярмарок, хлопче?

Джек злякано вирячився на нього, усвідомлюючи, що чоловік розмовляє не англійською мовою. Жодних «Красно прошу» чи «Повідай, куди прямуєш, паже безбородий?» — це не була англійська взагалі.

Біля фермера з бакенбардами сиділа жінка в широкій спідниці, яка тримала на руках хлопчика років трьох. Вона вельми привітно всміхнулася Джекові і закотила очі, звертаючись до чоловіка.

— Він же дурбелик, Генрі.

Вони не розмовляють англійською… але якою б мовою не розмовляли, я їх розумію. Насправді, я думаю цією мовою… і це ще не все… я бачу нею… чи завдяки їй, чи як там ще це можна зрозуміти.

Джек збагнув, що він поводився так само минулого разу, коли потрапив на Території, — тільки тоді він був надто збентеженим, щоб зрозуміти це; все відбувалося надто швидко і видавалося абсолютно дивним.

Фермер нахилився вперед. Він посміхнувся, демонструючи вкрай жахливі зуби.

— Хлопче, а ти дурбелик? — по-доброму спитав він.

— Ні, — з найщирішою своєю усмішкою відповів Джек, усвідомлюючи, що він сказав не «ні», а якесь слово з Територій, що означало «ні» — коли він перенісся, то змінилися і його мова, і спосіб мислення (спосіб сприйняття, так точніше) — у його словнику не було цього слова, але він знав, що воно означає, — так само як змінився одяг.

— Я не дурбелик, просто моя мама казала, аби я був уважним до людей, яких зустрічаю дорогою.

Тепер посміхнулася дружина фермера.

— Твоя мама діло каже. То ти йдеш на ярмарок?

— Так, — сказав Джек. — Саме так, я йду дорогою на захід.

— Тоді залазь, — сказав фермер Генрі. — День марнується нінащо. Я хочу продати, що маю, до заходу сонця. Кукурудза не вродила — остання в цьому сезоні. Взагалі пощастило, що зібрав дев’ятомісяця. Може, хто і купить.

— Дякую, — кивнув Джек, залазячи ззаду в довгий фургон. Тут лежало безліч кукурудзяних кияхів, зв’язаних грубою мотузкою і складених, як дрова. Якщо так виглядав бідний врожай, тоді Джекові важко було уявити, що в цих краях вважають за добрий врожай — він у житті не бачив таких великих кияхів. Поряд лежали дрібні купки кабачків, горлянок[117] і ще чогось схожого на гарбузи — тільки вони були червоними, а не помаранчевими. Джек ніколи їх не куштував, але був певен, що смак у них чудовий. Шлунок енергійно забурчав. Поки вони їхали, Джек уповні збагнув, що таке голод — не випадковий знайомий, легка важкість у животі, яку можна втамувати кількома печивами та склянкою молока, присмаченою «Несквіком», а близький друг, який іноді відходить на певну відстань, але рідко зникає взагалі.

Джек сидів спиною до візника. Його взуті в сандалі ноги вільно гойдалися, майже торкаючись добре второваного багна на Західній Дорозі. Цього ранку тут було багато возів, усі вони, як припускав Джек, прямували на ярмарок. Час від часу Генрі голосно вітався зі знайомими.

Джек досі міркував, якими ті гарбузи кольору яблука можуть бути на смак — і де йому взагалі взяти щось поїсти, — коли маленькі ручки схопили його і так сильно смикнули, що на очах виступили сльози.

Хлопчик обернувся і побачив трирічного малого, що стояв босим позад нього — усмішка від вуха до вуха і жмутки Джекового волосся в руках.

— Джейсоне! — скрикнула мати, однак вельми поблажливо (Бачили, як він вирвав волосся? Мій малюк, ну хіба не богатир!) — Джейсоне, так не можна!

Джейсон безсоромно всміхався. Ця велика, дурна, сонячна усмішка була такою ж солодкою, як і запах сіна, у якому спав Джек минулої ночі. Він не міг не всміхнутися у відповідь… а оскільки його усмішка була позбавлена будь-якої вигоди, Джек збагнув, що завоював дружбу дружини Генрі.

— Сясь, — бовкнув Джейсон, хитаючись уперед-назад зі спокоєм бувалого моряка. Він досі всміхався Джеку.

— Га?

— Ага.

— Джейсоне, я тебе не розумію.

— Сясь-га.

— Я не…

Тоді Джейсон, доволі великий як на свої три роки, гигочучи, плюхнувся Джекові на коліна.

«Сясь-на, звісно, я зрозумів», — подумав Джек, відчуваючи, як тупий біль у яйцях розтікається низом живота.

— Джейсоне, поганцю! — покликала мати тим самим поблажливим, «який він гарнюній», тоном… і Джейсон, що чітко знав, хто головний у курнику, знову вищирився — тупувато, мило, чарівно.

Джек збагнув, що Джейсон мокрий. Дуже, надзвичайно, невимовно мокрий.

Ласкаво просимо назад на Території, Джекчику.

Він сидів із дитиною на руках, відчував, як тепла волога повільно просочується крізь одяг. І Джек засміявся, повернувши обличчя до синього-синього неба.

3

Через кілка хвилин дружина Генрі пролізла туди, де сидів Джек із дитиною, і забрала в нього Джейсона.

— Ах, ти ж, мокре поганча, — буркнула вона, незмінно поблажливо.

«Правда ж, мій Джейсон добряче обмочився!» — подумав Джек і засміявся. Джейсон і собі загиготів, а тоді до них приєдналася і місіс Генрі.

Перевдягаючи малого, вона поставила Джекові кілька запитань — він їх часто чув у власному світі. Але тут він мав бути обережнішим. Він чужинець, і скрізь могли чаїтися приховані пастки. Він чув, як батько казав Морґану: «…Справжній Чужинець, якщо ти розумієш, про що я».

Джек відчував, що чоловік слухав їх дуже уважно. Він відповідав на поставлені запитання уважною варіацією Історії — не тієї, яку він розповідав, коли наймався на роботу, а тієї, яку слухали допитливі водії, коли підбирали його на дорозі.

Хлопчик сказав, що родом із Селища Різномайстрів — мати Джейсона щось десь чула про це місце, але не більше того. Він що, дійсно зайшов так далеко, питала вона? Джек відповів, що так. А куди він прямує? Він сказав їй (та мовчазному Генрі з нашорошеними вухами), що верстає дорогу до села Каліфорнія. Про нього жінка взагалі не чула, навіть у історійках випадкових мандрівних торговців воно не згадувалося. Джек насправді не здивувався, але його порадувало, що ніхто з них не скрикнув: «Каліфорнія? Та хто взагалі коли-небудь чув про село Каліфорнія? Хлопче, кому ти забиваєш памороки?» На Територіях було вдосталь невідомих місць (як просторів, так і сіл), про які люди, що жили на своїй маленькій землі, ніколи й не чули. Ніяких телефонних стовпів. Ніякої електрики. Ніяких фільмів. Ніякого кабельного телебачення, щоб розказати, які чудові речі є в Малібу чи Сарасоті. Ніякої місцевої версії «Ма Белл»[118], яка рекламувала б, що тепер дзвінки після п’ятої вечора до Зовнішніх Форпостів коштують лише $5,83, плюс податки. (На Святвечір перед Божим Забиттям тариф може підвищуватись.) «Вони живуть серед таємниць, — подумав він. — Коли ти живеш серед таємниць, то не ставиш запитань про село тільки тому, що ніколи не чув про нього. Каліфорнія звучить не більш дико, ніж місце з назвою Селище Різномайстрів».

Тож вони і не ставили додаткових запитань. Джек розповів, що його батько помер минулого року, а мама сильно захворіла. (Він міркував, чи не згадати, що якось уночі прийшли збирачі королівських податків і забрали їхнього віслюка, посміхнувся, і вирішив, що цю частину оповіді варто опустити.) Мама дала йому грошей, скільки змогла (однак слово, яке вилетіло з його уст цією дивною мовою, було насправді не «гроші», а щось на кшталт «паличок»), і відправила до села Каліфорнія, пожити в тітки Гелен.

— Важкі тепер часи, — сказала місіс Генрі, міцніше притискаючи до себе перевдягненого Генрі.

— Різномайстря ж неподалік від літнього палацу? Так, хлопче? — Генрі вперше заговорив відтоді, як запросив Джека до фургона.

— Так, — відповів Джек. — Доволі близько. Я мав на увазі…

— Ти не казав, від чого помер твій батько.

Тепер фермер повернув голову. Погляд був пильним і звинувачувальним, колишня приязність зникла; вона в його очах згасла, наче вогник свічки, який задмухнув вітер. Так, тут були таємні пастки.

— Він хворів? — перепитала місіс Генрі. — Стільки тепер хвороб… Віспа, чума. Важкі часи.

Якоїсь божевільної миті Джек думав, що скаже: «Ні, він не хворів, місіс Генрі. Мій татко отримав потужний вольтів заряд. Розумієте, якось у суботу він пішов виконати якусь роботу і залишив місіс Джеррі і всіх маленьких Джеррі — серед них був і я — вдома. Ми тоді жили в дірі під плінтусом, і ніхто не жив деінде, розумієте. І знаєте що? Він засунув викрутку в плетиво дротів, і місіс Фінні, вона працювала в домі Річарда Слоута, чула, як дядько Морґан розмовляв по телефону, і він сказав, що електрика вийшла, вийшла абсолютно вся і підсмажила його. Так підсмажила, що окуляри потекли по всьому його носі. От тільки ви про окуляри нічого не знаєте, бо їх тут у вас немає. Немає окулярів… Немає електрики… немає “Міднайт Блю”… немає літаків… Місіс Генрі, не закінчуйте, як місіс Джеррі. Не…»

— Байдуже, хворів він чи ні, — сказав фермер з бакенбардами. — Він втручався в політику?

Джек поглянув на нього. Його рот ворушився, але з вуст не злітало ні звуку. Він не знав, що сказати. Надто багато пасток.

Генрі кивнув, наче отримав відповідь.

— Хлопче, злазь. Ярмарок якраз за наступним поворотом. Гадаю, ти зможеш туди дійти, так?

— Так, — відповів Джек. — Гадаю, зможу.

Місіс Генрі дивилася спантеличено… але тепер вона тримала Джейсона подалі від Джека, немовби той був заразним.

Фермер, що досі дивився на Джека через плече, злегка похмуро всміхнувся.

— Вибачай. Ти, здається, гарний хлопець, але ми люди прості; усе, що відбувається далеко біля моря, — то справи великих лордів. Може, королева помре, а може, ні… але, звісно ж, одного дня це станеться. Рано чи пізно Господь забиває всі свої цвяхи. А коли прості люди лізуть у справи великих, вони отримують з лишком.

— Мій батько…

— Я не хочу нічого знати про твого батька, — різко гаркнув Генрі. Його дружина відповзла від Джека, усе ще тримаючи Джейсона біля грудей. — Гарним він був чоловіком чи поганим — я не знаю і не хочу знати. Я знаю тільки, що він мертвий; не думаю, що ти збрехав про це. А ще знаю, що його син спить просто неба і, очевидно, на втіках. І говорить син так, наче не з цих місць. Так що злазь. Сам бачиш, у мене є свій син.

Джек зістрибнув з фургона, засмутившись через страх на обличчі юної жінки — страх, який викликав він. Фермер мав рацію — маленьким людям нема чого лізти у справи великих. Якщо вони тільки мають голову на плечах.

Розділ тринадцятий Люди в небі

1

Для Джека було шоком з’ясувати, що гроші, зароблені такою тяжкою працею, буквально перетворилися на палички — вони скидалися на іграшкові змійки, витесані невправним майстром. Сум’яття тривало хвильку, не більше, а тоді хлопчик сумно посміявся сам над собою. Звісно, палички і були грошима. Коли він прибув сюди, змінилося все. Срібний долар — на монетку з грифоном, сорочка — на камзол, англійська — на говірку Територій, а старі добрі американські гроші — ну так, на сучкуваті патички. Коли Джек перенісся, у нього було всього двадцять два долари, і, як він гадав, тепер у нього була приблизно така сама сума в територіальному еквіваленті, хоча на одному патичку він нарахував чотирнадцять ланок, а на іншому — понад двадцять.

Та основною проблемою були не гроші, а ціни: Джек і гадки не мав, що тут дешево, а що — дорого, і, прогулюючись ринком, відчував себе учасником телевікторини «Нова правильна ціна»[119]. От тільки якщо він наскочить на слизьке тут, то втішного призу не буде і Боб Баркер[120] не поплескає його по спині. Якщо він тут помилиться, вони можуть… ну, гаразд, він не знав напевне, що вони можуть зробити. Вигнати — це точно. Поранити, побити? Можливо. Вбити? Імовірно, все ж таки ні, але ні в чому не можна бути абсолютно певним. Це маленькі люди. Зовсім далекі від політики. А він — чужинець.

Джек повільно пройшов з одного краю галасливого і велелюдного ярмарку в інший, борючись з однією проблемою. Цією проблемою виявився живіт — Джек був смертельно голодним. Він побачив Генрі, який домовлявся з чоловіком, що продавав кіз. Місіс Генрі стояла біля нього, але трішки позаду, даючи чоловікам можливість торгуватися. Жінка стояла до Джека спиною, колишучи дитину на руках — Джейсона, одного з малих Генрі, подумав Джек — і Джейсон побачив його. Малюк помахав Джекові пухлявою ручкою, і Джек швидко відвернувся, намагаючись лишити між собою і сімейством Генрі якомога більше людей.

Здавалося, всюди пахло смаженим м’ясом. Джек бачив продавців, які повільно перевертали на розпеченому вугіллі шматки яловичини — маленькі і великі; бачив підмайстрів, що клали великі шматки чогось схожого на свинину на великі шматки домашнього хліба й несли їх покупцям. Вони скидалися на учасників аукціону. Більшістю покупців були фермери на кшталт Генрі, і виявилося, що їжу вони замовляють так само, як робляться ставки на аукціоні, — вони просто владно підводять руку, розчепіривши пальці. Джек зблизька спостерігав за кількома такими угодами, і щоразу бачив, що предметом обміну слугували сучкуваті патички… але скількох ланок вистачить? — цікавився він. Та це не мало значення. Він мав попоїсти, і байдуже, чи викриє він себе як чужинця під час купівлі, чи ні.

Він пройшов повз шоу мімів, ледь кинувши погляд у їхній бік, хоча значна аудиторія, що зібралася навколо них — переважно жінки й діти, — заходилася схвальним реготом і аплодисментами. Джек рушив до намету з брезентовими стінами, де здоровань з татуюваннями на набряклих біцепсах стояв по один бік ями, у якій тліло вугілля. Семифутовий металевий рожен лежав над ямою. Біля нього з обох боків стояли спітнілі, брудні хлопці. На рожен було нанизано п’ять великих шматків смаженого м’яса, і хлопці в унісон перевертали їх.

— Відбірне м’ясо! — монотонно повторював здоровань. — Відбірне м’ясо! Відбі-і-і-рне м’ясо! Купуйте моє відбірне м’ясо! Тут відбірне м’ясо! Відбірне м’ясо просто тут! — А тоді мовив убік, до найближчого хлопця: — Ану ворушись, забий тебе Бог. — А тоді знову повернувся до свого монотонного торгового крику.

Повз проходив фермер із дочкою-підлітком, підвів руку й показав на другий зліва кусень м’яса. Хлопці перестали обертати рожен на час, потрібний хазяїну для того, щоб відрізати від смаженого м’яса шматок і покласти його на хліб. Один із помічників підбіг з ним до фермера, який дістав одну зі складаних палиць. Придивившись ближче, Джек побачив, як фермер відламав дві ланки і дав хлопцеві. Коли той побіг назад до намету, покупець поклав палицю назад у кишеню відстороненим, але обережним жестом будь-якої людини, що ховає решту, відкусив великий шматок відкритого сандвіча і віддав решту дочці, чий перший укус був не меншим за батьків.

Живіт у Джека бурчав і корчився. Він бачив те, що бачив… принаймні сподівався на це.

— Відбірне м’ясо! Відбірне м’ясо! Відбірне… — здоровань перервався і зиркнув униз на Джека. Його густі брови зійшлися над маленькими, але зовсім не дурними очима. — Я чую, яку пісню виводить твій шлунок, друже. Якщо ти маєш гроші, я дам тобі за них м’ясо і попрошу Бога у вечірній молитві благословити тебе. А якщо ти їх не маєш, то забирайся до дідька, і щоб я не бачив тут твоєї тупої овечої морди.

Обидва хлопці, попри надзвичайну втому, розсміялися — вони реготали так, ніби не контролювали звуки, що вилітали з їхніх горлянок.

П’янкий аромат м’яса, що повільно смажилося на рожні, не відпускав його. Він витягнув коротшу палицю і вказав на другий зліва кусень м’яса, не сказавши ні слова. Вирішив, що так буде безпечніше. Продавець щось буркнув, знову витягнув з-за широкого пояса грубого ножа і відрізав шматок, — Джек помітив, що він був меншим за шматок, відрізаний для фермера, та його шлунку вже було на це начхати; той лише божевільно забурчав, передчуваючи частування.

Продавець кинув шматок м’яса на хліб і сам передав їжу Джекові замість того, щоб доручити це комусь із хлопців. Він узяв Джекову палицю і замість двох ланок, відламав три.

У голові пролунав саркастично-вражений голос матері:

«Вітаю, Джекі… тебе щойно ошукали».

Продавець дивився на нього, ощирившись повним ротом гнилих чорних зубів. Він ніби давав йому шанс сказати що-небудь, виявити протест: «Ти зараз просто маєш дякувати мені, що я взяв тільки три ланки, а не всі чотирнадцять. А я міг би, ти знаєш. Хлопче, ти з тим самим успіхом міг би почепити на шию табличку “Я ТУТ ЧУЖИНЕЦЬ І САМ ПО СОБІ”. Тож скажи мені, вівцепикий: ти справді хочеш зчиняти галас?»

Але що він хотів не мало жодного значення — вочевидь, він просто не міг зчинити галас. Та відчув, як його знову виповнює тонка, безсила злість.

— Шуруй, — сказав продавець, уже втомившись від Джека. Він махнув великою рукою перед обличчям хлопця. Під нігтями рубцюватих пальців запеклася кров. — Їдло ти своє отримав. Забирайся звідси.

Джек подумав: «Я б міг показати тобі ліхтарика, і ти побіг би так, ніби за тобою женуться всі чорти з пекла. Показати тобі літака — і ти б, певно, з’їхав з глузду. Гадаю, ти не такий уже й міцний, як собі надумав, друзяко».

Він посміхнувся, і було в його посміху щось таке, що не сподобалося продавцеві м’яса, бо він відійшов від Джека і його обличчя враз стривожилося. А тоді його брови знову зсунулися.

— Геть звідси, я сказав! — заволав продавець. — Забирайся, забий тебе Бог!

Цього разу Джек пішов.

2

М’ясо виявилося чудовим. Дорогою Джек заковтнув і його, і хліб, на якому воно лежало, а тоді несвідомо злизав сік із долонь. М’ясо нагадувало свинину… і все ж не було нею. Смак був багатшим, насиченішим. Чим би це не було, воно владно заповнило порожнечу всередині нього. Джек подумав, що міг би з тисячу років брати собі таке м’ясо в школу на обід.

Тепер, коли йому вдалося заткнути свій живіт — принаймні на певний час, — він зміг роззирнутися навколо з більшою цікавістю… і хоча Джек і не усвідомлював цього, але нарешті почав змішуватися з натовпом. Тепер хлопчик був лише одним із селюків, що прийшли на ярмарок, повільно блукали між наметами й намагалися водночас дивитися навсібіч. Крамарі впізнавали його, та тільки як одного з потенційних покупців поміж багатьох інших. Вони кричали й кликали його до себе, а коли він ішов далі, вони кликали будь-кого, хто йшов за ним, — чоловіка, жінку чи дитину. Джек щиро витріщався на розкиданий всюди різноманітний крам, крам дивний і чарівний, і поміж усіх тих людей, які також витріщалися, Джек ураз перестав бути чужинцем самому собі — можливо, через те, що він полишив усі спроби виглядати blasé[121] у місці, де ніхто не поводився як blasé. Вони сміялися, сварилися, сперечалися… та ніхто не виглядав занудженим.

Ярмарок нагадав йому про павільйон королеви, от тільки тут не було тієї атмосфери ледь прихованої напруги і надміру бурхливої радості — зате було те абсурдно багате поєднання запахів (домінували аромат смаженого м’яса і сморід тваринних екскрементів), ті самі яскраво вбрані натовпи (хоча навіть найпишніші шати з наявних тут і поруч не лежали біля костюмів деяких денді, яких Джек зустрічав у павільйоні), те саме невпорядковане, але захопливе поєднання абсолютної нормальності з екстравагантною дивністю.

Він спинився біля намету, де чоловік продавав килими з витканими на них портретами королеви. Джек раптом згадав про маму Генка Скоффлера і всміхнувся. Генк був одним із хлопців, з якими вони з Річардом Слоутом тинялися Лос-Анджелесом. Вона кохалася в найекстравагантніших оздобах, які Джекові тільки довелося бачити. І, Господи, хіба б їй не сподобалися ці килими з портретом Лаури Делосіан, волосся якої зібрано нагору і переплетено в царську корону? Вони б зачепили її більше за оксамитові картини оленів Аляски чи керамічну діораму «Таємної Вечері», розташовану за баром у вітальні Скоффлерів…

Здавалося, обличчя, вплетене в килими, почало змінюватися, щойно Джек поглянув на нього. Обличчя королеви зникло, і тепер Джек бачив тільки мамине лице — повторюване знову, знову і знову — з її надто темними очима і надто білою шкірою.

Смуток за домівкою знову охопив Джека. Він хвилею пронісся крізь його свідомість, і хлопчик усім серцем поривався покликати її: «Мамо! Гей, мамо! Господи, що я тут роблю? Мамо!!!» — і з глибокою тугою і любов’ю питав себе, що вона зараз робить, цієї самої миті. Сидить біля вікна, курить, дивиться на океан, розгорнувши книжку? Дивиться телевізор? Пішла в кіно? Спить? Помирає?

«Померла? — устиг додати злий голос, перш ніж Джек спинив його. — Померла, Джеку? Уже померла?»

«Годі».

Він відчув, як сльози випікають очі.

— Чому сумний, хлопчику мій?

Він вражено підвів погляд і побачив, що продавець килимів дивиться на нього. Він був таким самим здорованем, як і продавець м’яса, і також мав татуювання, але усмішка його була сонячною і щирою. У ній не було жодної підступності, і в цьому полягала велика різниця.

— Нічого, — відповів Джек.

— Якщо це через «нічого» ти виглядаєш так, то, певно, тобі варто подумати про щось, синку.

— У мене був такий поганий вигляд, так? — запитав Джек, злегка всміхнувшись. Він уже забув і думати про те, як говорить — принаймні зараз — і, певно, саме тому продавець килимів не відчув у його мові нічого дивного чи неправильного.

— Хлопчику, ти виглядав так, ніби по цей бік Місяця в тебе лишився один-єдиний друг і ти щойно побачив, як Дикий Білий Вовк примчав з півночі і зжер його срібною ложкою.

Джек трохи всміхнувся. Продавець килимів відвернувся і витягнув щось із меншої вітрини праворуч від найбільшого килима — це був овальний предмет із короткою ручкою. Коли продавець повернув його, в ньому відбилося сонце — це було люстерко. Воно здалося Джекові маленьким і дешевим — ти можеш виграти таке, якщо зіб’єш всі три дерев’яні молочні пляшки в ярмарковій грі.

— Ось, малий, — сказав продавець килимів. — Сам поглянь і скажи, як я помиляюся.

Джек узяв дзеркальце, і побачене так вразило його, що серце на хвильку навіть забуло битися. У дзеркалі був він сам, однак схожий на мешканця Острова Задоволення з діснеєвської версії «Піноккіо»[122], де надмір цигарок і гри в більярд перетворювали хлопчиків на віслюків. Його очі, зазвичай настільки круглі й блакитні, наскільки дозволяло його англосаксонське походження, стали карими і мигдалеподібними. Неохайне, сплутане волосся, що спадало йому на чоло, скидалося на гриву. Він підвів руку, щоб зачесати його назад, але торкнувся лише голої шкіри — у дзеркалі його пальці, здавалося, зникли у волоссі. Задоволений продавець засміявся. А найцікавішими були довгі віслючі вуха, що звисали нижче від лінії підборіддя. Коли Джек придивився, одне вухо смикнулося.

Раптом Джекові спало на думку: «У мене БУЛО таке!»

А понад усім цим: «У Дивовидді в мене було таке. У звичайному світі воно ставало… ставало…»

Йому було не більше чотирьох. У звичайному світі (він більше не називав його реальним, сам того не помічаючи) воно ставало цікавою великою скляною кулькою з рожевою серединкою. Одного дня, коли він грався з кулькою, вона покотилася вниз цементованою доріжкою і впала у каналізаційні ґрати, перш ніж він устиг упіймати її. Кулька зникла — назавжди, як думав він тоді, сидячи на бордюрі й плачучи, затуливши обличчя брудними руками. Та вона не зникла; ось, стара іграшка знайшлася, і виявилася вона не менш дивовижною, ніж коли йому було три чи чотири роки. Хлопчик задоволено всміхнувся. Тоді відображення змінилося, і Джек-Віслюк перетворився на Джека-Кота з мудрим і таємно задоволеним виразом обличчя. З віслючо-коричневих очі стали котячо-зеленими. Тепер там, звідки звисали похмурі віслючі вуха, весело стирчали задерикуваті маленькі вушка, вкриті сірим хутром.

— Краще, — сказав продавець. — Уже краще, синку. Приємно бачити щасливого хлопчика. Щасливий хлопчик — це здоровий хлопчик, а здоровий хлопчик завжди знайде свій шлях у світі. Так каже «Книга Доброго Господаря», а якщо й не каже, то достоту мала б. Я можу просто нашкрябати це в моєму примірнику, якщо, звісно, коли-небудь нашкребу достатньо грошенят від продажу мого краму, щоб колись розжитися на екземпляр. Хочеш скельце?

— Так! — вигукнув Джек. — Так, чудово! — Він поліз за паличками, забувши про економність. — Скільки?

Продавець насупився і швидко роззирнувся, щоб з’ясувати, чи за ними не стежать.

— Сховай це, синку. І глибоко поклади, саме так. Як світитимеш грошима — без нічого будеш, сину. Торбохватів є багато в ярмаркове свято.

— Що?

— Забудь. Безкоштовно. Бери. Половина з них розіб’ється у моєму фургоні, коли я тягнутиму їх назад до своєї крамниці в десятимісяці. Мамці приносять сюди своїх малюків, граються брязкальцями, але не купують їх.

— Що ж, принаймні ви не приховуєте правди, — відповів Джек.

Продавець трішки здивовано зиркнув на нього, а тоді вони обидва зайшлися сміхом.

— Щасливе паруб’я моторне на слова, — сказав продавець. — Приходь до мене, синку, як станеш більшим і хитрішим. Я візьму твою макітру і язик в похід на південь, там потроїмо усе, що нам доля принесе.

Джек гигикнув. Цей дядько був крутішим за реп-платівки «Шуґагілл Ґенґ»[123].

— Дякую, — сказав він, і величезна, неймовірна усмішка з’явилася на котячій морді в дзеркалі. — Дуже дякую!

— Богові подякуй за мене, — сказав продавець… і додав, ніби потім згадавши: — І пильнуй свою грошву!

Джек рушив далі, обережно ховаючи іграшкове люстерко в камзол, біля пляшки Спіді.

І раз на кілька хвилин він перевіряв, чи на місці його патички.

Йому спало на думку, що він зрозумів, хто такі торбохвати.

3

За два намети від рундука продавця килимів, схильного до віршування, на вигляд розбещений чолов’яга із пов’язкою на оці і сильним алкогольним перегаром намагався продати фермеру великого півня. Він казав фермеру, якщо той придбає півня і пустить його до курей, то весь наступний рік матиме тільки двожовткові яйця.

Джек, однак, зовсім не мав наміру роздивлятися півня чи прислухатися до вмовлянь продавця. Він приєднався до гурту дітей, що витріщалися на головну принаду одноокого — папугу у великій плетеній клітці. Птах із гладеньким темно-зеленим пір’ям кольору пивної пляшки «Гейнекен» був заввишки приблизно як найменші діти в гурті. Його очі світилися золотом… усі чотири ока. Подібно до поні, якого Джек бачив у стайні павільйону, папуга мав дві голови. Він схопився за жердину великими жовтими лапами і безтурботно дивився водночас у різні боки. Дві чубаті корони мало не торкалися одна одної.

Папуга говорив сам до себе, розважаючи тим дітей, — та, попри власну зачудованість, Джек помітив, що діти не виглядали ні приголомшеними, ні навіть просто здивованими, хоч вони і приділяли багато уваги папузі. Вони не скидалися на малюків, які дивляться свій перший фільм, прирісши до крісла з квадратними очима. Радше це були дітлахи, що отримували регулярну порцію мультиків у суботу зранку. Це було захоплення, так, але не зовсім нове. Та й кому дива набридають швидше, ніж наймолодшим?

— Баррррк! Наскільки високо вгорі? — запитала Східна Голова.

— Настільки ж, наскільки низько внизу, — відповіла Західна Голова, і діти загиготіли.

— Ґраааак! У чому полягає велика таємниця знаті? — запитала Східна Голова.

— Королю з короною все життя стояти, а простому чоловіку — ніч простояти, і то добре! — нахабно відповіла Західна Голова. Джек усміхнувся, і кілька старших дітей засміялися, але молодші виглядали збентежено.

— А що в буфеті у місіс Спретт? — знову поцікавилася Східна Голова.

— Те, що жоден чоловік не має бачити! — відповіла Західна Голова; і хоча Джек нічого не зрозумів, інші діти зайшлися шаленим реготом.

Папуга врочисто переставив лапи на жердині й лишив послід на соломі під нею.

— А що до смерті налякало вночі Алана Дестрі?

— Він побачив, як його дружина — ґрррроук! — вилазила з ванни.

Фермер ішов геть, а одноокий продавець і досі тримав півня. Він сердито повернувся до дітей.

— Забирайтеся звідси! Забирайтеся, а то як надаю вам по дупі!

Діти розбіглися, і Джек погнався з ними, кинувши останній вражений погляд через плече на чудернацького папугу.

4

В іншому наметі Джек віддав дві дерев’яні ланки за яблуко і ківш молока — найсолодшого, найсмачнішого молока з того, що він коли-небудь куштував. Джек подумав, що якби там, удома, було таке молоко, то всі «Нестле» і «Герші» збанкрутували б за тиждень.

Він саме допивав молоко, коли побачив родину Генрі, що повільно йшла в його напрямку. Він віддав ківш жінці в наметі, яка швидко вилила рештки у велике дерев’яне барило, що стояло за нею. Джек наддав ходи і, витираючи молочні вуса, з тривожною надією подумав, що ніхто з тих, хто пив із ковша до нього, не хворіє на проказу, герпес чи щось іще на кшталт того. Та він чомусь подумав, що таких жахливих речей тут не існує.

Джек вийшов на головну вулицю ярмаркового містечка і пішов повз мімів, повз двох товстунок, що продавали горщики і сковорідки («Територіальний “Таппервер”»[124], подумав Джек і всміхнувся), повз дивовижного двоголового папугу (його одноокий власник зараз відкрито жлуктив з глиняної пляшки і, дико походжаючи з одного краю намету в інший, тримав за шию обдовбаного півня й войовниче кричав на перехожих — Джек побачив, що праву кістляву руку чоловіка вкриває жовто-білий послід, і скривився), повз відкритий майдан, на якому зібралися фермери. Хлопчик зацікавлено зупинився там на хвильку. Багато хто з них палив глиняні люльки, а ще Джек побачив, як кілька глиняних пляшок, схожих на ту, якою трусив продавець птахів, переходили з рук у руки. У довгому, порослому травою полі чоловіки штовхали каменюки ззаду великих патлатих коней із похиленими головами та м’якими дурнуватими очима.

Джек пройшов повз намет із килимами. Продавець побачив його і підвів руку. Джек звів свою у відповідь і подумав був крикнути щось на кшталт «Користь із того май, та не зловживай!», але вирішив, що краще не треба. Раптом хлопчик збагнув, що йому дуже сумно. Відчуженість і відчуття власного відсторонення знову охопили його.

Він дійшов до роздоріжжя. Шляхи, що вели на північ і на південь, здавалися трішки ширшими за путівці, а Західна Дорога була дуже широкою.

«Старий добрий Джек-Мандрівник, — подумав хлопчик і спробував усміхнутися. Він розправив плечі й почув, як пляшка Спіді легенько дзенькнула об люстерко. — По територіальній версії “Інтерстейт-90” крокує Джек-Мандрівник. Ноги, не підведіть мене тепер!»

Він знову рушив уперед, і невдовзі величні, замріяні простори проковтнули його.

5

Чотири години по тому, коли вже було далеко по обіді, Джек умостився у високій траві край дороги і дивився на гурт чоловіків — з такої відстані вони видавалися лишень трішки більшими за жуків, — які лізли на високу, давню на вигляд вежу. Він обрав це місце, щоб відпочити і з’їсти яблуко, бо саме тут Західна Дорога пролягала найближче до вежі. До неї досі лишалося щонайменше три милі (а може, й більше, бо через надприродну прозорість повітря було надзвичайно складно оцінювати відстані), та Джек її бачив уже з годину.

Джек з’їв яблуко, розслабив утомлені ноги й замислився, що ж то могла бути за вежа, яка стояла самотою посеред поля в морі трав. І, звісно ж, йому було цікаво, навіщо люди дерлися на неї. Відколи Джек покинув ярмарок, вітер не вщухав, а вежа розташувалася від Джека з підвітряного боку, та варто було легковію стихнути хоч на мить, як хлопчик чув, що люди на вежі перегукувалися одне з одним… і сміялися. Звідти лунало багато сміху.

За п’ять миль на захід від ярмарку Джек пройшов крізь село — якщо, звісно, ваше визначення села поширюється на п’ять крихітних хатинок і одну крамничку, яка, вочевидь, уже давно була зачиненою. То були останні людські поселення, які він бачив між тоді і тепер. Перш ніж помітити вежу, Джек почав замислюватися, чи не досягнув він уже Зовнішніх Форпостів, сам про те не знаючи. Він добре пам’ятав, що сказав капітан Фаррен: «А далі, за Зовнішніми Форпостами, вона йде в нікуди… або в пекло. Я чув, що навіть Сам Господь ніколи не потикається за Форпости…»

Джек злегка затремтів. Та насправді він не вірив, що зайшов аж так далеко. Наразі він не відчував тієї тривоги, що постійно посилювалася перед тим, як він пірнув у ліс із живими деревами, намагаючись сховатися від диліжанса Морґана… ті живі дерева зараз видавалися йому моторошним прологом до всього пережитого в Оутлі.

Приємні емоції, якими він повнився, відколи прокинувся в теплі та затишку соломи і аж до миті, коли фермер Генрі запропонував йому злізти з фургона, знову збурилися в ньому — то було відчуття, що Території, попри все зло, яке причаїлося в них, були від природи добрими, і що він міг відчути себе частиною цього місця будь-якої миті… що насправді він зовсім не Чужинець.

І тут він збагнув, що був частиною Територій уже тривалий час. Дивна річ спала йому на думку, коли він легко мандрував Західною Дорогою, і вона лунала в його голові наполовину англійською, наполовину мовою Територій, якою б вона не була: «Коли мені сниться сон, то я ДІЗНАЮСЯ, що це справді сон, тільки коли прокидаюся. А якщо мені сниться сон і водночас я прокидаюся — коли дзеленчить будильник чи щось таке, — то відчуваю себе надзвичайно здивованим. Насамперед, саме пробудження видається сном. І я зовсім не чужинець тут, коли ще глибше занурююся в сон… Якось так? Не зовсім, але вже близько. Закладаюся, мій тато часто поринав у глибокі сни. І закладаюся, що дядько Морґан — ніколи».

Він вирішив, що прикладеться до пляшки Спіді і перенесеться назад, щойно побачить щось, що може бути небезпечним… або просто страшним. А якщо ні, то буде йти весь день, перш ніж знову повернеться до Нью-Йорка. Йому б навіть хотілося переночувати на Територіях, якби він мав щось іще поїсти, крім яблука. Але іншої їжі не було, і вздовж широкої порожньої ґрунтової Західної Дороги не траплялося ні «Сім-одинадцять», ні «Стій і зайди»[125].

Старі дерева, що оточували перехрестя і ярмаркове містечко, поступилися місцем відкритому простору, встеленому травою, варто було Джекові проминути останнє маленьке поселення. Йому починало здаватися, що він рухається нескінченною греблею, прокладеною посеред безмежного океану. Самотньо він мандрував Західною Дорогою під ясним, сонячним, але прохолодним небом («Тепер кінець вересня, звісно, вже прохолодно», — подумав Джек, от тільки на думку йому спало не слово «вересень», а територіальний термін, що найкраще перекладався, як «дев’ятомісяць»). Не траплялося йому ні пішоходів, ні фургонів, наповнених чи порожніх. Рівномірно дмухав вітер, пронизуючи зелений океан тихим зітханням, що було водночас самотнім і осіннім. А попереду нього травами прокотилися великі брижі.

Якби в нього запитали: «Як ти почуваєшся, Джеку?», — хлопчик відповів би: «Досить добре, дякую. Бадьоро». «Бадьоро». Саме це слово спало йому на думку, коли він мандрував крізь порожні луки; а слово «захват» асоціювалося в нього з однойменним поп-хітом рок-гурту «Блонді»[126]. І Джек дуже здивувався б, якби йому сказали, що він кілька разів пустив сльозу, милуючись величними брижами, що гнались одна за одною аж до небокраю. Він хмелів від краєвиду, що відкривався дуже небагатьом його ровесникам в Америці: безкраї обшири безлюдних земель простягалися під небесною блакиттю у надзвичайній довжині, ширині і, так би мовити, навіть у глибині. То було небо, склепіння якого не забруднив жоден інверсійний слід реактивних літаків; брудні стьожки диму не вистилали його нижні шари.

Джек переживав неймовірне поєднання різнобарвних відчуттів — бачив, чув і відчував те, що було зовсім новим для нього, тоді як інші сенсорні враження, до яких він уже звик, зникли. Багато в чому Джек був винятково кмітливим хлопцем — вихований у Лос-Анджелесі в родині, у якій батько працював агентом, а мати — кіноактрисою, він зовсім не був наївним, що ні трохи не дивно — але все ж лишався просто дитиною, кмітливою чи ні, і це була, поза сумнівом, перевага… принаймні в такій ситуації. Від самотньої подорожі через трав’янисті простори у дорослого виникло б сенсорне перевантаження або навіть невблаганне божевілля та галюцинації. Дорослий намацав би пляшку Спіді — і пальці його трусилися б так, що йому ніяк не вдавалося б схопити її — уже за годину на захід від ярмарку, а може, й раніше. Тож коли він починав плакати від абсолютного екстазу, то справді не знав про свої сльози (хіба що на мить затуманювався погляд, але Джек списував це на піт) і думав тільки про одне: «Боже, як мені добре… Мені б мало бути страшно без жодної живої душі навколо, але страху нема».

Ось так Джек крокував сам собою Західною Дорогою, сприймаючи свій захват просто як приємне, радісне відчуття, дароване подорожжю, а тінь за ним поступово видовжувалася. Хлопчику не спадало на думку, що левова частка його радості пояснювалася тим фактом, що менш ніж за дванадцять годин до того він був в’язнем у «Пивниці Апдайка в Оутлі» (налиті кров’ю мозолі, залишені останнім барилом, що приземлилося на пальці, були ще свіжими); що менш ніж за дванадцять годин до того він утік — ледве втік! — від убивчої потвори, що, на Джекову думку, була козлом-перевертнем; уперше в житті він ішов широкою, відкритою дорогою, на якій не було зовсім нікого, окрім нього; не траплялися ні реклама «Кока-Коли», ні білборд «Будвайзера» із всесвітньо відомими клейдесдалями[127]; не було всюдисущих дротів, що простягалися вздовж дороги або перетиналися над нею, як це бувало все життя з кожною дорогою, якою Джек Сойєр подорожував. Не було навіть далекого ревіння літаків — ані гуркоту «747»-х, що заходили на посадку в Міжнародному аеропорту Лос-Анджелеса, ані «F-111»-х, що стартували з Портсмутської воєнно-морської бази, а тоді на шляху до Атлантики батожили небо над «Альгамброю», наче Озмондів нагай. Тишу на дорозі порушували тільки Джекові кроки та чисте свистіння його власного дихання.

«Боже, як мені добре!» — подумав Джек, неуважно витираючи очі. Шлях для нього був «бадьорим».

6

І ось тепер перед ним постала ця вежа. Джек дивився на неї та дивувався.

«Господи, я нізащо у світі не піднявся б на ту штуку», — подумав він. Він обгриз яблуко до серцевини і, не замислюючись, що робить — ба, навіть не відриваючи погляду від вежі, — хлопчик вирив пальцями діру у твердій, пружній землі й закопав там недогризок.

Здавалося, вежу зроблено з обшивної дошки, і, на думку Джека, її висота сягала щонайменше п’ятисот футів[128]. То була велика порожниста будівля квадратної форми, по периметру якої здіймалися вгору дощані «ікси». На вершині розташовувалася платформа, і, примружившись, Джек розгледів гурт чоловіків, що проходжали нею.

Коли Джек сидів край дороги, охопивши руками коліна і притиснувши їх до грудей, м’який подув вітру штовхнув його в спину. Знову побігли до вежі трав’янисті брижі. Джек уявив, наскільки сильно хитається та тендітна споруда, і йому звело живіт від страху.

«НІКОЛИ б не піднявся туди, — подумав він. — Навіть за мільйон баксів».

І тоді трапилося те, чого Джек боявся від самого початку, щойно побачив на вежі людей: один чоловік упав.

Джек скочив на ноги. У нього був збентежений, вражений вираз обличчя людини, присутньої під час невдалого виконання небезпечного трюку: акробат неправильно падає — і лежить розпластаним місивом; повітряна гімнастка не впіймала снаряд — і з глухим стукотом відскакує від сітки; людська піраміда несподівано падає — і тіла звалюються в купу.

От тобі й на, от лайно, от…

Враз Джекові очі розширилися. На мить його нижня щелепа відвисла ще нижче і тепер майже торкалася ключиці — а тоді повернулася назад, і рот хлопчика розтягнувся у враженій, недовірливій посмішці. Чоловік не впав з вежі, його навіть не здуло звідти. Обабіч платформи були язикоподібні виступи, схожі на трампліни для стрибків у воду, і чоловік просто дійшов до краю одного з виступів і стрибнув. На півдорозі до землі щось почало розгортатися — парашут, подумав Джек, — але йому нізащо не стане часу розкритися повністю.

От тільки це був не парашут. Крила.

Падіння сповільнилося, а тоді й зовсім зупинилося, коли крилатий чоловік був за п’ятдесят футів від трав’яних просторів. Потім напрямок його руху кардинально змінився. Тепер чоловік летів угору й далі — крила здіймалися так високо, що мало не торкалися одне одного (наче чубчики на головах того папуги, що виступав у стилі Генні Янґмена[129]), а тоді з силою опускалися, ніби руки плавця на фінішній прямій.

«Овва! — подумав Джек, виявляючи своє абсолютне захоплення і здивування найбанальнішим з усіх відомих вигуків. Він перекривав абсолютно все — утілював собою найвищу точку захвату. — Овва, тільки поглянь, овва!»

Тепер з трампліна на верхівці вежі стрибав другий чоловік; третій; четвертий. Менш ніж за п’ять хвилин у повітрі побувало з п’ятдесят людей, що діяли за складною, але впорядкованою схемою: стрибнути з вежі, описати вісімку, знову до вежі — і вниз з іншого боку, ще одна вісімка, назад до вежі, приземлитися на платформу, повторити все спочатку.

Вони кружляли, танцювали й перетиналися в повітрі. Джек захоплено засміявся. Їхній виступ був трохи схожим на водяний балет у старомодних фільмах Естер Вільямс[130]. Плавчині — найчастіше, звісно ж, сама Естер Вільямс — завжди виконували все так, ніби плавати, як вони, — легко, ніби ти сам можеш пірнати і кружляти, ніби ви з друзями завиграшки можете пірнути з різних боків у синхронному танці, створюючи своєрідний людський фонтан.

Ось у цьому й полягала різниця. Політ чоловіків біля вежі зовсім не виглядав легким; було видно, що вони витрачають надзвичайно багато енергії, щоб утриматися в повітрі, і враз Джек із абсолютною певністю збагнув, що це ще й боляче, як під час гімнастичних вправ на уроках фізкультури — підйомів ніг чи качання пресу. «Без болю успіху нема!» — волав тренер, якщо хтось наважувався поскаржитися.

Тепер йому спав на думку інший спогад: якось мама взяла його із собою до подруги Мірни, яка була справжньою балериною. У цей час Мірна тренувалася на верхньому поверсі танцювальної студії на бульварі Вілшир. Вона входила до балетної трупи, і Джек часто бачив, як вона виступала з іншими танцюристами — матір часто примушувала Джека ходити з нею в театр, і найчастіше там було нудно, як у церкві чи під час перегляду «Ранкового Семестру»[131]. Але Джек ніколи не бачив, як Мірна тренується… ніколи не бачив її так близько. Його вразив і навіть трохи налякав контраст між балетним виступом на сцені, де всі, здавалося, без зусиль ковзають та літають на кінчиках пуантів, і тренуванням з відстані п’яти футів[132], коли яскраве сонячне світло лилося в залу через вікна на всю стіну і не було музики — тільки хореограф ритмічно плескав у долоні й суворо лаяв за огріхи. Жодної похвали, тільки критика. Піт стікав їхніми обличчями, сочився крізь леотарди[133]. Зала, якою б просторою і великою вона не була, тхнула потом. Вологі м’язи тремтіли й вібрували на межі виснаження. Жорсткі сухожилля натягувалися, як ізольований дріт. Пульсуючі вени виступали на лобі та шиї. Крім плескання і злих, образливих вигуків хореографа, у залі вчувалися лише шурх-шурх пуантів об підлогу і важке, хапливе дихання танцюристів. Раптом Джек збагнув, що ці танцюристи не просто заробляли собі на життя: вони самі себе вбивали. Найчіткіше йому запам’яталися вирази їхніх облич — зосереджене виснаження, біль… та крізь цей біль, принаймні за його межею, прозирала радість. Радість відчувалася безпомильно, і Джека це налякало своєю незрозумілістю. Як людина, байдуже, він чи вона, могла радіти, завдаючи собі постійного, невпинного, пекельного болю?

Тут він також бачив біль, думалося йому. Чи справді це були крилаті люди, як птахолюди в старих коміксах «Флеш Ґордон», чи їхні крила були як у Дедала та Ікара і одягалися на спину? Джек зрозумів, що це не має значення… принаймні для нього.

Радість.

Вони живуть у невіданні. Ці люди живуть у невіданні. У польоті їх підтримує радість.

Ось що має значення. У польоті їх підтримує радість, і байдуже, чи ті крила виросли в них на спинах, чи якимось чином чіплялися затискачами та застібками. Бо до того, що він бачив тепер, хай навіть із далекої відстані, докладалося стільки ж зусиль, як і до тренувань на горищі на бульварі Вілшир того дня. Усе це нерозважливе витрачання енергії — заради однієї неймовірної миті, коли закони природи втратять свою силу. Жахливо те, як багато зусиль потрібно, щоб перемогти природу, і як мало ця перемога триває. Жахливо й прекрасно водночас, що ці люди все одно йшли на таке.

«І все це тільки гра», — подумав він і раптом збагнув, що так воно і є. Гра, а може, ще й не зовсім — тільки репетиція перед грою, як тоді, на горищі на бульварі Вілшир весь той піт і виснаження були тільки тренуванням. Репетиція перед шоу, яке потурбуються відвідати зовсім трохи людей і яке, вочевидь, невдовзі закриють.

«Радість», — подумав він знову, виструнчившись і повернувши обличчя вгору, щоб милуватися далекими крилатими людьми. Вітер відкидав волосся з його чола. Безтурботний час його невинності добігав кінця (і навіть сам Джек знехотя визнавав, що відчуває наближення цього кінця — жоден хлопчик не може довго йти дорогою, переживати багато негараздів, на кшталт того, що було в Оутлі, і сподіватися, що він лишиться таким самим безневинним), але тієї миті, коли він стояв і дивився на небо, його заполонила невинна дитинність. Як у юного рибалки з поеми Елізабет Бішоп в коротку мить епіфанії[134] усе навколо стало веселками, веселками, веселками[135].

Радість… чорт забирай, а це чудовий маленький світ.

Джек зараз почувався найкраще за весь час, відколи це все почалося — і тільки Бог знає, як давно те було. Хлопчик знову рушив легким кроком уздовж Західної Дороги, а на його обличчі досі грала та сама дурнувата, захоплена усмішка. Час від часу він озирався через плече і ще довго-довго милувався літунами. Повітря на Територіях було настільки чистим, що здавалося, ніби воно здатне збільшувати побачене. І навіть коли Джек більше не міг бачити їх, радість, ніби веселка, зосталася в його голові.

7

Коли вже починало сутеніти, Джек збагнув, що відтягує момент повернення до іншого світу — до Американських Територій — і не тільки через те, що магічний сік був жахливим на смак. Він відкладав перехід, бо не хотів покидати це місце.

З луків витікав потічок (тут уже знову почали з’являтися маленькі гаї з деревами, у яких були покручені стовбури і дивні пласкі крони, як у евкаліптів), а тоді він повернув праворуч і поплив уздовж дороги. Далі, праворуч і попереду, простягалася велика площа води. Вона була настільки великою, що ще годину тому Джекові здавалося, ніби то шматочок неба, чомусь синішої барви, ніж решта. Та це було не небо, а озеро. «Велике Озеро»[136], — подумав Джек, усміхаючись власному каламбуру. Він подумав, що в іншому світі це могло б бути озером Онтаріо.

Джек добре почувався. Він рухався в потрібному напрямку — можливо, трохи північніше, ніж треба, та він ані на хвильку не вагався, що невдовзі Західна Дорога поверне в правильний бік. Відчуття абсолютної, мало не божевільної радості — яке він сам визначив як бадьорість — спліталося із супокоєм, відчуттям, таким же чистим, як і повітря Територій. Тільки одна річ псувала його радість, і це був спогад

(шість, шість, Джеку було шість)

про Джеррі Бледсоу. Чому ж свідомість обрала саме такий непростий час, щоб оживити цей спогад?

Ні — не спогад, а два спогади. Перший — про те, як вони з Річардом підслухали, як місіс Фінні розповідала сестрі, що електрика пройшла крізь майстра, підсмаживши його, розплавила окуляри на носі; що вона чула, як містер Слоут розмовляв по телефону і розповідав таке… А другий — як він сидів за диваном, насправді не маючи наміру підслуховувати, і почув, як тато каже: «Усе має свої наслідки, і деякі з цих наслідків можуть виявитися дуже неприємними». І щось, вочевидь, виявилося дуже неприємним для Джеррі Бледсоу, правда? Коли окуляри розтікаються по твоєму носі, то це і справді щось досить неприємне, так…

Джек зупинився. Став як укопаний.

Що ти намагаєшся сказати?

Ти знаєш, що я намагаюся сказати, Джеку. Твій тато переносився того дня — разом із Морґаном Слоутом. Вони були тут. Де тут? Гадаю, вони були тут, на тому самому місці, де стоїть їхній офіс у Каліфорнії, на Американських Територіях. І вони вчинили щось, або хтось один зробив. Може, щось значне, а може, тільки кинув камінь…

або закопав яблучний огризок у землю. І це якимось чином… відбилося луною там. Відбилося луною там і вбило Джеррі Бледсоу.

Джек затремтів. О так, здається, тепер він знав, чому його мозку знадобилося стільки часу, щоб видобути цей спогад на поверхню — іграшкове таксі, шепіт чоловічих голосів, Декстер Ґордон, що грає на сурмі. Йому не хотілося згадувати. Бо

(хто провокує ті зміни, татку)

виходило, що, перебуваючи тут, він може накоїти щось жахливіше в іншому світі. Розпочати Третю світову війну? Ні, навряд чи. Останнім часом він не вбивав королів, ані старих, ані молодих. Та що потрібно було накоїти, щоб спричинити луну, яка підсмажила Джеррі Бледсоу? Може, дядько Морґан застрелив Двійника Джеррі (якщо в Джеррі був такий)? Спробував продати комусь із місцевих цабе ідею електрики? Чи вистачило якогось малесенького вчинку… чогось не страшнішого за купівлю шматка м’яса на місцевому ярмарку? Хто провокує ці зміни? Що провокує ці зміни?

Маленька повінь, гарненька пожежа.

Раптом у Джека в роті пересохло. Він підійшов до маленького струмка край дороги, впав на коліна і опустив руку, щоб набрати води. І враз його рука завмерла. М’який потік прибрав кольору прийдешньої заграви… цей колір став червоним, і здавалося, що край дороги тече річка крові, а не води. Потім струмок почорнів. За мить він знову став прозорим, і тут Джек побачив…

Тонке нявчання зірвалося з хлопчикових вуст, коли він побачив, як диліжанс Морґана торохтів Західною Дорогою, запряжений чортовою дюжиною коней із чорними плюмажами. Із забобонним жахом Джек помітив, що візник, який сидить на високому передку, впирається ногами в заслін від бруду і невпинно ляскає стиснутим у руці батогом, — Елрой. От тільки батіг він тримав зовсім не в руці. То було щось на кшталт ратиці. Елрой вів той жахливий диліжанс, посміхаючись повним гнилих ікл ротом, Елрой, котрий не міг дочекатися, коли знайде Джека Сойєра, розпоре Джеку Сойєру живіт і повитягує кишки.

Джек стояв навколішки над струмочком. Його очі вилазили з орбіт, а рот викривився від жаху й тривоги. У цьому видінні він побачив дещо, зовсім не велике дещо, ні, але насправді — страшніше понад усе: здавалося, ніби очі коней світяться. А світилися вони тому, що повнилися сяйвом — сяйвом заграви.

Диліжанс їхав на захід цією самою дорогою… і їхав він за ним.

Джек відповз від струмка, не впевнений, що зміг би підвестися, навіть якби в цьому була потреба, і незграбно хитаючись, виліз на дорогу. Він гепнувся в пилюку, і пляшка Спіді та люстерко продавця килимів втиснулися йому в нутрощі. Він повернув голову набік і щільно притиснувся правою щокою і вухом до поверхні Західної Дороги.

Він чув рівномірний гуркіт у твердій, сухій землі. Він був далеким… але наближався.

Елрой кермував… А Морґан сидів усередині. Морґан Слоут? Морґан з Орріса? Байдуже. Вони були одним цілим.

Джек із натугою звільнився від гіпнотичного заціпеніння, спричиненого гуркотом землі, і підвівся. Витягнув пляшку Спіді — вона виглядала однаково і на Територіях, і в США — з-під камзола і щосили потягнув за моховий корок, зовсім не дбаючи про водоспад шматочків моху, що потрапили у рештки рідини — на дні лишалося кілька дюймів, не більше. Він нервово зиркнув ліворуч, ніби сподіваючись побачити на небокраї чорний диліжанс і сповнені загравою очі коней, що блимали, ніби чудернацькі ліхтарі. Звісно ж, він нічого не побачив. Він уже помітив, що тут, на Територіях, небокраї були ближчими, а звуки долинали швидше. Диліжанс Морґана був за десять, а то й усі двадцять миль на схід.

«Досі назирці за мною», — подумав Джек і підніс пляшку до губ. За мить до ковтка розум Джека заволав: «Гей, зачекай-но хвилинку! Зачекай хвилинку, дурню, чи ти хочеш загинути?» От би весело було, якби він, стоячи посеред Західної Дороги, перенісся назад, у інший світ, і теж опинився б посеред дороги, де його миттєво зіб’є фура, що летить на шаленій швидкості, або вантажівка «ЮПС».

Джек побрів до краю дороги… а тоді пройшов іще десять-двадцять кроків у високій, аж по стегна, траві для певності. Він востаннє глибоко вдихнув, наповнюючи легені солодким ароматом цього місця, прагнучи втримати притаманний йому супокій… відчуття веселки.

«Маю спробувати запам’ятати це відчуття, — подумав він. — Воно може знадобитися мені… і я, можливо, довго не повертатимуся сюди».

Він поглянув на луки, що темніли, коли ніч зі сходу стелилася над ними. Вітер посилювався — тепер він був холоднішим, але не менш ароматним, і куйовдив хлопчику волосся — яке тепер стало кудлатим, — як куйовдив траву.

Готовий, Джекі?

Джек заплющив очі й приготувався до жахливого смаку і блювоти, яка може потім захопити його.

— Банзай, — прошепотів він і випив сік.

Розділ чотирнадцятий Бадді Паркінс

1

Джека знудило тонкою цівкою рожевої слини. Лише кілька дюймів відділяли його обличчя від трави, що вкривала довгий схил до шосе з чотирма смугами. Він затряс головою і знову гепнувся на коліна, оголивши сірому небу спину. Світ, цей світ, смердів. Джек змусив себе відступити подалі від цівок блювотиння, що зависли на траві — сморід змінився, але не зник. Бензин та інші безіменні отрути розлилися в повітрі, а саме повітря відгонило втомою та виснаженням — навіть гамір, що долинав сюди від траси, добивав змертвіле повітря. Зворотний бік дороговказу здіймався над головою, як величезний телеекран. Хитаючись, Джек зіп’явся на ноги. Далеко внизу, з того боку автостради, виблискувала безкрая гладінь озера, лише трохи сірішого за небо. Поверхню води часом пронизувало якесь лиходійне світіння. Над озером здіймався запах металевих ошурок і втомленого дихання. Озеро Онтаріо і затишне маленьке містечко біля нього — Олкот чи Кендал. Джек набагато збився зі шляху — втратив сотню чи більше миль і чотири з половиною дні. Хлопчик ступив під знак, сподіваючись, що гірше вже не буде. Він поглянув на чорні літери. Витер рот. «АНГОЛА». Ангола? Де це? Він зиркнув униз, на задимлене маленьке містечко, крізь майже придатне для дихання повітря.

І «Ренд Мак-Неллі», незамінний компаньйон, розповів, що акри водяної гладіні там, унизу, — це озеро Ері. Отже, Джек не змарнував часу в даремних мандрах, навпаки — зберіг його.

Та перш ніж Джек міг вирішити, чи не розумніше врешті повернутися на Території, щойно там стане безпечно — тобто коли диліжанс Морґана від’їде достатньо далеко — перш ніж він зробить це, перш ніж тільки почне про це думати, він спуститься в маленьке задимлене містечко Ангола і погляне, чи цього разу Джек Сойєр, Джекі, не спровокував якісь із тих змін, татку. Він почав спускатися схилом — дванадцятирічний хлопчик у джинсах і картатій сорочці, зависокий як на свій вік, із надмірною тривогою на обличчі. Він уже почав скидатися на нечупару.

На півдороги до траси Джек збагнув, що знову думає англійською.

2

Багато днів по тому і набагато західніше чоловік на ім’я Бадді Паркінс, який щойно виїхав із Кембриджа, штат Огайо, сороковою трасою, підібрав високого хлопчика, що називав себе Льюїсом Фарреном, звернувши увагу на стривоженість малого. Льюїс, ще зовсім дитина, мав такий вигляд, наче тривога витаврувана на його обличчі. «Розслабся, синку, хоча б заради себе самого, якщо більше нема заради кого», — хотів сказати Бадді хлопчикові. Та малому, як його послухати, бід вистачає на десятьох. Мати хвора, батько помер, його відправили до якоїсь шкільної вчительки, тітки в Бакай Лейк… Льюїсу Фаррену не бракувало турбот. І, схоже, він з минулого Різдва не тримав у руках більше п’яти доларів. Однак… Бадді вирішив, що малий почав йому забивати баки.

По-перше, пахло від нього фермою, а не містом. Бадді Паркінс та його брати працювали на трьохстах акрах землі неподалік від Аманди, десь за тридцять миль від Коламбуса, і Бадді знав, що не може помилитися. Хлопець пахнув, як Кембридж, а Кембридж — село. Бадді виріс серед запахів зораного поля та обори, гною, кукурудзи і теплиць із горохом, і невипраний одяг хлопчака, що сидів поряд із ним, увібрав у себе всі ці знайомі аромати.

А ще ж сам одяг. Місіс Фаррен, мабуть, дуже сильно хворіла, якщо відрядила сина у подертих джинсах, хтозна-який бруд проїв такі зморшки, що ті аж закам’яніли. А взуття! Кросівки Льюїса Фаррена ось-ось мали розвалитися в нього на ногах. Шнурівки злиплися, а тканина порвалася і протерлася в кількох місцях на кожному черевику.

— Кажеш, вони забрали татків автомобіль? Так, Льюїсе? — перепитав Бадді.

— Еге ж, саме так, як я й казав. Ниці боягузи прийшли вночі і нахабно вкрали його з гаража. Не вірю, що їм можна так робити. Хто ж краде авто в людей, які тяжко працювали і справді збиралися поновити виплати, щойно це стане можливо? Хіба ні? Як гадаєте?

Чесне засмагле обличчя хлопчика повернулося до нього так, наче це було найважливіше питання з часів помилування Ніксона[137], або, можливо, висадки в затоці Свиней[138]. Усі інстинкти Бадді підказували погодитись — і він нахилився, маючи намір погодитися з будь-якою щиросердною думкою хлопчика, від якого так і несло роботою на фермі.

— Гадаю, що у всього, з чим ти стикаєшся, є дві сторони, — не дуже радісно відповів Бадді Паркінс.

Джек блимнув, а тоді перевів погляд на дорогу. І знову Бадді відчув тривогу. Здавалося, хмара стурбованості кружляла над хлопчиком, і чоловік майже пошкодував, що не дав йому ствердної відповіді, якої той так потребував.

— Наскільки я розумію, твоя тітка — вчителька початкової школи, тут, у Бакай-Лейк? — уточнив Бадді, сподіваючись хоч трохи розвіяти сум маленького хлопчика. — Прямуй до майбутнього, а не до минулого.

— Так, сер. Саме так. Вона викладає в молодшій школі. Ґелен Воген. — Вираз Джекового обличчя не змінився.

Але Бадді почув це знову — він не вважав себе Генрі Гіґінсом[139], професором з того мюзиклу, але він був цілком певен, що юний Льюїс Фаррен говорить не так, як ті, хто виріс в Огайо. Усі слова звучали не так: вони зливалася й повнилися неправильними наголосами. Ні, це й близько не нагадувало голос огайця. А тим більше огайця із села. Бадді чітко чув акцент.

А можливо, якийсь хлопчик із Кембриджа, штат Огайо, міг навчитися так говорити? З якоїсь божевільної причини? Бадді припускав, що міг.

З іншого боку, газета, яку Льюїс Фаррен міцно притискав до себе ліктем, схоже, підтверджувала найглибші й найгірші припущення Бадді Паркінса: його духмяний юний попутник — утікач, а кожне його слово — брехня. Назва газети, яку він міг прочитати тільки якщо трохи нахиляв голову, — «Ангола-Геральд». Є Ангола в Африці, куди подалися безліч ласих до грошей англійців, а є Ангола в Нью-Йорку, якраз на березі озера Ері. Він недавно бачив фотографію того місця в новинах, але не міг точно згадати чому.

— Я хотів би спитати тебе дещо, Льюїсе, — сказав Бадді й прочистив горло.

— Так? — перепитав хлопчик.

— Як так сталося, що в хлопчика з милого маленького містечка на сороковій автостраді — газета з Анголи, штат Нью-Йорк? Міста, що чортзна-де звідси? Мені просто цікаво, синку.

Хлопчик зиркнув на газету, що прилипла до його руки, і ще сильніше притис її до себе, наче боявся, що вона може вислизнути.

— Ох. Я її знайшов.

— Он як.

— Так, сер. Вона лежала на лавці на автобусній станції у моєму місті.

— Ти цього ранку пішов на автобусну станцію?

— Звісно. Це було до того, як я вирішив зекономити гроші й почав голосувати. Якщо ви висадите мене на повороті до Зейнсвілла, мені треба буде лише трохи пройти ліворуч. Можливо, ще до обіду я буду в тітки.

— Можливо, — відповів Бадді, й кілька миль вони проїхали в напруженій мовчанці. Зрештою він не втерпів і заговорив дуже тихим голосом, не відводячи погляду від дороги.

— Синку, ти втік з дому?

Льюїс Фаррен вразив його усмішкою — не осміхом, не імітацією, а справжньою усмішкою. Сама ідея втечі з дому видавалася йому кумедною. Це його смішило. Хлопчик поглянув на Бадді через якусь мить після того, як чоловік зиркнув на нього, і їхні погляди зустрілися.

За секунду, дві, три… скільки тривала та мить, Бадді Паркінс побачив, що немитий хлопчина, який сидить біля нього, красивий. Він ніколи не припускав, що може використати це слово для опису чоловіка старшого за дев’ять місяців, але під усім дорожнім брудом Льюїс Фаррен був красивим. Його почуття гумору миттєво здолало всі тривоги, і на Бадді — п’ятдесятидворічного батька трьох хлопчиків-підлітків — глянула абсолютна доброта, яку підточив надмір незвичайних подій. Льюїс Фаррен, якому за його власними словами, було дванадцять років, заходив далі й бачив більше, ніж Бадді Паркінс, і те, що він бачив, перетворило його на красеня.

— Ні, я не тікав, містере Паркінс, — відповів хлопчик.

Тоді він кліпнув, його очі знову затуманилися, погляд втратив блиск і яскравість; малий відкинувся на сидіння. Підвів ногу, поставив її на торпеду, і ще глибше засунув газету під біцепс.

— Ні, певно, що ні, — промовив Бадді, повертаючи погляд на дорогу. Йому стало легше, хоч він і не міг сказати чому. — Гадаю, ти не втік із дому. Гадаю, тут щось інше.

Хлопчик не відповів.

— Працював на фермі, так?

Льюїс здивовано поглянув на нього.

— Ага, працював. Останні три дні. Два долари за годину.

«І твоя мама так сильно хворіє, що навіть не знайшла часу попрати тобі одяг, перш ніж відрядити до сестри, так?» — думав Бадді. Але сказав він таке:

— Льюїсе, а як тобі ідея поїхати до мене додому? Я не кажу, що ти втік чи щось таке, але якщо ти справді живеш у Кембриджі або його околицях, я готовий з’їсти цю стару негодну машину з покришками і всією рештою. У мене самого троє синів і молодший, Біллі, лише на три роки старший за тебе, тож ми знаємо, чим нагодувати хлопців. Ти можеш залишатися в нас скільки забажаєш, усе залежить від того, на скільки питань ти захочеш відповісти. Бо я їх поставлю, принаймні після того, як ми переломимо разом хліб. — Він провів долонею по сивому їжаку і зиркнув на малого. Краса Льюїса більше не вражала око, і тепер він скидався на звичайного хлопчика. — Тебе приймуть як рідного, синку.

Усміхаючись, хлопчик відповів:

— Це дуже люб’язно з вашого боку, містере Паркінс, але я не можу. Мені треба побачитися з моєю, еммм, тіткою в…

— Бакай-Лейк, — закінчив Бадді.

Хлопчик глитнув і знову перевів погляд на дорогу.

— Я допоможу тобі, якщо треба, — повторив Бадді.

Льюїс погладив його по засмаглому і великому передпліччю.

— Ця подорож — уже велика допомога, чесно.

Десь за десять мовчазних хвилин Бадді спостерігав, як самотня фігура хлопчика бреде до з’їзду з автостради поряд із Зейнсвіллом. Звісно, Еммі вилаяла б його, якби він привіз на сімейний обід цього дивного й брудного хлопчака, але, роздивившись малого, поговоривши з ним, дружина дістала б найкращі склянки і тарілки, які їй подарувала її мама. Бадді Паркінс не вірив, що в Бакай-Лейк живе жінка на ім’я Гелен Воген, і ще він сумнівався, що в таємничого Льюїса Фаррена є мати — хлопчик скидався на сироту, якого відрядили з важливим дорученням. Бадді не відводив очей від хлопця, аж доки той не зник за поворотом з’їзду, а тоді витріщився на величезний жовто-багряний рекламний щит торгового центру.

В якусь мить він хотів вистрибнути з машини і побігти за хлопчиком, умовляти його повернутися… і тоді він згадав задимлений, переповнений людьми сюжет із шестигодинного випуску новин. Ангола, Нью-Йорк. Там трапилося якесь нещастя, надто маленьке, щоб про нього в новинах згадали більше, ніж раз; одна із тих маленьких трагедій, яку світ ховає під горами газетних папірців. Бадді міг вихопити із цього короткого, напевно, дефектного шматка пам’яті лише балки, що гігантськими соломинками навалилися на розплющені авто. Балки стриміли із заповненої димом діри в землі — діри, що, можливо, вела до пекла. Бадді Паркінс ще раз глянув на порожню дорогу, де щойно був хлопчик, а тоді увімкнув першу передачу і зрушив з місця старе авто.

3

Пам’ять у Бадді Паркінса була значно точнішою, ніж він собі уявляв. Якби він поглянув на першу сторінку «Анголи-Геральд» місячної давнини, яку хлопчик із таким завзяттям і страхом притискав до себе, то прочитав би:

ЖАХЛИВИЙ ЗЕМЛЕТРУС УБИВ П’ЯТЬОХ

Джозеф Гарен, штатний репортер «Геральд»

Робота над будівництвом «Рейнбьорд Таверс», що мав би стати найвищим кондомініумом, учора, лише за шість місяців до завершення, трагічно обірвалася через безпрецедентний земний поштовх, що зруйнував конструкцію будівлі і поховав під руїнами працівників. З-під уламків майбутнього кондомініуму дістали п’ять тіл, двох будівельників досі не знайшли, але вони, імовірно, мертві. Усі семеро, монтажники і зварники, працювали на «Спейсер-Констракшен» і в момент катастрофи перебували на перекриттях двох верхніх поверхів споруди.

Вчорашній поштовх був першим землетрусом в Анголі за всю історію міста. Армін Ван Пелт з кафедри геології Нью-Йоркського університету в телефонній розмові назвав фатальний землетрус «сейсмічною булькою». Представники комісії з безпеки штату продовжують вивчати місце події з…

Загинули: Роберт Гайдель — двадцять три роки; Томас Сілкі — тридцять чотири роки; Джером Вайлд — сорок дев’ять років; Майкл Гейджен — двадцять дев’ять років; Брюс Дейві — тридцять дев’ять років. Двоє зникли безвісти — Арноль Шулькамп (сорок чотири роки) та Теодор Расмусен (сорок три роки).

Джеку більше не треба було дивитися на передовицю, щоб згадати їхні імена. Перший в історії Анголи землетрус стався того дня, коли він перейшов із Західної Дороги на межу міста. Якась частина Джека Сойєра хотіла поїхати до великого, доброго Бадді Паркінса додому, повечеряти з його родиною за кухонним столом вареним м’ясом та яблучним пирогом, а тоді згорнутися калачиком на гостьовому ліжку і з головою накритися домашньою клаптиковою ковдрою. І чотири чи п’ять днів не ворушитися, хіба що виходити до столу. Але проблема була в тому, що він бачив сосновий кухонний стіл, завалений засохлим сиром, а по інший бік столу — хід до мишачої нори в гігантському плінтусі; а з дірок у джинсах трьох Паркінсонових синів висовувалися довгі тонкі хвости. Хто провокує ці зміни з Джері Бледсоу, татку? З Гайделем, Сілкі, Вайлдом, Гейдженом, Дейві, Шулькампом та Расмусеном. Ці зміни з Джеррі? Він знав, хто їх провокує.

4

Величезний жовто-багряний щит «ТОРГОВЕЛЬНИЙ ЦЕНТР БАКАЙ», що вивищувався над Джеком, коли той пройшов останній поворот з’їзду, проплив над його плечем і знову з’явився з іншого боку, тож хлопчик нарешті помітив, що його поставлено на тринозі з довгих жовтих жердин у центрі паркінгу перед супермаркетом. Сам центр нагадував футуристичне нагромадження пофарбованих у колір охри будівель без вікон — за якусь мить Джек збагнув, що то лише ілюзія й перед ним суцільна конструкція. Хлопчик засунув руку в кишеню і намацав щільний згорток із двадцяти трьох доларів — увесь його статок.

У прохолодному світлі вечора ранньої осені Джек перебіг через дорогу до паркінгу торговельного центру.

Якби не його розмова з Бадді Паркінсом, Джек швидше за все залишився б на сороковій автостраді й спробував би проїхати ще миль п’ятдесят — за наступні два-три дні він хотів дістатися до Іллінойсу, де вчився Річард Слоут. Думка про те, що він знову побачиться з Річардом, допомагала в дні важкої безперервної роботи на фермі Альберта Паламаунтіна: згадка про серйозне (в окулярах) обличчя Річарда Слоута, який сидить у своїй кімнаті в Школі Тайєра, Спрінгфілд, штат Іллінойс, насичувала його не гірше, ніж розкішні обіди місіс Паламаунтін. Джек усе ще хотів побачити Річарда (і то хутчіш), але запрошення Бадді Паркінса ошелешило його. Він просто не міг ловити нову машину і знову розповідати Історію (у будь-якому разі, нагадав Джек собі, вона, здається, почала втрачати переконливість). Торговельний центр давав йому чудову можливість повештатися там годинку чи дві, особливо якщо там є кінотеатр — зараз Джек подивився б навіть найдурніше та найсопливіше кіно.

Але перед походом у кінотеатр, якщо йому, звісно, пощастить його знайти, він збирався владнати ще дві справи, які вже з тиждень відкладав. Джек бачив, як Бадді Паркінс позирав на його роздерті «Найки». Вони не просто розпалися — підошва, колись м’яка та еластична, незбагненним чином стала твердою, як асфальт. І в дні, коли йому треба було долати великі відстані або працювати з ранку і до вечора, ноги жахливо пекли.

Друга справа — дзвінок мамі — обтяжувало почуття провини, страх та інші емоції, про які Джек забороняв собі думати. Він не знав, чи стримає сльози, коли почує мамин голос. Що, як вона говоритиме тихо — що, як її голос буде справді дуже хворим? Чи зможе він і далі йти на захід, якщо Лілі хрипло вмовлятиме його повернутися до Нью-Гемпшира? Тож він не зізнавався собі, що, можливо, таки подзвонить матері. Свідомість Джека створила дуже чіткий образ ряду телефонів-автоматів під пластиковими ковпаками, як у стаціонарних фенів. А тоді уявив, як він миттєво тікає від них геть — немовби Елрой чи ще якась почвара з Територій могла виповзти зі слухавки і схопити його за горло.

Три дівчинки, на рік або два старші за Джека, вистрибнули з заднього сидіння «субару-брет», що безтурботно повернув на паркувальне місце біля головного входу в торговельний центр. Якусь мить вони скидалися на моделей, що вигнулися в незручних позах насолоди і здивування. Потім знову стали звичайними дівчатами, без найменшої цікавості зиркнули в бік Джека і з виглядом експертів почали пригладжувати волосся. Довгоногі, впевнені в собі принцеси десятого класу у вузьких джинсах, вони затуляли долонею рот, коли сміялися, — мода, що припускала, ніби сміх сам по собі смішний. Джек уповільнив ходу до чалапання сновиди. Одна з принцес подивилася на нього і прошепотіла щось дівчинці з каштановим волоссям.

«Я тепер інший, — подумав Джек. — Я більше не такий, як вони». Усвідомлення цього наповнило його ще більшою самотністю.

Кремезний блондин у синій безрукавці виліз із водійського сидіння і зібрав дівчат навколо себе, просто вдаючи, що ігнорує їх. Юнак, що, ймовірно, був студентом і грав в університетській команді на позиції бекфілда, теж зиркнув на Джека, а тоді перевів оцінювальний погляд на фасад центру.

— Тіммі? — звернулася до нього найвища дівчина з каштановим волоссям.

— Так, так, — відгукнувся хлопець. — Я просто намагаюся визначити, від чого це тут несе гівном?

Він обдарував дівчат зверхньою посмішкою. Дівчина з каштановим волоссям зневажливо посміхнулася Джеку, а тоді подріботіла разом із друзями по асфальту. Всі вони, разом із гордовитим Тіммі, пройшли крізь скляні двері до магазину.

Джек почекав, поки фігури Тіммі та його почту, які він бачив крізь скло, не зменшаться до розмірів цуциків у довгій галереї, а тоді ступив на платформу, що відчиняла двері.

Холодне розріджене повітря повіяло на нього.

Вода стікала з фонтана двоповерхової висоти в басейн, навколо якого стояли лавки. Відкриті вітрини на обох рівнях виходили до фонтана. Спокійна фонова музика та особливе бронзове світло лилися з охрової стелі; запах попкорну, який огорнув Джека, щойно скляні двері зі свистінням зачинилися за ним, ішов від старовинного, пофарбованого в яскраво-червоний колір возика, що стояв біля крамниці «Валденбукс» ліворуч від фонтана на першому рівні. Джек миттю збагнув, що кінотеатру в «Бакай-Мол» немає. Тіммі з довгоногими принцесами пливли ескалатором угору з протилежного боку центру до, як подумав Джек, фастфудного ресторану «Капітанський столик». Джек засунув руку в кишеню штанів і торкнувся згортка з грошима. Гітарний медіатор Спідді та монета капітана Фаррена лежали на дні кишені серед жмені десятицентовиків та четвертаків.

На першому поверсі, затиснутий між кондитерською «Містер Чіпс» та винним магазином, що пропонував «НОВІ НИЗЬКІ ЦІНИ» на бурбон «Гайрам Вокер» та «Інґлнук Шаблі», магазин Файва привернув увагу Джека довгим столом з кросівками. Продавець, що сидів за касою, нахилився вперед і стежив за Джеком, імовірно, підозрюючи, що хлопчик спробує щось поцупити. Джек не впізнавав виставлені на столі бренди. Не було ані «Найків», ані «Пум» — лише «Спідстери», «Булси» та «Зуми». Шнурівки на кожній парі — зв’язані докупи. Тільки кеди і жодних кросівок. Хоча і такі згодяться, вирішив Джек.

Він купив найдешевшу із запропонованих магазином пару свого розміру: блакитна парусина з червоними зиґзаґами з боків. На них не було жодної наліпки з брендом. Ці кеди майже нічим не відрізнялися від іншого виставленого на столі взуття. Біля каси хлопчик відрахував шість пошарпаних однодоларових купюр і сказав продавцю, що пакет йому не потрібен.

Джек сів на одну із лавок біля високого фонтана і стягнув зношені «Найки», навіть не розв’язуючи шнурівок. Коли він ковзнув у нові кеди, його ноги щиро зітхнули з полегшенням. Джек підвівся з лавки і кинув старе взуття у високу чорну урну з білим написом «НЕ БУДЬ НЕЧУПАРОЮ». Нижче меншими літерами смітник інформував: «Земля — наш єдиний дім».

Джек побрів довгою аркадою першого поверху, шукаючи телефони. Біля возика попрощався з п’ятдесятьма центами і отримав квартову склянку зі свіжим попкорном, що виблискував олією. Продавець середніх років — чоловік із моржовими вусами в котелку і нарукавниках сказав, що телефони-автомати за рогом, саме біля «Тридцяти одного смаку» на другому поверсі. Чоловік махнув рукою в напрямку найближчого ескалатора.

Жменями закидаючи попкорн до рота, Джек піднявся нагору слідом за жінкою років двадцяти та старенькою з такими широкими стегнами, що вони майже перекривали ескалатор. Обидві носили брючні костюми.

Якби Джек перенісся в «Бакай-Мол» — чи навіть за милю чи дві звідси, — то стіни затряслися б і стеля провалилася, скидаючи цеглу, балки, ретранслятори фонової музики та світильники на голови всіх, кому не пощастило опинитися всередині. Принцеси-десятикласниці, нахабний Тіммі і більшість інших відвідувачів поїхали б із черепними травмами, відірваними кінцівками та розчавленими грудними клітками… На якусь мить, перш ніж зійти з ескалатора, Джек побачив гігантські шматки штукатурки та металеві балки, що падали вниз, почув жахливий тріск мезоніну… лунали й крики — нечутні, але все одно вкарбовані в повітря.

Ангола. «Рейнбьорд Таверс».

Джек відчув, як зачухалися і вкрилися потом долоні. Витер їх об джинси.

«Тридцять один смак» — виблискувала холодним білим сяйвом вивіска зліва, і коли Джек повернув у її напрямку, то побачив на іншому боці проходу вигнутий коридор. На стінах та підлозі лежала блискуча коричнева плитка. Пройшовши поворот, хлопчик сховався від очей усіх, хто перебував на рівні мезоніну. Джек побачив три телефони, які й справді були під прозорими пластиковими ковпаками. Двері навпроти вели до чоловічих та жіночих туалетів.

Ставши під центральний ковпак, Джек набрав 0, міжміський код і номер готелю «Сади Альгамбри».

— Спосіб оплати? — спитав оператор, і Джек відповів:

— Дзвінок за рахунок абонента до місіс Cойєр у номері чотириста сім/чотириста вісім. Телефонує Джек.

Відповіла оператор готелю, і серце Джека стислося. Вона перевела дзвінок у номер. Телефон задзвонив раз, удруге, втретє.

Тоді мама промовила:

— Боже, синку, я така рада тебе чути! Такій старушенції, як я, роль покинутої матері не по зубах. Мені бракує тебе; того, як ти киснеш і вчиш мене поводитися з офіціантами.

— Ти просто надто класна для офіціантів, ось і все, — сказав Джек, відчуваючи, що скоро заплаче від полегшення.

— З тобою все добре, Джеку? Скажи мені правду.

— Звісно, все гаразд, — відповів він. — Ага, все класно. Я просто хотів переконатися, що ти… ну, сама розумієш.

Слухавка зашипіла, статичні шуми звучали, як пісок, що вітер котить пляжем.

— Все добре, — сказала Лілі. — У мене все чудово. Мені принаймні не гірше, якщо ти через це хвилюєшся. Хотіла б я знати, де ти?

Джек затнувся і якусь мить у слухавці лунали тільки статистичні перешкоди.

— Я зараз в Огайо. Скоро зустрінуся з Річардом.

— Коли ти повернешся додому, Джекі?

— Не можу сказати. Сам хотів би знати.

— Не можеш сказати. Присягаюся, синку, якби батько не дав тобі те дурне прізвисько… якби ти звернувся до мене на десять хвилин раніше чи на десять хвилин пізніше…

Шум у слухавці зріс, глушачи її голос, і Джек пригадав, який у матері був вигляд у кафетерії: зморена, виснажена, стара. Коли перешкоди стихли, він запитав:

— У тебе якісь проблеми з дядьком Морґаном? Він дошкуляє тобі?

— Я відправила твого дядечка Морґана під три чорти.

— Він був у тебе? Приїжджав? Він досі діймає тебе?

— Я позбулася Слоута через два дні після того, як ти пішов, синку. Не переймайся через нього.

— Він казав, куди поїде? — спитав Джек, але щойно слова злетіли з його уст, як телефон видав болючий електронний звук, що, здавалося, пронизав його голову. Джек скривився і відсунув слухавку від вуха. Огидне статистичне виття була таким гучним, що всі в коридорі, певно, чули його.

— МАМО! — заволав Джек, підносячи слухавку до вуха так близько, як тільки міг. Статистичні перешкоди підсилились настільки, наче між станціями увімкнули радіо на всю котушку.

Раптом лінія стихла. Джек підніс слухавку до вуха і почув тільки чорну мовчанку мертвого повітря.

— Агов, — сказав він і посмикав за важіль.

Цілковита тиша тиснула на вуха. Різкий гудок, що, здавалося, з’явився після смикання важеля. Джек почав правою рукою нишпорити в кишені, шукаючи ще одну монету. Він незграбно тримав слухавку лівою рукою, поки іншою порпався в кишені. Та раптом Джек завмер, почувши, що гудок згас в міжзоряному просторі.

Морґан Слоут заговорив з ним, і чути його було так добре, наче старий добрий дядько Морґан стояв біля сусіднього телефону.

— Пензлюй додому, Джеку, — голос Слоута розрізав повітря, наче скальпель. — Пензлюй додому, поки ми самі не привезли тебе.

— Заждіть, — крикнув Джек, наче він благав про додатковий час: насправді ж він був надто наляканим, щоб усвідомлювати, що каже.

— Не можу я більше чекати, друженьку. Ти тепер убивця. Хіба ні? Ти вбивця. Тому тобі не можна давати жодного шансу. Просто повертайся на той курорт у Нью-Гемпширі. Хутко. Інакше приїдеш додому в мішку.

Джек почув, як щось у слухавці клацнуло. Він кинув її. Телефон, яким користувався Джек, затремтів, а тоді зірвався зі стіни. Він трохи повисів на дротах і важко впав на підлогу.

Двері до чоловічого туалету гучно розчахнулася; хтось закричав:

— Святі УГОДНИКИ!

Джек обернувся і побачив худого, коротко підстриженого двадцятирічного хлопця, що витріщався на телефони. Він носив білий фартух і краватку-метелик — продавець в одному із магазинів.

— Це не моя провина, — сказав Джек. — Просто так сталося.

— Святі угодники, — коротко підстрижений продавець кілька секунд вражено дивився на Джека, смикнувся, наче хотів тікати, а тоді провів рукою по волоссю.

Джек задкував коридором.

Коли він вже їхав ескалатором униз, то нарешті почув волання продавця.

— Містере Олафсон. Телефон, містере Олафсон.

Джек побіг.

Повітря на дворі було чистим і на диво вологим. Приголомшений Джек плентався тротуаром. За півмилі від нього, по той бік автостоянки, чорно-біла поліційна машина повертала до торговельного центру. Джек повернув убік і пішов тротуаром. Трохи попереду родина із шести людей намагалася просунути садовий стілець крізь іще один вхід до центру. Джек сповільнив крок і спостерігав, як чоловік та дружина діагонально нахиляли довгий стілець, щоб той проліз. Діти гальмували їхні дії, вони то намагалися чимось допомогти, то хотіли всістися на стілець. Врешті, горді, як солдати, що встановлювали прапор над Іводзімою на знаменитому фото[140], родина пройшла крізь двері. Поліційна машина повільно їхала величезною автостоянкою.

Саме за дверима, крізь які неорганізоване сімейство таки протягнуло свій стілець, на дерев’яному ящику сидів старий негр, колишучи на колінах гітару. Джек повільно підійшов ближче і побачив залізний кухлик біля ніг чоловіка. Обличчя старого сховалося за великими брудними сонячними окулярами та крисами пошарпаного повстяного капелюха. Рукави його джинсової куртки зморщилися, наче слонова шкіра.

Джек відійшов від тротуару, надаючи чоловікові максимум простору, якого той бажав, і тоді побачив, що навколо шиї негра висіла табличка з написаними від руки на білому вицвілому картоні великими кривими літерами. Ще через кілька кроків Джек прочитав:

СЛІПИЙ ВІД НАРОДЖЕННЯ. ЗІГРАЮ БУДЬ-ЯКУ ПІСНЮ. ХАЙ БЛАГОСЛОВИТЬ ВАС ГОСПОДЬ.

Джек уже майже пройшов повз чоловіка зі старою пошарпаною гітарою, коли почув надламаний соковитий шепіт:

— Еге ж.

Розділ п’ятнадцятий Сніжок співає

1

Джек повернувся до темношкірого, і серце загупало в нього в грудях.

Спіді?

Темношкірий намацав свій кухоль, підняв його і потрусив. Кілька монеток задзеленчали на дні.

Це Спіді. За темними окулярами точно Спіді.

Джек був певен щодо цього. Та вже наступної миті він був певен, що там не Спіді. У Спіді не такі широкі плечі, і грудна клітина в нього вужча; у старого друга плечі круглясті і трішки згорблені, унаслідок чого груди трохи западисті. Міссісіпі Джон Гарт[141], а не Рей Чарлз[142].

Але я міг би сказати напевне, якби він зняв темні окуляри.

Джек розтулив рот, щоб звернутися до Спіді на ім’я, але старигань несподівано почав грати. Його зморшкуваті пальці — тьмяно-темні, наче вироби з горіхового дерева, які регулярно змащують, але ніколи не полірують — швидко, гнучко і граційно перебирали струни і лади. Він добре грав, витворюючи пальцями мотив. І вже за мить Джек розпізнав мелодію. Вона була на одній із татових старих платівок. Альбом, записаний на студії «Ванґвард», під назвою «Міссісіпі Джон Гарт сьогодні». І хоча сліпий не співав, Джек чудово знав слова:

Хіба ж не сумно, друзі милі? Наш добрий Льюїс у могилі, де янголи його поклали…

Білявий футболіст і три його принцеси вийшли з центральних дверей торгового центру. Кожна принцеса мала ріжок морозива. «Містер Америка» ніс по чилі-догу[143] в кожній руці. Вони рушили туди, де стояв Джек. Сам Джек, увагу якого повністю поглинув старий негр, навіть не помітив їх. Його вразила думка, що тут сидів Спіді, і Спіді якось прочитав його думки. А як іще пояснити те, що старий почав грати композицію Міссісіпі Джона Гарта саме тієї миті, коли Джек подумав, що Спіді дуже схожий на цього музику? Ще й пісню, в якій згадувалося його дорожнє ім’я?

Білявий футболіст переклав обидва чилі-доги в ліву руку і щосили вдарив Джека по спині правою. Джекові зуби прикусили язика, наче він потрапив у ведмежу пастку. Біль виявився несподіваним і нестерпним.

— Не так активно струшуй хер, засцяний смердючко, — сказав він.

Принцеси загиготіли і завищали. Джек заточився вперед і перевернув кухоль сліпого. Монети висипалися і покотилися. М’який ритм блюзової мелодії раптово обірвався.

«Містер Америка» і Три Маленькі Принцеси вже пішли далі. Джек дивився на них і відчував уже знайому безсилу ненависть. От що буває, коли ти в такому юному віці опиняєшся на самоті, коли ти відданий на милість чи на поталу будь-кому — від психопата на кшталт Озмонда до старого лютеранина-зануди на кшталт Елберта Паламаунтіна, який уявляв собі нормальний робочий день як гарування і борюкання на замулених полях дванадцять годин на добу під невпинним холодним жовтневим дощем, а обідню перерву — як сидіння в кабіні його вантажівки «Інтернешенел Ґарвестер», поїдання сандвічів із цибулею і читання «Книги Йова».

Джек не мав наміру «поквитатися» з ними, але в нього виникла дивна думка, що, якби йому насправді захотілося це зробити, — він зміг би. Хлопчик відчував, що здобуває якусь силу, схожу на електричний заряд. І часом йому здавалося, що інші люди також розуміють це, про що свідчили вирази їхніх облич, коли вони дивилися на нього. Але він не хотів поквитатися з ними; хотів лишень побути на самоті. Він…

Сліпий шукав розсипані монетки. Його пухкі руки м’яко обмацували тротуар, і здавалося, ніби вони читають його. Він натрапив на десятицентовик, знову рівно поставив кухлик і кинув монетку всередину. Дзеньк!

Джек на віддалі почув, як одна з принцес казала:

— Чому йому дозволяють лишатися тут? Він же такий плюгавий.

І ще тихіше:

— Агась, тако є.

Джек опустився на коліна і почав допомагати, збираючи монетки і кидаючи їх у кухлик сліпого. Внизу, ближче до старого, він відчув запах кислого поту, плісняви і чогось солодкавого на кшталт кукурудзи. Охайно вдягнені покупці торгового центру відсторонювались від них.

— Спасибоньки, спасибоньки, — монотонно бурчав сліпий. У його диханні відчувався давно з’їдений чилі. — Спасибоньки, благослови, благослови тя Боже, спасибоньки.

Він — Спіді. Він — не Спіді.

Зрештою його змусив заговорити — що й не дивно — спогад про те, як мало магічного соку в нього лишалося. На два ковточки, не більше. Він не знав, чи зможе взагалі, після того що трапилося в Анголі, змусити себе ще раз перенестися на Території, але оскільки він досі збирався врятувати мамине життя, йому доведеться вдатися до цього.

І чим би не був той Талісман, Джек має перенестися в інший світ, щоб здобути його.

— Спіді?

— Благослови тя, спасибоньки, благослови тя Боже, мені почулося, що одна покотилася туди, нє? — Він указав напрямок.

— Спіді! Це Джек!

— На спід нічого не закотилося, хлопче. Ні, сер, — його руки м’яко заходилися обмацувати бетон у щойно визначеному напрямку. Одна натрапила на нікель, і старий кинув його в кухлик. Інша рука натрапила на черевик гарненько вбраної молодої пані, яка проходила повз. Її красиве порожнє обличчя скривилося в абсолютній болісній огиді, коли вона відскочила від нього.

Джек витягнув останню монетку з риштака. Нею виявився срібний долар — великий старий срібник із Леді Свободою на аверсі.

Сльози полилися з Джекових очей. Вони стікали замурзаним обличчям, і хлопчик витирав їх тремтячою рукою. Він оплакував Сілкі, Вайлда, Гейджена, Дейві та Гайделя. Свою матір. Лауру Делосіан. Сина візника, що лежав на дорозі мертвим з вивернутими кишенями. Та найбільше самого себе. Він утомився постійно бути в дорозі. Можливо, коли ти подорожуєш у «кадилаці», така дорога — вершина мрій, але коли доводиться мандрувати автостопом, розраховуючи тільки на великий палець та Історію, яка от-от розвалиться, коли ти відданий на милість чи на поталу будь-кому — це справжній шлях випробувань. Джек відчував, що вже навипробовувався достатньо… але назад вороття немає. Якщо він поверне назад, рак знищить його матір, а дядько Морґан — його самого.

— Я не вірю, що зможу зробити це, Спіді, — ридав він. — Не вірю, чуєш.

Тепер сліпий доторкнувся до Джека замість розсипаних монет. М’які, вправні пальці знайшли Джекову руку і стисли її. На кінчиках пальців Джек відчував тверді мозолі. Старий пригорнув Джека до себе, забравши його в запахи поту, тепла і старого чилі. Джек притиснувся до грудей Спіді.

— Ох, малий. Я не знаю жодного Спіді, та здаєцця, ти покладаєш на нього велетенські надії. Ти…

— Я скучив за мамою, Спіді, — плакав Джек. — І Слоут женеться за мною. У телефоні в торговельному центрі то був він. І це ще не найгірше. Найгірше трапилося в Анголі… «Рейнбьорд Таверс»… землетрус… п’ятеро людей… це я, я накоїв таке, Спіді, я вбив цих людей, коли перенісся у цей світ, я вбив їх, як мій тато і Морґан Слоут убили тоді Джеррі Бледсоу!

Ось він і висловив — те, що було найгіршим. Джек виблював камінь провини, що сидів у його горлі і погрожував задушити його, а тоді його ридання обернулися на зливу — от тільки цього разу це були сльози полегшення, а не страху. Джек висловився. Сповідався. Він — убивця.

— Гой-й-й-і! — вигукнув темношкірий. З неприродною веселістю. Він притримував Джека худою, але сильною рукою і погойдував його. — Шось здаєцця мені, хлопче, ти намагаєсся взяти на себе заважку ношу. Певен, намагаєсся. Моʼ, варто б трохи скинути її.

— Я вбив їх, — прошепотів Джек. — Сілкі, Вайлда, Гейджена, Дейві…

— Ну що ж, якби то твій друг Спіді був тута, — казав темношкірий, — ким би він не був і де б він не був у цьому широкому старому світі, він би сказав тобі, що ти не маєш тягнути весь світ на своїх плечах, синку. Ти не зможеш зробити цього. Ніхто не зможе. Як ти візьмеш увесь світ собі на плечі, то він спершу зламає тобі спину, а тоді розчавить душу.

— Я вбив…

— Приставив карабінку до їхніх макітр і вистрелив, так?

— Ні… землетрус… я перенісся…

— Нічо про то не знаю, — сказав темношкірий.

Джек трохи відсунувся від нього і зазирнув старому в зморшкувате обличчя, але співак повернув голову в напрямку паркінгу. Якщо він справді був сліпим, то йому вдалося виокремити м’якше, трішки потужніше гудіння двигуна поліційної машини, що наближалася, з-поміж багатьох інших авто, адже старигань дивився саме на нього. — Та я точно знаю, шо ти, здаєцця, надто широко сприймаєш ідею вбивства. Можливо, якшо якийся тип загнецця від серцевого нападу, поки ми сидим ото тут, ти думатимеш, шо вбив його. «Ой гляньте, я вбив того кадра, бо сидів тутечки, ой-ой, ой бідаааа, ой печаааааль, ой те… ой се!» — Промовивши «те» і «се», сліпий швидко перейшов від акорду G до С, а тоді знову до G. Задоволений собою, він розсміявся.

— Спіді…

— Кажу ж, нічого не впало на спід, — повторив темношкірий співак, а тоді ощирив жовті зуби в кривому осміху. — От тільки дехто тут надто поспішає звинуватити себе в усьому, що накоїли інші. Певно, ти тікаєш, хлопче, і хтось женецця за тобою.

Акорд G.

— Мо’, ти просто трохи перенервував.

Акорд С з маленьким витонченим програванням посередині, від якого Джек усміхнувся несподівано для себе.

Знову до G, а тоді сліпий відклав убік свою гітару (доки двоє копів у поліційній машині підкидали монетку, щоб визначити, кому з них доведеться торкатися до старого Сніжка, якщо він не захоче мирно залізти на заднє сидіння патрульного авто).

— Може, бідааа і, може, печааааль, може, те, а може, і се… — Він знову засміявся, ніби Джекові страхи були найсмішнішим жартом, який старий коли-небудь чув.

— Але я не знаю, що може трапитися, якщо я…

— Ніхто не може знать, що трапицця, якшо вони шось зроблять, еге ж? — перебив його темношкірий чоловік, який чи то був, чи то не був Спіді Паркером. — Ні. Не може. І якби ти думав про це, то сидів би у своєму домі цілими днями і боявся б вийти на гулицю! Я не знаю твоїх проблем, хлопче. І не хочу знати їх. Мо’, тобі просто клепки в голові бракує, раз базікаєш про всі ці землетруси. Але оскільки ти допоміг мені зібрати мої гроші і не вкрав ні монетки — я перерахував усі дзенькання і дзвякання, тому знаю — дам тобі пораду. Буває так, що ти не можеш виправити все. Часом люди гинуть, коли хтось робить щось… але коли цей хтось чогось не робить, значно більше людей можуть загинути. Розумієш, до чого я веду, синку?

Брудні сонцезахисні окуляри нахилилися до Джека.

І враз хлопчик відчув глибоке полегшення. Так, він зрозумів. Сліпий старигань говорив про важкий вибір. І казав, що між важким вибором і злочином є величезна різниця. І, можливо, саме тут злочинців не було. А злочинцем був той тип, що п’ять хвилин тому наказав йому забиратися додому.

— І може навіть бути, — зазначив сліпий, награючи моторошний акорд D-мінор, — що все в руках Господніх, як казала мені моя мама і як, певно, казала тобі твоя, якщо вона християнка. Може буть, шо ми думаєм, шо робимо щось одне, а насправді робим зовсім інше. У Гарній Книзі[144] сказано, що все, навіть те, що видаєцця нам лихим, відповідає помислам Господнім. Що ти думаєш про це, хлопче?

— Не знаю, — чесно відповів Джек. Він почувався збентежено. Варто було заплющити очі, як він бачив телефон, що відривається від стіни і висить на дротах, ніби чудернацька лялька.

— І пахне від тебе так, ніби через це тобі доводиться пити.

— Що? — вражено запитав Джек. А тоді подумав: «Я гадав, що Спіді скидається на Міссісіпі Джона Гарта — і він заграв блюз Джона Гарта… а тепер він говорить про магічний сік. Він обережний, але я закладаюся, що говорить він саме про це — так і є!»

— Ти читаєш думки, — тихо сказав Джек. — Правда ж? Ти навчився цього на Територіях, Спіді?

— Нічо не знаю про читання думок, — відказав сліпий. — Але в листопаді мине сорок два роки, відколи мої очі згасли, а за сорок два роки вуха й ніс стають вправнішими. Від тебе тхне дешевим вином, синку. Цей запах повністю огорнув тебе. Ніби ти ото помив тим вином голову!

У Джекову душу прокралося дивне, туманне почуття провини — він завжди так почувався, коли його звинувачували в чомусь, до чого він не причетний — принаймні не зовсім причетний. Відколи хлопчик повернувся у свій світ, він лишень зрідка торкався до майже зовсім порожньої пляшки. Але навіть дотик сповнював його жахом — він почувався, як європейський селянин чотирнадцятого століття перед тріскою Животворного хреста або фалангами пальців святого. Так, це була магія. Потужна магія. І часом вона вбивала людей.

— Я не пив його, чесно, — нарешті видавив він. — Те, що було спочатку, уже майже закінчилося. Воно… Я… Та я ж навіть не люблю його! — Його живіт нервово стиснувся: від самої думки про магічний сік його нудило. — Але мені треба роздобути ще. Про всяк випадок.

— Ще «Фіолетового Ісуса»? Хлопчику твого віку? — Сліпий розсміявся і махнув рукою. — Чорт забирай, тобі не треба се. Жодному хлопчику для подорожей не треба ся отрута.

— Але…

— Чекай. Я заспіваю тобі пісню, щоб підбадьорити. Гадаю, вона стане тобі в пригоді.

Він почав співати, і його спів зовсім не був схожий на звичайну мову старого. Глибокий, потужний, бентежний — у ньому і сліду не лишилося від негра Джима з його нотками «Мій-Геку-то-й-правда-ловко!»[145]. Джек подумав, що це лунав владний, тренований, породистий голос оперного співака, який розважався, наспівуючи популярні мелодії. Джек відчував, як від того розкішного, багатого голосу на руках і спині здіймаються сироти. І голови перехожих, які йшли тротуаром вздовж брудно-охряного фасаду торговельного центру, поверталися до співака.

— Коли дрізд чер-воний вийде на о-сонні надвір, НАДВІР, заспіва-є пісню, і не бу-де смутку, ПОВІР…

Джека вразила солодка і навіть страшна знайомість цієї пісні, відчуття, ніби він уже чув її чи щось, дуже схоже на неї, і коли старий співав, ощирившись своєю кривою, жовтавою посмішкою, Джек збагнув, звідки взялося це відчуття. Він знав, чому голови всіх цих перехожих поверталися, ніби вони побачили, як через паркінг торговельного центру скаче галопом єдиноріг. У чоловіковому голосі лунала прекрасна, потойбічна чистота. «Але я чув, що коли одна людина витягує редьку з землі, то інша за півмилі звідти зможе почути аромат редьки — повітря настільки солодке та чисте». Ця пісенька була з «вулиці бляшаних сковорідок»[146]… але голос належав Територіям.

«По-ра… по-ра… час настав, соньку, з ліжка свого вилізти, кажу. Лю-би, жи-ви і будь щасли…»[147].

Враз гітара і голос змовкли. Джек, що зосередився на обличчі сліпого співака (намагаючись підсвідомо зазирнути крізь темні окуляри, щоб, можливо, побачити за ними очі Спіді Паркера), тепер роззирнувся і побачив двох копів, які стояли біля сліпого.

— Знаєш, я нічого не чую, — майже сором’язливо сказав сліпий гітарист, — але здається, я внюхав щось синє.

— Чорт забирай, Сніжку, ти ж знаєш, що тобі не можна працювати біля торговельного центру! — закричав один із копів. — Що тобі сказав суддя Голлас востаннє, коли ти був на суді? Даунтаун між Центральною і М’юрал-стрит. Більше ніде. Чорти б тебе забрали, ти що, зовсім впав у маразм? Чи твій хуй уже відвалився від усього, чим тебе нагородила твоя баба, перш ніж покинула тебе? Боже, я просто не…

Партнер поклав руку йому на плече і кивнув на Джека, показуючи, що той підслуховує.

— Ану геть з очей, малий, — різко сказав перший коп.

Джек пішов далі по тротуару. Він не міг лишатися. Навіть якби він міг щось зробити, він не міг лишатися. Йому пощастило, що чоловік на ім’я Сніжок цілком заволодів увагою копів. Якби вони ретельніше придивилися до нього, Джека поза сумнівом попросили б показати його bona fides[148]. У нових кросівках чи ні, а решта одягу на ньому була добряче пошарпаною і зношеною. А копи дуже вправно помічають бродячих дітей, до яких зараз Джек, звісно ж, належав.

Він уявив, як його закидають до зейнсвіллської буцегарні, доки зейнсвіллські копи — класні, чуйні хлопці в синьому, які щодня слухають Пола Гарві[149] й підтримують президента Рейгана — намагатимуться з’ясувати, чий же це маленький хлопчик.

Ні, йому б не хотілося, щоб копи Зейнсвілла дивилися на нього понад один раз.

Позаду нього лунало м’яке гудіння двигуна.

Джек підтягнув наплічник вище і опустив погляд, ніби його надзвичайно зацікавили нові кросівки. Краєм ока він бачив, як поліційне авто повільно проїхало повз нього.

Сліпий співак сидів на задньому сидінні, а гриф гітари стирчав біля нього.

Коли автомобіль заїхав в одну з бічних вуличок, сліпий різко повернув голову і глянув у заднє вікно — просто на Джека…

…і хоча Джек не міг бачити крізь брудні темні окуляри, він чудово знав, що Лестер «Спіді» Паркер підморгнув йому.

2

Джекові вдавалося тримати подальші думки на відстані, аж доки він знову не вийшов до виїзду на платну магістраль. Він стояв і дивився на знаки, які, здавалося, лишилися єдиними чіткими орієнтирами у світі,

(у світах?)

де все решта обернулося на божевільний сірий вир. Хлопчик відчував, як темна зневіра кружляла навколо, просочувалася в нього і намагалася знищити його рішучість. Він усвідомлював, що значна причина тому — туга за домівкою, от тільки на тлі цього почуття його колишній смуток за домівкою здавався дитячим і несерйозним. Джек почувався абсолютно розгубленим, і не було жодної опори, за яку він міг би триматися.

Ось так, стоячи біля знаків і розглядаючи машини, що мчали магістраллю, Джек раптом збагнув, що він на грані самогубства. Досить довго йому вдавалося підтримувати себе думкою про те, що скоро він побачить Річарда Слоута (і хоча він сам собі не хотів у тому зізнаватися, а думка про те, що Річард міг би податися на захід разом із ним, частенько навідувала його — зрештою, це вже не вперше Сойєр і Слоут вирушать разом у дивну подорож, правда ж?), але виснажлива робота на фермі Паламаунтіна і неприємний випадок у торговельному центрі «Бакай» надавали навіть цій зустрічі присмаку фальшивки.

«Пензлюй додому, Джекі, ти програв, — шепотів голос. — А якщо підеш далі, то все закінчиться тим, що з тебе повибивають усе лайно… і наступного разу можуть померти п’ятдесят людей. Або п’ятсот».

I-70 на Схід. I-70 на Захід.

Раптом він виловив у кишені монетку — ту, що в цьому світі була срібним доларом. Хай буде так, як вирішать боги, раз і назавжди. Він надто розчавлений, щоби приймати рішення самостійно. Там, де зацідив «Містер Америка», спина досі боліла. Випаде решка — і він піде до східного виїзду і повернеться додому. Випаде орел — і він рушить далі… і ніколи більше не озиратиметься назад.

Він стояв у м’якій пилюці на узбіччі й підкинув монетку в холодне жовтневе повітря. Вона підлетіла, обертаючись і обертаючись, і блимаючи на сонці. Джек витягнув шию, аби відстежити її траєкторію.

Родина, що проїжджала поруч у старому «універсалі», надовго припинила суперечку і зацікавлено дивилася на нього. Водієві, напівлисому сертифікованому бухгалтеру, який часом прокидається серед ночі, гадаючи, що відчуває поколювання в грудях і під лівою рукою, спала на думку раптова і абсурдна низка образів. Пригоди. Небезпека. Похід з благородною метою. Сни про страх і славу. Він похитав головою, ніби намагаючись прочистити її, і глянув у дзеркало заднього виду на хлопця, який схилився над чимось. «Боже, — подумав напівлисий бухгалтер. — Викинь це з голови, Ларрі, а то мислиш категоріями якоїсь грьобаної пригодницької книжки для хлопчаків».

Ларрі влився в загальний потік машин, швидко розігнавши універсал до сімдесяти, і забув про малого в брудних джинсах край дороги. Якщо він до третьої доїде додому, то якраз встигне подивитися бій за титул чемпіона у середній вазі на «І-Ес-Пі-Ен»[150].

Монетка впала, і Джек схилився над нею. Випав орел… та це ще не все.

На монеті був портрет зовсім не Леді Свободи, а Лаури Делосіан, королеви Територій. Господи, як же вона відрізнялася від блідого, незворушного, сонного обличчя, яке він краєм ока побачив у павільйоні, де вона лежала, оточена стурбованими доглядальницями в білих хвилястих хустинах! На монеті її обличчя було пильним, розумним, енергійним і прекрасним. Ця краса не була класичною: лінія щелеп — недостатньо чітка, вилиці — надто м’які. Її краса втілювалася в королівській поставі голови і чіткому усвідомленні того, що вона добра і вправна. Він отримав свою відповідь, і нема чого оплакувати її.

О, і це обличчя, таке схоже на материне.

Джекові очі затягло слізьми і він сильно замружився, не бажаючи, аби сльози впали на землю. Він уже достатньо сьогодні наплакався, як для одного дня.

Коли він знову розплющив очі, Лаура Делосіан зникла; жінка на монеті знову стала Леді Свободою.

Все одно він отримав свою відповідь.

Джек нахилився, підняв монету з пилу, поклав її в кишеню і рушив до західного заїзду на «Інтерстейт-70».

3

День наступний. Біле, захмарене повітря, що смакує холодним дощем. Кордон між Огайо та Індіаною був зовсім неподалік звідси.

Під «звідси» мався на увазі невеликий гай за Льюїсбурзькою зоною відпочинку на І-70. Джек стояв, заховавшись — на що він дуже сподівався — поміж дерев, і терпляче очікував, доки великий лисий чоловік з гучним гунявим голосом повернеться у свій «Шевроле-Нова» і поїде геть. Джек сподівався, що той скоро поїде — до того, як почнеться дощ. Він і так замерз, бракувало ще й промокнути, бо ніс у нього й так від самого ранку закладений, а голос — захрип. Джек подумав, що тепер він точно застуджується.

Великий лисий чоловік з гучним нахабним голосом назвався Еморі В. Лайтом. Він підхопив Джека близько одинадцятої трохи північніше Дейтона, і хлопчик миттєво відчув, як у нього стислися нутрощі. Він уже їздив раніше з такими ось Еморі В. Лайтами. У Вермонті Лайт представлявся Томом Ферґюсоном і стверджував, що працює в магазині взуття; у Пенсильванії його прізвиськом було Боб Даррент («Майже як у того хлопця, що виконував пісню “Плюск”, ги-ги-ги»), а робота змінювалася на наглядача районної старшої школи; цього разу Лайт виявився президентом «Першого комерційного банку Парадайз Фоллза», у містечку Парадайз Фоллз, штат Огайо. Ферґюсон був темним кістлявим, Даррент — гладкий і рожевий, ніби щойно викупане немовля, ну а Еморі В. Лайт — великий і схожий на сову, а очі за окулярами без оправи скидалися на варені яйця.

От тільки Джек збагнув, що всі ці відмінності — дуже поверхневі. Усі вони слухали хлопчикову Історію з однаковим непідробним інтересом. Всі запитували, чи нема в нього вдома дівчини. Раніше чи пізніше він помічав руку (велику нахабну руку) в себе на стегні, а коли дивився на Ферґюсона/Даррента/Лайта, бачив у їхніх очах напівбожевільну надію (поєднану з напівбожевільною провиною) і краплинки поту на верхній губі (у випадку Даррента піт виблискував крізь чорні вуса, як крихітні білі очиці, що визирали з дрібного підліску).

Ферґюсон запитав, чи не хотів би він заробити десять доларів.

Даррент підвищив ціну до двадцяти.

Лайт свої великим нахабним і водночас якимось надтріснутим і тремтливим голосом поцікавився, чи знайде Джек застосування п’ятдесяти доларам — він завжди носить п’ятдесятку у п’яті лівого черевика, казав він, і з задоволенням дав би її паничу Льюїсу Фаррену. Вони б могли заїхати в одне місце біля Рендольфа. Порожній хлів.

Джек не прагнув з’ясувати, яким чином підвищення ціни від Лайта, у всіх його втіленнях, пов’язане зі змінами, які наклали на нього пережиті пригоди, — за природою своєю Джек був не надто інтроспективним і мало цікавився самоаналізом.

Він досить швидко з’ясував, як правильно поводитися з типами на кшталт Еморі В. Лайта. Перша зустріч з Лайтом — коли Лайт представився Томом Ферґюсоном — навчила його, що обережність — головна запорука успіху. Коли Ферґюсон поклав руку Джекові на стегно, хлопчик автоматично відповів, виходячи з прийнятих у Каліфорнії норм (а геїв там не бракувало): «Ні, містере, дякую. Я переконаний натурал».

Звісно ж, його вже мацали раніше — найчастіше в кінотеатрах, але був іще продавець у чоловічому магазині в Північному Голлівуді, який бадьоро запропонував хлопчику відсмоктати йому в кабіні для примірок (а коли Джек сказав: «Ні, дякую», — продавець відповів: «Гаразд, тоді йди приміряй цей синій блейзер, згода?»).

На такі надокучання симпатичному дванадцятирічному хлопчику в Лос-Анджелесі треба було навчитися просто не зважати, як гарненькі жінки вчаться не зважати на те, що їх час від часу мацають у метро. Зрештою, ти вчишся давати цьому раду, навіть не зіпсувавши собі настрій на весь день. Цілеспрямовані чіпляння (на кшталт Ферґюсонових) становили куди меншу проблему, ніж несподіваний напад із засідки. Можна просто відмовити.

Принаймні в Каліфорнії можна відмовити. Східні геї — особливо тут, у глушині — вочевидь, інакше реагували на відмову.

Ферґюсон різко, з вищанням, загальмував, лишивши сорок ярдів гуми позаду свого «понтіака» і випустивши хмарку пилу в повітря.

— Кого ти тут назвав гомиком? — заволав він. — Кого ти називаєш підором? Я не підор! Господи! Підвозиш йобаного малого, а він ще й називає тебе йобаним підором!

Джек вражено витріщався на нього. Неготовий до раптової зупинки, він добряче вдарився головою об торпеду авто. Фергюсон, який ще хвилину тому дивився на нього зачарованими карими очима, тепер, здавалося, був ладен убити Джека.

— Геть звідси! — заволав Ферґюсон. — Це ти підор, а не я! Ти підор! Геть звідси, малий підоре! Геть звідси! У мене є дружина! Діти! Імовірно, є і байстрюки, розкидані по всій Новій Англії! Я не підор! Це ти підор, не я, ЗАБИРАЙСЯ З МОГО АВТО!

Наляканий більше, ніж будь-коли після зустрічі з Озмондом, Джек так і зробив. Ферґюсон, і далі репетуючи, рвонув уперед, обсипавши хлопчика гравієм. Притулившись до скелі, Джек присів і загиготів. Гиготіння обернулося на верескливий сміх, і тоді Джек вирішив тут-таки розробити СТРАТЕГІЮ, принаймні на час, доки він вибереться з глушини. «Будь-яка серйозна проблема вимагає СТРАТЕГІЇ», — сказав якось батько. Морґан енергійно погодився, але Джек вирішив, що цей факт не має заважати йому прислухатися до батькової поради.

Його СТРАТЕГІЯ непогано спрацювала з Бобом Даррентом, і він не мав жодних причин сумніватися, що це не спрацює з Еморі В. Лайтом… і разом із тим він замерз, а з носа текло. Сховавшись за деревами, Джек бачив, як водій ходив туди-сюди, поклавши руки в кишені; велика лиса голова м’яко виблискувала під імлистим небом. Магістраллю котилися великі вантажівки, наповнюючи повітря смородом спаленого дизелю. У лісосмузі лежало багато сміття, як це завжди буває у зонах відпочинку біля федеральних трас. Порожні упаковки від «Доріто». Сплюснуті коробочки від «Біг-Маків». Зім’яті банки від «Пепсі» і «Будвайзера» з кришечками-хвостиками, що дзеленчали всередині, варто було копнути банку. Розбиті пляшки з-під «Дикої ірландської троянди»[151] і джину «Рівно о п’ятій». Розірвані нейлонові трусики з напівзогнилою прокладкою, досі приклеєною до них. На зламаній гілці висів презерватив. Достобіса модної фіґні, ага, гей-гей. А стіни чоловічого туалету було помальовано різноманітними графіті, абсолютна більшість яких стосувалися типів на кшталт Еморі В. Лайта: «Я ЛЮБЛЮ СОСАТИ ВЕЛИКІ ТОВСТІ ХЕРИ», «БУДЬ ТУТ О 4 ДЛЯ НАЙКРАЩОГО В ЖИТТІ МІНЕТУ», «ЗАСУНЬ МЕНІ В ДУПУ». А ще тут трапився поет-гей з великими амбіціями: «ХАЙ ВСІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ, ЗАЯВЛЯЮ ЦЕ,/ КІНЧАТЬ НА МОЄ УСМІХНЕНЕ ЛИЦЕ».

«Я скучив за Територіями», — подумав Джек, і усвідомлення цього нітрохи його не здивувало. Ось так він і стояв за двома цегляними туалетами край І-70 десь у західному Огайо і тремтів у драному светрі, купленому за півтора бакса в секонд-хенді, очікуючи, що великий лисий чоловік повернеться до свого металевого коня і осідлає його.

Джекова СТРАТЕГІЯ — сама простота: не дратувати чоловіка з великими лисими руками і гучним нахабним голосом.

Джек полегшено зітхнув. Його план почав діяти. На великому нахабному обличчі Еморі В. Лайта з’явився вираз чи то злоби, чи то огиди. Він повернувся до своєї машини, сів у неї і так швидко дав задній хід, що мало не врізався у пікап, який їхав позаду нього (пролунав короткий гудок, і пасажир у вантажівці показав Еморі В. Лайту середній палець), а тоді подався геть. Тепер лишалося тільки стояти біля виїзду з зони відпочинку на магістраль зі здійнятим угору пальцем… і — Джек сподівався на це — сісти до когось в авто до того, як почнеться дощ.

Джек знову роззирнувся навколо. Бридко, паскудно. Саме ці слова спадали на думку, коли він оглянув засмічену порожнечу позаду зони відпочинку. Джекові здалося, що тут панує смерть — не саме в цій зоні відпочинку чи на федеральних дорогах, а глибоко всередині країни, просторами якої він подорожував. Хлопчик подумав, що часом навіть бачив її — страшну гарячу темно-коричневу тінь, схожу на викидні гази швидкої вантажівки.

Знову туга захопила його — бажання опинитися на Територіях і побачити темно-синє небо, легкий вигин небокраю…

Але це провокує зміни з Джеррі Бледсоу».

«Нічо про то не знаю… Та я точно знаю, шо ти, здаєцця, надто широко сприймаєш ідею вбивства.

Рухаючись до зони відпочинку — тепер йому справді треба було відлити, — Джек тричі швидко чхнув. Він глитнув і скривився, відчувши в горлі гарячий остюк. Захворів, саме так. Круто. А він іще ж навіть не в Індіані, температура повітря впала до п’ятдесяти градусів[152], насувається дощ, досі не піймав машини, а тепер ще й…

Усі думки миттєво вивітрилися. Джек витріщався на стоянку для автомобілів, і рот його широко розтулився від здивування. На одну жахливу мить він навіть подумав, що підмочить штани, бо все, що було нижче від грудини, здавалося, стислося і скорчилося.

На одному з двадцяти паркувальних місць стояв темно-зелений «БМВ» дядька Морґана, потьмянілий від дорожнього бруду. Жодного шансу на помилку, жодного шансу. Престижні каліфорнійські номери «МЛС» — «Морґан Лютер Слоут». Здавалося, ніби він їхав швидко і напружено.

«Але якщо він полетів до Нью-Гемпшира, як його машина може бути тут? — кричала Джекова свідомість. — Це збіг, Джеку, просто…»

А тоді хлопчик побачив чоловіка, який стояв, повернувшись до нього спиною в телефонному автоматі, і зрозумів, що це не збіг. На ньому була велика армійська куртка на хутрі — вбрання, що більше пасувало б до п’яти градусів нижче нуля, ніж до п’ятдесяти з позначкою плюс. І хай там він стояв спиною, а не впізнати ці широченні плечі й великі масивні обриси було неможливо.

Чоловік біля телефону став повертатися, затиснувши слухавку між вухом і плечем.

Джек відскочив назад, до цегляної стіни чоловічого туалету.

«Він мене бачив?»

«Ні, — відповів Джек сам собі. — Ні, гадаю, ні. Але…»

Але капітан Фаррен казав, що Морґан — інший Морґан — почує його, як кіт чує щура, і так і сталося. Зі свого сховку в небезпечному лісі Джек побачив, як огидне біле обличчя у вікні диліжанса змінилося.

Цей Морґан також почує його. Якщо йому дати досить часу.

За рогом лунали кроки, і вони наближалися.

З тупим, перекошеним від страху обличчям, Джек зняв наплічник і кинув його на землю, знаючи, що вже запізно, що він надто повільний, і Морґан зараз з’явиться з-за рогу, схопить його за шию і всміхнеться. «Привіт, Джекі! Хто не заховався — начувайся! Гру завершено, хіба ні, малий смердючко?»

Високий чолов’яга у твідовому піджаку вийшов з-за рогу туалету, недбало зиркнув на Джека і рушив до фонтанчика з питною водою.

Повертається. Він повертається. Не було жодного почуття провини, принаймні досі; тільки жахливий страх загнаного звіра, який дивним чином поєднувався з полегшенням і задоволенням. Джек розгорнув наплічник. Тут лежала пляшка Спіді, і лишалося в ній не більше ніж дюйм багряної рідини.

(Жодному хлопчику для подорожей не треба ся отрута, але мені потрібна, Спіді, потрібна!)

Знову наближаються кроки, і цього разу там дядько Морґан. Не викликало сумніву, кому належить та важка, але водночас дріботлива хода. Однак страх уже зник. Дядько Морґан почув щось, та коли він поверне за ріг, то побачить лише порожні пакети «Доріто» і зібгані бляшанки з-під пива.

Джек глибоко вдихнув брудне, сповнене смородом дизельних парів і вихлопних газів холодне осіннє повітря. Підніс пляшечку до губ. Випив один із двох останніх ковтків. І навіть заплющивши очі, замружився, бо…

Розділ шістнадцятий Вовк

1

— яскраве сонячне світло вдарило по заплющених повіках.

Крізь нудотно-солодкий аромат магічного соку відчувалося щось іще… теплий запах тварин. Джек чув їх, вони рухалися навколо нього.

Переляканий Джек розплющив очі, але спершу не побачив нічого — зміна освітлення відбулася так різко і несподівано, наче хтось увімкнув у темній кімнаті дюжину двохсотватних лампочок.

Теплий, волохатий бік потерся об нього, але не загрозливо (як хлопчик принаймні сподівався), а наче промовляючи: «Мені-треба-швидше-пройти-дякую-за-розуміння». Джек, що вже підводився, знову впав.

— Гей! Гей! Забирайтеся геть від нього! Просто тут і просто зараз! — після гучного, сильного ляпаса тварина видала невдоволений звук — щось середнє між «мууу» та «беее». — Господні цвяхи. Нічого не розумієте! Забирайтеся звідти, інакше я повириваю ваші Богом забиті очі!

Очі Джека нарешті пристосувалися до яскравості безхмарного осіннього дня Територій, і він запримітив юного велетня, що стояв серед тварин, які товклися на місці, і ляскав їхні боки та ледь викривлені спини — хвацько, але не боляче. Джек сів, автоматично знайшов пляшку Спіді, в якій залишилося не більше одного коштовного ковтка, та сховав її. Він не відводив погляду від юнака, що стояв до нього спиною.

Високий — Джек припускав, що в ньому було п’ять футів і шість дюймів зросту, щонайменше — з такими широкими плечима, що ті видавалися непропорційними. Довге, засмальцьоване чорне волосся спадало йому до лопаток. М’язи набухали і перекочувались, поки він рухався серед тварин, що скидалися на корів-пігмеїв. Він відганяв їх від Джека до Західної Дороги.

Вражаюча фігура, навіть зі спини, але найбільше Джека подивував одяг. Усі, кого він бачив на Територіях (включно із собою), носили туніки, камзоли або грубі бриджі.

Цей хлопець носив ошкоський комбінезон з нагрудною кишенею.

Тоді пастух обернувся, і Джек відчув, як у горлі застиг жахливий, абсолютний переляк. Він скочив на ноги.

Почвара Елрой.

Пастух був почварою Елроєм.

2

От тільки це був не він.

Джек, можливо, не встиг би цього помітити, і все, що було потім: кінотеатр, сарай, пекло «Дому Сонця», — ніколи не трапилося б (чи, можливо, трапилося б зовсім інакше), але абсолютний жах скував його рухи, щойно він підвівся. Він, як і олень, якого зненацька заскочив промінь мисливського ліхтарика, просто не міг утекти.

Поки фігура в комбінезоні наближалася, він міркував: «Елрой — не такий високий і в плечах вужчий. А ще в нього жовті очі» — очі цієї істоти були яскравого, неможливо помаранчевого відтінку. Зазираючи в них, ти наче зазирав у вічі гелловінському гарбузу. І якщо вищир Елроя віщував божевілля і вбивство, то усмішка цього хлопця була широкою, щирою та безневинною.

Великі голі лопатоподібні ноги. Пальці на них розташовувалися групами по два і три — їх заледве було помітно крізь кучері жорсткої шерсті. Не ратиці, як у Елроя, збагнув Джек, мало не збожеволівши від здивування, страху і зростаючої радості, але м’які подушечки лап.

Поки пастух наближався до Джека,

(людські? тваринні?)

очі дедалі яскравіше помаранчево горіли. На мить вони стали відтінку люмінесцентної фарби «Дей-Ґло», яку дуже люблять мисливці та працівники на дорогах. Потім потьмяніли до брудно-горіхового кольору. При цьому Джек помітив, що усмішка хлопця не тільки привітна, а й здивована, і миттю зрозумів два нюанси: по-перше, цей юнак нікому не завдасть болю, зовсім-зовсім, а по-друге, він дуже повільний. Може, й не пришелепкуватий, але повільний.

— Вовк! — закричав великий волохатий хлопчик-звір.

Джек, помітивши його довгий гострий язик, здригнувся й подумав, що саме на вовка він і схожий. Не цап, а вовк. Він щиро сподівався, що Вовк і справді не завдасть йому шкоди.

Якщо я й помилився, то мені принаймні не доведеться хвилюватися, що припущусь іще якихось помилок… коли-небудь іще.

— Вовк! Вовк! — Юнак простягнув руку, і Джек помітив, що вона, як і ноги, вкрита шерстю, тільки м’якшою і розкішнішою, ніж на ногах — дуже красивою насправді. Особливо густо вона росла на долонях — ніжно-біла, як зірочка на лобі коня.

Боже правий, він хоче потиснути мені руку!

Боязко згадуючи дядька Томмі, який вчив його, що не можна відмовляти в рукостисканні навіть найлютішому ворогу («Потім бийся з ним до смерті, якщо треба, але спершу потисни йому руку», — казав дядько Томмі), Джек простягнув власну руку, цікавлячись, чи її роздавлять… чи, може, з’їдять.

— Вовк! Вовк! Потиснемо руки просто тут і просто зараз! Старий добрий Вовк! Забий Бог! Просто тут і просто зараз! Вовк!

Попри крайній ентузіазм, рукостискання Вовка виявилося вельми легким, його пом’якшувала кучерява пухнаста шерсть, що росла на руках. «Комбінезон зі слинявчиком, сильне рукостискання від хлопця, що схожий на сибірську хаскі-переростка і який пахне, мов сіннник після рясного дощу, — подумав Джек. — Що далі? Пропозиція сходити в неділю до його церкви?»

— Старий добрий Вовк, будь певен! Старий добрий Вовк просто тут і просто зараз! — Вовк обхопив величезними руками широченні груди і зареготав, задоволений собою. Тоді він знову схопив Джека за руку.

Цього разу він її рішуче затряс. Джек збагнув, що від нього чекають на якусь реакцію. Інакше цей приємний, хоч і тугуватий юнак трястиме його руку до самого заходу сонця.

— Старий добрий Вовк! — повторив він. Саме цю фразу, здається, найбільше любив його новий знайомий.

Вовк загиготів, як дитина, і відпустив руку Джека. Той відчув полегшення. Руку не розчавили й не з’їли, але почувався він, як під час морської хвороби. Вовк надто швидко трусив його долоню, немовби гравець на «однорукому бандиті», якому різко почало щастити.

— Чужинець чи нє? — спитав Вовк. Він засунув волохаті руки в прорізи на комбінезоні і, зовсім не відчуваючи сорому, заходився грати в кишеньковий більярд.

— Так, — сказав Джек, міркуючи, що означає тут це слово. Тут у нього було специфічне значення. — Так, гадаю, це я. Чужинець.

— Правда, Бог тебе забий. Я це в тобі внюхав! Просто тут і просто зараз, о так, Бог свідок. Знаєш, не те щоб пахло погано, але будь певен, дивно. Вовк! Це я! Вовк! Вовк! Вовк! — Він закинув голову і зареготав. Регіт перейшов у звук, що, безсумнівно, був виттям.

— Джек, — сказав Джек. — Джек Со…

Його руку схопили і з новим запалом затрясли.

— Сойєр, — закінчив він, коли знову звільнився.

Хлопчик посміхнувся, він почувався так, наче його вдарили великою гумовою палицею. Ще п’ять хвилин тому він стояв, скрутившись біля холодної стіни нужника на І-70, а тепер уже був тут, розмовляв з молодим хлопцем, який більше скидався на тварину, ніж людину.

І, чорт забирай, він повністю позбувся застуди.

3

— Вовк зустрічає Джека. Джек зустрічає Вовка. Тут і зараз! Гаразд! Добре! О, Джейсоне. Корови на дорозі. Ну, хіба не тупі? Вовк! Вовк!

Горланячи, Вовк поскакав униз схилом, де стояла половина його стада, роззираючись у тупому здивуванні навколо, наче питаючи, куди зникла вся трава? Тварини справді мали вигляд чогось середнього між коровами та вівцями, і Джек спитав себе, кому знадобився такий гібрид. Єдине слово, яке спадало на думку, — це вівце-корова, чи то пак корівця: Вовк турбується про стадо корівець. О так. Просто тут і зараз.

Гумова палиця знову вдарила Джека по голові. Він сів і заходився гиготіти, затуливши руками рот, аби заглушити сміх.

Навіть найвища корівця не перевищувала чотирьох футів на зріст. Густа шерсть мала той самий відтінок, що й очі Вовка — принаймні коли його очі сяяли, як гелловінські гарбузи. На головах у них стриміли короткі загнуті роги, які видавалися зовсім непотрібними. Вовк зганяв її на узбіччя. Йшли вони слухняно, зовсім без страху. «Якщо корова або вівця в моєму світі вловить запах цього хлопця, — подумав Джек, — вона занапастить себе, намагаючись вшитися з його шляху».

Але Джекові подобався Вовк — сподобався миттєво, так само як миттєво налякав і викликав неприязнь Елрой. І цей контраст був особливо разючим, бо подібність між ними двома не спричиняла жодного сумніву. Хіба що Елрой мав більше козлячий вигляд, а Вовк був… більш вовчий.

Джек повільно спустився туди, куди Вовк зігнав пастися своє стадо. Він пам’ятав, як ішов навшпиньки смердючим заднім коридором в «Пивниці Оутлі» до пожежних дверей, відчуваючи, що Елрой десь неподалік, винюхуючи його, як корови в цьому світі безсумнівно відчувають Вовка. Він пам’ятав, як руки Елроя почали скручуватись і товщати, як роздулася його шия, а зуби перетворилися на чорні ікла.

— Вовку?

Вовк повернувся і поглянув на нього з усмішкою. Очі його зблиснули світло-помаранчево і на мить стали дикими й мудрими. А тоді блиск згас, і повернувся вічно здивований погляд кольору брудного горіха.

— Ти… якийсь вовкулака?

— Саме так, — відповів Вовк, посміхаючись. — Ти забив цей цвях, Джек. Вовк!

Джек всівся на камінь, задумливо позираючи на Вовка. Він уважав, що чимось здивувати його вже неможливо, але Вовк виконав цей трюк дуже вишукано.

— Як там твій батько, Джек? — спитав він недбалим, побіжним тоном, яким питають про чужих родичів. — Як там поживає Філ? Вовк!

4

У Джека виникла дивна асоціація: він відчув, як вітер вимів із його голови всі думки. На мить там не зосталося нічого, окрім цієї асоціації — як на радіостанції, яка транслює лише опірний сигнал. Тоді він помітив, як змінилося обличчя Вовка. На зміну щастю і дитячій допитливості прийшов сум. Джек побачив, як швидко роздуваються ніздрі Вовка.

— Він помер, так? Вовк! Мені шкода, Джек. Забий мене Бог! Я дурень! Дурень! — Вовк ударив себе кулаком по лобі і цього разу дійсно завив. Від цього в Джека захолола кров. Корівці почали стурбовано озиратися.

— Усе гаразд, — сказав Джек. Власний голос він чув наче збоку, ніби говорив хтось інший. — Але… звідки ти про це знаєш?

— Твій запах змінився, — просто сказав Вовк. — Завдяки твоєму запаху я знаю, що він помер. Бідний Філ! Який хороший хлопець! Кажу тобі просто тут і просто зараз, Джеку. Твій батько був хорошим хлопцем! Вовк!

— Так, — промовив Джек. — Був. Але ти звідки знаєш… його? І як ти дізнався, що він мій батько?

Вовк поглянув на Джека так, наче той поставив настільки просте запитання, що на нього навряд чи треба відповідати.

— Бо я пам’ятаю його запах. Вóвки пам’ятають усі запахи. Ти пахнеш, як він.

Гуп! Гумова палиця знову опустилася йому на голову. Джекові захотілося качатися по жорсткому, еластичному дерену, триматися за живіт і вити. Люди казали йому, що в нього батькові очі, батьків рот, навіть батьків талант до малювання, але йому ще ніколи не казали, що він пахне, як батько. Хоча він і розумів, що якась божевільна логіка в цьому є.

— Звідки ти його знав? — знову перепитав Джек.

Погляд Вовка здався розгубленим.

— Він приходив з іншим, — врешті вимовив він. — З тим, що з Орісса. Я тоді ще був маленьким. Той, інший, був злим. Той, інший, крав декого з наших. Твій батько не знав, — поспіхом додав він, якщо раптом Джек розізлився. — Вовк! Ні! Твій батько був хорошим. Філ. Той, інший…

Вовк повільно похитав головою. На його обличчі читався простий, очевидний вираз — це був спогад про дитяче нічне жахіття.

— Поганий, — сказав Вовк. — Він звив собі кубло в цьому світі, каже мій батько. Переважно він бував у своєму Двійнику, але походив з твого світу. Твій батько знав, що він поганий, але не міг це внюхати так само добре, як і ми.

Вовк закинув голову і знову завив — довге, жахне, жалісне виття луною відбилося від глибокого синього неба.

Інтерлюдія

Слоут у цьому світі (ІІ)

Із кишені своєї об’ємної аляски (він купив її у святому переконанні, що з першого жовтня Америка на схід від Скелястих гір перетворюється на крижану пустелю, і тепер обливався потом) Морґан Слоут дістав невеличку залізну коробочку. Під засувкою були десять маленьких кнопочок і прямокутник із тьмяно-жовтого скла, заввишки у півдюйма і завдовжки у два. Нігтем лівого мізинця він обережно натиснув кілька кнопок, і на екрані з’явився ряд цифр. Слоут купив цей ґаджет, що рекламували як найменший у світі сейф, у Цюриху. Якщо вірити продавцеві, навіть тиждень у крематорії не нашкодив би вуглецевій сталі.

Тепер сейф із клацанням відчинився.

Слоут відкинув два крихітних полотна з оксамиту ебонітового кольору, які так люблять ювеліри, і поглянув на те, що купив років із двадцять тому — задовго до того як народився цей малий виблядок, що зараз призвів до стількох проблем. Крихітний тьмяний олов’яний ключик, що колись стримів у спині механічного іграшкового солдатика. Слоут побачив іграшку у вікні крамниці онучкаря в дивному маленькому містечку Пойнт Венуті, штату Каліфорнія — місто, до якого він мав свій великий інтерес. Діючи під впливом імпульсу, надто сильного, щоб його відкидати (а нічого відкидати він і не збирався — Морґан Слоут завжди слухався інтуїції), він зайшов у крамницю і заплатив п’ять доларів за пом’ятого запиленого солдатика… хоча сама іграшка йому була не потрібна. В око йому впав ключ, який дещо йому прошепотів. Слоут витягнув ключик зі спини солдатика і сховав у кишеню, щойно вийшов з крамниці. Самого солдатика він викинув у смітникове відро біля книгарні «Небезпечна планета».

Тепер Слоут стояв біля машини в зоні відпочинку біля Льюїсбурга. Він витягнув ключ і оглянув його. Як і медіатор Джека, олов’яний ключик ставав на Територіях чимось іншим. Якось, повернувшись, він випустив його у вестибюлі їхнього старого офісу. І напевне, в ньому залишилася якась частка магії з Територій, бо буквально за годину той ідіот Джеррі Бледсоу підсмажився. Джеррі підняв ключик? Може, наступив на нього? Слоут цього не знав, і йому було байдуже. Чхати він хотів на лудильника Джеррі, а зважаючи на те, що чорнороб був застрахований і сума подвоювалася за умови нещасного випадку (доглядач будинку, з яким він часом курив гашиш, розповів Слоуту цю маленьку деталь), Морґан вважав, що Ніта Бледсоу не надто вже й переймалася смертю чоловіка — але він сам просто оскаженів через втрату ключика. Його знайшов Філ Сойєр і повернув, не сказавши нічого, окрім: «Тримай, Морґу. Твій щасливий амулет, правда? Мабуть, у тебе в кишені дірка. Я знайшов його у вестибюлі, коли забрали бідного старого Джеррі».

Так, у вестибюлі. У вестибюлі, де пахло так, наче там на максимальній швидкості дев’ять годин поспіль працював моторчик блендера «Ворінґ». У вестибюлі, де все почорніло, погнулось і розплавилось.

Все, окрім непримітного олов’яного ключика.

Який в іншому світі обертався на дивний громозвід — і який Слоут повісив на шию на тонкому срібному ланцюжку.

— Я іду до тебе, Джекі, — промовив Слоут майже ніжним голосом. — Час поставити жирний хрест на цій абсолютно безглуздій історії.

Розділ сімнадцятий Вовк і стадо

1

Вовк розповідав про багато різних речей, раптово прокидався, щоб прогнати з дороги свою худобу, і раз — щоб спрямувати її до водопою, за півмилі на захід. Коли Джек запитав у Вовка, де той живе, новий друг лише махнув рукою в напрямку півночі. Він сказав, що живе зі своєю родиною. Коли за кілька хвилин Джек попросив детальніших пояснень, Вовк здивовано глянув на нього і відповів, що не має ні дружини, ні дітей — він ще з рік чи два не вступатиме у, як він це назвав, «місяць великого гону». Розпусна мрійлива посмішка, яка розквітла на обличчі Вовка, показала, що він із нетерпінням чекає на «місяць великого гону».

— Але ж ти сказав, що живеш із родиною.

— Ах, родина! Вони! Вовк! — засміявся Вовк. — Звісно. Вони! Ми живемо всі разом. Маємо охороняти худобу, сам розумієш. Її худобу.

— Королеви?

— Так. Най вона ніколи, ніколи не помре. — І Вовк зворушливо віддав їй шану, швидко поклонившись і торкнувшись правою рукою чола.

Подальше розпитування трохи розтлумачило все в Джековій голові… принаймні він так гадав. Вовк був неодруженим (хоча це слово й не дуже пасувало). Родина, про яку він говорив, була дуже великою — буквально, родина всіх вовків. Вони — кочовий, але дуже вірний народ, що ходив туди-сюди широченними порожніми просторами на схід від Зовнішніх Форпостів, але на захід від «Поселень» (під цим словом Вовк мав на увазі всі містечка і селища на сході).

Во`вки (і ніколи Вовки` — коли Джек якось поставив правильний наголос у множині, Вовк так сміявся, що в нього з очей аж пирснули сльози) були надійними, старанними працівниками. Про їхню силу ходили легенди, а мужність ніколи не ставилася під сумнів.

Дехто з них пішов до східних Поселень служити вартовими в королеви, солдатами чи навіть особистими охоронцями. У їхньому житті, пояснив Джекові Вовк, є два наріжних камені: Леді і родина. Більшість Во`вків, казав він, служили Леді так, як він, — охороняли її стада.

Корівці були для Територій головним джерелом м’яса, одягу, сала та лампової олії (Вовк не розповідав цього Джекові, але хлопчик сам зробив висновки з почутого). Уся худоба належала королеві, і родина Вовка доглядала за нею з прадавніх часів. У цьому полягала їхня робота. Джекові спало на думку, що їхні стосунки дуже схожі на ті, які існували між буйволами та індіанцями з Американських рівнин[153]… принаймні доки білі люди не загарбали ті території та не зруйнували гармонію.

— Поглянь, і лев спатиме з ягням, і Вовк спатиме з худобою[154], — пробурмотів Джек, усміхаючись. Він лежав на спині, склавши руки за головою. Його заполонило дивовижне відчуття миру і затишку.

— Що, Джеку?

— Нічого, — відповів хлопчик. — Вовку, а ти справді перетворюєшся на тварину, коли Місяць у повні?

— Звісно ж, так! — вигукнув Вовк. Він виглядав здивованим, ніби Джек запитав у нього щось на кшталт «Вовку, а ти справді підтягуєш штани після того, як покакаєш?» — А Чужинці не перетворюються, так? Філ казав мені це.

— Ну, а стадо, — сказав Джек. — Коли ти змінюєшся, вони…

— О, звісно ж, ми не ходимо біля стада, коли змінюємося, — серйозно відповів Вовк. — Добрий Джейсоне, ні! Ми б з’їли худобу, хіба ж ти не знаєш? А Вовк, який їсть своє стадо, має бути скараним на смерть. Так каже «Книга Доброго Господаря». Вовк! Вовк! У нас є спеціальні місцини, куди ми ходимо, коли Місяць у повні. Так само і корівці. Вони дурні, але знають, що мають піти геть на час повні. Вовк! Вони краще знають, забий їх Бог!

— Але ж ви їсте м’ясо, правда? — запитав Джек.

— Море запитань, як і у твого батька, — сказав Вовк. — Вовк! Байдуже. Ага, ми їмо м’ясо. Звісно, їмо. Ми ж Вовки, правда?

— Але якщо ви не їсте стада, то що ж ви їсте?

— Ми добре їмо, — відповів Вовк і більше нічого не сказав на цю тему.

Як і все на Територіях, Вовк був таємницею — таємницею водночас прекрасною і жахливою. Той факт, що він знав Джекового батька і Морґана Слоута — принаймні зустрічався з їхніми двійниками не раз і не два, — посилював таємничу ауру навколо нього, але не один Вовк формував її. Усе, що розповідав Вовк, породжувало в Джекові з дюжину нових запитань, на більшість із яких Вовк не міг — чи не хотів — відповідати.

І тема візитів Філіпа Сотеля і Орріса була наочним прикладом цього. Уперше вони з’явилися, коли Вовк був у «маленькому місяці» і жив із мамою і двома «сестричками-по-окоту». Вочевидь, вони просто проходили неподалік, як зараз сам Джек, от тільки рухалися вони на схід, а не на захід («Сказати по правді, ти, певно, єдина людина з усіх, кого я бачив так далеко на заході, що досі рухається на захід», — сказав Вовк).

Вони обидва були веселою комашкою. І тільки пізніше почалися проблеми… проблеми з Оррісом. Це відбулося після того, як партнер Джекового батька «звив для себе кубло у цьому світі», — знову і знову казав Вовк Джекові, та цього разу він, певно, мав на увазі Слоута у фізичній подобі Орріса. Вовк сказав, що Орріс украв одну з «окітних сестричок» («Мама з місяць кусала свої руки й ноги, коли дізналася напевне, що він забрав маленьку», — сухо пояснив Джекові Вовк), а потім час від часу забирав і інших Вóвків. Вовк стишив голос і зі страхом і виразом забобонного жаху на обличчі сказав Джекові, що «кульгавий чоловік» забрав декого з цих Вóвків у інший світ, в Обитель Чужинців, і привчив їх їсти худобу.

— А це дуже погано для таких хлопців, як ти, так? — запитав Джек.

— Вони стають проклятими, — просто відповів Вовк.

Спершу Джек гадав, що Вовк говорить про викрадення — дієслово, вжите Вовком відповідно до сестрички-по-окоту було, зрештою, територіальною версією дієслова забирати. Але тепер він почав розуміти, що йдеться зовсім не про викрадення — хіба що Вовк із підсвідомим поетизмом намагався сказати, що Морґан викрав розум членів Вовкової родини. Тепер Джеку спало на думку, що Вовк насправді говорить про вовкулак, які зневажили давню клятву на вірність Короні і стадам, а натомість присягли Морґану… Морґану Слоуту і Морґану з Орріса.

Звідси його думки природно перенеслися до Елроя.

Вовк, що їсть своє стадо, має бути скараний на смерть.

А тоді до чоловіків у зеленій машині, які зупинилися, щоб запитати в нього, як проїхати, запропонували йому «Тутсі Ролл», а тоді спробували затягнути в машину. Очі. Очі змінилися.

Вони прокляті.

Він знайшов для себе кубло в цьому світі.

Дотепер він почувався щасливим і в безпеці: щасливим, бо знову опинився на Територіях, де повітря хоч і було студеним, але зовсім не нагадувало моторошний сірий холод західного Огайо; а в безпеці, бо поруч був великий товариський Вовк, а сам він перебував у глушині, далеко від усіх і всього.

Він знайшов для себе кубло в цьому світі.

Джек запитав Вовка про батька — у цьому світі Філіпа Сотеля, — але Вовк тільки похитав головою. Він був збіса хорошим хлопцем, як і його двійник — тобто Чужинець, — але, здавалося, Вовк більше нічого не знав. Двійники, казав він, то щось пов’язане з людською породою, а про те він не мав чого розповісти. Він навіть не міг описати Філіпа Сотеля — бо не пам’ятав його. Він тільки пам’ятав запах. Усе, про що він знав, сказав Вовк Джекові, це лише те, що обидва Чужинці здавалися добрими, але тільки Філ Сойєр був добрим по-справжньому. Якось він приніс подарунки Вовку та його окітним братам і сестрам. Одним із подарунків, що лишився незмінним під час переходу зі світу Чужинців, був набір комбінезонів із нагрудниками для Вовка.

— Я носив їх весь час, — казав Вовк. — Мама хотіла викинути їх після того, як я проносив їх п’ять років. Казала, що вони вже обшарпалися! Казала, що я вже завеликий для них! Вовк! Казала, що від них лишилося саме дрантя, що трималося на такому ж дранті. І все ж я їх не віддав. Зрештою вона купила тканину в комівояжера, що їхав до Зовнішніх Форпостів. Не знаю, скільки вона заплатила, і Вовк! Правду кажу, Джеку, навіть боюся запитувати. Вона пофарбувала її в синє і пошила мені шість комбінезонів. А я тепер сплю на тих, що привіз твій батько. Вовк! Вовк! Це моя Богом дана подушка. — Вовк посміхнувся так щиро — і так замріяно, — що Джек узяв його за руку. Це була дія абсолютно неможлива для нього в попередньому житті, за жодних умов, і Джек шкодував, що не робив так раніше. Він радий був відчути сильну і теплу Вовкову руку.

— Я радий, що тобі подобався мій батько, — сказав він.

— Подобався! Подобався! Вовк! Вовк!

А тоді прочинилося пекло.

2

Вовк замовк і вражено роззирнувся.

— Вовк? Що не…

— Тссс!

І тоді Джек почув. Чутливі Вовкові вуха першими вловили звук, який швидко гучнішав. «Скоро його почує навіть глухий», — подумалося Джеку. Худоба теж роззирнулася, а тоді побігла геть від джерела звуку великим незграбним стадом. Здавалося, ніби хтось повільно рве навпіл простирадло, тільки звук той підсилювався спецефектами. Гучність дедалі збільшувалася і збільшувалася, аж доки Джек не відчув, що божеволіє.

Вовк підскочив, і вигляд у нього був вражений, збентежений і наляканий. Тріскотіння — низьке і рвучке — дедалі гучнішало. Мекання худоби також гучнішало. Деякі корівці позадкували до струмка, і Джек бачив, як одна тварина з плюскотом упала і незграбно затрусила ратицями. Її вже топтали інші, що кинулися навтьоки. Корівця голосно, пронизливо забе-е-е-екала. Друга тварина перечепилася через неї і також упала у воду, де її затоптало перелякане стадо. Інший берег річки поріс зеленим очеретом і був низьким, вологим і болотистим. Перша ж корівця, яка дійшла до цієї трясовини, швидко загрузла в ній.

— Ох, забий Боже цю нікчемну худобину! — репетував Вовк, і кинувся вниз по схилу до ріки, де перша тварина, що впала, корчилася в передсмертній агонії.

— Вовк! — гукнув Джек, але Вовк його не чув.

Джек сам себе ледь чув через той рвучкий тріск. Він перевів погляд праворуч, по цей бік потоку, і вражено роззявив рота. З повітрям щось відбувалося. Клаптик повітря десь за три фути над землею тріщав і брався бульбашками; здавалося, ніби він скручується і розтягується. Крізь той клаптик повітря Джек бачив Західну Дорогу, але видиво те було тьмяним і мерехтливим, ніби хлопчик дивився крізь гарячий, тріскучий дим крематорію.

Щось розчахнуло повітря, як рану — і щось іде крізь нього — з нашого боку? О, Джейсоне, невже коли я переходжу, то чиню так само?

Та навіть попри розгублення і збентеження хлопчик знав, що це не так.

Джек добре знав, хто міг би переходити саме так — ніби ґвалтуючи буття.

Джек побіг схилом униз.

3

Тріск дедалі лунав, лунав і лунав. Вовк стояв на колінах у річці, намагаючись допомогти другій потоптаній тварині зіп’ястися на ноги. Розірване і розчавлене тіло першої мляво пливло вниз за течією.

— Підводься! Забий тебе Боже, підводься! Вовк!

Вовк щосили штовхав і бив корівцю, яка борсалася і задкувала до нього, а тоді охопив тварину-потопальницю обома руками за поперек і потягнув догори.

— ВОВК! ТУТ І ЗАРАЗ! — кричав він. Рукави його сорочки розірвалися вздовж біцепсів, і тепер він нагадував Джекові Девіда Баннера, який під впливом гамма-опромінення перетворювався на Неймовірного Галка[155]. Вода хлюпала врізнобіч, і Вовк скочив на ноги. Його очі світилися помаранчево, а блакитний комбінезон намок і почорнів. Вода витікала з ніздрів тварини, яку Вовк притискав до себе, наче то було щеня-переросток. Очі корівці закотилися, і видно було лише застиглі білки.

— Вовк! — кричав Джек. — Це Морґан. Це…

— Стадо! — кричав у відповідь Вовк. — Вовк! Вовк! Моє Богом забите стадо! Джеку! Не намагайся…

Решта слів потонули в гучному ударі грому, що струсив землю. На якусь мить грім навіть перекрив монотонний, божевільний тріск. Збентежений не менше, ніж Вовкова худоба, Джек зиркнув угору й побачив ясне блакитне небо, ледь-ледь поцятковане пухнастими хмарками, що пливли за багато миль звідси.

Через грім стадо Вовка захвилювалось. Корівці намагалися тікати, але багато з них через свою виняткову тупість умудрилися робити це задом наперед. Вони падали, плюскалися і зникали під водою. Джек чув огидний тріск зламаної кістки, а за ним — стражденне бе-е-екання зболеної тварини. Вовк заволав від люті, кинув корівцю, яку намагався врятувати, і подався до болотяного берега річки.

Перш ніж Вовк дістався туди, з півдюжини корівець почали бити його і повалили долі. Вода хлюпотіла і бризкала тонкими, блискучими струменями. Тепер Джек бачив, що Вовка може затоптати дурнувате стадо, що кинулося навтьоки.

Джек кинувся в річку, що тепер була чорною від збуреного мулу. Потік старанно намагався збити його з ніг. Очі корівець божевільно оберталися. Тварини з муканням летіли повз хлопчика, мало не топчучи його. Вода хлюпала в обличчя, і Джек намагався протерти очі.

Тепер здавалося, ніби той звук виповнив увесь світ: ТРРРРРРІІІСССССК…

Вовк. Байдуже до Морґана, принаймні зараз.

Вовк у біді.

Наскрізь мокра патлата голова Вовка на мить з’явилася над водою, і одразу ж три корівці кинулися до нього, після чого Джек бачив лише вкриту шерстю руку. Він побрів уперед, намагаючись протиснутися крізь худобу. Деякі тварини ще стояли, інші — вовтузилися й тонули.

— Джеку! — голос перекрикував тріскотливий шум. Джек знав цей голос. Він належав дядькові Морґану.

— Джеку!

Ще один удар грому; потужний гуркіт, що прокотився небом, наче артилерійський снаряд.

Мокре волосся лізло Джекові в очі. Хлопчик, задихаючись, озирнувся через плече… і побачив зону відпочинку на І-70 біля Льюїсбурга, штат Огайо. Він дивився на неї ніби крізь хвилясте, погано виготовлене скло… і все ж бачив її. Край цегляного туалету майорів ліворуч від виснаженого, збуреного клаптика повітря. Праворуч виднілося щось схоже на бампер пікапа «шевроле», зависнувши десь за три фути над полем, де ще п’ять хвилин тому вони з Вовком спокійно сиділи і розмовляли. А посередині, скидаючись на актора масовки у фільмі про підкорення адміралом Бердом Південного Полюса, стояв Морґан Слоут, товсте, червоне обличчя якого перекосила вбивча лють. Лють, і щось іще. Тріумф? Так. Джек подумав, що побачив саме це.

Хлопчик стояв посеред потоку по стегна у воді й витріщався на вікно, що прорвалося в полотні реальності, широко розплющивши очі й роззявивши рот. Повз нього, мекаючи і бекаючи, дедалі тупцювала худоба.

Він знайшов мене, о Боже милий, він знайшов мене.

— Ось де ти, маленький гівнюче! — волав дядько Морґан. Його голос був гучним, але якимось приглушеним і мертвим, бо линув з однієї реальності в іншу. Здавалося, ніби ти слухаєш людину, що волає всередині телефонної кабіни. — Тепер ми побачимо, хто кого, еге ж? Еге ж?

Морґан рушив уперед, і обличчя його плило і мерехтіло, ніби зроблене з м’якого пластику, і Джеку вистачило часу побачити, що дядько Слоут стискає в руці щось маленьке і срібне, що висить у нього на шиї.

Джек закляк на місці, доки Слоут пробивав собі шлях крізь дірку між всесвітами. У процесі переходу він перетворився, як перевертень, з Морґана Слоута, інвестора, земельного спекулянта, а колись і голлівудського агента, на Морґана з Орріса, претендента на трон королеви при смерті. Його червоні пухкі щоки худли. Барва також зникала з них. З’являлося волосся; воно відростало, спершу забарвлюючи його круглий череп так, ніби хтось невидимий розмальовував голову дядька Морґана, а тоді вкривав її пасмами. Волосся у Слоутового Двійника було чорним і довгим. Розвіваючись на вітрі, воно здавалося якимось мертвим. Джек побачив Морґанове волосся, зібране на потилиці, більшість пасом якого розтріпалися.

Куртка затряслася і вмить зникла, обернувшись на мантію з каптуром. Замшеві черевики Морґана Слоута стали темними шкіряними ботфортами із закотами. З однієї халяви стирчало руків’я ножа. А срібна річ у руках перетворилася на маленьку різку, на кінці якої блимав синій вогник.

Це громозвід. О Боже, це ж…

— Джеку!

Тихий, переповнений бульканням води крик.

Джек незграбно повернувся у воді, ледь уникнувши зіткнення з мертвою корівцею, що плила на боку. Він побачив, що голова Вовка знову зникла під водою. Той розмахував руками. Джек пробивався до тих рук, намагаючись ухилятися від худоби. Одна корівця боляче вдарила Джека в стегно, і хлопчик упав, ковтаючи воду. Кашляючи і чхаючи, Джек швидко підвівся, намагаючись намацати в камзолі пляшечку, — він боявся, що її змило назавжди. Та вона досі була тут.

— Хлопче! Повернися і дивися на мене, хлопче!

Саме зараз на це немає часу, Морґане. Вибач, але я маю з’ясувати, чи можу не потонути під натиском Вовкової худоби, перш ніж з’ясую, чи можу не підсмажитися на твоїй убивчій палиці. Я…

Синє шипуче полум’я пролетіло над Джековим плечем — ніби смертельна електрична веселка. Удар вцілив у корівцю, що застрягла в болоті серед очерету з того боку річки, і бідолашна тварина просто вибухнула, ніби її начинили динамітом. Краплі крові розлетілися навсібіч. Шматки плоті дощем опадали навколо Джека.

— Повернися і глянь на мене, хлопче!

Джек відчував силу того наказу, що охопив його невидимими руками, намагаючись повернути до себе.

Вовк знову вискочив із води; його волосся приклеїлося до обличчя, а потьмарені очі, що дивилися крізь завісу, скидалися на очі англійської вівчарки. Він кашляв і борсався, вочевидь, уже не усвідомлюючи, де перебуває.

— Вовку! — закричав Джек, але грім знову підірвав блакитне небо, потопивши його вигук.

Вовк нахилився і виблював багато брудної води. А вже за мить іще одна перелякана корівця знову збила його з ніг і затоптала.

«Ось і все, — у відчаї подумав Джек. — Ось і все, він загинув, певно що загинув, відпусти його, забирайся звідси…»

І все одно він проривався до Вовка, прибираючи зі свого шляху корівцю, що корчилася в передсмертній агонії.

— Джейсоне! — заволав Морґан з Орріса, і Джек збагнув, що той Морґан не лається місцевим територіальним жаргоном — він називає Джекове ім’я. Тільки тут хлопчик був не Джеком, а Джейсоном.

Але син королеви помер немовлям, помер, він…

Ще один мокрий, палючий електричний удар, який, здавалося, ледь не обпік йому волосся. І знову він поцілив у протилежний берег, перетворюючи на пил ще одну Вовкову корівцю. Ні, подумав, принаймні не зовсім. Ноги тварини досі були на місці. Вони загрузли в багнюці, як стовпці. На його очах вони почали розхитуватися в чотири боки.

— ПОВЕРНИСЯ І ПОГЛЯНЬ НА МЕНЕ, ЗАБИЙ ТЕБЕ БОГ!

У воду, чому він просто не стрельне у воду, щоб водночас підсмажити мене, Вовка і всіх цих тварин?

Тоді йому пригадався урок фізики в п’ятому класі. Варто електриці потрапити у воду, вона може опинитися будь-де… навіть повернутися до власного генератора.

Очманіле Вовкове обличчя, плаваючи під водою, вигнало всі ці думки з розгубленого мозку Джека. Вовк досі був живим, але його повсякчас топила корівця, яка, вочевидь, лишалася неушкодженою, просто заціпеніла від сліпого жаху. Вовкові руки безсило смикалися. Доки Джек долав відстань, що лишалася між ними, одна рука безсило випросталася і вже попливла за течією води — м’яка, наче латаття.

Не зупиняючись, Джек опустив ліве плече і вдарив корівцю, як Джек Армстронґ[156] у хлопчачій спортивній історії.

Якби це була справжня корова, а не її компактна територіальна версія, Джек би не зміг зрушити її з місця; особливо за протидії течії. Але тварина була меншою за корову, а Джек мав м’язи. Коли Джек ударив, корівця заревіла, заточилася назад, присіла на ратиці, а тоді кинулася до дальнього берега. Джек схопив Вовка і щосили потягнув за руки.

Вовк неохоче піднімався з води, наче потоплений стовбур дерева. Його напівзаплющені очі були скляними, а вода текла з вух, носа і рота. Губи посиніли.

Два блискавичних промені пролетіли праворуч і ліворуч від Джека, який тримав Вовка. Вони скидалися на пару п’яниць, що намагаються танцювати вальс у басейні. На дальньому березі ще одна корівця розлетілася на шматки, а її відрубана голова досі волала. Гарячі вогняні розряди зиґзаґами простиралися болотистою місциною, підсвічуючи траву й очерети, а тоді знаходили поле сухої трави, де земля знову почала підніматися.

— Вовку! — репетував Джек. — Вовку, заради Бога!

— Ох, — простогнав Вовк і виблював теплу брудну воду Джекові за плече. — Ооооооохххххххх…

Тепер Джек роздивився високу пуританську фігуру Морґана, що стояв на другому березі в чорній мантії. Каптур облямовував бліде вампірське обличчя, надаючи йому похмурої романтики. Джек устиг подумати, що навіть тут попрацювала магія Територій на користь його моторошного дядечка. Тут Морґан більше не був гладкою, гіпертонічною діловою жабою із серцем пірата і розумом убивці; тут його обличчя видовжилося і набуло холодної чоловічої краси. Він спрямував срібний жезл, наче іграшкову магічну паличку, і блакитне полум’я розірвало повітря.

— А тепер ти і твій тупий друг! — заволав Морґан. Його тонкі губи викривив тріумфальний осміх, виставивши напоказ запалі жовті зуби, які раз і назавжди зіпсували Джекові враження відповідно Морґанової краси.

Вовк скрикнув і смикнувся у зболілих Джекових руках. Він витріщався на Морґана, і його помаранчеві очі наповнилися ненавистю і страхом.

— Ти диявол! — волав Вовк. — Ти диявол! Моя сестричка! Моя сестричка-по-окоту! Вовк! Вовк! Ти, диявол!

Джек витягнув пляшку з-під камзола. Там лишався один ковток. Хлопчик не міг втримати Вовка однією рукою; він утрачав його, та й Вовк, здається, не здатен був триматися самотужки. Байдуже. У будь-якому разі, він же не міг забрати Вовка із собою в інший світ… чи міг?

— Ти диявол! — кричав Вовк і ридав.

Його мокре обличчя ковзало по Джековій руці. Задня частина комбінезона роздулася від води. Запах горілої трави і підпечених тварин. Грім, вибухи. Цього разу вогняний потік пронісся в повітрі так близько від Джека, що волосинки у ніздрях посмалилися й закрутилися.

— О ТАК, ВИ ОБИДВОЄ, ВИ ОБИДВОЄ, — завивав Морґан. — Я НАВЧУ ВАС, ЯК СТАВАТИ НА МОЄМУ ШЛЯХУ, МАЛЕНЬКІ БАЙСТРЮКИ! Я ПРИБ’Ю ВАС!

— Вовку, тримайся! — крикнув Джек. Він уже відмовився від ідеї звести Вовка на ноги. Натомість міцно схопив його за руку і стиснув настільки сильно, наскільки міг. — Тримайся за мене, чуєш?

— Вовк!

Джек перехилив пляшку, і жахливий холодний смак гнилого винограду востаннє заповнив його рот. Пляшечка була порожньою. Проковтнувши напій, Джек почув, як баклажка луснула під ударом однієї з Морґанових блискавок. Але звук розбитого скла був не сильним… як і електричний дзвін… і навіть Морґанові люті крики.

Хлопчик відчув, як падає спиною в діру. Можливо, в могилу. Вовк так сильно стиснув його руку, що Джек застогнав. Відчуття втрати свідомості й падіння почало блякнути… а разом з ним зблякло і сонячне світло, обернувшись на сумний пурпурово-коричневий жовтневий присмерк у серці Америки. Холодний дощ бив Джека в обличчя, і краєм думки він усвідомлював, що вода, в якій він стояв зараз, була значно холоднішою за ту, у якій перебував лише кілька секунд тому. Десь зовсім неподалік він чув знайоме гудіння великих вантажівок на федеральній дорозі… от тільки тепер той звук долинав просто зверху.

«Неможливо», — подумав він, але ж так і було? Межі цього слова, здавалося, гнулися, як пластмаса. На якусь бентежну мить він навіть уявив летючі територіальні вантажівки, за кермом яких — летючі територіальні люди з великими парусиновими крилами, причепленими до спини.

«Повернувся, — подумав він. — Знову повернувся, у той самий час, на ту саму магістраль». Він чхнув. Та ж сама застуда. От тільки було дві відмінності. Вони не опинилися в зоні відпочинку, а стояли по стегна в крижаній воді річки під магістральним мостом, і Вовк був із ним. У цьому полягала ще одна відмінність. І Вовк кричав.

Розділ вісімнадцятий Вовк іде в кіно

1

Ще одна вантажівка, ревучи дизельним двигуном, неслася трасою. Естакада задрижала. Вовк застогнав і вчепився в Джека, мало не скинувши їх у воду.

— Годі! — закричав Джек. — Відчепися, Вовку! Це звичайна вантажівка! Ходімо!

Він ляснув Вовка, хоч і не хотів цього — переляк друга був таким зворушливим. Але зворушливий чи ні, а лапи у Вовка були ого-го, і важив він фунтів на сто п’ятдесят більше, ніж Джек, і якби вовкулака перевернув Джека, обидва б шубовснули в крижану воду, без сумніву, заробивши запалення легень.

— Вовк! Не подобається! Вовк! Не подобається! Вовк! Вовк!

Але його хватка послабшала. За мить руки повисли з боків. Коли повз них із хрипінням пронеслась наступна вантажівка, Вовк скорчився від жаху, але все ж стримався і не схопив Джека. Та він збентежено поглянув на хлопчика з німим благанням, ніби промовляючи: «Забери мене звідси. Я краще помру, ніж житиму в цьому світі».

— Вовку, я хочу цього понад усе на світі, але там Морґан. А навіть якби його там не було, у мене більше немає чарівного соку.

Джек поглянув на свою ліву руку. Він тримав пляшку Спіді за зазубрену шийку, немов людина, що готова до серйозної бійки в барі. Неймовірна удача, що Вовк не порізався, коли з жахом схопився за хлопчика. Джек викинув пляшку. Плюх.

Цього разу магістраллю проїхали аж дві вантажівки — шум став гучнішим. Наляканий Вовк завив і притис вуха руками. Джек помітив, що під час переходу з рук Вовка майже вся шерсть зникла — більша частина, але не вся. А ще він помітив, що перші два пальці обох рук Вовка стали нормальної довжини.

— Ходімо, Вовку, — сказав Джек, коли гуркіт вантажівок трохи затих. — Вибираймося звідси. Ми схожі на двох хлопців, що чекають, коли їх вихрестять під час спеціальної трансляції «Клубу ЛЛ»[157].

Він узяв Вовка за руку і занепокоєно смикнувся, коли той стиснув її. Вовк помітив його реакцію та послабив хватку… зовсім трохи.

— Не кидай мене, Джеку, — почав благати Вовк. — Будь ласка, будь ласка, не кидай.

— Не переймайся, Вовку. Я не кину тебе, — відповів Джек, а сам подумав: «Як ти тільки встряв у таку халепу, кретине? Ось ти тут, стоїш під мостом автомагістралі, десь в Огайо, зі своїм свійським вовкулакою. Як тобі це вдається? Тренуєшся? А ще, до речі, як там Місяць, Джекі? Пам’ятаєш?»

Він не пам’ятав і не міг нічого сказати, бо небо затягнули хмари і лив холодний дощ.

Які в нього шанси? Тридцять до одного на його користь?

Двадцять вісім до двох?

Які б шанси не були, високими вони не здавалися. Тільки не тепер, зважаючи на ситуацію.

— Ні, я тебе не кину, — повторив він і повів Вовка до берега річки. На мілині пливли догори черевом гнилі рештки ляльки. Її скляні блакитні очі витріщалися в морок близької ночі. У Джека боліла рука; він потягнув її, переносячи Вовка в цей світ, і суглоб у плечі смикався, мов хворий зуб.

Щойно вони вийшли з води на порослий бур’янами й засмічений берег, Джек знову почав чхати.

2

Цього разу Джек на Територіях пройшов півмилі на захід — саме на таку відстань Вовк перегнав своє стадо, щоб воно могло напитися з річки, де згодом воно мало не втопило чабана. Тут, як припускав Джек, вони опинилися на десять миль західніше. Їм було важко підніматися на берег (врешті-решт, більшу частину шляху Вовку довелося тягти Джека). В останніх променях сонця Джек побачив за якихось п’ятдесят ярдів від них з’їзд з автостради. Знак повідомляв: «АРКАНУМ — ОСТАННІЙ З’ЇЗД В ОГАЙО. КОРДОН ШТАТУ ЗА 15 МИЛЬ».

— Доведеться голосувати, — сказав Джек.

— Голосувати? — із сумнівом перепитав Вовк.

— Дай-но я погляну на тебе.

Він подумав, що Вовка приймуть за свого, у темряві так точно. Він і зараз мав комбінезон, але на ньому з’явилася наліпка «ОШКОШ». Його домоткана сорочка перетворилася на фірмову сорочку із синього шамбре[158], яку можна придбати у військових крамницях. Раніше босі ноги тепер були взуті в мокрі пенні-лофери[159] і білі шкарпетки.

Найдивніше виглядали окуляри в круглій оправі (як у Джона Леннона), що були посередині великого обличчя Вовка.

— Вовку, ти мав проблеми із зором? На Територіях?

— Не знаю, — відказав той. — Гадаю, так. Вовк! Тут, крізь ці залізні очі, я точно бачу краще. Вовк, просто тут і зараз. — Він зиркнув на галасливі машини на платній автостраді, і Джек побачив їх очима Вовка: величезні сталеві почвари з гігантськими жовто-білими очима, що на скаженій швидкості мчать крізь ніч; гумові колеса мордують дорогу. — Я бачу краще, ніж хотів би, — з болем промовив Вовк.

3

Через два дні двоє виснажених хлопців прокульгали на втомлених ногах повз знак «МУНІЦИПАЛЬНИЙ КОРДОН» між тридцять другою трасою та їдальнею «З 10 до 4». Вони прийшли в місто Мансі, штат Індіана. Джекова температура підвищилася до ста двох градусів[160], він постійно кашляв. Обличчя Вовка зблідло і набрякло. Він виглядав, як боксер, що вийшов на матч-реванш і одразу ж програв. За день раніше він намагався нарвати пізніх яблук з дерева біля дороги в затінку покинутого хліва. Вовкулака виліз на дерево і почав зривати зморщені осінні яблука в нагрудну кишеню, але на нього налетіли оси. Вочевидь, під карнизом старого хліва розташовувалося їхнє гніздо. Зі швидкістю, на яку тільки був здатен, Вовк зліз із дерева — навколо його голови кружляла коричнева хмара. Він вив. Одне його око майже зовсім запливло, а ніс нагадував велику бузкову ріпку. Тим не менше, він наполіг, щоб забрати найкращі яблука собі. Насправді гарних серед них не було — маленькі, кислі, червиві, — і Джек не надто хотів їх їсти, але після того, через що пройшов Вовк, щоб їх дістати, він не міг відмовитися.

Повз них промчав великий старий «камаро» з посиленими задніми ресорами, передній бампер якого мало не торкався землі.

— Агов, придурки! — прокричав хтось, і всі в машині вибухнули реготом — пивним реготом. Вовк завив і вчепився в Джека. Хлопчик гадав, що його друг із часом здолає страх перед машинами, але зараз він почав справді хвилюватися.

— Все гаразд, Вовку, — втомлено промовив він, віддираючи Вовкову лапу від себе вдванадцяте чи втринадцяте за день. — Вони поїхали.

— Так, голосно! — застогнав пастух. — Вовк! Вовк! Так голосно. Джек, мої вуха, мої вуха!

— Прямоточний глушник, — сказав Джек, втомлено міркуючи: «Вовку, тобі сподобаються автостради Каліфорнії. Ми це перевіримо, якщо дійдемо туди, гаразд? Тоді ми завітаємо на ралі та мотоциклетні перегони. Ти просто збожеволієш від них». — Деяким хлопцям подобається цей звук. Ну, знаєш. Вони… — Його знеміг черговий напад кашлю. На мить світ поплив удалечінь, у сірі тіні. Повертався він дуже і дуже повільно.

— Подобається, — пробурмотів Вовк. — Джейсон. Як комусь може таке подобатися, Джеку? І запахи…

Джек знав, що для Вовка найгірше — запахи. Вони не пробули тут і чотирьох годин, а Вовк уже почав називати цей світ Країною Поганих Запахів. Першої ночі Вовка нудило разів шість; спершу він виблював на землю Огайо каламутну воду з іншого всесвіту, а тоді викашлював саму тільки жовч. Це все запахи, з болем пояснював він. Він не знав, як Джек може їх терпіти, як інші могли їх терпіти.

Джек знав — коли повертаєшся із Територій, тебе огортають аромати, які й не розрізняєш, адже постійно живеш із ними. Дизельне пальне, вихлопні гази автомобілів, промислові відходи, сміття, брудна вода, хімікати. Доводиться звикати до них заново. Або звикаєш, або стаєш несприйнятливим. От тільки з Вовком було інакше. Він ненавидів машини, він ненавидів запахи, він ненавидів цей світ. Джек не вірив, що Вовк коли-небудь до них звикне. Якщо найближчим часом він не перенесе Вовка назад на Території, той швидше за все збожеволіє. «І в процесі цього доведе до божевілля мене, — подумав Джек. — Я ж і сам не далекий від цього».

Повз них проторохтіла сільська вантажівка з курми. За нею рухався безперервний потік машин, деякі водії сигналили. Вовк буквально стрибнув Джекові на руки. Ослаблений лихоманкою, Джек покотився в зарослий бур’янами і засмічений рів і гепнувся об землю так, що аж зуби клацнули.

— Пробач мене, Джеку, — нещасно промовив Вовк. — Забий мене Бог.

— Не твоя вина, — промовив Джек. — Упав. Час відпочити.

Вовк сів біля Джека. Він мовчав, схвильовано позираючи на хлопця. Він знав, що йому було важко; знав, що Джек дуже хотів рухатися на захід швидше, частково, щоб утекти від Морґана, але переважно — з якоїсь іншої причини. Він знав, що уві сні Джек стогнав, кличучи матір, іноді плакав. Але наяву Джек заридав тільки тоді, коли у Вовка потьмарився розум на в’їзді до Арканума. Саме тоді він зрозумів, що Джек мав на увазі, коли казав «голосувати». Коли Вовк сказав Джеку, що їздити на машинах він не зможе — принаймні не зараз, а можливо, і взагалі ніколи — Джек сів на відбійник, затулив очі руками і заплакав. А коли зупинився — це було добрим знаком, — він забрав руки від обличчя та поглянув на Вовка так, що той вирішив, ніби Джек залишить його самого в цій жахливій Країні Поганих Запахів… А без Джека Вовк дуже швидко зійде з глузду.

4

Запасною смугою вони дійшли до виїзду з Арканума. Вовк щулився і тулився до Джека щоразу, коли повз них у тьмяних сутінках проїжджали авто чи вантажівки. Одного разу крізь вітер від машини до Джека долинуло насмішкувате запитання: «Де ваше авто, педики?» Він струсив із себе почуте, як пес витрушує з вух воду, і просто йшов далі, взявши Вовка за руку і притягнувши до себе, коли Вовк мав намір чкурнути в ліс. Було надзвичайно важливо зійти з платної автостради, на якій не можна «голосувати», на західний виїзд із Арканума. Деякі штати дозволяли голосувати зі з’їздів (принаймні так йому розповідав волоцюга, з котрим Джек якось ночував у сараї), але навіть у штатах, де «голосування» формально вважалося злочином, копи зазвичай не помічали цього, якщо ти стояв на виїзді.

Тож спершу треба було дістатися до виїзду і сподіватися, що їм не трапиться дорожній патруль. Що патрульний може подумати про Вовка, Джек навіть не хотів уявляти. Вони, напевно, вирішать, що він — реінкарнація Чарлза Менсона в окулярах Леннона вісімдесятих років.

Хлопці дісталися до виїзду і підійшли до смуги, що тягнулася на захід. Через десять хвилин старенький розбитий «крайслер» спинився перед ними. Водій, опасистий чоловік із бичачою шиєю у бейсболці з написом «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ “КЕЙС”» на потилиці, нахилився вперед і відчинив дверцята.

— Застрибуйте, хлопці! Гидотна нічка, еге ж?

— Дякуємо, містере, так і є, — весело відповів Джек. Голова в нього кипіла: він намагався вплести Вовка в Історію, але при цьому не бачив виразу обличчя приятеля. А от водій бачив. Обличчя в чоловіка закам’яніло.

— Внюхав щось погане, синку?

Джека повернув до реальності тон водія, такий же напружений, як і його обличчя. Уся приязнь зникла, здавалося, що він щойно завітав до «Пивниці Оутлі» скуштувати пива і випити кухоль. Джек обернувся і поглянув на Вовка. Вовкові ніздрі роздувалися, як у ведмедя, що внюхав скунса. Губи не просто відтягнулися від зубів — вони зморщилися, і плоть під носом нагадувала гірський кряж.

— Він що, тугодум? — тихо спитав Джека чоловік у бейсболці «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ “КЕЙС”».

— Ні, ох, він просто…

Вовк заричав. Ось і все.

— О Боже! — крикнув чоловік, наче не вірив, що це відбувається насправді. Він натиснув на швидкість, машина помчала до з’їзду, а пасажирські дверцята захряснулися на ходу. Задні фари коротко блимнули в дощовій пітьмі, відбиваючись брудно-червоними стрілами на асфальті.

— Чудово. — Джек обернувся до Вовка, що подалі відскочив від його гніву. — Просто чудово. Якщо той водій має радіопередавач, він уже на дев’ятнадцятому каналі, викликає копів, розповідаючи всім і кожному, що на виїзді з Арканума голосують двоє психів. Джейсон! Чи Ісус! Мені байдуже хто! Вовку, хочеш побачити, як забивають ці блядські цвяхи? Зроби так іще кілька разів — і ти відчуєш, як їх забивають! У нас! Їх заб’ють у нас!

Зморений, розгублений, дезорієнтований, виснажений до краю Джек насувався на заплаканого Вовка, який насправді за бажання міг одним важким ударом знести Джекові голову з пліч, але зараз тільки задкував.

— Не кричи, Джеку, — застогнав він. — Запахи… бути там… під замком із цими запахами.

— Я не відчуваю жодних запахів, — заверещав Джек.

Голос його сів, хворе горло пекло ще сильніше, але він не міг зупинитися: або крик, або божевілля. Мокре волосся спадало йому на очі. Він відкинув його назад і вдарив Вовка по плечу. Від сильного удару в нього заболіла рука. Здавалося, що він ударився об камінь. Вовк принижено завив, і це ще сильніше розізлило Джека. Те, що він збрехав, лише посилило лють. Цього разу на Територіях він пробув менше шести годин, але й він знав, що в машині того чоловіка смерділо, як у клітці дикої тварини. Грубі запахи старої кави і свіжого пива (між його ногами стояла відкоркована банка «Штроха»), освіжувач повітря, що звисав із дзеркала заднього виду і тхнув сухою, солодкою пудрою зі щоки трупа. Там був іще якийсь запах — темніший, мокріший…

— Жодних, — кричав він охриплим голосом. Він ляснув Вовка по другому плечу. Вовк завив, розвернувся і згорбився, наче дитина, яку б’є злий батько. Джек заходився лупцювати Вовка по спині, його зболені руки вибивали дрібні бризки води з комбінезона. Щоразу, як опускалася Джекова рука, Вовк вив. — Краще тобі до цього звикнути (Лясь!), бо наступна машина, яка тут зупиниться, буде поліційною (Лясь!), або це буде містер Морґан Слоут в нудно-зеленому «БМВ» (Лясь!), і якщо ти й далі будеш великим немовлям, ми опинимося у великому йобаному світі страждань! (Лясь!) Ти це розумієш?

Вовк промовчав. Стояв, зігнувшись під дощем, спиною до Джека й тремтів. Ридав. Джек відчув, як до рота підступив клубок, відчув, як очі стали пекти і щипати. Його лють від цього тільки зросла. Якась жахлива частинка його понад усе в світі хотіла, щоб він зробив боляче собі, і він знав, що найкращий спосіб для цього — завдавати болю Вовку.

— Обернися!

Вовк повернувся. З брудно-коричневих очей за круглими окулярами котилися сльози. З носа звисали шмарклі.

— Ти розумієш мене?

— Так, — простогнав Вовк. — Так, розумію, але я не можу нічого вдіяти, Джеку.

— Це ж чому? — Джек сердито дивився на нього, притиснувши кулаки до стегон. Як же в нього боліла голова!

— Бо він помирав, — тихо сказав Вовк. Джек витріщився на нього, весь гнів миттю зник.

— Джеку, хіба ти не знав? — м’яко спитав Вовк. — Вовк! Ти не можеш цього відчути?

— Ні, — хрипло видихнув Джек. Але він унюхав дещо, хіба ні? Щось, чого він ніколи раніше не відчував. Якась суміш…

Тут Джек усе зрозумів, і сили враз покинули його. Він важко бухнувся на відбійник і поглянув на Вовка.

Лайно і гнилий виноград. Ось який запах він відчув. Не зовсім саме це, але щось дуже близьке.

Лайно і гнилий виноград.

— Це найгірший запах, — сказав Вовк. — Він з’являється, коли люди забувають, як це бути здоровими. Ми називаємо це… Вовк! Чорною хворобою. Я навіть не думаю, що він знає про неї. І… Чужинці не можуть її внюхати, так, Джеку?

— Ні, — прошепотів хлопчик. Якби він перенісся в Нью-Гемпшир у номер матері в «Альгамбрі», то чи відчув би цей сморід?

Так. Його мати пахне саме так, з усіх її пор сочиться запах лайна і гнилого винограду, запах Чорної хвороби.

— Ми називаємо її раком, — прошепотів Джек. — Ми називаємо її раком, і він є у моєї матері.

— Я не знаю, чи зможу їхати на попутках, — сказав Вовк. — Я спробую, якщо ти того хочеш, Джеку, але запахи… всередині… ззовні теж погано, Вовк!.. але всередині…

Саме тоді Джек затулив обличчя долонями і заридав, частково від відчаю, але переважно — від звичайної втоми. Отже, вираз, який, як здалося Вовку, він помітив на Джековому обличчі, справді був; на мить спокуса покинути Вовка стала чимось більшим за спокусу — це стало божевільною потребою. Шанси, що він дійде до Каліфорнії та знайде Талісман — що б це не було — від початку були низькими, але тепер вони знизились до нуля. Вовк не просто уповільнював його рух; через нього вони обидва рано чи пізно опиняться за ґратами. А як він пояснить Вовка раціональному Річарду Слоуту?

Тієї миті Вовк побачив на Джековому обличчі холодний розрахунок, і в нього підкосилися коліна. Він упав на них і простягнув зчеплені руки до Джека, як коханець у поганій вікторіанській мелодрамі.

— Не йди, не залишай мене тут, Джеку, — плакав він. — Не залишай старого Вовка, не залишай мене тут. Ти привів мене сюди, будь ласка, не залишай мене самого…

Після цього зв’язна мова щезла. Вовк, можливо, і намагався щось сказати, але насправді він лише ридав. На Джека звалилася неймовірна втома. Вона добре сиділа на ньому, як улюблена куртка. Не залишай мене тут, ти привів мене сюди…

Ось так. Він відповідав за Вовка, хіба ні? Так! О так! Він схопив Вовка за руку і перетягнув його з Територій в Огайо, і біль у плечі доводив це… Звісно, у нього не було вибору; Вовк тонув, а навіть якби й не тонув, то Морґан підсмажив би його тією штукою, що метала блискавки. Якби він знову опинився там, то, можливо, спитав би Вовка: «Що тобі більше до вподоби, Вовчику-братику? Опинитися тут і боятися, чи залишитися там і померти?»

Він міг спитати, так, але Вовк навряд чи відповів би, бо Вовк був слабким на голову. І дядько Томмі любив цитувати одну китайську приказку: «Якщо ти врятував людину, ти відповідальний за неї на все життя».

Не має значення пірнання в річку, не має значення здогадливість — він відповідає за Вовка.

— Не покидай мене, Джеку, — скімлив Вовк. — Вовк! Вовк! Будь ласка, не покидай старого доброго Вовка. Я тобі прислужуся. Я стерегтиму тебе вночі, я багато чого вмію. Тільки не… не…

— Годі скавуліти, підводься, — тихо промовив Джек. — Я не збираюся тебе кидати. Але нам треба забиратися звідси, раптом той чоловік викликав копів. Ходімо.

5

— Ти вже знаєш, що нам робити далі, Джеку? — обережно спитав Вовк.

Вони вже з півгодини сиділи в зарослому бур’яном кюветі за адміністративним кордоном Мансі. Коли Джек повернувся до Вовка, той з полегшенням побачив усмішку. Усмішка та була змореною, і Вовку не подобалися темні кола втоми під очима Джека (Джеків запах йому подобався ще менше — хворий запах), але це все одно — усмішка.

— Гадаю, я знаю, що нам треба зробити просто зараз, — сказав Джек. — Я думав про це кілька днів тому, коли купував нові кеди.

Хлопчик підвів ноги. Вони обидва поглянули на кеди в скорботній тиші. Обдерті, пошарпані та брудні. Ліва підошва от-от ладна була попрощатися з верхньою частиною черевика. Джек їх зносив… він напружив лоб, згадуючи. Через жар це становило проблему. За три дні. Минуло лише три дні, відколи він вибрав їх у крамниці «Файва». Тепер вони стали старими. Старими.

— Байдуже… — зітхнув Джек. Він просвітлів. — Бачиш той будинок, Вовку?

Будинок, калейдоскоп невиразних кутів із сірої цегли, стояв островом посеред величезного паркінгу. Вовк знав, чим пахне там асфальт: падаллю, зогнилими тваринами. Він задихатиметься від того запаху, а Джек навряд чи й помітить це.

— Щоб ти знав, на дороговказі написано «Таун-Лайн Сіксплекс», — сказав Джек. — Звучить як кавник[161], але насправді — це кінотеатр із шістьма залами. Хоча б щось нам там точно сподобається. — «І вдень буде небагато людей. Це добре, бо в тебе, Вовку, є неприємна звичка казитися». — Ходімо. — Хлопчик важко підвівся.

— Що таке кіно? — спитав Вовк.

Вовкулака знав, що став жахливою проблемою для Джека — настільки жахливою, що тепер остерігався не те що протестувати, а навіть висловити занепокоєння. Але в його голові виникла лячна думка: «іти в кіно» може бути тим самим, що і «голосувати». Джек називав гулкі вози і фургони «машинами», «шеві», «джартренс» і «універсалами» (останні, подумав Вовк, скидалися на карети, що на Територіях перевозили пасажирів від однієї станції до іншої). Може, сповнені ревінням смердючі карети теж називаються «кіно». Схоже, це цілком імовірно.

— Добре, — сказав Джек. — Простіше показати, ніж пояснювати. Гадаю, тобі сподобається. Ходімо.

Джек підсковзнувся, вилазячи з кювету, і важко впав на коліна.

— Джеку, з тобою все гаразд? — стурбовано запитав Вовк.

Джек кивнув. Вони попрямували до паркінгу, що, як і припускав Вовк, жахливо смердів.

6

Джек «пройшов» значну частину тридцяти п’яти миль між Арканумом, штат Огайо, та Мансі, штат Індіана, на широкій спині Вовка. Вовк боявся легкових автомобілів, жахався вантажівок, а майже всі запахи викликали в нього нудоту. Він міг завити і втекти, зачувши несподівано гучний звук. Але він ще й майже не втомлювався. «Зважаючи на його швидкість, “майже” можна викреслити, — подумав тепер Джек. — Наскільки я розумію, він узагалі не втомлюється».

Джек максимально швидко відвів їх від Арканумського з’їзду, змушуючи мокрі втомлені ноги бігти. Голова пульсувала від болю так, наче слизький, гнучкий кулак гупав по черепу зсередини, тілом прокочувалися хвилі тепла і холоду. Вовк легко простував ліворуч від нього. Його кроки були такими великим, що він без проблем підтримував Джеків темп, лише трохи прискоривши ходу. Джек знав, що в нього, можливо, розвинулася параноя щодо копів, але чоловік у бейсболці «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ “КЕЙС”» виглядав справді переляканим і розлюченим.

Вони не пройшли і чверті милі, коли глибокий, пекучий біль, що засів у боку, не змусив його спитати Вовка, чи той не понесе його на плечах.

— Що? — перепитав Вовк.

— Ну, знаєш, — Джек показав.

Велика посмішка з’явилася на Вовковому обличчі. Нарешті він хоч щось зрозумів; хоча б щось міг зробити.

— Ти хочеш покататися на мені, як на конику? — закричав він задоволено.

— Ага. Гадаю…

— Так! Вовк! Тут і зараз! Звик возити братиків-по-окоту! Застрибуй, Джеку!

Вовк нахилився, тримаючи напоготові зігнуті руки, як стремена.

— Коли я стану заважким, просто спусти…

Перш ніж він устиг закінчити фразу, Вовк підхопив його і легко побіг із ним дорогою в пітьмі — справді побіг. Холодне дощове повітря здувало волосся з його гарячого лоба.

— Вовку, ти заженеш себе! — кричав Джек.

— Не я! Вовк! Вовк! Бігти тут і зараз, — уперше після їхнього переходу голос Вовка звучав справді щасливим. Наступні дві години, аж доки Арканум опинився далеко на сході, він мчав уздовж темної довгої асфальтової дороги з двома смугами. Джек побачив закинутий хлів, що стояв біля зарослого бур’янами поля, і вони там заночували.

Вовк хотів зайти подалі від центральних районів, де машини ревли в загальному потоці, а запахи здіймалися до небес задушливою хмарою. Джек також цього хотів. Вовк надто виділявся. Але їм довелося зробити одну зупинку біля придорожньої крамнички, за кордоном Індіани, неподалік від Гаршвіля. Знервований Вовк стояв біля дороги й присідав, копирсався в землі, підводився, ходив маленьким колом і знову присідав. Тим часом Джек купив газету і уважно проглянув прогноз погоди. Наступна повня мала бути 31 жовтня — Гелловін, саме вчасно. Джек повернувся на першу сторінку, щоб зрозуміти, який сьогодні день… точніше, який був вчора. Двадцять шосте жовтня.

7

Джек штовхнув одні зі скляних дверей і зайшов до вестибюля «Таун-Лайн Сіксплекс». Він різко озирнувся на Вовка, але той виглядав — принаймні зараз — цілком нормально. Насправді, Вовк здавався обережно оптимістичним… на той момент. Йому не подобалося перебувати в приміщенні, але все було не настільки погано, як у машині. Тут були гарні запахи — легкі та смачні. Але був ще й якийсь гіркий аромат. Вовк поглянув ліворуч і побачив скляну коробку, переповнену чимось білим. Це й було джерело приємного запаху.

— Джеку, — прошепотів він.

— Що?

— Можна мені тої білої штуки, будь ласка. Але без пі-пі.

— Пі-пі? Ти про що?

Вовк пошукав правильніше слово і знайшов.

— Без сечі. — Він показав на резервуар, усередині якого загорався і згасав напис «СМАК ОЛІЇ». — Це ж якась сеча, так? Певно, що так, зважаючи на запах.

Джек утомлено посміхнувся.

— Попкорн без фальшивої олії. Гаразд. А тепер помовч, гаразд?

— Звісно, Джеку, — сумирно погодився Вовк. — Просто тут і просто зараз.

Він дістав скручені в рурочку банкноти — важко зароблені однодоларові купюри із самотніми п’ятьма баксами, схованими посередині.

— Який фільм? — Її очі рухалися туди-сюди, туди-сюди від Джека до Вовка і від Вовка до Джека, наче жінка спостерігала за напруженою грою в настільний теніс.

— А що зараз почнеться? — спитав у неї Джек.

— Ну… — Дівчина зиркнула на приклеєний скотчем папірець, — у залі чотири — «Дракон у польоті». Кунгфу бойовик з Чаком Норрісом. — Очі ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч, — у шостому залі подвійний сеанс. Мультики Ральфа Бакші «Чарівники» та «Володар перснів»[162].

Джек відчув полегшення. Вовк був величезною дитиною-переростком, а діти люблять мультфільми. Усе могло спрацювати. Вовк знайде в Країні неприємних запахів щось, що його розважить, а Джек поспить три години.

— Ось це воно, — сказав Джек, — нам на мультики.

— Чотири долари, — сказала дівчина. — Особливі ціни на ранкові сеанси до другої дня. — Вона натиснула кнопку, і два квитки з металевим скреготом вискочили зі щілини. Вовк скрикнув і позадкував.

Дівчина зиркнула на нього, здійнявши брови.

— Ви нервовий, містере?

— Ні, я Вовк. — Він посміхнувся, демонструючи надто багато зубів. Джек міг поклястися, що зараз зубів було вдвічі більше, ніж за день чи два до того. Дівчина поглянула на них і облизнулась.

— З ним усе гаразд. Він лише… — Джек знизав плечима. — Надто звик до ферми. Ну, ви знаєте. — Хлопчик простягнув самотні п’ять баксів. Касирка взяла їх із таким виразом, наче шкодувала, що в неї для цього немає щипців.

— Ходімо, Вовку.

Коли вони пішли до стенду із солодощами (Джек засовував долар у кишеню брудних джинсів), дівчина беззвучно промовила до продавця:

— Поглянь на його ніс!

Джек поглянув на Вовка — його ніс ритмічно роздувався.

— Припини, — прошепотів він.

— Припинити, що, Джеку?

— Робити так носом.

— Ох, я спробую, але…

— Тсссс…

— Я можу чимось допомогти, синку? — спитав продавець.

— Так, будь ласка. «Джуніор Мінст», «Різес Пісез»[163] та надвелику порцію попкорну без олії.

Продавець посунув замовлення до них. Вовк схопив відерце попкорну обома руками і миттю захрумкотів, набиваючи ним рот. Продавець мовчки зиркнув на нього.

— Надто звик до ферми, — повторив Джек. Якась частина його вже замислювалася, чи достатньо багато дивного побачили ці двоє, щоб вирішити викликати поліцію. Він подумав — і вже не вперше — скільки в цьому іронії. У Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі ніхто на Вовка і не глянув би вдруге, а тим більше — втретє… Імовірно, рівень толерантності до дивних речей у сільській місцевості був набагато нижчим. Але, звісно, якби вони потрапили до Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса, Вовк би ошизів набагато швидше.

— Закладаюся, так і є, — буркнув продавець. — Із вас два вісімдесят.

Джек заплатив; він подумки скривився, зрозумівши, що за похід у кіно виклав четвертину своїх запасів.

Вовк вищирився до продавця ротом, набитим попкорном. Джек розумів, що для Вовка це привітна посмішка № 1, але він сумнівався, що продавець також розуміє це. Надто багато зубів було в цій посмішці… може, сотня.

А ще ніздрі Вовка знову роздувалися.

«Та ну їх, хай викликають копів, якщо хочуть, — подумав утомлено він, що більше пасувало б дорослому, ніж дитині. — Це нас не сповільнить іще більше. Він не може їздити в нових машинах, бо терпіти не може запахів конденсаційних конвертерів. Він не може їздити в старих машинах, бо ті смердять викидними газами, потом, олією та пивом. Він, імовірно, узагалі не може їздити в машинах через клаустрофобію. Скажи правду, Джекі, будь чесним хоча б із самим собою. Ти постійно переконуєш себе, що він звикне, але цього, певно, не станеться ніколи. То ж що нам робити? Гадаю, мандрувати через Індіану. Поправка. Вовк мандруватиме Індіаною пішки, а я мандруватиму Індіаною верхи. Але спершу я збираюся відвести Вовка в клятий кінотеатр і поспати, доки не закінчаться обидва мультфільми або доки не приїдуть копи. Ось і кінець історії, сер».

— Що ж, приємного перегляду, — сказав продавець.

— Дякую, — відповів Джек і пішов далі, а тоді збагнув, що Вовка немає поряд з ним. Вовк витріщався на щось за головою Джека з майже релігійним захватом. Джек підвів погляд і побачив рухому рекламу фільму Стівена Спілберґа «Близькі контакти третього ступеня»[164], що демонструвалася вгорі. — Ходімо, Вовку.

8

Вовк збагнув, що нічого не вийде, щойно вони пройшли крізь двері.

Маленька темна волога кімната. Тут панували жахливі запахи. Поет з нюхом Вовка назвав би це смородом похмурих мрій. Вовк поетом не був. Він лише знав, що найсильніше тут пахне попкорном із сечею, і його мало не знудило.

Тоді ліхтарі почали тьмяніти ще більше, обертаючи кімнату на печеру.

— Джеку, — простогнав він, хапаючи хлопчика за руку. — Джеку, нам треба вшитися звідси, добре?

— Тобі сподобається, Вовку, — пробурмотів Джек, розуміючи, хоч і не повністю, страждання друга. Зрештою, Вовк завжди від чогось страждав. У цьому світі слово «страждання» цілком його описувало. — Спробуй.

— Гаразд, — сказав Вовк, і Джек почув згоду, але пропустив повз вуха непевність, яка свідчила, що Вовк тримається з останніх сил. Вони сіли. Вовк незручно вмостився біля проходу. Коліна задерлися вгору, відерце з попкорном (їсти його Вовк уже перехотів) притиснулося до грудей.

Перед ними на мить спалахнув жовтий сірник. Джек відчув різкий сухий запах травички, настільки звичний для кінотеатрів Каліфорнії, що його миттю перестаєш помічати. Вовк унюхав лісову пожежу.

— Джек!…

— Тсссс… Починається кіно.

«І я вже задрімав».

Джек так ніколи і не дізнався, скільки героїзму виявив Вовк у наступні кілька хвилин. Вовк насправді й сам цього не знав. Він знав лише, що мусить стерпіти цей жах заради Джека. «Все буде гаразд, — міркував він, — поглянь, Вовку, Джек збирається заснути, збирається заснути просто тут і просто зараз. І ти знаєш, Джек не привів би тебе в Край Болю, тож просто витримай це… просто перечекай… Вовк! усе буде гаразд…»

Але Вовк був твариною циклів, і його цикл наближався до місячного піку. Його інстинкти стали витончено гострими, їм неможливо було опиратися. Його раціональний розум казав, що з ним усе буде гаразд, що інакше Джек не привів би його сюди. Але це нагадувало міркування чоловіка, який умовляє сам себе не чхати в церкві, бо це не гарно.

Він сидів там, у пітьмі, вдихав запахи лісової пожежі та вологої печери, смикаючись щоразу, коли якась тінь проходила вниз, заціплено очікуючи, як щось у темряві впаде йому на голову. А тоді по центру печери розчахнулося чарівне вікно, і він сидів у ядучому смороді власного поту (очі широко розплющені, на обличчі застигла маска жаху), спостерігаючи, як розбиваються і перевертаються машини, як палають будинки і як один чоловік женеться за іншим.

— Анонси, — пробурмотів Джек. — Я ж казав, тобі сподобається…

Лунали голоси. Хтось сказав: не палити! Хтось сказав: не смітити! Хтось сказав: наявні знижки для груп! Хтось сказав: Особливі ціни на ранкові сеанси до четвертої дня.

— Вовку, нас надурили, — пробурмотів Джек.

Він почав говорити щось іще, але швидко перейшов на хропіння.

Останній голос промовив: і тепер ми представляємо — після чого Вовк втратив контроль. «Володар перснів» демонструвався в системі звуку «Долбі Сураунд» і кіномеханіку наказували вдень вмикати звук на повну, бо в цей час туди навідувалися нарики, а їм дійсно подобався «Долбі Сураунд».

Пролунав недоладний мідний скрип. Знову розчахнулося магічне вікно, і тепер Вовк побачив вогонь — палахкотіння помаранчевого та червоного кольорів.

Вовк завив, скочив, потягнувши за собою Джека, який вже майже заснув.

— Джеку! — закричав він. — Забиратися! Треба забиратися! Вовк! Бачу вогонь! Вовк! Вовк!

— Гей, там попереду. Ану сядь! — загорлав хтось.

— Затули пельку, гальмо, — додав ще хтось.

Двері до зали № 6 прочинилися.

— Що тут відбувається?

— Вовку, замовкни! — зашипів Джек. — Заради Бога…

— ОУУУУУУУУООООООООООООООООООО!

Вовк вив.

Якась жінка добре роздивилася Вовка в яскравому світлі, що лилося з вестибюля. Вона закричала і потягнула за собою маленького хлопчика. Буквально потягнула: дитина впала на коліна і жінка поволочила її по всипаному попкорном килиму в центрі проходу.

— ОУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУОООООООООООООООООООООО!

Нарик, що сидів трьома рядами нижче, повернувся і дивився на них із туманним інтересом. Він тримав у руці тліючий косяк; запасний стирчав за вухом.

— Чудово! — промовив він. — Срані лондонські вовкулаки[165] знову атакують, так?

— Добре, — сказав Джек. — Добре, ми йдемо. Жодних проблем. Просто не роби так більше, гаразд?

Він повів Вовка на вихід. Його знову зморила втома.

Світло вестибюля, впиваючись голками, ударило йому в очі. Жінка, що тягнула маленького хлопчика із зали, обійнявши дитину, позадкувала в куток. Коли вона побачила, що Джек виводить Вовка (той досі вив) крізь подвійні двері шостої зали, то підхопила дитину і кинулася геть.

Продавець, касирка, кіномеханік та високий чоловік у спортивному піджаку, який пасував би закликайлу на перегонах, згуртувалися в маленьку щільну купку. Джек припустив, що чоловік у картатому спортивному піджаку та білих черевиках — менеджер.

Двері інших залів також прочинились. Із пітьми визирали обличчя — усім було цікаво, через що зчинився гамір. Джеку вони здавалися борсуками, що визирають зі своїх нірок.

— Забирайтеся геть! — крикнув чоловік у картатому піджаку. — Забирайтеся геть! Я вже викликав поліцію, вони будуть тут за п’ять хвилин.

«Херня це все, — подумав Джек, гріючись у промінцях надії. — Ти не мав на це часу. І якщо зникнемо просто зараз, можливо, тільки можливо, ти нікому й не телефонуватимеш».

— Ми вже йдемо, — сказав хлопчик. — Слухайте, мені шкода. Це просто… мій старший брат епілептик і у нього стався напад. Ми… ми забули його ліки.

При слові «епілептик» касирка і продавець відсахнулися, наче Джек сказав «прокажений».

— Ходімо, Вовку.

Він помітив, як опустився погляд менеджера, помітив, як зневажливо вигнулися його губи. Прослідкував за його поглядом і побачив темну пляму на ошкошському комбінезоні Вовка. Той обмочився.

Вовк помітив це також. Багато чого у світі Джека було йому незнайомим, але він достоту розумів, як виглядає зневага. Він зайшовся гучними, пронизливими риданнями.

— Джек, мені шкода! Вовку дуже ШКОДА!

— Забери його звідси, — з презирством сказав менеджер і відвернувся.

Джек обійняв Вовка і повів його до дверей.

— Ходімо, Вовку, — промовляв він. Джек говорив тихо й зі щирою ніжністю. Він ніколи ще так сильно не переймався Вовком. — Ходімо. Це я винен, а не ти. Ходімо.

— Пробач, — судомно ридав Вовк. — Я поганий, забий мене Бог, поганий.

— Ти хороший, — заперечив Джек. — Ходімо.

Він прочинив двері, і вони вийшли в тихе пізнє жовтневе тепло.

Жінка з дитиною стояла від них в ярдах двадцяти, але, побачивши Джека та Вовка, почала відступати до машини, тримаючи маля перед собою, як загнаний у кут гангстер заручника.

— Не дай йому підійти до мене, — закричала вона. — Не дай цій почварі підійти до моєї дитини. Ти чуєш мене? Не пускай його до мене!

Джек подумав, що треба сказати їй щось, аби заспокоїти, але він не знав, що саме. Він надто втомився.

Вони пішли геть, перетинаючи стоянку під кутом. На півшляху до дороги Джек заточився. Світ на мить потьмарився.

Джек заледве розумів, що Вовк підхопив його на руки і несе, мов немовля. Невиразно розумів, що Вовк плаче.

— Джеку, мені шкода. Будь ласка, не треба ненавидіти Вовка. Я можу бути старим добрим Вовком. Почекай, побачиш.

— Я тебе не ненавиджу, — сказав Джек. — Я знаю, що ти… ти старий добрий…

Він заснув, не закінчивши речення. Коли Джек прокинувся, вже був вечір, і Мансі залишився далеко позаду. Вовк зійшов із головної дороги і брів павутиною сільських стежок і брудних шляхів. Його не збивали з пантелику ані відсутність знаків, ані надмір можливих напрямків. Вовк продовжував іти на захід; його вів інстинкт перелітного птаха.

Ніч вони провели в порожньому будинку на північ від Каммака, і вранці Джеку здалося, що температура в нього трохи спала.

Була середина ранку — середина ранку двадцять восьмого жовтня, — коли Джек збагнув, що на долонях Вовка знову з’явилася шерсть.

Розділ дев’ятнадцятий Джек у хліві

1

Ту ніч вони провели в руїнах спаленого будинку з широким полем по один бік і гаєм — по інший. На далекому краю поля розташовувалася ферма, але Джек подумав, що тут вони з Вовком будуть у безпеці, якщо поводитимуться тихо й не дуже вовтузитимуться. Коли сонце зайшло, Вовк пішов у ліс. Він рухався повільно, нахиливши обличчя до самої землі. Перш ніж Вовк зник із Джекового поля зору, хлопчик подумав, що його приятель схожий на короткозору людину, що загубила окуляри і тепер шукає їх. Джек почав нервувати (до нього приходили видіння, як Вовк потрапляє в пастку зі сталевими зубами, як пійманий Вовк похмуро стримує стогони, відгризаючи собі ногу…), аж доки Вовк не повернувся, прямуючи цього разу майже прямо і тримаючи в руках якісь рослини, корені яких вільно звисали зі стиснутих кулаків.

— Що в тебе там, Вовку? — запитав Джек.

— Ліки, — відповів Вовк похмуро. — Та вони не дуже хороші, Джеку. Вовк! Нічого нема дуже хорошого в твоєму світі!

— Ліки? Що ти маєш на увазі?

Але Вовк не промовив більше нічого. Він дістав два дерев’яних сірники з нагрудної кишені комбінезона, розпалив вогонь і запитав у Джека, чи може той роздобути банку. У канаві Джек знайшов банку з-під пива. Вовк понюхав її і зморщив ніс.

— Знову погані запахи. Треба води, Джеку. Чистої води. Я сходжу, якщо ти дуже втомився.

— Вовку, я хочу знати, що ти надумав.

— Я піду, — сказав Вовк. — Прямо через поле є ферма. Вовк! Там точно знайдеться вода. Ти сиди.

Джек уявив собі, як фермерова дружина, готуючи вечерю, визирає у вікно і бачить Вовка, котрий гасає двором з банкою з-під пива в одній волохатій лапі й оберемком трав і корінців у другій.

— Піду я, — сказав він.

Ферма розташувалася всього за п’ятсот футів від місця їхньої ночівлі: теплі жовті вогні ясно осявали поле. Джек пішов, без пригод наповнив банку водою з-під крану під дашком і рушив назад. На півдорозі через поле він збагнув, що бачить власну тінь, а тоді зиркнув на небо.

Майже повний місяць зійшов над східним небокраєм.

Стривожений Джек повернувся до Вовка і віддав йому бляшанку з водою. Вовк нюхнув, знову поморщився, але промовчав. Він поставив банку на вогонь і взявся запихати крізь маленьку дірочку подрібнені шматочки зібраних рослин. Хвилин за п’ять чи трохи згодом вчувся жахливий запах — якщо бути зовсім чесними, то над банкою почав здійматися справжній сморід. Джек скривився. Він не сумнівався, що Вовк захоче, аби він випив цю бридоту, і точно знав, що трунок його вб’є. Певно, повільно і болісно.

Він заплющив очі й почав гучно, театрально хропти. Якщо Вовк подумає, що Джек заснув, то не будитиме його. Ніхто ж не будить хворих людей, правда? А Джек хворів; з приходом темряви температура повернулася — лютувала в його тілі, караючи холодом попри те, що піт виходив через кожну пору.

Підглядаючи крізь вії, Джек побачив, як Вовк відставив банку вбік остигати. Вовк сів на місце і поглянув у небо, склавши волохаті руки на колінах. Його обличчя було мрійливим і навіть прекрасним.

«Він дивиться на Місяць», — подумав Джек і відчув щось схоже на страх.

Ми не ходимо біля стада, коли змінюємося. Добрий Джейсоне, ні! Ми б з’їли худобу!

Вовку, скажи мені дещо: я тепер стадо?

Джек затремтів.

П’ять хвилин по тому — до того часу Джек уже майже заснув — Вовк нахилився над банкою, понюхав, кивнув, підняв її та підійшов до Джека, що притулився до почорнілої від вогню похиленої балки, підібгавши під шию додаткову сорочку, щоб зручніше покласти голову. Джек міцно заплющив очі і знову захропів.

— Ну ж бо, Джеку, — весело сказав Вовк. — Я знаю, що ти не спиш. Ти не можеш надурити Вовка.

Джек розплющив очі і глянув на Вовка із сонним обуренням:

— Як ти дізнався?

— У людей буває запах сну і запах пробудження, — сказав Вовк. — Навіть Чужинці мають знати це, хіба ні?

— Гадаю, нам це невідомо, — відповів Джек.

— У будь-якому разі, ти маєш випити це. Це ліки. Випий, Джеку, просто тут і просто зараз.

— Я не хочу, — заперечив Джек. З банки віяло болотяним і гірким сморідом.

— Джеку, — сказав Вовк. — Від тебе ще й хворобою пахне.

Джек мовчки поглянув на нього.

— Так, — сказав Вовк. — І тобі стає гірше. Зараз іще не дуже погано, поки що ні, але — Вовк! — точно буде погано, якщо ти не приймеш якихось ліків.

— Вовку, я не сумніваюся, що ти чудово винюхуєш трави й інші штуки на Територіях, але ж це Країна Поганих Запахів, пам’ятаєш? Певно, у тебе там амброзія, отруйний дуб, мишачий горошок і…

— Там хороші рослини, — сказав Вовк. — От тільки не дуже сильні, забий їх Бог. — Вовк виглядав сумним. — Не все тут погано пахне, Джеку. Є також і хороші запахи. Але хороші запахи — як лікарські рослини. Слабкі. Гадаю, колись вони були сильнішими.

Вовк знову замріяно поглянув на небо, і Джек відчув, як колишня тривога повертається до нього.

— Закладаюся, колись це місце було хорошим, — сказав Вовк. — Чистим і сповненим сили…

— Вовку? — тихо запитав Джек. — Вовку, на твоїх долонях знову з’являється волосся.

Вовк здригнувся і поглянув на Джека. Якусь мить — мабуть, насправді то була лише гарячкова уява, а якщо й ні, це тривало не більше за секунду — Вовк зиркнув на Джека з відвертим, жадібним голодом. Тоді він, здавалося, струсив із себе страшне марево.

— Так, — відповів він. — Але я не хочу говорити про це і не хочу, аби ти про це говорив. Це не має значення, ще ні. Вовк! Просто випий свої ліки, Джеку, це все, що тобі треба зробити. — Вочевидь, Вовк не збирався брати до уваги жодних заперечень. І якщо Джек не вип’є ліки сам, то Вовк може відчути, що він просто-таки зобов’язаний розтулити Джекові рота і влити трунок йому в горлянку.

— Пам’ятай, якщо це мене вб’є, ти залишися сам, — похмуро сказав Джек, беручи у руки банку.

Вона досі лишалася теплою.

Вираз жахливого страждання з’явився на Вовковому обличчі. Він натягнув на ніс круглі окуляри.

— Не хочу завдавати тобі шкоди, Джеку, — Вовк ніколи не зробить Джеку боляче. — Вираз його обличчя був настільки переконливим і сповненим глибокого нещастя, що він міг би здатися безглуздим, якби не був таким щирим.

Джек піддався і випив напій із банки. Він просто не міг встояти перед цим виразом болісного страху. Смак виявився таким жахливим, як Джек і уявляв… і чи не захитався на секунду світ? Чи не захитався він, як буває, коли Джек ось-ось перенесеться на Території?

— Вовку! — крикнув він. — Вовку, хапай мене за руку!

Вовк, водночас зосереджений і схвильований, послухався.

— Джекі? Джекі? Що з тобою?

Смак ліків почав танути в роті. У той же час м’яке тепло — схоже на те, яке дарував маленький ковток бренді, який мама дозволяла йому в рідкісних випадках — почало наповнювати його живіт. І світ навколо знову став твердим. Коротке тремтіння могло бути просто грою уяви… але Джек так не вважав.

Ми майже перенеслися. На мить той світ опинився дуже близько. Імовірно, я можу робити це і без магічного соку… певно, я можу!

— Джеку? Що з тобою?

— Мені вже краще, — відповів він і навіть зміг усміхнутися. — Мені вже краще, ось і все. — Він раптом з’ясував, що так і є.

— Ти й пахнеш тепер краще, — бадьоро сказав Вовк. — Вовк! Вовк!

2

Наступного дня Джеків стан покращувався, та слабкість залишалася. Вовк віз його «наче коник», тож на захід вони рухалися дуже повільно. Із сутінками почали шукати місце для ночівлі. Джек звернув увагу на дерев’яний хлів у брудному маленькому вибалку. Навколо валялося сміття і лисі шини. Вовк погодився без зайвих обговорень. Весь день він був тихим і похмурим.

Джек заснув практично миттєво і прокинувся близько одинадцятої, щоб відлити. Він роззирнувся і побачив, що Вовкове місце — порожнє. Джек подумав, що приятель, певно, пішов на пошуки додаткової порції трави, аби запропонувати йому еквівалент бустер-ін’єкції[166]. Джек поморщив ніс, але знав, що коли Вовк захоче напоїти його своїм трунком, то він не відіб’ється. Поза сумнівом, після першого прийому йому стало набагато краще.

Джек обійшов хлів збоку — високий стрункий хлопчина в боксерках «Джокі», незашнурованих кросівках і розстібнутій сорочці. Він сцяв, як йому здалося, дуже довго і в процесі дивився на небо. Це була одна з тих оманливих ночей, які часом бувають на Середньому Заході наприкінці жовтня й на початку листопада, незадовго до того, як зима візьме світ у жорстокі залізні лабети. Ніч була мало не по-тропічному теплою, і м’який бриз скидався на пестощі.

У вишині плавав білий круглий і красивий Місяць. Оманливо й навіть моторошно ясно він освітлював усе навколо. І здавалося, ніби він водночас осяває і потьмарює цю ніч. Джек витріщався на Місяць, розуміючи, що його загіпнотизовано, але не надто переймаючись цим.

Ми не ходимо біля стада, коли змінюємося. Добрий Джейсоне, ні!

Я тепер стадо, Вовку?

На місяці з’явилося обличчя. Джек навіть не здивувався, що те обличчя належало Вовку… от тільки воно зовсім не було відкритим, широким і трохи здивованим, сповненим доброти і простоти. Це обличчя здавалося вузьким і, так, темним, темним від волосся, от тільки волосся не надавало йому темряви. Темряви обличчю додавали наміри.

Ми не ходимо біля них, ми б з’їли їх, з’їли їх, ми б з’їли їх, Джеку, коли ми змінюємося, ми б…

Це обличчя на Місяці — вирізьблений на кістці к’яроскуро[167] — належало розлюченій тварюці. Вона схилила голову на бік за мить до нападу, роззявила рот, повний зубів.

Ми б з’їли, ми б вбили, ми б вбили, вбили, ВБИЛИ, ВБИЛИ!

Палець доторкнувся до Джекового плеча і повільно спустився до талії.

Джек так і стояв із членом у руці, злегка стискаючи крайню плоть великим і вказівним пальцями, й дивився на небо. Свіжий, потужний струмінь сечі вирвався з нього.

— Я налякав тебе, — сказав за спиною Вовк. — Вибач, Джеку. Забий мене Бог.

Але на мить Джек подумав, що Вовку зовсім не було прикро. Вовкові слова звучали так, ніби він посміхався.

І раптом Джека охопила абсолютна певність, що його зараз з’їдять.

«Цегляний будинок? — безглуздо подумав він. — У мене нема навіть солом’яної хатинки, куди я міг би втекти».

Ось тепер прийшов страх. Сухий жах палив його вени сильніше за гарячку.

Хто боїться великого злого Вовка, великого злого Вовка, великого злого?..[168].

— Джеку?

Це я, це я, о Боже, я боюся великого злого Вовка…

Джек повільно повернувся.

Вовкове обличчя, яке, коли вони прийшли до хліва і лягли спати, було тільки трохи заросле короткою щетиною, зараз вкривала густа борода, що доходила аж до вилиць, через що здавалося, що рости вона починає ще на скронях. Його очі світилися червоно-помаранчевим сяйвом.

— Вовку, з тобою все гаразд? — запитав Джек уривчастим шепотом з придихом. Голосніше говорити він не міг.

— Так, — відповів Вовк. — Я бігав за Місяцем. Він прекрасний. Я бігав… бігав… бігав. Але зі мною все гаразд, Джеку. — Вовк усміхнувся, аби продемонструвати, що з ним справді все гаразд, і виставив напоказ повний рот велетенських гострих зубиськ. Джек відскочив у тупому жаху. Це наче зазирнути до пащі потвори з фільмів про «Чужого».

Вовк помітив цей вираз обличчя, і його різкі, огрубілі риси викривив смуток. Але під цим смутком — і зовсім не глибоко — крилося дещо інше. Це дещо розважалося, сміялося і демонструвало зуби. Воно б гналося за здобиччю доти, доки від страху в тої не потече носом кров, доки вона не почне стогнати і благати про помилування. Воно б сміялося, розриваючи плоть волаючої здобичі.

Воно б сміялося, навіть якби тією здобиччю був він.

Особливо якби тією здобиччю був він.

— Джеку, вибач, — казав він. — Час… наближається. Нам треба буде щось придумати. Ми… завтра. Нам треба буде… треба… — Він глянув угору, і зачудований вираз з’явився на його обличчі, доки він роздивлявся небо.

Він підвів голову і завив. І Джеку подумалося, що він чув — дуже тихо, — як вовк на Місяці завив у відповідь. Жах охопив Джека — спокійний і абсолютний. Тієї ночі він так і не зміг заснути.

3

Наступного дня Вовку покращало. Зовсім трішки, бо від напруги його аж нудило. Коли він намагався пояснити Джекові, як треба поводитися — принаймні наскільки він міг це розказати, — високо над головою пролетів реактивний літак. Вовк скочив на ноги, кинувся бігти й вити на нього, розмахуючи кулаками в напрямку неба. Його волохаті ноги знову стали босими. Вони набрякли і зовсім порвали дешеві пенні-лофери.

Він спробував пояснити Джекові, що робити, але не просунувся далі старих оповідок і чуток. Він знав, як проявляється Зміна в його світі, але відчував, що тепер усе буде набагато гірше — потужніше і небезпечніше. Тут, на землі Чужинців. І він уже це відчував. Він відчував силу, яка проходила крізь нього, і вночі, коли зійде Місяць, ця сила витіснить його самого.

Знову і знову він повторював, що не хоче завдати болю Джекові, що він радше вб’є себе, ніж поранить Джека.

4

Найближчим містечком був Дейлвілл. Джек прибув туди саме після того, як годинник на будинку суду пробив полудень, і пішов до магазину металовиробів «Справжня цінність». Одну руку він поклав у кишеню штанів, у якій лежали його дуже збіднілі запаси.

— Допомогти, синку?

— Так, сер, — відповів він. — Я хочу придбати навісний замок.

— Добре, йди сюди, і ми подивимося. У нас є «Єйли», «Мосслери», «Лок-Тайти»… та будь-які є. Який саме замок ти хочеш?

— Великий, — відповів Джек, дивлячись на клерка зніченим тривожним поглядом. Його обличчя схудло, але все одно було дивно красивим і переконливим.

— Великий, — замислився продавець. — Дозволю собі запитати, а для чого тобі він?

— Для мого пса, — стримано відповів Джек. Історія. Всім їм завжди потрібна Історія. Цю він приготував дорогою з хліва, де вони провели дві останні ночі. — Він мені потрібен для пса. Треба його зачинити, бо він кусається.

5

Обраний ним замок коштував десять доларів, і в Джека лишилося всього десять доларів у кишені. Йому було шкода витрачати так багато, і він майже надумав брати дешевший… а тоді пригадав, який вигляд був у Вовка минулої ночі, коли він вив на місяць, а з очей його розсипалося помаранчеве полум’я.

Хлопчик заплатив десять доларів.

Він підводив великий палець перед кожною машиною, що проїжджала повз нього, але, звісно ж, жодна не зупинилася. Може, його очі виглядали надто дикими і божевільними. Бо він сам відчував, що його очі дикі і божевільні. Газета, яку продавець у магазині металовиробів дозволив подивитися, обіцяла захід сонця рівно о шостій вечора. О котрій зійде Місяць, не зазначалося, але Джек підрахував, що це трапиться о сьомій щонайпізніше. Зараз уже перша по обіді, і Джек гадки не мав, куди він подіне Вовка на ніч.

«Тобі потрібно замкнути мене, Джеку, — сказав Вовк. — Потрібно добре замкнути мене. Бо якщо я звільнюся, то завдам шкоди всьому, що можу наздогнати і схопити. Навіть тобі, Джеку. Навіть тобі. Тож ти маєш замкнути мене і тримати під замком, що б я не робив чи не казав. Три дні, Джеку, аж доки Місяць знову не стане тонким. Три дні… навіть чотири, якщо ти не будеш до кінця впевненим».

Так, але де? Це має бути місце подалі від людей, щоб ніхто не почув Вовка, якщо — коли, знехотя підправив він — той почне вити. І місце те має бути значно міцнішим, ніж хлів, у якому вони зупинилися. Якщо Джек повісить свій новенький десятидоларовий замок на двері хліва, то Вовк просто вийде через задню стіну.

Де?

Джек не знав відповіді, але розумів, що має лише шість годин, аби знайти місце… можливо, навіть менше.

Джек ще більше поквапився.

6

На шляху сюди вони пройшли повз кілька порожніх будинків, навіть переночували в одному з них, і всю дорогу з Дейлвілла Джек шукав ознаки покинутих помешкань: вікна без штор, таблички «ПРОДАЄТЬСЯ», траву, що доросла аж до другої сходинки ґанку, дух занедбаності, які властиві всім порожнім будинкам. Не те щоб він сподівався замкнути Вовка у спальні якогось фермера на три дні його Перевтілення: Вовк же здатен вибити двері у хліві. Та в одному будинку, які вони бачили, був льох, і це могло прислужитись.

Міцні дубові двері, вбудовані у трав’янистий пагорб, скидалися на казкові, і вели вони в кімнату без стелі і дверей — у підземну кімнату, в печеру, з якої жодна істота не вибереться менше ніж за місяць. Льох стримає Вовка, а земляна підлога і стіни дозволять йому не поранитися.

От тільки порожній будинок з льохом зостався тридцять чи сорок миль позаду. Їм нізащо не вдасться повернутися туди за час, який лишився до сходу Місяця. Та й чи захоче Вовк пробігти сорок миль для того, щоб його зачинили в безлюдний карцер без їжі перед Перевтіленням.

Зважмо й на те, що минуло вже багато часу. Може, Вовк уже підійшов так близько до межі, що відмовиться від будь-якого ув’язнення? Що, як жорстокий, пожадливий бік його вдачі вже виліз назовні і тепер роздивлявся цей дивний новий світ, цікавлячись, де тут ховається їжа? Великий замок, який от-от розірве шви Джекової кишені, виявиться непотрібним.

Раптом Джек збагнув, що може повернути в інший бік. Піти назад до Дейлвілла і продовжити свій шлях. За день чи два він буде біля Лейпела чи Сісеро, можливо, зможе попрацювати півдня в продуктовому магазині чи влаштуватися на кілька годин поденником на ферму, заробити кілька доларів чи поцупити один-два обіди і за кілька днів швидко дійти до кордону з Іллінойсом. В Іллінойсі буде легко, подумав Джек. Він не знав, як збирається це зробити, але був певен, що зможе дістатися до Спрінгфілда і Школи Тайєра за день чи два після того, як потрапить на територію Іллінойсу.

А ще, коли до хліва лишалося десь чверть милі, збентежений Джек думав про те, як же буде пояснювати присутність Вовка Річарду Слоуту? Давньому другу Річарду Слоуту, у круглих окулярах, краватці і охайно зашнурованих черевиках з кордованської шкіри? Абсолютно раціональному Річарду Слоуту, дуже розумному, але впертому. Він уважав, що те, чого ти не можеш побачити, не існує. У дитинстві Річард ніколи не цікавився казками, він був байдужим до діснеєвських фільмів про хрещених фей, які перетворювали гарбузи на карети, та злих королев із балакучими дзеркалами. Такі вигадки були надто абсурдними, щоб зацікавити шестирічного (чи восьмирічного, чи десятирічного) Річарда — на відміну, скажімо, від фотографії електронного мікроскопа. Річард з ентузіазмом грався кубиком Рубіка, який складав менше ніж за дев’яносто секунд, але навряд чи він міг сприйняти шістнадцятирічного вовкулаку зростом у шість футів п’ять дюймів.

Якусь мить Джек безпорадно метався по дорозі — на секунду він навіть подумав, що зможе кинути Вовка самого й піти далі, до Річарда, на пошуки Талісмана.

«А що, як я — стадо?» — подумки запитав він себе. І тоді пригадав, як Вовк побіг вниз по схилу за бідними переляканими тваринами, а далі кинувся у воду, щоб урятувати їх.

7

Хлів був порожнім. Щойно Джек побачив прочинені двері, то зрозумів: Вовк пішов, — однак він перевірив яр і подолав купу сміття, але не знайшов приятеля. Вовк не міг далеко відійти від хліва, проте він утік.

— Я повернувся! — гукнув Джек. — Гей, Вовку! Я приніс замок.

Джек зрозумів, що розмовляє сам із собою, лише одного погляду на хлів вистачило, щоб розуміти це. Його наплічник лежав на маленькій дерев’яній лавці біля стосу грубих журналів 1973 року випуску. В одному кутку хліва без вікон лежала купа недбало звалених дров, начебто хтось нарубав їх про запас, а скласти полінувався. Більше в хліві нічого не було. Джек безпорадно відвернувся від прочинених дверей і оглянув схили яру.

Тут і там поміж будяків валялися старі шини, стос побляклих і зогнилих політичних брошур, на яких досі можна було прочитати прізвище ЛУҐАР[169], один побитий синьо-білий номерний знак Коннектикуту, пляшки з-під пива, етикетки на яких настільки вигоріли, що аж побіліли… але Вовка не було. Джек підвів руки і рупором склав їх біля рота.

— Гей, Вовку! Я повернувся!

Він не сподівався на відповідь — і не отримав її. Вовк пішов.

— От, гівно, — сказав Джек і поклав руки на стегна. Хлопчика переповнювали суперечливі емоції: тривога, полегшення й гнів. Вовк пішов, щоб зберегти Джекові життя, — так пояснювалося його зникнення. Щойно Джек відлучився у Дейлвілл, його приятель накивав п’ятами. Він утік на своїх невтомних ногах і перебуває тепер за багато миль звідси, очікуючи, коли зійде місяць. Тепер Вовк міг бути будь-де.

Усвідомлення цього посилило Джекову тривогу. Вовк міг податися в ліс біля яру, що бовваніє на тому кінці довгого поля, і набивати собі черево кроликами, польовими мишами та будь-чим іще, що може там водитися — кротами, борсуками і рештою персонажів «Вітру у вербах»[170]. І так би було найкраще. Але Вовк також міг би винюхувати свійську худобу, де б та не була, і опинитися таким чином під загрозою. А ще, усвідомив Джек, Вовк може винюхати фермера з родиною. Або, що навіть гірше, рушити до одного з містечок на північ від них. Джек не був певен щодо цього, але гадав, що перевтілений Вовк може розтерзати щонайменше півдюжини людей, перш ніж його нарешті вб’ють.

— Чорт, чорт, чорт, — повторював Джек, коли поліз яром угору. Насправді, він не сподівався побачити Вовка — хлопчик раптом збагнув, що, напевно, ніколи не побачить його. А за кілька днів прочитає в газеті якогось провінційного містечка жахливий опис різанини, влаштованої велетенським вовком, який забрів на Мейн-стрит у пошуках їжі. Тоді з’являться нові імена. Імена на кшталт Сілкі, Гайделя, Гейджена…

Спершу він глянув на дорогу, досі сподіваючись побачити гігантську постать Вовка, що біжить на південь, — той би не захотів зустрітися з Джеком, який повертається з Дейлвілла. Довга дорога була порожньою, так само як і хлів.

Звісно.

Сонце, точне, як і годинник, який він носив на зап’ястку, уже добряче схилилося до обрію. Джек безнадійно повернувся до довгого поля і узлісся за ним. Нічого не ворушилося, окрім верхівок стерні, що гнулися під холодним вітром.

«ПОЛЮВАННЯ НА ВОВКА-ВБИВЦЮ ТРИВАЄ», — саме таким буде заголовок у газеті за кілька днів.

Раптом великий коричневий валун на узліссі заворушився, і Джек збагнув, що тим валуном був Вовк. Він сидів навпочіпки і дивився на Джека.

— Ох, скільки ж клопоту з тобою, сучий сину, — сказав Джек полегшено, чудово знаючи, що якась частина його потайки тішилася з Вовкового зникнення.

Хлопчик пішов до приятеля. Вовк не рухався, однак його постать якимось чином збільшилася, стала напруженішою і мудрішою.

Наступний крок вимагав від Джека ще більше мужності, ніж перший. За двадцять ярдів він бачив, що Вовк і далі змінюється. Його волосся стало густішим і розкішнішим, ніби він помив його і висушив феном. Здавалося, ніби Вовкова борода справді починалася саме під очима. Він продовжував сидіти на місці, але все юнакове тіло стало більшим і сильнішим. Очі, наповнені рідкісним вогнем, блимали помаранчевим гелловінським полум’ям.

Джек змусив себе підійти ближче. Він мало не спинився, коли побачив, що у Вовка тепер замість рук лапи, але наступної миті збагнув, що це руки, просто пальці вкриті грубим чорним волоссям. Вовк і далі дивився на нього своїми полум’яними очима. Джек знову скоротив наполовину відстань між ними, а тоді спинився. Вперше з миті зустрічі з Вовком біля річки на Територіях хлопчик не міг прочитати виразу приятелевого обличчя. Можливо, Вовк уже став надто чужим, а може, волосся вкривало надто велику частину його обличчя. Та він був певен, що Вовк переживає якісь сильні емоції.

За дюжину футів від Вовка Джек зупинився і змусив себе зазирнути в очі перевертню.

— Вже скоро, Джекі, — сказав Вовк, і його губи роззявилися в жахливій подобі усмішки.

— Я подумав, що ти втік, — сказав Джек.

— Сидів тут, очікуючи на твоє повернення. Вовк!

Джек не знав, як інтерпретувати цю заяву. Вона невиразно нагадала хлопчику про Червону Шапочку. Вовкові зуби виглядали особливо чисельними, гострими і сильними.

— Я приніс замок, — сказав він. — Чи з’явилися в тебе якісь ідеї, доки мене не було?

Вовкове обличчя — очі, зуби та й усі інші частини тіла — піднялися до Джека.

— Тепер ти стадо, Джекі, — сказав Вовк. Він підвів голову і видав довге, протяжне виття.

8

Якби Джек Сойєр не був таким наляканим, то сказав би: «Ти маєш до цього хист, ага?», — або: «Якщо ти й далі так продовжуватимеш, то всі собаки в óкрузі будуть нашими», — але обидві фрази так і згинули невимовленими. Він надто боявся сказати хоч слово. Вовк знову подарував йому першокласну посмішку, придатну для телереклами ножів «Ґінсу», а тоді легко скочив на ноги. Окуляри Джона Леннона, здавалося, зникли в колючій щетині над бородою і в густому волоссі на скронях. Джек подумав, що зріст вовкулаки зараз сягає семи футів, а завтовшки він, як пивні барила з комірчини «Пивниці Оутлі».

— У цьому світі є хороші запахи, Джекі, — сказав Вовк.

І Джек нарешті розкусив його настрій. Вовк почувався захопленим. Він нагадував людину, котра виграла особливо важкий конкурс, не маючи жодних шансів на перемогу. А з-під його тріумфу просочувалося щось радісне й дике, уже бачене Джеком раніше.

— Хороші запахи! Вовк! Вовк!

Джек обережно відступив крок назад, запитуючи себе, чи стоїть він з навітряного боку від Вовка.

— Ти ніколи не казав нічого хорошого про це місце раніше, — сказав він трохи незграбно.

— Раніше, то раніше, а тепер — це тепер, — відповів Вовк. — Хороше. Багато хорошого навколо. Вовк знайде все хороше, не сумнівайся.

Так стало ще гірше. Джек бачив — мало не фізично відчував — відверту, впевнену пожадливість, аморальний голод, що сяяли в червонястих очах.

«Я з’їм усе, що впіймаю і вб’ю», — казали вони.

Впіймаю і вб’ю.

— Вовку, сподіваюся, до цього всього хорошого не належать люди, — спокійно сказав Джек.

Вовк підвів підборіддя, і з його горла вирвалося булькання на межі виття і сміху.

— Вовки мають їсти, — сказав він, і голос його був веселим. — О, Джекі, як же Вовки мають їсти. ЇСТИ! Вовк!

— Я збираюся зачинити тебе в тому хліві, — сказав Джек. — Пам’ятаєш, Вовку? Я приніс замок. Будемо сподіватися, що він тебе стримає. І пропоную починати вже, Вовку. Ти лякаєш мене до всирачки.

Тепер з Вовкових грудей вирвався булькотливий сміх.

— Боїшся! Вовк знає! Вовк знає, Джекі! Від тебе пахне страхом.

— Не дивно, — відповів Джек. — Ходімо зараз до хліва, гаразд?

— О, я не піду до хліва, — відповів Вовк, і довгий гострий язик вислизнув із щелеп. — Ні, не я, Джекі. Не Вовк. Вовк не може піти у хлів. — Щелепи розтулилися і сяйнули гострі зуби. — Вовк згадав, Джекі! Вовк! Просто тут і просто зараз!

Вовк згадав!

Джек відступив назад.

— Ще сильніший запах страху. Навіть на твоїх черевиках. Черевиках, Джекі! Вовк!

Вочевидь, черевики, які пахли страхом, мали бути дуже смішними.

— Ти маєш піти у хлів, ось що тобі треба пам’ятати.

— Неправильно! Вовк! Ти підеш у хлів, Джекі. Джекі йде у хлів! Я пригадав! Вовк!

Очі вовкулаки змінилися з палаюче-помаранчевих на м’який, затишний відтінок пурпурового.

— З «Книги Доброго Господаря», Джекі. Історія про Вовка, Який Не Шкодить Своєму Стаду. Пам’ятаєш, Джекі? Стадо йде в хлів, і замок вішається на двері. Коли Вовк відчує, що до нього наближається Перевтілення, стадо йде в хлів і замок вішається на двері. Він не Нашкодить Своєму Стаду. — Щелепи знову розчахнулися, і кінчик темного довгого язика закрутився догори, демонструючи абсолютне задоволення. — Ні! Ні! Не Шкодити Своєму Стаду! Вовк! Просто тут і просто зараз!

— Ти хочеш зачинити мене в хліві на три дні?

— Мені треба їсти, Джекі, — просто сказав Вовк, і хлопчик побачив, як щось темне і похмуре швидко промайнуло в його очах. — Коли Місяць забере мене з собою, треба їсти. Тут хороші запахи, Джекі. Багато їжі для Вовка. Коли Місяць відпустить мене, Джекі вийде з хліва.

— А що, як я не хочу сидіти зачинений три дні?

— Тоді Вовк вб’є Джекі. І Вовка буде проклято.

— Це все є в «Книзі Доброго Господаря», так?

Вовк кивнув головою.

— Я згадав. Я вчасно згадав, Джекі. Доки чекав на тебе.

Джек намагався прийняти Вовкову ідею. Йому доведеться просидіти три дні без їжі. Вовк гулятиме, де заманеться. Він сидітиме у в’язниці, а перед Вовком — увесь світ. І все ж таки, це, певно, єдиний спосіб пережити Вовкове Перевтілення. Якщо вибирати між триденною дієтою і смертю, Джек, звісно, обрав би порожній живіт. І тоді хлопчику враз здалося, що ця зміна — зовсім не зміна: він досі буде вільним, зачиненим у хліві, а Вовк — полоненим у всьому світі. Просто його клітка буде трохи більшою за Джекову.

— Най благословить Бог «Книгу Доброго Господаря», бо сам би я до такого не додумався.

Вовк знову зиркнув на Джека, а тоді нетерпляче поглянув на небо.

— Вже скоро, Джекі. Ти — стадо. Я маю зачинити тебе всередині.

— Гаразд, — сказав Джек. — Гадаю, і справді маєш.

Ці слова видалися Вовку неймовірно смішними. Заходячись сміхом, поєднаним з виттям, він обійняв Джека за талію, підняв його і поніс через поле.

— Вовк потурбується про тебе, Джекі, — сказав він, проковтнувши власне виття. Він м’яко поставив хлопчика на землю наверху яру.

— Вовку, — сказав Джек.

Вовк роззявив щелепи і взявся чухатись у паху.

— Тобі не можна вбивати людей, Вовку, — сказав Джек. — Пам’ятай про це. Якщо ти пригадав історію, то не забудь також, що не можна вбивати людей. Бо якщо ти вчиниш таке, вони вполюють тебе. Якщо ти вбиватимеш людей, хай навіть одну людину, багато людей прийдуть убивати тебе. І вони дістануть тебе, Вовку. Гарантую. І приб’ють твою шкуру до стіни.

— Жодних людей, Джекі. Тварини пахнуть краще за людей. Жодних людей. Вовк!

Вони спустилися схилом у яр. Джек витягнув замок із кишені й декілька разів просовував його крізь металеве кільце, на якому він висітиме, показуючи Вовку, як користуватися ключем.

— А тоді просунь ключ під дверима, гаразд? — запитав він. — Коли ти перевтілишся назад, я віддам тобі ключ. — Джек зиркнув на нижню частину дверей — між ними й землею лишалося два дюйми.

— Звісно, Джекі. Ти віддаси його мені.

— Тож, що ми робимо тепер? — запитав Джек. — Мені вже зараз іти в хлів?

— Сідай сюди, — вказав Вовк на точку на підлозі за фут від дверей.

Джек зацікавлено глянув на нього, зайшов у хлів і сів. Вовк сів напочіпки за дверима хліва і, навіть не дивлячись на Джека, простягнув руку хлопчику. Джек узяв Вовка за руку. Здавалося, ніби він тримає якусь волохату істоту завбільшки з кролика. Вовк так сильно стиснув руку, що Джек мало не скрикнув — та навіть якби він закричав, навряд чи Вовк почув би його. Вовк знову подивився вгору, і його обличчя виглядало замріяним, мирним і захопленим. За секунду чи дві Джек зміг поворушити долонею, щоб улаштуватися трішки зручніше в лапі у Вовка.

— Чи довго ми сидітимемо так? — запитав він.

Вовку знадобилася хвилина, щоб відповісти.

— До початку, — сказав він і знову стиснув Джекову руку.

9

Ось так вони й сиділи обабіч дверного отвору, годинами без слів, і світло дня нарешті почало гаснути. Останні двадцять хвилин Вовк ледь відчутно тремтів, і коли небо стало темнішим, тремтіння в його руці посилилося. Джек подумав, що так, мабуть, тремтить породистий кінь у стайні перед початком перегонів, очікуючи на постріл і на мить, коли ворота відчиняться.

— Він починає забирати мене, — м’яко сказав Вовк. — І скоро ми побіжимо, Джеку. Хотілося б, що б і ти міг побігти з нами.

Вовк повернув голову до Джека, і хлопчик побачив, що хоча Вовк щиро мав на увазі те, що сказав, але значна його частина мовчки промовляла: «Я міг би бігти і біля тебе, і за тобою, маленький друже».

— Гадаю, нам треба зараз зачинити двері, — сказав Джек.

Він спробував висмикнути руку з Вовкової, однак йому не вдалося звільнитися, аж доки Вовк майже зневажливо не відпустив його.

— Зачинити Джека всередині, зачинити Вовка знадвору. — Вовкові очі на мить спалахнули і стали червоногарячими, як у Елроя.

— Пам’ятай, ти маєш охороняти своє стадо, — сказав Джек. Він відступив назад, всередину хліва.

— Стадо йде в хлів, і замок вішається на двері. Він Не Нашкодить Своєму Стаду. — Його очі більше не випромінювали вогонь і потьмяніли до помаранчевих.

— Повісь замок на двері.

— Забий його Бог, я це і роблю, — сказав Вовк. — Я вішаю Богом забитий замок на Богом забиті двері, бачиш? — Він захряснув двері, миттєво помістивши Джека в темряву. — Чуєш, Джекі? Це Богом забитий замок. — Джек почув, як замок дзенькнув об металеву дугу, а тоді захряснувся, коли Вовк замкнув його.

— Тепер ключ, — сказав Джек.

— Богом забитий ключ, просто тут і просто зараз, — сказав Вовк, і ключ зі скрипом увійшов у замкову шпарину, а тоді вийшов з неї. Уже за мить ключ відскочив від запилюженої землі під дверима на мостини хліва.

— Дякую, — видихнув Джек. Він нахилився і мацав підлогу, доки не знайшов ключ. На мить він так сильно втиснув його в долоню, що мало не вдавив метал у шкіру: синець, форма якого нагадувала штат Флориду, зійде лише за п’ять днів, але в той час він надто турбуватиметься через ув’язнення, аби перейматися цим. Тоді Джек обережно поклав ключ у кишеню.

На вулиці Вовк гучно і часто дихав.

— Ти сердишся на мене, Вовку? — прошепотів він крізь двері.

Кулак важко вдарив у двері.

— Ні! Не серджусь! Вовк!

— Гаразд, — сказав Джек. — Жодних людей, Вовку. Пам’ятай про це. Інакше вони вполюють тебе і вб’ють.

— Жодних люУУУУУУ-АААААУУУУУУ!

Слово обернулося на протяжне, мелодійне виття. Тіло Вовка вдарилося об двері, і його довга, вкрита чорним хутром лапа промайнула в щілині під ними. Джек знав, що Вовк треться об двері хліва.

— Не серджуся, Джеку, — прошепотів Вовк так, ніби власне виття збентежило його. — Вовк не сердиться. Вовк жадає, Джеку. Це вже скоро, так, забий Боже, скоро.

— Я знаю, — сказав Джек, і враз відчув, що зараз заплаче: він би хотів обійняти Вовка. А ще більше він хотів, аби вони затрималися на кілька днів на тій фермі, і щоб це він зараз стояв біля погреба, а Вовк сидів у безпечній в’язниці.

Дивна, тривожна думка пронизала його свідомість: «Вовк і так був у безпечній в’язниці».

Ноги Вовка зникли за дверима, і Джек подумав, що вони стали вужчими, стрункішими, пружнішими.

Вовк зарохкав, віддихався і знову зарохкав. Він відійшов від дверей і видав якийсь звук на кшталт «А-а-а-аа».

— Вовку? — гукнув Джек.

Джека оглушило пронизливе виття — Вовк вийшов із яру.

— Будь обережним, — сказав Джек, знаючи, що Вовк уже не чує, і підозрюючи, що він би все одно не зрозумів його, навіть якби був досить близько, щоб почути.

Скоро Вовк завив кілька разів поспіль — та чи був то крик звільненої істоти, чи відчайдушний лемент того, хто з’ясував, що досі у в’язниці, Джек сказати не міг. Печальні, дикі і дивовижно красиві крики бідного Вовка здіймалися в осяяне місяцем повітря, ніби нічний серпанок. Джек не знав, що тремтить, аж доки не охопив себе руками і не відчув, як вони вібрують біля грудей, які, здавалося, також вібрували.

Виття затихало і віддалялося. Вовк біг за Місяцем.

10

Три дні й три ночі Вовк перебував у невпинній гонитві за їжею. Від світанку і до півдня він спав у ямці, яку знайшов під поваленим стовбуром дуба. Попри Джекові побоювання, Вовк зовсім не почував себе ув’язненим. Ліс на тому боці поля був широким і наповненим природним вовчим раціоном. Миші, кролики, коти, собаки, вивірки — він легко все це знаходив. Він міг наїстися у своє задоволення в лісах аж до наступного Перевтілення.

Але Вовк біг за Місяцем, і він не міг обмежувати себе одним лісом, як і не міг спинити трансформацію. Він біг за Місяцем околицями і пасовиськами, повз окремі приміські будинки й недобудованими дорогами, на яких бульдозери й велетенські асиметричні катки стояли, мов сонні динозаври. Весь його розум втілився в нюх, й не буде перебільшенням сказати, що його чутливий і вірний ніс став бездоганним. Він міг не тільки вчути курник, повний курей, за п’ять миль від себе і відрізнити їхні запахи від духу корів, свиней і коней на тій самій фермі — бо це елементарно — він нюхом відчував, коли кури рухаються… Він міг винюхати, в кого із сонних поросят пошкоджена нога, а в кого з корів запалене вим’я.

І цей світ — хіба ж не Місяць цього світу вів його? — більше не смердів хімікатами і смертю. У мандрах йому трапився давніший, примітивніший порядок буття. Він вбирав те, що лишилося від прадавньої солодкості землі та її сили, лишилося від чеснот, які єднали землю з Територіями. І навіть коли він натрапляв на людське помешкання, коли ламав хребта свійському собаці, рвав його на хрящуваті шматки, які заковтував цілими, Вовк відчував чисті холодні потоки, що пливуть глибоко під землею, відчував блискучі гірські сніги десь далеко на заході. Це місце здавалося ідеальним для перевтіленого Вовка, але якби він вбив хоч одну людину, то був би проклятий.

Він не вбив жодної людини.

Можливо, через те, що жодної й не бачив. За три дні Перевтілення Вовк вбивав і пожирав представників усіх інших форм життя, наявних у східній Індіані, включно зі скунсом і цілою родиною рисей, що мешкали у вапняковій печері у пагорбі за дві долини від нього. У першу ніч у лісі він упіймав кажана. Істота летіла низько, тож Вовк відкусив їй голову, а тоді заковтнув тільце, яке ще ворушилося. Через його горлянку пройшли цілі дивізіони свійських котів, зграї собак. Із дикою, зосередженою радістю він за одну ніч винищив великий загін свиней, завбільшки з міський квартал.

Але двічі з якихось таємничих причин він не зміг вбити свою здобич, і це також змусило його почуватися, як удома, у світі, яким він сновигав. Це пов’язано з місцевістю, а не з певними абстрактними чи моральними принципами — на перший погляд, у цих місцях не було нічого незвичайного. Одним виявилася галявина в лісі, куди він загнав кролика, а іншим — неохайний задній двір ферми, у якому лежав і скімлив прив’язаний до стовпа пес. Варто було Вовку поставити лапу на це місце, як шерсть на ньому ставала дибки й електричні розряди пронизували його хребет. Ті місця — священні, а в священних місцях Вовк не може вбивати. Ось і все. Як і всі святині, вони виникли давним-давно, настільки давно, що для опису їх варто скористатися словом «прадавній», саме прадавньою була криниця часів, яку Вовк відчув на задньому дворі ферми та на маленькій галявині, щільне нашарування років на маленькій потужній ділянці. Вовк просто відступав від священного місця і рушав деінде. Як і крилаті люди, яких бачив Джек, Вовк жив таємницею, тому легко сприймав такі дивовижі.

А ще він не забував про свої обов’язки відповідно Джека Сойєра.

11

Сидячи в зачиненому хліві, Джек гостріше, ніж будь-коли в житті, опинився сам на сам зі своєю свідомістю і темпераментом.

Єдиними меблями в хліві була маленька дерев’яна лавка, а єдиною розвагою — журнали десятирічної давнини. Та й ті він не міг читати, оскільки в хліві не було жодних вікон, а єдине світло — це вузенька смужка сонця, що сяяла під дверима рано-вранці; йому було складно навіть просто роздивлятися малюнки в тих журналах. Слова — лише сірі черв’яки, не придатні до розшифрування. Він і гадки не мав, як зможе пережити наступні кілька днів. Джек підійшов до лавки, боляче вдарившись об неї коліном, і сів думати.

Однією з перших речей, усвідомлених Джеком, було те, що час у хліві плине інакше, ніж назовні. За межами хліва секунди бігли швидко, зливаючись у хвилини, які потім оберталися на години. Цілі дні й тижні цокали, як метроном. У хліві ж секунди вперто відмовлялися рухатися — вони розтягувалися до гротескних секунд-монстрів, секунд-Пластикменів[171]. Зовні година може вже минути, доки чотири чи п’ять секунд у хліві роздуватимуться і набрякатимуть.

А друга річ, яку збагнув Джек, — думання про повільний біг часу тільки погіршує все. Варто тобі зосередитися на тому, що секунди плинуть повільно, як вони взагалі відмовляються рухатися. Тож він міряв кроками виміри своєї камери, щоб вирвати свідомість із вічності секунд, із яких складають три дні. Ставлячи одну ногу перед другою, він з’ясував, що розміри хліва — приблизно сім футів на дев’ять. Принаймні досить місця, аби випростатися вночі.

Якщо він обійде хлів усередині по периметру, то його шлях становитиме приблизно тридцять два фути. Якщо обійде по периметру хліва сто шістдесят п’ять разів, здолає милю.

Хай він і позбавлений можливості їсти, але ж ходити він може. Джек зняв годинник і поклав у кишеню, пообіцявши собі, що дивитиметься на нього лише в разі крайньої потреби.

Він уже був здолав одну четверту першої милі, коли пригадав, що в хліві не було води. Ні їжі, ні води. Йому спало на думку, що для смерті від спраги йому знадобиться понад три чи чотири дні. Коли Вовк повернеться, з ним досі все буде гаразд: може, добре йому й не буде, але принаймні живим він залишиться. А що, як Вовк не повернеться? Тоді доведеться вибивати двері.

У такому разі, подумав він, краще спробувати зробити це зараз, доки вистачає сил.

Джек підійшов до дверей і натиснув на них обома руками. Притиснув сильніше — і петлі заскрипіли. Джек спробував ударити плечем протилежний від петель край дверей. Плече він собі забив, але двері, здається, навіть не поворушилися. Він іще сильніше вдарився плечем об двері. Вісім разів. Може, петлі й заскрипіли, але не зрушили ні на міліметр. Вовк міг вибити двері однією рукою, а Джек не зміг би хоч трохи зрушити їх, навіть якщо перетворить плече на гамбургер, б’ючись об них. Йому доведеться просто чекати на Вовка.

Ближче до середини ночі Джек пройшов сім-вісім миль — він уже втратив лік, скільки разів пройшов по сто шістдесят п’ять разів, але, здається, трапилося це сім чи вісім разів. Він був спраглий, і живіт у нього бурчав. Хлів смердів сечею, адже Джекові доводилося ходити сцяти до дальньої стіни, де тріщина між дошками свідчила, що хоча б частина рідини виходила назовні. Джек стомився, але не вірив, що може заснути. Якщо годинник ішов правильно, Джек пробув у хліві лише п’ять годин, але за місцевим часом минуло не менше двадцяти чотирьох. Він боявся лягати спати.

Мозок би просто не дозволив йому — принаймні саме таке враження складалося. Він спробував укласти списки всього, що прочитав за минулий рік, всіх учителів, які в нього були, всіх гравців у «Лос-Анджелес Доджерс» … але тривожні хаотичні образи все одно вривалися у свідомість. Він досі бачив, як Морґан Слоут прориває діру в повітрі. Як обличчя Вовка пливе під водою, а руки хитаються, мов важкі водорості. Як Джеррі Бледсоу б’ється і корчиться перед електричною панеллю, а його окуляри розпливаються по носу. Як очі чоловіка наливаються жовтизною, а руки стають кігтями-ратицями. Як вставні зуби дядька Томмі виблискують у ринві Сансет-Стріп. Як Морґан Слоут підходить до його матері, мов сам не свій.

— Пісні Фетса Воллера[172], — сказав він, женучи себе іще одним колом темряви. — «У тебе завеликі ноги», «Будь хорошим», «Джитербаґ Вальс», «Не вскоч у халепу».

Почвара Елрой простягає руки до його матері, розпусно щось шепоче і ляскає її рукою по стегну.

— Країни Центральної Америки. Нікарагуа. Гондурас. Гватемала. Коста-Ріка.

Навіть коли він так втомився, що був змушений влягтися і скрутитися клубочком на підлозі, використовуючи ранець як подушку, Елрой і Морґан Слоут лютували в його свідомості. Озмонд шмагав Лілі Кавано по спині, і очі його шаленіли. Величезний, зовсім не схожий на людину Вовк лютував — і отримував кулю просто в серце.

Перші промені сонця розбудили Джека, і він відчув запах крові. Усе його тіло благало про воду і про їжу. Джек застогнав. Пережити ще три такі ночі буде неможливо. Низькі промені сонця дозволили йому трохи роздивитися стіни і стелю хліва. Все виглядало більшим, ніж здавалося минулої ночі. Йому знову захотілося відлити, хоч він і не вірив, що його тіло здатне віддати ще хоча б краплю вологи. Зрештою хлопчик збагнув, що хлів виглядає більшим, бо він сам лежить на підлозі.

Тоді він знову відчув запах крові і глянув убік, на двері. Вибілене тільце кролика лежало в просвіті. Тушка простягнулася на дошках, стікала кров’ю і виблискувала. Брудні плями і довга рвана подряпина свідчили про те, що м’ясо із силою пхали в хлів. Вовк намагався годувати його.

— О Господи, — простогнав Джек.

Голі кроликові ноги дуже скидалися на людські. Джеків шлунок стиснувся. От тільки замість того, щоб виблювати, хлопчик розсміявся, вражений абсурдним порівнянням. Вовк діяв як домашній улюбленець, який щоранку приносить господарям дари у вигляді мертвої пташки чи роздертої миші.

Джек обережно підняв двома пальцями жахливий подарунок і поклав його під лавку. Йому досі було смішно, але очі зволожилися. Вовк пережив першу ніч трансформації. Джек також.

Наступного ранку з’явився овальний шматочок м’яса невідомої тварини на білій костомасі, розщепленій з країв.

12

Зранку четвертого дня Джек почув, як хтось прослизнув у яр. Вражена пташка пронизливо скрикнула, а тоді галасливо здійнялася на вершину хліва. Важкі кроки наблизилися до дверей. Джек піднявся на лікті й кліпнув у темряві.

Важке тіло глухо вдарилося об двері й завмерло там. У щілині під дверима виднілася пара подертих і заплямованих пенні-лоферів.

— Вовку? — м’яко запитав Джек. — Це ти, правда?

— Дай мені ключ, Джеку.

Джек запхав руку в кишеню, дістав ключ і просунув його саме між пенні-лоферами. Велика коричнева рука опинилася в полі зору й підняла ключ.

— Ти приніс води? — запитав Джек.

Попри все, що він міг витягнути з моторошних Вовкових подарунків, хлопчик був на межі серйозного зневоднення: губи — набряклі й порепані, язик, здавалося, надувся і спікся. Ключ ковзнув у замок, і Джек почув, як той відмикається.

Тоді замок зняли з дверей.

— Трохи, — сказав Вовк. — Заплющ очі, Джекі. Твої очі звикли до темряви.

Коли двері відчинилися, Джек затулив очі руками, але світло, що увірвалося в хлів, пролізло крізь пальці й завдало шкоди. Джек зашипів від болю.

— Скоро буде краще, — сказав Вовк, стоячи зовсім близько від нього. Вовкові руки схопили і підняли його. — Заплющ очі, — попередив Вовк і вийшов з хліва.

Коли Джек промовив: «Води», — і його губи торкнулися іржавого краю металевого кухля, хлопчик збагнув, чому Вовк не захотів затриматися в хліві. Зовні повітря було неймовірно чистим і солодким — здавалося, ніби його привезли з Територій. Він випив дві столові ложки води, яка смакувала, як найкраще м’ясо на землі, й текла крізь нього, наче іскристий струмок, який оживляє все, до чого торкається. Він почувався так, наче його зрошують.

Вовк забрав кухлик у Джека значно раніше, ніж той напився.

— Якщо я дам тобі більше, ти просто виблюєш, — сказав Вовк. — Джеку, можеш розплющувати очі — але зовсім трішки.

Джек дослухався до порад. Мільйони часточок світла вдарили очі. Хлопчик закричав. Вовк сів і обняв Джека.

— Ковтни, — сказав він і знову підніс кухлик до вуст. — Ще трішки розплющ очі.

Тепер біль від сонячного світла був значно меншим. Джек дивився крізь завісу вій на сліпуче світло, коли ще один чарівний струмок стікав у його горло.

— Ох, — сказав Джек. — І що ж робить воду такою смачною?

— Західний вітер, — швидко відповів Вовк.

Джек ширше розплющив очі. Калейдоскоп кольорових плям перетворювався на обшарпаний коричневий колір хліва, зелені та світло-коричневі барви яру. Його голова лежала у Вовка на плечі. Круглий живіт Вовка впирався йому в ключицю.

— З тобою все гаразд, Вовку? — запитав він. — Ти добре поїв?

— Вóвки завжди добре їдять, — просто відповів Вовк. Він поплескав Джека по стегну.

— Дякую, що приносив мені ті шматки м’яса.

— Я ж обіцяв. А ти був стадом. Пам’ятаєш?

— О так, пам’ятаю, — відповів Джек. — Можна я ще трохи поп’ю?

Хлопчик зліз із великих Вовкових колін і сів на землю, щоб бачити обличчя друга.

Вовк простягнув йому кухоль. Окуляри Джона Леннона повернулися. Вовкова борода перетворилася на маленький пушок на щоках. Чорне волосся, досі довге й брудне, доходило тепер тільки до плечей. Обличчя виглядало лагідним, привітним і трохи втомленим. На комбінезон із кишенькою Вовк одягнув сірий реглан на два розміри менший, ніж потрібно, з написом на грудях «СПОРТИВНА СЕКЦІЯ УНІВЕРСИТЕТУ ІНДІАНИ».

Він скидався на звичайну людину більше, ніж будь-коли, відколи вони з Джеком познайомилися. Звісно, він зовсім не виглядав, як людина, здатна осягнути хоча б найпростіший курс у коледжі, зате він міг бути класним футболістом у команді старшої школи.

Джек ковтнув іще раз — Вовкова рука застигла над іржавим бляшаним кухлем, ладна забрати його, щойно Джек нап’ється.

— З тобою точно все гаразд?

— Прямо тут і зараз, — сказав Вовк. Він потер іншою рукою живіт, настільки набряклий, що той розтягував тканину светра, наче рука — рукавицю. — Просто втомився. Трохи посплю, Джеку. Просто тут і просто зараз.

— Де ти роздобув реглан?

— Він висів на мотузці, — сказав він. — Холодно тут, Джекі.

— Ти ж не завдав шкоди людям, правда?

— Жодних людей. Вовк! Пий тепер воду, повільно.

Його очі на мить спалахнули щасливим гелловінським помаранчевим вогнем, і Джек збагнув, що Вовк ніколи не скидатиметься на звичайну людину. Вовк широко роззявив рота і позіхнув.

— Трішки поспати.

Він зручніше вмостився на схилі й опустив голову. І майже заснув.

Частина III Зіткнення світів

Розділ двадцятий Схоплені законом

1

До другої години того дня вони вже були на сотню миль західніше, і Джеку Сойєру здалося, що він також біг за місяцем — так легко все проминуло. Попри страшенний голод, Джек повільно, дрібними ковточками, сьорбав воду з іржавого кухлика, чекаючи, коли Вовк прокинеться. Нарешті Вовк стрепенувся, сказав: «Тепер готовий, Джеку», посадив хлопчика на спину і підтюпцем побіг до Дейлвілла.

Поки Вовк сидів на тротуарі й намагався злитися з оточенням, Джек зайшов до дейлвіллського «Бурґер Кінґа». Він змусив себе спершу пройти до чоловічого туалету і роздягнутися там до пояса. Навіть у туалеті його зводив з розуму запах смаженого м’яса; рот наповнила слина. Джек помив долоні, руки, груди, обличчя. Тоді засунув голову під кран і помив волосся рідким милом. Зім’яті паперові рушники один за одним летіли на підлогу.

Нарешті Джек був готовий підійти до прилавку. Дівчина в уніформі витріщалася на нього, поки він робив замовлення — через мокре волосся, вирішив він. Чекаючи на приготування страв, дівчина відійшла, притулилася до віконця видачі й продовжила безсоромно розглядати хлопця.

Джек вгризся у перший «Воппер»[173], щойно повернувся до скляних дверей. Сік побіг підборіддям. Хлопчик настільки зголоднів, що навіть не намагався жувати. Аби з’їсти великий бургер, йому вистачило трьох гігантських укусів. Джек уже збирався четвертим укусом прикінчити рештки, коли помітив крізь двері, що навколо Вовка зібрався натовп дітвори. М’ясо застрягло в горлі, а шлунок стиснувся.

Джек поквапився до виходу, намагаючись проковтнути телячий фарш, розм’яклий хліб, пікулі, томати й соус. Діти на вулиці оточили Вовка з трьох боків, витріщаючись на нього так само нахабно, як і офіціантка на Джека. Вовк сидів навпочіпки на асфальті, відійшовши від фастфуду якомога далі. Він вигнув спину і втягнув голову, мов черепаха. Вуха, здавалося, прилипли до голови. Їжа застрягла в Джековому роті, наче м’ячик для гольфа, а коли він судомно глитнув, вона ледь просунулась вниз.

Вовк краєм ока зиркнув на Джека і, вочевидь, розслабився. Високий чоловік років двадцяти в синіх джинсах відчинив дверцята пошарпаного червоного пікапа, що стояв на узбіччі футів за п’ять-шість, притулився до кабіни і з усмішкою почав спостерігати.

— Тримай бургер, Вовку, — максимально безтурботно промовив Джек.

Він простягнув коробку Вовку, той її обнюхав. Потім підвів голову й відкусив величезний шмат від коробки. Вовк почав методично жувати. Діти, ошелешені й зачаровані, підступили ближче. Дехто загиготів.

— Що він таке? — спитала маленька дівчинка з двома косичками, підв’язаними пухнастими рожевими стрічками для пакування подарунків. — Він монстр?

Коротко підстрижений хлопчик років шести став перед дівчинкою.

— Він Галк, так? Він справжній Галк. Агов? Агов? Правда?

Вовку вдалося дістати те, що залишилося від «Воппера» з картонної коробки. Він долонею заштовхнув у рот весь бургер. Шматочки латуку впали між його піднятими колінами, майонез і м’ясний сік потекли по підборіддю та щоці. Решта перетворилося на брунатну масу, що перемелювалася гігантськими зубами Вовка. Проковтнувши, він заходився вилизувати коробку. Джек м’яко забрав її у Вовка з рук.

— Ні, він просто мій кузен. Він не монстр і не Галк. Чому б вам, дітки, не піти звідси? Облиште нас. Дайте нам спокій.

Вони й далі витріщалися. Тепер Вовк облизував пальці.

— Якщо ви й далі вилуплятиметеся на нього, він розізлиться. Не знаю, що він тоді зробить.

Хлопчик із короткою стрижкою досить часто бачив трансформації Девіда Баннера, аби уявити, що гнів може зробити з цим жахливим хижаком «Бурґер Кінґа». Він відступив. Більшість інших дітей вчинили так само.

— Йдіть, будь ласка, — сказав Джек, але діти знову застигли на місці.

Стискаючи кулаки Вовк здійнявся над землею, як гора.

— ЗАБИЙ ВАС БОГ, НЕ ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ, — проревів він. — НЕ ЗМУШУЙТЕ МЕНЕ ПОЧУВАТИСЯ ДИВНИМ! УСІ ЗМУШУЮТЬ МЕНЕ ПОЧУВАТИСЯ ДИВНИМ!

Діти кинулися навтьоки. Важко дихаючи, Вовк стояв із червоним обличчям і дивився, як вони тікають головною вулицею Дейлвілла і ховаються за рогом. Коли вони зникли, він обхопив груди руками і швидко глянув на Джека. Погляд повнився болем і нерішучістю.

— Вовку не треба було кричати, — сказав вовкулака. — Вони ще такі маленькі.

— Великий переляк піде їм на користь, — пролунав чийсь голос, і Джек побачив, що юнак, який досі стояв, притулившись до кабіни червоного пікапа, посміхається до них. — Я сам ніколи раніше такого не бачив. То кажеш, кузен?

Джек підозріло кивнув.

— Слухайте, не хочу, щоб ви приймали це на себе, — він підійшов до них, звичайний, темноволосий юнак у теплій жилетці й картатій сорочці. — А особливо не хочу, аби хтось почувався не таким, як усі, розумієте, — він замовк і звів руки долонями до них. — Чесно. Я лише подумав, що ви, хлопці, схоже, вже деякий час у дорозі.

Джек зиркнув на засоромленого Вовка, який досі обнімав себе за плечі, але також поглянув крізь круглі окуляри на цього типа.

— Я сам такий, — сказав чоловік. — Гей, повірте — в рік, коли я випустився зі старої доброї СД — ну, знаєте, Старшої Дейлвіллської, — то на попутках дістався до північної Каліфорнії і назад. Одним словом, якщо ви прямуєте на захід, я можу вас підкинути.

— Не можу, — гучним театральним шепотом промовив Вовк.

— Як далеко на захід? — спитав Джек. — Ми хотіли б потрапити у Спрінгфілд. У мене там друг.

— Але проблема, сеньйор, — юнак знову підвів руки. — Я їду в Каюгу, саме за кордоном Іллінойса. Дайте я зжую бургер, і ми поїдемо. Дорога пряма. За півтори години, а може, й менше — ви буде на півдороги до Спрінгфілда.

— Не можу, — знову засопів Вовк.

— Є тільки одна заковика. У мене на передньому сидінні лежить кілька речей. Комусь із вас, хлопці, доведеться їхати в кузові. Там може бути трохи вітряно.

— Ви навіть не уявляєте наскільки це чудово, — промовив Джек, кажучи щиру правду. — Побачимося, коли повернетеся. — Вовк став пританцьовувати від хвилювання. — Чесно. Ми будемо тут, містере. І дякуємо вам.

Щойно чоловік пройшов крізь двері, Джек повернувся до Вовка і зашепотів щось йому на вухо.

Коли юнак на ім’я Біллі «Бак» Томпсон повернувся до пікапа, тримаючи дві коробки з «Вопперами», то побачив спокійного Вовка, що стояв на колінах у відкритому кузові й тримався руками за борт. Рот його був роззявленим, ніс задертий догори. Джек сидів на пасажирському сидінні в оточенні громіздких пластикових пакетів, що були обмотані скотчем, зшиті і, зважаючи на запах, добряче покроплені кімнатним освіжувачем. Крізь прозорі стінки виднілися довгі, схожі на листки, зеленуваті пагони. Обрізані пагони вкривали бруньки.

— Припускаю, ти досі голодний, — сказав Біллі й кинув «Воппер» Вовку. Тоді вмостився на водійське сидіння, що відмежовувало Джека зваленими в купу пакетами. — Я гадав, він його зубами вхопить. Не сприйми це як образу щодо твого кузена. Ось тримай! Свій він вже ум’яв.

Усю сотню миль, яку вони проїхали на захід, Вовк радісно дурів, від того, як вітер свистів у вухах. Його загіпнотизувала швидкість і різноманіття ароматів, які в процесі цього польоту вловлював його нюх. Очі горіли й блищали, відчуваючи найменшу зміну вітру. Сидячи ззаду, Вовк крутив головою туди-сюди і підставляв ніс потокам повітря.

Бак Томпсон розповів, що він фермер. Він говорив без перерви всі сімдесят п’ять хвилин, протягом яких втискав педаль газу, і жодного разу нічого не запитав у Джека. Коли саме неподалік від Каюги він повернув на вузьку брудну дорогу і зупинив машину біля кукурудзяного поля, яке, здавалося, простягалося на милі, він засунув руку в нагрудну кишеню і дістав звідти трохи прим’яту цигарку, скручену з тонкого, як тканина, білого паперу.

— Я чув про червонооких, але твій кузен — це просто сміхота, — він кинув цигарку Джеку. — Коли збудиться, дай йому трохи цього. Краще будь-яких пігулок.

Джек швидко засунув косяк у кишеню сорочки, і виліз із кабіни.

— Дякую, Баку, — сказав він водієві.

— Чувак, те, як він їв — це було щось. Як ти змушуєш його слухатися? Кричиш: «Вперед! Пішов!»?

Щойно Вовк зрозумів, що подорож завершилась, зістрибнув із кузова. Червоний пікап поїхав геть, залишаючи по собі довгий шлейф пилу.

— Давай ще раз так зробимо, — закричав Вовк. — Джекі! Давай ще раз так зробимо.

— Боже, та я б з радістю, — відповів Джек. — Ходімо, трохи пройдемося. Хтось точно скоро проїде.

Він міркував, що удача повернулася до нього обличчям, що зовсім скоро вони з Вовком перетнуть кордон Іллінойсу; він був певен, що все пройде як по маслу, коли він потрапить до Спрінгфілда у Школу Тайєра до Річарда. Однак Джек досі жив часом хліва, де нереальне роздувало і деформувало реальне, і, коли знову почалися неприємності, усе сталося так швидко, що він не міг нічого контролювати. Багато днів минуло, перш ніж Джек побачив Іллінойс, і за цей час він знову устиг опинитися в хліві.

2

Неймовірно швидка зміна подій, яка завершилася «Домом Сонця», почалася через десять хвилин після того, як двоє хлопців пройшли повз надзвичайно маленький дорожній знак, який повідомляв, що тепер вони в місті Каюга з населенням 23 568 осіб. Самого містечка ніде не було видно. Праворуч тягнулося безкінечне кукурудзяне поле, ліворуч — порожній обшир, завдяки якому вони бачили, як дорога трохи повертає, а тоді прямує до порожнього небокраю. Після того як Джек збагнув, що наступну попутку вони, імовірно, не зловлять, аж доки не потраплять у місто, на дорозі з’явилася машина, яка швидко наближалася до них.

— Їхати в кузові? — закричав Вовк, радісно звівши руки над головою. — Вовк їде в кузові. Просто тут і зараз.

— Вона їде в інший бік, — сказав Джек. — Заспокойся і пропусти її, Вовку. Опусти руки, бо водій вирішить, що ти сигналиш йому.

Вовк неохоче опустив руки. Машина проїхала до повороту, що вів просто до Джека і Вовка.

— Не їдемо в кузові зараз? — спитав Вовк голосом ображеної дитини.

Джек похитав головою. Він вдивлявся в овальний медальйон, намальований на запилених дверцятах машини. Там міг бути напис: «Окружна паркова комісія», «Державний захист дикої природи». Ця машина могла належати хоч сільськогосподарському агентству штату, хоч ремонтній службі Каюги. Але коли авто повернуло, Джек побачив, що машина — поліційна.

— Це коп, Вовку. Поліціянт. Продовжуй іти спокійно і без фокусів. Нам не треба, щоб він зупинявся.

— Хто такий копіціант? — голос Вовка заповнив темно-гнідий гнів; він бачив, що машина мчить просто до них. — Копіціант вбиває Во́вків?

— Ні, — сказав Джек, — вони точно ніколи не вбивають Во́вків. — Слова не подіяли.

Вовк схопився за руку Джека — його пальці тремтіли.

— Вовку, будь ласка, відпусти мене, — заблагав Джек. — Він вирішить, що це дивно.

Рука Вовка опустилася.

Поки патрульна машина наближалася до них, Джек поглянув на фігуру водія, обернувся і відійшов на кілька кроків убік, щоб поспостерігати за Вовком. Побачене впевненості йому не додало. За кермом сидів коп із широким, схожим на тісто деспотичним обличчям; на місці вилиць у нього виднілися синювато-сірі шари жиру. А на обличчі Вовка відбився жах. Очі палахкотіли, ніздрі роздувалися, він шкірив зуби.

— Тобі справді сподобалася поїздка в кузові тої вантажівки? — спитав Джек.

Жах трохи втамувався, і Вовку майже вдалося видавити усмішку. Поліційне авто промчало повз — Джек зрозумів, що водій озирнувся, вивчаючи їх.

— Усе гаразд, — промовив хлопчик. — Він їде далі. Усе чудово, Вовку.

Він обернувся, коли раптом почув, що гуркіт поліційного авто знову наростає.

— Копіціант повертається!

— Напевно, повертається в Каюгу. Давай роби, як я. Не витріщайся на нього.

Вовк та Джек почвалали далі, вирішивши ігнорувати машину, яка, здається, навмисне плелася за ними. Вовк чи то застогнав, чи то завив.

Авто виїхало на дорогу, проїхало повз них, спалахнуло гальмівними вогнями і, спинившись поперек дороги, заблокувало друзям шлях. Офіцер розчахнув дверцята і поставив ногу на землю. Тоді підвівся із сидіння. Зростом він був приблизно з Джека, а вся вага містилася в обличчі та животі: ноги — тонкі й кістляві, а руки та плечі — як у звичайної людини. Черево, заховане в коричневу уніформу звисало з обох боків широкого коричневого ременя, наче п’ятнадцятифунтова індичка.

— Просто вмираю від нетерплячки, — сказав коп, спираючись рукою на відчинені дверцята. — Яка там у вас Історія? Коліться.

Вовк відступив за Джека, втягнув плечі, а руки засунув глибоко в кишені комбінезона.

— Ми йдемо у Спрінгфілд, офіцере, — сказав Джек. — Ми голосували, хоча, здається, нам не треба було цього робити.

— Тобі здається, що не треба було. Трясця. А хлопець, що намагається сховатися у тебе за спиною, то вукі[174], чи хто?

— Він мій кузен. — Джек скажено швидко думав. Історію треба було підлаштовувати під Вовка. — Мені треба довезти його додому. Він живе в Спрінгфілді з тіткою Гелен, я маю на увазі з моєю тіткою Гелен, тією, що шкільна вчителька. У Спрінгфілді.

— Що він накоїв, утік звідкись?

— Ні, ні, нічого такого. Це було просто…

Коп втупив у них нищівний, позбавлений жодних емоцій погляд.

— Імена?

Хлопчик зіткнувся з дилемою: Вовк точно називатиме його Джеком, байдуже, яке ім’я він назве копу.

— Мене звуть Джек Паркер. А його…

— Зажди. Хай цей тупак сам мені скаже. Ну ж бо. Ти пам’ятаєш своє ім’я, придурку?

Вовк зіщулився за Джеком, вдавлюючи щоки в плечі. Він щось пробурмотів.

— Не чую тебе, синку.

— Вовк, — пролунав шепіт.

— Вовк. Мені, певно, треба було здогадатися. А прізвище яке? Чи вони просто дали тобі номер?

Вовк заплющив очі й стиснув ноги.

— Ну ж бо, Філе, — промовив Джек в надії, що це одне з тих імен, які Вовк міг би запам’ятати.

Але щойно він замовк, Вовк здійняв голову, вигнув спину і загорлав:

— ДЖЕК! ДЖЕК! ДЖЕК! ДЖЕК ВОВК!

— Ми часом кличемо його Джеком, — втрутився хлопчик, розуміючи, що вже пізно. — Це тому, що він мене дуже любить. Іноді я єдиний, хто може дати йому раду. Я, коли довезу його додому, певно, залишусь на кілька днів у Спрінгфілді, щоб переконатися, що він нормально освоївся.

— Мене вже нудить від твого голосу, Джекі. Чому б тобі й старому доброму Філу-Джеку не сісти на заднє сидіння? Ми поїдемо в місто і в усьому розберемося. — Коли Джек не ворухнувся, поліціянт поклав руку на руків’я величезного револьвера, що звисав з його ременя. — Лізьте в машину. Він перший. Я хочу дізнатися, чому ви опинилися за сотню миль від дому в навчальний день. У машину. Негайно.

— Офіцере, — почав Джек, а Вовк за його спиною прохрипів:

— Ні! Не можу.

— У мого кузена з цим проблеми, — продовжив Джек. — У нього клаустрофобія. Маленькі приміщення, особливо кабіни авто, доводять його до божевілля. Ми можемо їздити лише пікапами, щоб він був у кузові.

— Лізьте в машину, — гаркнув поліціянт.

Він ступив уперед і відчинив задні дверцята.

— НЕ МОЖУ! — заволав Вовк. — Вовк НЕ МОЖЕ! Смердить, Джекі, там смердить. — Ніс і губи у нього смикались.

— Або ти його запхнеш в машину, або я, — зашипів коп до Джека.

— Вовку, це буде недовго. — Джек потягнувся до Вовкової руки. Неохоче Вовк дозволив схопити себе. Джек потягнув його до заднього сидіння поліційної машини. Вовк буквально насилу волік ноги по асфальту.

На якусь мить здавалося, що все вийде. Вовк опинився достатньо близько, щоб торкнутися дверцят. Тоді він здригнувся всім тілом. Уп’явся обома руками в дверну раму. Здавалося, що він зараз відірве половину даху, як цирковий силач роздирає навпіл телефонний довідник.

— Будь ласка, — тихо сказав Джек. — Ми мусимо це зробити.

Але Вовк перелякався. Його переповнювала огида до того, що він унюхав. Він скажено трусив головою. Слина текла з його рота і крапала на дах авто.

Поліціянт обійшов Джека і зняв щось з ременя. Хлопчик лише встиг помітити, що це не револьвер, перш ніж коп зі знанням справи вдарив Вовка в основу черепа палицею. Верхня частина тіла Вовка впала на дах машини, і Вовк граційно сповз на запорошену дорогу.

— Стань з іншого боку, — сказав коп, чіпляючи палицю до ременя. — Нам таки треба затягти цей великий мішок з гівном у машину.

Через дві або три хвилини після того, як вони двічі упускали важке безтямне тіло Вовка на дорогу, вони їхали до Каюги.

— Я вже знаю, що трапиться з тобою і твоїм тупим кузеном. Якщо він і справді твій кузен, в чому я сумніваюся, — коп поглянув на Джека в дзеркальце заднього виду, і його очі наче вмочили у свіжу смолу.

Уся кров у тілі Джека, ніби стекла вниз (по венах до п’яток), а серце підскочило вгору. Він згадав про цигарку в кишені сорочки. Він затулив її долонею, а тоді забрав руку, перш ніж коп зміг щось побачити.

— Мені треба вдягнути на нього черевики. Вони злізли.

— Забудь про це, — сказав коп, але не став заперечувати, коли Джек нахилився. Хлопчик, якого тепер не було помітно в дзеркалі, спершу натягнув один з порваних по шву лоферів на голу п’ятку Вовка, тоді дістав косяк із кишені і запхав до рота. Він розкусив його, і сухі, дрібні часточки з дивним трав’яним смаком висипалися йому на язик. Джек заходився їх пережовувати. Щось почало дерти горло, і він конвульсивно підскочив. Приклав долоню до рота і спробував прокашлятись з зімкнутими губами. Прочистивши горло, він поспіхом проковтнув всю вологу і тепер доволі в’язку марихуану. Джек провів язиком по зубах, збираючи рештки.

— Попереду на вас чекає кілька сюрпризів, — сказав коп. — У ваші душі проллється трохи сонячного світла.

— Сонячне світло проллється в мою душу? — спитав Джек, припускаючи, що коп все ж таки бачив, як він засовував косяк до рота.

— А ще на руках з’явиться кілька мозолів, — додав коп і радісно всміхнувся винуватому Джековому відображенню в дзеркалі заднього виду.

Муніципалітет Каюги був похмурим лабіринтом неосвітлених коридорів і вузьких сходів, які постійно здіймалися вгору вздовж однаково вузьких кімнат. У трубах текла і булькала вода.

— Дозвольте я вам дещо поясню, дітки, — сказав поліціянт, ведучи їх вузькими сходами праворуч від себе. — Вас не арештовано, зрозуміли? Вас затримали, щоб розпитати. І я чути не хочу ніякої херні про один телефонний дзвінок. Ви між небом і землею, поки не скажете нам, хто ви і куди прямуєте, — продовжив коп. — Чуєте мене? Між небом і землею. Тобто ніде. Ми побачимося з суддею Феєрчайлдом. Він суддя першої інстанції, і якщо ви не розкажете нам правду, то матимете охуєнно-неприємні наслідки. Нагору. Хутко. — Поліціянт відчинив двері.

Жінка середнього віку в окулярах з дротяною оправою і чорній сукні підвела погляд від друкарської машинки, що стояла біля дальньої стіни.

— Ще двоє втікачів, — сказав коп. — Перекажи йому, що ми вже тут.

Вона кивнула, зняла слухавку, промовила кілька слів.

— Можете заходити, — сказала секретарка. Її очі ковзали з Джека на Вовка і назад.

Коп проштовхав їх передпокоєм і відчинив двері кімнати, що була вдвічі більшою за попередню. Вздовж однієї стіни стояли шафи з книжками, а на іншій висіли оправлені в рамки фотографії, дипломи та сертифікати. На вікні навпроти дверей висіли жалюзі. Високий кістлявий чоловік у темному костюмі, зім’ятій білій сорочці і вузькій краватці з бляклим малюнком підвівся з-за подряпаного дерев’яного столу шести футів завдовжки. Обличчя — рельєфна карта зморшок, а чорне волосся — явно пофарбоване. Давній запах цигаркового диму завис у повітрі.

— Отже, що тут у нас, Френкі? — на диво глибокий, майже театральний голос.

— Пацанва. Я їх підібрав на Френк-Ліч-роуд, саме біля Томпсонових угідь.

Зморшки судді Феєрчайлда зібралися в посмішку, коли він зиркнув на Джека.

— Синку, у тебе є якісь документи на підтвердження особи?

— Ні, сер, — відповів Джек.

— Ти сказав офіцеру Вільямсу всю правду? Бо він іншої думки, інакше вас би тут не було.

— Так, сер.

— Тоді розкажи мені свою Історію, — він вийшов з-за столу, збуривши тонкі шари диму над головою і чи то присів, чи то притулився до найближчого від Джека кута столу. Примружившись, він закурив цигарку. Джек бачив, що в глибоко посаджених блідих очах судді, які витріщалися на нього крізь цигарковий дим, немає милосердя.

Ще одна мухоловка.

Джек глибоко вдихнув.

— Мене звуть Джек Паркер. Це мій кузен, і його також звуть Джек. Джек Вовк. Але його справжнє ім’я Філіп. Він жив з нами в Дейлвіллі, бо його батько помер, а мати захворіла. Я просто відвозив його додому в Спрінгфілд.

— Він тугодум, так?

— Трохи повільний, — сказав Джек і поглянув на Вовка. Приятель ще не зовсім оговтався.

— Як звуть твою матір? — спитав суддя Вовка.

Вовк не відреагував на запитання. Очі залишалися заплющеними, а руки він засунув до кишені.

— Її звуть Гелен, — сказав Джек. — Гелен Воген.

Суддя ковзнув зі столу і повільно підійшов до Джека.

— Ти пив, синку? Тебе трохи хитає.

— Ні.

Підійшовши на фут до хлопчика, суддя нахилився до нього.

— Дихни.

Джек розкрив рота і видихнув.

— Ні. Жодного перегару. — Суддя знову випростався. — Але правду ти сказав тільки зараз, так? Ти мене намагаєшся надурити, хлопче.

— Пробачте, що ми ловили попутки, — сказав Джек, розуміючи, що тепер треба бути дуже обережним. Не тільки тому, що від цього залежала їхня з Вовком свобода, а ще й через те, що йому стало важко вимовляти слова — здавалося, ніби все неймовірно сповільнилося. Як і в хліві, секунди розходилися з метрономом. — Насправді, ми й не сильно голосували, бо Вовк, тобто Джек… ненавидить машини. Ми так більше не робитимемо. Ми не накоїли нічого поганого, сер, і це щира правда.

— Ти не розумієш, синку, — промовив суддя, і його глибоко посаджені очі знову зблиснули. «Він же насолоджується цим», — збагнув Джек. Суддя Феєрчайлд повільно повернувся до столу. — Питання не в голосуванні. Ви — двоє хлопчаків на дорозі, бредете з нізвідки в нікуди — справжнісінькі мішені для неприємностей. — Голос його нагадував темний мед. — У нашому окрузі є, як ми вважаємо, незвичайний заклад (штат його схвалив і, між іншим, фінансує), який створили, аби напряму допомагати таким хлопчикам, як ви. Він називається «Біблійний Дім Сонячного Ґарднера для заблукалих хлопчиків». Робота містера Ґарднера з юнаками, що скочили в халепу, — справді дивовижна. До нього надсилали складні випадки, і через деякий час ті хлопчики на колінах благали Ісуса про прощення. І це я вважаю дуже особливим, хіба ні?

Джек глитнув. У роті було навіть сухіше, ніж коли він сидів у хліві.

— Сер, нам дійсно треба терміново потрапити до Спрігфілда. Усі хвилюватимуться…

— Дуже в цьому сумніваюся, — сказав суддя, всміхаючись усіма своїми зморшками. — Але скажу тобі ось що. Щойно ви двоє вирядитеся в «Дім Сонця», я зателефоную в Спрінгфілд і спробую знайти номер цієї Гелен. Вовк, так? Чи вона Гелен Воген?

— Воген, — сказав Джек, і червоногарячі рум’яна залили щоки, наче його била пропасниця.

— Гаразд, — кивнув суддя.

Вовк захитав головою, кліпнув і поклав руку Джеку на плече.

— Приходиш до тями, синку? — спитав суддя. — Можеш назвати мені свій вік?

Вовк знову кліпнув і поглянув на Джека.

— Шістнадцять, — відповів Джек.

— А тобі?

— Дванадцять.

— Он як! Я вважав, що ти на кілька років старший. Іще одна причина, чому тобі треба допомогти, поки ти не вскочив у якусь халепу. Що скажеш, Френкі?

— Амінь, — промовив коп.

— Ви, хлопчики, повернетеся сюди за місяць, — сказав суддя. — Поглянемо, чи покращає ваша пам’ять? Чого у тебе такі налиті кров’ю очі?

— Їм трохи дивно, — сказав Джек, і коп загавкав.

Через секунду хлопчик збагнув, що той сміявся.

— Забери їх, Френкі, — сказав суддя. Він уже тягнувся до телефону. — Через тридцять днів ви будете зовсім іншими, хлопці. Повірте мені.

Коли вони спускалися сходами будівлі муніципалітету з червоного каменю, Джек спитав Френкі Вільямса, чому суддя цікавився їхнім віком. Коп спинився на нижній сходинці і повернувся, щоб пронизати Джека своїм гострим поглядом.

— Сонячний старигань зазвичай приймає хлопчаків з дванадцяти років і відпускає в дев’ятнадцять, — він ощирився. — Хочеш сказати, що ніколи не чув його по радіо? Він наша найбільша знаменитість. Певен, що про старого Сонячного Ґарднера знають навіть у Дейлвіллі.

Зуби у копа були маленькими, безбарвними і кривими.

3

Через двадцять хвилин вони знову опинилися на сільській дорозі. Як не дивно, але Вовк заліз на заднє сидіння поліційної машини майже без заперечень. Френкі Вільямс відчепив палицю і спитав: «Хочеш іще, урод йобаний? Хтозна, може клепки побільшає?» Вовк затремтів, знову засопів, але поліз за Джеком у машину. Він миттю затулив ніс рукою і заходився дихати ротом.

— Ми втечемо звідти, Вовку, — прошепотів Джек другу на вухо. — Кілька днів — і ми зрозуміємо, що робити.

— Не базікати, — долинуло з переднього сидіння.

Джек невідомо чому розслабився. Він був певен, що їм пощастить утекти. Він відкинувся на пластикове сидіння, тримаючи Вовка за руку, і милувався полями, що пролітали мимо.

— А ось і він, — крикнув Френкі Вільямс. — Ваш майбутній дім.

Джек побачив дві поєднані між собою стіни, що сюрреалістично виросли серед поля. Височенні (за ними нічого не можна було побачити) стіни «Дому Сонця» увінчувалися трьома рядами колючого дроту, а в цемент було встромлено уламки битого скла. Тепер машина їхала між порожніми полями, обмеженими огорожами, в яких чергувалися колючий і звичайний дроти.

— У них тут шістдесят акрів, — сказав Вільямс. — І скрізь стіни або огорожі — краще повірте. Хлопчики самі їх зводили.

Широка залізна брама, що переривала собою обшир стіни, вела на територію «Дому». Щойно авто повернуло на під’їзну доріжку, вона прочинилася, скорившись якомусь електронному сигналу.

— Камера, — пояснив коп. — Вони чекають на свіжу рибу.

Джек нахилився вперед і притиснувся обличчям до вікна. Хлопчики в джинсових піджаках працювали на довгих полях із обох боків. Копали, загрібали граблями, штовхали тачки.

— Ви, двоє гівнюків, щойно заробили мені двадцять баксів, — сказав Вільямс. — І ще двадцять судді Феєрчайлду. Хіба ж не чудово?

Розділ двадцять перший «Дім Сонця»

1

Дім виглядав так, наче його зробили з іграшкових дитячих кубиків. Джек подумав, що він розростався в довільному порядку, коли виникала потреба в додатковій площі. Тоді він помітив, що більшість вікон — заґратовані, і громіздка будівля стала миттєво скидатися на в’язницю, а не притулок.

Більшість хлопців на полях відклали свої інструменти, аби подивитися на прибуття поліційної машини.

Френкі Вільямс зупинився на широкому заокругленому завершенні під’їзної доріжки. Тільки-но він вимкнув двигун, як із вхідних дверей вийшов високий чоловік. Склавши руки перед собою, він стояв і дивився на них з горішньої сходинки. Обличчя, обрамлене довгим сивим хвилястим волоссям, здавалося неймовірно молодим — неначе ці різьблені чоловічі риси створювалися або принаймні коректувалися пластичним хірургом. Обличчя чоловіка, здатного продати будь-що, будь-кому і будь-де. Вбрання його було білим, як і волосся — білий костюм, білі черевики, біла сорочка і білий шовковий шарф, пов’язаний на шиї. Коли Джек і Вовк вилізли з заднього сидіння, чоловік у білому витягнув з кишені костюма темно-зелені сонцезахисні окуляри, надягнув їх і з мить розглядав хлопців, перш ніж посміхнувся до них — довгі зморшки розрізали його щоки. Тоді він зняв окуляри і сховав назад у кишеню.

— Добре, — сказав він. — Добре, добре, добре. І де б ми всі були без вас, офіцере Вільямсе?

— Доброго дня, Превелебний Ґарднере, — сказав поліціянт.

— Усе як завжди чи ці двоє нахабних юнаків скоїли кримінальний злочин?

— Волоцюги, — відповів коп. Він поклав руки на стегна і, примружившись, дивився на Ґарднера. Здавалося, вся та білість била йому в очі. — Відмовилися назвати Феєрчайлду справжні імена. Ось цей, більший, — сказав він, показавши великим пальцем на Вовка, — узагалі нічого не сказав. Довелося стукнути його по голові, аби просто запхати в машину.

Ґарднер трагічно похитав головою.

— Чому б не привезти їх одразу сюди, щоб вони могли представитися? А про інші формальності вже ми потурбуємося. До речі, з якої причини ці двоє виглядають, скажімо так, «під шафе»?

— Просто я заїхав великому між вуха.

— Ум-м-ммм.

Ґарднер відступив назад, молитовно склавши руки перед грудьми. Вільямс заштовхнув хлопців по сходах на великий ґанок, Ґарднер нахилив голову, щоб роздивитися новоприбулих. Джек і Вовк піднялися на верхню сходинку й обережно рухалися ґанком. Френкі Вільямс витер чоло і пішов за ними. Ґарднер непевно всміхався, але його очі постійно ковзали туди-сюди між хлопцями.

За мить після того, як щось важке, холодне і знайоме вдарило Джекові в очі, Превелебний знову витягнув окуляри з кишені й надягнув їх. Посмішка досі лишалася непевною і делікатною. Але незважаючи на відчуття фальшивої безпеки, Джек закляк від того погляду — бо вже бачив його раніше.

Превелебний Ґарднер спустив окуляри нижче від перенісся і грайливо зиркнув понад оправою.

— Імена? Імена? Чи могли б ці двоє джентльменів назвати імена?

— Я — Джек, — сказав хлопчик, а тоді замовк: йому не хотілося казати ні слова більше, доки не було в цьому потреби. Здавалося, що реальність згиналася і брижилася навколо Джека у ту мить: він відчув, що знову опинився на Територіях, от тільки Території тепер були злими і загрозливими, а повітря повнилося брудним димом, спалахами полум’я і криками катованих тіл.

Сильна рука стиснула його лікоть і втримала від падіння. Замість бруду і диму Джек відчув важкий запах солодкого одеколону — Ґарднер пахтився ним надто сильно. Меланхолійні сірі очі вдивлялися в його власні.

— Ти був поганим хлопчиком, Джеку? Ти був дуже поганим хлопчиком?

— Ні, ми лишень голосували, і…

— Гадаю, ти трішки обдовбаний, — сказав превелебний Ґарднер. — Треба приділити тобі особливу увагу, чи не так? — Рука відпустила його лікоть. Ґарднер трішки відступив і знову надягнув окуляри. — Як на мене, у тебе й прізвище є.

— Паркер.

— Та-а-ак. — Ґарднер зняв з очей окуляри й, пританцьовуючи, повернувся до Вовка, уважно розглядаючи його.

Було незрозуміло, чи повірив він Джеку, чи ні.

— Овва, — сказав він. — А ти здоровань, чи не так? Вочевидь, богатир. Ми, слава Богу, достоту знайдемо тут роботу для такого великого сильного хлопця. Чи міг би я попросити тебе побити рекорд містера Джека Паркера і назвати мені своє ім’я?

Джек із тривогою зиркнув на Вовка. Він схилив голову і важко дихав. Блискуча цівка слини стікала з кутика рота до підборіддя. Чорна пляма чи то від бруду, чи то від мастила замурзала крадений реглан «СПОРТИВНА СЕКЦІЯ». Вовк похитав головою, але в цей жест не вкладалося жодного значення — перевертень міг просто відганяти муху.

— Ім’я, синку? Ім’я? Ім’я? Тебе звати Біллом? Полом? Артом? Семмі? Ні, щось неймовірно просте, я певен. Може, Джордж?

— Вовк, — відповів Вовк.

— О, це вже добре. — Ґарднер посміхнувся їм обом. — Містер Паркер і містер Вовк. Офіцере Вільямсе, чи не провели б ви їх усередину? І чи ж не щастя, що містер Баст уже прибув? Присутність містера Гектора Баста, одного з наших помічників, між іншим, означає, що ми, можливо, зможемо одягнути містера Вовка. — Він зиркнув на хлопчиків поверх оправи. — Тут, у Біблійному Домі, ми віримо, що солдати Господні крокують краще, коли вони крокують у формі. А Гек Баст майже такий самий великий, як і твій друг Вовк, юний Джеку Паркере. Тож з точки зору як дисципліни, так і одягу вас забезпечено всім найкращим. Зручно, правда?

— Джеку, — сказав Вовк тихо.

— Так.

— У мене голова болить, Джеку. Дуже болить.

— Твоя маленька голівка болить, містере Вовк? — Превелебний Сонячний Ґарднер пританцьовував навколо Вовка і м’яко поплескав його по руці. Вовк відсмикнув руку, а його обличчя викривила цілковита огида. Джек розумів, справа в одеколоні — той важкий нав’язливий аромат був як аміак для чутливих Вовкових ніздрів.

— Не зважай, синку, — сказав Ґарднер, наче й не зачеплений тим, що Вовк відсахнувся від нього. — Містер Баст або містер Сінґер, інший наш помічник, потурбуються про це всередині. Френку, я ж наче сказав тобі провести їх у «Дім».

Офіцер Вільямс зреагував так, наче його вкололи в спину шпилькою. Його обличчя стало лютішим і він перетягнув свою тушу через ґанок до вхідних дверей.

Сонячний Ґарднер ще раз підморгнув Джекові, і хлопчик зрозумів, що весь цей чепуристий вигляд — лишень безрезультатний спосіб розважитися: чоловік у білому — холодний і божевільний. Важкий золотий ланцюг із дзенькотом випав із рукава Ґарднера і завис на його великому пальці. Джек почув, як удар батога розриває повітря, і цього разу впізнав темно-сірі очі Ґарднера. Ґарднер був Двійником Озмонда.

— Всередину, юні друзі, — сказав Ґарднер і злегка вклонився, показуючи на відчинені двері.

2

— До речі, містере Паркер, — сказав Ґарднер, коли вони вже зайшли всередину, — може, ми зустрічалися раніше? Має ж бути якась причина, чому ти виглядаєш так знайомо, правда?

— Я не знаю, — відповів Джек, уважно роздивляючись дивний інтер’єр Біблійного Дому.

На трав’янисто-зеленому килимі біля стіни стояли довгі дивани, вкриті темно-синьою тканиною. Біля протилежної стіни розташувалися два масивні столи, обтягнені шкірою. За одним зі столів сидів прищавий підліток, що знуджено поглянув на них, а тоді повернувся до екрану, з якого телепроповідник віщав щось проти рок-н-ролу. Підліток, що рівно сидів за столом, агресивно зиркнув на Джека. Сам він був струнким і темноволосим, а вузьке обличчя виглядало розумним і злим. До кишені його білого гольфа було причеплено прямокутну табличку з іменем, на якій зазначалося: СІНҐЕР.

— І все ж, гадаю, ми вже зустрічалися раніше, чи не так, мій хлопчику? Запевняю тебе, так і було — я не забуваю, я фізично не здатен забути обличчя хлопчика, з яким зустрічався. Ти вже колись потрапляв у такі халепи, Джеку?

Джек відповів:

— Я ніколи не бачив вас раніше.

По той бік кімнати з синього дивана підвівся дебелий хлопчина, який стояв тепер, виструнчившись. Він також носив білий гольф і військову табличку з іменем. Його руки неспокійно совались з боку й до пояса, до кишені блакитних джинсів і знову до боків. Його зріст становив щонайменше шість футів три дюйми, а вага сягала трьох сотень фунтів. Щоки й лоб укривали прищі. Це, вочевидь, був Баст.

— Добре, я думаю, що пізніше згадаю про це, — сказав Сонячний Ґарднер. — Геку, йди сюди й допоможи нашим новоприбулим біля столу, гаразд?

Набурмосившись, Баст побрів уперед. Він сунув просто на Вовка, відступив останньої миті вбік і ще більше набурмосився. Якби Вовк розплющив очі (а він не зробив цього), то побачив би лише вкрите прищами чоло Баста і схожі на ведмежі підступні маленькі очиці, що позирали на нього з-під волохатих брів. Баст перевів погляд на Джека, пробурмотів: «Ідем», — і махнув рукою в напрямку столу.

— Зареєструйте, а тоді поведіть їх у пральню за одягом, — сказав Ґарднер безбарвним голосом. Блискучий глянц його посмішки сяйнув на Джека. — Джек Паркер, — м’яко сказав він. — Цікаво, хто ти насправді, Джеку Паркере. Басте, переконайся, що в них все повиймали з кишень.

Баст ощирився.

Сонячний Ґарднер перетнув кімнату в напрямку Френкі Вільямса, котрий, вочевидь, уже згорав від нетерпіння. Ґарднер ледаче дістав з внутрішньої кишені піджака довгий шкіряний гаманець. Джек бачив, як він відраховує гроші копові в руки.

— Дуй сюди, шмаркачу, — сказав хлопець за столом, і Джек повернувся, щоб побачити його. Хлопець грався олівцем. Його вищир демонстрував неймовірну огиду, що відображалася на його обличчі злістю — лють без упину кипіла глибоко всередині цього парубійка. — Він вміє писати?

— Чорт забирай, гадаю, що ні, — відповів Джек.

— Тоді тобі доведеться підписатися за нього. — Сінґер підштовхнув до нього два офіційних бланки. — Друковані літери — зверху, а підписи — знизу. Там, де стоять «Х». — Він знову вмостився на стілець, узяв у рот олівець і стиснув його кутиком вуст. Джеку спало на думку, що цю звичку він перейняв у дуже Превелебного Сонячного Ґарднера.

ДЖЕК ПАРКЕР, написав він друкованими літерами, а тоді надряпав щось подібне внизу аркуша. ФІЛІП ДЖЕК СОЙЄР. Ще одна карлючка, навіть менше схожа на його справжнє письмо.

— Тепер ви під опікою штату Індіана, і так буде наступні тридцять днів, якщо тільки не надумаєте лишитися довше. — Сінґер забрав папери назад собі. — Ви будете…

— Надумаємо? — перепитав Джек. — Що ти маєш на увазі — «надумаємо»?

Щоки Сінґера злегка почервоніли. Він різко смикнув голову вбік і спробував посміхнутися:

— Гадаю, ти не знаєш, що понад шістдесят відсотків дітей лишаються тут добровільно. Так, це можливо. Ви можете надумати лишитися тут.

Джек спробував зберегти байдужий вираз обличчя. Рот Сінґера різко смикнувся, наче його підчепили рибальським гачком.

— Це дуже хороше місце, і якщо я почую, як ти лаєш його, то виб’ю з тебе все лайно. Я певен, це найкраще місце з усіх, де ти бував. Скажу тобі ще одну річ: у тебе нема вибору. Ти маєш поважати «Дім Сонця».

Джек кивнув головою.

— А як щодо нього? Він зрозумів?

Джек глянув на Вовка, який повільно кліпав і дихав через рот.

— Гадаю, так.

— Добре. Ви двоє спатимете на двоповерховому ліжку. День починається о п’ятій ранку, коли ми йдемо до церкви. Робота в полі — до сьомої, а тоді сніданок у їдальні. Потім знову в поле до півдня, згодом — ланч і читання Біблії. Кожному потрібно робити це, тож краще подумай заздалегідь, що ти читатимеш. І жодної порнухи з Пісні Пісень, якщо, звісно, не хочеш дізнатися, що таке справжня дисципліна. Після ланчу — знову робота.

Він гостро зиркнув на Джека.

— Гей, і не думай, що в «Домі Сонця» ти працюєш безкоштовно. Частина нашої угоди зі штатом полягає в тому, що кожен отримує чесну погодинну платню, з якої вираховуватиметься ваше утримання тут — одяг, їжа, електрика, тепло й таке інше. Вам платитимуть п’ятдесят центів за годину. Тобто за робочий день ви отримуєте п’ять доларів, а за тиждень — тридцять. Неділі минатимуть у «Сонячній Каплиці», за винятком години, коли ми слухатимемо Проповідь Сонячного Ґарднера.

Червоні плями знову вигулькнули на поверхню його шкіри, і Джек кивнув, розуміючи, що від нього очікують саме цього.

— Якщо ти поводитимешся добре і зможеш заговорити по-людськи — на що більшість людей не здатні, — тебе можуть відібрати до ЗШ — Зовнішнього Штату. У нас є два загони ЗШ: один працює на вулицях, продаючи аркуші з гімнами, квіти й брошури Превелебного Ґарднера, а інший чатує в аеропорту. У будь-якому разі, ми маємо тридцять днів, щоб навернути вас, покручів, і показати, якими огидними, брудними і заразними були ваші мерзенні життя до того, як ви потрапили сюди. І почнемо ми просто зараз.

Сінґер підвівся, і його обличчя набуло барви яскравого осіннього листка. Підліток м’яко поклав кінчики пальців на стіл.

— Спорожніть кишені. Просто зараз.

— Просто тут і зараз, — пробурмотів Вовк, ніби заведений.

— ВИВЕРНІТЬ ЇХ! — заволав Сінґер. — Я ХОЧУ БАЧИТИ ВСЕ!

Баст підступив до Вовка. Превелебний Ґарднер, побачивши, як Френкі Вільямс сів у свою машину, враз опинився біля Джека.

— Ми з’ясували, що особисті речі надто прив’язують наших хлопчиків до минулого, — промуркотів Ґарднер Джекові на вухо. — А це погано. Тож ми вважаємо таку практику дуже ефективним методом.

— ВИВЕРНІТЬ КИШЕНІ! — репетував Сінґер, казячись від люті.

Джек витягнув з кишені випадкові свідчення часу, проведеного в дорозі. Червона носова хусточка дружини Елберта Паламаунтіна, яку вона дала йому, коли побачила, що хлопчик витирає ніс рукавом. Два пакетики сірників, кілька доларів і розсипаний дріб’язок (залишки його грошей — шість доларів і сорок два центи. Ключ від 407-го номера готелю «Сади Альгамбри». Він стиснув пальцями три речі, які мав намір зберегти). — Гадаю, вам потрібен і мій рюкзак.

— Звісно, жалюгідний маленький пердуне, — продекламував Сінґер. — Звісно, ми хочемо твій бридкий рюкзак, але спершу нам потрібне те, що ти намагаєшся заховати. Витягуй — просто зараз.

Джек знехотя дістав з кишені медіатор Спіді, мармурову кульку і великий срібний долар, а тоді поклав їх на носову хусточку.

— Вони просто приносять мені удачу.

Сінґер схопив медіатор.

— Гей, що це? Що це таке?

— Медіатор.

— Ага, точно. — Сінґер повернув його в пальцях, понюхав. Якби він ще й укусив його, то Джек справді дав би наглядачеві в пику. — Медіатор. Ти кажеш правду?

— Його дав мені друг, — відповів Джек, і одразу відчув себе таким самотнім і покинутим, як ніколи за всі довгі тижні подорожі. Він подумав про Сніжка біля торговельного центру, який дивився на нього очима Спіді і який незрозумілим для Джека чином і був Спіді Паркером, чиє прізвище він зараз узяв за своє.

— Закладаюся, він украв його, — сказав Сінґер конкретно ні до кого і кинув медіатор назад на хустинку до монетки і кульки. — А тепер рюкзак.

Коли Джек зняв рюкзак та розгорнув його, Сінґер кілька хвилин понишпорив усередині, і його огида й розчарування зросли. Огиду спричинив стан деяких речей, що лишилися в Джека, а розчарування — відсутність у рюкзаку жодних наркотиків.

Спіді, де ти тепер?

— Нічого нема, — поскаржився Сінґер. — Гадаєте, треба провести обшук з роздяганням?

Ґарднер похитав головою.

— Подивімося, що ми знайдемо в містера Вовка.

Баст підійшов іще ближче. Сінґер сказав:

— Отже?

— У його кишенях нічого нема, — сказав Джек.

— Я хочу бачити кишені ПОРОЖНІМИ! ПОРОЖНІМИ! — волав Сінґер. — ВСЕ НА СТІЛ!

Вовк притиснув підборіддя до грудей і заплющив очі.

— У тебе ж нічого нема в кишенях, правда? — запитав Джек.

Вовк повільно кивнув.

— У нього наркотики! У придурка наркотики! — вищав Сінґер. — Ну ж бо, великий тупий довбню, витягуй усе на стіл. — Він двічі гучно ляснув у долоні. — Овва, Вільямс зовсім не обшукував його! І Феєрчайлд теж! Це неймовірно — вони виглядатимуть, як пара ідіотів!

Баст підсунувся до Вовкового обличчя і злісно пробурчав:

— Якщо ти миттю не вивернеш кишені на стіл, я розквашу тобі носа.

Джек м’яко сказав:

— Зроби це, Вовку.

Вовк застогнав. Тоді він витягнув праву руку з кишені комбінезона. Він нахилився над столом, витягнув руку вперед і розтулив пальці. На шкіряний стіл впали три дерев’яних сірники і два маленьких, відполірованих водою камінці, зернисті й кольорові. Коли він показав ліву руку, ще два гарненьких маленьких камінці викотилися до інших.

— Таблетки! — Сінґер кинувся до них.

— Не будь ідіотом, Сонні, — сказав Ґарднер.

***

— Через тебе я виглядав, як лошара, — сказав Сінґер Джеку тихим, але лютим голосом, коли вони прямували сходами на вищі поверхи. Пошарпаний килим з трояндами застеляв ці сходи. Лише головні кімнати на нижньому поверсі «Священного Дому Сонця» було оздоблено й прибрано, а решта виглядали старими й занедбаними. — Ти пошкодуєш про це, обіцяю — тут ніхто не виставляє Сонні Сінґера козлом. Я фактично керую цим місцем, ви, двоє ідіотів. Господи! — Його палаюче вузьке обличчя опинилося біля Джека. — То був крутий трюк, тупак і його срані камінці. Тобі ще довго доведеться розплачуватися за нього.

— Я не знав, що в нього щось було в кишенях, — відповів Джек.

Сінґер раптом спинився за крок перед Джеком і Вовком. Його очі звузилися; здавалося, що все обличчя миттю зменшилося. Джек зрозумів, що відбудеться, ще за мить до того, як Сінґерова рука боляче ляснула його по щоці.

— Джеку? — прошепотів Вовк.

— Усе гаразд, — відповів Джек.

— Якщо ти завдаєш мені шкоди, я завдам тобі вдвічі гіршої шкоди, — сказав Сінґер Джекові. — Якщо ти ображаєш мене перед Превелебним Ґарднером, я тебе в чотири рази більше ображу. Затямив?

— Ага, — сказав Джек. — Гадаю, затямив. Хіба нам не треба видати якийсь одяг?

Сінґер розвернувся і пішов уперед, а Джек завмер на мить і дивився на напружену спину хлопця, що піднімався сходами. «Ти також, — сказав він сам до себе. — Ти і Озмонд. Одного дня». Тоді він рушив далі, а Вовк побрів за ним. У довгій кімнаті, заставленій коробками, Сінґер нервово дриґався біля дверей, доки високий хлопець із порожнім виразом обличчя і манерами сновиди відшукував на полиці їхній одяг.

— І черевики. Ти знайдеш йому потрібні черевики. Інакше — весь день простоїш із лопатою, — сказав Сінґер із дверей, навмисне оминаючи поглядом працівника. Втомленої огиди він, певно, навчився в Сонячного Ґарднера.

Зрештою хлопець знайшов пару важких квадратних чорних черевиків на шнурівках тринадцятого розміру, що стояли в кутку комірчини. Джек узув їх Вовкові на ноги. Тоді Сінґер відвів їх на вищий поверх, там були спальні. Тут уже ніхто не прагнув замаскувати справжньої природи «Сонячного Дому». Вузький коридор простягався на всю довжину будинку і сягав п’ятдесяти футів завдовжки. З обох боків розташовувалися ряди вузьких дверей з віконцями на рівні очей. На Джекову думку, так звані спальні більше скидалися на камери.

Сінґер повів їх завузьким коридором і спинився біля одних дверей.

— У перший день ніхто не працює. Повноцінний робочий день почнеться завтра. Тож заходьте сюди й до п’ятої почитайте свої Біблії. Я повернуся і випущу вас на час сповіді. І перевдягніться в місцевий одяг, ясно?

— Ти маєш на увазі, що зачиниш нас тут на найближчі три години? — запитав Джек.

— Хочеш, щоб я потримав тебе за ручку? — вибухнув Сінґер, і його обличчя знову почервоніло. — Дивіться, якби ви були добровольцями, я б дозволив вам прогулятися і роздивитися місцину. Але оскільки про вас піклується штат і вас направив сюди місцевий поліційний відділок, то ви за крок від кримінального ув’язнення. Можливо, якщо вам пощастить, за тридцять днів ви станете добровольцями. А поки що заходьте в свою кімнату й починайте поводитися, як людські створіння, створені за подобою Божою, а не як тварини. — Він нетерпляче встромив ключ у замок, відчинив настіж двері й став збоку. — Заходьте. У мене є ще справи.

— Що трапиться з усіма нашими речами?

Сінґер театрально зітхнув.

— Маленький гівнюче, ти гадаєш, нам захочеться щось у тебе вкрасти?

Джек утримався від відповіді. Сінґер знову зітхнув.

— Ну гаразд. Ми збережемо все для тебе у скриньці з твоїм іменем. Все лежатиме внизу, в кабінеті Превелебного Ґарднера, разом із твоїми грошима — до моменту звільнення. Ясно? Заходьте всередину, доки я не покарав вас за непослух. Я не жартую.

Вовк і Джек зайшли до маленької кімнатки. Коли Сінґер захряснув двері, автоматично ввімкнулося світло, і хлопці роздивилися позбавлену вікон кабіну з двоповерховим металевим ліжком, маленьким кутовим умивальником і металевим стільцем. Більше там не було нічого. На білій гіпсокартонній стіні виднілися жовті сліди від скотчу, яким попередні мешканці приклеювали картинки. Замок замкнувся. Джек і Вовк озирнулися і побачили в маленькому прямокутному віконці зле Сінґерове обличчя.

— Поводьтеся ж тепер добре, — сказав він, вищирився і зник.

— Ні, Джекі, — сказав Вовк. Від його голови до стелі лишалося не більше дюйма. — Вовк не може залишатися тут.

— Краще сядь, — сказав Джек. — Хочеш спати на нижньому чи на верхньому ліжку?

— Що?

— Обирай нижнє і сідай. Ми вскочили в халепу.

— Вовк знає, Джекі. Вовк знає. Це погане, погане місце. Не можу тут лишатися.

— Чому це погане місце? Ну, тобто звідки ти знаєш?

Вовк важко вмостився на нижнє ліжко, кинув новий одяг на підлогу й підняв з ліжка книгу і дві брошурки. Книга виявилася Біблією, оправленою в палітурку з тканини, що нагадувала штучну блакитну шкіру. Брошурки, які також лежали на Джековому ліжку, називалися «Важка дорога до вічної благодаті» та «Бог тебе любить!».

— Вовк знає, і ти знаєш, Джекі. — Вовк кинув на хлопчика майже сердитий погляд. Тоді він знову зиркнув на книги в руках, почав перевертати їх, мало не обнюхувати. Джеку спало на думку, що це перші книги, які Вовк бачив у своєму житті.

— Білий чоловік, — сказав Вовк так тихо, що Джек ледь розчув.

— Білий чоловік?

Вовк узяв одну брошурку і показав обкладинку на звороті, на якій публікувалася чорно-біла фотографія Сонячного Ґарднера. Його чудове волосся розвівалося на вітрі, а сам він стояв, розвівши руки, — втілення вічної благодаті, улюбленець Божий.

— Він, — сказав Вовк. — Він вбиває, Джекі. Батогом. Це одне з його кубел. Жоден Вовк не має бувати в його кублах. І Джек Сойєр тим паче. Ніколи. Нам треба тікати звідси, Джекі.

— Ми втечемо, — сказав Джек. — Обіцяю тобі. Не сьогодні й не завтра — нам треба виробити план. Але скоро.

Вовкові ноги стирчали далеко за-за краю ліжка.

— Скоро.

3

«Скоро», — пообіцяв він, і Вовку потрібна була ця обіцянка. Вовк боявся. Джек не міг сказати, чи бачив Вовк Озмонда на Територіях, але він достоту про нього чув. Озмондова репутація на Територіях — принаймні у Вовковій родині — була навіть гірша за Морґанову. І хоча Вовк і Джек розпізнали Озмонда в Сонячному Ґарднері, Ґарднер не упізнав їх. І, відповідно, цьому було дві можливі причини. Або Ґарднер просто грається з ними, удаючи, що не впізнає, або він був таким самим Двійником, як і Джекова мама: глибоко пов’язаний із мешканцем Території, але не усвідомлює цього зв’язку навіть на інстинктивному рівні.

І якщо це правда — а Джек гадав, що так і є, — то їм із Вовком потрібно вичекати момент для втечі. Вони мали час учитися і спостерігати.

Джек убрався в грубий новий одяг. Чорні квадратні черевики важили по кілька футів і узувалися на будь-яку ногу. Йому довелося прикласти зусилля, щоб переконати Вовка переодягнутися у форму «Дому Сонця». А тоді вони лягли на ліжко. Джек почув, що Вовк захропів, і невдовзі сам задрімав. Уві сні він бачив матір у темряві, вона кликала, кликала на допомогу.

Розділ двадцять другий Проповідь

1

О п’ятій по обіді коридором пролунав електричний дзвінок — довге, невиразне дзеленчання. Вовк підскочив зі свого ліжка і так сильно вдарився головою об залізну горішню раму, що штурханом розбудив сонного Джека.

Десь за п’ятнадцять секунд дзвінок змовк, і тут заходився кричати Вовк.

Хитаючись, він побрів у куток і схопився руками за голову.

— Погане місце, Джеку! — кричав він. — Погане місце просто тут і зараз. Треба втекти звідси ПРОСТО ТУТ І ПРОСТО ЗАРАЗ!

У стіну загрюкали.

— Стули пельку, бовдуре!

З того боку долинуло пронизливе кінське іржання.

— Тепер ваші душі осяює сонячне світло. І зважаючи на те, як горлає здоровило, сяє воно добре. — Знову гиготливий, пронизливий сміх, що більше скидався на крик жаху.

— Погано, Джеку! Вовк! Джейсон! Погано! Погано, погано… — Двері відчинялися з обох боків коридору. Джек чув, як гримлять взуті у важкі черевики «Дому Сонця» ноги.

Хлопчик зіскочив із верхнього ліжка, змушуючи себе рухатись. Він відчував, що наближається до реальності звивистим шляхом — ще не прокинувся, але вже й по-справжньому не спить. Рухаючись через маленьку кімнатку до Вовка, він просувався не крізь повітря, а ніби крізь сироп «Каро»[175].

Він почувався таким утомленим… дуже-дуже втомленим.

— Вовку, — сказав Джек. — Вовку, припини.

— Не можу, Джекі, — ридав Вовк, дедалі стискаючи голову руками, наче беріг її від вибуху.

— Ти мусиш, Вовку. Нам зараз треба вийти в коридор.

— Не можу, Джекі, — заливався слізьми Вовк. — Це погане місце, погані запахи…

З коридору, хтось — Джек подумав, що це Гек Баст — закричав:

— На сповідь!

— На сповідь! — крикнув іще хтось, і вже всі підхопили:

— На сповідь! На сповідь!

Це звучало, як дивний футбольний речитатив.

— Якщо ми хочемо втекти звідси, не втративши власні шкури, треба залишатися спокійними.

— Не можу, Джекі, не можу залишатися спокійним, погано…

Їхні двері могли відчинитися будь-якої миті, й тут опинилися б Баст або Сонні Сінґер… а може, й обидва. Вони ж не «вийшли на сповідь», чим би це не було. І хоча новачкам у «Домі Сонця» дозволялося часом відникувати протягом акомодаційного періоду, але Джек вважав, що їхні шанси на втечу зростуть, якщо вони якомога швидше увіллються в систему. З Вовком це було не так просто. «Боже, я шкодую, що втягнув тебе в це, здоровило, — подумав Джек. — Але маємо що маємо. І якщо ми не опануємо ситуацію, вона пануватиме над нами. Тож якщо буду з тобою жорстоким, це на твоє ж благо, — додав він сам про себе. — Я сподіваюся».

— Вовку, — прошепотів він. — Ти хочеш, щоб Сінґер знову почав мене бити?

— Ні! Джеку, ні…

— Тоді тобі краще вийти в коридор разом зі мною, — сказав Джек. — Ти маєш пам’ятати, що від того, як поводишся ти, багато в чому залежить ставлення Сінґера і того хлопця, Баста, до мене. Сінґер побив мене через твої камінці.

— Хтось може і його вдарити, — сказав Вовк тихим, м’яким голосом, але очі його раптом звузилися і помаранчево спалахнули. На мить Джек помітив блиск білих зубів між Вовковими губами — і не тому, що Вовк усміхався: у нього почали рости зуби.

— Навіть не думай про це, — жорстко відрізав Джек. — Так стане ще гірше.

Вовк прибрав руки від голови.

— Джеку, я не знаю…

— Ти спробуєш? — спитав Джек. Він кинув ще один різкий погляд на двері.

— Я спробую, — з тремтінням прошепотів Вовк. У його очах застигли сльози.

2

Коридор верхнього поверху міг би наповнюватися пізньо-вечорнім світлом, але цього не було. На вікнах наприкінці коридору стояв якийсь фільтр — хлопчики могли визирнути надвір, туди, де було справжнє сонячне світло, але всередину воно не проникало. Здавалося, воно падало мертвим на вузькі підвіконня цих великих вікторіанських вікон.

Сорок хлопчиків стояли перед двадцятьма дверима — по десять з кожного боку коридору. Джек та Вовк з’явилися набагато пізніше за решту, але їхнього запізнення не помітили. Сінґер, Баст і двоє інших хлопців знайшли боксерську грушу й ні на кого більше не звертали уваги.

Жертвою став вузькогрудий хлопчак років п’ятнадцяти в окулярах. Засоромлений, він стояв у центрі уваги зі спущеними до чорних черевиків чіносами. Трусів на ньому не було.

— Ти вже перестав? — спитав Сінґер.

— Я…

— Стули пельку! — закричав інший хлопець із компанії Сінґера і Бласта. Усі четверо носили блакитні джинси, а не чіноси, і чисті білі светри під горло. Джек потім дізнався прізвище того, хто кричав, — Ворвік. А четвертого товстуна звали Кейсі.

— Коли ми захочемо, щоб ти говорив, ми скажемо! — закричав Ворвік. — Ти досі смикаєш тхора, Мортоне?

Мортон тремтів, але мовчав.

— ВІДПОВІДАЙ ЙОМУ! — заволав Кейсі.

Це був череватий хлопець, що трохи скидався на зловісного Крутя[176].

— Ні, — прошепотів Мортон.

— ЩО? ГОЛОСНІШЕ! — закричав Сінглер.

— Ні! — простогнав Мортон.

— Якщо витримаєш цілий тиждень, отримаєш труси назад, — відказав Сінґер із таким виглядом, наче робить величезну послугу тому, хто цього не вартий. — Тепер одягни штани, мале гівно.

Мортон із сопінням нахилився і підтягнув штани. Хлопці пішли на сповідь та вечерю.

3

Сповідь відбувалася у великий кімнаті з порожніми стінами навпроти їдальні. Звідти просочувалися запахи тушкованих бобів та хот-догів. Вони зводили з розуму — Джек бачив, як ритмічно роздуваються ніздрі Вовка. Уперше за сьогодні його тьмяний погляд спалахнув цікавістю.

Джек набагато сильніше переймався через «сповідь», ніж демонстрував Вовку. Поки він лежав на горішньому ліжку, заклавши руки під голову, то побачив щось чорне у верхньому куті кімнати. Джеку спершу здалося, що це якийсь дохлий жучок чи шкаралупки від його панцира, — хлопчик вирішив, що зблизька побачить павутину, в яку потрапила комаха. Придивившись, він збагнув, що це таки «жучок», але зовсім не природного походження. Маленький старомодний мікрофон, прикручений до стіни рим-болтом. Від нього до нерівної дірки в гіпсі стіни тягнувся дріт. Ніхто не завдав собі клопоту хоч якось його приховати. Просто частина сервісу, хлопці. Сонячний Ґарднер Почує Кожного.

Після «жучка» та огидної сцени з Мортоном у коридорі, Джек очікував, що сповідь буде злою, можливо, страшною, ворожою подією. Хтось, може, навіть Сонячний Ґарднер, хоча, ймовірніше, Сонні Сінґер чи Гектор Баст, спробують змусити його визнати, що він уживав наркотики, вдирався посеред ночі в будинки, грабував перехожих, плював на всі тротуари, які тільки міг знайти, і грався із собою після важкого дня. Навіть якщо він нічого такого не робив, вони все одно його дійматимуть, поки він не визнає цього. Вони намагатимуться зламати його. Джек вважав, що витримає таке випробування, а от щодо Вовка певен не був.

Але найбільше його тривожило нетерпіння, з яким хлопчики «Дому Сонця» очікували на сповідь.

Коло довірених — хлопчики в білих гольфах — сіли поближче до центру кімнати. Джек роззирнувся навколо і побачив, що всі з безмозким очікуванням витріщаються на прочинені двері. Він думав, що це очікування стосується вечері — пахло дуже-дуже смачно, особливо після всіх цих тижнів випадкових гамбургерів, що перемежовувалися величезними порціями нічого. У кімнату жваво зайшов Сонячний Ґарднер, і Джек побачив, що атмосфера очікування змінилася на насолоду. Очевидно, чекали вони не на вечерю. Мортон, який ще п’ятнадцять хвилин тому стояв зі спущеними до литок штанами у горішньому коридорі, тепер майже сяяв від щастя.

Хлопчики скочили на ноги. Вовк продовжував сидіти з приголомшеним і наляканим виглядом (ніздрі роздималися), аж поки Джек не схопив його за сорочку і підняв.

— Роби як вони, Вовку, — пробурмотів він.

— Сядьте, хлопчики, — промовив усміхнений Ґарднер. — Будь ласка, сядьте.

Усі сіли. На Ґарднері були полинялі сині джинси та розстібнута сліпучо-біла сорочка навипуск. Він дивився на дітей з м’якою посмішкою, а ті переважно дивилися на нього з абсолютним обожненням. Джек запримітив хлопчика — тонкі, маленькі руки, білі, як порцеляна дядька Томмі, скошене підборіддя, хвилясте каштанове волосся, що утворювало вдовиний мис[177] над бровами. Той відвернувся і затулив рот, ховаючи смішинку, і Джеку полегшало. Вочевидь, не всіх захопив потік того, що відбувалося тут… але багатьох таки захопив. А їх таки добряче обробили, судячи з усього. Якийсь хлопчак із великими нерівними зубами дивився на Сонячного Ґарднера з безмежною догідливістю.

— Помолімося. Геку, ти почнеш?

Гек розтулив рот. Молився він швидко, механічно. Ніби ти слухаєш запис «Набери-і-помолись», начитаний дислексиком. Попросивши Бога допомагати їм у дні та тижні прийдешні, пробачати їм їхні гріхи та допомагати стати кращими людьми, Гек Баст протараторив: «Вім’яісусаамінь» — і сів.

— Дякую, Геку, — сказав Ґарднер.

Він узяв стілець без билець, повернув його і вмостився верхи, наче ковбой з вестернів Джона Форда[178]. Сьогодні він був сама чарівність; безплідне, зациклене на собі божевілля, яке Джек бачив уранці, майже минулось.

— Послухаймо дванадцять сповідей. Будь ласка. Не більше. Енді, ти нам допоможеш?

Ворвік з ідіотичним виразом побожності на обличчі зайняв місце Гека.

— Дякую вам, Превелебний Ґарднере, — промовив він і поглянув на хлопців. — Сповідь. Хто почне?

Шарудіння, човгання… а тоді почали підводитися руки. Дві… шість… дев’ять.

— Рой Овдерсфельт, — вирішив Ворвік.

Рой Овдерсфельт, високий хлопчик із великим, як пухлина, прищем на кінчику носа, підвівся і заламав перед себе худющі руки.

— Минулого року я вкрав з маминого гаманця десять баксів, — оголосив він високим, верескливим голосом. Брудна, уражена лишаєм рука підвелася до обличчя, торкнулася прища, страшно дряпнула. — У «Чарівному шансі» я розміняв їх на четвертаки і грався на всіх тих автоматах на кшталт «Пакмена» чи «Лазерного удару», аж доки монетки не закінчилися. Мама відклала ті гроші, щоб оплатити рахунок за газ, і тому у нас на деякий час вимкнули опалення. — Він блимнув на всіх очима. — І тоді мій брат захворів і потрапив у лікарню в Індіанаполісі з пневмонією! Бо я вкрав ті гроші! Це моя сповідь. — Рой Овдерсфельт сів.

Сонячний Ґарднер спитав:

— Рою можна пробачити?

Хлопчики хором відповіли:

— Рою можна пробачити.

— Хлопчики, тут хто-небудь може йому пробачити?

— Ніхто!

— Хто може йому пробачити?

— Бог, владою, наданою його Сину Ісусу.

— Ти молитимешся Ісусу, аби він заступився за тебе? — спитав Ґарднер Овдерсфельта.

— Авжеж, буду! — скрикнув Рой Овдерсфельт нерівним голосом і знову шкрябнув прища. Джек помітив, що Рой Овдерсфельт плаче.

— І коли наступного разу прийде твоя мама, ти розповіси їй, що згрішив перед нею та молодшим братиком, згрішив перед лицем Господа, і ти каєшся в цьому так сильно, як тільки можеш.

— Так і буде!

Сонячний Ґарднер кивнув Енді Ворвіку.

— Сповідь, — сказав той.

Коли на початку сьомої вечора сповіді закінчилися, майже всі, крім Джека та Вовка, попідводили руки, сподіваючись зізнатися у своїх гріхах аудиторії. Хтось зізнався в дрібній крадіжці. Інші розповіли про те, як вони вкрали лікер і пили його, поки їх не знудило. Звісно, багато хто зізнався у вживанні наркотиків.

Викликав їх Ворвік, але всі дивилися на Сонячного Ґарднера, шукаючи його схвального погляду, і говорили… говорили… говорили…

«Він привчив їх любити свої гріхи, — стривожено подумав Джек. — Вони люблять його, мріють про його похвальбу, і, гадаю, досягти її вони можуть, лише зізнаючись у гріхах. Дехто з цих невдах, напевно, вигадує свої злочини».

Запахи з їдальні посилювались. Шлунок Вовка постійно скажено бурчав. Одного разу, поки заплаканий хлопчик розповідав, як поцупив «Пентхауз», щоб роздивитися брудні картинки, як він їх назвав, блудних жінок, шлунок Вовка забурчав так голосно, що Джек штурхонув його ліктем.

Після останньої сповіді Сонячний Ґарднер виголосив коротку мелодійну молитву. Потім стояв біля дверей — простий, але сліпучо яскравий у джинсах та білій шовковій сорочці, — поки діти виходили. Коли повз нього пройшли Джек та Вовк, він схопив Джека за зап’ястя.

— Ми раніше вже зустрічалися.

«Сповідайся», — вимагали очі Сонячного Ґарднера.

І Джек відчув бажання виконати наказ.

О так, ми знайомі, так. Ти шмагав мою спину до крові.

— Ні.

— О так! — сказав Ґарднер. — О так. Ми раніше зустрічалися. У Каліфорнії? У Мені? Оклахомі? Де?

Сповідайся.

— Я не знаю, — відповів Джек.

Ґарднер загиготів. І Джек раптом подумки побачив, що Сонячний Ґарднер і гигоче, і танцює, і ляскає батогом.

— Те ж саме казав Петро, коли його попросили визнати Ісуса Христа, — промовив Ґарднер. — Але Петро збрехав. І ти теж, я гадаю. Це було в Техасі, Джеку? Ель Пасо? Це трапилося в Єрусалимі в іншому житті? На Голгофі — на «Череповищі»?

— Кажу ж вам…

— Так, так, знаю, ми лише щойно зустрілися. — Ще один смішок. Вовк — Джек бачив це, — відсунувся від Сонячного Ґарднера настільки далеко, наскільки це дозволяв дверний отвір. Через запах. Насичений, нудотний запах чоловічого одеколону. А під ним — запах божевілля.

— Я ніколи не забуваю обличчя, Джеку. Я ніколи не забуваю обличчя або місця. Я згадаю, де ми зустрічалися.

Він перевів погляд із Джека на Вовка — той завив і відсунувся, — а тоді знову на Джека.

— Насолоджуйся вечерею, Джеку. Насолоджуйся вечерею, Вовку. Ваше справжнє життя в «Домі Сонця» почнеться завтра.

На півдороги до сходів він обернувся.

— Я ніколи не забуваю місця та обличчя, Джеку. Я згадаю.

Джек холодно подумав: «Господи, сподіваюся, що ні. Може і згадаєш, але лише коли я буду за двісті миль від цієї сраної в’яз…»

Щось із силою врізалося в нього. Джек вилетів у коридор, навіжено розмахуючи руками, аби втримати рівновагу. Він ударився головою об голу бетонну підлогу, і в очах спалахнули зірочки.

Коли йому вдалося сісти, він побачив Сінґера і Баста, що стояли поруч і гиготіли. За ними був Кейсі, з-під білого гольфа якого випинався живіт. Вовк дивився на Сінґера і Баста, і щось у його напруженій позі насторожило Джека.

— Вовку, ні! — крикнув він різко.

Вовк обм’як.

— Ні, іди сюди, дурко, — сказав Гек Баст, сміючись. — Не слухай його. Підійди і випробуй мене, якщо хочеш. Завжди любив розігрітися перед обідом.

Сінґер зиркнув на Вовка і промовив:

— Облиш бовдура, Геку. То тільки тіло. — Він кивнув на Джека. — А ось голова. І голову ми маємо змінити. — Він поглянув униз, на Джека, упершись руками в коліна, схожий на дорослого, що збирається сказати кілька приємних слів дуже маленькій дитині. — І ми змінимо її, містере Джеку Паркере. Повірте мені.

— Відвали, задиркувате гівно, — навмисно грубо відповів Джек.

Сінґер відсахнувся, немов його вдарили. Фарба полізла від комірця вгору по шиї і залила обличчя. Загарчавши, Гек Баст ступив уперед.

Сінґер схопив Баста за руку. Не відводячи погляду від Джека, промовив:

— Не зараз. Пізніше.

Джек зіп’явся на ноги.

— Краще б ви до мене не лізли, — тихо сказав він їм обом, і хоч Гектор Баст лише ощирився, Сонні Сінґер виглядав наляканим. Можливо, він на мить побачив на обличчі Джека щось і сильне, і загрозливе — щось, чого в ньому не було ще два місяці тому, коли набагато молодший хлопчик покинув маленьке містечко Аркадія-Біч та попрямував на захід.

4

Джек вирішив, що дядько описав би обід — без жодної злоби — як зразок американської сільської кухні. Хлопчики сиділи за довгими столами, і їх обслуговували четверо чергових, що після сповіді перевдягнулися в чистий білий одяг.

Після чергової молитви нарешті принесли харч. Великі скляні супниці, повні тушкованих по-домашньому бобів, передавали вздовж чотирьох столів, паруючі тарілки з дешевими червоними хот-догами, супниці з часточками консервованого ананаса, багато картонних пакунків з молоком із позначками: «ПОЖЕРТВУВАНІ ТОВАРИ» та «МОЛОЧНА КОМІСІЯ ШТАТУ ІНДІАНА».

Вовк їв із похмурою зосередженістю — голова похилена, в одній руці шматок хліба, щоб нагортати їжу і вимочувати соус. На очах у Джека він ум’яв п’ять хот-догів і три порції твердих, як куля, бобів. Подумавши про їхню маленьку кімнатку без вікна, Джек поставив собі запитання, а чи не знадобиться йому протигаз цієї ночі. Зрозумів, що знадобиться, але не вірив, що попросить. Із жахом він спостерігав, як Вовк учетверте накладає боби собі на тарілку.

Після обіду всі хлопчики підвелися, вишикувалися в ряд і прибрали посуд. Джек поніс тарілки, недоїдений Вовком шматок хліба і два пакети з-під молока на кухню; він роззирався довкруги. Написи на пакетах підказали йому одну ідею.

Це місце не було ані в’язницею, ані виправною колонією. Це, ймовірно, щось на кшталт школи-інтернату, за якою мали наглядати перевіряльники. І кухня була місцем, куди око штату Індіани зазирало найчастіше. Ґрати на вікнах горішніх поверхів — гаразд. Ґрати на кухонних вікнах? Джек сумнівався. Виникло б надто багато запитань.

Кухня могла стати непоганим трампліном для втечі, тож він дуже уважно її роздивлявся. Вона мала вигляд майже такий самий, як і кухня в його школі у Каліфорнії. Підлога та стіни вкриті плиткою, великі раковини і стільниці з нержавійної сталі. Буфети завбільшки з ящики для овочів. Під однією зі стін стояла стара конвеєрна посудомийна машина. Троє хлопчиків уже працювали над цим припорошеним антикваріатом під наглядом чоловіка в білому одязі — кухаря. Чоловік був худим, блідим, зі щурячим обличчям. Цигарка без фільтра прилипла до його верхньої губи, і через це Джек записав його в можливі союзники. Він сумнівався, що Сонячний Ґарднер дозволяв хоч комусь зі своїх людей палити цигарки.

На стіні в рамці висів сертифікат про те, що ця громадська школа відповідає стандартам штату Індіани та уряду Сполучених Штатів.

І ні… ґрат на вікнах не було…

Схожий на щура чоловічок поглянув на Джека, відліпив цигарку від верхньої губи і кинув її в одну з раковин.

— Ти і твій приятель — свіжа риба, еге ж? — спитав він. — Що ж, скоро ви станете старою рибою. Риба в «Домі Сонця» старішає швидко, хіба ні, Сонні?

Чоловік зверхньо ощирився до Сонні Сінґера. Було абсолютно зрозуміло, що Сінґер не знав, як реагувати на таку посмішку; він мав розгублений і збентежений вигляд, як звичайний хлопчик.

— Ви знаєте, що вам заборонено розмовляти з хлопчиками, Рудольфе, — сказав він.

— Ти можеш запхати цю заборону собі в дупу або скрутити кульку і швиргонути в повітря, друзяко, — сказав Рудольф, ліниво пройшовшись поглядом по Сінґеру. — Ти знаєш це, так?

Сінґер поглянув на нього, губи його спершу затремтіли, потім вигнулись, а тоді міцно стиснулись. Він різко розвернувся.

— Вечірня проповідь, — з люттю гаркнув він. — Вечірня проповідь, ходімо, швидко, прибирайте все зі столів і виходьте в коридор, ми запізнюємося. Вечірня проповідь!

5

Хлопчики спускалися вузькими сходами, які освітлювали лампочки під дротяними дашками. Стіни вкривала волога штукатурка, і Джеку не подобалося, як закочуються очі у Вовка.

Однак підвал виявився для нього сюрпризом. Більшу його частину — а площа була величезною — перетворили на простору сучасну каплицю. Повітря було приємним — не надто теплим і не надто холодним. І свіжим. Джек чув гудіння вентиляторів, що стояли неподалік. П’ять церковних лавок розділяли центральний прохід, який вів до помосту з кафедрою і простим дерев’яним хрестом, що висів на пурпуровому оксамитовому тлі.

Десь грав орган.

Хлопчики тихенько посідали на лавки. Мікрофон на кафедрі мав на кінці великий професійний захисний екран. Джек бував із мамою в багатьох студіях звукозапису, де він терпляче сидів і читав книжку або робив домашні завдання, поки мама перезаписувала або виправляла нечіткі діалоги для телебачення. Саме тому він знав, що такий екран мав глушити фонові звуки. Подумав, як дивно бачити таке в каплиці релігійного інтернату для хлопчиків-волоцюг. Дві відеокамери стояли з боків кафедри, одна знімала правий профіль Ґарднера, а друга — лівий. Жодна цього вечора не працювала. На стінах висіли важкі пурпурові портьєри. Права була цілою, а в лівій виднівся скляний прямокутник. Джек побачив, як Кейсі згорбився над професійним звуковим пультом; біля його правої руки стояв шпульний магнітофон. Цієї ж миті Кейсі схопив навушники з пульта і натягнув їх на вуха.

Джек подивився вгору і побачив міцні балки, що утворювали шість простих арок. Між ними було встановлено білі дошки ДСП… звукоізоляція. Це місце скидалося на каплицю, але водночас було дуже ефективною телерадіостудією. Джек раптом подумав про Джиммі Сваґґерта, Рекса Гамбарда та Джека Ван Імпе[179].

Люди, просто покладіть руки на телевізор — і ви ЗЦІЛИТЕСЯ!!!

Він відчув, що от-от вибухне сміхом.

Маленькі двері ліворуч від подіума прочинилися, і в залу зайшов Сонячний Ґарднер. Він був убраний у все біле — від маківки до п’ят. Джек бачив, що вирази облич хлопчиків варіюються від екзальтації до беззаперечного обожнення, але знову втримався від вибуху реготу. Біле видиво, що наближалося до кафедри, нагадало йому рекламу, яку він бачив у ранньому дитинстві. Йому здалося, що Сонячний Ґарднер схожий на чоловіка з реклами «Ґлед»[180].

Вовк повернувся до нього і хрипло прошепотів:

— Що таке, Джеку? Ти пахнеш так, наче тобі дійсно смішно.

Джек так сильно пирхнув у затулену долоню, що пальцями потекли безбарвні шмарклі.

Сонячний Ґарднер, обличчя котрого світилося яскраво-червоним здоровим рум’янцем, гортав сторінки величезної Біблії, що лежала на кафедрі, певно, запавши в глибоку медитацію. Джек побачив розпечене, вкрите рубцями обличчя Гека Баста і вузьку підозрілу фізіономію Сонні Сінґера. Швидко посерйознішав.

Кейсі зі скляної будки з тривогою дивився на Ґарднера. І щойно Ґарднер відвів красиве обличчя від Біблії та спинив свої затуманені, мрійливі й абсолютно божевільні очі на пастві, Кейсі перемкнув тумблер. Бобіни великого магнітофона почали обертатись.

6

— Не розпалюйся гнівом своїм на злочинців, — заговорив низьким, задумливим голосом Сонячний Ґарднер.

Не май заздрости до беззаконних,

бо вони, як трава, будуть скоро покошені, і, мов та зелена билина, пов’януть!

Надійся на Господа й добре чини,

замешкуй Території…[181]

(Джек відчув, як огидно підскочило в грудях серце.)

та правди дотримуй!

Хай Господь буде розкіш твоя,

і Він сповнить тобі твого серця бажання!

На Господа здай дорогу свою,

і на Нього надію клади,

і Він зробить…

Утримайсь від гніву й покинь пересердя,

не розпалюйся лютістю, щоб чинити лиш зло,

бо витяті будуть злочинці,

а ті, хто вповає на Господа, вспадкують Територію.

Сонячний Ґарднер згорнув книгу.

— Хай Господь додасть Його Благословення читанню Його Святих Слів.

Довго-довго він дивився на свої руки. У скляній кабіні Кейсі оберталися бобіни. А коли чоловік підвів погляд, Джек раптом почув, як він закричав:

Часом не з Кінґсленда? Ти ж не хочеш сказати, що перевернув цілий фургон Кінґслендського Елю, дурний цапиний хере? Ти ж не це хочеш сказати мені, прааааавда ж?

Сонячний Ґарднер пильно і переконливо вдивлявся у свою паству. Їхні обличчя були звернені до нього — круглі, витягнуті, побиті, прищаві, лукаві, чисті, юні, сповнені любові.

— Що це означає, хлопчики? Ви розумієте тридцять сьомий псалом? Ви розумієте цю повну любові пісню?

«Ні, — промовляли їхні обличчя — потайні і відкриті, чисті і спітнілі, вкриті прищами. — Не дуже, ми ж бо вчилися лише до п’ятого класу, а тоді брели дорогами… нас ловили… ми потрапляли в халепи… розкажи нам… розкажи нам…»

Раптово Ґарднер шокуюче загорлав у мікрофон:

— Це означає: НЕ ПАРСЯ!

Вовк відсахнувся і застогнав.

— Тепер Ви знаєте, що це означає, так? Ви, хлопчики, це вже чули, хіба ні?

— Так! — закричав хтось позаду Джека.

— О ТАК! — сяючи, луною повторив Ґарднер. — Не ПАРСЯ! НІЯКОГО ПОТУ! Це гарні слова, так, хлопчики? Це дуже гаааааааааааааарні слова, О ТАК!

— Так!.. ТАК!

— Псалом каже, щоб ви не ПЕРЕЙМАЛИСЯ злочинцями. НЕ ПАРСЯ! О ТАК! Каже, щоб ви не ПЕРЕЙМАЛИСЯ беззаконними. НІЯКОГО ПОТУ! Псалом каже, якщо ви ЙДЕТЕ до Бога і говорите з Богом, усе буде круто! Ви розумієте, хлопчики? Розумієте про що я?

— Так!

— Алілуя! — радісно щирячись, загорлав Гек Баст.

— Амінь! — закричав хлопчик із великими сонними очима за величезними лінзами окулярів.

Сонячний Ґарднер легко схопив мікрофон, знову нагадавши Джеку телепроповідника з Лас-Вегаса, і почав нервово та швидко ходити сценою. Час від часу він пританцьовував у чистих білих шкіряних черевиках; то ставав Діззі Ґілеспі, то Джеррі Лі Льюсісом, то Стеном Кентоном, то Джен Вінсент; його крутило в джайвовій лихоманці божественного одкровення.

— Тепер ви не повинні боятися! Так! Ви не повинні боятися тієї дитини, що захоче показати вам брудні картинки. Ви не повинні боятися того хлопця, що скаже, буцімто один косяк не нашкодить і ви будете боягузом, якщо не спробуєте! Так! Бо, коли Господь із вами, ви йдете з Господом. Правду я кажу?

— Так!!!

— О так! І коли ви йдете з Господом, ви говорите з Господом. Правду я кажу?

— Так!

— Я вас не чую. Правду я кажу?

— Так!!! — горлали вони на весь голос, а дехто ніби в трансі хитався вперед-назад.

— Якщо я кажу правду — алілуя!

— Алілуя!

— Якщо я кажу правду, скажіть «Так»!

— Так.

Вони хиталися вперед-назад, і Джек з Вовком безпорадно хиталися разом із ними. Джек бачив, що деякі хлопчики плакали.

— Чи є місце злочинцям у «Домі Сонця»? Є? Як ви гадаєте?

— Ні, сер! — закричав тонкий хлопчик із кривими зубами.

— Правильно! — Сонячний Ґарднер знову підійшов до кафедри. Професійним жестом висмикнув у себе з-під ніг дріт мікрофона і повернув його в затискач. — Це головне! Немає місця тут беззаконним, скажіть «Алілуя».

— Алілуя, — повторили хлопчики.

— Амінь, — погодився Ґарднер. — Господь сказав — він каже у книзі пророка Ісаї — що, як обіпретеся на Господа, ви підніметеся на небо — о так! з крилами орла, і ваша сила дорівнюватиме силі десятьох, і я скажу Вам, хлопчики, що «Дім Сонця» — гніздо для орлів. Можете сказати «О так!».

— О так!

Іще одна цезура. Сонячний Ґарднер схопився за краї кафедри, схилив голову, як у молитві, і розкішне сиве волосся струменіло по його плечах правильними хвилями. Коли він заговорив знову, голос його був тихим і замисленим. Він не підводив очей. Затамувавши подих, хлопчики слухали.

— Але в нас є вороги, — зрештою сказав Ґарднер. Це був шепіт, але мікрофон уловив його і точно передав.

Хлопчики зітхнули — шурхіт вітру в осінньому листі. Гек Баст, оскаженіло обертаючи очима, роззирався навколо; прищі стали настільки червоними, що він уже скидався на хлопчика, що підхопив тропічну лихоманку. «Покажіть мені цього ворога, — промовляло обличчя Гека Баста. — О так, давайте, покажіть мені ворога і просто… подивіться, що з ним трапиться!»

Ґарднер підвів погляд. Тепер його божевільні очі заповнилися слізьми.

— Так, ми маємо ворогів, — повторив він. — Двічі штат Індіана намагався мене прикрити. Ви знали про це? Радикальні гуманісти не можуть стерпіти, що я тут, у «Домі Сонця», вчу моїх хлопчиків любити Ісуса та їхню країну. Вони через це казяться, і хочете, я вам щось скажу, хлопчики? Ви хочете почути глибоко заховану, давню, темну таємницю?

Вони нахилилися вперед, не відводячи погляду від Ґарднера.

— Ми не просто казимо їх, — хрипло, по-змовницьки прошепотів Ґарднер. — Ми їх лякааааааааааааємо.

— Алілуя!

— О, так!

— Амінь!

В одну мить Сонячний Ґарднер знову схопив мікрофон і зірвався з місця. Вгору-вниз, назад-вперед! Часом він виконував тустеп[182] не менш вдало, ніж якийсь актор менестрель-шоу в кейквоці[183] 1910 року! Ритмічно кидав словами в натовп, простягаючи руку спершу до хлопчиків, а тоді до неба, де Бог уже, ймовірно, підсунув крісло поближче, щоб послухати.

— Ми лякаємо їх, о так! Лякаємо їх так сильно, що вони повинні випити ще один коктейль, або викурити ще один косяк, або нюхнути ще одну доріжку кокаїну! Ми лякаємо їх, бо навіть розумні старі радикальні гуманісти, що заперечують Бога і ненавидять Ісуса, відчувають правду і любов Господа, а коли вони відчувають, то відчувають і запах сірки, що здіймається з їхніх власних пор, і їм цей запах не подобається, о ні! Тож вони і посилають сюди додаткових інспекторів, аби ті підкинули сміття під кухонні стільниці чи пустили гуляти підлогою кількох тарганів! Вони розпускають брудні чутки про те, як б’ють моїх хлопчиків! Вас б’ють?

— НІ! — обурено заревли вони, і Джек приголомшено помітив, що Мортон кричить із тим самим ентузіазмом, що і решта, хоча на його щоці вже почав розпливатися синець.

— Уявіть собі, вони прислали зграю хитрих репортерів із хитрих радикально-гуманістичних новин! — закричав Сонячний Ґарднер із гидливим подивуванням. — Вони прийшли сюди і сказали: «Окей, кого ми повинні розіп’яти сьогодні? Ми вже зробили сто п’ятдесят таких репортажів. Ми вміємо вимащувати брудом найправедніших, не хвилюйтеся щодо нас, просто дайте нам кілька косяків і кілька коктейлів і вкажіть нам правильний напрям».

— Але ж ми їх надурили, хіба ні, хлопчики?

Гуркіт — майже переможне схвалення.

— Вони не знайшли нікого, хто був би прикутим до балки в хліві, так? Вони не знайшли жодного хлопчика в гамівній сорочці, про що їм розповіли деякі шакали з диявольської шкільної ради. Вони не знайшли дітей із видертими нігтями чи поголених налисо, нічого такого! Вони лише знайшли кількох хлопчиків, які сказали, що їх шмагали, і їх СПРАВДІ шмагали, о так, їх шмагали, і готовий засвідчити перед троном Всемогутнього Господа з детектором брехні на кожній руці, бо Книга каже, що той, хто ШКОДУЄ різки своєї, РОЗБЕЩУЄ дитину, і якщо ви в це вірите, хлопчики, крикніть «Алілуя»!

— АЛІЛУЯ!

— Навіть Освітня Рада штату Індіани, попри те як сильно вони хотіли позбутися мене і очистити простір для диявола, навіть їм довелося визнати, що про шмагання Божий Закон і Штат Індіана кажуть одне: той, хто ШКОДУЄ різки своєї, РОЗБЕЩУЄ дитину! Вони знайшли ЩАСЛИВИХ ХЛОПЧИКІВ! Вони знайшли ЗДОРОВИХ хлопчиків. Вони знайшли хлопчиків, які хочуть ІТИ з Господом і ГОВОРИТИ з Господом. Ви можете сказати «Алілуя»?

Вони змогли.

— Ви можете сказати «О так!»?

Вони змогли і це.

Сонячний Ґарднер повернувся на подіум.

— Господь захищає тих, хто любить Його, і Господь не дасть зграйці обдовбаних прокомуністичних радикальних гуманістів забрати це місце відпочинку у втомлених, розгублених хлопчиків. Хтось зводить наклеп, брехню так званим новинарям, — сказав Ґарднер. — Я чув, як цю брехню повторювали в теленовинах, і хоча хлопчики, поливаючи нас брудом, побоялися оприлюднити свої обличчя перед камерами, я впізнав — о так! — я впізнав їхні голоси. Коли ти годуєш хлопчика, коли ніжно притискаєш його голову до грудей, якщо він ночами кличе маму, тоді, я вважаю, ти впізнаєш його за голосом. Цих хлопчиків уже немає з нами. Можливо, Господь пробачить їм — я сподіваюся, Він так і зробить, о так — але Сонячний Ґарднер — звичайна людина.

Він схилив голову, демонструючи, скільки сорому було в цьому зізнанні. Але коли він випростався, очі його досі палали, виблискуючи люттю.

— Сонячний Ґарднер не може їм пробачити. Тому Сонячний Ґарднер відрядив їх назад, на дорогу. Вони попрямували на Території, але їх там не годуватимуть; навіть дерева можуть їх зжерти, наче звірі, що блукають уночі.

У залі запанувала сповнена жахом тиша. Навіть Кейсі за скляною панеллю здивовано зблід.

— Книга каже, що Господь відіслав Каїна на Схід від Раю, до землі Нод. Із тими, хто опинився на дорозі, те ж саме, хлопчики мої. Тут у вас є безпечна гавань.

Він оглянув усіх…

— Але якщо ви дасте слабину… якщо збрешете… тоді горе Вам! Пекло чекає на віровідступника так само, як воно чекає на хлопчика або чоловіка, що свідомо рине в це. Пам’ятайте, хлопчики. Пам’ятайте. Помолімося.

Розділ двадцять третій Ферд Дженклов

1

Менше ніж за тиждень Джек збагнув, що повернення на Території — єдиний можливий спосіб утекти з «Дому Сонця». Він хотів спробувати це, але з’ясував, що ладен на будь-що інше, на будь-який інший ризик, аби лишень не переноситися просто з «Дому Сонця».

На це не було жодної конкретної причини, але внутрішній голос підказував, що те, що погано тут, стане ще гіршим там. Певно, це місце було поганим у всіх світах… наче плямка на яблуці, що йде аж до серцевини. У будь-якому разі, «Дім Сонця» був і так досить поганим, і без зайвої потреби йому не хотілося дивитися, який же там у нього територіальний аналог.

Мав же бути й інший вихід.

Вовку, Джеку та іншим хлопцям не пощастило опинитися в Зовнішньому Штаті. Власне, більшості інших також. Вони проводили дні в Дальньому Полі, як називали це місце старожили. Це було за півтори милі далі дорогою, на межі Ґарднерових угідь, і хлопці прибирали з поля камінці. Цієї пори року не було жодної іншої роботи на полях. Останні злаки зібрано ще в середині жовтня, але, як зазначав Сонячний Ґарднер на проповідях у каплиці, завжди є час для збирання каміння[184].

Джек сидів у кузові однієї з двох пошарпаних вантажівок «Дому» й дивився на Дальнє Поле. Вовк сидів біля нього, схиливши голову, наче з похмілля. На Середньому Заході осінь була дощовою, тому Дальнє Поле перетворилося на в’язке й липке брудне місиво. Позавчора один із хлопців вилаявся про себе і назвав це місце «справжнім чоботосмоком».

«Що, як ми просто спробуємо втекти? — уже сороковий раз думав Джек. — Припустімо, я просто крикну Вовку: «Вперед!» — і ми щодуху помчимо? Куди? У північний край, до тих дерев і кам’яної стіни. Там закінчуються його володіння».

А ще там може бути паркан.

Ми переліземо через нього. Як на те, Вовк може перекинути мене, якщо знадобиться.

Може бути колючий дріт.

Проліземо під ним. Або…

Або Вовк голими руками може розірвати його. Джеку не хотілося думати про це, але він знав, що у Вовка є сила… і якщо його попросити, він це зробить. Дріт міг би пошматувати цьому богатиреві руки, але зараз його куди гірше шматували на частини.

А що тоді?

Звісно ж, перенестися. Саме так. Якщо їм удасться вибратися за межі земель, що належали «Дому Сонця», вони виборють собі шанс уникнути лиха й там.

Ні Сінґер, ні Баст (які здавалися Джекові Братчиками-Горлорізами) не зможуть скористатися вантажівками, щоб переїхати їх. Перша ж вантажівка, що заїде на Дальнє Поле до того, як вдарять грудневі морози, зав’язне в болоті по дверцята.

Це буде проста і цікава прогулянка. Треба спробувати. Все ж краще, ніж пробувати це там, у «Домі». І…

І керувало ним не лише те, що Вовк дедалі більше марнів. Хлопчик мало не божеволів через Лілі, яка там, у Нью-Гемпширі, поступово вмирала, доки Джек змушений тут виспівувати «алілуя».

Треба ризикнути. З магічним соком чи без нього. Спробувати.

Але доки Джек надумався, Ферд Дженклов спробував. Усі блискучі уми мислять однаково, скажіть «амінь».

2

Трапилося це швидко. Мить тому Джек слухав звичні цинічні й кумедні побрехеньки Ферда Дженклова. А вже тепер Ферд летів на північ крізь багнисте поле до кам’яної стіни. Доки Ферд не наважився на таке, день видавався смертельно буденним, як і всі решта днів у «Домі Сонця». Було холодно і хмарно. Небо пахло дощем, а можливо, навіть і снігом. Джек підвівся, щоб випростати втомлену спину і роздивитися, чи нема поруч Сонні Сінґера. Сонні не втрачав нагоди зачепити Джека. То були незначні надокучання: Джеку наступали на ноги, його штовхали зі сходів, три походи в їдальню поспіль йому вибивали з рук тарілку — аж доки він не навчився затуляти її тілом і тримати мертвою хваткою.

Джек не знав напевне, чому Сонні не влаштував на нього масове цькування. Йому спало на думку, що причиною тому був інтерес Сонячного Ґарднера до новенького. Він не хотів так думати, але логіка в цьому була. Сонні Сінґер стримувався, бо так йому наказав Сонячний Ґарднер. Саме тому треба було хутчіше забиратися звідси.

Джек озирнувся праворуч. За двадцять ярдів від нього Вовк витягував камінці, й волосся спадало йому на обличчя. Ближче до нього стояв худий як жердина хлопець із великими зубами на ім’я Донні Кіґан. Донні побожно всміхався йому, вищиривши ті неймовірні кролячі зуби. Слина стікала з кінчика його висунутого язика. Джек швидко відвернувся.

Ліворуч стояв Ферд Дженклов, юнак із тонкими порцеляновими руками і розкішним вдовиним мисом. За тиждень, відколи Джека і Вовка ув’язнили в «Домі Сонця», Ферд став його хорошим другом.

Ферд цинічно ошкірився.

— Донні закохався в тебе, — сказав він.

— Та пішов ти, — збентежено відповів Джек і відчув, що його щоки червоніють.

— Закладаюся, Донні відсмоктав би тобі, якби ти дозволив, — сказав Ферд. — Правда, Донні?

Донні гучно, хрипко розсміявся, й гадки не маючи, про що саме вони розмовляли.

— Покинь ти це, — сказав Джек, геть збентежившись.

Донні закохався в тебе.

Найдивнішим було те, що, певно, бідний відсталий Донні Кіґан і справді закохався в нього… і, певно, не лише Донні. Несподівано для себе Джек збагнув, що думає про приємного чоловіка, який запропонував Джеку погостювати в нього, але зрештою висадив біля з’їзду до торговельного центру Зейнсвілла. «Він першим помітив це, — подумав Джек. — Щоб там у мені не змінилося, а той чоловік першим помітив це».

Ферд вів далі:

— Джеку, ти тут стаєш дуже популярним. Гадаю, навіть старий Гек Баст відсмоктав би тобі, якби ти попросив.

— Чувак, це бридко, — сказав Джек, червоніючи. — Тобто…

Раптом Ферд кинув витягувати камінь і випростався. Він швидко озирнувся, перевіряючи, чи ніхто з білих гольфів не дивиться на нього, а тоді повернувся до Джека.

— А тепер, любчику, — сказав він, — ця вечірка стає аж надто нудною, тож мені час іти.

Ферд послав Джекові повітряний поцілунок, і на його вузькому блідому обличчі засяяла промениста посмішка. А вже за мить він летів повним ходом до кам’яної стіни з краю Дальнього Поля великими журавлиними кроками. Йому і справді вдалося заскочити охоронців зненацька — принаймні до певної міри. Педерсен базікав про дівчат із Ворвіком і ще з одним хлопцем з конячою пикою на ім’я Пібоді, членом Зовнішнього Штату, якого на певний час знову перевели в Дім. Гек Баст переживав миті найближчої насолоди, бо йому дозволили супроводжувати Сонячного Ґарднера до Мансі у справах. Ферд отримав хорошу фору, перш ніж у повітря зринув вражений крик.

— Гей! Гей, хтось тікає!

Джек витріщався на Ферда, що вже був далеко попереду і біг так, наче за ним женуться всі чорти пекла. Попри те що Джек бачив, як хтось інший втілює його план, він відчув мить тріумфального захвату і глибоко в душі бажав йому лише добра. «Біжи! Біжи, саркастичний сучий сину! Заради Джейсона, біжи!»

— Це Ферд Дженклов, — булькнув Донні Кіґан, а тоді зайшовся гучним крикливим сміхом.

3

Того вечора хлопці, як завжди, зібралися для сповіді у спільній кімнаті, але сповідь було скасовано. Енді Ворвік зайшов, різко і трохи нахабно оголосив, що все скасовується, і сказав, що вони можуть влаштувати годину «братання» перед вечерею. А тоді вийшов.

Джеку здалося, що під маскою великого цабе Ворвік приховує страх.

І Ферда Дженклова тут не було.

Джек оглянув кімнату і з чорним гумором подумав, що коли це було «братання одне з одним», то страшно подумати, що відбувалося б, якби Воврвік оголосив «тиху годину». Усі тридцять дев’ять хлопців віком від дванадцяти до сімнадцяти сиділи по периметру великої кімнати й роздивлялися власні руки, розчухували струпи і похмуро гризли нігті. Вони всі мали вигляд нариків, котрих позбавили дози. Вони хотіли слухати сповідь, ба більше — вони самі хотіли сповідатися.

Ніхто не згадував про Ферда Дженклова. Так, наче Ферда з його кривлянням на проповідях Сонячного Ґарднера і блідими порцеляновими руками взагалі ніколи не існувало.

Джек збагнув, що ледь-ледь стримується, аби не встати і не закричати. Натомість він почав думати так напружено, як ніколи у своєму житті.

Він не тут, бо його вбили. Всі вони божевільні. Гадаєш, божевілля не заразне? Просто поглянь, що трапилося в тому забитому кутку Південної Америки, де чоловік у сонцезахисних окулярах наказав їм випити бузковий виноградний напій, а вони казали «так, босе» і випили до дна[185].

Джек придивився до похмурих, порожніх, заглиблених у себе облич — і подумав, як би вони засяяли, як би пожвавилися, якби сюди зайшов Сонячний Ґарднер — зайшов сюди просто тут і зараз.

Вони б також вчинили так, якби їм наказав Сонячний Ґарднер.

Вони б випили його, а тоді схопили б мене та Вовка і залили б нам трунок у горлянки. Ферд мав рацію — вони бачать щось на моєму обличчі (чи то в ньому), щось, що прийшло до мене з Територій, тому, можливо, вони в мене трохи закохані… Гадаю, саме тому Гек Баст смикає свій стручок. Цей жмот не вміє любити нікого і нічого. Тож і справді, може, вони й трохи закохані в мене… але його вони люблять значно більше. Вони б так і зробили. Вони божевільні.

Ферд міг розповісти йому про це, сидячи тут, у спільній кімнаті. Швидше за все, він і справді розповів про це Джекові.

Він розповів Джекові, що в «Дім Сонця» його відіслали власні батьки, новонавернені християни, які щоразу падали на коліна у вітальні, коли хтось у «Клубі 700» починав читати молитву. Ніхто з них не розумів Ферда, який був зовсім іншого ґатунку. Вони вважали Ферда дитиною Сатани — комуністом і радикальним гуманістом. Коли він вчетверте втік з дому і його впіймав той самий Френкі Вільямс, батьки приїхали до «Дому Сонця» — куди, звісно ж, запхали Ферда — і з першого погляду закохалися в Сонячного Ґарднера. Тут ховалося рішення всіх проблем із їхнім розумним, але неспокійним і бунтівним сином. Сонячний Ґарднер наверне їхнього сина до Бога. Сонячний Ґарднер покаже йому хибність обраних шляхів. Сонячний Ґарднер позбавить їх клопотів і забере їхнього сина з вулиць Андерсона.

— Вони побачили сюжет про «Дім Сонця» в «Сандей репорт», — казав Ферд Джеку. — І надіслали мені листівку, що Бог покарає брехунів і несправжніх пророків у вогненному озері. Я написав їм відповідь — Рудольф з кухні таємно кинув листа за мене. Дольф — непоганий хлоп. — Він змовк на хвильку. — Джеку, ти знаєш визначення Ферда Дженклова щодо «непоганого хлопця»?

— Ні.

— Той, кого можна купити, — сказав Ферд і засміявся цинічним, болісним сміхом. — Дольфові послуги поштаря коштують два бакси. Тож я написав їм відповідь, що коли Бог покарає брехунів визначеним ними способом, то я сподіваюся, що Сонячний Ґарднер знайде в іншому світі азбестові кальсони, бо про те, що відбувається тут, він бреше, як дихає. Усе, що вони читали в «Сандей репорт» — плітки про гамівні сорочки і Ящик, — усе правда. О, вони не змогли довести це. Цей хлопець — псих, Джеку, але розумний псих. Якщо ти припустишся хоча б однієї помилки, він завдасть справжньої шкоди тобі й Філу Безстрашному Хлопцю-Вовку.

Джек сказав:

— Ті хлопці з «Сандей репорт» уміють ловити людей, чиє рильце в пушку. Принаймні так каже моя мама.

— О, він злякався. Пищав і верещав. Бачив Гемфрі Богарта в «Заколоті на Кейні»[186]? Він був таким весь тиждень до їхнього приїзду. Коли журналісти нарешті приїхали сюди, він утілював розум і доброту, от тільки за тиждень до того ми жили в справжньому пеклі. Містер Морозиво наклав собі в штани. Того тижня він зіштовхнув Бенні Вудрафа зі сходів третього поверху, бо піймав його з коміксом про «Супермена». Бенні вирубився на три години, а тепер не може навіть пригадати, ким він був і що робив до тієї ночі.

Ферд ненадовго змовк.

— Він знав, що вони приїдуть. Так само, як і завжди знає, що федеральна інспекція приїде з несподіваною перевіркою. Сховав гамівні сорочки на горищі і вдав, ніби Ящик — лише хлів для сушіння сіна.

Ферд знову засміявся — цинічно і болісно.

— Джеку, а знаєш, що наробило тоді моє сімейство? Вони надіслали Сонячному Ґарднеру ксерокопію мого листа до них. «Для мого ж добра», — як сказав татусь у наступному листі до мене. І здогадайся що? З їхньої ласки Ферд сидить у Ящику.

Знову болісний сміх.

— Скажу тобі ще одну штуку. Він не жартував на вечірній проповіді. Усі діти, які спілкувалися з журналістами «Сандей репорт», — зникли. Принаймні ті, до кого він дістався.

«Так само, як і сам Ферд зник тепер», — подумав Джек, дивлячись на Вовка, що кроками міряв кімнату. Він тремтів, і його руки дуже, дуже змерзли.

Твій друг Філ Безстрашний Хлопець-Вовк.

Невже Вовк знову ставав волохатішим? Так швидко? Звісно ж, ні. Але це насувалося — невблаганно, як припливи і відпливи.

І до речі, Джеку, доки ми сидимо тут і хвилюємося про небезпеки, які чигають на нас, доки ми сидимо тут, як там твоя мама? Як там люба Лілі, королева «бешок»? Втрачає вагу? Корчиться від болю? Вона нарешті почала відчувати, як воно пожирає її своїми гострими, як у щурів, дрібними зубчиками, доки ти сидиш і пускаєш коріння в цій дивній в’язниці? Можливо, Морґан уже готує свої блискавки, аби допомогти раку?

Джека вразила думка про гамівні сорочки, і хоча він бачив Ящик — велику бридку металеву штуку на задньому дворі, схожу на дивний покинутий холодильник — він не міг повірити, що Ґарднер справді садить туди хлопців. Ферд повільно переконав його, тихо розповідаючи про все, доки вони виривали каміння в Дальному Полі.

— Він тут чудово прилаштувався, — сказав Ферд. — Ніби отримав ліцензію на карбування грошей. Його релігійні шоу грають по радіо на всьому Середньому Заході, його транслюють по більшості кабельних каналів та радіостанцій. Ми — його захоплена аудиторія. Ми чудово звучимо по радіо і чудово виглядаємо по телевізору — звісно, коли Рой Овдерс не колупає свій грьобаний прищ на кінчику носа. У нього є Кейсі — кишеньковий радіо-і телепродюсер. Кейсі знімає на відео всі ранкові проповіді й веде аудіозапис усіх вечірніх. Нарізає всі картинки і звуки й поєднує їх, доки Ґарднер не виглядає, як Біллі Ґрем [187], а ми не звучимо, як натовп на стадіоні «Янкі» протягом сьомої гри Світової Серії[188]. І це ще не все, що робить Кейсі. Він — справжнісінький геній місця[189]. Бачив «жучка» у своїй кімнаті? Це Кейсі наставив «жучків». Усе стікається до його контрольної кімнати, і єдиний шлях до тієї кімнати пролягає через офіс Ґарднера. «Жучки» вмикаються автоматично від звуків голосу, тож він не марнує жодної плівки. Коли трапляється щось «соковите» — від віддає це Сонячному Ґарднеру. Я чув, що Кейсі встановив Ґарднеру блакитну скриньку[190], тож він тепер може безкоштовно дзвонити на будь-яку відстань. А ще я точно знаю, що він «врізався» у платний телекабель, що проходить повз нас. Як тобі думка про те, що після цілого дня просування Ісуса в маси Містер Морозиво вмощується і дивиться спарений сеанс на «Сінемакс»? Мені подобається. Цей хлопець — абсолютно американський, як і ковпачки для покришок, Джеку. І тут, в Індіані, його люблять не менше, ніж баскетбол у старшій школі.

Ферд прокашлявся, скривився, повернув голову і виплюнув мокротиння на землю.

— Ти жартуєш, — сказав Джек.

— Ферд Дженклов ніколи не жартує щодо Механічних Дундуків[191] «Дому Сонця», — врочисто мовив Ферд. — Він багатий, але не зобов’язаний декларувати податки. Він залякав керівництво місцевої школи — вони до смерті бояться його. Одна жіночка буквально сахається, коли приходить сюди, і має такий вигляд, ніби хотіла б дістати амулет від пристріту в його присутності. І, як я вже сказав, він завжди знає, коли сподіватися на несподівану інспекцію з Федерального Управління Освітою. Ми вимиваємо все від верху й до низу, Байстрюк Баст ховає парусинові пальта на горище, а Ящик заповнює сіном з хліва. І коли вони приїжджають, ми завжди сидимо в класі. Джеку, скільки класів бачив ти тут, відколи опинився на індіанській версії «Корабля любові»?

— Жодного, — відповів Джек.

— Жодного! — погодився Ферд. І знову болісно, цинічно засміявся, і той сміх казав: «Вгадай, що я дізнався, коли мені виповнилося вісім чи близько того? Я з’ясував, що життя трахає мене по повній, і найближчим часом нічого не зміниться. Або взагалі ніколи нічого не зміниться. І хоча мене це трохи дратує, але ж є і веселий бік. Ти ж знаєш, про що я, друже?»

4

Ось так міркував собі Джек, аж доки жорсткі пальці не схопили його ззаду за шию і не натиснули на больові точки під вухами, піднявши зі стільця. Хлопчика повернули, занурили в хмару гнилого дихання і припросили до спілкування — якщо це слово було доречним — до стерильної пощербленої пики Гека Баста.

— Ми з Превелебним досі були в Мансі, коли вони привезли твого дивного бунтівливого друга в лікарню, — сказав Гек. Його пальці й далі мацали і стискали, мацали і стискали. Біль став пекельним. Джек застогнав, і Гек вишкірився. Від того вищиру ще більше поганого духу вирвалося назовні. — Превелебний отримав новини по біперу. Дженклов мав такий вигляд, ніби пролежав хвилин сорок п’ять у мікрохвильовій печі. Мине багацько часу, доки вони зможуть забрати того хлопця назад.

«Він говорить не зі мною, — подумав Джек. — Він говорить із усією кімнатою. Ми маємо отримати повідомлення, що Ферд досі живий».

— Ти, брехливий смердюче, — сказав Джек. — Ферд…

Гек Баст ударив його, і Джек розповзся на підлозі. Хлопці відсахнулися від нього. Звідкілясь гигикав Донні Кіґан.

Пролунав лютий крик. Вражений Джек підвів погляд і затрусив головою в надії просвітлити її. Гек обернувся і побачив Вовка, який став над Джеком, захищаючи його. Верхня губа вовкулаки відтягнулася, а в його круглих окулярах відбивалися дивні помаранчеві спалахи ламп.

— Нарешті тупак хоче потанцювати, — сказав Гек і знову ощирився. — Гей, згода. Я люблю танцювати. Ну ж бо, придурку. Іди сюди, і потанцюємо.

Не припиняючи гарчання, Вовк рушив уперед, і на його нижній губі виблискувала слина. Гек ступив крок йому назустріч. На лінолеумі заскрипіли стільці — люди поспіхом відсовувалися назад, лишаючи суперникам вільний простір.

— Що відбувається…

У дверях з’явився Сонні Сінґер. Не було потреби закінчувати запитання — він і так бачив, що тут відбувається. Він із посмішкою зачинив двері й притулився до них, спостерігаючи. Сонні склав руки на вузьких грудях, а його темне худе обличчя враз просвітліло.

Джек знову перевів погляд на Вовка й Гека.

— Вовку, будь обережним! — крикнув він.

— Я буду обережним, Джеку, — відповів Вовк голосом, що більше скидався на гарчання. — Я…

— Нумо танцювати, козел, — зарохкав Гек і швидко, рішуче вдарив Вовка навідліг. Він потрапив Вовку в праву вилицю, від чого той відступив на три чи чотири кроки.

Донні Кіґан тихо пронизливо гигикав. Джек знав, що так він виражав не лише радість, а й переляк.

Удар навідліг був добрячим і важким. За інших умов бійка могла закінчитися просто там. На жаль, для Гека Баста цей удар був єдиним із тих, що влучив. Він упевнено рушив уперед, виставивши великі кулаки на рівні грудей, і знову розігнався для удару. Та цього разу Вовк виставив руку вперед на випередження. Вовк перехопив Геків кулак. У Гека була велика рука, але у Вовка — більша. Вовків кулак схопив Гекового. Кулак Вовка стиснувся. Зсередини долинув тріск, ніби сухі патички луснули, а тоді зламалися. Спершу впевнена посмішка Гека потьмяніла, а тоді примерзла йому до вуст. Наступної миті він закричав.

— Не треба було шкодити своєму стаду, байстрюче, — прошепотів Вовк. — Твоя Біблія те, твоя Біблія се… Вовк! А все, що тобі треба зробити, це послухати шість рядків із «Книги Доброго Господаря», щоб знати, що ти ніколи

Трісь!

— … ніколи…

Хрусь!

— НІКОЛИ не маєш шкодити своєму стаду.

Гек Баст упав навколішки, ридаючи і завиваючи. Вовк досі стискав Геків кулак у своєму, тому рука наглядача вигнулася під неприродним кутом. Гек скидався на фашиста, який на колінах намагався відтворити вітання «Хайль Гітлер». Рука Вовка була міцною, наче камінь, але на обличчі не читалося жодного зусилля. Якщо не брати до уваги палаючих очей, воно було абсолютно спокійним. З Вовкового кулака почала текти кров.

— Вовку, годі! Досить!

Джек швидко роззирнувся навкруги і побачив, що Сонні пішов, настіж прочинивши двері. Практично всі хлопці тепер скочили на ноги. Вони відійшли від Вовка настільки далеко, наскільки дозволяли стіни кімнати, а обличчя їхні повнилися благоговійним жахом. Німа сцена й досі тривала посеред кімнати: Гек Баст на колінах, руки зведені вгору, кулак затиснутий у руці Вовка, і кров стікає на підлогу.

У дверях знову з’явилися люди. Кейсі, Ворвік, Сонні Сінґер, ще троє великих хлопців. І Сонячний Ґарднер з маленькою чорною скринькою, схожою на футляр для окулярів, у руці.

— Годі, я сказав. — Джек зиркнув на новоприбулих і рушив до Вовка. — Посто тут і зараз! Просто тут і зараз!

— Згода, — спокійно сказав Вовк.

Він відпустив Гекову руку, і Джек побачив огидне місиво, що нагадувало потрощену дзиґу. Гекові пальці вигиналися під неймовірними кутами. Гек захлипав і притиснув розчавлену руку до грудей.

— Згода, Джеку.

Шестеро з них накинулися на Вовка. Вовк зробив напівоберт, випростав одну руку, штовхнув — і раптом Ворвік відлетів до стіни. Хтось скрикнув.

— Тримайте його! — волав Ґарднер. — Тримайте його! Тримайте його, заради Бога!

Він розкривав плаский чорний футляр.

— Ні, Вовку! — вигукнув Джек. — Облиш це!

Якусь мить Вовк ще пручався, а тоді відступив, дозволивши їм притиснути себе до стіни. Джеку вони здавалися ліліпутами, які вчепилися в Гуллівера. Зрештою було помітно, що Сонні злякався Вовка.

— Тримайте його, — повторив Ґарднер, витягуючи блискучий шприц із футляра. На його обличчі з’явилася тонка, майже сором’язлива посмішка. — Тримайте його, заради Ісуса!

— У цьому нема потреби, — сказав Джек.

— Джеку? — раптом перелякано запитав Вовк. — Джеку? Джеку?

Ґарднер рушив до Вовка і відштовхнув Джека, що стояв у нього на шляху. Відштовхнув сильно, і м’язи його здавалися міцними, як батіг. Джек вдарився об Мортона, а той скрикнув і відсахнувся, ніби Джек був заразним. Вовк запізніло почав пручатися, але мучителів було аж шестеро — забагато навіть для Вовка. Можливо, під час Перевтілення він би швидко впорався з ними.

— Джеку! — завив він. — Джеку! Джеку!

— Тримайте його, заради Бога, — прошепотів Ґарднер, люто вищирив зуби, а тоді встромив шприц у Вовкову руку.

Вовк закляк, відкинув голову назад і закричав.

«Уб’ю тебе, виблядку, — хаотично подумав Джек. — Уб’ю тебе, уб’ю тебе, уб’ю тебе».

Вовк пручався і відбивався. А Ґарднер стояв і холодно спостерігав. Вовк ударив коліном по велетенському череву Кейсі, від чого той видихнув повітря, заточився, а тоді знову повернувся. За хвилину чи дві Вовк почав слабнути… а потім завмер.

Джек скочив на ноги, ридаючи від люті. Він спробував пробратися крізь клубок білих гольфів, що тримали його друга. Він бачив, як Кейсі вдарив Вовка кулаком по обличчю і з носа перевертня потекла кров.

Руки стримали його. Він виривався, а тоді роззирнувся і побачив перелякані очі хлопців, з якими витягував каміння на Дальньому Полі.

— Відведіть його в Ящик, — сказав Ґарднер, коли Вовкові ноги остаточно підкосилися. Він повільно озирнувся на Джека. — Якщо… якщо тільки містер Паркер не захоче мені розповісти, де ми зустрічалися раніше.

Джек стояв, роздивлявся свої ноги і мовчав. Гарячі сльози ненависті випікали його очі.

— Отже, в Ящик, — сказав Ґарднер. — Можливо, ти зміниш свою думку, коли він почне кричати, містере Паркер.

Ґарднер пішов геть.

5

Вовк досі плакав у Ящику, доки Джек із іншими хлопцями йшов на ранкову проповідь. Очі Сонячного Ґарднера іронічно розглядали бліде, напружене обличчя Джека.

Можливо, зараз, містере Паркер?

Вовку, це моя матір, моя матір…

Вовк досі плакав, коли Джека й інших хлопців розділили на дві групи для польових робіт і вони рухалися до вантажівок. Коли Джек проходив повз Ящик, йому ледь вдалося подолати негайну потребу затулити вуха руками. Це гарчання, це нерозбірливе ридання.

Враз Сонні Сінґер опинився біля нього.

— Превелебний Ґарднер чекає у своєму офісі на твою сповідь просто зараз, плюгавчику, — сказав він. — Сказав мені, що випустить тупака з Ящика тієї ж миті, як ти розкажеш йому те, що він хоче знати. — Голос Сонні був шовковистим, а обличчя — загрозливим.

Вовк вив і кричав, щоб його випустили, люто бився об залізні стіни саморобної скрині.

Ох, Вовку, вона ж моя МАТІР…

— Я не можу сказати йому те, чого він хоче, — відповів Джек, різко повертаючись до Сонні й спрямовуючи на нього всю силу, яку здобув на Територіях. Сонні відступив назад на два величезних кроки, а на його обличчі читалися тривога і глибинний страх. Він перечепився через власну ногу і врізався в бік однієї з вантажівок. Якби її там не було, посіпака б упав.

— Гаразд, — сказав Сонні… говорив він хапливим, задиханим голосом, наближеним до хлипання. — Гаразд, забудь. — І тут його худе обличчя знову набрало зверхнього вигляду. — Превелебний Ґарднер сказав, що в разі відмови я маю повідомити, що твій друг кличе тебе. Зрозумів?

— Я знаю, кого він кличе.

— Залазьте у вантажівку! — похмуро сказав Педерсен, проходячи повз них… Але коли він проминав Сонні, то скривився, ніби почув якийсь гнилий запах.

Джек чув Вовкові крики, навіть коли вантажівки вже поїхали, хоча старі глушники давно обернулися на металеве мереживо і двигуни сильно гриміли. Та Вовкові крики не стихали. У Джека з Вовком утворився ментальний зв’язок, тож він чув його скімлення, навіть коли робочі групи прибули на Дальнє Поле. Та усвідомлення того, що ці крики лунають лише в його голові, зовсім не покращувало ситуацію.

Ближче до обіду Вовк замовк, і Джек збагнув, що Ґарднер, очевидно, наказав витягнути його з Ящика, щоб не привертати небажаної уваги. Після того що трапилося з Фердом, він не бажав жодного зацікавлення «Домом Сонця».

Коли робочі групи надвечір повернулися, двері Ящика були відчиненими, а сам він виявився порожнім. Вовк лежав на нижньому ліжку їхньої кімнати нагорі. Коли Джек зайшов, вовкулака мляво всміхнувся.

— Як твоя голова, Джеку? Синець має трохи кращий вигляд. Вовк!

— Вовку, з тобою все гаразд?

— Я кричав, так? Нічого не міг із собою вдіяти.

— Вовку, мені шкода, — сказав Джек.

Вовк виглядав дивно — надто блідим і навіть якимось меншим.

«Він помирає», — подумав Джек. «Ні, — підправив мозок, — Вовк почав помирати тієї миті, коли вони перенеслися в цей світ, аби втекти від Морґана. От тільки тепер Вовк помирав швидше. Надто білий… менший… але…»

Джека охопило холодом.

Голі руки й ноги Вовка насправді не були голими: їх укривав тонкий шар волосся. Джек був певен, що дві ночі тому його не було.

Хлопчик відчув потребу кинутися до вікна і глянути на Місяць, переконатися, що він жодним чином не загубив сімнадцять днів.

— Ще не час Перевтілення, Джекі, — сказав Вовк сухим, захриплим голосом. Голосом інваліда. — Але я почав змінюватися в темному смердючому місці, куди вони мене запхали. Вовк! Почав. Бо я був дуже розлюченим і наляканим. Бо я вив і кричав. Якщо Вовк довго виє і кричить, Перевтілення може відбутися саме по собі. — Вовк розчесав волосся на ногах. — Це зникне.

— Ґарднер призначив ціну за твоє звільнення, — сказав Джек. — Але я не зміг заплатити її. Хотів, але… Вовку… моя мама…

Його голос потонув у сльозах і затремтів.

— Тссс, Джекі. Вовк знає. Просто тут і зараз. — Вовк знову жахливо, мляво всміхнувся і взяв Джека за руку.

Розділ двадцять четвертий Джек називає планети

1

Іще один тиждень у «Домі Сонця», подякуймо Господу. Місяць і надалі зростав.

У понеділок усміхнений Сонячний Ґарднер попросив хлопчиків схилити голови і подякувати Господу за навернення брата їхнього Фердинанда Дженклова. Ферд прийняв доленосне рішення звернутися до Христа, відновлюючись у Парклендському Госпіталі, сказав Сонячний із променистою посмішкою. Він зателефонував за рахунок абонента батькам і розповів їм, що хоче врятувати свою душу заради Господа, і вони прочитали напутню молитву просто там, по телефону, і батьки того ж дня приїхали і забрали Ферда додому. Убитий і похований десь на замерзлому полі Індіани… або, можливо, на Територіях, куди не заїде жоден патруль штату Індіана.

Вівторок виявився надто холодним і дощовим для польової роботи. Більшості хлопчиків дозволили залишитися у своїх кімнатах, поспати або почитати, але Джека з Вовком почали діймати на повну. Вовк під зливою тягав сміття від хліва та сараїв на узбіччя дороги. Джекові ж треба було мити туалети. Він припускав, що Ворвік та Кейсі, які змусили його це робити, вирішили, буцімто дали йому по-справжньому брудну роботу. Вочевидь, вони ніколи не бачили чоловічі вбиральні в знаменитій на весь світ «Пивниці Оутлі».

Просто ще один тиждень у «Домі Сонця», скажи: «О так».

Гектор Баст повернувся в середу, його рука була по лікоть у гіпсі, а велике й трухляве, як тісто, обличчя виявилося настільки блідим, що прищі скидалися на яскраві цятки рум’ян.

— Лікар каже, що я, можливо, більше ніколи не зможу рухати нею, як раніше, — розповів Гек Баст. — Ти і твій тупуватий приятель заплатите за це вповні, Паркере.

— Хочеш, щоб і з іншою рукою сталося те саме? — спитав Джек… але злякався. В очах Гека він побачив не жагу помсти — то була жага вбивства.

— Я його не боюся, — сказав Гек. — Сонні каже, що весь його шал згас у Ящику. Сонні каже, він зробить що завгодно, аби тільки не повертатися туди. А щодо тебе…

Лівий кулак Гека промайнув у повітрі. Цією рукою він рухав ще гірше, ніж правою, але зачарований блідою люттю здорованя Джек не помітив удару. Його губи розпливлися під кулаком Гека в дивній посмішці й розчахнулися. Він відлетів до стіни.

Відчинилися двері, і Біллі Адамс зазирнув усередину.

— Зачини двері, інакше простежу, аби тобі насипали зверху, — закричав Гек, і Адамс, який зовсім не хотів додаткової порції лайки та побоїв, поспіхом зник.

Гек почав наступати на Джека. Хитаючись, хлопчик відштовхнувся від стіни і звів кулаки. Гек зупинився.

— Ти цього хочеш, так? — спитав Гек. — Хочеш битися з хлопцем, у якого лише одна здорова рука? — Багрянець залив йому обличчя.

З третього поверху долинув гуркіт кроків, які прямували до сходів. Гек поглянув на Джека.

— Це Сонні. Шуруй. Геть звідси. Ми тебе дістанемо, друже мій. Тебе і придурка. Превелебний Ґарднер казав, що ми можемо це зробити, хіба що ти розкажеш йому те, що він хоче знати.

Гек ощирився.

— Зроби мені послугу, плюгавчику. Не кажи йому нічого.

2

Вони щось вийняли з Вовка в Ящику, так і є, думав Джек. Минуло шість годин після їхньої розмови з Геком Бастом у коридорі. Зовсім скоро мав задзеленчати дзвінок на сповідь, але зараз Вовк поринув у глибокий сон на ліжку під ним. Надворі дощ продовжував тарабанити по стінах «Дому Сонця».

Не викликало сумнівів, і Джек це чудово розумів, що не тільки Ящик нашкодив Вовку. І навіть не «Дім Сонця». Увесь світ його скалічив. Вовк просто сумував за домівкою. Він втратив свою життєву силу. Рідко посміхався і ніколи не сміявся. Коли Ворвік закричав на нього під час ланчу, бо він їв руками, Вовк лише зіщулився.

Це скоро трапиться, Джеку. Бо я вмираю. Вовк помирає.

Гек Баст сказав, що не боїться Вовка, і у Вовку дійсно не було більше нічого страшного; певно, розчавлена рука Гека Баста стала останнім виявом сили, на яку він був здатен.

Задзеленчав дзвінок на сповідь.

Тієї ночі, після сповіді, вечері та каплиці, Джек і Вовк, повернувшись до своєї кімнати, побачили, що їхні матраци мокрі й смердять сечею. Джек підійшов до дверей, різко розчахнув їх і побачив Сонні, Ворвіка і величезного довбня на ім’я Ван Зандт, що стояли в коридорі й сміялися.

— Ми помилилися кімнатою, плюгавчику, — сказав Сонні. — Вирішили, що це туалет, зважаючи на гівно, яке тут весь час плаває.

Ван Зандт так зареготав над цим жартом, що майже зігнувся навпіл. Джек довго дивився на них, і Ван Зандт замовк.

— На кого ти дивишся, гівно? Хочеш, щоб розквасив тобі твій йобаний ніс?

Джек зачинив двері, роззирнувся і побачив, що Вовк заснув на своєму мокрому ліжку в одязі. У Вовка почала рости борода, але обличчя все одно виглядало блідим. Туга шкіра блищала. Обличчя інваліда.

«Краще облиш його, — втомлено подумав Джек. — Якщо він настільки втомився, хай спить так.

Ні. Ти не можеш дозволити йому спати в цьому брудному ліжку. Ти не можеш!»

Джек важко підійшов до Вовка, тряс, поки не розбудив, підняв його з мокрого смердючого матраца і зняв з нього комбінезон. Спали вони на підлозі, притиснувшись один до одного.

О четвертій ранку двері відчинилися: зайшли Сонні та Гек. Вони розштурхали Джека і потягли в підвальний кабінет Сонячного Ґарднера.

Ґарднер сидів, закинувши ноги на кут стола. Незважаючи на ранню годину, він був повністю одягненим. Позад нього висіла картина з Ісусом, який ішов морем Галілейським, поки апостоли вражено на нього витріщалися. Праворуч — скляне вікно, що вело в темну студію, у якій Кейсі працював над своїми дефективними дивами. До однієї з петель паска Ґарднера було прикріплено ланцюжок для ключів. Самі ключі, велика зв’язка, лежали в його долоні. Він бавився з ними, поки говорив.

— Джеку, відколи ти опинився в нас, ти жодного разу не сповідався, — з м’яким докором промовив Сонячний Ґарднер. — Сповідь — зцілення для душі. Без сповіді неможливе спасіння. О, я не маю на увазі ідолопоклонницьку, поганську сповідь католиків. Я кажу про сповідь перед братами твоїми і Спасителем.

— Якщо ви не заперечуватимете, хай моя сповідь залишиться між мною і моїм Спасителем, — рівно відповів Джек і, незважаючи на страх і дезорієнтацію, не міг не зрадіти люті, що розтеклася Ґарднеровим обличчям.

— Я заперечую! — закричав Ґарднер.

Біль пронизав Джекові нирки. Хлопчик упав навколішки.

— Стеж за тим, що ти кажеш Превелебному Ґарднеру, плюгавчику, — гаркнув Сонні. — Деякі з нас готові постояти за нього.

— Благослови тебе Бог, Сонні, за твою довіру і любов, — схвально мовив Ґарднер і знову повернувся до Джека.

— Вставай, синку.

Джекові вдалося підвестися, схопившись за край дорогого стола зі світлого дерева.

— Назви своє справжнє ім’я.

— Джек Паркер.

Він помітив, як Превелебний ледь помітно кивнув, спробував повернутися, але вже було запізно. Знову біль ударив по нирках. Хлопчик закричав і впав, гупнувшись синцем на лобі об край столу Ґарднера.

— Звідки ти, брехливий, нахабний гадючий виплодку?

— З Пенсильванії.

Біль пронизав верхню частину лівого стегна. Джек згорнувся в позі ембріона на білому килимі «Карастан»[192], притиснувши коліна до грудей.

— Підніміть його.

Сонні та Гек підняли його.

Ґарднер засунув руку в кишеню білого піджака і дістав запальничку «Зіппо»[193]. Крутнув коліщатко — спалахнуло велике жовте полум’я. Він повільно підніс його до Джекового обличчя. Дев’ять дюймів. Хлопчик відчував солодкий, різкий сморід… бензинових випарів. Шість дюймів. Тепер він відчував жар. Три дюйми. Іще дюйм, або половинка — і дискомфорт перетвориться на біль. Очі Сонячного Ґарднера затуманило щастя. Губи його тремтіли на межі посмішки.

— О так! — гарячий подих Гека відгонив запліснявілим пепероні. — О так! Зробіть це.

— Звідки я тебе знаю?

— Ми ніколи раніше не зустрічалися! — видихнув Джек.

Полум’я наблизилося. Очі Джека почали сльозитися і хлопчик відчув, як пече шкіру. Він спробував закинути голову. Сонні Сінґер штовхнув її вперед.

— Де я з тобою зустрічався? — прохрипів Ґарднер. Язики полум’я танцювали глибоко на дні його чорних зіниць, кожна іскра — двійник самої себе. — Даю останній шанс!

Скажи йому, заради Бога, скажи йому!

— Якщо ми і зустрічалися, то я не пам’ятаю цього, — видихнув Джек. — Може, в Каліфорнії…

Кришка «Зіппо» клацнула. Джек полегшено схлипнув.

— Відведіть його назад, — наказав Ґарднер.

Джека потягли до дверей.

— Знаєш, нічого хорошого з цього не вийде, — промовив Сонячний Ґарднер. Він відвернувся і мляво подивився на картину з Ісусом, що йде по воді. — Я витягну це з тебе. Якщо не цієї ночі, то наступної. Якщо не наступної, то через одну. Чому б не полегшити собі життя, Джеку?

Джек промовчав. За мить він відчув, як його руку викручують до плеча. Застогнав.

— Скажи йому! — прошипів Сонні.

І якась частина Джека хотіла цього, і не тому, що йому боліло, а тому що сповідь — зцілення душі.

Він пригадав брудне подвір’я, пригадав, як та ж сама людина, але під іншою шкірою, питала його, хто він такий, згадав свої думки: «Я скажу вам усе, що ви хочете знати, тільки припиніть вдивлятися в мене своїми пронизливими очима, так, бо я лише дитина, і це те, що роблять діти — вони розповідають, вони розповідають усе…» Тоді він пригадав голос матері, суворий голос, що запитував, невже він збирається вибовкати все цьому типові?

— Я не можу сказати вам те, чого не знаю, — сказав він.

Ґарднерові губи розійшлися в маленькій сухій посмішці.

— Відведіть його в кімнату.

3

Ще один тиждень у «Домі Сонця», скажіть «амінь», братове та сестри. Ще один довгий-довгий тиждень.

Джек затримався на кухні після того, як усі поприносили свої тарілки з-під сніданків і пішли. Він знав, що ризикує нарватися на ще одне побиття, іще одну порцію принижень… але цього разу це не мало значення. Лише за три години до цього Сонячний Ґарднер мав намір підпалити йому губи. Він бачив божевільні очі цього чоловіка, відчував його божевільне серце. А зважаючи на таке, ризик отримати ще кілька ударів справді не мав жодного значення.

Колись біла кухарська форма Рудольфа стала сірою, як і низьке листопадове небо за вікном. Коли Джек прошепотів його ім’я, Рудольф звернув на нього налитий кров’ю зневажливий погляд. Від чоловіка тхнуло дешевим віскі.

— Тобі ліпче йти звіцціля, нова рибо. Вони добре пильнують тебе.

Скажи щось, чого я не знаю.

Джек знервовано зиркнув на стару посудомийну машину, яка, наче дракон, гуркотіла, шипіла й випускала пару, поки підлітки завантажували її. Здавалося, ніби вони не дивляться на Джека і Рудольфа, але хлопчик знав, що «здавалося» — дуже непевне слово. З’явилися б чутки. О так. У «Домі Сонця» забирали гроші, і оповіді тут заміняли готівку.

— Мені треба вибратися звідси. Мені й моєму старшому другові. Скільки ви захочете за те, щоб дивитися в інший бік, поки ми з ним вийдемо через чорний хід?

— Більше, ніж ти зможеш заплатити, навіть якщо дістанешся тих грошенят, що вони в тебе забрали першого дня, друзяко, — сказав Рудольф.

Слова були жорстокими, але в туманному погляді Рудольфа читалася приязнь.

Так, звісно, — вони забрали все. Медіатор, срібний долар, велику мармурову кульку, його шість доларів… забрали все. Заклеїли в конверт і віднесли кудись, можливо, в підвальний кабінет Сонячного Ґарднера. Але…

— Послухайте, я можу дати вам боргове зобов’язання.

Рудольф посміхнувся.

— Почути таке від когось із цієї обителі злодіїв та наркоманів — це майже смішно. Можеш насцяти на своє боргове зобов’язання, приятелю.

Джек з усією новою силою накинувся на Рудольфа. Він умів ховати цю нову силу, нову красу — принаймні трохи, — але тепер дав їй повну волю і помітив, що Рудольф відступив перед нею. На обличчі кухаря застигло здивування і збентеження.

— Моє зобов’язання — не фальшивка і, гадаю, ви знаєте це, — тихо сказав Джек. — Назвіть мені адресу, і я надішлю вам гроші поштою. Скільки? Ферд Дженклов казав, що за два бакси ви надсилаєте листи. Десятки вистачить, щоб ви дивилися в інший бік, поки ми вийдемо надвір?

— Ні десятки, ні двадцятки, ні сотні, — так само тихо відповів Рудольф. Тепер він дивився на хлопчика із сумом, який налякав Джека. Цей погляд так само чітко, як усе інше — може, навіть більше — пояснював Джеку, в яку жахливу пастку потрапили вони з Вовком. — Так, раніше я це робив. Іноді за п’ять баксів. Іноді, віриш ти мені чи ні, задарма. Я зробив би це задарма для Ферда Дженклова. Він був гарною дитиною. Ці уйобки… — Рудольф звів почервонілий від води і миючого порошку кулак і потряс ним у напрямку вкритої зеленою плиткою стіни. Помітив, що Мортон, спійманий на гарячому дрочун, дивиться на нього, і похмуро зиркнув у відповідь. Мортон швидко зник.

— Тоді чому ні? — у відчаї запитав Джек.

— Я їх боюся, друзяко, — відповів Рудольф.

— Про що ти? Того вечора, коли я прийшов, Сонні влаштував тобі неприємності…

— Сінґер! — Рудольф зневажливо махнув рукою. — Не боюся я Сінґера. І Баста не боюся, байдуже, наскільки він великий. Це все він. Я боюся його.

— Ґарднера?

— Він диявол із пекла, — сказав Рудольф. Повагався і додав: — Скажу тобі дещо. Більше нікому я про це не розповідав. Одного тижня він затримав мій конверт із зарплатою, і я спустився в його офіс. Зазвичай я туди не ходжу, не люблю бувати там, але того разу довелося… ну, мені треба було побачитися з ним. Мені терміново знадобилися гроші, розумієш, про що я? І я бачив, що він спускається коридором до свого кабінету, тож я знав, що він там. Я спустився і постукав у двері, і вони прочинилися, бо щільно замкненими не були. І знаєш, що, хлопче? Його там не було.

Розповідаючи історію, Рудольф стишив голос так, що Джек ледь чув слова кухаря за шипінням і гуркотом посудомийної машини. Водночас очі його ставали ширшими, як у дитини, яка наново переживає жахний сон.

— Я вирішив, що він у студії звукозапису, штуці, яка в них там, але його не було. І він не міг пройти до каплиці, бо туди не вели жодні двері. Ще одні двері вели надвір, але вони зачинені на замок і засув ізсередини. Тож куди він пішов, приятелю? Куди він пішов?

Джек знав куди, але міг лише заніміло дивитися на Рудольфа.

— Я гадаю, він диявол із пекла і попрямував якимось дивним ліфтом униз доповідати у свою грьобану штаб-квартиру, — промовив Рудольф. — Хотів би я тобі допомогти, але не можу. В усьому Форт-Ноксі[194] не вистачить грошей, аби я пішов проти Сонячного Чоловіка. Тепер забирайся звідси. Може, вони й не помітили твоєї відсутності.

Але вони, звісно ж, помітили. Коли він вийшов крізь двостулкові двері, Ворвік підійшов до нього ззаду і вдарив по спині зчепленими у величезний кулак руками. І коли Джек пролетів через усю спорожнілу їдальню, з нізвідки, як чортик з табакерки, вискочив Кейсі і поставив йому підніжку. Джек не міг зупинитися. Він перелетів через ногу Кейсі, зачепився і простягнувся під стільцями. Підвівся, не даючи ходу сльозам гніву та сорому.

— Не можна тобі так довго відносити тарілки, плюгавчику, — сказав Кейсі — Можеш постраждати.

Ворвік ощирився.

— Ага. А тепер хутко нагору. Вантажівки скоро поїдуть.

4

О четвертій ранку його знову розбудили і відвели до кабінету Сонячного Ґарднера.

Ґарднер підвів погляд від Біблії і наче здивувався, побачивши його.

— Готовий сповідатися, Джеку Паркере?

— Мені немає…

Знову спалахнув вогник. Полум’я танцювало за дюйм від його носа.

— Зізнавайся. Де ми зустрічалися? — Вогник затанцював іще ближче. — Я вивідаю це, Джеку. Де? Де?

— На Сатурні! — закричав хлопчик. Він міг думати тільки про це. — На Урані! На Меркурії! Десь у поясі астероїдів. На Іо. На Ганімеді! На Дей…

Біль — сильний, свинцевий, жахливий — пронизав низ живота. Гектор Баст засунув здорову руку Джекові між ноги і здавив його яйця.

— Ось так! — сказав Гек Баст, радісно посміхаючись. — Хіба ж ти не сам до цього призвів, клятий насмішнику.

Ридаючи, Джек повільно сповз на підлогу. Сонячний Ґарднер нахилився: обличчя — втілення спокою, майже блаженства.

— Наступного разу тут опиниться твій друг, — майже ніжно сказав Превелебний. — І з ним я не панькатимуся. Подумай про це, Джеку. До завтрашньої ночі.

Але наступної ночі, вирішив Джек, їх із Вовком тут не буде. Якщо йти доведеться лише на Території, що ж, хай будуть Території…

…якщо йому вдасться перенести їх туди.

Розділ двадцять п’ятий Джек і Вовк прямують до пекла

1

Їм треба було переноситися із землі. Він зосередився на цьому більше, ніж на питанні, чи зможуть вони перенестися взагалі. З кімнати це було б зробити простіше, але жалюгідна камера, в якій вони з Вовком сиділи, була на третьому поверсі, за сорок футів від землі. Джек не знав напевно, як співвідносяться географія і топографія Територій з географією і топографією Індіани, і він не хотів, щоб вони зламали шию.

Він пояснив Вовкові, що вони робитимуть.

— Ти розумієш?

— Так, — байдуже відповів Вовк.

— У будь-якому разі, розкажи мені ще раз, друже.

— Після сніданку я зі спільної кімнати йду в туалет. Заходжу в першу кабінку. Якщо ніхто не бачитиме, як я зайшов, ти також зайдеш. І тоді ми повернемося на Території. Правильно, Джекі?

— Точно, — відповів хлопчик. Він поклав руку Вовку на плече і стиснув його. Вовк мляво усміхнувся. Джек на мить завагався, а тоді сказав: — Вибач, що вплутав тебе в це. Це все я винен.

— Ні, Джеку, — м’яко відповів Вовк. — Ми спробуємо. Можливо… — Короткий, сумний спалах надії забринів на мить у його очах.

— Так, — сказав Джек. — Можливо.

2

Джек був надто наляканим і схвильованим, щоб хотіти їсти, але він подумав, що може привернути небажану увагу, якщо відмовиться від сніданку. Джек заковтнув яйця і картоплю, що смакувала, як тирса, і навіть зміг запхати в себе жирний шматок бекону.

Нарешті розвиднилося. Минулої ночі вдарив мороз, тому каміння на Дальньому Полі скидатиметься на шматки жужелиці, встромленої у тверду пластмасу.

Тарілки віднесено на кухню.

Хлопцям дозволили повернутися в спільну кімнату, доки Сонні Сінґер, Гектор Баст та Енді Ворвік укладуть робочі списки.

Вони сіли по периметру кімнати і виглядали, як завжди, спустошеними. Педерсен тримав свіжий випуск журналу «Сонце Ісуса», що видавала Ґарднерова організація. Він ледаче перегортав сторінки, час від часу підводячи очі, щоб подивитися на хлопців.

Вовк запитально глянув на Джека. Джек кивнув. Вовк підвівся і вийшов із кімнати. Педерсон зиркнув угору, побачив, як Вовк пішов через коридор у довгу, вузьку вбиральню, і повернувся до журналу.

Джек дорахував до шістдесяти, а тоді змусив себе ще раз дорахувати до шістдесяти. Це були найдовші дві хвилини у його житті. Він до смерті боявся, що Сонні й Гек повернуться до спільної кімнати й накажуть хлопцям іти до вантажівок, а він би хотів потрапити у туалет до того, як це трапиться. Але Педерсон не дурний. І якщо Джек піде за Вовком надто швидко, Педерсен може щось запідозрити.

Нарешті Джек підвівся і пройшов через кімнату до дверей. Здавалося, що вони недосяжно далеко, і його важкі ноги нітрохи не наближаються до мети. Ніби це оптична ілюзія. Педерсон підвів погляд.

— Куди йдеш, плюгавчику?

— До вбиральні, — відповів Джек.

Язик у нього пересох. Хлопчик чув, що іноді в людей від страху пересихає в роті, але щоб засох язик?

— Вони за хвилину піднімуться, — сказав Педерсон, кивнувши в кінець коридору, до сходів, що вели до каплиці, на студію і в кабінет Ґарднера. — Краще потерпи і полий Дальнє Поле.

— Мені треба покакати, — відчайдушно сказав Джек.

Ну звісно. А ще ти і твій великий дурний друг любите трохи посмикати одне одного за пісюни перед початком робочого дня. Просто щоб збадьоритися. Ану йди сідай.

— Ну гаразд, іди, — сердито сказав Педерсон. — Нічого стояти тут і пашталакати про це.

Він повернувся до журналу. Джек пройшов коридором і зайшов у туалет.

3

Вовк обрав неправильну кабінку. Він стояв посеред ряду, і його великі незграбні робочі черевики стирчали з-під дверей. Помилитися було неможливо. Джек зайшов усередину. Вони двоє зайняли всю кабінку, і Джек відчув сильний тваринний запах Вовка.

— Добре, — сказав Джек. — Спробуймо.

— Джеку, мені страшно.

Джек тремтливо засміявся.

— Мені також.

— Як же ми…

— Не знаю. Дай мені руки.

Це здавалося непоганим початком. Вовк поклав волохаті руки — практично лапи — у Джекові долоні, і хлопчик відчув, як надприродна сила переходить із Вовкових рук у його власні. Зрештою, не вся Вовкова сила зникла. Вона просто сховалася в глибині, наче джерело, що ховається під землю надто спекотної пори. Джек заплющив очі.

— Хочу повернутися, — сказав він. — Хочу повернутися, Вовку, Допоможи мені!

— Обов’язково, — видихнув Вовк. — Зроблю все, що зможу. Вовк!

— Просто тут і зараз.

— Просто тут і зараз!

Джек сильніше стиснув Вовкові руки-лапи. Він відчував запах лізолу[195]. Чув, як їде машина. Дзеленчить телефон. Він подумав: «Я п’ю магічний сік. Подумки я п’ю його, просто тут і зараз п’ю його, відчуваю його запах, такий бузковий, густий і незвичний, відчуваю його смак. Від нього стискається горло…»

Коли смак заполонив рот, світ навколо них і під ними захитався. Вовк вигукнув:

— Джекі, працює!

Цей вигук послабив напружену зосередженість хлопчика, і на секунду Джек усвідомив, що це всього-на-всього трюк. Це як намагатися заснути, рахуючи овець. І тоді світ знову набув чітких обрисів. Запах лізолу повернувся. Краєм вуха він почув, як хтось роздратовано відповідає по телефону:

— Так, алло, хто це?

Не зважай, це не трюк, зовсім не трюк — це магія. Це магія, і вона мені вдавалася раніше, коли я був маленьким, і тепер я знову володію нею. Спіді казав так, і сліпий співак також казав так. МАГІЧНИЙ СІК У МОЇЙ ГОЛОВІ…

Він полинув туди, зібравши всю силу волі… і легкість, із якою вони перенеслися, вразила Джека. Ніби ти спрямував удар кулака на шматок граніту, який насправді виявився вправно розмальованим пап’є-маше. Ти гадав, що цей удар розтрощить кісточки твоїх пальців, а натомість — не зустрічаєш жодного спротиву…

4

Джек міцно заплющив очі, і йому здалося, що підлога під ногами розсипалася… а тоді зовсім зникла.

«От лайно, ми таки точно впадемо», — понуро подумав він.

Але насправді то було не падіння, а тільки легке сповзання. Уже за мить вони з Вовком міцно стояли, і не на кахлях туалету, а на землі.

Усюди тхнуло сіркою і смерділо так, наче тут розлилися стічні води. Запах був жахливим, і Джек подумав, що це кінець усім надіям.

— Джейсоне! Що за сморід? — стогнав Вовк. — О Джейсоне, цей сморід, не можу лишатися тут, Джекі, не можу лишатися…

Джек розплющив очі. Тієї ж миті Вовк відпустив його руки і навмання побрів уперед із міцно заплющеними очима. Джек побачив, як недоладні Вовкові чіноси й картата сорочка змінилися на комбінезон «Ошкош». Вовкулака носив саме його, коли Джек уперше зустрівся з великим чабаном. Окуляри Джона Леннона зникли. І…

…і Вовк рухався до краю прірви, що була менш ніж за чотири фути від нього.

— Вовку! — кинувся вперед Джек і обійняв Вовка за талію. — Вовку, ні!

— Джекі, не можу залишатися, — простогнав Вовк. — Це Копальня, одна з Копалень. Морґан створив це місце, ох, я чув, що Морґан створив його, я відчуваю запах…

— Вовку, тут урвище, ти впадеш!

Вовк розплющив очі. Щелепа перевертня відвисла, коли він побачив задимлене провалля просто під їхніми ногами. У найглибших захмарних глибинах червоне полум’я блимало, наче запалені очі.

— Копальня, — простогнав Вовк. — О Джекі, це Копальня. Там, унизу, — печі Чорного Серця. Чорне Серце всередині світу. Не можу лишатися, Джекі, це найгірше з усіх місць.

Перша думка Джека, від якої його пройняло холодом, була про те, що географія Територій та Індіани не збігається. Вони з Вовком стоять на межі Копалень і зазирають у пекло, чи то пак Чорне Серце, всередині світу. У «Домі Сонця» не було жодного місця, яке б відповідало цьому урвищу, цій жахливій Копальні.

«Чотири фути праворуч, — подумав він і відчув, як його виповнює жах. — Всього-на-всього — якихось чотири фути праворуч. Якби Вовк зробив так, як я йому сказав…»

Якби Вовк зробив так, як йому сказав Джек, вони б перенеслися з першої кабінки. А якби вони вчинили саме так, то на Територіях потрапили б прямісінько в провалля. Його ноги підкосилися. Він знову схопився за Вовка — цього разу, щоб втриматися. Вовк неуважно підхопив хлопчика. Широкі очі перевертня світилися яскраво-помаранчево. На його обличчі читалися відчай і страх.

— Це Копальня, Джекі.

Побачене здавалося Джеку відкритою молібденовою шахтою, яку вони з мамою відвідали три зими тому на канікулах у Колорадо. Вони приїхали до Вейла кататися на лижах, але одного дня було настільки холодно, що вони вирішили приєднатися до автобусної екскурсії на Континентальні мінеральні молібденові шахти біля містечка Сайдвайндер. «Як на мене, це схоже на Геєну, Джекі, — сказала вона, визираючи крізь замерзлі вікна автобуса. І погляд її був замріяним і сумним. — Я б хотіла, аби такі місця позачиняли, геть усі. Вони витягують із земних надр вогонь і руйнування. Це Геєна, так і є».

Густі, задушливі змійки диму здіймалися з глибин Копальні. Товсті жили якогось отруйного зеленого металу помережили її стіни. До іншого краю провалля було з півмилі. Униз вела спіральна дорога. Джек бачив людей, що ходили тією дорогою вгору і вниз.

Це також була в’язниця, як і «Дім Сонця», а люди, яких він бачив, — в’язні та їхні наглядачі. В’язні були голими й запряженими парами у вози, у яких лежали шматки тієї зеленої олійної руди. Їхні обличчя перекосив біль. Їхні обличчя запорошила кіптява. Їхні обличчя спотворювали червоні виразки.

Наглядачі крокували за ними, і Джек з тупим жахом побачив, що вони не люди. Нізащо у світі їх не можна було назвати людьми. Тіла їхні — згорблені і скручені, руки — ратиці, а вуха — гострі, як у містера Спока[196]. «Боже, та це ж ґаргульї! — подумав він. — Усі ці почвари з нічних жахіть, що прикрашають французькі собори. У мами була книжка зі світлинами всіх соборів, і Джек гадав, що вони роздивляться її до кінця. Але мама змінила своє рішення, коли Джеку наснився поганий сон і він упісявся. То невже ж вони звідси?Невже хтось побачив їх тут? Хтось із Середньовіччя перенісся сюди, побачив це місце і подумав, що це видіння пекла?»

От тільки це не видіння. Ґаргульї мали батоги. І попри гуркіт коліс та постійне тріщання скель під впливом нестерпного тепла, Джек чув свист і удари їхніх батогів. Джек і Вовк побачили, як група людей зупинилася біля вершини спіральної дороги. Голови в них були схилені, сухожилля на шиї — натягнуте і випнуте, а ноги тремтіли від утоми.

Їх стерегла почвара — зігнуте чудовисько у пов’язці на стегнах. Із жалюгідної плоті на хребцях проростала уривчаста лінія жорсткого волосся. Спершу істота вдарила батогом одного з в’язнів, тоді — іншого, а тоді закричала якоюсь писклявою мовою, від якої Джекові здавалося, ніби в його голову забивають цвяхи болю. На торочках батога Джек побачив такі самі срібні намистини, що й в Озмонда, і не встиг він моргнути, як рука одного з в’язнів розірвалася, а потилиця іншого обернулася на криваве місиво.

Чоловіки закричали, а тоді ще дужче потягли візки далі. Їхня кров була найглибшою барвою у жовтуватому мóроці. Почвара пищала і вищала, здійняла сіру лускату руку й заходилася вимахувати батогом над головами рабів. Останнім конвульсивним ривком їм удалося витягнути візок на потрібний рівень. Один із виснажених в’язнів упав навколішки, а візок, що котився вперед, розпластав його по землі. Одне з коліс проїхало по спині нещасного. Джек почув, як тріснув хребет в’язня. Так звучить постріл стартового пістолета на перегонах.

Ґаргулья люто закричала, коли візок покотився й перевернувся, викинувши свій вантаж на потріскану, суху і розщеплену землю на верхівці Копальні. За два стрімкі кроки потвора досягла в’язня і здійняла батіг.

Цієї миті смертельно поранений чоловік повернув голову і глянув Джеку Сойєру в очі.

То був Ферд Дженклов. Вовк також побачив це. Вони схопилися один за одного. І перенеслися назад.

5

Вони опинилися в тісному зачиненому просторі — у туалетній кабінці, по суті — і Джек ледь-ледь міг дихати через те, що Вовк схопив його в залізні обійми. Одна нога в нього була мокрою. Хлопчик якось примудрився перенестися назад, ставши однією ногою в унітаз. Шикарно. «З Конаном-Варваром[197] такого точно ніколи не траплялося», — сумно подумав Джек.

— Джеку, ні, Джеку, ні, Копальня, там Копальня, ні, Джеку…

— Годі! Годі, Вовку! Ми повернулися!

— Ні, ні, н…

Вовк раптом змовк і повільно розплющив очі.

— Повернулися?

— Присягаюся, просто тут і зараз, відпусти мене, бо ти зламаєш мені ребра і, крім того, моя нога застряла в клятому…

Двері між коридором і туалетом з тріском розчахнулися. Вони так сильно вдарилися об кахлеву стіну, що матові шибки скляної вставки розбилися.

Двері кабінки прочинилися. Енді Ворвік зиркнув на них і промовив три злих, зневажливих слова:

— Ви йобані педики.

Він схопив враженого Вовка за картату сорочку і витягнув із кабінки. Вовкові штани зачепилися за сталевий гак, на якому висів туалетний папір, і витягнули його зі стіни. Гак упав. Рулон туалетного паперу, не розгортаючись, покотився підлогою. Ворвік штовхнув Вовка до раковин, що розташовувалися саме на висоті його геніталій. Вовк упав на підлогу, стискаючи забите місце. Ворвік повернувся до Джека, і враз Сонні Сінґер з’явився біля дверей кабінки. Він зайшов усередину і витягнув Джека за сорочку.

— Ну що ж, під… — почав був Сонні, та більше він не встиг нічого сказати.

Відколи Вовка з Джеком запхали сюди, Сонні постійно діставав його. У Сонні Сінґера було хитре темне обличчя, і він дуже хотів скидатися на Сонячного Ґарднера (і чим швидше, тим краще). Це Сонні Сінґер придумав чарівне прізвисько «плюгавчик». Поза сумнівом, саме йому належала ідея обісцяти їхні ліжка.

Джек виставив уперед правий кулак, і хоча він не розмахувався так, як Гек Баст, а все ж плавно й сильно вдарив просто з ліктя. Його кулак торкнувся носа Сонні. Пролунав гучний хруск. Цієї миті Джек відчув абсолютне задоволення.

— Ось так тобі! — вигукнув він і витягнув ногу з унітаза.

Широченна посмішка з’явилася на обличчі хлопчика, і він щосили спрямував свої думки до Вовка:

«У нас не все так погано, Вовку — ти зламав одному виблядку руку, а я зламав іншому носа».

Сонні заточився назад. Він кричав, кров стікала йому крізь пальці. Джек вийшов із кабінки і стиснув кулаки перед собою, імітуючи Джона Л. Саллівана[198].

— Я казав тобі бути обережнішим зі мною, Сонні. Тепер я навчу тебе казати «алілуя».

— Геку! — волав Сонні. — Енді! Кейсі! Хто-небудь!

— Сонні, твій голос звучить налякано, — сказав Джек.

— Я не знаю, чому…

А тоді щось — щось важке, наче ящик цегли — гепнулося йому на спину і швиргонуло Джека в одне з дзеркал над раковинами. Якби воно було скляним, то розбилося і сильно поранило б Джека, та саме це було зробленим зі шліфованої сталі. Самогубствам не місце в «Домі Сонця».

Джек устиг підвести одну руку й трохи пом’якшити удар, але його все ще хитало, коли він озирнувся й побачив Гека Баста, який щирився до нього. Гек Баст ударив його гіпсом на правій руці.

Коли Джек глянув на Гека, його пройняло жахливе, нудотне усвідомлення. «Це був ти!»

— Це страх, як боляче, — сказав Гек, тримаючи загіпсовану праву руку в лівій. — Але воно того варте, плюгавчику. — Він рушив уперед.

Це був ти! Це ти стояв над Фердом в іншому світі й шмагав його до смерті. Це був ти, ти був ґаргульєю, то твій Двійник!

Лють, гаряча, наче сором, охопила Джека. Коли Гек підійшов ближче, Джек притулився до раковини, міцно обперся об її край обома руками і в стрибку виставив ноги вперед. Джекові стопи вдарили Гека просто в груди, і той, зігнувшись, полетів у відчинену кабіну. Черевик, який повернувся до Індіани просто в унітаз, лишив чіткий мокрий слід на білому гольфі Гека. Здоровань із плюскотом приземлився в туалет і здавався враженим. Його гіпс ударився об порцеляну.

Тепер підбігли й інші. Вовк намагався підвестися. Волосся звисало йому на обличчя. Сонні рушив до нього, затискаючи однією рукою носа, що досі кривавив, із очевидним наміром повалити Вовка назад.

— О так, тільки спробуй підійти і доторкнутися до нього, Сонні, — м’яко сказав Джек, і Сонні покірно відступив.

Джек схопив Вовка за руку і допоміг йому підвестися. Наче уві сні бачив він, що Вовк повернувся ще волохатішим, ніж був.

Це все бентежить його. Все прискорює Перевтілення, і, Господи, це ніколи не закінчиться… ніколи… ніколи…

Вони з Вовком позадкували від нападників — Ворвіка, Кейсі, Педерсона, Пібоді та Сінґера — у задній кінець туалету. Гек виходив із кабінки, в яку його штовхнув Джек, і тут хлопчик побачив дещо інше. Вони перенеслися з четвертої кабінки в ряду. Гек Баст виходив з п’ятої. У тому, іншому, світі вони пройшли рівно стільки, скільки треба, щоб потрапити в іншу кабінку.

— Вони там трахалися! — закричав Сонні, і слова його звучали змазано і гугняво. — Відсталий і гарнюня! Ворвік і я спіймали їх з голими членами!

Джек доторкнувся сідницями до холодних кахлів. Нікуди більше тікати. Він відпустив причмеленого Вовка, який жалюгідно осів, і звів кулаки.

— Уперед, — сказав він. — Хто перший?

— Збираєшся впоратися з нами усіма? — поцікавився Педерсон.

— Якщо доведеться, впораюся, — відповів Джек. — Що ви зробите, потягнете мене до Ісуса? Ну ж бо!

Спалах тривоги сяйнув на обличчі Педерсена; відвертий страх — в очах Кейсі. Вони зупинилися. Вони зупинилися… вони справді зупинилися. На мить Джек відчув дику, божевільну надію. Хлопці дивилися на нього з тривожною непевністю, як люди на скаженого собаку, якого вони, звісно, можуть здолати… але який спершу добряче покусає когось.

— Відійдіть, хлопці, — пролунав владний, соковитий голос, і всі вони покірно відступили, а на їхніх обличчях заграло полегшення. Прийшов Превелебний Ґарднер. Ґарднер точно знає, що робити.

Він підійшов до затиснутих у куток хлопців. Цього ранку він вбрався у вугільно-чорні слакси і білу атласну сорочку із широкими, майже байронічними рукавами. У руці він тримав чорний футляр зі шприцом.

Він глянув на Джека і зітхнув.

— Джеку, ти знаєш, що каже Біблія про гомосексуалізм?

Джек вишкірився до нього. Ґарднер сумно кивнув, ніби на більше й не сподівався.

— Авжеж, усі хлопці погані, — сказав він. — Це аксіома.

Він розкрив футляр. Шприц зблиснув.

— Гадаю, ти і твій друг робили дещо навіть гірше, ніж содомія, — вів далі Ґарднер соковитим скрушним тоном. — Певно, ви побували в тих місцях, куди можна ходити лише старшим і кращим.

Сонні Сінґер і Гектор Баст вражено, збентежено перезирнулися.

— Боюся, що частина цього зла… цього збочення… це моя провина. — Він витягнув шприц, зиркнув на нього, а тоді витягнув пляшечку з ліками. Він віддав футляр Ворвіку і наповнив шприц. — Я ніколи не вважав, що моїх хлопців треба змушувати сповідатися, але без сповіді не може бути справжнього навернення до Христа, а без навернення до Христа зло дужчатиме. І хоча я глибоко про це шкодую, але, гадаю, що цього разу закінчилася пора прохань, тепер настав час для наказів в ім’я Господа. Педерсоне. Пібоді. Ворвіку. Кейсі. Тримайте їх!

За його наказом хлопці кинулися вперед, як дресировані собаки. Джек устиг один раз вдарити Пібоді, але потім його руки схопили і зафіксували.

— Дайте беді бдарити його! — кричав Сонні новим, гугнявим голосом. Він ліктями прокладав собі шлях крізь натовп вражених хлопців. Його очі світилися ненавистю. — Я хочу бдарити його!

— Не зараз, — сказав Ґарднер. — Можливо, пізніше. Ми помолимося за нього, правда, Сонні?

— Ага. — Блиск очей Сонні став гарячковим. — Я буду болитися за нього бесь день.

Як людина, що прокидається від дуже довгої сплячки, Вовк загарчав і роззирнувся. Він побачив, що Джека тримають, побачив голку шприца і відірвав руку Педерсона від Джека, ніби та рука була дитячою. Несподівано гучне ревіння вирвалося з його горла.

— Ні! Відпустіть ЙОГО!

Плавно і граційно пританцьовуючи, Ґарднер підійшов до Вовка зі спини. Цієї миті він нагадав Джекові Озмонда, коли той накинувся на візника у брудній стайні. Голка сяйнула й увійшла в плоть. Вовк обернувся і закричав, ніби його щось вжалило… По суті, саме так і було. Він спробував вибити шприц, але Ґарднер легко ухилився.

Хлопці, які дивилися на все трохи затуманеним поглядом «Дому Сонця», стривожено позадкували до дверей. Їм не хотілося, щоб на них вилилася хоч крихта люті великого простуватого Вовка.

— Відпустіть ЙОГО! Відпустіть… його… відпустіть…

— Вовку!

— Джеку… Джекі…

Вовк здивовано глянув на нього, і його очі мінилися, як дивовижні калейдоскопи — від горіхового до помаранчевого і до брудно-червоного. Він простягнув волохаті руки до Джека, а тоді Гектор Баст став за ним і штовхнув його на підлогу.

— Вовку! Вовку! — Джек дивився на нього вологими, шаленими очима. — Якщо ти вбив його, сучий сину…

— Тсс, містере Паркер, — прошепотів Ґарднер йому на вухо, і Джек відчув, як голка входить у передпліччя. — Зберігай спокій. Ми проллємо трохи сонячного світла у твою душу. А тоді, може, й подивимося, як тобі сподобається тягнути вантажені візочки вгору спіральною дорогою. Скажеш «алілуя»?

У темне забуття за ним рушило одне-єдине слово.

Алілуя… алілуя… алілуя…

Розділ двадцять шостий Вовк у ящику

1

Джек прокинувся задовго до того, як інші дізналися про це, але усвідомлення думки, хто він, що трапилося і в якій ситуації він опинився, з’являлося поступово — він почувався, як солдат, що пережив нищівний і тривалий артобстріл. Місце на руці, куди ґарднер зробив ін’єкцію, свербіло. Голова боліла так сильно, що здавалося, ніби його очні яблука пульсували. Нестерпно хотілося пити.

Сходами усвідомлення він піднявся іще на одну сходинку, коли спробував торкнутися зболеного правого плеча лівою рукою. Не зміг. Причина полягала в тому, що руки були чимось притиснуті до тіла. Він відчував запах старої запліснявілої парусини — так міг пахнути бойскаутський намет, який знайшли на даху через багато темних років. І тільки тоді він збагнув, що на ньому (хоча вже хвилин десять одуріло дивився на цю річ з-під опущених повік). Гамівна сорочка.

«Ферд збагнув би швидше, Джекі», — подумав він, і згадка про Ферда допомогла йому сфокусуватися, хоча голова й досі розколювалася. Він трохи ворухнувся, і гвинти болю в голові та свербіж у руці змусили застогнати. Він нічого не міг вдіяти.

Гек Баст:

— Він прокидається.

Сонячний Ґарднер:

— Ні, ще зарано. Я йому вколов таку дозу, якої б вистачило і на дорослого алігатора. Він буде непритомний щонайменше до дев’ятої вечора. Йому просто щось сниться. Геку, я хочу щоб ти пішов нагору і послухав цього вечора сповіді хлопчиків. Скажи їм, що сьогодні вечірньої проповіді не буде. Мені треба на літак, і це лише початок, можливо, дуже довгої ночі. Сонні, ти залишися і допоможи мені з бухгалтерією.

Гек:

— Але він точно прокидається.

Сонячний:

— Іди, Геку. І хай Бобі Пібоді перевірить Вовка.

Сонні (гигикнувши):

— Йому не надто подобається, еге ж?

«Ох, Вовк, вони забрали його назад у Ящик, — засумував Джек. — Мені так шкода… моя вина… в усьому цьому моя вина…»

— Одержимим пеклом рідко подобається шлях до спасіння, — почув Джек Ґарднерові слова. — Коли диявол у ньому помиратиме, він волатиме. Йди, Геку.

— Так сер, Превелебний Ґарднере.

Джек почув, але не побачив, як Гек пішов геть. Він досі не наважувався розплющити очі.

2

Вовка запхали в грубо зроблений Ящик (зварений кустарно і зачинений на засув), як жертву передчасного поховання в залізну труну. Він вив весь день, збив у кров кулаки об стінки Ящика, гупав ногами об подвійний засув, об кришку своєї труни, схожу на дверцята голландської пічки, аж доки хвилі болю, що котилися ногами вгору, не досягли паху. Він не вибереться звідси, хоч як сильно він не гатив би кулаками чи копав ногами залізо. Вовк це знав. Так само знав він і те, що його не випустять тільки через його крик. Але він не міг нічого із собою вдіяти. Во́вки понад усе на світі ненавидять сидіти під замком.

Його крики лунали «Домом Сонця», прилеглими територіями і навіть полями, що розляглися неподалік. Хлопчики, які їх чули, знервовано ззиралися і мовчали.

— Я бачив його сьогодні вранці в туалеті, він злетів з котушок, — тихим знервованим голосом звірився Рой Овдерсфельт Мортону.

— Вони і справді полірували одне одному торпеди, як казав Сонні? — спитав Мортон.

Ще один Вовків крик долинув із присадкуватого залізного Ящика, і хлопчики зиркнули в той бік.

— А то! — із запалом сказав Рой. — Я цього насправді не бачив, бо занизький, Бастер Оутс стояв якраз попереду, і він каже, що в цього великого дурбелика інструмент завбільшки з пожежний гідрант «Акрон». Він так і казав.

— Боже! — з глибокою повагою сказав Мортон, можливо, через дрібні розміри власного інструмента.

Вовк вив увесь день, але, коли сонце стало заходити, змовк. І тиша, що запала, видалася хлопчикам ще зловіснішою. Вони часто зиркали один на одного, але ще частіше — і зі ще більшою тривогою — на залізний прямокутник, що стояв у центрі голої землі на задньому дворі «Дому». Ящик сягав шести футів завдовжки і п’яти — заввишки. І якби не грубо вирізаний квадрат у західній грані, який тепер затуляла товста залізна сітка, він нагадував би справжню залізну труну. Що там відбувається, цікавилися вони. Навіть під час сповіді, яка зазвичай захоплювала їх повністю і вимітала з голів інші турботи, їхні очі постійно звертали до єдиного в кімнаті вікна, хоча воно і виходило на абсолютно протилежний Ящику бік будинку.

Що там відбувається?

Гектор Баст знав, що думками вони не на сповіді, і це його сердило, але він не міг згуртувати їх довкола себе, бо не знав, що саме не так. Хлопчиків у «Домі» охопило холодне очікування. Їхні обличчя зблідли, як ніколи, а очі блищали, як у наркоманів.

Що там відбувається?

Що там відбувалося, було цілком зрозумілим. Вовк ішов за Місяцем.

Він відчув, що це трапиться, коли смужка сонячного світла, що потрапляла всередину крізь вентиляційний отвір, почала підніматися дедалі вище і вище, а тоді забарвилася червоним. Було надто рано йти за Місяцем; він іще не був уповні, тож це могло нашкодити Вовку. Однак це відбувалося, як відбувалося з кожним Вовком, вчасно чи ні, якщо на них тиснули надто сильно або надто довго. Вовк стримував себе дуже довго, бо того хотів Джек. Великі подвиги здійснив він для Джека в цьому світі. Джек навряд чи міг цілком усвідомити деякі з них, відчути їхню надзвичайну глибину і широту.

Але тепер Вовк помирав, і він ішов за Місяцем, а оскільки друге полегшувало перше — смерть ставала священною, ніби визначеною наперед — Вовк ішов із полегшенням і радістю. Так чудово більше не боротися із собою!

Його рот раптово наповнився зубами.

3

Після того як пішов Гек, залунали кабінетні звуки: м’який скрип стільців, які пересувають, дзенькіт ключів на паску Сонячного Ґарднера. Відчинилися і зачинилися дверцята картотеки.

— Абельсон. Двісті сорок шість доларів тридцять шість центів.

Звук клавіш, що натискають. Пітер Абельсон належав до ЗШ. Як і всі хлопчики із ЗШ, він був розумним, красивим і без фізичних вад. Джек бачив його лише кілька разів, але вважав, що Абельсон схожий на Донді[199], того бездомного хлопчика з великими очима з газетних коміксів.

— Кларк. Шістдесят два долари і сімнадцять центів.

Натискання на кнопки. Машина забурчала, коли Сонні натиснув «Підсумок».

— Це справді падіння, — відзначив він.

— Я поговорю з ним, не хвилюйся. А тепер, будь ласка, не смикай мене, Сонні. Містер Слоут приїде в Мансі о чверть по десятій, і їхати туди довго. Я не хочу запізнитися.

— Пробачте, Превелебний Ґарднере.

Ґарднер щось відповів, але Джек не розчув що саме. Ім’я «Слоут» шваркнуло його по голові — але він не здивувався. Якась частина його завжди знала, що таке можливо. Ґарднер запідозрив щось від самого початку. Джек вирішив, що Сонячний просто не хотів діймати боса через дрібниці. Але, вірогідно, він не хотів визнавати, що без допомоги не зможе вивідати правду про Джека. Але зрештою він зателефонував — куди? На Схід? На Захід? Джек дорого заплатив би, щоб дізнатися. Морґан у Лос-Анджелесі чи в Нью-Гемпширі?

Вітаю, містере Слоут. Сподіваюся, я вас не потурбував, просто місцева поліція привела до мене хлопчика, двох насправді, але лише один із них розумний, і він мене зацікавив. Здається, я його знаю. Чи, може, це моє… ну, інше Я знає його. Він назвався Джеком Паркером, але… що? Описати його? Гаразд…

І кулька луснула.

Будь ласка, не смикай мене, Сонні. Містер Слоут приїде в Мансі о чверть по десятій…

Часу вже майже не залишалося.

Я казав тобі, пензлюй додому, Джеку… надто пізно тепер.

Усі хлопчики погані. Це аксіома.

Джек трішки підвів голову і роздивився кімнату. Ґарднер і Сонні Сінґер сиділи поряд у дальньому кутку підвального кабінету за столом. Сонні натискав на кнопки арифмометра, коли Ґарднер називав йому нові цифри. Кожна — після імені хлопчика із Зовнішнього Штату, кожне ім’я стояло за алфавітом. Перед Сонячним Ґарднером лежали бухгалтерська книга, довга сталева картотечна скринька і нерівний стосик конвертів. Коли Ґарднер підняв один із конвертів, щоб прочитати суму, написану з лицьового боку, Джек зміг побачити зворотній. Там було намальовано двох щасливих дітей, які рука в руці бігли дорогою до церкви і кожен тримав у долонях по Біблії. Під ними був напис: «Я БУДУ СОНЯЧНИМ ПРОМЕНЕМ ДЛЯ ІСУСА».

— Темкін. Рівно сто шість доларів. — Конверт полетів у картотечну скриньку до решти.

— Гадаю, він знову знімає вершки, — сказав Сонні.

— Бог бачить істину, але чекає, — неуважно відповів Ґарднер. — З Віктором усе гаразд. А тепер замовкни і давай закінчимо до шостої.

Сонні натиснув на кнопки. Картину з Ісусом, що йде по воді, було відсунуто, і за нею вимальовувався сейф. Він був відчиненим.

На столі Сонячного Ґарднера лежало ще дещо цікаве: два конверти. Один підписаний «Джек Паркер», а другий — «Філіп Джек Вофк». А ще його старий добрий рюкзак.

Третьою річчю була низка ключів Сонячного Ґарднера. Від ключів очі Джека повернулися до замкнених дверей у лівому кутку кімнати — особистий вихід Превелебного надвір. Якби тільки вдалося…

— Єллін. Шістдесят два долари і дев’ятнадцять центів.

Ґарднер зітхнув, поклав останній конверт у довгу залізну скриню і згорнув гросбух.

— Гек, імовірно, мав рацію. Я певен, що наш любий друг містер Джек Паркер отямився. — Превелебний підвівся, обійшов стіл і попрямував до Джека. Його божевільні імлисті очі блищали. Він засунув руку в кишеню і дістав звідти запальничку. Джек відчув, як від одного її вигляду в ньому народжується переляк.

— От тільки насправді ти не Паркер, хіба ні, мій любий хлопчику? Твоє справжнє прізвище Сойєр, правда ж? О так, Сойєр. І скоро, дуже скоро приїде той, хто виявив до тебе неймовірний інтерес. І в нас буде дещо цікаве, щоб розповісти йому, хіба ні?

Сонячний Ґарднер захихотів і відкинув кришку «Зіппо», показуючи почорніле коліщатко і потемнілий від диму ґніт.

— Сповідь зцілює душу, — прошепотів він і викресав вогонь.

4

Бух.

— Що це було? — запитав Рудольф, відвівши погляд від ряду подвійних духовок. Вечеря — п’ятнадцять великих пирогів із індичкою — спокійненько собі готувалася.

— Що-що? — перепитав Джордж Ірвінсон.

Біля раковини Донні Кіґан чистив картоплю і демонстрував свою відразу гучним реготом.

— Я нічого не чув, — сказав Ірвінсон.

Донні знову засміявся. Рудольф роздратовано на нього зиркнув.

— Ти зараз цю картоплю на нінащо переведеш, кретине.

— Гик-гик-гик!

Бух!

— А цього разу ти почув?

Ірвінсон лише похитав головою. Раптом Рудольфу стало страшно. Ці звуки долинали з Ящика — який, звісно, як він мав вірити, наповнений сухим сіном. Ніфіґа подібного. В ящику сидів той великий хлопчик, якого, як розповідали вранці, застукали за мужолозтвом з іншим хлопчиком, який намагався викупити їхню свободу днем раніше. Казали, що здоровило осатанів, перш ніж Баст гепнув його по кумполу. Дехто ще розповідав, ніби він не просто зламав Бастові руку; казали, що він розчавив її на фарш. Це звісно ж була брехня, мала бути, але…

БУХ!

Цього разу Ірвінсон озирнувся. І раптом Рудольф зрозумів, що йому дуже треба в туалет. І що робити свої справи він піде аж на третій поверх. І не виходитиме звідти дві, а то й три години. Він відчував наближення темряви — абсолютної темряви.

БУХ-БУХ!

Нахуй пироги з індичкою.

Рудольф зняв свій фартух, кинув його на стільницю, де вимочував засолену тріску на завтрашню вечерю, і пішов до виходу.

— Ти куди? — спитав Ірвінсон.

Голос його раптом став дуже писклявим. Він тремтів. Праворуч Донні Кіґан скажено чистив картоплини завбільшки з регбістський м’яч «НЕРФ»[200], зменшуючи їх до розмірів м’ячиків для гольфу «Спалдінг», мокре волосся спадало йому на очі.

БУХ! БУХ! БУХ-БУХ-БУХ!

Рудольф не відповів на запитання Ірвінсона, і коли опинився на сходовому майданчику другого поверху — уже біг. Важкі часи настали в Індіані, робота траплялася рідко, а Сонячний Ґарднер платив готівкою.

Тим не менш, Рудольф міркував, чи не час знайти нову роботу, ви можете сказати: «Заберіть мене звідси».

5

Бух!

Засув на кришці Ящика, що скидалася на дверцята голландської пічки, зламався навпіл. Раптом між Ящиком і дверима виникла темна щілина. На деякий час усе стихло. А тоді:

БУХ!

Нижній засув заскрипів, вигинаючись.

БУХ!

Зламався.

Двері Ящика зі скрипом повернулися на своїх великих недоладних петлях. Дві величезні, густо зарослі ноги висунулися назовні підошвами догори. Довгі пазурі вп’ялися в порох.

Вовк заходився вилазити.

6

Полум’я рухалося перед Джековими очима вперед-назад, вперед-назад, вперед-назад. Сонячний Ґарднер зараз був чимось середнім між сценічним гіпнотизером і якимось актором минулих часів, що грав головну роль у біографії Великого Вченого в «Пізньому Шоу». Можливо, Пол Муні[201]. Це було кумедно — Джек, напевно, розсміявся б, якби йому не було так страшно. А може, він усе одно розсміявся б.

— У мене є кілька запитань до тебе, і ти даси на них відповіді, — сказав Ґарднер. — Містер Морґан сам може витягнути з тебе правду — жодних сумнівів, але я хотів би позбавити його зайвих клопотів. Тож… як давно ти вмієш Мігрувати?

— Я не знаю, про що ви.

— Як давно ти вмієш Мігрувати на Території?

— Я не розумію, про що ви кажете.

Полум’я наблизилося.

— Де нігер?

— Хто?

— Нігер! Нігер! — заволав Ґарднер. — Паркер. Паркус. Як він там себе називає. Де він?

— Я не знаю, про кого ви кажете.

— Сонні, Енді, — закричав Ґарднер: — Розв’яжіть його ліву руку. Простягніть її до мене.

Ворвік нахилився над Джековим плечем і щось зробив. Через секунду вони розігнули притиснуту до попереку руку Джека. Вона затерпла, і тепер її наче кололи голками і шпильками. Джек спробував опиратися, але це не мало сенсу. Вони випростали її.

— Тепер розчепірте його пальці.

Сонні відтягнув безіменний палець та мізинець в один бік; Ворвік — указівний і середній — в інший. Ґарднер підніс вогник «Зіппо» до перетинки в основі утвореної букви V. Гострий біль затиснув лещатами ліву руку і, здавалося, понісся всім тілом. Солодкий запах смаленого поплив угору. Це він. Горить. Він.

Минула вічність, перш ніж Ґарднер забрав запальничку і захряснув кришку. Тонкі намистинки поту запорошили його лоб. Він важко дихав.

— Дияволи кричать перед тим, як піти, — сказав він. — О так, вони справді кричать. Хіба ні, хлопчики?

— Так, хвала Господу, — сказав Ворвік.

— Ви забили цей цвях, — додав Сонні.

— О так, я це знаю. Дійсно, забив. Я знаю таємниці хлопчиків і дияволів. — Ґарднер хихикнув, а тоді нахилився так, що його обличчя опинилося за якийсь дюйм від Джека. Ядучий аромат одеколону вдарив Джекові в ніс. Яким би жахливим він не був, це все одно краще, ніж запах власної паленої плоті. — Отже, Джеку, як давно ти Мігруєш? Де нігер? Що відомо твоїй матері? Хто тобі розповів? Що розповів тобі нігер? Почнімо з цього.

— Я не знаю, про що ви кажете.

Ґарднер вищирився.

— Хлопчики, — сказав він, — ми ще не змогли осяяти душу цього юнака сонячним світлом. Прив’яжіть його ліву руку і звільніть праву.

Сонячний Ґарднер знову відкинув кришку запальнички й чекав, поки виконають його наказ, злегка погладжуючи великим пальцем коліщатко.

7

Джорд Ірвінсон і Донні Кіґан досі залишалися на кухні.

— Там щось є, — знервовано сказав Джордж.

Донні промовчав. Він закінчив чистити картоплю і грівся біля духовок. Він не знав, що робити. Далі коридором відбувалася Сповідь, і йому хотілося бути там — там безпечно, а тут він дуже і дуже нервувався — але Рудольф їх не відпускав. Краще залишатися на місці.

— Я щось почув, — додав Джордж.

Донні загиготів:

— Гик! Гик! Гик!

— Боже, твій сміх мене доводить до сказу, — скрикнув Джордж. — У мене під матрацом лежить новий випуск «Капітана Америки». Я дам тобі його почитати, якщо визирнеш на вулицю.

Донні похитав головою і знову заіржав, як осел. Джордж поглянув на двері. Звуки. Шкрябання. Ось що це таке. Шкрябання у двері. Схоже на пса, який хоче, аби його впустили. Загублене, бездомне цуценя. От тільки як загублене, бездомне цуценя могло шкрябати зверху дверей семи футів заввишки?

Джордж підійшов до вікна і визирнув надвір. Він не міг нічого розрізнити в мóроці. Ящик був лише темнішою тінню серед тіней. Джордж попрямував до дверей.

8

Джек кричав так голосно і сильно, що подумав, ніби ось-ось надірве горлянку. Тепер до них приєднався ще й Кейсі зі своїм хитким животом, і для них це було добре, бо тільки втрьох Кейсі, Ворвік і Сонні Сінґер могли дати раду руці Джека і тримати її над вогнем.

Коли Ґарднер забрав запальничку цього разу, на руці Джека набряк чорний пухир завбільшки з четвертак.

Ґарднер підвівся, узяв зі столу конверт, підписаний «ДЖЕК ПАРКЕР», і приніс його назад. Дістав гітарний медіатор.

— Що це?

— Медіатор, — ледь вимовив Джек.

Руки страшенно пекли.

— Що це на Територіях?

— Я не знаю, про що ви.

— Що це?

— Кулька. Ви що, сліпий?

— На Територіях це іграшка?

— Я не…

— Люстерко?

— …знаю…

— Дзиґа, що зникає, якщо її розкрутити?

— …про що…

— ЗНАЄШ! ЗНАЄШ, ПЕДРИЛО! ГАДЮЧИЙ ВИПЛОДКУ!

— …кажете.

Ґарднер дав Джекові ляпаса. Дістав срібний долар. Його очі блищали.

— Що це?

— Щаслива монета, яку мені подарувала тітка Гелен.

— Що це на Територіях?

— Коробка «Райс Кріспіс».

Ґарднер підняв запальничку.

— Твій останній шанс, хлопче.

— Вона перетворюється на вібрафон[202] і грає «Скажений ритм»[203].

— Тримайте його правицю, — крикнув Ґарднер.

Джек опирався, але врешті-решт вони випростали його руку.

9

Пироги з індичкою почали підгорати.

Джордж Ірвінсон стояв біля дверей майже п’ять хвилин, намагаючись заспокоїтися і відчинити їх. Більше ніхто не шкрябався.

— Що ж, я покажу тобі, що боятися нема чого, боягузливе курча! — із запалом вигукнув Джордж. — Коли сила твоя в Господі, нема чого боятися!

Із цією рішучою заявою ВІН ВІДЧИНИВ ДВЕРІ. Величезна, заросла шерстю похмура істота стояла на порозі. Її глибокі очниці палахкотіли червоним. Джордж поглядом простежив за лапою, що здійнялася у вітряній осінній пітьмі, а тоді опустилася. У кухонному світлі зблиснули шестидюймові пазурі. Вони відірвали голову Джорджа Ірвінсона від шиї і швиргонули через усю кімнату. Розбризкуючи кров, вона вдарилася об черевики Донні Кіґана. Той реготав, божевільно реготав.

Вовк стрибнув у кухню, приземлившись на всі чотири лапи. Проскочив повз Донні Кіґана і, навіть не глянувши на нього, вилетів у коридор.

10

Вовк! Вовк! Просто тут і зараз!

Так, це голос Вовка звучав у його голові, але він був глибшим, багатшим і більш вольовим, ніж той, який Джек чув. Він розрізав туман болю в голові, як швейцарський ніж.

Джек подумав: «Вовк біжить за Місяцем». Із цією думкою у свідомість прийшли тріумф і смуток.

Сонячний Ґарднер глянув угору, і його очі звузилися. Тієї миті він сам скидався на звіра — звіра, що відчув вітер небезпеки.

— Превелебний? — спитав Сонні. Дихав він важко, а зіниці розширилися до максимуму. «Він насолоджується, — подумав Джек. — Якщо я почну говорити, Сонні розчарується».

— Я щось почув, — сказав Ґарднер. — Кейсі, іди й глянь, що там на кухні та в спільній кімнаті.

— Добре.

Кейсі пішов. Ґарднер знову поглянув на Джека:

— Я скоро збираюся поїхати в Мансі, де хочу, побачивши містера Морґана, негайно повідомити йому певну інформацію. Тож краще поговори зі мною, Джеку. Звільни себе від подальших страждань.

Джек подивився на нього, сподіваючись, що скажені удари серця не відбиваються ні на обличчі, ні в пульсації жили на шиї. Якщо Вовк вирвався з Ящика…

Ґарднер тримав в одній руці медіатор, який дав Джекові Спіді, а в другій — монету, яку хлопчик отримав від капітана Фаррена.

— Що це таке?

— Коли я переношусь, вони обертаються на черепахові яйця, — сказав Джек і зареготав — дико, істерично.

Обличчя Ґарднера потемніло від злоби.

— Зв’яжіть йому руки, — сказав він Сонні та Енді. — Зв’яжіть йому руки і зніміть із цього гадючого виплодка штани. Погляньмо, якої він заспіває, коли ми підсмалимо його яйця.

11

Гек Баст смертельно знудився на сповіді. Він чув це і раніше, усі ці дрібні грішки. Я поцупив гроші з маминої сумочки, я курив косяки на шкільному подвір’ї, ми виливали в паперовий пакет клей і нюхали його. Я робив те, я робив се. Дитячі штучки. Жодної схвильованості. Нічого такого, що могло б відірвати його думки від болю в руці. Гек хотів спуститися вниз, попрацювати над цим Сойєром. А тоді б вони взялися за великого придурка, який захопив його зненацька і скалічив його гарну праву руку. Так, поратися коло великого придурка було б справжньою насолодою. Краще за все мати під рукою набір болторізів.

А поки що пацан на ім’я Вернон Скада дзижчав:

— …тож ми з ним побачили ключі в замку, ви розумієте про що я… От він і почав: «Давай застрибнемо в цю лярву і об’їдемо квартал». Але я знав, що це неправильно, і сказав про це, а він: «Ти всього-на-всього боягузливе курча». Я на те: «Ні, не боягуз, — якось так. А він: — Доведи! Доведи!» «Не буду я цупити авто покататися», — кажу я, а він…

«Боже правий», — подумав Гек.

Рука справді горіла від болю, а його знеболювальні таблетки залишилися в кімнаті. У дальньому кутку кімнати він бачив, що Пібоді, позіхаючи, вивернув щелепу.

— От ми і поїхали навколо кварталу, а він мені…

Двері розчахнулися всередину з такою силою, що злетіли з петель. Вдарилися об стіну, відскочили, впали на хлопчика на ім’я Том Кесіді, звалили його на підлогу і придавили. Щось заскочило до спільної кімнати. Спершу Гек Баст подумав, що це найбільший у світі блядський пес, якого він тільки бачив. Хлопчики закричали і посхоплювалися зі стільців… а тоді застигли. Широко розплющені очі не вірили побаченому — на задніх лапах стояв звір, на якого перекинувся Вовк: розірвані чіноси та картата сорочка досі висіли на ньому.

Вернон Скада витріщався на нього — очі на вирла, щелепа відвисла.

Вовк завив. Блискучі очі дивилися на хлопчиків, що задкували від нього. Педерсон кинувся до дверей. Височенний Вовк — його маківка майже торкалася стелі — рухався з незбагненною швидкістю. Махнув товстою, мов важелезна балка, рукою. Пазурі проробили рів у спині Педерсона. На мить усі чітко побачили його хребет — він скидався на закривавлений шнур-подовжувач. Кров залила стіни. Педерсон ступив один великий непевний крок у коридор і впав.

Вовк обернувся… і його палаючі очі спинилися на Гекові Басті. Гек різко підскочив на позбавлені нервів ноги, витріщившись на цей волохатий червоноокий жах. Він знав, хто це… чи принаймні ким він мав бути. Гек віддав би що завгодно, тільки б йому знову стало нудно.

12

Джек знову сидів на стільці, а обпечені пульсуючі руки знову притиснулися до спини — Сонні міцно зв’язав гамівну сорочку, розстібнув Джекові чіноси і спустив їх донизу.

— Тепер, — сказав Ґарднер, піднявши «Зіппо» так, щоб Джек її бачив, — слухай мене, Джеку, і слухай уважно. Я знову збираюся поставити тобі декілька запитань. І якщо ти не відповіси на них чесно і правильно, то спокуса содомії більше ніколи перед тобою не постане.

Сонні Сінґер, почувши це, скажено зареготав. У його тьмяних, напівмертвих очах знову спалахнула хіть. Він витріщився на Джекове обличчя з якоюсь хворою жадобою.

— Превелебний Ґарднере! Превелебний Ґарднере! — Це був Кейсі, і він був стривожений.

Джек знову розплющив очі.

— Там нагорі якийсь рейвах!

— Не відривай мене.

— Донні Кіґан, як псих, регоче на кухні! А ще…

— Він же сказав його не відривати, — сказав Сонні. — Ти що, не чув?

Але Кейсі був надто враженим, щоб замовкнути.

— …і судячи зі звуків, у спільній кімнаті якийсь заколот! Крики! Горлання! Схоже, наче…

Раптом свідомість Джека заповнив крик неймовірної сили та життєвої енергії.

— Джекі! Де ти? Вовк! Де ти просто тут і просто зараз?

— …туди увірвалася ціла зграя собак.

Тепер Ґарднер поглянув на Кейсі — вирячені очі, губи міцно стиснуті.

— Кабінет Ґарднера. Підвал! Там, де ми були раніше.

— Сходами ВНИЗ, Джекі?

— Сходи. Сходами вниз! Вовку!

— Просто тут і просто зараз!

Ось так; Вовк зник із його голови. Зі сходів Джек чув удари і крики.

— Превелебний Ґарднере, — спитав Кейсі. Його зазвичай червоне обличчя стало геть білим. — Первелебний Ґарднере, що це? Що…

— Замовкни! — крикнув Ґарднер, і Кейсі відскочив, наче йому дали ляпаса — широко розплющені очі, сповнені образи, гігантська щелепа затремтіла. Ґарднер проскочив повз нього і пішов до сейфа. Звідти він дістав величезний револьвер, який засунув за пояс. Уперше Превелебний Сонячний Ґарднер здавався наляканим і збитим з пантелику.

Нагорі щось розбивалося на друзки, лунали крики. Очі Сінґера, Ворвіка і Кейсі нервово здійнялися до стелі — вони скидалися на збентежених відвідувачів бомбосховища, котрі почули, як зростає свист над їхніми головами.

Ґарднер поглянув на Джека. На його обличчі з’явилася посмішка. Кутики вуст сіпнулися, наче до них прив’язані нитки, за які смикав невправний лялькар.

— Він прийде сюди, так? — сказав Сонячний Ґарднер. Він кивнув, неначе Джек уже відповів. — Він прийде сюди, але гадаю, він не піде звідси.

13

Вовк стрибнув. Гек Баст зміг підняти праву загіпсовану руку і затулити нею горло. Гарячий спалах болю, хрумкий тріск, хмарка гіпсового пилу: Вовк відкусив гіпс разом із рештками руки всередині. Гек тупо зиркнув униз — туди, де мала бути рука. Кров била фонтаном із зап’ястка. Вона просочувала гольф світлим гарячим теплом.

— Будь ласка, — заверещав Гек. — Будь ласка, не…

Вовк виплюнув руку. Його голова смикнулася вперед зі швидкістю змії в атаці. Гек непевно відчув, як Вовк роздер йому горлянку — і більше нічого.

14

Вилетівши зі спільної кімнати, Пібоді підсковзнувся в крові Педерсона, упав на одне коліно, підвівся і, обблювавши себе, побіг коридором першого поверху настільки швидко, наскільки міг. Скрізь бігали дітлахи й горлали в метушні. Паніка в Пібоді не була настільки явною. Він пам’ятав, що має робити за надзвичайних ситуацій — хоча й сумнівався, щоб хтось міг уявити собі ситуацію таку надзвичайну, як ця, — йому здавалося, що Превелебний Ґарднер мав на увазі випадок, коли якийсь хлопчик сказиться і підріже іншого, чи щось таке.

За приймальнею, де зустрічали нових хлопчиків, які приходили в «Дім Сонця», був маленький кабінет. Ним могли користуватися лише горлорізи, яких Ґарднер називав своїми помічниками.

Пібоді замкнувся всередині. Схопив телефон і натиснув кнопку «екстреного виклику». За секунду він уже говорив із Френкі Вільямсом.

— Пібоді з «Дому Сонця», — сказав він. — Ви маєте приїхати сюди і взяти із собою якомога більше поліціянтів, офіцере Вільямс. Тут розчахнулися…

З коридору долинув жахливий крик, а за ним — тріск розламаного дерева. Ричання, гавкіт — і крик обірвався.

— …розчахнулися ворота пекла, — закінчив він.

— Якого ще пекла? — нетерпляче перепитав Вільямс. — Дай мені поговорити з Ґарднером.

— Я не знаю, де Превелебний, але він хотів би, щоб ви приїхали. Гинуть люди. Діти гинуть.

— Що?

— Просто беріть побільше людей і побільше зброї.

Ще один крик. Із гучним тріском упало щось важке — мабуть, перевернули високий комод у центральному коридорі.

— Беріть кулемети, якщо знайдете.

Кришталевий дзвін розбитої об підлогу люстри. Пібоді зіщулився. Здавалося, що монстр руйнує все голіруч.

— Чорт, привезіть атомну бомбу, якщо зможете, — сказав Пібоді, давлячись слізьми.

— Що…

Пібоді повісив слухавку, перш ніж Вільямс устиг закінчити. Він заповз у просвіт між столами. Обхопив голову руками. І заходився щиро молитися, аби все виявилося тільки сном — найгіршим йобаним сном у його житті.

15

Вовк бігав першим поверхом між спільною кімнатою та вхідними дверима. Спинився лише, щоб перевернути комод, а тоді легко підскочити і вхопитися за люстру. Він розгойдувався на ній, як Тарзан, поки не видер її зі стелі і кришталеві діаманти не розсипалися всім коридором.

ЗНИЗУ, Джекі! Знизу. А тепер… де цей низ?

Хлопчик, який втомився напружено чекати, коли звір піде, відчинив двері комори, де раніше ховався, і побіг до сходів. Вовк схопив його і кинув через весь коридор. Хлопчик ударився об зачинені двері кухні і сповз на підлогу, як ганчірка, — усі кістки було зламано.

Вовкова голова йшла обертом від п’янкого аромату свіжопролитої крові. Волосся кривавими пасмами звисало навколо щелепи й морди. Він намагався зосередитися на власних думках, але це було важко, дуже важко. Йому треба було терміново знайти Джека, поки він остаточно не втратив здатність мислити.

Вовк помчав назад до кухні, звідки прийшов. Він знову летів на всіх чотирьох — так рухатися було швидше і простіше… і раптом, оминаючи зачинені двері, він пригадав. Вузький хід. Наче спускаєшся в могилу. Запах, мокрий і важкий у горлі…

Униз. За дверима. Просто тут і зараз!

— Вовк! — закричав він, але діти, заховавшись на першому та другому поверхах, чули лише тріумфальне виття, яке дедалі гучнішало. Вовк підвів величезні м’язисті лапи, що раніше були його руками, і вдарив ними об двері. Ті розламалися посередині, блюючи друзками на сходи. Вовк проліз — і так, це був той вузький, як горло, прохід, шлях до місця, де біла людина казала свою брехню, поки Джек і Слабкий Вовк мали сидіти і слухати.

Джек був там. Вовк відчував його запах. А ще він відчував запах білого чоловіка… і пороху.

Обережно…

О так. Вовк був обережним. Вовки бігають, роздирають і вбивають, але коли їм доводиться… Вовки знали про обережність.

Він спускався вниз на чотирьох лапах, тихий, як дим, червоний, як гальмівні вогні.

16

Ґарднер дедалі більше нервував. Як на Джека, він видавався людиною на межі істерики. Його очі гарячково бігали від студії, де Кейсі перелякано слухав, що коїться нагорі, до Джека, а тоді до зачинених дверей, що вели в коридор. Більшість криків стихли кілька секунд тому.

Сонні Сінґер попрямував до дверей.

— Я піду подивлюся, що…

— Ти нікуди не підеш! Залишайся на місці!

Сонні смикнувся, наче Ґарднер ударив його.

— Що трапилося, Превелебний Ґарднере? — спитав Джек. — Ви маєте знервований вигляд.

Сонні вдарив його по обличчю.

— Стеж за язиком, плюгавчику! Стеж!

— Ти теж нервуєшся, Сонні. І ти, Ворвіку. І Кейсі…

— Стуліть йому пельку! — раптом скрикнув Ґарднер. — Ви можете зробити хоч щось? Я що, все маю робити сам?

Сонні знову вдарив Джека, набагато сильніше. З носа хлопчика потекла кров, але він посміхався. Тепер Вовк був дуже близько… і Вовк пильнував. У Джека виникла божевільна надія, що вони, можливо, виберуться звідси живими.

Кейсі раптом випростався, зірвав з вух навушники і увімкнув внутрішній зв’язок.

— Превелебний Ґарднере, я чую сирени по зовнішніх мікрофонах.

Вирячені очі Ґарднера спинилися на Кейсі.

— Що? Скільки? Як далеко?

— Здається, далеко, — сказав Кейсі. — Ще далеко, але вони їдуть сюди. Жодних сумнівів.

Нерви Ґарднера зірвалися остаточно. Джек бачив, як це сталося. Ґарднер нерішуче сів, а тоді витер рот долонею.

Питання не в тому, що відбувається нагорі, і навіть не в сиренах. Він знає, що наближається Вовк. Він теж його відчуває, і це йому не подобається. Вовку, у нас є шанс! Ми можемо вирватися!

Ґарднер віддав револьвер Сонні Сінґеру.

— У мене немає часу ні на поліцію, ні на безлад нагорі. Найголовніше зараз — Морґан Слоут. Я їду в Мансі. Ти та Енді їдете зі мною, Сонні. Тримай на мушці друга Джека, поки я не виведу машину з гаража. Почуєте клаксон — виходьте.

— А Кейсі? — спитав Енді Ворвік.

— А так, звісно, Кейсі також, — миттю погодився Ґарднер, і Джек подумав: «Він тікає від вас, тупі кретини. Він тікає, це ж очевидно, це можна написати на білборді, поставленому на Сансет-стрит, а ваші криві мізки цього не розуміють. Ви сидітимете тут і чекатимете на клаксон десять років, якщо тільки їжа і туалетний папір не закінчаться раніше».

Ґарднер підвівся. Сонні Сінґер — обличчя його почервоніло від гордощів — сів за стіл і спрямував зброю на Джека.

— Якщо його відсталий друг з’явиться, — сказав Ґарднер, — застрель його.

— Як він може з’явитися? — здивувався Сонні. — Він же в Ящику.

— Не має значення, — відповів Ґарднер. — Він злий, вони злі, це не обговорюється, це аксіома. Якщо з’явиться кретин, застрель обох.

Він покопирсався в ключах, що висіли на кільці, і вибрав потрібний.

— Коли почуєте клаксон, — сказав він, відчинив двері і вийшов.

Джек нашорошив вуха, вслухаючись у сирени, але нічого не почув. Двері зачинилися за Сонячним Ґарднером.

17

Час розтягувався. Хвилина здавалася двома, дві — десятьма, чотири — цілою годиною. Троє Ґарднерових «помічників» нагадували хлопчаків у грі «На місці стій». Сонні аж застиг за столом — він жадав цього місця, снив ним. Револьвер було спрямовано Джекові в обличчя. Ворвік стояв біля дверей у коридор. Кейсі сидів у яскраво освітленій буді з навушниками на голові й тупо витріщався на іншу скляну панель, що відмежовувала студію від темної каплички. Він нічого не бачив, тільки слухав.

— Ви, певно, знаєте, що він вас із собою не забере, — порушив гнітючу тишу Джек.

Його здивував власний голос. Упевнений, без страху.

— Заткайся, плюгавчику.

— Не затримуй дихання, поки не почуєш, як гуде клаксон, — відповів Джек, — а то станеш синім-синім.

— Скаже ще хоч слово — Енді, зламай йому ніс, — буркнув Сонні.

— Правильно, — відповів Джек, — зламай мені ніс, Енді, застрель мене, Сонні. Копи вже їдуть. Ґарднер зник, і вони знайдуть вас трьох над трупом у гамівній сорочці. — Він замовк, а тоді додав: — Над трупом у гамівній сорочці зі зламаним носом.

— Удар його, Енді, — сказав Сонні.

Енді Ворвік від дверей підійшов до Джека, що сидів на стільці зі спущеними штанами і трусами та ще й у гамівній сорочці.

Джек повернув обличчя до Ворвіка.

— Правильно, Енді! — сказав він: — Удар мене. Я й не поворухнуся. Чудова мішень.

Енді Ворвік стиснув кулак, замахнувся… і завагався. У його очах відбилася невпевненість. На столі Ґарднера стояв електронний годинник. Очі Джека ковзнули по ньому і повернулися до Ворвіка.

— Минуло чотири хвилини, Енді. Скільки часу треба, щоб вивести машину з гаража? Особливо, коли він поспішає?

Сонні Сінґер підскочив із крісла Сонячного Ґарднера, обійшов стіл і кинувся до Джека. Його вузьке обличчя палало від люті. Пальці стиснулися в кулаки. Ворвік, значно сильніший за Сонні, спинив його. На обличчі Ворвіка відбилася тривога — сильна тривога.

— Зажди.

— Я не хочу цього чути! Я не…

— Чому б тобі не спитати в Кейсі, як далеко сирени? — спитав Джек, і Ворвік ще більше насупився. — Вас надурили, ви хіба цього не знали? Окреслити Вам проблему? Тут дуже паршиво. Він знає це — вже унюхав. Він скинув усе на вас. Зважаючи на звуки зверху…

Сінґер вирвався із рук Ворвіка і ляснув Джека по щоці. Його голова смикнулася вбік і повернулася на місце.

— Усе дуже й дуже погано.

— Замовкни, інакше я тебе вб’ю, — зашипів Сонні.

Цифри на електронному годиннику змінилися.

— Уже п’ять хвилин.

— Сонні… — У Ворвіка на мить перехопило подих. — Давай знімемо з нього цю штуку.

— Ні! — крик Сонні був ображеним, лютим… і вкрай наляканим.

— Ти знаєш, що казав Превелебний, — швидко сказав Ворвік. — Раніше. Коли приїхали люди з телебачення. Ніхто не має бачити гамівних сорочок. Вони не зрозуміють. Вони…

Клац. Увімкнувся інтерком:

— Сонні! Енді! — Голос Кейсі повнився переляком. — Вони близько. Сирени! Що нам робити?

— Розв’яжімо його зараз! — обличчя Ворвіка зблідло, і лише на вилицях горів рум’янець.

— Ще Превелебний Ґарднер сказав…

— Мене не їбе, що там казав Превелебний Ґарднер! — Голос Ворвіка стишився до шепоту. Тепер він озвучував найбільший дитячий страх: — Вони нас упіймають, Сонні! Вони нас упіймають!

І Джек подумав, що чує сирени, хоча, можливо, це була тільки його уява.

Погляд Сонні нерішуче пройшовся по Джеку. Він підняв револьвер, і на мить Джек повірив, що Сонні й справді збирається його застрелити.

Минуло вже шість хвилин, а Ґарднер досі не натискав на клаксон, повідомляючи, що deus ex machina[204] готовий довезти їх до Мансі.

— Ти розв’язуй його, — насупившись, буркнув Сонні Енді Ворвіку. — Я не хочу торкатися до нього. Він грішник. І педик.

Сонні повернувся за стіл, а Енді Ворвік заходився розв’язувати гамівну сорочку.

— Краще мовчи, — важко дихав Енді. — Краще мовчи. Інакше я сам тебе вб’ю.

Права рука вільна. Ліва рука вільна. Руки безсило впали на коліна. Голки та шпильки повернулися.

Ворвік зняв із нього жахливу сірувато-коричневу гамівну сорочку з парусини із сирицевими зав’язками. Глянув на нього і скривився. Швидко перетнув кімнату і взявся засовувати сорочку в сейф Сонячного Ґарднера.

— Підтягни штани, — гаркнув Сонні. — Гадаєш, я хочу витріщатися на твоє хазяйство?

Джек підтягнув труси, узявся за пояс штанів, упустив його, а тоді нарешті зміг одягнутися.

Клац! Інтерком:

— Сонні! Енді! — Кейсі бився в паніці. — Я щось чую!

— Вони наближаються? — Сонні мало не кричав. Ворвік удвічі швидше заходився засовувати сорочку в сейф. — Вони вже повертають до централь…

— Ні! В каплиці! Я нічого не бачу, але чую щось у…

Дзвін розбитого скла. Ворвік стрибнув з пітьми каплиці в студію.

18

Динаміки страшно підсилили крики Кейсі, коли він відкотився на своєму кріслі від пульта.

Студію затопив шторм скла. Вовк усіма чотирма лапами приземлився на похилу контрольну панель і чи то зістрибнув, чи то сповз із неї; очі його сяяли червоним вогнем. Довгими кігтями він повертав тумблери, довільно вмикав перемикачі. Магнітофон Сонні з великими котушками увімкнувся.

— …КОМУНІСТИ! — завив голос Сонячного Ґарднера. Увімкнений на повну, він глушив і крики Кейсі, і горлання Ворвіка: «Пристрель його, Сонні, пристрель його, пристрель». Голос Ґарднера був не єдиним. На фоні, наче музика з пекла, тріщали впіймані зовнішніми мікрофонами Кейсі сирени каравану патрульних машин, що заповнювали під’їзну доріжку «Дому Сонця».

— О, ВОНИ СКАЖУТЬ ВАМ, ЩО ЦЕ ДОБРЕ — ДИВИТИСЯ ТІ БРУДНІ КНИЖКИ! ВОНИ СКАЖУТЬ, ЩО ЗАКОН, ЯКИЙ ЗАБОРОНЯЄ МОЛИТВУ В ГРОМАДСЬКИХ ШКОЛАХ — НЕ БІДА! ВОНИ СКАЖУТЬ НЕ ПЕРЕЙМАТИСЯ, ЩО ШІСТНАДЦЯТЬ КОНГРЕСМЕНІВ І ДВА ГУБЕРНАТОРИ ВИЗНАЛИ СВОЮ ГОМОСЕКСУАЛЬНІСТЬ! ВОНИ СКАЖУТЬ…

Стілець Кейсі відкотився до скляної стіни між студією та кабінетом Сонячного Ґарднера. Хлопець повернув голову — і на мить вони побачили його агонізуючі вирячені очі. Тоді Вовк зістрибнув із контрольної панелі. Нахилив голову до живота Кейсі, вгризся в нього. Його щелепи заходилися розтулятися і затулятися зі швидкістю машини для розрізання цукрової тростини. Кров ударила вгору і залила вікно, коли Кейсі забився в судомах.

— Застрель його, Сонні! Застрель цю блядську істоту! — кричав Ворвік.

— Гадаю, я краще застрелю його, — сказав Сонні, дивлячись на Джека.

Він говорив зі впевненістю людини, що прийняла дуже важливе рішення. Він кивнув і ощирився.

— …ДЕНЬ ГРЯДЕ, ХЛОПЧИКИ! О ТАК, ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ, КОЛИ ВСІ КОМУНІСТИ, ГУМАНІСТИ, ПРИРЕЧЕНІ НА ПЕКЛО АТЕЇСТИ ВИЯВЛЯТЬ, ЩО СКЕЛЯ НЕ ЗАХИСТИТЬ ЇХ, МЕРТВЕ ДЕРЕВО НЕ СТАНЕ ЇХНІМ ПРИТУЛКОМ! ВОНИ ЗБАГНУТЬ. СКАЖІТЬ АЛІЛУЯ! ВОНИ ЗРОЗУМІЮТЬ…

Вовк гарчав і рвав на шмаття.

Сонячний Ґарднер просторікував про комуністів і гуманістів, приречених на пекельні муки штовхачів наркоти, які хотіли б, щоб молитви ніколи не повернулися в громадські школи.

Сирени надворі; ляскання дверцят машин; хтось каже комусь не поспішати; хлопчик наляканий.

— Так, це все ти, ти накоїв ці біди.

Сонні звів револьвер сорок п’ятого калібру. Дуло було настільки ж великим, як і горло тунелю в Оутлі.

Скляна стіна між студією і кабінетом із гучним хрипким ревінням розбилася на друзки. Сіро-чорна волохата фігура скочила в кімнату; морда була розрізана уламком скла, ноги кривавили. Воно ревіло майже як людина, і у свідомість Джека ввірвалася настільки могутня думка, що вона відкинула його назад:

ТИ НЕ НАШКОДИШ СТАДУ!

— Вовку! — закричав він. — Обережно! Обережно, у нього ре…

Сонні двічі натиснув на спусковий гачок. Оглушливі постріли в замкненому просторі. Кулі призначалися не Вовкові — їх спрямували в Джека. Однак влучили вони в перевертня, бо саме тієї миті Вовк опинився між хлопчиками. Джек побачив два величезні, нерівні скривавлені отвори в боці Вовка — там, де кулі пройшли наскрізь. Відбившись від його ребер, вони змінили напрямок, і жодна не влучила в Джека, хоча він відчув, як одна із них пролетіла повз його ліву щоку.

— Вовку!

Вовкові м’які стрибки стали незграбними. Праве плече поїхало вперед, тицьнулося в стіну, розбризкало кров і збило обрамлене фото Сонячного Ґарднера у фесці храмовника[205].

Сміючись, Сонні Сінґер повернувся до Вовка і знову вистрелив. Він тримав зброю обома руками, і його плечі смикнулись від віддачі. Дим від пострілу застиг густою, непорушною, шкідливою завісою. Вовк упав на чотири лапи, а тоді якось зіп’явся на задні. Руйнівний рев болю та люті перекрив оглушливий голос Сонячного Ґарднера.

Сонні вистрелив у Вовка чотири рази. Куля пробила діру в його лівій лапі: кров і хрящі розлетілися врізнобіч.

ДЖЕКІ! ДЖЕКІ! О, ДЖЕКІ, БОЛИТЬ, МЕНІ ТАК БОЛИТЬ…

Джек рушив уперед і схопив електронний годинник Ґарднера; це було першим, що трапилося під руку.

— Сонні, стережися! — закричав Ворвік. — Стережися…

Вовк, тіло якого перетворилося на клубок сплутаного закривавленого волосся, стрибнув на нього. Ворвік схопився за вовкулаку, і на мить здалося, що вони танцюють.

— В ОЗЕРІ ВОГНЕННОМУ НАВІКИ! АДЖЕ СКАЗАНО В БІБЛІЇ…

Щойно Сонні почав повертатися, Джек щосили опустив йому на голову електронний годинник-радіоприймач. Пластик зламався. Цифри на передній панелі заблимали. Сонні повернувся, намагаючись підняти револьвер. Джек махнув годинником по висхідній дузі, яка закінчилася в роті у Сонні. Губи Сінґера роз’їхалися в широчезній посмішці. Зуби розкришилися. Указівний палець знову натиснув на спусковий гачок. Куля потрапила в підлогу між ногами.

Він відлетів до стіни, відштовхнувся від неї спиною і посміхнувся Джеку закривавленим ротом. Похитнувшись, знову підняв револьвер.

— Проклятий…

Вовк швиргонув Ворвіка. Той пролетів через кімнату і врізався в спину Сонні, коли той вистрелив. Куля потрапила не в Джека, а в бобіну студійного магнітофона, і розтрощила її. Гучний голос Сонячного Ґарднера замовк. Динаміки завили.

Хитаючись, Вовк із гарчанням ішов на Сонні Сінґера. Той наставив револьвер на нього і натиснув на спусковий гачок. Замість гуку пострілу пролунало сухе, безсиле клацання. Кривава посмішка Сонні зникла.

— Ні, — м’яко вимовив він і натиснув на спусковий гачок… знову… знову… Коли Вовк наблизився до нього, Сонні кинув револьвер і спробував оббігти великий стіл Ґарднера. Револьвер ударився об лоб Вовка, і перевертень, зібравши рештки сил, стрибнув через стіл до Сонні, розкидаючи все, що там було. Сонні позадкував, але Вовк схопив його за руку.

— Ні! — закричав Сонні. — Краще не треба, ти повернешся назад, у Ящик, я тут дуже важлива персона. Я… Я… АААААА!

Вовк вивернув руку Сонні. Пролунав хрумкіт — наче надто жвава дитина відірвала ніжку зготованої на обід індички. І раптом рука Сонні опинилася у великій передній лапі Вовка. Сонні позадкував, із його плеча лилася кров. Джек побачив білий вершечок кістки. Він відвернувся, і йому стало дуже зле.

На мить увесь світ занурився в сіре.

19

Коли він знову роззирнувся, Вовк стояв, похитуючись посеред безладу, який колись був кабінетом Ґарднера. Його очі світло-жовто виблискували, як майже зотлілі свічки. Щось відбувалося з його обличчям, руками, ногами… Джек бачив, що він знову обертається на Вовка… а потім уповні збагнув, що це означає. Давні легенди брехали, стверджуючи, що перевертня можуть вбити тільки срібні кулі, але, ймовірно, мали рацію щодо іншого. Вовк перевтілювався, бо помирав.

— Вовку, ні! — простогнав він і зміг підвестися. На півдороги до Вовка підсковзнувся, упав на коліно, знову зіп’явся. — Ні!

— Джекі… — низький, схожий на ричання гортанний голос… але це слово Джек розчув.

І дивовижно, але Вовк намагався усміхнутися.

Ворвік відчинив персональні Ґарднерові двері у двір і повільно позадкував сходами, широко розплющивши очі від жаху.

— Пішов! — крикнув Джек. — Забирайся геть!

Енді Ворвік тікав, як наляканий кролик. З апарата внутрішнього зв’язку крізь гудіння перешкод долинув голос Френкі Вільямса. Його переповнював жах, а ще похмуре, хворобливе збудження.

— Боже, ви тільки погляньте! Наче хтось загрався м’ясним тесаком! Хто-небудь, перевірте кухню!

— Джекі…

Вовк упав, як зрубане дерево. Джек опустився навколішки і перевернув його. Волосся на обличчі Вовка тануло з неймовірною швидкістю, як під час уповільненої зйомки. Очі знову стали червонувато-коричневими. Джеку вони видавалися страшно втомленими.

— Джеку… — Вовк підвів закривавлену лапу і торкнувся щоки Джека. — Потрапив… у тебе… Він влучив?

— Ні. — Джек колисав голову друга. — Ні, Вовку, у мене не влучила жодна куля. Жодна.

— Я… — Очі Вовка заплющилися, знову повільно розплющилися. Нестерпно ніжна посмішка осяяла його обличчя, і він повільно заговорив, виділяючи кожне слово: — Я… зберіг… стадо… від… небезпеки…

— Так, зберіг. — Обличчям Джека текли сльози. Від них було боляче. Він колисав кудлату голову Вовка і плакав. — Ти врятував, старий добрий Вовку…

— Добрий… старий добрий Джекі.

— Вовку, я піднімуся нагору… там копи… «швидка»…

— Ні! — З неймовірним зусиллям Вовк знову трохи підвівся. — Іди… ти йди…

— Без тебе — ні, Вовку! — В очах двоїлося, троїлося. Він тримав голову Вовка на обпечених руках. — Без тебе ніколи…

— Вовк не хоче жити в цьому світі. — Вовк гучно видихнув і спробував ще раз посміхнутися. — Пахне… пахне так погано…

— Вовку… послухай, Вовку.

Вовк м’яко взяв його за долоні, і Джек відчув, як з долонь друга зникає шерсть. Жахливе примарне відчуття.

— Я люблю тебе, Джекі.

— Я також тебе люблю, Вовку, — відповів Джек. — Просто тут і просто зараз.

Вовк посміхнувся…

— Повертаюся, Джекі… Я відчуваю. Повертаюся…

Раптом руки Вовка стали невагомими.

— Вовку! — закричав Джек.

— Повертаюся додому.

— Вовку, ні! — Джек відчував, як тремтить і смикається серце. Воно могло розбитися — о так, серця розбиваються, він це відчував. — Вовку, не йди, я люблю тебе!

Раптом Вовк став легшим, прозорим. Він засяяв, обертаючись на молочаєвий пух… перетворювався на мерехтливу ілюзію… На Дивовиддя.

— …прощавай…

Вовк танув, танув… танув.

— Вовку!

— …люблю тебе, Дж…

Вовк пішов. На підлозі залишився лише кривавий силует.

— Боже, — простогнав Джек. — Боже. Боже.

Він обхопив себе руками і, стогнучи, заходився хитатися вперед-назад у розгромленому кабінеті.

Розділ двадцять сьомий Джек знову вшивається

1

Минув час. Джек гадки не мав, багато чи мало. Він сидів, обхопивши себе руками, ніби на ньому знову була гамівна сорочка, хитався туди-сюди, стогнав і питав себе, невже Вовка справді не стало.

Його не стало. О так, не стало. І здогадайся, хто його вбив, Джеку? Здогадайся, хто?

Якоїсь миті апарат внутрішнього зв’язку затріщав. За секунду високовольтні перешкоди заглушили все — апарат внутрішнього зв’язку, балаканину нагорі, неробочий хід двигунів надворі. Джек ледь помітив це.

Іти далі. Вовк казав іти далі.

Я не можу. Не можу. Я стомився. Що б я не робив, усе неправильно. Гинуть люди…

Годі себе жаліти, кретине! Подумай про свою матір, Джеку.

Ні! Я втомився. Облиште мене.

І про королеву.

Благаю, просто дайте мені спокій…

Зрештою Джек почув, як відчиняють двері зверху на сходах, і це розбудило його. Він не хотів, аби його тут знайшли. Нехай вони заберуть його на вулиці, на задньому дворі, але не в цій смердючій, задимленій і закривавленій кімнаті, де його катували, а друга — вбили.

Навряд чи усвідомлюючи власні дії, Джек узяв конверт із написом «ДЖЕК ПАРКЕР». Зазирнув усередину і побачив медіатор, срібний долар, свій пошарпаний гаманець і дорожній атлас «Ренд Мак-Неллі». Він нахилив конверт і побачив мармурову кульку. Він склав усе в рюкзак і накинув його на плечі. Джек почувався так, ніби його загіпнотизували.

Кроки на сходах — повільні та обережні.

— …де цей бісів вимикач…

— …дивний запах, як у зоопарку…

— …дивіться, хлопці…

Джекові очі натрапили на сталевий лоток для файлів із охайно складеними конвертами, на яких було написано: «Я СТАНУ ПРОМЕНЕМ СОНЦЯ ДЛЯ ІСУСА». Джек узяв собі два.

Тепер, коли вони загребуть тебе на виході, то зможуть повісити на тебе і грабунок, і вбивство. Байдуже. Тепер він ішов, просто щоб не стояти. Не більше.

Задній двір виявився абсолютно порожнім. Джек стояв на вершині сходів, що вели крізь будову, і роззирався навколо, не вірячи власним очам. Із центрального входу долинали голоси, спалахи світла, а також випадкові вкраплення статичних перешкод. А ще голоси диспетчерів по поліційних раціях, які не вимкнулися, попри стрибок напруги. Це неможливо. Хіба що поліціянтів так сильно вразило те, що вони знайшли всередині…

Тоді ліворуч від Джека — менше ніж за двадцять футів — пролунав приглушений голос.

— Господи помилуй! Ти можеш у таке повірити?

Джек повернув голову. Там, на втоптаній землі, лежав Ящик, схожий на примітивну труну залізного віку. Електричний ліхтарик освітлював його нутрощі. Джек роздивився підошви черевиків. Розмита постать припала до отвору в Ящику, вивчаючи двері.

— Здається, ніби цю штуку виламали просто з петель, — гукнув у Ящик чоловік, що оглядав двері. — Гадки не маю, як таке взагалі можна зробити. Петлі сталеві. Але їх просто… викрутили.

— Забудь про ті бісові петлі, — відповів гугнявий голос. — У цій грьобаній штуці… вони тримали дітей, Полі! Справді тримали! Дітей! Їхні ініціали на стінах…

Промінь ліхтарика порухався.

— …і вірші з Біблії.

Промінь знову порухався.

— …і малюнки. Маленькі малюночки. Маленькі фігурки чоловіків і жінок, ну, як діти малюють… Господи, як гадаєш, Вільямс про це знав?

— Певно, знав, — відказав Полі, досі розглядаючи вигнуті й скручені сталеві петлі дверей Ящика.

Полі зігнувся над Ящиком, а його колега вилазив звідти. Не особливо намагаючись сховатися, Джек перейшов за ними через відкритий двір. Він пройшов уздовж гаража і вийшов на узбіччя. Звідти глянув на безладне скупчення поліційних машин, що стояли на передньому дворі «Дому Сонця». Джек стояв і дивився, як машина «швидкої допомоги» пролітала дорогою повз нього. Блимали проблискові вогні, завивала сирена.

— Я любив тебе, Вовку, — пробурмотів Джек і витер рукою мокрі очі.

Він ішов униз темною дорогою і гадав, що копи схоплять його за милю на захід від «Дому Сонця». Але минуло вже три години, а його досі не схопили. Вочевидь, у копів було чим зайнятися в будинку.

2

Десь попереду простягалася автомагістраль, за наступним пагорбом або через один. Джек бачив, як помаранчево сяяли на небокраї потужні натрієві лампи; чув, як ревіли великі машини. Він зупинився в засміченому вибалку і вимив руки та обличчя під струменем води, що вибивалася з водопровідної труби. Вода була паралізуюче холодною, але вона принаймні ненадовго стишила біль у набряклих руках. Давні тривоги непрошеними гостями верталися до нього.

Якусь мить Джек просто стояв під темним небом Індіани і слухав ревіння вантажівок. Вітер перешіптувався з деревами і куйовдив його волосся. Серце боліло від втрати Вовка, але навіть це не могло перекреслити відчуття того, як добре, як же добре бути вільним.

За годину водій вантажівки зупинився біля втомленого, блідого хлопця, що стояв на аварійній смузі зі зведеним великим пальцем. Джек заліз у машину. Він був надто втомленим і надто нещасним, щоб розповідати Історію — у будь-якому разі, він уже її майже забув. Він гадав, що скоро вона повернеться.

— На захід, — сказав він. — Якомога далі.

— Я тебе висаджу десь усередині штату.

— Чудово, — сказав Джек і заснув.

Великий «даймонд-рео» летів крізь холодну ніч Індіани. Із програвача лунав Чарлі Деніелс, і авто прямувало на захід, женучись за світлом власних фар в Іллінойс.

Розділ двадцять восьмий Сон Джека

1

Звісно ж, Вовк був із ним. Вовк повернувся додому, але його велика вірна тінь їхала поряд із Джеком в усіх вантажівках, фургонах «фольксваген» та запорошених автівках автострадами Іллінойсу. Цей усміхнений привид краяв Джекові серце. Іноді він бачив — майже бачив — гігантський волохатий силует Вовка, що мчить уздовж дороги, дуркує на порожніх полях. Вільний Вовк сяяв яскраво-помаранчевими очима. Коли він відводив погляд убік, то Джек відчував, як йому бракує руки Вовка. Зараз, коли він так сильно сумував за другом, йому було прикро згадувати, як він сердився на Вовка — від сорому обличчя пашіло. Як же часто він хотів просто покинути Вовка. Соромно, соромно. Вовк був… Джек довго добирав потрібне слово і знайшов його — «шляхетний». І ця шляхетна істота, настільки чужа в цьому світі, померла через нього.

Я зберіг стадо. Джек Сойєр більше не був стадом. Я зберіг стадо. Траплялося так, що водії вантажівок чи страхові агенти, які підбирали цього дивного, надзвичайного хлопчика з узбіччя — підбирали, навіть якщо хлопчик був весь брудний і кошлатий, навіть якщо вони ніколи до того не допомагали автостоперам — позирали на нього і бачили, що він ковтає сльози.

Джек оплакував Вовка, їдучи через Іллінойс. Він якимось чином знав, що не матиме в цьому штаті жодних проблем із голосуванням, і це справді було так: щойно він підводив угору великий палець або просто дивився в очі водію — його миттєво підвозили. Більшість водіїв навіть не цікавила його Історія. Вистачало короткого пояснення, чому він подорожує сам. «Я їду до друга в Спрінгфілд». «Я маю взяти авто і доправити його додому». «Чудово, чудово», — казали водії. Вони його хоч слухали? Джек не міг сказати. Його свідомість швидко перебирала височенний стос спогадів про Вовка, який бовтається у воді, рятуючи своїх тварин із Територій; Вовка, який обнюхує картонну коробку, де лежав бургер; Вовка, який заштовхує їжу в його сарай, вривається у студію звукозапису, бере на себе постріли, тане… Джек не хотів знову і знову бачити ці образи, але вони поверталися, випалюючи його очі слізьми.

Неподалік від Денвілля невисокий чоловік років п’ятдесяти зі сталево-сірим волоссям і насмішкуватим, але серйозним виразом людини, яка два десятиліття вчила п’яті класи, кинув на Джека кілька хитрих поглядів і зрештою спитав:

— Тобі не холодно, приятелю? Тобі треба щось більше, ніж твоя благенька курточка.

— Можливо, зовсім трішки, — сказав Джек.

Сонячний Ґарднер уважав, що джинсових курток цілком досить для польових робіт узимку, але тепер холод просочувався крізь пори й пробирав до кісток.

— У мене на задньому сидінні лежить пальто, — сказав чоловік. — Візьми його. Ні, навіть не намагайся відмовитися. Пальто тепер твоє. Повір мені, я не змерзну.

— Але…

— У тебе немає вибору. Це тепер твоє пальто. Поміряй його.

Джек засунув руку за сидіння і потягнув важку тканину собі на коліна. Спершу вона не мала жодної форми — абстрактне щось. Раптом з’явилася велика накладна кишеня, тоді — видовжений ґудзик. Коротке пальто, що пахло люльковим тютюном.

— Моє старе, — сказав чоловік. — Тримаю його в машині тільки тому, що не знаю, що з ним робити. Минулого року діти подарували мені цю штуку на гусячому пір’ї. Тож бери пальто собі.

Джек закутався в пальто, вдягнувши його зверху джинсової куртки.

— О, як добре, — сказав він.

Його наче обійняв ведмідь, що полюбляє тютюн «Боркум Ріфф».

— Добре, — сказав чоловік. — Тепер, якщо тобі знову доведеться стояти на холодній, вітряній дорозі, ти зможеш подякувати Майлзу П. Кайґеру з Огдена, штат Іллінойс, за порятунок твоєї шкіри. Твоєї… — Майлз П. Кайґер, здавалося, хотів сказати щось іще: слово на мить зависло в повітрі, чоловік досі всміхався; тоді його усміх викривило дурне збентеження, і Кайгер витягнув голову вперед. Джек помітив, як щоки чоловіка вкриваються червоними плямами.

Твоя (якась) шкіра?

О ні.

Твоя чарівна шкіра. Її хочеться гладити, цілувати, обожнювати… Джек глибше засунув руки в кишені короткого пальта, щільніше закутався. Майлз П. Кайґер з Огдена, штат Іллінойс, дивився прямо вперед.

— Гм! — буркнув Кайґер, точнісінько, як чоловічок із коміксів.

— Дякую за пальто, — сказав Джек. — Справді. Я буду вам за нього вдячним, де б я його не носив.

— Звісно, добре, — сказав Кайґер, — не переймайся. — Однак на мить його обличчя стало майже таким же дивним, як і обличчя бідного Донні Кіґана в «Домі Сонця». — Там попереду є одне місце, — неспокійний, уривчастий, сповнений фальшивого спокою голос, — ми могли б пообідати там, якщо хочеш.

— У мене не залишилося грошей, — сказав Джек, і в його словах було рівно два долари тридцять дев’ять центів брехні.

— Не переймайся через це. — Кайґер уже увімкнув поворотні вогні.

Вони в’їхали на відкриту всім вітрам, майже порожню стоянку перед низьким сірим приміщенням, що скидалося на залізничний вагон. Неонова вивіска над парадними дверима сяяла словами «ІМПЕРАТОРСЬКА ВЕЧЕРЯ». Кайґер спинився перед одним із широких вікон, і вони вийшли з машини. Джек збагнув, що це пальто врятує його від морозів. Груди та руки, здавалося, захищав шерстяний панцир. Джек рушив до дверей під блискучою вивіскою, але обернувся, коли збагнув, що Кайґер досі стоїть біля машини. Чоловік із сірим волосся, лише на дюйм чи два вищий, ніж Джек, дивився на нього через дах машини.

— Агов, — почав Кайгер.

— Послухайте, я з радістю поверну вам пальто.

— Ні, воно тепер твоє. Я просто подумав, що я насправді не голодний, і якщо поїду зараз, то скоро опинюся вдома.

— Зрозуміло.

— Ти тут швидко знайдеш іншу машину. Легко. Обіцяю. Я б не кинув тебе тут, якби ти міг застрягти.

— Добре.

— Зажди. Я ж обіцяв пригостити тебе, тому так і зроблю. — Він засунув руку в кишеню штанів і простягнув купюру через дах машини Джеку. Холодний вітер куйовдив волосся, притискав його до лоба. — Візьми.

— Ні, дякую. — відмовив Джек. — Усе гаразд. У мене є кілька баксів.

— Купи собі гарний стейк, — сказав Кайґер і потягнувся через дах так, наче простягав хлопчику не купюру, а рятівне коло. Або ж сам хотів до нього дістатися.

Джек неохоче повернувся й узяв гроші з руки Кайґера. Десятка.

— Щиро вам дякую. Справді, дякую.

— Гей, а чому б тобі не взяти газету, щоб мати що почитати? Ну, знаєш, якщо тобі доведеться трохи почекати чи щось таке, — Кайґер уже відчинив дверцята машини, нахилився і дістав із заднього сидіння складений таблоїд.

— Я вже його прочитав, — він кинув газету Джеку.

Кишені пальта були настільки місткими, що Джек зміг запхати складену газету в одну із них. Майлз П. Кайґер постояв із мить біля відчинених дверцят, примруженим оком дивлячись на Джека.

— Сподіваюся, ти не образишся на мої слова, але на тебе чекає цікаве життя, — сказав він.

— Воно вже доволі цікаве, — чесно відповів Джек.

Солсбері-стейк[206] коштував п’ять доларів і сорок центів; він подавався з картоплею фрі. Джек сів у дальньому кутку стійки і розгорнув газету. Історія була на другій сторінці. За день до того він бачив її на першій шпальті газети штату Індіана. «Арештовано підозрюваних, що пов’язані з жахливими смертями». У ході розслідування смертей шести підлітків у «Біблійному Домі Сонячного Ґарднера для заблукалих хлопчиків» місцевому судді першої інстанції Ернесту Феєрчайлду і патрульному Френку Б. Вільямсу з Каюги, штат Індіана, висунуто звинувачення в розкраданні громадських фондів і хабарництві. Популярний євангеліст Роберт «Сонячний» Ґарднер швидше за все втік з території «Дому» саме перед приїздом поліції, і хоча ордер на його арешт ще не виписано, священика активно шукають, щоб поставити важливі для слідства запитання. «Ще ОДИН ДЖИМ ДЖОНС[207]?» — питав підпис під фотографією Ґарднера. На ній він постав у всій своїй величі, розкинувши руки, а волосся спадало з голови ідеальними хвилями. Службові собаки вивели копів до невеличкої ділянки поряд із парканом під напругою, де і знайшли трупи. Хлопчиків закопали в землю без жодних церемоній. Із п’яти тіл чотири розклалися настільки, що впізнати їх неможливо. Можливо, їм удасться ідентифікувати Ферда Дженклова. Батьки поховають його по-справжньому, постійно дивуючись, що вони зробили не так. Як сталося, що любов батьків до Ісуса прирекла на смерть їхнього розумного бунтівного сина.

Принесли пересолений стейк. Він смакував, як шерсть, але Джек з’їв усе до останньої крихти. Вимочував недосмаженою картоплею «Імператорської вечері» усю густу підливу. Він саме доїдав, коли поряд спинився бородатий далекобійник із сигарою в роті, у бейсболці «Детройтських Тигрів»[208] на довгому чорному волоссі й парці, схоже, зшитій із вовчих шкур.

— Підкинути тебе на захід, хлопче? Я їду в Декатур.

Половина відстані до Спрінгфілда за раз.

2

Тієї ночі в мотелі, про який розповів далекобійник, де ліжко коштувало три бакси, Джеку наснилося лише два чітких сни. А можливо, він пригадав тільки два з багатьох, які бачив тієї ночі. Або ж ці два насправді були частинами одного великого сну. Він зачинив двері, відлив у розбитий брудний нужник у кутку, засунув рюкзак під подушку і заснув, тримаючи в руці велику мармурову кульку, яка на Територіях була люстерком. Звідкись линуло відлуння музики, майже кіношний штрих: запальний тривожний бібоп. Такий тихий, що Джек міг лише сказати, що провідні інструменти тут — труба та альт-саксофон. «Річард, — сонно подумав Джек. — Завтра я побачуся з Річардом Слоутом». І, втративши ритм далекого мотиву, впав у безкінечну нестяму.

Вовк біг до нього по підірваній, задимленій землі. Їх розділяли жмутки колючого дроту, що тут і там скручувалися у фантастичні безладні кільця. Глибокі траншеї розрізали безплідну землю. Вовк легко перестрибнув через одну з них, перш ніж мало не врізатися в колючий дріт.

— Стережися, — крикнув Джек.

Вовк устиг спинитися саме перед потрійним дротом. Він помахав великою лапою, щоб показати Джеку, що з ним усе гаразд, а тоді переступив через дроти. Джек відчув, як крізь нього пройшли хвилі абсолютного щастя і полегшення. Вовк не помер; Вовк знову приєднається до нього. Вовк переступив через дріт і знову побіг уперед. Але відстань між Вовком та Джеком дивним чином збільшилася вдвічі — сірий дим здіймався над багатьма траншеями, майже повністю сховавши велику волохату фігуру попереду.

— Джейсоне! — крикнув Вовк. — Джейсоне! Джейсоне!

— Я тут! — закричав Джек у відповідь.

— Не можу, Джейсоне. Вовк не може!

— Спробуй ще раз, — загорлав Джек. — Чорт забирай, не здавайся!

Вовк спинився перед нездоланним переплетінням дроту, і крізь дим Джек побачив, як той став навколішки і заходився гасати вперед-назад у пошуках проходу. Вовк бігав туди-сюди, щоразу збільшуючи дистанцію і з кожною секундою дедалі більше хвилюючись. Зрештою Вовк став на задні лапи, поклав руки на дріт і розсунув його, щоб прокричати:

— Вовк не може! Джейсоне, Вовк не може!

— Я люблю тебе, Вовку, — прокричав Джек через зотлілу рівнину.

— ДЖЕЙСОНЕ! — Вовк завив. — БУДЬ ОБЕРЕЖНИМ! Вони ЙДУТЬ за тобою. Цього разу їх БІЛЬШЕ!

«Більше кого?» — хотів запитати Джек, але промовчав. Він знав.

Тоді або змінилися всі персонажі цього сну, або просто почався новий. Він повернувся в зруйновну студію звукозапису та кабінет Сонячного Ґарднера, і повітря заповнив запах пороху і горілої плоті. Скалічене тіло Сінґера скорчилося на підлозі, а труп Кейсі звисав із розбитої скляної панелі. Джек сидів, колишучи Вовка, і розумів, що Вовк помирає. От тільки Вовк не був Вовком. У Джека на руках тремтів Річард Слоут, і це Річард помирав. За склом практичних чорних окулярів безпорадно, болісно оберталися Річардові очі.

— О ні, о ні, — з жахом видихав Джек.

Річардова рука була роздроблена, груди стали кривавим місивом і заливали кров’ю білу сорочку. Потрощені кістки біліли тут і там, як зуби.

— Я не хочу помирати, — сказав Річард. Кожне слово вартувало йому неймовірних зусиль. — Джейсоне, ти не повинен був… не повинен…

— Ти не можеш також померти, — благав Джек. — Тільки не ти.

Верхня частина тіла Річарда вигнулася на руках у Джека, з його горла линуло довге булькання, а тоді Річард зустрівся чистим і спокійним поглядом з очима Джека.

— Джейсоне. — Майже його ім’я зависло в смердючому повітрі. — ти вбив мене. — Річард видихнув: «Ти вбив ме…», — бо його губи не могли зімкнутися, аби вимовити останні звуки.

Річардові очі знову розфокусувалися, а тіло стало важчим. Більше там не було життя. Джейсона Делосіана охопив жах, і він підвів очі…

3

…а Джек Сойєр підскочив на холодному, незручному ліжку в мотелі в Декатурі, штат Іллінойс, і в жовтому напівсвітлі вуличного ліхтаря побачив настільки густу пару від власного подиху, що здавалося, ніби повітря видихало двоє людей. Він утримався від крику, тільки зчепивши руки і стиснувши їх так сильно, ніби намагався розтрощити волоський горіх. З рота знову вихопилися густі пасма пари.

Річард.

Вовк біжить мертвим світом і кличе… Кого?

Джейсона.

Серце хлопчика скажено підскочило, наче кінь, що долає перешкоду.

Розділ двадцять дев’ятий Річард у «Тайєрі»

1

Об одинадцятій годині наступного ранку виснажений Джек Сойєр зняв із плечей рюкзак на краю довгого футбольного поля, вкритого сухою, коричневою, мертвою травою. Удалині двоє чоловіків у картатих піджаках і бейсбольних кепках прибирали садовими пилосмоками і граблями моріжок, що оточував ще віддаленіше скупчення будівель. Ліворуч від Джека, просто за вимощеною червоною цеглою бібліотекою «Тайєра», розташувалася стоянка для викладачів. Величні ворота Школи Тайєра вели до обсадженої деревами трисмугової під’їзної доріжки, яка огинала великий чотирикутний двір, розсічений вузькими алеями. Якщо щось у кампусі й виділялося, то це бібліотека — великий баугауський[209] пароплав зі скла, сталі й цегли.

Джек уже бачив, що другі ворота виходять на іншу під’їзну дорогу перед бібліотекою. Вона простягнулася на дві третини школи і закінчувалася біля смітників у сліпому завулку. Звідти починав підніматися схил, на вершині якого лежало футбольне поле.

Джек пішов угору по схилу на гамір навчальних приміщень. Коли тайєрці рушать до їдальні, він зможе знайти Річардову кімнату — у п’ятому під’їзді Нельсон-гауза.

Суха зимова трава тріщала під ногами. Джек щільно загорнувся в чудове пальто Майлса П. Кайґера. Принаймні це пальто мало стильний вигляд, на відміну від самого Джека. Він пройшов між Тайєр-голом і гуртожитком старшокласників, що носив ім’я Спенс-гауза, в напрямку до шкільного подвір’я. Ледачі передобідні голоси лунали крізь вікна Спенс-гауза.

2

Джек зиркнув у напрямку двору і побачив чоловіка похилого віку, трішки згорбленого і зеленувато-бронзового, що стояв на п’єдесталі, заввишки зі столярний верстат, і розглядав обкладинку важкої книги. Старигань Тайєр, подумалося Джеку. На статуї були накрохмалений комір, краватка і сюртук новоанглійського трансценденталіста. Мідна голова старого Тайєра, схилена над величезним томом, була звернена до навчальних приміщень.

Наприкінці доріжки Джек повернув праворуч. Раптом із вікна верхнього поверху прогримів рев: хлопці по складах кричали ім’я, що звучало як «Етерідж! Етерідж!». А тоді — нерозбірливий гамір, підсилений гуркотом меблів, що соваються дерев’яною підлогою. «Етерідж!»

Джек почув, як у нього за спиною зачиняються двері, і, озирнувшись через плече, побачив високого хлопця з брудно-білявим волоссям, що вибігав сходами зі Спенс-гауза. На ньому були твідовий піджак спортивного фасону, краватка і пара мисливських черевиків менської компанії «Л. Л. Бін». Від холоду його захищав тільки жовто-синій шарф, декілька разів огорнений навколо шиї. Його похмуре обличчя здавалося втомленим і зверхнім водночас — обличчя старшокласника, охопленого праведною люттю. Джек накинув на голову каптур короткого пальто й далі рушив стежиною.

— Щоб мені ніхто не рухався! — кричав високий хлопець до зачиненого вікна. — Ви, першаки, стійте на місці!

Джек рушив до наступної будівлі.

— Ви пересовуєте стільці! — репетував за ним високий хлопець. — Я чую, як ви це робите. ГОДІ!

А тоді Джек почув, як розлючений старшокласник закричав на нього. Джек озирнувся, і його серце гучно гупало в грудях.

— Ану пішов просто зараз у Нельсон-гауз, як би тебе там не звали, і то бігом, полетів! А то я піду до коменданта твого гуртожитку!

— Так, сер, — сказав Джек і швидко повернув у напрямку, вказаному старшим учнем.

— Ти вже спізнився щонайменше на сім хвилин! — волав на нього Етерідж, і Джек перейшов на біг підтюпцем. — Бігом, я сказав! — І Джек полетів.

Коли він почав спускатися зі схилу (Джек сподівався, що рухався в правильному напрямку; принаймні Етерідж дивився саме сюди), то побачив довгу чорну машину — лімузин — яка саме проїжджала крізь центральні ворота, повільно рухалася довгою під’їзною доріжкою до двору. І Джекові спало на думку, що хто б не сидів за тонованими вікнами лімузина, це точно був не хтось із батьків тайєрських старшокласників.

Довга чорна машина до нахабства довго рухалася вперед. «Ні, — подумав Джек. — Це я себе накручую».

Але він досі не міг ворухнутися. Хлопчик бачив, як лімузин заїхав в глиб двору і зупинився. Його двигун досі гуркотів. Великий темношкірий шофер із плечима фулбека підвівся з переднього сидіння і відчинив задні пасажирські двері. Звідти із зусиллям вийшов літній сивий чоловік, чужинець. Він носив чорне пальто, під яким виднілися бездоганна біла сорочка та темна краватка. Чоловік кивнув водієві і рушив у напрямку головної будівлі. Він навіть не глянув на Джека. Водій старанно витягнув шию і поглянув угору, ніби намагався визначити, йтиме дощ чи ні. Джек відступив назад і спостерігав, доки старий не піднявся сходами до Тайєр-голу. Водій продовжував ретельно обстежувати небо. Джек відступав від доріжки, аж доки не сховався за стіною будівлі, а тоді розвернувся і побіг.

Нельсон-гауз — триповерхова споруда по інший бік чотирикутника. Крізь два вікна на цокольному поверсі Джек побачив приблизно дюжину старшокласників, що насолоджувалися своїми привілеями: читали, розвалившись на диванах; ледаче грали в карти за журнальним столиком; інші без особливого ентузіазму витріщалися на те, що, певно, було телевізором, який стояв нижче від рівня вікон.

Десь далі по схилу ляснули невидимі двері, і Джек краєм ока побачив високого білявого старшокласника, Етеріджа, що повертався у свій гуртожиток після того, як розібрався зі злочинами першачків.

Джек пройшов повз передню частину будівлі, й холодний порив вітру вдарив хлопчика, щойно він дійшов до бокової стіни. За рогом були вузькі двері з табличкою (цього разу — дерев’яною, з написом чорними готичними літерами), у якій повідомлялося: «ПІД’ЇЗД 5». До наступної стіни простягнувся ряд вікон.

І ось коли Джек дійшов до третього вікна, то відчув полегшення. Усередині рівно сидів замотаний хустинкою на шиї Річард Слоут. Окуляри щільно прилипли до його носа. Руки трішки замастилися чорнилом, а сам приятель захоплено читав якусь товстезну книженцію. Він сидів боком до Джека і, перш ніж постукати у вікно, Джек устиг добре роздивитися такий до болю знайомий профіль Річарда. Річард підвів голову, відірвавшись від книжки. Він ошелешено роззирався, водночас здивований і наляканий несподіваним шумом.

— Річарде, — м’яко покликав Джек, і винагородою йому було абсолютно вражене обличчя друга, що повернулося до нього. Від здивування Річард скидався на пришелепка.

— Відчини вікно, — сказав Джек, вимовляючи слова з особливою ретельністю, щоб приятель міг прочитати їх по губах.

Річард підвівся з-за столу, усе ще загальмовано рухаючись від несподіванки. Коли він дійшов до вікна і поклав руки на раму, то суворо глянув на Джека — і той прочитав у цьому короткому критичному погляді невдоволення його брудним обличчям, немитим довгим волоссям, несподіваною з’явою і багато чим іще. А на що ти взагалі сподівався? Зрештою він підняв шибку.

— Гаразд, — сказав Річард. — Та більшість людей користуються дверима.

— Чарівно, — сказав Джек, майже сміючись. — Коли я стану таким, як більшість людей, то, гадаю, теж так робитиму. Відійди, добре?

Так, наче його схопили на гарячому, Річард відступив на декілька кроків назад. Джек підтягнувся до підвіконня і прослизнув у вікно головою вперед.

— Уф.

— Ну що ж, привіт, — сказав Річард. — Звісно, це навіть мило, що ти завітав. Але мені скоро треба буде йти на обід. Гадаю, ти можеш прийняти душ. Усі решта будуть унизу, у їдальні, — і хлопчик замовк, ніби збагнув, що сказав забагато.

Джек побачив, що з Річардом треба поводитися делікатно.

— Ти міг би принести щось перекусити мені? Я помираю з голоду.

— Шикарно, — сказав Річард. — Спершу ти доводиш усіх до сказу, включно з моїм татом, бо втікаєш з дому, потім вламуєшся сюди, як грабіжник, а тепер ще й хочеш, аби я крав для тебе їжу. Просто чудово. Ну звісно, класно.

— Нам треба багато про що поговорити, — сказав Джек.

— Якщо, — сказав Річард, поклавши руки в кишені й трохи нахилившись уперед, — якщо ти повернешся до Нью-Гемпшира сьогодні або якщо дозволиш, аби я зателефонував батьку і він приїхав сюди та доставив тебе додому, я спробую прихопити для тебе трохи їжі.

— Я готовий говорити з тобою про будь-що, Річі. Про будь-що. І про повернення додому, звісно, теж.

Річард кивнув.

— Слухай, де тебе взагалі носило? — За товстими лінзами його очі палали. Тоді він здивовано блимнув. — І як ти мені поясниш ваше з матір’ю ставлення до мого батька? Лайно, Джеку. Гадаю, тобі справді варто повернутися до себе, в Нью-Гемпшир.

— Я повернуся, — сказав Джек. — Обіцяю. Та спершу маю роздобути дещо. Можна мені десь сісти? Я смертельно втомився.

Річард кивнув на своє ліжко, а тоді звичним для себе жестом показав на стілець біля столу, який був ближчим до Джека. У коридорі загримали двері. Біля Річардових дверей лунали гучні голоси і стукіт багатьох ніг.

— Ти читав що-небудь про «Дім Сонця»? — запитав Джек. — Я там був. Двоє моїх друзів померли там і, уяви собі, Річарде, другий був вовкулакою.

Обличчя Річарда напружилося.

— Ну що ж, це цікавий збіг, бо…

— Я справді був у «Домі Сонця», Річарде.

— Я так і зрозумів, — сказав Річард. — Гаразд. Я за півгодини повернуся і принесу щось поїсти. А тоді я маю розповісти тобі, хто живе по сусідству. Але то все побрехеньки Сібрук-Айленда, правда ж? Скажи чесно.

— Ага, гадаю, так і є. — Джек зняв з плечей пальто Майлса П. Кайґера і повісив його на спинку стільця.

— Я повернуся, — сказав Річард.

По дорозі до дверей він непевно махнув Джекові. Джек зняв черевики і заплющив очі.

3

Розмова, на яку Річард натякнув фразою «побрехеньки Сібрук-Айленда» і яку Джек пам’ятав не гірше за друга, відбулася останнього тижня їхньої останньої подорожі на однойменний курорт.

Доки Філ Сойєр був живий, дві родини майже щороку їздили разом у відпустку. Наступного літа по його смерті Лілі Сойєр і Морґан Слоут спробували підтримати традицію і забронювали для всіх чотирьох місця в старому готелі у Сібрук-Айленді у Південній Кароліні, де раніше вони проводили одні зі своїх найкращих літніх відпусток. Експеримент не вдався.

Хлопці звикли проводити час у компанії один одного. І до місць на кшталт Сібрук-Айленда вони також звикли. Річард Слоут і Джек Сойєр бігали по готелях курорту і по широких розпечених пляжах усе дитинство — але тепер атмосфера таємничим чином змінилася. Несподівана серйозність і ніяковілість увійшли в їхні життя.

Смерть Філа Сойєра змінила барви майбутнього. Того, останнього, літа на Сібруці Джек почав відчувати, що, можливо, і не захоче сидіти на стільці за батьківським столом — він хотів від життя більшого. Більшого, ніж що? Він знав — це була одна з тих небагатьох речей, які Джек знав напевно, — що це могутнє «більше» пов’язане з Дивовиддями. І коли він відчув це в собі, то побачив дещо інше в Річардові: його друг не міг осягнути це «більше», але, вочевидь, йому хотілося іншого. Річард хотів меншого. Річард не бажав нічого, чого не міг би поважати.

Джек і Річард разом вешталися тими повільними годинами, які складають буття хороших курортів між ланчем і коктейлями. По суті, зайшли вони недалеко — лишень піднялися на порослий соснами пагорб позаду готелю. Знизу виблискувала вода прямокутного готельного басейну, у якому плавно і старанно плавала туди-сюди Лілі Кавано-Сойєр. За одним зі столиків за басейном сидів батько Річарда, вбраний у великий мохнатий халат і капці на босі білі ноги. Він поїдав «клубний» сандвіч[210] і водночас тримав у другій руці переносний телефон, по якому обговорював справи.

— Це те, що ти хочеш робити? — запитав Джек у Річарда, який умостився поруч і тримав у руках — як завжди — книжку. «Життя Томаса Едісона».

— Чого я хочу? Коли виросту, ти маєш на увазі? — Здається, питання трохи збентежило Річарда. — Гадаю, це цікаво. Не знаю, хочу я цього чи ні.

— А ти знаєш, чого ти хочеш, Річарде? Ти завжди кажеш, що хочеш бути хіміком-дослідником, — сказав Джек. — Чому ти так кажеш? Що це означає?

— Це означає, що я хочу бути хіміком-дослідником, — усміхнувся Річард.

— Ти ж знаєш про що я, правда? Яка мета бути хіміком-дослідником? Гадаєш, це буде весело? Гадаєш, зможеш вилікувати рак і врятувати мільйони людських життів?

Річард глянув на нього абсолютно щиро. Його очі здавалися трішки більшими через окуляри, які він почав носити чотири місяці тому.

— Не вірю, що я колись зможу вилікувати рак, ні. Та, зрештою, це і не мета. Мета — з’ясувати, як працюють речі. Важливо, що всі вони діють у впорядкований спосіб, хай би який вигляд воно не мало, і ти можеш дослідити це.

— Порядок.

— Ага, чому ти так посміхаєшся?

Джек вищирився.

— Ти зараз подумаєш, що я божевільний. Я хотів би знайти щось таке, що змусить усіх цих багатих хлопців, що ганяють м’ячики для гольфа і горланять по телефону, здаватися хворими.

— Вони вже скидаються на хворих, — відповів Річард, зовсім не маючи наміру жартувати.

— А ти не думаєш, що в житті є щось більше, ніж порядок? — Він глянув на невинне і скептичне обличчя Річарда. — Ти б не хотів трішки магії, Річарде?

— Знаєш, часом мені здається, що ти прагнеш хаосу, — сказав Річард, трохи зашарівшись. — І, думаю, ти насміхаєшся з мене. Бо якщо ти хочеш магії, то ти вщент руйнуєш те, у що я вірю. По суті, ти руйнуєш реальність.

— А може, є більше ніж одна реальність.

— Звісно, в «Пригодах Аліси в Дивокраї»! — відповів Річард, починаючи сердитися.

Він побіг між соснами, і Джек уперше збагнув, що розмова про його ставлення до Дивовидь розлютила друга. На своїх довгих ногах Джек швидко наздогнав Річарда і опинився поруч.

— Я не насміхався з тебе, — сказав він. — Просто мені було цікаво, чому ти завжди кажеш, що хочеш бути хіміком.

Річард спинився і розсудливо зиркнув на друга.

— Просто годі доводити мене до сказу такими вигадками, — сказав Річард. — Це просто побрехеньки Сібрук-Айленда. Дуже важко бути одним із шести чи семи нормальних людей у всій Америці і без усвідомлення, що у твого найкращого друга зірвало дах.

Відтоді, варто Джекові було завести мову про щось химерне, Річард миттєво все відкидав, називаючи це «побрехеньками Сібрук-Айленда».

4

До часу, коли Річард повернувся з їдальні, Джек уже прийняв душ. І з мокрим волоссям, що прилипло до голови, ледаче роздивлявся книжки на Річардовому столі. Коли Річард прочинив двері й зайшов у кімнату, тримаючи в руках засмальцьовану паперову серветку, обгорнуту навколо великого шматка їжі, Джек запитував себе, чи була б розмова легшою, якби на столі у друга стояли «Володар перснів» і «Небезпечні мандри»[211] замість «Органічної хімії» та «Математичних загадок».

— Що на обід? — запитав Джек.

— Тобі пощастило. Смажена курка — одна з небагатьох запропонованих тут страв, яка не змушує тебе жаліти тварину, що померла, щоб стати частиною харчового ланцюга.

Він простягнув засмальцьовану серветку Джекові. Чотири товстих, добре змащених олією шматочки курки пахли неймовірно смачно і соковито. Джек накинувся на них.

— І відколи це ти їси з рохканням? — Річард підтягнув окуляри на носі й умостився на вузьке ліжко. Під твідовим піджаком він носив візерунчатий коричневий светр з V-подібним вирізом, заправленим у пояс штанів.

Джек пережив мить ніяковості, запитуючи себе, чи взагалі можливо говорити про Території з людиною, застібнутою на всі ґудзики до такої міри, що навіть светр заправляє в штани.

— Востаннє я їв, — м’яко почав він, — вчора, під обід. Тож я трохи голодний, Річарде. Дякую, що приніс мені курку. Вона чудова. Це найсмачніша курка, яку я їв. Ти класний хлопець, Річарде, раз наважився ризикнути навчанням.

— Гадаєш, це все жарти, так? — Річард, насупившись, обсмикнув светр. — Якщо хто-небудь знайде тебе тут, мене, імовірно, виженуть. Тож нема чого дуркувати. Ми маємо визначити, яким чином ти повернешся назад до Нью-Гемпшира.

Мить мовчання. Заспокійливий погляд Джека. Колючий — Річарда.

— Річарде, я знаю, що ти хочеш, аби я пояснив, що роблю, — сказав Джек із набитим куркою ротом, — і повір мені, це буде непросто.

— А знаєш, ти виглядаєш якось інакше, — сказав Річард. — Виглядаєш… старшим. Але це не все. Ти змінився.

— Я знаю, що змінився. Ти б теж трохи змінився, якби був зі мною з вересня. — Джек посміхнувся, дивлячись на набурмосеного Річарда, вбраного, як хороший хлопчик, і зрозумів, що ніколи не зможе розповісти Річарду про його батька. Він просто не здатен зробити це. Якщо перебіг подій сам відкриє йому правду — нехай. Але сам Джек не мав серця вбивці, потрібного для такого жорстокого оприлюдення.

Друг продовжував супитися, очікуючи на початок історії. Можливо, щоб відтягнути момент, коли йому доведеться переконувати раціонального Річарда повірити в неможливе, Джек запитав:

— Хлопець із сусідньої кімнати покидає школу? З вулиці я бачив валізи на його ліжку.

— Ну що ж, це цікаво, — сказав Річард. — Тобто цікаво у світлі того, що ти сказав. Він їде, точніше, уже поїхав. Гадаю, хтось має приїхати по його речі. Одному Богу відомо, що ти зараз про все це навигадуєш, але хлопець із сусідньої кімнати — Руель Ґарднер. Син того священика, який керував будинком, з якого, за твоїми словами, ти втік. — Річард проігнорував той факт, що Джек закашлявся. — Скажімо так, загалом Руель був нормальним сусідом, але ніхто особливо не шкодуватиме, що він поїхав. Коли виринула та історія, що в місці, де керував його батько, помирали діти, він отримав телеграму з наказом залишити «Тайєр».

Джекові нарешті вдалося проковтнути шматок курки, що намагався задушити його.

— Син Сонячного Ґарднера? У того типа був син? І він був тут?

— Він прибув на початку семестру, — просто сказав Річард. — Це те, що я намагався тобі сказати раніше.

Раптом Школа Тайєра почала випромінювати для Джека загрозу, хіба тільки Річард навряд чи зможе зрозуміти це.

— Яким він був?

— Садистом, — відповів Річард. — Часом з я чув з Руелєвої кімнати справді дивні звуки. А якось я побачив у смітнику на задньому дворі мертвого кота без очей і вух. І коли бачиш його, то розумієш, що він належить до людей, які могли б катувати кота. І від нього наче тхнуло згірклою «англійською шкірою»[212]. — На добре вивірену мить Річард змовк, а тоді запитав: — Ти справді був у «Домі Сонця»?

— Тридцять днів. Це було пекло або ж його околиці. — Він вдихнув, дивлячись на Річардове досі насуплене, але хоча б наполовину переконане обличчя. — Тобі складно буде зрозуміти це, Річарде, знаю, але хлопець, що був зі мною, — вовкулака. І якби його не вбили, коли він рятував моє життя, то він би прийшов сюди зі мною.

— Вовкулака. З волоссям на долонях. Обертається на кровожерливу почвару щоразу, як Місяць уповні. — Річард замріяно роззирався маленькою кімнатою.

Джек дочекався, доки погляд Річарда повернеться до нього.

— Хочеш знати, що я роблю? Хочеш, я розкажу тобі, чому їду автостопом через усю країну?

— Якщо не розкажеш, я закричу, — сказав Річард.

— Гаразд, — сказав Джек. — Я намагаюся врятувати життя моєї матері. — Варто було вимовити це, як слова виповнили рот дивною ясністю.

— І як же ти, в біса, збираєшся це робити? — вибухнув Річард. — У твоєї матері, певно, рак. Як пояснював тобі мій батько, їй потрібні лікарі й наука… а ти рушив у мандри? Джеку, що ти збираєшся використовувати, щоб урятувати матір? Магію?

У Джека запекли очі.

— Ти правильно все зрозумів, друже Річарде. — Він звів руку й притиснув тканину на згині ліктя до вологих очей.

— Ну ж бо, заспокойся, ну, правда ж… — казав Річард, гарячково обсмикуючи светр. — Не плач, Джеку, ну, будь ласка, я знаю, що це жахливо, я не мав на увазі… це просто… — Річард швидко і безшумно перетнув кімнату і тепер незграбно плескав Джека по руці й плечу.

— Усе гаразд, — сказав Джек і опустив руку. — Це не якась божевільна фантазія, Річарде, і байдуже, як воно виглядає для тебе. — Він сів рівно. — Батько називав мене Джеком-Мандрівником, і літній чоловік на пляжі Аркадії теж. — Джек сподівався, що Річардове співчуття прочинило йому двері всередину. Коли він глянув другові в обличчя, то зрозумів, що це правда. Річард виглядав ніжним, стурбованим і щирим.

Джек почав свою оповідь.

5

Навколо двох хлопців життя в Нельсон-гаузі йшло своїм плином, спокійне і галасливе, як це завжди буває в школах-інтернатах, розбавлене криками, вигуками і сміхом. Кроки людей, що проходили повз двері, лунали без упину. З кімнати поверхом вище звучала музика: удари і переливи, в яких Джек нарешті розпізнав запис «Блю Ойстер Калт»[213]. Спершу він розповів Джекові про Дивовиддя. Від Дивовидь перейшов до Спіді Паркера. Описав голос, що лунав з виру в піску. А тоді розповів Річарду, як уперше випив «магічний сік» Спіді й перенісся на Території.

— Але, я гадаю, насправді то було дешеве вино, шмурдяк, — сказав Джек. — Пізніше, коли напій скінчився, я зрозумів, що не потребую його, щоб перенестися. Я можу робити це сам.

— Гаразд, — ухильно сказав Річард.

Джек спробував максимально правдиво описати Річарду Території: путівець, вигляд літнього палацу, позачасовість та її особливості. Капітана Фаррена; королеву при смерті. Далі розповів про Двійників; про Озмонда. Описав сцену в Селищі Різномайстрів, Зовнішню Дорогу, яка насправді була Західною Дорогою. Продемонстрував Річардові маленьку колекцію священних предметів — медіатор, мармурову кульку і монетку. Річард байдуже покрутив ці предмети в руках і віддав їх назад Джекові, ніяк не прокоментувавши. Тоді Джек наново пережив пекло в Оутлі. Річард слухав Джекову оповідь про Оутлі мовчки, але з широко розплющеними очима.

Джек обережно уникнув згадки про Морґана Слоута і Морґана з Орріса, описуючи сцену, що розгорнулася в зоні відпочинку на І-70 у західному Огайо.

Тоді Джек описав Вовка таким, яким уперше побачив його — сяючого велетня в комбінезоні «Ошкош», і відчув, як очі знову набрякають від сліз. Він справді шокував Річарда, коли розплакався, розповідаючи, як намагався запхати Вовка у авто, і зізнався у своїй нестриманості стосовно приятеля, намагаючись не залитися слізьми знову. Він тримався довго — зміг переказати історію Вовкового Перевтілення без сліз і клубка в горлі. Тоді знову почалися проблеми. Лють допомагала йому говорити далі, аж доки він не дійшов до Ферда Дженклова. Тоді його очі знову запекли.

Тривалий час Річард мовчав. Тоді він підвівся і дістав чисту носову хустинку із шухляди в столі. Джек гучно прочистив носа.

— Ось що трапилося, — сказав він. — Принаймні більша частина всього.

— Чого ти начитався? Яких фільмів надивився?

— Іди на хуй, — сказав Джек.

Він підвівся й перетнув кімнату, щоб забрати свій рюкзак, але Річард наздогнав його і поклав руку Джекові на талію.

— Я не думаю, що ти це все вигадав. Не думаю, що ти взагалі хоч щось вигадав.

— Правда?

— Так. Насправді, я не знаю, про що мені думати, але я певен, що ти не розповідаєш мені навмисну брехню. — Він опустив руку. — Я вірю, що ти був у «Домі Сонця», так, правда, вірю. Вірю, що ти мав друга на ім’я Вовк, який загинув там. Вибач, але я не можу сприймати серйозно всі ці вигадки про Території і не можу сприйняти факт, що твій друг — вовкулака.

— Тож ти гадаєш, що я здурів.

— Гадаю, у тебе проблеми. Але я не збираюся телефонувати батькові чи змушувати тебе просто зараз іти геть. Поспи цієї ночі тут, у ліжку. Якщо ми почуємо, що містер Гейвуд вештатиметься, щоб перевірити, чи всі поснули, можеш сховатися під ліжко.

Річард із командирським виглядом узяв руки в боки і критично оглянув кімнату.

— Тобі треба трохи відпочити. Я певен, у цьому полягає частина проблеми. Вони закатували тебе до півсмерті в тому жахливому місці, і в тебе поїхав дах, тож тобі треба відпочити.

— Треба, — визнав Джек.

Річард закотив очі під лоб.

— Скоро я маю йти на баскетбол у спортзал, але ти можеш сховатися тут. Пізніше я принесу з їдальні ще їжі. Важливо, що тобі потрібно відпочити й вирушити додому.

Джек відповів:

— Нью-Гемпшир — не мій дім.

Розділ тридцятий «Тайєр» стає дивним місцем

1

Через вікно Джек бачив зодягнених у куртки хлопчаків, які щулилися від холоду і курсували між бібліотекою та школою. Повз також пробігав Етерідж — старшокласник, який кричав уранці на Джека, — і за його спиною майорів шарф.

Із вузької шафи біля ліжка Річард дістав твідовий спортивний піджак.

— Незважаючи на все, сказане тобою, я цілком певен, що ти маєш повернутися в Нью-Гемпшир. Зараз мені треба йти на баскетбол, інакше тренер Фрейзер змусить мене після повернення пробігти десять штрафних кіл. Сьогоднішнє тренування проводитиме хтось інший, але Фрейзер сказав, що закопає нас у землю, якщо ми не з’явимося. Хочеш, я дам тобі чистий одяг? Принаймні я маю сорочку, яка тобі підійде, — батько прислав мені її з Нью-Йорка, а «Брукс Бразерс» переплутали розмір.

— Погляньмо, — відповів Джек.

Його одяг став геть непридатним для подальшого носіння. Джек почувався, як Піґпен, персонаж коміксу «Горішки», котрий жив в оточенні бруду і зневаги. Річард простягнув йому білу сорочку, яка досі була запакована в поліетилен.

— Чудово, дякую, — сказав Джек, дістав сорочку і заходився витягувати шпильки. Вона була практично його розміру.

— Є ще піджак, який ти можеш приміряти, — додав Річард. — Блейзер висить у шафі під дальньою стіною. Дістань і поміряй його. Візьми одну з моїх краваток. Раптом хтось зайде, скажи, що ти з «Сент-Луїс Кантрі-Дей» і приїхав за програмою «Газетний обмін». У нас цього року таких двоє чи троє. Наші їдуть туди, а вони приїжджають сюди, щоб брати участь у випуску газети. — Він пішов до дверей. — Я повернусь перед обідом, щоб подивитися, як ти.

Джек відзначив, що до пластикової вкладки в нагрудній кишені Річарда прикріплено дві кулькові ручки, а сам піджак застібнутий на всі ґудзики.

За кілька секунд Нельсон-гауз абсолютно стих. Із вікна кімнати Річарда Джек бачив хлопчиків, що сиділи за столами в бібліотеці. Ніхто не ходив доріжками або ламкою коричневою травою. Довгий дзвінок повідомив про початок четвертого уроку. Джек потягнувся й позіхнув. Повернулося відчуття, що він у безпеці. Він у школі з її знайомими ритуалами: дзвінками, уроками, баскетбольними тренуваннями. Може, йому вдасться залишитися тут іще на день. Може, він навіть подзвонить мамі з одного із телефонів в Нельсон-гаузі. Він точно зможе виспатися.

Джек підійшов до шафи й дістав блейзер, який висів саме там, де сказав Річард. На рукаві досі висів цінник. Слоут прислав його з Нью-Йорка, а Річард іще жодного разу його не вдягнув. Як і сорочка, блейзер виявився на розмір меншим, ніж треба було, і стягував плечі, але завдяки вільному крою Джекові було доволі зручно в ньому. Білі манжети сорочки на півдюйма виповзали з-під рукавів.

Джек вибрав краватку з гачка на дверцятах — червону із синіми якорями. Накинув на шию, акуратно зав’язав. Подивився на себе в дзеркало і голосно засміявся. Так, йому це вдалося. Джек дивився на чудовий новий блейзер, клубну краватку, білу сорочку і зім’яті джинси. Він був на місці. Він був учнем дорогої приватної школи.

2

Річард, як відзначив Джек, став шанувальником Джона Макфі[214], Льюїса Томаса[215] і Стівена Джея Ґулда[216]. Із довгої низки книжок Джек вибрав «Великий палець панди»[217], бо йому сподобалася назва, і попрямував до ліжка.

Дуже довго Річард не повертався з баскетбольного тренування — нереально довго. Джек уже нервово міряв кімнату кроками. Не розумів, що так сильно затримало Річарда, але свідомість малювала одну катастрофу за іншою. А поглянувши на годинник уп’яте чи вшосте, відзначив, що учнів на території школи немає. Те, що трапилося з Річардом, трапилося і зі всією школою.

День помер. Річард, подумав хлопчик, теж. Можливо, померла вся Школа Тайєра — і це він приніс чуму, призвідником смерті був саме він. За весь день Джек з’їв тільки курку, яку Річард поцупив для нього з їдальні, але голодним не почувався. Джека охопив відчай. Куди б він не йшов, його супроводжувала смерть.

3

У коридорі знову залунали кроки. З кімнати нагорі глухо долинали бах-бах-бах бас-гітари, і Джек знову впізнав мелодію з альбому «Блю Ойстер Калт». Кроки спинилися перед дверима, і Джек поквапився до них.

На порозі виник Річард. Двоє світлоголових хлопчиків поглянули на Джека, проходячи повз. У коридорі рок-музика грала гучніше.

— Де ти був цілий день? — запитав Джек.

— Знаєш, тут якась дивна історія, — сказав Річард. — Скасували всі вечірні уроки. Містер Дафрі навіть не дозволив учням повернутися до своїх шафок. А коли ми прийшли на баскетбольний майданчик, незрозумілого тільки побільшало.

— Хто такий містер Дафрі?

Річард поглянув на Джека так, наче той тільки вчора народився.

— Хто такий містер Дафрі? Він директор. Ти що, зовсім нічого не знаєш про цю школу?

— Ні, але в мене вже виникло кілька ідей, — відказав Джек. — Що ж було дивного на тренуванні?

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що тренер Фрейзер попросив якогось друга підмінити його сьогодні? І ще сказав, що змусить намотувати кола навколо стадіону тих, хто на це тренування не прийде. Я вирішив, що нас тренуватиме хтось на кшталт Ела Макґвайра[218], розумієш, якась зірка. У Школі Тайєра немає особливих спортивних традицій, але я гадав, що заміна буде особливою.

— Дай угадаю. Новий тренер виглядав так, наче не мав жодного стосунку до спорту?

Річард здивовано задер підборіддя.

— Не мав, — сказав він. — Жодного стосунку взагалі. — Річард задумливо подивився на Джека. — Він постійно палив. І тренерів із таким довгим брудним волоссям не буває. Насправді, він скидався на тих, кого тренери зазвичай зневажають. Навіть очі в нього були дивними. Закладаюся, він смалить травичку. — Річард посмикав светр. — Не думаю, що він знає хоч щось про баскетбол. Він навіть не наказав нам розіграти комбінації, які ми завжди робимо після розминки. Ми просто бігали і кидали м’яч у кільце, а він кричав на нас. Сміявся. Наче не бачив нічого кумеднішого за дітей, що грають у баскетбол. Ти коли-небудь зустрічав тренера, який думає, що спорт — це кумедно? І розминку він провів дивно. Сказав: «Окей, повіджимайтесь», — і закурив. Ані рахунку, ані темпу — кожен віджимався як хотів. А потім: «Окей, побігайте тепер». Він видавався… якимось диким. Гадаю, завтра я поскаржуся тренеру Фрейзеру.

— Я б не став скаржитися ні йому, ні директору, — похитав головою Джек.

— Гаразд, я тебе зрозумів. Містер Дафрі — один із них. Із тих, що живуть на Територіях.

— Або він на них працює.

— Хіба ти не бачиш, що можеш усе вбудувати в загальну картину? Усе, що йде не так? Божевільний мозок так і працює. Ти знаходиш зв’язки там, де їх нема.

— І бачу те, чого нема.

Річард знизав плечима, але незважаючи на відстороненість, яку показував цей рух, на його обличчі читався сум.

— Ти сам це сказав.

— Зажди хвильку. Пам’ятаєш, я розповідав тобі про будинок, який завалився в Анголі штату Нью-Йорк?

— «Рейнбьорд Таверс».

— Оце так пам’ять. Я гадаю, той нещасний випадок — моя провина.

— Джеку, ти…

— Збожеволів, я сам знаю. Послухай, хтось мене здасть, якщо ми вийдемо і подивимося вечірній випуск новин?

— Сумніваюся, більшість зараз навчається. А що?

«Я хочу знати, що відбувається навколо. — Але думку цю Джек не озвучив. — Привабливі пожежки, чудові землетрусики — свідчення того, що вони перетинають межі реальностей. Щоб дістатися до мене. До нас».

— Хочеться вийти з чотирьох стін, друзяко Річарде. — І Джек пішов за Річардом у коридор зі світло-зеленими стінами.

Розділ тридцять перший «Тайєр» котиться в пекло

1

Джек першим відчув зміну і збагнув, що трапилося. І трапилося це ще раніше; доки Річарда не було, він уже налаштувався на це.

Змовкла криклива геві-метал пісня «Вампірське тату» гурту «Блю Ойстер Калт». Телевізор у кімнаті відпочинку, де замість новин тріскотіла чергова серія «Героїв Гоґана»[219], вимкнувся.

Річард повернувся до Джека і розтулив рот, щоб щось сказати.

— Не до вподоби це мені, Ґрідлі, — першим висловився Джек. — Змовкли тамтами аборигенів. Надто вже спокійно[220].

— Ги-ги, — слабко відповів Річард.

— Річарде, можна я в тебе щось запитаю?

— Так, звісно.

— Тобі страшно?

На обличчі Річарда було написано, що понад усе на світі він би хотів відповісти: «Ні, звісно ж, ні — цієї вечірньої пори в околицях Нельсон-гауза завжди так спокійно». На жаль, Річард був у принципі не здатним збрехати. Старий добрий Річард. Джек відчув приплив ніжності.

— Так, — відповів Річард. — Мені трохи страшно.

— Можна я ще дещо запитаю?

— Гадаю, так.

— Чому ми обидва говоримо пошепки?

Річард довго дивився на нього і мовчав. А тоді рушив далі зеленим коридором. В іншому коридорі були і зачинені, і відчинені двері. Джек відчув знайомий запах, що сочився крізь прочинені двері кімнати № 4, і настіж відчинив двері напруженими пальцями.

— І хто з них нарик? — запитав Джек.

— Що? — невпевнено уточнив Річард.

Джек гучно потягнув носом повітря.

— Відчуваєш запах?

Річард відступив і оглянув кімнату. Обидві настільні лампи світилися. На одному зі столів лежав розгорнутий підручник з історії, а на іншому — випуск «Геві-метал». Стіни прикрашали постери: Коста-дель-Соль, Фродо й Сем, що лізуть крізь потріскані і задимлені рівнини Мордору до замку Саурона, Едді ван Гален. На розгорнутому номері «Геві-металу» лежали навушники, у яких тихо потріскувала музика.

— Якщо тебе можуть вигнати за те, що ти дозволив другу поспати під твоїм ліжком, то навряд чи на них просто нагримають за куріння трави, правда? — запитав Джек.

— Звісно ж, за таке виключають зі школи, — Річард дивився на косяк, наче загіпнотизований, і Джек подумав, що вигляд у друга зараз збентежений і вражений, як ніколи. Той не дивувався так, навіть коли Джек показав йому опіки, що гоїлися між пальцями.

— Нельсон-гауз порожній, — сказав Джек.

— Не будь смішним! — різко відповів Річард.

— І все ж так і є. — Джек жестом показав на коридор. — Ми єдині, хто лишився. І без шуму ти ніяк не виведеш понад тридцять хлопців із гуртожитку. Вони не просто пішли — вони зникли.

— Певно, на Території.

— Не знаю, — сказав Джек. — Певно, вони досі десь тут, але трохи на іншому рівні. Певно, вони там. Може, у Клівленді. Але точно не там, де ми.

— Зачини двері, — різко сказав Річард, і коли Джек швидко не зробив цього, він сам їх зачинив.

— Ти хочеш викинути…

— Не хочу навіть торкатися цього, — відповів Річард. — Знаєш, я маю донести на них обох містерові Гейвуду.

— Ти справді це зробиш? — вражено запитав Джек.

Річард виглядав засмученим.

— Ні… ймовірно, ні, — сказав він. — Але мені це не подобається.

— Не впорядковано, — сказав Джек.

— Так. — З-за лінз на Джека зиркнули Річардові очі, у яких читалося, що саме так і є, він має зарубати це собі на носі, і якщо йому це не до вподоби, то доведеться потерпіти. Він знову оглянув коридор. — Я хочу дізнатися, що тут відбувається, — сказав він. — І, повір мені, я точно дізнаюся.

«Це може виявитися значно небезпечнішим для твого здоров’я, ніж марихуана, друже Річі», — подумав Джек і рушив за товаришем.

2

Вони стояли в кімнаті відпочинку й роззиралися довкола. Джек показав на двір. В останніх променях присмеркового світла Джек побачив гурт хлопців, що зібралися навколо зеленувато-бронзової статуї засновника Тайєра.

— Вони палять! — люто закричав Річард. — Просто у дворі, вони палять!

Джек одразу подумав про запах трави в коридорі Річарда.

— Так, вони палять, — сказав він Річарду, — і вочевидь не ті цигарки, що виготовляються на тютюновому заводі.

Джек люто постукав кісточками пальців по склу. Джек бачив, що його друг забув навіть про дивно спорожнілий гуртожиток. Забув він і про замісника тренера в шкіряній куртці, що смалив цигарки одна за одною, і про те, що в Джека було, як він гадав, якесь психічне відхилення. Той вираз лютої пристойності на Річардовому обличчі казав: «Коли гурт хлопців стоїть собі ось так, курить косяки на відстані витягнутої руки до статуї засновника цієї школи, то здається, ніби хтось втирає мені, буцімто земля плоска, прості числа іноді можна ділити на два або щось іще, не менш смішне».

Серце Джека сповнилося жалістю до друга, але водночас і захопленням від такої реакції та навіть ексцентричного ставлення до шкільних знайомців. Він знову запитав себе, чи зможе Річард витримати ті шокуючі явища, що можуть трапитися їм на шляху.

— Річарде, ті хлопці — вони ж не з «Тайєра», правда?

— О Боже, вони точно здуріли, Джеку. Це старшокласники. Я впізнаю кожного з них. Пацан, що носить ідіотський шкіряний авіаційний капелюх, — Норрінгтон. Той, у зелених спортивних штанях, — Баклі. Бачу Ґарсона, Літтлфілда… а той, із шарфом, — Етерідж, — завершив він.

— Ти певен, що це Етерідж?

— Звісно ж, це він! — заволав Річард і зненацька повернув ручку на вікні, підняв шибку і висунув голову в холодне повітря.

Джек затягнув Річарда назад.

— Річарде, будь ласка, просто послухай…

Річарду не хотілося цього робити. Він розвернувся і знову висунувся в холодні сутінки.

— Гей!

Ні, не привертай їхньої уваги, заради Бога, Річарде…

— Гей, хлопці! Етерідже! Норрінгтоне! Літтлфілде! Що там, в біса, таке відбувається?

Балачки й грубий сміх стихли. Кадр у шарфі Етеріджа повернувся на звук Річардового голосу. Він трішки нахилив голову, щоб роздивитися їх. Світло з бібліотеки і тьмяні відблиски зимової заграви падали йому на обличчя. Річард притулив долоні до рота.

Права половина обличчя справді скидалася на Етеріджа — старшого Етеріджа, Етеріджа, який побував там, куди не ходять хороші хлопчики з приватних шкіл, і робив багато чого такого, що не роблять хороші хлопчики з приватних шкіл. Лівий бік — місиво переплетених між собою шрамів. Блискучий півмісяць — напевно, оком — витріщався із заглиблення в бугристій плоті нижче від лоба. Око скидалося на мармурову кульку, яку глибоко запхали в калюжу напіврозплавленого жиру. Одне довге ікло звисало з лівого кутика рота.

«Це його Двійник, — подумав Джек зі спокійною певністю. — Там стоїть Двійник Етеріджа. Невже вони всі Двійники? Двійник Літтлфілда, Двійник Норрінгтона, Двійник Баклі та багатьох інших? Це ж неможливо, правда?»

— Слоуте! — закричала схожа на Етеріджа почвара. Світло вуличних ліхтарів тепер спадало прямісінько на його зруйноване обличчя.

— Зачини вікно, — прошепотів Річард. — Зачини вікно. Я помилився. Він дуже схожий на Етеріджа, але насправді це не він. Може, це старший брат, якому колись облили обличчя акумуляторною кислотою або чимось іще, від чого той оскаженів, але це не Етерідж, так близько до вікна, Джеку, зачини його просто за…

Під вікном почвара-Етерідж наблизилася ще на крок до них. Монстр вищирився. Його язик — довгий і огидний — вивалився з рота дитячим святковим гудком.

— Слоуте! — кричало воно. — Віддай нам свого пасажира!

Джек і Річард здригнулися водночас, напружено дивлячись одне на одного.

Виття розірвало ніч… бо вже справді настала ніч. Сутінки закінчились.

Річард зиркнув на Джека, і на мить Джек побачив у його очах віддзеркалення його батька. «Навіщо ти прийшов сюди, Джеку? Га? Навіщо ти приніс мені увесь цей хаос? Навіщо ти взагалі приніс мені свої побрехеньки блядського Сібрук-Айленда?»

— Хочеш, щоб я пішов? — м’яко запитав Джек.

На мить у Річардових очах затримався той тривожно злісний погляд, але він поступився давній знайомій доброті.

— Ні, — відказав він, розгублено запустивши руки у волосся. — Ні, ти нікуди не підеш. Там… там, на вулиці, дикі собаки. Дикі собаки, Джеку, в кампусі «Тайєра»! Тобто… ти їх бачив?

— Ага, Річі, я бачив їх, — м’яко сказав Джек, коли Річард знову ялозив руками по вже не такому чистому волоссю, масажуючи його під чудернацькими кутами. Охайний і завжди акуратний друг скидався тепер на милого божевільного кузена-винахідника Дональда Дака — Джиро Ґірлуза.

— Зателефонувати Бойнтону, він відповідає за безпеку, ось що я маю зробити, — казав Річард. — Зателефонувати Бойнтону, в міську поліцію, або…

За деревами, у мóроці, з дальнього боку двору, пролунало виття — гучне, гнучке, майже людське виття. Річард зиркнув у той бік, і його рот затремтів, як у немічної літньої людини. Тоді він благально глянув на Джека.

— Джеку, зачини вікно, гаразд? Мене морозить. Гадаю, я підхопив застуду.

— Звісно, Річарде, — сказав Джек і зачинив вікно, відгороджуючись від виття, наскільки це взагалі можливо.

Розділ тридцять другий Віддай нам свого пасажира

1

— Допоможи мені, Річарде, — прошипів Джек.

— Я не хочу пересувати цей комод, Джеку, — відповів Річард дитячим менторським голосом. Тепер, коли вони повернулися в кімнату, темні мішки під очима стали помітнішими. — Хай усе стоїть на своїх місцях.

З вулиці долинуло виття.

Ліжко вже стояло перед дверима. Звичний порядок речей у Річардовій кімнаті кардинально змінився. Річард блимав очима, стояв і озирався. Потім підійшов до ліжка і стягнув ковдри. Одну мовчки простягнув Джеку, а іншу постелив на підлозі. Дістав із кишень дріб’язок і гаманець, акуратно поклав усе на комод. Потім ліг на середину ковдри, накинув її краї на себе і завмер, не знявши окуляри, з написаним на обличчі німим відчаєм.

Ззовні до кімнати підступала густа примарна тиша, яку порушувало лише далеке ревіння важких фур на автостраді. В усьому Нельсон-гаузі не було ані звуку.

— Я не хочу обговорювати те, що відбувається назовні, — виголосив Річард. — Будь ласка, зваж на це.

— Гаразд, Річарде. — Джек не збирався заперечувати. — Ми не будемо це обговорювати.

— На добраніч, Джеку.

— На добраніч, Річарде.

Річард посміхнувся — ледь помітно і неймовірно втомлено, — але цієї посмішки вистачило, щоб серце Джека зігрілося і заболіло.

— Я все одно радий, що ти прийшов, і вранці ми про все поговоримо, — додав Річард. — Я певен, що на той час усе заспокоїться. І застуда, яку я підхопив, мине.

Річард повернувся на правий бік і заплющив очі. Через п’ять хвилин, незважаючи на жорстку підлогу, він уже спав.

Джек довго сидів, удивляючись у пітьму. Іноді бачив світло фар автомобілів, які проїжджали по Спрінгфілд-авеню. Іноді фари і вуличні ліхтарі згасали, наче всю школу висмикували із цієї реальності і на деякий час підвішували в небутті, перш ніж повернути на місце.

Здійнявся вітер. Джек чув, як він шурхотить останніми листочками, які зосталися на деревах, що росли біля чотирикутного двору. Чув, як під його натиском гілки стукають, наче кістки. Чув, як він завиває в проходах між будівлями.

2

— Цей хлопець повертається, — напружено сказав Джек. Минула година або більше. — Двійник Етеріджа.

— Га?

— Не має значення. Спи. Тобі не треба на це дивитися

Але Річард уже сідав. Перш ніж зупинитися на згорбленій, деформованій фігурі, що йшла до Нельсон-гауза, його погляд устиг пройти по всьому кампусу. Побачене глибоко вразило Річарда й налякало до глибини душі.

Плющ на Монксон-Філд-гаузі, ще вранці ріденький, але все одно зелений, тепер став огидно-жовтим.

— Слоуте! Віддай нам свого пасажира!

Раптом Річардові захотілося тільки одного — знову заснути. Заснути і спати, поки не мине грип (він прокинувся з думкою, що це грип: не якась легенька застуда, а справжній грип). Тільки грип і висока температура могли призвести до настільки жахливих, не пов’язаних із реальністю галюцинацій. Не треба було підходити до відчиненого вікна… і дозволяти Джеку залазити в кімнату. Щойно Річард подумав про це, йому стало соромно за власні думки.

3

Джек скоса зиркнув на Річарда — бліде обличчя й вирячені очі підказали йому, що той все далі й далі заходить у магічну країну Перенапруги.

Істота надворі була невисокою. Вона стояла на вибіленій морозом траві, нагадуючи троля, що виліз з-під якогось мосту. Руки закінчувалися довгими кігтями і майже сягали колін. Над лівою кишенею армійської куртки був кривий напис «ЕТЕРІДЖ». Куртку троль не застібнув, і Джек бачив під нею порвану і зім’яту сорочку фірми «Пендлетон». Темна пляма з одного боку могла бути і кров’ю, і блювотинням. Троль носив іще краватку — зім’яту, синю, з крихітною золотою буквою «Е» трохи нижче від вузла. Реп’яхи, що причепилися до неї, нагадували гротескні шпильки.

Тільки половина обличчя Етеріджа рухалася, як треба. Джек бачив бруд на волоссі й листя на одязі.

— Слоуте, віддай нам свого пасажира!

Джек знову поглянув на потворного двійника Етеріджа, зустрівся з ним поглядом. Очі Етеріджа вібрували в очницях, точнісінько, як зубці камертона, і Джек зі значним зусиллям відвів погляд.

— Річарде, — прошепотів він. — Не дивися йому в очі.

Річард не відповів. Він, як зачарований, дивився на усміхненого троля — двійника Етеріджа.

Переляканий Джек ударив Річарда по плечу.

— Ох, — видихнув Річард, схопив руку Джека і приклав до свого лоба. — У мене висока температура?

Джек прибрав руку з лоба Річарда — трохи теплого, але зовсім не гарячого.

— Схоже на те.

— Я так і знав, — у голосі Річарда вчувалося справжнє полегшення. — Скоро піду в медпункт, Джеку. Гадаю, мені не обійтися без антибіотиків.

— Віддай нам його, Слоуте!

— Давай поставимо комод перед вікном, — запропонував Джек.

— Тобі не загрожує небезпека, Слоуте! — прокричав Етерідж. Підбадьорливо посміхнувся. Принаймні права частина обличчя підбадьорливо посміхнулася, а ліва — застигла, як у трупа.

— Чому він настільки схожий на Етеріджа? — спитав Річард із неприродним спокоєм. — Чому його голос так легко проходить крізь скло? І що в нього з обличчям? — Річард говорив дедалі різкіше і, коли він поставив останнє запитання — можливо, найважливіше для нього, — у його голосі чітко пролунав страх: — І де він узяв краватку Етеріджа, Джеку?

— Я не знаю, — відповів Джек.

Ми знову в Сібрук-Айленді, можеш не сумніватися, друже Річі, і, я гадаю, ми танцюватимемо, поки ти не почнеш блювати.

— Віддай нам його, Слоуте, інакше ми прийдемо й заберемо його.

І почвара-Етерідж у лютій посмішці оголив своє єдине ікло.

— Віддай нам свого пасажира, Слоуте, він покійник! Він покійник, і ти відчуєш, як він засмердить, якщо швиденько не відрядиш його до нас.

— Допоможи мені пересунути цей клятий комод! — зашипів Джек.

— Так, — кивнув Річард. — Так, гаразд, ми пересунемо комод, а потім я ляжу і, можливо, піду в лазарет. Як гадаєш, Джеку? Що скажеш? Це гарний план? — На його обличчі застигло благання: він дуже хотів, щоб Джек визнав його план гарним.

— Можливо, — відповів Джек. — Усьому свій час. Зараз комод. Вони можуть почати жбурляти каміння.

4

Скоро Річард знову провалився в сон — стогнав і щось бурмотів. Гірше того, з кутиків його міцно заплющених очей текли сльози.

— Я не можу його віддати, — казав Річард сльозливим, враженим голосом п’ятирічної дитини, — я хочу, щоб мій тато був зі мною, будь ласка, скажіть мені, де мій тато, але його зараз немає в шафі, мені потрібен мій тато, він скаже мені, що робити. Будь ласка…

Камінь поцілив у вікно. Джек закричав. Задня стінка комода взяла на себе удар. Декілька уламків скла проскочили в щілину праворуч і ліворуч від неї, впали на підлогу і розбилися на друзки.

— Віддай нам свого пасажира, Слоуте!

— Не можу, — стогнав Річард, крутячись під ковдрою.

— Віддай його нам! — крикнув іще один голос, сповнений реготу і виття. — Ми повернемо його в Сібрук-Айленд, Річарде. Повернемо в Сібрук-Айленд, де він і має бути!

Ще один камінь. Джек інстинктивно пригнувся, хоча камінь знову вдарився об комод. Собаки вили, валували й гарчали.

— Не треба Сібрук-Айленда, — бурмотів уві сні Річард. — Де мій тато? Я хочу, щоб він вийшов із тієї шафи. Будь ласка, будь ласка, жодних побрехеньок Сібрук-Айленда. Будь ласка…

Джек став навколішки, почав трясти Річарда, повторюючи:

— Прокидайся, це всього лишень сон, прокидайся заради Бога, прокидайся.

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка, — зазвучав знадвору хор нелюдських голосів. У Джека з’явилося відчуття, що навколо Нельсон-гауза зібралися звіролюди з Веллсонового «Острова доктора Моро»[221].

— Проки-дайся, проки-дайся, проки-дайся! — приєднався ще один хор.

Собаки вили.

Полетіло чергове каміння, яке перетворило скло на дрібний пил, б’ючись об задню стінку комода, розхитуючи його.

— ТАТО В ШАФІ! — крикнув Річард. — ТАТУ, ВИХОДЬ, БУДЬ ЛАСКА, ВИХОДЬ, МЕНІ СТРАШНО!

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка!

— Проки-дайся, проки-дайся, проки-дайся!

Руки Річарда захиталися в повітрі. Камені летіли і билися об комод. Скоро, думав Джек, прилетить достатньо велика каменюка, щоб пробити тонку стінку і звалити комод на них.

Надворі покручі сміялися, ревіли і щось скандували огидними кролячими голосами. Собаки — схоже, ціла зграя — вили і гарчали…

— ТАТУУУУ!!! — із жахом прокричав Річард.

Джек дав йому ляпаса. Очі Річарда широко розплющилися. Секунду він витріщався на Джека, не впізнаючи друга, неначе сон спалив його розум. Потім схлипнув і голосно видихнув.

— Жахний сон. Напевно, через температуру. Але не пам’ятаю точно, що мені снилося, — різко додав він, ніби остерігався, що Джек його розпитуватиме.

— Річарде, нам треба тікати з цієї кімнати.

— Тікати з цієї?.. — Річард дивився на Джека, як на божевільного. — Я не можу, Джеку. У мене висока температура… не менша від ста трьох градусів, може, усі сто чотири або сто п’ять[222]. Я не можу…

— Якщо в тебе і підвищилася температура, то максимум — на градус, — спокійно заперечив Джек. — Може, й менше.

— Але я весь горю, — заперечив Річард.

— Вони жбурляють каміння, Річарде.

— Галюцинації не можуть жбурляти каміння, Джеку. — Річард неначе пояснював тугодумові щось дуже просте, але неймовірно важливе. — Це все побрехеньки Сібрук-Айленда. Це…

Новий град каміння пролетів крізь вікно.

— Віддай нам свого пасажира, Слоуте!

— Ходімо, Річарде. — Джек звів друга на ноги. Підвів до дверей, а потім вивів у коридор. Йому було дуже шкода Річарда. Може, не так сильно, як Вовка… але приблизно.

— Ні… хворий… температура… я не можу…

Чергові камені загупали по комоду в них за спиною. Річард запищав і схопився за Джека, як потопельник. Дикий сміх долинав із двору. Джек побачив, що обличчя Річарда зблідло ще більше і що його хитає, і швидко підвівся. Але не встиг він підхопити друга, як той упав у відчинені двері кімнати Руела Ґарднера.

5

Річард просто знепритомнів. Він отямився, щойно Джек ущипнув його за ніжну шкіру між великим і вказівним пальцями. Річард не збирався обговорювати те, що відбувалося назовні… удавав, що не розуміє Джекових слів.

Коридором вони обережно пройшли до сходів. Джек зазирнув у кімнату відпочинку і присвиснув.

— Річарде, ти тільки поглянь!

Річард неохоче зиркнув. У кімнаті відпочинку панував розгардіяш. Стільці — перекинуті. Диванні подушки — розрізані. Портрет батька-засновника «Тайєра» на дальній стіні — спотворений: хтось домалював диявольські роги, що стирчали із сивого волосся, хтось інший прималював під носом вуса, а ще хтось третій використав щось гостре, аби невміло надряпати в паху член. Вітрину шафи з пам’ятними подарунками було розбито.

Джеку дуже не подобався неймовірний і незбагненний жах, що зачаївся в обличчі Річарда. У певному сенсі, він легше пережив би появу загонів ельфів, які стрункими неземними лавами крокують коридорами, ніж поступове знищення Школи Тайєра, яку він так любив. Річард вірив, що у Школі Тайєра поєднуються добро і шляхетність, що вона — непорушний бастіон у світі, де ні на що не можна розраховувати… навіть на повернення батьків, які пішли в шафи.

— Хто це накоїв? — сердито запитав Річард. І сам відповів: — Ці почвари. Більше нема кому. — Він поглянув на Джека, і, судячи з виразу обличчя, йому відкрилася істина. — Можливо, це колумбійці, — раптом заявив він. — Вони, можливо, колумбійці, і це, можливо, війна наркокланів, Джеку. Тобі не спадало таке на думку?

Джеку довелося потамувати бажання розреготатися. Так, подібне пояснення міг запропонувати тільки Річард Слоут. Колумбійці. Кокаїнова війна в Школі Тайєра в Спрінгфілді, штат Іллінойс. Елементарно, мій любий Ватсоне, загадку розв’язано на сім із половиною відсотка.

— Гадаю, усе можливо, — відповів Джек. — Давай поглянемо, що там нагорі.

— Навіщо, заради Бога?

— Ну… може, ми там когось знайдемо. — Джек у це не вірив, але відчував, що потрібне хоч якесь обґрунтування. — Може, там хтось сховався. Хтось нормальний, як ми.

Річард поглянув на Джека, потім на розгромлену кімнату відпочинку, і в нього на обличчі знову відбився біль. Тепер Річардове обличчя ніби говорило: «Я справді не хочу на це дивитися, але з якоїсь причини цієї миті я хочу дивитися тільки на це: гірко і огидно, наче кусаєш лимон, або дряпаєш нігтями по грифельній дошці, або водиш виделкою по порцеляні».

— Наркотики — біда нашої країни, — заговорив Річард лекторським тоном. — Тільки минулого тижня я читав у «Нью-Паблік» статтю про поширеність наркотиків, Джеку, і ці люди могли обкуритися. Вони могли нанюхатися кокаїну! Вони могли…

— Ходімо, Річарде, — спокійно обірвав його Джек.

— Я не впевнений, що зможу піднятися сходами, — забурчав як дідуган Річард. — У мене надто висока температура, щоб підніматися сходами.

— Що ж, тоді зроби велику Тайєрську спробу, — сказав Джек, тягнучи Річарда в правильному напрямку.

6

Коли вони дійшли до сходового майданчика другого поверху, у застиглу тишу Нельсон-гауза повернувся звук.

Надворі загарчали і загавкали пси: швидше за все, їх зібралося вже не десять і не двадцять, а сотні. Раптом закалатали дзвони в каплиці. І від цього дзвону псяки, які носилися подвір’ям, просто оскаженіли. Вони кидалися один на одного, зчепившись, качалися в неприбраній і порослій бур’янами траві, рвали зубами все, до чого могли дістатися. На очах у Джека котрийсь собака вчинив напад на в’яз. Інший стрибнув на бронзову статую Тайєра, і від удару вищиреної морди об твердий метал бризнула кров. Джек з огидою відвернувся.

— Ходімо, Річарде.

Річард швидко підкорився.

7

Другий поверх заповнювали перевернуті меблі, розбиті вікна, шматки оббивки, платівки, які, ймовірно, правили за фрізбі, розкиданий одяг.

Третій поверх затягнув туман. Тут було тепло і волого, як у тропічному лісі. Коли Джек і Річард підійшли до дверей із написом «ДУШ», стало зовсім гаряче. Тонкі мацаки пари, які зустріли їх на сходах, обернулися на густу, непроникну завісу.

— Залишайся тут, — сказав Джек. — Чекай на мене.

— Звісно, Джеку, — безтурботно відповів Річард, підвищивши голос, щоб його не заглушила вода, що лилася в душі. Його окуляри запітніли, але він не збирався їх витирати.

Джек відчинив двері й зайшов. Спека була тягучою і вологою. Одяг миттєво намок від поту і насиченого парою повітря. У оздобленій плиткою кімнаті гриміла вода. Вона текла із усіх двадцяти душових голівок, які були направлені на складену посеред душової кімнати спортивну амуніцію. Вода повільно просочувалася крізь цю купу, наповнюючи приміщення парою. Джек зняв черевики і повільно обійшов кімнату по периметру, намагаючись на намокнути і не обпектися, тому що той, хто влаштував цей рейвах, не збирався вмикати холодну воду. Джек по черзі вимкнув воду в усіх кабінках. Це не мало сенсу, жодного сенсу, і він лаяв себе за загублений час, який міг витратити на пошуки способу втекти з Нельсон-гауза і Школи Тайєра до того, як ті почвари накинуться на них. Жодного сенсу, хіба що не тільки Річарду потрібно було створити якусь подобу порядку із хаосу… створити порядок і підтримувати його.

Він повернувся в коридор і побачив, що Річарда нема.

— Річарде? — крикнув Джек, відчуваючи, як швидко забилося серце.

Жодної відповіді.

— Річарде!

У повітрі висів важкий запах розлитого одеколону.

— Річарде, де ти, чорт забирай!

Рука Річарда лягла на плече Джека, і той закричав.

8

— Не розумію, чому ти так кричав, — сказав Річард пізніше. — Це ж був усього лишень я.

— Я просто нервую, — втомлено відповів Джек.

Вони сиділи на третьому поверсі в кімнаті хлопця з на диво гармонійним ім’ям Альберт Гамберт. Річард казав, що його прозвали Альбертом Пузирем, бо він був найтовстішим хлопчиком у школі, і Джек вірив у це — кімнату було забито шкідливою їжею. Відчувалося, що цей хлопчик понад усе на світі боїться не заборони тренувань з баскетболу і не двійки за тригонометрію. Ні, його лякало інше: прокинутися вночі й з’ясувати, що поряд немає упаковки пончиків або кексів із арахісовим маслом. Усі його запаси було розкидано по кімнаті. Скляна банка з маршмелоу розбилася, але Джек ніколи не любив маршмелоу. Так само, як лакричних черв’яків. Альберт тримав цілу коробку цих ласощів на верхній полиці шафи. На коробці Джек прочитав: «З Днем народження, любий. Від твоєї мами».

«Одні мами шлють коробки з лакричними черв’яками, інші батьки — блейзери “Брукс Бразерс”, — втомлено подумав Джек, — і якщо є різниця, то одному Джейсону відомо, в чому вона полягає».

Вони знайшли в кімнаті Альберта Пузиря достатньо їжі, щоб улаштувати трапезу з ковбасками «Слім Джимс», пепероні, нарізаної скибками, і картопляними чіпсами зі смаком солі й оцту. На десерт з’їли упаковку печива. Джек приніс із коридору викинутий туди стілець Альберта і сів біля вікна. Річард умостився на ліжку.

— Так, ти справді нервуєш, — погодився Річард і похитав головою, коли Джек запропонував йому останнє печиво. — Це, звісно ж, параноя. Усе через те, що ти провів останні два місяці в дорозі. Тобі покращає, щойно ти повернешся до матері, Джеку.

— Річарде, — Джек відкинув порожню упаковку «Феймос Еймос», — годі молоти дурниці. Ти що, не бачиш, що відбувається в кампусі?

Річард облизнув губи.

— Я це пояснив. У мене температура. Може, нічого і не відбувається, а якщо й навпаки, то нічого незвичайного. Це моя свідомість сприймає все неправильно. Це один варіант. Інший… ну… драг-дилери.

Річард пересунувся до узголів’я ліжка Альберта Пузиря.

— Ти не вживав наркотиків, Джеку? У своїх мандрах? — Очі Річарда знову спалахнули розумним сяйвом. «Ось логічне пояснення, логічний вихід із цієї ситуації, — промовляло це світло, — Джек якимось чином виявився причетним до торгівлі наркотиками, і ці люди прийшли за ним».

— Ні, — втомлено відповів Джек. — Я завжди вважав, що ти адекватно оцінюєш ситуацію, Річарде, і навіть уявити не міг, що на власні очі побачу, як ти — ти! — використовуєш голову, щоб викривляти факти.

— Джеку, це якась маячня… і ти це знаєш.

— Нарковійни в Спрінгфілді, штат Іллінойс? — перепитав Джек. — І хто з нас розповідає побрехеньки Сібрук-Айленда?

Саме тієї миті в кімнату влетів камінь, засипавши уламками скла підлогу.

Розділ тридцять третій Річард у мороці

1

Річард закричав і виставив уперед руку, щоб захистити обличчя. Полетіло скло.

— Подай його сюди, Слоуте!

Джек підвівся. Тупа злість виповнила його. Річард схопив друга за руку.

— Джеку, ні! Відійди від вікна!

— Нахуй, — прогарчав Джек. — Я втомився, що про мене говорять, як про піцу.

Почвара-Етерідж стояла через дорогу, на тротуарі на краю двору, і дивилася на них.

— Геть звідси! — заволав Джек на чудовисько. Несподіване натхнення сонячним спалахом засяяло в його голові. Він завагався, а тоді заревів: — Наказую вам забиратися звідси! Усім вам! Наказую піти геть іменем моєї матері, королеви!

Псевдо-Етеріджа пересмикнуло, наче його вдарили батогом по обличчю. Тоді вираз болісного здивування зник і потвора ощирилася.

— Вона мертва, Сойєре! — гукнула вона. Але Джекові очі в мандрах стали гострішими, тож він роздивився вираз нервового дискомфорту під маскою тріумфу. — Королева Лаура померла, і твоя матір також померла… померла в Нью-Гемпширі… померла і смердить.

— Геть! — закричав Джек, і йому здалося, що потвору знову пересмикнуло в незрозумілій люті.

Блідий і розгублений Річард приєднався до нього біля вікна.

— Про що це ви двоє перегукуєтеся? — запитав він. Друг невідривно дивився на переодягнену почвару, яка щирилася до них через дорогу. — Звідки Етерідж знає, що твоя мати в Нью-Гемпширі?

— Слоуте! — заволав фальшивий Етерідж. — Де твоя краватка?

Річардове обличчя перекосила провина. Його руки кинулися до оголеної шиї в сорочці.

— Цього разу ми тобі пробачимо, якщо ти виженеш свого пасажира, Слоуте! — волало чудовисько. — Якщо ти виженеш його, усе стане так, як раніше! Ти ж хочеш цього, правда?

Річард витріщався на фальшивого Етеріджа і несвідомо — Джек був певен цього — кивав. Його обличчя втілювало глибинне нещастя, а очі блищали від непролитих сліз. О так, він дуже хотів, щоб усе стало так, як раніше.

— Хіба ти не любиш свою школу, Слоуте? — волав Етерідж на вікно Альберта.

— Так, — пробурмотів Річард, проковтнувши ридання. — Так, звісно ж, я люблю її.

— А ти знаєш, що ми робимо з маленькими гівнюками, які не люблять школу? Віддай його нам! І все буде так, наче його ніколи тут не було.

Річард повільно повернувся до Джека і дивився на нього переляканими порожніми очима.

— Тобі вирішувати, друже Річі, — м’яко сказав Джек.

— Він перевозить наркотики, Річарде! — волала далі почвара-Етерідж. — Чотири чи п’ять видів! Кокс, гашиш, «янгольський пил»[223]! Він штовхає цю гидь, щоб оплатити собі дорогу на захід! Де, по-твоєму, він роздобув таке хороше пальто? Те, в якому він був, коли вперше з’явився на твоєму порозі?

— Наркотики, — сказав Річард зі значним, тремтливим полегшенням. — Я так і знав.

— От тільки ти не віриш у це, — сказав Джек. — Наркотики не міняли твоєї школи, Річарде. А ось собаки…

— Вижени його, Сл… — голос потвори-Етеріджа стихав і стихав.

Коли двоє хлопців глянули вниз, чудовисько вже зникло.

— Куди ходив твій батько, як гадаєш? — м’яко запитав Джек. — Як гадаєш, куди він ходив, коли не вийшов із шафи, Річарде?

Річард повільно повернувся до Джека, і його обличчя, зазвичай таке спокійне, розумне і незворушне, розлетілося на друзки. Його груди нерівномірно здіймалися. Раптом Річард упав Джекові на руки, стискаючи їх зі сліпим переляком.

— Воно дотор-р-р-кнулося д-до ме-менееее! — закричав він до Джека. Його тіло в Джекових руках тремтіло, наче електричний дріт під максимальним струмом. — Воно доторкнулося до мене, дотор-р-р-кнулося д-до мене, щось звідти т-т-торкнулося мене, І Я Н-НЕ ЗНА-А-Ю, ЩО ТО БУЛО!

2

Притиснувши до Джекового плеча гаряче чоло, Річард видавив із себе історію, яку зберігав у собі всі ці роки. Вона виходила грубими маленькими шматками, як деформовані кулі. Слухаючи його, Джек пригадав момент, коли його власний батько пішов у гараж… і повернувся за дві години з іншого боку кварталу. Це було погано, але те, що трапилося з Річардом, виявилося ще гіршим. Це пояснювало Річардове металеве, безкомпромісне визнання реальності, усієї реальності і нічого, крім реальності. Пояснювало його несприйняття всього вигаданого, навіть наукової-фантастики… а Джек знав із власного шкільного досвіду, що такі технарі, як Річард, обожнювали НФ… звісно, якщо це була чиста наука, як у класиків Гайнлайна, Азімова, Артура С. Кларка, Ларрі Нівена. Приберіть від нас усіляке метафізичне лайно на кшталт Робертів Сілверберґів та Баррі Малзберґів, будь ласка, але ми читатимемо про зоряні квадранти і логарифми, аж доки вони не потечуть нам із вух. Але не Річард. Річардова нелюбов до вигадок просунулася настільки глибоко, що він не брався читати жоден роман, якщо тільки це не було домашнє завдання. У дитинстві він дозволяв Джекові обирати замість нього літературу для відгуків на книжки за власним вибором, не надто переймаючись, про що там написано. Він пережовував ці книжки, ніби то була каша. Це стало справжнім викликом для Джека: знайти історію — будь-яку історію, — яка сподобалася б Річарду, розважила б Річарда, захопила б Річарда, як часом хороші романи й історії захоплюють самого Джека… на Джекову думку, до хороших належали ті, що були мало не домірними самому Дивовиддю, і кожна з них пропонувала власну версію Територій. Але йому ніколи не вдавалося видобути з нього жодного тріпотіння, жодної іскри, узагалі жодної реакції. Був то «Рудий поні»[224], «Демон на перегонах», «Ловець у житі»[225] чи «Я — легенда»[226] — реакція завжди однакова: насуплення, зануджене зосередження, а тоді не менш набурмосений і нудний книжковий відгук, за який Річард отримував «С» або, якщо вчитель англійської був особливо щедрим того дня, — «В». У ті кілька семестрів, коли Річард не потрапляв на дошку пошани, це траплялося через його трійку з англійської.

Коли Джек дочитав «Володаря мух» Вільяма Ґолдінга, його кидало то в жар, то в холод, то в тремтіння. Він почувався захопленим і наляканим, і понад усе на світі хотів (як і завжди, коли історія була особливо хорошою), щоб ця книга не закінчувалася, а продовжувалась далі й далі, як життя. От тільки життя було значно нуднішим і безглуздішим, ніж історії. Він знав, що Річарду потрібно здавати відгук на книжку, тому дав йому обшарпаний том у паперовій обкладинці, гадаючи, що цього разу трапиться диво. Має ж Річард якось зреагувати на історію про цих загублених хлопців та їхнє здичавіння. Але Річард відмучив «Володаря мух» так само, як і всі попередні романи, а тоді написав черговий книжковий відгук — гарячий і яскравий, ну просто як у похмільного паталогоанатома, що робить звіт про розрізування жертви автомобільної аварії. «Та що це з тобою? — у відчаї вибухнув Джек. — Що ти, заради Бога, маєш проти хорошої історії, Річарде?» Річард ошелешено глянув на нього, вочевидь і справді не розуміючи причину Джекової злості. «Але ж насправді не існує такої речі, як добре вигадана історія, хіба ні?» — відповів він.

Того дня Джек пішов геть, болісно переживаючи Річардове абсолютне несприйняття вигадок, але сьогодні він, здається, почав краще розуміти це — навіть краще, ніж йому насправді хотілося. Можливо, щоразу, коли Річард розгортав обкладинку книжки, він нібито прочиняв двері комірчини. Можливо, кожна яскрава палітурка, на якій зображено людей, котрих ніколи не було, так, наче вони існували насправді, нагадувала Річардові про ранок, коли містики стало З Нього Досить і Назавжди.

3

Річард бачить, як батько заходить у шафу у великій спальні і зачиняє за собою двостулкові двері. Річарду, може, п’ять… або шість… не більше семи, це точно. Він чекає п’ять хвилин, тоді десять, і коли тато не виходить із комірчини, він починає трохи боятися. Він кличе. Він кличе

(свою люльку, він кличе свою миску, він кличе свого[227])

батька, а коли батько не відповідає, він кличе його дедалі гучніше і гучніше, підходить дедалі ближче і ближче до шафи і кличе, а коли спливають п’ятнадцять хвилин і батько досі не з’являється, Річард відчиняє дверцята і заходить усередину. Він заходить у морок, наче в печеру.

І щось трапляється.

Коли він проштовхнувся крізь жорсткий твід і м’яку бавовну, часом гладкий шовк батькових пальт, костюмів і піджаків спортивного фасону, запах одягу, нафталінових кульок і зачиненої шафи змінився на інший запах — гарячий і палючий. Річард продовжує лізти вперед, вигукуючи батькове ім’я. Він думає, що десь там — вогнище і батько на ньому горить, бо ж пахне вогнем… і раптом він усвідомлює, що дошки зникли з-під ніг, і стоїть він тепер на торфі. Жахні чорні комахи з сегментованими очима на кінчиках довгих вусів вовтузилися навколо його пухнастих капців. «Татку!» — кричить він. Пальто і костюми зникли, підлога зникла, але під ногами не хрусткий білий сніг, а смердючий торф, де, вочевидь, розмножуються ті бридкі чорні стрибучі комахи. Навіть найсміливіша уява не прийняла б це місце за Нарнію. У відповідь на свій крик Річард чує інші крики — крики та божевільний, біснуватий сміх. Дим звивається навколо нього мерзотним чорним вітром, і Річард повертається назад, проштовхуючись тим шляхом, яким прийшов. Простягає руки вперед, наче сліпий, лихоманливо намацує пальто і принюхується до слабкого, неприємного смороду нафталінових кульок…

І раптом рука ковзає по його зап’ястю.

«Татку?» — запитує Річард, але коли він дивиться вниз, то бачить не людську руку, а якусь лускату зелену штуку, укриту скрученими присосками; зелену штуку, причеплену до довгої гумової руки, що простягається в морок до пари жовтих монголоїдних очей, які витріщаються на нього з неприхованим голодом.

Він з криком виривається і кидається наосліп у морок… і щойно він знову намацує пальцями батькові спортивні пальта і костюми, щойно він чує благословенний раціональний звук — постукування вішаків, та зелена, вкрита присосками рука знову сухо ковзає по шиї… і зникає.

Він чекає і тремтить, блідий, наче вчорашній попіл в охололій печі, десь три години біля тієї клятої шафи, і боїться зайти всередину, боїться тієї зеленої руки і жовтих очей. Він дедалі більше переконується, що тато достоту помер. І коли батько повертається в кімнату під кінець четвертої години, та ще й не з шафи, а з дверей між спальнею і коридором — дверей, розташованих ЗА Річардом, — коли таке трапляється, Річард навіки відрікається від вигадок. Річард заперечує вигадки. Річард відмовляється мати справу з вигадками, давати їм раду чи миритися з ними. Просто-напросто, З Нього Досить. Назавжди. Він стрибає і біжить до батька, улюбленого Морґана Слоута, і обіймає його так міцно, що руки ще з тиждень потім болітимуть. Морґан піднімає його, сміється і запитує, чому Річард такий блідий. Річард усміхається і каже, що то, певно, він з’їв щось не те на сніданок, але тепер йому вже краще. Він цілує батька в щоку і відчуває такий рідний запах поту з одеколоном. Того ж дня він зібрав усі свої збірки казок — «Маленькі золоті книжечки», книжки-панорами, серію «Я Вмію Читати», книжки Доктора С’юза, «Зелену казкову книгу для юних читачів», — поклав їх у коробку і відніс у підвал. А тоді подумав: «Мене не дуже перейматиме, якщо зараз почнеться землетрус, зробить щілину в підлозі і проковтне всі ці книженції. Насправді, це принесло б полегшення. Насправді, це було б таке полегшення, що я б сміявся весь день і, певно, всі вихідні». Цього не трапилося, але Річард відчув значне полегшення, коли книги опинилися в подвійному мóроці — мóроці коробки і мóроці підвалу. Він ніколи знову не погляне на них, як і ніколи не зайде більше в татову шафу з двостулковими дверима. І хоча іноді йому сниться, що під його ліжком або в його власній шафі ховається щось із пожадливими жовтими очима, він ніколи більше не думав про ту зелену, вкриту присосками руку, аж доки в Школі Тайєра не настали страшні часи і він не залився слізьми в обіймах свого друга Джека Сойєра.

З Нього Досить. Назавжди.

4

Джек сподівався, що, розказавши цю історію і виплакавшись, Річард знову повернеться — більшою чи меншою мірою — до нормального, критично раціонального себе. Насправді, Джеку було байдуже, усе осягнув Річард чи ні. Якщо Річард зможе примирити себе з ключовим аспектом навколишнього божевілля, то зможе під’єднати свій чудовий мозок і допомогти Джекові знайти вихід… вихід із кампусу «Тайєра», а також вихід із Річардовго життя, доки той остаточно не звихнувся.

Однак це не спрацювало. Коли Джек спробував поговорити з ним — розповісти Річардові про випадок, коли його власний батько, Філ, зайшов у гараж і не повернувся, — Річард відмовився слухати. Давню таємницю про те, що трапилося в шафі, було викрито (щось на кшталт того; Річард досі вперто тримався за думку, що то була галюцинація), але з Річарда досі було Достатньо. Назавжди.

Наступного ранку Джек спустився вниз. Він забрав усі свої речі, а також речі, які можуть знадобитися Річардові, — зубну щітку, підручники, зошити, свіжий одяг. Він вирішив, що вони проведуть весь день у кімнаті Пузиря Альберта. Звідти можна спостерігати за воротами і двором. А коли знову впаде темрява, їм, можливо, пощастить утекти.

5

Джек понишпорив у столі Альберта і знайшов там пляшечку дитячого аспірину. Він з хвильку подивився на неї і подумав, що ці маленькі помаранчеві піґулки розказують про Люблячу Маму зниклого Альберта не менше, ніж коробочка лакричних черв’ячків на полиці в шафі. Джек витрусив приблизно півдюжини таблеток. Дав їх Річарду, і той байдуже прийняв ліки.

— Іди сюди й лягай, — сказав Джек.

— Ні, — відповів Річард сердитим, тривожним і неймовірно нещасним голосом. Він повернувся до вікна. — Я маю стояти на чатах. Тоді я зможу зробити доповідь для… для… ради опікунів. Пізніше.

Джек злегка доторкнувся до Річардового чола. І хоча воно було холодним — майже крижаним — він сказав:

— Твоя гарячка погіршується. Краще ляж, доки аспірин не подіє.

— Погіршується? — Річард глянув на нього із жалюгідною вдячністю. — Правда?

— Так, — серйозно сказав Джек. — Іди сюди й полеж.

Річард заснув за п’ять хвилин, відколи ліг у ліжко. Джек сів у м’яке крісло Пузиря Альберта, яке прогнулося так, як і Альбертів матрац усередині. У променях денного світла бліде Річардове обличчя набуло вощаного блиску.

6

День якось минув, і близько четвертої по обіді Джек заснув. Він прокинувся до темряви, не знаючи напевно, як довго дрімав. Знав тільки, що сни його не навідували, і був вдячним за це. Річард тривожно вовтузився, і Джек подумав, що він, певно, скоро прокидатиметься. Джек підвівся і потягнувся, намагаючись розворушити закляклу спину. Він підійшов до вікна, визирнув і завмер на місці, широко розплющивши очі. Першою думкою була: «Я не хочу, щоб Річард бачив це. Ні, якщо я можу щось виправити».

«О Боже, нам потрібно вибиратися звідси, і чим швидше, тим краще, — налякано думав Джек. — Навіть якщо, байдуже чому, вони бояться піти просто на нас».

Але невже він справді збирався забрати Річарда звідси? Він знав, що вони точно так не думають — вони розраховують на те, що він відмовиться занурювати друга в іще більше божевілля.

Перенесися, Джекі. Ти маєш перенестися, і знаєш про це. І ти маєш узяти Річарда із собою, бо це місце котиться в пекло.

Не можу. Перехід на Території остаточно позбавить Річарда розуму.

Байдуже. Ти маєш зробити це. Це найкращий — чи то пак єдиний — варіант, бо саме цього вони не чекають.

— Джеку? — Річард уже сидів. Без окулярів його обличчя мало дивний, оголений вигляд. — Джеку, все минуло? То був сон?

Джек сів на ліжко і поклав руку Річардові на плечі.

— Ні, — сказав він тихим і заспокійливим голосом. — Нічого ще не минуло, Річарде.

— Гадаю, моя температура підвищується, — заявив Річард, відсунувшись від Джека.

Він підійшов до вікна, м’яко затиснувши дужку своїх окулярів між великим і вказівним пальцями. Надягнув окуляри і роззирнувся. Силуети з блискучими очима вешталися туди-сюди. Він довго стояв там, а тоді вчинив дещо таке «нерічардівське», що Джек не міг повірити власним очам. Він знову зняв окуляри і недбало кинув їх на підлогу. Пролунав тонкий тріск, бо одна з лінз розкололася. Тоді він наступив на них, розтоптавши обидві лінзи на порох.

Він підняв їх, оглянув, а тоді безтурботно швиргонув у напрямку смітника Пузиря Альберта. Він сильно промахнувся. На Річардовому обличчі читалася м’яка впертість: «Я не хочу більше нічого бачити, тож я і не побачу більше нічого. Все, я подбав про цю проблему. З Мене Досить. Назавжди».

— Поглянь на це, — сказав він порожнім і зовсім не здивованим голосом. — Я розбив свої окуляри. У мне була запасна пара, але я розбив її в спортзалі два тижні тому. А без них я практично сліпий.

Джек знав, що це неправда, але він був надто враженим, аби сказати бодай щось. Йому зовсім не спадала на думку жодна адекватна реакція на вчинок Річарда. То був останній, чітко прорахований відчайдушний спосіб встояти проти божевілля.

— Гадаю, моя температура стає вищою, — сказав він. — У тебе є ще той аспірин, Джеку?

Джек відсунув шухляду столу і мовчки дав Річардові пляшку. Річард проковтнув шість чи вісім таблеток і знову ліг спати.

7

Коли насунулись сутінки, Річард повторював обіцянки, що вони обговорять ситуацію, у якій опинилися, але постійно відмовлявся від обіцяного. Він не міг обговорювати втечу, стверджував він, не міг нічого цього обмірковувати, не тепер, до нього повернулася лихоманка, і зараз він почувається значно, значно гірше. Певно, температура вже перевалила за сто п’ять, а то і за всі сто шість[228]. Він казав, що має повернутися в ліжко.

— Річарде, заради Бога! — репетував Джек. — Та ти просто боїшся! От чого я точно ніколи не чекав від тебе…

— Не будь дурним, — відповів Річард, знову лягаючи в Альбертове ліжко. — Я просто хворий, Джеку. Ти ж не думаєш, що я говоритиму про всі ці божевільні речі, коли хворію.

— Річарде, ти хочеш, щоб я пішов і покинув тебе?

Річард озирнувся на Джека через плече і повільно моргнув.

— Ти не підеш, — сказав він і знову заснув.

8

Близько дев’ятої години в кампусі знову настав таємничий період затишшя, і Річард, певно, відчувши, що тиск на його тендітне душевне здоров’я зменшився, прокинувся і звісив ноги з ліжка. На стінах з’явилися коричневі плями, на які Річард дивився, аж доки не побачив, як до нього підходить Джек.

— Мені значно краще, Джеку, — необдумано сказав він, — але нічого хорошого з розмов про втечу не буде, уже темно, і…

— Ми маємо піти сьогодні, — похмуро сказав Джек. — Вони ж просто чекають, доки ми вийдемо. Стіни пліснявіють, і не кажи, що не бачиш цього.

Річард усміхнувся зі сліпим прийняттям, яке мало не до доводило Джека до сказу. Він любив Річарда, але зараз міг би із задоволенням стукнути його об найближчу запліснявілу стіну.

Саме тієї миті довгі товсті білі жуки почали заповзати до кімнати Пузиря Альберта. Вони вилазили з коричневих пліснявих плям на стінах, ніби пліснява якимось незбагненним чином народжувала їх. Вони вигиналися і викручувалися з м’яких коричневих плям, тоді падали на підлогу і сліпо повзли до ліжка.

Джек уже почав був запитувати себе, невже зір Річарда і справді став значно гіршим, ніж він пригадував, чи той настільки зіпсувався з часу їхньої останньої зустрічі. Тепер він розумів, що першого разу не помилився. Річард досить добре все бачив. Принаймні він точно і без жодних проблем помічав желеподібні штукенції, що відпадали зі стін. Він кричав і притискався до Джека, а його обличчя палало від огиди.

— Жуки, Джеку! О Боже! Жуки! Жуки!

— Усе буде гаразд, добре, Річарде? — сказав Джек. Він стримував Річарда на місці з усією силою, про яку навіть не підозрював. — Ми просто зачекаємо до ранку, правда? Без проблем, правда?

Вони повзли дюжинами й сотнями — пухкі вощано-білі тварюки, схожі на личинок-переростків. Деякі розривалися під час падіння на підлогу. Інші — повільно звивалися долівкою в їхньому напрямку.

— Жуки, Ісусе, нам треба вибиратися, нам треба…

— Слава тобі, Господи, на цю дитину нарешті зійшло осяяння, — сказав Джек.

Він повісив рюкзак на ліву руку і правою схопив Річарда за лікоть. Він підштовхував друга до дверей. Білі жуки лускали і розповзалися під їхніми черевиками. Тепер комахи повінню ринули з коричневих плям — вони масово, безсоромно плодилися в Альбертовій кімнаті. Потік білих жуків линув зі стелі і, звиваючись, приземлявся на волоссі й плечах Джека. Він ретельно струсив їх, а тоді потягнув за двері волаючого Річарда, що корчився від огиди.

«Гадаю, ми вже на шляху, — думав Джек. — Допоможи нам, Боже, гадаю, так і є».

9

Вони знову опинилися в кімнаті відпочинку. З’ясувалося, Річард знає ще менше про те, як вислизнути з кампусу «Тайєра», ніж сам Джек. Джек затямив тільки одне: він не довірятиме цьому оманливому спокою і не вийде через головні двері Нельсон-гауза.

Важко зиркнувши ліворуч крізь велике вікно кімнати відпочинку, Джек побачив низеньку восьмикутну цегляну будівлю.

— Що це, Річарде?

— Га? — Річард дивився на липкі, повільні потоки бруду, що заповнювали темний двір.

— Маленький невисокий цегляний будинок. Звідси його майже не видно.

— О. Це Депо.

— Що таке Депо?

— Назва сама по собі більше нічого не означає, — сказав Річард, досі тривожно розглядаючи брудний двір. — Як наш лазарет. Він називається Маслоробня, бо колись там була справжня молочна ферма і молокозавод. Так було десь до 1910 року. Традиція, Джеку. Це важливо. Це одна з причин, чому я люблю «Тайєр».

Річард знову відчайдушно зиркнув на замулений кампус.

— Тобто одна з причин, чому я завжди любив його.

— Маслоробня, гаразд. А як щодо Депо?

Річард повільно грівся в променях думок про «Тайєр» і Традицію.

— Весь Спрінгфілд був колись кінцевою зупинкою залізниці, — сказав він. — По суті, в давні часи…

— Про які давні часи ти говориш, Річарде?

— О… Вісімсот вісімдесяті. Вісімсот дев’яності. Розумієш… — Річард змовк. Його короткозорі очі обнишпорювали кімнату відпочинку — певно, відшукували жуків, подумав Джек. Їх тут не було… принаймні поки що. Але він уже бачив кілька коричневих плям, що з’являлися на стінах. Жуків не було, але скоро вони наповзуть.

— Ну ж бо, Річарде, — Джек почав підганяти друга. — Раніше з тебе не доводилося витягувати слова.

Річард злегка всміхнувся і знову поглянув на Джека.

— Спрінгфілд був одним із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів протягом останніх двох десятиліть дев’ятнадцятого сторіччя. Він вигідно розташовувався відповідно до всіх сторін світу. — Він підвів праву руку до обличчя і виставив уперед вказівний палець, щоб звичним жестом поправити окуляри на носі. Тоді збагнув, що їх там більше немає й опустив руку з трохи збентеженим виглядом. Зі Спрінгфілда йшли дороги в усі боки. Школа існує, бо Ендрю Тайєр побачив багато можливостей. Він заробив капітал на залізничних перевезеннях. Особливо до західного узбережжя. Він першим угледів, що перевезення на захід мають такий самий потенціал, як і на схід.

Ясне сяйво охопило Джекову свідомість, і всі його думки купалися в цьому блиску.

— Західне узбережжя? — його живіт стиснувся. Він ще не міг чітко роздивитися обриси, які йому показало це сяйво, але слово, що спадало на думку, було чітким і соковитим!

Талісман!

— Ти сказав Західне узбережжя?

— Саме так. — Річард здивовано зиркнув на Джека. — Джеку, ти глухнеш?

— Ні, — відповів Джек. «Спрінгфілд був одним із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів…» — Ні, усе гаразд. — «Він першим розгледів, що перевезення на захід мають такий самий потенціал…»

— Десь хвилину ти виглядав до чорта дивно.

Тобто ти маєш на увазі, він був першим, хто розгледів потенціал перевезення товарів до Зовнішніх Форпостів.

Джек знав, достоту знав, що Спрінгфілд і досі лишався своєрідним центром тиску — можливо, досі центром перевезень. Певно, саме тому Морґанова магія так добре діяла тут.

— Тут були купи вугілля і маневрові парки, паротягові депо і товарні вагони, а ще майже мільярд миль рейок і рукавів, — розповідав Річард. — Вони вкривали всю територію сучасної Школи Тайєра. Якщо ти копнеш на кілька футів у глиб цього торфу, то знайдеш попіл, рештки рейок та інші такі штуки. Але сьогодні лишився лише той маленький будиночок. Депо. Звісно, насправді він ніколи не був Депо — він надто маленький, це очевидно. Там була головна залізнична станція, де засідали начальник станції та інші залізничні боси.

— А ти збіса багато про це знаєш, — сказав Джек ледь не автоматично, його голову досі заливало те шалене нове світло.

— Це частина традиції «Тайєра», — просто відповів Річард.

— Як Депо використовують нині?

— Усередині є маленький театр. Це для постановок Театрального Клубу, от тільки останні кілька років Театральний Клуб не надто активний.

— Як гадаєш, там зачинено?

— Навіщо кому-небудь зачиняти Депо? — запитав Річард. — Ну хіба що хтось дуже захоче вкрасти декорації до вистави «Фантастікс»[229]1979 року .

— Тож ми можемо потрапити туди?

— Гадаю, так. Але навіщо…

Джек показав на двері за столиками для пінг-понга.

— Що там?

— Торгові автомати. А також автомат-мікрохвильовка для підігрівання перекусів і заморожених вечерь. Джеку…

— Ходімо.

— Джеку, гадаю, моя гарячка повертається. — Річард легенько всміхнувся. — Може, нам варто ненадовго лишитися тут. Уночі можемо поспати на диванах…

— Бачиш ті коричневі плями на стінах? — похмуро сказав Джек, показуючи на плісняву.

— Ні, звісно ж, не бачу без окулярів!

— Але вони там. І вже за годину ті білі жуки вилазитимуть з…

— Гаразд, — поспіхом відповів Річард.

10

Торгові автомати смерділи.

Джекові здавалося, ніби всі продукти всередині зіпсувалися. Синя пліснява огорнула сирні крекери, «Доріто», «Джекс» і смажені шкварки. Липкі калюжі талого морозива стікали з передніх панелей автомата «На-Моржо».

Джек потягнув Річарда до вікна і визирнув на вулицю. Звідси він досить добре бачив Депо. За ним — огорожу із сітки-рабиці й службову дорогу, що вела з кампуса.

— Ми будемо на вулиці за кілька секунд, — прошепотів Джек.

Він відімкнув вікно і підняв його.

Школа існує, бо Ендрю Тайєр побачив багато можливостей…, чи бачиш ти можливості, Джекі?

Він гадав, що, можливо, бачить.

— Чи є там хтось на вулиці? — нервово запитав Річард.

— Ні, — відповів він, насправді не надто придивляючись. Бо більше не мало значення, є там хтось, чи нема.

Один із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів… «Капітал на залізничному перевезенні… особливо до західного узбережжя… він першим розгледів потенціал перевезень на захід… на захід… захід…»

Густий брудний коктейль із болотного смороду і сміттєвих ароматів залетів у вікно. Джек перекинув одну ногу через підвіконня і простягнув руку Річардові.

— Ходімо, — сказав він.

Річард відступив назад, і його обличчя видовжилося від переляку.

— Джеку… Я не знаю…

— Це місце розсипається на порох, — сказав Джек, — і скоро воно заповниться жуками. А тепер ходімо. Хтось може побачити, як я сиджу на вікні, і ми втратимо останній шанс вислизнути, наче пара мишей.

— Я нічого не розумію! — завивав Річард. — Я не розумію, що за йобане пекло тут відбувається!

— Стули пельку і ходімо, — сказав Джек. — Або я покину тебе тут, Річарде. Клянуся Богом, покину. Я люблю тебе, але моя матір помирає. Я покину тебе, і дбай про себе сам.

Річард зазирнув Джекові в обличчя і побачив — навіть без окулярів, — що Джек каже правду. Він узяв Джека за руку.

— Боже, як мені страшно, — прошепотів він.

— А мені, гадаєш, ні, — сказав Джек і зістрибнув з підвіконня.

Його ноги приземлилися на брудний моріжок секундою пізніше. Річард стрибнув біля нього.

— Нам потрібно добігти до Депо, — прошепотів Джек. — Це приблизно п’ятдесяти ярдів. Ми зайдемо всередину, якщо там відчинено, і спробуємо сховатися, а якщо ні — залишимося біля стіни, що виходить на Нельсон-гауз. Коли ми пересвідчимося, що нас ніхто не бачить і все спокійно…

— Побіжимо до паркану.

— Так. Або нам доведеться перенестися, але не варто думати про це зараз. Службова дорога. Гадаю, якщо нам пощастить вибратися за межі «Тайєра», усе знову буде гаразд. Коли ми пробіжимо десь чверть милі по дорозі, ти зможеш озирнутися через плече і побачити світло в гуртожитках і бібліотеці, як завжди, Річарде.

— Це було б так добре, — сказав Річард зі смутком, від якого рвалося серце.

— Гаразд, ти готовий?

— Гадаю, так, — відповів Річард.

— Біжи до Депо і завмри біля стіни. Біжи нахилившись, щоб кущі сховали тебе. Бачиш їх?

— Так.

— Гаразд… біжи!

Вони рвонули від Нельсон-гауза і пліч-о-пліч побігли до Депо.

11

Їм лишалося менше ніж півдороги до місця призначення — повітря чистою білою парою злітало з їхніх вуст, а ноги билися об брудний ґрунт, — коли дзвони в каплиці застугоніли огидним скреготливим дзенькотом. Собаки відповіли дзвонам злагодженим виттям.

Усі старости-перевертні бігли позаду. Джек простягнув руку до Річарда і побачив, що він простягає руку до нього. Їхні долоні з’єдналися. Річард закричав і потягнув Джека ліворуч. Він так міцно схопив Джекову руку, що стиснуті фаланги пальців заніміли. Худий білий вовк, Голова Правління Вовків, оббіг навколо Депо і гнав тепер до них. Джек подумав, що це старий із лімузина. Інші вовки та собаки бігли за ним… і тут Джек збагнув з болючою певністю, що не всі з них були собаками. Деякі — напівобернені хлопці, деякі — дорослі чоловіки (певно, вчителі, подумав Джек).

— Містер Дафрі! — волав Річард, показуючи вільною рукою вбік. («Ги-ги, а ти непогано бачиш, як для людини, що втратила свої окуляри, Річі», — божевільно подумав Джек.) — Містер Дафрі! О Боже, це ж містер Дафрі! Містер Дафрі! Містер Дафрі!

Таким чином Джек перший і єдиний раз глянув на директора Школи Тайєра — крихітного літнього чоловіка із сивим волоссям, великим, зігнутим носом і зморшкуватим волохатим тілом мавпи катеринника. Він швидко біг на всіх чотирьох із собаками і хлопцями, а його академічний капелюх шалено підскакував угору-вниз на голові й чомусь відмовлявся падати. Він вишкірився на Джека і Річарда, і його довгий, обвислий язик із жовтими нікотиновими плямами висунувся з його вищиру.

— Містер Дафрі! О Боже! О милий Боже! Містер Дафрі! Містер Да…

Він дедалі сильніше тягнув Джека ліворуч. Джек був більшим, але Річарда охопила паніка. Вибухи збурювали повітря. Той брудний сміттєвий запах посилювався. Джек чув тихе плюскотіння і жвакання болота, що сочилося крізь ґрунт. Білий вовк, вожак зграї, скорочував дистанцію, і Річард намагався відтягнути їх від нього, силувався дотягти до паркану. З одного боку, це було правильно, але і хибно водночас, бо їм же треба було до Депо, а не до паркану. Їхньою метою було Депо, бо це був один із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів, бо Ендрю Тайєр був першим, хто розгледів потенціал у перевезеннях на захід, бо Ендрю Тайєр побачив потенціал, і Джек також бачив потенціал. Звісно, усе це було тільки на рівні інтуїції, але Джек дійшов розуміння, що в питаннях всесвітніх істин його інтуїція була єдиною правдивою опорою.

— Відпусти свого пасажира, Слоуте! — пробуркотів Дафрі. — Відпусти свого пасажира, він надто гарненький для тебе!

«Але хто такий пасажир?» — думав Джек останні дві секунди, коли Річард сліпо намагався збити їх з курсу, а Джек тягнув його назад, до об’єднаної зграї безпритульних собак, хлопців і вчителів, що бігли за великим білим вовком до Депо. «Я скажу тобі, хто такий пасажир. Пасажир — це той, хто їздить. А куди йде пасажир перед поїздкою? Правильно, в Депо…»

— Джеку, він укусить! — волав Річард.

Вовк перегнав Дафрі й стрибнув до них, роззявивши щелепи, мов залізний капкан. Позаду пролунав гучний тріск, ніби Нельсон-гауз луснув, як зогнила диня.

Тепер уже Джек стискав Річардові фаланги, стискав так сильно — і ще сильніше, — бо ж ніч розривали божевільні дзвони, вона сяяла бензиновими бомбами і тріщала феєрверками.

— Тримайся! — кричав він. — Тримайся, Річарде, нам туди! — Він ще встиг подумати: «Тепер усе стало догори дриґом. Тепер Річард — стадо, він мій пасажир. Боже, допоможи нам обом».

— Джеку, що відбувається? — волав Річард. — Що ти робиш? Годі! ГОДІ! ГОДІ…

Річард досі репетував, але Джек уже не чув його. Раптово тріумфальне відчуття жахної приреченості луснуло, ніби чорне яйце, заповнюючи мозок світлом і солодким чистим повітрям. Воно було таким прозорим, що можна відчути запах редьки, яку селянин витягує у своєму саду за півмилі від тебе. Раптом Джек відчув, що він може просто відштовхнутися і перестрибнути весь двір… або перелетіти, як ті люди, що чіпляли крила до спин.

О, світло і чисте повітря витіснили гидкий сміттєвий сморід і відчуття мороку та порожнечі. На якусь мить усе в ньому очистилося і виповнилося сяйвом. На мить усе стало веселкою, веселкою, веселкою.

Таким чином Джек Сойєр знову перенісся на Території, цього разу на бігу через зруйновану Школу Тайєра, коли повітря повнилося дзеленчанням розтрісканих дзвонів і гарчанням собак.

І цього разу він узяв Річарда, сина Морґана Слоута, із собою.

Інтерлюдія

Слоут у цьому світі / Орріс на територіях (ІІІ)

Десь по сьомій годині ранку, саме після того, як Джек із Річардом перенеслися на Території, Морґан Слоут під’їхав до головних воріт Школи Тайєра. Припаркувався. Знак «ТІЛЬКИ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ». Слоут байдуже глянув на нього, засунув руку в кишеню, дістав пробірку з кокаїном і трохи нюхнув. За мить світ навколо набув різнобарвності та життєдайності. Чудове зілля. Він замислився: а може, варто виготовляти його на Територіях, раптом якість там підвищиться?

Ґарднер розбудив його вдома, на Беверлі-Гіллз, о другій ночі, щоб розповісти, що трапилося — у Спрінгфілді тоді якраз була північ. Голос Ґарднера тремтів. Він, імовірно, дуже боявся, що Морґан оскаженіє і розлютиться, що розминувся з Джеком Сойєром менше ніж на годину.

— Цей хлопчик… цей поганий-поганий хлопчик…

Слоут не оскаженів. Насправді, він зберігав надзвичайний спокій. Його наповнило відчуття призначення, що, як він підозрював, прийшло з іншої частини його єства — тієї, яку він подумки називав «його Орричність», жартома натякаючи на шляхетне походження свого Двійника.

— Не переймайся, — заспокоїв Слоут. — Я буду так швидко, як тільки зможу. Поки залишайся там.

Морґан розірвав зв’язок, перш ніж Ґарднер устиг сказати ще щось, і відкинувся на ліжко. Він схрестив руки на животі й заплющив очі. Була мить, коли він став невагомим… лише мить… а тоді він відчув рух під собою. Почув скрип шкіряної запряжки, стогони залізних ресор, лайку візника.

Очі він розплющив Морґаном із Орріса.

Як і завжди, перш за все він відчув неймовірну радість: порівняно з цим кокаїн видавався аспірином. Груди стали вужчими, вага меншою. Частота серцебиття Морґана Слоута становила вісімдесят п’ять ударів на хвилину, збільшуючись до ста двадцяти, коли він злився. У Орісса ж вона рідко перевищувала шістдесят п’ять ударів. Зір Морґана Слоута був 20 із 20, але Морґан із Орріса бачив набагато краще. Міг роздивитися найменшу тріщинку на борту диліжанса або насолодитися тонким плетивом фіранок, що майоріли на вікнах. Кокаїн майже зовсім знищив нюх Слоута — ніс Орріса ідеально точно відчував запахи землі й повітря, міг розрізнити і розпізнати кожну молекулу.

За ним у тому світі зосталося порожнє подвійне ліжко, на якому досі помітно відбиток великого тіла. Тут він сидів на лавці-сидінні, м’якішому, ніж сидіння будь-якого «роллс-ройса», і їхав на захід, до далеких меж Зовнішнього Форпосту. До людини на ім’я Андерс. Він знав це, точно знав, де перебуває, бо Орріс досі був тут, у його голові, розмовляв із ним, як права півкуля мозку може розмовляти з раціональною лівою під час Дивовидь: тихо, але абсолютно виразно. Так само Слоут розмовляв із Оррісом, тим самим тихим голосом, тоді, коли Орріс Мігрував на — як їх називав Джек — Американські Території. Мігрант опинявся в тілі свого Двійника, і результатом ставало мирне захоплення. Слоут читав і про примусові загарбування. І хай ця тема його не дуже цікавила, здогадувався, що йдеться про вселення безумців з інших світів… а може, Америка доводила до божевілля тих, хто в ній з’являвся. Була й така ймовірність. Морґан Слоут пам’ятав, як цей світ подіяв на Морґана із Орріса в перші два дні візиту: не тільки зацікавив, а й страшенно налякав.

Диліжанс підкинуло: на Зовнішньому Форпості ви вибирали ті дороги, які були тут, і раділи, що вони взагалі є. Орріс умостився зручніше: деформована нога боліла.

— Тримайте карету рівно, забий вас Бог! — закричав над головою візник. Клацнув батіг. — Швидше, сини здохлих курв. Швидше.

Слоут посміхнувся від задоволення, яке дарувало саме перебування на Територіях. Він уже дізнався все, що потрібно: Орріс устиг прошепотіти. Диліжанс прибував у Прикордонне Депо — Школу Тайєра в іншому світі — саме перед світанком. Вони могли перехопити їх там, якщо хлопчики затримаються. Якщо ні — на хлопчиків чекають Закляті землі. У Морґана боліло серце. Він злився, що Річард зараз із цим гівнюком Сойєром, але якщо потрібна була жертва… що ж, Орріс втратив свого сина і не мертвий.

Єдине, що дозволяло Джеку досі залишатися живим, — відсутність Двійника: пересуваючись в інший світ, він завжди потрапляв в аналог того місця, звідки переходив. А Слоут завжди потрапляв у тіло Орріса, який міг перебувати за багато миль… як сьогодні. Йому пощастило — на майданчику для відпочинку, але Сойєру удача посміхнулася ще більше.

— Твоя удача скоро зійде нанівець, мій маленький друже, — сказав Орріс.

Диліжанс знову підкинуло. Орріс скорчив гримасу, потім усміхнувся. Так чи інакше, ситуація стабілізується, навіть якщо остання сутичка виявиться небезпечнішою, ніж мала бути.

Годі.

Він заплющив очі і схрестив руки на грудях. Ще мить відчував біль у деформованій нозі… а розплющивши очі, уже дивився на стелю своєї спальні. Як і завжди, серце зреагувало на отриману додаткову вагу дивним ударом не в такт і прискоренням руху.

Слоут підвівся і подзвонив у «Вест Коуст Бізнес-Джет». Через сімдесят хвилин він уже вилітав із міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса. Крутий різкий набір висоти викликав у нього звичні відчуття — наче йому в дупу засунули паяльну лампу. У Спрінгфілді вони приземлилися о 5.50 ранку за місцевим часом. Орріс уже під’їжджав до Прикордонного Депо. Слоут орендував у «Герці» седан і поїхав до Школи Тайєра. Подорож Америкою мала свої переваги.

Він виліз із салону, коли задзвонили ранкові дзвони, і зайшов у кампус Школи Тайєра, з якого недавно втік його син.

Цей ранок у Школі Тайєра не відрізнявся нічим від будь-якого іншого. Дзвони виводили звичайну ранкову мелодію, щось класичне, трохи схоже на «TE DEUM»[230]. Учні проходили повз Слоута, йшли в їдальню або спортзал. Можливо, мовчазніші, ніж зазвичай, бліді і трохи приголомшені — наче бачили вночі один і той самий жахний сон.

«Як насправді й було», — подумав Слоут. На мить він спинився перед Нельсон-гаузом, задумливо поглянув на будівлю. Ніхто просто не знав, наскільки нереальними були всі ті істоти, які жили неподалік від місць, де ставала тоншою перетинка між світами. Слоут зайшов за ріг і поспостерігав за прибиральником, котрий збирав уламки скла, що засіяли траву, мов розсипані діаманти. Поверх його зігнутої спини можна було зазирнути в кімнату відпочинку Нельсон-гауза, у якій сидів надзвичайно тихий Альберт Пузир і тупо дивився мультфільм із Баґзом Банні.

Слоут попрямував до станції та думками повернувся до першого переходу Орріса в цей світ. Він згадував про це з ностальгією, що, як подумати, здавалося смішним: врешті-решт, він тоді мало не помер. Вони обидва тоді мало не померли. Але це трапилося в середині п’ятдесятих, а тепер йому і самому було за п’ятдесят… ось у чому полягала фундаментальна різниця.

Він повертався додому із офісу, і сонце світило на Лос-Анджелес крізь світло-пурпуровий і туманно-жовтий серпанок: у ті дні смог іще не заполонив усе місто. Слоут стояв на бульварі Сансет, дивився на білборд, який анонсував новий фільм із Пеґґі Лі, коли відчув холод у голові. Буцімто у підсвідомості запульсувало джерело, і почало заливати все чужинною дивністю, яка нагадувала… нагадувала…

(сперму)

…ні, він не міг точно визначити, що саме це було. Воно швидко тепліло, набуваючи густини, і Слоут заледве зміг усвідомити, що це він — Орріс, а потім усе полетіло шкереберть. Наче таємні двері повернулися на шарнірі — і ось уже Орріс сидить за кермом «форда» моделі 1952 року з округлим капотом, Орріс у коричневому двобортному костюмі і краватці від Джона Пенске. Орріс простягає руку до паху — не від болю, а з цікавістю, адже він ніколи не носив труси.

Якоїсь миті, він пам’ятав це, «форд» мало не виїхав на узбіччя, і тоді Морґан Слоут, який тепер був номером два — узяв керування авто на себе, давши Оррісу, який мало не збожеволів від щастя, роззиратися навсібіч. Морґан Слоут також радів, як людина, котра показує другу свій дім, і розуміє, що гостю дім подобається так само, як і господарю.

Орріс заїхав у ресторан для автомобілістів «Товстун» і після деякої плутанини з паперовими грошима Морґана замовив бургер, картоплю фрі та шоколадний молочний коктейль. Зі словами проблем не було, вони вимовлялися легко. Лилися, як вода із джерела. Спочатку Орріс відкусив маленький шматочок, а потім заковтнув гамбургер із такою самою швидкістю, з якою Вовк розквитався з «Воппером». Однією рукою він сипав у рот картоплю фрі, а другою крутив радіоприймач, перестрибуючи з бібопа на Перрі Комо[231], великі оркестри й блюзи. Він висмоктав коктейль і замовив усе по другому колу.

На половині другого бургера його — Слоута, так само, як і Орріса — почало нудити. Раптом смажена цибуля стала надто гострою і просто застрягла в горлі; раптом усе засмерділо вихлопними газами. Шкіра свербіла. Він стягнув піджак (вміст другої склянки молочного коктейлю, тепер кавового, вилився на сидіння «форда»), поглянув на руки. Огидні червоні плями розпливалися, стаючи дедалі більшими. Скрутило живіт. Він висунув голову у вікно і виблював, відчувши, як Орріс вистрибує з нього, повертаючись у свій світ.

— Я можу вам допомогти, сер?

— Гм? — відірваний від власних роздумів, Слоут повільно повернувся. Перед ним стояв високий, білявий підліток, вочевидь, старшокласник, у належному для приватної школи вбранні: чудово пошитий синій фланелевий блейзер поверх сорочки з відпрасованим комірцем і вилинялі джинси.

Підліток відкинув волосся з лоба. В його очах застиг уже знайомий Слоуту розгублений, причмелений вираз.

— Я Етерідж, сер. Мені здалося, що вам потрібна допомога. Ви… наче загубилися.

Слоут посміхнувся. Збирався відповісти (але промовчав): «Ні, друже мій, це ти такий». Усе гаразд. Виродок Сойєра поки на волі, але Слоут знав, куди прямує Джек, а це означало, що хлопчик на повідку. Невидимому, але повідку.

— Загубився в минулому, не більше, — відповів він. — У давніх часах. Я тут не чужинець, містере Етерідж, якщо вас це хвилює. Мій син вчиться у цій школі. Річард Слоут.

На мить здивування і нерозуміння в очах підлітка зросло. Потім він засяяв.

— Звісно ж, Річард! — вигукнув він.

— Я збираюся зайти до директора. А поки вирішив погуляти територіями.

— Так, звісно. — Етерідж поглянув на годинник. — Я сьогодні чергую в їдальні, тому, якщо ви впевнені, що допомога вам не потрібна…

— Я впевнений.

Етерідж кивнув, розгублено посміхнувся і пішов. Слоут провів його поглядом, а потім подивився на моріжок, що вів до Нельсон-гауза. Помітив розбите вікно. Пряме влучання. Принаймні він міг — та ні, мав повне право — припустити, що десь між Нельсон-гаузом і цією прямокутною цегляною будівлею двоє хлопчиків Мігрували на Території. Він міг, якби хотів, піти за ними. Ступити крок за поріг станції — на дверях немає замка — і зникнути. З’явитися там, де зараз Орріс. Він не надто вже й далеко. Може, перед наглядачем Депо. Це зовсім не те, що Мігрувати в точку, яка за сотню миль від потрібного місця, а потім долати цю відстань у фургоні або, ще гірше, — пішки.

Хлопці вже, швидше за все, поїхали. У Закляті Землі. Якщо так, то вони їх доб’ють, і Двійник Сонячного Ґарднера, Озмонд, звісно ж, видавить з Андерса все потрібне. Озмонд і його жахливий син. Мігрувати немає жодного сенсу.

Хіба що поглянути одним оком. Отримати задоволення, ставши знову Оррісом, хоча б на кілька секунд. І перевірити, звісно ж. Усе життя, від самого дитинства, йому доводилося все перевіряти.

Він роззирнувся, щоб переконатися, що Етерідж не вештається довкола, і зайшов у приміщення станції. Його зустрів темний, затхлий і неймовірно ностальгійний запах старого гриму і парусинових декорацій. На мить у Слоута промайнула думка, що йому вдалося не просто Мігрувати, а перенестися в ті далекі часи, коли вони з Філом Сойєром неймовірно захоплювалися театром.

Потім очі звикли до темряви, і він побачив незнайому, майже нудотну бутафорію — гіпсовий бюст Паллади для інсценізації «Крука», позолочену пташину клітку, книжкову шафу з намальованими корінцями книжок — і згадав, що перебуває в так званому малому театрі Школи Тайєра.

Слоут постояв, глибоко вдихаючи пил. Його погляд спинився на одному промінчику пилу, що просочувався крізь маленьке віконце. Світло затремтіло, потім раптово стало насиченішим, як від настільної лапми. Слоут перенісся на Території. В одну мить — раз, і перенісся. Швидкість цієї Міграції його вразила. Зазвичай виникала пауза, відчуття переходу з одного місця в інше. Ця пауза, імовірно, напряму залежала від фізичного розташування двох тіл — Орріса і Слоута. Одного разу, коли він Мігрував із Японії, куди прилетів на перемовини з керівництвом студії «Шао Бразерс» щодо прав на екранізацію жахливого роману про голлівудських зірок, яким загрожував божевільний ніндзя, пауза тривала так довго, що він злякався, що загубився в порожнечі між світами. Але цього разу вони були поряд… зовсім поряд. Схоже на ті рідкісні миті, подумав він,

(подумав Орріс)

коли чоловік і жінка одночасно досягають оргазму і помирають водночас.

Запах засохлої фарби і парусини змінився на легкий і приємний запах територіального гасу. Лампа на столі ледь тліла, чаділа чорними смугами диму. На іншому столі, ліворуч від нього, стояли глиняні тарілки з рештками їжі. Три тарілки.

Орріс ступив крок уперед, як завжди, трохи тягнучи пошкоджену ногу. Підняв тарілку, дав мерехтливому світлу пограти на плямах жиру. Хто їв із цієї тарілки? Андерс, Джейсон чи Річард… хлопець, котрий був би Раштоном, якби мій син досі жив.

Раштон потонув, плаваючи в ставку неподалік від Великого Палацу. Вони влаштували пікнік. Орріс і його дружина випили багато вина. Пекло сонце. Хлопчик, він тільки недавно почав ходити, спав. Орріс кохався з дружиною, а тоді вони заснули під теплим пообіднім сонцем. Раштон прокинувся першим і пішов до води. Відплив від берега по-собачому, недалеко, але на глибині злякався. Орріс закульгав до води і поплив до того місця, де булькав хлопчик. Нога, ця клята нога, гальмувала його. Можливо, затримка вартувала Раштону життя. Коли Орріс дістався до хлопчика, той уже пішов під воду. Орріс схопив його за волосся і витягнув на берег… але Раштон уже посинів і помер.

Через шість тижнів Маргарет наклала на себе руки.

А через сім місяців юний син Морґана Слоута мало не потонув у басейні Вествудської Християнської асоціації для юнаків, де його вчили плавати. Річарда витягнули з води таким же синім і мертвим, як і Раштона… Але рятувальник зробив штучне дихання рот в рот, і Річард Слоут почав дихати.

«Бог забиває свої цвяхи», — подумав Орріс, а потім повернув голову на гучне хропіння.

Андерс, наглядач Депо, лежав на солом’яному матраці в кутку, його кілт задерся до сідниць. Поруч Орріс помітив перевернутий джбан вина. Майже весь напій вилився на волосся Андерса. Андерс знову захропів. Потім застогнав. Наче йому снилося жахіття.

«Але жоден сон не може бути настільки ж жахливим, як твоє майбутнє», — похмуро подумав Орріс. Він наблизився на крок, закутався в плащ і без жалю дивився на Андерса.

Слоут міг спланувати вбивство, але саме Орріс щоразу Мігрував, щоб виконати план. Саме Орріс у тілі Морґана намагався під бадьорі вигуки диктора на реслінгу задушити подушкою Джека Сойєра. Орріс організував убивство Філа Сойєра в Юті (так само, як організував на Територіях убивство його Двійника, простолюдного принца Філіпа Сотеля).

Слоут жадав крові, але в нього на неї була така сама алергія, як у Орріса на американську їжу і американське повітря. Саме Морґан із Орріса, колись відомий як Морґан Криволапий, завжди втілював плани Слоута.

Мій син помер. Його живе. Син Сотеля помер. Сойєра живе. Але це можна виправити. І це виправлять. Жодного Талісмана, солоденькі друзі. На вас чекає радіоактивна версія Оутлі, і кожен з Вас повинен врівноважити терези Смертю. Бог заб’є свої цвяхи.

— А якщо Бог не заб’є, то це зроблю я! — вигукнув він.

Чоловік на підлозі знову заворушився, наче почув ці слова. Орріс ступив до нього іще один крок, ніби хотів копняком розбудити сплячого, а тоді схилив голову набік. Звідкись здалеку долинав цокіт копит, тихе скрипіння і подзвякування упряжей, охриплі крики вершиників.

Напевно, то Озмонд. Добре. Хай Озмонд потурбується про це все — йому самому не надто хотілося розпитувати чолов’ягу з похмілля, коли він і так чудово знав, що той скаже.

Орріс закульгав до дверей, відчинив їх і поглянув на розкішний персиковий світанок Територій. Саме звідти — з боку світанку — наближалися вершники. Кілька митей Орріс дозволяв собі пити це чарівне сяйво, а тоді повернувся на захід, де небо досі мало колір свіжого синця. Земля була темною… за винятком хіба що тих місць, де сонце падало на декілька світлих паралельних ліній.

«Хлопчики, ви поїхали назустріч смерті», — вдоволено подумав Орріс… і раптом йому на гадку спала ще приємніша думка: вони, можливо, уже померли.

— Добре, — сказав Орріс і заплющив очі.

За мить Морґан Слоут уже стискав ручку дверей маленького театру Школи Тайєра. Він розплющив очі, плануючи мандрівку назад, на західне узбережжя.

«Можливо, настав час трішки помандрувати спогадами, — подумав він. — До містечка в Каліфорнії під назвою Пойнт-Венуті. Спершу подорож на південь — візит до королеви — а тоді…»

— Морське повітря, — промовив він до бюста Афіни Паллади, — піде мені на користь.

Він заліз у кишеню, зробив іще одну затяжку із крихітної пляшечки (він уже не відчував запахів парусини та гриму), і, підбадьорившись, попрямував схилом униз, до своєї машини.

Частина IV Талісман 

Розділ тридцять четвертий Андерс

1

Раптом Джек збагнув, що хоч він і досі біжить, але біжить повітрям, наче персонаж мультфільму, який устигає здивовано роззирнутися, а тоді летить з вишини двохсот тисяч футів униз. Але до землі було не двісті тисяч футів. Джекові саме вистачило часу, щоб збагнути: дійсно, землі під ногами нема. Але впав він з висоти не більше ніж п’ять футів. Похитнувся і, можливо, залишився б стояти на своїх двох, якби в нього не врізався Річард.

— Стережися, Джеку, — закричав Річард, але сам не збирався дотримуватися власної поради: очі він міцно заплющив. — Стережися вовка. Стережися містера Дафрі. Стережися…

— Годі, Річарде. — Ці судомні крики налякали Джека понад усе. Річард волав, як божевільний, цілковито божевільний. — Годі, з нами все гаразд! Вони зникли!

— Остерігайся Етеріджа! Остерігайся жуків! Стережися, Джеку!

— Річарде, вони зникли! Заради Джейсона, озирнися навкруги! — Джек не мав можливості зробити це сам, але знав, що вони перенеслися, — повітря було чистим і солодким, а ніч ідеально тихою, якщо не зважати на шурхіт священного теплого вітерцю.

Як погане відлуння, в голові Джека зринув хор хлопчиків-псів надворі: «Проки-дайся, проки-дайся, проки-дайся! Будь ласка, будь ласка, будь ласка!»

— Стережися, Джеку! — горлав Річард. Він притиснув обличчя до землі й скидався на сповненого ентузіазму мусульманина, який прагне вразити Аллаха. — СТЕРЕЖИСЯ! ВОВК! УЧНІ! ДИРЕКТОР! СТЕРЕ…

Злякавшись, що Річард дійсно втратив ґлузд, Джек схопив друга за комір сорочки, смикнув угору і дав ляпаса.

Річардові слова вмить згасли. Він зиркнув на Джека, і той побачив відбиток власної руки — тьмяно-червоне татуювання. Сором поступився місцем миттєвій допитливості: дізнатися, де вони. Світла вистачало — інакше він би не роздивився свою мітку.

У глибині душі він знав відповідь на питання — вона була точною і не підлягала сумніву… принаймні наскільки він це розумів.

Зовнішні Форпости, Джекі. Ти тепер на Зовнішніх Форпостах.

Та перш ніж він це обміркує, варто зрозуміти, наскільки все погано з Річардом.

— З тобою все гаразд, Річі?

Той дивився на Джека з німим, пекучим здивуванням.

— Ти вдарив мене, Джеку.

— Дав ляпаса. Так треба робити, коли людина в істериці.

— У мене не було істерики! Я ніколи в житті не істери… — Річард змовк і підскочив, скажено роззираючись навкруги. — Вовк! Ми маємо стерегтися Вовка, Джеку. Якщо нам вдасться перелізти через паркан, він нас не дістане!

Він би так і кинувся в пітьму до сітчастого паркану, який тепер був у іншому світі, якби Джек не схопив його і не втримав на місці.

— Вовка немає, Річарде.

— Га?

— Ми це зробили.

— Що ти маєш на…

— Території, Річарде! Ми на Територіях! Ми перенеслися сюди! — «І ти мені, чорт забирай, ледь руку не вивихнув, хома ти невірний, — подумав Джек, потираючи зболіле плече. — Наступного разу, коли мені треба буде когось витягувати, я знайду собі якесь дитя, що досі вірить у Санта-Клауса і Великоднього Кролика».

— Це просто смішно, — повільно промовив Річард. — Джеку, Територій не існує.

— Якщо їх не існує, — безжально відповів Джек, — тоді чому великий білий Вовк або твій грьобаний директор не кусають тебе за сраку?

Річард поглянув на Джека, розтулив рот, щоб щось сказати, тоді знову його стулив. Він роззирнувся, цього разу трохи уважніше (принаймні Джек на це сподівався). Джек зробив те саме, насолоджуючись теплом і чистотою повітря. Морґан і юрби з його ненормального бедламу могли прорватися сюди будь-якої миті, але хлопчик не міг не насолоджуватися чистим тваринним щастям від повернення сюди.

Вони стояли на полі. Висока пожовкла трава з бородатими кінчиками — не пшениця, але щось дуже на неї схоже; якісь точно їстівні зерна — тягнулися із землі в ніч в усіх напрямках. Теплий вітерець віявся ними дивними, але чудовими хвилями. Праворуч, на невисокому пагорбі, стояла дерев’яна будівля. Перед нею на палі висіла лапма. Жовте, нестерпно яскраве полум’я горіло в скляній кулі. Джек помітив, що споруда восьмикутна. Хлопчики перенеслися на Території, на самий край світла, яке відкидав ліхтар, а на протилежному боці виблискувало щось металеве. Джек придивився до цього слабкого срібного відблиску… і все збагнув. Він зовсім не здивувався, навпаки — він саме це і сподівався побачити. Так, наче дві дуже великі половинки пазів — одна на Американських Територіях, а друга тут — поєдналися в одне ціле.

Хлопчик бачив перед собою рейки. І хоча в темряві неможливо було визначити їхній напрямок, він знав, куди вони ведуть.

На Захід.

2

— Ходімо, — сказав Джек.

— Я не хочу туди іти, — буркнув Річард.

— Чому?

— Надто багато божевільних штук коїться, — облизнув губи Річард. — У тій будівлі може бути що завгодно. Собаки. Психи. — Він ще раз облизнув губи. — Жуки.

— Я ж сказав тобі, що ми тепер на Територіях. Усе божевілля зникло — тут чисто. Трясця твоїй матері, Річарде, хіба ти не відчуваєш запах?

— Нема ніяких Територій! — пронизливо скрикнув Річард.

— Поглянь навколо.

— Не хочу! — завищав Річард гірше за розгнівану, вперту дитину.

Джек схопив у жменю кілька важких колосків.

— Поглянь на це!

Річард відвернувся. Джек швидко вгамував бажання добряче струснути друга. Натомість він відкинув колоски, порахував подумки до десяти, а тоді пішов схилом угору. Поглянув униз і зрозумів, що на ньому тепер щось на кшталт шкіряних чапів[232]. Річард був зодягнений майже так само, як і він. Навколо його шиї була пов’язана бандана, що зійшла сюди з полотен Фредеріка Ремінґтона[233]. Джек торкнувся власної шиї і відчув під пальцями таку ж саму стрічку. Пройшовся руками по тілу. Чудове тепле пальто Майлза П. Кайґера обернулося на щось схоже на мексиканське серапе. «Закладаюся, я зараз схожий на рекламу “Тако Белл”», — подумав хлопчик і посміхнувся.

Жахливе збентеження спалахнуло на обличчі Річарда, коли він побачив, як Джек піднімається схилом, залишаючи його біля підніжжя.

— Ти куди?

Джек поглянув на Річарда і повернувся. Він поклав руку на Річардове плече і тверезо поглянув другові у вічі.

— Ми не можемо тут залишатися. Дехто з них точно бачив, як ми переносилися. Можливо, вони не можуть прийти відразу після нас, а може, й навпаки. Не знаю. Про те, як це все влаштовано, я знаю не більше, ніж п’ятирічна дитина знає про магнетизм: тобто іноді магніти притягуються, а іноді відштовхуються. І наразі більше мені знати не треба. Нам слід забиратися звідси. Кінець історії.

— Мені це все сниться. Я знаю.

Джек кивнув у бік старезної дерев’яної будівлі.

— Можеш або піти туди, або залишитися тут. Я повернуся за тобою, коли розвідаю територію.

— Нічого з цього не відбувається насправді, — промовив Річард.

Його позбавлені окулярів, голі, скажені, широкі очі немов запилюжило. На мить він підвів погляд на чорне небо Територій, яке повнилося дивними, незнайомими розсипами зірок, здригнувся і поглянув у інший бік.

— У мене гарячка. У мене грип. Багато хто хворіє на грип. Це марення. А ти в моєму маренні — запрошена зірка.

— Що ж, коли зможу, то відішлю когось у Гільдію Акторів Марень зі своєю карткою «АФТРА»[234], — сказав Джек. — А тим часом чому б тобі не залишитися тут, Річарде? Якщо нічого не відбувається, то тобі нема через що перейматися.

Джек знову пішов геть, міркуючи, що ще кілька таких божевільних розмов із Річардом — просто-таки «Пригоди Аліси в Дивокраї» — і він переконає себе, що сам збожеволів.

Він уже пройшов приблизно половину шляху, коли до нього приєднався Річард.

— Я б повернувся за тобою.

— Знаю. Але я вирішив, що мені краще піти з тобою. Якщо це все одно сон, то яка різниця?

— Що ж, тримай рот на замку, якщо раптом там хтось є. А я певен, що це так. Здається, хтось на мене дивиться з того вікна.

— Що ти збираєшся робити? — спитав Річард.

Джек посміхнувся.

— Імпровізувати, друже Річі. Я тільки це і роблю, відколи покинув Нью-Гемпшир. Імпровізую.

3

Вони підійшли до ґанку. У паніці Річард знову міцно схопив Джека за плече. Джек втомлено повернувся до друга; йому вже набридли фірмові канзаські захвати Річарда.

— Що?

— Це точно сон, і я можу це довести.

— Як?

— Джеку, ми більше не говоримо англійською! Ми розмовляємо якоюсь мовою, і розмовляємо чудово, але це не англійська!

— Ага, — відповів Джек. — Дивина, правда?

Він рушив сходами вгору, а Річард так і залишився стояти на місці з роззявленим ротом.

4

За секунду або дві Річард і отямився й пішов за Джеком. Дошки під ногами викривилися, розхиталися і розтріскалися. Крізь щілини проростали важкі колоски. З глибокої пітьми до хлопчиків долинало сонне гудіння комашні — не очеретяне скреготання світляків, а навпаки, щось приємне — тут так багато приємного, подумав Джек.

Лампа тепер була за ними; тож їхні тіні спочатку ковзнули ґанком, а тоді викривилися праворуч і темними плямами лягли на двері. Там висіла давня, потерта вивіска. На якусь мить Джекові здалося, що напис зроблено дивними кириличними літерами — непридатною для розшифрування російською. Але, підійшовши ближче, він без жодного здивування зрозумів слово: ДЕПО.

Джек підвів руку, щоб постукати, потім ледь похитав голово. Ні. Він не стукатиме. Це не приватне помешкання: на дверях написано «ДЕПО», а це слово асоціювалося в нього з громадськими приміщеннями — з місцями, де очікують на автобуси «Ґрейхаунд»[235] та потяги «Амтрак»[236], із зонами навантажування «Дружнього Неба»[237].

Джек штовхнув двері. Привітне світло лампи і цілком непривітний голос випурхнули на ґанок одночасно.

— Забирайся, дияволе! — проскрипів надтріснутий голос. — Забирайся. Я їду вранці! Присягаюся! Потяг у хліву! Забирайся! Я присягався, що поїду, і я поїду, а тепера йди… йди і облиш мене!

Джек насупився. Річард роззявив рот. Кімната була чистою, але дуже давньою. Дошки настільки викривилися, що стіни, здавалося, йшли брижами. На стіні висіла картина з величезним, як китобійне судно, диліжансом. Давній шинквас, поблякла поверхня якого була кривою, як і стіни, тягнувся через усю кімнату, розділяючи її на дві половини. За ним, на дальній стіні, грифельна дошка з двома колонками: «ПРИБУТТЯ КАРЕТИ», «ВІД’ЇЗД КАРЕТИ». Поглянувши, Джек вирішив, що минуло достатньо часу, відколи тут востаннє записували якусь інформацію; він подумав, що як хтось і захоче написати на ній м’якою крейдою, вона розсиплеться на шматочки і впаде на обвітрену підлогу.

З одного боку шинквасу стояв найбільший у світі, заповнений зеленим піском пісковий годинник — завбільшки з величезну пляшку шампанського.

— Облиш мене, будь ласка. Я обіцяв т’бі поїхати і я поїду! Будь ласка, Морґане! Змилуйся! Обіцяю, а якщо ти м’ні не віриш, то зазирни в хлів! Потяг готовий, присягаюся, потяг готовий!

З дальнього правого кутка кімнати долинало бурмотіння і квоктання — то улесливо патякав величезний старигань. Джек припустив, що зросту в ньому шість футів і три дюйми — навіть тепер, коли старий застиг у рабській позі, між його головою і низькою стелею Депо лишалося не більше ніж чотири дюйми. Дідку було років сімдесят, хоча, цілком можливо, і всі вісімдесят. Сніжно-біла борода починалася саме під очима і шовковистим, ніби дитяче волосся, каскадом спадала на груди. Широкі плечі змарніли, наче зламалися за довгі роки перетягування вантажів. Глибокі зморшки розходилися від кутиків очей, а ще глибші тріщини прорізали лоб. Його обличчя вкривала вощанисто-жовта шкіра. Старий носив білий, прошитий яскраво-багряними нитками кілт. Він був нажаханим до смерті. Розмахував міцною палицею, але налякати нікого не міг.

Джек різко обернувся до друга, коли старий вимовив ім’я Річардового батька, але той, вочевидь, зараз був не здатен зважати на такі речі.

— Я не той, за кого ти мене маєш, — сказав Джек і ступив крок уперед, до старого.

— Забирайся! — закричав той. — Досить з мене твоєї облуди! Я знаю, що диявол може ховатися за янгольським обличчям! Забирайся! Я все зроблю! Він готовий рушати, завтра рано-вранці! Я казав тобі, що все зроблю і все так і буде, але тепер забирайся!

Рюкзак, який тепер обернувся на заплічний мішок, звисав із Джекової руки. Дійшовши до шинквасу, хлопчик почав порпатися в ньому; відсунув люстерко і кілька з’єднаних між собою цінних патичків. Нарешті пальці намацали те, що треба, і хлопчик дістав це. Монету, яку колись дав йому капітан Фаррен, монету з королевою з одного боку й грифоном з другого. Він кинув її на шинквас, і м’яке світло заграло на чарівному профілі Лаури Делосіан. Знову Джека вразила схожість королеви та його матері. Вони від самого початку були настільки подібними одна на одну? А може, схожість зростає через те, що я так часто думаю про це? Чи я якимось чином поєдную їхні профілі в один?

Старигань відсунувся ще далі, коли підійшов Джек. Скидалося на те, що він намагається витиснути себе з будівлі. Слова лилися істеричним потоком. Коли Джек, як поганець із вестерна, що вимагає випивку, швиргонув монету на шинквас, старий змовк. Він витріщився на монету, очі його широко розплющилися, а заслинені кутики губ смикнулися. Він втупився круглими очима в Джека, уперше по-справжньому на нього глянувши.

— Джейсон, — прошепотів він тремтячим голосом. Попередня неміч минула. Тепер старий тремтів не від страху, а від благоговійного трепету: — Джейсон!

— Ні, — сказав хлопчик. — Мене звуть… — раптом він замовк, збагнувши, що слово, яке він хотів сказати цією дивною мовою було не Джек, а…

— Джейсон! — закричав старий і впав на коліна. — Джейсоне, ти повернувся! Ти повернувся і всьо добре, всьо буде добре, добре і навіки-віків добре!

— Агов, — сказав Джек. — Агов, насправді…

— Джейсон! Джейсон повернувся і з королевою все буде добре!

Джек, який ще менше очікував на сльозливе обожнювання старого наглядача Депо, ніж на його перелякану лють, повернувся до Річарда… але від нього годі було чекати допомоги. Річард розпластався на підлозі й чи заснув, чи, чорт забирай, вдало прикидався!

— От, гівно, — простогнав Джек.

Старий стояв навколішках, бурмотів щось і ридав. Ситуація швидко переходила зі сфери просто смішної в царину цілковитого абсурду. Джек знайшов відкидну кришку і ступив за шинквас.

— Підведися, мій добрий і вірний слуго, — сказав Джек. Похмуре запитання до самого себе: а Ісус чи Будда стикалися з такими проблемами? — Встань, друже.

— Джейсоне! Джейсоне! — ридав старий.

Його біле волосся вкривало сандалії Джека. Старий заходився їх цілувати. Це було не просто цмокання, а палкі поцілунки із засмоктом коханців на копиці сіна. Джек заходився безпорадно гиготіти. Йому вдалося перенести їх з Іллінойса, і тепер вони були в напіврозваленому Депо в центрі сірого поля пшениці — яка насправді не пшениця — десь на Зовнішніх Форпостах, Річард спить біля дверей, а цей дивак цілує його ноги і лоскоче їх бородою.

— Встань! — сміючись, закричав Джек. Він спробував відступити, але вдарився об шинквас. — Підведися, о мій вірний слуго! Підведися на свої грьобані ноги, встань, годі!

— Джейсоне! — Цмок! — Всьо буде добре! — Цмок-Цмок!

— І все буде добре, добре, добре, — скажено подумав Джек, поки старий цілував його ноги крізь сандалії. — Не знав, що на Територіях читають Роберта Бернса[238], але, напевно, вони…

Цмок-цмок-цмок.

О ні, досить, я більше не витримаю.

— ВСТАНЬ! — закричав він на межі власного голосу, і старий зрештою став перед ним. Тремтячи і плачучи, він не наважувався поглянути Джеку у вічі. Але його широченні плечі трохи випрямилися, зійшов і геть нещасний вигляд — і Джек радів із цього.

5

Знадобилося понад годину, щоб розмова Джека зі старим набула зв’язної форми. Вони починали розмовляти, а тоді Андерс, який був колись утримувачем стаєнь, знову збивався на своє «О-Джейсоне-мій-Джейсоне-велич-твоя…» і Джекові доводилося його зупиняти, поки той знов не заходився цілувати йому ноги. Джекові старий подобався, і він йому співчував. Він уявляв, які б почуття захопили його, якби Ісус чи Будда з’явилися на місцевій автомийці чи в черзі за шкільним обідом. Йому довелося визнати ще один простий і очевидний факт: якась його частина зовсім не дивувалася ставленню Андерса до нього. Хоча він і відчував себе Джеком, дедалі частіше і частіше хлопчик розумів, що він… той, інший.

Але той помер.

Це було правдою; незаперечною правдою. Джейсон помер, і Морґан з Орріса, імовірно, мав до його смерті прямий стосунок. Але такі хлопці, як Джейсон, зазвичай повертаються, хіба ні?

Джек уважав, що час, який він витратив на те, щоби змусити Андерса говорити зв’язно, минув не дарма, бо тепер він переконався, що Річард не вдає, а справді знову заснув. Якраз добре, бо Андерс мав що розповісти про Морґана. Колись, розповів він, це була остання станція в знаному світі — з милозвучною назвою «Зовнішнє Депо». Далі простягалися жахні місця.

— Тобто «жахні»? — перепитав Джек.

— Не знаю, — відповів Андерс, запалюючи люльку. Він удивлявся в пітьму, і лице його спохмурніло. — Багато чого розповідають про Закляті Землі, кожна історія відрізняється від іншої, і всі вони починаються приблизно такими словами: «Я знаю людину, яка знає людину, яка три дні блукала краєм Заклятих Земель, і от вона розповідала…» Але я ніколи не чув, щоб історія починалася словами: «Я три дні блукав краєм Заклятих Земель, і розповім я…» Чуєш, у чім заковика, Джейсоне, мій Володарю?

— Чую, — повільно вимовив Джек. Закляті Землі. Від однієї тільки назви волосся на руках і потилиці ставало дибки. — Отже, ніхто не знає, які вони?

— Напевне? Ні, — відповів Андерс. — Але якщо хоча б чверть із того, що я чув, правда…

— А що ти чув?

— Там водяться такі жахіття, що порівняно з ними копальні Орріса видаються нормальними. Там є вогняні кулі, що мчать через пагорби і порожні місцини, залишаючи по собі довгі чорні сліди — тобто вдень вони чорні, а вночі, як я чув, світяться. Якщо людина підійде надто близько до однієї з цих куль, то захво́ріє тяжко. Вона втратить волосся, і все тіло її вкриється виразками, а тоді вона почне блювати; часом від цього стає легше, але найчастіше вона блює і блює, аж доки не розривається шлунок, лускає горло і…

Андерс підскочив.

— Мій Володарю! Що з вами? Ви щось помітили у вікні? Ви побачили привида на цих двічі проклятих рейках?

Андерс перелякано вдивлявся у вікно.

«Променева хвороба, — подумав Джек. — Він нічого про неї не знає, але щойно описав симптоми променевої хвороби, всі до найменших подробиць».

Минулого року вони на уроках фізики вивчали і ядерну зброю, і наслідки радіації, а через те, що його мати вряди-годи брала участь у протестах проти дослідження ядерної зброї й побудови нових атомних електростанцій, Джек дуже серйозно ставився до всього цього.

«Як чудово, — подумав він, — як чудово променева хвороба поєднується з ідеєю Заклятих Земель!»

Тоді Джек збагнув іще дещо: на захід звідси проводилися перші тести — саме там, на башті, підвісили, а тоді й підірвали прототип бомби, яку потім скинули на Хіросіму. Ще там збудували справжнісіньке містечко, яке населили манекенами і яке той вибух знищив, аби військові могли більш-менш зрозуміти, які наслідки має ядерний вибух і до чого насправді призведе вогняний смерч. Зрештою, вони повернулися в Юту та Неваду, на справжні Американські Території, і повторили ці тести вже під землею. Джек знав, що там простягаються безкраї обшири державної землі з безліччю пагорбів та пригірків зі скелястими пустирями і бомби — це далеко не все, що вони там досліджували.

Скільки такого гівна Слоут перенесе сюди, якщо королева помре? Скільки такого гівна він уже переніс? Ця залізнична станція — частина системи доставки?

— Ви маєте поганий вигляд, мій Володарю, взагалі кепський. Ви білий, як простирадло. Закладаюся, тако воно і є!

— Усе гаразд, — повільно вимовив Джек. — Сідай. Продовжуй розповідати. І розкури люльку, бо вона вже згасла.

Андерс дістав люльку з рота, розкурив її і знову перевів погляд із Джека на вікно… тепер його обличчя було не просто похмурим — воно наповнилося страхом.

— Але дуже скоро, гадаю, я дізнаюся, які з історій правдиві.

— Тобто?

— Завтра з першими променями сонця я помандрую через Закляті Землі, — відповів Андерс. — Я поведу диявольську машину Морґана з Орріса, що зараз стоїть у сараї, через Закляті Землі. І тільки Бог знає, які диявольські механізми я візьму із собою.

Джек витріщився на нього, серце його забилося швидше, кров ударила в голову.

— Куди? Наскільки далеко? До океану? До великої води?

Андерс повільно кивнув.

— Еге ж. До води. І… — голос його понизився, обернувся на безсилий шепіт. Погляд знову повернувся до темних вікон, наче він боявся, що якийсь невідомий монстр причаївся там і спостерігає й ловить кожне його слово. — І там Морґан зустріне мене, і ми віднесемо його добро.

— Куди? — запитав Джек.

— До Чорного Готелю, — завершив Андерс тихим, сповненим тремтіння голосом.

6

Джекові враз захотілося зайтися диким реготом. Чорний Готель — звучить, як назва похмурого містичного роману. Хоча… хоча… це ж усе почалося в готелі, так? «Альгамбра» в Нью-Гемпширі, на березі Атлантичного океану. Може, тепер є інший готель, таке ж вікторіанське громаддя на березі Тихого океану? Може, там і має завершитися його довга дивна мандрівка? У якомусь аналозі «Альгамбри» з паршивим парком розваг неподалік? Ця думка була до страшного переконливою. Якимось дивним, але незаперечним чином вона поєднувалася з ідеєю Двійників і Двоякості…

— Чому ти так на мене дивишся, мій Володарю?

Голос Андерса був схвильованим і засмученим. Джек швидко відвів погляд.

— Вибач. Я просто замислився.

Він підбадьорливо всміхнувся, і колишній наглядач стайні спробував відповісти йому тим самим.

— І я хочу, щоб ти перестав мене так називати.

— Називати як, мій Володарю?

— Мій Володарю.

— Мій Володарю, — Андерс виглядав збентеженим.

Він не повторював луною слова Джека, він просив пояснень. У Джека виникло відчуття, що він має прискорити це все, інакше вони так і застрягнуть посеред жарту «Хто на першій? Хто на другій?»[239].

— Не має значення, — нахилився вперед Джек. — Я хочу, щоб ти все мені розповів. Зможеш це зробити?

— Спробую, мій Володарю, — сказав Андерс.

7

Спершу йому було важко підбирати слова. Самотній чоловік, життя котрого минуло на Зовнішніх Форпостах, він не звик до балачок. А тепер йому наказував говорити той, кого він уважав особою королівської крові — майже бог. Однак потроху старий почав говорити швидше, і під кінець його неповної, але захопливої історії слова текли рікою. Джек без найменших зусиль зрозумів почуте, незважаючи на акцент чоловіка, який у його свідомості трансформувався у щось схоже на роберто-бернсівську гаркавість[240].

Андерс знав Морґана, бо той, кажучи простими словами, був Володарем Зовнішніх Форпостів. Його справжньому титулу, Морґан із Орріса, бракувало величі, але насправді обидва означали одне й те саме. Орріс — найпівденніше військове містечко Зовнішніх Форпостів — був єдиною впорядкованою частиною величезних трав’янистих просторів. Оскільки Морґан неподільно керував Оррісом, він же, за визначенням, керував і рештою Зовнішніх Форпостів. А ще за останні п’ятнадцять років погані Во́вки потягнулися до Морґана. Спершу це важило мало, бо до Морґана приєдналося лише кілька поганих (окрім цього слова, Андерс видав іще якийсь звук, який Джек інтерпретував як скажених) Во́вків. Але в наступні роки їхня кількість тільки зростала, і Андерс розповідав, що чув історії, буцімто, відколи королева захворіла, понад половину зграї чабанів-перевертнів вразила недуга. За словами Андерса, не тільки ці істоти корилися волі Морґана з Орріса. Були й інші. Гірше того, деякі з них могли одним поглядом звести людину з розуму.

Джек пригадав Елроя, почвару з «Пивниці Оутлі», і здригнувся.

— Ця частина Зовнішніх Форпостів має назву? — спитав хлопчик.

— Володарю?

— Та частина, де ми зараз.

— Насправді ні, але я чув, як деякі люди називали її Елліс-Брікс.

— Елліс-Брікс, — повторив Джек.

Географія Територій, нечітка і, напевне, хибна в багатьох аспектах, почала поступово вимальовуватися у свідомості хлопчика. Ця частина Територій співвідносилася з американським Середнім Заходом і Великими Рівнинами (Елліс-Брікс? Іллінойс? Небраска?); Закляті Землі — аналог американського Заходу.

Джек так довго й пильно дивився на Андерса, що колишній конюх знову зачовгав від збентеження.

— Пробач, — сказав Джек. — Продовжуй.

Батько Андерса був останнім візником, що «ходив на Схід» із Прикордонного Депо. Сам Андерс ходив тоді в нього в підмайстрах. Але навіть тоді, розповідав він, великі збурення та неспокій пронизували Схід. Початком усього цього стали вбивство старого короля і коротка війна, яка розпочалася потім. І хоча все завершилося сходженням на престол доброї королеви Лаури, лихо не відійшло, а рушило на південь, породжене отруйними та зруйнованими Заклятими Землями. Дехто, розповідав Андерс, уважав, що зло народилося на Заході.

— Не певен, що розумію тебе, — сказав Джек, хоча глибоко в душі знав, що розуміє.

— На краю землі, — відповів Андерс, — на березі великої води, до якої я вимушений доїхати.

Іншими словами, усе почалося там, звідки прийшов мій батько… мій батько, я, та Річард… і Морґан. Старий добрий Блоут.

Нещастя, розповідав Андерс, прийшли в Зовнішні Форпости, і тепер зграю Во́вків вражає гниття — ніхто не знає, наскільки все погано, але візник боявся, що їм усім настане кінець, якщо не зупинити вплив. Тут відбувся зсув, який уже дістався Сходу, де, як чув візник, королеву вразила смертельна хвороба.

— Це ж неправда, Володарю? — спитав Андерс… Він майже благав.

Джек поглянув на нього.

— Я маю знати відповідь?

— Звісно, — відповів Андерс. — Хіба ти не її син?

На якусь мить здалося, що весь світ навколо завмер. Приємне гудіння комашні надворі затихло. Річард зробив значну перерву між важкими повільними вдихами. Здавалося, його власне серце взяло паузу… за весь час. Тоді Джек почув свій рівний голос:

— Так… я її син. І це правда… вона дуже хвора.

— Але ж не вмирає? — наполягав Андерс. Тепер благали його очі. — Вона ж не вмирає, Володарю?

Джек усміхнувся, а тоді відповів:

— Це ми ще побачимо.

8

Андерс сказав, що ще до того, як почалися нещастя, Морґан з Орріса був звичайним маловідомим прикордонним лордом. Він успадкував свій опереточний титул від батька, що був жирним, смердючим блазнем. Батько Морґана викликав сміх за життя і став посміховиськом через власну смерть.

— Він цілий день пив персикове вино, а тоді вмер від розладу.

Люди вже вирішили позбиткуватися і з сина старого, але все припинилося після того, як в Оррісі почали вішати наліво й направо. І коли через багато років після смерті старого короля знову почався неспокій, Морґан отримав силу і владу. Зійшов зловісною зорею на небосхилі.

Усе це не було особливо важливим для Зовнішніх Форпостів — гігантські порожні простори роблять політику неважливою, сказав Андерс. Мали значення хіба що згубні зміни в зграї Во́вків, але навіть коли більшість поганих Во́вків пішли в Інші Краї, це нічого не змінило. («Нас це не мучило, Володарю!» — вуха Джека вперто чули саме це.)

Тоді, щойно новини про хворобу королеви докотилися так далеко на Захід, Морґан прислав сюди команду недоладних, покручених рабів із однієї з копалень на Сході; рабів пильнували викрадені Во́вки та інші дивні почвари. Наказував їм жахливий чоловік із батогом. Відколи робота почалася, він був тут майже постійно, але потім зник. Андерс, котрий провів значну частину цих жахливих тижнів та місяців, зіщулившись у своєму будинку, що стояв миль за п’ять на південь звідси, зрадів, коли той чоловік пішов. Ходили чутки, що Морґан покликав свого слугу назад, на Схід, де все рухалося до кульмінації. Андерс не знав, правда це чи ні, та й йому було байдуже. Він просто радів із того, що чоловік, якого часом супроводжував сухоребрий, огидний хлопчик, зник.

— Ім’я? — з притиском запитав Джек. — Як його звали?

— Володарю, я не знаю. Во́вки кликали його «Той, з Батогом». Раби називали просто «дияволом». Маю сказати, усі вони мали рацію.

— Він одягався як денді? Оксамитові пальта? Може, черевики з пряжками на носаках?

Андерс кивав.

— Він використовував сильні парфуми?

— Тако є! Тако є! Правда!

— А батіг закінчувався тонкими смужками сириці з залізними наконечниками на ній.

— Правда, Володарю. Злий батіг. І він хвацько ним користувався.

Це був Озмонд, це був Сонячний Ґарднер. Він був тут, наглядав за якимось проектом для Морґана… потім королева захворіла, і Озмонда відкликали в літній палац, де й відбулося наше миле знайомство.

— Його син? — продовжив розпитування Джек. — Який вигляд мав його син?

— Худий, — повільно відповів Андерс. — Одне око плавало. Це все, що я можу пригадати. Він… Володарю, сина Батожника важко було розгледіти. Кажуть, він тьмяний.

— Тьмяний, — замислився Джек.

— Так. Це їхнє слово на позначення тих, кого важко розгледіти, байдуже, наскільки пильно ти в нього вдивляєшся. Во́вки кажуть, що невидимість неможлива, але можна зробити себе тьмяним, якщо знаєш як. Більшість Во́вків уміють робити так, і той курвлячий виплодок теж умів. Тож я пам’ятаю лише його сухоребрість і дивне око, а ще… він був потворним, як чорний сифілітичний гріх.

Андерс замовк.

— Він любив робити боляче тваринам. Звірятам. Він брав їх до себе на ґанок, і я чув жахливі крики. — Андерс здригнувся. — Це було однією з причин, чому я залишався вдома, ви розумієте. Не люблю чути, коли звірятам боляче. Через це мені дуже-дуже зле.

Усе, що казав Андерс, породжувало в голові Джека сотню свіжих запитань. Особливо Джек хотів знати все, що було відомо Андерсу про Во́вків, — сама лишень згадка про них виповнювала Джека насолодою і глибокою, болючою тугою за своїм Во`вком.

Але часу було обмаль; завтра вранці цей чоловік мав їхати на захід, у Закляті Землі, і будь-якої миті тут могла з’явитися зграя вчителів, яку вів за собою Морґан із місць, які Андерс називав Іншими Краями. Міг прокинутися Річард і поцікавитися, про якого такого Морґана вони зараз говорили і хто такий той тьмяний хлопчик — тьмяний хлопчик, який настільки схожий на хлопця, що жив за сусідніми дверима в Нельсон-гаузі.

— Вони прийшли, — вирішив Джек. — Прийшла ця команда, і нею керував Озмонд — принаймні доки його не відкликали назад, а ще ж декому треба було читати проповіді у вечірній каплиці в Індіані…

— Володарю? — обличчя Андерса знову обважніло здивуванням.

— Вони прийшли і збудували… що? — Він був певен, що вже знає відповідь, але хотів, щоб Андерс сказав це.

— Залізницю, — сказав Андерс. — Залізниця йде на захід, у Закляті Землі. Рейки, якими я помандрую завтра вранці. — Старий здригнувся.

— Ні, — заперечив Джек. Жахне, пекуче збудження спалахнуло в його грудях, як сонце, і він підскочив. У голові знову щось клацнуло, наче важливі складові поєдналися між собою.

Коли обличчя Джека виповнилося чарівним світлом, Андерс бухнувся на коліна. Річард від цього звуку заворушився і сонно сів.

— Не ти, — сказав Джек. — Я. І він, — хлопчик показав на Річарда.

— Джеку. — Річард дивився на нього із сонним короткозорим здивуванням. — Про що ти? Чому цей чоловік обнюхує підлогу?

— Володарю… Ваше бажання… але я не розумію…

— Не ти, — повторив Джек. — Ми. Ми поведемо потяг замість тебе.

— Але, Володарю, чому? — питав Андерс, усе ще не наважуючись підвести погляд.

Джек Сойєр дивився в пітьму.

— Бо, — сказав він. — Я вважаю, що там, де закінчуються ці рейки… там, де вони закінчуються, або трішки далі, є те, що потрібно мені.

Інтерлюдія

Слоут у цьому світі (IV)

Десятого грудня, закутаний у все тепле Морґан Слоут сидів на маленькому незручному дерев’яному стільці біля ліжка Лілі Сойєр. Він змерз, хоч і був одягнений у важке кашемірове пальто, а руки засунув глибоко в кишені. Почувався він усе одно краще, ніж можна було припустити, зважаючи на його зовнішній вигляд. Лілі помирала. Йшла туди, звідки ніхто не повертається, навіть якщо ти королева і лежиш на ложі завбільшки з футбольне поле.

Ліжко Лілі не було настільки розкішним, та й жодної схожості з королевою не спостерігалося. Хвороба позбавила її краси. Обличчя Джекової матері висохло і постаріло років на двадцять. Допитливий погляд Слоута блукав випнутими надбрів’ями над очима по лобі, що скидався на черепашачий панцир. Схудле тіло заледве виглядало з-під ковдр та покривал. Слоут знав, що «Альгамбрі» добре платять, аби Лілі Кавано-Сойєр не чіпали, бо платив він. Вони більше не переймалися опаленням її номера. Вона була єдиним пожильцем готелю. Окрім портьє і кухаря, єдиний персонал, який досі залишався в готелі, — три покоївки-португалки, які постійно прибирали у вестибюлі. Це, напевно, вони видали Лілі ковдри. Сам Слоут облаштувався в номері з того боку коридору і наказав портьє та покоївкам не зводити очей з Лілі.

Помітивши, що жінка розплющила очі, він промовив:

— Маєш кращий вигляд, Лілі. Я справді вважаю, що ти скоро одужаєш.

Не ворушачи нічим, окрім рота, Лілі сказала:

— Не розумію, навіщо ти вдаєш, ніби в тобі є щось людяне.

— Я твій найкращий друг.

Тепер, коли вона розплющила очі, він бачив, що її очі досі не зблякли настільки, як би йому хотілося.

— Забирайся звідси, — прошепотіла вона. — Ти огидний.

— Я намагаюся тобі допомогти і хотів би, щоб ти пам’ятала про це. Усі папери зі мною, Лілі. Тобі треба тільки підписати їх. Щойно ти це зробиш, ви з сином будете забезпечені до кінця своїх днів. — Слоут дивився на неї з похмурим задоволенням. — До речі, мені не вдалося знайти Джека. Ти з ним говорила недавно?

— Ти знаєш, що ні, — сказала вона, але не заплакала, як він на те сподівався.

— Знаєш, я справді вважаю, що хлопчик має бути тут.

— Іди ти знаєш куди, — відповіла Лілі.

— А я й справді піду. До твоєї вбиральні, якщо ти не заперечуєш. — Слоут підвівся. Лілі знову заплющила очі, ігноруючи гостя. — Сподіваюся, він не вскочить у халепу, — промовив Слоут, повільно обходячи ліжко. — З хлопчиками на дорогах трапляються жахливі речі. — Лілі не відповідала. — Ненавиджу думати про це. — Він дійшов до краю ліжка і попрямував до дверей туалету. Лілі лежала під покривалами і ковдрами, як зім’ятий шматок паперу. Слоут зник у туалеті.

Потер руки, м’яко причинив двері і повернув обидва крани над умивальником. Дістав із кишені пальто маленьку коричневу двограмову пляшечку, з внутрішньої кишені піджака витягнув маленьку коробочку з люстерком, лезом бритви і короткою мідною трубкою. Висипав на люстерко приблизно одну восьму грама найчистішого, який тільки можна знайти, кокаїну «Перуанська сніжинка». Потім ритуально розрубав усе лезом, формуючи дві товсті смужки. Він утягнув наркотик через мідну трубку, захекав, різко вдихнув і затримав дихання на секунду чи дві. «Ахх». Ніздрі понадималися, як широкі тунелі. Потрапивши всередину, зілля вже розносило тілом насолоду.

Слоут підставив руки під потік води, а тоді, щоб уберегти ніс, крапнув кілька крапель вологи з великого та вказівного пальців собі в ніздрі. Витер руки та обличчя.

«Цей чарівний потяг, — дозволив він собі такі думки, — цей чарівний, чарівний потяг, закладаюся, я пишаюся ним більше, аніж власним сином».

Морґан Слоут насолоджувався, уявляючи свій безцінний потяг, однаковий в обох світах, перший залізобетонний прояв його давнього плану зі впровадження сучасних технологій на Території. Він думав про потяг, який прибуде в Пойнт-Венуті з таким корисним вантажем. Пойнт-Венуті! Слоут посміхався, а кокаїн прострілював його мозок наскрізь, розносячи звичне повідомлення, що все буде добре, все буде добре. Маленький Джек Сойєр стане неймовірним щасливчиком, тільки якщо йому поталанить вибратися з дивного маленького містечка Пойнт-Венуті. Насправді, йому всміхнеться доля, якщо він лишень дістанеться туди, зважаючи на те, що для цього йому доведеться перетнути Закляті Землі. Але наркотик нагадав Слоуту, що все ж таки було б непогано, якби Джек потрапив у небезпечний, спотворений Пойнт-Венуті, а ще краще, якби Джек витримав вплив Чорного Готелю, який насправді не просто суміш дощок і цвяхів, цегли та каменю, а щось живе… бо, можливо, хлопчина вийде звідти з Талісманом у своїх злодійкуватих руках. А якщо це станеться…

Так, якби ця чудова подія відбулася, все б і справді було добре.

І Джек Сойєр, і Талісман будуть розбиті навпіл. І він, Морґан Слоут, нарешті отримає полотно, на яке заслуговує його талант. На мить він побачив себе з розкинутими руками над зоряними обширами, над світами, які зливаються між собою, як коханці на ліжку, над тим, що захищає Талісман, над усім, чого він жадав, коли купував «Ейджинкурт» багато років тому. Джек міг принести йому все це. Насолоду. Славу.

Щоб відсвяткувати цю мрію, Слоут знову дістав із кишені флакончик, і більше не розмінюючись на ритуал із лезом та люстерком, зачерпнув маленькою ложечкою білий медичний порошок. Підніс його спершу до однієї ніздрі, а тоді й до другої. Насолода, так.

Шморгаючи носом, він повернувся до спальні. Лілі мала трохи жвавіший вигляд, але тепер у нього був настільки гарний настрій, що навіть факт її живучості не міг його зіпсувати. Її яскраві, але дивно порожні в западинах очниць очі стежили за ним.

— Дядечко Блоут має ще одну гидотну звичку, — сказала вона.

— А ти помираєш, — відповів він. — І що тобі більше подобається?

— Бавитимешся цією фігнею достатньо часто — також помреш.

Незважаючи на її ворожість, Слоут повернувся до благенького дерев’яного стільця.

— Заради Бога, Лілі, подорослішай. Усі зараз нюхають кокс. Ти відстала від моди — відстала від неї на багато років. Хочеш спробувати? Він дістав із кишені флакончик і погойдав його на ланцюжку, який закінчувався маленькою ложечкою.

— Забирайся звідси.

Слоут загойдав флакончиком ще ближче до її обличчя. Лілі сіла на ліжку, енергійно, наче змія в атаці, і плюнула Слоуту в обличчя.

— Суко! — Морґан відскочив і заходився шукати свій носовичок, аби стерти слину, що стікала по щоці.

— Якщо це гівно таке чудове, навіщо тобі ховатися в туалеті, щоб нюхнути його? Не відповідай, просто облиш мене. Слоуте, я більше не хочу тебе бачити. Забирай звідси свій товстий зад.

— Ти помиратимеш на самоті, Лілі. — У голосі Морґана відчувалася збочена, холодна, жорстка насолода. — Ти помиратимеш на самоті, і це кумедне маленьке містечко організує тобі жебрацький похорон. А сина твого вб’ють, бо він не впорається з тим, що на нього чекає, і ніхто більше не почує ні про тебе, ні про нього. — Він ощирився до неї. Його пухкі руки стислися у волохаті кулаки. — Пам’ятаєш Ашера Дондорфа, Лілі? Нашого клієнта? Другорядна роль у серіалі «Фленеґен і Фленеґен»? Кілька тижнів тому я читав про нього в «Голлівудському репортері». Застрелився у власній вітальні. От тільки цілився паршиво, і замість того, щоб розбризкати мізки по стіні, потрапив у піднебіння і впав у кому. Я чув, що, можливо, він проживе ще кілька років. Гнитиме собі та й по всьому, — він нахилився до Лілі, зморщивши лоба. — Мені здається, у вас з Ашером багато спільного.

Лілі відповіла йому холодним поглядом. Її очі, здавалося, повернулися всередину голови, і тієї миті вона нагадувала стару вперту мешканку прикордонної зони з гвинтівкою в одній руці і Святим Письмом — у другій.

— Мій син урятує моє життя, — сказала вона. — Джек урятує моє життя, і ти не зможеш його зупинити.

— Що ж, побачимо, — відповів Слоут. — Побачимо.

Розділ тридцять п’ятий Закляті землі

1

— Але ви будете в безпеці, Володарю? — запитав Андерс, ставши перед Джеком на коліна. Його біло-червоний кілт розгорнувся навколо нього, як спідниця.

— Джеку? — запитав Річард плаксивим пронизливим голосом

— А ти б сам був у безпеці? — запитав Джек.

Андерс повернув сиву голову вбік і спідлоба зиркнув на Джека, ніби той загадав йому загадку. Він скидався на великого збентеженого пса.

— Тобто я буду в такій же безпеці, як і ти сам був би. Ось і все, що я маю на увазі.

— Але Володарю…

— Джеку? — знову пролунав буркотливий Річардів голос. — Я заснув і зараз мав би прокинутися, але ми досі перебуваємо в тому дивному місці, отже, я досі марю… але я хочу прокинутися, Джеку. Я не хочу більше бачити цей сон. Ні. Я не хочу.

«І саме тому ти розтрощив свої кляті окуляри», — мовив Джек сам до себе. А вголос сказав:

— Це не сон, друже Річі. Ми скоро вирушимо в дорогу. Ми покатаємося на поїзді.

— Га? — перепитав Річард, сідаючи і розтираючи обличчя. Якщо Андерс скидався на великого білого пса у спідниці, то Річард мав вигляд немовляти, яке щойно прокинулося.

— Мій Володарю Джейсоне, — примовляв Андерс. Здавалося, ніби він зараз розплачеться — цього разу від полегшення, подумав Джек. — Ви справді бажаєте цього? Ви бажаєте провести цю диявольську машину через Закляті Землі?

— Саме так, — відповів Джек.

— Де ми? — скиглив далі Річард. — Ти певен, що вони не женуться за нами?

Джек повернувся до нього. Річард сидів на нерівній жовтій підлозі й тупо моргав. Його досі трусило від жаху.

— Гаразд, — сказав Джек. — Я відповім на твоє запитання. Ми на ділянці Територій, що називається Елліс-Брікс…

— У мене болить голова, — сказав Річард. Він заплющив очі.

— І, — вів далі Джек, — ми поїдемо на потязі цього чоловіка через Закляті Землі до Чорного Готелю або принаймні якнайближче до нього. Ось так, Річарде, хочеш вір, а хочеш ні. І чим швидше ми зробимо це, тим швидше втечемо від усього, що намагається нас знайти.

— Етерідж, — прошепотів Річард. — Містер Дафрі. — Він оглянув м’який інтер’єр Депо так, ніби гадав, що всі переслідувачі враз просочаться крізь стіни. — Знаєш, це пухлина в мозку, — мовив він до Джека беззаперечно розсудливим тоном. — Тому в мене і болить голова.

— Володарю Джейсоне, — казав далі старий Андерс. Він уклонився так низько, що його волосся торкнулося скрипучих дощок підлоги. — Який же ви добрий, о Ваша Високосте, який добрий до найдрібнішого вашого слуги, який добрий до тих, хто не заслуговує на вашу благословенну присутність… — Він поповз уперед, і Джек із жахом побачив, що старий ладен от-от знову почати цілувати йому ноги.

— У досить задавненій стадії, скажу тобі, — втрутився Річард.

— Андерсе, будь ласка, підведися, — сказав Джек, відступаючи назад, — підводься, ну ж бо, годі вже. — Старий і далі повз уперед, белькочучи щось від полегшення, що йому не доведеться їхати через Закляті Землі. — ПІДВОДЬСЯ! — заволав Джек.

Андерс поглянув угору, і його лоб укрився зморшками.

— Так, Володарю, — він повільно підвівся.

— Річарде, тягни сюди свою пухлину в мозку, — сказав Джек. — Зараз подивимося, чи зможемо ми керувати цим бісовим потягом.

2

Андерс зайшов за довгий скрипучий прилавок і почав нишпорити в шухляді.

— Володарю, гадаю, він працює від дияволів, — сказав старий. — Дивних дияволів, спаяних докупи. Вони здаються мертвими, але насправді живі. Так і є.

Він витягнув із шухляди найдовшу і найтовстішу свічку з усіх, які Джеку доводилося бачити. З коробки на прилавку Андерс дістав вузьку хвойну тріску приблизно з фут завдовжки і опустив один із кінців поблизу яскравої лампи. Тріска загорілася, і Андерс запалив нею свою величезну свічку. Тоді він похитав сірником туди-сюди, доки полум’я не обернулося на кільця диму.

— Дияволи? — запитав Джек.

— Дивні квадратні штуки. І я впевнений, що всередині сидять дияволи. Часом вони шкварчать і випускають іскри! Я покажу вам це, Володарю Джейсоне.

Не промовивши більше ні слова, він швидко рушив до дверей, і м’яке сяйво свічки миттєво пом’якшило зморшки на його обличчі. Джек вийшов за ним у солодку широту глибинних Територій. Він пригадав фотографію на стіні кабінету Спіді Паркера, що повнилася незбагненною силою. І раптом хлопчик усвідомив, що перебуває неподалік від місця, де зробили ту світлину. Вдалині здіймалася знайома гора. За невисоким схилом навсібіч простягалися злакові поля, складаючись у м’які чудернацькі візерунки. Річард Слоут непевно йшов поруч із Джеком, розтираючи чоло. Срібні смуги металу, що вибивалися із загального пейзажу, линули далеко на захід.

— Хлів позаду, мій Володарю, — тихо сказав Андерс і мало не сором’язливо повернувся в бік Депо.

Джек ще раз поглянув на далеку гору. Тепер вона менше скидалася на гору з фотографії Спіді. Це нова, західна, а не східна гора.

— Що ще за Володар Джейсон? — прошепотів йому Річард просто у вухо. — Він гадає, що знає тебе.

— Складно пояснювати, — відповів Джек.

Річард обсмикнув свою бандану і поклав руку на Джеків біцепс. Стара добра хватка Канзас-Сіті.

— Джеку, що трапилося зі школою? Що трапилося із собаками? Де ми?

— Просто йди з нами, — відповів Джек. — Можливо, ти досі мариш.

— Так, — відповів Річард зі щирим полегшенням. — Ага, так і є, правда ж? Я досі сплю. Ти нарозповідав мені багато божевільних байок про Території, і мені тепер усе це сниться.

— Ага, — відказав Джек і пішов за Андерсом.

Старигань тримав перед собою велетенську свічку, наче смолоскип, і спускався дальнім боком схилу до іншої восьмикутної дерев’яної будівлі. Двоє хлопців прямували з ним крізь високу жовту траву. Світло лилося зі ще однієї прозорої кулі, демонструючи, що ця будівля була відкритою з двох протилежних боків, наче хтось охайно зрізав дві стіни восьмикутника. Андерс дійшов до великого хліва й повернувся, чекаючи на хлопців. Зі своєю довгою бородою, дивним одягом та піднятою вгору свічкою, що тріскотіла і палала в руках, Андрес скидався на створіння з казки чи легенди — чарівника або ворожбита.

— Він стоїть тут, відколи прибув, і най дияволи відвезуть його далеко. — Андерс похмуро зиркнув на хлопців, і враз його зморшки стали глибшими. — Пекельний винахід. Жахлива річ, кажу вам. — Він озирнувся через плече, коли хлопці опинилися перед ним. Джек бачив, що Андерсу не хотілося навіть перебувати в хліві біля потяга. — Половину вантажу вже складено в потяг, і від нього також тхне пеклом.

Джек зайшов у відчинений хлів і змусив Андерса піти за собою. Річард дріботів за ними, тручи очі. Маленький потяг стояв на колії передом до заходу — дивний локомотив, товарний вагон і залізнична платформа під брезентом. Саме від неї несло запахом, який так не подобався Андерсу. Це був неправильний запах, не територіальний — запах металу і мастила водночас.

Річард негайно підійшов до одного з внутрішніх кутів хліва, сів на підлогу, притулившись спиною до стіни, і заплющив очі.

— Ви вмієте керувати цим, Володарю? — тихо запитав Андерс.

Джек заперечно похитав головою. Так, там справді були Андерсові «дияволи». Як Джек і гадав, ішлося про підвагонні батареї. Їх було всього шістнадцять. Установлені у два ряди в металевому контейнері, що підтримувався чотирма передніми колесами. Вся передня частина потяга скидалася на вдосконалену версію веловізка кур’єра. От тільки на місці велосипеда була маленька кабіна машиніста, яка нагадувала Джекові про щось інше… щось, що він не міг чітко розпізнати.

— Дияволи говорять до вертикальної палиці, — позаду пролунав голос Андерса.

Джек запхав себе до кабіни. «Палиця», яку згадував Андерс, виявилася важелем, установленим у маленькому відділенні з трьома поділками. Тоді Джек збагнув, на що скидалася ця невеличка кабіна. Весь потяг працював за принципом гольф-мобіля. Він живився акумуляторами і мав лише три передачі: вперед, нейтральну і назад. Тільки такий потяг міг би їздити Територіями і, певно, Морґан Слоут замовляв його спеціально для себе.

— Дияволи в коробках шкварчать, випускають іскри і розмовляють із палицею, а палиця рухає потяг, Володарю. — Андерс тривожно завмер біля кабіни, і його обличчя скривилося в дивовижний візерунок зі зморшок.

— Ти збирався вирушати сьогодні зранку? — запитав Джек у старого.

— Так.

— Але потяг уже готовий?

— Так, Володарю.

Джек кивнув і зіскочив.

— А що за вантаж?

— Диявольські творіння, — похмуро відповів Андерс. — Для поганих Во́вків. До Чорного Готелю.

«Я значно випереджу Морґана Слоута, якщо поїду зараз», — подумав Джек. І тривожно зиркнув на Річарда, який знову примудрився заснути. Якби не впертий раціональний іпохондрик Річард, Джек нізащо не натрапив би на «чух-чух» Слоута. І тоді Слоут міг би використовувати свої «диявольські творіння» — поза сумнівом, то була зброя — проти нього, щойно він дістанеться до Чорного Готелю. Тепер він уже не сумнівався, що той готель — пункт його призначення. І здавалося, що Річард, яким би він не був безпорадним і набридливим, відіграє значно важливішу роль, ніж Джек міг собі уявити. Син Сойєра і син Слоута: син принца Філіпа Сотеля і син Морґана з Орріса. На мить світ захитався навколо Джека і його осяяло, що Річардова присутність може бути ключем до всього, що відбуватиметься в Чорному Готелі. Тоді Річард засопів та широко роззявив рот, і відчуття миттєвого розуміння вислизнуло з Джекової голови.

— Подивімося на ці диявольські творіння, — сказав він.

Хлопчик розвернувся і пішов у кінець потяга, вперше звернувши увагу на те, що підлога восьмикутного хліва поділялася на дві секції. Більшу її частину займало велике коло, схоже на гігантську обідню тарілку. Далі — глибока щілина, а дерев’яна підлога за периметром цього кола доходила до стін. Джек ніколи не чув про депо паротягів, але ідею зрозумів: круглу частину підлоги можна повертати на сто вісімдесят градусів. Зазвичай потяги прибували зі сходу і поверталися в тому ж напрямку.

Брезент був прив’язаний до вантажу настільки кошлатою товстою коричневою мотузкою, що здавалося, ніби вона зроблена зі сталевої вати. Джек трішки підняв край, зазирнув усередину, але побачив лише порожнечу.

— Допоможи мені, — сказав він, повернувшись до Андерса.

Старий рушив уперед, насупився і одним швидким сильним рухом розв’язав вузол. Брезент ослаб і обвис. Тепер, коли Джек підняв його край, то побачив, що половина платформи заставлена рядом дерев’яних коробок із друкованим написом «ДЕТАЛІ». Джек подумав: Морґан озброює своїх повсталих Во́вків. Решту простору під брезентом займали великі прямокутні шматки якоїсь м’якої речовини, загорнуті в шари прозорої пластмаси. Джек і гадки не мав, що то за речовина, але був певен, що це аж ніяк не «Чудовий хліб»[241]. Він опустив брезент і відступив, а Андерс знову натягнув товсту мотузку і зав’язав вузол.

— Ми поїдемо сьогодні вночі, — сказав Джек, щойно прийнявши таке рішення.

— Але, Володарю Джейсоне… Закляті Землі… Уночі… Як ти зможеш…

— Усе гаразд, я зможу, — відповів Джек. — Я знаю, що моя поява має бути максимально несподіваною, наскільки це взагалі можливо. Морґан і чоловік, якого Во́вки називають Людиною-Батогом, шукатимуть мене, а якщо я з’явлюся на потязі на дванадцять годин раніше, ніж усі очікують, то ми з Річардом можемо лишитися живими.

Андерс похмуро кивнув і знову почав скидатися на собаку-переростка, що звикає до неприємних новин.

Джек знову глянув на Річарда. Той спав, розтуливши рот. Ніби зрозумівши, що було на думці у Джека, Андерс також глянув на сонного Річарда.

— А в Морґана з Орріса був син? — запитав Джек.

— Так, Володарю. Недовге подружнє життя Морґана мало свої наслідки — хлопчика на ім’я Раштон.

— І що сталося з Раштоном? Хоча, може, я й сам знаю.

— Він помер, — просто відповів Андерс. — Морґану з Орріса не судилося бути батьком.

Джек здригнувся, пригадавши, як ворог пробивав собі шлях крізь повітря і мало не знищив усе Вовкове стадо.

— Ми вирушаємо, — сказав хлопчик. — Андерсе, чи не міг би ти допомогти мені запхати Річарда в кабіну?

— Володарю… — Андерс схилив голову, тоді підвів її та глянув на Джека з батьківською турботою. — Подорож триватиме не менше двох, а може, й три дні, перш ніж ви досягнете західного узбережжя. Чи маєте ви якусь їжу? Чи не повечеряєте зі мною?

Джек заперечно похитав головою, згораючи від нетерпіння подолати останній відрізок шляху до Талісмана, але тоді його шлунок ураз завив, нагадуючи, як давно він їв щось, крім «Рінг-Дінгс» та прісного печива «Феймус Амос» у кімнаті Альберта Пузиря.

— Гаразд, — сказав він. — Гадаю, півгодини нічого не змінять. Дякую, Андерсе. Допоможи, будь ласка, поставити Річарда на ноги, гаразд? — І зрештою, подумав хлопчик, йому не так уже й хотілося їхати через Закляті Землі.

Удвох вони поставили Річарда на ноги. Він розплющив очі, як Сонько-Гризун[242], усміхнувся, а тоді знову згорбився і заснув.

— Їжа, — сказав Джек. — Справжня їжа. Хочеш такого, друже?

— Я ніколи не їм уві сні, — сказав Річард із надприродною раціональністю. Він позіхнув, а тоді протер очі. Поступово зіп’явся на ноги, тож більше не спирався на Андерса і Джека.

— І все ж, по правді, я досить-таки голодний. У мене довгий сон, правда ж, Джеку? — Він майже пишався собою.

— Ага, — відповів Джек.

— Скажи, а ми поїдемо на цьому потязі? Він має вигляд, як у мультиках.

— Ага.

— А ти вмієш керувати тієї штукою, Джеку? Я знаю, це лише мій сон, але…

— Керувати ним не складніше, ніж моїм старим електричним потягом, — відповів Джек. — Я можу вести його, і ти також.

— Я не хочу, — сказав Річард, і роздратовані, плаксиві нотки повернулися в його голос. — Я взагалі не хочу їхати на тому потязі. Я хочу повернутися до своєї кімнати.

— Краще йди сюди і поїж, — сказав Джек і вивів Річарда з хліва. — Ми на шляху до Каліфорнії.

Ось так Території повернулися до хлопців одним із найкращих своїх образів саме перед тим, як вони потрапили в Закляті Землі. Андерс дав їм товсті солодкі шматки хліба, вочевидь, зроблені зі злаків, що росли навколо Депо, кебаби з ніжного м’яса, незнайомі великі соковиті овочі, а також духмяний рожевий сік, який Джек прийняв за сік папаї, хоча, звісно, це був не він. Річард жував у щасливому трансі, і сік стікав його підборіддям, доки Джек не витер його.

— Каліфорнія, — сказав він. — Я мав здогадатися.

Джек вирішив не допитуватися, бо подумав, що друг натякає на те, що цей штат має репутацію прихистку для всіх божевільних. Його більше турбувало, що вони двоє наробили з Андерсоновими бідними харчовими запасами, але старий і далі вовтузився за прилавком, де він або ще навіть його батько встановили маленьку дров’яну грубку, і приносив ще більше їжі. Кукурудзяні мафіни, холодець із телячої ніжки, щось на кшталт курки, але на смак… що? Ладан чи мирра? Квіти? Смак відчувався на Джековому язику, і хлопчик подумав, що він також може збожеволіти.

Тоді всі троє сіли за маленький столик у теплій і м’якій кімнаті. Наприкінці трапези Андерс сором’язливо приніс важкий напівпорожній бутель із червоним вином. Почуваючись, ніби він діє за написаним кимось сценарієм, Джек випив маленьку склянку.

3

Дві години потому, коли Джека почала долати дрімота, він запитав себе, чи не була та велетенська вечеря такою ж велетенською помилкою. По-перше, від’їзд із Елліс-Брейкс та Депо виявився не настільки вже й легким; по-друге, був іще Річард, який ризикував ще більше збожеволіти. І по-третє — понад усе, — були ще й Закляті Землі. А вони сягали недоступного Річарду рівня божевілля і вимагали абсолютної зосередженості.

Після вечері всі троє повернулися в хлів, і саме там розпочалися проблеми. Джек знав, що боявся того, що чекає на нього попереду, — і тепер розумів, що страх його був цілком виправданим. Можливо, через тривогу він поводився значно гірше, ніж мав би. Перша проблема виникла тоді, коли Джек спробував заплатити старому Андерсу монетою, яку йому дав капітан Фаррен. Андерс відповів так, наче улюблений Джейсон ударив його ножем у спину. Блюзнірство! Зневага! Запропонувавши монету, Джек не просто образив старого візника, а символічно змішав з брудом його релігію. Надприродньо воскреслі божественні істоти, вочевидь, не мали пропонувати своїм послідовникам монети. Андерс настільки засмутився, що розбив руку об «диявольську коробку», як він називав металевий контейнер для батарей, і Джек відчував, що старому хотілося б відгамселити дещо інше, окрім потяга. Джекові вдалося досягти лише напівперемир’я: його вибачення були потрібні Андерсу не більше, ніж гроші. Старий нарешті заспокоївся, тільки коли оцінив масштаби хлопчикового страху, але не повернувся до нормальної поведінки, аж доки Джек голосно не поцікавився, чи не має монета капітана Фаррена інших функцій, іншого призначення.

— Ти не зовсім Джейсон, — буркнув старий, — та монета королеви може привести тебе до твоєї долі.

Його прощання було підкреслено байдужим. Та значною частиною клопотів Джек завдячував Річарду. Те, що починалося як незначний дитячий переляк, швидко перетворилося на абсолютний жах. Річард відмовився залазити в кабіну. Спершу він тинявся хлівом і не дивився на потяг, перебуваючи, на перший погляд, у байдужому заціпенінні. Але коли він збагнув, що Джек справді намагається запхати його в ту штуку, то почав дуріти — і найдивніше, що понад усе його тривожила ідея опинитися в Каліфорнії.

— НІ! НІ! НЕ МОЖУ! — волав Річард, коли Джек підганяв його до потяга. — Я ХОЧУ ПОВЕРНУТИСЯ ДО МОЄЇ КІМНАТИ!

— Річарде, вони можуть гнатися за нами, — втомлено сказав Джек. — Нам потрібно їхати. — Він схопив Річарда за руку. — Це все ще сон, пам’ятаєш?

— О Володарю, о Володарю, — примовляв Андерс, безцільно швендяючи хлівом, і Джек одразу зрозумів, що візник звертається не до нього.

— Я МАЮ ПОВЕРНУТИСЯ ДО СВОЄЇ КІМНАТИ! — репетував Річард. Він так міцно заплющив очі, що вони перетворилися на одну болісну западину від скроні до скроні.

Знову відлуння Вовка. Джек спробував запхати Річарда в потяг, але той уперся, наче віслюк.

— Я НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ! — верещав він.

— Ну що ж, тут ти також залишатися не можеш, — сказав Джек. Він зробив ще одну безнадійну спробу підтягнути Річарда до потяга, і цього разу зрушив його на фут чи два. — Річарде, — сказав він. — Це смішно. Ти хочеш лишитися тут сам? Хочеш лишитися сам на Територіях? — Річард заперечно похитав головою. — Тоді ходімо зі мною. Вже час. За два дні ми будемо в Каліфорнії.

— Безнадійна справа, — сам до себе пробурмотів Андерс, дивлячись на хлопців.

Річард і далі просто хитав головою, не подаючи жодних ознак розуміння.

— Я не можу поїхати туди, — повторював він. — Я не можу сісти на цей потяг і поїхати туди.

— У Каліфорнію?

Річард стиснув рот у безгубий шрам і знову заплющив очі.

— Чорт забирай! — простогнав Джек. — Андерсе, чи міг би ти мені допомогти?

Старий здоровань зиркнув на нього засмучено, майже з огидою, а тоді перетнув хлів і схопив Річарда на руки — ніби Річард був завбільшки з цуценя. Хлопчик і справді пискнув, як цуценя. Андерс опустив його на м’яку лавку в кабіні.

— Джеку! — кричав Річард, ніби боявся, що він якимось чином рушить у Закляті Землі зовсім сам.

— Я тут, — відповів Джек і вже залазив з іншого боку кабіни. — Дякую, Андерсе, — сказав він старому, який похмуро кивнув і відійшов у кут хліва.

— Бувай.

Річард почав скиглити, й Андерс глянув на нього без крихти жалю. Джек натиснув кнопку «Пуск», і дві велетенські блакитні іскри вирвалися з «диявольської коробки», коли двигун повернувся до життя.

— Починаємо, — сказав Джек і посунув важіль уперед.

Потяг почав виїжджати з хліва. Річард завив і підібгав під себе ноги, бурмочучи щось на кшталт «Нонсенс» чи «Несила». Джек здебільшого чув шиплячі звуки. Річард заховав обличчя між колін і виглядав так, ніби намагався вдавати із себе колесо. Джек махнув Андерсу, а той махнув у відповідь, і тоді вони виїхали з освітленого хліва і опинилися під великим темним небом. Силует Андерса з’явився в прорізі, через який вони виїхали, ніби старий вирішив побігти за ними. Джек подумав, що максимальна швидкість потяга — тридцять миль на годину, а зараз вони розігналися не більше, ніж на вісім чи дев’ять. Здавалося, що це пекельно повільно. «На захід, — казав Джек собі. — На захід, на захід, на захід». Андерс відступив назад, у хлів, і борода його вкривала широкі груди, наче снігова ковдра. Потяг мчав уперед — ще одна шипуча блакитна іскра вирвалася вгору — і Джек повернувся на м’якій лавці, щоб подивитися, що відбувається.

— НІ! — репетував Річард, мало не викидаючи Джека з кабіни. — Я НЕ МОЖУ! НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ! — він підвів голову над колінами, але досі нічого не бачив: його очі були щільно заплющеними, а обличчя нагадувало білий стиснутий кулак.

— Заспокойся, — сказав Джек.

Колії летіли крізь безкраї поля хвилястих злаків та туманні гори, схожі на старі зуби, що бовваніли в західних хмарах. Джек востаннє озирнувся через плече і побачив маленьку оазу тепла і світла — Депо і восьмикутний хлів, що повільно зникали позаду. Андерс обернувся на високу тінь у світлому прорізі. Джек востаннє махнув йому на прощання рукою, і висока тінь махнула йому у відповідь. Джек знову озирнувся і побачив безмежжя зернових, що простягалося навкруги. Якщо Закляті Землі були такими, то наступні два дні минуть у приємному відпочинку.

Звісно ж, вони так не минули, зовсім ні. Попри те, що морок освітлювало лише місячне сяйво, Джек бачив, що злаки стають тоншими і дрібнішими. Зміни розпочалися за півтори години їзди від Депо. Навіть колір видавався тепер якимось неправильним, майже штучним: замість розкішного природного золота, яке було раніше, з’явився пересушений жовтий — так буває, коли щось надовго лишаєш біля потужного джерела тепла. То був збляклий жовтий, у якому майже не лишилося життя. Річард також виглядав тепер так. Спершу він глибоко дихав, потім мовчки і сором’язливо плакав, як покинута дівчинка, а тоді заснув тривожним сном.

— Не можу поворухнутися, — пробурмотів він уві сні, а можливо, то просто Джекові почулися ті слова. Здавалося, що уві сні Річард схуд.

Почав змінюватися й характер пейзажу. Широкий простір рівнини Елліс-Брейка перетворився на невеличкі вибалки і темні долини, що поросли чорними деревами. Всюди лежали величезні валуни, черепи, яйця та гігантські зуби. Навіть ґрунт змінився і став піскуватим. Двічі краї долин стінами ставали вздовж залізниці, і Джек не бачив нічого, крім невисоких червонястих скель, укритих низькорослими повзучими рослинами. То там, то сям Джеку здавалося, начебто він бачив тварину, що тікала в пошуках притулку, але світло було надто тьмяним, а тварина — надто прудкою, щоби він міг розгледіти її. Проте в Джека було моторошне відчуття, що навіть якби та тварина заклякла посеред Родео-Драйв опівдні, він би все одно не зміг розпізнати її. Голова здавалася вдвічі більшою, ніж мала би бути і, можливо, навіть добре, що ця істота ховалася від людського ока.

Коли минуло дев’яносто хвилин, Річард почав стогнати уві сні, а краєвид став набагато дивнішим. Коли вони вдруге вибралися з чергової клаустрофобічної долини, Джека вразило відчуття несподіваного відкриття — спершу йому здалося, ніби він знову опинився на Територіях, у країні Дивовидь. А тоді він помітив, навіть у темряві, як дерева скрутилися і зігнулися. Потім відчув запах. Можливо, це відчуття поступово здіймалося в його голові, та тільки коли він побачив, як поодинокі дерева сплелися в подобу закатованих тварин, він безпомильно вчув у повітрі ледь чутний запах гниття. Гниття і пекельного вогню. Тут Території смерділи.

Запах давно зів’ялих квітів оповив землю. А за цим запахом, як і у випадку з Озмондом, ховався різкіший і потужніший сморід. Якщо це спричинив Морґан у якійсь із своїх іпостасей, то він у певному сенсі приніс смерть на Території. Принаймні Джек так вважав.

Тут більше не було заплутаних вибалків і долин. Земля скидалася на велику червону пустелю. Сухі дерева облямовували схили цієї величної пустки. Перед Джеком крізь темно-червону порожнечу безлюддя звивалися дві срібні рейки залізниці. І здавалося, ніби пустеля також котиться в темряву разом із ним.

Червона земля виглядала зовсім порожньою. Ось уже декілька годин у поле Джекового зору не потрапляло нічого більшого, ніж маленькі спотворені тварини, що ховалися на схилах обабіч залізниці. Але часом бувало так, що він помічав краєм ока якийсь несподіваний слизький рух — та варто було озирнутися, як усе зникало. В особливо тривожний момент, що тривав не більше двадцяти-тридцяти хвилин, йому видалося, ніби за ними женуться собаки-покручі зі Школи Тайєра. Куди б він не глянув — рух миттєво завмирав: істоти ховалися за переплетеними деревами або пірнали в пісок. У цей час дика пустеля Заклятих Земель не здавалася порожньою чи мертвою, навпаки — сповненою бридкого таємного життя. Джек натискав на коробку передач (ніби це могло допомогти) і просив невеличкий потяг їхати швидше і швидше. Річард згорбився зі свого боку лавки і скиглив. Джек уявляв, як усі ті істоти, покручі між людьми і собаками, гналися за ними, і молився, щоб Річард не розплющував очей.

— НІ! — волав Річард уві сні.

Джек мало не випав із кабіни. Він бачив, як Етерідж і містер Дафрі женуться за ними. Вони дедалі наближалися, висолопивши язики, і їхні плечі напружувались. Наступної миті він збагнув, що бачить лише тіні, що рухаються біля потяга. Видиво школярів і директора згасло, наче свічки на іменинному торті.

— НЕ ТУДИ! — гаркнув Річард.

Хлопчик обережно вдихнув. Він — вони — у безпеці. Загрози Заклятих Земель було дуже переоцінено. І мине лише кілька годин, як сонце зійде знову. Він підніс годинник до очей і побачив, що насправді вони в потязі менше ніж дві години. Джек роззявив рот у широкому позіханні і пошкодував, що так наївся в Депо.

І щонайпростіше, думав він, буде це все…

Джек не встиг завершити свій перифраз Роберта Бернса, який зовсім недавно несподівано процитував старий Андерс, бо побачив першу вогняну кулю, яка назавжди знищила його впевненість.

4

Гаряча світлова куля, діаметр якої сягав не менше десяти футів, здійнялася над лінією небокраю й зі шкварчанням полетіла назустріч потягу.

— Кляте лайно, — пробурмотів Джек сам до себе, пригадуючи, що казав Андерс про вогняні кулі. Якщо людина підійде надто близько до однієї з цих вогняних куль, то дуже захворіє… втратить волосся… усе її тіло візьметься виразками… вона почне блювати… блюватиме і блюватиме, аж доки її шлунок не порветься, а горло не згорить… Джек важко глитнув — ніби йому потрібно було проковтнути фунт цвяхів.

— Господи, будь ласка, — уголос промовив він. Велетенська світлова куля мчала просто на нього, ніби вона мала власну свідомість і намір звести Джека Сойєра і Річарда Слоута зі світу. Радіаційне отруєння. Живіт Джека стиснувся, а його яйця примерзли до тіла. Радіаційне ураження. Блювання і блювання, аж доки шлунок не порветься…

Чудова вечеря, якою його пригостив Андерс, мало не повернулася назад із його живота. Вогняна куля і далі летіла назустріч потягу, викидаючи іскри, і шкварчала від власної вогняної енергії. За кулею тягнувся осяйний золотий шлейф, який магічним чином породжував нові тріскучі полум’яні смуги на червоній землі. Коли вогняна куля підскочила над землею і, мов велетенський тенісний м’яч, здійснила в повітрі зиґзаґ, повернувши ліворуч і не завдавши потягові шкоди, Джек уперше роздивився тих істот, що, як він гадав, гналися за ним. Червоно-золотаве сяйво мандрівних вогняних куль і залишковий блиск давніх слідів на землі освітлювали групу якихось деформованих тварюк, які й справді бігли за потягом. Ними виявилися собаки — або те, що колись було собаками. А може, собаками були тільки їхні предки, і Джек тривожно зиркнув на Річарда, щоб переконатися, що той досі спить.

Істоти, що лишилися позаду потяга, звивалися по землі, наче змії. Їхні голови скидалися на собачі, але на тілах залишилися тільки недорозвинені задні лапи. Самі ж тулуби були лисими і безхвостими. Вони здавалися мокрими: рожева шкіра без шерсті виблискувала, як у щойно народженої миші. Вони гарчали від ненависті, що їх бачать. Саме цих вироджених собак бачив Джек на залізничних схилах. Голі, пласкі, наче рептилії, вони шипіли, гарчали і відповзали геть — їх також лякали вогняні кулі та сліди, що ті залишали на землі. Тоді Джек знову вловив аромат вогняної кулі: тепер вона швидко, навіть зловісно рухалася назад, до обрію, випалюючи цілий рядок покручених дерев. Пекельний вогонь, гниття.

Ще одна вогняна куля здійнялася над небокраєм і пролетіла ліворуч від хлопців. Сморід знайомств, що не відбулися, нездійснених надій і злих бажань… Усе це Джек, серце якого билося просто під язиком, відчув у мерзотному ароматі, що поширювала вогняна куля. Натовп собак-мутантів розвіявся в загрозливому блиску їхніх зубів, шепотінні таємних рухів, ш-ш-ш-шелесті важких безногих тіл, що волочилися крізь червоний пил. Скільки їх було там? З коренища палаючого дерева, що намагалося заховати крону у власний стовбур, дві спотворені собаки вищирилися на нього довгими зубами.

І ще одна вогняна куля виникла на безмежному небосхилі, вигнувшись широкою осяйною дугою на віддалі від потяга. На мить Джек побачив дещо схоже на напівзруйнований невеликий хлів у затінку пустельної стіни. Перед ним стояла велика людиноподібна чоловіча постать, що дивилася на нього. Вона вражала своїм розміром, волохатістю, силою і люттю…

Джек абсолютно чітко розумів, наскільки ж повільний в Андерса потяг, і те, що вони з Річардом — цілком беззахисні перед будь-чим, що захоче познайомитися з ними поближче. Перша вогняна куля розігнала собак-покручів, але людиноподібних мешканців Заклятих Земель, можливо, куди важче подолати. Перш ніж світло в осяйному шлейфі не згасло, Джек побачив, як постать біля хліва спостерігала за рухом потяга, повертаючи велику волохату голову слідом за ним. Якщо те, що він бачив, — це собаки, то якими ж мають бути люди? В останньому напівзгаслому спалаху вогняної кулі людиноподібна істота швидко ховалася за стіну свого помешкання. На спині в неї звисав товстий, як у рептилії, хвіст. Тоді створіння зникло збоку будинку, і знову запала темрява. Не було видно ані собак, ані людей-покручів, ані хліва. Джек навіть не був певен, що справді бачив це все.

Річард смикнувся уві сні, і Джек знову натиснув на важіль, марно сподіваючись витиснути більше швидкості. Гавкіт собак поступово стихав за спиною. Спітнілий Джек знову підвів ліве зап’ястя до очей і побачив, що минуло лише п’ятнадцять хвилин, відколи він востаннє дивився на годинник. Його здивувало, що він знову позіхнув, і тому знову пошкодував, що так наївся в Депо.

— НІ! — закричав Річард. — НІ! Я НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ!

Туди? Джек дивувався. Куди це «туди»? У Каліфорнію? Чи небезпечно було всюди, всюди, де тендітний Річардів самоконтроль, такий же ненадійний, як і необ’їжджений кінь, міг щомиті покинути його?

5

Усю ніч, доки Річард спав, Джек сидів за важелями й дивився, як шлейфи вогняних куль виблискували на червонястій поверхні землі. Їхній запах — мертвих квітів і прихованого гниття — виповнював повітря. Час від часу він чув валування собак-мутантів або інших жалюгідних істот, що вилазили з-під коріння недорозвинених, врослих у самих себе дерев, які досі урізноманітнювали пейзаж. Групи батарей випускали в повітря тріскучі блакитні дуги. Річард занурився в несвідоме поза межами звичайного сну. Він потребував і бажав цього стану. Не було більше болісних викриків — по суті, він не робив нічого, тільки згорбився в кутку кабіни і нечасто дихав, ніби навіть дихання забирає більше сил, ніж у нього було. З одного боку, Джек молився про світанок, а з іншого — боявся його. Коли настане ранок, він зможе побачити тварин. Але що ще він може розгледіти?

Час від часу він дивився на Річарда. Шкіра друга стала надзвичайно блідою і набрала сірого відтінку.

6

Настав світанок, і розвіявся морок. Рожева смуга з’явилася на вигнутій лінії східного небокраю. Скоро вона стала розквітати широкою стрічкою, посилаючи в небесну височінь оптимістичну рожевість. Джек відчував, що його очі почервоніли, як та стрічка, а ноги боліли. Річард ліг, зайнявши майже все маленьке сидіння кабіни, і дихав уривчасто, майже неохоче. Джек бачив, що Річардове обличчя і справді було дивно сірим. Уві сні його повіки тремтіли, і Джек сподівався, що друг зараз не на межі чергового крику. Рот Річарда розчахнувся, але з нього з’явився лише кінчик язика, а не гучний крик. Річард провів язиком по верхній губі, захропів, а тоді знову провалився у свою заціпенілу кому.

І хоча Джекові самому відчайдушно хотілося сісти й заплющити очі, він не турбував Річарда. Чим більше Джек роздивлявся при вранішньому світлі подробиці Заклятих Земель, тим більше сподівався, що Річард лишиться в напівсвідомому стані не менше, ніж сам Джек зможе керувати маленьким розхитаним потягом Андерса. Він абсолютно не хотів побачити реакцію Річарда на специфіку Заклятих Земель. Трішки болю і велике виснаження — ось мінімальна ціна за те, що, як він знав, було тимчасовим спокоєм.

Крізь примружені очі він бачив краєвид, у якому ніщо не уникло висихання і спотворення. У місячному сяйві весь обшир видавався пустелею, але пустелею з деревами. Тепер Джек розумів, що навколишній пейзаж не підходив під його визначення пустелі. Те, що він прийняв за різновид червоного піску, було пухким попелястим ґрунтом. Здавалося, що людина може зануритися в нього по литки, якщо не по коліна. На цьому вимученому сухому ґрунті росли миршаві дерева. Якщо дивитися просто на них, вони не надто відрізнялися від свого нічого образу: такі недорозвинені й покручені, що здавалося, ніби вони прагнуть повернутися назад, до власних переплетених коренів. Це вже було досить погано — принаймні досить погано для раціонального Річарда. Але якщо поглянути на ці дерева скоса, периферійним зором, то можна побачити закатовану живу істоту: зігнуті гілки — то руки, притиснуті до стражденних облич, до вуст яких примерз крик. Весь час, доки він не дивився на них прямо, то бачив кожну подробицю замучених облич: «О» роззявленого рота, витріщені очі та обвислий ніс, болісні зморшки, що розрізали щоки. Вони проклинали його і благали, адресуючи йому свої крики — їхні німі голоси висіли в повітрі, наче дим. Джек застогнав. Як і все в Заклятих Землях, ці дерева — отруєні.

Обабіч колії на багато миль простягалася червона земля, поцяткована то там, то там клаптиками кислотно-жовтої трави — яскравої, як сеча або свіжа фарба. Якби не огидна барва довгої трави, ті клаптики землі скидалися б на оази біля маленького круглого озерця. Вода була чорною, і на її поверхні плавали нафтові плями. Навіть густіші за воду, яка і сама була масною та отруйною. Друга з псевдооаз, повз яку проїжджав потяг, ледаче побрижилася, і Джек із жахом подумав, що чорна вода була живою — ще одне закатоване створіння, як і дерева, яких Джек не хотів більше бачити. Тоді він ураз побачив, як щось розриває поверхню густої рідини. З’явилася чорна спина (а може, бік), що перевернулася в повітрі, перш ніж розтулився великий ненажерливий рот і вихопив щось із нізвідки… Переплетіння луски могло би виблискувати на сонці, якби істоту не знебарвила вода… «Оце так! — подумав Джек. — Невже це була риба?» Йому здалося, що те створіння було не менше ніж двадцять футів завдовжки — завелике, як на таке маленьке озерце. Довгий хвіст скаламутив воду за мить до того, як велетенська тварюка повернулася назад, на найбільшу глибину озерця.

Джек пильно поглянув на небокрай, уявляючи, що на мить з-за нього визирнули круглі обриси голови. І тоді він пережив ще один шок миттєвого усвідомлення, подібний до того, який йому подарувало Лохнеське чудовисько. Заради Бога, як же голова може визирати з-за горизонту?

Тоді він нарешті збагнув, що небокрай — це не справжній небокрай. Він жахливо недооцінив розміри Заклятих Земель, вважаючи їхніми територіями лише те, що перебувало в полі його зору. Коли сонце знову рушило у свою мандрівку небесним схилом, він зрештою зрозумів, що перебував у велетенській долині, і в далині обабіч нього лежав зовсім не край світу, а скелясті вершини пасма пагорбів. Будь-хто чи будь-що могло стежити за ним, заховавшись за навколишніми згірками. Він пригадав людиноподібну істоту з крокодилячим хвостом, що прослизнула за ріг невеличкого хліва. Чи могла вона переслідувати Джека всю ніч, чекаючи, що той засне?

Потяг торохтів моторошною долиною, і його повільна швидкість доводила до сказу. Джек повернувся в кабіну, і на мить страх і напруга цілком подолали його втому. Затуливши очі рукою, Річард і далі спав. Будь-хто, будь-що може переслідувати їх, вичікуючи на момент.

Повільний потаємний рух ліворуч змусив Джека затамувати подих. Широкий, слизький рух… Джеку примарилося з півдюжини людей-крокодилів, що сповзали до нього з-за пагорбів, тому він заслонив очі долонею від сонця і глянув туди, де, як йому здавалося, він бачив їх. Скелі вкривав усе той самий червоний порохнявий ґрунт. Між ними звивалася доріжка, що велася через гребінь пагорба в просвіток між високими скелями. Те, що рухалося між скелями, зовсім не скидалося на людський силует. Це була змія — принаймні так подумав Джек… Істота заповзла на потаємну частину доріжки, і Джек бачив лише, як блискуче велетенське тіло рептилії зникло між скелями. Шкіра істоти була на диво брижатою, а також, імовірно, попеченою — за мить до її зникнення Джек помітив на боку рвані чорні дірки… Джек витягнув шию, щоб побачити місце, звідки має з’явитися істота, і за кілька секунд перед його зором розгорнулося жаске видиво: до нього повернулася голова гігантського черв’яка, на чверть занурена в пил. Очі були заволочені плівкою, але голова належала черв’яку.

З-під скелі вилізла інша тварина з важкою головою і тілом, що волочилося по землі. І коли велетенська голова черв’яка кинулася на жертву, Джек побачив, що це був один із собак-мутантів. Черв’як роззявив рота, ніби то було вічко вуличної поштової скриньки, й охайно заковтнув відчайдушного недособаку. Джек чітко почув хрускіт кісток. Собаче гавкання затихло. Велетенський черв’як проковтнув собаку так легко, ніби той був пігулкою. Тепер перед жахливим черв’яком простяглася одна з чорних смуг, залишених вогняною кулею. І Джек побачив, як довга істота занурювалася в пил, наче круїзний лайнер, що зникає під водою. Почвара, вочевидь, розуміла, що сліди вогняних куль можуть завдати їй шкоди, а оскільки вона схожа на черв’яка, то їй простіше було вирити тунель. Джек бачив, як бридка істота геть зникає в червоній пилюці. А тоді очі хлопчика тривожно поглянули на довгий червоний схил, поцяткований латками яскраво-жовтої трави, і запитав себе, де ж почвара вилізе на поверхню наступного разу.

Коли Джек принаймні частково пересвідчився, що черв’як не збирався проковтнути потяг, він знову почав розглядати пасмо пагорбів.

7

Коли Річард прокинувся пізно по обіді, Джек побачив:

принаймні одну голову, що точно визирала з-за скелястого хребта, ще дві смертельні вогняні кулі, що, підстрибуючи, промчали повз нього, безголовий скелет, який, на перший погляд, належав великому кролику, але за ретельнішого огляду нагадував людське немовля. Кістки виблискували на сонці й лежали біля залізної дороги. А зовсім поруч були:

круглий блискучий дитячий череп, який наполовину занурився в пил; певно, він належав тій самій дитині;

зграя собак із великими головами, вражених радіацією ще більше, ніж побачені раніше їхні родичі. Вони жалюгідно повзли за потягом і ковтали слину від голоду;

три дерев’яні хижі — людські помешкання, — зведені на підпорах у пилюці, які свідчили про те, що десь на цьому смердючому отруйному пустирі, що називався Заклятими Землями, мешкають і полюють інші люди;

маленька, з голою, без пір’я шкірою пташка з — оце вже відлуння справжніх Територій — бородатою мавпячою мордочкою і чітко окресленими пальцями, що росли на кінчиках крил;

і найгірше з усього (окрім, звісно, того, що Джек, здавалося, бачив) — дві зовсім невідомі тварини, що пили з чорних озерець ,— тварини з довгими зубами і людськими очима, спереду вони були схожі на свиней, а ззаду — на великих котів. Їхні морди поросли волоссям. Коли потяг проїжджав повз цих тварин, то Джек побачив, що їхні яйця роздулися до розмірів подушок і звисали аж до землі. Що ж спричинило таку потворність? Радіаційний вплив, подумав Джек. Бо ж нічого іншого не мало такої сили викривлювати природу. Отруєні від народження істоти сьорбали не менш отруйну воду і гарчали на маленький потяг, що проїжджав повз них.

Одного дня наш світ може виглядати так само, подумалося Джеку.

Яка прикрість.

8

Але ж було ще те, що йому здавалося, ніби він бачив. Шкіра пекла і свербіла — він уже скинув пончо, на яке обернулося пальто Майлса П. Кайґера, на підлогу кабіни. Ближче до півдня зняв і домоткану майку. У роті з’явився жахливий присмак — кислотний коктейль іржавого металу та гнилих фруктів. Піт з чола заливав очі. Джек настільки втомився, що почав засинати навстоячки, широко розплющивши очі, які пекли від поту. Хлопчик бачив великі зграї огидних собак, що вешталися пагорбами; бачив червонуваті хмари над головою, що простягали до них із Річардом свої палючі «руки» — диявольські «руки». А коли очі нарешті заплющилися, Джек побачив дванадцятифутового, вбраного в чорне Морґана з Орріса, котрий обстрілює його блискавками, продірявлюючи землю новими пиловими кратерами.

Річард простогнав і пробурмотів:

— Ні, ні, ні.

Морґан з Орріса полетів геть, мов туманне марево, і Джекові зболілі очі розплющилися.

— Джеку? — звернувся до нього Річард.

Перед потягом простягалася червона порожня земля, пошрамована чорними слідами від вогняних куль. Джек протер очі й глянув на Річарда, спроквола потягуючись.

— Ага, — сказав він. — Як ти?

Річард ліг назад на тверде сидіння і закліпав. Його сіре обличчя змарніло.

— Вибач, що запитав, — сказав Джек.

— Ні, — вимовив Річард. — Мені справді краще. — І Джек відчув, як частина напруги відходить від нього. — У мене досі болить голова, але вже краще.

— Ти кричав, коли… еммм… — казав Джек, не знаючи напевне, скільки реальності зможе витримати друг.

— Коли спав? Ага, гадаю, так і було. — Обличчя Річарда напружилося, але вперше Джек не боявся, що той закричить. — Джеку, я знаю, що не сплю зараз. І знаю, що не маю пухлини в мозку.

— Ти знаєш, де перебуваєш?

— На тому потязі. На потязі стариганя. У місці, яке він називав Заклятими Землями.

— Ага, будь я двічі проклятий, — сказав Джек, усміхаючись. Бліде сіре обличчя Річарда почервоніло. — І як же ти до такого дійшов? — запитав Джек, досі не впевнений, чи можна довіряти Річардовій переміні.

— Ну, я знаю, що не спав, — сказав Річард, і його щоки стали ще червонішими. — Гадаю… гадаю, просто потрібен був час, щоб припинити опиратися цьому. Якщо ми на Територіях, то ми на Територіях, і байдуже, неможливо це чи ні. — Його очі зустрілися з Джековими, і сміхотливі іскорки в погляді друга вразили Джека. — Ти пам’ятаєш великий пісковий годинник у Депо? — Коли Джек кивнув, Річард повів далі: — Ну, ось, власне, і воно… Коли я побачив ту штуку, то зрозумів, що не вигадую все. Бо я знаю, що не міг би придумати ту штуку. Не міг. Просто… не міг. Якби я надумав вигадати примітивний годинник, то в ньому були б різноманітні коліщата, великі блоки… Він би не був настільки простим. Тож я не вигадав його. Отже, він справжній. А в такому разі справжнім є і все решта.

— Гаразд, як ти зараз почуваєшся? — запитав Джек. — Ти довго спав.

— Я досі дуже втомлений і ледь можу тримати рівно голову. Боюся, загалом я почуваюся не дуже добре.

— Річарде, я маю дещо запитати в тебе. Чи є якась причина, чому ти боїшся їхати в Каліфорнію?

Річард опустив очі й похитав головою.

— Ти коли-небудь чув про місце під назвою «Чорний Готель»?

Річард і далі хитав головою. Він не сказав правди, але, як Джек зрозумів, намагався дати собі раду як тільки міг. На решту — Джек раптом збагнув, що є ще дуже багато чого — доведеться зачекати. Певно, аж до їхнього прибуття в Чорний Готель. Двійник Раштона і Двійник Джейсона. Так, разом вони досягнуть оселі та в’язниці Талісмана.

— Ну, що ж, гаразд, — сказав він. — Ти можеш нормально ходити?

— Гадаю, так.

— Добре, бо я зараз хочу дещо зробити — раз ти більше не помираєш від пухлини в мозку. І мені потрібна твоя допомога.

— Що саме? — запитав Річард. Він витер обличчя тремкою рукою.

— Я хочу розкрити один-два ящики на платформі й з’ясувати, чи не можемо ми роздобути собі якоїсь зброї.

— Ненавиджу, терпіти не можу будь-яку зброю, — сказав Річард. — Ти також мав би. Якби ні в кого не було зброї, твій батько…

— Ага, а якби у свиней були крила, вони б літали, — сказав Джек. — Я певен, що нас хтось переслідує.

— Гаразд, може, це мій батько, — з надією в голосі сказав Річард.

Джек гмикнув і висунув маленький важіль із першої шпари. Потяг почав відчутно втрачати швидкість. Коли він остаточно зупинився, Джек виставив передачу на нейтральну позицію. — Як гадаєш, можеш спуститися вниз?

— Звісно, — сказав Річард і підвівся надто швидко. Його ноги підкосилися в колінах, і він важко сів назад на лавку. Обличчя його враз посіріло ще більше, а на лобі й над верхньою губою блищав піт. — Ох, може, й ні, — прошепотів він.

— Просто розслабся, — сказав Джек, коли підійшов до нього й поклав одну руку на згин його ліктя, а другу — на Річардів теплий вологий лоб. — Розслабся.

Річард на мить заплющив очі, а тоді глянув на Джека з виразом абсолютної довіри.

— Я спробував зробити це надто швидко, — сказав він. — У мене все тіло затерпло від того, що я надто довго перебував в одній позі.

— Тоді рухайся легко і повільно, — сказав Джек і допоміг шиплячому Річарду підвестися.

— Болить.

— Це зовсім ненадовго. Мені потрібна твоя допомога, Річарде.

Річард зробив пробний крок уперед, а тоді знову зашипів:

— Ой.

Тоді він зрушив уперед другу ногу. Потім трохи нахилився і ляснув долонями по стегнах та литках. Джек помітив, що вираз Річардового обличчя змінився, але цього разу не від болю. Цілковите здивування викарбувалося на ньому. Джек простежив за поглядом друга і побачив лису пташку з мавпячою мордочкою, що летіла перед потягом.

— Ага, тут багато дивних речей, — сказав Джек. — Я почуватимуся значно краще, якщо ми знайдемо собі трохи зброї під тим брезентом.

— Як ти гадаєш, що по інший бік пагорбів? — запитав Річард. — Щось таке саме?

— Ні, гадаю, по той бік значно більше людей, — сказав Джек, — якщо, звісно, можна назвати їх людьми. Я помітив, як за нами двічі хтось спостерігав.

Несподіваний переляк відобразився на Річардовому обличчі, тому Джек додав:

— Я не думаю, що це хтось із твоєї школи. Але там може бути щось не менш погане. Друже, я не намагаюся тебе залякати, але я вже трохи більше роздивився Закляті Землі, ніж ти.

— Закляті Землі, — непевно сказав Річард. Примружившись, він глянув на червону порохняву долину з її дивними клаптиками обпісяної трави. — Ох, те дерево, ох…

— Знаю, — сказав Джек. — Ти маєш просто навчитися не зважати на це.

— Хто ж на землі міг скоїти таке спустошення? — запитав Річард. — Ти ж знаєш, це не природно.

— Можливо, одного дня ми дізнаємося про це. — Джек допоміг Річарду вилізти з кабіни, тож тепер вони обидва стояли на вузькій підніжці, що накривала колеса. — Не спускайся в пилюку, — попередив він Річарда. — Ми не знаємо, яка там глибина. І я не хочу витягувати тебе звідти.

Річард затремтів — але, може, це через те, що помітив краєм ока ще одне стражденне волаюче дерево. Хлопці разом пройшли краєм нерухомого потяга, а потім через зчеплення перелізли в порожній товарний вагон. Звідти піднялися металевою драбиною на дах. З іншого боку товарного вагона спустилися драбиною на платформу.

Джек смикнув товсту кошлату мотузку, намагаючись пригадати, як же Андерс так легко розв’язав її.

— Гадаю, це тут, — сказав Річард, піднявши перекручений вузол, схожий на катівську петлю. — Джеку?

— Спробуй.

Річард був недостатньо сильним, щоб самому послабити вузол, але коли Джек допоміг йому потягнути за висунуту мотузку, петля м’яко розв’язалася, а брезент упав на коробки. Джек підняв брезентовий край над найближчими ящиками з написом «ДЕТАЛІ» і маленьким набором скриньок «ЛІНЗИ», яких Джек раніше не бачив.

— Ось де вони, — сказав він. — Хотілося б, аби в нас був лом.

Він зиркнув на край долини, де змучене дерево розтулило рот і застигло в німому крику. Чи ж не визирнула там інша голова? А може, до них повзе ще один велетенський черв’як.

— Ну ж бо, спробуймо зняти кришки з цих коробок, — сказав він, і Річард покірно підійшов до нього.

Шість разів смикнувши кришку одного з ящиків, Джек нарешті почув тріск цвяхів. Річард зі свого боку продовжував тягнути ящик.

— Досить, — сказав йому Джек. Річард здавався ще сірішим і слабшим, ніж раніше. — Далі я вже сам.

Річард відступив назад і мало не перечепився через менші коробки. Він випростався і почав навпомацки пробиратися під обвислим брезентом. Джек же сів біля високої коробки і стиснув щелепи. Він поклав руки на кут кришки. Хлопчик глибоко вдихнув і потягнув кришку на себе так, що аж м’язи затрусилися. За мить до того, як йому довелося б робити перепочинок, цвяхи знову скрипнули й почали вилазити з дерева. Джек закричав: «УРААА!» — і скинув кришку.

Усередині лежало з півдюжини липких від мастила пістолетів, яких Джек ніколи не бачив раніше. Вони скидалися на дивовижних метеликів — напівкомахи, напівмеханізми. Він витягнув один пістолет, щоб роздивитися його ближче і з’ясувати, чи зможе він розібратися в його застосуванні. Це автоматична зброя, тож знадобиться магазин із набоями. Він нахилився і скористався дулом пістолета, щоб зняти кришку одного з ящиків із написом «ЛІНЗИ». Як він і гадав, у другій, меншій, коробці була купка змащених мастилом магазинів, загорнутих поліетиленом.

— Це «Узі», — сказав позаду нього Річард. — Ізраїльський пістолет-кулемет. Модна зброя, скажу тобі. Улюблена іграшка терористів.

— Звідки ти знаєш? — запитав Джек, нахилившись за іншим пістолетом-кулеметом.

— Я дивлюся телевізор. А ти що подумав?

Джек провів кілька експериментів із магазином, спершу намагаючись запхати його в порожнину догори дриґом, а потім правильно направивши його. Спочатку хлопчик зняв зброю із запобіжника, а тоді поставив назад.

— Ці срані штуки такі жахливі, — сказав Річард.

— Ти також собі таке отримаєш, тож не скаржся. — Джек витягнув другий магазин для Річарда й після хвилинного сумніву витягнув усі магазини з коробки, поклав два в кишені, ще два кинув Річарду, який примудрився впіймати обидва, а решту магазинів сховав у рюкзак.

— Ого, — сказав Річард.

— Гадаю, це для убезпечення, — відповів Джек.

9

Річард гепнувся на сидіння, тільки-но вони повернулися до кабіни — лазіння двома драбинами і ходіння по вузькій металевій смужці над колесами вичерпали всю його енергію. Однак він залишив місце для Джека, щоб той міг сісти. З обважнілими повіками він дивився, як друг знову запускає потяг. Джек підняв своє пончо і взявся розтирати ним кулемет.

— Що ти робиш?

— Витираю мастило. Коли я закінчу, раджу й тобі зробити те саме.

Решту часу того дня двоє хлопців сиділи у відкритій кабіні потяга, пітніли й намагалися не помічати покручених дерев, смороду гниття навколишнього середовища та голоду. Джек звернув увагу, що навколо Річардового рота розквітнув цілий садок виразок. Зрештою, він забрав у друга «Узі», витер з нього мастило і вставив усередину магазин. Тріщини на губах пекли від солоного поту.

Джек заплющив очі. Може, він і не бачив тих голів, що визирали з-за гребеня пагорбів; може, ніхто їх і не переслідував. Він почув, як батареї зашипіли й послали вгору тріскучу іскру, від чого Річард аж підскочив. Наступної миті хлопчик заснув, і снилася йому їжа.

10

Коли Річард потрусив Джека за плече, вириваючи його зі світу, де той поїдав піцу завбільшки з колесо вантажівки, сутінки почали заповзати в долину, полегшуючи страждання зболених дерев. Навіть вони, низько схилені, з «руками», притиснутими до облич, видавалися прекрасними в тьмяному розсіяному світлі. Темно-червоний пил блищав і мерехтів. Тіні, що лягали на нього, ледь-ледь видовжувалися. Бридка жовта трава обернулася на м’яку помаранчеву. Тьмяно-червоне сонячне світло ніжно підсвічувало скелі з краю долини.

— Я просто подумав, що ти хотів би це побачити, — сказав Річард. Біля його рота з’явилися ще дві маленькі виразки. Річард кволо посміхнувся. — Це виглядало так особливо… Спектр, я маю на увазі.

Джек боявся, що Річард візьметься розлого пояснювати наукові особливості зміни кольорів заграви, але друг був занадто втомленим чи хворим для фізики. Хлопці мовчки спостерігали, як присмерк тьмарив усі барви, обертаючи західне небо на бузкові квіти принцеси[243].

— Знаєш, що ми ще веземо на тій платформі? — запитав Річард.

— Що іще? — Насправді, Джек не надто цим переймався. Очевидно, нічого хорошого. Він лише сподівався, що зможе дожити до ще однієї такої розкішної й бентежної заграви.

— Пластид. Розфасований по два фунти. Принаймні я гадаю, що по два фунти. Якщо один із цих кулеметів випадково вистрелить або хтось інший стрельне в ті пакунки, від цього потяга не лишиться нічого, крім діри в ґрунті.

— Я не маю наміру стріляти і ти, гадаю, теж, — відповів Джек, а тоді повернувся до заграви. Були в ній і майбутні сподівання, і мрії про завершення шляху, а ще вона повела його стежкою спогадів про все, що відбулося, відколи Джек покинув готель «Сади Альгамбри». Він бачив маму, яка враз обернулася на літню жінку, доки пила чай у маленькому кафетерії; Спіді Паркера, що сидів біля підніжжя дерева; Вовка, що беріг своє стадо; Смоукі та Лорі з жахливої «Пивниці Оутлі»; усі ненависні обличчя з «Дому Сонця»: Гека Баста, Сонні Сінґера та інших. Особливо гостро йому бракувало Вовка. Джек і сам не міг збагнути, чому заграва цілком захопила його. Йому захотілося взяти Річарда за руку. А тоді він подумав: «Зрештою, чому б і ні?» — і провів рукою по лавці, аж доки не натрапив на шершаву і вологу п’ятірню друга. Схопив її пальцями.

— Я почуваюся таким хворим, — сказав Річард. — Не так, як раніше. У мене дуже болить живіт і все обличчя пече.

— Гадаю, тобі стане краще, коли ми нарешті виберемося звідси, — сказав Джек. «Але як ти доведеш це, лікарю? — питав він сам себе. — Як ти доведеш, що не просто труїш його?» Ніяк. Він втішав себе щойно вигаданою (чи наново відкритою?) теорією, буцімто Річард Слоут — важлива частина всього, що відбуватиметься в Чорному Готелі. Йому знадобиться Річард Слоут, і не тільки тому, що він може розпізнати пластид у пакетах для добрив.

Чи бував уже Річард у Чорному Готелі? Чи справді він уже бував біля Талісмана? Він зиркнув на друга, що уривчасто і важко дихав. Річардова рука лежала в його власній, як холодна вощана фігура.

— Не хочу більше тримати цей кулемет, — сказав Річард, скидаючи зброю з колін. — Мене нудить від його запаху.

— Гаразд, — сказав Джек, і поклав «Узі» собі на коліна вільною рукою. Одне з дерев, що потрапило в периферійний зір, німотно завило від болю. Скоро вилізуть на полювання собаки-мутанти. Джек поглянув на пагорби ліворуч — з Річардового боку — і побачив людиноподібну постать, що прослизнула між скелями.

11

— Гей, — сказав він, майже не вірячи власним очам. Вогняна заграва, байдужа до його здивування, і далі обертала потворність на красу. — Гей, Річарде.

— Що? Тобі також погано?

— Гадаю, я бачив там когось. Із твого боку. — Він знову придивився на високі скелі, але не помітив жодного руху.

— Мене це не обходить, — сказав Річард.

— А краще б обходило. Бачиш, як вони все розрахували? Вони хочуть наблизитися до нас саме тоді, коли буде досить темно, щоб ми не могли розгледіти їх.

Річард трохи розплющив ліве око й ледаче роззирнувся.

— Нікого не бачу.

— Зараз я також, але тішуся, що ми взяли ці кулемети. Сядь рівно і пильнуй, Річарде, якщо хочеш вибратися звідси живим.

— Який же ти зануда, Господи. — І все ж Річард випростався і розплющив обидва ока. — Я справді нічого там не бачу, Джеку. Стає надто темно. Певно, тобі примарилося…

— Тссс, — сказав Джек. Йому здалося, ніби між верхніми скелями прослизнуло ще одне тіло. — Їх двоє. Цікаво, чи буде хтось іще?

— Мені цікаво, чи там узагалі щось є, — сказав Річард. — І взагалі, чому хтось хотів би шкодити нам? Тобто я маю на увазі, що це не…

Джек повернув голову і зиркнув на колію просто перед потягом. Щось рухалося за стовбуром одного з волаючих дерев. Як відзначив Джек, щось більше за собаку.

— Ох, — сказав Джек. — Гадаю, інший тип там і чекає на нас.

На мить страх вихолостив Джека. Хлопчик не знав, що робити, щоб захиститися від трьох нападників. Живіт у нього стиснувся. Він узяв із колін «Узі» й почав тупо роздивлятися його, запитуючи себе, чи справді він зможе скористатися зброєю. А може, у бандитів із Заклятих Земель також є рушниці?

— Річарде, мені шкода, — сказав він. — Але, гадаю, цього разу ми справді скочили в лайно, тож мені буде потрібна твоя допомога.

— Що я можу зробити? — запитав Річард писклявим голосом.

— Візьми свій «Узі», — сказав Джек, простягаючи другові його зброю. — Гадаю, нам треба буде стати навколішки, щоб не бути аж надто легкою мішенню.

Він став на коліна, і Річард також зробив це — так повільно, наче спускався під воду. Позаду пролунав оглушливий крик, а зі скель йому відповів інший.

— Вони знають, що ми помітили їх, — сказав Річард. — Але де вони?

Відповідь на це запитання прийшла миттєво. У темно-бузкових сутінках вони розгледіли постать чоловіка — або чогось схожого на чоловіка, — що вигулькнув зі свого сховку і побіг схилом униз, до потяга. З нього звисало лахміття. Він кричав, як індіанець, і щось тримав у руках. Виявилося, що то гнучка палиця. Джек досі намагався з’ясувати її призначення, коли почув — а не просто побачив, — як щось тонке розрізало повітря над головою.

— Боже милий! У них же луки і стріли! — вигукнув він.

Річард застогнав, і Джек злякався, що друг зараз обблює їх обох.

— Я маю застрелити його, — сказав він.

Річард глитнув і виголосив якийсь звук, що навіть не був словом.

— Чорт забирай, — сказав Джек і зняв «Узі» із запобіжника.

Він підвів голову й побачив, що позаду нього істота в дранті саме випускала в повітря наступну стрілу. Якби постріл був влучним, то Джек більше ніколи нічого не побачив би, але стріла поцілила в бік кабіни, не завдавши нікому шкоди. Джек звів свій «Узі» та натиснув на спусковий гачок.

Він зовсім не сподівався на те, що трапилося. Він думав, що пістолет-кулемет непорушно лежатиме в його руках і слухняно випустить кілька куль. Натомість «Узі» заходився стрибати, наче дика тварина, і так гучно затріщав, що в хлопчика мало не луснули барабанні перетинки. Сморід від пороху обпалив ніс. Обідранець випростав руки, але від здивування, а не через поранення. Джек нарешті додумався зняти палець зі спускового гачка. Він і гадки не мав, скільки пострілів щойно змарнував чи скільки куль лишилося в магазині.

— Ти влучив у нього, влучив у нього? — запитав Річард.

Чоловік тепер біг угору схилом долини, і чути було ляскіт великих пласких ніг. Тоді Джек побачив, що то зовсім не ноги — чоловік ходив на великих пластинчастих підошвах, таких собі снігоступах, за версією Заклятих Земель. Розбійник намагався заховатися за одним із дерев.

Джек обома руками звів «Узі» і спрямував уперед коротку цівку кулемета. А тоді м’яко натиснув на спусковий гачок. Зброя затремтіла в руках, але менше, ніж першого разу. Кулі розліталися широкою дугою, і принаймні одна з них влучила в ціль, тому що чоловік нахилився вбік, ніби в нього щойно вдарилася вантажівка. Його ноги вилетіли зі снігоступів.

— Дай мені свій кулемет, — сказав Джек і взяв у Річарда другий «Узі».

Продовжуючи стояти навколішках, він випалив половину магазина в тінистий морок перед потягом і сподівався, що вбив істоту, яка чатувала там. Ще одна стріла врізалася в потяг, а друга гучно гупнула об стіну товарного вагона. Річард тремтів і кричав на дні кабіни.

— Заряди мій, — сказав Джек і тицьнув Річардові під ніс магазин із кишені.

Він оглядав долину в пошуках другого нападника. Менш ніж за хвилину стане надто темно, щоб роздивитися хоч щось, окрім гребеня пагорбів.

— Я бачу його, — вигукнув Річард. — Я бачив його — ось там!

Він показав на тінь, яка мовчки й поспіхом рухалася між горами, і Джек використав половину другого магазина «Узі», гучно стріляючи туди. Коли закінчилися набої, Річард забрав із його рук один кулемет і віддав другий.

— Гороші глопці, топрі глопці, — пролунав голос праворуч. Чи здалеку? Визначити було неможливо. — Ви зпинятизя зараз, я зпинятизя зараз, язно? Всьо зкінчено, дака угода. Ви гороші глопці, мозе, продазте мені дой ствол? Бачу, ви багато чого навбивати дак можете.

— Джеку! — гарячково шепотів Річард, намагаючись попередити Джека.

— Викинь лук і стріли! — заверещав Джек, що досі сидів біля Річарда.

— Джеку, ти не можеш! — шепотів Річард.

— Зараз я викидаю їх гедь, — звідкілясь попереду пролунав голос. Щось легке впало у пил. — Ви глопці зпинятизя, продати мені зброю, язно?

— Гаразд, — відповів Джек. — Підійди сюди, щоб ми могли тебе бачити.

— Язно, — відказав голос.

Джек потягнув назад важіль, спиняючи потяг.

— Коли я крикну, — прошепотів він Річарду, — зруш його вперед якомога швидше, добре?

— О, Господи, — видихнув Річард.

Джек переконався, що кулемет, який дав йому Річард, знято із запобіжника. Цівка поту стікала з лоба просто йому в праве око.

— Взе добре зараз, дак, — казав голос. — Глопці можуть зідати, дак, зідайте, глопці.

Проки-дайся, проки-дайся, про-шу, про-шу.

Потяг наближався до співрозмовника.

— Поклади руки на важіль, — прошепотів Джек. — Уже скоро.

Маленька рука Річарда тремтіла. І хоч вона видавалася надто дитячою, щоб здійснити хоча б щось важливе, усе одно лягла на важіль.

Джеку раптом ясно пригадався старий Андерс, що стояв перед ним навколішки на рипучій дерев’яній підлозі і запитував: «Чи будете ви в безпеці, Володарю?» Він відповів легковажно, не надто серйозно сприймаючи це запитання. Що таке Закляті Землі для хлопця, який витягував на своєму горбу барила для Смоукі Апдайка?

А тепер він куди більше боявся, що сам напудить у штани, ніж того, що Річард може виблювати свій обід на територіальну версію шерстяного пальто Майлса П. Кайґера.

У мóроці біля кабіни пролунав вибух сміху, і Джек підвівся, стискаючи в руках зброю. Він закричав саме тоді, коли важке тіло стукнулося об бік кабіни й причепилося до нього. Річард посунув важіль уперед, і потяг рушив.

Гола волохата рука схопилася за бік кабіни. «Це занадто навіть для Дикого Заходу», — подумав Джек, і раптом усе тіло нападника нависло над ним. Річард заверещав, а Джек ледь не висрав кишки в труси. Усе обличчя займали зуби, і була та фізіономія злою, як у гримучника, що оголює ікла. З одного з довгих закручених зубів упала крапля рідини. «Отрута», — зрозумів миттєво Джек. Якщо не зважати на маленький ніс, перед хлопцями постала людина з головою змії. В одній із перетинчастих рук істота стискала ніж. Джек панічно і безцільно натиснув на гачок.

Тоді почвара перемінилася і відхилилася назад, і Джеку вистачило й частки секунди, щоб побачити, що перетинчаста рука з ножем зникла. Істота простягнула вперед кривавий обрубок і лишила червону пляму на сорочці Джека. Тоді розум покинув хлопчика, а пальці самі націлили «Узі» просто нападнику в груди й натиснули на спусковий гачок.

Враз у великих поцяткованих грудях розверзлася велика червона діра. Зуби, з яких сочилася отрута, стиснулися. Джек не відпускав спусковий гачок, і цівка «Узі» сама підскочила і рознесла істоті голову на криваве місиво. А тоді все зникло. Тільки велика кривава пляма на боці кабіни і кривавий слід на Джековій сорочці свідчили про те, що хлопцям не примарилася ця зустріч.

— Будь обережним! — волав Річард.

— Я покінчив із ним, — видихнув Джек.

— Куди він пішов?

— Він упав, — відповів Джек. — Мертвий.

— Ти відстрелив йому руку, — прошепотів Річард. — Як ти це зробив?

Джек виставив перед собою руки і бачив, як вони тремтіли. Їх огортав сморід від пороху.

— Я удав влучного стрільця.

Він опустив руки й облизав губи.

Дванадцять годин по тому, коли сонце знову зійшло над Заклятими Землями, хлопці не спали. Вони провели всю ніч — суворі, як солдати, — стискаючи на колінах зброю і напружуючись від найменшого шереху. Знаючи, як багато зброї перевозить потяг, час від часу Джек випускав кілька набоїв у бік пагорбів. І за весь другий день люди та потвори, що мешкали у віддаленій точці Заклятих Земель, дали їм спокій. А це могло означати, як стомлено мізкував Джек, що вони знали про зброю. Або те, що тут, так близько від західного узбережжя, ніхто не хотів зачіпати потяг Морґана. Нічого цього він не розповідав Річарду, що сидів поруч із туманними, розфокусованими очима. Здається, більшу частину шляху його лихоманило.

12

Увечері того дня Джек почав відчувати запах солоної води в їдкому повітрі.

Розділ тридцять шостий Джек і Річард ідуть на війну

1

Цього вечора заграва стала ширшою — наближення до океану розмивало пейзаж — трохи краси поменшало. Джек зупинив потяг на вершині пагорба неокресленої форми і знову пішов до платформи. Він лазив там майже годину (похмурі кольори неба зблякли і на сході з’явився молодик) і приніс шість ящиків, на яких було написано «ЛІНЗИ».

— Відкрий їх, — сказав він Річарду. — Перелічи. Тебе призначено Охоронником лінз.

— Чудово, — втомленим голосом промовив Річард. — Я знав, що не просто так здобуваю освіту.

Джек знову повернувся на платформу і заходився піднімати кришку одного з ящиків із позначкою «ДЕТАЛІ». Раптом звідкілясь із пітьми пролунав грубий, охриплий крик, після чого хтось заволав від болю.

— Джеку? Джеку, ти там?

— Так! — відповів Джек.

Він вирішив, що це дуже тупо — перекрикуватися між собою, наче пралі через паркан, але, зважаючи на голос Річарда, той був на межі жаху.

— Ти скоро повернешся?

— Стій, де стоїш, — крикнув Джек, активніше працюючи цівкою «Узі».

Вони вже виїжджали із Заклятих Земель, але Джек усе одно не хотів затримуватися на стоянці. Простіше було б перенести ящик зі зброєю до кабіни потяга, але він був занадто важким.

«Це мої “Узі”, вони не важкі», — подумав Джек і загиготів у пітьмі.

— Джеку? — залунав пронизливо високий голос Річарда.

— Не гарячкуй, друзяко.

— Не називай мене друзякою.

Заскрипіли цвяхи, і кришка ящика достатньо піднялася, щоб Джек зміг відкинути її. Хлопчик схопив два змащених мастилом автомати і вже повертався, коли помітив іще один ящик — той був завбільшки з коробку з-під переносного телевізора. Раніше він був під брезентом.

Джек у прозорому сяйві місяця швидко пронісся дахом вагона, відчуваючи, як свіжий вітер обвіває його обличчя. Чистота — жодного гнилого смороду, жодного розкладання, тільки свіжа волога і стійкий аромат солі.

— Що ти там робив? — заходився лаятись Річард. — Джеку, у нас є зброя! І в нас є набої! Навіщо ти поліз туди набирати ще? Поки ти там вештався, щось могло залізти сюди!

— Нам потрібно більше автоматів, бо вони мають схильність перегріватися, — відповів Джек. — Більше куль потрібно, бо нам доведеться багато стріляти. Я також, як бачиш, дивлюся телевізор. — Джек знову поглянув у бік вантажної платформи. Йому хотілося подивитися, що в тій квадратній коробці.

Річард схопив Джека. Переляк обернув його руку на пташину лапу з кігтями.

— Річарде, усе буде гаразд…

— Щось могло схопити тебе!

— Я гадаю, ми вже майже виїхали із Заклятих Земель…

— Щось могло схопити мене! Не залишай мене самого!

Річард залився сльозами. Він не відвернувся від Джека, навіть не затулив обличчя руками; просто стояв там зі скривленим лицем, а очі сповнювалися сльозами. Надзвичайно беззахисний перед Джеком тієї миті. Джек обняв друга і притиснув до себе.

— Як щось схопить тебе і вб’є, що станеться зі мною? — хлюпав носом Річард. — Як я… Як я виберуся із цього місця?

«Не знаю, — подумав Джек. — Справді, не знаю».

2

Зрештою, останню вилазку на склад зброї на вантажній платформі Річард здійснив разом із Джеком. Це означало, що йому треба було допомагати підніматися драбиною, підтримувати на даху вагона, і обережно тримати його, коли спускався. Він скидався на кульгаву бабку, яку переводять через вулицю. Раціональний Річард відновив розумову активність, але його фізичний стан погіршився.

Хоч крізь дошки і сочилося якесь мастило, на квадратній коробці було написано «ФРУКТИ». І Джек, розпакувавши її, зрозумів, що це не така вже й неправда. Ящик був забитий лимонами. Тими, що вибухають.

— Свята Ханна, — прошепотів Річард.

— Ким би вона не була, — погодився Джек. — Допоможи мені. Здається, кожен із нас може сховати під сорочку штук п’ять чи шість.

— Навіщо тобі весь цей арсенал, — спитав Річард. — Ти що, збираєшся битися з цілою армією?

— Еге ж, якось так.

3

Коли вони з Джеком поверталися дахом вагона, Річард поглянув на небо і за хвилину знесилився. Хлопчик похитнувся, і Джекові довелося схопити його, щоб він не впав. Річард збагнув, що бачить сузір’я, яких немає ні над південною, ні над північною півкулею. Над ними сяяли чужі зорі… але вони утворювали візерунки, і десь у цьому невідомому, неймовірному світі моряки могли орієнтуватися за ними. Саме ця думка відкрила перед Річардом правду про цей світ — правда завдала остаточного, цілковитого удару.

Потім звідкись здалеку його покликав голос Джека:

— Агов, Річі! Джейсоне! Ти мало не впав униз!

Джек зсунув важіль уперед, удавлюючи до краю акселератор, і величезний промінь зброї Морґана з Орріса знову пройшовся коліями. Джек зиркнув на підлогу кабіни: чотири «Узі», майже двадцять (по десять у кожній) купок із магазинами і десять ручних гранат із чеками, що нагадували кільця на пивних банках.

— Якщо цього нам забракне, — сказав Джек, — про решту можемо забути.

— На що ти чекаєш, Джеку?

Джек лише похитав головою.

— Ти, мабуть, уважаєш, що я справжній осел? — спитав Річард.

Джек посміхнувся.

— Завжди вважав, друзяко.

— Не називай мене друзякою!

— Друзяка-друзяка-друзяка!

Цього разу старий жарт викликав маленьку усмішку. Невелику. До того ж осміх підкреслив набряклі пухирі навколо Річардового рота… Але щось — це вже краще, ніж нічого.

— З тобою нічого не трапиться, якщо я трохи подрімаю? — Річард відсунув магазини вбік і вмостився в куточку кабіни, накрившись Джековим серапе. — Усі ці підйоми та спуски… Гадаю, я по-справжньому захворів, бо почуваюся цілком виснаженим.

— Зі мною все буде гаразд, — відповів Джек; у нього й справді відкрилося друге дихання. Він відчував, що скоро воно йому знадобиться.

— Я відчуваю запах океану, — промовив Річард, і в його голосі Джек чув дивовижне поєднання любові та відрази, ностальгії та жаху. Очі хлопчика заплющилися.

Джек натиснув акселератор до краю. Ще ніколи Джек не відчував так явно, що фінал — хоча б якийсь — уже близько.

4

Останні зловісні та сповнені негараздів рудименти Заклятих Земель зникли ще до того, як розтанув Місяць. Знову з’явилися поля зі злаками. Тут колоски були грубішими, ніж в Елліс-Бріксі, але вони все одно випромінювали чистоту і здоров’я. Джек почув неголосні пташині крики — схоже, то були чайки. Невимовно самотні крики посеред безкраїх полів, що повнилися легким ароматом фруктів і стійким запахом морської солі.

Після півночі потяг мчав крізь ряди дерев. Здебільшого переважали хвойні, і сосновий запах змішувався із солоним присмаком, що витав у повітрі, немовби зміцнюючи зв’язок між місцем, куди вони їхали, та місцем, звідки приїхали. Джек та його мати ніколи подовгу не відвідували північну Каліфорнію — можливо, через те, що там проводив кожну свою відпустку Слоут, — але хлопчик пам’ятав, як Лілі розповідала йому, що землі навколо Мендосіно і Саусоліто були дуже схожими на Нову Англію, включно із сільничками і Кейп-Кодом. Кіностудії, коли їм був потрібен новоанглійський пейзаж, не мандрували через усю країну, а просто їхали туди. Більшість глядачів ніколи не помічали підміну.

То ось як воно має бути. Якимось дивним чином я повертаюся туди, звідки почав.

Річард: «Ти, що збираєшся битися з цілою армією?»

Він радів, що Річард заснув, і йому не довелося відповідати на це запитання — принаймні поки що.

Андерс: «Диявольські механізми. Для поганих Вóвків. Віднести в Чорний Готель».

Диявольськими механізмами виявилися пістолети-кулемети «Узі», пластид і гранати. Диявольські механізми є. Погані Вóвки відсутні. Товарний вагон, тим не менш, порожній, і Джек вирішив, що цей факт неймовірно переконливий.

Ось тобі історія, друже Річі, і я дуже радий з того, що ти спиш і я не повинен її тобі розповідати. Морґан знає, що я наближаюся, і він планує вечірку-сюрприз. Тільки з торта замість голих дівчат вистрибнуть вовкулаки і в них замість подарунків будуть пістолети-кулемети «Узі» та гранати. Що ж, ми, так би мовити, украли їхній потяг, і вже на десять чи дванадцять годин випереджаємо графік, але якщо ми прибудемо в табір, де буде повно Во́вків, що чекають на територіальний «чух-чух» — а я гадаю, що саме це вони і роблять, — нам доведеться бути максимально несподіваними.

Джек провів рукою по обличчю. Простіше буде зупинити потяг на значній відстані від табору Морґана і зробити велике коло навколо нього. Простіше, а ще — безпечніше.

Але тоді, Річі, погані Вóвки нікуди не зникнуть, розумієш?

Джек поглянув на арсенал на підлозі кабіни і поцікавився в себе самого, чи дійсно він планує здійснити рейд командос на Вовчі загони Морґана? Круті командос. Старий добрий Джек Сойєр, Король волоцюг-посудомийників, і його кревний друзяка-коматозник Річард. Джек хотів знати: а він часом не збожеволів? Напевно, що так, бо саме це він і планував — вони точно цього не очікуватимуть… І це було забагато, забагато, чорт забирай, забагато. Джека відшмагали, Вовка вбили. Вони знищили школу Річарда і значну частину його психічного здоров’я і, наскільки Джек знав, Морґан Слоут повернувся в Нью-Гемпшир, щоб діймати його матір.

Божевілля це чи ні, а час розплати настав. Джек нахилився, підняв один із заряджених «Узі», поклав його на коліна. Потяг котився рейками, а запах солі сильнішав.

5

Упродовж коротких ранкових годин Джек трохи поспав, притулившись до важеля. Йому, напевно б, не сподобалося, що дехто називав цей прилад батогом мерця. Щойно зійшло сонце, Річард розбудив його.

— Там щось попереду.

Перш ніж глянути вперед, Джек зиркнув на Річарда. Він мав надію, що за денного освітлення Річард матиме кращий вигляд, але навіть косметичний ефект світанку не міг приховати Річардову хворобу. Світло нового дня змінило відтінок його шкіри із сірого на жовтий… от і все.

— Агов! Потягу! Привіт тобі, великий довбаний потягу! — гортанний крик більше нагадував звірине ревіння.

Джек знову поглянув уперед. Вони наближалися до вузького маленького доту. Поряд із ним стояв Вовк — але будь-яка схожість із Джековим Вовком обмежувалася палаючими помаранчевими очима. Голова цього Вовка видавалася неймовірно плоскою, наче якась гігантська рука зрізала верхівку черепа. Морда виступала над нижньою щелепою, як брила, що хитається над урвищем. Навіть теперішня здивована радість не могла приховати хворої, звіриної тупості перевертня. З його щік звисали кіски. На лобі був шрам у вигляді літери «Х».

Вовк носив щось схоже на уніформу найманця — чи принаймні він вважав, що форма повинна мати такий вигляд. Мішкуваті зелені штани прикривали чорні черевики, носаки яких відрізали, щоб Вовк міг висовувати свої волохаті кігтясті лапи.

— Потяг! — прогарчав, а може, й прогавкав він, коли ешелон наблизився до нього на відстань у п’ятдесят ярдів. Вовкулака почав підстрибувати, шкірячись, як дикун. Він клацав пальцями, мов Кеб Колловей[244]. Слина огидними шматками летіла з його щелеп. — Потяг! Потяг! Довбаний потяг ПРОСТО ТУТ І ПРОСТО ЗАРАЗ! — Паща його розчахнулася у величезній загрозливій посмішці, демонструючи безліч зламаних жовтих ікл. — Ви, хлопці, раненько, бляха-муха, гаразд, гаразд!

— Джеку, хто це? — спитав Річард. Його рука в страху схопила Джека за плече, але голос, як не дивно, звучав доволі рівно.

— Це один із Морґанових Вовків.

Ось ти й вимовив його ім’я. Кретине!

Але зараз не було часу перейматися цим. Вони вже майже під’їхали до доту, і Вовк, вочевидь, збирався стрибнути до них. Джек спостерігав, як він недоладно підстрибує в своїх обрізаних черевиках. Вовк мав ніж, причеплений до шкіряного паска, що висів на голих грудях, як патронташ. Вогнепальної зброї в нього не було. Джек перемкнув «Узі» на стрільбу одиночними патронами.

— Морґан? Хто такий Морґан? Який ще Морґан?

— Не зараз, — відповів Джек.

Усю свою увагу хлопчик зосередив на одній мішені — Вовкові. Він сконструював для нього велику пластмасову посмішку, опустивши автомат так, щоб його не було помітно.

— Потяг Андерса! Все, бляха, добре! Тут і зараз!

Ручка, схожа на велику клямру, стирчала з правого боку локомотива над широкою підніжкою. Скажено посміхаючись і бризкаючи слиною на власне підборіддя, вочевидь божевільний, Вовк схопився за ручку і легко заскочив на локомотив.

— Агов, а де старий? Вовк! Де…

Джек звів «Узі» й вистрелив Вовку в ліве око. Люте помаранчеве сяйво згасло, наче полум’я свічки від сильного вітру. Перевертень, схожий на людину, що робить дуже невдалий стрибок у воду, впав назад з підніжки. Він з гуркотом повалився на землю.

— Джеку! — Річард повернув його до себе. Він виглядав не менш божевільним, ніж Вовк, хіба що його обличчя було викривлене жахом, а не радістю. — Ти мав на увазі мого батька? Мій батько якось до цього причетний?

— Річарде, ти мені віриш?

— Так, але…

— Тоді облишмо це. Облишмо. Зараз це не на часі.

— Але…

— Візьми автомат.

— Джеку…

— Річарде, візьми автомат!

Річард нахилився й підняв «Узі».

— Ненавиджу зброю, — вкотре повторив він.

— Ага, знаю. Мені вона теж не надто до смаку, друже Річі. Але настав час відплати.

6

Тепер потяг наближався до високого частоколу. З-за нього долітали бурмотіння та крики, бадьорі вигуки, мірне плескання, ритмічне гупання ніг у черевиках. Інші звуки було важче ідентифікувати, але вони підказали Джеку, що там відбуваються військові тренування. Відстань від доту до частоколу становила півмилі, і Джек сумнівався, що за гамором хтось почув його постріл. Електричний потяг рухався майже тихо. Вони досі могли розраховувати на ефект несподіванки. Рейки зникали під зачиненими двостулковими воротами в дерев’яній стіні. Джек бачив, як світло пробивається крізь щілини в грубо обтесаних колодах.

— Джеку, тобі краще зменшити швидкість.

До воріт залишалося не більше ніж сто п’ятдесят ярдів. За ними гули голоси.

— Кру-ХООМ! Газ-два! Три-ЧОТИРИ! Кру-ХООМ!

Джек знову подумав про звіролюдей Веллса і здригнувся.

— Не вийде, друзяко. Ми виламаємо ворота. Ти якраз встигнеш проспівати «Рибне привітання».

— Джеку, ти збожеволів!

— Я знаю.

Сотня ярдів. Батареї гуготіли. Блакитна іскра шипіла і стрибала врізнобіч. З обох боків від них тягнулася гола земля. «Ніякої пшениці, — подумав Джек. — Якби Ноель Ковард[245] написав п’єсу про Морґана Слоута, гадаю, він назвав би її “Зогнила душа”».

— Джеку, а раптом цей маленький паршивий потяг зійде з рейок?

— Що ж, гадаю, це можливо, — промовив Джек.

— А що, як він виламає ворота, а там рейки просто… закінчаться?

— Тоді він перевернеться на нас, чи не так?

П’ятдесят ярдів.

— Джеку, ти що, справді втратив здоровий глузд?

— Напевно так. Річарде, зніми свій автомат із запобіжника.

Річард послухався.

Гуркіт… бурчання… крокування людей… скрипіння шкіри… крики… нелюдський волаючий регіт, від якого Річард зіщулився. А тоді Джек помітив в очах друга цілковиту рішучість, що змусила його гордо посміхнутися. Він битиметься зі мною — старий добрий Раціональний Річард, чи ні, але він дійсно битиметься зі мною.

Двадцять п’ять ярдів.

Крики… верески… накази… і жахливий зміїний крик: «ГроооооООООО!» — від якого волосся на потилиці Джека стало дибки.

— Якщо ми звідси виберемося, — сказав Джек. — Я куплю тобі «чілі-дог» у «Дейрі Квіні».

— Я зараз блювону, — прокричав Річард і — дивовижно — зареготав. Цієї миті нездорова жовтизна начебто трохи зійшла з його обличчя.

П’ять ярдів — ворота з товстих колод виглядали міцними, так, дуже міцними, і Джек устиг подумати, що, можливо, він припустився неймовірно жахливої помилки.

— Пригнися, друзяко!

— Не називай мене дру…

Потяг врізався в дерев’яні ворота, кидаючи хлопчиків уперед.

7

Брама і справді була доволі міцною, ізсередини її ще й підперли двома товстими балками. Потяг Морґана не був достатньо потужним, крім того, після тривалої мандрівки через Закляті Землі батареї майже сіли. Зіткнення легко могло скинути його з рейок, і Джек з Річардом загинули б, але ворота мали ахіллесову п’яту. Нові петлі, виготовлені згідно із сучасними американськими технологіями, хоч і замовили, але ще не доправили, а старі залізні петлі розламалися, коли локомотив врізався в браму.

Потяг укотився в табір на швидкості двадцяти п’яти миль на годину, штовхаючи перед собою зірвану браму. По периметру частоколу йшла смуга перешкод, і ворота працювали, як снігоочисник: змітали з дороги тимчасові дерев’яні конструкції, розвертали їх, скручували і перемелювали на друзки.

Вони збили і Вовка, що долав штрафне коло. Його ноги зникли під основою воріт; їх відрізало разом із фірмовими черевиками та всім іншим. Із криками й гарчанням Вовк почав змінюватися. Він дряпався воротами вгору, чіпляючись кігтями, що дуже швидко росли й гострішали, скидаючись на кішки монтажників. Потяг просунувся на сорок футів усередину табору. Дивовижно, але Вовк уже майже видерся на самий верх, коли Джек перевів важіль на нейтральну позицію. Потяг зупинився. Ворота впали, здіймаючи хмари пилу і розчавлюючи Вовка-невдаху під собою, а на відірваних ногах, що опинилися під потягом, ще кілька хвилин росло волосся.

Ситуація всередині табору була кращою, ніж Джек наважувався уявляти. Тут, як у будь-яких інших військових таборах, вочевидь, прокидалися рано, і більшість солдатів перебуває надворі, споживаючи дивне меню із муштри і фізичних вправ.

— Праворуч! — крикнув Джек.

— Що? — закричав у відповідь Річард.

Джек роззявив рот і заволав: за дядька Томмі Вудбайна, збитого на вулиці; за невідомого візника, забитого батогом на смерть на багнистому подвір’ї; за Ферда Дженклова; за Вовка, убитого в гидотному кабінеті Сонячного Ґарднера; за його матір, але понад усе, як виявилося, за королеву Лауру Делосіан, котра також була його матір’ю, і за злочини, скоєні на Територіях. Це кричав Джейсон, і голос його нагадував грім.

— ПОРВЕМО ЇХ! — заревів Джек Сойєр/Джейсон Делосіан і відкрив вогонь по лівій частині табору.

8

З боку Джека було щось схоже на неоковирний плац, а з боку Річарда — довга дерев’яна будівля. Вона чимось нагадувала дощаний барак із фільмів з Роєром Роджерсом[246], але Річард припустив, що то казарма. Насправді Річарду все це місце видавалося знайомішим, ніж будь-що інше, бачене ним у цьому дивному світі, куди його привів Джек. Такі місця він бачив у новинах по телевізору. Повстанці, котрих фінансує ЦРУ, готуються до державних переворотів у країнах Південної та Центральної Америки в схожих таборах. Однак зазвичай вони знаходяться у Флориді, а зараз із казарми вибігали не кубинос-ополченос — Річард гадки не мав, хто це такі.

Дехто з них скидався на дияволів та сатирів із середньовічних картин. Інші нагадували вироджених людських істот — майже печерних людей. А одна з істот, що мінилася у світанкових променях, мала лускату шкіру і мерехтливі перетинки… вона нагадувала Річарду Слоуту крокодила, що якимось чином ходив на задніх лапах. На його очах істота підвела морду і видала звук, який вони з Джеком уже чули раніше: «ГРооо-ООООО!». Річард устиг помітити, що більшість цих істот — абсолютно дезорієнтовані, а далі «Узі» Джека загримів на весь світ.

Із Джекового боку дві дюжини Вóвків робили зарядку. Вони, як і Вовк біля доту, носили зелені пошарпані штани, чоботи з відрізаними носаками і пояси-патронташі. Як і охоронець, вони були тупими, плоскоголовими і надзвичайно лютими.

Вони, мов маріонетки, застигли в дурнуватих позах, спостерігаючи, як потяг влетів у табір, як розмазало під воротами Вовка, що біг штрафне коло в неправильному місці в неправильний час. Щойно Джек заволав, вони почали ворушитися, але було вже запізно.

Більшу частину Вовчого загону, який Морґан дбайливо підбирав протягом п’яти років за силу і лють, за страх та вірність володарю, знищила перша крива, палюча черга з Джекового автомата. Вони падали, їх відкидало назад із пошматованими грудними клітками і скривавленими головами. Деякі гарчали від тупої люті і вили від болю… але їх було небагато. Більшість просто помирала.

Джек витягнув магазин, схопив іще один, поставив на місце. З лівого боку плацу четверо Вóвків утекло, ще двоє по центру встигли впасти і опинитися нижче від лінії вогню. Їх обох поранило, але тепер вони кинулися вперед, розриваючи утрамбовану пилюку довгими нігтями; обличчя поросло шерстю, очі палали. Коли вони добігли до локомотива, Джек помітив, що в них з рота ростуть ікла, а підборіддя вкриває нова закручена шерсть.

Хлопчик натиснув на спусковий гачок «Узі», зі значним зусиллям утримуючи розжарену зброю; сильна віддача намагалася підкинути пістолет-кулемет. Вóвків різко відкинуло назад, і вони перевернулися в повітрі, наче акробати. Інші чотири Вóвки не зупинялися, вони прямували туди, де раніше була брама.

Різноманітні почвари, які вибігли зі схожої на барак казарми, урешті збагнули, що хоч новоприбулі і з’явилися тут на потязі Морґана, вони не вирізняються особливою привітністю. Організованої атаки не було, вони просто гучною юрбою рушили до потяга. Річард поклав свій «Узі» на край кабіни, що розташувався на рівні грудей, і відкрив вогонь. Кулі роздирали ворогів на шмаття, відкидали назад. Дві почвари, що нагадували цапів, упали на руки і коліна і поповзли назад у барак. Річард бачив, як іще троє, упіймавши кулі, розвернулися й упали. Його сповнила настільки скажена втіха, що він мало не втратив силу.

Кулі також роздерли біло-зелене черево алігатора, і чорна речовина — іхор, а не кров — полилася з рани. Істота гепнулася на спину, але хвіст, здається, пом’якшив удар. Вона підскочила і кинулася на потяг з боку Річарда. Вона знову видала грубий, могутній крик… і цього разу Річарду здалося, що він чує в ньому щось огидно жіноче. Він натиснув на спусковий гачок «Узі». Нічого не трапилося. Магазин спорожнів.

Монстр-алігатор біг із повільною, незграбною, впертою рішучістю. В очах палали вбивча лють… та інтелект. Щось схоже на рудиментарні груди підстрибувало на лускатому торсі. Не відводячи погляду від алігатора, Річард нахилився, пошукав щось на підлозі й дістав гранату.

«Сібрук-Айленд, — замріяно подумав Річард. — Джек називає це місце Територіями, але це справжній Сібрук-Айленд, і не треба боятися, справді, не треба; це все лише сон, і якщо лускаті лапи цієї почвари схоплять мене за горло, я, звісно ж, прокинуся, а навіть якщо це не просто сон, то Джек якось мене врятує — я знаю, він може. Я знаю це, бо Джек тут — щось на кшталт бога».

Він витягнув із гранати чеку і, опираючись сильному бажанню в панічному божевіллі просто швиргонути її вперед, зробив м’який високий кидок.

— Джеку, пригнися!

Джек, не обертаючись, миттєво присів за краєм кабіни. Річард зробив так само, але спершу він побачив неймовірну, сповнену похмурого комізму ситуацію: монстр-алігатор схопив гранату… і намагався її з’їсти.

Вибух пролунав не з глухим гуркотом, як очікував Річард, а з гучним, гулким шумом, що просвердлював вуха, змушуючи їх кривавити. Хлопчик почув плюскіт, немов хтось вилив на його бік кабіни ціле відро води.

Річард підвів погляд і побачив, що кабіна, вагон і платформа захляпані гарячими нутрощами, чорною кров’ю і шматками алігаторової плоті. Рознесло і вхід до казарми. Багато трісок укривала кров. А посеред усього він помітив волохату ногу в чоботі з відрізаним носаком.

Уламки і друзки колод перед Річардом розлетілися врізнобіч, і з бараку посунули дві схожі на цапів почвари. Річард нахилився, знайшов новий магазин, вставив у автомат. Той був гарячим, як і попереджав Джек.

— Ого-го! — подумав Річард і відкрив вогонь.

9

Коли після вибуху гранати Джек підвівся, то побачив, що четверо Вóвків, що вижили після перших двох черг, бігли до діри в стіні, у якій колись стояли ворота. Вони завивали від жаху і бігли впритул один до одного — Джек легко міг їх застрелити. Він підняв «Узі», знову опустив, знаючи, що зустріне їх пізніше, можливо, біля Чорного Готелю, знаючи, що він дурень… однак, дурень чи ні, але хлопчик не міг змусити себе стріляти їм у спину.

Раптом з-за казарми пролунав високий, схожий на жіночий вереск.

— Забирайтеся геть! Геть звідси, я сказав! Ворушіться! Ворушіться! — а тоді зі свистом клацнув батіг.

Джек упізнав цей звук й упізнав цей голос. Востаннє він чув його, коли був замотаний у гамівну сорочку. Джек упізнав би цей голос будь-де.

— Якщо з’явиться його недоумкуватий дружок, пристрельте його.

Що ж, це тобі вдалося, але зараз, можливо, настав час відплати — і можливо, зважаючи на твій голос, ти знаєш про це.

— Дістаньте їх, що з вами, боягузи? Дістаньте їх, мені що, показувати вам, як що робиться? За нами, за нами!

Три істоти вийшли з-за решток казарми, і лише одна з них справді була людиною — Озмонд. Він тримав в одній руці батіг, а в другій — пістолет-кулемет «Стен». Він носив червоний плащ, чорні черевики і білі шовкові штани із широкими штанками. Вони були забризкані свіжою кров’ю. Ліворуч від нього йшов кошлатий, схожий на цапа монстр, убраний у джинси й ковбойські чоботи. Джекові та цій почварі вистачило лише на мить зустрітися поглядами, щоб упізнати одне одного. Жахливий барний ковбой із «Пивниці Оутлі». Рендольф Скотт. Елрой. Він ощирився до Джека; його довгий язик висунувся і облизнув верхню губу.

— Дістань його! — закричав Озмонд Елрою.

Джек спробував підняти «Узі», але раптом той став надто важким. Озмонд — це погано, Елрой — це ще гірше, але істота між ними двома була справжнім нічним жахіттям. Ну, звісно — територіальна версія Руеля Ґарднера — сина Озмонда, сина Сонячного. Воно і справді скидалося на дитину — дитину, яку намалював розумака з дитячого садочка з жорстоким складом розуму.

Воно було сухорлявим, зі шкірою кольору скипілого молока; одна із рук почвари закінчувалася схожими на хробаків мацаками. Вони нагадували Джекові батіг Озмонда. Очі — одне із них плавало — розташовувалися на різному рівні. Щоки вкривали великі червоні виразки.

Якась радіаційна зараза… Джейсоне, гадаю, Озмондів хлопчик підійшов надто близько до однієї з тих вогняних куль… але решта… Джейсоне… Ісусе… хто була його мати? Заради всіх світів, ХТО БУЛА ЙОГО МАТИ?

— Дістаньте Самозванця! — волав Озмонд. — Врятуйте Морґанового сина, але дістаньте Самозванця! Дістаньте лже-Джейсона! Вилазьте, боягузи! У них закінчилися набої!

Гарчання, ревіння. Джек знав, що за мить новий загін Вóвків з’явиться з-за дальнього краю казарми, де вони, напевно, сховалися від вибуху, де, швидше за все, вони затулили голови руками. Вони б там і залишилися… якби не Озмонд.

— Треба було повертати з дороги, курчатку, — заричав Елрой і побіг до потяга. Його хвіст мотлявся в повітрі. Руель Ґарднер — чи ким там був Руель у цьому світі — слабенько нявкнув і спробував піти за ним. Озмонд схопив його і відтягнув назад; Джек бачив, як батькові пальці вп’ялися в сіру гидотну шию хлопчика.

Джек звів «Узі» і розрядив весь магазин упритул в обличчя Елроя. Він відірвав цапу голову, але Елрой і далі ліз до хлопчика. Його рука — пальці зрослися у дві групи, утворюючи пародію на ратицю — сліпо простягнулася до Джекової голови. За секунду тіло повалилося на землю.

Джек завмер і витріщився на труп; їхня остання жахна сутичка в «Пивниці Оутлі» снилася йому знову і знову; він тікав від монстра темними джунглями, заповненими пружинами матраців і розбитими окулярами. Тепер ця істота опинилася перед ним, і він її вбив. Свідомість важко засвоювала цей факт. Це було наче вбити бабая з дитинства.

Річард закричав — і його автомат загарчав так голосно, що мало не оглушив Джека.

— Це Руель! О Джеку, о Боже, о Джейсоне, це Руель…

«Узі» в руках кашлянув ще однією короткою чергою, а тоді замовк — закінчилися набої. Руель вивільнився з батькових обіймів. Він захитався і, нявкаючи, пострибав до потяга. Верхня губа задерлася вгору, демонструючи довгі й тендітні зуби, схожі на ті вощані ікла, що вдягають діти на Гелловін.

Остання черга Річарда вцілила в його груди та шию, пробиваючи отвори в коричневому довгому, як кілт, джемпері, розрізавши плоть нерівними борознами. Повільні струмки чорної крові потекли з рани — і край. Може, Руель був колись людиною — Джек припускав, що таке можливо. Якщо це правда, то зараз він був чимось геть іншим — кулі його навіть не зупинили. Істота, що незграбно перестрибнула через труп Елроя, була демоном. Вона смерділа, мов мокра поганка.

Щось нагрівалося біля Джекової ноги. Спершу просто теплішало… потім гарячішало. Що це було? Наче в нього в кишені нагрівався чайник. Але часу на роздуми не було. Події розгорталися перед його очима в системі «Техніколор».

Річард відкинув «Узі» і відступив, притиснувши руки до обличчя. Його нажахані очі витріщалися на Руеля-почвару крізь просвітки між пальцями.

— Не дай йому дістатися до мене, Джеку! Не дай дістатися до ме…

Руель пускав бульбашки і нявчав. Його руки вдарили по краю кабіни, наче величезні ласти по рідкому багну. Джек побачив, що між пальцями монстра і справді були товсті жовтуваті перетинки.

— Повернися! — закричав Озмонд до сина, і в його голосі непомильно вчувався страх. — Повернися, він поганий, він зробить тобі боляче, усі хлопчики погані, це аксіома, повернися, повернися!

Руель бурчав і радісно рохкав. Він поліз угору, і Річард скажено заверещав, відступаючи в дальній куток кабіни.

— НЕ ДАЙ ЙОМУ ДІСТАТИСЯ ДО МЕЕЕЕ…

Ще більше Вóвків, ще більше дивних потвор вискакувало з-за рогу. Один із них, одягнений лише в латані бриджі аля Лілі Абнер[247], монстр із в’юнкими рогами навколо голови, упав, і його затоптали.

Джекову ногу пекло щось кругле.

Руель уже закинув одну ногу через край кабіни. Він пускав слину і тягнувся до Джека, нога звивалася. Це був мацак. Джек звів «Узі» і вистрілив. Півголови Руеля розлетілося, мов пудинг, урізнобіч. Із того, що лишилося, посипалися хробаки.

Руель і далі наближався. Тягнувся до Джека перетинчастими пальцями. Крики Річарда змішувалися з криками Озмонда, перетворюючись на єдине голосіння.

Жар випалював ногу, як тавро для худоби, і раптом Джек збагнув, що це було. У мить, коли Руель поклав свої руки йому на плечі, він знав — то монета, яку йому дав капітан Фаррен, монета, яку Андерс відмовився взяти.

Він засунув руку в кишеню. Монета в його руці скидалася на шматок руди — Джек затис її в кулаці і відчув, як ним прокотилася потужна енергія. Руель також це відчув. Тріумфальне рохкання і пускання слини обернулося на перелякане нявчання. Він спробував відступити, його єдине око скажено оберталося.

Джек витягнув монету. В його руці вона сяяла червоногарячим полум’ям. Він добре відчував жар, який не обпікав його. Профіль королеви блищав, наче сонце.

— Заради неї, ти, гидотний, недоношений виплодку, — закричав Джек, — згинь з лиця землі. — Він розтулив кулак і притис руку до Руелевого лоба.

Руель та його батько одночасно закричали: Озмонд — тенором, що переходив у сопрано, Руель — гучним комашиним басом. Монета впірнула в лоб Руеля, як розпечена кочерга в діжку з олією. Огидна, темна рідина кольору надто міцного чаю потекла з Руелевої голови на зап’ясток Джека. Гаряча рідина з безліччю крихітних хробачків у ній, які скручувалися і тремтіли на шкірі Джека. Він відчував їхні укуси, але все одно ще сильніше притиснув два пальці правої руки, ще глибше засовуючи монету в череп монстра.

— Згинь з лиця Землі, виродку! Іменем королеви та іменем її сина, згинь з лиця Землі!

Воно горлало і скавчало; Озмонд горлав і скавчав разом із ним. Підкріплення зупинилося і тупцяло на місці в Озмонда за спиною, обличчя монстрів повнилися забобонним жахом. Їм здавалося, що Джек виріс, здавалося, що він випромінює яскраве світло. Руель смикнувся. Іще раз забулькав. Чорна юшка, що лилася з його голови, стала жовтою. Останній хробак, довгий і огидно білий, виповз із пропаленої монетою діри і хлюпнувся на підлогу кабіни. Джек наступив на нього п’ятою, і черв’як розбризкався врізнобіч. Руель сповз униз мокрою купою.

Обмежене частоколом запорошене подвір’я пронизав настільки гучний крик болю і люті, що Джек справді повірив, ніби його череп ось-ось лусне. Річард, затуливши голову руками, скрутився в позі ембріона.

Озмонд волав. Він випустив на землю свій батіг і пістолет-кулемет.

— Ох, виродку! — кричав він, трясучи кулаками в бік Джека. — Поглянь, що ти накоїв. Ох, виродку, поганий хлопчисько! Ненавиджу тебе, навіки-віків ненавиджу! Ох, самозваний виродку! Я вб’ю тебе! Морґан вб’є тебе! Ох, мій любий, єдиний синочку! ВИРОДОК! МОРҐАН ВБ’Є ТЕБЕ ЗА ТЕ, ЩО ТИ НАКОЇВ! МОРҐАН…

Інші пошепки підхопили цей крик, нагадуючи Джеку хлопчиків із «Дому Сонця»: «Ви можете сказати: “Алілуя”?»

А тоді запала тиша, бо з’явився новий звук.

Подумки Джек миттю перенісся в той приємний день, коли він зустрів Вовка, коли вони сиділи біля річки, спостерігали, як худоба пасеться і п’є воду, а перевертень розповідав про свою родину. Усе було чудо… справді чудово, аж доки не з’явився Морґан. І зараз Морґан збирався з’явитися знову — не перенестися, а пробити собі шлях крізь світи сюди.

— Морґан! Це…

— …Морґан, Володар…

— Лорд Орріса…

— Морґан… Морґан… Морґан…

Звук матерії, що рветься, зростав і зростав. Вóвки попадали в пилюку. Озмонд танцював хвацьку джигу, його чорні чоботи топтали сирицеві пасма батога із залізними наконечниками.

— Поганий хлопчисько! Бридкий хлопчисько! Зараз ти за все заплатиш! Морґан іде! Морґан іде!

Повітря за двадцять футів праворуч від Озмонда почало тремтіти і каламутитися, наче над увімкненим сміттєспалювачем. Джек роззирнувся, помітив Річарда, що скрутився калачиком на постілці посеред автоматів, магазинів та гранат, як маленький хлопчик, що заснув, граючись у війну. От тільки Річард не спав, Джек знав, що це була гра, і якщо Річард побачить, як батько проходить крізь розрив між світами — Джек дуже боявся цього — то він збожеволіє.

Джек упав біля друга і міцно обхопив його руками. Тріск матерії, яку роздирали на шмаття, зростав, і раптом почувся голос Морґана, що ревів, скаженіючи від люті.

— Що потяг робить тут ЗАРАЗ, телепні?

Джек почув вереск Озмонда.

— Самозваний виродок убив мого сина!

— Ну ось і все, Річі! — прошепотів Джек і ще міцніше обхопив худе тіло Річарда. — Час стрибати з корабля.

Джек заплющив очі, зосередився… і в мить, коли вони переносилися, відчув різке запаморочення.

Розділ тридцять сьомий Річард пригадує

1

У Джека виникло відчуття, ніби він котився кудись убік, а потім униз. Неначе між двома світами був короткий виїзд. З туманної порожнечі долинав глухий крик Озмонда:

— Погані! Усі хлопці. Аксіома! Усі хлопці! Брудні! Брудні!

На мить вони зависли в розрідженому повітрі. Річард закричав. Джек приземлився на одне плече. Голова Річарда підскочила в нього на грудях. Джек не розплющував очі, а просто лежав на землі, обіймаючи Річарда. Слухав і вдихав.

Тиша. Не абсолютна і безумовна, але простора — її обшир визначався співами двох чи трьох пташок. Повітря було свіжим і прозорим… І пахло добре… але не так добре, як світ міг би пахнути на Територіях. Навіть тут — де б це тут не було — Джек відчував слабкий, але всюдисущий запах. Таким чином запах машинного мастила в’їдається в бетонну підлогу гаражів на автозаправках. То був запах юрби, що заводила величезну кількість двигунів і забруднила всю атмосферу. Його нюх набув особливої чутливості, тому Джек міг відчувати цей сморід навіть тут, де і близько не було машин.

— Джеку? З нами все гаразд?

— Так, — відповів Джек, а тоді розплющив очі, щоб переконатися, що каже правду.

Перше, що він побачив, налякало його: може, через гарячкову потребу вирватися звідти, втекти до Морґанового прибуття, він переніс їх не на Американські Території, а просто перекинув вперед у часі. Здавалося, ніби це саме місце, але старіше й покинуте. Ніби минуло століття чи два. Потяг досі стояв на коліях, і вигляд у нього не змінився. От тільки змінилося все решта. Колії, що перетинали порослий бур’янами двір і прямували бозна-куди, постаріли і заіржавіли. Шпали зносилися і погнили, а між ними поросли розкішні бур’яни.

Він міцніше схопився за Річарда. Друг тихо скрикнув від болю і розплющив очі.

— Де ми? — запитав він у Джека, роззираючись навкруги.

На місці ряду бараків стояв довгий залізний хлів із брижатим і заіржавілим дахом. Чітко бачили вони тільки дах — решта потонула у витких вербах і диких будяках. Перед будівлею височіло кілька стовпів, які, вочевидь, колись підтримували вивіску. Якщо і так, то було це дуже давно.

— Я не знаю, — сказав Джек, а тоді, зиркнувши туди, де була смуга перешкод — тепер там залишилася тільки ледь помітна борозна, що поросла дикими флоксами і золотушником, — він озвучив свій найгірший страх: — Можливо, я переніс нас у майбутнє.

На диво, Річард зареготав.

— Приємно знати, що в майбутньому не багато що зміниться, — сказав він і показав на аркуш паперу, прибитий до одного зі стовпів перед хлівом/бараком. Напис вигорів від сонця, але лишався абсолютно читабельним:

СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО!

За наказом управління шерифа округу Мендосіно

За наказом федеральної поліції Каліфорнії

ПОРУШНИКІВ БУДЕ ПОКАРАНО!

2

— Ну, якщо ти знав, де ми, — сказав Джек, відчуваючи полегшення і збентеження водночас, — то навіщо запитував?

— Я побачив це щойно, — відповів Річард.

І все Джекове бажання взяти Річарда на кпини розвіялося за вітром. Річард мав жахливий вигляд — неначе підхопив якусь дивну форму туберкульозу, що впливала на його мозок, а не на легені. І справа тут не лише в божевільному турне на Території і назад — насправді, до цього він уже почав звикати. Але тепер Річард знав дещо ще. Проблему становила не реальність, яка радикально відрізнялася від його ретельно розроблених концепцій — до цього він міг би адаптуватися, якби світ дав йому трішки часу. А ось те, що твій тато належить до «поганих хлопців», — навряд чи одне з найприємніших у житті відкриттів, подумав Джек.

— Гаразд, — сказав він, намагаючись звучати жваво, — він і справді почувався трохи жвавіше. Втеча від такої почвари, як Руель, могла б трішки підбадьорити навіть дитину, що помирає від останньої стадії раку, подумав Джек. — Підводься, Річі, час вставати, ми слово маємо тримати. Не скоро у постіль ляжем спати, а ти, смердюк, став сачкувати[248].

Річард скривився.

— Того, хто сказав, буцімто ти маєш почуття гумору, застрелити мало, друже.

— Поцілуй муа в гузно́, mon ami[249].

— Куди ми йдемо?

— Не знаю, — відповів Джек, — але це десь тут. Я відчуваю. Мене наче тягне за рибальський гачок, зачеплений за свідомість.

— У Пойнт-Венуті?

Джек повернув голову і довго дивився на Річарда. Вираз утомлених Річардових очей було неможливо зрозуміти.

— А чому ти запитуєш, друже?

— Ми йдемо саме туди?

Джека пересмикнуло. Можливо. А може, й ні.

Тоді вони рушили вздовж порослого будяками плацу, і Річард узявся за старе.

— Це все було насправді?

Вони підійшли до подвійних іржавих воріт. Над зеленню височів обшир потьмянілого синього неба.

— Чи було хоча б щось насправді?

— Ми провели кілька днів на електричному потязі, що їхав зі швидкістю двадцять п’ять миль на годину, щонайбільше — тридцять, — сказав Джек. — і якимось чином ми дісталися зі Спрінгфілда, штат Іллінойс, до північної Каліфорнії біля узбережжя. Тепер ти скажи мені, чи було це насправді.

— Так… так… але…

Джек простягнув уперед руки. Яскраво-червоні рубці, що вкривали зап’ястя, чухалися і боліли.

— Укуси, — сказав Джек. — Укуси хробаків. Хробаків, які випадали з голови Руеля Ґарднера.

Річард відвернувся і гучно виблював. Джек підтримав його. Інакше, подумав він, Річард просто впав би. Його вразило, наскільки Річард схуд і яким гарячим було його тіло під шкільною сорочкою.

— Вибач, що сказав таке, — промовив Джек, коли Річарду стало трохи краще. — Це було надто жорстоко.

— Ага, було. Але, гадаю, можливо, це єдине, що могло… ти розумієш…

— Переконати тебе?

— Ага. Мабуть. — Річард глянув на нього щирими зболілими очима. Тепер його чоло вкрилося прищами. Виразки оточили рот. — Джеку, я маю запитати в тебе дещо, і я хочу, щоб ти відповів мені… сам розумієш, відверто. Я хочу запитати тебе…

О, я знаю, про що ти хочеш запитати мене, друже Річі.

— За кілька хвилин, — сказав Джек. — За кілька хвилин ми обговоримо всі питання і всі відповіді, які я знаю. Але спершу ми маємо дещо зробити.

— Зробити що?

Замість того щоб відповісти, Джек пішов до маленького потяга. Він хвилинку постояв, розглядаючи його: невеликий локомотив, порожній товарний вагон, платформа. Невже йому вдалося перенести це все до північної Каліфорнії? Він сам так не вважав. Переноситися з Вовком було надзвичайно складно. Коли він витягував Річарда з кампуса «Тайєра», його рука мало не вирвалася із суглоба. І для обох переміщень Джеку знадобилося свідоме зусилля волі. А наскільки він пам’ятає, то під час утечі він узагалі не думав про потяг — тільки про те, як би витягнути Річарда з воєнізованого табору Во́вків, доки друг не зустрів батька. Решта набувала дещо іншої форми, коли переносилася з одного світу в інший — акт Міграції передбачав також акт «перекладу». Сорочки ставали камзолами, джинси — вовняними штанами, гроші — з’єднаними патичками. От тільки цей потяг виглядав так само, як і на Територіях. Морґану вдалося створити щось таке, що не втрачало своїх властивостей у разі Міграції.

А ще вони там носили блакитні джинси, Джекі.

Ага. І крім свого вірного батога, Озмонд тримав у руках пістолет-кулемет.

Пістолет-кулемет Морґана. Потяг Морґана.

Холодні сироти повисипали на його спині. Він почув, як Андерс бурмоче: «Погана справа».

Дійсно, так воно і є. Дуже погана справа. Андерс мав рацію — то дияволи зібралися докупи. Джек зайшов до кабіни локомотива, дістав один із «Узі» і вставив у нього свіжий магазин. А тоді рушив назад, до Річарда, котрий стояв і роздивлявся околиці з блідим замилуванням.

— Це схоже на старий табір виживання, — сказав він.

— Ти говориш про місце, де всілякі солдати фортуни готуються до Третьої світової війни?

— Так, щось на кшталт того. У північній Каліфорнії є кілька таких місць… вони з’являються і певний час існують, доки людям не стає нудно, а Третя світова так і не починається. Або їх просто арештовують за незаконне носіння зброї чи наркотиків. Мій… мій батько розповідав мені про це.

Джек промовчав.

— Джеку, що ти збираєшся робити із цим кулеметом?

— Я спробую позбутися потяга. Маєш якісь заперечення?

Річард здригнувся, і його рот викривила відраза.

— Жодного.

— Як гадаєш, «Узі» впорається з таким? Якщо я вистрелю в те вибухонебезпечне лайно?

— Однією кулею — навряд чи, а ось цілим магазином — можливо.

— Спробуймо. — Джек зняв запобіжник.

Річард схопив його за руку.

— Краще відійти до паркану перед початком таких експериментів, — сказав він.

— Гаразд.

Ховаючись за обвитою плющем огорожею, Джек навів «Узі» на пласкі м’які пакунки з пластидом. Він натиснув на спусковий гачок, і «Узі» розірвав тишу на шмаття. Полум’я миттєво вирвалося з краю цівки. Постріли видавалися надто гучними в церковній тиші полишеного табору. Пташки скрикнули від несподіваного переляку і полетіли в спокійні куточки лісу. Річард здригнувся і затулив вуха руками. Брезент вигинався і танцював. А тоді, хоча Джек досі натискав на гачок, кулемет замовк. Набої закінчилися, а потяг досі стояв на колії.

— Чудово, — сказав Джек. — Мені сподобалося. Чи не маєш ти ще один…

Платформа зайнялася синім полум’ям і заревіла. Джек бачив, що вона підіймається над колією, ніби злітає. Він схопив Річарда за шию і потягнув на землю.

Вибухи довго не змовкали. Метал свистів і пролітав над головою. Нескінченна злива металевих уламків гупала об покрівлю хліва. Часом лунало щось на кшталт китайського гонга, коли на бляшаний дах падали більші уламки, або чувся тріск, коли щось дійсно велетенське продірявлювало його. А тоді щось прошмигнуло крізь паркан просто в Джека над головою, залишивши в огорожі дірку, більшу за його стиснуті разом кулаки. Саме тоді хлопчик і надумав, що час ушиватися. Він ухопив Річарда і потягнув його до воріт.

— Ні! — волав Річард. — Колії!

— Що?

— Ко…

Угорі щось просвистіло і хлопці швидко пригнулися, стукнувшись головами.

— Колії! — кричав Річард, розтираючи череп блідою рукою. — Не до дороги! Ходімо до колій!

— Ясно! — Джек дивувався, але ні про що не запитував. Їм треба було йти хоча б кудись.

Хлопці поповзли повз паркан із іржавої сітки-рабиці, наче двоє солдатів, що перетинають нейтральну зону. Річард рухався трохи попереду, ведучи Джека до діри в огорожі, біля якої колії виходили за межі табору.

Коли вони вилізли, Джек озирнувся через плече. Через прочинені ворота він бачив стільки, скільки було потрібно (чи скільки він сам хотів). Здавалося, що більша частина потяга просто випарувалася. Покручені шматки металу (часом можна було зрозуміти, чим вони були раніше, але частіше — ні) лежали широким колом навкруг місця, де потяг повернувся в Америку. Саме тут його було збудовано, придбано, тут за нього було заплачено. Дивовижно, що їх не вбили летючі уламки. І майже неможливо, що хлопців лише трішки подряпало.

Найгірше лишилося позаду. Вони стояли з того боку воріт, готові впасти на землю чи бігти, якщо відбудуться залишкові вибухи.

— Джеку, моєму батькові не сподобається, що ти підірвав його потяг, — сказав Річард.

Його голос видавався абсолютно спокійним, але щойно Джек повернув свій погляд на Річарда, то побачив на його обличчі сльози.

— Річарде…

— Ні, йому це зовсім не сподобається, — сказав Річард ніби сам до себе.

3

Густа і буйна смуга будяків, що сягала колін, росла по центру залізниці, що вела далеко з табору — кудись на південь, як гадав Джек. Іржавими коліями довго не користувалися, місцями вони навіть дивно вигнулися — ніби зморщилися.

«Це спричинили землетруси», — подумав Джек з нудотним жахом. Позаду них не змовкали вибухи пластиду.

Коли Джек думав, що все вже скінчилося, пролунало довге, хрипке ревіння — ГРРРРРРРРРРРР! — неначе якийсь велет прочищав горло. Або пукав. Хлопчик знову озирнувся і побачив чорний димовий серпанок на небі. Він прислухався в очікуванні гучної тріскотні вогню — як будь-яка людина, що тривалий час мешкала в Каліфорнії і боялася цієї тріскотні, — але нічого не почув. Навіть ліс видавався тут схожим на новоанглійський — густий і насичений вологою. Ця природа сприймалася цілковитою протилежністю блідо-коричневої Басі[250], де повітря ясне і сухе. Дерева тут сочилися життям. Навіть залізниця — лишень вузька залізна стрічка між сильними деревами, які поступово захоплювали її володіння. Усе поросло чагарниками і всюдисущим плющем («Закладаюся, отруйним плющем», — подумав Джек, несвідомо чухаючи опіки на руках). Зблякле синє небо обернулося на тонку смугу в вишині, а мох устеляв навіть попіл на залізничному полотні. Таємниче місце, місце для таємниць.

Він обрав швидку ходу, і не лише для того, щоб вони встигли забратися геть, перш ніж приїдуть копи з пожежниками. Швидкість гарантувала Річардове мовчання. Він докладав надто багато зусиль, щоб іще й розмовляти… або ставити запитання.

Вони вже пройшли приблизно дві милі, і Джек привітав себе з тим, як йому вдається за допомогою хитрощів уникати розмови, коли Річард гукнув тонким свистячим голосом:

— Гей, Джеку…

Джек повернувся саме вчасно, щоб побачити, як Річард, що трохи відстав, упав уперед. Плями вкрили його білосніжну шкіру, наче родимки. Джек ледь устиг упіймати його. Річард важив не більше за паперову сумку.

— О Боже, Річарде!

— Усе було гаразд ще секунду чи дві тому, — сказав Річард так само тихо й зі свистом. Він дихав швидко й сухо. Очі наполовину заплющилися. Джек бачив лише білки та крихітні дуги блакитної райдужної оболонки. — Просто… знепритомнів. Вибач.

Позаду пролунав ще один гучний, рвучкий вибух, а за ним — тріскучий дощ з уламків, що вкрив бляшаний дах металевого хліва. Джек зиркнув туди, а тоді тривожно подивився вперед, на колію.

— Зможеш триматися за мене? Я понесу тебе на спині. — «Тінь Вовка», — подумалося йому.

— Я зможу триматися.

— Якщо не можеш, так і скажи.

— Джеку, — сказав Річард жвавою інтонацією старого доброго буркотливого Річарда. — Якби я не міг триматися, то так би і сказав.

Джек поставив Річарда на ноги. Той стояв, хитаючись. І здавалося, що варто дмухнути на друга, як він знову впаде. Джек повернувся і сів навпочіпки, примостивши підошви черевиків на зогнилу шпалу. Він склав руки, мов стремена, а Річард обхопив Джека за шию. Джек підвівся і рушив уздовж залізниці швидким кроком, мало не бігом. Нести Річарда було зовсім не важко і не лише через те, що друг втратив вагу. Джек витягував пивні барила, носив ящики, обривав яблука. Тривалий час він витягував камені з Дальнього Поля Сонячного Ґарднера — можеш сказати «алілуя». Це все зміцнило його. Але гарт цей увійшов глибше у внутрішнє єство Джека, ніж проста і бездумна фізкультура. І справа була не лише в набутій навичці стрибати між світами, мов акробат, коли той, інший, світ, яким би чудовим не був, стирався з нього, наче свіжа фарба. Джек невиразно усвідомлював, що він намагається зробити щось більше, ніж просто врятувати мамине життя, що він від самого початку намагався зробити щось значно важливіше. Він намагався зробити добру справу, і тепер нечітко усвідомлював, що такі божевільні зачини обов’язково мають загартовувати.

Він і справді побіг.

— Якщо через тебе мене знудить, — мовив Річард, і голос його відлунював у Джекових кроках, — я виблюю тобі на голову.

— Я знаю, що можу покластися на тебе, друже Річі, — видихнув Джек, усміхаючись.

— Я почуваюся… надзвичайно тупо тут. Наче живі ходунці на пружинах.

— Можливо, ти саме такий вигляд і маєш, друзяко.

— Не… називай мене друзякою, — прошепотів Річард, і Джек усміхнувся ще ширше. А тоді подумав: «Ох ти ж поганець, Річарде, живи вічно».

4

— Я знав того чоловіка, — прошепотів Річард Джекові згори.

Сказане вразило Джека і вирвало з напівсну. Він посадив Річарда на спину десять хвилин тому, і вони пройшли ще з милю, але навколо досі не було жодних ознак цивілізації. Тільки колії та солоний запах у повітрі.

«Колії, — запитував себе Джек. — Чи йдуть вони туди, куди я думаю?»

— Якого чоловіка?

— Чоловіка з батогом і пістолетом. Я знав його. Бачив вряди-годи.

— Коли? — видихнув Джек.

— Дуже давно. Ще коли я був малюком, — відповів Річард, а тоді знехотя додав: — Приблизно тоді, коли мені… наснився той дивний сон у шафі. — Він змовк. — От тільки то, певно, був не сон, так?

— Гадаю, не сон.

— Так. Той чоловік із батогом — батько Руеля?

— А як ти гадаєш?

— Саме так, — похмуро відповів Річард. — Так і було.

Джек зупинився.

— Річарде, ти знаєш, куди веде ця колія?

— Ти і сам знаєш, куди вона веде, — з дивною, порожньою ясністю відповів Річард.

— Ага, гадаю, я знаю. Але я хочу почути, що це скажеш ти. — Джек хвильку помовчав. — Гадаю, мені потрібно почути, як це скажеш ти. Куди вона веде?

— Вона веде в містечко під назвою Пойнт-Венуті, — відповів Річард, і здавалося, він ось-ось розплачеться. — Там є великий готель. Не знаю, чи ти шукаєш саме це місце, чи ні, але, певно, це.

— Так і є, — сказав Джек.

Він рушив далі, підтримуючи ноги Річарда руками. Біль у спині дужчав, і хлопчик ішов за коліями, що приведуть його — їх обох — до місця, у якому може ховатися порятунок для його матері.

5

Доки вони йшли, Річард говорив. Він не одразу підійшов до питання батькової причетності до всього цього божевілля, але вже почав наближатися.

— Я знав цього чоловіка раніше, — заговорив Річард. — Я впевнений, що знав. Він приходив до будинку. І завжди через чорний вхід. Він ніколи не дзвонив і не стукав. А радше… скрібся у двері. У мене від того сироти виступали на тілі. Я так його боявся, що мало не пудив у штани. Він був високий — ну, звісно, усі дорослі чоловіки видаються дітям високими, але цей тип був дуже високий — і з білявим волоссям. Він майже весь час носив темні окуляри. А іноді сонцезахисні окуляри із дзеркальними лінзами. Коли я прочитав історію про нього в «Сандей репорт», то збагнув, що десь його вже бачив раніше. Увечері, коли показували той сюжет, батько був нагорі й працював з документами. Я сидів перед телевізором, а коли тато зайшов і побачив, що показують, то мало не впустив келих, який тримав у руках. Тоді він перемкнув канал на той, де повторювали «Зоряний шлях».

От тільки коли цей тип приходив до нас зустрітися з батьком, то називав себе не Сонячним Ґарднером. Його прізвище… Не можу пригадати. Щось на кшталт Банлона… чи Орлона…

— Озмонд?

Річарда осяяло.

— Саме так. Я ніколи не чув його імені. Але він приходив до нас раз на один-два місяці. Іноді навіть частіше. Якось він цілий тиждень приходив майже щоночі, а потім зник на півроку. Коли він приходив, я зачинявся в кімнаті. Мені не подобався його запах. Він користувався якимось… одеколоном, але, певно, то було щось міцніше. Як парфуми. Дешеві десятицентові парфуми. Але під ними…

— Під ними він смердів так, наче не мився років десять.

Річард зиркнув на нього, широко розплющивши очі.

— Я також зустрічав його як Озмонда, — пояснив Джек. Він уже пояснював це раніше — принаймні дещо з цього, — але Річард тоді не слухав. Зате тепер ловив кожне слово. — На територіальній версії Нью-Гемпшира, до зустрічі з Сонячним Ґарднером в Індіані.

— Тоді ти мав бачити ту… ту почвару.

— Руеля? — Джек похитав головою. — Певно, Руель тоді був у Заклятих Землях, проходив посилений курс кобальтотерапії. — Джек подумав про відкриті виразки на обличчі істоти та хробаків. Він глянув на червоні зап’ястки, набряклі від їхніх укусів. І здригнувся. — Ні, я достоту не бачив Руеля, а його американського Двійника не бачив узагалі. Скільки тобі було років, коли почав приходити Озмонд?

— Мені було десь чотири. Та історія… ну, ти розумієш, із шафою… тоді ще не відбулася. Пам’ятаю, потім я став іще більше боятися його.

— Після того як щось доторкнулося до тебе в шафі.

— Так.

— А це трапилося, коли тобі було п’ять.

— Так.

— Коли нам обом було по п’ять.

— Так. Можеш поставити мене на землю. Я трішки пройду.

Джек так і зробив. Вони рухалися в тиші, схиливши голови і навіть не дивлячись один на одного. У п’ять років щось простягнуло лапу з темряви і доторкнулося до Річарда. А коли їм обом було шість,

(шість, Джекі було шість)

Джек підслухав батькову розмову з Морґаном Слоутом про місце, де вони бувають, про місце, яке сам Джек називав країною Дивовидь. А пізніше того ж року щось простягнуло лапу з темряви і доторкнулося до нього з матір’ю. Це був — не більше не менше — голос Морґана Слоута. Морґан Слоут телефонував з Ґрін-Рівер, штат Юта. Ридав. Він, Філ Сойєр і Томмі Вудбайн три дні тому поїхали на щорічне листопадове полювання — інший їхній друзяка з коледжу, Ренді Ґловер, мав чудову мисливську хижку в Блессінгтоні, штат Юта. Зазвичай Ґловер полював з ними, але того року він поїхав у круїз Карибським морем. Морґан телефонував, щоб сказати, що Філа застрелив, вочевидь, якийсь інший мисливець. Вони з Томмі Вудбайном винесли його з глушини на зроблених власноруч ношах. На задньому сидінні Ґловерового «Джипа-Чірокі» Філ отямився і попросив його, Морґана, передати Лілі та Джеку, що він любить їх. Він помер за п’ятнадцять хвилин, коли Морґан скажено гнав авто до найближчої лікарні у Ґрін-Рівер.

Морґан не вбивав Філа, і Томмі міг засвідчити, що всі троє були поруч, коли пролунав постріл, якби, звісно, потрібно було хоч якесь свідчення. (Звісно ж, ні.)

От тільки Джек тепер подумав, що ніщо не заважало Морґанові просто найняти когось для цього. І не те щоб у дядька Томмі не виникало потім довгих роздумів щодо того, що трапилося. Інакше дядька Морґана не вбили б саме тоді, коли Джек і його смертельно хвора матір лишилися беззахисними перед Морґановими зазіханнями. Можливо, він помер через те, що Морґан утомився хвилюватися, чи не натякне старий підор живому сину загиблого, що смерть Філа Сойєра — не просто наслідок нещасного випадку. Джек відчув, як його шкіру вкривають сироти жаху й відрази.

— Чи вештався той чоловік навколо перед тим, як наші з тобою батьки востаннє поїхали на полювання? — різко запитав Джек.

— Джеку, мені було чотири роки…

— Ні, неправда. Тобі було шість. Тобі було чотири, коли він щойно почав приходити, а коли мого батька вбили в Юті, тобі було шість. А ти не багато чого забуваєш, Річарде? Чи приходив він перед смертю мого батька?

— Саме тоді він з тиждень приходив майже щоночі, — сказав Річард ледь чутним голосом. — Саме перед останнім полюванням.

І хоча це зовсім не було Річардовою провиною, Джек не зміг стримати біль:

— Мій батько загинув на полюванні в Юті, а дядька Томмі збила машина в Лос-Анджелесі. Рівень смертності серед друзів твого батька пиздець який високий, Річарде.

— Джеку… — тихо, з тремтінням мовив Річард.

— Звісно, це все давно в минулому, часу не повернеш, чи як ти там ще скажеш, — говорив Джек. — Але коли я прийшов до твоєї школи, Річарде, ти обізвав мене психом.

— Джеку, ти не розу…

— Справді, гадаю, не розумію. Я втомився, і ти дав мені місце для сну. Добре. Я зголоднів, і ти приніс мені трохи їжі. Чудово. Та понад усе мені було потрібно, щоб ти повірив мені. Я знав, що хочу від тебе забагато, але, чорт забирай! Ти знав типа, про якого я тобі розповідав! Ти знав, що він уже був у житті твого батька! Але ти сказав лише щось на кшталт «Старий добрий Джек забагато часу провів на сонечку на Сібрук-Айленді, і бла-бла-бла!» Господи, Річарде, я гадав, що наша з тобою дружба міцніша за це.

— Ти досі не розумієш.

— Що? Ти надто боявся побрехеньок Сібрук-Айленда, щоб хоч трохи повірити мені? — Джеків голос тремтів від утомленого обурення.

— Ні. Іншого я боявся значно більше.

— Та невже? — Джек зупинився і войовниче поглянув на бліде, нещасне обличчя Річарда. — І що ж може бути страшнішим для Раціонального Річарда?

— Я боявся, — абсолютно спокійно відповів Річард, — боявся, що якщо дізнаюся більше про ці таємниці… того чоловіка, Озмонда, чи про те, що тоді відбулося в шафі, то не зможу більше любити батька. І мав рацію.

Річард затулив обличчя тонкими брудними пальцями і розплакався.

6

Джек стояв, дивився, як Річард плаче, і проклинав себе, разів з двадцять називаючи дурнем. Байдуже, яким там був Морґан, він же все одно лишався батьком Річарда Слоута. Привид Морґан прозирав у формі Річардових рук і вилицях Річардового обличчя. Невже він забув про це все? Ні. Але на мить гірке розчарування в Річарді цілком охопило його. А нервування, котре щораз дужчало, тільки додалося. Тепер Талісман був дуже, дуже близько. Джек відчував його своїми нервовими кінцівками, як кінь, що здатен відчути воду в пустелі або займання сухої трави на рівнинах. І це нервування виходило назовні через різку дратівливість.

Так, звісно, от тільки цей хлопець — твій найкращий друг, Джекі, можеш, звісно, трохи покомизитися, але не розтоптуй Річарда. Хлопець хворий, це якщо раптом ти не помітив.

Він простягнув Річардові руку. Той спробував відштовхнути її. Але Джек на це не зважав. Вони так і стояли вдвох посеред покинутої колії, і Річард поклав голову Джекові на плече.

— Слухай, — незграбно мовив Джек. — Спробуй не дуже перейматися через… ну, ти знаєш… все… поки що, Річарде. Спробуй просто прийняти зміни, розумієш? — Боже, як же тупо це звучить. Це ніби казати комусь: «У тебе рак, але не хвилюйся, скоро ми покажемо “Зоряні війни” по відику, і це піднесе тобі настрій».

— Звісно, — відповів Річард і відсунувся від Джека. Від сліз на його брудному обличчі лишалися чисті мокрі сліди. Він витер рукою очі й спробував посміхнутися. — Все буде добре, добре…

— І навіки-віків добре, — приєднався Джек, і вони закінчили фразу разом. А тоді розсміялися, і знову все було гаразд.

— Добре, — сказав Річард. — Ходімо.

— Куди?

— Здобувати твій Талісман, — сказав Річард. — Те, про що ти кажеш, певно, має бути в Пойнт-Венуті. Це наступне містечко вздовж колії. Ходімо, Джеку, рушаймо. Але йди повільно — я ще не все розповів.

Джек зацікавлено глянув на нього, і вони пішли — але повільно.

7

Тепер, коли розірвалася заслона, Річард дозволив собі пригадувати багато різних речей — і виявився несподівано цікавим джерелом інформації. Джеку здавалося, ніби він складав мозаїку, навіть не підозрюючи, що йому бракує деяких найважливіших частин. І весь цей час ці елементи були в Річарда. По-перше, Річард уже відвідував цей табір виживання, і це найперший елемент. Цей табір належав його батькові.

— Ти певен, що це саме те місце, Річарде? — із сумнівом запитав Джек.

— Певен, — відповів Річард. — Навіть там, з того боку, воно видавалося мені трохи знайомим. А коли ми повернулися… повернулися сюди… я переконався.

Джек кивнув, не знаючи напевно, що ще мав би зробити.

— Ми зупинялися в Пойнт-Венуті. Ми завжди зупинялися там, перш ніж потрапити сюди. Потяг був великою розвагою. Тобто чи багато татів мають власний потяг?

— Не багато, — відповів Джек. — Гадаю, у Діамантового Джима Брейді[251] та інших подібних типів були власні потяги, але я не певен, що вони були татами.

— О, мій тато до них достоту не належав, — сміючись сказав Річард, а Джек подумав: «Річарде, гадаю, ти здивуєшся».

— Ми брали напрокат машину і приїжджали в Пойнт-Венуті з Лос-Анджелеса. Там був мотель, у якому ми зупинялися. Тільки ми вдвох. — Річард замовк. Його погляд оповило любов’ю і спогадами. — Потім ми трохи гуляли там, а тоді сідали на татів потяг до «Табору Готовності». Просто маленький потяг. — Він вражено глянув на Джека. — Гадаю, саме такий, на якому ми прибули.

— «Табір Готовності»?

Але Річард, здавалося, навіть не почув його. Він дивився на заіржавілу колію. Тут вона досі була цілою, однак він, певно, пригадував перекручений зморщений метал, який вони проминули раніше. У кількох місцях кінці рейок загнулися вгору, немов обірвані струни гітари. А на Територіях, мабуть, ця колія в чудовому стані й ретельно та з любов’ю доглянута.

— Знаєш, тут колись пролягала трамвайна лінія, — сказав Річард. — Батько казав, що це було давно, ще в тридцятих. Червона лінія округу Мендосіно. От тільки вона належала не округу, а приватній компанії, яка збанкрутувала, бо в Каліфорнії, сам розумієш…

Джек кивнув. У Каліфорнії всі їздили на машинах.

— Річарде, чому ти ніколи нічого не розповідав мені про це місце?

— Це єдина річ, про яку тато наказав ніколи тобі не розповідати. Ти і твої батьки знали, що ми часом їздимо відпочивати в північну Каліфорнію, і він казав, що це нормально, але я не повинен був розповідати тобі ні про потяг, ні про «Табір Готовності». Він казав, що коли я прохоплюся, то Філ розсердиться, бо це таємниця.

Річард змовк на хвильку.

— Він казав, що коли я прохоплюся, то ніколи більше не візьме мене сюди. Я думав, що це через те, що вони партнери. Але, гадаю, тут щось більше. Трамвайна лінія збанкрутувала через машини та автостради. — Він замислено замовк. — У тому місці, куди ти мене привів, Джеку, була одна особливість. Хай би як дивно це не звучало, а там зовсім не смерділо нафтопродуктами. Мене це зацікавило.

Джек знову мовчки кивнув.

— Зрештою, трамвайна компанія продала всю лінію — дідусеве застереження і все таке — будівельній компанії. Вони також гадали, що люди почнуть рухатися всередину материка. От тільки цього не трапилося.

— Тоді твій батько викупив її.

— Так, гадаю, так і було. Насправді я не знаю. Ми ніколи багато не говорили про те, як він купив цю лінію… чи як він замінив трамвайну колію на залізничну.

«Довелося виконати багато роботи», — подумав Джек. А тоді подумав про копальні й нескінченні запаси рабської сили Морґана з Орріса.

— Я знаю, що він замінив їх, але тільки через те, що в мене була книжка про залізницю. Саме там я прочитав про різницю в ширині. Трамваї їздять десятидюймовими коліями, а тут — шістнадцятидюймова.

Джек став навколішки і справді побачив тоненькі подвійні жолобки всередині залізничної колії — там колись пролягали трамвайні рейки.

— У нього був маленький потяг, — замріяно казав Річард. — Лише локомотив і два вагони. Він їздив на дизельному пальному. Він сміявся з цього й казав, що єдине, що відрізняє чоловіків від хлопчиків, — ціна їхніх іграшок. На пагорбі над Пойнт-Венуті розташувалася стара трамвайна станція. Ми піднімалися туди на взятій напрокат машині, паркувалися й заходили всередину. Я пам’ятаю запах тієї станції — старий, але приємний… сповнений давнього сонячного світла. І потяг стояв там. А мій тато… він казав: «Річарде, завершується посадка до “Табору Готовності”! Ти маєш квиток?». І там був лимонад… або холодний чай… ми сідали в кабіну… часом він брав із собою речі… харчі… і клав їх позаду. А ми сідали попереду… і… і…

Річард тяжко глитнув і притиснув руку до очей.

— І це був чудовий час, — закінчив Річард. — Тільки він і я. Класно було.

Він роззирнувся, і очі його заблищали непролитими слізьми.

— У «Таборі Готовності» було коло для повороту, щоб розвертати потяг, — сказав він. — У ті дні. У давні дні.

Жахливе здушене ридання вирвалося з Річардового горла.

— Річарде…

Джек спробував доторкнутися до нього. Річард відкинув його руку і відступив, витираючи сльози на щоках тильним боком долонь.

— Тоді все було так не по-дорослому, — сказав він, усміхаючись. Намагаючись усміхнутися. — Тоді ніщо не було по-дорослому, правда, Джеку?

— Правда, — відповів Джек і відчув, що й сам плаче.

О, Річарде. Мій любий друже.

— Так, — сказав Річард, усміхаючись. Він роздивлявся ліси, що наповзли на рейки, і витирав сльози брудними руками. — Тоді ніщо не було так по-дорослому. У ті давні дні, коли ми були лише дітьми. Коли ми всі мешкали в Каліфорнії і ще ніхто не мешкав деінде.

Він поглянув на Джека, спробувавши всміхнутися.

— Джеку, допоможи мені, — сказав він. — Здається, моя нога потрапила в якусь дур-дурну пас-пас-тку і я… я…

Тоді Річард упав на коліна, і волосся упало на його втомлене обличчя. Джек сів біля нього і, певно, я можу сказати лише те, що вони втішали одне одного, як тільки могли, але ви, мабуть, знаєте з власного гіркого досвіду, що цього ніколи не буває достатньо.

8

— Тоді паркан був зовсім новеньким, — сказав Річард, коли знову відновив здатність розмовляти. Вони продовжували йти колією. На високому кремезному дубі виспівувала східна дрімлюга. Запах солі в повітрі ставав інтенсивнішим. — Я пам’ятаю це. І вивіску «ТАБІР ГОТОВНОСТІ» — ось що там було написано. Там була смуга перешкод, мотузки для лазіння, а також інші мотузки, за які ти чіплявся, а тоді гойдався над великими калюжами. Це скидалося на табір для новобранців у фільмі про моряків під час Другої світової війни. От тільки хлопці, що використовували ці снаряди, не дуже скидалися на моряків. Всі вони були товстими і однаково вбраними — у сірі спортивні костюми з написом на грудях «ТАБІР ГОТОВНОСТІ», що надрукований дрібними літерами, та червоним кантом на штанах. Вони всі мали такий вигляд, ніби щомиті в них може трапитися серцевий напад або удар. Або те й інше водночас. Часом ми лишалися на ніч. А декілька разів навіть зоставалися на весь вік-енд. Але не в залізному хліві — то було для типів, які платили за можливість набути форми.

— Якщо вони робили саме це.

— Ага, справді. Якщо вони робили саме це. Ну, а ми зупинялися у великому наметі і ночували в спальних мішках. Це було чудово. — І знову Річард сумно всміхнувся. — Але ти маєш рацію, Джеку. Не всі хлопці, що вешталися там, скидалися на бізнесменів, які прагнуть стати стрункішими. Інші…

— І як щодо інших? — спокійно запитав Джек.

— Дехто з них — більшість із них — походили на тих волохатих істот в іншому світі, — тихо відповів Річард, і Джекові довелося прислухатися, щоб почути його слова. — Во́вки. Тобто вони скидалися на звичайних людей, але не дуже. Вони здавалися… грубими. Розумієш?

Джек кивнув. Він розумів.

— Пригадую, що мені було трохи страшно зазирати їм у вічі. Час від часу в них виблискували дивні спалахи… ніби мозок горів. А деякі інші… — Осяяння читалося в Річардових очах. — Деякі інші мали вигляд заступника баскетбольного тренера, про якого я тобі розповідав. Того, що носив шкіряну куртку і палив.

— Річарде, чи далеко до Пойнт-Венуті?

— Я точно не знаю. Та ми діставалися туди за кілька годин, а потяг ніколи не їхав надто швидко. На технічній швидкості, але не більше. Загалом від «ТАБОРУ ГОТОВНОСТІ» — лише якихось двадцять миль. Можливо, трішки менше.

— Тож зараз ми за п’ятнадцять або трохи менше миль від нього. Від…

(від Талісмана.)

— Так. Справді.

Коли день хилився до вечора, Джек поглянув угору. Немовби демонструючи, що їхнє жалюгідне становище було ще недостатньо нікчемним, сонце сховалося за хмари. Здавалося, що температура впала на десять градусів, а день посірів. Дрімлюга замовкла.

9

Річард першим побачив знак — просту, побілену вапном дерев’яну дошку, розмальовану чорними літерами. Вона стояла ліворуч від колії, і плющ обгортав її стовпи, немовби вона тут від давніх-давен. Повідомлення, однак, було досить сучасним.

Там було написано: «ХОРОШИМ ПТАШКАМ ЧАС ВІДЛІТАТИ, ПОГАНИМ ХЛОПЧИКАМ ЧАС ПОМИРАТИ. ЦЕ ТВІЙ ОСТАННІЙ ШАНС: ІДИ ДОДОМУ».

— Ти можеш піти, Річі, — спокійно сказав Джек. — За мене не переймайся. Вони відпустять тебе, не сумнівайся. Це все зовсім не твоя справа.

— Гадаю, можливо, і моя, — відповів Річард.

— Я втягнув тебе в усе це.

— Ні, — заперечив Річард. — Батько втягнув мене у це все. Або доля втягнула мене в це. Або Бог. Або Джейсон. Хто б це не зробив, а я залишаюся.

Коли вони проходили повз табличку, Джек майстерним кунгфу-ударом ноги збив її.

— Так тримати, друзяко, — сказав Річард, злегка всміхнувшись.

— Дякую. Але не називай мене друзякою.

10

Попри те що Річард знову мав знесилений і втомлений вигляд, упродовж наступної години, доки вони йшли колією, він розповідав далі. Стійкий запах Тихого океану ставав чутнішим. Річард виливав із себе цілу повінь спогадів, які довгі роки, надійно закорковані, зберігалися в ньому. І хоча Джекові вдавалося не виказати емоцій, його огорнуло захоплення… і глибока, цілковита жалість до самотньої дитини, яка ладна була хапатися за останні уламки батьківської любові. І, свідомо чи несвідомо, Річард відкривав йому все.

Він глянув на Річардову блідість, виразки на щоках, чолі і навколо рота, прислухався до того обережного шепіткого голосу, який, однак, не тремтів і не вагався тепер, коли нарешті з’явився шанс усе розповісти… і знову зрадів, що Морґан Слоут ніколи не був його батьком.

Річард розповідав, що він добре пам’ятав усі орієнтири на цьому відрізку залізниці. В одному місці вони могли бачити над деревами дах складу, на якому простягалася вицвіла реклама «Честерфілд Кінґс».

— «Двадцять чудових цигарок — двадцять чудових затяжок», — сказав Річард, усміхаючись. — От тільки в ті дні склад був заповненим вщерть.

Він показав на велику сосну із роздвоєною кроною, а п’ятнадцять хвилин по тому повідомив Джекові:

— По той бік пагорба була скеля, дуже схожа на жабу. Ходімо глянемо, чи вона досі там.

Скеля була на місці, і Джек подумав, що вона справді схожа на жабу. Трішки. Якщо добре напружити уяву. Або для цього варто бути трирічним. Або чотирирічним. Або семирічним. Чи скільки там йому було.

Річард любив цю залізницю і вважав «Табір Готовності» класним місцем з усіма його біговими доріжками, стрибками через лінію перешкод і лазінням між мотузками. Але сам Пойнт-Венуті йому не дуже подобався. Трохи попорпавшись у собі, Річард навіть пригадав назву мотелю, у якому вони з батьком зупинялися під час перебування в цьому маленькому прибережному містечку. Мотель «Кінґсленд», сказав він… і Джек збагнув, що ця назва не дуже й здивувала його.

Мотель «Кінґсленд», як казав Річард, розташовувався неподалік від старого готелю, яким його батько завжди цікавився. Річард бачив той готель з вікна, але не дуже любив його. То була велика розлога будівля з баштами, фронтонами, мансардами, банями і вежами. На кожній із них оберталися мідні флюгери чудернацьких форм. Вони оберталися, навіть коли не було вітру, казав Річард, — він чітко пам’ятав, як стояв біля вікна у своїй кімнаті й дивився, як вони кружляють, кружляють і кружляють. Дивовижні мідні створіння, схожі на півмісяці, жуків-скарабеїв та китайські ієрогліфи, виблискували на сонці, доки океан пінився і ревів унизу.

«О так, лікарю, тепер я все пригадую», — подумав Джек.

— Він був порожнім? — запитав Джек.

— Так. Виставлявся на продаж.

— Як він називається?

— «Ейджинкурт». — Річард змовк, а тоді додав дуже дитячу характеристику — ту, про яку більшість малюків хотіли б забути. — Він був чорним. Насправді, його зроблено з дерева, але те дерево скидалося на камінь. Старий чорний камінь. Саме так батько і його друзі називали ту будівлю. Чорний Готель.

11

Щоб трохи розважити Річарда (але не лише для цього), Джек запитав:

— Твій батько купив той готель? Як і «Табір Готовності»?

Джек ненадовго задумався, а тоді кивнув.

— Так, — мовив він. — Гадаю, купив. Через певний час. Коли ми тільки почали приїжджати туди, на брамі перед готелем висіла табличка «Продається», та одного разу, коли ми туди прийшли, вона просто зникла.

— Але ви ніколи не зупинялися там?

— Боже, ні! — Річард здригнувся. — Єдиний спосіб запхати мене всередину — це закувати ланцюгами і волочити… але навіть тоді я, певно, не піду.

— Ніколи не заходив досередини?

— Ні. Ніколи не заходив і ніколи не зайду.

Ох, друже Річі, ніхто не вчив тебе ніколи не казати «ніколи»?

— І твій батько так само? Він ніколи не заходив усередину?

— Мені про це нічого не відомо, — сказав Річард професорським тоном. Він підвів указівний палець до носа, ніби щоб поправити окуляри, яких там не було. — Але я ладен закластися, що він також ніколи не заходив. Він боявся тієї будівлі не менше за мене. От тільки щодо мене, я просто… боявся. А ось батько, у нього було дещо ще… Він був…

— Був яким?

Річард знехотя відповів:

— Одержимим тим місцем, як на мене.

Річард змовк, пере його очима зринули спогади.

— Він підходив до нього і стояв перед входом щодня, коли ми бували в Пойнт-Венуті. Тобто не на кілька хвилин, а щось на кшталт того: він міг простояти перед готелем зо три години. Іноді більше. Найчастіше він там бував сам. Але не завжди. У нього були… дивні друзі.

— Вóвки?

— Гадаю, так, — злісно відповів Річард. — Ага. Гадаю, частина з тих типів могла бути Во́вками чи як ти їх там називаєш. Здавалося, ніби їм незручно в їхньому одязі — вони постійно чухалися, ще й у таких місцях, у яких вихованим людям чухатися не варто. А інші скидалися на заступника тренера. Жорсткі й підступні. Частину з тих типів я також бачив у «Таборі Готовності». Скажу тобі дещо, Джеку: вони боялися готелю навіть більше, ніж мій батько. Вони аж корчилися, коли проходили повз нього.

— Сонячний Ґарднер? Чи бував він тут?

— Угу, — відповів Річард. — Але в Пойнт-Венуті він більше скидався на чоловіка, якого ми бачили там…

— На Озмонда.

— Так. Але ті люди приходили нечасто. Найчастіше тут бував мій батько, на самоті. Часом він ходив у ресторан нашого мотелю, брав собі кілька сандвічів, сідав на лавку на алеї та поїдав свій обід, дивлячись на готель. Я стояв біля вікна в холі «Кінґсленда» і дивився на батька, котрий споглядав на готель. У такі миті мені не подобався вираз його обличчя. Він здавався наляканим і водночас… ніби пожадливим.

— Пожадливим, — замислився Джек.

— Часом він запитував мене, чи не хочу я піти з ним, але я завжди відмовлявся. Він кивав і одного разу, пригадую, сказав таке: «Настане час. Ти все зрозумієш, Річ… свого часу». Пам’ятаю, я тоді подумав, що коли це стосується Чорного Готелю, то я не хочу нічого розуміти.

— Якось, — вів далі Річард, — коли він напився, то сказав, що всередині щось є. Він сказав, що воно вже давно там лежить. Пригадую, ми лежали у ліжках. Вітер був потужним тієї ночі. Я чув, як хвилі б’ються об берег і як пискляво обертаються флюгери на вершечках «ейджинкуртських» веж. Той звук мене лякав. Я розмірковував про ту будівлю, про її кімнати, зовсім порожні…

— Якщо не брати до уваги привидів, — пробурмотів Джек.

Йому здалося, ніби він почув кроки, тому хлопчик швидко озирнувся. Куди сягало око, залізниця була пустинною.

— Справді, якщо не брати до уваги привидів, — погодився Річард. — Тож я запитую: «Ця річ — цінна, татку?»

— Ця річ — найцінніша за всі, — відповів він.

— Але ж тоді якийсь нарик може вдертися всередину і вкрасти її, — сказав я. Не те щоб — якби так сказати? — я хотів розвивати тему, але мені не хотілося, щоб він засинав. Не тоді, коли надворі так сильно дме вітер і флюгери пищать у нічній темряві.

Батько засміявся, і я почув дзенькіт: він налив собі ще трішки «бурбону» з пляшки на підлозі.

— Річ, ніхто не збирається її красти, — сказав він. — І якщо якийсь нарик потрапить в «Ейджинкурт», то побачить таке, чого ніколи раніше не бачив. — Він випив свій келих, і я зрозумів, що його знемагає сон. — До тієї речі може доторкнутися тільки одна людина у всьому світі, і вона ніколи не наблизиться до нього, Річ. Можу це гарантувати. От тільки мені цікаво, як же їй вдається лишатися тут такою, як там. Вона не змінюється — принаймні, як я бачу, вона не змінюється. Я б хотів її мати, але навіть не намагатимуся. Принаймні не зараз, а може, й ніколи. Я можу використовувати її — будь певен! — але загалом, гадаю, буде найкраще, якщо все лишатиметься на своїх місцях.

Я вже й сам засинав, але все ж запитав у нього, що ж це за «річ» про яку він весь час говорить.

— І що ж він сказав? — запитав Джек, і в роті в нього пересохло.

— Він назвав це… — Річард завагався, насупившись від спогадів, — він назвав це — «осердям усіх можливих світів». А тоді розсміявся. Тоді він назвав це дещо інакше. Тобі це не сподобається.

— І як же?

— Це розлютить тебе.

— Ну ж бо, Річарде, кажи вже.

— Він назвав це… ну, гаразд… «примхою Філа Сойєра».

Джека охопив не гнів, а гаряче, запаморочливе збудження. Справді, так і є, це воно. Талісман. Осердя всіх можливих світів. Скільки всього світів? Тільки Бог це знає. Американські Території; Території самі по собі; гіпотетичні Території Територій; і так далі й далі, наче смуги, що невпинно зринають на стільці перукаря. Універсум світів, багатовимірний макрокосм світів — і в кожному було одне й те саме: всезагальна сила беззаперечного добра, хай навіть наразі ув’язнена в злому місці. Талісман — осердя всіх можливих світів. Чи було це також примхою Філа Сойєра? Можливо. Примха Філа… Примха Джека… Морґана Слоута… Ґарднера… і, звісно ж, надія обох королев.

— Це більше ніж Двійники, — тихо мовив він.

Річард повільно волочився, розглядаючи зогнилі шпали, що зникали з-під ніг. Тепер він нервово зиркнув на Джека.

— Це більше ніж Двійники, бо є більше ніж два світи. Є ще Трійники… Четвірники… хто знає? Морґан Слоут тут, Морґан з Орріса там, можливо, Морґан, герцог Азрільський десь іще. Але він ніколи не заходив у готель!

— Я гадки не маю, про що ти говориш, — слухняно мовив Річард. «Але я певен, ти все одно правитимеш своє далі, — казав той слухняний тон, — від нісенітниць і до абсолютного божевілля. Посадку до Сібрук-Айленду завершено!»

— Він не може зайти всередину. Саме так, Морґан з Каліфорнії не може — і знаєш чому? Бо Морґан з Орріса не може. А Морґан з Орріса не може, бо не може Морґан з Каліфорнії. Якщо котрийсь із них не може потрапити у свою версію Чорного Готелю, то ніхто не може. Розумієш?

— Ні.

Джек, вражений власним відкриттям, узагалі не чув того, що сказав Річард.

— Двоє Морґанів чи дюжина — це байдуже. Дві Лілі чи дюжина, дюжина королев у дюжині світів, Річарде, тільки уяви! Як це змінює твою свідомість? Дюжини Чорних Готелів — от тільки в якомусь зі світів — це чорний парк розваг… в іншому — чорне трейлерне містечко… чи ще там щось. Але, Річарде…

Він зупинився, розвернув Річарда, узявши за плечі, й витріщився на нього. Його очі палали. На мить Річард спробував відійти від нього, але потім зупинився, вражений полум’яною красою Джекового обличчя. Раптом, на мить, Річард повірив, що можливо все. Раптом, на мить, він відчув себе зціленим.

— Що? — прошепотів він.

— Деякі речі — виняткові. Деякі люди — виняткові. Вони… скажімо… єдині. Я тільки так можу назвати це. Вони схожі на нього — на Талісман. Єдині. Я. У мене був Двійник, але він помер. Не лише на Територіях, а й в усіх інших світах, крім цього. Я знаю це — відчуваю. Мій батько також це знав. Гадаю, саме тому він назвав мене Джеком-Мандрівником. Коли я тут, я не там. Коли я там, мене тут нема. І, Річарде, так само ж і ти!

Річард витріщився на нього, втративши дар мови.

— Ти не пам’ятаєш. Доки я говорив з Андерсом, ти був десь у Світі Істерії. Але він сказав, що в Морґана з Орріса також був син. Раштон. Ти знаєш, ким він був?

— Так, — прошепотів Річард. Він досі не міг відірвати погляд від Джека. — Він був моїм Двійником.

— Справді. Андерс сказав, що хлопчик помер маленьким. Талісман — єдиний. Ми — єдині. А твій батько — ні. Я бачив Морґана з Орріса в іншому світі, і він схожий на твого батька, але не є ним. Він не міг зайти в Чорний Готель, Річарде. І зараз не може. Але він знає, що ти єдиний, так само, як і я. Він хоче, щоб я помер. Ти потрібен йому на своєму боці. Бо тоді, якщо він вирішить, що хоче мати Талісман, то завжди зможе послати тебе за ним, правда?

Річард затремтів.

— Не зважай, — похмуро сказав Джек. — Йому не доведеться стосовно цього турбуватися. Ми винесемо Талісман, але він його не отримає.

— Джеку, я не думаю, що можу зайти в те місце, — сказав Річард тихим, безсилим шепотом, і Джек, котрий уже йшов далі, не почув його.

Річард побіг підтюпцем, щоб наздогнати друга.

12

Розмова повернула на інше. Настав полудень і проминув. Ліс став мовчазним, двічі Джек бачив дерева з дивними, викривленими стовбурами та переплетеним корінням, що росли вздовж залізниці. Джеку не дуже сподобалися ці дерева. Вони мали знайомий вигляд.

Річард дивився на те, як шпали зникали під ногами, зрештою перечепився і впав, ударившись головою. Тоді Джек знову поніс його.

— Там, Джеку! — гукнув Річард, коли здавалося, що вже минула вічність.

Просто попереду залізниця зникала в старому трамвайному парку. Відчинені двері вели до безрадісної, поточеної міллю темряви. Позаду трамвайного парку (який, можливо, колись і був таким приємним, як розповідав Річард, але зараз видавався Джекові населеним привидами) розташувалася автострада. 101, здогадався Джек. За нею простягнувся океан — він чув, як хвилі б’ються об берег.

— Гадаю, ми прийшли, — сказав він позбавленим емоцій голосом.

— Майже, — сказав Річард. — Пойнт-Венуті за милю звідси дорогою. Господи, як би я хотів, щоб нам не треба було туди йти, Джеку… Джеку? Куди ти йдеш?

Але Джек не дивився довкола. Він зійшов з колії, обійшов одне з тих дивних дерев (воно було не вищим за кущ) і рушив до дороги. Високі трави і будяки терлися об його побиті дорогою джинси. Щось усередині трамвайного парку — колись Морґанового приватного вокзалу — гидко ковзнуло, але Джек навіть не глянув, що то було.

Він дійшов до дороги, перетнув її таі підійшов до берега.

13

Усередині грудня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв там, де вода й суша зливаються воєдино та, засунувши руки в кишені джинсів, вдивлявся в непорушний Тихий океан. Хлопчику було дванадцять років і, як на свій вік, він був дуже красивим. Океанічний бриз відкинув з його ясного та чистого чола пасмо, може, трохи задовгого каштанового волосся. Він стояв там і думав про свою матір, яка помирає, про друзів, відсутніх і присутніх, і про світи у світах, що не спиняють свій лет.

«Я подолав цю відстань, — подумав він і затремтів. — Від узбережжя до узбережжя з Джеком-Мандрівником Сойєром». Його очі враз наповнилися сльозами, і він глибоко вдихнув солоне повітря. Ось він і прийшов — і Талісман був неподалік.

— Джеку!

Спершу Джек навіть не глянув на нього, бо всю його увагу прикував до себе Тихий океан, на бурунах хвиль якого золотом виблискувало сонячне проміння. Він тут, він зміг прийти. Він…

— Джеку! — Річард ударив його по плечу, виводячи із замріяного стану.

— Га?

— Дивись! — розтуливши від здивування рот, Річард показував на щось далі по дорозі в напрямку, де, імовірно, лежав Пойнт-Венуті. — Дивись туди!

Джек поглянув. Він зрозумів Річардове здивування, але сам його не відчував — не більше, ніж коли Річард сказав йому назву мотелю, у якому вони з батьком зупинялися в Пойнт-Венуті. Ні, не здивувався, але…

Але було збіса приємно знову побачити матір.

Її обличчя сягало двадцяти футів заввишки, і воно було значно молодшим, ніж пригадувалося Джеку. Саме так Лілі виглядала в зеніті своєї кар’єри. Її біляве волосся з мідним відблиском було зачесане назад і зібрано в кінський хвіст у стилі Т’юздей Велд[252]. Її хвацька безтурботна посмішка, однак, лишилася незмінною. Більше ніхто у фільмах не всміхався так — це була її вигадка, і вона досі мала на неї патент. Вона озиралася через оголене плече. На Джека… на Річарда… на блакить Тихого океану.

То була його матір… але варто було моргнути, як обличчя трішки змінилося. Лінії щелеп і підборіддя стали круглішими, вилиці — менш окресленими, волосся — темнішим, а очі — ще блакитнішими. Тепер це було обличчя Лаури Делосіан, матері Джейсона. Джек знову моргнув, і знову з’явилася його матір — двадцятивосьмирічна матір, на обличчі якої сяяла життєрадісна «Йди-до-біса-якщо-не-розумієш-жартів» зневага до світу.

Це був білборд. Зверху було написано таке:

ТРЕТІЙ ЩОРІЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ НАЙКРУТІШИХ «Б»-ФІЛЬМІВ У ПОЙНТ-ВЕНУТІ, КАЛІФОРНІЯ

КІНОТЕАТР «БІТКЕР» 10—20 ГРУДНЯ

ЦЬОГО РОКУ ФІЛЬМИ ЛІЛІ КАВАНО

КОРОЛЕВИ «БЕШОК»

— Джеку, це ж твоя матір, — сказав Річард. Його голос захрип від жаху. — Це просто збіг? Це ж неможливо, так?

Джек похитав головою. Ні, не збіг. Слово, на якому затримався його погляд, — звісно ж, КОРОЛЕВА.

— Ходімо, — сказав він Річарду. — Гадаю, ми вже майже прийшли.

Вони вдвох ішли пліч-о-пліч дорогою до Пойнт-Венуті.

Розділ тридцять восьмий Кінець шляху

1

Поки вони йшли, Джек кидав оцінювальні погляди на похилу фігуру Річарда та його блискуче від поту обличчя. Річард виглядав так, наче тільки неймовірним зусиллям волі змушував себе рухатися вперед. Ще кілька вологих прищів розцвіли на його обличчі.

— З тобою все гаразд, Річі?

— Ні, мені зле. Але я все ще можу йти, Джеку. Тобі не треба мене нести. — Він нахилив голову і понуро побрів уперед. Джек бачив, що друг, який мав так багато спогадів про цю маленьку дивну залізницю, цю маленьку дивну залізничну станцію, страждає від реальності навколо них набагато більше, ніж він сам: іржаві, розбиті рейки, бур’яни, отруйний плющ… і, зрештою, похила будівля, що втратила яскравий колір, який він пам’ятав, будівля, де щось ворушиться в пітьмі.

— Я почуваюся так, ніби моя нога потрапила в якусь ідіотську пастку, — тимчасом сказав Річард, і Джек подумав, що він його чудово розуміє… але йому бракувало глибини Річардового розуміння. Це розуміння перевищувало те, що він міг витримати. З Річарда випалили шматок його дитинства, вивернули нутрощами назовні. Залізниця і мертва станція, що витріщалася на них вибитими вікнами, обернулися для Річарда на жахні пародії самих себе — до того ж уламки минулого розбивалися об те, що він дізнався чи збагнув стосовно свого батька. Усе Річардове життя, так само, як і Джекове, почало підлаштовуватися під схему Територій, і Річард зовсім не був готовий до такої трансформації.

2

Щодо сказаного ним Річарду про Талісман Джек міг заприсягтися, що це щира правда: Талісман знав, що вони наближаються. Джек відчув це, щойно побачив білборд, на якому світилася фотографія його матері; тепер це відчуття стало ще яскравішим і сильнішим. Так, наче за кілька миль звідси прокинувся гігантський звір, і його гарчання змушувало тремтіти землю… чи немовби десь за небокраєм, у стоповерховому будинку, ввімкнули всі лампочки одночасно, і сяйва вистачило, аби затьмарити зорі… або якби хтось увімкнув найбільший у світі магніт, який притягував пряжку Джекового паска, дріб’язок у його кишенях, пломби в зубах. І магніт той не стримається, доки повністю не затягне хлопчика в себе. Це величезне звіряче гарчання, це раптове й різке світіння, магнетичний ефект — усе це набувало резонансу в Джекових грудях. Щось там, щось в околицях Пойнт-Венуті жадало Джека Сойєра, і Джек Сойєр достоту знав, що предмет, який з такою силою кликав його до себе, величезний. Величезний. Жодна маленька річ не могла мати такої сили. Талісман був завбільшки зі слона, такий, як місто.

І Джек запитав у себе, чи зможе він дати раду чомусь настільки великому? Талісман ув’язнили в магічному, зловісному старому готелі; імовірно, не тільки для того, щоб уберегти від лиходіїв, але, можливо, й тому, що впоратися з ним під силу далеко не кожному, байдуже, які в нього наміри. Що, як, замислився Джек, тільки Джейсон і може впоратися із завданням — може дати цьому раду, не нашкодивши ані собі, ані Талісману. Відчуваючи силу і енергію поклику, Джек міг лише сподіватися, що Талісман не виснажить його.

— Ти зрозумієш, Річі. — Джек здивувався, почувши слабкий, тихий голос Річарда. — Так сказав мій батько. Він сказав, що я зрозумію. «Ти зрозумієш, Річі».

— Ага, — сказав Джек, стурбовано позираючи на друга. — Як ти почуваєшся, Річарде?

На додачу до виразок навколо рота, Річард мав іще й багато неприємних червоних плям та пухирів на лобі й скронях. Здавалося, ніби рій комах проник під запалену шкіру. На мить Джек побачив перед собою Річарда Слоута, яким він був того ранку, коли Джек заліз до нього в кімнату через вікно в Нельсон-гаузі, у Школі Тайєра; Річард Слоут із приклеєними до носа окулярами та охайно заправленим в штани светром. Чи повернеться коли-небудь цей нестерпно правильний, упертий хлопчик?

— Я все ще можу йти, — відповів Річард. — Але що це означає? Що такого я міг або повинен був зрозуміти, чи що там ще, в біса…

— У тебе на обличчі з’явилися нові плями, — сказав Джек. — Може, ти хотів би відпочити?

— Ні, — буркнув Річард, і голос його досі звучав, наче з дна каламутного барила. — Мене всього обсипало. Усе свербить. Гадаю, воно з’явилося і на спині.

— Дай-но, я погляну, — сказав Джек.

Річард спинився посеред дороги, слухняний, як собака. Він заплющив очі й дихав ротом. На його лобі та скронях блищали червоні плями. Джек підійшов до нього, задер піджак і поділ брудної синьої, застібнутої на всі ґудзики сорочки. На спині плями були меншими, вони не випиналися і мали не такий страшний вигляд. Вони розповзлися по всій спині: від лопаток до попереку. Малесенькі кліщі.

Річард видихнув з великим сумом.

— Вони є, але все не так погано, — сказав Джек.

— Дякую, — відповів Річард, зітхнувши і похнюпивши голову. Важке сіре небо над їхніми головами, здавалося, могло розчавити землю. Океан бився об скелі далеко біля підніжжя крутого схилу. — Залишилося не більше кількох миль, чесно. Я дійду.

— Якщо треба буде, я тебе понесу, — сказав Джек, несвідомо демонструючи свою впевненість, що дуже скоро так і потрібно буде зробити.

Річард похитав головою, спробував заправити сорочку в штани, але в нього нічого не вийшло.

— Іноді мені здається… я… іноді мені здається… я не зможу…

— Річарде, ми зайдемо в той готель. — Джек узяв друга під руку й потягнув його за собою. — Ти і я. Разом. Гадки не маю, що станеться, коли ми це зробимо, але я справді знаю, що ми туди зайдемо. Байдуже, хто намагатиметься нас зупинити. Просто пам’ятай про це.

Річард поглянув на нього зі страхом і вдячністю. Тепер Джек помітив на щоках друга обриси нових прищів, які тільки мали з’явитися. Знову він відчув вплив сили, яка притягувала його до себе, яка змушувала його йти вперед, так само, як він змушував іти Річарда.

— Ти кажеш про мого батька. — Річард блимнув, і Джек зрозумів, що друг стримується, щоб не заридати — утома збільшила Річардову емоційність.

— Я кажу про все, — не зовсім щиро відповів Джек. — Ходімо, юначе.

— Але що я мав зрозуміти? Я не… — Річард роззирнувся, блимаючи короткозорими очима.

Джек згадав, що для друга більша частина світу навколо тонула в тумані.

— Ти вже багато зрозумів, Річі, — сказав Джек.

На мить уста Річарда викривила дивна гірка посмішка. Він був змушений зрозуміти набагато більше, ніж коли-небудь хотів, і Джекові раптом закортіло, щоб він сам утік зі Школи Тайєра посеред ночі. Але момент, коли Джек міг підтримувати Річардове незнання, якщо такий момент узагалі був, давно проминув: тепер Річард — важливий елемент Джекової місії. Він відчув, як сильні руки стискають його серце: руки Джейсона, руки Талісмана.

— Треба йти, — сказав він, і Річард знову заходився підлаштовуватися під його широкий крок.

— Ми ж зустрінемо в Пойнт-Венуті мого тата? — спитав він.

— Я потурбуюся про тебе, Річарде. Тепер ти стадо.

— Що?

— Ніхто не зробить тобі боляче, хіба що ти зачухаєш себе до смерті.

Річард щось пробурмотів під ніс, коли вони поплентались уперед. Його руки знову і знову чухали запалені скроні. Час від часу він запускав пальці у волосся, чухався, як пес, і бурчав від часткового полегшення.

3

Дуже скоро по тому, як Річард задер сорочку, демонструючи червоні цятки на спині, вони побачили перше територіальне дерево. Воно росло на материковій частині шосе: плетиво темних гілок і товста, укрита корою колонна, що здіймалася з червонуватих, вощаних заростей отруйного плюща. Отвори в корі — роти або очі — витріщалися на хлопчиків. Під товстим шаром плюща ворушилося невдоволене коріння, збурюючи вощані листки, які тремтіли, мов від легкого вітерцю. Джек запропонував перейти дорогу, сподіваючись, що Річард не помітив дерево. Хлопчик чув, як у нього за спиною зміяться товсті, наче гумові корені.

Це той ХЛОПЧИК? Чи може він бути тим ХЛОПЧИКОМ? Можливо, то ОСОБЛИВИЙ хлопчик?

Руки Річарда зсунулися з його плечей на голову. На щоках розквітли нові прищі, які нагадували грим з якогось фільму жахів — друг Джека міг би зіграти підлітка-монстра в одному зі старих фільмів Лілі Кавано. Джек помітив, що червоні виразки на внутрішніх боках Річардових рук почали зростатися в одну велику червону пляму.

— Ти дійсно можеш іти, Річарде?

Річард кивнув.

— Звісно. Принаймні поки що. — Він скосив погляд на протилежний бік дороги. — Це ж не було звичайне дерево, правда? Я ніколи раніше не бачив таких дерев, навіть у книжках. Це ж дерево з Територій, так?

— Боюся, що так, — відповів Джек.

— Це означає, що Території справді дуже близько.

— Певно, так і є.

— Отже, попереду буде ще більше таких дерев.

— Якщо відповіді тобі відомі, навіщо питаєш? — спитав Джек. — Ох Джейсоне, яку дурню я бовкнув. Даруй, Річі. Я гадав, я сподівався, що ти не помітиш ту штуку. Так, напевно, зверху їх буде ще більше. Давай краще… не наближатися до них надто близько.

Хоча, подумав Джек, термін «зверху» навряд чи точно описував те, куди вони йшли: шосе вперто сунуло вниз і з кожною сотнею футів віддалялося від світла. Здавалося, що Території захоплюють усе.

— Можеш глянути на мою спину? — спитав Річард.

— Звісно. — Джек знову задер сорочку друга. Йому вдалося не вимовити жодного слова, хоча першим його бажанням було голосно застогнати. Пухирі на Річардовій спині набрякли та немов випромінювали отруйне тепло.

— Стало трохи гірше.

— Я так і гадав. Тільки трохи?

— Тільки трохи.

Зовсім скоро, подумав Джек, Річард скидатиметься на кляту валізу з крокодилячої шкіри. Хлопчик-крокодил, син Людини-слона[253].

Попереду два дерева зрослися разом, їхні бородавчаті стовбури переплелися між собою, але здається, не від любові один до одного, а через ненависть. Джек зиркнув на них, коли вони поспіхом проходили повз, і побачив, що чорні провалля в корі звернені до нього; вони чи то проклинали когось, чи то цілували, і хлопчик знав, що чує, як під переплетеними деревами скриплять ікласті корені. (ХЛОПЧИК! ХЛОПЧИК тут! НАШ хлопчик тут!)

Хоча була лише середина дня, повітря потемнішало, стало напрочуд зернистим, як на старій газетній фотографії. На материковій частині шосе, там, де колись росла трава і ніжно-біло розцвітала дика морква, тепер буяли потворні бур’яни. Без квітів і з кількома листками, вони нагадували згорнутих в клубок змій і тхнули дизельним пальним. Вряди-годи крізь цю зернисту пітьму тьмяним помаранчевим полум’ям пробивалося сонце. Джек пригадав фотографію, яку він бачив у Ґері штат Індіана — ніч: пекельні язики полум’я, що пожирають отруту на тлі чорного отруєного неба. А Талісман досі тягнув Джека до себе так сильно, наче він був велетнем, що вчепився в одяг хлопчика. Вісь усіх можливих світів. Джек забере в це пекло і Річарда — і щосили битиметься за його життя — навіть, якщо йому доведеться тягнути друга туди. Річард, напевно, бачив Джекову рішучість, бо, чухаючи боки і плечі, далі шкутильгав поруч.

«Я зроблю це, — промовляв Джек сам до себе, намагаючись ігнорувати відсутність підстав для власної хоробрості. — Навіть якщо заради цього мені доведеться пройти крізь дюжину світів, я все одно зроблю це».

4

Ще через триста ярдів огидні дерева з Територій, як грабіжники, нависли над дорогою. Проходячи під ними, Джек поглянув на згорнуті кільцями корені й побачив, що із заповненої ними землі наполовину стирчить маленький, обгризений скелет хлопчика восьми-дев’яти років у напівзогнилій чорно-зеленій сорочці. Джек глитнув і прискорив крок, тягнучи Річарда, як цуцика на повідку, за собою.

5

Через кілька хвилин Джек Сойєр уперше побачив Пойнт-Венуті.

Розділ тридцять дев’ятий Пойнт-Венуті

1

Пойнт-Венуті заповнив собою схили, що спускалися до самого океану. З того боку інший хребет гострих масивних скель врізався в темне повітря. Вони нагадували зморшкуватих давніх слонів. Дорога вела вздовж високих дерев’яних стін, аж доки не повернула за ріг довгої будівлі з коричневого металу — фабрики чи складу, — а потім зникала в низці пологих терас і одноманітних дахів інших складів. Як Джек бачив, дорога не виринала знову, аж доки не починала підніматися вгору схилом у південному напрямку до Сан-Франціско. Він бачив тільки склади, що сходинками спускалися до океану, загороджені парковки і праворуч від себе — зимову сірість води. На жодному відкритому для огляду відрізку дороги не було людей, ніхто не з’являвся в невеличких вікнах із тильного боку фабрики. Пил кружляв порожніми паркінгами. Пойнт-Венуті виглядав безлюдним, але Джек знав, що це не так. Морґан Слоут і його посіпаки — ті, що пережили несподіваний приїзд територіального «чух-чуха» — чекатимуть на прихід Джека-Мандрівника і Раціонального Річарда. Талісман поривався до Джека, закликав його йти вперед, і хлопчик сказав: «Так, це воно, друзяко», — а тоді рушив далі.

У поле зору потрапили два нових обличчя Пойнт-Венуті. Перше — це з’ява дев’яти дюймів заднього бампера лімузина «кадилак». Джек бачив блискучу чорну фарбу, осяйний метал, шматок правої задньої фари. Джеку надзвичайно хотілося, щоб за кермом сидів один із тих Во́вків-відступників, які пережили події в «Таборі Готовності». Тоді він знову глянув на океан. Сіра вода пінилася біля узбережжя. Повільний рух у напрямку фабрики — і знову дахи складів заволоділи Джековою увагою. «ІДИ СЮДИ», — нестримно, магнетично кликав Талісман. Здавалося, що Пойнт-Венуті дивним чином стиснувся, наче долоня в кулак. Над дахами тільки тепер забовванів темний, безбарвний флюгер у формі голови вовка, що, не підвладний вітру, хаотично обертався туди-сюди.

Коли Джек побачив неслухняний флюгер, що гойдався то ліворуч-праворуч, то праворуч-ліворуч, а потім узагалі робив повний оберт, він усвідомив, що зараз уперше побачив Чорний готель — принаймні частину його. Але від складських дахів, від дороги, що простягалася попереду, від небаченого містечка на Джека насувалося відчуття абсолютної ворожості. Здавалося, його можна відчути на дотик, мов ляпас по щоці. Джек збагнув, що крізь Пойнт-Венуті сочилася кров Територій. Саме тут реальність була надзвичайно тонкою.

Вовча голова безцільно крутилася в повітрі, а Талісман і далі притягував Джека до себе. ІДИ СЮДИ. ІДИ СЮДИ. ІДИ ЗАРАЗ. ІДИ ЗАРАЗ. ЗАРАЗ… Джек усвідомлював, що Талісман не лише посилює цей неймовірний потяг, а й наспівує йому. Без слів і без музики, але співає. І та мелодія то гучнішає, то стишується, як пісня кита, яку не чує ніхто, крім нього самого. Талісман знав, що Джек щойно побачив флюгер готелю.

«Пойнт-Венуті може бути найнебезпечнішим і найгіршим місцем у Південній і Північній Америках, — подумав Джек, несподівано знахабнівши, — але воно не втримає мене від походу в готель “Ейджинкурт”». Він повернувся до Річарда, почуваючись так, ніби з місяць просто відпочивав і тренувався, тоді спробував приховати жах, побачивши, як виглядає друг. Річард не міг зупинити його, більше того, якщо Джеку доведеться, то він проштовхне Річарда просто крізь стіни того сраного готелю. Він бачив, як замучений Річард нігтями роздирає волосся і чухає схоже на бджолині укуси рясне висипання на щоках і скронях.

— Ми зробимо це, Річарде, — сказав він. — Я знаю, що зробимо. І байдуже, скільки божевільного лайна вони кидатимуть на нас. Ми зробимо це.

— У наших проблем почнуться проблеми з нами, — сказав Річард, несвідомо цитуючи доктора С’юза. Він замовк. — Я не знаю, чи зможу зробити це. Правда. Я ледве стою на ногах. — У погляді Річарда читалося неприховане страждання. — Що зі мною відбувається, Джеку?

— Я не знаю, але знаю, як припинити це. — Джек сподівався, що сказав правду.

— Це батько робить таке зі мною? — нещасно запитав Річард. Він делікатно провів руками по набряклому обличчю. Тоді висмикнув сорочку зі штанів і оглянув суцільне червоне висипання на животі. Пухирі, схожі за формою на штат Оклахома, починалися від талії та піднімалися з боків аж до шиї. — Це схоже на вірус чи щось на кшталт того. Це батько заразив мене?

— Я не думаю, що він зробив це навмисно, Річі, — сказав Джек. — Якщо це щось змінює.

— Не змінює, — відповів Річард.

— Це все припиниться. Експрес до Сібрук-Айленда прибуває до кінцевої.

Джек рушив уперед, а Річард поруч з ним. Джек побачив, як задні фари «кадилака» загоряються і гаснуть, а тоді машина зникає з поля зору.

Цього разу не вдасться несподівано вчинити напад, не буде гучного прибуття крізь паркан на поїзді, напханому зброєю та амуніцією, але навіть якщо всі в Пойнт-Венуті знали про їхній прихід, Джек прямував туди. Він почувався так, ніби враз начепив броню і взяв до рук магічний меч. Ніхто в Пойнт-Венуті не був здатен його спинити, принаймні доки він не дійде до готелю «Ейджинкурт». Джек ішов своєю дорогою, біля нього — Раціональний Річард, і все буде добре. Коли він зробив іще три кроки, його м’язи заспівали в унісон з Талісманом, і він ще більше уявив себе лицарем, що вирушає на битву. Небесна телеграма принесла йому цей образ із одного з маминих фільмів. Ніби він верхи на коні, у капелюсі з широкими крисами і револьвером на стегні, їхав чинити облаву на Дедвуд Ґалч.

«Останній потяг до Генґтавна», — пригадав він. Лілі Кавано, Клінт Вокер[254] і Вілл Гатчінс[255]. 1960 рік. Най буде так.

2

Чотири чи п’ять дерев із Територій вирвалися з твердого коричневого ґрунту біля першої ж покинутої будівлі. Може, вони вже давно були там, простягаючи свої гілки аж до білої смуги на дорозі, а може, й ні. Джек не пригадував, що бачив їх, коли вперше дивився на таємниче містечко. І навряд чи він міг би оминути увагою ці дерева — це ж наче не помітити зграю диких собак. Він чув, як корені шурхотіли поверхнею землі, коли Джек з Річардом наближалися до складу.

(НАШ хлопчик? НАШ хлопчик?)

— Перейдімо на другий бік дороги, — сказав він Річарду і взяв його за набряклу руку, щоб допомогти перейти.

Щойно вони опинилися на другому боці дороги, одне з дерев помітно потягнулося корінням і гіллям до них. І якщо дерева мали шлунки, то зараз хлопці чули, які ці шлунки забурчали. Покручена гілка і гладкий, схожий на змію корінь уже досягли жовтої лінії, а тоді перетнули половину відстані, що лишилася до хлопців. Джек ліктем підштовхував Річарда, що заледве дихав, убік, а тоді схопив за руку і потягнув далі.

(МІЙ, МІЙ, МІЙ, МІЙ ХЛОПЧИК! ТААААК!!!)

Повітря заповнив тріск і рвучкий скрегіт, і на мить Джек подумав, що це Морґан з Орріса пробиває собі шлях між світами, знову стаючи Морґаном Слоутом… Морґаном Слоутом з його останньою, безвідмовною пропозицією, яку зміцнили б кулемет, паяльна лампа і пара розпечених кліщів… але замість скаженого Річардового татуся на середину дороги впала крона територіального дерева, підскочила раз на зламаних гілках і відкотилася на свій бік траси, наче падло.

— О Боже, — сказав Річард. — Щоб піймати нас, воно вискочило з ґрунту.

Джек також подумав саме про це.

— Дерево-каміказе, — сказав він. — Гадаю, справи в Пойнт-Венуті будуть доволі скаженими.

— Через Чорний Готель?

— Так, — а ще через Талісман. — Він глянув на дорогу і за десять ярдів униз по схилу побачив ще одну групку хижих дерев. — Аура, атмосфера чи як би ти це назвав — усе збурилося, бо добро і зло, чорне і біле тут переплелися.

Розмовляючи, Джек поглядав на купу дерев, до яких вони повільно йшли, і побачив, що найближче дерево витягнуло до них свою крону, ніби почуло його голос.

Можливо, усе це містечко — це велике Оутлі, думав Джек, і, можливо, зрештою, він пройде через це — але якщо попереду на них чекає тунель, Джек Сойєр не має жодного наміру заходити туди. Йому справді не хотілося зустрічатися з пойнтвенутійською версією Елроя.

— Я боюся, — сказав позаду нього Річард. — Джеку, а що, як іще більше цих дерев повискакують із ґрунту?

— Знаєш, сказав Джек. — Я помітив, що, хоча ці дерева й рухаються, насправді вони далеко не зможуть дійти. І навіть такий індик, як ти, зможе перегнати дерево.

Дорога востаннє повертала і спускалася повз крайній склад. Талісман дедалі кликав і кликав, гучно, ніби співуча арфа велетня у фільмі «Джек і бобове стебло». Нарешті Джек обігнув останній поворот, і перед ним лежала решта Пойнт-Венуті.

Джейсонова половина його «я» змушувала Джека іти далі. Колись Пойнт-Венуті був приємним курортним містечком, але ті дні залишилися далеко позаду. Тепер весь Пойнт-Венуті перетворився на тунель Оутлі, і Джек мав пройти його від початку й до кінця. Потріскана, розбита поверхня дороги наближалася до випалених будинків, оточених територіальними деревами. Колись працівники порожніх нині фабрик і складів мешкали в цих маленьких каркасних будиночках. Від одного чи двох лишилося достатньо, щоб зрозуміти, якими вони були. Покручені корпуси спалених автомобілів лежали то тут, то там біля будинків. Крізь зруйновані фундаменти маленьких будиночків повільно пробивалося коріння територіальних дерев. Чорна цегла і дошки, розбиті й поставлені вертикально ванни, покручені труби заполонили згарище. Джеків погляд притягнуло щось біле, але він миттєво відвернувся, коли побачив, що то була біла кістка зотлілого скелета, в який вплелися коріння. Колись цими вулицями їздили діти на велосипедах, на кухнях збиралися домогосподарки, щоб поскаржитися на зарплату і безробіття, чоловіки натирали воском машини на під’їзних доріжках — тепер усе проминуло. Іржава перевернута гойдалка просовувала свої опори крізь каміння і будяки. Маленькі червоні вогники загорялися і згасали в туманному небі.

За двома кварталами спалених будинків і хижих дерев над порожнім перехрестям висів мертвий світлофор. З другого боку перехрестя стояв перетворений на вугілля будинок, на якому досі можна було прочитати «Ой-ой-ой! Краще звернутися до Маа» над вищербленим та з пухирями зображенням передньої частини машини, що врізалася в скло вітрини. Вогонь не розповсюдився далі, але Джек волів би, аби все ж таки розповсюдився. Пойнт-Венуті — зруйноване місто, і вогонь — це краще, ніж гниття. Будівля з напівзруйнованою рекламою фарби «Маако» була першою в ряду магазинів. Книгарня «Небезпечна планета», «Чай і Гармонія», крамниця екопродуктів «У Ферді», «Неонове Селище» — Джек міг прочитати лише деякі назви, адже на багатьох фарба давно облущилася і скрутилася. Ці магазини були зачинені, як і покинуті фабрики і склади вище на пагорбі. Навіть з такої відстані Джек бачив, що вітрини розбито настільки давно, що порожні оправи скидалися на очі телепня. Фасади магазинів прикрашали плями фарби — червоні, чорні та жовті — такі яскраві, що вони нагадували шрами на одноманітному сірому тлі. Оголена жінка — настільки виснажена, що Джек бачив її ребра — оберталася повільно і церемонно, немов флюгер на засміченій вулиці перед магазинами. Над її блідим тілом, обвислими грудьми і жмутками лобкового волосся здіймалося яскраво-помаранчеве обличчя. Її волосся також було помаранчевим. Джек завмер і дивився, як божевільна жінка з пофарбованим обличчям і волоссям звела руки, а тоді повернула верхню частину тіла так, начебто вона виконувала тайцзіцюань[256], виставила ногу над зогнилим трупом собаки і заклякла, як статуя. Вона так і стояла, ця божевільна жінка, втілюючи символ усього Пойнт-Венуті. Нога повільно опустилася вниз, і сухоребре тіло повернулося далі.

Повз жінку і ряди порожніх магазинів Мейн-стрит повернула до житлових кварталів — принаймні, гадав Джек, вони колись були житловими. Тут також були яскраві рештки фарби на будівлях, крихітні двоповерхові будиночки, колись світло-білі, а тепер укриті плямами від фарби і графіті. Одне гасло кинулось Джеку в око — «ТИ ВЖЕ МЕРТВИЙ». Напис, надряпаний на стіні облущеного будинку, який колись точно був пансіоном, з’явився там дуже давно.

«ДЖЕЙСОНЕ, ТИ ПОТРІБЕН МЕНІ», — волав до нього Талісман дивною мовою, що була водночас і нижчою, і вищою за людські звуки.

— Я не можу, — прошепотів Річард позаду нього. — Джеку, я знаю, що не можу.

За лінією облущених, занедбаних будинків, дорога знову спускалася вниз, і Джек бачив лише задні бампери кількох чорних «кадилаків» з увімкненими двигунами обабіч Мейн-стрит. Їх було припарковано передом до схилу. Немов на неможливо великій і неможливо жахливій комбінованій фотографії, верхня — половина? третина? — Чорного Готелю здіймалася над чорними «кадилаками» і занедбаними маленькими будиночками. Здавалося, ніби вона літає, підрізана вигином останнього пагорба.

— Я не можу піти туди, — повторив Річард.

— Я навіть не певен, що ми зможемо пройти повз ті дерева, — сказав Джек. — Годі скиглити, Річі.

Річард видав дивний, шмаркливий звук, і Джеку знадобилася кілька секунд, щоб розпізнати плач. Він поклав руку Річардові на плече. Готель домінував над краєвидом — це було очевидним. Чорний Готель домінував над Пойнт-Венуті, над повітрям над ним, над землею під ним. Глянувши на нього, Джек побачив, що флюгери коливаються врізнобіч, башти і мансарди здіймаються, ніби чиряки в сірому небі. «Ейджинкурт» виглядав так, немовби споруджений із каменю — тисячолітнього каменю, чорного, як смола. В одному з горішніх вікон раптом спалахнуло світло — Джеку здалося, ніби готель підморгнув йому, таємно радий побачити, що Джек підійшов так близько. Невиразна фігура відскочила від вікна — і вже за мить у шибці відбилася хмаринка.

Зсередини Талісман виводив свою пісню, яку чув лише Джек.

3

— Гадаю, він збільшився, — видихнув Річард. Відколи він побачив, як над останнім пагорбом навис готель, то навіть чухатися перестав. Сльози текли щоками по великих червоних пухирях, і Джек помітив, що навколо очей друга з’явилися суцільні червоні висипання. Тепер, щоб заплющити очі, Річарду навіть мружитися не треба було. — Джеку, це неможливо, але готель був меншим. Я певен.

— Саме зараз нема нічого неможливого, — відповів Джек, хоча в цьому й не було потреби — вони вже давно перейшли у володіння неможливого, а «Ейджинкурт» був таким великим і значним, що геть не вписувався в масштаби цього містечка.

Екстравагантна архітектура Чорного Готелю, його башти, мідні флюгери на вузьких вежах, куполи й мансарди, які мали б надавати будівлі вигляду грайливої фантазії, та насправді скидалися на загрозливі нічні жахіття. Здавалося, ніби це своєрідний анти-Діснейленд, у якому Дональд Дак задушив Крячика, Квочика та Кручика, а Мікі Маус під впливом героїну застрелив Мінні Маус.

— Мені страшно, — сказав Річард, — і «ДЖЕЙСОНЕ, ПРИЙДИ НЕГАЙНО», — виспівував Талісман.

— Просто тримайся ближче до мене, друже, і ми пройдемо крізь те місце надзвичайно швидко.

ДЖЕЙСОНЕ, ПРИЙДИ НЕГАЙНО!

Купка територіальних дерев зашелестіла, коли Джек рушив уперед. Наляканий Річард відскочив назад. Джек зрозумів, що Річард зараз був практично сліпим — у нього не було окулярів, кім того, очі заплющилися. Джек повернувся до друга й потягнув його вперед, відчуваючи, наскільки худими стали Річардові рука і зап’ястя.

Річард ішов, спотикаючись. Його кістляве зап’ястя обпікало Джекові руку.

— Що б ти не робив, не відставай, — сказав Джек. — Усе, що нам треба, — просто пройти повз них.

— Я не можу, — ридав Річард.

— Хочеш, я понесу тебе? Я серйозно, Річарде. Насправді, усе могло бути значно гірше. Закладаюся, якби ми не знищили там так багато його війська, то наштовхувалися б на охорону кожні п’ятдесят футів.

— Ти не зможеш рухатися достатньо швидко, якщо понесеш мене. Я буду уповільнювати тебе.

«А що ж ти, в біса, на твою думку, робиш зараз?» — промайнуло в Джековій голові, але він сказав:

— Стань обабіч мене і біжи якомога швидше, Річі. Коли я скажу «три». Зрозумів? Один… Два… Три!..

Він схопив Річарда за руку і побіг повз дерева. Річард зашпортався, задихався, а тоді зміг таки взяти себе під контроль і рухатися не падаючи. Біля підніжжя дерев з’явилися фонтани пилу, з яких вилітали грудочки землі та якісь блискучі, як крем для взуття, штуки, схожі на жуків. Неподалік від підступних дерев з будяків вилетіла маленька коричнева пташка, і схожий на слонячий хобот гнучкий корінь, вигулькнувши з пилюки, схопив її на льоту. Інший корінь зміївся до лівої Джекової кісточки, але не дотягнувся. Розчахнуті роти на жорсткій корі вили і волали.

(ГАРРРНЕНЬКИЙ? ГАРРРНЕНЬКИЙ ХЛОООПЧИК?)

Джек зціпив зуби і спробував примусити Річарда Слоута полетіти. Крони сплетених дерев захиталися і почали нахилятися. Цілі гнізда коренів повзли до білої лінії, рухаючись так, ніби кожен із них мав власну волю. Річард заточився, справді заточився, а тоді уповільнив крок і повернув голову, щоб поглянути на Джека, на дерева, що намагалися схопити їх.

— Рухайся! — заволав Джек і смикнув Річарда за руку.

Червоні набряки палали, мов камінці під шкірою. Він потягнув Річарда, помітивши, як багато хитрих коренів жваво повзли через білу лінію до них. Джек поклав руку Річарду на талію тієї ж миті, як довгий корінь просвистів у повітрі й обхопив Річардову руку.

— Господи! — волав Річард. — Джейсоне! Воно схопило мене! Воно схопило мене!

Джек із жахом побачив, як схожа на голову сліпого хробака верхівка кореня здійнялася й витріщилася на нього. Пагін ледачо смикнувся в повітрі, а тоді ще раз обкрутився навколо обпеченої Річардової руки. Інші корені підповзали до них через дорогу.

Джек потягнув Річарда назад так сильно, як тільки міг, і відвоював іще шість дюймів. Пагін навколо Річардової руки напружився. Джек схопив Річарда за талію і безжально потягнув назад. Річард дико, божевільно закричав. На мить Джека охопив страх, що в Річарда відірветься плече, але сильний голос усередині нього кричав: «ТЯГНИ!» — і він, риючи каблуками землю, ще сильніше потягнув назад.

А тоді вони обидва мало не впали в гущавину коренів, бо той єдиний пагін, що обгорнувся навколо Річардової руки, луснув. Джек устояв на ногах, гарячково гальмуючи і вигинаючись назад, щоб утримати Рівчарда подалі від дороги. Так вони і пройшли повз останні дерева. А тоді почули вже знайомий тріск і рвучкий скрегіт. Цього разу Джекові не довелося казати Річарду, що час тікати.

Найближче дерево вирвалося з ґрунту і з жахливим гуркотом упало за три чи чотири фути від Річарда. Інші попадали на дорогу за ним, хитаючи корінням, як нечесаним волоссям.

— Ти врятував мені життя, — сказав Річард.

Він знову плакав, цього разу через неміч і виснаження, а не від страху.

— Відтепер, старий друже, ти їхатимеш верхи, — сказав Джек, важко дихаючи.

Він нахилився, щоб допомогти Річарду залізти йому на спину.

4

— Я мав сказати тобі, — прошепотів Річард. Його обличчя обпікало Джекову шию, а рот був біля вуха. — Я не хочу, щоб ти ненавидів мене, але я не дорікатиму, якщо саме так і станеться, чесно. Я мав сказати тобі. — Здавалося, що він важив не більше за власну оболонку, ніби всередині не лишилося нічого.

— Про що? — Джек посадив Річарда собі на спину, і його знову охопило неприємне відчуття, що він ніс порожній мішок плоті.

— Про чоловіка, який приходив до мого батька… про «Табір Готовності»… і про шафу. — Річардове тіло, що здавалося порожнім, тремтіло на друговій спині. — Я мав розповісти тобі. Але я не міг розповісти собі. — Його дихання, гаряче, як і шкіра, полум’яно дмухало Джекові у вухо.

Джек подумав: «Це Талісман робить із ним таке. — Наступної миті він виправився. — Ні. Таке з ним робить Чорний Готель».

Два припарковані передом лімузини на пагорбі якимось чином зникли під час бійки з територіальними деревами, але готель залишився на місці, і навіть збільшувався, коли Джек наближався до нього. Сухоребра оголена жінка, ще одна жертва готелю, досі виконувала свій божевільний танок перед низкою понурих крамниць. Маленькі червоні вогники танцювали, згасали і знову танцювали в темряві. Часу тут не було взагалі — ні дня, ні ранку, ні ночі — це був час Заклятих Земель. Здавалося, що готель «Ейджинкурт» побудований із каменю, хоча Джек знав, що це не так — дерево зашкарубло, потовщало й почорніло зсередини. Мідні флюгери — вовк, півень, змія і круглі таємні знаки, які Джек не розпізнав — хиталися на протилежних вітрах. Джекові здавалося, що деякі вікна спалахували червоним кольором тривоги, але, можливо, то було просто відображення вогнів. Хлопчик досі не бачив ні підніжжя пагорба, ні нижніх поверхів «Ейджинкурту», але він і не побачить їх, аж доки не пройде повз книгарню, кафетерій та інші крамнички, яким пощастило уникнути пожежі. Але де ж Морґан Слоут?

Де, чорт забирай, урочистий прийом? Джек міцніше стиснув худорляві, як патички, Річардові ноги, знову прислухаючись до поклику Талісмана, і відчув, як у ньому прокидається міцніша, витриваліша істота.

— Не треба ненавидіти мене через те, що не зміг… — сказав Річард, і його голос змовк.

ДЖЕЙСОНЕ, ПРИЙДИ НЕГАЙНО, ПРИЙДИ НЕГАЙНО!

Джек схопив тоненькі Річардові ноги і пройшов повз спалений простір, де колись стояло безліч будинків. Територіальні дерева використовували знищені квартали як приватну їдальню. Вони хвилювалися і перешіптувалися, але росли надто далеко, щоб зачепити Джека.

Жінка посередині засипаної сміттям вулиці повільно повернулася, ніби дізналася про наближення хлопців. Вона виконувала свою складну вправу, але вся схожість із тайцзіцюань зникла, коли вона опустила руки і випростану ногу, а тоді заклякла біля мертвого пса, спостерігаючи, як навантажений Річардом Джек спускається схилом до неї. На мить ця жінка з яскраво помаранчевим обличчям і волоссям дибки здавалася міражем — надто вже нереальна, щоб бути справжньою. Потім вона незграбно перейшла через дорогу і зайшла в одну з безіменних крамничок. Джек посміхнувся, не знаючи, що збирався зробити це, — зненацька його охопило відчуття тріумфу і чогось, що можна описати лише, як загартована мужність.

— Ти справді можеш дійти туди? — задихався Річард.

А Джек відповів:

— Просто зараз я можу все.

Він міг би віднести Річарда пішки просто до Іллінойсу, якби чарівна співуча штука, ув’язнена в готелі, наказала йому зробити це. Джек знову відчув, як у нього входить рішучість, а тоді подумав: «Тут так темно, бо всі світи скупчилися разом, поєднані за принципом потрійної експозиції у фільмі».

5

Він відчув мешканців Пойнт-Венуті до того, як побачив їх. Вони не вчинять напад на нього — Джек був абсолютно певен щодо цього, відколи божевільна жінка втекла в котрийсь із магазинів. Вони спостерігали за ним. З ґанків, крізь ґрати, з глибини порожніх кімнат вони витріщалися на нього. Зі страхом, люттю чи безвихіддю — Джек сказати не міг.

Річард на його спині заснув чи втратив свідомість і дихав жорсткими гарячими ривками.

Джек відкинув тіло пса і зиркнув збоку в діру, де мало бути вікно книгарні «Небезпечна планета». Спершу він побачив лише брудну мішанину використаних голок від шприців, що лежали повсюди: на підлозі, на розгорнутих книжках, навколо них. Високі полиці на стінах були порожніми. А тоді його увагу привернув конвульсивний рух у невиразній темряві магазину, і дві бліді постаті вигулькнули з мороку. В обох були бороди і високі оголені тіла з натягнутими, як струни, сухожиллями. Білки чотирьох божевільних очей втупилися в нього. Один із оголених чоловіків — однорукий — ощирився. Його блідий член стирчав, як товста випнута палиця. «Я не можу дивитися на це», — сказав Джек сам собі. І де друга рука чоловіка? Він зазирнув знову. Тепер побачив лише переплетення білих кістлявих кінцівок.

Джек не зазирав у вікна жодних інших магазинів, але очі самі ковзали по них, доки хлопчик ішов.

Невдовзі він уже рухався повз крихітні двоповерхові будиночки. На бічній стіні розплився напис «ТИ ВЖЕ МЕРТВИЙ». Він не зазиратиме у вікна, обіцяв собі Джек, він не може.

Помаранчеві обличчя з помаранчевим волоссям промайнули у вікні першого поверху.

— Малюк, — прошепотіла жінка з наступного будинку, — солодкий малюк Джейсон.

Цього разу Джек озирнувся. Ти вже мертвий. Вона стояла по той бік маленького розбитого вікна і крутила в руках ланцюжки, встромлені в її соски. Жінка криво посміхалася хлопчикові. Джек глянув у її порожні очі, і тоді жінка опустила руки і, завагавшись, відійшла від вікна. Ланцюжок на всю довжину звисав у неї між грудьми.

Очі спостерігали за Джеком з глибини темних кімнат, крізь ґрати, з потаємних кутків під ґанками.

Перед ним забовванів готель, але не просто попереду. Очевидно, дорога прямувала під незначним кутом, тож «Ейджинкурт» опинився ліворуч від нього. Але чи справді він був таким величним, як здавався? Його Джейсонова половина, а то й сам Джейсон, постали в Джекові, і хлопець побачив, що Чорний Готель, досі великий, уже не здавався гігантським.

«ПРИЙДИ, ТИ ПОТРІБЕН МЕНІ НЕГАЙНО, — виспівував Талісман. — ТИ МАЄШ РАЦІЮ, ВІН НЕ ТАКИЙ ВЕЛИЧНИЙ, ЯКИМ ХОЧЕ ТОБІ ЗДАВАТИСЯ».

На вершині останнього пагорба Джек зупинився й поглянув униз. Саме там вони були, ну, звісно, усі вони. І саме тут був Чорний Готель, увесь він. Мейн-стрит спускалася до пляжу, встеленого білим піском, з якого стирчали шматки скель, схожі на щербаті безбарвні зуби. «Ейджинкурт» розташувався ліворуч, трохи далі від нього. Його масивний кам’яний хвилелом випинався далеко в океан. А перед ним, вишикувавшись у рядок, стояли дюжина чорних лімузинів із увімкненими моторами. Деякі з них були запилюженими, інші — блискучими, як дзеркало. Шлейфи білих вихлопних газів — низькі хмаринки, світліші за повітря — звивалися над багатьма авто. Чоловіки в чорних костюмах агентів ФБР походжали вздовж паркану, приклавши руки до очей. Коли Джек побачив червоні спалахи світла перед обличчям котрогось із них, то інстинктивно відскочив убік, до стіни якогось маленького будиночка. Він зреагував раніше, ніж збагнув, що чоловіки тримали в руках біноклі.

Секунду чи дві він, певно, нагадував маяк, що височів на вершині пагорба. Збагнувши, що незначна неуважність могла вартувати йому полону, Джек важко вдихнув і миттю притулився плечем до облущених сірих каменів будинку. Джек зручніше влаштував Річарда на спині. У будь-якому разі, тепер він знав, що має якимось чином підійти до Чорного Готелю з боку моря, а це означало, що потрібно буде минути пляж непоміченим.

Коли він знову випростався, то визирнув з-за стіни будинку і поглянув униз. Значно менша армія Морґана Слоута сиділа в лімузинах чи проходжала вздовж паркану. В якийсь божевільний момент Джек абсолютно точно пригадав, як уперше побачив літній палац королеви. Він також височів над натовпом людей, що снували туди-сюди з удаваною хаотичністю. І як же там було тепер? Того дня, попри все, від юрми перед павільйоном беззаперечно віяло миром та порядком. Здавалося, то були передпотопні часи, настільки в минулому вони зараз були. Джек знав, що тепер це все зникло. У цей час простором перед великою і схожою на намет спорудою керував Озмонд. І ті люди, котрі були достатньо сміливими, щоб зайти в павільйон, швидко забігали всередину, схиляючи голови.

«А як же королева?» — поцікавився Джек. Він не міг заборонити собі пригадати те болісно знайоме обличчя, огорнене білою постільною білизною. Далі Джекове серце мало не зупинилося, і видиво павільйону і хворої королеви провалилося кудись у глибини Джекової пам’яті. А в полі Джекового зору з’явився Сонячний Ґарднер, стискаючи в руці мегафон. Морський вітер закинув йому на окуляри густе пасмо білого волосся. На мить у Джека з’явилася впевненість, що він може відчути солодкий запах одеколону і грибка. Секунд на п’ять. Джек навіть забув дихати. Просто стояв біля потрісканої, облущеної кам’яної стіни і витріщався на психа, котрий віддавав накази чоловікам у чорних костюмах, здійснюючи піруети та вказуючи на щось, приховане від Джека, і жестами демонстрував осуд.

Тоді він згадав, що потрібно дихати.

— Гаразд, Річарде, у нас тут із тобою цікава ситуація, — сказав Джек. — У нас є готель, що може збільшуватися вдвічі, коли йому заманеться, і найбожевільніший у світі тип.

Джек гадав, що Річард заснув, але друг здивував його, пробурмотівши у відповідь щось на кшталт «йддонго».

— Що?

— Йди до нього, — слабко прошепотів Річард. — Поїхали, друзяко.

Джек щиро засміявся. Наступної миті він уже обережно спускався схилом позаду будинків, продираючись до пляжу крізь високий польовий хвощ.

Розділ сороковий Спіді на пляжі

1

Біля підніжжя пагорба Джек ліг на траву й поповз, досі тримаючи Річарда на спині. Він досягнув краю високої жовтої трави, що росла на узбіччі дороги і, трохи піднявшись на животі, визирнув. Саме перед ним, з того боку дороги, починався пляж. Вивітрені скелі здіймалися із сіруватого піску; брудна вода пінилися, підступаючи до берега. Джек поглянув ліворуч уздовж дороги. З материкового боку шосе неподалік готелю стояла довга потріскана будівля, що нагадувала розрізаний весільний торт. Над нею — дерев’яна вивіска з величезною діркою і написом: «МОТЕЛЬ КІНҐСЛЕНД». «Мотель Кінґсленд», пригадав Джек, місце, де спинявся Морґан Слоут зі своїм сином, зупинявся під час своїх одержимих інспекцій Чорного Готелю. Сонячний Ґарднер білим спалахом носився вулицею, лаючи кількох убраних в чорні костюми чоловіків і махаючи рукою в напрямку схилу. «Він не знає, що я вже внизу», — збагнув Джек, коли котрийсь із чоловіків попрямував дорогою, роззираючись навколо. Ґарднер ще раз різко, по-командирськи махнув рукою, і лімузин, припаркований унизу центральної вулиці, від’їхав від готелю та рушив уздовж узбережжя поряд із чоловіком у чорному костюмі. Дійшовши до тротуару, чоловік розстібнув піджак і дістав пістолет із наплічної кобури. Водії лімузинів витріщалися на схил, повернувши голови.

Джек благословив свою удачу: ще п’ять хвилин, і Вовк-ренегат з гігантським пістолетом обірвав би його мандрівку за грандіозною співучою штукою в готелі. Джек бачив тільки два верхніх поверхи готелю і прикріплені до екстравагантного даху флюгери, що скажено оберталися. Через те що він лежав на землі, як хробак, Джекові здавалося, що хвилелом, розташований праворуч від готелю, розрізав пляж навпіл, футів на двадцять здіймався в небо, перетинав пісок, а далі пірнав у воду.

— ПРИХОДЬ, ПРИХОДЬ, — кликав Талісман словами, які були насправді не словами, а майже фізичними виявами терміновості.

Чоловік із пістолетом уже зник з поля зору, але водії досі дивилися йому вслід, поки він піднімався схилом до безумців Пойнт-Венуті. Сонячний Ґарднер підняв свій мегафон і проревів:

— Ліквідуйте його! Я хочу, щоб його ліквідували! — Він тицьнув мегафоном в іншого чоловіка в чорному костюмі, підняв бінокль, щоб поглянути на вулицю в Джеків бік. — Ти! Свиноголовий! Перейди на другий бік вулиці… і ліквідуй того поганого хлопчиська, о так, найгіршого, найгіршого хлопчиська, найгіршого… — Його голос стих, коли ще один чоловік пішов вулицею, стискаючи в кулаку пістолет.

Уже за секунду Джек упав животом на грубий пісок. Він повз, відштовхуючись ногами. Одна із рук Річарда стиснула його плече. Джек рухався по піску вперед, аж доки не дістався першої випнутої скелі; там він спинився і просто поклав голову на руки. Річард, легкий, як листочок, важко дихав. Хвилі за якихось двадцять футів від них накочувалися на берег. Джек досі чув голос Сонячного Ґарднера, котрий просторікував про імбецилів і кретинів. Його божевільні верески скочувалися з вершини центральної вулиці. А Талісман тягнув Джека вперед, вперед, вперед, вперед…

Річард сповз з його спини.

— Усе гаразд?

Річард звів руку і чотирма пальцями торкнувся лоба, великий палець він притулив до щоки.

— Мабуть, так. Ти бачив мого батька?

Джек похитав головою:

— Ще ні.

— Але він тут.

— Напевно. Має бути. — «Кінґсленд», пригадав Джек, і побачив перед очима образ тьмяного фасаду з дерев’яною вивіскою. Морґан Слоут, напевно, винайняв там номер, як звик робити сім чи вісім років тому. Раптом Джек відчув скажену присутність Морґана Слоута біля себе, наче згадка покликала його.

— Що ж, не переймайся через нього, — тонким, як папір, голосом промовив Річард. — Тобто не переймайся, що я перейматимусь через нього. Джеку, я гадаю, він уже мертвий.

Джек поглянув на друга з новою тривогою: чи міг Річард справді втрачати здоровий глузд? Його достоту трясла пропасниця. На вершині пагорба Сонячний Ґарднер заревів у мегафон:

— Розосередитись!

— Гадаєш…

І тут Джек почув ще один голос; він прошепотів щось крізь люту команду Ґарднера. Частково знайомий голос — Джек упізнав тембр та інтонації ще до того, як збагнув, чий він. Дивно, але, впізнавши саме цей голос, він розслабився — наче тепер він міг припинити хвилюватися, будувати плани, наче тепер усе вирішиться само собою.

— Джеку Сойєре, — повторив голос. — Сюди, синку.

Голос належав Спіді Паркеру.

— Так, — відповів Річард, знову заплющивши набряклі очі.

Він скидався на труп, який винесло на берег припливом.

«Так, я гадаю, мій батько мертвий», — мав на увазі Річард, але Джек думками був далеко від марень друга.

— Сюди, Джекі, — знову покликав Спіді, і хлопчик зрозумів, що голос лунає з-за найбільшого нагромадження високих скель: три поєднані між собою брили за кілька футів від води. Чорна лінія, межа припливу, перерізала їх на чверть.

— Спіді? — прошепотів Джек.

— Агась, — долинула відповідь. — Лізь сюди, але так, щоб ці зомбі тебе не помітили. Також приведи свого друга.

Річард досі лежав, поклавши руку на звернене до неба обличчя.

— Ходімо, Річі, — прошепотів йому на вухо Джек. — Нам треба ще трохи просунутися пляжем. Там Спіді.

— Спіді? — дуже тихо перепитав Річард, котрий заледве розібрав почуте.

— Друг. Бачиш ті скелі? — Він підвів голову Річарда на тонкій, як соломка, шиї. — Він там. Він нам допоможе, Річі. Зараз нам знадобиться й найменша допомога.

— Я насправді нічого не бачу, — поскаржився Річард. — І я так втомився…

— Залазь мені на спину, — Джек повернувся і практично розпластався на піску. Річардові руки лягли йому на плечі та немічно переплелися.

Джек визирнув з-за краю скелі. На дорозі Сонячний Ґарднер пригладжував волосся і широкими кроками прямував до центрального входу в «Мотель Кінґсленд». Чорний Готель неймовірно вивищувався над усім. Талісман розчахнув пащу і кликав Джека Сойєра. Сонячний Ґарднер завагався перед дверима мотелю, обома руками пригладив волосся, похитав головою і, різко повернувшись, ще швидше попрямував назад, до довгої колони лімузинів. Підняв мегафон:

— ДОПОВІДАТИ КОЖНІ П’ЯТНАДЦЯТЬ ХВИЛИН! — заревів він. — ВАРТОВІ ДОПОВІДАЮТЬ ПРО КОЖНОГО ЖУКА, ЯКИЙ ВОРУХНЕТЬСЯ. Я СЕРЙОЗНО. ДОПОВІДАЙТЕ!

Ґарднер ішов геть, а решта дивилися на нього. Зараз. Джек вибіг зі свого сховку в скелях, зігнувся і, тримаючи Річарда за передпліччя, помчав пляжем. Його ноги здіймали вгору вологий пісок. Ті три скелі, які видавалися такими близькими, поки він розмовляв зі Спіді, тепер відсунулися на півмилі — відстань не скорочувалася. Наче скелі відповзали, доки він біг до них.

Джек очікував почути скрегіт пострілу. Він спершу відчує кулю чи почує її до того, як вона звалить його з ніг? Нарешті скелі почали зростати, і ось він уже там, падає на груди і ковзає під їхній захист.

— Спіді! — крикнув він, регочучи попри все.

Але те, як виглядав Спіді, котрий сидів біля кольорової ковдри, притулившись до середньої скелі, знищив сміх у горлянці — знищив принаймні половину надії, яка в нього ще залишалася.

2

Спіді Паркер мав ще гірший вигляд, ніж Річард. Набагато гірший. Його потріскане, просочене сукровицею обличчя важко кивнуло Джеку, і той подумав, що так Спіді підтверджує власну безпорадність. На Спіді були лише його старі коричневі шорти, а судячи зі шкіри, його вразила якась жахлива хвороба, можливо, проказа.

— Присядь, Джеку-Мандрівнику, — прошепотів Спіді охриплим надтріснутим голосом. — Тобі багато чого треба почути, тому добре підготуй свої вуха.

— Як ти? — запитав Джек. — Тобто… Боже, Спіді… я можу чимось тобі допомогти?

Він обережно поклав Річарда на пісок.

— Підготуй вуха, як я тебе попросив. Не варт хвилюватися через Спіді. Мені не надто добре, як ти, може, бачиш, але добре мені скоро стане, якщо ти все зробиш правильно. Татко твого маленького друга наслав на мене цю болячку — та й на власного сина теж, як бачиш. Старий Блоут не хоче, щоб його дитина була в тім готелі. Ні, сер. Але ти маєш узяти його туди, синку. Іншого шляху нема. Ти мусиш тако зробити.

Упродовж розмови з Джеком Спіді неначе мінився, а хлопчик прагнув закричати настільки голосно, як іще ніколи не кричав, відколи загинув Вовк. Очі пекло, він знав, що хоче заридати.

— Знаю, Спіді, — сказав він. — Я це вже зрозумів.

— Ти гарний хлопчик, — промовив старий. Він відкинув голову і пильно поглянув на Джека. — Ти саме той. Звісно. Шлях залишив на тобі свій слід. Я бачу. Ти саме той. Ти все зможеш.

— Як там моя мама, Спіді? — спитав Джек. — Будь ласка, розкажи мені. Вона ще жива, так?

— Щойно випаде така нагода, ти зможеш їй зателефонувати і дізнатися, що з нею все гаразд, — відповів Спіді. — Але спершу ти повинен дістати Талісман, Джеку. Бо якщо ти не дістанеш його, вона помре. І так само королева Лаура. Вона теж помре. — Спіді розігнувся, здригнувся, випростав спину. — Я тобі таке скажу. Більшість при дворі махнули на неї рукою — кинули на смерть. — Обличчя старого викривила огида. — Вони всі бояться Морґана. Знають, що Морґан здере з них шкіру, якщо вони миттю не присягнуть йому на вірність. Поки що Лаура дихає. Але по всіх Територіях, далеко від її покоїв, двоногі змії на кшталт Озмонда та його посіпак розповідають людям, що вона вже померла. І якщо вона помре, Джеку-Мандрівнику, якщо вона помре… — Спіді підвів спотворене обличчя до хлопчика. — Тоді чорний жах впаде на обидва світи. Чорний жах. Ти зможеш подзвонити матусі. Але спершу мусиш дістати Талісман. Ти мусиш. Це все, що залишилося тепер.

Джекові не треба було запитувати, що має на увазі Спіді.

— Радий, що ти все розумієш, синку. — Спіді заплющив очі і притулився спиною до каменю.

За секунду його очі знову повільно розплющилися.

— Долі. Ось про що йдеться. Більше доль, більше життів, ніж ти можеш уявити. Ти коли-небудь чув про Раштона? Підозрюю, що міг чути.

Джек кивнув.

— Усі ці долі — причина, через яку мама привезла тебе в «Альгамбру», Джеку-Мандрівнику. Я просто сидів і чекав, знав, що ти прийдеш. Талісман привів тебе сюди, хлопчику. Джейсоне. Певен, ти і це ім’я чув.

— Це я, — промовив Джек.

— Тоді дістань Талісман. Я приніс цю штуку із собою, щоб хоч трохи тобі підсобити. — Старий підхопив ковдру, яка, як побачив Джек, була, по-перше, гумовою, а по-друге, насправді не мала з ковдрою нічого спільного.

Джек узяв гумовий згорток з обпаленої руки Спіді.

— Але як я потраплю в готель? — спитав хлопчик. — Я не можу перелізти через паркан і не можу пливти з Річардом на спині.

— Надуй це. — Очі Спіді знову заплющилися.

Джек розгорнув штукенцію: надувний човен, що за формою нагадував безногого коня.

— Упізнаєш її? — спустошений голос Спіді повнився ностальгійним сяйвом. — Ми з тобою недавно її піднімали. Я розповідав тобі про імена.

Джек раптом згадав, як прийшов до Спіді в день, який складася з чорних та білих смужок. Той сидів у круглому павільйоні і лагодив карусельних конячок. Ти поведешся трохи завільно щодо Леді, але, певен, вона не заперечуватиме, якщо ти допоможеш мені її на місце поставити. Тепер ця фраза означала дещо глибше. Ще один шматочок світу став для Джека на місце.

— Срібна Леді.

Спіді підморгув йому, і знову в Джека виникло дивне враження, що все в його житті відбулося для того, щоб він опинився саме в цьому місці.

— З твоїм другом все гаразд? — Спіді вимовив це з майже ствердною інтонацією.

— Гадаю, так. — Джек занепокоєно поглянув на Річарда, який перевернувся на бік і ледь дихав, заплющивши очі.

— Коли ти так гадаєш, надуй Срібну Леді. Байдуже як, але ти маєш перенести цього хлопчика із собою. Він — частина цього всього.

Шкіра Спіді, поки вони сиділи на пляжі, стала ще гіршою — набула хворобливого землисто-сірого відтінку. Перш ніж узяти сопло до рота, Джек спитав:

— Я можу зробити щось для тебе, Спіді?

— Авжеж. Зганяй в аптеку Пойнт-Венуті і принеси мені пляшечку мазі Лідії Пінкхем[257]. — Спіді похитав головою. — Ти знаєш, як помогти Спіді Паркеру, хлопче. Дістань Талісман. Це вся допомога, яка потрібна.

Джек дмухнув у сопло.

3

Через дуже нетривалий проміжок часу Джек устромляв затичку в отвір під хвостом чотирифутового гумового коня з неприродно широкою спиною.

— Не знаю, чи зможу затягнути на цю штуку Річарда, — сказав Джек, не скаржачись, а просто міркуючи вголос.

— Він може виконувати накази, Джеку-Мандрівнику. Сядь позад нього і підтримуй. Це все, що треба.

Насправді Річард сховався під захист скель і дихав рівно, спокійно, з роззявленим ротом, зосередивши свою увагу. Джек не знав, спить його друг чи ні.

— Гаразд, — промовив Джек. — Там є причал чи щось таке?

— Ще краще, ніж причал, Джекі. Коли оминеш хвилелом, побачиш величезні палі — вони підтримують ту частину готелю, яка висить просто над водою. Там буде драбина. Примусь Річарда піднятися нею, і ти опинишся на широкому затильному балконі. Там є великі вікна, такі, як двері, розумієш? Відчиниш одне з цих вікон-дверей і потрапиш в їдальню. — Спіді спробував усміхнутися. — А там ти вже точно внюхаєш Талісман. Не бійся його, синку. Він чекає на тебе — він припаде до твоїх рук, як лагідний пес.

— А що завадить цій зграї погнатися за мною?

— Боже збав, вони не можуть увійти в Чорний Готель. — Зневага до Джекової тупості читалася в кожній рисі обличчя Спіді.

— Я знаю. Я про воду кажу. Вони ж можуть погнатися за мною на човні чи чомусь іще.

Тепер Спіді вичавив із себе щиру, хоча і болісну усмішку.

— Певен, ти сам усе побачиш, Джеку-Мандрівнику. Старий добрий Блоут зі своєю кумпанією триматимуться від води якнайдалі, ги-ги. Не переймайся цим зараз — просто пам’ятай, про що я тобі сказав, і спробуй дістатися туди, чуєш?

— Я вже там. — Джек підійшов до краю скелі, щоб поглянути на дорогу та готель.

Йому вдалося непомітно перейти дорогу і дістатися до схованки Спіді: він легко міг би протягнути Річарда до води кілька футів і влаштувати його на човні. Йому знадобиться вся його удача, щоб спокійно доплисти до паль — Ґарднер і люди з біноклями зараз зосередили свою увагу на місті та схилі.

Джек визирнув з-за однієї з високих колон. Лімузини досі стояли перед готелем. Хлопчик ще більше висунув голову, щоб поглянути через дорогу. Чоловік у чорному костюмі саме виходив з побитих дверей «Мотелю Кінґсленд». Він намагався, Джек чітко це бачив, не дивитися на Чорний Готель.

Гучний і пронизливий, мов жіночий крик, свист пронизав повітря.

— Рухайся, — хрипло прошепотів Спіді.

Джек задер голову і помітив на вершині трав’яного схилу, за старезними будинками, чоловіка в чорному, що дмухає у свисток і показує просто на нього. Темне волосся чоловіка розвівається навколо його плечей — волосся, чорний костюм, темні окуляри… він скидався на Янгола Смерті.

— ЗНАЙШОВ ЙОГО! ЗНАЙШОВ ЙОГО! — горланив Ґарднер. — ПРИСТРЕЛЬТЕ ЙОГО! ТИСЯЧУ ДОЛАРІВ ТОМУ, ХТО ПРИНЕСЕ МЕНІ ЙОГО ЯЙЦЯ!

Джек знову сховався за скелю. Через півсекунди куля відскочила від середньої колони, за мить до того, як звук пострілу досягнув його вух. «Тепер я знаю, — подумав Джек, хапаючи Річарда за руку і тягнучи до човна. — Спершу тебе збиває з ніг, а тоді ти чуєш постріл».

— Вам уже час, — квапливо видихнув Спіді. — За тридцять секунд вони почнуть артилерійський обстріл. Тримайтеся за хвилеломом якомога довше, а тоді різко повертайте. Дістань його, Джеку.

Ще одна куля врізалася в пісок перед їхнім маленьким редутом, і Джек кинув на Спіді швидкий, наляканий погляд. Тоді він штовхнув Річарда на передню частину човна і не без задоволення помітив, що другові вистачило здорового глузду схопити і втримати в руках окремі гумові жмутки конячої гриви. Спіді здійняв праву руку, прощаючись із ними й водночас благословляючи їх. Стоячи на колінах, Джек так сильно штовхнув човен, що той опинився майже біля води. Почув іще один пронизливий свист. Зіп’явся на ноги, але продовжував бігти, коли човен торкнувся води. Доки Джек вилазив на нього, намок до поясу.

Джек гріб просто до хвилелому. Допливши до краю, повернув до великої води і продовжив рух.

4

Джек цілком зосередився на веслуванні й геть викинув з голови думки про те, що буде, якщо люди Морґана вб’ють Спіді. Йому треба дістатися до паль, ось і все. Куля врізалася в воду, здійнявши за шість футів від човна крихітний фонтанчик крапель. Друга зі свистом зрикошетила від хвилелому. Джек щосили гріб уперед.

Минуло трохи часу — Джек не знав, скільки саме. Зрештою він скотився з човна і поплив позаду нього — так він міг ще швидше рухатися вперед, працюючи ногами. Майже невидима течія наближала його до мети. Нарешті з’явилися палі — високі дерев’яні колони, завтовшки з телефонний стовп. Джек підвів голову над водою — і безмежність готелю, що вивищувався над широким балконом, нависла над ним. Джек зиркнув назад праворуч, але Спіді не ворушився. Чи ні? Його руки виглядали інакше. Може…

За руїнами будинків на довгому зарослому травою схилі щось ворухнулося. Джек підвів погляд і помітив чотирьох чоловіків, які бігли до пляжу. Хвиля вдарила об рятувальний човен, мало не вирвавши його з рук. Річард застогнав. Двоє чоловіків показували на них. Їхні роти ворушилися.

Ще одна величезна хвиля хитнула їх, погрожуючи пригнати і Джека Сойєра, і човен назад до берега.

«Хвиля, — подумав Джек. — Що за хвиля?»

Він поглянув уперед, щойно човен пірнув униз. Широка сіра спина чогось набагато більшого за звичайну рибу плавала біля поверхні води. Акула? Джека аж пересмикнуло, коли він подумав, що його ноги зараз колотять воду. Він опустив голову, остерігаючись побачити, як довгий сигароподібний зубатий шлунок несеться просто на нього. Цього він не помітив, але побачене все одно ошелешило його.

Як виявилось, глибока вода скидалася на заповнений по вінця акваріум, у якому не було жодної риби нормального вигляду чи розміру. Тут плавали винятково монстри. Під ногами Джека снував цілий зоопарк нетутешніх, часом жахливо потворних тварин. Імовірно, вони плавали під човном, відколи Джек опинився на достатній глибині, бо вода аж кишіла ними. Потвора, яка налякала Во́вків-відступників — довжелезна, мов вантажний потяг, що прямує на схід, — пливла на десять футів нижче від Джека. Перед ним вона випірнула на поверхню. Плівки на її очах моргнули. Довгі вуса від схожої на печеру пащеки тягнулися назад. («Вона ж завбільшки з ліфт», — подумав Джек.) Істота пропливла повз хлопчика і штовхнула його до готелю, піднімаючи лискучу морду над поверхнею води. Її оскаженілий профіль нагадував неандертальця.

«Старий добрий Блоут зі своєю кумпанією триматимуться від води якнайдалі, ги-ги», — сказав йому Спіді й розреготався.

Яка б сила не затягнула Талісман у Чорний Готель, вона наповнила води Пойнт-Венуті цими монстрами, щоби бути впевненою, що ті, кому тут не місце, триматимуться якнайдалі, і Спіді знав про це. Величезні тіла у воді обережно підштовхували човен дедалі ближче і ближче до паль, але хвилі, що вони збурювали, заважали Джекові спостерігати за узбережжям.

Піднявшись на черговий гребінь, він побачив Сонячного Ґарднера з довгим волоссям, що розвівалося за його спиною. Він стояв біля чорного паркана, здійнявши до плеча довгу важку мисливську гвинтівку. Човен пірнув у западину; куля, мов колібрі, просвистіла високо над головою Джека. Пролунав постріл. Коли Ґарднер вистрілив удруге, рибоподібна істота завдовжки десять футів, із величезним плавцем на спинні вистрибнула з води і зупинила кулю. Куля миттєво відлетіла назад, а істота пірнула під воду. У неї на боку Джек помітив величезну рвану рану. Наступного разу, коли вони опинилися на гребені хвилі, Ґарднер уже йшов через пляж, вочевидь прямуючи до «Мотелю Кінґсленд». Гігантські рибини продовжували штовхати його до паль.

5

Спіді згадував про драбину, тож, опинившись під широким балконом, Джек вдивлявся у тьмяний морок, щоб знайти її. Укриті водоростями і мушельками, в чотири ряди стояли товсті палі. Якщо драбину спорудили під час будівництва балкона, то від цього не було зараз жодної користі — принаймні через безліч нарослих водоростей це не помітно. Тепер величезні кошлаті палі здавалися набагато товстішими, ніж колись. Джек взявся руками за човен і застосував гумовий хвіст, щоб піднятися з води. Тремтячи, він розстібнув мокру сорочку — білу, з ґудзиками на комірці, меншу на один розмір, яку Річард дав йому з того боку Заклятих Земель — і кинув її на дно човна. Взуття втопилося у воді, Джек стягнув мокрі шкарпетки і поклав їх на сорочку. Річард сидів на носі човна, зігнувшись над колінами та стуливши очі та рот.

— Ми шукаємо драбину, — сказав Джек.

Річард відреагував на це ледь помітним порухом голови.

— Як гадаєш, Річі, зможеш піднятися по драбині нагору?

— Можливо, — прошепотів Річард.

— Що ж, вона десь тут. Можливо, прикріплена до однієї з цих паль.

Джек заходився гребти обома руками, прямуючи між двома палями першого ряду. Тепер поклик Талісмана постійно лунав і з такою силою, що, здавалося, міг підняти Джека з човна і поставити на балкон. Вони пливли між першим і другим рядами, опинившись під важким чорним балконом, і в повітрі — і тут, і назовні — спалахували червоні вогні. Джек порахував: чотири ряди паль, по п’ять паль у кожному ряді. Двадцять місць, де могла бути драбина. Через пітьму під балконом і безкінечну закрутистість коридорів між палями перебування тут нагадувало екскурсію катакомбами.

— Вони нас не застрелили, — без жодних емоцій промовив Річард.

Таким самим голосом він міг би сказати, що хліб у магазині закінчився.

— Нам допомогли. — Джек глянув на скрученого Річарда.

У такому стані він точно не зможе піднятися драбиною, хіба що його якось розбуркати.

— Ми наближаємося до палі, — сказав Джек. — Нахилися вперед і відштовхни нас.

— Що?

— Не дай нам врізатися в палю, — повторив Джек. — Ну ж бо, Річарде. Мені потрібна твоя допомога.

Здається, спрацювало. Річард ледь розплющив ліве око і поклав праву руку на край рятувального човна. Коли вони наблизилися до палі, він простягнув уперед лівицю, щоб відштовхнутися. На палі щось цмокнуло, немов розійшлися вологі губи.

Річард охнув і відсмикнув руку.

— Що це було? — спитав Джек, але Річардові не потрібно було відповідати — тепер обидва хлопчики бачили схожих на слимаків істот, що жили на палях. Раніше їхні очі та роти були затуленими. Коли їх потривожили, вони заворушилися, клацаючи зубами. Джек опустив руки у воду і обвів ніс човна навколо палі.

— Боже, — промовив Річард. Губасті роти мали вдосталь зубів. — Боже, я не можу…

— Ти мусиш, Річарде, — сказав Джек. — Ти хіба не чув, що казав Спіді на березі? Він уже, можливо, помер. Річарде, а якщо й так, то він помер, вірячи, що я знаю: тобі треба потрапити в готель.

Річард знову заплющив очі.

— Мені байдуже, скільки слимаків нам доведеться вбити, піднімаючись сходами, але ти полізеш тими сходами. Ось так. Це все.

— На хер тебе, — буркнув Річард. — Ти не повинен так зі мною розмовляти. Мене нудить від того, що ти такий правильний і владний. Я знаю, що піднімуся драбиною, де б вона не була. У мене, ймовірно, температура сто п’ять градусів[258], але я знаю, що піднімуся драбиною. Я просто не знаю, як це зроблю. Так що йди до біса, — Річард виголосив цю промову із заплющеними очима, але зараз зі значним зусиллям розплющив їх. — Псих.

— Ти потрібен мені, — сказав Джек.

— Псих. Я піднімуся драбиною, кретине.

— Якщо так, нам краще її знайти, — сказав Джек, штовхнув човен до наступного ряду паль і нарешті побачив драбину.

6

Драбина висіла між двома внутрішніми рядами паль, закінчуючись десь за чотири фути над поверхнею води. Тьмяний прямокутник над нею вказував, що люк вів на балкон. У цілковитому мóроці драбина була ледь помітною і скидалася на примару.

— Ось ми і на місці, Річі, — сказав Джек.

Він провів човен повз наступну палю, обережно, щоб не зачепити. Сотні схожих на слимаків почвар прилипли до дерева і клацали зубами. Через мить голова коня на носі човна опинилася під драбиною, і Джек, підвівшись, ухопився за найнижчий щабель.

— Гаразд, — сказав він.

Спершу він прив’язав один рукав мокрої сорочки до драбини, а другим обв’язав гумовий хвіст. Тепер човен нікуди не дінеться, якщо їм пощастить вибратися з готелю. У Джека раптом пересохло в роті. Талісман співав, кликав його. Хлопчик обережно підвівся і вхопився за драбину.

— Ти перший, — сказав Джек. — Це буде непросто, але я тобі допоможу.

— Не потрібна мені твоя допомога, — сказав Річард.

Підводячись, він так хитнувся, що мало не перевернув човен.

— Заспокойся.

— Не заспокоюй мене тут. — Річард розвів руки і втримався. Зціпив губи. Здавалося, він боявся дихати. Ступив крок уперед.

— Добре.

— Кретин. — Річард поставив ліву ногу вперед, підвів праву руку, переставив праву ногу. Тепер він міг намацати драбину, люто зиркаючи на неї примруженим правим оком. — Бачиш?

— Гаразд. — Джек, розчепірив пальці і підвів руки долонями вперед, демонструючи, що не хотів образити Річарда.

Річард підтягнувся на руках, і його ноги подалися вперед, тягнучи за собою човен. За мить він наполовину висів над водою, і лише Джекова сорочка не давала човнові вислизнути з-під ніг Річарда.

— Допоможи!

— Розпрями ноги.

Річард так і зробив, випростався і важко захекав.

— Дозволь я тобі допоможу, гаразд?

— Гаразд.

Джек повз човном, аж доки не опинився перед Річардом. Обережно підвівся. Річард тремтів, учепившись обома руками в нижній щабель. Джек поклав руки на сухоребрі стегна друга.

— Я допоможу тобі піднятися. Спробуй не брикатися, а просто піднімайся вгору, поки не зможеш поставити коліно на щабель. Спершу візьмися за наступний щабель.

Річард повільно розплющив око і виконав наказ.

— Готовий?

— Вперед.

Човен ковзнув вперед, але Джек підняв Річарда так високо, що той легко зміг поставити коліно на нижню поперечину. Потім Джек схопився за краї драбини і приклав усю силу рук і ніг, щоб утримати човен. Річард завис у повітрі, намагаючись поставити на місце і друге коліно; через секунду йому це вдалося. Ще через дві Річард Слоут випростався на драбині.

— Я не можу повзти далі. Мені здається, я зараз впаду. Мені зле, Джеку.

— Просто піднімися ще на один щабель угору, будь ласка. Тоді я зможу тобі допомогти.

Річард утомлено вчепився в наступну перекладину. Джек поглянув угору і вирішив, що довжина драбини приблизно тридцять футів.

— Тепер ноги. Будь ласка, Річарде.

Річард повільно переставив спершу одну, а потім другу ногу далі. Джек узявся за той самий щабель навколо ніг Річарда і підтягнувся вгору. Човен почав окреслювати на воді півкола, але Джек уже підвів коліна й став обома ногами на драбину. Прив’язаний до Джекової сорочки, човен кружляв навколо, як цуцик на повідку.

Коли вони пройшли третину шляху, Джекові довелося обхопити Річарда за талію, щоб він не впав у чорну воду.

Зрештою над головою Джека з’явився прямокутник люка з чорного дерева. Він притиснув Річарда до себе — голова друга безсило впала йому на груди, — обхопивши хлопця і драбину лівою рукою, правицею спробував відчинити люк. А якщо він забитий цвяхами? Але кришка миттю піднялася і впала на підлогу.

Джек лівою рукою міцно обхопив Річарда під пахвами і підняв угору — з пітьми через отвір у підлозі.

Інтерлюдія

Слоут у цьому світі (V)

«Мотель Кінґсленд» стояв порожнім майже шість років. Тут, як і в усіх занедбаних приміщеннях, пахло цвілими пожовклими газетами. Спершу цей запах дратував Слоута. Коли він був маленьким хлопчиком, його бабуся по материній лінії помирала в будинку: це тривало чотири роки, поки вона віддала Богу душу — і саме так пахло її вмирання. Йому не потрібен був ані цей запах, ані такі спогади в мить, як він уважав, його найбільшого тріумфу.

Проте тепер це не мало жодного значення. Як не мали значення неймовірні втрати, спричинені завчасним прибуттям Джека в «Табір Готовності». Страх і лють перетворилися на скажене й нервове очікування. Він схилив голову, зціпив губи і, блискаючи очима, міряв кроками номер, у якому в давні добрі часи зупинявся разом із Річардом. Іноді він зчіплював руки за спиною, іноді бив кулаком об долоню, іноді гладив лису маківку. Але в основному він, як і колись у коледжі, просто ходив кімнатою з кутка в куток, стискаючи руки в кулаки настільки сильно, що нігті впивалися в долоні. Шлунок Слоута то корчився від кислотності, то повнився легкістю.

Усе рухалося до свого завершення. Ні, ні. Правильна думка, неправильні слова. Усе рухалося в одну точку.

Річард уже мертвий. Мій син мертвий. Має бути мертвим. Він пережив Закляті Землі — заледве, — але він не переживе «Ейджинкурт». Він помер. Нема чого тішити себе марними надіями. Джек Сойєр убив його, і я за це видеру очі з його живої голови.

— Але і я його вбив також, — прошепотів Морґан, спинившись на мить.

Раптом він пригадав власного батька. Ґордон Слоут був суворим лютеранським пастором в Огайо — Морґан усе дитинство намагався втекти від цього грубого, жахливого чоловіка. Нарешті він ушився в Єль. У випускному класі старшої школи всі свої думки і бажання він спрямував на Єль, підсвідомо припускаючи, що його грубий, селюкуватий таточко ніколи туди не поїде. А якщо він і поткне свого носа на територію Єльського кампусу, з ним щось трапиться. Випускник Слоут гадки не мав, що саме могло з ним трапитися… але підозрював, що батько чимось нагадуватиме Злу Відьму, на котру Дороті[259] вилила відро води. Як виявилося, він мав рацію: жодного разу батько його не з’явився в кампусі Єля. Від першого дня перебування Морґана там влада Ґордона Слоута над сином почала танути — одне це вартувало всіх докладених зусиль.

Але тепер, коли він стояв, зчепивши руки в кулаки, нігтями вп’явшись у м’які долоні, батько знову заговорив: «Навіщо чоловікові здобувати весь світ, якщо він має втратити власного сина?»

На якусь мить мокрий жовтий запах — запах порожнього мотелю, запах бабусі, запах смерті — проник у його ніздрі, душив його, і Морґан Слоут/Морґан із Орріса злякався.

Навіщо чоловікові…

Бо сказано в «Книзі Доброго Господаря», що не повинен чоловік приносити в жертву плоди сімені свого…

Навіщо…

Такий чоловік буде проклятим, проклятим, проклятим, проклятим.

…чоловікові здобувати весь світ, якщо він має втратити власного сина?

Смердюча штукатурка. Сухий запах старого мишачого лайна, що обернулося на порох у проміжках між стінами. Божевільні. Божевільні на вулицях.

Навіщо?

Мертвий. Один син мертвий у тому світі, другий — у цьому.

Навіщо?

Твій син мертвий, Морґане. Має бути мертвим. Або помер у воді, або помер під палями і плаває тепер там, або помер — швидше за все — нагорі. Не витримав побаченого. Не витрима…

Навіщо?

— Чоловік здобуває весь світ! — прокричав Морґан у покинутій кімнаті. Він заходився реготати і знову блукати з кутка в куток. — Чоловік здобуває весь світ, і Джейсон свідок, цього досить!

Регочучи, він ходив туди-сюди дедалі швидше і швидше, і вже скоро кров потекла з його стиснутих кулаків.

Десять хвилин по тому до мотелю під’їхала машина. Морґан підійшов до вікна і побачив, що з «кадилака» вилазить Сонячний Ґарднер.

Через секунду він уже гатив обома кулаками у двері, як трирічна дитина в нападі гніву. Морґан бачив, що чолов’яга остаточно з’їхав з глузду, і не знав, добре це чи погано.

— Морґане! — ревів Ґарднер. — Відчиніть, Володарю! Новини! У мене є новини!

Бачив я всі твої новини в бінокль. Погупай іще в двері, Ґарднере, доки я не вирішив, твоє божевілля — це добре чи погано?

Добре, вирішив Морґан. В Індіані Ґарднер вирішальної миті обернувся на Сонячного Боягуза і не потурбувався про Джека раз і назавжди. Але тепер його безкінечне горе повернуло довіру до нього. Якби Морґану знадобився пілот-камікадзе, Сонячний Ґарднер полетів би першим.

— Відчиніть, Володарю! Новини! Новини! Но…

Морґан відчинив двері. І хоча його роздирало від хвилювання, перед Ґарднером постало цілком спокійне обличчя.

— Заспокойся, — сказав він, — заспокойся, Ґарднере. Так лопнуть судини.

— Вони зайшли в готель… на пляжі… стріляли в них… тупі виродки промазали… на воді, я гадав… ми візьмемо їх на воді… потім випірнули підводні потвори… я бачив його в прицілі… я бачив поганого хлопчиська ПРОСТО В МОЄМУ ПРИЦІЛІ… а тоді… почвари… вони… вони…

— Повільніше. — У голосі Морґана чулися заспокійливі нотки.

Він зачинив двері й дістав із внутрішньої кишені піджака пляшечку. Простягнув її Ґарднеру, котрий зняв ковпачок і двічі глибоко ковтнув. Морґан чекав. Обличчя його залишалося світлим та спокійним, але по центру лоба пульсувала жилка, а пальці то стискалися, то розтискалися.

Зайшли в готель, так. Морґан бачив той смішний човник із намальованою на ньому конячою головою і гумовим хвостом, бачив, як він пливе туди.

— Мій син? — спитав він у Ґарднера. — Твої посіпаки бачили його? Він був живий чи мертвий, коли Джек клав його у човен?

Ґарднер похитав головою — але в його очах можна було прочитати його думки.

— Ніхто не знає напевно, Володарю. Одні кажуть, що бачили, як він ворушився. Інші — навпаки.

Байдуже. Якщо він не помер тоді, то помер уже. Один раз вдихне повітря там — і його легені вибухнуть.

Щоки Ґарднера почервоніли від віскі, але очі були на мокрому місці. Він не повернув пляшечку, а досі тримав її в руках. Слоут не заперечував. Йому не хотілося ні віскі, ні кокаїну. Він, як казали ті нечупари з шістдесятих, ловив природний кайф.

— Почни з початку, — сказав Морґан. — І цього разу зосередься.

Єдиною новиною, яку Ґарднер забув розказати під час першого скаженого виступу, була поява старого нігера на пляжі, хоча про це можна було здогадатися. Проте Морґан дозволив Ґарднеру вести далі. Голос Ґарднера стишувався, лють його зменшувалася. Поки Превелебний говорив, Морґан ще раз обмірковував варіанти розвитку подій, викресливши з легким сумом сина з рівняння.

Навіщо здобувати увесь світ? Щоб панувати над усім світом, а світу цілком досить… чи в його випадку світів. Для початку двох, і ще більше, якщо все складеться, як треба. Я пануватиму над ними всіма… Я буду чимось на кшталт Бога Всесвіту.

Талісман. Талісман це…

Ключ? Ні, о ні. Не ключ — двері; замкнені двері, які стоять між ним та його долею. Він хотів не відчинити ті двері, а знищити їх; знищити безповоротно, повністю, навіки-віків, щоб вони ніколи навіть не захряснулися, а не просто замкнулися на замок. Коли Талісман розіб’ється, усі ці світи стануть його світами.

— Ґарде! — сказав він і знову заходив кімнатою.

Ґарднер запитально поглянув на Морґана.

— Навіщо мати владу, — весело прощебетав Морґан.

— Володарю? Я не розумію…

Морґан зупинився перед Ґарднером, його очі палали і блищали. Обличчя пішло брижами. Стало обличчям Морґана з Орріса. Знову стало обличчям Морґана Слоута.

— Це дозволить панувати над світом, — відповів Морґан, кладучи руки Озмонду на плечі. Щойно він забрав руки, Озмонд знову став Ґарднером. — Це дозволить панувати над світом, а цілого світу досить.

— Володарю, ви не розумієте, — сказав Ґарднер, поглядаючи на Морґана, наче той був божевільним. — Гадаю, вони вже всередині. А всередині ЦЕ. Ми намагалися пристрелити їх, але почвари… морські почвари… здійнялися з води і захистили їх, як і писали в «Книзі Доброго Господаря»… а якщо вони всередині… — голос Ґарднера перейшов на писк.

Очі Озмонда округлилися від страху.

— Я розумію, — заспокійливо сказав Морґан. Обличчя та голос його знову стали безтурботними, але кулаки досі стискалися і розтискалися і кров крапала на запліснявілий килим. — Так, сер, а щоб тобі курка на ногу наступила, розумію. Вони зайшли всередину, і мій син ніколи звідти не вийде. Ти втратив свого сина, Ґарде, а мені ось час втратити свого.

— Сойєр, — гаркнув Ґарднер. — Джек Сойєр! Джейсон! Цей…

Ґарднер вибухнув найлютішими прокляттями, які не стихали хвилин п’ять. Він кляв Джека обома мовами; його голос гримів і сочився болем і невимовною люттю. Морґан стояв і чекав, поки той вичерпає власне красномовство.

Коли Ґарднер, важко дихаючи, замовк і ще раз приклався до пляшки, Морґан сказав:

— Правильно! Двічі правильно. Тепер слухай сюди, Ґарде… ти слухаєш?

— Так, Володарю.

Очі Ґарднера/Озмонда яскраво світилися гіркою увагою.

— Мій син нізащо не вийде з Чорного Готелю, і сумніваюся, що вийде і Джек Сойєр. ВОНО, імовірно, чи вб’є його, чи зведе з розуму, чи відправить за сотню світів звідси. Але, можливо, він вийде назовні, Ґарде. Так, можливо.

— Він найгірший, найгірший, найгірший сучий виродок, якого породжувала земля, — прошепотів Ґарднер.

Його пальці стискали пляшечку… стискали… стискали… і зрештою на металі з’явилися ум’ятини.

— Кажеш, старий нігер там, на пляжі.

— Так.

— Паркер, — промовив Морґан, і Озмонд тієї ж миті підтвердив.

— Паркус.

— Мертвий? — спитав Морґан без особливого інтересу.

— Не знаю. Гадаю, що так. Відрядити людей, щоб притягли його сюди?

— Ні, — різко відповів Морґан. — Але ми сходимо до нього, правда ж, Ґарде?

— Ми?

Морґан ощирився.

— Так. Ти… я… всі ми. Бо щойно Джек вийде з готелю, він помчить туди. Він не покине свого старого чорного приятеля на березі, хіба ні?

Тепер і Ґарднер заусміхався.

— Ні, — промовив він. — Ні.

Уперше Морґан звернув увагу на тупий ниючий біль у власних долонях. Він повернув їх до себе і уважно поглянув на кров, що текла з напівкруглих ран на долонях. Його посмішка не зблякла. Насправді, вона стала ще ширшою.

Ґарднер цілком серйозно поглянув на нього. Відчуття величезної сили оповило Морґана. Він підвів закривавлені пальці до шиї і зімкнув їх на ключі, який міг пускати блискавки.

— Він здобуває увесь світ, — прошепотів він. — Можете закричати «алілуя».

Його губи розтягнулися ще ширше. Хвора жовтозуба посмішка вовка-самітника — старого, але досі хитрого, живучого і могутнього.

— Ходімо, Ґарде, — сказав він. — Ходімо на пляж.

Розділ сорок перший Чорний готель

1

Річард Слоут не помер, але коли Джек узяв давнього друга на руки, той уже був не при тямі.

«Хто тепер стадо? — запитував Вовк у його голові. — Будь обережним, Джекі! Вовк! Будь…»

ПРИЙДИ ДО МЕНЕ! ПРИЙДИ НЕГАЙНО! — потужним беззвучним голосом виводив Талісман. — ПРИЙДИ ДО МЕНЕ, ПРИВЕДИ СТАДО, І ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ, ДОБРЕ І…

— і навіки добре, — прохрипів Джек.

Він рушив уперед і лише на дюйм розминувся з люком, наче кадр, що брав участь у дивній подвійній страті через повішення. «Повиси з другом», — божевільно подумав Джек. Гупання власного серця відбивалося в нього у вухах, і на мить він подумав, що виблює просто в сіру воду, що плюскалася навколо паль. Тоді він стримав себе і зачинив ногою люк. Залишився тільки свист флюгерів — мідні кабалістичні зображення невтомно кружляли в небі.

Джек повернуся до «Ейджинкурта». Він побачив, що стоїть на широкій платформі, схожій на зведену на горі терасу. Колись, у двадцяті-тридцяті роки, модники в пообідній час сиділи тут у затінку парасольок, пили «Джин Рікі»[260] і «Сайдкар»[261], можливо, читали останній роман Едґара Воллеса[262] чи нові пригоди Еллері Квін[263], а може, просто дивилися у далечінь, у якій бовванів острів Лос-Кавернес — сіро-блакитна спина кита, що виднілася на небокраї. Чоловіки в білому, жінки в пастельному.

Можливо, колись.

Тепер же дошки зашкарубли, зігнулися і розкололися. Джек не знав, у який колір раніше було пофарбовано терасу, але тепер вона стала чорною, як і решта готелю — барва цього місця відповідала кольору злоякісних пухлин у маминих легенях, як їх уявляв Джек.

За двадцять футів звідси — вікна зі скляними вставками Спіді, крізь які в ті далекі ілюзорні дні гості заходили і виходили. Пофарбовані широкими білими мазками, вони тепер скидалися на сліпі очі. І написано на них було таке:

ТВІЙ ОСТАННІЙ ШАНС ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ.

Шум хвиль. Металевий свист нахилених дахів. Сморід солоного моря і старих розлитих напоїв — напоїв, розлитих давно-давно прекрасними людьми, які зараз уже зморщилися й померли. Сморід самого готелю. Він знову глянув на намилене вікно і побачив, насправді навіть не здивувавшись, що напис уже змінився.

ВОНА ВЖЕ МЕРТВА, ДЖЕКУ, НАВІЩО ПЕРЕЙМАТИСЯ?

(хто тепер стадо?)

— Ти, Річі, — сказав Джек. — Але ти не один.

Річард у Джекових руках захрипів і запротестував.

— Ну ж бо, — сказав Джек і пішов. — Ще одна миля. Приблизно.

2

Здавалося, намилені вікна розширювалися, коли Джек підходив до «Ейджинкурта», ніби Чорний Готель зараз дивився на нього зі сліпим, але зневажливим здивуванням.

Невже ти справді сподіваєшся, хлопчику, що зможеш зайти сюди і справді зможеш коли-небудь звідси вийти? Ти гадаєш, у тобі так багато від Джейсона?

Червоні іскри, схожі на ті, які він бачив у повітрі, спалахували і перекручувалися навколо намиленого скла. На мить вони набули форми. Джек спостерігав, дивуючись, як вони перетворилися на крихітних палаючих чортенят. Вони з’їжджали мідними клямками і гуртувалися внизу. Клямки тьмяно горіли, мов залізо в кузні.

Ну ж бо, хлопчику. Доторкнися. Спробуй.

Якось у шестирічному віці Джек доторкнувся пальцем до холодної спіралі електричної плити, а тоді повернув тумблер на максимум. Йому просто було цікаво, як швидко нагріється плита. За мить він із криком від болю відсмикнув палець, на якому встиг з’явитися пухир. Філ Сойєр прибіг, поглянув, а тоді запитав у Джека, коли це в нього з’явилася дивна потреба спалити себе живцем.

Джек стояв із Річардом на руках і дивився на тьмяні розпечені клямки.

Ходи сюди, хлопчику. Пам’ятаєш, яка пекуча плита? Ти гадав, що матимеш купу часу, щоб забрати пальчик. — «Чорт, — думав ти. — Ця штука й за хвилину не нагріється», — але вона обпекла тебе одразу, правда ж? А тепер, Джеку, як воно пектиме, є ідеї?

Ще більше іскор стікало по склу до клямок на французьких дверях. Розпечені ручки вже починали біліти, що свідчило про те, що металу лишається лише градусів шість до температури плавлення і він ось-ось потече. Якщо Джек доторкнеться до однієї з цих клямок, метал в’їсться в його плоть, обпече тканини і закип’ятить кров. Це буде агонія, якої Джек ніколи раніше не відчував.

Він ще хвильку почекав, тримаючи на руках Річарда і сподіваючись, що Талісман знову покличе його, або що «Джейсонова половина» візьме гору. Але в голові пролунав голос матері.

Невже тебе завжди має щось або хтось штовхати, Джекі? Ну ж бо, великий хлопчику — ти сам вибрав свій шлях. І ти можеш іти далі, якщо справді цього хочеш. Невже той, інший, хлопець має все робити за тебе?

— Гаразд, мамо, — сказав Джек.

Він ледь усміхнувся, але його голос тремтів від страху. Ось тобі й маєш. Лише сподіваюся, що хтось не забув мені покласти в рюкзак «Соларкаїн»[264].

Він простягнув руку і вхопився за одну до червоного розжарених клямок. І тоді з’ясувалося, що геть усе — ілюзія. Клямка виявилася теплою, але не більше. І щойно Джек повернув її, як червоне сяйво зникло і з решти клямок. А коли хлопчик штовхнув досередини двері зі скляними вставками, Талісман знову заспівав, і по всьому Джекові висипали сироти:

— МОЛОДЕЦЬ! ДЖЕЙСОНЕ! ДО МЕНЕ! ІДИ ДО МЕНЕ!

Тримаючи Річарда на руках, Джек зайшов у їдальню Чорного Готелю.

3

Коли Джек перетинав передпокій, його охопило відчуття, ніби якась нежива сила — щось на кшталт мертвої руки — намагалася виштовхати його назад. Джек опирався цьому секунду чи дві, і відчуття, що його виганяють, минулось.

Кімната не була темною — але намилені вікна надали їй монохромної білизни, що не подобалася Джекові. Він почувався, ніби потрапив у туман і осліп. Стіни поширювали гнилий запах, бо гіпс у них перетворювався на бридкий суп. Тхнуло порожніми роками і сивою темрявою. Але тут було щось іще, і Джек знав це і боявся.

Тому що місце не було порожнім.

Він достоту не знав, як усе тут було влаштовано — розумів лише, що Слоут ніколи не наважувався увійти всередину і, певно, всі інші також. Важке, неприємне повітря наповнювало легені повільною отрутою. Джек відчував, як дивні поверхи, викривлені коридори, секретні кімнати і сліпі закутки стискалися навколо нього, ніби стіни величного і складного склепу. Тут ховалося божевілля і блукала смерть із балакучою ірраціональністю. Може, Джекові й бракувало слів, щоб висловити ці речі, але він усе одно відчув саме їх… знав, чим саме вони були. Так само, як і знав, що всі Талісмани у всесвіті не зможуть захистити його від цих речей. Він розпочав дивний танцювальний ритуал, кінець якого зовсім не був визначений наперед.

Джек був сам по собі.

Щось залоскотало його під потилицею. Джек поклав на це долоню та перетягнув на один бік. Річард болісно застогнав у нього на руках. На нитці висів великий чорний павук. Джек глянув вгору і побачив його павутину на одному із застиглих вентиляторів під стелею. Вона заплуталася у брудний вузол між дерев’яними лопатями. Тіло павука збільшилося — Джек побачив його очі. Він не пригадував, щоб узагалі коли-небудь до того бачив павучі очі. Джек рушив до столів, обходячи висячого павука. А павук обертався на кінчику своєї нитки і стежив за ним.

— Шраний жлодій! — несподівано заверещав він.

Джек скрикнув і з панічною та несподіваною силою притиснув до себе Річарда. Його крик відгукнувся луною в їдальні з високими стелями. Десь у мóроці почувся порожній металевий дзенькіт і щось засміялося.

— Шраний жлодій, шраний ЖЛОДІЙ! — знову заверещав павук, а тоді швиденько прошмигнув назад у свою павутину під бляшаним дахом.

Серце гупало в Джекових грудях, коли він перетнув їдальню і поклав Річарда на один зі столів. Друг знову застогнав — цього разу дуже тихо. Джек відчував набряклі пухирі під одягом Річарда.

— Маю ненадовго лишити тебе тут, маленький друже, — мовив Джек.

З мороку вгорі пролунало:

— Я подбаю… добре… добре подбаю про нього… шраний… шраний жлодій… — потаємне, деренчливе гигикання.

Під столом, на якому Джек поклав Річарда, лежала купа скатертин. Верхні дві чи три були тонкими і поточеними пліснявою, але десь у середині купи він знайшов одну непогану. Хлопчик розгорнув скатертину і вкрив нею по шию Річарда.

Рушив далі. З-під лопатів вентилятора, з темряви, що смерділа зогнилими мухами і заплутаними в шовкові тенета осами, тихо шепотів павук.

— Я подбаю про нього, шраний жлодій…

Спантеличений Джек зиркнув угору, але не побачив павука. Він міг уявити ті маленькі холодні очиці, але це була лише його уява. У нього перед очима постав жахливий безрадісний образ: той павук заповзає Річарду на обличчя, пролазить між його кволими губами і потрапляє у рот, нашіптуючи своє: шраний жлодій, шраний жлодій, шраний жлодій.

Він подумав, що, можливо, варто було б затулити скатертиною і Річардів рот, але збагнув, що не може примусити себе перетворити друга на щось схоже на труп — немовби готуватиме його до такої долі.

Він повернувся до Річарда і з ваганням стояв біля нього, чудово знаючи, що які б там не були сили, але зараз вони дуже тішаться, адже тримають його на достатній відстані від Талісмана.

Він засунув руку в кишеню і витягнув звідти велику темно-зелену мармурову кульку. Магічне люстерко в іншому світі. Джек не вірив, що воно має якісь магічні сили, щоб захистити від зла, але ж річ належала Територіям… і, якщо не брати до уваги Закляті Землі, Території — глибинно добрі. І ця глибинна доброта, подумав Джек, має мати внутрішню силу протистояти злу.

Він поклав кульку Річардові в руку. Його долоня стиснулася, а тоді повільно розтулилася, коли Джек відпустив свою руку.

Десь угорі гидотно загиготів задоволений павук.

Джек низько схилився над Річардом, намагаючись ігнорувати сморід хвороби — як і сморід усього цього місця, — і прошепотів:

— Тримай це в руці, Річі. Міцно тримай, друже.

— Не… друже, — пробурмотів Річард, але немічно стиснув рукою кульку.

— Дякую, друже Річі, — сказав Джек.

Він м’яко поцілував Річарда в щоку і рушив через їдальню до зачинених двостулкових дверей у дальньому кутку. «Це як “Альгамбра”, — подумав він. — Там вікна їдальні виходили на сади, тут вікна їдальні дивляться на воду. І там, і тут подвійні двері, що ведуть до решти готелю».

Коли він минув кімнату, то відчув, як його знову відштовхує мертва рука — то готель спиняв його, намагаючись вигнати геть.

«Забудь», — подумав Джек і рушив далі.

Здавалося, сила миттєво згасла.

«У нас є інші засоби», — прошепотіли подвійні двері, коли Джек наблизився до них. І знову хлопчик почув неясний металевий дзенькіт.

«Ти хвилюєшся через Морґана Слоута, — шепотіли подвійні двері, от тільки шепотіли не вони самі — до Джека промовляв сам готель. — Ти хвилюєшся через Слоута, поганих Во́вків, почвар, схожих на цапів, баскетбольних тренерів, які насправді зовсім не баскетбольні тренери; ти хвилюєшся про зброю, пластикову вибухівку і магічні ключі. А ми тут зовсім не хвилюємося через це все. Це все не стосується нас. Морґан Слоут — не більше ніж маленька метушлива мураха. Йому лишилося тільки двадцять років життя, а це для нас навіть менше, ніж проміжок між двома вдихами. Ми в Чорному Готелі дбаємо лише про Талісман —осердя всіх можливих світів. Ти прийшов як злодій украсти в нас те, що належить нам, тож кажемо тобі ще раз: у нас є й інші засоби впоратися з такими шраними жлодіями, як ти. І якщо ти наполягатимеш, то дізнаєшся, які вони — на собі дізнаєшся».

4

Джек прочинив одну стулку дверей, а потім другу. Шарніри неприємно заскрипіли, ніби вони вперше за багато-багато років знову проїхалися пазами.

За дверима розташувався темний передпокій. «Це буде вестибюль, — подумав Джек. — А тоді, якщо це місце і справді таке, як “Альгамбра”, я маю піднятися на один просвіт головними сходами».

На другому поверсі буде велика банкетна зала. І саме у великій банкетній залі він знайде те, за чим прийшов.

Джек озирнувся, побачив, що Річард не ворухнувся, і зайшов у передпокій, зачинивши за собою двері. Він повільно рушив уздовж коридору. Пошарпані і брудні кросівки рипіли на зогнилому килимі. Трохи далі Джек бачив ще одні двостулкові двері, на яких були намальовані пташки. Поруч розташовувалися кілька конференц-залів. Була тут і зала «Золотий штат», навпроти неї — «Золотошукач». На п’ять кроків ближче до двостулкових дверей із птахами — зала «Мендосіно» (на нижній панелі розламаних дверей з червоного дерева був напис: «ТВОЯ МАТІР ПОМИРАЛА З КРИКАМИ!»). Далі по коридору — неможливо далеко! — бовваніло водянисте світло. Вестибюль.

Дзень.

Джек швидко озирнувся і побачив відблиск руху в одному із загострених дверних прорізів у кам’яному проміжку коридору…

(?камені?) (?загострені дверні отвори?)

Джек тривожно моргнув. Стіни коридору оздоблювали панелі з темного червоного дерева, що вже починало гнити через океанічну вологу. Жодного каменю. І двері, що вели в зали «Золотий штат», «Золотошукач» і «Мендосіно», були просто дверима — прямокутниками, без жодних паль. І все ж на якусь мить він побачив просвітки, як у змінених кафедральних арках. Ці просвітки зачиняли ворота, що опускалися, — їх можна опустити чи підняти, повертаючи барабан. Ворота, що опускаються, з голодними металевими зубцями внизу. Коли ворота опускалися, щоб зачинити вхід, зубці застромлювалися чітко в діри у підлозі.

Жодних кам’яних аркад, Джекі. Сам дивися. Просто дверні отвори. Ти бачив такі ворота, що опускаються, у лондонському Тауері на екскурсії з мамою і дядьком Томмі три роки тому. Ти просто трохи нервуєш, ось і все…

Але відчуття внизу живота було безпомильним.

Вони ж і справді були там. Я перенісся — на хвильку я побував на Територіях.

Дзень.

Джек повернувся в інший бік. Піт стікав щоками і чолом, волосся настовбурчилося на потилиці. Він знову побачив це — якийсь металевий спалах у мóроці однієї з кімнат. Він бачив великі камені — чорні, наче гріх. Їхню шорстку поверхню огортав зелений мох. Бридкі пухкі жуки-альбіноси повзали туди-сюди крізь великі пори в прогнилому цементному розчині між камінням. Порожні тримачі стояли на відстані п’ятнадцяти-двадцяти футів один від одного. Смолоскипи, які підтримували ті канделябри, зникли давним-давно.

Дзень.

Цього разу він навіть не моргав. Світ поплив у нього перед очима, хитаючись, ніби річ, яку ти бачиш крізь потік чистої води. Стіни знову стали почорнілим червоним деревом замість кам’яних блоків. І двері стали дверима, а не заґратованими металевими воротами, що опускаються. Два світи, розділені мембраною, що не товща за шовкову жіночу панчоху, почали переплітатися.

А ще, невиразно збагнув Джек, його Джейсонівська частина почала переплітатися з Джековою — і всередині них обох з’являлася якась третя особистість.

Я точно не знаю, що це за комбінація, але сподіваюся, що вона сильна — бо за тими дверима щось є… за всіма ними.

Джек і далі скрадався коридором у напрямку вестибюля.

Дзень.

Цього разу світи не змінилися місцями. Міцні двері залишилися міцними дверима, і Джек не побачив жодного руху.

Але просто за ними, просто за ними…

Тепер він щось почув за розфарбованими двостулковими дверима — у небі над зображеним болотом написано слова БАР «ЧАПЛЯ». Так звучить щойно запущений великий іржавий механізм. Джек похитнувся в напрямку

(Джейсон похитнувся в напрямку)

тих дверей, що відчинялися,

(тих воріт, що підіймалися),

поклав руку в

(кошіль),

кишеню

(який носив на поясі свого камзола),

своїх джинсів і стиснув медіатор, який йому ще давно дав Спіді.

(і стиснув акулячий зуб).

Він чекав на те, що вийде з бару «Чапля», і стіни готелю невиразно шепотіли: «Ми маємо засоби, щоби впоратися зі шраними жлодіями на кшталт тебе. Ти мав піти, доки мав час…

…тому що зараз, хлопчику, твій час вичерпано».

5

Дзень… БУХ!

Дзень… БУХ!

Дзень… БУХ!

Гучний, незграбний металевий звук. Було в ньому щось нелюдське і невблаганне, чого Джек боявся більше, ніж усіх людських звуків на світі. Щось рухалося і човгало вперед у повільному, ідіотському ритмі.

Дзень… БУХ!

Дзень… БУХ!

Далі — довга пауза. Джек чекав, притиснувшись до дальньої стіни за кілька футів від розфарбованих дверей. Його нерви так напружилися, що, здавалося, дзвеніли. Тривалий час нічого не відбувалося. Джек уже почав сподіватися, що дзенькіт упав крізь якийсь люк між вимірами у світ, з якого прийшов. Хлопчик відчував, як його спина починає боліти від нерухомої і напруженої пози. Він згорбився.

А тоді пролунав тріск і удар, і велетенський броньований кулак із вмонтованими дводюймовими шипами, що висувалися з фаланг, пройшов крізь облущене блакитне небо, зображене на дверях. Важко дихаючи, Джек знову втиснувся у стіну. А тоді безпорадно перенісся на Території.

6

З того боку дверей, що опускаються, стояла фігура в чорному іржавому обладунку. Її циліндричний шолом розрізав лише чорний горизонтальний просвіт для очей завширшки з дюйм, не більше. Шолом увінчував цвілий червоний плюмаж — білі жуки повзали по ньому туди-сюди. Джейсон бачив, що вони були такими самими, як і ті, що вилазили зі стін Альберта Пузиря, а тоді повзали по Школі Тайєра. Шолом мав кільчастий койф, що спадав на іржаві плечі лицаря, мов дамська шаль. Плечі і передпліччя захищали важкі сталеві нарукавники, які на ліктях поєднувалися з локітниками. Обладунок був укритий шарами давнього бруду, і коли лицар рухався, локітники пищали, мов високі вимогливі голоси неприємних дітей. Броньовані кулаки злісно висовували шипи.

Джейсон стояв біля кам’яної стіни і дивився на лицаря не в змозі відірвати від нього погляду. Від гарячки у роті пересохло, а очні яблука, здавалося, набухали в очницях у такт серцебиттю хлопчика.

У правій руці лицар тримав le martel de fer[265]— нестерпно гучний бойовий молот із іржавою кованою голівкою вагою тридцять футів.

Ворота, що опускаються; пам’ятай, між тобою і ним — ворота, що опускаються…

Але тоді, хоч поблизу й не було жодної людської істоти, коловорот почав обертатися. Металевий ланцюг, кожна ланка якого була завдовжки з Джекове передпліччя, став намотуватися на барабан, ворота почали підніматися.

7

Броньований кулак відсунувся від дверей, лишаючи в них діру, яка миттєво змінила фреску зі збляклої романтичної пасторалі на сюрреалістичний герб бастарда[266]: тепер здавалося, буцімто якийсь апокаліптичний мисливець, незадоволений днем на болотах, у нападі люті випустив у небо заряд дробу. Тоді голова бойового молота прорвалася крізь двері, знищуючи одну з двох чапель, що намагалися відірватися від землі. Джек виставив руки перед обличчям, щоб захиститися від скалок. martel de fer зник. Знову коротка пауза, яка майже достатньо тривала, щоб Джек міг подумати про втечу. А тоді шпичастий кулак знову вдарив. Спершу він гупнув з одного боку, потім — з іншого, розширюючи діру, а тоді зник. Наступної миті молот прорвався крізь очерет — і великий уламок правих дверей упав на килим.

Тепер у темряві бару «Чапля» Джек побачив велетенську, заковану в броню фігуру. Її обладунок відрізнявся від спорядження лицаря, що змагався з Джейсоном у чорному замку: той носив циліндричний шолом із червоним плюмажем. А у нього шолом скидався на відполіровану голову сталевого птаха. Навколо голови були роги, що проростали з шолома на рівні вух. Джек побачив нагрудний панцир, кілт із металевих лат, а під ним — поділ кольчуги. Молот був однаковий в обох світах, і в обох світах лицарі-Двійники зневажливо відкинули його — кому потрібен бойовий молот, щоб впоратися з таким хирлявим суперником, як цей?

Тікай! Джеку, тікай!

«Саме так, — прошепотів готель. — Тікай! Саме це мають робити шрані жлодії! Тікай! ТІКАЙ!»

Але він не втікатиме. Можливо, він помре, але точно не втікатиме — бо хитрий шепіт мав рацію. Саме втечу обирають шрані жлодії.

«Але я не злодій, — похмуро думав Джек. — Та штука може вбити мене, але я не тікатиму. Тому що я не злодій».

— Я не тікатиму! — заволав Джек порожньому відполірованому пташиному обличчю. — Я не злодій! Ти чуєш мене? Я прийшов забрати те, що моє, і Я НЕ ЗЛОДІЙ!

Скреготливий крик вирвався з дихальних отворів унизу шолома. Лицар підвів шпичасті кулаки і опустив їх: один — на покручену ліву стулку дверей, другий — на праву. Пасторальний світ болота, зображений там, було зруйновано. Петлі клацнули… і двері впали просто перед ним. Джек побачив, як остання намальована чапля, що лишилася цілою, полетіла геть, наче пташка в мультику Волта Діснея. Її очі були ясними і переляканими.

Обладунок підходив до нього, наче робот-убивця. Його ноги здіймалися й опускалися. Він мав понад сім футів заввишки, тож коли проходив крізь двері, роги, що випиналися над його шоломом, лишили смуги в горішньому одвірку. Вони нагадували лапки́.

«Тікай!» — волав балакучий голос у голові.

«Втікай, жлодію», — шепотів готель.

«Ні», — відповів Джек.

Він витріщався на лицаря, що наближався до нього, і його рука сама стисла медіатор у кишені. У пташиному шоломі броньовані рукавиці з шипами здійнялися на рівень забрала. А тоді підняли його. Від здивування Джек роззявив рот.

Всередині шолом виявився порожнім.

А тоді ці шпичасті руки потягнулися до Джека.

8

Шпичасті руки схопили циліндричний шолом з обох боків. А тоді повільно зняли його, відкриваючи мертвотно-бліде худе обличчя чоловіка, який мав такий вигляд, ніби прожив не менше ніж триста років. Половина цієї прадавньої голови була розбита. Шматки кісток розривали поверхню шкіри, мов яєчну шкаралупу, а рана вкрилась якоюсь чорною масою, що, як подумав Джейсон, була гнилим мозком. Чудовисько не дихало, але його червоні очі, які дивилися на Джейсона, виблискували пекельною жадібністю. Воно ощирилося, і Джейсон побачив гострі, мов голки, зуби, якими це страховисько порве його на шмаття.

Подзенькуючи, лицар непевно рушив вперед… от тільки цей звук був не єдиним.

Хлопчик глянув ліворуч, на головну залу

(вестибюль)

замку,

(готелю),

і побачив другого лицаря в круглому шоломі, який формою нагадував миску — такі ще називають грандхельмами. За ним ішов третій… і четвертий. Вони повільно рухалися коридором — стародавні обладунки, в яких тепер мешкають своєрідні вампіри.

А тоді руки схопили його за плечі. Тупі шипи на рукавицях простромили його плечі й руки. Потекла тепла кров і мертвотне, зморшкувате обличчя викривилося жахливою голодною посмішкою. Локітники запищали і застогнали, коли мертвий лицар підтягував хлопчика до себе.

9

Джек завив від болю — короткі затуплені шипи були в ньому, в ньому, і він одразу збагнув, що це все насправді і що наступної миті ця штука вб’є його.

Його смикнули до чорної порожнечі всередині шолома…

Але чи справді там було порожньо?

Джека осяяло тьмяне, вицвіле марево червоних спалахів у мóроці… щось схоже на очі. І коли броньовані руки дедалі піднімали і піднімали його, хлопчик відчув пронизливий холод, ніби всі зими на світі якимось чином поєдналися, перетворившись на одну-єдину… і той струмінь морозного повітря зараз лився з порожнього шолома.

Воно справді вб’є мене і моя матір помре, Річард помре, Слоут переможе, уб’є мене, збирається…

(розірвати мене на шматки, розгризти своїми зубиськами) заморозити мене…

— ДЖЕКУ! — вигукнув голос Спіді.

(ДЖЕЙСОНЕ! — вигукнув голос Паркуса.)

Медіатор, хлопче! Використай медіатор! Доки не стало надто пізно! ЗАРАДИ ДЖЕЙСОНА ВИКОРИСТАЙ МЕДІАТОР, ДОКИ НЕ ПІЗНО!

Джекова рука стиснула медіатор. Він був гарячим, як монетка, і враз на зміну заціпенілому холоду прийшло відчуття абсолютного тріумфу. Він витягнув його з кишені, горлаючи від болю, адже його продірявлені м’язи згиналися разом із встромленими шипами, але тріумф не зникав — той приємний дотик територіального тепла, те чисте відчуття веселки.

Медіатор, а це знову був медіатор, стискали його пальці — важкий і міцний трикутник зі слонової кістки, філігранно інкрустований дивними візерунками — і вже за мить Джек

(і Джейсон)

побачив, що ті візерунки складаються в обличчя — обличчя Лаури Делосіан.

(обличчя Лілі Кавано-Сойєр).

10

— Іменем її, ти, брудна огидна почваро! — горлали вони разом — от тільки крик був єдиним: крик єдиної істоти, Джека/Джейсона: — Забирайся зі шкіри цього світу! Також іменем її сина, забирайся зі шкіри світу цього!

Джейсон опустив медіатор у біле сухорляве обличчя старого вампіра в обладунку. Тієї ж миті він, навіть не моргнувши, перенісся в Джека і побачив, як медіатор врізається в холодну чорну порожнечу. Знову ставши Джейсоном, хлопчик побачив, як червоні очі вампіра недовірливо випинаються, коли кінчик медіатора пронизує центр його зморшкуватого лоба. І вже за мить самі очі оповило туманом, а тоді вони вибухнули, і чорний димний вихор обпік хлопчику руки і зап’ястя. Вихор той повнився крихітними кусючими черв’яками.

11

Джека відкинуло до стіни, і він ударився об неї головою. Незважаючи на глибокий пульсуючий біль у плечах і передпліччях, хлопчик схопився за медіатор. Обладунок скреготав, мов опудало з бляшанок. Джек устиг побачити, як він надимається, тому підвів руки, щоб захистити очі. Обладунок самознищився. Ні, він не розлетівся врізнобіч на друзки, а просто розпався. Джек подумав, що якби він побачив таке не в підвалі тісного коридору смердючого готелю з кров’ю під пахвами, а в кіно, то розсміявся б. Схожий на пташину голову відполірований сталевий шолом із приглушеним гуком упав на підлогу. Вигнутий горжет, що мав захищати горло лицаря від ворожого леза чи списа, гупнувся біля нього із дзенькотом щільно з’єднаних металевих кілець. Панцир упав, як погнута етажерка. Нагомілковий панцир від’єднався. За дві секунди метал висипався на цвілий килим, і від нього лишилася лише купка сміття.

Джек кинувся до стіни, широко розплющивши очі — ніби боявся, що обладунок раптом знову збереться докупи. Насправді він гадав, що буде саме так. Але, коли нічого не сталося, повернув ліворуч, до вестибюля… і побачив, як іще три обладунки повільно рухаються до нього. Один із них тримав смердючий, цвілий стяг, і Джек упізнав зображений на ньому символ: він бачив його на прапорах, які тримали солдати Морґана з Орріса, коли супроводжували Зовнішньою Дорогою його диліжанс, що прямував до павільйону королеви Лаури. Морґанів знак — от тільки самі потвори не належали до Морґанового почту, Джек підсвідомо розумів це. Цей стяг — різновид жахного жарту, який вони застосували, щоб посміятися над переляканим непрошеним гостем, котрий хотів викрасти єдиний сенс їхнього буття.

— Годі, — хрипло прошептав Джек.

Медіатор тремтів у його руках. З ним щось трапилося; певно, він трохи зламався, коли хлопчик скористався ним, щоб розбити обладунок, який вийшов із Бару «Чапля». Слонова кістка, яка раніше була забарвлена у колір свіжих вершків, суттєво пожовкла. Тепер вона мала тонкі тріщини. Обладунки, подзенькуючи, наближалися до нього. Один повільно витягнув небезпечний меч sз роздвоєним лезом.

— Годі, — простогнав Джек. — О Боже, будь ласка, годі, я втомився, я не можу, будь ласка, годі, годі…

Джек-Мандрівник, Мандрівник-Джек…

— Спіді, я не можу! — заволав він.

Сльози котилися його брудним обличчям. Обладунки наближалися з невблаганністю сталевих автозапчастин на конвеєрній лінії. Він чув, як у їхній холодній. чорній порожнечі завиває арктичний вітер.

…у Каліфорнію прийшов ти, щоб назад його нести.

— Будь ласка, Спіді, годі!

Вони наближалися до нього — механічні обличчя з чорного металу, іржаві нагомілники, залізо, вкрите плямами моху й плісняви.

— Маєш робити все, що зможеш, Джеку-Мандрівнику, — виснажено прошепотів Спіді, а тоді зник, і Джек лишився сам, щоб вистояти або впасти.

Розділ сорок другий Джек і Талісман

1

«Ви припустилися помилки», — пролунав у Джековій голові химерний голос, поки він стояв біля бару «Чапля», спостерігаючи, як до нього повзли лицарські обладунки. Широко розплющивши очі, він побачив у своїй свідомості образ розлюченого чоловіка — чоловіка, який не надто відрізнявся від хлопчика-переростка, — що йде повз камеру вулицею кіно-вестерна, застібаючи спершу один ремінь з револьвером, потім другий, щоб вони схрестилися в нього на грудях. «Ви припустилися помилки. Ви мали вбити обох братів Елліс!»

2

З усіх фільмів його матері Джек завжди найбільше любив «Останній потяг до Генґтауна», який зняли 1960 року і випустили 1961. Зняли його на студії «Ворнер Бразерс», і головні ролі — як здебільшого у низькобюджетних фільмах «Ворнерів» того часу — виконували актори, що підробляли в телесеріалах цієї студії. В «Останньому потязі» знімалися: Джек Келлі з «Маверіка» (Ґречний Картелюга), Ендрю Дуґґан із «Патруля на Бурбон-стрит» (Злий Барон Скотарства), у ролі Рафа Елліса (Колишній Шериф, Який Має Взяти Револьвер У Руки Востаннє) — Клінт Волкер, котрий грав у серіалах персонажа на ім’я Шаєнський Сміливець, Інґер Стівенс мала грати Танцівницю З Умілими Руками і Золотим Серцем, але вона саме злягла з важкою формою бронхіту, тому її замінила Лілі Кавано. Такі ролі вона могла грати, навіть перебуваючи в комі. Якось, коли батьки думали, що він спить і спокійно балакали собі у вітальні на першому поверсі, Джек босоніж пішов до ванної кімнати набрати склянку води і почув, як мама сказала дещо вражаюче… настільки вражаюче, що Джек так цього ніколи й не забув. «Усі жінки, яких я грала, вміли трахатися, але жодна не вміла пердіти», — сказала вона Філу.

Вілл Гатчінс, котрий працював в іншому проекті «Ворнер Бразерс» (тому, що називався «Солоденький»), також грав у цьому фільмі. Насправді, «Останній потяг до Генґтауна» був улюбленим Джековим фільмом саме через персонажа Гатчінса. Саме цей персонаж — його звали Енді Елліс — прийшов у зморену, нестійку, перенапружену свідомість Джека, поки він спостерігав, як темним коридором сунуть до нього обладунки.

Енді Елліс був Боягузливим Братчиком, Який Злітає З Котушок Наприкінці. Після того як він цілий фільм підкрадався і нітився, Енді вийшов сам на сам проти Дуґґанових посіпак після того, як Головний Посіпака (його зіграв похмурий, щетинистий, кам’яноокий Джек Елам, який в усіх кіно-і телепостановках «Ворнерів» грав Головних Посіпак) застрелив Рейфа в спину.

Гатчінс ішов широкою курною вулицею, застібаючи неповороткими пальцями братові ремені, й кричав: «Виходьте! Виходьте, я готовий! Ви припустилися помилки. Ви мали вбити обох братів Еллісів!»

Вілл Гатчінс був не найкращим актором усіх часів, але тієї миті він досягнув — принаймні в Джекових очах — абсолютної щирості справжнього генія. Відчувалося, що хлопець іде на смерть, і він знає про це, але все одно збирається йти вперед, зневажаючи решту. Попри страх, він ішов назустріч долі без найменших вагань; крок його був упевненим. Чоловік достоту знав, що має робити, навіть попри те, що він раз за разом намагався намацати пряжки ременів.

Лицарські обладунки рухалися вперед, скорочували дистанцію, хиталися з боку в бік, наче іграшкові роботи. «У них зі спини має стирчати ключик», — подумав Джек.

Хлопчик повернувся до супротивників обличчям, затиснув жовтий медіатор між великим і вказівним пальцями правої руки, наче хотів вдарити по струнах.

Відчувши його відважність, обладунки начебто завагалися. Сам готель начебто раптом завагався, чи нарешті побачив небезпеку, що виявилася значно серйознішою, ніж йому спершу здалося. Підлога застогнала дошками, кілька дверей затраснулися одні за одними, а на дахах миттю перестали обертатися мідні флюгери.

А тоді обладунки знову забрязкали вперед. Вони утворили єдину рухливу стіну із кольчуг, броні, шоломів і блискучих горжетів. Один тримав у руці шпичасту залізну кулю з дерев’яним руків’ям, інший — martel de fer[267], і центральний — двобічний меч.

Джек несподівано рушив на них. Його очі спалахнули; перед себе він тримав руку з медіатором. Його обличчя наповнилося сяйвом Джейсона. Він

миттю

перенісся на Території і став Джейсоном; акулячий зуб, що раніше був медіатором, здавалося, горів. Коли Джейсон наблизився до трьох лицарів, один із них зняв шолом, демонструючи ще одне старе бліде обличчя — товсте, щелепи та шия якого трималися на жовтих складках жиру, що нагадували розтоплений віск. Лицар швиргонув свій шолом. Джейсон легко відбив його

і

перенісся назад,

став Джеком саме тієї миті, коли шолом врізався в стіну за його спиною. Перед ним тепер стояв безголовий обладунок.

«Гадаєте, налякаєте мене? — подумав він із презирством. — Я вже бачив цей фокус раніше. Він мене не налякає, ви мене не налякаєте, я просто дістану те, що мені треба, ось і все».

Цього разу він відчув, що готель не просто слухає його; будівля немовби відсахнулася від нього, як тканина органа травлення від отруєного шматочка плоті. Нагорі, у п’ятьох кімнатах, у яких померли п’ять лицарів-вартових, п’ять вікон розбилися на друзки, мов від пострілу. Джек ішов на обладунки.

Згори, невідомо звідки, чистим, солодким і тріумфальним голосом виспівував Талісман:

— ДЖЕЙСОНЕ! ДО МЕНЕ!

— Я йду! — закричав Джек до обладунків і зареготав. Він не міг нічого вдіяти. Ніколи він не сміявся так сильно, так могутньо, так добре, як зараз — сміх виливався, мов вода з весняного струмочка чи глибокої річки. — Виходьте! Виходьте, я готовий! Я не знаю, за яким сраним Круглим столом ви сиділи, але краще б ви залишалися там. Ви припустилися помилки!

Регочучи сильніше, ніж будь коли, але зсередини наповнюючись божевільною рішучістю Вотана на скелі Валькірій, Джек стрибнув на хитку центральну безголову фігуру.

— Ви мали вбити обох братів Елліс! — закричав він, і, коли медіатор Спіді пройшов крізь зону холоду, у якій мала би бути голова лицаря, обладунок розпався.

3

У своїй спальні в «Альгамбрі» Лілі Кавано-Сойєр раптом відвела погляд від книжки, яку читала. Їй здалося, що вона почула, що хтось, — ні, не хтось, а Джек! — покликав її з порожнього коридору, а може, і з вестибюля. Вона прислухалася, широко розплющивши очі й зціпивши губи. Її серце тремтіло від надії… але

скрізь панувала тиша. Джекі досі не було, і біль досі поступово поїдав її зсередини, ще півтори години залишилося доти, коли вона зможе прийняти ще одну велику й коричневу пігулку, яка хоч трохи вгамує біль.

Вона дедалі частіше думала про те, що потрібно прийняти всі великі коричневі таблетки відразу. Вони б не просто трохи втамували біль; вони б навіки знищили її. Кажуть, ми не можемо вилікувати рак, але ви не вірте цим нісенітницям, містере Р, — прийміть кілька дюжин цього. Що скажете? Готові піти на таке?

Лише Джек утримував її від цього — вона так сильно хотіла його знову побачити, що тепер ось уявила його голос… і їй здалося, не як буває зазвичай, що він кличе її на ім’я, а що він цитує один із її старих фільмів.

— Ти божевільна, стара суко Лілі, — прокаркала вона і тонкими, тремтячими пальцями запалила «Герберт Террітун». Зробила дві затяжки і відклалала сигарету. Більше ніж дві затяжки тепер спричиняли кашель, а він просто роздирав її на шмаття. — Божевільна стара суко, — вона знову взялася за книжку, але читати не змогла. З очей рясним потоком лилися сльози, а нутрощі боліли, боліли, ох, як вони боліли, і їй хотілося прийняти всі коричневі таблетки, але ще їй хотілося спершу побачити його, свого любого синочка з його чистим, красивим лобом і ясними очима.

«Повертайся додому, Джекі, — подумала вона, — будь ласка, повертайся додому швидше, інакше наступного разу я говоритиму з тобою через дошку Віджа[268]. Будь ласка, Джеку, будь ласка, повертайся додому».

Вона заплющила очі й спробувала заснути.

4

Лицар, котрий тримав шпичасту кулю, хитався на мить довше, демонструючи порожнє нутро, а тоді також вибухнув. Той, що залишився, здійнявши бойовий молот, просто розпорошився на шматки.

Джек стояв серед уламків й голосно реготав, проте він замовк, коли поглянув на медіатор Спіді. Тепер той постарів і надзвичайно пожовтів, укрившись павутиною тріщин.

Не зважай, Джеку-Мандрівнику. Продовжуй. Певен, тобі дорогою ще трапиться кілька таких консервних банок «Максвел Гауз». Коли так, ти ж даси їм раду, хіба ні?

— Якщо доведеться, я впораюсь, — голосно пробурмотів Джек.

Він відштовхнув убік поножі, шолом, нагрудник і широкими кроками рушив коридором. Килим плескався під його кросівками. Дійшовши до вестибюля, хлопчик швидко роззирнувся.

— ДЖЕКУ! ІДИ ДО МЕНЕ! ДЖЕЙСОНЕ! ІДИ ДО МЕНЕ! — співав Талісман.

Джек почав підніматися сходами. На півдорозі він поглянув угору і побачив останнього лицаря, котрий стояв і дивився на нього. Гігантська фігура, понад одинадцять футів на зріст, у чорному обладунку з чорним плюмажем; згубне червоне світло пробивалося крізь прорізи для очей у його шоломі. Закута в броню рука стискала величезний пернач. На мить Джек застиг на сходах, а тоді продовжив підніматися.

5

«Вони притримали найгірше наостанок», — подумав Джек.

Уперто піднімаючись до чорного лицаря, він

знову

перенісся

в Джейсона. Лицар досі носив чорну броню, але тепер вона була інакшою; підняте забрало відкривало обличчя, яке майже стерли старі засохлі виразки. Джейсон їх упізнав. Цей хлопець собі на біду надто близько підійшов до однієї з вогняних куль на Заклятих Землях.

Інші фігури ковзали повз Джека на сходах; він не міг чітко їх роздивитися. Його пальці ковзали перилами не з червоного дерева Вест-Індії, а з залізного дерева Територій. Фігури в камзолах, постаті в шовкових блузках, жінки в розкішних широких сукнях, мерехтливих білих капюшонах, відкинутих з їхнього чудово зачесаного волосся. Ці люди були прекрасними, але проклятими — хоча, можливо, привиди завжди виглядають для людей саме так. Чому ще думки про привидів уселяють такий жах?

— ДЖЕЙСОНЕ! ДО МЕНЕ! — співав Талісман, і на мить усі заслінки між світами опустилися; він не переходив, а немовби падав через світи, як людина що летить з поверху на поверх крізь зогнилу підлогу старовинного замку. Він не відчував страху. Думка, що він може ніколи не повернутися, може падати ланцюжком реальностей вічно, або заблукати серед них, як у дрімучому лісі, постала в Джековій голові, але він її миттєво відкинув. Усе це відбувалося з Джейсоном

(і Джеком)

водномить; часу минало ще менше, ніж треба для того, щоб переставити ногу з однієї сходинки на другу. Він повернеться; він був єдиним, і він не вірив, що така людина може заблукати, бо для нього було місце в кожному зі світів. «Але я не існую в кожному із них одночасно», — подумав Джейсон.

(Джек)

Це важливо, у цьому відмінність. Я пролітаю крізь кожен із цих світів, мабуть, надто швидко, щоб мене хтось помітив; за мною лишається тільки звук, як від удару долонями, або звук, який виникає під час долання звукового бар’єра, коли повітря наповнює собою простір, який до того займало моє тіло.

У багатьох цих світах Чорний Готель стояв чорними руїнами. Джек краєм свідомості розумів: у тих світах велике зло, що напнутою струною нависло між Каліфорнією та Територіями, уже здійснилося. В одному зі світів мертвотно-зелене море ревіло і бурчало біля узбережжя на тлі неба такого ж гангреноподібного відтінку. В іншому Джек побачив летючу почвару завбільшки з фургон перших американських піонерів, яка склала крила і летіла до землі, мов яструб. Вона схопила схожу на вівцю істоту, тримаючи в дзьобі закривавлену задню частину туші.

Перехід… перехід… перехід.

Світи пролітали перед його очима, як карти, які тасує шулер.

Знову готель і з півдюжини варіацій на тему чорного лицаря перед ним; наміри в усіх були однакові, тому відмінності, як і дизайнерські фішки автомобілів-конкурентів, не мали жодного значення. Ось чорний намет, наповнений ядучим сухим запахом зогнилої парусини; вона була порвана в багатьох місцях, і тому крізь дірки просочувалися припорошені сонячні промені. У цьому світі Джек/Джейсон дряпався мотузяною драбиною, а чорний лицар стояв усередині дерев’яного кошика, і, вилазячи нагору, хлопчик знову перенісся… і знову… і знову.

Ось океан охопило полум’я. Готель не надто відрізнявся від свого Двійника в Пойнт-Венуті, хіба що наполовину пішов під воду. На мить хлопчику здалося, що він опинився в кабіні ліфта, а лицар стояв на ній і дивився на нього крізь аварійний люк.

Потім Джек перенісся на пандус, який охороняла гігантська змія; її чорне м’язисте тіло було закуте в блискучу чорну луску.

А коли я досягну кінця всього? Коли я перестану ламати долівки і просто розіб’юся об морок?

— ДЖЕКУ! ДЖЕЙСОНЕ! — кликав з усіх світів Талісман. — ДО МЕНЕ!

І Джек ішов до нього, наче прямував до забутого дому.

6

Джек мав рацію: він піднявся лише на одну сходинку. Реальність знову завмерла навколо нього. Чорний лицар — його чорний лицар, чорний лицар Джека Сойєра — блокував прохід. Він підняв пернач.

Джек боявся, але продовжував підніматися, тримаючи медіатор Спіді перед собою.

— Я не збираюся панькатися з тобою, — сказав Джек. — Краще забирайся з…

Чорна фігура замахнулася перначем. З неймовірною силою він опустився вниз. Джек відскочив убік. Пернач врізався в сходинку, на якій мить до того стояв хлопчик, роздробив її, утворивши чорну діру.

Постать видерла пернач. Джек піднявся ще на дві сходинки, досі стискаючи медіатор Спіді між великим і вказівним пальцями… і раптом він просто розламався і розпорошився на землю дощем схожих на яєчну шкаралупу жовтих кістяних фрагментів. Більшість із них упала Джекові на кросівки, і хлопчик тупо витріщився на них.

Пролунав мертвотний сміх.

Пернач, до якого прилипли дерев’яні трісочки та шматки старого зогнилого килима, здіймався в руках-латах лицаря. Гарячий погляд привида вихопився з оглядових шпарин шолома. Здавалося, він горизонтальною лінією до крові розрізав задерте обличчя Джека на рівні носа.

Знову грубий регіт — Джек чув його не вухами (він знав, що обладунок порожній, як і решта, він лише оболонка для живого духа), а у своїй голові. Ти програв, хлопче! Невже ти справді гадав, що такий дріб’язок проскочить повз мене?

Знову пернач зі свистом опустився вниз, цього разу по діагоналі, і Джек саме вчасно відвів очі від червоного погляду, щоб пригнутися — він відчув, як пернач черкнув його волосся за мить до того, як вибив чотирифутову секцію перил і відіслав її в політ.

Скрегіт металу — і лицар нахилив шолом уперед (якась потворна саркастична пародія на стурбованість), а тоді пернач знову здійнявся вгору, щоб здійснити ще один зловісний удар.

Джеку, тобі не знадобився чарівний сік, щоб опинитися тут, і тобі не знадобиться ніякий медіатор, аби здолати цю банку з-під кави!

Пернач знову розганяв повітря — вввввііііішшшшш!

Джек відскочив, у нього занив живіт, сплетення плечових м’язів завили від ран, що залишили шпичасті рукавиці.

Пернач не поцілив у груди лише на якийсь дюйм, схибив і розтрощив балюстраду з червоного дерева, наче зубочистки, що розлетілися врізнобіч. Джек завис над порожнечею, відчуваючи себе, мов Бастер Кітон[269], абсурдно. Лівою рукою він схопився за зазубрені рештки поручнів і загнав скабки під два нігті. Біль був настільки жахливим, що Джекові здалося, ніби його очі зараз вибухнуть. Але він вже намацав правою рукою опору, вирівнявся, втримався і відійшов від провалля.

Уся магія в тобі, Джеку! Невже ти досі цього не знаєш?

Якусь мить він просто стояв там, важко дихав, а тоді знову пішов сходами нагору, вдивляючись в чорне порожнє обличчя над собою.

— Краще відійди, сер Ґавейне[270].

Лицар знову нахилив величезний шолом в незвично делікатному жесті (Перепрошую, юначе… ви справді зверталися до мене?), а тоді знову здійняв пернач над головою.

Можливо, засліплений страхом, Джек не помічав до цієї миті, наскільки повільні ці помахи, наскільки передбачуваною є траєкторія кожного удару. Напевне, суглоби поїла іржа, подумав він. У будь-якому разі, тепер, коли в голові трохи просвітлилось, йому стало легше ухилятися в колі цих помахів.

Джек звівся навшпиньки, потягнувся і схопив обома руками чорний шолом. Метал був неприємно гарячим — наче зашкарубла шкіра під час високої температури.

— Згинь з лиця землі. — Голос хлопчика був тихим і спокійним, наче це була звичайна розмова. — Її іменем наказую тобі.

Червоне сяйво в шоломі згасло, як свічка в гелловінському гарбузі, і раптом шолом зі всією свою вагою — фунтів п’ятнадцять як мінімум — опинився в Джекових руках. Більше його нічого не підтримувало; обладунок під шоломом розпався.

— Ви мали вбити обох братів Елліс! — сказав Джек і відкинув порожній шолом геть.

Той ударився об підлогу в самому низу з гучним «беем» і відкотився вбік, немов іграшка. Готель наче зіщулився. Джек повернувся до широкого коридору на другому поверсі, там нарешті з’явилося світло: яскраве і чисте, як того дня, коли він побачив крилатих людей в небі. Коридор закінчувався ще одними зачиненими двостулковими дверима, але світло все одно пробивалося крізь нього і крізь щілину там, де дві половинки сходилися разом. Це все вказувало на яскравість світла.

Джекові дуже хотілося якнайхутчіше побачити світло і його джерело; і щоб побачити це, він пройшов крізь цілковиту пітьму.

Важкі двері були оздоблені вишуканим різьбленням. Золоті літери над ними хоч і потьмяніли, але їх досі легко було прочитати: «БАЛЬНА ЗАЛА ТЕРИТОРІЙ».

— Агов, мамо, — у Джековому голосі, який линув у це сяйво, лунало м’яке здивування. Щастя заповнювало його серце: відчуття було веселкою, веселкою, веселкою. — Агов, мамо, здається, я прийшов, здається, я справді прийшов.

Обережно, з благоговійним страхом, Джек обома руками взявся за клямку і потягнув її. Відчинив двері — і широкий промінь чистого білого світла впав на його здивоване обличчя.

7

Так сталося, що Сонячний Ґарднер озирнувся з пляжу на готель саме тієї миті, коли Джек прикінчив останнього вартового лицаря. Він почув глухий удар, наче в готелі десь вибухнув динаміт. Тієї ж самої миті яскраве сяйво випурхнуло з усіх вікон другого поверху «Ейджинкурта», і всі мідні символи — місяці, зорі, планети, чудернацько покручені стріли — враз завмерли.

Ґарднер був убраний як тупуватий боєць особливого призначення лос-анджелеської поліції. Зверху білої сорочки він зодягнув грубий чорний бронежилет та прикріпив до плеча рацію на полотняній мотузочці. Під час ходи коротка товста антена хиталася туди-сюди. На другому плечі висів «Везербі» тридцять шостого калібру. Ця мисливська рушниця була завбільшки з протиповітряну гармату; поглянувши на неї, Роберт Руарк[271] помер би від заздрощів. Ґарднер купив її шість років тому, коли обставини змусили його позбутися старої рушниці. Чохол для «Везербі» зі справжньої шкіри зебри лежав зараз у багажнику чорного «кадилака» поруч із тілом сина.

— Морґане!

Морґан не обернувся. Він стояв позаду, лівіше від скупчення скель, що виростали з піску, наче чорні ікла. За двадцять футів від скель і лише за п’ять — до лінії прибою лежав Спіді Паркер, він же Паркус. Якось, коли він був Паркусом, цей чоловік наказав затаврувати Морґана із Орріса — на великих білих стегнах Морґана з внутрішнього боку з’явилися синьо-багряні шрами. Позначки, за якими на Територіях упізнавали зрадників. Лише через пряме втручання королеви Лаури ці шрами залишилися не на щоках, а там, де їх майже завжди міг приховати одяг. Морґан — як цей, так і той — сильніше любити королеву за це не став, а от ненависть до Паркуса, який рознишпорив їхні давні оборудки, надзвичайно зросла.

Тепер Паркус/Паркер лежав на пляжі долілиць, його череп укривали загноєні виразки. З вух повільно текла кров. Морґанові хотілося вірити, що Паркер досі живий, що він досі страждає, але востаннє його спина звелася і впала хвилин п’ять тому, коли вони з Ґарднером прийшли до цих скель.

Коли Ґарднер покликав його, Морґан не обернувся, бо із захватом вивчав свого давнього ворога, котрий тепер ось програв. Той, хто стверджував, що помста не солодка, помилявся.

— Морґане! — знову прошипів Ґарднер.

Цього разу Морґан, насупившись, повернувся.

— Ну? Що?

— Погляньте! Дах готелю!

Морґан побачив, що всі флюгери і мідні фігури (орнаменти даху), які під час штилю і бурі оберталися з однією швидкістю, зупинилися. Тієї ж миті земля під їхніми ногами різко похитнулася і знову заспокоїлася. Наче якась підземна тварюка гігантських розмірів здригнулася під час зимової сплячки. Морґан майже повірив би, що це просто його уява, якби не широкі, налиті кров’ю очі Ґарднера.

«Закладаюся, Ґарде, ти хотів ніколи не виїжджати за межі Індіани, — подумав Морґан. — В Індіані немає жодних землетрусів, так?»

Тихе сяйво знову спалахнуло у вікнах «Ейджинкурта».

— Що це означає, Морґане? — хрипким голосом запитав Ґарднер.

Морґан бачив, що його божевільна лють через смерть сина перетворилася у страх за самого себе. Це було нецікаво, але Морґан знав, що коли знадобиться, Превелебний поверне минулу скаженість. Морґан ненавидів витрачати енергію на будь-що, непричетне до прямого усунення перешкоди, яка постала між ним і світом — всіма світами. Усунення Джека Сойєра, котрий з’явився спершу як чиряк, а тепер розрісся до розмірів найбільшої проблеми Слоутового життя.

Рація Ґарднера запищала.

— Командир четвертого червоного загону Сонячному! Сонячний, прийом!

— Сонячний слухає, командире четвертого червоного загону, — загорлав Ґарднер. — Що трапилося?

Один за одним Ґарднерові проквоктали чотири рапорти, які майже не відрізнялися за змістом. Нічого нового, не відомого їм з Морґаном, він не почув: спалахи світла, зупинка флюгерів, тремтіння землі або можливий початок землетрусу. Однак Ґарднер з гострим ентузіазмом слухав кожен рапорт, ставив різкі запитання, гаркав «Далі» і наприкінці кожного сеансу зв’язку обривав співрозмовника словами «Повтори» або «Зрозуміло». Слоут подумав, що Ґарднер поводиться, як актор другого плану у фільмі-катастрофі.

Але якщо йому від цього ставало краще, Слоут не заперечував. Це дозволяло йому не відповідати на запитання Ґарднера… і тепер, коли він думав про це, то припускав, що, можливо, Ґарднер не хоче чути відповіді, і саме тому він поринув у цю муру з радіоперемовинами.

Вартові мертві або виведені з ладу. Ось чому зупинилися флюгери, ось чому спалахувало те світло. Джек не знайшов Талісман… принаймні поки що. Бо коли він його таки знайде, все в Пойнт-Венуті справді затрясеться, загримить і закрутиться. Однак Морґана це не хвилювало.

Він здійняв свої руки і торкнувся ключа на шиї.

Ґарднер закінчив примовляти свої «повтори», «зрозуміло» і «окей». Він зняв рацію і поглянув на Морґана дикими, переляканими очима. Перш ніж він зміг вимовити хоч слово, Морґан легко поклав руки йому на плечі. Якщо він і міг любити когось у цьому світі, окрім свого бідолашного сина, то любив — якось по-своєму, звісно — тільки цю людину. Вони пройшли довгий шлях разом і як Морґан із Орріса й Озмонд, і як Морґан Слоут та Роберт «Сонячний» Ґарднер.

Майже така сама рушниця, як та, з якої він застрелив Філа Сойєра, висіла зараз на плечі Ґарднера.

— Послухай, Ґарде, — сказав Морґан спокійно. — Ми переможемо.

— Ви певні щодо цього? — прошепотів Ґарднер. — Я гадаю, він вбив вартових, Морґане. Знаю, це звучить, як божевілля, але я справді гадаю… — Він замовк, на його губах тремтіли краплі піни.

— Ми переможемо, — повторив Морґан тим самим спокійним голосом, справді вірячи в сказане. Тут панувала чітка визначеність. Він багато років чекав на це, його рішучість була справжньою тоді, вона залишалася такою і зараз. Джек вийде з Талісманом у руках. Ця річ мала неймовірну силу… але була дуже крихкою.

Морґан поглянув на обладнаний оптичним прицілом «Везербі», який міг зупити носорога, а тоді торкнувся пальцями ключа, який міг стріляти блискавками.

— У нас є все, щоб впоратися з ним, коли він вийде, — сказав Морґан, а тоді додав: — В обох світах. Якщо ти зберігатимеш свій спокій і хоробрість, Ґарде. Якщо ти стоятимеш поряд зі мною.

Губи співрозмовника трохи перестали тремтіти.

— Морґане, звісно, я…

— Пам’ятай, хто вбив твого сина, — м’яко сказав Морґан.

Тієї самої миті, коли Джек Сойєр вдавив розпечену монету в лоб почвари з Територій, Руель Ґарднер, який від шести років страждав на відносно нешкідливі для здоров’я легкі епілептичні напади (у цьому ж віці в Озмондового сина почали виявлятися симптоми того, що називали Заразою Заклятих Земель), раптом затрусився в сильному нападі на задньому сидінні «кадилака», який Вовк-водій вів трасою № 70 на захід, з Каліфорнії до Іллінойсу. Він задихнувся і посинів на руках у Сонячного Ґарднера.

Тепер очі Ґарднера почали вилазити з орбіт.

— Пам’ятай, — м’яко повторив Морґан.

— Поганий, — прошепотів Ґарднер. — Усі хлопчики. Аксіома. Цей хлопчик особливо.

— Правильно, — погодився Морґан. — Пам’ятай про це! Ми можемо зупинити його, але я хочу, аби він вийшов із готелю по суші.

Він повів Ґарднера вниз, до скель, де раніше спостерігав за Паркером. Морґан помітив, що мухи — роздуті мухи-альбіноси — уже почали кружляти над мертвим нігером. На ньому вони нагадували плями фарби. Якби існував «Вераєті»[272] для мух, Морґан з радістю розмістив би там рекламу з інформацію про місце розташування Паркера. Прилітай одна. Прилітайте всі. Вони відкладуть яйця в тріщини зогнилої плоті, і людина, яка затаврувала стегна його Двійника, стане харчем для личинок. Насправді, це було чудово.

Морґан показав на балкон.

— Човен під ним. Він скидається на коня, чорт знає чому. Він у затінку, я знаю. Але ти завжди був достобіса класним стрільцем. Ґарде, якщо розгледиш його, запусти в нього кілька куль. Потопи ту хуйню.

Ґарднер зняв гвинтівку з плеча і поглянув у приціл. Довго водив великою цівкою з боку в бік.

— Бачу, — сказав Ґарднер вдоволеним голосом і натиснув на спусковий гачок.

Луна прокотилася над водою довгою хвилею і розтанула в нікуди. Цівка рушниці піднялася, а тоді опустилася. Ґарднер вистрелив ще раз. І ще раз.

— Влучив, — промовив Ґарднер, опускаючи рушницю. Він повернув собі хоробрість, його член знову стримів угору. Сонячний посміхався так само широко, як і тоді, коли повертався з тої безнадійної справи в Юті. — Тепер по воді пливе мертва шкура. Хочете поглянути в приціл? — Він простягнув гвинтівку Слоуту.

— Ні, — сказав Слоут. — Якщо ти кажеш, що влучив, то так воно і є. Тепер йому доведеться йти суходолом. Гадаю, він принесе те, що стільки років стояло на нашому шляху.

Ґарднер блискучими очима поглянув на Морґана.

— Пропоную пересунутися он туди. — Слоут показав на давній променад. Він був за огорожею, і там Морґан провів багато годин, спостерігаючи за готелем і міркуючи про те, що ховалося в бальній залі.

— Гара…

Раптом земля почала стогнати і тремтіти у них під ногами — підземна істота прокинулася; затремтіла і загарчала.

Тієї самої миті сліпуче біле сяйво заповнило кожне вікно «Ейджинкурта» — світло тисячі сонць. Усі вікна вибухнули одночасно. Скло посипалося діамантовим дощем.

— ПАМ’ЯТАЙ ПРО СВОГО СИНА І ЙДИ ЗА МНОЮ! — проревів Слоут.

Почуття визначеності зараз панувало в ньому особливо яскраво, яскраво і незаперечно. Врешті-решт, перемогти повинен був він.

Удвох вони побігли пляжем угору, до променаду.

8

Переповнений благоговійним трепетом, Джек повільно рухався твердою підлогою бальної зали. Він дивився вгору, очі його блищали. Обличчя купалося в чистих променях усіх кольорів: світанок, вечірня зоря, веселка. Талісман, повільно обертаючись, висів у повітрі високо над хлопчиком.

Кришталева куля приблизно трьох футів у діаметрі: сяйво було настільки яскравим, що неможливо було навіть приблизно визначити її величину. Плавні заокруглені лінії оперізували поверхню Талісмана, як довгота і широта… «А чому б і ні? — подумав Джек, досі перебуваючи в стані неймовірного захвату. — Це світ — усі світи — в одному мікрокосмі. Ба більше; це вісь усіх можливих світів».

Куля співала, оберталась, блищала.

Джек стояв під Талісманом, купався в його теплі та чистій, добрій силі; він стояв посеред сну, відчував, як ця сила проходить крізь нього, наче свіжий весняний дощ, який пробуджує приховану могутність у мільярдах крихітних зернят. Хлопчик відчував неймовірну радість, яка пронизувала його свідомість, наче ракета. Джек Сойєр підвів обидві руки над зверненим до Талісмана обличчям. Він сміявся, неначе відповідав взаємністю цій радості або уявляв, як вона піднімається вгору.

— Прийди до мене! — прокричав він,

і перейшов

(крізь? через?)

в

Джейсона.

— Прийди до мене! — прокричав він солодшою, м’якшою, гнучкішою мовою Територій: крикнув, сміючись, але його щоками текли сльози. І тут він збагнув, що подорож почав інший хлопчик, і він повинен завершити їх, а тому йому треба піти і

перенестися

назад

в

Джека Сойєра.

Над його головою Талісман затремтів у повітрі, повільно повернувся, випромінюючи світло, тепло і відчуття справжнього добра і білості.

— Прийди до мене!

Талісман почав спускатися.

9

Так, після багатьох тижнів важких випробувань, пітьми та відчаю; після друзів, що з’являлися і знову зникали; після днів важкої праці і ночей, проведених у вологих копицях сіна; після зустрічей з демонами похмурих країв (не згадуючи вже тих, що живуть у власній душі) — після всього цього було правильно, що Талісман потрапив до Джека Сойєра.

Хлопчик спостерігав, як Талісман опускається, і, хоча він більше не хотів утекти, у нього виникло безповоротне відчуття, що світи в небезпеці, що вони балансують на межі. Джейсонова частка в ньому справжня? Сина королеви Лаури вбили, він став привидом, іменем якого клялися мешканці Територій. Джек вирішив, що має рацію. Джек шукав Талісман, але ця подорож мала значення і для Джейснона, тому він ожив на деякий час — у Джека справді був своєрідний Двійник. Якщо Джейсон — привид, як і ті лицарі, він міг зникнути, коли ця осяйна куля торкнеться його підведених пальців. Джек знову його вб’є.

«Не хвилюйся, Джеку», — прошепотів голос. Він був теплим і чистим.

Талісман опускався: куля, світ, всі світи — блиск, тепло, добро і незмінна білість. І так само, як уся білість, Талісман був неймовірно крихким.

І поки він опускався, світи роїлися навколо голови Джека. Тепер він не пробивався крізь шари реальності, а бачив увесь всесвіт реальностей; вони накладалися одна на одну, поєднувалися між собою в полотно

(реальностей)

кольчуги.

«Ти тягнешся вгору, щоб отримати всесвіт світів, космос добра, Джеку, — голос належав його батьку. — Не впусти його, синку. Заради Джейсона, не впусти».

Світи світів над світами; деякі чарівні, деякі жахливі — усі вони в одну мить наповнилися білим теплим сяйвом цієї зорі — кришталевої кулі з вигравіюваними лініями на ній. Вона повільно опускалася вниз, до тремтячих рук Джека Сойєра.

— Іди до мене, — закричав він Талісману, як той колись співав йому. — Прийди до мене!

Талісман висить за три фути від його рук, огортає їх м’яким цілющим теплом; два фути, тепер один. На мить він вагається, повільно обертаючись навколо своєї ледь нахиленої вісі. Джек бачить чарівні, мінливі обриси континентів, океанів та полярних шапок. Талісман вагається… а тоді повільно опускається в простягнуті руки хлопчика.

Розділ сорок третій Новини звідусіль

1

Лілі Кавано, що впала у тривожний сон після того, як уявила, що чує позаду Джеків голос, тепер рівно сіла на ліжко. Уперше за останні тижні яскрава барва наповнила її вощано-жовті щоки. Її очі сяяли дикою надією.

— Джейсоне? — видихнула вона, а тоді насупилася.

Це не було ім’я її сина. Однак уві сні, від якого вона щойно покинулася, її сина звали так, і в тому сні вона була кимось іншим. Звісно, це все зілля. Саме зілля так викривлює її сни.

— Джеку? — спробувала вона знову. — Джеку, де ти?

Жодної відповіді… але вона відчула його і, напевно, знала, що він живий. Уперше за тривалий час — певно, за півроку — вона почувалася справді добре.

— Джекі, — мовила вона і схопила свої цигарки. Вона з хвильку подивилася на них, а тоді швиргонула через усю кімнату в камін, до решти лайна, яке вона мала намір спалити. — Гадаю, я щойно кинула палити вдруге і востаннє в житті, Джекі, — сказала вона. — Тримайся там, малий. Мама любить тебе.

І тоді вона без жодної на те причини засяяла широченною дурнуватою усмішкою.

2

Донні Кіґан, який чергував на кухні, коли Вовк вирвався з Ящика, вижив тієї жахливої ночі. Джорджу Ірвінсону, хлопцеві, що чергував разом із ним, так не пощастило. Тепер Донні перебував у значно кращому притулку в Мансі, штат Індіана. На відміну від багатьох інших хлопців у «Домі Сонця», Донні справді був сиротою. Суто символічно Ґарднер мав узяти кількох таких, аби задовольнити штат.

Тепер Донні мив шваброю темний коридор на верхньому поверсі. Застигши в невиразному заціпенінні, він раптом поглянув угору — і його тьмяні очі розширилися. Надворі хмари, що сіяли дрібним снігом на прибрані грудневі поля, несподівано розчахнулися на заході. Їх пронизав широкий сонячний промінь — страшний і захопливий у своїй самотній красі.

— Маєш рацію, я ЛЮБЛЮ його! — з тріумфом вигукнув Донні. Донні кричав до Ферда Дженклова, хоча сам Донні, у макітрі якого було надто багато всього, щоб знайти місце ще й для мозку, уже встиг забути його ім’я. — Він прекрасний, і я ЛЮБЛЮ його!

Донні загиготів, як ідіот, але тепер навіть його сміх видавався прекрасним. Дехто з інших хлопців підійшов до дверей і зачудовано дивився на Донні. Його обличчя купалося в сонячному світлі, яке розсипав той єдиний чистий ефемерний промінь, і котрийсь із хлопців прошепотів своєму близькому другу тієї ночі, що Донні Кіґан був схожим на Ісуса.

Та мить проминула. Хмари затягли дивний просвіт у небі, й до вечора сніг подужчав, перетворюючись на першу велику заметіль тієї зими. Донні збагнув — на одну коротку мить збагнув, — що таке насправді любов і тріумф. Усе минуло так само швидко, як минають сни, коли прокидаєшся… але він ніколи не забуде те відчуття запаморочливої вдячності за раз здійснене і пережите замість обіцяного і запереченого; те відчуття солодкої ясності, неймовірної любові; відчуття екстазу за ще один прихід білизни́.

3

Суддя Феєрчайлд, який відіслав Джека і Вовка в «Дім Сонця», більше не був суддею. І щойно розглянуть його останню апеляцію — запроторять у в’язницю. Більше не викликало сумнівів, що він туди потрапить і отримає своє з лишком. Можливо, узагалі ніколи не вийде. Він був уже старим чоловіком і не надто здоровим. Якби ж вони не знайшли ті кляті тіла…

Він намагався лишатися бадьорим, наскільки, звісно, дозволяли обставини. Але тепер, сидячи вдома, у своєму кабінеті, і чистячи нігті довгим лезом кишенькового ножа, суддя відчув, як його накрила сіра хвиля депресії. Раптом він витягнув ножа з-під своїх товстих нігтів, замислено подивився на нього, а тоді встромив кінчик леза у праву ніздрю. На мить потримав його там, а тоді прошепотів:

— От лайно. Чому б і ні?

Він смикнув кулак вгору, посилаючи шестидюймове лезо в коротку смертоносну подорож, розриваючи свої носові пазухи, а тоді й мізки.

4

Смоукі Апдайк сидів у кабінці «Пивниці Оутлі», переглядав рахунки і вистукував цифри на калькуляторі «Тексас Інструментс», як і того дня, коли вони зустрілися з Джеком. От тільки тепер уже починало сутеніти і Лорі обслуговувала перших вечірніх клієнтів. Музичний автомат награвав «Краще пляшка на столі (аніж дірка в голові)».

Якоїсь миті все було гаразд. А вже наступної Смоукі виструнчився, і його паперовий ковпак з’їхав назад. Він схопився за білу футболку з лівого боку грудей — там, де його щойно пронизав пекельний біль, схожий на укол срібним шипом. «Бог забиває свої цвяхи», — сказав якось Вовк.

У цей момент раптом із гучним гуркотом вибухнув гриль. Він ударився об вивіску «Буш» і вирвав її зі стелі. Вона з грюкотом приземлилася. За баром різко запахло газом. Лорі закричала.

Музичний автомат нарощував темп: 45 обертів на хвилину, 78, 150, 400! Трагікомічне ридання жінки обернулося на швидкісну балаканину стривожених бурундуків на ракетному візку. Наступної миті з автомата злетіла кришка. Кольорове скло розсипалося врізнобіч.

Смоукі глянув на свій калькулятор і побачив, як у червоному віконці блимає одне-єдине слово:

ТАЛІСМАН-ТАЛІСМАН-ТАЛІСМАН-ТАЛІСМАН.

А тоді його очі вибухнули.

— Лорі, вимкни газ! — закричав хтось із клієнтів. Він підвівся зі своєї табуретки і повернувся до Смоукі. — Смоукі, скажи їй… — Чоловік закричав від жаху, коли побачив, як юшить кров з дір, у яких раніше були очі Смоукі Апдайка.

Наступної миті вся «Пивниця Оутлі» полетіла в небеса, і доки встигли під’їхати пожежні машини з Доґтауна і Ельміри, більша частина центру згоріла.

Невелика втрата, діти, можете сказати «амінь».

5

У Школі Тайєра, у якій знову, як і завжди, все йшло своїм звичаєм (а коротенька інтерлюдія здавалася всьому кампусу лише низкою невиразних взаємопов’язаних снів), почався останній цього дня урок. Замислені, замріяні учні сиділи в класах.

Раптом заграли дзвони в каплиці. Голови підвелися. Очі розширилися. І всьому кампусу «Тайєра» здавалося, ніби вицвілі сни повернулися.

6

Етерідж сидів у математичному класі та стискав свій член, ритмічно погладжуючи його вгору-вниз і безтямно витріщаючись на логарифми, які старий містер Ганкінс виводив на дошці. Він думав про маленьку гарненьку міську офіціантку, яку він скоро трахатиме. Вона носила пояс із підв’язками замість колготок і була зовсім не проти не знімати панчохи, доки вони їбуться. Враз Етерідж поглянув у вікно, забуваючи і про свою ерекцію, і про гарненьку офіціантку з довгими ногами і нейлоновими панчохами. Миттєво, невідомо чому, йому спав на думку Слоут. Маленький манірний Річард Слоут, котрий, за всіма правилами, мав би вважатися занудою, але чомусь не був таким. Він подумав про Слоута і поцікавився, чи все з ним гаразд. Чомусь йому подумалося, що Слоут, який, нікого не попередивши, чотири дні тому покинув школу (і відтоді від нього жодної звістки) почувався не так уже й добре.

У кабінеті директора містер Дафрі обговорював відрахування хлопчика на ім’я Джордж Гетфілд за списування з його розлюченим — і багатим — батьком, коли дзвони знову взялися вигравати свій незапланований невеличкий мотивчик. Коли він скінчився, містер Дафрі стояв рачки. Сиве волосся спадало йому на очі, а язик випадав з рота. Старший Гетфілд стовбичив біля дверей, притиснувшись до них: його очі широко розплющилися, а щелепа відвисла. Від здивування і страху він навіть сердитися забув. Містер Дафрі повзав на килимку і гавкав, наче пес.

Коли задзвонили дзвони, Альберт Пузир саме сідав перекусити. Він поглянув у вікно і на мить насупився, як супиться людина, котра намагається пригадати щось, що крутиться в неї на кінчику язика. Він знизав плечима і повернувся до пакунка з кукурудзяними чіпсами — матір надіслала йому цілу валізу. Його очі розширилися. Він подумав — усього на мить, але ця мить виявилися досить довгою — що сумка наповнена пухкими білими жуками.

Він знепритомнів.

Коли він прокинувся і зібрав достатньо мужності, щоб знову зазирнути в торбу, то побачив, що жуки — лише галюцинація. Звісно! Що ж іще? І все одно це була галюцинація, яка мала дивну силу над його майбутнім: коли б він не розгортав пакунок із чіпсами, шоколадний батончик, «Слім Джим», в’ялене м’ясо «Біг Джерк», то внутрішнім оком продовжував бачити тих жуків. До весни Альберт схуд на тридцять п’ять фунтів, грав у тенісній команді «Тайєра», потрахався. І вперше в житті відчув, що може пережити матусину любов.

7

Коли задзвонили дзвони, вони всі роззирнулися. Хтось сміявся, хтось супився, дехто залився слізьми. Десь завили кілька собак, і це здалося дивним, адже собакам вхід до кампусу був заборонений.

Мелодія, яку виводили дзвони не належала до запрограмованого каталогу мелодій — розлючений головний наглядач пізніше перевірив це. У тижневому номері шкільної газети місцевий жартівник висунув гіпотезу, що то якийсь ентузіаст запрограмував мелодію з думками про різдвяні канікули.

Та мелодія — «Щасливі дні знову настали».

8

І хоча вона вже давно вважала себе старою для вагітності, але до матері Вовка, друга Джека Сойєра, кров не прийшла під час Перевтілення дванадцять місяців тому. Тож три місяці тому вона народила трійнят: двох окітних сестричок і одного братика-по-окоту. Її пологи були важкими, також її пригнічувало усвідомлення, що один із її старших синів ось-ось помре. Її син, знала вона, пішов у Інше Місце захищати стадо, і в тому, Іншому, Місці він помре, тож вона ніколи більше не побачить його. І від цього вона плакала сильніше, ніж від болю пологів.

Тепер вона спала з новим молодняком під місяцем уповні, убезпечена від їхнього стада. З посмішкою на обличчі вона скрутилася, витягла найближчого від себе малюка й почала облизувати його. Не прокидаючись, Вовченя обійняло волохату шию матері й притиснулося щокою до її пухнастих грудей, і тепер вони разом усміхалися. У її нелюдському сні з’явилася людська думка: «Бог забиває свої цвяхи надійно і правильно». І все місячне сяйво того чудово світу, у якому всі запахи були приємними, падало на цих двох, що спали в обіймах поряд із маленькими сестричками.

9

У містечку Ґослін, штат Огайо (неподалік від Аманди і лише за тридцять миль на південь від Коламбуса), чоловік на ім’я Бадді Паркінс у присмерку вигрібав куряче лайно з курника. Товста марля затуляла його рот і ніс від задушливої білої хмари потовченого гуано, яке він вигрібав. Повітря тхнуло аміаком. І від цього смороду в нього боліла голова. А ще в нього боліла спина, адже чоловік був високим, а ось курник — ні. Добре все зваживши, він міг би сказати що це до біса неприємна робота. У нього було троє синів, і всі вони, чорт забирай, виявлялися зайнятими, коли потрібно було чистити курник. Єдине, що можна було сказати, що все вже майже закінчено, і…

Той малий! Господи Боже! Той малий!

Раптом він пригадав хлопчика, котрий назвав себе Льюїсом Фарреном, з несподіваною ясністю і любов’ю. Хлопчик, котрий стверджував, що їде до своєї тітки, Гелен Воген, у містечко Бакай-Лейк; хлопчик, котрий повернувся до Бадді, коли той запитав, чи малий часом не втікає, і відкрив йому обличчя, повне щирої доброти і несподіваної, захопливої краси — краси, яка змусила Бадді думати про веселки, що народжуються після штормів, про заграви, які осяюють дні, що стогнали і стікали потом від добре виконаної важкої роботи.

Він випростався з видихом і вдарився головою об балку курника, та ще й так боляче, що на очах виступили сльози… і в той же час він божевільно усміхався. «О Боже, той хлопчик ТАМ, він ТАМ», — думав Бадді Паркінс, і попри те, що він і гадки не мав, де ж це «ТАМ», його миттю охопило солодке, надзвичайне відчуття абсолютної пригоди. Ніколи, відколи він у дванадцять прочитав «Острів скарбів» і в чотирнадцять уперше доторкнувся до грудей дівчини, він не почувався настільки схвильованим, враженим і сповненим теплої радості. Бадді засміявся. Він кинув свою лопату і на очах у здивованих курей заходився танцювати запальну джигу, заходячись сміхом під маскою і клацаючи пальцями.

— Він там! — гукнув Бадді Паркінс до курей, сміючись. — Чорт забирай, він там, зрештою, він зробив це, і він здобув його!

Пізніше, він майже переконав себе — майже, але не зовсім, — що його якимось чином завело від запаху курячого лайна. От тільки це не все, чорт забирай, не все. На нього зійшло своєрідне одкровення, але він не міг точно сказати, що це було… він подумав, що це, як з тим британським поетом, про котрого розповідав їм учитель у старшій школі: той хлоп прийняв дозу опіуму і почав писати кілька віршів про вигаданий китайський бордель, доки був під кайфом… от тільки коли він повернувся до реальності, то не зміг дописати їх.

«На кшталт цього», — подумав він, але все одно розумів, що насправді було не так. І хоча Бадді не міг точно пригадати, що ж спричинило такий напад радості, він, як і Донні Кіґан, ніколи не забуде, як прийшла ця солодка несподівана втіха — він ніколи не забув те духмяне, гостре відчуття дотику до великої пригоди, ніби він на мить побачив якесь чудове біле сяйво, у якому переплелися всі кольори веселки.

10

У давній пісні Боббі Даріна є такі слова: «Часом пагони такі відхаркує земля, в джинсових сорочках, на ногах — взуття / тягни їх геть… тягни їх геть».

Цю пісню діти з Каюги штату Індіана, могли б з легкістю підхопити, якби її популярність не минула раніше. «Дім Сонця» стояв порожнім тільки ледь понад тиждень, а поміж місцевих дітей він уже здобув репутацію будинку з привидами. Зважаючи на жахні останки, знайдені навантажувачем біля кам’яної стіни на Дальньому Полі, нічого дивного в цьому не було. Табличка «ПРОДАЄТЬСЯ» від місцевого ріелтора виглядала так, ніби простояла на моріжку щонайменше рік, а не якихось дев’ять днів. Ріелтор уже раз знижував ціну і підозрював, що доведеться це зробити вдруге. Але так склалося, що йому не довелося цього робити. Коли посипав перший сніг зі свинцевого неба Каюги, (а Джек Сойєр за дві тисячі миль доторкнувся до Талісмана), газові баки за кухнею вибухнули. Працівник «Газу та електрики Східної Індіани» приїжджав тиждень тому, щоб викачати весь газ назад у свою вантажівку, і він міг заприсягнутися, що ти можеш залізти в один з тих баків і запалити там цигарку. І все одно вони вибухнули — вибухнули тієї самої миті, коли вікна «Пивниці Оутлі» вилетіли на вулицю (разом із купкою клієнтів у джинсових сорочках і важких черевиках… і рятувальна служба Ельміри витягнула їх геть).

«Дім Сонця» вигорів до тла, буквально, миттєво.

Можете сказати «алілуя»?

11

У всіх світах щось зрушилося і перемістилося трішки інакше, начебто велетенська тварина… але у Пойнт-Венуті тварина перебувала у землі. Вона прокинулася і кричала. І, згідно з даними Інституту сейсмології в Каліфорнійському технічному інституті, вона не змовкала наступні сімдесят дев’ять секунд.

Почався землетрус.

Розділ сорок четвертий Землетрус

1

Проминув деякий час, перш ніж Джек збагнув, що «Ейджинкурт» трясеться і скоро розвалиться на шматки, але хлопчика це анітрохи не здивувало. Йому було цікаво. Однієї миті він узагалі був не в «Ейджинкурті», не в Пойнт-Венуті, не в окрузі Мендосіно, не в Каліфорнії, не на Американських територіях, не на інших Територіях; але він був серед них; і також у кожному безконечному світі. Не просто в одному місці всіх світів — він був скрізь, бо сам був цими світами. Талісман, здавалося, був чимось набагато більшим, ніж вважав його батько. Не лише віссю всіх можливих світів, а й самими цими світами — світами і просторами між ними.

Тут було так багато трансценденталізму, що він цілком міг би довести до божевілля навіть святого тибетського відлюдника, що мешкає в печері. Джек Сойєр був скрізь. Джек Сойєр був усім. У світі за п’ятдесят тисяч світів від Землі десь у центрі континенту, що відповідав земній Африці, від спраги помирала травичка з невідомої причини, і Джек помирав разом з нею. В іншому світі дракони злягалися в центрі хмари високо над планетою, і люті подихи їхнього екстазу змішувалися з холодним повітрям, випадали дощем і паводком на землю. Джек був драконом; Джек був самицею; Джек був спермою; Джек був яйцеклітиною. Далеко-далеко за мільйон всесвітів звідси три порошинки літали одна біля одної в міжзоряному просторі. Джек був порошинками. Джек був простором між ними. Галактики згорталися навколо його голови, наче довжелезні рулони паперу, і доля пронизувала їх в довільному порядку, обертаючи на макроскопічні записи піаніста, який міг зіграти будь-що — від регтайму до панахиди. Щасливо зуби Джека вгризалися в апельсин; нещасна плоть Джека кричала, коли її роздирали зуби. Він був трильйоном грудок пилу під мільярдом ліжок. Він був малям кенгуру, що марило своїм минулим життям у сумці матері, поки та скакала пурпуровими рівнинами, по яких бігали і стрибали кролики розміром з оленя. Він був шинкою на гаку в Перу, яйцями, які висиджувала одна із курок у курнику в штаті Огайо, який чистив Бадді Паркінс. Він був розпорошеним лайном у носі Бадді Паркінса; він був дрібними волосинками в носі, які скоро змусять Бадді Паркінса чхнути. Він був чханням; мікробами в цьому чханні, атомами в мікробах; він був тахіонами, які летять назад крізь час до великого вибуху, з якого почалось творіння всього.

Його серце смикнулося і тисячі сонць вибухнули надновими зорями. Він побачив гугоплекс горобців у гугоплексі світів і знав про падіння і чудове життя кожного з них. Він помер у геєні копалень на Територіях. Він жив вірусом грипу на краватці Етеріджа. Він біг вітром над безмежними просторами. Він був… О так, він був…

Він був Богом. Богом, або чимось настільки близьким до цього, що різниця втрачала будь-яке значення.

— Ні! — перелякано закричав Джек. — Ні! Я не хочу бути Богом! Будь ласка! Будь ласка, я не хочу бути Богом. Я ЛИШЕ ХОЧУ ВРЯТУВАТИ ЖИТТЯ МОЄЇ МАТЕРІ!

І раптом безкінечність склалася, наче шулер склав віяло із карт. Звузилася до променя сліпучого білого сяйва — і Джек повернувся в Бальну Залу Територій, де минули лише секунди. У руках він досі стискав Талісман.

2

Надворі земля почала виробляти жонглерські кульбіти: надувалася і стулялася. Приплив, що набігав на берег, передумав, і потік назад, оголюючи пісок, який засмаг, наче стегна старлетки. На піску здригалися чудернацькі риби, деякі з них нагадували желатинові скупчення очей.

Пагорби за містом номінально вважалися осадовими породами, але будь-який геолог, поглянувши на них, сказав би, що до осадових порід вони мають такий самий стосунок, як нувориші до Перевороту чотирьохсот[273]. Схили Пойнт-Венуті складалися з утрамбованого багна, але тепер вони потріскалися, які поповзли в тисячу різних напрямків. Якусь мить вони ще трималися купи — з’являлися і зникали нові тріщини (гори неначе дихали), — а тоді обвалювання посунуло на місто. Струмки бруду текли вниз, і в цій повені траплялися камені завбільшки з Толедьську фабрику шин.

Вовчий загін Морґана значно зменшився після несподіваної атаки Джека та Річарда на «Табір Готовності». Тепер їх стало ще менше, бо більшість розбіглися, горлаючи і виючи від забобонного страху. Дехто катапультувався у власний світ. Хтось врятувався, але більшість проковтнули зсуви, що розчахнулися і там. Такі самі катаклізми відбувалися скрізь, у всіх світах, наче величезний штир-пробозбірник пронизав їх наскрізь. Група трьох Вовків, зодягнених у мотоциклетні куртки Фреснівських демонів, устигла залізти в свій автомобіль — старий іржавий «лінкольн-Марк-IV» — і проїхати півтора квартали під трубу Гаррі Джеймса[274], що линула з динаміків, перш ніж з неба не впав камінь і не розчавив їх.

Інші Вовки просто з криками бігли вулицями, вони почали змінюватися. Жінка з ланцюжками в сосках спокійно вийшла перед ними. Вона почала повільно видирати волосся великими жмутками. Простягнула його якомусь Вовку. Закривавлені корені коливалися, мов кінчики морської трави, а жінка пританцьовувала на землі, що втікала у неї з-під ніг.

— Ось, — промовила вона супокійно. — Букет! Для тебе!

Вовк, який не поділяв її спокою, одним укусом відірвав їй голову і побіг, побіг, побіг далі.

3

Джек вивчав те, що отримав, із таким захватом, із яким дитина дивиться на лісове звірятко, що вийшло з трави і їсть просто з руки.

Талісман світився між його долонями, збільшувався, зменшувався, збільшувався, зменшувався.

У такт мого серцебиття, подумав Джек.

Талісман був начебто скляним, але його поверхня гнулася під пальцями. Джек натиснув — і вона прогнулася сильніше. У місцях натиску всередині чарівними хвильками бризнули кольори: чорнильно-синій з-під лівої руки, темно-червоний — з-під правої. Джек посміхнувся… а тоді його посмішка поблякла.

Можливо, ти щойно вбив мільйони людей — пожежі, паводки, бозна-що ще. Пам’ятай про будинок, що впав в Анголі, штат Нью-Йорк, коли…

«Ні, Джеку, — прошепотів Талісман, і хлопчик миттєво збагнув причину гнучкості: Талісман був живий, звісно ж. — Ні, Джеку: Все буде добре… добре… і все буде навіки добре… і всім буде добре… Тільки вір щиро, тримайся, не відступай».

У ньому спокій — який глибокий спокій.

«Веселка. Веселка. Веселка», — подумав Джек, і йому стало цікаво, чи вдасться йому змусити себе випустити цю чарівну кулю з рук.

4

На пляжі біля променада Ґарднер перелякано розпластався на череві. Його пальці занурилися в пісок. Він нявкав.

Морґан, як п’яний, захитався до нього і зняв з плеча Ґарднера рацію.

— Залишайтеся надворі! — заревів він, а тоді згадав, що забув натиснути кнопку передачі. — ЗАЛИШАЙТЕСЯ НАДВОРІ! СПРОБУЄТЕ ВТЕКТИ З МІСТА — І ВАС УБ’ЮТЬ ЙОБАНІ СКЕЛІ! СПУСКАЙТЕСЯ СЮДИ! ІДІТЬ ДО МЕНЕ! ЦЕ ЛИШЕ КЛЯТІ СПЕЦЕФЕКТИ! СПУСКАЙТЕСЯ СЮДИ! СФОРМУЙТЕ КОЛО ПО ВСЬОМУ ПЛЯЖУ! ТІ, ХТО ПРИЙДЕ ОТРИМАЄ НАГОРОДИ! РЕШТА ЗАГИНУТЬ В КОПАЛЬНЯХ І ЗАКЛЯТИХ ЗЕМЛЯХ! СПУСКАЙТЕСЯ! ТУТ ВІДКРИТА ДІЛЯНКА! СПУСКАЙТЕСЯ — І ТУТ НІЧОГО НЕ ВПАДЕ ВАМ НА ГОЛОВИ! СПУСКАЙТЕСЯ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

Морґан відкинув рацію. Вона розбилася. З неї полізли десятки жуків з довгими вусиками. Морґан нахилився і рвучко підвів блідого від страху Ґарднера.

— Вставай, красунчику.

5

Річард, не приходячи до тями, закричав, бо стіл, на якому він лежав, підскочив і скинув його на землю. Джек почув крик, і відірвався від зачарованого споглядання Талісмана. Хлопчик злякався, бо «Ейджинкурт» стогнав, наче корабель у сильний шторм. Він роззирнувся і побачив, як відриваються мостини, оголюючи старі балки під ними. Вони ходили туди-сюди, мов човники ткацьких верстатів. Жуки-альбіноси повзли і звивалися геть від чистого світла Талісмана.

— Я іду, Річарде! — закричав Джек і пішов до дверей. Його один раз відкинуло, і хлопчик упав на землю, піднявши високо вгору сферу. Він розумів, наскільки вона крихка — якщо її сильно вдарити, вона розіб’ється. Що буде далі — одному Богові відомо. Джек підвівся на одне коліно, його знову відкинуло назад, але зрештою він зіп’явся на ноги.

Знизу Річард знову закричав.

— Річарде! Іду!

Над головою залунали дзвоники. Джек звів погляд і побачив, як люстра хиталася маятником уперед-назад, дедалі швидше і швидше. Звук линув від кришталевих підвісок. На очах у Джека ланцюг розірвався і люстра гепнулася на зруйновану підлогу, наче бомба, в яку замість вибухівки поклали діаманти. Скло розлетілося врізнобіч. Джек повернувся і вийшов з кімнати великими, замашними кроками — він нагадував собі бурлескного п’яного матроса.

Унизу по коридору його швиргонуло до однієї стіни, потім до другої, підлога йшла хвилями і розпадалася. Щоразу падаючи на стіни, Джек тримав Талісман перед собою. Його руки нагадували лещата, які держали розжарену до білого вуглину.

Ти ніколи не зможеш спуститися сходами.

Мусиш. Мусиш.

Джек дістався до місця, де зіткнувся з чорним лицарем. Світ пішов іще однією хвилею; Джек похитнувся і побачив шолом, який швидко покотився підлогою. Джек продовжував дивитися вниз. Сходи рухалися, мов гігантські жахливі хвилі, через що Джека знудило. Одна сходинка відлетіла, оголюючи чорну діру.

— Джеку!

— Іду, Річарде!

Цими сходами тобі не спуститися. Шлях загороджено, малюку.

Мусиш. Мусиш.

Тримаючи коштовний і крихкий Талісман у руках, Джек пішов сходовим просвітом, який тепер нагадував летючий килим з арабських казок, що потрапив у торнадо. Сходи нахилилися, а хлопчика закинуло вперед до пройми, через яку впав шолом чорного лицаря. Джек закричав, відсахнувся вбік — правою рукою, притискаючи Талісман до грудей, а лівою розмахуючи ззаду, щоб опертися. Нічого не було. Його п’ятки ковзнули вперед, і він покотився в порожнечу і забуття.

6

Від початку землетрусу минуло п’ятдесят секунд. Лише п’ятдесят секунд — але ті, хто пережили його, розкажуть вам, що об’єктивний час, час на годиннику, втрачає будь-який сенс під час стихії. Через три дні після землетрусу, який відбувся 1964 року в Лос-Анджелесі, репортер теленовин запитав у вцілілого, котрий перебував поряд з епіцентром, про те, як довго він тривав.

— Він досі триває, — спокійно відповів він.

Через шістдесят дві секунди після початку землетрусу всі вершини Пойн-Венуті вирішили скоритися долі і перетворилися на низини Пойнт-Венуті. Вони впали на місто з багнистим курруммммп, залишивши по собі лише самотній виступ міцної скелі, яка звинувачувально вказувала на «Ейджинкурт». З одного із нових зсувів так і залишився стирчати димар, схожий на пеніс під час ерекції.

7

На пляжі Морґан Слоут та Сонячний Ґарднер стояли, підтримуючи один одного, немовби танцювали хула-хула. Ґарднер скинув з плеча «Везербі». До них приєдналося кілька Вовків з виряченими чи то від жаху, чи від безмежної люті блискучими очима. Ще більше їх наближалося. Вони або вже змінилися, або змінювалися. Одяг на них рвався на шмаття. Морґан помітив, як один Вовк упав на тверду землю і заходився кусати її, наче вона була ворогом, якого можна вбити. Слоут подивився на це божевілля, а тоді відвернувся. Фургон, на бортах якого психоделічні літери складалися у слова «ДИКЕ ДИТЯ», нісся на всій швидкості сквером Пойнт-Венуті, на якому колись діти благали батьків купити їм морозиво та прапорці з зображенням «Ейджинкурта». Фургон доїхав до краю, вилетів на узбіччя і покотився до пляжу, збиваючи зачинені кіоски. Тріщина. Земля розчахнулася — і «ДИКЕ ДИТЯ», що вбило Томмі Вудбайна, зникло навіки-віків, завалившись носом уперед. Двигун вибухнув і полум’я здійнялося в небо. Спостерігаючи за машиною, Слоут на мить згадав свого батька, котрий проповідував про Вогонь Святого Духа. Тріщина зникла.

— Тримайся! — закричав Морґан Ґарднеру. — Гадаю, все завалиться і поховає його під собою, але якщо він вилізе, ти його просто застрелиш, буде землетрус чи не буде.

— Ми дізнаємося, якщо ВОНО розіб’ється? — пропищав Ґарднер.

Морґан Слоут ощирився, як кабан у хащах солодкої тростини.

— Ми дізнаємося, — сказав він. — Сонце стане чорним.

Сімдесят чотири секунди.

8

Ліва рука Джека вчепилася в зазубрені рештки перил. Талісман шалено сяяв навпроти його грудей, лінії довготи та широти світили розжареними вольфрамовими нитками, як у лампочці. П’ятки Джека нахилилися, а підошва почала ковзати.

Падаю! Спіді! Я зараз…

Сімдесят дев’ять секунд.

Усе скінчилось.

Раптово все скінчилося.

От тільки для Джека, як і для того вцілілого після землетрусу 1964 року, усе досі тривало, принаймні в голові. У якійсь частині свідомості земля дрижатиме, як желе на церковному пікніку, навіки-віків.

Хлопчик відсунувся від прірви, відповз на середину покручених сходів. Спинився, важко дихаючи, його обличчя блищало від поту; він притискав до грудей круглу зірку Талісмана. Хлопчик завмер і слухав тишу.

Десь щось важке — бюро або шафа — застигло в непевному становищі, а тоді впало з приголомшливим тріском.

— Джеку! Будь ласка! Гадаю, я вмираю! — Безпорадний стогін Річарда справді звучав так, наче друг підійшов до останньої межі.

— Річарде! Я йду!

Джек продовжив спускання сходами, покрученими, вигнутими, благенькими. Багатьох сходинок бракувало, тому доводилося переступати. В одному місці не було аж чотирьох сходинок, і хлопчик стрибнув, однією рукою притискаючи Талісман до грудей, а другою ковзаючи перилами.

Усе досі розвалювалося. Скло розбивалося і брязкало. У якомусь туалеті шалено раз за разом змивалася вода. У коридорі реєстраційна стійка з червоного дерева тріснула навпіл. Двостулкові двері розчахнулися, яскравий клинець світла падав крізь них, а старий вологий килим, здавалося, тріщав і парував, обурюючись світлом.

«Хмари розбіглись, — подумав Джек. — Визирнуло сонце. А тоді з’явилася ще одна думка: — Ми вийдемо крізь ці двері, друже Річі. Ти і я. Великі, мов життя, горді за самих себе».

Коридор, що проходив повз бар «Чапля» до обідньої зали, нагадував декорації до котрогось із давніх випусків «Сутінкової Зони», де все було викривлене. Ось підлога нахилилася ліворуч, а тут — праворуч; далі з’явилися верблюдячі горби. Джек розганяв морок Талісманом, як найбільшим у світі ліхтариком. Він зазирнув у їдальню і побачив, що Річард лежить на підлозі, закутавшись у скатертини. З його носа текла кров. Наблизившись, Джек побачив, що деякі з твердих червоних наростів луснули, і білі жуки виповзають із плоті Річарда, ліниво ковзаючи по його щоках. Один із них на Джекових очах виповз із Річардового носа. Річард закричав із кволим нещасним бульканням і вхопив жука. Це був крик того, хто вмирає в агонії. Його сорочка напиналася і ворушилася через гидоту, що повзала під нею.

Джек рушив до друга кривою підлогою… павук залетів вниз із напівмороку, сліпо розбризкуючи в повітрі отруту.

— Шраний злодій! — зашамкав він своїм високим, гучним комашиним голосом. — О, ти, шраний злодій, поклади, де вжяв, поклади, де вжяв!

Навіть не замислюючись, Джек здійняв Талісман. Він спалахнув білим полум’ям — веселковим полум’ям — і павук, зіщулившись, почорнів, а за мить обернувся на крихітну грудку тліючого вугілля, що повільно-повільно колихалася в повітрі, аж доки зовсім не спинилася. Нема часу дивитися на цю дивовижу. Річард помирає.

Джек дістався до друга, впав навколішки біля нього і розгорнув схожу на простирадло скатертину.

— Я нарешті дістав його, друзяко, — прошепотів він, намагаючись не помічати жуків, які виповзали з Річардової плоті.

Він підняв Талісман, замислився, а тоді опустив його на лоб Річарда. Річард жахливо закричав і спробував скинути кулю. Джек поклав руку на кістляві груди друга і втримав його — це було не важко. Засмерділо, бо Талісман підпалив кількох жуків під собою.

Що тепер? Треба щось іще, але що?

Джек окинув кімнату зором, і погляд зупинився на зеленій кульці, яку він залишив Річарду, кульці, що перетворювалася на магічне люстерко в тому світі. На його очах вона сама прокотилася шість футів і зупинилася на місці. Вона котиться, так. Вона котиться, бо кулька, а головна мета кульки — котитися. Кульки круглі. Кульки круглі, як Талісман.

У збуреній свідомості спалахнув вогник.

Підтримуючи Річарда, Джек повільно прокотив Талісман вниз по тілу друга. Щойно він дістався грудей, Річард перестав опиратися. Джек вирішив, що той, напевно, ослаб, але нетривкого погляду вистачило, щоб зрозуміти, що це не так. Річард дивився на нього з дедалі більшим здивуванням.

…і прищі з його обличчя зникли! Тверді червоні набряки зійшли!

— Річарде! — закричав Джек і розреготався, як божевільний. — Агов, Річарде, поглянь на це! Вона творить дива.

Долонею він повільно перекотив Талісман на Річардів живіт. Талісман яскраво сяяв, поширюючи чисту, безмовну гармонію, здоров’я і зцілення. Униз, до Річардового паху. Джек звів тонкі ноги Річарда разом і прокотив Талісман западиною між ними до литок. Талісман світився яскраво-блакитно… темно-червоно… жовтим… зеленню червневої лугової трави. Потім він знову став білим.

— Джеку, — прошепотів Річард. — Ми прийшли за цим?

— Так.

— Він прекрасний. — Річард завагався. — Можна я його потримаю?

Джек раптом відчув напад скруджівської жадібності. На мить міцно притиснув Талісман до себе. Ні! Ти можеш його розбити! Окрім того, він мій! Я перетнув усю країну заради нього! Я бився за нього з лицарями! Ти не можеш торкатися до нього. Він мій! Мій! Мі…

У руках Джека Талісман раптом почав випромінювати жахливий холод і на мить — мить, що була для Джека страшнішою за всі землетруси, які на світі були або будуть — став готично-чорним. Біле світло вичерпалося. І в цій багатій, грозовій, цілковитій пітьмі Джек побачив Чорний Готель. З надбудовами, мансардами, фронтонами, вершинами куполів, що надималися, як заповнені злоякісністю бородавки з кабалістичними символами, що рухалися по колу, — вовком, круком, покрученою геніальною зіркою.

«Отже, ти будеш новим “Ейджинкуртом”? — прошепотів Талісман. — Навіть хлопчик може стати готелем… якщо захоче».

У голові пролунав чіткий голос матері: «Якщо ти не хочеш ділитися цим, Джекі, якщо ти не можеш принести це в жертву заради друга, тоді краще залишайся там, де зараз. Якщо ти не можеш змусити себе поділитися нагородою — ризикнути здобутком, — навіть не намагайся повернутися додому. Діти чують це лайно все своє життя, але коли настає час ділитися або не ділитися, виявляється, що це зовсім не одне і те саме, правда. Якщо ти не можеш поділитися Талісманом, дай мені померти, друзяко, бо я не хочу жити такою ціною».

Вага Талсмана раптово неймовірно зросла, наче його заповнила вага мертвих тіл. Але Джек якимось чином підняв його і поклав кулю в руки Річарда. Його руки були бліді та кістляві… однак Річард легко втримав Талісман, і Джек збагнув, що відчуття ваги — це плід його уяви, його власної викривленої хворої уяви. І щойно Талісман засяяв яскравим білим сяйвом, Джек відчув, як з нього виходить внутрішня пітьма. З’явилося нечітке усвідомлення того, що своє право на володіння річчю можна виміряти лише тим, як легко ти можеш її віддати… а тоді ця думка зникла.

Річард посміхнувся, і посмішка додала йому краси. Джек бачив Річардову посмішку багато разів, але такого спокою в ній він ще ніколи в житті не спостерігав. Спокій, що проходив через його усвідомлення. У білому цілющому світлі Талісмана він помітив обличчя Річарда, досі спустошене, дике і хворе, — воно зцілювалося. Річард притис Талісман до грудей, наче дитину, і посміхався Джекові осяйними очима.

— Якщо це Експрес на Сібрук-Айленд, — сказав він, — я, напевно, куплю проїзний. Звісно, якщо нам пощастить залишити його.

— Тобі вже краще?

Річардова посмішка сяяла у світлі Талісмана.

— Набагато краще, — сказав він. — Тепер допоможи мені підвестися, Джеку.

Джек нахилився, щоб узяти Річарда за плече. Той простягнув йому Талісман.

— Краще спершу візьми його. Я досі кволий, а він хоче повернутися до тебе. Я відчуваю це.

Джек взяв Талісман і допоміг Річардові підвестися. Річард обхопив Джека за шию.

— Ти готовий… друзяко?

— Ага, — сказав Річард. — Але я чомусь думаю, що морем нам не повернутися. Здається, я чув, як під час Великої Колотнечі завалився балкон.

— Ми вийдемо через головні двері, — сказав Джек. — Навіть якби Господь створив прохід через океан з вікна на берег, я б усе одно вийшов через головні двері. Ми не тікаємо звідси, Річі. Ми йдемо як гості, що сплатили за проживання. Мені здається, ми сповна заплатили. А ти як гадаєш?

Річард простягнув худорляву руку долонею вгору. На ній досі червоніли вилікувані виразки.

— Гадаю, ми повинні це зробити заради нього, — сказав він. — Дай п’ять, Джекі.

Джек ляснув долонею по долоні Річарда, а потім вони вдвох рушили коридором, і рука Річарда обнімала Джека за шию. У коридорі Річард витріщився на купи мертвого металу.

— Що за хрінь?

— Бляшанки з-під кави, — сказав Джек і посміхнувся. — «Максвел Гауз».

— Джеку, що заради всіх свя…

— Не переймайся, Річарде, — сказав Джек.

Він посміхався і досі почувався чудово, але дроти напруги спрацювали в його тілі одночасно. Землетрус скінчився… але насправді це не так. На них чекатиме Морґан. І Ґарднер.

Не переймайся. Хай усе буде, як і має бути.

Вони дійшли до вестибюля, і Річард здивовано зиркнув на сходи, зламану реєстраційну конторку, розкидані трофеї і прапори. Голова чорного ведмедя ткнулася носом у скриньку для поштової кореспонденції, наче там смачно пахло медом.

— Ого, — сказав Річард, — таке враження, що тут усе зараз завалиться.

Джек потягнув його до двостулкових дверей і помітив, що Річард жадібно дивиться на сонячне світло.

— Ти справді готовий до цього, Річарде?

— Так.

— Там твій батько.

— Ні, не він. Мій батько мертвий. А той, хто там, це… як ти його називаєш? Його Двійник.

— Ох.

Річард кивнув. Попри наближення Талісмана, він знову здавався виснаженим.

— Так.

— Битва буде пекельною.

— Що ж, зроблю, що зможу.

— Я люблю тебе, Річарде.

Річард зморено посміхнувся.

— Я теж тебе люблю, Джеку. А тепер ходімо, поки в мене не розладналися нерви.

9

Слоут справді вірив, що все під контролем. Насамперед ситуація, але й він сам теж. Вірив у це, аж доки не побачив, як його син, очевидно, виснажений, хворий, але аж надто живий, виходить із Чорного Готелю, обхопивши Джека Сойєра за шию, а голова його лежала на Джекових грудях.

Слоут також вірив, що може тримати під контролем свої емоції щодо виплодка Філа Сойєра — це через свою лють він пропустив Джека: спершу в Королівському павільйоні, потім на Середньому Заході. Боже, той перетнув Огайо без пригод, а Огайо — це ж майже поруч з Оррісом, Морґановою цитаделлю. Але лють призвела до неконтрольованої поведінки, і хлопчисько втік. Морґан тамував лють — але тепер вона спалахнула з хворою й нездоланною силою, немовби хтось підлив гасу в спокійне полум’я.

Його син досі живий. Його любий синочок, котрому він збирався передати у спадок світи і всесвіти, спирався на Сойєра.

Але й це ще не все. У руках Сойєра блищав і світився, наче зоря, що впала на землю, Талісман. Навіть звідси Слоут відчував це — немовби гравітаційне поле планети несподівано зросло, тягнучи його вниз, змушуючи серце скажено битися; наче прискорювався час, висушуючи плоть, затуманюючи погляд.

— Пече! — завив Ґарднер біля нього.

Більшість Во́вків, які пережили землетрус і прийшли до Морґана, тепер відходили назад, затуливши лапами очі. Кількох навіть знудило. Морґан на мить відчув запаморочливий страх… а тоді його лють, збудження і божевілля, які так давно підживлювалися неймовірно грандіозними мріями про всесвітнє панування, роздерли павутину його витримки.

Він підвів великі пальці до вух, засунув їх глибоко всередину — так глибоко, що стало боляче. Потім висолопив язика і помахав вільними пальцями Містеру Джеку-Сраному-Уйобку-Скоро-Покійнику-Сойєру. Через секунду верхні зуби опустилися вниз, як ворота замку, підчикриживши кінчик язика. Слоут цього навіть не помітив. Він підняв Ґарднера за бронежилет. Обличчя Превелебного побіліло від страху.

— Вони вийшли, у них це, Морґане… Володарю… ми маємо бігти, ми повинні бігти…

— ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! — закричав Морґан в лице Ґарднера. Кров з його відкушеного язика розліталася врізнобіч. — ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО, ТИ, ЕФІОПСЬКИЙ ВИРОДКУ, ВІН УБИВ ТВОГО ХЛОПЧИКА! ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО І РОЗСТРІЛЯЙ ГРЬОБАНИЙ ТАЛІСМАН! СТРІЛЯЙ ПАЦАНУ МІЖ РУКИ І РОЗБИЙ ЙОГО!

Слоут заходився повільно пританцьовувати навколо Ґарднера, корчив жахливі пики. Великі пальці знову опинилися у вухах, інші — матлялися біля голови. Підрізаний язик висовувався з рота, як іграшка на Святвечір, що розгортається з гучним звуком сурми. Він нагадував дитину-вбивцю — веселе і водночас огидне видовище.

— ВІН УБИВ ТВОГО СИНА! ПОМСТИСЯ ЗА СИНА! ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! ТИ ЗАСТРЕЛИВ ЙОГО БАТЬКА, ТЕПЕР ДОСТРЕЛЬ І ЙОГО!

— Руель, — замислено промовив Ґарднер. — Так. Він убив Руеля. Він найгірший сучий виплодок, якого носила земля. Усі хлопчики. Це аксіома. Але він… він…

Ґарднер повернувся до Чорного Готелю і приклав «Везербі» до плеча. Джек та Річард пройшли центральні сходи і пішли широкою пішохідною доріжкою, яка ще кілька хвилин тому була рівною, а тепер з неї стирчала бруківка. У прицілі обидва хлопчики були завбільшки з будинки на колесах.

— ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! — кричав Морґан.

Він висунув закривавлений язик і з жахним тріумфом виголосив шкільну примовку: «Ядада-ядада-ядада-я!» Його ноги, взуті в брудні лофери від «Ґуччі», здіймалися вгору-вниз. Одна з них наступила на відкушений кінчик язика і вчавила його глибше в пісок.

— ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! ЗАСТРЕЛЬ ЦЕ! — горлав Морґан.

Цівка «Везербі» кілька секунд рухалася по колу, як тоді, коли Ґарднер готувався стріляти по гумовій коняці. Тоді завмер. Джек тримав Талісман навпроти грудей. Перехрестя прицілу спинилося на блискучій, круглій плямі. Куля тридцять шостого калібру пролетить наскрізь, підірве його — і сонце стане чорним… «Але перш ніж це станеться, — подумав Ґарднер, — я побачу, як груди найгіршого на світі хлопчика вибухнуть».

— Він мертве м’ясо, — прошепотів Ґарднер, і почав плавно тиснути на спусковий гачок «Везербі».

10

Річард зі значними зусиллями звів очі, і його засліпив сонячний зайчик. Двоє чоловіків. Один ледь схилив голову набік, а інший наче танцював. Знову сонячний зайчик — і Річард усе зрозумів. Він зрозумів… а Джек дивився не в той бік. Джек споглядав скелі, біля яких лежав Спіді.

— Джеку, стережися! — закричав він.

Джек здивовано озирнувся.

— Що?

Це трапилося дуже швидко, і Джек майже повністю усе пропустив. Річард бачив усе і розумів усе, але він навряд чи зміг би пояснити Джеку, що трапилося. Сонячне світло знову відбилося від прицілу гвинтівки. Цього разу промінь влучив у Талісман, а Талісман відбив його просто в стрільця. Саме так Річард потім розповів Джеку, але це було все одно, що сказати ніби Емпайр стейт білдінґ має кілька поверхів.

Талісман не просто відбив сонячний промінь; він його якимось чином підсилив. Назад повернулася товста смуга світла, яка нагадувала промінь смерті з фантастичних фільмів. Промінь світив лише мить, але його відбиток зберігався на сітківці Річарда ще годину. Спершу білий, потім зелений, згодом синій. Зрештою, він згас лимонно-жовтим сонячним сяйвом.

11

— Він мертве м’ясо, — прошепотів Ґарднер, і раптом приціл наповнився живим вогнем. Товсті скляні лінзи вибухнули. Розплавлене скло полилося назад в праве око Ґарднера. Набої в магазині «Везербі» вибухнули, рознісши середню частину гвинтівки на шмаття. Один із шматків металу відірвав Ґарднеру праву щоку. Інші сталеві уламки і друзки вихором пролетіли навколо Слоута, зовсім його не зачепивши. Троє Во́вків залишилося разом із ним опісля всього. Тепер двоє з них кинулися навтьоки. Третій лежав на спині мертвим, вдивляючись у порожнє небо. Спусковий гачок «Везербі» стирчав у нього якраз поміж очей.

— Що? — загорлав Морґан. Його закривавлений рот відкрився. — Що? Що?

Ґарднер якимось дивним чином нагадував Дикого Койота з мультфільмів про «Дорожнього бігуна» після того, як ще один прилад компанії «Акме» дав збій. Він відкинув рушницю вбік, і Слоут побачив, що всі пальці його лівої руки зникли. Права рука Ґарднера з жіночою делікатністю поправила сорочку. Під нею з внутрішнього боку паска ховалися піхви для ножа — м’який чохол із дрібнозернистої ніжної шкіри. Він дістав обвитий хромованими кільцями шматок слонової кістки. Натиснув на кнопку, і з’явилося тонке семидюймове лезо.

— Поганий, — прошепотів він. — Поганий! — Його голос дужчав. — Усі хлопчики! Погані! Це аксіома! ЦЕ АКСІОМА! — Він кинувся до тротуару «Ейджинкурта», на якому стояли Джек та Річард. Його голос ставав дедалі вищим, поки не перетворився на тонкий гарячковий вереск.

— ПОГАНИЙ! ЗЛИЙ! ЗЛИЙ! ПОГАААНИЙ ЗЛИИИИИИИИ…

Морґан ще постояв якусь мить, а тоді схопився за ключ на шиї. Тримаючись за нього, він заспокоїв своє збентеження і збурені думки.

Він піде до старого нігера. Саме там я і схоплю його.

— ЗЛИИИИИИИИИИИИИИИ… — горлав Ґарднер і, поки біг, тримав убивчий ніж перед собою.

Морґан обернувся і побіг пляжем вниз, у протилежний бік. Він збагнув, що всі Во́вки втекли. Усе гаразд. Він потурбується і про Джека Сойєра, і про Талісман самотужки.

Розділ сорок п’ятий У якому багато питань вирішуються на пляжі

1

Сонячний Ґарднер шалено кинувся до Джека, кров стікала його скаліченим обличчям. Він перетворився на осердя руйнівного божевілля. Під яскравим сонячним промінням уперше за останні десятиліття Пойнт-Венуті обернувся на звалище зруйнованих будинків, потрощених труб і збурених тротуарів, що похилилися, як книжки на полицях. Справжні книжки лежали то тут, то там. Їхні порвані обкладинки валялися в оголених шрамах землі. Позаду Джека готель «Ейджинкурт» неприродно застогнав. А тоді Джек почув, як тисячі дощок падають одна на одну, як стіни перетворюються на дощ розтрощених планок і гіпсового пилу. Хлопчик ледь-ледь роздивився постать Морґана Слоута, що бігла пляжем, і Джека миттю охопила тривога, коли помітив, як супротивник біжить до Спіді Паркера — або до тіла Спіді.

— Джеку, у нього ніж, — прошепотів Річард.

Кров із покаліченої руки Ґарднера заливала його колись бездоганно білу шовкову сорочку.

— ЗЛИИИИИЙ! — верещав він. Його голос видавався немічним у шумі хвиль, що билися об берег, і безперервному гуркоті руйнації. — ЗЛИИИИИ….

— Що ти збираєшся робити? — запитав Річард.

— Звідки я маю знати? — відповів Джек, і це була найкраща, найчесніша відповідь, яку він міг дати. Він і гадки не мав, як може здолати цього божевільного. Але знав, що здолає. Не мав сумнівів щодо цього. «Ви мали вбити обох братів Елліс», — сказав Джек сам до себе.

Пронизливо волаючи, Ґарднер біг по піску. Навіть зараз він був на достатній відстані від нього, на півдороги між кінцем паркану і входом у готель. Червона маска затуляла половину його обличчя. З немічної лівої руки неспинним потоком лилася кров на піщаний ґрунт. Відстань між хлопцями і божевільним, здавалося, зменшилася вдвічі за мить. А чи Морґан Слоут уже на пляжі? Джек відчував, що його підштовхує вперед — туди — сила, рівна з потягом до Талісмана.

— Злий! Це аксіома! Злий! — репетував Ґарднер.

— Переносься! — гукнув Річард…

і Джек

ступив крок убік

як тоді, усередині Чорного Готелю.

А тоді побачив, що стоїть просто перед Озмондом на залитих сонцем Територіях. Значна частина впевненості полишила його. Усе було так само, але разом із тим усе було інакше. Навіть не озираючись, Джек знав, що позаду нього — щось значно гірше, ніж «Ейджинкурт»: він ніколи не бачив знадвору замок, на який обернувся готель на Територіях, але несподівано збагнув, що з величних вхідних дверей до нього простягається язик… і Озмонд збирався загнати їх з Річардом назад. На правому оці Озмонд носив пов’язку, а на лівій руці — заплямлену рукавицю. Заплутані пагони батога сповзли з Озмондового плеча.

— О так, — чи то прошипів, чи то прошепотів він. — Цей хлопчик. Син капітана Фаррена. Щоб захистити Талісман, Джек притис його до свого живота. Хитросплетіння батога звивалося на землі, готове реагувати на найменші рухи руки і зап’ястка Озмонда, наче скакун на порух жокея. — І в чому сенс хлопчику здобувати скляне брязкальце, якщо він втрачає весь світ? — Здавалося, батіг сам здійнявся над землею. — ЖОДНОГО! МАРНО!

Ураз справжній запах Озмонда — сморід гниття, бруду і прихованого тління — вийшов назовні, і його кістляве божевільне обличчя вкрилося брижами, ніби під ним били блискавки. Він посміхався ясно, порожньо, і вже здіймав виткий батіг за плечем.

— Козячий хер, — майже люб’язно сказав Озмонд.

Пагони батога зі свистом летіли до Джека, який відступив назад, хоч і недостатньо далеко, в неочікуваному збентеженні. Річардова рука схопила його за плече, коли він знову перенісся, і жахливий сміх батога раптом розтанув у повітрі.

— Ніж! — почув він голос Спіді.

Майже проти власної волі Джек ступив крок туди, де щойно був батіг, а не назад, як усе в ньому того хотіло. Річардова рука спала з його плеча, а голос Спіді обернувся на стогін і замовк. Лівою рукою Джек притиснув осяйний Талісман до свого живота, а вперед виставив правицю. Його пальці магічним чином стиснули кістляве зап’ястя. Сонячний Ґарднер гигикнув.

— ДЖЕКУ! — волав Річард у нього за спиною.

Він знову стояв у цьому світі, під потоком сонячного світла, і пори опір, ніж Сонячного Ґарднера наближався до нього. Покалічене Ґарднерове обличчя нависло над ним лише за кілька дюймів. Вони вчували запах сміття та давно подохлих тварин, покинутих на дорозі.

— Марно, — промовив Ґарднер. — Можеш сказати «алілуя»?

Він намагався опустити вниз елегантний ніж для вбивства, але Джекові пощастило стримати його.

— ДЖЕКУ! — знову заволав Річард.

Сонячний Ґарднер витріщався на нього гострим пташиним поглядом. Він і далі намагався опустити ніж.

— Ти ж знаєш, що зробив Ґарднер? — говорив голос Спіді. — Хіба не знаєш?

Джек поглянув просто в Ґарднерове божевільне око. Так. Річард кинувся вперед і вдарив Ґарднера в гомілку, а потім немічним кулаком приклався до його скроні.

— Ти вбив мого батька, — мовив Джек.

Єдине око Ґарднера загорілося.

— Ти вбив мого сина, найгірший із виблядків!

— Морґан Слоут наказав тобі вбити мого батька, і ти зробив це.

Ґарднер зміг опустити ніж на два дюйми. Грудка хрящоподібного жовтого слизу і крові витекла з діри, де мало бути праве око. Джек закричав від жаху, люті, безпомічності, безпорадності, почуттів, спричинених батьковою смертю, які він так довго приховував. Він дуже високо відштовхнув ніж Ґарднера. І знову закричав. Ліва Ґарднерова рука без пальців схопила ліву руку Джека. Джек намагався викрутитись із зап’ястка супротивника, але відчув, як волога плоть прокралася між грудьми і рукою. Річард продовжував лупцювати Ґарднера, проте йому вдалося запхати безпалу руку досить близько до Талісмана.

Ґарднер нахилився обличчям просто до Джека.

— Алілуя, — прошепотів він.

Джек розвернувся всім тілом. Він навіть не підозрював, що здатен на таке. Хлопчик опустив Ґарднерову руку з ножем. Безпала рука відлетіла в інший бік. Джек стиснув зап’ясток суперника. Напружені сухожилля корчилися в його долоні. Тоді ніж упав, такий само безпорадний, як і позбавлений пальців шматок плоті, що бив Джека по ребрах. Джек вигнувся всім тілом, виводячи Ґарднера з рівноваги, а тоді відкинув його геть. Хлопчик виставив Талісман перед Ґарднером.

— Що ти робиш? — заверещав Річард.

Це було правильно, правильно, правильно. Джек рухався до Ґарднера. Той досі витріщався на нього, однак тепер зі значно меншою певністю. Хлопчик виставив Талісман перед себе. Ґарднер ощирився — ще одна надута кулька крові викотилася з порожньої очниці, — а тоді божевільно хитнувся до Талісмана. Потім пірнув за ножем. Джек кинувся вперед і доторкнувся м’якою нерівною поверхнею Талісмана до Ґарднерової шкіри. Так само, як до Руеля, так і до батька. Той відскочив назад. Ґарднер завив, як загублена поранена тварина. У тому місці, у якому Талісман доторкнувся до його тіла, шкіра почорніла, а тоді перетворилася на рідину, що повільно стікала з черепа. Джек відступив крок назад. Ґарднер упав навколішки. Уся шкіра на його голові стала вощаною і вже за півсекунди лише блискучий череп стирчав з коміра розірваної сорочки.

«Ну що ж, про тебе подбали, — подумав Джек. — Туди тобі й дорога».

2

— Добре, — сказав Джек. Раптом його наповнила навіжена впевненість. — А тепер дістаньмо його. Ну ж бо…

Він глянув на Річарда і побачив, що друг зараз от-от знепритомніє. Він стояв на піску і хитався, а його напівзаплющені очі затьмарились.

— А хоча, може, краще просто посидь тут, — сказав Джек.

Річард похитав головою.

— Ходімо, Джеку. Сібрук-Айленд. Увесь шлях… до кінцевої зупинки.

— Мені доведеться вбити його, — сказав Джек. — І я зроблю це, якщо зможу.

Річард похитав головою з похмурою, впертою наполегливістю.

— Не мій батько. Казав тобі. Батько помер. Якщо ти покинеш мене, я поповзу. Якщо доведеться, я поповзу просто крізь гидь, що лишилася від того типа.

Джек поглянув на скелі. Він не бачив Морґана, але нітрохи не сумнівався, що супротивник там. І якщо Спіді досі живий, Морґан саме зараз може вживати заходів, аби виправити це. Джек спробував посміхнутися, але не зміг.

— Подумай про мікроби, які можеш підхопити. — Він ще з мить повагався, а тоді знехотя дав Талісман Річарду. — Я понесу тебе, але ти понесеш це. Тільки не впусти кульку, Річарде. Якщо ти впустиш її…

Як там Спіді казав: «Якщо ти впустиш її, то все втрачено».

— Я не впущу.

Джек поклав Талісман Річардові в руки, і знову здалося, ніби тому стало трохи ліпше від цього дотику… але не набагато. Його обличчя було жахливо блідим. Омите ясним сяйвом Талісмана, воно нагадувало обличчя мертвої дитини, на яке потрапив спалах поліційного фотоапарата.

Це готель. Він отруює Річарда.

Але винен не готель; тобто не лише він. Це Морґан. Річарда отруює Морґан.

Джек розвернувся, збагнувши, що йому неприємно відводити погляд від Талісмана навіть на одну мить. Він нахилив спину і вигнув руки, мов стремена. Річард заліз верхи. Однією рукою він тримав Талісман, а другою обхопив Джекову шию. Джек підтримав Річарда за стегна.

Він легкий, як пір’їнка. Він страждає від свого раку. І хвороба ця триває все життя. Морґан Слоут випромінює зло, і Річард конає від наслідків цієї радіації.

Джек побіг до скель, за якими лежав Спіді. Хлопець відчував тепло і світло Талісмана над головою.

3

Ліворуч він обігнув скупчення скель, тримаючи Річарда на спині, досі сповнений навіженої впевненості… і усвідомлення цієї навіженості зійшло на Джека жорстко і несподівано. Огрядна нога у вовняних світло-коричневих штанах (під якими Джек невиразно побачив бездоганно чисту коричневу нейлонову шкарпетку) раптом вигулькнула з-за останньої скелі, немов шлагбаум.

«Лайно! — заволав Джеків мозок. — Він чекав на тебе! Ти цілковитий дурень!»

Річард скрикнув. Джек спробував зупинитися, але не зміг. Морґан просто підставив йому ногу — як шкільний хуліган на ігровому майданчику. Після Смоукі Апдайка, Озмонда, Ґарднера, Елроя, ще якогось гібрида-алігатора і танка Шермана насправді його повалив товстий гіпертонік Морґан Слоут, що сховався за скелею в засідці. Він вичікував на надто впевненого в собі хлопчика на ім’я Джек Сойєр, що прискаче просто до нього.

— Аааа! — закричав Річард, коли Джек заточився вперед.

Краєм ока він побачив їхню спільну нахилену вліво тінь — здавалося, що вона має багато рук, як індійське божество. Він відчув, як фізична вага Талісмана змістилася… а тоді переважила.

— ОБЕРЕЖНО З НИМ, РІЧАРДЕ! — заволав Джек.

Річард полетів через Джекову голову. Його широко розплющені очі наповнював відчай. Сухожилля на його шиї напнулися, ніби рояльні струни. Падаючи, хлопчик підняв Талісман вгору. Його вуста викривив відчайдушний вищир. Обличчя вдарилося об землю, ніби ніс несправної ракети. Але пісок у місцині, біля якої заховався Спіді, був рінню з дрібних камінців і мушель. І Річард гепнувся на уламок, який викинув на поверхню землетрус. Його дупа, зодягнена в брудні бавовняні слакси, похитувалася туди-сюди. За інших обставин — тобто не під час жахливого падіння — ця поза могла б видатися комічною, вартою потрапити на плівку «Кодахром»: «Раціональний Річард дуркує на пляжі, як останній псих». Але тепер було зовсім не до сміху. Річард повільно розвів руки… і Талісман скотився на три фути пологим схилом пляжу, а тоді зупинився, відбиваючи небо і хмари, але не на поверхні, а м’яким внутрішнім сяйвом.

— Річарде! — знову заволав Джек.

Морґан був десь позаду нього, але Джек миттєво про нього забув. Уся його впевненість зникла. Вона покинула хлопчика тієї миті, коли та нога, вбрана в світло-коричневі вовняні штани, вигулькнула перед ним, наче шлагбаум. Його надурили, наче малюка на ігровому майданчику в дитячому садочку, а Річард… Річард був…

— Річ…

Річард перекотився, і Джек побачив, що втомлене і нещасне обличчя друга заюшили патьоки крові. Шматок скальпа трикутної форми звисав над його оком. Він скидався на порване вітрило. Джек бачив, як волосся приклеїлося до Річардової щоки, ніби трава піщаного кольору… і чудово роздивився яскраву блискучу плямку на черепі Річарда Слоута, звідки і звисало те волосся зі шкірою.

— Він розбився? — запитав Річард. Його голос зривався на крик. — Джеку, він розбився, коли я впав?

— Усе гаразд, Річі. Він…

Налиті кров’ю очі Річарда витріщалися на щось позаду Джека.

— Джеку! Джеку, обере…

Щось, на дотик схоже на шкіряну цеглину, котрийсь із мокасинів «Ґуччі» Морґана Слоута вдарив Джека між ногами, просто по яйцях. Удар виявився жахливим, і Джек зігнувся, переживаючи найсильніший біль у своєму житті — фізичне страждання за межами його уявлень про біль. Хлопчик навіть закричати не міг.

— Усе гаразд, — сказав Морґан. — Але ти маєш не надто добрий вигляд, друже Джекі. Ну

зовсім

ні.

Тепер чоловік повільно насувався на Джека — насолоджувався кожним кроком. Із цим чоловіком Джека ніколи офіційно не знайомили. Саме він був тим блідим обличчям, що на кілька секунд промайнуло у вікні великого чорного диліжанса, обличчям з темними очима, що якось відчули Джекову присутність. Він був тим невиразним, змінним образом, який вривався в реальність поля, де вони з Вовком обговорювали такі дивовижі, як братики-по-окоту і місяць великого гону. Він був тінню в Андерсових очах.

«Але до цієї миті я ніколи не бачив Морґана з Орріса», — подумав Джек. Він сам досі був Джеком — Джеком у парі вилинялих брудних бавовняних штанів, які можна побачити на азіаті чорноробі, і туфлях зі шкіряними лямками, але не Джейсоном-Джеком. Увесь його пах перетворився на застиглий крик болю.

Талісман лежав за десять ярдів від нього, розливаючи променисте сяйво по темному піску пляжу. Річарда тут не було, але до певної миті цей факт не надто цікавив свідомість Джека.

Морґан носив темно-синій плащ, скріплений на шиї застібкою з матового срібла. Він вбрався у такі самі штани зі світлої вовни, як і Слоут, от тільки вони були заправлені в чорні черевики. Цей Морґан трішки кульгав, і його деформована ліва нога лишала на піску рядок рисочок. Срібна застібка на плащі вільно похитувалася, і Джек побачив, що та срібна штука взагалі не має нічого спільного з мантією, яка підтримувалася звичайним чорним мотузком. А срібло — то своєрідний кулон. На мить він подумав, що то крихітна ключка для гольфу, на кшталт тих, які жінка знімає з амулетного браслета і одягає на шию просто так. Але коли Слоут підійшов ближче, то Джек побачив, що річ надто тоненька — і закінчується вона не звичною для ключки голівкою, а гостряком. І схожа вона на громовідвід.

— Ні, маєш справді кепський вигляд, — сказав Морґан з Орріса. Він підступив туди, де лежав і стогнав Джек, скрутившись калачиком і тримаючись за яйця. Він нахилився вперед, спершись руками об коліна, і розглядав Джека, як чоловік, що розглядає тварину, яку збив на дорозі. Досить нецікаву тварину, на кшталт бабака чи вивірки. — Зовсім кепський.

Морґан нахилився ще ближче.

— А ти був для мене великою проблемою, — сказав Морґан з Орріса, зігнувшись іще більше. — Ти завдав мені великої шкоди. Але врешті-решт…

— Гадаю, я помираю, — прошепотів Джек.

— Ще ні. О, я знаю, здається, що це дійсно так, але, повір мені, ти ще не помираєш. Десь за п’ять хвилин ти насправді дізнаєшся, як воно — помирати.

— Ні… правда… я розбитий… усередині, — простогнав Джек. — Нахиліться… я хочу сказати вам… попросити… благати…

Темні Морґанові очі блиснули на блідому обличчі. Певно, від думки, що Джек благатиме. Він нахилявся, аж доки його обличчя мало не торкнулося Джекового. Через біль Джек підібгав ноги. Тепер же хлопчик випростав їх угору. На мить йому здалося, ніби іржаве лезо розрізало тіло від геніталій до живота, але звук удару черевиків об Морґанове обличчя, від якого в того луснули губи і хруснув, скривившись набік, ніс, більше ніж вартував того болю.

Морґан з Орріса заточився назад, волаючи від болю і здивування. Його плащ надимався, наче крила велетенського кажана. Джек підвівся. На мить він побачив чорний замок — значно більший, ніж «Ейджинкурт»; здавалося, ніби він простягався на акри — а тоді кинувся повз непритомного (або мертвого!) Паркуса. Він кинувся до Талісмана, який мирно виблискував на піску, і, коли біг,

перенісся назад

на Американські Території.

— Ах ти ж виблядок! — волав Морґан Слоут. — Гнилий маленький виблядок! Моє обличчя, моє обличчя, ти вдарив мене в обличчя!

Тоді пролунало тріскуче шипіння і в повітрі запахло озоном. Осяйна блакитно-біла блискавка пролетіла праворуч від Джека і розплавила пісок, мов скло. Тоді Джек забрав Талісман — знову забрав! Пекельна пульсація болю в паху враз зменшилася. Він повернувся до Морґана, тримаючи в руках скляну кульку.

Губи Морґана Слоута кровоточили, і однією рукою він тримався за щоку — Джек сподівався, що йому вдалося вибити кілька Слоутових зубів. У простягненій уперед другій руці у химерному віддзеркаленні Джекової пози, Слоут тримав схожу на ключ річ, яка вдарила блискавкою в пісок біля Джека.

Джек відійшов убік, витягнувши перед себе руки. Кольори всередині Талісмана змінювалися, ніби в машині з виробництва веселок. Здавалося, ніби він розумів, що Слоут близько, адже скляна куля тихо застугоніла — Джек це радше відчув, ніж почув — і затремтіла в руках. Стрічка чистої, яскравої білості вирвалася із самого центру Талісмана, ніби осяйний спалах. Слоут відскочив убік і спрямував ключ Джекові в голову. Він витер пляму крові з нижньої губи.

— Ти поранив мене, маленький смердючий виблядку, — сказав він. — Не думай, що тобі тепер допоможе скляна кулька. Її майбутнє навіть трішки коротше за твоє.

— Саме тому ти її боїшся? — поцікавився хлопчик і знову виставив кулю вперед.

Слоут відхилився, ніби Талісман також умів стріляти блискавками. «Він не знає, що саме може куля, — збагнув Джек. — Насправді, він нічого про неї не знає, крім того, що хоче її».

— Кинь її просто зараз, — сказав Слоут. — Прибери від неї руки, маленький шахраю. Або ж відразу я знесу верхівку твоєї голови. Кинь її.

— Ти боїшся, — сказав Джек. — Талісман зараз просто перед тобою, але ти боїшся підійти й узяти його.

— Мені не потрібно підходити й брати його, — сказав Слоут. — Ти бісів прикидько. Викинь його. Подивімося, як ти сам розіб’єш його, Джекі.

— Підійди і забери, Слоуте, — сказав Джек, відчуваючи, як заряд абсолютної злості проходить крізь нього. Джекі. Йому було гидко чути, що мокрий рот Слоута називає його так само, як мама. — Я не Чорний Готель, Слоуте. Звичайний малий. Ти не можеш забрати скляну кульку в малого? — Для Джека було очевидно, що доки він тримає в руках Талісман, вони перебуватимуть у патовій ситуації. Темно-синя іскра, жива, наче іскри Андерсонових «дияволів», спалахнула і згасла в центрі Талісмана. За нею — наступна. Джек досі відчував потужний стогін, що йшов навсібіч від серця скляної кулі. Здобути Талісман — його доля: йому судилося зробити це. Талісман знав про Джекове існування від народження, щойно подумав Джек, а може, відколи чекав на своє звільнення. Йому потрібен був Джек Сойєр і ніхто інший. — Ну ж бо, візьми його, — насміхався Джек.

Слоут спрямував на хлопчика ключ і загарчав. Його кров стікала підборіддям. На мить Слоут виглядав збитим з пантелику, дезорієнтованим і розлюченим, наче бугай у загоні, а Джек йому посміхався. Тоді Джек зиркнув убік на Річарда, що простягнувся на піску, і посмішка зійшла з його вуст. Обличчя Річарда було закривавлене, і вона заплутала його темне волосся.

— Ти, вибл… — почав був він, але погляд убік виявився помилкою. Палаючий блиск жовто-блакитного спалаху вдарився об пляж біля нього.

Джек повернувся до Слоута, котрий цілився блискавкою в його ноги. Джек відскочив назад, але промінь руйнівного світла розтопив пісок біля ніг до стану розпеченої жовтої рідини, яка, практично, миттєво охолола і стала довгою прямою скляною плівкою.

— Твій син скоро помре, — сказав Джек.

— Твоя матір скоро помре, — прогарчав Слоут у відповідь. — Кинь ту срану штуку, перш ніж я рознесу тобі голову. Просто зараз. Відпусти.

— Чому б тобі не піти трахнути горностая? — подражнився Джек.

Морґан роззявив рот, демонструючи ряд квадратних закривавлених зубів, і закричав:

— Я трахну твій труп!

Ключ хитнувся в напрямку Джекової голови, а тоді відхилився. Слоутові очі загорілися, і він смикнув руку вгору, націлившись ключем у небеса. Довга стрічка блискавки вирвалася з Морґанового кулака, розширилася і піднялася вище. Небо потемніло. Ураз Талісман і обличчя Морґана Слоута засяяли в несподіваній темряві: це Талісман спрямував світло в Морґанове обличчя. Джек збагнув, що, певно, і його власне обличчя зараз осяює ілюмінація Талісмана. І коли хлопчик спрямував мерехтливий Талісман на Слоута, намагаючись зробити хоч щось — змусити його кинути ключ, розлютити, втерти носа, щоб він визнав себе знесиленим, — то змушений був погодитися, що можливості Морґана Слоута ще не вичерпано. З темного неба посипалися лапаті сніжинки. Слоут зник за товстою сніговою завісою, і Джек чув його гидкий сміх.

4

Вона підвелася зі свого інвалідного ліжка і підійшла до вікна. Поглянула на мертвий грудневий пляж, осяяний лише одним-єдиним вуличним ліхтарем на променаді. Раптом на підвіконні з того боку скла з’явилася чайка. З одного боку її дзьоба звисав шматок хряща, і тієї ж миті жінка подумала про Морґана Слоута. Чайка була схожою на Слоута.

Лілі спершу відсахнулася, а тоді повернулася назад. Її охопила геть смішна злість. Чайка не може бути схожою на Морґана Слоута і чайка не може захопити її територію… це не правильно. Вона постукала по холодному склу. Чайка помахала крильми, але не полетіла. І Лілі почула думку, що долинала з холодного мозку пташки, почула так чітко, ніби вона передавалася радіохвилями.

Джек помирає, Лілі… Джек помирааааааа…

Пташка нахилила голову вперед. Безцеремонно постукала по склу, як крук у По.

Помираааааа…

— Ні! — заволала Лілі. — СЛОУТЕ, ВІД’ЇБИСЯ!

Цього разу вона не просто постукала по склу, а вдарила кулаком, пробиваючи шибку наскрізь. Чайка заточилася назад, заквилила і мало не впала. Холодне повітря увійшло всередину крізь дірку у вікні. Кров стікала з руки Лілі — ні, не просто стікала. Вона лилася. Жінка сильно поранила руку у двох місцях. Вона витягла шматочки скла з краю долоні, а тоді витерла її об ліф нічної сорочки.

— НЕ ЧЕКАВ НА ТАКЕ, СРАНИЙ ВИРОДКУ, ПРАВДА? — закричала вона пташці, що безупинно кружляла над садами. Жінка зайшлася слізьми. — Дай йому спокій! Дай йому спокій! ДАЙ МОЄМУ СИНОВІ СПОКІЙ!

Вона вся замастилася кров’ю. Холодне повітря дуло крізь розбиту шибку. Вона дивилася, як перші сніжинки падають з неба у білому сяйві ліхтаря.

5

— Обережно, Джекі.

М’яко. Ліворуч.

Джек повернувся туди, тримаючи Талісман, як прожектор. Від нього простягався засніжений промінь світла.

Більше нічого. Темрява… сніг… шум океану.

— Не туди, Джекі.

Хлопчик повернувся праворуч. Його ноги ковзали крижаним снігом.

Ближче. Він підійшов ближче.

Джек підняв Талісман угору.

— Прийди і візьми його, Слоуте!

— Джеку, в тебе нема жодного шансу. Я можу знищити тебе будь-якої миті.

Позаду… ще ближче. Але коли він здійняв угору осяйний Талісман, Слоута ніде не було видно. Сніг бив Джека в обличчя. Хлопчик вдихнув його й закашлявся на холоді. Слоут захихотів десь попереду. Джек відскочив і мало не перечепився через Спіді.

— Ку-ку, Джекі!

Ліворуч із темряви з’явилася рука і схопила Джека за вухо. Хлопчик повернувся в тому напрямку. Його серце шалено гупало, а очі розширилися. Він підсковзнувся і впав на одне коліно. Десь неподалік хрипко застогнав Річард. У темряві, яку дивним чином створив Слоут, пролунала канонада грому.

— Кинь його мені! — насміхався Слоут. Він виринув із засніженої, буремної темряви, де весь морок злився воєдино. Він клацав пальцями правої руки і наводив олив’яний ключик на Джека лівою. У його рухах простежувалася уривчаста, ексцентрична синкопа[275]. Джекові Слоут здавався страшенно схожим на якогось раніше відомого диригента латиноамериканського джазового оркестру — можливо, Шав’є Кугата. — Кинь його мені, чому б і ні? Ми в тирі, Джеку! Мішень! Старий великий дядько Морґан! Що скажеш, Джеку? Спробуєш? Кинь кульку — і виграєш ляльку «К’юпі»!

І Джек побачив, що справді підніс Талісман до правого плеча, ніби мав намір кинути його. Він лякає тебе, намагається збити з пантелику, змусити тебе здатися, змусити…

Слоут знову розтанув у мóроці. Сніг обернувся на пилову бурю. Джек нервово покрутився, але ніде не бачив Слоута. Може, він полетів. Може…

— Що трапилося, Джекі?

Ні, він досі був тут. Десь тут. Ліворуч.

— Я сміявся, коли твій милий старий татусь помирав, Джекі. Я сміявся йому в обличчя. Коли його мотор нарешті здох, я відчув…

Голос переливався. На мить змовк. Тоді повернувся. Праворуч. Джек повернувся туди, не розуміючи, що відбувається. Його нерви напружилися до краю.

— …моє серце тріпотіло, наче крильця птаха. Воно тріпотіло саме так, друже Джекі.

З мороку виринув камінь — його кинули не в Джека, а в скляну кулю. Хлопчик відсахнувся. Краєм ока побачив Слоута. Той знову зник. Пауза… а тоді Слоут повернувся, завівши нову пісню.

— Трахав твою матір, Джекі. — Дражливий голос лунав позаду нього.

Товста гаряча рука схопила його за дупу. Джек розвернувся, цього разу мало не перечепившись через Річарда. Сльози — болісні, гарячі, відчайдушні — котилися з його очей. Він їх ненавидів, але все ж вони текли, і ніщо в світі не могло заперечити їх. Вітер завивав, як дракон в аеродинамічній трубі. «Магія в тобі», — сказав якось Спіді, але де магія була тепер? Де ж, де ж, де?

— Ану не патякай про мою матір!

— Часто трахав її, — додав Слоут із самовпевненою радістю. Знову праворуч. Товстий силует, що танцює в темряві. — Трахав на її прохання, Джекі!

Позаду нього! Близько!

Джек повернувся. Підняв угору Талісман. Він сяйнув білим променем світла. Пританцьовуючи, Слоут відскочив від нього, але Джек побачив на обличчі ворога гримасу болю та злості.

Не зважай на те, що він каже, — це все брехня і ти знаєш це. Але як йому це вдається? Він, як Едґар Берґен… Ні… він, як індіанці в темряві, що оточили валку. Але як йому це вдається?

— Джекі, цього разу ти трішки підсмалив мені вуса, — сказав Слоут і соковито загигикав. Він трохи зади́хався, але ще не достатньо. Джек же хекав, наче пес спекотного літнього дня, його очі страшенно палали, доки він видивлявся Слоута в буремній темряві. — Але я не триматиму на тебе зла, Джекі. Погляньмо далі. Про що ми там говорили? О так. Про твою матір…

Легкі переливи… ледь помітне зникнення… і знову з темряви праворуч летить камінь, що цілить Джекові просто в скроню. Він повернувся, але Слоут знову зник, заховавшись у сніг.

— Вона обхопила мене своїми довгими ногами, аж доки я не благав милосердя! — заявляв Слоут праворуч від Джека: голос лунав з-за спини. — О ТААААК!

— Не дозволяй йому дійняти тебе, не дозволяй йому розлютити тебе, не дозволяй…

Але Джек нічого не міг вдіяти. Цей брудний тип говорив про його матір; про його матір.

— Годі вже! Стули пельку!

Слоут стояв перед ним — так близько, що Джек мав би бачити його надзвичайно чітко попри снігову заметіль, але натомість він помітив лише відблиск — наче обличчя, що майнуло вночі під водою. З темряви вилетів ще один камінь і вдарив Джека по потилиці. Він заточився наперед і знову мало не перечепився через Річарда — Річарда, котрий швидко зникав під сніговою ковдрою.

Він побачив зірки… і зрозумів, що відбувається.

Слоут переноситься! Переноситься… рухається… переноситься назад!

Джек почав невпевнено повертатися, ніби його оточила сотня ворогів, а не лише один. Удар блискавки вузьким синьо-зеленим променем вирвався з темряви. Хлопчик із Талісманом кинувся до неї, сподіваючись, що вона відіб’ється назад, у Слоута. Надто пізно, вона згасла.

Але чому я не бачу його там? Там, на Територіях?

Відповідь осяяла його сліпучим спалахом… і ніби на підтвердження, Талісман випустив прекрасний промінь білого світла, що розрізав засніжену білість, ніби фара локомотива.

Я не бачу його там і не реагую на нього там, бо ТАМ мене нема! Джейсон зник… а я ж єдиний! Морґан переноситься на пляж, на якому нема нікого, крім Морґана з Орріса і мертвого або напівмертвого чоловіка на ім’я Паркус; Річарда також там не має, бо син Морґана з Орріса, Раштон, помер дуже давно, і Річард також єдиний. Коли я перенісся раніше, Талісман був там… але Річарда не було! Морґан переноситься… рухається… переноситься назад… намагається залякати мене…

— Ку-ку! Друже Джекі!

Ліворуч.

— Я тут!

Праворуч.

Але Джек більше не намагався прислухатися, звідки лунає голос. Він вдивлявся у Талісман, в очікуванні на даунбіт[276]. Найважливіший даунбіт у його житті. Позаду. Цього разу він з’явиться ззаду. Талісман спалахнув, потужна штормова лампа.

Джек обернувся… і, обертаючись, він перенісся під яскраве сонце Територій. Там стояв Морґан з Орріса — у всій красі й огидності. Спершу він не збагнув, що Джек зрозумів трюк: він швиденько пошкутильгав до місця, яке було б за Джеком, коли він знову перенесеться на Американські Території. На його обличчі грала посмішка бридкого хлопчиська. Його плащ надимався на вітрі. Лівий чобіт волочився, і Джек побачив, що навколишній пісок весь затоптаний його слідами. Морґан бігав навколо нього, дратував Джека непристойною брехнею про матір, кидав каміння і переносився туди-сюди.

Джек щодуху заволав:

— Я ТЕБЕ БАЧУ!

Шокований Морґан роззирався навколо, стискаючи в руці срібну різку.

— БАЧУ ТЕБЕ! — знову заволав Джек. — Нам треба ще одне коло пробігти, Блоуте?

Морґан з Орріса спрямував на нього срібну різку. Вираз його обличчя вмить змінився з простосердного здивування на звичну для нього хитрість — хитрість чоловіка, що враз побачив у цій ситуації нові можливості. Його очі звузилися. Тієї миті, коли Морґан з Орріса примружив очі й замірився смертоносною різкою, Джек мало не перенісся назад на Американські Території. Цей вибір вбив би його. Але за секунду до того, як переляк чи обережність змусили б його стрибнути просто під вантажівку під час руху, інтуїція, яка підказала йому, що Морґан переноситься між світами, знову врятувала його — Джек вивчив прийоми свого суперника. Він встояв на місці, знову очікуючи на таємничий даунбіт. На частку секунди Джек Сойєр затримав дихання. Якби Морґан був хоч трішки не таким пихатим, то міг би вбити Джека Сойєра. А саме цього йому дуже хотілося.

Та натомість, як Джек і гадав, образ Морґана зник з Територій. Джек вдихнув. Тіло Спіді (тіло Паркуса, збагнув Джек) нерухомо лежало неподалік. Настав даунбіт. Джек видихнув і перенісся назад.

Нова скляна смуга розділяла пляж Пойнт-Венуті, мерехтінням відбиваючи промінь білого світла, що розходилося від Талісмана.

— Не влучив, так? — прошепотів Морґан Слоут із темряви.

Сніг обліплював Джека, вітер морозив його кінцівки, горло, чоло. На відстані машини перед нам висіло обличчя Слоута. Чоло зморщилося, а скривавлений рот роззявився. Крізь бурю він спрямовував ключ на Джека, і сніговий хребет формувався на коричневому рукаві його костюма. Джек бачив чорну цівку крові з лівої ніздрі непропорційно маленького носа. Слоутові очі, налиті кров’ю від болю, сяяли в темряві.

6

Річард Слоут збентежено розплющив очі. Кожна частина його тіла замерзла. Спершу він подумав без особливих емоцій, що помер. Він звідкись упав, мабуть, із тих небезпечних сходів на головній трибуні Школи Тайєра. Тепер він замерз і помер, і нічого більше з ним не трапиться. На мить він відчув запаморочливе полегшення.

Раптом голова пекельно заболіла, і хлопчик помітив, як із його холодної долоні стікає тепла кров. Ці відчуття свідчили: байдуже, що з ним зараз може трапитися, — Річард Луїлен Слоут ще не помер. Він — лише стражденне поранене створіння. Здавалося, ніби здерли скальп. Він гадки не мав, де зараз перебуває. Було холодно. Очі досить довго фокусувалися, і Річард роздивився, що лежить у снігу. Настала зима. Ще більше снігу падало на нього з неба. А тоді він почув батьків голос, і пам’ять повернулася до нього.

Річард притиснув руку до потилиці і, м’яко притримуючи підборіддя, повернувся туди, звідки лунав батьків голос. Джек Сойєр тримав Талісман — це наступна річ, яку помітив Річард. Талісман лишився неушкодженим. Він відчув, як до нього повертається частина того полегшення, яке він відчував, коли вирішив, що помер. Навіть без окулярів Річард бачив, що Джек мав непереможний, нескорений вигляд. Джек виглядав, як… як герой. Ось і все. Він виглядав, як брудний, неохайний, відчайдушний юний герой, котрому жодним чином не пасує ця роль, але все одно залишається беззаперечним героєм.

А тоді Річард побачив, що Джек знову став просто Джеком. Неймовірні якості, завдяки яким він скидався на кінозірку, що вирішила пошвендяти під виглядом неохайно вбраного дванадцятирічного хлопчака, зникли. І це робило його героїзм ще значнішим в очах Річарда.

Батько хижо всміхався. От тільки це не був його батько. Батька знищено давним-давно — його проковтнула заздрість до Філа Сойєра, жадоба амбіцій.

— Ми можемо довіку ходити так по колу, — сказав Джек. — Я ніколи не віддам тобі Талісман, а ти ніколи не зможеш знищити його своїм громовідводом. Здавайся.

Кінець ключа в батьковій руці повільно опустився вниз і повернувся просто до нього. Пожадливе обличчя також.

— Спершу я розірву на шматки Річарда, — сказав батько. — Ти справді хочеш побачити, як твій друзяка Річард перетворюється на бекон? Ммм? Правда? І звісно ж, я не вагатимуся, чи зробити те саме з тією заразою, що лежить біля нього.

Джек і Слоут обмінялися короткими поглядами. Річард знав, що батько не жартує. Він уб’є його, якщо Джек не віддасть Талісман. А тоді він уб’є темношкірого стариганя Спіді.

— Не роби цього, — зміг прошепотіти він. — Не поступайся, Джеку. Скажи, нехай забирається до біса.

Джек схвилював Річарда, просто підморгнувши йому.

— Просто кинь Талісман, — почув він батьків голос.

Річард із жахом дивився, як Джек опустив руки і відпустив Талісман.

7

— Джеку, ні!

Джек не дивився на Річарда. «Річ не належить тобі, якщо ти не можеш відмовитися від неї, — гупало в його голові. — Річ не належить тобі, якщо ти не можеш відмовитися від неї, що ж вона принесе людині, нічого не принесе, принесе тільки пшик, і ти не вивчиш цього в школі, ти вчиш це на дорозі, вчиш від Ферда Дженклова, від Вовка, від Річарда, що кидається головою на скелі, наче “Титан ІІ”[277], що погано злетів».

Ти вивчаєш це або помираєш десь у світі, де немає ясного світла.

— Досить убивств, — сказав він у засніженій темряві пообіднього каліфорнійського пляжу. Він почувався дуже виснаженим — позаду чотириденний крос жахіттями. І тепер, наприкінці, він відпускає кулю, наче новачок-квотербек, якому ще багато треба навчитися. Він втратив усе. І тут він почув голос Андерса, Андерса, який стояв навколішки перед Джеком/Джейсоном у своєму кілті з похиленою головою. Андерс казав: «Усе б’де до’ре, до’ре і навіки до’ре».

Талісман виблискував на пляжі, і сніг танув краплями, кожна з яких оберталася на веселку. Джек з абсолютною певністю відчув, що саме так і треба зробити — відмовитися від жаданої речі.

— Не треба більше кровопролиття. Підійди і знищ його, якщо зможеш, — сказав він. — Мені шкода тебе.

Це остаточно добило Морґана Слоута. Якби в ньому лишилися хоч крихти раціонального мислення, то він би витягнув камінь з-під надприродного снігу і розбив би Талісман… адже його можна було розбити — він такий крихкий.

Натомість Морґан спрямував на нього ключ.

Коли він це зробив, то його мозок виповнився дорогими і ненависними спогадами про Джеррі Бледсоу і дружину Джеррі Бледсоу. Джеррі Бледсоу, якого він убив, і Ніту Бледсоу, яка мала б бути Лілі Кавано… Лілі, яка дала йому такого сильного ляпаса, що його ніс почав кривавити, коли одного разу, напившись, він спробував доторкнутися до неї.

Здійнялося полум’я — синьо-зелений спалах з кумедної цівки олов’яного ключа. Воно вдарило у Талісман і обгорнуло його, перетворивши на палаюче сонце. Тієї миті там був кожен колір… тієї миті там був кожен світ. А тоді все зникло. Талісман проковтнув полум’я Морґанового ключа. Повністю поглинув його.

Повернулася темрява. Джек не втримався на ногах і з гуркотом сів на немічні ноги Спіді. Спіді щось пробурмотів і смикнувся. На дві секунди все завмерло… а тоді полум’я повінню ринуло з Талісмана. Джек широко розплющив очі, попри гарячкову змучену думку,

(він осліпить тебе! Джеку! він)

а тоді змінений пейзаж Пойнт-Венуті залило таке світло, ніби Бог Усіх Всесвітів нахилився, щоб зробити світлину. Джек побачив «Ейджинкурт», похилений і напівзруйнований; побачив розбиті Верховини, що обернулися Низовинами; побачив Річарда, який лежав на спині; Спіді, що лежав на животі, повернувши голову набік. Спіді всміхався.

А тоді Морґана відкинуло назад і огорнуло полум’я власного ключа — Талісман поглинув його полум’я, як і поглинув колись спалахи світла з оптичного прицілу Сонячного Ґарднера. Блискавка повернулася до Слоута в тисячу разів сильнішою.

Між світами розчахнулася діра — діра завбільшки з тунель, що вів в Оутлі — і Джек побачив, як Морґан і його чудовий коричневий костюм горять. Потім згоріла до кісток і зникла в тій дірі рука, яка досі стискала ключ. Очі Слоута закипіли в очницях, але вони були широко розплющеними… і при тямі.

І в момент зникнення Джек побачив зміну — побачив, як плащ, схожий на крила кажана, охопило полум’я, побачив обпалені черевики і спалене волосся. Побачив, як ключ перетворюється на мініатюрний громовідвід.

Побачив… денне світло!

8

День повернувся повінню. Осліплений Джек покотився засніженим пляжем. І у його вухах — чи то глибоко в голові — лунав передсмертний крик Морґана Слоута, коли він пролітав крізь усі можливі світи в забуття.

— Джеку? — Річард причмелено сів, притримуючи голову. — Джеку, що трапилося? Гадаю, я впав зі сходинок на стадіоні.

Спіді смикнувся в снігу і якось аж по-дівчачому віджався, а тоді глянув на Джека. Його очі були виснаженими… але на обличчі не було жодних плям.

— Молодець, Джеку, — сказав він і посміхнувся. — Моло…

Він знову завалився наперед, важко дихаючи.

«Веселка», — очманіло подумав Джек.

Він підвівся і знову впав. Замерзлий сніг запорошив його обличчя, а тоді почав танути, наче сльози. Джек звівся на коліна, а тоді зіп’явся на рівні. Зір його заслонили плями, але він помітив велетенську випалену ділянку в снігу, за формою схожу на сльозинку: там раніше стояв Морґан.

— Веселка! — закричав Джек Сойєр і підвів руки до неба, сміючись і ридаючи водночас. — Веселка! Веселка!

Він підійшов до Талісмана і взяв його в руки, досі ридаючи. Він дав його Річарду Слоуту, котрий був Раштоном; Спіді Паркеру, який був тим, ким він був.

І зцілив їх.

Веселка, веселка, веселка!

Розділ сорок шостий Інша подорож

1

Він їх зцілив, але так ніколи і не зміг сказати, як саме це відбулося, не міг загадати жодної конкретної деталі. Талісман засяяв і заграв у його руках, лишивши хлопчику невиразний спогад про те, як полум’я залило їх і вони купалися у тому сяйві. Ось і все, що він міг пригадати.

А потім неймовірне сяйво Талісмана блякло… блякло… і зовсім зникло.

Подумавши про матір, Джек хрипко, пронизливо закричав.

Спіді, хитаючись, підійшов до нього крізь талий сніг і поклав руку Джекові на плечі.

— Усе буде добре, Джеку-Мандрівнику, — сказав Спіді.

Він усміхнувся, але втома його здавалася вдвічі сильнішою, ніж Джекова. Спіді зцілено… однак він досі не надто добре почувається. «Цей світ убиває його, — невиразно подумав Джек. — Принаймні він убиває ту частину його, яка є Спіді Паркером. Талісман зцілив його… але старигань досі помирає».

— Ти зробив це для нього, — сказав Спіді, — тож вір, що він зробить щось для тебе. Не хвилюйся. Іди сюди, Джеку. Іди сюди, де лежить твій друг.

Джек послухався. Річард спав у талому снігу. Жахний клапоть плоті зник, але на його місці лишилася довга біла смуга на скальпі — і на тій смузі більше ніколи не ростиме волосся.

— Бери його за руку.

— Навіщо? Для чого?

— Ми перенесемося.

Джек запитально зиркнув на Спіді, але той нічого не пояснив. Він лише кивнув, ніби кажучи: «Так, ти все правильно почув».

«Гаразд, — подумав Джек. — Якщо я досі довіряв йому…»

Він простягнув руку вниз і схопив Річардову долоню. Спіді взяв Джека за другу руку.

Ледь смикнувшись, усі троє зникли.

2

Джек так усе й передчував: на чорному, помережаному слідами від кульгавої ноги Морґана з Орріса піску, біля нього стояла міцна, здорова і бадьора постать. З трепетом і легкою тривогою Джек позирав на незнайомця, що скидався на молодшого брата Спіді Паркера.

— Спіді… тобто містере Паркусе… як вас правильно…

— Хлопчикам треба перепочити, — сказав Паркус. — Як тобі, так іншому юному пану — йому навіть більше. Він ближче за будь-кого іншого наблизився до межі смерті… але навряд чи він з тих, хто зізнається в цьому, навіть самому собі.

— Ага, — сказав Джек. — Ви добре те підмітили.

— Най він краще відпочине тут, — сказав Паркус Джекові і, піднявши Річарда на руки, рушив далі пляжем. Джек як тільки міг намагався тримати темп, але поступово помічав, що відстає. Він швидко почав задихатися, а ноги стали ватними. Його голова боліла через останню битву — можливо, то був шок з похмілля.

— Чому… куди… — Він міг видихнути тільки це.

Талісман він притискав до грудей. Тепер магічний об’єкт видавався звичайним: темним, тьмяним і нецікавим.

— Зовсім недалеко, — сказав Паркус. — Ви ж із другом не хочете відпочивати там, де перебував він, правда ж?

І, попри виснаженість, Джек заперечно похитав головою. Паркус озирнувся через плече, а тоді сумно глянув на Джека.

— Тут смердить його злом, — сказав він, — і смердить твоїм світом, Джеку. Як на мене, ці запахи дуже схожі між собою.

Він рушив далі, несучи на руках Річарда.

3

За сорок ярдів далі пляжем він зупинився. Тут чорний пісок посвітлішав — став іще не білим, але сірим. Паркус м’яко поклав Річарда на землю. Джек простягнувся біля нього. Пісок виявився теплим — на щастя, теплим. Жодного снігу. Паркус сів поруч, схрестивши ноги.

— Тепер ти поспиш, — сказав він. — Можливо, прокинешся вже завтра. Ніхто не потурбує тебе. Роззирнися.

Паркус махнув рукою туди, де на Американських Територіях розташовувався Пойнт-Венуті. Спершу Джек побачив чорний замок, одну стіну якого було зруйновано і спалено, ніби всередині відбувся грандіозний вибух. Тепер замок мав майже буденний вигляд. Він уже не здавався загрозливим, а таємний скарб винесено. Лишилося тільки каміння, складене у певний візерунок.

Кинувши поглядом далі, Джек побачив, що землетрус тут не був настільки руйнівним — та й тут було набагато менше всього, щоб знищити. Хлопчик побачив кілька халуп, що перевернулися, здавалося, ніби вони зроблені зі сплавленого лісу. Помітив декілька спалених візків, які могли або не могли бути «кадилаками» на Американських Територіях. То тут, то там валялися волохаті тіла.

— Всі, хто був тут і вижив, уже пішли, — сказав Паркус. — Вони знають, що трапилося, знають, що Орріс мертвий, тому більше не потурбують тебе. Зло, що було тут, зникло. Ти знаєш про це? Ти можеш відчути це?

— Так, — прошепотів Джек. — Але… містере Паркусе… ви ж не… не…

— Йду? Так. Дуже скоро. Ви з другом добре поспите, але спершу ми з тобою маємо трохи побалакати. Ця розмова не буде тивалою, тому мені б хотілося, щоб ти спробував підвести голову, принаймні на мить.

Джек із зусиллям підвів голову і розплющив — ну, практично — очі. Паркус кивнув.

— Коли ти прокинешся, рухайся на схід, але не переносься! Лишися тут на певний час. Лишися на Територіях. У твоєму світі надто багато всього відбуватиметься — рятувальні бригади, команди газетярів і Джейсон знає, що ще. Принаймні тут сніг розтане до того, як усі про це дізнаються. Звісно, кілька людей будуть ув курсі, але їх вважатимуть божевільними.

— Чому ти маєш іти?

— Мені просто треба дещо зараз владнати, Джеку. Тут багацько справ владнати треба. Новини про Морґанову смерть уже поширюються на схід. І поширюються швидко. Наразі я відстаю від них, а маю по змозі випереджати. Я хочу дістатися назад, до Зовнішніх Форпостів… і на сході… перш ніж багато всілякого зброду рушить в інші місця. — Він поглянув на океан, і очі його були холодними і сірими, наче кремінь. — Коли виставляється рахунок, люди мають платити. Морґан зник, але досі лишилися боржники.

— Ти тут хтось на кшталт поліціянта, так?

Паркус кивнув.

— Ти б назвав мою посаду Генеральний Суддя і Лорд Верховний Кат в одній особі. Ось так воно тут. — Паркус поклав міцну теплу руку Джекові на голову. — Ну, а там я просто собі гуляка, що ходить з місця на місце, виконує невигадливу роботу і наспівує собі під ніс усілякі мелодійки. І часом, повір мені, друге мені подобається значно більше

Він знову всміхнувся, і цього разу це був Спіді.

— І ти бачив того типа час від часу, Джекі. Агась, час від часу то там, то сям. У торговельному центрі, наприклад, або в парку.

Він підморгнув Джекові.

— Але ж Спіді… погано почувається, — сказав Джек. — На що б він не хворів, а Талісман це не вилікував.

— Спіді старий, — відповів на те Паркус. — Він мій ровесник, однак твій світ зробив його старшим за мене. І все одно в нього попереду ще кілька років. Може, й чимало. Не переймайся, Джеку.

— Обіцяєш? — запитав Джек

Паркус посміхнувся.

— Агась.

Джек втомлено всміхнувся йому у відповідь.

— Тож ви з другом рушаєте на схід. Ідіть, доки не нарахуєте, що пройшли п’ять миль. Перейдете через ці низенькі пагорби, і тоді все буде гаразд — легко йтиметься. Шукай велике дерево — найбільше бісове дерево, яке тобі доводилося бачити. Джеку, підійди до того великого старого дерева, візьми Річарда за руку і перенесися назад. Ви опинитеся прямісінько біля велетенського червоного дерева, у стовбурі якого продірявлено тунель для дороги. То буде Сімнадцята дорога, і ви опинитеся на околиці маленького містечка у Північній Каліфорнії під назвою Сторівілль. Зайдіть у містечко. Там біля світлофора розташувалася автозаправка «Мобіл».

— А тоді?

Паркус знизав плечима.

— Не знаю напевне. Можливо, Джеку, ти зустрінеш когось знайомого.

— Але як ми потрапимо до…

— Тсс, — сказав Паркус і поклав руку Джекові на чоло.

Його мама робила так, коли він був

(«Люлі-люлі, засинай, малий Джекі, до світання, тато йде на полювання, ось такий от джаз. Люлі, Джекі, все чудово, засинай, любенький, знову».)

дуже маленьким.

— Досить запитань. Гадаю, все буде добре з тобою і Річардом.

Джек ліг на землю. Він поклав чорну кулю на згині руки. Хлопчику здавалося, ніби до його повік причеплено по шлакобетонному блоку.

— Ти був чесним і сміливим, Джеку, — сказав Паркус зі спокійною серйозністю. — Мені б хотілося, щоб ти був моїм сином… я вражений твоєю сміливістю. І твоєю вірою. Багато людей у багатьох світах завдячують тобі. І, гадаю, тим чи іншим чином більшість із них відчувають це.

Джек спромігся всміхнутися.

— Залишся ненадовго, — промовив він.

— Гаразд, — сказав Паркус. — Доки ти не заснеш. Не переймайся, Джеку. Ніщо не завдасть тобі шкоди тут.

— Мама завжди казала…

Але сон здолав хлопчика до того, як він устиг завершити думку.

4

Якимось таємничим чином сон не відпускав його навіть наступного дня, коли він начебто прокинувся. А може, то був зовсім не сон, а певна захисна властивість мозку, яка сповільнювала увесь день і перетворювала його на сон. Вони з Річардом, котрий був так само повільним і обережним, стояли біля найвищого дерева у світі. Навколо них мерехтіли прозорі сонячні промені. Навіть десять дорослих чоловіків, взявшись за руки, не могли б обхопити його. Велетенське унікальне дерево тягнулося увись. У лісі високих дерев воно видавалося Левіафаном, справжнім прикладом територіальної розкоші.

«Не переймайся», — казав Паркус, навіть коли він ладен був ось-ось зникнути, неначе Чеширський Кіт[278]. Джек закинув назад голову, щоб подивитися на верхівку дерева. Хоч він і не усвідомлював цього, але насправді почувався емоційно виснаженим. Велич дерева породжувала у ньому лише відгомін здивування. Джек доторкнувся долонею до, на диво, гладенької кори. «Я вбив чоловіка, який убив мого батька», — мовив він сам до себе і стиснув другою рукою темну і на перший погляд мертву кулю Талісмана. Річард витріщався на верхівку велетенського дерева заввишки з хмарочос. Морґан помер і Ґарднер теж, а сніг, певно, вже розтанув на пляжі. Але ще не весь. Джек відчував, як засніжений пляж заповнював його голову. Колись він подумав — тисячу років тому, як здавалося тепер, — що коли він зможе нарешті доторкнутися до Талісмана, то відчує такий тріумф, хвилювання і тріпотіння, що він аж свистітиме від радості. Натомість він відчував лише незначне відлуння оцього всього. У його голові падав сніг, і його спогади не сягали далі Паркусових інструкцій. Він збагнув, що велетенське дерево зачарувало його.

— Візьми мене за руку, — сказав він Річарду.

— Але як ми плануємо дістатися додому? — запитав Річард.

— Не переймайся, — відповів Джек і стиснув руку друга.

Теж мені лихо — дерево зачарувало. Джек Сойєр побував у Заклятих Землях, він подолав Чорний Готель. Джек Сойєр — сміливий і чесний. Джек Сойєр — змучений дванадцятирічний хлопчак, у якого падає сніг у голові. Він легко перенісся назад, у свій світ, і Річард прослизнув за ним крізь усі можливі перешкоди.

5

Ліс зменшився — тепер це був американський ліс. Крони дерев, що м’яко колихалися на вітрі, були суттєво нижчими, та й самі дерева були значно меншими за свої аналоги з тієї частини територіального лісу, куди Паркус спрямував їх. Джек лишень невиразно усвідомлював цю різницю в масштабах, доки не побачив перед собою асфальтову дорогу на дві смуги. Реалії двадцятого століття миттєво ошелешили його по голові, коли він почув гуркотливий шум невеличкого двигуна. Він інстинктивно відскочив разом із Річардом на узбіччя за мить до того, як маленький білий «Рено-ЛеКар» прошмигнув повз нього. Машина пролетіла, а тоді проїхала крізь тунель, вирізаний у стовбурі секвої (яка ледь сягала половини розміру свого територіального двійника). Але принаймні один дорослий і двоє дітей у «рено» не витріщалися на секвої, заради яких приїхали аж із Нью-Гемпшира (Живи вільним, або помри![279]). Жінка і двоє малюків на задньому сидінні повернулися, щоб розгледіти Джека і Річарда. Їхні роти нагадували широко розчахнуті чорні печери. Вони щойно побачили, як біля дороги, наче привиди, постали двоє хлопчиків — магічно і одночасно, наче Капітан Кірк і Містер Спок[280] перенеслися з «Ентерпрайза».

— Ти не проти трохи пройтися?

— Звісно, — відповів Річард.

Джек ступив на поверхню траси 17 і пройшов крізь діру в стовбурі. Певно, йому це все сниться, подумав Джек. Насправді вони — на територіальному пляжі, поруч лежить Річард і вони обидва перебувають у навіяному Паркусом сні. Мама завжди казала… Мама завжди казала…

6

Вони рухалися, ніби крізь густий туман (попри те, що погода в тій частині Північної Каліфорнії була сухою і сонячною). Джек Сойєр вивів Річарда Слоута з лісу на пологу дорогу, яка проходила повз грудневі луки.

…найголовнішою людиною в будь-якому фільмі є оператор…

Його тіло вимагало сну, а мозок — відпочинку.

…що вермут — це знущання над хорошим мартіні.

Річард замислено плівся позаду. Він рухався настільки повільно, що Джеку довелося зупинитися край дороги і зачекати, доки Річард його наздожене. Містечко під назвою Сторівілль виднілося за півмилі від них. Обабіч дороги розташувалися декілька низеньких білих будівель. На одній із них виглядав напис «АНТИКВАРІАТ». Над порожнім перехрестям біля будинків висів світлофор. Джек побачив кутик вивіски «МОБІЛ» на автозаправній станції.

Річард плентався позаду. Його голова так низько нахилялися, що мало не торкалася підборіддям грудей. Коли Річард підійшов ближче, Джек нарешті побачив, що його друг плаче. Джек обняв Річарда за плечі.

— Я хочу, щоб ти дещо знав.

— Що саме? — Маленьке рішуче Річардове личко було залите слізьми.

— Я люблю тебе, — сказав Джек.

Річардові очі знову ковзнули на поверхню дороги. Джек і далі тримав друга за плечі. Наступної миті Річард підвів погляд — подивився просто на Джека — і кивнув. І тут Джеку спали на думку слова, які він раз чи два чув від Лілі Кавано-Сойєр: «Джекі, іноді не потрібно давати волю язику».

— Ми на правильному шляху, Річі, — сказав Джек. Він чекав, доки Річард витре очі. — Гадаю, хтось має зустріти нас на заправці «Мобіл».

— Може, Гітлер? — Річард притиснув долоні до очей.

Вже за мить він знову був у формі, й хлопці пліч-о-пліч зайшли у Сторівілль.

7

У затінку заправки «Мобіл» припаркувався «Кадилак-Ельдорадо» з телеантеною-бумерангом позаду. Авто здавалося великим, ніби трейлерний будиночок, і чорним, як смерть.

— О, Джеку, лайнооооо, — простогнав Річард і схопив Джека за плече.

Його очі широко розплющилися, а губи тремтіли. Джек знову відчув викид адреналіну у кров. Від цього не з’явилося жодного додаткового драйву, а лише втома. Цього вже було забагато, забагато, забагато. Стискаючи темну дешевеньку на вигляд кришталеву кульку, на яку перетворився Талісман, Джек рушив пагорбом униз, у напрямку заправки «Мобіл».

— Джеку! — слабко кричав Річард позаду нього. — Що ти в біса робиш? Це один із НИХ! Таке саме авто, як у «Тайєрі»! Таке саме авто, як у Пойнт-Венуті.

— Паркус сказав нам прийти сюди, — сказав Джек.

— Ти божевільний, друзяко, — прошепотів Річард.

— Знаю. Але все буде добре. Побачиш. І не називай мене друзякою.

Дверцята Кадилака прочинилися і звідти з’явилася велика м’язиста нога, вбрана у вицвілі блакитні джинси. Тривога обернулася на абсолютний жах, коли Джек побачив, що носак у чорних черевиках було відрізано і звідти стирчали волохаті пальці. Річард пискнув позаду нього, як мишка.

Звісно, це був Вовк — Джек зрозумів це ще до того, як тип розвернувся. Він був майже сім футів заввишки. Волосся його було довгим, заплутаним і не дуже чистим. Воно пасмами звисало йому до коміра. У ньому застрягло кілька реп’яхів. Але коли велика постать розвернулася і Джек побачив помаранчевий спалах очей — жах обернувся радістю.

Джек кинувся до величезної постаті, не зважаючи на працівника заправки, який вийшов подивитися на нього, і ледарів біля універмагу. Волосся він відкинув від чола назад, розбиті кросівки стукали і клацали. Спантеличена посмішка осяяла його обличчя, а очі блищали, наче сам Талісман. Комбінезон із нагрудною кишенькою — чорт забирай, «Ошкош». Круглі лінзи без оправи: окуляри Джона Леннона. І широка привітна посмішка на вустах.

— Вовку! — закричав Джек Сойєр. — Вовку, ти живий! Вовку, ти живий!

До Вовка лишалося ще футів п’ять, коли Джек стрибнув. І Вовк легко, не напружуючись упіймав його, щиро посміхаючись.

— Джек Сойєр! Вовк! Погляньте на це! Просто, як Паркус і сказав! Я тут, у цьому забитому Богом місці, що смердить, як болото, і ти теж тут! Джек і його друг! Вовк! Добре! Чудово! Вовк!

Запах Вовка підказав Джекові, що це не його Вовк, але той самий запах підказав, що це його родич… і дуже близький.

— Я знав твого братика-по-окоту, — сказав Джек, досі сидячи на сильних волохатих Вовкових руках.

Тепер, придивившись до обличчя, він помітив, що воно старше і мудріше, але все одно добре.

— Мій брат Вовк, — сказав Вовк і поставив Джека на землю.

Він простягнув одну руку до Талісмана і з побожною пошаною доторкнувся до нього кінчиком пальця. Від цього дотику у похмурих глибинах кулі виникла іскра, схожа на хвостату комету. Він вдихнув, поглянув на Джека і посміхнувся. А Джек посміхнувся у відповідь. Прийшов Річард, витріщаючись на них обох з подивом і обережністю.

— Бувають і добрі, а не лише погані Вовки на Територіях, — почав він.

— Багато добрих Вовків, — втрутився Вовк.

Він простягнув руку Річардові. На мить той відсахнувся, а потім потиснув її. Коли рука Вовка поглинула Річардову, губи хлопчика стиснулися, і Джек зрозумів, що той, певно, боявся, аби й з його рукою не трапилося того, що Вовк зробив з долонею Гека Баста.

— Це братик-по-окоту мого Вовка, — гордо сказав Джек.

Він прочистив горло, не знаючи, які почуття виявляти до цього брата. Чи розуміють Вовки співчуття? Чи було це частиною їхнього ритуалу?

— Я любив твого брата, — сказав він. — Він урятував мені життя. За винятком присутнього тут Річарда, він був найкращим другом, який у мене коли-небудь був. Мені прикро, що він помер.

— Він зараз на Місяці, — сказав брат Вовка. — І він повернеться. Усе минає, наче місяць, Джеку Сойєре. І все повертається, наче місяці. Ходімо. Хочу податися геть із цього смердючого місця.

Річард мав збентежений вигляд, але Джек усе розумів і більше, ніж просто співчував: заправку «Мобіл» оточували гарячі бензинові випари спалених вуглеводнів. Це нагадувало блакитний серпанок, крізь який ти можеш бачити.

Вовк підійшов до Кадилака і відчинив задні двері, наче водій: певно, подумав Джек, саме так і було.

— Джеку? — Річард здавався наляканим.

— Усе гаразд, — відповів Джек.

— Але куди…

— Гадаю, до моєї мами, — сказав Джек. — Через усю країну до Аркадія-Біч, штат Нью-Гемпшир. Першим класом. Ну ж бо, Річі.

Вони сіли у машину. З одного боку широкого заднього сидіння був старий пошарпаний гітарний футляр. Серце Джека знову підскочило.

— Спіді! — він обернувся до брата-по-окоту Вовка. — Спіді їде з нами?

— Та не впало нічого на спід, — сказав Вовк. — Був у мене дядечко, так про нього можна сказати, що мозок його закотився кудись на спід, і після цього він не міг доглядати стадо.

Джек вказав на гітарний футляр.

— А це звідки взялося?

Вовк вищирився багатьма великими зубами.

— Паркус, — сказав він. — Лишив це для тебе. Майже забув.

Він витягнув із задньої кишені дуже давню листівку. З одного боку на ній було зображено карусель зі знайомими кониками — і з-поміж них Елла Спід і Срібна Леді — от тільки жінки були вбрані у турнюри, хлопці — в панталони, а чоловіки носили казанки і вуса в стилі Роллі Фінґерса. Через давність листівка аж блищала.

Він перевернув її, спершу прочитавши напис посередині.

КАРУСЕЛЬ АРКАДІЯ-БІЧ, 4 ЛИПНЯ 1894 РОКУ.

Це Спіді — а не Паркус — надряпав кілька рядків у місці для повідомлення. Його почерк розповзався і був не надто грамотним. Повідомлення написане тупим м’яким олівцем.

Ти багато чого зробив, Джеку. З того, що в Кейсі, бери те, що тобі потрібно — а решту або збережи, або викинь.

Джек поклав листівку у задню кишеню штанів і заліз у «кадилак», ковзаючи по розкішному сидінні. Одна із застібок на старому гітарному футлярі виявилася зламаною і Джек відкрив решту три.

Річард заліз за Джеком.

— Чорт забирай, — прошепотів він.

Гітарний футляр заповнювали двадцятидоларові банкноти.

8

Вовк відвіз їх додому. І хоча багато подій цієї осені вже оповив туман, кожну мить подорожі до кінця життя осявало світло. Вони з Річардом сиділи на задньому сидінні «Ельдорадо», а Вовк віз їх все далі й далі на схід. Вовк добре знав дороги і віз їх. Часом він вмикав записи «Кріденс Кліавоте Ревайвал» — здавалося, його улюбленою була пісня «Бігти крізь джунглі»[281] — так гучно, вуха мало не лопалися. Тоді певний час він прислухався до різноманітних тональностей за вікном, бо натискав кнопку, що керувала його бічним вікном. Здавалося, цей мотив повністю зачарував його.

На схід, на схід, на схід — щоранку в світанок, щовечора у таємничу глибоку блакить, слухаючи Джона Фоґерті, а тоді вітер, Джона Фоґерті й знову вітер.

Вони їли в «Стакейс». Їли в «Бургер-Кінґу». Зупинялися в «Смажених курчатах Кентуккі». Джек і Річард отримали по вечері, а Вовк замовив собі «родинне» відро і з’їв усі двадцять один шматочок. Якщо вірити звукам, то більшу частину кісток він також з’їв. Де це було? У Мансі. На околицях Мансі — «Таун Лайн Сіксплекс». Якраз перед тим, як їхні дупи запроторили в «Дім Сонця». Він усміхнувся… а тоді відчув, як стріла пробиває його серце. Хлопчик визирнув з вікна, щоб Річард не бачив блиску його сліз.

Другої ночі вони зупинилися в Джулсбурзі, штат Колорадо, і Вовк приготував для них розкішну вечерю на портативному мангалі, який дістав із багажника. Вони їли на засніженому полі під зірками, вдягнені в теплі парки, які купили за гроші з гітарного чохла. Метеоритний дощ пролітав над головою, і Вовк танцював на снігу, як дитина.

— Мені подобається цей хлопець, — задумливо сказав Річард.

— Ага, мені також. Ти мав би познайомитися з його братом.

— Мені б хотілося цього. — Річард почав збирати сміття. Те, що він сказав далі, збило Джека з пантелику. — Джеку, я багато чого забуваю.

— Що ти маєш на увазі?

— Саме це. Щомилі я пригадую дедалі менше і менше з того, що трапилося. Усе вкривається туманом. І я гадаю… гадаю, що саме цього мені й хочеться. Слухай, а ти впевнений, що з твоєю мамою все гаразд?

Джек тричі намагався зателефонувати мамі. Вона не відповідала. Він не надто через це переймався. Усе було гаразд. Він сподівався на це. Коли він приїде, вона буде там. Хвора… але досі жива. Він дуже сподівався.

— Так.

— Але чому тоді вона не відповідає на дзвінки?

— Слоут якимсь чином зіпсував телефон, — сказав Джек. — І також щось зробив із персоналом «Альгамбри», закладаюся. З нею досі все гаразд. Хворіє… але все гаразд. Досі там. Я відчуваю її.

— А якщо зцілення спрацює. — Річард трішки скривився, а тоді продовжив: — Ти досі… Ну тобто ти досі гадаєш, що вона дозволить мені лишитися з вами?

— Ні, — сказав Джек, допомагаючи Річарду зібрати рештки вечері. — Певно, вона захоче побачити тебе лише в притулку. Ну, або у в’язниці. Не будь придурком, Річарде, звісно ж ти можеш лишитися з нами.

— Просто… після всього, що наробив мій батько…

— То був твій тато, Річі, — просто сказав Джек. — Не ти.

— А ти не будеш постійно нагадувати мені? Знаєш… постійно нагадувати?

— Ні, якщо ти хочеш забути.

— Хочу, Джеку, справді, хочу.

Вовк повертався.

— Ну що хлопці, готові? Вовк!

— Готові, — відповів Джек. — Послухай, Вовку, як щодо касети Скотта Гамільтона[282], яку я придбав у Шаєнні?

— Класно, Джеку. А як тоді щодо «Кріденс»?

— «Бігти крізь джунглі», так?

— Чудова пісня, Джеку! Класна! Вовк! Забита Богом класна пісня!

— Ще б пак, Вовку.

Він зиркнув на Річарда, а той глянув на нього у відповідь і посміхнувся.

Наступного дня вони переїхали через Небраску і Айову, ще за день прошмигнули повз зруйновані рештки «Сонячного Дому». Джеку подумалося, що Вовк навмисно повіз їх саме цим шляхом, щоб побачити місце, де помер його брат. Він увімкнув касету «Кріденс» на максимальну гучність, але Джек увсе одно чув Вовкові ридання.

Час — приклад підвішеного часу. Джек майже плавав у ньому, і його переповнювало відчуття невагомості, тріумфу і прощання. Робота гідно оплачувалась.

На заході сонця п’ятого дня вони заїхали в Нову Англію.

Розділ сорок сьомий Кінець подорожі

1

Здавалося, що вся довга мандрівка з Каліфорнії до Нової Англії тривала не більше одного пообіддя і вечора. Те пообіддя тривало кілька днів, а вечір був цілим життям, пересипаним загравами, музикою і почуттями. «Кляті гігантські кулі вогню, — подумав Джек. — Я достоту не сповна розуму». Він удруге за останню годину, як йому здавалося, поглянув на маленький годинник на торпеді — і побачив, що три години проскочили повз нього. Пісня «Бігти крізь джунглі» виповнювала повітря. Вовк постійно рухав головою вгору-вниз, безупинно посміхався і вишукував найкращі дороги. Крізь заднє вікно було видно весь обшир неба, помережаного сутінковими барвами — багрянцем, блакиттю і особливим глибоко-червоним, притаманним кожній заграві. Джек пам’ятав кожну подробицю своєї довгої-довгої подорожі, кожне слово, кожен обід, кожен музичний акорд, Зута Сіма чи Джона Фоґерті, або просто шум вітру, яким розважав себе Вовк, але справжня протяжність дороги зменшилася у його свідомості до концентрованого діаманта. Він спав на м’якому, як подушка, задньому сидінні, розплющуючи очі при світлі дня чи в темряві, при сонячному сяйві або при зірках. Особливо гостро він запам’ятав мить, коли при перетині кордону Нової Англії Талісман знову почав сяяти, повідомляючи про повернення звичайного часу — а може, це час сам повернувся до Джека Сойєра — то були обличчя людей, які намагалися зазирнути на заднє сидіння «Ельдорадо» (люди на парковках, моряк і якась бикувата дівчинка у відкритому автомобілі на світлофорі у сонячному містечку в Айові, худорлявий малий із Огайо, вбраний у мотоциклетну форму в стилі «Будемо відриватися», щоб подивитися, чи не завітав до них Мік Джаґґер або Френк Сінатра. Ні, народ, тільки ми. Сон і далі не відпускав його. Якось він прокинувся (у Колорадо? Іллінойсі?) від бемкання рок-музики. Вовк клацав пальцями і повільно вів велику машину в палаюче помаранчево-багряно-блакитне небо. Річард десь роздобув книжку й уже читав її при світлі пасажирської лампи «Ельдорадо». Книжка називалася «Мозок Брока». Річард завжди знав, котра година. Джек підвів очі вгору і дозволив музиці й вечірнім барвам заколисати його. Вони зробили це, вони все зробили… все, крім того, що потрібно зробити в порожньому курортному містечку в Нью-Гемпширі.

П’ять днів чи одні довгі, замріяні сутінки? «Бігти крізь джунглі». Саксофон-тенор Зута Сміта виводив: «Ось історія для тебе, чи сподобалась вона?». Річард був його братом, його братом.

Коли Талісман ожив у чарівній заграві п’ятого дня, до Джека повернулося відчуття часу. «Оутлі, — подумав він шостого дня. — Я б міг показати Річарду Оутлі й те, що лишилося від пивниці, я міг би показати Вовку шлях…» Але йому не хотілося знову бачити Оутлі, це не приносило ні радості, ні задоволення. І тепер він збагнув, як близько підійшов і як же далеко вони були, доки він плив хвилями часу, наче продирався крізь павутиння. Вовк вивіз їх на широку дорогу І-95. Тепер вони були в Коннектикуті, й до Аркадія-Біч та узбережжя лишалося тільки кілька штатів. Відтепер Джек рахував і милі, і хвилини.

2

Увечері, двадцять першого грудня, о четвертій сорок п’ять, за три місяці відколи Джек Сойєр повернув своє обличчя — і свої надії — на захід, чорний «Кадилак-Ельдорадо» опинився на засипаній гравієм під’їзній доріжці готелю «Сади Альгамбри» у містечку Аркадія-Біч штату Нью-Гемпшир. На заході м’яка заграва мерехтіла прощальними відтінками червоного і помаранчевого, що перетворився на жовтий… і синій… і королівський багряний. У садах голі гілочки тулилися докупи на колючому зимовому вітрі. Поміж них іще тиждень тому було дерево, яке ловило і їло дрібних тварин — бурундуків, птахів, а також худого, сухореброго кота портьє. Це дерево миттю зачахло. Інші рослини в саду продовжували спати.

Шини «Ельдорадо» підскакували і тріщали по гравію. Зсередини долинали звуки «Кріденс Кліавоте Ревайвал». «Люди, що знають мою магію, — виспівував Джон Фоґерті, — заповнили землю димом».

«Кадилак» відчинився перед широкими двостулковими дверима. За ними була тільки темрява. Подвійні фари згасли і довжелезне авто стояло в темряві. Білий дим виривався з його вихлопної труби, а помаранчеві зупинні вогні блимали.

Ось і настав кінець дня. Останні спалахи заграви осявали західне небо.

Тут.

Просто тут і просто зараз.

3

Прозоре, непевне світло наповнювало задню частину «кадилака». Талісман мерехтів…, але блиск його був легким, наче сяйво світлячка на порозі смерті.

Річард повільно повернувся до Джека. Його обличчя було невиразним і переляканим. Він обома руками стискав Карла Саґана, жмакаючи папір палітурки, як праля мала б віджимати простирадло.

«Річардів Талісман», — подумав Джек і всміхнувся.

— Джеку, ти хочеш…

— Ні, — відповів Джек. — Зачекай, доки я тебе покличу.

Праворуч він відчинив задні двері й вийшов із машини, а тоді озирнувся на Річарда. Річард зменшився і зіщулився на сидінні, продовжуючи жмакати обкладинку. Він мав дуже нещасний вигляд. Не довго думаючи, Джек на мить повернувся, і поцілував Річарда у щоку. На мить Річард обійняв Джека за шию і притиснув до себе. А тоді відпустив його. Кожен із них нічого не сказав.

4

Джек рушив до сходів, що вели у нижній вестибюль… а тоді повернув праворуч і ненадовго пішов до краю під’їзної доріжки. Там стояла металева огорожа. За нею потріскані скелі каскадом спадали на пляж. А далі праворуч на тлі темного неба височіли американські гірки «Дивосвіту Аркадії».

Джек повернув обличчя на схід. Вітер проривався крізь англійські сади й відкидав за спину волосся з його чола.

Він тримав кулю в руках, ніби це був дар океану.

5

Двадцять першого грудня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв там, де води й суша зливаються воєдино і, тримаючи в руках одну цінну річ, вдивлявся в непорушний нічний Атлантичний океан. Того дня хлопчику виповнилося тринадцять років, хоча він забув про це, і був він надзвичайно красивим. Океанічний бриз відкинув з його ясного та чистого чола пасмо, може, трохи задовгого каштанового волосся. Хлопчина стояв там, думаючи про матір і про номери, які вони тут винаймали. Чи вмикатиме вона світло? Джек підозрював, що так.

Джек повернувся, і очі його горіли у світлі Талісмана.

6

Лілі навпомацки шукала на стіні вмикач тремтливою кістлявою рукою. Вона знайшла його й увімкнула світло. Якби хтось побачив її тієї миті, то йому б захотілося відвернутися. За останній тиждень рак різко взявся за неї, ніби відчував, що може щось завадити йому та зіпсувати всю гульню. Лілі Кавано тепер важила сімдесят вісім фунтів. Шкіра її стала землистою, як пергамент, що обтягнув череп. Коричневі кола під очима назавжди почорніли. Очі в очницях відображали виснажену, гарячкову мудрість. Груди запали. М’язи на руках зникли. На сідницях і стегнах почали з’являтися пролежні. І це ще не все. За останній тиждень вона ще й підхопила запалення легень.

У своєму жалюгідному стані вона, звісно, ж була першим кандидатом на різноманітні респіраторні захворювання. Це могло б трапитися з нею і в кращих умовах… А зараз вони такими справді не були. Нещодавно припинилося нічне дзенькання батарей Альгамбри. Вона не могла сказати, коли саме — час для неї став невизначеним і розпливчастим, як для Джека в салоні «Ельдорадо». Вона лише знала, що тепло зникло тієї ночі, коли вона прогнала чайку, схожу на Слоута.

З тієї ночі Альгамбра перетворилася на порожній холодильник. Склеп, у якому вона скоро помре.

Якщо Слоут відповідав за те, що трапилося з Альгамброю, то він зробив збіса хорошу роботу. Всі зникли. Всі. Не було більше покоївок, що котили коридорами свої дзенькотливі візки. Не було механіка, що постійно насвистував. Не було улесливого портьє. Слоут поклав їх усіх у кишеню і виніс геть.

Чотири дні тому — коли вона не знайшла в кімнаті нічого, що могло б задовольнити навіть її пташиний апетит — вона вилізла з ліжка і повільно спустилася у вестибюль до ліфта. У цю подорож вона взяла з собою стілець, який використовувала як ходунці і на якому час від часу сиділа. Її голова звисала від виснаження. Їй знадобилося сорок хвилин, щоб подолати сорок футів до шахти ліфта. Вона натискала на кнопку, але ліфт не приїжджав. Кнопка навіть не загорялася.

— Бляха-муха, — хрипко пробурмотіла Лілі, а тоді пройшла ще двадцять футів до сходів.

— Гей! — крикнула вона вниз, а тоді закашлялася, перехилившись через стілець.

Може, вони і не чули її крик, але вони стовідсотково мали почути, як викашлюю те, що лишилося від моїх легенів, — подумала вона.

— Але ніхто не прийшов.

Вона знову закричала вдруге, знову зайшлася болючим кашлем, а тоді пішла назад коридором, який видавався їй довгим, наче шосе Небраски[283] ясного дня. Вона не наважувалася спуститися тими сходами ні у вестибюль, ні в «Баранячу полядвицю», ні в кав’ярню, нікуди. І телефони вийшли з ладу. Принаймні телефон у її кімнаті вийшов з ладу, а вона більше не чула жодних дзвінків у цьому мавзолеї. Ризикована гра. Вона не хотіла замерзнути до смерті у вестибюлі.

— Джекі, — пробурмотіла вона, — де тебе в біса но…

Тоді вона знову зайшлася кашлем, та ще й так сильно, що впала на бік, перевернувши на себе огидний стілець у вітальні. Вона з годину лежала там на холодній підлозі й саме тоді, певно, запалення легень заполонило напівзруйнований простір, що був тілом Лілі Кавано. Привіт, великий Р. Я тут новенька! Можете називати мене велика П. Я обжену вас на фініші!

Якимось чином їй вдалося повернутися до своєї кімнати, і відтоді її існування обернулося на невпинну гарячку. Вона прислухалася, як щодня її дихання ставало все гучнішим і гучнішим, і запалений мозок почав уявляти легені, як два органічних акваріуми, де висять і деренчать металеві ланцюги. І все одно вона трималася — трималася, бо частина її мозку наполягла з божевільною, убивчою впевненістю, що Джек уже повертався, де б він не був.

7

Її остання агонія починалася, як брижі на піску, брижі, що перетворюються на вир. Занурені у воду, ланцюги у легенях загриміли довгим сухим видихом:

— Хааааааааа…

Потім щось вирвало її з глибоко виру і змусило навпомацки шукати на стіні вимикач світла у холодній темряві. Вона вилізла з ліжка. У неї не лишалося сил зробити це. Лікар би посміявся з такої ідеї. І все ж вона змогла зробити це. Вона двічі падала, а тоді нарешті звелася на ноги, викрививши рот від прикладених зусиль. Вона пошукала стілець, знайшла його і почала рухатися через кімнату до вікна.

Лілі Кавано, Королева «бешок», зникла. Лишився лише ходячий жах, з’їдений раком і випалений гарячкою.

Вона дійшла до вікна і визирнула. Побачила людську постать — і осяйну кулю.

— Джеку! — спробувала закричати вона, але з її рота вирвався лише хрипкий шепіт.

Вона підвела руку, щоб махнути. Неміч

(Хааааааааааа…)

охопила її. Вона вчепилася в підвіконня.

— Джеку!

Раптом мерехтлива куля в руках у людини яскраво спалахнула, осяявши обличчя — і воно було Джековим, слава Богу, воно було Джековим. Джек повернувся.

Постать побігла.

— Джеку!

Мертві очі, що запали, враз ожили. Сльози текли по її жовтих, потрісканих щоках.

8

— Мамо!

Джек побіг через вестибюль, краєм ока помітивши, що старомодна телефонна панель розплавилась і почорніла, наче після пожежі, спричиненої коротким замиканням. Хлопчик миттю забув про це, бо побачив її, і вона мала жахливий вигляд — силует опудала, що поставили перед вікном.

— Мамо!

Він заходився перестрибувати сходинки. Спершу дві, потім три. Талісман у його руках спалахнув рожево-червоним, а тоді почорнів.

— Мамо!

Джек щодуху мчав коридором, що вів до їхнього номера, і почув її голос — не мідний дзвін чи легке гортанне квоктання; тепер це було припорошене каркання, що лунало з того боку смерті.

— Джекі?

— Мамо!

Він влетів у кімнату.

9

Сидячи в машині, знервований Річард Слоут дивився крізь тоновані вікна вгору. Що він тут робить, що тут робить Джек? У Річарда боліли очі. Він намагався розгледіти у вечірньому мóроці верхні поверхи. Коли він трохи нахилився вбік і поглянув нагору, сліпучий білий спалах ударив із кількох вікон, накриваючи весь готель майже відчутним на дотик покривалом яскравого світла. Річард схилився, обхопивши голову руками, й застогнав.

10

Вона лежала на підлозі біля вікна — там він, зрештою, її і побачив. Пом’яте, якесь зітліле ліжко було порожнім. Неприбрана спальня, немов дитяча кімната, також здавалася порожньою… Джеків шлунок заморозився, а слова застрягли в горлі. Але раптом Талісман вистрілив іще одним яскравим променем і вся кімната стала прозоро-білою. Вона прохрипіла: «Джекі?» — ще раз, і він відповів: «МАМО!», — помітивши, що вона скорчилася під вікном, схожа на обгортку з-під цукерки. Тонка і виснажена, її волосся розсипалося по брудному килиму кімнати. Руки нагадували лапки тварини, бліді, вони шкрябали підлогу. «О Боже, мамо, як же так, що трапилося», — бурмотів він і вже за мить перейшов кімнату, але не ступив жодного кроку; він пролетів, проплив крізь захаращену холодну спальню Лілі, і ця мить закарбувалася в його пам’яті настільки яскраво, наче зображення на фото. Її волосся, що розсипалося по бруднющому килиму, і її маленькі вузлуваті руки.

Джек вдихнув густий аромат хвороби, яка межувала зі смертю. Джек не був лікарем і майже нічого не знав про проблеми тіла Лілі. Але він знав одне — його мати вмирала, життя тікало крізь невидимі тріщини, і жити їй залишилося дуже мало. Вона двічі вимовила його ім’я і, здається, вичерпала всі ті сили, які в ній ще залишалися. Заплакавши, він поклав руку на голову Лілі, котра знепритомніла, а Талісман поставив на підлогу біля неї. Її волосся було наче забите піском, а голова палала.

— Ох мамо, мамо, — сказав і підклав під неї руки.

Він досі не міг роздивитися її обличчя. Крізь тонку нічну сорочку він відчував, що її стегно було гарячим, як дверцята пічки. Під його долонею її ліва лопатка пульсувала таким же теплом. Жодної плоті на кістках — на скажену мить застиглого на місці часу вона виявилася маленькою, брудною дитиною, яку кинули хворіти на самоті. Раптові, непрошені сльози полилися з його очей. Він підняв її, як піднімають вузлик з одягом. Джек застогнав. Руки Лілі безпорадно і непристойно повисли.

(Річард)

Річард почувався… не так погано, як вона — навіть під час спуску з останнього пагорбу в отруєний Пойнт-Венуті, коли сухим лушпинням лежав на спині у Джека. Тоді на тілі Річарда було трохи виразок і висипань, а ще його також била пропасниця. Але Джек з незбагненним жахом усвідомлював, що в Річарді було більше справжнього життя, більше сутності, ніж зараз у його матері. Тим не менш, вона кликала його на ім’я.

(І Річард мало не помер.)

Вона кликала його на ім’я. Джек учепився в це. Вона дійшла до вікна. Вона покликала його на ім’я. Це було неможливо, неприпустимо, аморально уявляти, ніби вона може померти. Одна її рука хиталася перед ним, мов тростина, яку мають зрізати наполовину косою… Обручка вже скотилася з її пальця. Джек несвідомо безупинно плакав.

— Все добре, мамо, — промовив він, — добре, тепер усе добре, усе добре.

Кульгаве тіло в Джека на руках завібрувало, наче погоджувалося. Він ніжно поклав її на ліжко, і вона легко перекотилася на бік. Джек став одним коліном на ліжко і схилився над матір’ю. Тонке волосся впало з її обличчя.

11

Якось, ще на початку своєї мандрівки, йому було соромно сплутати матір зі старою жінкою — змореною, змученою старою жінкою в кав’ярні. Щойно він упізнав її, ілюзія зникла, і Лілі Кавано-Сойєр відновила свій образ, над яким не владна старість. Відверто кажучи, справжня Лілі Кавано не могла постаріти ніколи — вічно молода білявка зі швидкою, як викидний ніж, посмішкою і обличчям, яке слало всіх до біса. Такою була Лілі Кавано, і її фотографія на плакаті врізалася в пам’ять сина.

Жінка на ліжку і близько не була схожою на актрису з плаката. Джека миттю засліпили сльози.

— Ні, ні, ні, — примовляв він, глядячи долонею її пожовклу щоку.

У неї не було сили навіть підвести руку. Він узяв її тонку, суху, кістляву пташину лапку у свою долоню.

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка, не… — Джек не міг змусити себе вимовити це слово.

І раптом він збагнув, скільки ця зморена жінка змогла зробити. Вона шукала його, пронизало Джека неймовірне, запаморочливе усвідомлення. Його мати знала, що він іде. Вона вірила в його повернення, і через те, як вона сама була пов’язана з Талісманом, вона відчула точну мить його повернення.

— Я тут, мамо, — прошепотів він.

Мокрі шмарклі полізли з носа. Він безцеремонно витер ніс рукавом куртки. Джек уперше зрозумів, що тремтить усім тілом.

— Я приніс його, — сказав він. Джек відчував цілковиту гордість за те, що йому вдалося зробити. — Я приніс Талісман.

Джек обережно поклав її тонку, як гілка, руку на покривало. Талісман продовжував сяяти там, де Джек його обережно залишив: на підлозі біля крісла. Але його сяйво було тьмяним, непевним, захмареним. Річард вилікувався, коли кулю просто прокотили по його тілу; теж саме він зробив зі Спіді. Але тепер треба було робити щось інше. Джек знав це, але не знав, що саме… хіба що питання полягало не в знанні, а у вірі.

Він не міг просто розбити Талісман, навіть для порятунку материного життя — це він знав напевно.

Тепер нутрощі Талісмана повільно наповнювалися захмареною білістю. Імпульси зливалися в одне-єдине сяйво. Джек поклав руки на кулю, і Талісман вистрелив сліпучою стіною світла, веселкою!, яка, здавалося, ось-ось заговорить. НАРЕШТІ!

Джек пройшов кімнатою до ліжка. Талісман вібрував і освітлював підлогу, стелю, стіни; гарячково яскраво осяював ліжко.

Щойно хлопчик підійшов до ліжка матері, текстура Талісмана стала ледь помітно змінюватися під його пальцями. Скляна твердість якимсь чином зміщувалася, ставала менш гладкою, пористішою. Кінчики Джекових пальців майже тонули в Талісмані. Туман, яким була наповнена куля, кипів і темнів.

Цієї миті Джек пережив сильне, а точніше, несамовите відчуття, яке здавалося неможливим того далекого дня, коли він вперше гуляв Територіями. Джек знав, що якимось незбагненним чином Талісман, річ, через яку пролили стільки крові й стерпіли стільки всього, збирається змінитися. Він збирався змінитися назавжди, і Джекові доведеться його втратити. Талісман більше не належатиме йому. Чиста гладінь кулі також потьмяніла, і вся краса рівчастої поверхні м’якшала. Здавалося, що в руках було не скло, а тепла пластмаса.

Джек поспіхом поклав Талісман матері в руки. Він знав про свою місію: він був створений саме для цієї миті; його створили в якійсь чарівній кузні, щоб він відповідав вимогам саме цієї миті, і жодної іншої. Джек не знав, на що він чекає. На спалах сяйва? На запах ліків? На великий вибух?

Нічого не трапилося. Мати і далі непорушно вмирала.

— Будь ласка, — вихопилося у Джека. — Будь ласка… мамо…

Раптом хлопчик завмер, не дихаючи. Рубець, одна із вертикальних канавок в Талісмані, беззвучно розійшовся. З отвору повільно полилося світло, яке огорнуло руки матері. З туманних нутрощів розкритої, вже майже порожньої кулі крізь розгорнутий рубець лилося дедалі більше світла.

Знадвору раптом долинули співи птахів, які святкували своє буття.

12

Джек усвідомлював усе трохи розгублено. Затамувавши подих, він нахилився вперед і спостерігав, як Талісман виливається на ліжко матері. Захмарена яскравість наповнилася силою. Рубці та іскри світла підживлювали її. Очі Джекової матері затремтіли.

— О, мамо, — прошепотів він. — О…

Сіро-золоте сяйво текло, паруючи, з отвору в Талісмані, воно піднімалося руками матері. Її хворобливе висохле обличчя трохи насупилося.

Джек вдихнув, але не помітив цього.

(Що?)

(Музика?)

Сіро-золота хмара із самого серця Талісмана видовжувалася над тілом матері, вкривала її напівпрозорою ледь матовою тонкою рухомою мембраною. Джек спостерігав, як ця рідка тканина ковзає по її обвислих грудях вниз до тонких ніг. З відкритого Талісмана разом з сіро-золотою хмарою витікав і чудовий аромат, солодкий п’янкий аромат квітів та землі, дріжджовий, наповнений добром запах. Запах народження, збагнув Джек, хоча він ніколи не був присутнім під час пологів. Джек утягнув повітря в легені і, дивуючись, подумав про те, що він сам, Джекі Сойєр, народжувався цієї хвилин, а тоді уявив, заледве відчуваючи пригнічення від побаченого, що отвір в Талісмані нагадував вагіну (він, звісно, ніколи раніше не бачив вагіни і мав лише абстрактні уявлення про її будову). Джек вдивлявся в отвір розпушеного Талісмана.

Тепер Джек сприйняв неймовірний гамір птахів за чорними вікнами, який змішувався з тихою музикою.

(Музикою? Що?)

Маленька кольорова кулька світла промайнула перед його очима і, блиснувши на мить у відкритому рубці, ковзнула в затуманену поверхню Талісмана, наче голуб, що пірнає в хмару випарів. Джек моргнув. Кулька нагадувала… Ось іще одна, і цього разу Джек устиг помітити лінії синього, коричневого та зеленого кольорів на крихітному глобусі, лінію узбережжя і крихітні гірські хребти. Він подумав, що в цьому крихітному світі стоїть завмерлий Джек Сойєр і дивиться на ще меншу кольорову плямку, а на тій плямці стоїть Джекі розміром з пилинку і дивиться на крихітний світ розміром з атом. Ще один світ пішов за першими двома і, кружляючи, зник у хмарах Талісмана.

Мати Джека ворухнула правою рукою і застогнала.

Джек почав ридати. Вона житиме. Тепер він це знав. Все спрацювало, як і казав Спіді. Талісман повертав життя в зморене, виснажене хворобою тіло матері. Він вбивав зло, що вбивало її. Джек нахилився вперед, на мить майже піддавшись бажанню поцілувати Талісман. Аромати жасмину, гібіскусу і свіжої землі проникли в його ніздрі. З кінчика його носа скотилася сльоза і заблищала, як коштовність у променях світла, що тягнулися від Талісмана. Джек бачив низки зірок, що пливли повз відкритий рубець; сяюче жовте сонце, що пливло в широкому чорному космосі. Здавалося, музика наповнювала Талісман, кімнату, весь світ навколо. Обличчя жінки, обличчя незнайомки, пропливло крізь розкритий рубець. Були ще обличчя дітей, обличчя інших жінок… Сльози котилися по Джековому обличчю, і він бачив, як в Талісмані пропливає обличчя його матері, впевнені саркастичні риси Королеви півсотні фільмів-одноденок. Коли Джек побачив, як його власне обличчя пропливає серед світів і життів, які прагнуть народитися в Талісмані, то подумав, що зараз вибухне від почуттів. Він розширявся. Дихав світлом. І нарешті, почувши звуки здивування, що кружляли навколо нього, помітив, що мати розплющила очі надовго — принаймні на дві благословенних секунди…

(живі, як птахи, як світи всередині Талісмана, до нього прийшли звуки тромбонів і сурм, крики саксофонів; голоси жаб, черепах і голубів, що співають «Люди, які знають мою магію, наповнили світ димом»; до нього прийшли голоси Во`вків, що грали Вовчу музику на Місяці. Хвиля била об ніс корабля, і риба вистрибувала на поверхню озера, щоб боком вдаритися об нього, і веселка здіймалася над землею, і хлопчик-мандрівник розбивав плювок, щоб вирішити, куди йому іти, і покарана дитина кривилася і роззявляла рот; прийшов гучний голос оркестру, який виспівував своїм масивним серцем; і кімнату наповнював примарний слід єдиного голосу, що зростав, зростав і зростав над всіма цими хвилями звуку. Ревіння застряглих вантажівок, свист заводських гудків. Десь тріснула шина, а десь гахнула хлопавка. Кохана прошепотіла «знову», і дитина запищала. І голос зростав, зростав, зростав і якусь мить Джек не розумів, що нічого не бачить, але потім зір повернувся).

Очі Лілі були широко розплющеними. Вони вдивлялися в Джекове обличчя, ніби запитуючи його: «Де це я?» Той самий вираз, що і в очах щойно народженого немовляти, яке разом з ляскотом отримало квиток у цей світ. Тоді жінка судомно вдихнула…

…і світи, галактики, всесвіти піднялася рікою і витекли з Талісмана. Вони здіймалися єдиним потоком веселки кольорів. Втікали їй у рот, ніс… оселялися на її висохлій шкірі, поблискуючи, наче краплі роси, танули, просочуючись всередину. На якусь мить його мати вся виявилася вбраною у сяйво…

…на якусь мить його мати стала Талісманом.

Усі хвороби зійшли з її обличчя. Це трапилося не за якийсь відрізок часу, поступово, як це показують в кіно. Усе трапилося одночасно. Однієї миті. Вона хворіла… а тоді одужала. Троянди здоров’я розцвіли на її щоках. Тоненьке, рідке волосся раптом стало гладенькими і густими пасмами кольору темного меду.

Джек дивився на неї, а вона вдивлялася в його обличчя.

— Ох.. ох… БОЖЕ, — прошепотіла Лілі.

Веселкове сяйво тануло — але здоров’я залишалося.

— Мамо? — Джек нахилився поближче до неї.

Щось зім’ялося під його пальцями, як целофан. Ламка шкаралупа від Талісмана. Він відклав її вбік на нічний столик. Для цього посунув кілька пляшечок із ліками. Деякі впали і розбилися об підлогу, але це не мало значення. Його матері ліки більше не знадобляться. Джек поклав шкаралупу з ніжним тріпотінням. Він підозрював — ні, знав — що і вона скоро зникне.

Матір посміхнулась.

Чарівна, задоволена, трохи здивована посмішка: «Привіт, світе, а ось і знову я! Як вам таке?»

— Джеку, ти повернувся додому, — зрештою сказала вона і потерла очі, ніби хотіла переконатися, що це не міраж.

— Звісно, — відповів він. Спробував посміхнутися. Вийшла непогана посмішка, попри сльози, що текли обличчям. — Звісно, можеш не сумніватися.

— Я почуваюся… набагато краще, Джекі.

— Так? — Він посміхнувся і витер мокрі очі долонями. — Це добре, мамо.

Її очі сяяли.

— Обійми мене, Джекі.

У кімнаті на четвертому поверсі порожнього готелю на крихітному морському узбережжі Нью-Гемпшира тринадцятирічний хлопчик на ім’я Джек Сойєр нахилився вперед, заплющив очі та з посмішкою на устах міцно обійняв матір. Він розумів, що до нього повернулося звичайне життя — зі школою та друзями, іграми та музикою; життя, в якому ходять до школи, а ввечері залазять під простирадла — звичайне життя тринадцятирічного хлопчика (якщо, звісно, життя таких істот, з усіма його барвами та протестами, можна вважати звичайним). Це також Талісман зробив для нього. Згадавши про нього, Джек обернувся, але Талісман уже зник.

Епілог

У величезній білій спальні, заповненій стурбованими жінками, Лаура Делосіан, королева Територій, розплющила очі.

Заключне слово[284]

Так закінчується наша правдива історія. А що це життєпис хлопчика, то слід завершити його саме тут, бо продовження стане життєписом дорослого чоловіка. Коли пишеш роман про дорослих, то знаєш напевне, де потрібно спинитися, — на весіллі; та коли пишеш про дітей, доводиться уривати оповідь там, де це здається слушним.

Більшість персонажів цієї книжки живуть і сьогодні, вони заможні й щасливі люди. Може, колись згодом ми вирішимо повернутися до історії наших юних героїв і подивитись, які з них вийшли чоловіки та жінки; а тому навряд чи доцільно торкатись цієї пори їхнього життя тепер.

Подяка 

Щира подяка висловлюється за дозвіл відтворити фрагменти із зазначених нижче матеріалів, які захищені авторським правом:

«Хто боїться великого злого Вовка?» («Who’s Afraid of the Big Bad Wolf?») — автори Френк Черчилль (Frank E. Churchill) та Енн Ронел (Ann Ronell). © 1933 р. «Bourne Co.». Авторське право поновлено.

«Коли дрізд червоний вийде на осонні надвір» («When the Red, Red Robin Goes Bob-Bob-Bobbing Along») — слова та музика Гаррі Вудса (Harry Woods). © 1926 р. «Bourne Co.» та «Callicoon Music». Авторське право поновлено.

«Рубен Джеймс» («Ruben James») — автори Баррі Етріс (Barry Etris) та Алекс Гарві (Alex Harvey) © «Unart Music Corporation», 1969 р. Права належать «CBS Catalogue Partnership». Усі права контролює та розпоряджається ними «CBS Unart Catalog, Inc.». Усі права збережено. Міжнародне авторське право збережено.

«Чарівник країни Оз» («The Wizard of Oz») — слова Е. І. Гарбурґа (E. Y. Harburg), музика Гарольда Арлена (Harold Arlen). © 1938 р., поновлено1966 р. «Metro-Goldwyn Mayer, Inc.» © 1939 р., поновлено 1967 р. «Leo Feist, Inc». Права належать «CBS Catalogue Partnership». Усі права контролює та розпоряджається ними «CBS Feist Catalog, Inc». Усі права збережено. Міжнародне авторське право збережено.

«Наглядач» («Long Line Rider») — автор Боббі Дарін (Bobby Darin) © «Alley Music Corporation» та «Trio Music Company, Inc.». Усіма правами розпоряджається «Hudson Bay Music, Inc.». Усі права збережено.

«Бігти крізь джунглі» («Run Through the Jungle») — автор Джон Фоґерті (John Fogarty). © «Jondora Music», 1973 р., з дозволу «Fantasy, Inc.», Берклі, Каліфорнія.

«Мандри мене ждуть» («Gotta Travel On») — автори Пол Клейтон (Paul Clayton), Девід Лазар (David Lazar), Ларрі Ерліх (Larry Ehrlich) та Том Сікс (Tom Six). © «Sanga Music Inc.», 1958, 1960 рр. Усі права збережено.

Примітки

1

«Пригоди Гекльберрі Фінна» («Adventures Of Huckleberry Finn») — популярний роман Марка Твена, уперше опублікований у грудні 1884 року. Епіграфи цитовано за виданням: Твен М. Пригоди Тома Сойєра. Пригоди Гекльберрі Фінна / Марк Твен. — К. : Веселка, 1990. (Тут і далі прим. пер.)

(обратно)

2

Автори прозоро натякають на передостанній рядок роману Марка Твена «Пригоди Гекльберрі Фінна»: «Мабуть, доведеться мені вшитися на індіанську територію…»

(обратно)

3

День Пам’яті і День Праці — національні свята в США. День Памʼяті (Memorial Day) відзначають щорічно в останній понеділок травня. День присвячено пам’яті американських військовослужбовців, що загинули у всіх війнах і збройних конфліктах, в яких США брали участь. Багато американців вважають День Памʼяті фактичним початком літа. Традиційно у цей день відбуваються сімейні застілля, пікніки, спортивні змагання. День Праці (Labor Day) — відзначається першого понеділка вересня. Цього дня розпочинається навчання в школах.

(обратно)

4

«Бешки» — фільми категорії «Б», тобто малобюджетні трешеві стрічки.

(обратно)

5

Натяк на оповідання Генрі Джеймса «Велике хороше місце» («The Great Good Place»).

(обратно)

6

Аболіціонізм — рух кінця ХVІІІ — початку ХІХ століття за скасування рабовласництва в США.

(обратно)

7

Деніел Вебстер (1782—1852) — американський політичний діяч, державний секретар США, сенатор, член Палати представників.

(обратно)

8

I-95 (Interstate 95) — головне шосе Східного узбережжя США, що тягнеться берегом Атлантичного океану від штату Флорида до Нової Англії. I-95 обслуговує головні міста країни, такі як Вашингтон та Нью-Йорк на півночі та пляжні райони Оутер Бенкс та Маямі-Біч на півдні.

(обратно)

9

Джордж Роберт «Боб» Ньюгарт (1929—1978) — американський актор і комедіант, лауреат премій «Ґреммі» (1961), «Золотий глобус» (1962) та «Еммі» (2013).

(обратно)

10

«Орбіз» («Arby's Restaurant Group, Inc.») — друга за величиною в США мережа фастфудів, що спеціалізується на сандвічах. Налічує понад 3400 закладів.

(обратно)

11

Бібоп, Бі-боп, або просто боп (англ. bebop) — джазовий стиль, що розвинувся на початку 1940-х. Він відкриває період сучасного джазу та докорінно відрізняється від попередніх стилів. Для бібопу характерним є унісонне проведення теми на початку та наприкінці композиції.

(обратно)

12

Римшот — удар барабанною паличкою по ободу барабана.

(обратно)

13

Севіл Ров — одна з вулиць у центральному кварталі Лондона — Мейфейрі. Відома численними ательє з індивідуального шиття чоловічих костюмів. А ще на Севіл Ров, 1, розташована штаб-квартира Королівського географічного товариства, а по сусідству, на Севіл Ров, 3, студія звукозапису, на даху якої відіграли свій останній концерт «Бітлз» 30 січня 1969 року.

(обратно)

14

«Сержант Ф’юрі Лють та його Горласті Командос» («Sgt. Fury and his Howling Commandos») — серія коміксів про вигаданий підрозділ армії США часів Другої світової війни, яку видавала «Marvel Comics у» 1963—1981 роках.

(обратно)

15

Один із шахрайських методів лікування раку, що набув особливої популярності в першій половині ХХ століття.

(обратно)

16

Лейденська банка — найперше відоме втілення електричного конденсатора. Прототип сучасної батарейки.

(обратно)

17

«Сакс» — один із дорогих бутиків у районі Беверлі-Гіллз у Лос-Анджелесі, популярний серед голлівудських зірок.

(обратно)

18

«Десото» («DeSoto») — марка автомобілів, розроблених «Chrysler». Їх випускали в США з 1928 по 1961 рік. Емблема «DeSoto» містить стилізоване зображення іспанського конкістадора Ернандо де Сото.

(обратно)

19

Ральф Лорен (нар. 1939) — американський модельєр і бізнесмен, удостоєний титулу «Легенда моди» Радою дизайнерів США.

(обратно)

20

Рой Голстон Фровік (1932—1990) — американський дизайнер, який сягнув піку слави у 1970-ті роки.

(обратно)

21

«Танкерей» — відома марка дуже дорогого джину, яка з’явилася на початку ХІХ століття. Традиційно подається в круглих пляшках, схожих на пожежні гідранти, що накачували воду для першої винокурні.

(обратно)

22

«Карлтон» — марка цигарок, яку виготовляла компанія «Браун і Вільямсон». Відрізняються низьким рівнем нікотину. На сьогоднішній день марка припинила своє існування.

(обратно)

23

Джиммі Сваґґерт (нар. 1935) — американський пастор-п’ятдесятник (одна з протестантських сект), теле-і радіопроповідник. Його шоу було особливо популярним у 1980-х. Однак популярність різко впала, коли 1988 року його спіймали на вживанні наркотиків та регулярних візитах до повій.

(обратно)

24

Преподобний Айк (1935—2009) — американський священик, телеєвангеліст. Проповідував Євангеліє Процвітання (класичну для протестантства концепцію стосовно того, що фінансова забезпеченість є свідченням Божої ласки).

(обратно)

25

«Сутінкова зона» («The Twilight Zone») — культовий американський серіал. Фантастична телеантологія — у серіалі відсутній наскрізний сюжет, кожна серія є екранізацією певного короткого оповідання. Цей серіал одним із перших показав глядачам «серйозну фантастику». Серед сценаристів були Рей Бредбері, Річард Метісон, Стівен Кінг, Гарлан Еллісон, Джордж Мартін, Роберт Мак-Камон, Артур Кларк, Роберт Сільверберґ, Роджер Желязни. Серіал пережив три реінкарнації (1959—1964; 1985—1989; 2002—2003) та одну повнометражну екранізацію, продюсером якої виступив Стівен Спілберґ.

(обратно)

26

Юджин (Джин) Бертрам Крупа (1909—1973) — американський барабанник-віртуоз, зірка «свінгової ери». Відомий своїм дуже енергійним і яскравим стилем.

(обратно)

27

«Головний Госпіталь» («General Hospital») — американська мильна опера, що демонструється з 1963 року по сьогоднішній день. Входить до Книги рекордів Гіннеса як третя найдовша мильна опера в США.

(обратно)

28

Спіро Теодор Агню (1918—1996) — віце-президент США від Республіканської партії з 1969 по 1973 рік в адміністрації Річарда Ніксона.

(обратно)

29

«Усе, що ми є» («All the Things You Are») — пісня 1939 року, написана Джеромом Керном та Оскаром Гаммерштайном. Серед відомих виконавців — Ґлен Міллер, Френк Сінатра, Елла Фітцджеральд і Майкл Джексон.

(обратно)

30

«Понтіак» («Pontiac») — американська марка легкових автомобілів, що існувала з 1926 по 2010 рік.

(обратно)

31

Імовірно, автоалюзія на роман Стівена Кінга «Очі дракона», антагоніст якого Рендал Флеґґ мав у домашніх улюбленцях двоголового папугу.

(обратно)

32

«Тутсі Ролл» («Tootsie Roll») — шоколадна цукерка, яку виготовляють у США з 1896 року.

(обратно)

33

«Кленет» («Clénet») — виробник рідкісних автомобілів класу «люкс». Вони поєднували ретро-дизайн (кінець 1930-х) із сучасними (як на час випуску) технологіями. Авто випускали лімітованою серією з 1970 по 1980 роки.

(обратно)

34

«Топпер» («Topper») — американський фантастичний ситком (1953—1955), який базувався на фільмі 1937 року «Топпер», за двома романами Торна Сміта. У центрі сюжету — консервативний і нудний віце-президент банку Космо Топпер, який оселився разом із родиною в будинку з привидами.

(обратно)

35

Спіді цитує рядки з пісні «Ella Speed», що належить до негритянського фольклору початку ХХ століття. У центрі сюжету — окторонка (людина, що має 1/8 негритянської крові) Елла Спід, заміжня жінка, котра стала повією, та її коханець, Луїс «Бугай» Мартін, італійський іммігрант.

(обратно)

36

Спіді повсякчас плутає ім’я Слоута й кумедно перекручує його. Іноді його мовні покручі мають додатковий підтекст. Наприклад, «ґроут» — дрібна монета (англ.).

(обратно)

37

«Накинь і виграй» — популярна ярмаркова гра, мета якої — з певної відстані накинути кільце на приз.

(обратно)

38

«Променад» («Boardwalk») — одна з головних туристичних принад Атлантик-Сіті. Збудований іще в 1870-х роках дерев’яний поміст на узбережжі океану. Вздовж набережної розташовані казино, бутики та сувенірні крамнички.

(обратно)

39

Морська камка — вид морських трав, що ростуть на узбережжях Північної Америки та Євразії.

(обратно)

40

«Мандри мене ждуть» («Gotta Travel On») — пісня американського кантрі-співака Біллі Граммера, яка 1959 року опинилася на верхівці чартів як кантрі, так і поп-музики.

(обратно)

41

Двуликий Янус — один із римських богів. Уявлення про нього із часом зазнавало значних змін. Спершу він був богом сонця і світла, який уранці відчиняв небесну браму, випускаючи день, а ввечері зачиняв її. Згодом він став богом входів та виходів; покровителем мандрівників. Зображували Януса чоловіком із двома обличчями, одне з яких вважали зверненим у минуле, а друге — в майбутнє. У сучасній фразеології дволикий Янус — лицемірна людина.

(обратно)

42

Ключовий рядок пісні «You Run Your Mouthand I'll Run My Business» Луї Томаса Джордана (Louis Thomas Jordan) — афроамериканського блюзмена, джазмена, саксофоніста.

(обратно)

43

Біфокальні окуляри — тип окулярів для людей, яким потрібна корекція зору для різних відстаней. Замінюють дві пари окулярів: дозволяють бачити як близько, так і здалеку.

(обратно)

44

Ґертруда Стайн (1874—1946) — американська письменниця-авангардистка, що прожила більшу частину життя у Франції. Наведений у романі рядок — перифраз відомої цитати Г. Стайн «Rose is arose is arose is arose», значення якої — всі речі такі, як є, як їх не називай.

(обратно)

45

«Ренд Мак-Неллі» — американська компанія, що спеціалізується на виробництві карт доріг, атласів, путівників та глобусів. Заснована 1856 року.

(обратно)

46

Медіатор, або плектр, — кісткова, пластмасова або металева пластинка, гусяче перо або кільце з «кігтем», що надягається на палець. За допомогою плектра защипують струни на музичних інструментах.

(обратно)

47

Перифраз Юліани Норвіцької, англійської релігійної відлюдниці (1342—1416), шанованої римо-католицькою, англіканською та лютеранською церквами.

(обратно)

48

Маріна дель Рей — фешенебельний район Лос-Анджелеса.

(обратно)

49

«Ді-Джел» — марка препарату, що нейтралізує кислотність шлункового соку.

(обратно)

50

«21» («21 Club») — ресторан на Мангеттені, заснований 1921 року, колишній спікізі (ресторан, де за часів сухого закону можна було придбати спиртне). У цьому ресторані обідали всі президенти США, починаючи з Франкліна Рузвельта, окрім Джорджа Буша-молодшого. Також це улюблене місце голлівудських зірок.

(обратно)

51

«Сторк Клаб» — нічний клуб у Нью-Йорку на Мангеттені, який існував з 1929 по 1965 рік. Був одним із найпрестижніших клубів світу.

(обратно)

52

Дейв Брубек (1920—2012) — американський джазовий композитор, аранжувальник, піаніст. Видатний представник кул-джазу («прохолодний», або «каліфорнійський», джаз 1950—1960 років).

(обратно)

53

Еролл Ґарнер (1921—1977) — американський джазовий піаніст, керівник ансамблю, композитор. Новатор і віртуоз джазового роялю. Його називали «людиною з сорока пальцями».

(обратно)

54

«Віллидж Ванґвард» («VillageVanguard») — відомий джазовий клуб, розташований на Сьомій авеню в Нью-Йорку. Клуб засновано 1935 року Максом Ґордоном.

(обратно)

55

«За зачиненими дверима» («Huis clos») — п’єса Жана Поля Сартра 1943 року.

(обратно)

56

«Вольпон, або Лис» («Volpone») — п’єса Бена Джонсона 1607 року.

(обратно)

57

Англійською мовою прізвища головних персонажів пишуться так: Sawyer та Sloat.

(обратно)

58

«Лос-Анджелес Доджерс» — американська бейсбольна команда, що базується в Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія. Команду, яка є членом Західного Дивізіону, Національної бейсбольної ліги, Головної бейсбольної ліги, було засновано 1883 року.

(обратно)

59

«Чавез Ревайн» — домашній стадіон бейсбольної команди «Доджерс», названий на честь Джуліана Чавеза, лос-анджелеського міського діяча ХІХ століття.

(обратно)

60

Техніколор — один із засобів отримання кольорового кінематографічного і фотографічного зображення, винайдений 1917 року. Як система кінозйомки техніколор полягав у одночасному використанні кількох кіноплівок. Найбільшої досконалості система досягла в «триплівковому» процесі.

(обратно)

61

«Крайслер» — американський автомобільний виробник, штаб-квартиру якого розташовано в передмісті Детройта. Корпорація «Крайслер» з’явилася 1925 року.

(обратно)

62

Органді — надзвичайно жорстка прозора тканина з дрібновізерунчатим плетивом. Використовується для оздоблення суконь, жабо.

(обратно)

63

РКО («PKO Pictures») — одна з п’яти студій класичного Голлівуда, заснована 1928 року. Спеціалізувалася на недорогих фільмах категорії «В», зокрема фільмах жахів. Але найвизначніший внесок студії — «Громадянин Кейн» Орсона Веллса і ранні фільми-нуар.

(обратно)

64

Gauche — незграбний, безглуздий, абсурдний (фр.).

(обратно)

65

Менестрель-шоу — форма американського народного театру ХІХ століття, в якому загримовані під афроамериканців білі актори розігрували комічні сцени з життя негрів, а також виконували стилізовану музику й танці африканських рабів.

(обратно)

66

Шетлендський поні — один із найдрібніших представників поні, що сформувався на Шетлендських островах на півночі Шотландії. Зріст поні — від 71 до 107 см.

(обратно)

67

Гримучник лісовий — отруйна змія з родини гадюкових. Живе на скелястих плоскогір’ях із розрідженими чагарниками.

(обратно)

68

Старий Бейлі — традиційна назва центрального кримінального суду в Лондоні.

(обратно)

69

Чарлз Міллз Менсон — американський злочинець, серійний убивця. У 1960-х роках очолював культову гіпі-комуну, членів якої спонукав до низки гучних та жорстоких убивств в околицях Лос-Анджелеса в Каліфорнії, зокрема до вбивства дружини Романа Поланскі. Цікаво, що відомий музикант Мерілін Менсон «позичив» прізвище саме в цього серійного вбивці, а ім’я — у Мерілін Монро.

(обратно)

70

Джиґс (1929—1938) — шимпанзе, який грав роль Чіти у голлівудських фільмах 1930-х років про Тарзана.

(обратно)

71

Гамельнський щуролов — персонаж середньовічної німецької легенди, що оповідає про музиканта, якого ошукав магістрат міста Гамельн. Чиновники відмовилися виплатити винагороду за позбавлення міста від щурів. Музика помстився: за допомогою чаклунства вивів за собою міських дітей, які потім загинули.

(обратно)

72

Драматург сер Вільям Швенк Гілберт (1836—1911) та композитор сер Артур Сеймур Салліван (1842—1900) — англійські автори, що створили в другій половині ХІХ століття чотирнадцять комічних опер. Їхні твори популярні навіть сьогодні.

(обратно)

73

«Даямонд Рео» та «Петербілт» — американські автомобільні компанії, що спеціалізуються на виготовленні вантажівок.

(обратно)

74

«ЮПС» («UPS») — американська компанія, що спеціалізується на експрес-доставці та логістиці. Одна з провідних поштових компаній у світі (представлена також в Україні).

(обратно)

75

Баньян — рослина, гілки і стовбур якої здатні утворювати множинне повітряне коріння. Упродовж зростання коріння сягає землі й пагони перетворюються на додаткові стовбури. Одне дерево може мати кілька сотень стовбурів і розростатися на значну площу. До родини баньянових належать фікуси.

(обратно)

76

Доґтаун — собаче містечко (англ.).

(обратно)

77

Хитрий Койот і Дорожній Бігун — два персонажі однойменної серії короткометражних мультсеріалів «Looney Tunes» і «Merrie Melodies». З 1949 по 2012 рік було створено 48 короткометражок і один 26-хвилинний мультфільм.

(обратно)

78

Дискреційний прибуток — прибуток, який одержують від комерційних операцій з особистою власністю (майном, коштами).

(обратно)

79

Бродерік Кроуфорд (1911—1986) — американський актор театру, кіно, радіо і телебачення. Один із небагатьох акторів, хто має аж дві зірки на Голлівудській алеї слави.

(обратно)

80

«Роллінґ Рок» — світлий лагер, який випускають із 1939 року. З’явившись як місцевий напій Пенсильванії, пиво швидко набуло популярності та стало загальнонаціональним продуктом.

(обратно)

81

Сарраценія (інша назва: жовта мухоловка) — рослина-хижак, що харчується комахами. Саме цю рослину мають на увазі автори твору в назві розділу.

(обратно)

82

«Буш» — пиво американської броварної компанії «Анхойзер-Буш», яка є другим у світі виробником пива.

(обратно)

83

Стіл-гітара — особливий клас електро-та електро-акустичних гітар. Грають на ній винятково за допомогою слайда, що одягається на палець.

(обратно)

84

«Чорний росіянин» — коктейль, що містить горілку і кавовий лікер. Дістав свою назву через період Холодної війни між США та СРСР.

(обратно)

85

«Тайді Боул» — американський бренд, що випускає засоби для чищення туалету.

(обратно)

86

«Пойнтери» і «Сеттери» — позначки на дверях туалету для чоловіків (пойнтери) і жінок (сеттери). Власне, на двері вішають картинки із зображеннями цих порід собак. Походження цих позначок суто лінгвістичне і пов’язане воно зі способом походів у туалет «по-маленькому» чоловіків (point — указувати) і жінок (sit — сидіти).

(обратно)

87

Джордж Рендольф Скотт (1898—1987) — американський актор, що за 35 років кінокар’єри з’являвся у фільмах різних жанрів, але найбільшої популярності досягнув завдяки вестернам.

(обратно)

88

Кенні Роджерс (нар. 1938) — американський вокаліст, піаніст, композитор, продюсер.

(обратно)

89

Блузка-ковбойка — жіноча сорочка чоловічого фасону з відкладним коміром, накладними кишенями і невеликими погонами на плечах.

(обратно)

90

Горілка-сауер — коктейль, до складу якого входить горілка та лимонний (лаймовий) сік.

(обратно)

91

«Тафскінз» — джинси, відомі своєю надійністю. Коли вони вперше з’явилися, то позиціонувалися як дитячі штани з надійною міцністю на колінах.

(обратно)

92

Місто Сонця — один із нікнеймів Чикаго.

(обратно)

93

«Маммот Марті» — мережа магазинів товарів зі зниженими цінами.

(обратно)

94

Один із популярних жартів для телефонного хуліганства. Жартівник телефонує до крамниці й запитує, чи є «Принц Альберт» у бляшанці. Коли продавець, котрий не підозрює ні про що, відповідає «так» (тому що тютюн зазвичай фасували в бляшані банки, хоча були й інші варіанти), жартівник казав на те: «Тоді чому б вам не випустити його?» або «Краще випустіть його, поки він не задихнувся».

(обратно)

95

Мікі Лерой Джиллі (нар. 1936) — американський кантрі-музикант, співак, композитор і піаніст. За версією журналу «People», є одним із найпопулярніших музикантів у США, бо має в активі 17 хітів № 1, а також зірку на Голлівудській алеї слави.

(обратно)

96

Едді Реббіт (1941—1998) — американський гітарист, співак і композитор музики кантрі.

(обратно)

97

Вейлон Дженнінґз (1937—2002) — американський співак, один із найпопулярніших музикантів кантрі. Він сформував гурт «The Texas Longhorns».

(обратно)

98

«Пледж» — очищувальний засіб.

(обратно)

99

Джо Пайн (1924—1970) — американський теле-і радіоведучий, який одним із перших запровадив агресивну тактику поведінки з гостем програми, яка передбачала суперечки із запрошеним та аудиторією.

(обратно)

100

Один із найдешевших способів автоматичного зливу.

(обратно)

101

Waylon Jennings — Luckenbach, Texas («Back to the Basics of Love»), пісня 1977 року.

(обратно)

102

Річард Ніксон — 37-й Президент Сполучених Штатів Америки, обраний на посаду 1969 року.

(обратно)

103

«Степпенвулф» («Steppenwolf») — канадський рок-гурт, заснований у Торонто 1967 року. Основні напрями — блюз-рок та хард-рок. Назву для гурту придумав менеджер, запозичивши її в Германа Гессе.

(обратно)

104

Суперництво між «Колтс» («Indianapolis Colts») і «Петріотс» («New England Patriots») вважається одним із найвідоміших в історії американського футболу. Воно розпочалося 1970 року й триває донині.

(обратно)

105

«Шінола» — американська компанія, яка в першій половині ХХ століття була популярним виробником кремів для взуття.

(обратно)

106

«Джон Дір» — компанія, що є одним зі світових лідерів у сфері агропромислового машинобудування, заснована 1837 року.

(обратно)

107

Штани-чіноси — вільні м’які штани з міцної легкої бавовни або льону.

(обратно)

108

«Сурвайвзи» — надміцні черевики, які виготовляла компанія «Herman Survivors».

(обратно)

109

Чарлз Деніелс (нар. 1936) — американський співак, автор пісень, що спеціалізувався на музиці кантрі та південній рок-музиці. Найвідоміший хіт — «The Devil Went Down to Georgia».

(обратно)

110

«Нью-Йорк Янкіз» («New York Yankees») — бейсбольна команда, що базується у Нью-Йорку. Команда є членом Східного Дивізіону, Американської бейсбольної ліги та Головної бейсбольної ліги. Цікаво, що саме ця команда — головний суперник улюбленої команди Стівена Кінга «Бостон Ред Сокс».

(обратно)

111

«Оук Рідж Бойз» («The Oak Ridge Boys») — американський чоловічий вокальний квартет, що працює в жанрах госпел і кантрі. Заснований 1947 року. 2001 року гурт було внесено до Зали слави вокальних груп.

(обратно)

112

«Суджена або тигр» — алегорично-іронічне оповідання Френка Стоктона (1834—1902), уперше опубліковане 1882 року. Це історія про коханця принцеси, засудженого її батьком-королем до «Божого суду»: перед чоловіком двоє дверей. За одними на нього чекає суджена — молода жінка, з якою він негайно одружиться, а за другими — лютий тигр, який роздере його на шматки. За одними дверима — помилування і весілля, а за другими — жорстока смерть. Принцеса знає, хто де, і дає йому підказку. От тільки на які двері вказала вона коханому?

(обратно)

113

Декстер Ґордон (1923—1990) — американський джазовий саксофоніст, актор, один із піонерів гард-бопа на тенор-саксофоні. Композиція, про яку йдеться далі, — «Daddy Plays the Horn».

(обратно)

114

«Казка про Тіммі Маленькі Ніжки» — дитяча книжка, написана та ілюстрована Беатріс Поттер. У центрі сюжету історії, виданої 1911 року, — вивірка на ім’я Тіммі Маленькі Ніжки.

(обратно)

115

Можливо (фр.).

(обратно)

116

Гоббітон — вигадане поселення з класики епічного фентезі «Володаря перснів» Джона Рональда Руела Толкіна. У Гоббіттоні мешкали гобіти — маленькі людиноподібні істоти з волохатими ногами.

(обратно)

117

Горлянка — вид гарбуза видовженої форми. Його зазвичай використовували як пляшку природного походження.

(обратно)

118

«Ма Белл» — застарілий термін, який використовували для опису всієї національної телефонної мережі.

(обратно)

119

«Нова правильна ціна» («The Price Is Right») — американська телевікторина, яка вперше з’явилася на екранах 1972 року. Виходить по сьогоднішній день.

(обратно)

120

Роберт Вільям «Боб» Баркер (нар. 1923) — колишній американський ведучий телевікторин. З 1972 по 2007 рік — ведучий програми «The Price Is Right». Він перетворив її на найдовше ігрове шоу в історії Північної Америки.

(обратно)

121

Перенасичений (фр.).

(обратно)

122

«Піноккіо» — другий повнометражний мультфільм Волта Діснея, що вийшов на екрани 1940 року. Екранізація твору Карло Коллоді. Фільм отримав дві премії «Оскар» (за найкращу пісню і найкращий оригінальний саундтрек).

(обратно)

123

«Шуґагілл Ґенґ» («The Sugarhill Gang») — американський реп-гурт, чий перший альбом впровадив жанр хіп-хоп у масову культуру.

(обратно)

124

«Таппервер» — компанія, що спеціалізується на виготовленні пластмасових ємностей для харчових продуктів.

(обратно)

125

«Сім-одинадцять», «Стій і зайди» — поширені в США заклади швидкого харчування.

(обратно)

126

«Блонді» («Blondie») — американський рок-гурт, створений у Нью-Йорку 1977 року. Ідеться про пісню «Rapture».

(обратно)

127

Клейдесдаль — одна з найпопулярніших у світі важковагових порід коней. Ця порода офіційно занесена до списку коней, яких можна використовувати для вивозу королівської родини та гвардійців.

(обратно)

128

500 футів ≈ 152,4 метра.

(обратно)

129

Генрі «Генні» Янґмен (1906—1998) — американський комік британського походження. Відомий однорядковими жартами.

(обратно)

130

Естер Вільямс (1921—2013) — актриса, плавчиня. Зірка «водного мюзиклу» 1940—1950-х років. Дістала прізвисько «Русалонька Голлівуда».

(обратно)

131

«Ранковий Семестр» — американське телешоу, що транслювалося з 1957 по 1982 рік. Ця програма, що створювалася за участю Нью-Йоркського університету, пропагувала дистанційне навчання, є прообразом сучасних онлайн-курсів.

(обратно)

132

5 футів ≈ 1,5 метра.

(обратно)

133

Леотард — закритий купальник для танців.

(обратно)

134

Епіфанія у християнстві — демонстрація присутності Бога у світі. У переносному значенні — моменти раптового пізнання і неочікуваних духовних осяянь.

(обратно)

135

Ідеться про вірш «Риба» письменниці Елізабет Бішоп (1911—1979).

(обратно)

136

Великі Озера — система прісноводних озер у Північній Америці. Розташовуються на території США і Канади. До Великих Озер зараховують п’ять найбільших: Верхнє, Гурон, Мічиган, Ері та Онтаріо.

(обратно)

137

У 1972—1974 роках у США розгорівся Вотерґейтський скандал, що закінчився єдиною в історії США відставкою президента (Ніксона). «Вотерґейт» — це назва готелю у Вашингтоні, де була штаб-квартира комітету Демократичної партії. Там було встановлено підслуховувальні пристрої, що обернулося крахом кар’єри для республіканця Річарда Ніксона. За день до імпічменту президент пішов у відставку.

(обратно)

138

Операція в затоці Свиней — невдала військова операція на Кубі, здійснена спонсорованою ЦРУ парамілітарною групою 17 квітня 1961 року. Мета операції — повалення Фіделя Кастро.

(обратно)

139

Генрі Гіґінс — один із головних персонажів п’єси Бернарда Шоу «Пігмаліон». Він визначний лінгвіст і викладач фонетики.

(обратно)

140

«Встановлення прапора над Іводзімою» — відома фотографія, зроблена 1945 року Джо Розенталем. На світлині п’ятеро американських морських піхотинців і санітар ВМС США піднімають прапор Сполучених Штатів на вершині гори Сурібаті під час битви за Іводзіму. Фото отримало Пулітцерівську премію.

(обратно)

141

Міссісіпі Джон Гарт (1892—1966) — американський кантрі-блюз співак і гітарист.

(обратно)

142

Раймонд Чарлз Робінсон (1930—2004) — американський співак, клавішник і композитор різних напрямів. Френк Сінатра назвав його «єдиним справжнім генієм у шоу-бізнесі».

(обратно)

143

Чилі-дог — хот-дог із соусом чилі.

(обратно)

144

Гарна Книга — один із нікнеймів Біблії.

(обратно)

145

Алюзія на роман Марка Твена «Пригоди Гекльберрі Фінна». Негр Джим — один із ключових персонажів.

(обратно)

146

«Вулиця бляшаних сковорідок» — збірна назва американської комерційної музичної індустрії.

(обратно)

147

«When the Red, Red Robin Goes Bob-Bob-Bobbing Along») — популярна пісня, написана 1926 року Гаррі Вудсом.

(обратно)

148

Підтвердження правдивості власних слів (лат.).

(обратно)

149

Пол Гарві (1918—2009) — відомий американський радіоведучий-консерватор. З 1950 по 1990 рік кількість слухачів його програм сягала 24 мільйони на тиждень.

(обратно)

150

«І-Ес-Пі-Ен» — американський кабельний спортивний телевізійний канал.

(обратно)

151

«Дика ірландська троянда» — марка дешевого вина.

(обратно)

152

50 °F = 10 °C.

(обратно)

153

Американські рівнини — передгірне плато в США та Канаді на сході від Скелястих гір. Інша назва — Великі рівнини.

(обратно)

154

Перифраз на Біблію: «І замешкає вовк із вівцею, і буде лежати пантера з козлям, і будуть разом телятко й левчук, та теля відгодоване, а дитина мала їх водитиме!» (Ісая 11 : 6).

(обратно)

155

Ідеться про головного персонажа серіалу «Неймовірний Галк», що знімався на основі коміксів «Марвел».

(обратно)

156

Джек Армстронґ — персонаж підліткового радіосеріалу, що тривалий час (з 1933 по 1951 рік) був популярним.

(обратно)

157

«Клуб ЛЛ» («The PTL Club»): PTL розшифровується як «Praise The Lord» («Молімося Богу») або «People That Love» («Люди, які люблять») — християнська телепрограма, що виходила з 1974 по 1989 рік.

(обратно)

158

Шамбре — легка тонка бавовняна тканина.

(обратно)

159

Пенні-лофери — черевики без застібок або шнурівок.

(обратно)

160

102 °F = 38,89 °С.

(обратно)

161

Ідеться про кавник «Simplex».

(обратно)

162

Мультфільми «Чарівники» (1976), «Володар перснів» (1978).

(обратно)

163

«Джуніор Мінст», «Різес Пісез» — солодкі драже.

(обратно)

164

«Близькі контакти третього ступеня» — фантастичний фільм Стівена Спілберґа 1976 року.

(обратно)

165

Гіпотетично алюзія на фільм 1981 року «Американський перевертень у Лондоні».

(обратно)

166

Бустер-ін’єкція — повторна ін’єкція під час лікування.

(обратно)

167

К’яроскуро — техніка кольорової гравюри, що передбачає особливу увагу до розподілу світла і тіні.

(обратно)

168

Пісня «Хто боїться великого злого вовка» («Who's Afraid of the Big Bad Wolf») Френка Черчілля, написана для діснеєвського мультфільму про трьох поросят.

(обратно)

169

Річард Луґар (нар. 1932) — американський політик, сенатор США від штату Індіана з 1976 року.

(обратно)

170

«Вітер у вербах» — дитяча книга англійського письменника Кеннета Ґрема. Номер 96 у Рейтингу-100 найкращих книг усіх часів журналу «Ньюсвік».

(обратно)

171

Пластикмен — один із персонажів коміксів студії «DC». Відзначався особливою гнучкістю.

(обратно)

172

Фетс Воллер (1904—1943) — американський джазовий піаніст.

(обратно)

173

Воппер — гамбургер, найвідоміший продукт мережі ресторанів фастфуду «Бурґер Кінґ».

(обратно)

174

Вукі — вигаданий вид розумних волохатих гуманоїдів з планети Кашиїк. Частина всесвіту «Зоряних воєн».

(обратно)

175

«Каро» — солодкий кукурудзяний сироп.

(обратно)

176

Круть — персонаж дитячого роману Льюїса Керолла «Пригоди Аліси в Дивокраї». Має брата близнюка Вертя.

(обратно)

177

Вдовиний мис — лінія росту волосся на лобі у формі трикутника. Термін походить від англійського повір’я, начебто власниці такої зачіски мають пережити своїх чоловіків.

(обратно)

178

Джон Форд (1894—1973) — відомий американський кінорежисер, письменник, майстер вестерну. Здобув чотири «Оскари» за найкращу режисуру. Рекордсмен за кількістю Оскарів у цій номінації. Найвідоміші фільми — «Диліжанс», «Грона гніву», «Моя люба Клементіна».

(обратно)

179

Джиммі Сваґґерт, Рекс Гамбард, Джек Ван Імпе — відомі американські телеєвангелісти.

(обратно)

180

«Ґлед» — американська компанія, яка спеціалізується на виробництві пакетиків та пластикових контейнерів. Усміхнений білявий чоловік середнього віку з реклами «Ґлед» — візитна картка компанії.

(обратно)

181

Тридцять сьомий псалом.

(обратно)

182

Тустеп — танцювальний рух, що складається з двох швидких кроків із підскоком. Виконується в парі, в закритій позиції з просуванням по колу.

(обратно)

183

Кейквок — негритянський танець під акомпанемент банджо, гітари або мандоліни. Попередник регтайму і джазу. Був особливо популярним у 1890—1910 роках.

(обратно)

184

Алюзія на «Книгу Екклезіаста»: «Час розкидати каміння і час його збирати» (Еккл. 3 : 5).

(обратно)

185

Джонстаун — ідейна громада американської релігійної організації «Храм народів», названа на честь її засновника Джима Джонса. 18 листопада 1978 року сектанти здійснили «акт революційного самогубства». Того дня загинуло 909 осіб, з них 270 — діти.

(обратно)

186

«Заколот на Кейні» — американська воєнна драма 1954 року, знята за книжкою Германа Вука.

(обратно)

187

Біллі Ґрем (нар. 1918) — американський релігійний і громадський діяч, євангеліст-християнин, служитель баптистської церкви. Член найбільшого баптистського об’єднання у світі — Південної Баптистської Конференції. Духовний порадник багатьох президентів США.

(обратно)

188

Світова Серія — вирішальна серія ігор у сезоні Головної ліги бейсболу. Право грати в ній мають найкращі команди Американської та Національної ліг.

(обратно)

189

Алюзія на genius loci — персонажа давньоримської міфології, духа-покровителя якогось місця.

(обратно)

190

Розроблений Стівом Возніком та Стівом Джобсом пристрій, за допомогою якого можна було зламувати телефонні коди та здійснювати безкоштовні телефонні дзвінки по всьому світу.

(обратно)

191

«Механічні дундуки» — науково-фантастичне оповідання Сирила Корнблата, опубліковане 1951 року. Це оповідання потрапило до другого тому «Зали Слави наукової фантастики».

(обратно)

192

«Карастан» — відомий виробник килимів із натуральних тканин.

(обратно)

193

«Зіппо» — металева бензинова, захищена від вітру запальничка. Через унікальний дизайн запальнички «Зіппо» часто стають предметами колекціонування.

(обратно)

194

Форт-Нокс — військова база США, на якій із 1936 року зберігається золотий запас країни. Вважається одним із найзахищеніших місць у світі.

(обратно)

195

Лізол — хімічний розчин, який на початку ХХ століття використовували для дезінфекції приміщень. Зараз заборонений ВООЗ як біологічна отрута.

(обратно)

196

Містер Спок — персонаж культового науково-фантастичного серіалу «Зоряний шлях» («Star Trеk»), прибулець із планети Вулкан. Обіймає посаду головного помічника капітана. Одна з особливостей зовнішності — довгі гострі вуха.

(обратно)

197

Конан-Варвар — персонаж творів американського письменника-фантаста Роберта Говарда. Воїн із племені кіммерійців.

(обратно)

198

Джон Ловренс Салліван (1858—1918) — відомий американський боксер, якого вважають першим чемпіоном у надважкій вазі.

(обратно)

199

«Донді» — комікс про хлопчика-сироту, що втратив батьків під час Другої світової війни. Комікс випускали з 1955 по 1986 роки.

(обратно)

200

«НЕРФ» («NERF») — серія іграшок, вперше створена 1969 року компанією «Hasbro» (тоді ще «Hassenfeld Brothers»).

(обратно)

201

Пол Муні (1895—1967) — американський артист кіно й театру єврейського походження. Лауреат премії «Оскар». Народився у Львові, що тоді перебував у складі Австро-Угорської імперії.

(обратно)

202

Вібрафон — ударний музичний інструмент із клавішами.

(обратно)

203

«Скажений ритм» («Crazy Rhythm») — популярна музична композиція, написана 1928 року Ірвіном Сізарем, Джозефом Меєром та Роджером Вульфом Каном. Належить до джазового стандарту.

(обратно)

204

Бог із машини (лат.) — прийом в античній драматургії, що означає несподіваний поворот у фабулі завдяки втручанню сторонніх сил. У авторів наявна гра слів: deus ex machina — і несподіваний поворот, і буквально — «бог із авто», тобто Ґарднер.

(обратно)

205

Храмовник — член середньовічного католицького духовно-лицарського ордену.

(обратно)

206

Солсбері-стейк — страва, приготована з фаршу яловичини та інших інгредієнтів, подається із соусом. Стейк названо на честь його винахідника — американського фізика доктора Джеймса Солсбері.

(обратно)

207

Джим Джонс — лідер секти, винний у трагедії Джонстауна.

(обратно)

208

«Детройтські Тигри» — американська професійна бейсбольна команда, що базується в Детройті, штат Мічиган.

(обратно)

209

Баугауський стиль — напрям в архітектурі та прикладному мистецтві, який належить до авангардизму в класичному модернізмі. Названо на честь Баугауської школи мистецтв у Німеччині.

(обратно)

210

«Клубний» сандвіч — сандвіч трикутної форми.

(обратно)

211

«Небезпечні мандри» — пригодницький роман британського письменника Річарда Адамса, виданий 1972 року.

(обратно)

212

«Англійська шкіра» — парфумована композиція.

(обратно)

213

«Блю Ойстер Калт» («Blue Öyster Cult») — американський рок-гурт, заснований 1967 року. Згадана пісня — «Tattoo Vampire».

(обратно)

214

Джон Макфі (нар. 1931) — американський письменник, якого вважають одним із засновників жанру «креативної небелетристики».

(обратно)

215

Льюїс Томас (1913—1993) — американський фізик, етимолог, медик, письменник.

(обратно)

216

Стівен Джей Ґулд (1941—2002) — відомий американський палеонтолог, біолог-еволюціоніст та історик науки.

(обратно)

217

«Великий палець панди» — збірка есе на тему біології Стівена Джея Ґулда.

(обратно)

218

Альфред Джеймс Макґвайр (1928—2001) — головний тренер чоловічої баскетбольної команди університету Маркетта.

(обратно)

219

«Герої Гоґана» («Hogan’s Heroes») — американський телесітком, події якого розгортаються в німецькому таборі для військовополонених під час Другої світової війни.

(обратно)

220

Відома історична фраза, сказана адміралом Дьюї офіцеру Чарлзу Вернону Ґрідлі під час битви в Манільській затоці 1898 року.

(обратно)

221

«Острів доктора Моро» — фантастичний роман англійського письменника Герберта Веллса, написаний 1896 року. Роман розповідає про події на острові в Тихому океані, населеному тваринами-жертвами дослідів із вівісекції, які внаслідок цих дослідів набули напівлюдського вигляду.

(обратно)

222

103 °F = 39,44 °С, 104 °F = 40 °С і 105 °F = 40,56 °С.

(обратно)

223

«Янгольський пил» — жаргонна назва небезпечного наркотику — суміші кокаїну, морфію та героїну.

(обратно)

224

«Рудий поні» — роман Джона Стейнбека.

(обратно)

225

«Ловець у житі» — твір Джерома Селінджера.

(обратно)

226

«Я — легенда» — роман Річарда Метісона.

(обратно)

227

Рядок із дитячого британського віршика «Old King Cole». У центрі сюжету — веселий король, що кличе свою люльку, пляшку, миску і скрипалів.

(обратно)

228

106 °F = 40,56 °С.

(обратно)

229

«Фантастікс» — мюзикл Гарві Шмідта і Тома Джонса. За мотивами роману «Романтики» Едмона Ростана.

(обратно)

230

«Тебе, Бога, прославляєм» — хвалебний гімн, що походить з ранніх християнських часів.

(обратно)

231

Пʼєрино Рональд «Перрі» Комо (1912—2001) — американський співак і телезірка, лауреат премії «Ґреммі».

(обратно)

232

Чапи — шкіряні камаші, робочий одяг ковбоя, який одягається зверху штанів, щоб захистити ноги вершника.

(обратно)

233

Фредерік Ремінґтон (1861—1909) — американський художник, ілюстратор і скульптор. Відомий своїми творами на тему Дикого Заходу.

(обратно)

234

«АФТРА» — Американська федерація теле-і радіоартистів.

(обратно)

235

«Ґрейхаунд» — міжміська мережа автобусних перевезень, працює в Північній Америці.

(обратно)

236

«Амтрак» — американська національно-залізнична корпорація.

(обратно)

237

«Літайте дружнім небом» («Fly in friendly sky») — поширене гасло американських авіаліній.

(обратно)

238

Насправді йдеться про вірш Томаса Стернза Еліота «Little Gidding», у якому поет цитує вже згадувану раніше Юліану Норвіцьку.

(обратно)

239

Відомий скетч популярного в 40—50 роки ХХ сторіччя комедійного дуету «Еботт і Костелло». Жарт пов’язаний з темою бейсболу. Один із учасників дуету намагається дізнатися в іншого імена членів бейсбольної команди, однак із цим виникають певні проблеми: їхні імена — Хто, Де, Куди, Звісно тощо — сприймаються, як спроби уникнути відповіді.

(обратно)

240

Ідеться про шотландський акцент.

(обратно)

241

«Чудовий хліб» («Wonder bread») — заснований 1921 року торговельний бренд. Хліб цієї марки продають в Америці, Канаді та Мексиці.

(обратно)

242

Сонько-Гризун — персонаж дитячої повісті Льюїса Керрола «Пригоди Аліси в Дивокраї». Один із учасників «Божевільного чаювання».

(обратно)

243

Квіти принцеси — тропічна рослина.

(обратно)

244

Кебелл «Кеб» Колловей Третій (1907—1994) — американський джазовий співак і шоумен.

(обратно)

245

Ноель Ковард (1899—1973) — англійський драматург, актор, композитор і режисер.

(обратно)

246

Рой Роджерс, справжнє ім’я — Леонард Франклін Слай (1911—1998) — американський актор, ковбой і співак. Один із найпопулярніших акторів у США на межі 40—50-х років ХХ сторіччя. Знявся у понад дев’яноста фільмах і сотні серіалів. Майже завжди грав ковбоя.

(обратно)

247

Лілі Абнер — персонаж сатиричного американського газетного стріпа.

(обратно)

248

Жартівливий перифраз останніх рядків одного з найвідоміших віршів Роберта Фроста «Спочинок у лісі засніженого вечора».

(обратно)

249

Мій друже (фр.).

(обратно)

250

Нижня Каліфорнія (Баха-Каліфорнія) — найпівнічніший штат Мексики.

(обратно)

251

Джеймс «Джим» Брейді (1856—1917) — американський бізнесмен, фінансист. Перший ньюйорківець, який купив собі автомобіль.

(обратно)

252

Т’юздей Велд (нар. 1943) — американська акторка, грала у фільмах «Не та людина», «Цинцинаті Кід», «Злодій», «Одного разу в Америці». 1960 року стала лауреатом премії «Золотий глобус».

(обратно)

253

Ідеться про Джозефа Кері Мерріка (1862—1890), більше відомого як «Людина-слон». Через генетичні хвороби мав жахливі потворства. Ще за життя набув популярності як специфічний медичний феномен. Його обстежували відомі британські лікарі, зокрема хірург Фредерік Трівз, який узяв опіку над Джозефом і стежив за розвитком його хвороби.

(обратно)

254

Клінт Вокер (нар. 1927) — американський актор. Відомий своєю роллю у фільмі «Брудна дюжина».

(обратно)

255

Вілл Гатчінс (нар. 1930) — американський актор, який зазвичай знімався у вестернах.

(обратно)

256

Тайцзіцюань (буквально: «Кулак Великої Межі») — китайське бойове мистецтво, один із різновидів ушу. Популярне як оздоровча гімнастика.

(обратно)

257

Лідія Пінкхем (1819—1883) — американський підприємець ХІХ століття, творець і власник патенту на популярний «жіночий тонік», який начебто полегшував менструальні болі.

(обратно)

258

105 °F = 40,56 °С.

(обратно)

259

Мається на увазі сцена з «Чарівника країни Оз» Френка Баума.

(обратно)

260

Коктейль «Джин Рікі» («Gin Rickey») — суміш джину, лайма, газованої води і льоду. Популярний в Америці. Згадується в романі Ф. С. Фіцджеральда «Великий Гетсбі».

(обратно)

261

Коктейль «Сайдкар» — дослівно перекладається «візок для мотоцикла». Зазвичай його готують із коньяку, апельсиново лікеру і цитринового соку.

(обратно)

262

Едґар Воллес (1875—1935) — англійський письменник, драматург і кіносценарист. Автор гостросюжетних детективних та науково-фантастичних романів. Родоначальник жанру «трилера» в літературі. Помер в Голлівуді, працюючи над сценарієм «Кінг Конга».

(обратно)

263

Еллері Квін (Ellery Queen) — творчий псевдонім двох американських письменників — Фредеріка Даннея, спрвжнє і’мя Даніель Натан (1905—1982), і Манфреда Б. Лі, справжнє і’мя Емануель Леповскі (1905—1971). Їхню творчість можна зарахувати до «золотої епохи детектива».

(обратно)

264

«Соларкаїн» — засіб, який застосовується під час лікування теплових висипань на шкірі. Цей препарат містить знеболювальний інгрідієнт, що здатний знизити чутливість нервових клітин ураженої ділянки шкіри.

(обратно)

265

Залізний молот (фр.).

(обратно)

266

Бастард (нім. вastard) — незаконороджений, позашлюбна дитина. У середньовічній геральдиці позашлюбні діти дворян зазвичай мали герб з лівою перев’яззю. Також за Середньовіччя це слово застосовували для означення меча, який потрібно було тримати обома руками. Крім того, у буденному спілкуванні в англомовних країнах вживають як лайку (співзвучне з «покруч», «виродок»).

(обратно)

267

Залізний молот (фр.).

(обратно)

268

Дошка Віджа — дошка для спіритичних сеансів.

(обратно)

269

Бастер Кітон (1895—1966) — американський комедійний актор і режисер, один із найвизначніших коміків німого кіно.

(обратно)

270

Ґавейне — один із лицарів Круглого столу.

(обратно)

271

Роберт Руарк (1915—1965) — американський автор, колумніст, мисливець на велику дичину.

(обратно)

272

«Вераєті» — американський розважальний тижневик, заснований 1905 року.

(обратно)

273

Переворот чотирьохсот — олігархічний переворот в Афінах (411 р. до н. е.) — нетривалий прихід до влади в Афінах олігархічної партії.

(обратно)

274

Гаррі Джеймс (1916—1983) — американський тромпетист і популярний у першій половині 40-х років ХХ сторіччя диригент біг-бенду.

(обратно)

275

Синкопа — зміщення акценту з сильної (або відносно сильної) долі такту на слабку.

(обратно)

276

Даунбіт — співвідношення між верхніми і нижніми долями в музиці.

(обратно)

277

«Титан ІІ» — міжконтинентальна балістична ракета, розроблена в США наприкінці 1950-х років.

(обратно)

278

Чеширський Кіт (Cheshire Cat) — персонаж книги Льюїса Керрола «Пригоди Аліси в Дивокраї», знаменитий своєю загадковою усмішкою та вмінням зникати, розчиняючись у повітрі, залишаючи на згадку тільки свою усмішку. «Гай-гай! — подумала Аліса. — Котів без усмішки я, звичайно, зустрічала, але усмішку без кота!.. Це найбільша дивовижа в моєму житті!».

(обратно)

279

Офіційне гасло штату Нью-Гемпшир.

(обратно)

280

Капітан Кірк і Містер Спок — персонажі серіалу «Зоряний шлях».

(обратно)

281

Пісня «Бігти крізь джунглі» («Run Through the Jungle») гурту «Creedance Clearwater Revival».

(обратно)

282

Скотт Гамільтон (нар. 1954) — американський тенор-саксофоніст.

(обратно)

283

Шосе Небраски — Шоссе 66 (US Route 66) — одна з найпопулярніших історичних автомагістралей США. Відома також як «Мати доріг», «Головна вулиця Америки» тощо. Траса 66 простянулась на 3 940 кілометрів від Чикаго до Лос-Анджелеса. Одна з пам’яток Америки.

(обратно)

284

Заключне слово запозичене з роману М. Твена «Пригоди Тома Сойєра».

(обратно)

Оглавление

Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман

  Частина I Джек ушивається[2]

    Розділ перший Готель «Сади Альгамбри»

    Розділ другий Вирва розверзається

    Розділ третій Спіді Паркер

    Розділ четвертий Джек переходить

    Розділ п’ятий Джек та Лілі

  Частина ІІ Шлях випробувань

    Розділ шостий Павільйон королеви

    Розділ сьомий Фаррен

    Розділ восьмий Тунель Оутлі

    Розділ дев’ятий Джек у мухоловці[81]

    Розділ десятий Елрой

    Розділ одинадцятий Смерть Джеррі Бледсоу

    Розділ дванадцятий Джек іде на ярмарок

    Розділ тринадцятий Люди в небі

    Розділ чотирнадцятий Бадді Паркінс

    Розділ п’ятнадцятий Сніжок співає

    Розділ шістнадцятий Вовк

    Розділ сімнадцятий Вовк і стадо

    Розділ вісімнадцятий Вовк іде в кіно

    Розділ дев’ятнадцятий Джек у хліві

  Частина III Зіткнення світів

    Розділ двадцятий Схоплені законом

    Розділ двадцять перший «Дім Сонця»

    Розділ двадцять другий Проповідь

    Розділ двадцять третій Ферд Дженклов

    Розділ двадцять четвертий Джек називає планети

    Розділ двадцять п’ятий Джек і Вовк прямують до пекла

    Розділ двадцять шостий Вовк у ящику

    Розділ двадцять сьомий Джек знову вшивається

    Розділ двадцять восьмий Сон Джека

    Розділ двадцять дев’ятий Річард у «Тайєрі»

    Розділ тридцятий «Тайєр» стає дивним місцем

    Розділ тридцять перший «Тайєр» котиться в пекло

    Розділ тридцять другий Віддай нам свого пасажира

    Розділ тридцять третій Річард у мороці

  Частина IV Талісман 

    Розділ тридцять четвертий Андерс

    Розділ тридцять п’ятий Закляті землі

    Розділ тридцять шостий Джек і Річард ідуть на війну

    Розділ тридцять сьомий Річард пригадує

    Розділ тридцять восьмий Кінець шляху

    Розділ тридцять дев’ятий Пойнт-Венуті

    Розділ сороковий Спіді на пляжі

    Розділ сорок перший Чорний готель

    Розділ сорок другий Джек і Талісман

    Розділ сорок третій Новини звідусіль

    Розділ сорок четвертий Землетрус

    Розділ сорок п’ятий У якому багато питань вирішуються на пляжі

    Розділ сорок шостий Інша подорож

    Розділ сорок сьомий Кінець подорожі

  Епілог

  Заключне слово[284]

  Подяка  Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg