«Зоряний вуйко»

Зоряний вуйко (fb2) - Зоряний вуйко 1078K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Братья Капрановы

Брати Капранови Зоряний вуйко

Битий шлях

Ой, горе тій чайці,

Чаєчці-небозі,

Що вивела чаєняток

При битій дорозі.

А йшли чумаченьки,

На скрипочку грали,

Вони ж тії чаєнята

З собою забрали.

А чаєчка в’ється,

Об дорогу б’ється,

К сирій землі припадає,

Чумаків благає:

— Ой ви, чумаченьки,

Ви добрії люди,

Верніть мені чаєнята,

Бо горе вам буде.

— Не вернемо, чайко,

Не вернемо, наша:

Поварили чаєнята,

Була добра каша.

Кулі розходилися віялом понад землею і креслили сіру завісу виходу ретельним пунктиром.

— Взень-взень, — невдахи чіплялися за камені печери, а інші, щасливіші, вилітали назовні, ген за обрій чи прямо до неба, в масну пику Місяця — хай нарікає на себе, коли вже зустрівся на дорозі.

Парубок біля кулемета червонів обличчям від вогняних спалахів і зосередженості, а кулі летіли з печери, розчищаючи шлях:

— Взз! Взз! Геть усі! Чумаки йдуть!

Чумаки сиділи поруч з кулеметом, і гільзи збивали фонтанчики пилу біля ніг отамана. А печера здригалася від доторку необережних куль і озивалась довгою луною:

— Га-а! Га-а! Йдуть! Йду-у-у-у-уть!

Отаман розважливо підвівся і неспіхом підійшов до кулеметника.

— Ану посунься.

Парубок подивився на нього знизу і перевернувся набік. Чумак приліг поруч, поплював на долоні і взявся за теплі ручки кулемета.

— Так-так-так, — сказав кулемет.

— Давайте, хлопці. З Богом, — голос отамана, звичайно, не міг перекрити пострілів, але хлопці почули, завовтузились і почали підводитись.

— З Богом — з Богом — з Бо — з Богом, — зашелестіли їхні голоси. І пішли, тулячись попід стіни, як один мацаті, у сірих куфайках, невирізненні на тлі ночі і каміння.

А кулі дзижчали поруч, і парубок в глибині з повагою дивився услід чумакам. На межі печери перший зупинився, махнув рукою.

— Давай!

Отаман гойднув кулеметом ліворуч-вгору, і в щілину між чергами проскочив один. І ще раз ліворуч-вгору — другий, третій, а за останнім, для порядку пострілявши, отаман підвівся (і зразу тихо-тихо стало в печері), обтрусився, підхопив торбину, стусонув розчервонілі ребра кулемета:

— Бувай, хлопче. Забирай своє залізо, — і пішов, затуляючи собою вихід, а потім зменшуючись, доки не розчинився в сірих сутінках зовні.

Парубок біля кулемета супроводив його довгим поглядом, потім підвівся, по-дорослому плюнув і обережно, щоб не попектись, покотив, гримлячи по камінцях, свою зброю — вглиб, в печеру, додому.

— Сіль! Егей! Сі-і-іль! — Семен летів вперед, автомат бив його по боках, але хлопець цього не відчував. Сіль була всюди — і в повітрі, і в долонях, і в швидко набігаючій слині, а головне — на землі, аж до обрію білими купами лежала вона, справжнісінька, біла, солона до нетями. Сіль злітала бризками з-під чобіт, як звичайнісінький пісок, вона грала всіма барвами в місячному світлі, вона була в кожному подиху, і навіть під плямами рідкої, брудної травички теж була сіль. Сіль!

— Еге-ге-гей! — Семен впав обличчям просто в солоний пагорб, схопив його руками, ротом, відчув болісну гіркоту на губах, і груди його припали до пекучих, щільно одна до одної зліплених крупинок. «Ге-е-е-ей! Чуєте, ви всі? В мене сі-і-іль!» Він всім мав сказати: і небу, і зорям, і пташині, що кружляла біля Місяця — ось вона, сіль. Він до неї прийшов, і вона тепер його.

Семен знесилено перевернувся горілиць і заплющив очі. Інші чумаки теж не могли втриматися, й кожен відповідно до своєї вдачі виявляв цю радість: Іван, як і Семен, впав просто на землю і святкував удвох із собою велике свято, Гриць пересипав сіль з долоні на долоню і все не міг надивитись на це біле чудо, а дядько Кіндрат сидів з відсутнім обличчям і ніжно рукою гладив і пестив біле безмежжя, як пестять дитину чи тварину.

Отаман дивився на них з посмішкою, як на забавки хлоп’ят — адже ж ними вони й були зараз, ці кремезні хлопці і поважні дядьки. Всі вони, крім Семена, вже ходили в дорогу, але все ж таки кожного разу не могли опанувати себе тут, на солі.

А навкруги ніч, і не скоро ще вбивче Сонце вишкірить свої промені, тому можна перепочити.

Першим отямився Гриць, подивився на отамана, посміхнувся трохи ніяково і підвівся з колін. Останнім — Семен. Йому навіть довелося нагадувати про наявність цього світу кілька разів, доки він зметикував, що до чого, сів і, кліпаючи трохи божевільними очима, взявся завантажувати свої бесаги.

Бесаги були добрі, на півсотні кілограмів. Семен сам їх пошив — усі пальці поколов, лямку довелося тричі прошивати, щоб не стерлася — але тепер був озброєний як годиться. Тонка біла тканина, міцна, як брезент, — він знайшов її у старому льоху, ще хлопцем лазячи потайки наверх, — бозна скільки пролежала в землі і хоч би десь підгнила. Чим вона тільки не була потім в дитячих забавах, і от тепер у вигляді бесагів приймала в себе справжні скарби: грудочку до грудочки, шматочки солоного щастя.

Семен брав сіль жменями і обережно, щоб не просипати (дурість, звичайно) переносив до торби. А потім розкривав долоні, і швидкі крупинки, чіпляючи одна одну, летіли наввипередки униз, утворюючи на дні горбочок усе більший і більший, поки він не виріс величеньким і не закрився білою тканиною, сховався, зав’язався щільно, щоб не загубити дорогою ні грама.

Семен з жалем подивився — от якби все це можна було забрати, а так — ну що ті п’ятдесят кіло. Але правильно люди кажуть: хто в дорогу раз ходив, уже не покине. Він ще сюди прийде, і ще, і ще. Сіль ця нікуди від нього не подінеться.

Решта вже завантажились і з цікавістю спостерігали за Семеном — як він і що. Діло молоде, кожному приємно повчити, підказати, щоб не набирав багато, і байку розповісти, як кум від куми борошно ніс. Але на диво, хлопець не жадував і не метушився. Дядько Кіндрат перезирнувся з отаманом, схвально мугикнув і засунув до рота суху стеблину.

— Ну що, хлопці, завантажились? — це, звісно, до Семена, бо всі інші вже давно сиділи на набитих торбах.

Хлопець обернувся до отамана, затягуючи останню мотузку, угукнув та ствердно хитнув головою.

— Добре. Тоді баритись не будемо — ніч довга, а день довший, — всі потроху почали підводитись, а отаман продовжував: — Добре, хлопці, як дійшли, а як вертатися — Бог знає.

І потім, поки чумаки допомагали один одному закинути вантаж на плечі і приладнати зброю, а Семен все не міг зважити, як же тепер зручніше нести автомата, доки збиралися, всі чомусь мовчали, тільки дядько Кіндрат щось мугикав під ніс і стукав лівим чоботом по землі. А тоді отаман оглянув всіх уважно, подивився на Місяць, щось прошепотів самими губами і вклонився на всі боки:

— Спасибі за сіль!

— Спасибі за сіль! Спасибі… — і собі вклонилися чумаки, а Семен ще відмітив, як легко, навіть не спираючись на зброю, згинався отаман. А був він не молоденький, і на плечах мав, як і всі, півсотні кіл.

Обернулися та пішли під зорями. Гриць попереду — дозорний, Семен за Іваном, всередині, отаман — позаду, як годиться. Дядько Кіндрат шкандибав передостаннім, а в зубах тримав ту саму стеблину, суху й солону. Автомати гойдалися в такт ході, а Місяць, білий, як сіль, дивився згори.

- Іване, а, Іване! А що ти з грошима робитимеш?

Іван озирнувся через плече і посміхнувся на один бік:

— Спалю.

Але Семен розмовляв більше з собою і тому не почув глузування.

— А я собі автомата нового справлю і чоботи. І взагалі, не вік же злидарювати — от зберу грошей, до ближніх печер переберемося, заживемо. Може, й оженюся, — важкі бесаги тягли плечі, тому краще було більше розмовляти. Звичайно, про щось приємне. А крім того, дійшовши в один бік, Семен вважав себе коли не рівним — а чому, власне, «коли не»? — рівним, майже зовсім рівним серед цього досвідченого товариства. Зрозуміло, він молодий, зрозуміло, має слухатися поки що. Але чим гірший він за Гриця? Нічим. Якби той не був таким здоровим, то взагалі його б ніхто не взяв. А Іван? Ну, Іван розумний, сказати вміє, як треба, але чи розумніший він за нього, Семена? Навряд чи. І носа дере, і ноги в нього криві — он як іде набакир.

Дядьки вже старі — скільки вони ще ходитимуть, то й залишається він один. А що? Справді, буде водити, не гірше за дядька Левка, от побачите.

- Іване, а Іване! А чом ти не жонатий ще, наче гроші маєш?

Іван обернувся і навіть відкрив рота, щоб відповісти, але тут Гриць спереду озвався застережливо:

— Увага!

І Семен мало обличчям не влетів у Іванового заплічника — так несподівано той зупинився.

— Чорт!

Дядько Кіндрат позаду загримів автоматом, Іван взявся за свого, а дядько Левко обігнав їх і підійшов до Гриця. Тоді тільки Семен зметикував, що треба й собі озброїтись, і потяг автоматний ремінь з плеча. Всі сторожко озирались. Спереду про щось радилися, але як Семен не вдивлявся в обрій, він так нічого й не помітив. Біс його зна, що Грицю приверзлося.

Але все ж таки щось там було, бо далі завернули ліворуч і пішли без дороги навпростець.

Семен розпитувати якось не наважився — всі мовчать, може, так і треба. Дядько Левко залишився попереду разом з Грицем, тепер ззаду підпирав один дядько Кіндрат. Він щось собі мугикав під носа — чи то пісню співав, чи то молився.

— Диви, свиня ходила! — Іван вказав на землю трохи праворуч. Там, в пилюці, чітко вирізнявся відбиток ратиці — роздвоєний зі шкребками пазурів — як це вони їх не стирають? — і завбільшки з долоню.

— Ого!

— Та це ще маленька, а от яку я був підстрелив, пам’ятаєте, дядьку Кіндрате?

Дядько ззаду обізвався рипуче-скептично:

— Ти його слухай більше. Там порося було, і те мало ногу йому не від’їло, доки забив.

— Та то ви переплутали, — Іван підморгнув Семенові через плече. — Сміються дядько. А я тобі кажу, свиня була з Гриця на зріст, не брешу, м’яса стільки! Жалко, що їсти не можна.

Семен згадував, як його в дитинстві лякали, щоб на верх не ходив — свині з’їдять. Вкрадуть та з’їдять. І як він одного разу на верху здибав таки підсвинка, добре хоч не свиню, як злякався, видряпався на гілку, а той пройшов мимо, не помітив, слава Богу. Семен нікому про це не казав, але й досі пам’ятав хижі свинячі очі й пазурі, що шкребли землю на кожному кроці, здавалося, аж іскри викресували. Тому зараз він тільки кивнув головою і про всяк випадок перевірив автомата на боці.

— Ви, свинодави, відстаєте. Ворушіться, давайте, — голос дядька Кіндрата підштовхнув у спину. Іван з Семеном прискорили ходу, і торби їхні застрибали на спинах. Ет, чорт, забалакались.

А потім настала черга Івану йти попереду, і Гриць став у середині. З Грицем розмовляти — марна справа. Семен тупав, впершись поглядом у широченну спину в сірій куфайці. Оце так спина! Правду говорили дядько Кіндрат — Грицю голови не потрібно, у нього плечі є. Точно.

Плечі гойдались попереду, цілком затуляючи обрій, і тому Семен навіть не помітив, як потрапили на берег якогось лиману чи ставку. Він тільки побачив під ногами вологе, озирнувся — а навкруги вже, немов море, осока. Як їх сюди занесло — чи з дороги збочили, чи так треба, хіба розбереш? Дядько Левко йшов десь попереду, ніби нічого не сталося, дядько Кіндрат ззаду мугикав щось — біс їх знає. Кажуть, що деякі отамани навмисне плутають, щоб решту з дороги збити. Може, й правда.

Гриць сунув, як ваговоз, залишаючи після себе зім’яту осоку — по його слідах можна було йти не боячись. Спереду стукали по деревині — лякали гадюк. І Семен подумав, що насправді, тут, в осоці, їх, мабуть, до чорта — затишок, вода каламутна, і Сонце не дістане. А тоді почав уважніше дивитись під ноги, бо гадюк він боявся. Тим більше, що дядько Кіндрат казали: «Гадюки там, хлопче, здорові — жах, мабуть, із Гриця завтовшки».

Раптом Семен засміявся, бо зараз же згадав, що Іван свиню вбив теж розміром «із Гриця». І що це вони все на Гриця міряють?

— Ти чого? — на його сміх обернувся і сам вимірювальний засіб.

— Та нічого, — відповів Семен. — А ти не знаєш, де це ми йдемо?

— А… То дядько Левко знають, — Гриць трохи уповільнив ходу, тоді подумав і додав: — Мабуть, додому.

— Мабуть, — охоче згодився Семен.

Ну що ж, Гриць — він Гриць і є. Іде, наче не відчуває півста кілограмів за спиною. А в Семена, між іншим, плечі вже почали нагадувати про необхідність відпочинку, і він, то підсовуючи пальці під лямки, то витягуючи їх, вже з легкою заздрістю дивився на залізну спину попереду. Пре собі, і нічого йому не робиться.

Незабаром вийшли з осоки і зробили коротенький привал. Семен сів на землю прямо де стояв. Хай їм біс, тим бесагам.

— Хе-хе. Що, заморився? — поруч з’явився дядько Кіндрат. — А знаєш, як кум від куми борошно ніс?

Завівся таки, старий мимря. Семен намагався не звертати уваги на дядькові балачки і весь зосередився на відпочинку. «Тепер плечі важніють, важніють і тягнуться до землі». Як у школі колись вчили. Але плечі і без того важніли, а у вухах триндів скрипучий голос: «А тоді зупинився, і каже: що ж кума мені стільки борошна насипала. Від щирого серця… Хе-хе…»

— У дорогу! Рушаймо, хлопці, скоро світанок.

Тепер Семена поставлено до авангарду, дано до рук палицю — «якщо зайдемо в траву, лякатимеш гадюк». І гайда.

Ішли вздовж берега, по червоній глині. Зліва, за пагорбом, відчувався подих води. Дядько Левко дав орієнтир — високу тополю на обрії, а сам повернувся в кінець. Семен уважно роздивлявся навкруги, намагаючись одночасно триматись орієнтира — це не так просто, як ви гадаєте, але він не схибить, він ще не в таких ситуаціях бував. Уже потроху світлішало, очі починали гірше бачити, і тонку рисочку тополі дуже просто було загубити… Але не Семену. Зір у нього, як у кішки.

Так і йшов хлопець попереду, про себе відмічаючи особливості краєвиду. Спереду, трохи ліворуч, височіла якась вежа. Він давно її запримітив і все гадав — що воно таке, але невеликий досвід не міг підказати відповіді. Товста, висока, пофарбована білим, вежа була майже по курсу, і Семен вирішив, що коли вони йтимуть поблизу, треба буде роздивитись.

Невдовзі вийшли на горбок, і попереду відкрилось стародавнє місто — руїни, розкреслені вулицями. І серед них єдина ціла споруда — біла вежа, та сама. Ззаду наздоганяв дядько Левко.

— Так, слухай, Семене, — він оцінююче дивився в очі. — Ти цеє… давай, вулицями йди… В руїни не заходь. Бо там таке може бути… Зрозумів?

Семен кивнув. Що він, маленький?

— Не заблукаєш?

— А чого тут блукати, — чомусь хрипко відказав Семен і прокашлявся. — Розберемось.

— Ну добре. Давай, пильнуй, а то тут і верхні можуть бути, — дядько Левко ще раз уважно глянув Семенові в очі, потім поплескав по плечу і відстав.

Верхні? Цікаво було б подивитись. Семен ще ніколи не бачив верхніх — з ближніх околиць селища їх давно вибили, а настільки далеко від дому він ще не заходив. Кажуть, що верхні людей їдять, а як дуже зголодніють — один одного починають їсти.

А втім, чумаки вже крокували містом, намагаючись триматись подалі від руїн. Довелося трохи змінити напрям — вулиці йшли під кутом. Семен краєм ока роздивлявся уламки стін, парканів, понівечені дахи. Тут колись жили люди. Ходили кімнатами, подвір’ям. І меблі у них стояли. І вікна у них були. Семен подумав, що, мабуть, вікна вдень доводилось закривати — бо Сонце ж. А вночі, мабуть, їх відчиняли і дихали свіжим повітрям. Дуже зручно. Жаль, що вдома, в печерах, вікон нема.

— Тах-та-да-да-дах! — черга прошила повітря, і тиша луснула, як горіх.

Семен розгублено озирнувся, нічого не побачив і тут таки полетів уперед від поштовху в спину. Просто як стовп, обличчям в пилюку. В останній момент він все-таки встиг виставити вперед руки, і тут його наздогнала власна сіль за спиною. Всіма своїми кілограмами вона вдарила по розслабленому вже хребту. Щось голосно хруснуло. Семен зойкнув від болю і повалився мішком.

— Ой!

А поруч стріляли, кулі вищали над вухом. «Треба допомагати хлопцям відбиватися», подумав Семен і став вибиратись з-під важких бесагів, перевернувся на бік, потягнувся за зброєю і тут побачив, що все закінчилося. Підводився з землі Іван, напевно, це він штовхнув, коли почалося. Трохи далі, розкинувши ноги, все ще лежав Гриць і дивився в провулок напроти. Ззаду, відсапуючись, підводились дядьки. Наче нікого не поранено.

Семен став навколішки, в хребті щось знову хруснуло, але ноги ворушилися як слід. Руки теж. Здається, живий.

Він трохи забарився, перевіряючи цілість своїх кінцівок, і тому опинився в ар’єргарді. А Іван вже занурився в провулок, звідки стріляли, і за ним поспішали дядьки з Грицем. Семен почимчикував за ними.

Тим часом Іван зупинився в глибині, біля каміння. Решта наздогнали його і, утворивши навкруги купку, зацікавлено щось роздивлялися. Семен підбіг і собі побачив те, що привернуло увагу чумаків.

Під уламками муру лежав верхній. Справжнісінький верхній. Він лежав на боці, відкинувши руку з потрощеним кулями автоматом, і рука ця була щільно вкрита дрібнесенькими пухирчиками, ледь прозорими, що виблискували в місячному світлі, наче луска. А взагалі верхній був майже як людина, якби не оця луска на шкірі. Тільки кремезний — мабуть, кремезніший за Гриця. Щось звіряче було в його приземкуватій коротконогій статурі. І навіть лежачи на землі, він викликав повагу й острах.

Іван нахилився над мерцем, та раптом скрикнув, схопився руками за голову і почав падати. Ніхто ще не встиг нічого зрозуміти, а Гриць вже стріляв кудись углиб подвір’я, лише кам’яні бризки летіли зі стін.

— Та-та-та-та-та!

Дядько Левко підхопив Івана, посадив його поруч з верхнім на землю, прихилив до муру. А Гриць так само раптово, як почав, скінчив стріляти і повільно пішов углиб, уважно вдивляючись та сторожко тримаючи автомата.

— Не спи, дозорний, — дядько Кіндрат боляче стусонув Семена під бік, — давай за Грицем.

Семен зніяковів, але з готовністю кивнув і побіг уперед, стягуючи з плеча зброю. І як він сам не здогадався?

Наздогнав Гриця вже біля понівеченої по стрілами стіни, і разом вони зазирнули через низьке підвіконня.

Там, вся засипана цегляним кришивом, лежала жінка. Семен одразу зрозумів, що це жінка, хоч жіночого в її фігурі не було нічого, якщо не зважати на пласкі, не досить розвинуті груди. Міцний торс, короткі ноги, якісь нелюдські, кремезні і одночасно гнучкі руки і луска на шкірі — дрібненькі такі пухирчики.

— Верхня, — сказав Гриць і перестрибнув через підвіконня.

Зброї у жінки не було. Тільки на поясі висів великий мисливський ніж з різьбленою ручкою. Гриць уважно роздивився навкруги, а потім заходився знімати піхви з паска забитої.

— Мій, — сказав він, вистрибуючи назовні і демонструючи свою здобич — справді добрий ніж.

Семен не заперечував.

Біля муру дядько Левко перев’язував голову Іванові. Той уже прийшов до тями, але очі дивились ще в різні боки. Дядько Кіндрат витяг з рук убитого понівечений автомат, спорожнив магазин.

— Ну що там?

— Верхня, — відповів Гриць. — Осьо, — показав він свій трофей.

— Еге, — сказав дядько, висипаючи набої до кишені. — Це вона каменем, суча дочка. За чоловіка.

Дядько Левко відірвав край ряднини, якою замотував Івана, сховав у кишеню і спитав:

- Іти зможеш?

— Зможу, — Іван почав підводитись, тримаючись за стінку, постояв, похитуючись, помацав пов’язку. — І як це вона так влучила?

— Та вони, бісові діти, б’ються, дай Боже, — дядько Кіндрат взявся за Іванового заплічника і гукнув: — Семене, давай палицю!

— Яку? — не зрозумів той.

— Мені байдуже. Як інших не маєш, свою давай.

Гриць коротко хихотнув, а Семен почервонів і очима почав шукати навкруги.

Тьху ти. Він же ніс якусь, щоб гадюк лякати. Мабуть, десь там, на вулиці загубив.

Семен вискочив з провулка — точно, лежить в пилюці, де впала. Міцна. Витримає.

Іванову торбу надягли на палицю і навантажили Гриця з Семеном. Дядько Кіндрат допомагав пораненому. Отаман йшов попереду. Але за квартал він зупинився, подивився на блідого Івана, на решту чумаків і сказав:

— Ні, так не піде. Давайте, хлопці, зупинятись. Он, Івасеві відпочити потрібно, та й іншим не завадить. Білу башту бачили? От там і переднюємо.

— А якщо там є хтось? — не втримався Семен.

Дядько Левко глянув іронічно:

— Ну тоді попрохаємо, щоб посунулись. Гайда! — він обернувся і пішов у провулок.

Висока біла вежа стояла серед двору сама-самісінька. Вона була абсолютно круглою, а на даху виднілися залишки якихось металевих конструкцій і щось на зразок скляного ліхтаря, тільки великого і в залізному панцирі. Вежа досить-таки добре збереглась, і це було особливо дивним на тлі майже вщент розвалених будівель поряд. І висока — аж під небо.

Семен ще ніколи не бачив таких високих споруд, та й решта чумаків, мабуть, теж, бо всі здивовано перезиралися, а дядько Кіндрат спитав тихо:

- І нащо ж це вона така?

Поставили Іванову торбу, отаман покликав Гриця.

— А ну, роздивись, що там, — і виставив уперед автомата.

Семен наслідував його приклад, а Гриць, як був навантажений, підійшов до приземкуватих оббитих залізом дверей і обережно потягнув їх на себе. Семен пильно вдивлявся у відкриту пройму, визначивши для себе, що коли щось — стрілятиме перший, проте проявити свою пильність цього разу не вдалося. Гриць без жодних ускладнень зайшов досередини і за кілька хвилин з’явився цілком задоволений результатами розвідки.

— Усе гаразд. Ідіть сюди.

Іванового заплічника підхопили Семен з отаманом, і всі рушили до башти.

За дверима, зблизька не такими вже й приземкуватими, виявилась простора кімната, яку посередині прикрашали залізні сходи вгору. По сходах голосно бігала луна, в кімнаті було порожньо.

Дядько Левко оглянув все це, примружився, а потім махнув рукою і скинув свою торбу:

— Таборимося. Нехай вже господарі вибачають.

Усі з полегшенням розвантажились. Іван, доплентавшись до кутка, зразу ліг та заплющив очі, тому решта перейшли на шепіт. Тихенько розклали речі попід стіни, повсідались зручно, але довелося Семену ще трохи пововтузитись, прилаштовуючи до дверей товстенну деревину, на зразок штаби.

Коли нарешті двері було замкнено, і Сонце лишилося за ними, щоб довгі години в безсилій злості атакувати залізо й камінь міських руїн. Нарешті можна було роззутися. Семен з насолодою скинув черевики, розмотав онучі і заворушив пальцями. От як повернеться він, як продасть сіль, зразу ж купить собі такі м’які легенькі пантофельки, що в них нога наче боса, а ці лишить тільки для походів. Так він собі установив. А потім ще матусі нову сукню. А потім…

Тим часом Гриць, надибавши за сходами чималеньку купу дрів, заходився розпалювати багаття — просто посеред кімнати. Сухе віття легко зайнялося, і за хвилину полум’я горіло, як у плиті, випльовуючи з димом дрібненькі іскорки аж під високу стелю, а може, й кудись далі.

Смажили м’ясо. Воно лишилося з косулі, яку вполювали вчора. Семен вдома не кожного дня бачив м’ясо, але зараз волів би краще поспати, як ото Іван. Той вже вмостив попід голову складену куфайку і давав такого міцного хропака, що назавтра можна було очікувати на повне одужання.

Раптом отаман, котрий сидів у кутку, покликав до себе Гриця, а багаття перейшло до рук дядька Кіндрата. Семен, щоб не заснути, заходився допомагати куховару, а Гриць, за наказом старшого озброївшись автоматом, посунув сходами вгору. Дядько Кіндрат схвально мугикнув. Справді, варто було перевірити, що там. М’ясо тихенько шкварчало на вогні, розповсюджуючи навкруги свої небесні пахощі, а дядько густо натирав сіллю та настромлював на палички все нові й нові шматки.

Зверху щось тихенько запищало, потім почулася голосна лайка, і по гримлячих сходинках спустився Гриць, несучі в оберемку щось живе й верескуче. Всі кинули свої справи і з подивом слідкували за тим, як хлопець дійшов до середини кімнати, розпустив руки, і жива купка випала з них та, верескнувши на повний голос, розділилась надвоє. Дві маленькі істоти розповзались в різні боки, пищачи в унісон.

Гриць гучно зітхнув:

— Ось. Більше нікого нема.

Отаман посміхнувся кутками губів:

— Нащо ти їх приніс? Наче маємо, що їсти.

Семенові стало трохи моторошно.

Тим часом істоти припинили пищати і, як за командою, полізли в найдальший куток. Семен уважно придивився до них — верхненята! Он як заблищала у світлі багаття луска на шкірі. Точно. Двоє малесеньких верхненят.

Гриць з огидою витер руки:

— Вони на третьому поверсі, під самим дахом сиділи. Спочатку зраділи — гадали, батьки повернулися, а потім як заверещать.

Отаман ще раз недобре посміхнувся:

— Нащо ж ти їх приніс?

Але Гриць не відповів.

Допомагаючи збирати на стіл, Семен намагався не дивитись на отамана і верхненят, але помітив, що малі збилися щільною купкою біля Іванових ніг і навіть не визирали звідти.

Врешті взялися до їжі. Дядько Кіндрат заявив, що сон для Івана — найкращі ліки, тому вечеряли вчотирьох. Перші ж шматки м’яса збудили у всіх такий апетит, що хвилин зо двадцять можна було почути тільки цмокання та урчання зголоднілих шлунків. Потім пролунали чотири задоволених віддихи, а трохи згодом чумаки відвалилися і неспіхом почали колупатися в зубах та відхекуватись.

Семен подивився в куток, де сховалися верхненята. Ті сиділи тихо, як миші, тільки оченятами блищали. Дядько Кіндрат глянув спідлоба і завважив:

— Виходить, ми у верхніх в гостях. А я гадав, звідки дрова?

Гриць обсмоктав пальці і запитав похмуро:

— Що ж вони, ці… дітей кинули?

— Еге. Тільки батьків їхніх нам зараз не вистачало, — відгукнувся отаман, а потім, трохи подумавши, додав: — А! Мабуть, це тих двох цуценята, що ми їх там…

Тут Семенові знову стало якось недобре. Він чомусь ніколи не уявляв собі, що у верхніх можуть бути діти, точніше, уявляв, але якось не пов’язував одне з одним — що оці малята є дітьми тих двох, що вбито на околиці.

З-поза Іванових ніг дивились нерухомо чотири уважних ока, наче розуміли, що мова про них. А дядько Кіндрат раптом нахилився до прогораючого багаття і зняв з палички три невеличкі шматки м’яса. Потім, відламавши четвертину коржа і промурмотівши щось на зразок «Нехай поїдять, бідолахи», попрямував до верхненят. Маленькі очки зразу ж поховалися, і почувся зляканий писк.

Семен озирнувся на чумаків — Гриць зосереджено колупався в носі, а отаман відкинувся до стіни і заплющився.

Дядько Кіндрат тим часом дійшов уже до самого кутка, але верхненята забилися якнайдальше і тільки тремтіли та попискували у відповідь на його запрошення:

— Та поїжте, що ви лякаєтесь? Он, м’ясо яке, — він доторкнувся до найближчої ніжки, але за мить та сховалася, і брудна купка затремтіла та запищала ще дужче.

— Не хочуть. От бісові діти, — дядько Кіндрат гірко похитав головою. — Ну що ти будеш робити?

— А ти цей… поклади. Як захочуть — з’їдять, — Гриць, виявляється, не так вже й байдуже спостерігав за подіями.

Дядько Кіндрат ще раз нахилився, торкнувся рукою маленької спинки, але та затремтіла дрібно, і він вимушений був здатися. М’ясо та корж лягли на підлогу, а дядько Кіндрат повернувся до багаття.

Ситна вечеря важко ворушилася у шлунку. Ласкава дрімота все частіше розтягувала роти в довгих позіханнях. Семен пововтузився, влаштовуючись якнайзручніше. Він не хотів засинати. Надто вже кортіло подивитись, чи з’їдять верхненята м’ясо. Та з часом це бажання все більше відступало на другий план. Врешті Семен вирішив, що нікуди вони не подінуться, і заплющив очі.

Сни в цей час, мабуть, не гуляли ще по землі. Чи просто до башти не завітали. Так чи інакше, але спав Семен без сновидінь і прокинувся від тихого шурхоту. Він зразу згадав, де знаходиться. Отам, біля ніг, має лежати Гриць, а отам, під вікном — дядько Кіндрат з отаманом. Семен розкрив очі. Цікаво, скільки ж він спав?

Посеред кімнати копирсалися верхненята. Від їхньої заляканості не лишилося й сліду, мабуть, тому, що чумаки спали. Більше верхненя було зайняте тим, що завзято відбирало у меншого Грицевого капелюха. Вони, певно, давно так гралися, бо вигляд капелюх мав жалюгідний — весь у сажі від багаття, мокрий та брудний. Семен повернув голову, щоб зручніше було дивитись, та верхненята відчули цей рух, кинули іграшку й сторожко озирнулися. Довелося принишкнути і деякий час удавати сплячого.

Упевнившись, що все спокійно, верхненята знову взялися до забави, і Семен знову обережно відкрив очі. Дітлахи поралися один біля одного, кумедно вимахуючи руками. Виявилось, що більше верхненя — дівчинка. Щось в її обличчі та рухах було невловимо кокетливе, жіноче. А менший був хлопчиком. Виблискуючи хитрими оченятами, він з таким захватом відбирав іграшку в сестри, що вона врешті мусила поступитися і з заздрістю дивилась, як той засовує багатостраждального капелюха до рота, всім виглядом своїм висловлюючи страшний захват. Аж ногами сукав.

Семен зирнув по кімнаті. Виявилось, що дядько Кіндрат теж не спить, а дуже уважно спостерігає за малими. Зустрівши погляд Семена, старий підніс вказівного пальця до рота:

— Тсс!

Тим часом капелюха вже було кинуто і знайдено більш цікаві іграшки — недогорілі дрова в багатті. Вимазуючи себе й одне одного, дітлахи лагодили з них якусь складну споруду, неодмінно пробуючи все на смак. Найцікавішим було те, що вони робили це в цілковитій тиші. Семен уявив, скільки галасу було б зараз від людських дітей, і здивувався.

Але тут верхненята подали голос, бо прокинувся Іван. Він зітхнув тяжко, рвучко сів і тільки тоді відкрив очі. Верхненята полохливо підхопилися, побачивши у своєму кутку людину, і запищали з розпачу.

— А це що таке? — Іван здивовано закліпав очима. Від дверей почулася голосна лайка Гриця.

— Ти ба! — Іван протер очі й позіхнув. — Дядьку Кіндрате, ви що, дитячий садок відкрили?

Дядько Кіндрат, не відповідаючи, підвівся і, схопивши в оберемок, переніс верхненят в єдиний вільний куток, де тільки-но лежав сам. Малі злякано причаїлися.

— Як твоя голівонька, козаче? — подав голос дядько Левко. Чумаки поволі прокидалися. Іван обережно покрутив головою:

— Поки не рухаєш, загалом добре, — він підвівся повільно, але досить впевнено. — А що це дядько верхненят виховують?

Дядько Кіндрат, який не звик бути об’єктом глузувань, мовчки всівся біля свого заплічника. Отаман хитро посміхнувся:

— Та то він старий вже став. Хоче верхненят приручити, щоб вони за нього чумакували. А він тоді тільки сидітиме та сіллю торгуватиме.

— А з нами поділитесь, дядьку Кіндрате? Товариші все ж таки, — Іван підморгнув дядьку Левку змовницьки.

«Так йому й треба, — подумав Семен. — А то патякає завжди, не відчепишся».

Зі сходу Сонця минуло годин, мабуть, з вісім. Що там коїлося на вулиці, подивитись, звісно, було не можна, але відчуття часу, яке дуже рідко підводило чумаків, говорило, що скоро вечір. Ще кілька годин перепочити, і в дорогу. До дому ще он як далеко.

Гриць знову приніс дрова — варили куліш. До речі придалися залишки м’яса і, звичайно, ціла жменя солі. Чумаки були багатшими за всіх багатіїв.

— Ой, добрий буде куліш! — дядько Кіндрат помішував ложкою в казанку. — Чумацька їжа. Ти пам’ятаєш, Левку, Непийводу? Ото лицар був! Кіло солі міг з’їсти. Отак бере жменями — і до рота. Сам бачив.

Семен недовірливо посміхнувся. Хіба ж таке буває? А дядько Кіндрат вів далі, анітрохи не зважаючи на його посмішку та веселі очі отамана.

— Та й взагалі, хлопці були тоді, я вам скажу… А Гриць, пам’ятаєш? Той, що з Хмеликом ходив. Ото був козак… А тепер, — дядько скептично скривився.

— Не той тепер Гриць пішов, — філософськи зауважив Іван. — Наш Гриць — то хіба Гриць? От тоді був Гриць — всім Грицям Гриць…

Семен пирснув. Дядько Кіндрат з презирством обдивився всіх:

— Йолопи ви. Один дурість скаже, а всі регочуть. Ну чого б я ото гиготів, га?… Та вам же до тих хлопців, як до солі рачки… А Гриць той, якщо хочете знати, напівверхній був. Мати в нього наша була, а батько — верхній. То він в матір удався.

Тут вже і Гриць не витримав:

— Ти цеє… дядьку, слухай… ти бреши, та не забріхуйся, — він обурено стукнув кулаком по підлозі. — Де ж це бачено, щоб таке… щоб люди з верхніми… Ти давай, не бреши.

Дядько Кіндрат аж підхопився:

— Хто? Я брешу? Та коли я з цими хлопцями ходив, твій батько ще цицьку ссав. Я брешу! — він обурено вимахнув рукою, упустив ложку в казан і поліз її діставати, обпікаючи пальці. — Та ти знаєш, що верхні — то ті самі люди. Тільки як Сонце образилось, люди під землю пішли, а вони зверху залишилися… Брешу… Молодий ще… Ф-фу, — він таки витяг ложку і почав обсмоктувати то обпечені пальці, а то вимазане в крупі руків’я.

— Е-е-е, дядьку, ви нам трохи залишіть, — схопився жартома Іван.

А Гриць від останніх слів дядька Кіндрата аж закипів:

— То що, ті цуценята, виходить, як людські діти?

Всі, немов за командою, обернулися до цуценят. Ті боязко визирали зі свого кутка. Ну зовсім тобі як звичайні дітлахи, бо луски при мерехтінні багаття видно не було, а тільки очі — великі та сині.

— Тьху ти, — Гриць розлючено підвівся, перейшов до дверей, сів там і ображено замовк.

Дядько Кіндрат відчув себе на коні:

— От бачите, образився. Бо дурний. А розумну людину послухати не хоче, — він знову взявся мішати куліш. — То я вам скажу, що раніше верхні від людей майже не відрізнялися. А луска у них від Сонця з’явилася. От погуляй під Сонцем, і в тебе виросте. Хе. Уявляєте — Гриць із лускою.

Знову бреше старий. Ото вже людина. Його аби слухали, а він що хочете вигадає. Семен крадькома подивився на малих. Ті без загальної уваги почувалися значно краще і потихеньку засвоювали нові території. Хлопчик підступився до дядькового заплічника, а дівчинка, хоч трохи і висунулася з кутка, але далі йти не наважилася. Вони кумедно так рухались, ці малі: пролізуть трохи рачки, а потім лягають на пузо, відпочинуть і знову повзуть.

За дурними балачками трохи не пригоріла їжа. Дядько Кіндрат, зсунувши на пальці край рукава, зняв казан з вогню.

— Агов, Грицю! — загукав він. — Іди-но кашу їсти.

Гриць не відповів, але все-таки прийшов і похмуро всівся разом зі всіма біля казанка. Куліш виглядав смачно — що не кажи, а дядько куховарив знаменито. Взялися до страви. Їли повільно, без поспіху, відкладаючи у шлунках запаси на довгу ніч подорожі. Така ж некваплива та чинна точилася розмова.

Семен орудував ложкою, намагаючись не поспішати. Он як дядько Левко — спочатку погортає кашу сюди-туди, потім набере трохи, ложку об край витре, і тільки потім до рота — обережно губами кашу знімає, а потім ложку обсмокче так смачно-смачно і знов кашу гортає.

Дядько Кіндрат відібрав кавалок пшона окремо. Ніхто не заперечив, а Івась навіть додав шматок м’яса. Нехай поїдять.

Верхненята вже досить впевнено повзали у своєму кутку, щось там порпалися і не звертали на чумаків жодної уваги. Проте коли підійшов дядько Кіндрат, вони злякано витріщилися і пригорнулися одне до одного.

— Ну що ж ви боїтеся? Хіба ж я такий страшний? — дядько Кіндрат сів і простягнув ложку з кулішем. — Он яка добра кашка. Їжте!

Діти торкнутися їжі не наважувались.

— То вони ваших вусів лякаються, — зауважив ззаду Іван.

— Та ти хоч помовч вже, — дядько Кіндрат чомусь знов розлютився. — Базікати ви всі майстри… — але побачивши, що діти злякались його голосу, вмить змінив тон: — Утю-тю-тю, яка смачна каша…

Ну чистий тобі дідусь біля онуків!

Тільки онуки не признали такого дідуся і перелякано полізли в куток.

— Тьху ти, — дядько Кіндрат підвівся, потім щось подумав і, знайшовши відносно чисте місце, вигріб куліш просто на підлогу.

Верхненята розібралися з їжею самі. Тільки-но дядько відійшов, вони виповзли і за хвилину вже взялися до справи, руками вихоплюючи м’ясо і жмені розвареної крупи. Невідомо, скільки вони того кулішу з’їли, а скільки порозмазували по обличчях, але з підлоги підібрали майже все.

Чумаки зацікавлено спостерігали за цією картиною, тільки Іван раптом відхилився назад і, заплющивши очі, сперся на стіну.

Дядько Кіндрат замріяно сказав:

— А от якби справді їх приручити? Диви, які розумні. Вони ж і вранці можуть ходити, і ввечері…

Семен нахилився до Івана:

— Що, голова?

Той тільки очима кліпнув. Ну що ж, доведеться, мабуть, і сьогодні його сіль тягнути. Добре хоч не самого Івана.

— …А вони зі своїми хіба спільної мови не знайдуть? — дядько Кіндрат все ще вигадував щасливе майбутнє.

— Та тихше ти, — раптом обізвався отаман, — бачиш, людині погано.

Дядько Кіндрат збився:

— Та що я? Я ж нічого. Нехай відпочиває. Я ж хіба заважаю? — і зразу перейшов на два тони нижче, розповідаючи, що коли молодий був, то до села дісталися мандрівники з півночі і розповідали, що там теж люди є. Там високі гори з печерами, а в них багато людей, мало не вдесятеро більше, як у нас…

Семен слухав неуважно. Він дядькових казок наслухався ще коли туди йшли.

— А Горобець, добрий козак був, це старого Горобця небіж. Пам’ятаєш Горобця, Левку? Так він каже…

Отаман не відповідав, Гриць все ще був не в настрої, і старий, що лишився без публіки, поступово замовк. Так вони й сиділи в цілковитій мовчанці — чи думали про щось, чи їжу перетравлювали, дрімаючи потихеньку. А Сонце надворі вже схилялося до обрію, в безсилій люті шмагаючи променями землю.

Іван пройшовся кімнатою, позіхнув, покрутив головою.

— Ну і як?

— Та нічого, жити можна. Ет, чорт, не щастить, так не щастить, — він ще покрутив головою, прислухаючись до своїх почуттів, і вилаявся.

Дядько Кіндрат заспівав собі під носа:

— Горе тому чумаку - Шукав долі наверху, Шукав долі, шукав солі, Загубив голівоньку.

— Добре вам, дядьку, сміятися, як не вам перепало, — образився Іван.

— А мені перепасти не може, я заговорений.

— Жінка сказала, що як вб’ють, то додому не пустить, — дядько Левко приєднався до загальної розмови.

— Це точно, — продовжував сміятися дядько Кіндрат, — пам’ятаю, колись мене зачепило, молодий був, дурний, так вона…

— Гуп-гуп-гуп! — залізні двері загули під ударами. Чумаки враз підхопилися.

— Так, вскочили, — мало не із задоволенням підвів підсумок дядько Кіндрат.

Знадвору почулися голоси.

— Хазяїв шукають, — сказав отаман. — Стерво!

— Може, відсидимось? — Іван запитально подивився на нього.

— А як же, відсидишся ти. Зараз… Ану, Гриць, відгукнися їм.

Гриць підійшов до вікна і почав одсовувати крайні камінці.

— Казав я, що не треба затримуватись тут, — проскрипів ззаду дядько Кіндрат, хоча Семен не міг пригадати, щоб він колись таке казав.

На бурчання ніхто не зреагував. Гриць просунув у зроблений отвір автомата і дав коротку чергу.

— …ах-ах-ах!

Луна застрибала баштою і злилася з криками іззовні. Зразу ж їй відгукнулися автомати знадвору, і кулі задзьобали багатостраждальні двері.

— Не подобається, — отаман зловісно ошкірився. — Грицю, скільки їх там?

— На одного менше, — задоволено відповів той.

— А всього?

— Небагато. Штук шість-сім. Сховались.

— Зрозуміло, — отаман підійшов до вікна, одсунув Гриця. — Ану дай я.

Він обережно визирнув надвір.

— Наволоч, ні чорта не видно.

Семен не відчував нічого — ні розгубленості, ні навіть цікавості. Він просто очікувально дивився на дядька Левка. Той зараз просто пояснить їм, що робити, і все буде добре. А поки що задумався, бо він головний.

Отаман окинув поглядом товаришів:

— Так, хлопці, справа кепська. Верхніх небагато, але нам багато і не треба, щоб постріляли. Де вони — не видно, — дядькові слова луною відбивались від стін і губилися десь нагорі. — Тому зробимо так: зараз до вікон стають Гриць із Семеном і уважно… — він на мить зупинився, подивившись на Семена, — уважно дивляться. Як сунеться хто — стріляти. Набої берегти. Решті відпочивати. Коли трохи смеркне, будемо вибиратися.

Семен зайняв позицію біля вікна, довелося розібрати шмат кладки, аби утворилася бійниця. Надворі вже були сутінки, але світло ще різало та шпигало землю і змішувало всі контури в єдине блискуче тло. Очі зразу запекли та засльозилися. Як це верхні таке витримують, і не повилазить їм?

Проте згодом чи то стемніло, чи просто звик — сльози пропали, і сірі руїни стали набувати чітких обрисів. Власне, сусідні будівлі не доходили до стін вежі метрів на п’ятнадцять, і ця відкрита зона заспокоювала Семена. Думки закружляли у нього в голові, штовхаючи одна одну і забігаючи наперед. Чому отаман не погодився відсидітися, зробити вигляд, що тут нікого нема? Напевно, через те, що верхні знайшли своїх вбитих і прийшли з’ясовувати. Тоді ховатися — безнадійна справа. А як звідси вибиратися? Вони ж оточили навкруги і просто постріляють чумаків, як дичину. Тут навіть штурмувати не треба — не вічно ж ми в башті сидітимемо. А що коли двері підірвуть? Семен з розповідей знав, що верхні спроможні і на таке — дикі-дикі, а розуміють. Їм же до дверей дістатися, як чхнути. Не можна же з двох вікон тримати під обстрілом всю башту вкругову. А що ж тоді робити?

Тут Семену здалося, що хтось заворушився в завалі, і автомат неначе сам собою розвернувся туди. Добре. Увага і пильність. Хай тільки сунуться — скуштують чумацької кулі. У завалі більше не сіпались — чи то приверзлося, все ж таки ще день.

Але все-таки, як звідси втекти? Отаман щось собі думає, а що тут можна думати? А якщо вони за допомогою побіжать? Хоча навіщо їм допомога — ми тут у пастці і нікуди не дінемось.

Раптом щось знизу смикнуло за штани. Семен автоматично дриґнув ногою і обернувся. А обернувшись, мало не засміявся вголос.

Біля ніг сиділо верхненя і зосереджено ловило руками Семенові штани. І вигляд у нього при цьому був такий серйозний, наче робило воно найголовнішу справу в житті. Семен ще трохи посунув ногу. Штани вирвались у верхненяти, воно розгублено вимахнуло руками, а потім підвело на хлопця свої великі очі. Семен посміхнувся й підморгнув. Верхненя у відповідь кліпнуло, але зразу же знітилось, розвернулось і порачкувало геть, тупотячи колінками по підлозі. В кутку чекала стурбована сестричка. «От бісові діти», — подумав Семен чомусь словами дядька Кіндрата, краєм ока кинув по кімнаті і повернувся до вартування.

Гриць так само стояв біля вікна і спостерігав за найнебезпечнішим напрямком. Дядько Кіндрат сидів, як завжди мугикаючи собі під ніс. Іван лежав, удаючи цілковитий спокій, але очі в нього збуджено блищали, а рука сама собою шарпала пасок автомата. Отамана видно не було.

Семен ще раз стурбовано озирнувся — і дійсно, немає. Де ж він міг подітися? Не на вулицю ж?

Але тут зверху почувся скрип, шарудіння, і над Семеновою головою, відповідаючи на всі питання, з’явилися отаманові чоботи. Ось де він був. Цікаво знати, для чого…

— Бах-ах-ах-ах! — обізвався Гриців автомат.

— Заворушились? — запитав згори отаман.

Гриць уважно роздивлявся результати пострілу:

— Падло! Промазав!

І тут Семенового автомата з такою силою потягли за ствола ззовні, що той мало не вилетів через дірку разом зі своїм власником.

— Ой, — сказав Семен від несподіванки і вчепився в зброю обома руками. Знадвору тягли зі звірячою впертістю. Семена врятувало тільки те, що автомат зачепився магазином за кладку і завмер в нестійкій рівновазі. Але кладка вже починала тріскатись і посуватись під нелюдським напором. Розгледіти ворога в амбразуру Семен не міг, певно, той був прямо під вікном і тягнув як скажений. Хлопець уперся в стіну ліктем і спробував смикнути на себе. Марна справа. Він шморгнув носом і ще раз напружився. Дарма.

Двобій цей тривав у цілковитій тиші, якщо не враховувати перший зойк, який потонув у луні від Грицевої черги. Семен, розгубившись, навіть не кликав на допомогу і тепер просто всією вагою висів на зброї. Врешті він розлютився, зібрався з силами і щодуж смикнув на себе бідолашну зброю. Це не подіяло, але у відповідь знадвору рвонули з такою силою, що камінь не витримав. Кладка луснула і автомат посунувся вперед, затискуючи Семенового пальця між магазином і стінкою. Хлопець скрикнув від болю, смикнув рукою і зачепив спусковий гачок.

— Та-да-да-да-дах-ах-ах! — загуло під склепінням, і знадвору одразу ж відпустили. Семен рвучко висмикнув з бійниці звільнену зброю.

— Що таке? — обізвався отаман зі сходів.

— Та тут… — відповів Семен, одсапуючись. — Це… ходять…

— Ти давай, набої бережи.

Семен втягнув автомата всередину і визирнув надвір. Там нікого не було. Наче примарилось усе. Навчений гірким досвідом, він тепер виставив назовні тільки маленький шматочок ствола, щоб не було за що схопитись, а потім узявся до потерпілого пальця. Хай їм біс, тим верхнім. Добре хоч не зламали.

Власне, нічого страшного з пальцем не було — хіба що добряче подряпався об камінь, але образа закипала в душі. Довелося діставати хустку і перев’язувати. Хустка зразу ж набрякла кров’ю, а в пальці загупав пульс. Найгіршим було те, що тепер Семену не було чим натискати на гачок, і він довго прилаштовувався, доки розібрався, як можна стріляти середнім пальцем, щоб не чіпляти пораненого. Хлопець був лютий як собака і з задоволенням повправлявся б у такий спосіб на комусь із верхніх, але ті не висовувались.

Надворі поступово темніло, мабуть, скоро вже можна було б звідси вибиратись, аби знати як. І що це собі дядько Левко думає?

А тим часом отаман вивалив на підлогу мотлох, який приніс зверху, і разом з Іваном заходився вибирати з нього мотузки — довгі і короткі, товсті і тонкі. Вони перевіряли їх на розрив, налягаючи з двох боків, а потім зв’язували одну з одною, міцно затягуючи вузли.

Семен, скосивши очі, спостерігав за товаришами. Таки вигадали щось. Лють уже вгамувалася, і тепер розбирала цікавість, що з цього буде. Наче не йшлося про життя, наче йому не доведеться вибиратися звідси разом з усіма.

Дядько Кіндрат теж уважно дивився:

- І що ж це буде?

— Вішатимемось, — спробував під’южити Іван.

— Не патякай, — грубо відказав дядько. — Сам не знаєш, що робиш.

Отаман затягнув останній вузол і почав змотувати свою роботу на руку. Всі мовчали і запитально поглядали зі своїх місць. Згодом на руці в дядька Левка виріс досить таки незграбний моток з вузлами на всі боки.

— Вистачить, — зробив він висновок.

Гриць, наче заспокоєний цим зауваженням, повернувся до вартування, а решта так само запитально дивилась на отамана.

— Ну, за півгодини почнемо.

Семен лежав на даху між залізними конструкціями і дивився на верхніх, що вовтузились біля башти. Було дуже смішно спостерігати, як ті обминали сектори обстрілу Грицевого та Семенового автоматів, замість яких у вікнах стирчали два обвуглених дрючки. Іван глянув зі свого місця і в очах у нього проскочила сміхотлива іскорка. От якби можна було звідси всіх накрити — так, щоб враз. Але чого нема, того нема.

Сюди, на дах, чумаки дісталися залізними сходами через вузький люк, а потім ретельно цей люк завалили, про всяк випадок. Пересувалися рачки, щоб не бути поміченими, і принишкли, спостерігаючи.

А верхні тим часом метушилися біля дверей з якоюсь штукою — бомбу ладнали, як отаман пояснив. Побачивши, що башта не озивається, вони все більше нахабніли — ходили мало не на повний зріст.

— От жахнути б по ним зараз, — замріяно зауважив Іван.

Але тут, замість того щоб підривати двері, верхні принесли лома і просто почали збивати петлі. Чумаки стурбовано озирнулися.

— Цього ще не вистачало, — буркнув дядько Кіндрат.

А отаман, користуючись тим, що атаковані двері гули та завивали, сказав на повний голос:

— В нас єдиний шанс. Будемо баритися — повбивають. Тому щойно вони полізуть усередину, миттю Гриць скидає мотузку, і по черзі, як лежимо… — він помовчав, подивився на Івана і додав: — Кому важко, доведеться сіль залишити.

Усі, наче змовившись, почали поправляти лямки заплічників. Охочих залишити сіль не було.

І знову спостерігали, зазираючи через краї вежі. Двері ще тримались, але відчувалося, що недовго їм залишилося.

Раптом під стогін заліза знизу Семен чомусь згадав про верхненят, що залишились там, у кімнаті. Мабуть, зараз позабивалися десь у куточок від жаху і не знають, що це свої до них пробиваються, двері ламають. А може, вони ще не розуміють, свої чи чужі — он як за день звикли до чумаків, що коли ті підіймались сходами, дивились знизу жалібно і навіть скавчали тихенько — страшно, мабуть залишатися самим.

Ворог тим часом покинув длубати двері і зібрався купкою — радитися. Іван шморгнув носом. Семен відчув, як у нього набігає слина, солодкувата і гидка.

Врешті верхні до чогось домовились і стали біля дверей двома купками. Двоє взяли бомбу, двоє — ломи, підчепили двері… Всі затамували подих.

Двері зі скреготом подалися, а в утворену щілину, гучно хукнувши, двоє вкинули чорну бомбу, більш схожу на скриньку. А тоді всі мерщій попадали під стіни.

Наступної миті вежа неначе підстрибнула вгору. Під ногами у чумаків загуло так, наче боги били палицями в напнуте пузо землі.

— Га-гах! — Семену здалося, що споруду має розірвати зсередини, але вона вистояла, хитаючись і ревучи. А отаман загорлав нелюдським голосом:

— Нумо!

Гриць несамовито рвонувся до мотузки і навздогін за нею полетів донизу, чіпляючись за вузли. Семен вже не бачив, як верхні, стріляючи, наче божевільні, посунули в розламану пройму. Він підхопився за Іваном, стусанувся плечем об залізну стійку і на повний зріст побіг до краю, за яким уже зник Іван.

Як він примудрився спуститися мотузкою, Семен не зрозумів. Тільки пам’ятав, що, мало не плачучи, хапався за вузли, намагаючись загальмувати швидке падіння і як терся бесагами по фарбованій стіні. Незчувсь, як ноги торкнулися землі і прийшов до тями поряд із хлопцями, в провулку. Ззаду наздоганяла решта чумаків.

— Хутко! Праворуч! — заревів отаман.

Збиваючись з подиху, вони бігли повз розвалені будинки, і торби безжально гупали по спинах.

— Швидше, хлопці, швидше! — мало не благав отаман, і хлопці, ковтаючи сльози, товкли суху глину важкими чоботами. Бігли попід стінами, нікого вже не лякаючись. І тільки отаман раз по разу озирався — чи нема погоні. Дядько Кіндрат діловито сопів за плечем, Іван на бігу тер попечені мотузкою руки. Гриць загрібав попереду, тільки курява стелилася.

Так вони пробігли три квартали, потім перейшли на швидкий крок, потім ще бігли, але вже не так хутко, поки не проминули останні будівлі. І, одійшовши для певності ще з півкілометра, зробили привал. Погоні не було.

Іван впав біля свого заплічника і зареготав — трохи істерично, ляскаючи себе руками по стегнах:

— Ой, не можу… хлопці… ой, не можу… біжу і відчуваю, зараз штани спадуть… підтягнув, а вони знов, наче щось тягне, а воно ось, — і він витягнув з кишені чималеньку купу каміння. — Ой, не можу!

Семен, дивлячись на нього, і собі посміхався, а дядько Левко цілком серйозно підійшов до Гриця і поплескав його по плечу. Гриць знітився.

Іван скінчив реготати і підвів підсумок:

— Оце ми бігаємо!

— Ти штани перевдягни, бо здається, не через те вони спадали, — весело обізвався дядько Кіндрат.

— А самі, дядьку, коли вони бомбу кинули… — Іван щиро, без образи посміхнувся. — Ой і полохливі ж ви… Що, злякались, що жінка додому не пустить?

— За тебе злякався, щоб ти об вузли дещо не стер. Бо до дівчат не буде з чим ходити.

Семен перемотував онучі. В голові дзвеніло і луною віддавалася розмова: «Тільки чую — ззаду сопуть. Думаю, погоня, ну і наддаю, а воно не відстає… Ги-ги-ги».

І раптом десь у глибині свідомості спливла картина: напіврозчинені двері, і чорна бомба повільно так залітає… Там же верхненята були! Це ж вони їх підірвали! Дівчинка. І хлопчик. Маленькі. Ще ледь ходять. І очима такими дивляться.

— А як Гриць стрибнув, я гадаю, коли не вчепиться, так від землі відіб’ється і назад полетить…

— Ой, хлопці, думав, ніколи не наважусь. Така височінь. А як гукнули…

- Іване, а як твоя голівонька? Га? З переляку забувся?

Що ж це таке? Це виходить, вони своїх підірвали?

— А ви, дядьку, як молодий бігаєте.

— Доживеш до мого віку — і ти так побіжиш.

— А як за дівчатами, мабуть, ще краще?

— От чортова порода. Ну, з вами не скучиш, — обізвався дядько Левко. — А я думав, не вискочимо, га, Семене!

Семен сіпнувся, наче прокидаючись:

— Що?

— Злякався, кажу?

— Так, — зізнався щиро.

— Це добре. Значить життя любиш. Молодець.

Семен не зрозумів, хвала це чи гана, а тут дядько Кіндрат додав:

— Тепер можна і вдома про нашу пригоду розповідати. Звісно, якщо верхніх на десять помножити.

Семен усміхнувся. А може, вони і не підірвалися. Може, вони сховались під сходи — маленькі ж. Бояться. Тож сховалися, і їх не зачепило. Може ж таке бути? Або на сходи вилізли, за чумаками.

— Ну що, козаче, підеш попереду? — отаман стояв поруч.

— Авжеж, — Семен трусонув головою, підвівся і взявся за автомата, — тільки палицю треба виламати, щоб гадюк лякати.

Битий шлях-II

Баба визирнула з печери у провулок, видовбаний у щільному граніті, і миттю закрила, затулила собою хвіртку, наче в постаті, що сунула тунелем у червонуватих променях вуличного світла, крилася якась загроза. А потім загорлала, запричитала так, немов і не чоловік то був, а сам сатана:

— Ну чого це ти сюди йдеш? Ну що тобі потрібно? — голос баби віддавався галереями і скиглив по кутках нудним відлунням. — Сам ледащо, і людину збиваєш… Тільки спокій якийсь у хаті настав, а він вже йде! Ну що тобі, га? Ну чом би ти не йшов далі? І як вас тільки таких земля носить, як вас свині не зжеруть?! Ходять, ходять… Нема хазяїна. Кажу, нема, — баба вдалася до військових хитрощів. — Йди собі, йди. Нема. Мало вам босоти, гультяям, неробам. Ходите, ходите. Нема, тобі кажуть. Не пустю.

Петро, розбуджений бабиним скавчанням, вийшов на ґанок і зіщулився на ліхтар.

Треба ж так кричати. Мабуть, усе місто сполошила, триндичиха.

Баба поки що його не бачила, тому продовжувала стійко боронити хвіртку, закликаючи ворогу на голову всі кари земні та верхні. А перед бабою, спокійно сприймаючи прокльони, стояв Терентій Яровий і тільки іноді всміхався на найбільш образні бабині вислови.

— Що там таке? — гукнув Петро з порогу.

Баба спинилася і люто загарчала, побачивши, що позиції не утримати.

— Драстуйте вам, — озвався Терентій. — А що це тепер за звичай, щоб лаятись біля хвіртки? Раніш хоч до хати пускали.

Петро виразно глянув на бабу, і та покірно покинула свою позицію, побажавши на останнє Терентію, щоб смерті не дочекавсь, а дітям його дітей — щоб лаяли свинячого батька, сто болячок йому в печінку, як згадають.

Терентій на це тільки посміхнувся:

— Добра в тебе сторожа. Ну, здоров бувай, козаче. Щастя тобі в новій хаті.

Петро відчинив двері та провів гостя до вітальні з високою стелею та аркою. Це була гордість хазяїна, в такій кімнаті не те що гостей — весілля можна гуляти, всім місця вистачить. Терентій перехрестився на покуття.

— Сідай, — і поки гість роздивлявся, що до чого в новій хаті, на столі з’явилися склянки та пляшка — настоянка на поросячих хвостиках, пам’ять про хазяйські подвиги.

Випили за нову хату. Петро похвалився, як, вивозячи каміння наверх, здобув п’ятеро підсвинків, що хвости тепер у пляшці, а шостий з’їв Сірка й утік, падла. Пом’янули Сірка, і Яровий поставив склянку:

— А що, хазяїне, чи не дуже ти заморився, вирубуючи собі хату, га? А чи може, тобі вже гроші не потрібні, а може, й хліб без солі їстимеш?

Петро у відповідь тільки посміхнувся і спитав:

— Хто йде?

— О-о, — зразу почав перелічувати Яровий, — компанія добра: по-перше, Григір, ну і, звичайно, дід Ївко. Я, по-друге, і ти осьо, якщо згодишся. Сердюки брати, Тимко, можливо, пристане, ну і шмаркачів, звичайно, трохи. Добрі загалом хлопці, я їх бачив. Ну то як?

Компанія і справді збиралася непогана. Сердюки, хоч і молоді, але в дорозі вже були. Тимко — біс з ним, можна і без Тимка. А інші… Григір поганих не вибере, аби слухались.

І гроші зараз не завадили б — скільки в цю хату бухнули, а тоді ще можна буде добудувати комори і дітям кімнату більшу, щоб гралися, і Орисі вже потроху посаг збирати, дарма що мала, й не озирнешся, як засватають.

А з Григором іти — кращого не треба, отаман добрий, може, тому що дід йому ворожить, біс зна, але правда, що фартить.

— Ото вже хазяїн, так хазяїн, — перервав Петрові міркування Яровий, — поки все не вирахує… Ну як, надумав?

— Надумав, — зізнався Петро.

— Оце козацька душа! — зрадів гість. — Оце я люблю! Давай тоді, наливай по останній, збризнемо угоду, та піду я, бо ще треба до Сердюків.

Проводити Ярового Петро вийшов аж за хвіртку, і тут побачив, що баба вже збігала за Одаркою, і тепер обидві вони стоять попід стіною у повній бойовій готовності. В Одарки підозріло блищали очі.

Терентій шморгнув носом, нахилився до Петрового вуха:

— Тримайся, козаче, не здавайсь. Я за тебе поручився.

Петро ще раз глянув на рішуче жінчине обличчя і махнув рукою:

— А-а!.. Хлопців вітай.

— Що йому треба, цьому ледацюзі? — агресивно почала Одарка, тільки-но гість одійшов за ріг.

— Ну чому зразу ледацюзі? — спробував примирливо відповісти Петро. — Прийшла собі людина…

— Нікуди я тебе не пустю, — перервала його дружина, — ач який, намилився! Ще і в новій хаті пожити не встиг, а вже на верх ладнається. Нікуди ти не підеш, зрозумів? І з голови викинь. Диви на нього! Значить, жінку кине, дітей кине — і, як босота ця, по верху гасать? Дзуськи! Я гадала, що перебісився, наче доросла людина, а воно он як!

Петро стояв і мовчки дивився на Одарчине люте обличчя, а вона розходилась усе більше та більше.

— Грамотний дуже! Оце кажу тобі, як при святих, коли поїдеш, можеш назад не вертатися, зрозумів?… Ну чого тобі там потрібно, з розбишаками цими, бодай їм повилазило? Що, грошей не вистачає? Печеного льоду заманулося? На кого ти дітей кидаєш, мене? Шкурник клятий, скільки років за тобою світу не бачу, а ти… — з Одарчиних очей струмками текло, та вона навіть не втиралася з люті. — Казала мені мати, не ходи за чумака, наплачешся. А я, дурепа…

Тут уже баба включилася підголоском:

— Людей би посоромився, з шибайголовами цими зв’язуватись, що про нас люди скажуть?

— У всіх чоловіки як чоловіки, а мій… — це Одарка.

Баба своє гудить:

— Як це можна дітей кидати, і хату, і хазяйство…

— За що ж це такі кари, га? Що я кому зробила?…

— Що ж ти з неї збиткуєшся, вона ж тобі дружина…

— Коли б вас там верхні повбивали, Сонце попалило, бідна я бідна-а…

Петро мовчки пройшов на ґанок, зупинився, послухав ще трохи жіночий галас і врешті грюкнув дверима так, що галереями загавкала луна:

— Цить, баби!

Увечері Петро чистив автомата у вітальні за столом, а Одарка ходила сюди-туди, психуючи та кидаючись усім, що трапить до рук. Ото вже коза необ’їжджена. Начебто в дівках такою скандальною не була.

Петро гарненько витер приклада, склав ганчір’я, потягнувся:

— Піду я спати, — і краєм ока подивився, щоб впевнитись, чи почула Одарка.

Почула.

Петро ще на ніч зазирнув до дітей, послухав, як сопуть носами маленькі нащадочки, і молодше гучніше за всіх, виставивши попку, сопе собі щасливе. Дружина ще трохи погриміла на кухні посудом, але потім все ж таки прийшла, роздяглася й лягла обличчям до стіни. Ну що ж.

Петро не помітив, як задрімав під теплою спиною і прокинувся від дотику жіночих рук — передумала ображатись.

— Невже ти мене кинеш, га?

Оце вже краще. Петро обійняв дружину за плечі і почав пояснювати, що годі сидіти, що гроші зараз потрібні — і хату доробити, і те, і се, і донька підростає, а що він кидає, то неправда, бо невдовзі повернеться, і життя, слава Богу, вже налагоджене, хазяйство добре, а коли прийде він із сіллю, тоді вже заживуть вони спокійно, весело, як годиться.

Одарка слухала цю довгу промову і тільки схлипувала на чоловічому плечі.

— Та-а-ак. А там же верхні. Знаєш, як я за тебе боюся!

Петро про себе посміхнувся — ну що то за бабські балачки, а вголос відповів:

— Ну що ти. Скільки ходив — і нічого, дасть Бог, і на цей раз так само.

— Добре тобі казати… Ну Петре, ну навіщо нам гроші, га? Нам же ще вистачить і вистачить, а там заробимо, га?

Петро аж головою затрусив — справді, що візьмеш з баби? Нічого не розуміє. Хто ж це так міркує?

— Дарма, — він притис дружину до себе і попестив її по стегнах. — А от як повернуся, купимо тобі нових суконь, спідниць — все, що захочеш, бо ти в мене найкраща у світі жіночка.

Але ні слова, ні дальші способи заспокоїти, що їх старанно провадив Петро, не зробили своєї справи до кінця. Одарка так і схлипувала на плечі чоловіка, поки той заснув під таку немудрящу колискову — він, як і всі чоловіки у світі, добре вмів хропти на жіночі сльози.

Петро ще раз матюкнувся і наказав усім негайно забиратися геть з очей, щоб і не воняли тут, йолопи. В душу їх, шмаркачів, най руки оті криві повідсихають.

Хлопці не рушили з місця, похмуро втупившись у землю. Воно таки справді не дуже добре, щоб першу ж цапуру проґавити. Так до всього ще й дядько мало не забивсь. Навіть брати Сердюки, що фактично ні в чому не завинили, терпляче слухали дядькові матюки, а вже жовтодзьобі, саме через яких усе сталося, ладні були крізь землю провалитися. Винні були хлопці, ой які винні.

Чумаки зразу розділилися на дві групи. Одна, більш досвідчена, нишпорила на верху, шукаючи по схованках путящі мажі, а решта на чолі з Петром виряджена була спіймати дві цапури, бо людей назбиралося якраз на два вози.

Та ні, то тільки так говориться — людей. Бо справжніх чумаків було — дід Ївко, він ще пішки колись ходив, Григор та Терентій Яровий — вони по вози пішли. А серед ловців — Петро, звичайно, та ще Сердюки один раз у дорозі були.

Решта — четверо новаків. І що хоч з ними, те й роби, а врешті маєш…

Петро на цапурах знався, як ніхто. А цапуру ловити — це, треба сказати, справа чумацька. Така химерна істота, не дай Боже, але дуже силу поважає. Як добряче притиснеш, одразу смирнішає, і потім її хоч до плуга впрягай, доки силу твою відчуває. Розумна тварина.

На лови у Петра був свій спосіб. Як надибали звірячу стежку, розставив хлопців по кущах, а сам став з мотузкою, до якої прив’язані два камені, щоб ноги звірині заплутати. А вона вийшла — роги, як колесо, на зріст — вища за людину, коси аж до землі висять, і такі білі в місячних променях, аж світяться.

«Царю Давиде. Як присмиряєш войсько, тако присмири мені, вродженому і хрещеному рабу Божию Петру, цапуру цю».

І в ноги їй мотузку з каменями жбурнув.

Воно спочатку добре вийшло. Як перечепилася тварина, вискочили з цього боку брати та швиденько на роги їй мотуза намотали. А що з того боку, Петро не бачив, бо тягнув що є сили. І брати налягали, наче скажені. А молоді, собачі сини, мабуть, полякалися, чи в мотузці заплутались — Петро розбиратися не став. Словом, вийшло — гірше не вигадаєш: задні ноги в неї вільні, а тягнуть усі вперед… Добре, хоч не прибила нікого.

Петро вилаяв уже всю лють і, мовчки глянувши на збиті долоні, заходився збирати мотуз докупи. Всі ревно взялися допомагати, намагаючись не зустрічатися з похмурим дядьковим поглядом. Якби до цапури так добре взялися…

Сердюки взяли зброю в оберемок, решта розхапали ловецьке знаряддя, і всі вирушили додому, похмурі, як сама ніч. Розраховували ж залишитися цапуру сторожити, а бач, як воно вийшло.

Хлопчина, який тягнув був по цей бік разом з братами, і тому відчував себе найменш винним, не витримав мовчанки та штовхнув одного із Сердюків у бік. Той обернувся, дзеленькнувши автоматами:

— Чого тобі?

Хлопець стиха, з осторогою поглядаючи на Петрову спину, запитав:

— Слухай, а що далі будемо робити?

Сердюк і собі трохи заморився мовчати, а тому охоче відгукнувся:

— Мабуть, завтра ще раз підемо.

— Сюди ж?

— Не знаю, як дядько скажуть.

Усі, включаючи Петра, з цікавістю прислухалися до розмови.

— А чом би нам не приручити одну таку, коли дядько на них так знаються?

Сердюк скривився:

— Ач, який розумний. Приручить… Мабуть, уже приручив би, якби можна було.

Зліва обізвався другий Сердюк:

— Дохнуть вони. Бо не можуть довго в неволі. Цапура, кажуть, весь час із людиною змагається — перевіряє. Від слабкого втече, а у сильного здохне.

Петро озирнувся, і всі злякано замовкли. Сонце вже починало висовувати з-за обрію свої вбивчі промені, тому требі було поспішати.

— А як же у нас? — цікавий хлопець усе не міг заспокоїтися, хоч і перейшов на шепіт. — А у нас не здохне?

Знову обізвався один із Сердюків:

— А в нас дядько Петро. Він уміє цапуру тримати всю дорогу. Щоб і не втекла, і не здохла, аж доки повернемось…

Сердитий голос перервав їх:

— Гей, триндичихи, трясця вашій матері! Ану швидше ворушіться, ранок скоро! — Петро був розлючений невдачею і вирішив припинити порожнє базікання. — Зараз Сонця нахапаєтесь, буде вам чумакування.

Далі розмовляти ніхто не насмілився, йшли мовчки, топчучи високу передранково вологу травичку, а Сонце вже фарбувало крайнебо зловісними червоними смугами.

Моторошно перед світанком наверху. Безпечна ніч поступово залишає ліс, а на зміну їй приходить день і жахливі страховиська, яким він дає притулок: хижі свині, вовки чи навіть верхні, своєю схожістю на людей ще страшніші та незрозуміліші.

Але найжахливішим було Сонце. Без пазурів та іклів, навіть без жодного доторку воно вбивало людей поступово і безупинно. А люди ховалися під землею від безжальних променів і мріяли збити Сонце з неба.

Петро першим завернув до входу в печери і зупинився, пропускаючи решту вперед — перевіряв, чи бува нікого не загубили. Хлопці хутко переставляли ноги, і галереєю лунало голосне «туп-туп».

— Братчики, що ж такі невеселі — зайців полякалися? — це варта ще не змінилася, яка їх проводила на лови.

Ніхто не мав бажання відповідати на дурні жарти. Петро щось похмуро промимрив і, щоб уникнути зайвих глузувань, завернув на найближчому розі. Та ззаду їх наздогнав гучний регіт вартових — може, з якогось іншого приводу, але… Здавалося, що навіть луна знущалася з невдалих мисливців, ганяючи той регіт під склепінням, а вони тільки лаялись крізь зуби, відповідаючи таким чином і сторожі, і луні.

Петро зупинив хлопців і похмуро наказав:

— Зустрічаємось завтра тут о десятій. Хто знов збирається лякатись, краще не приходьте. Вдома цицька мамчина не страшна, — він глянув на засмучені обличчя і додав, звертаючись до Сердюків: — Знаряддя забирайте ви. А завтра один з одного боку стане, а другий — з іншого. Бо як не вловимо — на собі вози потягнете, он які здорові на домашньому харчі.

Усі посміхнулися трохи ніяково, а Петро круто розвернувся і пішов додому, міркуючи про себе, що не дай Боже завтра другу цапуру впустити, то вже буде така погана прикмета, хоч взагалі в дорогу не вирушай.

Останній день перед виходом Петро вдома не ночував. Хай їм біс, тим бабам, а в дорогу треба спокійному вирушати та з молитвою. Бо як підеш, так і прийдеш. А коли язиката теща щось бовкне на прощання, так, вважай, пропав похід.

Жінка звечора пішла по подругах, а мати її просто десь заділася, то Петро написав записочку, прибрав усе гарненько, бо Одарка дуже чистоту любила, дітям окремо написав, обіцяв цяцьок привезти, а тоді вклонився хаті та пішов. Манаття для дороги вже давно було зібране та заховане в печері наверху.

Біля виходу стояли дід з Григором — чекали, поки зайде Сонце.

— Здоровенькі були, пане візничий! — під це шляхетне привітання Григір по-ведмедячому стиснув Петрові руку. — А хлопці казали, що цапури не було, то ви свиню впіймали. Будемо свинями їхати?

Петро посміхнувся у відповідь:

— Хлопцями поїдемо, а отаманів запряжемо як корінних. Ти краще скажи, коли Терентій прийде.

— Ге, Терентій, — втрутився дід Ївко, — в Терентія зараз справ багато. Там завелась одна молодиця на четвертій галереї, так він, мабуть, аж завтра ввечері буде.

Тут зчинився невеличкий галас, бо відкрили вихід і всі, хто чекав ночі, посунули назовні. Чумаки проштовхалися повз сторожу і зразу за виходом завернули до верхньої галереї. Люди навкруги поспішали у своїх справах — хто на полювання, хто город доглядати, хто меду шукать. Та чумаки, на відміну від усіх, не квапилися, бо мали багато часу попереду. Вони йшли, розмовляючи неспіхом, завертаючи з одної стежки на іншу, поки побачили два майже облаштованих вози на галявині і хлопця з автоматом поруч — новаки сумлінно виконували свої обов’язки.

Григір загорлав на пів-лісу:

— Ге-ей, козаче! Ану показуй мені, що то за худобу ви вполювали!

Хлопець від такого крику навіть розгубився.

— У стайню веди, у стайню. І решту клич, працювати час, — Григір заохочуюче поплескав хлопця по плечу.

З печери видерся один із Сердюків, що був зараз за старшого. Він привітався і сповістив, що все добре, нічого не вкрали, ніхто не захворів, а навпаки, вполювали з десяток качок і повішали коптити, а ще витесали запасну вісь.

Поки Григір з Петром ходили до цапур, дід Ївко вже заліз під воза, прихопивши з собою хлопця на допомогу. І всі взялися до справ. Петро вчив цапур ходити в ярмі та не кусати голоблі, дід займався возами, Григір з хлопцями готували харч і зброю, а Терентій з другим Сердюком нічого зробити не встигли, бо підійшли вже перед світанком, коли все було майже готове.

Ще раз передивившись вантаж, чи не забулися чого, Григір наказав скінчувати справи і покликав усіх до печери. Там, біля розпаленого багаття, що своїм димом огортало повішаних під стелею качок, мали відбутися найурочистіші події — вибори старшини.

Усі повсідалися колом та замовкли вичікувально. Повітря наповнилося містичним духом від трави, що її вкинув до вогню дід. Григір став навколішки, оглянув всіх урочисто, перехрестився і почав:

— На ваш суд, шановна громадо, є серйозна справа. Зібралися, бачте, люди, з Божою поміччю, по сіль. Добрі люди, лицарі, тільки отамана між ними нема. А валка без ватажка — як людина без голови. Отака, бачте, справа.

— Як нема ватажка, нехай виберуть, — обізвався дід Ївко, теж урочисто перехрестившись.

— Кого ж їм вибрати? Всі ж лицарі, всі одчайдухи, всі голови розумні.

— То хай Григора виберуть, — це вже Петро.

— А що то за Григір?

— Коваленко. Він козак відомий. Не одну валку водив. І солі привіз стільки, що за життя не з’їсти.

Усі замокли, а за хвилину знов обізвався дід Ївко:

— А як він поганий буде?

— А як поганий буде, громада іншого вибере.

Тоді вже Григір піднявся з колін, вклонився всім і продовжив:

— То що, панове, як ви гадаєте, варто того Григора Коваленка на отамана вибирати чи когось іншого шукатимемо?

Дід Ївко теж підвівся:

— Та нехай вже цей буде, правда, хлопці?

— Правда! — загукали всі.

— От і добре. Нехай буде на тому з Божою допомогою, — дід Ївко сів на місце.

Григір підійшов ближче до багаття і, урочисто вклонившись громаді, промовив:

— Спасибі вам, шановні люде, за довіру. Обіцяю вести вас прямою дорогою і привести цілих додому. А як щось погане зроблю чи перед громадою завиню, женіть мене без жалю, щоб і сліду не було. Та коли ви мене отаманом вибрали, то слухайтесь, як батька рідного, а не слухатиметесь — покараю вас, як сам знаю, бо я тепер над вами голова і моє слово йде за Божим слідом. Амінь.

Світило сонечко, ремиґали воли, а у затишках під хатами гріли свої кістки старі люди. Чумаки йшли селами, потонулими у вишневому цвіті, співали на все горло від своєї козацької щирості та загравали до дівок. Що то за весна, що то за вишні! Що то за дівчата отам під тином! Добре отак іти з села до села, приторговуючи помалу — просто щоб звичка не пропала, бо великий торг ще попереду.

Але ось вже і села рідшають і сади вишневі з’їдає степ. Посуворішали чумаки, оно вже рушниці понабивали, а на переправі перевдяглися у просочені дьогтем штани, в такі самі чорні свитини і стали схожі на чортів із селянських ікон. Молодь стиха регоче одне з одного, а старі, хоч і бурчать на них, але й самі раз по разу посміхаються, стежачи за зграєю бісових синів, на яку вмить перетворилася валка.

Ідуть полем, Диким Полем, що з зелено-брунатного стає брунатним, а далі, влітку, вигорить до сіро-жовтого, так що тільки дивуєшся: де тут волам знайти поживу. Попереду — вартові, щоб усе бачили, бо багато в полі охочих на чуже добро. І взагалі, в Дикому Полі багато чого є — і вітри, і гадюки, і татари, і харцизи, що за татар не кращі. Щедре Дике Поле на такий крам. А від гадюки — дьоготь, від вітру — свитина, від людей — рушниця. Благословіть, святі отці, рушницю-царицю, ізбавіть од ченця і од черниці, од колдуна, од колдуниці, од єретиці, од білої білиці. Спереду йду, зустрічаючи, і ззаду, прислухаючи, і збоку, приглядаючи, од чорного волосу, од рудого волосу, од гнідого волосу, од бурого волосу, од сивого волосу. К тому слову замок у рот, ключ у воду. Амінь.

Ідуть на Крим, на Очаків, везуть крам в діжках — щоб не замочило, не розвіяло, щоб списом якийсь татарин не зіпсував. Вози — як гори, а якщо їх в коло, то в такому таборі можна і тиждень сидіти, не візьмеш. Ідуть хлопці з отаманом, тільки степ під ногами — шур-ш-шшур, і шуліка в небі — все бачить, а не каже, що далі спіткає.

— Дядьку Петре, а, дядьку Петре! А це Чумацький Шлях? — Іванко, наймолодший із жовтодзьобів, вказував на небо, де за відсутності Місяця панував великий яскравий гурт, що його справді звано Чумацьким Шляхом.

Петро і собі глянув угору, а потім ствердно мугикнув. Він з Іванком ішов по один бік воза, по другий же бік трималися Терентій із Сердюком-молодшим, а старший — попереду, біля цапури. Добре, звичайно, що дали на заднього воза Сердюків, але довелося до купи взяти ще Іванка, з якого прибутку — самі балачки.

— А що, як там є шлях, то й чумаки повинні бути?

Петро вже і лаятись на нього пробував, і добром просив — хіба що півгодини помовчить, подивиться навкруги, наче пильнуючи, і знову. Не бити ж його, справді.

— Потім я тобі розповім про тих чумаків, на днівці, а зараз дивись, Іванко, бо як верхні за дупу вхоплять, тоді побалакаєш.

Зразу ж заозирався хлопець. Так воно краще.

І тут, наче у відповідь на Петрове попередження, з переднього воза пролунав вигук, карбований, як автоматна черга:

— Кажани!

— Увага! — це вже Сердюк спиняє воза.

Петро перехопив автомата. Іванко заоглядався. Кажани налітали спереду, чорним роєм затуляючи зірки, і у вухах свербіло від їхнього свисту. Цапура замотиляла рогами, готуючись до захисту. Петро тільки-но відкрив рота гукнути Сердюкові, щоб тікав до біса, та той уже сам зметикував і поліз під колесо, знімаючи зброю. З першого воза вдарили автомати — то хлопці дружно зустріли атаку. Петро останнім пірнув у схованку, і тут повітря затріпотіло, забилося, завищало від мерзенних голих тварин з чортячими обличчями. Гидкі лапи, ще гидкіші схожістю своєю на людські, захапали колеса, борти, шукаючи споживи, і цапура захвилювалась, заіржала, відбиваючись від напасників. Терентій із Сердюками, просунувши автомати між борти, допомагали їй. Іванко теж захотів приєднатися, та Петро не пустив — біс його знає, молодого, ще цапуру вцілить. Так вони і сиділи під возом, дивлячись, як падають поруч великі, завбільшки з собаку, крильчасті тіла, і від цього видовиська, від галасу та виску, що чинився навкруги, хотілося забитися в куток якнайдалі і затулити голову руками.

Та на щастя, кажани скоро відчули, що їм тут, крім прочухана, нічого не перепаде, і стали відступати, зібрались у зграю, яка, спробувавши ще одну атаку і отримавши у відповідь жменю куль та цапурині стусани, полетіла геть на пошуки кращої долі.

Знов засяяли зірки. Запала тиша, пронизлива і порожня після того галасу, який був щойно. Тільки іноді цапура здригалася, обтрушуючись від слідів нападу, а то й від цілих кажанів, що заплутались в її розкішних патлах. Чумаки повилізали з-під воза.

— Добра буде вечеря для свиней, — протягнув Терентій із задоволенням.

Сердюки з Івасем перезиралися в захваті від перемоги. Ото хлопцям втіха.

Петро з огидою відкинув ногою забитого кажана:

— Про вовка промовка… Тільки свиней нам зараз не вистачає, мало халепи. Забиратись треба якнайшвидше, от що я скажу.

На головному возі, мабуть, дійшли такого ж висновку, бо вже забігали, розчищаючи шлях та загукали назад.

— Так, — відрубав Терентій, — Іванко, обчищати цапуру! Сердюки, розкидати падло! А ми подивимось, що накоїло це бісове поріддя.

Вони з Петром вибрались на воза і, поки молоді порпалися з кажанами, перевірили набої, харч, припнули все гарненько, поматюкалися на напасників і викинули їх кільканадцятеро на шлях.

— Слухай, — сказав між справою Петро. — Давай візьми собі малого, а я до цапури піду, щоб не сіпалася.

— Агов, козаки-Сердюки, як там справи? Бо час вже.

На дядькові слова брати вискочили з-поза воза і доповіли про повний успіх.

— Молодці, — похвалив Терентій. Тепер беріть зброю і ставайте на той бік, а ти, — він махнув рукою до Іванка, — підеш зі мною.

Рушили, з Божою поміччю. Коза спочатку хвицалася, та Петро її добре притис, і врешті вона заспокоїлась і пішла як треба. Спереду так швидко впоратися з переляканою твариною не змогли, і довго ще їхнього воза тіпало, немов у лихоманці.

— Петре! — гукнув ззаду Яровий. — Чуєш?

Петро прислухався. Далеко ззаду завищало і зарохкало. Набігли вже, ненажери.

— Це свині, — пояснював Терентій молодому. — Але це не ті свині, що батько твій полював. Це свині нелякані, а тому небезпечніші втроє. Вони не знають, що автомата треба боятися, от і не бояться. Зрозумів?

Проминули кілька старовинних селищ з напіврозваленими будинками, але, остерігаючись верхніх, не заглиблювались. Одного разу навіть були обстріляні: ким та звідки — невідомо, пукнув та пішов собі, шукай його тут, серед каміння. І хоч ні в кого не влучили, але від цього пострілу цапура знов почала сіпатись, аж поки збігла з дороги і провалила воза в якусь канаву чи покинутий льох. Дядьки страшенно матюкалися, поки витягли.

Уже наприкінці ночі завернули, обходячи велике місто — справжнє кубло верхніх. У молодих очі блищали, вони не проти були постріляти, а старі в душі молилися, щоб обійшлося, бо знали, чим таке стріляння здебільшого скінчується — верхні в цих руїнах як удома, а в чумака, крім воза, жодного захисту. Але Бог дав, минули.

Ще темрявою вийшли до стародавньої вежі, що маячила одна серед голого степу, та й заднювали.

— Чого, козаки, зажурилися? — дід Ївко мішав у казанку куліш. Дід був одночасно за ворожбита та за кухаря, і треба сказати, що обидві ці справи він знав досконало.

Молоді, що спочатку з палаючими очима обмінювались враженнями, зараз і справді позамислювалися, сидячи під стіною та чекаючи їжі.

— А може, не сподобалося вам чумакування? Може, назад підемо? — це вже Григір підхопив.

Сердюки, знаючи ці чумацькі витребеньки, тільки посміхалися, а решта наввипередки стали твердити отаману, що ні, мовляв, все сподобалося, навіть краще не буває.

Григір почухав потилицю:

— Не буває, кажете? Що ж, подивимось, — і обернувся до Петра з Терентієм: — Ну як гадаєте, старшина, заслуговують ваші хлопці на куліш?

— Хіба що наперед, — відповів Яровий, — бо воза таки не втримали.

— Не втримали, — згодився Петро.

— Е-е, — простягнув отаман, — це недобре, недобре. Але як їх не годувати, то завтра, мабуть, і зовсім не втримають.

— Охлянуть, — згодились дядьки.

— Теж недобре, — Григір зітхнув. — Що ж, доведеться годувати. Діду, а, діду! — гукнув він до Ївка. — А чи вистачить там хлопцям кулешу?

— Дивлячись, скільки з’їдять, — дід Ївко кинув погляд на витягнуті обличчя молодих і посміхнувся. — Сідайте, сідайте, хлопці, бо зголодніли, мабуть.

— Ну, як вистачить… — Григір витягнув свою ложку і разом з усіма всівся біля казана.

— Ой і куліш, ой і добрий же! — за хвилину вже говорив він. — Діду, навчив би ти хлопців такий варити. Згодиться, коли самі ходитимуть.

— Хе, — хитро всміхнувся дід, — навчу. Там же нема нічого. Сама вода. Сама вода, а в ній біда, а в біді дорога, а в дорозі холода, трохи солі, трохи квасолі, пшона, борошна й білого вина. Ото і все… — засміявся.

Куліш і справді був розкішний. Петро давно такого не їв, ще, мабуть, з того часу, як останнє з Григором ходив. Бо кращого кухаря за діда Ївка годі було шукати. А молоді рубали — тільки щелепи двигтіли.

Добре так сидіти в затишку, коли знадвору бешкетує Сонце і все живе сховалося по норах. Вимерла земля. Тільки вогнище потріскує, та цапури сопуть у кутку за возами. Навіть ложки вже не шкрябають казана — понаїдалися хлопці. Петро так розімлів від їжі та спокою, що навіть домівку згадав, Одарку, дітей. Мріяти став, що купить жінці з заробітку — їй же там справді не мед, одній з дітьми. А малим треба з верху іграшку привезти. Чортового горіха, наприклад, якщо знайдеться — хай мале бавиться.

— Справді, хлопче, справді, — перервав його думки рипучий дідів голос, — що то за козацька у тебе голова, все розуміє. Якби до неї ще трохи розуму…

Сердюки коротко реготнули в кутку.

Петро озирнувся. Всі чумаки відкинулися після їжі хто куди, а тепер підводили голови, бо дід Ївко, безперечно, збирався щось розповідати.

— Та ти не ображайся, дід жартує.

Петро подивився — кому це він? А, Іванкові, допік вже й старому.

— Воно і справді так ведеться, що коли є шлях, обов’язково потрібні чумаки. Справді. Бо вони одне без одного не можуть. От і на небі чумаки — аякже. І Віз є, і Чумаки, і Віл, і Коза є, і Плуг. Це ви поки в печерах сиділи, окрім стелі, нічого не бачили, а тепер доведеться розбиратись, що до чого, — дід Ївко розпочинав першу освітню лекцію для молодих і вмощувався зручніше.

— А було воно от як. У давні часи, коли Земля ще дівкою була, ходили небом всі разом — і Чумак, і Сонце, і всі-всі-всі. Запрягав Чумак вола та йшов собі, а Сонце йому шлях освітлювало. Добре жили. Так ось, одного разу попрохало Сонце Чумака допомогти — волосся своє золоте вимити та зачесати, хіба важко? Ну і Чумак так подумав. Став, рукава закачав, ковша взяв. Води черпає, на сонце ллє, добра лазенька! Аж тут Молодиця йде, звідки тільки взялася. Пишна така Молодиця, файна. Іде та на Чумака кліпає, що ти будеш робити! Задивився Чумаченько, руки опустив. Сонце йому: «Чом не ллєш, хлопче?» — а він не чує, тільки на Молодицю моргає. Розлютилося тут Сонце і каже: «Лий, вражий сине, трясця твоїй матері, бо повилазить зараз на дівчат дивитись!» Схаменувся Чумаченько, швиденько воду черпає, на Сонце виливає… І не вгадав. Окропу тільки зачерпнув, а холодної забувся. Ой, як Сонце залаялося, зашкварчало! А Чумак злякався, що наробив, за шапку та тікати. Сонце його проклинає, зі світу зжити обіцяє, за боки хапається. Ґвалт, галас, страшне, що робиться! Образилося Сонце з тої пори на Чумака. «Мало, — каже, — що мене обпік, так ще й утік, сучий син!» — і стало його палити вогнем, де побачить. А він і сам злякався і почав уночі ходити, коли Сонце спить. Так досі і живуть. Вже і опіки Сонцю позагоювалися чорними плямами, вже і Чумак посивів, і Молодиця вже Бабою стала, а все не можуть помиритися. Все випалює Сонце, що бачить, з люті, а Чумак все запрягає тільки вночі і на Сонце озирається, щоб не помітило… Отак, хлопці, діди мені казали, а я вам кажу, а ви вже своїм дітям казатимете.

Місяць стояв серед неба, освітлюючи чумацьку дорогу, а передній віз раптом зупинився і якось дивно замовкли на ньому чумаки. Петро пригальмував цапуру. Спереду щось стиха перемовлялися, а потім з осторогою покликали:

— Петре! Терентію!

Що там сталося?

Дядьки доручили віз та цапур Сердюкам і пішли вперед, де Григір з дідом Ївком, низько нахилившись, роздивлялися щось на землі.

Григір занепокоєно озирнувся і нетерпляче вимахнув рукою:

— Швидше!

Петро підійшов, нахилився і зразу ж холодна млявість пробігла йому м’язами, а серце загупало десь у горлі. Поряд Терентій перехрестився швидко:

— Допоможи, Царице Небесна!

Дід Ївко підвівся, обтрусивши коліна, і підсумував:

— Вона. Завертаймо, хлопці. Може, не унюхає.

Усі, неначе за командою, озирнулися навкруги. Там мовчав степ, і жодного вогника не блимало.

Петро підлетів до цапури і сіпнув повід:

— Ну, зараза!

— Хлопці, швидко розвертайтеся! Хазяйка! — Терентій вчепився за колесо.

З іншого боку налягали Сердюки. Віз зробив повний оберт, коли ззаду наздогнав отаман з рештою:

— Давайте, хлопці!

Петро ляснув козу батогом, і вони кинулися наввипередки. Летіли, не розбираючи дороги — аби встигнути, аби відірватись. Вози стукотіли на каменях, автомати гупали по спинах.

— Гей, швидше, хлопці!

Зірки на небі підстрибували в такт бігу.

— Гей! Нам би трошки відірватися.

Терентій з дідом Ївком сиділи на возах, міцно тримаючись за борти і вдивляючись у темряву позаду — ні, ще нема. Встигнемо?

Отаман хекав на бігу:

— Добре, хлопці, ще трошки!

Та раптом Терентій ляснув по борту рукою і довго та складно вилаявся. Всі замовкли очікувально, а дід обізвався зі свого воза, як стрельнув:

— Вона!

Цапури зупинилися так різко, що вози підбили їх під задні ноги.

— Стій, паскудо, бодай тобі!

Отаман плюнув у дорожню пилюку:

— Унюхала, стерво!

На обрії ледь жевріла маленька вогняна цяточка, наче далеке багаття. Петро відчув, як похололи у нього пальці. Терентій зліз із воза і люто копнув колесо. Дід забуркотів щось під носа — молився.

— Стій, паскудо, куди ти… — цапури побачили небезпеку і засіпалися. Молоді заходились їх приборкувати, але довелося таки Петрові самому взятися, тоді тільки принишкли, здригаючись та нервово форкаючи.

Коли Петро передоручив заспокоєних кіз Сердюкам і обернувся, отаман зважував у руках запасну вісь, а дід Ївко вішав на себе новенького Терентієвого автомата.

— Що, хлопці, коли вмирати судилося, будемо вмирати, як лицарі, — Григір нервувавсь, а дід на подив спокійно роздивлявся нову зброю.

— Головне, ви в очі їй цільте чи в рота, коли роззявить. Нам Бог допоможе — мені знамення було. Коли молодий ще був, дядько Жук — ви його не знали — таку одну в око вцілив. Якось виберемось. Мені зірка показала.

Терентій на возі вибирав собі дрючка поміцніше. Петро сперся на колесо і подивився на обрій. Заспокоює дід. А вогняна цяточка все збільшувалася, наближаючись. Унюхала, таки унюхала, отак було першу цапуру упускати — прикмета вірна, до невдачі.

Отаман звернувся до молодих, що принишкли осторонь:

— Ви, хлопці, залазьте на вози та тримайте кіз, бо без них не вибратися звідси. А коли щось з нами трапиться, — він помовчав і сіпнув ротом, — беріть голоблі, ставайте так, як ми, і бийте її, бийте, сучу дочку, поки око підставить… Якщо подолаєте, додому завертайте, дорогу знаєте. Зрозуміло? — молоді мовчали, тільки уважно дивились отаману в очі. — А тепер на вози. Хутко!

Петро зняв зброю з запобіжника і розіпхав по кишенях запасні обойми. Дід підвівся, і всі вийшли трохи вперед, щоб отримати простір для маневру. А вогник тим часом перетворився на пляму і продовжував наближатися з шаленою швидкістю. Чумаки розділилися: Терентій з дідом стали на один бік, а дід дав останні вказівки:

— Головне — їй стрибати не давайте і на ногах тримайтеся, бо як один впаде, всім нам хана.

Повітря наповнилося огидним смородом, вогняна пляма насувалася все ближче на зачарованих цим рухом чумаків, і за хвилину перед ними в усій красі, сяючи золотим вогнем, стояла сама Хазяйка Степу.

Петро облизав умить пересохлі губи.

Хазяйка завмерла, даючи жертвам змогу огледіти себе. Хизувалася, певно.

І справді було на що подивитися. Заввишки звірюка була десь людині по коліно, завдовжки — метри зо три, і на перший погляд могла б здатися просто великою ящіркою. Та сяюча броньована луска, що вкривала її щільно, захищаючи навіть від куль, палаючі ненажерливі очі, червоний рот з безліччю зубів підтверджували: так, це вона, невтомна, ненажерлива і непереборна, огидна і смердюча, сяюча і чаруюча, страшніша за Сонце, за свиней, за верхніх — Хазяйка, найжахливіша істота на верху.

— Рятуй нас, Заступнице наша!

Терентій з дідом Ївком рушили вперед, обходячи тварину збоку. Та озирнулась на них і люто вдарила хвостом, не знаючи, кого атакувати першим. Але за мить Григір допоміг їй вирішити, стрибнувши вперед і з усієї сили зацідивши голоблею по звірячій голові. Хазяйка зреагувала миттєво і схопила деревину зубами. Стріляти з-за отаманової спини було незручно, тому всі вимушені були просто спостерігати, як той намагається витягти свою зброю і як поступово Хазяйка наближається, закусивши кінець голоблі. Та в цей мент Терентій, що скінчив уже свій маневр, щодуж кийком оперезав тварюку. Вона сіпнулася убік, разом відпустивши Григорову зброю. Дід зразу ж стрельнув, але в око не влучив. Уся лють звірини тепер обернулася проти Терентія, вона приготувалася стрибати, але тут у бійку знову вступив Григір, що мав хвилинку перепочити. Крикнувши Петрові, щоб цілив у рота, він з розмаху ляснув звірині по морді просто біля ощиреної пащі. Петро натиснув на гачок, але кулі з виском відскочили від броньованої луски. До тварини знову взявся Терентій.

Хазяйка реагувала миттєво — тільки тріски летіли від голобель. Григір з Терентієм по черзі відвертали її на себе, Петро з дідом стріляли, мов несамовиті, але їм не щастило. Петро поміняв обойму і спробував вцілити в око — та де там, хіба влучиш у таку щілину? Тварюка рухалась, як добре відлагоджений механізм — без жодної втоми, методично обертаючись на удари і атакуючи чумацькі кийки. Люди почали нервувати: та невже вона залізна, бісова душа! Холодний азарт бійки переростав у лють, а зрештою й у відчай — такими безсилими виявилися автомати проти броньованої шкіри.

Терентій несподівано ослизнувся, на мить втратив рівновагу — і тут Хазяйка, різко сіпнувшись, вибила палицю з його рук. На допомогу кинувся Григір. Вдаривши звірюку по потилиці, він відвернув увагу на себе, але тепер вже кепсько прийшлося самому, бо Терентій на хвилину забарився, піднімаючи голоблю. Отаман ухилився раз, вдруге.

Задні ноги звірини підібралися для стрибка. Петро випустив півобойми, намагаючись перешкодити, та куди там — клята тварина на кулі навіть не оберталася. Григір завмер, чекаючи атаки, і ніхто не помітив, як у цей мент поза Хазяйки виник дід і з переможним криком вдарив її прикладом по нозі. Хазяйка рвонулася, наче несамовита, дід покотився клубком — живий, ні? — і тут Григір напав на тварюку ззаду. Хай їй біс! Тим часом Терентій вже опанував становище й з кийком у руках перехопив напасницю. Дід за його спиною підводився з колін — живий!

Хлясь!

Петрові на мить здалося, що паща відкрилася червоним проваллям, і він натиснув на гашетку. Дарма. Нічого не могло завдати клятій потворі шкоди. Вона продовжувала методично наступати, а чумаки поступово втомлювалися, все непевнішими ставали їхні удари, все далі від мети летіли кулі.

Точно. Петро ясно уявляв, що має статися далі: ще одна помилка, дві, три — вони ж не залізні — і ця смердюча красуня їх зжере. Всіх. І хлопців на возах, і цапур. Хвиля огиди і розпачу піднялася в ньому.

«Діво-Заступнице, зроби ж що-небудь, не дай загинути своїм дітям, не дай…»

Григір важко дихав, вимахуючи огризком голоблі. Петро знову стрельнув — мимо. Хай тобі! Перед очима ходили Григорові плечі — вгору-вниз, вдих-видих, стрибок-удар. Чи надовго його вистачить?

І ось в один з моментів, коли Терентій трохи забарився з ударом, отаман раптом став. Став і відкинув залишки палиці. Його спина затулила Петрові весь краєвид — Хазяйку, Терентія.

Григір стояв, важко опустивши руки, а дід Ївко стріляв як скажений і кричав:

— Григо-о-о-о-оре! Григо-о-о-о…

Що було далі, Петро не розібрав. Просто в одну мить Григора не стало, а там, де він був щойно, з’явилася паща — червона, з трьома хребтами зубів, з роздвоєним чорним язиком. І, не пам’ятаючи себе, кричачи щось уголос, Петро, кулю за кулею, всадив у цю пащу все, що лишалося в обоймі.

Постріли, крики, падіння важкого тіла злилися у вухах в один несамовитий зойк, після якого запала мертва тиша.

Тиша.

Петро опустив руки.

Праворуч підводився з землі Григір, зліва бігли Терентій з дідом, а прямо лежала вона — конаюча, переможена Хазяйка Степу, і видно було, як разом з життям залишає її тіло золоте сяйво — наче шкіра злазить з броньованого тіла.

І тут Петра затрусило. Він затремтів весь — від пальців до потилиці, нижня щелепа виробляла такі танці, що він вимушений був міцно затулити рота, щоб зуби не стукали. Але це не допомогло. Петро трусився всім тілом і свідомістю, тому не бачив, як підійшли хлопці, як хитали головами молоді, а дядьки тільки мовчки стояли, навіть не дивлячись одне на одного, несила радіти, ба навіть руки підвести.

Отямився Петро вже біля воза. Поруч дід витирав хусткою кров з обличчя. Григір сидів, спершись на колесо, молоді тихенько перемовлялися на тому боці.

— Що, дісталося?

Дід відняв закривавлену хустку від обличчя і посміхнувся у відповідь:

— Хай їй біс, падлюці. Як же я тепер до дівчат піду?

Ніхто на жарт не зреагував. Петро сплюнув, витер рота і подивився на обрій. Тихо, порожньо, ніч, наче нічого не сталося.

— Світанок скоро.

— Га? — Григір розплющив очі, наче прокидаючись.

— Рушати час, — повторив Петро і поволі пішов до цапур.

Поки перевіряв упряж, хлопці схаменулися і кинулись допомагати. Старанні, як ніколи. Ззаду зупинився Григір. Він деякий час спостерігав, як Петро порається біля кози, потім поклав руку йому на плече:

— Ну що, Петре, живі?

Очі в Григора були прозорі-прозорі. Петро посміхнувся і ляснув долонею по отамановій руці:

— Живі!

Вози рушили, порипуючи, і чумаки пішли вперед, залишаючи позаду свою перемогу, мертву Хазяйку і смертельний жах верхніх ночей. Треба поспішати. Скоро світанок.

Е-е-е, хіба тепер той степ, що був колись? Колись він до жовтня стелився травами, що вітер ганяв тяжкими хвилями сюди-туди, колись ці трави були такими, що покривали з головою і волів, і воза, тільки батіг виднівся іноді. І річечки колись тут були, струмки, струмочки. Де все поділося? Тільки тополя стирчить серед степу — звідки вона тут, нащо, ніхто не знає — стоїть собі, шумить, степ оглядає.

Отаборились чумаки біля тополі, пустили воликів пастися — тільки плечима знизали. Що тут можна знайти поживитись? Скільки око бачить — суха сіро-жовта травичка, де брунатніша, де чорна — татари попалили. Та видно, щось там таки є, бо круті роги посхилялися, сопуть сіромахи, ремиґають.

А вже і сонечко сідає. Вози стоять чорними могилами. Вітерець легенький пробігає — нема чим погратися небораці, одна подружка — тополя, що її гойдати, голову пригинати.

Між возами багаття, вечеряють чумаки. Вечеряють — завтра Перекоп, як воно торгуватиметься? Став Місяць серед неба. Дідух. Неабиякий мандрівник, він усе розуміє, не одного разу сам ходив, не одну дорогу освітлював. Тільки чутно:

Заспіва-а-али чумаченьки в лузі…

В якому там, в біса, лузі? Голо, і вітер виє.

Зірки засяяли. Зірок на небі — як билинок у степу. Кожна з кожною розмовляє, прислухайся — почуєш. Іскри з багаття злітають високо-високо і сяють звідти. А яка злетить вище за всіх, до неба, — та стає зіркою. Це точно, старі люди бачили.

Ой, заслаб чумак, заслаб…

Не треба, хлопці, про «заслаб», не треба. Давайте веселішої. Завтра Крим, усі живі, здорові, тьху-тьху-тьху. Давайте краще про дівчат.

Ой, мамо-мамо, Іде чумак з возами, Іде чумак з возами, Підморгує бровами…

Кажуть, що пісні свої чумаки підслуховують у морських людей. Вночі прокрадаються на берег моря і нишком слухають. Не знаю. Не знаю, брехати не буду. Тільки от чого не розумію — звідки тим морським людям знати за карії очі, за чорнії брови, за ті вишні-черешні? Га?

Не знаю, не знаю, брехати не буду. Один мені присягався, що сам на тім березі був, пісні морські слухав. Чого б це йому вигадувати, справді?

Затишно біля багаття. Воли сопуть. Земля, нагріта за день сонцем, віддає потрошку тепло. Як та пічка. Стели свитину та вкладайся. Старий щось розповідає стиха. Пригрілися хлопці, позіхають. А ось вже і багаття згасає.

Спить табір. Завтра з сонечком рушати. Тільки тополя сторожею над ними, що вона думає, хто її знає? Може, день новий виглядає — їй там краще видно. Цвіркуни гукають по степу. Земля остигає.

Усе вкрила ніч. Час зупинився. Тихо…

А ось і сонечко. Тополя його першою побачила і віттям зашаруділа — прокидайтесь, хлопці, годі спати. Воли затрусили головами. Чумаки повставали, снідають, запрягають, перемовляються.

І рушили. Тополя дивиться їм услід, як за останнім возом здіймається курява. Звідки тут тополя, одна серед дикого степу? Хто поставив її сюди? Може, це дівчина, що милого не діждала. Як там у Шевченка, пам’ятаєте? Ні, тепер Шевченка не читають. Тепер читають інших… Хоча… Чи знову читають? Щось я не розберу останнім часом.

Стоїть тополя, дивиться за обрій, за хмари, їй все видно. Ось уже і валка зникла, і курява вляглася, порожньо стало в степу. Час зупинився. І не сумно тобі, тополенько, одній тут стояти?

А може, це чумаки як раз її посадили — як позначку, щоб зі шляху не збитись, чи на пам’ять про якусь подію. Може, врятувалися вони тут чудесно, а може, товариша поховали. Давно це було. Тополя вже, мабуть, і сама не пам’ятає.

Гой-гой! Розповім я вам історію, як дівчину Наталочку — карі вічка, шовкова спідничка — захопили татари. Татари люті-люті, очі в них вузькі, на дівчат ласі. Ой, бережіться! Не вбереглася Наталочка. І як везли її степом у ханство-поганство, і як плакала вона гірко, а вночі, коли поснули кляті, втекла. Втекла Наталка, та де ж тобі в степу сховатися? І як стала вона, плачучи, і як обернулася на тополеньку, щоб ворогам не дістатися, щоб міцно за землю триматися і на Україну придивлятися.

Розповісти? Ні, не буду, бо сміятиметесь. Хіба зараз таке розповідають? От раніш було дівчата від таких баєчок слізоньки втирали і до хлопців пригорталися, а тепер — де мені!

Стоїть тополя, дивиться, а повз неї плине час. Нечутною ходою ідуть доба за добою. Вдень вона сонечку радіє, а вночі з зіроньками балакає, давнину згадує. Є що пригадати. Скільки себе пам’ятає, повз неї чумаки ходили, ночували, воликів пасли, а коли й билися. Завзято ж вони б’ються, не дай Боже!

А ще казали: то так прибульці помічають свої космодроми. Отак — де тополя стоїть у степу, вважай, їхніх рук справа. Тобто не рук, а як там воно — лап, чи що. Кажуть, що степ у нас рівний, як стіл, кращого годі й бажати. А щоб не заблукати — тополі. І я вірю. А що, у нас добре сідати. Яка не яка травичка, а з чумацькою валкою можна хоч куди дістатись. Чом не сідати? Сідай на здоров’я.

Але що там на обрії закурявилося? Нумо, тополенько, подивися, ти вища. О, це наші чумаки. Вертаються вже. Так ми тут забалакалися, що вони і вторгувати встигли, і завантажитись. Тепер додому йдуть. Швидкі хлопці. Що ж, почекаємо їх, приєднаємось — гуртом веселіше.

Коза — вона як дитина, справді. Коли погонич не в настрої чи негода якась — ледве ноги пересуває, голоблі гризе. А як настрій добрий і зірочки з неба Місяць затьмарили — біжить, тільки встигай тримати. То байдуже, що віз із верхом, що додому далеко, що дорога в степу не бита. Аж хвостом із задоволення мотиля.

Додому. Тепер дорога пряма.

Валка йшла, як і перше — попереду Григір з дідом, позаду Петро з Терентієм. Ну і хлопці, звичайно. Де ж вони дінуться. Йшли без пригод, тьху-тьху. Досить уже, мабуть, і того, що було. Дід Ївко перед поверненням мажі позаговорював. Тепер, як Бог дасть, можна і про домівку мріяти. А таким, як Григір, запеклим, — про новий похід. Багато ще на солонцях солі, правнукам, мабуть, вистачить.

Іванко порушив мовчанку, що тривала біля воза, і сіпнув за рукав старшого Сердюка:

— Василю, а, Василю. А от мені мати казали, що всі чумаки — страшні розбишаки, — він прилаштувався поруч із Сердюком, намагаючись потрапляти в такт його важкій ході. — То я зараз, знаєш, що думаю? От дивись, я тепер чумак. Так?

— Так, — Василеві губи самі по собі розтягнулися у широкій посмішці.

Іванко й собі посміхнувся радісно. Що то за відверта дитина!

— От бачиш, я чумак. Але хіба ж я розбишака?

Його перервав дружний вибух реготу. Аж цапура злякалась. Терентій наздогнав розгубленого від загальних веселощів хлопця, лагідно обійняв його за плечі:

— Ти на воза сідай, синку. Заморився вже, мабуть. Івась ізнизу глянув на дядька:

— Так я гадаю, що то, певно, неправду казали…

Неправду, синку, неправду. Ти на воза сідай.

Хлопець слухняно вхопився за борта. Він анітрохи не нітився дядькового піклування. Та й коли старший дозволяє, чом би не проїхатись трошки. Слава Богу, ні поранених, ні хворих поки нема.

Валка наближалася до темної високої стіни лісу. Ото вже дістатися, а там праворуч і краєм, аж до дому. До Крайніх печер не більше ніж зо три переходи лишилося. Потім перепочити трохи, з людьми порозмовляти, і ще два переходи, але то вже дрібниці. І солі можна заразом продати, хоч і дешевше, але теж гроші. Петро йшов, поринувши у свої думи, коли раптом з воза почувся тихий голос:

— Дядьку Петре, дядьку Петре!

Він озирнувся і чомусь теж стиха відповів:

— Що таке?

Голос у Івася був схвильований.

— Дядьку Петре, а там щось ззаду таке… Наче наздоганяє хтось.

Петро прислухався. Чутно нічого не було, хоча…

— Терентію, чуєш? Ану послухай, що там ззаду.

Терентій озирнувся:

— Наче справді щось є. Я давно вже прислухаюся. Давай, потримай цапуру, я їм зараз гукну, — він клацнув затвором автомата.

Брати здивовано оглядались на дядьків. Що це, ні сіло ні впало?

Терентій розвернувся:

— Ану пригальмуй…

Він став на одне коліно, придивився.

— Тарарах-ах-ах! — рознеслося степом, і знову: — Тарарах-ах!

З переднього воза схвильовано загукали. Терентій знову ляснув у темряву короткою чергою, і раптом ніч ззаду спалахнула у відповідь. Спалахнула одночасно з кількох боків, так що кулі засвистіли навкруги.

— Лягай!

А кулі: вз-з-з-з! вз-з-з-з-з!

Петро щосили тримав перелякану цапуру.

З першого воза почувся голос Григора:

— До лісу відходимо! Швидко!

Швидко то воно швидко, та довелося ще кілька хвилин розвертати осатанілу від пострілів козу. Хоч би не зачепили, не дай Боже. Спереду дід навпрочуд швидко впорався зі своєю.

— Ану, хлопці!

Усі повискакували з-під воза і стрибнули через борти, тримаючись хто за що. Терентій, упершись плечем у мішки, стріляв з однієї руки.

— Пішла! Гей-Гей! Вивозь, суча дочко! — Петро щодуж оперезав цапуру малахаєм. — Гей!

Дід Ївко не по-людськи пронизливо гикнув, і вози зірвалися з місця, набираючи швидкість. Рятуй, Чумацька Заступнице!

На першому возі хтось теж примудрявся пострілювати. Ото вже завзяті! З темряви активно відповідали, але кулі не завдавали шкоди чумакам — мабуть, через велику відстань складно було вцілити. Два вози летіли степом, шалено стрибаючи та гойдаючись.

— Гей! Гей!

Ззаду погоня люта. Може, розбійники, а може, верхні. Дай Боже й не довідатись.

Чумаки озиралися то на ліс, що височів уже зовсім поруч, то на погоню. Петро облизав губи:

— Встигнемо, хлопці. Ще трошечки. Ну…

І тут спереду, з самого краю лісу, вдарив кулемет. Часто-часто так, як раз між вози. Цапури рвонули в різні боки, мало колеса з осей не позлітали.

— А! Трясця твоїй матері!

Петро не бачив, що там поруч коїлося, він тільки відчув, що воза розвернуло, і якщо не вгамувати стрибаючу козу, то вона понесе просто поміж двох ліній вогню, як на розстріл. Він кричав, намагаючись заглушити стрілянину, але звірина вже геть очманіла. Кулемет торохкотів методично, цапура підкидала то задні, то передні ноги, голоблі тріщали, і тут ззаду щось вибухнуло, сяйнувши на пів-степу. Віз штовхнуло вперед, а потім шалено засмикало та закидало, бо цапура рвонула навпростець, поміж дерев, залишаючи десь позаду постріли та крики. Петро вже не міг нічого вдіяти, він тільки міцно вхопився за борт і пригнувся, щоб не зачепитись за гілки, а віз гойдало так, що аж дошки рипіли, погрожуючи ось-ось зламатись, а чи навіть викинути чумаків просто під скажені копита. Чи втримався ще хтось на возі, Петро не знав, чулися інколи зойки, та не було змоги обернутися. Він стискував борти, аж пальці побіліли, і не розумів, чому досі не вилетів на землю та не розбився об перше-ліпше дерево.

…

— Бодай тобі… — почувся ззаду голос Терентія.

Так. Живий.

— Петре, агов! Ти ж не випав, я знаю.

Петро підвів голову. Перед ним в усій своїй красі стояв Терентій Яровий і витирав юшку з розбитого носа:

— Нічого не зламав?

Петро знизав плечима. Руки й ноги, начебто, були цілі, хоча й не дуже слухались господаря. Особливо руки. І серце гупало в голові, як дзвін. Петро зліз із воза і всівся просто на землю, спершись долонею на колесо.

— Хлопці! — Терентій гукнув удавано-весело і, відповідаючи на здивований погляд Петра, кивнув: — Так, живі всі.

З-за воза з’явилися Сердюки. Василь важко накульгував на ліву ногу, а на Сашка взагалі страшно було дивитись. По обличчю наче молотарка пройшлася, кров навпіл з брудом на шиї.

За братами, обідраний, мов волоцюга, виступав Іванко.

Петра чомусь дуже насмішила саме його поява:

- Івасю! І ти не випав?

Той у відповідь тільки кивнув та шморгнув носом.

— Хе, випав, — старший Сердюк щиро посміхнувся. — Ми з Сашком його ледве від воза відірвали.

Петро кинув поглядом на воїнство. Красені! Юшка тече як у одного. Він помацав у себе під носом і засміявся. Ну нічого. Вискочили.

Терентій, так само посміхнувшись, сказав:

— Знаєте, що я думаю, хлопці. Що нас навмисне розділили. Бо на два вози у них, мабуть, сили не вистачало, то вони тепер тільки нас будуть шукати або Григора, — він знову посміхнувся. — От іще б знати, кого саме.

Справді, дуже смішно.

Петро підвівся, спершись на колесо, і взявся обтрушувати штани:

— Нас. Нас вони шукатимуть, бо ті додому рвонули… А ми Бозна-куди заїхали.

Хлопці стояли мовчки. Терентій підсумував:

— От і я гадаю, що нас. Так що давайте думати, що робити. Поки голови цілі і є чим мудрувать.

Цілі голови замислилися, хто як міг. Справді, нічого доброго. Мало що треба йти через ліс навмання, так ще й не знаєш, з-за якого куща отримаєш кулю.

Раптом усупереч загальному настрою обізвався молодший Сердюк, Сашко. Він трохи закашлявся і сказав похмуро:

— Я так гадаю, поки ми мудруватимемо, вони нас оточать. Треба далі у ліс зайти.

— Слушно, — Терентій запитально глянув на Петра і скомандував: — Уперед!

Не можна сказати, щоб хлопці наввипередки кинулися виконувати наказ, але становище всі розуміли. За кілька хвилин вантаж на возі був наново принайтований, цапура перепряжена, і чумаки рушили поміж дерева вглиб лісу.

Ззаду давно не було чути пострілів — може, вже й рискають за ними, хтозна. Отаборитися б десь, а там можна і бій прийняти, теж чумацьке діло.

Зупинилися під деревами на краю великої галявини. Місце відкрите, зненацька не захоплять. Петро розпрягав і заспокоював цапуру, а хлопці взялися до табору. От якби два вози можна було поставити… Хоча і так спробуй-но візьми обкопаного воза. Він огризатиметься, поки лишиться хоч хтось живий. А чумаки живучі.

Цапура Петрові не сподобалась. Млява, тремтить. Він припнув її біля чагарнику і огледів нашвидкуруч, вирішивши, що розбереться потім, якщо буде час. Бо зараз не до того.

— Агов! Дядьку Петре! — загукали від воза. — Ідіть, поїжте!

Потім почувся роздратований Терентіїв бас:

— Чого ти галасуєш, бовдуре, верхніх хочеш накликати?

Петро пірнув під воза і опинився в затишній схованці. З усіх боків височів земляний вал, а всередині земля була ретельно вибрана — навчилися хлопці чумацької науки. Тут при скруті і днювати можна, не те що від верхніх боронитись. Сіль згори від променів захистить. Посередині розстелено свитину — чумацький стіл.

У фортеці верховодив Терентій.

- Їжте, хлопці, бо вартувати до ранку, — він одкраяв собі величенький шмат сала. — Я так гадаю, що нас ще з годину шукатимуть. А ми поки поїмо, скористаємося моментом.

Ніхто розмови не підтримав. Петро жував і думав, що не зважаючи на бадьорий голос Ярового, насправді нема з чого радіти. Хоч і їжа поки є, і води доволі, проте виснажені всі вкрай. Який шлях позаду! Та й що то за робота: сидіти й чекати, поки тебе знайдуть. Неначе куріпка якась.

— Не піде таке діло, Терентію, — Петро присунувся до Ярового. — Та кинь ти сало, побалакати треба.

Терентій запхав до рота останній шмат, кілька секунд уважно жував, а потім, разом усе заглинувши, витер руки об коліна і видихнув:

— Ну що ж, побалакаємо.

Петро влаштував собі зручненьку схованку в самій гущавині. Звідси було добре видно віз на краю галявини та обкладений травою бруствер, такий мирний і затишний на перший погляд. Табір собі й табір.

Поруч, кроків за десять, влаштувався Івась. Він помітно хвилювався, крутив головою, але був повен рішучості і весь час перекладав автомата якнайзручніше. Ач, який завзятий! Петро посміхнувся подумки. Боїться, звичайно, он як наїжачився.

На велику користь від Івася ніхто не розраховував, тому поставили його з Петром — щоб був під наглядом. Терентій із Сашком влаштувалися з протилежного боку галявини, а центром всієї схеми був віз. Обернутий боками до чумаків, він став чудовою мішенню, і Петро тільки зараз оцінив повною мірою ідею Терентія. Тепер якщо верхні вийдуть на галявину, зразу ж опиняться в пастці. А Василь, що лишився під возом, битиме ззаду.

Місяць вже пішов спочивати, і ліс освітлювали лише передранішні зорі. Тільки б до ранку встигли, бо тоді доведеться вертатись під воза.

Та й шкода буде, коли така задумка пропаде.

З кущів почувся умовний свист. Петро прислухався. Ага, почалося. Івась подивився на дядька з тривогою, і Петро заспокійливо підвів руку. Щоб не стрельнув, не дай Боже, з переляку.

Наче нічого не змінилося на галявині. Той самий віз, та сама трава, ті самі зорі, але якимось тривожним стало повітря, повною напруги нічна тиша. В кожному шурхоті чувся ворог, а кожен тріскіт нагадував клацання затвору.

Проте супротивник з’явився без звуку. Раптово. Праворуч від Петра з темряви виникла людина, що обережно сунула через кущі. Озброєна рушницею, в якомусь дранті — лісовик, мабуть. За ним скрадалися двоє верхніх. Петро мало не вилаявся від огиди. Кремезні, зі звірячими рухами, якось неприродно виглядали вони поруч із людиною. Мов малюнок лихого маляра. Криві ноги, короткі гнучкі тіла і страшні перекривлені пики, геть укриті лускою. Жах. А ще кажуть, що вони людям рідня.

Верхні були добре озброєні. Принаймні в одного — автомат, а що мав другий, роздивитися не вдавалося. Певно, теж не пукавка. Петро, вибравши мент, і собі свиснув птахою, як домовлялися. Верхні, наче за командою, озирнулися.

Петро боровся в собі з бажанням стрельнути у відкритих ворогів. Певно, вони були не самі — десь у кущах зачаїлися спільники, щоб обійти воза ззаду. Але поки нападники про щось радились стиха, і Петро жестами намагався заспокоювати Іванка, та заразом і себе. Та ось, корячись якомусь нечутному сигналу, напасники, лишивши одного в кущах, обережно поплазували до воза. Що й казати, рухалися вони бездоганно. Ані травичка не зашурхотить, ані пташка не злетить. Навіть приблизно не можна було вгадати, скільки ворогів скрадається у кущах, бо навіть ця трійця геть розчинилася серед трави.

От собачі діти! Петро краєм ока слідкував за верхнім, що лишився на узліссі. Той так само уважно дивився на галявину і нервово дригав ногою. Хвилюється, падло. Хоч би Василь там не проспав. Але передні, певно, вже біля воза.

Чого ж він не стріляє? Петро озирнувся на Івася. Той лежав блідий, нерухомий, міцно вчепившись в автомата, і теж уважно слідкував за галявиною.

Чому ж Василь не стріляє?

Враз почувся войовничий вигук, і біля самого воза з трави виринули чорні постаті. Мабуть, із десяток. За кілька стрибків вони вже були мало не на возі. Але з-під коліс на це анітелень. Петро ледь сам з кущів не вискочив. Що ж він робить?

Напасники, що очікували бодай на якийсь опір, теж розгубилися. Замість кинутися вперед, стріляючи та перекидаючи воза, вони здивовано спинилися й заозиралися навкруги. Заперегукувалися. І справді, де ж це таке бачено, щоб чумаки свій крам покинули?

Петро стиснув приклад, вибираючи, в кого першого стріляти — чи в того верхнього, що в кущах, чи в лісовика, який, намагаючись щось зрозуміти, зазирав під воза, якраз туди, де ховався Василь. Ну, хлопче, відгукнися цьому цікавому!

Проте на галявині панувала тиша. Лісовик, позазиравши між колеса, підвівся цілим і неушкодженим. Підвівся і розвів руками.

Петро теж нічого не розумів. Куди ж Василь подівся?

Лісовик щось завзято розповідав своїм товаришам, деякі теж зазирали під воза і теж розводили руками. Хай їм біс, паразитам. Де ж Василь?

Здивовані верхні про щось порадились поміж собою, а потім, вирішивши, що віз і справді покинутий, радісно загукали та замахали руками, скликаючи товаришів. Тим часом ті, хто лишився для прикриття в кущах, вже й самі сунули на галявину, не почувши звичних звуків бійки. Знявся з узлісся і Петрів підопічний. Він випростався, поклав зброю на плече і завзято дряпався навпростець, вимахуючи руками.

Загалом напасників виявилося дванадцять душ. Вони радо обмацували здобич, а двоє найменш терплячих вже почали витягати мішки через край.

Зараз весь крам попсують, наволоч. Петро поклав пальця на гашетку, але цієї миті, неначе прокинувшись, з-під воза обізвався Василів автомат. Він випустив коротку чергу, даючи знак, що вже час втрутитись, і ліс у відповідь відгукнувся пострілами. Верхні навіть зрозуміти нічого не встигли, заозирались було, але кулі вже засвистіли галявиною, хапаючи їх на місці злочину.

Тільки б сіль не дуже подзьобати, думав Петро, старанно вицілюючи наступного ворога. Верхні у паніці метушилися біля воза, а з-під колес їх шпигав Василів автомат. Кулі, що не знаходили своєї цілі, дзижчали над Петром.

Осьо вам чумацька сіль!

Ті, хто намагався втекти від вогню з чумацької фортеці, потрапляли під перехресний вогонь з кущів, і не було куди сховатись підступному ворогу.

Нате. Їжте. Осьо вам здобич, осьо чуже добро.

Пекло на галявині тривало недовго, бо скоро не лишилося вже жодної чорної постаті в прицілі і не озивався ніхто у відповідь на постріли. Перемога чумаків була повною.

Петро для певності ще поляскав по траві, в яку падали поранені вороги, і відклав розпечену зброю. Поруч Івась отетеріло витріщився на галявину.

— Гаразд. Одвоювали на сьогодні, — Петро почав підводитись, спираючись на землю. — Вставай, синку!

Іванко підвівся блідий-блідий, з переляку, мабуть. Нічого, минеться. Цікаво, чи він хоч стріляв?

Петро взяв автомата і, лишивши хлопця приходити до тями в кущах, вийшов на галявину. Так, добре вони тут похазяйнували. Відверто кажучи, здавалося, що всіх верхніх поклали, бо не бачив, щоби хтось втік, але тепер біля воза він налічив вісім тіл і ще одне біля кущів, бідак, мабуть, вже гадав, що врятувався. Тобто троє втекло. Ну нічого, вони тепер довго не отямляться.

З-за воза з’явився Терентій із Сердюками. Василь виступав, наче іменинник.

— Таки хтось утік? — спитав Терентій. — От сучі діти!

Сердюки дивилися героїчними поглядами.

— Де ж ти заховався, легеню? — Петро поплескав Василя по плечу.

— А я за дно вхопився та й висів, а вони, дурні, на землю дивилися. А потім як стрельну, а вони як заверещать!

Сашко гордовито поглядав — от, мовляв, які ми, Сердюки! А Василь вів далі:

— Я зрозумів, що вони когось у кущах лишили, ану, думаю, сховаюсь.

Петро кинув поглядом на чумацьку роботу — таки добре попрацювали. Тепер ще трофейна зброя буде на продаж, яка не яка — копійка. Терентій, лаючись, поправляв мішки на возі, що їх тягнули верхні, та прискіпливо оглядав дірки від куль.

— Можна було б і влучніше стріляти, — бурчав він.

Петро посміхнувся — що то за хазяйська душа, а потім згадав, що сам про це думав у кущах, і посміхнувся ще ширше.

— А чого це ти кульгаєш? — Василь питав Іванка, який нарешті з’явився на галявині.

Петро озирнувся:

— Що, поранили?

— Та нічого, — хлопець ніяково посміхнувся. — То я залежав трохи.

Терентій засміявся:

— Ото козак! Воював, аж ноги позалежував. Добре, хоч не заснув, — він насмішкувато оглянув хлопця. — А де твій автомат?

Тут Іванко зовсім знітився:

— Я… там… забувся…

Чумаки вибухнули реготом.

Поки червоний мов буряк хлопець бігав по зброю, зібрали трофеї. Не дуже розкішні, бо у двох верхніх замість автоматів були якісь саморобки. Зате в лісовика виявились чудові чоботи, та й набоїв назбиралося до чорта. Клопіт виправдався, як пожартував Терентій.

Петро пішов до схованки за цапурою, решта взялася до воза, і за півгодини валка знову рушила передранішнім лісом, щоб відійти хоч трохи від місця битви — про всяк випадок. Знову рипів віз, форкала коза, а гола лісова земля, як і степові трави, слухняно вкладалася під ноги чумакам. От пройти ще трошки, знайти затишне й безпечне місце, щоб на днівку стати.

Цапура заспотикалася на всі чотири ноги, коли до крайніх печер лишалося трохи більше за один перехід. Петро вже з годину придивлявся до неї. Оце так. До дому ж лишилося зовсім нічого.

— Що це з нею? — наздогнав ззаду Терентій.

Петро відповідати не спішив. Він знову й знову придивлявся до цапуриної ходи і намагався з’ясувати, чи довго вона ще протягне.

— Хоч до Крайніх дійде?

Петро тільки плечем сіпнув. Якби то знати.

Терентій не вгавав:

— Може, зупинку зробимо?

Зупинитися все ж довелося, бо Петрові треба було подумати, а заразом і цапурі перепочити, може, менше кульгатиме.

Хлопці радісно готували попоїсти. А що, додому вже недалечко. Потихесеньку, із зупинками, все одно тепер першого воза не знайти, якщо ті все-таки вискочили із засідки. А як не вискочили — тим більше.

Петро оглянув бідолашну козу і сумно похитав головою. Терентій стояв поруч, запитально дивлячись.

— Кепсько, — відповів Петро на німе його питання. — Кепсько. Й доби не протягне.

Терентій присвиснув:

— Тю-у-у. А що ж робить?

Поки хлопці відпочивали, хто як вмів, Петро випряг козу. Нещодавно гордовита і навіть грізна тварина тепер тремтіла всім тілом і була такою слухняною, аж шкода брала.

— Ну-ну. Ну, хороша, хороша.

Довге густе хутро наче вкрилося рудим пилом. Петро потер цей пил у пучках, понюхав і аж почорнів обличчям. Наче не довіряючи собі, він назбирав у долоню ще трошки, ще понюхав, а тоді втупився поглядом у землю і завмер мовчки, не відповідаючи на запитання занепокоєного товариша.

Коїлося щось недобре.

Врешті у Терентія урвався терпець. Він смикнув Петра за рукав і гримнув у саме вухо:

— Та що сталося? — але той у відповідь навіть не ворухнувся і тільки за кілька хвилин немов прокинувся, надумавши щось, і підвів голову.

— Спробуй її нагодувати, — він передав Терентієві мотуз, а сам підкреслено твердим кроком попрямував до воза.

Хлопці відчули щось надзвичайне у серйозному дядьковому обличчі і принишкли, покинувши справи. У повній мовчанці Петро витяг з потаємного кутка маленьку торбинку з густо вишиваним чудернацьким візерунком, жовтим на червоному тлі. Потім, наблизившись до багаття, витяг з нього товстеньку дровеняку, намалював нею два кола в повітрі і плюнув на вогонь.

Усі зачудовано дивилися на незрозумілі приготування, а коли Петро попрямував до кози, поволі потяглися слідом.

Терентій розвів руками і вилаявся:

— Не їсть, паскуда, хоч ти їй… — але побачивши Петрове обличчя, зразу замовк і втупив у нього здивований погляд.

Петро йшов, дивлячись в далеку далечінь, погойдувався трошки з боку в бік, пританцьовуючи, а палаючий кінець деревини в його руках описував у повітрі вогненні кола.

— З нами Хресна сила! — Терентій відійшов з дороги, підвів руку, щоб перехреститись, але тут палиця зупинилась, а полум’я, що одразу спалахнуло на її кінці, висвітило скривлене в недобрій усмішці Петрове обличчя.

— Не треба Хресної сили.

Усім стало страшно.

Палиця знову почала виписувати кола, і Петро продовжив свій рух до цапури. Всі зупинилися на місці, несила ступити крок. І тут чи почулося, чи справді, але здалося всім, що серед цілковитої тиші залунав його голос, завів якусь незрозумілу швидку пісню. Як шурхіт трав лилася ця пісня, і жодного слова розібрати не можна було. Тільки у-у-у-у-у, а потім ще раз у-у-у-у — як вітер.

Чумаки не могли відвести поглядів від цієї картини: вогняні кільця, рвучкі рухи, ковзаючий, якийсь невловимий ритм — аж самі, здається, піддалися чарівній силі. Але найдивовижніше поводилася при цьому цапура. Вона підвела похилену голову, витягла шию і немов скам’яніла, завмерла, витріщивши на вогняні кільця вмить засклянілі очі.

Знов у-у-у-у! — може, й справді вітер, а потім вже безсумнівно Петрів голос — хрипкий, задушений, і слова майже незрозумілі:

- І не тирлич, і не тоя, і не ярчук — собака скажений, а через ту воду з-під каменю, і на небо, і на землю…

А рухи все прискорювалися, прискорювалися, і раптом Петро скуцьорбився весь, крутнувся кругом себе і побіг, задкуючи, описуючи коло кругом цапури. А як замкнулося коло, виструнчився і, зробивши два широкі кроки, тицьнув палаючу деревину до своєї торби, а потім прямо цапурі під носа. І ще, і ще, тільки білий дим до неба летів.

Рогата голова почала помалу схилятися. Петро відступив трохи, знову скуцьорбився, крутнувся, а потім кинув палицю на землю і затанцював, топчучи невелике полум’я.

Чумаки наче від сну прокинулися, подивилися навкруги, очима покліпали, а Петро вже йшов назустріч, щиро посміхаючись. Тьху ти. Як примарилося. Всі ніяково перезиралися. А Петро щулився собі — ну, чумак собі та й чумак, навіть торбину свою кудись заховав.

— Ой, хлопці, як я їсти хочу!

Хлопці від цих слів чомусь сахнулися, а Петро засміявся тільки та гримнув жартівливо:

- Їсти, кажу, давайте! — та Івася під боки вхопив. Наче і справді нічого не сталося.

Чумаки мовчки обернулися і посунули за дядьком до згасаючого багаття. Від Петра трималися осторонь, позирали зі страхом, хоча тепер той нічого особливого не робив. Так само, як і всі, він всівся біля столу, взяв шмат хліба, жував собі звичайненько, посміхався. І тиші лячної вже не було — то хрумкотіли, то плямкали, то ніж рипів об твердий буханець.

Першим не витримав загальної мовчанки Івась. Він присунувся трошки, набрав повні груди повітря і спитав тихенько:

— Дя-адьку Петре! А ви чаклун?

Всі покинули їсти, чекаючи відповіді.

— То тільки по цапурах, — Петро обернув до хлопця цілком серйозне обличчя, тільки жартівливий бісик бігав у його очах. Івась посмілішав:

— А ви її заворожили?

— Було трошки, — Петро поглянув на решту і гукнув сердито: — Ану їжте, бісові діти! Чого повитріщалися?

Від цих слів хлопці схаменулися. Раптом зник кудись весь чаруючий дух. Ну заворожив дядько цапуру, то й хай йому. Значить, треба так. Чумаки знову взялися до їжі, тільки Іванко ніяк не міг заспокоїтись і невідривно дивився на Петра зачудованими очима.

— Дядьку, а дядьку! А навіщо ви її заворожили?

Петро посміхнувся лагідно:

— Бо заморилася вона стільки бігати і от-от впала б.

— А тепер?

— А тепер бігатиме як молода аж до ранку.

— А на ранок?

— А на ранок здохне. — Петро раптом посуворішав і гримнув на хлопця: — Їж давай, а не балакай, бо сам на ранок перекинешся. Ми тебе з ложки годувати не будемо.

Іванко оцінив дядькову погрозу і взявся до їжі. Звичайно, більш за все у світі йому кортіло зараз про все гарненько розпитати. Та коли й насправді не зупинятимуться аж до ранку…

Знову біля багаття запанувала тиша. Чумаки наїдалися про запас. Жували ретельно, щоб усе гарненько вклалося, водичкою запивали. Навіть Іванко їв мовчки, не чіплявся більше. Та за півгодини Петро прислухався і підвівся.

— Здається, все, — він оглянув всіх і наказав: — Ми з Терентієм запрягати, решта швиденько все вкласти на воза. Бігом.

За кілька хвилин усе було зібране, а дядьки затягували останній ремінець. Де тільки поділася розважливість та млявість, що панували біля багаття. Петро кивнув не обертаючись:

— Готові?

— Так, — відгукнулися хлопці.

— Нікому не відставати. Якщо буде треба — бігти. Ну!

Свиснув малахай.

— Гей-гей!

Рвонула вперед, форкаючи, мов скажена, цапура, побігли поруч з нею дядьки, тримаючись за воза, загупали чобітьми по землі хлопці. До ранку треба пройти якнайбільше, поки коза жива. Тому зараз за нею йти, бігти, летіти — як старші скажуть.

А в козу наче нечистий вселився. Чумаки мчали нічним степом, аж вітер шумів у вухах. На два кроки вдихнути, на два — видихнути, тільки встигай ноги переставлять. Цапура спереду крутила головою і мотиляла хвостом, немов знала, що недовго їй залишилося. Нічого не існувало на просторому полі, тільки форкання, рипіння осей та чумацькі кроки — гуп-гуп. Вони то прискорювались, то звучали повільно, бо відпочивала коза, а тоді знову прискорювались до шаленої швидкості. Гуп-гуп, гуп-гуп.

А Сонце обходило землю з іншого боку, оглядаючи свої володіння, мов сторожа: а що там коїться у темряві? Хто це нишпорить по землі? І променями донизу, автоматними чергами. А як там, у степу?

Запалився обрій, на сході почервоніло небо, немов за наказом стала коза. Стали й чумаки, з жалем дивлячись на бідолашну тварину, а вона заревла на крайнебо, голову підвела і впала, наче підстрелена.

Тихо стало в степу. Не розлягалися вже чумацькі кроки, не рипів віз. Тільки вітерець повівав, а з-за обрію, виставляючи свої червоні боки, поволі вилізало Сонце. Безупинно і гордовито, бо прийшов уже його час, коли все живе мусить сховатись, якщо хоче лишитись живим, позабиратись у щілини, нори, печери. Хижий світанок ставав над землею. Хижий день ішов за ним услід.

Сховалися й чумаки, обкопавши ретельно свого воза, так щоб не лишилося й шпаринки. Захоплені Сонцем зненацька серед голого степу, сховалися під воза, щоб так переднювати. Поруч лежала мертва цапура, а на возі з пошкодженого кулею мішка тоненькою цівкою бігла сіль.

Чумаки тягли степом віз. Впряжені в голоблі замість загиблої цапури, а інші збоку штовхають. Вп’ятьох вони здужали котити воза, але дедалі більше й більше вибивалися з сил. Частішими ставали перепочинки і коротшими переходи.

Петро з Терентієм поміняли Сердюків та впряглися в голоблі. Брати стали з боків.

— Нумо!

Зарипів віз і рушили.

Дистанція, що її лишалося пройти, зі смертю цапури розтягнулася до нескінченності. Вже третю ніч вони тягнули цього клятого воза. Зробили собі лямки, порозтирали ними плечі, порвали одежу. Навіть чумацькі чоботи, яким зносу не було, починали тріщати по швах і муляти пальці. А навкруги був безкраїй степ, і тільки сьогодні ввечері почало наче щось на обрії миготіти.

— Вже дійдемо сьогодні. Не можемо не дійти, — невідомо для кого проказав Терентій. Решта налягали мовчки, зрідка лаючись та поправляючи паски. Добре хоч харчів було доволі.

Та найгіршим була не праця, не розтерті плечі, не збиті пальці. Найгіршою була нетерплячка, що заважала йти, заважала розраховувати сили. Ну як же ж? Ну, осьо вже мусимо дійти!

Але це «осьо» знову розтягувалося, і надія забирала таку потрібну зараз наснагу.

Петро страшними зусиллями гнав від себе бажання дивитись уперед. Він втупився в землю і, щоб дати розвагу розуму, лічив кроки — до тридцяти і назад, до тридцяти і назад. А чи не забагато їм випало як на одну дорогу? Петро не міг пригадати, щоб колись збиралося так усе докупи — і засідки, і цапура, не кажучи вже про зустріч із Хазяйкою. Ось що означає одна впущена з самого початку коза. Хай йому грець, ходити з такою прикметою. Інші поїдуть — як на прогулянці, а тут… Та нічого. Солі багато, все окупиться, рік можна буде спочивати. Дійти тільки б. Петро озирнувся на товаришів — ой, не вийде з них тяглова сила, ой, не вийде!

— Нічого, хлопці! Як розпродамось, повеселішаєте. Привал! — Петро як знавець рогатої худоби розпоряджався ритмом роботи. — Ніколи б не взяв таку ледачу цапуру. Та ви, домівку чуючи, повинні на крилах летіти!

— Хіба що летіти, — відповів Сердюк, уважно роздивляючись свої ноги, — бо чобіт уже нема.

— Почекай. Будуть тобі й чоботи, й марципани в тісті. Веселіше треба!

Хлопці розпрягаючись посміхалися, але досить кисло, та й Петрові самому не так щоб дуже весело було. Їсти не хотілося, розмовляти теж. Посідали біля воза, повипрямляли ниючі спини і просто дивились у темряву. Хто намагався розгледіти там щось, хто й просто сидів, втупивши очі в простір.

Але раптом простір цей озвався автоматною чергою. Якраз понад головами:

— Та-да-да-да-дах!

Петро машинально вхопився за бік, де повинен був висіти його рідний, але тут згадав, що вся зброя лежить на возі — менш за все гадалося останнім часом про напад, тому автомати відпочивали поміж мішків.

— А, бодай тобі!

Всі чумаки сиділи біля коліс і дістатися до зброї не було ніякої можливості. А з темряви ще раз стрельнули понад самим возом і обізвалися грубим голосом:

— Руки вгору! Ану виходь по одному!

Терентій стиха матюкнувся. Петро наблизив до нього голову і прошепотів у саме вухо:

— Здається, він один.

Терентій пробурчав сердито:

— Один-то один, та зброя ж… Як вгадав, падло.

Безглуздо все виходило наприкінці. Навіть не страшно, а просто чортзна-що.

Голос знову скомандував:

— Руки вгору! І вилазьте, бо стріляю!

А, щоб ти був пропав!

Петро нахилився вперед, наче підводячись, стягнув з ноги чобіт і, рвучко скочивши, жбурнув ним у темряву, туди, звідки лунав голос:

— Лягай! — загорлав він страшно.

Чобіт ще був у повітрі, коли Сашко Сердюк, миттю розібравшись, злетів на воза і, схопивши зброю, почав гамселити віялом.

— Та-да-да-да-дах!

— А, тобі в душу та печінки! — за секунду до нього приєднався Терентій.

Над степом вищали кулі, шукаючи поживи, а той, з темряви, геть не озивався. Вбили вони його, чи що? Петро стояв на одній нозі, тримаючись за воза і вдивляючись, чи є там що. Нарешті автомати замовкли, всі прислухалися — анічичирк.

Сердюк з Терентієм, зістрибнувши з воза, пішли в темряву перевірити. Петро взяв свого автомата, щоб у разі чого прикрити. Так і простояв на одній нозі, поки хлопці повернулися, несучи чобіт, а з ним ще щось під пахвою.

— Утік. Навіть зброю кинув, — Сашко задоволено посміхнувся і продемонстрував усім маленького, мабуть, саморобного автоматика.

Терентій пробурчав:

— Любитель легкої солі. Щоб ми ходили, а він тут тільки з автоматом, сучий син… — і він докладно виклав свої думки щодо моральних якостей цього сучого сина та усіх його родичів.

Під такий немудрящий акомпанемент Петро взув свого багатостраждального чобота. Потупав ногою — нічого, політати тому, здається, тільки на користь. А потім розігнувся, кинув зброю на воза і поплескав Сердюка по плечу. Добрий хлопець.

Тут вже нарешті Терентій закінчив свої мовні вправи і підсумував:

— Так, лишаємо собі два автомати, і поїхали далі, бо у мене на все це терпцю вже не вистачає.

Усі знову впряглися в лямки. Земля неохоче поповзла назустріч, отримуючи в боки стусани від чумацьких чобіт. Знову потяглися нескінчені кроки. Остання пригода дала невеличку розраду, але тягти від цього легше не стало. Лямка так само розтирала груди, каміння лізло під ноги і колеса. Тільки придивлятись навкруги, щоб не стрельнув хто зненацька — ото і вся розвага.

І дім. Дім, що був зовсім поруч — хай не зовсім дім, хай Крайні Печери, але це вже люди, звідти можна за дві ночі дійти. Це почуття близького дому забирало останні сили. Здається, вже отут, за могилою, ще трошки. Але могила залишилася позаду так само, як і багато інших. Знову омана.

Такі думки перетворювали дорогу на нескінченне чекання. Ну от-от, ну ще трошки натиснути. А печери все на обрії, все дражняться і не наближаються. Краще вже ні на що не сподіватись.

Петро ледве шкандибав, доведений цим безперервним очікуванням до краю. І чим далі, тим ставало гірше. Терпець, якого і так майже не було, від останніх пострілів урвався. В голові застрибало: може, розвідку вперед послати, може, заблукали трошки… Та ні, наче наблизились, наче за отою тополею.

Рипів віз, важко гупали на ямах колеса. Чумаки втупились у землю і вперто йшли. Петро озирнувся. Може, перепочити? Та ні, зовсім розкиснуть хлопці від спочинку. Він опустив голову. Треба йти, поки йдеться.

Знову перед очима поповзла земля, знову волочилися по ній збиті вщент ноги. Багатогодинний спільний ритм рухів призводив до загального отупіння — не відчувалась більше відстань, не боліли груди. Тільки крок, крок, крок. І байдуже куди, байдуже скільки.

Не бачили чумаки, як дорогу їм заступив нічний патруль, не чули здивованих вигуків, і тільки коли начальник патруля загорлав щосили:

— Ану стійте, трясця вашій матері! — Петро підвів голову і зразу всівся на землю, де стояв, потягнувши з собою довгу лямку.

— Все, хлопці. Приїхали.

Один любить грибки, А я — печерички. Один любить дівки, А я — молодички.

Чумак ущипнув молодицю за тугі груди і зразу ж отримав по руках.

— Не замай!

— Диви, яка цяця!

— Налий, куме, горілочки, гіркі сльози заливать.

— Бемц! — келихи. — Цмок-цмок-цмок. У-у-у, люта!

Чи ви бачили, як гуляють чумаки? Є на що подивитись, справді. Шинкарка вся червона від очікуваного прибутку і чумацьких залицянь. Служка біга, як дьогтем підмазана. Музики забивають бубонам дух.

Гей-гоп, не барися До чумака пригорнися…

— Бум-ца, бум-ца, дз-з-з-ццц!

День, ніч, біс його зна. Хто там дивиться?!

Серед шинку свист, тупіт — танцює дядько. Танцює — як працює, який стіл зачепить — шкереберть. А не заважай чумакам веселитися! Бачила б жінка, бачили б діти, як він тут, серед чужих людей, цапом стриба, за спідницями увивається. Та що йому зараз жінка! Гуля чумак, ой, гуля!

Хлопці за столами, хто з келихом, а хто з молодицею — лапне нишком і зап’є горілочкою:

Любіть мене, чумака, Поки вози повні!

— Бум-ца, бум-ца, дз-з-з-ццц!

— Як налетіли на нас харцизи, очі люті, блищать на чуже, і як почали ми з ними битися…

Чого ж це гуляють чумаки? Перемогу святкують. З Божою поміччю і вози зберегли, і слави собі заробили. І до міста нарешті доїхали, як би воно там важко не було.

А як через браму пройшли — зразу до церкви, молебен благодарствєнний замовити — і в шинок.

— А малий його за яйця… Ги-ги-ги!

— Не замай!

— Женихайся, женихайся, хлопче, то вона жартує… Ги-ги-ги.

— Грай, музико, я плачу!

- І щоб оце ти двох харцизів подолав? Та брешеш!

— Сам брешеш. А я тобі доведу!

- І доведи!

- І доведу!

— Тихше, хлопці, краще налийте ще.

Гроші, наче птахи, літають, з кишень вистрибують — яка де сяде. Дим коромислом.

— А, пропадай моє добро, задешево віддаю!

Циганчата швендяють під ногами:

— Дя-адьку, дайте копієцку!

А той сів у куточку, п’є та плаче-плаче. Біс його зна, чого. Може, хату згадав, може, бійку, а може, просто напивсь і тепер весь світ жаліє.

— Дядьку, що таке?

— А-а…

Люба я, люба я, Люба рибка моя.

Ой, буде у шинкарки прибуток, аби горілки вистачило, бо вже не стільки п’ють, скільки ллють і людей пригощають: хай все місто веселиться — чумаки гуляють!

Бісові діти. Далеко ваші жінки, далеко любі. Нема кому вас побачити, нема кому спинити: «А що це ти робиш, сучий сине, бодай був пропав, п’яниця! Бодай тобі очі повилазили, бодай луснув би, падлюко!» І в чуприну — а не пропивай гроші! Та дарма. Нема тут жінок.

— Скільки даси за міру солі? Га? Дідько з тобою, наливай!

Ой, не треба, хлопці, ой, не треба!

А тому вже мало танцювати, так бере музику і йде на вулицю.

— Грайте дужче, я плачу!

Ой, було розбійників сорок і чотири, Ой, а ми вдесятьох їх побили…

Вечір вже. Сонце сідає. Люди за парканами сміються — що то за химера: п’яний, що аж не танцює, а тільки присідає — ось-ось впаде. Кричить щось, приспівує — веселиться чумак.

— Бум-ца, бум-ца, дз-з-з-ццц!

— Не замай!

Хлопці в шинку взялись до дівчат. А ті теж не дурні, і гроші, гроші дзвенять.

— Скільки даси за мішок солі?

Сонце сіло. Місяць сходить.

— Бум-ца, бум-ца!

А все гуляють чумаки. Чи зупиняться? Чи може, ніч змилується, пригорне їхні п’яні душі, поки не пропилися вщент? Хтозна. А поки:

Ішли дівки з Санжарівки, А за ними два парубки. А собаки з маківок Гав-гав на дівок.

— Дз-з-з-ццц!

Петро з напругою підвів голову і спробував роздивитись навкруги — де ж це він лежить. На душі було кепсько, в голові каламутно, в роті — як мухи насерли. Капосно.

З першої спроби нічого з’ясувати не вдалося: стіни якісь, темрява — чи вулиця, чи дім? Петро прикрив очі, поклав голову на холодний камінь. Господи, який жах! Поворушив рукою — наче на місці, ногою — нога знайшлася десь далеко внизу і довго повзла по землі, тягнучи за собою важкого чобота. Петро розплющив око — осьо вона, в чоботі, чорному, новому. А-а, точно, він учора купив собі нові чоботи, тільки де? Так, другою рукою. Ой, гріхи наші! Друга рука виявилась з другого боку, і тримала вона ремінь автомата. Нічого. Автомат є. Ну так, правильно, автомати в шинку в заставу не беруть.

Боже! Вони ж все пропили!

Ця думка мляво пробігла у важкій голові і лишила за собою якийсь каламутний жах. У роті зробилося ще кисліше. Петро знов заплющився, полежав трохи, збираючись силами, а потім спробував підвестися. Неймовірним напруженням вдалося сісти, спершись спиною на кам’яну стіну. Автомат волочився за рукою, брязкаючи, як бляшанка. Так. Сів. Після невеличкого спочинку Петро розплющив очі і став роздивлятися навкруги.

Знаходився він у темному глухому провулку, куди не сягало жодного звуку. Стіни були видовбані криво, аби як, а під стелею мішечками висіли кажани — родичі тих, верхніх кажанів, тільки маленькі, з курча. Найближча хвіртка, перекривлена, нефарбована, виднілася кроків за п’ятнадцять. Певно, ледащо якийсь живе. Петро втягнув носом затхле повітря і взявся оглядати себе.

Так, нічого, все ціле, чоботи — нові, штани — нові, свитина — теж нова, але вже пошарпана.

Коли ж це він вчора встиг понакупляти? Нічого не пригадувалося. Тільки дим стояв у голові, наче завіса.

У провулку почулися човгаючі кроки, і з-за рогу з’явилася знайома постать.

Терентій. Так, точно, Терентій Яровий власною персоною шкутильгав провулком, в одній руці маючи кухля з чимось рідким, а другою тримаючись за голову, щоб не загубити часом.

— На, — він побачив, що Петро сидить під стіною і простягнув йому кухля.

Петро сьорбнув.

— Вода, — мовив він кисло.

— А ти гадав, я тобі пива принесу? — Яровий важко опустився на землю і двома руками затулив обличчя. — Боже, щоб хтось знав, як у мене болить голова!

Вони сиділи поруч і не дивилися одне на одного. Петро потрошку-потрошку, а висьорбав майже весь кухоль, потім заплющив очі, наче прислухаючись, як там вода промиває отруєні тельбухи, і решту виплескав собі на обличчя. Не можна сказати, щоб від цього полегшало, але певна користь була — хоч умився. Терентій поруч зітхнув:

— Кухоль не розбий, я під чесне слово взяв… Боже… Боже…

Петро поставив кухля і посміхнувся: під чесне слово…

— Випити б зараз чого, — мрійливо сказав він.

— Не напивсь?

Кажани на стелі почали перепискуватись про щось. Петро потрусив головою, щоб отямитись. Чорт. Треба було виходити з цієї мишачої нори. Виходити та шукати решту.

— А хлопці де, не знаєш?

Терентій замість відповіді тільки знизав плечима.

— Треба в шинку спитати.

Терентій підняв каламутні очі:

— А гроші є, в шинку питать?

— Біс його зна, — Петро засунув руку до кишені, пошурував і витяг кілька червінців. — Ти ба, є!

Яровий, побачивши гроші, навіть ожив, відняв руки від лиця та стукнув ними по колінах:

— Оце так хазяїн! Оце Петро! Оце я люблю!

Він скочив на ноги і потяг кволого Петра за собою до виходу з провулка. Вже біля хвіртки той схаменувся:

— Стій, а кухоль?

— До бісової мами той кухоль. Будуть знати, як давать. Пішли.

У шинку сидів похмурий служка і зосереджено длубався у носі.

— Пива! — загорлав Терентій з порогу.

Служка флегматично підвів очі:

— Гроші покажіть.

Терентій роздратовано сунув йому під носа Петрову руку з затиснутими в ній червінцями:

— Осьо тобі гроші! Давай пива!

Служка уважно подивився, наче підозрював фальшування, зітхнув і, не витягаючи пальця з носа, поплентався до діжок. Терентій пробурчав йому услід:

— Ледве ходить, нероба, як їх тут тримають, таких… Давай! — він видер зі служкових рук келиха, одним духом вилив його в себе, обтер вуса і зауважив: — Ти в носі не дуже колупайся, бо розум виколупаєш.

— А йдіть ви… — незлостиво озвався служка, повертаючись до своєї справи.

— От зараза, — сказав Терентій. Йому, напевно, покращало.

Петро пив потрошку, слідкуючи, як цілюща рідина, просуваючись вниз до шлунка, змиває сліди вчорашнього перепою. В голові прочищалося, навіть можна було пригадати, як же вчора вони примудрилися так напитись, але чомусь не хотілося.

Терентій впорався з другим кухлем і відкинувся на стільці:

— От тепер я вже людина!

У шинку, крім них, нікого не було, і стояв похмільний дух. Порожні столи сиротливо порипували в кутках, розправляючи свої кінцівки. Рушники на стінах стомлено жовтіли у кіптявому полум’ї світильника. Петро озирнувся навкруги, поставив келиха.

— Видужав? — спитав Терентій.

— Трохи.

— Ну, то будемо шукати хлопців… Агов, дядьку сердитий! — обізвався він до служки. — Чи ти не бачив, куди дівались хлопці, що ми вчора гуляли?

На ці слова служка тільки подивився спідлоба, підвівся і зник десь у задніх дверях. Петро з Терентієм здивовано перезирнулися.

— Прибацаний якийсь, — сказав Терентій і гукнув услід: — Агов!.. От зараза. Пішов таки.

Упродовж кількох хвилин чумаки сиділи в порожній кімнаті, не знаючи, що робити далі, і подумуючи, чи не дати поки тягу, не заплативши за пиво, — досить шинкарям і вчорашнього. Та тут за стіною грюкнуло перекинуте відро, двері прочинилися і на порозі з’явилася пишнотіла шинкарка. Рум’яна і ласа, вона поправила хустину і солодко потяглася, випнувши вперед тугі груди.

— От стерво! — схвально відізвався Терентій.

Шинкарка пройшла наперед, чіпляючи розкішними стегнами стільці, а за нею у дверях виник Іванко — блідий, з очманілими очима, зім’ятий якийсь — красень, одне слово. Але автомат в руці. Вояк, а то як!

— Забирайте своє добро, — посміхнулася шинкарка. — Щоб ціле, не скажу, але здорове. Іванко побачив дядьків, ніяково посміхнувся і поплентавсь до столу. Коли він проходив повз шинкарку, та грайливо штовхнула його стегном у бік:

— Ой, і солодкі у вас парубки!

Від цих слів хлопець з блідого вмить зробився буряково-червоним, засоромився і опустив очі.

От падла!

Петро підвівся назустріч блудному синові. Споганила хлопця, гадюка.

— Решта теж у тебе?

— Я тобі що, молотарка? — обурилася у відповідь молодиця і обернулася до люстра.

— Вони, певно, у дівчат, — сказав невідомо звідки виниклий служка.

— А ми б без тебе не додумалися, — відрізав Терентій. — Пішли звідси!

— А гроші? — згадав служка.

— Та нехай, — мовила шинкарка від люстра, — це буде платня… за користування… — і захихотіла грайливо.

Стерво.

На вулиці Петро несхвально огледів червоного Іванка, що ішов, опустивши очі, і залишив його ззаду. Тьху ти. Молоде, воно і є молоде. Перша-ліпша нахабна баба і звабила. Ще й, либонь, кишені витрусила, поки спав.

— Ну що, будемо питати в людей? — Терентій теж несхвально озирнувся на хлопця і пішов попереду, поруч із Петром.

Петро зітхнув. Та де ж цих Сердюків зараз знайдеш? Позаривалися, мабуть, десь там у цицьки, що й вух не видно.

— А може, вони біля воза?

Терентій у відповідь посміхнувся:

— Якого воза? Ти ж сам його продав.

— Кому? — щиро здивувався Петро.

— Якомусь чорному, в шапці.

Боже, це вони ж геть пропились, до копійки…

Терентій продовжував усміхатись:

— Не пам’ятаєш?

Петро потрусив головою, наче щось пригадуючи:

— Хоч багато взяв?

— Та скільки там багато… Він же ледве тримався.

І що ж тепер буде?

Чумаки йшли вулицею, не зустрічаючи жодного перехожого, щоб розпитати. Хвіртки були зачинені, не блимало на подвір’ях вогників. Чи зарано, чи запізно. У Петра в голові з’явився якийсь ідіотський приспів, що вчора грали музики, і він ішов, мугикаючи його під ніс:

— Гоп-стоп, кумо-любко, Фраєрочок молодий!

От уже причепилося, зараза!

— Хлопчику, а ти не бачив тут чумаків, що вчора гуляли?

— А хіба ж це не ви?

— Ми. А братів з нами двоє, не бачив?

— Ні, дядечку.

Пішли далі, розпитуючи. На вулиці люднішало.

— Що ти там мугикаєш?

Петро махнув рукою:

— Та так, причепилося. А цікаво, котра година?

Спитали якусь бабусю і з’ясували, що тільки восьма, тільки місто прокидається. Терентій здивувався:

— Так що, виходить, ми два дні гуляли?

Братів перехожі не бачили. Чумаки заглиблювались у місто далі й далі, так що Петро вже запропонував було повертатись, коли раптом почули від жінки:

— Чумаки? Та спитайте там, через дві вулиці, там наче були.

Терентій підбадьорився, обернувся до Іванка:

— Наздоганяй, хлопче! Зараз будемо цих засранців з ліжок витягати.

Через дві вулиці їх надіслали ліворуч, потім праворуч, і от нарешті вони побачили, що в провулку, опустивши буйну голову, у драній свитині, затасканий вкрай сидить і куняє носом… Григір.

— Отамане! — загорлав Терентій, наче не вірячи власним очам.

Григір підвів голову:

— Хлопці?… Живі?! — і наступної миті Петро з Терентієм кинулися йому назустріч, заобіймалися, заплескали по плечах, загукали:

— Живі!

— Живі!

— От, чорти! Всі?

— А я гадав…

— А ми гадали…

— Та тут, недалечко…

— Ай, хлопці!

— А це Іванко? Ну, козак!

— Давай, розказуй, — мовив Терентій, коли всі трохи отямились від першого шаленства зустрічі.

— Та що там казати? — розвів руками Григір. — Ганялись вони за нами годин з п’ять, вісь нам перебили. Поки полагодили під обстрілом… А ви як?

— Та й ми так, — і Петро наскільки міг стисло розповів про їхні пригоди.

— Ну даєте, — Григір, все ще очманілий від несподіванки, тільки головою хитав. — Хай йому біс. Ви, я бачу, прибарахлилися, — додав він, роздивляючись нове Петрове вбрання.

Петро з Терентієм тільки перезирнулися. Терентій мугикнув під носа і, щоб зам’яти, спитав:

— А як ваша сіль?

Отаман опустив очі:

— Та тут… бачте… — він зітхнув і почухав потилицю. — Та тут таке…

— Не довезли?

— Та ні, — Григір шморгнув носом. — Бачиш, хлопці натомилися в дорозі… цеє, — він подивився кудись вбік, — нанервувалися… ну, і як прийшли… то в шинку геть пропились, — він знову зітхнув. — Осьо сидимо третю добу…

І в цю мить отамана перервав регіт співрозмовників. Григір підвів очі:

— Ви чого?

Але ті не вгавали. Петро з Терентієм гучно та щиро реготали, ляскаючи себе по колінах. Регіт лунав переходами, вибиваючи дрібну луну, так що провулок завивав та хекав. Отаман спочатку тільки переводив погляд з одного товариша на іншого, а потім, в секунду все зрозумівши, приєднався третім голосом, завдаючи луні додаткового клопоту. Вони сміялися довго і весело, висміюючи з себе смертельну небезпеку і п’яний угар похмілля, верхніх, Хазяйку, постріли і кулі, жах зоряних ночей і надію на щасливий кінець. Вони били одне одного по плечах, вказували пальцями на отаманове дрантя і свою нову одежину, і сміялись, сміялись, заходячись, закидаючи голови, присідаючи і спираючись на стіну, щоб не впасти. Цей божевільний регіт, помножуючись і перекручуючись, летів галереями, а його наздоганяли нові порції. Чумаки сміялися з себе, зі свого чумацького життя і собачої долі.

Та врешті-решт сміх ущух і дядьки вгамувалися, тільки посміхалися широко.

— А де ж ваші хлопці? — спитав отаман.

— Та, десь у дівчат. Знайдуться, — відповів Терентій.

— А ваші?

- І наші є, — сказав отаман, витираючи чоло. — Отож посміються хлопці, отож посміються!

І тут у тиші, що панувала в провулку після недавнього божевілля, почулося слабке скавчання. Наче цуценя, що придавило лапу і вже не має сили голосно вищати, тільки попискує. Тоненьке таке і беззахисне скавчання чулося з того боку, де стояв Іванко, що не брав участі у дядькових веселощах. Дядьки обернулися, шукаючи хлопця поглядами, і завмерли.

Іванко не стояв. Іванко сидів, скуцьорбившись, тицьнувшись носом у чужу хвіртку і гірко-гірко плакав.

Зоряний вуйко

Загалом-то я відійшов від справ і заспокоївся. Минули часи, коли доводилося кришити чужі щелепи, влучати з пістоля мусі в око, перевдягатися на негра, жінку або восьминога та слухатись начальників. Тоді я носив козацькі вуса і мав великі амбіції, але потім сказав собі: «Годі. Обійдеться якось». І дійсно, обходилось. Обходилось, доки…

— Мамаю! — звернувся він до мене в пивниці.

Я звів очі. Мамай — моє службове ім’я. Тобто прізвисько, коли хочете. І якщо цей хлоп його знає, тоді він…

— Гуляйте, чоловіче, — сказав я ввічливо. — У мене вихідний. Вічний.

— Мамаю, я від Ляха, — він значуще подивився.

— А хоч би від Господа Бога, — відрізав я і замовив ще пива.

Хлопець всівся за мого столика, хоча я і не запрошував, — нахаба.

— А Лях сказав, що ви не зможете відмовити. Він сказав, що ви все одно почнете розпитувать про справу, а коли вже розпитаєте…

«Ти ба, — подумав я, — не зможу відмовити. А подивимось!» Але вголос сказав:

— Чого хоче цей брудний вбивця?

Хлопець здивовано звів брови. Молодий ще. Брудний вбивця — я і сам брудний вбивця, тому можу називати так Генерального писаря Української Галактичної Служби. Шпигуни завжди були вбивцями, тут уже нічого не поробиш. І Лях теж. Але в чомусь він мав рацію — я дійсно не зміг би не розпитати про справу.

— Ну! — сказав я. — Зараз очі на лоба вилізуть.

Хлопець кліпнув. Потім схаменувся:

— Та тут у нас таке діло, розумієте, один вуйко зник…

— Ну?

— Ну, і треба знайти.

— Вуйко, кажеш?

— Угу.

Я пхекнув.

- І через якогось там вуйка ви стали турбувати старого Мамая? Бреши та не забріхуйся.

— Собаки брешуть, — раптом огризнувся хлопець, але зразу виправився: — Тобто я не так хотів сказати.

Це вже мені більше подобалося. Я посміхнувся і посунув йому кухля.

— Давай, козаче, пий пиво і викладай як на сповіді.

Тут вже і він засміявся:

— Як на сповіді. Добра у вас сповідь. З пивом.

Ну звичайно, вуйко виявився не простим вуйком, а одним з лідерів Галактичного Українського Конгресу, скорочено ГУКу, а до того ж, фінансовим директором корпорації «Зоря», що важила багато мільярдів. ГУК був у тривозі, «Зоря» — у паніці. Тхнуло рекетом та політикою.

— Як тебе кличуть? — поцікавився я.

Він не зразу зрозумів, про що йдеться, настільки поринув у розповідь.

— Грицем.

— А прізвище?

— Завірюха.

— Ну і що ж ти, Гриць Завірюха, почав робити у першу чергу?

Він звів брови:

— А чом це ви вирішили, що саме я займався цією справою?

Я пхекнув. Теж мені таємниця. Кого б іще Лях прислав, як не самого винуватця.

— Ну?

Він мугикнув, щось зважив про себе і сказав:

— Взагалі-то я зразу пробігся по терористах. Вони присягаються, що не мають відношення.

— Коли це було?

— Три тижні.

— Рекет уже б об’явився.

— Так-так! — радісно підхопив Гриць. — Ми обнишпорили всю Землю, всі закутки.

— За три тижні нічого не знайшли?

— Ні, — він розвів руками.

Та-ак. Спеціалісти.

— А поліція що?

— Шукає, — він скривився. Поліцію в УГС заведено зневажати.

Я зразу розкинув у голові варіанти.

— Він полетів із Землі?

— Виключено. Ми перевірили.

— Під чужим прізвищем?

— Виключено. Того дня полетіло сто шістдесят п’ять землян, з яких дев’яносто сім жінок, п’ятнадцять дітей, п’ятдесят три чоловіки, всіх простежено, тридцять один вже повернувся, троє у відрядженні…

— Так, зрозуміло. Хлопці таки добряче попрацювали. Але… але. Врешті, через це вони й прийшли до старого Мамая. Гриць розповідав, а я слухав і думу думав. Наче все зроблено як слід — систематично, з підходом. Відчувається школа. Але творчості нема. Нема тої творчості, що і повинна відрізняти працівників УГС. Навіщо ж інакше вона потрібна? Нишпорити по космодромах здатен кожен мент.

— Може, вбили? — перервав я хлопця.

— Навряд чи, — сказав він. — Його викрали. Розумієте, викрали з готелю, а якщо вбивати, то навіщо викрадать? Можна на місці.

Рація в його словах була.

— Коротше кажучи, на Землі його нема, в Галактиці його нема. Серед вбитих нема, серед живих нема. А де ж він?

Хлопець розвів руками. Файно. Агент УГС розводить руками. І все. Я мовчки підвівся і пішов з пивниці геть. Моя тачанка вірно чекала біля дверей.

— Грицю, Грицю, до роботи… — промурмотів я, відчиняючи дверцята.

— Що? — обізвався ззаду хлопець, що, як виявилось, ішов за мною.

— Нічого. Їдемо, — я вмостився на сидінні. — До УГС.

Щоб мене зустріли, як рідного, сказати не можна. Ляха не було, а решта дивилась на мене, як горобець на міліціонера.

Чули? Сам Мамай! Жива Легенда!

Невже я такий старий? Настрій зіпсувався. Так, тут працювали молоді хлопці, зовсім молоді, дужі, з козацькими вусами та білими рівними зубами. Вони зараз усі такі, ці молоді, приємно дивитись. А от без мене все одно не можуть. Не прожити Україні без Мамая.

Ми з моїм Грицем вмостились біля монітора. Замиготіли заставки: «зберігати в таємниці», «тільки для працівників УГС» і таке інше. Потім на екрані з’явився рудий вусатий огрядний дядько з капризним підборіддям та синіми очима, круглими, як ґудзики. Дійсно, вуйко собі та вуйко. Нічого більше про нього не скажеш.

- Ґедзь Пантелеймон, перший заступник кошового отамана Першого Коша Великого Возу Галактичного Українського Конгресу, фінансовий директор корпорації «Зоря». П’ятдесят три роки, одружений, троє дітей… — вголос читав мені Гриць, а я все вдивлявся в круглі очі зниклого вуйка та намагався вхопити там щось, бодай ниточку.

Де ж ти подівся, га?

— За свідченнями близьких людей, характер рівний, трохи бурчливий, ворогів не має, друзів багато, за свідченням службовців «Зорі», тямущий фінансист, добрий фахівець, як сказала одна пані, «хитрий хохол». На роботі і вдома взаємини рівні. Шкідливі звички: палить тютюн, п’є багато пива…

— Хіба це шкідлива звичка? — спитав я.

Гриць підняв очі від монітора, потім посміхнувся й почав знову:

— Погані звички: палить тютюн, п’є багато пива, уві сні дуже хропе…

— Дуже? — уточнив я.

— Дуже.

— Як саме?

Гриць знову звів очі:

— Так, що дружині доводиться спати в іншій кімнаті… — він вловив у моїх очах іронію і знову посміхнувся. — Ні, він і справді дуже хропе.

Нам показали зйомку номера в готелі після зникнення пана Ґедзя. Жодних слідів боротьби, жодного безладдя, ліжко зім’яте, ковдра відкинута, так, наче осьо спав чоловік, потім підвівся і вийшов. Єдине, що вся одежа лишилася в номері. Але з готелю пан Ґедзь не виходив, та й взагалі, за інформацією від адміністрації, з готелю того дня не виходив жоден голий чоловік.

«Лінгвісти, — подумав я. — Скажуть таке: не виходив жоден голий чоловік. Так, наче жінки виходили, а от саме чоловіків не було. Шляк би їх трафив, тільки мову псують».

— Слухай-но, — мені раптом спала на думку одна річ. — Коли він хропе, та ще й гучно, то, мабуть, сусіди чули це, га? Я гадаю, в готелях стінки не надто товсті.

— Не надто, — погодився Гриць. — Тому адміністрація вимушена була відселити всіх сусідів з бокових кімнат і навіть згори та знизу. Тобто чотири кімнати, що мають спільні перестінки або перекриття з кімнатою 211, тієї ночі були порожні.

Але швидко здаватися нас не привчили.

— Грицю, — попрохав я. — А у вас є план готелю?

Він мовчки натиснув кнопку, і на моніторі намалювався план. Кімнату 211 прикрашав жирний червоний хрест.

— Сусідів навпроти опитували?

— Так, навпроти жили двоє молодят з Харкова. Вони всю ніч займалися коханням, тому нічого не чули.

— Добре, — я подумки домалював до плану третій поверх, потім перший, підрахував… — А у кімнаті 110 хто жив?

Гриць на мить замислився, потім натиснув кнопку:

— Пані Стрейзанд, Кейптаун, 89 років, удова.

— Допитували?

Гриць здивовано звів брови:

— Ні. А навіщо? Ми допитували всіх, хто жив на шляху від 211-ї до виходу, а 110-а — це поверхом нижче і зовсім в інший бік.

Я зробив суворе обличчя.

— Знайдіть її, будь ласка, — і поки Гриць порпався з кнопками комп’ютера, пояснив: — Розумієш, 110-а має спільний кут з 211-ю, а старі пані завжди погано сплять, тому вона могла багато почути, як ти вважаєш?

Тут на моніторі з’явилося обличчя старенької сивенької жінки зі жвавими очима. І подивившись в ці очі, я зрозумів, що не помилився.

— Хау ду ю ду? — чемно запитав Гриць.

— Хау ду ю ду, — відповіла жінка. — Вот’с хеппенд?

Гриць видобув з кишені посвідчення й тицьнув співрозмовниці в очі. Він відрекомендувався працівником Української Регіональної Поліції, у відповідь на що пані на моніторі раптом перейшла на щиру українську:

— О, дуже приємно. Мій прадід теж був українцем. Чим я можу допомогти шановному пану?

Ми перезирнулися. Гриць відкашлявся.

— Пані жили три тижні тому в готелі «Заграва»?

— Так, а то що? — жваві очі з цікавістю роздивлялися нас.

— А чи пані не чули вночі чогось дивного? З другого поверху.

— Чула, — охоче обізвалася та. — А я все гадаю, чи запитає мене хто, чи ні…

- І що ж ви чули? — не дуже ввічливо перервав її Гриць, але вона не образилася.

— О, то було дуже цікаво. Дуже, — жінка кокетливо поправила зачіску. — Першої ж ночі, як я там оселилася, до речі, непоганий готель і до того ж дешевий, я тепер завжди буду зупинятися там… Так от, першої ж ночі, як я оселилася, десь близько одинадцятої раптом звідкілясь згори почулося страшне гарчання. Ви знаєте, я не дуже розуміюся на зоології, але мені здається, що то був тигр.

Гриць посміхнувся.

— Дарма ви смієтесь. Справжнісінький тигр. Він так гарчав, як ото, знаєте, в зоопарку. Я злякалась та зателефонувала адміністратору. А вони чомусь засміялись. Отак, як ви. І знаєте, на мене це справило дуже погане враження — у них в готелі тигр, а вони сміються. Потім вони сказали, щоби я не хвилювалася і спокійно спала, а вони спробують це вирішити. Добре сказано — спокійно спати! Коли над вами так гарчить! Але потім гарчання припинилося.

— Коли це було? — швидко запитав Гриць. «Чіпкий хлопець», — подумав я.

— Коли? — перепитала пані Стрейзанд. — Мені здається, близько дванадцятої. Так-так, зараз я згадую, було двадцять на дванадцяту.

— Ви так точно запам’ятали?

— Аякже! — вона, здається, навіть обурилася. — Коли б над вами, добродію, всю ніч гарчав тигр, я гадаю, ви б теж запам’ятали.

— Дякуємо, пані Стрейзанд, — посміхнувся Гриць.

Вона стрельнула очима:

— Прошу. А що, власне, сталося?

Гриць брехав не замислюючись:

— Це і справді був тигр. Його вкрали з цирку і переховували в одному з номерів. Але це, зрозуміло, не повинно вплинути на репутацію готелю «Заграва».

— Та що ви кажете! — сплеснула руками жінка на моніторі. — А я вже гадала, може, мені причулося. Може, я, стара, вже зовсім з глузду з’їхала. А виходить…

— Дякуємо, пані Стрейзанд, — вставив Гриць. — Ви нам дуже допомогли.

— Прошу, — обізвалася та і зв’язок вимкнувся, не чекаючи на продовження.

Ми перезирнулися.

— Невже він і справді так хропе? — запитав Гриць у простір.

Я тільки значуще звів брови.

— Отже, Грицю, виходить, що він зник з готелю приблизно о пів на дванадцяту.

— Виходить, — погодився він.

У голові блукали деякі підозри, але я не поспішав їх висловлювати. Тому вирішив повернутися до покинутої справи.

— На чому ми зупинилися?

— Підстави для злочину.

— Ну, і які ж підстави?

— Жодних. За свідченням родини, пан Ґедзь взагалі не мав ворогів, ба навіть просто людей, які б погано до нього ставилися. На роботі — така сама картина, стосунки з керівництвом — дружні.

— Фінансові махінації?

— Кажуть, що нема.

Я недовірливо скривився.

— Ми перевіряли, — запевнив Гриць. — Дрібниці, ховали прибуток і таке інше. Всі так роблять.

— ГУК? — запитав я.

— Що ГУК? — Гриць спочатку не зрозумів, але потім виправився: — А-а. Справа в тім, що Галактичний Український Конгрес реальною політикою майже не займається, ну, тобто займається, але офіційна його структура, до якої належав пан Ґедзь, як нам пояснили, використовується фактично для прикриття — благодійність там, листування, конференції.

— Добре, — погодився я. — Оце так вуйко! Ні до чого не причетний! Чорта його красти? Брешуть вони. Через такого нікчему й поліцію не потурбували б, не те що вас.

Гриць знизав плечима:

— На жаль, це тільки офіційна інформація.

— Зрозуміло.

Чесно кажучи, мене це розлютило. Знайшли з ким гратися в хованки! Хочеш людину знайти — викладай все, як є. Не хочеш — іди до біса! Кому потрібні всі ці витребеньки: не причетний, не був, не помічено. Треба було іти до Ляха лаятись. Але спочатку…

— Грицю, — попрохав я. — Ану скажи, хто виходив з готелю близько дванадцятої і який вони мали вантаж.

Гриць знову натиснув якісь кнопки:

— За свідченням портьє, близько дванадцятої з готелю вийшла група ефіопських туристів.

— Вантаж?

— Без вантажу. А також двоє андромедян з валізами.

— Великі валізи?

— Портьє каже, величенькі. Але ці двоє в готелі не жили, вони зайшли в гості до 513-го номеру, і коли заходили, вже були з валізами.

— Важкі валізи.

— Здається, так. На коліщатках, — Гриць дивився на мене, немов щось метикуючи, а потім хлопнув себе по лобі. — Боже! І як я сам не здогадався!

— Скільки важив наш вуйко?

— Важив? — Гриць натиснув на кнопки. — Сто дванадцять кіл.

Я присвиснув.

— Ну добре. А зараз перевір для проформи, хто жив у 513-му та довідайся, коли й у якому напрямку з найближчих космодромів вилітали тієї ночі валізи вагою понад сто кіл. Здається, їх не повинно бути багато.

Гриць всівся зручніше і почав гамселити по клавіатурі. Я ж для спочинку сходив до бару та заправився пивом. Люблю його, грішним ділом, хоча УГС і вважає це шкідливою звичкою.

Поки я ходив, Гриць уже впорався. От нам би свого часу таку апаратуру. Звичайно, дядько, що жив у 513-му, жодного відношення до справи не мав, у нього очі на лоба полізли, коли Гриць показав свою фальшиву УРПешну корку. А з космодромів Землі того дня вилетіло 15 валіз за сто кіл вагою, причому сім з них летіло до Андромеди. Всі хазяї валіз — чоловіки, звичайно, яка жінка попре такий вантаж. Сім валіз до Андромеди везли семеро андромедян. Отак.

Гриць дивився на мене. Очі його палали.

— Ну що, козаче, де там твій фінансовий директор? — запитав я.

Він кивнув:

— Геніально! Коли він ще живий.

— Та живий. Зарізати і тут можна. Чорта його возить.

Я простягнув Грицеві пляшку пива. Він не відмовився.

— Так, — підсумував я, — починається друга серія. Тепер треба його звідти діставати.

А справа була в тім, що цивілізація Андромеди у стосунках із Землею поводилася дуже незалежно, навіть ексцентрично, коли завгодно. Хоча андромедяни і мали писемність, в їхній цивілізації вона не відігравала звичної нам ролі. «Ти мені друг, — пояснював їхній Президент нашому, — я тобі все віддам, нічого не пожалію. Ти мені ворог — я тебе вб’ю. Навіщо псувати папір?» Залізна логіка, чи не так? Саме через цю логіку з Андромедою не було підписано жодного папірця, який щось комусь гарантував би. Андромедяни не повертали нам злочинців, не давали політичного притулку, не підтримували дипломатичних стосунків, не засилали послів, а на наших не звертали жодної уваги. Вони взагалі все розуміли на рівні друг — не друг, і на будь-яку спробу з’ясувати подробиці тільки лапами розводили: мовляв, навіщо? Агенти, що працювали там, давали суперечливу, але абсолютно достовірну інформацію. Мене Бог милував від праці на Андромеді, але старий товариш Сагайдачний після року там видихнув: «Хріна розбереш!» І от тепер ці «друзі», судячи зі всього, вкрали нашого ріднесенького вуйка.

— До речі, а на дідька він їм знадобився? — спитав я у Гриця.

Він знову знизав плечима. Що то за чудова звичка для працівника УГС — низає плечима, і все. Золото — не хлопець!

— Українці на Андромеді є?

— Аякже! — відповів Гриць. — Вони навіть мають членство в ГУКу.

— А «Зоря» як?

Гриць замислився, наче пригадуючи:

— Відділення на Андромеді. І, здається, навіть не одне. І тут над нашими головами пролунало з гучномовця:

— Лях викликає Мамая. Кабінет вісімсот перший. Повторюю…

Я звів очі. Ну що ж, добре, що викликає. Зараз я дам йому тирси за таку роботу. Дам, дам — дарма, що в начальство пропхався.

— Грицю, — сказав я підводячись, — зв’яжися з цією «Зорею» і з ГУКом, витруси з них душу, але хай зізнаються, які справи у них на Андромеді. Скажи, що ми не будемо шукати там їхнього вуйка, якщо вони не дадуть доброї наводки. Шахраї міжпланетні. Так, а іще перевір про всяк випадок тих двох, що вийшли з готелю — ім’я чи що воно там в них, — Гриць із сумнівом похитав головою. — Я розумію, що це нічого не дасть, але ти все-таки перевір, для проформи.

Ми летіли на Андромеду. Я сидів, зручненько влаштувавшись у кріслі, і думав думу, за старою (шкідливою) звичкою попиваючи пиво. Гриць куняв поруч.

Я погомонів з Ляхом тоді, в кабінеті. Лях за цей час дуже змінився, обважнів — певно, від тієї ж самої шкідливої звички, — набрав солідності і владного голосу.

— Не можете впоратись? — запитав я його.

Він посміхнувся:

— Хлопці молоді, старанні. Досвіду наберуться. Але ж у нас є золотий фонд. Такі люди, як ти, Мамаю.

— Психолог драний, — відповів я. — Ти не схожий на Мазепу, і на Лойолу не схожий. Ти схожий на війта, що під старість спився і розпустив громаду. Але я знайду твого клієнта. Я полечу на цю кляту Андромеду і знайду його там, просто щоб показати, як робляться справи, просто щоб хлопці не думали, що старі козаки всі зробилися такими лінивими кнурами, як ти.

— Він що, на Андромеді? — здивовано підвів брови Лях.

— Так, — сказав я. — Я за годину зробив те, із чим твої шмаркачі товклися три тижні. Ти мені даси надійний зв’язок на Андромеді, я привезу твого рудого вуйка і присягаюся, якщо мене ще раз потурбуєш, задавлю тебе голіруч. Прямо перед очі підлеглих.

Отак я йому тоді сказав, а тепер летів на Андромеду, щоби виконати першу половину погрози.

Гриць довго трусив «Зорю», ще довше — ГУК, але вони, немовби змовившись, твердили: нічого не знаємо, нічого не маємо, але вуйка нашого знайдіть. На них не вплинула навіть погроза залишити справу до бісової мами. Вони тільки дали адреси своїх представників на Андромеді і пообіцяли допомогу з фінансуванням за потреби. «Пиво будемо пити їхнім коштом, — сказав я, остаточно розлютившись. — Хай начуваються».

Я не мав сумнівів щодо того, чи знайдемо ми рудого вуйка. Знайдемо, звичайно. Хоча зачепитися абсолютно не було за що. Двоє андромедян, що вийшли тієї ночі з готелю, звичайно, записалися вигаданими іменами. А втім, навіть якщо б записалися справжніми, це б нічого не дало. На Андромеді, бачте, ім’я не є загальним ідентифікатором. Я б навіть сказав, що в них взагалі немає імен у нашому розумінні. Бо ім’я щирого андромедянина залежить від погоди, від пори доби, від настрою власника, від коефіцієнта переломлення атмосфери, від апетиту за сніданком і ще багато від чого, що нам тут просто не зрозуміти. На Андромеді за ім’ям можна було знайти тільки представників Землі, а решту… Отут саме і були головні суперечливості між даними агентури. Одні твердили, що андромедян треба відшукувати за кольором хвоста, інші — що за довжиною вух, треті — що їх взагалі відшукувати не треба, бо вони завжди самі з’являються, навіть коли не просиш. Єдиний, кого можна було сяк-так ідентифікувати, це Андромедянський Президент, та й те, здається, на Землю Президент прилітав не завжди один і той самий. Зрозуміло, що за таких умов відшукати там двох, які прилетіли з валізами три тижні тому… Здається, я трохи поквапився з погрозами.

На Андромеду я летів під виглядом заможного українського туриста, такого собі Петра Васильченка чи Василя Петриченка. Ні, таки, здається, Петра Васильченка. А Гриць, згідно з легендою, був моїм компаньйоном і трошки охоронцем — заможний турист за свої гроші міг собі дозволити найняти молодого хлопця в поміч і для розваги. Легенди розроблялись ретельно, бо андромедяни при всій їхній легковажності щодо власних імен, іноді влаштовували прибулим шмони за кращими земними традиціями.

Але цього разу нам пощастило, зореліт не шмонали взагалі. В порту нас зустрічав представник ГУКу, щоб допомагати у всьому — влаштуватись у готелі, їздити містом, показувати нам місцеві пам’ятки — ми ж туристи, та ще й впливові люди серед галактичного українства. Представник ГУКу в курсі не був, я наполягав на цьому, бо вважав, що зайве підстрахуватись не зашкодить. А ще цей дядько мав фінансувати пиво з грошей «Зорі», які були переведені на місцеве відділення ГУКу якраз для цієї справи. Тобто «Зоря» не підозрювала, що фінансуватиме саме пиво, але я заприсягся добряче пощипати їхні мільярди.

— Петро Васильченко, — відрекомендувавсь поставному дядькові з чорним на козацький манер стриженим чубом. Дядько зустрів нас, як і домовлялися, біля виходу із зорельота.

— Панько Боровий, — простягнув він мені руку. — Дуже радий.

Гриць ішов ззаду, не втручаючись в розмову «хазяїна».

— Бажаєте поснідати? — ґречно запропонував представник ГУКу.

Я, звичайно, не був проти, бо космічні подорожі завжди розбурхують апетит.

— Знаєте, пане Паньку, — сказав я, — я б із задоволенням покуштував вареників. У вас тут можна знайти вареники?

— О! — засміявся він. — З чим — з чим, а з варениками у нас тут проблем немає. Знаєте, андромедяни дуже вподобали їх. От ідіть за мною, подивитесь.

Ми пройшли до бару. Там стояли автомати, що крім іншого, торгували варениками. Справжнісінькими. Хочете — із сиром, хочете — з картоплею, хочете — з вишнями, хочете — з капустою. А особливим успіхом користувалися вареники зі смаженою цибулею, хоч я, наприклад, їх не дуже люблю.

— Це чудово! — вигукнув я захоплено, дивлячись, як працюють автомати.

— Так, — погодився пан Панько. — Ми вважаємо це найбільшою перемогою місцевих українців.

І ми взялися до вареників.

Хитрі андромедяни і в цьому пішли далі за нас. Кожен пакунок з варениками мав два відділення. В одному містилися, як ви самі здогадуєтесь, пишні, гарячі, ласі вареники, а в другому — біла, холодна, наче щойно з льоху, сметана. Відвідувач легким рухом складав пакунок удвоє, вареники з’єднувались зі сметаною, і починався Процес.

— Пане Паньку, — почав я, витерши серветкою рота.

Представник ГУКу підняв обличчя. Над його губою біліли сметанні вуса.

— Стецько, з вашої ласки, — сказав він.

— Як це? — не зрозумів я.

Гриць пробурчав собі під носа:

— Набравсь.

— Стецько, — повторив представник ГУКу, — Стецько Боровий. І тут я зрозумів:

— А ви що?… Теж?

Він посміхнувся:

— Так, я народився на Андромеді. А тут з іменами…

— Але ж ви українець! — перервав я його. — Українці завжди мали певні імена, прізвища.

— Так то на Землі, — розвів руками він. — А ми тут діаспора. У мене, наприклад, дружина андромедянка.

Я відчув холод у шлунку. Якщо місцеві вареники — теж діаспора… Але поки що вони поводилися добре.

— Слухайте, пане… — я зам’явся. — А з прізвищами у вас як?

Він ще раз посміхнувся — певно, звик до розпитувань.

— От якраз із цим добре. На Андромеді прізвищ нема, тому прізвище в мене завжди одне й те саме. Я — Боровий.

Мені здалося, що останні слова він вимовив навіть з пихою.

Гриць нахилився до мене і зашепотів:

— От бачите! Був Панько, став Стецько, а буде ще чи Сірко, чи Бровко.

Я заспокійливо поклав йому руку на плече.

— Пане Боровий, — мовив я, — а можна, ми до вас так і будемо звертатись? Просто пан Боровий.

— Авжеж, — погодився він. — Мене всі так і кличуть. На Землі.

— Що ви нам запропонуєте подивитися тут у першу чергу? — спитав я, щоби зам’яти незручність.

Пан Боровий розквітнув:

— О! Та я для вас приготував цілу культурну програму. Ми з вами подивимось все і насамперед місцеві церкви. Знаєте ж бо, андромедяни дуже релігійні люди, і цим схожі на нас, українців. Тут що два квартали, то церква. Чудові витвори чудового мистецтва!

До всього пан Боровий ще був церковним фанатом.

Ми розмістилися в люксових апартаментах фешенебельного готелю, і Гриць одразу почав перевіряти кімнати на наявність підслуховування, а я пішов до ванної. Все одно перевіряй — не перевіряй, у кімнаті про справи не поговориш. Для цього існує вулиця — найкращий захисник проти будь-якої апаратури. Втім, я не гадав, що до справи якимось боком причетні компетентні органи Андромеди. Просто зайве підстрахуватись ніколи не завадить.

За деякий час, давши нам відпочити з дороги, з’явився пан Боровий.

— Маємо ще кілька годин, — сказав він, далеко поїхати не встигнемо, але тут зовсім поруч стоїть чудова капличка, це друга половина першої фази андромедянської цивілізації. Вона входить у сотню найцікавіших пам’яток планети, і якщо поквапимось…

Я подивився на Гриця, він — на мене.

— Знаєте, пане Боровий, — сказав я, посміхнувшись якомога приязніше, — ми обов’язково завітаємо до цієї каплички, але іншим разом. А поки що значно приємніше було б відвідати один з місцевих притонів. Є на Андромеді притони?

Боровий скривився так, наче відкусив хрону.

— Але духовність, — обурився він, — духовність, що завжди відрізняла українську націю…

Що ж, доводилося бути не дуже ввічливим. Я знову перервав балакучого пана:

— За рекомендаціями страхових компаній, вирушаючи в далеку подорож, душу годиться лишати вдома. Надійніше і безпечніше. Я сам завжди так роблю. Еге ж?

Не знаю, але здається, він образився. Проте настанова від начальства ГУКу в нього була однозначна: нас треба було проводити всюди і виконувати будь-які бажання.

Дорогою я виправдовувався:

— Розумієте, пане Боровий, мемуари, що я їх скінчую писати зараз, вимагають опису саме андромедянських притонів, а оскільки…

Щось дурніше, певно, складно було вигадати, але Боровий не слухав. Зрештою я замовк, зрозумівши, що дарма витрачаю енергію. Біля входу до першого ж досить зачуханого шинка Гриць нас кинув, пославшись на те, що забувся чогось у готелі. Я посміявся з його забудькуватості і лишився сам з паном Боровим. Гриць поїхав трусити місцеві філії «Зорі» та ГУКу. Ну, а ми прочинили низькі залізні двері і опинилися в задушливій п’яній атмосфері андромедянського шинка. Тут знову їли вареники з автоматів. Крім вареників, відвідувачі смакували темний, доволі смердючий напій, який я так і не наважився спробувати. За столиками грали у місцевий різновид карт та матюкалися місцевим різновидом матюків. У гравців від збудження здригалися хвости.

Пан Боровий заліз у найдальший куток і з відразою відвернувся до вікна. Я підійшов до шинквасу, біля якого товклося кілька досить підозрілих типів. Кишеньковий перекладач увімкнувся і загудів, відзиваючись на плетиво голосів. Найбільш годящим для справи мені здався сусідній андромедянин, в його очах горіла галактична жадоба до грошей, тому я без зайвих слів тицьнув йому під носа фотокартку зниклого вуйка.

— Цього дядька, — лаконічно мовив я, — два тижні тому привезли сюди у валізі. Якщо ти мені щось розкажеш про це, отримаєш тисячу.

Андромедянин нашорошив вуха. Здається, сума справила на нього враження. Потім він щось прорипів, і перекладач в кишені заговорив своїм картонним голосом:

— Мене кличуть Мізинець. Я якраз той, хто тобі потрібен. Я нічого не знаю про цього чоловіка і про валізу, але знайду їх, і ти даси мені тисячу. Так?

— Так, — підтвердив я.

Почувши моє підтвердження, андромедянин вшився. «Побіг шукати, — подумав я. Мізинець. Цікаво, на вулиці він все ще Мізинець чи може, Вказівний?» Я повернувся до пана Борового і потяг його до наступного шинка.

Пан Боровий невимовно страждав. Того вечора ми відвідали півтора десятки зачуханих пивниць у різних кінцях міста, і всюди я тицяв годящим, на мій погляд, андромедянам під носа фотокартку, і всюди говорив одну й ту саму фразу — про дядька, валізу та тисячу. Мені здалося, що наприкінці я вже зміг би її сам прорипіти по-андромедянському. І всюди хлопці бігли щодуж виконувати завдання. За дві години я навербував тут цілу мережу інформаторів. От цікаво буде, якщо всі вони разом його знайдуть. Доведеться «Зорі» брязнути капшуком. Чесно кажучи, з мого гіда був тільки зайвий клопіт, бо, сахаючись спочатку таких «бездуховних» установ, він згодом призвичаївся, а тоді став перехиляти чарочку за чарочкою, так що наприкінці вже добряче впився. Але навіть ідучи поруч і тримаючись за моє плече, щоби не впасти, пан Боровий не кидав величних промов про значення культури, релігії та невмирущого українського слова.

— Куди зараз? — питав я його.

— Туди, — вказував він пальцем і продовжував: — Нашому народові, бачте, завжди була притаманна найвища справедливість. Українці з’явилися на світ не просто так, а як символ відродження цивілізації, як лицарі духу, що, підставляючи свої спини під всесвітнє лихо, намагалися викресати іскру справедливості з кам’яної породи вічності. Пам’ятаєте, як у Франка: «І я, прикований ланцем залізним, стою, а далі тисячі таких самих, як я».

— Еге ж, — погоджувався я. — За останніми розрахунками пуп Галактики знаходиться десь між Житомиром та Вінницею.

А втім, мій поводир жодного разу не загубив напрям, не заблукав, довіз мене назад до готелю і навіть своїми ногами дійшов звідти до таксі.

— Добраніч, — сказав він мені, тримаючись за стіну. — Але завтра вже я вас відведу до церкви. І навіть не заперечуйте. Бо нам, українцям…

Тут я попрощався і втік.

Гриць нічого не домігся. Тобто із «Зорею» та ГУКом. У мене взагалі склалося враження, що Грицю протипоказані контакти з офіційними установами.

— Курви! — лаявся він. — Сидять, нічого не роблять, знають, що до начальства далеко. Ото б настукати, щоб запам’ятали!

Що поробиш, молоді завжди переймаються тим, що не має відношення до справи.

Потім ми завітали до місцевого агента УГС. Йой! Тепер вже лаявся я, а Гриць тільки гмикнув. Тут він вже точно настукає. Що вони, курви, гадають, що коли начальство далеко, то й перевірити нема кому? У нас скоро усіх вуйків повикрадають з такою службою безпеки!

По обіді ми взяли пана Борового і подалися перевіряти вчорашні контакти. Наш гід виглядав сьогодні трошки стомленим, і коли почув, що доведеться знову іти по шинках, глибоко зітхнув.

— Невже ви з першого разу не запам’ятали? Невже ваші мемуари…

Я взяв його за руку:

— Тримайтеся мужньо, пане Боровий. Українці — горда нація.

І ми пішли. Заходили до шинків, що в них були напередодні, і чекали, поки з’являться завербовані агенти. Ми заходили в нові й обіцяли гроші андромедянам з каламутними очима. Ми діяли нахабно — їй Богу, не було іншого виходу. Ми намагалися привернути до себе увагу місцевих спецслужб, якщо такі існують, ми намагалися привернути до себе увагу самих злочинців, примусити їх діяти і тим виказати себе. Ця важлива справа забрала решту дня й останні сили пана Борового. Але ввечері нам пощастило.

— Давай тисячу, — почув я рипучий голос перекладача біля входу до чергового пункту «культурної програми».

Поруч стояв похмурий андромедянин, що здався мені підозріло знайомим.

— Мізинець? — згадав я.

— Ні, — виправив він, і тут електронний перекладач запнувся, шукаючи синонімів до ймення співбесідника. Я почухав потилицю й вирішив, що краще зватиму його про себе Мізинцем.

— Давай тисячу, — сказав Мізинець.

Гриць штовхнув мене під бік. Невже спрацювало? Я видушив із себе найскептичніше гмикання з усього репертуару і, здається, Мізинець зрозумів його без перекладу.

— Знаю, де він. Покажу.

— Покажи.

— А тисяча?

— Покажу, — сказав я і дійсно видобув з кишені флуоресцентну андромедянську купюру. Щоб краще дійшов гумор, я покрутив нею перед носом співбесідника та заховав назад. — Віддам. Потім.

— Ясно, — сказав Мізинець.

Якби всі були такі кмітливі, наскільки легше було б працювати.

— Що таке? — отямився раптом від коматозного стану наш пан Боровий.

Гриць заспокійливо взяв його за руку:

— Знаєте, вам, мабуть, вже час додому.

— Ні-і, — п’яно-лагідно простягнув пан Боровий. — Я з вами.

В очах його блищала рішучість.

— Додому, — наполягав Гриць.

— Ні, — відмовився Боровий. — Я бачу, що у вас складнощі, і ніколи не покину земляків у біді.

— Додому…

Але тут я вимахнув рукою:

— Хай іде. Якщо доведеться молотити під дурника, згодиться.

— Точно, — підтвердив наш гід. — Згоджуся. Я на все згоджуся.

Мізинець нетерпляче тупцяв поруч.

— Ходімо?

— Не загуби поводиря, — наказав я Грицю, і ми рушили кривими вулицями в оточенні сірих по хмурих стін.

Йшли довгенько. Шлях наш блукав провулками, немовби навмисне заплутуючи. Гриць нахилився до мого вуха:

— Може, це пастка?

— Якщо й так, я із задоволенням в неї попадуся, — я намацав під пахвою теплу кобуру та посміхнувся. Врешті, ми ж цього і домагались.

Пан Боровий мугикав щось під носа, він знову відключився.

Нарешті наш Мізинець зупинився і показав пальцем кудись поперед себе. Я ввімкнув перекладача.

— …там. Давай тисячу.

Ага, зараз. Я вдивився в пітьму. Ми стояли біля величенького подвір’я, серед якого виднівся одноповерховий будинок — показник заможності господаря, бо ж на Андромеді найпрестижнішими вважалися невеличкі хатки і величезні подвір’я, біс його знає, чому.

— Давай тисячу, — зарипів перекладач.

Я вдивлявся і не знаходив, чому, власне, наш вуйко повинен опинитися саме тут.

— Покажи його.

— Давай п’ятсот. Покажу, — почав клянчити Мізинець.

— Дулю тобі, — сказав я відверто. Не люблю торгуватись.

Електронний перекладач рипнув, немовби вагаючись, чи транслювати те, що почув, і зрештою не зважився.

Пан Боровий завів «Цвіте терен».

— Скажи йому, щоб замовк, — прорипів Мізинець. Гриць смикнув нашого гіда за руку, запала тиша, і в ній Мізинець рушив до паркану. Потім зупинився, спритно зачепився хвостом за верх і зник на тому боці.

Ми кинулися слідом. Найважче, звичайно, було висадити на паркан пана Борового, але й він врешті згадав дитинство, щоправда, подряпав руку і далі вже весь час її облизував, не можучи навіть заспівати. Все, що не робиться, — на краще.

Мізинець стояв біля вікна.

— Дивися, — сказав він.

Я зазирнув досередини через розкриту фрамугу і, зрозуміло, нічого не побачив. На жаль. Я не вмію бачити в пітьмі. Довелося видобути ліхтарика. Гриць тримав у руках пістоля, прикриваючи тил.

Перестрибнувши через підвіконня, жовтий зайчик електричного світла поскакав кімнатою, вихоплюючи кутки меблів, стіни, підлогу, поки завмер у кутку. Там стояла валіза.

Гриць зазирнув мені через плече і стиха присвиснув. Валіза була саме така, як треба. Величезна, чорна, на коліщатках. В неї досить просто було запхати людину, навіть таку огрядну, як наш вуйко. У мене закалатало серце. А Мізинець вже тицяв в очі якогось папірця.

— Що це?

Мізинець посміхався, якщо я правильно ви тлумачив гримасу на своєрідному андромедянському обличчі.

— Це квиток. Я його тут… позичив.

Промінь ліхтарика вистрибнув з кімнати і зупинився на величенькому яскравому папірці. Гриць виступив наперед і став уважно вдивлятись.

— Квиток, — повторив Мізинець.

— Бачу, — сказав Гриць і підвів голову. Очі його блищали. — Це квиток із Землі на Андромеду. Двадцять перше травня за нашим стилем. Саме той день. І вантаж. Сто п’ятдесят кіл.

У тиші, що запала після цих слів, можна було почути, як побігла кров по жилах. Вантаж. Валіза. Двадцять перше травня.

— Ну? — прорипів несподівано перекладач.

Я обернувся. Мізинець переможно і вичікувально дивився в очі. Так, треба було визнати, що свою тисячу він заробив. Флуоресцентна купюра зникла поміж складок андромедянської шкіри.

— До побачення, — сказав Мізинець і помахав лапкою.

— До побачення.

Ми лишилися втрьох перед розчиненим вікном. Пан Боровий облизував руку. Гриць насторожив пістоля.

— Уперед? — запитав він.

Я кивнув і теж дістав зброю. Пан Боровий лишився під вікном. Гриць прикривав мені спину. Жодна дошка не рипнула, повітря не сколихнулось, коли я здолав високе підвіконня.

Обережно намацуючи перед собою підлогу, я рушив у дальній куток до валізи. В будь-якому разі спочатку треба було перевірити її. Ні, панове, хоча роки і беруть своє, але школа лишається школою. Я рухався, наче тигр, як у молоді роки, як у ту ніч, коли викрадав Чорний Гріш у банди Лисого. Грицю було чого повчитися. За якусь мить я спинився в кутку, не потривоживши бодай порошинки на меблях. Я простягнув руку, намацуючи замок валізи, і тут…

— Цві-те те-е-рен, цві-те те-рен, — загорлав під вікном на всю міць свого українського голосу пан Боровий. — Та й цвіт о-о-па-да-а-є…

Наступної секунди вся планета прокинулась і посунула в кімнату.

— Пробі! — заголосив перекладач. — Каравул!

Загрюкали двері, увімкнулося світло під стелею. Нас почали оточувати хвостаті андромедяни, і тут я, перекриваючи все, гавкнув:

— Прикрий!

А сам клацнув замками на кришці. Хтось штовхнув мене в спину. Я впав, зачепивши валізу, і на підлогу з неї посипались якісь книжки. Гриць уже опинився біля мене та схопив одну з них.

— Нічого не розумію, — пробурмотів він.

Я підхопився і, не звертаючи уваги на загальний галас, підняв ще одну. «Тисяча рецептів приготування вареників. З історією, етнографією, географією та бібліографією», — проголошував напис на обкладинці. Ми з Грицем витріщилися одне на одного, і тут нас скрутили.

— Вдерлися з метою пограбування, — сказали нам.

Довелося пощипати корпорацію «Зоря» на п’ятнадцять тисяч — по п’ять тисяч за кожного. Справу зам’яли.

Ми сиділи в шинку і лаялись на весь світ. Завзято лаялись. Сучий Мізинець привів нас до хати одного з найбільших андромедянських знавців кулінарії. Знавець подорожував до Землі і накупив книжок. Повну валізу. Сто п’ятдесят кіл. Знавець повернувся на Андромеду три тижні тому і навіть не встиг розібрати свої придбання, коли раптом вночі до його хати вдерлися троє невідомих з пістолями, і якби не пильність охорони, то викрали б найціннішу літературу, зокрема унікальне видання про вареники, з яким у руках одного з них і було злапано.

Ми довго лаялись. Лаялись на Мізинця, що обдурив нас, немов молодих, лаялись на всіх андромедян та їхню ідіотську планету, лаялись на кулінарів та авторів книжки про вареники. П’ятнадцять та плюс тисяча, всього шістнадцять. Мені не жаль було чужих грошей, жаль власної репутації. Отак по-дитячому ошукати, і кого — старого Мамая!

Коли нарешті наш словниковий запас вичерпався, до столика наблизився ще один андромедянин.

— Ви шукали дядька у валізі? — запитав він.

Гриць стримався. А я відчув бажання розбити свого келиха об цю андромедянську пику.

— Гуляй, — сказав Гриць.

За хвилину з’явився ще один.

— Ви платите тисячу, коли вам показати валізу?

Потім — ще двоє.

Тут я відчув, що наступного просто вб’ю.

— Годі! — стукнув я келихом об стіл. — Пане Боровий, гід ви чи не гід? Куди ви там збиралися нас вести? До церкви?

Боровий підскочив, наче на пружині.

— Так! До церкви!

— Ну то ведіть, дідько б вас ухопив!

Я відчував, що сидіння в шинку скінчиться ще одним криміналом. А крім того, треба було привести до ладу свої думки.

— Ходімо, — закрутився наш гід, — от ми з вами якраз знаходимось у чудовому місці. Тут зо всім поруч церква Андромедянської Матері, найбільша, найкраща і найстаровинніша на планеті. Свята музика, що нею супроводжують служіння місцеві жителі, у цьому храмі набирає особливої сили, і якраз зараз завдяки клопоту нового настоятеля нещодавно…

— Грицю, — сказав я, — ходімо до цієї Матері, інакше я тут всіх покусаю. І ми рушили.

— Андромедянська церква, — нудив дорогою Боровий, — має багато спільного з нашою, і не стільки в архітектурі, скільки в самій побудові відправи. Зокрема, провідну роль, як я вже казав, у андромедян відіграє музика. Свята музика. Але ж ви і самі знаєте, яке ідеологічне навантаження лежить на церковній музиці й у нас, православних. У церковних хорах завжди збиралися найкращі голоси, бо тільки поєднання з Богом за допомогою музики…

Це, звичайно, було аж надто цікаво, але в усякому разі краще, ніж суперечки з алканавтами в шинку.

— …музика постає в них дещо іншою, вона навіть може здатися дещо незрозумілою незвичному вуху, але для витонченої андромедянської душі вона слугує головним засобом спілкування з вищою силою…

Під пана Борового добре міркувалося. Як під плюскіт хвиль. А міркувати було про що. Ні, звичайно, нічого страшного ще не трапилося. Погано, звичайно, замість мафії зіткнутися зі звичайнісіньким шахраєм, але головне зроблено — є галас, на нас звертають увагу, а значить, інформація дійде і до самих злочинців. І рано чи пізно вони почнуть діяти. А от тоді… Ну і падло цей Мізинець, га!

— Перед вами знаходиться головна будівля церкви Андромедянської Матері. Велична споруда, чи не так?

Я подивився. У величності цій споруді відмовити не можна було. Андромедяни будували одноповерхові церкви за тим самим принципом — що нижче, то краще. Але простір, що займала церква, розмах архітектора, сміливість в роботі з матеріалом — все свідчило про її неабияке значення. А ще біля церкви юрмилася сила-силенна андромедян.

— Пройдемо досередини, — завчено запропонував пан Боровий.

Підлога величної споруди заглиблювалась у землю, так що зала, до якої ми потрапили, мала звичну висоту, принаймні на психіку не тиснула. І люди, тобто андромедяни, тут вміщалися, і дихалось легко.

Пан Боровий знову завівся за музику, а я озирався навкруги і думав про своє. Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. Ми повернулися до самого початку. Це треба визнати. А ще треба спровокувати супротивника на активні дії — тільки так він себе викаже. От чорт, не дарма ж я завжди казав, що безпідставні злочини — найгірше, що може бути в нашій роботі. Безпідставні, цим все сказано. Але чекайте. На безпідставні дії треба відповідати безпідставними діями, чи не так? Клин клином. Так, у цьому щось є. Я озирався, немовби шукаючи підказки.

— …і от із загальною молитвою починається свята музика. Слухайте! — урочисто промовив гід.

І справді, почалася свята музика. Я почухав потилицю. Як на моє незвичне вухо, музикою це назвати було складно. Пан Боровий не даремно попереджав. Спочатку до нас долинуло булькотіння, потім воно урвалося і почалося ревіння, що зривалося іноді свистом і навіть стогоном. Воно народжувалось невідомо звідки і поступово дужчало, набираючи справжньої могутності. Це дійсно справляло враження, але щоб назвати це музикою… Пан Боровий, заплющивши очі, слухав і, здається, млів на повну катушку. Я ще раз вирішив прислухатись до велетенських звуків. Щось вони нагадували. То відчувалась шаленість бурі, а то ревіння реактивного двигуна, присвист, шелест листя і знову ревіння, і тепер це нагадувало голос тигра. Тигра… Стоп! Тигра! Боже! Я розсміявся так, що, здається, перекрив святу музику.

— Грицю! — стусанув я свого помічника у плече. — Грицю! Так це ж наш вуйко хропе!

Далі все було суто технічною справою. Не першина, слава Богу. Піф-паф, і ми вже сиділи в затишних кріслах зорельота. Бідолашний наш рудий вуйко. Він заснув у готелі «Заграва», а прокинувся на іншій планеті, без нитки на собі, в оточенні двох агентів служби безпеки з настовбурченою зброєю. І за цілу добу, що ми переховувалися та ганялися Андромедою, він так нічого і не зрозумів. Вуйко був виснажений — аякже, ці бандити годували його уколами, дуже смачно! А потім доба гонитви, поки ми нарешті потрапили на борт зорельота під найкращий захист у світі — захист космічного простору.

— Я хочу пива, — сказав вуйко.

Стюардеса принесла пива. Ми з Грицем посміхаючись дивилися, як він, майже не відриваючись, вижлуктав два літри темного напою.

— Хлопці, — сказав вуйко, витерши вуса. — Так що це, виходить, мене вкрали, так?

— Так, — підтвердив Гриць.

— Ну треба ж! — сказав вуйко. — Хлопці, а знаєте, як заморився! За вами молодими бігати… Я трошки посплю, можна?

Ми перезирнулися. А вуйко наш солодко позіхнув, потім натиснув на кнопку, відкинувся в кріслі зручніше і захропів.

Люб’язна Солоха

В Українській Галактичній Службі не люблять сала.

Вважається, що ми не повинні мати слабкостей. Адже працівникам Служби доводиться працювати в різних країнах, на різних планетах та під різноманітними легендами, а любов до сала може виказати агента в найважливіший момент. Існує навіть спеціальна програма для відучування агентів від шкідливих звичок, але я ще не зустрічав жодного, на кого вона подіяла б.

А я сало люблю. Особливо якщо смалець із часником намастити на житній хліб, присолити та запити пивом. Чесно кажучи, це і є найвищим досягненням цивілізації, вищим за зорельоти, бластери та програвачі лазерних дисків. Чому я так кажу? А тому, що хліб зі смальцем уже тисячі років не виходить з моди, і при цьому зовсім не міняється. Чого не скажеш про перелічені вище винаходи. Виходить, що сало є по-справжньому досконалим, чи не так?

Крім того, сьогодні вихідний. Я не на службі, а тому сміливо намащую житню скоринку грубим шаром смальцю і замріяно дивлюся навпроти.

Бо навпроти сидить Соломинка. Це я її так назвав. Мама з татом записали Соломією, а коли хочеш лагідно звернутися, як воно буде? От і вигадав — Соломинка. Дуже затишно, як на мене. Та й вона не заперечує. Задля об’єктивності треба сказати, що на соломинку вона не дуже схожа — фігурка міцненька така, там, де треба, навіть кругленька. Але мені Бог дав трошки здоров’я, так що поруч усі жінки виглядають тендітними. Це по-перше. Моя Соломинка має зовсім не біле, а темне волосся та карі очі… Але погляд лагідний, а сама ніжна. Це по-друге. І взагалі, прилипло до неї ім’я Соломинка і все — що тут обговорювати.

Отож, ми сидимо в барі та відпочиваємо. Я цмулю пиво, закушуючи хлібом зі смальцем, вона їсть галушки і запиває їх вином. Теж непогано. Вона в Києві у справах, проїздом. Ми познайомилися два дні тому (господи, невже минуло лише два дні?), проте за дуже романтичних обставин. Уявіть собі темну вулицю, вечір, самотню дівочу постать, і раптом назустріч двоє лобуряк. Дівчина в розпачі. Двоє нахабніють. І тут з провулка з’являюся я — розкішний та шляхетний.

Далі все згідно плану. Тому що в таких справах не можна сподіватися на випадок. Та й взагалі, УГС, тобто Українська Галактична Служба, не оперує такими термінами, як «випадок», а чи то «щастя». Будь-яка справа має бути спланованою заздалегідь. Отож ми з Ляхом все і спланували. Для переконливості запросили із собою центаврянина Мустафу. Хто не звик до центаврян, може по-справжньому злякатися: уявіть собі — двометрова споруда синього кольору і три велетенських ока, що крутяться у різні боки. Такого зустріти вночі — і гаплик. Хоч насправді Мустафа дуже спокійна, навіть симпатична істота, слова зайвого не скаже, мухи не образить. Він прилетів від центаврянської служби безпеки для обміну досвідом і потрапив до нашої групи. Лях — старший, він має ранг агента першого класу, а тому трохи гнобить «молодих», тобто мене з Мустафою. Бо я попри своє героїчне прізвисько Мамай, іще практикант, а Мустафа — зрозуміло, новачок, він і на Центаврі новачок, і на Землі теж.

Так отож, того вечора ми втрьох сиділи ввечері на лаві і виглядали годящу претендентку. А треба зазначити, що теперішні дівчата поодинці не гуляють, особливо коли темно, через що справа наша вимагала зосередженості, терпцю та уваги — тобто усіх тих якостей, які необхідні працівнику Української Галактичної Служби. Не дивлячись на свій ранг, Лях лишався хорошим хлопцем, а тому ми спочатку викинули на пальцях, чий сьогодні буде об’єкт. Мустафу до гри не взяли, бо він має шість пальців і весь час мухлює. Крім того, навіщо йому наші дівчата? Отож, я виграв. Довелося ще раз кидати. І знову виграв я. Мені того дня фатально щастило. Тоді ми кинули втретє, і знову на мою користь. Лях попередив, щоб я вішався, бо завтра на роботі за все отримаю, проте визнав, що дівчину таки знімаємо для мене. Кажу ж вам, що він був хорошим хлопцем.

Я ще із засідки оцінив її ніжки. Вони впевнено цокотіли асфальтом. На таких ніжках можна іти двадцять кілометрів і не заморитися, це я свідчу як спортсмен.

— Далеко поспішаєте?

Двоє лобуряк, тобто Лях із Мустафою, заступили їй дорогу. У темряві їхні постаті виглядали воістину зловісно.

— Та ні, тут уже поруч.

— Провести?

— Дякую, я сама проведуся.

Вона, здається, не зрозуміла, що треба лякатися. Інша б уже давно рюмсала, бо хлопці перекрили усі шляхи до відступу. А ця тільки переводила погляд з одного на іншого. Треба зазначити, що хлопці теж трохи розгубилися, бо застосування рук не входило до плану, зазвичай дівчата лякалися раніше. Усі на секунду завмерли.

І тут з кущів я!

Що я з ними робив — не передати словами. Все-таки міжнародний майстер з бойового гопака — це не хвіст собачий. Здається, я порвав би їх на шматки, навіть якби зчепилися по-серйозному, такий приплив натхнення відчув у той момент. Розумніший Лях ушився в кущі після першого проходу, а Мустафа літав до кінця. Вони там на Центаврі усі простуваті, немає в них ані грама української завбачливості.

Коли нарешті він завмер на асфальті чи то зметикувавши щось, а чи справді відключений, я по-робочому обтрусив руки та обернувся до врятованої. Її очі сяяли в пітьмі, як дві зірочки. І дивилися вони просто на мене.

Ой, хлопці, я пропав!

Отож, уже два дні після служби я, наче за розкладом, поспішаю на побачення. Не вихваляючись скажу, що я їй теж подобаюся. Сьогодні ми навіть вперше поцілувалися, у провулку, перед тим як заходити до кав’ярні. Коли губи торкнулися її губів, всередині у мене щось вибухнуло, неначе заряд із підствольного гранатомета, а тоді руки і ноги на мить стали ватяними. Як ви гадаєте, що це означає?

— Давай зіграємо в дартс, — сказала Соломинка, відставляючи порожнього келиха.

— На поцілунок, — ледь чутно, самими губами, вимовив я і побачив, як її щічки стали рожевими.

— Американку, — запропонувала вона у відповідь.

Це був виклик.

— На бажання?

Вона кивнула, не відводячи очей.

— Гаразд! — погодився я і грюкнув стільцем підводячись.

На бажання — то на бажання. Я уже знав, чого побажаю, коли виграю.

— Яку вам дати фору? — ввічливо поцікавився я.

Вона зміряла мене поглядом і мовчки пішла до мішені. Що ж, тим краще. Але, цур, потім не скаржитися.

Мені трапили жовті стріли з червоними присосками. З того часу як банда Вусатого влаштувала пивний заколот і закидала дротиками для дартсу цілий загін поліції, ігри з гострими предметами заборонили по всій Галактиці. Довелося перейти на присоски. Літають такі стріли не дуже влучно, але це навіть цікавіше, бо до гри додається елемент випадковості.

Я пальцями розім’яв присоску, щоб краще липла, і сперся на шинквас, спостерігаючи, як Соломинка підійшла до лінії. Обличчя її набуло зосередженого виразу і від цього стало удвічі милішим. Цілилась вона трошки незграбно, як і всі жінки — навіщось нахиляла голову, а руку перед кидком заводила аж за вухо. Проте перший кидок влучив у сектор «двадцять», трохи не зачепивши лінію потроєння.

Я зааплодував. Бармен мудро посміхнувся. Він набачився тут всякого.

Другий кидок трапив просто у «бичаче око». Ого! Оце так Соломинка!

Тепер уже зааплодував бармен.

Я рішуче розминав присоски у своїх дротиків. Доведеться напружитися. Правду кажуть — новачкам щастить.

На третьому кидку щастя припинилося. Дротик пішов трохи нижче і влучив у трійку.

— Сімдесят три, — констатував бармен.

Я помітив, що Соломинка закусила губу. Не вже їй мало? Та будь-яка жінка усе життя пишалася б таким результатом.

Але доведеться їй таки виконувати моє бажання. І просто завтра. Тому що завтра відбудеться головна подія мого теперішнього життя. Знаєте яка? Ні? Ну, то я потім розповім.

Перший дротик пішов просто в центр мішені. У «бичаче око». Так йому, правильно.

Але раптом сталося диво — замість прилипнути до червоного кола, дротик відскочив, наче камінь від паркана, і зі стукотом упав на підлогу.

— Тю! — вирвалося в мене.

Оце так номер! Щось не пригадаю, коли зі мною таке траплялося востаннє.

— Нуль, — спокійно виголосив бармен, що, вочевидь, взяв на себе роль судді.

Я уважно роздивився присоску на наступній стрілі. Наче все гаразд. Чому ж вона не захотіла липнути, га?

Тільки без паніки. Попереду іще ціла гра. Один кидок нічого не вирішує.

Другий пішов всього-на-всього у двадцять, мабуть, таки далося взнаки хвилювання. Проте наступної миті я ледь стримався від лайки — дротик відскочив від мішені і безсило ляпнувся на підлогу, так само, як і його попередник.

На губах бармена з’явилася посмішка.

— Тьху ти!

Третій дротик я кинув практично наосліп, але він теж опинився на підлозі, не забажавши прилипати до мішені.

Я намагався не показати своїх емоцій, але вигляд, певно, мав іще той, бо коли зібрав стріли з підлоги, бармен уже не посміхався, а дивився зі співчуттям. На Соломинку я боявся підняти очі. Це ж треба так зганьбитися!

Для заспокоєння я повернувся до столика, сьорбнув пива та відкусив хліб. Оце так номер!

— Сало, — сказала раптом Соломинка за моєю спиною.

— В смислі? — не зрозумів я.

— В смислі жир. У тебе руки жирні.

- І що? — я придивився до своїх рук, але нічого не побачив.

— Ти мацав присоски, і вони тепер не липнуть. Жир не дає.

Тю!

Господи, як усе просто! Я засміявся, хоч насправді хотілося плакати. Агент Української Галактичної Служби (тобто поки що практикант), супербойовик і супершпигун у самому найближчому майбутньому — і що? Сів у калюжу перед очима дівчини, і тепер вона ж його і заспокоює. Ганьба. Якщо хтось узнає — засміють! У нашій Службі хлопці веселі.

Звичайно, що я одразу помив руки та дротики, але думати ні про що інше вже не міг, а тому далі кидав неуважно і ліквідувати фору в сімдесят три очки не встиг. Тим більше що Соломинка виявилась досвідченим гравцем. Чи принаймні здібним. Інакше кажучи, я програв під схвальні вигуки бармена та нечисленної публіки.

Ми потисли руки, тепер уже зовсім не жирні, але хіба це мало якесь значення?

Все, до цієї кав’ярні більше не ходжу, щоб не нарватися, не дай, Боже, на знайомих та не перетворитися на притчу во язицех.

А бажання в мене було дуже важливе. Справа в тому, що до Києва приїхала знаменитість. Майстер жіночого у-шу, власниця дев’ятого дану із вправ з макогоном, десятого — із фехтування рогачем, незліченних поясів з рукопашу — коротше кажучи, зірка сучасних бойових мистецтв. І завтра, а точніше, вже сьогодні, бо ми із Соломинкою загулялися далеко за північ, відбудуться показові виступи.

Не буду хвалитися, але у свої двадцять два я є абсолютним чемпіоном Служби з бойового гопака, і якби не секретний статус, напевно, міг би поборотися за звання чемпіона світу. Це не я кажу, це твердить тренер. Проте що означає якийсь там чемпіонський пояс порівняно з високими задачами, які стоять перед УГС? Наприклад, лад і спокій нації. Ну хіба це можна проміняти на якийсь там п’єдестал? Так тренер говорить далі. А я собі думаю — ну добре, дармославність, безперечно, гріх. Але перевірити себе я маю право? Ну скажіть? Маю право спробувати свої здібності у сутичках із найкращими бійцями світу? Просто щоб переконатися у своїй силі. Мені не треба грошей, букетів та кубків. Я просто хочу знати свої можливості.

От і надумав дочекатися, поки хтось із знаменитостей приїде до Києва. Сісти в перших рядах, неначе звичайний глядач. Наприкінці виступу обов’язково запропонують бажаючим вийти і спробувати свої сили у сутичці з великим майстром. Зазвичай ніхто не зголошується. А я вирішив вийти. Ні, зрозуміло, вигравати я не буду — не тому що не можу, а тому що не годиться секретному агентові привертати до себе зайву увагу. В кінці чесно упаду під якимось несильним ударом. Але до того… Я повинен випробувати, чого вартий. І чого варті усі ці пихаті зірки.

Отож саме на такий виступ я хотів запросити Соломинку. Це і було моїм бажанням — показати себе у всій красі. Жінки зазвичай не дуже добре ставляться до спорту, особливо до двобоїв. А тому виграш у дартс був чи не єдиним шансом заманити дівчину до Палацу Спорту. На заваді стало проклятуще сало. От бачите, навіть вірш склався. Недарма ж сало так не люблять в Українській Галактичній Службі. І я тепер його любити не буду. Якщо зможу, звичайно.

Ні, зрозуміло, що я зробив-таки спробу запросити Соломинку на вечір, але коли вона відмовилася, мотивуючи справами, уже не мав додаткових аргументів. А якби виграв, га?

День на службі минув непомітно. Лях послідовно виконував свою обіцянку гнобити мене за той вечір, але я не ображався, бо в чоловічому середовищі не заведено ображатися на старших за посадою або званням. Доросту до агента — сам буду молодих торбить. А зараз мушу терпіти, бо терпен — спасен. Зате на фізпідготовці я розім’явся від щирого серця. Тренувався перед своїм вечірнім виходом. Серйозна справа — oно навіть плакат у залі повісили: «НЕПЕРЕМОЖНА СОЛОХА. ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ В ПАЛАЦІ СПОРТУ! ВОНА ДАСТЬ ВАМ ЧОРТІВ!» І намальована дебела тітка з рогачем. Дасть чортів?! Це ми ще подивимося, хто кому дасть.

— Чого вирячився? Працюй! — це вже тренер.

Працюю.

Наостанок ми зіграли в улюблену гру — «хто кого з’їсть». Дві команди, м’яч, двоє воріт. Правило одне — не стріляти бойовими. Наша команда виграла, і це додало настрою.

— На Солоху підеш? — спитав я Ляха в роздягальні.

— Збираюся. А ти?

Я загадково посміхнувся.

— Мустафу візьмемо?

— Давай. Нехай подивиться, як воно буває. Поміняємося досвідом.

Ех, жалко, краще б я із Соломинкою сходив, чим з Мустафою.

Проте Лях не був би агентом першого класу, якби не вмів тлумачити загадкових посмішок.

— Ну, розказуй, — підійшов він до мене в душі і поклав руку на гарячий кран.

— Чого тобі?

— Що надумав, розказуй.

— В смислі?

Я можу витримати холодну воду, практично до нуля градусів, але теплу, як відомо, витримують тільки жінки. І як це їм вдається?

Інакше кажучи, довелося розповісти начальнику свій задум. Тільки не думайте, що я злякався фізичного болю. Просто в УГС заведено поважати старшину, бо за неповагу можна запросто канчуків отримати. Крім того, Лях насправді хороший хлопець і ніколи нікого не здавав.

— Дурень, — зауважив він, вислухавши мої резони. — Двічі дурень. Бо, по-перше, вся твоя ідея — це дурість, а, по-друге, якщо вже збираєшся робити дурощі, то хоч не роби їх по-дурному.

І як двічі по два він роз’яснив мені, що з виступу цієї самої Солохи передбачена телетрансляція, а значить у разі коли я вийду на килим, мою безсмертну парсуну зафіксують на плівці разом з усіма прийомами та кидками. І коли навіть зможу замилити очі лохам у залі своїм удаваним програшем, то вже ті, кому це потрібно, проаналізують запис та зроблять правдиві висновки. І отут уже я точно траплю до всіх спецкартотек. А після цього у Службі можна розраховувати хіба що на кар’єру гардеробника.

— Ти хоч би радився з розумними людьми, якщо сам не можеш зметикувати елементарних речей.

Мені по-справжньому стало соромно. Страшно подумати, чим я ризикував. Практикантам дійсно треба вчитися, вчитися і ще раз вчитися. Так сказав засновник Служби, знаменитий Кобзар.

— Одягайся і ходи зі мною.

Ідучи довгим коридором за спиною начальника, я лаяв себе останніми словами. «Нездара» і «фраєр» були нам’якішими формулюваннями. Біля дверей з написам «Спецгримерна» ми зупинился. Господи, і як це я сам не здогадався?

За розпорядженням Ляха зі складу принесли невеличку борідку, бакенбарди, джинси з ватяними прокладками, які одразу зробили мене товщим, мішкуватий піджак, темні окуляри та фарбу для волосся. За п’ять хвилин із дзеркала дивився вайлуватий селюк, який приїхав у місто по шматок культури. Слава Богу, що Соломинка не побачить мене в такому вигляді! Здається, я навіть поменшав на зріст. Штани були досить товстими, тому, роблячи крок, доводилося трохи розставляти ноги — де й поділася моя справжня пружна хода.

— Оце називається перевтілення! — задоволено мугикнув Лях.

Я спробував зробити мах ногою і переконався, що новий одяг, попри всю незручність, все-таки не дуже заважає. Принаймні битися можна. Бо інакше довелося б роздягатися перед виходом на ринг — ото була б кумедія!

— Окуляри не травматичні і не розбиваються. Під час фізичного контакту знімати не треба.

Я посадовив це диво техніки на носа і остаточно сховався від себе, а заразом від можливих ворожих агентів. Так, порівняно зі мною тепер навіть Мустафа зі своїми трьома очима виглядав красенем.

— Тато має гроші, А мама доляри. Тато мамі купить Чорні окуляри…

— замугикав я старовинну пісню. І Лях підхопив:

— Гоп-цоб, Канада, Старих баб не нада, Молодих давайте, А ви, хлопці, грайте!

Усе почалося з бойового гопака. Кажуть, у стародавні часи під час урядового концерту один танцюрист не розрахував і зачепив ногою лаштунки. Як на гріх, за ними ховався хтось із міністрів — милувався уславленим мистецтвом українців. У результаті — кілька вибитих зубів і глибокий нокаут з одного боку та негайне звільнення з вовчим квитком — з іншого. Куди діватися бідному хлопцеві, коли, окрім гопака, він нічого не вміє? Хоч лягай та помирай.

Отож перед смертю він вирішив помститися. Згадав, як клацнули міністерські зуби під козацьким чоботом, і зрозумів, що зброя для помсти у нього в руках. А точніше, в ногах. Так і з’явився цей видатний бойовий стиль, яким тепер захоплюється вся Галактика і навіть дехто за її межами.

Щоправда, існує й інша версія — що бойовий гопак відродили вчені, проаналізувавши старовинні козацькі рукописи та співставивши їх із танцювальними рухами. Але особисто мені такий варіант не подобається — мистецтво не може народитися в лабораторії, а тільки в бою, тільки задля перемоги.

Однак справжню світову популярність українським бойовим дисциплінам принесли жінки. Згадавши свою старозаповітну зброю — макогон та рогач, вони невдовзі підняли мистецтво володіння ними до просто таки неосяжних висот. І Галактика здригнулася. Шлях Макогона та Шлях Рогача, як їх охрестили невдовзі, захопили буквально кожну цивілізацію, яка включала осіб жіночої статі. Макогони виробництва найкращих українських майстрів продавалися з аукціонів, на рогачі з петриківським розписом чергу займали за кілька місяців. Уроки наших зірок транслювали усі спортивні канали, на деяких планетах їх навіть включили до шкільної програми.

Тому не дивно, що перед входом до Палацу Спорту чинилася справжня божевільня, і нам з Ляхом довелося застосувати усі свої спеціальні навички, аби пробитися до каси. Мустафа тим часом контролював вхід. Щоправда, наш центаврянський колега категорично відмовився упізнавати мене в моєму теперішньому вигляді. І навіть знявши окуляри, я не переконав недовірливого інопланетника — адже центавряни не надто покладаються на вираз очей.

Воно зрозуміло, бо три центаврянських ока — це вам не два людських, а отже, їхня роль у культурі зовсім інша. От візьмемо, наприклад, вираз «дивися в очі» або «відводити очі». Центавряни їх ніколи не зрозуміють — хіба лише словосполучення «очі бігають», тому що в них вони і справді весь час бігають. Наша приказка «в Сірка очі позичати» свого часу викликала в Мустафи справжній ступор, він і досі обурюється з приводу, як він висловився, «трансплантації тваринних органів людям». Єдине, в чому ми майже зійшлися — це сакраментальне побажання «бодай тобі очі повилазили». Наш практикант погодився, що на Центаврі такий вислів принципово можливий, хоч і є вкрай непристойним, принаймні сам він не наважився б його вжити навіть у суто чоловічій компанії.

До речі, може я не знаю, то скажіть — чи в природі взагалі існують настільки непристойні вислови, щоб їх не можна було вжити у чоловічій компанії? Хіба лише ті, які вживаються серед жінок.

Нам пощастило з квитками, через те що завбачливий Лях скористався службовим становищем. Не своїм — через зрозумілу і глибоку секретність нашої діяльності. Натомість агент першого класу Служби мав право користуватися службовим становищем будь-якого чиновника аж до заступника міністра включно, і іноді це дуже допомагало. Тут, щоправда, існувало одне застереження — ці воістину екстраординарні права надавалися агентам УГС тільки для виконання службових завдань, але хто скаже, що підвищення рівня бойової підготовки практикантів не є службовим завданням керівника групи?

Отже, злегка прим’яті, але бадьорі, ми зайняли свої місця в найпершій лаві крісел, біля кутка майданчика. Звідси все було як на долоні. Широке татамі вкривало підлогу за міцною сталевою огорожею. Про огорожу варто сказати окремо — виступи наших майстринь рогача та макогона викликали в публіки, особливо жіночої статі, такий вибух темпераменту, що спроби прорватися на сцену набули систематичного характеру. Саме тому до обов’язкового реманенту було введено сталевий паркан з невеликим, але чутливим електричним струмом — нічого небезпечного, проте відбиває бажання іти на штурм. Крім цього, на першій лаві через кожні десять стільців сиділи охоронці в цивільному — спеціально для тих, на кого не діє різниця електричних потенціалів.

Взагалі, заходи безпеки з висоти своєї кваліфікації я оцінив би як мінімальні, враховуючи ажіотаж, що супроводжував виступи наших дівчат по всій Галактиці. І це, зрозуміло, негаразд. Може, написати службову записку на цю тему?

Мустафа крутив очима на всі боки, певно, в захваті від такої кількості людей, а може, теж вивчав систему охорони, аби не втрачати час дарма. Хто їх, центаврян, розбере? Я шторкнув його ліктем.

— Чого вам? — упертий інопланетник усе ще категорично відмовлявся впізнавати мене і називав на «ви».

— Дивися.

На подіумі якраз встановлювали величезний стенд з горщиками, мисками та іншим кухонним начинням для демонстрації майстерності Непереможної Солохи в метанні. Кажуть, вона з двадцяти метрів вражає рухому ціль двома тарілками з трьох. А горщиком може вцілити стоячого супротивника навіть на сорока. Це вже справжня артилерія. Цікаво тільки, навіщо при такому вмінні Шлях Рогача, а тим більше Шлях Макогона? Стріляй собі з відстані — аби снарядів вистачило.

Коли стали виносити важкі пательні, тут уже навіть Мустафа підхопився з місця від захвату. Така чавунна сковорода може завдавати страшних ударів і одночасно слугувати щитом. Озброєна нею та сучасним міцним макогоном, жінка перетворюється на справжню бойову машину.

Вочевидь, подібні думки виникли не тільки в моїй голові, тому що в залі почалося пожвавлення.

— Ну як, уже злякався? — прошепотів мені на вухо Лях.

— Не дуже, — я стенув плечима. Чого тут лякатися? Хай і добра, але всього-на-всього зброя. Нас іще на першому курсі відучили боятися зброї. Боятися треба людини, яка цією зброєю володіє.

На такій думці я змушений був зупинитися, бо заграли фанфари, і в залі поступово згасло світло. Останні шарудіння, гомін та шикання, і дикторський баритон оголосив:

— Непереможна Солоха!

Отак просто. Без титулів, без звань. Скромно й лаконічно. Непереможна. Ну що іще можна додати до такої характеристики?

У світлі прожекторів з’явилася вона, Непереможна Солоха, у повному бойовому спорядженні. Широка спідниця підтикана з боків, аби дати свободу ногам. Рукави білої сорочки підкатані, глибокий викот прикрашає червоне коралове намисто. Подейкують, що насправді намисто не просте — замість нитки там сталевий тросик, щоб можна було душити супротивника. Отож, червоне намисто лежить на високих грудях, волосся ретельно заховане під традиційний у цьому виді бойового мистецтва очіпок, і краї його зав’язані такими собі хвацькими ріжками. Одна рука спирається на стегно, у другій — довгий рогач. Ви зрозумієте мене правильно, коли скажу, що від такої картини спиною побігли мурашки. Ні, я не злякався, тому що я взагалі нічого не боюся, але голос крові — що поробиш, мої пра-пра-прадіди теж здригалися, коли бачили жінку в бойовій позиції.

Солоха вклонилася на всі чотири боки, де сиділи глядачі. Прожектори припинили бігати, немов навіжені, і мені вдалося роздивитися її обличчя — зрозуміло, настільки, наскільки це можливо з відстані. Треба зазначити, що воно було добряче набусурманене — брови агресивно підведені сажею, лоб вибілений, а щоки вкриті легким рум’янцем, не знаю, справжнім чи штучним. Але попри традиційний макіяж, мені здалося, що жінка зовсім не стара. А це означає, що її вміння не є суто теоретичними. Вона — реальна бойова одиниця.

Такі висновки надихали. Бо, знаєте, як воно буває — видатний майстер, ідучи до зеніту своєї слави, добряче стомлюється і врешті здатен тільки на показові виступи або навчання. Чи багато слави — перемогти славетну, але стару людину? Врешті-решт, молодість завжди переважає у силі. Але це не той випадок, а отже, на мене чекає справжнє випробування. Що ж, я готовий до випробувань, і тепер подивимося, чого такого вона вміє, коли вважає себе непереможною.

Побачивши свою богиню, зал вибухнув овацією, так що навіть заглушив звук фанфар. Лях поруч несамовито бив у долоні. Мустафа тупотів ногами, бо на їхній планеті так заведено. Незворушним лишався лише я, за що одразу отримав від начальства втик.

— Ти звертаєш на себе увагу, — прошипів Лях і для переконливості стусонув мене під ребра.

Задивившись на майбутню суперницю, я забув просту істину — агент Української Галактичної Служби має зливатися з натовпом, аби його не можна було запам’ятати, а значить викрити. Так мені і треба, йолопу.

А взагалі-то славетна Солоха була геть не схожа на свій афішний образ. Вона зовсім не справляла враження дебелої. Така собі граційна жіночка, навіть можна було б сказати, що тендітна. Босі ноги впевнено топчуть татамі, але роблять це якось ніжно. От саме тому українське бойове мистецтво завоювало світ, що воно дозволяє жінці залишатися жінкою, а не накачувати велетенські м’язи або висушувати себе дієтами. Я раптом відчув гордість за всю націю, але вчасно зупинив себе: врешті, прийшов сюди не для того, аби пишатися.

А Солоха вже почала розминку. Вона перестрибувала через асистентів, спираючись на рогач, неначе Бубка на жердину, жонглювала макогонами, тарілками та горщиками, — коротше кажучи, робила усі ті ефектні штучки, що справляють враження на публіку, але не є по-справжньому складними. Так зможе будь-який кандидат у майстри, дай тільки волю. Наш тренер категорично забороняє подібні вправи, бо вважає їх профанацією. Проте він все-таки має на увазі чоловіків. Жіночі стилі завжди були схильні до танцювальності.

Коли в повітрі засвистіли перші бойові тарілки, найбільш полохливі глядачі почали прикривати голови руками. А дарма — жоден снаряд не пролетів повз ціль, жоден шматок порцеляни не впав у залу. Наприкінці першого відділення Солоха навіть стала пускати тарілки по дузі над глядачами, неначе бумеранг, і вони врізалися в ціль з боків, осипаючи її скалками. Так, тут було на що подивитися. Я не є фахівцем з бойового метання, але маю досить тверду руку та вірне око, а тому можу оцінити чуже мистецтво. Так от, заявляю відповідально, тут воно було на рівні галактичному і навіть вище. Я ніколи не бачив нічого подібного. А коли з тридцяти метрів Солоха, майже не цілячись, закинула п’ять горщиків на п’ять кілків бутафорського тину, і вони захиталися там, подзеленькуючи, немов глиняні дзвоники, зал просто заволав від захвату.

- Її треба залучати до спецоперацій, — закричав я Ляху в самісіньке вухо, намагаючись перекрити галас. І він тільки кивнув.

Друге відділення було, як на мене, менш цікавим. Я вважаю і, здається, небезпідставно, що бойове мистецтво може бути або ефектним або ефективним. Те, що демонструвала нам Непереможна Солоха, більше нагадувало китайський театр — спочатку з макогоном проти одного, потім з макогоном проти двох, з рогачем проти трьох. Супротивники слухняно падали попри те, що вона зупиняла удар на підльоті. Ну зрозуміло — не можна щосили гамселити своїх асистентів, бо так скоро асистенти закінчаться. Але показові виступи втрачають цінність для справжнього поціновувача. Судячи з того як Солоха вправлялася зі своєю зброєю, вона дійсно могла зупинити двох-трьох погано навчених бійців, може, навіть одного добре навченого. Ні, що там казати, асистенти були професійні, вони щосили демонстрували агресію, а за необхідності навіть підлість, проте твердо знали, атакувати наступної миті чи падати, і це геть псувало ефект.

Втім, здається, капризував лише я, оскільки зал не припиняв аплодувати практично ані на секунду, і щоразу лунали схвальні чоловічі, а подекуди істеричні жіночі вигуки:

— Так йому, правильно!

Очевидно, у частини публіки не склалося родинне життя.

Я мимохідь почав роздивлятися глядачів і помітив, що в залі, крім місцевих мешканців, зібралося багатенько інопланетників. Були тут і земляки нашого Мустафи, що в захваті тупали ногами, і хвостаті андромедяни, і навіть за скляною перегородкою спрути, здається, звідкілясь із району Бетельгейзе. Їх було напхано за склом, як сардин у консервах, тільки мацаки стирчали на всі боки. Цікаво, як визначили, скільки ж квитків їм продавати.

Поки я отак міркував, Солоха перейшла до останньої частини програми — бій проти чотирьох озброєних ворогів у повному спорядженні, тобто зі сковородою, рогачем та макогоном за поясом спідниці. Скажу вам, це було щось. Тут я навіть припинив озиратися навкруги. Спочатку вона тримала їх на відстані, виписуючи рогачем блискучі кола. Потім якось непомітно зробила з кола еліпс, що дозволило наблизитися до одного з ворогів на відстань удару. Мить — і він схопився за голову, здається хлопцеві таки по-справжньому перепало. Наступним рухом Солоха жбурнула свого рогача, неначе справжній спис, і вцілила у груди іншого. Він заточився — що поробиш, робота є робота, іноді доводиться отримувати. Захищаючись чавунною сковородою від палиць та нунчаків решти супротивників, Солоха видобула макогона і тут почалося саме те, про що попереджала афіша. Вона дала їм чортів — інакше і не назвеш той вихор з людини, металу та дерева, що утворився на майданчику. Зал завмер, намагаючись вловити кожен рух. Чутно було тільки удари палиць об сковороду та войовничі вигуки Солохи. Так, хлопці в неї були непогані — інакше вони б давно вже лишилися без голів та очей. Той, що по страждав від списа-рогача, оклигав і поліз було з третього боку на допомогу товаришам, але їм уже нічого не могло допомогти — один після карколомної атаки отримав сковородою просто в лоба, другий наштрикнувся на макогона, а останнього Солоха просто загнала в куток, обеззброїла та під аплодисменти публіки примусила здатися.

Це було справжнє шоу. Я не жалів долонь, аплодуючи, Мустафа мало не проломив підлогу своїми центаврянськими ногами. Народ свистів і волав. Здається, навіть спрути були в захваті, хоч насправді їх не розбереш.

Солоха скромно стояла під цим шквалом різнопланетного захоплення. З лав летіли букети та паперові літачки з освідченнями в коханні. А вона тільки опускала очі, як заведено в наших жінок. Отак от, знайте українок!

Хвилин десять не вщухала буря в залі, коли нарешті диктор оголосив:

— Шановна публіко! Якщо серед вас є сміливець, Непереможна Солоха готова зійтися з ним у чесному ґерці. Приз для звитяжця сьогодні особливий — це поцілунок Непереможної Солохи.

Отож настав мій час.

— Ну то як, знайдуться сміливці? — знову запитав диктор, наперед знаючи, що не знайдуться.

Я тримав паузу. Лях дивився запитально. Не вже я передумав, чи то пак, злякався?

І коли втретє диктор спитав:

— То як, є в залі справжні вояки?

Я підняв руку і вигукнув:

- Є!

Зал одразу немовби вимкнули — така тиша запанувала серед глядачів. І в цій тиші було чутно, як я підвівся зі стільця, обсмикнув штани на колінах та ще раз повторив:

— Я хочу спробувати.

Я ніколи раніше не стояв на сцені, і тому не міг оцінити, наскільки складні умови для роботи в наших зірок. Прожектори б’ють просто в очі, вуха закладає від шуму, майданчик здається просто мікроскопічним, один крок — і ти в ауті. І взагалі дуже незатишно.

Треба сказати, що зал зустрів мій вчинок з ентузіазмом — одні попідскакували з місць, аби краще роздивитися такого небаченого сміливця, інші наводили на мене біноклі, а двоє андромедян у південному секторі швиденько організували тоталізатор і приймали у сусідів ставки на переможця. Єдині, хто не виявив зацікавленості в моєму виступі, — це спрути з Бетельгейзе. Поки відмикали електрику від огорожі, аби пропустити мене, поки я намагався пристосуватися до нелюдських умов на сцені, акваріум у кутку спорожнів. Вочевидь, спрути вже побачили все, що хотіли.

— Виберете зброю? — асистенти піднесли мені цілий оберемок палиць, нунчаків та такого іншого добра.

Я заперечливо похитав головою.

Солоха здивовано підняла брови, але теж відклала макогона.

Тут, на сцені, я нарешті зміг її як слід роздивитися. Невисока, міцненька. Груди під сорочкою ходять ходором після виступу — воно і зрозуміло, важко віддихатися в гарячому від софітів повітрі. З-під очіпка вибилася прядка темного волосся. Карі очі уважно вивчали мене.

Стоп. Здається, я її вже десь бачив.

— Готові?

Я кивнув. Солоха прийняла бойову стійку — ноги злегка розставлені, руки впираються у круті стегна. І тут мене неначе блискавкою вразило.

Соломинка!

З-під бойового розфарбування на мене дивилися очі моєї дівчини. Пухкі губи, ті самі, що я їх вчора поцілував, стислися від напруги, ніжні руки мали от-от розпочати рух.

Саме цей рух я і пропустив. Не дивно, бо коли стоїш на рингу, згадувати вчорашні поцілунки — вірний шлях до поразки. Удар був не сильний, певно, Солоха, чи то пак, Соломинка, боялася травмувати незнайомця, проте досить чутливий. Я рефлекторно відступив на крок. Публіка зашуміла. Наступну атаку я вже зустрів у повній бойовій готовності і ефектно підставив ногу під кулак.

— Лясь!

Будеш знати, як недооцінювати супротивника.

Соломинка мене, безперечно, не впізнала, та й навіть рідна мати не впізнала б сина в моєму теперішньому гримі. Тому я вирішив одразу не включатися, оскільки це нечесно — вона розраховує на звичайнісінького лоха з публіки, а не на міжнародного майстра. Дам можливість поступово відчути свою кваліфікацію.

Наступні два удари я навіть не блокував, а просто ухилився. І ухиляючись помітив, що в залі почався якийсь дивний рух. Роздивитися як слід часу не було — Солоха безперервно атакувала, проте бічним зором я побачив, як підхопилися зі свого місця Лях із Мустафою і наступної миті впали, неначе підстрелені. З іншого боку якась темна маса прокотилася проходом і завмерла біля самої огорожі, потім ще одна.

— Зачекай, зачекай.

Але Солоха не вгавала, і мені довелося контратакувати, аби з ударом зайти у клінч. Це виявилося не такою простою справою. Атаку вона блокувала, а коли я обхопив її за поперек, одразу відчув болючий удар по литці. Не розпускаючи обіймів я впав, захоплюючи із собою суперницю. Вочевидь, вона сприйняла це за відступ, тому що наступної миті вже обхопила мене ногами та сіла зверху, замахнувшись для удару. І тільки тут побачила зал.

А там коїлося щось незвичайне. Звідусіль з проходів котилися великі сірі кулі і зупинялися навколо сцени, немовби оточуючи її. Хтось із охорони скочив було на ноги та потягнувся за електричним кийком, але раптом з найближчої до нього кулі вилетіло щось на кшталт мотузки і спритно обплело руку. Друга мотузка вже обхопила ноги, і охоронець завалився на підлогу, неначе лялька. Зліва від мене підхопився іще один сміливець, але його швидко сповила найближча істота. Я знайшов поглядом своїх друзів. Обидва сиділи в кріслах, міцно обкручені сірими мацаками. І тут я зрозумів, куди раптом поділися спрути з далекої Бетельгейзе.

— Що це? — розгублено спитала Соломинка.

— Здається, я здогадуюся.

Спалахи спротиву виникали то там, то тут, але миттєво вщухали, заплутуючись у міцних обіймах спрутів. Я швидко оцінив ситуацію і зрозумів, що треба вшиватися. Приблизно так і висловився, виборсуючись з-під Непереможної Солохи.

Можливо, вона дійсно вміла добре битися, але розбиратися з терористами — це зовсім інша робота. А що тут у нас в наявності теракт, тепер сумнівів не виникало. От тільки б іще отримати можливість розбиратися, а не сидіти десь у кутку, зв’язаним бридкими мацаками.

Для початку належало вибрати шлях відступу, принаймні так нас учили. Час на втечу є, хоч і невеличкий — поки терористи остаточно зламають опір охорони.

Тут у мене в голові майнув неясний спогад, і я рішуче схопив Соломинку за руку.

— За мною.

Треба віддати належне, вона не спитала, куди, і не стала опиратися, а просто поплазувала слідом. Мій задум був простим і елегантним — у підлозі кожної сцени, а особливо Палацу Спорту, є люки, що ведуть донизу. Через такі люки подають електрику, воду і все, що треба, туди ж таки зникають асистенти та тигри у фокусників. Нам належало зникнути, так само як тиграм. Треба тільки знайти найближчий люк та спробувати якось відчинити. Я підняв край татамі та пірнув туди, намацуючи підлогу руками. Соломинка трималася за мною. Молодець, дівка.

А напасники, вочевидь, уже захопили звуковий вузол, тому що над залом лунав рипучий голос електронного перекладача:

— Зберігайте спокій. Спротив не має сенсу. Це теракт. Зберігайте спокій.

Спокій. Добре сказано, хай їм чорт.

Люк знайшовся досить швидко. Я пробував натиснути на нього з різних боків, поки нарешті знайшов прихований механізм, і кришка слухняно від’їхала донизу, відкриваючи шлях до втечі. Пересвідчившись, що погоні поки немає, я галантно пропустив жінку вперед і сам пірнув слідом.

Ми сиділи в машинному відділенні попід сценою та прислухалися до невиразного шуму згори. Люк я акуратно зачинив за собою. Здається, наша втеча залишилася непоміченою. Щоправда, довелося добряче наїстися пилюки під татамі і тепер ретельно відпльовуватися.

— Що там відбувається? — нарешті витисла із себе кілька слів Соломинка.

— Теракт відбувається. Ти ж чула. Нас взяли в заручники.

— Хто?

— Восьминоги. Вони, здається, прилетіли з Бетельгейзе.

— Так ми ж з ними друзі.

— Певно, що так. Ти ж бачила їхні дружні обійми.

Я струснувся усім тілом, немов собака, і підняв цілу хмару куряви.

— А навіщо їм це?

От якби знати. Втім, вони скоро оголосять свої вимоги, принаймні так твердить теорія. А практика…

— Нам яка різниця, навіщо?

— А ви хто?

У темряві зблискували Соломинчині очі. Вона мене так і не впізнала, і я вирішив поки що зберігати інкогніто.

— Глядач.

— Не схожі ви на звичайного глядача.

Шкода, а так намагався бути саме звичайним глядачем… Я тільки знизав плечима, втім, це, мабуть, залишилося непоміченим у пітьмі. Що робити далі? Теорія радила встановити зв’язок зі Службою і доповісти ситуацію. Проте аби доповісти ситуацію, її спочатку треба знати. А ми сиділи тут як миші і навіть не уявляли реального масштабу подій. Отже?

— Я пропоную піти на розвідку, — сказала Соломинка.

Ти диви.

Я мовчки підвівся і посунув до стіни, у якій, судячи зі світлих шпаринок, мали бути двері.

— Куди ви?

— На розвідку. Куди ж іще.

— Ви не надто ввічливі. Зачекайте, ми раніше ніде не зустрічалися? Щось мені ваш голос здається…

— Тс-с-с… — я навпомацки знайшов ручку і обережно став відчиняти двері. Ззовні долинав шум.

Ми принишкли біля щілини, що утворилася у проймі. Шум наближався. Спочатку перед нами виник сірий мацак. Він міцно вхопився за гладеньку підлогу і слідом виповзло все тіло великого, завбільшки з мене, спрута. Ми зачаїли подих. Слава Богу, потвора не помітила нас і полізла собі далі, але уявіть наш стан, коли ми побачили джерело шуму та зойків, що лунали безперервно. Ззаду наш інопланетний «друг» тягнув, обплівши мацаками, двох людей, в уніформі, напевно, із тутешнього персоналу. Бідолашні хлопці борсалися, виривалися, але мацаки тримали міцно, немовби приклеєні.

Коли потвора зникла за рогом, ми із Соломинкою перезирнулися. Доведеться бути дуже обережними, бо в такі обійми легко потрапити, а от вирватися — важче.

Переконавшись, що шум достатньо віддалився, ми зробили крок у широкий коридор і почали свою подорож технічними поверхами Палацу Спорту.

Судячи з побаченого, напад було ретельно підготовлено. Не знаю, скільки насправді було цих спрутів, але ми скрізь наштовхувалися на сліди їхнього перебування та відчайдушного опору з боку персоналу. Так, я мав рацію — в касі помилилися з кількістю квитків для цих тварюк.

Вочевидь, останню фразу я пробурмотів уголос, тому що Соломинка спитала:

— Яких квитків?

— Вхідних квитків. Я кажу, вони купляли квитки, значить, можна встановити, скільки їх тут.

— А ви знаєте, скільки продано квитків?

— Ні, але інші знають.

Мобільний зв’язок було подавлено примусово, так завжди роблять на виставах, аби не заважали артистам. Телефони місцевого зв’язку працювали, але при спробі вийти в місто одразу давали відбій. Значить, терористи захопили весь палац. Так я і сказав, кинувши чергову трубку.

— Чому ви так вирішили? — Соломинка акуратно повісила її на місце. Українські жінки страждають на манію прибирання, це доведено психологами.

— Я так вирішив тому, що коли плануєш обмежитися залою, немає рації вимикати телефони. Логічно?

— Логічно.

Ми побували в багатьох приміщеннях і скрізь знаходили одне й те саме — безлад, розкидані меблі та мовчазні телефони. Сюди, на технічний поверх, не долинало згори жодного звуку. А від цього картина спустошення ставала ще зловіснішою. Одного разу ми ледь не вскочили в халепу — коридором, повз двері, які ми уже збиралися прочинити, плазував спрут. Він був без полонених, тому просувався беззвучно. Довелося потроїти і без того подвоєну пильність.

— Усе. Розвідку закінчено, — проголосив я, виходячи з чергового кабінету.

— Чому? — поцікавилася Солоха.

— Мені все зрозуміло. Палац повністю заблоковано, людей тримають в залі під контролем. Треба шукати вихід назовні.

Я сам собі сподобався цієї миті — настільки авторитетно та спокійно прозвучали висновки.

— А що вони хочуть?

— Це нам розкажуть ззовні, якщо виберемось. Давай знайдемо кухню.

— Кухню?

Це ази. Найкращий спосіб проникнення до споруди — вентиляційний канал. А де найбільші вентиляційні канали? Зрозуміло, в кухні.

— У Палаці є ресторан. А значить, є і кухня.

— Навіщо нам кухня?

— Побачиш.

Пильнуючи в чотири ока, ми знайшли-таки кухню без зайвих пригод. Солоха чудово орієнтувалася за запахами, принаймні кухонними, і врешті ми відчинили ті двері, що треба.

— Тю-тю.

Тут, судячи зі всього, відбулася справжня битва. Кухарям не першина мати справу із восьминогами, крім того, вони завжди озброєні велетенськими ножами, — отже, картина перед нами вимальовувалася грандіозна. Підлога була вщент залита борщем, скрізь валялися тарілки, каструлі та інший кухонний реманент. На плиті догоряв якийсь соус, — власне, за його запахом ми й зорієнтувалися. Хлопці не здалися без бою, принаймні про це свідчив велетенський обрубок мацака, який тепер уважно розглядала Соломинка.

— Дивіться.

Внутрішня поверхня втраченої терористом кінцівки була вкрита маленькими, навіть тендітними присосками. От в них, власне, і крилася справжня сила спрутів. Ці присоски намертво чіплялися за підлогу чи за людину — навіть і не пробуй відірвати. Тисячі маленьких присосок. Елементарні закони фізики.

— З таких обіймів не викрутишся.

Я почухав потилицю.

Соломинка стояла переді мною і тримала в руках обрубок нашого ворога. Можна було замилуватися нею в цю хвилину. Очіпок збився на бік і майже не стримував розкішного темного волосся. Викот запилюженої сорочки злегка надірвався і тепер відкривав трошечки більше, ніж раніше. Перемазане у сажу та білила обличчя набуло трохи дитячого виразу. У цей момент я відчув себе готовим пообрубувати геть усі мацаки на світі!

Але до справи. Перш за все я знайшов холодну плиту, бо на гарячій не дуже пострибаєш. Так, каструлі, миски — все геть, аби зручніше було дістатися до вентиляції. Відсунув банку зі смальцем. Нюхнув. Смалець був уже готовий до подачі — заправлений зеленню та часником, саме те, що треба. Я озирнувся навкруги, підійшов до полиці з хлібом та відламав собі добрячу скоринку. Війна війною, а обід за розкладом, та й, врешті-решт, ефективність праці ситої людини більша, чим голодної. Смалець ліг зверху густим шаром, я облизав ложку.

— Хочеш хліба?

— Чого? — дівчина відкинула мацак і підійшла до мене. Я зробив бутерброд і їй. Деякий час ми просто стояли і їли, немовби збираючись із останніми силами перед боєм. Та воно, в принципі, так і було.

Я закинув у рота останній шматочок, витер об штани жирні руки, аби краще хапатися за трубу…

— Стоп!

Від мого вигуку Соломинка здригнулася.

— Що з вами?

Витер жирні руки… Господи! Я уже побіг геть, підхопив з підлоги ворожий мацак та провів по ньому пальцями. Так і є! Наступної миті повернувся до столу, запхав до банки зі смальцем долоню, а тоді знову торкнувся присосок. Ура!!!

Соломинка дивилася на мене, немов на божевільного.

— Що сталося?

Я вхопив її за плечі, несила стримати радощів.

— Пам’ятаєш дартс?

— Який?

— Ну, вчора в дартс грали.

— А ви, власне, звідки…

— Там теж присоски, розумієш? І якщо їх намастити салом, вони не липнуть, розумієш?

Здається, вона почала метикувати.

— Зачекайте, а як ми зможемо усіх їх намастити?

— Господи, та не їх. Ми самі намастимося, це ж елементарно!

Соломинка дивилася на мене широко розкритими очима.

— Роздягайся! — скомандував я.

— Навіщо?

— Господи, ну що тут складного? Одяг на тобі — це зачіпка, до одягу присоска приклеїться, а якщо ми роздягнемося голі та обмастимося салом… — і тільки тут я зметикував, яку власне пропозицію роблю молодій дівчині. — Ой, пробач. Я не подумав… тобто не хотів… тобто я сам якось уже.

— А оце дзуськи!

Я підняв очі. Соломинка почервоніла, від чого стала іще привабливішою.

— Теж мені сам! Нікуди ти сам не підеш! Я з тобою! — вона уперла руки в боки, і я зрозумів, що сперечатися немає сенсу.

Роздягалися ми по різні боки плити. Соломинка попросила не дивитися на неї, і я, як міг, виконував це прохання. Банку зі смальцем поставили посередині, наші руки раз по разі зустрічалися в ній, і дівчина навіть не відсмикувала свою долоньку.

З яким задоволенням я позбувся свого маскараду — на підлогу полетіли окуляри, за ними борідка, бакенбарди, ватяні штани. Я мастився смальцем ретельно, аби не пропустити жодної ділянки, і краєм ока слідкував за Соломинкою — щоб у неї теж не залишилося незмащених шматочків.

— Спину, — сказав я.

— Що? — вона не підняла очей.

— Спину тобі намащу.

— Та я якось.

— Припини. Це питання життя та смерті.

У першу чергу Соломія була бійцем, принаймні зараз, а тому зрозуміла мене правильно. Але в другу вона лишалася дівчиною, а тому сказала:

— Ну добре. Тільки не дивися.

Прохання виглядало досить дивним, хоч жінки — відомі майстри дивних прохань. Я обійшов плиту, зачерпнув рукою смалець і почав ретельно втирати його в дівочу шкіру. Втирав і милувався, наскільки приємною на дотик була ця спина. Коли мої руки спустилися до талії, дівчина здригнулася і зауважила:

— Далі я сама.

— Бога ради. А мене намастиш?

— Авжеж.

Вона обернулася і одразу підняла очі, бо я відвернутися іще не встиг.

— Перепро…

Слова застрягли у неї в горлі.

— Ти?

Я засміявся. Настільки щирим було це здивування. Вона розглядала підлогу, де валялися рештки мого гриму.

— Так ти знав? Ти спеціально прийшов, аби мене обдурити?

— Чому обдурити? Просто зробити сюрприз.

— Нічого собі сюрприз, — сказала Соломинка. — Добре, ми спочатку врятуємо заручників, а потім розберемося.

Скажу вам чесно, це було видовище! Уявіть собі — ми, голі, немов турецькі святі, влітаємо в розчахнуті двері спорткомплексу з двох боків одночасно. Та не просто влітаємо — поруч із кожним на візочку велетенський казан з розтопленим смальцем. Це була моя ідея — в ресторані готувався бучний фуршет, тому сала було навалом. Отже, наступної миті ми перекидаємо свої казани, і їх вміст тече сходами донизу, туди, де гніздяться спрути. А ми, відрізавши таким чином відступ ворогу, кидаємося в атаку через сусідні проходи. Ет, чорт забирай, так весело я ніколи не бився! Мацаки прибульців виявилися абсолютно безсилими проти нашого сала. Скільки разів вони обплітали мені ноги, намагалися схопити за поперек, але завжди безпорадно ковзали. Більше за те — спрути, що трапили на жирну підлогу, взагалі втратили здатність пересуватися. Це нагадувало балет корів на льоду.

— Гей, хлопці! — гукнув я Ляхові та Мустафі, що звільнилися тим часом від своїх охоронців, бо річка смальцю залила весь прохід. І хлопцям не довелося двічі повторювати — вони вже заходилися зв’язувати терористам мацаки морськими вузлами, аби жоден не втік.

З іншого боку Соломинка пролітала поміж ворогами, немов відьма, залишаючи за собою розпач і паніку. Хтось із нападників спробував схопити її за коси, але і тут впіймав облизня: ретельно мажучись перед боєм, ми не пропустили жодної клітинки.

Коротше кажучи, це був повний тріумф. За якихось п’ять хвилин пихаті терористи перетворилися на жалюгідні оберемки плоті, які охоронці та добровольці з публіки перекидали на сцену, наче мішки з картоплею. Ми із Солохою ловили найбільш спритних, макали їх у смалець і передавали далі.

Дівчина розчервонілася, груди її ходили ходором, шкіра блищала. Я несамохіть замилувався цією картиною і ледь не пропустив одного втікача, що заховався в темному кутку.

— Ззаду! — крикнула Соломинка, і наступної миті великий сірий мацак обплів мені горло.

У будь-якому іншому випадку цей захват коштував би мені життя. Але зараз я тільки напружив м’язи шиї, аби не задихнутися, а наступної секунди уже вислизнув, немов шматок мила, а точніше, сала. Цього нахабу я особисто зв’язав його власними мацаками навхрест, неначе бандероль.

Соломинка підійшла до мене. На полі бою догоряли останні сутички. Спрути відмахувалися своїми довгими ногами, намагаючись не підпустити до себе, а волонтери з публіки, яких надихнув наш приклад, поливали їх смальцем.

Так, це була повна і остаточна перемога. Ми подивилися одне на одного, задоволені зробленою роботою. Я простягнув руку, обійняв Соломинку за стан і притягнув до себе.

Із цих обіймів вона не стала вислизати.

Ми сиділи на кухні і розмовляли. Після того що відбулося в Палаці Спорту, я забрав Соломинку до себе — зрозуміло, щойно зміг врятувати від журналістів. Бо ця публіка виявилася чіпкішою за спрутів з Бетельгейзе. До того ж, мені довелося зберігати інкогніто через секретність нашої Служби, а отже, вся слава дісталася Непереможній Солосі. Я, в принципі, не заперечував, бо у кожного своя робота. Одна справа рятувати людей, а інша — величатися. Ми, секретні агенти, люди скромні.

І щойно до зали посунули журналісти з камерами, я одразу заховався до підсобки. Проте перед тим встиг усе-таки впіймати Ляха та попрохати його діяти відповідно до інструкції. Хто не знає — поясню: інструкція з ліквідації наслідків терористичних актів суворо приписує обгортати учасників надзвичайних подій ковдрами. Задля цієї мети будь-яка машина УГС обладнана спеціальним багажником з казенними, доволі паскудними коциками. Який сенс такого загортання — невідомо, очевидно, це залишок якогось стародавнього ритуалу. Однак розумієш сенс чи ні, а все одно виконуй. В УГС багато що базується на традиціях. Отож я і попрохав Ляха віднести Соломії ковдру. Проте цей паскудник замість обгорнути дівочі плечі, так і простовбичив віддалік, бо, як сказав потім, не хотів псувати телевізійникам картинки. Ага — комусь картинка, а комусь відповідальність за порушення інструкцій.

Однак цього разу пронесло, і в УГС я одразу пошився в герої. Ще б пак — не кожному практикантові випадає врятувати від терористів вісім тисяч душ людей і дві — інопланетників. Та ще й терористи наші виявилися з біографією — п’ять років у міжпланетному розшуку, більше десятка терактів, включно зі знаменитою Атакою Комет.

Мені це, безумовно, приємно, хоча в душі я певен — на моєму місці так вчинив би кожен працівник Української Галактичної Служби.

Отож, ми сиділи на кухні. Соломинка смажила млинці. Тобто можна сказати інакше: мені смажила млинці Непереможна Солоха. Відчуваєте різницю?

— Знаєш, поспарингувати з тобою — моя давня мрія, — я заварював чай, тому що цю відповідальну процедуру не можна доручати жінкам, хай би навіть майстриням у-шу.

— Невже? А чому не сказав?

— Так я ж не знав, хто ти є. А ти не признавалася.

Соломинка засміялася:

— Ти уявляєш, отак хочеш познайомитися з дівчиною, а вона тобі: «Я — Непереможна Солоха». І кавалер одразу тікає.

— Я б не втік.

— Це ти так гадаєш.

Ти диви! Яка самовпевненість. Аж жалко, що тоді наш двобій так цинічно перервали. Теж мені, непереможна знайшлася.

— Я не думаю, я знаю. Слухай, а ти ж мене фактично надурила. Вся така беззахисна, а сама… Це нечесно.

— Я надурила? А ти? Ти не надурив? Пофарбувався, пейси наклеїв, окуляри. Це чесно?

— У мене професійна необхідність.

— А у мене, по-твоєму, що? Немає необхідності?

Ні, ну це просто неймовірно! На кожне слово у неї двадцять. У мене аж окріп вихлюпнувся на стіл, добре хоч не на руки.

— Панно Соломіє! — мій голос набрав офіційного забарвлення. — Роблю вам перше попередження за те, що ви вчасно не повідомили…

— А коли це «вчасно»?

Я збився з думки.

— Ну одразу. Тоді, коли я… цей… ну, коротше, коли ті… ну, в той вечір.

Тьху ти, як його до ладу сформулювати? Не скажеш же «коли я тебе врятував». Бо по-перше, це неправда — хлопці її все одно не скривдили б, а по-друге, Солоха і сама могла дати собі ради. Чорт забирай, я розумію, чому вона не злякалася Ляха з Мустафою! А я як останній фраєр, га?!

— Зачекай-зачекай, — раптом Соломинка обернулася до мене, неначе намагаючись пригадати. — А ті хлопці, що до мене приставали… здається, я одного бачила поруч із тобою в Палаці Спорту.

— Синій такий?

- І очі крутяться.

Я задоволено хекнув.

— Він з Андромеди. Вони там усі такі красиві.

— Ой, і другий, такий паскудний. Він теж там крутився.

«Паскудний» — досить влучна характеристика як для Ляха, нема що сказати.

— Ні, насправді він файний хлопець.

— Файний? — вона різко обернулася, так що я навіть відсахнувся. — То ти його знаєш?

От чорт! Вкусити б себе за язика. А тепер Солоха вже впіймала мене у приціл своїх очей, і відбрехатися шансів не було.

— Ні, розумієш, ми тоді з хлопцями сиділи…

Тут я згадав, як я на пальцях виграв її у Ляха і зупинився. Мабуть, цього не варто розповідати. Я почухав потилицю.

Але вона вже сама зметикувала.

— То що, ви навмисне це влаштували?

Я розвів руками:

— Ну, треба ж було якось познайомитися…

— Зачекай, яке там «познайомитися»? Ти навмисне намовив хлопців, щоб обдурити мене?

Вона кинула млинці і тепер стояла переді мною розпашіла від роботи. Груди ходили ходором під тонкою кофтиною. Я несамохіть замилувався такою красою.

— То ти хотів мене обдурити?

І тут я помітив, як ліва її рука упирається в стегно, а права сама по собі намацує на столі макогін.

Я роззирнувся. Навкруги розляглася ворожа територія — плита, стіл, кухонні полиці, і вся вона була вкрита ворожою ж таки зброєю. Тарілки подзеленькували, готові зірватися з місця, їм акомпанували горщики та макітра, а гаряча сковорода погрозливо шкварчала. Очі Солохи зблиснули справжнім вогнем.

Тверезо оцінивши свої шанси, я вперше в житті підняв руки вгору.

— Здаюся.

— Отож-бо, — непереможна Солоха посміхнулася самими краєчками губів, наче сонечко визирнуло з-за чорних грозових хмар.

Але це було останнє, що я запам’ятав того вечора. Бо за мить зрозумів просту істину: українські жінки полонених не беруть.

Сон

Вовк стояв край урвища. Під його ногами струмилося димочками з димарів село. Світилися вогники вікон. Дахи вкривав білий кошлатий сніг. Жовтий місяць відбивався у вовчих очах, а з ікластої пащі виривалася тоненька смужка пари. Ліворуч темнів чорний ліс. Вовк стояв і дивився на село під ногами.

— Бабо Муню! А це звідки?

Я завмер біля ліжка і уважно роздивлявся картину, що прикрашала стіну з вицвілими шпалерами, якраз над подушками.

— Та це ж, Вітюнчику, мені подарували. Хлопець у нас був один, калічений, з горбом, малював весь день. А як помер — куди матері дівати? — так пороздавала всі картини. Хай, каже, висять, хоч згадаєте коли мого Василя, — баба підійшла до мене і обхопила за плечі. — Вітюнчику, рибчику, я ж такая радая, що ти приїхав, я ж так тебе виглядала, так же ж чекала…

Чесно кажучи, мені просто не було чого робить. Мав канікули, мав батьків, що вже за перший місяць достатньо набридли, і не мав ніякого бажання працювати. Інститут, диплом, дуже туманні перспективи щодо роботи — кому зараз потрібні молоді спеціалісти на шию — та й удома постійні розмови про це, — все так мені остогидло, що я зібрав торбу і поїхав до баби Муні на Косу. Моя баба Муня живе в дуже доброму місці, просто серед Коси, а це означає, що по один бік за два кілометри — лиман, а по другий — море, по один бік — прісна вода, травичка, черепашки, по один бік — лящі, судаки, тараня, а по другий — бички, камбала, мідії. Щоправда, сам я рибалити не люблю, але від жодної смаженої рибки, чи, скажімо, юшки, не відмовлявся. Баба Муня мені зраділа — самі розумієте. Ну і я також. Давно її не бачив. А до того, відверто кажучи, крім пляжу та риби, мав ще деякі плани на тутешніх дівчат. З міста ж приїхав, не абищо.

Тепер я стояв у кімнаті, в якій планував провести найближчий тиждень, і роздивлявся картину над ліжком. Так, це було непогано намальовано, а для сільського каліки — то просто чудово. Певно, не такий простий був цей, з горбом.

— А чого, мені ндравиться, — сказала баба Муня.

Мені теж «ндравилось». Щось у цій картині було.

— Сідай, Вітюнчику, все вже на столі.

За обідом я відірвався на всю котушку. Молотив усе підряд і після здатен був тільки долізти до кімнати та впасти на м’які подушки. Вовк на картині так само уважно дивився на село під своїми ногами. Я підморгнув йому і сказав:

— Нічого, зараз трошки відпочину, а тоді — на пляж. Годиться?

Давно я не був у баби Муні і зараз жалкував за цим. Це ж прямо святе місце — ніхто не чіпляється з дурними розмовами: як далі жити, що тепер робити, де працювати, політика, путчі-мутчі. Ніхто не вчить жити. У баби Муні я відпочиваю душею.

— Вітюнчику! — розбудила вона мене, лагідно торсаючи за плече. — Вставай, ти ж іще на пляж хотів. А ось я тобі компотику приготувала, а хочеш — молочка.

Отак от. А ви кажете.

Я спочатку довго вагався, куди піти — до лиману чи до моря, але врешті вирішив — до моря. Хоч воно і трошки далі, але там більше шансів на приємну зустріч. І що ж, так воно і вийшло. Не встиг я пройти берегом і кілометра, як побачив її. Вона лежала на піску гола, як давньогрецька статуя, і засмагала під вечірнім уже сонцем.

Я зупинився роздивляючись. Дівчина була струнка, молода, приємна на вигляд — принаймні те, що можна було роздивитись, мені подобалося. Вона лежала горілиць, обличчя закрите книжкою, і, крім цієї книжки, нічого не прикривало її золотавої шкіри. Тут, на узбережжі, нікого нема, села далеко в глибині, цим і користуються відпочиваючі, але іноді втрачають пильність.

Надивившись досхочу на дівочі принади, я прокашлявся:

— Добрий день.

Вона зреагувала не зразу, спочатку відсунула з обличчя книгу, побачила мене, потім рука її автоматично сіпнулась у пошуках одежі, яку я завбачливо відсунув подалі, а потім дівчина рвучко перевернулася долілиць. Тепер я зміг роздивитися те, чого не бачив раніш. Теж добре.

Я обійшов дівчину, сів навпроти, встигнувши уважно вивчити й обличчя. Нічого, гарне. Рідко буває, щоб усе було як слід, але зараз, здається, трапився саме той випадок.

— Драстуйте, — сказав я.

Вона підвела голову і раптом засміялася дзвінким сміхом. Я теж посміхався.

— Як вас кличуть? Можна познайомитись?

— Можна, — відповіла вона, відсміявшись.

— Віктор, — сказав я з наголосом на останньому складі для понту.

— Христина, — відповіла вона. — А що, я так і буду лежати?

— Як хочете, — я знизав плечима.

— Ну ти артист, — вона перейшла на «ти», я не заперечував.

— А звідки ти приїхала?

- Із Свердловська.

— Ого! А українську звідки знаєш?

Вона посміхнулася:

— Треба ж вчити іноземні мови.

О, ще й жартує.

Так ми знайомились досить довго, і моя співрозмовниця вже трохи призвичаїлася до свого становища. Вона здавалася непоганою дівкою.

— То ти, виходить, Христя?

— Виходить. Мене баба так і кличе.

— Христю, — запропонував я, — а гайда купатися!

— Гайда, — погодилася вона. — Тільки відвернися, я купальника одягну.

— А чи варто? — я зробив просте обличчя. — Все, що треба, я вже бачив.

Вона зашарілася:

— Навіть більше, ніж треба. Відвертайся, кажу!

Довелося слухатись.

Потім ми купалися, і я спробував трошки помацати свою нову знайому. Вона не пручалася, але й до рук особливо не давалася. Христя знала свою справу. Я заводився все більше і більше.

— Підемо ввечері гуляти?

— А зараз що, ранок?

Так я нічого й не домігся.

— Де ми зустрінемось? — спитав я на прощання, коли довів дівчину до її хати.

Вона підморгнула мені:

— На пляжі. Тільки тепер я буду вартувати, — і засміялася.

Додому я повернувся задоволений і стомлений. Баба Муня вже чекала з вечерею на столі. З каструлі запаморочливо пахла юшка.

— Ну як, котику, погуляв?

У баби Муниної юшки головною частиною був льок. Для тих, хто не знає, пояснюю. Льок — це така дуже-дуже солона та гостра підливка з помідорів, що її додають до юшки кожен на свій смак. У мене смак добрий, льоку я ллю багато.

— Натомився, Вітюнчику?

Ой, натомився. Але тепер в мене були шанси приємно відпочити останній тиждень. Я балакав з бабою Мунею за батька, за матір доти, доки зійшли на небі зорі, а тоді пішов у ліжко. На стіні над подушками мене чекав вовк. Так само пильно дивлячись на село під ногами, він стояв на білому снігу і дихав. Цей горбатий художник, певно, знав свою справу. Може, й учився десь, бо де це бачено, щоб хлопець у селі сам малював олійними фарбами. Та ще й так малював. Принаймні картина звертала на себе увагу, вона чимось відрізнялася від усього, що я досі бачив.

Цікаво, а що зараз робить моя нова знайома?…

— Вітюнчику! Рибчику! Вставай.

Я розплющив очі. Ранок зазирав до кімнати, а коло ліжка стояла баба Муня.

— Сніданок на столі.

Я солодко потягнувся всіма м’язами.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку, сонечко. Ну, що тобі наснилося на новому місці?

— Вовк, — сказав я і подивився на стіну над собою.

— Який вовк?

— Та отакий. Точно такий.

— Ну то нічого. Аби не собака. І аби не кусався.

Поснідав я зі смаком. На сніданок були вареники, баба їх з самого ранку наліпила.

— На пляж? — спитала баба Муня і додала: — Дивися, щоб не перегрівся, бо у Стефки Кривої синок перегрівся, до больниці поклали.

Настрій був чудовий. Щоправда, я трохи заспав, і коли дістався пляжу, сонце вже припікало по-справжньому. Христина вже була на місці. Вона і справді вартувала, тому, побачивши мене здалека, перевернулась долілиць і накрилася рушником.

— Привіт! — я присів поруч.

— Вітаю.

— Як ся маєш?

Вона посміхнулась:

— Файно.

— Гайда купатись!

— Зачекай, зараз купальника одягну.

Я знову стояв, відвернувшись, і чекав, доки вона впорається зі своїми бретелями.

— Не набридло? — спитав я.

— Що? — не зрозуміла Христина.

— Купальник.

— Пхе, — вона посміхнулася. — Та я його за місяць, вважай, другий раз одягаю.

І дійсно, засмага на дівочому тілі підтверджувала це.

Ми купалися до нестями. Я залицявся на повну котушку, весь час тиснувся до нової знайомої, чіплявся за бретелі, але вона трималася міцно. Єдине, на що врешті згодилась, — це зняти ліфчика, бо я весь час твердив, що в Європі їх уже давно не носять. На світ Божий вискочили засмаглі, задерикуваті дівочі перса. Христина трохи зашарілася.

— Отак краще, — я клацнув язиком, оцінюючи побачене. Від її рухів перса ледь тремтіли і дражнили мене цим своїм тремтінням.

Але більш ні на що її розкрутити не вдалося. Стояла ну просто як скеля.

— Давай після обіду на лиман! — запропонував я, коли ми, вдягнувшись уже, повертались до села. Христина погодилась.

Після обіду ми гуляли біля лиману. Ніде не зупиняючись, не лягаючи на пісок, ми йшли берегом — то заходячи у воду, то купаючись, то обсихаючи під гарячим ще сонцем, то ганяючи одне за одним так, що бризки летіли на всі боки і з кущів визирали сполохані сонні корови. Христина знову дражнила мене своїм розкішним тілом, але до рук не давалася.

— Диви на той берег! — казала вона мені. — Там місто. А ти туди допливеш?

— А як же! — хвалився я, хоча куди там — чотири кілометри, я стільки ніколи не плавав. Проте якби знаття, що за це буде винагорода…

— А там, — вказував я пальцем, — живуть мої батько з матір’ю.

— А мої у Свердловську. Мати вийшла заміж, і я сюди тільки до бабуні їжджу.

— Підем увечері гуляти? — спитав я.

— А я тобі ще не набридла? — вона хитро посміхалася.

— Гайда! — сказав я. — Я тобі такі місця покажу!

Вона наче якийсь час вагалася, а потім покрутила головою:

— Ні, я ввечері не можу.

— Чому? — не зрозумів я. — Гайда!

— Ні, — вона стояла на своєму. І я зрозумів, що це останнє слово.

Тьху ти.

Ми розлучилися, коли сонце своїм краєм торкалося води. Вдома на мене чекала баба Муня із смачною вечерею.

— Нагулявся, котику?

Нагулявся. Я повечеряв, наївшись від пуза, але так і не знищивши всього, що стояло на столі.

— Щось ти зовсім погано став їсти, — похитала головою баба.

Я тільки хихотнув у відповідь, бо сміятися сили не мав — шлунок був повен смаженої риби, ковбаси, фаршированого перцю, помідорів, огірків та торішнього вина, що я ним потрошку запивав вечерю. Так, з набитим пузом, я пішов відлежуватись під вовка, і вовк зустрів мене тим самим холодним вогником в очах. Він дивився на село — ні, не видивлявся там щось, а просто дивився, вивчав, а може, спостерігав. Мені здалося навіть, що він дивиться трохи зверхньо, і не тільки тому, що стоїть вище, а ще й тому, що розуміє значно більше, ніж ті, за освітленими вікнами.

Я підморгнув вовкові і вклався з книжкою. Книжка виявилась нецікавою, але я більше був зайнятий перетравлюванням вечері, тому від цього не страждав.

— Вітюнчику! — до кімнати увійшла баба Муня. — Все лежиш, ясеню? А то б пішов, сьогодні у клубі танці.

Танці? Цікаво. Я ж зовсім забув про танці. Дійсно, тут же є клуб. От куди треба було запрошувати Христину, а я… Тю на мене. Треба було її запросити на танці, і вона б погодилась. У мені знову прокинувся ентузіазм. А що коли зараз піти її запросити, га? Дівчата рідко коли відмовляються потанцювати. Я підхопився і став одягати сорочку.

Цвіркуни на вулиці торохкотіли, як заведені. Сяяв місяць, а з моря віяло свіжим духом. Хата Христининої баби зустріла мене пітьмою та повною мовчанкою. Дарма я кричав та стукав, тільки собаку налякав. Певно, сплять, вирішив я і почалапав до клубу, слушно розміркувавши, що все одно треба розвідати, як там і що. А може, й щось інше відломиться, всяке буває. Я орієнтувався за звуком — у степу чутно далеко, та й апаратура в клубі була неслабка. Може, не дуже якісна, але її низькочастотне «бум-ца» було чути по всьому узбережжю. Чомусь знову згадався вовк на картині. Цікаво, а чому той горбатий намалював його коло лісу? Тут, здається, лісу далеко немає, та й урвищ… Може, він щось таке бачив колись?

Клуб містився у старезному величезному будинку. Що тут було колись — один Бог святий знає. Але зараз звідси гриміло та блимало різними кольорами.

Я зайшов у великі двері, приєднуючись до складного ритму сільської гулянки. І не встиг дійти до середини зали, як побачив її. Христина танцювала з міцним парубком, обійнявшись і схиливши голівку на плече. Я зупинився. Отак-так. Так от чому вона відмовлялася від зустрічей!

Хлопець був чорнявий, підстрижений за модою сторічної давності — спереду дуже коротко, ззаду — довгі пасма. Ну, звісно, мода ця сюди щойно дійшла. Мені той кавалер не здався приязним. Звичайний бик. І що вона в ньому знайшла? У мене всередині потрошку закипало. Тобто вона погребувала мною заради… І вдягнений він… ну що ти візьмеш з колгоспу? Е ні, так не піде.

— Ту-у на-айт… — заволали колонки, звіщуючи про кінець танку.

Кавалери і дами лускали насіння. Та Христина, здається, не помітила, що музики вже немає, вона так само притискалася до свого бугая.

Це вже занадто. Я на таке не згоден. Дочекавшись, поки завиє наступна пісня, я дійшов до танцюючих і поклав руку парубкові на плече.

— Ти дозволиш?

Моя ввічливість справила потрібне враження. Він розгубився. А я тим часом вийняв з його рук розгублену Христину і, міцно тримаючи за стан, повів по колу. Дівчина дивилась то мені в очі, то на свого кавалера.

— Віктор?

— Ні, — сказав я. — Віктор лишився на пляжі чекати, поки ти завтра прийдеш, — і подивився з докором.

Вона опустила очі.

Деякий час ми танцювали мовчки. Краєм ока я спостерігав за залою. Христинин парубок спочатку стояв серед кола, певно, отямлюючись, але потім шморгнув носом і рушив у куток. Там до нього приєднався ще один, теж пострижений під мавпу.

— Вікто-ор, — сказала Христина.

Але тут музика скінчилася. Двоє хлопців наближалося до нас. Христина виструнчилась, немов розриваючи мої обійми, але я міцно тримав її за стан. Другий хлопець був меншим, рудим, і вуха в нього стирчали, наче в чебурашки.

— Вийдемо? — тихо запропонував Христинин кавалер, і жили на його шиї набрякли.

Я подивився на нього як міг зверхньо. Христина вирвалася з моїх рук. Я кинув на неї полум’яний погляд і недобре посміхнувся.

— Вийдемо? — перепитав парубок.

Я мовчки рушив до виходу, лишаючи обох супротивників позаду і таким чином отримуючи моральну перевагу. Ми спинилися під зорями. З дверей виглядали цікаві. «Зараз буде лякати», — подумав я. Але додумати до кінця не встиг, бо парубок без жодних слів затопив мені в пику. Від несподіванки я мало не впав, спробував відповісти, але тут мене з іншого боку дістав рудий. Я відчув на губах солоний присмак крові. Вони надто швидко почали. Я влучив кавалерові в око, жили на його шиї знов набрякли, і тут рудий вмочив мені ногою під дих. Я захлинувся, а вони взялися за мене вдвох. Я не встигав підніматися з землі, як знову опинявся на ній, щоразу надовше. Здається, я влучив у них всього кілька разів, а вони… вони били мене як хотіли. Я щоразу зводився і бачив перед собою жили на шиї одного та мавпячі вуха другого, і щоразу вони мене вирубали. Це тривало б довго, якби в якусь мить не почувся тонкий голос: «Петрику, не треба!» На полі бою з’явилася нова дійова особа. Я підвів голову. «Петрику!» — Христина стояла перед своїм кавалером і тримала його за руки.

— Хм, — посміхнувся він. — Досить?

— Досить, Петрику, — сказала вона, зазираючи йому в очі.

Рудий підійшов до мене, огидно вишкірився і раптом копнув щосили носаком мені в обличчя.

— От тепер досить, — почув я крізь шум у голові.

Вони пішли. Усі. Не знаю, скільки я лежав на землі, але, здається, недовго, бо коли отямився, музика в клубі ще грала. Я сів і відплювався. Тіло нило, озиваючись на кожен рух, у голові шуміло. Перед моїми очима набрякла жилами шия «Петрика». «Петрик», от як вона його зве. Зуби, здається, були цілі. Всередині кипіла лють. Значить, «Петрику».

З носа по верхній губі точилася юшка. Ні, в такому вигляді з’являтись перед баби Мунині очі не можна. Я потрошку дістався лиманського берега, і там, підвиваючи від болю, помився, щоби змити з себе бруд і кров. Тіло від води свербіло і горіло, вказуючи найдрібніші подряпини. «Петрику». Добре.

Я сяк-так витерся власною сорочкою і вдягнувся. Треба було вертатись додому. Як побитому собаці. А «Петрику» гуляти з нею… Я зціпив зуби. Так.

Не пам’ятаю, як опинився біля бабиної хати, як обережно, щоб не розбудити бабу Муню, прокрався до своєї кімнати і там упав на ліжко під картину з вовком. Біля серця кипіло. Я роздягнувся, накрився ковдрою та заплющив очі. Переді мною з’явилася жилава бугаяча шия «Петрика» й огидна руда пика другого, з мавпячими вухами. Я заснув.

Вночі у мене знову пішла носом кров. Зранку я побачив на подушці червоні плями й відчув солоний смак у горлі. Чорт. Я зазирнув у люстро. Все обличчя було перемазане кров’ю, навіть зуби. Тільки під самим носом нічого не було, то, певно, витер об подушку. Слава Богу, баба Муня пішла до корови, і я зміг спокійно помитися, почистити зуби, прополоскати горло, щоб позбутися цього паскудного присмаку крові, солодкого і пряного. Тіло боліло й пекло. Під очима набрякли синці, на щелепі червоніла здоровезна подряпина, ребра не давали дихнути. Я повернувся до кімнати. Зі стіни на мене дивився вовк. Він так само стояв край урвища над селом, і з пащі його виривалася смужка пари. Я зупинився і раптом зрозумів, що такого незвичного було в цій картині. Так. Правильно. Просто вона написана з точки зору вовка.

— Боже! Лишенько! Що це з тобою?!

Баба Муня повернулася від корови. Почалися скрикування, сплескування, схлипування та причитання.

— Вітюнчику, рибчику! Що це з тобою, га?!!

Я спробував відмахнутись, але був посаджений на ліжко, обмацаний з усіх боків, опитаний та пожалітий.

— Хто ж це, га?

— Та!

— Ой, іроди, падлюки ж такі, що ж наробили!

Від зеленки я відбився. Ще бракувало зеленим ходити, як у дитячому садку.

Баба Муня ще довго обурювалась та ззивала у свідки всіх святих, але зрештою справа дійшла до сніданку. Я їв курку, запиваючи холодним молоком, а баба дивилася на мене та мурмотіла щось, сплескуючи час від часу в долоні.

— Ой, Вітюнчику, а знаєш, у Григорашів сина вовки загризли.

Я спочатку не зрозумів, але потім щось наче кольнуло під серце.

— Як це? — спитав я.

— Отак. Петра Григораша, може, знаєш?

Я тільки мовчки покрутив головою та закусив губу.

— Вчора з танців повертався, так вовки напали, і звідки ж взялися. У нас, наче, не водяться. Сьогодні зранку знайшли — горло перегризене. Жах дивитися.

Я відчув, як у мене на губах з’явився солоний присмак. Щелепи автоматично плюскали куряче м’ясо. Баба ще щось казала, але я не чув.

— Сам? — спитав я.

— Що?

— Він сам був?

— Так. То ж він якраз Петренчихи Христинку провів, відпочиває тут, і додому вже не дійшов. За селом його… Зараз скора помощ приїде, та хіба ж треба вже. Його знайшли — вже холодний був.

Я зірвався з місця:

— Де?

— Хто де?

— Ну, цей…

Баба Муня теж підвелася:

— Та тут, за посадкою якраз…

Молоко лишилося недопитим.

Коли я виходив з подвір’я, то побачив у дорожній пилюці кілька чітких великих відбитків. То було схоже на сліди великого собаки. Я прискорив ходу.

Його якраз несли на ношах до машини швидкої допомоги. Так, це був він — та сама зачіска, спереду коротша, ззаду довша, те саме обличчя. Тільки на місці жилавої шиї зараз червоніла велика рана, вся у присохлій вже крові. І одяг, той самий, що вчора, був залитий кров’ю геть. Певно, артерію розірвали.

Лікар та водій обережно поставили ноші до машини. Я підійшов ближче і зазирнув покійному в обличчя. До горла підступив солоний присмак. В рисах померлого читався жах. Я підвів голову. Біля паркану стояла бліда Христина. Поряд — рудий з мавпячими вухами. Рум’янцем він теж не вирізнявся. Плакали батьки.

Я відійшов убік і сплюнув, щоб позбутися гидкого присмаку в роті. Поруч стояли цікаві.

- І звідки воно в нас взялося? Зроду такого не було, щоб вовк…

— Було-було. Років п’ять, тільки не у нас, а в Прогноях.

— Та де Прогної, а де ми!

— Ой, біда-біда…

Дивитися на Христину мені не хотілося. «Швидка допомога» загарчала та поїхала, забравши з собою батьків та тіло загиблого. Люди почали розходитись, перемовляючись. Пішов і я, не обертаючись, дивлячись під ноги та не думаючи ні про що.

Вдома з-за хвіртки визирала баба Муня:

— Забрали?

— Забрали, — сказав я.

— Що ж це діється, га?

Останнє запитання було суто риторичним.

Я пройшов до своєї кімнати і спинився біля ліжка. На картині стояв вовк і дивився на село у себе під ногами. Я мовчки переводив очі з нього на своє ліжко і назад.

— Знаєш, Вітюнчику, — баба Муня нечутно з’явилася за моєю спиною. — А кажуть, що художник цей, горбатий, і сам вовком був. Кажуть, що він перекидався вночі на вовка… — вона помовчала трошки і зітхнула. — Отак не віриш, не віриш, і ось тобі.

І тут раптом мені здалося, що кров на моїй подушці… Я знову відчув у горлі солоний присмак, перед очима виникло огидне обличчя рудого…

— Ні, це моя кров, — сказав я раптом.

— Що? — не зрозуміла баба Муня.

Але я не відповів.

Ні, це моя кров. Моя.

Я похапцем збирав речі і пхав їх до своєї сумки.

Причинна

Я розсідлав свою «Вольву» біля метро у парку. Магнітофон співав голосом «Депеш Мод»: «Іцелоп, у-у-а-а-а, іцелоп…» Може, колись вивчу англійську, то обов’язково спитаю, що воно за іцелоп — здається, щось знайоме. Згори світило сонечко, трохи нижче співали птахи, а ще нижче стояв я — молодий, гарний і дужий. А що, я себе й справді люблю, це ж хіба гріх?

Дверцята м’яко клацнули, я заховав ключі до кишені. Машина стояла переді мною слухняно й тихо, просто, як корова у стійлі, хіба що не ремиґала. «Нічого, красунечко, — поплескав я її по сталевому капоту. — Нам ще з тобою доведеться похизуватись. Треба справити враження». Я навмисне не пояснив більш нічого, бо не був певен, чи стане вона старатися задля якоїсь провінціялки. І почвалав, а точніше, полетів. Легкою ходою, стрімко, але граційно — викапаний тобі Ален Делон.

Власне кажучи, я йшов на побачення — так-так, до метро на побачення, соромно зізнатися. Як каже шеф, у моєму віці і при моєму суспільному становищі, чи то пак, у моєму становищі… Але що було — то було, я йшов до метро на побачення. Станція «Центральна Площа». Вона, тобто та, на побачення до якої я йшов, іншої станції в нашому місті не знає.

Важкі скляні двері хитнулися сюди-туди, пропускаючи стрункого, добре вдягнутого парубка двадцяти восьми років. Тобто мене. Повітря всередині було не з найкращих. Чом би не зустрітися надворі? Тим більше, що зараз у метро досить людно. У кутку хлопець продавав вічно червоні гвоздики. Хай йому біс! На побачення ж годиться іти з квітами, тим більше до метро і тим більше до провінціялок… Хлопець, звичайно, винен не був, але я висмикнув у нього з відра найбільшу квітку.

— Не плач, — сказав я. — В тебе ще он скільки!

Очі у хлопця збільшились, а рот повільно відкрився, очевидь, щоб зарепетувати, та я вмить зробив страшне обличчя і загрозливо поліз до кишені. Хлопців рот так само повільно закрився.

«Ну і дурень, — подумав я. — А так би отримав троячку».

Дрібних у кишенях, звичайно, не було. Розміняти я не здогадався, та й що потім робити — я вже сто років не був у метро і геть забувся, що куди кидати. А тому дочекавсь, поки відвернеться найближчий мент, і просто перестрибнув хитрий прилад, що їсть гроші. Перестрибнув і скривився. Ні, треба щось із собою робити — стрибучість стала не та. Якихось два роки тому я б навіть не помітив такої перешкоди. От що діє з людьми сите життя, зайва вага, регулярні статеві стосунки. Треба буде у шефа попроситися до басейну, чи, скажімо, до тенісу — от де настрибаєшся. А що, буду, як великі дядьки.

Деякий час я стояв, отак міркуючи, а потім спустився довгим ескалатором донизу. Зліва обганяли поспішаючі пасажири — дивні ж ці люди, їх везуть, а вони ще й самі йдуть — невже не ліньки? «Ну що, пане кавалере, — сказав я собі, стаючи з квіткою під бронзовим бюстом якогось бороданя. — Ви готові?» І сам собі відповів: «Так». «А пізнаєте її?» — «Пізнаю, обличчя як зараз переді мною». — «Певні?» — «Авжеж».

Найцікавіше, що я її таки не впізнав. Але про це потім. Поки ж я стояв і міркував, якого дідька мене сюди занесло. Тобто ні, я, звичайно, повинен був приймати її умови, коли вже погодилася з першого разу призначити побачення, хоч і з гарним чоловіком, але все-таки. Це рідко буває з порядними. Але що мене зупинило біля неї, чом я відкрив рота, пропонуючи познайомитись, як останній вуличний залицяльник?

Перед моїми очима юрмився барвистий літній натовп. Мабуть, усі поспішали з роботи додому. На тому кінці станції невтомні ескалатори з гуркотом робили свою справу, а тут блакитні поїзди ганяли поперед себе вітер.

— Андрію! — пролунав, та яке там — продзеленчав, продзвенів, про… не знаю, як сказати. Коротше, я почув біля самого вуха ніжний янгольський голос. І миттєво обернувся.

Дівчина, мабуть, одягла свою найкращу сукню — білу з кольоровим паском, з ледь прозорої тканини, що за нею вгадувалися обриси тіла та білизни. Туфлі на високому підборі, волосся розпустила по плечах — а тоді, здається, воно було заплетене в коси. Тобто я вже сказав, що у першу мить не впізнав її, але коли побачив очі… Як би це вам пояснити. Такі очі, що, знаєте, не можуть з’явитися на міській вулиці, а тільки в лісі, на галявині, під сонечком біля верби. Незаймана квітка Волині. Чи Полтавщини. До речі, звідки вона, ця квітка? Я при першому знайомстві встиг тільки з’ясувати, що кличуть її Оксаною і що приїхала вступати до якогось інституту, навіть не спитав до якого.

— Оксаночко! — радо вигукнув я і, зрозуміло, зараз же простягнув свою гвоздику.

Дівчина взяла, трохи зашарівшись. Я посміхнувся. Лелечко! Що то за сільська душа! А ви кажете — навіщо.

— Я за вами скучив, — щиро зізнався, посміхнувшись ще щиріше, і з задоволенням побачив, що дівчина зовсім опустила очі долу. — Ну як там ваші п’ятірки?

Боже, та вона від кожного слова збирається червоніти? Доведеться всю розмову брати на себе. Це ще диво дивне, що така взагалі погодилась на побачення — сільські дівчата, вони знаєте, як тримаються.

Але мені не відмовляють. Тобто взагалі. Це я не вихваляюсь. Це закон життя.

— Оксаночко, рибонько. На вулиці чудова погода, ви, мабуть, і самі знаєте. Посидьмо десь, погуляймо, я вам місто покажу.

Дівчина слухала мене, опустивши очі, і погойдувала квіткою в руках. От-от, саме так і треба, щоби не букет, а одна гарна квітка. З букетами хай студенти ходять. А тут, з одного боку, увага, ця квітка так пасує до вашого обличчя, а з іншого — недбало, без наголосу і (начебто!) ні до чого не зобов’язує. І на «ви», обов’язково на «ви», бо, по-перше, вона з провінції, хай вважає, що в місті всі на «ви» — ах ви, пані! — а, по-друге, мені подобається сам процес переходу: темне вино, кришталь — давайте вип’ємо «на ти» — і цілунок м’якими губами, п’янкими і п’яними. Шеф каже, що я гурман — може, й справді.

Я розписував дівчині свої пропозиції на вечір — звичайно, спочатку легкі, щоби не злякати — а вона слухала мовчки. І раптом:

— Стали тут!.. — якийсь недогризок, переповнений пивом і матюками, своєю брудною рукою відсунув мою сільську квіточку, притискаючи до бородатого бюста. Місця йому, бачте, не вистачило, щоб пройти. Оксаночка спала з лиця, а я, побачивши таке, впіймав недогризка за комірець:

— Поспішаєш? — і тільки-но він відкрив рота, щоби відповісти неввічливо, як я, смикнувши за комір вгору, вдарив. Зльоту. Недогризок впав досить далеко і, здається, все-таки щось собі розбив.

— Вбивають! — загорлали поруч. — Міліція!

Що за люди! Я взяв дівчину за руку:

— Оксаночко, поїхали звідси, вони не заслуговують дивитися на вашу красу.

І ми стрибнули в перший-ліпший поїзд якраз, коли на обрії замиготів формений кашкет.

— Обережно, двері зачиняються!

«Пш-ш-ш-ш».

— Хто пізно ходить, сам собі шкодить! — повчально мовив я.

— А ви сміливий! — вона на мене так подивилася, аж я пожалкував, що там був тільки один недогризок.

— Та… — я скромно потупився. Я і таке вмію.

Проте у всьому цьому був один недолік — ми віддалялись від машини в парку на цілу станцію. Доведеться вертатись.

— Захищати даму — мій обов’язок. Обережно, двері відчиняються! — пожартував я.

Поїзд загальмував біля платформи. Ми вийшли. На цій зупинці теж було людно. І чого це вдома не сидиться?

— Оксаночко, вам не здається, що тут нещодавно смалили курчат? — якийсь дивний запах стояв навкруги, наче справді пір’я палене чи ізоляція.

— Виходьмо з підземелля нагору, — я взяв дівчину під руку і пішов, пробиваючись у на товпі до ескалатора. Вона йшла мовчки, очевидь, тепер цілком покладаючись на мене. Що ж, треба визнати, що й від недогризків буває користь у певному розумінні. Вихід був далеко і, як годиться, з трьох стрічок ескалатора працювали дві. Як же звідси до машини дістатися, га? Доведеться пішки. Моя квіточка трималася за мене, а я говорив — здається, дурниці, та й що говорять у подібних випадках.

— Ні, це неможливо, вони тут і справді щось палять, — запах посилювався.

І щойно я це мовив, як на тому кінці станції почувся відчайдушний вигук:

— Горимо!!

— Га?! Що?! — люди на мить завмерли.

Я озирнувся.

— Ого!

З тунелю, здавалося, просто від стін, валував справжній білий дим, він клубочився попід стелею і просувався, збільшуючись, уперед, просто до нас. І ось тут уже всі закричали, наче їх прострелили однією кулею:

— Рятуйте! Пробі! Каравул! Мамонько! — здається, не було таких слів, щоб їх не згадали зараз. Люди, наче божевільні, кинулися вперед, до ескалатора, а звідти вже лунав ще дужчий лемент. За мить на станції не лишилося жодної нормальної людини, всі показилися, всі лізли одне на одного, лаючись і штовхаючись, рятуючи кожен себе.

— Руки-руки!

— А… мать… мать…

Одна стрічка ескалатора, що працювала на вихід, вмить заповнилася людьми, по нерухомій затупотіли чоботи, вже хтось дерся по гладких панелях, чіпляючись за ліхтарі, а дим все розростався, захоплюючи відстаючих зненацька. Очі сльозилися, горло хрипіло. Бліда розкуйовджена ескалаторниця намагалася пробитися до будки, щоб перемкнути всі стрічки на вихід, але марно — де там їй проти юрби. Люди, відчуваючи, що не встигнуть, шаленіли.

Нас з Оксаною в першу мить потягло разом з усіма і притисло до переляканих спин, але за хвилину я отямився від розпачу.

— Стій! — загорлав я так, щоби в суцільному лементі дівчина мене почула. — Тримайся за мене!

Я зразу оцінив, що ескалаторів нам не дістатись, і тому змінив напрямок.

— А, туди тебе звідти! — включив усі свої фізичні й мовні сили. Головне зараз було — вирватись з юрми. — Тримайся! — гукав я через плече Оксані, пробиваючись проти течії і приймаючи на себе стусани та матюки. Не знаю, чи довго це було, мені тоді здалося, що годину, але врешті юрба виплюнула нас до металевої огорожі. Я озирнувся.

Дим наздоганяв, він був швидший за ескалатори, іншого виходу не було, і я наважився.

— Давай сюди! — тягнучи дівчину за руку, я пірнув під огорожу. Почувся тріск — здається, Оксана порвала сукню, але дивитися часу не було. Ми стояли понад колією, що йшла далі в тунель, геть від диму.

— Стрибнеш? — спитав я дівчину, глянувши в очі. На обличчі її не було написано нічого, крім безпорадності.

— А! — і я, вхопивши супутницю під пахви, обережно опустив з платформи в яму на блискучі рейки.

— Зачекай! — і сам стрибнув слідом. Бетон жорстко прийняв мене — відвик я останнім часом від таких справ.

— За мною.

Ми пірнули в чорну пащу тунелю.

Це, мабуть, і справді була єдина змога, бо тільки звідси, з печери, ми почули, який насправді жах коїться на станції. Галас там уже злився в одну довгу ноту, так що розрізнити окремі голоси було неможливо. Люди рятувалися, давлячи всіх навкруги.

— Швидше!

У нас була перевага, ми не залежали від ескалаторів, а тільки від прудкості власних ніг.

Перші кроки ми пробігли бетонною заглибиною, яка невідомо нащо перерізувала шпали посередині, але скоро лафа скінчилася, і Оксана стала помітно відставати, чіпляючись високими підборами за все підряд. Я схопив дівчину за руку і потягнув за собою.

— Швидше! Швидше!

Вона тільки мовчки сопіла, намагаючись втриматися за мною. Навкруги було поночі, тільки ліхтарі на брудних залізних конструкціях вихоплювали з пітьми сірі кола. Я стрибав через шпали і думав, що тунельний протяг віє нам назустріч, а це означає, що дим… На розі стіни раптом дрібно затремтіли, і тут я зрозумів, що це означає насправді.

Попереду блимнули яскраві вогники. Я озирнувся. Шлях ліворуч нам перетинала величезна, вся в кабелях стіна, а праворуч тяглася на невисоких залізних гачках шина. Мені колись казали, скільки там вольтів, та згадувать не було часу. І я вирішив не ризикувати. Попереду ревонуло, очі нам засліпили два яскраві прожектори.

— Лягай! — я сіпнув свою супутницю за рукав донизу і сам впав поруч, притискуючи її до землі. Бо’зна, що там в цих поїздів під пузом. Наступної миті у тунелі зробився невеличкий землетрус із цунамі та кінцем світу. Поїзд налетів на нас, верещачи та галасуючи, і ми з Оксаною вмить перетворилися на рейки, шпали та таке інше — це по нас грюкотіла багатотонна машина, стукали несамовиті колеса: так-так, так-так. Я під поїздами колись лежав, але й мені стало моторошно тут, у підземеллі, а дівчина… Я тільки бачив білу сукню поруч, таку ніжну й недоторкану серед суцільного бруду, і відчував під рукою дівочу спину — чи диха ж вона там?

Залізний вихор пролетів над нами, лишивши оте своє «так-так, так-так», здається, в самих печінках. Я підвів голову й машинально витер щоку. Дівчина поруч не рухалась.

— Оксано! — покликав я і сам не почув власного голосу. — Оксаночко!

Дівчина обережно розплющила очі.

— Оксаночко, треба далі, розумієш?

Боже, та що вона зараз може розуміти?!

Але дівчина кивнула і стала обережно підводитись.

— Давай-давай, — підганяв я, і вона не стала навіть обтрушувати сукню.

Ми полетіли вперед. Поступово очі стали звикати до примхливого освітлення, і я вловив попід стінами сіре ворушіння — і там, і там. Пацюки.

Вмить у голові сплило все, що я чув про пацюків та метро — де правда, де брехня, хто розбере. Аби тільки Оксана не побачила, бо… Та вона зараз не здатна була оглядатись.

— Андрію!

— Що?

— Туфлі!

Високі підбори заважали бігти, втомлюючи і без того знервовану дівчину. Я сказав:

— Та зніми ти їх геть! — і ледве стримався, щоб не вилаятись.

Оксана слухняно нахилилася. Коли б знаття. Треба було кросівки взувати.

— Давай сюди! — я взяв з дівочих рук обідрані до нестями, ще п’ятнадцять хвилин тому зовсім нові туфлі. — Та-а-ак!

Допомогти їм, мабуть, нічого не могло. Хай вже будуть на мій рахунок.

— Ну їх до дідька, га?

І знову в очах дівчини я нічого не побачив, навіть жалю. Вона цілком покладалася на мене.

— Такі не жалко, — сказав я. — Оп-ля, і все…

І в наступну мить тунель освітила блискавка. Стіни хитнулися, понизу шарахнуло, наче черга з РПК. Я від несподіванки мало не впав, а Оксана заверещала та притислася до мого плеча. Чорт! Я таки влучив у цю шину, і білі, колись нові туфлі якимось чином замкнули всі вольти.

Га-га-га-га-гах.

— Чорт!

Не щастить — так не щастить.

Я потягнув свою бідолашну супутницю далі. Дівчина вже відверто висіла на моїй руці.

— Ну ще трошки, ще трошки… — умовляв я.

Той, хто будував метро, був вельми розумний, бо в центрі міста станції стояли одна за одною майже поруч. І скоро на обрії з’явилася світлова пляма.

— Слава Богу!

Останні метри я вже майже ніс свою супутницю.

— Ну давай, ну давай…

Я вийшов на світло і обережно, щоб знову не трапити на вольти, підняв дівчину та поставив на перон. Вона нерозуміюче оглядалась.

— Приїхали, — сказав я, вистрибуючи нагору, — тут наче нічого не горить.

Ну й вигляд у нас був! Я тихцем озирнувся і подивився у велике люстро, що біля голови поїзда. Сукня дівчини перетворилася на брудну драну ганчірку, та й сам я, хоч нічого і не порвав, усе одно потребував добрячого прання. Ну і, звичайно, всі заозирались, коли ми вийшли з закутка і попрямували до ескалаторів — ще б пак, таке видовисько. Ці ідіоти ще не знали, що діється на станції поруч.

— Диви! Диви!

— Ого!

Я підхопив Оксану під руку і швидко потягнув уперед. Щоб не зважати на бевзнів. На ескалаторі всі тислися від нас до поручів. Нічого, нічого, їдьте, півні французькі, я б на вас подивився. Оксана не звертала уваги на реакцію публіки, бо ще не відійшла від подорожі тунелем.

— Де це вони так?

— Панки, чи що?

Мент нагорі теж підозріло зиркав у наш бік. Нема що робить, краще б за пожежниками біг.

— Давай, давай, — ми по-діловому проскочили до виходу, і вже на вулиці я зупинився, даючи дівчині змогу перепочити й отямитись.

Оксана дивилася навкруги трохи шаленими очима. Ще б пак! Я теж роззирався, міркуючи, що робити далі. З цими пожежами ми врешті-решт віддалилися від моєї «Вольви» ще на зупинку, і в такому вигляді йти туди пішки… Паскуди, зіпсували вечір! Я озирнувся на супутницю. Вона стояла босоніж на асфальті, потрошку приходячи до тями.

— Оксаночко, — сказав я задумливо, — здається, я вам винен туфлі.

Вона посміхнулась у відповідь, не зовсім розуміючи, про що йдеться. Ми знаходились у центрі, біля Універмагу, біля пошти, біля невеличкого майданчика з ятками та крамничками кооператорів.

— За мною! — скомандував я, нітрохи не сумніваючись, що дівчина послухається. І за кілька хвилин ми вже прочиняли двері колишньої пивнички, а тепер крамнички — так, тут, здається, справді колись була пивниця.

За прилавком, нудьгуючи, сидів чорнявий хлопець. Побачивши нас, він здивовано підвів очі.

— Слушай, дарагой! — чемно привітався я, занурюючи руку в кишеню і дістаючи жужмом всі гроші, що там були. — Мені треба одягнути цю дівчину. І взути. Зрозумів?

Обличчя продавця заграло всіма відтінками — від недовіри через подив до поштивості і нарешті щирої любові.

— Савсем? — перепитав він.

— Савсем, — погодився я і про всяк випадок підсунув хлопцеві під носа кулак. Хай враховує.

Хлопець мене зрозумів. Кинувши ще один погляд на гроші, він заходився витягати з-під прилавка купи шмаття — сукні, сукенки, сарафани, спідниці, штани, кофти, кофтини і таке інше. Моя Оксана, що спочатку стояла, скромно опустивши очі, тепер як зачарована спостерігала за появою барвистих ганчірок. Так діти в цирку дивляться на фокусника.

— Вибирай! — вигукнув продавець, очевидь, помітивши, яке враження справили його маневри.

Оксана несміливо озирнулася на мене. Зараз я розумів її. І сам колись стояв перед прилавком, не вірячи. А тому лагідно посміхнувся і кивнув головою — мовляв, давай. Оксана ще раз глянула на ганчір’я, потім на продавця, знов на мене, і обережно торкнулася рукою тканини.

— Дарагой! — сказав я, кладучи всі гроші на прилавок. — Візьмеш скільки треба. А зараз покажи мені, де у тебе можна помитись і почиститись.

За п’ятнадцять хвилин, коли я повернувся, привівши себе до ладу, Оксана вже вибрала собі одяг і ще за десять хвилин вийшла до нас одягнена і вмита. Продавець у захваті почав цокати язиком. Я посміхнувся. Зараз переді мною стояла вже зовсім інша дівчина: у джинсах, легкій кофтині, розшитій бісером, у босоніжках на невисокому підборі, струнка, вродлива — хто й скаже, що вона з села. Тільки очі — трохи розгублені і запитальні.

Я посміхнувся й показав великого пальця. Дівчина засяяла і пройшла на середину кімнати, даючи змогу роздивитися себе як слід.

— Клас, — сказав я. — Панна виглядає бездоганно.

— Вай-вай! — підтвердив хлопець із-за прилавка.

Оксана ще раз оглянула себе у невелике люстро на стіні і лишилася задоволена.

До речі, зауважив я про себе. Вона перевдягалася всього десять хвилин, тоді як жодна з моїх знайомих не вкладалася в півгодини. Не кажучи вже про вибір одягу.

— Та-ак, — підсумував я. Тут нам більш не було чого робити. — Спасибі вашій хаті, а нам вже час, — потім, не перелічуючи, зібрав з прилавка решту і засунув до кишені.

Ми вийшли на вулицю і попростували під деревами, милуючись чудовим липневим вечором. Настрій кардинально змінився. Можна було починати побачення спочатку. Моя супутниця вже зовсім оговталась від пригоди в метро — от що робить з жінкою новий одяг. Тепер вона спокійно спиралася на мою руку і граційно переставляла ноги у нових-таки босоніжках.

— Оксаночко, — сказав я. — А давайте знайомитись. Бо скільки вже пробігли разом, а я ще про вас нічого не знаю.

Дівчина стенула плечима, наче з ніяковості, а з очей так і пирснули бісики:

— Та чого там.

— Ні, ну от наприклад, де ви будете вчитись, я ж не знаю?

— У педінституті, — вона ніжно поворушила пальцями на моєму лікті, — якщо вступлю, звичайно.

— Вступите, — запевнив я, — а звідки приїхали?

— З села, — вона й справді зніяковіла.

— Та я теж не з Нью-Йорка. А з якого села?

— З Куцуруба.

— Що то воно? — я здивувався. — Ніколи не чув.

— А це біля Очакова, знаєте, «Врємьон Очаковських і покорення Крима». Знаєте?

— А-а! — я і справді щось таке чув.

— Ну, це на морі.

— Ага! — ну і занесло ж її!

— А чого сюди, до нас?

— Та бабуся тут живе. В мене батько тутешній.

— А мати? — дівчатам завжди приємно розповідати про батька-матір, вони так влаштовані.

— Куцурубська.

— Куцю що? — засміявся я.

— Куцурубська, — посміхнулася у відповідь дівчина. — У нас колись Катерина Друга дала Куцю рубль, от звідти й пішло — Куцуруб.

— Цікаво.

Я тримав напрямок так, щоби наближатись до Центральної площі. Там уже я сам собі голова. Дуже неприємно почуваєшся без машини, тим більше з дівчиною. Але звідси йти ще було довгенько.

— Може, морозива?

— Можна, — погодилась Оксана, і ми завернули до кафе.

Я не люблю кафе, але що поробиш, коли доводиться вдавати з себе студента — побачення в метро, тепер от морозиво.

У залі було незатишно і людно, але я швиденько впіймав за фартух офіціантку, чи що воно тут таке, і нам знайшли місце в кутку, знайшли морозиво з лікером і шампанське у склянках, загримоване під коктейль.

— За знайомство! — виголосив я.

Оксана простягнула мені назустріч свою склянку і тихенько мовила:

— Спасибі вам.

— За що?

— Що ви мене врятували, я б без вас…

— Ви б без мене туди не поїхали, — зауважив я, усміхаючись. Мені було збіса приємно.

Шампанське нам дали сухе. Сеча хворого зайця, як називав його один мій знайомий. «Нічого, — подумав я, — хай тільки дійдемо до машини, то я вже тебе напою, я тебе повезу туди, де подають не склянками і де не буває савєцького шампанського…» А чого це, власне, я розійшовся? Здається, раніш ніколи не впадав у такі амбіції з першого разу. А-я-яй. З цією дівчиною якийсь негаразд. Я сам на себе похитав головою.

— А ви де працюєте?

Це вона мене питає. Ледь надпила зі своєї склянки і взялася до морозива.

— Я? У фірмі «Екстрасенс».

— О! — дівчина зацікавилась. Вони всі цікавляться, коли таке чують. — То ви екстрасенс?

— Трошки, — відказав я. Не буду ж пояснювати, чим займаюсь насправді, та й скажи «охоронець» — зразу уявляється бабуся в куфайці з дробовиком або сторож на баштані. Шеф на нас каже «душеприкажчик», але мені здається, це трохи не теє.

— А ви що, лікуєте?

— Ні. Я тут наче у відрядженні з іншої організації. Займаюся біологічними системами захисту, — мені колись Аполідор, головний у цих екстрасенсів, збіса розумний, пропонував навіть візитівку зробити, мовляв, фірма «Екстрасенс», експерт з біологічних систем захисту. Я відмовився тоді, але запам’ятав. На декого справляє вбивче враження.

Поруч розважалася п’ятірка молодих гультяїв приблизно мого віку. Вони вже були напідпитку і розходилися дедалі більше. Не подобались мені такі сусіди, але в Оксани ще було багато морозива.

— Ой, як цікаво! — вела далі моя дівчина. — А я теж одного разу була в екстрасенса, маму лікували.

— Допомогло?

— Ні, — розвела руками вона.

— Халтурник він, а не екстрасенс, — сказав я. — В нас такі фахівці, що за валюту лікують, вищий клас, сліпі бачать після них.

- І ви теж такий?

— Ну, я… — я посміхнувся, — я ж кажу, що з іншої організації, але без мене вони б…

— Допомагаєте?

— Дуже, — щиро зізнався я. — Дуже допомагаю.

— А чого ви так дивитесь? — вона помітила, що я іноді зиркаю в бік сусідів, і теж почала їх вивчати.

Хлопці були коротко підстрижені, у великих хутряних кашкетах, не дивлячись на теплий вечір, та у картатих піджаках — бики.

— Ой, — весело посміхнулась Оксана. — Які вони. У нас на таких кажуть Буба з Куцуруба.

— Чого вона регоче? — голосно поцікавився один з парубків, один з бубів, якщо притримуватись назви, даної Оксаною.

— Мабуть, потанцювати хоче, — припустив другий, підводячись.

Я відсунув від себе морозиво. З Оксаниного обличчя повільно сповзала усмішка. Буба, відсуваючи стільці, продирався до нас.

— Гей, дівко! — горлав він дорогою. — Іди, потанцюємо! Я сьогодні лагідний!

Оксана переводила погляд з хлопця на мене і з мене на хлопця. За якусь хвилину той наблизився, і повітря заколивалося від перегару.

— Давай, дівко!

Його брудна лапа лягла на стіл зовсім поруч з рукою моєї дівчини. Вона відсахнулася. За сусідніми столиками обернулися до нас.

Я вдарив цього бубу легко, не підводячись зі стільця, але він таки зламав якусь меблю. У залі істерично заверещали, посхоплювалися з місць. Схопилися і бубині товариші. Треба було виграти трошки часу, щоби люди встигли звільнити місце подій. Я підвівся і демонстративно вдарив склянкою об стіл. Сипонули друзки, заверещало ще кілька голосів, і ті, хто сидів поруч з нами, почали відсуватись. Вдарений буба повільно підводився з підлоги, а його товариші, оговтавшись від подиву, стали оточувати наш куток. Почувся дзвін розбитої пляшки.

— Ти шо, пагнал?

Вдарений стояв ближче за всіх, а решта вже хапалася за стільці. Щоб виграти трошки часу, я спитав, посміхаючись:

- І чого це пан такий лютий? Може, його в дитинстві переступила кішка?

Але моя ґречність пройшла мимо їхньої свідомості.

— Ти шо, пагнал?

І тоді я вдарив найближчого ще раз, одночасно ногою звільнивши собі місце від стільців.

— Каравул!

— Вбивають! — загорлав хтось поруч.

Я спритно ухилився від стільця і вдарив наступного бубу. Щось хруснуло, хутряний кашкет відлетів аж до дверей, і решта зупинилась, зрозумівши, що наближення може бути небезпечним. Я схопив Оксану за руку.

— Гайда звідси!

Поруч пролетів і вдарився об стіну стілець. Я обернувся. Ті три буби, яких я ще не встиг вдарити, стояли віддалік і тримали кожен по стільцю. Второпавши, що силою мене не взяти, вони вирішили закидати нас меблями.

— Повбиваю! — страшно загорлав я і, прикриваючи собою Оксану, почав просуватись до дверей. Але на бубів мій крик справив не настільки сильне враження, щоби вони припинили свої вправи, і дорогою мені довелося відбити ще три чи чотири стільці. Слава Богу, тепер у кафе припинили робити важкі дерев’яні меблі, як то було за часів мого дитинства, тому врешті я відбувся лише кількома синцями, чого не скажеш про бубів.

«Нічого, — подумав я, коли ми з Оксаною вже вискочили на вулицю. — Ще колись зустрінемось». Мені конче хотілося вилаятись, але самі розумієте — дівчина міцно тримала мене за руку і оглядалась назад, на двері кафе.

— Не бійсь, — заспокоїв я. — Їм би зараз самим втекти, бо тут менти, як таргани, швендяють.

І справді, озирнувшись на розі, ми побачили, як буби, всі вп’ятьох, вискочили з кафе і прожогом кинулись у провулок. Швидко оговтались.

— Не щастить нам сьогодні, — сказав я. — А все тому, що незвичним районом ходимо.

Оксана притискалася до моєї руки і тільки посміхалась у відповідь. Для неї, певно, всі райони були незвичними. Хоча, коли її бабця тутешня…

— А куди ми, власне, поспішаємо? — я вповільнив ходу. Ментів близько не чулося й не виднілося, а тому і квапитись рації не було.

Оксана знову посміхнулася, продовжуючи, одначе, міцно тримати мене за руку. «Чорта я з нею панькаюся?» — промайнуло в голові, але щось там таке сиділо, що не давало ставитись до цієї дівчини так, як до всіх — а чи може, те, що вона з села і тим розбурхала всі мої сентименти, а чи може, те, що зразу звірилась на мене, ще в метро. Ні, щось-таки було.

— А ви самі з міста? — спитала Оксана, прийшовши, очевидь, до тями.

— Ну як вам сказати, так і ні — трошки з міста, трошки з села, тільки геть не пам’ятаю з якого, — я посміхнувся власному жартові.

— Як це? — не зрозуміла дівчина.

— Комерційна таємниця, — сказав я.

— А куди ви мене ведете?

— Поки що прямо.

— А потім? Теж комерційна таємниця?

— Чом це? Потім на Центральну площу, а потім… потім побачите.

Цікаво, ще не вкрали мою тачку? Я спочатку хотів відвезти дівчину до Жори у «Кришталь», але щойно передумав. По-перше, Жора ніколи не зрозуміє мого вибору, тобто Оксани — у Жори на дівчат цілком певний смак. А по-друге, мені здавалося, що й Оксана не зрозуміє Жору, тобто мене не зрозуміє, що я там роблю. Тому краще зараз рушати до Петра — Петрові подруги до мами, в нього пиво подруга. А обслуговувати за вищим розрядом він завжди напоготові. І навіть в окремому кабінеті. Щоправда, треба буде спочатку за їхати до екстрасенсів, поцікавитись, чи все га…

Я шкірою відчув вереск гальм і рефлекторно відштовхнув свою супутницю до стіни. Хтось голосно зойкнув, і за моєю спиною з ревінням та виском пролетіло щось велике. Я озирнувся. Здоровезний ЛАЗ пішов по тротуару юзом і, зустрівшись врешті-решт з телеграфним стовпом, завмер, наче підстрелений. Там, де ми щойно йшли, тяглися два чорні сліди.

— Та-а-ак, — я загарчав.

Оксана, здається, так і не встигла нічого зрозуміти.

— Перепрошую, — сказав я, відпускаючи її руки. — Я вас лишу на хвилинку.

З автобуса вилазив скуйовджений блідий водій.

— Тобі дороги не вистачає? — спитав я, наблизившись.

Він винувато розвів руками:

— Та я… розумієш… руль заклинило і викинуло… я ж, бачиш, юзом… я ж міг куди завгодно, розумієш…

— Це твоє діло, — сказав я, хоча в глибині душі його розумів. Справді, спробуй-но всидіти за кермом такої дури, тим більше нашої дури. По пиці б йому…

— Дуже побився?

— Та я що, підрихтуюсь… — водій знову замахав руками. — Я там якось… а от як ви вискочити встигли, га? Я гадав, усе вже, га?

«Ні, треба було б йому і справді морду набити», — знову подумав я, але тільки сказав:

— Та встигли ж.

— А я думав, все уже… воно як заклинило, понесло… я крутю…

Більше тут не було чого робити. «Крутю»…

Я мовчки повернувся до Оксани, що так і лишилася під стіною.

— Ходімо.

— А що там? — вона дивилась запитально.

— Нічого. Машина велика, а вулиця маленька, от і не вміщається.

— А-а. А я боялася, що ви знову битися почнете. Он як ви всіх.

— Та, — я тільки махнув рукою.

Бійка на жінок завжди справляє велике враження. І пищать вони не з переляку, а від захвату, щоб і самим взяти участь, принаймні голосом. Це я точно знаю. А тому коли є змога дати по пиці комусь у їх присутності — будь ласка, всі будуть задоволені. Проте зараз… Біс його зна.

— Ви ду-ужий, — вела далі Оксана, — ви, мабуть, каратист?

Але я не люблю вихвалятися перед жінками — хай краще здаля поважають, воно так більше приваблює.

— Знаєте, Оксаночко, як каратист прийшов до Вінні-Пуха?

— Ні.

Я розповів, вона засміялась.

Попереду з’явилася Центральна площа.

Сонечко сяяло, машини гули, тлусті добродії у сквері вигулювали жінок та собак. Я все продовжував теревенити, а сам уже почав виглядати — а чи не поцупили мою коняку. Та ні, наче не поцупили, оно стоїть, виблискує на сонечку білими боками, скучила вже, мабуть, за хазяїном. Довгенько загуляв.

— Сюди, Оксаночко, давайте, через цей сквер.

Дівчина глянула здивовано, не розуміючи, куди її ведуть, але не заперечила, а тільки довірливо сперлась на руку свого кавалера. Тобто на мою.

Банькатий дрючок з величеньким чорним собакою недовірливо обнюхали нас. Дрючкові, певно, було завидки, та й собаці. Оксаночка скосила очі та міцніше вхопилася за мене.

— Не бійтеся, — сказав я. — Собаки в нас виховані, особливо великі… Так от, уявляєте, він поголився, і голову поголив, тільки чуприну лишив, як у козаків. Кришнаїт тепер.

Ми пройшли ще з півтора десятка кроків, і тут я відчув негаразд. Є, знаєте, така властивість у людей, що звикли до несподіванок: в якийсь момент ладен заприсягтись — зараз щось трапиться. Тільки тут я, здається, не до кінця відчув. Може, отупів за день, чи дуже мирним здавався навколишній пейзаж. І поки я, наче баран, крутив головою, роздумуючи, що і звідки може взятись, ззаду вже заверещали:

— А-а-а-а!

Обертаючись та відсуваючи вбік Оксану, я почув:

— Стій! Стій!

Потім гарчання.

Тихою алеєю просто до нас летіла здоровезна чорна тварина, розтинаючи повітря скаженим риком, а десь далеко з лементом шкандибав її хазяїн. Ті самі, що нас обнюхували.

Зараза!

Собака був величенький, здається, доберман чи щось таке. З коротким хутром, через яке аж шкіра просвічувала, з довгими ногами та пацючим хвостом, з ощиреною пащею та лютими червоними очима.

За спиною тихо зойкнула Оксана. Я намацав її руку, намагаючись заспокоїти, а коли оскаженіла тварина опинилася на відстані одного кроку і вже підтягла задні ноги, рвучко стрибнув убік, намагаючись випередити блискавичні звірячі рухи. Але Тарзана з мене не вийшло.

Замість того щоби схибити і закотитись у перші-ліпші кущі, собацюра встиг загальмувати і, проїхавшись юзом по алеї, розвернувся до мене й зупинився не далі як за півметра. А Оксана стояла зовсім біля нього.

Першим же, якимось позасвідомим рухом я відштовхнув дівчину вбік. Роздивлятись, як вона впала, не було часу, бо доберман вже підводився на задні, збираючись повторити спробу. Якимось дивом я все-таки встиг ухилитися, почувши зовсім поряд клацання зубів. Стерво. Ну, тримайся. Коли звірюка приготувалася до наступної атаки, я викинув вперед-угору правицю. Блискавичним рухом чорний писок гойднувся за нею, і я, боячись не встигнути, як хвацький футболіст, вдарив самим носком черевика у відкрите, надивовижу тонке собаче горло. Щось голосно хруснуло. Собака, наче підстрелений, на весь зріст чвакнувся об асфальт і захрипів, б’ючи лапами.

Здається, йому досить.

Дещо отямившись, я почав шукати очима — де там моя панна. Ноги мої трохи трусилися, тому довелося зібрати всю природжену галантність.

— Ви не забилися?

Дівчина сиділа на асфальті і дивилася такими очима… Ой-ой. Жалко, що то не був лев чи носоріг. Хоча який там лев. Я озирнувся на хриплячу тварину. Бугай вгодований. Як на такого м’яса вистачає. І все-таки пригод на сьогодні вже було забагато. Навкруги почав збиратися натовп. Я допоміг дівчині підвестися, але тут несподівано відчув на лікті чийсь доторк. Просто біля мене стояв дрючок, хазяїн тварюки, вилупивши окуляри.

— Що ви зробили з Джеком?!

Я кліпнув очима.

— Він же дві тисячі коштує. Це ж син Джульбарса…

Мабуть, я виглядав дурнем, але все не міг второпати, що варнякає це непорозуміння. А воно тим часом взяло мене за комірець.

— Ти бандюга. Ти вбив мого Джека. Я тебе в тюрму…

Я глянув на велетенське тіло собаки, на слизькі губи дрючка, і тут всю мою галантність як вітром здуло.

— Ах ти ж падло!

Безпорадно дзенькнули окуляри, у натовпі знову зойкнули, а на плече мені лягла важка долоня.

— Спокійно.

Я очікував, що мене зараз будуть тримати, але не гадав, що так міцно, тому зараз же розвернувся, відпустивши старого жить. За спиною стояли два менти.

Знайшовши очима обличчя Оксани, я підморгнув їй, мовляв, усе буде гаразд, а сам вклонився вартовим порядку:

— Шеф, я тут попрацював гицелем. Результати перед вами.

Ті дивилися прозоро.

— Він убив мого Джека! Мого собачку, — старий намагався звертатися до міліціонерів, тримаючись від мене якнайдалі. — І мене вдарив. От усі бачили.

Я посміхнувся.

— Розберемось, — сказав міліціонер і повернувся до мене. — Завіщо ви били цього громадянина?

— Шеф, якби я його бив…

— Зрозуміло, — він взяв мене під лікоть. — Ходімо.

Товариш його стояв поряд з дідом і щось ретельно занотовував. Здається, я добряче вскочив. На виході з натовпу до мене приєдналася — ото вже сільська душа — Оксана. Тепер ми гуляли під охороною.

— А куди це ми йдемо? — запитав я згодом.

Наче знічев’я.

Міліціонери не відповідали.

— До речі, собака без намордника був, і всіх міг перекусати.

Оксана тислася до мене, і хоча це було досить приємно, варто було попередити, щоб у відділення за мною не йшла. Та за рогом міліціонери раптом зупинилися:

— Дарма ти його вдарив.

Я тільки руками розвів. А мент продовжив, замислившись на хвилинку.

— Цей дід… він у нас в ОБХСС працював. З ним зв’язуватись — собі дорожче.

Він знову замовк. Знаю я таку «понімаючу» міліцію.

— Ну добре, — підсумував другий, — ви йдіть. Тільки на очі йому не трапляйте. Давай.

І ми лишилися серед вулиці самі, добряче подряпані, але вільні. Оксаночка посміхнулась мені. Я похитав головою.

— Добрі у вас міліціонери.

— Ага, — погодився я, — добрі. Вони всюди добрі.

Я й сам не міг зрозуміти, чого це вони нас відпустили. Мабуть, цей дід добряче допік. А втім, я ж йому навіть окулярів не розбив… чи розбив?

- І куди тепер?

— Га? — ми так і продовжували стояти серед вулиці. — А! Тепер підемо в обхід, щоб знову не зустріти наших друзів.

Я взяв дівчину за руку і рішуче посунув уперед.

— А куди ми йдемо?

— Поки що прямо. А ви дивіться, щоб не наскочити на цього діда.

— Боїтесь, що він запросить на похорон собачки?

Я скосив око. Ти диви, ще жартує!

Мене сьогоднішній вечір, відверто кажучи, починав дратувати. От як буває, коли відриваєшся від звичного життя і призначаєш побачення в метро. Але дівчина, звичайно, винна не була, тому я приязно посміхнувся:

— Приблизно.

— А як ви його вдарили!

— Діда?

— Чого діда, — дівчина посміхнулася, — собаку.

— А-а.

— З вами хоч куди ходити не страшно.

Хто скаже, що таке неприємно чути, плюну йому в пику. Оксаночка дивилася на мене своїми величезними очима. Певно, в їхньому Куцурубі таких кавалерів немає.

Я не хотів більше шукати пригод, тому повів дівчину вкругову, обійшовши всю площу. Зайве побили ноги, зате дійшли спокійно, навіть весело, бо почали згадувать цього діда, його добермана, як воно все було. Я, щоправда, не вбачав тут нічого смішного, але сміявся разом з дівчиною і сам піддавав жартів.

— Якщо так далі піде, ми з вами до турецької Пасхи будемо гулять.

З цього боку площі тусувалися хлопці з мотоциклами. З десяток-півтора. А за ними вже було видно мою «Вольву» — скучила за хазяїном, скучила. Ну, нічого, зараз він прийде, прийде, і все буде до…

— Диви, яка тьолка!

Я озирнувся. Ментів на обрії не було. Я сьогодні вже не мав бажання ні з ким зв’язуватись, а тому просто, відпустивши Оксаноччину руку, мовчки наблизився до хлопців і без зайвих слів надавав по шиях. Рокери срані. Вони зарюмсали і заварнякали щось дитяче, а я повернувся до дівчини і поволі довів її до машини.

Брязкнули ключі.

— Прошу пані!

Оксана хвилини зо дві не могла вимовити слова. Тільки очі переводила з «Вольви» на мене і з мене на «Вольву». А я тільки посміхався.

— Це…

— Сідайте, прошу пані!

До честі дівчини, треба зауважити, що вона не стала голосно дивуватися чи захоплюватись, а тільки ще раз глянула на мене великими очима і обережно всілася на м’яке сидіння, наче до кінця не довіряючи, що все це насправді. Я обійшов машину і влаштувався за кермом. Треба було дати Оксаночці отямитись. Глянувши в люстро заднього огляду, я побачив, що рокерська тусовка набрала вигляду розбурханого вулика. Хтось завзято вимахував руками в наш бік, хтось бігав, наче скипидаром підмазаний. Нічого. Корисно дітям повчитися ввічливості. «Вольва» м’яко перемкнулася на передачу і повільно рушила. Оксаночка на сидінні поруч все ще не могла прийти до тями. Мабуть, в їхньому Куцурубі…

Коли ми вирулювали на шосе, ззаду почувся гуркіт мотоциклетних двигунів. Хлопці знімалися з місця. «Чи не по нашу душу?» — промайнуло в голові, хоча я не думав, що ці цуценята наважаться… З площі вивернув один мотоцикл, потім другий. Я натиснув на газ. Хлопці простували в наш бік. Я озирнувся через плече. Їх було з півтора десятка і, судячи з усього, налаштовані вони були войовниче. Чорт.

— Що там? — Оксана теж озирнулася.

— Нічого. Діти бавляться.

А що, власне, вони нам можуть зробити? Та багато чого. Побити скло щонайменше. А в мене якраз не було зайвих грошей, щоб ремонтувати тачку. Ну добре, але спочатку нас треба наздогнати. Я перемкнув передачу і наддав, намагаючись триматися посеред вулиці. Не мала баба клопоту — купила порося.

Коні у хлопців були здебільшого з металобрухту, і я розраховував просто відірватися. Ми летіли напівпорожніми вулицями, розлякуючи випадкових перехожих. Добре, хоч година пік минула, а то б поганялися в потоці. На розі засюрчав мент, але, мабуть, швидко зметикував що до чого, бо влазити не став. За хвилину мої надії почали виправдовуватись — лави мотоциклістів ззаду рідшали, не витримуючи швидкості, але перші п’ятеро-шестеро трималися впевнено, мабуть, мали справжні машини. Це вже гірше.

Я озирнувся на Оксану. Вона теж усе зрозуміла, бо сиділа мовчки, втиснувшись у крісло і дивилася на мене своїми очима. Гм. Нічого, дівонько, вискочимо. За сотню метрів від перехрестя я заблимав правим підфарником, а сам рвучко завернув ліворуч. Хлопці мало не впіймалися на цей немудрящий фокус, але потім зметикували, порипіли гальмами і знову вчепилися до нас. Нічого, козаки, коли ви такі дурники, поганяємось. Я тримався широких вулиць, добре розуміючи, що у вузькому лабіринті центру у мотоциклів більше переваг. Треба було знайти порожнє місце для маневру.

Хлопці ззаду трималися метрів за двісті. Загалом відстані вистачить, але якщо хтось із них не дуже певен… Та й навіщо брати зайвий гріх на душу. І на черговому перехресті я виграв ще відстані. Щоб усі встигли відвернути. Оксаночка іноді озиралась на доганяючих, але переляку в її очах не було — тільки надія, надія на мене. Боже, та щоб на такій машині та не втекти від кількох шмаркачів! Ми вискочили на проспект, порожній та спокійний. Саме те, що потрібно. Я для певності ще раз озирнувся.

— Тримайтесь, Оксаночко!

І рвучко вдарив по гальмах, зчепленню та дав керма вліво, пустивши машину юзом. Пропадай, мої колеса! Оксана вхопилася за крісло, мало не вдарившись головою об дверцята. А я вже тиснув на газ.

Хлопці ззаду не очікували на такі фінти — очевидь, не мали справ зі спеціалістами. Вони чкурнули врізнобіч, як горобці. Хтось завалився, хтось пролетів у провулок. Я набирав швидкість. У Оксани очі були по п’ять рублів. Такі справи, козакове. Ще треба повчитися.

Я озирнувся. Ти ба! Двоє з рокерів таки справилися зі своїми коняками і тепер щодуж тисли на газ, намагаючись знову вчепитися нам у хвоста. Завзяті ж, наволоч! Решта кудись завалилася, що навіть видно не було.

- Їдуть, — сказала Оксана.

Ну, це вже смішно. Якщо вп’ятнадцятьох ці цуценята ще могли на щось розраховувать, то удвох… Я навмисне дав їм зачепитися. Хай. І повів до центру, до провулків, де у мотоциклів більше переваг. Хлопці, певно, вже не думали про наслідки, їх цікавив сам процес. Мене ж, навпаки, він геть не цікавив, і я вирішив кінчати. Намацавши лівицею біля сидіння складану пружинну палицю, подругу босяцької юності, я знову відірвався під світлофором і несподівано поперек смуги рвонув у провулок. Кілька секунд у мене було. Виїхавши на щасливо порожній тротуар, я загальмував і, вхопивши свою зброю, вискочив на дорогу.

— Зачекай! — встиг на ходу крикнути Оксані.

Коли мої рокери вилетіли у провулок, я стояв просто серед їхнього шляху і виписував палицею у повітрі складні широкі кола. Вперед, козаки, сміливіш!

Ні, вони таки вміли триматися в сідлі, бо навіть так загальмувавши, не повбивалися, а тільки викресали з бруківки довгі іскри. Заревіли двигуни. Хтось заверещав на тротуарі, і мої переслідувачі зникли, немовби випарувавшись у повітря. Все. Алєс.

Я повільно склав зброю і повернувся до машини.

— Обережно, двері зачиняються.

В Оксанчиних очах відбивався захват. Та де там, це був не захват — захватище. Вона дивилася так, наче я на її очах розігнав роту американських командос, а не купку шмаркатих рокерів. Я посміхнувся. Знову закортіло закусити пальчика та знітитись. Повільно загарчав двигун. Бідолашна тачка, що не очікувала на таку гонитву, ображено порикувала. Нічого, красунечко, нічого.

— Оксано, ви не заперечуватимете, коли я на хвильку зазирну на роботу? Це тут недалечко.

Оксана кивнула з тим самим захватом в очах. Ет чорт, справді треба заїхати до екстрасенсів, подивитися, чи все спокійно, бо такий вечір…

— Заодно подивитесь, як у нас і що.

Взагалі, я дівчат на роботу не воджу. Досить їм і так. Але зараз у мене язик би не повернувся запропонувати зачекать у машині. Після всього.

— Так-так, — погодилася Оксаночка і знову подивилася на мене.

Гм, ну й очі! Але навіть задля таких очей ми щось надто… зарозважалися.

Мої екстрасенси повилазили зі своїх кабінетів, коли ми з Оксаною прочинили важкі двері. Просто як хробаки навесні. Може, в них щось сталося? У супроводі цікавих поглядів я швидким кроком попрямував до Аполідорового кабінету. Хазяїн уже стояв на порозі.

— Що таке?

Він мовчки зупинився своїми важкими очима на мені, потім на моїй супутниці.

— У вас щось трапилося?

Аполідор зробив крок назад:

— Заходьте.

Я глянув на Оксаночку. Вона стояла, скромно опустивши голову. Ну коли і тут щось…

Всадовивши мою супутницю біля столу, Аполідор так само мовчки взяв мене за руку і відвів у куток, за ширму, де приймає блатних.

— Де ти її взяв? — він кивнув у Оксанин бік.

— Що значить де взяв? Це моя знайома.

— Давно?

— Ні, а що таке, власне кажучи?

Аполідор просто виїдав у мені дірки своїми очима:

— Що у вас сьогодні сталося?

— Га?

— Що сталося? Ну от зараз були якісь події чи ні?

Я не зрозумів. Чого він вчепився?

— Ви гуляли з нею?

— Гуляли.

— Що-небудь траплялося? Траплялося чи ні?

— Траплялося.

Звідки він взяв? Щоправда, вигляд у нас з Оксаною був не найсвіжіший, але не до такої міри, щоб люди оберталися.

— Що саме?

— Га?

— Що траплялося?

— А-а… — і я почав повільно розповідати, плутаючись у порядку, але намагаючись нічого не забути. Розповідав і сам дивувався. Оце так вечір сьогодні. Давно не бувало, щоб усе так разом, одне до одного.

Я розповідав, а Аполідор зиркав в Оксанин бік. Я теж озирнувся. Дівчина сиділа, відверто нудьгуючи, і дивилася у вікно.

— Це все? — запитав Аполідор.

— Наче, все. Ну, може, десь іще побився, не пам’ятаю.

— Та-ак, — мій екстрасенс почухав лисину. Він іноді буває смішним, цей Аполідор, дарма що очі олив’яні. — Розумієш, у чім справа, козаче. У твоєї дівчини дуже сильне біополе, ну просто напрочуд сильне.

— Та ну?

— Осьо тобі й ну. Я такого поля в житті не бачив.

— Сильніше за ваше?

— Безумовно.

Я ще раз озирнувся з-поза ширми. Ось вона яка, квіточка куцурубська.

— Так-от, Андрію, поле в неї дивовижне, але дике, розумієш?

— Як?

— Ну, неприборкане, — Аполідор суворо дивився на мене. — Тобі не здалося, що сьогодні було забагато пригод?

Забагато, ну він сказав. Цих пригод, як я зараз їх згадав, було б забагато і для місяця нормального життя.

— Не без того, — напустив я на себе розумність.

— Не без того… Тож бо воно і є. Ти розумієш, Андрію, мені здається, ти їй сподобався. — Я низав плечима. Ще б пак. — Їй сподобалось, розумієш, коли ти її захищав, рятував від чого-небудь, а вона тоді… ну, жінкам це взагалі подобається.

Я все не міг второпати, до чого він веде.

— Ну от. Але вона не просто жінка, а дуже сильна жінка. Її поле впливає на навколишні явища, на людей, на звірів, врешті, мабуть, і на неживі предмети… — Аполідор виглядав трохи розгубленим. — Це треба дослідити, розумієш. В неї таке поле, ну таке, що я й не уявляю, як його назвати. Це щось…

— Ну-ну, — нагадав, знаючи, що на своїх полях Аполідор може зациклитись.

— …так. Одне слово, їй подобається, як ти її захищаєш і борониш, і вона своїм потужним полем неначе провокує все навкруги.

— Як це провокує?

— Ну, впливає на людей…

— На собак?

— На собак, на все.

— Ага. — Тут я вже почав щось розуміти.

— То в метро це теж її рук справа?

— Чому рук?

— Ну, поля.

Аполідор замислився:

— Ну, не те щоб її, розумієш. Як би це тобі пояснити… Бажання, бачиш, воно на енергетичному рівні може впливати на процеси… Це, знаєш, як потужне магнітне поле, що сприяє певному напрямку, певному рухові, якщо хочеш, розвитку… от… так що при наявності тенденції до подібних випадків, тобто навіть не тенденції, а можливості їх, це поле збільшує вірогідність… — він, здається, сам не знав, як би його кругліше сказати, зморщувався і крутив руками. — Ну, одне слово, вірогідність випадковостей, що збігаються в енергетичному сенсі з цим полем, збільшується. Зрозуміло?

А як же! Я почухав потилицю. Моя квіточка разом зі своїм полем нудьгувала за столом.

— Так. І що робити?

— А що робити — вивчати, виховувати якось, заспокоювати навіть, якщо вийде.

— Так що, воно і зараз діє, тобто впливає, тобто вірогідність ця?

— Звичайно, — розвів руками Аполідор. Наче воно справді було звичайним.

Дідько б його вхопив!

— Ні, воно зараз буде діяти, і бозна-що трапиться, а мені доведеться… — я знову озирнувся на дівчину. — Доведеться…

— Доведеться, — Аполідор тільки стенув плечима. — Їй же це подобається.

Ну-ну. Оце так квіточка. Я задумливо підвів очі. Бетонну стелю кабінету перерізала довга розколина, що розповзалася в боки чорними мацаками. Старе перекриття повільно нахилилося і затріщало.

Гайдамака

Гвинт вертольота, наче ніж велетенської м’ясокрутки, різав повітря і кидав понівечені його шматки на бетонне поле аеродрому. Я стояв, притримуючи форменого кашкета на голові.

— Чорта ти його ганяєш?

— Хай крутиться, — махнув рукою лейтенант-технік і запалив цигарку. — Плуг він знаєш де блищить? У борозді.

— У кизді. І потім плуг так часто спиртом не протирають, як оце ви.

Лейтенант смачно гиготнув.

— Ну заглуши свою лейбу, — сказав я. — Голова ж від неї болить.

— Тяжело в ученії, легко в гробу, — знову зареготав у відповідь лейтенант.

— Тоді хоч цигарку дай.

Я припалив. Треба, звичайно, було б іти додому, та щось не дуже хотілося. Ми всілись на залізні стовпчики огорожі.

— А оно підполковник Гриценко поспішає, — помітив лейтенант.

Я обернувся. Дійсно, замполіт, тобто тепер не замполіт, а як його там, швидкою ходою наближався до нас. Поруч із замполітом, невеличким лисуватим пузанем, міряв поле впевненими кроками чорнявий велет. Він ішов не кваплячись, навіть лінькувато, щоб не обганяти спітнілого від поспіху старшого за званням. Я несамохіть замилувався стрункою постаттю та впевненими рухами невідомого. А супутники тим часом наближалися просто до нас. Довелося відривати сідниці від уже нагрітих стовпчиків, аби привітати начальство.

— Здоровенькі були! — весело вигукнув замполіт і обернувся до техніка: — А де твій командир?

Той тицьнув пальцем у простір:

— Оно біжить.

Дійсно, від КПП біг, як завжди спізнюючись, лейтенант Галушкін.

— Ой, — схаменувся замполіт. — Забувся представить. Старший прапорщик Паливода. Прибув для проходження служби із самісінького Львова. Парашутист. Герой, — він дрібно засміявся і вказав рукою на свого супутника.

Чорнявий велет теж посміхнувся, козирнув і першим простягнув руку.

— Гаркуша, — відрекомендувався я, відчуваючи дужий потиск його правиці.

— Капітан Гаркуша у нас диспетчер. Робота не пильна, зате потрібна, — продовжував жартувати замполіт. Він сьогодні був у доброму гуморі.

Паливода, хоч і дослужився тільки до прапорщика, усмішку мав генеральську та й тримався, як генерал, ніяк не менше. В його приємному молодому обличчі, у виразі великих карих, не затьмарених горілкою очей відчувалася велика сила та впевненість у собі. Він мені сподобався. Та й не тільки мені.

— Зі Львова? — перепитав лейтенант-технік. — Слава Україні!

— Героям слава! — ще ширше всміхнувся Паливода.

— Будем дружить. Бо хто дружить з технікою, у того завжди є технічний спирт. Так мені мама казали.

Всі зареготали.

І тут нарешті підбіг старший лейтенант Галушкін.

— Здравія желаю, таваріщ падпалковнік! — закричав він, намагаючись перекрити ревіння двигуна.

— Доброго здоров’ячка! — гаркнув замполіт ще гучніше, немов збиткуючись. — Слухай, Галушкін, візьмеш осьо прапорщика та полетиш до Кривої Балки. А поки він там буде зайнятий, залізеш у колгоспний садок і нарвеш мені кіла три абрикоси. Бо внучка моя сьогодні приїжджає. Абрикосу занесеш потім до Ленінської кімнати. Зрозумів?

— Так точно! А єслі там нє будєт?

Підполковник тільки розвів руками, немовби запрошуючи всіх у свідки.

— Тоді не нарвеш. Кругом марш! Розумник ти мій.

Лейтенант почервонів і, козирнувши, подавсь до своєї машини. Паливода рушив слідом. Він майже не пригинався од вітру, і кашкет, наче приклеєний, сидів у нього на потилиці. Ну генерал, і все тут, тільки зірки на погонах менші. Біля вертольота прапорщик обернувся та помахав нам рукою.

І тут на мене вперше найшло.

Я не знаю, що це таке було, але світ раптом зник із моїх очей. Звуки, барви, відчуття — все пропало, я вкляк на місці, несила поворухнутися, і перед мої очі випливло невідомо звідки людське обличчя. Це був чоловік із довгими вусами та голеною головою, тільки з самої маківки звисав сивий чуб, як ото оселедець у козаків. Та він взагалі був схожий на козака, цей чоловік, тільки ліву половину обличчя перетинав глибокий шрам, а замість вуха висів потворний обрубок. І шкіра була, немов посмалена вогнем, червоно-брунатна, вуса обгоріли, вії, брови — все ніби з пожежі вискочив. Сплюснутий, певно, ударом, ніс, поламані зуби, а головне — зіниці. Вони були великі-великі, немов у наркомана, а чи в людини, що терпить нелюдську муку.

Саме обличчя, понівечене, пошматоване обличчя без тіла, наче тіла того і не повинно бути.

Не знаю, скільки часу воно стояло перед очима, але отямився я, відчувши чийсь доторк на плечі.

— Ти чого? — поруч стояв лейтенант-технік.

Я крутонув головою. Марево миттєво розвіялось.

— Та нічого. Цеє… Задумався.

Вертоліт уже розчинився на обрії. Підполковника теж не було — певно, пішов.

— Ге, — сказав лейтенант. — Отож я і кажу, цей прапор не простий хлопець. Блатний.

— Еге ж, — погодився я. — Блатний.

Гайдамаку Гаркушу знали і боялися всі. Ще б пак! Мав він тридцять чи сорок завзятих хлопців і робив з ними, як би по-теперішньому сказали, гоп-стоп. Ставали при дорозі, трусили подорожніх, переважно панів, бо з селянина, бува, крім воші, нічого не витрусиш. Веселі були хлопці, та й часи були веселі.

А ще Гаркуша любив налітати на багаті маєтки. Тільки-но пан заспиться, а гайдамаки вже тутечки. Пограбують гарненько, ще й спалять чого — яка-не-яка розвага.

Славний був отаман Гаркуша, такий славний, що впіймати його не могли, хоча не можна сказати, щоб не ловили, — пани, бачте, не дуже люблять, коли їх грабують, тому ганялися за Гаркушею скрізь, за його голову страшні гроші давали, але вловити гайдамаку не могли. Ну і, звісно, почали про нього всяке говорити — що чаклун, що з нечистим знається, а інші — навпаки, що йому пан-бог допомагає, бо Гаркуша, бачте, тільки багатих грабує, а бідним отеє все награбоване віддає. Наскільки це було правдою, невідомо, давно було, та й хіба важливо? Головне, що так чи інакше дожив отаман гайдамацький до сивого волосу. Дожив на волі серед товаришів своїх, на чолі ватаги, таким собі паханом, а це нечасто буває серед розбійників.

І от треба ж такому трапитись, щоб оцей сивий Гаркуша та покохав якось молоденьку дівчину. І вона його покохала — а як же, кращого козака не було по всій Україні. Дарма що старий. Грошенята водилися, звісно. Що робити, кохання — діло святе. То й заслав Гаркуша сватів.

Єдиний, хто був проти, — батько дівчини. Як це так — породичатися з гайдамакою! Він було вже почав сватам відмовляти, коли хлопці вивели його у сіни і там гарненько пояснили, що коли Гаркуша чогось просить, то відмовляти — то є великий гріх. І треба сказати, що він зрозумів. Погодився віддати свою дочку за гайдамацького отамана, тільки за однієї умови — щоб духу їхнього тут не було після весілля. І взагалі про людей, щоб нібито Гаркуша сам дівку вкрав, бо кому ж це хочеться мати потім неприємності з місцевою владою. Законно?

Так і погодилися. Посадив Гаркуша свою наречену поперед себе на коня, озирнулася вона на батька-матір востаннє, і почалося подружнє життя.

Ну а за дев’ять місяців, чи скільки там, народила дружина Гаркушина сина. Який не старий отаман, а на сина сили вистачило. Зрадів, звичайно. Заради такої події рекетнули вони гарненько одного панка, а всю виручку ретельно пропили. Щирі люди були гайдамаки, і коли вже бралися до діла, то робили як слід. А коли проспалися, дружина Гаркушина й говоре: годі, говоре, мені за вами по лісах ганяти, бо з малою дитиною пуття з того не буде. Не буде, погодився Гаркуша. Розумний був козак, піклувався за майбутнє покоління…

— Капітан Гаркуша слухає, — підняв я телефонну рурку.

— Гаркуша? Добре що це ти, — замполіт говорив неофіційним голосом, мабуть, нікого з підлеглих поруч не було. — Як там воно?

— Нормально, — чесно зізнався я.

— Ну то й нормально, коли нормально. Слухай, капітан, скажи отому своєму Галушкіну: коли ще раз побачать, що він над пляжем знижується і баб розгляда, я йому яйця вирву. Власними руками. Осьо у мене тут заява лежить…

Цікаво, чого це Галушкін мій? Він не більше мій, ніж самого замполіта.

— …потім через нього зірки втрачать не хочеться, їх і так всього дві. От. Ну і ще. Тут у неділю ожидається мєропріятіє, пов’язане з обмивкою нового члена, так би мовити, у вузькому колі. Ти як, напоготові?

— Служу Совєцькому Союзу, — козирнув я телефонній рурці.

— Давай, — реготнув замполіт.

Я дивився через широке вікно диспетчерської, як вертольоти рубають гострими гвинтами повітря. Вгорі вже не лишилося жодного цілого клаптика, а вони все шматували та шматували.

«Ні, — подумав я, — цей Паливода таки справді не простий. Чого б це замполіт так вихилявсь. Та й простого навряд чи стали обмивать у нашій компанії. Принаймні не прапора. Герой-парашутист явно з лапою».

Ми збиралися таким собі елітарним п’ян-клубом — усі свої, надійні, тому могли собі дещо дозволити навіть у нашому маленькому містечку. Збиралися, як годиться, на свята, а влітку і просто так, бо літо — то особлива пора, в ньому і свят майже нема, бо кожен день — свято.

Отак ми і зустрілися в неділю, просто на пляжі, на лиманській стороні. Старший прапорщик Паливода виставив горілку, а ще було пивце, а ще було домашнє таке приємне винце, а ще сальце, м’ясце… Ну, ви самі розумієте. Хлопці сказали, що за традицією годиться новоприбулому розбити об носа пляшку шампанського, все одно як кораблю, бо в нас морська держава. І добре, що хоч не знайшли шампанського, бо біс їх знає з п’яного розуму.

Налили по сто. У нас таке правило — спочатку всім по сто, а тоді вже хто як хоче. За нового, значить, члена.

— Пий-пий, — сказав замполіт, дивлячись, як Паливода вихиляє свою чарку. — У нас, знаєш, як кажуть: хто не п’є, той чи хворий, чи падлюка.

Прапорщик не був ані хворим, ані падлюкою.

Після другої полізли купатись. Я з насолодою пірнув у холодну воду і відчув, як миттєво вона огорнула, приголубила розпечене горілкою та сонцем тіло. Поруч хтось з розгону шубовснув, так що мені аж вуха позакладало. Я випірнув, форкнув, неначе кит, і поплив до буйків. Ніхто з хлопців не підтримав мого героїчного вчинку, всі лишилися грати в сала на мілині, тільки Паливода розтинав могутніми руками воду, швидко доганяючи мене. Але я, треба зізнатися, теж не слабенький, і коли ввімкну другу швидкість, пливу, як торпедний катер. Ми з прапорщиком молотили воду, аж гай шумів, до буйка дісталися майже одночасно, і все-таки я торкнувся його першим, не заганьбивши честі офіцера.

— Де ти так плавать навчився? — спитав я Паливоду, коли, одсапучись, виходив на мілину.

— Навчився, — широко посміхнувся він. — Я за юніорську збірну республіки колись плавав.

Струмочки води текли по його могутніх плечах. Так, дійсно, статурою він був схожий на плавця, але кремезніший: плавці — вони трохи сухуваті.

— Коли в горлі деренчить, деренчить, треба його промочить, промочить! — заспівав замполіт, обтрушуючись, немов собака.

Поки ми плавали, молодший комсостав зняв десь двох дівчат, і тепер ретельно споював.

— А ти скільки стрибків маєш?

Паливода сів просто на пісок і прийняв запропоновану чарку.

— До фіга. Я забобонний. Не лічу аж до останнього. Ну то що, будьмо?

Я теж випив і взяв шмат смаженої риби. Цей хлопець викликав у мене відверту цікавість.

— Слухай, а чого ти прапорщик?

Він закушував огірком.

— Я старший прапорщик, — посміхнувся, — а чом би мені не бути старшим прапорщиком?

— Не придурюйся. У тебе ж зв’язки — он як наш Гриценко стелеться. Був би зараз вже в академії.

Паливода засміявся, бо й справді мав зв’язки і міг би бути в академії.

— Пройдемось, обсохнемо? — запропонував я.

— Пройдемось.

Обтрусивши з плавок пісок, ми рушили берегом. Дрібні хвильки приємно лоскотали ноги. Я мовчав, чекаючи, що він продовжить розмову, і він зрештою таки сказав:

— Ну не всім же бути генералами. Шляк би всіх їх трафив. А зарплатня у мене не менша, як у тебе, їй-бо. І зірочки, до речі, ні зняти, ні додати.

Він явно не хотів заглиблюватись у цю тему — може, там якісь спогади. А може, він просто не амбітний, бувають такі люди — живе, гроші сякі-такі має, стрибає з парашутом, що іще треба?

— Ти хочеш бути генералом? — спитав Паливода, вдаривши ногою найнахабнішу хвильку, так що вона розсипалась дрібними бризками.

— Ні, — твердо сказав я. — Хочу бути майором і прошу це якнайшвидше довести до відома підполковника Гриценка.

Я сам засміявся своєму жартові, і Паливода з задоволенням приєднався. Взагалі з ним було легко спілкуватися, не дивлячись на звання. Тобто я не схильний переоцінювати свою «вищу» освіту, але досвід спілкування з прапорщиками…

— Ти одружений? — спитав я.

Він кивнув у тон:

— Одружений. Двоє дітей. Українець. У полоні та партизанських загонах не був. Родичів за кордоном немає. У партії був, але зараз ні — через відсутність партії. Слухай, а що це за прізвище у тебе, Гаркуша?

— Не знаю, — признався я. — Може, прадід гаркавив дуже. А твій воду палив, чи що? Керосиненко виходить?

— Сам ти Керосиненко. Гасенчук. У нас у Львові тільки Гасенчук.

Так за немудрящою розмовою ми відійшли далеченько і вже збирались повертатися, коли наштовхнулися на явне неподобство. Попереду відпочивала величенька компанія, а тут поруч, просто біля нас, троє хлопців залицялися до двох дівчат. Залицялися нахабно, з застосуванням рук, матюків та інших заборонених прийомів. Звичайно, якби ми були тверезіші і вони теж, ця зустріч скінчилася б миром. А так… Ми з Паливодою, не змовляючись, підійшли до залицяльників.

— Хлопці, а троє на двох — нечесно, — п’яно-лагідно сказав Паливода.

— Шо?

Взагалі я не розумів, чи заперечували дівчата проти того залицяння. Але ми заперечували, це точно.

— Шо? — спитали хлопці, піднімаючи голови.

— Гуляйте, — сказав Паливода, — гуляйте вальсом.

Хлопці підвелися. Очевидь, наша кубатура справила на них враження, але відступати не годилося.

— Пагнал, да? — зіщулився один. — Ти шо?

Починалися ритуальні балачки, яких я, до речі, страшенно не люблю.

— Ми що, базікати сюди прийшли? — спитав я Паливоду, потім зробив крок уперед і без зайвих церемоній затопив у пику. Хлопець злетів з копит і заюшився. Решта уклякла на місці. І раптом Паливода спокійно так сказав за моєю спиною:

— Ніж.

Я зупинився. Дійсно, в одного з цих недоумків уже блищав ніж. Де він його взяв, чортзна. Але за такі штучки… Я не встиг додумати, що саме треба за такі штучки, коли вперед рушив сам Паливода. Він став проти придурка з ножем, зробив обманний замах, потім м’яко, наче кицька, перехопив лівицею руку з ножем, смикнув на себе і підставив коліно, так що воно влучило придуркові в живіт. Той зойкнув, зігнувшись, а Паливода, не відпускаючи руки, своєю правою долонею зацідив йому в підборіддя. Не брешу ні краплі, хлопець підлетів угору на півметра, а мій товариш супроводив його аж до землі, потім забрав ножа та обернувся до третього. Третій, на жаль, не став чекати, а вже тікав геть, тільки пісок летів з-під копит.

Перемога була абсолютною. Як під Жовтими Водами. Ми розправили плечі та підійшли до захищених дівчат, аби скористатися її плодами.

І тільки-но нахилились, чемно відрекомендувавшись, як почули за спиною войовничі вигуки. Схоже, ми трошки недооцінили ситуацію.

Компанія, що відпочивала попереду, і до якої, як тепер стало зрозумілим, належали переможені нами воїни, вся підвелася з піску і, хапаючи хто пляшку, хто ломаку, з ревінням сунула на нас. Було їх із півтора десятка. Паливода подивився на мене, я — на нього.

— Під напором превосходящих сил противника, — сказав я.

Паливода подивився на ніж у своїх руках, потім взяв його двома пальцями, навіщось витер руків’я об плавки і жбурнув якнайдалі вбік.

— Ну його до біса, — обернувся він до мене. — Пан офіцір має пропозиції?

— Має, — сказав я. — Будемо відступати через водні препони, користуючись перевагами у спеціальній підготовці.

— Гут, — погодився мій прапорщик. — Але спочатку приймемо бій. Як герої.

Ми відступили до води і там зустріли авангард противника. Трьох-чотирьох, що вирвалися вперед, ми збили зльоту, не даючи зупинитися. Це було чудове видовисько, як у фільмі про Конана-варвара. Але незабаром підтяглися основні збройні сили і стало гаряче. Надто гаряче.

— Опа! — скомандував я. Тут взагалі почався кайф, бо на очах здивованої публіки ми з Паливодою шубовснули у воду, а потім наввипередки замолотили руками, намагаючись відплисти якнайдалі. Кілька гарячих голів стрибнули за нами, але швидко переконались, що за юніорську збірну України виступає не абихто. Ми відпливли вже далеченько, коли біля самої моєї голови об воду з плюскотом вдарилася порожня пляшка.

— Обстріл! — гаркнув я щосили і пірнув, змінюючи напрям руху. Зовсім не хотілося дістати по голові пляшкою наприкінці такої славної битви. Проте вороги припустилися помилки. Ті, що взялися нас переслідувати, спочатку заважали решті вести прицільний вогонь, а коли нарешті оговтались і повернулися, ми вже були далеченько і, пірнувши, опинилися поза зоною обстрілу.

— Гей, козаки! — помахав я рукою. — Хто там є сміливий, гайда до нас!

На березі люто матюкалися. Паливода наблизився до мене і перейшов на спокійний брас.

— Ну що, тепер до Туреччини? — спитав він.

— А є потреба?

— Гадаю, є. Бо вони тепер на березі чекатимуть. Дивися на їхні морди.

Я подивився. Морди обіцяли нас дочекатися і розібратися як слід. Ми ще раз помахали їм і повільно попливли додому.

— Заманюй, — сказав я Паливоді, — заманюй, заманюй. Як учив Суворов.

Ми старанно їх заманювали, а вони слухняно йшли берегом, матюкаючись та вимахуючи зброєю. Ішли, аж поки дісталися до наших хлопців. Тут ми завернули до берега, на що ворог зреагував ще одним вибухом лайки та вимахуванням рук. Я побачив, як замполіт підняв голову, відриваючись від чарки. Секунд п’ятнадцять він намагався зметикувати, що трапилось, а зметикувавши, сунув два пальці до рота і різко свиснув. Тоді я вже дав газу, щоб не пропустити найцікавішого.

На бойову тривогу наші хлопці зреагували миттєво. Покидали випивку, покидали дівчат і за мить із войовничими вигуками врізались у ворожі лави. Ворог, звичайно, не чекав такого обороту і розгубився. А тільки-но отямився, з тилу на нього вдарили ми з Паливодою. У принципі сили були рівними, але ця битва ще раз продемонструвала всі переваги професійної армії перед гуртом озброєних аматорів. За якихось три-чотири хвилини цілі й не дуже цілі противники щодуж бігли туди, звідки прийшли. Ворог ганебно втік, лишивши нам всі свої дрючки та порожні пляшки.

— Хай живе! — загорлав замполіт.

— Ура! — підхопили добре поставлені командні голоси.

— Панове! — урочисто промовив я. — Щойно на ваших очах відбулася перша значуща перемога української регулярної армії. Ця подія увійде в підручники під назвою Битва при Лимані. Вміло застосовуючи маневр та обхід, наші війська розгромили противника. Під проводом славетного полковника, тобто підполковника Гриценка…

— Ну загнув! — сказав замполіт. — Повторить зможеш?

Всі радісно загигикали.

— Під проводом підполковника Гриценка, — повторив я. — Але якщо ця битва увійде до рапорту, він може позачергово отримати полковника.

— Сволоч ти, Гаркуша, — видихнув замполіт, — зі святого смієшся. Богохульник.

— Що це ви, замполіте, Бога згадали? — поцікавився Паливода.

— То я раньше був замполіт, — зареготав той. — А тепер уже не та керівна і направляюча, я тепер буду знаєш хто? Полковий священик. — Далі він утнув свій коронний номер, тобто зробив пісне обличчя і заскиглив: — Отче-наш-же-єси-щоукрав-принеси-а-я-вкрав-ковбасу-завтра-ранопринесу-у-у!

Офіцерство цю штуку знало напам’ять, але все одно засміялося.

— За нашу перемогу! — виголосив я, піднімаючи пляшку та келих.

— Ура-а-а! — підхопило воїнство.

Я всівся біля Паливоди.

— Слухай, — сказав я йому між двома чарками. — А прийшов би ти колись до мене. Дружину б узяв. Випили б гарненько, га?

Чорт його знає, а раптом і справді зможе натякнути начальству, що я хочу стати майором?

— Дякую, — кивнув Паливода. — Чом не прийти? Запрошуй — прийду. — Потім він налив собі горілки і підвівся над усіма: — Алаверди мені, хлопці. Слово хочу.

— Слово йому, — заревіли найп’яніші.

Більше я нічого не почув. На мене знову найшло.

Обличчя випливло переді мною, затуливши все навкруги, і я зразу впізнав його. Так, це було те саме обличчя, обличчя без тіла, спотворене глибоким шрамом. Сивий, немов припорошений, оселедець звисав на обрубок вуха, і в очах застиг той самий вираз, як у наркомана, а чи в людини, що терпить велику муку. Обпалена шкіра, вії, посмалені вуса. Немов живе, воно постало перед мої очі, і я наче провалився кудись, не володіючи своїм тілом і не можучи відірватись від цього жахливого, навіть відразливого видовиська. Зараз це було значно ближче та реальніше, ніж першого разу. Мені здалося на мить, що холодний вітер війнув мені в обличчя, вітер, який щойно ворушив цього оселедця та торкався потворного шраму. Не знаю, чи це спека так подіяла, чи горілка, але я дійсно не міг ворухнутись, не міг зробити нічого, навіть подумати, щоб відігнати примару. Це було жахливо, і жахливо не тільки через страхітливий вираз невідомого обличчя, а насамперед через те, що я втратив контроль над собою. Вперше, тобто вдруге в житті. А зіниці, великі на все око зіниці, дивилися просто на мене, немов гіпнотизуючи, і холодний вітер віяв, дістаючи до самого серця.

— Що з тобою?

Я знову отямився від доторку на плечі. Поруч стояв Паливода. Всі вже випили, тільки в моїй руці застигла повна чарка.

— Що з тобою?

— У Гаркуші вже галики, — стурбовано сказав замполіт.

Я трусонув головою, розганяючи залишки примари, і одним духом вихилив чарку.

— Ні, хлопці, — мовив, витерши губи. — Треба або пити як слід, або кидати зовсім.

На чому ми там зупинилися? Здається, на тому, що Гаркуша піклувався про майбутнє покоління. Так-так, розумний був козак. Ну, і коли дружина сказала, що годі їй з дитиною лісами вештатись, погодився. Взяв її, взяв хлопця та подавсь додому. Але ви даремно б подумали, що Гаркуша кинув свої гайдамацькі забавки. Дідька. Назад йому дороги не було, та й не збирався, бо вже, мабуть, нічого іншого не вмів та й не хотів.

А був у Гаркуші вдома друг. Ще в дитинстві разом яблука трусили. Добрий був козак, звався Паливода. Старий товариш. Не так, як було казали недавно, «таваріщ Палівода», ні, справжній старий товариш. Ну і зрозуміло, що вирішив Гаркуша лишити сина з дружиною на його піклування.

Сидить козак Паливода в хаті, раптом у двері — грюк! Що воно таке?

Відчиняє — Боже мій! Старий друзяка, Гаркуша! Де ж узявся? Скільки разів казали, що вбитий, скільки разів проклинали, а він осьо тут, живісінький, та ще й із молодою дружиною. От чортяка! І сивий чуб уже, а все такий самий, як був, до дівчат ласий. А сина якого зістругав, га! Без допомоги, сам? Точно?

Обійнялися козаки, почоломкались. За Гаркушею слідом зайшли до хати хлопці, та всі як один мацаті, поставні, гарні — дарма що розбійники. Випили по чарці. І сказав Гаркуша: не можу я, старий товаришу, сина свого, дитину єдину, з собою возити, бо йому треба спокою, треба сонечка, треба молока свіженького, так? Бо ж зрозуміло, козацька дитина, не Мауглі якийсь, щоб у лісі жити. І Паливода з цим погодився. От і хочу я, сказав Гаркуша, аби ти за ними наглянув, не образив би хто. Де словом допоміг, де ділом. Ну а щоб, каже, ви мали що їсти, лишу я тобі свій гайдамацький скарб. Заносьте, хлопці, наказав він, і ті як почали заносити! Скринь там було не злічити. А у скринях — перли-мерли, коралі-моралі, смарагди, золото-срібло, оксамит і китайський шовк, і все що завгодно, і все, що можна собі уявити. У Паливоди так щелепа і відвисла. Дивися, сказав Гаркуша, оцього вам вистачить на все життя. Навіть якби зі мною щось трапилось, діло козацьке, все одно жити вам у розкошах до кінця днів, і дитину підняти вистачить. А я, сказав, буду приїжджати, щоб сина побачити і дружину поцілувати.

Отак сказав, сів на коня — гоп-ля! — як не було його. Лишився посеред хати скарб та жінка Гаркушина з сином. Подивився Паливода на багатство — скільки живе, такого не бачив. І біс попутав старого козака. Очі в нього так і запалилися, руки затремтіли… Не знаю, як там воно насправді було, але налетіли на Гаркушу панські хлопи, налетіли, якраз коли він своїх відвідати їхав, наче знали. Страшна була бійка. Багатьох поклав Гаркуша, поки його поранили, скрутили та повезли на суд.

Часи тоді були веселі, люди прості, а суд ще простіший. Катували Гаркушу так, що годі й сказати. Упрівали кати, а гайдамака поки ще говорити міг, тільки й сказав: «Я знаю, хто це. Не буде йому життя». І все. На палю його скарали, а голову відтяли, засолили, щоби, значить, не псувалась довше, наштрикнули на списа і стали по ярмарках возить. Я ж кажу, веселі тоді були часи.

Далі — невідомо. Що сталося з Паливодою, куди дівся Гаркушин син, а куди — скарби. Так ніхто нічого і не знає. Та воно й зрозуміло — не такі вже вони видатні люди, щоб в історії зберегтися. Звичайні люди, як ото ми з вами.

Ми зіткнулися з Паливодою на КПП.

— Привіт! — відсалютував рукою він.

— Привіт. А чого це ти в комбезі?

— Та так, — він прибрав з чорної поверхні комбінезона уявну порошинку і посміхнувся. — Пострибати лечу.

— Коник-стрибунець, — сказав я. — Навчив би колись, га?

— А чого, — розвів руками він. — І навчу. Не забоїшся?

— Забоюся, — чесно зізнався я. — Я взагалі вище п’ятого поверху ніколи не підіймався.

— Та бре.

— Бре, — ще раз зізнався я. — Раз був на шостому. Слухай, вуйку, а приходь до мене в неділю, га?

Так і домовились. Паливода пообіцяв завітати зі своєю дружиною і пляшечкою в неділю. Ми розійшлися. Він до себе — готуватися до стрибків, а я до себе — у диспетчерську.

Прийняв зміну у напарника. День був нудний. Вертольотчики, спитавши дозволу, викотили свої таратайки на смугу і там краяли небо на холостих обертах. Даремно палили солярку. Потім закотили на місце, потім знову викотили. Потім я провів транспортників на виліт. Потім зателефонував замполіт і розповів свіжий анекдот про Кравчука. Так згаялось півтори-дві години. А потім на зв’язок вийшов борт.

— Капітане, — сказав борт. — Я тут хлопців скинув трошки високувато, а вітер якраз на тебе, так що може донести. Ти вже якось прибери всіх із поля, щоб без ЧП.

— Та-ак, — сказав я. — Молодець, сучий ти сине. А хто потім буде винуватий за зрив регламентних робіт? Пушкін? Чи Галушкін?

— Я буду винуватий, — сказав борт.

— Добре, кінець зв’язку.

Льотчики. Літуни, шляк би їх трафив, як каже Паливода. Наче він вперше чує, що буває вітер. Тепер треба було про всяк випадок нагнати вертольотчиків чи принаймні заглушити їм двигуни.

Я нахилився до мікрофона, клацнувши тумблером…

І тут світ зник із моїх очей.

Перше, що я побачив, була посмішка. Пекельна, диявольська посмішка, вона затулила собою все навкруги. А потім виникли очі — ті самі, з величезними зіницями, з нелюдським виразом. Голова без тіла стояла переді мною, та сама голова, з тим самим оселедцем, й одночасно не та сама, бо тепер губи розтяглися в усмішці, демонструючи в усій красі лаву покришених жовтих зубів. Щось іще було не так у цьому обличчі, і в наступну мить я зрозумів що потворний шрам на щоці тепер відкрився, перетворившись на велику рану, і поверхня її юшилася білою рідиною, обрубок вуха набряк кров’ю, а шкіра, обпалена до брунатного кольору, тепер потріскалась і наче посивіла. Всю її поверхню вкривали дрібненькі білі кришталики, як ото буває виступає сіль на тарані. І знову мені в обличчя війнуло холодним вітром, і знову я не міг поворухнути бодай пальцем, приречений дивитись прямо в очі жахливій примарі. Так, воно було ще жахливішим, ніж завжди, це обличчя, бо воно було живим. Я втратив відчуття часу, несила протидіяти, а час, здавалося, підступно зупинився, лишивши мене сам на сам з цим лихим потворним, майже нелюдським обличчям, з головою без тіла, немов відтятою чиєюсь лихою рукою.

А потім в одну мить я немов прозрів і побачив широке вікно диспетчерської, побачив вертольоти на полі і гвинти їхні, що, наче ножі велетенської м’ясокрутки, шматували повітря над собою. А над вертольотами висіла людина, просто в небі, під куполом військового парашута, і повільно знижувалась, немов загіпнотизована. Гвинти під нею продовжували свій лихий танок, рубаючи повітря на шматки. Вони притягували зір, вони засмоктували небо, і разом з ним… Наступної миті я закричав, все ще неладний ворухнутись, а людина під парашутом продовжувала падати прямо туди, у танок гострих лез, підкоряючись законам аеродинаміки та невідомій лихій волі. На мить мені здалося, що з неба пролунав крик, і крик цей здався мені знайомим. Я рвонувся, не тямлячи себе. Ноги парашутиста вже почало затягувати у гвинт, і в наступну мить перед очами знову виникла пекельна диявольська посмішка попечених губів і очі з величезними, як у наркоманів, зіницями.

Я знепритомнів.

СОН-6

Він був нудним, немов таблиці Брадіса, і діставав нас за допомогою лабораторних занять на кафедрі радіотехнічних систем, де в кутку, замріяно виставивши носа в далечінь, стовбичив СОН-6, тобто Станція Орудійного Наведення шостої моделі. Вони обидва, а саме професор Земецький та СОН, були відставними військовими, кохалися на ладі, дисципліні та субординації і цим завдавали багато прикрощів бідолашним студентам. Професор полюбляв хвилеводи, грубезні, немов каналізаційні труби, він був схильний іноді поговорити про розподілення вектора Аш у резонаторі на три чверті лямбда, а СОН стояв собі у кутку та допомагав, чим міг. Отак, наприклад, між лямбдами та епсилонами питає раптом професор Земецький:

— А навіщо на антені, — і вказує на параболоїд СОНа, — по краях насвердлені отвори?

Дивиться студент — і справді отвори, досить великі, тому одразу на думку спадає бозна-що — поверхневий струм тече, вектор Є загинається, починає студент щось мляво мудрувати і сиплеться, бо насправді там дірочки просто для зменшення ваги. Хвилям, бачте, все одно — що суцільний метал, що з дірками. Або питає професор:

— А навіщо, скажіть, антени фарбують у зелений колір? — і знову на СОН вказує.

А бідолашному студентові вже в голові спливають всі залишки знань — спектрові властивості, частотні зсуви та таке інше, і геть не згадає він, що в нашому славному війську все зелене — і антени, і протигази, і кашкет у маршала. А СОН до нас прийшов саме з війська — невеличкий такий локатор з двигунчиком, трохи схожий на супутникові антени, але значно цінніший, бо що насправді може антена — тільки Ем-Ті-Ві та Сі-Ен-Ен, а СОН свого часу міг без помилки навести гармату на ціль у небі і не хибив навіть перед очима найбільшого начальства, за що й був помічений та після зняття з озброєння відряджений дослуговувати до лабораторії радіотехнічних систем під оруду колишнього полковника Земецького.

От перед ким стояли та червоніли ми з Тетяною, бо через слабку готовність (так і хочеться сказати боєготовність) не мали честі бути допущеними до лабораторних занять.

— Та-ак, — із видимим задоволенням підсумував професор Земецький. — Цього ви теж не знаєте. Ну що ж, на сьогодні можете бути вільними, а наступного разу чекаю на вас у п’ятницю, разом з вечірниками. Тільки вже підготуйтесь, як слід.

Виходячи з лабораторії, ми, не змовляючись, показали у спину професорові язика.

— От гадюка! — люто зашепотіла Тетяна. — Знаєш, він один в один схожий на пасічника з нашого села. Теж противний такий. Бабуся казала, що відьмак.

Я причинив двері і голосно підтвердив:

— Не знаю, чи там відьмак ваш пасічник, але цей — падлюга порядна.

Проте якщо сказати відверто, мене не надто засмучувала перспектива отримати вільних півдня, тим більше що семестр тільки починався і було досить часу на боротьбу з хвостами. До того ж, сусіди по кімнаті в гуртожитку продемонстрували кращу підготовку, і таким чином всі чотири ліжка лишалися у повному нашому розпорядженні, і можна було спокійно… Що ми, власне, і робили до кінця пар.

— Ти знаєш… — щасливо посміхнулася Тетяна, відкидаючись на благеньку подушку. — Якщо вдуматись, то не така вже і падлюга пан професор.

Я тут-таки погодився з нею.

А потім ще раз.

Але в п’ятницю довелося замість останньої лекції з диференційних рівнянь готуватися до лаби, закладаючи таким чином фундамент для математичних проблем у майбутньому. Що ж поробиш — чимось завжди треба жертвувати.

— Діаграма направленості параболічної антени має вигляд пелюсток. Пелюстки поділяються на основну та бокові. Затямила?

— Угу.

— Не «угу», а читай, бо у Земецького не дуже спишеш.

Врешті-решт нам пощастило — чи тому, що й справді підготувалися, чи до вечірнього відділення просто менші вимоги, але за якусь годину від початку лабораторної ми вже склали залік і були допущені до святая святих кафедри — станції СОН-6.

Професор підвів нас до стойки з апаратурою. Його чорні очі, що свердлили простір, немовби випробуючи його на міцність, зупинилися на зеленому залізі і на якусь мить зробилися навіть ніжними — в дивовижному контрасті з сухим завітреним обличчям, суворими тонкими бровами та опущеними кутиками губів, які ніколи не знали посмішки. Колишній полковник Земецький, за теперішнім своїм фахом багато спілкуючись з молоддю, добре розумів недосконалість людей, а тому кохався тільки на техніці.

— До вашої бригади приєднається ще одна студентка. З п’ятої групи, — нудним голосом повідомив професор, тоді з помітним жалем ввімкнув нам живлення та, недовірливо оглядаючись, пішов катувати вечірників.

Третьою в нас виявилась Юлька, завзята зубрилка з паралельної. Вона, звичайно, трапила сюди не так, як ми, двієчники, а через хворобу, бо навіть професора Земецького Юлька завжди проходила з першого разу. Чесно кажучи, я не відчув особливого ентузіазму, тому що не люблю її за пихатість та всезнайство, але врешті-решт вирішив, що і з відмінниці може бути користь.

— Так, — владно виголосив я. — Ти сідай сюди, будеш крутити ручки. Через кожні п’ять градусів. А тобі, Тетяно, треба дивитися на амперметр та записувати те, що побачиш, у таблицю. Юлька крутить, ти записуєш. Тільки діапазони не забувайся перемикати. Давайте, дівчата, до зброї.

— А ти?

Ну це вже просто нахабство. Теж мені феміністка знайшлася. Я зміряв Юльку презирливим поглядом:

— Я піду ввімкну генератора. Бо інакше вам не буде що міряти.

Професор Земецький зрідка недовірливо озирався на нас. Він взагалі славився своєю пильністю, студентські перекази попереджали, що, навіть полишивши лабораторію, він не втрачав здатності помічати списування та інший негаразд.

Я старанно вовтузився біля генератора, демонструючи виняткову працелюбність, поки нарешті професор домучив останнього вечірника та лишив нас наодинці зі своїми експериментами. Щойно за ним зачинилися двері, я підвів голову. Робота кипіла. СОН-6, корячись Юльчиним командам, повільно крутився на своєму зеленому постаменті. Тетяна, схилившись над амперметром, занотовувала цифри.

Що ж, головне для чоловіка — це ефективно організувати працю жінок. Із почуттям виконаного обов’язку я пішов покурити.

На сходовому майданчику вечірники емоційно обговорювали свої втрати у боротьбі з професором.

— Це ще фігня, — впевнено підсумував я їхні скарги. — От на другому курсі у нас один доцент пішов з іспиту, начебто чаю попити. Ну, народ, звичайно, зразу по шпори поліз — хто куди. А він, падлюка, виявляється, все на відеокамеру знімав. Потім прокрутив — ото ми червоніли!

— Ні фіга собі! А оцінки як? В смислі, валив?

— Та ні, нормально. Він уже після оцінок показував. На мораль давив.

— Ну, це ще нічого. А цей як щось помітить — глина! Крізь стіни, сука, бачить.

Так ми побідкалися, поки я відчув, що дівчата повинні вже скінчити перший експеримент. Треба їм змінити диспозицію. Ефективне керівництво — от у чім секрет успіхів інженерно-технічного працівника.

Діловою ходою я повернувся до лабораторії. Мої трударочки вже почали будувати графік. Я зазирнув Тетяні через плече.

— Слухай, — відчула мою присутність вона. — А чого ми локатор крутили? В підручнику ж написано, що при зміні положення цілі. Треба ж було ціль крутити, а ми — локатор.

— Про теорію відносності чула? — пхекнув я.

Юлька подивилася на мене з-під лоба і противним голосом виправила:

— Не теорію відносності, а лему відносності Галілея-Ньютона.

Я показав їй язика та уважніше подивився на результати жіночої діяльності. Ну от. Цього і треба було чекати. Теоретизувати всі майстри, а як до практики — так то вже складніше.

Щоби глибше дошкулити, я почав здалеку:

— Ти знаєш, Юлю, у мене була одна знайома, теж дуже розумна. Так одного разу телефонує — приїзди, допоможи, бо я тут принагідно гірські лижви купила, пробую кріплення причепити, а не виходе. Я їду. Зустрічає у дверях. Каже, такі дешеві лижви, такі класні, а кріплення не лізуть. Жалко! Заходжу, дивлюся, а лижви — водні.

— Це що за знайома? — кинула олівця Тетяна.

— Ти її не знаєш. Це давно було, — поквапом виправився я.

— А тоді до чого ти?

— До того, що на дідька ви ззаду знімали? Ззаду у локатора неробоча зона. Він там нічого не бачить.

Юлька ображено підскочила:

— Де це написано?

— У методичці. Осьо, дивися, знімати від мінус сорока п’яти градусів до плюс сорока п’яти, а ви все коло зняли, Галілеї-Ньютони, — я переможно тицьнув пальцем у грубий аркуш підручника.

Але гонориста Юлька не могла погодитись.

— Нічого. Ти, Тетяно, будуй. Краще переробити, чим недоробити. А то раптом ми щось забудемось, то лабу не приймуть.

Тетяна запитально подивилася на мене. Я знизав плечима:

— Застав дурного Богу молитися, він лоба розіб’є.

— Будуй, — наполягала Юлька.

— Як хочете. Тільки все одно вийде фігня, бо від стін відбивається, — я відкрив методичку, читаючи про другий експеримент, та відсторонився від процесу.

Хвилин за десять, коли апаратура для наступних вимірювань вже була налаштована, раптом Тетяна схопила мене за руку.

— Миколо, дивись, що у нас тут!

Дівчата виглядали розгубленими. Я подивився туди, куди вказував олівець, і в першу мить остовпів — лінія діаграми нижче осі вигиналась якимось дивним чином і утворювала людський профіль. Їй-бо, не брешу. Звичайно, в першу мить очі мої округлились, але потім я зрозумів, що з мене приколюються.

- Ідіть ви до біса. Не заважайте працювати.

— Ні, Миколо, справді! Воно справді так виходе. От подивися!

Я недовірливо скосив око. Дівчата якщо й придурювались, то робили це відмінно. Знехочу я нахилився і провів пальцем по таблиці. Ні, все побудовано вірно. Не може ж бути, щоб вони спочатку намалювали, а потім уже писали в таблицю. А власне, чом не може? Я знову подивився на дівчат — ані натяку на посмішку, Юлька — то та взагалі зблідла і заходилась протирати окуляри.

— Спокійно. Зараз ще раз переміряємо. Техніка в руках жінки — загроза для людства.

Я швиденько переналаштував апаратуру, особисто перевірив генератор та посадив дівчат записувати. Задзижчав, зашурхотів двигун, і СОН повільно обернувся навколо себе.

— Три і шість.

— Чотири.

- Є.

На половині дистанції я почав відчувати, що все правильно. Вони все виміряли правильно.

— Чого ти зупинився?

— Та і так все зрозуміло, — збрехав я. — Говорили ж вам, що там міряти не треба. Там же від стіни відбивається, і взагалі може показувати що завгодно.

Чесно кажучи, мене самого така версія не влаштовувала. Я зазирнув за спину зеленої антени, але нічого істотного не побачив.

Чортзна-що.

— Що ти там шукаєш? — поцікавилась Юлька.

— Не знаю. А раптом щось є.

Юлька підвелася і теж зазирнула за локатор. Деякий час ми дивилися вдвох, проте це не додало зрозумілості. Стіна була схожою на звичайну стіну, а хвилеводи — на звичайні хвилеводи. За хвилину до нас приєдналася і Тетяна, але теж, здається, марно. А що там можна було знайти, скажіть будь ласка? Я першим зрозумів, що даремно витрачаю час і всівся на місце. Другою капітулювала Юлька.

Але стривайте. Що врешті-решт трапилось?

Я озирнувся навкруги, побачив зосереджені спини за сусідніми стендами і зрозумів, що нічого. Єдине, що цього не могло бути. Проте чому не могло? Якщо поставити задачу… Особливо знаючи схильність професора Земецького до капостей. Можна в принципі скласти схему, що дає такий сигнал? Можна. Навіщо — це інше питання. Але ж можна. А ще можна вмонтувати у стіну залізний екран, який відбиває радіохвилі, спеціально підібравши форму, потім усе це замаскувати тиньком і чекати, поки наївний студент піймається на цей хитромудрий фокус…

— Тетяно, візьми гумку та зітри все, що більше сорока п’яти градусів. Як написано в методичці. Бо інакше нам поставлять двійки. Тетяно!

Але Тетяна все ще до чогось уважно придивлялася, там, серед хвилеводів.

— Тетяно!

— Ой, а тут голка! — Тетяна вказала пальцем углиб конструкції.

Ми з Юлькою підхопилися. І справді, між двох фланців, пофарбованих, як і все, у захисний колір, стирчала невелика голка, звичайна, швейна, з великим вушком. Тетяна вхопила її пальцями якраз за це вушко.

— Міцно сидить, зараза, — вона похитала голку сюди-туди.

І раптом та зламалася з тонким хрустом, ледь чутним у гаморі лабораторії.

— Зламала, — сказала Тетяна розгублено.

— Ну і викинь на фіг.

— А раптом це від неї?

Тут вже і Юлька не витримала:

— На лекції треба ходить. Не може голка давать такі перешкоди.

Я витяг з Тетяниних пальців зламану голку і кинув її в куток.

— Гумку бери, стирай своє малярство.

Вона знехотя повернулась на місце. Вона завжди незадоволена, коли її приводять до ладу. Гумка так завзято завовтузилась на папері, що, здавалося, протре й стіл.

Я знову взявся налаштовувати прилади для наступного досліду.

— Миколо, а що це таке? Ти щось зрозумів? — тихим шепотом спитала Юлька, за відмінницькою звичкою намагаючись докопатися до істини.

— Фокуси професора Земецького. Проти таких розумниць, як ти. Щоб методички читали.

Вона, здається, образилась, але мені було начхати.

— Ну, до зброї, дівчата! Юлько, крути. Тетяно, записуй. Дослід номер два.

Другий дослід пройшов без пригод, та й третій теж. Я вже остаточно переконався в тому, що наша бригада стала жертвою якихось специфічних радіотехнічних жартів і готувавсь показати результати нашої сумлінної праці професору, звичайно, і не натякаючи на дивну форму першої діаграми. Проте, як завжди, життя внесло свої корективи. Наприкінці останньої пари до лабораторії прийшов незнайомий менеес з повідомленням:

— Хто скінчив досліди, можете бути вільними. Професор Земецький захворів і дивитися дані не буде.

Всі здивувалися.

І зрозуміло чому — треба вам сказати, що хворий професор Земецький — це щось нечуване. Це приблизно, як гранітна скеля, що раптом чхнула.

— А що з ним? — удавано-турботливо спитав хтось.

— Ногу зламав. Щойно. Ішов по сходах і впав.

За сусіднім столом стиха присвиснули. Тетяна чомусь зойкнула та подивилася у куток. Я теж скосив очі туди, але нічого цікавого не побачив.

Звичайно, про цю пригоду на лабораторній я нікому не сказав. Ну розміркуйте самі — якщо це прикол, то зізнаватися, що на нього клюнув, якось не годиться, а якщо ні, то й поготів. Хай краще інші впіймаються, тоді й поговоримо.

Професор Земецький на наступну лекцію з’явився у гіпсі. Навіть у наші часи за поламану ногу дають бюлетень, але він не зміг покинути нас напризволяще — можете уявити, що це був за один. Він пришкандибав на милицях, а лекцію читав сидячи, тільки дошку опустив нижче, щоби зручно було писати. На фіга такий героїзм, спитаєте ви? Просто треба знати нашого полковника. Він дірявив повітря своїм чорним поглядом і, наче нічого не сталося, виводив довгі триповерхові формули.

— Миколо! Миколо! Він на нас дивиться! — зашепотіла у мене над вухом Тетяна, щойно крейда зашкребла дошку.

— Ну то й що?

— А чого він на нас так дивиться?

— Базікаєш багато, от і дивиться.

Я на хвилину відклав ручку. Чи то мені здалося, чи справді, але професор дійсно раз по разі кидав на нас довгі погляди, і ці погляди врешті-решт починали турбувати й мене. Що йому треба? Може, він нас у чомусь підозрює?

— Миколо, чого він дивиться?

— Чорт його знає. Не заважай.

На другій половині пари ми для перевірки пересіли в інший кінець аудиторії, але ще кілька разів я ловив на собі довгий чорний погляд. Тетяна просто дзиґою крутилася на місці.

— Ну, я не можу так, у нього такі очі!

— Та які там, у біса, очі. Це у нього нога болить. Тобі б зламати!

— Сплюнь, наврочиш… А чого на нас, ми що, винні з його ногою?

— Чому це на нас? Він на всіх дивиться. У нього звичка така.

— Миколо, мені лячно.

Я взяв її за коліно, щоб не було так лячно. Це трохи допомогло.

— А давай на його лекції більше не ходити, — запропонувала Тетяна, коли ми нарешті вийшли до факультетського коридору.

Вона дуже вразлива, моя Тетяна, як каже, чутлива до чорного ока. Мабуть тому, що з села. А очі у професора й справді такі чорні, що чорніші й уявити годі.

— Ти знаєш, Миколо, я всю пару тримала дулю під партою.

Я засміявся:

— Добре, хоч не на парті — тоді б і справді було на що подивитися!

Крім нас, звичайно, ніхто нічого не помітив, всі розмови точилися навколо поламаної ноги.

— Дарма ти смієшся. Краще й сам, коли його бачиш, дулю крути. Мене бабуся вчила, що проти таких завжди треба дулю тримати.

— Не мели дурниць.

Чесно кажучи, у мене й самого лишився в душі неприємний осад від професорових поглядів, але підтримувати жіночі балачки — це останнє, що можна собі дозволити у такій ситуації. Забобони забобонами, а діло саме по собі.

На наступну лабу Тетяну довелося тягти мало не силоміць. Ну і, звичайно, професор нас вигнав найганебнішим чином. Він зробив це навіть з більшою насолодою, чим завжди.

— Ви нічого не знаєте, — констатував він очевидну істину. — До лабораторних занять треба готуватись. Отож ідіть та готуйтеся.

Він постукав милицею по своїй загіпсованій нозі, немовби на аукціоні, коли проголошують кінець торгівлі.

Тетяна вилетіла в коридор з явним полегшенням, а я лишився, збираючи зошити. Чесно кажучи, ми були готові не краще за попередні рази, але сама манера ставити питання, переривати відповідь, збивати з думки — все свідчило про упереджене ставлення. Цікаво, чим ми йому не сподобались?

Не знаю, що це мене спонукало, але перед тим як вийти з лабораторії, я впіймав за руку Митьку, сусіду по кімнаті, якому цього разу випало тестувати СОН.

— Митьку, чуєш, поміряй, будь ласка, у локатора діаграму по всьому колу. Я тебе прошу.

— Ти що, старий, здурів?

— Ну, я тебе прошу. Поміряєш?

— Навіщо воно тобі?

— Тобі важко? Ні? От і поміряй.

Він знизав плечима, але погодився.

Якщо б ви мене спитали, навіщо мені здалася ця діаграма, я все одно не зміг би пояснити. Мабуть, десь глибоко в душі я сподівався отримати той самий результат, що в нашому досліді, переконатися, що це підколки професора Земецького, та розвіяти ті непевні побоювання, що з Тетяниної подачі заволоділи-таки моєю непохитною душею.

Але розвіяти їх не вдалося. На діаграмі, що я її ввечері отримав від Митьки, СОН поводився так, як і належить локатору — в задній півсфері давав маленькі пелюсточки, що нагадували ромашку, але ніяк не профіль людини. Для перевірки я видобув з теки наші дані, побудував обидва графіки поруч і замислився. Так, на нашому графіку явно проглядав профіль, от довгий тонкий ніс, провалина очей, губи. А тут… ну нічого спільного.

— Що це ти робиш?

Я підвів голову. Тетяна, як і змовлялися вдень, зайшла забрати мене на гулянку, і от тепер стояла за спиною та вивчала мою творчість на картатому аркушику міліметрівки.

— Ой! — раптом схопилася вона за обличчя. — Так це ж Земецький!

— Де? — здивувався я.

— Осьо, у тебе намальований, — її пальчик вказав на нашу діаграму.

І тут я теж помітив. Так, цей малюнок нагадував професора, як нагадує профіль, що його ріжуть з чорного паперу художники на вулицях. Тонке обличчя, навислі брови, довгий ніс з невеличким горбочком… Чорт забирай, це було не просто неможливо — це було занадто.

Тетяна вхопила мене за руку.

— Миколо, я боюся! — зашепотіла вона.

— Не бійся! — впевнено сказав я, але й самому стало зле.

Рішучим рухом я зібгав аркушик, і професорів профіль зморщився, як кулька, що з неї випускають повітря. Другою рукою я посадив Тетяну собі на коліна та обійняв за стан.

— Що це, Миколо?

— Не знаю, але все це фігня.

Якби-то воно було так.

Професорові зняли гіпс за три тижні, на диво швидко, як на такий поважний вік, і він почав ходити з паличкою, накульгуючи. А наступного дня Юлька, відмінниця з п’ятої групи, попала під машину. Цю звістку приніс на хвості Юльчин колега і, чесно сказати, мене вона просто приголомшила, немовби й до мене мала якесь відношення. Я відчув, як щось холодне і незрозуміле підступає до серця. А Тетяна — та просто влаштувала істерику. Тонка душа, що поробиш.

— Це він! — твердила Тетяна.

— Хто?

— Професор! Миколо, я знаю, що кажу.

З переказів Юльчиного колеги виходила така історія. Дівчина пізно ввечері йшла собі додому, бо вона міська і живе не в гуртожитку. Коли біля самого проспекту на неї раптом налетів величезний собака. Собака був білий і, як казали, кульгав на задню ногу. Юлька кричала і відбивалася як могла, але на вулиці нікого не було, а собака не вгавав, поки не кинувся їй на груди і не штовхнув на дорогу, просто під колеса автобуса. Куди собака дівся потім, ніхто не помітив, а сама Юлька тільки якимось дивом не загинула. Її вдарило бампером та відкинуло на м’яку клумбу, тому справа скінчилася тільки струсом мозку та переламаною ключицею.

Чесно скажу, я людина не з боязких, але мене просто почало тіпати, коли почув цю оповідь.

Що ж це діється, га?… Так, стоп, не панікувати. Величезним зусиллям я все-таки опанував себе. Давайте спокійно розміркуємо. Хто все це бачив? Ніхто. Нікого ж не було на вулиці. А у самої Юльки струс мозку, вона розкаже. Вона і здорова була трохи схиблена на навчанні, а тепер… Цього ж насправді ніхто не бачив!

— Миколо, нам треба щось робити! — Тетяна тримала мене за руку.

Я спробував посміхнутися:

— Чому саме нам?

Вона подивилася на мене, як на божевільного.

— Ти нічого не зрозумів?

— А що таке?

— Бовдур! Юлька була з нами, коли ми зламали ту голку.

— Яку голку?

— Ну, там, біля локатора.

- І що?

— Як це що? Юлька лежить в лікарні зі струсом мозку. Ти теж хочеш?

Кожна її фраза, немов снайперська куля, влучала у темні підозри, що юрмилися десь глибоко в душі, але я не збирався здаватись:

— Слухай, що ти верзеш?

Тетяна хрипко засміялася. Вона дивилася на мене зверхньо, немов на малу дитину, а я від цього сміху вмить розгубився і навіть не міг поставити її на місце.

— Так, пояснюю один раз, — менторським тоном повела Тетяна. — Ми зламали голку. Земецький зразу ж зламав ногу. Тепер собака кульгає на задню лапу, а Юльку завдяки йому збила машина, — вона значуще підвела вгору пальця. — Тобі вистачить, чи ще раз намалювати той профіль, що ми наміряли на лабі?

Від подібної дедукції я аж очі витріщив. Треба ж було все так вибудувати!

- І до чого ти це? — спитав я ошелешено.

— Господи! — обурилася Тетяна. — Кожна дитина знає, що відьма може перекидатися голкою, собакою, ниткою…

— Відьма?

— Ну, відьма, відьмак, все одно. Я ж тобі казала, у нас в селі пасічник, так бабуся казала, він теж, коли його хто зачепить, перекидався собакою, а коли свинею…

Ну-ну! Оце так її занесло. Правду кажуть, що найбільше лякає незрозумілість. От і я, коли спочатку зафіксував, а потім повторив слово «відьма», одразу відчув, що все стає на свої місця. В голові вмить пояснішало, і душа прийшла до ладу, лишивши неприємний осад від Юльчиної пригоди на самому дні. Господи, яка ж це все фігня!

Ми стояли на другому поверсі радіотехнічного факультету біля обчислювального центру, а Тетяна щось мені гаряче пояснювала про свою бабусю, про пасічника, собак…

— Зайка, — сказав я, кладучи руку їй на лоба. — Ти перегрілася.

Вона урвала свій монолог, і я, скориставшись моментом, запропонував:

— Ходімо, водички поп’ємо.

— Миколо, ти що, не розумієш, що я тобі кажу?

— Ходімо, — я владно взяв її за руку і, не звертаючи уваги на опір, повів із собою.

Вона обурювалася і навіть кричала, але у суперечці з жінками завжди треба шукати перпендикулярні ходи, і я такий хід знайшов. Хлопці того вечора зібралися на дискотеку, давши мені змогу заспокоїти Тетянину уяву чи принаймні спрямувати її у більш практичну колію. Вона навіть врешті-решт задрімала у мене на плечі і тільки прошепотіла:

— Дарма ти.

Але тут прийшов Кость, сусіда навпроти, позичити цукру, і довелося підводитись. Оце вже дійсно дарма.

Минуло кілька днів, впродовж яких ми більше не поверталися до цієї теми. Тетяну, здається, переконали мої останні аргументи — чи багато треба жінці!

Але одного вечора вона раптом залетіла до нашої кімнати бліда, наче смерть, і, важко одсапуючись, закричала:

— Миколо! Він напав на мене.

— Хто? — підхопився я.

— Земецький!

Хлопці як один кинули свої справи і вирячилися на нас. Я підхопив Тетяну за стан та витяг у коридор.

— Ти чого репетуєш?

— Він напав на мене, Миколо!

Очі її вилазили з орбіт, а руки трусилися, як у лихоманці.

— Заспокойся. Заспокойся і розповідай все з початку.

Я притис її до стіни в коридорі і далі практично весь час тримав у повітрі, бо ноги дівчини підкошувались самі собою.

— Я вийшла по хліб. На вулицю. І тільки зайшла за ріг, бачу — біжить собака, білий такий та величезний. І кульгає… Миколо, чуєш? Кульгає на задню праву, точно як професор.

— Та стань ти як слід, не виси, наче лялька!

— От, ну я тільки його побачила, зразу розвернулася та тікать. А він за мною. Я до гуртожитку — він за мною. Я на сходи до дверей, і тільки зачинила, як щось ззовні в двері — бух! — і наче заскімлило. А я стою ні жива ні мертва, ручку тримаю. Воно там на вулиці шаруділо, шаруділо та замовкло, а я зразу до тебе. Ой, Миколо, я не можу…

Тут обличчя її скривилося, як у дитини, а з очей потекли сльози. Вона зовсім обвисла на моїх руках. Добре, що в коридорі нікого не було, бо невідомо що б подумали, ще й навалять мені могли б під гарячу руку. У нас це просто.

— Заспокойся, не реви. Звідки ти взяла, що це професор?

— Ну як же ж, Миколо? У Юльки ж так само було. Теж собака, теж кульгає…

Так, зрозуміло. А головне, що нема де навіть з нею поговорити, бо хлопці всі вдома, а в хол не підеш, там зараз теж людей повно. І де беруться всі ці собаки на мою голову?

Сльози великими краплями котилися по Тетяниних щоках, і довелося їх сушити рукавом моєї сорочки.

— Заспокойся, сонечко, заспокойся. Це ти просто перенервувалася. Нічого такого не було. Припиняй плакать, бо подумають, що я тебе прибив.

— Ага, — схлипнула вона. — А якби він мене догнав?

— Ну не догнав же. Припини, люди ж бачать. Годі. Все ж скінчилося добре.

Тетяна шморгнула носом і полізла в кишеню по хусточку.

— Тільки я більше на вулицю без тебе не піду.

— Звичайно.

Вона вже трималася на ногах і тільки плечі здригалися іноді.

— Ти будеш мене проводжати? Обіцяєш?

— Обіцяю. Обов’язково буду.

Свою обіцянку мені довелося виконувати наступного ж дня, коли відпрацювавши прогуляні колись заняття з диференційного числення, ми ввечері пішли купити Тетяні якийсь дріб’язок, а заразом і провітритися. Тетяна весь час озиралася навкруги, немов очікуючи, що от-от з-за рогу вискочить собака, але собака не з’являвся, хоча вечір був напрочуд темний, скоріш не вечір, а ніч, бо самі знаєте ці прогулянки, коли є альтернатива — або блукати з дівчиною вулицями, або повертатися у гуртожиток до своїх придуркуватих сусідів.

Після другої години гуляння Тетяна припинила нервуватися, і тільки міцно стискала мою руку, немов підсвідомо шукаючи захисту від невідомого ворога.

Ми наближалися до будинку рідного радіотехнічного факультету, що темним прямокутником нависав над вулицею, коли я раптом відчув якийсь негаразд. Це було підсвідоме відчуття, таке, як, знаєте, буває перед великою бійкою, і це відчуття примусило мене озирнутися.

По вулиці просто на нас котився якийсь величезний клубок. Проте чи це був дійсно клубок, чи куля, чи щось на кшталт курая, мені зрозуміти не вдалося. Було воно завбільшки з добрячий кавун і так швидко котилося темною землею, що я відчув, як по спині побігли мурашки. Ні, воно не виглядало якось страшно, це кругле і незрозуміле, але стільки енергії було в його рухові, стільки зловісної сили відчувалося в мовчанці, з якою воно долало метри, наближаючись до нас, що я інстинктивно відштовхнув Тетяну в бік, а сам стрибнув в інший. Воно проскочило між нами, ледь не зачепивши мою ногу, і холодною люттю війнуло від нього прямо в обличчя. На мить я закляк на місці.

— Що це, Миколо?

— Чорт його знає. Ти щось бачила?

Тетяна вхопила мене за руку.

— Миколо, я боюся. Тікаймо!

— Та зачекай ти.

Очима я намагався розірвати пітьму попереду, там, де зникла таємнича куля, але нічого істотного не побачив.

Тетяна вперто тягнула мене кудись убік, так що ноги самі собою підтримували пропозицію про втечу, але втекти нам не вдалося.

Наступного разу воно атакувало нас спереду. Цього разу я добре бачив, як клубок виринув з-за рогу та почав стрімко наближатися у супроводі лиховісної тиші. Ми з Тетяною звернули на бокову стежинку, сподіваючись, що він схибить, та де там — клубок, певно, добре знав закони наведення на ціль, тому звернув на клумбу і вперто наближався. Ми прискорили кроки. Клубок, корячись невідомій силі, швидко наздоганяв нас. Але в останній момент я все-таки встиг відстрибнути, щоправда при цьому перечепився через бордюр і впав на землю, боляче забивши коліно. Клубок знову схибив і зник у темряві. Тетяна допомогла мені підвестися.

— Біжимо до факультету!

— Там зачинено! — в розпачі заозирався я, тримаючись за розбиту ногу.

— Там вахтер сидить. Будемо проситися, — Тетяна на диво не втратила самовладання.

І ми чимдуж чкурнули до сходів альма-матер. Проте це так тільки говориться — чкурнули, я кульгав не гірше за професора, кожен крок віддавався в коліні страшною луною. Клубок наздогнав нас ззаду і цього разу влучив. Він зачепив мене якраз під травмовану ногу, і я загримів по сходах, набираючи на додачу синці та подряпини. Це було як удар захисника в футболі — боляче та влучно.

— Чорт забирай!

— Ти цілий?

— Цілий, здається.

Я рачки видряпався нагору. Тетяна вже смикала ручку скляних дверей.

— Тут відімкнуто! — радісно вигукнула вона, і велика стулка відхилилася, даючи нам дорогу.

Ми заскочили всередину і міцно зачинили двері за собою якраз у ту мить, коли клубок зайшов на четверту атаку. Але це вже було не так страшно — я бачив крізь скло, як він прокотився біля самого порога, безсилий, проте не менш страшний.

— Закрий на клямку! — скомандував я, щосили тримаючи ручку.

Тетяна клацнула замком і привалилася спиною до дверей. Я для перевірки смикнув за ручку, впевнюючись, що ми в безпеці, і привалився поруч. Деякий час ми просто відсапувались.

— Що це було? — спитав я врешті, не сподіваючись на відповідь, а скоріше висловлюючи емоцію.

— Земецький, — впевнено відповіла Тетяна.

Я через силу посміхнувся.

— А собака? І де воно кульгає, я щось не побачив?

— Не придурюйся. Я ж тобі все пояснювала. Він може бути собакою, а може отаким клубком, а може іще чимось. Він багато чого може.

Це звучало по-ідіотському, але отак, стоячи під дверима, весь побитий і подряпаний, я не мав аргументів для заперечення.

За кілька хвилин ми трошки отямились. Принаймні настільки, що я відчув гострий біль у нозі.

— Що будемо робити? — знову спитав я Тетяну, хоча вона навряд чи це знала.

Та й що можна було робити в подібній ситуації? Хіба що дожидати ранку, бо в нашому, а особливо моєму фізичному стані нової гонки просто не витримати.

— Будемо шукати вахтера, — вирішив я врешті. — Він, мабуть, спить десь там.

Широкий коридор освітлювала одна-єдина напівдохла лампочка в кутку, і я покульгав на її закличне світло, немов метелик з перебитим крилом.

У звичному закапелку за сходами вахтера не знайшлося, і взагалі ніде на першому поверсі живої душі не було. Я навіть стиха гукнув, сам лякаючись власного голосу, але у відповідь — нічичирк. Тетяна зазирнула у гардероб, але з тим самим результатом.

— Де він дівся?

Звичайно, зараз будь-яка жива душа, навіть наш напівдебільний вахтер, був би за щастя.

— Може, десь нагорі, обхід робить? — припустила Тетяна, підходячи до мене. Вона уважно подивилася на мою хвору ногу.

— Болить?

— А ти як гадаєш?

— Сядь, — Тетяна всадовила мене на бар’єр і заходилась закочувати штанину. Я тільки здавлено поскімлював.

Коліно розпухло і виглядало жахливо. Навіть у тьмяному світлі одинокої лампочки було видно безліч синців і подряпин, що я їх зібрав на сходах. Так, мені добряче перепало від нього. Зачекайте, від кого? Тетянина версія, чесно кажучи, не вкладалася в голові.

Холодне б щось прикласти, — дбайливо похитала головою Тетяна, але я обірвав це побивання і рішуче зістрибнув на підлогу. Зістрибнув, чесно кажучи, невдало і мало не заскавчав з болю.

— Підемо нагору? — запропонував я, все-таки поборовши себе.

Тетяна заглибилась у якісь міркування, а тому трималася пасивної позиції.

— Та ну, краще тут пересидимо.

— Ходімо, — натиснув я. Чесно кажучи, не люблю трапляти в двозначні ситуації, а в тому, що вахтер, заставши нас у приміщенні, яке знаходиться під його охороною, неправильно це витлумачить, сумніватися не доводилось.

Я закульгав у напрямку сходів, Тетяна приєдналася до мене, і дуже вчасно, бо без неї фактично на одній нозі я б ні за що не видряпався нагору.

Другий поверх теж освітлювався досить ощадливо, і серед сірих проваль дверей вахтера теж не було видно. Але я твердо вирішив його знайти і посунув вузьким коридором вперед, сподіваючись, що, може, якась з аудиторій виявиться відчиненою, а за нею…

— Миколо! — раптом відчайдушно закричала Тетяна, і я відчув, як мене щось вдарило по ногах.

Це було настільки несподівано й боляче, що я знову не втримав рівноваги, махнув руками, намагаючись схопитися за щось, і влучив просто у скляні двері найближчої лабораторії. В пітьмі гучно брязкнуло скло, моя рука відчула гостроту скалок, але я приземлився тільки на коліно. Щоправда, це було забите коліно. У пітьмі я побачив, як від нас у дальній кінець коридору покотилося щось велике… Господи, та це був він, той самий клубок.

Від болю і розгубленості я застогнав.

Тетяна, яка встигла відскочити, а тому не постраждала, підхопила мене під пахви, допомагаючи звестися на рівні. Я розгублено озирнувся і побачив, що моя права рука геть залита кров’ю, а у засклених дверях лабораторії зяє дірка, і на ній теж плямами моя кров, і на підлогу крапає…

А клубок тим часом заскочив за ріг, розвертаючись, певно, до нового нападу. «І де він взявся?» — майнуло у мене в голові, але нічого більш істотного я вигадати не зміг. Тетяна одною рукою підтримувала мене за плече, а другою копирсалася десь у темному проваллі.

— Клац! — раптом пролунало у коридорній тиші.

Від несподіванки я здригнувся.

І в цей мент клубок вилетів з-за рогу і покотився просто на нас вузьким коридором, на очах набираючи швидкість.

Чесно кажучи, я розгубився. Я навіть не готувався його зустріти, боронитися чи щось подібне, а просто дивився на нього, немов загіпнотизований, немов кролик на удава. Щось зарипіло поруч зі мною, і тут Тетяна щосили смикнула мене за руку. Я не встиг второпати, що робиться, рефлекторно ступив крок у провалля, намагаючись не втратити рівновагу, і раптом відчув, що двері десь поділися, спробував підтягти хвору ногу і мішком впав через поріг у відчинену лабораторію.

Клубок пролетів поруч, не зачепивши мене, а в наступну мить Тетяна вже закрила двері і клацнула замком. Хисткі фанерні стулки сховали нас від небезпеки, а точніше, остаточно загнали в кут.

Я сидів на підлозі, намагаючись отямитись. Тетяна діяла рішуче і швидко, немов розуміла, що відбувається. Вона вхопила за боки найближчу парту і привалила нею двері, слідом поставила стілець, потім другу парту, наче першої не вистачило б. Десь на другій хвилині спостерігання я зрозумів, що заважаю на проході, тому підібгав ноги під себе. Але це все, на що мене вистачило.

Тетяна, здається, перетягала під двері всі меблі, що були в приміщенні, і тільки тоді трохи заспокоїлась.

Я роззирнувся навкруги, намагаючись зрозуміти, де ми знаходимось, і тут помітив у кутку темний задертий догори ніс локатора.

Господи, оце так фокус! Це була лабораторія кафедри радіотехнічних систем, та сама, де в кутку, замріяно дивлячись у далечінь, стовбичив СОН-6, та сама, де все почалося.

Тетяна підійшла до мене і сіла поруч навпочіпки.

— Ти як? — спитала вона турботливо.

Я не відповів.

Тетяна повела оком туди, куди був спрямований мій погляд, і теж упізнала. Так, коло замкнулося, ми повернулися до самого початку. Тетяна раптом засміялася хрипко, певно, оцінивши гру долі. Я б теж охоче приєднався до неї, але не давала нога, та й рука… Боже, у мене ж рука! Я підніс ближче до очей порізану кисть і тут зрозумів, що з неї тече, просто струмує кров, і що я вже давно весь у крові і скоро натече ціла калюжа.

— Тетяно! — тихо застогнав я, але Тетяна раптом припинила сміятися і зірвалася з місця.

Куди це вона? Мені ж треба руку перев’язати.

Тетяна підійшла до стіни, клацнула перемикачем, і під стелею спалахнуло світло.

Я зіщулився.

Тетяна обернулася. Обличчя її було сповнене рішучості та, якщо хочете, відваги.

— Миколо, не сиди! — владно сказала вона. — Де тут рубильник?

— Який? — розгубився я від такого напору.

— Апаратуру вмикати. Не сиди, кажу!

Вона, здається, взялася мною командувать, і їй було байдуже, що кров так і тече, і що в мене не так багато її лишилося, і що…

— Підводься! — вона схопила мене під пахви, і я мусив скоритися, звівся на ноги та почалапав спроквола в куток, туди, де Земецький завжди вмикав живлення.

— Тільки б увімкнулося, — бурмотіла собі під ніс Тетяна.

Взагалі я не впізнавав її. Завжди така нерішуча, навіть тендітна, вона зараз поводилася так, наче все життя командувала протиповітряним батальйоном.

Тремтячою рукою, заливаючи себе і апаратуру кров’ю, я клацнув рубильником, і він ледь загудів під високою напругою. Тетяна зітхнула, здається, з полегшенням і підштовхнула мене у спину.

— Вмикай СОН.

— Кого?

— СОН, локатор вмикай!

Ні, їй було байдуже, що зараз я знепритомнію від втрати крові, що у мене нога покалічена, їй усе було байдуже.

— Ну!

Я прикульгав до локатора і клацнув перемикачем. Зелена, як і все військове, лампочка підморгнула мені змовницьки, а на білий стіл упала краплина крові. І тут я трошечки отямився, принаймні настільки, щоб підняти порізану руку вгору, аби менше текло, та спитати в Тетяни:

— Що ти надумала?

— Як це що? — здивувалася вона. — Пам’ятаєш, на лабі він ухопив професора, коли той на голку перекидався? От і зараз ухопить. Він же не може сюди клубком прокотитися, тому мусить перекинутись на щось інше.

Очі її натхненно сяяли, і я несамохіть посміхнувся.

— Дуринда, — сказав я. — СОН же в нас у пасивному режимі працює. Він же не випромінює хвилі, розумієш? Тут генератором треба підсвітити.

— То підсвіти! — обурилася Тетяна.

Довелося мені тягтися через усю кімнату до протилежного кутка та вмикати генератор. Я подумав, куди його спрямувати, і вирішив, що краще у стелю, щоб не засліпити антену.

Тетяна стояла біля стенда з СОНом та від нетерплячки постукувала ногою.

Я відчув, що поки тримав руку вгору, натекло повний рукав крові, тому опустив її донизу. Здавалося, що краплини застукали по підлозі з барабанним звуком. Цікаво, надовго мене вистачить? Скільки у людини крові — три літри чи скільки там? А вона тільки командує замість перев’язати.

Я пришкандибав до стенда та плюхнувся на стілець.

— Запускай! — підганяла Тетяна.

Я спробував якось влаштувати хвору ногу, знову застогнав, і вона сама почала смикати кнопки, звичайно, зовсім не ті що треба.

— Не лізь! — відсунув я її.

За кілька секунд двигун локатора задзижчав, і довгий ніс почав повільно обертатися навколо себе, обмацуючи простір. Стрілка амперметра на стенді заколивалась, повторюючи ту саму діаграму направленості, що її вивчення і було головною метою нашої першої лаби.

Господи, що ж ми таке робимо?

Чесно кажучи, орієнтуватися за амперметром було важко, але мені здалося, що за перше коло вона нічого особливого не показала. На друге також. Я дивився, немов приклеєний, на прилад, наче він і справді міг щось показати, крім сигналу від генератора. З пораненої руки текло немилосердно. Серце відлічувало секунди і кола локатора. На десятому стрілка раптом різко ухилилася праворуч.

— Сигнал! — автоматично вигукнув я і сам собі здивувався. Цього ж не може бути!

Але сигнал був явний та очевидний.

Ми обоє прикипіли очима до амперметра, а тому не помітили, куди був спрямований ніс локатора, коли стрілка смикнулась.

Я стиха вилаявся.

— Коли я скажу «сигнал», дивися, куди обернулася антена, — скомандував я Тетяні.

Вона розуміюче кивнула.

Я очима повторював рух стрілки.

— Сигнал!

— Осьо! — Тетяни палець був спрямований кудись у куток, і вона, немов собака, що взяв слід, кинулася вперед.

Я теж подивився туди, але нічого істотного не помітив. Все було як слід — стіна, апаратура, планшет з діаграмами, решітка вентиляції.

Тетяна наблизилась до кутка і почала вдивлятися у стіну, мало не винюхуючи кожен сантиметр. Вона мацала стіну, зазирала за планшет, а я невідривно стежив за нею, і холод крижаною рукою підступав до мого серця. Невже це все насправді?

СОН зі своїм звичним дзижчанням крутився у мене над головою, і амперметр слухняно коливав стрілкою, підтверджуючи, що все правильно, що саме в тому кутку знаходиться щось таке, що відбиває радіохвилі сильніше за столи та залізні апарати на стійках.

Тетяна підсунула собі стільця та заходилась вивчати верх стіни. Її струнка фігурка звелася навшпиньки, стегна напружилися, талія вигнулася, і мені раптом так схотілося підхопитися з місця, обхопити її за стан, підняти вгору, закрутити, а потім…

— Вау! — раптом переможно вигукнула Тетяна та полізла кудись під вентиляційну решітку.

За мить вона зістрибнула зі стільця та, тримаючи щось у піднятій руці, посунула до мене. Очі її переможно сяяли. Але як я не силкувався, не міг розібрати, що там вона впіймала.

— Ось він! — виголосила Тетяна, простягаючи мені пучки.

— Хто? — я все намагався роздивитися там щось, але, крім чорної нитки, обкрученої навколо пальця, нічого не побачив.

— Як хто? Земецький! — впевнено сказала Тетяна та переможно потрусила рукою. Нитка, немов жива, сповзла з пальця та зателіпалася у повітрі.

Я ошелешено дивився на неї та на нитку, що звивалася, наче змія. Ні, це і справді була нитка, звичайна нитка, чорна та досить довга, а теліпалась вона від руху повітря.

— Не віриш? — посміхнулася Тетяна. — А подивись-но на амперметр.

Я слухняно скосив очі. СОН дзижчав, описуючи кола. І дійсно, тепер, коли ніс його дивився на куток, стрілка поводилась як завжди, зате коли він обертався до Тетяни, стрілка стріпувалася, як сполохана пташка.

— Нас теж чомусь навчили! — гордовито виголосила Тетяна, а потім замислилась. — Що з ним зробити?… Ага!

Вона уважно придивилася до локатора, а потім вільною рукою вимкнула його. Зелена антена завмерла на місці, звук двигуна завмер, а стрілка амперметра впала на нуль. Тетяна нахилилася вперед, до антени, потім впіймала кінчик нитки двома пальцями і одним рухом просунула його у отвір на краю СОНа, той самий, що був просвердлений для зменшення ваги і завдавав стільки прикрощів бідолашним студентам. Впіймавши нитку з того боку, Тетяна миттєвим рухом зав’язала її на один, а потім для певності на другий вузол. Губи її при цьому ворушилися, немов примовляючи щось.

— Отак-от, — відхилилась вона, задоволено оглядаючи зроблене. — Сиди тепер тут.

А потім обернулася до мене.

— Миколо, божечки, ти порізався? У тебе ж кров!

Додому тоді ми дісталися без пригод.

Професор Земецький відтоді більш не читав у нас лекції і на лабораторних не з’являвся. Про нього переповідали якусь дивну історію. Буцімто він підробляв потроху нічним вахтером, і якраз тієї ночі лишився у зміну. Знічев’я забрів до лабораторії та в темряві перекинув на себе антену. Ще й не просто перекинув, а заплутався в ній так, що довелося зваркою вирізати. При цьому поламав собі все, що можна поламати, та після лікарні вирішив до інституту не повертатись, а піти на давно заслужений відпочинок.

А ми з Тетяною склали іспит на слабеньку трієчку та на радощах вирішили побратися. Щоправда, я взяв з неї обіцянку не намагатися більше мною командувать, як тоді вночі, бо жінка в родині повинна знати своє місце.

А вона із задоволенням таку обіцянку дала.

Княжич

Я простягнувся серед Варшави, на площі під реставрованим цегляним муром Старого Мяста. Квітень піддавав жару, і сніг на темній міській бруківці перетворився на великі калюжі. От саме в таку калюжу я, ослизнувшись, гепнувся всією вагою свого вгодованого тіла. Аж бризки полетіли.

— Ляпсь!

Ще в повітрі я встиг гучно вилаятись. Хтось поруч по-ідіотському зареготав. Упав я на спину, до речі, доволі боляче, і тільки підвівши голову, зметикував, що навколо діється якийсь негаразд. Озирнувся. В натовпі промайнув швидкий рух — від мене у провулок прожогом кинувся невисокий білявий хлопець. І більш нічого. Хоча…

Хтось із перехожих заходився допомагати мені підвестися.

— Бардзо дзенькую… — пробелькотів я, зводячись на рівні.

Очі мацали простір, певні, що знайдуть-таки щось, — вони мене не підводять, вони все помічають, хоча дурна голова не завжди встигає переварити. Я оглянув перехожих, потім перевів погляд на мур і тут побачив. Якраз на рівні моїх грудей новенька цегла муру защербилася, немовби від удару міцним дзьобом. Я нахилився, шукаючи у брудній воді під ногами, і тут-таки помітив його. Біля моїх чобіт лежав невеличкий зплюснутий шматочок металу калібру десь приблизно 4 мм.

Я озирнувся навкруги. Всі гуляють. Ніхто нічого не помітив. Ніхто нічого не почув.

Я підняв із землі мокру безформну кулю і запхав до кишені мокрих-таки джинсів.

Піднявшись угору кривенькою похмурою вулицею, я завалився до першого-ліпшого бару і там витратив кілька кров’ю зароблених тищонц на порцію віскі без нічого. Ковтнув. Віскі зігрівало, але смаком дуже нагадувало одеколон. Мокрі штани прилипли до шкіри і ніяк не додавали оптимізму. Я хильнув ще і видобув з кишені свою знахідку. Маленький непевної форми шматочок металу стукнув об пластикову поверхню столу і причаївся біля склянки. Я погладив його пальцем, відчувши шкірою доторк небезпеки. Підніс його до очей, потім потер у пучках. Під шаром бруду зблиснула світла, майже біла поверхня. Я ще раз уважно придивився, колупнув нігтем…

Еге ж. Кулю, що нею в мене стріляли, було зроблено із срібла.

Дійшовши такого цікавого висновку, я перехилив решту віскі і довго прислухався, як воно обмиває мої тельбухи, проймаючи їх незрівнянними пахощами квіткового одеколону. Все нормально, хлопче. У центрі Варшави в тебе стріляли срібною кулею.

І годі. І жодних проблем.

Такою кулею вбити не можна — хіба дуже пощастить. Такою кулею можна скалічити. Дуже просто. Але кому потрібно калічити серед самого міста Варшави простого українського туриста?

Я б, звичайно, випив ще, але жалко було грошей.

Цікаво, три дні вже тиняюся біля Стадіону, цього втілення ринкових відносин, і вбити мене можна було тридцять три рази всіма відомими науці засобами. Аби мати бажання. Мене навіть ніхто не впізнав би — відвезли б до моргу, а потім просто закопали.

Але за що? За тих нещасних п’ять мільйонів у внутрішній кишені?…

Якщо чесно, погані передчуття з’явилися у мене ще коли збирався до Польщі, але що то за передчуття — ну мєнжуєшся, щоби на митниці не дуже потрусили, самі знаєте. Але щоб отаке…

Я мугикав, схилившись над порожньою склянкою, і все ніяк не міг второпати. Стріляли в мене — це абсолютно точно, цегла защербилася якраз проти грудей. Так само точно, що й не влучили. Все ж таки добре іноді ослизатися. Але щоб убити, з такого калібру не стріляють. А коли стріляють, то кулі для того роблять не зі срібла.

Мафія? Дзуськи. Яка там у біса мафія. Я всього-на-всього дрібний гендляр. До речі, пострілу не було чутно, так? Точно, не було. Ніхто нічого не почув, бо звернули б увагу.

Чортзна-що. А може, він маніяк, той, що кинувся тікать у провулок? Може, справді маніяк?

Шматочок білого металу лежав переді мною і геть плутав усі думки. Вицідивши із склянки в горло останні кілька краплин, я остаточно нічого не зрозумів, щоправда й остаточно зігрівся. Запхав до кишені своє сьогоднішнє срібне надбання та вийшов на вулицю. Там уже споночіло — довгенько ж мені міркувалося. До справ було вже пізно, до гулянки, чесно кажучи, просто не хотілося. Й озираючись, наче божевільний, на всі боки, я подався до свого готелю, якщо можна назвати готелем ту брудну яму з ліжками, в якій зазвичай ночують совіцькі туристи.

Снилося мені казна-що — якісь дівчата, а потім чомусь Нікарагуа, джунглі та Фронт імені Фарабундо Марті. Тому прокинувся пізно з абсолютно хворою головою, наче дійсно всю ніч партизанив. Певно, це віскі отруїло більш звичний до горілки організм. Я відкинув пошарпану ковдру, взяв зі стільця джинси з метою одягти, і тут намацав у кишені маленьку тверду кульку.

Тьху ти.

Кулька викотилась на долоню, немов із засідки. Я знову оглянув її з усіх боків. Таки срібло. «Отак починається гендель кольоровими металами», — пожартував сам із собою. Звичайно, дивний спосіб вбивати людей. От якби ще вчора пити не таку гидоту, можна було б зараз про все це поміркувати. Щось мені підказувало, що одним пострілом ця історія не обмежиться. А може, мене з кимось переплутали? Може, це не мене, а когось іншого, дуже на мене схожого, хотіли вбити з дрібного калібру срібною кулею?

Дуже смішно.

Я подумав ще і вирішив, що це було просто непорозуміння. А що іще можна було вирішити?

Взагалі мої справи у столиці дружньої держави вже скінчилися. Прикупити б іще чогось, і можна тікати додому. Сусіди по кімнаті десь загуляли, ну то й грець із ними, піду сам. Без них веселіше.

Я сполоснувся під краном і подавсь у місто на пошуки кращої долі. Чесно кажучи, я видивлявся собі комп’ютер. Двісті вісімдесят шостого, можна секенд-хенд, можна триста вісімдесят шостого, але тоді вже точно секенд-хенд, бо нового фінансово не потягну. Я вештався Варшавою добрих півдня, розуміючись з продавцями за допомогою свого бездоганного українсько-польського комп’ютерного суржику.

— Яка то є місткість цього харду? Штердесяць мегабайт? Осємдесяць мегабайт?

І ось нарешті я видивився його. У маленькій крамничці на краю міста на прилавку поруч із розваленим «Панасоніком» стояло те саме, що потрібно. Подряпане, незграбне якесь, але при цьому дешеве, при цьому триста вісімдесять шосте, із сопроцесором, шешцьдесяць мегабайт, тшидцять тши мегагерці, ВеГеА — самі розумієте. Ну дисковод не фуричить, але це ж дрібниці. І всього на наші гроші виходило долярів двіста п’ятдесять. Круто? Подерте воно, а дурні ляхи подертим гребують.

Намагаючись зробити скептичне обличчя, я роздивився свою знахідку і з виглядом прокурора вказував продавцеві на подряпані боки дисплея. Цвяхи вони їм забивали, чи що? Продавець у відповідь розводив руками — тому, мовляв, і таньо. Я глибоко зітхав, якнайдалі ховаючи в собі радісну посмішку — таньо воно таньо, звичайно, але… Продавець знову розводив руками.

Ні фіга собі таньо! Це ж просто на шармачка! Я нахилився, вдивляючись у навпрочуд ціле скло монітора, і побачив у ньому відбиток своєї особи. А за собою вітрину, а за вітриною… Я мало не обернувся, але потім отамував себе і просто міцно заплющив очі. На вулиці біля вітрини стояв білявий невисокий хлопець, дуже схожий… ні, просто той самий хлопець, що стріляв у мене з дрібного калібру.

Я розплющився і знову вдивився у темне екранне скло. Хлопець знадвору уважно спостерігав за мною — певно-таки за мною, бо більш тут спостерігати не було за ким.

Тут-таки з моєї голови вилетіли комп’ютери, харди та ВеГеА. Я посміхнувся якнайприродніше, виструнчився та повернув голову до вітрини. Хлопець миттєво зник за рамою. Швидкий.

Оце бракувало зараз дістати ще одну кулю у спину, на згадку.

Зробивши байдуже обличчя, проте не певний, що це до кінця вдалося, я попрямував до скляних дверей склепу й нібито несамохіть визирнув на вулицю. Хлопець випарувався у повітря. Позаду продавець забелькотів щось про знижку, але мені було не до нього. Що робити? Йти на вулицю? Еге ж. Сидіти тут у крамниці? І довго? Кликати поліцію? Мало мені халепи.

Дідька я йому здався?

Обережно прочинивши двері, я зробив крок і на мить завмер, немовби вагаючись, чи не повернутись. Так, оно він стоїть за телефонною будкою. Далеченько. З такої відстані та з такого калібру… В голові знову замерехтіли думки. Чи давно він мене пасе? Якби давно, встиг би давно і стрелити. А чом не стріляв? Я зробив другий крок і обернувся, готовий за першим підозрілим шурхотом впасти долі. Але хлопець не рушив зі своєї схованки. Боїться людей? Ну так, звичайно, вчора на площі не боявся, а зараз раптом і злякавсь. Класний чувак. Я відпустив двері і поволі пішов вулицею, намагаючись не показати, що помітив його. А він, певно, пішов за мною.

Аби ви знали, як це неприємно — йти і кожної миті очікувати пострілу у спину. А що було робити? Ні, певно-таки він мене зранку пасе, і вже давно вистрелив би, якби хотів. Як учора. Але вчора — то вчора, а сьогодні — то сьогодні. І що далі я йшов, то більше заспокоювався. Судячи з усього, хлопець стріляти не збирався. А що ж тоді?

Потрошку я сміливішав, почав зупинятися біля вітрин і розглядати шмаття, косячи оком на свого конвоїра. Хлопець, немов прив’язаний, товкся ззаду. Був він невеличким на зріст, худорлявим, морда порепана, сам у сіренькій курточці. Руки весь час тримав у кишенях, і от саме ці руки в кишенях найбільше мені не подобались. Що в нього там? Пістоль? Звичайно. Не з коцюби ж стріляв. Але чом сьогодні мовчить? Біс його знає.

Але загалом хлопець не справив на мене великого враження — якби не оці кишені, одним пальцем розчавив би. І я почав тинятися по крамницях, де велелюдніше — відчиняв усі підряд двері, порпався у скирдах одягу, щось показував продавцям і псував повітря своїм жахливим суржиком. Хлопець, звісно, чекав на вулиці, сховавшись за деревом або телефонною будкою. Я йшов далі — і він за мною, так само не виймаючи рук із кишень. І як я його раніш не помічав? Хоча насправді помітити стеження можна тільки якщо знаєш, що воно є.

Я не хотів відриватись від переслідувача — бо небезпеку краще завжди мати на очах. Невідомо, що він утне наступного разу.

Ми чвалали далі містом.

Так вийшло, що цей день я мимоволі провів із величезною користю. З нервами трошки, але коли б іще оце зібрався по шмаття? А так купив матінці кофтину, батькові на машину тендесенде, Гальці бюстгальтер. Класно пройшовся. Я навіть трохи звик до цього білявого за спиною, певний чомусь, що хлопець чекає, поки потрапимо у тихий закапелок. А саме таких закапелків я старанно уникав. До речі, тут, у місті, дещо можна було купити навіть дешевше, ніж на стадіоні.

Коли сонце почало хилитися долу, я зайшов до бару і з’їв там на підвечірок добрячий шмат піци, подумки глузуючи зі свого переслідувача, що мусив був стояти за рогом, певно, голодний як собака. Я напхав у торбу іще пиріжків, і тепер з повним шлунком та торбою відчув у душі цілковиту гармонію. Ще б чарочку перехилити, і тоді можна іти до білявого брататися.

Я вийшов на вулицю. Мій вартовий чатував, як завжди, недалечко. Тепер я повів його на трамвай, поки було щось видно і трамваї геть не спорожніли. Сумка з дарунками приємно відтягувала плече. Я стояв біля водійської кабіни і в її склі розглядав відбиток свого супутника. Чого він від мене хоче? Проте, зрештою, я в нього так і запитаю — цо пан зичиць? Чого панові вдома не сидиться?

Білявий вже остаточно втратив свою зловісність — чи заморився, чи зголоднів — жарти вам, цілий день на ногах без шматка хліба. Жалюгідний в мене виявився конвоїр — конопатий, дрібний, очі якісь загнані. І отаке ге мене мало не скалічило вчора. Я намацав у задній кишені джинсів маленьку срібну кулю, і спина моя мимоволі похолола. Отак ходиш і не знаєш, що тебе чекає.

Може, йому гроші мої потрібні?

А мо’ й гроші — таке зачухане, воно, мабуть, того мільйона в житті не бачило.

На вулиці швидко поночіло. Тепер треба обережніш. Досить з мене, здається, й однієї кулі.

Двері трамвая з вищанням та скреготом відчинилися. Я зіскочив на асфальт і тут-таки, проштовхуючись між машин, рвонувсь на той бік вулиці. Білявий стрибнув слідом. Я вдавав, що дуже поспішаю, і весь час кидався з боку в бік, щоб не трапити на прицільну пряму. Звідси до мого «готелю» було хвилин із п’ятнадцять, і десять із них старим занедбаним парком — саме те місце, щоб когось підстрелити.

Я спиною відчував рух білявого і весь час завертав на вузенькі стежки, а потім несподівано вистрибував на широкі освітлені алеї, лякаючи людей на лавах. Головне зараз — завертати якомога більше, збивати приціл, а там буде видно. Не знаю, що про мене думав білявий, але виглядало все так, наче я з’їхав з глузду. Тонкі гілки дряпали сумку та чіпляли за комір. От іще б не заблукати, тоді було б зовсім добре.

Я дерся крізь парк, як та миша, що її побачив шуліка, поки опинився у найглухішому куті. Тут не було людей і навіть ліхтарів, зате була стежка, досить широка і колись, безперечно, бетонна. Я пішов, нікуди не звертаючи, і за мить почув за спиною шурхіт гілок — то білявий повторював мої останні маневри. Давши йому вийти на стежку і трохи отямитись, але не так, щоби зовсім, я знову завернув у перший-ліпший прохід і зараз же прожогом кинувся за кущ. Все, хлопче, приїхали.

Він вилетів з-за рогу так, немов і справді кудись поспішав. Руки в кишенях, очі вирячені, мацають простір у пошуках моєї спини. А спина, вона осьо, тут, зовсім поруч, тільки обернися.

Хлопець став, вочевидь розгубившись. Голова його закрутилася, руки в кишенях ворухнулися, і тут я вистрибнув зі своєї схованки. Неначе вовк, слово честі. Я прихопив його за плече, трохи смикнув на себе і затопив у пику. Від щирого серця. Потім іще раз. Хлопець миттєво зім’як. Я смикнув його за руку, так що кишеня сірої курточки розірвалася з кулеметним тріском. Із слабких пальців на землю випало щось довге та блискуче. І тут я затопив йому в пику ще раз, з відтягом, так що бідолашний відлетів, дригнувши ногами, і врізався головою у стовбур. Все. Нокаут.

Я нахилився до землі і підняв те, що випало у нього з кишені. Це був ніж. Величенький — свиню можна зарізати, не те що мене. Ніж був старий, саме з таких, різницький. Без піжонства, знаєте: пружинки, ручки. Серйозна штука. Справжня.

Познайомившись із таким знаряддям, я підійшов до непритомного хлопця, нахилився і обмацав кишені — чи нема іще чого. Знайшов тільки балончик та гаманець. Гаманець був абсолютно порожнім. Зрозуміло. Так, а з чого ж він у мене стріляв, з ножа хіба? Я ще раз уважно обмацав хлопцеві кишені і знову нічого не знайшов. Ну добре, однаково зараз все з’ясуємо.

Поки напасник отямиться, я присів поруч та почав розважатися з ножем. Як у милі дні нашого дитинства. Ніж слухняно перевертався в повітрі і встрягав у м’яку землю. Десь хвилини за три у хлопця почало смикатись обличчя.

Я нахилився над ним.

Спочатку відкрилося одне око, потім друге, потім вони потрошку набули осмисленого виразу. Дочекавшись цього моменту, я випалив давно заготовану фразу:

— Цо пан зичиць?

Прозвучало це геніально. Просто як у бойовиках.

Хлопець спробував підвести голову, але я придавив його груди коліном і повторив своє сакраментальне запитання:

— Цо пан зичиць?

І у відповідь мій терорист несподівано проскавчав:

— Не бийте мене…

Тю. Від несподіванки я навіть прибрав коліно з хлопцевих грудей. То він до всього ще й не пшек. Я, здається, доволі довго перетравлював цю новину, бо хлопець встиг підвести голову і спертися на лікті. Ніс його юшився двома яскравими цівками. Щелепа роздулася від удару.

— Ти хохол? — спитав я, розгубившись.

Він ствердно кивнув.

— Тю, — вирвалось у мене. — А чого ж до мене вчепився?

Він скривив розбиті губи:

— Вам цього не зрозуміти.

Ти ба, яка гнида.

Тут я знову розлютився і копнув хлопця носаком під ребра. Губи його ще більше скривилися.

— Падло, — сказав я, знову нахиляючись, і для переконливості поставив коліно на місце, а на нього, вістрям донизу, ножа. — Падло, ти не викаблучуйся, ти відповідай, зрозуміло?

Він зрозумів.

— Довга історія, — процідив крізь зуби.

— А у мене є час, — я ще натиснув коліном. — Завдяки тобі.

Здається, він ще не зовсім отямився, тому на слова реагував повільно.

— Де твій пістоль?

Він ледве розтулив губи:

— Нема.

— Та я бачу, що нема.

— Це ти в мене стріляв? — вільною рукою я витяг із задньої кишені джинсів кулю і продемонстрував хлопцеві.

Він знову ствердно кліпнув.

Зрозуміло. Щось там із пістолем у нього не вийшло. Куля — дура, штик — молодець. Чим я тебе породив, тим я тебе і вб’ю. Не на того трапили, хлопче.

— Чого тобі треба, грошей?

Він скривився.

Еге, звичайно, у гаманці вітер, сам на людей з ножем кидається, а гроші не потрібні.

Раптом я спитав, сам не знаю чому:

— Слухай, а ти людей коли-небудь убивав?

І тут побачив, як хлопцеві на очі несподівано навернулися сльози. Ти ба. Били його — не плакав. Він покрутив головою і кліпнув. По щоці скотилася крапелька, лишаючи по собі вологий слід. Я відвів погляд, чомусь відчувши ніяковість. Теж мені, Рембо. Він, певно, і курки ніколи не різав, не те що людей.

- І як же ж ти, сучий сину, зібрався мене вбивати?

Він нічого не відповів, тільки шморгнув і злизав кров з губів.

— Ні, ти розкажи, розкажи, мені дуже цікаво, — я знову натиснув коліном. Нема чого панькатись.

— Боляче, — засичав він.

— Ну звісно, — погодився я. — А не було би боляче, якби мене цією штричкою штрикнув, га?

Він навіть скрикнув, бо своє останнє «га?» я знов-таки супроводив різким рухом коліна донизу.

— Падло, — сказав я й підвівся. — Ти мені все розкажеш докладно, зрозумів? — і для переконливості я ще раз копнув його у бік ногою. Він здригнувся.

— Вставай, — наказав я.

Хлопець поволі почав підводитись, обережно, наче голова у нього була зроблена з кришталю. Чесно кажучи, мені зовсім не хотілося його бити, таке жалюгідне враження справляв мій заюшений убивця. Але просто було незручно перед собою — як це, він на тебе з ножем, а ти навіть йому тирси добрячої не даси? Тому я потроху підганяв його носаками, щоби швидше отямився.

Коли терорист нарешті звівся на рівні, я схопив його за комір і потяг за собою, намагаючись заховати якнайдалі жаль, що виникав у душі.

Боже, і отаке хотіло мене вбити, і, певно, прибило б таки, якби я вчасно не ослизнувся там на площі. Жах.

Я повів його до готелю — не в парку ж, справді, розбиратися. Він слухняно перебирав ногами, не роблячи жодної спроби до опору. Ніндзя сраний.

Так я затяг його на свій третій поверх. Співкамерників, дяка Богові, знову не було — певно, у бабів. Я штовхнув свого опонента до ліжка, і він упав як лантух. Хлопець остаточно розклеївся.

— Витри пику, — я кинув йому сірого місцевого рушника. Він слухняно почав розмазувати по обличчю кров, слину та сльози. Грандіозне видовисько. Я відвернувся і раптом запропонував:

- Їсти будеш?

Він припинив свою роботу і очманіло витріщився. Я дістав із сумки пиріжка:

— Тримай, Рембо.

Він взяв пиріжок, наче бомбу, покрутив у руках, потім надкусив, а потім в одну мить запхав до рота і заходився жадібно ковтати. Я кинув ще один. Здається, чувак і справді зранку нічого не їв. Прочуханка на голодний шлунок — дуже корисно для здоров’я. На третьому пиріжку він почав жувати, а не ковтати, наче качка. Певно, трохи наївсь.

— Ну, — сказав я, відкинувшись на ліжко та поклавши поруч із собою трофеї — кулю та ніж.

Хлопець ковтнув, підвів очі. Погляд його зупинився на зброї. І раптом він відклав пиріжок зі слідами крові на тісті.

— А чого ви мене годуєте? — спитав він.

Я здвигнув плечем:

— Не знаю. Це ж ти мене хотів убити, а не я тебе. А я й зараз не хочу твоєї смерті, принаймні з голоду.

— Ви дарма мене годували, — знову сказав хлопець, злегка заїкаючись. — Бо я і справді хотів вас убити. І зараз хочу, — додав, трохи подумавши, проте доволі впевнено.

Як вам таке почути? Я копнув його ногою, але він сидів далеченько, і удар влучив тільки у коліно. Хлопцеві губи знову скривилися.

— А що я такого панові зробив? — спитав я лагідним голосом і примружив очі, чекаючи на відповідь.

Він потер коліно і знову заїкнувся:

— Н-не ви, ваш дід. Тобто прапрапрадід.

Я проковтнув це без коментарів і тільки спитав ще лагідніше:

— Ну і що такого зробив тобі мій прапрапрадід?

Хлопець зиркнув на мене, але зразу ж опустив очі.

— Він упадав за моєю прапрапрабабцею…

Боже! Я ж, здається, так і думав, що він маніяк. Вендета. Кривава помста. Як вам подобається? Я скосив око та ще раз пересвідчився, що ніж біля мене і для цього придурка недосяжний. А якби він тоді мене вколошкав, га?

Хлопець сидів, спершись підборіддям на руки, і дивився у стіну перед собою. Наче застиглий. Псих, одне слово. Я знову зробив лагідний голос:

— А син за батька не відповідає. Так нас учив товариш Сталін. Тим більше за прапрапрадіда.

Він не реагував, навіть оком не змигнув. Мені знову закортіло затопити йому в розпухлу пику, але натомість я спитав:

— Де ж ти пістоль подів?

— Викинув.

— Чом?

У нього було абсолютно відсутнє обличчя, у цього психа. Слова вилітали, наче самі по собі, тільки на губах за щось чіплялися, тому іноді вдавалися з другої спроби:

— З-заклинило.

Так. І я раптом здогадався, чому не чув пострілу тоді, на площі. В нього був глушник на пістолі. І заклинило — це буває у саморобок.

— А ти знаєш, що з тобою годиться зробити? — спитав я.

Він не відповів. Він знав, що з ним годиться зробити. Я закинув ногу на ногу, і чобіт мій прийшовся як раз хлопцеві під носа, але він все одно не поворухнувся.

— Ну? — спитав я, знаючи, що знову не почую відповіді.

Але хлопець раптом підвів на мене очі.

— В-ваш дід, — сказав він, — тобто прапрапрадід, князь Язовецький, був одним із лідерів Краківського повстання.

Це прозвучало настільки несподівано, що я навіть прибрав чобіт з-під його носа. Я все розумію, але ніяк не можу збагнути таких переходів.

— Ну то й що? — спитав я автоматично.

Він дивився, наче випробовуючи. Кволі очі раптом ожили, і навіть слова рідше стали чіплятися за губи.

— Я був у Кракові, там у музеї є його портрет. Я в-випросив ксерокс… — і він раптом поліз рукою за пазуху.

Я напружився. Біс його, придурка, зна, що у нього там. Але хлопець видобув тільки аркушик. Невеличкий. З паспорт завбільшки. Я подивився — а хто б не подивився на портрет власного прапрапрадіда? Аркушик був обгорнутий целофаном, але, не дивлячись на це, виглядав досить засмальцьованим. Це дійсно була ксерокопія зі старої гравюри. На мене дивився трохи пласкуватий, як то малювали раніш, не надто професіонально, але ретельно зображений польський панич. У шапці. Правильне довге обличчя, очі… Чорт забирай, у мене був нефіговенький предок.

— Він на вас дуже… тобто ви на нього, — сказав хлопець.

Я підвів брови. Де це таке видно? Щось лядське у мене в обличчі дійсно є, але щоб таки схожий…

Надивившись на предка, я перевів очі на свого вбивцю. Той сидів, неначе перемогу якусь здобув, і аби трохи збити такий настрій, я знову копнув ногою у тонке хлоп’яче коліно. Він закусив губу. Ні, треба зізнатися, цей бовдур таки вивів мене з рівноваги.

— Ну, — процідив я крізь зуби, намагаючись залишатись спокійним.

Він тер коліно.

— Ну, — повторив я загрозливо. — Ти, падло, не викаблучуйся. Почав щось казати — кажи.

Він, певно, не хотів більше отримувати, тому знову заговорив:

— Вашого прапрапраріда після розгрому заслали до Бессарабії, у його маєток. А там поруч було село, де жила моя прапрапрабабця. Князь залицявся до дівчат, хоч мав жінку і сина, а дівчата відмовити не могли, бо він шляхтич, лях і гарний…

Я дивився на нього, як на діда Панаса з «На добраніч, діти». А він, наче й справді дід Панас, почав розходитись. Кудись зник впертий вираз із його очей, і замість нього з’явився дивний вогник. Навіть розбита пика набула якогось натхненного виразу.

— Ну і почав князь з дівчат свого села, а як перебрав, пішов до сусідніх. А бабця моя була гарна, і був у неї хлопець, Іван. А її звали Марійкою. Ну і дід ваш накинув на неї оком, — хлопець шморгнув носом. — А вона була дівчина чесна. Та ще й дід мій, Іван. У них вже змовлено було. А князь — відоме діло. Пограється і покине. Ну от. Вона ні за що. Не хоче. А він ходить, подарунки носить. І вже сердитися почав, а вдіяти нічого не може. Бо село не його було, а вільне… А коли Марійка вже зовсім князю відмовила, почалися у її батьків в господарстві великі збитки. Вовки дерли овець. І не їли, а подеруть, покидають і тікати.

Ні, не подумайте, що я всю цю історію слухав більше, як упіввуха. Я просто сидів і сам собі дивувався. Хто б оце міг подумати! Посеред Варшави мені дають портрет мого власного діда, і хто — та сама людина, що стріляла в мене зі справжнісінького пістоля. Добре, хоч глушак заклинило. І оце виходить, на картинці мій справжній дід, князь. Тобто в моїх жилах тече кров цього чувака на портреті. Чорт! Останнє вразило мене чи не більше за пістоля та ножа.

А мій убивця розповідав, немов повторював сто разів говорене:

- І пішов, значить, батькам великий збиток. А князь ходе і каже — згоджуйся, Марійко! А за кожну мертву вівцю буде в твого батька три. Дуже йому захотілося. А вовки вже почали навіть чабанів дерти. Одного порвали — ледве відходили. І тоді покликав Марійчин батько до себе Івана та й каже йому — ти, каже, як мені в зяті хочеш, зроби щось із тими вовками, бо ж хлоп молодий та дужий. Бо все одно твоя худоба буде, як помру, а як задеруть усіх — будеш без овець. А Іван кмітливий до того ж був і зрозумів, що тут щось не теє, бо де це бачено, щоб вовк подер вівцю і покинув. Пішов Іван до знахаря, поніс могорич. А знахар каже: ти, каже, хлопче, подивись, бо то, певно, вовкулака ходе, а не звичайний вовк. А вовкулаку можна вбити тільки ножем сім разів освяченим. І осьо на тобі, каже, свяченого ножа. А Іван взяв того ножа та пішов отару сторожити…

При останніх словах я відчув під ліктем холод сталевого леза і вмить повернувся на грішну землю. А повернувшись, почав вдумуватись у все, і потрошку у мене почало холонути в животі.

— Чекай, а де ти взяв ножа?

Хлопець перевів на мене очі, і я жахнувся, побачивши їх вираз. В них палав вогник, навіть вогонь. Але то був вогонь божевілля. Хлопець абсолютно точно був причучурений, він говорив, наче магнітофон, без жодної власної інтонації.

— Ніж? — перепитав він своїм дерев’яним голосом.

Я кивнув і, знайшовши руків’я, підняв над ліжком важку зброю. Дивно, але блиск леза якось заспокоював — просто я ніколи не мав справи з божевільними.

— Купив… Я його купив. Сім років святив.

— Що?! — я мало не влучив вістрям у власне коліно.

— Святив. На Великдень. Сім років… Важко святити ножа. Треба його ховати, щоби панотець не побачили.

Точно божевільний. Я навіть пожалкував, що просто не прибив його як слід у парку — все було б легше. А хлопець відвів від мене свої палаючі очі і запитав:

— Ви будете слухати далі?

Я не відповів, та він, певно, й не потребував відповіді.

- Іван узяв ножа і пішов сторожити отару, а як ішов селом, то до нього пристала Марійка. Візьми, каже, мене з собою. Він спочатку не хотів, а вона умовляла, ну то він і взяв. Прийшли вони отару сторожити, вогонь розпалили…

Я дивився на хлопця і не міг второпати. Сім років святив ножа. Скільки ж це буде… сім… То він ще до Горбачова мав почати. Жарти, чи що? А може, він його і не святив. Може, він навигадував, цей пришелепуватий.

— Вогонь розпалили. Вівці в кошарі мекають. Наче нічого нема. Але тільки минула північ, як раптом вівці заметушилися. Скочив Іван з місця, а з лісу біжить на нього вовк. Та не звичайний, а просто величезний. Хутро у нього вогнем горить, очі блискавками, лапи топчуть траву, аж та стогне. Марійка злякалась, кричить: Іване, то князь! Впізнала, значить. А вовкулака спинився і каже: так, князь. Не хотіла ти мене, Марійко, людиною, то я прийшов вовком, може, так тобі більше сподобаюсь. Тут Іван схопив ножа та як стрибне вперед просто на князя. А той засміявся і каже: жалко мені тебе, Іване, та нічого не поробиш. Задеру я тебе, як ту вівцю. А от побачимо, крикнув Іван. Почали вони битися. Вовк стрибає, а Іван його ножем. А князь спочатку не знав, що ніж у Івана свячений, а потім, як дістало його, закричав, загорлав, а Іван його ще раз, та ще раз, поки кров із нього вся вийшла на траву, а трава ту кров брати не хотіла, і потекла вона далі…

І тут мене немов по голові стукнуло. Чорт! І як це я зразу не здогадався.

— Слухай! — гукнув я. — Так оце тому ти в мене і стріляв срібною кулею!

Хлопець кивнув, не припиняючи говорити.

- І коли витекла остання краплина, перекинувся вовк на князя Язовецького, і сказав він: ти вбив мене, Іване, але це тобі не минеться. Бо я вовкулака з діда-прадіда, і діти мої усі будуть вовкулаки, і колись останній з мого роду загризе останнього з твого роду. А ти, — сказав він, — Марійко, якщо одружишся з ним, то твого онука колись загризе мій, а як ні, то ні, — сказав так і зник. А на другий день почули, що князь Язовецький упав з коня і забився на смерть. А Іван одружився з Марійкою, і вівці в них ніколи вовк не дер.

Гарна казочка. Я подивився на казкаря. Хлопець з останніми словами замовк, наче його вимкнули.

— Все? — спитав я.

— Все, — вичавив він з себе, і тут раптом його затрусило страшно, немов у лихоманці, голова впала і затіпалася туди-сюди, мало не відриваючись від шиї. Я вперше бачив, щоби людину отак трусило. Може, це епілепсія? Я швидко підвівся, налив склянку води і тицьнув хлопцеві в губи. Він заклацав зубами по склу, але щось таки випив. Все це скидалося на справжнісіньку божевільню, і я все менше відчував себе лікарем і все більше — пацієнтом. Коли хлопець став труситися з меншою амплітудою, я сів поруч і обхопив свою бідолашну голову обома руками. Що ж це виходить, га? Це виходить, що мене хотіли вбити через… через…

— А ти останній у своїй родині? — спитав я.

— Т-т-та-ак, — видушив він з себе.

— А якщо діти?

— У м-мене д-дітей не буде, — сказав він, знову заїкаючись.

— Ти, мабуть, хворий, так?

Він не відповів. Звичайно, хто ж на таке відповість.

— Як ти мене знайшов?

— Я в-вас давно шук-кав. І з-з-знайшов д-давно.

— Давно.

Це просто не вкладалося в голові. Хлопець був хворим. Абсолютно точно. Не знаю, як там щодо дітей, а на голову він хворів безперечно. Переді мною на ліжку лежав свячений ніж, куля та портрет прапрапрадіда, і від них теж не було куди подітися. Розказати комусь — не повірять, та й самому якось не вірилось, що все це відбувається насправді — срібні кулі, вовкулаки… Ніяк не можучи зібрати думки докупи, я поліз до сумки і дістав свій постійний НЗ — пляшку доброї житомирської горілки. Похапцем відкоркував і хильнув прямо з горла. Тепла рідина обпекла нутрощі. Я посидів трохи, заплющивши очі, потім хильнув ще, потім ще. Із третім ковтком до мене повернулася колишня впевненість. Я нахилився і тицьнув хлопцеві пляшку під носа.

— Пий.

Він смикнувся.

— Пий!

Його руки ще продовжували тремтіти, а очі заволоклися білим. Майже силоміць я влив у нього горілку, грамів сто, поплескав по щоці, немов дитину, чекаючи, щоби проковтнув. Конопате обличчя неймовірно скривилося, але дорогоцінна рідина слухняно влилася до горла. Після такого лікувального заходу хлопець знову впав на подушку, наче неживий. Здається, він остаточно виключився. Я взяв з ліжка всі свої трофеї і ще раз уважно роздивився. Куля обтерлася у мене в кишені, і тепер дійсно виглядала як срібна. Маленька, дрібного калібру, сплюснута об цеглу муру. Хоч не об мої ребра. Я сховав кулю в гаманець, щоб не загубити. Тепер, наче ветеран, зберігатиму знаряддя власного вбивства.

Ніж. Ніж був добрий, але не надто — звичайний різницький ніж. Такий можна купити на базарі вдома. Нема чого з ним возитися, тим більше тягти через кордон. А до речі, як він сюди його провіз? Хоча у хворих своя логіка, нам цього не зрозуміти. Я ще покрутив ножа в руці і, подумки жалкуючи, закинув під ліжко якомога далі. Навіщо нам зайві пригоди, і так вже…

З невеличкого аркушика на мене дивився мій власний пращур. У шапці, з вусами. Справжній князь. Вовкулака та лідер національно-визвольної боротьби. І я, гідний нащадок, приїхав на етнічну батьківщину у пошуках пошарпаного комп’ютера. І що пошарпанішого, то краще. І тут-таки, через цього-таки предка мене мало не скалічили. До речі, завтра треба буде зранку побігти і таки взяти той триста вісімдесят шостий. Розваги розвагами, а справа сама по собі. Я ще раз глянув на прадіда, немовби шукаючи його згоди, але не знайшов і сховав портрет у сумку, туди, де паспорт. Приїду — батькові покажу, потішиться старий.

Я кинув оком на свого вбивцю і побачив, що горілка вже почала діяти. Конопате обличчя набувало потрошку свого природного рожевого кольору, дихання стало рівнішим, губи розтулилися і ледь-ледь ворушилися, немов шепочучи. Чоло вкрили дрібні крапельки поту.

От ще халепа з цим придурком. Тут і самому дай Боже вибратись з історичної батьківщини, а з таким… У нього ж, напевно, і грошей нема, у голодранця. Доведеться якось уже там… Не лишати ж власного вбивцю на поталу місцевим медикам. Не мала баба клопоту — купила порося. І чого це я такий добрий, весь час підбираю якихось придурків і чіпляю собі на шию. Певно, в діда, тобто у пра-пра-прадіда.

Завтра зранку все треба оперативненько, та ще й комп’ютера встигнути. У крайньому разі на таксі, хоч і деруть. Я нашвидкуруч склав свої речі — подарунки окремо, щоб не переплутались. Будильника завести на сьому, ні, можна на пів-восьму, бо все зібране. Так, іще б гроші поміняти, теж час. Ну нічого, встигну. Я ще раз подивився на годинника — забалакались ми. Стрілки показували двадцять на другу. Треба спати. На тумбі стояла недопита пляшка з добрячою житомирською горілкою. Половина ще лишилася — не пропадати ж добру. Хай краще пузо лусне. Я всівся з пляшкою на порожнє ліжко і хильнув. Очі мої зупинилися на конопатому вбивці.

Хлопець лежав, відкинувши голову на дохлій лядській подушці. Жили на шиї натяглися, випинаючись під шкірою. Невеличкий кадик видавався трохи вперед і ледь рухався, коли хлопець починав сопіти. Шия була тонка, навіть тендітна, і під щелепою вкрита легеньким пухом. Біла, незасмагла шкіра здригалася при рухах кадика і здавалася тонкою, майже прозорою. А під нею, над ключицею, пульсувало в артерії близьке, тепле, трошки солонкувате і таке беззахисне життя.

Я поставив пляшку з горілкою і заплющився.

Москалева криниця

Це сталося торік улітку. В той самий час, коли наше місто беруть в облогу орди відпочиваючих, приваблених досить низькими цінами та досить великою, як на такі ціни, кількістю сонця і моря. До речі, приїздіть і ви, у нас все і справді дуже дешево, а моря — скільки хочете. Звісно, це я так, для реклами.

Того літа наш сусіда, дід Москаль, раптом з’явився на базарі з тачкою, повною-повнісінькою всілякого краму. Тут були і стрейнджі, і легінси, і сукні гумові, і кофти, і спідниці, і якого тільки біса не було. Дід припаркував свою техніку скраєчку, біля прилавка, розстелив ряднинку, розклав добро і почав торгувати, аж гай зашумів.

Всі здивувалися.

Тобто відпочиваючі купували, а наші дивувалися — що то воно? Знаючи діда Москаля як облупленого, люди не могли второпати, звідкіля це раптом. Бо ж дід тільки на прізвище був Москаль, а приїхав десь із Полісся у прийми до своєї баби, тобто ще до молодиці, бо давно це було. Дітей не нажив, родичів не мав, як баба померла, жив самотньо, компанії ні з ким не водив.

До речі, казали, що баба не сама померла, що начебто хтось допоміг — чи не дід? Бо’зна. Бабу без зайвого шуму поховали, не різали, бо старих у нас не ріжуть.

Жив дід тихо, комерцією не займавсь, хіба на літо пускав у хату дачників, а сам тоді перебирався у кухоньку, подалі від людей. З міста нікуди не виїздив, навіть з двору рідко виходив. Кілька разів сусіди думали, що вмер, так довго не з’являвся, але згодом старий обов’язково знаходився. Хворів, чи що.

А ще він потроху випивав. Не те щоби зовсім, але так, дозволяв собі іноді. І пенсії для того вистачало якраз.

Було з ним, щоправда, одного літа, коли взявся просто на майдані біля пам’ятника Леніну криницю копати. Прославився тоді. Кричав, що треба криниці копати, бо з артезіанської свердловини вода не чиста — а куди у нас криницю, у нас вода на глибині сто метрів. Отак. Забрали його тоді і тирси дали, так він почав у себе в кухоньці, в літній, прямо всередині копати і божився, що таки докопає колись.

Але крім криничного закидону, за ним нічого не помічали, та й сам він був із себе непомітний — лисуватий, вайлуватий, без зубів, завжди у синьому подертому кашкеті. Тому й здивувалися люди на базарі, коли він вивалив на прилавок цілу тачку краму.

— В Турції були? — ввічливо поцікавилася сусідка.

— В Турції, — охоче погодився дід та дрібно захихотів. І під це хихотіння встановив такі ціни на своє добро, що покупці налетіли, як круки.

— Проторгуєтесь, — зауважила сусідка.

— Еге, — знову захихотів дід. — Мені грошей не треба, аби клопіт був.

Не знаю щодо клопоту, проте розпродався він за дві години. Забрав свою порожню тачку, розіпхав по кишенях виручку та почвалав додому, щось мугикаючи собі під ніс.

Другого дня він з’явився знову, і знову припер повно-повнісінько турецького краму.

— Де взяв? — спитали його.

— У Турції, — дідові, певно, сподобалась така відповідь, і він ані на крок від неї не відступав. Більш нічого істотного не сказав, а продав усе дешево та потяг додому порожню тачку.

Люди заінтригувалися. Наче ніхто до діда не приїздив, та й не було кому приїздити особливо. Сам нікуди не рипався — звідкіля ж? У нас, знаєте, всім до всього є діло, тому за кілька днів на діда Москаля було розпочато справжнє полювання — сусіди видивлялися на подвір’ї, зазирали через вікна до хати, весь час розпитували, але той тільки сміявсь і все тут.

Що будеш робити? Проте люди в нас не вчора на світ народилися. І от дідів колишній товариш, колега, на заготзерні разом працювали, взяв пляшку та пішов до діда випивать, та не просто, а з важливою місією. Не знаю, чи багато вони там випили, але повернувся колега із шедевральною звісткою — дід таки справді був у Туреччині. Люди не повірили. Але п’яний колега стояв на своєму. Виявляється, що дід таки докопався. Ота криниця, що він у кухні почав, вивела його не до води, а до катакомби, і ця катакомба іде попід морем аж до самого Стамбула. Отож дід бере свою тачку, спускає у колодязь та катакомбою добирається до Туреччини, там накупляє всього, а тоді знов катакомбою додому — на базар продавати.

Люди ще більше не повірили. Отут треба зробити відступ.

Справа в тому, що наше славетне місто за давніх часів було турецькою фортецею, і жили в ньому турки у фесках з туркенями у паранджах. Ну а потім, звичайно, фортецю було зруйновано до останнього камінця, турків з туркенями порізано до останньої особи, і від колишніх жителів нам, сучасним, лишилися тільки старі черепки, люльки, ядра та катакомби. Щодо катакомб: турецькі гастарбайтери завжди славилися своєю працьовитістю, тому земля під фортецею була вщерть покопана підземними ходами та галереями. І кажуть люди, а вони знають, що кажуть, то кажуть, що ці галереї виходять аж по той бік Чорного моря, у Стамбулі, і що там десь сховані величезні скарби. Але кажуть це теоретично. На практиці ж із катакомб, як їх у нас звуть, мають більше неприємностей — то земля обвалюється просто серед двору, то хата осідає, а буває, що діти лазять у ці катакомби, то завалити може, ґрунт у нас м’який. Одного разу земля провалилася просто під районною бібліотекою, а то якось біля школи розкопали глечик із срібними монетами, а ще було…

Проте зачекайте, щось я відірвався від теми.

Ну от. Єдина користь від катакомб — це коли у кого в дворі таке провалиться, можна туди, пробачте, каналізацію пустити. Дуже зручно: нічого вивозити не треба, не забивається, не переливається — краса. Але, маючи таке брутальне використання історичної спадщини, наші люди досить стримано ставляться до романтичного минулого та легенд навколо нього, тобто переповідати переповідають, а щодо практики… От чому не повірили п’яному сусідові, колезі діда Москаля, от чому проявили скептицизм. Проте самому дідові нова версія, певно, припала до смаку, бо він почав її переповідати навіть на тверезу голову, ще й ображався, коли з нього сміялися. Однак смійся чи ні, а дід уже третій день вивозив на базар повну тачку краму і дешево його продавав. І що це виходило? Чортзна-що виходило.

Я вчився тоді у школі, тобто не зовсім вчився, бо якраз почалися канікули. А на канікулах розпорядок дня у наших хлопців звичний: зранку — на пляж, опівдні — обідати, по обіді — знову на пляж, а ввечері — дискотека. І так поки набридне, або вода буде надто холодною, щоби купатись. І я, так само, як друг Павло, ретельно виконував цей розпорядок. Нам було абсолютно начхати на старого Москаля, на його ганчір’я, втім як і на решту містечкових новин. На нас чекав останній шкільний рік, і ми мусили оттягнутися, як слід.

Але раптом погода зіпсувалася.

Я прокинувся вранці і замість сонця побачив на небі сірі набурмосені хмари. Настрій одразу зіпсувався. Я придивився до обрію і дійшов висновку, що хмарам краю не видно. І щойно так подумав, як у шибки, наче підтверджуючи, дрібно застукав дощ. Тьху ти.

Мати смажила на кухні ляща, що його батько вчора припер з рибалки. Лящ був смачний, але, крім нього, ніщо мене порадувати не змогло. Як чемний хлопчик, я подякував мамі і пішов до кімнати, гадаючи, що би таке зробити, аби не пропасти з нудьги. Ввечері, звичайно, можна було піти у бар, проте до вечора лишалося ще годин із дванадцять. По телевізору, як завжди, показували муть, але я сумлінно дивився, певно, з годину. Потім почитав. Читав детектив, але він скоро скінчився, тому вдалося вбити всього години півтори. Потім ще хвилин двадцять я колупався в зубах кісткою з ляща, для чого видобув із холодильника та з’їв ще шматок. Потім геть не мав чим себе розважити і з півгодини просто тинявся хатою туди-сюди. Поки подзвонив Павло.

— Здоров, Падло, — сказав я. Я його Падлом називаю, щоби смішніше було, а він не ображається.

— Що поробляєш? — спитав він.

— Та от, — чесно признався я.

— А ти?

- І я. Приходь до мене.

— Дощ, — сказав я. Дійсно, дощ розійшовся, наче виправдовуючись за свою довгу відсутність.

— По ящику там нічого нема?

— Та!

— У бар підеш?

— А як же! Давай, може, у морський бій зіграємо.

І хвилин п’ятнадцять ми грали у морський бій, причому я вколошкав Павла три рази.

— А ти чув про Москаля? — спитав Павло.

— Якого?

— Ну, вашого сусіду.

— А що?

І тут він мені розповів всю цю історію з колодязем, катакомбою аж до Стамбула і турецьким крамом.

— Чотко. Еге?

— Брехня це, — компетентно мовив я.

— Ну, брехня. А чотко було б, еге?

— Чотко, — я мусив погодитись.

— Де ж він товар бере? — спитав Павло.

— Не знаю, — сказав я. — Купляє десь. Він же причучурений. Він понарозкаже. Море ж тисячу кілометрів. Він що, їх пішки проходе?

Павло мугикнув:

— Ну, може, якось напрямки.

— Яке напрямки, ти що, здурів?

— А може, там третій вимір, я читав.

— Четвертий, — виправив я. — Дурний ти, Падло, хоч і здоровий.

— Ні, справді, чотко було б, га?

Отак ми поговорили. А по обіді, коли припинився дощ, я таки пішов до Павла. І коли виходив з хвіртки, побачив, що сусіда наш сидить на лаві під хатою, зібравши коло себе кількох слухачів. Дід м’яв у руках свого синього кашкета і розповідав з виглядом національного героя:

— А отим, хто спускає каналізацію в катакомби, треба ноги виривати. Самі б походили там з тачкою по коліно в гімні…

Я навіть озиратися не став. У нас сусіди всі дурні, отож дід тепер у них за отамана.

Павло чекав на мене, лежачи на канапі та гортаючи чергову книжку по карате. У нього це прикол такий, він з карате приколюється. Здоровий лобуряка, цеглину і так об коліно ламає, навіщо воно йому? Я оце й кажу. А йому все одно. Кожен зі свого приколюється — я от, наприклад, рибок тримав, поки передохли, а ще на гітарі пробував.

— Дивися, — сказав мені Павло. — Я тобі зараз щось покажу.

Тут він кинув книжку, підскочив і почав крутитися на одній нозі, намагаючись другою дістати лампочку під стелею. Але не дістав.

— Розтяжки не вистачає, — похмуро підсумував він.

Потім ми довго розглядали Павлову нову книжку. Чотка була книжка, після такої цілий день хочеться стати Брюсом Лі. Ми почали пробувать різні кати, в результаті чого я впав і вдарився головою об телевізор, а Павло у якомусь незрозумілому шпагаті дістав-таки лампочку під стелею та розбив її нафіг. Довелося довго вишкрябувати із килима дрібні гострі скельця, аж поки прийшли Павлові батьки. А ми тоді пішли у бар.

Дорога до бару знов-таки вела через наш провулок, і на лаві під хатою ми уздріли старого Москаля, а біля нього — вдячних слухачів, всю алкогольну шатію з вулиці.

- Ідеш, — загинав дід без упину. — Ідеш з тачкою, а темно і глина під ногами сиплеться. Я оце трохи порозчищав, а то було і не пройдеш.

— А звідки ти узнав, що воно до Турції?

— А так якось. Зайшов, ішов, ішов, вийшов — усі по-турецькому балакають. Значить, воно получається Турція.

— Стамбул?

— Чорт його зна. Я не питав. Може, і Стамбул. Там по-нашому не розуміють.

— Ну а ти як же?

— На пальцях.

Павло довго і замріяно дивився через плече на цю гоп-компанію, а потім зітхнув:

— Чотко, га?

- Іди ти, — сказав я.

Але потім, у барі, тільки й мови було, що про діда Москаля.

— Де ж він товар бере?

— Яка тобі різниця?

— Що значить, яка? Він же за кордон не їзде?

— Не їзде.

— Ну, може, привіз хтось.

— Хто? Ти бачив у нього когось?

— Ну і що, може, вони вночі.

— А чого він так дешево все продає?

— Ну, не знаю, може, він взагалі не уявляє, почім воно.

— Ні, а справді класно було б — заліз у катакомбу, а вилазиш уже в Турції. Пішов сюди-туди, понакупляв, нирк — і вдома, а потім знову нирк — і там. І знову гуляєш. І ніякої тобі візи. Набрав скільки хочеш — і вези. Класно.

Ми випили по три кави, і поки пили, Павло все розорявся, як би то воно пішки до Туреччини сходити.

— А там ще, знаєш, десь закопана золота карета, от коли її знайти, тоді можна ще більше понакуплять.

— Що б ти казав, якби не це, — відповів я йому. Це ж моя бабуня завжди так говоре.

— Ні, ти що, турки ж справді хотіли викупити наше місто на день, щоби тільки їм дозволили вивезти все, що вони знайдуть.

Цю байку про викуплення та про турків знає в нас кожен школяр, і застосовується вона як останній аргумент. Після останнього аргументу ми випили ще по каві і присмокталися до пляшки сушняку, бо темрява вже дозволяла. Чесно кажучи, після вина думка про те, щоби знайти в катакомбі золоту карету, навіть мені почала подобатись. А й справді, чотко було б.

Але тут до нас підвалив Льошка з двома сосками, і п’янка полетіла в інший бік. Павла з сушняка розвезло, він взагалі не дуже стійкий, але то було навіть на краще, бо ми з Льошкою довели його до рідної хвіртки, а самі пішли на дискотеку з сосками жматься. Жмались довго, потім знайшли ще пляшку, коротше, додому я потрапив тільки о другій, дістав тирси від батьків і ліг спати.

Прокинувся пізно, коли старі вже пішли на роботу. Погоди знову не було. Одне розстройство. Я подзвонив Маринці, але вона послала мене нафіг, бо їй вже перебрехали, що вчора мене бачили на дискотеці «з якоюсь курвою». Це Маринка так сказала. Я зрозумів, що вона тепер буде довго ображатися, але вибачатись не став, щоби не дуже багато про себе розуміла. Подзвонив Павлові. Він, бідолашний, страждав з перепою і ледь мугикав.

— Похмелитися треба, — сказав я йому.

Але він відповів, що вже пробував, ще гірше стало, весь обригався. Павло у нас пити не вміє. Що робити? Я вийшов на ґанок, подивився, як там обрій, нічого втішного не побачив, оглянув подвір’я — може, щось таке на думку спаде. І тут під вишнею на шезлонгу помітив книжку, що читав колись та загубив на найцікавішому. Щоправда, вона добряче підмокла, але я перегорнув вологі сторінки і взявся читати з сухого, здогадуючись про себе, що ж там було раніше, де намокло. Дуже захоплює. Я сів просто на ґанку і, не зважаючи на цупкий вітерець, просидів майже півдня. Така добра була книжка. У кінці там вони знайшли скарб у великій печері, а ще там був якийсь турецький паша, а тут, як на гріх, винесло надвір сусіду, старого Москаля, вже трошки напідпитку. Тобто все якось так підібралося, що, дочитавши до останньої сторінки, я підвівся і пішов до Павла.

— Слухай, — спитав я його. — Давно дід на базарі став торгувати?

— Та вже днів три-чотирі. А може, п’ять.

— А шість?

— Може, й шість, — погодився Павло. — Слухай, може, кави випити, щоби в голові так не крутило, га? Бо якось крутить, і в роті паскудно.

— А де він отеє все бере, га?

— Не знаю. Слухай, а може, в тебе кава є? Бо в мене нема.

В мене кави, певно, теж не було. Павло взявся варити какао. Він вирішив, що какао теж повинне допомогти. Я підійшов до книжкової шафи та почав крутити в руках глиняні люльки, яких там лежало з десяток, ціла колекція. Люльки були різні — великі й не дуже, круглі, довгасті, у візерунках. І всіх їх познаходили в землі — хто на городі, хто у кручах. Наші були люльки. Турки, мабуть, колись їх курили. І ці люльки, хай їм грець, підштовхнули мої думки у діловому напряму.

— Слухай, Падло, — гукнув я до кухні. — А може, подивимось, що у нього там?

— Де? — озвався Павло.

— Ну, в колодязі.

На хвилину запала тиша, а тоді в кімнаті з’явився Павло з двома чашками у руках.

— На, — тицьнув він мені одну, потім сьорбнув зі своєї, подув на брунатну рідину, ще раз сьорбнув і сказав: — Давай подивимось.

Какао було дуже гарячим, але навряд чи могло допомогти від похмілля. Я теж подув, сьорбнув, та все одно попік язика.

— Ні, справді, — я поставив чашку на стіл. У роті свербіло, тому слова виходили якісь квадратні. — Справді, щось там у діда є. Він же не дарма в кухні копав, а не надворі — значить знав.

Павло заплющив очі, відкинув голову назад.

— Ти знаєш, помагає. Я тепер завжди буду какаву варити. Хочеш булку з маслом? У ме-не є.

Поки їли булку з маслом, Павло сказав:

— А я вже лазив раз у катакомбу.

— Тю, — здивувався я. — А чого не хвалився?

— А я малий ще був. Ще у третім класі. Ми з Вовкою лазили. Заблукали. Перелякались, як собаки. А вилізли на складах. Нас ще охорона впіймала та вуха надрала. У мене потім знаєш як вуха боліли.

— Так треба було мотузкою обв’язатись.

— Еге ж, — погодився Павло. — Ми тоді нічого не соображали.

Чесно сказати, я був вражений. Виходило, що Павло, якого всі вважали трохи гальманутим, так він, виходило, у катакомбу лазив, не боявся, а я, виходило, боявся. А таки боявся — я взагалі не люблю, коли нема неба, коли обмежений простір, у мене аж печінки трусяться. Оце Павло! Я навіть булку не доїв від подиву.

А він її доїв, і какао моє допив, проглот.

— Слухай, — спитав я. — А в тебе мотузка є?

- Є, — сказав Павло.

— А в мене ліхтарик є. Тільки треба якось вночі, щоб дід не бачив.

От до чого може довести людину погана погода. Якби не вона, сиділи б ми на пляжі, купалися та грали у волейбол.

Павло довго нишпорив по коморі, доки видобув величенький клубок тонкої мотузки.

— До Турції все одно не вистачить, — зауважив я.

Але Павлові то було байдуже. Він, певно, остаточно оклигав після какао, і тепер жадав бурхливої діяльності.

— Слухай, — по-діловому мовив він. — Треба чоботи такі, грубі, куфайки і щось на голову. Бо там, по-перше, холодно, по-друге, весь час сиплеться зверху.

Звідки такий розумний?

Ми ще довгенько порпалися у Павла, поки знайшли все що треба — куфайку, капелюха, ножа такого собі босяцького. А по решту пішли вже до мене.

Дорогою Павла знову поперло на прожекти.

— А чотко було б там щось знайти, га? От уявляєш, виходимо ми з тобою в Турції, та не просто так, а з якимось їхнім скарбом. Вони нам зразу магнітофони там, відики, таке-сяке…

— Слухай, Падло, а ти по-турецькому вмієш?

— А навіщо? — його важко було збити з думки. — Ми по-англійськи.

— Ти по-англійськи? — скривився я.

— Чому я? Ти. Ти ж англійську знаєш.

Хіба що. Під кінець він мене так роздратував, що я сказав:

— Дурний думкою багатіє.

А Павло тільки розсміявся.

— Здоровенькі були! — крикнув він старому Москалеві, що курив у себе на ґанку.

— Ти що, здурів? — гаркнув я.

— А що таке?

Я вже пожалкував, що потягнув із собою Павла. Але самому було якось лячно, тому доводилось терпіти.

Йдучи вздовж паркану, наче несамохіть, я кинув оком на дідову літню кухоньку і смикнув Павла за руку:

— Диви.

На обшарпаних, але міцних дверях висів здоровезний, з півкаструлі замок. Павло присвиснув.

Дід охороняв свою криницю, немов скарб.

Значить, було що охороняти.

Сіли ми з Павлом на ґанку і стали думу думати.

— Слухай, — сказав Павло. — У нього там щось сховане.

Звичайно, я теж так думав, але вголос заперечив:

— Сховане. Цукор. І огірки в банках. У нас же ж знаєш, як кухні бомблять, от він і закривається.

Я заперечував, аби себе переконати. Бо дід сам живе — хіба багато має запасу? А якщо вже й закриватись, то не таким же замком.

Павло почухав потилицю і сказав:

— Треба пилку взяти. У тебе є?

І ми заходились шукати. Спочатку поцупили в батька ліхтарика, що він на рибу ходить, а потім у нього-таки чоботи та куфайку. Потім знайшли в сараї пилку.

— А тачка є? — спитав Павло, коли ми розклали всю амуніцію на столі.

— Тачка?

— Ага. Ну щоб везти з Турції все.

— Що-о?

Павло подивився на мене абсолютно прозорими очима:

— Ну хоч сумка якась. Не на руках же тягнути.

— Що тягнути?

— Ну, з Турції. Магнітофони.

Я мало не впав. Магнітофонів йому захотілося.

— Ти дурний, правда? Яка, в біса, Турція? Ми в розвідку ідемо. Подивитися. Пойняв, бовдур африканський?

— Сам ти.

Отак-от ми збиралися півдня. Зрештою склали все гарненько в сарай, щоби легко було взяти. А тоді сіли чекати вечора. Чекали на дворі, під вишнею, і поки чекали, крізь хмари на небі почало проглядати сонечко. Потрошку розвиднювалось. Дід Москаль знову виліз погрітися, але ми його навмисне не помічали, бо ще причепиться з розмовами, а Павло — людина не стійка, може щось бовкнути. Тому я контролював ситуацію і весь час стусав Павла у бік, бо він, зараза, наче прип’ятий, не зводив очей з дідової кухні, хіба не облизувався.

Потім прийшли з роботи мої старі. Дали мені прочуханки за те, що цілий день вдома ледарюю, замість щось зробити, зате потім нагодували вечерею. Після вечері ми з Павлом знову всілися під вишнею, але, врахувавши помилки, цього разу я взяв з собою карти і заходився вчити Павла преферансу, щоб він очима не проїв дідові двері. Ви, мабуть, знаєте, як важко грати у преферанс вдвох, особливо коли один фактично в карти не дивиться. Тому можете поспівчувати. Я хвицався, немов кінь, примушуючи Павла обернутися до столу, і зрештою все-таки переміг, бо в нього заболіли від моїх стусанів литки, і він сів упівоберта.

Пуля лишилася нескінченою, бо сіло сонце, і Павло, аби не викликати підозри, поплентався додому. Йдучи провулком, він весь час оглядавсь на дідове подвір’я, тому запинався й хитавсь, наче п’яний.

Я зайшов до кімнати та всівся біля телевізора. В голові блукали думки одна дурніша за іншу. Було трошки лячно, і не тільки катакомби, бо ж я насправді ріс слухняним хлопчиком і по чужих господах не лазив. Звичайно, було цікаво, але що далі, то менше, і якби не Павло, я б, певно, відмовився від цієї ідеї. У катакомбах низькі стелі та паскудна, непевна порода.

Але дід якось ходить. Питається, чим ми гірші?

Там, певно, коридори ідуть у різні боки, тому треба триматися удвох і лишати за собою мітки, аби не заблукати. А мотузку прив’язувати тільки на початку, коли ще не знаєш, куди хід, бо її справді не вистачить, хоч скільки бери. А ще треба було б, як у спелеологів, такі каски з ліхтариком, тоді можна йти спокійніше, бо руки вільні, а може, лізти доведеться, не тільки йти, — коли так, то ще б якісь гачки, за стіни чіплятись, до речі, у криницю спускатись на мотузці незручно, драбину би, а ще…

Це я вже додумував у ліжку і, певно, задрімав, бо прокинувся від брязкоту шибки. У вікно ломився Павло.

— Чекай, — зашипів я та замахав руками. Ну його, ще старих побудить, нетерплячка.

Я швидко натягнув джинси, футболку і навшпиньки прокрався до виходу. Надворі було хоч в око стрель. Павло стояв під стіною, майже непомітний у пітьмі. Очі його горіли від збудження, голос бринів.

— Спиш, зараза? — засичав він у вухо.

— Ні, — збрехав я.

— Все спокійно?

Все було спокійно. Принаймні так здавалося. І ми, намагаючись не шуміти, прокралися до сараю. Я ввімкнув ліхтарика. Павло поставив на підлогу величеньку торбу, що тримав у руках.

— Двері зачини, — сказав я йому.

Павло не сперечався, певно, від зосередженості.

При жовтому світлі ліхтарика ми взялися натягувати на себе куфайки та взувати чоботи. Це було досить незвично, тим більше що з весни ми рідко мали на собі навіть сорочки. У куфайці я одразу впрів, а чоботи почали тиснути пальці. Павло сопів поруч. Кепку я навіть вдягати не став, а просто засунув до кишені. Туди ж поклав сірники, ножа та свічку — згодиться. Павло взяв мотузку та пилку і запхав до своєї величезної торби.

— Що там у тебе? — пошепки поцікавився я.

— Нічого, — закрутив головою Павло. — Це я так, про всяк випадок.

Який там, у біса, випадок? Знову щось навигадував.

Ми оглянули одне одного, перевіряючи, чи не забули чого. Потім, не змовляючись, сіли, як перед дорогою, посиділи хвилину мовчки, і видихнули:

— З Богом.

Тихенько рипнули двері сараю, і ми, наче дві тіні, ковзнули до дідового паркану. Павло перекинув на той бік свою торбу, стрибнув сам, м’яко гупнувши ногами по землі. Я поліз слідом. Шлях був знайомий — скільки разів у дитинстві лазив по м’яча, намагаючись не потоптати сусідську городину. Кухня стояла трохи далі, у кутку, і ми, озираючись та пригинаючись, попрямували туди. Нас ніхто не міг помітити, ніч була темною, а сірі куфайки маскували краще за маскхалат.

— Дід не в кухні ліг?

— Ні, я бачив, як в хату йшов із горщиком.

Павло гигикнув і дістав від мене по спині. Що смішного? Дід завжди з горщиком іде спати, бо туалет на іншому кінці подвір’я. Нарешті ми дісталися великих дерев’яних дверей. Я став трохи ззаду, на шухері, пильнуючи навкруги і одночасно зазираючи Павлові через плече. Павло поставив свою торбу під стіну та видобув з неї пилку.

— Дивись, — обернувся він до мене. — Зараз може трохи зарипіти.

Я заоглядався на всі боки, і тут воно справді зарипіло. Ні фіга собі трохи! Звук був, наче від циркулярки. Його, певно, почули на тому кінці міста. Я аж присів із несподіванки.

— Вж-ж-ж! — кричала пилка, немов навіжена. Я знову стусонув Павла у спину, але він тільки відмахнувся і продовжував свою справу. Мені здалося, що зараз прибіжить не тільки старий Москаль, а й турки з того кінця катакомби, але, на диво, навкруги ніщо навіть не ворухнулося. Пилка завивала та іржала, змагаючись із замком, і я три рази спітнів, поки, нарешті, завивання припинилося і щось глухо стукнуло по стіні.

Павло розігнувся та махнув мені рукою.

— Ти чого так довго? — люто засичав я йому у вухо.

— Фігня, — засичав він мені у відповідь, я кільце пиляв. Бо замок може не розпилятись, а кільце все одно старе. Це я ще вдома вигадав, еге?

Еге ж. Вигадник.

— Тільки треба було олією змазати, — додав Павло, і з цими словами прочинив двері та зник у проймі. Я ще раз озирнувся на всі боки, впевнився, що все тихо, і тільки тоді пірнув слідом.

Ми опинилися в низькій невеличкій кімнаті. Кухня дихала назустріч вологим, трохи пліснявим повітрям. Тут було темно, як у могилі, і пахло схоже, і настрій зробився такий самий, замогильний. Мене знову кинуло у піт. Чорт її знає, де ця клята криниця. Ще бракувало впасти та зламати ноги.

— Давай ліхтарик. Двері зачини, — засичав поруч Павло.

І тільки тут я зметикував, що у мене й справді є ліхтарик. З полегшенням я видобув його назовні та клацнув перемикачем.

Пітьму прорізав тоненький промінь світла і впав на давно не білені стіни. Чесно кажучи, він не додав мені оптимізму, бо стіни довершували собою могильну картину — вкриті пилом та незрозумілими плямами, з густими гронами павутиння в кутках, вони змикалися над головою в таку саму похмуру та непривітну стелю. А головне, тут не було ніяких меблів, тільки стіни, а на стінах великі полиці, як у склепі, їй-богу.

Я знайшов поглядом широку постать Павла, і мені трохи попустило.

— Тю-у-у. Оце так кухня.

Промінь ліхтарика стрибав по стінах, вихоплюючи з пітьми великі дерев’яні полиці та грудки землі на підлозі, наче хтось недавно копав. А де ж сама криниця?

Павло підійшов до стіни, спробував вивернути з неї залізний гак, але той не піддавсь.

На совість зроблено, — похитав головою Павло.

— Слухай, Падло, тут нічого нема. Навіщо ж він тоді замок почепив, га?

Павло подивився на мене замислено:

— Значить, щось є.

— Отож я і кажу. Значить, ми правильно полізли.

Я мало не засміявся вголос сам не знаю чому.

— Ну, — мовив Павло, потираючи руки. — Давай шукать.

І ми почали шукать.

Хто гадає, що вночі у темній кухні легко знайти хід у катакомбу, та ще й так, щоби самому туди не загриміти, той може сам спробувать.

Принаймні ми лазили досить довго, винюхували кожен сантиметр, поки у кутку, під полицями, дійсно побачили накритий дошками отвір.

— Осьо! — гукнув Павло на весь голос, коли жовте коло ліхтарика провалилося у порожнечу. — Є!

Я теж помітив його і ретельно висвітив краї отвору. Він був зроблений на совість, за всіма законами криничного мистецтва. Дошки зверху заважали ретельніше роздивитися, і Павло під моїм чуйним керівництвом відкидав їх убік.

— Клас! — несамохіть видихнули ми, коли побачили чистеньку, рівнесеньку, як по лінійці, чотирикутну яму.

Яма була великою, туди справді могла пролізти людина, і навіть проштовхати тачку, якщо треба. Ми обидва, не змовляючись, наблизились до краю і нахилилися, пробуючи зазирнути всередину. Промінь ліхтарика завзято намагався допомогти нам у цій справі, але тільки ковзав по глиняних стінах всередині отвору. Кінця чи якогось повороту там видно не було. Наскільки мені вдалося роздивитися, яма далі трохи розширювалася, і доки сягав ліхтарик, йшла углиб, у надра Землі.

— Дивися, драбина, — показав пальцем Павло.

У земляну стінку одна за одною були вбиті залізні скоби, так що утворювали щаблі такої собі драбини.

— Чорт, як у нього все тут влаштовано!

Я насправді не поділяв Павлового захвату, бо, як знаєте, боюся обмеженого простору. Але криниця справді вражала. Це було саме те, чого шукали. Вона виходила, мабуть, на тім боці, у самому Стамбулі, ніяк не ближче. Тепер лишалося тільки пірнути всередину.

Що Павло й зробив.

За мить він перекинув ногу через край і почав спритно перебирати щаблі, так що швидко зник у ямі. Він взагалі поводився як справжній спелеолог.

— Дай сюди, — висунулась назовні рука.

Я віддав йому ліхтарика, при цьому боляче вдарившись головою об широку дерев’яну полицю, що нависала над отвором. Павло присвітив собі і, ані краплини не вагаючись, продовжив занурюватись углиб, у цю холодну чорну нору. Я чухав потилицю і дивився йому вслід.

— Слухай, — гукнув Павло замогильним голосом. — А тут справжній хід. І далеко.

Від хвилювання у мене почали тремтіти ноги. А Павло вже висунувся назад, тицьнув мені ліхтарика, схопив вільною рукою свою велику торбу і почав видобувати звідти мотузку. Його теж трошки трусило, тому мотузка не слухалась і кінець клубка ніяк не знаходився. Зрештою Павло все ж таки розплутав вузли і тицьнув клубка мені до рук.

— На, прив’яжи десь і дуй до мене.

З цими словами Павло знову пірнув у криницю. Він взагалі став розмовляти як начальник, і за інших обставин це йому просто так не минулося б. Але тепер я мовчки взяв мотузку і почав шукати очима, де б її зачепити. Полиця на стіні виглядала досить авторитетно. Я затиснув ліхтарика між підборіддям та плечем, щоби вивільнити руки, та взявся проштовхувати кінець мотузки у щілину між дошками. Це виявилось не таким простим ділом, бо на полиці лежало щось важке, що не одсунеш рукою. Я кинув клубок, перехопив ліхтарик правицею і присвітив на полицю. Там лежав великий целофановий мішок, на нашому рибзаводі у такі фасують рибне борошно. Я повів ліхтариком сюди-туди, намагаючись роздивитися уважніше, і тут побачив.

З мішка на мене дивилися чиїсь очі.

Двоє великих червоних очей зблиснули у промені світла. Я випустив ліхтарика. Ноги мої підкосилися, в голові запаморочилося. Я сів просто на підлогу і, здається, дико заверещав, бо Павло вискочив з криниці, як мавпа.

— Ти чого? — кинувся він до мене.

Але я не міг вичавити з себе бодай звуку і тільки перелякано тріщився на полицю, туди, звідки на мене глянули ці очі.

— Що з тобою? — Павло торсав мене за плече, та я не здатен був говорити. Тоді Павло підхопив з підлоги ліхтарика і обернувся до полиці. За мить я побачив, як постать його зім’якла, а промінь ліхтарика затремтів. Павло притулився плечем до стіни і сказав тихим голосом:

— Т-там лю-удина.

Я знову не відповів. І в цю секунду під стелею спалахнула лампочка, її жовте світло, різонувши очі, затопило кухню.

На порозі стояв дід Москаль. В руці він тримав сокиру.

На деякий час все завмерло. Я сидів на підлозі в кутку. Павло притулився до стіни, а дід зупинився у дверях, уважно вивчаючи нас поглядом. Його очі блищали з-під звичного синього кашкета і перестрибували з мене на Павла. Він трохи похитувався, і пальці, що стискали сокиру, тремтіли, наче перебираючи невидимі струни. Мовчанка тривала довго, і раптом старий дрібно захихотів, відлуння заповнило кухню, немов горошини застукали. Від цього сміху нас аж пересмикнуло. Дід сміявся, наче радіючи чомусь, а потім урвав сміх так само раптово, як і почав. Потім він підняв сокиру, і тінь від неї впала йому на обличчя.

— Залізли? — спитав дід і, не діставши відповіді, констатував: — Залізли. А я знав, що залізете. Я знав, що хто-небудь залізе. Я все знав.

Він продовжував вивчати нас своїми блискучими очима. Я не витримав, перевів погляд з нього на полицю, і від того, що там побачив, мало не знепритомнів знову. На полиці у целофановому мішку лежала людина. Мрець. Запакований у целофан. Закривавлений. А за ним, ближче до стіни, визирав ще один мішок, і в мішку було видно ногу.

Дід знову дрібно захихотів:

— Грошей захотілося?

Ми з Павлом не могли ворухнутися. Мій погляд прикипів до жахливого мерця на полиці.

— Грошей захотілося? — перепитав дід. — Грошей. Будуть вам гроші. Будуть вам гроші. Буде золото. Хочете золота?

Я не хотів золота. Я хотів отямитись і бігти звідсіля щосили. Але на порозі з сокирою стояв сусіда, старий Москаль.

— Буде вам золото. Хазяїн дасть за вас золота. Ви йому потрібні. А золота у нього скільки хочете. І все буде ваше.

Я не міг зрозуміти, що це він каже, але мені зробилося зовсім лячно. Павло, здавалося, прилип до стіни. Неначе зачарований дідовим сміхом, він не ворушився.

А той все продовжував хихотіти, повільно наближаючись до нас. Жовта шкіра в електричному світлі здавалася неживою, а губи розтулялися самі собою, без жодного зв’язку з іншими м’язами, без будь-якої міміки, без будь-якого виразу.

— Я вам допоможу знайти гроші. Я вас давно чекаю… А чого ви не спустилися у криницю? Ви би полізли до криниці і самі знайшли Хазяїна. Він любить таких, як ви.

Дід потрошку наближався до нас, дрібно перебираючи ногами і не припиняючи свого божевільного сміху. Сокира грала у світлі лампочки. А старий потрошку наближався, і зброя піднімалася все вище над головою.

— А коли я вас заріжу…

Мені здалося, що серце зупинилося. Моє тіло набрякло свинцевою вагою, дихання завмерло, і навіть думки кудись поділися. Лишився тільки погляд, і він прикипів до блискучого залізного вістря.

Дід на мить припинив бурмотіти і набрав у груди повітря, наче зважуючись. І в цю мить Павло відірвався від стіни та зробив крок вперед. У руці він тримав свою велику торбу. Дід вигукнув щось незрозуміле і кинувсь на Павла, а той щосили вдарив його торбою просто по голові.

Я ніколи не уявляв собі, що від удару звичайнісінькою торбою може бути такий ефект. Сокира вилетіла з дідових рук та глухо гупнула об підлогу. Сам дід похитнувся і схопився за голову. Наступної миті Павло вже тримав дідову зброю в руках і зайняв бойову позицію біля порога.

Дід опустив руки. Очі його бігали сюди-туди, а рот вищерився у невимовній люті. Деякий час все лишалося на своїх місцях, тобто я сидів на підлозі, біля входу стояв Павло, а старий Москаль між нами мовчки поводив очима. А потім дід раптом зірвався з місця, пробіг повз мене і легко, неначе молодий, скочив через край. Руки спритно вхопилися за скоби, і тільки голова його на мить затрималась наверху, свердлячи нас поглядом, але потім зникла і вона. Дідове вовтузіння ще долинало з-під землі, з країв криниці осипалася земля.

Щойно це сталося, я підхопився з підлоги, і ми з Павлом, не змовляючись, дременули геть від клятої криниці, перечіплюючись на порозі, а далі городом, через паркан і до сараю. Моє серце знову почало свій хід і калатало в голові, наче дзвін. Павлові очі, здавалося, вилізли з орбіт. Ми зупинилися тільки в сараї і хвилин десять просто відсапувались, притулившись до стіни. Потім я набрав у груди повітря про запас і спитав, вказуючи на Павлову торбу:

— Що там у тебе?

— Га? — не зрозумів спочатку він, а потім видихнув: — Тачечка.

Він взяв з собою тачечку, щоби було чим везти з Туреччини магнітофони.

Що було далі, ви легко можете уявити. Щоправда, міліція довго не погоджувалась приїхати, посилаючись на відсутність пального, але зрештою таки прибула і потрапила до кухні.

З матінкою сталася істерика.

Якби ми тієї ночі заснули бодай на хвилину, то можна було б сказати, що прокинулися знаменитими.

Старий Москаль, пірнувши до криниці, більше не з’явився.

Мерців у кухні виявилось двоє. Молоді хлопці. Порубані сокирою. Голови відрубані і покладені там-таки в мішках. А ще в обох відрубані праві руки, але в мішках їх не знайшли, та й взагалі ніде не знайшли. Хлопців упізнали. Обидва з села. Поїхали до Туреччини по крам і зникли безслідно.

В криницю зазирали, нічого там не побачили, а глибоко лізти ніхто не наважився.

Ну і звичайно, що наші люди все згадали.

Вони завжди все згадують. Опісля. Один згадав, що бачив, як двоє з величезними клумаками вночі просилися до діда переночувати. Другі — що зразу почали щось підозрювать, коли дід вийшов на базар, і що очі в нього були не такі, і голос, і… Треті сказали, що це дід заманив хлопців, аби вирізати серця і печінки на донорські та продати в Туреччину. Але все, крім рук, у вбитих було на місці, а руки, як відомо, донорськими не бувають. Четверті сказали, що дід продався Сатані, а п’яті — що просто збожеволів. Ми з Павлом спочатку охоче розповідали про свої пригоди, але зрештою так замаялись, що почали ховатися від людей. Звичайно, нам перепало і вдома, і в школі, але ореол героїзму до кінця року тримався навколо наших голів, особливо у Павла, бо він же ж у нас каратист, діда з сокирою завалив. До речі, Павло несподівано взявся за навчання, досить пристойно закінчив школу та вступив до університету на історичний.

Оскільки діда Москаля так і не знайшли, якісь бабині родичі оселилися в хаті. У першу чергу, звичайно, закопали криницю, а потім просто зламали кухню — все одно стара. Тепер живуть, чекають, поки мине час, щоби діда оголосити померлим, а тоді офіційно успадкувати майно. Так що в нас нові сусіди.

Я теж вступив до інституту, приїздив на канікули і впіймав себе на тому, що не можу дивитися на дідове подвір’я, особливо туди, де стояла раніше кухня. Батьки кажуть, що це мине. Я теж так гадаю.

А Павло нещодавно прислав мені листа, пише, що прочитав у книжці про скитів, які жили колись у наших краях, ще до турків. Так-от, пише, скити, коли приносили своїм богам людські жертви, одрубали їм голови та праві руки. Точно так, як старий Москаль. А я йому написав, що, певно, дід, перед тим як збожеволіти, теж цю книжку читав — я люблю з Павла приколюваться, а він не ображається.

Ну от, начебто, і все. Так?

Оглавление

Битий шлях

Битий шлях-II

Зоряний вуйко

Люб’язна Солоха

Сон

Причинна

Гайдамака

СОН-6

Княжич

Москалева криниця Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg