«Льодовиковий період»

Льодовиковий період (fb2) - Льодовиковий період (пер. Віктор Ревуха) 465K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Эберхард Паниц

Ебергард Паніц ЛЬОДОВИКОВИЙ ПЕРІОД Невірогідна історія

©    — україномовна пригодницька література

З німецької переклав Віктор РЕВУХА

Mitteldeutscher Verlag Halle-Leipzig, 1983.

Я тут не бував ще ніколи,

Дихаю тут інакше,

Сяє яскравіше від сонця

Зірка, що поруч нього.

Кафка

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

Довго довелося мені зі своєю сестрою Евою брести засніженим бездоріжжям. Про нічліг було годі й думати. Але пан Аншюц зголосився нам допомогти, він підбадьорив нас і показав, як добратися до готелю «Артус» під Волькенталем. Пан Аншюц, очевидно, хотів мати сусідкою мою сестру Еву, а зі мною йому доводилось просто миритися. «Моє любе малятко» — так називав він її вже першого дня нашого знайомства. А згодом, на другий чи третій день, він уже обняв її й сказав:

— Самому було б набагато важче, в такій ситуації людина людині конче потрібна.

До готелю «Артус» ми добралися саме тоді, коли сили нас остаточно полишили. Сніг заліплював очі, навіть сказати щось одне одному на морозі було неможливо. Коли я відчинив двері готелю й побачив безліч запалених свічок, які від протягу спалахнули яскравим колючим світлом, це видалося мені дивом. Хоча людей у залі не було видно, однак усе свідчило про те, що вони десь поблизу. На столах стояли келихи, тарілки, на вішалках висіли куртки й пальта; довкола нас тинялася, муркаючи, кішка.

— Слава богу, — сказав пан Аншюц, — ми вже на місці.

Мене сповила хвиля тепла й затишку. Вікна були забиті дошками, під стінами валялися столи й стільці, на килимах у коридорі не було жодних слідів, які нагадували б про якісь події. Я помітив — Аншюц, перш ніж піднятися сходами й зникнути в темряві, щось шепнув моїй сестрі. Лише згодом я побачив, що східці над другим поверхом круто обривались, а стіни й стелі в кімнатах ледве трималися, бо далі вже ні поверхів, ні даху не було. Не працювало, очевидно, й опалення, однак в одному каміні ще тліло кілька дровин — уламки дерев’яних деталей з верхніх поверхів. Я сів до вогню й підсунув крісло сестрі, щоб вона теж зігрілася й нікуди від мене не відходила. Відколи ми познайомилися з Аншюцом, я не міг нічого сказати їй віч-на-віч.

— Ти, звичайно, можеш собі робити що хочеш, — шепнув я сестрі. — Але дай нам спочатку отямитися, не встрянь у халепу.

— Міхелю, я рада, що ми тут, — відповіла вона й схопила мене за руку. — А що ж нам ще лишається? Аншюц мав рацію, лише тут ми почуватимемо себе більш-менш надійно. Чи, може, ти мав інші плани?

— Ні, — відповів я й відчув, як поступово зігріваються мої руки. Я роззувся, наставив ноги до вогню й порадив, хоч і безрезультатно, зробити це й сестрі. Виснажений до краю, я боровся з утомою й не знав, чим собі зарадити. Вже вечоріло, надворі все було сповите темрявою, про якийсь інший притулок марно було й думати. Якби нам довелося вирушити далі, то хто знає, чи мали б ми шанс дочекатись у такій холоднечі наступного ранку.

Ева теж занепокоїлась, вона ввесь час позирала вгору, на сходи, де зник наш випадковий попутник.

— Можливо, привівши нас сюди, він завдав собі зайвого клопоту? — запитала вона, і, щоб умовити її лишитися біля вогню, мені довелось докласти неабияких зусиль.

Я з самого початку не вірив, що Аншюц може розраховувати на цей готель. Можливо, тут взагалі немає вільної кімнати. Він нібито замовив номер телеграфом, але телеграма могла затриматися. І що з того, що директор готелю його друзяка з юнацьких років?

Потріскуючи, в каміні горіли дрова; більше тут не було чути ані звуку, все наче вмерло. Кішка зникла; якщо тут були якісь мешканці, вони, певно, спали. З працівників готелю теж ніхто не з’являвся на очі, навіть коли Ева загукала «Алло!.. Алло!..» Столи стояли неприбрані, в попільницях лежали недопалки, їх наче тільки-но загасили. На карнизі каміна, куди легко було сягнути рукою, стояла недопита пляшка коньяку.

— Якби знаття, — сказав я й показав на неї, — що тут уже закінчили трапезу й ніхто не прийде… Так чи так усе полетіло шкереберть…

— Це правда, — кивнула Ева й ще міцніше стиснула мою руку. — Чекати просто жахливо, а ця тиша… — Вона покликала пана Аншюца, однак той не відгукнувся. Коридор нагорі потонув у сутінках, бо свічка спалахнула востаннє й зовсім згасла. — Міхелю, — зашепотіла сестра й прихилилася до мене, — мене ніхто звідси нізащо не витягне, хай би там що…

Я налив собі коньяку й трохи випив, тоді дав Еві; вона лише покуштувала, сіпнулася й не дала мені далі пити. Сказала, що ми повинні мати свіжі голови, позсовувати крісла, кілька годин поспати, а вранці подумати, що робити далі.

— Так, — відповів я, — іншого вибору в нас немає.

Довкола валялися вовняні ковдри, достатньо було й крісел. Біля каміна лежали дрова, я взяв кілька полін і підкинув у вогонь. Витягнувши руки, босоніж, сидів я перед розпеченим каміном і не сахнувся навіть тоді, коли з нього бухнуло полум’я й підсмалило мені волосся. Головне, що ми втекли від лютої негоди, все решта не варте було уваги.

2

Нарешті, повільно переставляючи ноги й щось собі буркочучи, сходами зійшов Аншюц, умитий, щойно поголений.

— Я ж вам казав, — звернувся він до нас, дзеленькаючи ключем від кімнати. Підморгнувши, він дав його Еві й посміхнувся, мовляв, і мені, братові, теж можна чимось зарадити, лише треба трошки потерпіти. — Готельна прислуга збилася з ніг, до таких речей вона була не підготовлена. Але зрештою все залагоджено, не хвилюйтесь.

Я й не огледівсь, як зостався сам біля каміна й знову підкинув дров у пригаслий вогонь. Тим часом догоріла більшість свічок, із темного кутка вийшла кицька, спорожніла вже й пляшка. Кицька, чорна як смола, з білою головою, позіхнула, потерлася біля моїх босих ніг і пирхнула, коли з каміна посипались іскри. Я руками затулив од них тваринку, таку світло боязливу й водночас таку ласкаву. Лютий мороз — це було не найгірше в нашому становищі. Певною мірою сніг нас порятував. Коли почнеться відлига, зразу ж почнеться й оте страхіття, не виключено, що кожен наш крок буде кроком до загибелі. Ми мали зовсім обмаль часу, щоб усе зважити і, хай там що, глянути правді в очі.

Насамперед я пішов слідом за кішкою; вона повела носом біля двох-трьох дверей, перед якими стояло взуття. Виходить, що й крім нас у цьому готелі є пожильці, на яких можна розраховувати. Легковажний Аншюц, очевидно, щоб нас підбадьорити й вселити бажання вижити, намагався применшити наслідки страшної катастрофи. До моєї думки майже ніхто не прислухався. Йдучи за кішкою, я раптом побачив на першому поверсі Евині чобітки, які стояли поруч з його черевиками. Здавалося, тут так заведено — покладатись у всьому на готельну прислугу. Скрізь у цьому коридорі стояло взуття перед дверима — добрий десяток чоловічого й жіночого взуття, були там і дитячі черевички, і пара чобітків, на яких ще не розтанув сніг, як і на чобітках моєї сестри.

Я був босий, змерз, тож сів на останню сходинку під тимчасовим дахом і закутавсь у вовняну ковдру. Я не міг одвести погляду від дитячих чобітків, добре поношених, попросту драних, які недавно повернулися з дороги. Для ще однієї втечі вони вже не годились. Однак для такої втечі забракло б і сили, й невичерпної дитячої віри в те, що поза цими напіврозваленими стінами можна знайти інше затишне місце.

З такою думкою я й заснув і бачив себе у сні школярем, який ходить зеленою лукою. Я спостерігав за парочкою метеликів, що не розлучалася навіть у польоті. Ніжні крильця, збуджено потріпуючи в повітрі, мерехтіли всіма барвами веселки, довкола мене чулося дзижчання, починалась негода, метеликів зліталося щораз більше, вони шукали одне одного, знаходили й тоді у парі летіли супроти вітру. Мені стало страшно, і я прокинувся.

Ковдра сповзла з ніг. Клацнувши, зачинилися двері; мені здалося, ніби я побачив хлопчика років десяти, русявого й незграбного. На мій подив, маленькі чобітки зникли з-під дверей, навпроти яких я сидів, зникли й ті дві пари, очевидно, взуття батьків, позникали всі черевики з коридора перед іншими дверима, добрий десяток пар.

Украй здивований, я кілька разів пройшов коридором туди й назад. Не стало навіть моїх власних черевиків, які я поставив був сушитися біля каміна.

Я підкинув у вогонь дров, яких лишалося мало. Годинника мого теж не стало — відколи я сидів біля каміна, минуло, очевидно, вже кілька годин. Утома кудись поділася, загадкове зникнення взуття схвилювало мене. Кішка знову терлася біля моїх босих ніг, однак, коли я сів, вона пішла від мене. Недалеко від каміна стояла розмальована ваза — вкрите пилюкою чудовисько серед висохлих ялинових гілок, обвішаних срібним дощиком. Кішка злякалася цієї потвори, тоді я підійшов, заглянув у середину й побачив під сухим гіллям усі черевики з верхнього і нижнього поверхів, свої — теж. Якогось особливого значення я цьому не надав і ледь був не розреготався. Якби захотів, то безпомильно міг би порозставляти майже все на свої місця. Однак сміх застряв у мене в горлі; хоч би що я зробив, усе скидалося б на божевілля. Навіть узутим ніхто не міг би піти з цього будинку, тому я й не зачіпав того взуття, а кішку прогнав од вази.

3

Можливо, я помиляюсь, але мені здалося, наче в коридорі верхнього поверху я побачив хитре, однак знеможене й перелякане дитяче обличчя. Що безвихіднішим було моє становище, то барвистіші й привабливіші картини вимальовувалися в мене перед очима. Страшно було б, якби всі оті черевики під дверима виявилися лише витвором хворої фантазії. Я хотів упевнитися в собі й ще раз підійшов до вази, обмацав кожен черевик і взяв у руки дитячі чобітки, на яких уже розтанув сніг, а до підошов поприлипало (це знову було наче вві сні) щось схоже на зелену травичку. Я з полегшенням поклав їх назад.

Це сталося тієї хвилини, коли десь на другому поверсі рипнули двері й почулися голоси. Хтось схвильовано забігав туди-сюди; говорили про якусь місцевість і вокзал, точно я не міг розібрати. Лише коли підійшов до сходів, то побачив юнака, котрий, тримаючи перед собою запалену свічку, рачкував по підлозі й шукав свої черевики. Спершись на поруччя і накинувши на яскраво-червону нічну сорочку чорний халат, там стояла темноволоса жінка років за сорок.

— Та не займайся дурницями, сиди тут! — сказала вона, нагнувшись і вхопивши його за руку. — Нема вже там ніякого централізованого поста, немає ні колій, ні поїздів, навіть електрики. Невже ти глухий і сліпий?

Надходив ранок; крізь забиті дошками потрощені вікна проникало слабеньке світло. Буря вщухла, однак сюди задувало дрібнесенькі сніжинки. В миготінні свічок хлопець, не звертаючи на мене ніякої уваги, спустився сходами вниз. Він застебнув свій залізничний кітель, потягся за шинеллю та кашкетом, які висіли біля каміна, й кинувся до дверей.

— Та це ж божевілля! — вигукнула жінка, вчепившись у нього, не пускаючи на вулицю. — Там же не пройдеш!

Слухаючи їхню розмову, я зробив висновок, що вони вже давно сперечаються, бо вона не давала йому вийти з готелю й приступити до виконання якихось там службових обов’язків на вокзалі. Він не звертав уваги на її крики, вважаючи своїм обов’язком бути на службовому місці, якщо навіть зовсім припинився рух поїздів.

— Усе знову налагодиться, — запевняв він уперто. Потрібно, мовляв, повідкидати сніг, посколювати кригу з рейок і стрілок, почистити й натопити в депо, де стоять локомотиви, інакше ні завтра, ні післязавтра, ні наступного тижня, взагалі ніколи й думати не можна буде про те, щоб розпочати все заново. — Бува всі вже давно посходилися й чекають на мене!..

Коли жінка показала на його ноги, він лише тоді усвідомив, що стоїть босий, у самих шкарпетках, та й зодягнений у форму, яка годиться для роботи в конторі, однак непридатна для такого катастрофічного випадку. Він, трохи зніяковівши, раптом помітив мене й запитав, чи не зміг би я йому позичити черевики.

Не вагаючись, я відповів:

— Ні, я ще в скрутнішому становищі. — Він же бачив — на ногах у мене немає навіть шкарпеток, не кажучи вже про піджак і пальто. Мій верхній одяг висів, очевидно, на стільці в номері, де були Ева з Аншюцом; я закутував у нього свою сестру, щоб не заклякла від холоднечі. Я ввесь час розтирав їй і собі снігом вуха, ніс, руки й навіть ноги, тому ми й добралися сюди, не обморозившись. — Не шукайте більше своїх черевиків, це марне, — сказав я хлопцеві. — Буде найкраще, коли ви примиритеся, як і кожен отут, і не важитимете життям.

Жінка закивала. Певно, їй сподобалося, що я не виказав, де сховано взуття. Коли вона потім запитала, чи маємо ми шанс урятуватися, я впевнено відповів:

— Цей притулок — краще, ніж нічого. Що більше буде нас, то ліпше. Одинак, який на щось би тепер зважився, просто пропав би.

Ця гарна, хоч і неохайно підфарбована й так же неохайно зачесана жінка в нічній сорочці й халаті, раптом пригорнулася до мене й сказала:

— Ви — той, про кого я ввесь час мріяла!

Тоді дзвінко засміялася й почала глузувати й з одягу, в якому ми розташувалися біля каміна, й зі старих занедбаних меблів у фойє готелю «Артус».

— Хоча це й не першокласний готель, — докинула вона, — однак раніше тут бували й поважні особи. Тоді, ще дівчиськом, я навіть не наважувалася сюди заходити. Ще позавчора я запитала цього хлопця: «Чи ти зможеш за нього сплатити?»

Молодому чоловікові, здається, не сподобалося, що вона так розбазікалась. Однак жінка говорила й говорила, і я дізнався, що їй, як артистці, запропонували роботу в цій місцевості. На тутешній пересадочній станції, куди не прибував уже жоден поїзд, вона, мовляв, стояла сама й чіплялася до кожного, на кому бачила формений одяг, гадаючи, що це — військовий.

— Найщасливіша помилка в моєму житті, — сказала вона посміхаючись. — Немає людини, яка б заслуговувала більшої любові. Немає людини, яка з більшою відповідальністю ставилася б до виконання своїх обов’язків, ніж він. Взагалі, немає людини, яка більше думала б про інших. — Жінка розстебнула на юнакові шинель і зняла її з нього, а він уже не заперечував. — Чудово! Твоє обличчя стане зараз червонішим від вогню. Погодься, якби не я, ти лежав би десь у снігу нерухомий, блідий і безмовний.

Залізничник відійшов од неї й нерішуче підступив до дверей. Очі його нишпорили по підлозі, він і досі сподівався знайти черевики. Посміх на обличчі жінки зник; зблизька вона здавалася молодою й спокусливо-гарною.

4

Певний час ми сиділи втрьох за столом, однак справжня розмова в нас так і не зав’язалася. Ті двоє ще не дійшли згоди, як поводитись у нинішній скруті. Я замовк, бо залізничник зовсім не дослухався до моїх порад.

Моя присутність його дратувала, він, здається, ще й ревнував, бо жінка наговорила мені цілу купу компліментів. Важко було стриматись і собі не сказати чогось приємного. Думалося, наступні дні не будуть для нас такими жахливими, якщо між нами й надалі пануватиме взаєморозуміння.

Жінку звали Ксенія, молодого залізничника — Карл-Гайнц; за його надмірну старанність вона глузливо називала його хатнім гномиком. Їхні прізвища я почув трохи згодом. Минуле тепер більше не існувало, про нього треба було забувати. Пам’ятали тут лише єдину, не дуже давню подію, однак висловлюватися про неї не наважувався ніхто. Судячи з вимови, Ксенія була родом з Північної Німеччини, а Карл-Гайнц — із Фогтланда. Ксенія, схилившись до Карла-Гайнца, передражнювала його співучу саксонську говірку, якщо хотіла сказати йому щось приємне.

Поки вони так довірливо шепталися, з’явився ще один мешканець готелю. Це був високий і кремезний тридцятирічний бородань, лісник тутешнього лісового масиву. Ксенія відрекомендувала мені його; звався він Андреас і мав четверо дітей.

— Три хлопчики й дівчинка, всі ходять до школи, — сказав лісник. — Незабаром закінчаться канікули, і я хвилююся: що ж то воно буде?..

Тиждень тому він одвіз своїх дітей до батьків дружини, в недалеке село, церковну дзвіницю якого можна було побачити й звідси.

— Але ж зараз нічого не видно, — сказав він. — Що трапилося?..

Удень він попрощався з дітьми, а вночі прийшов до пам’яті в ось цьому готелі. Лісник тримався непевно на ногах. Він підступив до вікна й сперся на дошки, якими воно було забите, але даремно вдивлявсь у ранкові сутінки — довкола не лишилося каменя на камені, не видно було жодного деревця чи куща ні на засипаних снігом пагорбах, ні в долині.

— Ще надто рано, ми вас не збудили? — запитала Ксенія, щоб відвернути його увагу, й простягла до нього руку. — Сідайте до нас, мусимо якось миритися. — Вона подала йому ковдру, а сама запалила сигарету. — Навіть облич одне одного не бачимо, — посміхнулася Ксенія й підсунулась ближче до мене, аби тому чоловікові вистачило місця біля каміна. — Як тільки люди навчилися добувати вогонь, то найстрашніші часи для них минулися. І поки він ось тут горить, ми можемо ще на щось сподіватися.

Я підкинув у вогонь останні поліна. Безперечно, дрова ще знайшлися б: дерев’яні деталі напіврозваленого старого будинку, в крайньому разі — меблі, складені під стіною, які, очевидно, вже нікому не були потрібні. Там по них лазила кішка; вона налякала нас усіх, зваливши на підлогу стілець.

— Я більше не можу, — сказав молодий залізничник, схопився з місця й, кинувшись услід за кішкою, перечепився через той звалений стілець. — Де мої черевики? Невже ця тварюка затягла кудись моє взуття?

Ксенія спробувала заспокоїти хлопця.

— Та облиш ти ту кішку, — шепнула вона йому. — Ти ж знаєш, я тобі вже казала це сто разів. Я прошу тебе! — Вона не відступала від нього ні на крок, умовляла й заспокоювала, а коли хлопець уже відчинив двері, то шарпонула його за шинель, яку він знову намагався застебнути.

— В мене теж немає в що взутися, — сказав лісник Андреас, який сидів у важкій задумі біля вогню й досі не звертав уваги на цю сцену. Лісник заговорив про своїх дітей і хвору дружину, певно, жінка хвилювалася, бо він уже давно мав повернутися додому чи бодай озватись. — А тут є телефон? — запитав лісник. — Вибачте, я наче приголомшений, не можу зорієнтуватися. Мушу подбати про своїх дітей. Можете мені допомогти?

Він не заспокоївся, коли я ухиливсь од відповіді. В мене самого була сім’я, про яку я мусив подбати. Кожне його слово ятрило мої рани.

— Чим же можу вам допомогти? — відповів я непривітно, підійшов до вази й завагався, чи не дістати звідти черевики. Це заспокоїло б трохи моє сумління, і лісник майнув би розшукувати своїх рідних.

— Якби я вірила в бога, то зараз помолилася б, — сказала Ксенія, повернувшись із залізничником до каміна. Вона єдина помітила мої вагання й покрутила мені головою. Можливо, то не хлопчик, а Ксенія сховала взуття у вазу. Заради того, щоб вижити, вона, здавалося, була здатна на будь-яку хитрість.

Я відійшов од схованки й сказав:

— Треба було б скласти руки й сподіватися на диво. Але я в дива не вірю.

Бородатий лісник Андреас розгублено глянув на мене.

— Невже ви не бачите якогось виходу?

Він не розумів, що разом з нами приречений бездіяльно сидіти в цьому будинку й підкорятись обставинам, що не залежали од нас. Думка про рідних не виходила йому з голови, лісник торочив про них знову й знову, тоді заводив розмову про телефон, якого тут взагалі могло й не бути, нарешті зірвався на ноги й плечима висадив двері, які, власне, можна було б просто відчинити.

5

Іноді мене після нещасного випадку або важкої хвороби лякала думка про те, що з реального світу можна просто зникнути, що десь є оманливе буття без людей, предметів, звичного навколишнього оточення й усіляких спогадів, які я так любив. Це була б смерть, перебрана в мрію; з Землі я потрапив би в вигаданий світ. З недосяжної відстані я бачив би й чув усе розмаїття чогось мені дуже близького, заповітного. Лишилася б ілюзія, що я ще живу, що впізнаю ще якийсь краєвид із пагорбами, долинами, дорогами, впізнаю навіть власні сліди. Це, звичайно, не було б порятунком від самотності й порожнечі, оскільки я вже не міг би досягти того, що мало колись для мене неабияке значення. В своїх похмурих мареннях я й досі бачив, як падає блискучо-білий сніг, а мій останній подих відлітає в безвість.

Моя сестра Ева, яка зійшла з Аншюцом сходами вниз, навела мене на такі думки, вона й відірвала мене від них. Колись, ще дитиною, Ева своїм криком збудила мене зі сну, в якому я бачив кошмари, а згодом ще й жартувала з цього приводу. Зараз вона вчепилася за руку цього чужого чоловіка й байдужо мені підморгнула. Обличчя її розпашіло, вона великими темними очима з цікавістю оглянула всіх по черзі, а мене запитала:

— Ну що, мрійнику?

Ксенія також підморгнула їй і сказала:

— Аякже, він прискакав сюди так, наче його мордували нічниці, до того ж босий. Ви ж його добре знаєте.

Ксенія здивувалася, почувши, що Ева моя сестра, а з Аншюцом одразу почала сперечатися.

— Ви скаржитесь? — кепкувала вона, бо він, знайомлячись, назвався мандрівником і тут же завів мову про неприємності, які, мовляв, спіткали його в дорозі й звели нанівець усі плани. — Ви що, з місяця гепнулися? Чи, може, встали не з тієї ноги? Бачите, ми ж тут усі мандрівники й усі не маємо взуття, однак не журимося.

Я до всього ставивсь упереджено, хоч Аншюц, здавалося, по-своєму гідно поводився в тому становищі, в якому ми всі опинились. Він міцно тримав Еву за плечі й вимагав покликати директора готелю, наполягав повернути взуття, запідозривши мене в підступі.

— Ви ходите за мною по п’ятах і корчите з себе хтозна-кого, — запевняв він. — Але ви й поняття не маєте про те, що насправді трапилося.

Ева трохи заспокоїла його, інакше Аншюц наробив би ще більше галасу. Він погрожував страшними карами, які, мовляв, ми надовго запам’ятаємо.

— Але ж, Ганнесе, повір мені, — вмовляла його моя сестра, — ти помиляєшся. До чого тут взуття? — Вона пошепталася з ним, потім підійшла до мене, щоб вибачитися за нього. — Будь ласка, не гнівайтеся, — сказала Ева й до Ксенії і простягла їй руку. — Все це через оте взуття, — додала вона, знизуючи плечима, — треба ж знайти якийсь вихід із становища. Ми хочемо піти звідси, принаймні зробити спробу піти.

Мені здавалося, сміятися з цього було б дуже нерозумно й нетактовно. Ксенія зніяковіло запитала:

— Котра ж зараз година? — Це давало Аншюцу можливість показати себе й з іншого боку. Він, наскільки мені було відомо, мав ручного годинника, якого носив у кишені, загорнувши в станіоль. Аншюц обережно дістав годинник і розгорнув його. Корпус був золотий, механізм чудовий, циферблат показував годину, хвилину й дату, секундна стрілка рухалася. Десять хвилин на восьму. Всіх здивувало, що годинник, єдиний у цьому будинку, ще йшов.

— Дешевший, якого я носив на руці, мені довелося викинути, — пояснював Аншюц, утішаючись своєю зверхністю. — А ось цей був у сигаретній коробці. — Він згадав і про те, що, їдучи сюди, запропонував прикордонникам запалити з цієї коробки, хоча там були заховані й гроші. — Добрі гроші, мушу вам сказати.

Мене його слова не здивували, хоч Аншюц ніколи про ці речі так не розводився. Насамперед йому хотілося справити враження на Еву. Він називав країни й континенти, які йому довелось об’їздити. Я гадав, що він родом з Гамбурга чи Шлезвіг-Гольштейну, бо на його правій руці був витатуйований якір, а над якорем — матроське привітання.

— Ви моряк? — запитав я його.

— Ні, не маю нічого спільного з морем, — відповів він, щоб зразу ж повернутися до старої розмови. — Я люблю твердий ґрунт під ногами, взагалі люблю стояти на чомусь твердому. Второпали?

Сьогоднішня дата вразила лише Андреаса. Лісник зрозумів, що йому кілька днів довелося пролежати непритомним чи то в снігу надворі, чи десь тут, у кімнатах.

— Мені треба до діток, вони вже заждалися, — торочив він без угаву. Андреас думав простими категоріями: праця, школа, канікули, будні. — Ніхто не зможе мене затримати, ніхто!

Це було сказано цілком серйозно й зовсім не скидалося на Аншюцові баляси. Аншюц і досі тримав у руці годинника й запевняв, що має щось трапитися. Буде взуття, буде сніданок! Можливо, під’їде ще й автомобіль, аби завезти його до якихось там знайомих; від цього, мовляв, залежатиме багато дечого, що має значення для нас усіх.

— Ганнесе, — шепнула йому моя сестра, коли він мене знову звинуватив у тому, що я тільки про те й думаю, аби підбурити усіх проти нього й зігнати свою злість, бо я, мовляв, не маю жодного уявлення про його зв’язки.

— Тут тепло, то й грійте собі своє гузно, — кричав він на мене. — А нам треба рушати.

Орієнтувавсь Аншюц у цьому будинку добре. Піднявшись сходами на другий поверх, він постукав у якісь двері, однак йому ніхто не відповів.

— Оце-то готель, це не готель, а хлів! — Покрутивши головою, Аншюц загорнув свій годинник у станіолевий папір і схопив якусь ковдру, порвав її на шматки й зібрався був обмотати ними ноги.

— Як стародавні германці.

Але закріпити онучі він не зміг, а Ева й не поворухнулася, коли Аншюц покликав її на допомогу.

— Це безглуздя! — сказала вона. — Прискорити події ми все одно не зможемо, погодься ж!

Потім вони обоє сиділи поруч на сходах, про щось шептались, одначе так ні до чого й не домовилися. Моя сестра витягла до нього свої ноги, панчохи в неї були порвані. Аншюц, здавалося, забув про неймовірні труднощі, які нам довелося долати в дорозі.

— Ми мусимо вибратися з цього бруду, — сказав він. — Зрештою, у мене ще є термінові справи, на мене чекають. Та йдеться не лише про це.

Ева, яка досі погоджувалася з ним, тепер рішуче покрутила головою:

— Я більше не можу, не хочу. Дай мені спокій.

6

На хвилину запала тиша, й кішка почала тертись об мої ноги, потім стрибнула назустріч чоловікові, якого всі з повагою називали «доктором Тюдором», хоча прізвище його, власне, було Тодоров. Це був лікар-болгарин, він уже давно жив тут і після катастрофи брав участь у рятувальних роботах. Завдячував йому своїм життям не лише велетень Андреас, доктор Тюдор доглядав ще й кількох дітей та старих, яких поселили на другому поверсі. Тримаючи на руках кішку, він став переді мною й пильно глянув у вічі.

— Все гаразд? — запитав доктор Тюдор; я кивнув. Тоді обернувся до Еви й, посміхаючись, сказав: — Я захоплююсь мудрістю жінок. Ласкаво просимо до нашого гурту!

Можливо, він чув нашу розмову. Про зникнення взуття лікар, однак, не сказав ані слова. Він одчинив зовнішні двері й зауважив, що погода кращає, мовляв, за кілька годин, не пізніше як уранці, все найгірше буде позаду. На доказ цього він ухопив кішку за голову, викинув її в заметіль і, коли тварина лише тихенько замуркотіла, пояснив:

— Погода змінюється. Кішки це зразу відчувають.

— Якби ж то розгодинилось, — відповів я. Однак лікар виразно глянув на мене, щоб я помовчав. Усі, здавалося, й так збагнули, що я хотів сказати. Але катастрофа виходила за рамки людської уяви, й порівняти її з будь-яким відомим страшним випадком було неможливо.

— Наскільки мені відомо, харчів стачить на два дні, — незворушно констатував лікар. Він одчинив двері, взяв кішку, почухав їй потилицю й сів у крісло біля каміна. Тоді запитав Андреаса, як той себе почуває, підбадьорив його, мовляв, про дітей нема чого хвилюватися: що буде з нами, те й з ними. — Ми поїдемо у Волькенталь, тільки-но можна буде туди добратися. — Лікар, очевидно, залишив свій автомобіль десь поблизу й мав намір виїхати сьогодні, щонайпізніше — завтра. Він лише не знав, чи вистачить бензину.

— Ви приїхали автомобілем? — запитав він мене. Коли я заперечив, лікар шепнув: — Ви ж не відмовитеся допомагати мені?

Я відповів не вагаючись:

— Звичайно, але як?

Кішка лизала лікареві лоб, вуха, очі, й він прошепотів, ніби до неї:

— Так-так, усе буде добре, якось перезимуємо. Іншого виходу в нас нема.

Несподівано він сказав Аншюцу просто в очі:

— Ви тут чужий.

Аншюц відповів:

— Не зовсім. — І знову згадав про свої знайомства в цій місцевості. Кожне слово лікаря було для нього лиш приводом для того, щоб зухвало підкреслювати власну зверхність. — Сніг є сніг, він падає скрізь, — зауважив Аншюц, згадавши ще про «аварійну подорож». — Зараз люди, мабуть, скрізь не знають, що діяти, ніби блукають у темряві… Але моє гасло: «Не панікуй!» Інакше справді від небезпеки не порятуєшся.

Доктор Тюдор міцно тримав кішку, тварина пручалася й до крові дряпала йому руки.

— Так-так, — сказав він, — дряпайся, дряпайся. — На Аншюца лікар більше не зважав, а розмовляв лише зі мною й Евою. — Директор готелю мешкав у цьому ж будинку, й, кажуть, він людина старого гарту, добряк. Це його, очевидно, заслуга, що він не розгубився в скрутній ситуації, бо ж, погляньте, тут усе наче під час реконструкції.

— Реконструкції? — перепитав я.

Ксенія показала нагору. Коридор над другим поверхом був наглухо забитий дошками. Мене здивувало, коли я дізнався, що на даху планували розбити садок. Над другим поверхом було лише горище, мансардні кімнати, вбоге приміщення для челяді.

Незабаром, мовляв, у тому заскленому садку можна було б побенкетувати й узимку. До того ж, там планували зробити веранду й хол.

— Пристойний готель не так легко збудувати, якісь недоробки будуть завжди, — сказала Ксенія й запалила вже п’яту чи шосту сигарету. — Синиця в жмені краще, ніж журавель у небі.

Доктор теж запалив і згідливо посміхнувся.

— Прибувши сюди, я думав, тут усе забито дошками, замкнено й немає живої душі, — сказав він 1 погладив кішку. — Але згодом відчинилися двері, й назустріч мені стрибнуло щось чорно-біле, оця тваринка, вимащена сажею й вапном. І тоді я зрозумів, що це ще не кінець світу, що тут ще є життя!

7

Навколо руїн не було. В цій крижаній пустелі, як твердив доктор Тюдор, ніхто ніколи не жив. Ніде не видно було будівельного сміття, де-не-де лежали тільки купи гравію й вапна. Я гадав, що стільці та столи, складені під стінами, це меблі, що лишилися від зруйнованих поверхів; втім, можливо, це було нове устаткування для садка на даху, там лежали також парасолі й штори, безперечно, придатні тільки для сонячних, мирних часів.

Я не повірив очам своїм, коли до нас підійшов офіціант у чорному костюмі й бездоганно білій сорочці. Ввічливо посміхнувшись, він привітався й запитав, що б ми хотіли одержати на сніданок. Лише наш вигляд (адже ми сиділи в самих шкарпетках, а то й босоніж), здавалося, трохи його збентежив. Офіціант прибрав зі столів, накрив їх чистими скатерками і, розносячи їжу, й далі здивовано нас розглядав. Коли ми, нарешті, безцеремонно повсідалися їсти, він, заклопотано покрутивши головою, відвернувся.

Тим часом до нас підсіло кілька нових людей: подружжя з десятирічним русявим хлопчиком, якого я, здається, вже знав, та ще літній пан і кряжиста жінка в темних окулярах; замість кави, яку вже поставили на стіл, вона попросила чаю.

— Скільки разів я повинна вам це казати, пане Рудольф? — гукнула вона вслід офіціантові. Доктора, який і досі тримав на руках кішку, вона теж висварила: — Я проти того, щоб за столом була кішка, та ще в такі часи!

Про зникле взуття розмови велися лиш мимохідь. Деякі мешканці, які вже давно оселились у цьому готелі, скаржилися на недбалість прислуги, однак люб’язного й старанного Рудольфа вони любили, хоча він іноді був непунктуальним. Зрештою, мовляв, усім тут не солодко, однак обставини склалися так, що треба миритися й навіть власноруч прибирати в своїх кімнатах.

— Наче від цього щось залежить, — мовила Ксенія. — Про свій гонор нам потроху треба забувати.

Літній пан, якого звали Максимом, не погоджувався з нею, він розповів про війну, полон та страшні злидні:

— Серед нас було кілька піжонів, як ми їх тоді називали, вони голилися, прали своє дрантя й доти мозолили нам очі, поки ми почали робити те саме, що й вони. Отак потроху вибралися зі скрути. А кому ж не хочеться вибратися зі скрути? Хто розкисне, коли йде боротьба не на життя, а на смерть, той, гадаю, пропаде.

Уперше в цьому будинку було сказано те, про що я сам увесь час думав. За стінами все наче вимерло, але виглянути надвір не давали забиті дошками вікна. Страшенний вибух, якась катастрофа — ось де була, очевидно, причина цих потрощених шибок. Я добре розумів, дехто з присутніх не хоче про це говорити, особливо при цьому хлопчикові й деяких інших дітях, які надійшли сюди, ще й тепер здивовано й запитливо переглядаються. В мені знову прокинулися спогади з дитинства: Дрезден, жахлива втеча з-під бомб, зелений берег Ельби, де люди зривали з себе палаючий одяг і кидались у воду. «Взуття, взуття!» — гукав я, бо вони залишили його на березі. Одну таку пару черевиків я забрав з собою додому, але мати перелякано вирвала їх у мене з рук і кинула в піч, у полум’я.

Я й не помітив, як у камін підкинули дров. Офіціант Рудольф не міг їх принести; я бачив — він на другому поверсі забирав по кімнатах посуд. Бряжчали чашки, склянки, пляшки, одна тарілка впала з таці й розбилася на сходах.

— Пусте, пане офіціант, — гукнув до нього вгору Аншюц. — На війні пропадали набагато більші цінності.

Мене просто тіпало, коли Аншюц розтуляв рота. Найкраще було б устати й піти з-за столу, хоч я вже кілька днів майже нічого не їв. Тут же не відчувалося нестатків, і нікого, здавалось, не дивувало, що в цих напівзруйнованих стінах майже відновилося звичне буденне життя. Ні Андреас, ні залізничник, ні Ксенія, ні молоде подружжя не відчували нереальності тієї ситуації, що склалася. Наляканий, очевидно, брязкотом розбитого посуду, з темряви нагорі вийшов директор готелю й добродушно мовив:

— Скло б’ється на щастя, Рудольфе. — Він зійшов сходами вниз і потиснув кожному з нас руку. — Доброго ранку й смачного!

Цей худючий охайно вдягнений чоловік теж виявився в самих шкарпетках та ще й кепкував з цього:

— Тепер принаймні ніхто вже не скаже, що йому муляють черевики. — Посміхаючись, він сів біля Аншюца, підморгнув йому й завів з усіма за столом привітну розмову. Дітям він підсовував щойно принесені Рудольфом склянки з апельсиновим соком. — Якщо буде відлига, я босоніж бігатиму з вами по калюжах, — обіцяв він дітям.

Незважаючи на апельсиновий сік, мій знайомий десятирічний хлопчик лишався серйозним і мовчазним. До інших дітей він обернувся спиною, покришив на своїй тарілці хліб і відсунув далі від себе склянку з соком, яку ледве пригубив.

— Я не хочу, — сказав він нарешті. — Я не хочу вмирати.

Усі замовкли, дехто вражено переглянувся. Доктор узяв хлопця за руку, але той не хотів розмовляти навіть з ним, відійшов, закусивши губу, а потім, схлипуючи, втік у темряву коридора, де була ціла низка кімнат.

Батьки хлопця тихо вибачилися й устали з-за столу.

— Хто знає, що йому спало на думку, — заспокоював нас директор.

— Тут точилося багато всіляких балачок, — погодився з ним Аншюц, підозріло глянувши на старого, який розповідав про війну, полон і злидні. — Можна? — запитав він, показуючи на склянку з апельсиновим соком, що лишилася на столі, підсунув її до себе й охоче випив. — Мало сам собі не зіпсував апетиту й доброго настрою, — сказав Аншюц і взяв Еву за руку.

Він піднявся з нею нагору; більшість мешканців теж порозходилися по своїх кімнатах. Літній чоловік, Максим, сказав до мене:

— Я не згущував темних фарб, навпаки, людей треба підбадьорювати, особливо якщо знаєш, що тебе може чекати.

Його рука потяглася за останньою скибкою хліба, що лишилася від сніданку. Старий загорнув хліб у серветку.

— В скрутному становищі тримати себе в руках — ось чого я навчився. Скиглити я не люблю.

8

Максим узяв книжку, старанно обгорнуту в зелений цигарковий папір, сів біля каміна й заходився читати, не звертаючи ні на що уваги. Мені кортіло довідатися, що ж то за книжка, однак, незважаючи на прозору обгортку, я не міг прочитати ні назви, ні автора. Минуло трохи часу, і я запитав його, чи нема в нього ще якихось книжок. Він на мить підвів очі й, знизавши плечима, відповів:

— Якби-то раніше зналося, що нам буде вкрай необхідним…

— Авжеж, якби, — встряла в розмову Ксенія, заховавши шинель молодого залізничника в найдальший куток гардероба. Вона, здається, знала, яку книжку читає старий, але була про неї не дуже високої думки. — Якби ж ілюзії допомагали! — зауважила вона єхидно. — Але ми часом самі себе дуримо. Тож треба, щоб прийшла дитина й сказала нам те, про що ми всі думаємо. Та навіть це не здатне порушити нашого спокою.

Книжка сповзла з колін старого Максима. Я підняв її і встиг прочитати кілька слів: «Подих весни, пекуча спека й купка попелу, що лишилася від людини, яка цілком присвятила себе любові…»

— Хитрощі й лицемірство! — обурювалася Ксенія.

Старий забрав книжку й удав, ніби й далі читає.

— Ніхто не знає, що насправді сталося, — сказав він урешті й різко покрутив головою. — Ніхто цього точно не знає, а я вірю лише фактам.

— Ніхто не хоче нічого знати, — заперечила йому Ксенія й, почувши на другому поверсі голоси, швиденько піднялася сходами нагору. В лікаря, що ходив з кімнати в кімнату, вона поцікавилася самопочуттям хлопчика й інших недужих мешканців.

— Скажіть мені щиру правду, — сказала вона, однак відповіді не дочекалася, бо в коридорі з’явився залізничник і запитав про свою шинель. Щось пристрасно йому шепочучи, вона тягла його далі від решти мешканців готелю, які теж схвильовано перешіптувалися.

— Ні, ні! — вигукнув хтось перелякано, — тоді всьому настав би кінець!

— Дурне базікання!.. — непривітно буркнув старий Максим і відклав книжку. Рішуче спростувавши думку, нібито сталося щось непоправне, він запевнив, що сам нічого такого не чув і не бачив, ні громового удару, ні яскравого спалаху. Небезпечним, казав Максим, життя на Землі було вже кілька десятиріч, і це знав кожен, з думкою про це люди прокидалися й засинали: — Коли щось видається неймовірним, то воно і є неймовірним, неможливим. Неможливим, кажу я вам.

На другому поверсі запала тиша, ці слова старого Максима справили враження. Але кожен пережив останні дні й години по-своєму, по-своєму й зберігав їх у пам’яті. Ніхто не знав, куди вже сягнуло крижане спустошення. Сніг, брак електроенергії й радіозв’язку, пошматовані телефонні дроти — це ще було не все. Я не хотів і не міг думати про найгірше, хоч на власні очі бачив на обрії жахливу заграву саме перед тим, як почалася ця люта негода.

Інші теж спостерігали щось подібне, говорили про грозу посеред зими і чорний дощ, який поступово перетворювався в сірий липкий сніг. Сніг, мовляв, і досі сірий, варто лише трохи колупнути ногою. І хай би там упало ще стільки снігу, хай пройшло б іще стільки часу, хай би настала відлига, — ніщо вже не змінить нашого безнадійного становища.

— Довкола могильна тиша, — почув я чийсь голос. — Можливо, крім нас, на цьому світі вже більше нікого нема.

— Дурниці, — заперечив доктор. Схилившись на поруччя сходів, він курив сигарету. Виїжджаючи вчора вранці з міста, він, мовляв, не бачив ніяких жахів і ніякого кольорового дощу. — Скрізь було по-зимовому біло, холодно й слизько, особливо коли я застряг тут.

Старий Максим кивнув докторові Тюдору й знову стромив носа в книжку. Цигарковий папір шарудів під його неспокійними пальцями.

— Ще встигнемо дізнатися, що принесла нам ця лиха година, — шепнув він мені. — Доктор робить усе можливе, підтримайте ж його. — Він міцно стиснув мені руку. — Будь ласка, допоможіть нам!

Правду кажучи, я до пуття не розумів ні того, що тут сталося, ні того, чого від мене чекають. Моє мовчання було, мабуть, дивним. Я мусив набратися терпіння й більше довіряти людям, які знали про все краще від мене. Безперечно, в цьому будинку ще до мого приходу спалахнула суперечка. Можливо, й наше взуття хтось ховав лише для того, щоб ніхто не панікував, не втікав і взагалі не діяв зопалу. Саме так я зрозумів старого Максима, який удавав, ніби захопився читанням.

Цього ранку люди обурювалися недовго, вони вже змирилися з тим, що іншого виходу немає, й ніхто не докопувався до причин. Перешіптування на другому поверсі вщухло, балачки про чорний дощ і заграву на небі теж недовго хвилювали наші душі. Старий полегшено зітхнув і, недбало покинувши свою книжку на кріслі, піднявся нагору, де його чекав лікар. Я взяв у руки розгорнену книжку й здивовано прочитав вірш Гете:

Рясно маки застелили Біля Ерфурта лани Й виткали барвистий килим На зло богові війни.

9

Андреас стояв і потирав підборіддя, ще недавно заросле кошлатою бородою.

— Нарешті я поголився, — сказав він і підсів до мене. Директор готелю дав йому свою безпечну бритву й лезо, налив теплої води; в котлах і колонках ще зберігалося трохи питної води. Однак, якби не пощастило знову запустити насоси, її надовго не вистачило б. Усе залежатиме від електрики…

Цьому молодому чоловікові все здавалось дуже простим. Мовляв, якщо доведеться, він натопить снігу й, не вагаючись, питиме талу воду. На його думку, тут усі надто перелякані. Він не міг зрозуміти, чому йому не дають пройти кількадесят кроків до лісу, щоб назбирати трохи дров. Холоду Андреас боявся більше, ніж смерті.

Він марив своєю роботою в лісі, там ти сам собі пан, ніхто не тримає тебе за поли. А тут, мовляв, самі теревені, навіть тепер люди не відмовились од гучних фраз. Ідеться лише про те, щоб протриматись кілька днів, адже негода не може тривати вічно. Якби все залежало від нього, він давно забрав би своїх дітей і відвіз їх додому. Він, мовляв, упав, — хай їй чорт, оцій негоді, — через це змушений був тут трохи провалятися. Він не пам’ятав, що з ним сталось, інакше б сюди ніколи й не заглянув.

Те, що природа отак мститься, повинно, на його думку, стати серйозною пересторогою для людства. Бо люди скрізь, мовляв, по-хижацькому її грабували — вирубували й виривали з корінням екскаваторами цілі ліси. Землю порито, викачано з неї все, перетворено на пил і викинуто в повітря; чадний газ і різні отрути — це ще, мовляв, не найгірше. Але одне зло колись обов’язково потягне за собою інше, ще більше, тоді порушиться рівновага, й тих кілька дерев, які він міг посадити, нічого уже не зарадять. І наслідком усього, зрештою, був би вибух, не війна, а катастрофа, удвічі чи навіть удесятеро більша, ніж нинішня, і тоді справді настав би кінець усьому.

Він, мовляв, може виразно уявити собі процес цієї загибелі. Людина, яка веде нерозумний спосіб життя і довгий час тримає свій організм у напруженому, шоковому стані, зрештою не витримає. Життя людське висить на тонкій ниточці. Але якби тих ниточок був навіть цілий мільйон, то й тоді ми б не мали права їх рвати.

Андреас не визнавав жодних досягнень, вартих уваги, ні в науці, ні в техніці, тим більше — в політиці. Те, що кожен добровільно робив щось на користь суспільства, лісник вважав звичайним явищем. Людина мусить усе нерозумне відхиляти, а розумне втілювати в життя, ні перед ким не гнутися й нікому не шкодити. Найважливіше, мовляв, для нього — це мати довкола себе людей, які хотіли б того самого, що й він, і разом з ним бралися б до діла, не заплющуючи очі на небезпеку, однак з надією, що все, зрештою, зміниться на краще.

Сказавши це, Андреас посміхнувся й знову погладив своє чисто виголене обличчя.

— Ви що, не вірите? — запитав він мене й прогнав од каміна. Я, мовляв, теж повинен рішуче заявити директорові готелю, що мушу освіжитись, помитися й поголитись, якщо вже немає справжньої ванни чи принаймні душу. — Я ж бачу, ви кілька днів не роздягалися. — Він кивнув на двері з табличкою: «Приватне приміщення. Вхід заборонено».

Мені не зразу спало на думку, як йому заперечити. Прокинувшись із новими силами, велетень, здавалося, й справді вірив, що я повністю його підтримую. Він, мовляв, людина з лісу, а я — міський житель, але нам обом варто було б вибратися звідси якомога швидше.

— Інакше можна здуріти! — гукнув він мені вслід. — Скажіть же тим божевільним свою думку, час не жде!

10

Коли я зайшов до директора готелю, там сиділи доктор Тюдор і старий Максим. Щоб не перебивати їм довірчу розмову, я хотів вийти, але доктор мене затримав:

— Можливо, ви змогли б нам допомогти, ви ж прибули разом з паном Аншюцом. Що ви знаєте про нього?

Мене здивувало й саме запитання, й наполегливий тон доктора. Мені й моїй сестрі Аншюц розповідав, нібито його в цьому будинку дуже добре знають. Я ж бо справді не знав, звідкіля той чоловік і що йому тут треба.

— Випадкове знайомство, ми майже не розмовляли. — Вони, певно, припускали, що Аншюц уночі, в туман, перейшов кордон незадовго до катастрофи або ж відразу після неї. Кімната для нього, як пояснив директор готелю, була замовлена. Однак тут, мовляв, щось не так, ця людина дуже загадкова.

— Саме за наших обставин, — сказав, наморщивши лоба, старий Максим, — треба бути готовими до всього.

Доктор і старий оцінювали тепер ситуацію зовсім інакше, ніж недавно біля каміна. Вони хотіли більше дізнатися про мою сестру та її взаємини з Аншюцом. День і час нашої зустрічі й усі випадки, які траплялися з нами дорогою сюди, — все вони вважали дуже важливим й жваво обговорювали. Коли я розповів про хурделицю та наші розпачливі блукання, доктор Тюдор махнув рукою:

— Ні, тут не можна допустити, щоб нас завели в оману. Аншюц точно знає, чого хоче. Він не той, за кого себе видає.

— А хто ж він?

Я не міг стриматися й не сказати їм в очі, наскільки абсурдне це їхнє розпитування. У мене ще пекли від холоду руки, чорний дощ та хурделиця не були вигадкою, та й сам Аншюц був тоді такий же безпорадний, як і ми із сестрою.

— Чогось подібного досі не траплялося, — сказав я. — Ну що ж, давайте поговоримо відверто.

— Ми саме цього й хочемо, — відповів Тюдор, запалив сигарету, пахнув мені в обличчя димом, примружив очі й посміхнувся. — Ми розуміємо один одного, зрештою, ми ж пливемо в одному човні. — Він застебнув піджак, поправив краватку й підвівся. — Я знав, що ви мене підтримаєте, йдеться ж про нашу спільну справу.

Максим кивнув, а директор готелю сказав:

— Я справді знаю Аншюца давно, але це не означає, що я йому симпатизую. — Він сунув мені в руку ключ. — Кімната номер сімнадцять, душової там, на жаль, нема, лише рукомийник, а туалет — у кінці коридора… Ви ще щось бажаєте? В будь-який час можете розраховувати на мене.

Я подякував, хотів уже був піти відпочити, але Тюдор ухопив мене за плече.

— Що ви хотіли мені сказати? — Він одчинив двері плечем, штовхнув мене в коридор, де миготіли свічки, відчинив якісь двері й упхнув поперед себе. — Скажіть, будь ласка, що буде далі? — вигукнув він. — Що має трапитися ще?

Крізь щілини між дошками, якими було забите вікно, проникало світло, на столі стояла тарілка з напівзгорілою свічкою. Ліжко було розкидане, здавалося, недавно в ньому хтось іще спав. З крана капала вода, на підлозі лежав мокрий рушник. Я нахилився, щоб його підняти, але випростатися вже не міг, упав на ліжко й лише запам’ятав, що Тюдор дав мені напитися чогось зеленого.

11

Я не вважав доктора за людину, здатну на щось погане, старого Максима — теж. Але мене гнітило, що вони з усього намагалися робити таємницю. Очунявши, я перелякано втупився в ліки — зелені кришталики в пробірці, гіркий смак яких і досі відчував на язиці.

— Ми всі маємо це ковтати, більшою чи меншою мірою вражений кожен, — сказав мені лікар, перш ніж я знепритомнів.

Більше й не треба було нічого говорити. Я поволі устав, умився, вдягся. Хтось уже приніс мені бритву, теплу воду, свіжу постільну білизну й рушники, на них були вишиті монограми з короною короля Артура; цей знак я побачив навіть на склянці з теплою водою. В кімнаті було холодно, як у псарні, од мого віддиху запотіло дзеркало, й голячись, я мусив кілька разів його витирати.

На своєму обличчі я не помітив нічого незвичайного. Незначне почервоніння лоба, вух та підборіддя було, очевидно, від холоду. Я зняв догори руки, потер їх одну об одну; поступово перестало свербіти й пекти. Добираючись до цього готелю, я часто хапався за сніг, падав і рачкував, але старанно витирав зі свого обличчя та обличчя сестри чорні краплини дощу. Я боявся вологи й лютого морозу, інше мене тоді зовсім не обходило.

Аншюц попередив мене й сам уникав лапатих чорних сніжинок, що час від часу сипалися з неба. Після першого нервового струсу він став надзвичайно балакучим. Аншюц говорив про вибух, катастрофу, про яку нібито ще перед його від’їздом повідомлялося у них по радіо. І відбулося це все, мовляв, неподалік звідси, і можна собі уявити наслідки такого вибуху, сказав він. Якщо більше з нами нічого не трапиться, то найважче, вважай, уже позаду, однак це ще не означає, що ми вибралися зі скрути…

До кімнати, не постукавши, зайшла Ева:

— Тобі трохи краще? — Вона вже тут була, пояснила Ева, принесла мені білизну, верхню сорочку й краватку, хоча й знала, що краватки я зроду не носив. Я подякував, навіть не запитавши, де вона взяла ті речі. Дорогою, в критичну хвилину, Аншюц викинув був свою валізочку, але потім побіг назад, забрав її й гордо ніс до самого «Артуса».

— Ви ще мені руки цілуватимете, — сказав він, — що я хоч трохи можу думати.

За настійною порадою Аншюца, — про це я дізнався лише тепер, — доктор Тюдор розподілив медикаменти між усіма мешканцями готелю, а не тільки між хворими.

— Бридке! — сказала Ева й сіпнулася, кивнувши на пробірку з зеленими кришталиками. Серед пожильців готелю наростало невдоволення, бо лікар не хотів пояснювати, від чого ці ліки.

— Зовсім не обов’язково знати все, я теж так думаю, — сказала Ева. — Через силу можна проковтнути що завгодно.

Так сказала Ева, але я звернув увагу, як вона, поклавши руку на клямку дверей, пильно глянула на мене. Очі її звузились, вона швидко відвернулася й вийшла. Сестра завжди з гідністю переборювала труднощі; зараз вона теж узяла себе в руки й уже за хвилину здавалася зовсім спокійною.

Я бачив, як вона згодом узяла книжку старого Максима й сіла біля каміна. Вона читала й, здавалося, не звертала уваги на те, що робиться довкола неї. У фойє з’явилося кілька нових мешканців, яких я ще не бачив; то були хворі. Вони вимагали в лікаря сказати їм усю правду, бо почувалися дедалі гірше.

Ева довго переконувала їх повернутися до своїх номерів і зачекати, поки лікар прийде сам. Одному чоловікові, який так ослаб, що тримався за поруччя, вона допомогла піднятися сходами нагору.

— Ходім! — гримнула вона на мене. — Допоможеш мені.

У кімнаті, де лежав також хлопчик, вона прочитала вголос вірші Гете про маки під Ерфуртом, з якими загони розлючених вершників нічого не могли вдіяти.

Я тихенько зачинив двері й пішов до Аншюца, який здивовано зміряв мене очима.

— Моя сорочка вам дуже личить, — сказав він усміхаючись, потиснув мені руку й привітно кивнув. — Можна ж усе так влаштувати, щоб увесь наш невеликий гурт поводився розумно й люди не ускладнювали одне одному життя. Особисто я завжди — за, бо не хотів би, щоб мені приклеїли ярлик індивідуаліста.

— А хто б же такого хотів? — відповів я й намірився йти далі. Комірець сорочки різав, вона була на мене замала, не варто було її вдягати. Цей чоловік, до якого я з самого початку не відчував симпатій, прийшов з якогось іншого світу, він мене не розумів, а я його — тим паче. Не подобався він мені навіть тим, як простягав руку з золотим перснем, на якому було вигравіювано химерні літери, наче монограма під короною на дверях готелю «Артус». Не подобалось мені також, як він хотів затримати мене й переконати у своїй правоті. Можливо, ми справді зустрілися цілком випадково, зате зразу ж і посварилися.

— Будь ласка, — сказав я, — немає ніякої потреби прикидатися, наче все гаразд.

— Авжеж, авжеж, — Аншюц не відступав, ішов слідом за мною навіть тоді, коли я вже прямував до сходів. Я відчув, як він енергійно хапає мене за рукав сорочки, й зупинився.

— Ні, так не вийде! — сказав Аншюц і шарпнув мене за руку. — Ви ж це знаєте краще від інших, що я сюди потрапив так само, як і всі. В чому ви мені можете дорікнути?

— Ні в чому, — відповів я, вирвався й подумав, що вже здихався його, але він знову забіг наперед і почав соромити, що я не знаю, як його назвати: другом чи ворогом. То був старий шаблон, якого ми ніяк не могли зректися, ні він, ні я.

З однієї кімнати нам гукнула якась жінка:

— Помиріться — або вбийте один одного!

Це була не Ева, а, очевидно, Ксенія. Скрізь точилися суперечки. Мешканці знову почали розшукувати взуття, насідали на директора готелю. Усі були роздратовані й шукали крайнього. Дехто гадав, що взуття заховав або Аншюц, або я. Ми прийшли останнім», за нас лікар вирішив узятися спеціально — нам теж дали ці кляті ліки.

Усі від нас одвертались. Похитуючи головою, я звернувся до Аншюца, який і далі верз нісенітниці. Нас полишили сам на сам, однак його довірливість була мені неприємна.

— Давайте дотримувати фактів, — сказав я. — То ілюзія — ніби сніг раз і назавжди покрив усе, що нас роз’єднувало. Нас і тепер багато дечого роз’єднує.

12

У мене трохи запаморочилося в голові, обличчя людей наче кудись пропали, голоси переплуталися. Щойно сказане мною видалося дурним і непродуманим. Чи існував ще вчорашній світ, його межі й усе те, що нас розділяло? Взуття зникло, вікна були забиті, крізь щілини летів сніг. Усупереч усім прогнозам доктора Тюдора навколо лютував сніговій, усе гуло й вирувало, природа наче сказилася.

Коли я зайшов до цього готелю, я спочатку подумав, що це руїна. Згодом мене переконали в тому, що тут триває реконструкція, незабаром буде готова скляна тераса, вже заготовлено нові меблі, передбачається різка зміна погоди, буде сонячно, отже, перспективи на майбутнє добрі. Сніданок відбувся в майже приязній атмосфері, всі намагались наговорити одне одному якнайбільше заспокійливих слів, сипали безтурботними жартами.

Всім було байдуже, де дівся дах цього будинку, можливо, тут і справді лаштувалися щось перебудовувати. Незважаючи на хурделицю, сніг і лід міцно скували зруйновані нагорі стіни, відлигою й не пахло, дощу не було чого боятися. У крайньому разі й дощ можна було б витримати, кілька сухих куточків тут, безумовно, знайшлося б; довелося б тільки більше потіснитися. Щоправда, загас би вогонь.

Мимоволі я ближче підсунувся до каміна, втупивсь у полум’я й наставив до вогню руки. В пучках пальців і в суглобах з’явилося дивне відчуття. Різкі рухи викликали біль, однак я сів, удавши, ніби нічого не трапилося, й умисне жваво обертався до кожного, хто зі мною говорив.

Думками я був далеко, міркував, як вибратися з цих снігів та криги. Я знав, усі ці мрії марні, чудес на світі немає. Якби хтось подав нам хоч далекий-далекий сигнал, малесеньку звісточку про життя. Для цього, можливо, потрібен був елементарний радіоприймач, який працював би не від електричної мережі, а від двох батарейок вартістю п’ятдесят пфенігів. Таких речей тут не було, ніхто не відгукнувся, коли я про це заговорив.

Мені стало гаряче, руки самі відсахнулись од вогню. Що все це означало? Певно, втрачаючи свідомість, я побачив хмару, вона спочатку почервоніла, потім побіліла, нарешті почорніла й шугнула вгору. Запала тиша, крижане мовчання. Ще довго тривав цей пригнічений стан.

Хтось проказав слова, які мали б розрадити нас:

— Це був просто нещасний випадок, більш нічого.

А сніг падав і падав, засипаючи все, що ще лишилося незасипаним. Будинок німував, людей наче паралізувало. Зціпивши зуби й перемагаючи біль, я ще міг зусиллям волі поворушити руками-ногами, однак ціпеніли думки, вмирали, тільки-но народившись, сподівання, вмирала довіра до людей.

13

Підійшовши до мене з молодим залізничником, Ксенія вирвала мене з цих безнадійних роздумів.

— Ви ж усе знаєте, — шепнула вона мені й кивнула на вазу, де було заховане взуття. — Будь ласка, зрозумійте нас і допоможіть, але так, щоб ніхто не помітив. Нам потрібно вибратися звідси, і якнайшвидше.

Вона, очевидно, думала, що то я заховав черевики, що я причетний до того порядку, який тут запроваджено. Розмовляючи зі мною, вона уважно роззиралася. Доктор Тюдор розмовляв на другому поверсі з Андреасом про те, які бувають у світі катастрофи. В цьому я й сам був достатньо обізнаний. Новиною для мене була рішучість Ксенії накивати п’ятами. Вона вже дістала з кутка в гардеробі шинель залізничника й тримала в руках свою шубу.

— Ви ж бачите, — сказала вона й попрямувала до вази. — Чи ви не помічаєте, що трапилось?

Я спочатку не зрозумів, що її так схвилювало. Вона обернулася до мене і, скрививши обличчя, прошепотіла:

— Хто знає, що з нами буде завтра, коли й далі лишатимемося в цій трупарні.

На лобі в неї з’явилися червонясті плями, такі, як і в мене. Я покрутив головою й відчув, що все моє обличчя запалало.

— Ні, — промимрив я. — Ні, це ж неправда.

Ми знову заговорили натяками. Розмова перейшла виключно на взуття. Я міг з чистим сумлінням сказати, що його не чіпав. Можливо, це була якась дитяча витівка, а може, тут крився й добре замаскований намір дорослих людей — щоб ніхто не міг звідси вийти.

— Не можна приймати якихось рішень без загальної згоди, — гарячкувала Ксенія, однак сама не наважилась простягнути до вази руку за взуттям. Хоч інші на нас майже не звертали уваги, вона безперервно озиралася. Здавалось, Ксенія гнівалася й на мене, бо я не підтримав її плану — чимшвидше втекти, мовляв, поза стінами цього притулку нас підстерігає небезпека. Доктор Тюдор, старий Максим і директор готелю, поведінку яких вона не схвалювала, були в такому ж становищі, як і ми, й намагалися врятувати те, що ще можна було врятувати. Звичайно, в разі потреби, щоб не дати іншим наробити дурниць, вони вдалися б до крайніх заходів. Їхню сувору рішучість, яку мені вже довелося відчути на собі, я тепер сам обстоював, захищав навіть їхнє прагнення зробити з усього таємницю.

— Ми не повинні займатися балаканиною і весь час сперечатися, — сказав я. — Бо все одно це нічого не змінить.

— Та це я розумію, — відповіла актриса, але все-таки хотіла забрати своє взуття, щоб піти звідси геть коли їй тільки заманеться. — Я маю на це причини й нікого не просила наглядати за мною чи брати під опіку. Якогось керівництва чи ще чогось подібного, гадаю, у цій місцевості взагалі немає, інакше хтось би вже давно вигулькнув.

— Яким же чином? — спитав я й загородив собою вазу, наче це входило в мій обов’язок — демонструвати здоровий глузд чи якийсь інший прояв авторитетності. Мені нічого іншого не спало на думку, ніж заговорити про погоду, нагадати про шалений сніговій. Ми перезирнулись, я міцно тримав хлоп’ячі чобітки, за якими вона простягнула руку.

— Невже ви теж такий? — вигукнула Ксенія. — Дайте! І самі ходіть з нами!

Я розгубився, не знаючи, що відповісти. Хіба хто-небудь доручав мені думати за Ксенію, залізничника, хлоп’яка, Аншюца, мою сестру та, зрештою, й за себе самого? За спиною я ховав хлоп’ячі чобітки, щоб ніхто не міг зрозуміти, про що йдеться, хоча нікого поблизу не було.

— Ні, — сказав я, — це ні до чого, я тут вам не товариш.

— Боягуз! Тут самі боягузи! — вибухнула вона й, розлючена, повернулася до залізничника, котрий міцно тримав її і не давав їй розмахувати руками.

Не сказавши й слова, вона нарешті вгамувалася, дала себе відвести вбік, бухнулась у крісло біля каміна й провела рукою по обличчі, на якому в одблиску вогню проступив жахливий рум’янець. Обличчя відразу набуло воскового відтінку й заклякло, наче маска.

— Докторе Тюдор! — вигукнув залізничник угору. — Йдіть швидше сюди!

14

Ми понесли Ксенію сходами вгору. Чимале приміщення було устатковане як лікарняна палата, де вже лежали хлопчик і двоє дорослих, котрих я ще не бачив. Там було й четверте ліжко, ми й поклали на нього Ксенію, та вона, здається, вже знепритомніла. Моя сестра, накинувши на сукню білий халат, допомагала докторові.

— Ево, — сказав я, однак вона зробила мені знак мовчати.

Лікар зауважив залізничникові, чому той досі нічого не сказав йому про Ксенію, а коли ми виходили з кімнати для хворих, залізничник мене спитав:

— Ви що-небудь помічали раніше?

Я знизав плечима, бо не тямив на медицині, та й не хотів зважати на міміку сестри, яка дивилася на мене й виразно кривила свої нафарбовані яскравою помадою губи.

Я помітив Аншюца, який причаївся біля дверей. Він був про мене не найкращої думки, проте вірив мені набагато більше, ніж я сам собі. Я поставив хлоп’ячі чобітки внизу біля каміна, й Аншюц помітив це.

— Дайте й мені моє взуття, — сказав він, ідучи за мною слідом і запевняючи, що знає про все, що тут діється, мовляв, то я підбурив проти нього Еву й усіх інших.

Мені було його трохи шкода. Ми всі почували себе в цьому будинку якимись чужими, однак він був і залишився для нас найбільшим чужинцем.

Це йому давав зрозуміти кожен мешканець. Звідкіля він прийшов? Звідти, де люди побачили, як у небо знялися клуби білого диму, а за ними чорна хмара, з якої згодом випав чорний дощ.

— Я б вам не віддав взуття, — сказав я, — навіть якби й міг це зробити.

Залізничник ліктем відштовхнув Аншюца. Він був дуже роздратований і сам себе картав за те, що досі здіймав галас через дрібниці. Не встиг я й отямитись, як він схопив хлоп’ячі чобітки, вкинув їх назад у вазу й став поряд на сторожі.

— Що я можу зробити? — запитав він мене. — Я готовий на все, що від мене вимагатиметься.

— А хто до цього не готовий? — зауважив Аншюц, уперто не відходячи від мене. Хоч він перестав домагатися свого взуття, однак увесь час крадькома зиркав на вхідні двері, які були ще не зачинені. Аншюц тремтячою рукою запалив сигарету й вибачився, мовляв, говорив неналежним тоном.

— Це впливає на нерви, так можна когось незаслужено образити, — додав він. — Я, можете мені повірити, встряв у цю халепу, нічого не підозрюючи, так само, як і ви. Я ніколи не вірив балачкам про катастрофу.

Він начебто казав правду. Ми всі зазнали нервового струсу, никали, наче очманілі, після вибуху, коли день перетворився на чорну ніч.

— Проте, — сказав я, — ми, очевидно, вже ніколи не зможемо знайти спільної мови, надто багато дечого змінилося.

Десятиріччя й сторіччя розділяли нас, цілі епохи, хоча ми дружньо сиділи поруч за обіднім столом. Офіціант Рудольф кожному подав тарілку з бутербродом, маринованими огірками й салатом, усе однакове. Ми захопилися їжею й на хвилину забули про чвари, але незабаром вони почалися знову. Аншюц поклав руку мені на плече й сказав:

— У кожній справі є щось і позитивне, й негативне.

— Було, — буркнув я, розізлившись, бо ці кляті вирази спадали мені й йому на думку ще під час наших перших суперечок серед снігу, під лісом, який потім вигорів дотла й був занесений снігом. — Усе взагалі не таке, яким воно було колись і яким більше ніколи не буде, — зауважив я. — Забудьмо про те, чого вже не можна змінити.

Він із запалом кивнув, тоді раптом згадав про свою шестициліндрову автомашину, яку, на жаль, залишив удома, інакше, мовляв, не встряв би в таку халепу.

— Все, що тут робиться, — це абсурд, — заявив він і відсунув убік порожню тарілку. — Моя дружина померла рік тому, дітей у нас не було. Гадав, життя можна розпочати ще раз. З таким настроєм я й виїхав.

— Саме такий у вас зараз вигляд, — відповів я й спробував собі уявити, як зреагувала моя сестра, коли він у такий спосіб ознайомив її зі своїми планами та ілюзіями.

15

Настав час обіду, в будинку й досі стояли сутінки, однак кілька хвилин люди були заклопотані майже по-буденному. З кімнати для хворих вийшли доктор Тюдор і Ева, одержали свою порцію їжі, каву й сигарети, які Максим справедливо розподілив між усіма. Літня жінка, закутавшись у плед, палила на сходах, ще не пообідавши. Батьки хворого хлопчика не давали докторові проходу, але моя сестра Ева намагалась його боронити:

— Ну будьте терплячі, нам усім потрібен перепочинок.

До мене підійшов старий Максим, дав і мені належні десять сигарет і хотів був забрати свою книжку з карниза каміна. Але лісник Андреас почав кивати на вікно, де відірвалася дошка. Вони вдвох заходилися прибивати дошку, бо вітер надув у дірку вже цілу купу снігу. Я спробував їм допомогти — притяг з кутка, де були звалені меблі, поламаного стола, стільницею якого можна було б забити все вікно.

— Ми ж не вандали! — запротестував Максим. — Меблі нам ще знадобляться.

Так тривало з півгодини, поки знайшли кілька старих дощок і зрештою забили вікно. Після цього мені довелося вислухати нотацію про порядок і дисципліну, мовляв, уже й так нароблено досить шкоди, проти занепаду потрібно вести рішучу боротьбу. — Все починається з дрібниць, — сказав старий, — а чим вони кінчаються, ми вже знаємо.

Я відніс стола назад у куток і перестав згадувати про стільці, що лежали потрощені біля каміна або вже й потрапили у вогонь. Загалом старий мав рацію, однак чи знадобиться колись тут чи деінде цей стіл — він теж не знав.

— Напівправда нікому не допоможе вибратись із скрути.

Це теж було сказано необдумано, і старий обачливо відвернувся, не бажаючи вести далі розмову. Він ще роздавав сигарети й кожному, хто питав, по секрету зізнавався, що куривом поділивсь Аншюц.

Невдовзі й інші мешканці поприносили й віддали в загальне користування зайвий одяг, цукерки, кілька пляшок вина й коньяку, навіть книжки й течки з поштовим папером. Залізничник вів облік усьому, він не приймав лише грошей, позаяк гроші тут уже нікому не могли стати в пригоді.

Я не мав нічого, тож мусив бодай підсобити в збиранні й реєстрації чужих дарів. Почуття колективізму, що зародилося завдяки цій спонтанній акції, здавалося мені важливішим від усіх зібраних речей. Мешканці помітно заспокоїлися, побачивши, що ще не все втрачено. Декого, хто досі лиш апатично мовчав, тепер наче підмінили, вони ладні були віддати останнє й піти на будь-який ризик, якби була хоч якась надія на порятунок.

Я не міг не піддатися загальному настроєві, який на хвилю відсунув на задній план усі клопоти й страхи. Почуваючи себе зовсім невимушено, до нас приєднався Аншюц. Більшість мешканців, на знак визнання Аншюца як ініціатора пожертв, нагородила його оплесками. Аншюц лукаво зауважив:

— Зате нашого взуття не віддав ніхто, хоча серед нас, безперечно, є той, хто на ньому сидить.

— А для чого нам те взуття? — озвався старий Максим. — Воно тут таке ж непридатне, як і гроші.

Почувши це дотепне зауваження, Аншюц по-змовницькому мені підморгнув і дзвінко засміявся.

Директор готелю, з радісним подивом приймаючи від нас спільні запаси, запропонував призначити когось комірником.

— У готелі теж іще дещо є, але його, звичайно, мало, — пояснив він і перерахував, що зберігалося на кухні й у підвалі. — Я не хотів би брати на себе відповідальність за розподіл і використання цих запасів. Гадаю, товариш Максим — найбільш підходяща кандидатура на комірника.

За цю пропозицію проголосували всі, а доктор Тюдор, вигукнувши «браво», обняв Максима. Старий розчулено зізнався:

— Знаєте, я був колись міністром, але призначення на ту посаду мене не так схвилювало, як ваша довіра.

Моя сестра, котра зігрілася біля вогню й мусила знову повернутися до кімнати для хворих, шепнула мені:

— Ми впораємося з цим, усіх виходимо, криза в Ксенії й хлопчика вже, здається, минула!

Я помітив, як делікатно обходився доктор з Евою і як Аншюц використовував будь-яку нагоду наблизитися до неї. Я не дізнався від неї більш нічого, хоча вона, здається, знала дещо таке, що для нас лишалося таємницею. Здавалось, їй запросто пробігти босоніж угору й униз кам’яними сходами, носити воду й таке інше, а на другому поверсі, крім обов’язків медичної сестри, виконувати ще й обов’язки прибиральниці й пралі.

— Ні, — заперечила вона, коли Аншюц з Андреасом хотіли їй допомогти, — це моя справа, кожен мусить бути на своєму місці.

У холі ми прибрали тарілки й попільниці, помили все й навели сякий-такий порядок. Нікого не треба було припрошувати, кожен, мов у великій дружній сім’ї, робив свою частку роботи. У людях прокинулася воля до життя, вони вперше згадали слово «майбутнє».

16

Книга старого Максима лежала на карнизі каміна. Я взяв її, коли на хвилину зостався сам, і почав гортати. Та хоч як старанно гортав, а вірша про рясні маки біля Ерфурта й інших сонячних рядків Гете я не міг розшукати. А мені так хотілося перечитати їх ще раз. Натомість я побачив на сторінках, де нічого не було надруковано, нотатки, написані дрібним, ледь розбірливим почерком:

«Після холодної ночі на гірській сейсмічній станції видимість була чудова, за хребтом виразно виднілося місто. Десь о 8 годині 15 хвилин на заході спалахнула сліпуча заграва, якої не міг приховати навіть ранковий туман. Раптовий спалах був подібний до блискавки неймовірної сили. Деякі метеорологи зайнялися розрахунками, щоб, за звичкою, як це буває під час грози, визначити приблизну відстань до місця спалаху. За кілька секунд у дар но-звукова хвиля досягла станції. В будинку повилітали двері й шибки, а залізні віконні рами погнулися, наче були з тіста. З-за гір виринула біла грибоподібна хмара, яка щораз дужче розбурхувалася, вирувала, потім почорніла й, повільно розпливаючись, піднялася у височінь.

Невдовзі, так само на заході, за горами, піднявся в небо дим, полум’я охопило місто. Вогонь поширювався дуже швидко й незабаром перекинувся на навколишні ліси та садки, горіло все, здатне горіти, всі транспортні засоби та споруди, стайні та інші будівлі на схилі гори під нами. Горіло до самої ночі, однак із середини дня досі різке світло, яке осяяло було все небо, зблякло за димом та темними хмарами. Очевидно, та грибоподібна хмара підхопила й потягла за собою сажу, пилюку, землю та різне сміття й розкидала все це далеко навколо.

Вибух відбувся на висоті кількох метрів над поверхнею землі: вимірювальні прилади станції, перш ніж вийти з ладу, ще встигли це зареєструвати. Температура вогняної кулі дорівнювала температурі Сонця. Люди, які бачили спалах світла зблизька, посліпли. Хто був на західному схилі гір, той відчув на собі неймовірний удар гарячої хвилі й одержав страшні опіки — аж до третього ступеня. В людей займалось волосся, одяг, біля станції спалахнули будинки, паркани й дерева. В долині плавилися гранітні скелі, горіли електричні дроти й залізничні рейки. Від переважної більшості жителів лишилися самі тіні на уламках мурів.

Сила ударної хвилі в епіцентрі вибуху становила близько тридцяти п’яти тонн на квадратний метр, — навіть у радіусі трьох-чотирьох кілометрів людей підкидало на кілька метрів угору. Від неймовірних перепадів тиску в багатьох жертв повилазили очі, рвалися кишки, з тіла разом зі спаленим одягом відліталиклапті шкіри. Навіть у багатьох мешканців міста потріскалися барабанні перетинки у вухах, вражено зір.

Настала темрява, й зразу почався дощ. То була злива, чорна злива, глейка й масляниста, вона тривала кілька годин, а потім перейшла в сніг. Люди, які були на станції й вижили, запиту вали одне одного, що б це могло означати, досі ніхто такого не бачив. Ще за дня ввесь краєвид почорнів, наче могильна яма, ніде, аж до самого міста, не видно було живої душі. «Смертельний дощ», — казали люди, бо чорні краплі пропікали шкіру. Від цих радіоактивних опадів уже за кілька годин почала гинути в ставках риба. Коропи й форель з роздутими черевами плавали на поверхні води.

Собаки, коти й інші тварини, які з’їли щось, покроплене тим чорним дощем, умить здихали. Люди в навколишніх селах занедужували й умирали в страшних муках. Рослини змінювалися, квітнули незвичним цвітом, пускали химерні листки. На дикій гречці проступали небачені донині візерунки й плями, інші рослини йшли в стебло й блякнули. Лише комахи виявилися стійкими; мухи й жуки, як запевняли мешканці недалекого села, хмарами літали над задимленими руїнами».

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

Споночіло дуже швидко, майже враз. У щілини вікон стало видно окремі бліді зірки. Буран ущух, однак люта холоднеча тримала будинок у лещатах, тож ніхто не наважувавсь одійти від вогню.

В кімнаті для хворих безперестанку горіла пічка, вона так розжарилася, що від неї ледь не зайнялися дошки вікна, крізь яке труба виходила назовні. Покашлюючи й лаючись на чім світ стоїть, знову з’явилася Ксенія, зразу за нею прибігли хлопчик, вродлива русява жінка й бородань. Вони запевняли, що там, нагорі, досить наковталися диму й ліків, тепер, мовляв, ситі всім тим донесхочу.

— Я раптом помітила, що мені стало жарко, — сказала актриса. — А це означає, що я ще живу. Отож я устала з ліжка.

— А де ж Ева? — запитав я, бо вже не бачив її кілька годин. Я дивувався, чому доктор узяв собі в помічники залізничника й Андреаса, які виконували роботу, що її досі виконувала моя сестра.

— Ева зайнята, — зауважив Максим, узяв мене за руку й потягнув у куток, до вази, в якій було заховане взуття. — Ти ж член партії, — сказав він, уже вкотре закликаючи мене до дисципліни й мовчазності. Для всього, мовляв, настане свій час. Він говорив, що варто було б увечері зібратись, обміркувати все, але у вузькому колі. Доктора, Ксенію й залізничника теж можна запросити.

Розводитися більше не було потреби. Старий Максим користувався великим авторитетом, і я сам теж цьому посприяв. Проте мене турбувала Ева. Всі, наче змовившись, нічого про неї не казали. Якщо вже посилатися на партію, то комуністам належало довіряти повністю, а не вважати їх за сторонніх спостерігачів. Я подумав, чи не час перекинути вазу й віддати кожному його взуття. Але доктор Тюдор, певно, вгадав мої думки, бо владним голосом крикнув:

— Ми все обговоримо, рішення приймемо спільно!

Очевидно, він довідався про ту схованку, або й знав про неї від самого початку. Ніхто досі не наваживсь доторкнутися до неї; ледве спроможні зробити кілька кроків, люди ходили в панчохах і шкарпетках, дехто пообмотував собі ноги ганчір’ям, а дехто, серед них і Максим, — ковдрами. Без черевиків, очевидно, можна було терпіти, поки світ за вікнами не перестане казитися. Не було потреби ні звертатися до чийогось здорового глузду, ані замикати двері на ключ. Ні тихо вимовлене слово, ні перекинута ваза тут, очевидно, нічого б не змінили.

Коли я вирішив закурити, Андреас, який не палив, простяг мені свою порцію сигарет:

— Сподіваюсь, вельмишановний пожертвувач не заперечуватиме!

Я мимоволі озирнувся, шукаючи Аншюца, однак у фойє його не було.

— Зник, — буркнув я й заховав у кишеню подаровані сигарети. Андреас знизав плечима, він був дуже втомлений і присів навпочіпки, а невдовзі, важко зітхнувши, так і заснув.

Можливо, Ева з Аншюцом пішли до його кімнати. Я бачив, яка сестра виснажена, їй конче потрібен був перепочинок. Евин білий халат висів на поруччі сходів. Доктор Тюдор зняв його й відніс у спорожнілу кімнату для хворих, де залізничник гримав молотком, знову забиваючи дошками вікно.

Такий грюкіт, я це знав, не заважає моїй сестрі спати. Андреаса це теж не розбудило, навпаки, він ще більше схилився мені на коліна, і я, затиснутий отак між стіною та вазою, ніяк не міг позбутися гнітючих думок.

2

Час на роздуми в мене був. З тих нотаток у Максимовій книжці я вичитав таке, про що тут ще не говорили, однак колись мусили заговорити. Кожен у ті дні спостерігав щось незвичне й відчув жах на власній шкурі.

Після смерті своєї шістнадцятирічної доньки, після хвороби й розлучення з чоловіком Еві було нелегко. Я запропонував їй поїхати разом зі мною в тюрінгські гори. Я вже давно працював над книжкою «Гете — міністр», хотів ознайомитися з Ільменауським гірничопромисловим районом, а разом з тим вивчити старі документи, щоб належно висвітлити оті десять років, які великий веймарець більше присвятив політиці й економіці маленького герцогства, ніж поезії. Цього разу я мав оглянути рудовидобувну шахту, в яку спускався Гете. Однак за кущами й давно поваленими стовбурами дерев ми з Евою знайшли лише занедбану штольню, в яку змогли проникнути на якихось п’ятдесят метрів. Коли вже вирішили вибиратися назад, то побачили сліпучі відблиски спалаху, почули вибух.

Штольня захистила нас від прямого світла. Приголомшені побаченим і почутим, ми вибралися назовні й сіли на уламки граніту. Довкола так само зеленіли кущі, трава та мох. Однак незабаром небо спохмурніло, над нами згустіли хмари, знялася буря, сипонула злива з градом. У цю пору року це не було рідкісним явищем, ми знову залізли до штольні й сиділи там, поки дощ, який ставав дедалі чорнішим, перетворився на сніг.

Усе раптом затягло похмурим блідо-жовтим туманом, десь у далині вирували пожежі, й сніг ішов упереміш із сажею. Незабаром цієї сажі стало вже по коліна, а на схилах її насипало цілий метр. Найстрашніше ми з сестрою перечекали в штольні, однак тепер і для нас почалося пекло.

— Куди ж це ти мене затяг? — вигукнула моя сестра. Прізвище чоловіка, який збив нас із дороги, застряло у мене в горлі. Ми грузли в снігах, щоб пройти якихось сотню-другу кроків, потрібно було витратити кілька годин. Нарешті ми добралися до якогось хліва, в якому ще недавно стояли корови. Корів кудись погнали, ми ледве видимими слідами пішли за ними й додибали до хати. Там двоє старих людей лопатами розкопували двері.

— Хай благословить вас бог, — сказала жінка. Чоловік дав нам випити грогу, сів з нами за стіл і теж випив.

— Який то біс уселився в людство? — запитав він, похитуючи головою.

— Такого ще світ не бачив.

Не бачив, а може, й бачив, принаймні зо два рази, далеко-далеко звідси. Тут цього справді досі ніхто не бачив на власні очі, а лише чув про це. Воно було подібне до того, що давно занотував у своїй книжці Максим. Знав про це й господар хати, до якої ми заблукали. На прощання він нам ще сказав:

— Боюся, що під цим снігом загине все живе.

Вийшовши з того самітного дому, ми незабаром знову збилися з дороги. Всі сліди замело, за два метри нічого не було видно. Ми боялися, що блукаємо кругами, й навіть не знали, наближаємось до кордону чи віддаляємося від нього. Нарешті ми здибалися з Аншюцом, який умовив нас зійти разом з ним зі схилу в долину.

— Лише там, унизу, — запевняв він, — є надія вижити.

Ми не думали ні про Схід, ні про Захід, ні про війну чи мир, ми лише намагалися виборсатись із снігів і дійти до тієї долини. Готель «Артус», куди провів нас Аншюц, видався нам раєм серед суцільного пекла.

3

У нас був дах над головою, ми більше не мерзли, нам давали їсти й пити, ми мали навіть кімнати з ліжками. На шахівниці, яку хтось поставив на стіл, були всі фігури. Лежали тут і доміно, й карти для гри в скат, і квартет дитячих музичних інструментів. Хлопчик, який вийшов із кімнати для хворих, певний час грався цими речами, але до нього ніхто не зважився підсісти, жодна дитина. Дорослі теж не мали ні бажання ні настрою гаяти час у такий спосіб, хоча якогось іншого заняття ніхто не мав, майже не було й теми для розмови, не було ні терпіння, ні нетерплячки, бо нетерплячку породжували надії.

Прокинувся Андреас, який спав у мене на колінах, й розгублено запитав:

— Ви ще тут?

Йому приснилося, що його діти, обідрані, з попеченими обличчями, щойно зайшли ось у ці двері, Він зі стогоном підвівсь, але своїх сновидінь позбувся не зразу, а лише тоді, коли я заговорив до нього. Він схвильовано сказав:

— Я виразно чув їхні голоси. Як же так?

Він знову почав розповідати про тестя й тещу, в яких його діти завжди були добре доглянуті. Зрештою, в цій кліматичній зоні часто спостерігаються сильні грози, град, сніговії та бурі. Одного разу блискавка влучила в березовий гай, де незадовго перед тим діти закидали камінням лисячу нору.

— Тут з переляку наговориш чого завгодно, — сказав Андреас і розхвилювався ще більше, наче все це відбулося лише вчора або принаймні в його страшному сні.

— В мене також є хлопчик, тож я знаю, небезпека ввижається скрізь, — спробував я його заспокоїти.

Однак мені й самому треба було оборонятися від нападу таких страхів. Кілька хвилин я сидів, міцно стиснувши губи. Тепер уже він запевняв, що небезпека, яка загрожувала його дітям, минулася.

— Діти ж далеко звідси, — сказав він, — до того ж нас розділяють гори, а погода так чи так зміниться, там усе могло бути по-іншому, я певен!

Мій син був ще далі від мене, нас розділяло шість або сім кліматичних зон. Я кивав головою, хапаючись, однак, за кожне слово, яке приносило заспокоєння. Моєму хлопчикові не виповнилося ще й трьох років, у цю мить я виразно побачив його обличчя. Неймовірно, щоб він міг опинитись у полоні снігу та смерті, як ми ось у цьому будинку.

— Не може бути, щоб то вибухнула бомба, — сказав несподівано Андреас, — бо однією не обійшлося б. — Він нахилився до стіни й прислухався до того, що робиться надворі. Тиша була для нього доказом його оптимістичних запевнень. — Якщо хтось наважився на такий злочин, — збуджено промовив він, — то йому треба дати такого ляпаса, щоб у нього іскри з очей посипались.

— Тоді була б війна, — відповів я. Мій голос, мій захриплий шепіт ледве можна було почути. Більше я нічого не хотів сказати, більш нічого не хотілося мені й чути.

Досі усі уникали розмов на цю жахливу тему.

Але молодий лісник і далі говорив, ще більше хвилюючись:

— А що ж то все-таки могло бути? Все це ненормально, такого ніколи не було. Перед бурею справді сталося щось жахливе.

— Буран ущух, — сказав я. — Ми зараз у повній безпеці. Ось реальні факти.

Ксенія й усі інші, що сиділи біля каміна, дослухалися до нашої розмови.

Дехто з них згідливо кивав мені, дехто ж опускав очі додолу. Доктор Тюдор зійшов униз, посміхнувся й сказав:

— Друзі, не сваріться, ми всі пережили катастрофу. Тепер найстрашніше позаду.

— І все ж таки щось трапилося, — шепнув мені Андреас, — там же бомби на кожному кроці. — Він показав рукою туди, де, на його думку, мав проходити кордон, — Це — божевілля, авжеж, однак вистачить і одного божевільного або просто дурного збігу обставин. Хіба ні? Ми ж навіть не знаємо, що ще буде.

Кожна секунда тиші була крихтою надії, тут він мав рацію. Я взяв його за руку й тихенько повторив:

— Ми нічого не знаємо.

Зберігати крижане мовчання — це й досі був найкращий вихід. Трохи підбадьорювало нас і те, що сніговій ущух і відступив холод, бо ми розпалили невеличкий вогонь. Та перш за все ми покладали надію на нашого лікаря, який знову роздав нам кришталики отруйно-зеленого кольору, при цьому вимагаючи вижити, наче той заклик був важливіший від медикаментів.

З-під столу вийшла кішка, тернулась об вазу, але зразу ж дременула, тільки-но я простяг до неї руку.

Ніщо вже не щогло, втримати мене в цьому кутку, Андреас теж одвернувся від мене, не знайшовши співчуття своїм похмурим думкам. Він підсунувся до Ксенії й почав говорити те саме уже їй; жінка виявилась терплячішою. Старий Максим, книга якого й досі лежала там, куди я її поклав, з досадою мовив:

— Проблеми, проблеми…

Моєї сестри й Аншюца не було в загальному гурті біля каміна.

— Невже їм не потрібні таблетки? — запитав я лікаря. Він кивнув, як і раніше, привітний і спокійний; лікар знав, про що я кажу.

— Все буде в порядку, — відповів він. — А порядок — це половина життя. Про неї ми й турбуємось, бо друга половина не в нашій волі.

— А в чиїй же? — запитав я різко, хоча й здогадався, що він має на увазі. Його зверхність і вміння ухилятися від прямої відповіді дратували мене. — Я хотів би, щоб ви колись відчули себе безпорадним перед правдою, — сказав я йому.

— Це буде сьогодні ввечері, — відповів він посміхаючись і подався до підвалу. Він приніс звідти кілька полін і вугілля, поклав у кімнаті для хворих і розпалив там пічку.

— Хай сам погосподарює, — сказала Ксенія залізничникові, який хотів допомогти лікареві.

Поки що ніхто не вибув з нашого кола, усі начебто були здорові: на обличчях жодної напруженості, майже безтурботні розмови про буденні справи, Блондинка запитала в директора готелю, чи немає тут лиж.

— Це було б непогано, снігу не бракує, — додала вона.

Дехто поставився до цього серйозно: на лижах можна розвідати місцевість.

— Без черевиків? — зауважила єхидно Ксенія. — Босоніж на лижах!

На думку людям спадали найдивовижніші ідеї. Андреас запропонував розпалити поблизу готелю багаття й подати димовий сигнал, може, його хтось помітить.

— Інакше ми тут сидітимемо до скону, — сказав він. — Бо хто ж може знати, що нас замело снігом і нам потрібна допомога?

— Інших теж, мабуть, замело, — відповів Максим. — А дрова нам треба ощадити. — Нагадавши про свою посаду, він вимагав суворої економії, закликав до здорового глузду. — Спочатку слід добре подумати, а тоді вже говорити. Якщо ми нерозумно витрачатимемо свої сили, то нічого не досягнемо.

Однак новим ідеям і добрим порадам не було кінця. Декому хотілося бодай глянути на світ божий, залізши на дах чи зробивши отвір у якомусь глухо забитому дошками вікні. Адже погода покращала, буран ущух.

— Місяць зараз уповні, видно було б далеченько, — мовив Андреас, — бо у цьому темному хліві можна збожеволіти.

Я підійшов до дверей і поторгав ними. Знадвору вони були завіяні снігом, однак відчинилися, коли я натиснув плечем. Я вражено втупивсь у високий, осяяний місяцем сніг. І побачив сліди двох людей, які вели до гір. Сніг більше не падав, і я добре розпізнав слід взуття моєї сестри.

Максим потяг мене назад до будинку й замкнув двері на ключ.

— Облиш! — крикнув він і штовхнув поперед себе так, що я вдарився об поруччя сходів. — Піднімайся нагору… — тихо наказав він, при цьому люто штовхнувши мене кулаком у потилицю. — Хіба я не казав, що ми все обговоримо пізніше?

4

В кімнаті для хворих Максим застеріг мене від будь-якого самочинства в майбутньому. Доктор Тюдор кивком підкликав мене до себе й сказав:

— Добродію, не треба сердиться, — Він узяв у руки кішку, яка разом зі мною прослизнула до кімнати, й оглянув її з усіх боків. — Тримайте, не бійтеся! — гримнув він і простяг мені тваринку, яка дико борсалася й сичала. Доктор Тюдор змастив їй лапи зеленкуватою рідиною, тоді забрав у мене з рук, глянув на себе й усміхнувся, бо кішка геть вимазала зеленим його руки та білий халат.

— Все це не так просто збагнути, — сказав він, знизавши плечима, й підсунув до мене стілець, Доктор Тюдор видався мені дуже змарнілим і виснаженим, очевидно, за останні двадцять чотири години, відколи я був тут, він не дозволив собі ні на хвилю перепочити. — Я вже нічого не можу вдіяти, — відверто зізнався він, підсівши до мене, й випустив кішку, яка відразу шаснула під ліжко.

— Медикаменти майже скінчилися, коли ще щось трапиться, я буду абсолютно безпорадний.

Лікар заплющив очі й стиснув губи, здригнувся, наче від холоду, хоча пічку знову напалили. Він щось промимрив собі під ніс, але так тихо, що я не зрозумів жодного слова. Внизу, в холі, почувся гамір, лікар теж прислухався, хоча в тому гармидері нічого не можна було розібрати.

— Господи! — проказав він по-болгарському й пішов до дверей, але знову звернувся до мене: — Що так схвилювало наше товариство?

— Що надворі стільки снігу, що зникло взуття… — відповів я, хоча в цих словах не було нічого нового, Та й не про це йшлося в холі. Там говорили про Аншюца, про його спробу втертися в довіру за допомогою сигарет, про його настирливість та бажання будь-що, навіть ціною брехні, переконати нас у чомусь. Очевидно, ні для кого вже не становило таємниці, що він змовився з моєю сестрою й вони крадькома вшилися. Лише Ксенія брала його під захист. ©

— Та що ми знаємо про нього? — казала вона. — Навіщо засуджувати того, хто не заподіяв нам нічого злого? Можливо, він стане нам у пригоді й чимось більш суттєвим, ніж сигарети.

Я вважав це за нісенітницю й так і сказав докторові Тюдору. Той спочатку не зреагував і підкинув у пічку вугілля, набравши його з відра, яке принесла ще Ева. Він уклякнув на підлозі й спостерігав за кішкою, що вовтузилася й дряпалася під ліжком.

— Усе можна зрозуміти, — сказав він підводячись. — Кожен шукає виходу, й кожен — по-своєму. Ще кілька днів, й ми всі перегриземось.

Я поцікавився, чому інші не прийшли на нараду, й натякнув, що міг би принести взуття, якби це вирішило проблему. Але доктор не хотів про це нічого знати й невдоволено сортував рештки своїх медикаментів.

— Я зробив усе що міг, — пояснив він. — Взуття також оброблено медикаментами, як і лапи кішки, але все одно ніхто не зможе звідси вибратися.

— Але ж моя сестра й Аншюц якось вибрались? — запитав я й злякався, чи не буде це на шкоду Еві. Хоча я весь час не зводив з вази ока й нікого не підпускав до неї, вони, очевидно, якось забрали звідти своє взуття, а тепер загрузли десь у заметах.

— Це зовсім не те, — відповів доктор і заспокійливо кивнув мені. Тоді несподівано веселим, бадьорим голосом проказав: — Цей Аншюц — справжній пройда, він скористається моїм автомобілем. Він же з роду автомобілістів і пішки не зможе пройти й сотні кроків.

— Хіба не ви казали, що в баку немає бензину? Де ж він його зараз візьме? — Я згадав розмову, яка відбулася невдовзі після нашого прибуття сюди; ніхто не хотів повірити, що ми з Аншюцом і сестрою кілька днів ішли пішки.

Тепер доктор Тюдор засміявсь:

— З Аншюцом ніхто не може змагатись. Аншюц, коли схоче, викопає бензоколонку з-під снігу. Якби вам чи мені спала на думку така ідея, то я послав би туди вас або сам би пішов з вашою сестрою. — Він примирливо поплескав мене по плечі: — Аншюц, я певний, знає про вибух не більше, ніж ви або я. Але він виживе. Він проб’ється.

5

Увійшов Максим, якого не було майже годину, й запитав:

— Кажете — вибух? — Він удав, наче нічого про це не знає. Він заперечував навіть, що бачив будь-які сліди в снігу, не бачив, мовляв, ні чорного дощу, ні слідів од взуття перед дверима цього будинку, яким він розпоряджався, наче король Артур своїм середньовічним замком.

Медикаменти, хліб, чиста вода — все незабаром закінчиться. Саме про це йшлося на нашій нараді. Ксенія й залізничник прийшли в останню хвилину, посідали біля доктора Тюдора на ліжку й простягли босі ноги до пічки, а Максим підраховував, що перепаде кожному, якщо ми точно розподілимо наші запаси, підрахував усе до грама, до краплини.

— Наче в обложеній фортеці, — сказала Ксенія, — а дракон замість вогню вергає нам в обличчя снігом.

Ми розмовляли різними мовами, хоча прагнули одного й того самого. Доктор Тюдор, обличчя якого знову спохмурніло, сипав болгарськими притчами, заходився пророкувати, ганити бога й увесь білий світ. Коли ще й Ксенія, жваво жестикулюючи, почала мітингувати, мені здалось, ніби я в театрі й дивлюсь чи то комедію, чи трагедію. Залізничник учепився за її руку, наче той принц із далекого Волькенталя. Максим увесь час повторював свої розрахунки й життєрадісні фрази:

— Ми впораємося з цим, спільними силами ми мусимо впоратися.

— Можливо, — сказав я. Мені здавалось, насамперед треба з’ясувати, що то була за катастрофа. Який шанс для того, щоб вижити, мали Аншюц і Ева, а отже, й усі ми? Максим знав більше за нас. Чому ж він знову почав розводити теревені, навіть після того, як я ще раз спробував домогтися в нього пояснень і про шматочки хліба, й про кружечки ковбаси, й про рештки медикаментів, які доводилося ділити навпіл, на четверо, а то й на більше частин, щоб вистачило всім.

— Друзяко, — перебив його нарешті доктор Тюдор, — постав крапку, облиш мені принаймні оце. — Він узяв пробірки з ліками й згорнув їх у шухляду, підійшов до вікна й одірвав одну дошку, яку нещодавно було прибито. — Ось там, з того боку, — сказав він і кивнув рукою в темряву, — поблизу завіяної снігом бензоколонки стояв мій автомобіль. Автомобіля нема, я чув, як він поїхав. Рівно сім днів тому я чув і вибух, це було далеченько звідси. Сила його, напевно, дорівнювала вибухові десяти тисяч тонн динаміту, хоча то не був ні динаміт, ні звичайний, ні шахтний газ, не було то ні землетрусом, ні грозою серед зими, ні чимось іншим, природним для цієї місцевості.

— Але ж такого й слід було сподіватися.

Ми не були зовсім необізнаними, щодня читали в газетах про те, що нас чекає, коли дамо божевільним свободу дії.

— Ми їм цього не давали! — різко відповіла Ксенія, запалила сигарету, сперлася на вікно, з якого тягло холодом, і втупилась у ніч, де й досі не можна було побачити жодної ознаки життя. — Хоч би яка зловісна була ця тиша, однак що довше вона триває, то більше я заспокоююся.

— Це міг бути й нещасний випадок, і фальшива тривога, й халатність, і дія в стані афекту, й прояв божевілля, — сказав лікар, ухопив дошку, яку тільки-но зірвав з вікна, й знову прибив її на місце. — Але хто це може сказати напевно? Поки тут тиша, ми можемо сподіватися, що ніхто не відповідає божевіллям на божевілля. Можемо вичекати, з’ясувати, що трапилось, триматися стійко, аби не сталося ще гіршого. Але чого власне?

— Дивні, доволі фантастичні теорії, — констатував, похитуючи головою, Максим і закликав не відхилятися від теми, припинити нездорові абстрактні дискусії, натомість подумати про свій обов’язок. — Ми несемо за все відповідальність, — сказав він. — Світові ж проблеми обговоримо тоді, коли впораємося з власними. Отже — найнеобхідніше, будь ласка!

Але що ж усе-таки відбулось?

Якщо ядерний вибух, то чи лишився нам ще якийсь шанс? Що там, у світі? Точиться війна чи триває мир? У яких масштабах зруйновано країну, як її опромінено, наскільки знищено життя? Чи шаленіє це божевілля й в інших районах? Чи не зірвалася ще з орбіти Земля? Може, вона, завалена снігом і закрижаніла, вже несеться в позбавлене життя ніщо?

Ні, я бачив зорі, бачив місяць, як і колись, на захмареному небі, бачив за дверима сліди Евиних чобітків і черевиків Аншюца, катастрофа вже минулася. Аншюц і моя Сестра зробили неможливе, цілком імовірно, що й до нас уже поспішає допомога. Наше взуття було вимащене зеленою рідиною, плямку від неї я побачив у себе на руці. Харчів, за підрахунками Максима, лишилося яа два дні, води — теж, і то за найощадливішого користування. Ми ще могли, в разі скрути, податися гуртом за автомобілем і, якщо б не пощастило далеко пройти, розпалити сигнальне багаття й навіть стріляти феєрверковими ракетами, які лишилися в готелі від новорічного свята.

6

Коли ми повернулися вниз, до каміна, всі запитливо глянули на нас. Ми не збиралися виголошувати премудростей, просто наша нарада тривала далі: це були ті самі, вже набридлі думки й пропозиції, які ми протиставляли одна одній. До ранку все одно нічого не могло статись, хоча й на диво ніхто більше не сподівався.

Надходила північ. Діти давно вже спали по кімнатах, більшість літніх людей закуняли в кріслах, поступово всі почали розходитися. Максим непривітно кинув услід мені й Ксенії, коли ми вже були на сходах:

— З цього нічого не вийшло, ми не виробили чіткої лінії. Кожен проповідує те, що йому спаде на думку. Ні, так не може тривати далі.

Ксенія відрізала:

— Нічого не може тривати без кінця.

Я повернувся до старого Максима, й ми спробували ще раз у спокійній обстановці все обговорити. Ми залишилися в холі самі, взяли зі спільних запасів пляшку вина й по черзі пили з неї.

— Треба було зібратися раніше, — сказав я. — Ми завжди себе в чомусь обманюємо.

— Я не кожну дрібничку виношу на обговорення, — відповів Максим. То було натяком на доктора Тюдора, який увесь час говорив про загрозу й непоправні наслідки, які можуть нас доконати.

— Кому з того користь, якщо ми керуватимемося дурними гіпотезами? Це призведе до летаргії, слабодухості й песимізму, нікому не допоможе вибратись зі скрути, — гаряче обстоював він свою думку. — Чим би все закінчилося, якби ми після війни лише рахували руїни та загиблих, нацистів і невиправних йолопів? Були б лише байдужими спостерігачами? Ні, ми співали радісних пісень і горлали: «Відбудовуй, відбудовуй!»

Він і незчувся, коли в каміні догоріли дрова й хтось гукнув згори:

— Будь ласка, не так голосно!

Я пошепки його заспокоїв і потім довго й терпляче слухав, коли він розповідав про свого сина — син був тоді у моєму віці й працював начальником будівництва греблі.

— Я тоді був міністром у Саксонії, а згодом — у Берліні, але про сина часом забував. — Максим показав фотокартку свого сина в сорочці члена Спілки вільної німецької молоді, з лопатою в руці, позаду стояла група молодих людей із сяючими обличчями й стиснутими для комуністичного вітання кулаками. — Ну, а нині він — математик, людина поважна… — Я хотів був щось сказати, але він мене перебив, мовляв, не схвалює моєї поведінки. Коли Максим заговорив про минуле й про ідеали, які саме зараз, у цій критичній ситуації, належало шанувати, то розхвилювався, вхопив мене за руку й, потрясаючи нею, заклинав ніколи не зраджувати добру справу й себе самого. — Бачити треба речі такими, як вони є, добрими й гарними, — сказав він. — І через найменшу дрібницю не впадати в розпач. Якби ми тоді лише скиглили, то анічогісінько не збудували б і понині сиділи у бруді.

Тоном мрійника, чиїх настроїв, здавалося, ніщо не могло потьмарити, він розповідав про долання труднощів, про зневірених людей, про зруйновані й спустошені підприємства, які були проголошені народною власністю й заново відбудовані на самому лиш ентузіазмі.

Часто кліпаючи очима, він згадував про невдачі і сумніви, визнав, що, бувши міністром, припустився помилок; іноді, мовляв, зовсім нелегко розрізнити друга від ворога.

— Розум приходить потім. Тоді все бачиш виразніше й хапаєшся за голову. Ворог безжальний, так було, так лишиться й надалі. — Максим стиснув кулак і гримнув по столі. — Ні, нас не зламаєш, ніхто неспроможний цього зробити, хоч хай би до якої підлості він удався. Ми схопимо ворога за комір, якщо по-доброму не можна!

Я підкинув у вогонь дрібних дров, що лежали перед каміном. Мої спогади про ті часи були подібні, однак, дивлячись на полум’я й перегортаючи жар, я не міг позбутися думки, що все це не має нічого спільного з тією дійсністю, в яку ми потрапили тепер, і впоратися з нею старими способами неможливо.

Перш ніж піти, я сказав старому Максимові чесно й відверто, що я про все це думаю. Я не мав сказати чогось кращого, але й не заводив мови про ті нотатки, які знайшов у його книжці. Я був цілком переконаний, що він оцінює сьогоднішні події так само чітко, як і давноминулі, тільки судження й висновки зовсім інакші; а чому?

— Подумай гарненько, — сказав він і міцно потис мені руку. — Спи спокійно, й хай тобі присниться гарний сон, сни — це не найгірше в нашій ситуації, товаришу!

7

Я був стомлений і побоювався, що цієї ночі барвисті сни не навідають мене. Кошмарів я досить надивився і вдень.

Біля дверей своєї кімнати я здригнувся: там був отой десятирічний хлопчик, який уранці говорив, що боїться вмирати, Він спав, сидячи навпочіпки й схиливши уперед голову. Дихання в нього було спокійне, однак коли я хотів обминути його й відчинити двері, він зітхнув й розгублено підвів на мене очі.

— Вибач, я не хотів тебе будити, — сказав я й схопив ковдру, яка лежала тут-таки, в коридорі, щоб закутати хлопчика, бо він од холоду втягнув голову в плечі. — Чому ти не ляжеш у ліжко? — запитав я його й підсів до нього.

Він одсунувся від мене й озвався не зразу.

— В моєму ліжку лежала дохла кішка, — сказав нарешті він. — Он та!.. — Хлопчик тремтячою рукою показав на кімнату для хворих; біля її порога на газеті лежала чорна кішка з білою головою й вимащеними зеленою рідиною лапами.

— Не дивися туди, не думай про це й спокійно спи собі далі, — сказав я, хоч сам теж мусив узяти себе в руки й заспокоїти хлопчика. Очевидно, він бачив передсмертні муки тваринки. — Я заберу її звідси й закопаю десь у снігу.

Хлопчик покрутив головою, мовляв, у тварині є небезпечна отрута, лікар заборонив доторкатися до кішки.

— Але я уже торкався до неї, — зізнався він. — Я думав, кішка жива, й заснув біля неї, я ж не знав…

— Не знав, ніхто нічого не знав! — передражнив я і його, й доктора Тюдора, й себе самого, й нашу спільну безпорадність. Я ж теж тримав кішку, її пхнув мені в руки чоловік, який мусив знати, принаймні прикидався, що знає про те, яка небезпека нам загрожує. — Я зроблю це обережно, — запевнив я хлопчика, підбадьорюючи його й одночасно сам себе. — Ти заплющ очі, коли я це робитиму, й не хвилюйся. Добре?

Він кивнув, схилив голову на коліна й затулив очі долонями. Я несміливо підійшов до кішки й з жахом побачив, як набрякли в неї очі, аж повилазили з орбіт, зуби й кігті вже оголилися, а м’які тканини гнили.

Повагавшись, я загорнув трупик у папір і виніс, як пообіцяв хлопцеві. На килимку сходів я спіткнувся й мимоволі притиснув бридкий згорток до себе. Зрештою вже біля вхідних дверей газета порвалася й дохла кішка впала. Я ногою відкинув її в кучугуру снігу.

А тоді знову втупився в сліди Аншюца та Еви. Сонливість мою наче рукою зняло, нічний холод ще більше підбадьорив, і я навіть подумав, чи не дістати своє взуття й трохи пройтись. Але озирнувшись, я побачив Максима, який сидів біля каміна. Він або спав, або вдавав сплячого, і я не став його розпитувати про кішку.

Тихенько пройшовши повз нього до сходів, я жахнувся, раптом подумавши, що можу так само страшно закінчити своє життя, як ота кішка. Хоч наше взуття було змащене зеленою рідиною, це ще не гарантувало нам порятунку. Зелені кришталики в пробірках лікаря майже скінчилися, харчі й вода, очевидно, були заражені. Якщо автомобіль, наш єдиний шанс, пробрався крізь сніг і гори, то це було справжнє диво, та потрібно було ще одне диво, щоб ми принаймні про це дізналися. На більше я не сподівавсь, не зважаючи на запевнення лагідного Максима.

Хлопчик зник. Я думав, батьки забрали його до себе. А може, доктор Тюдор наштовхнувся на нього, проходячи мимо; мені здавалося, я чув кроки. Але це міг бути й Максим — той ходив за ним і за мною назирці. Він, мабуть, зміг би відгадати мої страшні сни наяву й оптимістично їх розтлумачити.

— Сни — це не найгірше в нашому становищі, — віщував він, і я корився й поспіхом одходив, знаючи, що спати не зможу, тим більше — бачити сновидіння. Мене переслідували страх, малодухість і сором, що я втратив стільки шансів…

8

У моїй кімнаті, це я відчув зразу, хтось був. Ксенія. Вона підвелася трохи в ліжку й прошепотіла:

— Що там трапилося надворі?

Я спантеличено відповів:

— Нічого, а що могло трапитися?

У темряві жевріли дві сигарети, одну з них Ксенія простягла мені.

— Сідай, — сказала вона. — Я не можу ні сидіти, ні стояти, не здатна навіть заплющити очі. У моїй голові все йде обертом, наче перепилася коньяком. Це мене доконає…

Вона бачила, як ми зі старим Максимом пили в холі вино, але на саму згадку про алкоголь їй ставало погано. Про здохлу кішку та хлопчика Ксенія не прохопилася жодним словом. Покашлюючи, вона вибачилася за те, що вдерлася до мене, залізничник, мовляв, їй набрид.

— Хіба ви не чули, як він казився?

— Ні, — відповів я й не заперечував, коли вона почала єхидно мене перевіряти, чи я теж не п’яний.

— Чоловіки швидко виходять з норми, — сказала Ксенія. — Коли доходить до чогось серйозного, то вони ховаються в чарку. Тоді стають жалібливими й почувають себе на сьомому небі від щастя. Хапаються за чарочку, мов за рятівну соломинку.

Я пошукав у напівтемряві попільничку, однак налапав лише тарілку й подав її Ксенії. Коли ми гасили сигарети, наші холодні, мов лід, руки зіткнулися. В кімнаті стало зимно, верхня дошка на вікні надірвалася, і від найнезначнішого протягу сюди наносило снігу. Крізь шпаринку було видно світлу смужку нічного неба, й мені раптом причулися якісь далекі звуки.

— Що сталося? — запитав я. — Хтось подзвонив у двері?

Ксенія покрутила головою й забрала свою руку.

— Я — не соломинка, — мовила вона різко. — Я не братиму участі в цьому балагані. — Вона зізналася, що спочатку трохи симпатизувала тому залізничникові Карлу-Гайнцу, але потім розчарувалася в ньому. — Ми, жінки, думаємо, аж поки втратимо розум. А ви його втрачаєте зразу. В цьому, мабуть, і полягає найбільша різниця між вами й нами.

Я почав здогадуватися, що сталось між ними й чому вона втекла до мене. Ксенія відвернулась, однак я і в півтемряві помітив, яка вона розгублена. Ксенія, актриса, яку тут знав кожен, була, мабуть, років на десять старша за того молодого чоловіка. Але, тягнучи її, закутану, крізь хурделицю, до цього готелю, він не знав, хто вона така. Згодом, провівши з нею день і ніч, приголомшений Карл-Гайнц побачив лише те, що їх розділяло.

— Театр, це — чистісінька брехня, — сказав він їй того ж вечора, вже при мені. Він тоді наче перевтілився, був байдужий до всього, що діялося довкола. Але мертвою хваткою вчепився за її руку й не відпускав од себе, коли ми з доктором хотіли забрати Ксенію.

— Я втекла від нього до кімнати для хворих, — зізналася вона тепер. Вона вже не знала, що робити, дикі ревнощі, нікчемний страх за самого себе, розпачливе намагання оволодіти нею, яке щоразу закінчувалося мало не бійкою, — цього не можна було вже терпіти. — Зараз я на роздоріжжі: чи піти мені з готелю, чи лишитися.

— Лишайся, — сказав я не вагаючись. Тільки коли вона важко зітхнула й прихилилася до мене, я збагнув, яке це має значення для неї й для мене. Після першого враження, після наших розмов біля каміна тепер вималювалося щось інше. Зайнявши очікувальну позицію й не знаючи, чого можна чекати одне від другого, ми перезирнулись.

— Я б справді дременула звідси, повір мені, — запевнила вона, киваючи під ліжко, де стояло її й моє взуття. — З тобою чи без тебе, краще з тобою. Я запланувала це зразу, як тільки ти з’явився в цьому готелі.

— Але вдавала з себе зовсім іншу людину, — відповів я, хоча ще тоді почав здогадуватися, чому вона так уперто прагнула знайти своє взуття. Тепер же я дізнався й інше: це вона разом з доктором допомагала втекти моїй сестрі й Аншюцові.

— Мені це дуже імпонувало, не кажучи вже про благородну мету їхнього вчинку, — заявила Ксенія, назвавши доктора, Еву й Аншюца гідними поваги, мужніми людьми, яким треба беззастережно довіряти. — Я переконана, що ми якось викрутимось, правда ж?

Зависнувши поміж життям і смертю, я мучився, не знаючи, чим керуватися, розумом чи почуттями, й не міг ствердно відповісти на її запитання, хоч дуже хотів цього. Знизавши плечима, я підвівся, сів на стілець і порадив Ксенії бодай кілька годин поспати. У ту ж мить, наче громом вражений, я заснув сам.

Мені снилося, наче я чую дзвони, бачу церкви та фабрики, в яких пооблуплювалася штукатурка. Я бачив дим, снігову заметіль, що знялася до самого неба, бачив наше взуття й зелені сліди від босих ніг, а навколо тих слідів кружляли метелики; бачив свою сестру, доктора й Аншюца — вони збирали гриби в лісі, де всі дерева були повалені.

А далеко-далеко за спаленим гаєм я побачив і дивного велетенського гриба. Цей гриб кілька разів зблиснув — і зелене листя зайнялось. У диму й тумані зник автомобіль. На нього звалилося небо, яке почорніло до самого обрію.

Стогін, лемент і знову цей бентежний передзвін. Гармата, на якій лопотіла від вітру жалобна пов’язка, схилила ствол над могилою, яку вже було закидано землею й квітами — їх моя сестра брала з кошика й розкидала в усі боки.

Співали діти, голос свого сина я розпізнав серед багатьох сотень інших голосів. Його обличчя почервоніло, ріденьке русяве волосся блищало й від переляку настовбурчилось. Усвідомлюючи свій обов’язок, він доклав усіх сил і таки зборов себе, щоб дочитати до страшного кінця ту дивовижну казку про погаслі свічки й глибоке озеро, де потонув його улюблений принц. Зло налякало його, а за добро він уболівав даремно. Автомобіль зник за небокраєм, чи звалився в провалля, чи просто з’їхав з гори, і там для нього вже не було перешкод. Якась рука кивнула мені, покликала до себе, доторкнулася до мене, я, перелякавшись, прокинувся, та зразу й заснув знову.

Якби я був сам, мені перехопило б подих, я задихнувся б. У сні, хоч як я розпачливо захищався, чиїсь руки обхопили мою шию й хотіли задушити в мені останню волю й останню віру. Усе в мені запротестувало — біля мене стояли моя сестра, Аншюц і доктор. Я упав невідь-куди, перевернувся на твердій підлозі, застогнав і побачив перед собою обличчя, яке колись бачив у фільмах і на театральних сценах. Марія Стюарт і леді Мілфорд, свята Іоанна й нечестиві грішниці, різні погрози й пророкування, але один і той самий голос.

Не було більше ні диму, ні грибоподібної хмари, були тільки рівненько підстрижений газон і лиглий сніг. Розкидані на траві зів’ялі віти повипускали бруньки. Метелики не перетворювалися більше на гусінь і не повзали по купах попелу, а високо злітали на своїх барвистих крильцях до листочків і квіточок. Скрізь на буреломі, навіть на сухих і чорних, мов смола, стовбурах, буяла свіжа зелень.

Я дихав спокійно, а відчувши на собі теплу руку, прокинувся, не знаючи, де перебуваю. Тоді побачив клаптик неба, забите дошками вікно, — вгорі одна дошка відстала на ширину долоні, — стіну, ліжко та усміхнене обличчя жінки, яка схилилася наді мною.

— Так, — сказав я. Так — цьому снові, життю, коханню, цій жінці.

9

Не розпач і не холод зблизили нас. Ми знайшли одне одного ще в напівсні, без будь-якої причини. Ми ледве помітили, як зникла темрява й засірів світанок. За кожним нашим подихом щораз більше наближався до нас наступний день, наше сподівання, і нам не було потрібно жодних пояснень, жодних запевнень.

Ліжко було вузьке й вогке. Нам стало гаряче, ми повідкидали подушки. І не помічали, що коліньми чи ліктями наштовхуємося на стіну. Доторкнувшись одне до одного, ми вже не знали впину, забули про страх і сором. Для нас не існувало ні минулого, ні страшної сучасності, ми навіть не думали про смерть.

Після палких обіймів ми поринали у напівсон і, прокидаючись, кожного разу бачили, що ми знову в обіймах одне одного. Короткі щасливі сновидіння чергувалися зі щастям наяву. Невгамовний взаємний потяг, здавалося, не має меж.

— Так, так, — шептав я Ксенії, й вона повторювала те саме банальне, беззмістовне, категоричне:

— Так!

10

Згодом до нас докотились ознаки якогось життя поза цими чотирма стінами. То були дзвінки, які ввесь час лунали в моїх снах; тепер їх стало чути виразніше. Ксенія теж чула те, що мені спочатку здавалося галюцинацією.

— Це правда, чистісінька правда, — сказала вона.

Коли ми схопилися на ноги й виглянули в щілину між дошками, то побачили перед будинком коня й санки з кількома людьми, які, здавалося, нас не помічали. Ми гукали, кричали, розмахували хустками, сорочками, всім, що було в нас під рукою. Луна з дзенькотом повертала нам назад наші вигуки; кінь у збруї з дзвіночками бив копитами сніг, потім рвонув санки і, як нам здавалося, підняв на ноги всіх у будинку.

Ми поспіхом одяглися, забувши про взуття, збігли сходами вниз і відчинили двері. Сивий жеребець схарапудився й, ледве не перекинувши санки, шарпонувся бігти. Як не дивно, але люди, до яких кілька секунд тому можна було доторкнутись руками, тепер повернулися до нас спинами, — чоловіки, жінки й діти, — і не намагалися зупинити коня. Навіть коли ми закричали на все горло, вони не поворухнулися. Нам ніхто не відповів. Крізь будівельне сміття, через штахетник кінь із санками нісся клусом навпростець до завіяної снігом вулиці, а там пішов повільніше.

Коли я хотів був побігти вслід за санками, Ксенія мене не пустила.

— Босоніж не можна.

Вона пішла по моє взуття, а я все дивився вслід за санками, нетерпляче чекаючи, що хтось обернеться, подасть хоча б знак, якщо не може чи не хоче говорити.

— Стій! — кричав я, сподіваючись, що хтось нарешті візьметься за віжки й поверне коня, який загруз у снігу і вже вибився з сил.

Ксенія принесла не лише наше взуття, а й два пальта, які висіли поблизу дверей. Отож ми вийшли разом, узувшись у черевики з пофарбованими зеленими підошвами. Кінь знову зателенькав дзвіночками й побіг швидше, та пасажири на це ніяк не зреагували. Хоча ми й старалися скоротити собі шлях і обійти занесені снігом місця, нам не пощастило наблизитися до них. Ми, важко ступаючи, йшли далі, підтримували й підбадьорювали одне одного, однак відстань до саней не зменшувалася, а скоріш збільшувалася. На повороті дороги, за пагорбком, санки зникли з наших очей у сніговій заметілі.

Лише тепер ми помітили, втупившись у загублений слід, що досі кінь анітрохи не збочував з тієї дороги, якою зникли Аншюц і моя сестра. А ось тут уже санки з’їхали з дороги й подалися геть від долини, у кількох місцях можна було побачити блискучий, гладенький, як дзеркало, лід.

Ми добре усвідомлювали, що далеко не зможемо йти услід за санками. Ми ще бачили готель, над яким завис ріденький стовп диму. Але біля дверей не видно було жодної душі, і це нас дуже схвилювало, бо не вірилося, щоб ніхто не чув ні дзвіночків, ні наших вигуків.

Після важкого півгодинного сходження на гору ми розчаровано спинилися на повороті дороги, де зникли санки. Сліди полозків чітко вели дугою в гори. До нас іще й досі долинав тихенький передзвін.

Потім ми знайшли чоловіка, який задубів у снігу, невдовзі після цього — дівчинку й хлопчика, їм ледве чи виповнилося по три роки; всі були мертві. Ми жахнулися, намагаючись витягти їх із снігу, — такими спотвореними були їхні обличчя й тіла.

В далині, на крутому схилі гори, ми ще раз побачили коня й санки, люди в яких теж були неживими. Ми ще довго потім чули передзвін, похоронний передзвін.

11

Біля дверей готелю «Артус» ми побачили залізничника, який сказав:

— Добре, що ви повернулися! — А тоді раптом накинувся на мене з кулаками, погрожував і Ксенії й просто ошалів, коли я заступився за неї. Доктор і Максим розборонили нас, але залізничник, якого я нехотя ударив по обличчі, заревів:

— Боязлива, брехлива й підступна банда! І це називається — товариші… Тьху, прокляття!..

Цей молодик бачив, як ми бігли за саньми, й підняв на ноги інших.

— Ми думали, ви втікаєте, ви ж нікого не попередили, — сказав доктор, а Максим вилаяв, що ми без їхнього відома забрали зі схованки взуття, мовляв, давно вже потай готувалися до втечі.

— Ні, — сказала Ксенія, потім розридалась і вчепилася за мене. — Невже ви досі нічого не второпали?

Я завів її до своєї кімнати, доктор пішов за нами й дав їй ковтнути трохи зеленої рідини, що ще лишалася на дні пляшки. Він вибачився за допитування, однак наполягав, щоб ми більше нічого не робили на власний розсуд. Виходити з будинку — це безвідповідальний ризик, небезпека для всіх, першою заповіддю, як і раніше, має бути дисципліна й самодисципліна.

Мою розповідь про наші пригоди доктор вислухав мовчки й, здається, байдуже.

— Я цього боявся, — сказав він згодом і попросив мене описати ще раз в усіх подробицях вигляд небіжчиків. Ксенія ворухнулася в ліжку й крикнула:

— Як ви можете про це говорити! Та які ж ми після цього нормальні?

Нічого не вдієш, ми мусили дивитися фактам в очі, хоча вони були жорстокі.

Можливо, в минулі дні інші бачили навіть щось гірше й доповіли про це доктору. Дещо з того, що хлопчик розповів після смерті кішки, давало підстави для таких висновків. Випробування, які на нас чекали, можна було тільки уявити.

— Мене хвилює лише одне: як знайти й покарати винних, — шепнула мені Ксенія після того, як пішов доктор. Я підсів до неї. Вона нічого не хотіла чути про дисципліну й стриманість. Навіть тиша видавалася їй тепер нестерпною. — Ми надто довго чекали й сподівалися, ми бачили, як це наближається, і все одно вважали його неможливим, — сказала вона зі злістю, відвернулась од мене й підвелася. Стоячи біля вікна й дивлячись у щілинку на дорогу, де лишилися ті мертві люди, вона з люттю крикнула: — Затягла б тих злочинців сюди, живцем кинула до мертвих, пошматувала б… — Але потім раптом промовила: — Надто пізно, надто пізно…

12

Я помітив, що доктор увечері прихопив був Максимову книжку з собою. Як не дивно, тепер вона лежала на стільці в моїй кімнаті. Ксенія вхопила її й прочитала з неї кілька рядків:

В безвість плине все на диво, В небо ген туман зрина, Віддзеркалює сонливо Чорну темінь глибина…

Згодом, коли вона вийшла, я взяв книжку й почав шукати оті записи, зроблені від руки. Безперечно, то була рука Максима. Дрібненьким нерозбірливим почерком там було дописано таке:

«Ядерна зброя, в основі якої лежить розщеплення атома, руйнує й знищує все живе ударною хвилею, високою температурою в кілька тисяч градусів, а також радіоактивними опадами. Навіть тактичні види атомної зброї силою в п’ятдесят чи тисячу тонн звичайної вибухівки, тротилу, призводять до катастрофічних жертв і небаченого руйнування. На відстані, на якій танки, наприклад, можуть лишитися неушкодженими, вибух руйнує будівлі й інші матеріальні цінності, до того ж великі території перетворюються на море вогню. Залежно від напрямку вітру радіоактивні опади можуть убивати людей і заражати місцевість поза межами району бойових дій, якщо вибух бомб відбувається на поверхні землі або безпосередньо над нею.

Нейтронна бомба для людей ще небезпечніша. Двадцять відсотків її енергії перетворюється на ударну хвилю й високу температуру, зате вісімдесят — на випромінювання. Нейтронні промені не руйнують нічого: будинки й воєнна техніка лишаються неушкодженими. Людина ж майже не має можливості захиститися, бо навіть незначне опромінення завдає організмові непоправної шкоди. При збільшенні дози радіації різко зростає небезпека ракових захворювань і спадково-генетичних змін. Офіційно визначений максимум радіації є однак лише незначною краплею радіоактивного опромінення під час вибуху термоядерної бомби. Опромінення, яке діє на багато сотень кілометрів.

За даними д-ра Тодорова, при опроміненні понад 2000 радів[1] відбувається розлад центральної нервової системи. Симптоми цього проявляються зразу або за кілька хвилин після опромінення: апатія, спазми, колапс. Дози радіації понад 8000 р викликають смерть через кілька секунд або хвилин, 5000 р — протягом двох днів. При шлунково-кишковому синдромі крайня доза становить приблизно 500 р. Після інкубаційного періоду, який триває від двох до п’яти днів, утрачається апетит, починається блювота, різко підвищується температура й настає смерть. Дози радіації в 1000 р викликають смерть протягом двох тижнів. Крайня доза при кров’яному синдромі — приблизно 100 р. Пошкоджуються кровотворні органи, передусім — кістковий мозок, — при більш високих дозах радіації починається внутрішня кровотеча, це видно з синьо-червоних плям під шкірою; крім того, кровоточать ясна. За два-три тижні людину починає кидати то в холод, то в жар, спостерігаються головні болі й утома, а при незначній праці — абсолютне виснаження. Смерть настає в період від трьох тижнів до двох місяців після опромінення.

Половина досі здорових дорослих людей умирає, одержавши дозу в 300 р. Якщо доза радіації становить 150 р, то й тоді 15 відсотків дорослих помирає. В людей, які одержали 650 р і більше, настає латентний, швидко прогресуючий процес умирання. Їхні життєво важливі функції протягом перших двох годин після опромінення більш або менш послаблені, багато з них, зрештою, поправляються й на кілька днів ніби одужують. Люди, які одержали такі дози радіації (солдати в броньованих транспортних засобах), безперечно, можуть іще певний час бути боєздатними, хоча дні їхні вже лічені. Проте діти зазнають шкоди при набагато меншій дозі радіації, страшно мучаться й помирають. При опроміненні в ЗО р виникає небезпека ушкодження або вбивства дитини в материнській утробі.

Іонізуюча радіація змінює структуру й властивості хімічних сполук у соматичних клітинах. «Субатомарні снаряди» віддають свою енергію атомним ядрам водню, прихованого у соматичних клітинах, і руйнують субстанцію клітини. Клітинна рідина змінює свою консистенцію, а проникність клітинної мембрани збільшується. При цьому пошкоджуються також клітини центральної нервової системи, що гальмує нормальне відновлення клітин».

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

Я не знав, що про все це думати. Могло бути — це ще не означає, що справді було. Я ще жив і сподівався, але, можливо, був уже приречений, і для мене теж визначено місце на санках, які безцільно кружляли засніженим полем. Сивий жеребець боявся прірв у горах, боявся й своїх мертвих пасажирів. Пильно розглянувши сліди в снігу, я пересвідчився, що кінь із санками кілька разів оббіг довкола готелю й лиш тоді зупинився біля дверей. Щоб не дивитися на них, я заплющив очі.

Колись тут скрізь вирувало життя, ніхто нічого не боявся, про небезпеку люди задумалися надто пізно. Навіть слова Ксенії «надто пізно» спізнилися на кілька годин, днів чи тижнів. Треба було сказати й зробити ще так багато, але ніхто нічого не робив. Життя вимагало свого, у першу чергу ми мусили подбати про найнеобхідніше ще тут, у цих чотирьох стінах. Ксенія викликала в мене палку любов, хоча я кохав іншу. Близькість цієї жінки мене бентежила, але незвіданої далини та прірв я сахався, як той кінь за вікном. Бути запряженим конем, авжеж, з цим я вже б змирився, але не для того, щоб возити трупи… Зараз я був наче паралізований, ба навіть не міг крикнути, щоб нагнати звідси сивого жеребця з його жахливими подорожніми.

Зціпивши зуби, я зносив поразки й, нічого не слухаючи, з розгону наштовхувався на те, що здавалось незмінним. Переконати мене в тому, що не варто знову розганятися й починати все заново, було неможливо. Сповнений надій, з болем у душі чи обуренням, я занотовував усе, що бачив у світі, порядок чи безлад, занотовував таким, яким заставав. У В’єтнамі, на Кубі, в Кельні і на горах Караванкен, на березі Чорного моря, на Нілі і Брахмапутрі, в сонячній бухті Сан-Франциско й у сірому кам’яному Нью-Йорку я зустрічався з чоловіками й жінками, тихими або відчайдушними хлопцями й старими людьми, які переважно хотіли одного й того самого: жити без убивств, без бомб, голоду й гноблення. Кожен з них був мені близьким, якщо він більше, ніж усьому іншому, довіряв добрій силі розуму: нашій силі.

Ні санки, ні кінь, ані закляклі, обернені до мене спиною постаті не підказували, звідкіля вони взялись. Можливо, то були люди, яких я знав, які втекли з містечка по той бік гір, де влітку й узимку я почував себе майже вдома. Деякі тамтешні люди ще зберігали речі й спогади з часів Гете, Шіллера та їхніх жінок, коханих і друзів. Один дядько розповів мені про свого прапрадіда, який, везучи в кареті пана міністра Гете до рудника, ледь не відправив його з обриву на той світ.

А можливо, що ті пасажири на санках приїхали з-за кордону, втекли, як Аншюц. Ева переповідала мені розповідь Аншюца про вантажну машину з ракетами, яка зіткнулася з автоцистерною, загорілась і наїхала на будинок. Ева запевняла, хоч я спочатку не вірив, нібито Аншюц чув по радіо передачу, в якій закликали всіх мешканців цієї місцевості евакуюватися. А тоді, він уже сидів у поїзді по цей бік кордону, стався вибух і надзвичайно яскравий спалах.

Я писав у своїх книжках про живих і мертвих, писав про близьке й далеке, особливо любив змальовувати своє рідне місто, зруйноване в останні тижні війни і ще й досі не повністю відбудоване, хоча по війні минуло кілька мирних десятиліть. Щоб створити нову форму суспільного життя, яка нікому б не загрожувала, потрібні були час, жертви й невдачі, й таку форму навіть ми спочатку, охоплені ентузіазмом творення, вважали утопією. Пишучи, тобто по-своєму беручи участь у цьому будівництві, я мучився сумнівами, але, сліпо захопившись, разом з усіма причетними, всупереч усьому, сподівався, що ми можемо впливати не лише на сучасність, але й на майбутнє. До певного часу й тут люди лишали свій слід. Чи в піску, чи на гарячому асфальті, але слід лишався після кожного.

Сивий жеребець, який досі стояв нерухомо, стріпонувся й шарпнув санки. Зателенькали дзвіночки, й кінь понісся в напрямку гір, наче хотів чимшвидше зникнути за тими горами. Я з полегшенням зітхнув. Поки ніхто з нашого будинку не лежав на цих санках, остаточно нічого не можна було сказати, не вступила ще у свої права смерть, після якої не було б уже нічого.

2

Старий Максим наполіг, щоб я й Ксенія повернули взуття. Цього разу він заховав його так спритно до вази під зів’ялою квіткою, що ніхто не помітив. Можливо, більшість людей нічого й не бачила, крім тих санок за вікнами.

Роздаючи на сніданок дрібненькі шматочки хліба й водянисту каву, офіціант Рудольф люб’язно цікавився нашим здоров’ям. У своєму бездоганному чорному костюмі, білій сорочці зі сріблястою краваткою, свіжопоголений, напахчений одеколоном, він був серед нас найпомітнішою постаттю. Рудольф видався мені трохи нереальним, бо сновидою ходив від одного до іншого. Але, нахилившись над моїм плечем, доливаючи мені кави й розливши кілька крапель на скатерку, він шепнув:

— Даруйте, будь ласка, це від хвилювання.

Від нього пахнуло спиртним, рука тремтіла. Коли, ми встали з-за столу, Рудольф, як завжди, прибрав посуд і хотів був зникнути.

— Непоганий актор, — сказала Ксенія, поблажливо посміхаючись.

Я пішов слідом за Рудольфом на кухню і запитав, чи не знайдеться й для мене келишка коньяку.

— Звичайно, — відповів він, причинив двері, таємничо обернувся до мене спиною й дістав із серванта два по вінця налиті келишки. — Інакше такого не можна було б витримати. Останню війну я теж добре пам’ятаю.

Дружина й діти офіціанта жили в місті, звідки доктор Тодоров прибув сюди після вибуху.

— Доктор — фахівець на всі руки, був навіть у Японії, бачив Хіросіму й Нагасакі, — мовив Рудольф. — Проте нічого не знає про мою сім’ю, я його вже сто разів про неї розпитував.

Не встиг я випорожнити свій келишок, як Рудольф налив мені ще один. Він схвильовано заговорив про політику, котра, на його думку, вислизнула з рук навіть найрозумніших людей.

— Ви, певно, думаєте, що я п’яний і не сприймаєте мене всерйоз, — сказав він і похитав головою. — Ні, я це давно передбачав і дивувався з того, як більшість проводила тут своє життя, розгульне життя, навіть не думаючи ні про що; іноді я стояв позад клієнтів за столом, дослухався до їхніх розмов, і мені хотілося їх узяти за барки: чому ви не збагнете, що уже за п’ять хвилин дванадцята?

В готелі «Артус» Рудольф працював давно, готель став його справжньою домівкою. Зі своєю сім’єю він бачився дуже рідко, лише під час відпустки або коли випадало кілька вільних днів підряд. Рудольф махнув рукою, мовляв, змирився з усім. Його дружина пішла своїм шляхом у житті, вона, мовляв, не цікавиться політикою й книжками, котрі він приносив додому й читав у вільні години.

— У Жуля Верна, а тим більше — в Джека Лондона й Сінклера Льюїса чорним по білому написано, що нас чекає, — розхвилювався він, почервонівши й увесь час хапаючись за келишок.

Він анітрохи не сумнівався в тому, що це американці підірвали в центрі Європи атомну бомбу.

— Через недогляд або щоб нас залякати. В кожному разі це — божевілля, — обурювався він. — Безглузді злочинці, це все вони! Щодня про це можна було почути, про це вони сурмили на цілий світ. Вони самі казали, що першими нанесуть удар! А ми сиділи склавши руки й балакали про мир. Мир має бути озброєним, — Рудольф прихилився до серванта й сердито махнув рукою. — Принаймні тепер мусить щось статися, нам же не набридло життя. Чи, можливо, комусь воно вже набридло?

Він не був п’яний, однак на всі мої пояснення відповідав лише словами: «Ну й що? Що з того?» Його обурювало, що на кожного дрібного злочинця чекає заслужена кара, а ось організаторів масових убивств вона минає.

— А якщо завтра знову скинуть бомбу, й післязавтра, й післяпіслязавтра? Тоді найбільше, що можемо зробити, — це самим себе висадити в повітря, іншого не лишиться. І тоді сконають усі, усі люди накладуть головою за те, що ми так довго закликали тих злочинців до миролюбства. Повісити їх усіх, перестріляти, закинути на Місяць!

Рудольф вибачився, що забув долити мій келишок. У своєму елегантному костюмі він став переді мною в позу й сказав:

— Ця мертва тиша доконає мене.

Дзенькнувши своїм келишком об мій, він кивнув мені й упівголоса завів якусь пісню. Лише за хвильку я впізнав мелодію пісні «Небо Іспанії» й здивувався тому спокоєві й врочистості, які раптом охопили цього чоловіка.

— Знаєте що, — сказав він несподівано і знову заговорив про бомби й організаторів масових убивств. — Зараз вже ніхто не вірить у бога. Найменше вірять у нього ті, кому належить боятися його кари. Якщо ми всі мусимо за це поплатитися, то лише тому, що вже ніхто не вірить у бога. Інакше ті, що повинні були б чогось боятися, боялися б.

Спершись на шафу, він пив і говорив про бога. Очі його дивилися на мене, слова ледве можна було зрозуміти, пошепки він називав винних поіменно й відносив на їхній рахунок усі смертельні злочини. Коли почав повторюватися й виголошувати прокльони, я відвернувся й вийшов з кухні.

— Мосьє, — гукнув він мені услід. — Ще по одній? Чи на цьому баста?

3

Баста. На столі не було більш нічого. Все виметено до останку. Годі пиячити, в усьому має бути ясність, не треба самим себе заводити в оману й дозволяти дурити себе іншим. Не думати ні про помсту, ні про справедливість милосердного бога, не думати навіть про скруту, в якій опинилися. Думати про те, щоб вижити!

В будинку вже не було тиші. За прибраним столом сиділи Ксенія, Максим, доктор і лісник Андреас. Залізничник Карл-Гайнц підмітав вестибюль. Діти гасали вгору й униз сходами, серед дітей був і той русоголовий, котрий вночі оплакував кішку. Кілька чоловіків і жінок стояли біля каміна. Побачивши, що я виходжу з кухні, вони покликали мене до себе.

— Ви ж це теж чули? — Дехто почав угадувати, що за гуркіт чути з долини.

— Це, певно, танки або важкі гармати, які займають на кордоні бойові позиції, — казали інші.

— Звичайно, то наші, — запевнив залізничник. Він, посміхаючись, підійшов до мене й весело, по-дружньому, простяг руку, наче між нами нічого не було. — Я добре розуміюся у таких справах, я — резервіст. Незабаром ми дізнаємося ще дещо.

Я підійшов до виходу й, незважаючи на те, що старий Максим невдоволено зиркнув на мене, відчинив двері. Блискуче сонце, що стояло над засніженими горами, осліпило мене, я на кілька секунд заплющив очі, мені теж видалося, ніби десь далеко чутно гуркіт моторів — гуркіт, котрий, як не дивно, чомусь нагадував мені пісню офіціанта. Рудольф твердим кроком вийшов слідом за мною надвір.

— Я — не п’яний, — запевнив він мене знову, — я вже знаю, що сталося.

Трохи звикнувши до різкого світла, я втупивсь у сліди на снігу, у відбитки моїх і Ксенії черевиків, у Евині й Аншюцові сліди, які вже майже згладилися, у зловісні кола, виписані санками аж ген до порослого лісом косогору.

Офіціант нахилився до мене й шепнув на вухо:

— Якби ми пішли, то вже могли бути там. — Він ухопив мене за руку й показав на захід, до кордону. Його розстебнутий піджак лопотів на морозному вітрі, а йому було байдуже, проте у мене на очах з’явилися сльози. Я хвильку захоплено дивився на нього, та він дихнув на мене перегаром, і це розвіяло чари. Рудольф учепився за мене, бо не міг утриматися на ногах, і я насилу довів його до будинку.

— Мій любий друже, — белькотав він, — я в курсі справи. В кожному разі на мене можете розраховувати.

Я посміхнувся, й ми з директором занесли його до кімнати. Директор мав Рудольфа за непоганого хлопця.

— Лише розлучення з дружиною вивело його з рівноваги. — На столі біля Рудольфового ліжка лежали книжки англійською і французькою мовами — твори Белламі, Верна, Лондона, Льюїса, Шекспіра, Війона й Уолта Уїтмена, яких він, мабуть, читав в оригіналі. Все це були старі видання, бібліографічні цінності, за які він, очевидно, сплатив купу грошей.

— Це — його хобі, — пояснив директор, який помітив моє здивування. — Іноді я думаю, хоч нарікати на нього не маю причин, що він обрав не ту професію.

Я гортав книжки й після того, як вийшов директор. На полиці, в розчиненій одежній шафі, навіть на підлозі лежали стоси книжок, серед них були й найновіші видання, деяких з них я взагалі ще не бачив. Я помітив, що Рудольф спостерігав, як я копирсаюся в його речах.

— Ну, брате, — сказав я. — Тепер знатиму, де в разі потреби можна дістати літературу.

Він схрестив за головою руки й, посміхаючись, відповів:

— На безриб’ї й рак риба.

Більше він нічого не сказав, заплющив очі й заснув чи принаймні вдав сплячого. Він ще перед тим трохи послабив краватку й розстебнув піджак, а його черевики з грюкотом упали додолу: він був єдиним у цьому будинку, хто ходив узутий. Ніхто його ні в чому не запідозрював, навіть я, риючись у його книжках, не міг здогадатися, що для нього більше важить — реальність чи світ фантазії. Куточки його рота засіпалися, коли я рушив; здавалось, він і досі насміхається з мене чи шукає в собі відповіді, якої не міг знайти в купах тих книжок.

4

Коли я спускався вниз, діти співали й стрибали довкола столу, за яким з дуже серйозним виразом обличчя сиділа Ксенія.

Я відразу звернув увагу на хлопчика, веснянкуватого карапуза років трьох— чотирьох. Досі діти майже не виходили зі своїх кімнат, дехто з дорослих — теж. Я бачив їх лише мимохідь і не мав нагоди добре придивитись. Одного разу мені здалось, ніби повз мою кімнату пройшла вагітна жінка, але я, очевидно, помилився, бо про неї ніколи не було мови. Тепер мені впав в очі цей малюк. І своєю поведінкою, й дзвінким голосом він до болю нагадував мені мого сина, який так само невимушено вмів співати пісню:

Віддай, лисе, вражий сину, гуску, що ти вкрав, бо мисливець в цю хвилину вже й рушницю взяв!

Мене вразили чіткі слова пісеньки, наче я почув її вперше. Нема провини без каяття. Не набагато більше довідавсь офіціант зі своїх книжок, ніж я це зробив щойно. В крайньому разі повинна допомогти зброя, якщо ніхто не зважав на неодноразові застереження, апеляції до здорового глузду. Можливо, гуркіт танкових гусениць, який нібито чули цього ранку деякі мешканці готелю, був додатковою мелодією, придуманою дорослими до цієї старовинної дитячої пісеньки.

Я підсів до Ксенії й не міг одвести очей від хлопчика, так схожого на мого сина. Він теж знав ці рядки і, співаючи їх, захоплено вигукував: «піф-паф!» Діставши з каміна головешку, він тримав її в руках, наче рушницю, й цілився нею в картину, на якій було зображено засипану снігом місцевість і людей у карнавальних масках.

— Бешкетники, — сказала Ксенія, крутячи головою. — Такі бездумні ігри! Батьки могли б навчити своїх дітей чогось кращого, діти ж не знають, що таке війна, не зазнали грубого насильства. Який же їх сьогодні ґедзь укусив?

— З ними все в порядку, — відповів я, підсунувся ближче до Ксенії й почав захищати дитячі пустощі, у яких, на мою думку, не було нічого поганого. — Вони не знають того, що знаємо ми, але минулі роки й останні дні не пройшли для них безслідно. Мусять же вони якось боронитися, беззахисному важко жити, а ще важче — вижити.

Ксенія вхопилася за мою руку й прошепотіла:

— В мене ніколи не було дітей, а тепер уже запізно. — Вона анітрохи не жалкувала, що обрала собі шлях у житті, який вимагав від неї повної віддачі, для чогось іншого там уже місця не лишалося. — Я досягла всього, чого хотіла.

Але тільки-но якась дитина підходила до неї, скам’яніле обличчя Ксенії враз оживало. Вона навіть погладила по голівці того русявого трирічного карапуза, який знову й знову цілився головешкою в репродукцію з карнавалом і вигукував: «піф-паф!»

— Чому ти ввесь час стріляєш? — запитала вона.

Хлопчик здивовано глянув на неї:

— Це — злі люди!

На репродукції, вставленій у позолочену раму, виразно було видно барвисті маски, й картонні голови, й черепи тварин, і страшні морди, діти в жалюгідному лахмітті з яскраво розмальованими обличчями вели хоровод, а за деревами чатували лицарі в сріблястих обладунках, з мечами й списами, якими погрозливо розмахували.

— Бачиш, — сказала Ксенія й ще міцніше вчепилася в мене. — Масок вони бояться більше, ніж справжніх злочинців. А я думала, на сцені не варто робити наголос на тому, що вже було сказано сотні разів і ще до мене заслужило оплески.

Ми піднялися нагору, до моєї кімнати, підставили єдиний стілець до вікна. Зіп’явшись на нього, ми схвильовано виглядали крізь щілини між дошками, бо внизу знову хтось крикнув:

— Та зараз же добре чути! Невже ви нічого не чуєте?

День видався погожий, і до вкритого снігом пасма гір усе було видно як на долоні. Довкола — анішелесть, яскраво світило сонце. Поблизу будинку сніг почав танути, в слідах, які лишили по собі Ева, Аншюц і сани, а також ми з Ксенією, проступала каламутна вода. З розвалених стін і забитих дошками вікон почало капати. Це був єдиний шум, який долинав знадвору, єдина новина.

Ми нікого не хотіли засмучувати. Не сказали про це жодного слова навіть одне одному. Я відчув, Ксенія вже терплячіше ставиться до дитячого галасу. А діти гасали сходами й вестибюлем. Горлали вони так голосно, що здавалося, наче всі з’юрмилися біля наших дверей:

Взяв велику він рушницю, Набив дуло шротом — Кров червона, не водиця, Бризне тобі ротом.

5

Минала година за годиною, опівдні вже кожен знав: період оледеніння закінчився, хуртовина — теж. На стінах з’явились мокрі плями, зі стелі сипалася штукатурка. Тала вода стікала й крапала з мурів не лише надворі, в приміщенні під вікнами та в кутках також понабігали калюжі. Якщо відлига триватиме, «Артус» перетвориться в сталактитову печеру, а долина — в болото. Пішки вибратися звідси буде ще важче. На те, що повернуться Ева й Аншюц або надійде інша допомога, ми вже не сподівалися: сюди тепер могли дістатись хіба що гусеничний трактор або танк.

Отже, танки й солдати були нашою останньою надією. Тому й ходили вранці такі чутки, бо всіх цих таких різних людей непокоїла одна думка.

— Захистити життя, будь-що захистити життя, — сказала Ксенія, розповідаючи про гримування, яким вона в театрі займалася щовечора. — Добро й зло — їх не завжди можна чітко розрізнити, як на отій картині, де зображено карнавал. Ні в якому разі цього не зробиш за зовнішніми ознаками. Важко нам іноді доводилося, коли ми ставили п’єси на воєнну тематику, навіть зображаючи прихильників миру.

Ми сиділи в моїй кімнаті й розмовляли про минуле, наодинці зі своїми спогадами, пережитим чи непережитим життям. Ніхто з нас не в силі був, та й не мав бажання, зважитися на щось вирішальне. Навіть Максим, якби ще був міністром, нічого не зміг би змінити в нашому становищі, принаймні відвернути найгірше. Кожен зробив усе що міг і цим виправдовував себе й інших, не більше й не менше.

— Цього було не досить, ми надто певні були того, що робимо добру справу, — сказала Ксенія, прочитавши кілька давніх віршів. Вона сотні разів читала ці зворушливі рядки перед тисячами людей. Це передавалося по радіо, з телеекранів, перекладалось іншими мовами, друкувалось у листівках, в Америці на ці вірші навіть написали пісню. — А зараз, — вигукнула Ксенія схвильовано й сердито, — невже зараз останнє слово за танками, гарматами й бомбами?

— Ми ж іще не приречені на мовчання, — сказав я.

Але Ксенія різко покрутила головою:

— До чого вся ця розмова, якщо нас ніхто не слухає? Можливо, нас ніколи не сприймали серйозно з нашим мистецтвом красномовства та й взагалі з мистецтвом, яке прикидається, наче воно зійшло згори, як ото з церковної кафедри сходить проповідник. Там завжди були такі гарні слова: «Не убий». Тільки кровопролиття ніколи не припинялося. Факти й люди, які творять ці факти, свідчать зовсім про інше.

Зухвало, з відтінком цинізму, який їй зовсім не личив, Ксенія заявила:

— Я мала б народити дітей і врятувати їх від небезпеки, хоч з півдюжини дітей, щоб у разі необхідності можна було відродити свою народність. Але де?.. Тепер я вже не могла б відповісти на це запитання, хоча до останнього часу почувала себе дуже впевнено. Може, в цьому полягала моя помилка? — Ксенія замовкла, поринувши в роздуми, а за кілька хвилин зізналася: — Я завжди зневажала нерішучих або надто обережних. — Залізничник, який частував її вибухами розпачу й страшними пророцтвами, викликав у неї огиду. — То що, я маю тепер сміятися сама з себе? Та скажи щось!

Я не квапився відповідати, й вона справді зареготала, однак докинула, що поважає мою стриманість.

— Силувати я вас не можу, вам усе треба добре обміркувати, це я знаю.

Ксенія прихилилася до вікна й вдала, ніби цікавиться лише плямою на стіні та мокрою шпалерою під нею; клаптик шпалери відстав, і Ксенія його відірвала зовсім. Я однак помітив, з якою увагою вона дослухається до того, що робиться надворі, на хвильку навіть звелася навшпиньки, щоб іще раз виглянути надвір.

Потім Ксенія впала на ліжко й, тихенько хихикаючи, сказала:

— Я звелася нінащо, в голові самі дурощі… — Вона вперше згадала про п’єсу, яка привела її сюди: — За сімома горами, в семи гномів була собі Снігуронька… — Більше, так вона гадала, не було потреби про це розповідати. — Мені належало б сказати «ні», в останній час я займалася дрібницями зі страху опинитись перед зачиненими дверима… — Ксенія буркнула собі під ніс якусь дату, котру я не хотів і не міг зрозуміти. — Знаєш, — сказала вона й трохи підвелася, — власне, все старіє, й людина в тому числі, людина стає меншою, хворобливою й такою жалюгідною, що безвільно скоряється обставинам, байдужа до всього на світі, наче неспроможна зробити навіть найменшого. Тобі таке ніколи не спадало на думку?

— Чому ж, — відповів я, хоча й помітив — Ксенія більше зацікавлена в тому, щоб я заперечував, а не погоджувався.

— Але саме зараз я відчуваю себе не старою. А ти — тим більше. Чи, може, не так? Якби ми були певні, що вже нічого не можемо зробити, то це, вважай, було б усе одно, що нас немає.

6

Мені здавалося, я вже давно знаю Ксенію. Навіть не було потреби всього казати або пояснювати одне одному: ми знали думки одне одного. На багато речей мали приблизно однакові погляди, але безперервно сперечалися, щоб у такий спосіб дійти ще більшої згоди. Наші однакові інтереси й взаємна симпатія давали можливість ставити одне одному безліч запитань. Нашу безцеремонну допитливість майже не можна було вгамувати. Однак суто особистих справ ми зовсім не зачіпали, майбутнє не стало темою наших розмов.

В цю обідню годину, коли після палких обіймів ми знову почули дитячі голоси, Ксенія запитала:

— Ти напишеш мені кілька рядків, коли знову повернешся до своєї сім’ї?

Я кивнув і цієї хвилини вірив у те, що справді виконаю свою обіцянку.

Звичайно, я усвідомлював, скільки неясностей крилося у цій відповіді. Ксенія зіскочила з ліжка й потягла мене назад від дверей, які я вже був відчинив.

— Це не життя, цьому потрібно нарешті покласти край, — сказала вона й, наче шукаючи захисту, притиснулася до мене. — Якби ж то був якийсь вихід…

Не переймаючись тим, що казатимуть чи думатимуть інші, ми приєдналися до гурту біля каміна й до дітей, які тим часом навигадували собі нових ігор. На калюжах біля вікон і дверей у далеке плавання вирушали паперові кораблики. З усіх стін і стель у кімнатах капало. Скрізь було розставлено миски та відра — не ляскання танкових гусениць, а безперервне крапання — ось який шум було чути в готелі.

Ті, хто досі сприймав тишу як щось найбільш загрозливе, тепер хвилювалися й нервували через оте жахливе капання й тікали або в свої кімнати, або до підвалу. Залізничник скаржився на загальну нерішучість і запевняв: саме тепер ми по-справжньому сіли на мілину.

— На лижах ми б учора ще якось вибралися звідси, — сказав він. — Я не раз пропонував це зробити, навіть наполягав на цьому. Зараз неможливо подати навіть якийсь сигнал вогнем, незабаром вже зовсім не буде чим палити.

Він з Андреасом приніс із підвалу лижі, потрощив їх і частинами вкинув у вогонь, хоча директор і протестував. Приємне тепло підняло людям настрій, вони почали висловлювати неймовірні припущення. Максима, який і досі застерігав усіх од необачних кроків, майже ніхто не слухав. Докторові Тюдору теж було нелегко вмовити неслухняних дітей не бавитися водою.

— Я мушу вас усіх застерегти, краще далі від гріха! — гукав він батькам. — Цю воду ні в якому разі не можна пити.

Ми потрапили в критичну ситуацію, можливо, навіть найкритичнішу після вибуху. Ніхто, здавалося, вже ні в чому себе не обманював, не сподівався на неможливе. Розмовляючи, люди не звертались одне до одного й викрикували лиш те, що їх бентежило. Інші сиділи, заглибившись у роздуми, наче перебували в летаргічному сні. Вони не сприймали жодного слова, здавалося, не здатні навіть на найелементарніший розумний вчинок, котрий, як ніколи раніше, допоміг би нам згуртуватися; вони не здатні були навіть на розпачливий крок.

— Діти, — шепнула мені Ксенія. Вона заспівала про лиса, який украв гуску, й відганяла всіх від води. Я енергійно підхопив пісню й позбирав дітей біля столу. Всі дитячі пісні, які мені спали на думку, рядок за рядком, я співав разом з ними, дещо, на подив малюків, придумував тут же, аби їх утримати поряд.

Тим часом доктор узяв кілька шматків старої штори й накрив ними миски та відра, ще раз звернувшись до батьків, мовляв, у талій воді — радіоактивні осади. Уперше про це було сказано відверто, але дехто махнув рукою:

— Все одно виздихаємо…

Коли дітей уже годі було втримати коло столу, Ксенія організувала з ними гру на сходах. Перевдягтись у пальта й хутра дорослих, вони знову заспівали про лиса й мисливця, знову голосно пролунало загальне «піф-паф!» Старий Максим посміхнувся до мене.

— Нам треба було раніше це зробити, а не сидіти склавши руки, — сказав він.

— А зараз? — запитав я.

Він приніс кілька пляшок вина, келишки й налив потроху всім жінкам і чоловікам, які були в холі. Зніяковіло стояв він біля каміна й позирав на сходи, де діти так галасували, що його слів не було чути. Але я його розумів, ми з ним розуміли один одного з півслова, як і з Ксенією, котра затуркувала дітей. Якби вже не лишалось ніякого виходу, ми побрали б дітей на плечі й перенесли крізь болото, крізь чорний дощ — якнайдалі від смерті!

7

До мене й Максима проштовхався молодий чоловік, на якого я досі майже не звертав уваги, він підняв келишок і цокнувся з нами. Він ще не мав і двадцяти п’яти, був сухий, блідий і русявий, взагалі, непомітна особа. За столом завжди сидів мовчки, сам приходив і сам відходив. Одного разу з тарілкою й чашкою кави піднявся сходами вгору й увійшов до кімнати поряд з моєю.

— Піклуватися про дітей — це наш обов’язок, — сказав він, надпив трохи з келиха, постояв біля нас, вибачився, що не знає дитячих пісень, які Ксенія співала на сходах, намагаючись догодити дітлахам.

— У цих дітей ще все попереду, — сказав він і почав говорити такі банальні істини, що я вже хотів був одвернутись. Але Максим різко сказав йому:

— Ваша дружина вагітна.

Молодик спантеличено кивнув:

— Ви це теж знаєте?

Старий Максим перезирнувся з лікарем, який, здається, зразу здогадався, в чім річ. Я попросив долити мені вина й дізнався, що дружина цього чоловіка з години на годину чекає пологів. Майже грубо, через моє плече, лікар про щось його розпитав і пішов нагору.

— Це правда? В сусідній з моєю кімнаті? — запитав я.

Максим поспіхом випив, схопив чоловіка за руку й гримнув на нього:

— А ви залишайтеся тут! Могли б нам раніше хоч натякнути.

Мова зайшла про таке, що призначалося не для моїх вух. Уночі доктор перевіряв кімнати, маючи дублікат ключів. Він не покладався на інформацію, яку одержав ще вдень, у кожному разі подбав про все завчасно. Я дізнався, що все вже готове для того, аби вирушити звідси. Лише через дитину, народження якої ми чекали, цього не можна було зробити.

Чоловік стогнав, пригнічено просив його зрозуміти.

— Я цього не хотів, ні, за це ніхто не може нести відповідальності. — Він змовчав про стан своєї дружини, зачинив її в кімнаті, щоб ні в кого не викликати паніки. — Від цього ж не може залежати доля стількох людей!

— Може! — заперечив йому Максим. Він вихилив два келихи вина, однак не сп’янів, став ще тверезішим, стриманішим. Він не зводив очей з дівчаток і хлопчиків, підспівував разом з ними, підказував Ксенії, якщо вона забувала слова якоїсь пісні. — Чоловіче, — сказав він, — невже ви думали, що ми залишимо вас тут з дружиною самих?

— Але ж почалась відлига, — зворушено відповів блондин і глянув на нас ізнизу вгору. Мене він почав запевняти у своїх найщиріших почуттях: — Я не знаходжу слів для подяки. Я не забуду цього до самої смерті. Я зразу відчув до вас довіру, знав, що ви допоможете.

— Ми послали звідси двох людей — насамперед задля вашої дружини. Під час пологів, як каже доктор, ризик не виключається, він передостанньої ночі вирядив у дорогу мою сестру й Аншюца. Якщо вони якось проб’ються, то допомогу вашій дружині буде надано.

Чоловік сидів на стільці, опустивши голову, відповідати він уже не міг.

— Мені теж піднятися нагору до доктора? — запитав я Максима.

— Авжеж, усе гаразд, — відповів він, знову взявся за пляшку з вином і простяг її молодому безпорадному чоловікові, який одпив зі свого келиха лише маленький ковточок. — Друзяко! — крикнув йому Максим. — За дитину, що принесла нам стільки клопоту, вам, очевидно, треба добре випити. На здоров’я!

Чоловік підвівся й урочисто випив.

— Я цього ніколи не забуду, — запевнив він ще раз. — Не знаю, чи зможу коли спокутувати свою провину.

8

На сходах ситуація змінилася: замість лиса й мисливця з’явились вовк і семеро козенят. Ксенія виконувала роль старої кози, чимало зусиль доклала вона, щоб умовити найстаршого хлопчика, який уночі проливав сльози за дохлою кішкою, зіграти роль жорстокого вовка. Хутряне пальто, яке вона накинула на нього, на рукавах було обсипане борошном, хлопчик змінив свій голос так, що його важко було впізнати. Але, полюючи за козенятами, він збився з ролі й висунув голову з-під хутра.

— Це брехня! — крикнув він до Ксенії. — Стільки вовк за раз не може проковтнути.

Я шепнув Ксенії кілька слів — переказав новину. Вона не могла відійти від дітей. Більшість дорослих спостерігали за дитячим спектаклем, але ніхто не допомагав. Здавалося, вони забули про свій жахливий стан, про небезпеки, які чатували на них. Я сам ледве не вліз у відро з водою, накрите порваними шторами. Капання й плюскіт води я почув знову лише тоді, коли мені потекло за шию. Хвилину я стояв і дивився на десятирічного хлопчика в хутряному пальті, обсипаному борошном, який, незважаючи на всі вмовляння, ніяк не міг уявити себе вовком.

Діти були у безпечному місці, на сходах та на стелі над ними не видно було жодної водяної плями. Я кивнув Ксенії, щоб вона якомога довше задурювала дітей.

— Не завжди мистецтво служить такій благородній меті, — сказала вона, коли я піднімався сходами вгору.

Кімната жінки, яка чекала на дитину, була поряд з моєю, я не помилився. Назустріч вийшов лісник Андреас, він шукав в усіх кімнатах чистої миски.

— Такої, щоб там не було зарази, — пояснив він схвильовано. Андреас лише приблизно знав, що до чого, доктор сказав йому принести з останніх запасів на кухні перевареної води, але не гарячішої за тридцять сім градусів.

Я знову побіг повз Ксенію та дітей сходами нагору, збудив офіціанта Рудольфа, який схопився на ноги й спросоння запитав:

— Про що ми саме говорили?

Я взяв у нього з рук книжку, яку він читав перед тим, як заснути, бо вона цікавила його більше, ніж миска, яку я в нього просив, гримнув на нього й штовхнув поперед себе. Він поправив краватку, з його костюма не було видно, що він у ньому спав. На кухні, де з багатьох місць на стелі крапала вода, він остаточно прочуняв. Раніше від Андреаса, який підійшов до нас, Рудольф збагнув, у чому справа, приніс каністру перевареної води, останні заощадження, крім кількох пляшок зельтерської. Умить він розпалив грубку — залишок ще з добрих бабусиних часів, налив води в салатницю, в якій могла вміститися дитина, й нагрів.

— Ходімте!

Відтак він уже сам квапив нас, пильнуючи, щоб не розлилася жодна крапля води. В холі ніхто не ставив непотрібних запитань, Ксенія і далі затуркувала дітей. Семеро врятованих козенят назносили подушок і позапихали їх вовкові під пальто. Він уже не боронився від своєї долі і майже радісно, наче позбувся чогось гнітючого, заспівав свою сумну заключну пісеньку.

Інші діти, стрибаючи довкола Ксенії, старої кози, бігали вгору й униз по сходах, а попереду всіх — русяве трирічне хлоп’я.

— Вовк мертвий! — кричало воно найголосніше, коли інші вже поскидали маски й лаштувалися до нової гри.

— Швидше, швидше! — гукнув доктор, який чекав на нас угорі. — Пологи почалися.

9

Ми занесли жінку до кімнати для хворих і заходилися допомагати докторові. Термометром, якого він дав, ми зміряли температуру води. Вода була теплішою за тридцять сім градусів, однак, Щоб не швидко охолола, нам довелося замотати миску рушниками й ковдрами.

На стелі кімнати теж з’явилися мокрі плями. Ми відсунули ліжко від стіни, але трохи згодом мусили його поставити ще далі — аж біля дверей.

— Треба пильнувати, щоб не сталося лиха, — сказав доктор. Він приготував целофанову плівку, яку ми при потребі мали натягти над ліжком.

Я сів поряд з ліжком просто на підлозі.

Коли чергова хвиля болю відлинула, жінка посміхнулася мені, можливо, згадала, що ми одного разу вже бачилися в коридорі. Андреас подбав про дрова — приніс кілька потрощених лиж і напалив грубку. Найшло трохи диму, але кімната виповнилася приємним теплом. Я відчував страшенну втому, проте змусив себе дивитися в стелю й пильнувати, щоб жодна крапля пекельної води не впала на породіллю.

Якщо після народження цієї дитини нам пощастить вибратися звідси й винести інших дітей, то вже ніколи, ніколи в житті, якщо вдасться вижити, ми не забудемо цього хвилювання й цієї стелі.

— Все гаразд, — сказав лікар. Він стетоскопом прослухав крізь здутий живіт жінки серце дитини. — Положення малюка нормальне, він бадьорий, незабаром почуємо його голос.

Я бачив, як молода жінка до крові кусає собі губи. Вона не хотіла завдавати мешканцям зайвого клопоту. Жінка була худенька, бліда й русява, як і її чоловік, але здавалася витривалішою й стриманішою за нього. На запитання лікаря вона переважно відповідала «так» або «ні». Як не дивно, але після перших переймів жінка стала балакучішою — назвала кілька хлопчачих і дівчачих імен.

— Мені так важко, — сказала вона. — Будь ласка, допоможіть мені…

Тепер я розумів, що то вона зажадала від свого чоловіка нікому не говорити про її стан. Можливо, сподівалась швидше вибратися з цього будинку. І в той же час приготувала пелюшки й усе, що на перших порах було необхідне для немовляти. Андреас приніс це все з її кімнати й показав мені та лікареві: пляшечки для молока, дитяче харчування, присипки й креми.

— О боже! — сказав доктор. — Не про кожного так піклуються, коли він з’являється на світ.

На який світ? Ми цього не знали, вікно було повністю забите дошками, повітря знадвору не проникало, але й зі стелі не крапала небезпечна вода. Мокрі плями не збільшилися й на міліметр. Я втупився в стелю. Саме за цим я мав пильно стежити — за мокрими плямами на стелі, в цьому полягало моє завдання на захист нового життя. Я чув, як крикнуло немовля, але не зразу піднявся з підлоги, а тільки тоді, як звелів лікар.

Андреас підскочив першим. Він розкутав миску з водою, ще раз поміряв температуру, тоді взяв закривавлене немовля, щоб його уперше в житті скупати.

— Хлопчик має називатися Крістофером, — сказала жінка спокійно й чітко, наче щось само собою зрозуміле, наче анітрохи ні в чому не сумнівалася, не хвилювалась і зовсім не боялася за його майбутнє.

— Таке ім’я, — сказав я, встав і легесенько торкнувся до маленьких, згорнутих у кулачки, ручок. — Сподіватимемося, що малюкові легше буде в житті, що нам, як тому Крістоферові із стародавньої легенди, теж пощастить винести увесь цей тягар!

10

Ми поклали дитину в кошик з-під хліба — кошика приніс офіціант Рудольф. Він був поблизу й діставав усе, що було потрібно, самовіддано клопочучись про немовля. Рудольф народився в селі, зовсім недалеко звідси, в багатодітній родині.

— Моя дружина під час кожних пологів ледве не вмирала, — розповідав він. — А мені народження кожної дитини додавало сили, без дітей я просто не зміг би жити.

Зовні вже не було помітно, що він уранці добряче випив, хоча в мене ще паморочилася голова і я на превелику силу пильнував за стелею. Я знову сів на підлогу, час від часу в мене злипались очі. Тим часом чутка про народження дитини рознеслася по всьому будинку. Всі хотіли побачити малюка, й доктор дозволяв їм по черзі заходити до кімнати. Повз мене вони, спотикаючись, проштовхувалися до породіллі та кошика, якого Рудольф поставив біля ліжка на двох стільцях.

Ксенія теж заскочила на хвилину.

— Добрий Максим бавиться з дітьми, — сказала вона. Я чув голос старого у коридорі — він щось читав дітям. Якщо не помиляюсь, це були вірші з тієї книжки, яку я вже тримав у руках. — Він наче знову на світ народився, коли тут закричала дитина, — шепнула мені Ксенія. — Йому про це треба було сказати раніше.

Я знизав плечима.

— Ми ще не знаємо, яке рішення було правильним, — відповів я. — Дитина живе, бо ми не повтікали звідси.

Батько новонародженого обняв свою дружину, яка щасливо посміхалась. Він підійшов до неї останнім. Почервонівши й нетвердо тримаючись на ногах, татусь дивився то на неї, то на дитину. Очевидно, від хвилювання не міг сказати ні слова, навіть доторкнутися до них не міг. До того ж кілька ковтків вина, яким почастував його Максим, зовсім вивели бідолаху з рівноваги.

Ксенія підійшла до нього й, щось мовивши, хотіла вивести з кімнати, бо він ледве тримався на ногах.

— Ні, ні, — вперто захищався він, обома руками вчепившись у ліжко дружини. — Стільки уваги, ні, це вже занадто. Дитина жива, я всім вам дуже дякую, ніхто більше не повинен почувати себе зобов’язаним допомагати нам.

— Авжеж, авжеж, — сказав доктор, відштовхнув Ксенію, вхопив чоловіка за руку й вирядив його до дверей. — Про це поговоримо завтра, а зараз усім потрібно трохи відпочити, перш за все — матері й дитині.

Ці слова були сигналом, щоб усі вийшли з кімнати. В очах Ксенії я побачив сльози.

— Отже, ще одна ніч, — шепнула вона мені, відчиняючи двері. Я хотів піти з нею, але доктор дав мені й Андреасу доручення — зробити над дитячим кошиком балдахін.

— А потім — над кожним дитячим ліжком, — додав він. — 3 дітьми в останню ніч нічого не повинно трапитись.

Цією справою ми з Андреасом займалися до самого вечора. Цератові скатерки, які, очевидно, призначались для садка на даху, ми понапинали на карнизи від штор та всілякі жердини й зробили над кожним дитячим ліжком надійний дашок. Малюкам це дуже подобалося, вони з кімнати в кімнату тягали різні речі, допомагали й заважали нам, поки Максим позбирав їх знову й прочитав щось із книги — про квітучі луки та поля під Ерфуртом, описані Гете, й про нинішні спустошення.

Діти теж мали право дізнатися правду, хоч би як це розтривожило їхні душі.

— Ви зараз ляжете кожен у своє ліжко й не рухатиметеся з місця, — сказав їм Максим, коли Рудольф роздав усім вечерю. — Не вистромляти ні голови, ні руки, ні ноги, лежати всім терпляче до завтрашнього ранку.

Ми з Андреасом працювали в кімнаті, де зі стелі безперервно текла вода. Ми вимокли до нитки, хоча й намагались бути обережними. Десятирічний хлопчик, який раптом зайшов до кімнати й хотів лягти в ліжко, байдуже глянув на нас і сказав:

— Тепер ви вже помрете. — Ми загнали його під балдахін і лишили наодинці з тими сумними думками, які він уже не вперше висловлював уголос. Як же нам було пояснити, що нам не загрожувало те, що загрожувало йому? Та й чи самі ми були певні цього?

— Нас в усякому разі добре підмочило, — сказав Андреас і зразу ж у коридорі позривав з себе одяг. Мене Ксенія затягла до кімнати, там я пролежав дві-три години, здається, повністю непритомний.

11

Я прокинувся від гамору. Максим хотів узяти з вази взуття, при цьому вона перекинулася й розбилась на друзки. Почались недоречні жарти. Більшість мешканців достатньо випили вина або коньяку; щоб цокнутися, причин вистачало: новонароджене хлоп’я, прощання з готелем, яке мало невдовзі відбутись, і ось тепер — взуття, в яке ми могли взутися знову. Коли я виглянув з кімнати, Ксенія витанцьовувала біля каміна. Вона мене побачила зразу, спинилася й, наспівуючи якусь іспанську пісеньку, задерикувато затупала червоними чобітками.

Я ще був невдягнений, тож привернув до себе загальну увагу. В кімнаті для мене лежали свіжовипрасувана сорочка, білизна, костюм, носова хусточка, краватка, шкарпетки-більше, ніж того було потрібно. Ксенія насухо мене витерла, поклала в постіль і загорнула вовняними ковдрами, невідомо звідки все це діставши. На моїх руках була червона помада від її уст. Я кохав Ксенію, вона кохала мене, завтра чи післязавтра нам доведеться розлучитися, про щось інше годі було думати.

Глянувши на себе в дзеркало, я помітив, що постарів на кілька років.

Ми щоразу думали, ніби злочинці не наважаться на злочин, — це було великою ілюзією. А вони ввесь час випробовували наші нерви; щоразу людство змушене було терпіти організовану ними різанину. Чому ми не бахнули їм у відповідь або не зупинили їх до того, як це ще можна було зробити?

Світ вже давно пішов би з димом, якби ми були такі, як вони. Ми чекали, поки з материнської утроби з’явиться на світ божий дитятко.

У руднику Гете, в печері, вибуху майже не було чути. Ми не почули б ні двох, ні трьох, ні навіть сотні таких вибухів, нічого не підозрюючи, вибралися б на поверхню й пішли гуляти, втішаючись зимовим пейзажем, розгубилися б не зразу, а тільки тоді, коли б побачили, що від минулого не лишилося й сліду…

Рівно тридцять сім градусів, наче на замовлення, було на термометрі, коли купали новонародженого Крістофера.

Мені знову пригадалася давня легенда, пов’язана з цим іменем. Ксенія вже не танцювала. Я прочинив двері, й вона це зразу помітила. Якихось наслідків від того, що побував під чорним снігом, я не відчував. Стрілу, якщо б вона влучила в ціль, можна було б відчути, кулі, осколки бомб і снарядів, будь-які поранення — теж. Але те, чим зроблено постріл по нас, було розсипано по всьому світі, непомітно в’їдалося в наш кишечник, проникало у кров і мозок.

Чого я лише не передумав, зважуючи всі найнезначніші шанси на те, щоб вижити!..

Наче нічого лихого не сталось, прислухався я до розмови, що точилася внизу. Хтось щигликом підбив сірники, коробка пролетіла над столом і впала на підлогу біля відра. Я виглянув — Ксенія підняла коробку й запалила сигарету. Вона вже хотіла була винести переповнену водою посудину, в яку капало й капало.

Приготувала для мене Ксенія приладдя для гоління, бо моя борода вже аж посивіла. Глянувши у дзеркало, я знову злякався власного зображення. Те, що відбулося в останні дні, так позначилося на моєму обличчі, що його не могло змити жодне мило.

Крізь прочинені двері до мене долинала гучна розмова. У загальному збудженому гармидері, який буває перед вирушанням у дорогу, озвався голос, якого досі майже не було чути. Про те, яким шляхом найбезпечніше рушити, були різні думки, якоїсь згоди з приводу цього не дійшли.

— А куди ж нам податися? — раптом запитав батько десятирічного хлопчика. Досі цей чоловік майже не виходив з кімнати. Наше становище він явно вважав безвихідним. — Ми не знаємо, чи, крім нас, лишився ще хтось живий, чи є ще десь бодай один будинок, де, як тут, принаймні збереглися хоч стіни.

До крові подряпавши собі обличчя поганим лезом, я сперся на одвірок і вже не міг зібратися на силі зійти вниз, аби висловити й свою думку. Мене не підбадьорило те, що інші в холі різко заперечили тому чоловікові й наполягали залишити готель. Питна вода й харчі вже кінчалися, відлига затягнулась. Довше, ніж до ранку, ми не могли втримати дітей під балдахінами. Але що нас чекало поза стінами цього будинку?

12

— Давайте подивимося на це крізь призму політики, — сказав Максим, який досі не втручався в розмову, Право вирішувати, якою дорогою найкраще піти звідси, він лишив за тими, хто добре знав місцевість. Іншого вибору, так чи так, не було — з готелю доводилося тікати. — Як то воно там, на білому світі?

Максим вважав, що не варто заводити мову про події останніх годин. За гру в хованки й за пристрасть до загадковості він вибачився.

Спокійно, бадьорим тоном він розповів про те, як збирав уночі взуття, й шкодував, що ваза розлетілася на друзки. Він, мовляв, пообіцяв директорові якось відшкодувати збитки.

— У мене вдома повно усілякого такого добра, — сказав він.

Десять років тому, бувши міністром, він відвідав Америку.

— Коли я розповів дещо про нашу економіку, один почав мені доводити, що аеропорт у Нью-Йорку в двадцять, а то й тридцять разів більший, ніж берлінський аеропорт Шенефельд. А потім, після мого виступу, вже на вулиці, сказав, що він би мене застрелив, якби точно знав, що я — комуніст. «А я — комуніст, — сказав я йому, — й пістолет у мене теж є. Що ж? Стріляємось?»

Десь у Манхеттені, вночі, стояв Максим серед вулиці й ляскав себе по порожніх кишенях. А в того, другого, було в руці те, чого в цю хвилину бракувало Максимові. Вони дивились один одному в очі, їх ніщо не розділяло — не було між ними Атлантичного океану, а перехожі уникали навіть дивитися в їхній бік. «І ніхто й не згадає про вас, навіть крук не закряче над вами», — сказав чоловік з пістолетом у руці чистісінькою англійською мовою. «Чого ж, курка закудкудаче, — відповів Максим із саксонським акцентом. — І знесе врешті яйце».

Так вони тоді й розійшлись. А тим часом багато дечого змінилося, наші кишені вже не були порожніми, Однак ми готові були викласти з них усе, ще й вивернути, якби ті дали нам спокій.

— Заради миру ми не соромились поступатися своїми принципами, — сказав Максим, — Не стріляти першими, більше ніколи не допускати того, щоб народам погрожували силою, взагалі відкинути будь-яку думку про війну — ось яке ми взяли на себе зобов’язання, А це їх, я знаю навіть чому, розлючувало ще більше, ніж моє поляпування по порожніх кишенях отоді в Нью-Йорку. Вони хочуть, щоб ми стали на коліна. Такого ми їм, звичайно, зробити не можемо… Саме тому, я так гадаю, й відбувся цей напад. Випробування на практиці. Вони не раз на повний голос заявляли про нього, — сказав Максим. — Можливо, зараз вони це називають аварією, нещасним випадком, мовляв, якась людина з чимось там не впоралася… На жаль, того чоловіка з пістолетом, здатного на все, ми не притиснули до стіни й не змусили випалити в повітря всі його набої.

13

Зі стелі капало й у нашій кімнаті. Ми із Ксенією відставили ліжко од вікна аж до шафи, над якою я повісив свій мокрий одяг. Вологими були й ковдри, й подушки.

— Ні, я не втомилася, — сказала Ксенія, коли згасла свічка, остання, яку нам виділили. Ксенія заощадила добрий десяток сигарет, половину тепер вона підсунула до мене, Я бачив її обличчя, коли спалахував сірник. Як і того дня, коли я прибився до цього готелю, вона посміхнулася мені.

— Надто байдуже спостерігали ми за тим, як страждали інші, дізнавшись про гірку правду. Максим закликав нас до витримки й солідарності, з нього сміялися, до його порад ставилися зневажливо. Можливо, ціна була надто високою, можливо, всі добровільно лишилися б тут, якби знали, що поставлено на карту.

Ксенія знизала плечима, вона хотіла позбутися цих неприємних думок.

— Я дещо знала, — сказала вона, — однак саму себе я знаю найменше. — В темряві вона зізналася мені, що сумнівається, чи вистачить їй сили й волі для наступних годин і днів. — Наша розлука, коханий мій, для мене буде нелегкою. — Вона затулила мені долонею рот, коли я хотів щось заперечити, й шепнула: — Мовчи, не треба нових ілюзій. Кожен з нас ітиме своїм шляхом, поки зможе.

В будинку стало тихо, однак час від часу чутно було кроки, невпевнене ходіння, неначе людина знову намагалася звикати до взуття. Діти давно спали, а дорослим не давали спати нерви. Максимові знову довелося застосувати всю силу своїх аргументів, щоб найнетерплячіші молоді подружжя ввечері не ризикнули вирушити в дорогу.

Ми сиділи на ліжку поруч, наче тіні, палили й цокалися позиченими келишками, запевняючи одне одного, що вже достатньо випили, накурилися й достатньо навирішувалися світових проблем.

Минула добра година, перш ніж ми полягали, але й тоді важко було заснути. Ми ще багато мали сказати одне одному.

— Де наше взуття? — запитала Ксенія. Я поставив його за дверима, цієї ночі не хотілося говорити про зелені кришталики й зелену настоянку, про минуле чи про майбутнє. — Вважатимемо, ніби його нема, — шепнула по-змовницькому Ксенія. Ми мали таке враження, що в цьому будинку оселився добрий дух, який захищав дітей у їхніх ліжечках під балдахінами й нас, дорослих, дух, ще здатний на любов, спроможний боронити нас від усякого зла, навіть від найстрашнішого, яке називається самотністю й розлукою. Бо, залишившись наодинці, кожен пропав би.

Прокинувшись уранці, ми побачили за дверима наше взуття, вже почищене; тут хочеш не хочеш, а повіриш у забобони: навіть найнеймовірніші страхіття долав наш добрий дух.

Ми трималися разом і вижили.

14

Вночі, перш ніж догоріла остання свічка, я прочитав Максимову книжку, а також зауваження, написані ним між рядками віршів Гете. Ксенія сиділа, мов кам’яна, коли я читав їй ті нотатки. Вона сказала:

— Тепер я розумію, чому старий був на тій сейсмічній станції.

В майбутньому таких очей і вух потрібно буде значно більше, й хто знає, що ще буде потрібно, та я хотів би, щоб Максимову книжку прочитало якнайбільше людей. Якщо б навіть зійшов сніг, а долини й нагір’я цієї місцевості, оспівані генієм Гете, разом з його рудниками виявились неушкодженими, то й тоді я відвернувся б од них і присвятив себе, перш за все, цій нинішній проблемі. Я багато дечого знав, не раз замислювався над цим, однак продумати все до кінця, як це зробив Максим, мені не щастило ніколи, Я прочитав у його нотатках:

«На Землі зараз є понад двадцять мільйонів тонн ядерної вибухівки в тротиловому еквіваленті. Цього вистачило б кілька разів знищити людство. Немає сумніву, в разі тотальної атомної війни на всіх континентах було б винищене будь-яке життя. Якби десь навіть хтось і лишився живий, то зруйнування озонової оболонки планети, а отже, й усієї біосфери, призвело б до загибелі й людської цивілізації, й природи. Вижити після такого пекла не мали б ніякого шансу навіть комахи. Це була б остання смерть, відродження уже не відбулося б і через мільйони років. Ніхто не може бути певним, втрималася б на орбіті земна куля чи, може, десь заблукала б у Всесвіті й згоріла.

День у день створюються все нові й нові засоби знищення, отже, найпершою заповіддю людства має стати гранична пильність і обережність.

Рішуче й негайно покласти край атомній загрозі — цьому немає розумної альтернативи. Хто заперечує наявність такої небезпеки або применшує її, той збільшує її. «Контрольоване», «обмежене» атомне знищення (мільйони вбитих) призвело б до неконтрольованого, необмеженого знищення (мільярди вбитих). Не нехтувати жодним засобом, жодним компромісом, котрий сприяв би відверненню атомної загрози й гарантуванню безпеки. Ми з упевненістю можемосказати, що внаслідок такої війни не буде ні переможця, ні переможеного, ні капіталізму, ні соціалізму, але ми не певні того, що в цій війні людина взагалі зможе вижити, бодай на рівні кам’яного віку. В разі ядерної катастрофи цілий світ перетворився б у смертне ложе, через те будь-яка думка про війну в наш час безглузда й злочинна.

Можливим для людства нині є лише мирне співіснування, роззброєння, пакт про ненапад, зони, вільні від атомної зброї, відмова від першого ядерного удару, обмеження ракетної техніки, скорочення збройних сил, знищення зброї, переговори, переговори, переговори, поки не пізно. Бо в бойовій готовності — механізм масового знищення, а політика з позиції сили ще має прихильників. Мріючи про світове панування, фанатик, що дорвався до влади, може спокуситися й на те, щоб розпалити смертоносний феєрверк. Досить навіженому десь на командному пункті натиснути кнопку, щоб почалося пекло. Або неправильно витлумачений радарний сигнал, помилка комп’ютера, звичайне коротке замикання у ракетній системі… Що швидше засоби масового знищення спроможні будуть досягати цілі, що густіше вони розміщуватимуться, то безнадійнішою буде спроба не допустити згубного рішення.

Вже чотири з половиною мільярди років наша планета рухається своєю орбітою довкола Сонця. За цей час життя дедалі урізноманітнювалося, зацвіли квіти, виросли чагарники й дерева, Землю заселили безліч живих організмів, від найдрібніших до велетенських. Близько півмільйона років тому людина зробила перший крок у користуванні знаряддями праці, навчилася розмовляти. Лише якихось шість чи сім тисяч років тому — мить в історії Землі — вона створила мистецтво, науку, домоглася соціальних зрушень, якими ми донині не перестали захоплюватися.

Але все це тепер поставлене під сумнів. Ні в добу найкривавіших катастроф, ні навіть у час епідемії фашистської чуми, жертвами якої стали мільйони чоловіків, жінок і дітей, не було, як нині, поставлено на карту існування людства взагалі. Бо в результаті ядерної війни зникне не лише створене працею минулих поколінь, не лише все те, що є на Землі зараз, але й будь-яке життя в наступні мільйони й мільярди років, наші діти й діти наших дітей, ціла низка поколінь людського щастя, на яких ми покладаємо найкращі, найзаповітніші надії й заради яких не шкодуємо сил.

«Люди, будьте пильні!» — вигукнув перед стратою комуніст в обличчя своїм катам. «Людина — це звучить гордо!» — сказав інший у темні часи страшного гноблення, щоб піднести наш дух. А третій виголосив: «Найдорожче, що має людина, це — життя. Воно дається їй лише раз…» Проживімо ж його так, щоб нас не гнітили марно згаяні роки чи дні, не вагаймося ні хвилини, щоб зберегти й захистити життя на Землі, цей неповторний витвір природи, щоб людство мало майбутнє».

15

Коли ми вийшли, надворі вже буяв день. Я взяв хлопчика на плечі, він дуже нагадував мого сина. Доктор Тюдор ніс, міняючись із офіціантом Рудольфом, закутане в ковдру немовля. Майже в усіх чоловіків на спині були діти. На щастя, температура за ніч трохи понизилася, дорога підмерзла, нам лише інколи доводилося шугати в талий сніг чи болото. Ми сподівалися, що наші ноги не відмовлять нам, перш ніж ми донесемо дітей у зовсім безпечне місце.

Зійшовши на гору, ми даремно розглядалися, сподіваючись побачити хоч якісь ознаки життя. Обминули мерців, які повипадали з санок, руїни, обпалені дерева й паркани, трупи корів та сарн і попрямували чорною-пречорною рівниною повз скорчену людину на обгорілому вантажному автомобілі.

Тиша ставала щораз гнітючіша. Коли ми побачили цю картину, нам відняло мову. Замовкли навіть діти. Не чути було ні ляскання танкових гусениць, ні гуркоту моторів. Автомобіль, на якому поїхали Ева й Аншюц, очевидно, не зміг добратися до своєї мети. Куди ж нам іти тепер, куди податися з дітьми?

У цю хвилину, коли вже ніхто, навіть Максим, не знав, що робити далі, звідкись почувся гуркіт. Ми глянули вниз, у долину, тоді на найближчі до нас гори, далі на ще одні, за ними, на небо, проте нічого не побачили. Однак хлоп’я, що сиділо в мене на плечах, крикнуло:

— Вертоліт!

За кілька секунд вертоліт із червоною зіркою на борту вже був над нами, й ми всі зачаровано дивилися на руку, що махала нам звідти.

Примітка

1

Доза опромінення з розрахунку на 1 кг маси.

(обратно)

Оглавление

Ебергард Паніц ЛЬОДОВИКОВИЙ ПЕРІОД Невірогідна історія

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg