«Апгрейд для Всесвіту»

Апгрейд для Всесвіту (fb2) - Апгрейд для Всесвіту 743K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владислав Былинский

Владислав Билінський АПГРЕЙД ДЛЯ ВСЕСВІТУ Оповідання

©    — україномовна пригодницька література

АПГРЕЙД ДЛЯ ВСЕСВІТУ

Дивна думка вразила його. Він глянув на компас і нахилився до окулярів. Руїн по краях вирви не було. Це була інша вирва.

— Неймовірно, — сказав Саул. — Виходять із диму і йдуть у дим.

Аркадій Стругацький, Борис Стругацький.

Спроба втечі

Вступне слово Ремонтника кодів

Кожна людина — зародок Всесвіту. Реінкарнаційне колесо мчить до Великого Вибуху, який розкидає насіння світів по космічній цілині. Людина однаково не здатна осягнути вічність, закладену в його хромосомах, — і безконечність споконвічної мови, яку^силкуються передати недолугі людські слова: дитина, дивуючись світу, креслить на аркуші паперу якісь закарлючки; вірний пес, страждаючи, хоче щиросердо поговорити з господарем.

Але людині дозволено бачити приховане, розуміти недовисловлене, пам’ятати неіснуюче. Людина народжує Споглядача, Товкмача, Літописця.

Світ без Споглядача — закрита книга.

Світ без Товкмача — без мети блукає серед зір.

Світ без Літописця — не має знака на картах всесвіту.

Тому людина і змушена стояти у центрі світу.

Ставати його підмайстром.

Майстром.

Деміургом.

Богун, агент Нагляду

П’ять зачинених дверей на сходовому майданчику. Одні з них — із дощок, міцні, покриті світло-коричневим лаком — з усього видно, варті уваги. Чоловік у цивільному — молодий, сухорлявий, доладний, зростом вище за середній, волосся темне, пряме, очі сірі, особливих прикмет немає — дивився на двері зосереджено і з відвертою цікавістю. Потім він перевів погляд на мокрі сліди, які починалися від цих дверей. Хтось зовсім недавно босоніж, просто з ванни, вискочив із помешкання, зробив крок уперед — і зник.

Чоловік у цивільному опинився тут не випадково. Як польовий агент служби Виявлення Мутацій і Загального Нагляду він займався пошуком і припиненням небажаних контактів. Контакти в Нагляді тлумачилися досить широко, охоплюючи будь-які відомі — і навіть не дуже відомі — ірраціональні або нелегальні впливи на людину. Тому працівник Нагляду, який мав ім’я Богун, був навчений учасно зауважувати надзвичайне. За останні роки надзвичайне поширилося по всьому світі й стало для його організації вкрай неприємною морокою.

Намагаючись пересуватися безшумно, він підійшов до дверей. Прислухався: ані звуку. Він міг помилитися поверхом, але сліди… Свіжі, чіткі мокрі сліди. Повітря сухе, за кілька хвилин вони щезнуть. Він майже встиг застати феномен.

Богун натиснув на ґудзик дзвінка. Ніякого відгуку. Чудово. Поставив валізку коло стіни біля ліфта, зійшов на кілька сходинок униз. Вікно, що виходило на подвір’я, каламутно дивилося на сходи підбитим оком. Доведеться чекати. Він умів чекати. Чекання треба було заповнити чим-небудь. Наприклад, можна було курити. Чи вдавати, що куриш. Чекаючи, він ніколи не намагався про людське око імітувати якусь цілеспрямовану діяльність, представляючись як інспектор живбувкому або майстер з антен. Він уважав такий маскарад неефективним і небезпечним, хоча й знав, що дехто практикує такі методи; одначе вони надто зобов’язують. Треба тримати у пам’яті безліч подробиць, які становлять легенду, інакше проколи є неминучими.

Наближаючись до під’їзду, він звернув увагу на жовті плями в снігу: тут часто вигулювали собак. Не треба бути мудрецем, щоби зробити висновок стосовно відносної забезпеченості мешканців кварталу. Один із таких псів, у супроводі худенького підлітка у вушанці, дублянці й грубих чоботях із підігрівом, не відриваючи погляд, дивився крізь скло на Богуна. Звичайно, Богуна собака не могла побачити. Собаки іноді відчувають феномен. Підліток, типовий мамій, попустив повідець, і пес ліниво затрюхикав до ряду відкритих сміттєвих баків, які пахнули на цілий всесвіт.

Його помітить кожен, хто полінується скористатися ліфтом. Визирне хто-небудь з будь-якої квартири, зауважить його тупцювання на місці, і через півгодини чи годину почнуться запитання, підозрілі погляди, косі півпосмішки. Найпростіше відмовчуватися, не даючи ані найменшого приводу для з’ясування обставин його перебування тут. Не найкращий спостережний пункт, та що поробиш. Звідси принаймні добре видно пішохідну смугу, що веде до під’їзду.

Виск ліфта й гримання дверей унизу; зрідка голоси з поверхів, швидкі — навздогін тим, що йдуть, — нерозбірливі фрази; телевізійні крики з квартир поблизу. У широкому вікні — засніжене подвір’я. Чудово видно людей, які йдуть. Вони, як правило, наближаються і повертають направо, огинаючи будинок. Той, хто не повернув, окреслюється в акустичній картині гулким відлунням кроків: це мешканець будинку, або ж візитер, або ж людина за викликом. За звучанням кроків легко скласти уявлення, — може статися, помилкове, — про прибулого; звучання кроків, як правило, дуже індивідуальне і може свідчити не тільки про фізичні дані, але й про характер людини. Розмірена хода нав’юченого вола, швидке цокотіння полохливої кізки, безтурботна лясканина тюленя на прогулянці, вкрадлива шакаляча повадка. І безшелесний стрімкий біг лютого вовка.

Богун спостерігає за тими, хто заходить у під’їзд. Якщо не відволікатися, стежачи за ними, то наперед знатимеш, чиї то кроки. Відволікатися йому не можна; з іншого боку, нерозумно витрачати увагу на випадкових перехожих. Необхідно зберегти свіжість сприйняття. Немає потреби втомлюватися від даремного споглядання облич, одягу, жестів, від строкатої юрби, що тече через подвір’я. Людей багато, надзвичайно багато. Поспішають, зосереджено оминаючи розчервонілих лижників. Скрекочуть три кумасі стиглих літ; ходить колами дідуган, який утратив будь-які орієнтири; хоробро гасає дітлашня. З дахів обвалюється сніг і здіймає в повітря білі фонтанчики коло під’їздів. Відлига. Люди відчувають близьку весну. Уже б час. Затримується чогось весна.

Недалеко клацнув замок. Він, не обертаючись, вийняв із пачки сигарету, розім’яв її: так роблять курці. Покрутив у руках запальничку. Тиша. Його неможливо побачити через вічко, але можна почути або зачути.

Як їм удається зникати і з’являтися де заманеться? Семіух уважає, що механізм перенесення — звичайний міжпросторовий прокол, яким чудесним способом володіють психомутанти. Залоза телекінезу, силовий вихор у надпровідній крові. Семіух — дурень. Не пояснюй непоясненного…

Добре, а куди поспішають ці громадяни?

Богун побачив їх звіддалік. Вони привернули його увагу стрімкістю ходи. Вони йшли на зближення, немов трійко винищувачів у білому замряченому небі. Двоє один за одним викотилися з-за рогу сусіднього будинку: куртки з грубої шкіри, сумки з грубої шкіри, морди з грубої шкіри. Третій сунувся від крамниць, він тупотів цілеспрямовано й начебто не зауважував сподвижників; усе — навіть куртка — на ньому виглядало інакше, було на клас вищим. Якщо перший із них був просто відгодованим пикатим кабанцем, а його напарник — м’язистим і норовливим лошаком, то цей, за всієї його худорлявості та нервової рухливості, все-таки здавався лютим тихим крокодилом.

Раптом уся трійця, так і не зійшовшись упритул, а лише обмінявшись непомітними кивками, змінила напрямок руху: шлях їх пролягав шкільним подвір’ям. Богун здогадувався, хто це, і мав підозру, що за ними тут з’являться й інші, та був не надто цим занепокоєний. Він відзначив уже другу появу довготелесого суб’єкта, який не знав, чим зайнятися, й безсоромно заглядався на школярок, котрі як могли оголили лапки з нагоди весни, якою вже пахло в повітрі.

Невже і цей пройда причетний до діла? Не схоже: надто вже по-дурному поводиться.

Грегор казав: я їх люблю у тому віці, коли все вже при них, але вони ще про це не здогадуються. Грегор — чому його слова не викликають ні сорому, ні спротиву? — сяяв самозадоволеною пикою й теревенив про молоденьких дівчаток. Ані натяку на масне, ані сліду вихваляння: Грег щиро вважав, що любити дівчаток найпершої ніжної свіжості — його покликання й обов’язок. Його аргументи приводили до незаперечного висновку: обов’язком кожного порядного сім’янина є, не зволікаючи, звабити малолітню.

Грегора вбили минулої п’ятниці на автостоянці в Рольовому Парку. Але ж Грега вбити — як у п’яту Ахіллесові влучити.

От іще хтось пішечки сходами суне. Доведеться дим вдихати й зі сторонніми розкланюватися…

Не пояснюй непоясненного, Семіуху, не сміши солідних начитаних фізи— ків-фундаменталістів. Простіше повірити в навіяну галюцинацію чи дистанційне навіювання. Стоїть, скажімо, поруч на майданчику голенька дівчинка, вся пахне шампунем, розтирається, тремтячи від холоду, — і ніхто її не бачить. Вона навіяла, що невидима, ну й що ти з нею зробиш? Версія навіювання пояснює відразу все: феномен перенесення, явища постприсутності й квазйснування… ніяк не запам’ятаєш, у чому, все ж таки, розходження між квазі— існуванням і постприсутністю? Та й не знайдете ви, правду кажучи, жодних особливих розходжень. Чим менше ми знаємо М тим більше термінів вигадуємо…

Навіюванням легко пояснити взагалі що завгодно. Тому й не розглядають його серйозно холоднокровні розумники-аналітики. Нецікавими є для них прості пояснення.

З’явився хлопчик років дванадцяти. Хлопчик дуже акуратно, ведучи відлік рухів, не дозволяючи собі зайвого м’язового сплеску, стрімко стрибав сходинками вниз. Приголомшлива координація в дитини. Спортсмен, певно. Юні спортсмени зазвичай виглядають старшими ніж однолітки. На проліт він витрачав три скоки. Потім поворот, два скоки, поворот — усього, отже, сім рухів за секунду. Молодець. Таку вивірену точність навіть у гімнастів не завжди зустрінеш.

Ще була гіпотеза, що психомутанти — просто гості з чужих світів. Прибульці між нами! — переконували її адепти. — Ми серед прибульців!

На цій планеті все може статися. Можливо, планета ця споконвіку належала прибульцям. От з’являться вони одного разу, висунуть вимоги, — віддавай їм Флориду, Гімалаї віддавай… А якщо навіть і не місцеві вони, прибульці ті, все одно вони можуть зажадати того ж таки. Мовляв, посуньтеся, хлопці, ви й самі нетутешні… Ні, — подумав він, — не буду підозрювати хлопчика. Скаче він, щоправда, надто вже не по-людськи, але ж займається цим, мабуть, половину свого короткого життя. А в його віці вистачає кількох повторів, щоби вкарбувати у пам’ять ритм і малюнок руху.

Присутність стороннього хлопчисько ігнорував; Богун побачив, як він іде в бік магазинів. Наче робот іде. Звихнувся пацан на відшліфованості жесту. Таки спортсмен.

Дівчинка скакала так само розмірено і жваво, але набагато швидше. У правій руці тримала вона згорнутий пакетик. Спідничина, як парашут, підлітала з-під короткої куртки на кожному останньому — найдовшому — стрибку. Вона щось чи то примовляла, чи наспівувала на бігу. Окатий стрибунець. Порівнявшись із нахмуреним агентом, вона зненацька посміхнулася, глянула скоса — червоно-чорна дівчинка, вогник у сірому під’їзді. Вона підстрибом бігла знову ж таки до магазинів. Її рухи тішили око.

Торговий центр — вісь тутешнього світопорядку, — вирішив Богун. Дівчинка призупинилася, щоб перекинутися кількома словами з вирядженими шістнадцятирічними кицюнями, які пильно озирали світ і людей у явній надії раптом узяти та й вийти заміж. Він чомусь відчув тривогу. Усе-таки дивні тут діти.

Вгорі знову залунали голоси. У нього виникло кепське передчуття. Дівчинку як вітром здуло; та от — десь за кілька секунд — вона ж знову спускається сходами. Сестри-близнючки? Цього разу замість пакета вона тримала господарську сумку: сумка була зліва, її заносило на поворотах.

— Привіт, — сказав Богун. Дівчисько не відповіло: проскакало повз нього, не озирнувшись і задерши носа. Відчула зацікавлення собою. Добре, подивимося, — невиразно подумав він.

І ця помчала до магазину. У них там шабаш, у цих стрибучих дітей.

Він відкинув недокурок, піднявся на майданчик, знову подзвонив. Тиша. Сусідів розпитати? Чи — щоби само собою вийшло — помилитися дверима, розговорити господаря; якщо пощастить — у гості напроситися. Стандартний маневр людини, яка працює у Нагляді. Робота в нього така: постійно помилятися дверима.

За хвилину дівчисько влетіло в під’їзд. Піднімалася вона бігцем, дрібно лічачи мештиками сходинки. З господарської сумки стирчав пакет, той же або такий же. Від її бігу здіймався вітерець і весело подзенькували молочні пляшки в пакеті.

— Привіт! — на бігу крикнула вона.

Очима зблиснувши. Смарагдова блискавка. Здорова енергія приборканого полтергейсту. Богун дивився їй услід. Років тринадцять-чотирнадцять… спритна яка, з ранніх.

Невже серед них є й діти? Він не чув про це нічого. Жінки — так, зустрічалися. Викрили одну недавно на Жуках. Але діти… Та хіба, власне, не все одно?

Він відчував: не все одно, й це доволі істотно. Абсолютно зрозуміло, що сліди не могли належати дитині. Не дитина це, і не жінка навіть: розмір не той. Цілком казармений розмір має слід. Чи не час мені прозондувати околиці?

І все-таки: Що зміниться, коли я встановлю — серед мутантів з’явилися діти?

Хто вона, ця дівчинка? Я пам’ятаю її, зовсім точно, я їй чимось зобов’язаний: життям або чимось ще важливішим. Чи не пов’язана її поява з моєю амнезією? Якщо так, шукати її належить там, де знайшли мене: у лісі, у Глушині. Чому я такий упевнений у її існуванні? У тому, що вона чекає на мене? Що спільного в мене з цією смаркулею?

Він вирішив не прискорювати подій. Спершу переконатися треба. Узяв валізку, зійшов униз, вийшов назовні, озирнувся. Підійшов до довготелесого телепня, який тупо дивився собі під ноги. Попросив прикурити. Телепень виявився в дошку п’яним. Від нього за милю тхнуло чимось дуже дешевим. Богун подув йому просто в обличчя, відганяючи перегар, і рушив у бік чергового собаки, — добермана, здається. Звернувся до господаря пса з тим же проханням; пес загарчав. Господар шарпнувся набік.

— Вогню не буде? — закричав Богун.

Хлопець заворушив губами та відвернувся. Собака несамовито загавкав. Немічний біло-рожевий кіт, який нюхав сніг, виразно глянув на нього. Богун, зітхнувши, вийняв із кишені запальничку, покрутив її в руках і прикурив, ретельно та зухвало. Кіт, зиркнувши скоса на дим, люто чхнув.

Зовсім замордували нас друзі людини та змій зелений, — підсумував Богун. До цілковитої нестями довели. Узяти хоча б он цього дурня на повідку в добермана: абсолютно зрозуміло, хто у них у парі головний. А котяра? Артистична морда в звіра. Як прокурор виглядає. Ну геть тобі спікер підвальний. Ватажок, якому не треба слів, щоби виявити почуття. Нітрохи не приховує звір своїх думок про людину та її сумнівних друзів.

Котяра, недонюхавши, потягнувся і покрутив головою. Його витягнутий хвіст здригався. Випромінюючи неймовірне презирство, спрямоване на всіх і все, він прогулянковим кроком рушив до голубів, які осатаніло видзьобували з— під снігу щось минулорічне.

Вдалині, біля шкільної огорожі, нудьгують собі трійко басмачів, — відзначив агент, — ну звісно, ті ж, у шкірі. Знайомі всі обличчя, знайомі звички. Його не здивувала Їхня присутність. Якщо я Їх бачу, отже, і вони мене бачать, — зробив він карколомний висновок. Значить, знають, що я їх бачу… чи не знають? Та чорт із ними, зрештою.

Він повернувся в під’їзд. У під’їзді шаруділи газетами. Молодий чоловік, його ровесник, методично відчиняв поштові скриньки, виймав із них усе, побіжно переглядав і вкладав назад. Інформаційний маніяк, мабуть. Або конкурент. Це цілком можливо.

Конкуренти мої поділяються на дві групи: кожен перший хоче мене обскакати, кожен другий — усунути, — думав Богун, піднімаючись сходами і дедалі більше поринаючи в чорну меланхолію. — Я, відповідно, мушу обскакати кожного першого й усунути кожного другого. Усувати складніше, зате набагато ефективніше, ніж обганяти… ну й слівце я винайшов… дітки не знати звідки, чи не набридло вам обскакувати дядька зі спецслужби? недобре, дядько нині похмурий і з голови до ніг усіма обскаканий, це його турбує і справі шкодить… Які тут можуть бути близнята? Не має тут бути ніяких близнят!

Сліди вже підсохнули. Після чергового контрольного дзвінка в зачаровані двері він, роззирнувшись, відкрив валізку, ввімкнув біолокатор. Прилад блимнув зеленим очком індикатора й тихенько заспівав, натякаючи на близьку присутність суб’єкта з потрібними параметрами. Це зовсім не сподобалося Богунові. Хіба може сподобатися невидимий спостерігач?

Богуна не тішила ситуація, що склалася. Обстановка була незрозумілою і загрозливою. Хтось наполохав дичину, і цей хтось цілком здатний дуже йому накапостити. Коротко перемовившись із диспетчером, він з’ясував, що ніяких близнючок, звичайно, у будинку не було.

Відпали раціональні пояснення, відпала надія на спокійний рейд. Знайомий холодок заструменів біля хребта. Як перед вогневим контактом.

Диспетчер пояснив Богу нові, що тип при вході його страхує, а хлопці в шкірі — бойовики солідного ідейно-політичного угруповання. Грабують і вбивають вони не просто так, а тільки з високих принципів, — здогадався Богун. Це ніяк не обнадіює. Радше навпаки: з високих принципів переважно і вилуплюються найбільш запеклі бандити та негідники. Важко повірити в те, що шкіряні фанатики відважаться перебігти йому дорогу, адже розуміють чудово, кого він представляє. З іншого боку, не заради ласого кусня крутяться вони неподалік. Спробуй дізнайся, в чім їхня вигода. В осяяного ідеєю — особливий хід думок. На все він здатний, коли віжка під хвіст попаде.

Усього можна чекати: надто вже високі ставки в цій грі. Що хтось під— страховує — це добре, дуже до речі. Чого ж він мені не представився, конспіратор собачий? Хоч би поглядом натякнув на свою причетність. Цікаво, чому я його зовсім не пам’ятаю? Мав би пам’ятати, з абсолютною пам’яттю на обличчя.

Напевно, недавно до нас перевели. На підвищення хлопець пішов. Заздрю я таким: повні запопадливості службової та ще не обтяжені думками про добро й зло. Цікаво, чи дасть він собі раду з тими трьома недоумками? Зобов’язаний, звісно, але ж м’яч — круглий…

Подальше тупцювання на сходовому майданчику, здається, втратило будь-який сенс. Доводилося вирішити: відразу вдертися в підозрілу квартиру чи спершу зайнятися незвичайною дівчинкою. Він обрав друге. Не через якісь-там привабливі конкретні особливості вибрав, а з однієї простої причини: повернувся хлопчик-спортсмен, який, як і треба було сподіватися, знову погребував ліфтом.

— Слухай, а де вони? — кивнув Богун у бік дверей.

— Не знаю, я з восьмого, — знизав плечима хлопчик.

— З восьмого? Це не у вас проживає дівчинка-пострибунка? Оката така, скаче по сходах як коза. Мало з ніг не збила.

— Еллі? Ні, не в нас. Вона на шостому мешкає, — хлопчик призупинився, обернувся і повідомив: — Тільки вона не могла вас із ніг збити, у неї нульова маса!

Богун ковтнув слину. Безтілесних мені ще не вистачало… Жартує хлопченя. Майстерно володіє метафорою. Їх зараз навчають за прогресивними методиками, від них що завгодно почуєш. Він не до ладу пробурмотів:

— А, ви фізику проходите… — І відразу прийняв рішення.

— Вона не тільки без маси, а й безголова. Гроші загубила. Передай їй… або — підемо разом, я сам оддам, все одно стою без діла.

— Це правильно, гроші посередників не люблять, — заявив хлопчисько, хоробро сплюнувши в бік вікна. — А ви рись нагадуєте, — раптом сказав він і всміхнувся.

Чарівна безпосередність. Надерти б йому вуха, та ніколи. Врешті-решт, вони цілком розумні люди, — переконував себе Богун, ступаючи сходинами услід за хлопцем. Навіть якщо й не люди вони зовсім. Головне, не будуть, — привітавшись, стріляти в мене з дрібнокалу, як ті дегенерати на Нових Будинках. І, маю надію, в них не прийнято метати ножі в гостей.

Він уже уявив собі, як увійде і ким назветься, коли короткий скрик знизу примусив його завмерти. Хлопча показало потрібну квартиру і продовжило сходження на восьмий поверх. Богун вичікував. Унизу відбувалося якесь шамотання, якась важка гра. Тихо зітхнув хтось, — він не ввів себе в оману, в нього самого був пістолет із глушником, — потім він почув ще кілька таких же зітхань. Він викликав ліфт, думаючи про те, що шкода буде втратити, навіть не познайомившись, симпатичного юнака, що мав незвичайну слабкість до свіжих газет. А. що ж бо наші? проґавили ідейно-політичних добродіїв?

Він поставив у ліфт важку свою валізку і спрямував його вниз, а сам дуже швидко, не гірше ніж той хлопчисько, рушив слідом.

Шкіряні добродії виявилися досвідченими бандюгами. Той, що так і не став приятелем Богуна, встиг пристрелити тільки одного з них — пристрелений лежав обличчям донизу на вхідному майданчику. Другий тримав на прицілі двері ліфта, які саме відчинялися. Проводир-крокодил маячив позаду, біля вікна. Все-таки вони на це купилися, — флегматично подумав Богун, натискаючи на ґудзик дистанційки. Двері не встигли розчинитися: вони розлетілася на цурпалки, потік полум’я рвонув із ліфта назовні. На Богуна війнуло жаром. Товстуна крутонуло і жбурнуло ницьма на підвіконня, його шкіряна куртка спалахнула. Пластик у кабіні ліфта теж палав, а керівник групи продемонстрував чудову реакцію, відразу кинувшись до виходу.

Тої ж миті до Богуна прийшло пронизливе й виразне усвідомлення того, що прийдешнє — вже відбулося, що воно, всупереч плину часу, вже сталося і відтоді міститься — з усіма численними, необов’язковими і жорстокими подробицями — у його власній пам’яті; все, що він бачить, вже завершене, попри незавершеність моменту.

Осяяння складалося з пригадування майбутнього і впізнавання сьогоденного. Раптом сплелися в орнамент фрагменти мозаїки; радісне передчуття охопило його, заважаючи як треба прицілитися. Він виправить, він тепер знає все про себе, і все, що він знає, можна виправити.

Про що він думає, що з ним, звідки це дивне відчуття? Затьмарення минуло. Навалилося, обпалило, зникло. Махнуло крилом, закаламутивши дійсність, відштовхнуло, ніби вал прибою — і відкотилося. Навколо знову мокрий пісок, мул в щілинах каміння… дзенькіт падаючого скла, втеча керівника групи, задимлений зелений вогонь під ногами.

Вибір позиції, удар пострілу, плями на брудній стіні.

Дурна, погана ілюзія. Якби він був ясновидцем — хіба довелося б йому стояти тут і вкотре вже робити приписане хвилиною і залізною логікою боротьби?

Лікарняна палата, холодні присоски мнемозонду, розчарування на переважно беземоційних обличчях гебістів. Тепер він знає: біди його почалися не в Глушині, а раніше, задовго до того жахіття наяву, уривки якого пурхають у голові.

Ілюзія більше не відволікала агента Нагляду від насущних справ, і він, не замислюючись, підкоряючись рефлексу, всадив кулю в потилицю крокодилоподібному. Акуратно вліпив, як по утікаючому кабанові. Потім, уже цілком усвідомлюючи свої дії, повернувся до товстуна, який корчився, намагаючись заштовхати назад в очниці очні яблука, які тріснули від полум’я, і вистрелив йому у скроню.

— Який ідіот додумався облицьовувати ліфт пластмасою? — запитав Богун у напарника. Напарник не відповідав, він був мертвий.

Задихаючись од їдкого диму, Богун кинувся сходами нагору. Тепер у нього зовсім не залишалося часу, й він злетів на шостий поверх зі швидкістю гелікоптера. Він мчав сходами, не звертаючи уваги на тривожні обличчя і гамір людей, які повискакували зі своїх квартир. Не звикли у нас іще, дякувати Богу, до вибухів у під’їздах. От і знайшлася заспокійлива думка. Щастить мені нині: унизу чотири трупи, а в мене ані подряпини.

Якщо залишити живим хоч одного — все, кінець, ти засвічений, операція на межі провалу, дні твої полічені. А так — є все-таки шанс проскочити.

Не я вигадав правила гри, — виправдувався він перед кимось. Не я цю гру розпочав, і я не можу я зупинити її, — переконував він себе. Звичайно, він не міг учинити інакше. Немає сумніву, що його дії визнають правильними. Зараз основне — випередити, встигнути першим добігти до мети.

Він дав кілька довгих дзвінків і затарабанив у двері, для чогось намагаючись зовні зазирнути у вічко. Далі, натиснувши на ручку, виявив, що квартира не замкнена. Такого Богун не сподівався. Він швидко ввійшов у передпокій; двері, цмокнувши, захлопнулися за ним. На диво тямущі двері у цих добродіїв.

— Є хтось удома?

— Я! — дівчинка визирнула з кухні. Здається, вона нітрохи не заперечувала щодо його вторгнення. Постояла, розглядаючи Богуна, зашарілася раптом, усміхнулася — і запитала:

— А як ви увійшли?..

— Мовчки! — сердито відповів Богун. Приголомшлива безпечність. Дітей своїх азів безпеки навчити не можуть. — Тата поклич!

Вона округлила оченята і пересмикнула плечима: ну і проханнячко в тебе, дядю! І відповіла байдуже, ніби про щось незначне сказала:

— Тата вже років зо шість буде, як узяли. Він ще не повернувся.

— А мама? Сестра?

— Мамо! До тебе! — гукнула вона. Потім указала головою в бік кухні, а сама заховалася за хиткою завісою, що відокремлювала передпокій від решти помешкання.

Планування нове, з тих, які ще не стали звичними. Коридор із двома апендиксами: один веде на кухню, другий — у спальню. Головна кімната розміщена у центрі квартири, у ній перебував хтось, і цей хтось огидно кашляв, сопучи й відпльовуючись, просто у вікно відпльовуючись, здається. Несолідно в них, шпалерки дешевенькі і від часу побляклі, з інтер’єру лише світильник та дурнуваті квіткові вазони на стінах. Просторо, наче в амбулаторній приймальні.

Богун пройшов на кухню. Мама, дуже схожа на Еллі, саме виймала з духовки круглий рум’яний пиріг. Богун мало не захлиснувся від густого яблучно-ванільного аромату і раптом відчув голод. Натуральні яблука в лютому — непогано, мабуть, живуть, незважаючи на відсутність годувальника; втім, пиріг, як і все інше, міг виявитися ілюзією.

Її брови метнулися вгору, і непривітне очікування застигло на її обличчі. Богунові стало прикро через себе. Як вони всі здогадуються? Адже нічого, абсолютно нічого особливого немає в його звичках і зовнішності. Нічого від шаблонного тупорилого дядька з казенного будинку. І, одначе ж, здогадуються з першого погляду.

— Я щодо дитини. Дитина ваша, може, ви знаєте… Розмови вже ходять!

Вона мовчала. Вона дивилася без цікавості й без остраху: дивно якось дивилася вона. З відразою, — дійшло до Богуна. Я їй огидний. Отже, нічого я від її не дізнаюся.

Треба змінювати тактику. Він вирішив привідкрити карти:

— Відверто кажучи, я у вас із власної ініціативи. І жодних інструкцій щодо вас не маю… До речі, скажіть: на третьому поверсі, крайні двері праворуч, хто проживає? Ви знайомі з ними? — запитав він тільки для того, щоб розсіяти недовіру до себе. У тому, що ця жінка чудово розуміє ситуацію, він не сумнівався. Можливо, його запитання вона розцінить як завуальоване попередження.

— Нічого не знаю, нічого не можу вам сказати. Якщо ви справді випадково опинилися тут, то я прошу вас піти. У мене багато справ, а допомоги від мене ніякої.

— Я змушений повідомити…

— Ой, не треба! Про дитину поговорити, ви бачили таке! Давай-но, згортай вудочки! — звеліла вона. Видно, допекли їй свого часу колеги Богуна.

— Поясніть усе-таки, чому в мешканців склалася така дивна думка про дівчинку? Це ж у ваших інтересах!

— Пояснити? Вам? А ви заслуговуєте на пояснення? Ви нічого, крім ляпаса, не заслужили! — не втрималася жінка. — Усе, чао. Без ордера і не потикайтеся. — Доню! — покликала вона. — Йди-но сюди. Проведеш дядька.

І тут тривожно теленькнув дзвінок.

Небагатослівний таксист віз його чудернацькою дорогою, яка несподівано поєднала знайомі місця. Вітрина крамниці. Подвір’я, собака, кіт. Страшне та неминуче наближалося. Хижа діра котилася в піднебесся. Хтось тихо кавалку вав будинки, відтинаючи від них одразу по декілька поверхів. У вікні оголювалася красуня, вікно раптом заліпило чимось білим; білий силует звивався і пританцьовував принаджуючи; здавалося, снігова королева визирнула з танцюючої заметілі. Раптом попереду, просто перед автомашиною, з’явилася дівчинка.

— Еллі!

Таксі мчало по осьовій. На місці таксиста сидів невидющий кам’яний ідол.

— Не відчиняй! — крикнув Богун.

І Рвонув у передпокій. Дівчинка крізь Двері з кимось розмовляла. Не роздумуючи і не звертаючи уваги на обурені крики господині, увірвався у велику кімнату. В кімнаті нікого не було. Він притулився плечима до стіни, обережно визирнув. Еллі закінчила розмову і завмерла, подавшись уперед, до дверей, зосереджено вслухаючись у тишу — чи вдивляючись у щось, що відбувалося за дверима.

Хто б не приходив, приходив він дарма, — подумав Богун. — У цій родині уміють віднаджувати непроханих гостей.

— Хто там іще? — байдуже запитала жінка.

— Помилилися! — весело відповіла Еллі. — Мам, він заліз у татів кабінет і щось там шукає!

— Та нічого я не шукаю, не треба маму обманювали, — вимовив Богун, захоплено розглядаючи найсправжнісіньку Віщу Кулю.

Куля лежала собі на скатертині, поглинаючи світло і всмоктуючи його енергію. Вона була чорна, матова й дуже крихка. Біля кулі була відчутною передгрозова свіжість. Її ледь помітне мерехтіння викликало таємничу піднесеність думок. Богуна настільки привабила до себе ця дрібничка, що він тільки в найостанніший момент відчув за спиною чиюсь нечутну присутність і метнувся вбік. Просвистіла палиця і відскочила від його біцепсу; Богун одним рухом скрутив немолодого, багряного від зусилля дядька, який цілився йому в потилицю. Він послабив хватку, віддаючи належне гуманності того, хто нападав: нападник цілком міг його вбити, як не зараз, то ще раніше, оскільки у лівій руці дядько тримав знятий із запобіжника пістолет.

— Ну а ви хто такий і що тут робите? — поцікавився Богун.

— Відпусти! — буркнув дядько. Очі його палали гнівом. Богун відійшов набік, наставив на нього відібраний пістолет для остраху і запитав:

— Це ви щойно дзвонили?

— Я.

— Вас дівчинка впустила?

— Так.

— Ви нікого не помітили внизу?

Дядько зам’явся. Богун зауважив швидкий погляд, яким обмінялися дядько з жінкою, яка тихо стояла в дверях. Богун поцікавився:

— А як вам удається зникати посеред сходового майданчика? До речі, корисна порада: не ходіть босоніж, не залишайте за собою слідів. Сліди, знаєте, видають вас із головою…

Його не слухали. Дядько дивився в підлогу. Точніше, дивився він крізь підлогу — і явно щось бачив.

— Що з тобою, приятелю?

— Ще одного вбили. Тепер там п’ять трупів.

— Як він виглядає?

— Міцної статури, смаглявий, азіатські риси обличчя, коротка стрижка, на скронях сивина…

Опис точно відповідав зовнішності координатора регіонального відділення. Звали його Кощієм, і були йому притаманні єхидність, невловимість і максимальна обережність у справах. Стало цілком зрозуміло: їх підставили. Запродали з тельбухами. Все, час брати ноги на плечі.

— Піднімаються! Зараз будуть тут! — стривожено повідомив дядько.

— Чого ж ви чекаєте? — поцікавився Богун, намагаючись погамувати емоції. Емоції не сприяють виживанню. — Рухайтеся! Показуйте ваше уміння. Рятуйтеся!

Червоновидий простягнув руку до кулі.

— Назад! — прикрикнув на нього Богун. — Ця штукенція мені самому потрібна. Я її конфіскую.

— Чи не могли б ви почекати з конфіскацією? Я даю слово честі…

— Виключено. Давай, татунцю, давай. Дівчинку забирай зі собою.

— Ви що ж, плануєте залишитися тут?

— Планую. Я нічого не починатиму. Зовсім нічого. Але мені для від мазки куля потрібна, — пояснив Богун, здивовано дослухаючись до власних слів, які, здавалося, народжувалися самі собою, мимоволі. — Я й так вже усі правила порушив, — додав він невідомо чому.

Дядько, тужно зазираючи йому в очі, просив:

— На якийсь час, дорога людино? Га? Довіртеся мені… та віддам я вам генератор, муситиму віддати, ви нам усім життя врятуєте! — він підвищив голос. — Ви ж не розумієте! Ми без нього як без серця… Невже ви здатні відібрати навіть серце? Серце дитини? — патетично вигукнув він, кивнувши на Еллі.

Богун розсердився:

— Я з вами по-доброму… до часу. Не варнякай дурного, діду. Згинь! Дарую вам ваші життя і волю на додачу в обмін на кулю. Зрозуміло? А міг би діяти згідно з інструкцією! — він замовк. Надто вже недвозначною була інструкція.

— Дарую в обмін… згідно з інструкцією… — бурмотів дядько, схопившись за скроні. — Дивовижно влаштована совість людська!

Він усе-таки зважився — після вагань зважився, пізнього вечора, коли навалилася втома і трохи розфокусувався погляд, оскільки не зумів він не дозволити собі зазирнути в нічний бар, де довго й ретельно мив руки; руки ніяк не хотіли відмиватися, він відчував липке на пальцях. Уважна вампірка, по-акулячому описавши два еліпси навколо його столика, зупинилася поруч, виразно повела напахченим плечем — і відпливла годуватися кудись набік, до галасливих хлопців у робочому одязі, пропахлому бензином; звідки вона знала, думав Богун, звідки вона знала, що в мене брудні руки, навіть не доторкнувшись, навіть не поглянувши на них?

Вони почали про щось шепотітися — всі троє, включаючи Еллі; ці тихі запеклі переговори, здавалося, зводилися до вигуків і махання руками.

— Мисливці вже поруч, — нагадав Богун. — І вони полюють не на мене!

— Поверніть мені зброю! — вимагав дядько.

— Угода відбулася, — Богун простягнув йому пістолет. Чоловічок схопив зброю за ствол — і зник. Це йому вдалося просто і переконливо. Набагато простіше й переконливіше, ніж у лисого з надсекретного ролика Грегора. Майстер! Вищий пілотаж. Удар, порив вітру і нічого зайвого. Ніяких тобі пасів із підвиванням.

Інші стояли мовчки і не збиралися брати приклад з дядька.

— Ну а ви чому тупцюєтеся? Поспішайте, зараз тут буде гаряче!

— Ми не зможемо… Маленькі ми ще, не навчені, — приречено сказала жінка.

Тої ж миті на сходах почалася стрілянина. Загриміло по висхідній — і завершилося через кілька секунд довгою автоматною чергою. Богун виразно уявив собі розвиток подій. Йому нібито передалося чудесне вміння мутантів бачити крізь стіни. Він ухопив кулю і кинувся на балкон. Відшарпнув край шторки й одсахнувся: внизу, біля непримітного сірого автбмобі— ля, позирали на всі боки і вгору похмурі хлопці людожерської зовнішності.

— Так… Влипли! — резюмував він.

Прислухався. Голоси звучали просто за дверима.

— Попереджав же! Тепер і мене через вас приб’ють! — вони стояли і дивилися на нього. Дивилися відчужено, навіть вороже, але водночас із надією. Їм більше немає на кого покластися, — здогадався Богун. — Майбутнє цих людей залежить від мене.

Наскільки ж безпорадні ці хвалені мутанти! Ані за себе постояти, ані двері заговорити, і..

На щастя, на балконі був пожежний люк; розкидавши мотлох, навалений на металеву кришку люка, Богун не надто делікатно відправив Еллі та її маму в квадратний отвір, який вів до сусідів знизу. Здивувавшись, що вхідні двері досі не піддалися ударам нападників, він пішов за ними. І виявив, що настав край везінню.

Біля порога стояв і міцно тримав Еллі за руку дебелий, кров з молоком, козак невизначеного віку; а за ним, трохи збоку, в глибині приміщення, височів, широко розставивши ноги, сухорлявий старий, який ретельно цілився в Богуна із карабіну.

Чорт їх забирай, тут на кожному кроці озброєний псих. Що за часи, що за звичаї!

— Кидай кулю! Руки за голову! — командував дід.

Богун підкорився. Але тут щось сталося. Куля не впала на підлогу. Вона висіла між старим і Богуном. Еллі, пильно вдивляючись у кулю, ніби вела її своїм поглядом.

— Не слухайте його. Він нічого не зможе вам зробити. Ні поцілити, ні затримати…

Вона скрикнула й захрипіла: молодик обхопив ручиською шию дівчинки і почав її душити. Як не дивно, його вчинок змусив Богуна раптом повірити Еллі: кнур цей, очевидно, знав про властивості кулі й поспішав убезпечити себе від її впливу. Отже, треба було квапитися.

І він ризикнув. Бив він у скроню, бив без замаху, сконцентрувавшись. Хлопчина захитався. Богун збив його на підлогу. Гримнув карабін, запахло порохом; старий охнув і, вхопившись за живіт, випустив зброю. Богу нові зараз було не до феноменів. Він упіймав кулю, яка нагрілася й немовби вкрилася їдким слизом, і метнувся до виходу.

— Не туди, нагору! — шепнув він, коли вони услід за ним вибігли на сходи. Він уже встиг зауважити, що на майданчику шостого поверху нікого не було.

Вони щасливо промчали повз знайомі двері, біля яких бездиханно лежав нещодавній дядько. Його міжпросторові досліди завершилися назавжди. З помешкання долинали збуджені голоси. Ці кретини дотепер не здогадалися, як ми вислизнули, — щасливо подумав Богун. І відразу ж замислився: а чи не завдячують вони цим зеленоокій чаклунці Еллі?

Через наскрізне горище вийшли вони до ліфта крайнього під’їзду; зійшли на другий поверх. Богун ішов попереду. Він знав, що і для чого робить. Вибратися. І крапка. Вибратися самому і полонених своїх із-під вогню вивести. Залишимо розборки до кращих часів.

Нічого підозрілого навколо не було. Швидким кроком пішли вони до автобусної зупинки. Еллі раз за разом озиралася на Кулю. Немов матуся на дитину, — роздратовано подумав Богун.

— Спокійніше, мала, не привертай до себе уваги.

— Нас наздоганяють! — враз сказала вона.

Обернувшись, Богун побачив спалах. Він упав ницьма на асфальт, прицілився і двічі вистрелив — зробив два гарні неспішні постріли з позиції «лежачи», які пробили дві дірки в двох нетямущих головах. Переслідувачі, бруднячи сніг кров’ю, забилися в судомі. І тут Богун нарешті дещо зауважив.

На рукавах у хлопців красувалися і емблеми Генної Безпеки.

Ось коли ти влип, сказав він собі. Міцно влип. Надійно. Точніше, безнадійно. Без права на амністію. Довоювався, пень! Навчився, на свою голову, стріляти влучно, стріляти швидко… Гебешники й на тому світі знайдуть. Знайдуть — і жили повисмикують.

Він перекотився на спину й обернувся, щоб провести поглядом урятованих. Чомусь він був певен, що Еллі та її мама вже далеко. Та дівчинка залишалася тут, поруч. Вона притулилася до жінки, яка впала, і плакала, намагаючись привести її до тями. Богуну вистачило одного погляду, щоби зрозуміти, що трапилося. Жінці потрібна термінова допомога. У таких випадках в рахунок ідуть хвилини.

Тільки цього йому бракувало.

Уранці він вийшов на планову розробку. Пошук за наводкою, проникнення, затримання. Мутанти — істоти, яких зовні неможливо відрізнити від звичайних людей, і які становлять загрозу для звичайних людей вже самим фактом своєї присутності серед них — з’являлися зненацька і йшли незрозуміло куди: немовби невидимою завісою загороджувалися. Богун уперше був у ролі ловця. Цей статус, як і нові погони, — наслідок тривалого, переважно жорстокого дресирування. Він брав «крутих» і «відморозків»; він пройшов практику силового пресингу та ювелірної психообробки; він міг утихомирити будь-якого забіяку й підкорити своїй волі нічних гієн. І от, через кілька годин після початку акції, все завалилося: кар’єра, вислуга… та що там вислуга — зуміти б дожити до трибуналу… вижити — от про що молитися треба! Бо завданнячко не з найлегших.

Утікати! Загубитися в лісі, заховати дівчисько. Культовий предмет обміняти на новеньку, розумно вигадану біографію…

Як же він примудрився так напартачити у відповідальній і технічно нескладній справі? Але ж посміювався із чужих невдач. Якась дика накладка. ГБ — це вам не самостійні бойовики від політики. ГБ — це нова, альтернативна силова структура. Це влада, таємна й абсолютна.

Звичайно, не тільки він винен у тому, що трапилося. Чорт їх знає, чим вони думають у себе в штабах. Але стріляв же він! Тепер ніхто не цікавитиметься його виправданням. У цьому світі виправдання не беруться до уваги.

Якась неправильність регулярно псувала зсередини детально продумані плани. Більше того, він тепер знає: вся охоронна стратегія Нагляду з тріском провалилася.

Тому що серед мутантів є діти.

Від подвійної нерозведеної дози йому стало ще страшніше; він вискочив з бару, свиснув таксі; сніг танув, вода стікала з дахів. Потоп буде, вирішив він чомусь. Він наказав водієві рухатися до іподрому, проте відразу ж за трамвайною колією, як і планував, передумав і взяв собі за мету ресторан на окружній. Звідси до ресторану вела одна-єдина необхідна дорога. Якщо дівчисько не витримає, перелякається чи передумає чекати на нього, їй доведеться повертатися цим же шляхом: втискаючись у дерева на узбіччі, тіней сахаючись. Машина мчала по осьовій, на весь світ розбризкуючи осьову; неонові зблиски залишилися далеко позаду. Він розумів, що шансів небагато, — дівчинка сама-одна, на пустирищі, вночі; ніякий притулок, ніяка щілина не вбереже від пустирищників нічних; то хай пропаде він пропадом, трофей проклятий, треба було одразу їй повернути! Але тоді, коли вони прощались, йому здавалося, що дівчинці небезпечно залишатися з Кулею. Будь-який нічний перехожий, забачивши коштовність, приріже дитину і віддасть сяйливе чудо за гріш баризі. Зарази люди!

Вона дуже квапилася. Вона вибігла на проїжджу частину назустріч машині, якимось чином чи то впізнавши, чи вгадавши у пасажирі Богуна. Можливо, дівчинка відчула близькість Кулі, зачула її магнітний голос і, забувши про все, кинулася до свого скарбу. Гальмувати було вже пізно, і все ж таки водій вдарив ногою по педалі. Огидно верескнули гальма; наближалися, засліплюючи, фари зустрічної вантажівки; Богун закричав і, відштовхнувши водія, схопив кермо, різко вивернув його наліво; машину занесло, зовсім поруч промайнуло розгублене обличчя дівчинки. Жахливий бічний удар жбурнув лімузин на узбіччя. Машина перевернувся; спалах, грім; світ розколовся; пітьма.

День метеликів

У вікні чомусь висів дивний, неможливий пейзаж. Ніч у холодному світінні. Зелені тіні будинків. Він дивився крізь скло, дивуючись тому, як змінилося планування кварталу, — такі будинки стояли тут двадцять років тому, у часи його дитинства. Як я потрапив сюди? Я знову тут живу? Ну звичайно, я викупив, оселився… як я міг забути… — скло загадково посміхалося. Він відмахнувся від цього страшного факту, навіявши собі, що прозоре щось, звичайно ж, не здатне ані посміхатися, ані ридати, ані як-небудь ще виявляти свою подобу, отже — увижається мені… а от ті жахіття, які діялися там, за вікном, навряд чи могли привидітися.

Шарудів пісок, з неба всипаючись; пісок, пухкий, немов сніг, укрив подвір’я й провулок; пропечене небо, підгорілі зорі; зорі іскряться й товчуться, танцюють, згасаючи; маятником хитається місяць, весь у жилах і в тонкому жовтому пухові. Промені, які б’ють із неба, розпухають далекою загравою, від якої багрянішають хмари; лемент, придушений звуками піщаної заметілі, перестає бути страшним, у ньому більше немає безнадії, у ньому тріумф; сплячі тріумфують, стікають довгим здушеним криком, вітаючи темну хмару над головами; хмара ковтає одну за одною божевільні зірки, які відкадрилюють непристойні танці над божевільним світом; хмара неохопна, вона насувається невблаганно і навдивовижу швидко, і чітко окреслений край, фронт цього настання, вогненним зиґзаґом розтинає світ.

Хтось піднімався сходами, що ведуть на горище. Він озирнувся. Тихі, вкрадливі кроки. Притулився плечима до стіни. Огидно, — думав він, — вони всюди знайдуть. Проти цих паралізатор безсилий. Він мало не вистрілив у маленьке тільце, що виникло над сходами. Тільки блискавичний рефлекс професіонала врятував маля. Завжди точно знай, хто в тебе на лінії прицілу.

— Тату, ти мене кликав?

— Ти навіщо на горище залізла? Серед ночі?

— Я почула поклик…

— Я тобі дозволяв? — ще один рефлекс: застерегти, вкарбувати у свідомість… батьківський ремінь — джерело мудрості… ремінь — непедагогічно, я й голосом можу — так, щоби на все життя.

І, змінюючи тон, випереджуючи неминучі сльози:

— Ні, я не кликав. Тобі здалося. Це за вікном п’яні дядьки кричать. Вони дому свого ніяк знайти не можуть. Злякалася? Занадто багато п’ють дядьки, погано їм, животики в них болять, в очах їм туманиться, от і кричать.

— А чому мами немає?

— Ну що ти, мама спить, там темно, ти просто не роздивилася.

— Тату, я боюся.

— А ми разом зійдемо вниз. А хочеш, тут спи. Зі мною. Дивися, як смішно: просто на підлозі, на матрацах, ніби в лісі ми. Пам’ятаєш, як ми з тобою в лісі ночували?

— Так. Лише тітка Зая говорила, що в ліс ходити не можна. У лісі вовки живуть і тіні.

— Ну, з татом таки можна. Я не гірше ніж тітка Зая, знаю, що можна і чого не можна, правда? Все, заплющуй оченята.

Вона заснула вмить, обм’якла розслаблено й заснула.

Хтось холодними пальцями торкається до хребців. Дотики ніжні, як поцілунок п’явки. Між лопатками. Місячний промінь. Місячні п’явки. Сверблячка в спині, в самому центрі спини.

Холодно. Закутати ще й у покривало тепле. Зігріти. Попідтикати, щоби уві сні не розкрилася. Білосніжка моя.

Тепер — амулет. Він тут, за древньою скринею, біля самої стіни.

Він вийняв із непримітної щілини між дошками підлоги маскувальні планки, ударом кулака вибив кріпильний клинець — той вилетів разом із цвяхом — і повернув дошку. Куля, звичайно, нікуди не поділася. Вона зробилася гарячою, точніше — пекучою: долоні пекли, як від кропиви.

Кулю встановили біля сплячої. Кращого охоронця не знайти.

Тільки після цього він спустився униз, у тьму тьмущу рідного дому.

Зійшов униз — і розгублено зупинився. Незнайоме місце… пітьма мені не завадить, вистачить і зеленого відсвіту зі скла над дверима… речі звичні, обстановка не змінилася, однак — чуже все… Імітація, морок… от тобі й маєш! дверна ручка ліворуч, а не праворуч!

У спальні нікого не було. Він увійшов, але потрапив не до спальні, а до маленької кімнати, яку звали «оранжереєю» за те, що ясного літнього дня у ній жило сонечко; найперші спогади пов’язували його з цією кімнатою — він, здається, тоді й ходити не вмів іще… а братик не те що ходити, — сидіти не вмів. Весняний цвіт на підвіконні… вишня? Ні, яблуня, маленькі червоні яблучка — «райські», білі квіти, пелюстки, як сніг… райські яблука… адже ж було! — заперечив він запекло. — Нікому не знищити того, це вже відбулося… я був народжений… слід у часі… назавжди!

Вікно чомусь розмістилося праворуч. Воно тепер повернене в сутінки. Якщо, звичайно, сонце не перекинулося на той, інший бік. Нісенітниця. Такого не буває. Небесні орієнтири не вводять в оману.

У коридорі він зрозумів нарешті: все в будинку дзеркально перевернулося. Дивно, горище залишилося колишнім… Він розшукав вхід у спальню. Дружина посапувала вві сні. Ось і ти, згубо наша, нікуди ти не поділася. Він підійшов, щоб доторкнутися, погладити, відчути як-небудь — і відсмикнув руку. А раптом закричить. Прокинеться з переляку, закричить. Прокинеться, злякається, закричить, на мене глянувши… що за шалена думка… малеча… малеча не стала б розмовляти з тінню, вона б тоді заніміла чи заверещала… але чутливо, тривожно спала дружина, й він не ризикнув: підійшов до вузенького, порожнього ліжка малої, сів, примостився абияк. У теплу постіль. Незабаром світанок. Протриматися. Час лікує, — шепотів він, заплющивши очі й намагаючись не заснути. І все-таки відразу заснув — немов посковзнувся.

Снилося недобре. Щось темне валиться на них. Коло. Коло в небі. Бездонний колодязь — ми падаємо в нього всім світом. Не треба. Прокинутися!.. Я знаю, що я сплю. Годі марудитися, розплющуй очі! Ну спробуй! Ну тоді хоч ворухнися… Рух будить.

Він спробував сісти. Немов за волосся себе піднімав. Боляче, нерозумно і марно. Навіть подих мені не підвладний. Диви-но, я зовсім не дихаю. Позбувся цієї звички. Бездиханний, нерухомий. Мертве тіло.

Він розплющив очі — він відчував, що йому вдалося розплющити очі. От тільки бачити він теж розучився. Кілька тіней у зеленому світінні. Силуети. Він лежить на твердому, навколо — стіни… де я? Куди занесло мене цього разу? На твердому. Але віддалік — ліжко, і він згадує, що на ньому спить жінка, яку треба впізнати. Впізнати. Рухатися він не може, але може доторкнутися, тепер він може торкатися до всього: до тіней і силуетів — тіні і силуети стають доступними. Доступними, якщо побачити їх. Цього разу мене занесло в знайомі місця, — думає привид, — але в які місця? Кому вони знайомі? Хто з нас дихав цим повітрям? Хто з Мене зумів не забути ці часи? Навіщо Мені ці часи?..

До чого болісне заняття — згадувати. Доторкнеться — пригадає. Гнучкими, як змії, руками відчуває тепло її тіла. Руки, груди. Залишаючись на місці, на твердому — у хисткості тіней і силуетів — вівтарі, у стовпі зеленого вогню. Не ворушачись. Не дихаючи. Жінка прокидається: їй це простіше простого. Соломинка. Рятівниця.

Не розгледіти нічого в зеленому вогні, у плазмі крижаній.

Йому треба почути голос. Він запитує:

— Хто ти? — глухе бурчання. Він розштовхує:

— Скажи, ну скажи, хто ти?

— Та я це, я…

Голос як голос. Живий. Він заспокоюється. Рятівниця витягне його. Вона знає: у ньому ще жива душа. Потім він у тривозі охоплює щупальцями її плечі: вона не помічає, що з ним сталося! вона його не бачить, він розчинений у сяйві…

— А я? Подивися на мене: хто я такий?

Відчуваючи, що перетворити на жарт своє дурне запитання вже не вдасться, гнівно додає:

— Не гмукай! Кажи відверто: хто я?

— А ніхто! — роздратовано озивається Неупізнана Жінка. — Тебе, якщо хочеш знати, узагалі немає. Любий, ти мене трафив! Ти постійно мені снишся! Ти холодний, як спрут, мовчазний, як ящірка, і ти мені вже набрид. Ось так. Немає тебе!

Ось так. Немає тебе. Немає — і все… Він відокремлюється від свого носія, зіскакує на ходу, хвацький вершник: цю шкапу загнано, вона йому більше не потрібна. Він бачить усе очима шкапи: тісна кімнатка, шафа в головах, стіл у ногах, купа одягу на сусідньому ліжку, немає там ніякої жінки… Прокляття!

Стрибком, розпластавшись, вислизає він у криво усміхнене вікно, залишивши донорське тіло — цей замаскований під тіло труп — на кризі вівтаря. Стрибком у скло, у зелений світ, де гігантський змій здіймається над рівниною, по вінця заповненою людськими черепами. Він ширяє над усім, байдуже дивляться на нього повітряні звірі, вовтузяться над черепами переплетені тіла з вишкрябаними душами, міркує про щось Завіса, і гидотні лики померлих, немов у дзеркалі, відбиваються в ньому.

Опівночі — глухо пробив за стіною древній годинник, якого Богун не пам’ятав, про який, звичайно, нічого не знав, — у плюскотінні дощу, у шелесті листя пролунав заклик; спалахнуло раптом у небі; він піднявся — однаково не спалося, адже більшу частину дня він провів у забутті — підійшов до вікна і побачив, як зграйка ангелів, відсвічуючись у молочних хмарах, не поспішаючи перетнула небесне склепіння; він довго стояв, невідривно дивлячись на гаснучий слід, і ця слабка рожева смуга здавалася йому ниткою-дороговказом.

Свідомість повернулася майже відразу: крізь кров на віях побачив він червоні вогні вантажівки, що віддалялася. Еллі, цілком неушкоджена, аж сопучи від натуги, намагалася витягнути його з перевернутого лімузина. Богун, насилу долаючи біль, вивалився назовні. Він відбувся забитими місцями, але водієві вже не допоможеш. Блюзнірська думка: їм пощастило, свідків не буде. Хлопець за кермом зробив усе як треба.

Богун теж зробив усе як треба. Позаду гримнув вибух, пустирищем розбіглися жовтогарячі тіні й обернулися на світло, зблиснули вікнами далекі хутірські хати. У цей час вони вже піднімалися на пагорб. Еллі усе торочила про якусь чарівну вежу і дорікала Богунові за те, що він залишив її маму на розтерзання ескулапам. Еллі звинувачувала його в тому, що він забрав у них чарівну Кулю. Бідне дитя, яке начиталося щасливих казок.

Куля, зрідка розжарюючись до багряного, просвічувала крізь хустку, і в такі моменти Богунові здавалося, що все-таки найрозумніше — постукати в будь-які двері і, назвавшись двома дурними городянами, безталанними любителями пролісків, попроситися переночувати. А хто ще? Рідна, звичайно! Наша мамуся нас уже зачекалася, правда ж, Еллі? — Тихіше, шановний, ви цікаві як баба, не про все можна говорити при дитині!

Богун пояснював ці прагнення переможеного примхливою натурою поганки-Кулі та власною невпевненістю. Можливо, йому передався страх Еллі. Дівчинка трималася добре, от тільки лихоманило її, й голос уривався.

Богун стогнав і метався вві сні. Хотілося згадати — зараз, негайно — чим завершився нічний марш-кидок. Але Митар… ні, Богун, я — Богун! — міг тільки здогадуватися про це. Здається, над ранок повалив сніг, і вони, зачаївшись у неглибокому яру, грілися біля вогню; здається, він знайшов потрібних людей і залишив дівчинку у відносній безпеці, не забувши захистити її правдоподібною легендою…

Богун знав, що вчинив так, як і мусив учинити.

Він прокинувся дуже рано, пам’ятаючи про прийдешнє. Піднявшись, занурився в неяскраве світіння обрію й опинився по пояс у досвітку.

Досвіток, усміхаючись, дихав далекими прозорими хмарами, піднімаючи дедалі вище над землею ці бронзові осяяні небесами завихрення; зірниця, як кінська грива, розвівалася по вітрі.1 Сон, кружляючи і зморщуючись, як проколена кулька, полетів у минуле; Богун ще раз глянув у вікно, ніби боявся розгледіти вдалині гігантську долоню, яка торкається світу. Але ні, боги вдавали, ніби їх немає. Світанки в червні втрачають будь-яку стриманість, подумав він. Гасають вони планетою, як руді гривасті коні. Безсмертні коні, впряжені у сновидіння.

Він усе-таки ввімкнув настільну лампу, було ще надто темно, нічого не знайдеш тут без освітлення. Дружина почала перевертатися.

— Час, — сказав він напівголосно, — зараз будильник протеленчить.

— Ні, — відповіла дружина, не розплющуючи очей, — ні, потім!

Тріпочучи крилами, закружляв перед лампою невеликий сіро-коричневий метелик, вдарився об скло і гнівно злетів до стелі.

Він пішов на кухню — дзижчати кавомолкою. На холодильнику сидів і з цікавістю витріщав на нього очі-маківки ще один метелик, такий самісінький. Чи той же. Світало неймовірно швидко, напівморок струменями перетікав із кухні та спальні в передпокій — він і там увімкнув світло. І вже не здивувався, знову помітивши метелика, який спурхнув.

— Крила обірву! — пригрозив він йому і всім їм одразу. А собі скомандував:

— Під душ — марш!

Коли він знову зайшов до спальні, будильник, салютуючи, вистрелив короткою чергою. Богун перервав його істеричну трель, клацнувши по кнопці. Відчинив вікно і вагомо, зумисне голосно запитав у сплячих:

— Шановні сліпоглухонімі! Погляньте і скажіть: чи ви що-небудь чули?

— Звичайно! — заявила дочка.

Сівши на ліжку і навіть не намагаючись розплющити очей, вона навпомацки шукала своїх дітей. Плюшевий Бетховен, як і належало вірному псові, уже не спав і був готовий до бою; Степашко, однак, зовсім по-свинськи спав, розпластавшись поперек ковдри. Як, зрештою, і люба дружина, яка наполягла на ранньому прокиданні, пояснивши їм усім разом і кожному зокрема, наскільки корисна і на ноги помічна енергійна прогулянка по свіжій росі, раз уже випало їм уставати посеред ночі через чоловіченька непутящого і тягтися десять верст на збіговисько. Богун не сперечався, йому Що? Йому, звісно, тільки на користь піде прогулятися. Але й проти таксі він не заперечував би.

— Рота, підйом! — закричав Богун.

Донька, далі оглядаючи щось своє, надзвичайно цікаве, що відбувається за заслоном тремтливих повік, зіскочила з ліжка і встала у стійку «струнко». Її стройова навичка — пам’ять про улюбленого дядечка. Братик мій — людина героїчна; він зараз, і дуже до речі, у таборах; він майже не з’являється удома, ця обставина виявилася теж до речі.

Він обірвав зайві думки і гаркнув:

— Чудово, рядова! Сорок п’ять секунд, і я бачу вас одягненою!

— Слухаюсь! — дзвінко відповіла дочка, примруживши праве око: а раптом сон усе ж вдасться додивитися. Богун, насупившись, злодійським басом проголосив:

— А той, хто, значить, серед нас тут і далі спить, той, значить, не друг нам, не товариш, а соня-засоня!

— Це мамуня! — захоплено здогадалася мала. — Мамуня — соня, мамуня — соня!

— Р-рядова! Застебнутися й умитися! І на кухню — кроком руш! — водночас, на краєчок ліжка присівши, взявся він із досинаючої дружини ковдру потихеньку викрадати.

— І тому, значить, не кава у ліжко буде, — примовляв він, — а різки привселюдні за найвищим розрядом!

— Та чого ви причепилися всі! — запхинькала жінка, перевертаючись із боку на бік, немов на вогні її присмажили. — Ну що за біда: серед ночі пертися кудись… самі їдьте! Я спати хочу.

Богун смикнув сильніше, і тоді вона, дедалі більш люто змагаючись із осатанілою ковдрою, вперше розплющила очі.

— Боже! — закричала вона. — Ми запізнюємося! Що, не можна було сказати?

— Процес пішов! — підморгнув він дочці, яка все ще метушливо нишпорила по спальні в пошуках акуратно складеного з вечора одягу. — Ось зараз наша матуся виговориться — і дасть нам усім чосу! Ми за нею і не вженемося. Ти не поспішай: поспішиш — людей насмішиш. Ще є час. Іди вмийся.

Він надумав поснідати, зліпивши чотириоку яєчню. Дами навідріз відмовилися, пославшись на біоритми і розташування світил. Цієї надто ранньої пори їм не хотілося займатися нічим звичним; їм не терпілося вийти назустріч пригодам і прокинутися по-справжньому в росі, у золотому сяйві, у чарівній свіжості світанку. Тужно застрягнувши десь на підступах до третього ока, Богун збагнув їхні резони: що вдієш, біоритми.

Метелики уважно дивилися на його муки, немов проводили в себе на холодильнику таємне голосування. А чи їдять метелики яєчню? — запитав він сам у себе. Більше ні в кого було питати: дами, відштовхуючи одна одну, чепурилися біля дзеркала. Йому видалося, що метелики, які обурено спурхнули, — його таємні агенти; він навіть розчув їхній гнівний шепіт:

— Ні, нізащо!

— Шизохренія, — визначив Богун свій стан. — Спокійнішим будь, простішим, не звертай уваги, це тільки приказка…

Вікна будинку, що встав до них торцем, — усі верхні поверхи — раптом спалахнули вогненними відображеннями зірниці. Деньок буде — вищий клас. Провести їх — і відразу ж зранку до лісу, поки народ усе підряд під корінь не познімав. Гарний у нас ліс, домашній і цілком безпечний, абсолютно земний, до людей прихильний. Кажуть, уже чорниця доспіла… рідкісне літо, спекотне і безхмарне. Таке, як колись. До подій.

Вони ж і не підозрюють, що мене з ними не буде. Радісно їм, легко. Чи все-таки підозрюють? У дружини моєї інтуїція — дай боже. Але не стрималася б вона, неодмінно сказала б. Я ґрунт підготував: торочив щось там щодо грошей і ремонту… ні, їй і на думку не спаде, що я міг би добровільно відмовитися від поїздки на материк. Нічого, зішлюся на ремонт. Ремонт — явище негостре і невиліковне. Як краще: дорогою пояснити, щоби встигли перебіситися і скоритися, чи просто на місці, біля автобуса? Ексцеси можливі; та все-таки доведеться відкласти, бо час уже підганяє. Ніколи стосунки з’ясовувати.

Сумка на диво легка. Друга — полотняна — важить майже стільки ж. У ній тільки дорожні запаси… дівчинці бракуватиме звіряток, — зрозумів він із запізненням і з досадою. — Вони ж думають, що це — тижнів на два, як звичайно; вони ж не знають про основне.

Дружина, енергійно крокуючи вузенькою примхливо звивистою стежиною, крутила головою на всі його прохання передати йому й другу сумку: спортивність свою чудову виявляла. Небо стало блакитним і бездонним; шиби на південному заході палахкотіли сліпучим полум’ям відбитого сходу сонця; жовтогарячі блискавки часом миготіли на місці блискучих антен і водостоків. Попри те, що вони рухалися в обхід новобудов-недобудов, і місцевість здавалася зовсім заміською, багато городян уже — чи ще? — вешталися поруч із будинками; Богун подивувався їхній неймовірній витривалості. Очевидно, настала тимчасова рівновага між тими, хто вже встав, і тими, хто ще не ліг. Перші бадьоро і трошечки отетеріло пересувалися серед палахкотіння та свіжості, ніби вирулюючи на злітну смугу; другі ж тихо пленталися безлюдними тротуарами і непевно розтікалися пустирем, короткими стежками прямуючи до будинків, які рожевіли віддалік. Поки дійшли до траси, бадьора спортивна злість дружини перетекла у сферу міжособистісних відносин; він відібрав у неї сумку, обізвав їх черепахою та равликом — відведений на дорогу час несподівано вичерпався, доведеться бігцем бігти, бо спізнюватися сьогодні в жодному разі не можна.

Богун оголосив старт забігу («заради життя», — вирвалося, в нього ненавмисно). З губ злетіло. Як і належало сподіватися, донька помчала уперед з усією доступною їй спритністю. Богун зайняв проміжну позицію, намагаючись не відстати від дитини і водночас не надто відриватися від обуреної дружини. Асфальтом тупотіти було веселіше, світ відновився, і вони підкотилися до місця збору майже в призначений термін.

З тильного боку пам’ятника зібралося чоловік тридцять; багатьох він знав. З’ясувалося, що автобус запізнюється. Ніхто не демонстрував свого знайомства з ним: так було домовлено. Він нашвидку оголосив про своє тверде й остаточне рішення залишитися. Він повинен відправити їх удвох, самих, без підневільного татка-чоловіка, бо підневільному раптом навішали термінових хвостів… дочка округлила очі — уявила собі… навалили різних спішних і незакінчених справ. Він мотивував своє рішення роботою, ремонтом та небажанням заглиблюватися в проблеми тестя, який ці проблеми немов колекціонував і залюбки звалював на зятя; дружина, яка цілком поділяла побоювання Богуна, все-таки осудливо морщилася з огляду на аж таке відверте нехтування синівськими обов’язками. Вона ненав’язливо поцікавилася, як саме називається його справа і чи вона, бува, не блондинка; згадка про ремонт відбилася в її очах відблиском якихось дуже інтимних сподівань; фінансових проблем ніхто не торкався. Усе було зрозуміло без слів. Тепер, мабуть, нам вистачить і на проживання, і на покупки, — думала вона, переконуючи себе в розумності його рішення. — Тепер нехай сам викручується як знає: удома — все виметено.

Усупереч сподіванням, дочка теж не засмутилася. Думками вона вже була в дорозі, а тимчасова відсутність тата було звичною і зрозумілою обставиною, пов’язаною з його важливою, чудовою роботою. Тато захищав усіх дітей і дорослих від чаклунів, чортів замогильних і непробудних п’яниць. От молодець який! Його затримка дозволить йому врятувати кого-небудь. Виявлення Мутацій і Загальний Нагляд — ці слова завжди пишуть з великої літери — ніколи не дозволить образити маленьких дітей. Відлучки тата були неминучим злом, яке, зрештою, завжди зникає після веселого гучного повернення і обертається подарунками, маленьким святом возз’єднання родини. Така вже недоладна в нього доля, у цього дурного тата.

Автобус викотився на площу на повній швидкості, — світлофори ще сонно блимали жовтими очима, та й руху майже не було, — і відразу всі почали прощатися. Богун не став чекати відправлення. Він геть ні про що не турбувався: усе, що треба, вже було продумано і виконано. Кивнув у відповідь на жести, якими його просили йти вже, і таким самим робом — трасою — рушив назад. Не хотілося, щоби дружина розгледіла в його очах що-небудь не те. Усе владнається, дайте час. Не варто ризикувати близькими людьми. Там, на континенті, вони будуть у безпеці.

Треба абстрагуватися від усього цього. Зробити над собою зусилля. Усе йде за планом. Не забути хоча б Бетховена їй відіслати. Ото радості буде… Диви-но, тролейбус попутний трапився, щойно з парку. Підбігши, втиснувся він у збіговисько лісовиків і рибалок, похмурих громадян у чоботях і штормівках, і за кілька хвилин домчав пустельною трасою до мікрорайону, де разом із всенощною молоддю, що клювала носами, вийшов із тролейбуса прямо в широке поле.

Удома він подивився на будильник. Лише пів на шосту; щоранку втрачаю я дорогоцінну красу; ні, справи почекають! одягтися, взутися — і вперед, за грибниками! Він зазирнув на кухню, сподіваючись знайти трохи кави. Трохи кави було б дуже до речі; тільки звільніть мене від захололої яєчні — ніколи й нізащо! Я собі потім супу нашвидкуруч зроблю. Я не такий-то простий і ціную насолоди холостяцькі… скільки ж їх тут, метеликів зальотних?!

Богун одразу ж розгледів з дюжину крилатих істот, які пурхали у повітрі. Потім знайшов ще: по кутках вони ховалися, внизу біля ніг його кружляли, від їх нервового тріпотіння рябіло в очах. Він схопив кухонний рушник і взявся виганяти метеликів у вікно; він не помітив, щоб вони давали себе вигнати, однак метеликів раптом не стало. Зовсім не стало. Ніби розтали вони. Мімікрія?..

Усе живе вміє маскуватися й одне одного ошукувати. Тепер метелики розташувалися в передпокої. На меблях, на стінах і стелі. Але не абияк, а строго за ранжиром. Навколо кожної помітної особини прилаштувалося кілька дрібних підлабузників. Помітні особини, своєю чергою, базувалися неподалік від вождів — нечисленних метеликів-гігантів, які сірими плямами позначали вузли великочарункової сіті, що намітилася, регулярного візерунка, який нагадав Богуну зріз живої тканини під сильним збільшенням. Він знизав плечима: шизунець тривав. Це, очевидно, зовсім неминуче в його ситуації. Неприємно, звичайно… Завмерши, вдивлявся він у ворушіння на стінах і стелі. Самці і самки, — вирішив він раптом. — Ті, що сидять і міркують, самці; а ті, котрі ліктями працюють, самички… або навпаки. — Але навпаки — це навряд! — обурилося його чоловіче єство. Одразу видно: центральні сидять де треба і про справу дбають; а ця дрібнота язичками чеше, одне одного підкусує, зовсім як у житті… Думка ця, через недосипання, видалася йому глибокою й у чомусь корінною. Його охопив захват від несподіваного виявлення настільки універсальної ознаки, що розділяє «інь» і «янь», і негайно поширив ідею на інші об’єкти світобудови. Справді: нерухомі, як аксакали, ядра атомів, а навколо — взаємодіючі хмари контактних силових полів, сонм частинок, які відштовхують одна одну. На гарем скидається. Або — сонце, що міцно тримає в гравітаційній вузді підлеглі планети. Знову гарем, це ж треба! Словом, усюди дуалізм і протилежність статей. Скрізь явна диспропорція, навіть у метеликів цих дивних. Тільки ми з тобою щось надто вже замоногамилися, — сказав він своєму відображенню в дзеркалі. Відображення кисло посміхнулося і солідарно йому підморгнуло.

— Несправедливість! — повідомив він двійникові. — Треба вчитися в природи. Розкріпачуватися треба.

— Це можна виправити, — погодилися стіни. — За належного тонусу, за відсутності протипоказань…

— Можна виправити? за відсутності?.. Ох ви талалайки! Вчити мене надумали!

Рішуче змахнувши рушником, Богун, агент Нагляду, підняв руку на живу ілюстрацію єдності й боротьби протилежностей. І завмер, здивовано розглядаючи стелю. Метеликів не було. Жодного. Ніде.

— Та що ж це, привиділися вони мені? — бурмотів він, бігаючи по кухні. — Куди ця чортова комашня поділася? Побачу — вб’ю! — пообіцяв він комусь.

І тут погляд його упав на годинник. Було за п’ятнадцять дев’ята.

Він постояв у задумі — думки, як і метелики, випурхнули в далечінь невідому — і підійшов до телефону. — Час крадуть, — думав він, — з-під носа крадуть. Попередити своїх? Ні, рано. Можливо, це локальні наведення. Випадковий постріл… Думки не хотіли повертатися.

Коли не треба — лізуть, товчуться; а знадобилися — не стало раптом. Передчуваючи недобре, увійшов він до спальні, й, цього разу спокійно, без зайвих нервів, прикрив за собою двері. Так і є: сюди переметнулися. Погойдуються, склавши пластиночками крила. Сірі хвилі біжать шпалерами, гальмують свідомість, присипляють… Він стрибнув, як тигр, і рушник гучно мазонув по стелі, змітаючи пил з вапна. Здійнявся вихор. Повітря потемніло, рушник пропелером вгризався в живу хмару. Метелики вислизали з незбагненною швидкістю. Сплеск — ніби камінцем у воду — і вони зникли. Усі відразу.

— Спокійно! — сказав він шафі. — Чудес не буває, правда?

Шафа не відповіла.

— Якщо комахи зникли, отже… — як продовжити, він не знав, і тому взявся думати розумно та тверезо, як і личить думати в найнеймовірнішій ситуації освіченій людині. — Отже, кудись вони поділися. Куди поділися? І навіщо? За вікном ховаються! — вирішив Богун. — Звичайно: зовнішню стіну обліпили, до сонця крильця розвернули… Перевіряти здогад він не став. За вікном, і ніде більше!

Отже, я зачиняю вікно… так, виконано… І, отже, виходжу зі спальні в порожній передпокій, правильно? — Шафа заспокійливо хитнула йому. Позіхнула розчиненими дверцятами. Богун потоптався, дивлячись на дверцята, потім розгублено і з острахом зазирнув усередину, але нічого цікавого не знайшов він у ряді суконь. Антимолем там пахло і парфумами. Він про всяк випадок замкнув шафу маленьким блискучим ключиком і, затамувавши подих, вислизнув у передпокій. Вікторія! Порожньо!

Він зайшов на кухню, зайшов у зал, закрив скрізь вікна. Ніде жодних крилатих, лише за балконом мигнула пара стрижів. Ого! Та невже вже одинадцята? Скільки часу втрачено! Штани старі де? Де мої старі похідні обладунки? Ціпок лісовий, меч грибний, щит протимоскітний…

Насвистуючи, ввійшов у спальню, щоб перетрусити речі. І завмер на порозі, втупившись у рухоме місиво. Повітря кипіло, чулося низьке гудіння, як від високовольтного трансформатора, — сотні й тисячі метеликів у суцільному миготінні породжували пружні сіро-коричневі струмки, що б’ють вітерцем в обличчя. Хоровод просто перед ним закручувався за годинниковою стрілкою, а трохи далі, за тремтячою люстрою, другий вихор хоробро обертався назустріч першому; по всій ширині кімнати, огинаючи ріг шафи і високу етажерку, крутилася жива вісімка. Дві смуги метеликів обрамляли її по вертикалі: біля колін Богуна і вгорі, під самою стелею.

Тоді він, намагаючись не хвилюватися, влігся і спробував розслабитися. Він не відводив очей від круговерті, що набирала розмаху і швидкості, і думав тільки про приємне. Про суниці лісові, які цієї миті дотоптують жадібні авангарди трудящих. Про ремонт, покликаний скрасити його відхід у проект. Проект отримав дивну, дикувату назву: «На Богуна і звір біжить». Після безпам’ятства й вимушеного лікування Богун погано розумів суть цього проекту і свою роль у ньому; він знав, що роль його — основна, і йому досить буде пам’ятати, що він виконує функції контактера. Контактер — це більше ніж польовий агент. Це черговий щабель його зростання.

А ремонт цього року став насущною потребою. Треба було сховати видерті кігтями шматки штукатурки і сліди іклів на бетонних стінах. У кицьки Мальвіни, що втекла навесні в ліси й по дорозі ледве не задерла безвинну догиню з четвертого під’їзду, ще минулої осені проявилися глушинські звички. Поки можна було приховувати — приховували. Господиня догині, крім оплати послуг ветеринара, зажадала винагороди за мовчання; Богун із превеликою зловтіхою прогнав її. Знайшла чим лякати! Сьогодні лише хиряві аристократи зі столітнім родоводом ще так-сяк зберігають чистоту генотипу. Інші брати менші давно вже в ліс дивляться.

Він відчув співчуття метеликів: бідолаха, це так нерозумно — тримати вдома хижака, прив’язуватися до хижака!

— Самі хижаки! — обурився Богун. — Ми її котеняточком узяли, не більшим за болонку! Донька ніяк забути не може, все по дворах нишпорить.

— Скільки звіра не годуй — не на пожиток годівля! — зашепотіли метелики. І дурним сміхом розсипалися по стінах і речах. Їх було стільки, що вони зайняли всі доступні для огляду поверхні. Не погидували й Богуном: розсілися на штанах, на сорочці. Він вирішив не помічати зухвальства прибульців і спокійно обдумати майбутній ремонт. Ці миршавці не небезпечні йому. Вони малі, життя їхнє коротке, інтереси — нецікаві… спершу прибратися треба, розставити все зручно. Здерти всю гидоту зі стін, оголити їх. Заліпити… заліпити мої оголені стіни цим, ну, знаєте, біленьким таким…

Засинаючи, Богун перейнявся діловитою рішучістю домогосподаря і вві сні — на самому початку сну, там, де ява межує з далекими блискавицями чужого світу — вже бачив себе бадьорим, пропотілим, від голови до ніг заквацяним фарбою та клеєм. Метелики, розчинившись у жаркому сонячному промінні, залишили після себе прозорий, ледь помітний туман — не туман, а так, невагоме марево — і запах квітів, що ростуть на іншому березі.

Яким чином довідається він, прокинувшись, де він? Чине визначається його місцезнаходження першим-ліпшим спогадом про один із прожитих днів — спогадом, який, у результаті випадкового ходу думок, стає поточною реальністю і далі самостійно визначає розвиток подій? Він дивився, згадував і марно намагався вгадати, що з побаченого треба віднести до реального світу, а що — до спогадів. Нарешті підібрав вінслово, що однаково пасувало до всього довкола, і, заспокоївшись, почав називати світ сновидінням.

За час його відсутності хтось побував у квартирі. Зникла ручка, якою він користувався для написання звітів; ніяк не знаходився особливий шматок мила з різким запахом, після якого руки мають обсохнути під теплим повітрям (у жодному разі не витирати їх рушником, щоб не пошкодити захисну молекулярну плівку).

Помізкувавши, він дійшов висновку, що зникли також члени його родини: дружина і дочка. Він не міг їх згадати, але знав, що ще вранці вони були тут.

Ще не міг він пригадати, що за день такий видатний нині, і як він, Богун, — а чому Богун, адже моє ім’я Митар? — прожив цей день. Митареві — Богуну? — здавалося, що з ним не все гаразд. З ним або зі світом. Немов хтось величезний зім’яв і відкинув убік те, що становило його життя, і тепер його доведеться починати з нуля.

Реальність зламалася, на її відламах відбилося дивне. Генератор часу — машина, що виробляє секунди і століття — був зупинений; хвилинна дрімота оберталася на довгі порожні дні; насичені динамікою дні після пробудження виявлялися хвилинним сном.

Календар, годинник, магнітна стрілка — нічому тепер не можна довіряти; місця і часи змішалися, утворивши круговерть.

З-за рік, з-за лісів прилітали птахи-сновидіння. Спочатку немовби збоку на себе самого дивишся; потім, непомітно і враз, починаєш бачити інших зсередини, з себе, і ось уже тисячі життів, сірих метеликів, кружляють у душі. Він сам у багатьох іпостасях; фатально прирослий до його свідомості Митар; інші знайомі та незнайомі люди. Похмурий на вигляд тип на ім’я Бич. Тихий і страшний чаклун Гудвін. Загадковий Рунін, співмешканець бездітної неприкаяної Татіанни. З ним Богун звів далеке знайомство вже потім, після того, як його самого врешті-решт знайшли в чужій, покинутій мешканцями квартирі і, зв’язавши, транспортували в Центр інтенсивної реабілітації та корекції. Татинка, вихователька Центру, стала для нього покаранням і надією; безжалісною дресирувальницею і ніжною сестричкою.

У дивній, мінливій, пунктирній повсякденності він то залишався наодинці зі шерехами і голосами невидимок, то-’ знову поспішав на дзвінок. З’являвся — на жаль, ненадовго — покійний дід. Діда свого він любив і радів його приходу; але; той, хто приходив, завжди виявлявся; набагато молодшим від того чоловіка, — якого пам’ятав Митар (чому я так себе? називаю? — здивувався Богун). Чоловік: цей — новий, змінений — був пов’язаний з іншими людьми, навряд чи відомими Митареві; вони приходили до діда, зчиняли галас, їли-пили, розмовляли про незрозуміле; ще незрозуміліше поводилася бабуня, яка безмірно любила чоловіка за життя, але дивно збайдужіла до нього тепер. Та й дід — суворий, енергійний, інакший — теж не приділяв їй уваги. А Митар почував себе дитиною. Він зовсім нічого не міг зрозуміти: ні вчинків, ні причин і наслідків — усе, що відбувалося, відбувалося поза його життям, а саме його життя розмотувалося як давно відзнята кінострічка і зводилося до несподіваних переміщень між кількома нічим не пов’язаними сценаріями.

Життя найближчих людей протікало за непроникною завісою. З’ясувалося, що його мати, яка давно-давно змінила місце проживання, замешкала тут же, у старому домі неподалік собору, про це йому розповів брат, теж незбагненно молодий, який заскочив зненацька, щоби обговорити з ним перспективи грального бізнесу (так-так! — зрадів Богун, захований у Митарі, — аякже, є в мене братик, загубився десь у всесвіті, з правосуддям розсварившись). Він усе рвався розшукати цей будинок і побачити матір, дивуючись, що вона стільки років мовчала, перебуваючи неподалік, зовсім поруч, під боком, на віддалі всього години ходу; одного разу йому це вдалося. На жаль, вони розминулися: мати саме того дня зібралася до нього в гості, не забувши прихопити з собою дочку, його малолітню сестру, — а сестру він пам’ятав чудово. Вона не раз його відвідувала і якось познайомила його з племінником, своїм старшим сином, який у ті роки ще тільки починав навчання в коледжі. Митар тоді приволік із лісових розкопок бронзову фігурку Амура, захоронену чи викинуту з огляду на деякі невідповідності в зовнішності крилатого хлопчика; зазирнувши в пам’ять Богуна, Митар довідався, що саме цю фігурку він подарував сестрі. Сталося це десь посередниці між її обважнілою дорослістю і швидконогим дитинством, яке так недоречно повернулося, у ту коротку щасливу пору сміху, вроди та легких перемог, про яку сестра чомусь згадувала з підкресленою зневагою до себе самої і своїх тодішніх надій. Здавалося, ніби її минуле, зрозуміле й логічне від заміжжя й до поточного моменту, піднімається з непроглядного туману до сонячного перевалу, яким стало народження сина, — з невідомості, з безодні, від якої треба подалі відійти. Богун, як і Митар, думав, що ті роки — найкращі в його житті; Богунові-Митарю дуже хотілося бодай на день повернутися туди, в молодість, до жвавого цвітіння бузку та жасмину, до сліпучих світанків і густого аромату серпневих садів, до звуків фоно під шелест зливи, до безтурботного, ще нічим не потривоженого кохання, повернутися до тої нескаламутненості, що, як саме життя, дається тільки один раз. А от сестричка — не хотіла. Та — повернулася, всупереч бажанню.

Ява була легкою, як досвітній туман. Ява була простою, як подих.

Він виринув у яву розбитим, ледве сприймаючи реальність. Дзвінок телефону змусив його піднятися. Телефон перестав дзвонити, перш ніж він додибав до нього.

Сліпі дзеркала

Сонце давно перевалило через меридіан і тепер опускалося — без метушні, пригальмовуючи, — за дев’ятиповерхові спини житлових коробок. Масажуючи злиплі повіки, пройшов Богун у ванну — і пересвідчився, що продовжує спати. У ванній висів рушник; узявши його до рук, Богун згадав, що рушник цей давно викинуто. Викинуто тому, що ніяк не вдавалося відіпрати бурі плями, які одного разу з’явилися; згадавши про це, він здригнувся й відкинув те, що тримав у руках, — підступну тварину, яка прикинулася рушником. Сон, то невиразний і прозорий, подібний до привида, то чіткий, як сама реальність, хитався перед очима. Пробудження здавалося ілюзією; можливо, і навіть напевне, воно й було ілюзією, таким собі мультимедійним абсурдом, в якому безперервно цокає будильник, узгоджено рухаються небесні світила, і неймовірним ланцюгом зв’язані події, на перший погляд цілком достовірні.

Далі він довго дивився на безтурботні, в пінистому серпанку, небеса й тихо розмірковував про всюдисущий фатум, пов’язаний з його іменами. Добре, що ім’я — всього лише тінь; тінь залежить від двох чинників — від того, під яким сонцем перебуваєш і якої подоби набуваєш; рано чи пізно настане час змінити ім’я. Та для цього знадобляться добре око і тверда рука.

Реальністю керує логіка. Тут, уві сні, дива, сприймалися як щось належне. Стіни, обідрані та зачищені, симпатично поблискували свіженькими алебастровими латками. Щілини, залиті цементом, ледве вгадувалися; цемент ще не висохнув, а підсохне — і не знайдеш. Будівельне сміття купкою визирало з поганого відра. Усе, як він і уявив собі вчора, засинаючи. На плитці в кавоварці димілася, сотаючись ароматом, гарячуща кава — він торкнувся холодної плитки і трохи здивувався. Стіл, дбайливо застелений скатертиною невідомого походження, був прикрашений букетиком квітів в улюбленій вазочці малої. Вазочку цю вщент розтрощила хвостом Мальвіна. Сталося це бозна коли, всі вже й забули. Закуски, що самі собою з’явилися в холодильнику, надихали, вимагали енергійних дій і енергійних фраз.

— Нап’юся на ознаменування, — пригрозив світу Сплячий, — утрачу обличчя!

Сьогодні день метеликів, — нагадав він собі. — Я спав, не прокидаючись і нікуди не відлучаючись; видіння — просто сни, дурні напівзатерті спогади про той період, коли я був не зовсім здоровим. Захист пам’яті це, ось що. Сни — відстійник застарілих страхів і різноманітних непривабливих речей… У Центрі інтенсивної корекції таке дуже добре пояснюють.

Татинку, сестру милосердя, зовсім не обтяжувала запропонована їй роль, яку вона, як треба було припустити, давно і надійно розівчила, звикнувши дотримуватися її рамок, — але з Богуном чомусь вийшло інакше. Ніжність її стала вимогливою, а роль виявилася маскуванням від підглядачів. Він і сам не знав, чим привабив цю покорительку сердець, володарку снів. Йому заздрили. Богунові не хотілося виписуватися.

Була весна. Дружину про все повідомляли; відвідувачів не пускали; дочка, пишаючись новим умінням, сама підписувала свої малюнки великими незугарними літерами. «Тато це малвіна вона йде додому.» «Тато це мама вона вже не плачи.» «Тато я дуже хочу нса на імя Барсундук.» «Тато це ми за тобою скучаємо.»

Утомившись від неможливого, Богун уже не бував вражений дивовижним. Не до того йому було. Від нього вимагався точний хід. Слова і логіка могли б допомогти. Слова виникали самі, приходили звідкись, відпихали набік безсловесні недодумані думки — він не міг повністю довіритися цим стороннім словам. Логіка? Груба карта місцевості, пласка чорно-біла супутникова фотографія, вона непогано допомагає зорієнтуватися в незнайомих місцях. Але логіка, на жаль, спричиняла найневтішніші висновки. Логіка — сторожовий пес розуму — вишкірялася і нізащо не бажала визнавати верховенство чуда. А отже, Богун був божевільним: він немовби перебував свідомістю відразу в кількох різних часах і не вмів пов’язати минуле з днем сьогоднішнім, щоб зіставити спогади з подіями свого життя або хоча б із вибриками розбурханої фантазії.

Пристосовуючись до змін всесвіту, відчуваючи раптову потребу змінитися й самому, Богун, тридцятирічний службист, який пройшов через вогонь і воду» згадав раптом кручений і недоладний жаргон давньої своєї підліткової пори. Він сказав:

— Чувак! Кльово! Кайфуй, чувак: забашляла рибка золота! Менів-герлиць на сейшен аскну, — сповістив він всесвіт. — Дзвякну, гукну, покличу… Збігати портвейну взяти?

Розглядаючи телефон, він довго думав про речі незначні: наприклад, про те, що чудово розкута мова, якою колись вільно володіло його покоління, розсипалася, перестала бути всеохопною. У ній виникли провали, багато що було віднесено течією, а на поверхні плавало всіляке сміття, яке потрапило туди з наступних часів, усілякі «прикиди» і «тусовки». Несправжні це слова! — з легкою озлобленістю заявив він метелику, що залетів на вогник сигарети. — Справжні — всі в мені! Тільки я їх не пам’ятаю…

— Озирнися! Стільки років опало! — відповів метелик. — Ти все носа до скла тулиш, все тобі хочеться ті палаци чимкраще розглянути, а їх і немає вже. Потяг давно в чужих краях: бай, бебі, бай… Вгамуйся, забудь, не кисни, встань, прошвирнися, підніми градус!

А що? Крилатий діло каже. І забуду. І прошвирнуся.

Богун згадав Грегора. Засумував. Грегор безвісти зник — а був компанійський і безвідмовний. Кощій? Давненько не зустрічав він шефа. Куди їх усіх смикнуло? Він заспокоював себе тим, що сьогодні, відповідно до плану, почав набирати обертів проект. До проекту залучені специ з тіньових світів і практикуючі маги. Хтозна, скільки дивовижного і неможливого закладено в цьому ризикованому задумі?

Наближається гарний червневий вечір, — думав Богун, — чому б і не прошвирнутися, справді? Одягнутися по-кабацьки. Строкату павину сорочку. Ботфорти зі шпорами. Блокнотик перегорнути, зустрітися, зібратися — згадати, посперечатися, покричати один на одного. А виговорившись, урости у нічну тишу. У годину місяця жорстокого і безлюдних вулиць; у годину розкритих крил над рожевою водою. У зосередженні, в шепотінні зір, у чуйному мовчанні посвячених спробувати відреставрувати обвалене…

— Небезпечно! — просигналив йому недремний Страж.

Звичайно, небезпечно. Життя — небезпечне заняття. Нелегка ноша для працівників спецслужб.

У недавньому маренні він відчував себе Митарем — людиною, яка зуміла пробратися в його думки і заблокувати їх. Можливо, цей загадковий Митар і виходив його там, у лісі. Він мені більше ніж брат: тепер він частина мене самого. Я вірю Митареві, він догляне за Еллі. Еллі рано чи пізно віднайде свою маму.

Повернувся він через годину, несміливо здивувався шпалерам, що проросли на стінах, жбурнув у холодильник пляшки; метелики делікатно ховалися по кутках; свіжопофарбовані двері уже підсохли, запах вивітрився. Богун подумав, посміхнувся — і рішуче набрав номер.

— Анно?

— А, це ти, — упізнав його чоловік Анни.

— Я, — погодився Богун.

— Ну і як ти там?

— Влаштовую відвальну вечірку. Відбуваю до похмурого краю… до іншого світу. Втікаю від мирської суєти. Всерйоз і надовго втікаю. Можливо, назавжди.

— Брешеш! — упевнено відповіли йому.

— Брехати непристойно. І немає потреби. Не брешу я. Збереться тісна компанія, всі свої. Приходіть.

— Такі ж мерзотники, як і ти, — повідомив чоловік. — Не сміши. Не роби з мене ідіота! Це твій, — сказав він набік, — сором забув, до себе кличе, — і, знову в трубку: — Добре, передаю їй…

— Богусю? — проспівала Ганна. — Чого тобі треба, чудовисько?

— А нічого, зовсім нічого. Зникаю я. Скидається на те, що надовго. Чекаю. Приходь. І друга життя приведи… якщо не зможеш від нього відкараскатися…

— А я його й не збираюся брати! — з веселим викликом повідомила Ганна. — Хай удома сидить, відлюдько! Я майже готова, щоправда, в інше місце готувалася, що ж, зміню маршрут!

Перш за все він красиво й апетитно розставив усе на кухні. Потім узявся за облагороджування спальні. Подзвонив Киценяточку й Оку. Киценяточко й Око зраділи й ідею схвалили.

Телефонний дзвінок. Він, щось муркочучи, підняв трубку.

— Аня в тебе?

— Ще не з’явилася. Що передати?

— Я тобі, друже, от що скажу. Нахаба ти, звичайно, першорозрядний. Я сьогодні спокійний: усе ще сподіваюся, що ти й справді злиняєш з наших обріїв. Викресли наш номер зі списку! І… Покажися сексопатологу, чудо! А він, може, знайде спосіб допомогти тобі!

Злі й скривджені водночас інтонації його голосу нагадали Богунові кілька слів, що їх якось кинула Анюта. Ці слова, мов зерна на оранці, давно зійшли і прижилися в ньому. Не сперечайся з рогуном, — наказав він собі, — не ображайся. Уникай злих імпотентів і терпи їхні звіряння.

— Покажуся. Перевірюся…

— І будь із нею ввічливішим! Вона все рветься за тобою доглянути, ще відтоді. Дитину знайшла! Боїться за тебе, альфонса. Не кривдь її!

— Та не кривджу я нікого! — відчуваючи прикрість, відповів Богун.

Ну й мерзотник!

Він ледве встиг привести себе до ладу.

Анна не поспішала переступити поріг. Над її головою блискавками сяйнули метелики; вона провела їх неуважним поглядом — метелики розчинилися в її зіницях. Запитала, м’якістю голосу згладжуючи різкість фраз:

— Ти сам? Цікаво, що ти вигадав цього разу? Ти досі на щось сподіваєшся?

— Анно, змилуйтеся! — він клацнув] підборами, шанобливо схиливши голову.

— Колись, пані, ви приміряли до себе слова, призначені зовсім іншій жінці! Так, я розперезаний, божевільний і дикий, але в почуттях щедрий і постійний! Зрозумійте, мила Анно: ті слова, які мають пролунати, капаряться і вмирають від непотрібності, й тільки тому, що ви, давно мені пробачивши, з помсти чи лукавства оминаєте мою келію!

— Геть з дороги! — твердо сказала Енн, прямуючи на кухню. — Поправ краватку і заткнися. Допомагатимеш мені.

— Що би не діялося довкола, жіночі звички постійні, — відзначив Богун. І поспішно додав: — На ознаменування неминучого примирення красно прошу покуштувати що бог послав! Я вже й розклав усе. Поглянь-но оком віщим, непідкупним!

Почувши це, Анна різко обернулася і — завмерла на мить, вишукуючи щось у погляді Богуна. Потім, заспокоївшись, заявила:

— Чудово, любий. Я вражена: всі хлопи — виняткові паскуди! Варто дружині і виїхати, і в них починає домінувати головна риса.

— Яка риса? — добродушно запитав Богун.

— Паскудність. Наче діти малі! — вона досконало володіла жіночою логікою. — Доводиться заступати на чергування і бавити їх.

— Навіщо — бавити? Ми люди дорослі, вмілі. Буде в нас людно, гамірно. Запізнюються вони, щоправда. Порядна людина не може не запізнюватися… — підійшовши впритул, він обхопив руками її обличчя. Закинув, поцілував.

— Помада! — зойкнула вона, вивільняючись. — Ну, нарешті… Я думала, ти не радий!

Невдовзі було тут людно, гамірно і гарно.

Анна сказала, що допоможе з посудом. Вони залишилися удвох. Тихо снували над мийкою метелики. Обидві стрілки на годиннику дивилися в зеніт. Зірки пливли повз хмари, як нічні кораблики в темному океані. Під вікном старанно виконували сороміцьку пісню у три голоси. Він спробував було відкрутити голову захованій пляшці, але Енн зупинила його. Сказала:

— Мій чомусь не дзвонить. Загуляв, закрутив, зашкалив!

— П’є? — здивувався Богун.

— Нє-а… Спить і вві сні самоутверджується, — загадково відповіла вона. — Всесвітами своєї душі блукає.

— З молодичкою вилицюватою?

— Якби ж то! — вона пройшлася помешканням, зазирнула до спальні, відстебнула телефонну пряжку від лінії. — Ні, він на іншому схиблений. Навколо хлопи як хлопи. У дім несуть, горілку дудлять, футбол-хокей дивляться. А цей — власні сни в комп’ютер пхає. Датчики, шолом, псі-інтерфейс… Та кому вони потрібні, сни божевільні? Я, каже, не ледар, я хакер ментальних полів… Дурник…

Богун насторожився.

— Він що, воював десь?

— Та де там! На голову він слабує… Та й не знаю я про нього нічого. У те, що не ледар, вірю: на хліб нам вистачає; а ще — дзвінки постійні, відлучки, таємні зустрічі, — може, діловий він? Бойовик наркомафії… — вона засміялася. — Дурниці, дурниці і ще раз дурниці! Він такий правильний, величезний, на вигляд — сильний і надійний, але — блаженний… не знаю, чим він там займається у вільний від сну час, тільки іноді боюся за нього. Не справ його боюся, — похопилася Анна, — він нічого такого просто не здатен учинити; тільки всі ці дивацтва… ненормальність… ти май на увазі, я на одного тебе маю надію, якщо раптом щось трапиться. Він не зіпсований, він під чиїмось впливом, він жалюгідний і безсилий.

— Добре! Врахую, — похмуро пообіцяв Богун. — Любиш ти його!

— Я багатьох люблю, — сумно сказала Анна. — Але живу я з ним. І якщо піду від нього, то не тому, що раптом узяла і розлюбила. Я так не вмію.

— У наш час усі жалюгідні, усі під впливом. І я не виняток! — ревниво повідомив Богун. — Зі мною теж буває. Знаєш, як у дурному фільмі: усе раптом міняється, іншим стає, незвичним. Люди — у масках, речі — як привиди, скрізь — подвійне дно.

Вона підозріливо примружилася.

— Ото й мій про те ж! Маски, коріння в глибині, друге дно… личинки, метелики…

— Метелики?

— У нас ночами усі вікна навстіж. Увечері зачиняю — вранці відчиняю. Він їх про щось розпитує, сердиться, накази їм віддає. Я незабаром сама з глузду з’їду.

— Зачекай-зачекай… — Богун, як і раніше, кепсько мислив і ніяк не міг збагнути, про що йому говорять. — Як це — накази? Він ними командує, чи що?

— Ну так! В уяві своїй. Він не псих, — повторила вона, — він цим бавиться тільки в шоломі. Натхнення посеред сеансу прийде — і все, і не підходь. Він і мені пропонував. Спочатку ховав, ховав, і шолом, і дзеркало ховав, а тепер пропонує. Але тепер уже я не хочу. Осточортіло. Як так можна: снів від дійсності не відрізняти?

— Назви мені його ім’я, справжнє ім’я. Я за картотекою перевірю. Якщо він уже під ковпаком, спробую що-небудь з’ясувати про нього.

— А ти не знаєш? Справжніх імен у нього багато. У вас його, напевно, Руніним звуть. А мене звуть Енн… — вона хихикнула. — Чим ім’я коротше, тим ти відоміший!

— Анна чи Енн — відрізняється всього однією буквою.

— Я не Анна, я Татіанна! — гордо заявила жінка. — Ім’я стародавнє, земне. Роман у віршах… до біса! — обірвала вона себе. — Нехай на самоті сни свої дивиться. Живемо тільки раз!

— Ще не знати, питання непросте, — пробурмотів Богун. Вона глянула насмішкувато:

— Це все, що ти хочеш мені сказати?..

Він прокинувся в найбільш глуху годину. Заніміла рука; жінка спала неспокійно, намагаючись розмовляти уві сні; він обережно визволив руку, помасажував лікоть. За вікнами висіла мертвотна тиша. Він одразу відчув: сталося щось надзвичайне… Черговий кінець світу. Вторгнення підземного воїнства. Може, тепер усім заправляють метелики. Може бути, тротуари поросли Корінням… Він підійшов до вікна. Вікно здавалося угвинченим у нічну темряву. Шибок не було: прямокутник на стіні був затушований щільним непроникним мороком. Богун кинувся до дверей — двері не піддавалися. У цю мить він утратив самоконтроль.

Знову і знову намагався він наскоком відчинити кляті двері. Знесилів, отямився, побачив, — цікаво, як можна бачити в суцільній пітьмі, що вкутала спальню? — що Анна, не звертаючи уваги на його намагання, шукає щось, конче необхідне їй саме зараз, в останню годину буття; її тіло світилося навіть у темряві, як зірка чи сонце: неяскраве, потьмяніле від часу і знегод близьке сонечко.

— Анно, ти що?

— Де моя сумка?

— Анно, ти сумку біля телефону залишила, — м’яко нагадав він. — Заспокойся. Треба подумати, як звідси вибратися.

— То думай же! — закричала жінка. — Моя косметичка в сумці!

Богун розгубився — і зареготав. Відсутність косметички налякала жінку сильніше ніж забиті двері, жорстка мерехтлива імла на місці вікна, зупинений годинник і відсутність відображень у дзеркалах.

Вона вгамувалася тільки після твердої чоловічої обіцянки з першою нагодою вибратися назовні і прихопити її сумку та що-небудь смачненьке — а там нехай усе котиться в пекло.

— Ранок покаже, — сказав Богун, — давай до ранку поспимо, раптом віщий сон присниться.

Вона стрепенулася і взялася випитувати, що він, Богун, зумів запам’ятати зі свого таємничого вояжу в Глушину. Нібито мав він там контакт із якимось віщим предметом чи духом — і приховує навіть від неї. Потайливий, гидкий, розпусний тип.

— Неправда! — образився він. — Я прямодушний, цнотливий, чарівний! Я взірець відкритості, я ельф щонайніжніший…

Вони не на жарт вчепилися одне в одного і почали боротьбу; невідомо, хто кого здолав.

Потім — міряючи кроками пітьму і бачачи в пітьмі, як рівно дихає Анна і як важко, навпомацки, загрузаючи в товщі стін, просувається рятувальна місія — він довго намагався вгадати знак, намацати відмичку, знайти потаємне; він відчував німу увагу знака, звернену на нього; він відчував близькість відповіді; так сліпий відчуває місячний промінь, що торкнувся очей. Тісно і пітьмаво у кімнаті. Стіни, завіса, зупинений час. Безмовність, задуха, темний блиск сліпих дзеркал. Безтурботний сон Анни, як сад за глухою огорожею.

Жриця храму сновидінь, — думав Богун, розглядаючи сплячу і намагаючись відігнати розпач, — лапочка рідкісних якостей! Утримується від діянь, майже не нагадує про себе і зовсім не дбає про день прийдешній… Їй досить сьогоднішньої любові… достойна лісу і палаців… а хто вона? — насторожуюче непоясненне питання змусило його вдивитися в спокійне обличчя жінки. Хто вона насправді? — він наблизився до мертвого дзеркала. — Хто ми такі? Люди? Хто це — люди?..

Дзеркало чекало на відповідь. Задзеркалля було порожнім, нудилося і, немов покинутий дім, потребувало кроків, подиху, слів, очей. Не надто розуміючи, що і для чого робить, почав він протискатися у манливий лабіринт. А там, у настороженій тиші, вже тремтіли, розкриваючись назустріч, захланні чутливі пелюстки; квітка підхопила здобич; мить — і Богун, зосереджений, до всього готовий, стоїть перед дверима. Перед звичайними дощаними дверима, з-під яких ведуть на майданчик мокрі сліди — й обриваються, немовби хтось, підстрибнувши, змахнувши крильми, упевнено подався в політ, змушуючи переслідувачів кричати і тягтися за ним, марно рватися у закриту височінь.

Дракон на Магістралі

Сяяло сонечко. Анна, розгулюючи порожньою квартирою, намагалася вгадати: куди занесло його, непутящого? Міг би обмовитися чи записку нашкрябати. Уночі він її налякав: щось там плів про забиті двері, про темні вікна. Мужчина, за визначенням, істота без глузду, яка нічого на світі не розуміє. Цей ще не з найгірших: не тюхтій, не зануда. Квартиру утримує, днями ремонт закінчив. Плитка у ванній новісінька, шпалери, паркет блищить…

Раптом згадалося, що паркету в нього ніколи не було, та й учора вона його ніби й не помітила. Та чого про пусте думати? Не було — а ось тепер є.

Вона неохоче вбиралася, неохоче підправляла лице й роздумувала над тим, як жити далі. Не шукати ж його тепер по місту. Не можна ж так! Я сама винна, проспала все на світі. Похропувала собі без задніх ніг… це через його балачки дивні. Мабуть, дзеркала — його пунктик.

Хлопчик пішов у дзеркала. Нарцис — улюблена квітка. Ох, життя без пуття… Так, але прибрати тут усе-таки треба. Домарафетитися до кондиції. Синичці подзвонити: обговоримо, позітхаємо, у ранах спільних досхочу поколупаємося.

Вона повернулася до дзеркала. І раптом не впізнала себе. Зовсім незнайома дама: загадкова, сувора, велична на диво… сліпуча дама! Першої миті відчула вона заздрість — неуявленну заздрість до власного відображення, яка відразу ж змінилася гордовитою заклопотаністю: ось я яка! Полин я степовий…

Зберегтися б, не розхлюпати…

Я — Полин.

Вони мене шукають, а я — тут… Ой, та хто там шукає? Кого шукає?

Боже, про що я? Від чоловіків від цих припадочних і сама з колодок зіб’єшся.

І, звикаючи до свого нового втілення, почуваючи себе юною відьмою, що скинула з тіла й душі непотрібний кокон, зачинила вона футлярчик з тінями, замислилася й почала планувати чергове життя.

Усесвіт провадить нас поверхнями подій, немов океанський лайнер безкрайніми водами. Приховано безодні, погляд не проникає углиб. Що ж там, у прихованому? — думає пірнальник. — З чим повернуся? Як угадати? Сплеск. Інший світ. Феєричні видіння. Сни, осяяння — складові особливої здатності, особливої сприйнятливості, притаманної нирцеві. У глибинному, у неявленому відшукає він необхідні варіанти власного життя. Він продовжить їх у часи прийдешні.

Ніч у вікні закрутило вихором, пітьма клаптями летить, перекреслюючи зодіакальні руни; а зорі все танцюють і танцюють, розкидають іскристий піт; завтра зійдуть палаючі квіти, зоряна плазма в пуп’янках; я не прагну у завтрашній день — його настання є сумнівним. Хтось вовтузиться за спиною моєю. Він нашіптує чудернацький текст, що зовсім мені не потрібний:

— Ви всі, всі без винятку, не бажаючи і навіть не здогадуючись про це, давним-давно стали Сплячими. Узяли та й заснули наяву. Вас анітрохи не дивує безглуздість світу, що вам наснився…

— Навіть якщо не повіриш, обличчям до нього повернешся і, заради виконання невір’я, для заспокоєння серця, наб’єш шептунові-доброзичливцю стривожену дурну морду, — однаково нудьга. Даремно я впускаю відповідні слова на сталеву підлогу, марно розмовляю зі світом крізь висяче вікно. І позіхаю, позіхаю…

Це сновидіння просте, як закон падіння. Я наглухо замкнений у темному нерухомому сні, у просторі недомальованого пейзажу. Містечко, одначе! Ліжко і стіл посеред рівнини. Ліворуч — нескінченна блискуча жовтизна, гладінь піщана чи просто золото аж до виднокола; праворуч — засніжена підмісячна тундра, подібна до розпластаної примари, над якою повільно перекочується й дихає сяйво-звір. Прямо за курсом — океан чорнильної води, птах із крокодилячою головою і два бірюзові безсилі сонечка над нею. Лише вкарбований у небо прямокутник вікна за спиною досі являє мені знайомий ландшафт, але й там не все гаразд, дика ніч пожарищ, дрижить місяць, іскрять зірки, промені, що впали з небес, набухають ураз далекою загравою: йде прополювання, йде відбір. Там — історична мить, що затягнулася далі нікуди, обросла несподіванками; там дивовижі, прорив у майбутнє, ко— нект світів, необ’їжджені надії. Хто приборкає дикого мустанга? Хто замовить слівце про нас перед міжзоряним співтовариством?

Утім, усе це просто ще один сон. Усе, що ми бачимо, усього лише наші домисли, навіяні грою тіней на зімкнутих повіках. Я знаю, що кажу, і я скажу так: якщо вже граєш, грай за правилами. Усі повинні грати за правилами: боги, люди, вовки. Тому що порушника видаляють з поля, і тоді потрапляє він у дивовижні індуковані сни.

І, здогадуючись, що він перебуває за гранню життя, порушник починає освоювати позамежний світ позамежних людей.

Я займався, я розвивався, пізнавав приховане; я дізнався, що немає нічого сталого в сталості днів і прикмет; я зрозумів, що правильне запитання — не чому, а як.

Я занадто любив неправильні запитання.

Всесвітня машина рухається не в часі, не в просторі; її хода — від здійсненого — до того, що не збулося. Фізичний простір — океан сплячої матерії; ментальний простір — океан незвершеного. Координати фізичного світу, скільки б вимірів ви йому не приписали, при цьому значення не мають. Кроки долі зумовлені волею богів, людей і демонів. В інших термінах — програмою, обчислювальним середовищем і реакціями на зовнішні події. Творець, цей позамежний програміст, не цікавиться проміжнимиетапами людської діяльності. Він створив програму, запустив її й вийшов перекурити. Миловидні дівчатка з крильцями, прикритими білими халатиками з хмарного ситцю, поглядають на монітори і теревенять про своє, небесне.

Еллі дивилася на кулю. Куля змінювала колір. Стала вона багряною, ніби розжарилася зсередини, і її зловісне світіння пульсувало в такт частому диханню дівчинки. Вона підняла голову.

— Не вставай! — люто крикнув Богун. — Жити набридло?!

Вона кидком, просто з колін, рвонулася до нього… ні, зовсім не він цікавив дівчинку, вона тягнула руки до кулі. Куля верескливо прошепотіла прокляття, завихривши брудний сніг; два швидкі постріли у відповідь змусили переслідувачів залягти, та гебісти вже не на жарт узялися за справу, їх було багато, і Богун зрозумів: усе, момент утрачено. Залишалося лише гордо померти. Або здатися.

Автоматний гавкіт змусив його втиснутися в землю. Відчувши ритм черг, він потрібної миті відкинув пістолет і підняв над собою руки. Стрілянина відразу ж припинилася, і йому раптом моторошно стало в тиші, що осіла; він уже відчув — знання випередило погляд. Еллі лежала на снігу, що танув, змінюючи колір, обличчям донизу; сніг невблаганно червонів; сніг соромився людей; куля танцювала під мертвою долонею; Богун так і не зміг змусити себе подивитися. Він чудово знав характеристики вогнепальної зброї: практика — велика річ.

Богун стояв на колінах, дивлячись у небо; автоматники підбігли, збили прикладами вниз, у криваве місиво; і тоді він, спалахнувши ненавистю, якимось звіриним чуттям угадавши серед них убивцю, розміняв уже непотрібне життя на останню затяту радість. Хряскіт хребта жертви зовсім ненабагато випередив спалах пострілу; Богун, мертвою хваткою стискаючи шию звіра, відпливав разом із ним у нові, дивні простори; він не бачив, як сліпучим чорним сполохом вибухнула Віща Куля, і блискуча сфера, розширюючись, перетворила в ніщо людей, будинки, небеса і землю..

Хто ж насилає на менесновидіння? Кому зобов’язаний я важкими не під’ємними епізодами, настільки схожими на правду, на уламкипам’яті, що вити хочеться і бігти кудись? Адже не так усе було, як у цьому сні… Усе було не так!

Підхопивши кулю, рвонувши уперед, зиґзаґами, — до біса! підстрелять то підстрелять, але я відведу їхні приціли від дівчиська! — мчав Богун до порятунку. Двори, паркани, гавкіт собак… а дівчинка — дитя розгублене, відчайдушне — виявляється, ув’язалася за ним; і коли повернулася холоднокровність, коли зрозумів Богун, що капкан ставили не стільки на нього, скільки на його службу, на багатостраждальний ОМОН, — зрозумів він ще й інше: якщо й зроблять із нього цапа відбувайла, то не відразу, не сьогодні; начальство спочатку буде відкараскуватися від цієї акції, і не виключено, що зуміє-таки відкараскатися. Або відбрехатися. Або зам’яти як-небудь… відкупитися… повернути все так, начебто для користі справи вмирали виконавці, а не з дурості чи з власного бажання. Мало куди вітер повіє.

Отже, є час, щоби підготуватися. Піти самому й Еллі повести, ось мета. Йти треба на лісові хутори. Кращого місця не знайти… До трему виразно пригадалося розпечене небо, яке б’є крізь світлофільтри пронизливим полудневим вогнем, і вовча зграя, яка діловито трюхикає сільською вуличкою. З Еллі особливих проблем не було. Вона потрапила до своїх, до просвітлених, — зсунутих по фазі, простіше кажучи. А Богун пішов далі, змінивши зовнішність і намагаючись не спілкуватися з поводирями, які й самі не страждали балакучістю. Цікавості тут не схвалювали.

На в’їзді в Глушину прийшло йому видіння.

Ряд височезних білих веж виплив над лісом, до якого ще їхати і їхати. Машина тягнеться вздовж сяючого поля, полем біжать золоті хвилі, а за нами, ніби інверсійний слід, тягнеться хвіст сріблясто-блискучого пилу. Дорога звертає вліво, тут починається село чи хутір, відразу ж від дороги обабіч — могутня трава, у ній — прямокутники, клапті, засіяні величезними, сліпучо палахкими червоними маками. Далі, за перехрестям, — широкий ґрунтовий майданчик, на якому з’єднуються дороги і стежинки. Це П’ятикути, звідси починається глухий чорний ліс, чаклунська хаща. Кілька просік, що радіально розходяться, ведуть туди, — та ще стометрова алея, яка впирається в основу найближчої вежі; біля неї гігантськими, на тополі схожими букетами здригаються в небі чутливі квіти. Ні душі, ні повіву вітру, автомобіль котиться вибоїстим асфальтом. Людина за кермом нахмурено мовчить. Вона відчуває щось, і, як то буває вві сні, її передчуття проектується на мене, але не встигає оформитися.

Шлях перепиняють озброєні люди.

— Приспані! — бурчить водій. — Що, спробуємо в об’їзд?

Він угадує мою відповідь і тому не чекає на неї. Я не відповідаю. Я дивлюся в небо над вежею. Чиясь постать там, у струменях світла, у вогнедишній сині. Жінка розгулює небесами. Ковзає, нахилившись уперед, і краї її шат здіймають білу хмарну піну.

Він уже розвернув авто, але я змінюю рішення.

— Залишаємося, — говорю я, дивлячись угору. — Чую: призначено. Від долі не втекти.

Він киває. Автоматні стволи дивляться на нас. Ні занепокоєння в мені, ні жалю. Від долі не втекти. Відтворення одних і тих же епізодів — ключова умова моєї угоди з лісом. Повторення — мати навчання.

— Русалочка? — шепоче водій, теж дивлячись у небо. — Ти геть ідеш? Що сталося, скажи?

Я першим виходжу з машини. Небесна жінка розтає у хмарах.

Де це було? Що майнуло вогником? Чий лик…

Чи обнадіє Творця кінцевий результат?

Тут теж прогрес: пергамент вічної Книги замінила база даних з надшвидкісним доступом. Безпаперова технологія! Замість вісників, що скачуть по Магістралі, вриваються в наше життя прості й недвозначні підказки, які зі швидкістю світла приходять з астральних мереж. Неважливо, уві сні чи наяву відчуємо ми поклик; важливо почути.

Можна також уявити конструктор, з якого збирають світи. Діти вовтузяться з чудесною іграшкою, заважають одне одному і, оскільки не перевелися ще погані хлопчиська, іноді руйнують створене сусідом. Але Конструктор Сутностей має особливу властивість: його елементи самі беруть участь у цій загальній забаві. Слово мають. Право мають…

— Бути загальним лікарем — невтішний обов’язок, — гарчить Малий Кит, розглядаючи фотознімок. — Якось не так справи йдуть. Зовсім не те виходить, що прогност-компи обіцяють. Результати зусиль мізерні, зате множаться і плодяться побічні ефекти. Та й узагалі бути протейцем — безглуздо! Чужа це планета, навіть для рідних чужа…

Кит не умів мовчати. Зберігати секрети — умів, та й як не вміти, робота в нього шкідлива, особлива робота, саперна: бовкнеш що-небудь — і провалиш справу, а то й людину до згуби доведеш.

І слухати інших умів Малий Кит — уникаючи в жести, у міміку, не перебиваючи, на льоту схоплюючи суть сказаного чи недоказаного: ще одна професійна навичка, адже аналітик ГБ — це й дипломат, і соціолог, і накопичувач чуток, і вмілий інтриган.

Зате коли його мовчання переставало бути необхідність, Кит одразу ставав гучноголосим. Або — як зараз, коли слухачів-підслухачів не було і не передбачалося — він глухо бурчав різні фрази собі під ніс.

— Мимоволі замислишся про імператив невтручання, який сповідують слідопити! — повідомив він зображенню на екрані. — На жаль, це не для мене. Спробуй навчитися не втручатися в те, що в нас діється і що кожного дня бачиш навколо себе! Для цього треба змінитися до краю. Сплячим стати. Їм, Сплячим, буття до лампочки. В гробі вони бачили буття!

З іншого боку, не тільки Сплячі вважають нашу реальність ілюзією. Усі ці слідопити, митарі, горці, лотосомани-орхідеїсти, хранителі метеликів… Ілюзорний світ! він дає безліч приводів уважати його злегка прибацаним. Таким, як наглядач ганебний оцей… за двома спільними справами проходить — як його? Хмир, пробуджений до життя небайдужою Татинкою?..

Відун… себто, Богун, — згадав Кит. — Непоганий хлопець загалом. Але для наших справ непридатний. Психічна конституція не та. Злякався, втік, дівчисько сховав — і здурів. Не від тих утікав він. Лович довідається — живцем з’їсть. Лович зараз у лісі. І Богун зараз у лісі. Недобре. Джеб теж у лісі сиднем сидить. Винюхує. Джеб — це тобі не Богун. Дикий вепр, ось хто Джеб. Нам би не суперничати з ними, а взяти та разом добряче помізкувати, продумати ситуацію з нуля. Татинка, Рунін… Рунін — ось хто має знати. Татіанна теж має знати. Як вона тоді по телефонах бігала, видзвонювала, І за океан депеші відсилала: мовляв, пропаде без вас зовсім, без дочки улюбленої і чоловіка законного. І мене змусила взяти участь; добре що компаратор мій стаціонарний уже щосили обертав реальностями, не переймаючись їхньою бездонною ємністю. І теж Рунін допоміг…

Чорт, як я міг про нього забути, про цього дивного типчика, він же зовсім недавно контактував із Джебом! Як і навіщо контактував — запитання не з приємних. Він же під лісом, під Глушиною ходить, як і наглядач цей збожеволілий… Але що все-таки трапилося з ним?

Почнемо з початку. Спершу мало місце розпорядження, спущене з владних висот. Киту пропонувалося підключитися до акції, проведеної ОМОНом; ОМОН займався своєю справою — розшуком далеких елементів; Генна Безпека виявляла контакти психомутантів з потойбічними особами… цікавий новотвір, раніше він означав щось інше… з певними безособовими постатями, що їх і людьми не назвеш, через відсутність у них минулого. Фантоми вони. У широкому сенсі фантоми. У сенсі — невідомо звідки взялися і чим є. Відпрацьовували версію детонаторів — впливів або кодів, таємних психовірусів, здатних запускати в людині глибинні процеси трансформації. Незабаром до Кита почали надходити рапорти. Електронна течка, затитулована «Ходячі міни», швидко заповнювалася відомостями про зустрічі піднаглядних із лісовиками та дикунами, про дивні загульні пікніки з обов’язковим ритуальним шабашем на заході сонця, що перетворює добропорядних городян на натуральних чортів, про виїзні гастролі мафі, після яких — нові віяння! — не залишалося трупів, але зростала кількість безвісти зниклих і, в тій же пропорції, нововиявлених Сплячих. В особливу течку з грифом «Детонатор» поміщалися факти і неперевірені дані про дивні предмети, що спотворюють ментальні поля; у спішному порядку було розроблено прилад, що дозволяє на значній відстані засікти активність Дзеркала Долі або Віщої кулі. Загалом, початок здавався вдалим. Інформація опрацьовувалася, факти складалися в картину, і дві спецслужби вирішили розпочати спільні акції припинення.

— Акції припинення були активно припинені суб’єктами припинення… — бурмотів аналітик ГБ. — Тому припинення мусить бути в корені припинено…

Фотографія знову привернула його увагу. Він викликав на екран список осіб, задіяних в операції «Сліпий художник». Почав було читати. Поморщився, зітхнув і звернувся до Діалогера.

— Ану, друже, виведи мені всіх, хто проходить за темами «Сліпий художник», «Віща куля», «Ментальний хакер», «На Богуна і звір біжить»… усе, либонь… гей, ти не зрозумів, я казав про перетинання тем… отак ліпше… а тепер — те саме, але з обмеженням: залиш тих, чиї витрати перевищують задекларовані доходи… дивно, зовсім не поменшало… як, я теж тут? яким боком? нульовий дохід?

Ну й кретин! Прогностичний інформ, називається! Кожен замаслений Супер одразу би здогадався, чого мені треба!

— Основне призначення прогностичного нейропроцесора — препарація, порівняння і зведення різнорідних даних для формування імовірнісних матриць досліджуваного процесу, — з холодною гідністю заявив Діалогер. — Звольте викласти мету ваших пошуків, і я відразу видам результат. Супермозок, на відміну від мене, працює за нечіткими алгоритмами. Він усе розуміє відразу, але не відразу все правильно розуміє…

— Гаразд, угамуйся! Я шукаю паршиву вівцю. Мені потрібна людина, яка була у курсі наших спільних з Наглядом акцій і при цьому провадила якусь свою гру: чи то підкуплена вона, чи ще щось. Треба знати її мотиви, хто її підкупив, хто скеровував. Двома словами: хто винен у провалі.

— Вас цікавлять тільки люди і мутанти? — запитав інформ.

«А хто ж іще?» — ледь не гаркнув Кит…

Сліпець! Мислитель міднолобий! Ось же вона, відповідь! Хвилину тому згадував про них! Не люди, не мутанти: нелюди.

Цю версію слід пропрацювати. Велике коло підозрюваних, і нікого не можна пропустити. Непрямі докази залишаються завжди. От, наприклад, той же Джеб. Він, можливо, кандидат номер раз… але, можливо, саме навпаки, може, він — наш останній бастіон… нехай лабузниться перед Звіром, нехай закриває очі на переродження лісовиків, зате справу робить, відвертаючи Звіра від стін міських. У кожному разі, Джеба не зловиш за хвіст: хитрий і в чомусь мудрий, я його сто років знаю… а почати треба з невирізненого контактера, із хлюста, чия фотографія красується на екрані: щось пам’ять мені підказує. Не машинна пам’ять — моя, рідна…

Він почав гарячково збирати дані. Інтуїція не підвела. Він би й раніше розгадав цей ребус, якби відразу здогадався включити у сферу пошуку не тільки живих, а й давно покійних. Обличчя на екрані належало Князеві. Був колись такий комітетник і космофлотець. Загинув він за надзвичайно дивних обставин, примудрившись підірвати над Глушиною стратегічний крейсер ОЧАГа і себе самого на додачу. Вибух спопелив ліс на сотні кілометрів — дріб’язок, сірники, незначна часточка енергії, запасеної в пастках крейсера. Ніхто не розумів, як величезна машина, не призначена для внутрішньоатмосферних рейдів, раптом опинилася над Межею. Ніхто не міг пояснити спонтанної синхронізації хранителів часу, головних годинників планети, від поясних цезієвих еталонів до гравіпотенціальних вимірників на орбітальних міжпросторових маяках. Переполошені фундаменталісти Інституту Сущого довго белькотіли щось безглузде про розрив причинності: ой, горе ж бо яке, луснула пуповина, що з’єднує новонароджене «сьогодні» з материнським «учора». А пересуди щодо видінь, передвіщених явищ і розмножень особистості затихли відразу, до такого протейський люд давно призвичаєний.

Однак пересуди пересудами, а знімки знімками. Фантомний слід Князя тримався тиждень. Єхидне й ніби рогате обличчя його пливло серед зірок, змушуючи нервувати материкових обивателів, які звикли вважати, начебто лісові справи — не їхні справи. І божевільна активність Межі, що злизала випалені простори, немов жаба муху, теж змушувала замислитися: навіщо лісу радіоактивний попіл із вкрапленнями проторечовини, здатними перетворити Протею на маленьке сонце? А Князь… Він, як з’ясувалося, і після своєї загибелі фігурував у нетрянській хроніці. Фантом. Яскравий представник нечисті.

Тепер клубок почне розмотуватися.

Виявити контакти Князя — справа техніки. Гряде година розплати! Час чищення гряде… очищення… усіх нечистих — в очищення… чорт… як був ти, китеня, в отроцтві шалапутом і поетом салонним, так ним до сивини і залишився… добре бути словоблудом, друже, — наспівував Кит, — люблять словоблуда всі навколо… це справа дуже тонкої техніки, філігранної, фантом — це тобі не Кнур Рване Вухо… словоблудити можна і без рук, були б запал і слухачів коло… І кадри в мене годящі є, наприклад — Рунін… а ще… ні, мабуть, Рунін пасує ідеально. Мабуть, тільки він і пасує. Саме небо привело його в нашу службу.

Мотиви того, що відбувається, очевидно, тривіальні та вічні. Щоби убезпечити себе та свою вотчину від силової структури — ввійди в неї! Очевидно, ліс давно присутній у Нагляді. Він же здатний навчатися: він зробив висновки з тієї давньої історії з розгромом Комітету. Простіше не воювати, а тихенько домовлятися, граючи на бажаннях людей, на слабкостях і страхах — і «контроль», за якого необхідно постійно тримати у своїх руках усі нитки, перетворюється на вигідну «безконтрольність», яка всіх влаштовує. Ще одна трансформація, причому давно-давно розпізнана. Підказки були: наприклад, згадка про мутанта, що служив у Особливому відділі й розкладав Відділ зсередини. Це теж із тих часів, від Ловича.

Я короткозоро шукав винних, шукав безпринципних політиків і жадібних торговців, готових запродати планету і себе самих на додачу за владу і блага й не міг зрозуміти, що безпринципні та жадібні — всього лише маріонетки, яких провадить ліс. Усе, як і зазвичай, виявляється простіше й безнадійніше. Але чому ця проста можливість спала на думку тільки зараз? Не раніше і не пізніше? Неначе тихий наказ…

Так-так… Ні, китеня, у цю гру ми з тобою не гратимемось!

Потерпимо. Однаково рано чи пізно доведеться звернутися до просвітлених.

Я зовсім не лікар, я всього лише санітар…

Малий Кит, службист із десятилітнім стажем, чудово вивчив протейські реалії. Він знав, у що варто втручатися самому і що залишати під опіку магів.

Хірург, запідозривши в собі хворобу, не стане сам себе оперувати.

Вселенська Програма мусить працювати. Збої, сторонні переривання, хибні рішення усувають оброблювачі, про які зовсім нічого не відомо; одуиіевлений фрагмент коду повторюється в циклі; а якщо знову і знову нічого не вдається — фрагмент коригується. Або стирається, знімається системою.

Усі ми, по суті, не більш ніж атоми цього процесу. Цикли змінюють нас; ми, самі того не знаючи, керуємо циклами; генетичні команди і мовні конструкції ведуть нас до виходу з Програми.

Лежить він правильно, розумник, зразково лежить, ницьма, закопавшись у мох, не знаючи і знати не бажаючи, де він є і що є довкола нього, геть ні про що не думаючи, жодних почуттів не виявляючи, не згадуючи ні про що. До спогадів треба ретельно підготуватися, заздалегідь визначитися в них; цьому мене навчено. Даремно ви розглядаєте мене, монстри земні, водяні й небесні, дарма сподіваєтеся, я не озирнуся на ваш погляд і не розкрию я очей, не скам’янію; я не перелякане хлоп’я в темній кімнаті, я — один із тих, хто протистоїть вам. Згиньте, хижі! У сотвореному світлому немає вам місця і щілини для вас.

Я — спеціаліст із образів, мої образи яскраві; зі мною і в мені — неофіт, хтось, хто стрімко здіймається, дорослішає, втрачає ілюзії. Він візьме на плечі частину моєї ноші. Руйнуйте собі далі, горе-завойовники: зі зруйнованого повстанемо! Храми наші — на руїнах, так уже повелося. Ми відбудуємо їх знову; вам дедалі важче розтрощити храм. Людина вчиться, дедалі краще розуміючи природу вічного, і все частіше обертаються на поклик небайдужі. Вони виженуть вас зі світу, як вигнали зі сердець своїх.

Але, з’ясовується, навіть мага можна обпоїти або від душі цюкнути по маківці. Головний біль і до характерників нещадний. Хто б це мене, га? Що за біс лукавий? Не згадати, та й не можна згадувати, поквапливі чортенята відразу фальшиву пам’ять підшиють, кривою стежкою в мозок проберуться — терпіти треба, чекати. Вживатися потихеньку.

Отже: чого це я раптом щокою в мох, обличчям донизу… Назад! Це зайве!

Я зрозумів, що не над тим розмірковую, що думки мої стали нікчемними й небезпечними, та звелів свідомості завмерти. Відразу ж, ніби заради помсти, загаслою кометою вислизнув зі свідомості недобудований всесвіт. Біль іскрами розсипався між туманностями, що очікують на Початок. Проплив зім’ятий аркуш, покреслений ескізами фраз; черевата риба, ворушачи плавцями рун, кинулася до русла; дрібний капосник Ентроп павуком повз по сплячому Ніщо, обплутуючи незайманий вакуум павутиною безмовності. Намагаючись не попектися, відсторонив я капосника від Вогнища, роз’єднав злиплі, у попелі й пилюці, рукави Галактики, увірвався в просвіток, що утворився, — й опинився у початковій точці, на порожній, ідеально сферичній протопланеті, яка щойно вилетіла з горнила творіння. Кілька мільярдів років чекання — і можна буде дати волю почуттям і бажанням. А поки готується пиріг, доведемо до ладу себе самого.

Не кваплячись, не надто цікавлячись відповіддю, запитав я себе: друже, а хто ти? Правильно, лісовий маг. Але моє локальне ім’я — Богун. А хто такий Богун? Чому він думає, ніби лежить на живому моховому килимі, серед диких заболочених лісів, і ніби його перебування тут виправдане й необхідне?

Відповіді не було. Поквапився. Перестрибнув через якийсь етап.

— Чому я, маг, який став Богуном, переконаний, що перебуваю в лісовій глушині? — дуже обережно переформулював запитання. Ніби за іншу ниточку смикнув… І так само обережно, неспішно продекламував відповідь, що з’явилася: — я відчуваю пружний пух на обличчі, тютюновий дух глушинських трав, моя куртка, відвологла попри спеку, а руки відчувають здригання колючих ворсинок. Липкий сік, блакитний конденсат на пальцях… стебла розповзаються, пошкодив я траву, і вона дає драла, від коріння відліпившись, псевдоніжками зблискуючи.

Спекотно. Мох устиг накопичити досить енергії, щоби стати мирним, м’яким, нешкідливим. Сік на руках, гудіння полуденної галявини, золотаві іскри квіткового пилку, кузьки стрекотять і бігають по долоні, десь рахує літа зозуля. Світле сонце в зеніті, а темне, яке Завісою зветься, — у худій фазі повернення; якщо знати, куди дивитися, можна розгледіти його тьмяну зіницю.

Щось зайве витає в повітрі. Щось, що випадає з образу. Абстрагуйся! Не вигадуй. Уяви собі синій килим трави, над якою маячками горять неземні квіти. Схожі вони на актиній, на мешканців океанських глибин. Галявину оточують могутні горбисті дерева: бурульки слизу на гілках, повільні коливання деревних м’язів, що нагадують подих. Тремтять од солодких сновидінь товсті, гранітної міцності стовбури; із шипів стікає ароматний нектар. Лемент горланів, прожарене сіро-блакитне небо і багряні, повні електрики та пилу хмари.

Глинястий путівець, що з двох сторін вибігає на галявину. До пряних ароматів трав домішується нетутешній смоляний дух, і чиясь боязка тінь усе витає над головою, щоби ледь остудити гарячий вітер, який торкається волосся… хмара на небі, гілка на вітрі?

Отже, тло я зафіксував. Відпочину — і почну виявляти деталі.

Трава: товсті порожні стебла, покриті відростками і цвіллю, з’єднані відростками в єдину сигнальну мережу. Гриби: кругляки на нитковидних ніжках — бузкові повітряні кульки, невагомі й смертельно небезпечні. Мох: щільний, пружинистий, бірюзовий. Де-не-де з ґрунту виповзає коріння, звивається, знову буравить ґрунт у надії добратися до підземних соків; в’юнці шарудять у траві, злизують медоносну вологу. У потилицю мені хтось дихає, часто й нерівно. Від подиху, як від міської сосни, шириться смолистий аромат. Не людина: звір. Хтось мене обнюхує, мало не тицяється в шию… Спокійно! Нічого не можна форсувати. Лежи і не ворушися, чоловіче, жертво і господарю лісу. Усе устане на свої місця, якщо думати про все правильно.

Думати належить непомітно і тихенько, щоби сам думок своїх не чув. Думкодіяння — серединне мистецтво: небайдужим будь, але водночас зосередженим, немов на рингові перед гонгом. Головне — спокій і концентрація. Розслабишся — і одного дикого ранку прокинешся ривком, витріщишся злякано в досвітню сутінь і побачиш демонів. І ще одне шаленство закружляє над світом. Добре, якщо в димку нерозпізнаного, а не просто посеред нудної життєвої буденності.

Ми й це проходили, аякже. Ніч, околиці, крик. Малолітки, готові вбити за наводкою і просто так. Пацани, мало не від народження відлучені від Життя. Не діти — вовченята. Ми хотіли врятувати їх — і вмирали самі, не встигнувши навіть слова сказати. У закіптявлених і павутиною затягнутих хатах відшукували тих, хто зачаївся: червоні вуглики очей на прозорих мордах невидимок, які чекають свого часу; криво посміхнені стіни, щільний волохатий туман утікає в зачинені двері; привітально руку протягаючи, мовчала і дивилася на нас усмішлива тварюка, а за нею стояли дітлахи — рахітичні, ще не навчені розмовляти, але вже привчені до ворожби. І вовка можна навчити ворожінню, Богуне, от тільки навіщо це робити? І хто захоче робити таке?

Ми кликали їх додому — і втрачали розум у чорториї видінь… Вони — людські діти, вони повинні жити в людському світі… але якщо світ перестав бути людським, що тоді?

Ми виряджали в білі весільні сукні чарівних відьмочок; сміючись, проганяли геть сором’язливих, стійких відьом, які не вміють красиво брехати. Феї вод, трав і зір дісталися іншим. Ми закладали душу за понюшку задоволень, проливали кров за горді тріскучі фрази. Глузливе око висіло в бляшаному небі; мертве світило випромінювало пітьму, і щомоменту світ виглядав дивно.

… ти говориш про мене, я знаю! не буди, сон мій безглуздий і страшний, але дійсність ще безглуздіша! Звір, що чекає на мене, — пощо він? Пощо я звірові?!

— Це всього лише скакун! — розсміявся маг. — Твій друг, твій слуга.

Роздвоєння почалося: маг обережно звільнявся від судомної хватки переляканого Богуна.

Усього лише скакун. Розпашілий дракончик дивиться на поваленого вершника. Шепоче, тужить, але не відходить. Довгий, недоладний, крилатий. Переживає дракончик. Тягнеться лускатою мордою, думаючи, ніби його язик — найкращі ліки від безпам’ятства.

— Якщо він надумає облизати тебе своєю шорсткою мачулою — доведеться вставати. Як тільки почнеться дія поза тобою — доведеться тобі вставати і впрягатися в справи. Шукай, дій. Прощавай — і удачі! А мені треба встигнути прорисувати відсутнє, затягти всі рани, крізь які сочиться кров.

Скакун обережно лизнув руку, і я прокинувся остаточно. Перекотився набік, розплющив очі. Усе було яскравим, усе тішило погляд. Лише найпершої миті привиділося, нібито кілька порожнеч, кілька клякс на живій картині відскочили до обрію, поспішаючи ухилитися від погляду; а потім я побачив скакуна, побачив ліс; а ще — крізь хащу, крізь непролазні нетрі та щільний туман над болотами — побачив я Магістраль, яка мерехтіла над світом.

Коли замикається коло і повертається минуле, наша пам’ять відходить у глибини. У загадкові сновидіння, яких чекаєш і яким довіряєш. Шлях, іще не пройдений, може починатися біля роздоріжжя, яке колись майнуло в бічному склі, — біляроздоріжжя, пропущеного у поспіху, не поміченого через неуважність або внаслідок зрозумілого бажання рухатися швидко і комфортно. Повернися! Ти залишився там — на роздоріжжі. Тут, у сирці реальності, не ти, а лише відображення твоє. Одне-єдине пласке відображення: воно нікому не потрібне, бо втратило володаря.

Секрет простий! Вияви нарешті волю, пробудися за власним бажанням, тільки не квапся, у жодному разі не розкривай завчасу очей, ані випадково, ні з переляку!

Богун дивився на кулю — куля змінювала колір. Стала вона багряною, ніби розжарилася зсередини, її лиховісне світіння пульсувало в такт частому диханню Еллі. Богун, відчуваючи, що повністю виклався і вже нічого не зможе виправити, піднявся на повен ріст і озирнувся. Підкоряючись якійсь невиразній думці, він вручив їй чарівний реквізит:

— Тримай! Гарна в тебе забавка! Бережи її, дівчинко!

Вона ані пари з вуст: тільки метнулася до скарбу свого, обхопила, до грудей пригорнула… І тут — чи то сон наяву зачепив його прозорим крилом, чи то Куля щось нашептала — закрутилося, зблиснуло в мозку гарячкове видіння: люди в плямистій уніформі, автоматні черги, нічне шосе, дим над дощенту роздробленою машиною…

Майнуло — і зникло, віднеслося геть, сховалося в безодні незвершеного.

Він хотів сказати що-небудь на розраду, хотів випередити неминучу реакцію дівчинки, але не встиг навіть рота розкрити. І охнув, щосили вдивляючись назад, на будинки. Він побачив, як, обірвавши усі свої розмови, жести, переміщення, зупинивши подих, застигли, ніби на голографічній панорамі, люди, звірі й птиці; як припинила падіння грудка снігу, що зірвалася з даху; як усе навколо завмерло. Хтось зупинив час. Те, що відбувається, виявилося відеофільмом, який можна перервати на бажання глядачів; глядачів залишилося двоє — він і Еллі.

Нічого дивного: не треба забувати, хто вона насправді.

Куля, яка лежала на асфальті, загуділа, від неї відокремилася рожева півсфера і, розширюючись, пройшла крізь Богуна. Світ потьмянів. Мрячний сутінок заповнив усесвіт від краю до краю. Мить тому Богун розгублено спостерігав за паном, який, маршируючи до гастроному, високо задер ногу — та так і залишився, нагадуючи своєю нестійкою позою кібера-витівника з Рольового Парку; і ось на його місці тільки слабке, ніжне рожеве світіння.

— Вдалося! — закричала Еллі. — Мені вдалося! — її голос зірвався. Від надміру почуттів вона почала пританцьовувати. — Тепер мама врятована! Чарівники, швидше заберіть нас звідси!

Тут вона, нарешті, згадала про нього. І запитала тихо:

— Ви друг чи ворог? Заприсягніться, що ви назавжди залишитеся моїм другом! Тоді я візьму вас із собою у Вежу. Якщо ви самі цього захочете.

— У вежу?

Він не знав, що з нею: божевілля чи щось іще. Утім, за обставин, що склалися… потопаючий за соломинку… Він же не припускав, не міг припустити, що бульдоги з ГБ теж у справі.. Ускочив цап до чужого городу. Тепер йому хоч у вежу, хоч у саму Глушину, аби якнайдалі. Адже підрозстрільна справа!

Але чим би не закінчилося марення, І він захистить цю дівчинку.

— Звичайно, я твій друг! — палко сказав він. — Тільки, люба, поясни мені, про яку вежу йдеться? І чому ти впевнена, що там твою маму врятують?

— Неодмінно врятують! Он же моя мама: вона просто спить тихенько, бачите? З її серця заберуть усе лихе, усе те, що не дозволяє їй прокинутися… чому у вас такі очі? Ви не вірите мені? Ну звичайно, ви не вірите… вас туди не впустять. Повірте! Вежа — це чарівне місце. Це батьківщина богатирів, які вміють змінювати часи. Це царство прекрасних і всемогутніх принцес. Це країна, де немає неможливого!

— Так уже й немає? — він ніяково посміхнувся, заздрячи її схвильованості, наївній запальній вірі; як же їй пояснити…

— Дивіться! — викликнула Еллі, — Ось вона! Вона наближається до нас!

Він вдивився в туман. І справді — майнуло щось у тумані! Майнуло раз, іще… Раптом, наче хтось начепив йому на носа коригуючі окуляри, мішанина плям стабілізувалася. З кольорової круговерті, з величних сяючих хвиль піднялася величезна, подібна до фрегата, неймовірно висока вежа, що пливла над світом. Вона зводилася до невидимого неба і зникала з очей там, де мають висіти хмари; вона вражала уяву. Еллі, пританцьовуючи, махала рукою. Біля підніжжя вежі окреслилися звичайні, нічим не примітні споруди: житлові будиночки тиснулися до її периметра, як дітлахи до ніг батька. На відміну від самої вежі, затягнутої серпанком і немовби мерехтливої, будівлі ці чітко й виразно спливали з калейдоскопу рухливих тіней.

На порозі найближчого до нього будинку Богун побачив молоду жінку. Принцесу, прекрасну і всемогутню.

І тоді він, відкинувши геть сумніви, підняв кулю, обійняв дівчинку за плечі й зробив перший крок назустріч виростаючому міражеві.

Звернення Ремонтника до молодого і рум’яного Місяця

Ні, я не сперечаюся: існує певний об’єктивний аспект цьогочасності, що його називають Реальністю, і яким заведено обґрунтовувати поділ часів. Будь-яка розсудлива людина наполягатиме на цілковитому знанні минулих обставин своїх, на непіддатливій завершеності минулої миті, відтепер і навіки підв’язаної свідомістю до величезної кількості умовно-постійних речей і умовно-доконаних подій — і при цьому ще з зітханням понарікає на мінливу невловимість прихованого від погляду майбутнього. Але я схиляюся до думки, що у використанні цього аспекту буття закладено методичну помилку, помилку поєднання самого поняття з його відображенням у свідомості. Логіка підказує, що майбутнє аж ніяк не менш реальне ніж наше сумнівне минуле, яке примхливо звивається в пастці пам’яті; що зв’язка часів суцільно заповнює собою громаддя надпростору, доступного нашому сприйняттю лише в моментальному зрізі: майне під уважним поглядом — і відразу ж розсипається на уламки, поєднані лише гравітацією причин і наслідків — а хто не обманювався причинами і не помилявся в наслідках? Хто в наші дні серйозно запевнятиме, ніби реальність визначається нашими органами чуттів, нашою короткою пам’яттю і підступним знанням про те, як влаштовано світ? хто…

…я не виняток — нервове занепокоєне чекання і необхідність уключати все нові, атрофовані життям властивості душі завдавали величезних незручностей, ці незручності всюди оберталися проти мене, змушуючи у звичайнісіньких ситуаціях свідомо притлумлювати розбурхані сили. Я боявся за себе, за свою психіку, за тілесну свою оболонку — серце могло не витримати, серце — всього лише м’язовий мішок, якому протипоказане довге горіння; я став дуже мало спати — занурюючись у сон, потрапляв у циклічні вихори невиконаних приписів і не розумів навіть, до яких часів і просторів їх віднести: чи то минуле волало до мене, чи то ще не породжені прийдешності, — але потім згадав я безліч таких самих днів і ночей у різних країнах та епохах, згадав чи уявив — хіба. не байдуже? — безліч пробуджень, коли вигляд мій змінювався, а ім’я залишалося — в усіх цих низках повторень ріднили з днем сьогоднішнім передчуття швидкого настання, дивовижно виразні зорі, світи, що корилися руці,а ще — віщі сни; почала конденсуватися в мені сукупна пам’ять Споглядальників, істот, без яких неможливе пізнання; й тоді прийшла до мене надія…

…стало вдаватися, з’явилася віра, і я сказав собі: творіння — почуття полум’яне, нерозділене; але от якось одного разу…

…за кілька місяців передчув я прихід леді моєї, я дав їй ім’я і зовнішність, і сни стали засвічені світанковим золотом, і запаморочлива височінь, варто лише заплющити очі, спалахувала серед швидких барв неба…

… Їй треба було знайти наш світ і опинитися в ньому; як тільки вдається вибрати мету — дійсність негайно складається в стрілу: така фундаментальна властивість сну, який називають дійсністю…

…вона народилася давно, її зірка далеко, але життя її не тільки її життя; навіть вічній істоті не дозволено привласнювати вічність; навіть наймудрішому деміургові складно розділити злите воєдино, назвавши дещо явою, відкинувши ілюзорне, розвівши по два боки світло і тіні — покладаючись у цьому на свій найкращий у всесвіті смак, прислухаючись до наївного пориву осягнути неосяжне; навіть безсмертній душі потрібний міцний промінь, що зв’язує безодню Позачасся зі світом смертних; його називають прозрінням; його звуть любов’ю; любов сильніша від холодного професійного чаклунства…

…щось рухає нами — що? І коли вже немає віри, коли розтоптано надії її зневажено любов, хіба не віра, надія, любов знов осявають сни? І якщо смерть близької людини здається безглуздою і нестерпно жорстокою втратою, хіба від цього життя її перестає бути безцінним літописом, наповненим особливим, ще не прочитаним сенсом?

Та не треба вгадувати стосовно сенсу; бачити світло і йти на світло — от і все, що можна сказати про життя; а сенс — він, як музика: звучить над землею й розсуває небеса.

Він є, і він — виправдання наше.

ДО ДАЛЕКОГО САДУ

лежиш горілиць, нага,

і вологе твоє волосся,

і розчахнуті твої очі

Хуліо Кортасар. Ріка

Котяра, спец знімати

Попідвечір коло театру запримітив довгождану. Дикої краси пташка! При ній звірун в окулярах блискучих, натхненних. Ось він — ф’юїть-ні-і! — під’їжджає з проханням, псує мені панораму. Ось він мізинцем ловить кайф, вусами до меду липне, кігтем шкребеться, щастя віщує. Це любов. Це голодна миша, тепло й світло, пліснява й сир.

Красунчик. Аполлон підворіть. Піжон, гарнюсінький виродок, розносник моровиці. Вусики стрілочкою, вигнутий хвіст — ах який гризун, ах який розповсюджувач зарази! Діва жде, грається з напівживим мишем, кицюні до нудоти бридко, цікаво і гидливо. Мрм… няу! — я наближаюся.

Няу-мурр! Ми з нею одної породи. Я підходжу, тваринку — набік. Так, він хоробрий, він спіткнувся, впав, забився, дурний, нерозважливий, кваплячись устав, дивиться сторчки. Збивки мені ще тільки бракувало; посміхаюся. Скупо, як Термінатор перед мочиловом. Кажу те, що прийнято казати, але ж у них свої уявлення. Вони — салонні. З килимів і вернісажів. Морщать носа.

Головне — зачула. Ф-рр! але ж чує вона мене! Зубки навипуск, зіниці веретенцями, хвостик коли-не-коли здригається, шерсть потріскує. Іклочка, гнівні блискавки, лоскотання навколо пупчика, обурена дощенту, жар у моїх долонях. Жар, оксамит, стукіт серця. Чудова доглянута шерстка, щонайкращий шампунь.

Вдихаю, притягую до себе — вона тицяється в мій бік усіма хрусткими кулачками і тремтячими колінками. Від цієї несамовитості мені ніяково. Боязко цілую кицьку в уста — просто так, щоби позначити, закріпити, але звір знову встає, вишкіряється, знову робить рух, от уже ж миш скажений, неблагородний!

Як воно запідло — наскакувати ззаду.

Ні, так діло не піде. Кіт я, котярамуркотун. Собачитися не люблю — маю свої принципи. Теплим асфальтом, темними місцями вигулююся, нікуди не поспішаючи. Сам собою, тать уночі, блідолиций звір із непомітними шрамами коло очей. Усе помічаю, псів уникаю, до кішечок чіпляюся. Але форкати і спину вигинати — не збираюся! Ні до чого. Мені ці підстилки вуличні всякі-різні траплялися, від недозрілих школярок до нетлінних дам, що стікають соком. Я ж їх і сотворив.

Кіт я. Ось моя візитка.

Прошу в неї пробачення — і в нього нібито теж. Довго і дивними словами.

Як зрозуміти, хто з ким пов’язаний? Мені б і на думку не спало, — тлумачу йому. Я не знав, що він із тобою, — шепочу Їй, — якби знав — убив би! — вона спалахує. Її гнів виглядає занадто явним. Телекамера десь неподалік… Актриса? Професіоналка?

Вони йдуть.

У всякій справі свій скус. Професійна спокуса. Я часто чую про любов. Кажуть, це сходить, наче лавина: потьмарення, осяяння, усвідомлення. Треба було б спробувати…

Лови шанс, котику!

Ідуть. Це скус… Лови!

* * *

У театральному підвальчику ошивається шляхетна голота: поети-пияки, безпам’ятні барди, колишні актори, нікому не потрібні гомо різного забарвлення. Заходжу, огинаю ряд столиків, пірнаю в закуток, де гніздяться й висиджують яйця залітні пташки. Не вітаюся і впритул нікого не бачу. Притягую до себе синьоокого бойскаута з модно вищипаним тім’ячком, зі світосяйними кумачевими смугами на обдертих бритвою щоках. Виряджений він по-тибетському, в нерухомих зіницях — глибокий подив перед таїнством буття. Плюс нервовий спокій придурка, що впіймав свій оргазм під електрошком. Плюс звична, щохвилинна готовність до стоїцизму. Конфуцій, в натурі! Чоло вороноване. Так і хочеться переламати об нього цеглину. Щоби відволікти від вічного.

Цей шаоліньщик запарольований тут як Колісничий. Колесоносець — такого і не вимовиш. Цікавий ще й тим, що видобуває і поширює за велінням душі, з принципу, на противагу героїновому злу й лікеро-горілчаному ідіотизму. Принципіант, блін!

Принципи й статки — речі непоєднувані. Отже, і п’яти баксів буде досить.

— Більше треба давати! — чесно каже він.

— Потім, потім, — кваплю я, — біжи, це не гонорар, це витратна частина бюджету.

Повертаюся в загальний зал. Гепаюся на стілець білого кольору. Замовляю дамське питво: «мартіні». На зло навколишній горілці й шмурдяку з кручених пляшок. Поруч, зануривши морду у власні ж долоні, гине від нерозуміння сивоволосий, сповнений моторошної гідності поет. Шляхетний, побитий міллю, в юшку п’яний. На те він і поет. Душа народу.

Народ тим часом хлебче, що може. Народ самозречено жадає самоспалення. Люди, скельця. Хмільний дух, сморід сигарет. Шепіт і верески, сміх і гріх.

Ковтаю жовту погань — запиваю.

Ковтаю червону погань — заливаю. Все буде добре. Вже добре. Добре і до ладу буде. І до ладу. І буде. Решта — пізніше. Згодом. З Нею…

Гострішає погляд. Стіни піднімаються з димом і валяться. Я бачу діву білу в прозорих шатах. Вона там, на дні. Тягнуся, але хиблю, хапаю за зябра слизьку глибоководну рибину. Діва вислизає із незліченних напівпрозоростей, з ошатних обманок, переливає власний уміст із тілесного міражу в оголену довірливість, що вимагає тепла й погляду, дотику і розуміння — та дарма. Її наготи не бачу навіть я.

Все марно, я не твій. Вона зникає, однак я ще чую голос — так співають риби, не знаючи слів і не журячись:

шуба влітку — як це смішно я ж одягнена чудово хочу вас я здивувати ми мріяли про канапу щастя начебто в кишені отже треба тільки жити

Світло стає яскравим, тіні густими. Поруч з’являється Колісничий. Дихає. Його привчено бігати. Говорить, тихо і поквапливо.

Уже час.

Гонорар на столі, кастет на пальцях. Я підводжуся.

— Гляди-но, Микольцю, не помилися!

— Перевірено.

— Гляди-но, Коляне, не проколися!

— Ти шо, Котяро, я ж не ідіот. Я ж тебе за свого…

Тої ж миті мені приходить осяяння. До дідька кастет!

Я шепочу Колесничому кілька слів. Він кривить губи в посмішечці. Потім цікавиться сумою.

Я не хочу його розчаровувати.

Я хочу Її.

* * *

Не поспішаючи, виходжу назовні. Вже зовсім пізно. Над містом порозкидано зірки. Сонний місяць, соромлячись, наставляє задок із віття. Все прозоре, усе приморожене. Холодрига дика. Зимовий місяць червень. Холодне повітря, холодне небо, холодні зорі. Вмерзлі в дах. Близько. Дряпають пазурами.

А онде й вона. Миш окулярний уже з Колісничим впадає у відвертість. Діл-ділом та зі взаємною повагою. Все естетично. Без галасу і без бійки. Ми не дикуни, для чого нам кастети. Товарно-грошові відносини більш надійні. І більш убивчі. Петля — це краще, ніж сокира: крові менше.

Чмурик в окулярах — дрібний сутенер. Безталанний, скупий. Такі дуже корисні для котячого промислу. Сутичка в театрі — приклад цього. Якби тої сутички не було, її варто було б вигадати. Типовий сценарій, класична спроба по-р-р-р-романтичному під’їхати до молодої, перспективної працівниці.

Рибка клюнула. Діва подивилася мені в очі — і стала моєю. Вона ще не знає. Вона ще не вірить. Я сам їй скажу.

Я вразив її уяву? Ні, не я, мій натиск. Те, що думає за неї, шепнуло в ніжні вушка: вперед, чини опір, сердися, штовхай, кусайся, цей — візьме! Діви таке ох як відчувають. Діви тільки такому й вірять.

Амазонка у шубці… Миш, зараза, зробив би її. Вичубив би підступно і зненацька. Вичубив би і на людне перехрестя виставив.

Не встиг.

Цього разу він не встиг напаскудити. Колісничий діло знає. Витає тхір у стратосфері, про себе забувши. Зорі за коси тягне.

Не був би я безгрішним — убив би падлюку!

Мадам розпорядниця

Ви катувати мене прийшли?

Не хвилюйтеся, я сильна жінка. Я, звісно, дам свідчення. Чи знала я, чим займаються дівчатка? Вам це для протоколу треба? А, то вам просто цікаво? Тоді я кивну. Здогадувалася.

Ну добре, не буду приховувати, я точно знала, і навіть хто з-поміж них, — ну то й що? Наглядача їм приставляти? У нас пристойний бізнес: піп-шоу, ресторанчик при танцкласі, масажний кабінет. Але багато платити нашим працівницям ми не можемо, з огляду на великі накладні витрати.

Зважте на моє становище: я ж не можу одягати дівчисьок у казна-що. Сама лише косметика знаєте скільки коштує? За таку суму в старі часи садили без суду і розслідування. І податкова поліція нас не розуміє. Якщо дівчатка у вільний час підробляють як можуть, хіба правильно їх засуджувати?

Врахуйте: я нічого до пуття знаю. Не чиніть на мене тиск. Нічого доброго, крім поганого, з цього не вийде. Навіть не намагайтеся. Закон законом, а життя не обдурити. Знаєте, хто у нас отут буває? Дуже відомі люди, до речі. Страшно навіть казати, наскільки відомі. Я знаю їх особисто. Я гадаю так: давно пора нашій Думі цивілізовано зв’язати… розв’язати цю проблему. Ми не пуритани, не сексофоби, ви мене розумієте?

Та я ж згідно з темою розмірковую. Хіба ні?

Давайте свої запитання. Сказала ж — відповім. Як зможу.

Вона з’явилася в нас якось несподівано. Зазвичай ми приглядаємося, вивчаємо людину. У сфері послуг свої труднощі. Гарненької мордасі і струнких ніжок не досить, щоби запопасти клієнта. Клієнт — не пес, на зовнішність не купиться.

Якщо чесно, спершу я поставилася до неї з осторогою, вона ж дуже молоденька. Але коли я призначила її на обслуговування, відразу побачила: дівчина перспективна, до неї всі так і потяглися, просто в чергу ставали. Хоча обслуговувала вона довго й невміло. Могла подати відбивну замість біфштексу. Тільки ж не це основне в нашій сфері. Вона ніби світилася, посміхалася всім, мила така лапонька. Буквально кожного в себе закохувала.

Що? Знаєте, молодий чоловіче, ваш тон мене ображає. Ви говорите брутальні речі! По-перше, якщо ви ще не в курсі, то я вам поясню: вона тут усього лише деньочок побула. По-друге, я таких молодих-зелених навіть на стрип не ставлю, а про масаж, одразу їй сказала, й думати не смій! Устигнеш ще натішитися спітнілими лапами. Зберегти хотіла її, дурепу, чесно!

Так, усе в неї було як у всіх, але я ж про інше казала. Про те, чого нам не збагнути. Ех ти, мент ти… та ти не лякай, чуєш? Я вже лякана.

Коли дізналася? А буквально відразу ж. Дівчинка — золото, але безсоромна жахливо. Вона просто не розуміла, як це — казати «ні». Не вміла ховатися і приховувати. Вона справді кожного любила — до чого тут гроші? Тільки для жебраків головне — гроші.

Ви все про те ж… Пройшла через ліжко чи не пройшла — мені що до того, га? Але я не помічала такого, правду кажу. А помітила б — відшмагала, як Сидір козу. Ні, не думаю… От якби вона покрутилася в нас із тиждень — тоді так. Бо чарівна на вроду, щедра і з розпусним оком. Я відразу зрозуміла: у неї мухи в голові. Абсолютно ненормальна дитина.

А я й не порушувала. Ніхто її сюди не кликав. Якщо вона, наприклад, школу кинула, то це мене не стосується. Я їй не матінка. Що? Та я, якщо хочете знати, сама її геть проганяла! Адже жила, свого життя не шкодуючи… ненормальна якась.

Яке обстеження? У нас не бордель!

А, то ви вже знаєте? Що ж, я роблю це за власною ініціативою, в порядку надання безплатної соціальної допомоги. Нічого поганого, крім доброго, вони від мене не бачать. Дівчатка молоді, їм ще жити і жити, доводиться за ними дивитися. Ні, психіатра або нарколога не кликала, не додумалася. Що ви кажете!? Жодної наркоти, з цим у нас суворо. Тільки шампанське. ©

Вона справді дивною була. Вірші читала. Заводила хлопів віршами, уявляєте?

Так, мені здається, що в неї справді могли бути стосунки з моїм чоловіком. Але стверджувати не візьмуся. Нас із ним пов’язували тільки ділові… ділові стосунки… пов’язували нас… ох…

Не треба, лишіть. Вже все гаразд. Хіба можна втриматися від сліз, знаючи, що твій єдиний чоловік… боже, калюжа крові… навіть якщо так, як у нас… ви мені пробачте, мабуть, я говорю зайве, але я все-таки любила чоловіка. Любила його, кота дертого, незважаючи ні на що. Тепер я це зрозуміла. Тільки тепер зрозуміла, коли його не стало! І засуджувати його поведінку я не буду.

Діана — вбивця? А мене ви не записали до підозрюваних? Ну, дякую. Тоді вже всіх підряд пишіть. Монетку киньте: на кого бог пошле… Що за дурниці, вуха в’януть! Не могла вона вбити, хіба що зовсім з глузду з’їхала.

А ви її знайшли? Ну то знайдіть. Самі зрозумієте, що не могла вона. Не пантера вона, хоч і кішка.

Не знаю, хто. Я вже й сама думала-передумала… бандюк який-небудь, певно. Я правду кажу. Було б що приховувати.

Пам’ятаю, а як же. Чоловік і привів її. Звідки взялася? Ні, не знаю. Він щось таке розказував… не пам’ятаю. У вухо влетіло, а з голови полетіло. Як то — не існує? Не може не існувати живої людини. Те, що вона не дух святий, вам багато хто може підтвердити. А ви дізнайтесь! Не полініться. Вам за це гроші платять.

Усі ми від мами походимо. Ви просто знайти її не можете.

А що це за наука така? Та невже? Кожного, кому немає двадцяти? Кожного новонародженого? За очима і за пальчиками? Диви, як цікаво, я й не знала.

Але послухайте: якщо навіть вона у вас не числиться, отже, просто десь в іншому місці прийшла на світ, тільки й того. Приїжджа вона. Закордонна принцеса.

Звідки мені знати, як! Уночі через кордон перескочила. У наш час усе може бути, були б гроші.

А по-вашому, отже, вона безпритульна? Бути того не може! Дівка здорова, доглянута, з прикидом, які мені й не снилися, — сита дівка, домашня. Я вам зізнаюся: спочатку боялася я, а раптом до мене її родичі заявляться — до чого мені клопіт. Блимало навіть, що вона втікачка…

Ну добре, добре, якщо згадаю, то обов’язково повідомлю.

Ой-йой, налякав!

Слухайте, а що, це настільки важливо? Здається, хвалився він… покійний… хай вже буде, скажу. Тільки не проговоріться, що я сказала. Є отут один мерзотник, який дівчат пасе… Записуйте.

Артемцьо, вільний сутенер

І робота паскудна, і я гад, усе так, не заперечую. Тільки насправді я радіоінженер. Диплом маю. Удома тихцем апаратуру майструю. На ту стезю став давно, при оказії, з цікавості: молодий був, неодружений, стурбований вічно. І без грошей. Поки вчився у школі-інституті, влада в країні сама помінялася і все поміняла. Вийшов з альма-матері, пчихнув, роздивився — гей, пустеля! Ні науки тобі, ні промисловості, самі лише круті навколо. Радіоінженерів їм треба, як трупові манікюр.

Ну нічого, кручуся. Дівулі зграями навколо кружляли. Одну-другу забанячив — усі задоволені, всі при бабках. Сподобалося, а як же. І хліб, і видовище, як кажуть. Щоби чужі не ображали дівчат, дружків завів. Давав їм скільки не шкода. Вони хлопці прості, зайвого не просили.

Виявилося — хрін прості. Коротше, підходить до мене мордасик один, плечі в двері не лізуть. Пояснив по-російськи, що та як. Довелося впрягатися. Відмовитися не те, щоб зовсім не можна було… міг я відмовитися, звичайно. Треба було з цим одразу зав’язати. Відкупитися. А тепер пізно. На кожного контролера є свій контролер. Життя таке. Бізнес, ринок, демократія. Запхаєш голову в петлю — і вже не вилізеш. Тут головне — щоб голова пролізла, решта не відстане.

І от дзвонить мені рано вранці незнайомка. Ще й десятої не було. Назвалася Діаною, попросила про дещо. Я здивувався. Сума невеличка, думаю, чи є сенс братися? Справа незвична, незрозуміла. Вталапаєшся, а пізніше доводь, що ти не жаба.

Відкинув од себе спокусу, пожартував, нібито зайнятий, та й кинув трубку.

А вона знову дзвонить. Голос злий, як у прокурорської секретутки. Ти, каже, зовсім дурень чи нюх усе ж таки маєш? Ти знаєш, що я тебе будь-коли розмалюю, запакую і здам? А тоді красунь моїх по черзі називати починає. Просто в трубку.

Ну, думаю, пройда. Своя, прихоплена. Зустрілися. Побачив її — ще більше здивувався. Курочка-ліцеїсточка, ручки на колінках. Каву з морозивом мені замовила. Я аж геть розчулився весь. Сиджу, кавусю сьорбаю. Здивування не виявляю. Всяко буває. На вигляд ангел, а як до справи дійде — душогуб.

Не подобається мені ця гадюка-лапонька. Надто багато вона про мене знає. Доведеться з нею дружити і халявним морозивом давитися.

Покивав, домовився. Гаразд. Приходжу додому, дзвоню до своїх. Про всяк випадок дзвоню, а раптом вона під кимось. Раптом за її плечима бовваніє волохата лапа мафії. Тоді все просто: я переводжу стрілки на кого треба — і все. Ми не радянська армія, в нас дисципліна, кожен у своїй вотчині князь. Але ніби незасвічена вона, — відповідає ввечері Паштет, — ніби ніхто таку не пам’ятає. Давай-но я підійду, позиряю на неї.

— Тільки тихенько, не злякай, — відповідаю.

Зустрічаюся зі смаркулею, де домовилися. У мене очі на лоба: не нафарбована, в шубу замотана! Серед літа! Але — виглядає. Оригіналка.

Усмішечка, поцілуночок, до театру в обнімочку. Грамотно себе тримає. Стоїмо, про те про се язиками плещемо. Крихітка культурна, мова вишукана, базарить — як читає, без матюків обходиться і навіть без багатьох необхідних слів. Її ще вчити і вчити.

Спочатку відв’язана пацанва під ноги лізла, я аж зіпрів їх спроваджувати: роль у мене делікатна — не виїкнешся. Клеяться ці гавроші до Діанки, а я чемно і сухо прошу їх звалити. Бо дівчина зайнята і все таке. Потім Паштет прорізався, вогника попросив. Тих цикунів-шустрячків наче вітром здуло.

А далі справжній клієнт пішов: дорогий, із розумінням. Кивають, ціну хочуть… Мука! У мене ж рефлекс на гроші.

Так і просмикалися цілий вечір. Ніхто їй не припав до душі. Мені вже на основну роботу час, — пояснюю їй, — я ж без відпустки і без вихідних. Вона киває, посміхається і тихенько так шепоче:

— Стій де стоїш, мій хороший, а смикнешся — придатки повідбиваю.

Ага. Культурна, вишукана. Значок Інтерполу під спідницею і пара ручних гранат у ліфчику. І секретні препарати внутрівенно: зайві роки з личка скинути.

Чую — влип. Не відпустить вона, гадюка, доки свого коханого кролика не дочекається і не проковтне. Їй забава — мені збитки.

Отут усе й розв’язалося, нарешті. Знайшов король королеву. Корольочок шустрий виявився, цілеспрямований: правил не знає, попри лицаря — галопом до дами. Мені навіть вдавати не довелося, так він мене розізлив. Не люблю нахаб. Але бійка пшикнула й одразу закінчилася: зиркнув криво корольок — і відчепився, все-таки я вищий ніж він, та й спортивніший.

Ля-ля, пробачте-вибачте, заливається суб’єкт. А я тим часом Діанку набік відтягую. Згідно з розробленим планом. Все, гачок у горлі, наживка в животі — отже, ідемо.

Він за нами не ув’язувався. Заховалися ми в тіні за фонтаном, дивимося далі. Запитати б у неї що-небудь — язик не повертається. Чекаємо, мовчимо. І тут вона видає:

— Ти не імпотент?

— А тобі що до того?

— Чому ти мене не домагався?

Психотест, — зрозумів я. Ще одна хитромудра зашпортка. От палена дівка! Треба вважати.

— З поваги до тебе, — відповідаю. — Була б на твоєму місці якась простіша, та ще й не така красуня, — може, й домагався б.

— Але ж ти й дурень! — сказала вона. З презирством у голосі.

От же ж після Криму і Риму! От же фіфочка рожевощока! Навіть образливо стало: що ж мені, лізти на неї при людях, з потенцію на прапорі?

І як по-правді, то таки мало не поліз — тут же, не сходячи з місця…

Гадина! Вона мене скривдила до дзвону в вухах. Але ж і зачепила за живе! Професійно ужалила. І поліз би — але тут клієнт нагодився, і я відразу згадав ситуацію.

Ділу час, а втісі година, — вчила мене бабуня.

Котяра, держатель хази

Дім у мене добрий. Перший поверх — гостьовий, другий — діловий, третій — житловий, і кожне приміщення має свій колір.

— Розпорядницю не турбуйте, — кажу я Шамілеві Обломову, самураєві й мордобою. Він із розумінням вищирюється. На мою супутницю він не дивиться.

— Рожева вільна? — Шаміль киває. Для чогось торкається прикладу. Треба запам’ятати цей жест. Треба відчути, що за ним. Жести відвертіші, ніж слова. Захистити мене прагне? Вбити?

Піднімаємося. Заходимо в рожеву кімнату. «Кабінет психологічної розрядки» приймає нас із розпростертими обіймами. Я з нею строгий. Вона покірна. Ми знаємо ролі. Ми гідні одне одного.

Ти давав мені шампанське Закордонне і солодке. Я купалася у шалі, Заїдала шоколадом. Грався ти зі мною строго І карав мене, й бентеживсь. Все було новим для тебе, А в моїм зітханні — старість…

Вона уперше в наших краях. І я, і той окулярний тхір, який вів її, — ми б зауважили. Приїжджа?

Звідки вона взялася, Діана-діва? Вийшла з піни фонтану?

Спить дівчинка. Спить красунечка моя. Таблетка в іскристе вино. Здоровий дитячий сон. Здоровий сон після здорового сексу.

Келих шампанського, рожеві щічки, рожева оголеність, погляд, який питає. Ледь зворушена тим, що сталося, ледь розчарована ним.

Будь-який наставник щиро любить своїх учениць. Ця — далеко піде. Я зустрів чудову чуву, страхітливої краси — чи як там у поета? От би його в клієнти!

Заманювачка — диво! Грудки, немов мармурові: стоять як дві башти, майже не дрижать, ґудзичками в небо заглядають. Точена фігурка, ніяких у неї проблем з фігурою, поки молода. Ніжки трохи пухкенькі… це навіть зацікавлює. А личко зробимо. Промалюємо їй личко.

Незім’ята фігурка, незіпсуте здоров’я. Нерозтрачена пристрасть. Не цінують вони себе. Безцінні. Зі свіжої піни сотворені. Не цінують, сучки прибабахнуті. Навіть слова не сказала! Покликав — пішла.

А могла би злупити вдесятеро проти звичайного.

Я заохочую незайманість. Я бережу незашморганість. Бережу для солідного, грошовитого, перебірливого клієнта.

Утім, не нарікаю. Не жадібна, отже Чомусь нерозпещена. Що ж, премію їй. Премію їй у зуби — і вперед, за науку. Сам буду вчити. Секс веселий, секс зухвалий… Вчасно зустрівся їй Котяра, звір нічний, вчасно вправив їй зиґзаґи їй не доведеться переборювати сором: я допоможу, я вмію, я все зроблю красиво. Розкривши рота, ввійде у мої ворота. Ввійде вона в мій дім не курвочкою, а дамою. З дитячою надією на заміжжя, на особисте життя. Старатися буде. Потім зрозуміє.

Вона, повіривши, ридала, Вона це все перевіряла, Вона про світ любила мрії, Але вище клітки не літала. Об пруття билась безнадійно, Уже не вірячи, казала: Я випурхну, не так вже й важко, Вона з металу нетвердого!

Але потім ще й інше вона зрозуміє: свою вигоду. Вік їй мені дякувати!

Я дарую обраницям ласку, притулок і прибуткове, ненудне заняття. Несіть людям радість, а козлам — романтику! Переконуйте козлів, що вони — леви! Праця не для гидливих, але краща від деяких. І диплома не треба. Індивідуальний підхід: співбесіда, конкурс, заліки. Далі — натхненна праця, творче зростання, пошук нових шляхів. Досконалості немає меж.

Місце престижне, кандидатур не бракує. Кандидатури бавляться в обережність, колами ходять: чи то не сміють, чи то ціну набивають — та марно. Я не поспішаю, куди там спішити. Крутиться дзиґа, працює лічильник, зростає вступний внесок. Далеко не кожна надається на приму, більшість відсіюється в масовку. Та Діана зовсім не випадково потрапила в мої кігті. Доля звела. Жартома лікнеп закінчить й у вищу школу гетер запишеться. Якщо проявить себе, звісно.

Не сумніваюся: така — проявить.

І все-таки: якою хвилею прибило її до нас?

* * *

Ранок. У небі срібне гудіння. У мені — срібний сон. Уві сні я бачу: ми потрібні одне одному. Бути нам разом для чогось, про що мені ще не повідомили.

Добре, що ми зустрілися, не розминулися. Незабаром вона звикнеться з думкою, змириться з необхідністю. Усе буде добре. Звикай до розкоші, малеча!

— Але я не хочу! — каже вона, зміркувавши, нарешті, до чого її готують. Я не цього хотіла! — сварка. — Тоді йди, — кажу. — Любов мусить бути вільною. — Ти образив мене! — Тоді залишайся.

Вона залишилася. Вона вже не піде. «Ми потрібні одне одному» — скотиняча якась фраза. Ранкова, поблякла. Вимовляється буденною скоромовкою. Потрібний, потрібна, потрібні… суцільне задоволення природних потреб. Скотиняча фраза, не котяча. По-котячому ми заговоримо вночі.

Я шоу влаштую тобі по живому Більш загадкове, аніж «Твін Пікс». Я пересплю із твоїм собакою, Потім ми потанцюємо твіст. Тоді буде танго і знову твіст. Потім відчиню вікно І кинусь, весела, каменем униз На саме-пресаме дно.

Дуже нудний день. Жити без тебе не можу. Ну і що? Не можеш — не живи. Ніхто не змушує.

Дуже бадьорий вечір. Дим стовпом. Тебе люблять. Ти щаслива. Я радий.

У мене небезпечний настрій. Небезпечні передчуття. Небезпечна штука — любов. Димить і шкварчить підпаленим кимось ґнотом.

* * *

Ніч. Місяць. Погасли зорі.

Разом то разом. Хай буде що буде. Все буде добре. Все ще буде. Все буде неймовірно добре. Виросту — стану космонавтом. Мене зачнуть гарні люди, мене народять у гарній країні, мене навчать усьому хорошому. Виросту великим, поцілую ракету, полечу на Місяць. Там заспіваю свою пісню. Там посаджу сад. З ребра сотворю жінку. Щоби плоть від плоті. Щоб назавжди…

— Ти спиш? Ти спиш… І добре. Переспали — поспали. У розкішній рожевій кімнаті з мармуровими стінами, звідки не вийдеш просто так. Торкаючись одне одного… зрісшись сновидіннями… два в одному…

Важка бузкова завіса, й ані подиху, ані чхання в залі: безмовність, порожні ряди крісел. Ця вистава не потребує афіш, — усвідомлюю я, — це закрита вистава. Довго не змовкає третій, останній дзвінок. Повільно рухається завіса; оку відкривається ніч. Звучить срібний гонг. Зірниця розпорола пітьму. На галявині, на стежці зіштовхнулися дві тіні. Танцює мисливець, ніж у руці; дика кішка-життя пазуристою грудкою летить назустріч.

(Сон зачепив, утягнув, удавом вліз у пам’ять — обнімає, стискає, нашіптує. Чого сидиш сиднем? приєднуйся до славної п’єси! Давно-давно написано сценарій; ім’я драматурга забуто; актори… а хто вони, актори? чиї душі приміряють за лаштунками?)

Гірська стежка, рудий світанок під зеленим небом. Кров на східцях храму — пам’ять про нічну подію. Рана під лівою ключицею глибока, вона кровоточить, і ще не встигла охолонути моя сьогоднішня жертва: вбитий у сутичці звір. Нагору, до вівтаря!

Світіння встає над сходом. У блиску сонця, що розгоряється, на мить народжується міраж: висячий сад, який пливе в синяві, там, де немає нічого, — у височині, над горою, у хмарах. Я встигаю помітити, як пробує лапою небесну твердь дика кішка, хиже життя, як, завмерши, недовірливо вслухається вона в шелестіння саду, а потім сліпуча колісниця сходу розвертається в мій бік, міраж зникає — і тільки тоді я розумію, що то не міраж.

(Сон, як і життя, — гра богів. Я їм не вірю і не вірю в них: які ще боги в наш час? — Твоя правда! ніяких! О часи, о боги! — зітхає драматург).

Сорока-ворожка, повія

От я їй усе це і розповіла. А хіба не треба було? Щоби пацанку без її відома підстилкою зробили? Котяра — він такий. Почухає — забуде.

Вона посміхатися перестала. Шкода, каже, що в котів роги не ростуть.

Дійшло до мене. Регочуся. На оленя він не подібний, — говорить Діана, — але ми що-небудь вигадаємо, правда?

Я падаю від сміху. Вона зітхає. Поворожи мені на завтра, — просить.

Я долоньку її у руки взяла — й сміятися одразу перестала.

А їй і горя мало. Жартує: я тисячу років простояла байдужа, хочеться хоч день-два пожити по-людськи. Запиши, каже, телефон Артемця. Через нього я на Котяру вийду, та й його самого заодно перевірю: чи ворушиться ще душа у тілі.

Хотіла їй хрестика дати — не взяла вона хрестика.

Артемцьо, вчений чоловік

Наступного ранку знову розбудив мене собака-телефон.

— Вирахував! — кричить у трубку Паштет. — Знаєш, хто вона?

— Хто — вона?

— Твоя вчорашня?

— А… ні, не знаю. І не цікавлюся. Бабки взяв — і по всьому.

— Ти телик дивишся?

— Та ну його. Все одно придурок…

— Ні, та ти в натурі придурок. Як ти живеш? Звідки що знаєш? Там учора тітку одну показували… в музеї історій…

— Ну?

— Розумієш, вона — статуя…

Обкурився Пашка. Глюки лоба гризуть. З ним буває.

— Ага, розумію. Статуя вона. Далі.

— Що — далі?

— На хрін мені твоя статуя?

— Та це ж вона! Та, що зникла!..

— Слухай, я ще спав, а тут ти з музеями. Не шурхай, про справу кажи.

— Крапля в краплю вона! — кричить. — Морда, фігура… Розумієш, вона ожила! Там охоронець стирчав, зараз він у дурці сидить, каже — сам бачив, як ця Артамониха з місця зрушилася, з постаменту злізла — і пішла, пішла…

— Усе, Паштете, більше ні слова! Чаша моя преповнилася. Зара сам зрушуся і з постаменту злізу. Ти про що, взагалі, кажеш? Ти хоч розумієш, що язиком обертаєш? Охоронець в дурці, Артамониха пішла… Ти все сказав?

— Нє, — згадує він, — її інакше звали. По-грецьки якось. Артаманда… Артамінда…

— Артеміда? — здогадуюся. Паштет захоплено:

— Ну ти й пеньок! Завжди все знаєш!

— Богів треба знати в обличчя, — посміхаюся я в трубку. І зненацька замовкаю. Він ще щось каже. Я не слухаю. Не до нього.

Книжка в мене була — груба, з ілюстраціями…

Котяра, нічний звір

— Ти не спиш? Не спиш… Ти знову? Знов! Добре, все, переконала. Розпишемося ми, звичайно, розпишемося, де ти тільки набралася таких слів? Якщо захочеш, вступимо в законний шлюб, та хоч зараз, він же нічого в мені не змінить, і в тобі теж. До речі, час тобі дізнатися: в мене є дружина, ти її сьогодні сто разів бачила, тому це буде не завтра й не відразу, це — штовханина, клопоти, нудно, — я замовкаю, дивлячись на зачарований місяцем світ.

… І отримую на голову потік добірного словесного лайна. От уже скромниця, чорторий збаламучений, — хіба я чекав такого? отже, час і тобі дізнатися — ляпас! ще! ривком за обидві ноги, пикою в подушки! — час тобі зрозуміти аз і буки — ах ти сука дряпуча! руки! болить, кажеш? а на тобі! волосся в жменю… — час порозумнішати, гордячко! — притиснути її, щоб і не пискнула… закарбуватися… Ну, стривай, зара ти побачиш!

… пора тобі, моя Пані, дізнатися: я, твій нікчемний раб, і в рабстві своєму — господар твій; тільки я твій владика; я поставлений над тілом твоїм і душею, я топтатиму поля твої, Пані, пити води твої; забувши про себе, шукатиму твій промінь, твій стужений храм, срібний твій зойк. Я вступаю в мережива, у вогонь, спізнаю тебе. Не втікай, не кидай, я частина твоя, бачиш?

Кричи, рідна, клич — я так далеко, я не встигну!

Ти дурна, сварлива. Ти невиправна. Ти не пам’ятаєш себе. Ти ж богиня!

Ти — богиня, я — в тобі. Твої сади. Там, де все єдиний раз і навіки. Де небо неділиме. Ми ввійдемо, нагі; випростається трава, зіб’є зі сліду. Нас не знайдуть…

Ось ти і поглянула на мене. І добре. Де звір? Немає звіра. Здалося нам.

Тебе крізь сльози погано видно. Тебе називають фонтаном сліз?

Дивимося з відразою? Відвертаємося? Досі намагаємося плакати? Плач, королево поганьблених. Сміливіше, ну! Ще, ще безнадійніше!

Любов — що то? це значить — пересилити відразу. Любов — це коли й відраза є солодкою…

Чому ти навчаєш мене, Діано?

* * *

На білій горі, між хмар, у чистоті жила Повелителька звірів і трав. Була вона сильною, справедливою і безжальною. Стежила за порядком у царстві своєму і, не замислюючись, карала винних. Войовниця, що дарувала життя і позбавляла його, — так думали про неї люди. Боялися її гніву, приносили їй у жертву власних дітей. І приймала вона жертви, оскільки Олімп дав їй право розпоряджатися життям смертних, які мають їжу з її столу.

Ніхто не смів навіть поглядом зазіхнути на богиню. Гори і ліси були їй підвладні. Стріли Мисливиці поцілювали як спис самого Громовержця. Її чарівний лук завжди був із нею, під рукою. Як частина тіла. Як серце, в якому знемагала і билася, то злітаючи, то падаючи, полонена Птиця.

Любов і справедливість? Любов і неупередженість? Любов і безжальність? Ні, не в’яжеться одне з іншим! — вирішили якогось-то разу боги. Ледве оперилася Птиця, а їй підрізали крила. Дівчинка-богиня носила її, не відчуваючи дискомфорту. Хай собі тріпоче. Жити і без неї цікаво, надто якщо ти — богиня.

Але дівчатка виростають, і нічна тиша вже не заколисує — хвилює. Серце гуркоче й завмирає в цій підзоряній тиші, чекає чуда… дурне серце! ну для чого воно богам?

Сильна, владна, стрімка, вона не потурала Птиці. Її незаймана самотність відображалася в божественних примхах. Вона бралася опікуватися закоханими, влаштовувати чужі долі. Повелительку трав і тварин, Мисливицю, що не знала любові, почали шанувати як покровительку родинного вогнища — ну хіба ж то не диво?

Диво? Та що ж у цьому дивного?

Але й дівчата виростають; нічна тиша вже не просто турбує — кричить, кличе, вимагає; птиця-серце дико скрикує, дзьобає зсередини, ставить ультиматум: не хочеш мене — вбий! Не можеш убити — слухайся!..

Вона не змогла убити Птицю.

Жорстока, не схильна усміхатися богиня — але всього лише богиня!

Смертні не відали її таємниць і не здогадувалися, що з настанням ночі Мисливиця перетворювалася в ніжну, тонкостанну, прекрасну діву, подругу-супутницю білолицьої Селени, яка приваблює сновидіння й зітхання. Богиня ставала шаленою і окриленою. Не знаючи втоми, танцювала вона серед заснулої лісової зелені, ніби метелик на чашечці квітки. Променем, стежиною небесною подруги піднімалися високо-високо, туди, де зорі видно навіть удень. Піднімалася, кружляла на самому вершечку, виглядаючи свого героя: Мандрівника, того-що-ходить-хвилями, мисливця і шукача слідів, який знав шляхи, беріг свободу та міг пересувати гори.

Повелителька звірів любила Мандрівника. Любила тому, що так сталося: зустріла колись і полюбила — а ще за те, що він ніколи не згадував про її багатство і прокляття, про вбивчий чарівний Лук у руці й примарну тріпотливу Птицю в грудях.

Скільки разів піднімався герой гірською стежиною, скільки разів пірнав у засвічені хмари! Захід щедро замальовував їх вогнем. Він входив у її храм з останнім сонячним променем. Пес залишався зовні, охороняв вхід, — пес був відданий господарю. Вона чекала на терасі, що виходила в ніч. Світила й туманності чіплялись за поручні. Плюскотіли внизу води Стіксу. Мандрівник упізнавав її — і не впізнавав. Учорашньої вже не було — була інша. Мінлива, як зоря. Вона була щира — але уникала відповідей. Була чуйна — але легко і примхливо змінювала настрій. Була світла, радістю оточена — але часто замислена, лякаючи серйозністю: голос той же, але слова інші.

Тільки коли змовкають слова, поступаючись місцем ніжності, коли її подих стає твоїм, коли від струму німішають губи — тоді знову обертається вона на незнайомку, скидає сьогоднішні шати й омиває тебе, мов ріка, в яку ввійшов; і ти ростеш, ти палаєш над безоднею, над чорним безчассям, веселим полум’ям клубочишся в небі — ти вже смієш бути! Ти дотягуєшся до олімпійців; відтепер — пригадуєш? — ти рівний із ними: з лукавими держателями, з премудрими хранителями.

Йому здавалося — так буде завжди. Завжди поруч, завжди рівні…

Як вона сміється! А в очах — печаль.

— Чому? — запитував він.

— Надто високо живу. Тут так холодно, — зітхнула одного разу.

— Ця біда — не біда! Я розпалю вогонь…

— Вогонь не тримається у моєму вогнищі. Так уже повелося: унизу палахкітливі багаття, нагорі — мерзлякувате місячне світло. На Олімпі горять смолоскипи, але це нічого не міняє. Просити у зір тепла? Вимагати весни, перш ніж вона настане? Я звикла. Вивчила два цікаві слова: енергетична криза. Уночі при мені скіпка… тіні бігають по кутках… Чи багато мені треба?

— Але — чому?

— Батько-Громовержець боїться пожеж. І всього боїться — шкода його.

Столик на трьох ніжках. Обідок помади на кришталі, крапля вина на вустах… Боги — такі ж люди. Тісно їм у тутешніх комунальних горах.

Я заберу тебе! — вирішив герой. — Ось тільки дорогу знайду…

Вирішив — виконуй. Раз ти герой.

— Не сумуй, дівчинко. Сум минеться!

Вона глянула — він відповів. Ми молоді, правда? Ми ростемо й відходимо. Не гнівайтеся, старі олімпійці! Подорослішали ваші діти. Нам не до вас. Самі облаштовуємо для себе куточок. Дбаємо про майбутнє.

— Що ти намислив, Оріоне?

— Хочу прогулятися горами і долинами… Я розшукаю сад далекий, світлий. Я зроблю його твоїм. Чекай, адже я повернуся. Повернуся, візьму тебе за руку і поведу!

Вирішив — виконуй. Або ж не обіцяй душі своїй.

Боги дарують забуття.

Милостиві боги…

* * *

Вона жива, вона мусить жити, вона житиме, щоби любити мене. Жити, щоби любити…

Одноденка скороспіла! Чахнути б тебе сталлю по ніжному!

Але то раніше треба було. До повного місяця. Глянь, хто перед тобою. Це вже не людина. Не чаша скорботи.

Вона жива й озивається. Тихе відлуння — запрошення на страту. Її місяць горить у небі. Вогненний сувій із вироком. Її метеорний слід стрілою перекреслив моє життя. Стріла, націлена в серце звіра. Смерть звіру!

Це богиня.

А я ж збирався убити її. Могутня Моська! Захоче — звалить слона. Могутній сліпець-невіра! Захоче — богів скасує…

Любов — що це, Діано? Чи підсумок, чи застава? Передсмертний гріх — чи всепрощення? Милість? Милостиня? Видіння? Так і не зрозумів я, Цюй Пен… так і не довідався я, о Повелителько звірів, яка сила рухає мною, чому втікають з-під ніг стежки, для чого збігаються вони до саду далекого.

Там вершник на горі і гай у хмарах. Там той, хто чекає на мене; там я вб’ю його! Я суть його тобі віддам, як віддаю свою!

І тої ж миті кат — мій друг сердечний, рятівник, мій смертельний ворог, мій сповідник — почне свій шлях до мене.

Він не поспішає, той, хто йде услід. Він — несуєтний майстер тортур, він строку мені не вріже! Знаю я його звичаї. У ньому всі риси мої. Він той же я і пам’ятає те ж, того ж віку тать у ночі — але який же нещасливий він, який страшний…

Він поза любов’ю. Його проклято.

Я бачу його обличчя — місячне, з загостреними рисами — і раптом, несподівано, як підказку, як таблоїдну пробоїну в черепній перегородці, вловлюю цілковите та чітке розуміння того, що коїться.

* * *

Безодня ковтала роки та дні. Птиця і її пані чекали на Мандрівця.

Одного разу… У тузі нічний, у скам’янілості безчасся — чи їй привиділося? Сон — чи пам’ять?..

Всесильна, легковажна, задерикувата юність підштовхувала закоханих до з’ясовування стосунків, до напівжартівливих змагань. Ох, якою чарівною була Мисливиця, яка довела свою перевагу над могутнім напівбогом! Переможений ніс звитяжницю на руках, поцілунками повертаючи їй силу, і ніч ставала гарячою від його подиху.

Тільки раз перевершив він її у мистецтві полювання — юний герой, який знав дороги, міг рухати гори і причаровувати примарних птахів… людина, що зуміла навчити амазонку коханню… гордий Мандрівець, якого тримала гладінь морська… він хотів туди, за видноколо, куди немає шляху олімпійцям…

Тільки раз герой перевершив богиню. Дочка Зевса не пам’ятала себе від гніву. Та хто ти такий? Чому смієшся? Звідки в тебе це вміння — насміхатися з богів?!

Вибух люті, невловимий рух. Видихнув Лук. скрикнула Птаха; припинився сміх. Коханий знову в ногах твоїх, Артемідо. Стріла у грудях… чия стріла у серці Мандрівця?!

Богине життя, чи не ти пригостила смертю свого єдиного?

Все раптом змінилося: набігли хмари, вперіщила злива, прогуркотіло над горами прокляття. І стала дибки у відповідь посейдонова безодня, і безнадійна, страшна хвиля тараном гримнула об скелі — вдарила, бухнула, розбилася, безсило обпала, відбита мертвим камінням. Пізно, Посейдоне! Боги карають зухвалих руками їхніх коханих. Не виправити, не повернути.

Кричала, билася об пруття дурна Птиця — ні сльозинки не впало з очей гордої богині.

Два диски мокнуть у траві. Завмерли налякані німфи. Статуєю здається їм самотня жіноча постать під тріумфуючими небесами.

Залишайся безтурботною, доню моя, безсмертна дівчинко-одноденко! Зоряним промінням торкається твій коханий до твоєї мармурової щоки. Вірний раб охороняє заповітний гай, і, як і раніше, проливається жертовна кров у храмі… Залишайся безтурботною!

* * *

Я сміюся. Двома пальцями гашу ґнотик. Обережно зупиняю час. Темними гарячими невеличким ядрами шкварчить воно: секунда за секундою. Зміїними вигинами струменить по руці: цілунок за цілунком. В’язкими краплинами скочується по шкірі. Додолу, в бузковий туман.

Малиновий, гулкий дзвін крапель. Отрута й гіркота. Чаша життя… Так, я сміюся, твій пан і твій раб, — та гірко, гірко мені!

Гірко, Негаснучі Зорі!

— Гірко! — радісно підхоплюють Негаснучі. Кружляють. Кличуть. Це вальс.

Розписуємося ми просто: кров’ю з вен.

Ось тепер ти справді щаслива.

Я настільки заспокоююся, що забуваю дихати. Блискавкові удари пульсу стають далекими неспішними розкатами. Я розгадую Останню Істину. Вона проста і вбивча: від кожного — за ділами його, сторицею; кожному — за душею його, по вінця.

Гоп-стоп. «Тепер ти можеш плакати». Так мені і треба. За душею моєю.

Справедливо. До такого, як я, не прийде Венера Мілоська, безрука луврська фіфа. Не підійде, побоїться. Я б її за загривок відтягав, протези прищібнув би, по-своєму до діла прилучив би. Мене дістала зовсім інша богиня. Безжальна, як саме життя. За неї я — у полум’я. Сам. При холодному розумі. У розквіті сил і на пікові справ…

Та хай горять вони в пеклі, справи мої! Пригадав! Тужно, мерзенно і немає кому морду набити. Хіба що самому собі. Знайшов про що згадувати перед Відходом! Примусять згадати, знаю, — ну то й нехай, не за власною ж волею…

Я шукаю поглядом наречену — нага, вона прозоро кружляє у промені.

Це вже не вальс: це ніжна, насмішкувата смерть виконує ритуал. Трепет рук над головою, чорне срібло в зіницях. Спалахують під місяцем хвилі волосся водоспад спогадів, що зблискує. Крапля вина на гарячих устах. Секунда до вибуху. Ритуальне «ні», пульсування тіла, три магічні зойки, останні поштовхи жертовної субстанції. Згасаюче благання, засохла кров на лоні. Сузір’я над каменем. Пес, який терпляче чекає.

Мій погляд відділяється від мене, стає ще одним учасником дії, по черзі вихоплюючи з круговерті спалахи місяця, мертву танцюючу Діану, столик на трьох ніжках, келих з обідком помади і мертвого Котяру, який, нарешті, зав’язав із минулим.

Так закінчується весільний обряд, після якого нам не залишиться майже нічого — розбігтися і злетіти. Вікно розчахнуте, плюскотить унизу вода об камінь набережної, й готові знятися у зеніт вірні галери.

Місяць — чашечка квітки — наближається до моєї долоні.

Я встигну. Я вб’ю його. Я навчуся полювати, Діано!

Твій сад у моїй крові.

Я згорнулася, як равлик, Я затраснула хвіртку, І заплакала рікою. Я не їм і ревную. Я безумством малюю. Я — натурниця смерті струнка. Я браталася з кожним, Економила миті, Ночувала в прозорих гробах. Я — розтоптана квітка. Королевою ницих Називали мене на балах… Стікає срібло із небес. Бал починається.[1]

ВІДВОЙОВАНИЙ ДІМ

1

У році десь так сімдесятому, у липні чи серпні, спекотної безвітряної пори непримітна рожева хмаринка вперше обережно пригальмувала над містом, розбризкала на пробу свою солонувату вологу, зітхнула трьома зоряницями — й повагом заковзала невидимим повітряним льодом услід за низкою пірамідальних хмарних утворень, які поволі перетинали небосхил.

На дахах будинків уранці зійшли трави. Кози паслися там, позираючи на вигнуті спини синіх піднебесних котів, які затамували подив, на притиснутих до плавкого асфальту коротких і круглих громадян, зовсім шалених у легковажній поквапливості своїй, на голчасті лимонні паростки, які, нарешті, сповна виявили сподівану життєстійкість у науково підібраному середовищі існування, у спеціальному дитячому вазонку, спеціально для цих потреб роздобутому і спеціально виставленому на загальний огляд в самісінькому центрі підвіконня. А внизу, у товкотнечі метушливих пристрастей, чомусь перестало вистачати на всіх тролейбусів і таксомоторів — тремтячі грона їздців звисали назовні, люди похитувалися в колективних піднесених обіймах, люди чіплялися одне за одного, за що-будь, ризикуючи зачати у русі або залишити клапті плоті на вуличних стовпах чи на іклах швидкоплинних машин.

І вороння розвелося. Там, де століття тому був театр, рік тому — Страхупркомбух, а нині вивергав дим палац культури, клубочилися в хвацькому непристойному танці тисячі чорних птахів. Рок-н-рол, воронячий галас, часті зойки автомобілів біля перехрестя, козячі закличні верески, безсоромна лайка пасажирів, міліцейський посвист, складна міжнародна обстановка з кухонної радіоточки, безпросвітна ангармонія цокання, стукання й човгання, яку дозволяли собі завіконні пішоходи; а також надто перебільшені й ледь-ледь нав’язливі захоплення сусідочки з приводу успішного зростання пагонів і явленної в цьому зростанні богоданної вітальної сили; а ще потаємні, з прихованою посмішкою, думки нахлібниці (одного разу, виразно розчувши власні думки, вона насупилася, протерла сукниною велике дзеркало у передпокої, похмуре вічне псевдотрюмо, дістала перламутрово-сіру післязавтрашню сукню і довго намагалася дати собі з нею раду; наступного вечора, не зовсім задоволена, вбрала її, поцілувала невидимого ангела й вийшла на хвилинку, і повернулася вона не одна, ні); врешті-решт — розперезана і гучна комсомолія, що, відкинувши всі пристойності, самозабутньо хлюпалася в бузковому нічному вирі, жадібна до хробаків і блешні. Звісно ж, у господині знайшлися достатні причини, щоби раз і назавжди зачинити віконниці. У спеку, в безвітря — втім, уже смеркалося, свіжішало — знаки тихцем спускалися з небес, і сонце, що відсвітило свій строк, укотре вже на її пам’яті занурювалося в курну суспензію обрію, сплющуючись, а потім і розмазуючись через цілковиту безглуздість підземного горіння, і починали настроювати інструменти підпільні дикуни, і виряджалися руді пританцьовуючі дівки, які розоряли чоловіків, — під сонні теплі сутінки пили вони вчотирьох чай із трав; трави здавалися розпареною червоною рибою, а свіже варення блищало і вабило теплою жертовною кров’ю. Причому молодий чоловік, імені не пам’ятаю, який звик до напоїв міцних і підбадьорюючих, усе-таки не тільки з ввічливості розділяв застілля. Він поглядав очікувально і смакував питво; усміхався; далі дуже хвалив саджанці, а вже взявшись хвалити, спритно переходив від предмета до предмета, виявляючи неабияку винахідливість у доказах і видатну сміливість у визначеннях; не перестаючи ґрунтовно прихвалювати все довкола, молодий чоловік дивував безсовісною ніжністю епітетів.

Очі нахлібниці сяяли. Нехай хоча б упівсили, та все-таки випромінювали вони принадно хиже світло нещадної і стабільної надії.

Четвертим завсідником був нерухомий громадянин у кощієвих літах, який умів багато чого і серед багато чого — смачно боротися зі суничним супом у галушках на мінтаєвому соку, щедро розхвалювати рагу з тельбухів банкового удава, нашпигованого пряним шоколадом, грубо намазувати хлібобулочним джемом гарячу ананасну скибу, а також сидіти, мовчати, присьорбувати з фужера і нечастим та влучним словом уривати порожню балаканину подруг. За що і поважали його безмірно. Господиня з нахлібницею душі не чули в міжзоряній порожнечі бесід, у ковзанні з гірки, у довжелезних розмовоньках на теми, що далекі від цікавих. Вони з легкістю віддавалися своїй гріховній забаві будь-якої години дня (та й у пітьмі їм це теж вдавалося) — словесний самоплив раптом проривав греблі, зірки починали хитатися і дзеленькотіти. Чоловік, волевиявлення якого приборкувало їхню пристрасть, набував статусу вищої істоти.

Віконниці залишалися зачиненими, бо вулична хвиля прибоєм накочувалася на міцні фасади, і ніхто не бажав ризикувати безпроблемною рівномірністю буття. От іще! Справ по горло і без них, поганців. Рибок не забували погодувати і цитрину не забували підлити. На події відгукуватися не забували, нічого не забували. Рибки відповідали первісною булькатою прихильністю, щебетали беззвучні русалчині слова, вірили всьому. Акваріум, зелений абажур, пухирці, гнучка пластмасова трубка, безупинний плин повітря, спотворені кубом води потойбічні предмети. Принаймні зелений пасує і не старить. Кольоровий телевізор — це як? окуляри начепити, як у стерео? У наших рамах жучок завівся. Американці даремно заспокоїлися: кажу вам, наших одразу на Марс пошлють. Окрім бітлів (вони, здається, назовсім розлучилися) є й інші: «Роллінг Стоунз», «Ху»… — Кляті імперіалісти! — відповів він, недочувши. Далися йому імперіалісти. Та хто вони для нас? Ну, вороги. Непогані вороги: надійні, необтяжливі. Серденько Пол з жіночкою заснували власну групу, всім би так. Сміхота.

Застільні співи, танці по колу. Відшукали на небі зірки й угамувались, а тоді розсаджувалися знову, міняли фужери на чашки. Пузатенькі бочечки в полотняному мішечку, хвилююча цифрова магія, яскраво-жовте коло на скатертині, виразні слова, перевідображення змісту в акустичному лабіринті поверхонь, що іскряться під лампою. Пошук можливостей, астральний запах бамбукового десерту, синтезованого із загальнодоступних маринадів, неабияка інтрига чесної гри, калейдоскоп реалізованих несподіванок і драма промаху. Суперництво за вуаллю — непомітне, як дряпаюча ласка. Адаптовані до домашньої нумерології аркуші картону, доброчесний азарт, тихий непомітний екстаз на древньому, до блиску відполірованому табуреті біля торшера, під книгами і дзеркалами, де клубки вовни, пряжа та спиці, настінне радіомовлення, статуетка призабутого божества, у вазонах квіти, які не розпускаються, пилюка, що втоптується щогодини — і знак питання у схованих щілинах, у неживих закутках, у закинутих резервних порожнинах приміщення.

Знак запитання, який нав’язливо спливає з несподіваної тиші, начебто недоговорений віршований рядок. Влізлива сусідка не допускалася до таїнства: її малахольне сімейство опиралося вторгненню центральної квартири на свою територію, і їй залишалося лише облизуватися, заскочивши під якимось сміховинним приводом у самий розпал дійства. Їй наливали трішечки з чого залишиться, вона торохкотіла про ціни і шмаття, їй і на гадку не спадало спершу послухати, про що йдеться. Молодий чоловік цими днями виходив перекурити і знову над кронами виявив червону хмарку. Як, даруйте, ви представилися? так-так, пане добродію, будьмо знайомі, не весь же вік «викати», усе ж таки не чужі ми тепер. Тепер.

2

Листок настінного календаря, стаття на двадцять рядків: «Що ж таке час? Час — це фізичний параметр». Усе, що діється, діється у часі. Ахіллес завжди наздожене черепаху, а черепаха — свого Ахіллеса.

Учора він повідомив, що листя вже жовтіє, що врожаї непогані й пси біжать тротуарами мовчки, без дзявкання, незлобливі вгодовані пси, жити можна; люди? от саме їх і не видно, роз’їхалися хто куди, хто у справах, хто так, сидіти та телевізор дивитися; кажуть, горілка подорожчала. Кажуть! Мало що кажуть… Я старшина запасливий, мені вистачить перечекати події, а грошима нехай розпоряджається Павло. З ним легко і на відстані, пощастило нам із ним. До початку зими старшина пішов, та воно й не дивно: чоловік показний, при ділі, чого ж йому в світлиці бідувати. І так він до останнього тримався, на прив’язі тримав почуття обов’язку; що він має почувати, коли так прив’язався до дому? Ночами вона не спала, усе розглядала імлу, і їй зовсім не хотілося плакати. Вітер підвивав її думкам, гілля стукотіло об віконниці. Він повернувся і зрізав липу: липа, взагалі-то, дерево потрібне, але не завжди делікатне. Лапи її загребущі забирають у нас повітря, і якщо дивитися в морозяну ніч крізь них на місяць, легко розгледіти безліч зчеплених кіл: зачаровані гілки ці повторюють ходу місяця і форму грудей; місячний промінь скрадається постіллю у гарячій лихоманці передчуття; зірки загортаються в іній; але ось уже все позаду.

П’ятою виявилася вульгарна спритна особа, вона не затрималася, разом із нею зникнув молодий чоловік; нахлібниця не на жарт зайнялася східною медитацією — і теж утратила сон. Немов сніг на голову впала зненацька неждана весна, у кухні відвологли стіни. Довелося клопотатися, роздобувати й нашвидку шкребти-білити. Заразом облицювання зробили і млявоточний кран зцілили. До облицювання — прості зручні меблі, не в панчоху ж складати; кухонний куточок, гарна назва, вона чи то вже в моді, чи то ще ні, але ж не в моді щастя. Вона з досадою прикусила губу, раптом усвідомивши двозначність сказаного. Поміняй же скатертину, вже пора. Це так чудово, що ми знову вдвох — наш зв’язок скріплений небесами. Найкраще — кагор; а для гостей прибережемо наливочку літню. Куди ж наш негідник подівся? весь ремонт на собі витягнули рабині. А завершимо — моментально з’явиться, я їх знаю; ох, знаєш ти, та що ти можеш знати у свої літа? Знаю! ми — дві премудрі старушенції!

Заявила і зовсім розвеселилася: старушенції! Дивлячись на її настирливий сміх, вона раптом відчула, — що здатна вдарити подругу. На подяку за постійне місце проживання. Утім, господиня теж уже завелася. Через триклятущу квартиру канули найкращі літа… хоч би коштами посприяв чи заступника свого прислав, змій. Не забути йому в рахунку представити. Це собі на довгу пам’ять; а тепер — геть із голови! Не втрачай гумору, люба, у нас свято, і я маю зробити малюсіньке зауваження: нашому житлу не личить ненормативна лексика, хіба не так?

Вони лихословили і весело сміялися — дві безтурботні райські пташки, умовно засуджені за бажання свої грішні на безтермінове володіння величезною великопанською квартирою, яку вони затято називали домом. Називали всупереч тій прикрій обставині, що будинок, немов океанський лайнер, був розділений переділками на автономні непотоплювані відсіки. Того каштанового вечора всі опівнічні злочинні думки підлягали амністії й потішно кружляли у димі дорогих сигарет, у трепеті свічі, у голосі Джин, яка благає бога, що завернув до неї на вогник: ледве чутна вона в тріскотінні перешкод, проте — іскряться сльози на віях, нам теж простять, блюз, дихання на щоці, захват, гаряче як… обійми мене…

Вони шепотіли одна одній те, що самі мріяли почути. Прийдешнє — летючий гігант. Воно зобов’язане ввійти у них, і тоді вони обновлять покриви. Воно примхливе і непорушне. Вони переберуть речі, викинуть мотлох, розмістять усе по-іншому і тоді почнуть жити. Тоді.

3

А тим часом уже повелися карти, однакові нерозрізнювані прямокутники, що оживають одразу ж після того, як їх вибрали, і безпомилково упізнавані зі звороту. Він, звичайно ж, з’явився, сказати йому нічого, вони сприйняли це як належне. Безліч комбінацій для трьох вдумливих людей, безліч спогадів, щасливих знахідок, неймовірних поєднань. Лимончик підтягнувся й перетворився на ніжне красиве деревце. Дві дами, дві господині дому (одна з них справжня) прийняли на постій роздуту, ширшу ніж довшу вульгарну особу, вона притихла і багато чого принесла за собою — все-таки літо закінчилося, зима на носі. Та й пара рук до речі. Але, от дивно, відтоді роботи тільки додавалося й додавалося.

Догоряла осінь, молодий чоловік знову відбував ночі на хазяйській половині, де було прохолодніше і трішечки шумніше внаслідок частих вібрацій, що долинали з глибин і надр. «Випробовують нас», казала нахлібниця, осудливо звівши брову: хто б міг подумати, саму землю-матінку хочуть звести, розпатрати її на нафту, на кольоровий прокат, на нікому не потрібне паскудство трансуранове. Ну справжнісінькі тобі пітекантропи. Молодий чоловік, забуваючи кивати, сонно витріщався, поривався слово вставити, але слова йому більше не давали. Сперечатися взагалі-то нікому не хотілося, до того ж після телевізора придбали стереопрогравач і дюжину платівок апрелєвського заводу.

Народився хлопчик. Жахливий вийшов скандал, з биттям посуду, з лементом і неймовірними фразеологізмами, він знайшов її на трамвайній колії — сиділа на рейках у чому вибігла й неголосно однотонно вила, допомагаючи виттю своєму тремтінням підборіддя і посмикуванням плечей. Червоні, майже чорні в ранніх зимових сутінках струмочки з рота — серце в п’яти пішло; але тут, звідки не взялися, зійшли над ними трамвайні вогні (все одне до одного, а коли треба, не дочекаєшся), і тоді він, під знущальний подзвін, заліпив їй кілька ляпасів, з тих, що запам’ятовуються: на все життя, до самої могили, це виявилося всього лише розмазаною помадою, помадою і легкими подряпинами, рубцями на пергаменті ляпасів. Додому вона йшла хоч і без жодного бажання, але й без примусу. Майстерний макіяж приховав усі сліди; трохи затісно стало, але друга господиня змирилася й тихою тінню сновигала біля плити — ніхто не довіряв її показушній смиренності, раптовому мовчанню і загальмованості рухів. Особа, вбачаючи в лагідності хитрий розрахунок і горду підступність, спритно остерігалася психотропних її пиріжків і виходила зі становища, зачиняючись у коморі для поїдання сирих нітратів. Її фігура ставала нормальною.

Незабаром — рік минув чи два — узяв та й зник старожил, колишній господар. Можливо, він помер чи потрапив кудись унаслідок загальної перестарілості думок. Особа, одначе, запевняла, начебто дідусь клюнув на отруйну принаду однієї із шиванутих секс-громад. Господиня, не бажаючи чути у своєму домі дурниць і гидоти, справедливо гадала, що господар просто кимсь захопився або ж прийняв постриг. Його, бідолаху, надто легко обкрутити: адже він завжди був такий мовчазний і нерухомий. Вона знову не спала цілу ніч, піднялася дуже рано, віддала необхідні розпорядження, зібралася і востаннє залишила дім. Щонайвостанніше.

Її не було мало не тиждень. Повернулася й принесла нові платівки та невелику шкіряну валізку темно-коричневого кольору — стару, обдерту всю, з дерев’яною ручкою, з поважного віку іржею, що в’їлася в подряпини кутників, товчену-перетовчену. Тепер таких не роблять, пояснила вона. Ніхто її не запитував про причину, а валізка була на замку, тому всі полегшено зітхнули, коли одного прекрасного вечора (стояла прозора, в димах і дрімоті, у синяві й золоті, у гаморі бульварів і гудінні бджіл над квітучими скверами, надзвичайно здорова і привітна осінь) господиня, пововтузившись за зачиненими дверима, з’явилася у всій пишноті ретельно підігнаної вихідної колекції.

Вона розщедрилася на витриманий коньяк, з істинно французькою етикеткою, котрий ширив дорогий аромат, а потім, під мужню млосність «Юрая Хіп», велично випливла з-поміж кришталю та хризантем і буденним голосом сповістила їх про своє заміжжя. Вечір минув у щасливому вереску і сльозах.

Неодноразово заходив до них чоловік, у сімдесят п’ятому і ще, здається, у сімдесят восьмому, саме малюка стали поволеньки до школи наближати, літери та книжечки, він же довго мовчав, і всі непокоїлися, крім другої господині, яка й сама мовчала котрий уже рік; настільки твердо вона мовчала, що вже й забулися якось джерела мовчання її прапороносного. Вона (і ніхто більше не смів називати її нахлібницею, ні подумки, ні поза очі) прислухалася до його безмовних слів, торкалася до нього, розшукувала і приносила в його дитячу кімнату (колишня панська опочивальня) загублені іграшки, безмовно виконувала його примхи, і з усього було видно, що друга господиня пречудово розуміла хлопчика; та що ти, він пустує не зі зла, діти є діти, їм що мамка ненормальна нашепче, те й повторюють вони, безневинні злочинці, неслухняні володарі домашнього вогнища.

Чоловік господині, чи то капітан, чи то лісник, навідувався солідно — днів на три. Забивав холодильники харчами, ощасливлював усіх дорогим ширужитком і тут же, виконавши священний обов’язок, впадав у сонливе заціпеніння, знову оживляючись лише пізнього вечора, коли тасувалася колода і здиралася фольга з прохолодного горлечка. Господиня ні в чому не відмовляла йому, та й гріх відмовити такій позитивній, доброзичливій, урівноваженій людині. «Не людині, а чоловікові!», виправляла вона себе, бентежачись, почуваючи прикрість і погано відображаючись у дзеркалі. Лимонне дерево, намагаючись вистрибнути з діжки, трепетало на протязі спітнілим чутливим листям. Рибки хороводилися перед капітаном, як блудливі новобранці. Добрі стояли часи!

Відомо, що миттєвість не здатна ні зупинитися, ні затриматись — але іноді, у виняткових випадках, вона поширює на наступні миті, які наступають на п’яти, утверджену нею рівновагу, породжуючи вихор, який не піддається руйнації. Гостинний час настав, гості йшли до них на нерест і вручали зненацька приємні дрібнички, які ні до чого не зобов’язували; гості завжди безпомилково відчувають лад і достатки, їх не заманиш куди-будь. Турбувало єдине: дні народження стали надто частими. Господиням нашим, безумовно, ще не виповнилося стільки, скільки набігло за паспортами.

Двері стали відчинятися навстіж, ніхто більше не боявся протягів, багряна хмара на півнеба тихо перетиналася з фіалковим обрієм, дивні на вигляд люди дедалі частіше з’являлися на вулицях. Усі були при ділі. Молодий чоловік, який нещодавно перестав бути молодим, але ще про це не довідався, щоранку на службу їздив, а дружина його, яку одного разу спільно обтесали і навіть, з огляду на її темне минуле, заново немовби створили із небуття, мило усміхалася старушенціям — які старушенції, боже, хай тільки спробує ця тварюка вголос сказати, я не знаю що зроблю, я її викину знову на вулицю, нехай смітники обживає, і дитину заберу! Хай знає: не віддам, він уже наш, хлопчик-мізинчик, кровиночка моя, — кричали німі безбарвні очі.

Та чого вона біситься. Ото заїло: зачула щось, як завжди. Господиня собі займалася рукоділлям, киваючи у відповідь думкам подруги, упіввуха слухала «Аббу», обчислювала суму надходжень від капітана, який, як вона здогадувалася, насправді й лісником зроду-віку не був. Господиня вже навчилася чекати: головне в очікуванні — не зациклюватися на самому процесі, а влаштовувати собі приємні й корисні розваги. Чужі справи влаштовувати, власні заміжжя, книги купувати на майбутнє. Англійці приватизували державну компанію, їй до дрожу захотілося приватизувати весь будинок, незважаючи на сумну відсутність Англії навколо нього. Але ж це щось новеньке, — заявила вона прийдешностям, які дрімали у ній, — у мені визрівають далекі від наших ідеалів амбіції. Таких прагнень раніше не було. Раніше.

4

Одного разу вона піддалася домаганням молодого чоловіка, і в домі з’явився магнітофон та безліч усіляких записів, нових і старих. — Наскільки різноманітний світ! — подумала вона. А в суботу постукав у двері молоденький безвусий хлопчик, назвався Юрою і забажав увійти. Спершу не впускали, але побачила його друга господиня, на лиці змінилася, випрямилася по-молодому і поглянула феєю. Вона забрала хлопця до себе. Юра ледь знітився під допитливими привітаннями домашніх, але скутості в ньому не відчувалося. З юним Павлусем він одразу ж знайшов спільну військово-морську мову, і, дивлячись на їхню вовтузню, ставало зрозуміло, що хлопчина простий, сміхотливий, умілий і самостійний. Від того дня друга господиня заговорила, і ніхто не здивувався завершенню її обітниці.

У домі звучав модний магнітоальбом «Распутін». Сонячні негритянки пропонували танцювати і не перейматися дрібницями. Юра взявся відновлювати столярку. Громаддя його планів затягло молодого чоловіка, який утратив молодість, в неусмішливу задуму. Уранці сталася бійка, перша в осяжній історії будинку і, безумовно, остання. Не зовсім молодий чоловік зазнав огидної поразки; переможець виглядав здивованим і, здавалося, ледве стримував сльози. Навряд чи через біль у вилиці. У такому віці ниюча частина тіла, за одним-єдиним винятком, не має жодного значення, а от слова мають здатність приживатися і давати паростки. — У фазі первинного осягання світу людина, серед інших забобонів, має віру в предвічність, у творчу та руйнівну сили слів, — думала господиня, обходячись при цьому без слів узагалі і жваво наводячи лад у приміщенні.

Примирення, спроба все забути, надмірне застілля на Першотравень, новий скандал, перекинутий стіл, зіпсутий килим, вигнання з раю. — Цього разу наш кобеліно до решти осатанів, — меланхолійно зауважила друга господиня, і тоді особа, пробурмотівши чергове «джешкода», притихла і взялася пакувати найнеобхідніше.

Літній чоловік з дружинищею, що вгризалася в печінки, і пхинькаючим третьокласником зникли серед ночі, у напрямку прописки і тарганів; колесо перемін крутанулося знову, а Юрко не міг більше залишатися, до дня Перемоги належало йому прибути на присягу в морозяний Мургадан, його шлях було визначено, його батоги і пряники вже чекали на жертву — і в будинку стало тихо як ніколи. Вона забігала до них ще якийсь час, за речами і просто так, побалакати, однак улестити другу господиню їй не вдалося. Щоправда, відвоювати дитину так і не змогли, незважаючи на велике досьє і неспростовну, розумно скомпоновану фактографію. Можливо, причиною для цього стала недосконалість законодавства, можливо — підступи жадібних суддів і підлість сусідів. Вони зрозуміли, що втратили Павлика, і дуже швидко виявили корінь зла. Коли їм зачитали протокол опитування свідків, вони натиснули на всі пружини, щоби свідки врешті-решт забралися з будинку. Вони віддали всю енергію, вклали чималі кошти, використовували потрібні зв’язки, їм принесли в помешкання апробовану ікону, група хуліганів-старшокласників на їх замовлення розпочала щонічний терор, у різні інстанції полетіли емоційні листи, і — треба ж такого! — терпіння та воля перемогли. Чи то в цидулках тих містилися правильні здогади, чи то новий Генеральний установив правильний курс, чи ще щось скоїлося у сфері нерухомих світил, але перегородки було знято, сходи перекладено, віконниці обшито даховим залізом. Знову заявився псевдокапітан, пожив у них якийсь час, допоміг довести інтер’єр до кондиції — і зник. Поспіхом і мовчки вибіг геть; вони й не знали, чому приписати цю зміну.

Невдовзі і Юрко на побивку до них вибрався, він засмутив звісткою про наречену й квартиру десь бозна-де, у Тиксоні чи Урильську. Вона провела його і, повернувшись додому, злягла.

— Нічого страшного, не можна так економити, час вам і собі догодити, треба вводити до раціону мікроелементи, якомога більше вітамінів, люба моя, мені й самій важко, стільки викликів, стільки сходів, вулиці брудні, за порядком ніхто тепер не стежить, на вітамінах тільки і тримаюся, ноги гудуть і з нервами не завжди добре; чарочка-друга, знаєте, вечерком, гострого не треба і жирного теж, у чоловіків інші проблеми, які там у них проблеми, у пустодзвонів, а нам із вами нерви берегти — понад усе… У вас тут мило. Це добрий засіб, німецький, жодних протипоказань, скільки кімнат, цілком європейський будинок. А дерево! Це ж чудово, це екологія, сприятливий мікроклімат, відчуття вишуканості, от тільки світла можна додати, кличте мене просто Сімою, неодмінно навідаюся, щонайчарівніші мої, як можна було не знати вас стільки років.

Вічні рибки витріщалися на білий халат, шелестіли від різких жестів лимонні зарості, і солодко було думати, що тепер дім повністю наш. Він — їхня підкорена вершина, ніде не знайти їм кращого.

Жодного разу ніхто з них, ні перша, ні друга, не залишали відтоді завойованого дому. Вони в’яжуть і балакають, пишуть трактати. Адже в них є телевізор і магнітофон з італійцями, з «Аквариумом» і «Воскресеньем», у них є все необхідне для ведення господарства, хоча саме господарства і немає. Та й не треба його. Клопотів нам бракувало. Зате книг дедалі більше, дедалі більше цікавих справ. Не хочеться і не треба виходити назовні. Десь у темному світі розчинився, пропав Павло, а також названий на його честь хлопчик; разом зі своїми необтесаними батьками кочує він цегляними джунглями; ще не все втрачено. Вона намагалася згадати своїх синів. Наскільки дивно прийшов на світ старший — не заподіявши їй очікуваних мук. Перейми почалися після того, як вона жбурнула просто з вікна палати принесеною шоколадкою в татуся ненаглядного, у Павлуся-старшого. Знайшов час для гостинців, дурна голова… відразу на замовлення… він за обома упадав, цаписько, а були вони дівками хоч куди, дурепами вони з Віркою були, гордими були кицьками, він увивався, і виявилося раптом, що даремно, і немає особливого сенсу вибирати, і немає потреби бути суперницями; самі винні, собі ж можна зізнатися… Вона все запам’ятала, рішучість свою, здивування і дивну байдужість після коротких лютих ридань; відтоді вони нерозлучні. Вірка, звісно, молодша і більш непоступлива, це їх розпалює… Дружина його, Насточка, ще молодша, донині нам надзвонює, ділиться і пропонує, от би її разок у наш казан, мавпусеньку, — посміхнулася вона, — а навіщо? було та й загуло, навіть пригадувати нецікаво.

Інша річ молодшенький: вона геть-чисто забула обставини його народження. Але знала, що його матір’ю зробили іншу, чужу і нікому не відому особу. Злі сили втрутилися в долю. Марс у Водолії.

Він радив їй позбутися. Наполягав навіть. Вона ніколи його не любила, хоча визнавала за ним певні достоїнства. Біляве сумовите щуреня. Вона не змогла б його послухатися, адже вона завжди самостійно ткала свою павутину, нікого не підпускала до своїх справжніх намірів, у тому й сила її. Не біда, що діти випурхнули з гнізда: вона заслужила спокою і цю багатокімнатну фортецю.

Цікаво все-таки, от Вірку все оминуло, і що ж? Сидить, у собі впевнена і навіть приваблива, пір’ячко чистить. Заміжня, без жодного ґанджу… гостра заздрість, що почалась із нелогічного, кимось колись викликаного жалю до себе, перехоплювала подих. Сидить біля вогню, нігті полірує, стервоза. Телефонний диск перед нею, як поле лототрону. Регулярно дзвонить їй капітан-лісник-утікач, причини його дзвінків найнесподіваніші: то краби, то політика, а одного разу, не впізнавши голос, він освідчився їй у коханні, і вона з огидою пожбурила трубку, після чого ще кілька разів у самому зародку гасила настирливу міжміську трель, доки Вірка не випливла голяка з ванної. Мокрі сліди, зів’яла врода. Задушила б, раз і назавжди. Назавжди.

5

Вона старанно вивчає астрологію і відьомство у роздруківках. Комп’ютера б купити (на Заході, кажуть, є такі, настільні). Їм шлють телеграми, роблять візити, допомагають, не питаючи дозволу. У дворі перебудова. Все зносять і розвалюють. Вони уважно слухають вождя. Вони сподіваються разом із усіма. Зміни, зміни… Заходять у будинок різні люди: приятельки, чоловіки, діти, ділові знайомі, неділові знайомі, незнайомці всілякі. Стрепенулися, замовили охоронну систему (порадили їм). Надійні металеві двері не впускають жебрачок, алкашів та агентів Держстраху.

Відьомство виявилося цікавою, ненамарне вигаданою штукою. Господиня (справжня) дивилася на неї і думала: зовсім зневірилася баба, треба б їй підкинути яке-небудь осмислене заняття, вона й себе, і мене зведе шаманством. Нічого, згодом притерпиться. Наклала закляття на двері, і візитерів поменшало. Заходить дебела тітка: «Вам телеграма». До біса тітку! Більше вона не пробереться, не зуміє. Молочарка заходить, зарослий різник з важелезною торбою, варто сказати йому, що досить, що вже не треба, бортовий холодильник і без того від їжі вгинається, для чого нам баласт — але сказати чомусь забувається, і ось він знову тут, чи не примагнітити і його? В’язанка копченого, рибні розсипи на купі запилюжених паперів, залишених якось нотаріусом, — подивитись би, про що вони, раптом виявиться вілла на Багамах чи відеомагнітофон. Утім, на якого ікса нам Багами? (Так Юрко каже, веселий він, хороший, ніби й не в бурсі виховувався. «А що ще залишалося робити?», заперечила вона комусь). Ковбаса по килимах котиться, та нехай уже, не вставати ж через неї, Мариська потихеньку своїм мишенятам перетягне. Прибирати вони не те щоб зовсім перестали, ні, просто даремної дурної роботи господині не люблять, за межі житлової зони й самі носа не показують і людям зазирати туди не радять, недобре там з якогось часу, погань усяка розвелася від спеки і Чорнобилю. Відновилися підземні вибухи, перестуки нічні виникли, спалахи в небесах, зміцніло чаклунство в крові.

Після серпневих подій будинок став здавати позиції. У бійниці уранці зазирала осяяна низьким сонцем малинова хмара, яка закривала небеса. Дні стояли похмурі, й уже у вересні почалися дощі. Верхній поверх довелося заставити ночвами і проробити в покрівлі діру для стікання води. Рожева водичка з хмар дозволяла їм обходитися без солі. Зовсім зникли автомобілі: можливо, вулиця заросла буйним бур’яном, або ж її перенесли за тридев’ять земель, відповідно до реконструкції. «Щось змінюється», кажуть люди, які далі їх відвідують. «Бомба, землетрус, повінь, катастрофа, перевибори. Ірак, інфляція, заручники, мафія, радіація, ще катастрофа. Волосся випадає, дві голови і п’ять ніг, біржові вісті, курс мінливий, прогноз невтішний, блискуча посадка зі схованим шасі, знову катастрофа, космічні діри, поземні порожнечі, всесвітня хворість». Їм усе це близьке і зрозуміле, їхня телетруна досі тішить новинами та фільмами, вони люблять Світлану і не люблять цих жовтодзьобих вискочок, а картини тепер роблять безмозкі шкуродери. Якби не Рязанов, не Гайдай якби, не інші щонаймиліші особистості — Саша Маслаков досі на коні, і, як і раніше, знає свою справу пан Сенкевич; я б зараз навіть Капицю із задоволенням додому впустила, він так добре тлумачить очевидне. Що там ще за інопланетяни, не буває інопланетян, завтра спростування дадуть; чорти лише бувають, у підвалі нашому скачуть, та ще барабашки новоявлені на горищі, трясуни-стукачі, озвучені помилки наші. Замучила ти мене своїм зіллям, мати, душок від нього і патьоки на стінах, чого ти хочеш — час назад повернути? Яка Чечня? Не чіпай ти її, бога ради.

А Мариську разом із приплодом пожерли дикі лякливі приблудні кицьки, і ночами тепер чути їхню довгу вовтузню над засохлою ковбасою. Сіма перестала навідуватися, чи не занедужала, як же так можна: прожити життя і не поставити телефонного апарата, яка все-таки дурість, треба стружку зняти з її дикуна, міг би й сам здогадатися, мужичня, адже не дай боже щось трапиться. Натяки у всіх дурні. Нападки майже неприкриті: що, мовляв, сиднем сидите, з космосу гості в нас, контакт культур, нова ера, мохом ви покрилися і павутинням заросли, старі порхавки, — у відповідь сміються, спілкуються вони вже без слів, без жестів, без поглядів. Думки, як маленькі павучки, перебігають із серця в серце, споріднені серця починають битися в унісон і вистукують ніжний дріб. Нерухомі та безсловесні, мов йоги, вони провадять нескінченний монолог премудрої двоєдиної відьми, обидві іпостасі зливаються в потемнілих дзеркалах, і на дзвінки вони не відповідають, набридло, двері в нас із секретом, заговорені. Павутина в дверях, павутина всюди, трава на облуплених стінах — екологія, єство — і кажани на стелі. Це вам за Мариську, котяри: отрута на жувальцях, червоний блиск у незмигливих очах, димне світло із зодіакальних небес, зачаєне у вертикальних зіницях передчуття.

Дзвінки припинилися, телефон якось зненацька став непотрібним, а телевізійні новини день у день повторювалися — затягнуте тужливе зведення про невдалий кінець світу. Інопланетні гості, інопланетні добродії, інопланетні панове. Рибки перетворилися на гарпій ніде не описаних видів і форм, на страшних бойових потвор. Із непрозорих акваріумних западин вистрілювали фонтанчики слизу; лимонна глушина, видозмінюючись і пристосовуючись до умов існування, навиліт прошила віконниці й крихку цеглу фасаду, пустила коріння в асфальт і багатоярусним синьо-зеленим коконом обплела дім. Останнім, хто посмів прорубатися крізь кокон, був Юра, безстрашний і могутній капітан могутнього і безстрашного вітчизняного флоту. Справжній капітан, з усіма регаліями. Вона простягнула до нього висохлі руки, болісно намагаючись знову, хоча б на мить, визирнути з-під панцира. Адже це востаннє, щонайвостанніше. Дозволь же. Влий у мої жили людську кров, коріння знайде її, у глибинах земних стільки невитраченої крові… розпрям — я вмію тягнутися вгору… зніми прокляття, дай мені стати для нього феєю дитинства, знову, зараз; тоді він піде колишнім. Заспокой. Він не повинен знати, нехай він не здогадається, нехай збережеться; я — фея, зачарована часом у кощієвому саду… непорушна скам’янілість любові…

Нарешті, в оточенні викликаних на підмогу духів, у заломлених променях пам’яті, які воля її сфокусувала на поквапливій увазі сина, у сяйві ілюзії почала вона рух назустріч. І він побачив, визнав її, просто з порогу розкрив їй обійми, сивіючий і енергійний, веселий і чарівливий, як його батько, але з власною, нею вистражданою силою, з її очима, з її ніжно окресленим підборіддям під батьковою дорожньою щетиною, — ось де усе моє, зрозуміла вона, при ньому все, відняв… віддай! — спалахнуло раптом у тому чорториї, з якого вона тепер вершила справи свої.

І промчав вихор. Син ступив до неї, вдивляючись у напівтемряву, у світіння екрана, він сполотнів і, задкуючи, впустивши порцеляну, що хруснула, прожогом кинувся назад, у блакитну щілину, яка замикалася за ним, у перевернутий світ своїх наївних очікувань і непотрібних кораблів. Майнуло, пискнуло, заревіло за порогом, заскрипіла й просіла стіна, потерть посипалася згори, зблиснула пара очей, почулося люте фиркання домовика.

— Щось не так, щось негаразд у них у туманності, Любонько, — припустила господиня. Друга господиня мовчки дивилася в синю імлу за перекошеними дверима, і тоді першій довелося додати: — Зате в нас із тобою все гаразд, усе як і раніше… Як і раніше.

6

Одного разу хтось із них, експериментуючи з умістом валізки й обгризеними телевізійними нутрощами, зумів переключитися на інший канал, де невідступно транслювалося з невиразно знайомих далечіней, де сонячно, росянисто, де легко літати в прохолодному дзюрчливому повітрі і годувати горішками муркітливих тигрів. Прилад більше не потребував електрики, давно відрізаної заздрісниками із зовнішнього світу, і тепер двоголова відьма всі свої думки зосередила на новій чарівній країні. Країна простягалася від суворих земель Лицарства до лазурової Млості на березі південного океану; водночас вона була нескінченною. Будь-хто, хто забажав би повторити свою останню подорож, мав право вимовити формулу забуття і повернутися до початкової точки — дехто, якщо вірити хроніці, навіть скористався цим правом.

Миготіли за стіною роки, будинок здригався від тиску сторонніх подій, але вони добре захистили його і могли спокійно, нехтуючи погрозами, займатися розгадуванням таємниці. Нарешті, не забувши відсвяткувати прийдешню метаморфозу, вони підключилися до точних струмів приладу. У чорному дзеркалі відбилися освітлені близькими теленебесами величезні личинки з обличчями бабусь. Білі стебла звивалися на темному хітині, їх кількість не піддавалася підрахунку. Короткі лапки стирчали з лискучих роздутих підчерев’їв, круглі безгубі роти безупинно пульсували, заковтуючи курне повітря.

Одна з них, твердіша і товстіша, стала об’їдати книжковий мох, не гребуючи ні зотлілими корінцями книг, ні пожовтілими ламкими сторінками; інша дбайливо звернулася до її думок, оминаючи вербальні і кодові форми спілкування, притаманні істотам, які не досягли поєднання.

— Не їж надто багато, Віро, тобі не можна зараз, я знаю, краще потерпи, обмежуй себе необхідним — носити легше буде, зрозумій, і вибереться вона тоді сама, як курчаточко зі шкаралупи.

— Який у мене бридкий вигляд, — скривилося зморшкувате личко, — розбий ти це дзеркало, врешті-решт!

— Ну заспокойся, це ж бо ненадовго…

— Я знаю, про що прошу… лише ті, хто живе уперше, бояться своїх власних дзеркал. Ціпеніють перед тим, що за ними, лякаються ненавмисної незручності, від якої ілюзія вщент розбивається; прикмет вони бояться, божевілля; їх влаштовує будь-яка неправда, вихлюпнута із задзеркалля, бо вони потребують тільки міцних і стійких підмостків, на яких можна грати самих себе. Але ми ж уже поза роллю…

— Ми давно переросли страх, — погодилася друга.

— Отже, саме час поласувати потьмянілими відображеннями! — підсумувала перша.

— Які, либонь, мають дивовижний смак зупинених годинників!

— А в серцевині їх — старі смішні спогади!

Личинки згризли дзеркальний шар. Осліпле трюмо розвернули до стіни. Насамкінець їм захотілося пити, і вони відвідали підвал, в якому завжди стояла розлита у сулії рожева небесна водичка. Тоді вляглися спати на купі ганчір’я, серед усілякої дрібної живності, і снився їм смарагдовий луг, який виблискував золотою росою.

Тепер вони знали: сон — це дійсність, яка була до них і буде опісля. Невибагливий сюжет, розіграний у Домі та за його межами в очікуванні години зеро, завершено. Цю роль, одну з багатьох, вони візьмуть зі собою. Кожна мить її й кожна репліка відтепер належатимуть всім — і відтворюватимуться, примножуючись у деталях, розцвічуючись сприйняттям інших, які теж чесно прожили її; і кожен щиро вважатиме, що роль відкрита тільки ним; і коло це обертатиметься вічно… Вічно.

7

Представник галактичного керівництва, після нетривалої наради з земною адміністрацією, дав згоду на остаточну ліквідацію осередків неосвіченості й окультизму. — Перетворимо нашу планету на форпост надцивілізації! — таким було гасло моменту. Представник кивнув усіма своїми головами й вирушив у вищі виміри для сприяння у виробництві загальногалактичних цінностей і будівельних матеріалів, яких так бракувало маленькій провінційній Землі.

Адміністрація, обмізкувавши завдання, доручила операцію Збройним Силам. Армія виступила через добу й не зустріла ані найменшого опору. Довго радилася трійка: відповідальний чин з адміністрації, напосідаючи на незворушного командувача, вимагав радикальних заходів.

Радник порекомендував напалм; командувач погодився. Зайнялося відразу з усіх боків. Пекельні махрові зарості, стогнучи і звиваючись, полізли геть із асфальту, що спалахнув. Їх добивали з землі і з повітря, вони чорніли і розсипалися.

Могильник доведеться ставити просто зараз і просто на попіл: вітер посилюється, — зауважив відповідальний чин.

За хвилину вогонь увійшов у дім. Нечисть, у масі своїй незграбна і безтолкова, покірно поперла з усіх нір просто в розтруби ліквідаторів. Коли захоплено поїхав дах і виповз із нього назовні яскравий пуп’янок, що розквітнув громовим вихлопом, люди охнули: там, на стовпі танцюючого диму, підсвіченого зсередини червоними і синіми нитками, метнулися вгору два незвичайні метелики. Дві крилаті феї вогню, роняючи на них тихий цілющий сміх, поступливо обходячи промені і переривчасті траси установок, які били знизу, опинилися раптом у піднебесному просторі, де розправили юні крила свої і завмерли у висхідному спіральному русі. Їхній політ, стрімкий і заворожливий, випередив приціли, випередив обважнілу раптом руку начальника зенітно-ракетного підрозділу, обігнав усі думки і припущення — тільки здивування залишив він людям, тільки перше загальне зітхання і подальшу німоту.

Хтось, звичайно ж, вигукнув весело і люто, підкоряючись незгасимому прагненню вислужитися: відділення, по ангелах, — довгими чергами! — але відразу сам, напевне, зрозумів, що невразливий цей супротивник для довгих черг. Проте роботи все-таки усім вистачило, бо слідом за прекрасними створіннями до неба спробували пробитися небажані елементи: гидкі кажани, верткі повітроплавні змії, рибоящери на реактивній тязі і навіть оброслий безліччю крилець табурет, на якому сидів і люто спльовував униз, точнісінько під ноги відповідальному чину, голий, як поліно, карлик — украй непристойного вигляду зеленоволосий карлик із нахабнющою фізіономією домоуправителя, гвардія без особливих зусиль збила його з гранатометів.

Малинового кольору хмара на хвильку зіскочила з небес, підібрала метеликів — і будинок завалився, гулко шубовснув у підземні порожнечі, про які ніхто й не відав, крім, можливо, керівних прибульців, які добре вивчили аналогічні процеси в інший світах і неодноразово відвідували нескінченний смарагдовий луг (прекрасна, скажу я вам, місцинка для намету, для відпочинку, ігор удвох на м’яких квітах чи прогулянки з учителем; над тим лугом висить прозорий срібний міст, на ньому відбуваються бажані зустрічі й захопливі бесіди з чужоземцями і нащадками, а тихий плюскіт вічної ріки неабияк сприяє зосередженню на сущому, навіваючи ліниві спогади про те, що було — і чого не було ніколи).

ФРАНЦУЗ І ДАО

Правила доброго тонусу

Ого, ціла делегація! Проходьте, падайте хто де хоче. Наливайте самі. А ти, браток, на двері своїми кістками не налягай: зіскочать з петель. Візьми крісло, підсунь, будь як удома. Ну ти й нажертий! А не розтиснеш моє кріселко? Пушку кинь на підлокітник. Не бійся мене, малий, я підневільного не зачеплю. Я взагалі нікого з вас не зачеплю.

Ваше прохання, добродії, я вже обдумав. Шкода відмовити.

Не наїжджайте, панове! Це негарно та й ні до чого. Колупнути мене ви не зумієте. Не вдасться. Я не відчуваю болю, байдужий до плину часу, холодний до страждань інших і житиму вічно. Та ви й самі це знаєте.

Запитуйте. Поспішати нам немає куди. Можете запитати, чому мене Французом стали звати. А шарм? А профіль? А амурний азарт?

Ви праві. Ні до чого тут профіль, ні до чого й прононс.

Я, панове, калач тертий. І в різних справах уже давно. Ще в роки застою забавлявся нюханням енергій і крутінням чарок на системних посиденьках в одній центровій хаті. Ми гарчали звук «Ом», входили в транс — по черзі, всі разом та хто з ким. Кульки скатертиною ганяли, рамку дугою гнули, віщі дзеркала просвітлювали чистим спиртом. Приймали по рядку чи по кілька рядків на ніч східну мудрість, а зранку долонею цеглу сплющували… Дурниці, звичайно. Дилетантство, нявкання. Піна.

І все-таки з темних вод виловлювалося багато, надто вже багато лайна.

Наслідки цілком відповідні: хто на лаві підсудних опинився, хто в дурному домі у стінку копає, а ще хтось ночами пише листи у вічність. Ну а я просунутим екстрасенсом став. Або, навпаки, засунутим. Один і той же стан, але з різних боків узятий. Це, знаєте, як любов: поцілуються — і давай сваритися, посміються — і в сльози. Цикли, орбіти, гойдалка долі. Так і в нас, просунутих: то ти на піку, а то по вуха в жолудях. Але звикаєш.

Найбільш везучі встигли впіймати мить. Хто встиг — крекче, не дивиться навколо, кує копійку й живе незле. І таких, що встигли, цілком багато. Момент був якраз вдалий: стабільний, багаторічний момент. Хочеш — ставай цілителем, хочеш — костоломом. Інші сфери непрестижні, за окремими сумними винятками.

Чаклунами вони працюють, астрологами, цілителями, а також схожими на мене персонажами.

По-моєму, схожі на мене персонажі — найдостойніші з-поміж усіх. Не крутять, не водять лохів по колу, а чесно потіють на брудній мозольній роботі, про яку в трудовій книжці — ні слова. Нам за клас платять, за вміння розмовляти з могильним камінням і не почуватися незручно навіть в тісному зацвяхованому гробі. Ну і за ризик, звичайно.

Панове! Ви люди ділові, знаєте ціну щиросердечному зізнанню. Виймайте блокноти, записуйте. Лекція буде довга і вниклива.

Почалося все як звичайно: з Учення, Учителя і хмільного чаду, без якого мудрість не солодка. Учитель був що треба, мед-пиво з нами пив, парадоксами під сонячне сплетіння бив і азарт спрямовував в потрібне русло. Почалося все як годиться: з книг і записів, з чарочки-кумарочки, в яку капають зілля, з однієї по колу сигарети, з ефірних випарів під чифір смоляної в’язкості, з масок на стінах і блідості на обличчях. Зараз, швидше за все, антураж не той, часи міняються — ну то й що?

Пам’ятаю я, все пам’ятаю! Світлі часи романтичного спіритизму, де ж ви закопані? Вірили в астральні течії, в голос космосу, в скам’яніле лайно і розталу воду. Пили сік ефірних надр, на Дворогу з дахів вищали, у швидких гарячих снах знищували невинність зорі Міцар. Та це, так би мовити, декорації. Головним було — себе самого змінити навіщось.

Мене закликали розплющити третє око — в мене заплющувалися два наявні. Давали копняків. Будили. Усоте по чакрах стукали — з відтяжкою. І стояли на своєму: відкрий, собако, око, хай росте! Я відкривав: маєте, злидні! Хай вам буде третій, хай четвертий, нехай я стану стооким, як зачароване чудовисько з забутого міфу. Зіскочу в пітьму і конкретно вознесуся. Бути мені багатооким, багаторуким і многосильним, на славу Шіви! Тільки — вибачте! — не хочу я теорій ваших, незбагненних для розуму.

Люди добрі, скачіть, але не заступайте! Є ж усе-таки межі пристойного. Усі ми в школах училися, всі два на два зубрили. Не змушуйте, любі мої, видивлятися в бінокуляр атмосферу Місяця або до одуріння озвучувати склад «му». Домовимося раз і назавжди: немає на Місяці атмосфери! Не було, нема і навряд чи з’явиться. Оголена, охолола каменюка. Вітром сонячним розшарпано одіж. Космічна лупа на шкірі. Таким чином, повнолика красуня, аура якої видається такою привабливою і пишною, чекає на нас за межами фізичного світу. На нашому небі її немає. Та, яку бачимо над головою, — дешевий передрук.

Щоправда, дехто бачить не те, що є. А те, що є, не подобається їм цілком рішуче. Але вам, панове, така ірраціональність абсолютно чужа. Ви люди реальні, тож ви не бажаєте знати, про що товкмачать ці лопухи. Наприклад, вони стверджують, нібито від враження до осмислення минає рівно одне життя. Щоразу їм доводиться заново народжуватися і вивчати слова нової пісні на старий лад, бо короткий вік людини закінчується посередині приспіву. «Речі мають дві сторони» — ось і все, що ми встигаємо зауважити. Абартурфіргу! — вигукуємо, вражені до остовпіння. Чорт знає що вигукуємо.

Панове! Кожна вимовлена вголос дурниця, навіть якщо вона несе в собі відлуння надії, так і залишатиметься дурницею доти, доки ви не зумієте організувати ці вражаючі звуки в тривіальні, але значущі слова. Ваш особистий внесок у світове мукання оцінить священна небесна корова, і, якщо підфортить, в міру навалить вам щастя. Не приписуйте магічної сили звукам, словам чи жестам! Звуки, слова і жести — підмога. Милиці. Багато абсурдних ритуалів — побутові обряди, ворожба, обговорення системних політик і гидотної правди дня, з’ясування істин шляхом запитань, або, скажімо, домашнє музикування під фоно, настрій і легку закуску — не більш ніж спосіб змусити себе дізнатися свої бажання і втілити свою волю в ритуальних діях, безсенсовність яких підказує: дія може бути будь-якою і відніфігашною, основне — викластися.

Бо ж воля, як писав якийсь німець із чудернацьким прізвищем, суть матерія творяща. Але це і без німців зрозуміло. Це очевидно.

Волевиявлення — не завжди порожня балаканина перед розімлілими дівчатками з хижими червоними кігтями. Воля, добродії мої, мегатонний цокаючий заряд. Нею можна таких діянь наковбасити, що потім і архангелам не розхлебтати. Підручники доведеться переписувати! І після того, скажімо, не дівчатка будуть прикидатися перед вами тихими ангеляточками, наївними щодо інтимності, а навпаки: ви самі, панове, в спідничинах та з накладними віями почнете перед дзеркалами губки фарбувати і задницею крутити… Чим вам не приклад? Цілком вам приклад…

Ну, брательнику, і сміх же в тебе! Таким би сміхом на молодий місяць на кладовищі фільми жахів озвучувати, тільки-от мертвих шкода.

Не вмієш розпорядитися волею — зажени її в ритуал. Є такі практики. Практики — річ небезпечна, але супроти зневіри та нудьги — дуже допомічна. Головне, щоби гуртівник… щоби дядько, який візьме собі на горба наше навчання і виховання, нас не боявся, нами не харчувався і на підсвідомчик наш не тиснув.

Браток, а ти в очі йому поглянь: як він дивиться на нас? З прихованим наміром вималюватися таким-то, а ще більше — таким-то? Або, якщо просто і лагідно, аки агнець на лева рикаючого. Якщо там є миготіння — придивися. У них, у справжніх, в зіницях гуляють золоті іскри. Хоч і не побачиш — а все одно знатимеш! Тигр і око тигра; місяць гострим лезом над східним краєм землі, супроти західного сяйва, морозний жовтневий ранок, золоті дерева під сонцем. Все, що відбиває в тебе правічне світло, здатне тебе зрозуміти, тому що воно і є розумінням — і тигр, і місяць, і піднебесний ліс. Розуміння забавляється золотими іскрами на поверхні моря. Золото втримує колір сонця; бачачи це, люди поклоняються благородному металу; всі наступні гріхи — від того, що кланяєшся дзеркалу, а не ликові, який воно відображає.

Бачити в ідолі бога — одне, вважати ідола богом — зовсім третє.

Одначе, панове, про що ми все-таки балачку ведемо? Лишімо зорі звіздарям. Браток, ти здатний мене зрозуміти? В’їжджаєш у тему? Коротше: хочеш бути магом, в натурі? Кидай суєту мирську — і босяком до гуру. Наперед змирися, що тепер ти ніщо: болванка, яку ще тільки треба виточити. Чим смиреннішим до нього під’їдеш, тим швидше станеш голеньким первісним нулем і почнеш набувати форми. Бо впряжешся ти з ним віднині й во віки віків. Магія — як одуріння: піддасишся — і не відпустить. І ніколи не збагнеш до кінця, чи то ти нею заправляєш, чи, навпаки, вона тобою і наставником твоїм як хоче крутить. У містичних реаліях з розумінням трохи туго.

Інша річ — третє око. Це вам не містика! Це зсередини, з генів. І з ним до чорта важко. Проблема не в тому, щоби оточуючі на тебе не либилися: з цим нормально, вмію я приховувати від сторонніх якісь там особисті риси. Проблема — не використовувати його. Іноді, знаєте, тягне.

Занадто окасті завжди нещасливі. Як і занадто пам’ятливі. Що не кажи, а пам’ять — просто сміттяр: згрібає всяку погань в одну смердючу купу. Прикриє листям опалим, камінням привалить. На передньому плані — гарнулечки, усмішечки, троянди і мармур. Але не лізь за огорожу! Там черепи та змії. Туди заходять тільки надмірно пам’ятущі. Босоніж по грязюці, по битому склі. На кожному кроці осколки, соромітні купки: можна й зав’язнути! А з зайвим оком, дай йому волю, ще гірше. Контрастний, жахливий світ. Виявляєш на пустирищі кривавий ліс, торкаєшся пелюсток бляшаних квітів, ховаєшся від сліпучих блискавок, які називаються почуттями, і щоки горять від полум’я чиїхось мрій. І понад усім, понад світлим і понад сірим, навколо і всюди — темрява, болото, одуріння і паскудство. І серце починає битися об ребра, гейби то дзвін. До людей — до інших людей! — краще й не наближатися. Спалять і. навіть не помітять. А помітять — не помилують. А якщо й помилують — у спину дротиком метнуть…

Це недуга така. Окова хвороба. Що я здобув? Магічну силу? Прості обряди — бородавки зашептати, серце надірване зацерувати чи капосне дияволеня з голови за хвіст висмикнути — це так, це мона. Тільки на якого такого птаха приплітати до того східну премудрість? Поліські бабуньки дають собі раду з проблемами того штибу якось між іншим, повернувшись з городу, кабанчиків любих нагодувавши. Поворожити на долю? Та перша-ліпша циганка вмить і до непристойних подробиць розповість вам усі її перипетії. Ще й візьме менше. До того ж, схоже, гуру, наставник мій, шахраюватий безсереберник, проникливий махінатор, свідомо змішував усе до купи. Знахарські навички — і прийоми титулованих магів. Ефектні фокуси, придатні для іміджу й тільки для іміджу — і медіативні техніки, непомітні, однак безвідмовні. Те, що корисно знати для заробітку, й те, чим тримається сила. І при цьому не надто переймався цілісністю вчення.

Між іншим, звичай мовчки сидіти, сонно дихати, вилупившись на полум’я свічки й ні про що при цьому не думати, слов’янам знайомий споконвіку. Цзен і йога слов’янина — звичний стан душі, в який упадаєш просто так, просто від життєвої міці. І чи не від цієї ж звички походить наша невитравна потреба порпання в собі? Після першої ми не заїдаємо, а замислюємося. А після тої, яка вже зайва, у нас раптом настає прозріння.

Очевидно, він здогадувався. Він збагнув, що зобов’язаний змішати високе з низьким, душу з глиною. Він хотів дати Големові небо. Візьми двадцятирічний саджанець, влий у нього знання і навчи його бачити — ось і вийде тобі людинка. Така як я. Хоча, звісно, могло б і краще вдатися, якби-то глина була чистішою, а душа рівнішою. Вавилон же будувався з того, що трапилося під руку.

Чому ж мене Французом зовуть? Не через фізію, як багато хто вважає. Я нічого проти франків-саксів не маю, навпаки, поважаю і, за належну кількість умовних одиниць, запису їх на прийом до Наполеона, однак віконта з берегів Сени в моєму роду не було. Причина — в моїй набутій вавилонності, хай простять мені боги аж настільки жахливе визначення. У звичках моїх і моєму, самі бачите, європейському лоску. Лосканутий я трошечки — так треба для справи.

Делікатна штука — спілкування з небіжчиками! Потрібний навик, потрібний виводок антитіл у крові. Обережність і холодний розум. Спостерігай, вір очам своїм, але не наближайся! Замрієшся — вмить зітлієш. Заґавишся — сам тінню станеш. Незасохлий чоловічок, ненароком потрапивши під чорне сонце, тут же розцвітає пишними пуп’янками паскудних снів. Повернувся, опам’ятався, виблював, розтоптав, звільнився — і заспокоївся. Але, між іншим, даремно заспокоївся. День-другий — ось і свербіж нових дурманних пагонів у очних ямах. Знову полоти… Від такого життя зоровий глузд людинки перевертається, хотіння переінакшуються — і чи можна тепер довіряти такому піжонові? Ну а ми, хлопці від рала, прості контактери, якщо й того, то лише трішечки того… Помірно ми поїхані. Рівно настільки, щоби в безумство своє одним оком зиркнути і що треба розгледіти.

Так, добродії, Вавилон — не наша парафія! Гуру (і я за ним) ніколи не вживав міцних напоїв. Східна практика, спрямована до повітряних і не надто збагненних речей, відрізняється від нашої відсутністю спирту в крові. Проте — всі ми люди! — дозволялося пригубити трохи червоного вина. Натурального й конче з родоводом. Гуру застерігав від змішування стилів, по-різному орієнтованих (при цьому він, імовірно, вважав, що тибетські монахи і поліські відьмаки належати до єдиного спрямування). «Алкогольне оскління і чування духа над млином буття відрізняються більше ніж левітація п’янички, що зірвався з мосту, і невагомість майстра цзен, який гуляє по хвилях», навчав він. Гуру правий, напевно. Він багато знає. Уже згодом я продовжив узяту генеральну лінію на некріплене червоне — майже натуральне, терпке, з кислинкою — вино, хай і без родоводу, — і браття по мізках спершу дражнили мене Червоним, а пізніше, з огляду на мою явну аполітичність, приліпили мені кликуху «Француз», з якою й живу на цьому світі. Французи — вони ж бо з ранку до ночі наливаються червоним. Кінець історії.

Вчення цзен живе і перемагає

Отже, тренінг. Кульки по скатертині, рамка дугою. І що ж? Десь за місяць замість незворушної мудрості й спокійної сили дістав я, незрозуміло чому, печію і регулярні нічні видіння, вбивчі за яскравістю. Майже щоночі довбали мене могутні та дикі видіння. Заіржавілий автомат — на битому склі. П’яна солдатня. Радар на вітрі. Видіння, в основному, виявлялися сновидіннями, оскільки ночами я переважно сплю. Несподівані картини, абсолютно мені невластиві, вони лякали і були незв’язними (але тільки тому незв’язними, що я не умів впливати на їх прихід), вони гостро вривалися в пам’ять. Звідки взялися вони?

— Звідтуди, де літають блюди! — відповів гуру. — Ще тиждень, — сказав він, — ще днів зо дев’ять, і можна буде пробувати тебе ініціювати. Ось що: займися-но ти локальним над відчуттям. Ти — каже — всіх нас заткнеш за пояс у сфері локального надвідчуття. Судячи з темпів твого просування… Все одно глобального тобі не витягнути, то давай уже відразу в локалі працювати. Станемо активно надвідчувати, виявляти агентів усіляких негарних держав, астральних пришельців та інших нелегалів.

А я дивлюся на нього й печалюся. У наставника — і то дах їде. А ми як? Ми ж слабкі, немудрі. Зовсім довбанемося з чудесами нашими.

Та гуру навіть і на гадці не мав вдаватися в ребуси.

— Саме час зануритися у цей бізнес, — пояснив він. — Здається мені, що такі-ото послуги стануть популярними вже буквально днями. Виникнуть попит, конкуренція. Пора готувати професіоналів. Надвідчуття не повинно потрапити у брудні руки! — зовні він був абсолютно серйозним, але в очах щось мерехтіло, як Кастор і Полукс у туманному морському небі.

— Чи наважуся я, недостойний, запитати, що то за звір такий…

— Наважишся, думаю.

— Ну і?..

— Як би тобі… Припустімо, ти в натовпі, й усі щось говорять, і те «всіхнє» верзіння вливається в тебе; але ось ти націлився на когось одного і чуєш тільки його — бажання, думки, внутрішні знаки, в яких він оселився; більше того, об’єкт твоєї уваги зникає, виїжджає кудись, і ти вже начебто не можеш його чути, а все-таки чуєш, бо зв’язок встановлено, і він працює…

Я був вражений:

— За десять днів? Надвідчуття? Ну це вже ні. Тут у нас ціла купа товаришів і синьйорин із вищою магічною, вони на мене зверху вниз позирають, ось їх і муштруйте. А я слабкий і грішний.

— Мовчи, пацан! — закричав Учитель. — Вір мені! Дурненький, ти й сам не гірший. Око у тебе майже зряче, дихання майже поставлене. Звісно, лотос твій нагадує крик осла, з каналу «даймай» долинають стогони й плачі безневинно утоплених надій, а коли білий журавель розкриває з твоєю допомогою крила, він породжує в уяві сумний образ новобранця, який обробився в шерензі. І морда в тебе вічно неадекватна, — скривився він, — і погляд у тебе харкатий. Не учень переді мною, а розписна нічна ваза! Смірррна! — по-армійському гаркнув гуру. — Підібратися, втягнути анус і дивитися з повагою, потворо!

Я автоматично підібрався, втягнув що треба, глянув орлом. Рефлективно став у більш-менш стерпній позі, засвідчивши нею увагу з повагою, і запитав:

— Якщо слух мій не обманює мене, якщо мій скривлений розум правильно відобразив премудрі слова наставника, якщо я виродок, нічна ваза і худоба немита, то на хрін мені ваше надвідчуття? Як-небудь обійдуся!

— Виродок, звичайно! Адже ж пропоную тобі справжній дар, найрідкісніший і безцінний! Незважаючи на всю твою кострубатість! З божественним відсотком! Отака ти шиншила невдячна!

— Я турбуюся, все-таки, чи я достойний, чи я зумію…

Гуру знову просвітлів лицем. І продовжив повчати:

— Ти ні на що більше не придатний, ти розхлябаний і безголовий. Але, на жаль, вибирати мені немає з кого. Дурням щастить! Тільки ти, єдиний з усіх нас, народжений для автентичного, класного надвідчуття. Безголовий, дикий і від природи обдарований: ідеальне поєднання властивостей! — зробив він висновок.

Я не смів піти. Піду — і залишуся сам на сам із видіннями. Ні, треба вирішувати це питання. Я сказав, ретельно добираючи слова:

— Вибачте, наставнику, але я не певен, що за десять днів зможу підготуватися до аж настільки радикальної метаморфози.

— Так воно і є. Справді, не зможеш. Але це дрібниці. Головне, щоби нейрон струною бринів, щоб підкірка бубном дзвеніла! Тільки тоді будеш від душі приколюватися, споглядаючи смішне життя і його чарівливі вивихи. Ти так завжди і робиш, і це правильно. Гордуючи мирською суєтністю, виловлюючи суть… я, здається, уже переказував тобі історію пресвітлого Омону, який відловив суть?

— Шпарю напам’ять! «А для чого Бог посадив мене в цю каструлю? — запитував я. — Не знаю, — відказувала баба».

— Цілком правильно. «Омон Ра» — дзеркальце реальності. «Кожен із нас»… гм… гм… «мав там, у холодній чистій синяві, своє маленьке посольство»… А ще почитай «Казку про золоту рибку», — порадив мені цей дивний тип. — Якщо ти і її не зрозумієш, я тебе пристрелю.

— Учителю, все-таки ви не від світу цього, — зауважив я. — Цей твір у нас у початковій школі вивчають! — та він, утративши до мене всякий інтерес, потягнувся до когось іще. Виховна п’ятихвилинка закінчилася.

От-от, ви теж почали відчувати неповторну ауру наших несамовитих чувань. За ніч ти встигаєш відчути себе кретином, генієм, попелом, алмазом, чудотворцем і протоплазмою.

Я, звісно, нічого не зміг. Прийшов і відрапортував: так мовляв і так, всю декаду м’яса не їв і на співпрацівниць не задивлявся, набридло, пішли ви всі туди-то й туди-то, а я піду і нарешті нап’юся. Гуру не заперечував. Він повів мене нагору, до себе у келію, відкриту тільки для втаємничених. Відчинив бар, і… І я довідався про існування альтернативних світів.

Хотів би я розуміти математику! Та чаклунська наука, те китайське письмо в кожному знаку приховує світ. Гуру стверджував, що, за наявності природних схильностей, математик зуміє запакувати Всесвіт в одну сторінку формул. Розкривши формули, кожен зможе проникнути всередину Задзеркалля. Це звучало досить дико, але я звик вірити наставнику. Зрештою, його кут зору нічим не підтверджений, він сам попередив мене про це. Мені залишалося тільки слухати та кивати. Наставника, як і долю, не вибирають.

Виявляється, існував десь і математик, який торкнувся таємниці.

— Шевчук Сергій Романович, фізик-теоретик. Займається таймонами. Таймон — квант фізичного часу.

— Змилуйтеся! — почав благати я. — Моя математика відпала від мене ще в школі, коли я додумався вчительку-математичку на побачення запросити. Розумнюща була жінка! А які ноги!

— Я тобі не казав, що ти закінчений дебіл? — поцікавився Вчитель.

— Знаю, знаю! Чув мільйон разів!

— Цього мало. Мало того, що ти дебіл, ти ще й пес псячий, — зробив він карколомний висновок. Мені, ослаблому від утримування, аж смішно стало.

— Я давно забув, як виглядає жінка, необтяжена умовностями!

— Пес блудливий! У викладача не буває ніжок, дійшло?

— Та що ви, — розгублено вимовив я, — це ж зовсім інше. Світле, незабутнє. Вона розповідала про диференціали і жерла морозиво, а я все норовив торкнутися її руки. Я її Русалочкою називав… про себе, звичайно, тому що несміливим був і боявся…

— Русалкою? — недовірливо перепитав гуру.

— Русалочкою. Це — з казки. Були б ви простішим, знали б.

— Русалка — це добре, — невиразно сказав він. — Це ми врахуємо.

— Не варто б її…

— І це ми також врахуємо.

Несподіваними шляхами потрапляють до нього адепти.

Минуло ще ен днів…

Панове! Не переглядайтеся. Для малограмотних поясню: «ен» суть натуральне число… Ну не треба так! Не треба очка мружити, мружики ви мої! Для тих, хто окропом прискає, повідомляю: «суть» — це таке серйозне математичне дієслово. Строга дія зі встановлення відношення еквівалентності або ж квантор існування. А натуральне число — це, в натурі, будь-яка цифра! Зрозуміло, квантори вилибисті? Що ж ти так вилупився, кандидате рукопашних наук? Від чого оченята квадратними стали, філософе задньої підсічки? Тяжкою думкою подавився? Виплюнь каку! Звільни пащеку для моєї оповіді! Вона ще тільки починається.

— Був контакт? — запитав мене гуру, пахкаючи люлькою.

— Контакт є, а пуття немає, — і я коротенько переказав йому свої сни. Невиразною мовою, оминаючи невимовне, старанно приховуючи їхній сексуальний підтекст. Він, одначе, зрозумів. Він розумів мене набагато краще, ніж будь-хто інший, — ніж я, наприклад.

— Незрозуміло, що є припущенням, а що — імплантацією можливостей, — узагальнив він. — Відсутній причинний зв’язок. Заплутаний клубок шляхів, згусток прагнень і табу. Сам винен. Пощо тобі усвідомлені сновидіння, якщо ти ніяк не виявляєш у них себе?

— Страшно мені. Йду і шарахаюся від тіней, як тигр від дресирувальниці.

— А дарма. Відкинь страх. Там має бути Межа, що розділяє світи. Пройди її. Дій за внутрішнім покликом. Будь готовим до всього. Пам’ятай про обережність. Не забувай, звідки вийшов… І тоді все тобі вдасться. Технічно ти готовий, хоча розумово… що ж, доведеться мені побути поруч із тобою. До ранку ти мій гість, якщо не проти?

Я не був проти, як не заперечував би, почувши прохання дантиста, похмурого бандита з нікельованим жахіттям у руці, присісти на хвилинку і якомога ширше розкрити рот. Я переступив поріг келії Вчителя вдруге. Він пригостив мене… байдуже чим. У нас із ним дивні смаки. Відключив телефон, відчинив вікно, подивився на західне сонце, зависле в кронах, велике і стигле, як диня. Сказав:

— Поки не стемніло, ми можемо ще раз поговорити про теорії і здогади. У минулій розмові я згадав про таймони. Не можу сказати, наскільки вона правильна, ця нова фізика, але якщо повірити в неї, то в нас з’являться необхідні терміни, — чого ще бажати? Давай повторимо пройдене. Отже, я тебе слухаю.

Знову виховна п’ятихвилинка! Перевірка вміння зосереджуватися і запам’ятовувати. Цього разу я дав собі раду. Знання вистрибували з мене, як горошини з перестиглого стручка.

— Поле часу квантується, тіла синхронізуються шляхом обміну таймонами. Твориться єдина безперервна сутність, простір-час, в якій і міститься наша реальність з усіма її бебешками. Світло зір падає на фотопластинку і засвідчує: десь там, у безодні, висять палаючі кулі, що нагадують Сонце. Якщо світло зірки заковтнула туманність пилу, то ми нічого не довідаємося про неї, поки самі не прилетимо туди. Ми можемо тільки здогадуватися, що там щось є.

Щось подібне відбувається із таймонним потоком. У нашому часі присутнє тільки те, що прив’язане до Землі неперервною темпоральною взаємодією. Якщо щось заступає від нас частину Універсуму, поглинаючи таймони чи перевідбиваючи їх, то ця частина випадає з нашого часу і вже не підлягає спостереженню.

— Хотів тебе похвалити за старанність, але бачу, що немає потреби: ти й так зараз луснеш від заповзятості. Немає чим пишатися, хлюпчику. Можна зазубрити які завгодно слова, але ні чорта в них не зрозуміти.

Я продовжую. Усе-таки між фотонами й таймонами є одна важлива відмінність. Простір, у якому поширюється світло, існує окремо від нього, сам собою. Світло просто переносить енергію від одного об’єкта до іншого. А поширення часу відбувається зовсім інакше: таймони, взаємодіючи з фізичними тілами, зліплюють різні ділянки всесвіту. У часі зліплюють, природно. Встанови бар’єр — і замість одного загального часу утворяться два окремішніх. І світ розколеться навпіл.

У просторі таку ж роль відіграють кванти гравітаційного поля. Гравітація, у певному сенсі, і є простором, а коли її занадто багато, виникають чорні діри, приховані від стороннього ока горизонтом подій. Горизонт подій — та ж Межа, яка ділить світ навпіл. Страхітливе тяжіння закритого світу тримає в тисках світло і дробить атоми речовини. Бар’єр часу набагато гуманніший: він може стерти пам’ять, але не перетворить того, хто йде, в розпечену плазму…

І тільки тут до мене дійшло, до чого він веде. І я — нечувано! — перебив лекцію, бо скрикнув. Я підхопився:

— Учителю, це правда?

— Чи можу я знати це?

— Отже, вони серед нас?

— Залежно хто…

— Як мені побачити? Як відрізнити того, хто йде попереду, від того, хто йде назустріч?

— Перестанеш бути дурнем — навчишся!

Він узагалі рідко відповідає на запитання. Йому більше до вподоби лекції читати.

— Учителю! Скажи: до чого тут мої сни?

— Недотяма! — зітхнув гуру. — Вчиш їх, учиш… Вихід у ментал звільняє тебе від клейма координат. Снам не потрібні підмостки!

І він спритним маневром вознісся думкою від горизонту подій до сутності Дао.

У Дао, як відомо, сутності нема і не може бути. Споконвічному не потрібні імена. Споконвічний не обтяжений образом. Йому пофіг, яким його побачать. Як, утім, і мені. Наставник вважав, що тут ми і спіймали якість: проявлена сутність Дао — пофігізм, а прихована — терпимість до будь-якого мислимого образу. Згадали ми про Ворота світобуття, про Нижній і Верхній світи, про Безодню, що прагне одійснитися.

— Пейзаж один, а полотен сотня. І на всіх різне. Аж дивно! — бурмотів я, вкладаючись. Хотілося спати. Нарешті я не боявся лягти і розслабитися.

— Нескінченність нескінченно описана. Конструктор або художник мусить зазирнути в безодню, щоб побачити в ній оте своє. Інакше йому доведеться все життя мчати нескінченною дорогою. З нікуди в ніщо — ти з цим знайомий?

— Як і ви, Учителю… Побачити своє? Як?

— Вилучити з ланцюга ланку. Вивести з ряду розбіжності безконечний член…

Математика — наука образна. Іноді — аж надто. Цього я витримати вже не зміг. Заснув під монотонне бурмотіння гуру:

— «Зустрічаюся з ним — і не бачу обличчя його; іду вслід за ним — і не бачу спини його»…

— Спи, Франце, — шепотіли стіни, — спи і не забувай, що спиш.

Як і було обіцяно, я прийшов туди сам, і прийшов необтяжений зайвими речами. Ні рамки, ні маятника, ні стрілялки — навіть ножа не прихопив.

Як і було обіцяно, на верхній сходинці сходів лежали ключі. Досить важка зв’язка. Звичайних, якими в замках колупаються, і величезних, бронзових — такі гіганти підійшли б до фортечних воріт.

Як і було обіцяно, Круг Входу, прикритий дірявою мішковиною, був обведений крейдою. Це у світу така слабина, — підказав мені крізь вервичку снів невидимий Наставник, — усе немовби справжнє, але крізь усе стирчить чуже; таких місць на Землі ціла купа.

Фанерна перегородка, незрозуміло для чого споруджена на запилюженому горищі, не мала зворотного боку: хоч як не встань, хоч як не підійди, вона залишалася просто перед тобою. — Це топопат! — заявив гуру. — Знай же: топопат, що його ти зриш, становить локальну топологічну патологію, суть якої — обман очей людських. Вона чомусь завжди з’являється на нашому шляху. Але тобі не страшно, ти ж бо спиш.

Я потицяв у топопат ключем, найбільш непримітним з-поміж усіх, уловив пружну піддатливість фанери. Вставив, повернув… Опа-на! Справжній хлоп завжди зможе! Перегородка почала зміщуватися набік, відкриваючи оку ошатну світлицю з різьбленими узорами на стінах. В ній — нікого. Де Поводир? Чого шукати, куди йти? Світлиця ж бо колишеться, як дно річкове. Змінюється на очах. Та й виходу не видно. А я уже ввійшов. Попався!..

Сильце розуму й засліплення очей, — туманно прокоментував мої думки Наставник. — Божа пастка.

Я пройшовся вздовж стін. Раптом закрутилася голова. Карусель, прискорюючись, відкидала мене назад. Втриматися не вдалося, і я провалився плечима в порожнечу, у спеку і вуличний гамір.

Як усе-таки просто влаштовані Двері!

Якийсь чмир стояв на тротуарі й ставив перехожим дурні запитання. Його аж сахалися. Босий, з голими ногами, у глухо застебнутому тісному плащі, під яким, здається, нічого не було. Бомж, який спустив усе до нитки.

Літній добродій вухастої зовнішності змахнув з обличчя піт і відповів:

— Пити менше треба, чудику! Ім’я своє забудеш! Сьогодні сьоме липня двотисячного року.

Ось так. Прицільно. З миттєвості у миттєвість. Ура! Ми перемогли! Машина часу діє!

Хотів би я знати, що таке липень.

У цій реальності все як у нас. За винятком деталей. Назви місяців, способи звукозапису… треба ж, коробочка, а в ній стрічка повзе. Деталі ошелешують. Пройдешся вулицею — отетерієш. Зрештою, звикаєш. Побув я день бомжем — до всього звик…

— Ти якимось древнім став, — сказав мені гуру, — як експонат музею.

— Історичного?

— Ні, воскових фігур.

— Гаряче, — відповідаю, — не люблю, коли гаряче.

— Тоді видобувайся з простирадл і доповідай.

— Потім. Я ще посплю, добре? По-людськи, без топопатів.

Інжектор щастя

Була справа, і був початок справи. Відмотай від пам’яті двадцять років — потрапиш просто на місце. Заходжу якось-то у «Гномик»… ні, ти не знаєш, це зовсім інший заклад, не для дітлахів-ласунців. Час стер його з дошки. Все тече, все сплавляється в Лету, мій бритоголовий брате: назви, світогляди, символи і країни. Навіть слова з часом змінюють шкіру й відповзають у чужі двори, до нових факірів, дивуючи зміїним твістом тих, хто призвичаївся до вальсу; навіть наголоси в них непостійні. Не кажи мені про любов, про смаки і про сенси: все це є скороминучим.

«Гномик» — коктейль-бар. Там затишно і гамірно, там у келихах хлюпається слово і в суперечках народжується зміст, там дим «Опалу» солодкий і приємний, висульки на стінах не ріжуть ока, музика не бреше на вушко кожному, хто тільки приходить, але й не напружує без дозволу хворим вселенським вереском; а дівчата! Тут би й ангела не образили — але ангели все ж таки витають у інших сферах. А дівчата надають перевагу «Мальборо» і «Маргариті»: вони божественно вродливі, усупереч зовнішності, і неймовірно чарівні. Вони так чарівливо матюкаються, посміхаючись, що хочеться негайно оженитися й одразу розлучитися, щоби був запас. А для того, щоб оженитися — чи щоби вмерти молодим — абсолютно необхідно привернути до себе увагу. Гуляй, душа! Голубчик-бармішель схвально мружить на мене очі: розпізнав клієнта. Свій клієнт! Підмайстер в плечах, та майстер в калачах! У питві смілий, в житті умілий! Дай тебе поцілую! Ну хоча б так, по-французьки, з-під поли, крізь пальчики. Весело мені, дівчата в рот дивляться, от я й затіяв вселенський диспут на чотири столи. І довів я їм, задушевним доперебудовникам, цілковиту марноту людських зусиль в окремо узятій державі. За центральним столиком пив горілку мужній безглуздий реформатор — до нього я й звертався.

— То ж найпростіше з кухні державою керувати! А хто буде займатися тобою і твоїм життям? Ти влаштуй так, щоби життя твоє всім на заздрість стало. Щоби я до тебе з любов’ю приходив, щоби наслідував тебе у всьому! Отоді й керуй. Я не правителеві підкорюся — людині!

— Який, до дідька, правитель? — стогнав реформатор. — Демократія гряде! Зрозумій, мудрагелю: всі правителі — дракони! Жерли вони нас і будуть жерти!

— А демократія, отже, фея над струмочком?

— Це, насамперед, рівність усіх перед єдиним для всіх законом.

— Зрозуміло. Зішкребемо з гасел братерство і щастя, напосядемося на перший пункт, станемо вільними, як весняні мухи, зрівняємо генсека з барменом Петрушею — і заживемо… Не вірю я в приписи. Приписів навалом, та лікаря нема.

— Були вже. Говорили: я знаю, як треба. Кров пускали, щоби полегшало. Хворий одужує?.. То голку йому в дупу! Не можна його виписувати: він наш годувальник. Йому під нашим наглядом і спокійніше, і краще.

— Шарлатан і негідник тобі трапився!

— Ні, всього лише владика. Інших на троні не буває. Інших ще на підступах затопчуть. Оббрешуть або знищать.

— А треті? Які не ліктями, не горлянкою, не вагою — правдою сильні? Дай такому владу — вистоїть! Не зможуть оббрехати його, не посміють знищити. Люди недовірливі, але ж і не сліпі. Навіть у найглухішому селі довідаються: прийшов! Зумій возвеличити чистого — і ти відкриєш золотий вік!

— Чистими руками з державою ради не даси.

— Хто сказав? Не вірю!

— Емпірика, одначе. Неможливо бути там — і не забруднитися.

— Ти мені латинь не вливай, студіоуз, мені чужої брехні не треба. Своєї маю понад вуха! Спершу брешуть: «крадуть усі», потім — «чим я гірший од інших?» От і вся твоя емпірика. Ширмочкові істини, щоб одвести очі. Закінчуються вони прямою й нахабною брехнею: «тримай злодія!» Це коли самого за руку ловлять… Приведи до трону чистого, забезпеч йому владу — і він знайде потрібний спосіб. Він же не покористуватися прийшов, а керувати!

— От і приведи, от і забезпеч, — посміхнувся скептик-реформатор. — От і подивимося тоді, чия правда правдивіша.

— На це треба трохи часу. Але, якщо просиш, зроблю, — пообіцяв я.

… Дівчата-зміючки, чому ви відвернулися від мене?

Цей епізод передував моєму знайомству з Гуру.

Було діло, і були плани. Минули роки. Замкнувся цикл, заколосилися над цілиною життя пишні бур’яни розчарувань, і я повернувся до наставника. Постарів він, веселий дідько, але хватки не втратив, просто з порогу завів, розкрутив, на нові рубежі націлив.

— Індустрія змін набирає обертів! — повідомив. — Ліпимо світле майбутнє з чого ся трапить. На ходу змінюємо хід історії.

— Ну ви й боги! Куди вже мені! Я, як і колись, обмежений локалкою. У дечому надчуттєвий, із деким на контакті, одним словом, вузький спец.

— От і домовилися. Знайдемо, де тебе застосувати!

Він не кидає слів на незораний ґрунт.

Панове! Дивними маршрутами просувається моя оповідь. Стільки усього наговорив — а користі? Мабуть, я втримаю себе від опису наших тихих подвигів. Та й не зміг би я… Братан, ми з тобою технічні працівники. Ми бачимо сплетіння задумів зі середини, з єдиного вузла, за який і відповідаємо. Нас не запитують, чи добрі ці задуми.

Було діло, і були звершення. Чини наші спершу тішили швидкими й очікуваними результатами. Перебудовники відвоювали свободу творити добро і благо — але сотворити благо їм перешкодили. Певна сила, природа якої невстановлена, накинулася через кут на молодую свободоньку і змусила невинне дитя змін мовчки терпіти все що завгодно. Наслідки кожному відомі. Інші, з більшим сумлінням, задовго до таких наслідків виконують харакірі.

Гуру запідозрив зовнішнього ворога. І згадав про мене.

Я випнув щелепу і розправив плечі. Від рядових виконавців — до важливіших персонажів! Велика честь — врятувати світ! Дам собі раду! Вирахую їх!

Від жовторотого спасителя душ, який утрапив у свідомість бомжа-наркомана, до віртуоза ментальних двобоїв — оце мій шлях. За плечима сотні спроб і роки шліфування майстерності. Я готовий до головного іспиту!

— Дурню! Спечешся, — бурчить гуру, — шабелькою там не розмахуй…

Наводки вели на самісінький верх. І не дивно: наша контора давно до верхів добралася… Там і перетнулися інтереси людей і прибульців. Було знайдено людину, чия керованість не викликала сумнівів: молодий і міцний секретар молодого і міцного міністра, який узявся незрозуміло звідки. Я прихопив носія, добре розрахувавши момент. Шеф та інші підозрювані зібралися в «акваріумі» — закритому, на двісті відсотків вільному від прослуховування кабінеті.

От і настала моя зоряна година. Виправлю майбутнє, впорсну дещицю щастя у хворі вени історії.

Неймовірно довго триває вживання. Секретаря захистили від психохакерів. Детонатор глибинного навіювання. Бомба в голові. Те, про що він знає, але чого не може згадати, є небезпечним і для нього, і для «наїзника». Вламається хтось незграбний у заміновані мізки, зачепить спускові асоціації — і той зійде з розуму від психічного вибуху, який знищив особистість носія.

Я вмію переступати через асоціації. Та час біжить. Треба встигнути! — стукоче у скронях. На першому ж повороті наштовхуюся на охоронця. Злість і несподіванка вирішують усе. Тепер я озброєний. Я зі спритністю та вправністю спецназівця вриваюся в службові приміщення, розстрілюю гадів — а в гадів усередині кристалики, гнучкі жили, зчленування тяг — підбираю ще один пістолет, із глушником, — агентик якийсь до стіни відфутболив, мою увагу відвернув — і відразу ж «на прийом» до наступного. Тут усі такі! Шарикопідшипникові! Вражі сини нами правлять! Вороги наші панами і чинушами улаштувалися! Ех, побільше б гадів знищити — і будь що буде, вишак чи орден…

Ти — не він, — нагадую собі, — тобі не потрібний його лексикон, не потрібні зеківські пріоритети і парламентські розклади. Ти всього на годину запозичив його сутність. Якщо станеться неймовірне, і цей хлопець вціліє, він до кінця життя буде захоплюватися осяянням, яке спонукало його схопитися за зброю. Але при тому він так і не зможе згадати чужинця, який запопав його думки.

Хоч би дах у нього не поїхав у намаганнях розібратися в собі…

Знову постріли, дірки в корпусах, синтетичні жили, бризки чорного мастила. «Всіх не перестріляєте!» — нічого, як почнеш, то й закінчиш, інші доб’ють! «Акваріум» розташований за кабінетами «чиновницького кварталу», а пройти всі інстанції в нас дуже складно. Навіть якщо ти озброєний і нерозважний. Хтось устиг підняти тривогу, і я нарвався. Піти то пішов, але й постраждав. Кулю впіймав рукою.

Треба десь пересидіти гамір і полагодити прострелене передпліччя. Пірнаю в коридорні тили і знаходжу тісне службове приміщення. Тут навіть освітлення нема. Комірчина два на два. Я захопив із собою патрони і, обмотавши рану шматком сорочки, перезаряджаю. Кваплюся, у крові — азарт, тому, напевно, не відчуваю особливого болю. Цілком стерпний біль. Отут двері комірчини (туди вели інші двері — «стороннім вхід заборонено») звискують чортом і відчиняються; засліплений променем ліхтаря, я стріляю першим. Жінка, відвідувачка, звичайна собі тітка сорока років… на вигляд — цілком звичайна… упала і кричить, затискаючи живіт… звідти, між пальцями, молочними краплями проступає змазка… І бурий підшкірний хітон заростає на очах.

Добиваю тварюку пострілом у скроню. Усі, кого я зустрів тут, виявилися підступними прибульцями. Життя — брутальна річ. І в ній — ніякої фантазії. А рана моя — дрібниця: уже й крові нема, та й біль остаточно зник. Пора!

Намагаюся прорватися з боєм, але сили нерівні. І враз — несподівана допомога! Той же непримітний агентик розстрілює цей шабаш: круто косить з АКМ служивих, відвідувачів і правоохоронців, що саме понабігали. Усі вони інопланетники! Не всі, зрештою: на підлозі — кров, на стінах — кров. Утеча, кілька гранат на поріг, під ноги переслідувачам, переслідувачі злітають у повітря… що ж це? — кричу йому — нас завоювали? — Схоже на те, — відгукується таємний агент. — Вони не тільки в кабінетах, вони всюди: у юрбі, серед твоїх знайомих… я знаю, я перевіряв, я знаю надійний спосіб! — Який ще спосіб? — Усе неймовірно просто: хочеш, тебе перевірю? — Перевір! — мене зачепила недовірливість агента. Час минає, я дедалі сильніше вступаю в конфлікт із моєю основою, з секретарем міністра, але яке мені діло до нього?

Ми сховалися у внутрішньому дворику, у якійсь адміністративній будівлі, безлюдній і захаращеній. Шприц. Голка. З вени вичавлюється синя рідина… Щось починає цокати під черепом.

— Треба освітлення! — кажу я. — У цьому мертвотному світлі…

— Треба освітлення! — з подихом погоджується агент і розстрілює мене. І я, гарячково видряпуючись із палаючої машини, бачу, як крізь рани — крізь отвори в людському тілі — у синій крові, у білій пінистій слизоті лізе у світ, тягнеться до агента, що відступив, окаста отруйна погань.

Було діло — наламали дров… Це професіонали, — сказав наставник. — А я ідіот. Шевчук ще тоді все пояснив. Поки дикуни воюють списами, ніхто не втручатиметься в їхні розборки. Але коли дикуни вламуються в ментал… Це професіонали, які контролюють різні часи й реальності, і я підозрюю, що ти тепер мічений. Він вовтузився з тобою не просто так…

Було діло… Ні, не було його. Усе, про що я розповів, сталося останнього року чужого тисячоліття.

Я в засланні, панове. Мене випхали зі зміненої реальності назад — у власне, вже звідане минуле. У вихідну віртуаль. Випхали — і добре зробили.

Я непоганий воїн Сторожі, добродії мої. Мені добре відомо, скільки мистецтва і волі вимагає недіяння… Отже, ви просите мене втілити мою мрію: посадити на трон Імперії справедливу, мудру і далекоглядну людину. Звичайними методами цього виконати не вдасться. Тому: фігуру «А» усуваємо з дошки; фігуру «Б» підмінюємо фантомом; фігуру «З» залякуємо до смерті. Далі — як складуться обставини. Варіанти прораховані. Містично змінимо верхівку, акуратно відкриємо нарив. Приведемо до влади лікаря. Усі будуть щасливими.

Панове! Я дійсно можу зробити всіх щасливими. Всіх і кожного. Ось один із рецептів: досить убити всіх нещасливих — а потім викосити тих, хто став нещасливим унаслідок цієї акції. І так далі, аж до абсолютного безлюддя. Щаслива людина — мертва людина. Звісно, ми говоримо про гарантоване щастя, не підпсуте примхами долі. Клієнт мусить знати, за що він платить.

Можливі менш радикальні варіанти — наприклад, коригування ай-кю… Брате мій м’язостатурний, ти, що цікавишся, скажу тобі відверто і непривабливо: тобі це не допоможе. Тобі я пропишу стероїдний оптимізм внутрім’язево і облагороджуючі маски зовнішньо. Кожному своє.

Справа, зрештою, не в приписі, а в принципі: перманентне щастя несумісне з життям. Ні, це зовсім не парадокс, це безпосередній наслідок безсмертя душі. Страшний Суд — гуманний суд, найвищою мірою. Душа, виплутавшись із невдач і нещасть, звільнившись од поточної реальності, миттю перекочує в одне з альтернативних нашому буття. Звідки нам знати, а раптом там рай і безсмертя?.. А якщо не пощастить, якщо знову не втрапимо — мабуть, повторимо. Затраснемо ще одну віртуаль-альтернативку. Засудимо на смерть ще шість мільярдів тіней. Прискоримо природний процес.

Ви не проти?

Ось і розповів я вам, панове, чому не зможу виконати замовлення. І хотів би — а зась. І жодною містикою не витягнеш із болота і коня свого, і себе. В болота, якщо ви розумієте, власна магія. Жабина.

Воля — сила, що творить. Чи то держава, чи то рать новоросійська, чи самотній мандрівний дурило — тільки сам, тільки крок за кроком, болотяними купинами, в обхід чи назад власними слідами… а провалився, засмоктало — благай про допомогу. Вклади в благання всю свою волю.

Жаб’яча магія гірша ніж смерть.

Розслабся, браток! Може, й не доведеться тобі мене порішати. Це вже як пани вирішать. Вони теж люди. І ніщо людське для них не чуже.

Не прощаюся з вами, панове. Ще якось зустрінемося. Світ потойбічний тісний.

Дякую за компанію.

НЕХАЙ СОБІ ГРИМИТЬ, ХАЙ СОБІ ГРАЄ…

1

Кімнатчина без дверей — це добре, що двері вони заклали. Жодна погань сюди не заповзе. Ніхто не вчепиться в горло посеред сну. Чи то ніч у вікні взялася вихорами, чи пітьма повсякчасна клаптями летить — пофіг. Нехай там собі штормить і псом здихаючим виє, по склу шкребеться та в стіни гримить: а пофіг, братці!

Не тому я не сплю, що боюся не прокинутися одного разу. Не боюся я ні цього, ні іншого, від чого у всіх мороз по шкірі: взнати раптом, що всі ми узяли та й заснули наяву. Що ми вже спимо, немов ведмеді в хугу, і ввижаються нам відображення наші в дзеркалах, і начебто не прокинемося вже, зовсім не прокинемося — ні, я цього не боюся. А якщо навіть і побоююся, то лише трішечки, і тільки тому побоююся, що дізнаватися про це не хочеться. Почути прямим текстом таку про себе притчу, фішку про всезагальну божевільню, де насправді всі давно і міцно припухли, вдаючи, нібито про це не знають, упоперек єства мого і проти шерсті. Ну це я так, образно. Яка шерсть? немає її на мені.

Мій сон не перерветься на світанку, не розколеться від гримотіння будильника. Тягуче зацвяховане сновидіння, яке я вважаю реальністю, несхитне і до одуріння прозаїчне. Я стирчу посеред приміщення без виходу, ні про що не дбаючи, безуспішно колупаю пальцем сталеві стіни, розмовляю з ними — і позіхаю, позіхаю. Я наглухо зачинений у темному нерухомому сні… ніяк не можу висунути ту шухлядку, в яку мене пожбурили. Закинули, немов шматяну ляльку, яка відтанцювала своє. Хто? козли якісь. Навіщо? а просто так.

Та ще віднявши оту ідіотську ідею, та ще за винятком кривої перспективи застрягнути, немов у болоті, уві сні невідомого походження, окрім цього я взагалі нічого вже не боюся. Окрім, звісно, вічної нудьги і сверблячки в центрі спини, у самому центрі беззахисної моєї спини, зверненої до сліпучого місяця, до дворогого дідька у вікні, який майже вислизнув під обрій, але при цьому не забув озирнутися на мою кімнатчину. Я не боюся заснути, ні, просто від самої думки про сон у мене відразу ж загострюється безсоння. Татинка (так її звали), пташинка рання та невтомна, поважала мене, пригадую, за безвідмовну чуйність: у будь-який час, і вночі, й на світанку, з півоберту. Спати безвідмовному та чуйному ой як ніколи…

А чи знаєте, панове, що воно означає — стати господарем власного часу? Це означає цілковиту неможливість хоч якось цей самий час організувати. Спав я перший тиждень зовсім огидно. Днями і добами спав. Надолужував утрачене. Тепер звірію, коли бачу ліжко. Тепер мене в постіль калачем не заманиш.

Та й для чого? Розслабуха, кайфець, музончик із точки, дзиґар у зуби: живи, дими, відтягуйся! Тепло, над маківкою лампа, ноги на стіл задерті, у руці ручка: букви шкрябаю, слова одне до одного припасовую. Творю творіння. Натхненний автор балад. Літописець часу зеро. Що робити, без пристойного заняття зовсім здурієш, розпухнеш від неробства… Ну кросвордик хоч би підкинули!

Нічого при мені зайвого, нічого цікавого. Пошамати — дві коробки банок залізних, свіжатинка у морозилці, хрустких пачок у столі навалом. Вода з крану, чайник електровозний та штабель чайницьких коробочок з різними етикетками; розглядаєш етикеточки — захоплюєшся: наскільки велику планету виздихали, маніяки! Зуміли все-таки. Ніщо не гальмане ошалілих сапієнсів.

Недоліки самітництва: абсолютна відсутність ста грам перед сном (тьху! ото звичка в’їлася! спати, аякже! фігушки! для засудженого сон — як для призовника повістка) — ну, я від цього не страждаю, не згадую навіть. Як-не-як, повеселився на задану тему в молоді літа. Живу, як-не-як, цього факту досить, щоб і нині у радості зберігатися, без міцного і вено-розширяючого. Ніколи мені час убивати, шкода втрачати останні свої деньки. Час узагалі вбивати не варто. Навіть щоб помститися за те, що він із нами коїть.

А в спині моїй, посеред лопаток, кнопка — чи, навпаки, отвір для ключа: «лок» — завмри, тварюко! «анлок» — живи! Лок, анлок! Завмри, живи! Карма, так її! Зрештою, брешу, немає там нічого, я виделкою дотягувався, перевіряв, жодної дірки там, жодної карми; так, пусте відчуття. Звичайнісінький самообман. А от навколишня дійсність, як ти про неї, підлу, не думай — вона, братці, аж ніяк не самообман. Уже якщо вхопить за горло…

Підійду, ха-ха, до вікна; визирну, слово лайливе вивергну… посміхнуся, почекаю трішки, та й сплюну: марно! Там, унизу, — здурілі. Не вдається мені діалог зі здурілими. А шкода. Коло спілкування не вибирають. Треба задовольнятися дарованим…

Погиркують, ікластенькі, сподіваються. Бурчать черевато. Це перевертні, їм кров моя потрібна; не дочекаються. Я ж бо, братці, збираюся решту днів провести у своєму чудовому склепі, у чотирьох стінах салатового кольору, й ні виродки підвіконні, ні собачатина з-під боку (ніяк не зрозумію, шакали це чи все-таки вовки-недоростки) не зможуть до мене добратися.

А нерви в мене як у вола. Вони завивають — я музончик; вони починають шабаш — я, на зло, танцюю з уявною дамою уявний матчиш (матчиш — вид танцю; кросворди — мої університети) чи просто стрибаю чортом навколо столу. Паритет у нас. На мою користь паритет, бо їм сюди не дотягтися, поки птахів своїх страшненьких вони на підмогу не прикличуть. Ну а птахів, пташечок перетинчастокрилих, із крокодилячою мордою, я після Кола й не бачив. Чи то перездихали, чи то непід’ємними вони стали, перехарчувалися людським м’ясом.

2

Коло, земляки, гідне того, щоб його описати. Саме описами я й зайнятий, через обставини і на той випадок, якщо знайдеться кому читати. Чи то Господь у безмежному милосерді створить новий світ, чи то інопланетяни безпристрасні спіткнуться об мій кістяк, усе ж не даремна праця.

Людно на порозі Кола. Люта сторожа, могильний дух; довгоногі білозубі відьми — усмішки, наче ножі; кошлаті телепні в буфеті — щойно з лісів-боліт; хлопчики-пострибунчики з автоматами; літня неговірка леді з косою; шість пар язикатих гермафродитів, чорні вітрила замість рук. Осяйний, звіромордий, тисячоокий тип, який покрикує на босих пустельників; миші шарудливі та тварюка з головою від самих п’ят. Ряджені всюди: захват упізнавання, гидотне цілування потвор.

Доставили мене туди в синьому краплеподібному автомобілі, запряженому у п’ятірку косуль. Копита іскрять на камінні, наскрізь пропалюють вибоїстий асфальт. Доставили та не веліли випендрюватися, поживний пане, тут вам не ігровий салон, тут з’їдять без оскарження після першого ж кивка. Ну я й не випендрювався, хіба що спересердя заїхав по ніздрях спеціально для того створеному мертвякові в червоному жупані, і погань ця довго по-матірному верещала, доки я обертання столів тамтешнє обходив і з відьмами переморгувався.

Могутнє враження справляють на людину відьми! Ех, відьмочки-насмішниці, язички як бритва, іклоньки як у лисички, — ех, скинути б вам рочків по п’ятсот…

Мажордом змієм прикинувся: сичить і плющ обвиває. Зміючки дрібніші й простіші — прислуга, кур’єри, посильні. Звиваються під ногами, під столами, під килимами, все про всіх знають. У потрібний момент потрібна зміюка вкусила мене в потрібне місце. У п’ятку, добродії.

Пропікає! Кропив’яний свербіж у крові. Зміїний поцілунок міцніший, ніж спирт. Але нічого, терпіти можна. І не таке витримували. Головне — не померти від такої дрібниці. Людина вмирає — чортів тішить. А я злий на чортів. Скільки вони мене зачарованими місцями водили! Скільки разів у глушині безпросвітній залишали!

І закрутилися дзеркала… Отже, виклик. Моя черга. Час на прийом.

Саме Коло — це видовище.

Це, браття, дванадцять разів по богу. Западаєш у стіни дзеркальні, немов у глибокий наркоз. Голоси, плями, скрипи. Сад нескладних нот.

Шумить, реве ураганно листя. Виграють роздвоєними язиками гілки. Трава, постіль твоя, сама тебе сповиває, гладить повіки жорсткими щупальцями, холодить зап’ястя присосками: спи, добре? спи, бо ти — падаєш! Полум’я назустріч, списом, — квітчасто-ніжне, пелюсткове, отруйне. Не ухиляйся! Полум’я — потрібне! фіолетовий язик підхопить, покуштує; ти — всередині…

Сплеск. Нірвана. Пливеш у іскристому та тягучому янтарі, обливаєшся гарячим потом. Як пічкур на сковороді. Було падіння, веселе падіння у вогнях і гаморі, тепер океан навколо. Океан нерухомого туману. Йому однаково, що породжувати і що споглядати. Йому не потрібен простір-час: він і є і простір, і час, і ще сім із гаком вимірів на додачу. Йому невідомі закони: він завжди поза законом. Дихати там нічим, але дихати там і нема чого. Там тихим одразу стаєш, оскільки масштаб свій і місце своє раптом розумієш.

І тоді згущаються з туману тіні.

Пахани на сходку з’їхалися! Риба, яка гойдається у фотелі на коліщатах. Поруч дядько-Водолій із зіркою в чолі; з другого боку червоноокий маршал Овен. Всеруйнівний Телець і всевидючі Близнюки; розсудливий Рак і мудрий затятий Лев; єхидна розрадниця Діва й отруйний цілитель Скорпіон — усі вони по-прокурорськи дивилися на мене. Туман, задушливий туман, подібний до часу, — чому туман завжди такий подібний до часу? — завішував сцену, що обертається. Мене поглядом не проб’єш, одначе як не відчути в такій обстановці свою жалюгідну належність? Слабка людина, розчавлять її одним натиском пальця, ніби блоху-роззяву.

І — такі вже у них звички — навколо й над ними, немов відображення або сон, вимальовувався всесвіт, з усіма своїми непривабливими подробицями. Палав обрій, у небесах кипіли сузір’я, бігали у пітьмі один за одним збожеволілі побратими мої.

Сучасність наша ніяк не сприяє міцності духу, тому незатишно було мені в компанії вседержителів. Вони не залякували: кому спаде на думку залякувати кропиву, яка здуру проросла крізь щілини в бетоні плацу? Вони нічого не пропонували: ніхто не пропонує зійти з дороги мурашці, маршрут якої перетнувся з рухом бронетехніки. Вони просто вивчали диковинний екземпляр. Я здогадувався: мій випадок цікавив їх з огляду на повну неможливість мого випадку. Мені давно належало перетворитися на яку-небудь волохату сволоту і з розумінням підвивати в зграї одного з демонів, цих самовизначених креатур (кросворди читайте, неуки! кросворди — вмістилище істин і прямий шлях у чудесні поля!), висуванців пітьми, які називають себе земними богами. Або ж, на вибір, просто померти, переставитися від чергового нещасного випадку, накласти на себе руки, померти від серцевого перенапруження — подробиці за смаком. А мені — ось я, у центрі Кола, живий і цілий! — як завжди, все пофіг. Навіть власна долечка. Плювати я хотів на складності нового устрою з усіма його перипетіями, законами та беззаконнями!

3

Зі школи, здається, нічого крім останніх сторінок не читав. А от у школі, в період бурхливого дозрівання, ковтав запоєм. Класик дохідливо виклав суть фаталізму; сьогодні саме слово фаталізм переінакшено, по-іншому воно вимовляється, абсолютно по-нашенському, та тільки ж не у вимові суть. Суть у тому, що ти засвоїв: смикайся, не смикайся, нічого для тебе у світі не зміниться. Не станеш ти щасливішим, коли вкрадеш мільйон, чого б не затіяв ти на вкрадене; не надихне тебе дівчинка за викликом, хоч би як пречудово її не навчили; не зумієш залити тугу ні бормотухою, ні колекційною пляшчиною з бургундських льохів. І якщо не випало тобі, то проживеш довгі літа боягузливим лохом; а якщо випаде — прогримиш на весь світ і згинеш. Або — навпаки. Кому як.

І коли відчуєш ти цю невигадливу істину — нутром, хребтом або, внаслідок особливої тупості, черепною кісткою своєю — тоді й підійдеш до основного висновку: не ставай сукою, не роби капостей братві, розглядай хмари в сонячний день та оминай провісників.

Мучителі, коли вивудили з мене цю довгу невеселу думку, то знову в німоті своїй розчинилися: зникли всі як один, так ні слова й не кинувши. Не заслужив я, мабудь, слів. Не удостоївся вердикту. Мені, який на мить вознісся в сяйво, повернули свободу залишатися тим, ким я є. Відьмочки, мене побачивши, розвеселились та перетворилися на дів невимовних… нахлинули тут часи тугі, закрутило нас, завертіло у танці хмільному… Коли отямився, виявив, що історія раптом завершила безглуздий рух свій.

І застряг я в незрозумілій келії, де ні похмелитися, ні дівці підморгнути, ані пригадати навіть, що привиділося, а що насправді було.

4

Зовсім ті, нижні, вчаділи: один на одного видираються. Вилізти сюди затіяли — розум їм повідбивало. Їм, перетвореним, не так крівці хочеться, як невразливість мою розколоти. Пищать вони, скаженіють, на людей іклом клацають і самі не розуміють чого скаженіють, Або розуміють але собі не зізнаються. Зізнайся-но, що ти перевертень. Куди там! ми й у меншому не зізнаємося ні перед другом, ні перед Богом. Погодитися з ближнім, що два на два — чотири, для нас гірше за образу.

Надзвичайно чіпкі тварюки. Скелелази. І не в облом їм через мене так напружуватися? Зачиню-но я вікно… Навчилися вертикальному переміщенню, на біду мені. У нинішні часи висота — не перешкода. Будь-який плазун на будь-яку висоту заповзе й кого хоч ужалить. Або, приміром, візьме ліцензію, крила відростить, назве себе птахом нового типу…

Перетворені. У тім-то й річ, що з’ясувалося: не піддаюся я модним мутаціям. Імунітет. Не в мене самого, звичайно, тільки де вони, інші? Де ті лобаті гуманісти, високорідні благородія? Немає їх серед живих. А хто залишився, хто вирішив і посмів стати Пустельником, той нині за тридев’ять земель, під світилами іншого спектра, куди таким, як я, шлях закрито.

Зроблю перерву. Здається, візитери до мене. Що ж, від долі не відмажешся…

Досить у шибки дертися, могильники, зараз відчиню!

5

Справи! Чорт, справи! З’явився крутий хмир крилатий, морда обвисла, чи то бичача, чи то ведмежа. Змахнув зі стіни виючу погань, як жалюгідних тарганів, і впустив у мою обитель якогось баранокозла в окулярах. Векає він божественно, бородиською привітно трясе, пряде очима, як стурбований гей. Наказав хмир братися за роботу та всіляко сприяти пошукам баранокозла. Я слухняно кивав, на знак вдячності за продовження днів моїх, і думав, як би ловкіше від роботи ухилитися. Заради чого впрівати?

Потім літун спурхнув, а рогатий довго викладав мені суть справи. Йому дуже хотілося вмотивувати безславний кінець людської цивілізації, він шукав у мене співчуття, він думав, що я як свідок підберу необхідний фактаж (у моїх кросвордах такого слова не було! слід поцікавитися), після чого небо зрозуміє мою корисність і віддячить мене перепусткою до раю. Від нього смерділо козлом, і я попросив його на хвилинку знову відчинити вікно та заодно приструнчити колдирів, які ридали внизу. Він це міг, ще б пак, він міг тепер усе, він тепер влада, він сила і новий порядок.

Коли масивні роги ідола зависли над безоднею, я ривком скинув його вниз, у пітьму та скавчання, потішившись захопленому вереску зграї.

От і хлопцям од мене перепало. Упав з небес нежданий агнець, і настав м’ясний день…

Немає змін у побуті моєму. Пишу собі, розмальовую квітами стіни, марно чекаю відплати. Ні відплати мені, ні винагороди. Той могутній хмир, хранитель мій, майнув у височині, глянув недобрим оком, беркицнувся — і тільки його й бачили. Я до нього претензій не маю. Живемо, браття! Хто де — у пеклі, у чистилищі чи на грішній землі — але живемо і будемо жити, незважаючи на кінець світу!

Віват Колу творящому — Колу нещадному — і до поєднання серед світил!

А куди ми подінемося? Не купують квитків до раю. Доля кожному дарує свій п’ятачок. Витрачай як завгодно. У кожного свій наділ: на ньому і танцюй. Хочеш виростити сад? Будь ласка! Розпуши ґрунт, удобри його, висади для почину звичайну траву, а потім, коли минуть літа, розшукай справжнє насіння. Оберігай паростки, не впускай до саду чужинців, думай серцем і не шкодуй рук. Коли-небудь твоя ділянка примкне до Едему… Хто спроможеться на таке, той здобуде, що й казати.

Ну а ми просто тішимося на недоглянутій землі; забави наші — дурні танці поодинці для себе одного; за справами нашими маємо. І нема нам спокою. Нікому — ні тому, хто перетворився на нелюдське страховисько, ні тим, хто зберіг людську подобу, — однаково не буде спокою до повного покаяння.

Врешті-решт, покаяння неминуче, хіба не так? кайфуючий пофігіст не дасть ради з нескінченністю, з ходінням замкнутим Колом, з каруселлю настирливих знаків. На те вона й нескінченність, щоби встигнути зносити білі шати і сім шкур поміняти в пекельному пожарищі.

Але будь ти хоч прибульцем з-за горизонтів, хоч святим із вершин: якщо носиш роги та пахнеш козлом — неодмінно скинуть!

КАЗКА ПРО МЕРТВЯКА І РИБКУ

1

Є на півночі України, у лісовому краї, невелике і древнє містечко. Вважалося воно місцевою ягідно-грибною столицею. Майже відразу за містечком починався заповідник. Полювати тут не дозволяли, проте риболовля з ночівлею ніколи не заборонялася.

Вісімдесят шостий рік багато змінив у заповіднику. Не стало грибників, не стало й рибалок. Риба теж заразною виявилася, як і гриби-ягоди, як вода і повітря. Зате удесятеро додалося чудасій.

Різне говорили: мідноволосі мутантки на гілках сидять, лускатими хвостами помахують; небачені звірі залишають на узліссі сліди-вирви; космічні прибульці лісовими стежками блукають і, криво посміхаючись, чужі слова повторюють.

Рибалка — назовемо його, для визначеності, Немиром — розбив намет нагорі, при соснах, де комариська літали не хмарою, а окремими гвардійськими ескадрильями. До гострого духу деревної смоли й нагрітої хвої тут домішувався дурманний аромат трав та густий грибний запах. Обладнавши нічліг, Немир годину-другу просидів над вудками, чухаючись і дивлячись, як заходить сонце. Риба стиха насміхалася над рибалкою. Комарі дзижчали пісні, крутилися коло обличчя і хоробро, як камікадзе, кидалися на свіженинку. Не клювало, та й не могло клювати, бо сверблячка змушувала рибалку шукати рятунку в воді. Він кидався в річку, допливав до бистрини і стояв там, крутячи головою: комарики діставали усюди. Не клювало — проте на юшку й не треба багато.

Ніч під розсипом зірок, зовсім поруч із боязкими козулями, які так люблять вечірні казки, з велетенським рогатим лосем, який зазирнув до Немира на вогник, виявилася скороминущою. Махнула вона чорним крилом — і полетіла за ліс. Спалахнув досвіток, устав над річкою сяйливий туман, настав час, коли вранці добре клює риба, час рожевих істот, народжених водою.

Немирові довелося заплющити очі. Ніхто ж не підкаже, що чи хто хлюпається там, у тумані. Поглянеш ненароком — осліпнеш. Можна не дивлячись угадати неспівмірність у тонкій дівочій фігурці. Чи то баба там з худим тілом школярки, чи то почвара з пропорціями кінодіви, спробуй угадати. Дивні створіння водяться в цій ріці.

Лісовик би їх трафив, всю рибу розполохають!

Ох ти ж і рибина! Поводити її, поводити… Акула! Кит на гачку! Зараз ми тебе, обережненько… все одно я тебе витягну, чудовиську! — шепотів він.

Наврочив! Сказав — і змахнув руками, втративши рівновагу. Встояв, але саме тої ж миті рибі забаглося кинутися навтьоки. Вудка стрілою пішла під воду.

Гаразд, рибко. Пливи собі, живи. Дякуй за мою незграбність.

Аж раптом просто перед ним — ні сховатися, ані ока відвести — зринуло одне з рожевих створінь. Вийшло на берег. Наблизилося. Роздивляється.

— Ти хто? — запитав Немир, намагаючись триматися просто, природно і доброзичливо. Саме так тримаються зарослі мужики, вбрані в труси і штормівку, коли в безлюдному ведмежому куті до них виходять із прибережного виру мокрі, вимазані мулом дівчатка. І дивляться, немовби упізнають.

— Місцева я!

— Це тебе так звати? — вона не зрозуміла. — Питаю: зовуть тебе як?

— Зовуть мене? А хто?

— Тато і мама! — Немир зітхнув: ага, чекай на відповідь… Не хотів би я з тим татом уночі зустрітися, подумав він.

— Тато і мама зовуть мене Рибкою! — повідомила дівчинка.

— Як же тебе занесло в цю глушину, Рибко?

— Я купалася.

— Бачу. А чому голенька?

— А я не голенька!

Вона руками по тілу провела, наче затулитися хотіла. І тут Немир побачив: на дівчинці був купальник. Тонкий, майже прозорий. Ввижається чи ні? розгублено подумав він. — А раптом вона і справді людська дитина?

— Одіж моя на острові. Недалечко. Хіба не можна?.. Тут же немає нікого.

— Ну а я? А якщо я людожер? Чи бандит. Не маленька ж ти, все-таки!.. — він зняв штормівку. — Одягнися, Рибко. Тут прохолодно, застудишся. Твої батьки залишилися на острові?

— Не скажу. А якщо ти людожер?

— Одягнися, кажу! Ось так. А якщо й людожер — то що ж тепер? Тоді втікай. А я буду страшно скреготати зубами і верещати: повернися, мій сніданку!

Вона залилася сміхом. Якась пташинка озвалася з неба. Втрапила в тон. Сміх чомусь заспокоїв Немира, й він одважився подивитися дівчинці в очі. Зазирнув, відсахнувся. Зіниць не було. Нечисть. Річковий фантом. Райдужні оболонки очей, залиті тушшю.

— Ти мене добре бачиш? — запитав він. Мовчати — небезпечно.

— Так.

— І який я, по-твоєму?

— Веселий. Теплий. Смачний… — вона облизалася. Немир відступив на крок.

— Я їсти хочу! — заявила дівчинка.

— Іди-но до батьків, хай нагодують!

— А ти хіба не голодний?

— А хоч би й голодний? Немає в мене нічого їстівного…

Він хотів обійти її. Доторкнувся до холодного плеча дівчиська — і раптом, несподівано для себе, здригнувся від огиди, вищирився та щосили відштовхнув її. Тварюка не втрималася на ногах. Гепнулась на пісок важкою рибиною. Скрикнула.

На її литці красувалося ясно-червоне садно. Об корч зачепилася.

— Пробач, я нехотячи! Тобі боляче?

— Нічого. Рибки не плачуть.

— І кров у них не тече?

— Чому? Тече інколи… Ну як хочеш. Залишайся голодним. Чи віддай мені одне своє бажання. А я братика покличу.

— Про що це ти, Рибко?

— А якщо тобі шкода віддавати бажання, то можеш сам його отоварити. Скажи: «хочу їжі-пиття-забав досхочу!» — і побачиш, що буде.

— А що буде?

— Побачиш! Ну скажи!

— Скажу — і перед нами розстелиться скатертина-самобранка?

— Ні, звичайно! — Дівчинка сміялася. — Це не-гі-генічно… Джини все роблять красиво. Наприклад, ми підемо гуляти в ліс і побачимо там ресторан. І ти виявишся сотим відвідувачем. Або першим. І тому тебе обслужать безкоштовно й дадуть усе, чого зажадаєш. І ще подарунки подарують.

— А скільки бажань у мене в запасі?

Дівчинка зрозуміла його:

— Ти можеш висловити три прохання. Тільки вони мають бути такими, щоб їх можна ре-лі-лізувати… Аврора нам пояснювала, що іноді їй не вистачає серурсу.

— Ресурсу?

— Ага-ага, ресурсу. Іноді просять такого! Ніхто не знає, як це зробити. А деякі втрачають совість і хочуть стати дуже важливими істотами: власниками знаменитих картин і замків, орлами з двома головами.

— Добре, Рибко. Тоді слухай моє перше бажання. Отут неподалік є розкішний готель «Біля трьох сосон». Я його власник!

— Хай діється воля достойного! — по-старечому завило дівчисько.

В її очах виникло рожеве світіння. Це було страшно: електричне розжарення на мертвій райдужній оболонці. А потім — сліпуче сяйво і спалах. Удар пострілу, тінь смерті, жахіття — як із двох стволів рвонуло вогнем упритул. Безпам’ятство…

— Уставай, пішли!

Немир звівся. Що з ним? З голодняка ослаб — чи щось гірше?

Невже знову кров гниє? Зле. І трави не рятують, отже. І комарі з п’явками не допомогли.

— Гей, журавлику! — закричала дівчинка.

— Ти когось кличеш, Рибко?

— Братика мого. Він десь тут, на деревах.

Журавлик виявився довготелесим, гостроносим і гидотно худим підлітком.

— Хау ду ю ду, сір, — пробурмотів він. — Ай ем пан Журавський Ян.

— Вітаю, Яне! — Немир обережно поплескав хлопця по плечу. Хлопець захитався. — Підемо щастя пошукаємо. Відпочинеш, поїси міт енд батте…

— Окей, босе. А ти, сестричко люба, підеш із нами?

Було відчутно, що цю фразу він репетирував часто і з кайфом.

— Фі, який! — надулася сестричка. — Усе насміхаєшся, а не знаєш, що мене запросили до ресторану.

— Ку-ул! — Журавський розцвів. — Май сістер є дуже важлива персона!

Його хилитало від вітерця, і він докладав помітних зусиль, щоби залишатися ближче до землі й не злетіти, як паперовий змій. Рибка йшла поруч із ним, підтримуючи хлопця за край білого пухового жилета. Вона вже встигла перевдягтися. Золотавий облягаючий костюмчик з блискітками робив її старшою. Немир виявив, що він одягнений у чорну «трійку» безнадійно могильного відтінку. Яскраво-червона краватка, темно-коричнева сорочка, жовта-прежовта емблема на грудях — коло, кривавий контур і три промені, які б’ють із центру — та ще мешти кольору мокрої глини природним чином доповнювали цю непробивну чорноту. Він залишився задоволений собою.

Готель чекав на них. При готелі діяв ресторан. Мабуть, Рибка з Журавликом нащебетали.

Дерев’яна хата на світлому пагорбі надила подорожнього. Хата здавалася високою і просторою. При ґанку переминалися з ноги на ногу двоє бородатих кремезних селян. Присадкуваті, широкоплечі, білозубі й страшні на вигляд, вони явно втілювали ідею служіння людству, що якось прохромила їхні людожерські серця очманілою стрілою каяття. Немир пригальмував. В ідеї він не вірив. Ікла ж бо стирчать! «Перекуємо мечі оральні!» — майнуло у голові. «Праця перевиховає канібала… Лісовиків — у домовики…»

— Хліб-сіль, господарю! — проревіли лісовики. — Ласкаво просимо на поріг!

— Ну що ж, завітаємо, либонь. Слухай мою команду: нагодувати нас донесхочу! Найкращим!

— Ми — вмить! Найкращим, найдобірнішим! Все готове! Світлицю прибрано, столи накрито, накладні закрито, нуклеосинтезатори в режимі…

— Дякую, орли! — гаркнув Немир, переступаючи поріг.

— Раді старатися! — на два голоси відгукнулися служиві. Той, котрий хлюпавіший, молодший і світліший, боязко уточнив:

— Тільки ж не орли ми… Орли від людей дзьоби вернуть, хазяїне.

— Як же вас звати-величати?

— Я — Вуж. А він — Тетерук. А ви хто будете, хазяїне?

— А я буду власником вашим… Отож, так: самі — на кухню. Хлопці відпочинуть — і в обслугу їх. Оркестрик організуйте, рекламу. Закликати сюди кожного зустрічного! Ресторан усіх прогодує.

2

— Гей, Жураво! Ти по-російськи розумієш?

Стрункий юнак-офіціант схилився перед паном Власником Хати:

— Оф кос, розумію! Та ще й як розумію! «Хиячь отседа, козел з пальцами, пока не отодрали!» Некепсько, га? Вони йому роги хотіли віддерти, мабуть. Метафорично відняти. Ритуально вбити. Велика фентезіябельність народу!

— Що-що? Базіко балакучий! Нічого ти не розумієш. Панові Двічі Безрукому подав замість яєчні… що ти йому подав замість яєчні, дурна голово?

— Вау! Делікатес… ну, м’ясне… я знову переплутав?

— Питаєш! Міг би в Інни уточнити, чого жадає пан! Твоя сестра прекрасно розуміється на цьому.

— Інь — спеціаліст із бажань, — підтвердив пригнічений Журавлик.

— Га? Так, це так… але хіба в цьому річ? Час би й самому знати, що таке яєчня, і з чого її роблять!

Закінчивши виховну процедуру, він пошукав поглядом Інну. Онде вона, реготуха! «Музичним п’ятачком» прогулюється, на початок чекає. Нічого в ній не залишилося від худенького дівчиська. Юна красуня, вона пурхала по закладу, розносячи за собою аромат медових парфумів, і тішила очі та носи відвідувачів. Усюди вона встигала, кожного обдаровувала усмішкою, а в перервах виконувала вокальні партії під гармонійний бій дерев’яних гітар. Група «Діп Форест Грін Бенд» складалася з двох богатирів і трьох гномів. Богатирі рвали волосінь струн, гноми викидали колінця на клавішах і барабанах. Люд танцював до знемоги. А тексти у «Ді-еф-джі-бі» були дикими й дивними:

Стежок сходжених сад Над проваллям розцвів, Де летюча плазма гуде, Де всю ніч без перерв Квітне світлом замет, І в криниці русалка жде. Сад, де нетлі залітні, Славить дим без вогню, Дим вітчизни атомних зон. Уранці збудить мене Поцілунком взасос — Наяву триватиме сон. Сад розстроєних флейт Спалахне і в любові згорить, І Полин зацвіте в небесах. Якщо впустиш у себе Це обагрене світло, Я впізнаю тебе по очах.

Але Рибка такого не виконувала. У неї були свої пісеньки:

В Поліссі, під Чорнобилем, всі погорільці люди. З тутешнього життя-буття заводяться приблуди. Тут кожен, ніби космонавт, візьме приблуд під дах, Хоч та мертвота чи мутант у собі криють жах, І на орбіті серед зір витає цілий вік, Та світиться чогось собі цей нежить-чоловік!

Смішні пісеньки співала Рибка. Смішні, добрі…

Немир підкликав її пальцем. Дівчинка радісно відгукнулася.

— Сідай, красуне. Поговоримо. А то крутимося з ранку до ночі, як заведені, пискнути ніколи.

— Ну й що? Мені подобається. Як добре все склалося! Весь ліс щодня в нас у гостях. Раніше по норах ховалися, на сусіда криво дивилися… А ти тепер зовсім інший. Поважний такий!

— Поважний? Товстий, ти хотіла сказати?

— Рум’яний і сильний!

— Харчуюся гарно. Я ж смертник. З моєю дозою довго не протягнеш. Спочатку на ліки все що є віддаси, потім згноять потихеньку в лазаретах. А я втік, у ліс забурився. Як чув: відчепиться смерть! Хоч на трохи — та відстане.

— Ти смішний! Тільки скажи: хочу стати здоровішим, ніж зубр! І все: жодних хвороб не залишиться. Я виконаю!

— А, ну звісно… Добра думка. І взагалі все у нас добре. Тільки знаєш що… Ні, не знаєш: занадто молода ще… Ти хоч цілувалася вже?

— А це моя особиста справа! — відрізала Інна.

— Та я просто так… З цікавості. Я, розумієш, давно вже…

Чомусь відвернулася Рибка. Підхопилася, до вікна підбігла. Сміється? Ні, не сміється, мовчить. Коси свої струменисті до скла прикладає.

— Розумієш, я доросла людина, у мене дім, робота… Та хай уже тобі фиркати, ти й сама така ж — метушишся, гасаєш по залу, тортам і біфштексам смаку додаєш, як тільки тобі вдається? Справи, праця, хобі, друзі — тільки цього мало. Бог не дарма створив жінку…

— Не засмучуйся, повелителю! Німфи лісові, полум’яні й бешкетливі; місячні феї, ніжні, як пелюстки квітів; райські гурії, солодкі-пресолодкі, удатні в любові, в бесідах умілі — кого ти бажаєш? Не витрачай на них сокровенного, просто поклич! Ніхто не встоїть перед покликом Власника!

— Та не треба мені твоїх гурій! Мені іншого треба…

— Кажи, пане!

— Он ти яка єхидна… Усе пан та повелитель… Ти ж знаєш! Все, що мені потрібно, це любов, — ледь чутно сказав Немир. — Не дивися на мене… ти все знаєш… думки мої дурні знаєш…

— Хай діється воля достойного! — викликнула золота рибка Інь.

Синь у її моторошних очах. Яскрава, сліпуча блакить.

Спочатку вони цілувалася боязко, як діти, немов молилися.

Потім обіймалися палко і тісно, по-зміїному переплітаючись, — вони стали підлітками.

А потім упав на них древній, від створення світу, вогненний дощ; і були вони — Адам і Єва, і грішне Дерево шуміло над Едемом.

3

Одного раз вона вимовила те, що він од початку боявся почути:

— Я хочу ще одного тебе. Я хочу малюка! А ти?

Жінка, яку він любив, виросла на його очах. Ледве чи й рік минув.

Чи виріс він у її очах? Немир ніколи не зазирав туди, у чорні чорториї. Там, у бездонних колодязях, кружляють дві риби-істини, шипасті й страшненькі.

— Хотів би… Не дражни мене, Утішнице. Ти все сама розумієш.

— Ти нещасливий, Власнику?

— Чому? У нас є все. Всього два таємні бажання посмів я висловити. Цього досить. Тепер у мене є майже все, чого варто бажати. Будинок, друзі, кохана. Ми, лісовики, живемо в дружбі, і ми вміємо любити. Дружба наша — робота і застілля, то й що з того? Все ж міцна: не буває міцнішої! Любов наша — це є не тільки світлі почуття, правда? От тільки діточок від неї не дочекаєшся…

— Ми спробуємо. Комусь треба зважитися на це.

— Не можна. Прогніваємо богів лісових. Нам заборонено бути людьми.

— Хіба? Ми, може, й не люди, але ми — живі! Не просто відображення на воді — втілення! Ми вчимося життя. Нам треба йти своєю дорогою, щоб не повторювати їхніх помилок. Ми мусимо спробувати!

— Знаєш, я постійно згадую ті дні, коли можна було зайти до лісу просто так, гуляючи… заходив, малину жер… як вони могли? Я не про себе, ними убитого, — я про все це… Уяви собі, Рибко: спалити цілий світ, знищити його мешканців, щоби у теплі й при світлі по хатах своїх сидіти! Щоб на екрани дивитися, вдумувати у те, як хтось когось мочить… чи продукувати яке-небудь енергоємне паскудство…

— Люди злі, Немире. Хіба добре бути злим? Хіба обов’язково треба бути людиною?

— Так я й не кажу, що це аж так добре. Просто… я був народжений… Ти не зрозумієш, Рибко. Мені — обов’язково…

— Ти ж сам усе собі довів! Будуть діти, й ми нічим більше не поступимося людям. Навпаки: вони поступляться нам дорогою. Ми живемо в чудесному, тягнемося до зір. До майбутнього.

— Як мені думати про майбутнє? Глянь на мене! По-справжньому глянь, поглядом чари відведи. Бачиш? Мрець, якому не дали вмерти. Ходячий радіоактивний труп… Тільки одне бажання залишилося в мене: останнє і основне.

— Побережи його!

— Навіщо? Нічого іншого мені не треба… що з тобою, Утішнице? Рибки не плачуть, забула? Подумай от про що: адже по той бік немає нікого, хто зрозумів би тебе. Нікому згадати лісових мешканців, нікому полюбити їх. Між нами перешкода. Я хочу зламати її. Я повернуся людиною, Рибко моя! Тільки не дай мені пропасти…

От моє бажання: я знову стану живим! Містечко коло заповідника зустріне мене. Я розповім їм про те, як живуть у лісі. Вони зрозуміють…

Нічого не відповіла Інь. Подивилася на нього — і червоним пунктиром вогню замерехтіли нелюдські очі.

4

Стволи автоматів. Гуркіт черг. Тінь смерті. Жах.

Немир хапає руками колючий дріт, роздираючи долоні, все ще чогось сподіваючись. Оточення нещадне. Спецназ упритул розстрілює лісову живність.

Там лісовики, там мутанти. Бий нечисть, поки годен! Без сумніву бий, без попередження!

«Я спробував», — шепоче, сповзаючи по колючому дроті, людина, яка повернулася з Лісу.

Живим стати — не вдалося. Даремно він поліз грудьми на загородження.

Умираючи, Немир зрозумів: треба терпіти. Терпіння і труд — от і все, чого треба лісу.

… Він струсив зі себе дрімоту. Сильними гребками подолав смугу рожевої, ледь солонуватої води. Вийшов на берег. У литку вмить уп’явся величезний, на півпальця, лютий-прелютий вампір.

— Навіть понад рікою забуття турбують нас укуси комарині! — сказав мрець. — Нехай п’ють, якщо їм треба… потерплю… А тим, що нас за огорожею очікують, — ні хріна! З калюж нап’ються. Вони якраз і є мертвяки! До дідька мертвяків!

Він піднімався до лісу. Тут його дім. Гарне місце для дому вибрав Ян. Молодець хлопчисько. Хоче й сестричку свою привести. А що? Вибудуємо готель — призначимо її хазяйкою…

Сяйливий туман уставав за його спиною.

ЗМІСТ

Апгрейд для Всесвіту

До далекого саду

Відвойований дім

Француз і Дао

Нехай собі гримить

Казка про мертвяка і рибку

Примітка

1

Використано фрагменти віршів Анжели Негодіної.

(обратно)

Оглавление

Владислав Билінський АПГРЕЙД ДЛЯ ВСЕСВІТУ Оповідання

АПГРЕЙД ДЛЯ ВСЕСВІТУ

  Вступне слово Ремонтника кодів

  Богун, агент Нагляду

  День метеликів

  Сліпі дзеркала

  Дракон на Магістралі

  Звернення Ремонтника до молодого і рум’яного Місяця

ДО ДАЛЕКОГО САДУ

  Котяра, спец знімати

  Мадам розпорядниця

  Артемцьо, вільний сутенер

  Котяра, держатель хази

  Сорока-ворожка, повія

  Артемцьо, вчений чоловік

  Котяра, нічний звір

ВІДВОЙОВАНИЙ ДІМ

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

ФРАНЦУЗ І ДАО

  Правила доброго тонусу

  Вчення цзен живе і перемагає

  Інжектор щастя

НЕХАЙ СОБІ ГРИМИТЬ, ХАЙ СОБІ ГРАЄ…

  1

  2

  3

  4

  5

КАЗКА ПРО МЕРТВЯКА І РИБКУ

  1

  2

  3

  4

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg