«Покора»

Покора (fb2) - Покора (пер. Иван Рябчий) 873K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Мишель Уэльбек

Мішель Уельбек Покора

І

До церкви Сен-Сюльпіс його привів гамір; півчі розходились; храм мав от-от зачинитися. Варто було б помолитись, – подумав він, – усе ж краще, ніж поринати у марні мрії в кріслі; але – молитись?! Не відчуваю такого бажання; я зацькований католицизмом, що п’янить мене ароматами ладан Неділя, 15у й воску, я мовби блукаю довкола культу, до сліз зворушений молитвами, глибоко причарований псалмами та співами. Мені остогидло власне життя, я осоружний сам собі – і все ж я далекий від того, щоб заново розпочинати шлях! Зрештою… зрештою, хоч у каплицях я й відчуваю зворушення, а проте, коли виходжу, знову стаю нечутливим, сухим. Гаразд, – визнав він, підвівшись і пішовши за людьми, яких служка спрямовував до виходу, – моє серце надто тверде, випалене у шлюбах, я вже ні до чого не схильний.

Ж. К. Гюїсманс. На шляху

Упродовж тривалих років моєї похмурої юності Гюїсманс був мені відданим товаришем та супутником; жодного разу я не засумнівався, не відчув спокуси залишити його і взятися до іншої теми; а втім, одного червневого вечора 2007 року, після тривалих зволікань та відмовок (яких було навіть більше, ніж дозволяється), перед комісією університету «Париж IV – Сорбонна» я захистив дисертацію на тему «Жорис-Карл Гюїсманс, або Світло в кінці тунелю». І вранці наступного дня (а може, вже й того самого вечора – стверджувати не можу, бо час після захисту провів сам-на-сам із трунком) я збагнув: щойно завершилася частина мого життя – і, можливо, його найкраща частина.

У наших суспільствах (які поки що залишаються західними і соціал-демократичними) така доля чекає на всіх, хто завершує навчання, однак більшість цього не усвідомлює – або ж усвідомлює лише з часом; адже здебільшого люди засліплені жадобою грошей або ж – найпримітивніші з-поміж них, ті, що розвинули в собі шалену схильність до певних продуктів, – звичайнісіньким споживанням (більш помірковані і достойні, які плекають у собі замилування грошима, цим «невтомним Протеєм»[1], найчастіше опиняються у меншості); ще більше приваблює їх самоствердження, боротьба за звабливе місце у світі, який – сподіваються вони – є конкурентним; а до дій їх підштовхують обожнювані кумири – спортсмени, кутюр’є, творці інтернет-порталів, актори та моделі.

З різних психологічних причин – для дослідження яких не маю ні знань, ні волі – я значною мірою відійшов від усталеної схеми. Першого квітня 1866 року вісімнадцятирічний Жорис-Карл Гюїсманс розпочав кар’єру посадовцем шостого класу у міністерстві внутрішніх справ та конфесій. У 1874 році він власним коштом видав першу збірку своїх поезій у прозі «Вазочка для спецій», відгуків на яку було небагато, зате одна стаття – напрочуд привітна – підписана Теодором де Банвілем. Як бачимо, своє життя Гюїсманс починав досить тихо.

Адміністративне існування чиновника – та й життя взагалі – минало без пригод. Третього вересня 1893 року Гюїсманса нагородили Орденом Почесного легіону за заслуги на державній службі. Раз і назавжди вирішивши всі питання з фінансами і комфортом, у 1898 році він вийшов на пенсію, поставивши крапку в тридцятирічному виконанні статутних обов’язків. Час від часу знаходив сили на написання книжок, які – через століття – дозволяли мені сприймати його як найближчого друга. Про літературу написано чимало – можливо, навіть забагато (як дипломований фахівець у цій галузі, я, переконаний, маю найбільше права про це говорити). При цьому визначити специфіку літератури – головного мистецтва Заходу, що на наших очах доживає останні дні, – не так уже й просто. Музика, як і література, втілює сильне зворушення, емоційний переворот, глибокий смуток або екстаз; живопис, як і література, породжує зачудування, створює новий погляд на світ. Проте тільки література дарує відчуття доторку до іншої людської особистості в усій її повноті, з усіма вадами й величчю, обмеженістю, ницістю, заяложеними думками та забобонами; з усім тим, що зворушує її, зацікавлює, бентежить і викликає у неї огиду. Тільки література дозволяє спілкуватися з небіжчиком, причому ближче й ґрунтовніше, ніж якби ви говорили з другом; адже хоч би якою давньою і глибокою була дружба, більш посутньої розмови, ніж із чистим білим аркушем, коли звертаєшся до незнайомця, – не вийде. Тож, звісна річ, коли мова заходить про літературу, величезного значення набувають вишуканість стилю й музичність фраз; не варто зневажати і глибину міркувань автора та оригінальність його думки; проте автор – це, передусім, людина, присутня у своїх книжках; а як уже він їх пише – добре чи погано – зрештою, не має великого значення, головне – що пише взагалі і що він дійсно присутній у них (дивно, що така простенька умова, на перший погляд аж ніяк не вирішальна, насправді відіграє величезну роль і що цей очевидний, легко встановлюваний факт украй рідко використовують філософи різних напрямків: адже оскільки, в принципі, всі людські істоти існують – якщо не в якісному, то хоча б у кількісному розумінні, – то майже всі вони можуть бути присутніми; проте, коли роздивляєшся їхнє існування на відстані кількох століть, складається інше враження, тож дуже часто, гортаючи сторінки, продиктовані радше духом часу, ніж вільною особистістю, помічаєш вовтузіння вельми невиразних істот – доволі примарних і анонімних). Тож коли книжка до душі, то це означає, що до душі й сам автор, з яким хочеться познайомитися та проводити час у спілкуванні. Тому не дивно, що сім років, поки тривало написання дисертації, я жив поруч із Гюїсмансом, майже весь час відчуваючи його присутність. Гюїсманс, народившись на вулиці Сюже та проживши життя на вулицях Де-Севр та Месьє, помер на вулиці Сен-Пласид і був похований на цвинтарі Монпарнасу. Зрештою, майже все його життя минуло у межах шостого округу Парижа; так само і професійне життя, що тривало понад тридцять років, оберталося навколо кабінетів міністерства внутрішніх справ і конфесій. Я тоді також мешкав у шостому окрузі у досить холодній вологій кімнаті, а ще й надзвичайно темній, бо вікна виходили на малесеньке подвір’я, подібне до колодязя, – тож світло доводилося вмикати вже зранку. Мене загризали злидні, і, якби довелося відповідати на опитування (що невтомно намагаються «тримати руку на пульсі молоді»), умови свого життя я визначив би як «переважно складні». Однак на ранок після захисту (а може, і того самого вечора) найперше, що спало на думку, було: щойно втрачено щось безцінне, чого вже ніколи не повернути, – свобода. Багато років рештки агонізуючої соціал-демократії дозволяли мені (за допомогою стипендій, системи знижок та різноманітних соціальних привілеїв на кшталт поганенького, але дешевого харчування в університетських їдальнях) присвячувати більшу частину часу обраній мною діяльності: вільному інтелектуальному відвідуванню свого друга. Як цілком слушно зазначає Андре Бретон, Гюїсмансів гумор є унікальним випадком шляхетного гумору, який спонукає читача, ніби запрошуючи посміятися ще до того, як це зробить автор з його жалісними, моторошними чи кумедними описами. Шляхетністю автора я, певно, скористався краще, ніж будь-який інший читач, отримуючи порції салату з селери під гострим соусом або пюре з тріскою в заглибинах лікарняних металевих таць, що їх університетська їдальня «Бюлльє» видавала невдахам відвідувачам (яким явно більше не було куди податися та від яких відмовилися всі пристойні університетські їдальні, – а проте ці бевзі все ж мали студентські квитки, тож позбавити їх харчування видавалося неприйнятним); розмірковуючи ж над епітетами Гюїсманса («журливий сир», «лихий надгробок») та уявляючи, як Гюїсманс їсть із заглибин у майже тюремній металевій таці, я почувався не таким нещасним і менш самотнім.

Проте усе це минуло; якщо точніше – минула юність. Невдовзі (без сумніву, досить швидко) я мусив зануритись у процес облаштування на робочому місці. І це мене аж ніяк не тішило.

Як відомо, філологічні студії не ведуть ні до чого путнього, хіба що найбільш здібні студенти починають кар’єру університетських викладачів – зрештою, йдеться про кумедну ситуацію, коли єдиною метою існування системи є самовідтворення, а рівень відходів перевищує 95 %. Однак шкідливими назвати ці студії не можна – від них є навіть певна (доволі химерна) користь. Певна річ, дівча, що претендує на посаду продавчині у крамниці «Cèline» або «Herm`еs», перш за все має дбати про зовнішність, проте диплом із сучасної філології може стати додатковою перевагою, яка (в разі браку іншого корисного досвіду) гарантує працедавцеві певну розумову гнучкість, що дозволяє сподіватися на кар’єрне зростання; до того ж виробники предметів розкошів завжди схвально сприймали літературу.

Я, зі свого боку, завжди усвідомлював, що належу до тоненького прошарку «найталановитіших студентів». Дисертація вийшла блискучою, я про це знав і очікував на схвальну оцінку; і все ж був приємно здивований «одноголосним схваленням журі», зокрема коли розгорнув відгук, де мені мало не осанну співали, – адже відтоді я мав усі шанси (за бажання) отримати кваліфікацію старшого викладача. Тож, у цілому, життя – одноманітне і банально передбачуване – тривало далі, аж надто подібне до життєвого шляху Гюїсманса півтора століття тому. Перші роки мого дорослого життя минули в системі освіти; напевно, останні мають минути там само – причому в тому самому закладі (хоча насправді склалося не так: диплом я отримав в Університеті «Париж IV – Сорбонна», а посаду – в Університеті «Париж-ІІІ», менш престижному, проте розташованому також у п’ятому окрузі, за кілька сотень метрів від моєї колишньої альма-матер).

Я не мав покликання до викладання, тож навіть через п’ятнадцять років моя кар’єра могла посвідчити хіба про початковий брак хисту. Кілька приватних уроків, що їх я дав, сподіваючись покращити рівень життя, швидко переконали мене, що з моїх вуст даремно переказувати знання, що скільки людей – стільки й способів думання і що жодним чином цю першорядну нерівність не можна не лише усунути, а й зменшити.

Ще одне – певно, найважливіше – припущення: я не любив молоді – і не любив ніколи, навіть тоді, коли міг вважатися одним із її представників. Саме значення слова «молодь» – здавалось мені – вимагало позитивного ставлення до життя, певного бунту, свого роду відчуття зверхності до покоління, яке слід було заступити; а я в собі ніколи нічого подібного не відчував. А втім, замолоду я мав друзів – себто, коли бути точнішим, однокурсників, із якими міг, не відчуваючи огиди, піти на каву чи пиво в перерві між лекціями. Ще більше, ніж друзів, у мене було коханок, чи, як казали тоді (та й потім також), подружок, – приблизно одна на рік. Любовні стосунки минали за більш-менш незмінним планом. Вони зароджувались на початку навчального року, коли розподілялися теми письмових робіт, виставлялись оцінки, зрештою, в ході численних ситуацій соціалізації, що загачують студентське життя і зникнення яких на початку професійної кар’єри занурює більшість людських істот у запаморочливу й моторошну самоту. Такі любовні стосунки тривали упродовж усього навчального року, ночі минали почергово у помешканні одного з партнерів (утім, переважно в кімнатах дівчат, адже похмура й антигігієнічна обстава мого житла навряд чи була придатна для вишуканих побачень), відбувалися незліченні статеві акти (задоволення від яких, сподіваюсь, було взаємним). Наприкінці літніх канікул – тобто на початку нового навчального року – стосунки добігали кінця, майже завжди за бажанням дівчат. Улітку вони переживали щось надзвичайне – таке пояснення давала кожна з них, не уточнюючи, що саме; а ті, кого мої почуття турбували менше, виправдовували це тим, що зустріли когось. Гаразд – ну то й що? Адже я теж був кимось. З часом ці холодні відмовки видаються мені недостатніми: звісно, вони когось зустрічали – із цим важко посперечатися; однак те, що дозволяло їм наділити цю зустріч вагою достатньою, щоб урвати наші стосунки й почати нові, було лише втіленням потужної, але прихованої моделі поведінки – і причому таємниця сили її пояснюється саме прихованістю.

Згідно з усталеною моделлю любовних стосунків, популярною за моєї молодості (а доказів того, буцімто щось значною мірою змінилося, я не бачив), юнаки та юнки після короткого періоду сексуальних поневірянь, що збігався з віком дозрівання, вступали у виняткові любовні стосунки, які цілком відповідали уявленню про зразкову моногамію, і заходились біля ігор не лише сексуальних, а й соціальних (вечірки, вихідні, канікули). Утім, ці стосунки також не були остаточним вибором, сприймалися радше як навчання життю у шлюбі, щось на кшталт стажування (до речі, у професійній кар’єрі перше робоче місце мало те саме значення). Тривалі любовні стосунки (рік – норма для мене – вважався поважним терміном для стосунків) у достатній кількості (мати в середньому десять-двадцять зв’язків вважалося за помірковану поведінку) були необхідні, аби призвести до апофеозу – вирішальних стосунків у вигляді шлюбу, які, шляхом народження дітлахів, побудували б родину.

Для мене марнота цього плану стала очевидною значно пізніше – якщо точніше, не так давно, коли впродовж кількох тижнів мені пощастило зустріти спочатку Орелі, а потім Сандру (втім, я переконаний, що зустріч із Хлое чи Вйолен ніяк не вплинула б на мої висновки). Увійшовши до баскського ресторану, куди запросив Орелі на вечерю, я зрозумів, що на мене чекає безрадісний вечір. Незважаючи на дві пляшки білого вина «Ірулеґі» з півдня Франції, що їх я випив фактично сам, я відчував, що підтримувати пристойний рівень теплого спілкування стає все важче і що розмова перетворюється на нестерпну. Хоча пояснити це явище я не міг, занурюватись у спільні спогади видавалося вкрай неделікатною і майже нечуваною справою. Нині ж цілком зрозуміло, що Орелі не щастило з пошуками чоловіка, до випадкових зв’язків вона відчувала лиш відразу, тож, урешті-решт, її чуттєве життя прямувало до невідворотного та повного провалу. Втім, принаймні раз вона намагалася встряти у шлюб – я вгадував це за численними знаками – і після невдачі не могла отямитися; гіркота та ядучість, з якими вона згадувала про свої стосунки з чоловіками (за браком кращого ми обговорили її професійне життя – Орелі відповідала за зв’язки з громадськістю в міжгалузевій профспілці виноробів Бордо, тож, як наслідок, весь час подорожувала, причому переважно до Азії, переконуючи купувати французьке вино), із жорстокою очевидністю свідчили про те, що страждала вона не раз. Однак мене здивувало її запрошення – коли ми виходили з таксі – «пропустити по останній склянці»; вона дійшла до краю, – міркував я, і, коли двері ліфту зачинилися за нами, я вже знав, що нічого не буде, навіть не мав бажання побачити її голою, навпаки, я хотів цього уникнути, але це сталося і тільки підтвердило мою підозру: страждала вона не лише емоційно – її тіло також зазнало невиправної шкоди, стегна та груди перетворилися на кволі, пласкі, звислі шматки плоті, і вже ніколи і ні для кого вона не стала б об’єктом бажання.

Обід із Сандрою проходив за схожим сценарієм з невеличкими відмінностями (ресторан із морепродуктами, посада – секретар в адміністрації великої міжнародної фармацевтичної компанії), а завершення мало чим відрізнялося, хіба що Сандра – повніша і життєрадісніша за Орелі – справила на мене менш гнітюче враження. Її зажура також була значною й невиліковною, і я знав, що зрештою цей смуток поглине усе; як і Орелі, глибоко в душі Сандра була птахом, який потрапив до нафтової калюжі, проте (якщо продовжити цю метафору) вона зберегла гідну подиву здатність махати крилами. За рік або два вона залишить ілюзії про шлюб, але ще не погамована чуттєвість штовхатиме її на пошуки молодших партнерів, і Сандра перетвориться на те, що у мої молоді роки називалося cougar – дика кішка, несамовита самиця; і триватиме це, напевно, декілька років – у кращому випадку років із десять, – поки остаточне старіння тіла не примусить її до повної самоти.

У двадцятирічному віці, коли стояк у мене був з будь-якого приводу (а іноді і без приводу), коли він стояв, скажімо так, безцільно, я ще міг міркувати про подібні стосунки – приємні й водночас корисніші за лекції, – авжеж, тоді я ще міг забезпечити це стояння, проте пізніше, звичайно, про це вже не йшлося, адже ерекції стали рідшими, радше випадковими і вимагали гнучких бездоганних жіночих тіл.

У перші роки після мого призначення на посаду старшого викладача в Університеті «Париж-ІІІ – Сорбонна» моє сексуальне життя не зазнало суттєвих змін. Рік за роком я спав зі студентками факультету, і те, що я був їхнім викладачем, мало що змінювало. Спочатку різниця у віці між мною і студентками була мінімальною, і лише з часом виникло відчуття її збільшення – а втім, це було викликане радше підвищенням мого статусу в університеті, ніж старінням – цілком реальним і навіть явним. Зрештою, я залюбки користався фундаментальною несправедливістю, яка полягає у тому, що в чоловіків старіння дуже повільно впливає на сексуальний потенціал, тоді як у жінок ця руйнація відбувається приголомшливо швидко, за кілька років, а іноді й за кілька місяців. Єдина справжня різниця (якщо порівнювати з роками студентства) полягала в тому, що тепер на початку нового навчального року край стосункам клав я сам. І не тому, що вдавав Дон Жуана чи виявляв безсоромну розпусту. На відміну від свого колеги Стіва, що також викладав літературу ХІХ століття першому й другому курсам, я не кидався першого ж дня навчання пожадливо роздивлятись «нове надходження» першокурсниць; через легкі спортивні куртки, кросівки та занадто каліфорнійську зовнішність Стіва я щоразу вподібнював його до персонажа Тьєррі Лерміта у стрічці «Засмаглі» – той щотижня виходить із будинку, аби побачити новеньких відпочивальниць. Якщо я уривав стосунки з черговим дівчам, то радше через зневіру і втому, бо насправді не мав сил на підтримання любовного зв’язку і прагнув уникнути розчарування. Упродовж навчального року я не раз змінював уподобання під впливом зовнішніх і переважно не вельми серйозних чинників – скажімо, через коротку спідницю.

Але й це минало. Наприкінці вересня я розпрощався з Міріам, надворі була вже середина квітня, навчальний рік добігав кінця, а заміни їй не знайшлося. Мене призначили професором, що стало свого роду вершиною моєї академічної кар’єри, проте я думав лише про одне: як зав’язати нові стосунки. Саме невдовзі після розлучення з Міріам я зустрів Орелі, а потім Сандру – і цей ланцюжок видавався тривожним і дуже дражливим. Адже, день у день, міркуючи над питанням, я переконувався: ми – мої колишні і я – ближчі, ніж можемо уявити; епізодичні сексуальні зв’язки, що не передбачали тривалих стосунків у парі, завершилися, залишивши по собі однаковий присмак зневіри. На відміну від жінок, я не міг комусь звіритись, бо в чоловічому світі розмови про інтимне життя вважаються неприйнятними; чоловіки теревенять про політику, літературу, фінансові ринки та спорт – це нібито відповідає їхній природі; щодо особистого воліють зберігають мовчанку – і так до свого останнього подиху.

Невже з віком я піддався тискові андропаузи? З цим можна було боротись, тож я вирішив розібратись у собі; відтоді мої вечори минали в компанії фільмів на Youporn, який на довгі роки перетворився на мій улюблений порносайт. Результат – вельми заспокійливий – не забарився. Сайт Youporn задовольняв фантазії нормальних чоловіків по всій планеті – отже (це підтвердилось у перші ж хвилини перегляду), я належав до нормальних чоловіків. А втім, мою нормальність було важко назвати очевидною, адже більшу частину життя я віддав дослідженню творчості автора, який вважався декадентом і чия сексуальність була доволі туманною. Що ж, випробувавши себе, я заспокоївся. Ці фільми – часом майстерні (зняті групою з Лос-Анджелеса, де були і освітлювач, і техніки, і кілька операторів), часом жалюгідні, але досить вінтажні (йшлося переважно про аматорів із Німеччини) – йшли за кількома однаковими і приємними для глядача сценаріями. Згідно з одним із найпоширеніших, пеніс чоловіка (молодого? старого? обидва варіанти були можливі) кволо спочивав у штанях чи шортах. Дві юнки (що могли мати будь-який колір шкіри) помічали це неподобство і вперто запосідалися вивільнити злощасний орган із тимчасового притулку. Щоб збудити його, вони виробляли карколомні витівки – і все відбувалось у дусі щирої дружби та змовництва між жінками. Пеніс переходив із одних вуст до других, язики перетиналися, як перетинаються часом польоти трохи стривожених ластівок у похмурому небі півдня департаменту Сена-і-Марна, коли птахи збираються залишити Європу та податися на щорічну зимову прощу. Чоловік, пригнічений блаженством, видавав благенькі звуки; французи жалюгідно скрикували («Ох ти ж чорт!», «Чорт, я кінчаю!» – від представників народу-царевбивці можна було почути лиш це), американці висловлювалися смачніше («Oh my God!», «Oh Jesus-Christ!»), – ніби боялися не похвалити хоч якийсь із Божих дарів (скажімо, статевий акт чи смажене курча); хай там що, в мене стояв, як і в них, хоч я сидів перед екраном свого 27-дюймового iMac; а отже, життя минало нормально.

Після призначення на посаду професора новий розклад дозволив мені виконувати всі свої обов’язки в один день – середу. Єдиний робочий день (з восьмої до десятої ранку) починався з лекції про літературу ХІХ століття для студентів другого курсу; Стів у сусідній аудиторії читав аналогічну лекцію першокурсникам. З одинадцятої до першої я вів курс про декадентів і символістів для магістрів другого року навчання, а з другої до пів на сьому мав семінарські заняття або ж відповідав на запитання аспірантів.

Мені подобалося на початку восьмої спускатись у метро, уявляти, буцімто я належу до «Франції ранніх пташок», себто до Франції робітників та ремісників, – проте, напевно, мій випадок був унікальним, адже о восьмій я читав лекцію перед майже порожньою аудиторією, якщо не рахувати незмінного гурту китаянок, що слухали мене з крижаною серйозністю і спілкувалися лише між собою й ні з ким іншим. З’явившись в аудиторії, вони вмикали смартфони, щоб записати лекцію повністю, – однак це не заважало їм робити нотатки у великих (21 × 29,7 см) зошитах на спіралях. Китаянки ніколи не перебивали мене, не ставили запитань – і дві години минали швидко, здавалося, що лекція й не розпочиналась. Виходячи з аудиторії, я стикався зі Стівом, у якого зі слухачами була та ж проблема, хіба що замість китаянок сиділи дівчата з Магрибу у паранджах – так само серйозні і незворушні. Майже щоразу Стів пропонував «хильнути» – переважно чаю з м’ятою у Великій Паризькій мечеті, розташованій за кілька кварталів від факультету. Я терпіти не міг м’ятного чаю, мені не подобалася мечеть, Стів також був мені не до вподоби – проте я йшов з ним. Гадаю, він був мені вдячний за це, адже більшість колег зневажали його, тож було дивно, як Стів отримав посаду старшого викладача, якщо не мав жодної публікації – ні у поважному журналі, ні в другорядному – і написав лише малозрозумілу дисертацію про Артюра Рембо, тобто на надзвичайно «порожню» тему (як пояснила інша моя колега – Марі-Франсуаз Таннер, визнана знавкиня творчості Бальзака, – про Рембо складено тисячі дисертацій в усіх університетах Франції, франкомовних країн і навіть далі; певно, Рембо – найбільш безпредметна тема з усіх можливих, хіба що за винятком Флобера; тож достатньо знайти дві-три старі дисертації, захищені у провінційних вишах, трохи змінити текст – і технічно ніхто нічого не доведе; більше того – ні в кого немає жодного бажання порпатись у тисячах сторінок, що їх студенти, позбавлені особистості, невтомно шкрябали). Єдине, чим Стів заслужив на таку поважну посаду (знову ж таки, на переконання Марі-Франсуаз), – це те, що він вправно скуб кицьку матусі Делуз. Що ж, це могло б бути правдою, хоч і дивувало. Квадратні плечі, наїжачене сиве волосся і славетний курс «гендерних студій» – на моє залізне переконання, президентка Університету «Париж-ІІІ – Сорбонна» Шанталь Делуз була стовідсотковою лесбійкою. Однак я міг помилитися – хтозна, може, вона затамувала на чоловіків злобу, тож любила уявляти себе в домінувальній ролі та її збуджувало, коли красунчик Стів (із його пещеним і таким беззахисним обличчям та м’яким в’юнким волоссям) ставав на коліна між її могутніми стегнами. Правда це була чи ні – але того ранку у внутрішньому дворику чайного салону Великої Паризької мечеті не думати про це я не міг, спостерігаючи за тим, як Стів посмоктує огидний кальян із ароматом яблук.

Як і завжди, він розповідав про призначення та кар’єрне зростання в освітній системі – певно, чогось іншого я від нього ніколи не чув. Найбільше того ранку його хвилювало призначення на посаду старшого викладача двадцятип’ятирічного хлопця, який написав роботу про Леона Блуа і (на думку Стіва) був «пов’язаний з рухом захисників ідентичності». Щоб виграти трохи часу, я запалив цигарку й замислився – а яким боком це, власне, обходить Стіва? Раптом мені спало на думку, що в ньому прокинувся лівак, але я швидко оговтався: лівак у Стіві спав вічним сном, і не могло бути нічого важливішого за зміну політичного вектору керівництва університетів, що змусило б його прокинутись. Це знак, певна річ, вів далі Стив, адже щойно професорську посаду обійняв Амар Рецкі, відомий своїми роботами про письменників-антисемітів початку ХХ століття. До того ж, зауважив мій колега, щойно на загальних зборах професорів було ухвалено рішення про бойкот ізраїльських вчених. Ініціатива належала кільком британським університетам.

Скориставшись з того, що Стів зосередився на кальяні, який погано пропускав дим, я краєм ока зиркнув на годинник; було пів на одинадцяту, і я навряд чи міг послатися на наступну лекцію, аби втекти, – аж тут мені спало на думку завести мову про менш ризиковані речі: кілька тижнів тому знову згадали про проект, який з’явився чотири-п’ять років тому і стосувався заснування точної копії Сорбонни у Дубаї (чи у Бахрейні? а може, в Катарі? чесно кажучи, ці міста я плутав). Над тим самим міркували і в Оксфорді – певно, поважний вік наших університетів спокусив одну з нафтових монархій. Зважаючи на таку перспективу, безперечно, блискучих фінансових переваг для досить молодого викладача, чи не вирішив він, часом, скористатися моментом, приставши до лав антисемітів? І чи не варто мені – на його думку – вдатися до такої ж стратегії?

Я кинув на Стіва відверто інквізиторський погляд – блискучим розумом хлопчина не вирізнявся, тож його було легко вивести з рівноваги; звісно, мій погляд подіяв миттєво.

– Оскільки ти досліджував твори Блуа, – пробурмотів він, – то, певно, добре знаєшся на ідентичності антисемітів…

Я втомлено зітхнув: Блуа не дотримувався антисемітських поглядів, а я ніколи не досліджував його творів. Звісна річ, мені – в рамках копирсання у творчості Гюїсманса – доводилося згадувати Блуа та порівнювати особливості художньої мови двох письменників у моїй єдиній опублікованій роботі «Запаморочення від неологізмів», яка, напевно, була вершиною моїх досягнень на цьому світі (принаймні, робота отримала схвальні відгуки у виданнях «Поетика» і «Романтизм») і яка, ймовірно, і спричинилася до мого підвищення до професора. А й справді, більшість «дивних» слів у текстах Гюїсманса були не неологізмами, а, радше, рідкісними словами, запозиченими з арго різних ремісничих цехів та з регіональних говірок. Гюїсманс – у цьому полягала моя головна думка – до кінця стояв на позиціях натуралізму, прискіпливо пристосовуючи справжню народну балачку до своїх творів; у певному сенсі, він так і залишився соціалістом, що замолоду брав участь у Меданських вечорах Еміля Золя, і, хоча його зневага до лівих неухильно зростала, вона ніколи не поборола початкову відразу до капіталізму, культу грошей та всього, що пов’язувалося з буржуазними цінностями; словом, Гюїсманс належав до унікального типу християнського натураліста, тоді як Блуа, який весь час прагнув успіху в справах або у світі, за допомогою неологізмів прагнув виділитися, перетворити себе на гнане світило, недоступне для простих смертних, – і для цього свого часу в літературному середовищі він обрав містично-елітарну позицію, постійно дивуючись своїм негараздам та повній (хоч і цілком заслуженій) байдужості суспільства до своїх анатем. Як пише Гюїсманс, це був «нещасливець надзвичайно диявольської пихи та безмежної ворожості». Мені Блуа від самого початку нагадав прототип поганого католика, віра й завзяття якого виявляються лише в ситуаціях, коли співрозмовник сприймається як приречений на пекельні страждання. Утім, за часів написання роботи я спершу контактував з різноманітними лівими католицько-роялістськими гуртками, де всі обожнювали Леона Блуа і Жоржа Бернаноса та зваблювали мене час від часу рукописними листами, але згодом збагнув, що їм абсолютно нема чого мені запропонувати – жодного документу, якого б я з легкістю не відшукав сам у архівах, відкритих для університетської публіки.

– Я впевнений, що ти натрапив на цікавий слід… Перечитай Дрюмона[2], – кинув я Стівові, радше щоби потішити його самолюбство, і він глянув на мене із вдячністю та наївністю примхливої дитини.

Вхід до моєї аудиторії (того дня я хотів поговорити про Жана Лоррена) заступили троє суб’єктів віком під двадцять років – двоє арабів і один чорношкірий; на щастя, цього разу вони були неозброєні й демонстрували спокій; хоча на перший погляд загрози не було, все ж, щоб увійти до аудиторії, слід було минути цих типів – тож я мав утрутитися. Я зупинився перед ними; напевно, шибеники воліли уникати провокацій і з повагою ставитись до викладачів – що ж, принаймні, я на це сподівався.

– Я викладач, і зараз у мене лекція, – суворо заявив я, звертаючись до них усіх одночасно.

Мені відповів, широко усміхнувшись, чорний хлопець:

– Та які проблеми, месьє! Ми просто завітали до своїх сестричок…

І він зробив лагідний жест, обвівши рукою сидіння, розташовані амфітеатром. Насправді «сестричок» там було лише дві – панянки з Магрибу сиділи разом ліворуч угорі; вони були вдягнені в чорні чадри з решітками на місці очей – мені вони завжди здавалися порядними дівчатами.

– Гаразд, ви їх побачили, – поблажливо мовив я. І наполіг: – Тепер можете йти.

– Та які проблеми, месьє! – відказав чорний юнак, усміхнувшись іще ширше; він розвернувся – і за ним мовчки пішла решта хлопців. Але, зробивши три кроки, він обернувся.

– Мир вам, месьє, – сказав юнак і злегка вклонився.

«Що ж, без пригод… – думав я, зачиняючи двері аудиторії. – Цього разу мені пощастило». Не знаю, зрештою, чого я чекав; справді, точилися чутки про напади на викладачів у Мюлузі, Страсбурзі, Екс-Марселі та Сен-Дені, проте серед моїх колег жертв нападів не було, та я й не вірив у ці теревені; за словами Стіва, молоді вахабіти та керівництво Університетів уклали угоду – і доказом цього було буцімто те, що з території факультету вже два роки як зникли крадії та наркодилери. Цікаво, чи був у цій «угоді» пункт, яким на територію факультету заборонявся доступ єврейським організаціям? Авжеж, ішов відповідний поголос – також неперевірений і малоймовірний, – проте Спілка студентів-євреїв Франції справді з минулого року не мала представництва в жодному з університетських містечок довкола Парижа; натомість молодіжне відділення Братства мусульман посилило свою присутність усюди.

На виході з аудиторії (чим двох цнотливих юнок у чадрах міг зацікавити Жан Лоррен – огидний гомік, самопроголошений «людойоб»[3]? чи в курсі були їхні батьки, про що тут розповідають? що ж, зрештою, відповідальність за це несла література) я зустрів Марі-Франсуаз, у якої з’явилась ідея разом пообідати. У плані спілкування мій день обіцяв бути насиченим.

Ця стара харцизяка, з якої аж сипалися їдкі чутки, була мені до вподоби; поважний стаж в університеті та присутність у деяких консультативних радах надавали її теревеням більшої ваги та глибшого сенсу, ніж балачки малозначущого Стіва. Вибір Марі-Франсуаз впав на марокканський ресторан на вулиці Монж – адже був день посту, «халяль»[4].

Не встиг офіціант принести наше замовлення, як вона накинулася на мене. Крісло під матінкою Делуз хитається! Цілком може бути, що на початку червня на зборах Національної ради університетів її замінять на Робера Редіже.

Я зирнув на тажин – глечик із тушкованими ягням і овочами; страва була ще надто гаряча, тож я дозволив собі здивовано підняти брови.

– Еге ж, знаю, – продовжувала Марі-Франсуаз, – це може видатися фантастичною вигадкою, та все ж це більше, ніж поголос. Джерела дуже надійні.

Я вибачився і попрямував до туалету, де зазирнув у смартфон: у Мережі нині можна знайти бозна-що, тож за якихось дві хвилини я дізнався, що Робер Редіже уславився підтримкою позиції Палестини і був одним із натхненників бойкотування ізраїльських вишів; перш ніж повернутися до колеги, я довго мив руки.

Тажин, на жаль, уже майже охолов.

– Хіба виборів не дочекаються? – запитав я, відправляючи перший шматочок до рота; це запитання видалося мені доречним.

– Виборів? А нащо їм вибори? Хіба це щось змінить?

Що ж, запитання було не таке вже й доречне.

– Ну, не знаю. Хай там як, а за три тижні вибори президента…

– Тобі добре відомо, що там усе схоплено, все буде як у 2017 році: Національний фронт вийде у другий тур, а переоберуть лівих. Не розумію, нащо Національній раді чекати цих довбаних виборів!

– Але ж іще невідомо, скільки набирає Братство мусульман! Якщо вони перейдуть символічну межу у двадцять відсотків, це суттєво вплине на розстановку сил…

Дурне було зауваження, адже дев’яносто дев’ять відсотків виборців Братства у другому турі віддали б свої голоси за Соціалістичну партію і це аж ніяк не вплинуло б на результат; проте вислів про «розстановку сил» є обов’язковим у подібних розмовах – вас починають вважати послідовником Клаузевіца та Сунь-Цзи; та й «символічна межа» мені вдалася нівроку – принаймні Марі-Франсуаз похитала головою, ніби я висловив щось глибоке, і занурилась у тривалий розгляд наслідків вірогідного входження Братства мусульман до складу уряду для керівництва Університетів; вона тренувала свої аналітичні здібності, а я вже не слухав – радше спостерігав за потоком гіпотез на її старечому гострому обличчі; певно, треба знайти собі якесь зацікавлення, – думав я, – але яке? якщо завершення любовного періоду життя підтвердиться, то можна буде, скажімо, записатися на курси енології[5] чи взятися до збирання моделей літаків…

Решта дня була надто виснажлива, причому виснажували мене переважно самі ж аспіранти – для них це був тільки плюс, для мене радше навпаки; розрадив хіба вибір індійської страви, яку я ввечері мав розігріти у мікрохвильовці («Chicken Biryani»? «Chicken Tikka Masala»? «Chicken Rogan Josh»?), передивляючись політичні дебати на каналі «France 2».

Того вечора виступати мала кандидатка від Національного фронту, яка весь час твердила, що любить Францію («Але яку Францію?», – не дуже доречно чіплялись до неї коментатори-лівоцентристи), а я все міркував, чи справді завершилось моє сексуальне життя; переконаності не було, тож більшу частину вечора я збирався зателефонувати Міріам – мені здавалося, що вона ще не знайшла для мене заміни, адже я кілька разів зіткнувся з нею на факультеті і перехопив погляд, який можна було б вважати настирливим, – проте, чесно кажучи, в неї завжди був настирливий погляд, навіть коли йшлося про вибір шампуню; ні, не варто було занадто спокушати себе, краще приділити більше уваги політиці – адже саме зараз активісти різноманітних рухів переживали важливі моменти, а я, безперечно, марнів.

«Щасливі ті, кого задовольняє життя, хто бавиться в нього і знаходить у ньому втіху», – цією фразою Мопассан починав статтю про роман «Назворіт» для журналу «Жиль Блас». Хоча на загал до натуралістів історія літератури поставилася нещадно, а Гюїсманса нахвалювали переважно за те, що до кінця тягнув лямку, все ж стаття Мопассана глибша й ґрунтовніша, ніж дослідження Блуа, яке того ж року з’явилось у журналі «Чорний кіт». Навіть коли перечитуєш зауваження Золя, бачиш їхню поміркованість; Дез-Ессент (головний герой) дійсно від першої до останньої сторінки лишається тією самою людиною, у книжці справді нічого не відбувається – більше того, не може відбутись, дія тут, у певному сенсі, сліпа, як постріл; проте важко погодитися з тим, що Гюїсманс у жодному разі не міг написати продовження «Назворіт», що шедевр перетворився на пастку, – а хіба це не доля будь-якого шедевру?! Після подібної книжки Гюїсманс просто не міг залишатися натуралістом – саме це зауважив Золя, а Мопассан (більш артистична натура) помітив у першу чергу шедевр. Усе це я виклав у коротенькій статті для часопису «Нотатки про письменників дев’ятнадцятого століття» – це заповнило кілька днів; втіха від писання була більшою від захоплення виборчою кампанією, проте це аж ніяк не заважало мені весь час згадувати про Міріам.

Певно, не так давно вона була гарненькою готкою, перш ніж перетворитися на шикарну юнку з чорним каре, білосніжною шкірою і темними очима; шикарну, однак не вельми сексуальну; ознаки прихованої сексуальності Міріам були більш ніж стриманими. Кохання чоловіка є нічим іншим, як визнанням отриманої утіхи, а мене до того ніхто так не утішав, як Міріам. Вона вміла стискати піхву (то злегка, повільними ніжними рухами, то різкими бунтівними поштовхами), з неймовірною грацією викручувала задком, перш ніж віддати його мені. Що ж до оргазмів, то нічого подібного я не бачив – кожен оргазм вона переживала мовби уперше і водночас востаннє в житті. Кожен із них був гідний зватися сенсом життя чоловіка.

Повагавшись іще кілька днів, я таки їй подзвонив, і ми домовилися побачитися того ж дня.

До колишніх подружок ми звертаємося на «ти» – це вже за звичкою, – але трах поступається поцілункові. Міріам мала куцу чорну спідничку, так само чорні панчішки; я запросив її до себе (йти до ресторану особливого бажання не було), і вона з цікавістю роззирнулася, перш ніж сісти на канапу; спідниця була аж занадто коротка, а ще Міріам майстерно нафарбувалася. Я запитав, чи не хоче вона чогось випити.

– Так, певно, – відповіла вона, – бурбон, якщо в тебе є.

Вона зробила ковток.

– Щось змінилося, але не розумію, що саме….

– Занавіски, – відповів я. Я повісив нові тюль і штори – жовтогарячого та вохряного кольорів відповідно, з орнаментом у етнічному стилі. Також я придбав шматок тканини у тон шторам – він прикрашав канапу.

Міріам обернулася, стала колінами на канапу, щоб краще роздивитися занавіски.

– Мило, – зрештою виснувала вона, – і навіть дуже! У тебе завжди був смак. Принаймні як для мачо!

Вона знову вмостилася на канапі обличчям до мене.

– Ти ж не проти, якщо я називатиму тебе мачо?

– Не знаю. Певно, я і є мачо – принаймні, подібний до нього. Насправді я ніколи не вважав, що надання жінкам права ходити на вибори, навчатися разом із чоловіками і працювати у всіх галузях – розумний вибір. Авжеж, зрештою ми до цього звикли, але якщо добре поміркувати, то чи це справді добра ідея?

Міріам здивовано примружилась, і на мить мені здалося, що вона справді замислилася над цим запитанням, – та я й сам над ним замислився, аж раптом збагнув, що відповіді на це запитання не маю, далебі як і на будь-яке інше.

– Отже, ти виступаєш за повернення до патріархату?

– Я ні за що не виступаю – тобі це добре відомо. Однак патріархат хоча б мінімально виправдовував своє існування. Як суспільна система, він був доволі стійкий: у родинах були діти, ці діти повторювали вже звичну схему, словом, колесо оберталось. А у теперішньому суспільстві дітей немає – отже, воно не витримує критики.

– Дійсно, на рівні теорії ти справжнісінький мачо. Проте ти – мачо з вибагливим літературним смаком: Малларме, Гюїсманс, – і це, безперечно, віддаляє тебе від ідеалу. Я додала б до цього незвичну жіночу чуттєвість – лише подивись на всі ці тканини! Утім, одягаєшся ти, мов селюк. Звісно, можна було б удати такого собі мачо в стилі «ґрандж», але ти не є фанатом гурту «Зі-Зі-Топ», правда ж? Ти завжди любив Ніка Дрейка. Словом, дивак.

Я оновив бурбон у своїй склянці, перш ніж дати відповідь Міріам. Часто за агресією приховується прагнення спокусити – я читав про це в Бориса Цирюльніка, а Цирюльнік – серйозний тип, тут не до жартів, крутий авторитет серед психологів, на кшталт Конрада Лоренца, але у світі людей[6]. Тим часом, очікуючи на мою відповідь, Міріам трохи розвела стегна – справді, це була мова тіла, жодних ілюзій.

– Насправді немає нічого дивного – просто твої знання з психології походять із жіночих журналів, націлених на певні типи споживачів: схиблених на екологічності представниць богемної буржуазії, публічних панійок, дружніх до ґеїв клаберок, комп’ютерних фанаток, прихильниць «технологічного дзену» – щотижня журнали вигадують нові типажі. Я ж просто не відповідаю жодному з відомих профілів споживача.

– Може… тобі не здається, що цього вечора ми могли б поговорити про щось приємніше? – Вона мовила це з надривом, і я раптом знітився.

– Їсти хочеш? – запитав я, намагаючись викрутитись із халепи.

Ні, їсти вона не хотіла, проте все завжди завершувалося їжею.

– Може, суші?

Звісна річ, Міріам погодилась – усі, навіть такі вишукані гастрономи, як дбайливі жінки, завжди погоджуються на суші; певно, існує всесвітня змова навколо безформного нагромадження сирої риби та білого рису; я знайшов рекламний проспект продавця суші, навіть читання якого виявилося втомливим – я плутав між васабі, макі, суші-ролами, нічого не розуміючи і не маючи жодного бажання збагнути щось у цій плутанині; тож мій вибір впав на комбіноване меню № В3, і я зробив замовлення по телефону, хоча краще, напевно, було піти до ресторану; поклавши слухавку, я увімкнув Ніка Дрейка. Запала тривала мовчанка, яку я урвав досить по-дурному, поцікавившись успіхами Міріам у навчанні. Вона докірливо зирнула на мене й відказала, що все гаразд, що вона збирається вступати на магістерку з видавничої справи. Я з полегшенням міг звернути на загальнішу тему, схваливши кар’єрний план Міріам: хоча цілі сегменти французької економіки переживали спад, видавці почувалися непогано, їхні прибутки зростали – дивина, бігме; читання, певно, було єдиною втіхою бідолашним людиськам.

– У тебе також явно не все гаразд. Але, чесно кажучи, ти завжди справляв таке враження, – досить приязно, навіть із сумом зауважила Міріам.

І що я міг на це відповісти – посперечатися з її твердженням було важко.

– Невже у мене настільки депресивний вигляд? – запитав я після паузи.

– Та ні, не депресивний, проте в якомусь сенсі навіть гірше – у тобі є якась неприродна чесність, неготовність до компромісів, які врешті дозволяють нам виживати. Ну, скажімо, нехай ти маєш рацію щодо патріархату, нехай це навіть буде єдине можливе рішення. І все ж я отримала освіту, звикла сприймати себе як індивідуальність, здатну міркувати і приймати рішення не гірше за чоловіків, – то що ти пропонуєш тепер робити зі мною?! Залишити на смітнику?

Певно, варто було відповісти «Так», але я німував – отже, був не такий уже й чесний. Суші досі до нас не доїхали. Я налив собі ще бурбону – вже втретє. Нік Дрейк співав про цнотливих юнок та античних принцес. А мені й досі не хотілося ні зробити їй дитинча, ні поділити обов’язки, ні придбати торбину-кенгуру для дитини. Навіть кохатися не хотілося – хоча ні, кохатися трохи таки хотілося, але водночас кортіло і померти, я вже й сам точно не знав, чого хотів, відчував, як підкрадається до горлянки легка нудота… Та де ці довбані Rapid’Sushi, га?! Треба було попросити, щоб відсмоктала мені, це дало б нам, певна річ, другий шанс – проте я дозволив нудьзі підступити до мене, і вона збільшувалася потроху.

– Що ж, краще мені, певно, піти… – кинула Міріам, помовчавши хвилини зо три.

Якраз стихло виття Ніка Дрейка, відригнула «Нірвана», я зменшив звук і відповів:

– Як хочеш…

– Шкода, Франсуа, мені дуже шкода бачити тебе у такому стані, – сказала вона вже у дверях, надягнувши пальто. – Хотіла б я чимось допомогти, але навіть не знаю чим. Ти не даєш мені жодного шансу…

І ми поцілувалися на прощання. Я думав лише про те, як пережити цей час.

Суші прибули через кілька хвилин після її зникнення. Їжі було багато.

ІІ

Коли Міріам пішла, понад тиждень я був сам; уперше після призначення на посаду професора я не мав сили навіть для єдиного робочого дня – середи. Робота над дисертацією і видання книжки були інтелектуальними вершинами мого життя – але після цього минуло вже десяти понад десять років. Інтелектуальні вершини?! Такі нетривалі?.. У ті часи я, принаймні, почувався корисним. Відтоді було написано кілька невеликих статей для «Нотаток про письменників дев’ятнадцятого столІття», зрідка – коли виникала нагода, дотична до моєї галузі існування, – з’являлися мої нотатки в «Літературному журналі». Стислі, ядучі, дотепні тексти зазвичай отримували високу оцінку – до того ж я ніколи не запізнювався зі здачею в номер. Та хіба цим можна було виправдати життя? Зрештою, чи обов’язково від життя має бути користь? Ціле тваринне царство та переважна більшість людей проживають життя, жодного разу не замислившись про власну корисність. Вони живуть, бо живуть, – от і все, приблизно так міркує більшість; гадаю, що і вмирають, бо вмирають, – на цьому аналіз їхнього існування завершується. І все ж, як фахівець із творчості Гюїсманса, я відчував обов’язок наповнити життя глибшим сенсом. Коли аспіранти запитують, у якому порядку слід читати твори автора, що йому вони вирішили присвятити праці, я щоразу раджу хронологічний порядок. І не тому, що життя автора має важливе значення, – важить послідовність книжок, яка утворює свого роду інтелектуальну біографію з власною логікою. У випадку Жориса-Карла Гюїсманса проблема, вочевидь, поставала з особливим місцем роману «Назворіт». Як, склавши такий напрочуд потужний текст, до того не бачений у світовій літературі, можна продовжувати писати? Звісна річ, перше, що спадає на думку: далі писати надзвичайно важко. І у випадку Гюїсманса було саме так. Після роману «Назворіт» з’явився інший – «На узбіччі» – повний провал, проте так і мало бути; і якщо після поганого враження, відчуття застою та повільного спаду ще залишається задоволення від читання, то тільки тому, що авторові спала щаслива думка: у книжці, приреченій на провал, розповісти історію одного провалу. Таким чином щільне злиття теми та її обробки бере гору над естетичною цілісністю – одне слово, трохи нудно, але відірватися важко, хоча цілком зрозуміло, що на узбіччі – під час невдалого відпочинку за містом – опинилися не лише герої роману, а й сам Гюїсманс. Можна було б навіть вирішити, буцімто він прагне повернення до натуралізму (похмурого сільського натуралізму, де селяни постають мерзеннішими й корисливішими, ніж парижани), якби не фантастичні оповіді, через які текст має перехняблений вигляд і не підпадає під жодне визначення. У наступному романі Гюїсманс уникає пастки завдяки простому і добре відомому трюку: головний герой веде оповідь від імені автора, появу низки книжок якого ми можемо відстежити. Усе це я докладно описав у дисертації; утім, складнощі почалися потім, адже точкою відліку особистого розвитку Дюрталя, головного героя (та й самого Гюїсманса) – від роману «Отам», на перших сторінках якого Дюрталь прощається з натуралізмом, до «Дарів», не оминаючи увагою романи «На шляху» та «Собор», – було прийняття католицької віри. Звичайно, нелегко атеїстові вигадати цілу низку книжок, головною темою яких був би перехід до певної віри; уявімо когось, хто ніколи не був закоханий і не відав цього почуття, – навряд чи така людина зацікавилася б любовним романом. На жаль, за відсутності справжнього щирого почуття, емоцією, що наростала потроху в атеїсті, змушеному стежити за духовними пригодами Дюрталя, за нескінченною зміною відпливів та припливів благодаті – власне, сюжетом трьох останніх романів Гюїсманса, – стала нудьга. І саме коли я обмірковував цей факт (щойно прокинувшись, сьорбаючи каву та чекаючи на народження дня), мені спала вельми неприємна думка: так само як «Назворіт» став вершиною літературного життя Гюїсманса, Міріам, без сумніву, стала вершиною мого сексуального життя. Чи вдасться мені пережити втрату коханки? Було цілком очевидно, що ні.

Очікуючи на смерть, я згадав про «Записки про дев’ятнадцяте століття» – наступні збори мали відбутися менше, ніж за тиждень. У журналі також проходили вибори. Більшість захоплюються політикою та війнами, але мене подібні розваги не цікавили; політики в мені було не більше, ніж у туалетному папері, – і, безперечно, даремно. Справді, коли я був молодий, у виборах було мало цікавого – можна було тільки подивуватися скромності «спектру політичних сил». Лівоцентристського кандидата – завдяки потужній харизмі – обирали на один-два мандати, і якісь таємничі правила забороняли переобиратися на третій; потім населення втомлювалось і від кандидата, і від лівоцентристів, тож відбувалося явище «демократичної зміни» – себто виборці приводили до влади правоцентриста, який також (залежно від поведінки) лишався на посаді впродовж одного-двох мандатів. Дивно, але країни Заходу неймовірно пишалися виборчою системою, яка дозволяла ділити владу між двома ворожими зграями – щоб накинути її державам, які не поділяли захвату цією забавкою, вони навіть наважувалися розв’язувати війни.

Відтоді політика стала значно цікавішою: відчутно набули у вазі крайні праві, до дискусій повернувся забутий придих фашизму; проте справжні зміни почалися лише в 2017 році з другим туром президентських виборів. Ошелешені міжнародні ЗМІ були змушені спостерігати за огидною, проте обов’язковою математичною операцією переобрання президента-лівака у країні, яка все відвертіше демонструвала вкрай праві погляди. Упродовж кількох тижнів, поки тривало голосування, країна перебувала у тривожному, пригніченому стані. Відчувалася задушлива цілковита зневіра, яку час від часу освітлювали короткі бунтівні спалахи. Багато хто тоді вирішив виїхати. Через місяць після оголошення результатів другого туру Мохаммед Бен Аббес оголосив про заснування Братства мусульман. Перша політична спроба ісламу – Партія мусульман Франції – зазнала стрімкої поразки через відразливий антисемітизм свого лідера, який дійшов до того, що вступив до спілки з крайніми правими. Зробивши висновки, Братство попіклувалося про помірковану позицію: підтримка Палестини була дуже стриманою, а з релігійною верхівкою єврейства зав’язалися майже сердечні стосунки. Наслідуючи партії, які перебували при владі в арабських країнах – до речі, раніше цим шляхом ішла Комуністична партія Франції, – Братство зосередилося на створенні густої мережі молодіжного руху, закладів культури та благодійних фондів. Звісна річ, у країні, де злидні щороку все глибше вгризались у маси, мережева стратегія принесла достойні плоди і дозволила Братству розширити коло прихильників далеко за межі релігії; успіх був приголомшливий: згідно з останніми опитуваннями, за партію, яка існувала лише п’ять років, готові були віддати свій голос 21 % виборців – таким чином, вона наступала на п’яти соціалістам з 23 %. Верхівку можливостей для традиційних правих складав 14 %, а Національний фронт із 32 % був недосяжним лідером у французькій політиці.

Ось уже кілька років, як Давід Пюжада перетворився на медіа-ікону; йому пощастило не лише потрапити до «закритого клубу» політичних оглядачів (поруч із Мішель Котта, Жаном-П’єром Елкаббашем, Жеромом Дюамелем та кількома іншими), які, на думку медіа-середовища, мали достатній рівень, аби вести президентські дебати між двома турами – він обійшов своїх попередників завдяки ввічливій зваженості, незворушному спокою, здатності не реагувати на образи, повертати суперечку до суті питань, створювати враження гідних демократичних дебатів. І кандидатка від Національного фронту, і кандидат від Братства мусульман погодилися, щоб саме він керував їхнім обміном думками – певно, ці дебати були найочікуванішими серед усіх, що передували першому туру, адже від самого початку кампанії рейтинг кандидата від Братства незмінно зростав – йому навіть вдалося обігнати кандидата від соціалістів; отже, йшлося про безпрецедентний другий тур і повністю непрогнозований результат. Прихильники лівих, незважаючи на постійні, все більш войовничі заклики партійних газет, досить стримано висловлювалися щодо передачі голосів мусульманському кандидатові; все чисельніші прихильники правих, незважаючи на жорсткі заяви своїх лідерів, здавалося, були готові змінити думку й віддати у другому турі голос за «національну» кандидатку. Для останньої, отже, ставки були дуже високими – напевно, йшлося про головну гру в її житті. Дебати відбувались у середу, що досить ускладнило мій день: напередодні я купив кілька готових індійських страв та три пляшки столового червоного вина. Над Угорщиною і Польщею надовго встановився антициклон, заважаючи зоні низького тиску, зосередженій над Британськими островами, просуватися на південь; на переважній частині континентальної Європи встановилася незвично холодна й суха погода. Цілий день аспіранти морочили мені голову дурнуватими запитаннями, на кшталт: чому «малих поетів» (Жана Мореа, Тристана Корб’єра та решту) сприймали саме як «малих» і що заважало їм перейти до стану «великих» (серед яких були Бодлер, Рембо, Малларме – це ті, кого згадують першими, і лише згодом спливає в пам’яті Андре Бретон). Їхні запитання не були вже аж такі безневинні; з двох худющих і злостивих аспірантів один хотів писати про Шарля Кро, а другий – про Тристана Корб’єра, проте відкрито вони цього не казали, тож кожен уважно слухав мою відповідь – адже я був шановним представником вишу. Я ухилився від відповіді та порадив їм Жуля Лафорґа – поета, який застряг між «малими» й «великими». Було мені клопоту й під час дебатів – мікрохвильова вирішила працювати на новий лад, з неймовірною швидкістю обертаючи тацю, видаючи виск, наче швидкісний літак, і при цьому майже не розігріваючи страви; у результаті підігрівати індійську смакоту довелось у духовці, тож більшу частину аргументів сторін я пропустив. Проте з того, що вдалося вловити, було зрозуміло, що події розгорталися в атмосфері надзвичайної коректності, обидва кандидати на найвищу посаду по черзі розшаркувались одне перед одним, запевняли в своїй любові до Франції – складалося враження, що вони в усьому згодні між собою. А тим часом у містечку Монфермей точилися сутички між активістами крайніх правих та групою юних африканців – через варварське осквернення мечеті подібні зіткнення вже цілий тиждень відбувалися на території комуни. Наступного дня інтернет-сайт, утримуваний рухом за ідентичність, повідомить, що сутички були дуже жорстокі і спричинилися до численних жертв – проте МВС одразу ж спростує цю інформацію. Як і ведеться, і очільниця Національного фронту, і лідер Братства мусульман поширили заяви, в яких рішуче відмежовувалися від цього криміналу. Два року тому, коли відбувалися перші сутички, ЗМІ зробили кілька шокуючих репортажів, проте цього разу про ці події говорили значно менше, до них ніби звикли. Упродовж багатьох років – та що там, десятків років! – «Ле Монд», так само як і всі лівоцентристські видання (себто всі видання без винятку), регулярно соромив «кассандр», які пророчили громадянську війну між мусульманськими іммігрантами та автохтонним населенням Західної Європи. Як пояснив один із колег – викладач грецької літератури – використання міфу про Кассандру є досить курйозним. Адже у давньогрецькій міфології Кассандра – прекрасне дівча, «подібне до золотої Афродіти», як пише Гомер. Аполлон, закохавшись у дівчину, навзамін любовних утіх наділяє її даром пророцтва. Кассандра приймає дар, проте відмовляє богові в насолоді, тож розгніваний Аполлон плює їй у рота – після цього ніхто вже не може ні збагнути її пророцтв, ні повірити в них. Кассандра провіщає викрадення Єлени Парисом, початок Троянської війни, переконує своїх співвітчизників не вірити в пастку (славетний «Троянський кінь»), завдяки якій грекам вдається взяти місто. Зрештою, Кассандру вб’є Клітемнестра – і це вбивство також буде передбачене наперед, так само як і вбивство Агамемнона, який відмовився повірити віщунці. Словом, історія Кассандри дає нам приклад песимістичних прогнозів, які обов’язково справджуються, тож, зважаючи на всі факти, лівоцентристські журналісти були засліплені, достоту троянці. Нічого нового – з історичної точки зору – у цій сліпоті не було: те саме явище спостерігалося серед інтелектуалів, політиків та журналістів 1930-х років, одностайно переконаних, буцімто Гітлер «врешті-решт отямиться». Певно, люди, які щасливо жили у певній суспільній системі, не здатні уявити точку зору інших людей – які ніколи нічого доброго від цієї системи не чекали і палко жадають її знищення.

Утім – нема куди правди діти, – за кілька місяців ставлення лівоцентристських медій змінилося: про жорстокі напади в передмістях та міжетнічні сутички згадувати перестали взагалі, про них просто мовчали, не засуджували навіть «кассандр», що якраз не стримували себе. Здавалося, люди втомилися від цієї теми; а у середовищі, до якого належав я, ця втома проявилася швидше, ніж будь-де; статися мало «те, що мало статися» – ось до чого можна було звести загальний настрій. Наступного дня, збираючись на коктейль до «Нотаток про письменників дев’ятнадцятого століття», я вже знав, що про сутички в Монфермеї говоритимуть менше, ніж про останні дебати перед першим туром, і вже точно значно менше, ніж про останні призначення в Університетах. Вечірка відбувалась на вулиці Шапталь, у принагідно орендованому Музеї життя романтиків[7].

Мені завжди була до вподоби площа Святого Георгія з її витонченими фасадами Прекрасної епохи, тож, перш ніж звернути до вулички Нотр-Дам-де-Лорет, а звідти – на вулицю Шапталь, я на мить зупинився перед бюстом Ґаварні. Перед будинком номер 16 тягнулася коротка брукована алея – вона вела до музею.

Було досить тепло, тож великі подвійні двері у сад було широко розчинено; перш ніж пройти поміж лип, я взяв келих із шампанським і відразу ж помітив Алісу – вона викладала в університеті «Ліон-ІІІ» і спеціалізувалася на Жерарі де Нервалі; її легеньке платтячко з яскравими квітами було класичною коктейльною сукнею – чесно кажучи, я не мав уявлення про різницю між коктейльною і вечірньою сукнями, проте був упевнений, що Аліса завжди обирала правильну сукню і правильну лінію поведінки; у компанії Аліси було затишно, тож я поквапився привітатися з нею, хоч вона й розмовляла з якимось молодиком з кутастим обличчям і надто блідою шкірою; на хлопцеві була футболка футбольного клубу «Париж-Сен-Жермен», блейзер, сліпучі червоні кросівки – він мав на диво вишуканий вигляд; ми познайомилися – його звали Ґодфруа Ламперер.

– Я ваш новий колега, – сказав він, обернувшись до мене, і я помітив, що він тримав склянку з сухим віскі. – Щойно отримав призначення до «Парижа-ІІІ».

– Так, я чув про це. Це ж ви спеціалізуєтеся на Блуа?

– Франсуа терпіти не може Блуа, – миттєво втрутилась Аліса. – Вочевидь, як фахівець із Гюїсманса, він має бути на іншому боці.

Ламперер знову повернувся до мене, з неочікуваним теплом усміхнувся і відказав:

– Авжеж, я вас знаю… Я в захваті від ваших праць про Гюїсманса.

Він трохи помовчав, підшуковуючи слова, не відводячи від мене пильного погляду; певно, він нафарбований, міркував я, принаймні точно підвів вії тушшю; мені здалося, що Ламперер ось-ось скаже щось дуже важливе. Аліса подивилась на нас тепло і водночас насмішкувато – так жінки зазвичай стежать за розмовою чоловіків, за цим дивним явищем, яке межує між педерастією і дуеллю. Сильний подув вітру заворушив віттям лип над нами. Десь далеко почувся глухий звук, схожий на вибух.

– Дивина, – зронив Ламперер – наскільки ми близькі до авторів, яких досліджували у юності. Здавалося б, за сто-двісті років пристрасті вщухають, а нам, університетським дослідникам, вдається досягти певної літературної об’єктивності. Куди там! Гюїсманс, Золя, Барбей д’Оревільї, Блуа – усі ці люди були знайомі, приятелювали або ж ненавиділи одне одного, змовлялися або сварилися; історія їхніх стосунків – це історія французької літератури; і ми, через сто років, копіюємо ці стосунки, завжди лишаючись вірними своєму обранцеві – заради нього ми готові любити, ненавидіти, битися, застосовуючи статті замість зброї.

– Маєте рацію, але я не бачу в цьому нічого поганого. Це, принаймні, доводить, що література – справа серйозна.

– З бідолашним Нервалем ніхто ніколи не сварився, – втрутилась Аліса, проте Ламперер, гадаю, її не почув. Він не відводив від мене пильного погляду, ніби повністю занурений у власні ж слова.

– Ви завжди справляли враження серйозного фахівця, – повів далі він. – Я читав усі ваші статті у «Нотатках…». А я – інший випадок. У двадцять років я захоплювався Блуа, його принциповістю, жорсткістю, віртуозним володінням зневагою і обра`зами. Проте це радше було даниною моді, адже Блуа здавався мені зручною зброєю проти ХХ століття з його посередністю, повсюдною глупотою, глевким гуманізмом; він був зброєю проти Сартра, проти Камю, проти всіх цих ідеологічно підкутих блазнів, проти нудних формалістів, проти «нового роману», проти усього цього безвідповідального абсурду! Що ж, тепер мені двадцять п’ять; я досі терпіти не можу ні Сартра, ні Камю, ні всього, що пов’язане з «новим романом», проте й віртуозний стиль Блуа став мені за тягар; мушу визнати – теревені про духовне й сакральне, якими він сипле на кожному кроці, вже мало мене зачіпляють. Тепер мені любо перечитувати Мопассана й Флобера – і навіть Золя, принаймні деякі сторінки його творів. І, звісна річ, мені неймовірно цікавий Гюїсманс…

Досить спокуслива машкара правого інтелектуала, подумав я, на факультеті це виділятиме його з-поміж решти. Людям можна дозволяти говорити доволі тривалий час – вони щоразу захоплюються своїми думками, – проте час від часу треба вставляти хоч слово. Без особливої надії я поглянув на Алісу – я знав, що цей період у літературі її не цікавив; Аліса була переконаною Frühromantik[8]. Я вже збирався запитати у Ламперера: «Ви хто – католик, фашист чи два в одному?», проте стримав себе; я давно вже не спілкувався з правими інтелектуалами і не знав, як давати з ними лад. Удалині почулося щось схоже на постріли.

– Що це, по-вашому? – запитала Аліса. І додала, повагавшись: – Схоже на автоматну чергу…

Ми застигли, і я раптом збагнув, що всі розмови в садку стихли, знову було чутно вітер серед гілля та шурхіт гравію під ногами – гості залишали коктейль і, мовби вичікуючи, повільно прямували алеєю. Повз мене пройшли двоє викладачів з Університету Монпельє – вони зазирали до своїх смартфонів, тримаючи ґаджети чудернацьки, горизонтально, ніби чарівницькі палички.

– Ні слова, – тривожно зітхнув один з них, – вони всі на саміті Великої Двадцятки.

«Диваки, – подумки зауважив я. – Невже вони гадають, що ЗМІ відразу ж помчать на місце дії?! Цього не буде сьогодні, як не було цього в Монфермеї, – це повне затемнення».

– У Парижі так бухкає вперше, – байдуже відзначив Ламперер.

І знову посипались постріли, вже чіткіші і ніби ближчі, а потім гахнув і вибух. Усі гості одразу ж повернулись у напрямку звуку. Понад будівлями до неба піднімався стовп диму – це мало бути десь у районі площі Кліши.

– Що ж, гадаю, танцюльки завершено, – з полегшою сказала Аліса. А й справді, багато хто кинувся до телефонів, а дехто вже рухався в бік виходу – хоч і поволі, по кроку, ніби щоб показати, що володіє собою, не піддається паніці.

– Якщо ви не проти, можемо продовжити розмову у мене, – запропонував Ламперер. – Я живу на вулиці Кардинала Мерсьє, це за два кроки звідси.

– У мене завтра лекція в Ліоні, мій потяг о шостій, – сказала Аліса. – Краще піду додому.

– Впевнена?

– Авжеж! Дивно, але я нітрохи не боюся.

Я дивився на неї, гадаючи, чи варто наполягати, аж раптом збагнув, що й сам не боюся; чомусь – без поважної, проте, причини, – я був переконаний, що сутички не підуть далі бульвару Кліши.

«Рено-Твенґо» Аліси чекало на розі вулиці Бланш.

– Гадаю, з твого боку це не дуже розумно, – зазначив я, поцілувавши її. – Зателефонуй мені, коли будеш вдома.

Вона кивнула – і авто рушило з місця.

– Неймовірна жінка, – зауважив Ламперер.

Я погодився, подумавши, що насправді мало знаю про Алісу. Почесні відзнаки, кар’єрні просування, сексуальні зізнання – все, про що ми розмовляли; і жодна чутка щодо Аліси до моїх вух не доходила. Розумна, елегантна, вродлива – цікаво, скільки їй було років? Певно, стільки ж, скільки й мені, до сорока п’яти; і, вочевидь, партнера вона не мала. Проте завершувати розмову було ще зарано – подумав я і згадав, що вчора зі мною сталося те саме.

– Справді, неймовірна, – погодився я, намагаючись відігнати від себе дурні думки.

Постріли вщухли. Ми вийшли на вулицю Баллю – абсолютно безлюдну в таку пору – і (зауважив я Лампереру) ніби потрапили до епохи наших улюбленців; тут майже всі будинки чудово збереглись і були споруджені за часів Другої імперії та початку Третьої республіки.

– А й справді, навіть вівторки Малларме відбувалися неподалік – на Римській вулиці, – відповів Ламперер. – А ви мешкаєте де?

– Авеню Шуазі. Будівлі переважно сімдесятих років. Звісно, з точки зору літератури, то був не вельми цікавий час.

– Це там розташований Чайнатаун?

– Саме так. Я мешкаю посеред Чайнатауна.

– Багато хто назвав би ваш вибір вельми розумним, – помовчавши, замислено зауважив Ламперер.

Ми якраз вийшли на ріг вулиці Кліши. Я зупинився, втративши мову. За якусь сотню метрів на північ від нас палала площа Кліши; можна було розрізнити обгорілі каркаси автівок і одного автобуса; велична і почорніла статуя маршала Монсе стриміла серед пожежі. Я не помітив жодної особи. Усе вкривала тиша, яку час від часу порушувало виття сирени.

– Знаєте, ким був Монсе?

– Щось не пригадую.

– Наполеонівський вояка. Уславився, захищаючи заставу Кліши від росіян у 1814-му. Якщо етнічні сутички спалахнуть у цій частині Парижа, – не змінюючи тону, продовжив Ламперер, – китайська громада не втручатиметься. Тож Чайнатаун міг би стати одним із найбезпечніших кварталів Парижа.

– Гадаєте?

Він знизав плечима і не відповів. А я аж підскочив, помітивши двох спецназівців з автоматами навпереваги та у кевларових костюмах – вони поволі спускалися вулицею Кліши в напрямку вокзалу Сен-Лазар. Спецназівці жваво щось обговорювали, не звертаючи на нас уваги.

– Вони…

Я був настільки ошелешений, що ледве знаходив слова.

– …вони поводяться так, ніби все у нормі.

– Еге ж…

Ламперер зупинився, замислено потер підборіддя.

– Бачте, зараз важко сказати, де норма. Якщо хтось зважиться з цим посперечатися, то це або дурень, або брехун. Я впевнений, що ніхто не в змозі сказати, що чекає на нас упродовж наступних тижнів… Що ж, гаразд, – після паузи додав він, – я вже майже вдома. Сподіваюся, з вашою знайомою нічого не станеться…

Мовчазна і безлюдна вулиця Кардинала Мерсьє завершувалася сліпим завулком з фонтаном, оточеним колонами. З кожного боку масивні брами, вищирені камерами спостереження, вели до садків у дворах. Ламперер натиснув на алюмінієвий прямокутник – певно, біометричний датчик; металева завіса відразу ж шугнула вгору. У глибині подвір’я я помітив захищену платанами невеличку віллу, розкішну і вишукану, типову будівлю часів Другої імперії. Цікаво, замислився я, навряд чи зарплатня старшого викладача дозволяє утримувати подібне помешкання; то в чому ж тут справа?

Я чомусь уявляв, що мій молодший колега мешкає у вишуканому мінімалістичному інтер’єрі, де переважає білий колір. Меблі ж, навпаки, цілком відповідали духові вілли: вітальню, оббиту шовком і оксамитом, було заставлено зручними фотелями, круглими столиками, прикрашеними мозаїкою та перламутром; над розцяцькованим каміном пишалося величезне полотно у помпезному стилі – цілком може бути, справжній Буґеро[9]. Я вмостився на турецькій канапі, оббитій репсом пляшкового кольору, і погодився випити грушевої настоянки.

– Якщо хочете, можемо з’ясувати, що трапилося, – запропонував Ламперер, наповнюючи мою склянку.

– Ні, дякую. Я впевнений, що на каналах новин нічого немає. Можливо, знайдемо щось на CNN, якщо у вас є тарілка.

– Вже кілька днів шукаю хоч щось. Нічого ні на CNN, ні у Youtube. Проте я не здивований. Часом дещо промайне на Rutube – відео, зняте на телефон; проте це дуже ненадійне джерело – а більше я нічого не знайшов.

– Не розумію, навіщо це повне замовчування. І важко зрозуміти також, чого прагне уряд.

– Ну, з цим, гадаю, все зрозуміло: вони злякалися, що Національний фронт справді виграє вибори. І картинка про міські повстання лише додасть голосів Національному фронту. Зараз тиск посилюють крайні праві. Не дивно, що мешканці передмість реагують миттєво; проте, якщо придивитися, щоразу, коли здіймається буча, їй передує антиісламська провокація: паплюжать мечеть, примушують жінку зняти хіджаб – завжди щось у такому роді.

– І ви думаєте, що за цим стоїть Національний фронт?

– Ні, не думаю. Вони собі цього дозволити не можуть. Та й влаштовують усе не так. Гадаю… гадаю, з’явилася нова лазівка.

Він допив, налив нам іще і замовк. Я подивився на оригінал Буґеро над каміном: п’ятеро жінок у садку – кілька в легких білих туніках, решта майже голі – оточили оголеного кучерявого хлопчика. Одна з жінок прикривала голі перса руками; інша тримала букет польових квітів і прикритися не могла. Груди в неї були прегарні, а найбільше художникові вдалося її вбрання. Картині було вже трохи більше ста років – на перший погляд, поважний вік, тож спочатку я завмер перед цим незбагненним твором. Звісно, поволі можна було б спробувати опинитись у шкірі одного з цих буржуа ХІХ століття; певно, цей твір замовив саме такий поважний міщанин у сюртуку; можна було б спробувати – поглянувши на оголених грекинь – відчути перші ознаки сексуального збудження; проте це було б складне й клопітке повернення до минулого. Мопассан, Золя і навіть Гюїсманс були значно приступніші. Певно, я мав би завести мову саме про це – про дивну силу літератури, – однак я вирішив продовжити розмову про політику; кортіло дізнатися більше, а Ламперер явно знав більше, принаймні таке в мене склалося враження.

– Ви ж були близькі до руху захисників ідентичності?

Обраний мною тон був бездоганний – світська людина просто цікавиться; така собі нейтральна добродушність із домішкою витонченої підозри. Ламперер широко усміхнувся.

– Авжеж, певно, факультетом уже пішов поголос… Справді, кілька років тому, коли працював над дисертацією, я був серед «ідентичників». Усі вони були католиками, іноді траплялися роялісти, глибоко ж у душі «ідентичники» були романтиками і – у переважній більшості випадків – пияками. Проте це давно у минулому, я втратив з ними зв’язок – гадаю, якщо потраплю на їхні збори, не впізнаю нікого.

Я методично мовчав. Коли методично мовчиш, дивлячись просто в очі та удаючи, ніби всотуєш слова, люди продовжують говорити. Вони обожнюють, коли їх слухають – про це відомо тим, хто проводить усілякі опитування; відомо про це також письменникам і шпигунам.

– Бачте, – вів далі він, – насправді Блок захисників ідентичності був усім, чим завгодно, лише не «блоком». Він складався з численних фракцій, які не знаходили спільної мови: католики, солідаристи, пов’язані з «Третім шляхом», роялісти, новітні погани, радикальні ультра-атеїсти, які перейшли від крайніх лівих… Проте все змінилося, коли було створено рух «Тутешніх Європи». Спочатку вони надихалися досвідом «Тутешніх Республіки», та зрештою стали їхньою повною протилежністю, сформулювавши чіткий федеративний меседж: ми – тутешні мешканці Європи, перші, хто зайняв цю землю, і ми виступаємо проти мусульманської окупації; також ми чинимо опір американським компаніям та скуповуванню нашого надбання нуворишами з Індії, Китаю та інших подібних країн. Вони посилалися на індіанських вождів Джеронімо, Коучиз та Бика, що сидить[10], – доволі зручна позиція. А ще в них був дуже цікавий з точки зору графіки інтернет-сайт, з захопливими мультфільмами та популярною музикою – це привернуло до них багато нових адептів, переважно молодь.

– Думаєте, вони прагнуть громадянської війни?

– Без жодного сумніву. Зараз покажу вам один текст, який з’явився у Мережі…

Ламперер підвівся, вийшов до сусідньої кімнати. Відколи ми увійшли до вітальні, постріли буцімто вщухли, проте я не був упевнений, що в цьому будинку їх можна було почути, адже завулок був надзвичайно затишним.

Ламперер повернувся і простягнув мені з десяток аркушів, скріплених степлером, які містили текст дрібним шрифтом; справді, заголовок промовляв чітко: «ГОТУЙМОСЯ ДО ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ».

– Повірте, подібного роду текстів немало, проте цей – один із найбільш вдалих, тут наведено статистичні дані, гідні довіри. Цифр справді дуже багато, адже «ідентичники» розглядають аж двадцять дві країни Євросоюзу, проте висновки в усіх текстах – однакові. Якщо коротко, то головною перевагою трансцендентності є селекція: у пар, які асоціюють себе з однією з трьох «релігій книги» й дотримуються патріархальних цінностей, дітей більше, ніж у атеїстів або агностиків. Жінки в таких парах менш освічені, гедонізм та індивідуалізм менш поширені. У широкому розумінні трансцендентність передається генетично: випадки переходу до іншої віри або відмови від сімейних цінностей не відіграють значної ролі; люди переважно залишаються прив’язаними до метафізичної системи, в якій їх виховували. Отже, атеїстичний гуманізм, на якому ґрунтується світське «проживання разом», приречений на нетривале існування, а відсоток монотеїстів серед населення обов’язково зростатиме, особливо це стосується мусульман – і це ще не враховуючи імміграцію, яка тільки посилить це явище. Тож для європейських «ідентичників» цілком зрозуміло, що рано чи пізно між мусульманами та рештою населення спалахне громадянська війна. І вони роблять висновок, що, аби виграти цю війну, треба, щоб вона почалась якомога раніше – за різними припущеннями, до 2050 року, а краще набагато раніше.

– Справді, ніби логічно…

– Звичайно, з політичної та військової точки зору «ідентичники» мають рацію. Залишається тільки довідатися, чи вирішили вони перейти від слів до справ зараз – і у яких країнах. Відраза до мусульман досить сильна в усій Європі; проте Франція становить осібний випадок – через своє військо. Французьке військо – одне з найбільших у світі, цього неухильно дотримувалися всі уряди, навіть незважаючи на скорочення бюджету; завдяки цьому жодний рух бунтівників не матиме шансів, якщо уряд вирішить залучити військо. І тут ми бачимо зовсім іншу стратегію.

– Тобто?

– Військова служба є нетривалою. На цей момент усе французьке військо – сухопутне, морське та повітряне – налічує близько триста тридцять тисяч осіб, включно з жандармерією. Щороку набирають двадцять тисяч нових рекрутів – отже, за якихось п’ятнадцять років склад французького війська повністю зміниться. І якщо юні активісти-ідентичники – а вони майже всі досить юні – масово підуть на військову службу, то за відносно короткий термін зможуть взяти її під свій ідеологічний контроль. Від самого початку такої думки дотримувалася політична фракція руху; і саме через це два роки тому вона посварилася з фракцією войовничих, які вимагали негайно переходити до збройного опору. Гадаю, контроль над рухом збереже політична фракція, а до войовничих перейдуть хіба маргінали з числа дрібних злочинців, які обожнюють зброю; проте в інших країнах – зокрема, у скандинавських – ситуація може бути суттєво іншою. У Скандинавії тиск ідеології мультикультуралізму відчутніший, ніж у Франції, там «ідентичників» більше, і налаштовані вони агресивно; військо ж не є чисельним, тож навряд чи зможе дати відсіч серйозним заворушенням. Саме так – найближчим часом у Європі спалахне загальний бунт, і прийде він, цілком вірогідно, з Норвегії або Данії; потенційно нестабільними зонами лишаються також Бельгія та Нідерланди.

До другої ночі гуркіт повністю стих, і я легко упіймав таксі. Я похвалив грушеву настоянку Ламперера – ми майже випорожнили пляшку. Авжеж, звісна річ, я вже роки, та що там – десятки років – чув подібні розмови. Вислів «Після мене хоч потоп» приписують то Людовикові П’ятнадцятому, то його коханці мадам де Помпадур. Цей вислів якнайкраще характеризував мій настрій, проте чи не вперше мене відвідала тривожна думка: адже «потоп» міг відбутись і до мого скону! Звісно, я не розраховував на щасливий кінець життя – не було жодних шансів уникнути ні жалоби, ні хвороби, ні болю; проте досі я сподівався залишити цей світ, не ставши свідком жахливих подій.

Чи перебільшував Ламперер? На жаль, не перебільшував; на мене він справив враження людини, гідної довіри. Вранці я занурився у Rutube, проте не знайшов нічого про події на площі Кліши. Хіба натрапив на відео, яке налякало мене, хоч і не містило ніяких проявів жорстокості: група хлопців, з голови до ніг вбраних у чорне, у масках та каптурах, озброєні автоматами, поволі рухалися, розосередившись літерою V, серед будинків, які нагадували квартал Ла-Даль в Аржантеї[11]. Проте це відео знімали точно не на телефон: фокус був бездоганний, та ще й ефект уповільнення додали. Єдиною метою цього статичного приголомшливого сюжету було засвідчити присутність, контроль над певною територією. У випадку етнічної сутички мене було б автоматично зараховано до табору білих, тож уперше, вийшовши на закупи, я подумки подякував китайцям за те, що з самого заснування кварталу тут не було ні чорних, ні арабів; до речі, тут узагалі нечасто оселялися не-китайці, за винятком хіба що кількох в’єтнамців.

Незле було б заздалегідь подбати про шляхи втечі, якщо справи підуть зовсім кепсько. Мій батько мешкав у шале у гірському масиві Екрени в Альпах, нещодавно (принаймні, я щойно про це дізнався) він знайшов собі нову подружку. Мама нудьгувала в Невері і жодної компанії, окрім французького бульдога, не мала. Я не спілкувався з ними уже років з десять. Ці двоє представників покоління baby-boom були невблаганними егоїстами, і я не мав жодного сумніву, що на мене вони не чекають. Час від часу я замислювався, чи побачу ще батьків до їхньої смерті, проте щоразу відповідь була негативною, і я сумнівався, що громадянська війна якось вплине на це – вони обов’язково знайшли б привід відмовити мені у притулку; батьки ніколи за приводом до кишені не ходили. Ще в мене були друзі, чимало, хоча, зрештою, не так уже й багато – з деким я втратив зв’язок; нарешті, була Аліса – її я міг вважати за друга. А у цілому, після розлучення з Міріам, я був абсолютно самотній.

Неділя, 15 травня

Мені завжди подобалися вечірні шоу в день виборів президента; за винятком фіналів чемпіонатів світу з футболу, гадаю, це була моя улюблена телевізійна програма. Звісна річ, атмосфера цих шоу була значно менш напруженою, адже вибори – це специфічний дискурс, історія, завершення якої відоме з першої ж хвилини; проте розмаїття учасників (політологи, політичні оглядачі «першого плану», цілі натовпи радісних або засмучених активістів у виборчих штабах партій… зрештою, самі політики зі своїми квапливими заявами – часом добре обміркованими, а іноді й продиктованими почуттями) та їхній загальний запал утворювали унікальне безцінне телегенічне відчуття переживання історичної миті в прямому ефірі.

Роздратований попередніми дебатами, стежити за якими мені завадила мікрохвильовка, цього разу я накупив грецької тарами, близькосхідного хумусу, оладок та риб’ячої ікри; а напередодні поставив до холодильнику дві пляшки «Рюллі». Щойно Давід Пюжада з’явився на екрані о 19:50, я зрозумів, що вечір буде захопливим і на мене чекає незабутній момент. Звісно, Пюжада тримався дуже професійно, проте його виказував блиск очей: результати, які йому вже були відомі і які він мав право оголосити вже за десять хвилин, були сенсаційними; французький політичний краєвид мусив зазнати суттєвих змін.

«Це струс», – заявив ведучий, щойно з’явилися перші цифри. Національний фронт ішов далеко попереду з 34,1 % голосів; це було природно, про це вже кілька місяців твердили всі опитування, і впродовж останніх тижнів кампанії кандидатка від крайніх правих ненабагато вирвалась уперед. Проте за нею пліч-о-пліч ішли кандидати від соціалістів (21,8 %) та Братства мусульман (21,7 %) – їх відділяла одне від одного така маленька жменька голосів, що ситуація могла змінитися і, напевно, мала змінюватися не раз упродовж шоу, поки підраховували результати голосування у великих містах та Парижі. Кандидат від правих з 12,1 % голосів, вочевидь, вибував із перегонів.

Жан-Франсуа Копе, голова Спілки за народний рух, з’явився на екрані лише о 21:50. Змучений, недбало поголений, з розв’язаною краваткою – більше, ніж коли-небудь раніше, було очевидно, які випробування він пережив. Страдницьки, з приниженням він визнав, що зазнав поразки – серйозної поразки, відповідальність за яку він повністю брав на себе; проте він не збирався йти з політики, як Ліонель Жоспен у 2002 році. Що ж до порад, як голосувати у другому турі, то їх не було – політична рада Спілки за народний рух мала зібратись і ухвалити рішення на наступному тижні.

О двадцять другій годині жоден із двох кандидатів так і не отримав рішучої переваги; останні цифри були такими ж, як і попередні, – і ця непевність дозволяла кандидатові від соціалістів уникнути важкої для нього заяви. Невже з обрію зникнуть дві партії, які визначали політичне життя країни з перших днів П’ятої Республіки?! Таке припущення здавалося настільки приголомшливим, що відчувалося, буцімто коментатори, які напрочуд швидко чергувалися на майданчику шоу – навіть Давід Пюжада, кого важко було запідозрити у прихильності до ісламу і який вважався наближеним до головного соціаліста, Манюеля Вальса, – потайки прагнуть цієї сенсації. Неймовірно швидко переходячи з каналу на канал, та аж до глупої ночі вправно махаючи шаликом, усюдисутній головний редактор «Л’Експрес» Кристоф Барб’є був, без сумнівом, одним із королів вечора, з легкістю затьмаривши головного редактора «Л’Обсерватер» Рено Делі – надто невиразного і похмурого – й навіть забіяку Іва Треара, заступника головного редактора «Ле Фіґаро».

Лише трохи після півночі, коли я допивав другу пляшку «Рюллі», з’явились остаточні результати: Мохаммед Бен Аббес, кандидат від Братства мусульман, посів друге місце з 22,3 % голосів. З кандидатом від соціалістів (21,9 %) було покінчено. Манюель Вальс виголосив дуже стриману коротку промову, в якій привітав двох переможців і відклав будь-яке рішення до зборів адміністративного комітету Соціалістичної партії.

Середа, 18 травня

Коли я повернувся на факультет до своїх лекцій, то вперше за весь час відчув – має щось статися; політична система, в якій я існував з дитинства і до якої звик, система, яка вже давно давала тріщини, може в одну мить завалитися. Вже й не пригадую, чому в мене виникло таке враження. Напевно, змінилося ставлення студентів: зазвичай мляві та байдужі до політики, того дня вони видалися мені напруженими, стривоженими і явно намагалися знайти якомога більше інформації в смартфонах і планшетах; хай там як, але того разу студенти були менш уважні, ніж будь-коли. А може, на мене справила враження хода дівчат у хіджабах – упевненіша, повільніша, ніж звичайно; вони йшли втрьох в один ряд посеред коридору, ніби вже почувалися тут господинями.

Мене прикро вразила мовчанка колег. Для них буцімто не існувало жодних проблем; те, що трапилося, їх ніби й не стосувалося – і це тільки підтвердило те, про що я здогадувався вже багато років: ті, кому вдається отримати статус університетського викладача, навіть не припускають, що політичні зміни можуть хоч якось вплинути на їхнє становище; вони почуваються недоторканними.

Наприкінці дня, прямуючи до метро і звернувши на розі вулиці Сантей, я помітив Марі-Франсуаз. Я прискорив ходу, майже побіг, наздоганяючи її, а наздогнавши, коротко привітався і відверто запитав:

– Як гадаєш, чи виправданий спокій колег? Вони справді захищені?

– О, ти диви! – скрикнула вона, бридко скривившись, наче гном, і запаливши «Жітан». – А я все чекала, коли ж хтось нарешті прийде до тями на цьому довбаному факультеті! Звісно ж, вони не захищені – повір мені, я обіймаю достатньо високу посаду, щоб знати, про що кажу…

Якусь мить вона помовчала, потім пояснила:

– Мій чоловік працює у Генеральній дирекції служби внутрішньої безпеки, ГДСВБ…

Я поглянув на неї з подивом – уперше за десять років нашого знайомства я усвідомив, що вона була жінкою, і що якийсь чоловік міг відчувати бажання до цієї кремезної істоти, подібної до амфібії. На щастя, вони не помітила виразу мого обличчя.

– Авжеж, я знаю, – із задоволенням погодилася Марі-Франсуаз, – це завжди справляє враження. Що тобі відомо про ГДСВБ?

– Ну, це секретна служба? Щось на кшталт Дирекції за наглядом за територією, ДНТ?

– ДНТ вже не існує. Її приєднали до Головного управління розвідки – так утворилася Генеральна дирекція внутрішньої безпеки, ГДВБ, на базі якої постала ГДСВБ.

– Отже, твій чоловік – шпигун?

– Не зовсім. Шпигуни – це справа радше ГДСЗБ, яка підпорядковується безпосередньо міністерству оборони. А ГДСВБ входить до складу МВС.

– Виходить, це політична поліція?

Марі-Франсуаз усміхнулася знову, але вже не так широко – і це було менш бридко.

– На офіційному рівні вони відкидають цей термін, але – так, це влучне визначення. Вони назирають за екстремістськими рухами, які можуть перетворитися на терористичні – це одне з головних їхніх завдань. Заходь до нас на келих вина – мій чоловік тобі все розповість. Ну, тобто розповість те, що має право розповідати, – точно не знаю, що саме, бо межі дозволеного весь час змінюються, усе залежить від поточного стану справ. У всякому разі, після виборів намічається буря, яка зачепить і факультет.

Вони мешкали у сквері Верменуз – у п’яти хвилинах пішки від університетського Центру Сансьє. Чоловік Марі-Франсуаз нічим не нагадував агента секретної служби (а яким, власне, я уявляв агента? певно, подібним до корсиканця – щось середнє між блатним і продавцем у відділі спиртних напоїв). Усміхнений, чепурний, з лискучим, ніби навоскованим черепом, він був у куртці, оздобленій шотландськими мотивами, – і я уявив, як на роботі він вдягає метелика і камізельку; словом, її чоловік відгонив старосвітською вишуканістю. Він вразив мене майже ненормальними розумовими здібностями: певно, це був єдиний колишній студент з Ульмської вулиці[12], який, пройшовши конкурс на посаду викладача, склав вступні іспити до Національної вищої школи поліції.

– І, щойно після призначення комісаром, – розповідав він, наливаючи портвейну, – я попросився до Головного управління розвідки. Це було щось на кшталт покликання…

Він додав це з легкою посмішкою, ніби схильність до секретних служб була безневинним хобі.

Чоловік досить довго помовчав, сьорбнув портвейну, витримав миттєву паузу і повів далі:

– Перемовини між Соціалістичною партією і Братством мусульман складніші, ніж передбачалося. Проте мусульмани згодні віддати більше половини міністерств лівим – включно з такими ключовими установами, як мінфін та МВС. Жодних розходжень щодо економіки та податкової політики; абсолютна злагода в питаннях безпеки – до того ж, на відміну від соціалістів, у «братів» є засоби встановити лад у містах. Трохи різняться погляди на зовнішню політику: «брати» хотіли б, щоб Франція суворіше засуджувала Ізраїль, проте щодо цього вони з лівими швидко домовляться. Справжня проблема – те, що гальмує перемовини, – це міністерство освіти. Опікуватися освітою – стара традиція соціалістів, саме тому освітяни – єдині, хто ніколи не зраджував Соцпартію та підтримував її аж до краю прірви; однак тут соціалісти мають справу з противником значно більш зацікавленим, який ні за що не поступиться. Адже Братство – партія специфічна: більшість звичних переваг політичної влади їх майже не цікавить, а головне – вони не роблять наголосу на економіці. Головне для «братів» – демографія й освіта; гору одержить меншина, у якої найкращі показники народжуваності і якій вдається передавати свої цінності новим поколінням; на їхню думку, економіка – це найлегше, а геополітика то й взагалі – туманом в очі; той, хто контролює дітей, контролює майбутнє – і крапка. Тож єдине, на чому вони стоять, єдине, де хочуть повного задоволення своїх інтересів – це освіта дітей.

– А чого саме вони вимагають?

– На думку Братства, кожен маленький француз від першого до останнього класу повинен мати доступ до ісламського виховання. А ісламське виховання повністю відрізняється від світського. Перш за все, хлопці й дівчата окремо – так вони уявляють ідеальне суспільство. І всі – без винятку – вчителі повинні бути мусульманами. Будуть внесені зміни в правила роботи їдалень, у розкладі буде враховано час п’яти щоденних молитов, а шкільну програму буде пристосовано до вивчення Корану.

– Невже їм вдасться домовитися?!

– Іншого виходу немає. Якщо згоди не дійдуть, Національний фронт виграє вибори. До речі, якщо вони таки дійдуть згоди, то у НФ також є всі шанси на перемогу – ми ж з вами бачили результати опитувань. Навіть якщо Копе заявляє, що особисто він утримується, 85 % виборців Союзу за народний рух віддадуть голоси на Національний фронт. Різниця буде мінімальна – майже п’ятдесят на п’ятдесят…

– Ні, – вів він далі, – єдиний для них вихід – це розпочати систематичний поділ системи шкільної освіти. До речі, щодо полігамії вони вже домовилися – і цей успіх буде їм за зразок. «Республіканський шлюб» залишиться без змін – союз двох осіб. А полігамний мусульманський шлюб не буде закріплений в офіційних документах, але визнаватиметься чинним і надаватиме певні пільги – зокрема, в центрах соціального забезпечення та податковій.

– Ви це серйозно? Але ж це неймовірні зміни…

– Це вже скріплене підписами сторін. До речі, це повністю відповідає теорії «шаріату меншини», яку давно підтримує Братство. З освітою буде те саме. «Республіканська школа» не зазнає змін і буде відкритою для всіх – проте коштів стане значно менше, адже бюджет міністерства освіти доведеться скоротити втричі; і врятувати ситуацію вчителям цього разу не вдасться, бо в теперішньому економічному контексті всі радо вітатимуть будь-які скорочення бюджету. А паралельно впроваджуватиметься система приватних мусульманських шкіл з рівнозначними атестатами – і вони теж, напевно, отримуватимуть субвенції від держави. Звісна річ, невдовзі ставлення до світської школи зміниться – її вважатимуть дешевою, і всі батьки, яких турбуватиме майбутнє своїх чад, записуватимуть їх до мусульманських закладів.

– З вищою освітою буде те саме, – втрутилася Марі-Франсуаз. – У Сорбонні, скажімо, будують фантастичні плани – Саудівська Аравія готова виділити практично необмежене фінансування. Невдовзі ми станемо одним із найзаможніших університетів світу.

– А ректором стане Редіже? – запитав я, згадавши нашу попередню розмову.

– Авжеж. Щодо цього вже майже немає сумнівів – він уже двадцять років незмінно висловлює промусульманську позицію.

– Якщо пам’ять мені не зраджує, він навіть прийняв Іслам, – зауважив чоловік.

Я вихилив свій портвейн, і чоловік знову наповнив мою склянку. Справді, попереду на мене чекало багато нового…

– Певно, це дуже секретна інформація, – сказав я, трохи поміркувавши. – І я не розумію, навіщо ви мені все це розповіли.

– У звичайних обставинах, я, певна річ, змовчав би. Але в цьому разі дані вже просочилися – саме це нас і турбує найбільше. Усе щойно сказане – і навіть більше – можна прочитати в блогах кількох особливо войовничо налаштованих «ідентичників», яких нам пощастило вирахувати, – і він прикро похитав головою. – Якби вони приховали мікрофони в найбільш захищених кабінетах МВС, то все одно не дізналися б більше. А найгірше те, що поки що цій інформації, небезпечнішій за вибухівку, не дають ходу: не роблять заяв, не друкують скандальних статей. Ситуація безпрецедентна – і дуже тривожна.

Мені кортіло більше дізнатися про «ідентичників», проте Таннер явно вирішив мовчати. Я розповів, що на факультеті є викладач, який був до них близький, але згодом віддалився.

– Еге ж, усі вони так кажуть… – саркастично зазначив він.

Коли ж я запитав, на яку зброю можуть розраховувати групи «ідентичників», Таннер сьорбнув портвейну і пробурмотів:

– Справді, ходили чутки про гроші від російських мільярдерів… проте поки що це не підтвердилося…

Після цього він замовк остаточно. Невдовзі я залишив будинок Марі-Франсуаз.

Четвер, 19 травня

Наступного дня я, хоч і не мав занять, прийшов на факультет і набрав номер Ламперера. За моїми розрахунками, десь у цей час він мав виходити з аудиторії; і справді, він узяв слухавку. Я запросив вийти; він, зневаживши найближчими до факультету ресторанами, запропонував зустрітись у ресторані «Дельма» на площі Контрескарп.

Піднімаючись вулицею Муфтар[13], я знов і знов обмірковував почуте від чоловіка Марі-Франсуаз: цікаво, чи мій молодший колега знає більше, ніж той дозволив собі розповісти мені? Чи він досі активно задіяний в русі?

Ресторан «Дельма» цілком відповідав смакам Ламперера: клубні шкіряні крісла, темний паркет, червоні штори. Він нізащо не пішов би до ресторану навпроти – «Контрескарп» – з величезною несправжньою бібліотекою; Ламперер мав вишуканий смак. Він замовив келих шампанського, я обмежився пивом «Леф», і раптом у мені щось зламалося, я відчув, як обридли мені слабкість і поміркованість, – тож я кинувся в атаку, навіть не дочекавшись повернення офіціанта з замовленням.

– Політична ситуація дуже нестабільна… Скажіть чесно, що на моєму місці робили б ви?

Він привітав мою щирість усмішкою, проте відповів рівним голосом:

– Перш за все, змінив би банківський рахунок.

– Рахунок?! Чому?..

Раптом я збагнув, що майже кричу, – певно, я був дуже наляканий і навіть не усвідомлював цього. Офіціант повернувся з напоями. Ламперер трохи помовчав і повів далі:

– Бо навряд чи ті зміни, яких зазнає Соціалістична партія, сподобаються її виборцям…

І тієї миті я зрозумів, що він знав, адже досі був членом руху, можливо, навіть відігравав у ньому не останню роль. Усі ці таємниці давно вже були відомі Ламперерові – певно, саме він вирішив не оприлюднювати їх.

– У таких обставинах, – майже ніжно продовжував він, – перемога Національного фронту в другому турі стає цілком вірогідною. А НФ буде змушений – просто вимушений, адже весь час роздавав обіцянки електорату, серед якого чимало прибічників суверенності Франції – вивести країну з Євросоюзу та відмовитися від євро. У довготерміновій перспективі на французьку економіку чекало б значне покращення, проте спершу довелося б зазнати відчутних фінансових конвульсій; і я не впевнений, що всі французькі банки – навіть найповажніші – встояли б. Тому я вам раджу відкрити рахунок в іноземному банку – краще британському, скажімо, Barclays або HSBC.

– І… це всі ваші поради?

– Гей, хіба цього мало? Хіба що… у вас є маєтність десь у провінції, де ви могли б заховатися на певний час?

– Ні, немає.

– Тоді рушайте негайно! Знайдіть малопомітний готельчик у якомусь селі. Ви мешкаєте у Чайнатауні, правильно? Навряд чи в цьому кварталі будуть пограбування та серйозні сутички; і все ж на вашому місці я поїхав би геть. Візьміть відпустку, виграйте час, поки ситуація не проясниться.

– Почуваюся щуром, який тікає з корабля.

– Щурі – дуже розумні тварини, – повчально, майже жартівливо промовив він. – Напевно, переживуть людину. В усякому разі, соціальна система щурів значно стійкіша.

– Навчальний рік ще не закінчився – попереду два тижні занять.

– Ет!..

Цього разу Ламперер відверто посміхнувся, мало не розреготавшись.

– За цей час може багато чого змінитися – ситуація непередбачувана. Проте єдине, що я вважаю цілком неможливим, – це те, що навчальний рік завершиться, як завжди!

Ламперер замовк, заходившись коло шампанського, і я зрозумів, що більше він нічого мені не скаже; з його вуст не сходив майже зневажливий усміх – проте я відчув дивну симпатію до Ламперера. Я замовив собі другий келих пива – цього разу зі смаком малини; повертатися додому не хотілося, адже там на мене ніхто не чекав. Я замислився: чи є в Ламперера подружка, якась дівчина, – певно, що так. Він справляв враження сірого кардинала, політичного лідера більш-менш підпільного руху; багатьох дівчат це приваблює – це визнаний факт. А втім, декого приваблюють і фахівці з творчості Гюїсманса. Одного разу я натрапив на юну, прекрасну, спокусливу дівчину, в сексуальних фантазіях якої був присутній Жан-Франсуа Копе; довгенько ж я після цього відходив. А й справді – про що тільки не мріють дівчата в наш час!

П’ятниця, 20 травня

Наступного ж дня я відкрив рахунок у відділенні Barclays на авеню Ґобелен. За словами працівника банку, на переведення коштів мав піти лише один робочий день; на мій превеликий подив, карту Visa я отримав миттєво.

Повернутися додому я вирішив пішки – усі формальності зі зміни рахунку я виконав машинально, мов робот, а тепер мусив усе добре обміркувати. Вийшовши на площі Італії, раптом зловив собі на миттєвій думці: усе, що я знаю, може зникнути. Оця маленька кучерява чорношкіра з тугим задком, обтягнутим джинсами, яка чекає на автобус № 21, – може зникнути; зникне напевно – або, принаймні, її перевиховають. На майданчику перед торгівельним центром «Італія-2», як завжди, стовбичили збирачі пожертв – цього разу на потребу «Ґрінпісу»; і вони теж мають зникнути; коли молодий бородань з волоссям до плечей підійшов до мене зі своїм стосом брошур, я примружився – і він зник раніше за інших, я просто пройшов повз нього, не помітивши, і увійшов у скляні двері нульового рівня торговельного центру.

Усередині я засумнівався. Крамничка дрібничок для дому «Брикорама» була поза підозрою, а от крамниця «Дженніфер», без сумніву, доживала останні дні – ісламській дівчині там нічого не могли запропонувати. І навпаки, крамниці «Таємні історії», де торгували брендовою білизною за неймовірними цінами, не було чого остерігатись: важко було б заперечити успіх подібних крамниць у торгівельних галереях Ер-Ріяду й Абу-Дабі; марки «Шанталь Томас» і «Ла-Перла» також навряд чи мали боятися встановлення ісламського ладу. Вбрані впродовж дня у непроникні чорні бурки, увечері заможні саудитки перетворювалися на райських пташок – вдягали корсети, ажурні станики й стрінги, оздоблені мереживом і дорогоцінним камінням; вони були повною протилежністю мешканкам Заходу, які вдень мусили бути елегантними й сексуальними, адже від цього залежав їхній соціальний статус, а ввечері, повернувшись додому, миттєво в’янули, втомлено відмовляючись від будь-якої спокуси і натягаючи на себе безформні, потворні речі. Перед кіоском соків «Репід’Джус» (тут пропонували чимало дивних сумішей: кокос-маракуйя-гуаява, манго-лічі-гуарана – більше десятка страхітливих вітамінних коктейлів) я раптом згадав Брюно Деланда. Я не бачив Брюно понад двадцять років – і стільки ж років про нього не згадував. Ми приятелювали в аспірантурі, можна навіть сказати, дружили; Брюно досліджував творчість Лафорґа, написав цікаву (але не більше) роботу – і відразу ж пройшов конкурс на посаду податкового інспектора та одружився з Аннеліз, яку зустрів уже й не пригадую де, певно на студентській вечірці. Аннеліз працювала у відділі маркетингу одного з мобільних операторів, заробляла значно більше за чоловіка, проте робоче місце Брюно було стабільнішим; вони придбали будинок у Монтіньї-ле-Бретонне[14], зробили вже двох дітлахів – хлопчика й дівчинку; це був єдиний з моїх однокурсників, хто мав нормальне родинне життя, решта ж і досі плавали десь між чатом Meetic, сеансами «швидких знайомств» і глибокою самотою; якось випадково я зіткнувся з Брюно в електричці, і він запросив мене до себе на наступний вечір п’ятниці на барбекю; якраз завершувався червень, у Брюно був басейн, тож він міг дозволити собі барбекю; він попередив, що там мало бути кілька сусідів, але «жодної душі з факультету».

Влаштовувати свято у п’ятницю ввечері було помилкою – я зрозумів це одразу, ступивши на газон та поцілувавши дружину Брюно; вона працювала цілісінький день і повернулася додому ледве жива; до того ж вона вирішила передивитися старі випуски «Майже бездоганного обіду» на каналі М6 і приготувати надто складні страви; на вдале суфле зі зморшків марно було сподіватися, проте коли з’ясувалося, що й із закускою з м’якоті авокадо не поталанило, бідолашна господиня мало не розридалася, її трирічний синок заревів, а Брюно (який почав напиватися з появи першого ж гостя) не був здатен навіть сосиски на барбекю перегортати; тому на допомогу прийшов я – і, занурена у безпросвітний відчай, Аннеліз кинула на мене погляд, повний вдячності; барбекю виявилося справою складнішою, ніж я гадав, – відбивні з ягнятини надто швидко вкривалися чорною підгорілою кіркою (певно, дуже канцерогенною), мабуть, вогонь слід було зменшити, але я на цьому не знався і, якби почав розбиратись на місці, міг влаштувати пожежу; тож ми стояли удвох перед купою спаленого м’яса, а решта гостей допивали рожеве вино, не звертаючи на нас жодної уваги; не дивно, що наближення негоди викликало в мене полегшу; на нас косо впали перші крижані краплі дощу – і всі кинулися під причілок; вечірка зосередилася навколо холодних закусок. Коли господиня впала на канапу, з ненавистю зиркнувши на східний салат «табуле», я подумав про її життя та про життя всіх західних жінок. Уранці, напевно, вона чистить одяг щіткою, дбайливо підбирає речі, відповідні до її професійного статусу, – гадаю, вона має радше вишуканий, ніж сексуальний вигляд; утім, тут межі визначити завжди непросто – певно, вона витрачає на це чимало часу, перш ніж відвести дітей до садка; решта дня минає у написанні електронних листів, телефонних дзвінках, різноманітних зустрічах, потім близько дев’ятої вечора змучена матуся повертається додому (забирати дітей та годувати їх вечерею мав Брюно, бо звільнявся раніше, як держслужбовець); бідолашна, що ледве стояла на ногах, натягала футболку й трико – і у такому вигляді поставала перед своїх власником і господарем; і він, певно, думав про те, що треба ж десь трахнутися, – і вона теж про це думала; а з роками все тільки погіршувалось: діти дорослішали, професійних обов’язків більшало – тіло ж в’януло.

Я пішов одним з останніх – ще допоміг Аннеліз прибратися; мені навіть на думку не спадало закрутити з нею інтрижку, хоча це було можливо – в її ситуації все здавалося можливим. Мені просто хотілося, щоб вона відчула щось на кшталт солідарності – хоч і безплідної, але все ж солідарності…

Напевно, зараз Брюно і Аннеліз уже були розлучені – саме так відбувається нині; століттям раніше, за часів Гюїсманса, вони залишилися б разом і, зрештою, були б не такі нещасні. Повернувшись додому, я налив собі великий келих вина та взявся до роману «У шлюбі» – він запам’ятався мені як один із найкращих творів Гюїсманса; і, як і двадцять років тому, я миттєво відчув дивовижну насолоду від тексту. У жодному іншому творі щасливу теплу ідилію старенького подружжя не описували з такою ніжністю: «Невдовзі Андре і Жанні залишилися хіба тихі пестощі та майже материнська втіха від того, що вони спали разом, лягали у ліжко, просто щоби побути поруч і потеревенити – а потім розвернутися спинами одне до одного і заснути». Це було прекрасно, проте чи відповідало це правді? Чи хтось прагне такого нині? Вочевидь, подібні бажання були пов’язані з утіхами за столом: «Новим їхнім захопленням стало ласування – воно заступало інші почуття, які в’янули, достоту як у священників, що, позбавлені плотської насолоди, гучно радіють вишуканим стравам і старим винам». Авжеж, за часів, коли жінка сама купувала овочі, а потім довго чистила їх, готувала м’ясо та варила рагу, могло з’явитися ніжне глибоке почуття; проте через зміну способу харчування ми забули про це почуття, яке, до речі (Гюїсманс це чесно визнає), було лише слабкою компенсацією за втрату плотських утіх. Він сам зашлюбився аж ніяк не з однією з цих «жіночок з казанком»; на думку Бодлера, тільки такі жінки (а ще «дівки») годяться письменникові – зауваження більш ніж справедливе, адже з роками дівки перетворюються на жіночок з казанками; більше того – це їхнє, дівоче, таємне бажання і природна схильність. Навпаки, після періоду відносного «дебошу», Гюїсманс перетворився мало не на ченця – і тут ми з ним розходилися. Я схопив роман «На шляху», погортав сторінки, потім повернувся до роману «В шлюбі» – духовного складника у собі я майже не відчував, а шкода, бо чернече життя існувало завжди, не змінювалося століттями, а от «жінки з казанками» – де їх шукати тепер? Певно, за часів Гюїсманса вони ще існували, проте в літературному середовищі, де він здобував досвід, їх не було. Факультет, чесно кажучи, також не був місцем для подібного типу жінок. От Міріам, скажімо – хіба перетворилася б вона з роками на «жіночку з казанком»? Я серйозно обмірковував це питання, аж раптом задзеленчав мобільний, і – диво! – дзвонила вона; я від несподіванки ледве знаходив слова, бо насправді не розраховував, що вона потелефонує. Я зиркнув на годинник: була майже десята вечора, стільки часу пішло на читання, я навіть поїсти забув! При цьому – зауважив я – друга пляшка вина була вже майже порожня.

– Чому б не…, – почала вона, трохи вагаючись. – Я тут подумала, чи не зустрітися нам завтра ввечері.

– Справді?..

– Завтра ж твій день народження! Що, забув?

– А, так… Звичайно, забув…

– До того ж, – вона знову помовчала, вагаючись, – я хотіла дещо тобі сказати. Словом, треба побачитися.

Субота, 21 травня

Я прокинувся о четвертій ранку; після дзвінка Міріам я дочитав «У шлюбі» – книжка, без перебільшення, була шедевром, – тож спав я трохи більше ніж три години. Жінку, яку Гюїсманс шукав упродовж усього життя, він описав ще у віці двадцяти шести – двадцяти семи років у своєму першому романі «Марта», виданому в Брюсселі у 1876 році. Лишаючись більшу частину часу «жіночкою з казанком», іноді – в певні години, уточнював автор – вона мала перетворюватися на «дівку». Ставати на певний час «дівкою» – це не здавалось аж таким складним, принаймні не складнішим за беарнський соус; і тим не менш він марно розшукував таку жінку. Я теж такої досі не знайшов. Те, що мені виповнилося сорок чотири, не було чимось таким надзвичайним – звичайнісінький день народження; проте саме в такому віці Гюїсманс знайшов себе у вірі. Дванадцятого липня 1892 року він уперше навідався до обителі Іньї у Марні[15]. Чотирнадцятого липня, після тривалих вагань, докладно описаних у романі «На шляху», письменник висповідався. А п’ятнадцятого липня – уперше з часів дитинства – отримав причастя.

Коли я працював над дисертацією, то провів тиждень у абатстві Ліґюже, де кількома роками пізніше Гюїсманс отримав чин облата[16], і тиждень у вже згаданому Іньї. Останнє майже повністю зруйнували під час Першої світової війни, однак поїздка стала мені в нагоді. Оздоба і меблі, хоч і оновлені, все ж зберегли простоту і оголеність, які так вразили Гюїсманса; а розклад численних молитов і щоденних служб – від ангелуса о четвертій ранку до надвечірньої «Salve Regina» – залишився той самий. Їли спільно і мовчки – це теж діяло дуже заспокійливо, особливо якщо порівнювати з університетською їдальнею; пригадав я і те, що ченці готували шоколад і печиво «макарон» – ці продукти, розхвалені путівником «Petit Fut`e», продавалися по всій Франції.

Я усвідомлював, що підпасти під чари чернечого життя нескладно – хоча мій погляд на нього, безперечно, значно відрізнявся від погляду Гюїсманса. Мені ніяк не вдавалося не те що відчути його демонстративної відрази до плотських утіх – навіть уявити це відчуття. Зазвичай у моєму тілі гніздилося безліч болісних недуг – мігрені, хвороби шкіри, зубний біль, геморой, – які невтомно чергувалися, майже ніколи не залишаючи мене в спокої. А мені ж було лише сорок чотири! Що ж буде у п’ятдесят, шістдесят і далі?! Я перетворювався на купу органів, які поволі розкладатимуться, і життя моє – похмуре, банальне, безрадісне – скидатиметься на безперервні тортури. Зрештою, єдиним органом, який відлунював у свідомість не болем, а задоволенням, був прутень. Скромний за розмірами, проте витривалий, він служив мені вірно – втім, напевно, служив йому я, а не навпаки; однак цей «зашморг» цілком можна було терпіти – прутень ніколи мені не наказував, натомість потроху, без сварок і лайки спонукав мене до життя у суспільстві. Я знав, що того вечора він вступиться за Міріам – вони завжди були у добрих стосунках, Міріам поводилася з ним з повагою і турботою, що дарувало мені неймовірну втіху. Взагалі ж мені не було де черпати насолоду, бо навіть цього мене було позбавлено. Я значно менше цікавився інтелектуальним життям; моє соціальне життя було так само незадовільне, як і життя фізичне; воно являло собою шерег дрібних невдач – забита раковина, поламаний Інтернет, втрата балів за неправильне керування автом, крадійкувата прибиральниця, помилка у податковій декларації, – вони накопичувалися безперервно, майже ніколи не лишаючи мене в спокої. Гадаю, у монастирі можна уникнути більшості клопотів, зняти тягар особистого існування. Авжеж, доведеться відмовитися й від насолоди – проте це пережити ще можна. Шкода, думав я, не відриваючись від книжки, що Гюїсманс у романі «На шляху» підкреслює свою відразу до колишніх гулянок; хтозна, певно, у цих рядках він був не занадто щирим. Я підозрював, що монастир приваблював Гюїсманса аж ніяк не відмовою від плотських утіх; скоріше за все, там він міг позбутися виснажливого нерадісного шерегу повсякденних турбот – усього того, що він так майстерно змалював у романі «За течією». Принаймні у монастирі вас забезпечували дахом над головою та постіллю – і, якщо пощастить, вічним життям.

Міріам подзвонила у двері близько сьомої вечора.

– З днем народження, Франсуа, – прошепотіла вона на порозі, кинулася до мене й поцілувала; поцілунок був тривалим і пристрасним, наші губи і язики сплелися. Зайшовши разом із нею до вітальні, я збагнув, що вона сексуальніша, ніж минулого разу. Міріам вдягнула іншу чорну міні-спідницю – значно коротшу, а також панчохи; тож, коли вона всілася на канапу, я помітив чорні підв’язки на білосніжних стегнах. Чорна блузка була абсолютно прозорою – можна було бачити, як похитуються її груди; і я збагнув, що мої пальці досі пам’ятають доторки до сосків; Міріам усміхнулась, ніби вагаючись, і я відчув у цій миті невизначеність і фатум.

– Ти принесла мені подарунок? – запитав я, намагаючись надати своєму тону грайливості і розрядити обстановку.

– Ні, – серйозно відповіла вона, – не знайшла нічого, що мені справді сподобалося б.

Ще трохи помовчавши, Міріам одним рухом розвела ноги; трусиків на ній не було, а спідниця була такою куцою, що миттю повністю оголилася охайно виголена смужка піхви.

– Зараз я зроблю тобі мінет, дуже добрий мінет. Ходи сюди, сідай.

Я зробив, як вона просила, дозволив роздягнути себе. Вона стала на коліна і почала з того, що довго та ніжно лизала мій анус, потім взяла мене за руку і примусила підвестися. Я притулився спиною до стіни. Міріам знову стала на коліна і облизала мої яйця, швидко подрочуючи.

– Скажеш, коли переходити до члена, – промурмотіла вона, перервавшись на мить.

Я почекав, поки бажання не стало нестерпним, і наказав:

– Зараз!

Я дивився їй в очі, коли її язик наближався до голівки члена; те, що я міг її бачити, збуджувало мене ще більше; вона була в дивному стані – зосереджена і знавісніла водночас; її язик пурхав над голівкою – то швидко торкаючись, то натискаючи і затримуючись; лівою рукою вона стискала основу прутня, а пальці правої погладжували мої яйця – хвилі насолоди напливали на мене й змивали мою свідомість, я заледве тримався на ногах, мало не непритомнів. І, перш ніж заревіти від задоволення, я знайшов сили попросити:

– Зупинись… зупинись…

Я ледве впізнав свій голос – змінений, майже нечутний.

– Не хочеш кінчити мені у рота?

– Не зараз…

– Гаразд… Сподіваюся, це означає, що ти маєш намір трахнути мене трохи пізніше. То як, повечеряємо?

Цього разу я замовив суші заздалегідь, і вони з середини дня чекали на нас у холодильнику; а поруч охолоджувалися дві пляшки шампанського.

– Слухай, Франсуа, – сказала Міріам, зробивши перший ковток, – розумієш: я ж не шльондра і не німфоманка. І якщо я тобі так смокчу, то лише тому, що кохаю тебе. Справді кохаю. Ти це розумієш?

Так, я розумів. Знав також, що було щось іще, про що вона не наважувалася сказати. Я довго дивився на неї, марно міркуючи, як взятися до цієї теми. Міріам допила шампанське, зітхнула, наповнила келих.

– Мої батьки вирішили залишити Францію, – зронила вона.

Я онімів. Вона осушила келих, наповнила його втретє й повела далі:

– Емігрують до Ізраїлю. Наступної середи у них літак на Тель-Авів. Навіть не чекатимуть на другий тур виборів. А найбільше неприємно те, що вони влаштували це все за нашими спинами, не повідомивши: відкрили банківський рахунок в Ізраїлі, орендували квартиру; тато відмовився від пенсії, будинок виставили на продаж – і все це потайки! Я ще можу зрозуміти, коли вони не радяться з моїми братиком і сестричкою – ті ще замалі, – але ж мені вже двадцять два, а вони просто беруть і ставлять мене перед фактом! Мене вони їхати не примушують: якщо наполягатиму, згодні зняти мені квартиру в Парижі; проте наближаються канікули, і я відчуваю, що не можу залишити їх – принаймні не тепер, це їх пригнітило б. Раптом я усвідомила: вже кілька місяців як до них ходять геть інші люди – батьки спілкуються тільки з євреями. Усі вечори вони проводили разом, шукали вихід, тож їдуть вони не самі – четверо або п’ятеро їхніх друзів завершили всі свої справи тут і перебираються до Ізраїлю. Цілу ніч я говорила з ними, але не змогла вплинути на їхнє рішення – вони переконані, що у Франції на євреїв чекає щось жахливе; дивно, з яким запізненням вони все сприймають, – я сказала, що це повна дурня, що Національний фронт давно вже відмовився від антисемітизму!

– Не так уже й давно. Ти надто молода, щоб пам’ятати, але батько лідерки – Жан-Марі Ле Пен – був тісно пов’язаний зі старим відгалуженням крайніх правих. Неприємний був тип, малописьменний – навряд чи він читав Дрюмона або Морраса[17]; проте він про них принаймні чув, вони були частиною його життя. Чого не скажеш про його доньку. Однак, навіть якщо пройде той мусульманин, не думаю, що вам варто чогось боятися. Він став партнером Соцпартії, тож не робитиме казна-чого.

– Щодо цього, – Міріам із сумнівом похитала головою, – я не така оптимістка, як ти. Коли до влади приходить мусульманська партія, євреї мають начуватися. Не пригадую винятків з цього правила…

Я мовчав; чесно кажучи, історію я знав погано – у ліцеї був неуважним, та й потім жодної книжки з історії не дочитав до кінця.

Міріам налила собі ще шампанського. Авжеж, саме так і треба було чинити – напитися й забути про обставини; до того ж шампанське було дуже смачним.

– Брат і сестра можуть продовжити навчання у школі, а я – піти до Тель-Авівського університету, мій диплом там визнається. Проте що мені робити в Ізраїлі? Я івритом жодного слова не знаю. Моя батьківщина – це Франція.

Її голос затремтів, я бачив, що вона ледь стримувала сльози.

– Так, я люблю Францію! – продовжувала Міріам все більш здушеним голосом. – Я люблю… не знаю, я люблю сир!

– О, сир у мене є!

Удаючи ідіота, я підскочив, намагаючись розсмішити її, побіг до холодильника. Справді, знайшлися сен-марселлен, конте, блакитний кос. Заразом я відкоркував пляшку білого вина. Проте Міріам не звернула на це уваги.

– До того ж… я не хочу, щоб ми розлучалися, – сказала вона і заплакала.

Я підвівся, підняв її, обійняв; я не знав, що їй казати. Я відвів Міріам до спальні, поклав на ліжко, ліг поруч. Вона тихо плакала.

Прокинувся я близько четвертої ранку; місяць був уповні, тож у кімнаті було дуже світло. Міріам лежала на животі у самій футболці. Звуки з бульвару майже не долинали. За кілька хвилин тихим ходом під’їхав «Рено Трафік» – автівка зупинилася навпроти нашого будинку. З авта вийшли двоє китайців, вони викурили по цигарці, роздивились навколо; потім там само несподівано скочили до автівки і рушили в бік Італійської брами[18]. Я повернувся на ліжко і погладив стегна Міріам; вона притулилася до мене, не прокинувшись.

Я перевернув її, розсунув ноги і почав пестити; вона майже одразу стала вологою, і я увійшов. Міріам завжди подобалася ця проста поза. Я підняв її ноги, щоб увійти глибше, і став штовхати. Часто кажуть, що жіноча насолода надто складна і загадкова; проте я не міг збагнути й природи власної насолоди. Я одразу відчув, що цього разу зможу стримуватися досить довго і зупинити за бажання хвилю насолоди. Мої стегна рухалися плавно й невтомно, і вже за кілька хвилин вона застогнала, потім зойкнула, а я продовжував рухи, продовжував навіть тоді, коли вона піхвою стала конвульсивно стискати мій прутень; я дихав повільно, без жодних зусиль; мені здавалося, ніби я – безсмертний; а потім вона крекнула, я впав на неї, схопив в обійми, а вона все повторювала: «О, любий… Коханий мій…» – і ридала.

Неділя, 22 травня

Вдруге я прокинувся о восьмій ранку, зварив кави – і знову ліг; Міріам мирно сопіла, і її подих у повільнішому темпі накладався на тихий шум кавоварки. У блакитному небі літали щокаті хмаринки – вони завжди здавалися мені хмаринками щастя; їхня білина підкреслювала блакить неба – саме такі хмаринки малюють діти над ідеальними хатками з димом із димаря, басейном і квітами. Навіть не знаю, навіщо я увімкнув канал iT`el`e, наливши собі першу чашку кави. Гучність було виставлено надто високу, і кілька хвилин я шукав пульт, щоб натиснути кнопку «Без звуку». Але було пізно – Міріам прокинулася; як і була – в одній футболці – вона скрутилася на канапі. Що ж, коротку мить тиші було завершено – я повернув звук. Цілу ніч мережею ширилася новина про таємні перемовини між Соцпартією і Братством. На всіх каналах – iT`el`e, BFM, LCI – говорили лише про це, всюди тривав нескінченний спецвипуск новин. Поки що не було жодної реакції від Манюеля Вальса, проте об одинадцятій усі чекали на прес-конференцію Мохаммеда Бен Аббеса.

Опасистий і життєрадісний, кандидат від мусульман майстерно обходив гострі запитання журналістів, і навіть не вірилося, що свого часу він був одним з наймолодших випускників Політехнічної школи, а потім вступив до Національної школи управління (курс «Нельсон Мандела»), де вчився разом із Лораном Вокьє[19]. Бен Аббес скидався радше на старенького добродушного бакалійника-тунісця – саме таким був його батько; проте його бакалійна крамниця розташовувалась у Нейї-на-Сені, а не у 18-му окрузі, Безоні чи Аржантеї.

Я більше, ніж хтось інший, – зізнався Бен Аббес, – скористався з республіканської «меритократії», системи, яка призводить до влади здібних людей; і менше, ніж будь-хто, хотів зашкодити системі, якій був усім зобов’язаний, навіть тим, що за нього може голосувати весь французький народ. Він пригадав квартирку над бакалійною лавкою, де сидів над домашніми завданнями; дуже коротко згадав свого батька, додавши необхідну дрібку почуттів; мені Бен Аббес видався просто блискучим.

Проте, – вів він далі, – маємо визнати: часи давно змінилися. Усе частіше родини – єврейські, християнські або мусульманські – прагнуть, щоб їхні діти отримували не просто мертві знання, а духовну освіту, відповідну до їхньої традиції. Повернення до релігії – глибока тенденція, яка пронизує наші суспільства, і Міністерство національної освіти, без сумніву, добре це усвідомлює. Якщо коротко, то йдеться про розширення рамок республіканської школи, про забезпечення її здатності гармонійно співіснувати з великими духовними традиціями – мусульманською, християнською і юдейською – в нашій країні.

Він пітнів та бубнів цілих десять хвилин, а потім посипалися запитання від представників ЗМІ. Я давно помітив, що Бен Аббес причаровував, знесилював найбільш шолудивих і агресивних журналістів. Утім, йому можна було поставити кілька незручних запитань: щодо скасування змішаних шкіл, наприклад; або ж щодо того, що вчителі повинні були прийняти іслам. Але хіба не так чинили католики? Чи треба було охреститися, щоб викладати у християнській школі? Я раптом збагнув, що нічого не знаю про це, і, коли прес-конференція завершилася, стало зрозуміло, що кандидат-мусульманин досягнув своєї мети: я засумнівався, відчув, що нібито й немає чого боятися, що нічого аж такого нового на нас не чекає.

О пів на першу Марин Ле Пен перейшла в контратаку. Жвава, з новою зачіскою, знята з низької точки на площі перед Ратушею, – вона здавалася майже вродливою, що суперечило її попередній поведінці: після політичних змін 2017 року кандидатка від Національного фронту вирішила, що жінка, яка претендує на найвищу державну посаду, повинна скидатися на Ангелу Меркель; тож вона прагнула відразливою респектабельністю зрівнятися з німецькою канцлеркою – навіть наслідувала крій її костюмів. Проте того травневого ранку в Марин Ле Пен ніби знову спалахнув революційний запал, відомий з часів зародження її політичного руху. Вже певний час точилися чутки, буцімто промови їй складав Рено Камю[20] під наглядом Флоріана Філіппо[21]. Не знаю, чи були ці чутки обґрунтовані, проте прогрес у поглядах кандидатки був очевидним. Мене вразив республіканський – і навіть відверто антиклерикальний – характер її промови. Після банального посилання на Жуля Феррі, вона звернулася до Кондорсе, зацитувавши його славетний виступ 1792 року перед Законодавчою асамблеєю[22]: він згадував єгиптян та індусів, «розум яких досягнув неймовірних висот, але які згодом – коли могутня релігія привласнила право освіти – скотилися до мерзенного неуцтва».

– А я гадала, що вона католичка, – зауважила Міріам.

– Ну, принаймні не її виборці. Національному фронту так і не вдалося завоювати довіру католиків – вони надто віддані ідеям солідаризму та третього світу.

– Отже, вона пристосовується.

Міріам, зирнувши на годинник, зробила втомлений жест.

– Франсуа, мені час іти. Я обіцяла батькам пообідати з ними.

– Вони знають, що ти в мене?

– Авжеж, хвилюватися вони не будуть, але чекатимуть на мене з обідом.

Одного разу я був у її батьків – це сталося на самому початку наших стосунків. Вони мешкали у будиночку в Квітковому містечку[23], відразу за метро «Брошан». Мали гараж, майстерню – я ніби потрапив до провінції; це нагадувало будь-що, тільки не Париж. Пригадую, як ми вечеряли на галявині – якраз був сезон нарцисів. Батьки Міріам поводилися зі мною дуже привітно і навіть тепло – але при цьому й не надавали зустрічі якогось особливого значення, що було дуже зручно. Коли її батько відкоркував пляшку «Шатонеф-дю-Пап», я раптом збагнув, що Міріам усі двадцять років свого життя щодня вечеряла з батьками; що допомагала братикові робити домашні завдання, а з сестричкою ходила по лахи. Це було справжнє плем’я – міцно спаяне плем’я-родина; порівняно з усім, що я бачив у житті, це було просто нечувано, тож я не міг стриматись – і розридався.

Я вимкнув звук – рухи Марин Ле Пен ставали більш різкими, вона гатила кулаком по повітрю, а в якусь мить широко розвела руки. Вочевидь Міріам доведеться поїхати до Ізраїлю з батьками – інакше вона не могла вчинити.

– Сподіваюся швидко повернутися, – сказала вона так, ніби прочитала мої думки. – Це тільки на кілька місяців, поки у Франції все не владнається.

Я подумав, що вона дивиться на речі надто оптимістично, проте промовчав.

Міріам натягнула спідницю.

– Звісно річ, вони дуже тішитимуться всім цим подіям – увесь обід вислуховуватиму їхні «А ми ж, доню, казали…». Що ж, вони такі милі, вважають, що мені це лише на благо.

– Так, вони милі. І навіть дуже…

– А ти що робитимеш? Як усе це позначиться на факультеті?

Я провів її до порогу; зрештою, я усвідомлював, що не можу дати відповіді на її запитання; а ще мені було наплювати. Я ніжно поцілував її в губи й сказав:

– На мене в Ізраїлі не чекають.

Не дуже вигадливо, але, принаймні, чесно. Міріам зникла у ліфті.

Далі була пауза в кілька годин. Коли я знову усвідомив себе та обставини – словом, усе, – сонце вже сідало між хмарочосами. Мій розум блукав у темних туманних зонах, і охоплював мене смертельний сум. На гадку постійно спадали нав’язливі фрази Гюїсманса з роману «У шлюбі», і я з болем збагнув, що навіть не спробував запропонувати Міріам переїхати до мене, – проте майже відразу зрозумів, що проблема не в цьому, адже її батьки все ж не проти зняти для неї кімнату, а у мене було лише дві кімнати; звісно, то були дві великі кімнати, але ж тільки дві, тож спільне життя могло призвести до зникнення сексуального потягу, до того ж ми були ще молоді, і наша пара не протрималася б довго.

Раніше люди створювали родини – себто, розмножившись, тримались одне за одного ще кілька років, поки діти не подорослішають; а потім приходив час повертатися до Творця. Проте нині спільне життя варто було починати у п’ятдесят-шістдесят років, коли постарілі, напрацьовані тіла прагнуть лише звичних доторків – заспокійливих і цнотливих; коли місцева кухня – змальована, скажімо, в «Пустощах Петирено»[24] – остаточно заступає решту втіх. Певний час я виношував задум статті для «Нотаток…», в якій довів би, що, після тривалого і пишного періоду модернізму, тверезі висновки Гюїсманса знову набували актуальності, причому як ніколи – варто було лише подивитися на численні успішні кулінарні шоу (зокрема, присвячені місцевим кухням) на всіх каналах; та зрештою я зрозумів, що не маю достатньо сил та бажання писати статтю, хай навіть для обмеженого кола читачів «Нотаток…». Я з подивом відзначив, що телевізор досі увімкнений на каналі iTèlè. Я збільшив звук: Марин Ле Пен давно вже завершила свою промову, проте її слова жваво обговорювали. Я дізнався, що вона закликала всіх у середу зійтися на велику демонстрацію, яка посуне до Єлисейських полів. Вона не збиралася просити дозволу в Префектурі поліції, а в разі заборони наперед попереджала владу, що демонстрація відбудеться «хай там що». Вона завершила виступ однією зі статей з Декларації про права людини і громадянина 1793 року: «Коли уряд порушує права народу, повстання – як для народу в цілому, так і для його частини – є священним і найнеобхіднішим з-поміж обов’язків». Звісно, слово «повстання» викликало зливу коментарів, а найбільшою несподіванкою була поява Франсуа Олланда після тривалої мовчанки. Наприкінці двох жалюгідних термінів, завдячуючи своїм переобранням ганебній стратегії, яка призвела до зростання рейтингу Національного фронту, президент майже відмовився від виступів, а більшість ЗМІ, здавалося б, забули про його існування. Коли він з’явився на ґанку Єлисейського палацу перед купкою журналістів і назвав себе «останньою цитаделлю республіканського ладу», почулося кілька коротких, але відвертих смішків. А за десять хвилин зробив заяву і прем’єр-міністр. З почервонілим обличчям та роздутими венами на чолі – здавалось, його от-от поб’є родимець, – він попередив усіх, хто виходить за рамки демократії, що до них ставитимуться як до злочинців. Зрештою, єдиним, кому вдалося зберегти спокій, був Мохаммед Бен Аббес, який виступив на захист права на збори і запропонував Марин Ле Пен дебати щодо питання світськості освіти; на думку більшості коментаторів, це було дуже розумно, адже було мало шансів, що лідерка націоналістів погодиться, тож голова Братства лише підтверджував образ поміркованого політика, готового до діалогу.

Врешті-решт я втомився, став байдуже перемикати канали, де тривали нескінченні шоу про гладких, і вимкнув телевізор. Мене починало дратувати усвідомлення того, що політика може вплинути на моє життя, – я майже відчув від цього відразу. Однак я вже багато років добре усвідомлював, що збільшення відстані (яка перетворювалася на прірву) між населенням і тими, хто виступав від його імені – себто політиками й журналістами, – неодмінно мало призвести до хаотичного, жорстокого й непередбачуваного результату. Франція, як і решта країн Західної Європи, давно вже йшла до громадянської війни, це було очевидно; проте до останніх подій я був переконаний, що більшість французів залишаться байдужими, – певно, я так думав тому, що був сам байдужим. Що ж, я помилився.

Міріам передзвонила мені лише у вівторок увечері після одинадцятої; голос мала веселий – ніби до неї повернулася віра в майбутнє; на її думку, все мало швидко залагодитися – що ж, я не був у цьому впевнений. Її переконали навіть у тому, що Ніколя Саркозі невдовзі повернеться до політики – і буде прийнятий як рятівник. Мені дуже не хотілося її розчаровувати, проте це навряд чи було можливо; складалося враження, що в душі Саркозі давно вже відмовився від політики і після 2017 року підвів остаточну риску під цим періодом свого життя.

Вона вилітала наступного ранку. Отже, до відльоту ми вже не могли побачитися; Міріам ще слід було багато чого зробити, перш за все скласти валізу – не так уже й легко вкласти ціле життя у тридцять кілограмів багажу. Я чекав на подібний розвиток подій і все ж, коли клав слухавку, відчув, як тьохнуло серце. Я знав, що відтепер мені судилася самота.

Середа, 25 травня

Утім, наступного ранку, зібравшись на роботу і спустившись у метро, я був весело збуджений – політичні події останніх днів і від’їзд Міріам здавалися мені поганим сном, помилкою, яку швидко виправлять. Яким же був мій подив, коли, прийшовши на вулицю Сантей, я побачив, що ґрати навколо учбових корпусів було замкнено наглухо – зазвичай охоронці відчиняли їх за чверть восьма. Чимало студентів, серед яких я помітив своїх другокурсників, чекали перед входом.

Лише о пів на дев’яту з боку головного секретаріату з’явився один з охоронців – він зупинився навпроти ґрат і повідомив, що сьогодні факультет буде зачинено, аж до нових розпоряджень. Більше він сказати не міг; усі мали вертати додому, кожного пообіцяли «повідомити особисто». Цей охоронець був добродушним чорношкірим – із Сенегалу, якщо пам’ять мені не зраджує, – ми зналися багато років і він був мені дуже симпатичний. Схопивши мене за руку, перш ніж я пішов, він сказав, що, за чутками, які ширилися серед персоналу, ситуація склалася дуже складна і що його здивувало б, якби факультет відкрився наступного тижня.

Напевно, Марі-Франсуаз знала більше; з самого ранку я багато разів марно намагався до неї додзвонитися. Втративши надію, я о пів на другу ввімкнув iTèlè. Вже зібралася більшість учасників ходи, яку влаштовував Національний фронт: площа Злагоди та сад Тюїльрі чорніли від люду. За підрахунками організаторів, зібралося два мільйони осіб, а за твердженням поліції – триста тисяч. Що б там не було, але подібних натовпів я ще не бачив. Велетенська хмара у формі ковадла повністю затуляла північну частину Парижа, від собору Святого Серця до Опери; темно-сірі боки хмарища відливали насичено-брунатними зблисками. Я зиркнув на екран телевізора, де зростав натовп, і знову перевів погляд на небо. Складалося враження, що поволі на південь суне буревій; уже гримнуло над Тюїльрі – природа загрожувала успіхові ходи.

Рівно о другій хода на чолі з Марин Ле Пен вийшла на Єлисейські поля і попрямувала до Тріумфальної арки, де о третій було передбачено виступ лідерки. Я вимкнув звук, але ще певний час не відводив очей від екрану. Через усю вулицю простягнувся банер: «Ми – народ Франції!» На численних дрібних плакатах, розсіяних натовпом, значилося ще лаконічніше: «Ми – вдома!» Саме це стало гаслом – стислим і водночас позбавленим надмірної агресії, – що його націоналісти використовували під час зібрань. Буревій досі збирався; велетенська хмара висіла, не рухаючись, над кортежем. За кілька хвилин я втомився і повернувся до роману «На узбіччі».

Марі-Франсуаз зателефонувала після шостої; їй мало що було відомо – вчора збиралася Національна рада університетів, проте жодної інформації звідти не просочилося. Хай там що, Марі-Франсуаз була впевнена – до кінця виборів факультет не запрацює, а може, і до початку нового навчального року; вступні іспити можуть перенести на вересень. Узагалі ситуація здавалася їй серйозною; чоловік Марі-Франсуаз непокоївся, з початку тижня по чотирнадцять годин на день працював у своєму бюро в ГДСВБ, а вчора там навіть заночував. Вона поклала слухавку, пообіцявши набрати, якщо дізнається більше. Не було чого їсти, але не було й бажання йти до супермаркету – у перенаселеному кварталі надвечір’я було не найкращим часом для покупок; проте я був голодний, та й харчів хотілося накупити – теляче фрикасе, мерлузу з трембулькою, берберську «мусаку»; готові страви, які треба було розігрівати в мікрохвильовці – нейтральні, бо позбавлені смаку, та прикрашені яскравою радісною упаковкою – були справжнім прогресом порівняно з жалюгідною поживою героїв Гюїсманса; здавалося, від цих страв не можна чекати чогось поганого, а враження, буцімто береш участь у колективному досліді – марному, але для всіх доступному, – могло призвести до часткової готовності змиритися.

Дивно, але супермаркет виявився майже порожнім, тож я у запал, змішаним зі страхом, швидко заповнив візок; раптом, без жодної причини, на гадку спав вислів «комендантська година». Деякі з касирок, чекаючи перед касами на клієнтів, слухали радіо; маніфестація тривала, поки що жодних інцидентів не сталося. «Це буде пізніше, – подумав я, – коли їх розженуть».

Лютий дощ линув саме тоді, як я виходив з торговельного центру. Повернувшись додому, я розігрів бичачий язик під мадерою – смаком подібний до каучуку, проте приготований за всіма правилами – і ввімкнув телевізор: почалися сутички, всюди майоріли групи людей у масках – вони швидко пересувались і були озброєні автоматичними карабінами та пістолетами-кулеметами; кілька вітрин уже побили, всюди палали автівки, проте кадри, зняті під зливою, були дуже розмиті – важко було скласти чітке уявлення про розподіл сил.

ІІІ

Неділя, 29 травня

Я прокинувся близько четвертої ранку, напружений та натхненний; довго й ретельно збирав валізу, складав докупи ліки до автомобільної аптечки та змінний одяг на місяць; знайшлися навіть туристичні кросівки – високоякісні американські кросівки, ще жодного разу не ношені; я їх придбав рік тому, вирішивши відправитись у піший похід. Забирав я також ноутбук, упаковку протеїнових батончиків, електрочайник і розчинну каву. О пів на шосту я був готовий рушати. Авто котилося легко, всі паризькі брами були порожні; тож уже о шостій я під’їздив до комуни Рамбуйє. Жодних планів, жодних ідей, куди їхати, я не мав – лише відчував, що мене тягне на Південний Захід; бо, якщо у Франції справді спалахне громадянська війна, туди вона довго діставатиметься. Чесно кажучи, я майже нічого не знав про Південний Захід, хіба те, що там смакують тушкованою качкою; мені здавалося, що тушкована качка і громадянська війна несумісні. Втім, я міг і помилятися.

Взагалі-то я поганенько знав Францію. Після дитинства і юності, проведених у паризькому передмісті Мезон-Лаффіт, я облаштувався в Парижі й ніколи не залишав цього міста; я ніколи не мандрував країною, громадянином якої – принаймні теоретично – я був. Наміри пізнати країну були – про це свідчила покупка «Фольксвагена Туарега», що з’явився одночасно з туристичними кросівками. Авто було потужне з V-подібним восьмициліндровим дизельним двигуном на 4,2 літри з прямим впорскуванням системи «коммон рейл», що дозволяло йому розганятися до більш ніж 240 км/год; створений для тривалих подорожей; було воно й неоціненне при подоланні певних висот. Певно, в ті часи я мріяв про чудові вікенди та прогулянки лісовими шляхами; проте, зрештою, нічого цього не сталося, тож у вихідні я задовольнявся обов’язковим променадом на ринок старовинних книжок, що вирував у парку імені Жоржа Брассанса. Часом мені щастило – і у вихідні я кохався, переважно з Міріам. Життя було б похмурим і сірим, якби я час від часу не кохався з Міріам. Я зупинився на станції Міль-Етан – Тисяча Ставів, – що відразу за виїздом із Шатору; купив собі в кав’ярні «La Croissanterie» печиво з шоколадом та велику каву, вмостився за кермо і поснідав, обмірковуючи своє минуле – себто відсутність минулого. Паркінг височів над місцевим краєвидом – майже порожнім, якби не кілька корів, певно, місцевої шаролезької породи. Вже був день, проте шари туману досі висіли над далекими луками. Краєвид складався з численних пагорбів і тішив око, проте жодного ставу, жодної річки я не побачив. Мені здалося необачним міркувати тут про майбутнє.

Я ввімкнув радіо у авті: почалися вибори; тривали вони без пригод; Франсуа Олланд уже проголосував у своєму «коррезькому ф’єфі»[25]. Відсоток відвідуваності – якщо про це можна судити в таку ранню пору – був високий, вищий, ніж під час двох останніх президентських виборчих кампаній. Дехто з політичних аналітиків висловлював припущення, що підвищений рівень явки вигідний «урядовим партіям» і грає не на користь крайніх; проте інші не менш поважні експерти мали цілком протилежну точку зору. Зрештою, поки що з рівня явки висновки робити було зарано – і не варто було слухати радіо; тож я його вимкнув і залишив стоянку.

Щойно рушивши з місця, я помітив, що палива в баку залишалося не більше чверті; треба було зазирнути на заправку. Також раптом я усвідомив, що шосе незвично безлюдне – це був той момент, коли суспільство вільно дихає, розслабляється, а його члени коротку мить тішать себе ілюзією індивідуального існування. Проте я вже проїхав майже сто кілометрів – і мені не трапилося жодного авта; лише раз дивом ухилився від вантажівки з болгарськими номерами, яка звивалася шляхом, неначе сп’яніла від втоми, між роздільною смугою і краєм шляху. Усе здавалося досить спокійним, я мчав уздовж двобарвних каналів, що їх легкий вітерець наїжачував брижами; сонце осявало луки й гаї, мов відданий працівник. Тоді я знову ввімкнув радіо, проте цього разу – безрезультатно: всі станції, занесені до пам’яті приймача – від France Info та Europe 1 до Radio Monte-Carlo і RTL – передавали лише нерозбірливе бубоніння перешкод. У Франції щось відбувалося, я був упевнений; і все ж я міг, не зупиняючись, на швидкості 200 км/год мчати дорогами «Шестикутника»[26] – напевно, це було найкращим рішенням, адже в цій країні вже ніщо не працювало як слід, можливо, навіть радари вимкнулися; таким темпом о четвертій я вже мав би бути на прикордонному посту Жонке; якщо ситуація в Іспанії стабільніша і до громадянської війни ще далеко, то гра була того варта. Однак у мене закінчувалось пальне, і цю проблему слід було вирішити якнайшвидше; на наступній зупинці я мусив найперше подумати про це.

Наступною зупинкою став Пеш-Монта. На вказівних щитах не повідомлялося нічого цікавого: жодного ресторану з місцевими стравами – якась янсеністська станція, присвячена винятково пальному; проте я не міг терпіти аж до «Саду Кос-дю-Ло», розташованому в п’ятдесяти кілометрах нижче. Я заспокоївся, вирішивши, що зупинитись і заправитися можу в Пеш-Монта, а зупинитись і отримати насолоду – в Кос-дю-Ло, де накуплю собі фуа-гра, козячого сиру «кабеку», кагору – і смакуватиму цим того ж вечора в номері готелю десь на Коста-Браві; саме таким був мій план – цілком свідомий і здійсненний план.

Паркінг був порожній, тож я одразу збагнув: щось тут не так; я пригальмував і обережно звернув до заправки. Вікно було розтрощено – тисячі скалок вкривали асфальт. Я вийшов з авта, підійшов – усередині вітрину, за якою я побачив напої, було розбито, а стійки з газетами – розкидано. Касирку я знайшов на підлозі в калюжі крові – вона притискала руки до грудей у марній спробі захистити себе. Не було чути ні звуку. Я попрямував до помп із бензином, проте їх було заблоковано. Певно, увімкнути їх можна було лише через касу. Тож я повернувся до крамнички, з огидою переступив через труп, однак не знайшов жодного пристрою, який керував би постачанням пального. Трохи повагавшись, я взяв з полиці сандвіч з тунцем і овочами, безалкогольне пиво та путівник «Мішелен».

З-поміж готелів, які пропонував путівник у цьому регіоні, найближчою була «Станція О-Керсі» в містечку Мартель; достатньо було проїхати з десяток кілометрів по шосе D840. Рушивши у бік виїзду, я помітив два тіла на стоянці для вантажівок. Я вийшов, наблизився – справді, двоє юних арабів, судячи з одягу – з передмістя; обидва були мертві – крові втратили дуже мало, але мертві були напевно; один із них досі стискав пістолет-кулемет. Що тут могло статися? Про всяк випадок я спробував упіймати радіохвилю, проте знову отримав тільки скреготіння перешкод.

До Мартелю я дістався за чверть години без пригод – головна дорога департаменту пролягла крізь радісні лісові місця. Як і раніше, мені не трапилося жодного авта, і я вже починав хвилюватися, але потім подумав: певно, люди зачинилися по маєтках з тих самих причин, які штовхнули мене на втечу з Парижа; я назвав це передчуттям невідворотної катастрофи.

«Станція О-Керсі» являла собою велику триповерхову будівлю з білого вапняку, розташовану на краю містечка. Ґрати відчинилися з легким рипінням, я перетнув вкритий гравієм майданчик, піднявся східцями до стійки рецепції. Там не було жодної живої душі. Ключі від номерів висіли на дошці позаду стійки – не бракувало жодного. Я дзвонив кілька разів, гучніше й гучніше, проте відповіді не було. Тоді я вийшов: позаду будинку побачив терасу, обсаджену трояндовими кущами, з круглими столиками та крученими металевими стільцями – певно, її використовували для сніданків. Я подався каштановою алеєю довжиною у півсотні метрів і натрапив на порослу травою еспланаду над мальовничим місцевим краєвидом – шезлонги і парасольки чекали на гіпотетичних клієнтів. Кілька хвилин я милувався спокійним горбистим пейзажем, а потім повернувся до готелю. Коли піднімався на терасу, з будинку вийшла білявка років під сорок, вдягнута в довгу сіру лляну сукню; волосся її було перев’язане стрічкою; вона аж підскочила, помітивши мене.

– Ресторан не працює, – ніби захищаючись, заявила білявка.

Я відповів, що мені потрібний тільки номер.

– І сніданків ми не подаємо, – уточнила вона, перш ніж зізнатися (явно неохоче), що таки має вільну кімнату.

Білявка відвела мене на другий поверх, відчинила одні з дверей і простягнула якийсь папірець.

– Ворота зачиняються о десятій вечора. Якщо повертатиметесь пізніше, вам знадобиться код, – сказала вона й пішла геть, нічого не додавши.

Відчинивши віконниці, я вирішив, що кімната досить приємна – якби не блякло-пурпурові шпалери зі сценами перегонів. Марно я вмикав телевізор: на жодному з каналів не було сигналу, хіба туманне купчення пікселів. Не працював і Інтернет: було чимало мереж, назви яких починалися на Bbox або SFR (певно, вони належали жителям містечка), проте жодна не була пов’язана зі «Станцією…». У шухляді я знайшов пам’ятку для клієнтів, де розповідалося про тутешні туристичні цікавинки та особливості гастрономії в регіоні Керсі; проте про Інтернет не було жодної згадки. Підключення до мережі явно мало цікавило клієнтів цього закладу.

Розклавши речі, повісивши одяг на вішаки, увімкнувши чайник та електричну зубну щітку, зазирнувши до мобільника, щоби переконатися, що непрочитаних повідомлень не було, я запитав себе – що я тут роблю? Це загальне запитання, яке будь-хто може поставити собі будь-де в будь-яку мить життя; проте – варто визнати – найбільше воно пасує самотньому мандрівникові. Якби поруч була Міріам, причин стирчати в Мартелі, чесно кажучи, я не мав би; проте я поставив собі це запитання не випадково. Пара – це цілий світ, окремий закритий світ, який рухається всередині більшого світу, ніколи його насправді не досягаючи його меж; опинившись на самоті, я відчував біль, тож мені знадобилися сили, щоб, сунувши пам’ятку до кишені, вийти прогулятися містом.

У центрі площі Консулів височіла явно старовинна хлібниця; я не дуже знався на архітектурі, проте навколишні будинки, складені з білосніжного каменю, вочевидь стояли тут уже багато століть – подібне я бачив по телевізору, переважно в програмах Стефана Берна[27], і тут було майже як на екрані, навіть краще; один із будинків був просто величезним – майже палац, зі стрілкуватими аркадами та вежами; підійшовши ближче, я прочитав, що палац Ремонді споруджували між 1280—1350-ми роками і належав він колись віконтам де Тюрен.

Решта містечка була подібна до головної площі, тож я блукав безлюдними мальовничими вуличками, поки не дістався церкви Святого Мавра – масивної, майже позбавленої вікон; церкву явно будували як фортецю, в якій можна було відбити напад невірних – а таких довкола було чимало (про що повідомлялось у спеціальній брошурі).

Шосе D840 перетинало містечко навпіл і прямувало в бік Рокамадуру[28]. Про це місце я чув – це був відомий туристичний напрямок з низкою зірок у путівнику «Мішелен»; я замислився: чи не бачив я вже Рокамадур у передачі Стефана Берна, проте до пам’ятки було аж двадцять кілометрів, тож я обрав вужчий і в’юнкіший шлях, який вів до Сен-Дені-ле-Мартель. Через якусь сотню метрів мені трапилася будка з фарбованої фанери, де пропонували квитки на туристичний паротяг, який возив долиною річки Дордонь. Це здалося мені цікавим; авжеж, краще було б удвох – повторював я, похмуро смакуючи ці слова; утім, будка виявилась порожньою. Міріам вже кілька днів була в Тель-Авіві, певно, вже переводилася до тамтешнього вузу, складала своє досьє – а може, просто ходила на пляж, адже вона завжди любила пляжі; ми ніколи разом нікуди не їздили разом, міркував я, бо мені не вдавалося вибрати маршрут та забронювати готель; тож я твердив, буцімто обожнюю Париж у серпні, хоча насправді був просто не в силах вирватися з міста.

Ґрунтовий шлях біг ліворуч залізничної колії. Після приблизно кілометра легкого підйому посеред густого лісу я виїхав до тераси з табличкою; піктограма – старовинний фотоапарат з гофрою – підтверджувала туристичне призначення стоянки.

Унизу, затиснута вапняковими брилами висотою під п’ятдесят метрів, несла свої води Дордонь, непомітно звершуючи свою географічну долю. Люди жили тут із найдавніших часів – прочитав я на пізнавальній табличці для дітлахів; кроманьйонці нагнали звідси неандертальців, які тікали аж до Іспанії, де зовсім зникли.

Я примостився на краєчку брили, спробував зосередитися на краєвиді. За півгодини я вийняв телефон і набрав Міріам. Вона, здавалося, була здивована, але зраділа, почувши мене. Велося їй добре, помешкання було дуже затишним, світлим, просто у центрі міста; ні, документів до вишу вона ще не носила; а як велося мені? Повний порядок, – збрехав я; але її мені дуже бракувало. Я примусив її пообіцяти надіслати мені якнайшвидше довжелезного електронного листа, де вона про все розповість докладно, – а потім згадав, що Інтернету в готелі не було.

Я терпіти не міг удавати поцілунки по телефону – ще в юнацькі роки мене острах від цього брав, та й через сорок років це, чесно кажучи, здавалось мені кумедним; утім, я примусив себе виконати її прохання – і, поклавши слухавку, відчув себе неймовірно самотнім і зрозумів, що вже ніколи не наберуся сміливості подзвонити Міріам; ілюзія близькості під час телефонної розмови була нестерпною, а порожнеча, яка наринала одразу після неї – надто болісною.

Вочевидь, спроба зацікавитися природними дивами краю була приречена на провал; а втім, я ще трохи пручався, тож коли вернув до Мартелю, вже спадало на вечір. Кроманьйонці, щоб прохарчуватися, полювали на мамонтів і оленів; мої сучасники мали вибір – супермаркети «Ашан» і «Леклерк», розташовані у містечку Суйяк. Єдиними закладами тут були пекарня (зачинена) та ресторанчик на площі Консулів – він також видався мені зачиненим, принаймні столики назовні не виносили. Однак ізсередини лилося слабеньке світло, тож я штовхнув двері і увійшов.

Десь із сорок осіб у повній тиші дивилися репортаж ВВCNews по телевізору, підвішеному на стіну в глибині зали. На мою появу ніхто не звернув увагу. Усі були місцеві, майже всі – пенсіонери, решта ж скидалася на ремісників. Англійською я давно не користувався, а коментатор говорив дуже швидко, і я мало що розумів; чесно кажучи, решта глядачів явно розуміли не більше за мене. Кадри, зняті у дуже різних місцях – Мюлузі, Трапі, Стені, Орійяку, – були не дуже цікаві: безлюдні спортивні зали, дитячі садки, гімназії. Щоб зрозуміти, що відбувається, довелося чекати на появу Манюеля Вальса – він стояв на ґанку Матиньйонського палацу[29] і через надто яскраве освітлення здавався блідим; після полудня близько двадцяти виборчих дільниць по всій Франції зазнали нападів. На щастя, не було жодної жертви, проте викрали урни для голосування; відповідальність за ці дії поки що ніхто на себе не брав. У цих умовах уряд не мав іншого вибору, як перервати процес голосування. Пізніше ввечері мали відбутися кризові збори, після чого голова уряду оголосить про ухвалені засоби; закони Республіки, – досить мляво завершив він виступ, – ще мають силу.

Понеділок, 30 травня

Я прокинувся близько шостої ранку і побачив, що телевізор знову працює: сигнал iT`el`e був слабенький, а BFM мовило дуже якісно; геть усі програми було присвячено вчорашнім подіям. Коментатори підкреслювали хисткість демократії; виборчий кодекс був надто формальним – достатньо було, щоб зник доступ до результатів виборів на одній-єдиній дільниці, аби вибори в цілому визнали недійсними. Наголошували також на тому, що вперше якесь угрупування вирішило скористатися з цього слабкого місця в законодавстві. Пізно вночі прем’єр-міністр оголосив, що нові вибори призначено на наступну неділю; проте цього разу всі дільниці Франції охоронятимуть військові.

Щодо політичних наслідків подій коментатори розходились у думках, тож добру частину ранку я намагався розібратись у їхніх аргументах, а потім із книжкою спустився до парку. За часів Гюїсманса також не бракувало політичних чвар: тоді відбулися перші замахи анархістів; уряд «батечка Комба»[30] вів антиклерикальну політику, дійшовши до розкрадання церковного майна та скасування конгрегацій. Останнє дуже зачепило Гюїсманса – він був змушений залишити абатство Ліґюже, де знайшов притулок; однак цим подіям знайшлося мало місця в його творах – до політики письменникові, вочевидь, було байдуже.

Я обожнював той розділ у «Назворіт», де Жан Дез-Ессент, начитавшись Діккенса й задумавши поїздку до Лондона, опиняється у шинку на вулиці Амстердама, не в змозі піднятися з-за столу. «Він відчув страшенну відразу до подорожі, непоборне бажання залишитися тут…» Мені (сказав я собі, задивившись на те, як легкий вітер похитує гілля каштанів) принаймні вдалося залишити Париж і доїхати до департаменту Лот. Я розумів, що зробив найскладніший крок: самотній мандрівник спочатку викликає недовіру і навіть ворожість, проте потроху люди – власники готелів і ресторанів – до нього звикають, вирішивши, що мають справу зі звичайним нешкідливим оригіналом.

Справді, коли після полудня я повертався до кімнати, адміністратор привіталася досить тепло і повідомила, що цього вечора ресторан буде відчинено. З’явилися нові клієнти – британське подружжя років за шістдесят; чоловік скидався на інтелектуала, можливо, навіть викладав в університеті; такі невтомно шукають загублені каплиці, захоплюються романським стилем регіону Керсі та впливом кам’яних оздоб школи Муассака; що ж, з такими проблем не могло виникнути.

І на iT`el`e, і на BFM досі обговорювали політичні наслідки переносу другого туру президентських виборів. Зібралися політичні ради Соцпартії та Братства мусульман; навіть у Союзі за народний рух вирішили за краще влаштувати збори. Журналістам, що налагодили постійний зв’язок між вулицями Сольферино, Вожирар і бульваром Мальзерба[31], вдавалося приховувати факт відсутності будь-якої справжньої інформації.

Я знову вийшов з готелю о п’ятій вечора: життя, здавалося, поволі поверталося до містечка – відчинилась пекарня, по площі Консулів гуляли люди; вони були саме такими, якими можна було б собі уявити жителів невеличкого міста у департаменті Лот. У «Спортивному кафе» клієнтів було небагато, зацікавлення політикою схлинуло, телевізор у глибині зали показував канал T`el`e Monte-Carlo. Не встиг я допити пиво, як упізнав голос. Я обернувся: на касі Ален Таннер розплачувався за пачку цигарок Caf`e Cr`eme; під пахвою він тримав пакет із пекарні, з якого стирчала скорина тутешньої сільської хлібини. Чоловік Марі-Франсуаз також обернувся – і його обличчя розпливлося здивованою усмішкою.

Пізніше, за черговим кухлем пива, я пояснив, що опинився тут випадково, і розповів, що бачив на станції в Пеш-Монта. Він слухав мене дуже уважно, але не виявив подиву.

– Я це підозрював, – пробурмотів він, коли я завершив розповідь. – Здогадувався, що, крім нападів на дільниці, були й сутички, про які змовчали ЗМІ. Напевно, по всій Франції…

Він у Мартелі був не випадково – подружжя Таннерів тут мало будинок, який належав колись батькам Алена; Таннер, як виявилось, був місцевим і саме в Мартелі планував осісти на пенсії – отже, вже дуже скоро. Якщо пройде кандидат від мусульман, Марі-Франсуаз може втратити кафедру – адже в ісламському університеті жінка не може обіймати жодних посад. Я запитав щодо роботи в ГДСВБ.

– Мене виставили за двері, – повідомив Ален із затамованою люттю. – Мене і всю мою команду. Все сталося дуже швидко – нам дали дві години на те, щоб звільнити приміщення.

– І вам відома причина?

– Звісна річ! О так, я знаю причину… У четвер я скерував до начальства звіт, де попереджав про можливість інцидентів у різних точках країни; мета інцидентів – завадити ходу виборів. Вони ніяк не відреагували, а наступного дня викинули нас геть!

Він дав мені час на перетравлення інформації і завершив:

– То як? Які з цього можна зробити висновки, як гадаєте?

– Ви натякаєте на те, що уряд хотів, щоб вибори було перервано?

Таннер повільно похитав головою.

– Слідчій комісії я цього не доведу… Бо звіт не був досить точний. Скажімо, перевіряючи записи інформаторів, я дійшов висновку, що має щось статись у Мюлузі або в його передмісті. Але не міг знати, що це буде на другій, п’ятій, восьмій та інших виборчих дільницях Мюлузу… Щоб їх захистити, знадобилися б значні засоби – і так для кожного об’єкту, що опинився під гіпотетичною загрозою. А начальство могло б сказати, що ГДСВБ не вперше перебільшує рівень загрози; словом, вони пішли на допустимий ризик. Проте, повторюю, я думав інакше…

– Вам відомо, хто за цим стоїть?

– Саме ті, на кого ви думаєте.

– Ідентичники?

– І вони також. А ще – юні мусульмани-джихадисти. Участь цих організацій приблизно однакова.

– На вашу думку, вони пов’язані з Братством?

– Ні, – у його голосі я почув упевненість. – Останні п’ятнадцять років я досліджував це питання, і нам не вдалося встановити жодного зв’язку. Джихадисти – це розбещені ваххабіти, для них Франція – «дар-аль-куфр», безбожний край; а для Братства мусульман, навпаки, Франція вже є частиною «дар-аль-іслам». Але головне, що, на переконання ваххабітів, будь-яка влада йде від Бога, і навіть сам принцип представництва – безбожний; тобто їм навіть на думку не спало б підтримувати чи засновувати політичну партію. Таким чином, навіть вітаючи ідею всесвітнього джихаду, більшість юних мусульманських екстремістів прагне перемоги Бен Аббеса. Вони в неї не вірять, вважаючи, що джихад – єдиний можливий шлях, а проте не опиратимуться перемозі Братства. Та сама історія – з Національним фронтом та ідентичниками. З точки зору останніх єдиний правильний шлях – громадянська війна; проте дехто з них, перш ніж стати радикалом, був пов’язаний з Національний фронтом, і поки що вони не зробили нічого, що могло б завдати партії шкоду. Як і Братство, Національний фронт одразу після заснування пішов шляхом виборів; вони ніби закладалися, що зможуть прийти до влади, не порушуючи правил гри у демократію. Що цікаво… і, якщо хочете, навіть кумедно: кілька днів тому і європейські ідентичники, і джихадисти вирішили, що противник має шанси на перемогу – і в них не було іншого вибору, як перервати виборчий процес.

– А у них були на це підстави?

– Це мені невідомо.

Уперше після початку розмови він розслабився і сяйнув щирою усмішкою.

– Є свого роду легенда (корінням вона сягає часів Дирекції загальної розвідки), буцімто ми маємо доступ до конфіденційних опитувань, які ніде не оприлюднюються. Це так по-дитячому… А втім, така думка має певне підґрунтя: традиції опитувань сумлінно дотримуються. Так от, у цьому випадку таємні опитування давали той самий результат, що й офіційні: 50 на 50, причому до самого кінця і з точністю до кількох десятих процента…

Я замовив нам іще по пиву.

– Заходьте до нас на вечерю, – запропонував Таннер. – Марі-Франсуаз буде рада. Її дуже засмутила втрата посади. Мені ж до звільнення було байдуже – все одно за два роки мав іти на пенсію… Авжеж, не вельми приємне завершення; проте я знаю, що на розмірі пенсійних виплат це не дуже позначиться, та й чималу компенсацію виплатять – вони підуть на все, щоб я не перетворився для них на проблему.

Офіціант приніс пиво та вазочку з оливками; клієнтів у ресторані побільшало, люди голосно розмовляли – вочевидь, тут усі зналися, а хтось привітався з Таннером, проходячи повз наш столик. Я жував оливку і міркував: щось у логіці цих подій все ж лишалося незрозумілим; зрештою, я міг запитати у нього – можливо, він пояснив би мені; вочевидь, Таннер багато чого міг прояснити; і я вкотре пошкодував, що так поверхово ставився до політики.

– Чого я не розумію, – почав я, сьорбнувши пива, – то це намірів нападників на дільниці. Адже зрозуміло, що за тиждень вибори відбудуться у будь-якому разі, під прикриттям війська; розстановка сил не змінилася, результат так само непрогнозований. Хіба що, коли з’ясується, що відповідальні за напади – ідентичники, Братство мусульман скористається з ситуації; а якщо винними визнають джихадистів, це піде на користь Національному фронтові.

– Я можу вам твердо сказати: у такому разі неможливо довести що-небудь. Та й намагатися не будуть! Однак зміни в політиці відбудуться, причому досить швидко, можливо, навіть завтра. Моє перше припущення: Спілка за народний рух зважиться на передвиборний альянс із Національним фронтом. Чесно кажучи, СНР вже мало що важить, вони поступово занепадають; проте цього достатньо, щоб перехилити ваги на свою користь та винести рішення.

– Я не дуже в це вірю. Якби такий задум був, його реалізували б уже багато років тому.

– І ви маєте рацію! – скрикнув він, знову широко усміхнувшись. – На самому початку Національний фронт був готовий на все, тільки б об’єднатися з СНР та потрапити до проурядової більшості; потім поступово партія зросла, повірила в опитування; і тоді в СНР злякалися. Забудьте про популізм та фашизм, який їм часто приписують – ніщо не заважало керманичам СНР вдатися до певних ксенофобських заходів безпеки, яких, зрештою, прагнула більшість їхніх виборців, принаймні те, що від них лишилося; проте насправді нині СНР – набагато слабша сторона альянсу, і вони побоюються, що, внаслідок цієї угоди, будуть поглинені сильнішим партнером. До того ж є об’єднана Європа – і це головна притичина. Адже справжнє завдання СНР (як і Соцпартії) – це ліквідація Франції, її входження до європейської федерації. Звісна річ, що виборці партії не підтримують цю мету; проте політикам роками вдавалося замовчувати це питання. І якщо вони створять коаліцію з відверто антиєвропейською політичною силою, то наполягати на цьому напрямі вже не зможуть; і такий альянс дуже швидко розвалиться. Саме тому я схиляюся радше до другого припущення: буде створено республіканський фронт – до якого приєднаються і СНР, і Соцпартія – навколо кандидатури Бен Аббеса; звісно, за це вони вимагатимуть відчутної участі в уряді та домовленостей щодо парламентських виборів.

– Це теж видається мені надто складним – принаймні, вельми неочікуваним.

– І знову ви маєте рацію!

Таннер усміхнувся, радісно потер руки – все це явно його потішало.

– Це дійсно складно, але з іншої причини: бо це неочікувано; бо такого ніхто (принаймні з часів Звільнення від нацистів) іще не бачив. Віддавна політична гра ґрунтується на протиставленні «ліві-праві», і нам видається неможливим позбутися цієї залежності. Однак, якщо придивитися, проблема ця – штучна; відстань між СНР та Братством мусульман менша, ніж між СНР і соціалістами! Здається, ми вже говорили про це під час нашої першої зустрічі: якщо вже Соцпартія погодилася поступитися Міністерством освіти, якщо соціалістам вдалося дійти згоди з мусульманами, якщо всередині партії антирасистська гілка взяла гору над світською, то лише тому, що вони опинились у безвиході, на самому дні. А СНР ближчий до розпаду, ця партія ніколи не приділяла великої уваги освіті – тому з ними буде значно простіше. Проте СНР і Соцпартія мають звикнути до думки, що їм доведеться керувати країною спільно; це для них щось абсолютно нове, навіть протилежне тим цінностям, яких вони дотримуються ще від часів заснування.

– Звісно, – вів далі він, – є й третя можливість: нічого не зміниться, згоди не дійдуть, другий тур пройде на тих самих позиціях з украй непрогнозованим результатом. Певною мірою це найбільш вірогідний з варіантів – але й найбільш небепечний. Перш за все, за всю історію П’ятої Республіки результат виборів ніколи не був настільки незрозумілим; по-друге – і головне! – жодна з двох політичних сил, яка, без сумніву, залишиться при владі, не має досвіду урядування; причому ні на місцевому, ні на загальнодержавному рівнях; що ж, шила в мішку не сховаєш, вони – звичайні аматори у політиці.

Таннер допив пиво, глипнув на мене оченятами, в яких блищав гострий розум. Під картатою курткою він мав сорочку «поло»; Таннер справляв враження зичливої прагматичної мудрої людини; певно, передплачував журнал «Historia» – я так і бачив підшивку журналів у книжковій шафі біля каміну; поруч, певно, стоять ошатні праці зі специфічних вузьких галузей – спід справ у Французькій Африці або історія таємних служб часів Другої світової війни; можливо, автори цих досліджень вже радилися з Таннером – або ще проконсультуються, коли він вийде на пенсію й оселиться у Керсі; деякі теми йому доведеться обходити мовчанкою, рештою ж міркувань він вважатиме за обов’язок ділитися з іншими.

– Отже, щодо завтрашнього вечора ми домовилися? – запитав Таннер, зробивши знак офіціантові щодо рахунку. – Я зайду за вами до готелю. Марі-Франсуаз буде щаслива.

Площу Консулів огортав вечір, призахідне сонце плямило біле каміння споруд рудими відблисками. Ми зупинилися навпроти палацу Ремонді.

– Це містечко, певно, дуже старе? – запитав я.

– Ще й яке старе! І назва – Мартель – не випадкова… Кожен знає, що Карл Мартел переміг арабів при Пуатьє у 732 році, зупинивши мусульманську експансію на північ. Битва справді була вирішальною – вона дала початок ері середньовічного християнства; проте не все тут так просто, адже загарбники відійшли не одразу, тож Мартел ще кілька років бився з ними в Аквітанії. У 743 році він одержав нову перемогу неподалік від цієї площі і вирішив увічнити подію, поставивши церкву; на храмі було викарбовано герб Мартела – три схрещені молоти. Містечко виросло навколо церкви – її невдовзі зруйнували, а відбудували вже у XIV столітті. Іслам і християнство завжди билися між собою; війна – одна з головних справ людини, як казав Наполеон – справа природна. Проте, гадаю, зараз настав час замирення, союзу з ісламом.

Я простягнув йому руку, прощаючись. Він погано грав роль ветерана таємних служб та мудреця на пенсії – однак його щойно звільнили, тож, зрозуміло, він потребував часу на пристосування до нової машкари. Хай там як, а запрошенню до Таннерів я зрадів – портвейн, певно, буде найвищої якості, та й вечеря також смакуватиме, адже вони не належали до тих, хто легковажно ставиться до кулінарії.

– Завтра обов’язково подивіться новини, – порадив він, перш ніж піти. – Можу закластися, що станеться щось незвичайне.

Вівторок, 31 травня

І справді – після другої дня інформаційне поле струсонуло новиною: Спілка за народний рух, Спілка демократів і незалежних та Соціалістична партія домовилися щодо створення уряду – «розширеного республіканського фронту» – та стали на бік кандидата від Братства. Другу половину дня журналісти невтомно гарували, намагаючись дізнатися хоч трохи про деталі домовленостей та розподіл портфелів, щоразу наражаючись на ті самі відповіді: щодо марноти прагнень політиків, потреби в єдності нації та лікуванні ран поділеної країни. У цьому не було нічого дивного, на це, зрештою, всі чекали, а от чого чекали найменше – то це повернення Франсуа Бейру до великої політики. Він отримав «квиток у майбутнє» від Бен Аббеса: в разі перемоги на виборах лідер Братства пообіцяв поставити Бейру на чолі уряду.

Старий політик з області Беарн, переможений майже в усіх виборах, де йому доводилося брати участь упродовж тридцяти років, забезпечивши собі підтримку кількох впливових тижневиків, доклав чималих зусиль для створення образу мудреця: регулярно з’являлися його фотопортрети з кийком чередника, в накидці, як у селюка на упаковці сосисок «Жюстен Бреду», на тлі краєвиду з луками та обробленими полями (найчастіше в баскській провінції Лабур). У численних інтерв’ю він намагався зліпити образ стійкого галла – «чоловіка, який зумів сказати ні»[32].

– Бейру – це ж геніально! – скрикнув Ален Таннер, щойно побачив мене. Він буквально змок від напруги. – Зізнаюся: мені таке на думку не спадало. О, та він справжній хитрун, цей Бен Аббес…

Марі-Франсуаз зустріла мене широкою усмішкою. Ні, вона не просто зраділа зустрічі – взагалі мала квітучий вигляд. Заклопотана, перед кухонним столом, вдягнена у кумедну запаску з написом «Не гримайте на кухарку – це справа хазяїна!» – вона нічим не нагадувала ділову пані, яка ще кілька днів тому читала аспірантам лекцію про незвичайні обставини, за яких Бальзакові довелося вносити правки в роман «Беатріс». Марі-Франсуаз приготувала канапки з качиною шийкою та цибулею-шарлот – смакота! Її збуджений новинами чоловік одна за одною відкорковував пляшки кагору та сотерна, а потім вирішив, що я обов’язково маю скуштувати його портвейн. Хоча поки що я не розумів, чому ідея повернення Бейру до політики видалась йому «геніальною», проте – я був упевнений – Таннер мав пояснити хід своїх думок. Марі-Франсуаз лагідно спостерігала за чоловіком, вочевидь потішена тим, що він так добре сприйняв своє звільнення та легко вживався у нову для себе роль «хатнього стратега»; вона розуміла, що він гідно триматиметься перед мером, лікарем, нотарем – зрештою, всіма місцевими почесними особами, які досі мають значний вплив на життя провінційних містечок, – вкритий загадковою аурою кар’єри в таємних службах. Пенсія, без сумніву, була для них не таким вже й поганим життєвим підсумком.

– Що мені подобається в Бейру, що робить його в моїх очах незамінним, – із запалом вів далі Таннер, – то це те, що він повний дурень, а його політичний проект – це нестримне прагнення будь-якими засобами досягнути так званих «найвищих посад». Бейру ніколи не мав власної думки щодо жодного питання – більше того, уникав власних думок; а це дуже рідкісне явище у політиці. Це робить його бездоганним втіленням ідей гуманізму – він вважає себе мало не Генріхом IV та поводиться, мов впливовий арбітр у міжконфесійному діалозі; до речі, серед виборців-католиків (яких утішає безглуздість Бейру), він користується неабиякою популярністю. Саме це потрібно Бен Аббесові – він понад усе прагне триматися курсу «новітнього гуманізму», представляти іслам як довершену форму нового, об’єднувального гуманізму; до слова, Бен Аббес аж ніяк не хитрує, коли твердить про свою повагу до всіх трьох «релігій книги».

Марі-Франсуаз запросила нас до столу; вона приготувала салат із бобів, кульбаб та пармезанової стружки. Було так смачно, що на мить я забув про теревені її чоловіка. А він вів далі: католиків у Франції вже майже немає, проте вони завжди вважалися носіями панівних моральних чеснот; хай там як, а Бен Аббес від початку робив усе, щоб завоювати їхню довіру: минулого року він не менше, ніж тричі, побував у Ватикані. Маючи єдиний козир – своє походження з країни третього світу – він, тим не менше, зумів причарувати консервативних виборців. На відміну від свого давнього супротивника Тарика Рамадана, якого зв’язки з троцькістами тягнули на дно, Бен Аббесові завжди щастило уникати спілкування з антикапіталістичними ліваками; правим лібералам вдалося виграти «битву ідей», і він збагнув це відразу; молодь стала надто підприємливою, а агресивну модель ринкової економіки нині визнавали всі. Проте по-справжньому геній лідера Братства виявився у розумінні ціннісного, а не економічного підґрунтя виборів; і того, що на виборчому полі праві напевно – навіть не напружуючись – виграють «битву ідей». На противагу Рамаданові, який вихваляв шаріат як інноваційний, мало не революційний шлях змін, Бен Аббес пропонував заспокійливі традиційні цінності – авжеж, з екзотичним присмаком, який лише додав їм привабливості. Відновлення сімейних цінностей, традиційної моралі та (неявно) патріархату – тут перед Бен Аббесом відкривався широкий шлях, яким не могли піти ані праві, ані Національний фронт; так вони ризикували здобути славу реакціонерів, ба навіть фашистів, серед останніх представників покоління 1968 року; з точки зору соціології цих живих мумій прихильників прогресу залишалася жалюгідна купка, проте вони обкопались у медійних фортецях, звідки слали прокльони на злощасні часи та нудотний дух, що ширився країною; лише Бен Аббес міг дозволити собі ігнорувати їх. Збентежені його впевненими антирасистськими поглядами, ліві з самого початку були позбавлені можливості перемогти на цьому полі – вони не мали навіть змоги згадувати про цей аспект.

Марі-Франсуаз подала нам запечену баранячу ногу зі смаженою картоплею – і я мало не втратив ґрунт під ногами.

– І все ж він мусульманин… – боязко заперечив я.

– Звісна річ! Ну то й що?

Таннер дивився на мене, сяючи від задоволення.

– Бен Аббес – поміркований мусульманин, – пояснив він, – і це головне. Правда в тому, що він постійно на цьому наголошує. Помилкою було б вважати його прихильником руху талібів чи терористом; до цих людей він завжди ставився зі зневагою. В його колонках в газеті Le Monde, окрім загального осуду їхніх дій, добре відчутна й зневага; Бен Аббес вважає терористів за аматорів. Насправді він – напрочуд меткий політик, певно, найбільш меткий і гнучкий з-поміж усіх діячів французької політичної сцени після Франсуа Міттерана; проте, на відміну від Міттерана, він має чітке власне бачення історії.

– Отже, ви переконані, що католикам немає чого боятися.

– Не просто немає чого боятися – ні, їм є на що сподіватися! Знаєте… – він усміхнувся, ніби заздалегідь вибачаючись за свої слова, – я вже десять років досліджую феномен Бен Аббеса, і, без перебільшення, можу сказати, що я – один із тих, хто знає його найкраще. Усю кар’єру я присвятив спостереженню за ісламістськими рухами. Першою справою, над якою я працював – о, тоді я був дуже юний, ще навчався у школі поліції у Сен-Сир-о-Мон-Дор! – були масові вбивства в Парижі 1986 року; тоді, зрештою, встановили, що теракт замовила Хезболла, за якою стояв Ірак. Потім були алжирці, косівські албанці, рухи, прямо пов’язані з Аль-Каїдою, та кілька вовків-одинаків… Тероризм ніколи не вщухав, завжди прибирав нових форм. Тож не дивно, що, коли утворилося Братство, воно відразу ж потрапило під наш нагляд. І знадобилися роки, щоб переконатися: навіть якщо в Бен Аббеса і є плани – причому більш ніж амбітні, – то вони не мають нічого спільного з ісламським фундаменталізмом. Серед ультраправих поширювалася думка, буцімто, коли мусульмани прийдуть до влади, християн буде зведено до статусу «дзимі» – громадян «другої зони». «Дзимі» – один із головних принципів ісламу; проте на практиці статус «дзимі» вельми розмитий. Географічні межі ісламу – дуже широкі; практика віри в Саудівській Аравії має мало спільного з тим, що можна побачити в Індонезії або Марокко. Щодо Франції, то я абсолютно переконаний – якщо хочете, можу закластися, – що християнський культ не зазнає жодних зазіхань, більше того, збільшаться виплати на утримання об’єднань католиків та культових споруд; уряд зможе собі це дозволити, адже нафтові монархії виділятимуть значно більші суми на французькі мечеті. А головний ворог мусульман, той, якого вони бояться і ненавидять найдужче – не католицизм, а секуляризація, світськість, атеїстичний матеріалізм. Для них католики – віруючі, а католицизм – одна із «релігій книги»; просто треба переконати католиків зробити ще один крок – прийняти іслам: насправді мусульмани дивляться на християнство саме з такої точки зору – і дивилися так завжди.

– А як щодо євреїв?

Цей аспект пройшов повз мене, я чомусь забув поставити це запитання раніше. Ще минулого ранку Міріам лежала на моєму ліжку в самій майці і я милувався її кругленькими сідничками – цей образ раптом промайнув перед моїми очима. Я по вінця налив собі кагору.

– О! – Таннер укотре всміхнувся. – З євреями, певна річ, буде складніше. З одного боку, юдаїзм – також одна із «релігій книги», а Авраам і Мойсей в ісламі вважаються за пророків; проте на практиці в мусульманських країнах стосунки з євреями складніші, ніж із християнами, та й палестинське питання загострило ці відносини. У складі Братства також є незначні групи, які прагнуть застосування суворих заходів до євреїв; проте, на мій погляд, шансів на те, що вони візьмуть гору, замало. Бен Аббес завжди намагався підтримувати добрі стосунки з головним рабином Франції; певно, час від часу він послаблятиме повід, на якому тримає своїх екстремістів; бо якщо він упевнений в тому, що християни масово переходитимуть до ісламу (а ще ніхто не довів, що це неможливо), то, безперечно, щодо євреїв у нього немає ілюзій. Гадаю, він сподівається, що вони надумають залишити Францію та переберуться до Ізраїлю. Хай там як, але я можу запевнити вас: Бен Аббес не збирається шкодити власним амбіціям (а вони величезні!) заради визнання у Палестині. Дивно, але мало хто читав писане ним на початку кар’єри – статті Бен Аббеса з’являлись у маловідомих журналах із геополітики. Найбільше він надихається – і це одразу впадає в очі – Римською імперією, тож Євроспільнота для нього – лише спосіб втілення цієї тисячолітньої мрії. Головним завданням зовнішньої політики уряду Бен Аббеса буде переміщення центру тяжіння до Південної Європи; уже зараз існують організації, які переслідують ту саму мету – скажімо, Середземноморський Союз. Першими країнами, які візьмуть участь у новій розбудові Європи, стануть, очевидно, Туреччина і Марокко, а згодом долучаться Туніс і Алжир. Трохи пізніше приєднається і Єгипет – тут буде найважче, але приєднання цієї країни має стратегічне значення. Паралельно припустимо, що установи Євросоюзу (які зараз далекі від демократії) еволюціонуватимуть у бік народних рад; і логічним завершенням цих змін були б усенародні вибори європейського президента. І в цьому контексті вступ до ЄС таких перенаселених країн з позитивною демографічною динамікою, як Туреччина і Єгипет, зіграє вирішальну роль. Я переконаний, що насправді Бен Аббес прагне з часом стати першим обраним президентом Європи – розширеної Європи, яка охопила б усе узбережжя Середземного моря. Не варто забувати, що йому лише сорок три роки – хай навіть, намагаючись приспати виборців, він удає, буцімто старший, акцентуючи на зайвій вазі та відмовляючись фарбувати волосся. Стара Бат Єор, фантазуючи заколотом Єврабії[33], як у воду дивилася; проте вона помилялася, коли твердила, що все європейське Середземномор’я опиниться у залежності від монархій Затоки: насправді виникне нова світова економічна надпотуга, до якої арабські монархи ставитимуться, як до рівної. Досить кумедно спостерігати за грою, в якій зараз беруть участь Саудівська Аравія та решта нафтових монархій: Бен Аббес готовий беззастережно користуватися їхніми нафтодоларами – проте нізащо не піде ані на найменшу поступку в суверенітеті. Тут він у певному сенсі копіює поведінку де Ґолля – колишню «велику арабську політику» Франції, – і (можете мені повірити) союзників Бен Аббесові не бракує, в тому числі у країнах Затоки, адже, через союзництво з американцями, їм доводиться ковтати досить гіркі пігулки та постійно наштовхуватися на опір арабської громадської думки; там уже зрозуміли, що Європа – менше пов’язана з Ізраїлем, ніж США, – могла б виявитися вигіднішим союзником…

Таннер замовк. Він говорив уже півгодини. Якщо він вирішить викласти свої думки на папері, – подумав я, – то нині, на пенсії, матиме час на написання книжки. Те, як він формулював висновки, здавалося мені цікавим – певно, це привабило б і тих, хто захоплюється історією. Марі-Франсуаз принесла десерт – пиріг із хрусткою скоринкою з начинкою з яблук і горіхів по-ландськи. Давно я так добре не їв. Після вечері слід було перейти до вітальні та скуштувати арманьяку – саме так ми і вчинили. Розм’якнувши від запашного трунку, сліпнучи від полиску лисини шпигуна у відставці, що хизувався картатим шотландським піджаком, я замислився: про що він думає насправді? Про що може думати людина, яка присвятила життя дослідженню підспідку, таємниць? Напевно, така людина взагалі ні про що не думає, можливо, навіть не голосує, адже знає занадто багато.

– До французьких таємних служб, – спокійним тоном повів він далі, – я пішов, звісна річ, тому, що в дитинстві захоплювався історіями про шпигунів; але, гадаю, ще й тому, що успадкував патріотизм свого батька – саме це захоплювало мене в ньому найбільше. Він народився у 1922 році – лише уявіть! Сто років тому!.. Пішов до руху Спротиву, щойно той було утворено в червні 1940 року. Вже у його часи до французького патріотизму ставилися зі зневагою. Можна сказати, що патріотизм народився у битві під Вальмі у 1792 році, а занепад його почався в траншеях Вердена у 1917-му[34]. Зрештою, трохи більше століття – не так вже й багато. А хто нині вірить у французький патріотизм? Національний фронт нібито вірить, еге ж, але є в їхній вірі якась безнадія, вагання; решта ж партій відверто розраховують на розчинення Франції у Європі. Бен Аббес також вірить у Європу – навіть більше, ніж інші, проте він вірить інакше: для нього Європа – це зразкова модель цивілізації. Взірець для Бен Аббеса – імператор Август; і це не найгірший взірець. Виступи Августа в Сенаті збереглися – і, знаєте, я впевнений, що він уважно їх вивчив.

Таннер знову замовк, а потім додав замислено:

– Хтозна, може, вийшла б велика цивілізація… Ви добре знаєте Рокамадур? – зненацька запитав він.

Я вже куняв, але відповів, що ні, не знаю, хіба що з телепередач.

– Обов’язково поїдьте туди. Це лише за двадцять кілометрів звідси – і воно того варте. Паломництво до Рокамадуру було одним із найпрестижніших. Генріх Плантагенет, святий Домінік, святий Бернард, святий Людовик, Людовик ХІ, Філіпп Вродливий – усі колінкували перед Чорною Дівою, усі навколішки долали сходи до святилища, покірно вимолюючи прощення гріхів. Саме в Рокамадурі можна оцінити велич середньовічної християнської цивілізації.

На пам’ять спливали уривки думок Гюїсманса про Середньовіччя; арманьяк був напрочуд смачним; я міркував над відповіддю, аж раптом збагнув, що не здатен скласти до купи двох слів. На мій подив, Таннер твердим і добре поставленим голосом прочитав вірш Шарля Пеґі:

Блаженний, хто поліг на цій землі чуттєвій, Блаженний, хто поліг у битві справедливій. Блаженний, хто поліг у світі бунтівливім. Блаженний, хто поліг у славі узірцевій[35].

Доволі важко розуміти інших людей, вгадувати, що приховується в їхніх серцях – без трунку, напевно, це взагалі було б неможливо. Збентежено і зворушено слухав я, як цей охайний вишуканий інтелігентний і іронічний старий декламував поезію:

Блаженний, хто поліг у вікопомнім бої, Спочивши горілиць, обличчям до Творця, Чи бивсь на рубежі повік, як обіцяв, І смертю заслужив пошани осяйної.

Він із покорою, мало не з сумом похилив голову.

– Ви зауважили? Вже у другій строфі, щоб надати віршеві сили, Пеґі змушений звернутися до Бога. Самої вітчизни мало – її слід пов’язати із чимось могутнішим, із загадковою містикою. Тож у наступних рядках поет відкрито каже про цей зв’язок:

Блаженний, хто поліг за ці міста чуттєві: Вони ж – лише тіла для Міста у Творця. Блаженний, хто поліг за світло каганця В оселі рідній, дорогій, отцевій, Бо в тих оселях образом зорить Тілесний начерк Дому у Творця, Блаженний той, хто в Ньому возлежить — Земля і слава обіймають – без кінця.

– Французька революція, республіка, вітчизна… авжеж, усе це призвело до чогось – до чогось, що тривало трохи більше століття. А середньовічне християнство проіснувало більше тисячі років. Марі-Франсуаз казала, що ви – фахівець із творчості Гюїсманса. Проте, як на мене, ніхто не відчув дух християнського середньовіччя, ніхто не показав його з такою силою, як Пеґі – переконаний республіканець, атеїст і дрейфусар. Він, як ніхто інший, збагнув, що справжнє божество Середніх віків, живе серце їхньої віри – не Бог-Отець і навіть не Христос; це – Діва Марія! І ви відчуєте це в Рокамадурі…

Я знав, що завтра або післязавтра вони мали вирушити до Парижа, щоб підготуватися до остаточного переїзду. Після підписання угод щодо створення розширеного уряду «республіканського фронту» не залишалося жодних сумнівів щодо результатів другого туру, тож Таннери напевно і остаточно мали вийти на пенсію. Я щиро похвалив кулінарний хист Марі-Франсуаз і, вже на порозі, попрощався з її чоловіком. Він випив не менше за мене, але міг, не збиваючись, декламувати Пеґі – цей чоловік мене просто причарував. Чесно кажучи, я не вважав, що республіка і патріотизм «призвели хоч до чогось» – хіба що до нескінченних безглуздих війн, і все ж Таннерові далеко було до маразму; хотів би я зберегти ясний розум в такому віці! Подолавши кілька сходинок ґанку, я обернувся і кинув йому:

– Поїду до Рокамадура!

Туристичний сезон щойно розпочався, людей було небагато, тож я легко зняв номер у готелі «Бо Сіт», розташованому в центрі середньовічного містечка; з ресторану готелю відкривалася панорама на долину річки Алзу. Місце й справді приголомшувало – не дивно, що воно всіх так вабило. Постійно оновлювалися натовпи туристів, які поривалися з усіх куточків світу – всі різні, але в чомусь однакові; вони, ошелешені, з камерою навпереваги обходили скупчення веж, валів, молілень і каплиць, що ліпилися до скель; на кілька днів я ніби потрапив до іншого виміру – тож не дивно, що ввечері у неділю виборів я мало не проґавив упевнену перемогу Бен Аббеса. Я охоче пірнув до мрійливої апатії, тож, хоча цього разу Інтернет у готелі працював бездоганно, я стривожився через тривалу мовчанку Міріам. Власник готелю та персонал уже дали мені визначення: одинак, не вельми ґречний і дещо понурий – зрештою, доволі точна характеристика. Я був одним з «непроблемних» клієнтів – і для них це було головне.

За тиждень-другий я отримав нарешті від неї листа. Міріам багато і охоче розповідала про Ізраїль, про тамтешню особливу атмосферу – напрочуд жваву й веселу, хоча всюди відчувався мовчазний трагічний підтекст. Дивно, напевно, – писала вона, – залишати рідний край (Францію), побоюючись гіпотетичної небезпеки, та емігрувати до країни, де небезпека була цілком реальною; щойно розкольницьке відгалуження «Хамасу» заявило про чергову низку акцій – тож майже щодня бородані-камікадзе, підперезані вибухівкою, виносили в повітря ресторани й автобуси. Це ненормально, але одразу ж, ступивши на цю землю, розумієш: оскільки від часу заснування Ізраїль постійно перебуває у стані війни, вбивства й бої тут усім видаються неминучими, майже природними – принаймні, не заважають насолоджуватися життям. До електронного листа Міріам додала два свої фото в бікіні на Тель-Авівському пляжі. На одному з фото – у три чверті зі спини – вона прямувала до моря; її сідниці були у самому центрі, тож у мене одразу встав – так захотілося попестити їх, що аж руки звело болісною судомою; неймовірно, але я майже відчув доторк до її сідниць.

І тільки закривши ноутбук, я збагнув, що вона не писала про те, що збирається повертатися до Франції.

Я завів звичку щоранку навідуватися до каплиці Божої Матері та кілька хвилин сидіти перед статуєю Чорної Діви, яка вже тисячу років вабила стількох прочан і перед якою колінкували святі й королі. Дивна була подоба – вона ніби свідчила про зниклий світ. Діва сиділа, виструнчившись; обличчя з стуленими повіками – таке далеке, що навіть здавалося позаземним – увінчувала діадема. Маленький Христос (насправді він нічим не нагадував маля, радше дорослого чоловіка, ба навіть старця) сидів на її колінах також дуже прямо; його повіки теж було стулено, а гостре мудре вольове обличчя також прикрашала корона. У їхніх поставах не знайшлося місця ні ніжності, ні збентеженню матері. Ми бачили не малюка Ісуса, а впевненого в собі правителя світу. Його спокій, а також невидима духовна сила, що линула від нього, повнили серце страхом.

Цей надлюдський образ був повністю протилежним Христу-мученику, Христові-страждальцю, який був написаний Маттіасом Ґрюневальдом і так вразив Гюїсманса. Середньовіччя Гюїсманса було епохою готики, навіть пізньої готики – патетичної, реалістичної і моралістичної, ближчої до Відродження, ніж до романської доби. Пригадалася розмова кількарічної давнини з одним викладачем із Сорбонни. На початку Середньовіччя, – пояснював він, – не могло бути й мови про власний погляд; лише пізніше – скажімо, в Ієроніма Босха – виникають страхітливі образи, де Христос відділяє колону обраних від юрмища приречених на вічні муки, а чорти тягнуть грішників, які не покаялися, до пекла. За романських часів усе це бачили інакше, всюди приблизно однаково: після смерті віруючий впадав у стан глибокого сну і змішувався з землею. А коли здійсняться всі пророцтва і Христос прийде вдруге, всі християни, до одного, встануть зі своїх могил, відродяться у своїх тілах і попрямують до раю. Етичний, індивідуальний погляд, власне, як і сама індивідуальність людям романських часів були незрозумілі – і я раптом відчув, що, занурившись у тривалі роздуми перед статуєю Рокамадурської Діви, я також поволі втрачав свою індивідуальність.

І все ж я мав вертати до Парижа, адже була вже середина липня, і якось уранці я з подивом зрозумів: мандрівка тривала вже більше місяця; авжеж, квапитися не було потреби – я отримав електронного листа від Марі-Франсуаз, яка підтримувала зв’язок з іншими колишніми колегами: поки що адміністрація університету нікого ні про що не повідомляла, тож усе перебувало в густому серпанку. Тим часом минули парламентські вибори – їхній результат був очевидним – і було сформовано уряд.

У Рокамадурі вже починалися різноманітні заходи для туристів, переважно гастрономічні, а зрідка й культурні; напередодні свого від’їзду, за звичкою завітавши до каплиці Божої Матері, я натрапив на декламацію віршів Шарля Пеґі. Я сів у передостанньому ряді; слухачів було небагато, переважно молодь у джинсах та сорочках «поло», з дуже щирими, приязними обличчями, які зазвичай демонструють молоді католики.

Ось, нене, тут – сини, що по боях зійшлись. Не зважуйте ви їх, як важать душі злих, Судіть вигнанців після давніх лих, Хоч манівцями йдуть до любої колись.

Олександрійський вірш відбивав такт у тихій атмосфері каплиці, і я замислився над тим, що могли второпати в поезії палкого патріота Пеґі юні католики, сповнені гуманістичних ідей. Актор читав пречудово – до речі, я був переконаний, що це актор з якогось відомого театру, певно, із «Комеді-Франсез», проте він, здається, грав і в кіно (я бачив десь його фото).

Ось, нене, тут – сини у війську незліченнім, На них – не тільки гріх, тож не судіть суворо, Нехай Творець землею їх накриє скоро, Її ж, утрачену, любили невтоленно.

Я здогадався, що актор був поляком, проте ім’я пригадати не міг; напевно, він був і католиком – до цієї конфесії належало кілька відомих акторів; адже акторський фах – досить химерний та вимагає більшої віри у втручання вищих сил, ніж у решті професій. Цікаво, чи любили ці юні католики рідний край? Чи готові були віддати за нього життя? Щодо мене, то я відчував, що готовий віддати життя – але не за рідний край, ні, віддати життя взагалі; словом, почувався я дещо дивно – мені уявлялося, ніби Діва зійшла з п’єдесталу і злетіла в повітря, а малий Ісус відділився від неї; здавалося, варто йому підняти рученя – і впадуть орди язичників та їхні ідоли, і віддадуть йому ключі від світу «як держителеві, владарю й повелителю».

Ось, нене, тут – сини, утрачені колись, Та не судіть ви їх по наклепу лихому, Ви їх прийміть, як Сина Блудного додому, Щоб мати й син у згоді обнялись.

Можливо, я просто зголоднів, адже вчора забув повечеряти, тож краще було мені повернутися до готелю та замовити кілька качиних ніжок, а не мляво сидіти на лавці, мов жертва містичної гіпоглікемії. Я знову згадав про Гюїсманса, про страждання та сумніви, пережиті ним під час навернення до віри, і про відчайдушне прагнення стати частиною церкви.

Я залишився до кінця, проте, врешті-решт, збагнув, що, незважаючи на красу тексту, під час останнього візиту волів би залишитись у каплиці на самоті. У цій суворій скульптурі було ще дещо, крім відданості батьківщині й рідній землі та хвали мужній привабливості вояків, а також окрім цілком дитячого прагнення материнської ласки. Я бачив у ній щось загадкове, священицьке, королівське, чого Пеґі був не в змозі збагнути, а Гюїсманс – і поготів. Уранці, поклавши багаж у авто й оплативши готель, я повернувся до каплиці, де в такий час було зазвичай безлюдно. У затінку на мене ніби чигала непорушна нев’януча Діва. У неї, авжеж, були влада й сила, проте я відчув, як поволі втрачаю із нею контакт, як вона віддаляється в просторі й часі, поки я сиджу на лавці – зіщулений, принижений, скутий. За півгодини я підвівся – Дух остаточно залишив мене, звівши до кволого смертного тіла – і сумно спустився сходами з церковного ґанку до стоянки.

IV

Повернувшись до Парижа, перетнувши пункт оплати проїзду в Сент-Арну, залишивши за собою передмістя Савіньї-сюр-Орж, Антоні та Монруж, звернувши перед Італійською брамою, я вже знав, що життя, яке на мене чекало, буде безрадісним, проте не порожнім, а навпаки – повним невинних виявів агресії; як я й очікував, хтось скористався моєю відсутністю, аби зайняти місце на парковці перед будинком; цівка води стікала по холодильнику; проте жодних інших несподіванок на мене не очікувало. Поштову скриньку розпирало від офіційних листів – деякі вимагали негайної відповіді. Правила адміністративного життя вимагають постійної присутності – будь-яка тривала поїздка може поставити вас у незручне становище перед однією з установ або закладів; я знав, що, аби виправити ситуацію, мені знадобиться кілька днів. Тож узявся до сортування кореспонденції, викидаючи найбільш недолугі рекламні оголошення та відкладаючи вбік слушні пропозиції (три дні «безуму» від інтернет-крамниці «Оффіс-Депо», особисті знижки та розпродаж від іншої крамниці – «Кобразон»), а потім підвів очі до одноманітного сірого неба. Так я просидів кілька годин, підливаючи рому до склянки – а згодом знову накинувся на стос листів. У двох перших моя страхова компанія повідомляла, що у деяких випадках я не зможу отримати відшкодування, та запрошувала оновити поліси, доклавши до послання зразки необхідних документів; до подібних епістол я звик і майже ніколи на них не відповідав. Однак третій лист виявився повною несподіванкою. Мерія міста Невер висловлювала щире співчуття з приводу смерті моєї матері; мене повідомляли, що її тіло доставили до міського судово-медичного закладу, з яким мені належало зв’язатися, щоб отримати додаткову інформацію. Лист було датовано вівторком, тридцять першого травня. Я швиденько проглянув решту пошти: нагадування прийшло чотирнадцятого червня, ще одне – двадцять восьмого червня. А одинадцятого липня мерія Невера проінформувала мене, що, згідно зі статтею L 2223-27 Загального кодексу міських громад, комуна взяла на себе витрати з похорону моєї матері на ділянці загальних поховань міського цвинтаря. На те, щоб звернутися з проханням щодо ексгумації тіла та поховання в окремій могилі, мені давали п’ять діб; після цього терміну тіло мало бути спалене, а попіл розвіяний у «садку спогадів». Якщо я захочу замовити ексгумацію, то буду зобов’язаний компенсувати витрати муніципалітету – катафалк, носіїв та решту.

Авжеж, я й не думав, що мати вела активне громадське життя, – вона не відвідувала лекцій з історії доколумбових цивілізацій, не захоплювалася романським стилем церков Неверського регіону, як решта жінок її віку; проте я не очікував на повну мовчанку. З батьком, напевно, теж намагалися зв’язатися – і він також залишив без відповіді стос листів. Думка про те, що маму поховали на ділянці для жебраків (в Інтернеті я довідався, що саме так раніше називали «ділянки загальних поховань»), була доволі неприємною; а ще мене непокоїло одне питання – що сталося з її французьким бульдогом? Взяло під опіку Товариство захисту тварин? Чи його просто приспали?

Тоді я взявся до рахунків та нагадувань про платежі – нескладних документів, які розкладав по відповідних теках, відокремлюючи повідомлення від двох основних установ, які суттєво впливають на життя будь-якої людини: страхової медичної компанії та податкової служби. Наснаги для вивчення всього цього я не мав, тож вирішив прогулятися Парижем – хоча ні, певно, не всім Парижем, це було б занадто; у перший день я міг обмежитися прогулянкою власним кварталом.

Викликавши ліфт, я збагнув, що не отримав жодного листа від керівництва університету. Я повернувся і перевірив довідки з банку: зарплатню нарахували як слід – наприкінці червня; отже, становище моє лишалося досить хистким.

На перший погляд зміна політичної влади не позначилася на житті кварталу. Як і раніше, китайці з квитанціями юрмилися навколо тоталізатора. Інші мчали кудись шалено, доставляючи рисову локшину, соєвий соус та манго. Ніщо – хай навіть нова мусульманська влада – не могло вповільнити їхнє життя: ісламський прозелітизм (так само як до нього християнські місіонери) безслідно зникав в океані цієї велетенської цивілізації.

Я понад годину блукав Чайнатауном. Як і раніше, парафія Святого Іполита пропонувала курси «Китайська для початківців» та «Китайська кухня»; нікуди не поділись і рекламні листівки на вечірки «Спекотна Азія» в комуні Мезонз-Альфор. Єдиною наявною ознакою змін стало зникнення кошерного відділу у супермаркеті «Казино»; проте великі мережі завжди відрізнялися пристосуванством.

Трохи інакше вийшло із торговельним центром «Італія-2». Як я й передбачав, крамниця «Дженніфер» зникла, на її місці з’явився біобутік продуктів з Провансу (ефірні масла, шампуні на основі оливкової олії та мед із пахощами тамтешніх чагарників – ґариґи). З цілком зрозумілих причин – безперечно, пов’язаних винятково з економічними міркуваннями – крамниця з мережі «Сучасний чоловік», розташована на занехаяному третьому поверсі, також зачинилася; її місце поки що порожніло. Проте найбільше змінилися відвідувачі. Як і всі торговельні центри – звісно, не з таким розмахом, як ТРЦ у «Ла-Дефанс» та на центральному ринку «Ле-Аль», – «Італія-2» завжди вабила гопоту; тепер же гопники куди й поділися! Змінилось і вбрання жінок – я відчув це миттю, навіть не встигнувши обміркувати ці зміни; ні, мусульманських накидок аж так не побільшало, було щось інше – і я цілу годину блукав, перш ніж збагнув, що саме змінилося: усі жінки вбрались у штани. Роздивляння жіночих стегон та проекція піхов у місці перетину кінцівок – цей процес, задоволення від якого напряму залежало від довжини оголених ніжок, відбувався автоматично і несвідомо, певною мірою на генетичному рівні, тож я відразу не усвідомив очевидного факту: спідниці і сукні зникли. Натомість з’явився новий тип вбрання: щось на кшталт довгої бавовняної сорочки, що сягала середини стегон і унеможливлювала носіння обтислих лосин, що їх так люблять деякі жінки; щодо шортів, то про них, вочевидь, не могло бути й мови. Єдина невинна втіха чоловіків – роздивляння жіночих задів – унеможливилася. Тож зміни таки відбувалися; суспільство відверто відступало назад. Кілька годин блукань по телеканалах не дали мені жодної нової інформації, проте, хай там як, мода на еротичні телепередачі давно вже минула.

Лише через два тижні після повернення я отримав листа з університету «Париж-ІІІ». Новий статут ісламського університету «Париж-Сорбонна» не дозволяв мені – не мусульманинові – викладати в ньому; новий президент університету Робер Редіже особисто підписав листа. Він висловлював глибокий жаль і запевняв, що справа аж ніяк не у моєму професійному рівні. Звісна річ, я міг продовжити викладацьку кар’єру в будь-якому іншому світському закладі; однак, якщо я відмовлюся від викладання, ісламський університет «Париж-Сорбонна» зобов’язується виплачувати мені пенсію в індексованому (згідно з інфляцією) розмірі – себто три тисячі чотириста сімдесят два євро на цей момент. Аби належним чином пройти всі необхідні процедури, слід було домовитися щодо зустрічі в адміністрації.

Я тричі перечитав лист, перш ніж повірив у його справжність. Таку ж суму – точнісінько до останнього євро – я отримав би, вийшовши на пенсію у шістдесят п’ять років. Отже, щоб уникнути хвилі невдоволення, вони були готові на серйозні фінансові витрати. Звісно, вони значно перебільшили можливу шкоду від університетських викладачів, їхню здатність на протест. Самого статусу викладача давно вже було недостатньо для доступу до шпальт впливових видань – вони перетворилися на закриті ендогамні середовища. Навіть одностайний протест викладачів майже ніхто не помітив би; проте в Саудівській Аравії, напевно, цього не усвідомлювали. Там досі вірили в силу інтелектуальної еліти – і це мене майже зворушило.

За великим рахунком нічого нового на факультеті я не помітив, хіба позолочені півмісяць та зірку, почеплені поруч із величезним написом над входом «Університет Нова Сорбонна – Париж-ІІІ»; однак усередині адміністративних будівель зміни були більш очевидними. У приймальні я побачив велике фото, на якому прочани обходили Каабу, а кабінети прикрашали плакати з каліграфічно виведеними рядками з Корану; змінилися й секретарки – я не впізнав жодної, – і всі мали покривала. Одна з нових секретарок простягнула мені форму заявки щодо пенсії – напрочуд коротку; я заповнив її на краєчку столу, підписав і відразу віддав. Вийшовши на подвір’я, раптом збагнув, що моя викладацька кар’єра щойно добігла кінця.

Біля сходів до метро «Сансьє» я зупинився, вагаючись; не міг отак запросто поїхати додому, ніби нічого не сталося. Щойно відчинився ринок на вулиці Муффтар. Я замріяно вештався серед запашних овернських ковбас – варених зі спеціями, копчених із фісташками або горіхами, аж раптом помітив на вулиці Стіва. Він також побачив мене – і я зрозумів, що Стів спробував звернути, щоб уникнути зустрічі; проте було надто пізно – я йшов до нього.

Як я й передчував, він погодився на посаду викладача в новому університеті – йому дали читати курс про Артюра Рембо. Стів явно соромився розповідати про це і додав – хоч я й не питав, – що нове керівництво не втручалось у зміст курсу. Звісна річ, кінцеве навернення Рембо до ісламу[36] подавалося як факт, хоча насправді відомості про це були як мінімум суперечливими; проте до дослідження самих текстів нікому не було діла. Оскільки я слухав, не виявляючи зневаги, Стів розслабився і зрештою запропонував випити кави.

– Я довго не міг наважитися, – зізнався він, замовивши келих мускаде. Я з розумінням кивнув. Гадаю, вагався Стів хвилин десять, не більше. – Проте відмовитися від такої зарплатні важко…

– Еге ж, пенсія теж чимала.

– Зарплатня набагато вища.

– Наскільки вища?

– Утричі.

Десять тисяч євро на місяць пересічному викладачеві, який не може похвалитися жодною серйозною публікацією та не користується авторитетом?! Певно, в них справді грошей, хоч лопатою горни. Оксфорд у них вихопили з-під самого носа – останньої миті Катар накинув ціну; тоді Саудівська Аравія вирішила зробити ставку на Сорбонну. Викупили навіть приміщення в п’ятому й шостому округах, щоб перетворити їх на службові помешкання для викладачів; Стівові, скажімо, виділили розкішну трикімнатну квартиру на вулиці Драґон, за яку він платив мізер.

– Вони, звісно, хотіли б, щоб ти залишився, – додав він, – проте не знали, де тебе шукати. Навіть мене питали, чи не можу з тобою зв’язатися. Я сказав, що не можу, адже ми бачилися тільки на факультеті…

Стів провів мене до метро «Сансьє».

– А що зі студентками? – поцікавився я.

Він щиро всміхнувся.

– О, тут справді чимало змін! Скажімо так: усе набуло інших форм. Я одружився, – квапливо докинув він. – Зі студенткою.

– То вони в це також втручаються?

– Не те, щоб… Просто не забороняють шукати нових зв’язків. Наступного місяця в мене буде друга дружина, – завершив Стів і зник у напрямку вулиці Мірбель. А я, ошелешений, закляк перед метро.

Кілька хвилин я стояв, зрештою вирішив повертатися додому. Коли спустився на платформу, то побачив, що наступний поїзд у напрямку «Мерія Іврі» очікується за сім хвилин; наближався інший – але він прямував у бік «Вільжюїф», Єврейського містечка…

Я був у силі віку, мені не загрожувала жодна смертельна недуга, а регулярні захворювання, що мені допікали, звісно, були малоприємні, але й не несли небезпеки; лише за тридцять, а то й сорок років я мав потрапити до похмурого затінку, коли майже всі хвороби загрожують смертю, а лікарі щоразу нарікають на так званий «життєвий поріг». Авжеж, друзів у мене не лишилося – але чи я мав їх колись? Та й нащо потрібні – коли добре помислити – оті «друзі»? На певному рівні фізичної деградації – а вона відбуватиметься все швидше, залишилося років десять, а може й менше, поки деградація не проявить себе і мене вже не називатимуть «досі молодим» – утішитися можна лише певним типом подружніх стосунків (тіла, сказати б, з’єднуються; утворюється щось на кшталт нового організму – зрештою, якщо вірити Платону). А мені з подружніми стосунками не щастило. З кожним тижнем електронні листи від Міріам рідшали, ставали більш стислими. Не так давно вона відмовилася від звертання «Любий» і замінила його на нейтральніше «Франсуа». Я знав, що за кілька тижнів вона повідомить мене – як і всі, хто був у мене до неї, – що зустріла когось. Я був певен – зустріч уже відбулася; авжеж, я не знав напевно, проте щось у доборі слів та нестримне зменшення кількості смайликів та сердечок у посланнях переконувало мене у цьому; просто вона ще не набралася сміливості в цьому зізнатися. Вона віддалялася від мене – ось і все, – вона почала в Ізраїлі нове життя. Чого я міг від неї чекати? Вродлива розумна приязна дівчина, дуже сексуальна – чого іншого я сподівався?! Від Ізраїлю Міріам була в захваті. «Пристосуватися складно, проте ми розуміємо, чому опинилися тут», – писала вона. Про себе я такого сказати не міг.

Лише за кілька тижнів я усвідомив, що завершення викладацької кар’єри позбавило мене зв’язків зі студентками. Ну то й що? Отже, тепер мені варто створити сторінку на сайті Meetic, як до мене це зробили безліч спраглих? Я був освіченим чоловіком у силі віку, як уже згадував; і якби після кількох тижнів добре обміркованого спілкування та спільних миттєвих захоплень якимись дрібничками – скажімо, останніми квартетами Бетховена – хвиля глибокої зажури пішла б на спад і проблискували б миті чарівного сподівання та єднання у несподіваних відкриттях та вибухах сміху, якби за кілька тижнів я наважився б зустрітися з однією зі своїх численних співрозмовниць – до чого б це призвело? З одного боку – безсилий член, з другого – суха вагіна; ні, я волів уникнути такого жахіття.

Раніше я вкрай рідко звертався до сайтів платних сексуальних послуг – переважно влітку, щоб якось перебути період між двома студентками; взагалі ж я почувався досить задоволеним. Швиденько посновигавши мережею, я переконався, що поява нової ісламської влади не позначилася на роботі сайтів знайомств. Я тягнув кілька тижнів, вивчав чужі сторінки, деякі роздруковував, аби уважніше перечитати (ескорт-сайти нагадують кулінарні книги, де напрочуд зворушливі описи страв натякають на втіху значно більшу, ніж, здебільшого, отримуєш у результаті). Нарешті мій вибір впав на «Темненьку Надю»; зважаючи на політичні обставини, мене збуджувала вже сама думка про мусульманку.

Проте Надя мала туніське коріння й уникнула повторної ісламізації, що охопила її покоління. Ця донька рентгенолога завжди мешкала у заможних кварталах і навіть не думала носити чадру. Надя навчалася на другому курсі магістратури з сучасної літератури і могла бути однією з моїх колишніх студенток; однак я помилився – раніше вона навчалася в університеті «Париж-Дідро». У сексі Надя була професіоналкою, проте пози змінювала автоматично, з відсутнім виглядом, і пожвавилася лише під час анального контакту; задок у неї був маленький і досить вузький, проте я чомусь не відчував жодної втіхи, хоч і знав, що можу годинами трахати Надю похмуро і без утоми. Тільки коли вона почала скрикувати, я зрозумів, що дівчина боїться відчути насолоду – а потім, певна річ, закохатися; вона швидко обернулася до мене й довершила роботу вустами.

Перш ніж я пішов, ми ще трохи погомоніли на канапі, придбаній в інтернет-крамниці «Дім диванів»; треба ж було чимось заповнити час, за який я заплатив! Надя була розумною, проте вельми нещирою дівчиною: щодо всіх тем – від обрання Бен Аббеса до боргів країн третього світу – вона думала саме те, що слід було думати. Однокімнатна квартира Наді вражала гарним смаком та бездоганним ладом; я був упевнений, що поводиться вона дуже помірковано і, замість витрачатися на розкішні дрібнички, дбайливо відкладає гроші. Так і було: Надя зізналася, що за чотири роки роботи – а почала вона у вісімнадцять – зібрала достатньо, аби придбати оцю квартиру. В такому дусі вона збиралася продовжувати до кінця навчання – а потім мріяла працювати у ЗМІ.

За кілька днів я зустрівся з «Дурненькою Бабет», якій на сайті співали дифірамби та яка змальовувала себе як «запальну дівчину без табу». Вона прийняла мене у досить старій, але милій двокімнатній квартирі, вбрана у станик, який залишав груди оголеними, та тоненькі стрінги. Бабет мала довге біляве волосся та відрите щире обличчя – мало не янгольське. Їй також подобався анальний секс – але вона не боялася це показати. Цілу годину я не міг кінчити, тож Бабет зауважила, що я міцний горішок; але насправді, як і минулого разу, незважаючи на залізну ерекцію, я не відчував ані найменшого задоволення. Бабет попросила спустити їй на груди – я так і зробив. Розмазавши сперму по грудях, вона зізналася, що обожнює, коли її повністю вкриває ця рідина; Бабет регулярно брала участь у gang bangs – групових актах кількох чоловіків з однією жінкою, часом у спеціальних клубах любителів обміну партнерами, але траплялося, що й у громадських місцях, наприклад, на автостоянках. Хоча плата за участь у подібних розвагах була незначною – п’ятдесят євро з особи, – для Бабет вони були неабияким прибутком, адже часом вона запрошувала сорок-п’ятдесят чоловіків, які по черзі користувалися трьома її отворами, а потім усі спускали на неї. Наступного разу – пообіцяла Бабет – вона обов’язково повідомить мене про «вечірку». Я ґречно подякував їй. Насправді це мене не вельми цікавило, але Бабет мені дуже сподобалась.

Врешті-решт я досить високо оцінив послуги цих двох дівчин-ескортів. Однак не настільки, аби прагнути зустрітися з ними вдруге чи зав’язати стосунки; їм не вдалося наповнити мене наснагою до життя. То що ж мені залишалося – помирати? Ні, такий вихід видався мені завчасним.

А за кілька тижнів помер мій батько. Про це я дізнався з дзвінка його подруги, Сильвії. У нас було мало нагод, – жалілася вона мені в слухавку, – щоб поговорити. Еге ж, то був ще той евфемізм, адже насправді ми не розмовляли ніколи, навіть про існування Сильвії я знав лише з непрямого натяку батька під час нашої останньої розмови два роки тому.

Вона заїхала за мною на вокзал у Бріансоні. Поїздка видалась украй неприємна. TGV до Ґренобля був ще цілком пристойний – залізнична компанія SNCF[37] підтримувала мінімальний рівень сервісу в швидкісних потягах; проте TER – потяги місцевого сполучення – здавалося, залишили напризволяще; той, у якому я прямував до Бріансона, кілька разів ламався і, зрештою, запізнився на годину і сорок хвилин; туалети були забиті, потік води впереміш із нечистотами залив підлогу, загрожуючи дістатись і до сидінь пасажирів.

Сильвія сиділа за кермом Mitsubishi Pajero Instyle, і мене глибоко вразило те, що сидіння було вкрито чохлами «під леопарда». Повернувшись до Парижа, я придбав спеціальний випуск «Авто-Газети», звідки дізнався, що «Міцубісі Паджеро» – «один із найбільш ефективних у ворожому середовищі позашляховиків». Автівку Сильвії було обладнано розкішними шкіряними сидіннями, електричним відкидним дахом, камерою заднього виду та аудіосистемою Rockford Acoustic на вісімсот шістдесят ватів, оснащеною двадцятьма двома колонками. Усе це було надзвичайно дивно, адже впродовж усього життя – принаймні впродовж тієї його частини, яку знав я, – тато затято дотримувався умовностей буржуазного доброго тону; сірий у смужку або темно-синій костюм-трійка, англійські краватки відомих брендів – його одяг повністю відповідав посаді, яку він обіймав: фінансовий директор великої компанії. Трохи кучеряве біляве волосся, блакитні очі, зграбне обличчя – він міг би зіграти роль в одному з тих голлівудських фільмів, що їх час від часу знімають: заплутаний і начебто актуальний сюжет про фінансовий світ та високі стандарти Волл-стріт. За десять років я жодного разу не бачився з батьком, тож нічого не знав про зміни в його житті, проте аж ніяк не очікував на те, що він стане сільським задавакою.

Сильвії було під п’ятдесят, тобто на двадцять п’ять років менше, ніж я уявляв; якби не було мене, то вона, напевно, отримала б спадок повністю, натомість мала поступитися принаймні половиною, адже я був єдиним сином. Звісно, за таких умов важко було сподіватися, що Сильвія плекатиме до мене надто теплі почуття; хай там як, але вона поводилася зважено, вела невимушену розмову. Мені довелося кілька разів телефонувати їй і попереджати про запізнення поїзду – тож нотар була змушена відкласти зустріч із нами на шосту вечора.

Заповіт батька не став несподіванкою: спадок було поділено між нами на дві рівні частини; жодних додаткових спадкоємців не існувало. Проте нотар чудово попрацювала – вона вже розпочала процедуру оцінки спадку.

В компанії Unilever[38] батько отримував дуже високу пенсію, але готівкою завжди одержував небагато: дві тисячі євро на поточному рахунку і кількадесят тисяч на накопичувальному рахунку в цінних паперах – певно, про останній батько давно забув. Головною його маєтністю був будинок, де вони з Сильвією мешкали: агент із нерухомості з Бріансона, навідавшись, оцінив його приблизно у чотириста десять тисяч євро. Майже новенький позашляховик, якщо вірити сайту автомобільного дилера L’Argus, коштував сорок п’ять тисяч. Але найбільше мене здивувала колекція коштовних рушниць, що їх нотар перерахував у порядку зниження ціни: найдорожчими були «Верне-Каррон Платинова» та «Шапюї Урал Елітна». Загальна вартість складала вісімдесят сім тисяч – набагато дорожче за позашляховик.

– Тато що, зброю збирав? – здивовано поцікавився я у Сильвії.

– Рушниці були не для колекції. Він часто ходив на полювання – просто таки кохався у ловах!

Колишній фінансовий директор Unilever на пенсії вирішив придбати собі потужний позашляховик та відкрив у собі завзятого мисливця: що ж, чом би й ні! Візит до нотаря був недовгим – отримання спадщини виявилося безнадійно простим. Однак навіть це – враховуючи моє запізнення – не допомогло мені встигнути на зворотній поїзд, який того дня був останнім. Сильвія опинилась у вельми ніяковому становищі – ми збагнули це, напевно, обоє і одночасно, щойно повернулися до авта. Я відразу знайшов зручне рішення, заявивши, що найкраще мені знайти номер у найближчому до вокзалу готелі. Поїзд до Парижа вирушав наступного ранку мало не на світанні, і я в жодному разі не міг запізнитися, бо мав (запевнив Сильвію я) кілька важливих зустрічей у столиці. Я двічі збрехав: у мене не лише не було призначено жодних зустрічей ні завтра, ні в будь-який інший день, але й перший поїзд до Парижа відправлявся мало не опівдні, тож потрапити додому я міг сподіватися хіба що о шостій вечора. Сильвія, втішившись тим, що найближчим часом я зникну з її життя, мало не з радістю запропонувала випити по келиху «у них» – вона зробила наголос на цих словах. Однак ішлося не тільки не про «у них» – адже мій батько щойно помер, – а й майже не про «у неї»: виходячи з сум, про які я довідався, Сильвія, щоби виплатити мою долю спадку, не мала іншого виходу, як продати будинок.

Шале, розташований на схилах долини Фрейссіньєр[39], видався мені просто велетенським; підземний паркінг міг би вмістити з десяток автівок. Перетнувши коридор, який вів до вітальні, я зупинився перед опудалами – татовими трофеями; серед них були сарни, дикі барани – і ще кілька подібних ссавців; побачив я й кабана – його було легше впізнати.

– Можете зняти пальто, – запропонувала Сильвія. – Знаєте, полювання – це так захоплює. Я раніше й не здогадувалася. Вони полювали цілу неділю, вечеряли всі разом з іншими мисливцями та їхніми дружинами – набиралося десь із десяток пар; зазвичай аперитив пили тут, а часом ходили до ресторанчика в сусідньому містечку, який замовляли заздалегідь.

Отже, нарешті життя мого тата стало приємним; це для мене був іще той сюрприз. У молоді роки я не бачив жодного з його колег – і, гадаю, він з ними також не бачився поза роботою. Цікаво, чи були друзі в моїх батьків? Можливо, хтозна, проте я не міг пригадати жодного з них. Ми мешкали у Мезон-Лаффіті (комуні неподалік Парижа) у великому будинку – звісно, меншому за цей, але все одно чималому. Жодного разу ніхто не заходив до нас на вечерю, ніхто не приїздив на вихідні – не було нічого такого, що зазвичай відбувається між друзями. Я був переконаний – і це тривожило мене найбільше, – що в батька не було подруги, яку можна було б назвати коханкою; авжеж, певності не було, я не мав жодного доказу; проте уявлення про коханку ніяк не поєднувалося з моїми спогадами про батька. Несподівано поруч знайшлася людина, яка прожила два різні життя, чітко відокремлені й нічим не пов’язані.

Вітальня була просто величезною – певно, простягалася на цілий поверх; біля кухні в американському стилі, розташованої неподалік від входу, стояв великий фермерський стіл. Решту простору займали низькі столики та глибокі білі шкіряні дивани; стіни прикрашали мисливські трофеї, а на стійці красувалася колекція рушниць. Напрочуд вишукана зброя з інкрустацією, майстерно оздоблена, приязно сяяла. Підлогу вкривали шкури різноманітних тварин – гадаю, здебільшого баранів; я ніби потрапив до німецького порнофільму 1970-х років, дія якого відбувається в мисливському будиночку у Тіролі. Я підійшов до великого вікна на всю стіну, що виходило на гірський краєвид.

– Просто перед вами – пік Мейж, – пояснила Сильвія. – А північніше можна побачити пасмо Екрени. Вип’єте щось?

Я ще не бачив такого величезного бару – десятки фруктових наливок, кілька лікерів, про існування яких я й не здогадувався; а втім, я зупинився на звичайному мартіні. Сильвія увімкнула торшер. Присмерки надавали снігові, що вкривав Екрени, синього відблиску, і ми трохи засумували. Навіть незважаючи на нюанси зі спадком, я не міг уявити, що вона лишається в цьому будинку сама. Сильвія досі мала якусь роботу в Бріансоні – вона казала мені про це під час поїздки до нотаря, але я забув, яку саму. Вочевидь, навіть якщо вона переїде до великого помешкання у центрі міста, її життя стане сумнішим. Я мимохіть присів на диван, погодився на другий келих мартіні – проте вже знав, що він буде останнім, що після цього я попрошу її відвезти мене до готелю. Що далі, то більш очевидним ставало для мене те, що я зовсім не розумію жінок. Тут я мав справу з нормальною жінкою – навіть занадто нормальною; і все ж їй вдалося знайти щось у моєму батькові; щось, чого не розгледіли в ньому ні мама, ні я. І я не вірив, що йшлося тільки – чи переважно – про гроші; адже вона також мала чималу зарплатню – це було помітно з її одягу, зачіски, з того, як вона розмовляла. Тож у звичайнісінькому старому вона примудрилася щось побачити – і покохати.

Повернувшись до Парижа, я побачив електронний лист, отримати який побоювався вже кілька тижнів; а втім, гадаю, це не зовсім так – правда в тому, що я давно змирився; єдине, що я хотів знати, – чи Міріам також, як інші, напише, що зустріла когось, чи застосує вона саме цей вислів.

І вона його таки застосувала. У наступному абзаці запевняла, буцімто їй невимовно шкода і вона завжди згадуватиме про мене з глибоким сумом. Гадаю, тут вона не брехала – навіть якщо насправді згадуватиме нечасто. Потім вона відразу змінила тему, вдавши, ніби страшенно схвильована політичною ситуацією у Франції. З її боку було дуже мило показати, ніби наше кохання розметав нурт історії – авжеж, це було нечесно, проте мило.

Я відвернувся від екрану комп’ютеру, зробив кілька кроків до вікна: хмара, подібна до сочевиці, з боками, забарвленими у помаранч призахідного сонця, зависла над стадіоном імені Себастьяна Шарлеті – нерухома й байдужа, мов міжгалактичний космічний корабель. Я відчував глухий задавлений біль – достатній, утім, щоб завадити ясності думки; я бачив лише одне: знову, вже укотре залишився сам-на-сам із прагненням до життя, яке все слабшало, та передчуттям майбутніх знегод. Звільнення з університету – на перший погляд, справа досить звичайна – дало поштовх могутньому адміністративному механізмові соціального забезпечення; і це – на додачу до моєї страхової компанії, дзвонити куди я не наважувався. Однак мусив; пенсія, хоч і доволі висока, не дозволяла мені підхопити більш-менш серйозну хворобу; з іншого боку, мені цілком вистачило б на інших повій. Чесно кажучи, такої потреби я не відчував, і малозрозумілий кантівський імператив «обов’язку перед собою» не полишав мою голову, поки я не зважився таки пробігти очима оголошення на вже знайомому мені сайті. Врешті-решт я зупинився на сторінці двох дівчат: 22-річної марокканки Рашиди та 24-річної іспанки Луїзи. Вони пропонували «підпасти під чари кокетливого і розбещеного дуету». Еге ж, це було досить дорого; проте мені здалося, що обставини, в яких я опинився, виправдовують ці доволі незвичні витрати; ми домовилися зустрітися того ж вечора.

Спочатку все йшло як завжди, тобто не дуже й погано; дівчата винаймали симпатичну однокімнатну квартиру біля площі Монж; вони запалили ладан та увімкнули приємну музику – щось на кшталт співу китів; я входив у них по черзі з усіх боків, не знаючи ні втоми, ні насолоди. І тільки за півгодини, коли я брав Луїзу по-собачому, сталося дещо новеньке; Рашида поцілувала мене і, мило всміхнувшись, прилаштувалася ззаду; спочатку вона поклала руку мені на стегно, потім нахилилась і взялася вилизувати мені яйця. Потроху я відчував, як зростає мій захват і повертаються забуті хвилі насолоди. Хтозна, можливо, лист Міріам і те, що вона залишила мене офіційно, звільнили мене. Сповнений вдячності, я обернувся, зірвав з себе презерватив і віддався вустам Рашиди. За дві хвилини я спустив; дівчина дбайливо злизувала останні краплини, а я ніжно гладив її волосся.

Залишаючи дівчат, я дав кожній по сто євро чайових; либонь, негативні висновки були передчасними – цим двом вдалося підтвердити можливість мутації, яка відбулася з життям мого батька; хтозна, мабуть, якщо навідуватиму час від часу Рашиду, то між нами спалахне почуття – ніщо не могло цьому завадити.

Цей промінчик надії блиснув саме тієї миті, коли у Франції прокинувся оптимізм, якого вона не знала з часів Славного тридцятиріччя[40] – тобто вже півстоліття. Усі одностайно вітали перші кроки «уряду національної єдності», створеного Мохаммедом Бен Аббесом – експерти сходилися на тому, що ніколи ще новообраний президент Республіки не мав подібного успіху. Думками я часто повертався до слів Таннера про міжнародні амбіції нового керманича – і задоволено відзначав події, які проходили майже непоміченими: відновлення перемовин між Марокко і Євросоюзом щодо майбутнього членства; щодо Туреччини, то було вже навіть визначено дати. Римську імперію послідовно відбудовували – та й усередині країни Бен Аббес утілював безпрограшний план. Першим наслідком його обрання стало зниження злочинності – і у неймовірних пропорціях: навіть у найнебезпечніших кварталах злочинів стало вдесятеро менше. Другим успіхом стало стрімке падіння рівня безробіття. Причиною цього, без сумніву, було масове зникнення жінок з ринку праці, у свою чергу спричинене значним підвищенням виплат на родину – першочерговим заходом, символічно представленим новим урядом. Звісно, спочатку обумовлення виплати припиненням будь-якої професійної діяльності викликало невдоволення серед лівих, проте, коли з’явилися перші дані щодо безробіття, роздратування миттю вщухло. Не спостерігалося навіть зростання дефіциту бюджету: підвищення виплат на родину компенсували різким зменшенням бюджету міністерства освіти, на яке раніше виділяли найбільше державних коштів. Було впроваджено нову систему, згідно з якою обов’язкова освіта обмежувалася початковою школою – тобто приблизно у віці дванадцяти років; учень отримував атестат, який визнавався як документ про отримання освіти. Заохочувалося ремісництво; всі заклади середньої і вищої освіти стали приватними. Метою всіх цих реформ було «повернути родині – головній ланці нашого суспільства – чільне місце й належну повагу»; так заявили президент Республіки і його прем’єр під час досить дивного спільного виступу – Бен Аббес підібрав майже магічну тональність, а Франсуа Бейру, осяяний широкою блаженною усмішкою, ніби грав роль Жана Сосісса, Hanswurst зі старих німецьких пантомім – той кумедно повторював усе, що сказав щойно головний персонаж. Вочевидь, мусульманським школам не було чого боятися – в галузі освіти нафтові монархії завжди виявляли безмежну щедрість. Що дивно – деякі католицькі й єврейські освітні заклади також отримали зиск, звернувшись за підтримкою до керівників великих компаній; було проведено наради з акціонерами, і пролунали заяви про відкриття дверей закладів, як завжди, у вересні.

Неочікуваний переворот у системі протиставлення «лівоцентристи – правоцентристи», що з давніх-давен визначала французьке політичне життя, спочатку збентежив і майже позбавив мови переважну більшість журналістів. Бідолашний Кристоф Барб’є зі смішним шаликом, никаючи телемайданчиками, заледве тримався на ногах, не в силах коментувати історичну мутацію, наближення якої він не помітив – зрештою, її наближення не помітив ніхто. А втім, потроху, за кілька тижнів, сформувалися кілька опозиційних груп. Перш за все світські ліваки. Відбулися протестні збори, підбурювані такими химерними постатями, як Жан-Люк Меланшон та Мішель Онфре[41]; Лівий фронт нікуди не дівся (принаймні на папері він існував), тож цілком можна було припустити, що у 2027 році перед Бен Аббесом постане серйозна проблема; і це не враховуючи кандидатки від Національного фронту. З іншого боку гучніше залунали голоси таких угрупувань, як Союз студентів-ваххабітів, – вони обурювалися стійкістю аморальних звичаїв та вимагали реального застосування шаріату. Така дискусія була французам новиною і дуже різнилася від тих чвар, що точились упродовж останніх десятиріч, – і водночас вона мало чим відрізнялася від суперечок у більшості арабських країн; проте на цьому полі мав іще відбутися справжній бій. Саме існування політичного протистояння (хай навіть штучного) є необхідною передумовою злагодженої роботи ЗМІ – а може, й побутування серед населення хоча б формальної віри в демократичність процесу.

Поза цією поверховою метушнею у Франції відбувалися швидкі – і дуже глибокі – зміни. Невдовзі з’ясувалося, що Мохаммед Бен Аббес мав і власну точку зору, далеку від ісламу; під час однієї з прес-конференцій він заявив, що зазнав великого впливу філософії дистрибутизму, чим не на жарт перелякав слухачів. Насправді під час виборчої кампанії він казав про це не раз, проте журналісти мають природжену схильність до неуважного ставлення до інформації, тому тоді цю заяву ніхто не підхопив і не засудив. Проте цього разу йшлося про діючого президента, тож журналістам довелося поцікавитися термінологією. Упродовж кількох наступних тижнів усім охочим стало відомо, що дистрибутизм – це напрям у філософії економіки, що з’явився в Англії на початку ХХ сторіччя під впливом ідей Ґілберта Кейта Честертона та Гілера Беллока. Цю течію подавали як «третій шлях», відмежовуючись від капіталізму і комунізму (який називали «державним капіталізмом»). Основою дистрибутизму було скасування поділу між капіталом і працею. Сімейне підприємство вважалося за основну і природну одиницю економіки; у деяких галузях промисловості, коли виникала потреба в об’єднанні у більші компанії, мало робитись усе можливе, щоби працівники ставали акціонерами та брали участь в управлінні підприємством.

Дистрибутизм (пізніше Бен Аббес був змушений це уточнити) цілком відповідав засадам ісламу. Уточнення прийшлося до ладу, адже за життя Честертон і Беллок активно захищали католицизм. Невдовзі з’ясувалося, що, незважаючи на підкреслену антикапіталістичну спрямованість нової доктрини, приводів побоюватися у Брюсселя не було. Насправді основними заходами, до яких вдався новий уряд, були, з одного боку, повне скасування державних дотацій для великих промислових груп (а цього в Брюсселі вже давно домагалися, адже дотації вважалися прямим порушенням принципу вільної конкуренції), а з другого – коригування податкової системи на користь ремісників та дрібних приватних підприємців. Нововведення миттю набули шаленої популярності, адже впродовж кількох десятиліть молодь мріяла головним чином про те, як відкрити «власну справу» або принаймні набути статусу незалежного працівника. Крім того, нововведення повністю відповідали змінам у національній економіці: незважаючи на недешеві плани її порятунку, повсюдно у Франції одне за одним зачинялися великі промислові підприємства; а промисли й сільське господарство не лише отримували бариші, а й виборювали нові сегменти ринку.

Усі ці трансформації штовхали Францію до нової суспільної моделі, проте все відбувалося тишком-нишком, поки не з’явилося вибухоподібне есе молодого суспільствознавця Даніеля Да Сильви під іронічною назвою «Одного дня, сину мій, усе належатиме тобі» та лаконічним підзаголовком «На шляху до поміркованої родини». У вступі Да Сильва з повагою посилався на іншу працю, що побачила світ років із десять тому – есе філософа Паскаля Брюкнера, де, констатуючи занепад шлюбу за коханням, автор виступав за повернення до шлюбу за розрахунком. Да Сильва так само твердив, що родинні зв’язки – зокрема зв’язок «батько-син» – ґрунтуються аж ніяк не на коханні, а на передачі досвіду й спадку. Перехід до зарплатні як головного джерела доходу, на думку Да Сильви, конче призводив до занепаду родини та остаточної атомізації суспільства, яке могло змінитися тільки тоді, коли основою моделі нормального виробництва знову стане індивідуальне підприємство. Дуже часто неромантичні тези ставали приводом до скандалу, адже раніше подібні публікації випадали з медійного поля, бо в ЗМІ панували сталі уявлення про індивідуальну свободу, таємницю кохання та інші не менш важливі речі. Метикуватому, гострому на язик, доволі байдужому до політичних та релігійних ідей, за будь-яких умов зосередженому на своїй царині знань – аналізі еволюції родинних утворень та її впливу на демографічні прогнози для західних суспільств – молодому соціологові судилось уперше розірвати це зачакловане коло «правого забарвлення», яке загрожувало оточити його, та перетворитися на визнаного експерта у дебатах щодо новоутворених суспільств (авжеж, утворювалися вони надто повільно, помалу, без виявів злоби, в загальній атмосфері мовчазної і млявої згоди – проте все ж утворювались), які всі без винятку стосувалися нових проектів Бен Аббеса.

Історія моїх стосунків з родиною була чудовою ілюстрацією ідей Да Сильви; щодо кохання, то я віддалився від нього більше, ніж будь-коли. Диво першого візиту до Рашиди та Луїзи не повторювалося, тож мій прутень знову перетворився на потужний, але нечутливий орган; я залишав квартиру дівчат майже у відчаї, усвідомлюючи, що ніколи вже їх не побачу і що чудові можливості втікають крізь пальці, залишаючи мене, як писав Гюїсманс, «глухим і сухим».

Невдовзі холодний фронт довжиною у кілька тисяч кілометрів різко спустився на Західну Європу; зупинившись на кілька днів над Британськими островами та Північною Німеччиною, якось уночі маси полярного повітря зійшли на Францію, спричинивши надзвичайно низьку для цього сезону температуру.

Моє тіло, що вже не могло втримувати насолоду, перетворилося на вмістилище страждань, і кількома днями пізніше я (певно, вже вдесяте за останні три роки) став жертвою дисгідрозу – порушення потовиділення, – який призвів до пухирчастої екземи. Гнійнички, що поспухали на підошвах та між пальцями ніг, розростались і прагнули поєднатись у єдиний великий гнійник. Дерматолог пояснив, що хвороба ускладнилася мікозом – опортуністичними грибками, що розповзлися по враженій зоні. Авжеж, лікування було відоме, проте перших ознак покращення треба було чекати тільки за кілька тижнів. Тож упродовж усіх наступних ночей я прокидався від болю; годинами чухався до крові, аби заспокоїти біль хоч на деякий час. Дивно було усвідомлювати, що пучки – пухкі і незграбні кавалки плоті – можуть спричиняти такі муки.

Однієї ночі, прокинувшись, аби почухатися, я опустив скривавлені ноги на підлогу і потеліпався до вікна. Була третя ночі, але – як це завжди спостерігається у Парижі – темрява була досить умовною. З вікна я бачив із десяток хмарочосів та сотні менших будинків. Загалом кілька тисяч помешкань, а також родин, які в Парижі складалися переважно з однієї-двох осіб; з часом одинаків більшало. Тьмяніла переважна більшість вікон. Як і багато в кого з цих людей, у мене не було серйозних причин для самогубства. Їх у мене було навіть менше, ніж у будь-кого: моє життя було позначене справжніми інтелектуальними досягненнями, я був частиною певного поважного (хоч і дуже вузького) кола осіб. Скаржитися на матеріальний стан також було безглуздо: до самої смерті мені було забезпечено досить високі прибутки – удвічі вищі за середню зарплатню, – причому працювати від мене ніхто не вимагав. І все ж я відчував, що близький до суїциду – хай навіть мене не крає відчай чи глибока зажура; я страждав від повільного виродження «загалу функцій, які чинять опір смерті», як зазначає Ксав’є Біша[42]. Вочевидь, простого бажання жити вже було явно мало, щоб опиратись гризотам і клопотам, які позначають життя середньостатистичного жителя Західної Європи – я не мав сили жити заради себе, а когось іншого біля мене не знаходилося. Людство мене мало цікавило – я навіть відчував до нього відразу; людей я не приймав за братів і ще менше прагнув бути частиною певної групи – співвітчизників чи колишніх колег. Однак, із певною відразою, мусив визнати, що ці особи були подібні до мене – і саме від цієї подібності кортіло втекти; звісна річ, мені бракувало жінки – класичне, давно випробуване рішення; авжеж, жінка також є людиною, проте дещо інашою – вона додає життю присмак екзотики. Цю проблему майже в тих самих словах міг описати й Гюїсманс – відтоді ситуація аж ніяк не змінилася, хіба лише в негативний бік: різниця між нами потроху розкришувалася, однак навіть такий погляд на стосунки між нами видавався мені перебільшенням. Зрештою Гюїсманс обрав інший шлях – ще радикальнішу екзотику божественного; проте цей вибір я так і не спромігся збагнути.

Минуло ще кілька місяців; дисгідроз, врешті-решт, здався під тиском ліків, однак майже відразу його заступили жорстокі напади геморою. На дворі холоднішало, я намагався виходити якомога рідше: щотижня – до супермаркету, щоб оновити запас харчів і засобів для господарства, щодня – до поштової скриньки, аби забрати книжки, замовлені на Амазоні.

І все ж період свят минув не так сумно. Минулого року я отримав кілька привітань із Новим роком – зокрема від Аліси, а ще від кількох колег по факультету. Цього року вперше я не отримав нічого.

Уночі 19 січня я пережив неочікуваний і нестримний напад плачу. На ранок, коли над комуною Кремлен-Бісетр сходив світанок, я вирішив повернутися до абатства Ліґюже, де Гюїсманс отримав чин облата.

Швидкісний поїзд у бік Пуатьє запізнювався на невизначений час, тож охоронці походжали вздовж платформ, аби хтось часом не спробував закурити; словом, із подорожжю мені не щастило з самого початку, а в потязі на мене чекали й інші негаразди. З часу моєї останньої поїздки місце для багажу звузилося ще більше, стало майже непомітним – валізи і дорожні торби скупчувались у проходах і перетворювали пересування між вагонами (єдину розвагу під час подорожей залізницею) на конфліктну і вельми повільну справу. У барі (до якого я діставався цілих двадцять п’ять хвилин) чекало нове розчарування: більшість страв з і так небагатого меню були відсутні. Залізнична компанія та бар вибачалися за тимчасові незручності; я був змушений задовольнитися салатом із кіноа з базилією та пляшкою італійської мінеральної води. У газетному кіоску Relay на вокзалі я придбав свіже число Lib`eration. Зрештою, коли ми проїздили містечко Сен-П’єр-де-Кор, одна зі статей привернула мою увагу: з’ясувалося, що дистрибутизм новообраного президента був не таким небезпечним, як видалося на перший погляд. Одним із головних елементів політичної філософії Честертона і Беллока був принцип субсидіарності, згідно з яким жодне утворення (суспільне, економічне чи політичне) не мало права перебирати на себе функцію, яку можна було довірити утворенню меншому. Папа Пій ХІ у славетній буллі «Quadragesimo Аnno»[43] так писав про цей принцип: «Так само, як недобре позбавляти особу та довіряти спільноті те, з чим упоралися б приватні компанії та промисловість, слід вважати великою несправедливістю, злом і порушенням загальноприйнятого устрою, коли впливовіша й більша організація привласнює функції, що їх цілком могли б виконувати менші утворення». І Бен Аббес здогадався, що функцією, привласнення якої на надто високому рівні «порушувало загальноприйнятий устрій», була злагода у суспільстві. Що може бути прекраснішим, – схвильовано повідомив він в останній промові, – за суспільну злагоду, якщо вона реалізується в теплому родинному колі!.. У широкому сенсі «тепле родинне коло» на цій стадії було лише програмою, проте – якщо придивитися до справи уважніше – новий урядовий проект бюджету передбачав упродовж наступних трьох років скоротити соціальні витрати на 81 %.

Найдивнішим було те, що гіпнотичні чари Бен Аббеса, якими він користувався з самого початку, діяли й досі, а його проекти не зустрічали серйозного спротиву. Ліві легко приймали реформи, запропоновані правими, хоча раніше з відразою відмовилися б; проте випадок із мусульманською партією був ще складнішим. З міжнародних оглядів у газетах я дізнався про швидкий перебіг перемовин з Алжиром і Тунісом щодо вступу до Євросоюзу та про те, що вже наприкінці наступного року, як і Марокко, ці дві країни мали приєднатися до ЄС; вже відбулися перші контакти з Ліваном і Єгиптом.

На вокзалі у Пуатьє подорож стала значно приємнішою. Таксі було повно, і водій не здивувався, коли я повідомив, що збираюся до Ліґюже. Опасистому таксистові було під п’ятдесят, він дивився на мене розважливо і майже ніжно; своїм мінівеном «Тойота» він керував обережно. Щотижня, – розповів мені він, – з усього світу прибували люди, аби пожити у найдавнішому християнському монастирі на Заході; не так давно (здається, на минулому тижні) він доставив туди відомого американського актора – ім’я таксист не пригадував, проте був певен, що бачив його у кіно; після кількох запитань я встановив, що цілком могло бути, що йшлося про Бреда Пітта. Місце дуже приємне, – зауважив водій, – адже там спокійно, та й годують чудово. Коли він це сказав, я зненацька збагнув, що він справді це відчував, що я натрапив на одного з тих небагатьох людей, які щиро тішаться затишку інших – словом, на добряка.

Ліворуч від входу до монастиря стояла крамничка, де можна було придбати продукти місцевого виробництва, проте її було зачинено, а на рецепції праворуч було безлюдно. Маленька табличка повідомляла, що в разі потреби можна було подзвонити, проте під час служби варто було втриматися від цього. Час початку служб було вказано, проте не їхню тривалість: витративши час на складні розрахунки та співставивши їх з обідом, я дійшов висновку, що, аби вкластись у добу, одна служба не могла тривати довше півгодини. Ще трохи поміркувавши, я зрозумів, що нині мав бути проміжок між службами шостої і дев’ятої годин, отже, можна було тиснути на ґудзик дзвінка.

За кілька хвилин з’явився довготелесий чернець, убраний у чорне; побачивши мене, він широко всміхнувся. Над високим чолом дрібно кучерявилося каштанове волосся з проблиском сивини, а підборіддя прикрашала борідка – також каштанова; я вирішив, що ченцеві ще немає п’ятдесяти.

– Я брат Жоель, це я відписав на ваш електронний лист, – сказав він і взяв мою дорожню торбину. – Ходімо, я проведу вас до кімнати.

Чернець тримався прямо, торбину (доволі важку) ніс без зусиль, зрештою, на перший погляд, був у чудовій фізичній формі.

– Раді вас знову бачити, – вів далі він. – Адже минуло вже понад двадцять років, еге ж?

Певно, на моєму обличчі відобразилося повне нерозуміння, бо чернець запитав:

– Ви ж уже були у нас років із двадцять тому? Тоді ви писали про Гюїсманса.

Чернець мав рацію, проте я був вражений, що він пам’ятав мене, адже мені його обличчя нічого не казало.

– Ви опікуєтеся гостями?

– Ні, але у ті часи це входило в мої обов’язки. Зазвичай це виконують юні ченці – юні за монастирськими мірками. Такий чернець повинен розмовляти з гостями, тобто він підтримує зв’язок із зовнішнім світом; опікуватися гостями – це ніби як перебувати в підвішеному стані, ніби проміжна сходинка, переступивши яку чернець остаточно зануриться в обітницю мовчанки. Щодо мене, то я опікувався гостями десь трохи більше року.

Ми проходили пречудову споруду в стилі Відродження, оточену парком; яскраве зимове сонце проблискувало крізь дерева алей, встелених мертвим листям. Трохи далі височіла церква, вища за сам монастир; її було зведено в дусі пізньої готики.

– Стара монастирська церква. Її бачив і Гюїсманс, – пояснив мені брат Жоель. – Однак після ухвалення законів Комба монастир розпався; ми встигли провести необхідні реформи, але не змогли зберегти за собою церкву, на відміну від решти будівель. Тож довелося звести нову.

Ми стояли перед невеличкою двоповерховою спорудою у повсюдному тут стилі Відродження.

– Це наш готель, саме тут ви мешкатимете, – провадив чернець.

Тієї ж миті з іншого кінця алеї до нас побіг інший чернець середнього віку в чорній рясі. Лисина живчика вилискувала на сонці, і він здавався страшенно веселим і напрочуд розумним – такий собі міністр фінансів або голова бюджетного комітету; словом, – міркував собі я, – йому без зайвих слів довірили б важливі обов’язки.

– А ось і брат П’єр, тепер гостями опікується він, і саме до нього ви звертатиметеся за найменшої потреби, – повідомив мені брат Жоель. – Я лише хотів привітатися з вами.

І він низько вклонився мені, потиснув руку та попрямував до монастиря.

– Ви на швидкісному потязі приїхали? – поцікавився чернець.

Я сказав, що він не помилився.

– Ці потяги справді дуже швидкі, – вів далі брат П’єр, явно бажаючи поговорити про суттєвіші речі. Потім, підхопивши мою торбину, він провів мене до помешкання. Квадратну (близько трьох метрів кожен бік) кімнату прикрашали світло-сірі шпалери з шаховим орнаментом, підлогу вкривав також сірий витертий килим. Єдиною окрасою було велике чорне дерев’яне розп’яття над вузьким ліжком. Я відразу помітив, що кран не мав змішувача, а зі стелі стирчав детектор диму. Я запевнив ченця, що кімната мені подобається, проте усвідомлював, що брешу. Коли у романі «На шляху» Гюїсманс міркує (часом нестерпно довго) про те, чи стерпить чернечий триб, одним з аргументів не на користь монастирів було те, що всередині будівель забороняли палити. Саме за такі речення я полюбив Гюїсманса – скажімо, за пасаж, у якому він заявляє, що одна з небагатьох утіх на землі полягає в тому, щоби вмоститися в ліжку, самому, зі стосом добрих книжок і пачкою тютюну. Що ж, звісна річ, він має рацію – проте тоді детекторів диму ще не існувало.

На дерев’яному столі, подібному до банківської конторки, лежали Біблія, невеличка праця високошановного Жана-П’єра Лонжа про користь усамітнення в монастирі (на обкладинці зазначалося: «Забирати з собою не можна») та інформаційна довідка переважно про розклад служб і прийомів їжі. Зазирнувши до неї, я довідався, що вже майже час служби о дев’ятій годині, проте вирішив утриматися від цього у свій перший день; нічого особливого в цій службі не було – головною метою служб о третій, шостій і дев’ятій годинах було «повертатися до Бога впродовж усього дня». Протягом дня відбували сім служб, не враховуючи щоденної меси; нічого не змінилося, якщо порівнювати з часами Гюїсманса; єдиним полегшенням було те, що всеношну, яку раніше проводили о другій ночі, було перенесено на десяту вечора. Під час свого першого перебування у монастирі я полюбив цю службу, що складалася з довгих медитативних псалмів, співаних просто посеред ночі і мало подібних як до комплеторію (та традиційних прощань із днем), так і до лауди після утрені, що оспівує світанок нового дня[44]; це служба невинного очікування та останнього сподівання без видимої причини. Звісна річ, узимку, коли церкву навіть не опалюють, це мала бути не найпростіша зі служб.

Найбільше ж мене вражало те, що брат Жоель упізнав мене через двадцять років. Певно, за цей час небагато сталося в його житті подій. Він працював у майстернях монастиря, відвідував щоденні меси. Його життя було мирним, можливо, навіть щасливим і повністю відрізнялося від мого.

Чекаючи на вечірню я довго гуляв у парку, викурив кілька цигарок; після вечірньої мали подати вечерю. Сонце ставало все більш сліпучим, паморозь виблискувала, на камінні будівель спалахували світлі плями, а на мертвому листі – багряні. Раптом я перестав розуміти сенс своєї присутності тут; часом він ніби слабенько блимав, я бачив його – але наступної миті він зникав; однак було цілком очевидно, що з Гюїсмансом мій візит до абатства пов’язаний не був.

Два наступні дні я призвичаювався до нескінченної низки служб, проте полюбити цей триб так і не зміг. Меса була єдиним прикметним знаком, єдиною можливістю контакту з побожністю в тому сенсі, як її розуміють у світі назовні. Щодо решти, то йшлося про читання та спів псалмів у визначений час; іноді один із ченців читав уривки зі Святого Письма – так само й під час їжі, коли всі мовчали. Нова церква, споруджена посеред монастиря, вражала стриманістю й потворністю – за архітектурою вона нагадувала торговельний центр «Супер-Пассі» на вулиці Благовіщення, а вітражі, схожі на абстрактні барвисті плями, взагалі не варті були уваги; проте для мене все це не мало аж такого значення – я не був естетом, принаймні не таким, як Гюїсманс, тож відразливе одноманіття сучасного релігійного мистецтва залишало мене байдужим. У морозному повітрі лунали чисті, прості та ніжні голоси ченців; їх виповнювали надія, чекання та ласка. Звісна річ, Господь Ісус Христос мав повернутися, він ніби вже повертався, і тепло присутності Божої огортало радістю їхні серця – таким був єдиний мотив цих пісень, покликів природного невинного чекання. Ніцше, що мав нюх, мов у старої суки, не помилявся, вважаючи сутність християнства глибоко жіночою.

Усе це було не так вже й погано, проте все псувалося, коли я повертався до келії; згори за мною стежило вороже червоне око детектору диму. Час від часу я палив біля вікна і відзначав, що зовні з часів Гюїсманса також усе підупало: залізнична колія пролягала безпосередньо біля парку, і поїзди, мов птахи, шугали на повній швидкості, і гудіння двигунів кілька разів на годину переривало медитативну тишу місцини. Холод ставав усе нестерпнішим, тож кожна зупинка біля вікна змушувала мене потім тулитися до батареї в кімнаті. Настрій погіршувався, а міркування високошановного Жана-П’єра Лонжа (напевно, бездоганного ченця), сповнені добрих намірів та любові, викликали у мене відчай. «Життя повинно бути невпинним обміном теплими почуттями – чи то у випробуванні, чи то у радості, – писав чернець, – тож скористайся цими днями, щоб відшукати в собі здатність до любові та віддатися їй словами та вчинками». Дурню, що за бредня, я ж сам у цій келії, – розлючено кепкував я. «Ти тут для того, щоб залишити багаж і здійснити подорож у себе, до першоджерела сили бажання», – вів далі чернець. У мене єдине бажання, йолопе, – лютував я, – подимити! Чув, йолопе, отаке в мене «першоджерело»! На відміну від Гюїсманса, я не відчував, що моє серце «затверділо й прокоптилося через шлюб»; а от легені мої точно затверділи й прокоптилися через тютюн.

«Вслухайся, смакуй і вгамовуй спрагу, ридай і співай, стукай у двері кохання!» – схвильовано схлипував Лонжа. На ранок третього дня я зрозумів, що прийшов час залишати це місце – спроба втамуватися монастирем стала повним провалом. Я поділився з братом П’єром абсолютно несподіваними професійними обов’язками буквально неймовірної ваги, які, на превеликий жаль, змушували мене урвати щойно початий шлях. Я знав, що цей чернець, схожий на П’єра Московічі[45], повірить мені – певно, в одному з нещодавніх життів він сам був П’єром Московічі; зрештою, кілька Московічі завжди домовляться, тож я був певен, що ми знайдемо спільну мову. І все ж, коли ми прощались у холі монастиря, він висловив побажання, щоби мій тутешній шлях був шляхом до світла. Я відповів: без проблем, усе було просто супер, – проте відчув, що він чекав не на це.

Уночі атмосферна западина з боку Атлантики зависла над південним заходом Франції, температура підстрибнула на десять градусів; навколо Пуатьє все було в густому тумані. Я заздалегідь замовив таксі, залишалося згаяти годину часу; тож я зайшов до бару «Дружба», розташованого менше ніж за півсотню метрів від монастиря, і став автоматично перекидати в себе «Лефи» й «Хугардени». Офіціантка була дуже струнка і занадто нафарбована, клієнти – заможні, переважно туристи, які цікавилися нерухомістю й відпочинком. Я не відчував жодної втіхи від того, що опинився в компанії собі подібних.

V

Якщо іслам – не політика, то він – ніщо.

Аятола Хомейні

На вокзалі у Пуатьє довелося міняти квиток. Наступний потяг до Парижа був майже повний, тож я доплатив, аби потрапити до першого класу TGV Pro Premi`ere. Якщо вірити залізничній компанії SNCF, це був привілейований простір із гарантованим безперервним доступом до бездротового Інтернету, з ширшими столиками, на які було зручно класти папери, з розетками, що дозволяло уникнути неприємної ситуації з розрядженим ноутбуком; щодо решти, то це був звичайнісінький перший клас.

Я знайшов окреме місце без сусіда навпроти і в напрямку руху. По інший бік проходу сидів арабський ділок середнього віку, вбраний у довгу білу джелабу та білу ж куфію – певно, він подорожував із Бордо; на обох столиках він розклав теки й комп’ютер. Навпроти дві юнки – напевно, його дружини – бенкетували солодощами та журналами з вокзального кіоску «Relay». Ці життєрадісні реготухи були в сукнях до п’ят і барвистих накидках. Одна з них гортала журнал коміксів «Piscou Magazine», друга – модний журнал «Oops».

Щодо ділка, то він складав враження людини, заклопотаної вельми важливими справами; зайшовши до своєї поштової скриньки, він завантажив вкладений файл із численними таблицями Excel; він – здалося мені – стривожився, переглянувши ці документи. Ділок набрав номер на мобільному телефоні та забубонів упівголоса; я не міг второпати, про що йшлося, і без великого завзяття взявся до свіжого числа Le Figaro – там нову владу розглядали під кутом нерухомості та предметів розкоші. З цієї точки огляду ситуація могла видатися багатообіцяючою: якби переселенці з монархій Затоки збагнули, що Франція перетворилася на дружню країну, вони охочіше розглядали б можливість придбати собі житло в Парижі або на Лазуровому узбережжі і давали б напевно більше за китайців та росіян – словом, ринок почувався б вкрай непогано.

Юнки з веселим реготом взялися до гри у сім помилок у журналі коміксів. Відірвавшись від екрану комп’ютера, ділок посміхнувся до них із болісним докором. Вони ж усміхнулись у відповідь та продовжили грати, збуджено перешіптуючись. А чоловік повернувся до телефону і почав нову розмову – таку ж тривалу й конфіденційну, як і попередня. Зрештою, в ісламському суспільстві жінки – принаймні ті з них, які були достатньо привабливими, аби викликати хіть у заможного чоловіка – могли майже все життя залишатися дітьми. Щойно залишивши світ дитинства, вони самі ставали матерями – і знову потрапляли в дитяче оточення. Діти дорослішали, матусі ставали бабусями – так і минало життя. Лише впродовж кількох років вони могли дозволити собі купувати сексуальну нижню білизну, змінюючи дитячі ігри на сексуальні (які, зрештою, мало чим відрізнялися). Ясна річ, жінки втрачали свободу, проте – fuck autonomy![46] – я був змушений визнати, що й сам легко, навіть із радістю, відмовився від будь-якої професійної та інтелектуальної відповідальності і що не заздрив ділкові, який сидів через прохід від мене у першому класі і чиє обличчя сіріло тим більше, чим довше він говорив – певно, мав неприємності; тим часом наш поїзд промчав повз вокзал у Сен-П’єр-де-Кор. А втім, ділок міг утішатися двома граційними чарівними дружинами, здатними відволікти змученого чоловіка від клопотів; у Парижі на нього, напевно, чекало ще одна або дві; здається, згідно з шаріатом, можна було мати до чотирьох дружин. У мого батька була… авжеж, моя мати, ота істерична хвойда. Від цієї думки я аж здригнувся. Що ж, тепер вона мертва, вони обоє мертві; а я був живим – хоч останнім часом і виснаженим – свідченням їхнього кохання.

У Парижі також потеплішало (хоч і не так помітно), містом сіявся холодний дощик; на вулиці Тольбіак був страшенний корок, вона видалася мені надзвичайно довгою – здавалось, ніколи мені не траплялася така довжелезна, похмура і нескінченна вулиця. Від свого повернення я не очікував нічого певного – хіба негараздів. Тож був вельми здивований, знайшовши у скриньці листа – нарешті щось відмінне від рекламних листівок, рахунків та запитів щодо даних! Я з огидою зазирнув до вітальні, не в змозі приховати від себе, що не відчуваю задоволення від повернення додому – до помешкання, де ніхто нікого не любив і яке ніхто не любив. Я налив велику склянку кальвадосу й відкрив конверт.

Лист було підписано Бастьєном Ляку, який кілька років тому – ця подія чомусь пройшла повз мою увагу – змінив Гюґа Прадьє на посаді директора видавничої серії «Плеяд»[47]. Перш за все зауважувалося, що – з незбагненних причин – Гюїсманс досі не фігурував у каталозі, хоча вочевидь належав до класиків французької літератури; з цим я не міг не погодитися. Автор листа вів далі, запевняючи, що, якщо комусь і варто доручати видання творів Гюїсманса у «Плеяд», то – через загальновідоме визнання моїх праць – тільки мені.

Від подібних пропозицій не відмовляються. Тобто відмовитися можна, але це означало б відкинути прагнення до інтелектуально та суспільного життя – зрештою, взагалі будь-які прагнення. Чи був я до такого готовий? Щоб обміркувати це питання мені знадобилася друга склянка кальвадосу. Після тривалих вагань довелося спускатися за другою пляшкою.

Через два дні я зустрічався з Бастьєном Ляку. Кабінет був точнісінько таким, яким я його уявляв – навмисне зістареним, на четвертому поверсі, зі стрімкими дерев’яними сходами та видом на плюгавенький внутрішній садок. Сам Ляку був звичайним інтелектуалом у маленьких овальних окулярах без оправи, життєрадісним, вочевидь задоволеним собою, світом та становищем, яке обіймав.

Я мав достатньо часу, щоб приготуватися до розмови, тож запропонував розподілити твори Гюїсманса по томах: до першого увійшло б усе від «Вазочки для спецій» до «Месьє Буґран виходить на спокій» (1888 рік я вирішив взяти за свого роду вододіл), до другого – цикл про Дюрталя від «Отам» до «Облата» з доданням, звісна річ, «Юрмищ у Лурді». Із цим простим, логічним, я навіть сказав би – очевидним поділом проблем не виникало. Дражливішим було питання приміток. У деяких псевдонаукових виданнях вважалося за добрий тон робити примітку до кожного з незліченних літераторів, музикантів і малярів, згаданих Гюїсмансом. На мій погляд, це не мало жодного сенсу – навіть якщо примітки переносилися до кінця видання. Вони страшенно збільшували обсяг книжки, до того ж важко визначити, що саме слід сказати про Лактанція, Анджелу із Фоліньйо чи Ґрюневальда; люди, яким закортить дізнатися більше, просто поцікавляться самі. А про стосунки Гюїсманса з іншими письменниками його часу – Золя, Мопассаном, Барбе д’Оревільї, Ремі де Ґурмоном та Леоном Блуа – мало йтися, на моє переконання, у передмові. Ляку і тут одразу пристав на мою думку.

З іншого боку, складні слова та неологізми, що їх вживав Гюїсманс, цілком виправдовували використання розширеного апарату приміток – проте я бачив їх радше внизу сторінки, щоб не вповільнювати читання. Ляку радісно погодився.

– У своїй статті «Запаморочення від неологізмів» ви вже здійснили величезну працю! – весело зауважив він.

Я підняв праву руку, зупиняючи його, і відказав, що насправді у праці, яку він люб’язно згадав, я лише коротко торкнувся цього питання; там згадувалася хіба чверть лексичних скарбів Гюїсманса. Тоді Ляку підняв ліву руку, заспокоюючи мене: він, ясна річ, не збирався піддавати сумніву значну роботу, яку я мав виконати для створення видання; до слова, – додав Ляку, – оскільки кінцеві терміни ще не визначено, то я можу працювати собі на втіху.

– Ваше видавництво працює на вічність.

– О, це перебільшення! Однак ми дійсно до цього прагнемо.

Після цього зізнання, неодмінно присмаченого солодкавістю, ми трохи помовчали; усе відбувається просто чудово, – міркував я, – на базові речі ми дивимось однаково, тож із «Плеяд» усе покотиться, як на олії.

– Робер Редіже дуже засмутився, коли ви пішли з Сорбонни після… скажімо так, зміни влади, – повів далі Ляку вже менш радісно.

– Я знаю про це, бо ми приятелі. Дуже близькі! – майже з викликом повідомив він. – Залишилося кілька викладачів дуже високого рівня. А хтось пішов. І кожну з цих втрат – і ваше звільнення також – він сприймав дуже болісно.

Останні слова він кинув квапливо, ніби вагаючись між обов’язком гостинності та дружбою з Редіже.

Я не мав, що на це відповісти, а Ляку, після хвилинної паузи, це зрозумів.

– Що ж, я дуже радий, що ви зголосилися на пропозицію! – скрикнув він, потираючи руки так, ніби щойно ми втнули веселий жарт із науковим світом. – Бачте, мені здавалося абсолютно неприродним і несправедливим, що така людина, як ви… тобто людина вашого рівня раптом опинилася без можливості викладати, друкуватися – позбавлена всього!

Після цих слів, збагнувши, що дещо переграв з тоном, директор ледь помітно підвівся зі свого крісла; я також підвівся, але значно охочіше.

Напевно, аби надати щойно укладеній домовленості більшої ваги, Ляку не просто провів мене до дверей кабінету, а й спустився зі мною вниз («Обережно, сходинки надто стрімкі!»), пройшов усіма коридорами («Це справжнісінький лабіринт!», – кепкував він; проте лише два коридори перетиналися під прямим кутом і вели просто до холу) аж до виходу з особняку видавництва «Ґаллімар» на вулиці Ґастона Ґаллімара[48]. Повітря посвіжішало і стало більш сухим – я раптом згадав, що ми ані словом не перекинулися про гонорар. Ляку ніби прочитав мої думки; він підніс руку до мого плеча – але не доторкнувся – й промовив:

– Найближчими днями надішлю проект угоди.

І додав на одному диханні:

– А наступної суботи буде раут з нагоди відкриття Сорбонни. Для вас є запрошення. Роберові буде дуже приємно, якщо ви знайдете час.

Цього разу, перш ніж потиснути руку, він поплескав мене по плечу. Останні речення Ляку вимовляв натхненно, ніби це щойно спало йому на гадку – проте тієї миті я відчув, що саме ці останні фрази пояснювали і визначали решту.

Раут починався о шостій вечора й відбувався на верхньому поверсі спеціально з цієї нагоди орендованого Інституту арабського світу. Показуючи запрошення на вході, я нервував: кого там зустріну? Напевно, саудів, адже у запрошенні було зазначено присутність принца, ім’я якого я добре знав – саме він зробив основний внесок у нову Сорбонну. Можливо, я мав зустріти там і своїх колишніх колег – принаймні тих, хто погодився працювати в новій структурі; проте, за винятком Стіва, я не приятелював з жодним із них, а Стів був останньою людиною, з якою мені хотілося зустрічатися.

І все ж одного з колишніх колег я впізнав, щойно зробив кілька кроків величезною залою, осяяною люстрами – звісно, знав я його мало, ми розмовляли заледве двічі, проте Бертран де Жиньяк був усесвітнім світилом із середньовічної літератури, регулярно читав лекції в Коламбії та Єйлі й був автором поважного дослідження «Пісні про Роланда». Зрештою, це був єдиний кадровий успіх, яким міг похвалитися президент новоствореного університету. Однак я мало про що міг поговорити з Жиньяком – середньовічна література була для мене мов темний ліс; тож я вчинив мудріше – покуштував кілька закусок-мецце; це була смакота – як гарячі наїдки, так і холодні, – та й ліванське вино, яким усе це запивалося, було нівроку.

А втім, у мене склалося враження, що раут не вдався. Араби й французи групами від трьох до шести осіб походжали розкішно оздобленою залою і перекидалися скупими словами. Пронизлива й безрадісна арабо-андалузька музика, що лилася з колонок, аж ніяк не розряджала атмосферу, проте проблема була не в цьому – і через майже годинне блукання серед гостей, після куштування десятка мецце та чотирьох келихів червоного вина я збагнув, що не клеїлося: тут були тільки чоловіки. Не запросили жодної жінки, а вести світське життя без жінок (і без футболу, який був недоречним у цьому середовищі – все ж, як не крути, університет!) – непростий виклик.

Потім я помітив Ляку – він стояв у центрі однієї з груп, яка заховалась у кутку зали; крім нього, було там з десяток арабів та двоє французів. Жваво теревенили всі – окрім одного чоловіка років за п’ятдесят, з кривим носом та суворим обличчям, що аж блищало від жиру. Цей добродій був вбраний дуже просто – у довгу білу джелабу, проте я відразу зрозумів, що в цій групі він головний, можливо, то був сам принц. Усі щось гаряче доводили, нібито виправдовувались, і лише він зберігав мовчанку, час від часу хитаючи головою з незворушним виглядом; напевно, виникла якась проблема, проте мене це не стосувалося, тож я розвернувся й схопив самбусек із сиром та п’ятий келих вина.

Худий літній пан дуже високого зросту та довгою ріденькою борідкою наблизився до принца – і вони відійшли, щоб погомоніти. Група, позбувшись центру, миттю розпалася. Ляку, блукаючи залою в компанії одного з французів, побачив мене і підійшов, привітно махнувши рукою. Він явно почувався ні в сих, ні в тих, представив нас мало не пошепки, тож я не розчув імені його супутника з нібито напомадженим волоссям, дбайливо викладеним на задню частину черепа; мій новий знайомий був у дорогому темно-синьому у тоненьку білу смужку костюмі-трійці – тканина тьмяно виблискувала і здавалася напрочуд м’якою; певно, то був шовк – мені кортіло помацати, проте останньої миті я втримався.

Виявляється, принц страшенно образився, бо на рауті не з’явився міністр освіти – хоча попередньо його присутність підтвердили. Не було не тільки міністра, а й жодного представника міністерства – нікого, «навіть держсекретаря у справах Університетів», ошелешено завершив Ляку.

– Після останньої реорганізації держсекретарів у справах Університетів не існує, я ж вам про це казав! – голосно урвав його супутник.

На його думку, ситуація була куди складнішою: міністр дійсно збирався на раут, не пізніше ніж учора він сам йому про це казав, проте втрутився сам президент Бен Аббес і переконав міністра не йти, і все це з єдиною метою – принизити саудів. Усе це співвідносилося з останніми набагато серйознішими кроками – скажімо, з відновленням ядерної енергетики та підтримкою виробництва електромобілів: уряд прагнув якнайшвидше отримати повну енергетичну незалежність від саудівської нафти; звісно, до ісламського університету «Париж-Сорбонна» це мало слабенький стосунок, проте – міркував я – проблему мав вирішити керівник цього закладу; і саме цієї миті я побачив, як Ляку обернувся до чоловіка середнього віку, який щойно увійшов до зали і швидко прямував до нас.

– А ось і Робер! – скрикнув Ляку з такою радістю, ніби уздрів месію.

Перш ніж повідомити президентові Сорбонни про ситуацію, він представив мене – цього разу вголос. Редіже палко потиснув мені руку, мало не розчавивши її своїми могутніми долонями, і запевнив, що тішиться зустрічі і вже давно чекав на цю мить. Зовні він справляв досить дивне враження: велетень, не нижче метра дев’яносто, дуже міцний, з широкими грудями та розвиненими м’язами – Редіже скидався радше на регбіста-нападника, ніж на професора. Над засмаглим обличчям, посіченим глибокими зморшками, в’юнилося повністю біле, але дуже густе волосся, поділене на пробіл. Убраний він був також доволі незвично – у джинси та чорну шкіряну пілотську куртку.

Ляку швидко роз’яснив проблему; Редіже похитав головою, пробурмотів, що передчував щось подібне, а потім, поміркувавши кілька секунд, додав: «Наберу Деломме. Він знайде рішення». Президент Сорбонни вийняв з кишені телефон, подібний на мушлю (такий зазвичай носять жінки), малесенький у його долоні, та відійшов на кілька метрів. Ляку зі своїм супутником дивилися вслід, не наважуючись підійти, ніби паралізовані тривожним очікуванням, – їхнє патякання вже починало мені набридати, до того ж я вважав їх обох телепнями; авжеж, нафтові гроші не варто гладити проти шерсті, і все ж вистачило б узяти будь-якого дурня та представити його – ні, не міністром, бо міністра могли бачити у новинах, – але хоча б керівником його канцелярії, оцей бевзь у костюмі-трійці (далеко ходити не треба!) чудово зіграв би роль керівника канцелярії, і сауди ні про що не здогадалися б; ці дурні ускладнювали собі життя нісенітницями, однак це були їхні проблеми, а я взяв останній келих вина і вийшов на терасу – вид на освітлений Собор Богоматері приголомшував, потеплішало, дощ ущух, місячне сяйво мерехтіло на хвилях Сени.

Певно, я досить довго споглядав краєвид, бо, коли повернувся до зали, гостей поменшало, однак не з’явилося жодної жінки; я не знайшов ні Ляку, ні чоловіка в костюмі-трійці. Що ж, я прийшов таки недаремно, – міркував я, складаючи до кишені рекламний проспект ліванського поставника, – їхні мецце напрочуд смачні, та й додому вони доставляють страви; буде на що замінити моє індійське меню. І коли я в роздягальні просив пальто, підійшов Редіже.

– Залишаєте нас? – запитав він знервовано, розкинувши руки.

Я поцікавився, чи вирішилося протокольне питання.

– Так, я усе владнав. Цього вечора міністр не прийде, проте він особисто потелефонував принцові та запросив на діловий сніданок завтра вранці у міністерстві. Отже, боюся, Шрамек мав рацію: Бен Аббес, який відновлює зв’язки своєї молодості з катарцями, мав намір принизити саудів. Словом, усі наші негаразди ще попереду. Зрештою…

Редіже махнув рукою, ніби відганяючи небажані думки, і поклав її мені на плече.

– Проте я дуже шкодую, що ця дрібничка завадила нам поговорити. Заходьте якось до мене на чай – у нас буде більше часу…

Він блимнув усмішкою – чарівливою, дуже щирою, майже дитячою, незвичною для людини із зовнішністю мачо; гадаю, він чудово знав про чари своєї усмішки і вміло ними користувався. Редіже дав мені свою візитівку.

– Наступної середи, гаразд? Скажімо, о п’ятій. У вас знайдеться час?

І я відповів, що знайдеться, звісно.

У метро я уважніше роздивився візитівку свого нового знайомого – вона була вишуканою і (наскільки я на цьому розуміюся) зробленою зі смаком. У Редіже був особистий міський номер телефону, два робочих, два номери факсу (домашній і робочий), три електронні адреси незрозумілого призначення, два номери мобільних телефонів (французький і британський) та ім’я у Skype; ця людина давала безліч можливостей зв’язатися з собою. Що ж, після зустрічі з Ляку я одразу потрапив на вищий щабель – і це мене непокоїло.

Знайшлася на візитівці й адреса – вулиця Арен, 5, – і на ту мить то була єдина потрібна мені інформація. Я пригадав, що вулиця Арен – чарівна вуличка, що виходить до скверу арен Лютеції[49], одного з найзатишніших закутків Парижа. Там розташовувалися м’ясні та сирні лавки, рекомендовані путівниками «Петирено» та «Пудловскі», вже не кажучи про крамнички з італійськими стравами. Місце було дуже тихе.

На станції «Площа Монж» щось спонукало мене скористатися виходом «Арени Лютеції». Авжеж, з точки зору топографії це було цілком логічно – я виходив прямісінько на вулицю Арен; проте я забув, що цей вихід не було обладнано ліфтом, а станція «Площа Монж» розташовувалась у півсотні метрів нижче рівня вулиці; тож я був повністю знесилений і захеканий, коли нарешті видряпався нагору з виходу зі станції, збудованому в одному з мурів скверу, що тішив око колонами та кубістським плетивом стежок; цей сад у вавилонському стилі в Парижі мав абсолютно неприродний вигляд – а втім, як і будь-де у Європі.

Знайшовши будинок під номером п’ять на вулиці Арен, я зрозумів, що Редіже мешкав не просто на чарівній вуличці у п’ятому окрузі, а в приватному особняку на чарівній вуличці у п’ятому окрузі, ба більше – він мешкав у історично цінному приватному особняку. П’ятий номер був нічим іншим, як химерною неоготичною спорудою з прямокутною вежею, що мала нагадувати донжон середньовічного замку – саме тут Жан Полан[50] мешкав з 1940 року аж до самої смерті у 1968-му. Особисто я терпіти не міг Жана Полана – ні його маску сірого кардинала, ні його твори – проте варто було визнати, що він був однією з найвпливовіших постатей у французькому післявоєнному видавничому світі; і жив він саме в цьому вишуканому будинку. Я з іще більшим захопленням подумав про інвестиції Саудівської Аравії в новий університет.

Я подзвонив у двері, і мене впустив дворецький; світлий кремовий костюм та комірець у дусі Мао нагадували вбрання колишнього диктатора Каддафі. Я назвав себе, він злегка вклонився – на мій візит справді очікували. Дворецький попросив зачекати у невеличкому холі з вітражами, поки він попередить професора Редіже.

Я чекав уже дві або три хвилини, аж раптом двері ліворуч прочинились і увійшла дівчина років п’ятнадцяти, вбрана у джинси з низькою талією та футболку «Hello Kitty»; довге чорне волосся вільно спадало на плечі. Помітивши мене, вона заволала, спробувала прикрити обличчя руками й кинулася назад, у двері. Тієї ж миті вгорі на сходах з’явився Редіже та швидко спустився до мене. Він усе бачив і, стенувши плечима, подав мені руку.

– Це Айша, моя нова дружина. Тепер вона нервуватиме, бо ви не повинні були бачити її без покривала.

– Мені дуже шкода.

– Ну що ви, не вибачайтесь, вона сама винна – слід було запитати, чи є у нас гості, перш ніж заходити до холу. Бачте, вона ще не звикла до цього будинку, але, гадаю, все буде гаразд.

– Безперечно – вона ж іще така юна.

– Справді, їй щойно виповнилося п’ятнадцять.

Я піднявся за Редіже на другий поверх, звідти – до просторої вітальні-бібліотеки; стіни тут були дуже високі, стеля зависла над нами, напевно, метрах у п’яти. Одну зі стін повністю вкривали книжки – я помітив величезну кількість старовинних видань, особливо ХІХ століття. Дві міцні металеві драбини на рейках дозволяли дістатися до найвищих полиць. Навпроти ящики з рослинами звисали з решітки із темного дерева, прикріпленої вздовж усієї стіни. Були там і плющ, і папороть, і дикий виноград, листя якого каскадом спадало аж до підлоги та зміїлося між рамок: в одних містилися каліграфічно виведені рядки з Корану, в інших – великоформатні світлини на матовому папері зі скупченнями зірок, галактиками, надновими зірками, спіральними туманностями. В кутку стояв великий стіл у стилі Директорії. Редіже підвів мене до протилежного кутка, де м’які крісла у червоно-зелену смужку обступили широкий і низький мідний столик.

– Якщо ви любите чай, то він справді у мене є, – сказав він, запросивши мене сісти. – Алкоголю також не бракує: є віскі, портвейн. І пляшка неперевершеного «Мерсо».

– Хай буде «Мерсо», – відповів я заінтриговано. Я гадав, що іслам забороняв вживати спиртне – принаймні таке я чув; словом, я погано знав цю релігію.

Редіже вийшов – певно, щоб наказати нас обслужити. Моє крісло стояло навпроти високого старовинного вікна, скляні квадратики в якому відділялися свинцевими хрестиками; вікно виходило просто на арени. Вид був захоплюючий – напевно, вперше я міг бачити всі сходинки амфітеатру одночасно. Та вже за кілька хвилин я підійшов до бібліотеки – вона також справляла враження.

Дві нижні полиці було заставлено зшитками-ксерокопіями праць форматом 21 × 29,7. Ішлося про дисертації, захищені в різних університетах Європи; я пробіг очима назви деяких, аж раптом натрапив на роботу, захищену в Католицькому університеті Лувен-ла-Ньова, що в Бельгії, та підписану Робером Редіже; робота називалася так – «Рене Ґенон[51] як читач Фрідріха Ніцше». Я взяв її руки саме тієї миті, коли до кімнати повернувся Редіже; я здригнувся, ніби заскочений за шкодою, інстинктивно потягнувся ставити працю на місце. Проте він усміхнувся і підійшов до мене.

– Нічого страшного, це не таємниця. До того ж, для такої людини, як ви, цікавитися бібліотекою – професійний обов’язок…

Він наблизився і побачив назву роботи.

– О, то ви натрапили на мою дисертацію, – він похитав головою. – Так, я отримав докторський ступінь, але робота була посередня. Принаймні значно гірша за вашу. Скажімо так: я надто вільно тлумачив тексти. Якщо добре подумати, то Ґенон не зазнав аж такого впливу Ніцше; він так само заперечує сучасний світ, проте джерела заперечень Ґенона і Нцше – діаметрально протилежні. Словом, сьогодні я написав би все це інакше. У мене є й ваша робота…

І він зняв з полиці інший зшиток.

– Як вам відомо, зазвичай в архівах університету зберігається п’ять копій. Враховуючи кількість дослідників, які звертаються до них щороку, я вирішив, що цілком можу дозволити собі привласнити одну…

Та я його майже не чув, бо перебував у глибокому шоці. Майже двадцять років я не бачив своєї дисертації – «Жорис-Карл Гюїсманс, або Світло наприкінці тунелю»; зшиток був неймовірно, непристойно грубим – і я раптом згадав: сімсот вісімдесят вісім сторінок. Я присвятив цій роботі сім років життя.

Не випускаючи з рук мою дисертацію, Редіже повернувся до крісел.

– Ваша робота справді була надзвичайною, – вів далі він. – Нагадала мені про юного Ніцше часів «Народження трагедії».

– Ви перебільшуєте…

– Не думаю. Адже, зрештою, «Народження трагедії» певною мірою було дисертацією; і в обох випадках – Ніцше і вашому – текст вражав оригінальністю, насиченістю нестандартними думками, що неочікувано виринали мало не на кожній сторінці; чесно кажучи, ці несподівані з’яви дуже ускладнювали читання, проте дивно було не це, а інше – те, що ви дотримувалися цього ритму на восьмистах сторінках! У «Неактуальних міркуваннях» Ніцше вже угамувався, адже збагнув, що не можна примусити читача проковтнути надмірну кількість ідей, що треба дотримуватися плану і давати читачеві передихнути. Ви у роботі «Запаморочення від неологізмів» продемонстрували ті самі зміни – книжка стала доступнішою. Різниця лише в тому, що Ніцше не зупинився.

– І все ж я не Ніцше…

– О, звісна річ, ви не Ніцше! Проте ви – хтось. Хтось дуже цікавий. І – даруйте вже за відвертість – ви саме той, хто потрібен мені. Покладемо карти на стіл: я хочу переконати вас повернутися на посаду викладача в університеті «Париж-Сорбонна», яким я керую.

Я тимчасово уникнув необхідності відповідати, бо двері відчинились і з’явилася пані років за сорок, пухкенька і добродушна – вона несла тацю з пиріжками та відерцем з льодом і пляшкою обіцяного «Мерсо».

– Це Маліка, моя перша дружина, – пояснив Редіже, щойно та вийшла. – Бач, вам просто судилося зустрітися сьогодні з усіма моїми дружинами! Ми побралися ще коли я жив у Бельгії. Еге ж, у мене бельгійське коріння… До речі, я зберіг бельгійське громадянство, а тут так і не натуралізувався, хоча живу у Франції вже двадцять років.

Пиріжки були смачнючі, з дрібкою спецій – я упізнав коріандр. Вино також було добре.

– Ми забули про «Мерсо»! – із запалом скрикнув я. – «Мерсо» – це свого роду суміш, унікальна, як і більшість вин. Ви згодні?

Хотілося говорити про будь-що – лише б не про мої університетські перспективи; проте не варто було плекати ілюзій – він збирався повернутися до цієї теми.

І повернувся після ввічливої паузи.

– Добре, що ви погодились укладати видання в «Плеяд». Зрештою, це було очевидно, і це справедливо. Коли Бастьєн Ляку розповів мені про це, що я міг сказати? Що це цілком природній вибір – і найкращий з можливих. Буду відвертим: насправді, окрім Жиньяка, поки що мені не пощастило заручитися співпрацею зі справді шанованими педагогами, які мали б міжнародне визнання. Що ж, трагедії в цьому немає, адже університет щойно відкрився. Проте, хоч я й звертаюся до вас із проханням, багато чого запропонувати не можу. Звісно, як вам добре відомо, стосовно фінансів у мене великі можливості – і це вже чогось варте. Однак посада в Сорбонні не така престижна, як укладання видання в «Плеяд». І я добре це усвідомлюю. Це означає, що я можу принаймні пообіцяти – звісно, не офіційно, – що вас не відволікатимуть від основної роботи. Ви вестимете лише нескладні предмети для першого й другого курсів. Вас звільнять від керівництва аспірантами – я знаю, як це виснажує, сам багато займався цим. Оце те, що я можу – влаштувати вам зручні умови.

Він замовк, і в мене з’явилося враження, що його перші аргументи вичерпано. Редіже зробив перший ковток «Мерсо», а я налив собі другий келих. Мені спало на думку, що ніколи раніше мене так не бажали. Механізм слави працює зі збоями; можливо, він мав рацію, і моя дисертація справді було талановито написано – чесно кажучи, я про це мав доволі туманні спогади; зміни інтелектуальних зацікавлень, які відбувалися зі мною з часів ранньої юності, нині здавалися надто далекими. А втім, у мене й справді була свого роду аура, хоча зараз мені хотілося лише гортати сторінки книжок, вмостившись о четвертій годині вечора на канапі з пачкою цигарок та пляшкою міцного трунку; проте я мав визнати, що за такого ритму напевно помру – і помиратиму швидко, нещасний і самотній. Чи хотілося мені померти швидко, нещасному й на самоті? Якось не дуже, якщо вже чесно.

Я допив другий келих і налив третій. За вікном сонце заходило за арени; тиша ставала дражливою. Що ж, він хотів покласти карти на стіл? То я зроблю так само!

– Є одна обставина, – обережно почав я. – І доволі серйозна…

Він повільно схилив голову, прислухаючись.

– Невже я… Невже, на вашу думку, я належу до тих, хто здатен прийняти іслам?

Редіже похилив голову ще нижче, ніби занурившись у глибокі роздуми про особисте; потім, підвівши на мене очі, твердо відповів:

– Так!

За мить він знову сяйнув лагідною променистою усмішкою. Мене обдарували нею вже вдруге, тож шок був не таким сильним; і все ж ця усмішка була потужною зброєю. Хай там як, а тепер говорити мав він. Я проковтнув одразу два пиріжки, які вже охололи. Сонце зникло за сходинками амфітеатру, ніч зійшла на арени; було дещо дивно від думки, що дві тисячі років тому тут справді відбувалися бої між гладіаторами й диким звір’ям.

– Ви не католик, тож цієї перешкоди немає, – зауважив Редіже.

Справді, я не був католиком; принаймні не міг цього про себе сказати.

– І я не думаю, – вів він далі, – що ви атеїст. Справжніх атеїстів не так вже й багато.

– Гадаєте? А мені, навпаки, здавалося, що на Заході атеїзм набув повсюдного розповсюдження.

– Поверхове судження, як на мене. Єдиними справжніми атеїстами, які траплялися мені, були бунтарі; їм було мало безжально твердити про не-існування Бога, вони заперечували це існування у стилі Бакуніна: «Навіть якби Бог існував, слід було б позбутись його…»; словом, то були атеїсти на кшталт Кірілова – відкидали Бога, бо прагнули віддати людині належне; тобто вони були гуманістами, мали свої власні уявлення про людські свободу та гідність. Сподіваюся, ви не впізнали себе в цьому портреті?

Дійсно, це теж було не про мене; від самого лише терміну «гуманізм» мене нудило – проте це, напевно, було від пиріжків, яких я з’їв забагато; тож я наповнив келих, аби запити нудоту.

– Справа в тому, – вів далі Редіже, – що більшість людей проживають життя, не переймаючись запитаннями, які видаються їм надміру філософськими; тому люди повертаються до них лише в драматичні миті – під час серйозної хвороби або смерті близької людини. Однак так відбувається лише на Заході, бо в інших частинах світу люди з часів зародження цивілізації помирають, вбивають одне одного, ведуть кровопролитні війни в ім’я саме цих запитань; саме заради цих метафізичних питань завжди билися люди – а не заради статків чи розширення мисливських угідь. Однак навіть на Заході атеїзм не має сталого підґрунтя. Коли я заводжу з людьми розмову про Бога, то перш за все даю їм погортати посібник з астрономії…

– Світлини на стінах справді справляють враження…

– Так, Всесвіт причаровує красою – і приголомшує розмірами. Сотні мільярдів галактик, і кожна складається з сотень мільярдів зірок, і деякі з них віддалені від нас на мільярди світлових років – тобто на сотні мільярдів мільярдів кілометрів. А на рівні одного мільярду світлових років виникає новий рівень: галактичні скупчення розподіляються, утворюючи подібні до лабіринтів графи. Спробуйте викласти ці факти сотні осіб, випадково зібраних з вулиць: скільки з них наважаться твердити, що все це утворилося випадково? І це при тому, що Всесвіт порівняно молодий – якихось п’ятнадцять мільярдів років. Пригадуєте парадокс із мавпою: скільки часу знадобиться шимпанзе, який безглуздо клацає на друкарській машинці, щоб переписати одну з трагедій Шекспіра? Скільки знадобиться часу, щоби випадок призвів до утворення Всесвіту? Ясна річ, значно більше за п’ятнадцять мільярдів років!.. І це не точка зору людини з вулиці, так вважають і найвидатніші науковці; певно, в історії людства не було розуму блискучішого за Ісаака Ньютона – тільки подумайте, якого надзвичайного, нечуваного інтелектуального зусилля треба було докласти, щоби в одному законі поєднати вільне падіння тіл з рухом планет! А Ньютон вірив у Бога, вірив затято – настільки, що останні роки життя присвятив тлумаченню Біблії, єдиного сакрального тексту, доступного йому. Айнштайн також не був атеїстом, навіть якщо характер його віри визначити непросто; проте, зауважуючи Нільсові Бору, що «Бог не грає у кості», він не жартує – для Айнштайна нестерпна думка про те, що законами Всесвіту керує сліпий випадок. Блискучий з точки зору Вольтера образ «Бога-годинникаря» побутував упродовж усього XVIII століття і був тим стійкішим, чим тіснішими ставали зв’язки науки з астрофізикою та квантовою механікою. Хіба не кумедно: миршава істота, яка живе на безіменній планеті, віддаленій від решти галактики, спинається на свої слабенькі лапки і заявляє: «Бога немає!»? А втім, даруйте мені, щось я розговорився…

– Що ви, не вибачайтесь, мені дуже цікаво, – щиро відповів я, відчуваючи, що сп’янів. Зирнувши вбік, я зауважив, що пляшка «Мерсо» була вже майже порожня. – Ви не помилилися – мій атеїзм не має солідного підґрунтя, і з мого боку було б надто претензійно стверджувати протилежне.

– Саме так – претензійно. Атеїстичний гуманізм ґрунтується на небачених писі та зарозумілості. Зрештою, саме християнське уявлення про втілення Бога свідчить про смішні претензії. Бог обернувся на людину… А чому не на жителя Сиріусу чи галактики Андромеди?

– Ви вірите в позаземне життя? – здивовано перервав його я.

– Не знаю. Думаю про це не так часто, проте це питання радше математичне: зважаючи на те, що Всесвіт заповнено міріадами зірок, і навколо кожної обертаються численні планети, було б вельми дивно дізнатися, що життя присутнє лише на Землі. Та хай там як, а я хочу сказати, що Всесвіт несе на собі відбиток розумного задуму, що він є втіленням проекту, замисленого велетенським розумом. Я з юних років зрозумів: ця доволі проста думка рано чи пізно спливе на поверхню. Усі інтелектуальні суперечки ХХ століття зводилися до протиставлення комунізму (скажімо так: ускладненої варіації гуманізму) ліберальній демократії (його пом’якшеній варіації); треба визнати, що такий принцип жахливо обмежував наше бачення світу. Про неминуче повернення до релігійності – а про це завели мову ще тоді! – я знав, певно, з п’ятнадцяти років. Наша родина мала католицьке коріння – однак дуже віддалилася від релігії, справжніми католиками були мої бабуся й дідусь, – тож, звісна річ, перш за все я зацікавився християнством. І на першому ж курсі зблизився з ідентичниками…

Певно, мій подив був надто очевидним, бо Редіже замовк і з млявою посмішкою подивився на мене. Тієї ж миті постукали в двері. Він сказав щось арабською – і увійшла Маліка з новою тацею із кавником, двома чашками і тарілкою з солодощами. Була там і пляшка бухи – арабської горілки – та дві чарочки.

Перш ніж повести далі, Редіже налив нам кави. Напій був гіркий, дуже міцний і неймовірно смачний – до мене відразу повернулася ясність розуму.

– Я ніколи не приховував своїх юнацьких захоплень, – пояснив він. – Мої ж нові мусульманські друзі ніколи мені ними не дорікали. Для них це цілком природно – шукаючи способу позбутися безвиході атеїстичного гуманізму, звернутися в першу чергу до ближчої віри. До речі, ми не були ні расистами, ні фашистами – авжеж, чесно кажучи, дехто з ідентичників був до цього досить близький, проте я – ніколи, за жодних обставин! Фашизм я вважаю примарною, страхітливою й хибною спробою вдихнути життя у мертві нації; без християнства європейські нації залишилися б бездушними тілами – зомбі. Проте чи є сенс у подальшому існуванні християнства? Я вірив у доречність його існування, вірив упродовж років, проте мої сумніви зростали, я все більше схилявся до думки Тойнбі[52] про те, що цивілізації не гинуть від чиєїсь руки, а вбивають себе самі. А потім одного дня все пішло за водою. Це сталося 30 березня 2013 року – були великодні свята. Я жив тоді у Брюсселі, і час від часу заходив пропустити по келишку до бару в готелі «Метрополь». Я обожнюю ар-нуво: звісно, є чудові витвори в цьому стилі у Празі та Відні, є цікаві споруди в Парижі і Лондоні, проте для мене (не знаю, справедливо чи ні) вершиною декоративного стилю ар-нуво завжди був готель «Метрополь» у Брюсселі, зокрема його бар. Вранці 30 березня я випадково проходив повз нього й помітив афішку, де зазначалося, що того вечора бар в «Метрополі» мав назавжди зачинити свої двері. Я був приголомшений і звернувся до офіціантів. Вони підтвердили, що бар зачиняється, але не знали причини. Лише подумайте: досі я міг замовляти собі сандвічі й пиво, каву по-віденськи та тістечка з кремом у цьому неперевершеному шедеврі декоративного мистецтва, міг щодня насолоджуватися його красою – і все це мало зникнути одразу, одним махом, просто з самого серця столиці Європи!.. Так, саме тоді я збагнув: суїцид Європи уже відбувся. Як дослідника Гюїсманса, вас, певно, як і мене, лякав його закоренілий песимізм, безперервні прокльони на адресу своєї посередньої доби. Але ж він жив у часи, коли європейські нації сягнули свого апогею й, очоливши велетенські колоніальні імперії, керували світом!.. У безпрецедентну блискучу епоху як із точки зору технологій – поява залізниці, електрики, телефону, фонографу, металевих конструкцій Ейфеля, – так і в мистецтві – імен письменників, художників, музикантів стільки, що забракне часу назвати усі…

Вочевидь, він мав рацію; навіть якщо подивитися з точки зору «мистецтва жити», деградацію важко було не помітити. Я взяв шматочок баклави, яку Редіже мені простягнув, і згадав про книжку, яку прочитав кілька років тому: її було присвячено історії борделів. Серед ілюстрацій була репродукція рекламного проспекту одного паризького закладу Прекрасної доби. Я був вражений, зрозумівши, що деякі з сексуальних послуг, пропоновані «Мадемуазель Ортанс», ні про що мені не казали; я не міг взяти в тяму, що таке «подорож до жовтого краю» чи «російське імператорське мило». Отже, за сто років люди забули про деякі з сексуальних утіх – так само зникли деякі навички, скажімо, виготовлення сабо чи мистецтво грати на дзвонах. Хіба можна за таких умов не повірити в занепад Європи?

– Європа, яка була вершиною людської цивілізації, за кілька десятиліть вбила сама себе, – Редіже з сумом вів далі. Світло він не запалив, тож кімнату освітлювала тільки лампа на його столі. – Європою поширилися анархістські та нігілістські рухи, лунали заклики до жорстоких дій, відкидалася будь-яка мораль. Вже за кілька років усе закінчилося неймовірним безумом Першої світової війни. Фройд не помилився, Томас Манн також мав рацію: якщо Франція і Німеччина, дві найрозвинутіші, найцивілізованіші нації світу розв’язали цю безглузду бійню, отже, Європі кінець. Тож увесь вечір я просидів у барі «Метрополя» аж до закриття. Додому повертався пішки, перетнувши половину Брюсселя, зокрема пройшов повз квартал органів Євросоюзу – похмуру фортецю посеред злиденних нетрів. Наступного дня я навідався до імама у Завентемі[53]. А ще через день (великодній понеділок) у присутності десятка свідків промовляв слова ритуалу навернення до ісламу.

Я не був упевнений, що поділяю його різке судження щодо Першої світової; звісно, таку різанину важко було пробачити, а проте абсурдною була й війна 1870 року[54] – принаймні так її змальовував Гюїсманс, – яка знецінила будь-яку форму патріотизму; будь-яка нація була штучно вигаданим і смертельно небезпечним терміном – і в цьому більш-менш розумні люди переконалися 1871 року; саме з цього усвідомлення постали анархізм, нігілізм та інші подібні дурниці. Щодо давніх цивілізацій, то тут я мало що міг сказати. На сквери біля арен Лютеції спускалася ніч, останні туристи йшли геть; нечисельні ліхтарі кидали слабкі відблиски на амфітеатр. Певно, римляни, які жили безпосередньо перед падінням імперії, вважали, що їхня цивілізація стоятиме вічно. Цікаво, це теж було самогубство? Рим був брутальною цивілізацією, напрочуд вправною у війні – а ще надзвичайно жорстокою, де основними розвагами натовпу були бійки на смерть між людьми і тваринами. Чи відчували римляни потяг до зникнення, чи був у них цей недолік? Редіже, напевно, читав Ґіббона[55] та інших, подібних до нього, яких я заледве знав за іменами, тож я розумів, що не можу підтримати цю розмову.

– Щось забагато я сьогодні говорю, – сказав він, ніяково всміхнувшись. Він налив мені бухи, запропонував іще солодощів – вони чудово пасували до фігової настоянки.

– Вже пізно, мушу залишити вас, – сказав я, вагаючись, адже насправді не хотів іти.

– Заждіть!

Редіже підвівся і підійшов до столу, за яким було кілька полиць зі словниками та довідниками. Він повернувся з книжечкою, на якій красувалось його ім’я; вона вийшла в серії кишенькових ілюстрованих видань та називалася «Десять запитань щодо ісламу».

– Три години катую вас своїми проповідями, хоча вже написав про іслам цілу книжку – певно, дидактика в’їлася мені в душу… Гадаю, ви чули про цю працю?

– Авжеж! Здається, вона користувалася неабияким попитом?

– Три мільйони примірників, – повідомив він таким тоном, ніби вибачався. – Здається, з мене вийшов неабиякий популяризатор науки. Звісна річ, аргументи тут викладено надто поверхово, проте цю роботу принаймні можна швидко пробігти очима.

У книжці було сто двадцять вісім сторінок та чимало ілюстрацій – переважно репродукцій творів ісламського мистецтва; вочевидь, читання не забрало б у мене багато часу. Я поклав її до наплічника.

Редіже налив нам іще по чарці арабської бухи. Зійшов місяць, яскраво висвітливши амфітеатр арен; ліхтарі були значно слабші за місячне сяйво; раптом я помітив, що кожна репродукція рядків із Корану та кожна світлина галактики на стіні освітлюється окремою лампочкою.

– У вас прекрасний будинок.

– Я поклав роки, аби придбати його. Повірте, це було дуже складно…

Він відкинувся в кріслі, і я вперше побачив повну невимушеність: вочевидь, те, що він збирався сказати, було для нього вельми важливим.

– Ви ж розумієте – мене не Полан цікавить. Кому цікавий Полан? Проте я насолоджуюся кожною миттю життя в будинку, де Домінік Орі написала «Історію О»[56]; хай там як, а саме тут жив коханець, який її надихнув. Пікантна книжка, еге ж?

Я погодився. На перший погляд в «Історії О» було все, що мені не подобається: мене вернуло від викладу фантазій, та й дія відбувалась у підкреслено кітчевій обстановці – помешкання на острові Святого Людовика, особняк у Сен-Жерменському передмісті, сер Стивен[57] – повна гидота! І все ж книжка вражала пристрастю, пориванням, яке змітало все на своєму шляху.

– Справа в покорі, – м’яко підказав мені Редіже. – Вражаюча, проте дуже проста ідея, яку ніколи раніше не висловлювали з такою майстерністю: найвище щастя людини полягає у повній упокореності. Звісно, цю думку я не наважився б висловити своїм братам по вірі (напевно, вони сприйняли б її як блюзнірство), проте для мене є очевидним зв’язок між абсолютним підкоренням жінки чоловікові – як це змальовано в «Історії О» – та покорою людини Богові – як це передбачає іслам. Бачте, іслам приймає світ, приймає його в усій повноті, таким, яким він є (якщо наслідувати слова Ніцше). Буддизм бачить світ як «дуккху» – невідповідність, страждання. Навіть у християнстві спостерігаємо зміни машкар: хіба Сатану не названо «володарем світу цього»? В ісламі ж, навпаки, Боже творіння вважається бездоганним, неперевершеним шедевром. Зрештою, що таке Коран, як не довжелезна містична поема-хвала? Хвала Творцеві та покорі його законам. Тим, хто хоче пізнати іслам, я раджу не починати з Корану, хіба що вони зроблять зусилля і вивчать арабську, аби зануритися в оригінал. Моя порада – слухати читання сур, повторювати їх уголос, відчути їхній подих. Іслам – єдина релігія, що забороняє використання перекладу під час служби; адже Коран складається з ритмів, рим, наспівів, асонансів. Саме це – його основа, поетична основа, єднання звучання та смислу; саме вона дозволяє розповісти про світ.

Редіже знову зробив жест, ніби вибачаючись переді мною – гадаю, він вдавав, ніби йому ніяково від власної багатомовності, але водночас він усвідомлював, що цією промовою вже переконав чимало викладачів; певно, ремарка щодо відмови перекладати Коран зіграла вирішальну роль із Жиньяком – фахівці з середньовічної літератури часом не терплять перекладу предмету їхнього поклоніння сучасною французькою мовою; та якими б не були аргументи Редіже – добре обміркованими чи ні – сили своєї вони не втрачали. А я не міг не зауважити його способу життя: сорокарічна дружина на кухні, п’ятнадцятирічна – для інших справ… певно, була ще одна або дві іншого віку, проте я не міг зважитися запитати його про це. Тож я рішуче підвівся, аби піти, подякував йому за чудово проведений день, який поступово перетворився на вечір. Він запевнив, що йому теж було дуже цікаво – словом, на порозі ми обмінялися ввічливими фразами; проте кожен із нас був щирим.

Повернувшись додому, я більше години крутився в ліжку, поки не зрозумів, що не засну. Випивки лишалося небагато – лише пляшка рому, і це навряд чи добре поєдналося б з арабською бухою, і все ж кортіло випити. Уперше в житті мене примусили замислитися про Бога, серйозно задуматися про сутність Творця, що стежить за всіма моїми вчинками, і спершу я відреагував дуже різко – просто злякався. Проте поволі, допомагаючи собі трунком, я заспокоювався, твердив, що я, без сумніву, малозначуща особа, що у Творця, напевно, є важливіші справи, проте не міг спекатися жахливої думки про те, що певної миті він помітить моє існування і покарає мене, скажімо, раком нижньої щелепи – як у Гюїсманса; серед курців цей тип раку дуже поширений – він спіткав Фройда; так, рак щелепи видався мені цілком вірогідним фіналом. Як бути, коли видалять нижню щелепу? Як вийти на вулицю, піти до супермаркету, як витримати співчуття і огиду у поглядах? А якщо я не зможу робити покупки – хто робитиме їх замість мене? Попереду була довга ніч, а я почувався страшенно самотнім. Чи стане мені, принаймні, мужності на самогубство? Я не був у цьому певний.

Прокинувся я близько шостої ранку і відчув сильний головний біль. Поки варилася кава, я шукав «Десять запитань щодо ісламу», але невдовзі збагнув: наплічник залишився у Редіже.

Прийнявши дві пігулки аспірину, я відчув достатньо сил, аби погортати словник театрального арго, виданий 1907 року – і навіть відшукав два рідкісні слова, вживані Гюїсмансом, які легко можна було прийняти за неологізми. Це було найлегшою і найзахопливішою частиною моєї роботи; найважче було складати передмову – і я усвідомлював, що від мене сподівалися саме цього. Рано чи пізно я буду змушений розгорнути власну дисертацію. Вісімсот сторінок лякали, ба навіть більше – гнітили мене; скільки себе пам’ятаю, то завжди перечитував твори Гюїсманса під кутом його майбутнього навернення до католицизму. Сам автор спонукав саме до такого прочитання, і я піддався на його маніпуляції; про це свідчила й передмова до «Назворіт», написана ним самим через двадцять років після виходу роману. Невже цей твір справді заохотив його, зрештою, повернутися до лона церкви? Адже повернення таки відбулося, сумніватися в щирості Гюїсманса я не мав підстав, а «Юрмища в Лурді» – останній його роман – безперечно, були текстом, писаним християнином; у «Юрмищах…» цьому відлюдному, самотньому естетові вдалося, заледве здолавши відразу до лицемірства та церковної пишноти на кшталт церкви Сен-Сюльпіс, захопитися простою вірою натовпу прочан. З практичної ж точки зору навернення не вимагало від нього великих жертв: статус облата у Ліґюже дозволяв мешкати за межами монастиря; у письменника була служниця, яка готувала йому смачні буржуазні страви, що зіграли важливу роль у його житті; не був він позбавлений ні бібліотеки, ні голландського тютюну. Гюїсманс відвідував усі служби і, без сумніву, відчував від них насолоду – естетичне, майже плотське захоплення католицькою літургією проступало мало не на кожній сторінці його останніх книжок; проте він жодного разу не згадував метафізичні запитання, про які вчора міркував Редіже. Гюїсманс просто не помітив безмежних просторів, якими так переймався Паскаль і які викликали в Ньютона і Канта пошану і захват. Гюїсманс, звичайно, був глибоко віруючим християнином, але його віра різнилася від віри Пеґі чи Клоделя. Я раптом збагнув, що дисертація мені не допоможе; ще менше могли мені стати в нагоді тексти самого Гюїсманса.

Близько десятої ранку – саме цей час я обрав, щоби з’явитися за адресою вулиця Арен, 5; уже знайомий дворецький всміхнувся мені – він був у тому самому білому костюмі з комірцем а-ля Мао. Професора Редіже не було вдома, – сказав мені він, – і я справді вчора дещо забув. За півхвилини він приніс мій наплічник «Адидас» – певно, з самого світанку тримав його біля себе; ввічливий, кмітливий та неговіркий – дворецький вразив мене ще більше, ніж дружини професора. Всі завдання, напевно, виконував блискавично, лише пальцями поворухнувши.

Знову спустившись вулицею Катрефаж, я випадково опинився перед Великою мечеттю Парижа. Ні, я згадав не про вірогідного Творця Всесвіту, а про банального Стіва: зрештою, – сказав я собі, – рівень викладання був досить низьким. Такого авторитету, як у Жиньяка, ясна річ, я не мав, проте міг бути впевненим, що, коли зважуся повернутися, то приймуть мене з радістю.

І все ж я цілком свідомо пішов далі вулицею Добантон у напрямку Сорбонни. Повертатися я не збирався, ні – просто пройтися вздовж ґрат; проте, впізнавши охоронця-сенегальця, я аж здригнувся. Він також засяяв:

– Радий бачити вас, месьє! Добре, що ви повернулися!

Мені не стало духу розчаровувати його, і я увійшов на подвір’я. Принаймні п’ятнадцять років мого життя минуло на факультеті – тож я тішився, впізнавши тут хоч когось. Я замислився: чи довелося й йому навертатися, щоб зберегти цю роботу; проте він уже міг бути мусульманином, як і чимало сенегальців – в усякому разі, так вважав я.

З чверть години я гуляв під аркадами металевих колон, дещо здивований власною ностальгією і не в змозі спекатись усвідомлення огидності всього, що мене оточувало: бридкі будинки було зведено у найгірший період модернізму; однак ностальгія ніяк не пов’язана з естетичними почуттями – вона не має нічого спільного і з щастям; ми ностальгуємо за певною місциною лише тому, що там росли – і не має значення, добре нам там було чи погано, адже минуле завжди прекрасне, та й майбутнє, до речі, також; і тільки теперішнє завдає болю, тож ми несемо його в собі, мов нарив муки, яка веде нас поміж двома нескінченностями тихого щастя.

Мало-помалу, походжаючи між металевими колонами, я спекався ностальгії, зникли будь-які спогади. На якусь мить я згадав Міріам (авжеж, це була болісна згадка), пройшовши повз бар на першому поверсі, де ми вперше зустрілися. Тепер усі студентки були в білих покривалах та походжали удвох або втрьох – факультет нагадував монастир, проте було очевидно, що тут навчаються. Я замислився: якщо повернутися до часів Абеляра та Елоїзи[58], чи мала б Сорбонна більш старовинний вигляд?

Посібник «Десять запитань щодо ісламу» справді виявився досить простим і зручно структурованим. Перший розділ, у якому автор намагався дати відповідь на запитання «У що ми віримо?», нічого нового мені не повідомив. У загальних рисах Редіже усе це розповідав учора: неосяжність і гармонія Всесвіту, бездоганність задуму і т. ін… Далі йшов короткий виклад історій пророків на чолі з Магометом.

Як і більшість людей, я перестрибував через розділи, присвячені релігійним обов’язкам, стовпам ісламу та посту, й одразу взявся за розділ VII: «Чому дозволена полігамія?». Аргументи й справді були незвичні: аби втілити свій божественний задум, – пояснював Редіже, – Творець Усесвіту там, де йшлося про неживий світ, вдавався до законів геометрії (певно, неевклідової, а ще некомутативної – і все ж геометрії). Щодо живого, то тут плани Творця втілювалися шляхом природного добору: саме завдяки ньому істоти досягали максимально можливого рівня краси, витривалості й сили. А для всіх тварин, до яких належала і людина, закон був один: лише деяким особинам судилося передати сім’я та народити наступне покоління, від чого залежала незліченна кількість усіх майбутніх поколінь. У випадку із ссавцями, зважаючи на тривалість вагітності самиць та майже необмежену здатність самців до запліднення, добір тиснув перш за все на самців. Проте нерівність між ними (комусь щастило подарувати втіху багатьом самицям, інші неодмінно були взагалі цього позбавлені) варто вважати не збоченим наслідком полігамії, а її справжньою метою. Саме так вирішувалася доля виду.

Такі дивні міркування вели автора відразу до розділу VIII – менш суперечного і присвяченого «Екології в ісламі»; такий підхід дозволяв порушити питання пісної їжі «халяль», яку Редіже трактував як поліпшений варіант біологічно чистого харчування. Щодо розділів ІХ та Х, присвячених економіці та політичним інститутам, їх наче було писано навмисно для того, щоби привести до влади Мохаммеда Бен Аббеса.

У книжці, призначеній для широких верств (які, зрештою, її й читали), Редіже намагався досягнути компромісу з гуманістами, невтомно порівнював іслам із пасторальними та безжалісними цивілізаціями, що передували йому. Таким чином він ніби підкреслював, що мусульмани не винайшли полігамію, а радше впорядкували її, що не вони стали першими, хто закидав винних камінням та робив ексцизію[59], що пророк Магомет схвалював звільнення рабів і, заклавши принцип рівності всіх людей перед Творцем, поклав край будь-яким проявам расової дискримінації у державах, де переміг іслам.

Я добре знав усі ці аргументи, чув їх сотні разів; і все ж це не заважало їм бути незаперечними. Проте, що вразило мене найбільше під час нашої зустрічі (і ще більше вразило в книжці), то це схильність до перевірених фраз – це неминуче наближало Редіже до політиків. У будинку на вулиці Арен ми жодного разу не згадували про політику, проте коли вже за тиждень я дізнався, що, внаслідок невеличких перестановок у міністерстві, Редіже було призначено держсекретарем у справах Університетів (посаду було відновлено принагідно), то не здивувався.

Тим часом я переконався, що у менш публічних виданнях на кшталт «Журналу палестинських студій» чи «Умма»[60] він був значно вільнішим. Відсутність інтересу журналістів була для інтелектуалів справжнім благословенням, адже нині всі ці статті потрапили до відкритого доступу в інтернеті і, на мій погляд, оприлюднення деяких з них могло створити певні проблеми; а втім, певно, я помилявся, позаяк у ХХ столітті чимало інтелектуалів підтримували Сталіна, Мао та Пол Пота – і їм ніколи цим не докоряли; у Франції інтелектуал не мусив нести відповідальності – це йому було просто не властиво.

У статті для журналу «Умма» Редіже замислювався, чи іслам покликаний панувати у світі, і, зрештою, ствердно відповідав. Про західні цивілізації він заледве згадував – настільки очевидною видавалась йому їхня приреченість (наскільки ліберальний індивідуалізм був приречений на тріумф, бо він задовольнявся відмовою від таких проміжних понять та структур, як вітчизна, корпорації й касти, настільки ж, коли він виступив проти родини – останнього форпосту, – а отже, і проти демографії, став очевидним його занепад; і тоді, природно, настав час ісламу). Значно більше уваги Редіже приділив Індії та Китаю: якби цим країнам вдалося зберегти свої традиційні цивілізації, – писав він, – то вони змогли б (зважаючи на їхню нехіть до монотеїзму), уникнути впливу ісламу; проте вони дозволили отруїти себе західними цінностями – а відтак також були приречені; Редіже детально змальовував процес розкладу і навіть давав прогноз із датами. Просто написана, щедро документована стаття ясно свідчила про вплив ідей Ґенона – ґрунтовне розрізнення загалу традиційних цивілізацій та сучасної цивілізації.

В іншій статті Редіже відверто підтримував вельми нерівний поділ багатств. Якщо в самобутньому мусульманському суспільстві злидні в чистому вигляді повністю виключалися (адже обов’язкова милостиня була одним із п’яти стовпів ісламу), все ж у ньому спостерігалася чимала відстань між переважною більшістю населення, що животіло в прийнятному убозтві, та малочисельною меншістю казково заможних людей, які могли собі дозволити надмірні, навіть божевільні витрати, що забезпечувало процвітання індустрії розкошів та митцям. Цю аристократичну точку зору автор запозичив безпосередньо у Ніцше; зрештою, Редіже не зраджував філософам, якими захоплювався в юні роки.

Ніцшеанським було й його саркастичне і вельми неприємне вороже ставлення до християнства, що ґрунтувалося винятково на декадентській, маргінальній особистості Ісуса. Засновник християнства добре почувався в компанії жінок, і, – писав Редіже, – це було легко помітити. «Якщо іслам зневажає християнство, – вів він слідом за автором „Антихриста“, – то має на це безліч підстав; в ісламі чоловіки – на першому місці…». Думка про божественність Христа, – продовжував Редіже, – була фундаментальною помилкою, що прямо вела до гуманізму та «прав людини». Це також ми вже чули від Ніцше, і висловлювався він жорсткіше, але філософ, без сумніву, погодився б із думкою, що іслам був покликаний очистити світ, позбавивши його смертоносного вчення про втілення.

З віком я відчував, що Ніцше стає мені ближчим, – цього не уникнути, коли у вас проблеми з сексом. А ще мене більше цікавив Елогім – вправний володар сузір’їв, – ніж його надокучливий виплодок. Ісус занадто любив людей – ось у чому була проблема; дозволити розіп’ясти себе за них свідчило як мінімум про брак смаку. Решта вчинків також ставили під сумнів його мудрість – скажімо, прощення гріхів повії з наведенням аргументів на кшталт «хто без гріха» і т. д. Проте що могло б бути простішим – покликати семирічне дитя, і воно б кинуло перший камінь у шльондру!

Писав Редіже пречудово, мав прозорий і вишуканий стиль, де часом проблискував гумор – скажімо, коли він кепкував з одного зі своїх побратимів (певно, мусульманського інтелектуала-конкурента), який у своїй статті ввів поняття «імами другого рівня» – малися на увазі священики, які вважали своєю місією навертати французьку молодь з мусульманської імміграції. А тепер, – виправляв його Редіже, – варто було вживати термін «імами третього рівня», тобто ті, хто навертав до ісламу корінних юних французів; проте гумор у його текстах ніколи не забирав багато часу та місця – йому на зміну відразу приходили серйозні міркування. Але найсаркастичніше він висловлювався про ісламістів-ліваків: Редіже зазначав, що «лівий іслам» був відчайдушною спробою розбещених, гнилих марксистів, які перебували в стані клінічної смерті, уникнути смітника історії, зачепившись за потугу ісламу, яка стрімко зростала. Їхні міркування, – вів далі він, – заслуговували хіба на зневажливу посмішку, достоту ідеї «лівих ніцшеанців». Вочевидь Ніцше був його кумиром; а втім, я швидко втомився від його статей у ніцшеанському дусі – я й сам забагато читав Ніцше, добре знав його тексти і чудово його розумів, тож заворожити мене він не міг. І все ж, як не дивно, мене вабили нотки Ґенона – доволі нікчемного автора, чесно кажучи, якщо прочитати все писане ним; проте Редіже подавав доступну версію його ідей, скажімо так, light версію. Найбільше мені сподобалася стаття «Геометрія зв’язку», надрукована в «Журналі традиційних студій». Там знову йшлося про поразку комунізму – який, зрештою, був першою спробою бунту проти ліберального індивідуалізму; Редіже наголошував, що Троцький, врешті-решт, мав рацію, а Сталін помилявся: комунізм міг перемогти тільки у всесвітніх масштабах. Те саме, – запевняв він, – справедливо і щодо ісламу: він або пошириться всім світом, або зникне. Проте більша частина статті являла собою дивні міркування (не позбавлені кічу в дусі Спінози зі схоліями[61] та іншим мотлохом) щодо теорії графів. Лише одна релігія, – намагався довести він у статті, – була здатна створити абсолютний зв’язок між окремими людьми. Якщо уявити графік зв’язку, тобто графік з індивідів (точок), пов’язаних персональними стосунками, то буде неможливо накреслити площинний графік, який об’єднував би всіх людей. Єдиним рішенням було б перейти на вищий рівень з єдиною точкою – Богом, з яким були б пов’язані решта індивідів; і цей посередник об’єднував би їх усіх.

Читати це було надзвичайно приємно; проте приклад із геометрії видався мені штучним; і все ж це відволікало мене від проблем із сексом. Незважаючи на це, моє інтелектуальне життя знаходилося на мертвій точці: з примітками я просувався, але гальмував із передмовою. Дивно, до слова, але саме під час пошуку в мережі всього, що стосувалося Гюїсманса, я натрапив на одну з найцікавіших статей Редіже – цього разу в «Європейському журналі». Гюїсманс там згадувався лише побіжно – як автор, у творах якого з найбільшою очевидністю виявилася безвихідь натуралізму й матеріалізму; проте решта статті була ніби потужним стусаном колишнім колегам традиціоналістам та ідентичникам. Трагічно, – завзято доводив автор, – що ірраціональна ворожість до ісламу заважала їм визнати очевидне: в основному їхні погляди цілком збігалися з поглядами мусульман. Відмова від атеїзму і гуманізму, необхідність підкорення жінок і повернення до патріархату – з усіх точок зору їхні позиції були дуже схожі. А боротьба за встановлення нової природної фази цивілізації вже не могла вестися під прапором християнства; лише іслам, релігія-посестра, молодша, простіша і справедливіша (бо чому, скажімо, Ґенон прийняв іслам? адже він був передусім науковцем, тож підійшов до питання з позиції науки й прийняв іслам заради економії – а також, щоб уникнути деяких малозрозумілих маргінальних забобонів на кшталт реальної присутності Бога під час Євхаристії) – отже, тільки іслам міг сьогодні вести за собою. Завдяки своїм манірності та м’якості, а також негідному заграванню з прибічниками прогресу, Католицька церква не мала змоги чинити опір занепадові звичаїв. Не могла відверто й затято стати на заваді гомосексуальному шлюбові, праву на аборт та жіночій праці. Хіба не варто було визнати, що Західна Європа, сягнувши жахливого рівня гниття, вже не була в змозі порятувати себе сама – достоту як не міг порятуватись античний Рим у V столітті нашої ери[62]? Масовий наплив іммігрантів традиційних типів культури, досі позначених природною ієрархією, підкоренням жінок та повагою до предків, насправді був історичним шансом на моральне й родинне «переозброєння» Європи та відкривав для старого континенту перспективу нової золотої доби. Авжеж, часом іммігранти були й християнами, проте слід було визнати, що найчастіше вони дотримувались ісламу.

Редіже був першим, хто визнав, що середньовічне християнство було великою цивілізацією, мистецьке надбання якого назавжди залишиться в пам’яті людей; проте потрохи воно втрачало ґрунт під ногами, мусило шукати спільну мову з раціоналізмом, відмовилося коритися земній владі – зрештою, саме собі винесло вирок, і все чому? Це залишалося загадкою – так вирішив Бог.

Трохи згодом я отримав «Словник сучасного арго» авторства Люсьєна Ріґо, виданий в «Оллендорфі» у 1881 році; я давно замовляв цю книжку – і вона дозволила позбутися деяких сумнівів. Як я й підозрював, слово «claquedent» – злодіярня – не було вигадане Гюїсмансом, а й раніше використовувалося на позначення притону; а словом «clapier» – кроляча нора – зазвичай називали будинок розпусти. Майже завжди Гюїсманс мав сексуальні стосунки з повіями, а у листуванні з нідерландським письменником Арьє Прінсом докладно розписував європейські борделі. Перечитуючи ці листи, я раптом збагнув, що мушу потрапити до Брюсселю. Якоїсь певної причини для цього я не мав. Звісно, Гюїсманса друкували і там, однак загальновідомо, що будь-який серйозний автор другої половини ХІХ століття певної миті, прагнучи позбутися французької цензури, звертався до послуг бельгійських видавців. Так вчинив і Гюїсманс. Коли я працював над дисертацією, така подорож не здавалася мені конче потрібною; тож я подався до Брюсселя через кілька років – але тоді мене цікавив радше Бодлер; місто було брудне і похнюплене – це вразило мене найбільше, а ще – ненависть між спільнотами, набагато помітніша, ніж у Парижі чи Лондоні; у Брюсселі наближення громадянської війни відчувалося значно сильніше, ніж у будь-якій іншій європейській столиці.

Нещодавно до влади прийшла Мусульманська партія Бельгії. З точки зору європейської політичної рівноваги цю подію вважали визначною. Авжеж, національні мусульманські партії на той час уже входили до урядових коаліцій у Великій Британії, Нідерландах і Німеччині; проте Бельгія стала другою (після Франції) державою, де мусульманська партія опинилася біля керма. У випадку з Бельгією кривавій поразці європейському правові було дуже просте пояснення: тоді як націоналістичним партіям фламандців і валлонців – певно, найдавнішим політичним об’єднанням у відповідних регіонах – ніколи не вдавалося не те, що порозумітися, а навіть розпочати діалог, фламандська й валлонська мусульманські партії легко дійшли згоди на базі спільної релігії щодо складу уряду.

Мохаммед Бен Аббес негайно привітав Мусульманську партію Бельгії з перемогою в своєму палкому посланні; до речі, кар’єра керманича партії – Ремона Стаувененса – мала багато збігів із біографією Редіже: Стаувененс також належав до руху ідентичників, навіть грав у ньому значну роль (проте ніколи не компрометував себе зв’язками з відверто неофашистськими фракціями), а згодом прийняв іслам.

Ресторан у швидкісному поїзді Thalys пропонував на вибір два меню – традиційне й халяль. Це була перша видима зміна – і, вочевидь, єдина: вулиці Брюсселя були так само брудні, а готель «Метрополь» – навіть якщо бар було зачинено – зберіг свою давню велич. Я вийшов із номера о сьомій вечора – було холодніше, ніж у Парижі, тротуари вкривав майже чорний сніг. Але в ресторані на вулиці Монтань-оз-Ерб-Потажер, вагаючись між курячим ватерзуєм – наваристим бульйоном з маслом – та вугром під соусом із трав, я зненацька збагнув, що повністю зрозумів Гюїсманса – навіть краще, ніж він розумів сам себе – і міг братися до передмови; слід було поквапитися до готелю, щоб занотувати думки, тож я вийшов із ресторану, не зробивши замовлення. У готелі в брошурі з обслуговування номерів також пропонували курячий ватерзуй – так було вирішено мою дилему. Було б помилкою надавати великої ваги «гульні» та «пиятиці», про які поблажливо писав Гюїсманс; це була радше звичка натураліста, кліше доби, пов’язане з потребою скандалити, шокувати міщан – зрештою, робити собі ім’я; тож його улюблене протиставлення тілесного потягу суворості монастирського трибу аж ніяк не втрачало значення. Цнота не становила питання – зрештою, вона ніколи не була проблемою, ні для Гюїсманса, ні для когось іншого, і моє нетривале перебування у Ліґюже це тільки підтвердило. Стимулюйте людину еротично (до речі, перелік подібних стимулів – стандартний: декольте, мініспідниці завжди діють; як кажуть іспанці, tetas y culo – цицьки та зад) – і вона відразу відчує сексуальний потяг; усуньте стимули – і потяг зникне, а за кілька місяців (часом і за кілька тижнів) людина взагалі не згадуватиме про секс; насправді для ченців і для мене це ніколи не становило проблеми; відколи – внаслідок приходу до влади ісламу – жіноче вбрання змінилося у бік більш стриманого, я відчував, що стимули залишають мене, і часом цілими днями міг не думати про секс. У жінок, напевно, все було дещо інакше – у них сексуальний потяг менш виразний, опиратись йому часом складніше, проте, зрештою, часу вдаватись у деталі в мене насправді не було, тож я несамовито нотував думки, а потім, закінчивши ватерзуй, замовив тацю з сирами; хоча Гюїсманс вважав, що секс у його творах відіграє велику роль, насправді це було не так, та й смерть теж не мала в його текстах аж такого значення – він ніколи не відчував екзистенційної зажури, а у славетному розп’ятті Ґрюневальда його вразило не те, як було подано агонію Христа, а те, як він фізично страждав; і в цьому Гюїсманс був повністю подібний до решти людей, яким байдуже до власної смерті, проте єдиним клопотом яких, їхньою справжньою грижею було прагнення уникнути фізичного болю. Коли ж Гюїсманс починав висловлюватися щодо творів мистецтва, думки його віддавали облудою. Він затято захищав імпресіоністів, коли вони боролися проти тогочасного академізму, написав чимало захоплених сторінок про таких художників, як Ґюстав Моро та Оділон Редон, проте у власних романах брав сторону не імпресіонізму чи символізму, а набагато давнішої манери, близької до фламандських майстрів. Фантастичні видіння в роману «На узбіччі», які, справді, нагадували химери символістського малярства, не викликали довіри й запам’ятовувалися гірше, ніж яскраві та майже інтимні замальовки обідів родини Каре у романі «Отам». Раптом я згадав, що забув свій примірник «Отам» у Парижі, тож слід було повертатися; я зазирнув до інтернету: перший швидкісний потяг мав відправлятись о п’ятій ранку, о сьомій я був би вже вдома і міг перечитати уривок, де Гюїсманс змальовував кухню «матінки Каре» (так він її називав); насправді єдиною темою творів Гюїсманса був буржуазний затишок, болісно недоступний для одинака; причому йшлося про затишок не в родинах заможних міщан – кухня, оспівана в «Отам» була радше добротною кухнею звичайного міцного подружжя; ще менше йшлося про аристократію, адже Гюїсманс завжди зневажливо відгукувався про «дурил при гербах» – зокрема, громив їх у «Облаті». Справжнє щастя, на його думку, являло собою веселий бенкет друзів-митців, горщик із м’ясом під соусом з хрону та з пляшкою «доброго» вина, а потім – сливовиця і тютюн біля теплої груби під завивання зимних вітрів серед веж церкви Сен-Сюльпіс. Життя відмовляло Гюїсмансові у простих людських утіхах, тож лише нечутливий і жорстокосердий Блуа міг дивуватися тому, що письменник оплакував у 1895 році смерть Анни Меньє – єдиної жінки, з якою в нього був тривалий зв’язок, єдиної, з якою він зумів ненадовго «пожити у злагоді»; згодом через нервовий розлад (тоді невиліковний) Анна була змушена перебратися до шпиталю Святої Анни[63].

Удень я вийшов і купив п’ять пачок цигарок, а потім знайшов рекламний проспект ліванського постачальника – і вже за два тижні передмову було завершено. На Францію насунувся циклон з Азорських островів, у повітрі відчувалася дивна млість, майже весняна волога. Ще минулого року за такої погоди з’явилися б перші міні-спідниці. З авеню Шуазі я звернув на авеню Гобеленів, потім пішов вулицею Монж. У ресторані неподалік від Інституту арабського світу я перечитав сорок сторінок передмови. Треба було розставити кілька ком, уточнити кілька посилань, однак у цілому я не мав сумнівів – це була моя найкраща робота; а ще це був найкращий текст, коли-небудь писаний про Гюїсманса.

Я повертався додому помалу, мов благенький старий, потрохи усвідомлюючи, що саме тепер прийшов кінець моєму інтелектуальному життю – і що поставлено крапку в моїх тривалих стосунках із Жорісом-Карлом Гюїсмансом.

Звісно, я не збирався відразу повідомляти цю радісну новину Бастьєнові Ляку, бо знав, що ходом роботи він зацікавиться принаймні через рік, а то й два; тож я мав час на вдосконалення посторінкових приміток – так, врешті-решт, розпочався найпрекрасніший період мого життя.

Прекрасно, але не більше того, – смикнув я себе за полу, вперше після повернення з Брюсселя зазираючи до поштової скриньки; як і завжди, там на мене чекали адміністративні питання – звісна річ, адміністрація «ніколи не спить».

Однак я не відчував бажання відкривати всі ці конверти; два тижні я раював в божественних краях, зрештою, навіть творив, виходячи зі своїх досить скромних можливостей, і не хотів отак різко повертатися до статусу звичайної адміністративної одиниці. Було в купі листів і послання з університету «Париж-IV – Сорбонна». О! – скрикнув я.

«О!» набуло ваги, коли я ознайомився зі вмістом конверту: мене запрошували (починаючи з учорашнього дня) на офіційні заходи з нагоди вступу Жана-Франсуа Луазлера на посаду професора. Офіційна учта мала відбутися у великій аудиторії імені Ришельє – її, звісна річ, мала супроводжувати промова; потім коктейль у сусідній залі.

Я добре пам’ятав Луазлера – саме він багато років тому познайомив мене з «Нотатками про письменників дев’ятнадцятого століття». Його кар’єра розпочалася з досить оригінальної дисертації, присвяченій останнім поезіям Леконта Де Ліля. Поезію Де Ліля (якого разом з Ередіа вважали очільником руху «парнасців») здебільшого зневажали – на думку укладачів антологій він був «щирим ремісником без особливого хисту». Утім, під впливом дивної містично-космологічної кризи, на схилі літ Де Ліль склав кілька незвичних віршів, не схожих ні на що, писане ним раніше, ані на те, що писали в його час інші – зрештою, вони взагалі ні на що не були подібні, ці вірші, і саме тому, на перший погляд, повністю випали з поля зору дослідників. Першою заслугою Луазлера було те, що він витягнув їх на світло, а другою – те, що трохи про них розповів, не зумівши, проте, вписати їх у літературу; на думку Луазлера, вірші Де Ліля слід було сприймати в контексті деяких інтелектуальних явищ, суголосних старому парнасцю, таких, як теософія та спіритизм. Тож, не маючи конкурентів у цій галузі, він набув певного авторитету, хоч і не претендував на міжнародне визнання, як Жиньяк; Луазлера постійно запрошували почитати лекції в Оксфорді та Університеті Сент-Ендрюз[64].

Луазлер якнайкраще відповідав предметові своїх досліджень – я ще не бачив людини, настільки подібної до професора Косинуса[65]: довге сиве і дуже брудне волосся, гігантські окуляри, піджак і штани від різних костюмів та у такому стані, що виникав сумнів, чи відомо професорові взагалі про гігієну; ця подоба викликала повагу, забарвлену у співчуття. Я був більше ніж певен: Луазлер не збирався когось удавати – просто він був саме таким і не міг бути інакшим; до речі, він виявився найлюб’язнішим, найлагіднішим з відомих мені людей, та ще й позбавленим пихи. Викладання, яке вимагало певного контакту з людськими істотами різного роду, завжди лякало його. І як Редіже вдалось його переконати? Без сумніву, на коктейль варто було навідатися – я мусив про це дізнатися!

Урочисті зали Сорбонни з їхніми головними принадами – табличками з викладом історичних подій, які тут відбувалися, та справді престижним розташуванням – на моїй пам’яті жодного разу не використовувалися для університетських учт; їх переважно здавали за божевільні гроші для модних дефіле та інших публічних заходів; можливо, це було не дуже шляхетно, проте вельми корисно, аби затулити діри в плані поточних витрат. Нові саудівські власники встановили нові порядки, і будівля з їхньої волі повернула собі академічну гідність. Зайшовши до першої з зал, я з радістю побачив рекламні банери ліванця, страви якого супроводжували написання моєї передмови. Меню я вже знав напам’ять, тож упевнено наповнив тарілку. Публіка являла собою звичну суміш французької професури й арабських багатіїв; проте французів цього разу прийшло значно більше – було таке враження, ніби прийшов увесь викладацький склад. І не було чому дивуватися: багато хто досі вважав, що скоритися новій саудівській владі – певною мірою ганебний вчинок, свого роду вияв колаборації; огудників було чимало, вони трималися разом, ніби підбадьорюючись, і отримували щире задоволення, коли з’являлася нагода приймати нового колегу.

Наповнивши тарілку мецце, я зіткнувся з Луазлером. Він змінився: хоча презентабельним його ще не можна було назвати, зовнішній вигляд професора явно прогресував. Волосся – так само довге й брудне – було майже зачесане; піджак і штани були майже однакового кольору і не відлякували плямами жиру та слідами від цигарок; я відчув, що тут не обійшлося без жіночих рук.

– Еге ж, – зізнався він, хоча я ніяк не висловив своїх думок, – я втратив цноту. Дивна річ: раніше ніколи про це не думав, а виявилося, що це доволі приємно! До речі, радий вас знову бачити. Як ваші справи?

– Хочете сказати, що одружилися? – зажадав пояснень я.

– Авжеж, одружився! Насправді дуже дивні відчуття – це ж лише плоть, хіба ні? – проте почуваюся значно краще. А як ваші справи?

Він міг заявити, що став наркоманом чи фігуристом – мало що в його поведінці могло б мене здивувати; проте ця новина шокувала мене, тож я белькотів, не відводячи очей від планки Ордену Почесного легіону, що прикрашав гидотний піджак кольору нафти: «Одружилися? На жінці?» Я гадав, що він і у шістдесят років був незайманим, – і це цілком могло бути правдою.

– Так, на жінці, знайшлась одна й для мене, – підтвердив Луазлер, поважно схиливши голову. – Студентка другого курсу.

Я онімів, а Луазлера підхопив інший колега – так само дивакуватий, але, принаймні, охайний старий, здається, фахівець із літератури сімнадцятого століття та бурлеску, автор праці про Скаррона. Трохи пізніше я помітив Редіже в центрі однієї з груп з іншого краю галереї. Останнім часом, поринувши у передмову, я нечасто згадував про нього, а він явно був радий бачити мене і тепло привітався. Що ж, тепер його слід називати «пане міністр», – пожартував я.

– І як вам у ролі політика? Це справді так складно, як кажуть? – вже серйозніше поцікавився я.

– Так, дуже складно. Це не перебільшення. Я звик до боротьби за владу в рамках університету, проте це вище навіть моїх сил! Словом, Бен Аббес – справді надзвичайна особистість, і я щасливий, що маю нагоду з ним працювати.

Тієї миті я згадав Таннера, вечір, проведений у будинку в департаменті Лот, та порівняння з імператором Августом; це зацікавило Редіже, і він замислився. Перемовини з Ліваном і Єгиптом тривають успішно, – повідомив він, – і вже зроблено перші кроки в бік Лівії та Сирії, де Бен Аббес застосував особисті контакти з місцевими Братами-мусульманами. До речі, – вів далі Редіже, – президент намагається в межах принаймні одного покоління і самим лише дипломатичним шляхом повернути те, що Римська імперія завойовувала століттями, додавши до цього (без жодного пострілу!) розлогі території Північної Європи аж до Естонії, Скандинавії та Ірландії. До того ж, Бен Аббес мав нюх на символи і вже готував проект директиви щодо перенесення місцезнаходження Єврокомісії до Риму, а Європарламенту – до Атен.

– Творці імперій народжуються нечасто, – замислено додав Редіже. – Складно тримати вкупі народи, розділені релігіями та мовами, вмовити їх прийняти спільний політичний проект. У недалекому минулому, крім Римської, я згадав би хіба Оттоманську імперію. Без сумніву, всі необхідні чесноти були в Наполеона – особливо вражає те, як він розв’язав ізраїльське питання, та й під час Єгипетського походу він продемонстрував здатність бути в згоді з ісламом. Щодо Бен Аббеса… Хтозна, можливо, його зроблено з того ж тіста…

Я охоче підтвердив, похитавши головою: хоча згадка про Оттоманську імперію мені мало що сказала, все ж мені було добре в легкій, невагомій атмосфері галантної розмови освічених людей. Ясна річ, невдовзі ми згадали і про мою передмову; нелегко було відриватися від дослідження Гюїсманса, яке роками більшою або меншою мірою заповнювало моє життя; зрештою, іншої мети я ніколи й не мав, – майже меланхолійно подумав я, вирішивши не переказувати цієї думки співрозмовникові; гадка була надто зверхня, а проте справедлива. Редіже слухав мене з цікавістю, явно не нудьгував. Офіціант, що проходив мимо, наповнив наші келихи.

– А ще я прочитав вашу книжку, – докинув я.

– Справді?.. Добре, що у вас знайшовся час і на це. Чесно кажучи, я не звик до подібних популяризаторських вивертів. Сподіваюся, ви не заплуталися.

– О, вашу книжку написано просто майстерно! Хоча в мене виникли деякі запитання.

Ми ступили до віконної ніші – сховок смішний, еге ж, а проте, нам вистачило й цього, щоб віддалитися від потоку гостей, що походжали вздовж галереї. Неподалік бовваніли – залиті білим холодним світлом – колони та баня каплиці, зведеної Ришельє[66]; я згадав, що саме там зберігали череп кардинала.

– Ришельє теж був видатним державним діячем, – бовкнув я, не подумавши.

Проте Редіже відразу підхопив:

– Повністю з вами згоден: його праця на благо Франції не має собі рівних! Королі траплялися посередні – такі вже химерні закони генетики, – проте міністри в жодному разі не могли виявляти нездарність. А знаєте, що дивно? Живемо нібито в демократичному суспільстві – а контраст зберігся! Щойно я вихвалював Бен Аббеса, проте Бейру – це справжній кретин, неспроможний політик, придатний хіба для звабливої картинки на екрані! На щастя, влада – повністю в руках Бен Аббеса. Ви, певно, скажете, що я перебільшую, але тут я скористаюся прикладом Ришельє: адже, як і видатний кардинал, Бен Аббес збирається зробити величезну послугу французькій мові. Після прийняття до Євросоюзу арабських країн Франція значно набере у вазі. Ось побачите: рано чи пізно виникне проект директиви, згідно з якою французька й англійська використовуватимуться як дві робочі мови у європейських закладах. Проте, даруйте, що це ми все про політику… Здається, ви казали, що у вас виникли запитання?

– Що ж, – почав я після тривалої паузи, – дещо незручно про таке говорити, однак я прочитав розділ про полігамію і, бачте, не зміг уявити себе таким собі впевненим самцем. Увечері, побачивши Луазлера, я згадав про це відчуття. Чесно кажучи, професура…

– Тут я можу вам упевнено заявити: ви помиляєтесь. Природний відбір – загальний принцип, який стосується всіх живих істот, проте набуває різних форм. Спостерігається він і серед рослин, проте тут відбір пов’язаний радше з доступом до ґрунту, води та сонячного проміння… Людина, звісна річ – це тварина, проте її не можна порівняти з лучним собачкою чи антилопою. Панівне становище в природі людині забезпечують не кігті, не ікла й не прудкі ноги – воно ґрунтується на її розумі! Тож я з повною відповідальністю запевняю вас: немає нічого неприродного в тому, що професори перетворюються на – як ви висловилися – впевнених самців.

Він усміхнувся та повів далі:

– Знаєте, Франсуа… Під час нашої зустрічі ми згадували метафізику та утворення Всесвіту. Я цілком свідомий того, що переважну більшість людей цікавить не це, однак – як ви слушно зауважили – справді цікаві теми порушувати важче. До речі, ми й досі теревенимо про природний відбір, намагаючись підтримувати розмову на прийнятно високому рівні. Ясна річ, значно складніше спитати відверто: скільки мені заплатять? скільки можна буде взяти собі дружин?

– Щодо платні, то я знаю приблизну суму.

– А кількість дружин, грубо кажучи, залежить саме від цього. Закони ісламу вимагають, аби до кожної з них ставились однаково, що вже викликає певні ускладнення, починаючи з проживання. У вашому випадку, гадаю, ви легко могли б взяти шлюб із трьома дівчатами – проте вас ніхто, звісна річ, до цього не спонукає.

Авжеж, було над чим замислитися, проте я згадав про інше, не менш дражливе питання. Перш ніж продовжити, я роззирнувся, перевіряючи, чи ніхто нас не почує.

– Ще одне… Вельми делікатна справа… Скажімо так: безперечно, ісламське вбрання має свої переваги, люди стали спокійнішими, проте цей одяг… словом, він надто просторий. Коли треба обирати, виникає проблема…

Редіже всміхнувся ще ширше.

– О, будь ласка, Франсуа, не соромтеся! Якби вас це не турбувало, ви не були б чоловіком! Проте моє зустрічне запитання вас, певно, здивує: а ви справді хочете обирати?

– Ну… гадаю, що так. Мені так здається…

– А хіба це не ілюзія? Адже всі чоловіки завжди роблять однаковий вибір. Унаслідок чого в багатьох цивілізаціях – зокрема в мусульманській – виник фах свах. Це вельми важлива професія, яку виконують дуже досвідчені й мудрі жінки. Звісно, оскільки вони – жінки, то мають право роздивлятися голих дівчат, здійснювати те, що можна назвати оцінюванням, та знаходити, в залежності від зовнішності, чоловіків відповідного соціального статусу. Повірте мені – скаржитися вам не доведеться…

Я німував. Певно, в мене відвисла щелепа.

– Між іншим, – продовжував Редіже, – якщо людина й здатна хоч трохи змінюватися, то тільки завдяки гнучкості розуму жінок. Чоловік перевихованню не піддається. Байдуже, мовознавець він, математик чи композитор – він робитиме свій вибір винятково за зовнішніми критеріями, а вони не змінювалися впродовж тисячоліть. Звичайно, жінок спершу теж приваблюють зовнішні переваги, проте, завдяки спеціальному вихованню, їх можна переконати в тому, що це – не головне. Їх вже вдалося привчити захоплюватися заможними чоловіками – і певною мірою підвищити попит на рівень освіченості та кмітливості вищий за середній. Гадаю, невдовзі дівчата вважатимуть професорів вельми привабливими…

Він сяйнув усмішкою – і на мить мені здалося, що пан міністр іронізує, однак, гадаю, я помилявся.

– Тож достатньо просто підвищити професорам зарплатню – це відразу вирішить проблему…

Він ніби відкрив для мене нові обрії. Я замислився: цікаво, чи звертався Луазлер до свахи? Проте якби я поставив це запитання, то миттю дав би нам нього відповідь: хіба міг Луазлер фліртувати зі студентками?! Вочевидь, у його випадку можливим був тільки шлюб за допомогою свахи.

Раут завершувався. Ніч дивувала незвичним теплом. Додому я повертався пішки, розгубивши думки і радше замріяний. Чим далі, тим більше переконувався, що моє інтелектуальне життя добігло кінця – звісна річ, я ще братиму участь у конференціях із розпливчастими назвами, житиму за рахунок давніх задумів та ренти, – проте поступово з’являлось усвідомлення того, що, цілком імовірно, буде й щось інше.

Минуло ще кілька тижнів (щось на кшталт прийнятного терміну), впродовж яких повітря поступово теплішало, і весна зрештою запанувала в Парижі. Тільки тоді, ясна річ, я зважився набрати Редіже.

Пан міністр трохи перегравав з утіхою, проте радше із ввічливості – він удавав подив, бо хотів, аби склалося враження невимушеного вчинку. Авжеж, я знав, що Редіже щиро зрадів моєму рішенню, однак він давно вважав його прийнятим – певно, ще з дня зустрічі на вулиці Арен; адже тоді я не зумів приховати захоплення ні вродою Аїші, ні смачними пиріжками Маліки. Мусульманські жінки були віддані і покірні – на це я міг розраховувати (їх виховували в такому дусі) – а цього, зрештою, цілком достатньо для щастя; щодо кухні мені було байдуже, я не був таким гурманом, як Гюїсманс, – і все ж мусульманські жінки отримували відповідне виховання, тож навряд чи хто з них міг зготувати щось несмачне.

Церемонія навернення мала бути вельми простою. Відбутися мала, напевно, у Великій мечеті Парижа – це влаштувало б усіх. Зважаючи на відносну важливість моєї персони, мав би бути присутнім ректор або хтось із його заступників. Звичайно, мав там бути і Редіже. Зрештою, кількість присутніх не мала значення; до речі, потрапили б на церемонію й кілька випадкових вірян – адже мечеть під час навернення не зачиняють: я мушу засвідчити вірність моїм нових братам, рівним мені перед Господом.

Вранці спеціально для мене відчинили хамам, хоча звичайно пересічних вірян туди не допускали; вбраний у халат, я блукав довжелезними коридорами з колонами, арками та стінами, прикрашеними вибагливими мозаїками; у меншій залі – теж оздобленій чудовими мозаїками та залитій блакитним сяйвом – я довго, дуже довго піддавав своє тіло струменям води, аж поки воно не очистилося. Тоді я знову одягнувся – заздалегідь брав з собою нове вбрання; потім увійшов до великої зали, де мав відбуватись обряд.

Одразу все стихло. У голові спалахували образи сузір’їв, наднових зірок, спіральних туманностей – а ще джерел, незайманих кам’яних пустель та велетенських пралісів; потрохи я проймався величчю космосу. Потім спокійним голосом я промовив ритуальну формулу, яку вивчив напам’ять: «Аш-Хаду ане ла ілаха лаху ва аш-хаду анна Мухамадане расулуллахі». Дослівно це означало: «Визнаю, що немає іншого божества, крім Аллаха, і що Магомет – посланець Його». На цьому обряд завершився – віднині я був мусульманином.

Прийом у Сорбонні мав тривати значно довше. Редіже все більше захоплювався політикою – щойно його призначили міністром закордонних справ, тож обов’язкам президента університету він не міг приділити достатньо уваги; і все ж він вирішив особисто зачитати вітальне слово (і я знав, я був певен, що промову він підготує блискучу і з радістю її виголосить!). Мали з’явитися всі колеги – новина про мою участь у підготовці видання в «Плеяд» розлетілася університетськими колами, тож тепер про це знали всі, і відмовити такій важливій особі, як я, не могли; крім того, всі мали прийти у мантіях – щойно нова саудівська адміністрація розпорядилася щодо обов’язкового використання цього розкішного вбрання.

Напевно, перш ніж братися до промови (яка, за традицією, буде вельми короткою), востаннє згадаю про Міріам. Я знав, що в неї буде власне життя – і в умовах, значно складніших за мої. І я щиро побажаю, щоб її життя склалося щасливо – навіть якщо насправді не віритиму в це.

Коктейль проходитиме дуже весело й триватиме довго.

Кількома місяцями пізніше почнуться заняття і, звісно, до мого життя повернуться студентки – гарненькі, ретельно закутані та боязкі. Не знаю, як саме студентки обмінюються інформацією про вплив викладачів, проте так було завжди, цього не уникнути, і я розумів, що навряд чи тут щось змінилося. Кожна з цих дівчат, якою б вродливою не була, відчула б щастя й гордість, якби її обрав я, і мала б за честь розділити зі мною ложе. Кожна з них була б гідна кохання; а я, зі свого боку, зумів би їх покохати.

Достоту як моєму батькові кількома роками раніше, мені трапилася нагода – шанс на друге життя, майже не пов’язане з попереднім.

І мені, безперечно, не буде про що шкодувати.

Подяки

В університеті я не навчався, тож усе, відоме мені з цієї теми, я дізнався від Агати Новак-Лешевальє, старшого викладача в університеті «Париж Х – Нантер». І якщо мої побрехеньки хоч трохи подібні до правди, то тільки завдяки їй.

Примітки

1

«Цілком природно… любити те, що, достоту невтомний Протей, готове щомиті набути форми одного з наших мінливих бажань та різноманітних потреб…» Так пише про гроші Артур Шопенгавер у есе «Parerga und Paralipomena» (1851). – Тут і далі прим. пер., якщо не вказано інше.

(обратно)

2

Едуард Дрюмон (Edouard Drumont, 1844–1917) – французький письменник, публіцист і політичний діяч. Яскравий представник антисемітської (антидрейфусарської) та націоналістичної частини французької інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ століття. Засновник Національної антисемітської ліги Франції.

(обратно)

3

Жан Лоррен (Jean Lorrain, 1855–1906) – французький письменник, яскравий представник літератури «фін-де-сьєкль». Був відкритим гомосексуалістом. Enfilanthrope («людойоб») – прізвисько, яке він дав сам собі.

(обратно)

4

Халяль (halal) – у широкому сенсі: всі продукти, дозволені Ісламом. Тут: продукти, які допускаються мусульманським постом.

(обратно)

5

Наука та вчення про всі аспекти вина і виноробства, за винятком вирощування винограду, яке називається виноградарством. – Прим. ред.

(обратно)

6

Конрад Лоренц (Konrad Lorenz, 1903–1989) – австрійський біолог, лауреат Нобелівської премії з фізіології та медицини 1973 року. Досліджував і порівнював поведінку диких та свійських тварин. Борис Цирюльнік (Boris Cyrulnik, нар. 1937) – французький психіатр, який уславився дослідженнями сімейних зв’язків.

(обратно)

7

Музей життя романтиків (Mus`e de la vie romantique) – музей у 9-му окрузі Парижа на вулиці Шапталь у колишньому будинку (спорудженому у 1830 році) художника-романтика Арі Схеффера. На першому поверсі – велика експозиція, присвячена життю письменниці Жорж Санд.

(обратно)

8

Ранній романтик (нім.). Так називали групу Єнських романтиків (брати Шлеґелі, Тик, Новаліс).

(обратно)

9

Вільям Буґеро (William Bougereau, 1825–1905) – французький художник-академіст. У 2000-х роках ціни на його твори значно зросли.

(обратно)

10

Джеронімо (Geronimo, 1829–1909) – відомий учасник війн племені апачі проти Мексики та Сполучених Штатів. Коучиз (Cochise, 1810–1874) – один із вождів племені апачі, який вів партизанську війну проти білих поселенців. Бик, що сидить (Sitting Bull, 1831–1890), – вождь і лікар племені сіу, один з очільників опору американському війську.

(обратно)

11

Квартал Ла-Даль (La Dalle, Плита) – відомий урбаністичний проект 1960-х років.

(обратно)

12

На Ульмській вулиці (rue d’Ulm) у 5-му окрузі Парижа розташовано Вищу нормальну школу – один із найпрестижніших навчальних закладів Франції.

(обратно)

13

Вулиця Муфтар (rue Mouffetard) – одна з головних вулиць Латинського кварталу.

(обратно)

14

Монтіньї-ле-Бретонне (Montigny-le-Bretonneux) – комуна в департаменті Івелін, неподалік від Парижа. З невеличкого села наприкінці ХХ століття Монтіньї-ле-Бретонне перетворилося на потужне місто в складі агломерації Сен-Кантен-ан-Івелін, де розташовані штаб-квартири багатьох міжнародних компаній.

(обратно)

15

Абатство Божої Матері в Іньї розташоване в департаменті Марна. Засноване у 1127 році цистерціанцями, тричі переживало руйнацію, але й досі є діючим.

(обратно)

16

Облати – у католицькій, православній та англіканській традиціях люди, які присвячують своє життя Богові і ведуть чернече життя, не стаючи при цьому ченцями.

(обратно)

17

Шарль Моррас (Charles Maurras, 1868–1952) – французький публіцист, політик і поет, теоретик «інтегрального націоналізму».

(обратно)

18

Термін «брама» залишився в урбаністичному просторі Парижа з часів, коли місто мало оборонні мури. Місця, на яких стояли брами, перетворилися на важливі транспортні вузли. Італійську браму розташовано у 13-му окрузі.

(обратно)

19

Лоран Вокьє (Laurent Wauquiez, нар. 1975) – французький політик, генеральний секретар Союзу за народний рух.

(обратно)

20

Рено Камю (Renaud Camus, нар. 1946) – французький письменник і політичний діяч, відкритий гомосексуал, відомий своїми вкрай правими поглядами.

(обратно)

21

Флоріан Філіппо (Florian Philippot, нар. 1981) – французький політик, віце-президент Національного фронту, один із головних радників Марин Ле Пен.

(обратно)

22

Жуль Феррі (Jules Ferry, 1832–1893) – французький політичний діяч, автор реформи системи освіти, «батько» безкоштовної і обов’язкової освіти для всіх. Вважається одним з ідеологів республіканства. Ніколя де Кондорсе (Nicolas de Condorcet, 1743–1794) – французький філософ і політичний діяч, представник Просвітництва. Був членом партії «жирондистів» у Конвенті, де просував реформу освіти та карного кодексу.

(обратно)

23

Квіткове містечко (Cit`e des Fleurs) – «село посеред міста», специфічний квартал у 17-му окрузі Парижа, заснований у середині ХІХ століття заможними промисловцями.

(обратно)

24

«Пустощі Петирено» («Les escapades de Petitrenaud») – щотижневе кулінарне шоу на каналі France5, яке веде кулінарний критик Жан-Люк Петирено.

(обратно)

25

Департамент Коррез (Corr`eze) у центральній частині Франції (область Лімузен) вважався традиційним електоральним «ф’єфом» (середньовічний термін, що позначає володіння феодала) Франсуа Олланда і «лівих». Однак уже після виходу «Покори», на місцевих виборах у березні 2015 року об’єднання правих одержало у цьому департаменті впевнену перемогу, потіснивши соціалістів.

(обратно)

26

«Шестикутником» (Hexagone) журналісти та звичайні французи називають Францію через обриси її географічної карти.

(обратно)

27

Стефан Берн (St`ephane Bern, нар. 1963) – французький теле- і радіоведучий, франко-люксембурзький письменник. Серед іншого, вів передачу «Загадки історії» на каналі France2.

(обратно)

28

Рокамадур (Rocamadour) – мальовниче середньовічне селище на 150-метровій скелі в області Південь-Піренеї. Тут розташована каплиця славетної Чорної Діви та могила Святого Амадура.

(обратно)

29

Матиньйонський палац (Hotel de Matignon) – офіційна резиденція прем’єр-міністра Франції. Зведений у середині XVIII століття, цей палац належав численним шляхетним родинам Франції.

(обратно)

30

Еміль Комб (Emile Combes, 1835–1921) – французький політичний діяч, голова уряду в 1902–1905 рр. За освітою – богослов, доктор філологічних наук.

(обратно)

31

На вулиці Сольферино міститься штаб Соціалістичної партії, на вулиці Вожирар – штаб СНР, на бульварі Мальзерба – штаб Національного фронту.

(обратно)

32

Так називали генерала де Ґолля.

(обратно)

33

Бат Єор (Bat Ye’or, нар. 1933) – британська есеїстка, справжнє ім’я Жизель Літтман-Оребі. Запровадила у обіг терміни «дзимі» та «Єврабія»; останній позначає Європу, підкорену арабським світом.

(обратно)

34

Битва при Вальмі (20 вересня 1792 р.) стала першою перемогою французької армії під час Війн революції. Тоді генералам Франсуа-Кристофові Келлерману та Шарлеві-Франсуа Дюморьє вдалося зупинити наступ прусського війська на Париж. Верденська битва (20 серпня – 18 вересня 1917 р.) стала визначальною перемогою французів над німецьким військом під час Першої світової війни.34

(обратно)

35

Тут і далі – переклад Д. Чистяка.

(обратно)

36

Другу половину життя (1880–1891) французький поет Артюр Рембо (Arthur Rimbaud, 1854–1891) провів у Африці у численних торговельних місіях. Про цей період його життя досі мало відомо, тож з’явилося чимало легенд, одна з яких – навернення Рембо до ісламу. Однак підтвердження цій легенді немає.

(обратно)

37

SNCF (Sociètè nationale des chemins de fer) – Національна залізнична компанія Франції.

(обратно)

38

Unilever – британсько-нідерландський міжнародний холдинг, один із провідних виробників продуктів харчування.

(обратно)

39

Фрейссіньєр (Freissinni`eres) – долина серед французьких Альп, поблизу Лазурного узбережжя.

(обратно)

40

Славне тридцятиріччя (Trente Glorieuses) – період економічного зросту в більшості розвинених країн-членів Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) у 1945–1973 роках.

(обратно)

41

Жан-Люк Меланшон (Jean-Luc M`elenchon, нар. 1951) – французький політик, один із очільників лівих сил. Мішель Онфре (Michel Onfray, нар. 1959) – французький філософ-гедоніст.

(обратно)

42

Ксав’є Біша (Xavier Bichat, 1771–1802) – французький лікар, патологоанатом, автор «Фізіологічного спостереження за життям і смертю» (1800).

(обратно)

43

«Quadragesimo Аnno» («На сороковий рік») – енцикліка папи Пія ХІ від 15 травня 1931 року, яка була свого роду відповіддю на Велику депресію.

(обратно)

44

Комплеторій (Completorium) – остання щоденна християнська молитва після заходу сонця. Лауда (Laudes) – служба на світанку.

(обратно)

45

П’єр Московічі (Pierre Moscovici, нар. 1957) – французький і європейський політик.

(обратно)

46

До біса свободу! (англ.).

(обратно)

47

«Плеяд» – престижна серія у видавництві «Ґаллімар», де друкують авторів, які вважаються класиками. Кожен том у цій серії – ґрунтовне дослідження перш за все тексту з докладними передмовою, післямовою, примітками й додатками.

(обратно)

48

Ґастон Ґаллімар (Gaston Gallimard, 1881–1975) – французький видавець. Разом з Андре Жидом та низкою інших інтелектуалів заснував у 1911 році видавництво «Nouvelle Revue française», яке 1919 року отримало його ім’я. Вулиця Ґастона Ґаллімара в 7-му окрузі Парижа носить цю назву з 2011 року – тут розташовано особняк видавця, де нині розташовується видавництво.

(обратно)

49

Лютеція – так називалося галльське місто, на місці якого згодом постав Париж. З 52 р. до н.е. до початку V ст. н.е. місто перебувало під владою римлян.

(обратно)

50

Жан Полан (Jean Paulhan, 1884–1968) – французький письменник і видавець, який керував видавництвом і журналом «Nouvelle Revue française» у 1925–1940 роках. Згодом, коли журнал очолила його коханка Домінік Орі, був «сірим кардиналом» французької літератури.

(обратно)

51

Рене Ґенон (Rene` Gue`non, 1886–1951) – французький метафізик. У своїх творах викладав «метафізичні та езотеричні теорії Сходу». З 1930 року мешкав у Єгипті, де прийняв іслам і нове арабське ім’я.

(обратно)

52

Арнольд Джозеф Тойнбі (Arnold Joseph Toynbee, 1889–1975) – британський історик, автор «Дослідження історії» (1934–1961) у дванадцяти томах – аналізу злету та занепаду цивілізацій.

(обратно)

53

Завентем (Zaventem) – місто поруч із Брюсселем, де розташовано Міжнародний Брюссельський аеропорт.

(обратно)

54

Йдеться про франко-прусську війну, яка тривала з 19 липня 1870 року до 29 січня 1871 року. Її результатом була поразка Франції та об’єднання німецьких держав у Німецьку імперії, до якої було додано частину Франції – Ельзас-Лотарингію.

(обратно)

55

Едвард Ґіббон (Edward Gibbon, 1737–1794) – британський історик і політик, відомий своєю працею «Історія занепаду і падіння Римської імперії».

(обратно)

56

Домінік Орі (Dominique Aury, 1907–1998), справжнє ім’я Анн Сесіль Декло – французька письменниця і видавець. Її роман «Історія О» було видано під псевдонімом Полін Реаж у 1954 році, але відомо про справжнє авторство стало лише 1994 року. Це свого роду еротичний маніфест, написаний ніби у відповідь на садистські фантазії чоловіків.

(обратно)

57

Острів Святого Людовика – острів на Сені посеред Парижа, фешенебельний квартал. Сен-Жерменське передмістя – шикарний «квартал міністерств» у сьомому окрузі Парижа. Сер Стивен – персонаж «Історії О».

(обратно)

58

П’єр Абеляр (Pierre Abelard, 1079–1142) – французький філософ, богослов, «батько» схоластики й концептуалізму, а також поет, автор сороміцьких пісень. Елоїза – його легендарна коханка, через яку Абеляра було кастровано. Історія Абеляра та Елоїзи – одна з найвідоміших історій кохання.

(обратно)

59

Ексцизія – обрізання клітора, що практикується у деяких традиційних культурах (переважно в Африці).

(обратно)

60

Умма – термін в ісламі, що позначає сукупність усіх мусульман як релігійну громаду.

(обратно)

61

Схолія – пояснення, примітка до тексту на полях в античних та середньовічних рукописних книгах.

(обратно)

62

Останнім роком існування Римської імперії вважається 476-й, коли Італія та Рим перейшли під контроль варвара Одоакра (що проголосив себе королем Італії), а імператорські регалії було відправлено до Константинополя.

(обратно)

63

Шпиталь Святої Анни в Парижі, зведений ще у 1651 році; існує досі, спеціалізується на психіатрії, неврології та нейрохірургії.

(обратно)

64

У шотландському місті Сент-Ендрюз діє один із найдавніших в Європі (третій за давністю в англомовному світі після Оксфорду й Кембриджу) університетів, відкритий ще 1413 року. Найпрестижніший навчальний заклад Шотландії.

(обратно)

65

Професор Косинус – головний герой серії коміксів «Ідея-фікс ученого Косинуса» (1893), створеної художником Кристофом.

(обратно)

66

Каплицю Святої Урсули в Сорбонні було споруджено в 1635–1642 роках на замовлення кардинала Ришельє. У ній розташовано його мавзолей.

(обратно)

Оглавление

І

ІІ

ІІІ

IV

V

Подяки Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg