«Сонячна машина»

Володимир Винниченко Сонячна машина

Присвячую моїй сонячнiй Українi

В.В

ЧАСТИНА ПЕРША

Авто м'яко, як уткнувшись у туго напнуту сiтку, зупиняється. При воротах у суворiй готовностi застигла палацова варта — будь ласка, ворота вiдчиненi. Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами.

Так, пiсля трьох днiв рiзних заходiв — смiшних i образливих, потрiбних i цiлком зайвих — нащадок могутнiх, всевладних монархiв Нiмеччини добувся-таки до ворiт палацу «короля гумових препаратiв». Тепер його ще мають обшукати з голови до нiг i тодi вже безборонне й милостиво пропустять на свiтлi очi бiржової величностi. А результат?..

Висхла, старомодна, напружено-велична постать, трудно спираючись на палицю з срiбним гострим наконечником, помалу пiдводиться i сходить iз авто. Вузькi, старечо-синi уста не перестають безжурно, легковажно посвистувати. I коли агенти охорони його гумової величностi ведуть нащадка нiмецьких iмператорiв у масивнi, монументальнi ворота палацу, i коли вони його делiкатно, коректно, але пильно й дiловито обшукують, i коли вiн iде вгору парадною алеєю до будинку палацу, уста не перестають забуто, напружено боляче посвистувати.

Так-от вiн, палац Мертенса! От вiн, новiтнiй. Версаль фiнансового самодержця.

Вiн стоїть на горi; на горi, створенiй серед рiвнини мiццю й волею володаря Нiмеччини, конкурента бога на землi. З кожним кроком на гору, до трону, все ширше розгортається панорама Берлiна. Лежить старий, покiрний бiля нiг велетенської потвори, званої палацом, i з глухим гуркотом кадить йому тимiями своїх фабричних димарiв.

Князь Альбрехт часом зупиняється, щоб одпочити, i пiдводить голову догори, до колосальної будiвлi. I тодi на устах його видушується тонка посмiшка людини, що знаходить заслужену сатисфакцiю у своїй вищостi. Стиль омнеїзму! Розумiється, омнеїзму, всеїзму, всього, що тiльки можна зiбрати, купити; щирий витвiр бiржової, нажертої честолюбностi й претензiйної нездарностi. О вiки, ви проминули недурно, тут зiбрано — не бiйтеся! — все, що творив ваш генiй: i шпиляста, напружена в небо, в потойбiчнiсть, у тайну готика; i округлий, заспокоєний у святiй урочистостi вiзантизм; i брутальний, але змодернiзований амсриканiзм; величезне депо стилiв i епох, накопичена страшна кучугура дорогоцiнних речей, понакрадуваних, понаграбовуваних i зганьблених негiдними руками. Понурi, стiжкуватi башти — i розлоii, смiхотливi тераси. Аскетичнi шпилi — i череватi банi. Над дорiйським порталом парадного входу з строгими, чистими колонами — у виступах, прищах i гримасах неомнiйська башта на дiвочих, незайманих, святих ногах — тiло череватого, погризеного нечистими хоробами роэпускиого бiржового махера.

Пишайся, Нiмеччино, ти досягла найвищої слави! Столiття твоєї боротьби, грiм твоєї славетної зброї, десятилiття тяжких поразок, iспитiв, ощадностi, збирання сил, твоя вперта невтомнiсть, шляхетна сувора брутальнiсть, твоя кров, пiт, наука, праця — все кiнець кiнцем утворило Мертенса!

А нащадок твоїх королiв, пiдпираючись паличкою, смиренно i слухняно йде пишними мармуровими сходами палацу на поклiн, на сором, на ганьбу до твого витвореного владики. I слуги владики, обшукавши нащадка твоїх королiв (чи не має вiн, iдучи на сором свiй, намiру вбити твого володаря), тепер проводжають смиренного прохача з закушеними посмiшками погано видресованих холопських пик.

А от i знамените переддвер'я до святого святих — приймальна зала пана президента Об'єднаного Банку. Тут iз мурашками поштивостi у спинi дожидаються авдiєнцiї мiнiстри «республiки», тут не один уже монарх за показною величнiстю й награною вибачливiстю ховав тремтiння тривоги. Храми, будованi колись на честь бога, могли б умiститись у цiй залi разом iз своїми дзвiницями, банями, хрестами.

Так, так, бiржа не любить шкодувати грошей на iмпозантну й доходову рекламу. Всякий, що входиш сюди, падай ниць! Зщулься, зберись у крихiтну грудочку, мiзерну, безпорадну перед цiєю величчю, перед височiнню гранiтних стiн, об'єднаних кольоровим склом банi, пообкладуваних мармуром, пообвiшуваних скарбами мистецтва, позбираних iз усiх вiкiв людськостi, обляпаних золотом, оздоблених безутримною, кричущою, рекламною творчiстю. Вiдчуй i проймися свiдомiстю своєї нiкчемностi. Ступай навшпиньках по дзеркальному мармурi пiдлоги, швиденько, боком просунься помiж колонами, в яких одбивається твоє напружене, пригнiчене обличчя, пiрни тихенько в оксамит i шовк глибокого фотеля й сиди нишком, загублений, малесенький.

З гримасою гидливої погорди на синюватих, расових i хорих устах, залiзно постукуючи палицею, з гострими лопатками й тонкими синювато-бiлими пальцями, помалу й байдуже серединою зали проходить князь Альбрехт на вказане йому мiсце. Попiд стiнами шелестом пробiгає шепiт — впiзнали. Значить, сьогоднi ввечерi екрани газет зроблять цей шелест криком на всю Європу.

Ну, розумiється, шляхетна душа гумового фабриканта не випустить такої чудесної нагоди, щоб потiшити свою амбiцiю, — вiн не одну годину потримає в своїй приймальнiй залi нащадка нiмецьких монархiв. Як кухлi доброго пива, вiн прийматиме наперед отих усiх банкiрiв, урядовцiв, модно поодяганих дам i смакуватиме кожну зайву хвилину чекання свого пониженого, упокореного ворога.

Вiнтер, секретар Мертенса, високий, тонкий, з пiдiбганим животом i довгою фiзiономiєю хорта, безшумно й легко то входить, то виходить iз дверей кабiнету, подiбних до царських церковних врат. I князь по лiнiях його тiла, по рухах рук i нахилу собачої голови може судити про ступiнь значностi того, до кою Вiнтер пiдходить. Це надзвичайно чулий, удосконалений апарат, що зазначує в собi щонайменшу рiзницю в еманацiї iстот у фотелях. Вiн, як червак, здається, має здатнiсть то робитись iще довшим i тоншим од поштивостi, то зщулюватись, утягати самого себе в себе, ставати товстiшим i меншим од погорди.

От вiн виходить iз царських врат, з побожнiстю причинивши їх за собою. Нюхнув управо, нюхнув улiво, перегнув хортяче тiло в поштиву запинку й безшумно, на собачих лапах, пiдбiгає до князя. Пан президент просять його свiтлiсть до кабiнету. Пан президент благають вибачити, що не могли прийняти його свiтлiсть моментально.

Чудодiйна, страшна рiч — надiя. То вона, а не страх, не покiрнiсть веде засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордiших, найодважнiших утримує вiд бажання кинутись на катiв i в нерiвнiй, безнадiйнiй, але почеснiй боротьбi знайти смерть. Опортунiстична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби вiдтягти останню хвилину на мiлiметр далi.

I вона оживлює мертвякiв, ставить на ноги калiк, робить видющими незрячих, висхлих, безживних, iнертних сповнює соками й енергiєю.

«Пан президент благають вибачити». I вже тьохнуло щось у старому, тоскно млявому тiлi, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала неподiбною до бiржової стайнi. I паличка вже не цокає так iзневажливо й демонстративно по мармурових квадратах пiдлоги.

Мертенс приймає князя стоячи, навiть трохи пiдiйшовши до дверей од столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, вiн коротким, поштивим жестом куцої товстої руки поводить на дерев'яний жовтий фотель. Нi iскорки трiумфу.

Пiсля кольорової, врочистої, холоднуватої пiтьми приймальної зали очi мимоволi мружаться вiд жовтого, слiпучого свiтла кабiннету. Сонце — майове, щедре, реготливе — з розгону б'є крiзь розчиненi широченнi вiкна в дзеркально вигладжений паркет, одбивається, перелiтає в жовтi дерев'янi стiни, в дерев'яну стелю, грає скрiзь зайчиками вiд металу апаратiв, лоскоче червоне, м'ясисте вухо Мертенса. I нема йому нiяких перепон. нi одної м'якої меблi, нi портьєри, нi завiски — дерево, книжки, метал, папiр та солома на плетених сидiннях фотелiв i стiльцiв. Оце такий кабiнет президента Об'єднаного Банку.

На величезному столi, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в напруженiй, веселiй готовностi блискають телефони й телеграфнi апарати — з екранами, без екранiв, слуховi, свiтловi, мiдянi, слiпучо-блискучi й матово тьмянi — рурки, держальця, скло, гвинти. Все це грiзно, боєво купчиться пiрамiдою перед фотелем пана президента Об'єднаного Банку, єднаючи його з Берлiном, Нiмеччиною, всiм свiтом.

Сiдаючи, Мертенс надушує гудзик одного апарата й гукав в матове скло одривчастим, одвологлим басом:

— Припинити. Давати тiльки свiтло.

I зараз же повертається всiм важким, туго збитим тiлом до князя. Поклавши обидвi короткi цупкi руки з товстими пальцями на поруччя, вiн злегка нахиляє велику голову, неначе збирається битися лобами з гостем. Зелено-сiрi, гарнi, на диво молодi та свiжi серед цього iржавого м'яса обличчя очi спокiйно, твердо й чекальне зупиняються на старому князевi. А на втиснутих, блiдих, iз зеленкуватими жилками висках нащадка нiмецьких монархiв виступає рiденька, спiтнiла рожевiсть Вiн спускає очi додолу, довго мовчить i, нарештi, тихо, рiвно говорить у пiдлогу:

— Вам, мабуть, вiдома цiль мого до вас вiзиту?

Мертенс спочатку ледве помiтно киває головою, потiм з деякою натугою розчiплює м'ясистi голенi губи й рипить:

— Точно невiдомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись.

I знову стулює уста. А над верхньою губою дрiбно-дрiбно, як вогкiсть на стiнi, мокрiє пiт. Мокрiє вiн i на бурому чолi, випнутому згори, ввiгнутому посерединi й випнутому знову на бровах, подiбному до сiдла. Розхристанi майже до живота за останньою модою (що пiшла трохи не вiд самого Мертенса) грубi й червонi груди теж мокро блищать од поту.

Князь задумливо ставить палицю мiж свої гострi колiна, кладе на неї обидвi свої руки з видушеними по них фiолетовими жилами, на руки спирає погляд i все тим самим рiвним, тихим, немов байдужим голосом починає викладати те, що Мертенсовi давно вже добре вiдомо.

Мертенс, пiдiгнувши короткi, товстi ноги пiд фотель так, що колiна кругло, як у жiнок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною цiкавiстю розглядає князя. Часом вiн скоса зиркає на екран, на якому, як на маяку, одноманiтно то з'являється, то зникає нiжно-синiй круглий знак.

Князь замовкає. Руки йому спiтнiли, але вiн не витирає їх, бо знає, що вони тремтiтимуть.

Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля.

— Так. Так. Гм. Отже, виходить, бiржова наука, князю, нелегка? Що? Га?

Князь не зводить очей iз своїх мiцно, до болю складених на палицi рук.

— Удача чи невдача може спасти на найбiльш учених, пане президенте.

— Так-то воно так, та… Гм!

I раптом iржаве, обвисле, з квадратовими пiтними щелепами лице засвiчується добродушними, одверто веселими iскорками очей.

— Що, князю, нашою зброєю та проти нас-таки? Га? Мечi не годяться?

Тут князь уже пiдводить тьмянi, вицвiлi, з блiдо-сiрими баньками очi на гумового короля. Рiденька рожевiсть уже розлилась по худих, запалих щоках.

На екранi часто, настiйно починає стрибати цифра 7.

Мертенс бере олiвець i щось закреслює в товстому блокнотi.

Потiм надушує гудзик i, вертячи олiвець у пальцях, знову сiдає, як сидiв.

— Нi, князю, бiльше вiдтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр. Могутнiший за закони природи й гуманностi. Неможливо.

Цебто вiн цим каже, що князь Лльбрехт i його син будуть цього тижня арештованi й посадженi в тюрму, як кузен Дiтрiх.

I князь, сiро посмiхнувшись, корчачи вiд сорому пальцi нiг, трудно видушує з своїх хорих, расових уст:

— Ваша влада дужча за всi закони…

— Помиляєтесь, князю, помиляєтесь. Я теж тiльки цифра. Тiльки цифра.

Жовтий олiвець виприскує з пальцiв i з дзвiнким дренькотом котиться пiд ноги князевi. Князь машинально й швиденько перегинається донизу, але, помiтивши чекальну непорушнiсть Мертенса, тiльки дивиться на олiвець i знову кладе руки на палицю. На м'ясистих устах величностi миготить легкий усмiх i ховається.

— Помиляєтесь, киязю, помиляєтесь.

I Мертенс здiймає руки з поруччя. Вiзит скiнчено. Князь може вставати й забиратись.

Але князь сидить i з сiрою застиглою посмiшкою дивиться пiд фотель Мертенса.

— Ми… противники. Це так. Але коли в одного противника вистачає малодушностi прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в другого повинно вистачити великодушностi вiдмовитись од таких способiв боротьби, як… смерть. Бо ви самi знаєте, що ваша вiдмова… смерть для мене й для мого сина.

Мертенс спокiйно накриває очi важкуватими повiками, знову обiймає пальцями поруччя фотеля i, наче цитуючи напам'ять книгу, рiвно, поважно говорить:

— Князю! Кiлька десяткiв рокiв тому ваша вельмишановна шляхетська монархiя штовхнула Нiмеччину в ряд згубних внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйн. Зруйнувала. Знищила. Кинула у злиднi, в ганьбу.

Сухий, тонкий нiс князя блiдне так, що здається старою, вивiтреною, посiрiлою кiсткою. Але князь мовчить — десь пiдло нашiптує надiя: а може, задовольниться брутальнiстю й не захоче жорстокостi?

— I ми пiдняли її! Ми! Вернули могутнiсть, славу, багатство! Ми!

I Мертенс сильно гупає себе рукою не в груди, а по круглому колiнi.

— Але ви, ви не признаєте. Мрiєте вернути колишнє, неповторне. Iсторiю лицем назад? Змови проти нас? Що? Га?

Князь скоса зиркає в iржаве лице. Ага, бiржова душа не витримала, розхристалась, дає волю собi, тiшиться, губу зако-иилює, громом гримить.

— Та ще приходите до нас просити в нас нашої зброї для боротьби з нами-таки? Хе! Великодушнiсть?

— Я прошу не для боротьби, а для врятування честi й життя… мого й мого сина. Ну, я вас… благаю!

I, чуючи болючий, жахний сором i знаючи, що цього не треба було казати, i знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче ковтає щось трудне, i одвертає голову вбiк. На старiй, жовто-сiрiй шкурi вилиць хоробливо горять червонi плями.

Мертенс раптом погасає. Витягає з-пiд фотеля ноги, сiдає рiвнiше i, пильно та важко дивлячись у князя, з сухою байдужiстю каже:

— Врятування вашої честi й життя… в руках вашої дочки. I, не зводячи твердого погляду з поширених непорозумiнням очей князя, попереджуючи цим усяку посмiшку, з строгою врочистiстю додає:

— Нiмеччинi потрiбна гiдна її слави дружина менi.

Князь якийсь мент ошелешено сидить, широко розплющивши та так i забувши очi, iз злегка одвислою нижньою губою, а червоними плямами пiдняття на прозоро-жовтих щоках. Потiм умить, хитнувшись увесь угору, пiдпирає тiло палицею, роззявлює рота, зараз же закриває, наче задихавшись тим, що має сказати, знову розкриває й видихає вниз у злегка пiдняте догори м'ясисте, червоно-буре, лобате лице:

— Нахабний хам!

I, напружено-часто застукавши металiчним наконечником по вiдлозi, спираючи на палицю ослабле тiло, повертається на мiсцi, злегка хитається i, випрямившись, дрiбн-о-швидко виходить iз кабiнету.

Мертенс iз кректiнням нахиляється, пiднiмає олiвець i, надушуючи гудзика крайнього апарата, з посмiшкою гиркає про себе:

— Ще й сам її приведеш!

* * *

Лагiднi, терплячi очi Софi скоса й несмiло, з острахом побожностi зиркають на витончений, уже суворо, знайоме, страшно закостенiлий овал молочно матового лиця принцеси Елiзи. Три днi за постаттю принцеси не видно бiлої, пухнастої купи Нептуна з рожевим язиком i розумними, терплячо-лагiдними собачими очима. Три днi принцеса, льокаї, шофери, камеристка Софi ловлять, благають, грозяться Нептуновi, i з кожним днем овал принцеси стає гострiший, як тiльки згадують iм'я Нептуна.

Лагiднi, сумирнi очi Софi з побожним нерозумiнням дивляться злегка вгору на суворо замкнутi уста дивної, нелюдської iстоти в такому людському тiлi. Батько i брат сьогоднi вибираються в далеку повiтряну дорогу, апарати вже стоять напоготовi, з Лейпцiга прийшли новi науковi прилади, що за ними принцеса так тужила, що їх так довго й нетерпляче вичiкува. iа, надворi в парку стоять густi завiси весняного дихання, якi треба, як воду, проривати грудьми, iдучи, вiд яких не тiльки Нептунове серце душно стискується. А дивна iстота ходить по парку, грiзно, зловiсно стягнувши широкi брови на зеленi очi й поклацуючи пальцем правої руки по долонi лiвої, — грiзний знак!

Старий князь сьогоднi чогось так сумно, тихо сказав:

— Закон природи, Елiзо, немає ради…

Але дивна iстота тiльки глянула на батька й мовчки вiдiйшла хто з нею, для того всi закони, крiм її, зникають. Нiякi закони бога, природи, людей не мають нi сили, нi значення перед її законом i волею.

В кiнцi алеї нарештi з'являються двi постатi; вони ведуть ведмежу купу шерстi. В неї роззявлена паща i язик мокро, зрдихано звисає на правий бiк. I льокаї, i Софi, i Нептун — усi знають, що в квiтнi, коли сонце гарячими золотими пальцями розгортає пелюстки квiток, безсоромно оголюючи нiжну схованiсть їх; коли вночi в парку стоїть насичений сонцем, сласний шепiт трав, дерев, коли в грудях плаває тоскна, солодка туї а, коли навiть заржавленi цвяхи вилiзають iз старих дощок паркана i зливаються в обiймах, — тодi не можна мати претензiй до Нептуна за його нехтування обов'язкiв раба. Тiльки одна принцеса Елiза цього не розумiє.

Нептун важко дихас и уперто тягне могутню, жовтяво-бiлу голову назад вiн показує, що тiльки насилi кориться и нi один крок його не є з його доброї волi.

Його можна вести на мотузку, можна гарапником примуснiй пересувати ноги, але вся ведмежо собача душа його там, зпiдки так пiдступно, так неї арно, так чисто по людському вiдiрвали йою цi двое людей.

Принцеса Елiза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок iз рук льокаїв Вона сама поведе його далi. Льокаї можуть iти соби геть. Лишиться тiльки Софi. Чого кров на мордi в Непттуна? Били? Нi? В боротьбi? Якiй боротьбi? Добре.

Нептун сидить i жде дальшої насили. Колись, iще так недавно, ще три днi тому такi покiрнi, вiдданi, перповненi молитовною готовнiстю покласти своє життя за один мiв папi його очi — тепер тьмянi, невидющi, поверненi поглядом, усiєю суттю своєю туди, за парк, до лютої, весело, жадно пiднесеної кавалькади, в якiй вiн займав пануюче мiсце.

Принцеса не бачить, куди поверненi очi Нептуна, вона не розумiє того, що розумiють навiть старi iржавi цвяхи в парканах.

— Нептуне! Ходiм!

Нептун важко дихає й не чує. З пащi густим павутинням звисає слина через чорний бордюр губи.

— Нептуне!

Нi одного руху хвостом, нi iскорки уваги в тьмяних очах.

— Нептуне!

Сонце жовтими плямами мрiйно гойдається на бiлiй кошлатiй купi.

Принцеса Елiза раптом повiльно, задумано виймає з торбинки гарненький, поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступає до Нептуна й якийсь мент дивиться на вiдвернену вбiк байдужу, чужу, вперту голову. Софi похололими вухами чує, як голос принцеси стає тихий, ледве чутний, тьмяний:

— Нептуне! Ходiм! Чуєш?.. Ну, Нептуне!

Нептун не чує.

Тодi Софi бачить поширеними, зацiпенiлими очима, як принцеса Елiза помалу пiдводить руку, перехиляє дуло перламутрової цяцьки до голови Нептуна, дуло злегка здригується, чується легеньке шипiння, i бiла голова з роззявленим ротом i мокрими помережаними губами раптом одкидається назад i падає набiк Та сама i олова, яку принцеса несамовито, з жагою цiлувала ще три днi тому i сама розчiсувала її бiлi шовковi патли!

Одвернувшись i не глянувши бiльше нi разу, принцеса йде алеєю назад, до палацу. Вона не повертається й не кличе Софi: вона знає, що два кроки вiд неї з неминучiстю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать iз гладенько причесаною попелястою голiвкою й лагiдними покiрними очима.

При виходi з парку небо розгортає широченнi розгонистi блакитнi обiйми. Принцеса злегка пiдводить золото червону голову: гарне небо, чисте, прозоре й таке легке, що, здається, можна птати в ньому без нiяких апаратiв Тiлькi на заходi, як дiрчастi волокниста iубка, розвiшена на просух, рiвною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землi куряться у прозору блакить пахощi засоромлено бiлих черешень, нiжно-рожевих яблунь, молодих кущiв iз дитячими щiчками листочкiв i пiслядощовоi смачної вогкостi землi.

А там, позаду, на алеї, з судорожно витягненою лапою лежить десь бiла купа Нептуна.

Подвiр'ям замку принцеса Елiза проходить плавкою, поважною ходою, строго и легко несучи маленьку голiвку на великому пишному тiлi, щiльно обтягненому на крутих клубах старомодною амазонкою, — голiвка золотистої гадючки на тiлi горного лебедя.

Коли вона входить до кабiнету, їй на хвилинку здається, що батько й Отто занадто раптово стають веселi. Тiльки веселiсть Отто трошки часом необгрунтована, напружена, винувата, як у людини напiдпитку. I смiх вибухає з горла несподiвано для самого його «Ги-и!».

Батько без ладу все то замикає, то вiдмикає шухляди столу, по кiлька раз iз неуважною заклопотанiстю обмацує кишенi й занадто пильно поглядає на Отто.

Дивне й прощання: судорожнiсть у мiцних батькових пальцях, пiсля яких довго хочеться терти мiсця дотикiв. Така сама судорожнiсть у Оттовiй посмiшцi при влiзаннi до апарата.

I тiльки через двi години i по вiдльотi стає все зрозумiле. Точно через двi години, як було наказано старому Йоганновi.

Сонце скоса й густо червонить стiну робiтнi, рясно догори позаставлювану полицями з книжками. Принцеса Елiза болюче морщить широкi темнi брови, ввесь час перед очима роззявлена, чорна, закинута назад паща бiлого милого Нептуна. I немає вже кiстяностi в овалi лиця принцеси, вiн тепер нiжний, чистий, бездоганно правильний, як тiльки що знесене яйце, i матово рожевиться вiд одблиску сонця на склi.

Хтось тихенько рипить дверима. Принцеса Елiза клацає пальцем правої руки по долонi лiвої: хто смiє порушувати наказ — пiд час працi не входити до робiтнi?!

Це старий Йоганн. Старий, жовтенький, зморщений, як перестигла, забута на деревi грушка. На маленькому личку звичайна врочистiсть i тиха поважнiсть, але в очах щось неспокiйне, тривожне, а на тацi невеличкий клуночок та велика куверта з печатками їхня свiтлiсть велiли точно через двi години передати це принцесi. Строго наказано.

Елiза спочатку пильно вдивляється в поважне личко Йоганна — Йоганн завсiди все знає. Але тепер, видно, Йоганн не знає, тiльки боїться.

Тодi Елiза швидко бере клуночок i куверту хитає головою Йоганновi и прикладам руку з довгимн пальцями до серця. Бурi печатки з м'ясистими, видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, пепорушно дивляться у стелю.

Старенький Йоганн несмiливо вiдходить за дверi и уперше за всю свою службу пiдглядає в-за них. I бачить старенький Йоганн, також уперше за всю свою службу в цьому домi, як принцеса Елiза з першого таки погляду в листа батька тратить усю свою звичайну напружену величнiсть, заглибленiсть у себе: вона по баб'ячому, гикавкою скрикує, схоплюється, хапає знову листа, знову гикає, перекрививши рота набiк, i з перекривленим ротом, перекривленими, непринцесиними очима пробiгає повз Йоганна, не помiтивши його притуленої до стiни, змертвiлої, крихiтної постатi.

I вперше за все своє життя. старенький Йоганн увiходить без дозволу до кiмнати панiв i тихенько, злодiйкувато перечитує страшного листа. I так само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках аркушики патеру й рядки письма стрибають перед очима:

«Дорога моя дитино!

Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, нi мене, нi брата твого не буде вже на свiтi…»

Може, Йоганн також по баб'ячому скрикує, може, нi, нiхто того, навiть сам старенький, не чує.

«Але наша смерть повинна бути для всього свiту тiльки страшним, нещасливим випадком. Це — єдине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу i твою честь. Пам'ятай це, дитино моя!..»

Старенький Йоганн, трусячись, озирається — чи не читає ще хто-небудь iз ним цього листа, чи не знатиме про рятування честi.

«Ми приносимо себе в жертву нашiй великiй святiй справi. А тобi лишаємо заповiт боротьба далi й помста за нашу смерть. Ти — сильна духом. Ти — єдина з нашого роду, що зберегла в собi велич нашого духу, героїчнiсть, волю i свiдомiсть датского iсторичного завдання. Нам легше помирати, знаючи це…»

Рядки миготять в очах Иоганна, пливуть слова про якiсь органiзацiї, про банки, бiржу, розрахунки, а про головне не-ає та й нема. Через що ж саме?! Для чого це страшне?!

«Все наше рухоме й нерухоме майно переходить у власнiсть Об'єднаного Банку. На помiч родичiв не сподiвайся — боягузи, маловiри, егоїсти, нездари. На якийсь час оселись у мого старого друга, графа фон Елленберга. Вiн старий i збiднiлий, живе на утриманнi свого сина, але вiрно й глибоко вiдданий менi й нашому дiлу.

Синовi його не довiряйся — зрадник, перекидько, продажний, улазливий.

По скiнченнi жалоби приймай руку принца Георга. Це буде першим ступенем до здiйснення нашого великого iдеалу. Благаю не вiдпихай його руки, приборкай свою непомiрну вибагливiсть i гординю. Нiщо зразу не приходить.

Передаю у Твої руки коронку Зiгфрiда. Хочу вiрити, що, незважаючи на всю Твою емансипацiю, ти поставишся з вiдповiдною пошаною до старого вiщування: пропаде коронка Зiгфрiда — загине наш рiд.

Працюй далi над собою, готуй себе бути на височинi науки, досвiду, знання людей i свого великого народу. Прощай, хай допоможе Тобi всемогутнiй виконати покладену на Тебе долею велику мiсiю! Твiй нещасливий батько».

А ще через двi години до замку наспiває телеграфiчне сповiщення: недалеко вiд Гамбурга в лiсi знайдено розбитий аероплан i пiд ним трупи батька i брата принцеси Елiзи.

Нещасливий, страшний випадок.

* * *

Старомодний, присадкуватий, двоповерховий дiм графа фон-Елленберга давненько вже не переживав такої трiпанини, шарування, вибивання. Три днi графиня бiгає, як iзлякана мишка, що загубила нiрку, з поверху на поверх, у все заглядає, вiд усього жахається, всiх дратує, всiм перешкоджає.

Навiть зачучверений, буйний, набитий гудiнням бджiл та джмелiв сад постригли, причепурили, пiдперезали чистенькими стежками, дорiжками — переполохали до нервового крику пташню, поруйнували комашнища. Хотiли знести стару альтанку з покришеними колонками, та Труда не дала: стала на порозi, схопилась обома руками за одвiрок i рiшуче заявила, що тiльки через її труп вандали ввiйдуть досередини.

Принцесi визначили апартаменти, якi займав граф Адольф до свого шлюбу, позносивши туди все, що було найкращого в домi (Але Труда свого радiоапарата не дала: в цього Страховища є органiчна потреба ставити опозицiю до всього, що всi поряднi люди шанують).

Назустрiч князiвнi прибуває сам Адольф. Сам котячим кроком обходить апартаменти, тихим, ласкавим голосом робить матерi кiлька неприємних уваг, навiть до купальнi устромляє горбасте матово жовте лице й велить перемiнити килими. Гострi чорненькi очi графинi неспокiйно слiдкують за кожним рухом опецькуватої, м'якої, з жiночим задом постатi сина. I коли його синювато сiрi в жовтих вiях очi повертаються до неї, вона вся зiщулюється, як старенька чорненька собачка пiд пiднятою ногою хазяїна.

Старий граф виразно хвилюється. Ганса Штора не можна обдурити, — хвилюється граф, що тут казати. Та й е чого подумати тiльки, хто має жити в його домi!

Рудяво-сивии, великий, як костистий старий вiл, важко ходить старий граф по кiмнатах, нахнюпивши стрiху брiв на суворо-iронiчнi очi, перебираючи пальцями на спинi й щось про себе бурмочучи.

Зустрiч виходить просто-таки врочиста. Старий граф говорить навiть невелику промову, яка була б iще поважнiша, коли б граф часом не забував наготовлених фраз.

Пiсля того вiн представляє високiй гостi всю свою родину. I в сиво-рудих серйозних вусах, подiбних до пожовклого сiна, з кожною його атестацiєю миготить хвостик посмiшки.

— Мiй перший (i єдиний тепер) син, граф Адольф. Начальник особистої охорони i член особистого кабiнету мiнiстрiв його величностi голови Об'єднаного Банку й бiржового короля Нiмеччини, Фрiдрiха Мертенса.

— Моя молодша дочка. Труда, прозвана в нас не без достатнiх пiдстав Страховищем.

Граф Адольф спочатку поштиво й низько вклоняється князевi, а пiсля того вибачливо посмiхається на батькову характеристику старiсть треба шанувати навiть у її вибриках…

Труда ж не виявляє нiякої особливої поштивостi до принцеси, але немає в нiй i нiчого страшного. Смугляве собi з синьою родинкою пiд вухом личко, здивовано-сумнi, злегка пукатi очi старої бронзи, стрижене до плечей чорно-синє волосся. От собi гарненький iндiйський хлопчинка, чогось смутненький, скромний i такий ще дитинячий у милих, припухлих, темно-червоних устах. Страховище?!

— О князiвно, цей скромний вираз, вигляд є тiльки одна а ролей нашої талановитої артистки, її мрiя. розважати шановну публiку на сценi театру. Поки ж що розважає нас.

Труда не червонiє, тiльки ще смуглiша стає. I не каже нiчого на слова батька, а просто повертається i спокiйно, тихо, зi спущеними вздовж тiла руками йде собi сходами наюру.

— От маєте!

Цей невеличкий смiшненький iнцидент розминає накрохмалену врочистiсть. Але, власне, офiцiальна частина церемонiї скiнчена От тiльки представить ще Ганса Штора Ганс Штор, як вартовий, стоїть при дверях або краще — як поставний, iмпозантний мiнiстр двору при виходi монарха. Класично гарна голова на твердих плечах монументально, безживне завмерла.

— Вiрний мiй слуга i старий друг, управитель дому, Ганс Штор.

I вже тодi веде принцесу Елiзу нагору до її покоїв, з суворою, старечою, одвиклою галантнiстю розчиняючи перед нею дверi.

I Елiза так само i на це спокiйно та поважно хитає головою, як i приймаючи зустрiч. Чорний шовк жалоби ще виразнiше пiдкреслює молочно золотистий чистий овал над чорним комiром i важкi червонi крила волосся пiд сiрувато-чорним серпанком капелюха. Ступає вона плавко, рiвно, високо несучи маленьку голову, неначе не маючи на плечах великої ваги трагедiї свого роду.

— Зразу видно кров! — побожно шепотить Ганс Штор графовi Адольфовi, поштиво розчиняючи перед ним дверi на вулицю. Граф Адольф мовчки, швиденько, iз спiвчуттям покивує головою й котячою iнохiддю вислизує надвiр до свого автомобiля.

З другого боку покоїв принцеси Елiзи дверi виходять на широку скляну терасу, а з неї збiгають сходи вниз, у сад. I тераса, i сходи, i сад повнi передвечiрнього, нiжно-солодкого духу бузку, нагрiтого сонцем Бджоли б'ються об горiшнi шибки й так по-лiтньому, по сiльському дзижчать серед непорушних чужих пальм i кактусiв, цих вiчних бранцiв Європи.

I сад показує старий граф князiвнi Обведений високим муром, з облупленими урнами, хоч i причепурений, проте буйний i розтрiпаний, забутий роками серед камiння й бетону велетенського мiста, вiн має в собi багато затишних, сумних, сiльських куточкiв. Милий сад, то правда, але граф мiг би його й потiм показати, не тепер, коли слiд би було перенести увагу на важнiше й цiкавiше для принцеси.

Недалеко вiд дому, поблискуючи на сонцi зеленкуватими й фiолетовими тонами старого скла, стоїть стара оранжерея. Одна половина її помiтно вiдрiзняється вiд другої i свiжiстю скла й дахом iз нової тонкої черепицi.

— Лабораторiя!

I трудно розпiзнати — чи гордiсть, чи насмiшка в голосi старого.

Що за лабораторiя? Принцесi цiкаво знати? Гм, досить цi кава. Це лабораторiя Рудольфа Штора, сина Ганса Штора, хiмiка-аскета, великого вченого. Десять рокiв вiн працює у своїй келiї над знаменитим своїм вiдкриттям. Але iдею цього вiдкриття вiн так пильно ховає вiд усiх, що й сам її, здається, вже не може знайти.

А яким способом син слуги став ученим? Також дуже цiкава iсторiя Дуже цiкава. Рокiв двадцять тому Рудольф Штор урятував життя графовi Адольфовi, отому саме мiнiстровi його бiржової величностi. А може, принцеса хотiла б присiсти пiд отим кленом? Старi ноги графа нiчого не мали б проти того.

I нiби гого вони й прийшли сюди, граф помалу, повiльно, — чи серйозно, чи iронiчно, бог його впiзнає, — розповiдає iсторiю врятування життя графа Адольфа сином льокая. Якiсь дикi, скаженi конi, наївнiсть i геройство сина льокая, а в результатi — переламана льокайська нога.

А сад насмiшкувато, iронiчно шелестить кудлатим гiллям, i не знати — чи у змовi вiн зi старим своїм хазяїном, чи про сто сам смiється з них обох.

— От така, князiвно, сталася колись невеличка iсторiя. В нагороду за зламану ногу я постарався зломити хлопцевi та й його батьковi за компанiю їхнi молодi мiзки. Цебто я взяв на себе освiту дiтей мого слуги. I треба сказати, що мої старання намарне не пiшли. Старший, наприклад, десять рокiв сидить у цiй келiї, нiкуди з неї майже не виходячи й поклав ши собi виїхати з неї тiльки на колiсницi всесвiтньої слави. Ходити бiдолаха не може як слiд, шкандибає, так поклав собi тiльки їздити. Що ж до другого, меншого, то тут справа стоїть цiлком бездоганно цьому зламано не тiльки мозок, але й усю душу, хоч вiн унiверситету й не скiнчив. Правда, не з моєї й не з своєї вини, тут заслуга нашого милого Страховища.

В кошлатих жовто сивих бровах, подiбних до вусiв, i в вусах, подiбних до вiхтiв сiна, ворушиться посмiшка, — чи сумна, чи iронiчна, бог його знає — принцеса Елiза збоку не може добре розiбрати. Стареча шия в буйних плямах ластовий ня двома вим'ями звисає пiд пiдборiддям, сiрi заглибленi невеличкi очi задумливо мружаться в далечiнь минулого великi, як дерев'янi сiльськi вила, руки, теж у ластовиннi й кущиках рудого волосся, важко лежать на костистих колiнах. Масивна, пiдпушена часом, але, видно, ще могутня постать.

За муром саду глухо й без перерви гуркотить кам'яно-залiзний, багатомiльйоновий Берлiн, наче клекоче велетенський казан пiд вогнем самої землi. Часом бпiзько, пiд самим муром, ревуть i трублять автомобiлi. Вгорi, над садом, у всiх напрямах прорiзують закурену димом мiста небесну блакить аероплани, обливаючи тишу саду лопотливим гуркотом моторiв.

А клен собi мрiйно перебирає прогризеним листям, граючися сонячними плямами по алеї. За спиною в пухнастих фiолетових кущах бузку ляскотить батогом i нiжно ухкає соловейко — рiдкий гiсть Нiмеччини. Дiловито, заклопотано гудуть бджоли; комахи дрiбнесеньким чорним намистом, як караван у пустелi, тягнуться через дорiжку в гущавину трави.

Сидiти б отак, i не рухатись, i не пам'ятати нiчого, що було i що треба, щоб було. Слухати невеличкi iсторiї про зламанi ноги й мiзки, про невиннi страховища з пухлими дитячими устами.

— А що ж винна графiвна Труда, пане графе?

Граф спочатку довго мовчки хитає головою, потiм повертається до князiвни и пильно дивиться їй у лице:

— А як ви гадаєте, принцесо, як може завинити сiмнадцятилiтня дiвчина перед двадцятидвохлiтнiм хлопцем?

— Гм! Невже кохання, графе? Граф рiшуче киває головою.

— Та ще яке кохання! З тiканням, викраданням, погонями, самоотруїнням. Зовсiм опера, та й годi. Ну, Трудi тiльки прополоскали шлунок, але з Максом Ганс Штор повiвся трохи серйознiше: вигнав хлопця навiки з дому. Але до такого фiналу прилучились уже вищi мотиви. Насамперед занадто палка й бурхлива албанська кров i в батька, i в сина. трохи не з ножами кидались один на одного. Але головне — фiлософiя Ганса Штора. А як же, як же! Ганс Штор, правда, не дуже глибокий, але зате дуже послiдовний фiлософ, що не часто трапляється з найглибшими фiлософами найчистiшої наукової марки. Ганс Штор тримається засади що проповiдуєш, те перш за все виконуй сам своїм життям. А проповiдує вiн досить цiкаву теорiю Вiчною Порядку. Все на свiтi має своє мiсце i свою функцiю, не виключаючи самого господа бога. Функцiя бога — бути всемогутнiм, усезнаючим, усеблагим, уссдобрим i так далi. Функцiя диявола — бути злим спокусником, ворогом бога й людини й так далi. Те ж саме в людському громадянствi. Функцiя пана — панувати; слуги — служити, купця — торгувати; робiтника — працювати. Купець, переставши торгувати, перестає бути купцем. Бог, переставши робити добро й бути всеблагим, перестає бути богом. Таким чином, теорiя Ганса Штора вiдкидає доктрину про свободу волi самого бога — не все й боговi дозволене. I нiхто не смiє нарушувати цей Вiчний Порядок. А тим паче син слуги, у круг функцiй якого нiяк не входить тайний шлюб iз дочкою свого пана. Це… кричуще ламання всiєї системи Порядку. I за це син Ганса Штора перший повинен був понести кару. Кара досить серйозна: хлопець став соцiалiстом. Кинув унiверситет, пiшов на фабрику, десь пiд час страйку когось трохи не задушив, пiддаючися знов таки голосовi своєї албанської кровi. А як усяка глупота на свiтi, хоч би вона и соцiалiзмом називалася, не проходить безкарно, то й Макс упродовж двох рокiв мусив це доказувати на власному досвiдi в тюрмi.

Принцеса Елiза повертається рiвнiше до старого графа: вiн справдi гадає, що їй необхiдно знати в таких деталях iсторiю глупоти якихсь Максiв? I то саме сьогоднi, першого дня приїзду до другого її батька, i то саме першої години побачення з ним?!

— Так, так, принцесо, нашi вчинки вiд самого початку свого вже несуть у собi вiдплату.

Але в очi принцесi старий не дивиться. Вiн чує її погляд, вiн знає її чекання, але iсторiя синiв його слуги йому важнiша за це чекання й за те, що за ним ховається.

— Наприклад, Рудольф Штор. Чи вдасться йому коли-небудь проїхатися на возику слави, не вiдомо, а тим часом усi вчинки, що походять iз цiєї пристрастi, вже коренять у собi й одплату. А шкода — цiкава людина

— Пане графе, дозвольте менi…

— Так, так, принцесо. Цiкава людина, дуже цiкава. Я знаю, ви цiкавитесь науковими питаннями. Може, вашiй свiтлостi цiкаво зазнайомитися з нашим анахоретом? Менi, до речi, треба сказати йому кiлька слiв…

— Будь ласка. Я з великою цiкавiстю…

— Ви не будете каятися, принцесо. Тiльки попереджаю вас: як усi люди, що мрiють їздити на возi слави, наш Рудольф людина дуже амбiтна. Як усi анахорети, мовчазна й соромлива. Як усi вченi, добра, саможертовна… в розмiрах людськостi й жорстока до найближчих людей. А загалом надзвичайно рiдкий екземпляр людини, що здатна на героїзм. Ця вiдмiна людей, як вiдомо вашiй свiтлостi, вимерла вже на нашiй планетi…

Принцеса Елiза тихенько клацає пальцем правої руки по долонi лiвої й легко несе маленьку червону голову золотистої гадючки на плечах чорного лебедя.

* * *

Дiйсна влада не любить галасливостi. Дiйсна влада є в кiтки, яка навiть одвертається вiд мишi, даючи їй повну волю тiкати.

Граф Адольф не любить галасливостi. Його авто раз у раз безшумно пiдкочує пiд ворота палацу Мертенса. I всi мишi на воротях, при черговiй, на сходах палацу, на ганку, в коридорах i канцелярiях можуть навiть тiкати: граф Адольф не дивиться на них. Швиденько, згодливо, ласкавенько похитуючи головою на витягнутi постатi варти, м'яко, нечутно ковзаючи по мармурових сходах, скромненько згорблюючись, нiкому в очi не дивлячись, але викликаючи своєю появою тишу й напруженiсть, граф Адольф проходить до кабiнету пана президента.

Вiнтер, витягшись у тоненьку переламану лозинку поштивостi, вислухує його свiтлiсть графа Елленберга. I зараз таки, розiгнувшись, пiдiбгавши живiт, безшумно зникає за царськими вратами. Через хвилинку так само безшумно з'являється, розчиняє дверi перед Адольфом i, пiдвiвши бiлi брови, таємно шепоче:

— Просять.

Граф Елленберг також проймається таємнiстю, спирає жiноче тiло навшпиньки й прокрадається в царськi врата.

Пан президент сидять перед iнтернацiональними апаратами. Швидко, гарячковим пульсом миготить зелений знак на круглому екранi — паризька бiржа. Збоку дерчить автоматичний телеграф, викидаючи бiленьку стьожку, що намотується на держальце Широченна, дебела спина з пропiтнiлими лопатками (все прiють пан президент!) масивно i кругло, як лантух iз мокрим пiском, випинається над спинкою фотеля.

Балансуючи на поштивих шпиньках, граф Адольф пiдбирається до спини, низько вклоняється їй, зупиняється й починає ждати. З за спини рипкий, одвологлий бас кидає:

— Сiсти. Коротко Швидко Ну?

Граф Адольф сiдає, не притуляючись спиною до фотеля, i стримано хитро посмiхається.

— Приїхала

I задоволене стулює голенi тонкi жiночi уста.

Скудовчена темно-руда голова, неначе жмут iржавого дроту, вмить затихає над апаратом, далi рвучко повертається всiм бурим, масним од поту лицем до графа Адольфа и блискає на нього квадратовими жовтими конячими зубами.

— Принцеса?!

Граф Адольф скромно и нiжно хитає головою

— Чому ж не попередили? Сюрприз? Га? Добре. Докладнiше. Не хапаючись. Ну?

I, крутнувши держальце з чорним кiнчиком, надушивши по черзi на два гудзики, пан президент кладе руки на поруччя фотеля й наставляє на графа сiдласте чоло. Граф докладно, не хапаючись, нiжно воркотливим голосом починає розповiдати. Пановi президентовi не все ясно, вставляється запитання. Тодi граф моментально мiняє епiчно мрiйний вираз на поштиво-уважний, серйозно, дiловито хитає головою i знову, наче давши собi наказ, у тому ж нiжному тонi розповiдає далi.

Стриманiсть принцеси абсолютно-таки подобається пановi. Абсолютно. Гордiсть? Неприступнiсть? Величнiсть? Цiлком добре. По-королiвському. Так i слiд.

Ззаду, як цвiркун, сюрчить апарат. Мертенс, не повертаючись, одводить лiву руку назад i нетерпляче надушує три рази гудзика з жовтою шапочкою. Сюрчання вмент уривається.

Тодi пан президент пiдводяться й урочисто кладуть руку на плече графа Елленберга. Граф Елленберг, обережно тримаючи цю руку на плечi, як пташку, що несподiвано сiла, теж пiдводиться.

— Графе! На вас складається честь зробити цю дiвчину моєю дружиною.

Найодважнiшi люди бентежаться, коли мрiяна фортеця несподiвано з'являється перед їхнiми очима.

— Я безмiрно дякую пановi президентовi за цю високу честь, але… але… дозвольте завважити, пане президенте, що труднощi цього доручення рiвняються честi його. Як пановi президентовi вiдомо…

Пан президент здiймає руку з плеча й похмурює брови.

— Для довiреної особи Фрiдрiха Мертенса нема непоборних труднощiв. Що? До вашого розпорядку, пане мiнiстре, державна сила Нiмеччини, половина її нацiонального майна, моє iм'я, ваш розум i розсудливiсть принцеси, яка, сподiваю ся, є в неї Досить? Що? Га? Нiяких бiльше слiв.

Граф Адольф мовчки вклоняється. Пан президент тикає йому куцу товсту руку, другою рукою мiцно б'є по плечу i, за жовтiвши на все лице посмiшкою, додає:

— Корона ж Землi не жарт? Га? Навiть для честолюбностi принцеси. Що?

Граф Адольф швидко встромлює в пана президента загостренi радiсною цiкавiстю очi.

– Є новi вiдомосii, пане президенте?!

– Є. Справу конгресу Лондон прийняв. Токiо й Пекiн комизяться. Дурницi, приймуть. Мусять, косоокi! Ну, до роботи, до роботи! Про хiд доручення можете iнформувати поза всякою чергою.

Лондон прийняв! О, тепер!..

Граф Адольф побожно вклоняється i ще на тихiших шпиньках вислизує з храму влади й могутностi.

* * *

— Дозвольте, принцесо, представити вам нашого вченого, анахорета.

Князiвна Елiза трошки здивована: анахорет — рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило. Замiсть традицiйної анахоретської лисини, наслiдку чеснот самозаглибленостi, — буйне бiляве, з рудим пiдпалом волосся; замiсть аскетичної блiдостi — чисто виголене здоровецьке лице, без найменших ознак самозаглибленостi. От тiльки очi та уста… якiсь непевнi. Не очi, а гола перед вами людина, одверто гола й без крихiтки сорому. Аж нiяково дивитись у цi очi, одвертi, прозорi, розчиненi й виставленi наперед лиця, як два вiкна.

Уста — половинка скибочки оранжi, накрита тонесенькою ниточкою. Ниточка на обох кiнцях закручується волосинками догори. I над очима — широке чоло, а пiд устами — гостре пiдборiддя з дитячою смiшною вдавленою ямочкою.

Та й келiя мало подiбна до пристановищ фахових анахоретiв, де звичайно бруд конкурує iз святiстю. Швидше ательє артиста маляра — височенне, iз свiтлом на всю стiну, повне червоних передвечiрнiх променiв. А замiсть мольбертiв та полотен — шафи та полицi з книжками, столи з приладдями, ретортами, склянками, слоїками. В кутку — знайома принцесi топильна електрична пiч Гайдена. Вiд колишньої оранжереї лишилося декiлька пальм та багато квiток на всiй вiконнiй стiнi та навiть на столах. Пiд пальмами — фотель, бiля фотеля — столик iз радiотелефоном. Тут же й екран, та ще нової системи. От тобi й келiя!

Несподiваний вiзит високої особи бентежить невдалого анахорета; це видно по всьому, i це викликає хвостик посмiшки у старого графа. Що доктор Рудольф не може блиснути галантнiстю оперового тенора, про це нiхто не взявся б сперечатись, бачивши, як доктор Рудольф цеглясто червонiє, як незграбно вклоняється, неначе зазирає в дiжку, як од хвилювання хоче зачесати пальцями волосся й спиняє руку на чолi, ще рач почервонiвши до самої ямочки на гострому пiдборiддi.

Князiвна Елiза, розумiєчься, не помiчає нi збентеження, пi незграбностi анахорета її зеленi, кольору осiннього листя очi з цiкавiстю оiлядають келiю. В устах уявляється щось таке, що старий граф колись давно-давно бачив у неї, десятилiтньої дiвчинки: вони трiшки розiйшлись, розгорнулiкь, показуючи бiлу рiвну смужку хижо рiвних зубiв, ну, зовсiм та сама Ельзюся, що з любов'ю й цiкавiстю розiлядала дитячий аероплан.

Фах доктора — хiмiя? Хiмiя — одна з наук, що особливо цiкавить її. Алє, на жаль, вона не мала змоги грунтовнiше зазнайомитися з нею. Це, мабуть, прилад Шiмпфера? Доктор Рудольф iз легким здивуванням i поспiхом пiдтверджує. А от цих приладiв вона нiколи не бачила. Вона знайомилася з хiмiєю з працi професора Гайєра.

Шевцi, кравцi та всякi нижчi фахiвцi, зачувши iм'я конкурента, роблять одвертi, зневажно-жалiсливi гримаси. Вищi фахiвцi — ученi, письменники, поети — або тонко, загадково посмiхаються, або делiкатно переводять розмову на сенсацiйне вбивство. А от доктор Рудольф, на диво принцеси, не робить нi одвертої зневажливої гримаси, нi загадкової посмiшки. Професор Гайєр? Дуже дуже знаючий, роботящий, посидющий чоловiк. Тiльки, на жаль, людина старих метод.

I одвертi, голi, трохи нiби здивованi очi дивляться чисто, ясно й привiтно, i нема нiякого сумнiву, що, дiйсно, професор Гайер, хоч i роботящий, але вiдсталий учений.

— А новi методи в хiмiї радикально вiдрiзняються вiд старих?

(Старому графовi чується «Тату, а зовсiм без крил не можна лiтати?»).

Доктор Рудольф трiшки затинається, радикально нiщо в життi не вiдрiзняється вiд того, до чого близько стоїть, усе виходить iз попереднього, є його розвитком. Методи думання так само мають своїх баїькiв i родичiв, як i живi органiзми. Крик революцiонерiв у мистецтвах чи наукових дисциплiнах про радикальний розрив iз своїми попередниками подiбний до крику новонародженої дитини, що розриває з пупцем своя матерi. Не бiльше.

I, злякавшися за таке порiвняння, доктор Рудольф червонiв до самої ямочки й рiвночасно здивовано й одверго дивиться просто в лице високiй гостi.

— А менi б дуже хотiлося зазнайомитися саме з новими методами. Вам би не було дуже тяжко дати менi хоч декiлька лекцiй, пане докторе?

— Hi, я не думаю, щоб це було менi тяжко.

Граф надзвичайно пильно розiлядає малесенький слоїк, пiднiсши його до самих очей i поклiпуючи вуса. Бiдний Рудi — годилось би додати кiлька слiв про честь i щастя, але в нього було так мало практики говорити те, чого вiн не почував.

Вiн тiльки ще раз червонiє, помiтивши, як у високої гостi лице стає якесь iнше, те саме, з яким вона ввiйшла до лабораторiї.

— Так я вас у такому разi сповiщу про початок наших занять. Добре?

I принцеса, милостиво хитнувши головою, повертається до графа.

— Ходiмо, пане графе?

Старий трудно пiдводиться и кладе руку на плече доктора Рудольфа.

— Ну, анахорете, бувай здоров. Чому в недiлю на обiдi не був? Нова iдея пiдскочила? Ну, нiчого, нiчого. Кому iдея, кому дурiсть, кожний по-своєму, як каже твiй батько, порядок держить.

Рудольф iде проводжати гостей до порога. I тут принцеса бачить, як лiва нога доктора за кожним кроком провалюється в ямку, а все тiло перехиляється влiво й дугою знову випростується. I знову доктор Рудольф, пiймавши погляд принцеси, густо, цеглясто червонiє.

За порогом князiвна Елiза ще раз киває маленькою червоняво-золотою голiвкою й посмiхається до нього так, як посмiхаються дорослi до байдужих їм дiтей.

* * *

У покоях Елiзи, слава богу, скiнчилася шамотня розкладання речей, яка раз у раз уїдливо роз'ятрює чуття самотностi. Червоний салон, призначений на робiтню, повний малинового вечiрнього свiтла, такого тужного й невiдомо-радiсного. З боку стола стоїть нерозпакована скриня з книжками — ця робота має робитися пiд безпосереднiм доглядом самої принцеси, всiх своїх друзiв вона сама своєю любовною, дбайливою рукою мусить розмiстити по мiсцях, справедливо заслужених ними.

Граф упирає обидвi руки трохи вище колiн i трудно, помалу сiдає у глибокий фотель — далi уникати рiшучої розмови, ие-можливо: принцеса вже хмуриться.

Дiйсно, принцеса, як людина, якiй надокучило митися бiля холодної води, рiшуче повертається до графа й дивиться просто йому в лице темно- зеленими очима кольору ялини.

— Графе! Можу я рахувати на вашу помiч у досягненнi мети, про яку я вам писала? Прямої вiдповiдi од вас я не дiстала на свою листа.

Питання не застає старого непiдготованим. Не одну нiчну тихошелесливу годину продумав i пробурмотiв вiн над ним на самотi з собою. Вiн також пiдводить очi просто до молочно-золотистого, з малиновими тiнями лиця.

— З якими ж силами, принцесо, досягати тої мети? Де тi сили?

Трiшки заширокi брови густiшають, насуваються на зеленi очi.

— Мене ваше питання дивує, графе. В сиво-рудих круглих вусах залягає, як осiннiй туман у старiй пожовклiй тирсi, вогка, сумна посмiшка.

— Ми помираємо, князiвно. Тихо, помалу, але неухильно помираємо.

I те, що не раз думалось i передумувалося старому, встає знову в тихих, задумливо-сумних i кострубатих словах — не оратор старий, не оратор.

Сили? Розумiється, люди є, окремi собi люди. Але нема вже поколiння. Згадати колишнi часи! Монархiя! Монарх-то не людина, то вислiв сили, могутностi, єдностi поколiння. Трони, паради, виходи королiв, iмператорiв, побожнiсть, релiгiйнiсть, вiдчування їхньої особи, блиск, мiстична владнiсть — це все не особистi якостi, це — дух поколiння, це — вищий закон.

Але душа померла, i помирає поколiння. Де сила його, влада, слава? Де маєтностi, де гордi замки цвiту нацiї?

Однi в романтичних повищерблюваних руїнах стоять на полисiлих горах, як покришенi почорнiлi зуби; в других пороблено ресторани для галасливого, брудного, нахабного плебсу; третi приладнано на фабрики мила, гребiнцiв i гумових препаратiв.

Хто пан i владика сучасностi? На кричущо-золотому тронi по нiгтi у брильянтах, до пiдборiддя в шовках i оксамитах засiдає всевладний, усекупуючий, усеграбуючий, усезадоволений капiтал. Черевата потвора з вузенькою крихiтною голiвкою самозакоханого кретина, з масними одвислими вiд самовпевненостi губами й вузлуватими руками професiйного ката.

А круг трону хто? Мiзернi, манюсiнькi, шамотливi фi гурки колишньої аристократiї. По-рабському, наввипередки складають до пiднiжжя трону свої шпаги, свою честь i колишню славу. За милостивий миг потвори, видираючи одне одному чуби, повзають на колiнах перед ним i цiлують руки.

Ще бiльше, на колiнах Усевладного Черева сидять дочки й жiнки старої аристократiї, забавляючи потвору й покiрно задовольняючи її похiть А сини колишньої аристократiї несуть високу службу охорони його величностi. Сором, ганьба i… фатальна неминучiсть!

З ким же вдаватися в боротьбу? I проти кого? Весь же на род, згори донизу, до останнього сiльського наймита, пройнятий цим духом Черева. Весь вiн проїжджений болячкою наживи, ввесь очманiлий од чаду фабрики, грюкоту машин, дзенькоту склянок, весь насичений мораллю безмилосердної конкуренцiї, брехнi, обману, визиску, образи слабшого, насили, кровi, глуму. Сучасна Нiмеччина — це залiзобетоновий дiм божевiльних, моральнооголених, хижожорстоких i мото-рошнонещасних iстот.

Сонце зайшло, i салон стає червоно-фiолетовий. Рiвно, тихо й напружено стремить iз чорного комiра сукнi виточена золота голiвка.

— З ким же i проти кого, принцесо, здiйсняти нашу мету?

— Гм! Значить, ви так безнадiйно дивитесь на справу?

I голос теж рiвний, тихий i напружений. Голова графа довго, мовчки й механiчно, як зачеплене серце дзвiночка, хитається згори вниз.

— Так, так, принцесо, все — скороминуще, все — мiнливе: i влада, i слава, i багатство, i самi поколiння. Єдине, що людина має незмiнного, вiчного, святого, це — родина Родина — це цемент людей, це єдине щастя, на яке може людина претендувати.

Принцеса скоса пильно дивиться на похилену голову старого. Їй пригадуються чутки про родину графа Елленберга, про якiсь тяжкi драми в нiй, пригадуються моменти з зустрiчi, iскорки заляканої, застарiлої хапливостi у величезних очах графинi, вибачлива посмiшка графа Адольфа, мовчазна демонстрацiя Страховища. I принцесi не зрозумiло, як можна говорити про щастя родини. I хiба так виглядає щасливий голова родини, як оця придавлена до фотеля важка, похила постать?

Князiвна Елiза сильно й нетерпляче поводить плечима, як людина, на яку ззагу хтось довго й безцеремонне злягався всiм тiлом.

— Нi, графе! Ви бачите все в занадто темних фарбах. Я маю цiлком iншi вiдомостi про стан справи. Життя є боротьба. В боротьбi перемагають дужчi, цебто найкращi. Ви самi сказали, що ми — цвiт нацiї Значить, ранiше чи пiзнiше перемога буде за нами. Не ви на службi в Черева. I не ввесь народ хоче бути божевiльним Не може хотiти того! Мусить бути воля до здоров'я, до нормального життя. Це — часова хороба, це пiдупад сил. I коли ми вважаємо себе за наикращих, за найдужчих, за наиздоровiших, то ми повиннi помогти їм видужати, заразити їх своїм здоров'ям, загiпнотизувати їх, розбити дух божевiлля!

Граф пiдводить стару стомлену голову й дивиться вгору на обтягнене чорним шовком поставне тiло з високою шиєю, на якiй смiло, жагуче кипить золота невеличка голiвка. Горiшня губка хижо задерлась, очi стрибають у графа, от-от уся стрибне на нього.

Який благословенний, чарiвний дар життя — молодiсть! Як вона чудодiйно перетворює речi! Молодiсть не вiрить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама — щоденна, постiйна, трiумфуюча всерединi самої себе перемога. Молодiсть не знає ощадностi, бо вона багата, як багатiй, якому нема куди дiвати свого багатства. Вона любовна й самовiддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини. Молодiсть смiлива, як командир полку, що виступає проти беззбройної юрби бунтарiв. Молодiсть — це найпоетичнiша казка, де найфантастичнiшi подiї й акти геройства вiдбуваються з найреальнiшою, найнаївнiшою легкiстю. Всесвiтня потвора? Всi сили неба и землi? Гармати, банки, повiтрянi армiї? Колесо iсторiї? Закони неминучостi? Якi дурницi! Хiба проти цього всього немає чарiвної палички, добрих фей i непоборної сили правди?

Старий граф, що давно вже загубив усякий контакт iз добрими феями, важко пiдводиться i з сумною пошаною досвiдченого знесилля перед молодою наївною силою вклоняється князiвнi.

— Велике й тяжке завдання берете ви на свої молодi плечi, принцесо. Але хай вам допоможе всемогутнiй. Щодо мене, то ви вже заразили мене, i рештка моїх старих сил до ваших послуг.

Князiвна Елiза рвучко, не по королiвському, а по дитячому простягає старому руку й мiцно стискує волосатi, покоцюрб ленi старiстю пальцi — долоню обхопити несила їй.

Значить, вона може надiятись на нього? Так вона й знала! I вiн зазнайомить її з берлiнськими друзями: I скличе їх на маленьку нараду? Чудесно, знаменито!

Весь песимiзм старого, всi намальованi картини пропливли, як легкi хмарини пiд її гарячим сонцем, мигнули хвилевимитiнями й зникли. I знову все блищить, горить, смiється, навiть жовтi черепи.

О молодосте, вiчнотрачений раю, коли б же ж у тобi на росло древо пiзнання!

* * *

Пiдбадьорився, пiдмолодився пiдстаркуватий дiм. Розчинились давно не вiдчинюванi вiкна парадних, жалюгiднонабундючених покоїв iз потьмянiлими, потрiсканими портретами на стiнах. Став частiше працювати телефон iз мiстом. Майже щодня почав заїжджати граф Адольф, хоча чомусь принцеса зовсi!м його не приймала.

Старий граф знову взявся за свої мемуари й щоранку, заклавши руки за спину, насупивши кошлатi брови, важко ходить по кабiнету, мнучiї й тискаючи свою пам'ять, як засохлу глину.

Графин-я цiлими днями шамотливо, злякано турбується, хвилюється, в усе зазирає, всiм перешкоджає.

I все через те, що в колишнiх покоях Адольфа живе чудна дiвчина з червовим волоссям i зеленими очима. Чудна дiвчина обклала себе книжками, неначе студент при iспитах, цiлком серйозно, уважно, розкривши по-дитячому уста, слухав кривого доктора Рудольфа, поводиться, як королева, i живе, як черниця.

Старий граф частенько заходить до молодої принцеси i, коли виходить од неї, не знає, в кого був: у королеви, в черницi, в засушеної старої дiвки, в молодесенької наївної фантастки, в архаїчної героїнi. От вона приймає членiв берлiнської органiзацiї, цих препаратiв для археологiчного музею, вiд яких тхне воском, як справедливо каже Страховище. Величнiсть її, неприступна вищiсть, вибачлива ласкавiсть воiстину тiльки можуть бути вродженi, посланi вiд самого бога, такi вони природнi, само собою зрозумiлi в нiй.

I от вона слухає лекцiї доктора Рудi. Яка увага, яка покiрнiсть, яка мила, тепла, зворушлива дитячiсть!

Одна тiльки Труда не визнає принцеси. Це Страховище не силкується навiть трошки рiвнiше триматися у присутностi високої i остi горбиться, по-хлопчачому стрiпує стриженою головою, байдуже мружить пукатi очi кольору старої золотистої бронзи. У природнiсть червоного волосся принцеси вона анiтрохи не вiрить. Взагалi принцеса в домi нi до чого. Через неї тiльки частiше почав лазити Шванебах, ця найкоректнiша зануда, яку Труда бачила коли-небудь на свiтi. Ну, мама, розумiється, умлiває вiд щастя й гордостi: подумайте, яка честь упала з неба на бiдних Елленбергiв. Молодчина доктор Рудi: вiн собi шкандибає, говорить iз тiєю високою особою, не задираючи голови, як до святощiв, посмiхається своїми волосинками уст тодi, коли немаь нiякої потреби посмiхатись; мовчить, коли треба балакати, i взагалi поводигься собi цiлком пристойно. От йому, наприклад, треба їхати в гори, на страшєнно важну наукову екскурсiю, конче потрiбно зробити ревiзiю горам пiсля землетрусу, без цього гори нiяк не зможуть iснувати. I вiн собi кидає почеснi лекцiї з високою особою, складає свою валiзку, в якiй iще Ной робив свою кумедну подорож у ковчезi, i зовем не думає про те, що їхня свiтлiсть на два-три тижнi будуть позбавленi можливостi клiпати очима на хiмiчнi формули. А хiмiчнi формули також ото страшенно потрiбнi для майбутнього трону!

Дiйсно, чи можуть iснувати гори без ревiзiї доктора Рудi, чи нi, вiн усе ж таки туди їде. Покоївка Мiцi, що прибирає в доктора Рудi й приносить йому з дому їжу, переконана, що вони ще можуть простояти деякий час без вiзиту пана доктора. А тим часом без пана доктора тут дехто буде сильно скучати. Але пан доктор нi на цi, нi навiть на дужчi аргументи не здається, i едиие, чого Мiцi вдається досягнути, це заключения умови: коли пан доктор вериуться з подорожi не пiзнiше, як за два тижнi, — але ж не пiзнiше! — Мiцi тiєi-таки самої ночi прийде до пана доктора поговорити з ним и, ро гiрськi враження. Умови вiдповiдним способом припечатано, i пiсля того Мiцi, причепуривши розкудовчене вiд цiєї операцiї пухнасте бiло-кремове волосся, помагає данавi докторовi винести його валiзку до хвiртки. I валiзка та така легенька — це Мiцi добре вiдмiчає! — що, здається, нею можна вiд мух одмахуватись.

I таким чином принцеса Елiза цього вечора лишається, бiдна, зовсiм без хiмiчних формул.

Взагалi, цей вечiр багатий на рiзнi подiї. Насамперед має бути дуже важне зiбрання, таке важне, що Труда вже заранi чує в домi запах воску. Через те вона одягається в усе чорне, бере в руки бабцин молитовник iз кiстяними защiпочками i, потупивши очi, намiряється вийти з дому.

Але в холi її перестрiває старий граф. Вiн щойно мав трудну розмову з графинею з приводу вечерi, тому настроєний не молитовне. I це, власне, псує його вiдношення до намiру Труди, що його всякий батько повинен би тiльки привiтати. Навпаки, вiн, не помiчаючи — не хотячи помiчати! — молитовника в руках Труди, зупиняє її й рiшуче пропонує вернутись до своєї хати, одягтися як слiд i нiкуди не виходити, бо сьогоднi має бути наречений Труди, князь Шванебах.

На це Труда, не пiдводячи синюватих вiй iз смуглявих лиць, скромно, тихо, як личить дочцi, навiть iз виразом суму, вiдповiдає, що вона лишиться дома не може, бо йде до церкви. А щодо нареченого, то, скiльки їй вiдомо, в неї його немає, бо вона ж уже сказала, що, на її думку, їй ще рано продаватись.

У старого графа i брови, i очi, i вуса, i старомодний комiрчик сорочки стають колючi, настовбурченi; руки починають труситись, на обвислих щоках блiдо виступають червонi плями, а в голосi не чути нi нотки суму.

— Трудо! Коли ти ще раз дозволиш собi такi слова, будеш дуже каятись Потiм, що це ще за нова богозневажлива комедiя? Залиши хоч релiгiю й церкву в спокої. Пiсля ресторанiв, кабаретiв, театрiв — церква! Май сором, дiвчино, хоч перед людьми, як не перед богом i церквою Тобi там нема чого робитиi Вертайсь до своєї хати.

— Нi, я, мабуть, таки пiду до церкви.

— Нi, ти, мабуть, таки пiдеш до своєї хати!

— Нi, мабуть, таки до церкви.

Принцеса Елiза сходить сходами на важне зiбрання. Вона несе голову високо, рiвно, непорушно, а проте й так бачить унизу, в холi, батька й дочку. Ще бiльше: бачить, як рудяво-сива велика голова перехилилася до чорно-синьої стриженої, й на обох обличчях витиснений такий вираз, од якого принцеса зупиняється i злегка лякається. В цей момент чорно-синя голiвка пiдводиться, на принцесу зиркають двi плями очей, голiвка рiвно повертається, i Труда, не хапаючись, рушає до виходу.

А старий граф, повернувшись до принцеси, вклоняється їй i йде назустрiч I на старому обвисло-жовтому лицi його принцеса зовсiм не помiчає того щастя родини, яке є єдиновiчне й бажане. I знову принцесi пригадуються розмови, ще там дома чуванi нею, про якiсь таємнi драми в домi графа Елленберга.

Труда ж так само тихо, спокiйно, як справжня релiгiйне настроєна людина, виходить iз дому й пiшки прямує до церкви. Вона могла б узяти авто, але їхати до бога на автi вважає за занадто велику фамiльярнiсть, тим паче, що знайомство в неї з богом таке недавнє.

Власне, вона йде не до церкви, а до пана пастора. (Молитовник теж, власне, непотрiбний, але взято його для бiльшої певностi). А з пастором у неї така справа: вони уклали мiж собою невеличкий договiр — Труда раз на тиждень має разом iз паном пастором робити пiдрахунок своїх грiхiв.

Старенький уже чекає на неї у своєму затишно чистенькому молитовному кабiнетику. Крiзь тюлевi гардини просiваються косi жовтi вечiрнi променi, лягаючи легесенькою сiткою тiней на стiну. Розп'ятий Христос iз запалими ребрами й обвитком на клубах, схиливши голову на плече, висить на хрестi.

Труда тихенько, скромно сiдає в фотель проти пастора, кладе молитовник iз кiстяними защiпочками собi на колiна, а на молитовник складає смуглявi руки з довгими нiгтями. I знову кругленькi сумнi очi пастора на манесенькому старечо рум'яному личку задумливо, не по-земному дивляться кудись у просторiнь. (Бiдний старенький — у нього застарiла болячка шлунка, i вiн усе до неї прислухаєтьсяi).

— Ну, доню, про що ж ми сьогоднi матимемо нашу розмову?

I голос той самий — м'якенький, нiжний, як лапка кiточки.

Труда зiтхає, похнюплюється, мовчить i скорботно хитає головою, рецепт пана пастора не помагає.

Кругленькi очi стають iще круглiшi, злякано непорозумiлi — який рецепт?!

Ах, вона нiколи не навчиться церковних термiнiв! Ну, та порада, чи як там, що панотець дав їй стояти щодня годину навколiшках перед розп'яттям на колючiй жорствi. Вона стоїть щовечора, чесно вибравши найколючiшi камiнцi, але це не дiє нiяк; ще поки стоїть, то добре, а як устане, розiтре колi на, ляже спати, так усе з самого початку. Може, пан пастор знає який-небудь iнший, дужчий рецепт, чи то пак… ну, пораду iншу, чи що. А потiм…

Труда знову похиляє голову, мовчки дивиться на свої руки й зiтхає. А потiм… вона має ще один грiх: вона ненавидить свого батька.

Пан пастор злякано схрещує пальцi на животику. Батька?! Рiдного батька?

I знову Труда мовчить i дивиться на свої руки. Нi, не батька. В неї нема батька. Граф Елленберг зовсiм не батько їй. Називається батьком, але не батько. А поводиться, як батько, але не має на те права.

— Дитино моя, ви це все говорите, обдумавши свої слова?

О, вона обдумала! Давно обдумала. Та й для чого їй обдумувати, коли вона сама чула розмову батька з матiр'ю, коли сам батько сказав, що вона, Труда, не дочка йому, що її батько один iз колишнiх любовникiв матерi. У мами колись було багато любовникiв, тепер вона вже постарiлась, а колись була дуже гарна й приваблива. Вiн хотiв тiльки знати, якого саме, а мама не хотiла того сказати. А коли так, то яке вiн має право поводитися з нею так деспотично й по-батькiвському, як вiн поводиться. I от тут є питання чи грiх, що вона ненавидить не свого батька.

— Дитино моя, ви сказали менi такi речi, що я не можу так одразу повiрити вам. Ви цiлком певнi, що ви саме це чули?

Труда знизує лiвим плечем, розумiється, вона цiлком певна.

Мама, правда, одкидає, запевняє, що вона. Труда, дiйсна дочка батька, але нi батько, нi вона цьому не вiрять. Розумiється, вона не дочка графа.

Старенький пастор зiтхає.

— Дитино моя, ви не повиннi, перш за все, слухати тих розмов, якi не до вас зверненi. Друге — ви не повиннi брати того за iстину, що часом говориться в хвилини гнiву й несправедливостi. Третє — ви не повиннi допускати ненавистi у своє серце до людей взагалi, а особливо до людини, яка дала вам життя.

Труда знизує правим плечем так не дала ж ця людини їй життя! От комiчно, їй-богу!

— Ви цього не знаєте й не можете знати. Ви повиннi забути, що ви чули, не знати, не думати, вiрити вашiй матерi Такi думки тiльки ображають вашу матiр i бога, дитино моя.

Труда заплющує очi. Ну, добре, вона так i буде робити. Коли так по-церковному треба, вона так i робитиме. Але вона все ж таки хотiла б мати якийсь дiйснiший рецепт од пана пастора, щоб одганяти всякi думки, що ображають бога. Жорства, правда, дуже мало помагає. I вiд тих думок теж не помагає, вiд тих, що вже вона розповiдала. А надто вночi- серце так само стискується i солодко, i страшно, кров горить на щоках, i так сумно чогось, i так соромно, i так… приємно. Ну, от приємно, факт, нiчого з тим не зробиш Вона щиро хоче, щоб не було приємно, i нiчого не може зробити. I сказати нiкому про це не можна. Чому не можна? Чого люди соромляться того, що всi-всi роблять, що всi-всi так люблять?

Пан пастор строго насуплює рiденькi, з червоними прослойками тiла бровенята. Бо цi почуття в людини є звiрячi, низькi почуття, противнi боговi почуття! Того й соромляться їх люди.

Труда знизує вже обома плечима. «Звiрячi!» Ну, то що, що звiрячi? Чого, справдi, люди так бундючаться перед звiрами? I чого цi почуття противнi боговi? Незрозумiле. Вiн же сам створив i звiрiв, i людей, вiн же сам дав їм цi почуття, i вони противнi йому. Дивне якесь вiдношення до своєї власної роботи. А потiм з боку бога просто несправедливо так понижувати звiрiв перед людьми Чим так люди кращi за звiрiв? Нi, нi, цiлком серйозно й об'єктивно! Чим? Звiрi далеко кращi за людей.

Насамперед звiрi страшенно правдивi. Вони не брешуть, уже хоча б через те, що не вмiють говорити, а вiдомо ж, що слова людей на три чвертi служать їм для брехнi, щоб ховати те, що вони думають i роблять. Потiм, звiрi добрiшi за людей кiнь коня нiколи не вбиває, а люди вбивають людей бiльше, нiж звiрiв. Звiрi надзвичайно серйознi й поважнi, нiколи не смiються. Вони невиннi й чистi, бо для них нема нiчого нi соромного, нi нечистого, нi неморального, нi непристойного. А рiвночасно вони моральнiшi за людей, без нiякого порiвняння. Наприклад, не продаються одне одному, не обдурюють, не понижуються, не пiдлизуються, не зраджують, не читають одне одному нудних, довгих нотацiй. Вони вiльнi, незалежнi, щирi, вони роблять так, як думають i почувають. Чого ж людина так пiдносить себе перед звiрами? Нi, по совiстi, чого?

Старенький пастор iз жалем i острахом хитає головою з боку на бiк: де росла ця дiвчина?

— Дитино моя, ви не повиннi говорити таких речей, не повиннi думати такого страхiття…

Тут Труда вже нiчого не розумiє, вона не повинна говорити таких речей, вона повинна, значить, i боговi брехати?! Так для чого ж вона ходить сюди? Ах, пан пастор, очевидно, не розумiє, як остогидло їй брехати, брехати вiчно всiм i собi брехати. На кожному кроцi, з кожного приводу, з доброї волi i з примусу. Все є брехня, починаючи вiд неї самої й кiнчаючи червоним волоссям принцеси. Брешуть у газетах, у книжках, брешуть в одежi, брешуть у вiдносинах, брешуть у молитвах, у коханнi, у ненавистi, в усьому, всьому. Вона бiльше так не може. Вона хоче повної свободи, щиростi, без примусовостi, от такої, яку мають звiрi, птицi, квiти, комахи. Скинути з себе всяку одiж, усякi пристойностi, приписи, заповiдi, лежати на сонцi, нiчого не соромитись, нiякого грiха не знати, нiяко го каяття не почувати; нiяких молитов не робити, обнiмати, хто любий; вiдпихати гидких, мовчати, як мовчиться, спiвати, як спiвається Це — грiх! Грiх це чи нi? Нi, нi, їй треба це знати без нiяких церковних фiлософiй, треба тiльки простої, короткої вiдповiдi: грiх чи нi? Може за це бог образитись?

— Насамперед бої, дитино, не ображається, а…

— Ну, як же не ображається? Сам же пан пастор сказав «Такi думки ображають господа бога». Значить, ображається. Взагалi, вона повинна по щиростi сказати, що воно надзвичайно таки трудно з богом нiколи не знаєш напевне — образиться, чи не образиться. I за що саме. Наприклад, у тiй книзi, що пан пастор дав їй читати, в Бiблiї, господь бог увесь час страшенно на всiх сердиться. I так жорстоко сердиться, ображається, що стає просто; страшно i… несийiїатично. I за всяку просто-таки дарницю вiн карає найлютiшими карами. За збирання дров у суботу — побити камiнням. За нарiкання на голод — кара проказою. За невдоволення начальником — земля глитає разом iз родиною. I за кожну дрiбницю викорiняти чоловiка з родиною його, з насiнням до третього й четвертого поколiння. А потiм страшенно несимпатичне враження робить те, що бог страшенно любить усякi вшановування, наче який-небудь генерал. I як хто не зробить усього, то знов викорiняти його до четвертого поколiння. Хiба ж це гарно? А потiм, чого бог так любить, щоб неодмiнно його прохали помогти в бiдi? I чого вiн сам без прохання не зробить? Люди — дiти його. А хiба маму треба прохати, коли вона бачить, що дитинi погано? Хiба вона жде, що дитина почне страшенно благати її? Так бог же повинен бути добрiший за матiр i не бути таким церемонним. I, взагалi, багато незрозумiлого Навiшо боговi терпiти всяке зло, що iснує на свiтi? Вiн же всемогутнiй, вiн усе, значить, може. Нащо йому зло? Справедливо сказав якийсь фiлософ: не може знищити? Так, значить, вiн не всемогутнiй. Не хоче? Значить, не всеблагий. Ображається за всяку дрiбницю, значить, дрiб'язковий, амбiтний, мстивий. От пан пастор хмуриться, сердиться, цi слова, очевидно, знов ображають бога. А хiба неправда все, що вона говорить? Нi?

Старий пастор болюче морщить рiденькi брови. I голос його вже не м'якенький, як лапка кiточки, а чудний, суворий, рипучий, як рип дерева.

— Ну, кажiть далi, кажiть, моя дитино, все, що є в вашiй бiднiй душi.

Труда тоскно мружить синьовiястi очi.

Ах, усе, що в неї в душi! Хiба ж можна сказати, що там є? Вона з усiєю щирiстю готова вивернути перед ним усю душу, вичистити її, вимести з неї все, що мучить, але хiба це легко зробити? Там такий розгардiяш, як у скринi, в якiй шукали голку все жужмом, все перемiшалося, переплуталось, нiчого розiбрати не можна. А їй неодмiнно треба все розплутати, неодмiнно! Вона гадала, що це можна зробити тiльки за помiччю бога, бо нiкому несила справитися з цим завданням. Але вона, на жаль, починає бачити, що i з богом трудно. Ну, наприклад, це питання з шлюбом, коханням i тому подiбним. Шлюб, на її думку, є явно невигiдна для обох контрагентiв операцiя. Скiльки вона знає шлюбiв, — родичiв, знайомих, при ятелiв i зовсiм чужих людей, — а серед них немає нi одного, ну, просто-таки нi одного щасливого. А тим часом усi кажуть, що без щлюбу нiяк не можна обiйтися, що щастя в шлюбi. Ясно, що тут якесь непорозумiння. Пан пастор каже, що це установа вiд бога. Дуже дивно, що всi божi установи такi невдалi й вимагають корективiв. Для чого, наприклад, на все життя робити контракт? Ну, добре, барон Роршадт хотiв мати молоду жiнку. Вiн старий, хорий, негарний. Розумiється, полюбити його не може нiхто Але вiн багатий. Вiн може купити. I вiн купив її сестру, Фрiду їй було двадцять п'ять рокiв, коли вони зробили контракт. Тепер вона страшенно мучиться з ним. Але контракт на все життя, i вона нiчого не може зробити. Виходить, вона обдурена, бо вона не знала, як буде їй житися з бароном. А розiрвати не можна. Або тепер те саме з нею. Ну, добре, князь Шванебах потребує мати молоду любовницю. Це зрозумiло й натурально, з цим нiхто не спереча ється. Вiн має грошi. Труда їх не має. Вiн може купувати, вона повинна продатися. З цим також нiхто не сперечається. Але вся справа в тому, як саме продаватись. Для чого неодмiнно на все життя? Яка рацiя? I для чого так нерозривно? Це ж страшенно непрактично! А потiм ще одне як можна мати дiтей з чужою людиною? I через що батько є голова родини? Хiба вiн родить дiтей? I хiба вiн напевне знає, що то його дiти? Мати — раз у раз мати своїх дiтей, а батько завсiди — пiд сумнiвом. От коли б вона вийшла замiж за Шванебаха, хiба ж би вона могла все життя знати тiльки його одного? Кожний чоловiк за все життя знає багатьох жiнок. Через що ж жiнка мусить знати тiльки одного? Абсурд явний! Але князь Шванебах напевне ж не згодиться, коли вона йому чесно скаже, що вона не гарантує йому вiрностi. Значить, треба брехати й обдурювати? Або не продаватись. А не продаватись не можна — вона бiдна, її нiхто з їхнього кола не вiзьме без грошей. А за людину не з їхнього кола теж не можна виходити. Вона хотiла це раз зробити, i це була така драма, яка трохи не скiнчилася смертю. Ну, що їй робити? Що може пора дити пан пастор i релiгiя?

Це одне питання. А друге — кохання. Пан пастор каже, що всi її нiчнi думки та почування — нечистi, грiшнi, всi вiд диявола. Коли уважно над цим подумати, то знов виникає багато сумнiвiв. Що за рацiя боговi вiддавати в монополiю дияволовi так багато всяких приємних i необхiдних речей? Яка прекрас на рiч кохання, а надто кохання без дозволу, тайне, неподiльне нi з ким, сховане, що сповнює всю iстоту кричущою радi стю i щастям. Але воно — вiд диявола! Як любо, як мило в пiнистому гомонi ресторану пiд гондливi звуки музики чути в собi радiсне, здiймаюче шумовиння вина Але воно — вiд диявола! А танець? Коли гаряча рука чоловiка обiймає за плечi, а все тiло ниє, спiває и гойдається солодким ритмом! Але й це вiд диявола. Що таке торгiвля? Обман, загальний обман. А тим часом усе купується й продається: одежа, їжа, книжка, музика, авто, навiть право померти й бути похованим. Хiба нi? А обман — од диявола Значить, майже все життя вiд диявола. Бог же лишив собi молитву, церкву, пiст, шлюб, любов до всякого ближнього без розбору, нi за що нi про що, роздавання свого майна кому попало, одне слово — всякi нуднi, чуднi, непрактичнi, неприємнi, а то й зовсiм неможливi речi Який же сенс у цьому?

Ну, що їй робити з собою? їй, наприклад, дуже приємно бувати в товариствi з одним жонатим чоловiком. Вiн уже немолодий, вiн не такий гарний i милий, як Макс, про якого вона вже казала пановi пасторовi. (Нiхто нiколи не може їй бути такий любий, як бiдний Макс!). Але й цей їй дуже приємний їй приємно, що вiн iз такою побожнiстю, покiрнiстю, жагою дивиться на неї. її хвилює, коли вiн говорить їй на вухо непристойнi слова, її кидає в такий солодкий жар, коли вiн коротенькими, швидкими поцiлунками ходить їй по руцi до самого лiктя. I вона вночi думає про його всякi-всякi речi, що, напевне, вiд диявола. Ну, що їй робити з ним? Ну, добре, вона вже прогнала його, вона вже не бачиться з ним, вона вже навiть старається не думати про нього. Але вона не може прогнати з себе хвилювання, взагалi, вона не може не почувати замирання в грудях, коли зустрiвається очима з гарним чоловiком. їй любо, їй солодко бачити, чути, тягтися до чоловiкiв. От вона говорить це цiлком одверто, щиро. їй соромно за це, дуже соромно. Вона совiсно читає всi молитви, стоїть навколiшки на жорствi, не їсть м'яса, виконує всi рецепти пана пастора, але що ж вона винна, що це не помагає? Бог чомусь надзвичайно стримано ставиться до її старання, наче йому зовсiм не хочеться, щоб вона перестала бути грiшною. Може, й справдi так?

Про театр же їй просто й говорити не хочеться — це не те, що монополiя, а чисте царство диявола А тим часом коли б вона могла стати артисткою, то, здається, пiдписала б… Нi, нi, вона говорить безсумнiвнi дурницi. Вона зовсiм не хоче бу, ти артисткою, це нiсенiтниця.

Взагалi, вона говорить дурницi сьогоднi. Вона вiрить у бога, вона любить його, вона хоче бути всiєю душею приємна йому. Але от тiльки одне питання: що, власне, боговi до неї? Ну, що йому, такому великому, такому всевладному, за приємнiсть од якоїсь малесенької iстотки, як вона? Та вiн не повинен помiчати її. I, взагалi, бог напевне зовсiм не такий, як його малюють. Бог повинен бути величезний, грандiозний, безгнiвний, зовсiм зовсiм не зрозумiлий. I грiхи всi, i злочинства, i святiсть, i непристойностi, i кохання, i усе все, що дiють люди, все, що тiльки iснує, все є його справа, нi за що вiн не може, не повинен сердитись, карати, милувати. I люди зовсiм не повиннi нi прохати його, нi молитись йому, нi боятись його, бо це ж безглуздо. Живуть же тварини, не думаючи про бога, не молячись йому, не боячись його, а проте вони живуть iз дозволу й волi бога Значить… Ну, от знову пан пастор невдоволений. Вона знову говорить дурницi? Правда? Але що ж вона винна, що такi думки приходять їй у голову. Диявол? Ну, от знову — всяка розумна, розсудлива думка вiд диявола.

Ну, от вона хоче зробити одну рiч. То неправда, що вона казала про ненависть до батька. Навпаки, вона любить страшенно батька, вона так любить його, що вночi iнодi ходить до його кабiнету й цiлує тi речi, до яких вiн торкався. Це їй соромно признаватись, але вона говорить пасторовi як представниковi бога. А бог сам повинен це знати. Але вона не може любити графа А раптом вiн справдi не батько її? А раптом її батько десь-iнде, хтось iнший? А граф тiльки з непорозумiння має її любов, краде, значить, її любов? Хiба можна любити серед таких умов? Отже, їй треба знати напевне, хто її батько. Навiть не це, а тiльки, чи граф батько їй, чи нi. Бог повинен бачити її муки. Але навiщо вiн допускає їх? Чого йому не сказати їй просто й одверто, що граф не є її батько? Чому? Коли вiн справдi все знає, всiм пiклується, до всього втручається, то хай же вiн скаже їй, чи граф батько їй, чи нi. I хай скаже просто, без нiяких ухилянь. Хай дасть їй якийсь знак. От, наприклад, вона перед одходом до пастора забула в ван нiйкiмнатi синю вазочку з орхiдеями. Коли бог хоче їй вiдповiсти на її питання, нехай перенесе вазочку з ванни в її кiмнату. Коли граф її батько, нехай бог поставить вазочку на стiл перед i анапою Коли не батько, хай поставить на маленький столик у кутку. I нiчого бiльш. Вона не вимагає, щоб ста лось якесь чудо. Нехай прийде мама або покоївка, побачить вазочку й перенесе. Нехай усе зробиться цiлком природно, без чудес. Вона ж не вимагає, щоб вiн для неї перетворив воду в вино або що небудь подiбне. От тодi вона знатиме напевне, що бог є, що вiн саме такий, яким його малює пан пастор, що вiн клопочеться про людей, що йому страждання їхнi не байдужi. Можна про це думати? Можна ставити боговi такi умови чи нi?

Старенький пастор ощелешено, безпорадно слухає бурхливий потiк слiв, дивиться на гаряче, потемнiле вiд пiднесення лице й чує, що вiд цеї пришелепуватої й нещасної дiвчини болi в шлунку стають нестерпнi. Вiн одкидаєтбся на рiвну спинку стiльця, набирає повнi груди повiтря и крутить головою з таким явних виразом неможливостi далi слухати, що Труда замовкає й починає чекати: коли вiн пересердиться, вiн дасть їй вiдповiдь на всi її питання, вона, здається, була досить одверта.

Але старенький заплющує круглi, опуклi очi i з виразом тупого страждання сидить непорушно й мовчки.

В кiмнатi вже темнiє. Перед розп'яттям три свiчечки догорiли до краю, поспускавши набiк нагорiлi гнотакну, як перетомленi собачки язики. На дитячо-рожевiй лисинi пастора та на опуклих баньках заплющених очей мляво ворушиться свiтло свiчок. Пастор трудно здiймає повiки.

— Приходьте, дитино моя, iншим разом. Подумайте самi над своїми, словами. Нехай вам поможе господь вибратись iз вашої ковбанi тьми й грiховних думок. Не можу я сьогоднi, доню. Iдiть iз богом.

Труда тихенько пiдводиться i, як вiд заснулої в колисцi дитини, навшпиньках, i озираючись, iде до дверей.

* * *

З нiжним сумом дзвякає замок старовинної скриньки, рiзнофарбним переливом блискає фамiлiйна велична таємна релiквiя. I так само, як щоразу, принцеса Елiза вiд погляду на неї почуває себе самотньою на свiтi, покинутою серед чужих людей маленькою дiвчинкою, безпорадною й безсилою. I знову вже стоять в очах страшнi, виряченi очi батька — чи вiд жаху смертi, чи вiд тиску повiтря при падiннi — розсiчена крилом апарата голова брата, знову та сама тоскна млоснiсть пiд грудьми.

Але як тiльки холоднуватi краї брильянтiв нiжно й гостро торкаються її шиї, як тiльки загоряються стрiлчастими спектрами в дзеркалi, так дивним дивом на неї спадае звичайний, величний, строгий спокiй. Неначе якийсь незримий, гiпнотизер ззаду владично кладе їй руку на голову й розтоплює у своїй волi всi її згадки, самотнiсть, тоскнiсть. Вона несе на шиї коронку Зiгфрiда, емблему влади кращих, благословення вiкiв, символ вищостi, вибраностi, вiдзначеностi перстом вищих силЯк же може вона бути самотня, безсила?

До кабiнету графа на засiдання берлiнської органiзацiї друзiв увiходить не князiвна Елiза, а королева — на засiдання i свого кабiнету мiнiстрiв. Увiходить так просто, так ясно, з такою певнiстю за кожний свiй рух, з якою рiдко входили монархи, що за їхнiми спинами стояли мiльйоновi армiї. I для кожного в неї знаходиться вiдповiдне до значення стану його слово, погляд, посмiшка.

I чергове зiбрання берлiнської органiзацiї, одне з нуднуватих досi, безживних зiбрань, раптом стає цiкаве, повне змiсту й ваги. Князь Шванебах, секретар органiзацiї, високий, рiвний i такий серйозний, точний та коректний, неначе зроблений на найкращiй фабрицi, прохає дозволу в принцеси розпочати засiдання. Принцеса дозволяє, але поза чергою вона хотiла б, щоб її зазнайомили iз загальним станом їхньої великої справи тут, у Берлiнi.

Князь Шванебах точно й механiчно-згiдливо нахиляє голову, потiм пiдводить її, розгортає папери i, як рахунковий апарат, починає викладати з себе цифри.

Портрети на стiнах кабiнету слухають справоздання з тою самою непорушнiстю й серйознiстю, що й члени зiбрання, з тою тiльки рiзницею, що князiвна Елiза очi присутнiх на собi. Ловить, а портретiв нi.

Так: становище берлiнської органiзацiї бездоганним назва ти не можна. Але ще одне питання: в справозданнi високоповажного секретаря декiлька разiв згадується Iнарак. Принцеса, розумiється, чула про цю органiзацiю, але їй хотiлось би докладнiше довiдатися про неї.

Буває, що тихого осiннього дня, коли вся природа куняє, раптом звiдкись зiрветься вiтрець i пробiжить по сухих, лисих голiвках будякiв. Будяки сухенько зашелестять, заворушаться й знову застигнуть у старечому дрiманнi. Зашелестiли, заворушилися члени зiбрання, захитали лисими головами. Тiльки Шванебах, не мiняючи нi тону голосу, нi виразу сухого, серйозного лиця, коротко вклоняється й починає давати iнформацiї.

Як вiдомо її свiтлостi, слово «Iнарак» це скорочення назви цiєї органiзацiї: «Iнтернацiональний Авангард Революцiйної Акцiї». Це нелегальна, терористична, соцiалiстична органiзацiя, що має за своє завдання боротися з iснуючим ладом. Рiзниця її з iншими соцiалiстичними органiзацiями та, що вона в основу своєї програми кладе етичний момент, її швидше мож на назвати сектою, анiж справжньою робiтничою органiзацiєю. Їхнiй статут вимагає вiд їхнiх членiв строгого аскетизму, абсолютного уникання в якiй-будь формi експлуатацiї чужої працi, безумовної правильностi й чесностi iз своїми членами-товаришами, безоглядної вiдданостi органiзацiї, фанатичної дисциплiни й готовностi щохвилини померти за своє дiло. Деякими рисами ця органiзацiя нагадує органiзацiю первiсних християн, розходячись, розумiється, в усiй основi свого вчення з християнством. Легальнi соцiалiстичнi органiзацiї ставляться до Iнараку негативно, а часом i вороже. А тим часом Iнарак має серед цих органiзацiй багато своїх членiв, якi, будучи легально в тих партiях, мають змогу вести пропаганду серед товаришiв i ховатися вiд полiцiї.

Силу Iнараку рiзно оцiнюють. Однi вважають його за маленьку купку фанатикiв, божевiльних або злочинних iндивiдiв, другi перебiльшують його силу, гадаючи, що сила Iнараку колосальна, що адепти його є серед рiзних шарiв громадянства. Головною методою боротьби Iнараку є терор. Як вiдомо її свiтлостi, вони вбивають видатних капiталiстичних проводирiв, членiв уряду, грабують банки, називаючи це експропрiацiєю, пускають часом у повiтря цiлi будинки. Iнарак є неминуче явище, логiчний наслiдок того соцiально-полiтичного режиму, який установили сучаснi господарi країни, це — природна реакцiя на деспотизм i соцiальний терор королiв бiржi. Iнарак є по всьому свiтi. Центральне Бюро його в Парижi.

Далi князь Шванебах серйозно, дiловито, точно наводить факти i цифри вбивств, експропрiацiй, повисаджуваних у повiтря будинкiв, не виявляючи нi радостi, нi суму. Нарештi, з дозволу її свiтлостi, читає недавно прийняту їхньою органiзацiєю постанову, де кажеться:

«Шляхом таємного входження в органiзацiю Iнараку пропонується поглиблювати невдоволення активних шарiв пролетарiату й посувати їх на найгострiшi виступи. Одночасно не випускати з уваги пiдриву впливу самого Iнараку».

Хижа, загострена горiшня губка принцеси ледве помiтно здригується розумiнням i похвальним усмiхом. Князь Шванебах, схопивши цей усмiх, уперше за ввесь вечiр робить перебiй, виразно й переможно зиркнувши на герцога бравншвайзького, противника цiєї резолюцiї. Герцог у вiдповiдь приплющує очi: вiн не хоче вступати в дебати.

Але князiвна Елiза ловить i погляд Шванебаха, i приплющенi очi герцога. Очевидно, не всi згоднi з такими методами боротьби? Щодо неї, то вона стоїть за все, що веде до мети, за всi методи, за всяку хитрiсть, жорстокiсть i безмилосерд-нiсть з ворогом. Вона заприсяглася на коронку Зiгфрiда й присягу ту може повторити знову: найлютiша кара злочинцям за смерть її батька i брата не може надолужити цiсi втрати, понесеної Нiмеччиною!

Дитячий, чистий овал загострюється на пiдборiддi, як у старої дшки, зеленi очi хижо, колючо розтягуються Принцеса здiймає з шi!i сховану пiд сукнею коронку, що бризкає, на всi боки iскрами камiння, i кладе її на стiл перед собою. Побожний шелест проходить зiбранням, i всi голови, як голови худоби вздовж ясел до оберемка сiна, повертаються вздовж столу до коронки. Це ж бо вона, коронка Зiгфрiда, вона сама! Це ж бо древнiй заповiт, це — запорука перемоги!

За одними встають другi, усi, i неначе волхви над яслами з народженим Iсусом, зворушено i з надiєю дивляться на святу релiквiю великого роду. I деяким iз тих, що в них вiра в їхню справу була вже подiбна до засушених квiток, якi вiд необережного руху можуть розсипатись, раптом стає солодко i хвилююче-страшно, а що, як здiйсняться, справдi, мрiї?! I хочеться їм хоч кiнчиком пальцiв доторкнутись до святинi, стати перед нею навколiшки й зашепотiти щось давнє-давнє, забуте, дитяче, побожне, нерозумне, але певне певне!

Нi, це засiдання не подiбне до всiх iнших засiдань. Це може сказати навiть Ганс Штор, що нiколи, стоячи за дверима кабiнету, не чув за ними такого молодого, запального тону немолодих i незапальних голосiв, як цього разу. Iстинно — впущено у вулiй царицю-матку.

I вечеря сьогоднi скидається вже не на «скубання понитчини в домi iнвалiдiв», як каже раз у раз Страховище, а на зустрiч друзiв юнацтва, що довго не бачились мiж собою.

А старий граф не тiльки не сердиться на Труду, що не з'являється до столу, а ще й, сидячи поруч iз Шванебахом, добродушно, iронiчно потiшає його:

— Нiчого, друже, нiчого. Страховище тiльки шумує, з неї буде добре вино. Вона на доброму шляху: в ролi святої черницi. Не треба їй перешкоджати: з черниць бувають часом непоганi жiнки.

Князь Шванебах акуратно, важно, з увiчливою автоматичнiстю майже за кожним словом каже «дякую» й хитає головою. Але невiдомо, чи задовольняє його таке потiшання. Проте старий граф i не докопується, iстинно, у вулiй iз старими засохлими трутнями впущено молоду царицю матку! Який гомiн, гудiння, який блиск в очах! Не диво — в них одбивається молодiсть i коронка.

* * *

Свята черниця поважно, строго повертається додому, мiцно тримаючи молитовник iз кiстяними защiпочками в руцi. Як же iнакше може повертати людина, щойно вступивши в безпосереднiй, одвертий договiр iз богом? Для чого, власне, справдi рiзнi посередники? Чому вона (ну, хай собi велика грiшниця, розпусниця. Страховище, це для бога не повинно грати ролi, бо вiн же сам їй такою дозволив бути), чому вона не може просто запитати його в тiй справi, яка так iнтересує її? Ну, правда ж: нiякого особливого чуда, нi грому, нi блискавок не треба. I питання буде розв'язане, i вона стане така слухняна, така чиста, така… свята, як тiльки бог захоче. Вона робитиме все, що скажуть посередники бога, вона може пiти в монастир, у пустелю, буде їсти тiльки акриди й дикий мед, спати на жорствi, носити волосянi сорочки. (Цiкаво все ж таки, де їх тепер узяти, нема ж нiяких фабрик волосяних сорочок). Одне слово, коли боговi хоч трошки цiкаво, щоб вона була добра, вiн повинен, вiн просто мусить пiти на її умови.

Ганс Штор бачить, як графiвна Труда проходить по холу нагору до себе. Гостi вже перейшли до їдальнi, i графiвнi теж слiд би зiйти туди. Ганс Штор дозволяє собi обережно натякнути графiвнi на її обов'язки. Але, справдi, «Страховище» — iм'я досить справедливе для цiєї дiвчини. Вона спочатку навiть не чує, що їй говориться, вона йде собi з замрiяними очима, думаючи, очевидно, про роль у якiйсь новiй своїй комедiї. Опiсля прислухається, нетерпляче знизує плечима й дивується як можуть до неї чiплятися з такими «дурницями»? (Так, власне, i каже: «дурницями»). I поважно, строго йде нагору.

Але Ганс Штор бачить, як вона нагорi зупиняється й довго стоїть непорушне, немов вагаючись. Дивна дiвчина: то зробить кiлька крокiв, то зараз же вертається назад, неначе злякавшись, навiть дивиться вниз до Штора, шукаючи в нього рятунку В чому рiч?

Але рятунку немає. Треба йти. Треба твердо, мужньо, рiшуче йти. Труда заплющує очi, як у дитинствi, коли треба було входити до темної страшної кiмнати, i прямує до своїх дверей. Але тут її опадає такий жах, що вона всiєю спиною спирається об стiну, притулює руки долонями й прилипає. Зараз сам бог говоритиме з нею! Зараз вона торкнеться слiдiв його перебування тут, у цiй кiмнатi. Зараз вирiшиться все те, що ночами i днями стоїть болючою колючкою в душi, i стане легко, зрозумiло, вiльно, затишно, як давно давно колись у дитинствi, коли вона бiгала до тата, сiдала йому на колiна й приплю щувала очi на лампу, а в очах стояли теплi, жовтi вiники променiв.

Чиїсь кроки внизу. Труда вiдлипає вiд стiни, швидко-швидко хреститься i з одчаєм рве дверi до себе. Вскочивши до кiмнати, вона стає зараз же бiля порога i, тримаючи себе за груди, бо в них нема повiтря, боязко, з наготовленим жахом побожностi в очах обводить ними кiмнату. Горить лампа в кутку над канапою, бiля канапи столик стоїть. Стоїть так само, як стояв усе, невинно, байдуже, i нiчого на ньому немає. Очi тоскно, швидко, надiйно й заранi готовi до того самого, перебiгають на маленький столик у кутку. Стоїть маленький столик, що на ньому ранiше стояли грiховнi фотографiї улюблених артистiв, а тепер стоїть маленьке розп'яття. I так само порожньо, байдуж е, неначе все так i повинно бути. I вся кiмната до жаху, до одчаю порожня, байдужа, така сама, як завжди, як повинна бути. Труда бiжить до ванної кiмнати: на тому самому мiсцi, на туалетному столi, синiє ваза з орхiдеями, байдужими, невинним й, неначе їм тут так i треба стояти!!!

Графiвна Труда почуває, як на неї злягає страшенна слабiсть. Ноги не тримають, наче вона оце вперше встала пiсля довгої хороби. Значить. значить, нiчого нема? Значить, йому байдуже? Значить, не скаже? Значить, i далi так?! Ну, добре ж, коли так!

Труда лягає на канапу й кидає вiд себе молитовник iз кiстяними защiпочками на стiл. Добре, добре!

Раптом дверi швидко розчиняються, i в кiмнату без стуку, в капелюсi, з невеличкою валiзкою в руцi вбiгає Фрiда. Вбiгає й зараз же замикає за собою дверi Потiм дрiбно пiдбiгає до терасового вiкна й щiльно зашморгує на ньому портьєри. Аж пiсля того кидає валiзочку на стiл, а сама падає на фотель i зачинає плакати, неначе плач її є найкраще роз'яснення її чудної поведiнки. Плачучи ж, шукає на грудях, у рукавах, по всiх мiсцях, де дами споконвiку ховають хустки, своєї хустинки й не находить.

Тодi Труда швиденько з хмурою дiловитiстю знаходить чисту хустку, тикає, як слiпiй, у руки Фрiдi й мовчки зупиняється коло неї, поглядаючи на сестру так, наче та робить якусь важну операцiю Щоб нiщо не перешкоджало операцiї, Труда обережно здiймає з голови Фрiдi капелюх i, як тарiлку з водою, ставить на стiл поруч iз валiзочкою.

Хвилясте каштанове волосся — прибране в загонисту зачiску Фрiда робить її тiльки тодi, як дуже хоче подобатись, — тодi одкривається її чисте опукле чоло, волосся спливає хвилястими пасмами назад, очi здаються бiльшими i ще здивованiшими, але заразом i трошки нахабними, ротик зовсiм малесеньким, але лукавим, одне слово — загонисте.

Але тепер до цих рясних, дитячих слiз, до цих негарно поморщених, мокрих губ ця зачiска зовсiм-зовсiм не пiдходить, i аж жаль дивитись на неї.

Одначе операцiя хутко кiнчається, навiть другої хустки не треба Фрiда, клiпаючи на свiтло мокрими вiями, подiбними до ряду знакiв оклику, i час од часу здригуючи спухлими устами, категорично заявляє, що вона додому — чи то пак! — до барона бiльше не вернеться, що вона цю нiч переховається у Труди, а завтра а завтра, ну, втопиться чи отруїться, їй байдуже. Вона не має бiльше сил терпiти цю каторгу, це катування, що на неї склали їхнi милi батьки…

Труда сiдає поруч iз Фрiдою й витирає їй краплини сльози з пiдборiддя й сукнi.

Фрiда зневажливо, безнадiйно вiдмахується головою.

Ах, їй тепер усе одно, нехай усi її сукнi заллються слiзьми, проклятi, паскуднi, мерзеннi сукнi! I капелюшiцi!..

Вона сердито спихає капелюш додолу й витирає мокрi вiї. Годi! Хай, кому хоче, тепер купує!

— Що ж сталося, Фрiдо? Щось нове?

Боже мiй, хiба старого не досить, щоб повiситись? Нове? Нiчого нового. Сьогоднi був звичайний чай. Ну, чай як чай. Але, на горе, прибув i аташе шведського посольства. Ах, так собi, нiчого надзвичайного! Але досить гарний, розумний (пiдборiддя таке випнуте, вперте — мабуть, цiлується твердо й смачно). Але, головне, закоханий у неї до непристойностi. Ну, виразно, одверто, настiйно закоханий. Це — головне. Не для неї головне, а для барона, розумiється, їй що! Пфi! Головне — барон. Коли аташе тiльки з'явився в салонi, коли вона побачила «мокру» посмiшечку барона, ну! — вона вже знала, що щось буде. Неодмiнно! Ну, так i вийшло: бароновi раптом захотiлось, щоб вона протанцювала велику бiскаю. Подумати собi: велику бiскаю в салонi, перед усiма! Розумiється, коли сам чоловiк у своєму домi хоче, щоб його жiнка танцювала i остям бiскаю, то вони теж починають просити, їм що! Пфi! Будь ласка. Звичайно, її так це обурило, що вона навiть пiшла до себе, хоч аташе незвичайно гаряче прохав її. На жаль, занадто гаряче, бо якраз через це барон i розпалився до такоi мiри, що почав навiть спадщиною загрожувати, коли вона не затанцює. Ну, добре ж, коли так! Вона згодилась Коли сам чоловiк на це штовхає, — будь ласка. Вiн налягав, щоб вона й одяглася вiдповiдно. Добре, i одяглась.

— Чекай, Фрiдусю! Адже не одягатись, а роздягатись треба для бiскаї?

— Ну, так, розумiється, роздягатись.

— Значить, усе-усе як слiд? Зовсiм-зовсiм гола?!

— Ну, розумiється! Звичайно, пояс, черевики, зачiска. Ти можеш собi уявити, як я себе почувала в такому виглядi.

Труда задумливо дивиться на перекинений догори черевом капелюш на пiдлозi й тихо промовляє.

— А це могло б бути й непогано. Тiло ж у тебе гарне.

Фрiда спускає очi додолу, i на маленьких, як розрiзана надвоє вишня, устах лукавиться загониста посмiшка: треба було, подивитись на аташе, коли вона ввiйшла до салону! А коли почала танцювати, очi в нього стали такi, як колись вона бачила на пожежi в одного чоловiка: переляканi, здивованi, зачарованi, божевiльнi! Аж страшнувато було бiля нього танцювати, але… й приємно.

Та вся рiч, розумiється, не в цьому, а в баронi. Вiн навмисне стояв поруч iз аташе, щоб краще все бачити. Ух, ця жаб'яча постать, ця гостра лисина, вузюсiнькi, слизькi оченята, мокра, гидка, страшна посмiшка! Та ще поруч iз цим бiло рожевим, сильним, упертим красунем. О, вона, розумiється, вiд самого початку знала, для чого це все робилося. Але коли побачила, що вiн поламує пальцi, вона моментально кинула танцювати. Моментально!

Труда непорозумiло дивиться великими бронзовими очима на сестру: що ж тут страшного такого? Так, вона сама iнодi помiчала, як барон поламує пальцi.

Фрiда глибоко зiтхає й прохає цигарки. Вона мусить закурити. це занадто гидко. Що тут страшного? Гм! Це значить, що ця жаба в такому станi, що готова при всiх накинутись на неї (що раз уже ж i було!).

Ах, та навiть i не це головне! Головне потiм. Коли всi розiйшлись, почалася спочатку одного роду ревнiсть. Ага, аташе дивився, дивився, ага, закоханий, ага, хоче, хоче тебе, хоче, хоче… А сам гидко, слиняво труситься. Ну, одне слово — все, як звичайно. Все, щоб розпалити свої нiкчемнi старi сили. Ну, а потiм… коли пiсля того стало недобре, коли зразу заболiло у шлунку, почалось уже iншого роду катування. Теж звичайне. Але цим разом вiн заявив, що змiнив свiй тестамент! На випадок його смертi вона не повинна виходити замiж, а то позбавляється спадщини. От яка справа! Значить, вiн купив її й на все життя, й пiсля своєї смертi. От так о то виходить Ну, коли так, вона зараз же схопила, що могла, й утекла. Нехай, що хочуть, те й роблять, а вона бiльше туди не пiде! Краще вона буде, як Труда, молитися, стояти на жорствi, краще вже пiде до монастиря, вiддасть себе боговi, яiж такiй паскудi!

Труда раптом пiдводить голову i струшує стриженими синьо-чорнидiи кучерями. Ах, боговi! Бог iз тими, в кого є грошi. Нiякого бога нема, а все нещастя жiнки, що в неї нема грошей. От i все. Через що Фрiда стала жiнкою жаби? Коли б у неї були грошi, хiба навiть їхнiй милий деспотичний батько вiддав би її за цю гнилу мавпу?

Грощей. грошей, грошей треба! От увесь бог. I тодi не буде нi баронi, нi Шванебахiв, нi каторги, нi нотацiй, нi непристойностей, нi жорстви — нiчого! I все буде вiльне й ясне. Грошей!!!

Фрiда несподiвано по-дитячому схлипує старим плачем, трохи нiяковй вiд цього й солiдно, сумно зiтхає: де ж вони можуть узяти грошей?

Труда хмуро, грiзно, непохитно стискує над бронзовими очима густi синюватi брови. Знайдуться грошi! Знайдуться. Нехай. Вона не раз говорила мамi, Адольфовї, батьковi, всiм, що вона зробить їм страшний скандал, коли далi так буде йти. Вони не вiрять? Ну, добре, тепер вона покаже. Тепер вона може робити, що хоче. I коли так:, коли їх продають жабам i не хочуть уступитися, то вона сама иступиться за них обох. Недай Фрiда не журиться: грошi будуть!

Фрiда несмiло, здивовано, захоплено дивиться на молодшу сестру: Страховище, очевидячки, знає якийсь спосiб. Страховище дiйсно зробить, коли так насуплює брови i струшує волоссям.

— Де ж ти вiзьмеш, Трудо? Можна знати?

— Нi. Не можна. Лягай спати Завтра рано я тебе сховаю деiнде, а потiм ми оселимось разом, i вони побачать. I зараз же цокличймо до себе в гостi аташе, а жабi пошлемо запросини. Нехай приходить. Добре?

Фрiда, зiтхав, посмiхаєтеся й поводить плечима так, наче вже чує на них гарячу, сильну, вперту руку аташе.

А потiм старша сестра вiддає не тiльки всю свою волю, але и стомлене тiло в цупкi, рiшучi, смуглявi ручки молодшої. Руки цi роздягають її й пiдводять до лiжка й укладають у постiль., Як чудово визволитись од своєї волi, вiд сумнiвiв, од турбот, страху, зрадливих надiй. Легко, як пушинцi, що летить сйбi туди, куди несе чужа сила; затишно, як у дитинствi, в маминому лiжку!

Собi ж Труда стелить на канапi. Та як там стелить: кинула подушку та й усе. Їй спати ще не хочеться. Та й не можна. нiяк не можна спати; розпочинаючи кампанiю рiшучу, грiзну треба обдумати все, як слiд.

Лампу можна погасити й одчинити вiкна на терасу. Мiсячна нiч густозапашна, таємна, любовна, така. як та. коли з Максом тiкали, пливе над садом, над будинком, над Шванебахами i синiми вазочками iз бiдними-бiдними орхiдеями, що так i стоять у ваннi. На терасi бiдолахи пальми тоскне ни дiють у куточках, сумуючи за своїми африканськими ночами. I вони в неволi! Хоч би вiкна з тераси до саду вiдчинили їм, хай би трiшки волею подихали!

Труда тихенько вилiзає крiзь вiкно на терасу й одчиняє вiкна Вiтер густо дихає їй у лице й обiймає свiжими, нiжно пухнастими лапами. Безвуха, оголена голова мiсяця з прова леним носм лукаво й цинiчно посмiхається iз срiбно-блакитної височини: не одну цiкаву рiч вона бачила звiдти за своє довжелезне здiльйонновiкове життя. Над мiстом велетенським вiялом стоїть свiтло електрики, завзято борючись iз свiтлом мiсяця. I вiд тiєї боротьби стоїть неугавний, глухий, густий гуд.

Труда сiдає пiд пальмою, обнiмає одною рукою, як сестру, за шершавий многоповерховий стовбур i дивиться в тоскно-цинiчну посмiшку мiсяця. Смiшно йому з її вазочки з орхiдеями? Смiшно з її «кампанiї»? Розумiється, йому смiшно. Але хто знає, хто смiятиметься останнiй.

Труда стрiпує посрiбленими посмiшкою мiсяця кучерями i зручнiше обнiмає сестру невiльницю за стовбур.

Але в ту ж мить швидко повертає голову назад: у розчинених вiкнах спальнi принцеси свiтиться. Ага, вернулась королева з вечерi! Крiзь запнутi портьєри, крiзь щiлину часом видно тiнь, що ходить туди й сюди. Роздягається пишна принцеса. На нiч, мабуть, здiймає всi накладки з-пiд свого фарбованого волосся й гадає, що нiхто не догадується. От би пiдгледiти!

Страховище раптом тихенько пiдводиться i, забувши за пристойнiсть, за вазочку з орхiдеями, за жабу й кампанiю, навшпиньках пiдкрадається до вiкна принцесиної спальнi, сильно затиснувши щелепи. Вона тiльки на малесеньку хвилиночку зазирне й зараз же вiдiйде. Вiд цього волосся у принцеси не вилiзе i не злiзе з нього фарба.

Але Страховище бачить крiзь щiлину таку картину, що прикипає не нi одну малесеньку хвилиночку. Перед великим трюмо стоїть золотисто бiла, сильно вирiзана, з високими клубами й довгими ноiами постать гоюлої чужої жiнки. На високiй, довгiй шиї маленька голова, i з неї на пiнисто бiлi, пишнi, похилi плечi спадають червоно-золотi хвилi волосся, прикриваючи груди й сягаючи нижче пояса. I нiяких пiдкладок! В одному мiсцi темнiшi, в другому яснiшi, абсолютно нефарбованi! I нiколи не можна було подумати, що пiд цим чорним шовком, пiд цими стародiвоцькими сукнями таке несухе, гарячо-живе, таке пишне тiло!

Принцеса уважно розглядає себе в дзеркалi, потiм несподiвано весело, зовсiм по-дитячому цiлує себе в голе плече, швиденько накидає пеньюар i бiжить до ванни. I вона, ця засушена, неприступна, фанатична принцеса, вмiє себе так цiлувати.

Труда потихеньку, задумливо вiдходить од вiкна й iде до себе, зачинивши вiкна на терасу. На вiкнi в її кiмнатi сидить Фрiда й непохвально хитає головою: хiба ж можна зазирати в чужi спальнi? Не дай, боже, принцеса помiтила б! Ну, а яка ж вона принаймнi? Роздягнута була? Гарна? Волосся з накладками?

Труда мовчки бере Фрiду пiд лiкоть i веде до лiжка. Вони разом лягають в одну постiль, i довго чується шепотiння в темно-сiрiй од свiтла мiсяця кiмнатi. Потiм шепiт стає сонним i затихає. Пальми тоскно журяться в кутках тераси, i голова мiсяця з проваленим носом цинiчно посмiхається з їхньої журби.

* * *

I раптом над затихлим, заснулим, старомодним будинком серед ночi пiд цинiчносумною посмiшкою мiсяця прокочується страшна буря жаху. Дзеленчать i миготять знаками телефони, грюкають дверi, напiводягненi люди з сiрими обличчями й жахно розбудженими очима бiгають коридорами, скрикують, шепотять, бiжать нагору. До будинку пiд!їжджають авто з людьми, поодяганими в форму, хапливо входять у дiм, оточують його з усiх бокiв, увiходять до саду, нишпорять, обшукують Балакають коротко, вривчасто, таємно.

— Що сталося?!

Пропала коронка Зiгфрiда. Таємно, безслiдно пропала свята релiквiя, заповiт старого роду, благословення вiкiв, запорука перемоги, символ панування кращих!

От так пропала серед тихої ночi, без нiякiсiнького слiду крадежу, без найменшого гомону, без єдиного знаку, за яким можна б шукати її! Пропала мiж дванадцятою й першою годиною ночi, тодi, як у сусiднiй кiмнатi принцеса брала купiль. Коронка лежала на туалетному столi. Принцеса, роздягаючись, поклала її туди. За це вона могла ручатись головою. Але коли вийшла з ванни й хотiла сховати у скриньку з iншими релiквiями, коронки на тому мiсцi вже не було. Принцеса, одначе, не розповiдала, як вона шукала її, не казала, як гола, з розпанаханим од лютi пеньюаром, iз розпатланим червоним диким влоссям бiгала по спальнi, як лазила рачки по пiдлозi, мацаючи руками попiд столами, фотелями, шафами; як розкидала мокрi простирадла й рушники в ваннi, як скажено, тоненько завищала вiд слiпого страху й гризла зубами сукню вiд одчаю.

I старий тихий дiм — повний притишеного, зацiпленого шепотiння, шарудiння, сухих, напружених очей, тоскної шамотнi, пiдозрiнь, безнадiйностi, жаху. Одна тiльки принцеса спокiйнiша за всiх, тiльки вона чисто по-королiвському ставиться до великого нещастя з такою холодною, сталевою, величною гiднiстю, що старий граф готов стати на колiна перед цiєю сильною дiвчиною. Нi одного знаку хвилювання, нiякого гнiву, одчаю, нiякого рiзкого жесту! Наче не коронка Зiгфрiда пропала, а гребiнець iз її волосся.

Але хто ж, хто мiг учинити це жахливе святотатство? Яким способом? Усi дверi й вiкна на терасу та до кiмнат принцеси були позамиканi. Нiде нi слiду злому замкiв. Прислуга не могла пройти нагору, нiяк не могла. З саду через вiкна тераси нема змоги вилiзти, та й вiкна були позамиканi, та й чути ж було б щонайменший звук, бо вiкна й принцесиної, й Трудиної спальнi були повiдчинюванi, i нi принцеса, нi Труда з Фрiдою ще не спали, ще горiли в них лампи. Який же злодiй зва жився на таке очайдушне злочинство?

Старий граф iз графинею йдуть до Труди ще раз докладнiше розпитати, може ж, вони хоч якийсь гомiн чули. Але нi старий граф, нi графиня чогось не дивляться в очi одне одному, iдучи до дочок. Коли ж увiходять до Труди, старий граф щiльно, пильно зачиняє за собою дверi й вiкна.

Труда i Фрiда сидять мовчки в рiзних кутках канапи. У Фрiди очi повнi якогось iншого жаху, нiж ранiш. У Труди якийсь iнший вираз. Усе якесь тепер iнше. I тому старий граф також iнакше, нiж ранiше, пiдходить до дочок i важко дивиться на кожну по черзi. А стара графиня, як сполохана птиця, що до гнiзда її пiдбирається страшний ворог, тривожно готується до оборони.

— Коронки немає Чуєте? Трудо! Фрiдо! Коронки нема Пропала.

I Труда, i Фрiда мовчки дивляться на батька. Вони знають, що нема, але для чого ж їм це так чудно, з таким натиском говорити.

— Хто з вас у часi був на терасi? Ну?

Сестри мовчать. Фрiда швидко, злякано спускає очi на колiна собi, але Труда смiливо зустрiчає грiзний, важкий погляд iз-пiд сiрих стрiх.

— Я була.

— Ага. Що ж ти робила там?

— Що ж я могла робити? Розумiється, коронку крала!

Сiрi стрiхастi очi люто скидаються догори.

— Не смiй менi таким тоном балакати! Ти! Що ти робила там, питаю? Фрiдо, вiдповiдай!

Фрiда, як у дитинствi, злякано, мовчки наставляє на батька великi, здивованi, синi очi.

— Фрiдо, ти доросла замужня жiнка Ти повинна розумiти те страшне пiдозрiння, яке лягає на наш дiм. Одповiдай, — що робила там Труда?

Губи дорослої, замужньої жiнки по-дитячому морщаться, починають труситися, сльози викочуються iз здивованих очей i одна по однiй швиденько котяться по зблiдлих лицях. Вона не знає, що робила Труда. Вона спала. Чи той… Труда була на терасi, але вона там тiльки пiдглядала за принцесою в вiкно й зараз же вiдiйшла вiд нього.

— Пiдглядала?! Як покоївка? Дочка графа Елленберга пiдглядає до чужих вiконн!

— Я хотiла подивитись, чи справжнє волосся в принцеси.

Старий граф ступає крок наперед i простягає руку до Труди.

— Давай сюди негайно. Швидше!

Труда великими, нерозумiючими i вже знаючими очима скидає на батька.

— Що давати?!

— Трудо!!!

Бiдна птиця-мати може тiльки з жахом i одчаєм слiдкувати, як ворог усе ближче та ближче добирається до необачної, необережної дитини. Ах, одвести б його в другий бiк, на iнший слiд направити.

— Батьку, ради бога! Як ти можеш таке?

— Мати! Мовчи Страховище на всяке божевiльне страхiття здатне. Трудо! На терасу нiхто не мiг пройти. Коронка лежала бiля розчиненого вiкна на столi. Бiля того вiкна, куди ти пiдглядала. Ти розумiєш, що твiй дикий, страшний жарт зайшов занадто далеко? Розумiєш чи нi?

Труда не розумiє. Смугляве лице з синьою родинкою пiд ухом наливається темним, бронзовi очi стають гострi, стрибливi. Вона помалу пiдводиться, вирiвнюється й закидає го лову.

— Хто з нас, графе Елленбергу, жартує, це ще невiдомо. Та як-не-як, а вашi слова й ваше пiдозрiння на свою дочку страшнiшi за всяке страхiття.

I вона, не горблячись, як звичайно, не помахуючи по-хлоп'ячому руками, а рiвно, випростувано вiдходить до столу.

Граф чує тiльки цi два слова «графе Елленбергу», не «батьку», не «тату», а власне «графе Елленбергу»!

I графиня чує цi страшнi, незрозумiлi два слова. I чує, як старий тихо пошепки повторює: «Графе Елленбергу!»

Вiн якийсь час важко, ошелешено дивиться на Труду, потiм повертається до Фрiди й киває їй головою.

— Ходiм.

Графиня i Фрiда тихо виходять за старим графом, а Труда стоїть бiля столу i грається олiвцем, суворо насупивши брови. Згори донизу дiм обшукано, поперетрушувано всi кiмнати й речi прислуги; попереглядано всi закутки, всi слiди пальцiв на поросi балюстради. I на ранок усi пiдозрiння зупиняються на льокаєвi Фрiдрiху Баронеса Фрiда… виразно бачила на терасi тiнь людини, подiбної до льокая Фрiдрiха Вона не звернула потрiбної уваги, але цiлком виразно бачила мужчину високого росту з горбатим профiлем, як вiн швидко й нишком пройшов повз вiкно спальнi графiвни Труди.

Полiцiя й детективи, захопивши з собою очманiлого вiд жаху, непорозумiння и одчаю Фрiдрiха, спорожняють старий графський дiм. Чи дiйсно винен Фрiдрiх, чи нi, нi полiцiя, нi прислуга, нi принцеса, нiхто того не знає, але кожний розу мiє, що Фрiдрiх мусить бути арештований, щоб разом iз со бою занести в тюрму навiть тiнь пiдозрiння на старий графський дiм.

Граф Елленберг згоджується дати дозвiл на арешт Фрiдрiха. Вiн згоджується, але зараз же кличе графиню до себе в кабiнет.

Старi, змученi жахом i безсонням обличчя їхнi здаються ще старiшими. Старий граф одшморгує портьєри на вiкнах, одчиняє вiкна й гасить свiтло ламп Цi приготування не подiб нi до катування, але графиня дрiбно дрiбно хреститься за спи ною графа, в якiй почувається щось грiзне, невблаганне й таке знайоме.

Але рiвночасно й нове. заранi повна трiумфу певнiсть i страх од цiєї певностi.

Ах, вона знає вже, про що буде мова, про що так моторошно мовчать цi одвислi жовто-сiрi щоки.

Свiтло ранку, молоде, прозоре, лагiдно радiсне; невинний, чистин дух роси й зеленi, лукаво здивоване лопотiння шпакiв i завзяте, рясне джерютання горобцiв, — як це все не пiдходить до двох старих, напружено страждальних, мертво-сiрих облич.

Маленька, гостровида, з пов'язаною бiлим голiвкою, з напружено круглими, величезними очима нiчної птицi мишка, за якою зараз почнеться полювання старого, жовтого, лютого кота, сидить графиня в куточку величезного фотеля й нашорошено слiдкує за кожним рухом чоловiка.

От, нарештi, тяжко сiдає, кладе великi в ластовиннi руки на поруччя фотеля, очима надушує на мишку. А в очах — тривожна певнiсть.

— Коронку взяла Труда.

Мишка робить рух.

— Прошу не перебивати. Коронку взяла Труда. Ти сама це знаєш її загрози скандалом, її обiцянки Фрiдi здобути грошей, усе це, очевидно, мало на увазi саме це страшне, скандальне злочинство. Але не в цьому рiч. Я згодився на твої й Ганса домагання арештувати Фрiдрiха, але я зробив цю несправедливiсть умовно. Вiд тебе тепер залежить, чи я далi буду пiдтверджувати цю нашу жорстокiсть, чи замiсть Фрiдрiха вiдправлю Труду до тюрми. Чуєш?

Графиня вже знає, яка це буде умова. Все те саме, вiчне, неспокутуване прокляття їхнього життя!

— Отже, сьогоднi, зараз ти менi скажеш правду: чия дочка Труда.

Графиня заплющує очi й трудно, скорботно зiтхає: все те саме!

Але на графа це мовчазне, тужне зiтхання дiє як фальшивий, нахабний крик, повний брехнi й упертостi. Велика волохата рука стискується в кулак i б'є по поруччю.

— Ти скажеш! Сьогоднi ти скажеш менi! Сьогоднi ти, нарештi, в моїх руках. Все життя ти волочила по багнi моє iм'я, а тепер дiти твоїх полюбовникiв крадуть останнє, що лишилось у мене, честь мою?! Задушу тебе, прокляту, а її зараз же вiддаю судовiй владi! Кажи!

Графиня збирає все сграждання своє, ввесь страх, увесь одчай свiй у руки и простягає їх до чоловiка

— Присягаюсь же тобi всiм святим для мене, Труда — твоя! Труда — твоя!

Граф жадно, ловляче витягає до мишки жилрлу, одвислу шию.

— Ага, Труда моя? А хто ж не мiй? Адольф? Отто? Фрiда? Хто? Кажи!

I знову все вiд початку. I знову прокльони, загрози, сльози. Про Труду вже забуто. Хiба це важно: Труда, Адольф, Фрiда чи навiть покiйний Отто? Правди треба, правди!

I за певнiсть уже забуто.

I от уже знов, як не раз бувало, наче вперше, граф стоїть навколiшках перед зляканою цим бiльше, нiж його люттю, прилиплою до стiни графинею i, трясучи пiднятими, пiдведеними, як на молитву, руками, благає:

— Скажи менi правду, тiльки правду! Яка б вона не була! Благаю, молю, визволи вiд цих мук сумнiву! Яку хоч правду, тiльки, щоб уже кiнець. Ти ж зрозумiй: я не можу чути себе батьком, я не можу дозволити собi любити їх. Я ограбований з останнього, що є на старiсть у людини. Але я й любовi не хочу, нiчого. Тiльки спокою й правди. Присягаюсь тобi: я нiчого не зроблю Трудi, я покрию її злочинство, але за це скажи менi всю правду!

Але графиня, як розп'ята, тримаючись руками за стiну, мертвими губами шепоче все те саме:

— Всi твої! Всi твої!

I сльози муки за себе, за нього, за отих «усiх» котяться по лицi безупинно. Яку вона iншу правду може сказати йому, коли вона й сама не знає її?

I так само, як не раз уже бувало, графиня, сама трохи не вмлiваючи, помагає старому пiдвестися. Сама хитаючись од лютого болю у правiй половинi голови, що наче видушує око з лоба, одводить старого до спальнi й укладає в лiжко. I, коли бiдний, любий, вимучений, заплющивши очi, так тихо, так лагiдно й безживно шепоче: «I нiколи-нiколи я не взнаю, хто мої дiти», вона притуляється чолом до його подушки й гiрко-гiрко плаче.

* * *

— Пан президент у кабiнетi?

— Нi, попи в Залi Здоров'я!

I Вiнтер, уклонившись, уже хоче пройти далi: в Залi Здоров'я нiяких справ не допускається, навiть Вiнтеровi без над звичайної потреби вступ заборонений.

Але граф Адольф нiжно придержує пана секретаря за рукав i спокiйно просить негайно пiти и докласти пановi президентовi, що з ним хоче говорити граф Елленберг у важнiй справi.

Спокiй i певнiсть графа Елленберга такi твердi, що Вiнтер, трохи повагавшись, одважується рискнути I диво дивнеє: пан президент тiльки пильно похмурюють брови, мить думають i згiдливо хитають головою. О, Елленберг знайшов щiлинку, куди нiкому iншому не пролiзти!

Величезна мармурова зала з стелею-вiкном, що тепер утягнена в стiни, вся залита сонцем, якому милостиво дозволено виконувати свої функцiї в цьому, не всякому доступному, куточку палацу. Посеред зали прожогом виривається в золотисте ранiшнє небо фонтан i весело, дiловито падає вниз, в озерце, обкладене живою травою, квiтами й кущами. Навкруги озерця стоять апарати для всякого роду фiзичних вправ, починаючи вiд бiгання й кiнчаючи складним «хан-чу». Машини одверто, гордовито й холодно поблискують металом навiть тут людина без них нiщо. Травичка, квiточки, фонтанчики, все це миле, але дiйсне здоров'я дають тiльки вони, негарнi, байдужi й жорстокi.

Пан президент у боксерських коротеньких штанцях на голому тiлi, з виразом упертостi й лихої лютi б'є кулаками в рукавицях шкурятяне опудало, що гнучко пiддається пiд його ударами, хитро вгинається вбiк i несподiвано опиняється на другому боцi. Тут же поруч стоїть iз журналом пан боксмайстер (теж у коротеньких штанцях) i з виглядом професора, що слiдкує за надзвичайно важним науковим експериментом, пильно й заклопотано занотовує особливо важнi моменти. Трохи вiддалiк пан бадемайстер iз асортиментом рушникiв, простирадл i всякого iншого купальняного приладдя почтиво дожидає своєї черги.

В Залi Здоров'я, як у всьому палацi, нiщо не стоїть без дiла. Фонтан енергiйно, безупинно рветься вгору, обiгрiвається в сонячних променях, падає вниз i розбiгається кружальцями до берегiв. Машини, потрушуючись i подригуючи, тихо гуркотять, готовi, як i бадемайстер, обняти тiло великої людини, терти його, м'яти, голубити, насичувати токами всяких енергiй. Опудало терпляче, не жалiючись, пiдставляє то з одного боку, то з другого своє шкурятяне тiло й не крекне нi разу пiд лютими дiяльними ударами.

Граф Адольф iз тим самим виразом серйозної поштивостi й заклопотаностi, що й у бокс i бадемайстрiв, навшпиньках пiдходить iззаду й зупиняється.

Мертенс, зачувши кроки, озирається i вмить кидається на графа Елленберга з шкурятяними кулаками, люто кричачи:

— Обороняйтесь!!

Граф машинально пiдносить руки й злякано вiдсувається. Пан президент весело, задоволене регочуть, ритмїчно пiдкидаючи при цьому випнутим i здушеним штанцями животом. На сiдластому чолi, на вухах, на носi рясно блищать краплi поту. Все тiло, немолоде, але ще сильне, в жорсткому рiдкому волоссi на грудях i коротких ногах також масно мокрiє потом.

Кивнувши бадемайстровi, Мертенс прямує до мармурового ложа, нiжно рожевого, блискучого й холоднуватого.

Бадемайстер нiжно обхоплює пана президента в обiйми й починає з такою надзвичайною спритнiстю, швидкiстю й артистизмом обтирати спiтнiле тiло, що граф Адольф щиро милується. Витерши, бадемайстер кладе пана президента, як кохану, на ложе, прикривши тiло тонюсiньким полотном.

— Ну, тепер сiдайте. Щось iз принцесою? Приємне? Неприємне?

Граф Елленберг обережно посмiхається: як для кого, — для принцеси — неприємне, для iнших може бути… корисне.

Мертенс кiнцем рушника витирає пiт iз лоба, що знову виступив, як виступає вода на болотi, i час од часу, поки граф розповiдає, проводить рушником по лицi.

— Гм! Цiкава iсторiя «Загине коронка, загине рiд». Чудово. Ну, хвалю: хитро.? моїх рук повинна одержати? Добре. Де коронка? Покажiть.

Висновок для графа Елленберга цiлком несподiваний, i невiдомо, чи бажаний. I через те, що невiдомо, граф ще обережнiше, ще нiжнiше посмiхається.

— На жаль, пане президенте, я не знаю, де коронка. До викрадення не причетний.

Мертенс махає собi на лице рушником, не зводячи пильних, допитливих очей iз горбуватого, жовтаво-мучнистого лиця.

— Ну, добре. Менi байдуже. Але коронку негайно доставити менi. Принцеса дiстане її разом iз моєю рукою. Я врятую їхнiй рiд!

I на вкритих потом твердих губах виступає iронiчний усмiх. Усмiх цей перекидається на графа Адольфа й розгорається в тихий смiшок.

— Але ви вiдповiдаєте Чуєте? Що?

Це вже не так смiшно. I граф Адольф iз вiдповiдним виразом лиця пробує вияснити це пановi президентовi. Але пан президент не хочуть навiть слухати коронка мусить бути знайдена якомога швидше й за всяку цїну. Кредит необмежений. Хоч пiв Об'єднаного Банку. Досить? Що?

Граф Адольф смiється з милого дотепу пана президента, але зеленi, банькатi, розумнi очi пана президента знову пильно й допитливо впиваються в м'яке горбувате лице з сiро-жовтими вiями. I знову граф не знає, чи бажано йому пiдтримувати цю допитливiсть, чи швидше розiгнати її.

Але пан президент мусять набиратися здоров'я — авдiєнцiя скiнчена.

* * *

«Негайно й за всяку цiну».

Легко пановi президентовi давати категоричнi накази, але як виконати їх у такiй загадковiй справi?

Що батько даремно складає пiдозрiння на Труду, це ясно стає й дитинi, побалакавши з пришелепуватою дiвчиною. Та й сам батько вже, здається, не дуже вiрить.

Та як-не-як, а випадок такий, що використати його можна для розумної людини чудово, i, хто врятує смiшну, дурненьку коронку, той урятує старенький, одмерлий рiд, династiю. Послуга немала. А за це треба немало й заплатити.

У графовiй приймальнi уже чекає президент полiцiї з якимсь молодим добродiєм, високим, тонким, iз сокируватим носом i гарними, нiжними очима.

— Дозвольте представити вам, ваша свiтлосте, доктора Тiле, нашого найенергiйнiшого й найталановитiшого детектива. Доктор Тiле працює в нас iз власної охоти й любовi до свого мистецтва.

Доктор Тiле вклоняється й посмiхається такою нiжною й уважною посмiшкою, наче вiн уже давно й гаряче любить графа Елленберга i йому зразу можна довiрити найiнтимнiшу справу. Слухаючи його свiтлiсть, вiн схиляє гладенько зачесану, з блискучим продiлем посерединi голову то на одне плече, то на друге й пильно, серйозно хитає нею.

— А як ви думаєте, пане докторе: Iнарак мiг це зробити?

Доктор Тiле охоче й швидко вiдповiдає:

— Можливо, можливо! А посвiдки нiякої не залишено? Нi? Гм! Як так, то сумнiвно. Бо, як вiдомо вашiй свiтлостi, Iнарак у таких випадках раз у раз лишає посвiдку. Звичайнi злодiї вже починають пiдробляти цi посвiдки й тим завдають Iнараковi багато клопоту, бо доводиться давати спростовання.

I доктор Тiле так добродушно й нiжно посмiхається, що вся справа з коронкою й сам Iнарак видаються простими, легкими й якимись собi хатнiми.

Ну, значить, так: доктор Тiле бере цю справу пiд свою особливу увагу, звiльняється вiд усiх iнших обов'язкiв, i до дому графа Елленберга-батька має бути якнайшвидше пiд виглядом нового льокая прийнятий один iз помiчникiв пана доктора. Сам же доктор (також якнайшвидше!) має обдивитися мiсце пропаду коронки.

— Але майте на увазi, панове сам пан президент Мертенс зацiкавлений цiєю справою. Ви розумiєте, що це значить? Отже, коронка мусить знайтися негайно и за всяку цiну!

Президент полiцiї на знак пошани й уваги витяiається сiрунко, а доктор Тiле, на мент устромивши у графа серйозний, пильний поiляд, нiжно й покiрно нахиляє гладко зачесану, довгасту голову.

Але коли доктор Тiле iде до себе додому, в поглядi йою вже немає нiжностi, хiба що часом крiзь заклопотанiсть раптом викришиться iскорка веселого гумору. I як тiльки входить до свойого кабiнету, обвiшаного всякими традицiйними, детективними трофеями й приладдям, то навiть iскорки зникають. Вiн зараз же хапає телефон, наставляє екран i телефонує. На екранi з'являється маленьке, обросле пiд вухами кудлатою шерстю личко в окулярах i, посмiхаючись, киває докторовi.

— Шпiндлере! Негайно екстрене зiбрання! Хоч невеличке, приватне, але негайне. Важна справа. Не пiзнiше, як через пiвгодини, буду у вас.

Голiвка мавпи пресерйозно ворушить губами, i в iелефонi чути гунявий голос:

— Голубчику детективе, ви, здається, замiсть злодiїв, повиннi розшукати наперед просто людську логiку: як же можна за такий строк..

— Ах, Шпiндлере, менi треба порадитись! Кого встигнете. Я зараз їду до вас. Бувайте!

Перед тим, який грим вибрати, доктор Тiле задумується: Клара любить без бороди, бiлявий, з невеличкими вусами. Але це негарно, маленькi та ще бiлявi вуса не зменшують розмiрiв проклятого носа. Краще темно-русий, з борiдкою, або ще краще з еспаньйолкою — в цьому є щось пiвденне, фатальне I нiс же скрадається.

Через пiвгодини високий, гарно вбраний, середнiх лiт добродiй з еспаньйолкою й темними густими вусами, над якими сокиркою випинається сухорлявий хрящуватий нiс, поважно входить до садка невеличкої вiлли доктора Шпiндлера, вiдомого вченого-економiста.

Дверi вiдчиняє сама Клара Мила Клара, дорога, напружена чеснота: вона боїться навiть трошки припудритись для нього, щоб чогось не подумав. А пенсне навмисне наклала на свої сiрi, з темними обiдками мило серйознi й такi ж жiночi, такi лукаво вабливi очi. Навмисне, бо докторовi Тiле це не подобається, бо це робить її сухою, абстрактною. Ах, коли б вона могла, вона б скоцюрбила своє трiшки заповне, але струнке тiло, зробила б плескуватими пишнi жiночi клуби, а груди — о, цi безсоромнi, випнутi, кричущi ознаки її полу: вона б знищила, як нищили їх середньовiчнi ченцi на безсоромних статуях.

А все ж таки доктор Тiле в темнуватому передпокої ловить її сухувату теплу руку й швидко пiдносить до уст. Рука спочатку легесенько здригається, на мент, на коротюсiнький мент стає безвольна й тiльки тодi з обуренням шарпається й виривається. Сiрi очi з обiдками, блиснувши склом пенсне, неначе сльозами, гнiвно й з докором озираються на нього.

— Я ж вас прохала, Тiле!..

Тiле благальне схиляє голову з еспаньйолкою на лiве плече й посмiхається такою своєю нiжною, доброю посмiшкою, що Клара безпомiчно знизує плечима й швиденько йде в розчиненi дверi кабiнету.

Бiля столу в своєму «перманентному» спортовому сiренькому костюмчику, на тоненьких, кривеньких, широко розставлених нiжках стоїть Шпiндлер. Кудлата й велика, як у пуделя, голова з кучерявими заличками пiд вухами короткозоре схилилась до тоненької брошури, яку вiн тримає, як який-небудь товстий том, обома руками. Окуляри йому аж на чолi, i вiн мружить на брошуру очi так, як мружаться люди, що на них вiє сильний вiтер iз порохом.

— А, детектив! Наш знаменитий детектив! Ну, яке ж таке страшне злочинство примусило вас так негайно турбувати нас? Га?

Чи вiн це цитує з брошури, чи вiд себе говорить, з певнiстю сказати не можна, бо на доктора Тiле зовсiм не дивиться, i тон неуважний, заклопотаний, голова ж iще пильнiше схилена до книжечки.

Одначе руку простягає кудись у повiтря, здається, для по-здоровкання. I тiльки, як доктор Тiле мiцно бере цю руку у свою, тодi дивиться на гостя, зсунувши брошурою окуляри на крихiтний носик.

На канапi сидить Макс Штор. А бiльше нiкого нема: за такий короткий час скликати людей не так зовсiм легко, як то думається спритним детективам.

— Ну, що ж за важна справа? Га?

Доктор Тiле озирається: на стiльцях, на канапцi, на всiх фотелях купами лежать книжки, брошури, газети, коректурнi шпальти — сiсти нiде. Не кабiнет ученого, а склад книжок, та ще пiд час перевозу з одного помешкання на друге — все по перемiшуване, порозгортане, понакидуване одне на одне. Клара теж озирається по хатi.

— Йозефе, з цих стiльцiв можна покласти книги на пiдлогу?

Йозеф серйозно й критично оглядає стiльцi. Можна. Але обережно, в тому самому порядку (цебто слiд би сказати: в тому самому непорядку).

Сам Йозеф Шпiндлер не сiдає: йому стоячи зручнiше слухати й переглядати брошури та газети, якi вiн одну по однiй бере з купи на столi. Вiдстовбурчивши нижню губу i мружачи очi, вiн, здається, цiлком заглиблений у свою роботу. Але з несподiвано промимрених уваг i запитiв видно, що вiн добре все чує.

Клара, мила Клара сидить на канапi в другому кутку, як у фотелi, поклавши руку на книжку. Голову вiдкинула на спинку канапи, пенсне скинула. I так ця поза її нагадує той незабутнiй вечiр у купе вагона, коли доктор Тiле вперше з нею зазнайомився, що страшенно трудно не дивитись на неї. А дивитись не можна — це перешкоджає розмовi. (Навiть пасмо волосся, як рiг молодого мiсяця, так само й тепер обнiмає щоку!)

— Ага, так вони знайшли первопричину — Iнарак?

I Шпiндлер уважно й заклопотано нахиляє мавп'яче лице до газети, неначе придивляючись до тiєї самої першопричини.

— Полiцiя, як вiдомо, завсiди вiдзначається надзвичайно розумною й глибокою аналiзою. Але невже-таки ця дубина й досi не знає, що ми не крадемо, а беремо? А на одержання раз у раз даємо посвiдки? Ну, добре, якi ви робите з цього висновки?

Переглянута газета лягаь на лiву купу, а з правої беретьсл нова, англiйська.

Доктор Тiле роздумливо й помалу погладжує долонею ребро носа. Вiн ще нiяких особливих висновкiв не зробив, але йому думається, що, можливо, через цю iсторiю з коронкою вдасться добратися до Мертенса. Можливо, що Елленберг доручить докторовi Тiле зробити доклад президентовi Об'єднаного Банку й тодi…

Як раптом затихла, затаїлась, завмерла тривогою рука. Клари, що гралася шнурком канапи Бо тодi… разом iз висадженим у повiтря Мертенсом полетить i той, хто висаджуватиме О люба!

Шпiндлер морщить губи й нiс — утопiя.

Макс Штор посмiхається — неможливо.

А доктор Тiле жде, що скаже Клара Одначе Клара мовчить.

— Дурницi. Нiкуди вас не допустять. I рiч не в тому. Шпiндлер рiшуче перегортає сторiнку величезної газети i, нахилившись, починає мимривим, рипучим, байдужо неуважним голосом вичитувати з неї:

— Iнтерес у другому. Зацiкавленiсть Мертенса пропадом коронки в цiєї князiвночки пiдтверджує деякi чутки про нiжнi почування його величностi до цiєї особи. Коли це факт, то вiн має для нас серйозне значення. Всi нашi невдачi з замахами на Мертенса мали досi ту причину…

Шпiндлер присовує лице майже до самої газети.

— Умгу! Англiйська буржуазiя вже теж у ролi антимiлiтаристiв i борцiв за «єдину республiку землi». Пiкантно! Так, ту причину, що бiля бiдного вдiвця Мертенса досi не було жiнки. Цей гладкий бик зi своїми дерев'яними меблями, рогожами й тому подiбною наївною декорацiєю претендує на славу аскета. Через те, коли ця спадкоємиця збанкрутованих королiвських бiржових спекулянтiв дiйсно закинула гачок на цю бiржову акулу й акула клює, то нам рацiя мати свою людину в тому домi, де живе прекрасна рибалочка Чи допустять товариша Тiле до Мертенса, це невiдомо, але що рибалочка може допустити до дому графа Елленберга акулу, то це дуже можливо. I тодi, дiйсно, перспективи стають iншими. Тодi, може, справдi вiн звiдти вже не вийде.

Кудлата голова чорного пуделя пiдводиться вiд газети, i невеличкi, заглибленi очi старої, розумної й лукавої мавпи з смiхотливою iскоркою пробiгають по присутнiх.

— Отже, виходячи з вище сказаного, я пропоную, щоб Iнарак висловив свою подяку графовi Елленберговi й президентовi полiцiї за їхню блискучу iдею доручити товаришевi Тiле вести справу дорогоцiнної для всiєї людськостi коронки Зiгфрiда.

Як ясно, по-дитячому, з полегкiстю смiється Клара! (А руку дати цiлувати нi за що не хоче!)

Макс Штор теж смiється, але не так ясно й легко- в тому домi, де живе рибалочка, звiдкiля, може, Мертенс не вийде, живуть його батьки. Не знають i Тiле, i Клара, але… «i одречеться батька, матерi»…

Отже, нарада зупиняється на тому, що товариш Тiле сьогоднi, зараз же, негайно повинен помiстити до Елленбергiв одного з товаришiв. Це поки що єдине, що можна зробити реального. Дальшi заходи залежатимуть од розвитку ситуацiї.

* * *

Князiвна Елiза рiвно й струнко ходить по червоному салонi, волочачи за собою по килиму тiнь. Рiвно й струнко, як вiрнi пiдданi, витяглись перед нею книжки на великому червоного дерева столi. Весняний вечiр, що млосно, рознiжено зазирав iз саду, прогнано геть важкими червоними портьєрами- не треба нiякої весни! Струнко, суворо ступають думки в душi, рiвними, напруженими, вимуштруваними кроками. Хто хоче дiйти до мети, в того думки, не зважаючи нi на якi катастрофи й нещастя, повиннi ступати вимуштруваними кроками.

Тихий стукiт у дверi; тихий рип, почтива, механiчна, бездушна постать льокая. Граф Адольф фон Елленберг просять дозволу вiдвiдати її свiтлiсть.

Нечутно, м'яко, стишка впливає граф Адольф. М'яке, безкiсне, ватяне тiло поштиво зiгнуте сумом i скорботою, — ах, таке нещастя з коронкою, з дорогоцiнною релiквiєю великого минулого, з найсвятiшою пам'яткою незабутнiх часiв слави й величi!

Червоно-золота голiвка рiвно й непорушне стримить iз глухого, високого чорного комiра — червоно золотиста квiтка в чорнiй вазi. Очi холодно, спокiйно й уважно слiдкують за рухами м'яких лиць i голених, непiдфарбованих уст, помащених найпоштивiшим i спiвчутливим усмiхом.

Так гордо, чуйно й нашорошено-спокiйно дивиться молода золотиста левиця на м'який пiдлазливий пiдступ старого ягуара. Ледве помiтно здригують вуса, гнучко, привiтно й знеможено вигинаються хвости. Хто перший зробить скок?

Ах, це такий удар для родини Елленбергiв, що на її лонi могло статись оте святотатське злочинство. Головне, що так надзвичайно таємно, загадково, не лишивши анi найменшого слiду, вчинив злодiй цю страшну рiч. Очевидно, великої сили й досвiду злочинець. I боротьба з ним нелегка, ах, на жаль, нелегка, це з усього видко. Полiцiя, детективи? Ех, що вони можуть у такому випадку? Тут iншої, зовсiм iншої сили треба!

I граф Адольф зiтхає так, як людина, що вирвала б серце своє i своєю рукою поклала б його на стiл, коли б це могло помогти. А в сiрих очах повiльно, обережно вигинається напружений хвiст.

Золотиста молода левиця байдужо, гордо чекає: цiкаво, цiкаво, чого вiн пiдповзає, чого так розстилається спiвжалем i зiтханнями.

Так, i їй шкода, що саме в родинi старого друга її батька це сталось. А якої ж iншої сили треба, щоб боротися з тим злочинцем?

Граф Адольф iще раз зiтхає, похиляє голову й тихо, сумно, ледве чутно й безнадiйно бовкає:

— Грошей.

I не рухається: тут кiнець усiм зiтханням, жалям, мiркуванням, тут цiлковита, непоборна безнадiйнiсть, величезна не-проломiїа скеля. Але за скелею… О, що там за простiр, що за сяйливе визволення там, за тою скелею!

Принцеса яа мить забуває за свою гордiсть i здивовано розплющує зеленi вiястi очi.

— Невже так багато грошей треба?

Старий ягуар швиденько пiдводить голову, пiдповзає трошки ближче й привiтно, вибачливо, влесливо мете хвостом i посмiшкою Принцеса дивуються? А хiба є на свiтi такi грошi, щоб за них можна було купити украдену релiквiю? I хiба злодiй того не знає? I хiба вiн не поставить справжньої суми викупу? Де ж найдеться той багатiй, щоб справився з цiннiстю коронки? Чи принцеса гадають, що її так само легко купити, як усяку брильянтову цяцьку? Так?

Принцеса Елiза пильно обводить шукаючим поглядом схилене набiк сумно й улазливе смiхотливе горбасте лице.

— Значить, ви вважаєте справу за цiлком безнадiйну?

Сiрi очi в жовтих вiях примружуються, голова нерiшуче втягається у плечi, плечi нерiвне, вихилясом пiдводяться, неначе випручуючись iз чогось липкого

— Н-н-нi, я та ак не сказав би… Але…

I вмить — клац! — цiлковита змiна: постать рiвна, спокiйна, лице повне гiдностi, поважностi, врочистостi.

Вiн буде зовсiм щирий iз принцесою. Справа не така безнадiйна. Але треба говорити одверто в Нiмеччинi є тiльки одна людина, що може боротися з цiннiстю коронки Зiгфрiда, тiльки вона одна може взяти на себе вiдвагу викупити її в усякого, хто володiє тепер нею. Ця людина — Фрiдрiх Мертенс.

Точене кiстяне пiдборiддя принцеси стає холодно чiтким, сухим i гострим.

— Дякую, графе, за щирiсть Але я волiю, щоб коронка лишалась поки що в руках злодiя, нiж бути зобов'язаною цьому фабрикантовi гумових препаратiв.

Перед словом високої особи, хоч яке воно, всяка голова повинна побожно й покiрно схилитись Але було б злочинство супроти самої принцеси, коли б граф з поштивостi сховав свою власну думку з цього приводу Коли її свiтлiсть дозволить, то вiн скаже, що цей фабрикант гумових препаратiв є найгенiальнiша людина в Нiмеччинi й наймогутнiшии представник нової аристократiї

Принцеса Елiза здивовано й зневажливо, як расовий кiнь, якого торкнуто вiжками, закидуе голову догори. Аристократiї?! Граф має смiливiсть цього iндивiда називати аристократом, цю коротконогу довбню iз лицем професiйного ката, з руками горили, з манерами зарозумiлого, незловленого вбiйника?!

Князiвнi аж кров шугає в лице, i горить, i пашить, як у дiвчинки, як у звичайнiсiнької, нестриманої, глибоко обуреної дiвчинки. А граф Адольф тiльки схиляє голову, ховаючи задоволення.

— Ви зводили, ваша свiтлосте, намалювати досить яскраву, соковиту карикатуру. В дiйсностi ж пан президент є нащадок старого торговельного роду, могутнiй i владний проводир, смiю повторити, нової молодої аристократiї. Так, ваша свiтлосте, но воi аристократiї. Старої вже немає, вона вмерла, здiйснивши свою iсторичну роль. Закони виросту, смертi й нових народин, ваша свiтлосте, не минають нiкого, нi окремих людей, нi класiв, нi цiлих народiв.

I, злегка помахуючи хвостом, уважний i поштивий, вiн чекає декiлька ментiв наслiдкiв своїх слiв. Розумiється, вiн цими словами каже їй, що й вона померла, оця молода, опукогруда, червоноволоса, довгошия князiвна. Померла давно, без слiду, без слави, без надiї воскреснути, разом iз усiма своїми коронками, порохнявими органiзацiями, з цими смiшними забавками непристосованих нездар, недотеп i слинявих романтикiв Розумiється, вона рiдкий анахронiзм, вогнекровна мумiя, гра природи красуня з повернутою назад головою Так, каже граф Адольф посмiшечкою.

А принцеса Елiза теж посмiхається як зрадник, перевертень жагуче прагне заплювати, вмертвити, знищити те, то вiн зрадив, щоб у знищеннi знайти для себе виправдання. Ренегат готовий глумом, багном закидати, кров'ю залiти дiрки у своїй душi вiд одiрваної й проданої ворогам честi.

— I, на вашу думку, нова аристократiя має заступити стару, графе?

I на графа з-пiд приплющених закруглених вiй iз цiкавiстю й гидливим чеканням скоса дивляться очi, а довга, вузька, з витягненими вiковим пещенням пальцями рука недбало перебирає золоту плiть ланцюжка з олiвцем на кiнцi, оздобленим манюсiнькою коронкою.

Граф схиляє голову, i на злизах лисуватого чола скляним блиском червоно вiдбивається свiтло.

Так, вiн думає, що нове завсiгди заступає старе. Бiльше того: нове виконує ще й своє призначення. А призначення нової аристократiї є нечувано величезне, безприкладне грандiозне. Так, так. Нова аристократiя стоїть на порозi такої епохальної, свiтової подiї, перед якою блiднуть найбiльшi подiї з iсторiї людства, перед якою всi вони — дитячi iграшки, белькотання немовляток.

Принцеса робить перебiльшено здивованi, навiть трохи зляканi очi, а кутики уст здiймаються догори легесеньким усмiхом.

Граф же Елленберг не помiчає нестриманостi її свiтлостi — при тяжких операцiях рiдко хто може довести свою стриманiсть до того, щоб не скривитись i не крикнути.

Так, так, нова аристократiя досягла небувалої сили. Минулi доби воєн, революцiй, доби струсiв, нищення й розпорошування вiкових надбань загартували наступникiв, викликали протилежну страшну енергiю збирання, скупчування, концентрацiї. Що на початках двадцятого столiття, здавалось би, було неможливим, фантастичним, те тепер здається цiлком нормальним, законним i необхiдним. Наприклад: у руках однiєї людини половина всього нацiонального майна Нiмеччини. Один рух пальцем Фрiдрiха Мертенса, один натиск на гудзик апарата — i мiльйони людей засудженi на голод i смерть. I всi мiльйони неодмiнно помруть, коли на те буде воля Мертенса. I нiяка сила не може противитись тiй волi. Чи могли ж похвалитись такою могутнiстю представники колишньої аристократiї, колишнi монархи? Нехай самi принцеса скажуть.

Принцеса нiчого не каже. Вона байдуже, грайливо перебирає рожево точеними пальцями м'яку плiть ланцюжка.

Розумiється, проти цього нiчого нiхто не смiє сказати. Це видно кожнiй дитинi, хоча знаходяться такi дiди, що вмудро-вуються не бачити цього й мрiяти про неповторне. Дiди не помiчають, що дiється в них перед носом, i вглядаються в те, що дiялось столiття назад. А вiдбувається воiстину величезний i величний процес, який от-от має закiнчитися таким актом, що радикально, нечувано змiнить усю мапу земної планети. Принцеса, розумiється, знайома з iдеєю «єдиної республiки землi»? I, розумiється, не вiрить у неї й уважає її за пустiсiньку фантазiю газетярiв? Про неї, мовляв, уже стiльки писалось i говорилось? Але це — не фантазiя. Це — найреальнiша, найдозрiлiша iдея часу. I здiйснить її ота сама нова ари стократiя. О, це буде не знаний досi, безкровний, всесвiтнiй переворот, який утворить цiлком новi вiдносини на всiй пла нетi, який без болю, мирно переверне тисячi людських поглядiв i створить такi колосальнi багатства людей, що про них не мрiялось нi в однiй казцi за старих часiв. Нова аристократiя дасть, нарештi, свiтовi так довго й так жагуче бажаний мир. Уперше й навiки буде знищений жорстокий бог вiйни, за яким раз у раз ховався маленький iдол революцiй. Мечi перекуються на рала, а в солдатських казармах задзвенять веселi, юнi голоси школярiв…

Рука принцеси, строго обтягнута чорним блискучим шовком, перестає гратись ланцюжком. Занадто широкi й густi брови злегка здiймаються на чоло, очi поширюються, як двi морськi черепашки.

— Соцiалiзм?

— О принцесо!

Граф Адольф схиляє голову на лiве плече й ображено приплющує очi. Йому дуже сумно, що її свiтлiсть такої низької думки про його розумовi здатностi. Соцiалiзм — це вiра в чорну магiю. Проповiдують її фанатичнi дурнi або реалiстичнi шарлатани, а вiрять у неї калiки, невдахи i плебс. Вiн же, граф Елленберг, здаєгься, не подiбний нi до мага, нi до дурня, анi до шарлатана, вiн бiльше, нiж хто небудь, вiрить у вiчний, абсолютний закон- рiвностi людей не було, нiде немає й бути нiколи не може. Слабшi й дужчi, гiршi й кращi, чернь i аристократiя. Так було завсiгди, так є тепер i так буде повiк. Мiняються тiльки форми, але сам закон зостається непорушним i незмiнним. Хiба ж це соцiалiзм?

Принцеса лишає ланцюжок i сiдає рiвнiше. Як так, то вона не зовсiм розумiє, що хоче сказати граф. Ну, добре, мир, тиша, овечки, мечi на рала. Все це чудово. А як же буде, коли ота чернь, отi фанатичнi дурнi, шарлатани не задовольнягься вiчним законом нерiвностi й почнуть виробляти те, що вони раз у раз цiлi тисячолiття виробляють на землi? Як ота нова, всемогутня, чудодiйна аристократiя без вiйська справиться з ними? Оце вона хотiла б знати, з ласки пана графа.

Ах, немає нiчого втiшнiшого, коли жiнка, гарненька, от iз такою лебединого шисю й пожежею волосся на прекраснiй голiвцi, коли вона, замiсть давати насолоду мужчинi, пресерйозно, преповажно и прехитро береться пiдставляти йому нiжки в полiтицi, задаючи йому пренаївнi, дитячi питання!

— Ви маєте рацiю, ваша свiтлосте Ваше питання глибоке й трудне. Але воно вже розв'язане нами. Декiлька полiцаїв, ваша свiтлосте, з науково вдосконаленими газовими скорострiлами — i багатотисячний натовп дурнiв i шарлатанiв буде в панiцi тiкати вiд них. За секунду такий скорострiл може вбити тисячi людей. Це, мiж iншим, ще один доказ, ваша свiтлосте, що вiйна бiльше неможлива, вона стає цiлковитим безглуздям. А, крiм того, дозвольте вам додати, ваша свiтлосте, що ми маємо таких чудових помiчникiв, як самi панове соцiалiсти. Як вам, розумiється, вiдомо…

(Що їй може бути вiдомо, цiй невиннiй черницi, посвяченiй на пожертя боговi минулого?)

— Як вам вiдомо, соцiалiсти подiляються на рiзнi партiї, групи й секти, що вiчно й люто борються мiж собою. Це, мiж iншим, знову показує, що навiть серед робiтництва немає рiвностi. I серед нього е рiзнi верстви з рiзними iнтересами, що й кидають їх на боротьбу помiж собою. Правi соцiалiсти, лiвi соцiалiсти, старокомунiсти, неокомунiсти, анархо-соцiалiсти, анархо-комунiсти, активiсти, пасивiсти, iнаракiсти. I так далi, i так далi. Числа їм немає. Пролетарiату як класу немає. Це вигадка теоретикiв-економiстiв. Є рiзнi собi бiльш менш постiйнi групи з часто протилежними iнтересами. Завдання ж мудрого керманича повертати всi цi сили так, як повертає вiжками шестерню коней добрий вiзник. Повертати ними так, щоб вони самi в собi й собою нищили руїнницьку енергiю. I нова аристократiя, смiю сказати, ваша свiтлосте, блискуче справляється з цим найважчим завданням. Ви погляньте, ваша свiтлосте робiтничi органiзацiї виносять мало не половину всього населення. Нiмечини; в парламентi робiтничi партiї становлять абсолютну бiльшiсть, здається, треба їм тiльки захотiти, i все буде по глаголу їхньому. А насправжки вся сила, вся влада в нас, невеличкої купки вибраних людей. I ми не боїмось нiяких загроз, нiяких прийнятих чи неприйнятих законiв, нiяких страйкiв i революцiй. Ми — велика, непоборна, самодержавна сила!

Ага, зникла вищирена насмiшкуватiсть? Приховала кiгтi? О, перед силою жiнка моментально ховає всi свої посмiшки й кiгтоньки. Перед богом сили вона згинається з спадщинною побожнiстю i в жертву йому споконвiку приносить усiх своїх слабших богiв. Покора перед силою є шостий смисл жiнки.

— О ваша свiтлосте, нема тiєї сили, що могла б порушити чи зупинити могутнiй iсторичний поступ новiтньої аристократiї! А щодо решткiв старої, яка подекуди збереглася в пережитках монархiй, то недалеко той час, коли рука iсторiї легесенько, ваша свiтлосте, збере їх усi й поштиво, але твердо, складе в музеї старовини. I сповниться старе пророцтво: «Єдине стадо й един пастир». Цебто, ваш свiтлосте єдина республiка землi й єдиний президент її. I поклоняться йому всi народи й iплеме на земної планети.

Ага, брiвки похмурилися? В очах уже уважнiсть, пильна думка? А як же буде тодi з твоїми мрiями, з твоїми коронками, з твоїми музейними планами, черничко ти бiдолашна? Кому ж ти тодi приноситимеш у жертву твою молодiсть, пишнiсть грудей, мокрий блиск очеї? Як же iснуватимеш ти на свiтi без влади, без самопожирання честолюбностi, без того бога, якому тебе з пелюшок навчено молитися?

— О, це не фантазiя, ваша свiтлосте, а неминуча конечнiсть iсторiї. Ви, мабуть, ваша свiтлосте, не дуже пильно слiдкували з вашого замку за ходом сучасностi. А ви зводьте, ваша свiтлосте, звернути ласкаву увагу, як ця концентрацiя нацiонального багатства вiдбувається скрiзь, по всiх країнах свiту. Англiя, Францiя, Середня Європа, Америка, Африка, Азiя, весь свiт, ваша свiтлосте, втягнений у цей процес. Всi багатства, вся промисловiсть, торгiвля, вся продукцiя матерiальних i духовних вартостей життя — все це в руках невеликих центрiв, банкiв. Ви подивiться, ваш свiтлосте, простим оком навкруги, й ви побачите, яким скаженим, нестримним темпом, якими кругови ми вихрями все життя стремить до центрiв. От коли закони життя планетарних свiтiв ясно помiтнi й у життi людства. Кожне тiло до свого центру, а всi разом до єдиного спiльного всiм центру. Людство, ваша свiтлосте, входить у нову фазу своєї iсторiї. Настає доба Королiв Землi! Королiв-Президентiв. Подумайте тiльки, ваша свiтлосте: Король Землi! Король усiх народiв i земель. I м'я його лунає вiд краю до краю всiєї поверхнi земної кулi. Його сила й воля сягає на всi землi моря, суходоли, острови. Найменше сiльце в якомусь глухому кутку Iндiї, чи Гренландiї, чи Африки знає, поважає i слу хається вселюдського короля. Що може бути на землi вище прекраснiше за це? Нi, скажiть самi, ваша свiтлосте, чи могли ж мрiяти про такий апогей слави й могутностi наймогутнiшi монархи минулих вiкiв? Що, ваша свiтлосте? I що ж справдi перед цею величчю корона чи трон якогось там декоративного убогенького монарха, з голови до нiг обплутаного боргами в банках? Жалощi тiльки й бiльш нiчого!

Старий облудник-ягуар затихає и повiльно, ласуючи, поводить хвостом: ще трошки — й можна робити останнiй, рiшучий скок.

Принцеса хмуро, притихло й задумливо водить пальцем по оздобленiй золотом палiтурцi «Теорiї омнеїзму».

— I народ того хоче? — раптом занадто недбало виривається з її тiсно стиснених уст.

Граф Адольф придушує вибачливу посмiшку й обережно обводить князiвну поглядом.

— А що таке народ, ваша свiтлосте? Мила собi поетична фiкцiя, якої вживали доти, доки була корисна. Народу, як i пролетарiату, немає, ваша свiтлосте. Є держава. А держава — це Фрiдрiх Мертенс, князiвно. А коли Фрiдрiх Мертенс хоче того, то, значить, того хоче й Нiмеччина. Ну, i народ, коли хочете, ваша свiтлосте. Так, так, ваша свiтлосте, оцей самий фабрикант гумових препаратiв. Бiльше ще, ваша свiтлосте: цей фабрикант гумових препаратiв буде одним iз перших Королiв Землi. Королiв Землi, ваша свiтлосте!

I голос графа Адольфа стає строгий, притишений, як у храмi. Улазливе, виварене, мучне лице з сiрими риб'ячими очима витягається поштивим ляком. Вiн злегка перехиляється до принцеси й ще притишенiше, ще побожнiше жахається.

— Мертенс… один iз перших кандидатiв! Нехай це мiж нами, але його вже намiчено. А може, i зразу перший? Хто знає? Але подумати тiльки, та й то страшно — Король Землi! А дружина його — Королева Землi! Єдина, всемогутня, всевласна. Всi розкошi землi, всi здобутки культури, вся краса людського духу, всi оздоби, все на одне її слово… перед нею. З цим нiяка казка не зрiвняється. Королева Землi! Що ви скажете на це, ваша свiтлосте?

Її свiтлiсть якусь мить нiчого не каже, тiльки блiда, крива посмiшка холодком пробiгає їй на устах.

— Що ж, коли це не фантазiя, то досить… iнтересно.

— Ах, так?! «Досить iнтересно»? А не досить заздрiсне? А не досить болюче, страшно й нестерпно привабливо?

— Тiльки, на жаль, ваша свiтлосте, пан президент не має дружини. Не має. I не так легко такому велетневi знайти її собi до пари. О, не так легко. Це мусить бути жiнка, що родиться раз на столiття. А хiба таких багато є на нашiй бiднiй землi? Дружина Мертенс а! Дружина найгешальнiшої людини, наймогутнiшого владаря незчисленних багатств, майбутнього Короля Землi. Легко сказати! Це ж мусить бути, дiйсно, вибра-ниця, рiвна генiєм та силою, гiдна корони всiєї землi.

Блiда, тонюсiнька посмiшка в!їдливо, як ниточки огрути, розлилась куточками уст князiвни та так i застигла. I раптом принцеса живо переводить очi на графа й пильно, з тихим, зляканим непорозумiнням вдивляється в нього.

Ага, торкнуло?

— Я не розумiю, нарештi, графе, для чого вся ця розмова?

Ах, ти не розумiєш? А чого з очей такi гострi колючки випнулись? А чого голос став такий тьмяний, стиснутий? А чого рука дрiбно-дрiбно труситься на поруччi фотеля?

Граф Адольф скромно спускає очi додолу й, замiсть вiдповiдi, тихо, обережно, в задумi каже

— Я тiльки одну таку жiнку знаю в Нiмеччинi. Одну-єдину, що гiдна бути Королевою Землi.

I знову задума лягає на зiгнуту круглу спину, на схилену, з затоками лисини голову. Тiльки очi, як два цвiркуни з дiро чок, швидко визирають з-пiд жовтих вiй i зараз же ховаються.

Принцесина рука дрiбно-дрiбно труситься. Лице заливає вiд шиї густа, гаряча хвиля й червоною плямою, як хмари з-за обрiю, суне по молочно-бiлому лицi.

— Хто ж ця жiнка? — раптом голосно i твердо питає принцеса.

Тодi граф пiдводить голову, стає на всi чотири лапи, смiливо, одверто дивиться просто в дивно блискучi очi принцеси i, змахнувши хвостом, робить останнiй рiшучий скок:

— Ви, ваша свiтлосте!

I вмить принцеса помалу, спокiйно, велично пiдводиться й показує обтягненою в чорний блискучий шовк рукою на дверi. З лиця вмент випарувала червона пляма, i воно стає моторошно блiде.

— Вибачте, графе, це… єдина вiдповiдь, яку я можу дати вам на вашi останнi слова.

Граф Адольф помалу пiдводиться й низько вклоняється.

— Занадто жорстока вiдповiдь, ваша свiтлосте. Не вiдповiдна до тих мотивiв, якi кермують мною.

— Вона заслаба, графе, супроти чої образи, яку ви вчинили менi. Коли б на мойому мiсцi був мужчина, я не певна, чи взагалi ви змогли б вийти з цiєї кiмнати. Прошу вас залишити мене i сподiваюсь…

Граф Адольф покiрно схиляє голову.

— Я корюся, ваша свiтлосiе, але прошу вибачити менi, я таки мс розумiю своєї провини й образч, про яку ваша свiтлiсть зводили згадати.

Очi принцеси раптом дивно спалахують, стають не зеленi, а червонi, як волосся, i моторошно горять цегляно-червоними жаринами серед помертвiло-бiлого лиця. Граф не розумиє?! Вiн смiє це говорити?! Вiн не розумiє образи, яку вчиняє їй, пропонуючи шлюб iз убiйником її батька i брата, з убiиником їхнього роду, з грабiжником, з людиною, що за можливiсгь випускати їй кров по краплi вона, принцеса, готова вiддати всю свою кров по краплi?

Голос уже не тьмяний, не рiвний, не грiзно величний, а дзвiнкий, металiчне ляскливий, нестримний, бризкає розпаленими шматками слiпучої, назбираної ненавистi.

Граф Адольф твердо й чудно зустрiчає її цегляно-червонi очi.

— Я маю вашу свiтлiсть за надзвичайну людину. I тiльки через це в мене повернувся язик зробити вам цю пропозицiю. I саме через те, що знаю вчше вiдношення до пана Мертенса, що знаю всю тяжку кривду, яку вiн заподiяв вашому родовi, вам i Нiмеччинi.

— Через це ви робите?!

— Так, ваша свiтлосте, саме через це. I через те, що моя пропозицiя…

Граф Адольф озирається на дверi, робить невеличку павзу й притишує голос:

— …що моя пропозицiя, коли ваша свiтлiсть згодяться прийняти її, дає можливiсть досягти… укоханої, святої мети наших батькiв Так, так, ваша свiтлiсть, наших батькiв! Моя пропозицiя, ваша свiтлосте, дає можливiсть пройти в табiр ворога, опанувати всiма його силами зсередини, звалити його, зци-щити i в нових, перетворених формах одновити могутнiє гь кращих, вибраних. Це грандiозна iдея, ваша свiтлосте! Це… чудо, ваша свiтлосте, це… героїчний подвиг! Але якраз тому, що це чудо, героїзм i подвиг, тому я пропоную це тiльки вам. Бо тiльки ваша велика душа, ваша свiтлосте, тiльки ваш героїчний дух здатний на таку надлюдську жертву, на таку генiальну волю й на високе, мудре розумiння речей. I уявiть собi, ваша свiтлосте, тiльки на хвилину уявiть усю величнiсть, усю грандiознiсть такого подвигу! Я просто млiю вiд побожностi, ваша свiтлосте, уявляючи собi всi наслiдки такого кроку. I от це боротьба! Це… не фантастична мрiя, не романтизм, а реальна, захоплива, велетенська, героїчна боротьба! От через що, ваша свiтлосте, я насмiлився зробити вам цю пропозицiю.

I старий ягуар покiрно, смиренно, як уже впокорений, схиляє голову.

Принцеса ж Елiза, вирiвнявшись, злегка поширює очi. В них уже погасли цегляно-червонi iскри, вона з хмурим, суворим непорозумiнням обходить iз усiх бокiв обкутану покорою постать, шукаючи кiнчика запони, щоб пiдняти її й подивитися, нiяка пастка за ними ховається. Але граф Адольф щiльно-щiльно закутаний, нi однiсiнької щiлинки, нi найменшого кiнчика — покора, побожнiсть, розкриття душi до останнього, до мовчання.

Пришерхлi дитячi уста й зеленi очi легесенько обмiтає кiнчиком усмiху.

— Я дуже вам дякую графе, за високу думку про мої здатностi, але, на жаль, про вашi здатностi в дипломатiї я такої думки не маю. Гнучкiсть i мiнливiсть переконань не завсiгди є ознака їхньої мiцностi, щиростi й правильностi. Я рiшуче, без дальших пояснень, прошу вас, графе, скiнчити нашу розмову й залишити мене саму.

Граф Адольф на мент, на коротюсiнький мент визирає бистрим сiро-жовтим поглядом з-пiд запони, але зараз же ще щiльнiше закутується в неї, низько, побожно вклоняється й не чутною котячою ходою виходить iз салону.

* * *

Вечiр блакитно-рожевий, iз лляними довгими хмаринками, такий задумливо-розумненький, поважний i сумирний, ну, чисто як голiвка Лорхен. А старому Наделевi сумно й тягiсно. Тягiсно-тоскно слухати йому невдалих синiв своїх. Не любить вiн цих розпанаханих, бурхливих, безладних розмов. Вiн любить порядок, точнiсть, певнiсть.

Шестеро дiтей у старого Наделя: троє синiв i троє дочок. Рiч, розумiється, не в кiлькостi, а, як то пишуть у партiйнiй газетi, в персональнiй якостi. Персональна ж якiсть якраз i не задовольняє старого Наделя.

Про двоє меншеньких, двоє дочок, взагалi не варто говорити, — яка з них там персональна якiсть, коли Гретi всього дев'ять, а Лорхен зовсiм тiльки п'ять рокiв. Вiчно голоднi, вiчно пороззявлюванi дзюби, та й бiльше нiчого. Знай, набивай їх зранку до вечора, щоб не пищали. Третя дочка… Третьої дочки… Третьої дочки, взагалi, немає й не було нiколи.

Сини ж… От вернулися з роботи, на столi вечеря, не пишна, проста, пролетарська, а проте таки людська вечеря. Спокiйно, пристойно попоїсти б, погомонiти, почитати газету чи книжку, iпiти. перейтися десь сквериком, де так чисто, акуратно, рiзнобарвними кружечками ростуть квiти. А почiм спочину i й, побажавши одне одному на добранiч. Замiсть того, глитнувши похапцем, жужмом, без ладу, без уваги, все, що стояло на столi, вчепились один в одного i гризуться до ненавистi, до сласностi. А стара панi Надель байдуже плете собi панчохи бiля вiкна. Рот їй трошки перекривлений на правий бiк, щоки одвисли двома жовто-смуглявими, пом'ятими торбинками; припухлi синюватi повiки важко й безпричасно налягли на банькатi чорнi очi. I блакитно рожевий вечiр, i крик синiв, i злякано уважнi оченята Лорхен, i неспокiйне потирання плеча одiрваної руки старого — все їй байдуже. Час од часу вона прутиком чухає волосся за вухом, чорно-сiре, масне, неохайне, i знову плете — тупо, мляво, механiчно. А колись же…

Нi, не подобається старому. Наделевi сьогоднiшня балачка синiв. Вiн пiдбирає три крихiтки хлiба, кладе на тарiлку, бере газету й iде собi до другого вiкна. Йде дрiбними, строгими кроками, такий собi сам увесь строгенький, чистенький, iз гострою жовто-сивою борiдкою; щiчки рум'яненькi, з фiолетовими жилочками, як на осiннiм червонуватiм листi, сиве волосся рiвнесеньким їжачком пiдстрижене. Газетку (тижневик партiйний) акуратненько кладе на пiдлокiтник розчиненого вiкна, виймає правою (єдиною) рукою окуляри з лiвої бокової кишенi i, помагаючи головою, зручно накладає їх на нiс. Але газетка — партiйний тижневик — щось не читається.

Гудуть, лопотять мотори за вiкном; дзвенять, гуркочуть трамваї; ревуть i хрюкають авто; над будинками, на фояi блакитно-рожевого молодого неба, прожогом пролiтає повiтряний трамвай, лишаючи за собою металiчну шипучу смугу звукового шумовиння. Небо, як озеро човнами, всiяне аеропланами всiх систем i розмiрiв — то beau monde. Берлiн вилетiв на вечiрню гулянку. Рiзнокольоровi балони й аеростати-реклами слабенько, меланхолiчне погойдуються на дротяних шворках. Тепер вони такi самотнi, жалюгiднi, безпораднi серед рухливих вiльних аеропланiв. Але ввечерi, вночi, о, тодi вони пани всього неба, тодi вони бундючно, кричущо горять вогнями, всiма можливими фарбами, мигками, пiдскоками, електричними фейерверками, рефлекторами, проголошуючи небовi й землi найкращi в свiтi цигарки, шоколад, пасту на чоботи, пiдв'язки до шкарпеток.

Раптом десь iзнизу, збоку, несмiло, самотньо бенькає нiжне контральто вечiрнього дзвона. Продираючись крiзь гущу галасу, дзвякоту, гуркоту, нiжнi контральтовi хвильки, як чистенькi гарненькi дiвчатка у п'яному натовпi, взявшись за ручки, дивом якимсь прокладають собi дорогу. I старому Наделевi, з акуратно i строго начепленими окулярами на рожевому носику, стає тепло й по-iншому сумно. Пашить дитинством, старим, суворим батьком, строгим соцiалiстом, який щоразу, як ловив Густава бiля церкви, брав його голову собi мiж колiна и боляче шпарив великим, товстим бiлим олiвцем. «А не бiгай до попiв! А не бiгай до попiв!»

Було ж колись щастя! Можливе ж воно? Бо чого ж так тепло, так радiсно-журно, з такою подякою цiлує душу пам'ять тих часiв?

«Де-еннь!.. Бе-еннь!»

Густав Надель заплющує очi. В жовтiй тьмi хвилясте дрижать нiжнi звуки, рiднi, далекi. Минуло життя. Шостий десяток. Ще рокiв п'ять-десять — i каюк, смерть. I все? А де ж життя, а де ж те хвилююче, сонячне, таємно вабливе, що визирало й манило колись iз кожної травинки, з кожної посмiшки дiвочої, з кожної зiрки на густо-синьому небi?

Старий, маленький, рожево чистенький Надель розплющує очi й з-за великих окулярiв дивиться по хатi. Герман, прищуливши праве око, як мати, коли сердиться, перехиливши чорну патлату голову на праве плече, немовби страшно уважно, але iронiчно слухає. Вiн заранi нiчому не вiрить, що скаже Дiтрiх. Але Дiтрiх i не потребує, щоб той йому вiрив. Вiн п'яний, просто п'яний, це тепер ясно видно. А Фрiц лежить поперек лiжка, пацає ногами й смiється. В хатi брудно, неохайно, безладно.

I це все? I тридцять рокiв за верстатом, за дротиками лампочок, i одрiзана рука, i щоденне побивання за писклятами, — все те от за це? Маргарита, колишня вiрна, смугляво-червона, бистроока товаришка, апатично плете панчохи, i рот од недавнього паралiчу їй скривлений набiк, i брудне посивiле волосся неохайними пасмами звисає на жовту шию, i бiднi спухлi ноги болять-болять.

«Бе-еннь!.. Бе-еннь!»

Украдено життя! Украдено спокiй, затишок, старечий, передвечiрнiй, передсмертний спочинок! Украдено родину. Нема родини, немає рiдностi, самi лютi вороги, якоюсь силою збитi докупи Ач, як клацають зубами одне на одного!

Густав Надель стомлено пiдводиться, скидає окуляри й пiдходить до столу.

Лорхен, високо пiднявши лiктi, випиває з миски рештки супу. А Грета витрiщила очi на Дiтрiха й нiчого не бачить.

Дiтрiх, високо й здивовано пiднiсши брови, врочисто виймає з кишенi портсигар, б'є по ньому долонею й пiдморгує Германовi. Портсигар зовсiм новий, шкурятяний, оздоблений золотими защiпочками.

— Бaчив? Отож-то!

Вiн поважно витягає з портсигара жовту елегантну сигару й одкушуе кiнчик, плюючись i витираючи маснi, спухлi, занадто червонi губи. Вiн маленький, молочно-рожевий, iз бiлявим, як у батька, волоссям. Вiн весь викапаний батько, але не хоче бути й подiбним до нього. Вiн має такий самий нахил до акуратностi, тихостi, як i батько, але навмисне ходить неохайно, поводиться галасливо, загонисте, з викликом. Навмисне, бiдне, дурне хлопчисько!

Герман подiбний до матерi, чорнявий, присадкуватий, запальний, банькатий, широконосий. Але й вiн не хоче бути подiбним до матерi. Не хоче i Фрiц бути подiбним до батькiв, справдi нi до кого не подiбний, золотистий, стрункий сивоокий дурень. Нiхто не хоче.

— А де ж ти взяв цей портсигар? — кричить Фрiц iз лiжка i старанно нiгтями щипає кучерявий крихiтний вус.

— Заробив, розумiється. Хе! А ти, детективе, вже поживу собi вбачаєш? Молоко на губах iще… Тьфу!

Вiн випльовує крихту тютюну i знову пiдморгує Германовi. Що? Ловкi сигари люди заробляють? Ого, вiн страшенно поважає працю. Праця, партiя й парламент. Це є три святинi, будь вони тричi й чотири рази проклятi. Батько це може пiдтвердити, вiн старий соцiал-демократ, вiн уже от-от за кiнчик хвоста соцiалiзм тримає. На жаль, йому праця одну руку вiдрiзала, а то б уже давно було щастя небесне на землi. Ге? Нi? Браво. Батько сердиться. Вiн тридцять лiт пробув у тюрмi, на легких каторжних роботах, а все-таки сердиться. Брраво! А щодо нього, то вiн од завтрашнього дня працю кидає к чортовiй матерi. Годi.

Старий Надель пильно дивиться на сина, строго, часто клiпаючи маленькими, трошки недорiзаними очима. Дiтрiх важко смокче сигару й пускає клубки диму вгору. Герман теж пильно й пiдозрiло оглядає брата.

— Що ж ти робитимеш? До Iнараку ступаєш? Дiтрiх грайливо покивує одним плечем. Навiщо до Iнараку? Iнарак так само качоргу шанує, як i соцiал-демократiя.

— Та ще й як! — раптом дзвiнко кричить iз лiжка Фрiц. — Моментально такого, як ти, розстрiляли б там.

— А тебе б повiсили? Чи вони просто душать детективiв? Га?

Старий Надель червонiє, знову встає й iде до вiкна. Детектив. До цього вiн нiяк не може звикнути. Нерозумно, нелогiчно, — теж праця, служба, а от не може та й не може втоптати це у своїй старiй, стiльки вже топтанiи головi. Детектив! А ще рiк тому Фрiц був надiєю батька, вiрним товаришем i вихованцем. Гордiстю був старого Наделя перед партiйними товаришами. I раптом у детективи, в сором, у глум. I дiйсно, колись задушать iнаракiсти.

«Бе-еннь! Бе-еннь!»

Лопотять мотори, гуркотить залiзно-кам'яний Берлiн, гримить, спiшить, кричить. Усi спiшать, усi женуться кудись кидають одне, хапають друге, перестрибують один через одного, плюють на те, що вчора цiлували. Нетерплячка, гарячка, невитриманiсть. Усе зразу, все моментально, все цiлком. Зруйнувати всi фабрики, зiрвати всю землю, запалити всi мiста! А на другий день сигара в зуби з нового портсигара або в детективи.

I знову вертається до столу старий Надель. Ага, в анархо-натуралiсти Дiтрiх записується. Ну, це iнша рiч. Волi, повної, необмеженої, звiрячої волi вiн хоче. Вiн не хоче мати вiдiрваних рук, краще вiн одгризатиме iншим, коли вони спробують його запрягти в ярмо.

Герман ущипливе iпосмiхається. Так, розумiєшся, це нормальний наслiдок соцiл-демократичного болота. Довго сидiти в ньому небезпечно для здорової людини. Розумiється, пiсля соцiл-демократiї лишається або в анархо-натуралiсти, або в шпики-детективи кидатись, — цiлком зрозумiла реакцiя.

Тут старий Надель не може вже витримати. Е, це вже занадто. Патякає шмаркач чорт батька зна що й думає, що розв'язав усi питання. Очевидно, коли б цi дурнi були в нсокому-нiстичнiй сектi, то зразу стали б святими? Ще дурнiшими стали б. Приклад живий перед очима — мудрий Герман.

Дiтрiх весело, бурно регоче, падає на стiлець, пацає ногами i хляскає в долонi.

— Брраво, батьку! Браво, бiс! Так його!

Герман червонiє, i очi, пукатi, чорнi, материнi очi, починають скоса дивитись — поганий знак. Вiн бурхливо схоплюється i, по-ораторськи витягши до батька руку, починає одвер-то, щиро, раз у життi говорити йому нарешгi всю правду. Старий Надель нiчого не має проти цього, о, будь ласка, проти правди вiн нiколи нiчого не мав. Вiн готовий слухати навiть неокомунiстiв, коли вони здатнi на правду, будь ласка, вiн готовий.

Але дедалi, то готовнiсть його стає щораз менша та менша. Бо правда неокомунiста — просто нахабна, хлопчача брехня, перекручування фактiв, наклепи! Вiн не може спокiйно слухати цi дурницi, вiн повинен заткнути рота шмаркачевi.

Але ба: шмаркач не дає собi заткнути рота, а затикає його батьковi. Вiн просто не дає слова вставити. Вiн пiниться, стукає стiльцем об пiдлогу. Широкий нiс роздувся, очi косо й люто блискають жовтими iскрами.

Старому Наделевi аж виски почервонiли. Вiн знизує плечима, посмiхається, пробує говорити, але де там!

Дiтрiх регоче й п'яно пiддрочує оратора. Розумiється, батько винен. Авжеж! Хто ж би iнший?

— Лорхен! — раптом кричить iз лiжка Фрiц. — Та будь же ти за голову мiтингу! Лiзь на стiлець! Що це таке, неокомунiзм не дає слова соцiал-демократiї. Та позабирай зi столу виделки, а то вони повиколюють очi один одному.

Але тут Герман, як прокинувшись, помалу повертається до Фрiца i здивовано обводить його косими важкими очима з золотистої голови до пацаючих нiг

— А ти чого?? Детектив! Шпiцель! Буржуйський собака. Тобi чого тут треба? Лежи отам i мовчи. А гавкати можеш там, де начальство скаже.

Буржуйський собака, поширивши очi, неиорушно лежить, i видно, як пiд золотистим пушком хлопчачого дитячого лиця густо, гаряче виступає кров. Вiд цього вiн нiчого не може сказати й тiльки широко, мовчки, переставши падати ногами, дивиться на брата.

Раптом у сiнях дзвiнко дирчить дзвiнок. Грета схоплюється й вибiгає. Тодi старий Надель понуро схиляє голову й потирає iправою рукою лiве плече. Коли нерви роздратуються, воно по-щiмлює й чути одiрвану руку з пальцями, якi теж пощiмлюють.

Дверi розчиняються, влiтає Грета. Чорнi оченята круглi, напруженi.

— Фрiце! Тебе! Якийсь рудий-рудий пан!

Фрiц швидко пiдкидає горiшню частину тiла, впирається обома руками в край лiжка й гучно стає на ноги.

Дiйсно, якийсь рудий-рудий добродiй. Посмiхається й простягає руку. В сiнях темнувато, лиця добре не видно. Чийсь дуже знайомий сокирчастий нiс i променистi, нiжнi очi.

— Ах, господи! Товариш Тiле!

— Менi з вами треба трошки, але поважно поговорити. Маєте час?

— О, що за питання?! Сюди? Нi, сюди. Нi, краще сюди.

Вiд несподiванки, замiшання й хвилювання Фрiц веде гостя до кухнi Сiсти в нiй нема на чому, i Фрiц червонiє. Але Тiле зовсiм не потребує сiдати, — справа двох хвилин. Зовсiм коротенька справа.

I товариш Тiле, дивлячись згори в рожево золотисте з червоною пiднятою губою лице, нiжно й пошепки розповiдає коротесеньку справу Очi його дивлягься так уважно, ласкаво i просто, що вся справа здається теж простою й незначною. От тiльки рудi вуса й иеружа перешкоджають, щось у них трошки моторошне та смiшне є.

Розумiється, Фрiц готовий. Зараз їхати? Добре. Моментально Речей нiяких не треба? Завтра все доставлять? Добре. Моментально.

— Але майте на увазi, товаришу, ви повиннi бути готовi й на смерть. Чуєте?

Фрiц червонiє, пушок стає помiтно жовтий на щоках, у голосi напружена поважнiсть.

— Я, товаришу Тiле, статут Iнараку знаю.

— Як так, то…

I товарищ Тiле простягає в жовтiй, рудiшiй, нiж вуса, рукавицi руку. Фрiц перебiльшено серйозно потискує її й ще бiльше червонiє. (Ах, господи, коли ж вiн уже вiдвикне вiд цiєї дурної, соромної звички червонiти, як iдiот!)

Коли вони виходять уже сходами, — Тiле попереду, а Фрiц позаду, — Фрiц починає йти щораз повiльнiше та повiльнiше. I раптом згадує, що забув у кiмнатi одну дуже важну, конспiративну рiч, яку конче треба знищити, бо. Конче треба! Одна хвилина!

I вiн, перестрибуючи через схiдцi, бiжить нагору.

В хатi, де була сварка, вже трошки iнша картина. На стiльцi стоїть Лорхен i строго вимахує маленьким жовтеньким олiвцем. Вона — голова мiтингу. Поважно-розумненькi, сумирнi, блакитнi оченята строго обводять ораторiв. Слово належиться со… соц… сосаль…

Голова мiтингу не може вимовити трудного слова. Тодi з одного боку неокомунiзм, а з другого стара соцiал демократiя обнiмають маленьке, тепле тiльце й ретельно пiдказують трудне слово. I очi в Дiтрiха так само мокро й тепло свiтяться, як у батька, i розрiз їх такий самий недокiнчений, i сам вiн тепер увесь страшенно подiбний до старого Наделя, невеличкий, акуратненький, рожевенький, тiльки без гостренької борiдки й вусикiв.

Фрiц ааклопотаио пiдходить до батька й простягає руку. Вiн негайно їде з Берлiна — службова подорож. Потiм так само заклопотано потискує руку Германовi й Дiтрiховi. Вiн не має часу, вiн дуже поспiшає. Але раптом обнiмає Германа, цiлуь i, почервонiвши, вiдривається вiд нього. I знов так само обнiмає всiх по черзi, а батьковi й матерi цiлує руки. Це вже зовсiм несподiвано й дивно. А насамкiнець виймає всi грошi з кишенi й кладе їх на стiл перед Лорхен. I поспiшно, заклопотано, з червоними вухами вибiгає з кiмнати.

У старого Наделя щемить плече й ворушаться шальцi одрiзаної руки ввесь вечiр. Але вiн живою рукою натирає терпен-тиною хорi ноги своєї старої и довго сидить коло неї в темнiй кiмнатi, поки рука Маргарити сонно не слабне в його руцi. I очi йому теплi, нiяковi й щасливi, коли вiн виходить до сусiдньої кiмнати.

Анархо натуралiст спить на постелi детектива, а неокомунiст учить недавнього голову мiтингу складати з вирiзаних iз газети лiтер слова. I на столi лежать уже два слова: «хай живе..»; для третього пiдбираються вiдповiднi лiтери. Вже три лiтери «нео» готовi, але очi старого Наделя вiд них не стають менше теплими Коли такий «нео», як сьогоднi, то хай живе вiн на вiки вiчнi!

* * *

М'яко й гнучко похитується авто, нахиляючи то Фрiца на Тiле, то Тiле на Фрiца. Дрiбненькими волосяними зморщечками смiється сокирчастий нiс над рудими вусами, очi нiжно, сердечно-влазливо припадають до очей Фрiца. Фрiц уважно слухає iнструкцiї, а холодок легесенько торк та торк за серце. Вiн зовсiм не хвилюється, — iнаракiст увесь повинен бути з загартованої крицi, до всього готовий, на все здатний. Але йому дуже цiкаво, як то воно все буде. його хвилює, що Тiле, сам Тiле приїхав до нього й так сердечно, просто, як iз зовсiм-зовсiм рiвним говорить iз ним. I вiн чує до Тiле таку нiжнiсть, як до батька, коли прощався з ним. Колись вiн, може, теж буде одягати рiзнi перуки й органiзовувати «вiдповiдальнi акти». (Коли, розумiється, з цiєї справи вийде живий. А не вийде, — ну, що ж, у кожному разi за вiдiрвану батькову руку, за «легкi каторжнi роботи» буде вiдплата як слiд!)

Авто зупиняється iперед двоповерховим, поважним, строгим i старовинним будинком. У великому темнуватому холi, подiбному до каплицi, зустрiчає їх поставний, гарний, урочистий добродiй iз точеним носом i густими бровами. Ганс Штор, управитель дому Елленбергiв. (Батько Макса Штора!) Ганс Штор строго оглядає Фрiца, не подобається йому постать Фрiца — льокай, порядний, справжнiй льокай повинен бути як механiзм. у ньому не повинно бути простоти, цiкавостi, пушку на щоках, золотистих вусикiв, вiльних рухiв.

Тiле нiжно, добродушно заспокоює старого Штора. Все буде добре, чудесно, якнайкраще.

Потiм Штор докладає графовi Адольфовi Елленберговi, а Тiле й Фрiц дожидаються в холi, поглядаючи один на одного уважно й непомiтно.

Граф Адольф Елленберг веде Тiле вгору до покоїв князiвни й на терасу, де сталося злочинство, а Фрiца Ганс Штор одво-дить униз, до маленької напiвтемної кiмнатки в сутеренах — тут вiн житиме.

Тiле уважно оглядає кожний закуток у спальнi й на терасi, щоразу поштиво й нiжно питаючи дозволу в принцеси. Граф Адольф теж щоразу поштиво й мовчки схиляється до принцеси й уважно слiдкує за кожним рухом Тiле. Принцеса ж байдуже щурить очi й зовсiм не цiкавиться нi Тiле, нi графом Адольфом, нi коронкою.

Нарештi, Тiле питає дозволу пiти геть. Огляд його цiлком задовольнив.

— Насмiлюсь доповiсти вашiй свiтлостi, що випадок надзвичайно загадковий. Але деякi данi дають менi смiливiсть мати певнiсть, що украдений символ шляхетної королiвської влади буде знайдений. Я й моя могутня органiзацiя, що до неї маю честь належати, прикладемо всiх сил до цього.

I очi його нiжно, певно й улазливо-просто припадають до очей князiвни. I князiвнi здається, що дiйсно коронка буде знайдена i що це справа зовсiм не така вже трудна та загадкова. Вона милостиво хитає головою й дякує, а Тiле низько схиляється й поштиво задом виходить iз кiмнати. (А пiд рудими вусами його морщиться смiхотлива посмiшечка).

Внизу, в холi, в куточку бiля величезного, як ворота, камiна, Тiле востаннє дає iнструкцiї Фрiцовi. Фрiц уже в лiвреї, що трошки вузька на нього в плечах, i старається триматись так, як тiльки що строго вчив його Ганс Штор. У цей час на сходах з'являється висока жiноча постать у чорному шовку вiд шиї до нiг, з молочно-бiлим лицем i червоним дивним волоссям Тiле раптом одходить набiк i тягне за собою Фрiца, рiвночасно поштиво й низько кланяючись постатi. Обидва мовчки, витягшись, стоять, коли вона рiвно, строго й велично несучи голову, з легким скляним шелестом шовку проходить повз них. I Фрiц уже знає, що це вона, це та, ради якої вiн тут.

I коли вiн лишається сам i думає про чорноблискучу постать iз високими, широкими клубами, спадистими плечима й короною червоного волосся, йому стає сумно й дивно хто тон, що має смiливiсть i щастя цiлувати це лице? I що можна даiи за те, щоб мати право на це?

* * *

Так, так, трошки бiльше, нiж два тижнi, пробув Рудольф Штор у горах, ревiзуючи землетрус. Але, очевидно, наслiдки ревiзiї надзвичайно добрi. Садiвник Иоганн, який помагав пановi докторовi пiднести валiзку з вiзника до лабораторiї, цiлком виразно бачить, що пан доктор увесь якийсь дивний, а з лиця його неначе сяйво йде. А ще дивнiша його мова. На ввiчливе звичайне запитання старенького Иоганна, чи вдатно подорожувалося, пан доктор раптом зупиняється, бере Иоганна за плечi i, сяючи йому в лице очима, каже:

— Знаєте що, пане Грубмахере, такої удачi, мабуть, ще нiколи весь свiт не бачив. Коли я не помиляюсь, пане Грубмахере, то все людство хутко буде задволене з моєї удачi. Запевняю вас!

Отаке каже пан доктор, щасти йому, боже. А що вже валiзка тяжка, то хай же їй усячина! — ледве-ледве вдвох дотараба-нили до лабораторiї. Залiзо там чи золото — цього Иоганн iз певнiстю не сказав би, але що важка, то важка!

Мiцi теж дуже здивована поведiнкою пана доктора. Надзвичайно чудна поведiнка! Це вже хоч би з того помiтно, що коли Мiцi, прочувши вiд Иоганна про приїзд доктора Рудольфа, на хвилинку забiгає до лабораторiї, то пан доктор ставиться до цього так, нiби до нього прийшла якась стара бабуня. Привiтно, ласкаво, але…

Мiцi просто змушена вжити деяких iз давнiх-давен вироблених жiночим родом заходiв, щоб вивести пана доктора з цього ненормального стану.

Нема що, заходи не йдуть намарне. Але й тут виявляється чуднiсть пана доктора: раптом хапає її, зминає всю i при розчинених дверях починає скажено цiлувати. При розчинених дверях! Хiба це нормальний стан?!

Розумiється, Мiцi й тут мусить звернутись до вiками випробуваних засобiв жiноцтва злякано прошепотiвши «од, хтось iде!», швиденько користується звичайною в таких випадках вi ковою чоловiчою довiрливiстю й виривається. Потiм, загородившися стiльцем, стає бiля самих дверей. Таким тiльки чином i вдається привести пана доктора до бiльш менш нормального стану.

Власне, до «бiльш менш». Бо що то за нормальний стан, коли людинi розповiдається про надзвичайно цiкавi трагiчнi но вини, а вона з блаженною посмiшкою або ходить по хатi, як граблями, розчiсуючи волосся пальцями, або сiдає бiля валiзки й неначе п'яними, блискучими, посоловiлими очима любовно длубається в якихось камiнцях.

А новини ж такi, що в усякого iншого очi на лоба з цiкавостi вилiзли б. Наприклад, пропад коронки. Всi газети про це криком кричать, усi екрани про це миготять, на всiх аеростатах увечерi про це реклами висвiтлюють. А пан доктор тiльки засмiявся на все це та пробурмотiв собi пiд нiс:

— Та ну? Отака lcтopiя?

I знов за камiнцi.

А коронка ж, можна сказати, iстинно якась чарiвна. Це Мiцi мусить таки сама признати. Вона, розумiється, в бога не вiрить, релiгiя, попи — все це, звичайно, забобони, вона безрелiгiйна вже три роки, але тут вона мусить визнати, що в коронцi дiйсно сидять якiсь старi чари. Чортячi чи божi, але сидять. Факт!

Пан доктор не вiрять? Добре. Але пановi докторовi, розумiється, вiдомо, що принцеса має вiд свого роду заповiт перевчити всi книжки на свiтi, i коли не зостанеться нi одної не перевченої нею, тодi ота коронка, що пропала, стане справжньою коронкою, i в Нiмеччинi знову повернеться колишня монархiя. Вiдомо це пановi докторовi? Добре. Що ж це за знак, що як пропала коронка, так iпринцеса звелiла всi книжки геть iз її кабiнету повиносити? Га? А подивитись тiльки на неї, яка стала. То така пишна, повiльна, така горда була, така тиха та нечутна. А тепер уся як на струнах, хвилини на мiсцi не всидить, то верхи гасає, то на аеропланi над усiм Берлiном шугає, то пiднiме в себе таку музику на роялi, що старий граф тiльки покректує. Що це все значить? Га?

Пан доктор, приставивши до ока побiльшене скло й розглядаючи камiнчик, мусить згодитись, що це таки надзвичайно цiкаво.

Так, розумiється, цiкаво, але що чари в нiй є, то це теж таки факт Мiцi, звичайно, пi в якi вiдьми, наговори й тому подiбнi забобони не вiрить, але що ця коронка не проста й що дiйсно, як кажуть люди, скрiзь несе з собою нещастя, то це ж видко не тiльки на принцесi. Весь дiм, уся родина графська як пере мiнилася пiсля пропаду коронки. Старий граф, наприклад, — господи, аж моюрошно часом стає! — тiльки те й робить, що ходить по парадних покоях, заклавши одну руку за спину й весь час перебираючи пальцями, а другою почухує пiдборiддя. Iнодi стане, стоїть, щось про себе бурмоче, знизує плечима, по-смiхається. Стара графиня притихла, навiть до кухнi не втручається, нi до чого не заглядає. А що з графiвною Трудою сталось, так це теж хiба не доказ? Їй би то, сказати, що до коронки? А як пропала, так графiвну як пiдмiнили. То, бувало, останнiми часами тiльки до церкви виходила (щось було таке напало на неї!|) — така собi сумирна була, а то теж раптом як скинула з себе всю релiгiю й загуляла так, що аж курить. Додому до ночi не вертається, i часом винцем од неї таки добренько попахує. Старий граф уже разiв зо два з нею строгу балачку мали, але то їй цiлком байдуже, тiльки комiчно так посвистує собi. Та навiть на прислузi вiдбилась та коронка, чого вже бiльше! Фрiдрiха заарештували (хоч усi готовi заприсягти, що вiн анi сном, анi духом не винен). Ернста вiдправили. А замiсть їх узяли якогось молоденького кучерявого хлопця, що вмiє тiльки червонiти, а в своєму дiлi анiчогiсiнько не тямить. А приставлено його, — подумать тiльки! — до самої принцеси. Маєте собi. Ото нiби якась вiдома графовi Адольфовi й дуже вiрна людина.

I от тут пан доктор раптом вiзьми та й запитай.

— Так, так. Ну, а як принцеса ся має? Нiчого?

Мiцi на це тiльки поширює очi, потiм заплющує їх i глибоко зiтхає.

Їй-богу, це могло вже навiть стару бабусю зачепити. Мiцi, розумiється, цього так залишити не може. її, мабуть, уже давно там кликали, але вона мусить перевiрити, що з бiдним паном доктором сталось.

Маючи таку невинну мету, вона виходить iз-за свого стiльця й наближається до пана доктора.

Вiн зиркає на неї, як на муху, i знову нахиляється до валiзки.

Якiсь паршивi, сiренькi, з зеленими жилками камiнцi цiкавiшi йому за молоду дiвчину!

— У, якi гарнесенькi камiнчики! Можна менi подивитись?

Господи, як вiн iзлякався! Аж руку її вiдхилив набiк. Подумайте, добро яке!

Але Мiцi зате ловить його руку й уже не випускає доти, доки не перевiряє, чи дiйсно ж таки — що вона, що стара бабуся — то все одно для нього.

Та, на бiду, занадто вже переперевiрила. Знову його ненормальний стан кидається в другий бiк. Дверi, правда, вже зачиненi, але не замкненi. Iстинно, не замкненi! Хтось може кожної хвилини ввiйти. Але яан доктор на цей раз уже й правдi не вiрить. Хапає Мiцi на руки, пiднiмає, як оберемок трави, i несе до лiжка. Цiлком божевiльний чоловiк!

Мiцi мусить тричi дати слово, що ввечерi по десятiй годинi неодмiнно-неодмiнно прийде до нього. Тiльки пiд цiєю умовою їй удається визволитись iз залiзних (просто-таки залiзних!) обiймiв.

Але маєте знов. коли Мiцi, стоячи перед дзеркалом, поправляє пухнасто-розтрiпану зачiску i вся така бiло-рожева, з бiлим волоссям, бiлими зубами, бiлими вiями, бiлою шиєю й чер воними щоками та устами стоїть перед дзеркалом i аж сама милується з себе, пан доктор знов уже коло своєї проклятої валiзки! Хiба ж не дивовижний стан?!

* * *

Макс Штор стомлено, з ненавистю й огидою дивиться в дзеркало на своє смугляве, класично гарне лице з навислим на чоло пасмом чорного, скудовченого, виткого чуба.

Що може бути дурнiше й безглуздiше, як от iз такою мерзенною пикою бути членом Iнараку? Оперовим спiвцем, маляром-омнеїстом, офiцером мертенсiвської гвардiї, прем!єр-любовником Сузанни, — оце так.

З дзеркала на Макса дивляться глибокi, як два тунелi, пухнастi темно-сiрi очi, дивляться з такою мiшаниною суму, огиди й самолюбування, що йому стає нiяково й соромно. Нiс — бездоганно правильний, нiжно-смуглявого кiстяного тону. Дiйсно, як каже Сузанна, хочеться взяти його окремо, гладити, тулити до лиця й цiлувати, — честь, яка, справдi, носам рiдко випадає. А уста? Навiть щось немовби розумне в них, крiм вирисуваностi, є!

Що може бути смiшнiше й бiльш iдiотське, коли iндивiд iз такою проклятою природою фiзiономiєю намагається поводитись i жити, як порядна людина?

Нi, що там фiзiономiя! Коли крихiтна, трухла, ласовита й слинява душа хоче вдавати велику, сталеву, вищу натуру. Оце комiзм!

«I одречеться батька, матерi, жiнки, коханки, роздасть маєтки свої, одмовиться вiд особистих радощiв своїх, вiзьме хрест свiй i пiде з Iнараком». Так стоїть у передмовi статуту.

Ах, як тодi, в тюрмi, це здавалось таким високим, таким до сяжним i таким якраз найпотрiбнiшим серед пiдкупства, зрадництва, лицемiрства, слабодухостi легальних соцiалiстiв?

А параграф 9 статуту?

Макс пiдсовує ближче тоненьку книжечку й перегортає сторiнку назад:

«Нi родиннi, нi особистi зв'язки й вiдносини членiв Iнараку не можуть стояти на перешкодi у виконуваннi їхнього органiзацiйного обов'язку й дисциплiни».

I далi знов:

«25. Вступ до Iнараку — на все життя. Нi добровiльного виходу членiв, нi виключення їх iз Iнараку не може бути. Членiв, що виявлять себе невiдповiдними цiлям i методам Iнараку, видаляє з органiзацiї — смерть».

Справедливо. Розумно. Необхiдно. Знай, що робиш. Перевiр, вимiряй свою душу, — чи вистачить її пiднести те, що береш на себе; чи з крицi вона, чи з киселю; чи пухир, що так загонисте рветься вгору, але вiд малесенького пiдколу лускає и зморщується, чи вiчне джерело, що б'є вгору й не скоряється навiть пiд важким камiнням. На це строку тобi дається цiлий рiк. Цiлий рiк ти можеш думати про те, з чого твою душу злiплено, I коли ти з душею протоплазми забираєшся серед слонiв, то невже ти смiєш бути в претензiї, що вони тебе роздушують?

Ах, цей рiк якраз був у тюрмi. Так, так, Iнарак саме для ув'язнених, для скутих, для насичених лютою ненавистю й жагучою волею до визволення. Для тих, що, оточенi iклами ворогiв, дають кривавий зарiк розпороти собi груди об цi iкла, щоб так їх обламати.

Макс Штор лiниво вiдсуває статут i бере в руки бритву. Треба голитись, немає ради. Сузанна так не любить брудних щiк. Це — неестетично. Естетично! Тяма, яку можна розтягти, як гуму, на всякий зрiст; шворка, якою можна Сузанну сповити, як немовлятко; релiгiя людей, що загубили здатнiсть до якої-будь релiгiї.

Сонце горить палом у шибках протилежного дому. Безперестанку гуде, шкварчить i тоненько завиває повiтряний трамвай Будинок змерзло труситься вiд грюкоту пiдземної залiзницi, трамваїв, автомобiлiв. Над головою вперто ходить старий Надель, точними, дрiбними, цюкаючими кроками, роблячи моцiон i намотуючи шовк на мiтницю.

Раптом Макс одкладає бритву, надушує гудзик екрана й бере ручку телефону. На екранi з'являється заклопотане, миле обличчя з слухаючими очима.

— Рудi? Ти? Ну, слава богу! Приїхав нарештi? Сьогоднi? Телефоную тобi два днi вже. Маю дуже важну справу до тебе Можеш мене прийняти сьогоднi в себе о восьмiй?.. Що? Щоб пiзнiше як до десятої не сидiв? Добре. Справа коротка. Не затримаю. Ти мене зустрiнеш бiля хвiртки саду? Добре. Буду точно о восьмiй. Бувай.

«I одречеться батька, матерi…» Так, одречеться той, хто може Хто ж не може, той… ну що ж, той, може, зможе з гiднiстю сам пiдставити голову пгд товариський револьвер.

Макс мляво, розвезеними рухами, одтрiпнувши пасмо чуба вгору, бере бритву й починає гострити.

Геройство!.. I неодмiнно барикади, ешафот, натхненний по гляд, геройський жест. А, бiднi паршивцi люди, вони такi убогi, отупiлi, маленькi, що без натхненних, «естетичних» жестiв для них нема геройства.

Подвиг!.. I неодмiнно — пустеля, печера, зелений бородатий дiд-подвижник, чорт, молитва.

О, легко було тим iсторичним, легендарним героям виробляти оперетковi жести на барикадах, ешафотах, траншеях. Легко. Дуло зеленим порохнявим дiдам у своїх норах зашiптувати свої молодi пакостi. Нi, ти, голубе, не на ешафотi геройство покажи, не один раз, не одну чверть години, а все життя, щодня, щогодин попостiй на ешафотi. I без публiки, братику, без аплодисментiв, без жестiв, нiкому не вiдомий, не знаний, не оплаканий i ввесь час iз головою на гiльйотинi. Ану? I в iсторiю тебе не запишуть, i тi, за кого ти смертником усе життя ходиш, ще, може, i обплюють тебе. Ще бiльше, герою: ти повине усе, що через чрево матерi винiс iз вiкiв людства, скинути з себе, як гадюка скидає шкуру. «I одречеться батька, матерi..» I коли їх, цих батька й матiр, наприклад, бомбою треба висадити в повiтря, на шматки розiрвати ту посмiшку, що з неї ти шив першi радостi життя, тi груди, що втихомирювали соками своїми твої першi страждання, — ти повинен це зробити точно й без вагання Чуєш, барикадний герою? I ти — не зелений, порохнявий дiд, i ти не в пустелi, i ти маєш справу не з наївним, дурнуватим чортиком-спокусником, що його вбога фантазiя поза голу жiнку не сягає Нi, тобi тiльки двадцять сiм рокiв, у тобi необ'їждженим конем стрибає кров, ти в центрi величезного, напiвбожевiльного, жадного, щоночi танцюючого мiста, круг тебе кишить усiма дияволами спокуси, найвитонченiшими, найхимернiшими, найпривабливiшими дияволами, який тiльки могла витворити знудьгована, передосвiдчена, з атрофованими нервами людськiсть. От тут, дiду, спробуй бути подвижником. Ану?

Макс iз гидливою посмiшкою лiниво вмочує щiточку в воду й намилює щоку. Красунь iз чорною головою, й бровами, й бiлою бородою. Сузаннi б це вподобалось. А безрукий, недобитий Надель усе ходить, робить свiй моцiон i насотує шовк, якого нiколи не носив i не носитиме.

Любiть ворогiв своїх, благословляйте ненавидячих вас, слухайтесь грабуючих вас, пiдставляйте вашi лiвi щоки, коли вас б'ють у правi, i любiть, любiть ближнього, як самого себе. Любiть i бiйтесь, уникайте всякого гнiву, злостi, ненавистi, грiх бо це великий перед отцем вашим небесним.

Хе! I бiля двох тисяч лiт живе ця безглузда брехлива нiсенiтниця. I всi розчулюються перед нею, i всi, навiть соцiалiсти, вважають її за святе iдеальне вчення! Величезнi фiлософи людства всiх вiкiв на всi лади пережовують її, реставрують, пiдновлюють. Всi зеленi, порохливi дiди, всi оцi Канти, Толстi, Маєри, всi нею зашiптують свої молодi пакостi, всi нею консервують свої немощнi лiта. Егоїзм — ваша унiверсальна любов, зеленi дiди! Чуєте ви? Жорстокий, злий, тупий, лицемiрний егоїзм! Любити всякого, почувати до кожного тепле, лагiдне почуття, вiд усього мати тiльки викликаюче благословення, нiколи не мати вщипливої, отруйної злостi, нiколи не противитися злому, нiколи не задихатись од гнiву, нiколи не зеленiти вiд ненавистi, — та це ж надзвичайно гiгiєнiчна штука, це ж зберiгає органiзм краще за всякi патентованi препарати, це ж вiчний, сонячний, цiлющий курорт, санаторiя, рай небесний на землi!

Макс обережно ставить намилену пухку шапочку щiтки на стiл, засуває руки в кишенi i, одкинувшись на стiлець, дивиться у вiкно. В щiлину мiж дахом протилежного будинку й синiм далеким небом врiзалась густа жовта, як стара вата, хмара. Пiд нею просуваються то в той, то в другий бiк аероплани. Вони пролiтають на годину по кiлькасот кiлометрiв, а звiдси здається, що вони ледве рухаються.

Люби всiх ближнiх, як самого себе. Хе! Непогано.

Ах ви, хитрi, зеленi, порохнянi дiди! Як ви охоче вхопились за таку святiсть! Як ви ретельно захищаєте саме до всякого ближнього любов. Начхати вам на те, що любов до Мертенса е — неминуче й необхiдно — ненависть до Наделя, до мiльйонiв Наделiв. А любов до Наделiв є ненависть до Мертенсiв! Нi, вам конче треба до всiх, бо вам, власне, наплювать на Мертенсiв i на Наделiв. На всiх ближнiх, крiм самих себе, вам наплювать, зеленi ви, старi, себелюбнi пакосники!

Сузанна теж має таку любов. Вона iнакше називається — красою, але назва справи не мiняє. Служiння красi, любов до краси — це ж так гарно звучить, це ж така шляхетна, висока цiль життя. У-у, лицемiрна, паразитарна гидь, вона не задовольняється тим, що безкарно, безупинно смокче Наделiв, вона ще вимагає атестата на святiсть, красу, вищiсть!

Макс устає, хапає рушника i, намочивши його, рiшуче витирає лице. Для сьогоднiшньої розмови цiлком вистачить i неголеного лиця.

Так, тепер ясно вагання к чорту. З чим, з чим, а з Сузанною повинен бути рiшучий кiнець!

* * *

Коли Макс пiдходить до вiлли Сузанни (о, не пiд!їжджає й не пiдлiтає, а пiшечки, злiзши з трамвая, пiдходить), перед ворiтьми стоїть уже ряд автомобiлiв. Збоку вiлли, посеред парку, на маленькiм аеродромi стоять аероплани рiзних розмiрiв.

Значить, сьогоднi дiйсно має бути цвiт «артистичного свiту». Перед роз'їздом на лiто остання артистична бiская. Чудово.

Макс iде повiльним лiнивим кроком, заклавши одну руку в кишеню й одкинувши голову назад, як ходять по передмiстi вiдомi всiм, але не спiйманi злодiї; такi собi зневажливо-веселi, нахабно добродушнi, з виразом вибачливої вищостi лiнi й готовностi моментально вихопити револьвера й покласти на мiсцi всякого, хто спробує зробити замах на їхню свободу. Розхристанi майже до пояса груди Макса не напудренi, без на грудного жабо i з неповищипуваним густим чорним волоссям (Навмисне сьогоднi жабо, хоч i поганеньке, не надяг!). Лице неголене, а головне, нi вуста, нi очi, нi щоки не пiдмальованi, вуса i брови свого кольору; убрання сiре, не шовкове й не кольорове. Одне слово, всi ознаки людини з простонароддя, — робiтник або зовсiм маленький урядовець. (I сiре убрання теж навмисне одягнув!)

Так, значить, останнiй раз вiн має честь i щастя входити до цього храму краси. Храм, правда, дуже подiбний до «храму» Мертенса, поганенька копiя з поганого гевала. Тї самi дорiйськi колони, портал, банi, маса наростiв, бородавок, шпилiв. А пнеться як, кричить, навалює всiм тiлом, — схились, задушу!

Внизу льокаї, знаючи Макса, поштиво й занадто ласкаво, як до улюблених звiрят пана, вiтаються до нього. I тiльки як його висока, недбала постать ховається вгорi на сходах, перезираються, посмiхаються й зiтхають, — удова радника комерцiї, консервного короля Ернеста Фiшера може собi все дозволиш.

Дiйсно, сьогоднi злетiвся весь цвiт «творчого» Берлiна. Велика кругла зала з банею, з церковними довгими кольоровими вiкнами, з фресками (знову поганенька копiя з мертенсiвської препоганої зали) повна тихого, густого гомону голосiв. Вгорi горить жовтий, перепущений через жовто-червоне скло вiкна, великий снiп сонячних променiв. Од цього внизу на все лягас легкий золотистий тон, злагiднюючи вмисну, холодну, синю напiвтьму закуткiв. Посеред зали, закинувши в жагучiй радостi й тузi руки за голову, вся витягнена криком нестримного прагнення, стоїть прекрасна копiя «Краси» Аделя, суперницi Венери Мiлоської.? двох бокiв її синюватими спiральними пасмами здiймається вгору димок тимiяму, набираючи вгорi то зеленкуватого, то червоно фiолетового тону вiд променiв рiзно-фарбних вiкон. Навколо статуї невеликий круг, — нiхто не смiє сидiти близько коло неї. Тiльки за кругом пiд гiллям лапатих схiдних рослин, за майстерно задрапованими зеленню столиками, в фотелях-ложах, пiдроблених пiд зарослi мохом скелi, купчиться все товариство.

Макс усе тою ж недбало-лiнивою ходою перерiзує порожнiй круг i наближається до гостей. Гомiн розмов, як туркiт затихаючої машини, починає помалу вщухати, а обличчя повертатись назустрiч високому, з випнутими волосатими грудьми красуневi. Хто не знає Макса, той робить широкi питаючi очi, а хто знає, посмiхається так, як посмiхаються з примхи близької людини, i з загадковою простотою пояснює незнаючим:

— Соцiал демократ Журналiст. Давнiй знайомий панi господинi.

З дальшого кутка, з синьої глибини грота вже спiшить Сузанна. Срiбно рудява, з модним розрiзом по боках до самих клубiв сукня, — власне два фартухи, спереду i ззаду, упевнено, ритмiчно й важкувато погойдуються, часом бiлiючи тiлом голої ноги. А очi, коров'ячi, темнi, вогкi, з темно синiми баньками, вже так знайомо, так хвилююче й так насмiшкувато-ласкаво грають йому назустрiч. О, вона вже з одного погляду на нього знає, в якому вiн станi I вже моментально виставила свою зброю вогкi смiхотливi очi.

Закони омнеi!зму, поважанi в цьому домi, як нiде, почасти звiдси й виходячи, дозволяють усi форми поведiнки, якi коли-небудь вживалися в людському товариствi (виключаючи тiльки негарнi). Макс може здоровитись, може не здороватись, може потисну i и тiльки руку, може прикласти руку до чола або хитнути головою Коли гарно зробив би, може стати на колiно i схилити голову.

Макс недбало подає руку господинi й зиркає на сусiдню групу, в центрi якої сидить гола жiнка з прозорою сiткою на грудях i вузеньким поясом на клубах. Жiнка синiми здивованими очима дивигься на нього

— Я, Сузанно, власне, на хвилинку. Так, пару слiв сказати. Маєш час?

Група з голою жiнкою може чути його слова. Можуть навiть i дальшi чути. Цiлком можливо. Але Макс може ще й голоснiше сказа їй. Коли Сузаннi це не до вподоби, що ж робити?

Але Сузаннi саме це до вподоби, — очi так смiхотливо, роблено-здивовано поширились. На хвилинку? Господи, як це надзвичайно з його боку: тiльки на хвилинку. Здається, це перша їхня зустрiч, що починається вiд «хвилинки»? Нi? Чи, може, iнодi це вже бувало?

А оголена до плiч, темно-бiлого тону рука вже владно, м'яко й жартiвливо бере його попiд лiкоть i веде пiд величезний, з морозцем iз-пiд низу, лопух. Лопух так дбайливо й догадливо розвiсив своє листя, що з бокiв майже нiчого з-яiд нього не видко.

— Ну?

Але, скоса зиркнувши до сусiдньої групи, Сузанна раптом витягує наперед до Макса бiле лице та темно-червонi уста й з натиском i погрозою смiхотливо шепоче:

— Милий! Ти милий. Чуєш ти?

Ага, це значить бiй розпочався. Ах, чортяка його мамi, раз у раз вiн отак-о починається, раз у раз вона захоплює iнiцiативу в свої руки, робить перший наступ, ослаблює його, розумiється, перемога майже раз у раз буває на її боцi. От уже тепло-тепло занило по всьому тiлi вiд цього тону, вiд любовно-загрозливо витягнених уст, вiд вогких, чистих, звiрячих очей.

Та що йому, нарештi, до цiєї жiнки?

— Вибач. Я на одну хвилинку. Тодi буду вся до твоїх послуг. Вся. Чуєш?

I, пiдвiвшись, вона знову нахиляється до нього й притискує очима, в яких i загроза, i жага, i насмiшка мiшаються разом. Потiм раптово легко випростовується i, випинаючи трохи наперед колiна, переходить круг i прямує до грота, з якого вийшла. I молочно-бiла спина так тепло й яскраво вiдтiняється темно-бронзовою важкою краскою волосся.

Ага, пiшла когось там заспокоїти, близько-близько, в самi очi шепнути йому «милий!» i випрохати кiлька хвилин для одного чудака, якого приговтує i вводить у свою вiру. Нiчого, тепер усi її хвилини будуть вiльнi.

В залi вже знову стоїть рiвний гомiн голосiв, як шум гiрського ручаю. Часом iз нього, наче срiбна рибка, скидується, виплiскується жiночий смiх i скрик. Пасма тимiяму листочкуватими нитками струнко й безупинно тягнуться вгору до жовтогарячих променiв банi. Туди ж тягнеться й безупинно рветься мармурове, але живiше, правдивiше, жагучiше за всi живi тiла, що гомонять круг нього, тiло. I таке дитяче, чисте зворушення, така тиха благiсть, така радiсна туга випромiнюються з цього мертвого мармуру, що глузливою богозневажливiстю здається дзвякання посуду, димок сигар, виплески смiху. Ех, розкласти б усi цi понамальовуванi, штучнi, недогнилi тiла «творцiв» перед отим куривом i вихльостать їх усi пiдряд. Оце була б жертва красi!

Макс перехиляє трошки вбiк тiло й починає розглядати присутнiх.

Так, так, сьогоднi, справдi, добiрний цвiт iзлетiвся з усiх дерев. Скiльки фарб на матерiях, на волоссi, на пиках! Скiльки камiння, золота, брилiантiв!

Так, так, «знаменитостi», «королi», «зорi», «зенiти» творчостi: науки, журналiстики, малярства, музики, поезiї, сцени. О, в радницi комерцiї Сузанни Фiшер (ех, яке неаристократичне, не «творче» прiзвище!) тiльки цвiт, тiльки вибранi можуть бути. Запросити до Сузанни Фiшер — це одчиненi дверi до всiх салонiв, банкiв, кабинетiв редакторiв. Але тим-то й чудно, що така постать, як Максова, попала сюди! Хе!

А якби ж вони ще знали, хто вiн! Все фарбоване волосся, як трава, як кущi, повставало б їм догори. Од дрижакiв уся штукатурка пообвалювалась би.

Але, бiдолахи, якi вони все-таки нещаснi: це ж кожна з них увесь час твердо пам'ятає, що воно е воно, що на нього дивляться, що кожне слово його в iсторiю записується, моментально, без авторської коректури в iсторiю! Через те вони всi такi поважнi, вибачливо-благодушнi, з найкращими своїми посмiшками, в найкращих своїх позах, — всi ж вони без перестанку фотографуються.

Тiльки жiнки не фотографуються й не позують. Правда, теж позують, але зовсiм не для iсторiї й не як спiвачки, актриси, малярки. О, для тої, якiй лишається тiльки так позувати, можна складати свої манатки й їхати на той свiт.

До групи з голою Сiкстинською Мадонною в темно-зеленому китайського тонкого, як павутиння, шовку (останнiй крик моди!) пiвсмокiнгу важко й похекуючи пiдходить Брук. Мадонна трошки посувається, за нею посувається панок iз довгим синiм волоссям i фiолетовими вустами. Брук iспочатку садовить свiй важкий зад, потiм сам сiдає i розпинає руки на спинцi канапи-скелi. Гладкi, м'ясистi, напудренi, але червонi й крiзь пудру груди його випинаються наперед упевнено й недбало. Нижня намальована губа гидливо одвисла. Брук дозволяє собi позувати без посмiшок, вiн фотографується a naturelle, брутальним, нахабним, тупим, деспотичним хамом. Бо вiн — Брук, єдиний бас на весь свiт, оперовий король. Той самий Брук, який на сценi в екстазi хамства упав на колiна перед ложею Мертенса, що зволии милостиво хитнути йому головою. I цей суб'єкт у Сузанни за найпочеснiшого гостя!

Макс нетерпляче й iпонуро дивиться до гроту. Забула, чи що? Власне, якого чорта вiн, йолоп проклятий, приплiвся сюди? Порвати з Сузанною? Та для цього треба неодмiнно бачити її, та ще в час бiскаї? Вияснити? Що вияснити, лицемiре, паскуднику? За любовника свого вона його брати не хоче. їй треба чоловiка, хазяїна її маєткiв, якi розкрадають управителi. Вона хоче прилаштувати його на цю посаду. Ясно ж не раз казала, чого ж йому ще? Вiн теж не хоче її мати тiльки за любовницю. Значить, що ж тут виясняти? Чи не сподiвається вiн, що вона все ж таки вiдмовиться вiд усiх своїх маєткiв, стане його жiнкою, «другом», «товаришем», пiде на службу до якогось бюро, буде носити дешевенькi капелюхи, на якi iплює її покоївка? А вiн за це одкриє їй, що вiн член Iнараку, член страшної банди розбiйникiв, що за саму участь у нiй — смертна кара. Божевiльний вiн чи просто мерзенний, жалюгiдний лицемiр?

Сузанна виходить iз грота i, кругло пiднявши повну руку, легкими дотиками пальцiв поправляє зачiску. Цiлував її там хто? Лице спокiйне, очi привiтно-насмiшкуватi повертаються то до одної, то до другої Але хiба пiзнаєш що-небудь по її лицi?

Пiдходить до групи голої Мадонни. Чогось, видко, просить у Мадонни. Обидвi дивляться в його бiк. Мадонна нерiшуче знизує голими рожевими плечима. Сузанна, очима смiючись, часто, певно хитає їй головою й iде через круг до лопуха.

Макс поспiшно вiдхиляє тiло в другий бiк, закладає ногу на ногу й напiвприплющує очi.

— Я була бiльше, нiж хвилинку? Сердився? Га?

О, дурницi. Вiн собi трошки задрiмав Надворi така спека, а iут такий чудесний холодок.

— Ну, так Я так i знала, що ти задрiмаєш. Я умовляла на ших дам затанцювати бiскаю. Спецiально для тебе. Цих ти ще не бачив. Одна вiдмовилась, — шкода! — а друга, здається, буде. Ти зробив на неї враження.

Гм. Бiская — рiч, розумiється, непогана, естетична з усiх поглядiв, але перше те, що вiн абсолютно не має часу, по-друге вiн має до неї справу, яка нiяк не пiдходить до бiскаї, а третє, нарештi, танцювати бiскаю перед твором Адел трош ки… неестетично. I навiть непристойно.

З iусiх аргументiв вона, розумiється, почула тiльки трсгiй. Вона, Сузанна Фiшер, може зробити що-небудь неестетичне?

Вона, якiй найвищi митцi, найтоншi, найчулiшi знавцi краси щодня спiвають хвалу i славу за її власну красу й за найкраще розумiння всякої естетики?! О, як зараз вона за це вишкiрить зуби!

Сузанна сiдає поруч iз Максом, швиденько, непомiтно проводить нiжною й теплою долонею по лицi йому и просто, лукаво, пошепки говорить:

— А от ти зараз побачиш, чи пристойно. А за те, що не поголився, укушу Чуєш?

I зараз же пiдводиться i, подивившись кудись угору, хитає головою.

Пiсля руки на щоцi Макса лишається атласистий теплий слiд i свiжий, нiжний запах, од якого на губах виступає почування м'яких, вогких i таких хвилюючо-податливих уст Сузанни.

Макс прибiльшено зiтхає, перекладає ногу на ногу й схиляє голову на плече з виглядом людини, яка дожидається потягу.

Раптом звiдкись ледве чутно просочується до гомону голосiв трошки гунявий, металiчний i нiжний звук. За ним другий, смiливiший, виразнiший, хвилястий. Першi ноти бiскаї! Гомiн майже зразу затихає, поспiшно дзвякає посуд, по залi проходить шелест шовку, i з-за дерев, кущiв, лапатого листя, з синiх iприсмеркiв закуткiв з'являються рiзнофарбнi плями облич, як химернi живi квiтки.

Мадонна з синiми очима лiниво, неохоче пiдводиться й байдуже поправляє на клубах легенький рожевий пояс, який не зовсiм точно виконує своє призначення. Знизнувши одним плечем, вона зiтхає й повiльно, дивлячись собi пiд ноги, взутi в легенькi рожевi черевички, дрiбними кроками виходить у круг i стає перед мармуром.

Макс iз ворожим, гидливим усмiхом слiдкує за нею. Яка вона здаеться тут незграбна, важка, м'ясиста в порiвняннi з iим незаймане дiвочим, зворушливо чистим тiлом каменя. (Хоча збудована Мадонна досить гарно, це треба признати, i окремо взяте тiло її може претендувати на вистанцi на першу премiю).

Мелодiя бiскаi все густiше, виразншiе заповнює залу. Здається, вона виходить не з одного мiсця, а з усiх бокiв, зi стiн, зi стелi, з кожної щiлини. Гунявий звук, як голос дiвчини, якiй затулено носа, веде перед, тамтам обережно час од часу робить два удари й замовкає, неначе легенько пiдпихає у спину дiв чину.

Мадонна з синiми очима стоїть лицем до статуї, все нижче й нижче похиляючи перед нею ясно жовту голову. Потiм стає на одне колiно й витягує врiвнi з похиленою головою рожевi молодi руки Тамгам голосно, вiадно б'є два рази. I зараз же дзвенить мiдь, вихром здiймаються скрипки, гунява дiвчина розкриває уста, випускаючи вiльнi, металiчнi, нiжнi звуки.

Мадонна схоплюється з колiн, пiдкидає руки i, легко, гордо несучи груди вперед, iде назустрiч коханому.

1 з перших же крокiв її, та, власне, з перших рухiв, усерединi в Макса щось легесенько клацає, наче тихенько розчинилися замкненi досi дверi до якогось передiлу душi. I стає легко, затишно, цiкаво хвилююче. Та сама бiская, яка своєю розхристаною похiтливiстю, своїм гунявим, сифiлiтичним цинiзмом викликає раз у раз почування зв'язаностi, нiяковостi й полового роздратування, тепер легко, нiжно проходить усередину, вростає, зливається з усiм Максом. Вона вже перестала бути бiскаєю, модерним танцем салонiв i кабаре. Це чудесна, зворушлива поема, що розповiдає про вiчне в людинi. Нiчого нового не каже Мадонна, все те саме: зустрiч: захват, страх, потяг, вiддавання. Але все, що вона каже, є таке необхiдне, таке одверте, природне й таке невинно чисте, як це може бути тiльки в тварин i в великому творi мистецтва. I вже вона не здається важкою в порiвняннi з «Красою», навпаки, здається, що вони обидвi мають щось надзвичайно спiльне й рiдне мiж собою. Одна сестра, кремово-бiла, непорушне застигла в русi екстазу, а друга, рожева, дихаюча, переказує її мовчазну жагучу мову.

Макс увесь витягується наперед i не зводить поширених очей з рожевого ритмiчного тiла. Ах, так! Ах, мила, голубко, так! Ну, ще, ради бога, ще! Ото, от так! I це так.

Кожний її рух, поворот, вигин тiла, кожна лiнiя наче розв'язує вузлик за вузликом у душi, розвя!зує легко, дивно, нiжно, викликаючи щоразу внутрiшнiй крик полегкостi, увiльнення й ритмiчної, все ширшої та ширшої радостi.

Тамтам рiзко, часто б'є, труситься, скажено шарпається i, знесилено затримуючи темп, блаженно затихає. Рожеве тiло в солодкiй, вдячнiй знемозi схиляється перед тимiямом i лягає.

Макс, як пiдкинений, схоплюється, пiдбiгає до Мадонни, що почала пiдводитись, i бурно, вдячно, сяючи очима, простягає їй руку.

— Я страшенно вам дякую! Я перший раз сьогоднi зрозумiв, як ображають автора бiскаї, танцюючи її не так, як ви Я дуже дякую!

Мадонна з сильно, глибоко дихаючими грудьми, сидячи на килимi, звiвши на нього великi, благальнi очi, подає йому свою руку й засоромлено посмiхається. I видно, що їй пiд його поглядом страшенно соромно й солодко вiд своєї наготи, яку вона носила iак легко й просю, як одежу.

Макс, не помiчаючи цього, сильно струшує теплу, трохи вогку руку, повергається п iде знову до лопуха, йому нiяково, але загонисто весело. Рiзнофарбнi обличчя посмiхаються, ворушаться, спiшать до Мадонни, проводжаючи ного насмiшкува тим поглядом Сузанна з чудним блиском в очах стоїть бiля лопуха.

— Ну, що? Непристойно? Га?

О нi, цього вiн не може бiльше сказати. Про цей танець цього нiхто не смiє сказати. Хто вона?

Сузанна пильно, насмiшкувато й чудно водить поглядом по лицi Макса. Де дiлась умисна розвезенiсть, нахабнувата недбалiсть, виклик, примруженi очi? Очi промiняться, блискають, у плечах енергiя, рiшучiсть. Ех, давайте тепер йому ворогiв! Ах, Максе, ах, експансивний, запальний, мiнливий, бурний хлопчиську! Узять би тебе отут при всiх за твою дику, прекрасну голову й боляче боляче укусить у проклятi губи!

— Хто вона? Гм. Цiкаво? Зачепила? Вона… Рiта Менцель

Рiта Менцель?! Так це вона Рiта Менцель?! Нова балетна знаменитiсть? Ах, он вона яка!

Макс озирається, але нова знаменитiсть уже оточена старими знаменитостями, i бiльше не видно синiх благаючих очей Мадонни i спiвучого рожевого тiла, яке стало таким рiдним. Шкода Але все одно, спасибi їй, — тепер вiн може говорити з Сузанною як с л i д, не так, як iзбирався, а так, як танцювала та, — просто, чисто, одверто й по-людськи.

Вiн повертається до Сузанни. Коли вона не дуже занята, вiн прохав би в неї декiлька хвилин для розмови. Тiльки декiлька хвилин. I десь у iншому мiсцi, не серед цього натовпу.

Сузанна мовчки, не перестаючи чудно посмiхатись, рушiче бере його пiд лiкоть i веде з залу. В зеленому салонi вона на хвилинку зупиняється, думає i, посмiхнувшись, веде праворуч до низеньких дверей. Макс слухняно йде за нею, весь час почуваючи її голу, налягаючу на його лiкоть руку i ждучи моменту, щоб увiльнитись од неї.

— Ну, прошу.

Але в кiмнатi зовсiм темно. I вмить уся вона, як величезний лiхтар без ламп, засвiчується жовтогарячим свiтлом. Здається, з усiх куткiв зiйшло палюче лiтнє сонце i, невидне для ока, залило всю кiмнату пекучим вогнем. Угорi пiд круглою стелею воно — як лiтнього ранку, внизу — як перед вечором.

Макс швидко, вражено дивиться на Сузанну.

Вона з невинним, лукавим i насмiшкуватим виглядом пово дить рукою до широкої, низької, укладеної масою подушок канапи й уклоняється.

— Будь ласка. Я вибрала найбiльш вiдповiдне мiсце для нашої пресерйозної справи. Правда?

Це — «каплиця Афродiти». Посерединi стоїть лицем до канапи її фiгура, роботи омнеїста Лiнде, — .похiтливо гарний соковитий образ. На стiнах висять найкращi речi старого й нового еротизму. В кутках стоять старовиннi вази в формi фалусiв i скульптури, яких прилюдно не можна було виставити. I те, що все це твори щирого мистецтва, що вся каплиця заповнена ними й погляд неодмiнно мусить натикатись на них, що свiтить лiтнє, пекуче сонце, — все це зразу обхоплює душним, непо-кiйним, п'яним духом.

— Будь ласка. Прошу.

I Сузанна знову поводить голою рукою до канапи Бiльш нiяких меблiв у каплицi немає.

Макс, заклавши лiву руку в кишеню, лiнивим i недбалим кроком пiдходить до канапи й сiдає на неї. Спинки немає, через те вiн пiдмощує пiд спину декiлька подушок i спирається на них. Добре, вiн може й тут балакати так, як вiн хоче, а не вона. Властиво, i балакати нема чого. Треба тiльки по-дружньому, просто, щиро подати їй руку, подякувати за все добре й попрощатись. Так вiн i хотiв зробити. Так вона й повинна була зрозумiти з усього його вигляду (а коли треба, вона чудесно все зрозумiє!). Але вона не схотiла зрозумiти. Добре. Вона озброїлась каплицею Афродiти Чудесно. Вiн може й тут прийняти бiй.

Сузанна не сiдає поруч iз Максом. Вона спирається спиною об п'єдестал Афродiти, нiби шукаючи в неї оборони й пiдтримки. Мармурова богиня, знеможено вiдкинувши торс назад, з сласно-блаженним усмiхом дивиться згори на Макса. I груди її, живiт i стегна, здається, дихають солодкою втомою. I пiд нею розiп'яла на п'єдесталi матово-бiлi руки, вузькi на кiнцях i широкi та повнi бiля плiч, її приклонниця. У срiбно-бронзовiй блискучiй лусцi, як морська царiвна, вона злегка похитується всiм тiлом, неначе всерединi ще танцюючи бiскаю. I гола, туга, блискуча пiд гарячим свiтлом нога то блискає бiло молочною смугою, то ховається пiд лускою. А очi телицi вогко, свiжо й iронiчно ласкаво не перестають посмiхатись.

I раптом Максовi невiдомо з чого пригадується, що в цiй каплицi вiн уперше поцiлував Сузанну. Там, бiля тої групи лесбiйок. I, вириваючись з обiймiв, Сузанна боляче вкусила його за шию. Сьогоднi їй не доведеться кусатись. I взагалi, не доведеться бiльше нi кусатись, нi…

— Ну, так от, Сузанно, справа моя дуже коротка.

Макс зупиняється, силкуючись подивитись на неї якомога простiше, сердечнiше та спокiйнiше, i, замiсть того, байдуже й недбало примружує очi.

— Нам треба рiшуче й остаточно попрощатись i розiйтись, Сузанно.

Сузанна, не перестаючи погойдуватись, так само вогко, насмiшкувато й мовчки дивиться на нього. А зi стiн, зi скульптур, з усiх бокiв одверто, настирливо, неначе в змовi з нею, лiзуть в очi йому оголенi, знеможенi, оскаженiлi, раюючi, спочиваючi тiла.

I те, що вона, Сузанна, стоїть i дивиться на них, дивиться при ньому, це особливо здiймає душним, нестерпним хвилюванням.

Макс заплющує очi. Власне, йому б треба пiдвестись, потиснути їй руку й пiти собi геть, — все сказано. Але тiло млосно, важко лежшь, i нема сил рухнути його. Вiд мовчання Сузанни серце починає глухо, холодно й важко стукатись об груди.

— Я жду вiдповiдi.. — одкинувши голову назад, iз заплющеними очима хрипко каже вiн, сам почуваючи сором од своїх дурних, нещирих i зраджуючих його слiв i в той же час напружено ждучи, що робитиме вона.

Сузанна помалу, повiльно пiдходить до нього, заходить збоку i, раптом нахилившись, коротким клюючим поцiлунком швидко торкається його уст. I зараз же, вiдхилившись, одсувається й прилипає до стiни, знов погойдуючись.

Макс розплющує очi й помалу повертає до неї голову. Згори вниз дивиться мовчазне, смiхотливе, порожевiле лице пiд каскою волосся, а в розрiзi сукнi ритмiчно, нестерпно-бiло рухається сильна, струнка нога.

Макс раптом пiдводиться, стає на ноги i, зiтхнувши, простягає до Сузанни руку.

— Ну що ж. Коли iншої вiдповiдi нема, треба задовольнятись i такою. Прощай, Сузанно. Вибач менi, коли чим був тобi неприємний, i дякую за все добре вiд тебе.

Сузанна помалу бере його руку в обидвi свої й починає нiжно гладити її. Макс пробує потиснути одну з них i визволити свою, але вони не пускають. Вони тихенько, але настiйно притягують її до себе ближче, цi двi голi, нестерпно-бiлi руки, зовсiм близько, так що треба ступити один крок, щоб не перехiлитись усiм тiлом.

— Ти… милий Чуєш ти?

Макс посмiхасiься.Їй треба вже йти, гостi будуть ображенi. I з й йому треба.

— Ти… милий. I дурний. I любий. I прекрасний. Чого ж ти хочеш бiльше? Ну?

— Ми так багато говорили вже про це, Сузанно, що краще не псувати собi нудьгою вiд цих балачок останнього нашого побачення. Я знаю, чого ти хочеш, ти знаєш, чого я хочу. Нi ти, нi я не можемо того зробити, що хоче другий. Це — не наша вина. Такi ми є. Так нас зробило життя. Нема ради. Треба, значить, iз тим помиритись.

Хвилювання принишкло. Стало сумно й тихо вiд своїх слiв, i вперше виникає справжнє переконання, що це — кiнець. I те саме серце, що тiльки-но душно й трудно стукалось об груди, самотньо й тоскно стискається. Сузанна швидко випускає його руку, пiдходить до канапи й сiдає, щiльно закривши розрiзи сукнi. Рукою поводить бiля себе поруч.

— Сядь.

Макс помалу крутить головою. Не треба бiльше балачок, не треба зайвих, непотрiбних дискусiй. Вiн хоче пiти вiд неї от iз цим враженням її теплих плiч, вогких очей, з враженням прекрасної, бажаної, хвилюючої женщини, а не… не переконаної капiталiстки.

— Сядь, я тебе прошу!

Макс iзнизує плечима й сiдає з краю канапи, незручно повернувшись до Сузанни всiм тiлом.

Вона знову бере його руку. Добре, коли вiн хоче, вони розiйдуться. Але це — непотрiбне. Вiн усе одно вернеться до неї. О так, напевне! I хутко. Вiн iз упертостi обманює й себе, i iнших. Вона хоче сказати всю правду, хоч це, може, i не розсудливо, бо пiдiгрiє його впертiсть. Але все одно. Вiн.-.уже не той, що був, коли вони зазнайомилися в музеї. Дикий, фанатичний, непримиренний соцiал-демократизм його вже, слава богу, спав, як спадає висока температура при небезпечнiй хоробi.

Макс помалу, але рiшуче визволяє свою руку. Сузанна пробує задержати, але, посмiхнувшись, випускає.

Криза минула щасливо. Вiн може посмiхатись, скiльки хоче, але факт є факт. Першою ознакою того є те, що вiн iпочав розумiти красу. О, не класичну, а живу, життєву, буденну. Сьогоднiшня бiская була iспитом, який вiн склав блискуче. А ще пiвроку тому вiн сказав би, що пролетарiатовi наплювать на всi цi викрутаси випещених ледарiв.

— I тепер скажу!

Розумiється, вiн скаже! А як же iнакше? На першому мiсцi амбiцiя А потiм правда, логiка i… i щастя, як своє, так i… iнших.

— При чому ж тут амбiцiя?

Ах, на жаль, при всьому. Насамперед при тому, що Мако Штор не може понизитись до того, щоб йоiо жiнка мала бiльше грошей, нiж вiн. О, тут усi прекраснi теорiї про дружбу, товариство чоловiка й жiнки повиннi поштиво уступитись перед амбiцiєю мужчини.

Макс зiтхає й проводить рукою по чолу. Так, розумiється, iнакше вона й не може собi пояснити його поведiнку.

Та в жертву цiй злiй, себелюбнiй богинi приноситься навiть своя власна теорiя. Так, так! Соцiал-демократична партiя зовсiм не ставить своїм членам вимог, щоб вони не мали маєткiв, щоб одрiкались усiх радощiв життя, щоб зневажали красу. Багато було й е видатних соцiалiстiв, якi мали свої фабрики, мали великi капiтали. Це не заважало їм бути навiть проводирями партiї. Та вiн сам, напевне, може не одного свого товариша назвати, який має свої фабрики, вiлли, авто, аероплани, який цiнить i любить красу життя. Нi? Неправда?

Макс несподiвано голосно смiється, сильно скудовчивши обома руками волосся. Це чудесно! Нi, це просто знаменито. В каплицi Афродiти Сузанна Фiшер дає iндульгенцiю проводирям соцiал-демократiв.

— Хiба неправда? Нi?

— О, правда! Iстинна правда!

Боже, якi прекраснi дитячi зуби в цього великого, плечистого чоловiка! I який хлопчачий милий рот. I який вiн сам увесь iз цим розпатланим чубом — хлопчинка, маленький хлопчинка з усiма своїми соцiалiзмами, впертiстю, смiхом.

А коли правда, то, значить, тiльки амбiцiя стоїть на перешкодi їхньому шлюбовi? Нi? Треба ж бути логiчним i правдивим. I не треба мучити себе i… других. Чого вона хоче вiд нього? Мати його всього. Бiльше нiчого.

— Але це єдине неможливо, Сузанно.

Сузанна пильно дивиться на його стомлено вiдкинену назад прекрасну голову з заплющеними очима й тихенько накриває його сперту об канапу руку своєю рукою.

Це можливо. Йому тiльки треба помиритися з фактом, що в неї бiльше грошей, нiж у нього. Та й годi. Тодi все було б можливе. Вони побрались би й виїхали собi геть iз Берлiна. Вони могли б навiть змiнити iм'я, коли б йому не хотiлось, щоб знали, хто вiн. Вони зникли б на рiк, два, п'ять, скiльки йому хотiлось би. Вiн гадає, що їй неможливо було б жити без цього товариства? З ним — можливо. Для нього вона може вiдмовитись од усiх людей. Але не вiд краси Бо життя — справжнє, реальне життя — є в красi, через красу i для краси. Поза красою нема нiчого, то все — нереальне, несправжнє. Вiчне тiльки краса. Соцiалiзми, партiї, справедливiсть, наука, газети, фабрики — все це часове, мiнливе, i все тiльки засоби для осягнення краси. I багатство теж. Але без багатства не може бути краси… А як могло б бути гарно! Вони мали б собi повiтряно-водяну вiллу. Невеличку, але з усiм, що треба для життя, краси й кохання. Вона б її носила вiд краю до краю землi, водою й небом. Вони зупинялись би, де б хотiли, на снiгових верхiв'ях гiр, у лiсах Iндiї, серед моря, на якому-небудь безлюдному крихiтному острiвку, на якому тiльки птицi зупи няються спочивати. Всi найкращi, найблагословеннiшi мiсця землi вони обдивились би, i кожна посмiшка земної планети була б на вiвтар їхнього кохання. Все, що може дати людська творчiсть, технiка, наука, все вони мали б до своїх послуг. Вiн мiг би писати книгу про красу. В нього є мистецький хист, так, так, вона з тих невеличких його газетних статейок, що вiн пише у своїх газетах, помiтила це давно. I ця його праця була б на вiть для його соцiалiзму цiннiша, кориснiша за мiльйон статей його.

Сузанна нiжно, обережно, як хорому, гладить руку Максовi й мовчить, не зводячи пильних великих очей з його голови.

Макс не рухається. В очах стоїть жовта тьма. Треба встати й пiти. I тепер уже, дiйсно, або зовсiм, назавсiгди пiти, або зовсiм i назавсiгди лишитись. I нiколи цiєї жiнки не бачити, нiколи бiльш не почувати на собi цiєї руки, цих насмiшкуватих, обiцяючих, лукавих, теплих i часом таких вiдданих, таких люблячих очей. Очевидно, справдi ж любить, бо на якого ж бiса вiн, голодранець, нiчим не видатний, нiкому не вiдомий, здався їй, коли вона може вибрати собi найкращого з знаменитих, видатних, близьких їй людей?

Сузанна обережно, стараючись робити якомога менше руху, неначе пiдкрадаючись до метелика, пересувається ближче до Макса. Погладивши знов його руку, вона бере її i, тихенько пiднявши, кладе собi на колiно. Рука покiрна, млява й важка, як у сонного. Пальцi — як горбом лягли, так i не рухаються, не виправляються на м'якiй, гнучкiй круглостi ноги. Сузанна тихо, нiжно надушує її й важко прикриває згори своєю рукою.

Внизу матово смуглявих лиць Макса виступають двi невеличкi, червонi, гарячi плямки Густi, загнутi на кiнцях вiї по чинають легенько здригуватись, дихання стає глибше, труднi ше, а в пальцях руки вже вже чується життя, непомiтне, без руху.

В каплицi стоїть чуйна, напружена тиша. Ледве чутно про сочуеться глухий гуркiт мiста Афродiта з сласно знеможеною iюсмiшкою непорушне й уважно слiдкує за двома мовчазними людьми.

Раптом Макс розплющує очi, понуро, важко зупиняє їх на Сузаннi, якийсь мент сидить так i, знявши свою руку з її колiна, швидко встає.

— Ну, я мушу йти. Прощай, Сузанно!

Сузанна нахиляє голову, витягує вздовж колiн оголенi, безсилi руки й мовчить.

— Прощай, Сузанно. Менi треба йти. Вона пiдводить на нього свої темнi, чистi, вогкi очi й лагiдно, болiсно!посмiхається.

— Прощай… — ледве чутно шепоче.

Макс, жорстоко хмурячись i покушуючи правий бiк нижньої губи, рiшуче простягає їй руку. Сузанна, як молячись на нього, помалу бере руку, слабо дотискує й несмiло питає:

— Ти не поцiлуєш мене?

I болiсна, здивована, лагiдна посмiшка так незвично, так чудно й роздираючо-боляче стоїть їй на свiжих, смiло й гарно розгорнених устах.

Макс раптово нахиляється до пiднятого до нього лиця, незручно лiвою рукою обiймає каску волосся i припадає до цих уст. Вони м'яко, покiрно подаються i зразу ж усiєю м'якiстю своєю всмоктуються в його. Голова Сузанни помалу починає перехилятися назад, тягнучи за собою голову Макса. Вiн падає поруч iз нею на канапу. I зараз же скажено, з ненавистю, вп'явшись руками в голi, гарячi плечi, сильно кидає її голову в подушки i притискає устами уста. I цi плечi, i уста, i руки, i груди, — все тiло затихло-покiрне, мовчазне, кричить пекучим хвилюванням.

I раптом по всiй каплицi розкочується страшенний гуркiт i трiск розбитого посуду. Макс i Сузанна на мент застигають, потiм Макс швидко, злякано пiдводиться й озирається. На мармурi пiдлоги лежать пiдставка й черепки вази — Макс звалив їх ногою.

Сузанна падає знов на подушки й жадно, нетерпляче, жагуче простягає до Макса руки.

Але вiн похапцем злякано витягає годинник й дивиться: пiв на восьму.

— Я мушу йти!

— Ах, нiкуди ти не пiдеш! Iди сюди.

— Я мушу йти. Я не можу. Я мушу. Але я..

Вiн зупиняється, а Сузанил вся напружено застигає.

— Але я через двi години прийду чнов. Хочеш?

Сузанна сiдає й важко, серйозно, допитливо зупиняє в його очах свої затуманенi, обважнiлi й ще темнiшi та вогкiшi очi.

— Але ж прийдеш?

— Прийду.

— Напевне?

Макс мовчки пiдходить, брутально бере її за голову, повертає до себе вгору i з ненавистю, одчаєм, пекучою стогнучою радiстю впивається в її спухлi, сласно розгорненi уста.

Вiдiрвавшись, вiн круто вiдвертається i, переступивши через черепки розбитої вази, не озираючись, пригладжуючи волосся, виходить iз каплицi.

А Сузанна, напiвлежачи, з пом'ятою срiбно-бронзовою лускою, з оголеними ногами й iз переможною, любовно-трiумфуючою посмiшкою на спухлих устах дивиться йому вслiд.

* * *

В небi, як розсипане вугiлля, шорхнучи сiрим попелом, дотлiвають дрiбнi хмарини. Садiвник Йоганн, широко розставивши ноги й держачи обома руками кишку бiля живота, пускає, як хвiст комети, сталеву, шипучу дугу води.

На дзвiницi червоненької церковцi годинник задумливо ви биває вiсiм годин.

I тiльки затихає восьмий удар, князiвна Елiза рiшуче вiдходить од вiкна i з похмуреними широкими бровами, з гордим викликом у закиненiй назад головi, вся блiда, з поблiдлою, хижою губкою й загостреним кiстяним овалом виходичь iз салону. Зеленi очi ледве-ледве торкає усмiх.

З цим самим виглядом увiходить i до кабiнету графа. I всiм зiбраним од одного погляду на неї стає ясно, що екстреннс зiбрання, дiйсно, мабуть, потрiбне, щось непевне з принцесою.

Князь Шванебах просить дозволу розпочати засiдання, i принцеса зараз же забирає слово.

Вона говорить тихо, спокiйно, рiвно тримаючи голову. Але який чудний, недобрий, який сiрий, iз тьмяним, придушеним блиском спокiй її. I як несподiвано, чудно й моторошно слуха ти те, що вона каже!

Нефарбованi, дегенеративно-расовi обличчя переглядаються непорозумiло, з тихим ляком i тривогою. Невже це говорить принцеса Елiза?!

А принцеса нiби нiчого не помiчає.

Отже, iз сказаного висновки її такi. Боротьба нерiвна. Один противник має всю зброю, яку тiльки може дати сучасна цивiлiзацiя, цебто: армiю, полiцiю, банки, фабрики, залiзницi, пресу. Другий — тiпькi спiвчуття народу, традицiї, iсторiю i правду.

Друге. Мiжнароднi позицiї першого противника безмiрно кращi. Плутократiя органiзується по всьому свiтi. Чутки про об'єднання банкiв усього свiту в «Єдину Республiку Землi» — не теоретичнi мiркування, а пiдготовлений i майже довершений факт, який потребує тiльки оформлення. План обеззброєння всього свiту, знищення армiй — це є пiдiрвання всiх надiй аристократiї.

Отже: одверта, груди на груди боротьба — неможлива. Це-утопiя, казка, самообман. Треба тверезо дивитися в очi фактам. Потрiбнi iншi методи боротьби. Треба йти в табiр ворогiв. Так, у табiр ворогiв. Але не так, як iдуть тi, що служать їм вiрою й правдою. А iнакше, щоб iзсередини їх перемогти: приспати їх, опанувати їхньою зброєю й одного моменту задушити. Хитрiстю, обманом, пiдступом треба їх узяти. Це — теж зброя, якої й можна, i треба вживати там, де немає iншої.

Портьєри на вiкнах щiльно позапинанi; за дверима вiрно й надiйно стереже Ганс Штор i новий льокай-детектив; принцеса говорить пiвголосом. Але нефарбованi, сухi, стривоженi обличчя скоса поглядають i на вiкна, i на дверi, i на принцесу.

Розумiється, йти з такою метою в табiр ворога рiч небезпечна, вiдважна й саможертовна. Хто йде туди, той на якийсь час приносить у жертву свою честь, гiднiсть, гордiсть, а може, i друзiв. Але велике дiло вимагає й великих актiв.

Принцеса робить маленьку паузу. Малесеньку, крихiтну паузу, щоб набрати тiльки бiльше повiтря у груди.

I от вона, князiвна Елiза, рiшила присвятити себе такiй жертвi. Банкiр Мертенс через свого особистого мiнiстра охорони, графа Адольфа фон Елленберга, зробив їй пропозицiю бути його жiнкою.

Постатi в фотелях роблять рух i потiм одразу всi застигають — надiружено-непорушнi, з неклiпаючими, повстромлюваними в принцесу очима, як у фотографа в момент знiмання.

Вона на цю пропозицiю показала графовi Адольфовi фон Елленберговi дверi Але, обдумавши всю ситуацiю, приходить до рiшення прийняти пропозицiю пiд умовою, що банкiр Мертенс стане президентом Республiки Землi. От це все, що вона має заявити шановному зiбранню

Постатi, як одпущенi фотографом, дають собi волю рухатись. Але рух їхнiй тривожний, зляканий, повний непорозумiння й приголомшення.

Старий граф Елленберг важко пiдводить своє широке, костисте тiло i, заклавши руки за спину, незвично швидко ходить попiд стiною, заставленою книжками. I похилена голова похиленi плечi, похилена спина — все розгублено i вражено посмiхається.

Засушений, жовтий, рiвний князь Шванебах, як попсований апарат, швидко, точно, безупинно ставить олiвцем на чистому паперi ряд рiвних, сухих, як вiн сам, лiнiй.

Герцог бравншвайзький, куценький, лисий, iз кучерями жовто-рудого волосся з бокiв веснянкуватої лисини, почервонiв так, що вуха горять, як два жовто-червонi лiхтарi. Вiн не розумiє iпри-нцеси. Нехай йому великодушно й милостиво про стять, але вiн абсолютно не розумiє її свiтлостi. Вiн просить, вiн благає роз'яснити йому справу.

Будь ласка, принцеса готова з охотою дати всi пояснення.

I очi її, звуженi та жорстокi, i загострене пiдборiддя, i хижа верхня синювата губка, — всi готовi дати пояснення. Будь ласка.

Старий граф зупиняється пiд бюстом Шiллера i з-пiд стрiхи жовто-сiрих брiв пильно, тяжко дивиться до столу на принцесу.

Як її свiтлiсть гадають: чи такий акт її свiтлостi не буде страшним, фатальним ударом по всiй їхнiй святiй, великiй справi? Чи не буде це величезним, на весь свiт, актом капiтуляцiї? Чи не викличе вiн у ворогiв трiумфу й зловтiхи, що скрiпить їх, а в прихильвикiв — пригнiчення, горя, суму й сорому, що ще дужче знесилить їх? Як гадають їхня свiтлiсть?

їхня свiтлiсть, принцеса Елiза, гадає, що дещо з цього буде. Вороги трiумфуватимуть. Але трiумф їхнiй — завчасний. Що ж до прихильникiв, то обов'язок її друзiв дати їм зрозумiти, що її вчинок не обурення, не сорому i не зневаги вiд них заслуговує, а розумiння, пiдтримки та вiдповiдної тактики.

Так. Гм. Так. А чи не думають їхня свiтлiсть, що це буде страшною образою пам'ятi її великих батька й брата, що вмерли вiд руки банкiра Мертенса? Хай її свiтлiсть не вiзьме цих слiв за зле А так, у сутi, по совiстi…

Старий граф фон Елленберг одвертається, робить два кроки й зупиняється, пильно дивлячись у пiдлогу.

Принцеса Елiза ще вище пiдводить червону голову й погорд ливо, холодно насуває важкi вiястi повiки на очi. Нi, вона так не гадає. Ця цiль, яка ставиться, не може бути образою. В цю ж цiль увiходить i… i вшанування пам'ятi батька та брата найлютiшою помстою їхньому вбiйниковi. Коли вони можуть усе бачити з домовини, вони повиннi благословити її на цю нелегку мiсiю.

Герцог бравншвайзький витирає густий пiт iз червоного веснянкуватого чола. його очi рудого теляти, великi й добрi, в жовтих густих вiях напружено клiпають.

Так Гм. Розумiється, мiсiя нелегка. Нехай її свiтлiсть простять йому його нерозумiння, але вiн таки не розумiє, як можна заволодiти силою противника, хоча б отак пройшовшiї в його табiр? Як можна однiй, десятьом, двадцятьом особам захопити цiлий громадський лад, цiлу систему, яка й є силою противникa? Як, на милость господню?!

Обличчя напружено i з тривожною цiкавiстю проводжають слова куценького герцога до принцеси: як?!

Принцеса й на це має вiдповiдь, таку саму точну, стислу, обдуману й холодно-гордовиту, як i попереднi.

Лад противника є попсований ним той громадський i державний лад, який вiн захопив у справжньої, народної монархiї його не мiняти треба, а наново виправити. Як його попсували десять, двадцять одиниць, так iншi двадцять осiб можуть його виправити. Iсторiю роблять великi сильнi одиницi.

Так. Гм. Але невже невже її свiтлiсть зможе стати дружиною, справжньою дружиною цього банкiра?! Нехай її свiтлiсть милостиво вибачать, але це не вмiщується в головi, це- богозневага, це протиприродне.

Принцеса Елiза мовчки дивиться на герцога бравншвайзького, i неохочий, важкий усмiх проходить по її жорстко стиснених устах. На це вона вiдповiдi не дає.

I раптом iз фотеля бiля вiкна пiдводиться чорна, глухо до шиї застiбнута постать єпископа i помалу, з урочистою задумою в усiх рухах пiдходить до принцеси. Голова його вся сива, але брови густi, чорнi й на голених щоках синюватiсть брюнетiв. Банькатi жовтуватi очi, обведенi фiолетовими западинами, дивляться строго, проникливе.

Вiн теж хоче сказати її свiтлостi декiлька слiв.

Принцеса ввiчливо злегка повертається до нього, скидує на нього зеленим поглядом, i жорсткiсть та сухiсть її лиця стають iще виразнiшi. Вона хитає головою, — будь ласка, вона готова слухати.

Єпископ пiдводить суху, сiрувату руку й тихим голосом каже:

— Так, ваша свiтлосте, те, що ви задумали зробити, є протиприродне, неймовiрне, страшне. I всi уваги вельмишановного герцога зовсiм слушнi.

Герцог, сперши голову на руку, сумно й журно хитає нею. Принцеса сидить рiвно, нерухомо, спустивши очi на тiсно складенi на колiнах руки.

— I багато ще iнших уваг i питань, ваша свiтлосте, роїться в головi од вашого намiру. Серце стискається горем, болем, пекучою образою. Жертва бiльша за жертву Авраама, що хотiв принести боговi свого сина. Подвиг бiльший за подвиг Юдiти, що пiшла також у табiр ворога.

Єпископ на мент зупиняється, повертається до зiбрання i тим самим повiльним, строгим, урочистим голосом питає.

— Але, мої панове, хто посмiє тепер сказати, що подвиг Юдiти був нелюбий богов?

Герцог бравншвайзький перестає сумно кивати головою й непорозумiло дивиться на строге, з загнутим носом i чорними бровами лице. Принцеса швидко зиркає скоса вгору до єпископа й так застигає.

— Хто, мої панове, крiм бога, посмiв би був зупинити руку Авраама? I чи не був син самого бога принесений у жертву за людей? Чи не був це протиприродний, богозневажний, страшний i неймовiрний учинок? Але хто смiє сказати, що вiн був непотрiбний? Так, ваша свiтлосте, страшну, неймовiрну жертву ви збираєтесь принести свойому народовi. Але дозвольте менi, смиренному слузi всевидного, з болем, горем i побожним сумом благословити вас на неї. Дозвольте схилити мою посивiлу голову перед вашою великою душею, перед вашою великою силою, даною вам од бога, i возрадуватись усiм старим серцем своїм, що може бути й за наших страшних часiв таке чудо геройства i святої самопожертви.

Однотонне, рiвно-бiле, як iз матової порцеляни, лице князiвни з кожним словом єпископа наливається життям, теплiє, вiдтає, м'якшає, вкривається тiнями рум'янцю.

Єпископ так само строго, повiльно, врочисто-низько схиляється перед принцесою, торкнувшись пальцем пiдлоги. Принцеса швидко встає i, вся змiнена, блискаючи вогкiстю очей, палаючи волоссям i рум'янцем, така вся зразу молода, юна, пiднята, простягає руки єпископовi. Вона така вдячна йому. Вона така рада. Ах, вона така рада!

Вiн побожно й повiльно цiлує цю руку, а срiбно-сива голова його рiзко вирисовується на фонi чорного шовку принцеси.

Зiбрання ошелешене. Князь Шванебах перестає штрихувати папiр i мовчки, непорушне дивиться на єпископа й князiвну — апарат цiлком зiпсувався i став. Герцог бравншвайзький, одвiсивши долiшню губу, часто клiпає жовтовiїми телячими очима, як вiд порошинки.

Голови тривожно, схвильовано шепочуться, i в князя Шванебаха по лобi рясно-рясно зiбралися здивованi, розгубленi зморшки.

Старий граф Елленберг iз закладеними назад руками, зiгнувшися, стоїть i суворо, роздумливо дивиться поперед себе, неначе не знаючи — ступати йому на небезпечну кладку чи нi.

Але князь Шванебах направляється й функцiонує далi. Вiн обережно стукає олiвцем об стiл i просить до порядку. Принцеса сiдає на своє мiсце, а єпископ вертається до камiна. На хвилину настає тиша.

Але трудно бути порядковi там, де мова мовиться про такий неймовiрний, страшний непорядок.

Нi, зiбрання не може згодитися з його преосвященством паном єпископом. Розумiється, Юдiта, Авраам, Iсаак, — все це зворушливе, величне з погляду релiгiї, намiр принцеси дiйсно заслуговує на всякий подив i пошану, але, на жаль, бiблiйнi часи давно минули i, взагалi, справу треба розглядати не з релiгiйного, а з полiтичного й сучасного погляду. Зiбрання взяло б на себе незмiрну вiдповiдальнiсть, коли б не зважило всiх можливих наслiдкiв од цього (безумовно, героїчного, надзвичайного, але мало обгрунтованого!) плану.

Принцеса знову вирiвнюється, знову пiдборiддя стає гостре, знову повiки гордовито й холодно лягають на очi. Вона слухає всiх по черзi й уже нiкому не вiдповiдає. Потiм пiдводиться i, злегка торкаючись рожевими пучками з обточеними довгими нiгтями краю столу, тихо каже:

— Як так, то я сама беру на себе вiдповiдальнiсть перед богом, моїм народом i моїм родом. Прощайте, панове. Дуже менi шкода, що ми не могли сьогоднi порозумiтись. Але я певна, що колись ми ще порозумiємось.

Вона велично хитає всiм головою, окремо тепло i привiтно посмiхається до єпископа i, скляно пошелестуючи шовком сукнi, виходить iз кабiнету. Голови низько й поштиво схиляються перед нею.

I тiльки зачиняються за принцесою дверi, князь Шванебах сухо, твердо стукає олiвцем по столу i просить обмiркувати ситуацiю, яка може скластися у зв'язку з намiром принцеси.

Але що ж можна мiркувати? Можна зiщулитись перед ударом i ждати його Можна вгадувати всю страшну шкоду, але що зробити, щоб одвернути ii?

Герцог бравншвайзький озирається на дверi, грайливо тарабанить круглими, твердими нiгтями по столу й недбало пiвголосом бурмотить:

– Єдиний рятунок. забрати з дороги «нареченого».

Єпископ суворо, негативно крутить головою. Але всi вдають, що не помiчають того. А граф Елленберг, важко звiсивши величезнi руки ч поруччя фоiеля, зовсiм нiчого не чує i не бачить.

— Так, панове Це єдиний рятунок. Iншого не бачу. Що там робить той Iнарак? Що ваш той Рiндель чи Рiнкель, що вiн робить у Iнарацi? Вiн нам досить багато коштує, а щось результатiв мало.

Шванебах iзнизує плечима. Хто ж то може знати, що вiн там робить? Хоча деякi результати його роботи все ж таки були, цього вiдкидати не можна. Але «забрати» Мертенса при тiй страшнiй охоронi його — справа зовсiм не така легка. I коли Iнарак не може до цього часу справитися з нею, то ясно, що на неї треба багато натуги й сил покласти.

— Зараз готов пiв свого маєтку покласти на стiл! I куценький герцог з силою б'є короткою в рудому волоссi рукою по столу.

— Пiвмаєткуi

I вiн дивиться на всiх поглядом, який каже- ми теж можемо жертви приносити: хто за мною?

Але за ним бiльше нiхто не йде. Насамперед сама справа ще не зовсiм ясна, скiльки саме треба на неї: пiвмаєтку, чверть, а то й увесь. Князь Шванебах повинен це вияснити з тим Рiнделем чiи Рiнкелем. Але зазначити йому виразно, що гонорар буде виданий пiсля виконання роботи. Коли вiн дiйсно має вплив у Iнарацi, нехай зробить усе, щоб ця справа якнайшвидше посунулась.

Єпископ строго, непохвально крутить головою. Помилка. Велика помилка. Принцеса вибрала вiрнiший шлях. Не тiльки з погляду морального, але й тактичного. Не треба їй перешкоджати. Не в Мертенсi рiч, — що заслужив, то вiн однаково дiстане. Рiч у справi. Принцеса пiдходить до неї реально, практично й активно. Активно! А вони хочуть обмежитись пасивними мрiями. Так, розумiється, цi мрiї — чистi, великi, святi, а принцесина активнiсть тяжка, болюча.

Але вiра без дiл мертва есть.

Слова єпископа розкривають тугу шкуринку пригнiчення, за-мiшаннч А, нi, нехай його преосвященство вибачить! Е, нi, коли справа ставиться так, то принцесина активнiсть є ще бiльша мрiя, утопiя, дитяча фантазiя, але з тою рiзницею, що страшно, непоправно шкiдлива. Нi, нi, а чи iпан єпископ думає про iншi сторони справи? А чи пан єпископ передбачає, яку це деморалiзацiю внесе в ряди аристократiї? А чи пан єпископ думає так, а чи вiн пiдходить отак?

В кабiнетi б'ється у стiни заплутаний клубок порозпалюваних, рiзнотембрових голосiв i довго не може розплутатись. Старий граф мовчки сидить у фотелi, важко звiсивши руку з поруччя Єпископ утратив свою поважнiсть i врочистiсть, вiн мiцно тримає куценького герцога за гудзика й сердито доводить йому, що «китайська черва» є загроза всiй європейськiй культурi. А йому в праве вухо експансивний фон Петц доводить, що експедицiя на мiсяць з метою добувати радiй є безглуздя, обман мас, одвертання їхньої уваги вiд насущного, земного.

Ганс Штор поважно, велично ходить по холу перед дверима кабiнету, i на мiнiстерському лицi його невдоволення. Вилетiла матка з вулiя, й без ладу гудуть i тикаються в стiни безпораднi бджоли.

Але матка в цей час теж не зовсiм спокiйно тикається в стiни свого червоного салону. Душно їй, тiсно. Де та Софi вiчно ховається?

Але Софi вже з манто стоїть перед нею й уважно вдивляється в закостенiле рiвно-бiле лице з вузькими, хижими, зеленими очiїма.

Рiвно й закостенiло сходить принцеса у сад i чорною тiнню, ледве порипуючи по пiску темної алеї, майже навпомацки проходить до альтанки. Небо густо темне, без зiр, у важких хмарах, злегка торкнутих нiчним сяйвом Берлiна.

Принцеса сiдає на лаву бiля альтанки. Душно, непокiйно, млосно. Чорне, легке, з старого мережива манто — мамина пам'ятка — гидливо, нетерпляче скидається з плiч.

Настирливо-солодко пахнуть якiсь квiти збоку. Звiдкись здалеку крiзь глухий, безперестанний гуд мiста драгуюче булькають звуки рояля.

Довго й непорушне сидить князiвна Елiза. I помалу розтає закостенiлiсть; тихий, нiжний сум, як котки, безшумно пiдходить i треться об серце, муркоче. Кущi й дерева стають виднiшими, солодкий дух незнайомих квiток незрозумiло-тепло хвилює, а булькiтнi, самотнi, тяжнi звуки рояля викликають гарячу, вогку важкiсть на очi.

I вже не думається їй нi про герцога бравншвайзького, нi про єпископа, нi про те, що так ще пiвгодини тому заповнювало всю душу. I згадується їй чогось, як торiк весною приїжджав до них у замок син старого приягеля батька з якимсь секретним дорученням. Вона з ним майже нi разу не говорила, але одного вечора, зустрiвшися з ним очима, почула раптом таку дивну, солодку тривогу, що вся ослабла. I весь той вечiр очi її, як навмисне, стрiчалися з його очима; душна, млосна солодкiсть облягала тiло, вечiр здавався особливим, прекрасно-сумним. Один раз таке з нею було. I сьогоднi вона вже не пам'ятає нi лиця, нi очей, нi прiзвища того сина приятеля, але така сама сумна, нiжна тривога й солодка млоснiсть стоять їй у всьому тiлi. Хочеться цiлувати свої руки, хочеться нарвати отих солодко в темнотi пахнучих квiток i сховати в них свое лице, що так чудно, дивно й соромно пашить вогнем.

В небi, як розсипане вугiлля, шорхнучи сiрим попелом, дотлiвають дрiбнi хмарини.

На дзвiницi червоненької церковцi годинник задумливо вибиває вiсiм годин.

Доктор Рудольф поспiшає до хвiртки, — хто знає, може, Макс проти свого звичаю якраз сьогоднi й не спiзниться; може, вже нетерпляче ходить вулицею, боячись подзвонити, щоб не натрапити на батька. I вже сердиться хлопчина, вже мружить свої милi очi.

Але за хвiрткою хлопчини ще немає, i нiхто не сердиться, i нiхто очей не мружить. Ну, нiчого, Рудольф собi пiдожде. Це не важно, тепер нiщо не важно, крiм того, що там, у лабораторiї, кипить у казанчику. Ах, кипить воно, кипить! То що буде з того?

I Рудольф ходить по саду бiля хвiртки, шкандибаючи, роблячи шиєю визвольний рух, посмiхається, рве листки, нюхає. А очi йому тьмяно, п'яненько блищать, слухають щось у серединi себе. Часом вiн згадує й злякано шкандибає до хвiртки, одчиняє й дивиться на вулицю. Немає. Немає капосного хлопчини, хай йому, бiдному, добре буде! Немає.

I знову ходить доктор Рудольф, поводячи шиєю, заганяючи габлями рук волосся на потилицю. I знову злякано згадує й виглядає.

Ага, нарештi! Ну, так, якась йому неприємнiсть: лiва рука в кишенi, в руках розвезенiсть, лiнива одчайдушнiсть, в очах насмiшкувата вищiсть, яка вмить може вибухнути в бурний, клекiтний гнiв.

Макс недбало гикає руку. Вiн, здається, запiзнивсь? Ну, вiд цього другого землетрусу не сталося? Нi? Значить, iще можна жити. А милий батенько не зустрiнеться в саду? Макс у даний момент має дуже малий нахил до родинних «обiймiв».

У саду нiхто не зустрiвається. Тiльки шипить кишкою старенький Йоганн, але й вiн за кущами не бачить братiв.

В лабораторiї, на найдальшому краю довжелезного столу, кипить у металiчному казанчику якесь течиво. Бiля казаньа iпорозкладенi сiруватi з украпленими в них зеленими й срiбними плямками камiнчики. Рудольф зараз же прожогом, як мати до колиски дитини, кидається до казанка, зазирає в нього, нюхає, щось пiдкидає, знову нюхає, знову дипиться. Нарештi, нiжно, обережно, за тепломiром зменшує вогонь i, поводячи шиєю, немов виплутуючи її, вертається до Макса.

Макс, розлягшись у фотелi, заклавши ногу за ногу, лiниво й помалу запалює цигарку. Вiн бачить уважний, хоч i чудний якийсь, погляд Рудольфа, i йому хочеться ще недбалiше розлягтись, засмiятись, засвистiти, — вiд того часу, як Рудi знає про участь його в Iнарацi, з ним просто не можна по-людськи говорити, вiн iз ним поводиться так, як поводяться з туберкульозним в останнiй стадiї або на побаченнi з замкненим у в'язницi назверх — бадьоро, веселенько, уступливо, а всерединi — з вiчною дурною заклопотанiстю, жалем, тривогою.

— Ну, як же там у горах? Стоять iще, не попровалювались нiкуди? А чого в тебе такий якийсь чудний вигляд? Га? Чи не випив ти часом?

Рудольф весело дивується. В нього чудний вигляд? Чи не випив вiн? Ха-ха! Маєте собi.

I раптом робить зляканi очi й прислухається до казанка.

Так чудний вигляд? Га? Може буть, може буть, вiн про це нiчого не знає, не дивиться в дзеркало. Так, так. Ну, а що новенького в Макса? От у нього вигляд недобрий, не чудний, а просто-таки недобрий. Зблiд, схуд, змарнiв.

Можна було б додати, що й посмiшка Макса недобра, i очi недобрi, не одвертi, уникливi, але не треба хлопчину сердити.

Макс струшує об черевик попiл цигарки й примружує очi. Нiчого, поправиться. От один лiкар дуже йому рекомендує завести собi повiтряно-водяну вiллу, каже, що чудесно вилiковує вiд усяких хороб, як рукою все знiмає.

— Правда? — щиро й серйозно дивується Рудi. Макс теж серйозно хитає головою. Просто знаменито вилiковує. Тiльки треба мiсяць у Гiмалаях жити, мiсяць на острiвцях, де тiльки птицi зупиняються спочивати, мiсяць на Нiлi, бiля пiрамiд.

Рудольф спiвчутливо, згiдливе хитає головою. Ну, звичайно, треба добре їсти, добре вино мати, добрих кухарiв, слуг, не турбуватись, не хвилюватись, любити красу й усiх ближнiх, як самого себе.

Рудi трошки не розумiє зв'язку повiтряно-водяної вiлли з любов'ю до ближнiх. Розумiється, нiчого не можна мати проти цiєї прекрасної заповiдi, але в медичному приписi вона якось не пiдходить.

Не пiдходить?! Ого! Та це найцiлючiша, найгiгiєнiчнiша за повiдь! Повiтряно-водяна вiлла, коню в банку на сотню-другу мiльйонiв i любов до краси та всiх ближнiх! Яку хоч недугу як рукою здiйме! А в додаток ще й слова святого, фiлософа, мецената, знавця й законодавця краси. Ге?

Рудi починає знов серйозно й уважно, як на побаченнi в тюрмi, дивитися на Макса.

Макс задирає голову, зiтхає, обдивляється навкруги й лiниво посмiхається. А то ще теж непогано: завести собi яку-небудь лабораторiю, довбатись у камiнчиках, варити всяке зiллячко в казаночках, писати статтi про новi елементи у природi й любити всiх ближнiх, як самого себе. Неодмiнно всiх, усiх до одного! Добрих i поганих, насильникiв i насилуваних, грабiжникiв i грабованих, паразиiiв i працюючих. Абсолютно всiх! I, боже борони, нi до якої полiтики не втручатися. Полiтика — то злiсть, ненависть, нелюбов до деяких ближнiх, вона псує нерви, кро. в, шлунок, а iнодi й усьому життю загрожує. А надто деяким дурним, немудрим, без хiмiко-фiлософського погляду на життя людям, що з дурного розуму свого мають нещастя належати до деяких небезпечних, страшних, нелегальних органiзацiй. Це вже зовсiм негiгiєнiчно. Правда?

Рудольф уступливо, тихо, так нiби про себе, завважує, що важко бути прихильником заповiдi однакової любовi до паразитiв i працюючих, до насильникiв i насилуваних.

Макс пiдкидує покладеною на ногу ногою i скоса поглядає на стелю. Так, у теорiї, може, i можна не бути прихильником, але в дiйсностi, в життi, воно фактично так є.

— Чим же воно, Макс, є?

О, ця прохальна, уступлива, покiрна лагiднiсть. Вiн готовий на все згодитись, аби не сердити бiдного смертника. I яка вищiсть, вибачливiсть у цьому тонi, — що там серйозно вiдповiдати на слова людини, яка не скiнчила унiверситету.

— А тим воно, Рудольфе, є, що ти байдужий i до тих, i до тих! Розумiєш? Бiльше любиш ограбованих, нiж грабiжникiв? Докажи. Прошу. Будь ласка.

Рудольф старається якомога серйознiше й уважнiше ставитись до слiв Макса, — бiдного хлопчину так раз у раз дратує його неуцтво в полпичних справах От i тепер покушуе губу, мружить очi; от-от спалахне.

— Добре. Але чим же я можу доказати? Я на полпицi, на жаль, не розумiюсь.

— О, тут великої полiтики не треба. Тут дуже проста справа. Є двi сторони Грабiжники i грабованi. Буржуазiя i пролетарiат. Так?

Рудольф не вiдважився б так просто провести подiл мiж людьми. Але вiн хитає головою й скоса дивиться до казанка.

— З одної сторони, в буржуазiї вся сила, державна влада, вiйсько, суди, тюрми, полiцiя, релiгiя, мораль, преса й навiть наука. Так?

Рудольф iз такою концепцiєю не зовсiм би згодився. Але вiн знову мовчки хитає головою.

— У пролетарiату нiчого цього немає. Тiльки його руки, органiзацiя й ненависть до паразитiв. Цього занадто мало. Вiн потребує зброї. Всякої зброї. От, коли ти дiлом хочеш любити слабшу сторону, поможи їй. Ану?

Рудольф високо здiймає брови й здивовано дивиться на брата. Якою ж зброєю вiн може помогти?!

Макс знову гойдає ногою й з прибiльшено-байдужим виразом водить очима по лабораторiї.

— Якою? О, розумiється, нi гармат, нi скорострiлiв ти не можеш дати. Ти не турбуйся. Але в тебе є наука. Послужи нею не тiльки сильнiй сторонi, але й слабшiй.

— Будь ласка! Менi здається, що…

— Будь ласка? Чудесно. Нам потрiбнi трути для витруювання наших ворогiв. Прошу. Приготуй їх нам у твоїй лабораторiї.

В кiмнатi вже стоять по кутках темно-сiрi присмерки. Блакитне сяйвочко бiля казанка вже виразно помiтне. Обличчя здаються блiдо сiрими, з великими очима.

Рудольф якийсь мент мовчить i потiм тихим i по-iншому серйозним голосом каже:

— Нi, цього я, Максе, не можу.

Макс весело, голосно регочеться, дрiбно пiдкидаючи ногою. Вiн бiльше регочеться з тону, з цього справжньо серйозного тону, анiж iз його слiв. Ага, забалакав як слiд!

— Що? Любов до ближнiх-грабованих не така безпечна та вигiдна, як до ближнiх-грабiжникiв? Хе-хе! Отож-то воно й є. I правильно, Рудi. Така любов i ласки графiв твоїх позбавить, i цю затишненьку лабораторiйку вiднiме, i в тюрму посадить, та й, як, що й до чого, ще й життя вiдбере. Хай їй всячина! Правильно, Рудi, цього ти нiяк не можеш.

Рудi хвилюється. Вiн виразно, серйозно, по-справжньому хвилюється.

I в Макса, в якого назавсiгди лишилось до Рудольфа почуття меншого брата до старшого, що стiльки рокiв був його учителем, вiд цього хвилювання з'являється почування рiвностi, навiть вищостi й сатисфакцiї.

Рудi зачiсує обома руками волосся, визволяє шию, прокашлюється, крутиться на стiльцi. Нарештi зовсiм-зовсiм тихо говорить:

— Ти неправильно, Максе, оцiнюєш мотиви моєї вiдмови.

— Ну, розумiється!

— Неправильно, Максе! Менi здається, що я мiг би й у тюрму пiти, i життя вiддати за те, в що я вiрю й люблю Але…

— Може буть. Але як ти любиш бiльш грабiжникiв, то чого ж ти маєш iти в тюрму за грабованих? Правильно?

Рудольф терпляче жде й починає знов:

— Але я не вiрю, що трутами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це логiчний абсурд. Терор — це самовбивство для тої самої iдеї, яка його вживає. Так я розумiю твою органiзацiю, Максе. Вибач менi, але я з нею не можу згодитись. Я… не полiтик i нiчого на полiтицi не розумiюсь, але я певен, що люди можуть i повиннi порозумiтися не шляхом боротьби, насили й самонищення, а шляхом розуму, науки й працi.

Макс смiється злiсно, упевнено й з почуттям справжньої вищостi. Якi це наївнi, старенькi, заяложенi слова! Тисячi рокiв однi люди присипляють ними других, щоб тi не брикались i давали доїти себе. Гармонiя iнтересiв, спiвробiтництва класiв, соцiальний мир. Боже, скiльки на цю мету наговорено хороших, медових слiв. Коли б тим медом вимазати всiх тих словоблудiв i втикати пiр'ям та розставити їх пiдряд, то, мабуть, iз них можна було б зробити чудесний поясок через усю земну кулю. Ну, хiба це не та сама любов до всiх ближнiх без рiзницi класiв?

Ех, апостоли любовi! Словоблудство є ваша любов! Нема любовi без ненавистi, як нема бiлого без чорного! Хочете лю бовi, то мусите ненавидiти. I що бiльша ваша любов, то бiльша ненависть. А коли нема нiякої любовi, коли є себелюбство, коли хочеться спочинку, повiтряних вiлл, лабораторiй, о, тодi починається любов до всiх, гармонiя iнтересiв, спiвробiтництво класiв. Це вже вiдомо. О, це занадто вже вiдомо, будь воно тричi прокляте!

Макс бурно встає, жбурляє недокурок у куток i простягає руку Рудольфовi.

— Прощай… Люби собi своїх графiв i Мертенсiв, як самого себе.

Рудольф пiдводиться i не бере руки Макса. Щирий, великий бiль у голосi брата, щось глибоке й наболiле в цiй гiркостi не дозволяють так розiйтися. Чи то вiд присмеркiв здається, чи справдi в лицi Макса ходять мускули, як у людини, яка сильно зцiплює щелепи, щоб не закричати чи не заплакати.

— Почекай, Масi. Чого бiжиш? Ти ж мав якусь справу до мене.

Макс, забувши, що тiльки-но кинув недокурок, виймає знову цигарку й закурює. При свiтлi сiрника очi його видаються надзвичайно блискучими.

— А щодо моїх слiв, Масi, то не бери їх так гаряче до серця Може, я не так щось сказав. Я тiльки хочу сказати тобi, що я… що менi не до душi така боротьба, яку ти й твої товаришi провадять. Може, я помиляюсь. Я не знаю. А моя боротьба — от!

I Рудольф показує на стiл, заставлений приладдям.

— Цим я служу й хочу служити людям. I скажу тобi. Масi, що коли менi вдасться те, над чим я працюю тепер, то я принесу всiм покривдженим бiльше користi, нiж пудами трути.

— Твоє вiдкриття може принести користь тiльки капiталовi, — понуро бовкає Макс.

— Не думаю. Чого так?!

— А того, що коли воно не буде корисне капiталовi, то воно не побачить свiту. «Корисне покривдженим». Хе! Де, яке ти бачив наукове вiдкриття, яке було б корисне покривдженим i некорисне капiталовi? Скiльки їх, таких, загинуло, не дiйшовши до людей. Прочитай iсторiю винаходiв. Побачиш.

Рудольф iз усмiшкою в сутiнках хитає головою. О нi, його вiдкриття не боїться такої долi. Нехай воно тiльки вдасться, нiякий капiталiст не посмiє нiчого сказати проти нього! Треба бути божевiльним, щоб не визнати його.

— Так, ти… рiдний син свого батька: вiрно служиш своїм панам!

— Я служу iстинi й науцi, Максе.

— Ах, до чого ж нуднi оцi проклятi солодкомовнi слова! Ще красу й любов сюди. Ну, все одно! Яка година тепер може бути? А проте, дурницi. Менi не потрiбно. Я тiльки ще от що хочу тебе попросити.

Макс кiлька разiв глибоко затягується цигаркою.

— Про мою органiзацiю. Я прохав би тебе або краще зазнайомитися з нею, або зовсiм нiчого не говорити.

— Я iпрошу вибачити, Максе, я…

— Iнарак є органiзацiя людей, якi вiддали себе на розп'яття. Чуєш, Рудольфе? На розп'яття, дожиттєве розп'яття Коли можеш зрозумiти, що це значить, то — будь ласка.

— Я розумiю, Максе, я тiльки…

— Органiзацiя людей, якi за це розп'яття мають тiльки глум, прокляття, iм'я бандитiв i страх навiть у тих, ради яких розпинають себе. Розумiєш? Але вона є конечнiсть. Вона — крик, вона — справедливiсть i кара на тих, хто топче всяку справедливiсть Вона…

Рудольфовi знову здається, що на лицi Макса пiд шкурою на щелепах проходять гульки. Макс одвертається, робить декiлька крокiв по лабораторiї i, вернувшись, iншим, сухим, спокiйним, голосом каже:

— От це я хотiв тобi сказати.

— Добре, Масi. Я вiрю, знаю. I iпрошу!простити менi, коли я…

— Потiм ще от що. Скажи, часто Мертенс буває в цiєї вашої принцеси?

Рудольф здивовано дивиться на блiду пляму лиця Макса.

— Мертенс?! А що йому до принцеси?

— Кажуть, що вiн нею цiкавиться. I цiєю коронкою її, що пропала.

— Може буть. Але, щоб бувати в принцеси, треба, щоб i вона того хотiла. Але це є для неї так само неможливо, як-як хотiти бачити в себе гостем бацилу чуми. Абсолютно неможлива рiч. Звiдки така дурниця могла взятися?

— I ти гадаєш, що нiколи, нiяким способом неможливий його вiзит до неї?

Рудольф iзнизує плечима. Вiн, розумiється, нi за що у свiтi не може ручатися. Але, знаючи хоч трохи принцесу, знаючи iсторiю загину її батька й брата, знаючи ту ненависть, страшну просто ненависть, яка проглядає в принцеси до вбiйника її рiдних, неможливо навiть уявити собi, щоб вона могла пустити його на порiг до себе. Але звiдки й чого в Макса така цiкавiсть до цього?

Макс, замiсть вiдповiдi, раптом бурно обнiмає Рудольфа, весело, легко смiється, злегка трясе його i, одiрвавшись, починає швидко ходити по лабораторiї.

Блакитне сяйво пiд казанком стало бiльше, виразнiше серед згустiлої пiтьми. З вiкна потягає душними, густими пахощами саду. Рудольф стоїть непорушно i жде. Хто знає, що треба зрозумiти в даному випадку.

— Рудi! Можна скористуватися твоїм телефоном?

— О, прошу!!

I Рудольф iз полегкiстю, радiстю й поспiшнiстю засвiчує свiтло Макс вiд нього жмуриться, вiдтрiпує головою назад пасмо чуба й наставляє апарат на потрiбне число.

— Гальо!.. Сузанна? Добрий вечiр. Тут Макс… Так… Нi, на жаль, прийти сьогоднi не можу. Нiяк не можу… Що ж робити? Прощай.

Макс одходить од телефону й простягає руку Рудольфовi. Йому треба йти. А Рудi нехай не сердиться, не дивується i взагалi не звертає на нього великої уваги. В життi кожної людини iнодi бувають чуднi моменти. Чуднi, поганi, але часом i хорошi.

Вiн мiцно потискує руку Рудi i, весело вiдкинувши чуба назад, бадьоро, енергiйно, поводячи широкими плечима, йде з лабораторiї. Проводити його не треба. Вiн сам вийде з саду. Але вмить повертається й тихо каже:

— Рудi! А коли зо мною що-небудь трапиться… чуєш?.. роз'ясни мамi, що таке моя органiзацiя. Роз'ясни як слiд. Зробиш?

— Добре, Масi. Зроблю.

Макс хитає головою й виходить. По дорiжцi саду чуються його певнi, твердi, зовсiм нерозвезенi, нелiнивi кроки.

* * *

Дома вiн довго лежить на маленькiй канапцi, якої не вистачає на весь його рiст, так що ступнi нiг висять у повiтрi, i час од часу енергiйно, поспiшно закурює. Потiм схоплюється, перевертає по дорозi стiльця, хапає папiр i пише.

«Сузанно! Я до Тебе бiльше нiколи не прийду. Моя жага лютує, бурею стискає мої кулаки, сповнює моє тiло ридаючим одчаєм. Але я з радiстю пiдставляю себе пiд цю бурю лютi й одчаю.

Я не прийду, Сузанно. Моя жага зцiплює зуби й пiдступно, улазливо, полум'яними, палючими фарбами малює менi картини Твого кохання, Твого тiла. Твоєї краси. Моя кров млiє, благальне простягує до мене руки й ридає. Але я з радiстю слухаю ридання моєї мрiючої кровi, Сузанно.

Я не прийду. Моя жага, моє кохання плюють у мою гордiсть мужчини, смiються й глузують iз моєї полохливостi, дуростi й смiшностi. Але я з насолодою приймаю i смiх, i глум їхнiй.

I яка менi гордiсть, Сузанно, що я з радiстю приймаю їхнiй глум iз своєї дуростi. I яке щастя менi, що я не розумiю Твоєї краси, прекрасна Сузанно!

Цiлую Твої нецiлованi мною тепло бiлi груди, вiд яких ридає моя кров, i цiлую Твої насмiшкуватi очi, вiд яких лютує моя жага, цiлую Твої уста, Сузанно, твої проклятi й болючо-податливi уста. Всю Тебе цiлую, Сузанно, але до Тебе не прийду.

I знаєш, через що ще не прийду до Тебе? Через те, що кохання не є любов, Сузанно.

Кохання — це зойк кровi, це — бездумний, хижий голод тiла, це — наказ вiчностi, яка не допускає опору собi. Але кохання саме себе пожирає, як вогонь, i, коли задоволене, лишає по собi нудний, непотрiбний попiл.

Любов — це iнше лице вiчностi, але це — вростання, вгорання одної iстоти в другу.

Кохання налiтає зразу, в один момент. I може вiдi йти з такою самою раптовiстю та легкiстю, як i налетiло.

Любов приходить пiзно, за коханням, пiсля його ор гiй, пiсля жадних крикiв i лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, з загадковою посмiшкою. Вона приходить в одязi великих страждань, буденних клопотiв, геройської саможертви i дрiбних, порохнявих пригод. Вона приходить непо мiтно, але стає всевладною господинею й вiдходить трудно, з муками, зi смертю.

Кохання, слiпе, дике, з поширеними нiздрями, з скрюченими пальцями накидається на все, що може йо го задовольнити. Жадне й ненажерне, воно одночасно може кохати двох, п'ятьох, стiлькох, на скiльки виста чить у нього вогню.

Любов, повiльна, видюща, вростати може тiльки в одну душу, i тiльки одна душа може прийняти всю другу iстоту до кiнця.

Кохання кохає тiльки для себе. I коли страждання коханого дасть йому насолоду й задоволення, воно шукатиме тiльки страждання коханого.

Любов любить для любого. I коли її страждання дасть радiсть любому, вона розiпне себе для цеi радостi.

Кохання є дикий кричущий цвiт, з якого виростає рiдкий рiдкий плiд — любов. Без цвiту нема плоду, але не всякий цвiт дає плiд.

Наше кохання, Сузанно, є дикий цвiт, з якого не може бути плоду — любовi. I краще зiрвати й з мукою розтоптати його ногами, нiж викохати з нього гiркий, огидний недоросток.

I через те я нiколи бiльше не прийду до Тебе, Сузанно! Прощай.

Макс»

* * *

Великий зелений абажур нiжно гонить зеленкувату тiнь до стелi й стiн лабораторiї, а вниз, на стiл, — слiпуче бiле свiтло. Затишно, дружно, любовно блискають склянки, рурки, iнструменти У великiй довгiй ретортi осiдає фiолетово-зеленкувате течиво з казанка. Великi вiкна повiдкривали обiйми назустрiч пахощам саду — просимо, будь ласка.

Рудольф, то припадаючи всiм тiлом на лiвий бiк, то випростуючись, то поглядаючи на реторту, то зупиняючись бiля вiкна, ходить по кiмнатi. Бiдний Масi, бiдний хлопчинка! Скiльки ж то гiркого й болючого повинно було перекипiти в ньому, щоб лишити такий осад ненавистi!

Разом iз духом саду в вiкна суне одноманiтний, масивний i глухий, як грiзне бурмотiння величезного страховища, вiдгомiн вечiрнього мiста.

Бiднi мiльйони хлопчин! Скiльки їх там-от у цей мент кипить i корчиться на сковородi страждання. Як хоробливими наростами, укрита земна планета залiзно-кам'яними мiстами. Як культури мiкробiв у сприятливiй сферi, поскупчувались люди в цих наростах. I то в слiпiй, то в органiзовано-свiдомiй ворожнечi й ненавистi катують однi одних, морять голодом, стрiляють кулями, труять трутами Головний закон тих наростiв наступити на подiбного собi й за всяку цiну перелiзти через нього кудись вище, кудись далi. I тому там вiчний, вихросхожий рух здiймання, падання, кружляння багатомiльйонової мiкробної маси. Вiчне клекотiння боротьби, заздростi, злостi, зневаги, одчаю, радостi, зради, страху, зловтiхи, всiх отруйних, убиваючих життя почувань.

А якi зате крихiтнi, вбогi и теж переважно отруйнi радощi цих людських бацил. Найвища, найтонша втiха «вибраних» — це слухання звукiв од стукання паличками по металу або волоса по натягнутiй на дошку жилi. Трошки нижча, але бiльш поширена, пiдскакування пiд цi звуки в чадних, отруйних по мешканнях. Ще нижча, але ще ширша, дурнувате, безглузде перекривляння самих себе. I майже скрiзь — наркоз, алкоголь. Без нього в напiвздохлого мiкроба нема нi руху, нi жвавостi, нi радостi.

I тями їхнi мiкробнi. Найдужчий, найбагатший не той, хто має найбiльше вартостей, хто може дати друїим найбiльше свободи, користi, радостi, щастя, а хто дає найбiльше страждання, страху, залежностi, пониження.

Ах, невже й на цей раз не вдасться? Невже вiн ще довго не зможе виступити з своєю зброєю проти безглуздя мiкробiв?!

I, нетерпляче загрiбаючи волосся руками, шкандибає доктор Рудольф до апарата.

Червонiє, червонiє дорога, мила, прекрасна реакцiя. Але так повiльно, так мало, так майже непомiтно. I невже знову не те?!

I знову доктор Рудольф кидається до камiнцiв, до порошку, до течива, нюхає, лиже, встромляє в реактиви; сумнiвається, вiрить, боїться, нетерпеливиться. А нiч же така довга. А ранiше ж, нiж уранцi, нема чого ждати хоч малесенького результату. Тепер же… всього десять по десятiй. Десятiй!

I доктор Рудольф умить випростовується. Мiцi ж о десятiй!

Вiн швидко навшпиньках пiдходить до вiкна й чуйно прислухається. Глухий гуркiт мiста; шепеляве перешiптування кущiв; поважнi зiтхання дерев. Звуки рояля — дерев'яних паличок об металiчнi дротики, — нiжнi, мрiйнi, самотнi. З саду душно, солодко, як диханням розпаленої обiймами жiнки, вiє в лице. I шепотiння кущiв, як лукаве, немов злякане, благання коханки.

Рудольф навшпиньках, нiби ступаючи весь час одною ногою в ямку, пiдходить до лампи й гасить її. Може, Мiцi боїться при свiтлi пiдходити до оранжереї. Густа, шарудлива тьма, в якiй кров iще непокiйнiше починає шугати, обiймає його.

Нi, краще вийти до саду й там ждати!

Там, — у алейцi, пiд кущами бузку, — засiсти на лавi й тихенько, жадно ждати. I, як тiльки з'явиться, — кинутись, зломити, зацiпити переляк поцiлунком, схопити на руки i, як здобич, внести до себе.

I вже зник i розтав образ Макса; розлетiлись, як пiр'їнки вiд вихору, всi думки; навiть червоняве фiолетове течиво чується в душi, як пiд густим серпанком. Гаряча, непокiйна знемога солодко ниє в усьому тiлi. йде всевладна, непогамовно-бажана, вiчно грiховна, вiчно свята, загадкова женщина! Так злодiйкувато прокрадається, така полохлива, а топче, розмiтає й руйнує цiлi царства.

За муром, як спiймане порося, пронизувате й злякано верещить автомобiль. Рудольф зiтхає, пiдводиться, намацує китицю бузку, вiдломлює її й прикладає до гарячого лиця. Холоднуватi, дрiбненькi пелюстки круглими дотиками приємно вiдчуваються на повiках i крилах носа.

Звуки рояля, самотнi, тоскнi, пливуть у шелестi листя. Нiжна, спiвуча туга пiдходить iззаду й обiймає за шию. I непокiйна, жадна знемога притихає.

Нi, не Мiцi хоче його туга. Хоче вона ту єдину, незнайдену, що живе в його душi вiд того часу, як вiн одкрив на свiтi нерозгадану мужчиною iстоту, що зветься женщина, її єдину з усiх женщин хоче його туга. Вона де?

Може, десь у цей момент у одному з тих скринь-будинкiв веоело смiється, плаче, спить i не знає, що колись зустрiнеться з ним i впаде в нього, як падає одна планета в другу, коли виб'є призначений законом час.

Непокiйно ворушиться птиця в гiллi дерева. Самотньо, рвучко цокають копита за муром на вулицi. Тш! Здається, легкий рип крокiв по дорiжцi. Кров, як випущений рисак, зривається й iз мiсця жене частою, напруженою риссю. В ухах вiд цього — човгi човг! — нiчого не чути.

Доктор Рудольф глибоко передихає, тихенько, як щось залiзне, вiдкладає на лаву китицю бузку, щоб не заважала, хижо згинається й увесь витягається слухом. Так, кроки! Легкi! Без сумнiву, жiночi. Повiльнi. Але чого з другого боку? Ага, обходом. Затихли. Прислухається чи вагається? Знов: шрр! шрр!

Доктор Рудольф нечутно пiдсовується до того краю лави, в напрямi якого чуги кроки, i засiдає пiд кущами. В руках в'язко й люто то стискаються, то розпускаються мускули, як кiгтi в кота.

Щось темне рухається в алеї? Чи це в очах? Шр, шр, шр! Рухається. Але як повiльно, господи боже! Обережнiсть чи вагання? От знову затихло. Може, треба було лишити свiтло в лабораторiї?

Темна постать уже виразнiша. В темнотi вона здається вищою за Мiцi, стрункiшою. Щелепи доктора Рудольфа зцiплюються, пальцi рук хижо, цупко скручуються, шия витягується. Кров усе частiшою та гарячiшою ристю жене через серце.

От уже яснiє над темною постаттю невиразна пляма лиця Яка втома, млоснiсть у ходi. О постривай, постривай! Тiльки трошки ближче! Трошки ближче!

Постать повiльно наближається. Голова нахилена. Ага, роздумує? О нi!

Рiвняється. Доктор Рудольф затримує дихання, пропускає на один крок уперед, нечутно ставнi ь одну ногу на дорiжку, спирає на неї все тiло i, ввесь випроставшись, витягтись, кидається на Мiцi. Обхопивши лiвою рукою все її тiло, вiн закидає його назад i скажено, з сласним, мовчазним гарчанням накриває зляканий крик гризущим поцiлунком. Вiд несподiванки, переляку чи ще чого тiло Мiцi спочатку цiпенiє, потiм починає скажено вигинатися, рватися, труситись. Голова її люто крутиться, випручується з-пiд поцiлунку, руки силкуються визволитись, дряпаються, корчаться, але це ще дужче роз'ятрює хижiсть доктора Рудольфа — лiва рука як дротяною линвою прив'язує тiло до тiла, губи люто вгризаються в губи, i зуби цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо, владно гасає по теплому, вигнутому, трiпотливому тiлi, шукає, прагне. Проклята сукня! I рука вже на колiнах, на оголених ногах, на нiжнiй, гарячiй атласистостi стегон, на атласистостi теплих, нагрiтих сонцем пелюсткiв троянди.

Кров зойкає, спалахує, несамовито рветься й переходить у дикий, сласний вихор.

I враз усе тiло, як стративши свiдомiсть, на один мент дивно затихає. Руки перестають дряпатися, плечi тiльки важко дихають, уста стали безвольно-м'якi, живi, сласнi. Все воно, наче чимось несподiваним уражене, пронизане, слухає, все витягується, жадно зливається з рукою.

I раптом знов, як струснуте внутрiшнiм вибухом, жахливо шарпається, з несподiваною силою, що тiльки з'являється в божевiльних, одпихає доктора Рудольфа й одстрибує до стiнки кущiв. Спiткнувшись о край дорiжки й ухопившись руками за вiти. Мiцi круто повертається всiм тiлом до Рудольфа i, задихаючись, шипучим шепотом видихає:

— Не смiйте! Не смiйте… пiдходити!

Ревом, жадним, роз'ятреним, слiпим ревом реве вся iстота доктора Рудольфа. Он як?! Ага?! I вiн шалено, весь перехилившись, як бугаи iз наставленими рогами, кидається на втекле тiло женщини.

— Мiцi!! Стiй!! Чуєш?!

Мiцi вся втискається спиною в кущi, стає вища i владним, злякано задиханим, грiзним i лютим голосом каже:

— Не смiйте, ви!! Чуєте?!

Доктор Рудольф, як на повному гонi спинений кiнь, аж одкинувшись усiм тiлом назад, вростає в землю: голос принцеси!

Темна, тяжко дихаюча постать швидко виходить iз кущiв, прожогом кидається в алею й зникає в нiй, часто, хапливо риплячи пiском у тьмi.

Доктор Рудольф стоїть усе на тому самому мiсцi, не рухаючись, не смiючи навiть повернутись у той бiк, де зникла князiвна Елiза. Розгублено, дурнувато посмiхаючись у темрявi алеї, вiн машинально долонею розмазує пiт на пашучому лицi й трудно, затихаюче дихає. Потiм обережно, майже навшпиньках одходить од страшного мiсця й прокрадається до оранжереї.

Уважно й щiльно замкнувши за собою на всi ключi й защiпки дверi, вiн, не запалюючи свiтла в спальнi, навпомацки пiдходить до лiжка й тихо, боячись рипнути, сiдає на нього. На лицi його все так само чутна розгублена, дурнувата посмiшкiї, а все тiло ослаблено, знесилено опадає. Вiн, не роздягаючись, лягає на подушку лицем догори й дивиться в густу, теплу тьму широкими, враженими очима.

Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду бiля оранжереї чути легкi, поспiшнi кроки й потiм обережний стукiт у дверi. Потiм голосний дзвiнок у передпокої. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячi кроки риплять уже попiд стiною, i в вiкно дрiбним перебором стукають пальцi. Чекання. Знову нетерпляче, гнiвне дрiботiння по склу. Знову чекання. Шипуча, напружена тиша. I, нарештi, сердитi, бистрi кроки вiд вiкна.

Рудольф глибоко зiтхає й безсило заплющує очi. I зразу ж, як тiльки очi заплющуються, на всiх мiсцях його тiла, що дотикалися до тiла принцеси, дивно, страшно, виразно починають чутися тi дотики. На устах нiби й досi то вперта тверда замкненiсть уст, то вогка, гаряча м'якiсть. Лiвий бiк горить, i на нього гнучко, сильно надушує плече князiвни. Пальцi дряпають груди. Долоня правої руки вкрита нiжною, як пелюсток троянди, атласистiстю, i од неї по тiлу розливається таке хвилювання, що доктор Рудольф сiдає на лiжку, дивиться в пiтьму й знову лягає.

О, зовсiм не те, не таке хвилювання, яке було тодi, коли рука торкалась того тiла! Нове, страшнiше, проймаюче такою знемогою, що, здається, не буде чим дихнути.

I невже це в о н а була в його обiймах, та велична, закутана в чорне, надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з пошаною милуватись, але що його оригiнал у реальностi не iснує? I це її живе, гаряче тiло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!

I доктор Рудольф iз хвильками внутрiшнього, зворушеного смiху й захвату обережно мацає себе за подряпанi груди.

I це вона, так само, як печерна жiнка, як Мiцi, як мiльйони жiнок, iз тими самими жiночими жестами, з тими самими рухами боронилась, захищала своє тiло?! Як чисто по-жiночому, голосним шепотом закричала «не смiйте!». Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнiв її не можна собi й уявити, але вона все ж таки по-справжньому не закричала. От що! Не закричала. Жiночим, старим, тисячолiтнiм iнстинктом вона вже знала, що не треба кричати, не треба нiкого кликати на помiч, не треба, щоб хто-небудь навiть знав про цю її образу.

Доктор Рудольф раптом розплющує очi й перелякано дивиться у тьму. Але ж був один мент, коли вона вся затихла! Господи, був же цей мент! Був, був, о, вiн був! А коли вiн був, то нема ж уже образи, нема її! Вона вiдповiла, вона вiдчула його в собi, вона прийняла й злилася з ним? Який же тодi сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала, нехай не знала, як це могло статись, але коли це було, то вона ж уже тепер, коли знає, хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до нього близька, до такої мiри близька, коли самi уста вимовляють «ти», коли з людини спадають тисячолiття умовностей та приписiв, i вона пiдлягає тiльки вiчним приписам життя. На один мент, на крихiтну долю менту, але була!

Доктор Рудольф схоплюється, сiдає на лiжку, лягає знов, i йому хочеться вiд зворушення, хвилювання й щастя стати на колiна й молитися до тої, що всього на коротесеньку, крихiтну частинку менту була близька до нього й яка вже такою все-заповнюючою, глибокою страшною радiстю й близькiстю живе в ньому.

* * *

Князiвна Елiза навшпиньках, закусивши нижню губу й тримаючи роздерту на грудях сукню, прокрадається терасою. Тiльки б до своїх дверей непомiтно дiйти!

Вскочила. Запаливши свiтло, бiжить до вiкон, хапаючись, зачиняє їх, щiльно зашморгує важкi глухi портьєри, замикає всi дверi, наче має приймати великого гостя, якого нiхто не смiє бачити. I тiльки тодi швидко пiдходить до дзеркала.

З дзеркала на неї широкими, зляканими очима дивиться чудне, чуже, страшне лице. Пасма червоного волосся дикими, неохайними мотузками плутаються круг чола; все обличчя якесь косе, права щока червона, палає, а лiва — рiвно-бiла; очi чудно, як залитi сльозами, блищать, переливаються; шия в червоних плямах, сукня на грудях розiдрана. Весь вигляд розшарпаний, дикий, гидкий, моторошно-незнайомий.

Князiвна Елiза рвучко одсахується од дзеркала. Як обкаляна чимсь паскудним, iз огидою, ненавистю кiнчиками пальцiв зриває з себе все, що на нiй, i гидливо вiдкидає ногою. Стараючись не глянути на свої голi груди, ноги, палаючи всiм лицем, вона похапцем накидає на себе нiчний одяг.

Взяти б ванну, вимитись од голови до нiг. Але сама думка, що вона побачить своє теперiшнє тiло, що повинна торкнутись до нього руками, проймає її такою огидою, соромом i ще якимсь не зрозумiлим, але страшним чуттям, що вона телефоном велить Софi не приходити до неї, швидше гасить лампу и лягає в лiжко.

За стiною глухо чути розмову Труди телефоном, смiх, кроки, гупання чимсь важким. Потiм грюкають дверi, i настає темна, густа, душна тиша.

I коронка, i Мертенс, i трон землi, й подвиг саможертви, i гiркiсть од засiдання, i самотнiсть, — усе це велике зникло, стерлось, iзморщилось перед цим маленьким жахом. У пiтьмi, в непорушностi вона чує, як уся труситься внутрiшнiм, безупинним, дрiбним-дрiбним дрижанням, од якого неначе все зубами цокоче в нiй.

«Мiцi! Стiй!»

Вона, князiвна Елiза, нащадок нiмецьких королiв, перехоплює бруднi, мерзеннi поцiлунки сина льокая, призначенi для коханки покоївки, її, принцесу Елiзу, брутальний хам, замiсть гулящої дiвки, обiймає на дорiжцi саду.

«Мiцi! Стiй!»

Елiза з одчаєм качає головою по гарячiй подушцi й уся пашить пекучим соромом їй гидко, їй нестерпно згадувати, але все без перерви, безупинно десь там, усерединi, весь час, само, поза її волею, згадується, тече, вертається, струїться i особливо одне, страшне, незрозумiле, таке жахливо соромне, що на вогнi в ньому не можна самiй собi признатись. Особливо воно випинається, страшно яскраве, серед усього окремо освiтлене, як примадонна на сценi.

Душно нестерпно. Князiвна Елiза в темнотi зриває з себе все й гола лежить, розкинувшись, на лiжку. Але тiло однаково горить. Права щока палає, та, що була притиснута до його плеча! На грудях боляче й пекуче лишились залiзнi, дикi пальцi. Над горiшньою губою шкiра вся втикана колючками його вусiв. На усiах гаряча, жива, гризуча м'якiсть губ.

«Мiцi! Стiй!!»

Князiвна Елiза з одчаєм водить головою по подушцi й не може знайти на нiй нi одної спокiйної, непам'ятущої, крихiтної мiсцини. А нiч пливе в задушнiй темнотi так помалу, так без жалiсно байдуже. Тiльки б не думати про «те», не згадувати. Ну, сталось, ну, нещастя, ну, страшне, огидне, ганебне. Ну, i годi, не думати, не згадувати, знищити в душi, розтерти, як гидкою червака, витерти всякий слiд. Ще бiльший сором i ганьба, що «воно» смiє так багато уваги вiдбирати. Годi! Думати про iнше!

Князiвна Елiза лягає горiлиць, одставивши далеко руки вiд тiла, щоб не торкатись ними до нього, i думає про все, за що може вхопитись її змучена воля Але «воно» непомiтно, крадькома пролазить мiж думки, висуває i олову, розсуває їх i знову займає все мiсце. I знову залiзнi, брутальнi, страшнi руки нетерпляче, владно ходять по її тiлу, знову тiло соромно стискається, знову, все знову.

I князiвна Елiза вже не бореться. Вже лежить непорушне, безпричасно, тупо покiрно, як чужа сама собi. Втома важко об лягає голову, образи тьмянiють, пал на щоках пригасає. «Те» також тьмянiє, пригасає, в тiлi з'являється сумний затишок.

I вмить їй пригадується, що в саду на лавi лишилось мамине манто. Воно може пропасти. Мамине манто, чорного брюсельського мережива. Може пропасти. Садiвник i шофер вiзьмуть i сховають. Треба встати й пiти в сад. Неодмiнно пiти.

Князiвнi Елiзi страшенно трудно вставати, ноги й руки нiмi, надзвичайно важкi, але вона перемагає себе, пiдводиться з лiжка й iде з кiмнати.

I, ще не вийшовши iз спальнi, вона бачить себе в довгому коридорi без дверей, подiбному до тунелю, освiтленому мерехтливим, прозорим, зеленкуватим свiтлом. Тунель стає все кривiший, загинаючись то влiво, то вправо. Пiд стелею висить чудернацькою сiткою блакитне павутиння. Елiза зразу догадується, що це павутиння маленької пташки. I їй стає моторошно й хвилююче солодко.

Вона притуляється спиною до стiни i знає, що зараз iз за виступу закруглення виставиться рука того, вiд кого так моторошно й солодко. Але стiна легко вгинається, i князiвна Елiза входить до величезної зали храму. Всi вiкна, дверi, образи в нiй не простокутнi, а з гострими й тупими кутами. Високо пiд стелею рудяво червоним свiтлом горять рекламнi балони, i од цього все в храмi цеглястого кольору. Посерединi великий трон. Од нього радiусами на всi боки стоять на одному колiнi люди в чорних убраннях, iз похиленими головами й великими червоними свiчками в руках.

Князiвна Елiза раптом згадує, що це вони чекають її на коронування. I їй стає невимовне соромно й страшно вона — боса, з розпатланим волоссям, у подертiй сукнi, з палаючою правою щокою, вона кидається тiкати, але не може знайти дверей, i люди в чорному з пiд лiктiв дивляться на неї й хiхiкають.

I раптом князiвна Елiза помiчає, що з за великих, напiводчинених дверей киває їй пальцем Мiцi. Князiвна Елiза чує до неї страшну ненависть, але в манячiй, хитрiй посмiшцi Мiцi стiльки обiцяючого, солодко-хвилюючого, що вона покiрно йде за нею в величезнi дверi храму.

Аж ось Мiцi десь iзникає. Елiза сама на березi моря. Високо вгорi стоїть тоскне лице мiсяця, i широка, блакитно-сталева смуга лежить на морi аж до обрiю.

Князiвну Елiзу обхоплює тоскна знемога й туга. Вона лягає на м'який гарячий пiсок, далеко вiдставивши руки вiд голого тiла, щоб не торкатись ними до нього.

I зараз же чує, що той «хтось» уже знов коло неї. Але нi страху вже, нi непокою немає, тiльки пекуча, голодна туга за ним їй соромно й солодко, що вона гола лежить перед ним, i хочеться, щоб вiн пiдiйшов i став коло неї. А рiвночасно знає, що цього нiяк йому не можна.

Князiвна Елiза встає, щоб самiй пiдiйти до нього, але навкруги нема нiкого. Берег порожнiй, оточений з усiх бокiв величезними темними скелями. Елiза хоче крикнути й не може. Вона ж знає, знає, що вiн десь тут, що вiн благає знайти її, в неї самої серце стискається вiд страху, що не знайде, i не може рухнутись, i знову лежить горiлиць на нiжному пiску, i їй нестерпно душно та тужно вiд гарячого моря. Ах, коли б вiн прийшов, тодi зразу перестало б бути так тужно й душно.

I вмить залiзнi, сухi пальцi сильно й брутально хапають її ззаду за плече. По Елiзi проходить гострий вогонь радостi й дивного, блаженного сорому. I вона вже бачить, що це доктор Штор, хоч лиця його їй не видко. Вона знає, що вiн пильно-вильно дивиться на неї, i їй стає хвилююче радiсно вiд того, що в куточках уст його стоїть закручена тонесеньким хвостиком догори мовчазна посмiшка.

Ця посмiшка починає ззаду все ближче й ближче присуватись до неї, здiймаючи в нiй моторошне чекання чогось надзвичайного i, нарештi, гаряче лягає їй на уста, а руки сильно, боляче обхоплюють груди. Князiвнi Елiзi солодко й радiсно вiд цього болю, i вона всiм тiлом тягнеться до рук. Але то вже не руки, то все його тiло, i од того тiла в неї переливається така дивна, не знана ще їй радiсть, така нiжнiсть i вдячнiсть, що вона обхоплює його обома руками й жагуче, нестямно притискається до нього. I в той самий мент вiд цього по нiй хвилями проходить така гостра, пекуча насолода, що Елiза страшно кричить до неба i… прокидається.

Вона лежить на лiжку. Од вiкон крiзь щiлини постелi пробивається свiтло ранку. Князiвна Елiза швидко сiдає й здивовано озирається. Але зараз же, спалахнувши вся, кидається лицем у подушку й натягає на голi руки укривало.

В пiвсонному тiлi стоїть насолода, незрозумiла радiсть, хвилюючий сором i безмежна нiжнiсть та вдячнiсть до доктора Штора. Нема вже нi тою сорому, нi гнiву, нi туги, нi тоскної духоти — тiльки одна дивна, повна вдячного задоволення, глибока радiсть.

Елiза бездумно-щасливо посмiхається й загортається в глибокий, мiцний сон.

* * *

Що сталося з її свiтлiстю принцесою? Що таке з нею?

Слухає й не чує. Вiдповiдає й забуває. Весь час задумується, а в задумi лице стає дитячо-нiжне, наздвичайно гарне, тепле. I раптом уся починає червонiти, аж пашить рум'янцем, i зараз же злякано зиркає на всiх — умить стає суха, жорстока, вирiвняна.

Графиня Елленберг страшенно зацiкавлена цим, вона просто знепокоєна, стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само нюхаючим, шукаючим поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала в усi предмети. Але вона, розумiється, абсолютно нiчого не помiчає, тiльки дуже уважна до Труди. Це Страховище анi на крихту не має такту; дивиться на принцесу на все око й навiть дурнувато посмiхається, невихована дiвчина.

Пiсля снiданку принцеса просить графа на кiлька хвилин на розмову. В лицi їй нiчогiсiнько немає вже дитячого, а голова так само, як на вчорашньому засiданнi, гордовито, велично злегка закинена назад. Старий граф пильно зиркає на неї з-пiд жовто сивої стрiхи й мовчки уклоняється — не тiльки, видно, дiвча не кинуло свого намiру, але й ще бiльше за нiч на ньому закрiпилося.

I коли принцеса рiвно, закостенiла, сидить перед ним у фотелi, навiть не спираючись на спинку його, i говорить, вiн тiльки дивиться в пiдлогу, не цiкавлячись i не дивуючись.

Отже, князiвна Елiза хотiла б опитати графа: чи вiн матиме що-небудь проти того, що вона сьогоднi прийме тут, у його домi, банкiра Мертенса?

За вiкном над садом, десь у небi, глухий, басовитий гурвиг мотора. У кабiнетi темнувато; дерева без сонячних, погризених плям, застиглi, чекаючi.

Старий граф довгенько сидить, нiчого не вiдповiдаючи. Потiм помалу пiдводить голову й дивиться на принцесу. Яке гарне, але яке сухе, неприємне лице, зовсiм як у святої великомученицi на якiйсь iконi. Нiчого нема того милого, нiжного, простого, що було ще сьогоднi за столом.

Що вiн може сказати її свiтлостi? Коли її план виходить iз високих мотивiв i має велику цiль (а воно тiльки тик є), то що вiн може сказати? Схилитися перед великим стражданням, яке вона бере на себе, i побажати, щоб воно було якомога менше.

Очi князiвни поширюються, лице теплiє, рожевiє, як холодний порцеляновий абажур, усерединi якого запалено лампу. Так граф не ставиться неiативно до її намiрiв?! Граф згоден їй помагати?!

А що на це все сказати цiй чуднiй великомученицi? Що вiн — стара, нiкчемна, дiрява торба, в яку навiть покласти нiчого не можна? Що вiн собi самому помогти не може, а то ще других дурити? Що вiн — недогризок життя, з якого шашелi виточили все, що потрiбно для такої помочi? Що єдиного, чим людина на схилi життя грiє свою зморщену iстоту, тої любовi, яка тiльки ще й лишається таким недогризкам, в нього немає, її украдено в нього, i вiн самотнiй, як єдиний жовтий зуб у ротi! Яка може бути помiч од нього?

I вiн тiльки каже її свiтлостi:

— Я старий, моя дорога принцесо.

I принцеса Елiза бачить, що вiн, дiйсно, старий-старий. Не так вiком, як очима, посмiшкою, голосом.

I нехай її свiтлiсть не гнiваються на нього: вiн нiчого не має проти вiзиту пана Мертенса, але його хай принцеса увiльнить од обов'язкiв хазяїна дому.

В принцесиному абажурi пригасає лампа, але вона тепло дякує графовi й виходить рiвною, повною, непохитною ходою.

I тим самим рiвним, певним, непохитним голосом балакає телефоном iз графом Адольфом Елленбергом. Голос же графа Адольфа Елленберга, навпаки, в телефонi звучить непевно, радiсно-розгублено. її свiтлiсть хочуть iз ним говорити в справi пропозицiї пана президента? О, вiн моментально, через п'ять хвилин буде в її величностi. (Знов помилка свiтлостi на величнiсть!!)

I не через п'ять, правда, але через двадцять хвилин чисто виголений, золотистий тiльки на бровах камердинер Фрiц докладає принцесi Елiзi про графа Адольфа фон Елленберга.

Очi графа двома в'юнкими нетерплячими хортиками рвуться з-пiд черепа, вимахують хвостиками, от-от заскавучать од нетерплячки й захвату. Пiдмальованi жовто-червоною фарбою губи трiпочуть готовнiстю скластись у всяку посмiшку, яка буде потрiбна. Так її свiтлiсть хочуть зробити таку честь пановi президентовi? Яка це радiсть для Нiмеччини. Двi великi сили сходяться, iсторiя великого нiмецького народу сходить на найвищий шпиль!

Князiвна Елiза сидить iз рiвно-бiлим непорушним лицем, на якому опукло, яскраво темнiють широкi темиi брови Очi їй щоразу, як вона говорить про пана президента, спущенi додолу. Так, вона просить переказати пановi Мертенсовi, що вона згодна прийняти його пропозицiю пiд трьома умовами, що коронка Зiгфрiда буде знайдена, що буде установлений трон президента — короля Землi i що її згода поки що лишиться в тайнi. Граф фон Елленберг, як при переносi святих дарiв у храмi, робить побожно поштиве лице й низько нахиляє голову Потiм просить дозволу встати й з тою самою врочистою, побожною ТИХIСТЮ ВКЛОНЯЄIЬСЯ. Щастя його такс безмiрне, iцо вiн не смiє висловити його бiдними людськими словами перед її величнiстю. (Тепер вiн цю помилку робить спокiйно й упевнено). I так само тихо, врочисто, як несучи на головi вазу, з тим самим щастям виходить iз салону принцеси.

Але в автомобiлi вiн одкладаь врочистiсть набiк, закурює сигару, радiсно, часто, змерзло тре руками колiна, нетерпляче поглядає в вiконця — взагалi поводиться я к люд и на. що їде за своїм величезним виграшем на лотерейний бiлет, який трохи не викинула геть.

Палац пана президента Мертенса нiколи не бачив начальника внутрiшньої охорони в такому виглядi. Офiцери охорони, урядовцi, придворнi ледарi, що зустрiчаються йому по дорозi, стоять ошелешенi й з непорозумiнням блiднуть: граф Елленберг проходить повз них iз високо, твердо пiдведеною головою, милостиво й серйозно (о, без своєї ласкавої посмiшки!) хитає їм кiнчиком носа i ступає з цоканням пiдборiв по пiдлозi.

Вiнтер, глянувши на графа Еяленберга, перегинаєiься не як лозина, а як мотузок. Пан президент у залi здоров'я, але граф фон Елленберг, розумiється, можуть iти до них смiливо, вiн навiть докладати не буде.

I граф Адольф фон Елленберг дiнемо iде цiлком смiливо, не потребуючи докладу. Тiльки переступаючи порiг до зали здоров'я, ноги його робляться знову м'якими, нечугними, тiло набирає ватяної округлостi, податливостi, очi радiсними хортиками стрибають на мотузку й вищать од довго стримуваної радостi.

Пан президент саме купаються в басейнi. Вiкно-стеля над ними одчинене, i видно у глибинi неба синюватий попiл важких дощових хмар. Пан президент плавають, а штат здоров'я стоїть недалеко й iз зворушенням слiдкує за ними. Згори в водi червони черевате тiло пана президента здається ще коротшим i подiбним до червоної величезної жаби.

Мертенс пирхає, стрiпує головою воду з очей i блимає на графа Адольфа. Щось цiкаве? Га? Важне? Ну?

Граф Адольф бiжить в один бiк круг басейну, потiм у другий, але скрiзь далеко до пана президента. I вiн безпомiчно тупцює, посмiхається, як вiрний собака, якого не взяли з хазяїном на човен. I голосно сказати не може.

Тодi хазяїн, смiшно вивертаючи ногами у прозорiй водi, пiдпливає до берега, але з води не вилазить, тiльки виставляє голову. Ну, що там?

Граф Адольф моментально кидається до нього, нахиляється й шепоче.

I вмить iз води вискакує червоне тiло, плигає на берег без помочi штату здоров'я й грiзно кричить:

— Одягатись!!

I, круто повернувши червоне, мокре, з пригладженим донизу водою волоссям тiло, наставляє на графа Адольфа банькатi очi, iпоширенi радiстю, здивуванням, непорозумiнням.

Граф Адольф хоче розповiсти бiльше, але штат здоров'я в панiцi накидається на пана президента, обнiмає, тре, мне його, обгортає простирадлами, рушниками. Куди там балакати!

В кабiнетi Мертенс пхає графа Елленберга в фотель i велить розповiдати точно, докладно, з усiма деталями. А сам, потираючи занадто сухi вiд купання куцi руки, короткими, рвучкими кроками ходить бiля нього. Очi його час од часу пiдводяться вiд пiдлоги, i тодi виразно видно, як трудно пановi президентовi стримувати свою радiсть. Раптом пан президент пiдходять i, пiднявши графа Адольфа, обнiмають його.

— Графе Елленбергу, ви заслуговуєте на королiвську нагороду. Вiд сьогоднiшнього дня, графе Елленбергу, Вальдорфськi копальнi належать вам!

Граф Адольф низько схиляє голову, його щастя й радiсть iз приводу великої подiї таке безмiрно-велике (не копалень, розумiється, а порозумiння з принцесою), що вiн не смiє його висловити перед паном президентом бiдними людськими словами.

— Але коронка мусить бути знайдена, пане мiнiстре! Чуєте? Що? Оповiстiть, що буде виплачена вся сума, яку схоче злодiй. I цiлковита гарантiя безпеки. Га? Досить?

О, це такi умови, що тiльки якийсь божевiльний може не згодитись на них. Коли б не…

— I моментально покликати сюди райхсканцлера й мiнiстра закордонних справ Скликання Свiтового Конгресу повинно бути прискорене. Два тижнi. Що? Га? Досить?

Граф Адольф трошки злякано дивиться на пана президента. Розумiється, в Нiмеччинi влада й сила пана президента необмежена. Нiмецький народ в особi свого парламенту готовий завтра ж йти за паном президентом хоч на край свiту. Але iншi держави?

— Дурницi. Все сутнє вже зроблено. Формальностi? Комедiї з парламентами, фракцiями? На оповiщення два днi На парламенти й тому подiбну нiсенiтницю хай три днi. П'ять. Десять днiв iще зайвих. Що? Нi?

Граф Адольф не смiє перечити, одначе йому здається, що…

Але пан президент не хоче й слухати, що йому здається. Два тижнi цiлком досить. Внутрiшнi полiтичнi обставини Нiмеччини вимагають екстреностi. Нi? Баста. Дiло райхсканцлера й мiнiстра закордонних справ усе це вияснити. Лондон сам у тому зацiкавлений. Давно домагається. Баста!

* * *

Свiт у замiшаннi, в непокої, в колотнечi. Лице людства в мiнливих, раптових, стрибливих корчах i гримасах, як у штукаря ось одним оком радiсно, в захватi смiється, тут же. Другим грiзно хмуриться, лютує, хитро пiдморгує, врочисто бундючиться. Воно — як поле перед бурею. Небо у клубах хмар, сонце рветься крiзь них, поле у хвилях; хвилi чубатi, скудовченi; одна в одному напрямi, друга у другому; в одному мiсцi плями сонячної радостi, блискучi золотi зуби його; в другому набурмосенi брови, синi, понурi тiнi; вихор в один бiк, вихор у другий, птицi боком, з жагом, зигзагами носяться над ними. А десь щось грюкотить, готується, накопичується, розминає залiзнi руки.

Доктор Рудольф часом аж до ночi засиджується в бiблiотецi за газетами.

Париж танцює. Не карманьйолу й не бiскаю, о нi! Новий танець — планетарного миру.

Париж дасть землi нову, безкровну, свiтову революцiю.

Гей, земле, чуєш? Радiєш? Отож-то!

А тут же й iнша гримаса. Земле, начувайся: чуєш гуркiт величезного кiстяка — смертi? В Парижi танцюють танок великого знищення людей.

Ах, цi милi газети! Наче рiзнофарбнi скла береш i дивишся крiзь них на свiт.

Ось рожеве скло Таке поважне, офiцiозне, товстелезне.

«Всесвiтнiй Конгрес у Парижi! З'їзд прем!єрiв усього свiту! Єдина Республiка землi! Вiчний мир!»

I все таке рожеве рожеве, поважно нiжне, соромливо радiсне. Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлiн, Токiо, всi зморшки земної кори, всi її нарости, всi пiдземнi и надземнi каторги, все рожево, невинно, офiцiозно посмiхається. Кiнець стражданню, кiнець кровопроливанню, кiнець ворожнечi народiв, На землi мир i в чоловiцiх благоволенiє!

А от червоне. (Американське).

«Зоря золотого вiку Людства! Народи вирiшують свою долю? На порозi нової епохи! Пришестя месiї!»

I все палає червоним захватом, вогневою радiстю. Криваво, бурно, екстатично, ультрарекламно! Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлiн, Токiо, всi великi й малi ковбанi людського страждання, всi закапелки глупоти, всi тисячолiтнi гори забобонiв, обману, ненавистi, — все вкрите радiсним, вогневим, червоним ентузiазмом.

Але ж на другому кiнцi лиця людства раптом хмура, страшна гримаса. Японське скло, синє, понуре, грiзне!

«Новий похiд Заходу на Схiд! На порозi величезного нещастя людськостi! Схiд не буде колонiєю Заходу! Геть облуднi конгреси!»

I все — темне, принишкле, само сонце дивиться тьмяно, загрозливо. всяка радiсть — зморщена, задимлена, засинена безнадiйнiстю.

Париж, Нью-Йорк танцюють планетарний танок миру, а Токiо, Пекiн грiзно вимахують старою зброєю недобре зв'язаних рабiв Вони не хочуть бути краще зв'язаними. Хе, косоокi вiльнолюби!

Але Париж, проте, готується й танцює. Через тиждень Конгрес! На всiх вулицях будують арки, — там будуть проходити народи землi. (Парижани поки що пiд ними танцюють бiскаюi).

Конгрес через два днi! Арки iлюмiнованi! Повбиранi квiтками з усього свiту! Палац Свiтового Миру (старенький люксембурзький палац) щовечора горить усiма нацiональними вогнями всiх держав, нацiй i племен свiту. Вогнi, танцi, смiх, крики, алкоголь i поцiлунки не сходять до ранку з вулиць Парижа! Вiн кричить усiма мовами землi, вiн одягнений у всi фарби планети, вiн — свiтовий омнеїзм!

Нi, полiтика — це надзвичайно втiшна штука. Наука в порiвняннi з нею просто маленьке, поганеньке скло. А це брильянт, що одсвiчує тобi всiма фарбами, всiма вогнями. Одну й ту саму рiч ти можеш побачити в найрiзнiшому освiтленнi, в найрiзнiших лiнiях, обрисах I то в найщирiших, переконаних, справжнiх фарбах!

А скiльки вiдтiнкiв навiть в однiй i тiй самiй фарбi!

«Пролетарiат усього свiту повинен пiддержати цю останню акцiю свiтової буржуазiї! Капiталiзм у Парижi сам копає собi могилу. Париж для старого свпу є необхiднiсть, неминуча ло гiка, останнiй штрих для переходу до нового свiту! Хай живе Париж!»

«Пролетарiат усьою свiту повинен берегтися! Капiталiзм у Парижi куь новi ланцюги на працюючi класи Єдина Респуб лiка Землi й єднiсть капiталiстiв! Париж є загроза всьому свiтовi. Геть Париж!»

«Пролетарiат усього свiту повинен серйозно розважити над поставленою проблемою. Роззброєння свiту — вiчнi домагання працюючих. Розумiється, всяка армiя повинна бути скасова на. I геть i не геть Париж!»

Нi, це знаменита рiч — ця полiтика! Доктор Рудольф стра шенно нею цiкавиться. Щовечора вiн неодмiнно дивиться в ус; скла на Берлiн, Лондон, Париж.

Але вдень, щiльно позапинавши долiшнi завiски на вели чезних оранжерейних вiкнах, попихкуючи через верхню губу пiсеньками, щохвилини витираючи пiт великим рушником, вiн працює. Тодi вiн про полiтику не має змоги думати. Конгрес у Парижi, безумовно, важна рiч, але тiльки ввечерi. Тодi так пишно, так наввипередки горять на аеростатах i хмарах прокламацiї. На стiнах миготять радiоекрани вулиць Парижа, демонстрацiй пролетарiату всоого свiту за i проти Парижа, першi делегати перед Палацом Свiтового Миру.

Радiорупори на палацах i по скверах громовими гунявими голосами вигукують промови, iнтерв'ю цих великих осiб.

От вiн часом заходить до Макса. Вечорами цей чудачина переважно дома сидить. Вiн пише книгу про красу. О нi, не про гiмалайську красу. Трошки про iншу. Про брудну, негарну, непомiтну, буденну, зацьковану, закривавлену, замучену — велику красу. Про ту красу, яка сама лiвою рукою забиває цвях на правiй руцi свого розп'яття, не дивлячись нi в дзеркало, нi в iсторiю, i яка одним пiдставляє лiву щоку, а другим — кулак у зуби.

От про яку красу пише книгу Макс вечорами, коли розпалене спекою небо й камiнь Берлiна шугають i пашать духотою, коли залiзнобетоновi будинки потiють i зорi клiпають од крику й блиску реклам про Свiтовий Конгрес.

Макс не може спокiйно говорити про цю всесвiтню подiю Свiтовий Конгрес? Це та бутафорiя, яку подихаюча буржуазiя з такою помпою будує собi перед загином? Конгрес Миру, який рiшатиме всесвiтню вiйну? Тiльки слинявi соцiал-демократи ще здатнi щиро бути дурнями й вiрити в цю цинiчну комедiю. Конгрес, на якому захiдний iмперiалiзм, що задихається вiд самого себе, має схопити за голову схiдний? У цьому є наближення соцiалiзму? Га? Чи в тому, що буржуазiя добалакається до способiв навiки обеззброїти пролетарiат? Га?

Це вже зовсiм чорне скло. Чорно кривава гримаса без тiнi рожевостi.

«Народи вирiшують свою долю»

Ах, нахабнi Ах, цинiки! Ах, соцiал-демократичнi йолопи, як вони вуха порозпускали! А хто ж то в вiллi французького короля, банкiра Фуж!є, диктує всiм прем!єрам свiту ту «волю народiв»! О, то собi невеличке приватне зiбрання. От собi, знаєте, позлiталися з рiзних країн. Заходу приятелi й друзi та спочивають на березi зеленого бретонського моря. Зовсiм собi приватна невеличка, але чесна компанiйка, серед яких Уїллем Брайтян, нафтяний король Америки, Азiї й Європи; брати Фуж!є, королi Францiї, Фрiдрiх Мертенс, король Нiмеччини; англiйськi королi й магнати. Всього душ тридцять. Дурниця. Вони абсолютно не мають нiякiсiнького вiдношення до Конгресу. Вони — не депутати парламентiв, не мiнiстри, не голови комiсiй, не президенти держав. Просто собi нiщо, нулi. I приватнi знайомi. Катаються на яхтах, купаються, одне слово, одпочивають. I хiба що часом побалакають мiж собою про те та це, а мiж iншим i про Конгрес. А потiм iз делегацiями. I дивись, яка кумедна рiч усе, що говорять мiж собою отi нулi, приватнi знайомi, все те дивом якимсь у всiх промовах на Конгресi що до слова повторяється Якi чулi «народи» до своїх приватних пророкiв. Га?

А ще цiкавiше, що в горах Швейцарiї, в затишному шале, з якого видно шапку Монблану, зiбралася собi друга невеличка, але також чесна й цiлком приватна компанiйка з Японiї, Китаю, Iндiї, Австралiї, Африки. А на чолi її стоїть король бавовняних плантацiй Японiї, Китаю й Iндiї з островами. Японець, крихiтний японець Кутуяма, i так само компанiйка ця нi в що не втручається, самi їхнi народи рiшають свою долю, а вони тiльки так собi теж приватне часом побалакають iз своїми делегацiями. Але в схiдних народiв виявляється також велика чулiсть до приватних розмов своїх королiв. Вони також до слова повторюють швейцарськi балачки.

От яка дивна iсторiя!

А ще знаменитiше, що цi приватнi компанiйки охороняє така непролазна зона шпигiв, жандарiв, полiцiї й вiйська, що за десять кiлометрiв до них не можна наблизитись чоловiковi з чужого мiста. Га? Цiкаво?

Ах, йолопи, ах, зрадники, пiдлизи, розпусники!

А Берлiн горить, миготить, гуркоче, пашить нiчною спекою. А там десь, за Берлiном, є старий, тихий, зачучверiлий сад. I в тому саду нема нi свiтових конгресiв, нi пiдлиз i розпусникiв, нi рупорiв i екранiв iз залами Палацу Миру, з ораторами, з знаменитостями, юрбами, овацiями, арками й парадами. Там тихо й самотньо. Там є тиха робiтнч, де ранiше жили квiти. Тепер там живе те, вiд чого гаснуть усi екрани, конгреси, чеснi компанiйки, розпусники, вiд чого душа холоне тривожним болем сумнiву й несмiлої радостi. Там, у тому саду, є ще. Нi, там бiльш нiчого нема.

I щоразу, як доктор Рудольф збирається йти туди, де нема свiтових конгресiв, Макс неодмiнно зупиняє його, просить почекати, хмарнiє весь, мружить очi, понуро ходить по хатi й мовчить. I раптом простягає руку й сердито каже:

— Ну, що ж, бувай.

I доктор Рудольф тисне руку, хоче в очi зазирнути, але Масi вiдкидає чуба головою назад i вiдчиняє йому дверi до передпокою. А на порозi неодмiнно додасть:

— Гляди ж, як закриється Конгрес, того самого дня зайди до мене! Чуєш, Рудi? Дуже прошу.

Яке ж, власне, вiн. Рудi, має вiдношення до Свiтового Конгресу?!

Але скiльки Рудi не дивиться на екрани, вертаючись додому, вiдповiдi на них на це питання немає.

I коли вiн тихенько вiдмикає хвiртку саду i, обережно пройшовши алею, сiдає на лаву й сидить там, довго думаючи, вiдповiдi однаково не знаходить. Та й на багато iнших питань, що постають йому на цiй лавочцi, не знаходить вiн вiдповiдi.

Чого, наприклад, одправлено Мiцi? Вона, мовляв, без вiдповiдної пошани говорила про принцесу. I принцеса сама прохала графиню вiдпустити Мiцi. Так каже мама. А Мiцi присягалась, що нiколи нi одним словом не обiзвалась про принцесу непоштиво. I немає Мiцi, немає бiло-червоної дiвчини, яка була причиною… Ах, хто знає, який саме пункт у безперервному потоцi явищ треба вважати за причину? А може, той, що ця мила, прекрасна, дорога лавочка стоїть пiд густим кущем бузку, з-пiд якого не видно добре, хто саме йде алеєю? Може, коли б її були поставили на три метри далi, то й нiчого взагалi не було б? I Мiцi б була не пiшла, i вiн би не сидiв тут iз щемлячим соромом, одгадуюч!и загадки. Може, комусь би хотiлось, щоб i його було видалено з дому? Вiн би пiшов, вiн би давно вже сам пiшов, коли б там, у лабораторiї, за тими блискаючими одсвiтом берлiнських вогнiв вiкнами не було того, що бiльше за його волю.

I розгадки нема на питання — нi на цi, нi на Максове.

Свiтовий Конгрес! Розумiється, вiн прийде-таки того самого дня, як «народи вирiшать свою волю». Хто знає, може, з тим iще чиясь доля зв'язана? Хто знає, може, й вiн, доктор Рудольф, якимись заплутаними нитками з'єднаний iз тими величними, врочистими парадами народiв, та й не знає того, сидячи собi тут, на лавi, пiд кущем одцвiлого бузку?

* * *

I оi, коли нарештi всi паради, всi приватнi й урочистi засiдання вiдбуто, коли винесено всi приватнi й урочистi постанови, коли паризькi радiо сповiстили всьому свiтовi, що велика, епохальна подiя сталась, свiт уступає в нову еру життя, а всi екрани, рупори, газети й реклами пiдхопили це, того ж самого вечора доктор Рудольф шкандибає до Масi за розгадкою.

Масi дома. Тiльки таке свинство. Масi дуже поспiшає. Вiн дуже дякує Рудi за те, що не забув обiцянки, але вiн, на жаль, абсолютно не має часу.

Ну, а як Рудi подобаються милi постанови Конгресу? Га? Єдина федеративна свiтова республiка! Знищення армiй! Вiчний мир! Навiть Швейцарiю вибрано мiсцем осiдку свiтового центрального уряду. Вiльнолюбну, споконвiку республiканську, демократичну Швейцарiю. Там житиме президент Землi, там будуть усi уряди, апарати. Знаменито? Га?

От тiльки двi малесенькi заковички, двi шершавинки на цьому блиску не затерто як слiд. Перша шершавинка, що всi народи Сходу, всi цi паршивi азiати, австралiйцi й тому подiбний гнiй, на якому Захiд хоче викохувати свої банки, що вони голосували проти. Вони стоять за заховання митових кордонiв. Подумати собi, якi реакцiонери, азiати, варвари, вони не хочуть пускати без мита прекрасних американсько-європейських товарiв до себе, вони хочуть самi їх виробляти, вони не хочуть прийняти честi бути панами, яким усе постачатиме їхнiй слуга, захiдний iмперiалiзм!? Бiльше того: вони передадуть цю резолюцiю на ратифiкацiю «їхнiх народiв». Вони порушують умови, на яких Конгрес скликано.

Оце одна шершавина. Друга — «армiя порядку». Навiть соцiал-демократам вона здається зайвою. Вони не розумiють, для чого вона. Ах, йолопи, паршивцi, зрадники, лицемiри! Для того, щоб тримати не тiльки косооких азiатiв у кулацi, а й вас, i всiх, хто посмiє пiкнути проти свiтового модерного монарха — Капiталу.

О, подiї розгораються! Швейцарiя ще бачитиме не тiльки туристiв. Шапка Монблану ще зачервонiє! I не тiльки шапка Монблану! О, не тiльки!

I раптом Макс круто зупиняється проти доктора Рудольфа i знайомим, понурим поглядом дивиться на нього згори вниз. Потiм так само круто вiдвертається й мовчки ходить по хатi, мружачи вiястi, глибокi, як два тунелi, очi. I докторовi Рудольфовi здається, що вiн на очах ще бiльше худяе, лице робиться довшим, старiшим, жорстким.

I вмить, змахнувши чубом, знову зупиняється й тихим, ирн-глушеним голосом питає:

— Ти знаєш, що ваша паршивка, дегенератка збирається замiж за Мертенса?

Рудольф широко дивиться на Масi: яка паршивка?

— Ну, принцеса ваша знаменита! Знаєш ти це?

Тоненькi волосинки уст доктора Рудольфа так розгублено загинаються усмiхом донизу, в одвертях, голих, чистих очах таке непорозумiння, бiль i страх, що Макс здивовано вдивляється в задерте до нього, застигле в цьому виразi лице. Невже вiн зразу зрозумiв усе?

— Та ти знав це чи нi? Знав, Рудi?

Рудi помалу крутить головою: це неправда, цього не може бути, це — абсурд, це — дурний наклей, демагогiя.

— Рудi! Залиши свої мiркування. Це-факт. Вiр менi. Вона поставила умову Мертенсовi — президентський трон Землi. Конгрес цю умову вже здiйснив. Мертенс один iз кандидатiв. I недобиток старої монархiї вже пнеться на новий трон. За це навiть убiйника свого батька готова цiлувати. Шлюха! Гидь!

Доктор Рудольф пiдводиться, помалу ходить по хатi, переставляє на столi попiльничку з одного мiсця на друге й сiдає на старе мiсце.

— Але плювать би на неї, коли б… Тiльки, Рудi, слухай: я роблю злочинство проти своєї органiзацiї, кажучи тобi це. Розумiєш? Але прошу тебе абсолютно нi однiй душi цього не казати.

Рудi, не пiдводячи голови, мовчки хитає нею. Пальцi рук злегка трусяться на колiнi, i вiн їх ховає за спину.

— Так от… у тому домi, де живе ця шлюха…

Доктор Рудольф кашляє й робить рух, неначе хоче встати.

— …там живе наша мати. Ну, i батько, розумiється. Вiзит Мертенса до цiєї дегенератки може скiнчитись катастрофою для всього дому. Ти розумiєш?

Доктор Рудольф пiдводить голову й пильно дивиться в схудле, постарiле лице брата. I в прекрасних очах Макса, неклiпаючих, темних, змучених, вiн, дiйсно, бачить розп'яття.

— Батьки повиннi якомога швидше виїхати з цього дому, Рудi.

Вiн одвертається, вiдходить до столу, але зараз же швидко озирається й додає:

— Але нiхто, нi самi батьки не повиннi знати, через що. Це твоє дiло зробити. Я своє зробив.

Доктору Рудольфовi руки вже не трусяться. Вiн опирає на них голову й довго мовчки сидить.

Берлiн безупинно гуркотить, дзвенить, трiскає ракетами фейєрверкiв, миготить святочними рiзнокольоровими повiтряними рекламами. В розчинене вiкно пашить розiгрiтим залiзом, каменем, асфальтом i поливаним порохом вулиць.

Макс ходить уздовж вузенької й довгої кiмнати й час од часу стрiпує чубом.

— Це неможливо. Масi, — не пiдводячи голови, нарештi глухо й стомлено каже доктор Рудольф. — Батько не покине графа. А мама не покине батька. Навiть коли б вони знали, через що.

Макс сам це знає, але вiн гнiвно, з ненавистю вiдкидає шматок скрученого паперу й зупиняється проти брата.

— Але вони мусять! Розумiєш ти?

О, доктор Рудольф розумiє. Але це неможливо. Безнадiйно. Навiть коли б вони знали, через що. Навiть тодi.

Макс знову ходить уздовж хатинки. Доктор Рудольф сидить непорушне. Макс зупиняється i, притулившись спиною до шафи, нахиляє голову.

— Ну, добре…

Але замовкає й знову ходить. Доктор Рудольф на мент пiдводить голову й знову кладе її в руки.

— Ну, добре! Але ти обiцяй менi, що того дня, як Мертенс матиме бути з вiзитом у цiєї дiвки, ти вивезеш iз дому батькiв.

— Як же я знатиму про той вiзит?

— Я тобi скажу.

— Добре, Масi. Я все зроблю, що…

— Ти мусиш не все, а тiльки це й неодмiнно це зробити! А тепер я мушу йти. Вибач.

Вiн хмарно, стомлено, простягає руку братовi. Доктор Рудольф помалу пiдводиться, бере руку й просто дивиться в очi Максовi. I очi цi вмить страшенно чимось нагадують йому очi старого пса Трезора, коли йому авто переїхало ногу Вiн помалу, незручно обiймає Макса за голову и мовчки притягує до себе, як у дитинствi, як i тодi, коли батько виганяв його з дому. I, як тими разами, Макс i тепер соромливо судорожно притискується до плеча старшого брата й зараз же виривається.

Коли доктор Рудольф вертається додому садом, вiн не сiдає на лавочцi. Але так само й не кидається до лабораторiї, як iще вчора, а проходить до спальнi i, не роздягаючись, лягає на лiжко.

Так от який зв'язок iз Свiтовим Конгресом! Вiн-людина, i гримаса людства є i його гримаса, болюча i страшна.

* * *

Лежить Нiмеччина внизу, у легкiй блакитнiй курявi туману, як наречена в вiнчальному серпанку. Стьожками рiк срiбно-синiх, жевтяво-зелених прибралася, хутра лiсiв накинула на плечi. Стрiчає жениха, владику й господаря свого.

Стрiчай, наречена, стрiчай радiсно, гордо, любовно. Хто знає, може, на твоє чоло вперше ляже корона Землi.

Нечутно, м'яко, плавко несеться напiвскляний рекордовий «Азарт». Тiльки на легких пiднятках i повiтряних ямах чується пiд Мертенсом глибокий, спокiйний фотель. I жива смуга землi тодi хитаєгься й наче здiймається до неба.

Поля, лани, як рiзнофарбнi, порозстелюванi для просуху полотна, як понамотуванi на величезну цiвку, розсотуються внизу пiд апаратом. Величезнi фабричнi димарi здаються коротесенькими недокурками цигарок. Широченнi шосе — наче мотузочки, порозкида!нi без ладу по рiзнофарбнiй полотнинi. I тихо, тихо все сунеться. А там же гуркiт, стукiт, свист, зойк. Там же без устанку, без перерви працює велетенський маши-но-людський апарат.

Мертенс перекладає сигару з одного кутка рота в другий, i м'ясистi, впертi губи його торкає легесенький усмiх. А досить одного слова, досить одного мига оком, i весь цей бага-томiльйоновий апарат моментально зацiпенiє. Перестануть куритись димарi, спиняться отi червачки-потяги, затихне грюкiт i свист.

Знає ж це принцеса? Що? Нi? Знає ж, що везе вiн корону на її червоно золоту голову.

Мертенс зiтхає i знову посмiх, але iнший, залягає в пука-тих, великих, розумних очах.

Якби вона знала! Якби вони всi знали, чим саме йому ця горда принцеса така необхiдна, така… єдино дорога. Кров її? А чим, наприклад, кров дочки сучасного короля Уiллема Брайтона гiрша за кров дочки короля колишнього? Краса? О, цього цвiту в повнi руки набирай.

I знову, як тiльки починає про це думати владика й господар Нiмеччини, йому на серцi нiби хтось тихенько, холодно й лоскiтно дмухає, вухам стає гаряче, i по тiлу проходить мо лоде, давно-давно загублене, гаряче почування. А в очах, i не в очах, а десь у кровi, м'язах устає червоно-золота голова Марти Пожежi. Розпатлана, вiчно напiдпитку, вiчно з очай-душно блискаючими зубами, неохайна, весела й до всiх мужчин на фабрицi безжурно й байдуже охоча любовниця. Але жоднi обiйми з усiх тих багатьох пiзнiше коханих i некоханих красунь нiколи не давали йому тої насолоди, того раювання, що першi обiйми чотирнадцятилiтнього хлопця з цiєю пiвп'я-ною «полум'яною Мартою».

I коли б вони всi знали, що ця принцеса тiльки одна має щастя бути подiбною до Марти Пожежi. Трошки б здивувались? Що? Нi? Принцесочка образилась би? Е, а коли б ще в принцесочки було на носi й пiд очима ластовиння! Коли б не таке точено-правильне лице було в неї, коли б губи були товстiшi, коли б збоку двох зубiв бракувало, коли б од неї так само гостро, солоно й дурманяче пахло потом, як од тої прекрасної, чудесної, негарної, брудної Пожежi! О, що б це було! Але iдеали взагалi подiбнi до штучних виставок на вiтринах магазинiв, їх можна прагнути, мати за зразок, але задовольнятися треба менше досконалими, але подiбними до них живими речами. I коли в п'ятдесятдвохлiтньому тiлi, байдужому до краси та принад тисяч рiзнофарбних красунь, одна червоно-золота голiвка викликає чотирнадцятилiтнього хлопця, з його глупотою, з його вiрою в казки, не шкода й пiв-Нiмеччини вiддати.

А вiддати щось доведеться. Пiв не пiв, а з чверть Об'єднаного Банку на кiн у грi за першiсть на президентство Землi доведеться поставити. А коли бiльше, то й бiльше. Елiза Пожежа варта й бiльше. А гра буде гаряча. О, гаряча! Але чия виграє, то ще невiдомо. То ще невiдомо. Виграє не той, хто багато може поставити, а хто багато на поставлене може взяти.

Ага, вже Берлiн? Здоров, велетню! Почав, нарештi, вгору рости? I тобi неба подряпати хочеться своїми омнеїстичними баштами? Чекають там iз парадами, зустрiчами. Добре, чекай, Нiмеччино, вiтай салютами, бий у гарматп, бубни, литаври. I ти, принцесо, стрiчай, млiй од щастя й гордощiв. Двi корони тобi готуються за твоє волосся Марти Пожежi. Сьогоднi двi Нiмеччини, нова й стара, подадуть руки одна однiй. Сьогоднi двi кровi зустрiнуться, п'ятдесятилiтня й чотирнадцятилiтня, в руцi й очах Елiзи Пожежi. Хiба не варто вiтати салютами, бити в гармати й литаври? Хiба не трiумф? Що? Га?

В пана президента чудесний настрiй. I коли Вiнтер, нiжно пiдтримуючи їх за жилаву, товстелезну, як нога в самого Вiнтера, руку, помагає зiйти на аеродром палацу, пан президент жартують i блискають на всiх, зiбраних на зустрiч, квадратовими жовтими зубами. I всi обличчя — i пана президента республiки, i пана райхсканцлера, i панiв мiнiстрiв держави, i особистих панiв мiнiстрiв, i членiв управи Об'єднаного Банку, — всi також сяють i блискають хто якими може зубами.

I раптом над Берлiном розкочується величезний гуркiт, за ним зараз же другий, третiй. У вухах тоненько починає дзвенiти, всi замовкають, клiпають очима, мружать очi з чеканням нових вибухiв Берлiн вiтає нову еру людства. Чути музику, крики. Пан президент пiдходить до балюстради аеродрому. Згори палацу видно за гратами парку церемонiальний марш нiмецького вiйська. Пан президент приймає парад, а очi його торкає усмiх чотирнадцятилiтнього хлопця. Xa-xa! Це ще не все. Повнота трiумфу ввечерi, там, у руцi й волоссi червоно золотої голiвки, яка чує цi сальви. Нехай чує й готується, нехай горять щоки волоссям її!

— З перемогою пана президента! З великим успiхом, з новою ерою!

— Ха-ха! Щодо повної перемоги, то ще вона не вся. Ще не вся. Що? Га? Ха-ха!

I, гиркаючи то в одне нахилене лице, то в друге, пан президент, нарештi, простує до себе. Просто до кабiнету. Просто до кабiнету. Не можна. Кiлька годин iз бiржею зв'язку не мав.

Але ж усе-таки, перше нiж iзв'язатися iз бiржею, пан президент хоче зв'язатися з паном мiнiстром графом Елленбергом. I коли пан мiнiстр нечутно, пiдтишком уносить у кабiнет своє ватяне тiло, пан президент, сяючи спiтнiлим цегляно-червоним лицем, бере його за одне плече i злегка струшує.

— Ну, корона землi є! А корона Зiгфрiда? Знайдена?

Граф Елленберг винувато, безпорадно дивиться в очi пана президента й мовчить. Мовчить i дивиться.

Пан президент перестає сяяти, здiймає руку з плеча, вiдвергається, з волосяним свистом починає сопти, люто надушує на зелений гудзик i раптом знову круто повертається до пана мiнiстра. Очi в нього червонi, над горiшньою губою, ледве стримуючись, здригається крапля поту.

— Йолопи! Нiкчеми! Не знайти якоїсь паршивої коронки! Що? Нiкчеми, пане мiнiстре!

Пан мiнiстр стиха доводить до вiдомостi пана президента, що всi заходи пороблено, якi тiльки можна. В газетах щодня друкують оповiстку. Найкращий детектив, вiдомий доктор Тiле, працює в цiй справi.

— Працює! Оповiстки! Ледарi! Бiльш нiчого. Хто казав, що на столi в день мого приїзду буде коронка? Хто?!

Граф Елленберг ворушить зблiдлими губами й нiчого не каже. Вiн, дiйсно, обiцяв, але…

Якусь нiкчемну коронку не знайти! Чого ж варта вся його сила, мiць? Для якого чорта салюти, паради, трiумф?!

Пан президент зриває з себе верхню парадну пишну одiж i жбурляє її на пiдлогу. Граф Елленберг не смiє пiдняти її й стоїть, як обм'яклий манекен. В очах його непорозумiння чого така непомiрна лють, такий одчай пана президента?!

Ха! Повнота трiумфу! Двi Нiмеччини! Коли ця Нiмеччина не може з якоюсь мiзерною коронкою справитись!

Пан президент шарпає фотель, сiдає в нього i з ненавистю машинально тикає пальцем у червоний гудзик апарата. I вмить знову круто повертається до графа Елленберга.

— Так, значить, безнадiйна справа, чи як?!

Граф Елленберг несмiло пiдступає на два кроки ближче й просить у пана президента дозволу висловити деякi мiркування з цього приводу. Судячи з того, що злодiй не обзивається нi на якi пропозицiї, не робить нiякiсiньких спроб увiйти в переговори, можна гадати, що тут справа не в грошах, а в чомусь iншому. На його думку, коли пан президент дозволить, то це справа Iнараку. Тiльки вiн може з чисто мстивих, не грошових мотивiв ховати цю рiч у себе. А з Iнараком, як вiдомо пановi президентовi, не так легко справитись.

Пан президент раптом iз усiєї сили б'є кулаком по столу. Щось хряскає, з якогось апарата вiдлiтає щось металiчне й котиться по пiдлозi.

— Проклята банда!!

Граф Елленберг довго навшпиньки ходить круг столу, нахилившись i шукаючи металiчну частинку, а пан президент, во-лосяно сопучи носом, гнiвно тикає по черзi то в червоний, то в зелений гудзик. I на червоному та на зеленому екранчику швидко, злякано миготять цифри.

— Пане мiнiстре! Я вас прошу зараз же поспитати її свiт лiсть принцесу, чи не можу я все таки побачитися з нею, не виконавши поки умови щодо коронки. А начальниковi полiцiї i вам, пане мiнiстре, я висловлюю своє незадоволення. Можете йти.

Граф Елленберг низько вклоняється i стишка, м'яко виходить iз кабiнету. Вигляд у нього непорозумiлий, винуватий, хмарно-пригнiчений i побожно поштивий.

Але в себе в кабiнетi, приймаючи начальника полiцiї, вiн люто, швидко, штурхаючись у кутки, як пантера у клiтцi, бiгає по кiмнатi й тоненьким голосом iз посiрiлими устами кричить:

— Йолопи! Нiкчеми! Ледарi!

Начальник полiцiї винувато, пригнiчено гладить спiтнiлу червону лисину й побожно-поштиво зiтхає.

Пiсля того граф Елленберг їде до принцеси, i вигляд у нього такий, як у людини, якiй би доручили з голими руками пере лiзти височенну стiну.

Пан же президент кличе Вiнтера й велить подати лiки. I новi, новi, а не старi! Йолопи!

Серце спотикається, як пiдбитий кiнь. Пiт без перестанку виступає й тече по тiлу, наче по дiрявiй дiжцi з водою.

Вiн приймає аж пiвсклянки лiкiв i оголює груди. Розумiється, принцеса без коронки Зiгфрiда не прийме його. I має рацiю!

Салюти, вибухи, музика, крики галасують за вiкном, йолопи, нiкчеми, злодiї, бандити. Країна рабiв, хамiв, бандитiв i злодiїв.

— Позачиняти всi вiкна! Зашморгнути портьєри!

Вiнтер, увесь витягнений, як тонюсiнька злякана гадючка, нечутно бiжить од вiкна до вiкна, швиденько зачиняє їх, зашморгує темнi портьєри i, тривожно блискаючи очима в темно-золотiй пiтьмi на непорушне розхристане пiтне тiло пана президента, так само нечутно на хвостику вислизуе з кабiнету.

А Нiмеччина салютує, гримить, трiпочеться в нацiональних прапорах, — стрiчає трiумфуючого нареченого, владику й господаря свого.

* * *

У вiкна червоного салону громовими хвилями раз по раз укочуються вибухи гармат. I щораз на столi в панiцi й жаху дрiбно труситься тонесенька вазочка.

Принцеса Елiза сидить у фотелi, закинувши голову на спинку його, виставивши довгу, обточену шию наперед. Очi в неї заплющенi й слабо здригаються за кожним вибухом салюту. Трiумф хама, вбiйника й злодiя, що вкрав трон Нiмеччини, життя батька й брата, коронку Зiгфрiда й хоче вкрасти життя та честь принцеси Елiзи. Чи не забагато, пане злодiю? Чи не доведеться дорого заплатити за все?

От зараз має приїхати посланець банкiра Мертенса, слуга «нової аристократiї». Що вiн має переказати вiд свого ясновельможного пана? Що умови виконано i їй треба брати свiй хрест? З радiсним, щасливим, гордим усмiхом?

Добре. Вiзьме. Усмiхнеться. Але останнiй її усмiх, пане банкiре, буде iнший. I коли все те, що вона має на метi, виявиться утопiєю й неможливiстю, як каже герцог бравншвайзький, то одне, у кожному разi, утопiєю не буде. помста! Люта, всевикупаюча, всепокриваюча помста. О, це буде! Нехай тепер трiумфуючий пан пишається цим гуркотом. Нехай. От вiн у цей момент гордо, велично, всемогутньо возсiдае на тронi бiржової слави своєї i жде на неї, спадкоємицю слави справжнiх тронiв, щоб ущасливити своїм вибором. Добре. Вона готова на цю честь. Готова з щасливим i вдячним усмiхом прийняти з його рук ним самим таки украдену коронку Зiгфрiда. Але чи не буде це символом, пане трiумфаторе?

Тiльки трохи дивно, що про знайдення її принцесу Елiзу не сповiщено. Ага, бояться, — це ж торг- з поли до поли. Чи хоче з помпою трiумф свiй заокруглити? I так добре.

Гарматний гук потроху стихає. Стає чути, неначе пiсля бурi й зливи, шелест листя, щебет птиць, голоси людей. З саду па шить теплим нiжним духом квiток. Квiти — як династiї: однi помирають, другi заступають їхнє мiсце, щоб i собi уступитися наступникам своїм. Але б уз к у вже немає, вiн одцвiв!

I раптом князiвна Елiза чує, як солодкий страх нiжно коле в серце. I сьогоднi ж буде вечiр, буде нiч, i будуть сни. I сьогоднi, лягаючи в лiжко, вона буде боятись, i хотiти, i дивуватись, i горiти соромом i гнiвом. I може буде «те», страшне, незрозумiле, дике, хворобливе й безмежно блаженне. А може, й нi. А як не буде, їй завтра буде й легко, i надiйно, i тайно-сумно та журно.

Що є сон? Постiйне осоромлювання законiв людської логiки, приписiв, моралi, всiх тям часу й простору, бенкет голої челядi без хазяїна; глум i трiумф голої людини над своїм одягом.

Що ж, як не безсоромний, цинiчний глум — її безумнi сни, над якими вона, хазяїн, не має нiякої волi. Що ж, як не осоромлювання всiх людських законiв логiки й розуму — ця її хороблива нiчна радiсть? Та хiба тiльки ж нiчна? Хiба вона вдень, у хвилину втоми, знесилля, коли падає воля її, хiба вона не чує тої самої незрозумiлої, божевiльної, але нестямно-квилюючої, вдячної й зворушної нiжностi до цього кривого, чудного сина льокая? I хiба вона не стояла вже раз пiд вiк ном у нього вночi й не слiдкувала з болючим зворушенням, як мило, втiшно й заглиблено-серйозно видмухує губами пiснi над роботою цей син льокая? I не тяглись її руки до нього, i не хотiлось їй крикнути криком усеї iстоти своєї: «Мужу мiй! Єдиний, прекрасний мужу мiй!» I коли вона це каже щоразу ввi снi (але каже вiльно, голо, скинувш i логiку и розум, див но забувши про їх iснування), коли та сама нiжнiсть хапає в обiйми пекучу насолоду й справляє з нею банкет радостi, то де ж сон, а де не сон? А хiба це не сон, що вона ще нi разу, крiм тої ночi пiд вiкном, не бачила його пiсля того вечора в бузковiй алеї? В очi не глянула, не торкнулась до нього, до того, який майже щоночi приходить до неї як муж, як єдиний, коханий, до якого з таким криком щастя тулиться все її тiло?

Князiвна Елiза розплющує очi i швидко, як прокинувшись од несподiваного сну, чепурить зачiску. Господи, знову вона пiддається цьому божевiллю. Це ж явна хороба, це — ненор мальнiсть, ознаки дегенерацiї. Ясно ж про подiбнi явища сказано у Клiнгера!

Князiвна Елiза нетерпляче зиркає на телефон, неначе там сидить граф Елленберг, i починає твердо, рiвно ходити по кiмнатi Треба себе рiшуче взяти в руки. Якщо це — хороба, то лiкуватися, боротись, а не збiльшувати її дурними фiлософiями!

Але коли князiвна Елiза сiдає знов у фотель, i втома, що цiлий день тоскно ниє в тiлi, знову теплою млявою рукою обнiмає її шию й нагинає на груди, їй раптом стає страшно. Зараз вона повинна переступити через якийсь порiг, iз-за якого вороття вже не буде, але за яким… Що за ним є? Талiсман, розрив-трава, яка верне вкрадене злим чарiвником царство? Чи страховища, якi закатують її?

I не вiриться князiвнi Елiзi, що там є розрив-трава. Там просто бiржовi, жорстокi, тупi, чужi, огиднi iстоти, якi самою своєю чужiстю, тупiстю задушать її А вона йде до них. Хiба ж це не сон, не глум з логiки? I «справжнiм, законним» мужем буде коротконогий хам i убiйник її батька й брата?

I раптом князiвна Елiза чує, як їй вибухом, нестерпно, болючо-жадно хочеться бачити лице з одвертими, чистими, голими очима, тоненькi волосинки кутикiв уст, каштанову з пiдпалом гриву волосся, яку так зворушливо смiшно загрiбують довгi, тонкi пальцi. Голодно, кричуще, з тупотом нiг хочеться! Нехай тодi все — розрив трава чи страховище, подвиг чи самогубство, перемога чи загибель, а тепер тiльки побачити, тiльки торкнутись очима вдень при свiтлi сонця до нього, до єдиного, незрозумiлого, такого далекого та чужого й такого близького та рiдного! Зараз, негайно!

Але в цю мить камердинер Фрiц, невмiло-поштиво схиляючи жовто-золотисту кучеряву голову, докладає про пана графа Адольфа фон Елленберга. Князiвна Елiза холодно напускав на очi важкi вiї й велично хитає головою. Щасливий комiсiонер трiумфуючого хама!

Але, на диво, нi особливого щастя, нi кричущого трiумфу в усiй постатi комiсiонера не помiтно. Це швидше постать кiшки, що, пригинаючись i витягшись, лiзе муром за горобцями. Вiн вiтає її свiтлiсть iз великою подiєю, з першим етапом у досягненнi великої мети; вiн iз тихим, улазливим ентузiазмом розповiдає всi повiдомлення телеграфiчних агентств, вiн розписує всю пишнiсть i величнiсть параду, салютiв Нiмеччини своєму генiальному представниковi на Конгресi Нової Ери; а проте щось не зовсiм певне, пiдповзливе чути в його словах. Боїться зразу викладати вексель на стiл? Викладай, комiсiонере, принцеса Елiза готова.

Але тим бiльше вона хоче зараз же, негайно бачити тонкi волосинки уст! Тим бiльше!

I принцеса Елiза пропонує графовi Адольфовi вийти трохи до саду. В покоях перед вечором занадто душно.

Граф Адольф, поштиво перегнувшись, пропускає принцесу Елiзу поперед й обережно, весь витягшись, лiзе за нею. А коли вона виходить iз салону, через другi дверi просувається жовтокучерява голова Фрiца й озирає кiмнату.

В саду повно золотого, сонячного, задушно-запашного бринiння й дзижчання. Рознiжено куняють на химерно повикручуваних клумбах голiвки квiток, а круг них, як дами круг матерiй на розпродажу, товпляться бджоли, сiдають, залазять усередину, i здається, що квiтки судорожно затрусять голiвками вiд лоскоту. I порожньо в саду, нi душi. Нi, якась постать!

— Так, так, розумiється, це грандiозна подiя. Треба сподiватись… — Ах, то старий Йоганн ножицями на колiщатах стриже траву.

— … треба сподiватись, що й далi йтиме добре. Хоча вiдношення Союзу Схiдних Держав викликає деякi сумнiви.

Граф Адольф зриває листок i з вибачливою посмiшкою за кiнчик стебельця крутить його в двох пальцях. О, це пуск Союз Схiдних Держав чудесно розумiє, що вiн не може вдаватись у боротьбу з Заходом Безнадiйна справа.

Тут граф Адольф робить маленьку паузу. Князiвна Елiза. рiвно несучи голову, як червоний вугiль у чорному свiтильни ку, звужує очi i знає, що скаже граф Адольф фон Елленберг.

I коли вiн починає говорити, у звужених очах холодно ки ває головою посмiшка, — ну, розумiється.

— Але я сподiваюсь, що пан Мертенс буде такий добрий i в цей же вiзит завезе й коронку Зiгфрiда?

Адольф потуплює очi, мовчить i глибоко зiтхає: на великий исаль, коронки ще не знайдено.

Принцеса Елiза зупиняється i здивовано дивиться просто в лице посланця. Що мають значити його слова? Приховують коронку, манять нею, в'яжyть?

Граф Адольф мусить iще раз, iз найбiльшим його жалем, пiдтвердити, що коронки поки що не знайдено. Але вона безумовно знайдеться, полiцiя стоїть уже на певному шляху. Звичайно, це умова її свiтлостi, але йому здається, коли її свiтлiсть дозволять, то головнiшою умовою є друга корона. Розумiється, коронка Зiгфрiда…

Але князiвна Елiза не дає йому докiнчити. Для неї всi умови важнi, i коли хоч одної з них не виконано, то договору ще не складено. Вона не може прийняти пана Мертенса.

I її свiтлiсть велично й категорично крутить головою. А в душi скоками, вибриками гасає радiсть, як юрба школярiв, у яких захорiв на сьогоднi вчитель. Яке щастя, що коронки ще не знайденої її знайдуть, неодмiнно, безумовно, полiцiя вже стоїть на певному шляху. Але яка радiсть, що не тепер, не зразу, не «вже»!

I вмить назустрiч, iз-за рогу алеї, з'являється, шкандибаючи, висока постать доктора Рудольфа. В руках у нього невеличкий оберемочок трави й листя. Вiн уважно щось розглядає в ньому, помаленьку йдучи та легенько без свисту насвистуючи пiсеньку. Одне пасмо темно-каштанового з пiдпалом волосся смiшною дужкою стоїть йому над похиленим чолом. А руки занятi, i не можна загребти її.

Принцеса Елiза, почуваючи, як уся кров її густо палючою лавою суне в лице й пiд очима починають горiти вилицi, неначе вiд морозу, а ноги слабнуть так, що нема сили пересувати їх, ще величнiше закидає лице i спокiйним, злегка глухуватим, тьмяним голосом каже:

— Так, так, графе, це надзвичайно…

Доктор Рудольф швидко пiдводить голову i злякано дивиться перед собою.

— …надзвичайно важна подiя. Я дуже тiшуся, що пан Мертенс був такий чемний…

Одвертi, чистi, дитячi очi так безумно-комiчно, так зворушливо-смiшно дивляться, не клiпаючи. Вiн робить рух, хоче втекти вбiк.

— …такий чемний, що… що попрохав вас згаяти час i поiнформувати мене. Я дуже дякую…

О, граф Адольф готовий увесь свiй час, усi сили вiддати тiй великiй справi, яка обiцяє так багато всьому нiмецькому народовi! О, вiн готовий…

Доктор Рудольф притискує обома руками оберемочок до грудей i нiжно та обережно тримає його, як заснулу дитину. А куточки уст, тi самi страшнi, загорненi догори ниточки, так розгублено посмiхаються. Вiн не зводить iз неї очей, широких, винуватих, прохальних. Принцеса Елiза злегка похмурює брови й тiсно складає уста: вiн смiє винуватими очима дивитись на неї! Вiн смiє почувати себе винним перед нею! Вiн, син льокая!

Доктор Рудольф, не доходячи кiлька крокiв, незграбно уклоняється, тримаючи руки з травою на грудях. Граф Адольф неуважно, злегка хитає йому головою й говорить далi. I те, що граф Адольф так хитає, а «той» так дивиться, робить її ноги твердими, голову чистою й сухою, наче пролетiв вiтер i здмух-гiув якiсь нездоровi, гарячi випари. Вона — божевiльна. Як смiє цей калiка почувати себе винним?! Як вона дозволяє йому так дивитись?!

Принцеса Елiза так само злегка, недбало хитає калiцi головою й уважно слухає графа Адольфа. А коли калiка рiвняється з ними, вона кидає на нього неуважним поглядом i раптом пригадує.

— А! Пане Шторе! Вибачте, графе, одну хвилиночку.

Доктор Рудольф, увесь почервонiвши, стоїть, i жде, i мучиться, що на грудях у нього оберемок трави.

— У мене в покоях, пане Шторе, попсувалися дзвiнки. Будь ласка, полагодьте їх. I прошу швидше.

Вона недбало хитає йому головою й повертається до графа Адольфа. Вона слухає далi пана графа, нехай вiн вибачить за маленьку перерву, але вона побачила цього чоловiка й скористувалася випадком.

Графовi Адольфовi трошки нiяково, — з доктором Рудi в їхнiй родинi поводяться не як iз сином слуги, а як iз своїм. Здаеться, принцесi це вiдомо. Але що то вродженiсть до влади, — вона навiть не помiчає, що образила людину.

Граф Адольф якийсь мент мовчить i обережно боком ступає поруч iз її свiтлiстю. А її свiтлiсть спокiйно й велично пливе далi алеєю, несучи голiвку червоної гадючки на тiлi чорного лебедя.

Пройшовши трохи вперед, принцеса раптом не вiдомо чого посеред алеї повертає назад i так само спокiйно й велично пливе далi. В кiнцi алеї видно рябу вiд сонячних плям постать доктора Рудольфа з похиленою головою i притисненими до бокiв лiктями. А ще далi поворот до оранжереї, що поблискує червоним одсвiтом вiкон крiзь дерево. Доктор Рудольф зникає за поворотом, а її свiтлiсть знову не вiдомо чого повертає назад.

I так вони ходять довго; принцесi ще не хочеться йти до покоїв, її дуже цiкавлять деталi Свiтового Конгресу, i вона ставить одне питання за другим, уважно й терпляче вислухуючи вiдповiдi графа.

В поворотi знову з'являється, шкандибаючи, постать доктора Рудольфа. В руках уже нема трави, але зате щось iнше, поблискуюче. Ага, iнструменти. Очевидно, бiдолаха йде лагодити дзвiнки. Тiльки чи розумiється вiн, хiмiк, на електричних дзвiнках?

А принцеса й не дивиться. Ну, добре. А чого, власне, намiчають Швейцарiю на мiсце осiдку майбутнього уряду? Їй би дуже цiкаво знати не газетнi, а iнтимнi, справжнi мотиви цього проекту.

I вже назад не повертає, а помалу, повiльно, з пильною увагою слухаючи графа, простує до будинку.

I коли вони через терасу наближаються малим коридором до червоного салону, їм через розчиненi дверi видно, як Софi, Фрiц i доктор Рудольф стоять бiля гудзика дзвiнка й з непорозумiнням балакають. Побачивши принцесу й графа, доктор Рудольф похапцем збирає з фотеля свої iнструменти, а Софi та Фрiц одходять ближче до дверей.

Виясняється маленьке непорозумiння. Насамперед, що доктор Рудольф нiчого не тямить у дзвiнках, а друге, що й тямити не треба, бо всi дзвiнки функцiонують цiлком справно.

— Ах, так? Ну, тим краще.

I принцеса неуважно хитає головою всiм трьом, — Софi, Фрi-цовi й докторовi Рудольфовi. Доктор Рудольф нiяково вклоняється i, чудно посмiхаючись, помалу, неначе в задумi, виходить за камеристкою й камердинером.

А тодi принцеса подаь руку графовi Адольфовi й одпускає його.

I коли стихає тихий рип його крокiв за дверима, вона швидко пiдходить до вiкна й бачить унизу на дорiжцi похилену голову доктора Рудольфа, яка вiд шкандибання ритмiчно похитується на лiвий бiк. У руках у нього видно кiнчики iнструментiв, а в спинi чи бiль сорому, чи задуму, чи непорозумiння.

Коли вiн зникає за кущами, принцеса Елiза помалу вiдходить од вiкна, сiдає в той самий фотель, що сидiла пiд час салюту, i так само заплющує очi, закинувши голову назад.

Неспокiй i тоскна порожнеча гудуть у всьому тiлi, як завивання вiтру в старiй, покинутiй каплицi. Самотньо й тужно, як пiсля вiд!їзду дорогої людини на малесенькiй безлюднiй станцiйцi.

От i побачила! От i радiла, що коронка не знайшлась. От так i треба їй.

Ну що ж, тим краще! А навiть, може, i треба тiльки так бачити? Бо як же iнакше?

Але у вiдповiдь на це в щоки гаряче шугає кров i наче хтось чужий просовує, як фотографiчний знiмок, у мозок шматочок сну цiєї ночi.

Принцеса Елiза безсило приплющує очi й раптом зараз же живо повертає їх у той бiк, звiдки в них гострими голочками червонуватого блиску вдарилося щось металiчне. На фотелi пiд дзвiнком жовтяво-червоно поблискує якийсь довгенький, тонесенький iнструмент.

Князiвна Елiза швидко встає, озирається й пiдходить до фотеля. Це — маленькi, чепурненькi щипчики з жовтого металу. Принцеса бере їх у руки й розглядає. Боже, якi смiшнi, якi зворушливо наївнi щипчики! Ну, що ж ними можна робити в електротехнiцi?!

I раптом принцеса помалу пiдносить зворушливо наївнi щипчики до уст i довго стоїть так, заплющивши очi. Потiм злякано розплющує їх, дивиться на дверi i, сховавши щипчики в руцi, поспiшно йде до спальнi. Там виймає ту шкатулку, в якiй була коронка Зiгфрiда, i на її мiсце кладе щипчики, якими нiчого не можна зробити в електротехнiцi.

* * *

Крiзь гуркiт, дзвякiт, скрегiт мiста пробирається гунява, схлиплива мелодiя катеринки, — обiдрана старчиха з проваленим носом серед ярмарку дiлового, заклопотаного натовпу.

Макс раптом перестає писати й слухає.

От схлипує й гунявить катеринка. I яким нiжним сумом вiє од цiєї гунявостi, коли подумаєш, що завтра, може, ти будеш мертвий i нiколи нiколи не почуєш її, i який той зворушливо-гарний клаптик передвечiрнього неба, зеленкуватий, з малиновими переливами, високий-високий, з клубочками хмаринок, як сивi кучерi дiдуся. Це ж — життя. I ця катеринка, i клаптик неба, i стара обгризена зубна щiточка, яку панi Голтман усе десь знаходить i неодмiнно кладе йому на комодi, i подовгувата пишна куверта Сузанни з коротенькою прощальною записочкою; i статут Iнараку; i опухи шпалер, подiбних до мiхурiв ошпареного тiла, все ж це життя, все повне свого змiсту й своєї краси. Всього цього може вже не бути сьогоднi, завтра, через тиждень.

Гуде, скреготить, дзвякає, труситься, як у пропасницi, Берлiн. Невинно-лагiдно кучерявляться малиновi хмаринки. Лопотять мотори вгорi, внизу, з бокiв. Гуняво схлипує старим-старим романсом катеринка i часом по-старечому збивається й кашляє.

Макс стрiпує надокучливий хвилястий чуб i пише далi. Вмить iзлякано пiдкидає головою й поспiшно дивиться на годинник. О нi, засiдання о восьмiй, ще якихось двi години. Можна далi.

Але в дверi обережно хтось стукає. Макс нетерпляче, досадливо кривиться й озирається.

Тiна. Синя суконька, зелененький жакет i фiолетовий, загонистий капелюшок. Ех, франтиха! Сузанна аж здригнулась би, наче шматочок скла розгризла б, побачивши тебе. А в руцi зовсiм новенька, цiлком модна й дорога торбинка.

Тiна мовчки пiдходить до Макса й дитячим жестом подає йому руку. Макс, не встаючи, потискує твердi, шорсткi пальцi й пильно дивиться в гарненьке, горбоносе личко Тiни. Еге, та вона п'яненька! Темно-синi очi каламутнi, широкi губи мокрi, маснi, з-пiд загонистого капелюшка вибиваються темнi, свердликом покрученi пасма волосся Де ж це вона так зарання?

— Ну, як ся маєте, Тiно? Що новенького?

Тiна мовчки вередливо випинає нижню вогку губу й сiдає збоку столу на стiлець, зараз же витягнувши тонкi, гарнi ноги в дорогих, модних панчохах i граючи ними.

— Щось вас давненько не видно було, Тiно?

Тiна несподiвано показує йому кiнчик язика i смiється. Зуби в неї квадратовi, рiдкi й жовтi, зовсiм як у панi Надель.

— Гуляла! — раптом сердито каже вона зараз же пiсля смiху i з викликом дивиться на Макса.

Макс посмiхається и сердито чухає за вухом: не вдасться докiнчити.

Тiна ж виймає з торбинки маленьке дзеркальце й дивиться в нього, але, показавши собi язика, зараз же кидає дзеркальце назад i, замiсть нього, витягує малесеньку рожеву порцелянову ляльку. Зиркнувши на Макса, вона одним пальцем нiжно гладить ляльку по голiвцi й по тупо-здивованому, бiло-рожевому личку. Потiм пiдносить її до уст, i, спiдлоба дивлячись на Макса, цiлує.

Гм, це вже щось нове в неї.

— А я й не знав, що ви ще й досi ляльками граєiесь.

Тiна пильним, довгим, п'яним поглядом дивиться на Макса, потiм мовчки задирає суконьку ляльцi й демонстративно повертає її голою цегляно-червоною спинкою до нього. I зараз же, нiжно поправивши суконьку, кладе ляльку в торбинку.

— Я гуляю. Святкую посаду. Вулицю кинула, в «домi» тепер. Прийдете в гостi до мене?

Макс усмiхається.

— А чого ж, з охотою коли-небудь.

Тiна зневажливо випинає губу. Ф-фа! Не прийде вiн, бреше. Бо лицемiрний соцiал-демократ. Але їй наплювать.

Вона знову витягує ноги в нових панчохах i сердито милується ними.

— А правда ж, то брехня, що нiби як гуляща дiвка поспить iз тим, кого кохас, то i в неї буде дитина? Брехня? Га?

I Тiна пильно дивиться на свої черевики.

Макс уважно, гостро зиркає на неї, нахмурюється й виймає цигарку. Потiм серйозно, дуже серйозно вiдповiдає.

— Нi, здається, це правда, Тiно.

Тiна швидко пiдводить голову й допитливо, неймовiрно вдивляється в гарне, хмуро-скупчене, з розкудовченим чубом лице Макса. Але вiн старанно закурює й не бачить її погляду.

У дверi знову стукають. Макс занадто швидко озирається й кричить «Увiйдiть!»

На порозi з'являється струнка постать, iз модним тоненьким прутиком у руцi, одягнена в «переливчасту» сукню нової матерiї, яка грає, переливається тонами темних фарб, як музика. З пiд прозорого, як крильця бабки-русалки, i теж «переливчастого» капелюха насмiшкувато-привiтно дивляться великi, вогкi, темнi очi телицi. За нею в коридорчику зацiкавлено визирає обличчя панi Гольман.

Макс злякано пiдводиться й нерiшуче йде їй назустрiч.

— Можна? Я не перешкоджаю? Я теж тiльки на хвилинку.

I Сузанна, мило, гумористичне морщачи уста, пiдкреслює «на хвилинку». А очi вже, як двi ластiвки, прожогом черкають об Тiну й одлiтають убiк.

Тiна, вся зiщулившись, незручно бере свою торбинку не за ремiнець, а в руку, й пiдводиться. На «переливчасту» даму вона не дивиться, а, проходячи повз Макса, хитає йому головою в убогенькому загонистому капелюшку й обережно, як повз насвiжопофарбовану стiну, проходить бiля «порядної жiнки». Сузанна скоса вколює її поглядом i одступається трохи вбiк.

Макс майже не бачить, як виходить Тiна. Сузанна в нього, сама, вперше! У цiй мiзернiй, бруднiй, негарнiй хатинцi, з цими страшними мiхурами рудих шпалер на стiнах, з обгризеними зубними щiточками на комодi. Така вся опукло гарна, чужа, наче з iншого свiту, вона тут, у цiй обстановi.

Вiн червонiє й од нiяковостi покушує правий бiк нижньої губи, забувши навiть попросити сiсти.

А Сузанна не помiчає нi мiхурiв, нi щiточок, нi самої хатинки. Вона просто стоїть й мило, насмiшкувато розповiдає, як вона проїжджала цiєю мiсцевiстю й як їй прийшла думха зробити прощальний перед Гiмалаями вiзит її одному доброму приятелевi й завзятому соцiалiстовi пановi Максовi Шторовi.

У дверi знову стукiт, нерiшучий, нерiвний.

— Ввiйдiть!

Нема нiкого i знову стукiт. Макс нетерпляче, швидко йде до дверей i одчиняє. За ними збоку стоїть Тiна з похмуро насупленими бровами. Вона мовчки киває йому головою й одходить задом далi, у куток коридорчика. Макс озирається, прохає вибачення в Сузаннн, яка занадто охоче й живо просить його не церемонитись, i виходить за Тiною.

Вона вже тримає в руцi тонкий пакетик, загорнутий у газе-товий папiр. Простягнувши його рвучким жестом Максовi, вона сердито каже:

— Грошi. Передасте мамi? Та тiльки на лiки їй.

Макс помалу бере пакетик i важно дивиться на Тiну. Потiм затримує її руку з шорсткими, робочими пальцями, дуже потискує її з натиском, тихо, м'яко говорить:

— Я неодмiнно прийду до вас у гостi, Тiно. Чуєте? Дайте тiльки вашу адресу.

Тiна скидає на нього догори щасливими, засоромленими очима, робиться вся нiжною, наче тверезiшою й лагiдною, як маленька дiвчинка, i тихо, змовницьким шепотом кидає:

— Я лишу адресу панi Гольман. Добре?

Вiд неї тепло й гостро тягне алкоголем.

Макс хитає головою, ще раз потискує руку їй, ховає грошi в кишеню й вертається до себе. йому вже не нiяково й не хочеться кусати губу.

Сузанна так само стоїть посеред кiмнати й потьохкує з тонесеньким свистом прутиком. I так само не дивиться нi на мiхурi на стiнах, нi на коротеньку канапку, нi на що; неначе вона давно-давно вже знає цю кiмнату, її мiхурi, канапку, обгризену щiточку й нiчого особливого в них не помiчає.

— Хто ця мила дiвчина?

Ну, розумiється, вона повинна саме так спитати: «мила», не «чудна», не «смiшна», а «мила». О Сузанно! А сiсти, очевидячки, гидує.

Макс поводить рукою до стiльця й прибiльшено насмiшкувато посмiхається.

— Може, присядеш «на хвилинку»?

Сузанна героїчно пiдходить до стiльця, де сидiла Тiна, швидко, непомiтно окидає його оком i з охочим виглядом сiдає.

Макс теж сiдає на своє мiсце й з недбалим виразом закурює. Ах, Сузанна, здається, запитала, хто ця мила дiвчина? Це-проститутка, дочка одного його товариша.

I з чекаючою посмiшкою пускає дим убiк, щоб не курити на Сузанну.

Сузанна знов, наче вона й знала, наче так i слiд, щоб у кiмнатi Макса були проститутки, охоче, з байдужою привiтнiстю хитає головою. А очi вогко, про себе весь час смiються.

— Ця дiвчина колись, як i я, вчинила страшне злочинство: покохала вищу iстоту, сина фабриканта. За це батько вигнав її з дому. Пiсля того її вигнала вища iстота. А коли вона стала тим, хто є, її вигнало наше морально-чисте громадянство.

— Ну, проте знаходяться такi, що й приймають? Га?

I Сузанна, смiючись очима й хльоснувши прутиком, легко й гнучко встає, — їй треба вже йти. На Макса солодко й нiжно вiє її пахощами й духом волосся, вiд якого хочеться схопити вище лiктя цю точену руку й здушити так, щоб очi перестали посмiхатись.

Нi про останнє побачення, нi про його листа вона навiть не згадує, — може, навiть i рада, що так вийшло.

Макс теж пiдводиться i теж нi слова про те.

— Коли ж на Гiмалаї?

Сузанна безжурно знизує плечима. Невiдомо. Коли збереться все товариство.

— Ми чекаємо ще на одного скульптора. Ну, бувай. Мушу спiшити. Заходь часом. Я, мабуть, ще тижнiв зо два задержусь

Вона, переливаючись то нiжною ржею, то тьмяним золотом, поправляє капелюха i, насмiшкувато смiючись очима, бадьоро, привiтно простягає йому руку. Макс увiчливо вклоняється й проводжає Сузанну до дверей на сходи. На сходах вона ще раз мило, ласкаво хитає йому головою й швиденько сходить униз, потьохкуючи прутиком.

Але як тiльки грюкають дверi за Максом, вона перестає тьохкати прутиком, перестає безжурно посмiхатись i спiшити. Сходить помалу, iнодi прислухаючись догори й навiть зупиняючись I очi їй не смiються вогко й насмiшкувато, — вони стомленi, тоскнi й понурi.

А Макс, навпаки, швидко, бурхливо, розмашисте ходить по кiмнатi й посмiхається. Ха! Прийшла показати, що їй начхати на нього. «Ми чекаємо на скульптора». Хто то «ми»? Ну, i чекай, будь ласка.

В кiмнатi ще стоїть слiд її пахощiв, насмiшкуватих, безжурних, байдуже привiтних. Погляд Макса падає на зубну щiточку. Вiн люто хапає її, шукає, куди б сховати, й роздратовано кладе в шухляду столу.

Потiм сiдає й рiшуче пiдсуває до себе рукопис. Але в вухах волосяним свистом потьохкує прутик, i вiд цього в грудях кипить глухе, незрозумiле роздратування, неспокiй, образа.

Очi його машинально бiгають по рядках, нiчого не бачачи, i раптом за щось зачiпаються. Макс приглядається й читає: «i яка-небудь стара, обгризена, негодяща зубна щiточка для того, хто пам'ятає, що все це е життя, неповторне й дорогоцiнне, може дати серед певних умов зворушену радiсть i красу».

Макс хитає голвою й кривить губи усмiхом.

А вiн поводиться так, нiби його життя застраховане й цiлком забезпечене найменше на п'ятдесят рокiв. Очевидно, пам'ятати, вiчно стояти з лiхтарем пам'ятання проти цих усiх «елементiв» життя не гак легко, як записати на папiр. I коли з'являється «елемент» у переливчастiй сукнi, з прутиком, з вог ким смiшком, з недавно цiлованими устами, то всi iншi «елементи», а серед них i пам'ять, i смерть, i зубна щiгочка мусять посгиратися, як стерлася Тiна.

Чи варто ж писати цiлу книгу при те, з чого кiлька рядкiв вiн так само виконує, як тi соцiалiсти, що пишуть величезнi томи про соцiалiзм?

Сперши голову на руку, Макс похмуро дивиться вгору на вузенький клаптик вечiрнього неба. Кучерявi хмаринки пороз тягалися, позагострювались, посiрiли й стали подiбнi до снiгових, шпилястих гiр. А як чудесно було б лежати отак-о десь у височезних горах i дивитися в небо. Лежати й дивитись, без думок, без сумнiвiв, без скаженого гону й без вiчної думки про те, що завтра ти, може, не бачитимеш бiльше нi гiр, нi неба, нi самого себе. Лежати, цiлувати землю, небо, хмаринки й почувати, що ти житимеш вiчно, жадно, безкрайньо, що ти не можеш померти бо ти неподiльна, чиста й безгрiшна, як вони, частинка їх.

I що бiльше думає Макс, то дорожчими, любовнiшими стають гостроверхi хмарини, то бiльше стихає роздратування й хатинка набирає тихого затишку разом iз негарними, милими мiхурами шпалер, якi панi Гольман нiяк не збереться позалiплювати. Десь iзбоку сумовитим, задумливим контральто дзвонять у церквi. «Беннь! Беннь!»

Очi Макса падають на рукопис i читають: «…i яка-небудь стара, обгризена, негодяща зубна щiточка…»

Макс стрiпує чубом, швидко висуває шухляду, виймає зубну щiточку й односить її знову на комод. I зовсiм не «яка не-будь», а чудесна, гарна, заслужена щiточка! Вiн вибирає їй найпочеснiше мiсце, поруч iз скринькою бритв (подарунком матерi), й поштиво вклоняється перед нею.

I вмить його погляд падає на жовтеньку книжечку статуту Iнараку. Наче наступивши на гострий цвях, вiн iз жахом скидає руками, вихоплює годинника, дивиться, знову змахує руками, жужмом, з люттю засуває рукопис iз усiма його «елементами» в шухляду, бурею вибiгає з помешкання i скажено летить сходами вниз. I всi «елементи», самоцiннi, неповторнi, в панiцi принишкли по куточках душi, як горобцi перед нале-тiлим шулiкою.

* * *

— Товаришу Шторе, ви запiзнились на двадцять хвилин. Роблю вам заввагу. Прошу заняти своє мiсце.

— Отже, бiльшiстю голосiв, товаришi, постановляється першим розглядати питання про товариша Рiнкеля. Слово має товариш Кестенбавм. Увага, товаришi!

Товариш Штор винувато навшпиньках пiдходить до довгого столу, немов для вечерi наготовленого, тихесенько сiдає поруч iз Шпiндлером i аж тодi швиденько з полегкiстю витирає пiт iз чола, лиця, шиї, рук. I невже тiльки вiн один запiзнився? Так, здається, вiн один: Тiле, Шпiндлер, Клара, Гоферт, Брави Паровоз, Кестенбавм i Рiнкель. Усi. Ну, добре, що i принаймнi не спiзнився на справу Рiнкеля.

Товариш Кестенбавм нервово потирає пiд пiджаком лiвою рукою правий бiк грудей. Рiденьке волосся вже прилипло йому до зморшкуватого чола; вже запалi, вузенькi хоровитi груди дихають нерiвно, з хригом, стомлено. Ех, бiдолаха! А бiй же ще й не починався!

Товариш же Рiнкель стоїть по другий бiк столу, спершися влечем об одвiрок та спокiйно заклавши руку за пазуху й вибачливо, трошки гумористичне, але з пошани до зiбрання стримано посмiхаючись. Нижня соковита, червона губа трошки одвисла, i з за неї бiло поблискують рiвнi, гарнi зуби Гордовитий нiс випинає ще з бiльшою, ласкавою гiднiстю свою горбинку. Розумнi очi поглядають iз спокiйним i веселим чеканням. Це, власне, буде не бiй, а несподiвана забавка, яку милий товариш Кестенбавм неодмiнно хоче дати товаришам, милi товаришi мусять прийняти її. Ну що ж, вiн жде перших нападiв, слово за товаришем Кестенбавмом.

Надворi ще видно; ще вгорi на двадцятих поверхах будинкiв червоно-буряковим вiтряним сонцем палають вiкна. Надворi грюкiт, гуркiт, дзвякiт.

А тут, у кутках, суворо й поважно стоять, як вартовi, iнара-кiсти, синьо-сiрi, мовчазнi тiнi; портьєри на вiкнах щiльно, до найменшої щiлинки позапинанi, i над столом урочисто та строго не клiпає лампа. Сьогоднi тут мають бути важнi подiї.

Обличчя також строгi, сухi, позамиканi на ключ цiлковитої об'єктивностi.

Слово за товаришем Кестенбавмом. Товариш Кестенбавм проводить пальцями по вусах, прочищаючи дорогу словам, хрипко й безуспiшно викашлюється, зручнiше вмощує праву руку на спинцi стiльця, потуплюється i, нарештi, скинувши догори малесенькою, стиснутою на висках голiвкою, робить перший удар.

Вiн уважає за потрiбне одверто й правдиво, як це приписує статут Iнараку, заявити перед товаришами свою думку про товариша Рiнкеля. На його думку, життя товариша Рiнкеля ь сором i ганьба для Iнараку.

Макс енергiйно вiдтрiпуе чуба з чола. Удар досить рiшучий i смiливий. Браво, Кестенбавмчику!

Розумiється, товаришевi Гофертовi це не подобається. Товариш Гоферт уже пильно, здивовано, як на диво якесь, витрiщився на Кестенбавмчика.

Так, Кестенбавм одверто заявляє, що спосiб життя товариша Рiнкеля — це спосiб життя не члена Iнараку, а якого-не-будь легального соцiалiста.

Товариш Гоферт цього, вже не витримує. Вiн строго пiдводить рiвну, суху, як засушена риба, постать i м'яким, глибоким басом рiшуче заявляє головi зборiв свiй протест проти таких образливих порiвнянь. Вiн вимагає доказiв од товариша Кестенбавма. Або зараз же взяти свої слова назад!

I так само рiвно й строго сiдає.

Але товариш Рiнкель зовсiм не почуває себе нi ображеним, нi навiть зачепленим. Господи боже, хiба ж можна ображатись тим, що каже милий, але хорий i такий собi бiдолашнень-кий товариш Кестенбавм? Товариш Рiнкель просто спокiйно собi стоїть, спершися плечем об одвiрок та вибачливо посмiхаючись. Так стоїть доросла людина, коли маленьке розсерджене дитинча сердито б'є її своїми кулачками iпо ногах, не маючи змоги дiстати навiть до живота.

Товариш Гоферт вимагає доказiв. Будь ласка, Кестенбавм зараз їх подасть усьому зiбранню. Будь ласка.

I Кестенбавм iз стримано-скупченим виразом почервонiлого на вилицях, недужого лиця рiшуче й загрозливо лiзе в кишеню. Голос йому хрипкий, шершавий, з присвистом, з шипучою ноткою, вiд якої Максовi весь час хочеться прокашлятись. Кестенбавм витягує якiсь папери й тримає їх у руцi.

Будь ласка. От зразки невинних розваг депутата рейхстагу, офiцiального члена соцiал-демократичної фракцiї й дiйсного члена Iнараку, пана Рiнкеля. Перший зразок.

Кестенбавм дрижачими пальцями вибирає з купки папiрець.

Пан Рiнкель в окремому кабiнетi ресторану «Бiлий Прапор» у товариствi вiдомих буржуазних адвокатiв i акцiонерiв славного «Прогресу». Голi жiнки, вино, цинiчнi розмови про робiтництво, про Iнарак, нарештi, дика, безсоромно-дика оргiя. Пан Рiнкель трохи не на чолi цього паскудства. Неправда може?

Товариш Рiнкель старається не засмiятись. Силкуючись бути зовсiм поважним, вiн ласкавим, лагiдним голосом каже:

— Неправда, товаришу Кестенбавме.

Кестенбавм на момент аж тетерiє вiд цих слiв, а головне вiд тону й поведiнки Рiнкеля. Неправда?! Вiн не був у суботу того тижня в ресторанi «Бiлий Прапор»!

Нi, Рiнкель там був, але оргiї, голi жiнки й тому подiбна нiсенiтниця, — це просто мiстифiкацiя бiдного товариша Кестенбавма якимсь гумористом.

Голова зборiв Паровоз Бравн просить товариша Кестенбавма не входити в сепаратнi балачки й провадити свою промову до кiнця. Пiсля того матиме слово товариш Рiнкель, який дасть разом усi свої пояснення.

Добре. Товариш Кестенбавм провадить далi свою промову. Вiн виймає папiрець за папiрцем i викладає зразки життя пана Рiнкеля, депутата рейхстагу. От пан Рiнкель, як знавець i меценат мистецтва: вiн дарує цирковiй артистцi брильянтовi сережки. От пан Рiнкель заробляє в потi чола свiй хлiб: бере хабар од клiєнта противної сторони. От пан Рiнкель ухиляється дати звiдомлення з тих грошей, якi вiн узяв при експропрiацiї банку в Гамбурзi.

I папiрець за папiрцем витягають дрижачi пальцi з купки паперiв, зразок за зразком викладає хрипкий iз присвистом голос, удар за ударом падає на противника. Замкненiсть облич уже розмикається, вони стають похмурi, уважливi, настороженi. Погляди все частiш i частiш пильно й непомiтно свердлять товариша Рiнкеля. Навiть Гоферт уже не збирає здивовано обурених густих зморщок над бровами, уже й вiн поглядає то на одного, то на другого допитливо, трошки злякано.

У Кестенбавма пальцi вже не трусяться так неупевнено й нетерпляче, i голос уже не такий рвучкий, i дивиться вiн уже не з таким напруженим задерикуватим завзяттям. О, вiн б'є вже певною, злiсною, накипiлою й вiрною рукою.

I, розумiється, перемога була б цiлком на його боцi, коли б противник вiдчував тi удари. Але то диво, що той стоїть собi все так само невинно, незаймане, спокiйненько й з таким виглядом, наче товариш Кестенбавм розповiдає не про його цi всi речi, за якими стоїть смертна кара, а невдало комiчнi анекдоти про когось iншого. Йому й трошки смiшно, i трошки соромно за товариша Кестенбавма, i трошки вже нудно вiд занадто довгого розповiдання. Його вже навiть трошки сердить наврiписте, зле дитинча, яке дряпає, щипає його за ноги. Вiн мiг би одним рухом просто вiдкинути його вiд себе й скiнчити всю «боротьбу», але… нехай уже докiнчить своє щипання до краю. I вiн iз розумiючим, вибачливим усмiхом поглядає на товаришiв, часто злегка знизуючи плечима.

I товаришi вiд цього ще бiльше хмуряться та ще уважнiше подивляються й на нього, i на товариша Кестенбавма: хто ж iз них, власне, божевiльний — Кестенбавм чи Рiнкель? Хто з них так смiливо грає своєю головою? Хто смiє так жартувати з Центральним Бюро Iнараку Нiмеччини?! Бо тiльки божевiлля може дозволити собi або так обвинувачувати невинного товариша, або, будучи винним, так цинiчно, так нахабно не винно поводитись.

Макс, понуро насупивши брови, неодступно, вперто вдивляється в гарне, здорове, з гордим носом i таке спокiйне, вибачливе, повне внутрiшньої гiдностi й поважностi лице Рiнкеля. Невже все це неправда, що так жагуче, так переконано, так певно викрикує Кестенбавмчик? Кестенбавм не бреше и не може брехати. Але не бреше й це спокiйне, вибачливе, глибоко певне в собi лице. Не можна так брехати! Можиа брехати словами, але цим спокiйним, трошки жалiючим, лрощаючим i лагiдним блиском очей брехати не можна. Що ж це таке? Якесь непорозумiння?!

Але коли правда все, що каже Кестенбавм? Коли дiйсно Рiнкель i оргiї справляє, i хабарi бере, i органiзацiйнi грошi краде, i є тайний акцiонер «Прогресу»? То що ж це тодi таке? Це ж глум з Кестенбавма, з Макса, з Шпiндлера, з усiх тих, хто взяв хрест i пiшов на розп'яття?! Кестенбавм, який де пфенiга вiддав усi грошi, взятi Iнараком пiд його кермою з банкiрського дому Фогта, який ее хоте за органiзацiйнi гроїгi поїхати на пару мiсяцiв полiкуватись, який помирає над своего друкарською машиною, що ж повинен почувати цей самиї Кестенбавм, вiрячи, що все це правда? А що решта новиина почувати?

I Макс обводить поглядом лонуро-слухаючi, нахиленi до столу голови. От кучерявий, величезний Бравн з димно-чорними кудлатими кучерями, подiбними до клубiв диму паровова. Голова професiйного союзу металiстiв Нiмеччини, особа, яка може мати кияжi палаци, яка до самої смертi може пишатись легальною, «законною» пошаною панiв банкiрiв. Вiй член Iнараку, вiн живе як маленький урядовець, вiн одрiкся батька, матерi, партїi, самого себе i щодня готовий на смерть.

От Гоферг. Милий, висхлий хухедний Гоферт. Вiн — професор математики, вiн — поважний бюргер, вiн — кандидат на славу знаменитостi. I вiн-член Iнараку, вiн так само, як Кестенбавм. як Тiле, як усякий член Центрального Бюро, виконує найнебезпечиiшi доручення органiзацiї. I вiн живе, як аскет, дозволяючи собi тiльки єдину розкiш: чисте, строге убрання.

От Клара, та сама Клара, яка обцiлувала всiх, iдучи на виконаний смертного присуду над райхсканцлером Зайделея, яка сама собi поцiлувала руку иа прощання з собою.

Що ж вони повиннi почувати, прииускаюта, що Кестенбавм каже правду?!

I Макс чує, як у яьому зиову ворушиться чудес бажання, що виникає в ньому завсiгди, як вiй бачить Рiнкеля: пiдiйти до нього, схопити ззаду за комiр, сильно струснути и подивитись, чи не струситься з нього ця така iмпозантна, авторитетна гiднiсть i чи не пролупиться крiзь неї щось iнше, i чи не буде те iнше — справжнє. Тiльки тепер це бажання зле, непокiйне, сласне.

А бiдний, маленький, з запалими грудьми й висками Кестенбавмчик, зовсiм захрипнувши, уже вiдiпхнувши стiльця, — на якого чорта йому стiльцi! — вже не витираючи поту, вже не вважаючи на постукування олiвцем Паровоза, жагуче тягнеться весь до Рiнкеля. Губи його трусяться, покривлюються, в кутках негарно збилась бiлою пiною слина, слова рвуться пошарпаними шматками, — вiн от-от або кинеться скрюченими руками в чисте, випещене, поважне лице Рiнкеля, або вдариться головою об спинку стiльця й ввскливо з рясними слiзьми заридає. Бо Рiнкель же був його учителем. Рiнкель же був його проводирем у соцiалiзмi, Рiнкеля ж вiн сам увiв до Iнараку, за Рiнкеля вiй готовий був ручитися своєю бiдною головою з запалими висками.

— Та я вас питаю, товаришi, я нас питаю, який же може бути той соцiалiзм, який робитиметься отакими руками?! Та яке ж довiр'я може бути в мас, коли їм стане вiдомо, що цей пан — член Iнараку? Та як ми смiємо судити й карати дру гих, коли ми самi такi?! Ми — банда розбiйникiв! Чуєте ви мд — банда розбiйникiв!

— Товаришу, я вам забороняю…

— Нiчого ви менi не можете заборонити! Начхав я на вашi заборони Ми — банда! Ми — грабiжники! Ми — вбiйники!

— Товаришу, я позбавляю вас слова!

— Можете! Можете навiть убити мене. Будь ласка. Нате!

Кесгенбавм iз розмахом розхристує груди й випинає їх до Паровоза, але тут же раптом пiдскакує вiд раптового вибуху кашлю, обнiмає свої зразу ж утягненi назад груди обома руками й одбiгає до стiни. Там, припавши до неї головою, вiн болюче, довго, з надсади кашляє. Перехопивши паузу мiж при ступами кашлю, вiн сипить:

— Я скiнчив.

I знову кашляє. Але Паровоз слова не дає нiкому, i нiхто до слова не зголошується, всi сидять i дивляться в аркушi паперу перед собою або понуро малюють на них фiгурки.

Кестенбавм затихає, витирається й iде до свого стiльця. Сiвши до столу, вiн схиляє голову на руку й заплющує очi. Груди ходять йому трудно й часто, з пiсковим пiдсiзистом.

— Слово має товариш Рiнкель.

Товариш Рiнкель виймає руку з за борта пiджака, одлiплюь илете вiд одвiрка й обережно прокашлюється. Вiн уже не посмiхається, не знизує плечима, на лицi ного сум i жаль до Кестенбавма. Соковитий, оксамитний, воркiтний баритон його наче пiд сурдинкою. Йому дуже прикро, що вiн повинен одповiдати товаришевi Кестенбавмовi тодi, коли його здоров'я…

— Я вам не товариш, i прошу моє здоров'я лишити в спокою! Чуєте, ви?!

— Товаришу Кестенбавме, прошу не перебивати товариша Рiнкеля.

Кестенбавм криво посмiхається, саркастично шипить «товариш!» i знову заплющує очi.

Товаришевi Рiнкелевi дуже прикро, що йому треба вiдповiдати на всi закиди серед таких несприятливих обставин. Вiн постарається не хвилювати товариша Кестенбавма своєю вiдповiддю й якомога коротше та швидше роз'яснити непорозумiння, жертвою якого став дорогий товариш Кестенбавм.

Всi обличчя повертаються до поважної, з строгою й сумною гiднiстю випростуваної постатi. На лицi нi тiнi усмiху не час для жартiв.

Отже, справа стоїть так. Бiльшiсть зiбраних товаришем Ке-стенбавмом iнформацiй має деяку реальну пiдставу. Дiйсно, вiн був i в «Бiлому Прапорi», i в цирку, i в гардеробнiй артистки, i навiть подарував їй (правда, не брильянтовi, а простенькi) сережки. Але все це робиться з iншою метою, нiж думає товариш Кестенбавм.

Товариш Кестенбавм розплющує очi й, чекаючи, дивиться на Рiнкеля.

З метою, яка повинна бути i є раз у раз у кожного члена Iнараку: пройти в табiр противника й вивiдати в ньому слабi мiсця для нападу. Розумiється, психологiчно товариша Кестенбавма легко зрозумiти. Розумiється, страшно собi уявити, що член Iнараку може вести таке життя ради цього самого життя. Але так само страшно собi уявити, що тi смертнi кари, якi виконує Iнарак над соцiальними злочинцями, вiн робить для простого вбивства. I товариш Кестенбавм має цiлковиту рацiю: коли вбивства й експропрiацiї Iнарак робить для особистого iнтересу його членiв, коли експропрiйованi грошi повертаються на особистi втiхи експропрiаторiв, для розкошiв i розпусти, то Iнарак є не що iнше, як банда розбiйникiв i грабiжникiв. Тут крик болю й одчаю дорогого товариша Кестенбавма цiлком оправданий i зрозумiлий.

Але, на щастя, як усiм вiдомо, як доказали всi члени Iнараку та вся його чиста й славна дiяльнiсть, мета Iнараку в нiша, мета його не особистi втiхи, а щастя всього великого активу, що зветься людством. У жертву цьому колективовi ожна й треба принести окремi одиницi. Всякий акт, що розбиться в iнтересах цiєї грандiозної мети, є акт святий. I з цiєю метою Iнарак — не банда розбiйникiв, а героїчний авангард: борцiв за щастя всiєї людськостi. Отже, так само участь в оргiї ворогiв пролетарiату для своєї власної втiхи члена Iнараку є розпуста й злочин. Одначе участь його там для мети Iнараку є тяжкий, але необхiдний обов'язок. Дарування сережок цирковiй артистцi ради особистих еротичних цiлей є, дiйсно, вчинок, гiдний якого-небудь буржуа. Але цей самий вчинок iз тою метою, яку ставить Iнарак, є просто тактичний маневр. Моралi абсолютної нема й не може бути. Свiт є комплекс вiдносних, мiнливих цiнностей. Одна й та сама рiч може бути i свята, i злочинна, з якого погляду її розглядати. I цiлком справедливо сказано у знаменитiй передмовi до нового видання статуту Iнараку, що завдання Iнараку помогти дiалектичному процесовi перетвору морального свiту людства з комплексу вiдносностей у комплекс абсолютiв.

Професор Гоферт, автор передмови до нового видання статуту, згiдно й твердо хитає головою. Але Кестенбавм криво посмiхається, ерудицiя й красномовнiсть цього суб'єкта показнi, що й казати.

Товариш Рiнкель бачить цю посмiшку. Товариш Кестенбавм скептично посмiхається? Так, звичайно. Вплив його законної, зрозумiлої емоцiї на всю психiку ще лишився. В товариша Кестенбавма, як i в усiх товаришiв, мабуть, є цiлком природне питання: чим же вiн, товариш Рiнкель, може доказати, що участь його в оргiї та iншi вчинки були тактичним актом в iнтересах мети Iнараку, а не простим актом розпусти й особистої насолоди? На це в нього простi докази: ця оргiя дала йому в руки всi данi, яких так давно. Бюро потребує у справi банкiра Вайса. (На жаль, не знаючи, що саме сьогоднi вони можуть бути потрiбнi, вiн їх не захопив iз собою, але завтра ж вiн їх усi передасть до Бюро). А подарунок цирковiй артистцi й увага до неї дають тепер можливiсть кожного дня й без нiякого риску здiйснити смертний присуд над генералом Левенфельдом. Оце його всi докази й пояснення. Бiльше вiн нiчого не має сказати.

Товариш Рiнкель злегка уклоняється i знову притуляється плечем до одвiрка.

Але ефект останнiх слiв такий помiтний i виразний, що товариш Рiнкель вважає невеликодушним стояти, як обвинувачений, i скромно сiдає за стiл, поруч iз товаришем Тiле.

Вайс i Левенфельд! Двi справи, на яких страчено чотирьох товаришiв, витрачено силу коштiв i загублено пiвроку часу! Двi майже безнадiйнi справи!

Паровоз спиняс шепiт розмов. Хто хоче забрати слово в цiй справi? Нiхто?

Слово бере Кестенбавм Вiн говорить сидячи. Вiн говорить вже без запалу, нi на кого не дивлячись. Але з понурою вперистю. Вiн усе ж таки вимагає суду над членом Iнараку Рiнкелем. Член Iнараку Рiнкель говорив дуже красномовно, але нiяких реальних доказiв не дав. Так само вiн не дав вiдповiдi на iншi цiлком реальнi закиди йому щодо хабарiв, затаєння органiзацiйних грошей i так далi.

Тут товариш Рiнкель порушує дисциплiну й з докором перебиває товариша Кестенбавма а якi сам товариш Кестенбавм має документи й реальнi докази в такому страшному звинуваченнi? Як у товариша Кестенбавма вистачає духу робити такi образливi закиди, не маючи для того нiякiсiньких пiдстав, крiм чиїхось поганих наклепiв?

Товариш Кестенбавм схоплюється на ноги. Ага, документи? Докази? О, пан Рiнкель знає, з якого боку пiдiйти! О, вiн, розумiється, не такий простачок, щоб десь лишити якiсь документи в таких справах. Робота чиста! Це i в соцiал демократичнiй органiзацiї раз у раз було в нього найкращим аргументом докази, документи давайте. Звичайно, документiв на хабарi не буває. Але нехай пан Рiнкель вибачить, — коли нема документiв, то є свiдки, є тi, з яких пан Рiнкель брав хабарi. I товаришi завтра ж можуть вислухати тих свiдктвi. Так само пан Рiнкель повинен iз свого боку доставити документи-докази, що вiн дiйсно справляв оргiї з метою «пройти в табiр». Але поки тик документiв нема, суд над паном Рiнкелем мусить бути. Або ж нехай Бюро судить його, Кестенбавма, i карає смертю. Але з паном Рiнкелем в однiй органiзацiї вiн ве буде!

Макс понуро штрихує аркушик паперу Бiдний Кестенбавмчик! Ти навiть своєю смертю не зможеш перемогти й знищити цiєї вiчної, проклятої вiдносностi. Той самий Рiнкель, якого твої свiдки бачили в п'янiй оргiї, в п'яних обiймах is твоїми ворогами, е не просто розпусник, а вiдносила герой. I ти, бiдний, помираючил Кестенбавмчику, будеш знушений обняти його й прохати вибачення в нього.

Товариш Рiнкель пiдводиться й просить слова. Вiн нiчого не має проти суду. Вiн навiть дуже й настiйно оросить мого. Так буде краще й спокiйнiше для всiх. Отже, коли товариш голова дозволить, вiн вийде в сусiдню кiмнату, щоб йе заважати своєю присутнiстю вiльним висловам товаришiв.

Товариш голова якийсь мент похмуро мовчить i, нарештi, дає дозвiл товаришевi Рiнкелевi вийти в сусiдню кiмнату. По разка товариша Кестенбавма явно очевидна для всiх, але треба якось вийти з цiєї неприємної справи без надмiрного сорому для нього.

Одначе Кестенбавм, хоч i ясно ж сам це бачить, таки вима гає, чудний чоловiк, виключення Рiнкеля з Iнараку!

— Вибачте, товаришу, — вражено збирає зморшки над бро вами Гоферт, — де, значить, ви вимагаєте смертi товариша Рiнкеля?!

— Так, я вимагаю смертi цього чоловiка! Або моєї! Будь ласка, вибирайте. Але з ним я не буду в однiй органiзацiї. Будь ласка.

О, яка це трудна рiч зачеплена, принижена амбiцiя хорої людини, що потерпiла поразку. Нiяка логiка, нiякi приписи обов'язку, дисциплiни, — нiщо не може її вкоськати.

Але, на диво, товаришка Клара раптом стає на бiк цiєї об раженої амбiцiї. Так, так, вона пресерйозно заявляє, що та кож не вiрить товаришевi Рiнкелевi. Вiн раз у раз викликає в неї чуття якоїсь чужостi Рiнкель у їхнiй органiзацiї завсiг ди нагадує їй штучний зуб у ротi. Вiн такий самий, як усi зуби, з вигляду, ще бiльший, здоровiший, кращий, вiн так само виконує функцiї зуба, але вiн раз у раз почувається в ротi чужим, мертвим, стороннiм тiлом.

(Тут товаришка Клара раптом густо червонiє цим порiвнянням вона всiм заявляє, що в неї ь вставнi, штучнi зуби. А Тiле ще до того так уважно, нiжно, допитливо дивиться їй у рот!)

Товариш Рiнкель, у кожному разi, здається їй людиною, яка не зовсiм до кiнця перейнята iнтересами органiзацiї. I через те вона стоїть за те, щоб уважно й детально перевiрити всi данi, постаченi товаришем Кестенбавмом. А на сьогоднi товариша Рiнкеля видалити з засiдання.

Шпiндлер глибоко зiтхає, ох, цi емоцiональнi, iнтуїтивнi висновки! «Раз у раз викликає чуття». Досить поважний аргумент.

Але, ще на бiльше диво всiх, товариш Тiле також прилучається до товариша Кестенбавма й товаришки Клари. З нiжною, уважною посмiшкою очей, тихим, спокiйним i надзвичаино ввiчливим голосом вiн заявляє, що поки товариш Рiнкель не дав документальних доказiв щодо Вайса й Левенфельда, то всi закиди товариша Кестенбавма лишаються в силi. А через те, за статутом, товариш Рiнкель браги далi участь у роботi органiзацiї не може.

I, нарештi, до цiєї думки рiшуче, гаряче й навiть трохи бурно приєднується товариш Штор.

Шпiндлер, Гоферт i Паровоз лишаються в меншостi. Шпiндлер знизує плечима, пiдсуває до себе журнал мод i починає пильно читати опис крою нового фасону дамських панталонiв. Емоцiональнiсть, очевидно, така сама логiчна рiч, як нежить.

Паровоз теж знизує плечима й довго мовчки дивиться на нарисованого пiвника в куточку чистого аркушика.

Професор Гоферт уражено водить очима по всiх по черзi. Але бiльшiсть голосiв є бiльшiсть голосiв.

Треба кликати товариша Рiнкеля й повiдомити його про неприємну постанову цiєї бiльшостi.

Товариш Рiпкель вислухує й раптом помiтно для всiх дуже блiдне. Очi його стають гострi, сухi й дуже блискучi. Вiн мовчки, з гiднiстю вклоняється й помалу твердою, поважною ходою виходить iз кiмнати. Шпiндлер сердито вiдсуває журнал мод. Образили людину. По-дурному, по-хлоп'ячому, без потреби, без вини, без мети, а так от собi, з примхи жiночої iнтуїцiї!

I як тiльки Рiнкель виходить, Тiле зараз же пiдводиться й тихим, нiжним голосом прохає дозволу в товаришiв послати наздогiн товаришевi Рiнкелевi одного з членiв охорони Бюро. Хто знає, що таке в дiйсностi є товариш Рiнкель? А приклад iз провокатором Франком треба завсiгди в таких випадках мати перед очима.

Меншiсть уражено, рiшуче, обурено протестує, але та сама бiльшiсть рiшуче й гаряче дає дозвiл. I товариш Тiле швиденько виходить у сусiдню кiмнату, нiжно-строго шепоче па вухо товаришевi Песимiстовi кiлька слiв i легенько штовхає його в плече. Товариш Песимiст, прозваний так за свою здатнiсть смiятись кожної хвилини дня й ночi, не смiючись, слухняно нахиляє голову й поспiшно виходить за товаришем Рiнкелем.

Коли вiн викочує з садка на вулицю свiй мотор, вiн крокiв за тридцять попереду бачить постать iз похиленою головою й глибокою задумою дорослої людини, яку побороло маленьке чотирьохлiтне дитинча.

* * *

«Брильянтова» овальна зала слiпуче стрiляє рiзнофарбними колючими вогнями. Найпараднiша зала мертенсiвського палацу, найдорожчий витвiр сконцентрованої могутностi, оцiнений соцiалiстами на п'ять рокiв життя двадцяти мiльйонiв робiтникiв». Цi життя двадцяти мiльйонiв горять, переливаються, бризкають, сгрiляють вогнями, — тисячi рiзнокольорових свiчок, засвiчених у храмi на велике свято.

Бо таки свято. Бо таки храм. Бо вибранцi людства, жерцi нової релiгiї, володарi й ключарi раю земного мають справляти врочистий молебень хвали й подяки боговi влади.

Овальний, довжелезний чорного дерева стiл одстрiлюється в стiни й стелю червоними, зелено-жовтими, молочно бiлими, трiпотливими стрiлами дорогоцiнного камiння, ритмiчно розмiщеного по всьому елiпсу. Рух променiв, переливи хвиль, танець фарб, безупинне тремтiння блиску. Це постiйний захват, екстаз,!внутрiшнiй, ледве стримуваний смiх вогнiв. Це безупинна рухлива еманацiя радостi, гордостi й могутностi.

Буденнi, людськi, зморшкуватi, пом'ятi роками, думками, людськими радощами й стражданнями обличчя тут не смiють бути буденнi; вони теж грають, рухаються, безупинно переливаються трiпотливими хвилями врочистих вогнiв зали. Навiть райхсканцлер, вiчно заклопотаний, вiчно хазяйновитий роботяга канцлер, iз своїм товстим, ультрабуденним, сiрим лицем, навiть вiн, хоче не хоче, трiпочеться, мiниться, грає лицем, лисиною, руками, гудзиками, брижами шовкового фрака.

Всi тридцять сiм членiв Високого Зiбрання, — члени Управи Об'єднаного Банку, члени уряду, члени депутацiї Свiтового Конгресу й особистi мiнiстри пана президента, — всi врочисто й мовчки стоять бiля своїх фотелiв, кожний на своєму мiсцi, кожний обхоплений тисячами поривчастих, голчастих стрiл дiамантiв, червоно-кривавих густих хвиль рубiнiв, спектрiв алмазiв. Вони терпляче ждуть.

Аж ось дверi помалу, щораз ширше та ширше розчиняються, порожньо чорнiють якийсь мент i, нарештi, в них з'являється присадкувата, плечиста, з iржавою головою та строго понурим важким лицем постать пана президента. Пан президент ступає розмiреним, повiльним кроком, рiвно, як священний сосуд, несучи голову. Вiн один з усiх весь у чорному, без нiякiсiнького бiлого чи кольорового шматочка. Тiльки чорне мереживне жабо облягає трикутник грудей дiамантовим блиском.

Тридцять сiм голiв помалу, врочисто, побожно схиляються. Президент Мертенс поважно й повiльно пiдходить до столу, теж мовчки й побожно схиляє голову и потiм сiдає. в свiй фотель. За ним усi тридцять сiм, не хапаючись i не дивлячись один на одного, займають свої мiсця.

Молебень розпочинається. Рвучко рипить бас президента й зараз же уступається сухому, хазяйновитому баритоновi райхсканцлера.

Монотонно-врочисто, глухою луною прокочуючись пiд на пiвкруглою, слiпучо блискаючою стелею, розходяться залою священнi й нуднуватi слова молебня, — цифри Присипляюче пошелестує папiр пiд товстими, обрубаними пальцями первосвященика-канцлера. Молитовно схиленi голови в тихiй задумi переливаються вогнями зали.

Пан президент сидить рiвно, строго й важно. М'ясистi губи ради свята злегка пофарбованi. В залi стоїть свiжий холодок, але на чолi пана президента, як ранiшня роса на пелюстках рудої троянди, срiблиться дрiбнорясний пiт. (Потiють, усе потiють пан президент! Усе душно їм).

Та не тiльки душно. Нудно, досадно, втомно пановi президентовi. Навiщо вся ця дурна комедiя? Знають же все до останнього пфенiга, повираховували ж дивiденд до тисячної частинки процента, я давен-давна по кишенях уже порозпозначували. Нi, паради треба.

Стрiлистий блиск, безупинний радiсний екстаз вогнiв дратує пана президента. Фальш, брехня, тлiн. Могутнiсть? Що? В чому? В цих камiнцях, повтикуваних у стiни та стелю? А паршивих камiнцiв iдiотської коронки за всi цi багатства зиайти не можна. Не можна. Iнарака спiймати не можна. Повiсити нiкого не можна.

Нудно й тоскно пановi президентовi. I не знайдеться коронки? Не знайдеться. Чого ради знайдеться, коли досi не знайшлося? Значить, не в грошах рiч, не в цих мiзерних камiнцях.

I пановi президентовi тут, за цим блискаючим столом, у рядi мовчазних молитовних постатей iще виразнiше почувається, що принцеса Елiза, Елiза Пожежа, — недосяжна, нереальна мрiя. Вiн тут чогось ще опуклiше вiдчуває, що йому п'ятдесят три роки, що нiяка наука, нiяка технiка вiднови органiзму нiчого не поможе, i нiколи не бути йому чотирнадцятилiтнiм дурним хлопцем. Баста.

Вiнтер, балансуючи навшпиньках, увiходить у залу i, злякано поглядаючи на пана президента, пiдбирається до фотеля графа Елленберга. Пан президент важко й мовчки скидує на них скоса очима. Не можуть iншого часу вибрати для своїх справ, йолопи?!

Але, видно, не можуть таки. Йолоп Елленберг теж злякано подивляється на пана президента, але уважно слухає йолопа Вiнтера, а потiм пiдводиться, i обидва, перегнувшись, вислизать iз зали Що могло там статись у тих дурнiв?

Що, райхсканцлер усе ще з нафтою хлюпається? Нi, слава богу, на бавовну перейшов. Схiдний бавовняний Конкордат Трестiв. Ну, тут вiн надовго загрузне.

I пан президент злегка вiдкидає голову назад i приплющує очi. Пан райхсканцлер кидає в нього оком i притишує голос: хто знає, якi великi комбiнацiї пропливають перед цими напiвприплющеними очима. Тридцять шiсть облич теж поводять очима в бiк пана президента й iще тихiше, молитовiїїше слухають бавовняно-цифровий акафiст.

Нудно й порожньо пановi президентовi. Порожньо порожньо. I в цiй порожнечi надокучливо, дурнувате, фальшиво, тлiнно блискають камiнцi, бубонить голос, стрибають цифри. А десь там червоно золота голiвка Елiзи Пожежi вперто дожидається своєї нiкчемної коронки. А тим часом цi iдiоти заздрять його славi, багатству, могутностi!

Пан президент iз пiд приплющених очей обводить поглядом по схильованих обличчях. У Штiфеля вiд сала вже вуха завалюються i на шиї росте третiй поверх шкiри. Бацне його колись апоплексiя. Дiдусь Ягман прудкенько, нюхливо бiгає молодими кругленькими, крихiтними оченятками. Весь срiбно-сивий, борода патрiарха, трошки присушеного апостола, а носик i оченятка, як у цiкавого, ненажерного поросяти, — скрiзь лiзуть, хапають гамкають. О, цього апоплексiя не вхопить. Вiн її сам ухопить, роздягне, видушить до пфенiга й викине. Мiлiардер, а мiдянi окуляри носить. Скупенький дiдусь, скупенький патрiарх. Ач, оченята як на камiнцi зиркають, нiгтями б їх повидовбував, зубами повитягав би. Заздрить дiдуганчик, заздрить майбутньому президентству. А йому б так пасувало з цiєю апостольською бородою на президентському свiтовому тронi посидiти!

Пан президент обходить усiх напiвприплющеними очима, перед якими повиннi проходити новi, генiальнi комбiнацiї, й з гидливiстю та нудьгою розглядає знайомi, остогидлi фiзiономiї, що на них трiпотливо переливаються фарби свiтла. Яка молитовнiсть, урочиста тихiсть! А висмикни з цього оберемка дивiдендiв, який вони так побожно облизують, хоч маленький клаптик, i дай не тому, а iншому, о, як вони заревуть, заклацають зубами, як ухопляться зубами один у одного. Ах, вони так шанують його, пана президента, так схиляються перед ним, так безмiрно цiнять його генiальнiсть. А схибни вiн, а по пусти кiгтi, — вмент рознесуть на шматки, як зграя псiв чужого собаку. I як тодi цi патрiархи кинуться нiгтями видовбувати брильянги зi стiн!

Гидко, порожньо й люто пановi [президентовi! А акатист монотонно, врочисто розповiдає далi про оберемки майбутнiх дивiдендiв, про те, що вже давно повираховувано й по кишенях порозпозначувано.

Знову той йолоп Елленберг. Чого очi так поблискують, — од свiтла чи сталося щось?

Граф Елленберг пiдходить просто до фотеля пана президен та i, нiчого не лякаючись, шепоче йому на вухо. Штiфель здивовано й сердито повертає триповерхову смугляво-червону шию й наставляє до шепоту запале в череп вухо. Але нiчого не чути. Райхсканцлер спiднизу блимає в бiк до фотеля пана президента й голоснiше читає вiдчит.

Пан президент раптом нахиляється до Штiфеля й передає йому головування. Вiн мусить на пару хвилин пiти до свойого кабiнету. I, легко пiдвiвшись, бадьоро, прудко, мiцно постукуючи пiдборами по мармуровiй пiдлозi, в якiй тьмяно вiдбиваються стрiли свiтла, виходить iз зали. По молитовних постатях проходить непокiйний, зацiкавлений рух, але Штiфель iз суворим поглядом стукає олiвцем по столу, i голос первосвященика знову бубонить серед молитовної тишi.

Граф Елленберг ледве встигає iнохiддю перебирати ногами за паном президентом А очi йому й у непарадних покоях усе так само чудно поблискують i переливаються, як дiаманти в овальнiй залi, внутрiшнiм, стриманим захватом i нетерпiнням.

— Ну! Швидко! Докладно!

Пан президент од нетерплячки навiть не сiдають. Банькатi, вiджилi очi кидають знайомими блискавками генiя.

Розумiється, граф Елленберг також не сiдає. Вiд хвилювання вiн напiвзлизав жовто-червону фарбу з уст, i пiдмальованi для свята щоки зашарiлись живою червонiстю пiд мертвим рум'янцем.

Отже, докладно все було так. Пан президент помiтили, як Вiнтер викликав його iз зали?

— К чорту! Не важно. Швидше суть справи.

Суть же справи така. Депутат райхстагу, член соцiал-демо-кратичної фракцiї Рiнкель настiйно захотiв бачити графа Елленберга. Сьогоднi, невiдкладно, негайно. «В справi тої органiзацiї, яка дуже цiкавить увесь Об'єднаний Банк». Так. Вiн-теровi телефоном сказав, так йому телефоном i повторив. I неодмiнно негайно, бо завтра вже пiзно буде. Депутат райхстагу, соцiал-демократ, людина поважна. Добре. Граф Елленберг узяв на себе смiливiсть одлучитись на пiвгодини з свята. I, здається, недаремно. Депутат Рiнкель не бiльше й не менше як запропонував завтра передати в руки Об'єднаного Банку всю органiзацiю Iнараку. Всю!

Пан президент набирає повнi груди повiтря, на якийсь мент затримує його й з шумом видихає.

— Неймовiрно. Неможливо. Яким способом?

Граф Елленберг поштиво нетерпеливиться. Способу свого депутат Рiнкель не хоче, цiлком натурально, вiдкрити зразу. Але вiн iз такою категоричнiстю, з такою гiднiстю говорив, що надзвичайно трудно не вiрити йому. Всi списки органiзацiй, всi адреси, всi описи окремих людей, усi їхнi пiдприємства, банковi контори, склади, друкарнi, лабораторiї, телеграфiчнi станцiї, зброю, — все разом iз усiєю бандою, все передасть.

— Та звiдки це все може знати якийсь депутат?! Значить, вiн член Iнараку? Що?

Граф Елленберг ковтає вибачливий усмiх. З дозволу пана президента, вiн гадає, що ця гадка неправильна, перечить логiцi. Член Iнараку не насмiлиться сам прийти й заявити, що вiн член цiєї банди. Що депутат Рiнкель сам прийшов, якраз i свiдчить про те, що вiн — не член Iнараку. Але, очевидно, вiн якимсь способом захопив десь нитки цiєї органiзацiї, або якийсь член Iнараку через його хоче видати її. Такi факти вже ж бували, хоч i не на таку скелю. Нi, нiчого неймовiрного, з ласки пана президента, в цiй iсторiї немає. Але…

Тут граф Елленберг у легкому замiшаннi зупиняється. Пан президент скидує головою:

— «Але»?

— Але рiч у тому, що депутат Рiнкель за свою послугу вимагає занадто великої нагороди.

— А, начхати! Яка: мiльйон, два, три?

О нi. Графовi Елленберговi навiть неприємно повторяти. Депутат Рiнкель хоче п'ять процентiв iз усього майна Об'єднаного Банку.

Пан президент злегка роззявляє рота й поширює банькатi в червоних жилках очi.

— А чи це не божевiльний просто якийсь?

— О нi, враження занадто навiть здорової людини.

— В такому разi, це колосальний нахаба! П'ять процентiв! Та що вiн, паскудник, собi думає?! Це жарт, чи як? Що? Га?

Лице пана президента надувається цегляно-червоною кров'ю, очi випинаються з орбiт, м'ясистi губи тверднуть i вужчають.

Граф Елленберг тривожно й винувато покашлює. Вiн так i знав, що ця божевiльна вимога може викликати новий припадок гнiву й хороби.

Пан президент раптом починає швидко, короткими кроками ходити туди й сюди кабiнетом, i граф Елленберг почуває, як потрушується вся пiдлога вiд тої ходи.

I вмить пан президент зупиняється й дивиться просто в лице пановi мiнiстровi.

— А, значить, правда! Значить, не божевiльний i не бреше. Що? Нi? Не бреше. I менше не хоче? Це категорично?.. Гм. Добре, Чудесно. Тодi так: згодитись. Хай дає. А пiсля того дать йому п'ять мiльйонiв, а не процентiв. Розумiєте? Або в тюрму. Закон знає? Всякий, хто приховує членiв цiєї банди, пiдлягає судовi. Що?

Граф Елленберг зiтхає. Розумiється, таке вирiшення питання було б цiлком справедливе, бо вимога п'ятьох процентiв — це, дiйсно, божевiлля. Але…

— Ще але?!

Так, на жаль, iще. Але депутат Рiнкель єдиною гарантiєю для себе бажає слова пана президента. Нiяких договорiв, умов, нiчого, тiльки слово пана президента, написане на шматочку паперу. Бiльш йому нiяких гарантiй не треба.

Пан президент зиркає на графа Елленберга, люто зривається з мiсця i знову швидко ходить туди й сюди, заклавши короткi руки за спину.

— I завгра може все передати нам?!

— Так, пане президенте, завтра вранцi о десятiй годинi вiн буде в мене. I коли його умови будуть прийнятi, вiн зараз же почне передавати банду в нашi руки.

— А коронка?

— Прошу дуже вибачити, пане президенте, але я не мав нi змоги, нi часу все разом охопити. Мене так уразив принципi-альний бiк цiєї справи… Розумiється, коли вся банда з усiма своїми складами й схованками буде в наших руках, то, очевидно, i коронка так само…

Пан президент просто долонею нетерпляче змазує пiт iз чола i знову зривається з мiсця. Пiдлога все так само дрiбно потрушується пiд графом Елленбергом за кожним кроком пана президента.

— Хм! Так тiльки таку гарантiю? Здорово, мерзотник, придумав. Вiн — не дурень. Що?

Граф Елленберг нерiшуче посмiхається. Цегляна нервовiсть уже сходить iз сiдластого чола пана президента, очi входять назад у орбiти. Раптом пан президент сильно б'ють графа Елленберга короткою рукою по плечi й виставляють iз за м'ясистих уст рiвнi кiнчики жовтих квадратових зубiв.

— Добре! Але теж умова: вся банда й коронка. Що? Тодi цей шарлатан має моє слово. Згодиться?

— О пане президенте! Я не можу собi навiть уявити…

— Все можна собi уявити. I ще одна умова цей «гонорар» лишається в Банку. Не виймати. Ну, та йому й самому нема рацiї. Добре. Ходiм!

I пан президент зовсiм iншим кроком iде знову в брильянтову залу; з зовсiм iншим виглядом увiходить до неї, нiж уперше.

Йому вже не нудно й не порожньо. Ледве стриманою радiстю, перемогою, внутрiшнiм захватом трiпотять дорогоцiннi огнi зали. Влада й мiць його блискає з цих стiн! Чотирнадцятирiчна кров танцює в них, буяє, грає, пiниться. Обличчя з захованим чекаїнням i цiкавiстю поглядають у його бiк, милi, дорогi, обличчя спiвучасникiв його влади и могутностi, товаришiв його вiрних, вибранцiв Нiмеччини.

Пан президент сiдає на своє мiсце, озирає весь довгий, обсаджений постатями стiл i перериває пана райхсканцлера. Вiн прохає вибачення у високого зiбрання, але не може втриматися, щоб не подiлитися з дорогими колегами одною новиною.

Колеги витягують до пана президента вуха, носи, шиї й устромляють у нього тридцять шiсть пар напружених очей. Пан президент робить невеличку паузу. Стоїть напружено дихаюча тиша. Стрiли брильянтiв рiзнобарвне грають на вогкому ввiгнутому чолi голови зiбрання.

— Панове! Сповiщаю вас, що вся органiзацiя Iнараку з усiма своїми комiтетами, складами, лабораторiями, телеграфiчними станцiями i так далi, i так далi… арештована!

Всi тридцять шiсть голiв високого зiбрання якийсь мент стирчать на плечах непорушне, зацiпенiло, застигло, як сухе листя на землi перед бурею. I от малесенький рух одного, другого, легкий шепiт, шелестiння, враженi запитання. I вмить зривається вихор, пiдхоплює листки, крутить ними, кидає одне на одного, здiймає догори, гасає з ними, казиться, регоче, обнiмається.

Нiколи нi брильянтова, нi яка iнша парадна зала не бачила такого вихору, такого урагану радостi й щастя! К чорту всякi церемонiї, етикети, iєрархiї! Простий, маленький, урядовий мiнiстр закордонних справ обнiмає й душить вiце-президента Об'єднаного Банку, шкурятяного короля Штiфеля. Дiдусь Ягман витирає сльози пiд мiдяними окулярами на плечi й молодесенького, жовторотого Шлюселя. Гуркотять фотелi, блискають дужче за дiаманти очi, потискуються руки, дрижачий, горловий, нутряний смiх виривається шматками, слова стрибають розтрiпаними, неохайними грудками. Врочисту молитовнiсть розтоптано, розчавлено, виметено геть п'яним, розгонистим тупотом невтримного захвату.

Тiльки граф Елленберг не п'янiє. Вiн зовсiм тверезо, непо-розумiло й злякано дивиться на пана президента. I тiльки вiн один бачить, як пан президент увесь iз голови до нiг починає труситись од стриманого, скаженого смiху, як смiх цей що далi, то дужче розгорається, як виривається вогниками i, нарештi, переходить у бурхливе, веселе полум'я реготу. Пан президент так смiється, що аж жили випинаються на висках червоними мотузками, все тiло пiдскакує, як на конi у скаженiй ристi, голова закидується назад, жовтi, квадратовi зуби випинаються з рота, а короткi товстi ноги тупотять iз усiх сил по пiдлозi. А-ха-ха-ха! А-ха-ха-ха!

Крiзь п'яний вихор високого зiбрання злякано пробiгає не порозумiння В чому рiч? Що за чудний регiт пана президента? Гомiн ущухає, всi обличчя наставляються широкими очима, як бiноклями, на пiдскакуюче вiд ристi реготу тiло пана президента. Нарештi, пан президент iз усiх сил натягує вуздечку й зупиняс свiй смiх.

— Панове! Вибачте, будь ласка, я помилився- я сказав «арештована», а хотiв сказати «буде арештована».

Тодi серед високого зiбрання проходить пригнiчена тиша сорому. Всi тридцять шiсть облич, не дивлячись ув очi один одному, понуро й замкнено похиляються, а їхнi тiла помалу займають свої мiсця за овальним столом. (Досить непристойний жарт пана президента).

Пан райхсканцлер суворо перегортає сторiнки акатиста, i на товстому, простяцькому лицi роботяги-бюргера проступають усi ознаки похмiлля.

Вмить пан президент випростовується, гордо й сильно скидує iржавою головою й обводить тридцять сiм облич серйозним, урочистим поглядом.

— Але, високошановне зiбрання, я не докiнчив ця органiзацiя буде хутко арештована! Хутко. Що?

О нi, тепер пан президент уже не жартує. Обличчя знову витягуються стриманою увагою й чеканням.

— Але з одною умовою: ми з свого боку зробимо деякi надзвичайнi зусилля й навiть деякi жертви. Декому цi жертви, може, видадуться й завеликими. — Пан президент проводить очима по плямах лиць i на коротенький мент зупиняється на срiблясто-сивiй патрiархальнiй бородi дiдуся Ягмана.

— Високому зiбранню, розумiється, повинно бути зрозумiле, що я не можу розповiдати тут нiяких деталей. Але я, Фрiдрiх Мертенс, заявляю: хутко вся ця банда буде знищена. Тiльки для цього Об'єднаний Банк повинен асигнувати п'ять процентiв свого майна. Що?

Так, тепер пан президент абсолютно не жартує. Високе зiбрання вже нiтрошки в тому не сумнiвається. А надто члени управи Об'єднаного Банку.

— П'ять процентiв?! Та це ж божевiлля!!

Так, п'ять процентiв. Але краще п'ятипроцентове божевiлля, нiж ця страшна болячка, яка багатьом може обiйтися в сто процентiв життя.

— Я даю свої п'ять процентiв! — раптом iз усiєї сили гатить по столу величезним волосатим кулаком пан вiце-президент Штiфель. — Я дам десять, щоб до кореня знищиiи цю гидь, цю банду вбiйникiв! Я пропоную управi негайно згодитись, чорт його забирай!

Дiдусь Ягман непокiйно, дрижачими пальцями протирає свої круглi окуляри. Полисiлi, маленькi, жевжикуватi оченята, як застуканi у пастцi мишки, тривожно, злякано бiгають, нюхають, трусяться.

Серед високого зiбрання росте гомiн. Новий, поважний, дiловий, завзятий гомiн. Це — серйозна пропозицiя, а не якiсь там фантастичнi жарти-фейєрверки, вiд яких чоловiк тратить розум i дурiє. Мертенс, Штiфель, очевидно, згоднi. Отже, власне, i балакати бiльше нема про що, — три чвертi Банку вже згоднi.

Пан президент злегка пiдводить руку.

— Панове! Пропоную винести зараз же постанову про асигнування вищезгаданих засобiв на рiшучу й остаточну лiквiдацiю злочинної банди розбiйникiв, що iменує себе Iнараком. Хто за цю пропозицiю, прошу встати.

I пан президент урочисто й строго пiдводить своє кремезне, блискаюче на чорному фонi мережива голчастим блиском брильянтiв тiло. За ним поспiшно, але трудно пiдтягаючи догори величезне черево, схоплюється пан вiце-президент Штiфель.

I все високе зiбрання врочисто, рiшуче й одностайно встає круг овального столу. Пани мiнiстри й депутати парламенту не всi є членами управи, але вони голосують, так би мовити, духом iз Об'єднаним Банком.

— Постанову прийнято одноголосно. Дякую, панове. Вашу жертву не забуде наша славна дорога батькiвщина, велика Нiмеччина!

* * *

— Отже, товаришi, резюмую нашi дебати Тези Центрального Комiтету приймаються одноголосно. Директиви також. Сповiщення його, що наступ Iнараку, як вiдповiдь на наступ свiтової буржуазiї, розпочинається одночасно по всьому свiтi, приймається до вiдома з великим задоволенням. Нiмецька органiзацiя з свого боку… Товаришу Тiле, я вас, нарештi, дуже прошу не визирати щохвилини до сусiдньої кiмнати й зачинити дверi. I прошу зайняти своє мiсце!

Товариш Тiле швиденько зачиняє дверi, робить нiжну й винувату посмiшку, зiбравши зморшки на сокирчастому носi, i навшпиньках iде на своє мiсце. По дорозi вiн дивиться на годинника й знизує плечима.

–. Нiмецька органiзацiя з свого боку вiтає Центральний Комiтет iз початком широкої акцiї. Завдання Iнараку внести замiшання й розстрiй у ряди ворога, будити енергiю, викликати широкi маси на боротьбу. Органiзований, плановий i без-милосердий терор є найкращий засiб для того. Товаришу Тiле, я прошу вас, нарештi, бути уважним i не перешiптуватися з товаришем Кестенбавмом. Справа така серйозна, що… Отже, товаришi, на пiдставi вищесказаного пропоную голосувати резолюцiю товариша Шпiндлера. Товаришу секретар, прошу ще раз прочитати її.

Клара бере клаптик паперу й читає:

— «Постановляється мобiлiзувати всi сили на рiшучу боротьбу з бандою розбiйникiв i злочинцiв, що iменує себе Об'єднаним Банком Нiмеччини. Всi районнi й пiдрайоннi органiзацiї довести до бойової готовностi, не шкодуючи нiяких коштiв. Напружити всi змобiлiзованi сили для найшвидшого виконання смертного присуду над проводирями тої банди: Мертенсом, Штiфелем i Айхенвальдом. Виконання присуду доручити двом товаришам Центрального Бюро Нiмеччини. В iнтересах широкої пропаганди, замiшання в рядах ворога й пiдняття духу в робiтничих масах смертний присуд над головою цiєї банди, Фрiдрiхом Мертенсом, широко оголосити перед виконанням i не пiзнiше наступної ночi».

— Уваг нiяких нема до цiєї резолюцiї? Отже, хто за резолюцiю, iпрошу встати.

I голова зборiв перший рiшуче й урочисто пiдводить своє велике, тяжке тiло з кудлатою головою, подiбною до клубiв диму паровоза. За ним мовчки й не хапаючись пiдводяться всi останнi. Товариш Паровоз обводить зiбрання невеличкими чорними очима, хитає головою й сiдає.

— Резолюцiю прийнято одноголосно. Дякую, товаришi. Прошу заняти свої мiсця. Товаришу секретар, прошу наготовити бiлетики на жеребки.

— Бiлетики готовi, товаришу голово.

— Дуже добре. Прошу товаришiв тягти. Бiлетики, одмiченi хрестиками, визначають призначення керувати виконанням смертного присуду. Прошу!

Смертний присуд. Але над ким? Над тими трьома чи над цими двома?

Макс не хапається тягти, — вiн знає, що йому з хрестиком не випаде. Вiн вiзьме останнiм — все одно буде порожнiй.

Мила Клара — вона тягне перша. Засуває руку пiд газету з цiлком байдужим i серйозним виглядом i зараз же виймає її назад iз малесеньким бiлетиком, акуратно складеним нею ж самою вчетверо. Сама може собi поклала смертний присуд. I як байдуже, не хапаючись, нiби зовсiм нецiкавого листа, розгортає крихiтний папiрець. Вони чи нi? Мабуть, нi, бо дуже похмуро стягає брови.

Паровоз строго, дiловито/ як личить головi зiбрання, простягає здоровенну жилаву руку металiста пiд газету й довго довбається, — мабуть, не може схопити тоненький папiрець своїми товстими пучками. А вуха в нього раптом бiлi бiлi зробились.

Професор Гоферт ставиться з серйозною, врочистою пошаною до цього маленького акту. Витягає й цiкаво дивиться. Не вiн. пренаївно повертає на всi боки, шукаючи, де ж хрестик.

Макс недбало пiдходить i бере останнiй, бiлетик. I так само, як усi, не хапаючись, байдуже розгортає його, заранi знаючи, що вiн буде порожнiй. Посерединi стоїть невеличкий хрестик. Макса, як кулаком, пхає в серце, але вiн посмiхається ну, розумiється, вiн же знав, що витягне з хрестиком.

I вiн неголосно й спокiйно каже

— Один хрестик у мене.

I зараз же товариш Тiле живо пiдхоплює:

— А другий у мене!

I очi його задоволене, нiжно й пiднято блищать.

Товариш Паровоз поважно, мовчки перевiряє бiлетики. Так; отже, призначення керувати мають товаришi Штор i Тiле. Вся справа смертного присуду над трьома проводирями банди розбiйникiв переходить до компетенцiї обраних товаришiв. їхнi доручення й накази вiд цього менту мають обов'язкову силу для всiх членiв Iнараку.

Товаришка Клара не дивиться на товариша Тiле й упорядковує папери засiдання. Товариш Тiле не дивиться на товаришку Клару й нiжно посмiхається до товариша Штора. Отже, значить…

У дверi чується рiшучий, поспiшний стук. Голови живо по вертаються на нього.

— Ввiйдiть!

Ага, товариш Песимiст. На лобi виразно червона смужка вiд кашкета, на грудях i на пекучому рум'янцi круглого лиця патьоки поту. В присутностi Бюро вiн, помiтно, почуває замiшання, але смiло звертається до свого безпосереднього «старшого товариша» Тiле й одривистим, солдатським голосом робить донесення. Доручення виконано. Товариша Рiнкеля прослiджено до самого дому. Нiчого особливого не завважено. Товариш Рiнкель заїжджав спочатку до кафе «Асторiя» й говорив телефоном. Пiсля того поїхав на вулицю Визволення, N 5. Це окрема вiлла. Ближчi iнформацiї про цю вiллу незручно було зiбрати, бо коло вiлли ходили якiсь пiдозрiлi люди. Потiм товариш Рiнкель поїхав додому. Тiле байдуже хитає головою.

— Дякую, товаришу. А ви добре занотували: вулиця Визволення, N 5? Не помилились?

О нi! Товариш Песимiст занотував це на паперi. Ось, зараз!

— Нi, нi, я вiрю. Можете йти, товаришу. А нотатку свою треба знищити. Та, будь ласка, товаришам iз охорони перекажiть, щоб зразу ж знищили в себе все, що в них є на паперi непевного. Будь ласка.

Товариш Песимiст серйозно дивиться в нiжну, привiтну, але тверду посмiшку «старшого товариша», нiяково вклоняється всiм iншим «старшим товаришам» i виходить.

Тодi товариш Тiле повертається до всiх i спокiйно, з усмiхом кидає:

— Вулиця Визволення, N 5 — приватне помешкання графа Елленберга, начальника особистої охорони Фрiдрiха Мертенса.

Всi живо й вражено повертаються до Тiле. А Кестенбавм, як пiдкинений спiднизу, схоплюється i, струснувши з себе всю апатiю й утому, жагуче, зловтiшне й хрипко скрикує:

— А що? А що? Маєте! От вам! Можете бути задоволенi своєю постановою!

Хрип i трiумф товариша Кестенбавма зовсiм не до речi. Товариш Бравн рiшуче спиняє таку нестриману поведiнку. Постанову винесено цiлком правильно. Чого товариш Рiнкель заїжджав…

— Зрадник! Провокатор! А не товариш!

— …чого товариш Рiнкель заїжджав до Елленберга, це ще невiдомо. Це треба вияснити.

— Коли? Як нас усiх цiєї ночi позаарештовують? Так? Так?

— Прошу товариша Кестенбавма стримати свою експансивнiсть.

Тут товариш Тiле нiжно просить слова. На його думку, вияснити, мабуть, буде трудно, чого саме член Центрального Бюро Рiнкель заїжджав до графа Елленберга. Але це треба все ж таки зробити. Через те вiн пропонує завтра вранцi заарештувати члена Бюро Рiнкеля й делiкатно попрохати його роз'яснити цей вiзит. Поки ж що негайно дати в усi райони наказ про виїмкову обережнiсть. Членам Бюро цеї ночi дома не ночуиати. Звiдси зараз же розiйтися. А вiд завтрашнього ж дня всi адреси позмiняти.

Товариш Шпiндлер одсуває журнал мод i теж просить слова Вiн мусить сконстатувати, що товариш Тiле почуває приємне пiднесення вiд цього несподiваного вiзиту пана Рiнкеля до графа Елленберга. Чи товариш Тiле за кимсь полює, чи за ним хто, це все одно, аби полювання. Але йому, товаришевi Шпiндлеровi, наприклад, пцлювання нi в якiй формi анiтрош ки не цiкаве. «Позмiняти адреси». Легко сказати. Це, значить, мiняти помешкання, кидати бiблiотеку, фарбувати волосся, звикати до свого нового iменi, їй богу, це нудна рiч. I невiдомо, чи потрiбна ще. Можливо, що нiякого зрадництва ще не ма. Коли ж є, то цеї ночi, не далi, воно мусить вияснитись. Отже, ного пропозицiя: тiльки добре «почиститись» i чекати гостей iз чистим… сумлiнням i помешканням. А Рiнкеля завтра рано заарештувати. Цю приємну операцiю доручити товаришевi Тiле, який, нема сумнiву, виконає її блискуче й не без естетичного задоволення.

Макс сидить, мляво розлiгшись на стiльцi. Як життя любить все велике, грiзне, яскраве зараз же присипати смiттячком. Суд, присуд, резолюцiя, грiзний жеребок. I раптом i суддi, i месники мусять ховатися вiд своїх пiдсудних. Дiйсно, тiльки Тiле однаково: чи вiн полює за кимось, чи за ним хтось, аби полювання й спорт.

I додому Макс вертається так само мляво й лiниво. З вулицi видко вiкно його кiмнати. Воно темне, значить «гостей» iще немає. А може, сидять у коридорчику й чекають на нього?

Макс нечутно, затаївши дух, сходить поночi сходами паго ру, як тiнь, пiдсувається до дверей i прикладає до них вухо.

Довго стоїть так не ворушачись, але з коридорчика тягне такою сонно-спокiйною тишею, що Макс рiшуче вiдмикає дверi.

Вiн мляво нищить усi адреси та листи, ляiаь, не роздягаючись, на канапку, так що ноги звисають iз неї, i лежить лицем догори. Тепер можуть приходити. Тепер життя може сипати своїм смiттям. Будь ласка I наплювать i на смiття, i на саме життя.

* * *

Ранок — слiпучо-сонячний, здивовано-блакитний, з весело-бадьорим гуркотом вулицi, з таким теплим, специфiчним духом политих ранiшнiх тротуарiв.

Депутат Рiнкель цiлком ним задоволений. Вiн поглядає i вiкно, поглядає на годинник i весело порається бiля паперiв, Адреси, списки, плани, все точно, акуратно складене, занотоване и запечатане в пакет. Але граф Елленберг дуже помиляється, коли гадає, що Рiнкель приїде тепер iз цими документами. Це буде невеличка помилочка з боку вельможного пана графа. Так само помиляється вiн, коли думає, що Рiнкель лишить цi милi документики у своїй кiмнатi. Вперед, пане графе, гарантiйку, будь ласка, на стiл покласти. А тодi.. Яка година? Чверть на десяту. Чудесно.

Депутат Рiнкель бере пакет i, пружинисто, бадьоро б упевнено подригуючи литками, йде до жiнки, у спальню. Бiднi квочка зранку вже квокче над хореньким курчатком, — в Ерiха не падає температура вiд учорашнього вечора. Вона просте не знає, що робити. Вже покликала лiкаря, але лiкар чогось не йде. Одне слово, страшенне лихо, трагедiя!

Ну, йому нема часу квоктати з нею. От пакет. Його треба сховати в таке мiсце, де нiякий трус не мiг би його викрити Блiднути нема чого. В пакетi нема нiчого страшного, деякi папери клiєнтiв (бiдна квочка вже труситься за своїх курчат). Вiн години через двi приїде й вiзьме його в неї.

«Квочка», проте, блiда. Вона тривожно вдивляється всiм своїм недокровним, з синiми повiками лицем у дороге, свiже, гарне обличчя з цiєю любою, гордовитою горбинкою носа. їй видаються непевними його занадто блискучi очi. Чого зранку в людини можуть бути занадто блискучi, непокiйно веселi) очi? Ох, ця його фанатична вiдданiсть соцiал-демократичним справам! Вона до добра не доведе. Знов, мабуть, намiчається страйк? Знову цiлими днями й ночами не буде дома, знову перевтомиться.

Ну, вже почалася стара пiсня. Депутат Рiнкель мимохiдь iз задоволенням оглядає свою поважну, iмпозантну постать у великому дзеркалi i, випинаючи груди наперед, вертається знову до кабiнету. Двадцять п'ять на десяту. Ще хвилин двадцять можна посидiти бiля вiконця, як нареченому перед вiнчанням.

Чудесний ранок! «Занадто блискучi очi». (Шкода, мiж iншим, що їх усе ж таки не можна припудрити!). А якi ж вони повиннi бути в людини, яка ставить ва-банк своє життя, хотi лось би йому знати? Га?

А небо яке! Ач, молодцем яким сьогоднi прибралось у блакить «Зрада!» Що значить яка-будь зрада перед обличчям цiєї величної, байдужої, блакитної вiчностi вгорi? Що людська етика, закони, приписи у хвилях мiльйонiв лiт? На вагах природи людськi чесноти й людськi злочини важать не бiльше однi за одних. I тi, i другi їй так само потрiбнi, необхiднi й кориснi, як математиковi плюси й мiнуси. «Юда й тридцять срiбляникiв». Наївна, дурна легенда примiтивної психiки, що претендує на унiверсальнiсть. Сьогоднi зрада є злочинство, а завтра — геройство. Три тисячi лiт тому теперiшнi чесноти вважали за злочин. Через другi три тисячi лiт сучаснi злочини вважатимуть за дитячi забобони. А життя й через три мiльйони лiт буде так само абсолютним, єдино справедливим законом, а радощi й насолоди його єдино моральними приписами, якi розумнiй людинi треба виконувати.

I коли в цей мент iсторiї людства грошi є конденсованi радощi й цiнностi життя, коли в них, як у казковiй, чудодiй нiй скриньцi, сховане все, що iснує на свiтi i та вiчна блакить, i жiноче кохання, i сум поета, i смiх фiгляра, i пошана, i всяка правда, i найлюбiша чеснота, i слава, — коли це все є в тiй скриньцi, то тiльки заздрiснi, нiкчемнi недобитки або фанатичнi кретини з Iнараку в iм'я якоїсь крихiтної їхньої «правди» можуть забороняти мати якомога бiльше того конденсованого життя. Ех, голуб'ята, п'ять процентiв Об'єднаного Банку е найкращий доказ сили й чесноти людини, а тюремна камера — дурноти й нiкчемностi. Це є простий i наочний факт. Решта ж — патякання слинявих дурнiв або спритних розум них брехунiв.

Депутат Рiнкель виймає запашну сигару, любовно й само-рдоволено обрiзує кiнчик, запалює й дивиться на годинник. Ну, що ж, можна й їхати Треба бути точним у поважних спра вах i в любовних побаченнях точнiсть-ознака вищої гiдностi.

Коли вiн дивиться на себе в дзеркало в передпокої, очi його видаються йому самому трошки занадто блискучими. Але вiд цього все лице здається молодшим, енергiйнiшим i ще гарнi шим Треба було б хоч злегка пiдфарбувати уста, iдучи до графа. Але небезпечно — можливо, що ще зустрiнеться з якимсь кретином-iнаракiстом, а вiн од такого буржуазного алочину ще скандал учинить i задержить. Але товариша Кестенбавма неодмiнно треба лишити на волi. Неодмiнно! Всiх заарештовано, навiть такого злочинця, як товариша Рiнкеля, а от тiльки чогось одного товариша Кестенбавма не зачеплено. Гм, дивно, товаришу Кестенбавме!

Депутат Рiнкель, одягнений у тонесеньке ранiшнє убрання, весь чистий, вимитий, поставний, iз сигарою в зубах i прутиком у руцi, поважно, не хапаючись сходить сходами вниз. Назустрiч йому двоє агентiв «Негайної допомоги» несуть ношi. Ще двоє агентiв iдуть попереду, шукаючи очима потрiбне їм помешкання. В одного з переднiх агентiв на руцi висить бiла ковдра. Очевидно, якийсь нещасний випадок трапився в домi.

Сонячного, блакитного ранку видовище ран, хороб чи хоч би нош робить просто неестетичне, образливе враження Депутат Рiнкель iз строгою гiднiстю тримається ближче до стiни, щоб, минаючи ношi, не доторкнутися до них.

Переднiй агент iз ковдрою на руцi досить поштиво уступається з дороги й навiть швиденько ступає через двоє схiдцiв угору. Але заднiй iдiот раптом зупиняється й питає, чи не знає пан добродiй, де помешкання пана Кульмана. Пана Кульмана, генерального радника Акцiйного Товариства «Залiзобетон». Ношi теж зупиняються й ждуть. Депутат Рiнкель iз холодною гiднiстю крутить головою — нiякого вiн пана Кульмана не знає. Треба питати в портьє внизу, а не зупиняти людей на сходах i…

Докiнчити депутатовi Рiнкелевi не вдається, переднiй агент «Негайної допомоги», що стоїть позад нього на сходах, розгортає ковдру й раптово накидає її на голову депутатовi, зразу ж затуливши рота. В той самий мент другий агент хапає з нош iще одну ковдру, спритно обмотує нею брикаючi ноги Рiн!келя, i обидва, вхопивши один за голову, другий за ноги, кладуть його на ношi. З-пiд ковдри чути приї лущений крик, ноги й руки корчаться, випручуються, але агенти спокiйно обв'язують широкими оперiзками все тiло й затикають рота кiнцем ковдри. Потiм вони зносять обережно ношi вниз i ставлять їх у великий автомобiль «Негайної допомоги». Прохожi з спiвчуттям i жалем слiдкують, як бiдний поранений чоловiк навiть у непритомностi корчиться вiд болю, — це бiдолаха кухар, вiн одрубав собi чотири пальцi.

Ранок слiпучо сонячний, здивовано блакитний, полич i тро-тусiри вже висихають плямами, а вiд них iде такий специфiчний, теплий, вогкий дух вуличного политого каменю й пороху. А вгорi велично й байдуже вгинається в безкрайнiсть неба вiчна блакить.

* * *

Граф Адольф Елленберг у чудесному настрої. На столi лежить власноручний лист пана президента до депутата Рiнкеля. лист, який одчинить дверi до всiх таємних закуткiв пiдлої й грiзної банди, який верне коронку, який поставить на реальний грунт викохану графом Адольфом комбiнацiю з принце сою, який розгорне для графа такi перспективи, вiд яких можна мiцненько потерти руки.

Чудесний ранок! Такий сонячний, прозоро-блакитний, невинно радiсний. Яка година? За чверть десята. Зараз має бути депутат Рiнкель. Розумна й хитра бестiя. Але на всякий розум i хитрiсть знаходиться ще розумнiша хитрiсть. Ти хочеш листа вiд самого Мертенса? Будь ласка. Але чи ти дiстанеш п'ять процентiв, то це ще невеличке питання.

Граф Адольф фон Елленберг iще раз велить своєму секре таревi наказати охоронi негайно пропустити депутата Рiнкеля, потiм телефонує в палац Мертенса, потiм до свого «затишку» (чогось Зiзi була вчора кисленька) — i ввесь час поглядає на годинник. У пiв на одинадцяту на нього вже чекає пан президент iз донесенням.

Чудесний, знаменитий ранок! Така в ньому якась певна, спокiйна тиша, така глибина радостi, наче тече велика повновода рiка.

П'ять на одинадцяту. Депутат Рiнкель дозволяє собi маленьку неточнiсть. Нормально й зрозумiло поки що перевага на його боцi. Хоча надуживання своєї переваги свiдчить про вiдсутнiсть тонкостi характеру.

Пан президент уже, мабуть, вийшов iз зали здоров'я. Оце десь весело гиркає на Вiнтера й потирає долонею голi груди — коли пан президент приємно хвилюється, вiн потирає долонею груди.

Гм! Чверть на одинадцяту. Депутат Рiнкель дозволяє собi вже бiльше нормального й зрозумiлого крiм вiдсутностi тонкостi характеру, вiн виявляє значну дозу нахабства.

Граф Адольф фон Елленберг ходить кабiнетом i нетерпля чс поглядає крiзь вiкно на вулицю. Мрiйно й поважно стоять кудлатi каштани, а за ними слiпуче блищить виї ладжений шинами асфальт вулицi. Певна, спокiйна тиша панує в цьому вiддаленому вiд центру аристократичному кварталi.

Чортзна-що таке: пiвна одинадцяту! Пан президент уже десь там поглядає на годинник.

Граф Адольф кличе секретаря й велить негайно зателефонувати до депутата Рiнкеля.

Нахабстпо цього добродiя вже переходить межi зрозумiлого. Адже мiг принаймнi попередити телефоном, коли щось затримало!

Секретар доносить його свiтлостi, що пан депутат Рiнкель годину тому виїхав iз дому. Куди саме, — секретар пана Рiнкеля не знає.

Годину тому! Давно час бути тут. Незрозумiле нахабство. Невже соцiал-демократична фракцiя дозволила собi так пожартувати з паном президентом? О, цей жарт дорого їй коштуватиме!

Голосно i владно дзвонить окремий палацовий телефон. Пан президент!

Так i є.

— Ну? Швидко? Що? Га?

Голос весело нетерплячий, певний, без нотки сумнiву. От маєте: скажи тут, що не тiльки не швидко, а взагалi нiчого нема, нi швидко, нi помалу, нiяк. I що вчорашнiй жарт пана президента над високим зiбранням, i врочиста постанова, i генiальний «обхiд шарлатана депутата», i надiї на коронку, на побачення з принцесою, — все було занадто «швидке».

— Якась дивна рiч, пане президенте. Депутата Рiнкеля ще немає.

Граф Адольф говорить таким тихим, тьмяним голосом, що пан президент нiчого не розумiє.

— Що?! Кого немає?! Не чую! Голоснiше.

Розумiється, пан президент добре чують, — голос уже ряв-каючяй, з металiчними нотами. I очi, мабуть, уже вилiзли з орбiт, опуклi, грiзнi. (Екран, як звичайно, з обережностi запнено).

— Депутата Рiнкеля ще немає!

— Де немає?

— У мене, пане президенте. Не приїхав iще. Годину тому виїхав iз дому й досi немає. Я сподiваюсь…

— Я, пане мiнiстре, не потребую ваших сподiванок, а тiльки обiцяного вами договору з депутатом Рiнкелем. Я чекаю на ваш доклад у цiй справi.

I голос iз металiчними нотами зникає.

Граф Адольф Елленберг люто схоплюється й бiгає по кабiнету, щохвилини поглядаючи на годинник. Але хвилини минають за хвилинами, чвертi за чвертями. Вулицею з рипким шелестом проносяться автомобiлi й нi один не зупиняється перед вестибюлем будинку графа Елленберга.

Здивовано блакитний ранок перетворюється в золотисто-сiрий, рознiжений спекою полудень, а депутата Рiнкеля все немає, i двоє секретарiв iз напруженими, злими й передтомлени-ми очима двома телефонами розшукують його по всьому Берлiну. Начальниковi полiцiї дано наказ на всякому мiсцi арештувати депутата Рiнкеля й негайно приставити його до графа Еллепберга. Але депутата Рiнкеля нiде немає. Таємно й безслiдно зник депутат рейхстагу.

Золотисто сiрий полудень змiняється пiдчервоненим пiдстаркуватим вечором.

Граф Адольф фон Елленберг пригнiчено вертається з палацу додому, вперше за цiлий день нi разу не прийнятий паном президентом. Цiлий день пан президент лютував i так часом гиркав на Вiнтера, що було чути аж до великої приймальнi.

Граф Адольф понуро ходить по кабiнету, — як чудесно, як надiйно починався день i як загрозливо кiнчається вiн. А що ж то далi буде?

* * *

Небо жовто-сiре, сiрчане, з жахливо поширеними, дикими очима По жовто-димному пiску хмар слiди велетенської мiтли. Колодязями-вулицями гонить гривастий, розгарячений, увесь у пiнi й потi скажений вiтер.

А в душi Макса гривастий захват, безперестаннi, пекучi язики полум'я Вiд нього горить лице, вуха, голова, мозок. Усе горить, палахкотить, не вгасає. Чи вiд вiтру? Чи вiд двох безсонних ночей? Гей, а може, вiд краси, Сузанно, тої краси, якої тобi нiколи не зазнати?! Га?

Хiба ж не краса: весь Берлiн од краю до краю, вiд палацiв до верстатiв, од Мертенса до слiпого старця пiд стiною, весь Берлiн, як вода у сильно струснутому вiдрi, хвилюється, виплiскується, пiниться. Жадна, цiкава, легковажна, полохлхва мiщанка-юрба шамотиться, шепочеться, жахається, радiє, лютиться. Як живе срiбло, то розбивається на дрiбнi грудочки, то зливається в натовпи, то знову краплинками розгiкається по ресторанах, кав'ярнях, магазинах, конторах. Але скрiзь несе з собою шепiт, жах, широкi очi, чекання.

Хiба ж не краса, Сузанно, рухатись непомiтною, незначною порошинкою в цьому вихорi юрби i знати, що ги ж викликав його? Хiба ж не краса знати, що ця юрба в один мент може тебе роздерти на шматки або ж або понести на руках, як бога?

Полiцаї, — милi, комiчнi, такi страшно суворi, напруженi до-лiцаi, — ретельно, люто здирають оповiстки Iнараку.

Ах, бiдолахи, їм величезна робота весь ранок — п'ять тисяч червоних великих плакатiв, добре поналiплюваних i мiцно присохлих, поздирати з усiх стiн, стовпiв, дверей, вiкон, тротуарiв. Бо той же поганець Iнарак зовсiм не тримався приписiв магiстрату, де можна лiпити. Лiпив, де хтiв, навiть на дверях самої полiцай-президiї!

Ось, наприклад, цiлий натовп перед дверима церкви, на яких нахабно червонiє страшна оповiстка. Де ж ти, полiцаю! Дивись, як жадно вп'ялися десятки очей у червоний плакат i читають:

«Оповiстка

Цим доводиться до вiдома громадян Нiмеччини, що Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi (Ц. Б. IНАРАКу) постановило громадянина Фрiдрiха Мертенса за.

1) свiдоме, вперте й активне запроваджування режиму капiталiстичного деспотизму та новiтньої фiнансової монархiї,

2) за пiдступний наступ на працюючi класи в облуднiй формi постанов Паризького Конгресу,?) за полiтику зажерливого iмперiалiзму, виявлену на тому самому Паризькому Конгресi, яка прагне свiтової фiнансової монархiї й неминуче тягне за собою всесвiтню катастрофiчну для всього людства вiйну, — за цi злочинства засудити на смертну кару.

Всiм громадянам пропонується в їхнiх власних iнтересах уникати яких-небудь зносин iз цим злочинцем Усякий, хто пустить до свого дому Фрiдрiха Мертенса або буде поблизу нього, рискує смертю.

Ц. Б. IНАРАКу в Нiмеччинi».

Ага, ось спiшить охоронець полiтичної незайманостi вiрно-пiдданих його гумової величностi. Розiйдись! Дрр!

Вiтер вириває з рук полiцая одiрванi червонi шматки плаката i, трiумфуючи, несе їх вулицею. Але от яка бiда нiякий найспритнiший полiцай уже не може здерти оповiстки з душi тiiх, що проковтнули її очима. Нiякий шпиг не може заткнути чопом тих питань, що фонтаном б'ють iз одiтканої обивательської бочки.

Сузанно, двiстi бойових патрулiв чатує у глибинах вулиць Берлiна. Законодавець i владар твоєї краси, як зацькований кабан, полохливо сидить у своєму палацi, не смiючи вистромити з нього iклiв своїх, оточений людьми, якi не розумiють краси твоєї. Вони не розумiють; зовсiм, бiднi, не розумiють естетики кожної хвилини готовi померти без пози, без гарного жесту, ославленi, як бандити, осмiянi, вненавидженi й нiкому, крiм своїх, таких самих бандитiв, невiдомi. За що? Чого ради? Яка краса їх жене на це, Сузанно?

Вiтер напирає з усiх сил м'якими грудьми у спину, старається, пiдпихає маленький задрипаний репортерський автомобiльчик. Вiн знає, що Максовi треба об'їхати всi пости й патрулi, вiн, милий, помагає як може.

Голова горить, а в усiй iстотi палахкотять без перестанку язики полум'я, i що не кинь у нього, все моментально згорає. Все тепер нiщо, все є тiльки мить, плюск часу, бризка хвильки в величезнiм океанi.

А чи не отак часом починається божевiлля? Ха, коли божевiлля горить таким захватом, коли вiд нього радiсть твоя хоче обняти тих, з якими в обiймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевiлля! Милi полiцаї, любий Мартенсе, дорогий Штiфелю, все є тiльки плюск часу в океанi вiчностi Розумiєте? Не хвилюйтеся, не бiйтеся, будьте любовнi й пам'ятайте, чуєте, неодмiнно пам'ятайте, що сьогоднi-завтра ви можете зовсiм перестати що-небудь пам'ятати.

Ух, яке жовтометалiчне, грiзне небо! Браво, старенький Саваофе, ти, значить, солiдаризуєшся з Iнараком? Чудесно! Жовти ж мiцнiше своє небо, збирай бурю, готуй свої громи, сьогоднi зробиш ефектовну декорацiю для чийого-небудь останнього акту комедiї, що зветься життям.

Шофер — «молодий товариш» — декiлька разiв уже питає, куди їхати Куди? Ах, так! До бiржi. Розумiється, до бiржi. Задрипаний, розхряпаний екiпажик зупиняється, сунеться задом, як жучок перед перепоною, i повертає назад, — назад треба.

Хе! Ось воно, серце Нiмеччини. Величезна темно-сiра буддiйська пагода, шершава, важка, як велетенська черепаха, що мiцно вперлася на лапи й роззявила пащу дверi. Круг неї, як стривоженi комахи, шамотяться авто, приїжджают), сiд!їжд жають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують iз них i прожогом несуться в роззяв. iєну пащу черепахи. Другi вилiтають iз неї, махають руками, капелюхами, стрибають в екiпажi, вибиваються з юрби й женуть кудись стрiмголов. Газетчики люто кричать, вимахують окремими додатками газет, кидаються пiд ноги. Крик, гуркiт, рявкiт, свист, дзвiн.

Ага, артерiї сьогоднi мають добру роботу?

Макс виплиiує з жучка t, заклавши лiву руку в кишеню, п'яно поблискуючи очима, не хапаючись, протискається в потiк, що вливається в бiржу. За дверима контроль вхiдних документiв. О, будь ласка! Кореспондент «Будучностi». А от ще й «спецiальний документ од детективного вiддiлу тайної полiцiї.

Ха, «спецiальний документ» товариша Тiле на цих привратникiв храму робить раз у раз магiчне враження, — де ж пак: найвiрнiша охорона їхнiх святощiв.

О, сьогоднi серце тiпається здорово! Це в вестибюлi чути надзвичайний гуд, неначе там десь у повному ходi працює велетенська машина з тисячами тонових колiс i рушiйних ременiв. Рiвнин, глухий, безустанний гуркiт щодалi робиться виразнiший, дужчий, грiзнiший. Бiля кружляних дверей, через якi одне пасмо людей усотується, а друге висотується, наче живий рушiйний ремiнь на незримих гонових колесах, вже людської мови розiбрати не можна. А коли Макс утягається в пасмi в залу пагоди, тут уже треба кричати своєму сусiдовi на вухо, приклавши долонi до рота То реве й гуркоче багатотисячна юрба. Вона вся, як труп, обсiлий червою, кишить, рухається на одному мiсцi, вгризається, бореться там помiж собою, i вся приголомшливо, без перестанку, без пауз, без виразу кричить одноманiтним страшним гудом, як рев величезного водопаду.

Колосальна двоповерхова зала з круглою банею, з мармуровими колонами, наче з сiрої замшi, вся залита свiтлом електрики. Сонце тут непотрiбне, сонце — тут сентиментальнiсть, то свiтить, то ховається; електрика — певнiша, дiлова, надiйна сила.

Макс шукає очима патруль. Ну, це не легка справа, та ще сьогоднi. О, та яке ж сьогоднi люте ревище! Який страшний, корчовии рух. Цi голови наче всi викручуються з-помiж самих себе, роблять скаженi зусилля, але, зачарованi якоюсь силою, мусять лишатися на мiсцi.

Припертий до стiни, з палаючою головою, очманiлий вiд гуркоту, миготiння й кишiння голiв, Макс стоїть бiля стiни, вилiзши на якусь приступочку. Йому видно всю велетенську живу масу тiл Посеред зали, в самому центрi кишучої, найбiльш ревучої юрби, над булькочучою кашею голiв понуро й велично чорнiють якiсь таблицi. Що воно таке? Скрижали заповiдiв бої а цього храму? Чорнi прапори капiталiзму? Пiд ними, пiднiмаючись над натовпом головами й плечима, шамотяться жерцi храму, люди в чорних убраннях. До них простягаються не то з благанням, не то з вимаганням руки з олiвцями, з книжечками, поскручуванi пальцi, до них напрямленi всi по-вирячуваиi очi, пороззявлюванi роти, пiтнi червонi лиця. На таблицях миготять рiзнофарбними вогнями цифри, зникають, мiняються; люди в чорному гарячкова нахиляються, пишуть, знову випростовуються, слухають ревище, вдивляються у скрученi, махаючi руки, показують знаки.

Макс глибоко зiтхає.

Як вони можуть розумiти один одного? Як у такому пеклi, ревищi, тiснотi, духотi, в цьому страшенному гонi, миготiннi цифр можна що пебудь зрозумiти? Це якесь зорганiзоване божевiлля, лборище неиормальних, планово хорях людей. Ось вихоплюється декiлька зойкiв, голоснiших окремим крикiв, хк зойки иогопаючих у водоиадi, i поринають у загальному гуркотi й ревищi.

А скрижалi сгоять твердо, непорушне, залiзно. Жерцi й прислужники видушують на них рiзнофарбнi, блискавичнi цифри заповiдi. Другi збоку крейдою виписують, третi нотують у товстелезних книгах.

Тiпається, колотиться, реве серце Нiмеччини. А по артерiях од нього женуть отi цифри по всьому органiзмi, вмент одиих убивають, других раяять, третiм несуть щастя. Механiчне, жорстоке, бездушне, воно рiвночасно кипить, усе труситься, повне такої лютої, несамовитої енергiї, що енергiєю одного цього ревища можна, як силою водопаду, пустити в рух машини.

Макс притихлими, поширеними очима дивиться на кипучу масу. Страшна сила, якась чудодiйна, колосальна стияя, якийсь дикий хаос, у якому дiють страшнi,невблаганнi, неминучi закони. А з цих же диких, божевiльних крикiв, iз цього скаженого, безглуздого миготiння цифр складаються розумнi. твердi, стрункi норми.

А яка чулiсть у цiєї стихiї! Всяка подiя, всякий струс в органiзмi моментально тут одзивається. Оповiщення Iнараку. Замах на Мертенса. Загроза мозковi, загроза якiйсь клiтинi мозку. I вже кров'янi тiльця, вже клiтини й клапанчики серця в пiдвищенiй працi, у тривозi, в гарячцi.

Ха! Банда розбiйникiв? О, вiд банди розбiйникiв серце Капiталу так не заб'ється.

Гу-гу-гу-гу-гу! Страшний пульс!

Макс раптом посмiхається. А от досить йому повернути за-щiпочку в тiй невеличкiй металiчнiй цяцечцi, що лежить у нього в лiвiй кишенi, досить кинути цю цяцечку в середину юрби — i зразу, в один мент серце скорчиться, ухне й навiки спиниться.

Хм! Та чи спиниться ж? А чи не буде назавтра ж знову Кров'яних тiлець на мiсцi забраних трупiв? Буде. I знову буде ревище, тупiт нiг, мигтiння цифр i новi чорнi скрижалi. I так само на мiсцi Мертенса стане якийсь новий Мертенс, нова клiтина Бо що значить тут воля цих окремих клiтин, цих слiпих, покiрних вищiй якiйсь волi виконавцiв? Знайти дiйсне серце, дiйсний мозок цього органiзму, його розшматувати. цяцечкою й навiки спинити! Але де вони? В чому? Де взяти тої сили, яка могла б виступити проти мiстичної сили цiєї стихiї та її страшних залiзних законiв?

Хтось злегка стискає Макса за колiна. Вiн живо нахиляє голову вниз. На нього з усмiхом дивиться кругле, спiтнiло-червоне, в жовтих вiях лице товариша Роте. В руках у нього олiвець i записна книжечка, як у всiх тих кричущих людей.

Макс злiзає з приступки. Роте наближує губи до вуха Макса й кричить:

— Помiчаєте, який ажiотаж?

Макс швидко хитає головою.

— Панiка. Акцiї Об'єднаного Банку летять униз.

Макс робить здивовано-радiснелице й мовчки питає очима. Товариш Роте розумiє його й з усмiшкою киває головою. Потiм знову наближає уста до вуха Макса, задравши трохи голову:

— Кажуть, Об'єднаний просто в облозi. Забирають вклади. Банк не може… тити… а… о…

Макс недобре чує й собi кричить:

— Що не може?

— Не може вмiстити народу. Викликано полiцiю.

Макс весело стрiпує чубом! Ха! Здорово. Значить, усе ж таки щось можна органiзмовi зробити?

I знову крiзь очманiлiсть i чад вiд гуркоту й ревища спалахують палахкотливi язики, а лiва рука мiцнiше обнiмає теплу й вогку вiд поту металiчну круглу цяцечку.

Роте киває Максовi, запрошуючи пiдставити вухо.

Макс знову нахиляється. Роте кричить:

— Страшенно хочеться трошки розважитись Пустити чутку, що Мертенс сюди їде. Можна? Однаково «їх» тут не може бути.

Макс iкоса дивиться на Роте й бачить одне око в жовтiй вiї примружене лукавим веселим усмiхом. Ця лукавiсть проходить i в Макса, торкається до полум'я й спалахує буйною веселiстю. Ану!

Вiн киває головою на згоду й знову вилiзає на приступку, з усiх сил стримуючи смiх, що вже буйно трiпочеться в ньому. Так буйно, що аж трошки дивно й неприємно. А голова горить, палає, гуде. У вухах — гу-гу-гу-гу!

Роте вiдходить i протискається крiзь кричущi тiла. Бестiя Роте: який тривожний, зляканий вигляд у нього. От вiн при туляє вуста до вуха лисого панка. Панок живо, вколото по вертає до нього голову. Хоче, видно, спитати. Але Роте не має часу вiдповiдати, йому нема коли, йому страшно, йому треба швидше тiкати з цього небезпечного мiсця. Панок iз пухнатою лисиною непокiйно звертається до сусiди. Той, здається, не розумiє. Нi, не вiрить. Знизує плечима. Але панок iз пухнатою лисиною ще непокiйнiше звертається до низенького, товстенького добродiя й кричить йому в вуха страшну звiстку.

Бiлява голова Роте з'являється то тут, то там. I от уже на периферiї юрби якесь замiшання, вже нема стрункостi, гармонiйностi хаосу; вже там якiсь перебої, зупинки, якийсь iнший рух, якiсь iншi крики на вуха одне одному.

I потрохи, потрохи замiшання, як вогонь на сухiй травi поля, охоплює все ширше та ширше коло юрби, перекидається до центру. Гуркiт виразно меншає, тратить свiй ритм. Серед тiл шамотня, i течiя до дверей стає все дужча, густiша, трудна. Крики, — отi чужi, iншi, то панiчнi, то сердитi — починають щораз, то владнiше опановувати залою. Миготiння цифр то слабшає, то знову збiльшується. Макс уже чує круг себе, пiд своїми ногами:

— Мертенс!.. Мертенс!.. Сюди, Мертенс!

— Та чого йому сюди?!

— Тихо! Дурнi! Заспокойтесь! Iдiоти!

— Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..

I те iм'я, що ще вчора тут викликало б побожний захват, вибух радостi, сьогоднi пашить на цю юрбу диким жахом i жене її звiдси, як публiку з театру, де знялася пожежа.

I от у залi стоїть уже зовсiм iнше ревище. Не те могутнє, ритмiчне, жагуче, пройняте серед зверхнього хаосу внутрiшньою доцiльнiстю ревище, а дике, розiдране в собi, панiчне. Обличчя вже радiусами повернутi до всiх вихiдних дверей, руки не тягнуться до чорних скрижалей, а люто розривають тiла сусiдiв, стараючись випхати їх позад свого тiла. Цифри не миготять. Люди в чорному бiгають по естрадi, кричать, умовляють, махають кулаками, плюють у спини, в перейнятi жахом потилицi.

Макс стоїть на приступцi, припертий потоком пiтної, насиченої жахом людської отари i, закинувши голову до стiни, з усiх сил кусаючи губи, страшно, невтримно регоче, йому хочеться стрибнути на цю поверхню ревучих голiв i, давши собi волю, дико танцювати по них, регочучи й кричачи з такою самою силою, як оце кричать усi вони.

Вiн стрибає вниз, зливається з душним, паруючим потом, дихаючим страхом потоком i, палаючи сам зацiпленим реготом, пливе в потоцi до дверей.

* * *

I знову дренькоче, перевалюється з боку на бiк жовтенький жучок, лiтаючи по глибочезних затiнених коридорах вулиць Високо вгорi над велетенськими щiлинами небошкрябiв видно смуги брудно-жовтого неба. Тiней немає, але й свiтла нема, тiльки iржаво-жовта мряка, гаряча, грiзна Ох, буде люта буря!

Патрулi чатують справно. То газетчики, то вiзники, то продавцi цигарок, то етарцi, слiпцi й калiки — стоять вони на своїх мiсцях такi непомiтнi i з такою силою в кишенях, яка може висадити в повiтря тридцятиповерховий небошкряб.

Оповiсток уже нiде не видко Тiльки де-не-де червонi подертi слiди на стiнах. Але Берлiн iще читає їх, iще тривожно хвилюється, гомонить.

Легальнi соцiалiсти вже випустили екстренi листки з приводу оповiстки. «Злочинна провокацiя! Божевiльнi бандитиi Помагачi реакцiї!» Ех, лютують соцiал льокаї!

З ворiт фабрик i заводiв виливаються бурхливi юрби робiтникiв. Суперечки, крики, сварки, навiть бiйки. Пролетарськi кафе й ресчорани повнi лайок, дебатiв, вимахiв мозолястих кулакiв, гострих слiвець, од яких струшуються реготом склян ки на полицях.

Макс не втручається в дебати. Яке йому дiло? Вiн собi кореспондент газети, йому цiкаво знати настрiй робiтничих мас iз приводу цiєї кумедної оповiстки Iнараку, i вiн робить для газети нотатки. Настрiй зовсiм хороший: розсудливий, поважний елемент ставиться цiлком негативно до диких учинкiв купки фанатичних терористiв. Ну, молодь, одчайдушнi голови, тi вбачають щось героїчне, чогось чекають, хвилюються, мрiють про загальний свiтовий страйк, революцiю та всякi iншi подiбнi химери.

На хвилинку Макс i додому заїжджає. Нiчого нового. Тiльки в Наделiв зчинилася страшенна сварка мiж синами й батьком через оповiстку. Анархо-натуралiст трохи не побив старого i, забравши свої речi, покинув батькiв дiм. Так. Розумiється.

Пiсля того Макс iде до «штабу», до Тiле. Небо вже буре, низьке, з синюватими кучугурами хмар Тiле, бiдолаха, цiлий день сидить при телефонi Ну, певна рiч, що сьогоднi «вони» поховались i нiзащо не вилiзуть iз своїх нiр. Дурнi вони, чи що? Чи герої?

Тiле — заклопотаний. Сокирчастий нiс так смiшно й мило нюхає в повiтрi. Любий Тiле, вiн страшенно нагадує довгоносого, розумного, запального сетера, йому тепер на все начхати, нiщо не має нiякої цiни — тiльки дичина. Вiн бере Макса за вiдвороти блузи й нiжно, благальне, заклопотано вдивляється в лице його.

— Знаєте, Шторе, ми їх тепер мусимо пiймати. Розумiєте? Мусимо оповiстити, голубчику, не можна. За всяку цiну! Ради бога, голубчику!

I так, наче Макс усе ж таки сперечається з ним, переконано, нiжно й заклопотано доказує, що без оповiстки ще можна б дозволити собi невдачу, але тепер — усi шляхи перекопанi.

I раптом Макс одразу розумiє, через що Берлiн, бiржа, робiтництво, обивателi так хвилюються. Адже й ранiше нi для кого не було тайною, що Iнарак хоче вбити Мертенса, що були навiть замахи. Чого ж не хвилювалися так тодi? Бо тодi не було присуду, оповiстки. В цих плакатах, у надрукованому пiдписаному паперi для маси є щось офiцiйне, гiпнотизуюче, переконуюче. Значить, Iнарак має силу й змогу покарати, коли так про це сповiщає? Значить, уже от-от це має статись?

Отже, ясно, що тепер це мусить бути за всяку цiну Макс цiлком розумiє благальний голос Тiле. От тiльки голова страшенно горить i все тiло палає, як у гарячцi. А з вiкна так душно тягне спресованою спекою й ще чимсь неспокiйним, моторошним!

Тiле все ж таки не випускає вiдворотiв блузи Рiч у тiм, що не треба нехтувати нiякими можливостями. Ради бога, нiчим не гидувати! Моральнi, полiтичнi, амбiцiйнi, всяьi-всякi мотиви треба, ради бога, на цей мент закинути й мати тiльки одну цiль на оцi й для неї на всi способи йти, усiм жертвувати. Наприклад, справа з Рiiiкелем.

Макс стрiпує палаючою головою. Ага. Рiнкель. Це ж правда, Рiнкель теж iснує на свiтi. Але як це давно-давно щось таке було з ним!

Макс визволяє блузу з цупких пальцiв Тiле й лягає в фотель. Так, так. Ну, що вiн, тон Рiнкель? Де вiн сидить?

Вiн сидить добре, в льоху «лiсової лабораторiї». Камера добра, нiчого. Але рiч не в тому. А в тому, що вiн запевняє, що був у Елленберга з метою дiстати через нього можливiсть пройти до Мертенса. I вже той йому обiцяв. Вiн не хотiв нiчого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках. Страшенно переляканий, пригнiчений, зовсiм убитий i такий жалюгiдний, що аж дивно. Навiть плакав! Але запевняє, присягається, що його арешт — страшне непорозумiння, помилка, що вiн, навпаки, заслуговує з боку органiзацiї на всяке признання за свої заходи Ну, i от що його з ним робити?

Макс заплющує очi й здивовано чує, як зразу в вухах починається: гу-гу-гу-гу! Вiн швидко розплющує їх i гуд зникає, але в висках ритмiчно, швидко, гарячкове гупає кров.

— Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га?

— Розумiється, розстрiляти. Все бреше.

Тiле заклопотано зiтхає й сильно тре долонею пiдборiддя. Так, розстрiляти не трудно, це — не штука А втiм, ану ж не бреше? Як це перевiрити? А що, як Рiнкель дiйсно в цiй справi був у Елленберга? I має хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати?

— Бреше. Нiчого не має. Фу, як нестерпно душно.

Стає вже темно. Чи то вiд хмар? Раптом уся темна стiна проти вiкна злiтає кудись угору, i замiсть неї синювате бiлим, слiпучим свiтлом мерехтить екран i моментально зникає. В хатi стає темнiше, а Тiле й усi предмети огортає сiре павутиння. I вмить над мiстом iз металiчним трiском розривається страшенний гуркiт i довго котиться, пiдстрибуючи по небу глухими грiзними розкотами.

Макс iзривається з фотеля й пiдбiгає до вiкна. В очi йому рiже зеленкувато-бiлий велетенський зигзаг, що перерiзує все небо, i над самою головою, немов на горiшньому помешканнi, з дзвiнкiтним гуркотом, як вивернутий на асфальт вагон залiза, прокочується грiм. За ним-другий вагон, третiй. Хтось м'якими гiгантськими ногами бiгає по залiзному даху неба, ламає, провалюється й з реготом качається по ньому всiм тiлом.

Макс витягує обидвi руки в вiкно, до неба, широко розкриває очi, i дух йому забиває вiд незрозумiлої дикої, кричущої радостi.

Голосно, нетерпляче дзвенить телефон. Чути голос Тiле, але вiн зараз же тоне в гуркотi грому й страшенному, шипучому, як приплюск моря, шумi дощу.

Раптом Макс чує, як Тiле сильно шарпає його за руку. Макс озирається. Перед ним на мить миготять зляканi, жаднi, радiсно-лютi очi Тiле.

— Швидше! Бiжiм!.. Мертенс!

I Тiле прожогом вилiтає з кiмнати. Макс, увесь повний грому, радiсно-лютих очей Тiле, нерозумiння й захвату, зривається з мiсця й бiжить за ним у розчиненi темнi дверi.

* * *

Над палацом Мертенса нависла жовто-бура важка запона хмар. А в палацi Мертенса залягла тяжка, понура тиша. Так само бiгають величезними коридорами урядовцi, так само цокочуть, як величезнi коники, писальнi машини, так само невтомно працюють усi палацовi апарати. А тиша, проте, залягла в цьому гомонi — понура, нашорошена.

Граф Елленберг од самого ранку не виїжджає з територiї палацу. Вiн сам дає накази офiцерам охорони, сам навiть перевiряє пости, сам обходить усi коридори, що прилягають до покоїв пана президента. Але що дiється в самого пана президента, вiн не знає — пан президент зовсiм забув про iснування графа Елленберга, не те що не кличе, а навiть не згадує про нього.

I тiльки через Вiнтера графовi Елленберговi, мiнiстровi охорони, вiдомо, що пан президент цiлком спокiйно, навiть гумористичне поставились до iдiотичної оповiстки iнаракiвськоi банди, що працюють, як i щодня, з невтомною енергiєю, хiба що тiльки дуже гнiваються на «йолопiв» на бiржi (та на вкладникiв). Навiть хотiли їхати до Банку, щоб показатися публiцi й завдати їй гарненького прочухана за легкодушнiсть. Але Штiфель i райхсканцлер, спасибi їм, одрадили й стримали пана президента вiд цього небезпечного кроку.

Граф Елленберг м'яко, роздумливо, зовсiм нечутно ходить по кабiнету, нахиливши горбкувату голову. I вмить зупиняється, пiдводить лице й широкими здивованими очима дивиться перед себе. Так, вирiшено! Гра — так гра!

Вiн кличе генерала палацової охорони й дає йому накази. Через пiвгодини-годину вiн буде назад. Телефоном його можна знайти в домi батька його, графа фон Елленберга.

Вiтер б'є в лице пружинистими крилами. Жовте небо набирає димної, закуреної густоти. На вулицях незвичний рух. Бiржа в панiцi розбiглась Банк майже в облозi. Це дуже добре. Це просто знаменито. Страйк, революцiя, катастрофа. Хе!

Граф Адольф нетерпляче потирає свої м'якi, жiночi колiна. Хто знає, чи не прислужився! Iнарак пановi президентовi?

Камердинер Фрiц не вiдважується зголосити її свiтлостi принцесi графа Елленберга — у принцеси болить голова, i вопи звелiли не турбувати їх нiчим. Але граф Елленберг колюче, сухо дивиться поверх лоба в кучеряве золотисте волосся камердинера Фрiца и наказує негайно зголосити її свiтлостi.

Дiйсно, очi її свiтлостi стомленi, млявi й трошки червонуватi, наче вiд вiтру або вiд слiз. Але хору свою голову вона тримає так твердо, рiвно й неприступно, що нiяка хороба не пiдступиться.

Граф Елленберг зразу ж приступає до сутi. Вiн не-хоче й не смiє довго затримувати її свiтлiсть тою справою, яка привела його сюди без попередження.

Дiйсно, граф Елленберг має вигляд рiшучий, суворий, урочистий. Вiн не посмiхається, не вигинається, не заглядає в очi принцесi.

Її свiтлостi, звичайно, вiдомо про нахабний розбишацький виступ Iнараку? Розумiється. Все громадянство, не виключаючи соцiалiстiв i робiтникiв, обурене на цих бандитiв страшенно. Нiчого страшного, звичайно, не може статись. Але пiд умовою все ж таки повної розсудливостi. Наприклад, не пiдставляти навмисно свої груди пiд револьвер тих бандитiв.

Князiвна Елiза переводить зеленi стомленi очi вiд вiкна, в якому розкудовчено гойдаються вiти дерев, i пильно зупиняє їх на м'якому носi графа Елленберга.

Так, цiлком свiдомо, умисно пiдставляються груди. Груди пана президента. Граф Адольф говорить iз її свiтлiстю цiлком одверто, iнтимно, знаючи, що вся розмова лишиться мiж ними. Отже, хоч це i дивно, i неймовiрно, але абсолютно ясний факт, що лан президент хоче скiнчити своє життя самогубством. Намiр цих бандитiв є для нього зручний привiд. Наприклад, йому, графовi Адольфовi, треба було надлюдської натуги, щоб стримати пана президента вiд намiру поїхати на бiржу й виступити з промовою перед юрбою Намiр цiлком ясний: пiдставити себе пiд бомбу iнаракiста, загинути самому й загубити з собою сотнi людей.

— Але через що?!

Граф Адольф глибоко зiтхає, схиляє голову й мовчить. Принцеса вражено пiдводить i устi широкi брови догори.

— Графе, я сподiваюсь, ви не хочете своїм мовчанням сказати, що я причетна до цих настроїв пана Мертенса.

Граф Адольф сумно хитає головою. На жаль, вiя по щиростi мусить сказати, що саме її свiтлiсть причетна до цього тяжкого стану пана президента. На жаль, це так. Можна як хоч пояснити цей стан, але факт той, що пiсля вiдмови її свiтлостi побачитися з паном президентом вiн формально за-хорiв. Так, захорiв. I хорiсть ця така глибока й серйозна, що нiчого дивного не буде, коли вона скiнчиться якимсь божевiллям, якимсь вiзитом до iнаракiстiв. Вiн, граф Адольф, не потребує поясняти її свiтлостi, що з того може вийти, як це вiдiб'ється на Нiмеччинi. Та коли вже яо щиростi говорити до кiнця, то й на планах самої ii свiтлостi. Iз смертю пана президента шанси її свiтлостi на корону Землi зменшуються дуже значно. I чи знайдеться вже потiм коронка Зiгфрiда, чи нi, але корона Землi страчена. Отже…

Граф Адольф одверто, рiшуче дивиться в похмурене лице принцеси й кiнчає:

— Отже, ваша свiтлосте, єдина рука є на свiтi, яка може стримати пана президента вiд самогубних вчинкiв i яка може вирятувати його, — це ваша рука, ваша свiтлосте. Подана йому в цей мент, коли темнi сили громадянства вибухають i загрожують йому, ця рука навiки стане його владаркою. Бiльше я нiчого не скажу, ваша свiтлосте.

I граф Адольф iзнову нахиляє голову, даючи змогу її свiтлостi вдуматися й оцiнити його знаменнi слова.

Її свiтлiсть сидить непорушне. Лице їй вiд чола до пiдбо рiддя стає рiвно-бiле, овал витягається, загострюється, брови опуклими темними смужками застигли над примруженими, немов у далеку далеку далечiнь напрямленими очима. На устах виступає ледве помiтний усмiх.

Принцеса Елiза заплющує очi й сидить так. Граф Адольф пiдводить голову, але, глянувши на її свiтлiсть, знову швиденько прибирає ту саму позу, ще нижче нахиливши лице.

Раптом принцеса пiдводиться, велично випростовується й сухо, твердо випускає з ледве розтиснених уст слово за словом:

— Графе, я прошу подати до вiдома пана Мертенса…

Вона на мить робить паузу, немов їй забиває дух, а граф

Елленберг, швиденько пiдвiвшись за принцесою, весь замертвiлий у чеканнi, низько схиляє голову.

— …що я зараз буду в його палацi з вiзитом.

Граф Адольф скидає вгору головою, весь спалахує рум'янцем радостi, хоче щось сказати, але замiсть того падає на колiна й простягає руки до руки принцеси. Вона подає йому ту руку, i граф Адольф припадає до неї в екстазi й побожностi.

— О ваша величносте, ви справжня, дiйсна королева Землi!

* * *

Вiкна в кабiнетi пана президента щiльно позачинюванi. Зовсiм, розумiється, не через ту дурну божевiльну оповiстку бандитiв, а з тої простої причини, що дме гарячий вiтер i перешкоджає важнiй нарадi пана президента з паном вiце-президентом Штiфелем, паном райхсканцлером, паном секретарем Банку й мiнiстром торгiвлi паном Бруксом. Мусiв би бути ще й граф Елленберг, але… його немає. Нарада дуже серйозна, екстрена й таємна. Через те кожний iз дорадникiв говорить iз дуже значним виглядом, неголосно, страшенно подовгу й надзвичайно не до речi.

Пан президент, наставивши на мiнiстра торгiвлi сiдлаєте чоло, як бик роги, пильно, не клiпаючи, дивиться на його жеманнi, пiдмальованi уста, з яких слова виходять навшпиньках, як балерини з-за кулiс, i нiчого не чує.

Справа, властиво, давно ясна: треба йому, Фрiдрiховi Мер-тенсовi, взяти та й явиться завтра в Об'єднаний Банк. I моментально вщухне панiка, скрутиться спекуляцiя й усi папери стануть у свою норму, як солдати, коли приходить офiцер. I не треба вигадувати нiяких хитромудрих комбiнацiй.

Але вiн, розумiється, нiкуди не поїде. Вдень хотiв їхати, як розсердився на ту дурну отару овець, а тепер байдуже. Вранцi, як Вiнтер подав ту бандитську оповiстку, навiть серйозно розлютився. А тепер тiльки нудно й досадно. От i цi дорадники, очевидно, теж вiрять у його «деспотизм», «монархiзм», «свавiлля». Вiрять, що його треба страшенно берегти, бо, не дай боже, уб'ють — i все пiде до загину.

Наївнi люди! Що значить одна людина в тiй велетенськiй системi, яка охоплює всю земну планету тисячолiтнiми, врослими в шкуру людства зв'язками й законами? Що вiн, Мертенс, у цiй колосальнiй машинi, яка обснувала всю землю мiльйонами гонових пасiв, яка позрушувала суходоли з суходолами, країни з країнами, мiсто з мiстом, нехтуючи всякi державнi кордони, раси, нацiї, релiгiї, iсторiї? Що таке Нiмеччина в цiй машинi? Складова частинка, яка без цiлого так же може жиги й функцiонувати, як вийняте колесо без цiлою апарата. А вiн, Мертенс? Малесенький гвинтик, тонесенька волосинка з товстелезної линви. Ну, висмикнуть її, цю волосинку. Та що з того?

Бiднi, дурненькi фанатики! «Зажерлива полiтика, катастро-фальна вiйна». Нiби вiн, Мертенс, та ще декiлька окремих «деспотiв» iз зажерливостi постановили провадити таку полiтику, i так по глаголу їхньому й дiється. Бiдним дурникам i не видко, що цi «деспоти» — тiльки безвольне, слiпе знаряддя вищої волi, фатальної конечностi, що ця вища воля крутить i командує цими «деспотами» так само, як i тими «рабами», що бунтуються он там.

Мiнiстр торгiвлi робить жеманний словесний пiрует i закiнчує свою промову:

— Отже, менi здається, пане президенте, що це єдиний вихiд iз даної ситуацiї.

Пан президент на цей вихiд нiчого не вiдповiдає й дас слово райхсканцлеровi. Райхсканцлер зiтхає, сумлiнно збирає всi аргументи й береться за роботу. На його думку, питання треба розбити насамперед на три категорiї…

Пан президент наставляє тепер на канцлера сiдлаєте чоло, так само мовчки, важко й кам'яно слухає його дiлову, грунтовну промову й так само нiчого не чує.

«Зажерливiсть!» Яка, властиво, є колосальна кiлькiсчь iдiотiв! Напевно ж мiльйони людей думають про нього, Мертенса, що вiн iз зажерливостi провадить свої справи, iз зажерливостi руйнує дрiбнiший капiтал, iз зажерливостi не дає робiтникам надмiрно високої платнi, iз зажерливостi стоїть за об'єднання свiтового господарства й фiнансiв у одному центрi, бажаючи, мовляв, експлуатувати схiднi країни. Все з зажерливостi! А того й не подумають, що на якого ж бiса йому таке колосальне багатство? Та вiн же за нього мiг би купатись у найбiльших розкошах тисячi лiт. Навiщо Штiфелевi, Айхенвальдовi, Бравновi, Петерсовi, тисячам мiльярдерiв i багачiв їхнi багатства, коли вони й тисячною частиною їх не користуються? Коли для багатьох воно є вiчне джерело всяких клопотiв, неприємностей, страждання, коли цей «деспотизм» є для них тяжкий хрест, фатальний обов'язок? Значить, є якась iнша сила, що вимагає цього?

Але, коли одного-другого з таких нещасних «деспотiв» людська дурiсть бомбою розриває на шматки, мiльйони iдiотiв вважають це безглуздя за акт справедливостi.

А тим часом цi самi мiльйони вiчно потребують деспотизму. Деспоти не родяться — їх робить i творить юрба. Вона хапає пiдсунуту збiгом обставин звичайнiсiньку людину, як глину, мне її, тре, розтягає й нарештi вилiплює те, що їй хочеться. I, злiпивши iз звичайнiсiнької людської глини iдола-деспота, вона вимагає вiд нього всiх iдольських деспотичних рис. Iдол (монарх, герой, вождь) мусить бути надзвичайний, одмiнний вiд усiх, неподiбний нi до кого, вищий за всi людськi норми, приписи, iнстинкти, вищий за жалiсть, любов, сльози, мусить бути якоюсь потворою з професiйною жорстокiстю ката, лицемiрством попа, безпомильнiстю рахiвничої машини. Ця потвора мусить по колiна брьохати в пролитiй ним людськiй кровi й з тихим усмiхом або з апостольським пафосом обiцяти перетворити цю кров у нектар для будучого людства. I коли та кров i тi трупи починають занадто смердiти, юрба скидає iдола, топче його, плює на нього й метиться на ньому за кров, за все те, чого сама вимагала вiд нього А через якийсь час знаходить iншу глину i знову лiпить, i знову падає перед новим iдолом до нового бунту, до нових ешафотiв, гiльйотин i бомб. Вiчний закон життя й вiчнi прояви його.

Райхсканцлер витирає пiт i приступає до другої категорiї питань.

Пан президент одкидається на спинку фотеля й заплющує очi. Яке щастя було б кинути це вiчне напруження, цю божевiльну роботу машини, цю каторгу багатства, влади, «деспотизму»! Забитись би куди-небудь на дикий, пустельний берег моря, оселитись у лiсi, в печерi, поскидати з себе всi людськi одяги, всi ярма й пута, лежати на теплiй скелi, слухати пульс моря й бути вiльним, простим, самим собою. Вiн же так страшенно скучив за самим собою! Вiн же так давно не бачився з собою, справжнiм, дiйсним собою.

До кабiнету нечутно прокрадається Вiнтер i з листом у руцi обережно й нерiшуче прямує до пана президента. Пан президент розплющує очi на рип його крокiв i мовчки жде.

— Уклiнно прошу вибачити, пане президенте. Граф фон Елленберг просить негайно передати вам цього листа.

Пан президент швидко бере листа, нетерпляче розриває й. хмуро водить по ньому очима. Дорадники й Вiнтер непорушно, мовчки сидять i слiдкують за цегляно-червоним, пiтним, квадратовим лицем. I бачать, як умить воно оживляється, набирає знайомої сили, енергiї.

— Прошу зараз же провести графа Елленберга до малого кабiнету. А вас, панове, прошу провадити далi нараду без мене. Я покину вас на декiлька хвилин.

Вiнтер, низько перегнувшись, вiдступає задом кiлька крокiв i вислизує з кiмнати, а пан президент, жваво пiдвiвшись, з листом у руцi прямує направо до дверей малого кабiнету. По дорозi вiн зупиняється й знову перечитує записку. Так, вiн не помилився, граф Елленберг має докласти приємну звiстку про її свiтлiсть. «Приємну» — навiть пiдкреслено.

Граф Елленберг уже жде посеред малого кабiнету. Вiн стоїть iз скромною гiднiстю й стриманою радiстю в сiрих потуплених очах. Пановi президентовi вiн уклоняється поштиво, але ж iз тою самою скромною гiднiстю. I зараз-таки тихим голосом, iз потупленими очима докладає пановi президентовi, що її свiтлiсть принцеса по довгiй розмовi з ним, графом Елленбергом, виявила своє високе бажання…

Тут граф Елленберг робить зовсiм невеличку паузу, вiд якої пан президент, одначе, нетерпляче хмурить брови.

— …виявила високе бажання скласти вiзит пановi президентовi. I то сьогоднi, оце зараз.

Граф Елленберг скромно пiдводить очi й уперше бачить, як цiiляно червоне лице пана президента робиться жовто-сiрим, наче стара кiстка, а вуха блiдо-синiми.

— Як?! Сама перша?! До мене?!

I голос тихий, зляканий, хрипкий.

— Так, пане президенте.

— Без коронки?!

— Без коронки, пане президенте.

Властивiсть усяких чудес i надприродних явищ, як то вже давно зауважила народна мудрiсть та святi писання, є в тому, що чоловiк од чуда цiпенiє, стовпiє й падає ниць. Пан президент ниць не падає, але будучи хоч i великим, та все таки чоловiком, цiпенiє. Правда, пан президент цiпенiє всього на якийсь мент. Потiм кров йому шугає в жовто сiре лице — i воно робиться ще червонiше, як було.

— Та як же це сталось?! Через що?!

I голос уже знову гиркаючий, вогкий, з бризками радостi, шо з усiх сил рветься з загати.

Граф Елленберг знову скромно опускає очi додолу. Сталося це через те, що вiн, граф Елленберг, узяв на себе вiдвагу вияснити п свiтлосiї всю величезну шкоду для Нiмеччини вiд стриманостi її свiтлостi її свiтлiсть була така милостива, що вислухала його аргументи, довго вагалася, рiшуче вiдмовлялася, потiм знову дозволила йому промовити до неї, i нарештi голос любовi до батькiвщини перемiг усi перешкоди, i її свiтлiсть, одкинувши всякi етикети, всякi умовностi, маючи на увазi тiльки добро загалу, рiшилася на цей величний крок, який починає знову епоху в iсторiї Нiмеччини.

Пан президент кладе обидвi руки на плечi графа Елленберга, сильно надушує їх, мовчки дивиться в лице графовi, голосно сопе носом i раптом мокро-мiцно цiлує його в щоку.

I зараз же, вiдiрвавшись губами й руками, швидко вiдходить до столу, сiдає й без ладу починає перебирати складенi старi папери Потiм умить гатить кулаком по столi, схоплюється, обертається до графа Елленберга i, блискаючи загорiлими опуклими очима, пiднявши всi загати, пустивши всю повiнь радостi, буйно гиркає:

— Параду! Королiвську зустрiч! Салюти всiх гармат! Скликати всiх мiнiстрiв, депутатiв, увесь Берлiн!

Граф Елленберг, скромно сяючи, дозволяє собi завважити пановi президентовi, що салюти всiх гармат можуть внести занепокоєння в населення, особливо пiд цей напружений момент. Пан президент моментально згоджується, радiсно, бурно обливаючись потом, згоджується. Добре, салютiв не треба. Але грiм музики. Армiю музикiв! Килими на всю алею вiд ворiт до палацу! Вишикувать усю гвардiю!

Ех, чому вони живуть у цiй прозаїчнiй, сiрiй Європi, де неможливо виявити грандiозних змахiв душi в фарбах, у звуках, у величезних масах живого й мертвого матерiалу!

Нарада, розумiється, розпущена. Якi там у бiса тепер наради, коли королева свiту має ступити своєю ногою на порiг його вбогої халупи? Про що тепер радитись?!

Порозчиняти всi вiкна! Повпускати всi вiтри неба й землi, всi бурi, блискавки, громи. Гасайте, вихруйте, справляйте танець скаженої радостi! Зустрiч королевi Землi!

Що?! Не вистачає килимiв у палацi? А в Берлiнi?!

Килимiв у Берлiнi вистачає Широченна алея, всi сходи палацу вкрито рiзнобарвними пухнатими смугами тканин. Дерева уквiтчано квiтками, прапорами, вiнками. З бокiв стоїть гвардiя пана президента двома щiльними стiнами молодих, рослих, зацiпенiлих тiл. На порталi палацу найвища, верховна влада Нiмеччини — Управа Об'єднаного Банку з паном президентом на чолi Круг неї мiнiстри, депутати, палацове вельможне панство.

У ворота палацової територiї вкочує скромне авто старого графа Елленберга, стареньке, немодне, простеньке собi авто. В ньому двi скромнi постатi в чорному, двi жiночi старомоднi постатi — одна з золотисто-червоною, непорушною, рiвно пiдведеною головою, друга — з бiгаючими, цiкавими очима, з гострим нюхаючим носиком сiренької мишки.

I в той самий мент громом слави вибухає музика. Скромне авто зупиняється. Граф Адольф Елленберг, гофмайстер барон Лерхенфельд i мiнiстр палацу зустрiчають високу гостю.

Дiйсно, зустрiч королеви Землi! Дiйсно, тiльки королева так байдужо-певно, так урочисто гордо може приймати цей грiм музики, крики, уклони, вiтання, квiти, килими, тисячi жадних очей. I тiльки в черницi може бути така рiвна блiдiсть, така загостренiсть i висхлiсть точеного овалу й зблiдлiсть уст.

А небо напухло жовто бурими хмарами, насичене гарячим вiтром, що рве, трiпає прапори, квiти, волосся, чорний прозорий капелюх королеви.

I величезними, строго-врочистими сходами палацу її свiтлiсть iде з тою самою величною байдужiстю, гордою певнiстю я рiвною рiвною блiдiстю витончено-загостреного лиця з широкими темними бровами I пана президента, промоклого вiд поту на лопатках, червоного й вилискуючого, але врочисто стриманого, слухає з тою самою рiвною блiдiстю. I тiльки часом, як короткозора, мружить очi, i тодi в куточках засохлих уст легенько ворушиться непомiтний усмiх, як тонюсiнький кiнчик хвоста затихлої в травлi гадюки.

А коли вони лишаються вдвох у знаменитiй брильянтовiй овальнiй залi й з усiх стiн, iз стелi, iз столу й стiльцiв блискоче, стрiляє i грає на її свiтлiсть мiць i могутнiсть пана президента, вона ще виразнiше мружить очi й тiсно стуляє уста. Мiж прозорою матовою чорнiстю капелюха й рiвною блiдiстю лиця червоно, кричуще палає волосся, трохи розпущене буйним вiтром.

Але пан президент на волосся не дивиться. Вiн i на принцесу дивиться дуже-дуже рiдко — йому й так надзвичайно трудно бути таким урочисто строгим, таким велично поважним. Адже це є побачення не якоїсь п'яненької Марти Пожежi з оп'янiлим чотирнадцятилiтнiм хлопцем десь у кущах на березi рiчки, а двох високих осiб Нiмеччини.

Принцеса Елiза також не дивиться на пана президента. Не через те, що вiн увесь цегляно-червоний i масно мокрий вiд поту, наче просто з парової ванни прийшов сюди до брильянтової зали, не через те, що нижчий за неї ростом, що квадратове лице вiдвисає важкими щелепами. Нi, через щось iнше, через те, вiд чого очi мружаться, як у короткозорої.

Але говорить вона спокiиним i рiвним, як твердо накручена струна, голосом. I говорить про такi речi, вiд яких радiсть пана президента хоче вибухнути, як корок iз пляшки шампанського.

Пан Мертенс, звичайно, розумiє, що її вiзит до нього є певний i серйозний акт? Отже, вона цiлком ясно й виразно додає, що приймає його пропозицiю бути його дружиною.

Пан президент не знає, що треба зробити за етикетом (стати на колiно перед нею чи пiдвестись i низько вклонитись?). Вiн тiльки мовчить та низько схиляє голову, при чому з чола на мармурову пiдлогу падає кiлька крапель поту.

Одначе, даючи згоду, принцеса своїх умов не вiдкидає: вона стане дружиною пана Мертенса тодi, як у руках його буде коронка Зiгфрiда, а на головi — корона Землi. I третя умова: до того часу їхнi заручини лишаються тайною для всiх.

Пан президент iзнову мовчки й низько схиляє велику iржаву голову. I рипким, застудженим вiд хвилювання голосом одповiдає її свiтлостi. Те щастя й та велика честь, якi йому обiцянi, є така велетенська сила, що вона зруйнує всi перепони, якi стоять на шляху осягнення поставлених умов. Тепер, коли цим вiзитом йому подана дружня рука її свiтлостi, тiльки втручання самого бога може бути серйозною перешкодою, всi ж людськi, земнi перешкоди вiд сьогоднiшнього дня можна вважати майже за неiснуючi. Треба тiльки трохи часу на формальне довершення становища, отже, тiльки кiлька мiсяцiв.

Принцеса на мент заплющує очi й зразу стає подiбна до вийнятої з домовини й посадженої в фотель. Але тут же розплющує очi й простягає руку пановi президентовi. Пан президент обережно й побожно притуляється до неї кiнчиками уст, боячись торкнутися пiтним, мокрим мiсцем над горiшньою губою.

I її свiтлiсть тим самим байдужо певним, рiвно-величним кроком проходить знову до свого скромного автомобiля. Знову гримить музика, гуркотять крики гвардiї, лопотять i трiпочуться прапори пiд гарячим вiтром. А далеко над Берлiном у буро-синiх купах хмар блимає слiпучими щiлинами небо.

I тiльки як принцеса, попрощавшися з притихлою вiд величi iсторичного моменту, вiд пишностi и грандiозностi зустрiчi графинею, лишається сама в себе в спальнi, з неї, як сукня, спадає витягнена рiвна величнiсть. Вона сiдає в фотель, притуляє голову до спинки i, зiгнувшись, самотньо скоцюрбившись, сидить. Тепер — кiнець.

Потiм стомлено пiдсуває до себе скриньку з дорогоцiнностями, виймає маленькi, наївнi щипчики, якими абсолютно нiчого не можна робити в електротехнiцi, i нiжно гладить їх кiнчиками пальцiв. I очi не мружаться, i розтоплюється загостренiсть пiдборiддя, i рiвна-рiвна блiдiсть укривається нiжною, теплою червонiстю. Принцеса раптом одкидає голову назад i заплющує очi, але вона тепер не подiбна до винятої з домовини — у винятих iз домовини, як вiдомо, не палає лице й вони не думають про те, що надходить нiч, пiд час якої бувають глузливi солодкi оргiї челядi без хазяїна.

* * *

I пан президент разом iз парадним промоклим на лопатках убранням скидає напружену врочистiсть. Гей, небо грається блискавками, пiдкидається гирями, гуркоче велетенськими бубнами. Автомобiль! Пан президент також хоче погратися блискавками. Що? Небезпека? Кому?! Йому, для якого всi людськi перешкоди, як для гiрського потоку, — дитячi гребельки? Автомобiль негайно!

Граф Елленберг розгублено пробує спинити пана президента, але цi спроби навiть не гребельки, а осiннє павутиннячко на дорозi кур'єрського поїзда.

Автомобiль! Просто маленький, скромний автомобiль, в якому їздять незначнi палацовi урядовцi. Подати на заднi ворота. Нiякої охорони. Пан президент їде до театру. Вiн їде нам'яти вуха старому Берлiновi.

Граф Елленберг почуває, як не старому Берлiновi, а йому, графовi Елленберговi, блiднуть вуха й слабнуть ноги — це ж в i н мусить їхати з паном президентом. Це ж вiн разом iз ним мусить летiти в повiтря вiд бомби iнаракiста.

Варто ж було для такого непишного фiналу турбувати її свiтлiсть пишними парадами.

Але пан президент нi про якi бомби й не думає. Нема на свiтi нiяких бомб, нiяких iнаракiстiв — нiчого. Тiльки його мiць, влада й радiсть. Хто смiє противитись його силi? Хто смiє не вiрити в нього?!

Спухле, темно-буре, понуро п'яне лице неба все нижче та нижче присувається до землi. Розкудовченi, бруднi, густо синi патли хмар черкають об дахи велетенських башт i небошкрябiв. З-пiд патлiв скажено й грiзно блискають косi, слiпучо-фосфоричнi очi. I тодi все набухле, п'яне лице сласно, грiзно реве, гарчить, клацає зубами, регоче металiчним реготом.

Маленьке авто палацового урядовця зупиняється бiля театру. З нього виходять двi постатi и скромно проходять у дверi. Вони запiзнилися на виставу, перша дiя давно вже почалась.

Але вони не хапаються.

Дiйсно, перша дiя нової опери вже майже кiнчається. В театрi висить мрiйна, пiвтемна тиша. В тишi гойдається золотисте, нiжне мереживо звукiв. Голови слухачiв, як ряди позастромлюваних на темний оксамит головок вiд шпильок, непорушно куняють у теплiй, затишнiй, помережати пiвтьмi.

I раптом цi голови, як голiвки маку пiд непокiйним вiтром, починають ворушитись, нахилятись одна до одної, шепотiтись i все повертатись в один бiк до ложi президента Об'єднаного Банку Фрiдрiха Мертенса. Там видно широкi плечi, могутнi червонi груди н важку, чавунну голову з квадратовими щелепами. Постать спокiйно й рiвно сидить бiля самого бар'єра.

— Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..

Рух стає бiльший, виразнiший, шепотiння переходить у дзижчання. Артисти починають поглядати на публiку, перезиратися мiж собою, повертаючи обличчя до ложi Фрiдрiха Мертенса.

А постать сидить непорушне, важко, чавунно. Серед голiв шамотня. Дехто встає й швиденько починає сунутись назад, до виходу. Дзижчання робиться дужчим, покриваючи звуки музики. Непокiй, замiшання, тривога, захват, подив шугають по залi, вiють шелестливими крилами.

Вмить десь iзгори чується крик. Хтось iзлякано гуркотить стiльцем. Голови пiдводяться. Крик повторюється збоку виразно, голосно!

— Слава Фрiдрiховi Мертенсовi!

I, наче прорвавши заставку, цей крик упускає в залу бурхливий, лопiтливий вихор оплескiв. Вiн пiдхоплює всi постатi, пiдносить їх на ноги, сповнює їх завзяттям, радiстю, захватом. I тi, що найбiльше тiльки-но шепотiлись у тривозi й страху, що товпились до виходу, тi найдужче плещуть i найголос-нiше кричать:

— Слава! Слава! Слава Мертенсовi!

Музика спиняється. Артисти пiдходять до рампи i, повернувшись до ложi, бурно, з ентузiазмом плещуть.

Ярке свiтло заливає весь театр. Ложi, партер, гора — все повне махаючих, плескаючих рук, розкритих ротiв, блискучих фанатичних очей. Величезне страховище-юрба ошкiрилась усiма своїми шерстинками, швидко трiпає й трiскотить ними й реве в дикому слiпому екстазi.

Фрiдрiх Мертенс помалу пiдводиться, повертається всiм присадкуватим тiлом до роз'ятреного захватом тисячоголового страховища й з посмiшкою киває йому головою. Буря ентузiазму громом i ревищем проходить юрбою вiд цього кивка.

— Слава!! Слава!! Слава героєвi Мертенсовi! Смерть бандитам! Хай живе Мертенс! Слава!

Граф Елленберг стоїть у найдальшому куточку ложi — тут як-не як, а бiльше шансiв на те, що бомба його не зразу розiрве На його думку, пановi президентовi можна цiлком вiльно вже задовольнитися цим трiумфом: папери Об'єднаного Банку пiднято так, як їх не могли б пiднятти десятки хитрих комбiнацiй.

Пан президент уклоняється, спасибi йому, i йде з ложi. Театр реве, тупотить, трiщить оплесками. Тепер тiльки б устиг пути сiсти в авто й вiд!їхати. Тiльки б од!їхати вiд цього страшного театру!

Але це не так легко зробити. Страховище з ревом i криком виливається з зали в коридор, пiдхоплює пана президента на руки й несе його над своїми головами, наче навмисно пiдставляючи пiд кулi iнаракiстiв. Бiдний пан президент безпорадно подригує ногами, виривається, гиркає, обливається потом, але оскаженiле страховище тiльки реве, душиться вiд захвату та любовi й несе свого iдола на собi.

Граф Елленберг протискається вперед, хапає перше авто, яке попадається бiля входу, i справляє до нього ревуще страховище з паном президентом на руках.

Небо шипить рясним буйним дощем i реве назустрiч юрбi, розриваючись, як вiд бомби, на шматки.

Мокрий, пошарпаний, пожований страховищем пан президент нарештi виривається з обiймiв його й ховається в авто Реве юрба, реве небо, реве автомобiль, лопотить дощ, лопотять мокрi руки, блискають блискавки, лiхтарi, сотнi очей…

Граф же Елленберг не блищить i не лопотить, — вiн увесь щемить нетерплячкою, вiн усiма м'язами, нервами, пальцями рук i нiг витягається, помагаючи автомобiлевi вибратися з юрби екiпажiв. Не може ж буть, щоб тут десь не було iнаракiстiв! Не може того бути! Коли вони не насмiлились пустити в повiтря театр i тисячi невинних людей, то вони не пошкодують якусь пару автомобiлiв iз шоферами.

Раптом над головою iз страшенним трiском i гуркотом розкочується вибух. Бомба? Грiм?

Авто видирається на чисту дорогу й несеться вулицею. Пан президент, вiдкинувшись назад, весело витирає лице, шию, руки й важко дихає. Ну, що? Нам'яв вуха? Що? Нi? Де ж тi паршивцi з своїми бомбами? Га?

Видушуючи колесами, як iз сикавок, струї води, до театру пiдлiтає друге авто. В ньому сидять Тiле й Макс. Дощ залiплює вiконця, але й крiзь заплакане скло видно, що юрба, як пiсля закiнченого свята, живо, пiднято колихаючись, улива ється знову в театр.

Тiле люто зцiплює зуби. Пiзно — втiк товстошкурий бегемот.

* * *

Задоволене вiдкашлюючись у сиву розпатлану бороду, з гуркотом тупотить на захiд грiм. Тьмяними слiзьми перешiптуються в ошелешенiй, притихлiй тьмi нагойданi, натiпанi дерева, часом потрушуючи нам'ятими чубами. Стомлено, з полегшенням дихає трава, земля, заплаканi квiти.

На терасi з зачиненими вiкнами нудьгують i заздрять непорушнi пальми, нiколи не тiпанi вiтрами, не поливанi дощами. Помiж ними, зчепивши пальцями за спиною вузлуватi, кiстястi руки, помалу, важено рухається граф Елленберг. З вiкон Трудиної кiмнати на терасу лягає тьмяний зеленкуватий просто-кутник свiтла. I коли постать графа перерiзує його, бiля лiжка Труди до вiкна повертаються двi голови. Повертаються й пильно слухають.

— Невже, мамо, вiн насмiлиться?.

— Тш! Нi, вiн не насмiлиться. Але скажи, Фрiдо, ти певна, що Труда взяла купiль iз льодом?

— Я ж тобi кажу, мамо, що я сама бачила лiд, як вона несла його у ванну. Вона зробила це навмисне, щоб захорiти й померти!

Графиня з тремтiнням зiтхає. А Труда не чує нi цього зiтхання, нi покашлювання грому, нi мокрого перешiптування саду, нi важких, навантажених думками й ваганнями крокiв батька пiд вiкном на терасi. Не чує вона й жахного напруженою чекання двох схилених над нею голiв. Уста зачервонiлись, запеклися, потрiскались, як перестиглi вишнi на пекучому сонцi. Оголенi, смугляво-перламутровi руки цупко вп'ялися в простирадла, очi цупко впилися в гарячi образи — свої, мiнливi, химернi.

Дверi тихо, повiльно, як у снах перед появою примари, розчиняються. Понуро похиливши голову, несучи на широкiй горбатiй спинi сувору рiшучiсть, тихо входить у зеленкуватий присмерк старий граф.

Графиня швидко пiдводиться й заступає своїм маленьким, хижо напруженим тiлом гаряче лiжко, i з очей її витягаються гострi наготовленi кiгтi. Фрiда боязко стає поруч, широко розплющивши зляканi, чекаючi очi, готова кожної хвилини наповнити їх жахом i слiзьми.

— Вийдiть обидвi. Я хочу побути сам iз Трудою.

— Ми не вийдемо.

Маленька чорненька постать iз високо, рiшуче, непохитно пiдведеною, застиглою в чеканнi головою здається великою, висiченою з чорного гранiту. Стомленi очi в зеленiй пiвтьмi твердо й хижо слiдкували за кожним рухом.

В сивому вусi, позелененому збоку тьмяним свiтлом, ворушиться неохочий усмiх.

— Викину силою. Виходьте краще так. Швидше.

— Що тобi треба тут? Як не сором: використовувати хоробу для своїх гидких пiдозрiнь. Пiдслухувати маячiння хорої дитини Кати так не…

— А, значить, є що пiдслухати? Ну, виходьте, я вам кажу. Фрiдо, марш.

Фрiда зустрiчається широкими очима з грiзними ямками пiд насупленими кущиками брiв i злякано тулиться до матерi. Графиня обнiмає її однiєю рукою, а другу витягує вздовж лiжка Чорна й бiла постать тiсно зливаються.

— Ми не вийдемо!

Граф мовчки пiдходить, бере кiстястими пальцями чорну тоненьку витягнену руку й виводить матiр iз дочкою з кiмнати. Чорна тоненька рука випручується, чорна маленька постать опинається, вигинаючись. Бiла постать труситься й безвольна хитається за кожним рухом чорної. Але кiстястi величезнi пальцi залiзно, мовчки тягнуть i, здається, можуть пiдняти обидвi постатi в повiтря й викинути їх крiзь вiкно.

Старий граф замикає дверi на ключ, запинає портьєри на вiкнах, уважно й понуро оглядає все навкруги й пiдходить до лiжка. Тiльки на столику та на пiдлозi круг нього молочно-бiлим колом сумує свiтло, все ж останнє — в зеленiй, густiй, затихлiй тiнi.

Старий граф стоїть непорушне бiля лiжка, згорбивши спину, похиливши голову. На притупленому кiнчику носа Труди скляни блищить зелена смужка. Пiд заплющеними очима глибокi фiалково-зеленi западини. Темнi уста напiврозкрились, зашерхли палом, важким диханням. Дрiбно, поспiшно, легковажно-весело, як коник у травi, стрекотить десь годинничок.

Старий граф озирається, обережно пiдсуває фотель i сiдає. Оголенi плечi, оголена смугляво перламутрова рука (така жiноча, кругла вгорi й зворушливо-дитяча на кiнцi) iз зеленкуватими тiнями ритмiчно, важко дихають у мовчазнiй, завзятiй, невиднiй боротьбi.

— Абсолютно несмачно… — раптом байдуже шепоче непорушна голiвка, i смажнi темнi уста зневажливо кривляться. Старий граф у чеканнi перехиляється над лiжком.

— Взагалi, дали б менi спокiй. Ну, для чого стукать, я не розумiю? Ах, та боляче ж!

Труда круть головою по подушцi, ухиляючись од ударiв, кривить iз упертим болем лице, зцiплює зуби, мугиче, стогне, але нi за що не просить милосердя. Пальцi вгреблися в простирадло и закоцюбли в стражданнi.

Старий граф обережно, нiжно гладить долонею по скрученiй, уп'ятiй у лiжко руцi й шепоче:

— Трудонько!.. Трудонько!..

— I не скажу! I не скажу! Ну, нехай i Макс! I не скажу!

Голос хрипкий, чужий, мертвий. Смугляве, вкрите зеленою тiнню лице, поламане нестерпним болем, погнуте, як ногами потоптане, пашить вогнем, шумно, шершаво, трудно дихає, задихається.

I раптом усе тiло з лютою натугою, з одчаєм стрiпується, скидаючи з себе страшенну, задушливу вагу. Воно корчиться, виривається, викручується, голова вiдкидається назад, зламаною дугою випнувши горло, шукаючи манесенькоi щiлинки з повiтрям, а пальцi скажено, iз сухим дряпанням гребуть по простирадлi.

— Трудо! Трудонько! Дитинко!

Ах, тiло корчиться, вигинається.

Старий граф розгублено, з болем, з розхристаною нiжнiстю, з випущеною на волю любов'ю, з тремтячими, старими, одвис-лими вiд одчаю губами гладить скорченi руки, безпорадно тупчиться, нагнувшись над лiжком, шепоче старi, не забутi, але глибоко-глибоко захованi слова, вiд яких вiє дитячими, атласово теплими нiжками.

— Тудi!.. Крихiтко єдина… Тудi!.. Ну, що ж це? Тудi Не треба…

Старi, тремтячi, як дерев'янi габлi, руки безпорадно обнiмають скорчене, молоде, пашуче вогнем, стонуче тiло, захищають усiєю кров'ю своєю вiд незримого ворога, торкаються то тут, то там нiжної гарячої шкiри, гладять, голублять.

— Тудi! Тудi, нiжна моя! Тудi!

I потроху закинута назад голiвка вирiвнюється, дуга горла опадає, руки слабнуть, груди дихають важко, трудно, але рiвнiше Старий граф iз нiжною судоргою обхоплює габлями розпатлану голiвку й жадно, злодiйкувато, ненаситно цiлує гарячi, випуклi повiки очей, щоки, пукате, вперте, розумне чоло, хлопчачi, зашерхлi гарячою шкуринкою уста. Вiн хапається, тремтить, мучить затиснену в долонi голiвку й стогне вiд щастя й муки.

— Тудi моя! Тудi, єдина дiвчинко! О Тудi!

Вiн хапає в руки смугляву знесилену ручку i зверхнiм боком притуляє її до свого незвично розгаряченого, огрiтого рiдким вогнем, одвислого, з колючими суворими кущиками брiв лиця. Ручка безвольно, байдуже гнеться й пашить вогнем.

У дверi стукають. Старий граф поспiшно й обережно кладе руку на простирадло. Потiм насуплює сивi стрiхи на очi, помалу встає й пiдходить до дверей. Одчинивши, мовчки впускає графиню. Тривожно шукаючi очi матерi швидко обмацують суворе, жорстоке лице з обвислими внизу, як вим'я корови, щоками й бачить: воно щось ховає в собi, щось задоволене i, значить, вороже до неї й до тої iстоти, що там, на лiжку.

Не кажучи нi слова, граф важко виходить iз кiмнати на терасу. Вiкна розчиненi. Пальми, нiколи не кудовченi бурями й дощами, жадно дихають вогкою свiжiстю бурi. У вiкна здивовано вгорi клiпають дитячi очi зiр. Iз саду вiє духом дитинства, нiжними атласистими нiжками, любими вечорами, коли не займана бiлiсть крихiтного лiжечка робить жичтя зворушливо важним.

Далеко-далеко оксамитним, добродушним, незлобним буркотiнням обзивається грiм.

* * *

З доктором Рудольфом дiється щось цiлком непевне. Вiн уже з тиждень нiчого не їсть, анi рiсочки, нi вранцi, нi вдень, нi увечерi. Все, що приносить йому Кетi, вiн систематично вiдсилає назад, навiть не подивившись на страви. Тiльки весело, радiсно смiється з дивування й страху доброї дiвчини, любовно обнiмає за плечi й говорить їй чуднi слова, вiд яких Кетi стає моторошно. А очi доктора Рудольфа блищать, як мокрi шибки на вiкнах, волосся покручене буйно-веселими вихорами, на тоненьких волосинках уст невтримно трiпотить сонячною, переливчастою росою посмiшка.

А садiвник Йоганн, старенький дiдусь, що зустрiчає разом iз квiтками сонце, розповiдає, як доктор Рудольф рано-ранесенько виходить у сад, як цiлує траву, листя, як раптом простягає обидвi руки до неба, до сонця, весь витягнеться, неначе збираючись летiти, i тихенько про себе смiється. I так стає чудно, i так жаль од того смiху, що дiдусь Йоганн одвертається, щоб не дивитись. Доктор Рудольф, для чогось нарвав ши оберемок трави, весело вертається з ним до лабораторiї, наспiвуючи й шкандибаючи.

Панi Штор, мовчазна й поважна, тiсно затиснувши свої волосинки уст, щодня ходить до сина. Вона не докучає йому, нi про що не питає, не припрохує їсти, от собi зайшла мимохiдь до Рудi на хвилинку. Очi, великi, поважнi, чистi й мовчазнi, допитливо збоку вдивляються в сина, бояться, не розумiють, вишукують.

А Рудi смiється, любовно обнiмає й мамуню за плечi, радiсно цiлує й нiтрошки не нагадує хорого. лице свiже, свiжiше, нiж уперед, очi яснi, чистi, одвертi, тiльки бризкають, вихлюпують переповненою, затримуваною, лукавою радiстю. Трудно йому стримувати, от-от переллється через край i розкриється вся тайна. Але нi, мовчить Рудi, регоче, обнiмає, пустує, фальшиво висвистує губами легковажнi мелодiї, з пiдскоком шкандибає, кудовчить волосся й уперто, щасливо мовчить.

Нiщо його не зачiпає, не тривожить, нiщо не може пригасити дивне палахкотiння цiєї радостi.

На столi в нього купа газет. I газети, i радiо, i екран — усi криком кричать про грiзнi, величезнi подiї, що назрiвають у надрах людськостi. Блискавки великих бур синiми загравами прорiзують густу, пересичену атмосферу земної планети. Пiв-землi на пiвземлi Схiд на Захiд, розколоте людство наставило груди на груди. В повiтрi за хвилину пролiтає круг землi тисячi радiокрикiв, зойкiв, наказiв, алярмiв. Тисячi велетенських лабораторiй гарячкове, наввипередки виробляють газ «маюн», страшну новiтню зброю, яка може за кiлька хвилин покласти смертним потоком тисячi живих iстот. Величезнi повiтрянi флоти озброєнi «маюном», готовi щохвилини хмарами майнути в небо, сповнити його мертвячою трутою й разом iз ворогом попадати на землю мертвими купами. Мiтла смертi занесена над людством.

А доктор Рудольф сяє голими одвертими очима, подiбними до мокрих шибок на вiкнах, i смiється собi трiпотливими куточками уст.

Союз Схiдних Азiатсько-Африканських Держав одкинув постанови Паризького Конгресу. Одкинув iз таким брутальним викликом, який не допускає без пониження гiдностi захiдних держав нових переговорiв. Азiя, Африка й Австралiя нахабно заявили претензiю на гегемонiю над землею. Європа й Америка цей пантеон вищої людської цивiлiзацiї, повиннi пiдпасти пiд залежнiсть од одсталої, напiвварварської частини земної кулi. Людство стоїть перед загрозою одкиду на цiлi столiття назад. Жовто-чорна раса простягає свою дикунську руку до горла бiлої раси. Старий великий. Захiд повинен iще раз стати на оборону людськостi, скувати злочинну жовто-чорну руку в кайдани iстини, права й культури. Захiд повинен покласти край розбратовi серед людства i встромити на вiки вiчнi в груди землi прапор єдностi й вiчного миру. Перемога Сходу е перемога смертi.

А доктор Рудольф безжурно перегортає кричущi аркушi газет i фальшиво видмухує крiзь верхню губу грайливий мотив маленької бiскаї.

Захiд хвилюється, колотиться в серединi себе. Людськi хвилi набiгають одна на одну, з ревом i люттю стикаються, пiняться, знову розбiгаються. Робiтничi маси порозколювалися ва ворожi табори. Мiльйоновi демонстрацiї за вiйну, проти вiйни, конгреси, конференцiї, манiфести, вiдозви, бiйки. Державнi апарати в скаженiй напрузi тримають рамцi велетенських механiзмiв, де страшним темпом гуркочуть розiгнанi сили їхнi. Одного дня не видержать — i на друзки, на черепки, на порох розлетиться культурний свiт, загинувши пiд руїнами й залившися власною кров'ю.

А доктор Рудольф весело-радiсно чучверить i загрiбає пiдпалене каштанове волосся розчепiреними пальцями й мокро сяє внутрiшнiм лукавим захватом очей.

I тiльки раз перестає посмiхатись i сяяти. Болюче зморщивши брови, вiн мовчки читає нову сенсацiю.

Iнаракiсти висадили в повiтря лондонську бiржу. Загинуло тисячi мирних людей. Вибух був такої страшної сили, що на кiлька кiлометрiв навкруги повисипалися з вiкон шибки. У вiкно одного помешкання (пiвкiлометра вiд мiсця вибуху) влетiла в кiмнату вiдiрвана голова жiнки, вбивши дiвчинку.

Доктор Рудольф схоплюється й швидко ходить по хатi, обхопивши голову обома руками i з стражданням прицмокуючи язиком:

— Тьа! Тьа!.

Але радiсть помалу проступає знову, розгладжує покривленi уста, наморщене болючими горбиками чоло, знову вогко промiниться з очей. I доктор Рудольф знову ходить по саду, оiлядаючи небо, хмари, аероплани, дерева, будинки хазяйським, задоволеним, радiсним поглядом, то лежить десь на травi, примруживши до сонця очi й завмерши в тонкiй, волосянiй посмiшцi.

Часом тут находить його Труда. Вона ходить непевно, помалу, без колишньої недбалостi. Вона схудла, на щоках западини, темнiють пiд очима рудi круги, а в очах до такої мiри виразно нема колишньої iронiї до всього, що поряднi люди шанують, що хочеться її нiжно нiжно пожалiти.

Ллє доктор Рудольф не жалiє. Тiльки любовно, так само, як хмари, аероплани й дерева, обводить очима змарнiле смугляве личко з синьою родинкою коло вуха й з тихим смiхом одмов-чується на запитання Труди — чи правда, що вiн дав зарiк постити сорок день i сорок ночей. На думку Труди, всякi подiбнi примiтивнi способи самогубства не рацiональнi. Коли вiн гадає так знищити себе, то вона йому радить не затягати часу й вибрати доцiльнiший спосiб.

I Труда злегка червонiє. Але доктор Рудi смiється, дякує за пораду й весело шкандибає собi додому.

Iнодi вiн зустрiчає й принцесу Елiзу. Вона тепер чогось часто гуляє по саду, заходячи iнодi навiть до оранжереї. Але тепер доктор Рудольф не щулиться, не стискується винуватим соромом, а ясно, радiсно, одверто дивиться на матово-бiле, погордливо-величне, обрамлене червоними крилами лице й любовно, радiсно посмiхається так само, як до Иоганна, матерi, Труди. Вiн поштиво, низько вклоняється принцесi, але не хапається пробiгти повз неї.

I Фрiц iнодi з за кущiв бачить, як принцеса Елiза озирається на шкандибаючу постать iз непокритою, розкудовченою головою, i в похмурених очах її проходить не то здивування, не то гнiв, не то тривога.

* * *

В небi — сонячна пожежа, на землi — пекуча з роззявленим ротом, iз млосною застиглiстю спека. Сад знеможено куняє. Пiсок на дорiжках, лави, шибки на вiкнах, схiдцi на терасу — все гаряче. До металiчних ручок дверей не можна торкнутись.

Доктор Рудольф, молитовно, щасливо пiдвiвши лице до сонця, розхриставши до нього спiтнiлi груди, мружачись i блаженно посмiхаючись, шкандибає вулицею. Прохожi з легким здивуванням проводжають очима чудну постать iз непокритою, розкудовченою головою й не зовсiм звичайним усмiхом. Полiцаї лiниво виймають адресову книжку й шукають адресу найближчої лiкарнi для душевнохорих.

Доктор Рудольф нiкуди не поспiшає. Коли вiн увiходить у центр мiста, сонце заступають будинки, вiн перестає мружитись i оглядає свiт iз цiлковитим задоволенням власника, який щойно вигiдно закупив його. Розумiється, багато в маєтку негодящого, смiшного, шкiдливого, але загалом усе досить добре. I небо, i спека, i трамваї, i пiтнi, заклопотанi, потомленi люди. З уст його не сходить вибачлива, любовно-iронiчна, волосяна посмiшечка, очi з прощаючою насмiшкою поглядають навкруги.

От доктор Рудольф зупиняється бiля величезного, на всю стiну скла гастрономiчного магазину. З покiрним, тупим жахом висять униз головами темно-золотистi великi трупи риб iз пороззявлюваними ротами. В тоненьких прозорих кишках лежить набите м'ясо трупiв рiзних тварин: свиней, волiв, коней, а часом i собак. Мертве тваринне м'ясо, червоне, з салом, виставлене великими купами просто так, не в кишках. I в людей, що зупиняються перед цим вiкном, горлом проходить спазматичний рух ковтання. Страшенно їм смакують цi шматки тваринних трупiв!

Доктор Рудольф скоса поглядає на сусiдiв — i жалiючий, вибачливий усмiх розгортає його закрученi куточки уст.

— А правда, не можна й уявити собi, що коли-небудь люди перестануть їсти трупи тварин? Е?

Сусiд здивовано дивиться на вибачливо-iронiчне лице чудного чоловiка, але в тiй iронiї така певнiсть, така ясна любов-нiсть, що сусiд теж посмiхається:

— Може, колись i перестануть.

Доктор Рудольф кладе раптом руки на плечi сусiдовi, присуває до нього почервонiле вiд сонця й духоти лице й притишеним лукавим голосом каже:

— I не колись, а дуже швидко. Можете бути спокiйнi.

I вiдходить iз тою самою певнiстю, прощаючою насмiшкою й нехапливим виглядом хазяїна, що вийшов на огляд свого маєтку. Вражений сусiд довго дивиться вслiд йому й пiдозрiло, з сумом похитує головою.

По кафе й ресторанах, внизу глибочезних вулиць, у вогких затiнках барiв паряться пiтнi, гарячi купи людських тiл. Нагрiте згори двадцятьох поверхiв залiзо й бетон безупинно пашать теплом i випарами людей. Спалений бензин, тютюн, гас густою атмосферою стоїть, як вода в озерi, в берегах кам'яного мiста. Небо бозна-де, десь далеко далеко над височенними прорiзами велетнiв-будинкiв. Сонце кипить десь там, над ними, палає, клекотить, i тiльки часом дивом якимсь просковзне вниз, перестрибуючи з металу на скло, така блiденька, жовтенька, недокровна смужечка. В руках розпарених, знеможе-них живих iстот довгi шматки паперу, з яких вони висмоктують у себе хвилювання, тривогу, роздратування. Iз склянок же вони всмоктують у себе повiльними ковтками маленькi рiзнокольоровi дози отрути й щохвилини витирають iз набухлих облич лоскiтливий пiт.

Доктор Рудольф цю частину свого маєтку оглядає з жалем i досадою. Чекайте, чекайте, ви, нещаснi самогубцi!

Перед магазином Крумпеля, як звичайно, величезна юрба. Вся вiтрина миготить переливчастим голчастим блиском брильянтiв. Кольє, перснi, шпильки, голе камiння, справжнє, фальшиве, кругле, довгасте, воно то крутиться на спецiальних кружалах, то дрiбно труситься на мiсцi, то важно, велично лежить непорушне на оксамитних подушечках i все випромiнює блискаючi кольори, легкi, прозорi, грайливi. З очей публiки випромiнюються заздрiсть, жаднiсть, тупа задума, нелукаве милування, нiмий захват.

Доктор Рудольф зупиняється й з веселою цiкавiстю вдивляється в обличчя. В очах у нього блискають нестримнi смiхотливi iскри, як у людини, якiй жагуче хочеться розповiсти смiшний анекдот.

— А, правда, неможливо собi уявити, що колись оцими цяцьками будуть гратись дiти на вулицях?

Дама в прозорому, як крильця бджоли, капелюшку здивовано озирається й бачить такi одвертi, чистi, любовно-насмiшкуватi очi, що не знає, що сказати.

— Правда, неможливо? А уявiть собi, що настане час, коли вся вартiсть цих камiнчикiв буде рiвнятися вартостi всякого iншого камiнчика. Трудно собi уявити? Правда? Га?

I дама, i вся юрба настромлюють на свої очi чудного чоловiка, i по їхнiх обличчях, з яких ще не зiйшли чари вiтрини, починає грати непевна посмiшка: божевiльний чи п'яненький?

Доктора Рудольфа страшенно смiшить цей усмiх. Ах ви, бiдолахи, ах ви, замацапуренi малесенькi дикуни, що з виглядом вищостi смiються з людини, яка не вiрить у колосальну, мiстичну вартiсть металевого гудзика вiд штанiв солдата.

— Панове! Я вас дуже прошу запам'ятати собi: незабаром кожний iз вас зможе мати собi скiльки схоче оцих «дорогоцiнностей». Чуєте? Але попереджаю: вартiсть їх буде така сама, як отого скла з вiкна, розбитого на шматочки. Будьте здоровi, мої панове, i хай вам буде добре без камiнчикiв i гудзикiв од штанiв!

Весело й мило похитавши головою, доктор Рудольф, не хапаючись, iде далi, а юрба регоче й проводжає його криками, в яких чується порада не заходити дуже часто в шиночки — в таку спеку це рiч небезпечна.

Доктор Рудольф слухається поради й сiдає на трамвай. Трамвай, безумовно, рiч хороша й корисна в його господарствi. Де ж його перейти пiшки такi величезнi вiддалення, на яких порозлазились кам'янi нарости мiста. Нехай бiднi комахи хоч на пару хвилин дадуть спочивок ногам.

Вiн увiчливо й привiтно уступає мiсце старенькому чоловiковi, вiн може й постояти. Кондукторовi дає за бiлет першу золоту монету, що попадається йому пiд руку, а коли милий смiшний чоловiк хоче вiдрахувати йому решту, доктор Рудольф, розумiється, спиняє його.

— Решти менi не треба Вiзьмiть собi, пане кондукторе. I кондуктор, i пасажири вражено зиркають на щедряка, який, одначе, виглядом своїм не робить враження мiльярдера.

— Хутко, пане кондукторе, нi плати, нi решти взагалi нiкому не буде треба Запевняю вас. Не вiрите?! Га?

Ну, ясно — ненормальний. Кондуктор, звичайно, користуватись цим не може й з уважним, спiвчутливим виглядом подає «багачевi» решту. Доктор Рудольф весело смiється: йому не потрiбнi грошi, пан кондуктор смiливо може лишити цi круглячки в себе А, зрештою, розумiється, коли кондуктор не хоче, можна забрати їх.

Милi, бiднi дикуни пильно поглядають на чудного чоловiка. Подумайте собi: вiн сумнiвається в мiстичнiй вартостi солдатського гудзика. Ну, поглядайте, поглядайте, це так натурально й необхiдно для вас.

— Що, пане кондукторе, трудна ваша праця? Особливо в таку спеку?

Пан кондуктор обережно й ввiчливо згоджується з чудним пасажиром.

— Ви, розумiється, пане кондукторе, не з приємностi вiдривати цi папiрцi працюєте. Правда?

Пан кондуктор неохоче посмiхається: вiн хотiв би знайти на свiтi такого чоловiка, який iз приємностi захотiв би роками щодня з ранку до вечора тiльки те робити, що вiдривати папiрцi й роздавати їх людям.

— I не знайдете, дорогий пане кондукторе, не знайдете. Адже, наприклад, далеко приємнiше оце взяти та поїхати в лiс, лягти на травi лицем до неба й мружитись на сонце. Га?

Кондуктор знову посмiхається — добре тому лежати, у кого їсти є що.

Доктор Рудольф раптом iз надзвичайною увагою й зацiкавленням вслухається в слова пана кондуктора, немов у бозна-що нове й мудре.

— Стоп, стоп! Як ви сказали, голубчику? Як?! Коли б чоловiк мав що їсти, то хто ж би мiг його вдержати на цiй каторзi? Так?

Пасажири теж посмiхаються, швиденько перезирнувшись мiж собою Кондуктор, як дитинi, якiй роз'ясняють, що дощик падає вiд того, що набiгла хмара, ще рач пiдтверджує, що всi люди мусять працювати, щоб їсти.

Кумедний чоловiк несподiвано в захватi зачiсує обома розчепiреними руками волосся й ясно, одверто озирає весь вагон. Йому, видно, хочеться сказати всiм щось надзвичайно радiсне, важне, те саме, що п'янить його очi, але вiн стримує себе, швидко пiдводиться й виходить iз вагона. Але раптом вертається й сильно б'є по плечу кондуктора:

— Пане кондукторе, незабаром ви матимете що їсти. Чуєте? Незабаром кiнчиться каторга Бувайте здоровенькi, голубчику!

Кондуктор i пасажири з жалем i посмiшкою проводжають очима бiдного калiкуватого чоловiка.

А бiдний калiка, шкандибаючий, пiтно вогкий, п'яно блискаючий безупинним, трiпотливим, кричущим захватом, не може знайти собi мiсця в свойому маєтку. З вулицi у вулицю, з юрби в юрбу, то лiфтом летить на башту повiтряної дороги й несеться в металiчно-шипучому вагонi над морем палаючих спекою дахiв, укритих, як бородавками, димарями: то прожогом пiрнає в пiдземнi вогкi тунелi i з залiзним ляскотом та гуркотом жене пiд Берлiном; то знову виливається краплиною юрби в затiненi, важкi, задушливi канали вулиць. Але скрiзь, де вiн є, бiднi дикуни ставляться до нього однаково: з посмiшкою вищостi, з здивуванням, жалем i смiхом. I скрiзь, де вiн є, вiн ставиться до бiдних дикунiв iз жалем, з любовною iронiєю й лукавим, стримано обiцяючим захватом.

За мiстом, де кiнчаються небошкряби й починаються квартали вiлл, сонце знову приймає його в свої обiйми, знову палко цiлує в розхристанi груди, в напiвзаплющенi нiжнi повiки очей.

Кондуктор сказав: минулої недiлi пiдгороднi залiзницi та повiтрянi товариства видали бiльше, нiж вiсiм мiльйонiв бiлетiв за мiсто. Вiсiм мiльйонiв бiдних дикунiв-каторжан вирвалося iз своєї каторги на побачення з найближчими родичами: деревами, птицями, комахами. I сонце-мати всiх їх разом цiлувало: i благосно-мудрих зелених стоянiв, i рухливих, вiльних лiтунiв, i бiдних заморених ходунiв iз залiзобетонових печер. I бiднi, заморенi, отруєнi ходуни з виразом вищостi, вибачливостi приймали поцiлунки своєї матерi.

За вiллами поле й лiс. Жита мудро шелестять сивими колючими вусами, женуть золотистi хвилi з краю до краю, безупинно схиляючись перед сонцем, любовно й побожно приймаючи його пекучу животворну ласку.

Лiс розклав пiд ногами зелений килим, прикрив килим узорами тiней, а на тiнях порозкладав купки людських тiл. Повно їх там, кишить ними старий лiс, дзвенить голосами, смiхом, радiстю втiкачiв залiзобетонових печер. Все, що можна, поскидали вони з себе, порозвiшувавши на кущах i гiлляках свої наївнi ганчiрочки, несвiдомо тягнучись стати ближче до забутих родичiв. Бiлi, червонi, рожево-жовтi, тiлеснi плями перисто, крикливо миготять серед спокiйної, мовчазної зеленi.

Тут доктор Рудольф цiлком задоволений своїм маєтком. У зубах травинка, в очах п'яна радiсть, у ходi певнiсть хазяїна.

На галявинцi бiля самої стежки в густiй буиностебловiй травi iз шовковистою мiтлицею лежить парочка, сплiвшись голими руками Коли б вона так розляглася на вулицi залiзобетонових казарм, її моментально арештували б i вiдвели б у полiцiю або в лiкарню для божевiльних. Але тут цiлком iншi закони й звичаї, нiж там. I парочка просто, ясно, рожево вiд поцiлункiв, сонця й духу трави дивиться на доктора Рудольфа. I не помiчає в його постатi нiчого чудного, як помiтили б неодмiнно там, i не посмiхається з його п'яної посмiшки, з роз-чучвереного волосся, i не дивується, коли шкандибаюча розхристана постать iз травинкою в зубах зупиняється проти неї й любовно, просто, як з давно давно знаними любими приятелями, забалакує:

— Знаменита погода. Що?

— Надзвичайна!!

— А лiс? Га?

— Чудовий!!

Парочка смiється, i гола рожево-зелена вiд тiней жiноча рука пустотливо обнiмає чоловiчу розкудовчену голову й кладе на траву, накривши її своїми грудьми.

А доктор Рудольф радiсно шкандибає далi: молодцi каторжани — все ж таки вони не зовсiм загубили там, у печерах, родиннi почуття.

Лiс, наспiвуючи про себе свою, йому тiльки чутну, мелодiю, в такт їй похитує головою. Плями сонця поприлипали до стовбурiв i солодко мружаться. Кора сосон, як риб'яча золота луска, млосно випускає медовi краплинки живицi; жовтогаряча, червона кора, як волосся одної прекрасної дикунки, що молиться на солдатськi гудзики. О, ця зовсiм забула своїх родичiв, ця не обнiме голою рукою й не покладе на зелене лоно землi голову коханого, не повiсить на кущах свої людськi ганчiрочки, поскидавши з себе залiзобетоновi приписи та закони.

Доктор Рудольф лягає в траву на саме сонце й заплющуь очi. Дзвенять мухи, дзвенить сум i нiжнiсть, граь невтримна, буйним фонтаном, iскриста радiсть, цiлує пекучо, благосно Велика Мати.

* * *

Золотисто-кучерявий, розпарений духотою, з дитячо-червоними устами стоїть Фрiц пiд дверима червоного салону. У високому, врочисто-строгому коридорi затишно, тихо й темнувато вiд позатягуваних зеленими густими шторами вiкон.

За дверима чути тиху балачку. Один голос низько-контральтовий, спокiйно-владний; звуки ного викликають уяву гордої, нiжно-бiлої шиї, вiд погляду на яку стає солодко-тужно. Другий — непокiйний, влазливий, притишений. Чого такий притишений? Чого так притьмом треба було бачити князiвну.

Фрiц тихенько надушує на дверi. Заранi й постiйно наготованi до цього, вони безшумно трошки вiдчиняються. У щiлину видно жiночу, круглу, поштиво зiгнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею непорушну, рiвно застиглу червону пляму волосся.

— …ваша свiтлосте… дуже треба… загроза… бу-бу-бу… пан президент… ваша свiтлосте…

Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, i з за неї металiчним контральто виразно чути:

— А це конче потрiбно?

— Шув-шув-шув… пан президент… ваша свiтлосте… Союз Схiдних Держав…

— Нарада має бути в Лондонi?

Потилиця швиденько киває й знову таємничо бубонить, шелестить, воркоче, схиляється то праворуч, то лiворуч.

— Значить, ви певнi, що дiйде таки до вiйни?

Потилиця рiшуче киває й жде. Чорт би її взяв, закриває все лице князiвни. Вмить червоне волосся пiдводиться догори, з за потилицi сходить, як iз-за скелi мiсяць, рiвно-бiле, строге, з великими зеленими очима лице. Але потилиця моментально схоплюється й знову закриває його собою.

— В такому разi, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але пiд умовою, що про цей вiзит абсолютно нiхто, крiм нас трьох, не буде знати.

Спина графа робить рух.

— Стривайте, пане графе. Вiзит, пiдкреслюю, має бути цiл-кон конфiденцiальний. Я не хочу, щоб пан Мертенс через нього рискував своїм, моїм i багатьох людей життям. Доля лондонської бiржi повинна бути для нас осторогою. Навiть у цьо-му домi нi одна душа не повинна знати про цей вiзит. Отже, коли можете й обiцяєте так зробити, я згоджуюсь: завтра о дев'ятiй годинi вечора.

Граф Адольф низько вклоняється: i може, i обiцяє так зробити.

Фрiц тихесенько причиняє дверi й навшпиньках швидко вiдходить од дверей.

«Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора!»

Рожево-золотистий Фрiц спирається об стiну — в нього чудно пом'якли ноги й пiд грудьми стало тiсно-млосно.

— Фрiце! Що з вами?! Вам погано?

Фрiц швидко розплющує очi: вся в бiлому з голови до нiг, наче в пiнi, стоїть перед ним графiвна Труда. Перламутрово-смуглява, мiцна, туга шия рiзко-темно вирiзняється на тлi мережаної пiни. Очi з-пiд крисiв бiлого капелюха здаються величезними, переляканими.

Посiрiле лице Фрiца спалахує вогнем.

— Нi, нiчого. Я так… Душно дуже. Я прошу вибачить. Вiн уклоняється й швидко сходить униз, чуючи на своїй спинi здивований погляд темно бронзових пiд бiлим капелюхом очей.

«Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора!» В себе в кiмнатцi Фрiц сiдає на лiжко й долонею витирає пiт iз лиця Завтра о дев'ятiй вечора цей будинок, ця Труда, старий граф, поважний Штор, а головне вона, ота моторошно-прекрасна, велично-недосяжна iстота, i вiн сам iз оцими пiтними руками, з оцими ослабленими колiнами — всi завтра о дев'ятiй годинi вечора…

Фрiц схоплюється й iз жахом стає посеред кiмнати. У вiкно, що врiвень iз землею, крiзь тюлеву завiсочку видно залите передвечiрнiм сонцем асфальтове подвiр'я, а в куточку в холодку длубається улюблениця-квочка з курчатами, тими самими пухнатими грудочками, якi принцеса так милувала, якi хижо-сласно брала в рот. Невже це може дiйсно статись?! I та червона голова, може, так само, як у Лондонi, кудись полетить, одiрвана страшною силою вiд тулуба, i влетить кому-небудь у кiмнату.

Фрiц поспiшно замикає дверi, дивиться па вiкно й навшпиньках пiдходить до комода. В долiшнiй шухлядi пiд чистою бiлизною лежить маленька металiчна коробочка. Коли вiн брав її вiд Тiле, вона хвилювала, вiд неї було гордо й завзято в грудях, в нiй була хмарна, велична поезiя. Але вона не була дiйснiстю. Тепер же це є реальна, металiчна плескувата коробочка з нарiзом на шийцi. Коли навертiти на шийку круглу головку, що лежить окремо, i коли з силою кинути цю коробочку об землю пiд двадцятиповерховим будинком, то через мент од будинку будуть тiльки руїни. I тепер — це в страшна, огидна, нестерпно огидна, до млостi, до корчiв огидна рiч!

Фрiц засуває шухлядку й вражено озирається- невже вiн зараз буде телефонувати до Тiле?! Невже це все справдi, в дiйсностi має бути?!

I з жахом, слiдкуючи за собою, вiн помалу пiдходить до телефону, бере в руки апарат, надушує гудзика звичайних цифр i слухає. Знайомий голос:

— Гальо!

Хтось чужий, стороннiй за Фрiца тихо говорить:

— Завтра о дев'ятiй вечора «дядько Самуїл» має бути в «красунi».

Мовчання, ошелешенiсть. I вмить, як пiдстiбнутий, голос уражений, жадний, хапливий Напевне? Факт? Перевiрено? Нi, телефоном нi слова. Негайно приїхати!

Фрiц помалу кладе рурку и вiдходить од телефону. Так, тепер уже все буде.

Вiн довго в задумi стоїть посеред кiмнати, похиливши золотисту кучеряву голову. Вiтрець злегка гойдає завiску, таку собi просту, звичайну завiску з попротираними вiд прання дiрочками. За вiкном дiловито, заклопотано-любовно квокче квочка, часом вона нахиляє дзьоб до землi, кумедно воркоче — i до неї тодi скочуються жовтявi, з темними й срiбними плямочками на крильцях грудочки. Такi простi, невиннi, буденнi грудочки! Шофер Герман iз украденою в старого графа сигарою в зубах, лiниво помахуючи блискучим ключем i мружачись на сонце, iде до гаража — графiвна Труда знов їде кудись на всю нiч.

Так, ясно, просто, звичайно, буденно.

Фрiц раптово скидує головою й починає швидко шукати очима по хатi здається, вiн щось забуває, щось важне. Ах, так: переодягтись

У Тiле, розумiється, буде Макс Штор. Господи! Це ж i старий Штор, i велична, хороша панi Штор, вона ж також… А що ж Макс? Невже вiн зможе?! I Фрiц раптом чує, як вiн увесь заливається вогнем сорому. Так, Макс Штор зможе, бо вiн дiйсний iнаракiст i герой.

Золотисто кучерява голова стрiпується, брови суворо, зацiп лено похмурюються, хлопчачi уста стискаються, i Фрiц рiшуче, твердо виходить iз тихої кiмнати.

Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвiл вийти з дому, вiн бачить в саду бiля оранжереї принцесу, графиню, графа Адольфа й панi Штор Вони стоять серед алеї i, поглядаючи на вiкна лабораторiї, тихо розмовляють iз виразом лю дей, що балакають про тяжкохорого. Iз чорної струнко-велич ної постатi червоним полум'ям стримить угору невеличка голiвка.

* * *

Сад гарячим запашним диханням стрiчає доктора Рудольфа. Здоров, здоров, любий, тихий, кудлатий шепотуне!

Весело й нерiвно трiщить пiсок пiд ногами доктора Рудольфа. Лице, шия, груди пашать сонцем; мокрi пасма волосся темнiють над очима, в зубах покручується листок, у руцi похльоскує прутик.

Панi Штор робить усiм знак очима й замовкає. Всi вдають, що розмовляють про щось байдуже, i, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа. А прутик собi потьохкує, листик покручується, розпатлана голова весело то схиляється на лiвий бiк i нiби пiрнає, то випростовується. Пiрнає й випростовується.

— Щось, мамуню, може, їсти менi знов принесла? Га? Тут її свiтлiсть принцеса, тут графиня, граф Адольф, а вiн обнiмає мамуню за плечi, гладить гарячою рукою по щоцi й смiється своїм чудним смiхом, лукавим, незвичним, моторошно-щасливим. На принцесу, на графиню з сином дивиться собi одвертим, смiхотливим поглядом i вiтається вiльно, майже недбало. I нi тiнi звичайної соромливостi, стриманостi, мовчазНОстi!

Панi Штор струшує з плечей його порох i налиплу траву, а очi скоса, серйозно-допитливо обводять розпалене, нацiловане сонцем лице.

— Я сьогоднi чудесно пройшовся, панове! I, знаєте, зробив масу цiкавих вiдкриттiв. Наприклад щастя — така надзвичайно рiдка, ненормальна рiч у людей, що того, кому вона попа дається, вважають за ненормального. Правда? Га?

I доктор Рудольф по черзi обводить усiх лукавими, смiхотливими очима.

— Правда, мамуню? Щастя — то ненормальнiсть, оп'янiння або божевiлля. Як ти думаєш? I я тiльки сьогоднi, мої панове, зрозумiв як слiд, через що люди п'ють, вони хоч трошки хо чуть наблизити себе до щастя Але на щастя п'яного дивляться з посмiшкою, бо знають, що його «ненормальнiсть» мине, але на щастя «божевiльного» — серйозно, з острахом, iз жалем, з нiяковим усмiхом От, наприклад, як ви всi на мене. Правда?

I доктор Рудольф раптом весело, радiсно, закотисто смiється, дивиться знову по черзi всiм у знiяковiлi обличчя, знову обнiмає матiр.

— А дозвольте спитати, Рудi, — м'яко, обережно посмiхається граф Адольф, — яка причина вашого щастям Рудi iскргсто пильно дивиться в лице графовi Адольфовi.

— Секрет. Не можу сказати. Тепер не можу. Потiм, може, скажу Навiть напевне, неодмiнно скажу. Розумiється, скажу. I тодi и ви будете щасливi. I ви будете «божевiльнi», «п'янi», «ненормальнi» Правда, правда! Запевняю вас! I всi люди! А тодi що вийде? Коли всi стануть «ненормальними», то ясно, що ця «ненормальнiсть» стане «нормальнiстю». От яка рiч виходить, мої панове!

I очi не то з насмiшкою, не то iз щирим захватом знову всiх по черзi обводять I знову на крихiтний, непомiтний мент трошки довше затримуються в пильних, похмурених, зелених очах пiд червоним палаючим волоссям.

— О, це було б, розумiється, чудесно, коли б усi люди стали щасливi, — перебiльшено зiтхає маленька графиня, — але нам усе ж таки хотiлось би знати, Рудi, про ваше щастя. Ми дуже радiємо, що ви… такий веселий, милий, але…

— Але чого ви божевiльний? Правда?

Рудi вiдверто, ясно смiється, а графиня робить жест протесту, хоче щось сказати, але доктор Рудольф раптом сильно вiдкидає вбiк прутика.

— Ех, нехай буде! Я хотiв iще кiлька днiв почекати. Та треба ж нарештi заспокоїти мамуню. Добре, я готов роз'яснити вам причину мого щастя. Прошу, панове, до моєї лабораторiї. Прошу! Тiльки я хотiв би, коли так, щоб i мiй батько та його свiтлiсть, граф Елленберг, були при цьому. Люди, якi дали менi життя й змогу досягти щастя, першi мають право на звiдомлепiсть од мене.

— Ми зателефонуємо їм iз лабораторiї, Рудi.

— Ага, правда! Розумiється!

Доктор Рудi раптом пiдводить голову до неба, дивиться на вiкна робiтнi.

— Сонце ще є? Чудесно.

В лабораторiї повно червоного сонця, нагрiтого духу саду, дзижчання бджiл та ос, що в'ються круг квiток, порозставлюваних на пiдлокiтнику, на столах, стiльцях, полицях. Лабораторiя, пасiка чи оранжерея?

Доктор Рудольф зносить стiльцi з усiх куткiв, пiдсуває фотель принцесi, часто поглядає в куток за пальми, кудовчить волосся, про себе лукаво посмiхається.

Граф Елленберг i Ганс Штор приходять разом: один — жовтий, великий, костистий, iз широчезною, згорбленою спиною, повiльiiии i суворо насмiшкуватий, другий — рiвний, чорний, строго поважний. Граф сiдає поруч iз князiвною, а Штор стає поруч iз стiльцем панi Штор — сiсти вiн нiзащо не хоче: це нарушения Вiчного Порядку — слуга в присутностi хазяїна повинен стояти.

Доктор Рудольф обома руками завзято зачiсує волосся назад, обводить аудиторiю мокро блискаючими очима, посмiхається так, як людина, що має ошелешити своїх ближнiх, i раптом рiшуче стрiпує всiєю головою.

— Панове! Я, власне, сам почуваю, що я — як п'яний. I тому ви, ради бога, не дивуйтеся на мене. Я зараз вам усе скажу й покажу. Але ви… Ну, та що там багато казати!

I, круто повернувшись, доктор Рудольф швидко шкандибає в куток за пальми.

Принцеса Елiза сидить рiвно, строго зiбравши брови. Старий граф нахиливши голову, дивиться в пiдлогу. Панi Штор iз надiєю и тривогою пильно слiдкує за кожним рухом сина мовчазними великими очима. I нiхто не дивиться нiкому в очi, нiхто не говорить нi слова.

Рудi виходить iз за пальми з чорною чудною скринькою в руках, подiбною чи до фотографiчного великого апарата, чи до писальної машинки, закритої накривкою. Збоку в скриньки корба, як у млинка до кави, спереду виступає невеличкий комин iз круглим склом на кiнцi, дiйсно, нiби фотографiчний апарат для фотографування неба.

Доктор Рудольф обережно ставить скриньку на стiл, дбай ливо поправляє її, оглядає з усiх бокiв, злегка крутить за кор бу, здмухуь порох iз скла.

— На скло треба буде накривку, — бурмотить вiн для себе. I, випроставшись, ясно загоряється очима, кутиками уст, кiнчиками рiвних бiлих зубiв.

— Панове! Це — Сонячна машина. Для вас це слово нiчого не каже? Розумiю. Розумiю. Охоче розумiю. Ну, так дозвольте вам сказати, мої панове, що Сонячна машина є такий апарат, який усуває зайвих посередникiв мiж людиною й сонцем у її годуваннi.

Шестеро пар очей дивляться не клiпаючи, не мiняючи виразу — значить, не розумiють.

— Не зовсiм ясно? Розумiю, розумiю! Цебто iншими словами, панове, Сонячна машина дає змогу людинi годуватись са мою рослиною — травою, листям, сiном, соломою. I не якоюсь спецiальною, не думайте, ради бога, а простою, звичайною травою, якою живляться конi, корови. Навiть бiльше, навiть бiльше: Сонячна машина всяку рослину, навiть сосновi глицi, кропиву, бур'ян, колючки — все робить цiлком придатним до вжитку людини.

В очах уже рух: увага, здивування, недовiр'я, нерозумiння. Князiвна Елiза перехиляється вперед.

— Ви розумiєте, панове, що можна сп'янiти, добившися цього? Га? Розумiєте? Мамо, ти розумiєш тепер, що менi зовсiм не потрiбно було їсти трупи свиней, телят, курей i т. iн., якi ти менi присилала? Розумiєш, що моє божевiлля не таке вже страшне? Га? Що?

Принцеса Елiза широкими, немов зляканими очима дивиться на чорну скриньку. Граф Адольф м'яко простягає до Рудольфа руку.

— Вибачте, Рудольфе, може б, ви роз'яснили нам докладнiше…

— Ах, розумiється! Простiть, будь ласка. Звичайно, я це зараз же… Я розумiю, ви не можете так повiрити. Ха-ха-ха! Це не така вже звичайна рiч, щоб повiрити на слово. Тiльки я ж кажу, я нiби трошки п'яний. Але, розумiється, я зараз вам усе чисто, як слiд, детально. Ви не бiйтесь, ваша свiтлосте, мої бджоли не кусаються Ви тiльки не махайте на них руками — i нi одна не зачепить… Так от, дорогi мої панове… Iдея дуже проста. I не нова. Спроби робили вже давно рiзнi вченi. Словом, нi на яку новину самої iдеї абсолютно не претендую. Анi крихiтки. Iдея ж така: як увiльнити людину вiд залежностi вiд її їжi, як звести боротьбу за фiзичне iснування до найменшого мiнiмуму. Як? Мiй хiд думок такий: джерело всякого життя на землi — сонце. Значить, сонце — це їжа людини. Але мiж людиною й сонцем є кiлька посередникiв: рослина й тварина. Чи не можна увiльнитися хоч вiд одного? Чи не можна приймати сонячну енергiю без них, так, як приймають вони самi, рослини й тварини? На цю iдею я витратив вiсiм рокiв. I нiчого не добився. Нiчогiсiнько! Наша наука ще не має способiв уводити сонячну енергiю в чистiй формi просто до людського органiзму як годувальний матерiал. Посередники ще потрiбнi. Я певен, о, я цiлком певен, що через кiлька рокiв цей незграбний апарат буде здаватися смiшним, зайвим, що ми навiть рослин не будемо потребувати й будемо годуватися безпосередньо сонячною енергiєю. Але поки що цей апарат е вое ж таки необхiдний. I менi хочеться думати, навiть корисний Навiть трошечки корисний!

Доктор Рудольф iз трiумфуючою скромнiстю кладе руку на чорний, досить, справдi, незграбний апарат.

Сонце косими промiннями якраз над головою принцеси натискає на протилежну стiну — i стiна вiд натуги стримати смiх червонiє. Бджоли скупчене, буркотливе дзижчать у квiтках, висячи на них, як акробати. Зеленi похмурi очi невiдривно, вишукуючи, чекаючи, влипли в запалене, блискаюче потом i щастям обличчя.

— Цей апарат, дорогi мої панове, є визволення людини вiд теперiшнiх способiв годування! Людина перестає бути м'ясоїдною твариною. Кiнець! М'ясо як посередник мiж сонцем i нами тепер непотрiбне. Тiльки рослина! Ви ждете, розумiється, доказiв, пояснення? Маєте рацiю, маєте. Легко сказати — рослина. Ану, спробуйте їсти траву без цього апарата! Отже, я вам зараз коротенько, але ясно, викладу всю iдею мого винаходу.

Але п'янi люди тратять чуття розмiру й часу. I не коротко. 1 не ясно, перестрибуючи, забiгаючи вперед, вертаючись, забу ваючи головнiше, доктор Рудольф викладає iдею вiдкриття.

Вiн бився над цiєю iдеєю десять рокiв, проробивши сотнi рiзних експериментiв. I коли вже готов був впасти в одчай, сама природа прийшла йому на помiч. Грiзна й милостива природа. Вона струсонула землю, вона дала масу горя людям. але тут же й подарувала їм величезне щастя. Вона дала гелiонiт. Що таке гелiонiт? Хе, це — саме той посередник, який замiнить людинi тварину. Це — новий, одкритий ним, доктором Рудольфом, пiсля землетрусу мiнерал, названий ним гелiонiтом. Вiн має здатнiсть скупчувати й переробляти сонячну енергiю. Промiнь сонця, проведений крiзь гелiонiт, уведений до тканини рослини, змiшаний iз енергiєю людини, перетворю ється в цiлком придатну до вжитку людського органiзму со нячну енергiю.

Доктор Рудольф швиденько бiжить за пальми й зараз же вибiгає звiдти з тарiлкою в руцi. На нiй лежить довгаста зелена маса.

— Сонячний хлiб!

I доктор Рудольф iз трiумфом простягає наперед тарiлку. Шиї витягаються, очi неймовiрно, з острахом, iз цiкавiстю розглядають зелену масу, що переливається червоняво-фiалковими хвилями з золотистим одблиском, наче крильця iспанської мушки.

— Я годуюсь ним вiсiм днiв. Я абсолютно не їв за цi днi. Нi рiсочки! Але я почуваю себе так надзвичайно бадьоро, таку почуваю силу, що, здається, можу дерева з корiннями виривати.

Зеленi очi широко дивляться то на «хлiб», то на сяйне, зчервонiле, мокре вiд поту лице з навислими на чоло мокрими пасмами. I вони вже не хмурi, вони непевнi, вони готови повiрити и зрадiти.

— Це… неймовiрно! Це щось…

— Правда, ваша свiтлосте? Це щось фантастичне! Правда? Але — це факт, це — реальнiсть. Оця зелена маса с сконцентрована сонячна енергiя. Це — оте червоне, слiпуче, палаюче сонце так су мир но й тихо лежить на тарiлцi.

Граф Адольф пiдводиться й м'якими кроками пiдкрадається до «хлiба». Сiренькi очi в жовтих вiях пильно, недовiрливо обнюхують зелено-фiалкову масу.

Графиня злякано, схвильовало нахиляється до принцеси й щось їй шепоче. Але принцеса Елiза, не чуючи її, теж пiдводиться й пiдходить до тарiлки. Над бровами на чистому матовому чолi зворушливо виступили дрiбненькi крапочки поту. Доктор Рудольф простягає до неї тарiлку, i очi його знову зустрiчаються з зеленими, поширеними, готовими повiрити очима.

Сонячний хлiб таємно переливається фiалково-золотнстими блисками. Вiд нього йде чудний, солодкаво-нiжний аромат.

— Вiн пахне?

— О, чудово! Сонцем! Ви знаєте запах сонця? Вiн пахне сонцем Дозволите?

I доктор Рудольф обережно пiдводить руку з тарiлкою до лиця принцеси. Вона злегка схиляється й нюхає. Граф Адольф також просуває свiй м'який навислий нiс. Солодкаво-нiжний, тонкий, дивно-хвилюючий, радiсно-тужний дух випромiнюється вiд тарiлки.

— Правда! Сонцем пахне. Боже, як це дивно! I як надзвичайно.

Боже, як дивно й надзвичайно, що це говорить саме вона, шо говорить без сухої погорди, без мруження очей, що в лицi така тепла, така виразна, зворушлива дитячiсть.

— Але як же цей хлiб… як же ви його… робите?

О, прекрасна: вона хотiла сказати «печете»?

Доктор Рудольф у захватi ставить тарiлку з хлiбом на стiл, хапає чорний апарат i починає демонструвати принцесi весь процес «печiння» сонячного хлiба. В лабораторiї вже бiльше нiкого нема — тiльки вiн, чорний апарат i принцеса. Правда, миготять часом якiсь знайомi, милi й байдужi тгнi, але реальне, живе, близьке-близьке є тiльки порожевiле, захоплене дитяче обличчя з новими, довiрливими, такими страшно-пильними очима, з такими по дитячому злегка розкритими устами.

Сонячний хлiб «печеться» дуже просто, зовсiм просто. Береться собi рослина, вкладається в апарат у саму середину. А всерединi, от принцеса може сама бачити, є валок iз зубцями. Гой валок iз зубцями має знадвору корбу. Коли за корбу крутити, то валок зубцями починає розтирати рослину. В той же час апарат наставляється так, щоб сонячнi променi падали просто на скло. Скло ж тут не звичайне, а з гелiонiтом. Гелiонiт має здатнiсть, як сказано, у надзвичайнiй мiрi скупчувати сонячну енергiю й певним способом переробляти її. Iз скла ця скупчена й перероблена енергiя попадає в апарат на рослину, вбирається нею й знову проходить певний процес.

Тут доктор Рудольф спиняється. Боже, як зворушливо-уважно, з яким самозабуттям розкрите все лице!

Але цей процес має одну дуже цiкаву рису. Надзвичайно цiкаву! Рослина, сонячна енергiя тiльки тодi можуть стати сонячним хлiбом, як вони увiйдуть у контакт з енергiєю тої людини, яка робить той хлiб Це вiдкриття прийшло докторовi Рудольфовi цiлком випадково Експеримент довго не давав нiяких позитивних результатiв. Доктор Рудольф уже впадав в одчай, у iнiв, у лють. Стоячи над розкритим апаратом, вiн майже всунув у нього голову, щоб краще придивлятися до маси. Вiд вертiння корби, вiд руху й сонця було страшенно душно, i з лиця доктора Рудольфа в апарат упало кiлька крапель поту. I, на диво, моментально маса в тих мiсцях набрала iншого кольору й запаху. Тодi доктор Рудольф умисно вже майже цiлком устромив голову в апарат так, щоб лице прийшлося над самим валком iз розтертою й налиплою на нього масою й щоб iз лиця падав на неї пiт. Коли вiн вийняв цим разом масу з апарата, вона стала отаким сонячним хлiбом, фiалково-золотистим, чого ранiш добитися було неможливо.

— Як це надзвичайно! Боже, як це… I ви вже вiсiм днiв тiльки цим хлiбом живете?

— Тiльки ним! I нiякого iншого не хочу, не можу хотiти. Менi гидко думати про м'ясо, мене нудить од одної уяви цiєї… отрути.

— А вiн на смак… добрий?

— Я нiчого кращого в життi нiколи не їв. Смак його не можна описати. Я пишу книгу тепер про це своє вiдкриття. Вона вже майже готова. Але, коли я пробую описати смак цього хлiба, я не знаходжу нiяких аналогiчних почувань од людської їжi.

— Менi страшенно хочеться спробувати! Можна менi взяти шматочок?

I зеленi очi так благальне, так вiддано, так нiжно дивляться в голi, мокросяйнi, одвертi, сiрi очi. В лабораторiї нiкого нема, крiм цих очей. Ворушаться, гомонять, дивуються, скрикують, штовхають їх якiсь тiнi, вражено розглядають апарат, хлiб, схвильовано питають щось i дiстають навiть одповiдь, але живуть тiльки двi пари очей.

Спробувати? О господи, звичайно, можна спробувати, але тут. але тут доктор Рудольф боїться, може виявитися знов одна цiкава прикмета цього хлiба. Здається, той хлiб, який зроблений одною людиною, не може бути вжитий другою. Так йому здається на пiдставi певних мiркувань. В кожному разi, коли може бути вжитий, то тiльки органiчно спорiдненим органiзмом. Наприклад, мати, батько можуть уживати хлiб, зроблений сином, i навпаки. Але чужий органiзм, здається, нi. Так принаймнi кажуть деякi данi. Але спробувати, розумiється, можна I коли її свiтлiсть бажають…

Її свiтлiсть бажають. А головне, її свiтлiсть зовсiм не гидують, що цей хлiб зроблений iз потом його лиця.

Одначе доктор Рудольф знаходить серед тiней, що тут-таки товпляться круг його, дороге, миле обличчя, а радiсно, любовно цiлуючими його очима, мовчазними й кричущими гордiстю й безмiрною вдячнiстю йому, сонцевi, чорному апаратовi, цим усiм людям, що вiрять, що не бачать уже нiякої хоростi.

— Мамуню, хочеш також спробувати? А ти, тату? Не хочеш?

Навiть мiнiстерська постать утратила свою недоступнiсть, на бездоганно гарному жовто-смуглявому чолi виступив пiт, в очах i замiшання, i несмiла радiсть, i дивування.

Сонячний хлiб! Це ж нарушения порядку самої природи, це втручання в компетенцiю самого бога.

Але сумувати чи радiти з такого нахабства власного сина? Панi Штор не сумує й навiть не вагається. Вона просто й смiло, як добре вiдомий їй, нею самою зроблений пудинг, бере принесеною Рудi ложкою шматочок сонячного хлiба й кладе його в рот.

Принцеса Елiза другою ложкою обережно вiдщипує менший шматочок i, iз страхом та хвилюванням поглядаючи на нього, тихо пiдносить до уст. Четверо iнших пар очей перебiгають iз одної ложки на другу, з одних уст на другi й напружено чекають.

Сонце радiсно червоним металiчним полум'ям горить на розчинених шибках, трiумфує на металiчних частинах машин i приладдя Бджола раптом почала виразнiше, чутнiше густи, а квiтки застигли в чеканнi Малиново-червонi уста принцеси, на яких лишились зеленi крихти хлiба, несмiло, нерiшуче ворушаться, жують, очi широко розплющенi, ждуть, слухають у серединi себе й щодалi, то бiльше лякаються, не розумiють. Нарештi уста кривляться, голова заперечливо, неприємно труситься. Принцеса бiжить до вiкна й випльовує за нього зелену розжовану масу. Фе!

Але лице панi Штор стає щораз певнiше, яснiше, радiсно вражене, як у людини, перед якою щодалi, то бiльшi чудеса розгортаються.

— Господи, що за надзвичайний смак!

— Правда, мамуню? Правда? Ти дiйсно чуєш смак? Дiйсно?

— Я готова з'їсти цiлий центнер цього хлiба. Батьку, ти мусиш покуштувати! На, вiзьми.

Але Ганс Штор крутить головою. Не тепер. Вiн iще подумає Ще є час.

— Та ти ж тiльки подумай, вдумайся!. Ти тiльки спробуй! Це ж чудо! Ти розумiєш?! Вiн i думає, i вдумується, i все це, розумiється, гарно, але..

— Докторе! Як так, то я хочу сама для себе зробити сонячний хлiб! Можна? Ради бога! Що у вас є, трава, листя? Чи що треба? Я хочу зараз! Я хочу перевiрити на собi.

I зеленi, дитячi, палаючi нетерпiнням очi ревниво слiдкують, як рука панi Штор одколупує новий шматок червоняве золотистого хлiба й пiдносить до уст.

Доктор Рудольф з огiрченням i жалем дивиться за вiкно: сонце вже сiдає, червоно регочучи, за деревами саду. Його праця на сьогоднi скiнчена — запiзнились.

— Ах, як досадно! Але завтра, як тiльки воно зiйде, я неодмiнно хочу зробити собi хлiба. Добре?

— О принцесо!

Доктор Рудольф обома руками, здираючи шкуру з черепа, як скальп, всiєю душею зачiсує волосся на потилицю. Краще йому нiчого несила вiдповiсти. Краще за цей вечiр нiчого в свiтi не може бути нiде, нi в кого. Кращих, любiших, прекраснiших облич, як оцi, що тут, що так хвилюються, що так сяють, що так божественно, сонячно радiють, не може ж бути нiзащо, нiде, нiколи! Навiть старий граф, любий, дорогий, бiдний граф, вiчно суворо насмiшкуватий iз себе, з людей, iз свiту, навiть у нього на вилицях червонi схвильованi плями, навiть його старi намученi очi мокро блискають.

— Ну, добре. Рудi, а нерiдний батько не може, значить, їсти хлiб нерiдної дитини?

— Не може! Нiяк не може! Чужий же органiзм!

— Умгу! I, значить… Ага. Ну, так… Я розумiю.

Маленька графяня раптом швидко зиркає на старого графа i вона вже розумiє.

— Докторе! А пити хочеться? Треба?

— I хочеться, i треба.

— Нi, це так надзвичайно, фантастично, що я ще не можу вiрити. Це, дiйсно, чудо. Ах, як досадно, що сонце заходить! Ви не можете спинити його, вернути хоч на десять хвилин назад? Ви ж чудодiй. Зробiть це.

Доктор Рудольф обнiмає всю її палаючу червону голiвку сяйвом своїх очей i побожно-радiсно, в блаженному захватi й замiшаннi голубить. I голiвка так довiрливо, так по-iншому тепер повернена до нього, так тягнеться до його очей, так внутрiшньо вся соромливо-щасливо зливається з ним.

Граф Адольф раптом сильно струшує головою.

— Це — генiально! Нi, це таки генiально. Це матиме надзвичайнi наслiдки. Я просто не можу прийти до себе Але я вже передбачаю такi можливостi, що… Скажiть, дорогий Рудi, цей мiнерал… як ви його назвали?

— Гелiонiт.

— Чи цього гелiонiту багато можна знайти в природi? На це питання доктор Рудi не може вiдповiсти з точнiстю. Але вiн iз певнiстю може сказати, що тих запасiв його, якi вiн одкрив у горах на мiсцi землетрусу, вистачить на продукцiю апаратiв для всього населення Європи. Та тої кiлькостi, яку вiч привiз iз собою, може вистачити на всю Нiмеччину. Для одного скла треба крихiтну дозу гелiонiту. Його чулiсть i сила значно перевищують силу радiю.

— В такому разi. В такому разi свiт, мої панове, належить тепер Нiмеччинi! Рудi, ви — генiальна, ви — велика людина Нiмеччини!

Граф Адольф у невиданому нiколи в нього хвилюваннi простягає обидвi руки до доктора. Але велика людина б'є себе раптом рукою по чолi й з усiєї сили бiжить до столу. Вирвавши з нього шухляду, вiн гарячкове довбається в нiй i, нарештi, знайшовши, радiсно шкандибає назад. Руку вiн обережно тримає обiч себе, а в нiй держить щось, наче мишу за хвостик, тiльки блискуче, переливчасте. Вiн прямує просто на широкi, чекаючi, зеленi очi й простягує до них руку з блискучою мишею.

— Будь ласка: коронка Зiгфрiда!

I, сяючи голими, одвертими, спiваючими очима, подає її червонiй, зразу зблiдлiй, враженiй голiвцi.

— Боже! Коронка?! Звiдки вона у вас? Як ви знайшли її? Де?!

— Вона була весь час у мене.

I очi так само радiсно спiвають, голi, одвертi, наївнi очi.

— Як у вас?! Коли? Чого?!

— Я взяв її. Вона менi потрiбна була. Не вона, а брильянти. Я спочатку думав, що в скло мусить увiйти брильянт.

Одвертi, наївш, спiваючi очi раптом трохи змiшуються, вони бачать, як на обличчях умить з'являються зовсiм несподiванi тiнi жах, дивування, обурення, гнiв.

— Як?! Так це ви тодi взяли її?

— Я… Я прошу простити менi, але я думав… Вона цiлком цiла, я тiльки вжив один невеличкий камiнчик. Розумiється, це, може, негарно, що я… Але я де мiг купити брильянтiв. I я думав, коли я досягну своєї цiлi, то менi простять. Може, це злочинство, але. моя цiль…

Лице принцеси Елiзи всихає, твердiшає, овал стає костяний, очi звужуються, мружаться. Вона помалу повертається до старого графа й знизує плечима. В руцi її коронка Зiгфрiда, як миша, за хвiст пiднесена їй. Коронка Зiгфрiда!

В очах старого графа десь у спущених додолу колючих вiях просковзує ледве помiтний усмiх, а графиня боїться крикнути: значить, не Труда!!

Ганс Штор закам'янiло, оглушено, непорозумiло дивиться на сина прекрасними, мiнiстерськими очима. Йому була потрiбна коронка Зiгфрiда! Вiн через те вкрав коронку Зiгфрiда. Коронку Зiгфрiда!

Панi Штор обережно, тривожно й нiжно бере батька пiд руку, готова з усiєї сили спинити скажений вибух, який уже трiпотить у побiлiлих губах.

— Я дуже прошу простити менi, ваша свiтлосте. Але ви самi можете оцiнити, яка велика була моя цiль, i як можна за неї на всяку жертву, навiть своєю честю, пiти. Але я мав на увазi неодмiнно вернути вам коронку.

Граф Адольф швидко-швидко тре кiнчиками пальцiв чоло — вiн не може отямитись од цього несподiваного сюрпризу

— Стривайте, Рудi, як ви могли її взяти? Яким чином? Ви ж були тодi в горах Ви саме виїхали того дня

— Я вернувся по одну книжку Вона була в бiблiотецi. Я прийшов на терасу, в мене ж є ключi вiд тераси й бiблiотеки. Ну, побачив брильянти крiзь вiкно А менi їх тодi страшенно бракувало. Менi було трудно це зробити, але я мусив.

Ганс Штор шарпає свiй лiкоть iз рук панi Штор.

— Вiн мусив?!

Доктор Рудольф ясно дивиться в його бiк Розумiється, мусив. А то ж як же ж би вiн мiг узяти чужу рiч? Правда, один камiнчик вийнято, але тепер це не може мати нiякого значення, бо взагалi брильянти тепер утратять усяку вартiсть. Єдине хiба що, так сказати, з естетичного боку вони…

Принцеса Елiза зненацька рiзко повертається й пильно дивиться в лице доктора Рудольфа: нi крихти в ньому насмiшки, нi тiнi сорому, наївне здивування й благання. Бiльш нiчого.

— Ну, слава богу, що все ж таки знайшлася… — суворо, примирливо бубонить iззаду голос графа. — А цiль, справдi, така, що… Тiльки чому було не звернутися до нас. Брильянтiв можна й не на коронцi знайти.

Доктор Рудольф охоче повертається до свого заступника. Вiн не мiг бiльше звертатися до пана графа. I вiн знав, що… що це не так легко дати брильянтiв на непевний експеримент, на знищення. Так, вiн розумiє, що це велике злочинство, але… вiн же мiг не вертати коронки, вiн же мiг її пiдкинути, i нiхто нiколи не знав би, що вiн її взяв. Значить, вiн не хотiв Покрасти. Хiба нi?

В сивi очi не то мушка, не то посмiшка заплуталась, i великий палець старанно протирає їх, нахиливши голову.

Граф Адольф скоса поглядає на принцесу, що уважно дивиться у вiкно. За вiкном на листях кудлатих каштанiв червоним золотом залягло вечiрнє сонце.

— Дiйсно, ваша свiтлосте, хоча вчинок доктора не можна виправдати, але, з другого боку, коли, дiйсно, так би мовити, вiн зроблений не з злочинною метою… А, крiм того, результат такий великий… Я прохаю вибачення, ваша свiтлосте, але ге нiальне вiдкриття доктора таке велике, таке, я дозволив би собi сказати, епохальне, що ради нього…

Принцеса Елiза вмить озирається, дивиться на притихло-здиаоване, невинне лице пана доктора — i смiшливий усмiх мимоволi теплить її уста. I в той же мент лице пана доктора спалахує такою радiстю, що кiстяний овал м'якшає, зашарюється й стає нiжно-дитячий, невинно-рожевий, як тiльки но знесене яйце.

Тодi граф Адольф смiливо випростовується.

— Рудi! На колiна! Дякуйте!

Рудi, питаюче, охоче дивиться в зеленi, знову непримружеш очi: падати на колiна, чи не можна?

Не можна. До нього просто-так простягається вузька, рiвно-бiла з рожевими нiгтями ручка. А на самому кiнчику нижньої губи — невеличка зелена цяточка сонячного хлiба.

Доктор Рудольф побожно цiлує ручку, i йому здається, що вiд неї так само солодко й нiжно йде тонкий аромат, як од сонячного хлiба.

Коронка Зiгфрiда поштиво, але з нiяковiстю швиденько загортається в чистий папiр i доручається пiд охорону графа Адольфа. Променiв сонця в лабораторiї вже нема, тiльки на шибках i на стiнах густо малиновий рум'янець. Бджоли важко, кошлато вилiтають у вiкна й зникають десь за каштанами.

Увага всiх знову жадною бджолою всмоктується в чорний, малоподiбний до квiтки апарат. Знову мiстичнiсть, казковiсть його хвилює, пiднiмає, мокрить блиском очi.

Граф Адольф iз дiловим обнюхуючим захватом розглядає Сонячну машину.

— Рудi, дозвольте менi, дорогий, задати вам одне питання: ви кому-небудь говорили вже про свiй винахiд?

Доктор Рудольф енергiйно, злякано крутить толовою. Боже борони!

— В такому разi, Рудi, я вас дуже прошу й дуже раджу нiкому не казати нi слова, поки я вам не скажу. Я зараз їду до пана президента Об'єднаного Банку з докладом про ваше велике вiдкриття Я не сумнiваюсь, що пан президент iз неменшим захватом оцiнить цей генiальний, епохальний факт, вiж ми всi. Ви, розумiється, зараз же дiстанете патент, а право на експлуатацiю винаходу…

Доктор Рудольф одмахується руками од графа Адольфа, як од бджоли: геть, геть iз усякими патентами!

Граф Адольф iз м'якою, нiжною суворiстю старшого брата спиняє легковажне вiдмахування.

— Рудi, ви — генiальний вчений, але в практичних справах ви — хлопчик, вибачте менi, i не маєте нiякого голосу. I тут ви вже дозвольте занятись менi цiєю стороною справи. Через тиждень ви матимете колосальне багатство й всесвiтню славу, а Нiмеччина — владу над усiм свiтом. Прошу, прошу, Рудi, нiяких заперечень! Я хочу виконати свiй обов'язок. Я ж пам'ятаю, Рудi, що ви врятували менi життя, i думаю, що ви дозволите менi виплатити свiй борг, трошки потурбувавшись вашими справами. Я прохав би також усiх вас, панове, нiкому нi одного слова поки що не казати про вiдкриття Рудi.

Рудi все ж таки не може так лишити милої, великодушної пропозицiї графа. Вiн дуже-дуже вдячний графовi, але вiн нiколи не мав на увазi робити свого винаходу монополiєю своєю, чи якого товариства, чи навiть Нiмеччини.

Граф Адольф нiжно обiймає його за руку вище лiктя.

— Вибачте, дорогий Рудi, я хотiв би, мiж iншим, нагадати вам, що колись ви мене називали не графом, а просто мо;м iменем, Адi. Я був би дуже радий, коли б ми вернулись до тих часiв. Добре? А потiм, любий Рудi, дозвольте вам сказати, що ви — iдеалiст. Це — нiтрошки не погано, о, навпаки! Але це эа наших часiв так непрактично, так ненормально, що вiд цього виходить тiльки сама шкода. Запевняю вас, Рудi, що тiльки шкода справi вийде, справi самого вашого вiдкриття, iдеї його, коли ви не станете на нормальний, практичний шлях. Ну, та про це ми ще будемо говорити. Я мушу зараз їхати з докладом. Завтра ми будемо говорити. Через тиждень. Рудi, ви будете, кажу вам, одним iз найбагатшик людей свiту. I найслаанiших. Тiльки це треба зорганiзувати. Розумiєте? Без цього нiчого не вийде. Але це я беру на себе. Ну, дозвольте, дорогий, ще раз подякувати вам i скласти моє найщирiше привiтання з великим, славним винаходом.

Граф Адольф спочатку мiцно тисне руку докторовi Рудольфовi, потiм не витримує, обнiмає його й цiлує. Панi Штор чує, як очам її стає солодко-гаряче, але вона боїться клiпнути ними, щоб не закапали сльози.

Принцеса теж простягає руку й раптом не вiдомо чого густо-густо червонiє. Вона також вiтає, дякує й завтра неодмiнно буде робити собi сонячний хлiб. А зеленi очi такi м'якi, сяйнi, такi вiдданi!

Коли всi виходять, а доктор Рудольф лишається тiльки з матiр'ю, вiн бурно обнiмає її, тулиться до неї улюбленим у дитинствi жестом, зариваючись чолом їй у шию на плечi, витирає поцiлунками їй сльози на щоках.

А коли й мати виходить, вiн цiлує незграбний чорний апарат i побожна притуляє уста до кiнчика тої ложки, яка торкалась уст ч-ервоної, такої сьогоднi зовсiм-зовсiм iншої голiвки.

Потiм ходить по!лабораторiї, пiдстрибуючи й провалюючись за кожним кроком в ямку, зачiсує волосся, не може винести тягаря щастя, не знає, як зменшити його. Тодi хапає рукопис i гарячкове починає писати, перекладаючи на нього зайву вагу сьогоднiшнього вечора.

ЧАСТИНА ДРУГА

В кабiнетi навiть холоднувато, граф Адольф, хоч i розпалевий спекою, пiдняттям i доповiддю. Трошки щулиться вiд холодних подувiв холодникiв. Але пан президент усе ж таки потiють безустанно, люто, патьоками потiють. (I мимоволi час од часу посеред найважнiшої розмови вискакує богозневажлива, божевiльна думка: як же це потiюче, мокре тiло обнiматиме принцеса Елiза?).

В кабiнетi жовто червоний присмерк. Потьмянiв, принишк скляний блиск дерева й металу. Урочисто застигши й ритмiчно цокають черговi апарати. В небi синювато-фiалковою чiткою лiнiєю боязко й нiжно заклiпала рання зiрка.

Пан президент слухає доклад мовчки, час од часу широкими штрихами стираючи пiт iз сiдластого, набухлого вiд духоти чола. I щодалi, то здивування й захоплена увага стають тихшi, заглибленiшi. Вiн уже рiдше завдає питання. Питання стають лаконiчнiшi. В банькуватих свiжих очах павутиниться задума.

Граф Адольф закiнчує доповiдь, i йому стає вже трошки душно вiд гордощiв, широченних перспектив i нетерпiння, навiть малесенька пiтна вогкiсть виступає на горбкуватому чолi.

Пан президент мовчки пiдводиться, сильним рухом розминає короткi товстi ноги й починає ходити по кабiнету. Пукатi, заглибленi в себе очi, немов чогось шукаючи, неуважно блукають навкруги. Вiн зупиняється бiля вiкна й довго дивиться в парк. На тлi сталево-синюватого неба видно, як на контурi голови ворушаться волосинки вiд зустрiчних течiй гарячого повiтря знадвору й охолодженого з кiмнати. Здається, що гх ворушить ота напружена, вперта робота думок пiд ними.

Граф Адольф сидить непорушне, але дедалi, то все непокiйнiше. Про що можна думати так довго й так понуро в такiй яснiй i радiснiй справi?

Пан президент раптом рiшуче повертається до графа. Лице його зовсiм у тiнi, темна важка маса голови на тлi вечiрнього неба.

— Широко вже вiдомо про винахiд?

Граф Адольф поспiшно перехиляється наперед, ледве втримавши посмiшку: от хто знає, як найпрактнчнiше пiдходити до доброї справи Нi, крiм тих, що були при демонстрацiї винаходу, нiкому не вiдомо й не буде вiдомо, бо вiн, граф Адольф, розумiючи всю колосальну вагу.

— Добре. В такому разi не пiзнiше, як завтрашнього ранку, автора цього винаходу арештувати. Абсолютно iзолювати. Апарат нi однiй душi не показувати. Усякi чутки про його нищити. Коли треба, знищити самого автора й машину його. Розумiєте?

Коли б оцi бiлi телеграфiчнi стьожки перевернулись у живих гадюк i засичали на нього, граф Адольф легше зрозумiв би таке явище, нiж короткi яснi фрази пана президента. Вiн мовчить i невiдривне, зацiпенiло дивиться на темну масу голови, кострубате обгризену по лiнiї жорсткого волосся.

Пан президент важко, помалу пiдходить до столу й зупиняється проти графа. Граф Адольф поштиво пiдводиться. Мертенс кладе йому руку на плече.

— Графе, цей винахiд занадто рано з'являється на свiт. Рано. Страшнi нещастя несе. Наслiдки його катастрофiчнi. Для всiєї культури, людськостi. Анархiя. Руїна всього. Сядьмо.

Граф Адольф злякано сiдає. Пан президент задумливо, рiвно, коротко обрубуючи думки, кидає їх своєму мiнiстровi, дивлячись у стiл i не цiкавлячись, що вони роблять iз його слугою.

А роблять вони те, що граф Адольф щораз бiльше й бiльше зiщулюється, як людина, яка довiдується, що та чудесна, мальовнича скеля, з якої щойно розгортались у далинi такi чарiвнi перспективи, на якiй ця людина щойно так безжурно, радiсно, в захватi танцювала — вся повна вибухових мiн, жаху й смертi йому тепер зовсiм холодно. Пан президент коротко, сильно вiдламує шматок за шматком ту чудесну скелю, i графовi Адольфовi видно всi ходи, всi розгалуження страшних мiн, уся неминуча, грiзна логiка й пов'язанiсть їх. I мимоволi морозною поштивiстю проймає вiд цiєї сили аналiзу, передбачування, прозорливостi та ясностi важкої ржавої голови.

— Тепер яснiше розумiєте? Це те, що об'єднає їх усiх. Запам'ятайте собi — об'єднає. Тепер вони роз'єднанi. Самi нейтралiзують свою руйнiвну енергiю. Ми тiльки кермуємо цiєю нейтралiзацiєю. Тодi ж ця машина дасть демагогам, ледарям, нездарам точку опертя. Самi загинуть i весь свiт загублять Повторюю, знищити. Щоб i слiду не лишилося. Життя одної людини — нiщо перед долею людства. Коли треба, вбити. Це ваше дiло знайти найкращий спосiб лiквiдацiї. Роз'яснiть принцесi й графовi Елленберговi. А завтра я на вiзитi сам буду говорити з її свiтлiстю. Ви переконанi, графе?

— Переконаний, пане президенте!

— Твердо переконанi?

— Нi крихти вагання, пане президенте!

— Добре. Спiшiть, пане графе.

Граф Адольф серйозно й поштиво прощається. В кабiнетi синi присмерки, а за вiкном у небi тривожно, поспiшно трусяться зорi — спiшiть, пане графе!

* * *

Доктор Тiле, близько нахилившись у присмерку, з нiжнiстю водить сокирчастим носом од чорно-синюватої голови до золотисто-кучерявої й веселим шепотом волоконце за волоконцем розгортає перед ним завтрашнє майбутнє. Чорно-синя голова слухає строго й непорушне, золотисто-кучерява — напружено-уважно. Уважно й не клiпаючи слухають першi вечiрнi зiрки в потемнiлому темно-зеленому небi з чiткою оксамитове фiалковою хмарою, подiбною до суходолу Америки. Легковажно миготять i нiчого не слухають рiзнофарбнi свiтлянi реклами над велетенськими шпилями небошкрябiв.

Отже, є три можливостi: прийде пiшки, приїде, прилетить. Остання можливiсть одразу виключена: занадто помiтно, незручно, галасливо. Значить, лишається або прийти, або приїхати. Але так чи сяк, а прибути треба так, щоб, крiм їх трьох, нi одна душа бiльше не знала. Такий верховний наказ. З одного боку, цей наказ чудесний тим, що усуває всяку охорону, зайвi перепони й труднощi в полюваннi. Але, з другого боку, примушує звiра пильно ховатися. До будинку веде три вулицi. I є три нори, кудою можна проскочити всередину: параднi дверi, садова хвiртка й виїзнi ворота. Бегемот може пiд!їхати, але може й пiдiйти. Нiхто йому не може заборонити загримуватися так, як вiн схоче, i всi свої характеристичнi прикмети приховати. Отже, на всiх трьох норах треба мати по револьверу й бомбi. Це — перше.

Доктор Тiле похапцем закурює. Свiтло сiрника на мент освiтлює великий вогкий на крилах нiс, весело-заклопотанi очi й розхристанi голi груди. Розгорненим розрiзом червонiють на мент хлопчачi Фрiцовi уста, уважнi, скупченi.

Але нори — не найголовнiшi позицiї. Бiля нiр можна легко пропустити — входять, виходять рiзнi звiрята. Центр полювання переходить туди, всередину, там тiльки можна бити з певнiстю, без риску не в того влучити. Але знов-таки наказ дуже ускладняє й там операцiю. Вся прислуга, очевидно, буде вигнана з тих ходiв, якими приходитиме звiр. Пiдiбратися до нього так, щоб можна було тiльки його самого покласти, ма буть, буде неможливо. Отже, треба рахуватися з тим, що до ведеться все лiгво завалити. Розумiється, невиннi жертви, але на полюваннi — як на полюваннi.

I чорно синя, i золотисто-кучерява голова не рухаються: на полюваннi — як на полюваннi.

Отже, головна вага операцiї лягає на плечi тих товаришiв, що можуть пройти всередину, цебто на товариша Фрiца й Макса Штора. Товаришi Фрiц i Макс Штор кивають головами — розумiється, вони можуть пройти всередину, про що тут балакати.

Сокирчастий нiс, як стерно, повертається то в один бiк, то в другий i з нiжною захопленою заклопотанiстю шепоче далi, прозорливо передбачаючи щонайдрiбнiшi можливостi. Часом то одна, то друга голова вставить свою увагу, i нiс швиденько згiдливо цюкає повiтря або ж роздумливо й заперечно хитається, як маятник.

У хатi по кутках туляться таємничi, пiдслухаючi тiнi. Але лампа не свiтиться, i так досить видно вiд вечiрнього сяйва мiста, вiд слiпучих, крикливих реклам, вiд безгучних, вiчних зiр. Три обличчя здаються сiроблiдими, задимленими жахом, але голоси рiвнi й дiловитi.

Один раз виходить маленьке непорозумiння. Товариш Фрiц, як молодий iще член Iнараку, робить невеличку помилку, з огляду на те що управитель дому, пан Ганс Штор, батько товариша Штора, Фрiц пропонує як-небудь на цей вечiр видалити пана Штора й панi Штор iз дому. На його думку, нема нiякої потреби, щоб вони постраждали.

Доктор Тiле на це нiчого не каже, бо саме в цей час починає заклопотано шукати щось у шухлядi столу. Але Макс спокiйно й сухувато зауважує Фрiцовi, що в нього, Макса Штора, батькiв немає й що це питання не може мати нiякого значення в планi всiєї акцiї.

Фрiц нiяковiє, щипає за волосинки своїх кучерявих вусикiд i шепотом прохає вибачення. Тодi доктор Тiле iз жалостi до нього нiжно пояснює йому, що таке попередження пана управителя дому графа Елленберга могло б провалити всю операцiю, бо зразу викликало б пiдозрiння й настороженiсть iз боку тої сторони. I таке цiлком натуральне гуманне почуття стало б причиною великого злочинства супроти всiєї органiзацiї.

Фрiц iще раз нiяковiє, а доктор Тiле засуває шухляду, i обговорення провадиться далi живо й дiловито.

Нарештi все вже обговорено, обмiрковано, умовлено; лрослi-джено всi!ходи, нори, нiрки, щiлинки, в якi комаха не може пролiзти, не те що бегемот, призначено всi пости, сигнали, паролi.

Всi пiдводяться i, не хапаючись, прощаються. Доктор Тiле сам вiдчиняє дверi на сходи, нiжно, жваво хитає гостям носом i швиденько вертається до кабiнету.

Але в кабiнетi вiн зупиняється коло столу й довго стоїть без усякої жвавостi. Потiм бере телефонну рурку й напам'ять надушує гудзика цифр.

— Клара, ви?..

— Не Клара, а панi Шпiндлер.

— Нi, Клара! Мила, дорога, єдина iстота, яку боляче покидати на землi. Розумiєте, Кларо? Єдина iстота, яка псує менi насолоду, може, останнього риску, яка без милосердя мучить i мене, i себе.

Тихо тихо в рурцi. I нарештi!

— Значить, таки завтра?

— Таки завтра. Кларо, невже й завтра не можна?

— О нi, що ви!

— Кларо! Навiщо ж лицемiрство? Ви ж уже його зраджуєте, ви ж уже давно моя, ви ж…

— Пане докторе, ви забуваєте, що i в телефонiв бувають вуха.

— Ах, що менi з того?! Я знаю, що… Кларо, невже ж i завтра не можна?! В iм'я чого? Сухої, формальної моралi? Кларо, я — самоiнiй. Я раптом почув себе безмежно самотнiм у життi. От я чую себе так, як на кiлька тисяч метрiв над землею. Кларо, менi треба, щоб моя рука була тверда, а менi нестерпно тоскiїо й холодно.

О, я знаю, що це — злочин, слабiсть, я знаю, що це — гань ба, але невже ви iiє простягнете менi руки? Ну, на кiлька хвилин прийдiть, на, може, останнi, але нашi, нашi кiлька хвилин. Чуєте, Кларо?

У рурцi виразно чути шершавi звуки дихання.

Ах, єдиний раз Тiле шкода, що Iнарак винiс ним самим запропоновану постанову: не балакати телефоном iз одчиненим екраном.

— Кларо! Єдина людська iстото, з якою говорить моя нiжнiсть iз усiєю щирiстю, з усiєю безсоромнiстю. Кларо, пiслязавтра я, може, нiчого вже не зможу просити у вас.

Шарудить i важко, трудно дихає мовчання в рурцi.

— Нi, Тiле, не можу! М й, розумiєте, м и не можемо красти довiр'я своїх Iнакше ми стаємо тими, з якими боремось.

— Так, не треба красти! Берiм одверто, легко. Я ж стiльки благаю цього!

— I цього не можу, Тiле. Це — жорстокiсть проти свого, проти нього.

— А проти мене нi?! Я-не свiй?! Нi?! Бо вiн — муж, санкцiонований тими?

— Милий, любий Тiле! Менi до муки хочеться… Ах, я не можу телефоном. Тiле, приїжджайте вранцi до нас.

— Нi, ви до мене.

— Я до вас не можу, а ви можете.

— I я не можу. Прощайте, Кларо.

Доктор Тiле кладе рурку й закурює сигару. Але вiд телефону не вiдходить i жде. Невже не задзвонить? Невже оце останнє, найбiльше полювання його життя програне?

На сигарi вже наросла довга сива шапочка. Гуде масивним гуркотом Берлiн. Пашить у вiкно розпареним густим духом колодязя-вулицi.

Доктор Тiле скидає сиву шапочку в попiльничку й тоскно дивитьея в оранжеву густу жарину. Вона шерхне, обростає сiрою шерстю, а телефонний апарат нiмо мовчить.

* * *

Макс i Фрiц прощаються на вулицi — Максовi в один бiк, Фрiцовi — у другий. Макс усiдає в лiфт повiтряного трамвая, а Фрiц спускається в пiдземну залiзничку. Але дивна рiч: Фрiц помиляється й пiдземною залiзничкою їде в той самий бiк, що й Макс. Ще бiльше: вiн iде на ту саму вулицю, де жиiве Макс, навiть до того самого будинку. Iде швидко, похапцем i весь час пильно озираючись по вулицi.

Рiч у тому, що йому конче треба зайти додому по одну книжку. Дома тiльки батько, мати та дiти. Дiти сплять, але Фрiц, не можучи нiде знайти так дуже потрiбної книжки, забiгає також до спальнi. Вiн шукає її навiть у лiжку дiтей. Лорхен i Грета прокидаються. Боже, Фрiц дома! Фрiц прийшов! А Фрiц, забувши про книжку, раптом починає гаряче цiлувати блакитнооке, розпарене сном личко Лорхен. Потiм, хапаючись, дає сестрам таку «страшенну купу» грошей, що оченята Лорхен стають круглi, як у її ляльки, яка спить поруч iз нею на подушцi. Потiм Фрiц знову бiжить до батькiв i теж нi з того нi з сього, весь почервонiвши, обнiмає, цiлує їх i прощається — здається, завтра вiн iз своїми панами екстренно виїде за кордон. I то, мабуть, надовго. Дуже-дуже надовго! Бiльше вiн нiчого не може сказати, бо не має нi хвилинки часу, а братам нехай мама передасть його привiт, сердечний, щирий привiт.

Та так i не знайшовши книжки, зовсiм-таки забувши за неї, вибiгає так само поспiшно, як i вбiг.

А коли, переодягшись, вiн бiжить нагору на своє мiсце, до дверей покоїв принцеси, тi дверi щiльно зачиненi. Фрiц знає, ще там вiдбувається якесь важне засiдання принцеси з графами Елленбергами й сином їхнiм Адольфом. У коридорi порожньо Матове блакитне свiтло, як мiсячної ночi, сумно й затишно голубить старi портрети на строгих стiнах, старомоднi постатi iз смiшними твердими комiрниками на шиях, iз закритими твердим полотном грудьми.

Голоси в червоному салонi бубонять глухо. Часом зненацька вибухає лункий, неначе з дiжки, голос старого графа. I зараз же стихає, як придушений подушкою.

Фрiц, зацiпивши щелепи, довго тихенько вiдчиняє дверi. Нарештi вони розщiпаються на вузеньку щiлину. З голосiв спа дає шкуринка, i вони стають виразнiшi.

Старий граф знову сердито бубонить. Йому влазливе, тихо й владно вiдповiдає голос графа Адольфа.

— В такому разi я вмиваю руки! Я вмиваю руки! Робiть, що хочете. Що хочете.

Чути важкi поспiшнi кроки. Фрiц одстрибує на бiк i струнко витягується. Дверi широко розчиняються, i з них виходить навантажена масивною зiгнутою спиною постать старого графа Елленберга. За ним дрiбненько шелестить шовком сукнi стара графиня, стурбовано ловлячи спину графа великими, як двi круглi сливи, очима.

Фрiц iзнову пiдсувається пiд дверi, знову, як лiкар до гру дей хорого, притуляє золотисто-кучеряву голову до щiлини.

— Але невже, невже нема iншого способу, графе?! Не та кого страшного?

— Ваша свiтлосте! Дiйсно, цей спосiб жорстокий, але вiн природний i не викличе нiяких ускладнень. Я розумiю ваше хвилювання, ваше почуття. Але дозволю собi, ваша свiтлосте, зауважити, що часом хороше, прекрасне, гуманне почуття може бути просто злочинством…

Фрiц широко розплющує очi: вiн щойно чув уже десь щось подiбне!

— …Я прошу, ваша свiтлосте, пам'ятати, що в жертву цiй машинi була вже принесена одна корона. Вона може загубити й другу. Хто йде до великої мети, ваша величносте, той не повинен спотикатись об маленькi почуття. Ваша величносте! Великим людям життя цiлих народiв служить тiльки матерiалом їхньої великої творчостi. Страждання, сльози й кров мiльйо-нових мас є тiльки цемент у будiвлях генiїв i владарiв свiту Що ж значить у цьому масштабi страждання й життя якогось маленького людського iндивiда? А надто тодi, коли цей малень кий iндивiд загрожує всiй велетенськiй будiвлi? Ваша велич носте, простiть менi мою смiливiсть, але мене навiть дивує така ваша… занадта чулiсть у цiй справi. Я розумiю мого шановного батька i його вiдношення до цiєї людини, але ваше, ваша свiтлосте, мене навiть непокоїть, як ознака того, що ви не зовсiм пройнялися провiденцiальним значенням вашої ролi. Дуже прошу вибачити менi мiй сумнiв щодо вас, ваша величносте.

Мовчання. Крапля поту котиться з виска на шию Фрiцовi, але вiн не ворушиться.

— Добре, графе, я згодна! Отже, до завтра, графе, до ранку!

Фрiц швидко вiдсувається вiд дверей, тихенько причинивши їх. Через хвилину вони повiльно розчиняються, i з них злодiйкувато, задом вислизує граф Адольф. Вiн безшумними поспiшними кроками проносить своє тiло повз Фрiца, кругло й заклопотано миючи руки в повiтрi.

Чорний вихор iз червоним полум'ям угорi миготить у щiлииi дверей, то в один, то в другий — велика людина спотикається об якесь почуття, у великої людини заиадта чулiсть, велика людина чогось вагається, бореться сама з собою, мучиться. А вона ж iще не знає, що чекає її завтра!

Фрiц одходить од дверей салону, як од катафалка.

* * *

Принцеса Елiза довго стоїть бiля вiкна й дивиться в сад. Там в оксамитнiй, шелесливiй тьмi сумирно й затишно лежить на кудлатому каштанi сяйво свiтла з лабораторiї. Далеко над мiстом розгорнулося велетенське вiяло вечiрнiх вогнiв, i на тлi його вищербленими зубами огризнулися контури башт i велетенських будiвель. Там вовтузиться в пiтьмi земної ночi мiльйонова маса цементу для великих будiвель.

Князiвна Елiза рвучко вiдривається вiд вiкна й рiшучим кроком проходить у спальню. Накинувши на плечi чорне мережане манто, вона виходить на терасу й помалу сходить у сад.

Сухо й шершаво порипує пiд поважною твердою ходою жорства алеї. Сад принишк i чуйно слухає самотнiй шершавий рип.

Перед дверима лабораторiї принцеса на мить зупиняється й розкриває манто, щоб не перешкоджало набрати якомога бiльше повiтря е груди. Потiм помалу озирається, уважно вдивляється пiд сяйво свiтла з лабораторiї в застиглу темноту кущiв i чiтко, твердо стукає в дверi. Глухе нерiвне тупотiння крокiв, рип дверей, пасмо свiтла просто в очi.

— Ваша свiтлосте?!

Доктор Рудольф аж поступається назад.

Пiдвiвши голову догори, примруживши очi, притримуючи на грудях перехрещенi кiнцi манто, рiвно й iпомалу входить принцеса до лабораторiї. Вона не помiчає нi розгубленостi, нi страху радостi, нi блискiв непокою доктора Рудольфа.

— Щiльно зачинiть дверi. Замкнiть на ключ. Позашморгуйте портьєри на вiкнi.

Доктор Рудольф, шкандибаючи, хапаючись, зиркаючи на застиглу бiля дверей принцесу, зачиняє дверi, зашморгує важкi зеленi портьєри. Непевна, несмiла радiсть нишкне в його лицi, а в очах росте непокiй i чекання. Може, її свiтлiсть зволять сiсти?

Нi, її свiтлiсть сiдати не хочуть. Очi ще бiльше мружаться. десь далеко-далеко внизу ледве мрiє крихiтна лабораторiя з манюсiнькою кузочкою в нiй, яка так несмiло, так тривожно пригладжує розчепiреними пальцями вогке вiд поту волосся. Овал матова чистого, рiвно-бiлого лиця сухий, кiстяний. Чiтко виписанi уста, що недавно ще так зворушливо були розкритi дитячою увагою, стисненi погiрдливою жорстокiстю.

— Пане докторе, я прийшла до вас у такий незвичний час у дуже важнiй справi. Справа торкається вас.

Дякувагтиза уважнiсть ii свiтлостi, висловлену цим тоном, було б зухвальством. Доктор Рудольф тiльки злегка вклоняється.

— Коли ви хочете, щоб я вияснила вам цю справу, ви повиннi дати менi слово, що нiколи нi одна душа не знатиме нiчого нi про цей мiй вiзит до вас, нi про одне слово з нашої розмови.

Доктор Рудольф, розумiється, дає слово, боже мiй, звичайно, вiн дає, вiн готов…

— Друге: ви повиннi дати менi слово, що що б ви не дiзналися вiд мене, ви не вийдете з цiєї лабораторiї до того часу, поки я вам дозволю.

Тут доктор Рудольф не може стримати свого здивування. Розумiється, вiн готов дати й це слово, але йому хотiлось би наперед…

— Нiчого наперед ви не можете знати. Або слово, або ви нiчого не знатимете.

— Добре. В такому разi я даю слово.

— Але пам'ятайте що б ви не дiзнались, це не може зла мати вашою слова.

— Я пам'ятаю й дотримаю свого слова.

Принцеса Елиа на коротесеньку, непомiтну мить закриває примруженi очi. Яка суха, жорстка, мертва непорушнiсть постарiлого, недитячого лиця!

— Пане докторе, вашому життю загрожує велика небезпека.

Пан доктор непорозумiлими широкими очима хлопчика, якому сказано, що вiн пограбував потяг, вражено, неймовiрно дивиться на холодно-мармурове лице.

— Моному життю — небезпека?!

Кому потрiбне його малесеньке, самотнє, безневинне життя?! Кому воно що завадило?!

— Так, вашому життю. I великi страждання. Страшнi страждання.

Доктор Рудольф шукає хоч крихiтну тiнь жарту, мiстифiкацiї в чудних словах, у чудному обличчi.

— Вiд кого? За вiщо?!

— Цього я вам не можу сказати. Ви мусите менi повiрити так. Але ви можете уникнути цiєї небезпеки пiд одною умовою.

Принцеса Елiза замовкає, тiснiше схрещує на грудях кiнцi чорного мережива н зневажливо мружить очi на доктора Рудольфа.

Добре, доктор Рудольф готов i на цю умову.

— Але попереджаю: умова буде досить важка для вас. У онах, власне, прийнято нi з чого дуже не дивуватись.

I доктор Рудольф старається не дивуватись. Вiн хотiв би тiльки сiсти, бо так дуже якось незручно й неестетично стояти проти гостi й переступати з одної ноги на другу.

— Умова така: ви повиннi вiдмовитись од вашої Сонячної машини. Так, пане докторе, вiд Сонячної машини. Повиннi знищити ваш винахiд i дати обiцянку нiкому нi слова про нього не говорити. Повиннi дати — прошу слухати мене уважно! — повиннi дати обiцяння нiколи не займатися цiєю машиною. Пiд цiєю умовою ви можете врятувати ваше життя й уникнути великих страждань. Чекайте! Але вам будуть данi всi можливостi займатися вашою наукою в iнших напрямах. Ви зможете розпоряджатись якими схочете сумами грошей. Вам можуть побудувати якi хочете палаци лабораторiї; всi засоби культури, розкошiв, науки — все до ваших послуг.

Доктор Рудольф, смiючись, обома руками весело зачiсує волосся назад: ну, розумiється, це мiстифiкацiя, це — досить майстерно зiграний жарт її свiтлостi або хитра перевiрка його вiдданостi Сонячнiй машинi.

— Ваша свiтлосте, а жаль, я далi не можу пiдтримувати ваш жарт, бо вже розгадав його. Але менi дуже радiсно, що…

— Пане докторе! Для жартiв iз вами могли б знайтися iншi особи i той факт, що я прийшла сюди, вночi, сама до вас, здається, повинен би досить переконати вас про серйознiсть моїх слiв. Коли автомобiль має переїхати курча, я не можу не зробити спроби врятувати його життя. Тим паче життя людини. Вам загрожує страшна смерть, пане докторе!!

Матово-бiле непорушне лице раптом бризкає в нього таким чудним гнiвом, ненавистю, що доктор Рудольф чує, як вiн увесь холодно блiдне. I вже нема нiякого жарту, нiякої мiстифiкацiї, все правда, незрозумiла, страшна, кошмарна правда.

— Я нiчого не розумiю, ваша свiтлосте. Але я не смiю не вiрити вам. Цебто я вiрю вже. I коли це правда, то… Вибачте, ваша свiтлосте, я так здивований, що…

Доктор Рудольф розводить руками й криво посмiхається тонесенькими волосинками.

— Значить, я повинен одмовитись од Сонячної машини?! Червона голова мовчки заплющує очi й знову розплющує.

— Через що?!

— Через те, що вона принесе людству величезнi нещастя.

— Моя Сонячна машина?! Нещастя?!

— Так, пане докторе.

У кошмарах звичайно годиться не жахатися й усяке страшне безглуздя приймати з якоюсь своєю кошмарною логiкою. Але доктор Рудольф ще не має тої логiки. Вiн дико вдивляється в лице принцеси: це ж кiлька годин тому на ньому пашiв нелицемiрний захват, ще ж так недавно вони всi отут називали цю саму машину генiальним, великим винаходом.

— Нiчого не розумiю! Моя машина — i нещастя?! Та чим же саме?!

Князiвна Елiза приготована до цього запитання. Вона знає, що хоч що вона скаже, воно не буде перекональне для пана доктора. Нещастя буде через те, що машина внесе анархiю в громадянство, зруйнує всi пiдвалини його, викличе страшенну, криваву боротьбу, знищить усi здобутки культури.

Дiйсно, для доктора Рудольфа цi аргументи не перекональнi його Сонячна машина, його прекрасний винахiд це джерело сили, радостi, життя, щастя, воно може бути джерелом нещастя?! Що за безглуздий, дикий абсурд?! Хто це сказав? Як смiв це хтось сказати^! Який нахабний йолоп смiв так роз'яснити?!

Голi, одвертi очi двома сiро сталевими вiстрями гнiвно, смiливо встромляються в рiвно-бiле застигле лице. Хлопчачого в них нiчого вже нема Волосинки уст витягнулися рiвною натягнутою лiнiєю.

Князiвна Елiза ще бiльше примружує очi.

— Пане докторе, я вважала за потрiбне попередити вас. Ваше дiло вибирати. Але я звертаю вашу увагу, що ваша незгода на цю умову не врятує машину. Машина мусить так чи iнакше зникнути Хочете добровiльно без жертви своїм життям оддати її?

Доктор Рудольф раптом увесь перегинається до князiвни й чудно, скiсно витягає до неї голову. Нижня щелепа хижо випинається наперед, вишкiривши густий бiлий гребiнець зубiв; очi фосфоричне, як у котiв порочi, поблискують, кулаки стиснутi й притиснутi до грудей.

— Hi!! Нi, принцесо! Чуєте: нi!!

Принцеса iнстинктивно, машинально вiдхиляється назад. Вiн зараз стрибне, ввiп'ється лапами в горло, загризе, розшматує.

— Ну, що ж? Ви, значить, засуджуєте й себе на смерть. Доктор Рудольф сильно розгинається.

— Нехай! Тiльки з моїх мертвих рук вони можуть узяти машину Будь ласка!

Принцеса злегка знизує похилими плечима.

— Ваша воля. Але кому яка користь од того?

Доктор Рудольф пильно, тяжко дивиться в лице принцесi.

— Невже ви, принцесо, гадаєте, що я можу вiддати машину и жити пiсля того??

— В життi є багато iнших цiнностей, крiм машини. I, може, бiльших за неї.

На столi м'яко деренчить телефон. Доктор Рудольф озирається i, зараз же забувши, знову повертається до принцеси.

— Бiльшi за машину?! Якi ж можуть бути бiльшi цiнностi за щастя визволення всiх людей?

Тепер принцеса Елiза мовчки, непримружено, чудно вдивляється в доктора Рудольфа.

— Якi? Для вас особисто можуть бути бiльшi деякi цiнностi Наприклад…

Несподiвано рiвно-бiле лице заливається нiжно-червоним вогнем. I в ту ж мить широкi густi брови гнiвно похмурюються, голова вiдкидається назад. Очi зневажливо, погордливо примружуються.

— Ну, це ваше дiло. Коли для вас немає нiчого дорожчого, то… Отже, а дробила все, що могла.

Телефон знову м'яко, настiйно й довго деренчить. Доктор Рудольф сердито кидається до нього й виключає апарат iз току. I зараз же знову поспiшно шкандибає до принцеси.

— Отже, пане докторе, ви не згоднi?

— Ваша свiтлосте! Я все ж таки й досi не можу повiрити, що це все дравда, що це не… не сон, не кошмар. Це таке незрозумiле, таке абсурдне, дике, це так не сходиться з тим, шо… Ради бога, роз'яснiть ви менi, як це…

— Пане докторе, це не сон. Ще раз повторюю: ви повиннi знищити ваш винахiд, вiдмовитись од нього, наїiки забути за нього. Коли цього не зробите, вам грозять великi страждання й смерть. Це є факт. Бiльше нiчого я вам роз'яснити не можу. Приймаєте умову?

— Нi, принцесо, не приймаю.

Принцеса чудно мовчки дивиться в спокiйне вже й непохитне лице з твердими, голими, ясними очима.

— В такому разi прощайте.

I, немов тiкаючи вiд чогось, швидко повертається, хапливо вiдмикає дверi, виходить до передпокою й, так само хапаючись, одмикає другi дверi. Доктор Рудольф поспiшає вслiд, тупчиться бiля неї, незграбно намагаючись помогти, але принцеса вiдчиняє сама й другi дверi й майже вибiгає в сад.

Доктор Рудольф iз порога проводжає очима чорну постать i помалу замикає дверi.

В лабораторiї так само рiвним широким кругом лежить на столi, на розкладених аркушах рукопису, на тарiлцi з сонячним хлiбом, на камiнцях iз гелiонiтом рiвне свiтло лампи. Так само вгорi та по кутках круг пальм застигла тепла зеленкувата тiнь. Але немає вже затишку, радiсної скупченостi, спiвочого гiмну захвату Розгублено, помертвiло блискають металiчнi частини апаратiв; холодно, по-чужому порозташовувалися склянки, слоїки, рурки; порожнiми, мертвими рядками рябiють списанi аркушi рукопису. I радiсно-золотиста, зелено-червонява маса на тарiлцi дихає не сонцем, а льохом.

Доктор Рудольф люто вiдшморгує важкi зеленi завiси, роз чиняє вiкно, впускає живе, тепле, запашне повiтря з саду, метелики, нiчнi мушки, шелест листя, гомiн мiста. Але лабораторiя не оживає. Чорною домовинкою стоїть на столi Сонячна машина, дивлячись у темну стелю одним своїм круглим оком. Роз'єдналось усе, зчужiло одне одному, стало далеким i моторошно мертвим.

Доктор Рудольф зупиняється серед лабораторiї й неймовiрно, непорозумiло оглядається. Але так, дiйсно, вона стояла щойно он там. I вiн дав їй слово I, може, вже ось-ось через кiлька хвилин усе зникне: i машина, i лабораторiя, i сад, i не бо, i саме сонце. Навiки, назавсiгди, без останку все зникне.

Доктор Рудольф зривається з мiсця i, шкутильгаючи, швидко ходить по лабораторiї, мнучи руками голову.

Але для чого ж вона це все казала?! Невже справдi вiрила, що вiн, давши слово, вже не втече, не буде всiма силами, всiма засобами боротися за своє життя й за машину? Невже вона така наївна?

А для чого ж у такому разi було говорити йому все, вимагати вiдмовитись? Це ж, значить, попередити його!

I знову доктор Рудольф ходить, знизує плечима, дико озирається, знову ходить i думає.

Враз зупиняється i, скоса дивлячись у куток, тiсно, рiшуче стулює губи. Так, вiн дав слово не покидати лабораторiї без ъъ дозволу. Добре, вiн слова свойого дотримає, але вiн не давав слова добровiльно вiддати в руки божевiльних злочинцiв працю свого життя. О нi, цього вiн їй не обiцяв, i цього вони не матимуть!!

Доктор Рудольф знову бiжить до вiкна, зачиняє й щiльно запинає його важкими зеленими портьєрами. Потiм навшпиньках перебiгає до спальнi й витягує валiзку. Розклавши її на пiдлозi бiля столу, вiн хвилинку мiркує, переводячи очi з чорного апарата на гелiонiт, на рукопис. Так, добре. Озирнувшись iще раз на вiкно й на дверi, вiн, хапаючись, викручує iз Сонячної машини скло, дбайливо обгортає його ватою, загортає в папiр i кладе у валiзку в самий куточок, теж обкладений, як гнiздечко, ватою. Тут йому буде м'яко й безпечно вiд стусанiв. Пiсля того так само навшпиньках, скоса, хитро й хижо позираючи, приносить картатий плед, розстеляє його на вiдлозi й висипає на нього iз слоїкiв сiрi камi!нцi з золотисто-iервонявими жилками й крапками. Старанно загорнувши їх у плед, доктор Рудольф укладає пакунок у валiзку, обережно розминаючи руками гострi виступи. Чудесно — лежать щiльно й спокiйно.

Тепер рукопис. Трохи недописаний. Нiчого: головне е. Рукопис у газетний папiр.

А тепер усе прикрити газетами, щоб тiснiше лежало. Пальми, квiти, застиглi метелики, чорний ослiплений апарат, усе напружено, пильно слiдкує за кожним рухом людини s розкудовченим волоссям, що рятує працю свого життя.

Валiзка мiцно, туго зав'язана, затягнена ремiнцями. В кутку пiд невеличким столом, заставленим рiзним приладдям, купками негодящого скла, є ляда до льоху, невеличкого льоху, приладнаного для зберiгання в темнотi та холодi рiзних хiмiчних препаратiв i елементiв. Стiл обережно вiдсовується на бiк, пiдiймається ляда, i доктор Рудольф невеличкими схiдцями зносить валiзку на саме дно льоху. Поставивши столик на мiсце, доктор Рудольф бiжить до великого столу, висуває шухляду й вибирає в нiй iз купки одне скло. Воно цiлком подiбне до того, що вiн щойно викрутив iз апарата, таке саме кругле, опукле, з нарiзами по краях, зовсiм-зовсiм таке саме, як те, тiльки з невеличкою рiзницею, хе, зовсiм малесенькою рiзницею: в ньому нема гелiонiту.

Доктор Рудольф iз хитро-хижою посмiшечкою ввiрчує скло в чорний апарат i хитає головою: будь ласка, маєте Сонячну машину! Ах, iще вам гелiонiту треба? З охотою, скiльки хочете!

Доктор Рудольф зносить iз кутка жменi сiрих дрiбно побитих камiнцiв i складає їх купою на столi побiля апарата. Будь ласка, маєте все! А, нi, ще не зовсiм усе!

Доктор Рудольф швидко повертається до телефону й простягає руку. Але тут же спиняє себе: нi, телефоном не можна, хто знає, хто слухатиме розмову.

Доктор Рудольф хапає чистий аркушик паперу й гарячкове пише:

«Дорогий Максе! Як тiльки одержиш цього листа, зараз же зателефонуй менi або мамi. Коли ж зi мною що-!небудь трапиться, то прийди за допомогою мами до моєї лабораторiї. Там у моєму льоху ти знайдеш валiзку. В нiй є рукопис. З нього ти довiдаєшся про все, що треба. Збережи все, що у валiзцi, поки я попрохаю вернути. Коли ж я помру, то лишаю тобi заповiт: провадити далi моє дiло, велике значення якого, я певен, ти сам iз рукопису зрозумiєш. На жаль, бiльше нiчого не можу написати. Будь веселий, бадьорий i здоровий. Обнiмаю.

Твiй Рудольф

P. S. Помсти не треба. Найкращою помстою буде перемога моєї Машини».

Конверта залiплено, адресу написано. Тепер тiльки на хвилину вийти з лабораторiї на вулицю. На одну хвилину. Вiн же не давав слова, що нi на хвилину не вийде? їй треба, щоб вiн не втiк. Вiн не втече, але на хвилину має право вийти.

I каштани, i кущi вiдцвiлого бузку, i ввесь сад напружено слiдкують за розпатланою людиною, що навшпиньках, кутиль-гаючи в тьмi, тихо прокрадається алеєю до хвiртки в мурi. Зорi з неба хитро й хижо клiпають очима, скоса поглядаючи в бiк графського будинку. Темно у всiх його вiкнах, тiльки троє з них свiтяться червоним свiтлом, наче три квадратовi блi щачки.

А коли нарештi тихо зачиняються дверi за розпатланою людиною, в руках якої вже нема бiлого конверта, i каштани, i весь сад, i зорi з полегшенням зiтхають, i скоса, хитро поглядають на три червонi блищачки.

Доктор Рудольф одшморгуе портьєри на вiкнi — тепер, будь ласка, заглядайте, слiдкуйте, нишпорте, скiльки хочете. Вiн бере книжку в руки й сiдає в фотель близько лампи Метелики трiпотять лахматими крильцями, облiплюючи лампу, домагаючись своєї смертi.

Темно-сiрi похмуреиi очi уважно ходять од краю до краю рядкiв, доходять до низу сторiнки, вертаються вгору, знову ходять по рядках i раптом застигають, тьмяно-склянi, невидющi.

Каштани стиха, обережно шепочуться. Нiч, закутавшись у темно синю кирею, з сумною посмiшкою зiтхає, зазираючи разом у лабораторiю i в три червонi простокутники їй видно: в червоному салонi бiля вiкна у глибокому фотелi сидить iз книжкою в руках молода дiвчина в коронi червоного волосся. Зеленi похмуренi очi уважно ходять по рядках од краю до краю, спускаються аж до низу сторiнки й раптом пiдводяться. Пiдводяться i, чекаючи, пильно вдивляються в сад- нi, лежить на каштанах бiло-синє сяйво, лежить уперто, рiвно, непорушне. Дiвчина нетерпляче пiдводиться, ходить iз кутка в куток, тiсно стуливши уста, i знову дивиться в сад! свiтиться в лабораторiї.

Ах, та чого ж вiн не тiкає нарештi? Чого ж дожидається там iз своєю проклятою Машиною? Невже оте дурне дане слово?

Чоловiк у лабораторiї кладе книжку на стiл i нетерпляче пiдводиться. Чуйно, стиха шепочуться каштани, м'яко шарудить темно-синя кирея ночi Ах, та чого ж вони нарештi не йдуть? Чого їм iще треба?!

Тужно й самотньо годинник на церквi вибиває першу годину. Гомiн мiста стає глухiший, як гуркiт поїзда, що вiддаляється.

Дiвчина в червоному салонi, наважившись, пiдходить до телефону.

Невже втiк? Невже посмiв зламати слово?! Телефон не вiдповiдає. Ах, вiн же вилучив його. Тодi дiвчина рiшуче бере чорне мережане манто, накидає на плечi i, чуйно прислухаючись, навшпиньках прокрадається в сад.

Нiч зiтхає їй видно:: у вулицi-колодязi по вузенькiй кiмнатцi, де мiхурами понапухали вогкуватi стiни, гарячкове бiгає чоловiк од стiни до стiни. Так бiгають тi людськi ыстоти, яких їм подiбнi замикають у клiтки з гратами. Час вiд часу вiн лапає телефонну рурку, натискує на гудзика й диктує автоматичну телефонограму?

«Рудi, ради бога, моментально зателефонуй менi, як прийдеш додому. Я телефоную тобi весь вечiр i всю нiч — i нiякої вiдповiдi. Дуже, надзвичайно, смертельна важна справа!!»

Нiч посмiхається темно-синiми устами: Рудi стоїть бiля телефону й тьмяно скляними, застиглими, невидющими очима дивиться в сад Раптом Рудi сильно стрiпує головою, силкуючись скинути налиплий жах, i нетерпляче йде до дверей. Вiн стоїть на порозi й пильно, жадно дiрявить очима темну теплу кирею. Тихо. Несмiло перешiптуються кущi бузку, вiтер пухнатою свiжою лапкою майже по гарячому лицi; сумирно-тужно клiпають блакитно-зеленкуватими очима далекi зорi.

Тш! Обережний скрегiт пiску пiд ногами Ага, нарештi!

Розпатланий чоловiк випростовується, швидко, сильно загрiбає волосся на потилицю й розпинає себе на чотирикутнику дверей, уп'явшись руками в одвiрки: тiльки через його труп вони пройдуть усередину.

Самотнiй, легкий рип пiску. Такий самотнiй, обережний i легенький Хто то може бути?

На освiтленiй лисинi алеї з'являється чорна струнка постать.

Вона зупиняється й обережно задирає голову, силкуючись зазирнути у вiкно Не видно їй. Нi, i звiдти не видно! Хе!

— Вибачте, принцесо, я тут, я дотримую слова, ви можете не турбуватись.

Чорна струнка постать помiтно здригається, шпарко повертає бiлу пляму лиця на голос, якийсь мент стоїть непорушне, от-от щось скаже, крикне, i, не сказавши нiчого, рiвно, гордо повернувшись, зникає за тими кущами, з-за яких вийшла.

I знову дiвчина з короною червоного волосся сидить у фотелi бiля вiкна, похмуреними, зеленими очима водя-чи по рядках розкритої книжки. Час од часу вона вперто дивиться в сад: ще свiтиться, вiн саме збирався тiкати, вона перебила Але вiн утече: страх смертi дужчий за слово честi сина льокая. Вiн утече!

I знову доктор Рудольф уважними невидющими очима во дить од краю до краю рядкiв i нашорошено кожним волоском ловить звуки ночi: вони зараз прийдуть, вона перевiрила — i вони прийдуть.

«Рудi! Де ж ти?! Благаю, моментально телефонуй Я всю нiч сидiтиму бiля телефону Чуєш?!»

А внизу пiд покоями графiв у маленькiй льокайськiй кiмнатцi на гарячiй подушцi лежить золотисто-кучерява голова з розплющеними, безсонними, палаючими очима дивиться в тьму.

Нiч багато ще iншого бачить. Точаться з кам'яних скринь пiд її темнi!крила мiльйони розплющених i заплющених страждаючих очей. I вiд них блiдне й сiрiв темне лице ночi.

* * *

Софi вражено зупиняється серед червоного салону з тацею з руках: у фотелi, притулившись чолом до його спинки, спить її срiтлiсть принцеса. Долi, як кiтна з випнутою спиною, розкарячилась книжка. Всi лампи горять, i червоне свiтло їх таке хиряве, худосочне. В розчиненi вiкна буйно, розгонисте, трiумфуючи котяться золотистi сонячнi хвилi, джерготiння горобцiв, гуркiт вулицi.

Червона голова ворушиться й раптово скидується догори. Що таке? Що сталось? Де вона?

Софi злякано ставить каву на стiл бiля канапи. Вже дев'ята година. Граф Адольф Елленберг iз своїми секретарями дожидаються вже з пiвгодини внизу, прохаючи обiцяної їм аудiєнцїї. Коли її свiтлiсть дозволять…

Її свiтлiсть раптом боляче зморщує брови й для чогось ридко дивиться в сад. Там нiчого особливого немає. Дiдусь Йоганн, пiдперезаний зеленим фартухом, стриже машинкою траву i з кимсь мирно перебалакує, повертаючи голову назад.

Принцеса помалу вiдходить од вiкна й зупиняється коло столу, задумливо обводячи пучкою круг шапочки чайника. Стоїть i водить, стоїть i водить.

Софi теж стоїть i трявожно, з острахом блукає очима навкруги. Водiння iпучкою по чайнику так стомлює її свiтлiсть, що вона безсило пускає iруку вздовж тiла й стоїть зовсiм ве-порушно. Стоїть i Софi, не смiючи рухнутись i лякаючись щораз бiльше та бiльше.

Принцеса раптом глибоко втягає в себе повiтря, iз шумом рiшуче видихає його й пiдводить голову. Яке жорстке, сухе, колюче лице!

— Скажiть графовi Адольфовi Елленберговi, що я приняти його не можу, я ще в лiжку. Але я даю… свою згоду. Чуєте? Даю згоду. Iдiть. До мене не приходити, поки не покличу.

— Слухаю, ваша свiтлосте.

Принцеса Елiза зашморгує портьєри одного вiкна й сiдає бiля нього в той самий фотель. Одкинувши голову на спинку, вона сидить без руху. Сонячне свiтло, прориваючи червону тканину, грiє червоним тьмяним одсвiтом тугу точеяу шию й дужку кiстяного чiткого овалу. Раптом голова швидко вiдривається вiд фотеля й нахиляється до щiлини портьєри. Внизу алеєю йде троє чоловiчих фiгур iз оголеними шиями в мережаних жабо. Одна з жiночим м'яким задом i ласкаво витягненою наперед головою йде попереду, кругло потираючи руки.

Принцеса гидливо заплющує очi й знову вiдкидає голову назад.

* * *

А три постатi прямують просто до лабораторiї. Дверi замкненi, але вiкно широко розчинене. Дзвiнок весело, поспiшно дзюрчить у передпокої.

Доктор Рудольф, схилившись головою на руку, сидить у фотелi бiля столу. Лампа блiдо, майже непомiтно горить серед щедрого, буйного свiтла сонця, що широко б'є скiсними про мснями в iнший бiк, нiж учора увечерi. Раптом скудовчена голова швидко пiдводиться, озирається, шукає, згадує, скидується.

Знову весело, настiйно й довго дрiботить дзвiнок.

Доктор Рудольф нашвидку зачiсує пальцями волосся, тре долонями лице i, провалюючись однiєю ногою в пiдлогу, бiжить до сiней.

— Рудi, дорогий, вибачте, ви, певно, працюєте? Ми перебили вам роботу? Ради бога, простiть. Дозвольте вам представити моїх секретарiв. Ми за вами, дорогий професоре. За вами. Ваше генiальне вiдкриття зробило такий надзвичайний ефект, що менi дано наказ моментально скликати наукову комiсiю й представити їй вашу працю, дорогий Рудi. Комiсiя представникiв уряду й науки вже чекає на вас.

Граф Адольф нiжно веде «професора» пiд руку до лабораторiї, любовно заглядаючи йому в очi, сяючи захопленням i нетерплячкою.

Доктор Рудольф слухняно шкандибає поруч i часом скоса швидко зиркає на зазираюче до нього погнуте лице з синюва то сiрими невеличкими очима в жовтих вiях.

Вони чи не вони?

Еге ж, еге, чекає комiсiя, хвилюється. А чого це й досi в до рогого Рудi свiтиться лампа? Для якогось експерименту? Нi? Ллє що таке з Рудi? Чого такий… не радiсний вигляд? Може, не дай боже, що-небудь неприємне виявилось у винаходi?

Рудi раптом повертається всiм лицем до графа Адольфа й чудно, пильно вдивляється в нього, а на волосинках у куточках розтягається хитра посмiшка.

— Що, Рудi? Що з вами, голубчику? Що так дивитесь? Цiлком щире здивування, цiлком правдиве занепокоєння.

Вони чи не вони? Доктор Рудольф помалу, роздумливо загрiбає волосся й мовчки дивиться в пiдлогу.

— Я трохи стомлений. Всю нiч працював. Ну, нiчого. Так треба їхати? Га? Зараз?

— Любий Рудi, коли ви стомленi або вам не хочеться, то можна й пiдождати Ради бога, ве насилуйте себе! Ви тiльки скажiть, а все останнє буде по глаголу вашому, їхати — так поїдемо. Не їхати — ми моментально зникаємо з ваших очей, а комiсiю призначимо на той час, який ви визначите.

Рудi уважно слухає. Секретарi поштиво стоять осторонь i з побожнiстю посмiхаються до великого вченого.

Вони чи не вони?

— Ну що ж, можна й їхати. От тiльки?.. Я вчора обiцяв принцесi сьогоднi вранцi продемонструвати їй iще раз Машину. Не знаю, чи буде це зручно…

— О, її свiтлiсть, напевне, не буде на вас у претензiї. Доктор Рудольф живо повертається до графа Адольфа.

— Ви так гадаєте?

— Я не сумнiваюсь, її свiтлiсть так учора була захоплена цим великим одкриттям, i вона так глибоко шанує науку, що…

— Ага… Ну, так… Хм!.. Ну, а я таки спитаю її дозволу.

— О, будь ласка! Будь ласка! Може, дозволите менi за вас спитати?

— Нi, дякую, я сам.

Граф Адольф злегка вклоняється й вiдступає трохи набiк, а доктор Рудольф задумливо, повiльно бере телефонний апарат у руки. Нiма порожнеча. В чому рiч? Ах, так, апарат вилучений.

— Гальо!

Екран запнутий, голос чийсь чужий.

— Я хотiв би говорити з її свiтлiстю.

— Я вас слухаю.

— Тут доктор Штор. Вчора я обiцяв вашiй свiтлостi сьогоднi вранцi продемонструвати свiй винахiд. Але граф Адольф просить мене негайно поїхати з ним для демонстрацiї Машини перед урядовою комiсiєю. Я прошу дозволу у вашої свiтлостi вiдсунути нашу демонстрацiю.

В рурцi телефону напружена, дихаюча тиша.

— Ви чуєте мене, ваша свiтлосте?

— Так, я чую…

I знову мовчання, живе й трудне.

— Отже, дозволяєте, ваша свiтлосте?

I раптом сильно, голосно, металiчне б'є у вухо:

— Дозволяю!

Клацає апарат, i настає мертва тиша. З якою ненавистю, з якою жагучою огидою вдарила цим словом Значить, це — не вони? Значить, може, цi рятують, перебивають чийсь iнший план? Бо чого ж iз так лютою нехiттю крикнула вона цей доз вiл, так довго вагавшись?

Доктор Рудольф хитає головою дозволено. Але сам стоїть на мiсцi й задумливо пальцями тре нiс, дивлячись пiд ноги. Коли це не вони, коли це рятунок, то як же везти цей апарат iз ц и м склом?

Вiн швидко пiдводить голову й ловить очима лице Адольфа. Воно повне поштивого чекання, спiвчуття, нiжностi, хiба що трошки стурбоване. А сонце таке гаряче, золоте та одверте. Як може бути при цьому сонцi щось сховане, темне, кошмарне? I чи не кошар бус отой нiчний вiзит?

— Ну, їдемо! Тiльки я думаю, що цей апарат…

Доктор Рудольф знову зупиняється, похнюплюється й нерiшуче зачiсує волосся. Значить, треба змiнити скло? А як вони?

Вiн спiднизу зиркає на графа Адольфа граф скоса строго показує секретарям очима на чорний апарат. Секретарi кивають головами.

Нiчого такого в цих знаках немає. Просто показує на апарат Цiлком натурально. Але краще все-таки скла не змiняти. Коли дiйсно чекає комiсiя, можна ж вернутись i взяти справжнє скло — помилився, забув, що не те скло, працював усю нiч — i в головi замакiтрилось

— Вибачте, графе, я затримую вас Але я трохи, розумiєте, хвилююсь перед таким кроком.

— О, це так натуральне! О, будь ласка! Комiсiя пiдожде. Ради бога, Рудi, ви можете, коли хочете.

— Нi, що ж, їхати — так їхати. Але я мушу ще одягтися… Так незручно? Як ви гадаєте?

— О, на великих людях усяке вбрання парадне! Ви можете не турбувати себе переодяганням

— Хм! Ви гадаєте?

— Запевняю вас, дороiий Руд. Не варто. Так значить, здається, вони.

— Ну, не варто, то й не варто. Отже, їдьмо!

Док гор Рудольф хоче сам узяти апарат, але секретарi з таким жахом кидаються вiднiмати гордiстю й побожною поштивiстю несуть удвох це легеньке незграбне збудування, що доктор Рудольф аж нiяковiє.

Нi, здається не вони!

Сонце з самого порога хапає доктора Рудольфа в пекучi обiйми, цiлує в чоло, у примруженi повiки, розхристанi груди. Господи! Що ж злого може статися з дитиною Великої Матерi? Хто посмiє торкнутися волосу улюбленого сина її? Он йоганн стриже траву, майбутнiй сонячний хлiб свiй i всiх людей. Он графiвна Труда стоїть на терасi й солодко позiхає й потягається на сонце. Гудуть угорi аероплани, перехрещуючись нитками в усi боки. При чому ж тут смерть i всi страхiття?

Проходячи пiд вiкнами принцеси, доiктор Рудольф задирає на хвилину голову. Одно вiкно запнуте червоною завiсою, затулене вiд сонця, вiд вогневого ока життя.

Доктор Рудольф не бачить, як од його руху за червоною портьєрою вiдсахується назад червона голова. Вiн не може бачити, як вона знову зараз же притуляється до щiлини й проводжає його шкандибаючу спину зеленими, жорстко похму-ренимн очима.

Авто труситься вiд нетерплячки швидше повезти велике вiдкриття на суд представникiв науки. Граф Адольф, як наречену, пiдсаджує дорогого Рудi в екiпаж i всю дорогу нiжно заглядає йому в очi — бiдний Рудi всю нiч працював i стомився. I коли авто спиняється перед великим урядового типу будинком, оточеним садом, знову нiжно зсаджує, притримуючи попiд лiкоть.

Їх уже ждуть. Уже в передпокої зустрiчає їх двоє добродiїв, професор такий i такий та професор такий i такий (прiзвищ Рудольф не може розiбрати). Такi поважнi, сивi, чисто поголенi, з такими гiдними довiр'я лисинами. Один зовсiм, як пастер, в окулярах i з милою, теплою посмiшкою на гарних устах. Всi зараз же рушають до зали засiдання комiсiї. Ще треба вийти трошки нагору, на другий поверх. Пастор-професор так уважно, так обережно балакає, так навiть трошки чудно поспiшає згодитися з усiм, що каже доктор Рудольф. I вiн, i граф Адольф iз обох бокiв пiдтримують його попiд руки, наче боячись, щоб вiн не впав i не розбився.

Великий, похмуро-строгий коридор iз м'яким килимом, який ховає найменший шум крокiв. I ряд дверей, поважних, мiцних, суворо урядових. Пастор швиденько вибiгає наперед, вiдчиняє однi дверi й вiдступає набiк — вiн не смiє йти попереду великого вченого. I граф Адольф теж не смiє, теж пропускаь наперед, з нiжною поштивiстю пiдпихаючи у спину. Доктор! Рудольф — що його зробиш iз цими церемонiями? — мусить iти першим. Вiн увiходить у дверi, за ними — ще однi, напiводчиненi (подвiйнi дверi, щоб нiякий гомiн не заважав науковiй працi!). Доктор Рудольф одчиняє й другi й переступає за порiг їхнiй. Дивна кiмната, цiлком порожня, якесь лiжко в кутку, невеличкий столик, стiлець i бiльше нiчого. Вiкно вище, нiж звичайно бувають вiкна, й загратоване тонкими прутами.

Доктор Рудольф здивовано озирається назад, але очi його замiсть людських облич упираються в жовту блискучу стiнку диерей — уся процесiя, професори, граф Адольф, секретарi з апаратом безшумно зникли. Доктор Рудольф сильно злякано пхає рукою в дверi, але вони не вiдчиняються, а пiд рукою м'яко вгинається пiдстилка, обтягнена поверх жовтою цератою. (Такою самою цератою пообтягано всi тiнi, лiжко й навiть столик).

— Графе Адольфе!

Але крик почувається задушеним, маленьким, як у снi, i падає десь тут-таки пiд ноги без нiякого слiду й вiдгомону. Доктор Рудольф люто з усiєї сили натискає плечем на дверi — наче в кам'яну стiну.

«В божевiльнi!!»

Доктор Рудольф почуває, як кiнчики пальцiв починають дрiбно-дрiбно труситись. Вiн нiби зовсiм спокiйний, а пальцi трусяться самi собою. Вiн навiть посмiхається: яка дурниця — здорову людину в божевiльню замкнути! А сам чує, як пальцi щораз бiльше трусяться, як за ними починає страшенно, тоск-но душити груди. Вiкно розчинене, за ним навiть видно вершки дерев, осяяних сонцем, а дихати трудно, задушно, хочеться рознести цi жовто-сiрi, блискучi, нiмi стiни.

Доктор Рудольф, чудесно знаючи, що цього не треба робити, знову скажено б'є плечем у дверi. Але вони анi ворухнуться. I так само, знаючи, що кричати не треба, чужим, диким, страшним собi самому голосом кричить:

— Пустi-iть! Пустi-iть!

Крик б'ється об м'якi стiни й падає тут же пiд ноги. За дверима мертва тиша. А вони ж напевне звiдкись пiдгля дають за ним!

Доктор Рудольф почуває, як ноги теж дрiбно дрiбно трусяться й стають млоснi. Вiн трудно переходить до стiльця й сiдає. Стiлець теж оббитий м'якою пiдстилкою, вкритою цератою. Стоїть твердо, непорушне — пригвинчений до пiдлоги. I столик непорушний…

Доктора Рудольфа вмить пiдхоплює слiпим, лютим душним вибухом i кидає по кiмнатi з кутка в куток. Сам знаючiї, що треба якось iнакше поводитись, що це тiльки на шкоду йому, вiн скажено набiгає на дверi, б'є в них кулаками, плечима, ногами, несамовито, жахливо кричить. Але вiдповiдь йому одна: мертва тиша стiн; тiльки знадвору долiтає мирне, безжурне цвiрiнькання горобцiв.

I знову доктор Рудольф опадає й ледве добирається до стiльця. Вiн чує, як по пiдборiддi стiкає йому густа, липка слина, як пасма волосся нависли на очi, як пiт лоскiтне й їдко скочується на очi з чола, але йому несила пiдвести руку до лиця. Заморено, трудно дихаючи, вiн сидить, перехилившись наперед i тьмяним поглядом водячи по блискучiй, теж обкладенiй тою самою проклятою товстою цератою пiдлозi, на якiй видно порохнявi слiди його нiг.

Так от про якi страждання говорила та! Вона знала. Вона навмисне скувала його словом. Це вона засадила його сюди. Значить, це — помста за те, що в алеї чи за коронку? За що б не було, а помста хороша, слава тобi, прекрасна принцесо, — тепер змито й урятовано твою i твоєї коронки честь!

* * *

Панi Гольман дуже стурбована: з її любим хлопчиком, її красунем Максом, дiється щось непевне, щось тяжке. Вчора звечора тоскно гасав по своїй кiмнатi, весь час комусь усе телефонуючи, щось гарячкове писав, дер на шматки, щось палив (ох, ця полiтика, не доведе вона до добра бiдного парубка!). А то раптом приходив до неї, чудно балакав, iз незвичною, соромливою, прикритою жартом нiжнiстю обнiмав, наче матiр. I так десь, видно, хотiлось йому справжньої, рiдної матерньої ласки. I знову тоскно бився в своїй хатинi, все клацаючи телефоном, все пробуючи з кимсь балакати.

А тепер от, обхопивши голову руками, сидить i сидить бiля столу, не рухаючись. Уже й кава простигла на столику, уже час би давно й на службу йому йти, а вiн i не поворухнеться.

Панi Гольман зазирає в щiлинку дверей i зiтхає. Широке, жовто-вощане, зморщене лице її з широко розставленими круглими оченятами засмучене й занепокоєне. Напевне, з тою красунею, що раз сюди приїжджала в такому шикарному авто, щось не до ладу сталося. Де ж таки такому голодранцевi з такою багачкою любитися!

От пiдводигь голову й лiниво дивиться на годинник. Та вже одинадцята година, дивись, хлопче, не дивись. Ага. знову до свого телефону. Ну, так — i знов нiхто не обзивається.

Панi Гольман зiтхає й тихенько вiдходить до дверей. А Макс у люїi, ь одчаї знизує плечима и бiгає по кiмнатi.

Рангом зупиняється й хмарно дивиїься в одну точку. Потiм блiдо, iидливо посмiхається й розвезеним, недбалим, але рiшучим кроком пiдходить до телефону. Не перестаючи гидливо, насмiшкувато кривити уста, лiниво мружачись, вилучає екран, надушує iудзика цифр i слухає. Низько контральтовий iз м'яко-металiчними владними нотами жiночий голос.

Макс iще недбалiше схиляє голову набiк, наче збираючись до легкої розмови з приємною дамочкою.

— Я хотiв би говорити з принцесою.

— Я тут сама. Хто говорить!

— Говорить ваш тайнии приятель. I м'я не важне. Хочу вас про дещо попередити. Ви слухаєте мене?

— Так, слухаю.

— Вчора ви дали графовi Елленберювi обiцянку прийняти в себе сьогоднi о дев'ятiй годинi вечора пана Мертенса. Я вам раджу цього не робити Як бачите, про вiзит вiдомо не тiльки вам трьом… Ви слухаєте мене?

— Так, слухаю

— …не тiльки вам трьом, як ви це ставили умовою, а ще й iншим Вiдомо це й однiй органiзацiї, яка шукає зустрiчi з паном Мертенсом. Ви розумiєте, чим це загрожує вам i тим людям, що у вашому домi? Отже, раджу нiколи взагалi пана Мертенса в цьому домi не приймати. Ви розумiєте мене?

— Розумiю. Хто ви?

— Ваш великий приятель, гарячий прихильник, ваш вiрний слуга, готовий за вас i за вашi iдеї на смерть. Отже, послухаєтесь моєї поради?

— Побачу. Але в кожному разi дякую. Не можете сказати, як вам стало вiдомо про вiзит? Макс гидливо мружить очi на стiнку.

— Не можу, ваша свiтлосте. Задовольнiться тим фактом, що ваша тайна вiдома iншим. Отже, можете заспокоїти вашого раба чи нi! Приймете пана Мертенса?

— Побачу, сказано вам. Бiльше нiчого не маєте сказати?

— Маю. Коли ви мене не послухаєтесь, то… Макс стримує себе й додає.

–.. то негайно пишiть тестамент. I порадьте зробити це саме пановi Мертенсовi, коли вiн iще не зробив. Прощайте, принцесо. До побачення на тому свiтi!

Панi Гольман поспiшно пiдходить до щiлини: ну, слава богу, добився, поговорив таки Зразу повеселiшав хлопець, навiть посмiхається.

Але панi Гольман вражено бачить, як хлопець лягає на лiжко лицем униз i лежить, як мертвий. Вона тихенько входить, обережно забалакує, нiжно тягне за плече, сiле Макс, здається, не чує. Кава ж зовсiм холодна, на службу треба йому йти, кiмнату треба прибирати.

— Максе! Хлопчику, що вам таке? Га? Чи не хорi ви, сохрань rocпoди? Оце лишенько! Максе?

Макс злегка пiдводить голову вiд подушки, але не повертає її.

— Панi Гольман, коли не хочете забруднитись о погань, то не торкайтесь до мене. Плюньте в мене й iдiть собi до своєї роботи!

I знову кладе лице в подушку

Панi Гольман злякано дивиться на чорно-синю голову й розгублено стоїть iз розкритими блiдо-синiми устами на жовто-вощаному лицi.

* * *

Увесь графський будинок вiд гори до низу принишк, затих, похнюпився. Прислуга ходить навшпиньках, балансуючи руками, говорить пошепки з виразом застуканих злочинцiв.

А Фрiц, а золотистий i рожевий, як дитина пiсля сну, Фрiц не може втримати щасливої, кричущої посмiшки. Його нiхто не може бачити в його пiдвальнiй i.iмнатцi, з якої видно тiльки ноги тих, що проходять повз вжно — дверi в нього замкнутi на ключ, але йому проте нiяково, соромно й сумно за свою посмiшку. I вiн нiчого не може зробити: щастя само, без його дозволу, спiває в ньому, розмахує руками, танцює, як п'яне. Зараз вiн вийде на волю, зараз-зараз вiн вiзьме свою валiзочку в руки, валiзочку з бомбою, револьвером, з потайним телефоном, попрощається з цим бiдним домом i… не буде вбивати. Не буде в грудях цiєї млосної огиди, цього зойку, цього дряпання кiгтями то мозку.

Правда, Фрiц не знає точно, що там сталося в тих графiв та принцес. А коли не знає, то як вiн може сумувати з незнаного, невiдомого? Щось iз принцесою, золотистотiлою, величною, недосяжною принцесою. А що саме — невiдомо. Два рази був у неї граф Адольф, про щось таємно радились, замкнувши навiть дверi. А потiм принцеса зачинилась у себе, не схотiвши на обiд зiйти й навiть Софi не допускаючи до себе.

Як же може Фрiц сумувати, не знаючи чого? Але хоч би й знав, то як сумувати з цих дурниць, знаючи всi їхнi сумування смертельним жахом? Що сум, що туга, що найбiльше страждання перед тим, що стоїть уже над ними, що з кожним цоком годинника насуває все ближче й ближче свою страхiтну пащу! Найлютiша мука перед ним є радiсть i щастя.

Ходить шепiт по будинку, збожеволiв доктор Рудольф, од-правили в лiкарню. Ну, значить, щасливий доктор Рудольф, бо є ще щось безмiрно страшнiше за божевiлля. Чи може ж iз цього сумувати Фрiц!

Ходить шепiт: старий граф заарештував графiвну Труду, не допустивши з дому, одiбравши в неї всi грошi. Була дуже тяжка сцена мiж ними. Але що це тяжке перед тим, що ось-ось жде на них?

Фрiц щиро хоче сумувати, але щастя п'яне товчеться в ньому i, як пiну, як шумування вина, витискає на уста усмiх за усмiхом Вiн зараз вийде на волю! Управитель Ганс Штор несподiвано й рiшуче заявив йому, що вiн бiльше тут у справi коронки непотрiбний Управитель стелефонувався з доктором Тiле, i доктор Тiле через щось мусив згодитись одкли кати свого агента. (Помiтив що небудь старий Штор? Пiдозрiння?). Доктор Тiле, одначе, лютиться, лається й вимагає за всяку цiну залишитися на цей вечiр. Але як же можна залишитись, коли Ганс Штор категорично вимагає негайно покинути дiм? Ось зараз треба йти до нього, взяти платню, документи й негайно-негайно забиратися геть. Вiн же агент, а не прислуга, як товариш Тiле цього не розумiє?! Його ж силою викинуть звiдси. От маєш!

I Фрiц щасливо, iскристо, нестримно сяє очима, затягуючи ремiнець на валiзочцi з бомбою. Потiм дивиться на годинника. ах, чорт, десять на дев'яту. А сказано бути в Штора точно о восьмiй.

Фрiц натягає на очi брови, накидає на себе, як пальто, вираз понуростi й суворо йде до Ганса Штора. Дивно десять на дев'яту, а прислуга ходить вiльно по коридорах i покоях будинку — нiяких заходiв до вiзиту Мертенса. Чи граф Адольф не хоче завчасу викликати зайвi балачки?

Ну, Фрiц уже нiчого тут роздумувати не може, вiн мусить забиратися геть.

На легенький стукiт його в дверi не чути нiякої вiдповiдi. Фрiц обережно вiдчиняє дверi й увiходить у контору. Нема нiкого В сусiднiй кiмнатi чути голосну балачку. Голос управителя бубонить понуро й умовляюче Бiдний управитель, вiн сьогоднi цiлий день ходить убитий, приглушений, навiть важ нiсть свою розгубив од горя.

Раптом жiночий голос гнiвно, жагуче кидається згори, як розлючена кiшка на пса, на понуре буботiння, люто шарпає, гризе.

— Не вiрю! Не вiрю, не вiрю, не вiрю! Я вимагаю показати менi йогої Де вiн? В якiй лiкарнi! Веди мене зараз же туди!

Невже це так говорить спокiйна, мовчазна, з тихою волосяною посмiшкою поважна жiнка?

Пес сердито, з болем випручується.

— Але ж тобi сказано було. Що ж ти думаєш…

— Сказано, сказано! Для тебе все, що ними сказано, — законi. Я — мати! Я вимагаю! Вiн не може бути хорий! Не може! Я сама бачила його, я мати Розумiєш ти?

— Але для чого ж їм казати неправду?! Зрозумiй ти, ради бога!

Фрiц тихенько навшпиньках хоче вислизнути з контори — вiн прийде трошки пiзнiше. Але проклятий стiлець пiдвертається пiд ноги й гарчить паршивими своїми нiжками.

Балачка вривається. З дверей виходить iз своїм величним виглядом Ганс Штор. Чорно-синi бакени його розтрiпанi, волосся скудовчене вiд пальцiв, що конвульсiйне вгризалися в череп, на матово-смуглявих, класично гарних лицях пашить рум'янець болючого пiдняття, але Ганс Штор сторого, по начальницькому оглядає Фрiца й розщитуе його, ще раз наказавши негайно вийти з цього дому.

Фрiц, iз усiєї сили тримаючи на лицi понурiсть, вертається до себе А в грудях, у ногах, у руках гасає оте п'яне, несамовите, самовiльне.

I тiльки о пiв на дев'яту Фрiц iз валiзочкою в руцi виходить iз зорi) графського будинку. Зараз же бiля них стоїть якась покоївка j крихiтною собачкою на ланцюжку.

Схилившись над собачкою, вона заклопотано вовтузиться з нашийником. Коли ж Фрiц рiвняється з нею, вона тихо спiднизу говорить: — Iдiть на рiг вулицi! Швидко! I довбається собi далi з нашийником.

У Фрiца перестають спiвати руки й ноги; вони вiдразу стають важкi й млоснi, але вiн твердо й слухняно йде на рiг вулицi. Там жваво крутиться на всi боки газетник у пошмор-ганому кашкетику з неохайною рудою борiдкою й сокирча стим носом. Вiн, мило, весело, нiжно посмiхаючись до кожного прохожого уважно ласкавими очима, рiзким, цап'ячим голосом вигукує:

— «Вечiрнiй Час»! Союз Схiдних Держав готується до вiйни! Мiльйонера повiтряна армiя! «Вечiрнiй Час»! Подорож президента Мертенса до Лондона!

Вiн спритно тикає газету в руки покупцям, прожогом одра-ховує решту, тут же пiдсуває ще вогкий папiр у другi простягненi руки й кричить в обличчя третiм:

— «Вечiрнiй Час»! Мiльйонова жовто чорна армiя летить яа Євролу! Нове злочинство Iнараку в Америцi! «Вечiрнiй Час»!

Фрiц зупиняється й виймає грошi. Останнiй покупець одiйшов. Рудий спритний газетник зиркає на Фрiца нiжними очима, моментально вихоплює з паки газету й подає.

— «Вечiрнiй Час»!.. Заколоти в Африцi!.. (Негайно йдiть до садової хвiртки. Синє авто. Попередьте Макса, що тут є агенти полiцiї. Хтось нас зрадив. Чекайте на мене не бiльше, як десять хвилин, пiсля вибуху). «Вечiрнiй Час»! Мiльйонова жовто чорна армiя летить на Європу!

— А менi теж чекати?

— (Неодмiнно. Макс скаже все. Iдiть). Подорож президента Мертенса до Лондона! Нове злочинство Iнараку! «Вечiрнiй Час»!

Фрiц iз газетою в однiй руцi й валiзкою в другiй iде попiд стiною саду, завертає лiворуч i бачить бiля садової хвiртки синє крите авто. Це вiзник. Вiн, очевидно, кимсь занятий, бо табличка спущена донизу. Але Фрiц, не зважаючи на це, пiдходить i питає.

— Вiльний?

Шофер в окулярах на очах, iз сивуватими вусами й червоним носом од частих зупинок бiля барiв швидко зиркає по вулицi й хитає головою. Фрiц сiдає в авто й зачиняє за собою дверцi, а шофер лiниво, мляво спускає переднє скло й повертається боком до пасажира.

— Що там?.. У домi?

— Нiчого. Здається, вiн не буде.

— Правда?!

I шофер усiм червононосим лицем живо повертається до Фрiца. А Фрiцовi так дивно й чудно бачити це пристаркувате обличчя п'янички-вiзника, що вiн мимоволi сумнiвається, чи Макс же це!

— Нiяких заходiв. Уся прислуга вiльно ходить. А товариш Тiле просив попередити, що тут є агенти полiцiї. Невже нав хто зрадив! Га?

— Ну, дурни-ицi!

I червоний нiс зневажливо морщиться, вiдвертаючись од Фрiца.

На мурi саду лежить нiжно фiалковий вiдблиск вечiрнього неба. Сонце вже зайшло, але в небi висить iще густо-червона, з синюватими краями велетенська хмаряна китиця. На цiй вулицi тихо, прохожих мало, та все йдуть по одному. Екiпажi проносяться швидко, не виявляючи нiякого нахилу спи нятися

Сказати Максовi про брата його чи нi?

Шофер розвезеним недбалим рухом виймає цигарку й заку рюе. Вiн на кiлька ментiв одсуває на чоло окуляри — i Фрiцовi видно чисте, молоде, в шовкових, пухнастих вiях око воно чогось гидливо, задумливо мружиться.

Фрiцовi стає боляче, соромно от цей же може бути таким недбалим, таким зневажливо-спокiйним i твердим! Не тiльки своє життя зможе вiддати, але й чуже (та ще й яке!) вiдняти. Фрiц одсувається в самий куточок авто й увесь винувато зiщулюється.

* * *

Принцеса Елiза стоїть бiля вiкна й понурими очима дивиться в сад на краєчок даху порожньої тепер лабораторiї. В небi висить густо-червона хмара й дах одлискує до неї фiалково-тьмяним скорботним усмiхом. Каштани хмарно закутались у свої зеленi кудлатi кожухи. Тихо, порожньо, тоскно в саду. В'яне неприбрана пострижена трава рiвненькими рядочками.

Принцеса Елiза закушує губу й вiдходить од вiкна. А в салонi теж порожньо, тоскно, нудно до крику.

Весь свiт порожнiй, непотрiбний, остогидлий, нудний до мло стi. Куди втекти вiд нього?

Принцеса блукає з кiмнати в кiмнату й виходить на терасу. Вiкна графiвни Труди свiтяться.

Зайти хiба до Труди, до цього смуглявого страховища? Здивується, мабугь?

Але дивуватися доводиться принцесi, на канапi вся в бiло му, як у пiнi молока, виразно смуглява в цiй пiнi, з темно червоними спухлими устами лежить страховище. На нiй капелюш, але бiлi черевички валяються долi, само ж страховище з цiкавiстю слiдкує за грою пальцiв своєї ноги крiзь прозорий шовк панчiх. В однiй руцi — цигарка, у другiй — келих iз жовтяво зеленим сином.

— Ах, це — «ваша королiвська величнiсть»? А я гадала — мiй знаменитий батенько. Може, ваша величнiсть зводять випити зi мною!!

Воно не дивується, це страховище, з вiзиту до неї її свiтлостi принцеси, не радiє, не соромиться й навiть на волосинку не пiдводиться. Хiба що перестає гратися пальцями — єдина уступка, яку воно може ради такого екстреного випадку зробити.

— Вибачте, графiвно, я, здається, не в час прийшла до вас!

— Хiба? Яка година? Ще ж зовсiм рано Але до мене мож на повсякчас ви ж знаєте, я тепер — кокотка. Принцеса Елiза мовчки, вражено дивиться на кокотку.

— Правда, правда! Невже ви не знаєте? Батько вам iще не сказав цього? Дивно! Вчора ще я була професiйною злодiйкою — спецiальнiсть королiвськi коронки. Але, на великий жаль батька, коронка знайшлась. Правда, ваша величносте?

— Я, власне, тiльки вчора довiдалась про це тяжке пiдозрiння, яке…

— Ах, так? Ви не знали, що мiй фах коронка? Так, так, принцесо, до вчорашнього дня я працювала в цiй галузi. Але з сьогоднiшнього дня змiнила: тепер я кокотка. Мiй фах тепер. їздити по шинках i плямувати честь нашої фамiлiї. Боюсь, що це з матерiального боку буде менш вигiдно, нiж красти бриль янтовi коронки. Ви як думаєте, ваша свiтлосте? Та що ви так песимiстично дивитесь на мене? Ви думаєте, я програла цiєю змiною? Правда?

— Що з вами, графiвно?

Графiвна ставить келих на стiл i з лiнивим здивуванням оглядає себе з усiх бокiв.

— Зi мною? Здається, нiчого особливого. Все, як слiд бути в кокотки.

I раптом iз цiкавiстю поширює на принцесу занадто блискучi бронзово-карi очi.

— А скажiть, будь ласка, ваша свiтлосте, вам не трудно дихати в цiй кiмнатi?

Принцеса Елiза непорозумiло обводить очима навкруги.

— Нi, не трудно.

— Дивно! Звичайно, морально чистим жiнкам буває трудно дихати одним повiтрям iз кокотками. Так принаймнi стоїть по всiх хороших книжках Я б вам запропонувала присiсти, коли б була певна, що ви дiйсно не задихнетесь. А то тодi доведеться менi перейти ще на один фах: професiйної вбiйницi.

Рiвно-бiла рука в чорному рукавi спокiйно пiдсуває стiльця — i принцеса Елiза сiдає бiля столу.

— О ваша свiтлосте, ваша мужнiсть мене захоплює! Я певна, що ви могли б навiть випити зi мною, коли б це було потрiбно для врятування життя людини. Еге ж? На жаль для такої самопожертви нема поблизу погибаючої людини

Принцеса Елiза мовчки бере Трудин келих i п'є з нього зе-ленкувато золотисте течиво. Страховище здивовано клiпає очима, поiiм прожогом бiлим вихором зривається з канапи, безшумно бiжить не зовсiм певними пiвбосими ногами в куток до маленької шафки и зараз же вертається з такою самою чар кою, як i в принцеси. Розмашисте, одчайдушне, як то личить кокоткам, вона наливає знову вина в келих Елiзi й собi.

За мужнiсть, за смiливiсть, за геройство принцеси! К чорту коронки, брильянти, к чорту кокоток, вона хоче просто отак випити з принцесою за… за ну, за те, що вона сюди прийшла! Ну?

Принцеса Елiза знову мовчки з легким смiхом п'є Труда ставить келих на стiл i, широко розставивши босi ноги, щоб мiцнiше триматись, вражено, пильно й серйозно вдивляється в матово бiле, з золотистим пушком на лицях обличчя.

— Та невже ж ви п'єте просто так, без нiякої мужностi?!

— А чого ж би я не могла так пити? Труда помалу водить головою з боку на бiк.

— Дивно. Ви сьогоднi зовсiм iнша. Просто й не ваша величнiсть. I посмiхаєтесь ви просто, як людина. Хм, хм! Ви знаете, я думала, що у вас фарбоване волосся. Воно занадто червоне О, ви не думайте, що я п'яна Порядна кокотка нiколи п'яна не буває А кокоткою бути, я вам скажу, Елiзо, з деякого погляду добре. Серйозно! Кокотка менше потребує лицемiрити. От я, наприклад, хочу пити вино — п'ю, хочу цiлувати мужчин — цiлую; хочу говорити страхiтнi речi — говорю. Схочу красти, брехати, вбивати — i буду Я ж — кокотка, менi нiхто дивуватись не повинен. А вам, наприклад, не можна Правда?

Принцеса Елiза замiсть вiдповiдi пiдставляє свiй келих.

— Наливайте.

На матово бiлих щоках її з'являється по невеличкiй черво нiй плямочцi. Сухо кiстяний овал м'якшає, оживає, рожевиться.

Страховище здивоване, серйозно й глибоко здивоване. Воно скромно сiдає на краєчок канапи й соромливо причепурює капелюшок, що з'їхав набiк.

— Ну, а тепер, Трудо, розкажiть менi, що вам є. Не як «вашiй величностi», а як Елiзi. Добре!

Труда облизує язиком спухлi, набухлi кров'ю губи. Елiзi вона може розказати з охотою. Але що, власне, розказувати? Сьогоднi батько в поганому гуморi.Через те йому схотiлося виявити батькiвську владу. От вiн узяв i заборонив своїй дочцi виходити без його дозволу з дому. Просто заборонив — i бiльше нiчого Одвертий, брутальний, звичайний собi деспотизм усiх батькiв, чоловiкiв i взагалi мужчин усiх часiв. Людськi закони й звичаї претендують на вищiсть над звiрячими Само-заслiплення у звiрят нi жiнки, нi дiти не живуть у такому безглуздому рабствi, як у людей Доки ж це буде, хотiлось би знати? Доки мужчина пануватиме над жiнкою?

— Вiчно, Трудо.

— Вiчно?

— Вiчно.

— А через що?

— Бо вони дужчi.

Принцеса Елiза мимоволi посмiхається, а Труда пильно думає. Хм! Дужчi. А чим же вони дужчi? Грошима. Мужчини мають у своїх руках усi грошi, от у чому вся штука. I через те вони мають право й силу купувати й продавати жiнок. Законно чи незаконно, а продають i купують.

А жiнки дурнi. Безумовно дурнi. Вони повиннi змовитись i вимагати половину всiх грошей собi. I тодi будуть такi самi дужi й незалежнi, як мужчини. А як мужчини не згодяться, вчинити жiночий страйк. Серйозно! Генеральний жiночий страйк. I нехай тодi мужчини спробують прожити без жiнок. Ану!

Князiвна Елiза раптом червонiє так, що навiть страховище помiчає Вона здивовано дивиться на червонiсть, що горить аж до самих вух Елiзи, i нiчого не розумiє. Невже вiд соромливостi? Господи, така важна, така горда, така вчена принцеса — соромиться, як дiвчинка!

— Вибачте, принцесо, я, здається, сказала щось непристойне?

Страховище старається бути ввiчливою, поважною, але принцеса посмiхається й сама (сама!) бере пляшку й наливає собi й Трудi повнi келихи.

— За генеральний жiночий страйк, Трудо!

— Правда?!

Труда схоплюється на ноги i, хитнувшись, у бурному захватi обнiмає Елiзу, що так само загадково посмiхається, вiдводячи руку з келихом набiк, щоб Труда не розхлюпала. Потiм страховище хапає свiй келих i одним духом випиває до дна.

Ах, яка вона рада, що вона помилилася у принцесi! Вона ж була певна, що Елiза — висхла, набундючена величнiсть, для якої, крiм коронки, нiчого на свiтi немає.

— За вас, Елiзо! За вас тепер! Добре?!

Зеленi очi починають виразнiше блищати. По тiлу ходить легке веселе тепло, заповнюючи холодну, тоскну порожнечу. Свiт стає повнiший, ближчий; солодка туга дзвенить, як зачеплена струна; мила Труда така втiшна, бiдна, славна.

От Труда сiдає з нею поруч у фотель, пiдiбгавши одну ногу в панчосi пiд себе, вона обома руками обнiмає руку Елiзи i, комiчно заплiтаючись язиком, смiшно сердячись на себе за це, жагуче обурено скаржиться на батька, брата, на чоловiка Фрiди, на свого нареченого — «феноменальну зануду». Це — вороги, деспоти, кати Мужчини — вiковiчнi вороги жiнок. Їм треба оповiстити безпощадну вiйну це єдиний рятунок.

А потiм тут же згадує iпро якогось «чорно-срiбного лицаря» й говорить такi речi, вiд яких починають горiти вуха принцеси. Тут же згадує Макса, брата бiдного доктора Рудольфа. Елiза нiколи не бачила Макса? I слава боговi, а то б вона оце не сидiла так спокiйно. Ах, що там говорити: всi цi коронки, грошi, графство, влада, слава, все це — дурницi. Нема нiчого кращого, вищого й святiшого в життi, як кохання. Правда?

— Не знаю, Трудо. Може.

— Як не знаєте?! Невже ви нiкого досi не любили?!

Елiза з посмiшкою крутить головою. Труда вiдкидається назад, щоб краще бачити це чудо.

— I нiколи-нiколи нi один мужчина не торкався до вас?! I ви не знаєте, що таке поцiлунок?!

Принцеса Елiза з усмiхом так само крутить головою.

— Ах, бiдненька ж ви моя!

Принцеса Елiза раптом смiється, хапає недопитий келих i високо пiдiймає.

— За кохання, Трудо!

Труда, хапаючись, наливає й вихиляє вино в рот.

— Елiзо! Ви — справжня королева! Знаєте ви це? Але стоп! Елiзо! Слухайте: вчинiть iще одне злочинство. Хочете? Закиньте к бiсу на сьогоднi вашi королiвськi чесноти й поможiть менi: поможiть утекти на побачення до мого чорно-срiбного лицаря. Ану! Скажiть, щоб вам подали авто, i пiдвезiть мене. Добре? Ви ж не повиннi знати, що мене арештовано.

Елiза щось думає. Раптом рiшуче киває головою й згоджується. Труда в захватi кидається одягати свої бiлi черевички, ловлячи їх смуглявими руками, а Елiза йде до себе.

Зловивши черевички, Труда бiжить до столика, хапає папiр i розгонисте пише.

«Мамо! Батько назвав мене кокоткою. Але я нею ще не була. Тепер зроблюсь. Батько хотiв продати мене на все життя, як Фрiду, i називав це шлюбом. Так краще я сама себе продам на вигiднiших умовах, хоч це й не буде зватися шлюбом. Я не хочу так дорого платити за таку нiсенiтницю, як назва. Прощай, мамо, я бiльше не вернусь у тюрму, яку батько зве «родиною». Колись твоя дочка Труда, а тепер кокотка».

Сперши папiрець на порожню пляшку з-пiд вина, Труда починає телефонувати.

— Гальо! Чекаєте? Слухайте, Душнере. менi категорично заборонено виїжджати з дому. Через те чекайте на мене через двадцять хвилин на нашому звичайному мiсцi. Бувайте, спiшу.

Покоївка бiля ворiт здивовано дивиться, як виїжджає авто з принцесою Елiзою й графiвною Трудою. Вона швидко веде за ними собачку й поспiшає до рогу. А там газетник уважно проводжає очима екiпаж, в якому нiчого особливого немає, крiм двох жiночих постатей. I до того це видовище його вра жає, що вiн забуває продавати газету й спiшить назустрiч покоївцi з собачкою.

— Невже вона?!

— Вона.

— Напевно?!

— Абсолютно.

Газетник люто засуває в торбу число газети.

— Значить, i пронюхали! Знiмайте всiх. Швидко!

Газетник i покоївка розходяться, а звичайнiсiньке авто з двома звичайними жiночими постатями летить вулицями Берлiна до призначеного мiсця. Через двадцять хвилин недалеко вiд призначеного мiсця авто зупиняється, постать у бiлому виходить i йде пiшки, а авто з чорною постаттю несеться далi.

Воно завертає то влiво, то вправо, вилiтає на нову алею й тече по новому передмiстi.

В небi вже давно погасла густо-червона хмара, розтавши в густiй синявi. Мiсто й небо засвiтили свої лiхтарi.

Авто пiдкочує до темно сiрого великого будинку нудно урядового типу. Принцеса Елiза помалу поважно сходить iз екiпажа i, рiвно, велично тримаючи голову, прямує до ганку.

Портьє спочатку пробує сперечались-такої пiзньої години нiяких одвiдин у лiкарнi не дозволяється, але, прочитавши мовчки простягнуту йому вiзитову картку, низько схиляється й бiжить у дсжурний кабiнет. Звiдти через хвилину вибiгає кругленький чорненький, як кузочка, добродiй, пiдкочується до принцеси i, силкуючись зiгнути своє туге кругле тiло, вiддає себе до розпорядку її свiтлостi. Чим вiн може служити високiй гостi?

Високiй гостi треба побачитися з одним хорим, сьогоднi привезеним до лiкарнi, доктором Штором. Вона розумiє, що час невизначений, але вона просить зробити для неї виїмок.

Чорненька кузочка винувато чухає товстенькою лапкою за синюватим вухом. Рiч у тому, що, крiм усього, з цим хорим трудно бачитись: вiн у такому станi, що… що навряд чи може говорити.

— А що з ним, пане докторе?

З ним такий гострий припадок хороби, що були змушенi одягти на нього сорочку й прив'язати до лiжка. Так, так, це сумно, але це звичайна рiч у таких хорих. Правда, такого способу вживається рiдко, але в даному разi конечнiсть виникла з того, що хорий — людина надзвичайної, неймовiрної фiзичної сили. А крiм того, вiн хотiв утекти. Еге ж, утекти! Викрутив пригвинчений до пiдлоги стiлець, пiдставив пiд вiкно й почав руками виламувати грати. Нехай її свiтлiсть уявлять собi з цього, що то за сила в цiєї людини! I вже вивернув одну гратину з стiни, а другу погнув, як воскову свiчку. Але, коли сторожа схотiла його зсадити з вiкна й покласти на лiжко, на нього напала така лють, що п'ятеро чоловiк на превелику силу змогли з ним справитись. Вiн жбурляв здоровенними сторожами, як хлопчиками, одному звихнув руку, другому розбив щелепи вдаром кулака. Довелося накинути на нього сорочку й прив'язати до лiжка. Але припадок, треба думати, хутко мине, i тодi його вiдв'яжуть.

Висока гостя слухає мовчки, високо й холодно тримаючи голову. Так, це трохи неприємно, звичайно. Але вона, проте, просить пана доктора дати їй змогу побачитися з хорим. Можливо, що це побачення подiє на нього втихомирливо.

Чорненька кузочка не смiє вiдмовити й веде її свiтлiсть нагору. Перед дверима кiмнати хорого гостя просить лишити її на самотi з пацiєнтом, дякує пановi докторовi й велично, повiльно входить у розчиненi перед нею дверi.

В кiмнатi притушене свiтло, що сiється з стелi. Просто проти дверей — вiкно з погнутими гратами, праворуч — лiжко, на якому непорушне й незграбно лежить великий бiлий замоток.

Принцеса Елiза рiвно, помалу пiдходить до лiжка. З подушки на неї здивовано, неймовiрно дивляться одвертi невиннi очi. Через усе чоло до виска йде червона кривава смега; волосся поплутаними пасмами закинене чужою рукою назад.

— Добривечiр, пане докторе!

Так, це дiйсно вона, принцеса. От спокiйно сiдає на стiлець, злеiка перехиляється й пильно вдивляється в нього. З-пiд прозорого чорного капелюша збiгають за вуха червонi крила волосся.

Доктор Рудольф хоче пiдвестись, але полотнянi широкi спо вивачi з м'якою непорушною твердiстю тримають його тiло Вiн тiльки повертає голову набiк i несподiвано посмiхається

— Приїхали перевiрити, чи мiцно тримають^» Як бачите, мiцнiше, здається, не можна.

Князiвна Елiза якийсь мент чудно мовчить, а коли починає говорити, голос їй неприємно похрипує:

— Я приїхала востаннє спробувати помогти вам.

I прокашлюється.

— Так? Дуже дякую. Але я занадто вже почуваю вашу помiч. Бiльш не потребую.

Принцеса не сердиться, не мружить очей, а тiльки чудно весь час водить ними по його лицi, ще раз спиняючись на кривавiй смузi. I знову голос її звучить хрипко, тихо, рiвно.

— Я вiрю, що ви вмiєте тримати своє слово…

Доктор Рудольф знову посмiхається.

— …Дайте менi слово, що ви вiдмовляєтесь од своєї Машини, i ви зараз же будете вiльнi.

Доктор Рудольф раптом робить усiм тiлом рух, бажаючи схопитись, але тiльки пiдкидає головою догори й знову падає нею в подушку.

— Та як у вас вистачає духу робити менi таку пропозицiю?! Як ви смiєте пiсля всього?! Iдiть собi гетьi Iдiть звiдси!! Чуєте!

Принцеса Елiза не рушиться й так само тихо, чудно не вiдриває вiд нього очей.

— Я смiю це робити, бо не хочу, щоб ви мучились.

— О, дякую за ласку, ваша свiтлосте, дякую дуже!

— Пане докторе, ви бачите, що ваш опiр не може врятувати нi вас, нi Машину. Для чого ж завдавати собi таке тяжке страждання?

— Це я собi його завдаю!! Я!!

— Ви, пане докторе Одне ваше слово — i ви будете вiльнi Ви будете жити, працювати, ви..

— Ваша свiтлосте! Ви, здається, переконались, що мене тут тримають добре. Для чого ж зайвi розмови! Щоб цiлком заспокоїти вас, я сам вам скажу, що я звiдси вже нiколи не вийду. Я або збожеволiю, або мене замучать i вб'ють За це я вам ручусь Отже, ви можете бути цiлком задоволенi за все, що я вам зробив злого и образливого, менi одплачено як слiд Ваша й вашої коронки честь очищена. Чого ж вам iще треба?!

Принцеса Елiза, випроставшись, одкинувши голову, заплющує очi й сидить так, неначе вiдразу заснувши. Тiльки чорний шовк на грудях опуклими хвилями то пiдводиться, то спадає.

— Значить, ви не згоджуєтесь одмовитись? — раптом ледве чутно пошепки чується з її уст. А очi так само заплющенi.

— Нi, принцесо. Вiд душi не вiдмовляються. А життя моє можете брати самi.

Принцеса Елiза трудно розплющує очi й помалу пiдводиться.

— В такому разi… прощайте, лане докторе.

— Прощайте, принцесо.

Чоло червоно смiється кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очi, одвертi, голi, сталево дивляться вгору.

Князiвна Елiза раптом озирається на дверi, потiм швидко ступає до лiжка, нахиляється!просто до широко розкритих очей, бере в обидвi руки скудовчену голову й припадає довгим, п'ючим поцiлунком до уст. Одiрвавшись, мовчки повертається й прудко виходить iз кiмнати.

Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумiлим зляканим щастям, пiдвiвши голову, дивиться їй услiд.

* * *

— Мамо, я тобi кажу, ти не повинна нi на хвилину думати, що вiн хорийi Нi на хвилину! Чуєш? Вiн здоровiший, вiн дужчий, вiн кращий за нас усiх. I вiн буде на волi, я тобi кажу. Буде!

В лабораторiї зовсiм темно, тiльки крiзь велике вiкно просiвається слабесенький одсвiт од сяйва мiста та свiтла зiр. I в теплiй тьмi, де ще живе нiжно-солодкий дух сонячного хлiба, шепiт чується таким жагучим, переконаним.

— Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевiльню?! Як це можна?! Значить, є в ньому щось…

— Мамо! Ти знов? Та, кажу тобi, цi люди мiльйони готовi кинути в найтяжчi страждання й смерть ради своїх iнте ресiв, а ти дивуєшся, як можна зробити це з одною людиною. Мамо, я не маю часу. Я мушу зараз же завезти й сховати цю валiзку. Я сьогоднi вночi прочитаю Рудiв рукопис, а завтра зранку почну робити заходи, i Рудi буде на волi. За це я тобi ручуся своєю головою, мамуню. Ах, мамо, ах, мамо! Нi, та ти не можеш уявити собi, що це може бути, коли Рудева Машина є дiйсно така, як ти кажеш! Але ж, ти кажеш, ти сама їла той хлiб? Правда, мамо? Дiйсно ти їла?!

– Їла, Масi. Присягаюся богом, їла й нiколи в свiтi нiчого кращого не їла. Це iстинна правда. Масi!

— В такому разi, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в божевiльню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити — небезпечно. А найкраще зробити його бо жевiльним. I тодi i його Машина — вигадка, маячiння боже вiльного. А вона, ця Машина, розумiється, повинна бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це… Нi, я мушу швидше їхати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до хвiртки. Ах, мамо!

I Макс раптом бурно, мовчки обнiмає матiр i одверто, жадно, тепер уже дозволяючи собi це, цiлує мокрi вiд слiз очi, теплi й теж мокрi лиця, такi рiднi, з таким дорогим дитя чим, колишнiм колишнiм духом «мами». Материнi руки, цупко-нiжнi, легкi, теплi, ходять по його плечах, шиї, головi, лю бовно, теж жадно обмацують, спiшать торкнутися до всiх куточкiв його тiла, так довго вiдриваного й не одiрваного.

— Масi! Дитинко! Хлопчику мiй бiдний!

Макс одривається, хапає важку валiзку й обережно несе її до дверей. На губах — солоний, нiжний смак, на очах, на обличчi — мокрi, гарячi слiди поцiлункiв.

Сад тихенько, заспокiйливо шелестить назустрiч двом темним постатям. У ньому нiхто не може їм зустрiтись. Принцеса з графiвною поїхали кудись до мiста, графи сидять у своїх кiмнатах, а дiдусь Погани давно спить у своїй хатинцi.

Перед хвiрткою Макс тiльки простягає руку матерi.

— Я сповiщатиму тебе, мамо, ти не турбуйся. Тiльки будь в умовленi години поблизу телефону. Ну, прощай, тепер я сам На вулицi теж нiчого пiдозрiлого. Його авто стоїть на свойому мiсцi. О, чекайте, вашi свiтлостi-справа ще не скiнчена.

Фрiц вiдчиняє дверцi авто й помагає Максовi втягти валiз ку. Ух, та важка ж яка! Що в нiй? Золото?

— Краще, нiж золото! Цiннiше за все золото на свiтi, Фрiце! Чуєте, хлопчику! Майте це на увазi!

Фрiц пощипує себе за волосинки над губою. «Хлопчиком» називати ного все ж таки трошки занадто. Людина, в якої виразно ростуть вуса, якiй довiряють бомби й серйознi справи, не є хлопчик Правда, коронка знайшлась, старий Штор одi-слав його, але ж вiн був при цiй справi. Та з товаришем Максом, видно, сталося там щось надзвичайне: вiн не може спокiйно всидiти, то пiдiгне ноги, то знеможемо витягне їх, нетерпеливиться, обома руками сильно тре щоки, виглядає у вiконця авто, торкається рукою до таємної валiзки, що стоїть у ногах, неначе боячись, що вона зникла. I все чогось мацає себе за груди з лiвого боку.

— Тiльки ж глядiть, Фрiце, берегти, як око, як своє життя, цю валiзку. Чуєте? Явам довiряю її. Вона повинна бути близько вiд мене. але не в мене. Найближче живете ви. I вам я найбiльше вiрю. Розумiєте? Отже, живим iз рук ви не повиннi її випустити. Чуєте?

— Чую, товаришу.

Тепер Фрiц перестає пощипувати волосинки вусикiв — оце iнша мова. А Макс намацує рукопис на грудях i нетерпляче дивиться у вiконце автомобiля.

Панi Гольман iще нiколи не бачила свого пожильця в такому радiсно-пiднятому станi, таким дивно гарним, таким ясно сяючим. Слава боговi, очевидно, та шикарна дама змилувалась над хлопцем. Та як i не змилуватись над таким красунем, над таким веселим, буйним, вогневим? Дурна, божевiльна була б, коли б одштовхнула. А ласкавий, а привiтний, а любовний який! Як її, стару торбу, обнiмає, термосить, трохи ве цiлує.

Панi Гольман аж зашарюється своїми жовтовощаними щоками. Широко розставленi малесенькi, закругленi вiд штовханiв життя оченята зворушено й тепло-тепло голублять буйну постать красуня-«хлопчика».

I довго вона ще не спить i чує, як за тоненькою стiнкою раптом гуркотить стiлець, як радiсно, швидко у вогневому захватi бiгають молодi ощасливленi ноги по пiдлозi. I згадується «старiй торбi» її бiдний покiйник, згадується не тим кашляючим пiвмертвяком, з яким вона добрела до останнiх днiв його життя, а молодим, лукавим, з начесаним на лiве око загонистим чубом i м'якенькими вусиками, вiд яких на губах лишалося стидне й млосно-солодке почування.

* * *

Чорно-срiбний лицар, фабрикант гудзикiв Душнер, терпляче чекає на призначеному мiсцi. Вiн собi ходить по тротуарi, заклавши руки за спину й покручуючи пальцями. Куди йому поспiшати?! То нерозважна, неекономна молодiсть усе кудись поспiшає, усе за чимсь гониться, нетерпеливиться, не розумiючи, що за своєю власною тiнню гониться. Людина ж, якiй п'ятдесят шiсть рокiв, добре знає, що свою власну тiнь однаково трудно пiймати що стоячи, що бiгаючи.

I цiн має рацiю — нокругивши пальцями всього тiльки пiвгодини, вiн досяiаь свого так само, якби цей час рвав на собi волосся. От вiн сидить уже з Трудою в окремiй закритiй ложi рес-iорану, Труда весело смiється, п'є без своєї звичайної обережностi келих ja келихом, а вiн сидигь так близько ко ло неї, що чує запах її молодого, тоненького, незайманого тiла.

Внизу в залi бурлить рiзнобарвний вихор людських тiл, на пiвоiолених, попсреплiтуваних руками, оп'янiлих вiд самих себе, вiд музики, вiд танцю. Смiх, шаркiт нiг, дзвякiт тарiлок, тужний плач флейт, теплий, душний дух гарячих тiл, пахощiв, вина, тютюну. Труда пiдтанцьовує плечима, наспiвує, пускає дим циi сiрки в зал Гарно жити на свiтi!!

— Трудо, я люблю вас.

— Дуже добре Трам-та-ра-рiм-тiм!

— Трудо, один поцiлунок, малесенький, невинний!

— Будь ласка.

I маленька, тоненька, смуглява ручка пiдставляється чорно-срiбному лицаревi до уст. А бiльше нi — договiр, вище лiктя не можна. Ах, вiн невдоволений? Не треба, нiчого не треба! Вона теж хоче танцювати. Нi, не танцювати, а гойдатись на тих стьожках iз срiбного паперу. Як безсоромно танцює та гарна пара.

— Папуню, вас коли небудь били? Папуня недочуває: слово «папуня» звучить тут так неприємно й не до речi.

— Хто бив?

— Ну, хто! Взагалi хто-небудь. Батьки, наприклад. Так, його iнодi били. Але невже вона нiколи нiколи не зго-дичься побути з ним на самого?

— Туї нема нiчого Ах, тут, серед цього натовпу, гомону, крику! Нi, зовсiм, зовсiм на самотi.

— Цс неморально, папуню, — важно й повчально каже Труда i, лукаво примруживши одне око, тоненько тягне вино з чарки.

Папуня лгхає й ненавмисне кладе руку на колiно Труди. Труда заплющує очi й вiдкидається на спинку фотеля нехай робить, що хоче — вона кокотка й хоче бути, як справжня ко котка. Безсоромна музика, безсоромнi танцi — все безсоромне, i вона безсоромна.

I соромно, i хвилююче, i чогось плакати хочеться. I вiн ще поче такi страшнi, соромiцькi, задушливi слова. А цинiчна, влазлива, лестива й здiймаюча музика щось нагадує. Боже, що вона весь час нагадує? Щось давнє, чисте, зворушливе.

— Папуню, сядьте далi! Папуню!

— Трудо, моя дорога дiвчинко!

— Налийте менi вина, я хочу пити. Швидше! I коли ви собi дозволите ще раз торкнутись мене, я зараз же iду додому. I ви ж не любите мене, ви не можете любити мене!

Господи, вiн, вiн не любить її?! Оце так! А коли людина, перейшовши п'ятдесят третю весну життя (трохи не помилився й не сказав «п'ятдесят шосту!»), маючи снiг на волоссi, чує, як у грудях мак цвiте, то що ж це таке з ним? А коли ця смiшна людина iз снiгом на волоссi й цвiтом маку на серцi думає про маленьку, смугляву, вередливу жiночку i стає на колiна перед її образом, i плутає всi цифри в бухгалтерських книгах, i всi цифри, всi книги, всi люди для неї нуднi й непотрiбнi, то що це таке з ним, хотiв би вiн знати? А коли за можливiсть почути цю маленьку непокiрну жiночку своєю, за можливiсть прилучитися до її святозапашної молодостi, до її святого жiночого єства вiн готов покласти до нiг її всi свої бухгалтерськi книги, весь спокiй, усе посивiле життя своє, то що ж це таке з ним, на милiсть божу?!

Ах, нi, це все так собi, це не те, це не любов — її любити неможливо, вона несерйозна, пуста, легковажна; в усiх людей е якiсь вищi iнтереси — у того наука, книжки, скляночки; у того мистецтво, театр, слава; у того корона, влада, полiтика; у того торгiвля, бухгалтерськi цифри, а в неї — нiчого, нiяких iнтересiв, неначе кокотка. За що її можна любити?

Чорно-срiбний лицар iз бровами, як двi пухнастi гусеницi, посмiхається: вищi iнтереси! Маленька люба дiвчинка чує такий побожний трепет перед «вищими iнтересами»? Наука, мистецтво, полiтика, бухгалтерськi «цифри»? Так страшно? Але нехай дитинка не боїться; це тiльки змодернiзованi старi фетишi з страшними й поважними пиками, якими жерцi лякають свою паству. Вся людська наука, всi вищi, нижчi й усемож-ливi iнтереси мають кiнець кiнцем одну цiль: знайти якнайлегшi, якнайекономнiшi способи годувати, одягати людей, лiкувати їх од хороб i зручнiше влаштовувати в помешканнi. А мистецтва розповiдають, як саме люди роблять цi немудрi речi, як вони гризуться мiж собою, як радiють, як нудьгують та ще як кохаються. От i все. I нiчого тут нi вищого, нi нижчого немає. А що вченi, полiтики, поети, мiнiстри й iншi жерцi люблять робити страшно строгi, важнi фiзiономiї, то цього не треба лякатися, бо це часом є для них тiльки спосiб легше здобути собi що їсти та пити. Вони люблять називати себе всякими гучними словами — генiями, святими, героями, так i в цьому нiчого страшного немає, колись римськi iмператори називали себе богами, та й то вся їхня божеськiсть виявлялась не в чому iншому, як усе ж таки в тому, що вони добре їли, пили, одягались та кохали жiнок. I весь змiст i значення всiх богiв, усiх релiгiй, усiх великих i малих фiлософiй, усiх молитов людей, усiх їхнiх «святих», «високих» iдеалiв, вiдкинувши форму, зводяться от до цiєї простенької божеськостi римських iмператорiв.

Ах, люба, маленька, бiдна дiвчинка, вона ще має цю зворушливу первiсну побожнiсть перед «вищими iнтересами»? Так, так, це доля всiєї людськостi, спочатку обплутати себе з усiх бокiв божками, а потiм усе життя виплутуватись iз них, щоб на кiнцi побачити, що людина є звичайнiсiнький звiр — злий, жадний, жорстокий, брутальний, вiчно голодний, вiчно жерущий, на всiх рявкаючий, до всiх хижий, з усiма пiдлий i безмежно егоїстичний.

Вищi iнтереси, святi iдеали! Храми, ризи, органи, кадила! Так урочисто, так страшно, так таємно! Правда, дитинко? I вгорi, десь там над свiтилами, є царство бога, премудрої, преблагої сили, творця i вседержителя всiх святих райських благ? Бiднi люди, вони нiчого лiпшого не могли придумати для того раю, як усе ж таки їсти, пити, нiчого не робити, слухати концерти янголiв i кохати прекрасних гурiй. Але чи не здається його милiй смуглявочцi, що це досить подiбна програма до тої, яку ось у цей момент вони самi мають тут у цьому ресторанi?

— Ви знаєте що: ви чорт, дияволi. Не смiйте говорити таких речей. Дайте цигарку! I налийте вина!

— Слухаю! З радiстю. От цигарка, а от вино, моя райська гурiє. Я б iще щось запропонував би цiй гурiї, але ж вона так боїться грiха й бозi. Правда? Але грiх, моя манюсiнька свята, є найсвятiша, найестетичнiша, найлюбовнiша рiч серед наших нудних, сiрих «вищих iнтересiв». I всi тi вашi страшнi вченi, мiнiстри, генiї й герої за який-небудь момент грiха можуть оддати усi свої вiвтарi, ризи, портфелi, панiкадила та ще благати, та ще лазити навколiшках i плакати, як померзлi цуце нята.

Труда спирає голову на руку, бо вона така важка, i кругами гойдається по ложi. Музика плаче, шаркiт танцюючих нiг стає сумний. Душнер, милий срiблястий лицар її, обкутується серпанком. Розумiється, вона кокотка, хоч i нема на свiтi вищих iнтересiв I нехай нема, i не треба, i любовi нема. Чиясь рука на спинi тепла, приємна, хвилююча.

— Я хочу спатки, папуню…

— Так, так, ми зараз поїдемо. Зараз.

Нехайi обнiмає, так сумно солодко вiд того, а вона ж однаково кокотка.

— Трудо, я люблю вас!

— Правда?

Чорно срiбний лицар обережно повертає до себе смугляве личко з червоноспухлими устами й затуманеними важкими очима Уста слабо й покiрно посмiхаються. I коли лицар накриває їх поцiлунком, очi заплющуються зовсiм, i лице вiдкидається назад.

— Милий, милий, не можна, цього не можна…

Музика вiдбiгає i грає десь здалеку-здалеку, а може, i зовсiм не грає, бо в ухах, в очах, у кровi стоїть гарячий, кричущий, червоний вихор, вiд якого серце i б'ється, i падає, а руки й ноги солодко нiмiють.

— Милий, не треба… милий…

I вмить раптово прибiгає музика. Знову шаркiт нiг, смiх i крики знизу, дзвякiт тарiлок. У дверi щось стукає.

Папуня швидко пiдводиться з колiн. Кому якого чорта треба?!

— Панове дзвонили?

— Нiхто вам не дзвонив! Треба буть уважнiшим! Забирайтесь геть1 Рахунок давайте. Нога моя бiльше не буде у вас!

— Але, прошу вибачити…

— К бiсу! Рахунок!

У сусiднiй ложi крiзь лоскiтливий смiх мокро хляпають поцiлунки. Музика соромiцьке пiдтьохкує, пари внизу гасають, iржуть. Вiд диму, випарiв гарячих, п'яних, похiтливих тiл лампи як туманом обкутанi.

— Слухайте, Душнере! Менi треба багато грошей. Дуже треба Чуєте?

О господи! Та до її послуг усi його чековi книжки! Всi «бухгалтерськi цифри», всi…

— Постривайте. Потiм менi треба цiлком окреме помешкання Та стривайте, я вам кажу! Невже ви не можете хвилинку поговорити серйозно про справу? Я не розумiю, який ви фабрикант, коли ви не вмiєте дiлових розмов провадити? Менi треба помешкання. Ви весь час менi торочили про якусь вiллу. Вона є у вас?

– Є. Готова. Щодня жде на свою господиню. I той день, коли ви дасте менi щастя ввести вас у неї, буде для мене.

— Чекайте. Потiм менi треба театру. Мого власного театру.

— Через тиждень ви його матимете.

— Правда? Фу, як вони там кричать. Голова крутиться. Ну, нiчого. Тепер так: я додому не вернусь. Я поїду до вiлли. Чекайте ж! Але майте на увазi я цiлком незалежна. Чуете?!! Я продаюсь тiльки настiльки, наскiльки я сама хочу.

— О, дiвчинко! Як ви можете такi слова…

— Ах, ах! Знаємо ми вас! I потiм… вiлла цiлком моя. Хто зi мною житиме, — абсолютно не ваше дiло. I взагалi я цiлком вiльна. От i все. Хочете так?

Чорно-срiбиий лицар, боячись злякати вибухом своєї радостi цю несподiванку, мовчки стає на колiна й побожно, покiрно цiлує маленьку смугляву ручку.

I з тою самою побожною пошаною, з боязкою радiстю, з витонченим лицарством зводить її в авто, садовить в екiпаж i везе всiма вулицями Берлiна, нi разу не дозволивши собi навiть руки поцiлувати їй, ждучи щохвилини наказу везти її додому. Бо хто ж може вгадати це миле, дороге Страхо вище?

От воно сидить, розлягшись, заклавши ногу на ногу, наспiвує, одчайдушне, пiдпило поглядає на всi боки. А хто знає, що там за цiєю одчайдушнiстю, що там боїться, соромиться, плаче! А раптом воно, оте плачуче, несподiвано вибухне й рознесе його химерне щастя осiннє?

Нi, воно не вибухає. Страховище смiливо й безжурно, злегка похитуючись i наспiвуючи, їде до «своєї вiлли». Нi, воно не плаче, тiльки вимагає вина, зараз же, негайно, якомога бiльше, якомога наймiцнiшого вина. Нi «своєї вiлл» не хоче дивитись, нi переодягатися, нi капелюша навiть скинути — швидше вина, бiльше вина!

I тiльки, як уже не може сама пiдвести руку, щоб зiрвати з себе капелюша, вона дозволяє взяти себе на руки й вiднести у спальню.

* * *

Прокинувшись рано вранцi, панi Гольман здивовано чує, як щасливий дурненький хлопчик її ще й досi гасає по хатi. Потiм починає хлюпати водою, хукати, грюкати посудом Вона швиденько схоплюється з лiжка й похапцем кидається варити каву — не спало ж дурне хлоп'я нiченьку як є!

Але, коли панi Гольман обережно, урочисто вносить каву в кiмнату, «хлоп'яти» вже там немає. Отаке! На невже ж так зараня до своєї кралi?! Так, полетiв, погнав, понесло його щасливим вихором, хай йому лпаьться легесенькою пiр'їною!

Але й Шпiндлери досить здивованi таким раннiм вихровим вiзитом. Вони щойно одяглися, в Йозефа ще зовсiм мокра йою чорна куделя й носик iще не осiдланий окулярами.

Одначе, глянувши на гасаючу по салончику постать iз дивно променистими, бризкаючими захватом очима, вони обоє кидаються до неї, зразу зрозумiвши все.

— Та невже! Мертенс? Коли? Як? Де? Адже вчора провалилось?

Макс регочеться. Макс у страшенному реготi обнiмає любого, маленького, смiшного, дорогого пуделя й трохи не душить його. К бiсу Мертенса! К чорту всiх Мертенсiв на свiтi! Що тепер Мертенс? Дурницi, тiнь, пух, порох!

Шшндлер поважно й заклопотано сiдлає окулярами вигладжений, блискучий од умивання носик людина, очевидно, або отруєна алкоголем, або «не всi дома» в неї.

Клара, мила, затишно-повна, щедро-добра, пухнасто жовтява Клара, непорозумiло, по-дитячому щирить сiрi з темними обiдками чудеснi очi: Мертенс — дурниця?!

Дурниця! Нiкчемнiсть! Порошинка! От що важне, от от!

Макс прожогом розчиняє вiкна, впускаючи гарячi, червоно-золотi променi сонця. Ставши боком до Шпiндлерiв, вiн набирає жменями сонця й пiдносить їм. От що важне, от воно в його руках, от воно на пiдлозi, на деревах, на Мертенсах i на всьому, що пiд ним.

Шпiндлер i Клара швидко переглядаються. А Макс ловить цей погляд i знову закотисто регочеться, соковито, червоно вивертаючи верхню двоповерхову губу. Потiм виймає з портфеля якийсь рукопис i б'є по ньому рукою. От де секрет!

Вiн пробує спокiйнiше, поважнiше розповiдати, але збивається з тону, сяє своїми довжелезними вiями, хапається, бiгає по салончику, зачiпаючи ногами й лiктями за столики, на яких стоять тендiтнi улюбленцi Клари — асiрiйськi глинянi коники. Це — грандiозна рiч! Це — смерть Мертенсам! Це — розв'язання всiх питань!

Шпiндлер простягає руку до рукопису, але Макс не дає. зараз вони всi будуть читати його.

— Будь ласка, сiдайте. Це не менше, як двi години! Шпiндлер здивовано збирає в дрiбнi зморшки чоло й кумедно схиляє голову набiк. Зараз читать i не менше, як двi години?!

— Розумiється, зараз! А як же ви думаєте?!

Тут добра Клара спiшить на помiч стривоженому пуделевi: треба ж принаймнi хоч поснiдати. Макс нетерпляче махає рукою — ах, к бiсу той снiданок! Якi тепер снiданки? Нiяких бiльше снiданкiв не буде. Кава? Шматки свинячого трупа?!

Шпiндлер одсуває окуляри на чоло. «Свинячого трупа»? Гм, вiн розумiє родиннi почування товариша Макса.

Це — рiч хороша (до певної мiри, розумiється), так само, як i здатнiсть дорогого Макса запалюватись од вогникiв навiть вiчних блищачкiв. Але…

— Шпiндлере! Нi слова далi! Нi слова! Вам самим потiм буде соромно. Вперед прочитайте, а потiм, коли зможете, сма лiть ваш скептицизм! Спочатку прочитайте! Сiдайте! Товаришко Кларо, будь ласка! Я не спав нiч, не снiдав, — як бачите, живий. Правда? Сiдайте.

Вiн уже розгортає рукопис на столику, безцеремонне вiдсунувши й поваливши декiлька крилатих коникiв iз повiдбиваними носами й вухами. Але Клара й Шпiндлер рiшуче виступають — одна в оборону коникiв, другий — снiданку.

Ну, добре, Макс iде на компромiс: нехай вони собi їдять шматки свинячої мертвеччини, а вiн їм за цей час читатиме рукопис.

Шпiндлер i Клара заклопотано переглядаються. Справа стоїть досить погано: явно хорий.

В їдальнi на столi лежить тепла густо-жовта смуга сонця, розхлюпавшись об посуд i скло блискотливими пучечками. Макс сiдає саме в цю смугу, мружачи шовковi вiї вiд теплого лоскоту сонця. Ну, вiн починає читати! Увага!

Шпiндлер i Клара виявляють таки увагу, але бiльше до обличчя самого Макса, нiж до рукопису.

Одначе, дедалi, то Шпiндлер починає косо дивитись у куток, застигаючи поглядам, жує то занадто швидко, то дуже помалу. Потiм серйозно насуває окуляри на перенiсся й дивиться в соковитий рухливий рот Макса, з якого поспiшно, радiсно, переганяючи одне одне, вистрибують зовсiм не такi вже безглуздi слова та думки.

Кларине ж лице поiроху проясняється несмiливим полегшенням, здивованням. Вона поглядає на Йозефа, i через те, що вiн уже не вiдповiдає на її погляди, в неї здивовання й увага стають певнiшi.

А сонце iлюструє хапливi слова Макса цiлком сумлiнно: жене хвилю за хвилею, сипле вогнем, стрiляє золотими стрiлами, лоскоче, проймає передчуттям якоїсь незнаної радостi.

— Хм! Хм!

Йозеф Шпiндлер зовсiм таки дiловито й строго вмощує окуляри на низенькому перенiссi — так вiн умощує тiльки тодi, як береться за дуже поважну роботу.

Макс закiнчує недописану сторiнку рукопису. Кiнця немає, а.її; це — ничого. Головне сказано. Ну, скептику? Що? Як? Га?

Скептик скуплено жує голеннми негрськнми губами, пiдводиться й ходить по їдальнi. Хм! Кгм! Справа поважна. Справа дуже поважна. Коли дiйсно нема помилки в цiй концепцiї, то це…

Кудлатий пудель зупиняється її з страхом дивиться на оса-яiiе жовто-пухнастнм волоссям лице Клари.

— …то це… нова ера людськостi! Нова ера — iнакше вiн не може визначити цей момент. Коли це все так, вiн пiдкреслює, коли це все виправдаь-iься експериментальним шляхом, то iсторiя. по лей вiд цьою менту розколюьться на двi половини, одна — все те, що було, з усiма фазами й епохами, друга — майбупiя.

Макс бiльше не може витримати: вiн хапає поважну, суворо-вчену, кудлату, смiшну, безмежно любу фiгурку в дикi обiйми и починає її м'яти, як кошеня. Кошеня нявчить, пручається, вiдмахується лапками, жовто-пухнаста кiточка безпорадно тягне за руки Макса, смiється й благає.

Макс пускає кошеня й грiзно, радiсно витягає кулаки догори. Експериментальним шляхом?! Чудесно. Зараз. Моментально. Вiн сам тiльки цього й хоче!

— Шпiндлере! Хочете? Зараз?

Шпiндлер одфоркується. Провадити якусь справу з божевiльним нiколи не було його принципом, але для цiєї справи вiн готовий навiть своїми переконаннями поступитись.

Так, вiн хоче зараз i моментально, але з одною крихiтною умовою: мати оте знамените чудодiйне скло. Є воно в Макса?

Макс посмiхається. Макс не хоче витрачати багато слiв i мовчки виймає з кишенi скло, загорнуте в чистий бiлий папiр.

Хм, так. Скло — як скло. Поганенько вишлiфуване; опукле, розумiється. Але жовто-червонявий тон його досить цiкавий. Умгу, так. Значи!iь, треба тiльки зробити коробку, в коробку вставити зубчастий валок, що молов би рослину, i коминець для приймання сонячної енергiї? Нескладна рiч. Це за кiлька годин можна зметикувати якнайкраще. Власне, i метикувати довго не треба. Млинок до кави є? Чудесно. До млинка тiльки приробити збоку коминець, а згори чорну коробку для голови. I вся справа. Ану, сюди млинок до кави!

Киїїиiь робота на терасi. Шпiндлер, надувши негрськi губи, скупчене клеїть iз картону коминець. Зовсiм нема нiякої потреби виймати всю стiнку з млинка-досить вирiзати потрiбну дiрку. На Макса покладено зробити коробку для голови. Робота трошки таки поважнiша за Йозефову дитячу забавку. Склеїти якийсь нещасний коминець i зробити цiлу «оробку — це все ж таки рiзниця, чорт забирай.

На Клару нiякої самостiйної функцiї не покладено, її роль — помагати мужчинi (споконвiчна роль всiх Клар на свiтi): зварити клею, подати ножицi, потримати картон. I, крiм того, бути на терасi. Можна навiть нiчого не робити, нiчого не подавати й не тримати, але неодмiнно бути тут, поруч, сяяти очима, бадьорити посмiшкою, здивованням викликати чуття чоловiчої вищостi.

I нарештi все готове. На столi лежить купа зеленої, соковитої, найкращої трави, яку тiльки могла знайти в садку помiчниця мужчини. Кому ж першому розпочати нову еру людськостi (не рахуючи, розумiється, самого винахiдника, який, звичайно, в даному випадку за реально iснуючу iстоту вважатися не може)?

Що дужче кричить нетерплячка й жаднiсть, то гарячiша стає великодушнiсть. Через те всi з цiлковитою готовнiстю, iз запалом вiдступають одне одному честь i втiху бути першим.

Розумiється, перший повинен бути той, хто врятував винахiд, хто найбiльше вiрить у нього.

Нi, навпаки! Навпаки, чорт забирай! Перший мусить бути той, хто хитається, хто смiє скептично посмiхатися. Яка рацiя переконувати того, хто i з заплющеними очима вiрить? Нi, нехай скептик устромить палець у чудо. В такому разi першу чергу треба дати дамi, це є обов'язок мужеського лицарства.

Нi, дама не хоче прийняти такої дестi. Крiм того, вона так хвилюється, що нiчого не зможе зробити, зiпсує весь експеримент — i вийде тiльки шкода. Перший хай буде той, хто найменше хвилюється, хто з найбiльшою об'єктивнiстю може поставитись до справи.

Нарештi, той, хто найменше хвилюється, покiрно знизує плечима й старається виправдати присуджений йому вигляд найбiльшого спокою. Через те, з усiєї сили стараючись, щоб йому не тремтiли пальцi, вiн поважно, повiльно, iз строгою мiною розсiдлує носика, кладе окуляри на столик збоку й суворо оглядає апарат. Хм, коробка тримається досить непевно. Блок крутиться занадто вiльно. А коминець напевно вiдпаде, як тiльки апарат зачне працювати.

Сонце щедро, повними жменями жбурляє золотi стрiли в наставлене до нього простодушне, кругле, жовто-червоняве скло. Апарат човгає по столу, хлябко труситься, рука завзято, напнувши синюватi жили, крутить корбу. I спиняється. З апарата глухо, як iз-пiд землi, чується:

— Може, годi вже? Я весь обливаюсь потом.

Макс витягає шухлядку з-пiд млинка. В нiй тiсно збилась зелена розтерта маса. Дiйсно: фiалково-червонi переливи ходять iпо нiй, як по крильцях шпанської мушки. Як сказано, так i є!

— Годi! Вилазьте. Готово!

Кудлата голова швидко визволяється з чорної тiсної коробки. Все лице, як умочене у воду, блищить потом, очi клiпають злякано, тривожно, уста дихають заморено, часто.

Клара своєю хусткою швиденько, дбайливо витирає мокрi очi, носик, лиця, уста. А сама не може вiдiрвати дитячо-ши-раких сiрих очей вiд таємної зелено-червонястої маси, вiд якої справдi так нiжно, так солодко попахує.

— Ну, куштуйте! Швидше! Ах, та к бiсу церемонiї, берiть просто рукою, пальцями. Це ж сонце, а не свинячий труп! Ну!

Макс i Клара жадно дивляться в негрський рот, який помалу, обережно жує сонячний хлiб. Двi пари очей напружено ловлять найменший рух розмореного, почервонiлого, знов уже покритого потом лиця iз слухаючими себе, босими, маленькими очима, з натертою, розчер. вонiлою смужкою на перенiссi. Воно, це лице, гидливо не кривиться, не спиняє руху жування. Нi, нi, воно жує обережно, навпомацки, але охоче. Це видно — охоче! Воно смiлiшає, яснiшає, воно здивовано перебiгає з одного обличчя на друге оголеними оченятками своїми, щелепи його рухаються жвавiше, охотнiше.

О, вiн бере пальцями ще шматок хлiба! Вiн хоче ще!

— Ну? Ну? Ну, Йозефе? Ну, скажи ж, ради бога! Як?

Йозеф спочатку заплющує очi, потiм по черзi дивиться на обох, ковтає хлiб i тихо серйозно говорить:

— Незрозумiле прекрасно.

Макс обома руками хапа себе за волосся й з усiєї сили мне його й трусить головою, неначе скидаючи щось зайве, чого їй несила витримати.

— Надзвичайний смак… Щось неймовiрне… Я почуваю, що зможу з'їсти цiлий вагон.

Тодi Клара рiшуче простягає руку до шухлядки й бере пальцями шматочок маси. Вона теж хоче спробувати. Вона хоче спробувати, хоч i сказано, що тiльки спорiдненi органiзми можуть їсти хлiб, зроблений другим. Хоче й бiльше нiчого!

Рожево бiлi чистi пальчики, хвилюючись, пiдносять зелену м'яку грудочку до повних, злегка розкритих уст. Червоний кiнчик ячика обережно зустрiчає її на порозi рiвних бiлих зубiв. Усi а замикаються, рухаються i… гидливо кривляться. Брр, яка гидота!

Клара прожогом бiжить до балюстради и випльовує зелену масу в сад, конвульсiйне витираючи уста хусткою.

Макс у захватi, в екстазi смiється. Яке щастя, що Кларi так гидко вiд того, вiд чого в раюваннi застигло ошелешене чудом i насолодою дороге лице з маленьким пiтним носиком i блискучими очима. Ах, та хiба ж дiйсно буде диво, коли людина впаде на колiна й цiлуватиме землю, траву, комаху, жорстку кору дерева, коли здiйматиме руки до Великої Матерi, одне дихання, один крихiтний погляд якої дає йому життя? I хiба ж не можна обнiмати тепер найлютiших ворогiв своїх, хiба не можна тепер говорити найбезглуздiшi речi, ї не ходити п'яними ногами по танцюючiй землi? Хто ж божевiльний: тi, що смiятимуться й жахатимуться цього, чи той, хто впiзнав незнану досi радiсть повного визволення?

Ах, Кларо, ах, дорога, прекрасна iстото! Несмачне? Погане? Ну, розумiється! Ну, звичайно! Та як же може бути iнакше: це ж чужий пiт; не свiй, не зароблений. У сонячному хлiбi вiн страшенно несмачний, вiн просто отруйнуй, цей чужий пiт.

Але Клара хоче зробити собi свого хлiба. Вона мусить.

I ось жовтопухната голова з розтрiпаними шовковими пасмами вже теж у чорнiй коробцi, а повна з золотистим пушком рука крутить корбу валка.

— Ради бога, товаришко Кларо, та не так же сильно! Ви поламаєте машину! їй богу, обережнiше, Кларо, я вас прошу! Лишiть же й для мене.

Шпiндлер, як дiти конфiтури, змазує з тарiлки найдрiбнiшi крихiтки хлiба пальцями й сл-iсно обсмоктує їх.

— Нi, знаєте, Максе, я почуваю, що шалiю! Серйозно, серйозно! В мене в головi якiсь вихори, а сам — як цiлковитий iдiот. Фу, чоррт! Але що за смак, що за смак! Слухайте, зараз же треба засiдання! Негайно! Чекайте: значить, вони його запакували в божевiльню? Розумiється, тiльки божевiльний може винайти таку рiч. А в яку саме, знаєте?.. Чудово. Божевiльнi часто бувають хитрiшi за нормальних. Зараз же засiдання. Зараз же! Я бiжу телефонувати. Кларо, будь ласка, як зробиш собi хлiба, витри Машину, я зроблю тобi ще. Тiле те-пер на службi? Правда? На яку годину? На третю встигнемо? Нi? На п'яту? Чудесно! Тут у нас, розумiється. Ну? Кларо?

Клара нашвидку рукавом блузки витирає лице й вихоплює з машини шухлядку. Ура! Черпоно фiалковi хвильки переливаються по зеленiй утоптанiй масi! Клара зараз же лопаточкою складає пальцi, набирає хлiба й ловить його з руки широко роззявленим ротом. I в той самий мент напруженiсть, роз'ятрена хижiсть, мовчазна завзячiсть лиця розтоплюються, як грудочка масла на гарячiй сковородi. Блаженне здивовання забиває дух, ширить очi.

— Боже, що за смак!!

— А правда? Правда? Ти чуєш? Максе, голубчику, побiжiть зателефонуйте ви, я хочу ще невеличку порцiю хлiба накрутити собi…

Iншим разом Клара такого егоїзму, розумiється, не стерпiла б, але тепер вона нiчого не чує; вона витрушує хлiб на Йозефову тарiлку, так само, як вiн, пальцем вимазує з шухлядки всi рештки, обсмоктує палець i з тарiлкою бiжить у сад — вона не хоче. щоб на неї дивились. Але Макс бере за плечi кудлатого жадного пуделя й випихає його з тераси — тепер черга на Машину його, хто вже мав хлiб, той повинен телефонувати.

I от уже на його траву падає через коминець жовто-червоний снопик променiв, уже i його голова дихає терпким солонкуватим i свiжим духом розтертої трави, який стає все нiжнiший та нiжнiший. Валок iз м'яким смаковитим хруском душить стеблини, з веселим хурчанням крутить, мне їх, тре їх. В очах стоїть миготлива зелено-червона тьма апарата. Лице пашить вогнем, вкривається потом; краплi лоскiтно котяться по носi й висках, спадаючи вниз у зелено-жовто-червону мiшанину свiтла, в таємний, дивний процес сполучення з Великою Матiр'ю. Годi!

Шухлядка повна. Грає, мiниться фiалкова червонiсть на зеленому хлiбi. Нiжний, сонячний, неземний дух парує з нього в нахилене гаряче лице. Ось уже тепла, нiжна зелена вага легкою пiною лежить i в нього на пальцях.

Макс сам на терасi, сам наодинцi з сонцем. Але очi йому так само поширюються блаженним здивованням, криком гострого, моторошного раювання. Горлом прокочуються невтримнi, ковтаючi спазми, по шлунку пролiтає радiсний голодний зойк, i весь шлунок, як на руках, пiдтягається вгору. Тепер тiльки Макс чує, що вiн нiчого не їв од учорашнього дня! I тепер вiн розумiє, чого Клара з тарiлкою побiгла в сад, чого Шпiндлер, забувши всю свою скептичну вищiсть, свої посмiшечки й сарказми, всю книжкову мудрiсть свою, хотiв одняти в нього поза чергою Машину. Йому тепер хочеться забiгти пiд кущi, кудись у найтемнiшу нору, i там, сласно гарчачи, жадно глитати цю нiжну, теплу, п'янючу масу. По тiлi проходить золотий, п'яний дзвiн. Дивно й моторошно: дзвенить усе тiло, дзвенить, як ударений серцем дзвiн. У головi золотий вихровий чад — радiсний, легкий, повний весняного бджоляного дзижчання.

— Кларої Шпiндлере! Гей!

Шпiндлер, маленький, засушений, з великою, набитою тисячами томiв головою, кудлатий Шпiндлер iз п'яним, верзякаючим, блаженно-насмiшкуватим голосом сидить перед ек-ранчиком телефона (порушивши постанову про екран!). А в екранi здивоване, худорляве, строге обличчя Гоферта. Ха, непомильна арифметика сьогоднi посковзнеться. Сьогоднi закони багатьох арифметик задригають ногами. Сьогоднi… Ах, стiй!

Макс б'є по плечi Шпiндлера.

— Так, значить, о п'ятiй? Тут? Добре. Буду. Тепер тiльки дванадцята. Встигну. Бувайте, Шпiндлере. Глядiть тiльки, Машини не поламайте. Я спiшу, спiшу! Потiм!

* * *

Макс спiшить, через те найбiльша швидкiсть автомобiля є швидкiстю кузочки, що сунеться стеблинкою; через те всi екiпажi стараються перерiзати дорогу або скупчитись на перехрестях у безнадiйно заплутану купу; через те шофер — апатично байдужий, а Берлiн — скажено довгий. Але слава боговi: палац Сузанни на мiсцi. Стоїть так само в усiй своїй омнеїстичнiй пишностi, з усiма своїми банями, баштами, те расками, шпилями — точнiсiнька копiя в мiнiатюрi Мертенсо вої незграби.

Ага, i величний портьє на своєму мiсцi? Значить, i Сузанна не вилетiла ще на Гiмалаї. Ну, розумiється, не вилетiла! Куди вона може вилетiти, куди може рухнутись, знаючи, що хтось десь не скорився її волi? Абсурд, неприродне явище!

Величний портьє, побачивши розхристану, розкудовчену, розмашисто-нетерплячу, п'яно-веселу постать, моментально губить усю свою монументальнiсть, гумово м'якшає, осяюється iнтимною привiтнiстю й низенько вклоняється. Панi радниця в таку годину нiкого не приймають, але для пана редактора, звичайно, може бути зроблений виїмок. Пан редактор так довгенько вже не були тут, що високоповажана панi радниця будуть дуже втiшенi. (Дано наказ: у всяку годину дня й ночi приймати цього паливоду).

— Ге? Так думаєте, дядю? Та ще й як будуть утiшенi, майте на увазi!

Паливода боляче хляскає долонею по спинi пана портьє, потiм (отаке дурне!) обнiмає за плечi й разом iз ним iде нагору сходами. Оце була б iсторiя, коли б панi радниця побачила таку сцену! Слава боговi, цього зайдиголову бере нетерплячка, вiн кидає пана портьє й бiжить сам уперед. А портьє поспiшає до телефону попередити панi радницю.

Сузанна зустрiчає його в дiловому кабiнетi, у строгiй, холоднiй, естетичнiй келiї. Сама теж суворо спокiйна, поважна, строга черниця. От, на жаль, тiльки сукнi вiдповiдної не встигла одягти — занадто багато прозоростi, фарб, оголеностi, легкостi. I очi молодої телицi-занадто чистi, вогкi й великi. Вони силкуються бути строгими, ах, так щиро силкуються! Але бiднi вони, бiднi iз своїм силкуванням.

Макс розмашисте йде просто на черницю, просто на її строго-чекаючi очi, просто на її тiсно стисненi уста, якi iншим часом умiють так лукаво-нахабно, насмiшкувато й хвилююче смiятися, його пухнатi стрiлчастi очi не бачать нiякої строгостi, дiловитостi. Його уста безжурно, п'яно вивернули свою м'ясисту червонiсть i блискають пiдiбраними в ювелiра новенькими молочно-бiлими зубами.

— Дуже приємно, пане Шторе, що ви мене не зовсiм забули. Пан Штор не чує коректно привiтних слiв — вiн пiдходить просто до панi радницi, несподiвано обнiмає її за обидва плеча, владно притягує до себе й мовчки, бурно, боляче, брутально цiлує в уста, що пручаються й викручуються на всi боки. Потiм випускає, покiрно розкриває руки й виставляє розхристанi сильнi груди наперед.

— Тепер, будь ласка. Можеш навiть на летючу вiллу мене брати. Куди хочеш, як хочеш. Будь ласка.

А очi п'яно закотисто регочуть. Регочуть iз обурено-вражених очей телицi, з непорозумiння (в якому все ж таки тьохкають солов!їнi, радiснi нотки!), iз червоних слiдiв його уст на випещенiй молочнiй бiлизнi лиць i шиї.

Сузанна мовчить, слiпо й зручно поправляючи на трудно дихаючих грудях якусь мережану прозорiсть, не зводячи пильних, шукаючих (i все ж таки вогких!) очей iз загадкової, нахабно веселої покiрностi пана Штора.

— Ти не вiриш? Правда? Маєш рацiю. Неймовiрно, фантастично, казково. Але факт! Дiйсний, реальний факт. Ти розумiєш: чудо є реальний факт, а вся так звана реальнiсть є тепер iлюзiя, химера, примара. От штука яка, Сузанно, моя здивована, моя дорога Сузанно! Ну?

Дiйсно, Сузанна здивована, вона цього не хоче ховати. Вона здивована насамперед тим, що пан Штор пiсля всього, що було, дозволяє собi являтись до неї в такому… неестетичному станi.

Цебто ти хочеш сказати п'яним? Так? Нi, кажи одверто п'яним? А проте, розумiється, я п'яний. Але хутко й ти будеш п'яна, i твiй портьє, i твої генiальнi друзi, i твiй скульптор, чорт би його взяв, i навiть… О, вибач, я вилаяв скульптора? Ах, Сузанно, що тепер скульптори? Ти не можеш уявити собi, яка це тепер дурниця.

Сузанна впустила свою зброю, свiй смiх, свою насмiшкувату ласкавiсть. Вона вибита з сiдла цим бурним наскоком, цiєю п'янiстю, смiхом. Макс смiється, значить, вiн дужчий i вищий. Так, вона зробила помилку, це — ясно. Але краще виправити помилку, нiж тягти її далi. Це також iстина, якої люди рiдко додержуються.

Сузанна раптом посмiхається. Вона дуже рада, що нарештi милий Макс зрозумiв, що на свiтi є багато вславлених речей, якi в дiйсностi не що iнше, як дурниця. Наприклад, полiтика партiї й тому подiбнi грiзнi Молохи. Правда?

Макс весело затрiпує на потилицю чорно-синього чуба.

— Правда, Сузанно! I партiї тепер дурницi. I Мертенси, i полiтика, i.парламенти.

— Чого ж, власне тепер, коли можна спитатися. Макс лукаво, смiхотливо, любовно мружить на насмiшкувате лице вiястi очi.

— Спитати можна, але знати — нi. Рано. Ще рано тобi, Сузанно! Я прийшов тiльки, знаєш, чого? Щоб сказати тобi, що хутко…

Макс раптом хижо, м'яко пiдступає на кiлька крокiв уперед i витягує до Сузанни лице.

— …що хутко ми полетимо з тобою на Гiмалаї. Чуєш? Чуєш, я тебе питаю?!

Сузанна знову губить свою зброю — в цьому хижо, жагучо-загрозливому тонi є якась справжня серйознiсть, вiд якої слабнуть ноги. Але яка разом iз тим самовпевненiсть: «Ми полетимо». А як поводиться з певнiстю й владнiстю завойовника. Де дiлась лiнива розвезенiсть, умисна глузливiсть амбiтного бiдняка серед чужих розкошiв?

— Менi дуже приємно чути вiд… вас такi грiшнi слова, пане Шторе, але, на жаль, мушу вас розчарувати: на Гiмалаї тепер летiти не можна.

— Чому?

— Вiйна буде, пане редакторе, дозвольте подiлитися з вами новиною, вiдомою всiй земнiй планетi.

Макс сiда в глибокий холоднуватий фотель i заплющує очi. Як дивно, дзвенить усе тiло солодко тужно, пробуджено-нiжно. Невже Сузанна не чує, як вiн дзвенить?

— Вибачте, пане Шторе, коли вам хочеться заснути, то я можу вам для цього запропонувати друге мiсце.

Макс розплющує очi й неодривно мовчки вдивляється в знайоме обличчя, на якому стоїть силуваний, неприємний, чужий усмiх. Як вона може тепер так посмiхатись? Ах, так: вiйна! Ну, вiд вiйни так не посмiхаються.

— Нi, я спати не хочу. Я зараз пiду. Я думав, ти iнакше стрiнеш мої слова. I я не п'яний, Сузанно. Тiльки я… дзвеню. I шалiю. «Я почуваю, що шалiю».

Макс радiсно смiється й гнучко стає на ноги.

— I я не божевiльний, Сузi. Чуєш? Але ти ще не можеш мене зрозумiти. Потiм. А тепер прощай, я страшенно поспiшаю. Стривай! Iще одне запитання: ти дiйсно закохана в скульптора?

Сузанна знизує плечима. Насамперед вона нiколи йому нi слова нi про яку свою закоханiсть у кого-небудь не казала. По-друге, коли б i була в кого закохана, то чого ради про це мала б саме з Максом Штором говорити? По-третє, поведiнка пана Макса Штора така сьогоднi дивна, що при найбiльшому бажаннi говорити з ним, як iз нормальною людиною, їй це навряд чи вдалося б. По-четверте…

— А по-четверте, Сузi, пам'ятай, що хутко ми полетимо на Гiмалаї, коли ти ще цього хочеш. Прощай. Скоро побачимось!

* * *

Дiйсно, вiн п'яний. Вiн не перестає дзвенiти, сонячно, свя-течно, весняно дзвенiти. Дивно, що йому треба рухати ногами, коли так очевидно, що треба легесенько ворушити руками и летiти понад усiма тими аеропланами. I, власне, летiти, бо вiн же так страшенно мусить поспiшати.

От i старенький чистенький Надель iз своєю вiдiрваною рукою й старечо рожевим рум'янчиком теж чудно поглядає. Вiн сумний, бiдний Надель. З його Фрiцом щось там сталося. Чогось затужив хлопець. Од того вечора, як вернувся додому, нi до кого не говорить, не їсть, не п'є, лежить увесь час на канапi лицем до стiни. Чи вчинив щось тяжке, чи образив його хто, чи на службi що скоїлось — невiдомо, — нi на якi питання нiякiсiнької вiдповiдi.

— Нiякiсiнької вiдповiдi? Хе! Вiдповiдь! Забалакає. Ану, де вiн там, той лютий меланхолiк?

Дiйсно, золотисто-кучерява голова меланхолiка лежить лицем до стiни. Дiйсно, вона не хоче нi на що вiдповiдати, нi навiть повернутись навпаки — вiд Максового голосу вона ще дужче влипає в стiну.

Старий Надель сумно, непорозумiло знизує плечима. Порожнiй вузенький рукав висить йому так безнадiйно та покiрно.

— Нiчого, товаришу Наделю. Сiдайте, я вам розповiм одну чудесну казку. Фрiц теж послухає — i побачите, як вiн оживе й забалакає. Сiдайте, сiдайте. А я тут, бiля меланхолiка, щоб йому чутнiше було.

I Макс починає свою казку, стрiпуючи чубом та регочучи вiястими очима.

Справдi чудодiйна казка — вона робить магiчне враження. старий Надель розкриває. якмога ширше свої синенькi маленькi очi, бо в головi його вона не вмiщується, а Фрiц злегка пiдводиться, i, хоч дивиться все-таки в стiну, слухає всiєю спиною й потилицею. Раптом вiн схоплюється, стає на канапi навколiшки й повертається всiм лицем до Макса.

— Правда! Я можу посвiдчити! Вiн зовсiм не був хорий! Ага-а, так он воно що! О, тепер я розумiю!

Вiн стрибає на пiдлогу, як покроплений живою водою, i стає перед Максом.

— Ми мусимо його визволить! Негайно!

Старий Надель зовсiм ошелешений! при чому ж тут Фрiц? Сонячна машина, граф Елленберг i Фрiц?!

Макс смiється. Потiм, потiм усе виясниться. Тепер же така рiч: Рудольф безумовно цiєї ночi буде визволений iз божевiльнi. Про це не може бути нiякої мови. Але де його сховати? Розумiється, схованок багато може бути, одначе, йому, Максовi, хочеться, щоб брат був близько вiд нього. Вiн не може нiкому доручити охорону його. Через те вiн пропонує сховати Рудольфа у Наделiв. Що скаже на це, товариш Надель? Га?

Товариш Надель, як на молитву, здiймає одну свою руку догори. Господи! Та що ж вiн може сказати на таку честь його вбогому домовi? З дорогою душею, з радiстю, з щастям! От тiльки, чи зручно ж буде братовi в їхньому помешканнi?

— О, це дурницi! Але майте на увазi ще одну рiч, товаришу Наделю. Рудольфа буде визволяти Iнарак. Так, так, товаришу. Я вже юворив з одним знайомим iнаракiстом, i вiн менi обiцяв, що їхня органiзацiя це неодмiнно зробить. Бiльше ж нiхто не зможе, ви ж розумiєте самi. Треба людей рiшучих, одважних, озброєних, готових на все. Розумiєте? Отже, що це зробив Iнарак, стане вiдомо всiм. Чи не боїтесь ви прийняти в себе людину, визволену Iнараком?

Старий Надель роздумливо чеше нiгтем кiнчик носа. Макс i Фрiц швидко перезираються, i в обох блискають iскорки лукавого смiху.

— Хм! Iнарак… Розумiється, причетнiсть до Iнараку може принести багато прикростей. Але… ми ж не повиннi знати, що це зробив Iнарак. Це — раз. Друге — всяке чесне дiло є чесне дiло, хоч хто б його зробив. Третє — коли справа в тому, щоб урятувати людину, яка дає людям таку велику рiч, то за таку людину можна й на всякi прикростi пiти. Четверте…

Але нi четвертого, нi п'ятого нi Макс, нi Фрiц слухати не хочуть, вони просто обнiмають з обох бокiв висхлу, маленьку, акуратненьку постать i мнуть її в обiймах. А пiсля того Макс робить знак Фрiцовi — Фрiц хапає пiджак i похапцем натягає на себе.

— Ну, що, товаришу Наделю, ожив наш Фрiц? Га? Ото? Ще не один Фрiц тепер оживеї Правда? Ви розумiєте, що мертвi можуть ожити вiд такої машинки? Що?

— Менi просто не вiриться. Вибачте, що я сумнiваюся, але це, дiйсно, тiльки в казках бувас. Макс раптом виставляє проти Наделя свої могутнi груди.

— Ну, а я — казка? Га? Дух безтiлесний?

— Хм, це трудно сказати. Коли б у всiх безтiлесних духiв були такi груди, то хто знає, де б їх усiх помiстила земля.

— Цiлком справедливої А я вже — дух, бо я вже їв, товаришу, той сонячний хлiб. Уже! А хутко й ви станете духом. Чуєте? Фрiце, готовий? Гайда! Бувайте, Наделю! Для Рудольфа приготуйте ту кiмнату, що над моєю. До побачення! Фрiце, йдем!

* * *

Не засiдання Центрального Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi, а зборище оп'янiлих, подурiлих матуристiв, що вперше одягли студентськi буршiв-ськi кашкети. Нiколи в славнiй iсторiї Iнараку не було нiчого хоч трохи подiбного до цього «засiдання».

Де дiлася дротяна поважнiсть професора Гоферта? Хто злизнув важку, масивну вайлуватiсть Паровоза? Куди зникла дисциплiна, гiднiсть, обережнiсть, конспiрацiя?

«Молодшi товаришi» з охорони тривожно й непорозумiло перекидаються на вулицi знаками з тераси лунає такий гамiр, крик, смiх, що всi прохожi звертають увагу. Що воно там робить, оте Бюро? Попилися, чи що?!

На терасi надзвичайне видовище: з краю, бiля балюстради, наставивши до сонця одно своє око, стоїть на стiльцi Сонячна машина Круг неї розпаленi, блискаючi потом, очима й губами, розпатланi, розхристанi члени Центрального Бюро. Паровоз сидить верхи на стiльцi й язиком вилизує з тарiлочки сонячний хлiб. На кучерях його переливається фiалково-червоними блисками крихта зеленої страви Гоферт, вхопивши Шпiндлера за обидва пле!iа, грясе ним, стараючись перебалакати й перекричати Кестенбавм, заклавши руки в кишенi, з незалежним переможним виглядом марширує по терасi й спiває «Прокинувсь люд робочий». Клара видирає в доктора Тiле якийсь папiрець, i обоь бiгають помiж стiльцями, штовхаючи весь час Паровоза й гуркочучи стiльцями.

Фрiц заздрiсне заглядає часом через їдальню на терасу. I заздрiсне, i заклопотано вже сьома година, а нiяких, видно, справ ще й не обговорювало Бюро. Товаришi з вулицi вже двiчi присилали запитати, що дiється там. Хоч би товариш Макс вийшов. Але нема надiї, лежить у шезлонгу й жмуриться на сонце. А ще ж треба оповiстити всiх тих, що мають сьогоднi вночi визволяти доктора Рудольфа. Та чи буде ж про це постанова? Вони в такому станi, що навряд чи можуть що не-будь постановляти. Ех, коли б йому дозволили хоч крихiтку сонячного хлiба зробити собi!

Раптом Макс пiдводиться, дивиться на годинника. Стрiпує головою. Ага, слава боговi!

Макс рiшуче пiдходить до Гоферта й Шпiндлера, одводить їх у рiзнi боки, спиняє Кестенбавма, перепиняє дорогу Кларi, видирає тарiлочку в Паровоза.

Ну, здається, до справ приступають! Фрiц тихенько висли-зує з їдальнi. А Макс усе з тим самим рiшучим виглядом заганяє всiх у їдальню. Годi! До дiла! Вiн має важнi справи.

Але якi можуть бути сьогоднi важнiшi справи за ту, яка розв'язана вже там, на терасi?

Перша справа визволити цiєї ж ночi доктора Рудольфа Штора з божевiльнi, куди його…

Ах, та яка ж це справа? Доручити товаришевi Максовi Шторовi виконати це, та й баста Ну, що ще?

Але в Макса й ще. Вiн пропонує: з огляду на те, що винахiд Сонячної машини має перевернути всi полiтичнi й соцiальнi вiдносини, переглянути справу терору. Так, так, справу терору. Чи має рацiю тепер цей бiк дiяльностi Iнараку?

Обличчя тверезiшають, гихiшають. Доктор Тiле навiть од Клари вiдвертається, сокирчастий нiс його нашорошено встро мляється в Макса. Як?! Чи має рацiю терор?! Цебто чи має рацiю iснування самого Iнараку? Це хоче скiїзати дорогий товариш Штор?

Нi, товариш Штор не це хоче сказати, а тiльки те, що вiн сказав i що чули всi, а так само дорогий товариш Тiле, цебто чи тепер є рацiя надавати таку виключну уваїу тероровi, як ранiше? Чи не перенести цю виключну увагу на Сонячну машину?

Доктор Тiле схоплюється. Як?! Саме тепер, коли очевидно, що Мертенс i компанiя…

Але тут Паровоз бере його за руку, садовить на мiсце, а сам пiдводиться й заявляє:

— Товаришу! Ми всi сьогоднi в такому станi, що нiяких справ розглядати не можемо. Я рiшуче вiдмовляюсь. Я не можу. Я зовсiм… не… здатний. Це зрозумiло. Така подiя… Я пропоную перенести засiдання на завтра. Я їду додому. Але вперед я заявляю першу чергу на Сонячну машину!

— Я на другу!

— Я на другу!

— Я на другу!

— Я на третю!

— Хто ж на другу? Чекайте! Так не можна!

— Я, я на другу, я перший сказав!

— Нi, я, вибачте!

— Панове, чекайте.

Макс махає рукою й виходить у салон. Фрiц скромно сидить бiля других дверей.

— Фрiце, ви їдете зi мною. Бюро сьогоднi не при собi. До дванадцятої ночi ми маємо ще досить часу? Як гадаєте? Тепер сьома. Десять чоловiк цiлком вистачить. Правда?

* * *

О дванадцятiй ночi бiля лiкарнi для душевнохорих зупиняється два авто. З одного двоє людей виводять пiд руки хорого. Вiн пручається, голосно протестує, але четверо рук мiцно тримають його й тягнуть до га. нку лiкарнi, слабо освiтленою лiхтарем.

Сонний портьє невдоволено вiдчиняє дверi. Нiякого прийняття хорого не може бути. Показилися люди в таку годину хорого привозити?!

Але дивна рiч: i хорий, i його iпровожатi — без облич, замiсть них чорнi машкари з дiрками, з-за яких моторошно поблискують баньки очей. I хорий, i провожатi виймають револьвери й швидко проходять у дверi, випхнувши портьє надвiр. Там чиїсь руки хапають його, i чийсь голос iз-за машкари тихенько й спокiйно шепоче йому у вухо:

— Анiтелень, дядю! Чуєш?

В одчиненi дверi проходить iще троє страшних людей! Свiтло в сiнях i на ганку чогось раптом гасне. Ще звiдкись виринають темнi постатi, їх тут, очевидно, душ п'ятдесят-сто. Всi говорять пошепки, але цiлком собi спокiйно й не хапаючись, як у себе дома.

Правда, не зовсiм як у себе дома, бо тi, що всерединi, погано знають розполiг кiмнат, їм через це навiть доводиться звернутися за допомогою до чергового лiкаря. Вiн не зовсiм охоче, але досить швидко веде трьох гостей нагору, скоса поглядаючи на дула револьверiв, що поблискують занадто близько з обох бокiв його грудей. За ними йде ще кiлька їхнiх приятелiв, якi зупиняють сестру, що виходить на гомiн, ввiчливо просять її побути з ними й трошки помовчати.

Безумовно черговий лiкар краще знає устрiй лiкарнi — за якi двi-три хвилини вiн приводить їх у кiмнату хорого Рудольфа Штора. Хорий злякано прокидається, вiн, може, i боронився б, не дався б себе викрасти злодiям, але ж через те, що зв'язаний, мусить тiльки здивовано скоритися насильству. I, коли його беруть пiд руки й ведуть, вiн такий вражений, що не протестує, не кричить i тiльки вдивляється в дiрки на чорних машкарах.

Тихенько, безшумно вiд!їжджають два авто й зникають за рогом, зовсiм не цiкавлячись тим, чи вдасться черговому лiкаревi зiпсованим телефоном сповiстити полiцiю про подiю.

їм нема часу: адже треба стiльки сказати один одному, i не так сказати, як виявити голосом, блиском очей, стиском руки. А потiм же така маса ще справ: треба завезти Рудi, треба з ним зараз же скласти опис речей, якi треба цiєї ще ночi вивезти з лабораторiї для працi над вибором скла Сонячної машини, i то неодмiнно цiєї ще ночi, бо завтра вже його лабораторiю стерегтимуть якнайпильнiше. Потiм треба, щоб до ранку були конче поширенi вiдозви про вивзолення Рудi. А нiч така ж коротка! I така щаслива, хай кожна до самої смертi буде така!

— Ух, Рудi! Та ми тепер такого наробимо, що… Нi, немає слiв у мене. Але буде дiло! Правда, Рудi?

Рудi так стискає Максовi руку, що вона аж ниє вся до плеча, але Макс блаженно посмiхається вiд цього болю й вiдтрi-пуе чуба на потилицю.

* * *

Сонце врочисто, велично здiймає червоно-золотi вiї над садом. Шибки вiкон принцеси радiсним розтопленим золотом бризкають у сад. Полита стареньким Йоганном пiдстрижена їжачком трава iскриться всiма фарбами.

Тiльки старенький Йоганн у саду не iскриться й не блискає радiстю. Як його iскритися, коли чоловiк у цiлковитому замiшаннi й непорозумiннi квiти для всiх нарiзанi, пiдiбранi, покладенi в букети до смаку кожного от, наприклад, чорно-синi й жовгi троянди для принцеси — а чи можна їх сьогоднi подавати, невiдомо. Вчорашнi квiти так i пов'яли, нiхто не взяв. Як осiннiй сивий туман у тiсних межигiр'ях, залiг сiрий сум у графському домi. Вчора цiлий день уся прислуга проходила навшпиньках i навiть у себе в кiмнатах балакала пошепки старий граф занедужав. Збила з нiг старого молода графiвна. Не пожалiла батька, осоромила, зганьбила на все життя. I м'я її заборонено згадувати. Ота така мила, втiшна, така собi проста графiвна.

Сидить старенький Йоганн на лавi бiля своїх постинаних загублених друзiв i перебирає на колiнах старечими руками нiжнi пелюстки, а в головi — сумнi думки.

Оце сама графиня вчора їздила вмовляти. Так дочка просто не прийняла старої матерi, чи з сорому, чи з завзяття, тiльки не прийняла, та й годi. А вiлла в неї — чистий палац.

I принцеса як не своя. I графиня прибита горем. I Штор iз Шторихою в тузi та горi. Стоїть лабораторiя пусткою, не стало доктора Рудольфа, гiрше, нiж помер нещасний, любий доктор Рудi. Не буде вже кому тепер учити його, старого, як по-латинському звуться зозулинi сльози. А тут iще папiрцiв хтось через мур понакидав у сад? Позбирав їх йоганн, а прочитати не може — слiпий уже став на читання, чує ще зовсiм добре, а читати не втне — зараз же плачуть старi очi.

I перебирає старенький йоганн старечими покрученими пальцями тоненькi аркушики паперу, на яких тiльки й може розiбрати великi лiтери «Громадяни!» — далi плачуть старi очi.

I знов перебирає пелюстки, i шкода йому постинаних мовчазних друзiв своїх, i не знає, що його робити. Хоч би до столу подали, так нiхто вчора й до столу не зiйшов, навiть стара графиня не вийшла iз своєї кiмнати.

А сонце пiдводить свою владичну голову все вище та вище, голо!ва ж старенького Йоганна схиляється все нижче та нижче, покiрно й солодко куняючи пiд благосним теплом.

I вмить злякано скидується: по дорiжцi, як i вчора, строго й рiвно ступає принцеса. Як i вчора, очi спущенi долу, уста тiсно стуленi, в лицi чи тяжка дума якась, чи невсипуща зацiплена туга.

Старенький Йоганн не знає, що йому робити, пiднести чи не пiднести чорно синi троянди. А може б, хоч трошки звеселилися замкненi уста, може, хоч легесенькою втiхою зм'якшились би строгi очi. Страшно: а що, як гляне на нього так само, як на Германа, коли той спитав щось не до речi про автомобiль?

Принцеса байдужими очима проводить по зiщуленiй постатi садiвника, потiм по квiтах i спиняється на папiрцях. На квiти, на чорно синi троянди й не дивиться, а до папiрцiв аж сама пiдходить i нахиляється.

I бачить старенький Йоганн, як раптом принцеса кидається на тi аркушики, хапає горiшнiй, впивається в нього очима, а папiрець аж лопотить у руках — так трусяться пальцi їй.

— Де ви взяли цi вiдозви?

Йоганновi стає страшно.

— Пiд муром, ваша свiтлосте. Хтось накидав уночi.

Принцеса з папiрцем майже бiжить далi до того мiсця, де й учора сидiла на лавi пiд бузком, що проти самої лабораторiї.

Йоганн якийсь час ошелешено стоїть коло квiток. Потiм по малу обережно просувається й пiдбирається до тої лави, що пiд бузком. Що ж це таке могло бути в тих папiрцях, що так чудно подiяло на принцесу?

I дивна рiч: йоганн бачить, що принцеса зовсiм не гнiвається. Навпаки — звеселилося лице її, зм'якшилися тiсно замкненi уста, очi iскряться, як полита трава пiд сонцем. Що ж воно таке за диво, тi папiрцi?!

Принцеса раптом рвучко пiдводиться й з папiрцем у руках швидко йде в дiм. I знову — чи здається старому, чи справдi так-лице принцеси немов заклопотане. Отож дивнi папiрцi!

Йоганн вертається до лави, забирає решту аркушикiв i також прямує додому — там уже вiн найде собi раду з папiрцями i з квiтками.

От якраз на порозi свого помешкання стоїть сама Шториха. Звела лице й очi, чудна жiнка, до сонця й наче молиться, отут надворi, така поставна, поважна собi жiнка.

Йоганн тихесенько пiдходить — чи молиться людина, чи так до сонця зажурену душу виставила, нащо перебивати? Але Шториха чує рип пiску й повертає голову до Йоганна. Ну, коли сама побачила, можна й смiлiше пiдходити.

I знову старенькому Йоганносi аж моторошно робиться, не дочитавши навiть до краю папiрця, панi Штор як не сплесне руками, як не заллється вся радiстю, як не кинеться в дверi до себе з криком «Гансе! Гансе!» Та що ж воно таке за чудодiйнi папiрцi, ради всього святого на свiтi божому?!

Вiкна помешкань Шторiв одчиненi, вони врiвень iз землею, i старому Йоганновi добре чути, як там радiсно грюкають дверi, як гомонять у сусiднiй хатi голоси. Це панi Штор, оче видно, читає того чудного папiрця свойому чоловiковi. Але старий йоганн не чує нового вибуху радостi. Навпаки — вiн чує цiлком протилежне: вибух гнiву, лютi. Голоси враз загоряються гнiвною жагою, налiтають один на одного, гризуться.

От вони переносяться ближче, до цiєї кiмнати.

— Та краще б вiн зогнив у божевiльнi разом iз своєю Машиною, анiж злигатися з цими бандитами, душогубами, злочинцями проти порядку й закону! Чуєш, ти? Нащо менi його таке здоров'я! На сором, на ганьбу, на нещастя нам?! I ти ще СМIЄШ..

Але тут чийсь жiночий голос, чийсь чужий, не Шторишин, не той тихий, раз у раз рiвний i низький голос, який так добре знає йоганн, а голосний, рiзкий, високий, як югтями згори впивається в Штора.

— Та будь проклят i твiй порядок, i твої закони, i твої графи, i ти сам, коли ти ради них зичиш смертi й муки своїй дитинi! Чуєш ти? I хай благословеннi будуть отi злочинцi й душогуби, що хочуть добра моїй дитинi! Ти — не батько, а кат! Ти одну дитину вже загубив ради свого порядку, хочеш i другу?! О нi! Годi!

З дверей виходить шофер Герман i потягається на сонце. йоганн одходить од вiкна, тримаючи в руцi заклятi папiрцi Ану, хай Герман прочитає йому, що воно там таке? Герман iз виглядом лiнивої вищостi й вибачливостi до старенького са дiвника бере з рук його вiдозву й мовчки починає читати. I раптом скрикує:

— Ого! Оце так штука!

I хоче бiгти з папiрцем назад до дверей. Але тут йоганн хапає його за руку й рiшуче вимагає або прочитати йому вголос, або вернути папiрець.

Герман тут читати не може — це страшний папiр, за нього навiки в тюрму засадять. Треба читати його в хатi, тихенько, пошепки.

I Герман iз усмiхом тягне за собою в дверi прилиплого дiдуся. Добре, нехай пошепки, нехай у хатi, нехай хоч у тюрму, а Йоганн хоче таки нарештi знати, що там є в тих страшних паперах.

I в своїй хатi Герман пiвголосом читає Йоганновi, кухаревi й двом льокаям страшний папiр:

«Нове злочинство капiталу! Громадяни!

Молодий генiальний учений Рудольф Штор зробив великий науковий винахiд вiн винайшов апарат, який дає змогу людинi без посередництва тваринних органiзмiв приймати, як страву, сонячну енергiю. За допомогою цього апарата, всяка рослина стає придатна для вживання.

Розумiючи величезне значення цього винаходу, розумiючи, що Сонячна машина визволяє людство вiд дотеперiшнiх способiв годування, а тим самим — од сучасних способiв господарства, розумiючи, нарештi, що це визволення неминуче тягне за собою визволення й од усiх теперiшнiх економiчних, соцiальних, полiтичних i всiх iнших форм утиску й залежностi одних людей од других, не бажаючи розставатися з пануванням над сотнями мiльйонiв людей, Капiтал учиняє дике злочинство: з наказу Фрiдрiха Мертенса, голови бандитської органiзацiї, званої «Об'єднаним Банком», агенти й прислужники його схопили Рудольфа Штора й засадили в лiкарню для ду-шевнохорих.

На щастя всього людства, Iнарак своєчасно довiдався про це й своєю владою визволив великого вченого iз страшної тюрми. У цей мент доктор Рудольф Штор є в цiлковитiй безпецi й приступає до дальшої працi над своїм винаходом. Незабаром увесь свiт матиме радiсть зазнайомитися з Сонячою машиною й оцiнити розмiр злочинства капiталiстичних розбишак. Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi (Iнарак)».

Кухар таємничо, з острахом здiймає догори пальця.

— Оце та-та ак, мої панове! Оце, я вам скажу… Але в коридорi рiзко, нетерпляче дрiботить дзвiнок. Льокаї схоплюються й прожогом вилiтають iз кiмнати.

Прибув граф Адольф Елленберг. У холi, струнко витягши своє кремезне, молоде ще тiло, стоїть Ганс Штор. Лице його жовто-блiде, але кам'яно-суворе. Граф м'яко, дрiбно, нiби не згинаючи колiн, пересуває своє опецькувате тiло сходами на гору, кругло потираючи руки й спустивши очi долу.

Перед дверима покоїв принцеси вiй на мент зупиняється й перевiряє щось у боковiй кишенi.

Принцеса вже жде на нього. Вона зараз же простягує йому червоний папiрець.

— Бачили вже, пане графе?

Граф Адольф швидко охоче киває головою — бачив, бачив, неприємнiсть, велика неприємнiсть.

— Але це правда? Вiн утiк?

— На жаль, правда. Так, так, на великий жаль, правда. Утiк. Викрала ця проклята банда.

Але нi граф у принцеси, нi принцеса в графа не помiчають великого пригнiчення.

Принцеса уважно, скоса обкидає м'яку постать Мертенсового мiнiстра.

— Вас, здається, пане графе, ця подiя хвилює менше, нiж слiд би було сподiватися? А тим часом, оскiльки я розумiю, це загрожує великими ускладненнями. Сонячна машина стане тепер широко вiдома, i всi тi наслiдки вiд неї, яких ми боялись, не зменшаться.

Граф Адольф сумно, з жалем посмiхається.

— Нiякої Сонячної машини немає, ваша свiтлосте. Так, ваша величносте, зовсiм нема її й нiколи не було. Вона є плiд дiйсно хороби бiдного доктора Рудольфа. Вiн — дiйсно хорий, ваша свiтлосте. Ми цiлком правильно орiєнтувались у його станi. Фактично й безсумнiвно душевнохорий.

Принцеса помiтно блiдне й сильно стискає руками поруччя фотеля.

— Через що це ви так думаєте, графе?

— Через те, ваша свiтлосте, що вчора спецiально мною призначена секретна комiсiя з довiрочних учених i професорiв перевiрила ту знамениту Машину и вiдкрила, що це абсолютно нiкчемна дурниця, просто нiщо, невинна коробка.

— Стривайте! Але ж ми самi були свiдками. Вiн десять день нiчого не їв. Мати ж його при нас їла сонячий хлiб! Ви ж самi бачили!

Граф Адольф поштиво, згiдно нахиляє голову. Так, вiн був свiдком. Але свiдком чого? Цiкавого явища гiпнотичної авто-сугестiї й сугестiї на матiр. Цiлком просте пояснення.

Князiвна Елiза раптом пiдводиться, iде до вiкна, звiдти до столу, знову до вiкна. Брови її хмуро насупленi, очi пильно всiромленi в землю.

— Ваша комiсiя й скло перевiряла?

— О, звичайно. А як же! В ньому ж уся суть. Звичайнiсiньке собi скло з додатком рiзних елементiв. У кожному разi цiлком непридатне до тої мети, яку визначав йому бiдолаха Рудольф у своїй фантазiї.

— Чекайте. Ще одно запитання. Комiсiя, значить, пробувала робити сонячний хлiб?

— Так, ваша свiтлосте, але…

— Скажiть: хлiб, роблений комiсiєю, мав той самий вигляд, що ви бачили в доктора Рудольфа? Пам'ятаєте ту фiалковiсть?

Граф Адольф iзнизує плечима — нi, такого вигляду хлiб комiсiї, правда, не мав, але яке ж це має значення? Це ж його власна Машина, не чия iнша.

Принцеса незрозумiле хмарно посмiхається й знову починає чудно швидко ходити по кiмнатi. Вигляд їй стає щораз жорсткiший, гнiвнiший, лютiший.

Графе, ваша комiсiя перевiряла фальшиву Машину. Вiн нас обдурив! Розумiєте? Вiн — не хорий, а нечесний, нахабний хам!

У такому гнiвi, такою нестриманою, жагучою, хижою граф Адольф ще нiколи не бачив її свiтлiсть. I ця певнiсть її гнiву мимоволi примушує його стурбуватись.

— Але ж, з дозволу вашої свiтлостi, яка рацiя була докторовi Рудольфовi обдурювати нас, брати фальшиве скло для демонстрацiї Машини перед комiсiєю урядовою? Прошу вибачити, але я цього не розумiю. Не мiг же вiн знати, куди вiн мав їхати зi мною?

Принцеса Елiза не вiдповiдає. Вона стоїть бiля вiкна й металiчними очима дивиться на краєчок даху лабораторiї. Потiм повертається й знову пiдходить до графа Адольфа.

— Графе! Повторюю: вiн не хорий. Машина — факт. Ви повиннi поставити на ноги всю вашу полiцiю й негайно — чуєте, негайно! — знайти цього… чоловiка.

Граф Адольф щораз бiльше й бiльше починає вiрити в правду слiв принцеси. Незрозумiле, дивно, але, дiйсно, можливо, що в Рудольфа якимось чином виникло пiдозрiння i вiн узяв не те скло. Ах, так!

Граф Адольф схоплюється й прикладає долоню до чола.

— Ви, здається, маєте рацiю, ваша свiтлосте. Я тепер пригадую собi: вiн тодi перед комiсiєю чудно вагався. Так, так, так! Це можливо. Це можливо. О, в такому разi це велике нещастя. Ах, це ж велике нещастя!

— Ви повиннi дати наказ полiцiї перевернути весь Берлiн, усю Нiмеччину!

Граф Адольф боляче кривиться.

— Ах, ця наша полiцiя! Можна заранi сказати, що вона нiчого не зробить. Тут же Iнарак, ваша свiтлосте! Iнарак! З ним ми не можемо боротися. Ми не певнi, чи пш нашої полiцiї не є члени Iнараку. Я не можу поручитися, що мої секретарi не члени цiєї органiзацiї. Кожний наш рух дивом якимось стає їм вiдомий. Та згадайте, ваша свiтлосте, iнцидент з вiзитом до вас пана президента. Ми тiльки троє знали про нього, а Iнараковi вже вiдомо. Як же полiцiя може знайти цього божевiльного? Iнарак же тепер використає його страшенно, надзвичайно. Ах, це таке щастя, що…

— Значить, ви гадаєте, що знайти його не можна? Нiяким способом?!

Граф Адольф безсило, як ранена птиця крила, пiдносить злегка руки й пускає їх знов униз. Сказати так певно, розумiється, не можна, але ручитися, що можна знайти, також неможливо.

— Ах, немає тут жiнки! Нема жiнки! Все було б добре.

Принцеса непорозумiло дивиться на страждаюче лице графа Адольфа.

— Якої жiнки, графе?!

— Жiнки, звичайної жiнки. Роману його, кохання, любовi.

Принцеса раптом густо червонiє i, поспiшно пiдвiвшись, одходить убiк.

— Що ж би могла тут зробити та… жiнка?

Граф Адольф сумно посмiхається.

— О, що!.. Вибачте, ваша свiтлосте, тiльки це був би найпевнiший спосiб знайти його. Але ж цей божевiльний жив, як середньовiчний чернець. Та и яка жiнка може закохатися в такого калiку?

Принцеса Елiза закушує нижню губу.

— I все-таки я не розумiю, графе. Ну, припустимо, в нього роман з якоюсь жiнкою. Як вона може знайти його, коли припустимо також, згодилася шукати й видати його нам? Як?

Граф Адольф знову посмiхається, але так, як дорослi люди на запитання дитини.

— О, це вже, ваша свiтлосте, зовсiм пуста рiч. Коли б ми знали таку жiнку й вона згодилася нам помогти, тодi я ручуся, що за кiлька днiв ми мали б його в руках.

— Але як же саме?! Як?!

— Дуже просто. Жiнка та дала б йому оповiстку в усiх газетах у тiльки йому та їй зрозумiлих висловах. Оповiстку помiстити на перших сторiнках. Газети вiн, певне, читає, особливо тепер, коли його шукатимуть. Натрапить на оповiстку i- прийде до неї.

— Ви думаєте — ради жiнки вiн згодиться тепер ризикувати? Собою й своєю Машиною?

Граф Адольф вибачливо й соромливо-нiжно потуплюється.

— О ваша свiтлосте, коли вiн дiйсно любить ту жiнку, вiя згодиться ризикнути i собою, i Машиною, i всiм, що є найцiннiше в життi. Але треба ж, щоб вiн дiйсно любив. Та насамперед, щоб взагалi була в нього така жiнка. Але цього якраз i немає. Напевно немає!

Принцеса рвучко, в гнiвi на те, що немає цього, вiдходить до вiкна й неклiпаючими похмурими очима дивиться в сад. А граф Адольф нечутними швидкими кроками ягуара, що попався в клiтку, ходить попiд стiною, нервово тручи руки й скрипучи голосом.

Ах, яке ж нещастя! Якраз у такий момент. У момент такої величезної ваги, коли рiшається доля всього свiту, коли треба всiх сил. Ця проклята Машина може внести такий заколот, таке замiшання в Європi, що Схiд голими руками забере її. А тодi нi про яку Республiку Землi й мови не може бути. Варварство, загин цивiлiзацiї, згубнi вiйни, занепад усього життя — цiлковита катастрофа землi!

I все через якусь дурну божевiльну фантазiю якогось калiки, який нiчого, крiм своєї маленької висохлої амбiцiї вченого, бачити не може. I якраз саме в такий момент, у такий момент!

Принцеса стоїть непорушне. Чує чи не чує — невiдомо, але граф Адольф виймає з кишенi папiрець i пiдходить до неї ближче.

— Дозвольте менi, ваша свiтлосте, прочитати одержану мною сьогоднi телефонограму вiд пана президента.

її свiтлiсть на мент озирається, зиркає на папiрець i, мовчки хитнувши головою, знов одвертається до вiкна.

Граф Адольф побожно прокашлюється.

«Завтра увечерi буду в Берлiнi. Тут усе добре. Постанови Паризького Конгресу будуть переведенi в життя за всяку цiну. Треба готуватися до тяжкої боротьби. Великих iдей самi постанови не здiйсняють. Але… корона Землi буде.

Прошу переказати це її свiтлостi».

Її свiтлiсть не рухається. Граф Адольф винувато ховає папiрець у кишеню. Так, розумiється, ця iсторiя з Машиною, з утечею цього кретина не може дозволити так бадьоро ставитись до слiв пана президента. Це зрозумiло, але не треба вже так перебiльшувати її значення. З нею можна буде боротись iншими способами. Ще сьогоднi вiн уживе таких заходiв, якi цiлком спаралiзують нахабну вiдозву розбишацької банди (як тiльки Рудольф зв'язався з нею?). А вибухне вiйна — i тодi зовсiм не до Машини буде Вибухнути ж вона мусить неодмiнно, вся справа тiльки в тому, яка сторона згодиться взяти на себе iнiцiативу оповiстити вiйну. Тiльки в цьому тепер уся справа. Народ принаймнi вже готується до вiйни. Громадянство хвилюється, нервується, але в потрiбний момент виявить i патрiотизм, i потрiбне розумiння, i геройство. Принцеса раптом озираєгься й простягає графовi руку.

— Вибачте, графе, я мушу лишитися сама. Я — втомлена.

Граф Адольф злякано, поштиво цiлує руку й навшпиньках поспiшно виходить iз салону.

Тодi принцеса починає швидко й нiтрошки не втомлено ходити по кiмнатi, хмуро й жорстко зiбравши брови. Уста її знову стуленi мiцно й непохитно.

I, враз посмiхнувшись, загрозливо i з викликом, вона йде до столу, надушує гудзик дзвiнка, бере папiр i починає писати. Нi, так не годиться!

Закушує губу, пильно думає, раптом уся спалахує рум'янцем i все ж таки пише.

— Ваша свiтлосте?

— Так, Софi. Iдiть сюди. Ось оповiстка. Ви зараз же вiдвезете її в бюро оповiсток i дасте її на першу сторiнку всiх газет. Сьогоднi ж у вечiрнiх виданнях вона повинна з'явитись. Друкуватись повинна щодня й так довго, поки припините. Свого iменi не повиннi давати. I вважайте, Софi: нiхто не повинен про це знати. Розумiєте?

— Розумiю, ваша свiтлосте.

— Iдiть. Сьогоднi ж за всяку цiну оповiстка повинна бути в усiх газетах.

Софi виходить, i їй чогось згадується той момент, як принцеса стрiляла Нептуна.

* * *

Чорно-срiбний лицар обережно, стараючись не затарахкотiти чим небудь, ходить, як наказано, не ближче, нiж на три кроки вiд своєї дами. його маленька смуглява дама-дитинка добивається телефоном розмови iз своєю сестрою Фрiдою. його вередлива владарка гнiвається: двiчi вже до телефону так само, як i вчора, пiдходить чоловiк сестри, сестра немов нездужає i просить переказати через нього, що треба Трудi.

— Менi треба, щоб пiдiйшла до телефону Фрiда, а не ваша фiзiономiя!

Двiчi вже було це сказано пановi бароновi — i все ж таки на екранi з'являється знову його куряче лице з ущиплива глузливим усмiхом.

Чорно срiбний лицар у цiй справi нiчим помогти не може. Та й нi в чому вiн, власне, не помiчник їй. Вона вже не лежить, як учора весь день, iз мертво розплющеними очима, немов зацiпенiвши вiд жахливого здивування, вона навiть не п'є, як позавчора, не вiдпихає його, свого бiдного чорно-срiбного лицаря, з таким виїлядом, неначеб вiн пiдходив до неї не з най-нiжнiшою любов'ю, а з щипцями для виймання зубiв. Вона навiть мужньо, вiдважно цiлує його, вона героїчно приймає його ласку, як чемнi дiтки лiки, не даючи собi струшуватись од огиди всiм тiлом, а, навпаки, смiливо, загонисто посмiха ючись. Ах, дитинка, вона чесно виконує їхнiй договiр. Бiдна революцiонерка, вона зовсiм не думала, що той, хто руйнує, насамперед сам дiстає болючi вдари звалених руїн. Дорога бунтарка, вона зовсiм не знала, що бунт проти других насамперед є бунт проти самого себе. Нема сорому, ганьби, злочинства нi в якому вчинку, коли нема їх у нас самих. Коли ж бунтуючий руйнар лежить iз ожахненими очима або конвульсiйне, одчайдушне, героїчно посмiхається на слово «сором i ганьба», о, вiн iще нiчого не зруйнував, вiн тiльки жорстоко поранив себе.

— Душнере! Ми поїдемо зараз до моєї сестри. Так!?

— Слухаю.

Куди вона хоче — всюди вiн поїде з нею. I коли треба, щоб вiн лiг, а вона по ньому перейшла через прiрву, що вiддiляє її вiд спокою та радостi, вiн скаже покласти себе в труну, щоб їй легше було переходити.

— Душнере! У нас револьвер є?

– Є, Трудо.

— Добре. Гальо!.. Гальо!

Бiдна владарка: «у нас». Вона уникає «ти» й «ви». «Ти» вона самохiть не може говорити, як не може самохiть (хоч яке чемне й смiливе дитинча) пити рицинку. «Ви» вона теж не може говорити, бо це ж нечесно тепер, коли вона продалася.

— Гальо! Це знову ви?.. Ага, чудесно. Так от слухайте, пане бароне коли ви менi зараз же не пустите до телефону Фрiду, я вас уб'ю. Чуєте? Так, уб'ю… Я вам це цiлком серйозно заявляю. Сподiваюсь, ви менi повiрите, що я можу зробити все, що я хочу й кажу… Будь ласка. Я буду ждати не бiльше як п'ять хвилин.

Душнер прикушує посмiшку.

На екранi зникає куряче лице з кругленькими (неначе насмiшкуватими, але таки добре переляканими!) очима. Бiдний барон, вiн, розумiється, повiрив, що вона вб'є його.

— Ах, жаба! Вiн мене хоче переконати, що Фрiцi сама не хоче зi мною балакати. Фрiда, яка тiльки жде мого слова! Ну, чекай! «Вiд такої особи, як ви, всього можна сподiватись». Ах так? Ну, добре! Побачиш, чого тобi треба сподiватись од «такої особи»! Душнере, треба сказати, щоб авто подали.

— Воно готове кожної хвилини, Трудо.

— А револьвер?

— I револьвер готовий кожної хвилини. Але, здається, барон згодився покликати… (твою чи вашу?..) кгм!. твою сестру. Значить, убивати нема локи що за вiщо.

— О, в цього добродiя є багато iншого… Гальо! Фрiдусь? Ну, нарештi!.. Тобi твiй дозорець казав, що я хочу балакати?.. Не чую. Ти так слабо говориш. Ти справдi нездужаєш? Чого ти екран, завiсила? Я хочу бачити твоє лице. Не хочеш?! Я зовсiм погано тебе чую. Я хочу негайно з тобою говорити. Я зараз до тебе приїду. Чуєш? Приготуй усе, щоб зi мною виїхати. Куди?.. Зовсiм, геть. Те, що я обiцяла, я тепер можу зробити. Чуєш? Ну, я їду до тебе. Через двадцять хвилин буду. Бувай!.. Душнере, капелюш!

Занадто помалу їде авто, занадто багато в Берлiнi трамваїв, занадто пече сонце й занадто охоче з усiм згоджується Душнер.

Душнер дiйсно згоджується, бо хiба ж не занадто помалу крутиться земля круг сонця, коли хочеться перескочити через вiки?

— Душнере. Я поки що буду вам говорити «ви». Добре? Потiм я постараюсь iнакше — тепер нiколи. Так от: ви повиннi сидiти в автi, поки я там буду. А коли я його вб'ю, ви згоджуєтесь мене десь сховати и потiм утекти зi мною й Фрiдою? Кажiть одверто — менi це заздалегiдь треба знати.

— Для чого ж вам убивати його, дитинко?

— Для того, щоб визволити сестру з неволi. Розумiєте?

— Розумiю, Трудо.

— I згоджуєтесь?

— Згоджуюсь.

— I сховаєте?

— I сховаю.

— I не боїтесь?

— I не боюсь

Труда скоса, пiдозрiло й загрозливо оглядає чорно-срiбну чепурну голову з пукато-ласкавими, тихо-розумними очима.

— Давайте сюди револьвер.

Душнер охоче спокiйно подає револьвер. Труда ховає його в торбинку й знову пильно звертає скоса очi на лицаря: здається, вiн таки серйозно ставиться.

Душнер цiлком серйозний, коли з ненабитого револьвера можна вбити людину, то в такому випадку пан барон нехай нарiкає вже на надприроднi сили, яким для чогось екстрене потрiбне його життя. Вiн же зробив усе, що сила зробити земнiй iстотi, яка має дiло з такою неземною iстотою, як ця дорога смуглява дитина.

Авто нарештi доплентується до будинку барона! (I будинок теж така сама стара, сiра ропуха, як i його хазяїн!) Душнер слухняно, покiрно лишається чекати на вбiйницю, щоб одвезти її у схованку. А Труда, рiшуче тримаючи торбинку з револьвером у руцi, входить у дiм. (Як тiльки стрiляються з тих револьверiв? Щось там десь треба надушити чи пiдняти. Ну, та вже видно буде!).

У холi її зустрiчає сам барон. Лиса жовта голiвка звареної курки на довгiй курячiй шиї перебiльшено поштиво схиляється, на синеньких устах уїдливо-iронiчна посмiшка. Вiн дуже радий зустрiти високошановну, надзвичайно шановну гостю в своєму домi. Величезна честь її вiзиту дає йому незрiвнянну нi з чим насолоду й щастя.

— Пане бароне, я хочу говорити з моєю сестрою. Чуєте? Коли ви збираєтесь ховати її вiд мене й…

О господи! Вiн хоче ховати? Надзвичайно шановна гостя гадає, що вiн такий страшний егоїст — не хоче подiлитися цим щастям iз своєю дружиною? Нiколи в свiтi! Будь ласка. Сестра нетерпляче, з тремтiнням чекає.

— Але вас я прошу звiльнити нас од вашої присутностi.

— З величезним сумом скоряюсь вашiй волi.

Фе, яка бридка, мерзенна iстота! Як вона похрускує своїми паскудними жовто сiрими пальцями.

Фрiда дiйсно жде сестру в своїй спальнi. Дивно. Ну, розумiється, зовсiм не хора. стоїть на ногах, одягнена, а вийти назустрiч не могла Жаба, звичайно, не пустила.

Труда щiльно зачиняє за собою дверi, замикає їх на ключ, а тодi вже, труснувши мережаною пiною капелюша, весело прямує до сестри. Нi, Фрiда таки, здається, справдi нездужає: вигляд якийсь розгублений, блiдий, очi широченнi, непокiйнi.

— Ти що, Фрiдусь, дiйсно нездужаєш? Добридень.

— Так, я трохи… той… Сiдай, будь ласка.

А сама так само стоїть, спираючись усiєю рукою об стiл — щоб не впасти, чи що? — i широченними, напруженими очима спотикається об Труду, зараз же вiдстрибуючи вбiк.

— Ну, сидiти нема часу. Ти пригоiувалась?

— До чого?

— Ну, господи, «до чого»! До волiї. Я маю грошi. Розумiєш? Можеш покликати сюди свого здохлятину й заявити йому, що свiй тестамент i своє майно вiн може переписати на ту iдiотку, яка за це схоче жити з ним.

Фрiда починає чогось трудно дихати, якось чудно конвульсiйне водити пальцями по столi, а очi стають iще напруженiшi, жалiбнi, величезнi и гарнi.

— Я, Трудо, не можу… з тобою їхати.

— Не можеш?! Чому?!

Фрiда спускає очi й перестає корчити пальцi.

— Тому, що ти… зробила страшно негарно. Твiй учинок такий ганебний, що… що я дивуюсь, як ти можеш мене кликати з собою.

Труда вся затихає. Вишневi опуклi губи стають висхлi, сiрувато синi, бiля вуха виразно видно синю родинку, подiбну до довгастої крапельки чорнила. Фрiда ж смiливiше пiдводить свої очi тiльки но зробленої ляльки.

— Ти ославила наше iм'я такою ганьбою, що я… що тебе нiхто до себе не може прийняти. Ти викреслила себе з грома дянства. I ти хочеш, щоб я теж?.

Труда мовчить i пильно, важко, невiдривне дивиться в ди тяче лице з величезними очима, над якими сьогоднi хвилясте, виразно пушиться загониста зачiска.

— Папа лежить хорий. Мама в такiм одчаю, що… Адольф нахваляється арештувати тебе й вислати з Берлiна. Всi знайо мi жахаються вiд самого твого iменi. Бачиш, що ти наробила? Це страх, що ти наробила, Трудо!

Труда вперше бачить цю маленьку гарненьку жiночку з кри хiтним ротиком, який так строго й повчально тепер складений. Вона пильно, з хмарною цiкавiстю розглядає її.

— Та-ак? А як я це «наробила» ради тебе, що тодi?

— Ради мене!! Оце маєш! З якої речi!!

— З такої, що ти благала. Ти сама нахвалялась убити й взагалi на все пiти, щоб визволитись…

— О боже, чого не говориться в таких випадках! Але коли б я знала, що ти можеш пiти на такий страшний сором, я б нiколи й слова тобi не сказала. Ради мене! Оце тепер я винна. Ти сама весь час мрiяла про волю. А тепер уже через мене. Розумiється!

— Значить, ти не потребуєш моєї допомоги! Нi? Волiєш у цiй смердючiй ковбанi з жабою далi жити! Добре! Бувай. Але цим разом дивись, Фрiдо, до мене бiльш не прибiгай. Чуєш?

Труда рвучко повертається, iде до дверей i шарпає їх. Вони замкненi.

— Ага, твоя жаба замкнула нас! Вона, розумiється, пiдслухувала.

— Та ти ж сама замкнула дверi!

Труда гнiвно вiдмикає й виходить. У сусiднiй хатi, похрускуючи пальцями, низесенько вклоняючись, зустрiчає її барон. Надзвичайно шановна гостя вже вiдходять! Так швиденько? Так скупо ощасливили своєю цiнною присутнiстю?

Труда рапгом зупиняється, закладає руку в торбинку й вихоплює револьвера.

— Ще одне слово з твоїх жаб'ячих уст i…

Бароновi очi стають опуклi, як два сiренькi гудзиьи вiд черевикiв. Вiн як прикипає на мiсцi, а в дверях спальнi тонесенько, жахливо скрикує жiночий голосок:

— Геть! Фiть моментально вiд мене! Ну!

Труда грiзно свистить i змахує дулом револьвера. Висхла куряча постать барона вiдсахується вбiк i сунеться назад.

Тодi Труда, трiпнувши капелюшем, по хлопчачому вихиляючи клубами, не хапаючись, виходить.

Чорно срiбний лицар по виразу всiєї постатi Страховища бачить те, що вiн заранi знав. Вiн нiжно всадовлює її, нi про що не питає, тiльки тихенько, обережно погладжує безсило опущену на колiна смугляву ручку. Карi похмуренi очi дивляться в одну точку перед собою й не клiпають. I авто тепер не занадто помалу їде i берлiнськi трамваї зникли з лиця землi, i не стало пекучого сонця на небi. На вулицях якесь бiльше, нiж звичайно, оживлення, газетники не встигають продавати газети, покупцi тут же читають їх, тупчачись чередою, що застрягла у воротях. Труда не помiчає.

Душнер зупиняє авто, купує газету, просить дозволу про глянути Труда дивиться в одну точку й не клiпне нi разу.

В такому разi не до газети, швидше додому.

Дома Труда лягає на канапу лицем догори й так само дивиться в стелю, як дивилась у спину шоферовi. Нi звука, нi словечка.

— Трудонько! Дiвчинко моя!

Чорно срiбний лицар стає на колiна перед нею, бере смугляву безживну ручку й тихо, сумно, нiжно говорить про те, що страждання є неминучий закон життя, але що в життi є також i такий закон, який нiчому не дозволяє надовго затримуватись на мiсцi й страждання перевертає на радощi, а радощi на страждання.

I ще нiжнiше, ще обережнiше чорно срiбний лицар говорить про те, що за всяке страждання дттiки вiн готовий платити авансом усiма тими радощами, якi на його коптi лежать у його долi. Вiн не смiє запропонувати купити її полегшення одним маленьким актом, який i йому дасть щастя. Цього вiн не смiє їй пропонувати. Але дитинка повинна признати те, що тисячолiтнi забобони часом дужчi за молоду справедливiсть. Вони вросли в тiло людської громади, i громада боляче б'є того, хто пробує видерти їх iз неї. Чи варто ж видирати те, що навiки вросло?

Труда пильно, похмуро дивиться в стелю.

Дитинка повинна зрозумiти, що все на свiтi умовне, вiдносне. I всякий чабобон так само не має сили абсолютностi. Часом вiн — зло, часом — добро. В одних умовах шлюб є каторга, в других — засiб збiльшення своїх сил, у третiх — радiсне затвердження себе на дорозi до вiчностi.

Чорно срiбний лицар несмiло, чекаюче дивиться в непорушне лице. Потiм зiтхає й тихенько пiдводиться. Коли чула, то те, що не скинулась, не обурилась, уже є малесенький крок уперед. Але чи чула ж?

Душнер сiдає побiч i тихенько переглядає газету. Що та юрба на вулицi з неї так жадно смоктала?

Ага! Оце, очевидно. О, це цiкаво!

Оповiстка:

«Банда розбишак, що зве себе Iнараком, цiєї ночi з мiської лiкарнi для душевнохорих силомiць викрала хорого хiмiка доктора Рудольфа Штора, що нездужає на манiю винахiдництва. Зроблено це з метою шантажу довiрливих людей на так званiй «Сонячнiй машинi» та головно для внесення заколоту в громадянство.

Отже оповiщаємо:

Апарат, який нiбито винайшов Р. Штор, розслiджувала спецiальна наукова комiсiя пiд головуванням професора Ф. Бруннера. Вона визнала, що цей апарат не має нiякої нi наукової, нi практичної вартостi i є цiлком безпотрiбною й безглуздою коробкою, витвором хороi фанiазiї душевноненормальноi людини.

З огляду на серйознiсть мiжнародною моменту, в якому перебуває Нiмеччина в зв'язку з агресивними намiрами Союзу Схiдних Держав, в iнтересах охорони порядку й оборони гро мадян од шантажу, забороняється: публiчну й приватну пропаганду шарлатанських винаходiв, мiж ними й так званої «Сонячної машини». Винних у нарушеннi цiєї постанови чекає кара на пiдсiаш законiв воєнного часу.

За викриття схованки хiмiка Рудольфа Штора, як обвину Баченого в крадiжцi брильянтiв та небезпечно хорого, оголошується нагорода в два мiльйони марок. Характеристичнi ознаки Р. Штора: кривий на лiву ногу, зрiст високий, темно-сiрi очi, тонкi вуста.

Полiцай-президiя Берлiна»

О, це повинно її розворушити хоч трохи!

— Дитинко! Вибачте, що я вас турбую. Але я не можу сховати вiд вас. Дуже важне для вас. Знову про вашого доктора Рудольфа та його Сонячну машину. Цiла урядова оповiстка. Хочете, я прочитаю?

Труда мовчки переводить очi iз стелi на Душнера й чекає. Вiн, хапаючись, голосно читає, весь час позираючи на непорушне хмарне смугляве лице. Раптом воно темнiє, очi оживають, уся постать пiдстрибує вгору, i люто стиснений кулачок б'є по канапi.

— Брехня! Пiдла полiцiйна лицемiрна брехня! Вiн не хо-рий! А Машина зовсiм не безглузда коробка, їхнi голови — безглуздi коробки! Фе, гидота! I брильянтiв вiн не крав. А просто взяв для своєї Машини!

— Хм! А чого ж вiн попав у божевiльню?

— Вони його запакували туди!

— Ну, як же так: здорову людину, та ще за те, що вона винайшла таку велику рiч, запакувати до божевiльнi? Це ж нелогiчно, дитинко.

— Ах, логiчно! А логiчно, щоб перевернений, старий, гидкий дегенерат запакував навiки в тюрму молоду дiвчину i… А, знаю вашу логiку! Вашу законну, моральну логiку! I герой Рудi, що втiк, i слава Iнараковi! I от вiзьму й буду скрiзь вести пропаганду за Сонячну машину. Ану, нехай мене карають «на пiдставi законiв воєнного часу». Будь ласка! Як смiє полiцiя заборонити менi говорити, що я хочу? Як?

Чорно-срiбний лицар те зовсiм задоволений наслiдком роз-бурхання. Дiйсно, що за несподiване Страховище ця дiвчина. Вся душа її, як хвиля — то в один бiк гасне, то в другий. Ще справдi в цьому станi вибiжить на вулицю та й почне вчиняти свiй бунт.

— Так, розумiється, полiцiя не може забороняти. Це, справдi, може, вже занадто. Але коли це справа Iнараку, то… Ну, та бог iз нею. А от дозвольте менi прочитати ще одну цiкаву рiч. Це дiйсно вже щось зовсiм таємне. Слухайте, дитинко, чи не до вас це стосується? Це оповiстка. На першiй сторiнцi. Слухайте:

«Того, хто весною помилився в саду, хто вмiє до гримувати свого слова, об'єкт помилки пiд словом честi повної безпеки просить про побачення».

— Ну, що ви скажете, дитинко? Не вас? Нi? Ви нiде весною в саду не помилялись? Слова свого ви дiйсно вмiєте дотримувати, а от чи вмiєте помилки весною робити? Га?

Труда серйозно думає. Весною? В саду? Якої саме весни? Може, Макс?

— Ах, дурницi! Iдiотська оповiстка. Я хочу в ресторан, Душ-нере! В театр, у кабаре, куди хочете. I багато вина! Чуєте! Я їм покажу «таку особу»! Тепер усе одно! Тепер я зовсiм вiльна. I щоб менi через два днi театр був. Чуєте? Капелюш! Рукавички!

* * *

Наделi знаменито влаштувалися собi: знайшли якогось далекого родича, великого комерсанта, крамаря мистецькими народними виробами, вiн їм дає роботу — i вони чудесно заробляють тепер. Усi сини покидали свої фабрики, примадикували в себе в помешканнi невеличкий електричний верстат i працюють усiєю родиною. Робота легка, чепурна, цiкава: вишлiфовувати склянi та глинянi вироби та розмальовувати їх власноручно iз суто народних рисункiв. Навiть старий i стара, та навiть маленькi Наделята, отi пуцьвiрки, Грета та Лорхен, i вони тепер заробляють немалi грошi. Щодня Герман, або Фрiц, або всi разом виносять iз помешкання цiлi валiзки оброблених виробiв, а приносять новi замовлення.

Розумiється, сусiдам чи знайомим вони адреси свого родича не дають — то вже чорта з два, мiцно тримають про себе самих. Але милуватися виробами, вже готовими, можна всiм, хто хоче. I якi, справдi, чудеснi скляночки, вазочки, чашечки, горщечки, якi тонкi рисунки, фарби! Аж диво бере, що проста робiтнича родина може справлятися з такою делiкатною роботою. Звичайно, родич їхнiй дав їм секрет, без секрету, розумiється, треба довго мозолi натирати, щоб дiйти такої вмiлостi.

Але ж i як завзято зате працюють! Цiлий день чути в них шкварчання, пиляння, тихеньке постукування; з раннього рана до пiзнього вечора горить робота в щасливих Наделiв. Першi днi то аж наче сп'янiлi всi були вiд радостi та щастя, мало не цiлувалися з усiма, кого зустрiчали, хто приходив до них. А тепер усi такi здоровi, бадьорi, веселi, привiтнi. Де дiлася вiчна гризня їхня, вiд якої часом сусiдам доводилось вiкна зачиняти та в пiдлогу стукати, щоб тихше гризлися. Тепер у них вiчно ясний смiх, жарти, спiви за роботою. Буває ж щастя людям, в яких багатi та негордi родичi.

Справдi, вiд самiсiнького ранку до вечора кипить робота в Наделiв; не там, звичайно, де виставлено вже зроблену роботу на показ людям, а в найдальшiй кутковiй кiмнатi, куди нiкому чужому не дозволяється входити О, в секрет роботи нiкого втаємничувати Наделi не хочуть. Навiть у сусiдню з майстернею кiмнату нiхто не допускається. Та й мають рацiю: всякому захочеться легкий хлiб перехопити.

I щовечора сини з важкими валiзками в руках весело виходять iз квартири й легко сходами зносять їх униз. Там на них уже чекає стареньке, поганеньке авто родича-комерсанта, забирає валiзки — i майнули хлопцi як на гулянку.

А Берлiн iз кожним днем щораз бiльше га бiльше гуде дивною чуткою, хвилюючою казкою про таємну Сонячну машину. Пропаганда її заборонена (дозволяється тiльки в сатирично-гумористичних часописах смiятися з неї); вживання її загрожує карою; нiде нi за якi грошi купити її не можна; нiхто її сам не бачив, нiхто сам того сонячного хлiба, розумiється, не iв, на дух не нюхав, на смак не куштував. А тим часом Берлiн щораз дужче та дужче гуде тою казкою, наче хтось щодня пiдкладає та й пiдкладає вогню у величезне залiзобетонове черево велетня.

Що таке Сонячна машина? О, це надзвичайна штука!

Сонячна машина то такий апарат, який сам собою витягує з рослини всi соки; тi соки вiн процiджує, перетворює в новий чудодiйний газ. Тим газом треба дихати, поки з'явиться пiт на чолi, i як з'явиться пiт, тодi людина почуває, що насити лась, i зараз же страшенно п'янiє, їсти ж зовсiм нiчого не треба. Цей апарат винайшов син одного графа, якого батько за злочинство нiбито хорого сховав у божевiльню, назвавши доктором Рудольфом Штором. В дiйсностi ж вiн не Рудольф Штор, а граф.

О нi, Сонячна машина — це просто одна iз штук iндуської окультичної науки. Нiякого Рудольфа Штора взагалi на свiтi немає. Нiяких взагалi апаратiв нема. Просто сугестiя. Людинi з нахилами медiїма дається в руки який небудь предмет, для бiльшої перекональностi скло, i через те скло передається наказ орудної центральної волi. Об'єкти цiєї волi виконують наказ, крутять яку небудь машинку, їдять усяке чортзна що й почувають себе так, як їм наказано. Нiякого сумнiву, це робота агентiв Союзу Схiдних Держав. Полiцiя вже арештувала кiлька суб'єктiв iз такими склами, двоє з них були китайцi, а один-вiдомий iндуський факiр, що недавно прибув до Європи.

I з кожним днем виразнiш i виразнiш гуде Берлiн. Не можна, заборонено йому густи, а вiн таки гуде, а вiн хвилюється, а вiн снує химернi вiзерунки свого розворушеного вiковiчного бажання. I вже частiш та частiш полiцiя ловить людей iз склами, iз самими навiть Сонячними машинами. На фабриках та заводах усе частiше з'являються якiсь люди, що роздають загорнутi в папiрцi круглi, жовто-червонявi, опуклi скла, а на папiрцях точно й докладно надруковано iнструкцiю, як дома кожному, маючи скло, треба робити собi Сонячну машину та як її вживати.

I вже частiше трапляються люди, якi самi бачили Сонячну машину, якi самi iли сонячний хлiб. Сонячної машини в них самих, розумiється, немає, боже борони, але вони з цiкавостi в одного чоловiка спробували зробити собi хлiба Тiльки з цiкавостi!

I казка росте, гомонить, хвилює, не дає покою. Дiловий, практичний, точний, скептичний Берлiн починає пройматися легковажною мрiйнiстю, поверховiстю, недбальством, довiрли вiстю. Казка залазить у затхлi, темнi бюро й спиняє задумою руки найретельнiших урядовцiв. Вона влазливо таємно шелестить шепотом по конторах, майстернях, по всяких установах, де сидять прикутi люди, навiваючи їм мрiю про те, як iприйде «вона» й розкує їх. Вона галасує, кричить, стукає склянками об стiл по брудних тавернах i вимагає. Вона навриписто тиснеться в ученi кабiнети й видирає увагу з рук поважних, серйозних, точних наук. Вона турбує, нервує, дратує, люгить урядовi iнституцiї, яким нiколи не доводилось мати дiла з фантастичними речами.

Вона всюди вносить нелад, заколот, непокiй, незгоду, гризню. Все, чого вона тiльки торкається своїм химерним, таьмним диханням, зараз же починає шумувати, розкладатись.

Об'єднаний Банк — залiзобетонова фортеця її не розхитали, не зрушили нiякi фiнансовi бурi, нiякi полiтичнi завiрюхи, нi землетруси. А дихнула «вона» — i фортеця дала розколину, невеличку, а все ж таки розколину незгоду мiж Штiфелем i Мертенсом. Штiфель (голова концерну пресових трестiв) вважає полiтику уряду щодо цiєї iдiотичної Машини за цiлком дурну й провокацiйну. Навiщо забороняти пресi писати про неї? Для чого робити це божевiлля тайною, для чого обсновувати її серпанком загадковостi, страху? Заборона — споконвiку найкраща пропаганда забороненого Дати волю говорити, дати змогу вiльно боротися з цiєю химерою!

Мертенс не згоджується. Не всяка воля в добро Воля пор нографп є заiин для юнацтва Сонячна машина є порнографiя для недорослого людства. Що? Нi? Отже, дати волю порнографiї? Га? Дати волю всяким Iнаракам? Що?

Штiфель не здається. Дати волю не Iнаракам, не вихвалянню, а волю роз'яснювання, критики, дати можливiсть боротьби з фантастичними чутками, легендами, тайними прокламацiями соцiалiстiв, iнаракiстiв, анархiстiв i всiєї тiєї гидi, що живиться всякою забороною. Берлiн щодня засипаний рiзними нелегальними вiдозвами. Iнарак розносить мiкроби по всiх закутках, хороба захоплює вже й провiнцiю. А уряд не дає змоги громадянству боротись антисептичними засобами, сховав голову в пiсок i думає, що все гаразд. Усi розумнi люди тiльки плечима знизують.

I диво дивнеє, вперше управа Об'єднаного Банку бiльшiстю голосiв висловлюється проти пана президента Фрiдрiха Мертенса. Волю слова в справi Сонячної машини дозволяється, правда, з обмеженням: пропаганда й вихваляння забороняється, тiльки критика та роз'яснювання. Пан президент посмiхається. Штiфель i пресовий концерн непогано на цьому вийдуть, тираж газет пiдскочить процентiв на сто.

Пан президент помиляється: вже в перших днях тираж пiдскакує на тисячу процентiв. Друкарнi не справляються з вимогами контор, контори не справляються з вимогами аген тур, агентури — з покупцем. Екстрене мобiлiзується цiла армiя робiтникiв, урядовцiв, агентiв, кiоскiв.

Соцiалiстична й усяка iнша преса, що живиться всякою хо-робою й розносить мiкроби, розумiється, гвалтує, що їй забороняється легально це робити. О, нехай гвалтує!

Але казка й серед соцiалiстiв уносить розлад i незгоду. Не всi й соцiалiсти хочуть вихваляти Сонячну машину. Бо казка не має нiчого спiльного з реальною полiтикою. Бо соцiальний процес пiдлягає залiзним законам розвитку. Бо перестрiй громадянства має бути результатом органiчного перетвору його, а не наслiдком появи якогось фантастичного винаходу. Вiра в це є просто дитинство, це — одривання уваги вiд реальної працi, це — дрiбнобуржуазнi забобони, брак соцiалiстичного думання, зрада всiх метод пролетарської iсторичної боротьби. Пан президент мусить погодитись воля слова часом буває корисною рiччю.

Та що бiльше навiть Iнарака не минуло непокiйне, розкла дове дихання казки. Iнарак розколюється. Iнарак гризеться, Iнарак явно гине. Макс, Паровоз i Кестенбавм тепер рiшуче, жагуче, безкомпромiсово проти терору Всi сили, всi засоби, вся увага тiльки Сонячнiй машинi! Годi кровi, смертi, ненавистi, змов, убивств. Годi ворожнечi з iншими робiтничими органiзацiями. Треба ввiйти з ними в порозумiння, треба органiзувати єдину спiльну грандiозну акцiю всiх залежних, голодних, ображених, експлуатованих, невiльних, усiх, усiх, незалежно вiд класу, стану, переконань, вiку, статi, фаху, партiйностi. Треба пiдняти всеєдиний рух з одним покликом, з єдиним гаслом: воля Сонячнiй машинi! К чорту всю полiтику, закони, парламенти, нехай видають, якi хочуть, закони, нехай ведуть, яку хочуть, полiтику, нехай навiть вiйну оповiщають, аби гiльки воля Сонячнiй машинi.

Тiле ж, Клара й Гоферт рiшуче, жагуче й безкомпромiсово проти такої легковажної, емоцiональної, ентузiастичної тактики. Що значить бути проти терору? Це значить бути проти самого Iнараку. Iнарак є загроза, кара, страх. Iнарак є залiзна дисциплiна. Iнарак є революцiйний смолоскип, авангардний напад, першi блискавки бурi. Значить, знищити бурю? Значить, дати повну волю Мертенсам? Дати їм повну волю знищити ту саму Сонячну машину?

А бiдний маленький Штiiндлер то вiдсуває окуляри на наморщене чоло, то зсуває їх на нiс: дiйсно, стати на один бiк — шкодити Машинi, цього вiн не може. Стати на другий бiк — знищити Iнарак. I цього вiн не може. I те-неправильно, i тенеправильно. А що є тепер правильне? Все переплуталось, змiшалось, якась фантастика, п'яний сонячний дзвiн, несерйознiсть, дурна любовнiсть — дiйсно, якась просто неповажна дитяча емоцiональнiсть.

А казка тим часом робить свою таємну, незриму роботу. Газети Штiфеля розкуповують мiльйонами, сотнi редакцiй гатять у жадну пащу торби купи антисептичних статей, замiток, вiршiв, карикатур, наукових розвiдок; цiлi резервуари науки, смiху, глуму, загроз виливаються на очманiлу, розпалену голову юрби.

А вона все ж таки хвилюється, жде, мрiє, шукає, нишпорить, прислухається, таємно вчитується в нелегальнi вiдозви, вслухається в шепотливi розмови, отарою бiжить на «азiатсько-африканських агентiв», жадiбно хапаючи з їхнiх рук чудодiйнi скла, люто захищаючи їх собою вiд «агентiв Об'єднаного Банку».

* * *

А тим часом Наделi собi працюють. Цiлий будинок вiд гори до низу повний розмов про Сонячну машину. Тiльки Наделям вона цiлком байдужа-та и справдi, нащо їм сонячний хлiб, коли вони мають i простий, та добрий?

Щовечора сини зносять на авто важкi валiзки й везуть їх до свого родича.

Правда, вони везуть не до одного родича, а до багатьох. По всiх кварталах Берлiна живуть їхнi родичi, якi потребують виробiв майстернi Наделiв.

Через те в майстернi Наделя робота нiколи не вгаває. Всi за тою роботою. Навiть Лорхен. її функцiя найголовнiша виймати з води прохололi жовто-червонявi кругленькi скла й подавати їх Фрiцовi. Правда, це саме робить i Грета, але Лорхен справляється далеко краще за Грету. Кривий добрий дядьо Рудi в бiлому балахонi, як у рiзника Губерта, варить скла в гарному блискучому-блискучому казанi, варить так, як мама колись зупу. (Тепер нiякої отої нудної зупи вони вже не їдять, навiть дорослi!). I, коли вiн сипле в цей казан якийсь червоний порошок, усi затихають i до дядя нiяк не можна пiдходити. Потiм можна. Потiм вiн сам бере Лорхен пiд пахви й високо-високо пiдносить над своєю головою. I тодi вся кiм ната робиться така чудна чудна, не своя, чужа. I всiх одразу видно: i тата з мамою, що рiвнесенькими ковбасками складають скла у валiзки, i Германа, що краще за всiх умiє вишаровувати скла, i Дiтрiха, що так величається тим, що помагає дядьковi. I в усiх тодi такi смiшнi обличчя з бiлими зубами, всi догори до неї поверненi. I мама тепер смiється; як приїхав дядьо до них, мама стала така добра-добра.

А в обiд тато, або мама, або Герман, або Грета роблять сонячний хлiб iз свiженької запашної травички. Чудесний, тендiтний, солодкий, кращий навiть за пирiжечки з кремом. Лорхен сама ще не робить хлiба, вона ще маленька, от як почне ходити до школи, тодi їй зроблять гарненьку-гарненьку соняшничку i вона сама собi й мамi робитиме хлiб. Про це нiкому-нiкому не можна казати, бо чужi дядi вiдберуть у них i скла, i дядя Рудi, i все-все. Через те Лорхен навiть надвiр не пускають, але вона й не хоче, бо дома в майстернi веселiше.

Iнодi увечерi, як Лорхен ведуть уже спати, забiгає чорний дядьо Макс. Вiн також пiдносить її догори й так лоскiтно цiлує пiд пiдборiддя у шийку. Дядьо Макс та вона, тiльки вони обоє говорять дядевi Рудi «ти», бiльше нiхто не смiє. I так само тiльки вона та дядьо Макс мають право обнiмати дядя Рудi. От тiльки з тою рiзницею, що вона може обнiмати за колiна, а вiн — аж за плечi. Але як вона виросте, то й вона за плечi обнiматиме.

Що ж буває пiсля того, як Лорхен iде до свого лiжечка, того вона вже не знає, бо в лiжечку вона не працює, а спить.

* * *

Тiна дуже хвилюється, вигладжує свою зовсiм простеньку, скромну (тiльки трошечки кокетливу) суконьку й нетерпляче поглядає на Макса. (Боже, як вiн сьогоднi прибирається, чепуриться, волосочок до волосочка вкладає, наче до нареченої збирається!) Вже четверта година. Мама казала, точно о четвертiй треба бути, тодi в майстернi настає маленька перерва, i тато тодi найвеселiший буває, бо вчить Лорхен машину крутити. Ну от, а Макс знову за свою коробку береться, перев'язує другим ременем — той, мовляв, негарний.

Сьогоднi Тiна й зачесана скромно, гладенько, як до школи колись. Губи без краплиночки фарби, брови, вiї такi, як иам-а родила їх. Максовi вона сьогоднi, напевне, зовсiм не подобається. I ластовиння дуже видко, i уста без фарби такi широкi, i очi якiсь лисi.

Але Макс вовтузиться iз своєю коробкою, як кошеня з клубком, i нiчого не бачить. I що воно таке в тiй коробцi?

— Ну, а як вас, Тiно, панi Бетман приняла?

Тiна радiсно-злякано скрикує й притуляє руки до лиця. Ох, вона ж i забула розказати. (Сьогоднi вона зовсiм, як очманiла, саму себе ще десь забуде. Iй-богу!) Це ж була iсторiя в Бетманiв! Самого Бетмана не було дома. Тiльки високошановна панi. Ну, звичайно, i панi Шустер. Ах, Макс не знає, хто ця панi Шустер? Це — мiнiстр-президент усiєї фiрми Бетманiв. Панi Шустер прийняла її страшенно холодно. Ага, скрiзь погано, знов до Бетманiв! Ну, Тiна нiчого не хотiла їй казати. Добре, думай собi, що хочеш. Аби тiльки до дiвчат пустила. Та дурна взяла та й пустила. I от що тут тiльки почалось, як вона показала скла дiвчатам! Почали видирати одна в одної, вищати, кричати, кидатися подушками, танцювати на столах. Прибiгла Бетман, прибiгла Шустер: «Що таке, що за скандал? Знов ця Тiнка тут щось учинила? Марш по кiмнатах!» Еге, дiвчата тiльки в регiт та в свист. «Не хочемо! Одходимо! Всi йдемо на волю! Кiнець! Годi!» Шустер отетерiла, Бетма-ниха до телефону, до полiцiї: бунт! А дiвчата тим часом поскладали свої куфри, та й гайда. Восьмеро того самого вечора виїхало, а чотири на ранок утекли. I нi одна не сказала про Сонячну машину! Нi одна! Тiльки сама Шустер догадалася. Наслала до Тiни полiцiю; але полiцiя понюхала, понишпорила й пiшла. Що ж вона може знайти? Лють у них на Сонячну машину така, що панi Бетман аж плаче. Лається й плаче. Плаче й лається.

— Але, пане Максе, тепер я потребую багато скла! Нас уже тепер вiсiмнадцять душ є. Як кожнiй на день хоч по два скла роздати, то й то треба тридцять шiсть. А маленьку Софi полiцiя заарештувала. Бiйка була з полiцiєю. Одного бендюжника дуже поранено.

Макс востаннє пробує пiдняти коробку. О, легка зовсiм. Тепер вона подiбна до куферка на дамськi капелюшi.

— Ну, гайда, Тiно! Я мушу поспiшати.

Тiна вся затихає, зiщулюється, забуває i про Бетманiв, i про полiцiю.

Вони вдвох iдуть нагору. Макс попереду. Тiна позаду. В сiнях уже чекає на них панi Надель i зараз же вiдводить Тiну в куточок, скинувши з неї капелюша i нашвидку пригладивши волосся. Нiчого, зовсiм колишня Тiна.

Потiм Макс i панi Надель iдуть до кiмнати, де старий Надель лежить на канапцi, тримаючи в однiй руцi газету. Вiн швиденько й акуратненько складає газетку й вiтається з гостем. Рудi, видно, вже говорив iз ним: старий не дивиться в очi, хмуриться, на щоках гарячi фiалковi плямки хвилювання.

— Ну, товаришу Наделю, будемо говорити прямо й одвер-то Добре? Можна сюди увiйти Тiнi i привiтатися з вами?

Старий Надель пошарпує одним плечем, немов його щось там кусає, втягує носом повiтря й мовчки вiдходить до вiкна. Тодi панi Надель швиденько виходить до сiней i зараз же вертається з Тiною, ведучи її за руку. Тiна дрiбненько ступає, спустивши очi долу й уся зашарiвшись так, що й ластовиння не видно.

Мати пiдводить її до батька, пускає й одходить набiк до Макса.

Тiна стоїть iз звислими руками, iз спущеними долу очима, гладенько зачесана, червона, злякана, чекаюча.

— Ну, що ж… Здорова була. Прийшла, то вже не виганяти.

Тiна раптом рвучко нахиляється, хапає батькову руку й цiлує.

Тодi Макс широко пiдходить до старенького Наделя, нашвидку тисне йому лiкоть, киває червонiй Тiнi, весело на бiгу прощається з панею Надель i поквапом виходить

Його роль скiнчена, йому треба тепер поспiшати в своїй справi.

Дома вiн iще раз оглядає себе в дзеркалi, бере коробку й сходить iз нею вниз. Вже за чверть п'ята. А вiн же дав слово Сузаннi рiвно о п'ятiй бути вже в неї. Тепер не повинно бути нi неточностi, нi обману, нi гри, нi лицемiрства. Нiчого.

Сьогоднi вiн уже не обiймає величного портьє, не говорить чудних слiв. I йде вiн до палацу цiлком пристойно, поважно, такий весь чисто убраний, навiть у жабо з мереживом. От тiльки коробка в руках. Коробка — не коробка, валiзка — не валiзка, нести її самому йому незручно, а льокаєвi дати нiзащо не хоче.

* * *

Сузанна чекає Макса в зеленому гротi. Це велика печера, обросла зеленим густим мохом. Старi сiрi скелi випинаються по стiнах незграбними рогами; в кутку загус жовтий сталактит, подiбний до величезної обплилої воскової свiчки; десь дзюркотить струмочок, звiдкись просiвається жовто-зелене свiтло. Тихо, журно. Пахне трошки лiсовою цвiллю, трошки глицею. Збоку — плескуватий величезний камiнь, оброслий мохом.

Коли Макс, мружачи очi, входить до грота, незграбно несучи поперед себе коробку й стукаючись об неї колiнами, з каменя помалу пiдводиться русалка. Вона не встає, а тiльки спирається на лiкоть i жде. Як у всякої порядної русалки, на нiй, крiм легесенького газового зеленого жабуриння, розпущених кiс i легесеньких зелених черевичкiв, нiчого немає. Максовi гостро виразно впадають в очi двi пiдковосхожi густi зеленi тiнi пiд тугими оголеними грудьми, рiденько прикритими газом.

Русалка витягує до нього праву руку.

— Ну, нарештi!

Але тут же здивовано непорозумiло помiчає коробку.

— А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись виїжджаєш?

Макс ставить коробку бiля своїх нiг, поштиво бере руку Сузанни i, стараючись не дивитись на її голi, злегка задрапованi жабуринням клуби, цiлує.

— Ради бога, Максе, що це за опудало ти принiс сюди? Саме сюди! Побiйся ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради всього гарного, викинь її зараз.

— Вибач, Сузанно, але нiяк не можу викинути.

— Ну, знаєш, я справдi повiрила, що ти тепер iнший став. Ти ж обiцяв прийти з великою якоюсь радiстю до мене. А приходиш iз якоюсь брудною смiшною коробкою, що примушує навiть цi скелi корчитись од образи. Фе!

Русалка лягає на камiнь i сердито закидає руки за голову.

I Макс знову гостро виразно помiчає темно-зелену, пухнату тiнь пiд пахвами.

— Я й прийшов iз «великою радiстю». А ти обiцяла прийняти мене теж iнакше, а замiсть того лаєш мене. Сузанна швидко пiдводиться й знову спирається на лiкоть.

— Ти вважаєш, що я погано тебе приймаю?! Так?

Макс старається не бачити нi круглого глянсуватого колiна, випнутого з пiд жабуриння, нi двох перевернутих округлих чаш, що випинають зеленими промiннями газ, нi шовковистої розпущеної бронзи, що спадає з плiч на голу круглу обточену руку. Вiн дивиться тiльки в її вогкi, з зеленими вiдблисками, глибокi очi; в них поза скриком обурення стоїть iззаду лукавий Сузаннин вабливий смiшок.

— Нi, ти приймаєш добре. Але сердишся на мене даремно. I побачиш, що я свого слова дотримав; я прийшов iз великою радiстю. Можна менi сiсти коло тебе?

Смiшок продирається наперед i опановує очима, устами й ямочками коло уст. Справдi, вона сьогоднi iнша, вона не дама, а дiвчина, зовсiм молода, на диво тонка дiвчина, а розпущенi коси роблять її просто невинною. Вона трошечки вiдсуває ноги, злегка випинає до нього пiдборiддя й лукавим нiжним шепотом кидає в нього!

— Милий!

— От це iнша мова! Бо я таки милий.

— Ох! Невже?

I дiвоча пухнато-бронзова позеленена голова насмiшкувато схиляється на плече, а вогкi чистi очi мружаться ласкою, хвилюванням, смiшком

— Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я одягнений сьогоднi?

— Диво дивнеє! I головою ще нi разу не шарпнув, як загнузданий кiнь.

I знову лукаво, насмiшкувато витягши до нього пiдборiддя, тихенько, таємно шепоче:

— Ну, а радiсть же де?

А очi вже знають, ждуть, хвилюються, радiсно соромляться Макс посмiхається й показує рукою на коробку.

— Ось.

— Ти хочеш, щоб я знов почала «лаятись»? Будь ласка, постав її хоч туди за камiнь. Що воно таке? Для чого ти гя гаєш її з собою?

— Бо це радiсть. Як же її не «тягати» з собою?

Сузанна раптом догадується.

— В нiй щось е? Для мене?!

— Для тебе, для всiх.

— I для всi iх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже рукопис твоєї книжки? Ради бога, Максе!

Макс не ображається, не стрiпує головою, тiльки все так само посмiхається.

— Нi, не рукопис. А хочеш знати, що це?

— Як же не хотiти, коли ця мацапура всю нашу увагу вiдбирає. Мушу нарештi знати!

— Це — iндульгенцiя, Сузанно. Iндульгенцiя всьому людству, всiм людям разом i кожному зокрема, мiж ними i тобi, i менi.

— Хм! Загадково. Але що тобi iндульгенцiя потрiбна, то в цьому нiякого сумнiву немає.

— Так, тут є й менi, всiм моїм пакостям, нещиростям, слабостi, брудовi, нiкчемностi. Є, Сузанно. Але не тiльки менi, а, повторюю, всiм людям, всiм їхнiм пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цiлковите всепрощення! Забуття всiх грiхiв. А також i святощiв. Тут, Сузанно, в цiн коробцi лежить смерть усiх богiв i дияволiв.

— Боже, яка ж це, певне, нудна рiч!

— У цiй коробцi, Сузанно, лежить бомба.

— Iндульгенцiї й бомба. Цiкавий багаж.

— Страшної, нечуваної сили бомба, Сузанно. Такої сили, що висадить у повiтря всю iсторiю людства. Переверне всi вашi «непохитнi» закони краси, моралi, економiки, науки, полiтики. Поперемiшає всi народи на землi дужче за вавiлонську башту. Поруйнує…

— Господи! Я боюсь, Максе! I мiй грот висадить?

— I твiй грот, i тебе, i мене, i твоїх льокаїв, покоївок, портьє, робiтникiв на твоїх фабриках — усiх повисаджує, порозносить на шматки й одродить новими.

Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стрибає на пiдлогу. Груди напругло, туго здригаються, i бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сiна, закидається за спину.

— Вже знаю! Стиль вiдозв Iнараку! Господи, та як же я вiдразу не догадалась? Машина ледарiв, калiк i бездар? Так?

Макс помалу пiдводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смiшка, нетерплячого чекання. Вони смiються одверто, пiднято, войовничо. Вони нарештi зустрiлися з ворогом, якого довго чекали.

— А, це цiкаво! Покажи, покажи!

— Хм! Коли ти так заранi ставишся, то чи є рацiя навiть показувати.

— О нi, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж iзцiляє калiк, слiпих, глухих, кривих. Нi хiба?

Макс якийсь мент рагається, потiм помалу розв'язує коробку й вiдкриває її. Сузанна з цiкавiстю зазирає всередину; там видно тiльки якусь чорну пiвкруглу пукатiсть Макс обережно просуває руки вниз, пiдхоплює з бокiв апарат, легенько виймає його i ставить на канапу камiнь. Мiдна корба, комин, скла, шапочки цвяшкiв кричуще випинаються на тлi моху сi-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмiшкувато й обережно, щоб не доторкнутись навiть кiнчиком шовкового жабуриння, пiдходить ближче.

— Так оце та страшна бомба, iндульгенцiя, краса, радiсть, чудо з чудес? Так? Iмпозантний вигляд. Дiйсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в неї за халабудка згори?

Макс iзбоку з цiкавiстю оглядає злегка перехилене напiвголе струнке туге тiло (але воно вже чогось не хвилює i очi не бояться ходити по опуклостях грудей, по густих зелених тiнях тiла).

— Ти не вважаєш за потрiбне навiть вiдповiсти бiднiй неофiтцi?

— Нi, чого ж. Можу вiдповiсти. Можу навiть показати, як робиться сонячний хлiб. Можливо, що ти iнакше будеш говорити, коли попробуєш його i…

— О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О нi. Я, слава боговi, ще не калiка, не бездара, не ледарка й не божевiльна. Я ще можу жувати своїми зубами людську їжу и на худобу сходити ще не маю нiякого бажання.

— Невже навiть цiкавостi немає?

— Мене огиднi речi мало коли цiкавили.

— Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподiвався. Я думав, що ти здатна побачити iншу красу. Ну, що ж: рiзне розумiння краси буває.

Макс помалу бере апарат i вкладає його в коробку. Сузанна з холодною насмiшкою слiдкує, як один край машини нiяк не хоче входити й як нiжно, обережно, побожно натискають на нього Максовi пальцi. Зачинивши коробку, Макс зав'язує її, бере в одну руку, а другу простягає русалцi.

— Прощай, Сузанно.

Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече, дивиться на Макса й посмiхається.

— Невже бiльше нiчого тобi не треба було, як показати бомбу? Ти зовсiм хочеш бути подiбний до побiгущого з магазину; принiс, показав, не вподобалось — i вiн iде собi геть.

— Так, Сузанно, я — побiгущий iз магазину.

— Сумно. А я думала, що ти мiй милий. I я так ждала милого, так, дурненька, хвилювалась от нарештi кiнець усiй нашiй боротьбi, всiм дурним нашим сваркам, непорозумiнням. (Чекай). От прийде вiн, мiй вiястий, мiй палахкий, мiй гарний милий, прийде з великою радiстю, з випущеною на волю любов'ю, скрикне щастям, схопить вихором — i… Але прийшов побiгущий iз коробкою. Де ж та радiсть i кпаса, що ти обiцяв? Га?

Макс спускає вiї на коробку.

— Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньої краси.

Сузанна вмить люто, обурено стрiпує головою так, що по плечах пробiгають дрiбнi шовковi хвилi.

— Нi, це вже… занадто смiливо! Та найди ти менi хоч одну людину з розвиненим естетичним i фiлософiчним смаком, щоб вона в цiй жалюгiднiй машинi знайшла якусь красу. Та от: у мене в «храмi краси» в цей мент сидить душ двадцять моїх приятелiв. Це — люди естетичного виховання, артисти, жерцi краси. Ходiм до них, ходiм, покажемо їм цю… рахубу й спитаємо, що хто бачить у нiй гарного. Не тiльки з погляду її зверхностi, я розумiю твої посмiшки, розумiю, в чому ти хочеш бачити красу цього винаходу. Там є полiтики. Нехай вони знайдуть у нiй красу, значнiсть, вартiсть iз погляду полiтики. Є люди науки, актори, поети, драматурги, маляри, скульптори. Нехай кожний iз свого погляду скаже. Хочеш? I я тобi кажу: коли серед них знайдеться хоч один, що знайде красу й буде, як ти, боронити її, я даю тобi обiтницю: на знак мого смутку з приводу такого явища цiлий тиждень не їсти м'яса. Хочеш? Чи боїшся?

Макс iз цiкавiстю розглядає стелю, пiдлогу, стiни! фальшиве, все фальшиве, декоративне, мертве, трупне.

— Я не боюся думки твоїх приятелiв, але язика їхнього боюсь. Та й не тiльки язика. Ти гарантуєш, що хтось iз них не видасть мене полiцiї?

Сузанна гнiвно нахмурює с-вої чудеснi очi.

— Максе! Ти можеш що хочеш думати про моїх приятелiв, але неестетичних учинкiв ти їм закинути не можеш!

— О Сузанно! Ще й скiльки можу. Саме твоїм естетам. Але я все одно до них не пiду. Менi дiйсно цiкаво б послухати думку «цвiту творчостi», але рискувати собою в такий момент ради цього я не маю бажання. Прощай, Сузанно.

— Чекай. Ти все ж таки хочеш послухати? Добре. Ти можеш не йти до них Ти сидiтимеш, дивитимешся на них, слухатимеш — i нiхто тебе не бачитиме. Хочеш? А я сама представлю їм Машину. Хочеш?

— Навiщо це, Сузанно!! Невже ти можеш гадати, що..

— Ну, просто так! Ну, менi хочеться, щоб ти ще не йшов. Я тобi не цiкава. Так, може, цiкаво подивитись i послухати цiкавих людей Ти ж не можеш сказати, що вони нецiкавi? Нi?

Макс легенько знизує плечима. Що вона має думку все ж таки переконати його через своїх приятелiв, чи що?

— Добре, коли тобi так хочеться… Але машину я прошу менi повернути.

— О, розумiється! Будь спокiйний, нiхто не зробить на неї замаху. Тiльки хвилиночку почекай, я передягнусь.

Вона раптом перехиляється до нього, витягує уста й шепоче.

— Це ж тiльки для тебе робилася ця сукня, милий! Милий, жорстокий, дурненький

Коли за русалкою, хилитнувшись, закривається завiса з лiан, Макс сiдає на камiнь i спирає голову на руки Власне, що дивного в такому вiдношеннi Сузанни? Хiба вiн не повинен був знати це заранi? Чого ж їй радiти, плакати вiд радостi, як плакала панi Надель?

Шелестять, гойдаються лiани З-за них з'являється повна рука, потiм окате, свiже, з малиновими чiткими устами, лице й уся постать I знову Максовi здається, що в одежi вона поважнiша, жiночнiша. Волосся тугим джгутом обмотане круг голови, як вiнком Бiла сукня коштовно-простенька.

— Ну, ходiм!

У коридорi, злегка повернувши голову назад себе, холодно-ввiчливо, як говорять тiльки з прислугою, кидає:

— Прошу занести до дверей храму й почекати там на мене.

Льокай бере коробку й несе її в однi дверi, а Сузанна з Максом позаду йде в другi За тими дверима, виявляється, кабiнет Сузанни. В кутку його невеличкi сходи вгору. Сузанна сильно й пружинисто бере крутi схiдцi, показуючи Максовi голi мiцнi литки. Пiд самою стелею кабiнету на галерейцi в кутку невеличкi дверцi. Сузанна робить Максовi знак мовчати, легенько вiдчиняє їх i проходить уперед. Макс обережно йде за нею й увiходить у невеличку ложу, як у театрi. В нiй приємна пiвтьма, маленька канапа, два фотелi. Крiзь задраповане зеленим плющем вiкно знизу храму доходить цiлком виразний гомiн голосiв Сузанна мовчки показує Максовi на фотелi, киває головою, потiм раптом обнiмає обома руками його голову й сильно до болю надушує своїми губами на уста його. I, сильно вiдiпхнувши, безшумно виходить, зачинивши за собою дверцi на галерейку.

У Макса на губах горить гаряча вогка м'якiсть її вуст i на кiнчику одного вуха лишилось тепло пальцiв.

Вiн зiтхає, стрiпує чубом i обережно сiдає в один iз фотелiв.

I зараз же йому стає видно все товариство й той увесь куточок храму, де воно розташувалось. Бiлi, фiалковi, нiжно-зеле нi, сiро-синюватi фарби вбрання, облич, волосся зливаються в одну химерну омнеїстичну картину.

Вона повiльно, лiниво рухається то в одному мiсцi, то в другому.

Напiвлежать, сидять, стоять. У храмi нiжно-жовтий матовий присмерк. Десь далеко обгорнена шовком музика.

Знайомих облич мало. Ага, он та, що танцювала бiскаю, як її звуть? — забув. I той, що падав на колiна перед Мертенсом, свiтовий «генiй» голосових м'язiв. О, i «лев» тут, лiдер партiї Об'єднаного Банку, або iпо-офiцiиному «Республiкансько-демократичного Союзу». I цей уже в творцi краси попав.

Ну, розумiється, глист також тут. Мертенс не дурна голова — знав, кого призначити шефом пресового бюро в справi Сонячної машини. О, цей творець творить тепер легенди!

Раптом голови всiх повертаються в один бiк, пiд ложу Макса.

— А-а! Яка радiсть! Так швидко? А це що з вами?

— З-пiд Максових нiг з'являється бронзова голова з вiнком волосся навкруги, згори голова здається дуже круглою. За нею льокай несе коробку, криво держачи її за розв'язаний ремiнь. (Мабуть, дурень, порвав!) Поставивши на стiлець, льокай зараз же зникає. Сузанна гарним жестом пiдносить руку над головою.

— Панове! Хвилинку уваги. Я вiдiрвалась од своєї важної справи, щоб показати одну дуже цiкаву рiч. Часу в мене дуже мало, а рiч цю я мушу зараз же вiдiслати. А менi страшно цiкаво знати думку вашу про цю рiч. Ми говорили не раз про неї, але сьогоднi я хочу зiбрати невеличку анкету. Представник кожної галузi знаття чи мистецтва повинен коротко, стисло, точно сформулювати свою думку. Панове, я бачу по вас, що ви вже вгадали, про що йде мова. Так, мої панове, в цiй коробцi… Сонячна машина. Тихiше, тихiше, ради бога! Мене вб'ють, як ви її розiб'єте.

Всi плями збираються в одну, густоперемiшану, рiзнокольорову, рухливу, кричущу купу.

— Сонячна машина! Сонячна машина!

— Панове, обережно, полiцiя йде! Ха-ха ха!

— Та покажiть же її! Ура!

— Панове, заспокойтесь. Найспритнiший iз мужчин повинен обережно вийняти апарат iз коробки. Хто з вас панове, найспритнiший?

Смiх переплiтається з вигуками iмен. Усi руки мужчин тягнуться до коробки, вiдпихаючи одна одну.

Тодi Сузанна так, як Макс, укладає руки в середину скриньки й серед гомону, галасу, вигукiв помалу витягає Сонячну Машину. Рiзнокольорова купа плям закриває вiд Макса i Машину, i Сузанну У храмi качається збентежений, одбитий високою пiвкруглою стелею клубок голосiв, з якого можна вхопити тiльки деякi кiнчики фраз. Рука Сузанни знову здiймається догори й нетерпляче крутить пальцями.

— Панове!. Панове!.. Я прошу уваги! Я не маю часу. Демонструвати Машину я не дозволю. В моєму домi цього н i — коли не буде. Отже, прошу всякi заходи з цього приводу залишити. Прошу, панове, сiсти. Машину ми поставимо на стiл, щоб усiм видно було. I негайно анкету.

Купа розрiджується, розливається на всi боки вiд Машини. Глист i якийсь куций панок iз фiалковим волоссям iз смiхом ставлять Машину на стiл. Фiалковий панок комiчно присiдає перед нею, робить по-магометанському знаки поштивостi й вiдходить набiк.

— Панове, а подивiться, чи на нiй є штемпель «Made in India»?!

— О, вони не такi наївнi, не турбуйтесь!

— Я протестую, при чому тут Iндiя? З якої речi патент на таку генiальну дурiсть вiддавати чужинцям? Це — непатрiотично.

Сузанна вiдходить од поважного добродiя, коректно-строгого наукового вигляду, i махає рукою.

— Панове! Тихо! Пан професор Лiбгольд такий ласкавий, що згодився перший сказати свою думку про цю Машину. Розумiється, перше слово повинно належати науцi.

— Або кримiналiстам.

— Тихо! Панове!

— Або психiатрам!

— Ну, прошу ж, тихо! Насамперед i кримiналiсти, i психiатри теж люди науки. А потiм, ви неввiчливi Пане професоре, ми вас слухаємо з великою увагою й цiкавiстю. Софi, пан професор чекає, поки ви скiнчите вашу балачку. Пане професоре, будь ласка.

— В такому разi, панове, я пропоную влаштувати спецiальне свято Сонячної машини з усяким алкоголем, який iще дає нам наша стара добренька цивiлiзацiя.

— Панове, вегетарiанцi влаштовують таке свято тiльки з молоком!

Але деякi постатi все ж таки не смiються. Хто знає, що вони думають? Розумiється, вони не срiїоть стати в оборону од-верто, смiливо, але в глибинi душ своїх вони, мабуть, усе ж таки чують свою неправду. Напевно, чують, милi, дорогi, мовчазнi постатi!

Раптом та, що танцювала бiскаю, пiдводиться, позiхає й лiниво говорить!

— Панове, а, може, досить про цю нудну Машину?

Макс рвучко встає й виходить iз ложi. Вiн сiдає на галереї на стiлець без спинки й машинально читає заголовки на спинках книг.

У кабiнетi просiяне шторами передвечiрнє свiтло. Урочисто строга, спокiйна тиша задумалась над тисячами томiв, сконцентрованих енергiй давно-давно замерлих мозкiв. Невже й вони глузували б, лаялись, проклинали, позiхали?

Десь унизу чути рип дверей. Макс перехиляє голову через поруччя галереї. До схiдцiв швиденько прямує струнка бiла постать Сузанни. Макс зараз же сходить їй назустрiч.

— А, ти вже тут? Ну, чув? Бачив? Я поводилась чемно, коректно? Правда! Ти не можеш сказати, що я складала опiнiю? Нi?

Макс посмiхається i ввiчливо, коректно вклоняється — панi господиня поводилась надзвичайно толерантно. А пiсля цього вiн просить дозволу забратися собi геть iз своєю шкiдливою, злочинною, смiшною й нудною Машиною.

— I не хочеш бiльше нi хвилинки побути зi мною?

Макс широко розставляє руки й смiється.

— Ах, Сузанно, Сузанно! Яка ти зворушливо наївна! Або ж занадто не поважаєш мене. Невже ти не розумiєш, тепер не розумiєш, що нашi свiти цiлком рiзнi, протилежнi, ворожi, що ми нiколи-нiколи не можемо зiйтися? Нi?

— Нi, не розумiю. Я розумiю, що ти мене страшно хвилюєш, що ти любий менi до слiз, до безсоромностi. Я розумiю, що так само я тобi Бiльше я нiчого розумiти не хочу.

— Шкода.

— Нi, не шкода. При чому тут якась Машина? Я ж не тiкаю вiд тебе за те, що ти її визнаєш корисною, гарною, генiальною! Чого ж ти тiкаєш од мене за те, що я маю про неї iншу думку! Для чого ж таке насильство? Ти ж сам кажеш, що Машина ця є свобода, для чого ж ти сам проти моєї свободи! Ну? Милий, милий, не муч нас! Годi так!

Тепла, хвилююче оголена рука нiжно, лукаво тре мiсцем нижче лiктя по щоцi Макса. Але Макс спокiйно ловить цю руку, поштиво цiлує її й просить дати йому Машину — в нього немає часу, вiн мусить поспiшати.

Сузанна, жорстко стиснувши уста, мовчки виходить iз кабiнету й веде Макса до кiмнатки, де на столi стоїть його незграбна смiшна коробка.

— Бувай, Сузанно. Може, колись ти iнакше поставишся до цiєї огидної Машини — i тодi… тодi я iнакше буду вiдходити вiд тебе.

Сузанна спокiйно, сумно крутить головою.

— О нi, Максе, до Машини я iнакше нiколи ставитись не буду.

— Значить, прощай навiки, Сузанно?

— Значить, навiки, Максе.

Слово, страшне слово, лякає обох. Але обоє дивляться в рiзнi боки й удають, що не помiчають свого страху.

Макс помалу кладе руку на коробку, задумливо, тягуче здiймає її iз столу й трудно йде до дверей. Йде i слухає, i жде чогось. Чого ждати? Чуда? Протиприродного?

Чудо не стається Сузанна тихо, непорушне стоїть, i вогкi очi молодої телицi з кожним кроком постатi з коробкою в руках наповнюються слiзьми.

I так само трудно, задумливо й стомлено Макс зiходить мармуровими широкими сходами палацу, який навiки покидає, так само їде додому й так само сходить своїми темними вузькими сходами.

* * *

У вузюсiнькому, крихiтному, такому вбогому пiсля палацу коридорчику його зустрiчає панi Гольман. I її (хоч i посвiжiле, пiдбадьорене, змолодiле) лице здається таким негарним, таким убогим iз своїми широко розставленими оченятками.

Вона щось таємно шепоче йому. Панна якась, пишна, молода, гарна панна сидить у нього в кiмнатi й дожидається його. Така чудна, мила панна; панi Гольман каже їй, що пан Штор невiдомо коли прийде додому, а вона свище й стрiпує головою — колись же, каже, прийде. Та й сидить собi там.

Макс одчиняє дверi й вражено зупиняється на порозi Труда, графiвна Труда! Мила, смуглява, кароока, iз синьою родинкою, з вишневими устами, з наївно розумним поглядом, iз хлопчачими рухами, та сама, що була тодi, останнього дня. Вона трошки замiшано, але з розмахом простягає руку.

— Правда, здивованi? Я знала, що здивуєтесь.

Макс мовчки становить коробку на стiлець i поспiшно бере

її без рукавички — така сама тоненька, маленька, сильна ручка!

— Дiйсно, приємнiше здивуватись я нiколи не мiг би!

Труда здивовано-радiсно розкриває на нього очi.

— Правда? Ну, менi тепер легше А то боялась, що вам стане нiяково, тiсно. Так ви тут живете, в цiй кiмнатцi? Насилу знайшла вашу адресу. Три днi шукаю. Я до вас у великiй справi. Сiсти можна, правда!

— Ах, господи! Я так зрадiв, що забув про крихiтку своєї ввiчливостi.

Труда сiдає боком на стiлець бiля столу й спирається на спинку його лiктем.

— Ви ж знаєте, що я вже дома не живу?

I вона смiливо, занадто смiливо дивиться йому в очi. А сама чує, як гаряча, невтримна дурна хвиля жене їй у лице i в очi.

Макс також смiливо дивиться їй в очi й також дурнувато, безглуздо червонiє.

— Знаю.

— Я тепер… артистка. Ну, нехай кокотка. Менi однаково. Я продалась фабрикантовi Душнеровi. Ви вже знаєте, правда?

Макс пильно, серйозно дивиться їй у болючо-недбале, загонисте лице.

— Дещо чув.

— Ну? I, розумiється, зневажаєте мене?

Макс нудно мружить очi.

— Менi боляче було, графiвно, як це почув. Бiльше нiчого.

— А чого боляче?

— А чого б я мав радiти?

— Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то вам би не було боляче, правда? Адольф вимагає, щоб Душнер розвiвся iз своєю жiнкою й женився зi мною. «Хай, — каже, — цей негiдник жениться! Тодi хоч честь урятується». Значить, коли я матиму на все життя коло себе негiдника, то вiд того чогось моя i їхня честь урятується. I їм уже не буде боляче. Надзвичайно дивно!

— Менi не вiд того було боляче, Трудо!

— А вiд чого?

Макс мовчить, але тут же червонiє: дiйсно, коли б вона вийшла замiж за того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й є.

— Ну, все одно. Нехай собi. Я прийшла до вас у справi. Дайте менi скло Сонячної машини! Макс широко дивиться на неї.

— Я не маю нiякого скла Звiдки ви взяли, що в мене має бути скло? Труда сердито кривиться.

— Ах, Максе, для чого ви зi мною так говорите! Ви боїтесь мене! Так! Ви гадаєте, що я iхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що я прийшла випитати у вас, де Рудi, i видати його й вас полiцiї? Так?

Вона грiзно перехиляється до нього.

— Я цього не думаю, Трудо, але… в мене нема нiякого. Нi, вибачте, Трудо, я паршивець. Скло є, i я вам його зараз дам. Простiть мене. Добре?

Вiн благальне простягає до неї руку. Труда бере, потискає й освiтлюється радiстю.

— Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас. Я, к же можна, щоб у в а с її не було? У кого ж тодi?

Раптом Макс швидко встає, пiдходить до коробки й пiдносить її до Труди.

— Що це?!

— Готова Сонячна машина

— Ради бога, Максе, правда?! Там, усерединi?

Труда схоплюється, нетерпляче хапається за ременi, тягне їх, рве, шарпає. А коли Макс, також хапаючись, смiючись i пв-глядаючи на Труду, виймає апарат iз коробки й обережно становить його на стiл, Труда вражено, злякано притихає. Голос її сходить до шепоту.

— Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло! Яке дивне! Ви менi це дасте?

— Я весь апарт вам дам.

Труда прудко злякано задирає до нього лице.

— Ви жартуєте, Максе? Ви не дасте скла?

— Я вам увесь апарат дам

Труда зовсiм випростовується — вiн говорить цiлком серйозно, вiн таки готовий дати їй цiлий апарат.

— У такому разi ви повиннi самi сказати, як я можу подякувати, бо все, що я скажу, таке буде страшно блiде й неправильне. Ну?

— Ведiть за неї пропаганду!

Труда знизує плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла? Для себе? Вона має що їсти. Розумiється, для пропаганди!

— I знаєте, як я буду? Iз сцени! Я ж маю свiй театр. Буду виходити на сцену й вести пропаганду.

— Ну, так не можна. Вас моментально заарештують.

— О, будь ласка! З великою радiстю!

— Але яка ж од цього користь справi? Труда признає рацiю. Дiйсно, коли вона буде сидiти в тюрмi, то вiд цього для машини користi нiякої.

— Ну, я вже знайду всякi способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Рудi зробив! Наш милий мовчазний Рудi. Ви ж неодмiнно вiтайте його вiд мене, як побачите. Чуєте? А у вас зморшки з'явились на лицi. А мене зовсiм забули. Правда? Ну, ну, можете не вiдповiдати, я знаю, що таких запитань задавати не можна, бо однаково правди не говорять. Я тiльки так, од радостi. Так я, значить, можу зразу ж i взяти всю Машину?! Господи, i ще сьогоднi можу їсти сонячний хлiб!1 Я хвилювалась так, так… як збиралась тiкати з вами. Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, вiдповiдi не треба. Я тiльки так мелю язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В мене внизу стоїть авто. Ви поможете менi знести вниз. Правда? I я вже мушу їхати. Я хочу сьогоднi ще спробувати. Сонце ще є? Є! Вночi не можна? Правда?

Це дитяче, колишнє, серйозно-наївне «правда», цей зворушливий запах конвалiї вiд її тiла, це хвилювання, гарячка, радiсть.

Макс в однiй руцi зносить коробку сходами, а другою час од часу злегка притримує пiд лiкоть графiвну Труду. I згадується, як вона тодi раз у раз зараз же ловила лiктем його руку, якось зручно пiдгортала її мiж своєю рукою й тiлом i тодi затишно-затишно пригорталася вся до нього.

Коли Макс укладає коробку до авто. Труда подає йому свою картку.

— Моя адреса теперiшня. Ви ж приїдете до мене коли-небудь?

— З великою-великою радiстю, Трудо. Спасибi вам, величезне спасибi, що ви сьогоднi були в мене.

— За що менi?!

Милi, здивованi, готовi раз у раз на найшкодливiшу для них самих одвертiсть очi!

— Так. За щось Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно. А дякую й радий дуже-дуже!

Труда довгим поглядом дивиться на нього й торкає в спину шофера.

— I я дуже-дуже рада. Не тiльки за…

Вона прикушує губу й злякано зиркає на шофера.

— …але й за… iнше. Так прийдете? Ждатиму!

* * *

— Ну, що, Штiфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзi є! Га? Нi?

Штiфель понуро мовчить i прислухається до шлунка не можна з проклятим жити на свiтi — трохи якесь хвилювання, i вже гуркотить, мурчить, пухириться.

— Ну, то що, що в Гамбурзi? А ви б її заборонами спинили? I що, їй-богу, говорити от таке!

— Спинив би, Штiфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штiфелю. Тiльки вас тепер питати не буду. Годi.

Штiфель раптом поспiшно прощається й злякано вибiгає з кабiнету, дрiбно перебираючи ногами.

Тодi пан президент окидає допитливим оком м'яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зiм'яти як хоч i вкласти у валiзку.

— Пане мiнiстре, потрiбна рiшуча боротьба. Що? Граф Елленберг покiрно схиляє голову — розумiється, потрiбна. Та як же ти його боротимешся?

— Рiшуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер — нiсенiтниця. Роздмухали. Iнших засобiв, iнших. Що там професiйнi органiзацiї?

— Хвилюються, пане президенте. Скрiзь безглуздi чутки. Вимагають волi Сонячнiй машинi.

— Волi? Хм. Дамо. Дамо. Ну, а роблять що: демонстрацiї, зiбрання, засiдання?

— Не дозволенi. Але, звичайно…

— I не дозволяти. Запам'ятайте суть, Елленбергу: нiзащо об'єднання. Чуєте? Тодi все врятоване. Тисяча машин-дурницi. Роз'єднувати. Розбивати цю темну стихiю.

Мертенс сильно крутить держальце справа, надушує два гудзики по два рази кожний, потiм круто повертається до графа Елленберга й упирається розчепiреними пальцями рук об круглi товстi колiна.

— Пане мiнiстре, тепер лишається, повторюю, тiльки один спосiб! роз'єднати, розладнати й розбити стихiю. Тiльки. Зробимо ж це так. У Берлiнi повинна з'явитися маса скла Сонячної машини. Маса. Тисячi. Десятки тисяч. Чуєте?

Граф Елленберг пiдозрiло-уважно зиркає на масивне чотирикутне лице, з якого виступають калюжi поту.

— Але тi скла повиннi приносити смерть усякому, хто їх уживатиме. Як саме — це рiч ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. I так можна, i так. Ви розумiєте вже iдею? Чи далi поясняти?

Граф Елленберг сидить, як закам'янiлий, розгублений.

— Що? Вагаєтесь? Жорстоко? Операцiї завсiди жорстокi. Краще тисяча, десять тисяч загине, нiж мiльйони. Що? Нi?

Граф Елленберг глибоко зiтхає й проводить рукою по чолi.

— Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений грандiознiстю цiєї iдеї. О пане президенте, це, дiйсно, тiльки генiєвi може прийти така проста й непереможно-вiрна iдея. Я прошу пана президента вибачити мою нестриманiсть, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично вiрно!

Граф Елленберг глибоко схвильований.

— А тепер дозвольте менi, пане президенте, обмiркувати способи здiйснення її й предкласти вам план.

* * *

I от у казку починає продиратися новий мотив: Сонячна машина труїть людей. Сонячна машина наче спочатку годує, але потiм убиває. Сонячна машина — це страшна, пiдступна, диявольська махiнацiя Союзу Схiдних Держав.

Дiйсно, випадки то раптової, то повiльної смертi вiд уживання Сонячної машини стають цiлком доказаним фактом. I полiцiя, i публiка, i репортери газет день у день констатують їх. На вулицях, бiля фабрик i заводiв щораз бiльше й бiльше з'являється пiдозрiлих людей, якi майже одверто роздають скла з iнформацiями й вiдозвами Iнараку. Правда, майже день у день з'являються знову вiдозви вiд Iнараку, де вiн одмовляється вiд попереднiх, а далi знов од цих.

В одних доводиться, що полiцiя пiдробляє скла, отруює їх i роздає, а в других тим самим шрифтом, з тими самими пiдписами лається попереднi вiдозви й роз'ясняється, що це провокацiя полiцiї, яка хоче налякати народ.

I нiхто вже нiчого, навiть самi iнаракiсти й сама полiцiя, не можуть розiбрати, чия де вiдозва.

Але пiдозрiлi суб'єкти дiйсно щораз частiше й частiше попадаються на всiх людних мiсцях, їх часом заарештовують, але серед публiки вперто ходять чутки, що полiцiя їх зараз же випускає.

I все ж таки щодня Мертенс, приймаючи доповiдь графа Елленберга, невдоволено гиркає:

— Ширше, ширше, я вам кажу! Розмаху, широчини нема! Тисячi, десятки тисяч смертей щодня! Саме iм'я «Сонячна машина» повинно викликати жах i ненависть. Тiкать повиннi вiд усякого скла, яке їм дається. Що? Жах, терор?

I, дiйсно, страх i жах уже обгортають казку. Щодня газети подають фотографiї трупiв людей, отруєних Сонячною машиною. На перших сторiнках усiх газет довжелезними списками, обведеними чорними рамцями, стоять iмена нещасних легковiрних жертв цiєї страшної казки.

Уже бувають випадки, коли юрба хапає «склярiв» i «сонцеїстiв» i видає їх у руки полiцiї. Вже буває, що одна частина фабрики кидається на другу й змiшується в купу лютих тiл. Полiцiю ненавидять, полiцiї бояться, полiцiю благословляють, полiцiю кличуть. Будь проклята Сонячна машина! Слава Сонячнiй машинi!

А смерть вихоплює то тут, то там свої жертви й виставляє iмена їхнi в чорнi рамцi газет.

Доктор Тiле грiзно б'є рукою по цих списках, пiдносячи їх пiд самi очi Максовi.

— Ну, що? Терору не треба? Нi? Чим ви можете вiдповiсти на цю страшну» провокацiю? Вони можуть уживати терору? Вони можуть сотнi людей день у день убивати, а ми повиннi пiдставляти їм лiву щоку? Я вас питаю, товаришу Шторе, чим ви можете їм одповiсти на цю страшну рiч? Га? Роз'яснюванням? Вiдозвами?!

Макс люто стрiпує чубом.

— Сонячною машиною! От чим! Тисячами, десятками, сотнями тисяч справжнiх Сонячних машин. Волею Сонячної машини! Боротьбою всiх за волю Сонячної машини!

— Хто ж буде боротись, дорогий товаришу Максе? Га? Хто? Прочитайте «Соцiалiстичний Шлях», прочитайте «Голос Металiста», послухайте, що говорять тепер по робiтничих кварталах, подивiться, якi там бiйки щодня бувають, прислухайтесь, який для нас проклiн зростає скрiзь. Двадцять наших найкращих агiтаторiв заарештовано, двох тяжко поранено, одного вбито.

Макс нетерпляче боляче морщиться.

— Ну, що ж ви хочете цим сказати, що, чорт його забирай? Що ми повиннi припинити пропаганду Сонячної машини? Повиннi здатися? Так?

Доктор Тiле теж нетерпляче й зовсiм не нiжно морщиться.

— Нi! Не здатись. А навпаки — боротись. Але боротися так як боровся Iнарак, як борються нашi товаришi в Англiї, у Францiї, в Америцi — скрiзь. Ми послали їм сонячного скла. Добре. Але що ми самi робимо, щоб спинити цей терор, яким противник вибиває в нас зброю з рук? Що? Скиглимо, сердимося, сахаємось. Ми повиннi вiдповiсти не слинявими зiтханнями та переговорами з легальними соцiалiстами, товаришу, а тим самим, чим нас б'ють. Терором! Страшним, лютим, безжалiсним терором. Бiржа, Об'єднаний Банк, полiцiя, парламент, палац Мертенса, Штiфеля повиннi полетiти к чорту! Редакцiї їхнiх газет, друкарнi, театри, все повисаджувати в повiтря, порозтрощувати, понищити. Так їм треба вiдповiдать. I заявити, що, коли Об'єднаний Банк не припинить труїння народу фальшивими склами Сонячної машини, всi члени Банку, всi акцiонери його будуть знищенi. За одного отруєного полiцiєю робiтника — десять капiталiстiв! От як повинен реагувати Iнарак, а не соцiал-демократичнi слиньки, з якими ви й товариш Паровоз так панькаєтесь. Що вам дали вашi переговори досi? Що соцiалiсти вже вiдмовляються перевiряти нашi скла? Так? Бояться отруїтись? Так вони вам вiрять? Звичайно, соцiал-демократiя вам рiднiша, нiж Iнарак.

Тут Макс не витримує й гатить кулаком по столу.

Хто смiє йому такi образи кидати? На яких пiдставах? Що вiн без кровi й убивства хоче об'єднати всi робiтничi органiзацiї? Це злочинство? А чи знає страшно революцiйний i кро-вожадний товариш Тiле, що його методи, якi вiн пропонує, викопують сотнi проваль усерединi пролетарiату? Терор тепер буде ще гiршою провокацiєю, нiж труїння полiцiї. Сонячна машина тодi загине. Що дали переговори? А те, що той самий Союз Металiстiв, орган якого товариш Тiле пропонує читати, бере акцiю в свої руки. Iнараковi треба вiдiйти набiк. Так, набiк, пожертвувати собою. Хай вони ведуть далi.

Доктор Тiле знизує плечима. Добре. Нехай Союз Металiстiв бере. Добре. А Об'єднаний Банк тим часом викличе таку панiку, що вiд самого слова «Сонячна машина» люди тiкатимуть стрiмголов. А Iнарак загине. безславною, ганебною смертю, зненавиджений i проклятий робiтництвом. Нехай, нехай Союз Металiстiв провадить справу. Добре. Але нехай товаришi «об'єднаннi» пам'ятають, що не всi члени Iнараку такi мирнi ягнятка, як то досi думають деякi товаришi. Статут Iнараку нiким iще не змiнений. Це вже майже одверта заява про непiд-лягання постановi бiльшостi, це загроза розломом органiзацiї, братовбивством.

А жах усе шириться та шириться, чадним димом обкутує казку. Така близька, така вже от-от ухоплена мрiя, така сонячно-радiсна, така п'яна любовнiстю, волею, раптом перевертається в чорне страхiття з огидними, вишкiреними зубами смертi. Невже щастя є тiльки вiчний, недосяжний мiраж для людства i вся iсторiя людей буде безупинним блуканням по пустелях за цим мiражем i встелюванням кiстками свого шляху?!

* * *

А тут iще з Рудольфом щось сталося. Не тiльки ця провокацiя полiцiї, а ще щось iнше. Чогось нервується, задумується, мучиться.

В майстернi тихо стало. Наделi вже працюють без смiху й жартiв. Як кулi в обложеному мiстi, виливають i подають вони скла тим, що борються там, на полi бою. Фрiц стискає кулаки, зацiплює щелепи. Герман понуро посвистує, а Наделевi, старому Наделевi, нiяково перед синами: що робить його соцiал-демократiя, щоб викрити це страшне злочинство полiцiї? Вона внесла iнтерпеляцiю до мiнiстра внутрiшнiх справ. Чи знає пан мiнiстр i так далi. Ах, боже мiй, пан мiнiстр страшенно перелякався. Розумiється, знає, бо сам це робить! Старий Надель згоден iз синами, але не згоден, що всi соцiал-демократи такi. Обурення росте. Машина робить своє дiло, вона бореться-сама за себе. Тi, що взнали її, тi не можуть повiрити й тисячам смертей.

— Нiчого, дiти, нiчого, не треба тiльки падати духом. Треба працювати. I акуратно, точно, систематично працювати. Головне — працювати, синки.

I синки працюють, часом уважно поглядаючи на доктора Рудольфа, що сидить iз газетою, вп'явши очi в одну точку, i нiчого не чує й не бачить. А потiм раптом зiтхає, запустить пальцi в волосся та так посуне їх на потилицю, наче хоче здерти шкуру з черепа. I все тепер газету читає! Але й не читає, а тiльки вiзьме, погляне, покрутить, перегорне, щось трошки прогляне й зараз же задумається, нiби читав години з двi якусь глибоку книгу.

А вночi старий Надель чує, як доктор Рудольф не спить, як ходить по майстернi, щось часом бурмотить i зiтхає. З провокацiї журиться? Чи якась iнша туга йому в серце запала?

Макс уже i так, i сяк пiдходить до Рудi, але нiчого добитися не вдається. Може, Рудi нудно? Може, Рудi хотiв би коли не-будь уночi проїхатись в авто мiстом або в лiс?

Нi, Рудi не хоче рискувати Та й не нудно йому. Чого ради?

— Ну, а що з тобою. Рудi?

Рудi мовчить i щось думає, вже не слухаючи Макса.

I раптом одного вечора, коли вони сидять самi в майстернi, Рудi пiдходить до Макса, кладе йому руку на плече й тихо каже.

— Максе, можеш зробити менi одну дуже важну послугу?

Макс сильно, охоче, стрiпнувшись увесь, хапає й притискає цю руку на своиому плечi.

— Та будь ласка. Рудi. Все, що хочеш! З радiстю!

— Ну, радостi, мабуть, буде тобi мало.

Рудольф здiймає руку й сiдає бiля столу так, щоб свiтло лампи було за ним Очi його не дивляться одверто, ясно, як раз у раз. Це дивно, це — дуже дивно!

— Ну, я слухаю. Рудi!

— Добре Зараз… Я прошу влаштувати менi побачення з принцесою.

Макс швидко задирає голову догори й так лишається, як пришпилений до стiнки чорний жук.

Рудi ж уперто спокiйно розглядає пiдлогу. Чи може Макс це зробити йому так, щоб не вийшло шкоди справi?

— З принцесою?! З тою, що в Елленбергiв?! Що ж ти маєш до неї?

— Менi треба, Масi.

Макс починає розумiти, але не може, не сила йому вiрити своиому розумiнню. Рудi ж так мовчки, так непорушне сидить, що треба вiрити.

Хм Тепер усе ясно. Одну дивнiсть роз'яснює друга, ще бiльша.

— Що ж, Рудi? Коли це так… треба тобi, то… Але чи схоче ж. принцеса?

Доктор Рудольф мовчки бере газету, обкреслює нiгтем якесь мiсце й подає Максовi.

«Того, хто помилився весною в саду, хто вмiє дотримувати слова, об'єкт помилки пiд словом честi повної безпеки просить про побачення».

— Так ця дивна оповiстка… до тебе?!

День у день вона акуратно з'являється по всiх газетах на першiй сторiнцi, обведена густою, чорною лiнiєю, викликаючи в читачiв тисячi здогадiв усякого роду вiд гумористичних до трагiчних. I нiколи Максовi за всi блага життя не могло б спасти на думку, що автором її є ота велична, честолюбна, жорстока, суха дегенератка, нащадок нiмецьких монархiв, наречена некоронованого самодержця, царя Нiмеччини, а адресатом — його брат, син льокая, його аскет Рудi. Значить, у них там були якiсь свої вiдносини, «помилки», «слова?». Вона просить про побачення?!

Макс кладе газету на стiл i починає ходити по майстернi, обминаючи валiзку iз старим битим склом.

— Добре, Рудi. Дiйсно, по щиростi, я без великої радостi буду робити тобi цю послугу. Я, звичайно, нiчого не знаю для чого, через що це побачення. Але те, що я знаю вiд мами про участь цiєї… особи в запровадженнi тебе до лiкарнi, то не дає менi певностi, що тут справа зовсiм проста. Добре, добре, Рудi! Я нiчого не кажу, не питаю й не хочу питати. Але я попереджаю: ви обоє повиннi прийняти мої умови А то я не можу взяти на себе вiдповiдальностi.

— Спасибi, Масi. Я заранi приймаю все. А принцеса мусить.

— Добре. Завтра ж ти матимеш iз нею побачення.

I Макс зараз же прощається, не дивлячись на Рудi.

Рудольф сильно стискає руку, не дивлячись на Масi.

* * *

Нiч i день грають у довгої лози, перестрибуючи одне через одне.

Потоками, рiчками зливається життя в затихле озеро принцеси Елiзи. Тiльки одного струмочка, нi, одної тiльки маленької бризки немає та й нема. I через те — понуре, застигле, непорушне озеро принцеси Елiзи. Паризький конгрес, таємна грiзна ворушня Сходу Землi, примара свiтової сутички, блискавки недалекої катастрофи. Ну, що ж, не хвилює, не здiймає це хвиль на понуро застиглому озерi принцеси Елiзи. Йому треба малесенької, крихiтної бризки.

I сни соромнi, хоробливi, страшнi сни перестали ганьбити зеленi, потомленi, захмуренi очi. Але, вхопивши за горло сором, жадно кричить туга за ганебними снами. Кричить просто в лице принцесi Елiзi.

Нiч стрибає через день i, нахилившись, пiдставляє спину дневi. Сонячна машина, чорнi рамцi страшних спискiв, безмилосердна боротьба, фотографiї тих, що попали пiд колеса неминучостi, зцiпленi зуби, глухий шум дихання стихiї. Нi, не здiймається хвилями зацiпенiле озеро принцеси Елiзи.

I раптом бризнула бризка! Бризнула прекрасна, довгожда на, благосна. I переповнилось озеро принцеси Елiзи, понялося нестримними хвилями, вихорами.

Суворий чоловiчий голос янгола, запнувши екран, сховавши обличчя, возвiстив телефоном доктор Рудольф Штор згоден на побачення. Суворий янгол поставив умови, цiлий ряд милих, смiшних, образливих, любих умов. Бути точно о десятiй там i там. Червоне авто Входити, не питаючись нiкого Пiдлягати всьому Нiяких проводарiв.

Ах, дурненький, смiшний янгол! Та коли б умовою побачення вiн поставив, щоб вона, принцеса Елiза, гола вийшла на плац i там стала дожидатись там його, свого мужа, невже вона не прийняла б цiєї умови?

Розумiється, все це ненормальне, незрозумiле, страшне, але непереможно-дороге, єдино-важне, найсерйознiше за всi катастрофи свiту. Так, кiлька тижнiв тому вона сама пiдписала йому смертний присуд, вона сама вiддала його на розп'яття. Ну, i що ж? I вiддала, i, може, знову вiддасть, а от же обiзвався вiн, а от же нiмiють солодким холодом її ноги, а от же буде щастя торкнутися до нього?

Боже, як сунеться день, як крихiтна гусiнь iзгори величезного дуба. Коли вона досунеться до десятої години вечора?

Розумiється, це iнаракiсти везтимуть її до нього Вiн у них, у цiєї банди. I вона, принцеса Елiза, наречена майбутнього Короля Землi, вона вiддає себе в руки убiйникiв, бандитiв i грабiжникiв, щоб вони повели її на випрохане нею побачення з сином льокая. Божевiлля, кошмар! Але, коли б усi кошмари були такi, вона б нiколи не хотiла прокидатися вiд них.

I нiякого, нiякого виправдання нема в неї. Сонячна машина? Ах, що там Сонячна машина! Тiльки побачити його, насамперед побачити, торкнутися, ожити Суха ж вона вся, як земля в посуху! При чому ж тут Машина?

От i десята вечора. От i нiч молодесенька, тиха, з сережкою мiсяця, в намистi Чумацького Шляху. От i рiг тих двох призначених бандитом-янголом вулиць. Так, стоїть авто. Порожнє, самотнє, байдуже. Нi шофера, нiкого. Вулички тихi, безлюднi, майже за мiстом. Це для того, щоб їм видно було, чи не привела вона з собою полiцiю, чи не зраджує вона їх. Смiшненькi, занадто обережнi бандити!

Ну, що ж, сказано нiкого й нiчого не питатися, входити в авто й спокiйно сидiти.

Добре. Але тiльки не спокiйно! Все вона може їм зробити, але спокiйно сидiти навiть справжнi янголи не могли б у неї вимагати.

Поважна, сувора, струнка жiноча постать у густому вуалi, вся в темному, спокiйно, помалу вiдчиняє дверцi авто i входить у нього В темнiй каретцi затишно й трохи душно.

Минає хвилина, двi, п'ять. Авто стоїть непорушне, нiхто до нього не пiдходить. Ах, господи, вони вичiкують, оглядаються, придивляються.

А, нарештi! Хтось швидко сiдає на передок; в ту саму мить дверцi вiдчиняються, в екiпаж усовується росла чоловiча фiгура й зачиняє за собою дверцi. Авто зривається з мiсця, сильно хитнувши принцесу об спинку карети.

Чоловiк пильно дивиться у вiконце, щось роблячи руками бiля свого лиця. Коли вiн одхиляється й сiдає рiвно, лиця в нього вже немає, воно закрите чорною машкарою э двома дiрками для очей У темнотi екiпажа ця густо-чорна пляма замiсть обличчя тiснить.

— Вибачте, принцесо, я мушу зав'язати вам очi. Той самий голос янгола, що був у телефонi!

— Це конче потрiбне? В мене такий вуаль, що я однаково нiчого не бачу.

Бандита це не переконує. Вiн старається бути ввiчливим, але говорить так непохитно, що принцеса мовчки пiдiймає вуаль i повертає лице до чорної машкари.

— Будь ласка!

Головне, що авто летить i пожирає просторiнь, яка вiддiляє вiд н ь о г о. Це найголовнiше. Нехай зав'язують дурнi люди очi, нехай усю її зв'яжуть, аби доставили туди, де зразу стане вiльно, ясно, легко. Нехай, нехай брутальнi пальцi торкаються її обличчя i..

Але принцеса бере оперiзку й сама собi зав'язує очi. Теплий шовк грiє повiки, вiям тiсно, вони, як метелики в долонi, трiпають крильцями. Рiвна темнота гойдається в очах.

Тiло автомобiля робить щораз частiшi та частiшi скоьи, вгризаючись у просторiнь. I принцеса Елiза всiєю душею помагає йому, пiдганяє, переганяє. От воно робить заворот — i тiло Елiзи налягає на тiло бандита й зараз же вiдсувається до стiнки.

А що, як в i н тепер видає її Iнараковi? А що, як вiн її тепер оддає на кару, на помсту? Хiба ж його слову можна вiрити?

Принцеса Елiза тихенько про себе щасливо посмiхається: можна! А як i не можна, то невже можливо, щоб вiн видав її Iнараковi, а не взяв собi, той, який тодi так…

Елiзi зразу стає чогось страшно душно вiд оперiзки. Чи довго ж iще воно буде завертати в рiзнi боки, це авто?

I в цей самий мент авто, як дiставши дозвiл, починає при пиняти бiг. Принцеса Елiза холоне й туго обтягнутою рука вичкою рукою тримає серце, в яке перекинулися скоки авто.

— Принцесо, дозвольте менi взяти вашу руку й провести. Оперiзки прошу не скидати.

Сильна рука бере принцесу пiд лiкоть i зводить iз карети. У вiконцi з льоху, вхопившися руками за грати, висить Рiнкель. По блiдопосрiбленiй молодим мiсяцем дорiжцi до вiлли йдуть двi темнi постатi, одна веде другу. Так, значить, нова арештована. Жiнка. Хора вона чи поранена? Кроки риплять пiском помалу, ритмiчно. Голосiв не чути. Так, це нова арештована!

Рiнкель поквапом закладає камiнцями слiди довбання грат i люто злiзає в темноту камери. Мабуть, i на цю нiч доведеться вiдкласти втечу!

* * *

Доктор Рудольф ходить по кiмнатi, провалюючись лiвою ногою в ямку. Ходить i знову, i знову все оглядає. От тут вiн її посадить у цей фотель. Сам буде от там, щоб усе її лице було йому видно, щоб не пропустити нi одного менту, щоб увiбрати в себе якомога бiльше, повну душу її очей, уст, волосся, її погiрдливих вiй, примружених, жорстких. I тодi знову можна жити якийсь час далi.

I коли вона йому скаже на колiнах повзти за нею через увесь Берлiн, щоб бути її льокаєм, вiн зробить це, благословляючи її.

Нi, треба зменшити свiтла. Треба, щоб ця кiмната хоч трошки здалася їй затишною. Бо тiльки ж подумати: вона сама просить про побачення. Просить! Навiщо воно їй? Ну, навiщо? А навiщо тодi, як лежав вiн зв'язаний, навiщо нахилилась i…

Нi, вiкна треба щiльно позапинати портьєрами. Як можна лишати вiдчиненими?

Доктор Рудольф щiльно запинає вiкна, дивиться на годинника, пiдсуває фотель один ближче до одного й зараз же злякано вiдсуває його далi. Але невже таки це буде?! Невже вона дiйсно зараз буде тут? Розумiється, тiльки побачаться, бiльше нiчого не буде, не може бути. Вона тiльки хоче побачитись, щоб попрохати вибачення за божевiльню. Нi, вона хоче пояснити, для чого то було те, що вона нахилилась i… їй соромно, їй нестерпно знати, що вiн живе, пам'ятає її вчи нок, що якось iнакше його собi пояснює. I готова на все, щоб тiльки роз'яснити йому, щоб тiльки вiн не уявив собi бозна чого. I от зараз появиться її велична iпостать, зараз iздалеку здалеку озирнуть його примруженi очi, i тим самим голосом, що тодi, як прийшла до лабораторiї, вона скаже йому: «Пане Шторе, менi дуже неприємно…»

Гомiн голосiв за дверима.

Доктор Рудольф схоплюється, злякано розгортає сiрi, великi, оголенi очi на дверi й чекає. Дверi потихеньку вiдчиняються, i в них з'являється струнка, чорна вiд нiг до голови постать. Вона, як слiпа, витягує вперед чорну в чорнiй блискучiй рукавичцi руку й обережно увiходить. На очах у неї чорна оперiзка. Руки її здiймаються догори, не хапаючись, наче задумливо, розв'язують вузол i здiймають оперiзку з очей. I зараз же цi очi, клiпаючи, мружачись од свiтла, швидко шукають по хатi. Стрiвшися з сiрими, широкими, зляканими очима, вони зiтхають i спиняються — нарештi! Тодi вони на мент заплющуються, i принцеса Елiза помалу, мовчки, не велично, а тихо пiдходить до доктора Рудольфа. Рука в чорнiй рукавичцi простягається, а очi не мружаться, не далекi, а тихi, теплi, близькi й такi незвичайно схвильованi.

— Я не могла бiльше…

I рука така покiрна, i така тепла та рiдна вигладженiсть тугої рукавички!

Розумiється, вiн не догадується взяти в неї з рук капелюш i помогти їй. Через те вона сама кладе його на той фотель, де мала б сидiти, i сiдає на канапу в куточок, вiдкинувши голову до спинки, заплющивши очi.

— Ви давно прочитали мою оповiстку?

I доктор Рудольф теж ледве чутним шепотом вiдповiдає:

— Тиждень тому.

Очi її заплющенi, але здається, що це вони говорять. I те, що очi не дивляться, коли шепочуть уста, хвилює так само, як мовчазна мова очей.

— Цiлий тиждень?!

Тепер очi дивляться. I моторошно, що вони так близько, що вони не ховають свого сорому, блиску, щастя, близькостi й докору.

— Знаєте, я нi одного дня вiд того вечора не прожила без думки про вас! Нi одного дня!

Вона вмить заливається вогнем до самих очей: i нi одної ж ночi!

— Що це таке? Може, я захорiла на вас? Може, це гiпноз? Може, це божевiлля, але я не можу боротися з вами. Я боролася, як могла. Але скiнчила тим, що я… от тут.

— I вам тяжко вiд цього!

Принцеса Елiза скидає на нього очима й здивовано бачить, що вiн — гарний, хвилююче, незрозумiле гарний. Ця мужня вперта голова на широко розгорнених плечах, рiзкi брови над одвертими очима.

— Тяжко?.. Нi Незрозумiле. Дивно. Ви що думали, як я пiшла вiд вас iз лiкарнi? Що? Ну?

Доктор Рудольф боязко зиркає в зеленi чекаючi очi.

— Я. нiчого не думав.

— Нiчого?! Зовсiм нiчого?!

— Я не смiв думати. Я тiльки… пам'ятав. А коли думав, то все зникало… Бо цього не могло буть. I знов не думав.

Їй хочеться спитати: i про помилку пам'ятав? Вона знає, що пам'ятав, знає, що спитати буде страшно соромно, моторошно, негардо, але спитати хвилююче хочеться.

Рука принцеси Елiзи потискає гарячi, твердi, залiзнi пальцi. Вона нiзащо не хоче вiдриватись од цього тепла, вiд якого так незрозумiле певно, солодко-страшно, бажано-дивно щемить уся iстота. Ну, нехай незрозумiле, нехай страшно, нехай це дивне, фатум, аби ця рука не вiдривалась од неї, аби глибше, повнiше переливалося з неї тепло, заповнило її всю до кiнця.

Доктор Рудольф обережно, несмiло пiдносить її руку до своїх уст.

Принцеса Елiза раптом одриває свою руку вiд уст доктора Рудольфа, закидає обидвi руки свої йому за плечi й мовчки, грiзно встромлює очi в очi. А лице її помалу, потиху присувається щораз ближче та ближче до широких посерединi й тонких на кiнцях уст i впадає в них, заплющивши очi.

Залiзнi, тi самi, що тодi пiд бузком, тi самi, що в снах, владнi руки ламають плечi й вростають в неї.

Десь здалеку, з жовтогарячої кипучої мли вдираються якiсь звуки. Чогось залiзнi пальцi зразу слабнуть, вiдпускають, безодня розривається, просвiтлюється.

Якась кiмната. Туманне свiтло. Капелюш на фотелi. Одiрване вiд неї лице з виразно криваво спухлими губами й мутними страшними очима, не сiрими, а сталевотьмяними.

Голоси за дверима. Чиїсь кроки.

Доктор Рудольф одсувається на другий кiнець канапи й проводить рукою по чолi, по очах. I рука помiтно тремтить так само, як усе тiло Елiзи, як її знеможено ослабленi ноги, як спухлi, тоскно-кричущi за тими губами її губи.

Трудно дихаючи, принцеса Елiза спирається одною рукою об поруччя канапи й пiдводиться. В ногах гаряча млоснiсть, яка просить, щоб її взяти на руки, на залiзнi, владнi, брутальнi руки їм вона хоче вiддати себе, бо їм вона належить споконвiку.

Елiза помалу пiдходить до дзеркала. На неї дивиться нiколи нею не видане, соромiцько-гарне чуже лице. Чужi очi — обважнiлi вiд вогкої певностi, млоснi, задумливо-нахабнi; чужi уста — закривавленi, роздертi, важкi, чужi нiздрi — з ритмiчним, трудним, хижим диханням. I волосся чуже кривавою пожежею розпанахалось, роз'ятрилось дивними пасмами.

Князiвна Елiза неохоче пiдносить руки й поправляє зачiску. В дзеркалi видно обхоплену руками, сперту як в одчаї, як придавлену мукою голову доктора Рудольфа.

За дверима стихають голоси й кроки.

Князiвна Елiза пiдходить до схиленої голови, стає збоку, ззаду обнiмає її за чоло й пiдводить. На неї вгору дивляться благальнi, моторошнi, грiзнi очi. Елiза мимоволi закриває їх своєю рукою. На її руки накидаються жаднi, вимогливi пальцi й тягнуть до себе всю руку, все тiло, всю душу її, вiдставивши напiврозкритi уста, щоб пiймати в них її.

Але Елiза мовчки крутить головою й визволяє руку, глянувши на дверi.

— Сюди нiхто не може увiйти?

Вона обходить його ноги й сiдає поруч. I от вiн уже знову не смiє торкнутися до неї.

— Елiзо!

Боже, як дивно, як прекрасно звучить це iм'я в цьому несмiлому шепотi! I яке щастя, що вiн не сказав їй «принцеса». I от вiн зараз скаже ще одне iм'я її — вiчне й прекраснiше за всi iмена.

— Що, милий?

Вiн нiчого не має сказати, вiн тiльки те й хотiв сказати, що сказав: Елiзо. Це — молитва без слiв.

Вiн стає на колiна, припадає головою до нiг i крiзь шовк панчохи Елiза чує побожний гарячий дотик його уст.

Тодi вона бере його голову в руки й близько-близько до самих очей нахиляє до нього лице — вона сама скаже йому їхнє iм'я, яке не смiє вiн вимовити, вона сама.

— Ти!.. Ти! Чуєш?

О, вiн чує! Вiн припадає всiма грудьми до її нiг i цiлує її руку, її сукню, її колiна, черевички, пiдлогу, на якiй стояла її нога.

— Ти — мiй! Чуєш? Так, весь, до останку, до повного знищення. iй! Сядь тут, коло мене. Я хочу з тобою говорити, я хочу все закинути, я хочу все сказать i все знать. Усе, без останку, без крихти вагання й сорому, як собi! Ти — фатум. Чуєш? I я з щастям приймаю це. Приймаю все. Нехай буде, нехай життя розплутує як хоче. Ти — мiй муж. Єдиний, дiйсний, даний менi кимсь дужчим за мене I тебе я нiкому бiльше не вiддам. Нi на хвилину. Ми зараз поїдемо до тебе. Чуєш? Ми пройдемо твоєю хвiрткою в сад, ми пiдемо тiєю алеєю, де ти… помилився. Ти вiзьмеш мене на руки i понесеш до себе, як хотiв тодi. Пам'ятаєш, ти помилково хотiв понести мене. Тепер я хочу не помилково. Я хочу цього.

Доктор Рудольф злякано ширить очi.

— До мене? В лабораторiю?

— Ну, певно! Ну, розумiється, до тебе! Ти думаєш, я вже там не бувала з тобою? Ти думаєш, я тiльки сьогоднi п'яна, божевiльна вiд тебе? Я ж була, я не раз уже була там iз тобою. Їдьмо.

Принцеса Елiза схоплюється, грiзно, п'яно стрiпнувши золотою червоною пожежею.

Але доктор Рудольф пiдводиться, помалу, ошелешено, задихаючись.

— Але ж… менi не можна. Мене ж заарештують зараз же.

— Хто?! Хто посмiє це зробити?!

— Ну, тi, що ранiше мене заарештували.

— Я! Я заарештувала тодi тебе. I тепер заарештую. Тiльки iншим, — чуєш? — тепер iншим арештом. Ну?!

Зеленi, п'янi, розхристанi, нетерплячi очi здивовано зупиняються в винуватих, застиглих очах доктора Рудольфа.

— В чому рiч?

— Але ж… Значить, я лишуся тодi там, у лабораторiї?

— Ну, певно! Тiльки ти лишишся тепер зi мною. А де ж ти тепер можеш бути?

Доктор Рудольф iз жахом загрiбає пальцями волосся i несподiвано вiдходить у куток.

Там вiн спирається чолом до стiни й стоїть так, обхопивши голову руками.

Принцеса Елiза швидко тривожно пiдходить до нього, злякано кладе руку на голову й хоче повернути її до себе.

— Що таке?! Що сталося, любий? Що?

Доктор Рудольф покiрно вiдхиляє голову вiд стiни й дивиться в лице принцеси болючим поглядом.

— Я не можу їхати в лабораторiю.

— Чому?!

Вiн стискає щелепи так, що на щоках виступають двi круглi гулi, i носом глибоко втягує в себе повiтря.

— Значить, я мушу тодi залишити… Сонячну машину?

Брови принцеси Елiзи здригуються, як од пiдколу, i по-хмурюються.

— Ну, розумiється! Як же iнакше?!

Доктор Рудольф iз жахом розумiє, що iнакше не можна. Але…

— Ми могли б… якось iнакше… бачитись, поки…

— Поки що?

— Поки мiй винахiд… зробиться легальним.

— Цебто поки вiд нього загине ще декiлька тисяч або десятки тисяч людей, поки вiн доведе до загальної катастрофи? Але про що може бути мова: ти мiй чи нi? В цьому тiльки справа. Коли мiй, то ми їдемо до тебе в лабораторiю. Нiяких машин не iснує. Ти не знаєш їх, ти вiдмовляєшся вiд них. Ще бiльше, ти спиняєш це страшне труїння людей. Так, ти один це можеш зробити. I повинен зробити. Ти сам бачиш, якi результати вона дає. Для чого ж далi цей жах пiдтримувати? Ах, господи, та не в тому ж рiч: ти мiй?

Доктор Рудольф боляче, нi до чого посмiхаючись, мовчить. Брови принцеси Елiзи грiзно, вражено насуваються на очi.

— Ти мовчиш?! Ти смiєш мовчати?! Доктор Рудольф мовчить.

— Пане докторе, я вас прошу вiдповiсти на моє питання.

— Я не можу лишити… Сонячної машини.

Принцеса Елiза випростовується, закидає голову назад, примружує очi.

— Пане докторе, ви розумiєте, що ви кажете, ви вдумуєтесь у свої слова?!

Доктор Рудольф зацiпенiло мовчить, i на щоках у нього люто видушуються двi гулi.

— Ви не можете залишити Сонячної машини. Значить, мене ви можете залишити. Так?

— Так само, як своє життя.

— I все-таки Машини ви не хочете залишити?.. Нi?.. Хм! Значить, вона бiльша за ваше життя?.. Що ж ви мовчите? Кажiть же!

Але доктор Рудольф мовчить i задумливо; сталево дивиться в куток.

— Пане докторе, скажiть вашим… охоронцям, щоб одвезли мене додому.

Доктор Рудольф не вагається й зараз же слухняно, не хапаючись, iде до дверей, за кожним кроком перехиляючи все тiло на лiвий бiк.

Принцеса Елiза раптом смiється. Злiсно, загорiвшись уся обуренням, гнiвом, смiється. Смiється й згорда, звисока-зви-сока кудись униз дивиться на доктора Рудольфа.

— Нi, це менi подобається! Цей чоловiк готовий серйозно повiрити в усе, що тут було. Пане докторе, дозвольте зняти з вас тягар, яким ви, здається, щиро пригнiченi. Все це була сама… ну, так би мовити, тактика. Я хотiла без зайвих жертв позбавити Нiмеччину вiд зайвого нещастя, вiд вашої знаменитої Сонячної машини. Бiльше нiчого. Моя тактика, крiм кiлькох гумористичних сцен, не дала менi бiльше нiчого позитивного. Дуже шкодую. Але це не значить, пане докторе, що заша Машина щось тут перемогла. Ви ж не можете, я сподiваюсь, серйозно повiрити, що все це було тут iз мого боку серйозно? Я до калiк i льокаїв спускаюсь тiльки, приносячи себе в жертву, пане докторе. А тепер негайно подати менi мiй екiпаж!т

Принцеса велично, рiвно пiдходить до сього капелюша й спокiйно накладає на червону корону. Взявши чорну оперiзку в руку, воїна тримає її напоготовi.

Доктор Рудольф стоїть. Стоїть на тому самому мiсцi, де зупинили його її слова. Хоч би ж у неї тремтiли руки, хоч би хоч раз обiрвався голос!

— Пане докторе, я чекаю.

Коли доктор Рудольф вертається, принцеса Елiза стоїть бiля дверей iз зав'язаний чорною оперiзкою чолом.

— Готово? Дякую. Сподiваюсь, що ви утрудняти себе не будете й ваш охоронець проведе мене. Ага, вiн уже тут? Прощайте, пане докторе.

Вона опускає оперiзку на очi.

Макс не дивиться на Рудi й обережно бере принцесу пiд лiкоть. А Рудi стоїть збоку з перекривленим насмiшкуватим усмiхом людини, що дивиться на свою власну, тiльки-но екстрено й несподiвано вiдрiзану пiд операцiєю руку.

* * *

Коли затихає гуркiт автомобiля, з вiкна льоху трудно, помалу, хапаючись за землю руками, випихає себе чоловiк iз бородою. Сiрувата мла вiд молодого мiсяця застигла в саду сивим легким туманом. Усi вiкна у вiллi погасли. Сторожа спокiйно спить.

О, вона прокинеться не зовсiм спокiйно! Всi вони сьогоднi неспокiйно прокинуться!

Чоловiк iз бородою, не гнучись, не ховаючись, тiльки дуже повiльно посувається алеєю до вулицi.

Але на вулицi, вiдiйшовки кiлька крокiв, вiн раптом зривається i, нахиливши непокриту голову, бiжить iз усiєї сили.

О, сьогоднi вони прокинуться не зовсiм спокiйно!

— Гальо! Авто!

Авто пролiтає, не звертаючи уваги на махання руками чудного чоловiка пiд лiхтарем.

О, сьогоднi буде та нiч, про яку знає вiн та стiни льоху. П'янiсть волi й ненавистi крутить голову.

— Гальо! Стiй! Хто в авто? Геть!.. Геть кажу! Шофере, коли ви мене моментально не доставите до полiцай-президiї, ви будете покаранi, справа державної ваги! Панове, ви можете їхати зi мною або висiсти. Швидко вибирайте.

Парочка злякано переглядається й волiє висiсти.

— Добре Гайда! Найбiльшу швидкiсть, шофере!

Дзижчить, шипить повiтря у вухах. Рвучко цокають стовпи лiхтарiв i трамваїв. Ха, воля й помста! Що може бути кращого на пiдлiй, дурнiй землi?

— Шофере! Гальо!

Не чує. А чорт iз ним. Елленберг приженеться сам до полiцiї.

I дiйсно, граф Елленберг прилiтає просто з палацу Мертенса. А через пiвгодини вже з усiх полiцiйних вiддiлiв Берлiна женуть у рiзних напрямках автомобiлi, навантаженi озброєними, напружено-спокiйними людьми.

Граф Елленберг, кругло потираючи руки, м'яко, швидко бiгає по кабiнету полiцай-президiї. Ах, шкода! Ах, шкода!

— Графе, ви ж розумiєте, що в мене не може бути спискiв. Я вам даю головнiшi адреси з пам'ятi. Цього досить, запевняю вас. Тридцять чотири адреси. Це — центр!

— Я розумiю, я розумiю, пане Рiнкелю. Я розумiю. Ах, шкода! Ах, шкода!.. Гальо!.. Так… Взято майстерню Сонячної машини! Прекрасно. Все, все до полiцай-президiї! I зброя? Скiльки поранено? О, дурницi!.. Ах, усе ж таки шкода! До ноги було б. До ноги!.. Гальо! Полiцай-президiя. Ага, ти. Хто?.. Доктор Шiллер?.. Як? Ага, так, так… Шпiндлер. I з жiнкою? I з прислугою? Прислугу всю теж треба… Ага, добре, розумiється.

Рiнкель, заклавши один палець за гудзик жилета, похиливши голову, з посмiшкою ходить по кабiнету й слухає.

Вiдросла борода незграбними круглими кущиками кучерявиться на шиї, вуса стирчать жорстко.

О, вони прокидаються не зовсiм спокiйно!

* * *

Бiдний любий Рудi! Бiднi, любi застиглi очi. Бiдний застиглий, мовчазний усмiх, забутий на лицi аж до самого дому.

Макс помалу роздягається, прислухаючись до крокiв нагорi, над головою. Розумiється, вiн не спатиме всю нiч.

«Дррр!»

Кому так пiзно телефонувати? Рудi, мабуть?

Дiйсно:

— Максе, прости, що турбую. Забув тобi сказати: неодмiнно на завтра добудь обiцянi їхнi стекла. Чуєш? Неодмiнно.

— Добре, Рудi, постараюсь. Вони вже є, але я…

— I потiм от що, Максе даю тобi слово, даю велику присягу, що не вийду ногою з майстернi, поки вся Нiмеччина не буде повна стекол. Ти чуєш i розумiєш, Масi?

— Чую й розумiю, Рудi.

— А тепер спи спокiйно. Стекла неодмiнно завтра достав. Бувай.

Макс стрiпує чубом. Ну, ще не так страшно. Коли про стекла забалакав, значить, не так страшно. Ах, неодмiнно завтра треба взяти в Кестенбавма. Як така проста думка так пiзно приходить у голову: невже їхнє скло i їхнiй хлiб цiлком одна ковi, як справжнi? Мусить же бути якась рiзниця Де саме труїння? Коли? Пiд час роблення? Вiд дихання отруєною через скло травою чи вiд куштування хлiба?

«Дррр!»

Знову щось нагадав собi Рудi?

— Гальо! Товариш Макс?

— Так. Хто при телефонi?

— Завзятий. Товаришу негайно рятуйся. Рiнкель утiк. Попереджаю, кого можу. У Шпiндлерiв уже не працює телефон. Негайно тiкайте. Зустрiч завтра там само, коли будемо цiлi. Ага, ради бога: телефон Паровоза!

— Лiтера М, 39. Товаришу: друкарнi рятуйте. Друкарнi! Чуєте? Насамперед!.. Куди хочете. Поперед зброї, поперед усього! Чуєте? Товаришу, чуєте?..

Мовчання. Мертва тиша телефон перервано! Значить, вони вже десь тут.

Макс почуває, як раптом вiн став увесь надзвичайно легкий. Вiн зовсiм спокiйний, йому навiть буйно-весело, тiльки от раптом легкiсть якась надзвичайна. Думки гасають iз швидкiстю гарячки. Рухи точнi, яснi, тiльки пальцi чогось здригуються, як сприскують iз струни. «Вони» можуть бути зараз уже тут. Можливо, що всi виходи з помешкання вже зайнятi.

Вiдстрелюватись? О нi — Рудольф, майстерня! «Вони» можуть узяти Рудольфа! Треба всю їхню увагу стягти тiльки на себе! Тiльки на себе!

Вiн швидко проходить до панi Гольман. Бiдна старенька, заберуть у неї Машину. Гай, нi, не заберуть!

— Панi Гольманi Встаньте! Швидко!

Бiдна старенька, їй не доводилося мати дiло з полiцiєю, та ще вночi, у свойому помешканнi.

— Панi Гольман! Тiльки тихо, не лякайтеся, спокiйненько. Зараз сюди прийде полiцiя мене арештувати. Виймайте iз своєї й моєї машини скло й ховайте, де знаєте. Апарати порозбирати й частини порозкидати. Розумiєте? Чекайте, панi Гольман. Коли буде дзвiнок, зразу не вiдчиняйте, а хвилин через три. Я тодi саме буду спускатися на дах сусiднього будинку. Треба, щоб полiцiя це бачила, помiтила. Так, так, панi Гольман, власне, це треба… Треба, щоб вони всi кинулися за мною.

Панi Гольман щораз бiльше й бiльше лякається й уже не може вголос говорити, а хрипко щось шепоче посинiлими губами. Але стекла старенька все ж таки викручує. Руки їй тремтять, ходять, як у немовлятка, а проте викручують. Ноги тремтять, пiдгинаються, а проте похапцем носить коротеньке, потоптане життям тiло по кiмнатах, вишукуючи мiсце для скла.

Макс витягає шворяну драбину, прив'язує до пiдлокiтника вiкна за прибитий гак (а таки згодився!), засуває в кишеню револьвер, згрiбає жужмом усi папери й листи, що можуть бути цiкавi дорогим гостям, i спускає їх iз водою туди, звiдки навiть полiцiя не витягне.

На столi лежить забута вiзитiвка Труди з надписаною рукою новою адресою «Вiдновлена вулиця, N 5». Макс дере її на дрiбненькi шматочки й викидає у вiкно.

— Ну, все, здається, готове для прийняття.

В коридорчику рiзко, надзвичайно (як нiколи!) голосно диркотить дзвiнок. «Вони!»

Макс пiдбiгає до напiводчинених дверей i виставляє голову в коридорчик.

Панi Гольман у пiвтьмi, хапаючись за стiну й хитаючись од хвилювання, бiжить до дверей.

Дзвiнок знову нетерпляче владно дзвенить. О, нiякого сумнiву вже не може бути так владно й нахабно нiхто, крiм полiцiї, дзвонити не може

Макс, стрiпнувши назад чубом, загорiвшись усмiхом, легко в кiлькох скоках пiдбiгає до вiкна, перекидає ноги за пiдлокiтник, намацує щаблину драбинки i, вхопившись за бiчнi линви, починає спускатися вниз. У сусiдiв у вiкнах скрiзь темно.

Це добре.

Глухо згори з його вiкна чути ще раз дзвiнок Молодчина старенька, — умлiває вiд страху, а не пускає, як сказано.

Гуп! Гуп! Гуп!

Ого, б'ють дверi! Зараз будуть у кiмнатi.

Макс швидко перебирає руками, часом не попадає ногами в щаблi, сприскує, повисає, знову ловить. Тiльки б устигнути долiзти до даху, поки вони перерiжуть драбину. Ану! Ану!

Дах уже, здається, близько. П'ять, десять метрiв? Скiльки поверхiв уже пролiз?

Раптом Макс чує голоси над своєю головою, потiм почуває руками, як угорi торгають, шарпають драбину, стараючись його струсити. Потiм шарпання зникає, але Макс чує, як його пiдiймає угору. Вони хочуть витягти його назад! Або ж пiдтягти й потiм кинути, щоб струсити. По очах умить рiзко змазує свiтло згори вiд рефлекторового лiхтаря. Макс нахиляє голову, скажено перебирає руками й ногами, потiм, кинувши це, охоплює в обiйми рук i нiг усю драбину й просто на руках з'їжджає по линвi.

I раптом вiн чує, що прожогом летить униз, i в той самий мент його зi страшенною силою всього струшує й збиває з драбини. У плече знизу щось страшно гупає, i вiн розумiє, що лежить на даху. По ньому бiгає бiле слiпуче пасмо рефлектора, i згори чути крики.

О нi, вибачайте! Ще не кiнець!

Вiн схоплюється й бiжить по даху до тої ринви, що не раз iзгори з iронiчною посмiшкою намiчалась для романтичних випадкiв тiкання.

Вмить iз вiкон iз сухим ляскотом, як iз батога, вибухають пострiли. Щось бiля Макса звенькає об дах. Ого! I живим не хочуть узяти? Здорово! Ану! Ану!

Максовi назвичайно легко. Руки, груди, колiна горять од шворки, плече болить, лице палає, ноги сковзають по нахилу даху, а в душi дивна, кричуща, екстазна радiсть. Ану! Ану!

Вiн лягає грудьми на ринву, змахує ногами вниз i спускається на руках. Iржаво трiщить, гнеться бляха. Невже ввiрветься? Ану!

«Тррак, тррак, тррак!»

Ого, стрiляйте!

Максовi хочеться виставити голову й закричати завзято, дразняче, викликаюче закричати.

Ринва крекче, хряскає, камiння муру здирає шкуру, ноги попадають мiж ринвою та муром i застрягають. Скiльки поверхiв у цiй будi, чорт її забирай? Три чи чотири? Внизу на вулицi ще нема нiкого, ще не встигли перебiгти. Невже вдасться ранiше за них спуститись! Їм треба оббiгати цiлий квартал, це ж друга вулиця. Ану!

Двоє перехожих зупиняються i, задравши голови, дивляться вгору, злодiй? Любовник? Макс уже бачить плями їхнiх облич.

— Авто! Кличте авто! Нещастя! Швидше!

Плями людей безлюдно кидаються вбiк, гукають, махають руками: авто, нещастя, швидше авто!

Макс плигає на землю й прожогом кидається в авто на передок до шофера.

— Жени!.. Швидше! Просто!

Вiн не може говорити, задихається, ковтає повiтря, гасає грудьми. Щось кричать шоферовi перехожi, радять, вимагають. Вони, здається, п'янi.

Авто рвучко шарпається й летить. Макс озирається: ще нема, зараз вилетять. Авто паршиве, не втече. Яку адресу? Остання адреса, яку вiн перечитав перед знищенням, вулиця Вiдновлення, N 5, Гертруда фон Елленберг.

Шофер безперестанку пiдозрiло зиркає на нього. Зiгнутий, карлючкуватий нiс його хмуро прокльовує повiтря.

— Куди ж їхати?

— Вiдновлена вулиця, число… О нi, тiльки не те саме!

— …число 3!

Шофер скоса понуро озирає хакаючу, розпатлану, подерту постать. Макс озирається: ззаду далеко в перспективi вулицi летить автомобiль. Шофер також оглядається, знову косо зиркає на чудного пасажира, щось торкає рукою — i авто виразно припиняє бiг.

Тодi Макс, не хапаючись, виймає револьвер, наставляє його в бiк шоферовi й говорить у вухо:

— Найбiльшу швидкiсть! А то мушу вас викинути з авто на той свiт! Чуєте? Ну!

Карлючкуватий нiс злякано вiдвертається вiд револьвера, рука знову щось торкає — i авто, як стиснутий острогами кiнь, рвучко стрибає вперед. У вухах тоненько i дзвiнко свище вiтер — зi-i-i-i!

Макс, не вiднiмаючи револьвера вiд боку шофера, озирається Погоня на тому самому вiддаленнi. Ану!

Перехожi, екiпажi, стовпи, будки, нiчнi полiцаї.. — жбурляються якоюсь страшною силою повз авто. В очi з бокiв рiжуть хвилi вiтру, вихорами кудовчать волосся. Шипить i хряскає асфальт пiд колесами. В душi дикий захват, буйна, нi з чим незрiвнянна радiсть. Хочеться стати на весь зрiст, розкрити руки й несамовито гукати, кричати, викликати до бою всi ворожi сили.

Авто на заворотi трохи не лягає на землю, вищить, харчить i знову люто скакає вперед. Небошкряби, глибочезнi колодязi вже давно лишилися позаду. Зараз повинна бути Вiдновлена вулиця Шофер повертає лице и кричить:

— Вiдновлена вулиця!

— Початок чи кiнець?

— Початок.

— Стоп! Зупиняйте.

Авто робить перебої, гуркотить, шипить i зупиняється. Макс вихоплює з кишенi всi грошi, що має, i тикає їх шоферовi.

– Їдьте моментально далi, не зупиняючись! Чуєте?

I, стрибнувши на землю, озираючись по темнiй вулицi, бiжить на тротуар. Авто помалу рухається, але, несподiвано шарпнувшись, робить крутий заворiт i женеться назад.

— Ах, негiдник!

Макс ховає револьвер у кишеню й бiжить до хвiртки.

Число сiм! К чорту! Ховаючись у тiнi дерев, вiн перебiгає далi, назад, назустрiч погонi. Вже видно двi напнутi серпанковi смуги свiтла з автомобiля. Число шiсть! К чорту!

Смуги бiльшають, дужчають, заливають свiтлом обидва боки вулицi. Видно вже стоячi постатi агентiв полiцiї.

Макс перелiзає через залiзнi грати i, нагнувшись, бiжить до вiлли число п'ять. Темно скрiзь у вiкнах. Стукати чи лишатись тут, у кущах? О нi, тут лишатись не можна — вони будуть перешукувати весь квартал, усi садки й будiвлi.

Макс оббiгає будинок, задираючи голову й шукаючи вiдчиненого вiкна. Все позамикано, позачинювано, позакривано шторами Тодi вiн рiшуче дзвонить iз заднього ходу. В тишi ночi чутно, як на вулицi зупиняється автомобiль, як тихо гомонять чоловiчi голоси. Десь голосно гавкає собака.

На дзвiнок нiхто не обзивається. Макс iзнову надушує на гудзика, нетерпляче, конвульсiйне потискуючи пальцями нiг. Чиясь легка хода за дверима, зляканий жiночий голос:

— Хто там?

— Одчинiть Нещастя. Треба графiвну фон Елленберг. Негайно!

Тихо. Ах, iдiотка, вагається!

Потiм клацає ланцюг, ключ, дверi обережно розчиняються. Макс сильно шарпає їх до себе, швидко входить, зачиняє i замикає за собою. Молоденька рожева дiвчина з заплетеною косою, в напiвзастебнутiй сукнi прилипла до стiни й повними жаху очима дивиться Максовi в лице, як зачарована. Вiн посмiхається й весело б'є її по плечу.

— Не лякайся, дурненька. Я — не злодiй. Ведiть мене до графiвни. Але швидко й не гомонiть, не кричiть Ну?

Дiвчина покiрно йде вперед, не гомонить, не кричить Макс не пускає її нi на крок од себе — ще наробить дурне дiвча крику, гвалту.

Перед дверима спальнi Труди вони зупиняються, i Макс сам стукає. Дiвчина з тим самим зацiпенiлим в очах жахом погля дає на страшного гостя.

— Хто там?!

— Це я, графiвно, Макс. Дуже треба.

Зацiпенiлiсть покоївки спадає. В лицi з'являються живi розумнi тiнi, в очах — сполохана цiкавiсть, тривога.

У спальнi чути частi, хапливi, босi, потiм узутi кроки. Дверi прожогом розчиняються — i на порiг вибiгає Труда в жовтому спальному убраннi, з двома косами, переплетеними на грудях, i широкими темними очима. Побачивши Макса, вона злякано кидається до нього, iз страхом оглядаючи його подерту одежу, закаляну в порох, iржу, його вимазане кров'ю лице, розпатлане волосся.

— Максе! Що з вами?! Господи!

— Нiчого, нiчого особливого, графiвно. Ви тiльки скажiть тiй молодiй особi, щоб вона… А проте я хочу з вами на самотi сказати кiлька слiв. Тiльки ця молода особа нехай нiкуди не йде й почекає тут.

Графiвна рiшуче повертається до «молодої особи».

— Ердо, посидьте тут. Нiкуди не виходьте.

Потiм Труда бере за рукав Макса й веде його до спальнi. Там поруч стоять два лiжка — одне застелене, друге з розки даною бiлизною. На столику горить нiчна лампочка.

Макс зачиняє за собою дверi й починає пошепки швидко говорити, близько нахиливши лице до широких глибоких у пiтьмi очей Труди. Вона вiд перших же слiв його хапає його за руку й так увесь час стоїть, сильно душачи його пальцi й не помiчаючи того.

— Вони, напевно, прийдуть i сюди. Покоївка — вiрна людина?

— О, цiлком. Вона ж сонячний хлiб їсть!

— А, чудесно. Ви скажiть їй, що полiцiя ловить мене за Сонячну машину. I щоб нiкому з прислуги нi слова. Але де ж ви мене сховаєте? Вони будуть обшукувати скрiзь.

Труда хмуро думає якийсь мент, блукаючи очима по кiмнатi. I вмить скидує головою:

— Знаєте що? Моментально роздягайтесь i лягайте в те лiжко. Але вимийтеся, ви в кровi. Там рана?

— Нi, не думаю. Мабуть, роздряпав. I одежу мою треба сховати кудись.

— Ерда сховає. Швидше!

— Iдея прекрасна. Я, значить, нiби… Тут обоє змiшуються.

Але Труда зараз же сердито, рiшуче, з викликом закiнчує:

— Так, ви мiй любовник. От i все. Душнер. Ви — Душнер. Ну, роздягайтесь. Тут вiзьмете чисту бiлизну, в цiй шафi. Чекайте, хоч витерти лице.

Вона бiжить у кiмнату й зараз же вбiгає з мокрим рушником. Потiм перебiгає до сусiдньої кiмнати й пошепки дає iнструкцiї Ердi. Ерда за кожним словом гаряче, злякано, рiшуче хитає головою. О, вона готова тепер, коли це он яка людина, в горло вчепитися полiцiї. А то трохи-трохи не наробила крику.

Коли Труда з Ердою входять до спальнi, Макс умитий, iз приглаженим волоссям, лежить у лiжку, натягнувши до пiдборiддя вкривало. Все тiло горить, щемить, але так блаженно почувати його не на даху, не в обiймах iз ринвою, а в м'якiй, чистiй, спокiйнiй постелi. Напружена легкiсть, буйяе завзяття носяться вихорами в головi, часто-часто дрижать, як накручений, наготований до руху мотор, нерви наїженi, як шерсть у зацькованого в куток вовка. Ану!

Ерда забирає всю одежу Макса й виходить навшпиньках, а Труда, мила, безмежно хороша, смiлива голубка, так мужньо лягає поруч iз ним, так завзято хмурить брови, так чуйно слухає.

— Треба лампу загасити. Правда, Максе? Я сказала Ердi, щоб нiде нi одного вогника не було. Правда?

— Чудесно.

Труда гасить лампу, настає густа, тепла, затихла тьма. Збоку обережно ворушиться Труда, потiм затихає, i чутно тiльки її дихання. Як простягти руку, то можна торкнутися до неї.

Тихо-тихо, але в вухах виразно чути свист вiтру, гуркiт автомобiля, крикiв, хляпаючих сухих пострiлiв.

Шарудить збоку Трудина подушка, i звiдти чується легкий шепiт.

— Максе! Ви не спите?

Максовi хочеться буйно, радiсно зареготати: це ж так зовсiм по Трудиному задати таке питання. Але їй треба вiдповiсти так само точно й серйозно.

— Нi, не сплю. А ви гадаєте, що можна заснути?

— Але ж ви стомилися, мабуть, страшно. Максе, а коли вони не повiрять i схочуть вас усе ж таки заарештувати, що тодi?

Чути, як вона рухається, мабуть, повертається в бiк Макса, щоб лучче чути. I Максовi здається, що звiдти тонко заносить запахом конвалiї, запахом її тiла.

— Хм! Що тодi?

Вiн мовчить i думає.

— Максе, тiльки ви не церемоньтеся, коли вам треба вiд-стрелюватись, ви стрiляйте. В мене є теж револьвер, тiльки я не вмiю стрiляти.

Максовi знову хочеться голосно засмiятись, але вiн стримує себе i, не перестаючи всiм тiлом прислухатися, шепоче:

— Ну, чого ж неодмiнно «треба»?

— Але ж iнаракiсти не повиннi живими даватись у руки полiцiї. Правда ж? Чи нi?

— Хм! Не абсолютно. Коли вiн знає, що полiцiя має безсумнiвнi докази, що вiн iнаракiст, тодi звичайно. Але коли такої певностi немає, то не обов'язково треба… доводити до смертi зараз же.

— А у вас є така… певнiсть, що вони знають?

— Не знаю… Тш!

За вiкном виразно чути гомiн голосiв. Хтось ходить по садку й бубонить. Макс спирається на лiктi й витягує голову до вiкна. Мабуть, перешукують садок.

— Вони, Максе?

— Не знаю. Здається.

Чути рип крокiв за вiкном, бубонiння. Дихання Труди переривчасте, важке — хвилюється.

Раптом глухо, але виразно чується в домi дзвiнок. Дихання Труди вривається. Макс не дихає. Серце лунко стукається бiля самого горла.

— Максе! Ви не повиннi вставати. Ми спимо й нiчого не чуємо, правда? Я Ердi все сказала.

Макс не вiдповiдає. Знову дзвiнок.

Рука Труди хапає його руку поверх лiктя й мiцно тримає, наче боячись, що вже самий цей дзвiнок може його забрати.

— Нiчого, Трудо, нiчого. Тiльки не хвилюватись, а добре свої ролi виконати. Тодi все буде добре. Ви ж артистка. Тш!

У iпомешканнi глухi далекi звуки голосiв. Ерда грає свою роль. Макс другою рукою машинально погладжує руку Труди й тримає голову над подушками, щоб шарудiння її об вухо ве перешкоджало ловити кожний звук.

Так, це вони. Наближаються. Трудина рука пригортається олижче, стискає мiцнiше, до болю. Серце настiйно, сильно сту кається в горло.

Голоси вже виразнi. Багато крокiв. Голос Ерди. Обурений, сердитий, смiливий!

— Я вам кажу, вони сплять. Я не можу їх будити!

— Ми самi збудимо.

Обережний стукiт у дверi. Труда швидко лягає, вся притулившись до Макса, пересунувшись до нього в лiжко.

Дужчий, частiший стукiт. Макс пiдводить голову й здивова-! но, сердито кричить.

— Хто там?! Чого треба?!

Дверi злегка вiдчиняються. Iз сусiдньої кiмнати вривається пасмо свiтла, в якому чорнiє контур людини з капелюшем у руцi.

— Вибачайте, будь ласка. Тут — полiцiя. Надзвичайно важний злочинець сховався в цьому кварталi.

— Злочинець?! Де? Який злочинець? Я нiчого не розумiю.

— Тут, у цьому кварталi, сховався злочинець. Ми маємо наказ перешукати всi будинки.

— Чорт би побрав усiх злочинцiв! Наказ! Але до спальнi ви маєте наказ удиратись? Яке менi дiло до ваших злочинцiв, чорт би їх узяв! Ну, чого ви хочете? Шукати? Шукайте й дайте спокiй! Ердо, покажiть цим панам усе, що вони хочуть, i запишiть прiзвища урядовцiв. Я завтра буду скаржитися на таку поведiнку. Прошу зачинити дверi!

Агент щось бурмоче, пильно вдивляється в темноту спальнi, позирає на Труду, що злякано притулилась до Макса, напiвсидячи з ним на лiжку, i помалу зачиняє дверi — навряд, чи така парочка сховала в себе в спальнi злочинця, вона, напевно, була зайнята чимсь iншим.

Труда, як тiльки причиняються дверi, в мовчазному, бурному, несамовитому захватi обiймає обома руками за шию Макса й жагуче цiлує його, куди попало — в щоки, нiс, вуса, вухо. Потiм швидко перелiзає до себе в лiжко й затихає, часто, трудно, щасливо дихаючи, неначе вибiгши на третiй поверх.

Тепер буботiння голосiв здається добродушним i навiть затишним. Правда, ще можуть вернутись, щось їх направить на слiд, але навряд. Гомiн потроху стихає. Зовсiм тихо. Пiшли геть чи ще десь унизу?

Легкi поспiшнi кроки й обережний стукiт у дверi.

Любий, тихий, трiумфальний голос Ерди.

Труда з усього розгону в темнотi схоплюється з лiжка й бiжить до дверей Вдирається ясна, весела, затишна смуга свiтла, ореолом осяявши розпущену голiвку Труди й тепло поклавши їй на плечi блискучi лапи.

— Пiшли? Зовсiм? Усi?.. Урра! Максе, пiшли! Лежiть, лежiть, не смiйте свiтити свiтла. Ердо, пановi треба приготувати найкращу, жовту кiмнату для гостей. Швидше! Чекайте. В нас яке-небудь чоловiче убрання є? Нема? Завтра рано-ранесенько ви пiдете й купите убрання на ту мiрку, що старе. Добре? А тепер iдiть! Максе, ви лежiть, поки вам скажуть. I не смiйте нi свiтити, нi роздивлятись нiчого. Я причиню дверi. В шафi праворуч ви можете взяти чоловiчий шлафрок.

Макс знаходить шлафрок i одягає. Дiйсно, комiчно виглядає — шлафрок короткий, руки вилазять.

— Трудо, хай Ерда принесе менi моє вбрання, я не можу в цьому виглядi вийти.

— Добре, добре.

У щiлину дверей йому просовують його вбрання. Тут же бiля щiлини свiтла, не маючи права свiтити, вiн одягається, i на-пiводягнений, у шлафроцi зверху, виходить.

Труди нема. Iз сусiдньої кiмнати крiзь напiводчиненi дверi висунута смуглява оголена рука.

— Добранiч, Максе. До завтра!

Макс швидко пiдходить, бере руку й мiцно цiлує довгим поцiлунком. На нього сильно, тепло пашить духом конвалiї. Рука слабо виривається, i з темноти дверей виходить не то запитний, не то жалiбний шепiт.

— Ну, годi. Га?

Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в якої тепер червоно палають щоки й очi лукаво, смiхотливо поблискують.

— Вони казали, будуть шукати до ранку.

— Боже їм поможи. Правда, Ердо?

— Боже їм поможи хоробу знайти! Я б їх, отруйникiв, усiх поперевiшувала. Знають людей труїти своїми стеклами, а хто добра бiдним хоче, за тими ганяються, проклятi душi!

Кiмната чудесна — неначе вся в сонцi, жовто золоте затишне гнiздечко.

Але коли Макс лягає в лiжко, вiн раптом чує страшенну втому. Тiло опадає. Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили пiдвести руку й загасити лампу.

А коли вiн розплющує очi, в хатi горить сонце, а на столику мiзерненьке, крихiтне свiтлечко забутої лампи. Плече, бiк, права рука болять так, що не можна рухнути. Болить щось i в лiвiй нозi, i на шиї, все тiло як пожоване Але веселе, мiцне, обмите сном. Вiн згадує вчорашню нiч, роздягання iпри Трудi, лежання з нею в лiжку, пригортання, буйнi обiйми й потiм ту таку загострену соромливiсть. I йому хочеться щасливо засмiятися це ж так по Трудиному все!

Але тут же згадується Рiнкель, арешти. Завзятий, Рудольф. Як крiзь пiдняту загату, сонячну хатинку заливає потоками зупиненої на нiч рiчки життя. Макс iсхоплюеться з лiжка i здивовано бачить на стiльцi акуратно складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда!

Труда вже жде його в салонi. Вона вся в бiлому, i через те лице здається броизово-смуглявим. I мила синя сережка-ро-динка бiля вуха, та сама!

Труда червонiє, вiтаючись, i, зараз же, смiливо дивлячись в очi, заявляє:

— Максе! Ви, будь ласка, нiчого такого не думайте з приводу вчорашнього. Я вас поцiлувала зовсiм не так, а вiд радостi. По дружньому. Чуєте?

Макс смiється, розгортаючи двi зрошенi половинки верхньої губи, i вiдкидає головою чуба назад. Ну, розумiється, вона це неодмiнно повинна була йому сказати. Насамперед. Нi про що бiльше не думала, а вiд самого ранку тiльки про це.

— Ну, чого ж ви смiєтесь? Ви й тепер так само смiєтесь, як… колись?

— Так само, Трудо! Можна менi вас так називати?

Труда сердито морщить брови.

— Я ж вас називаю Максом!

— Ну, спасибi. А з приводу вчорашнього я, їй-богу, «нiчого такого» не думав. Так i зрозумiв, як ви пояснили.

Труда пильно дивиться в трохи зблiдле, з мокрими пасмами чорно синього чуба, з вiястими очима лице. I чи не вiрить, чгi невдоволена, що вiн «нiчого такого» не подумав, тiльки зараз же вiдвертається й дзвонить.

На порозi в той самий мент з'являється Ерда. Вона вся тепер причепурена, бiленька, рожева, зачiска зроблена дбайливо, чепурно. Блиснувши очима на Макса, вона присiдає й лукаво потуплює очi.

— Прошу панство до снiданку.

Труда хапає Макса пiд руку i, теж лукаво посмiхаючись, веселим бiгом веде його до їдальнi. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано оглядаючи Максове вбрання, поспiшає Ерда.

Труда врочисто пiдводить Макса до столу, пускає руку й поводить рукою на стiлець.

— Будь ласка.

Їдальня мила, сонця багато, стiл великий, аж блищить бiлизною, але… який же снiданок? Стоїть карафка з водою, двi тарiлки, ложечки й двi склянки для води I все.

Раптом Труда й Ерда вибухають радiсним смiхом. Труда хапає здивованого Макса за руку й веде до вiкна. Там, на стiльцi, склом до сонця стоїть Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Трудi. Господи, як же вiн мiг забути?

— Ердо! Прошу менi принести мiй учорашнiй хлiб. А пан Макс зараз собi зробить.

Ерда веселенько вибiгає з їдальнi.

Тодi Макс раптом обнiмає Труду й сильно цiлує, її в щоки, в нiс, в губи. Труда крутить головою, пручається й виривається з його обiймiв.

— Максе! Ви… Ви… Що ви?!

— Трудо! Ви, їй-богу, «нiчого такого» не думайте й простiть! Я з радостi й цiлком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я просто, ну, не мiг! Їй-богу, не мiг!

— А якби Ерда увiйшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в темнотi, нiхто не мiг бачити.

— Ну, вдруге я буду вже в темнотi.

Труда регочеться й бiжить до шафи.

— Нате вам за це! Тiльки но нарвана, свiженька.

На тарiлцi соковитою, зеленою шапкою похитується в руках Труди трава. Макс обережно бере її з рук Труди й несе до Сонячної машини.

Сонце бризками розбивається об жовто-червоняве скло й гаряче, привiтно гладить Максовi руки.

* * *

— Нi, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Рудi. Я мушу знати, що з ним Де ваш телефон, Трудо?

Труда зараз же бере його пiд руку й швидко веде за собою. Макс нахмурено надушує цифри — напевно заарештований, напевно! Нiжно дзвонить сполучення. Екран завiшений. Ну, це ще нiчого не значить. Рудольфовi не можна з одчиненим екраном пiдходити до телефону.

— Рудi! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, є, живий, здоровий!

В телефонi чути любий зрадiлий голос.

— Невже ти, Масi? Ми все вчора бачили й чули! Фрiц трохи не зробив дурницi, хотiв бiгти на помiч.

Макс радiсно смiється. Труда стоїть побiч i жадно ловить iз виразу лиця Макса слова Рудольфа, мимоволi повторюючи в себе на лицi всi вирази Макса.

— Ну, звичайно, це була б страшенна дурниця. Значить, у нас нiчого не було?

— Нiчого, Масi. Стекла я вже маю. Вчора принiс Фрiц Всю нiч пiсля… тебе, як затихло, робив. Дурницi, Масi. Просто отруйнi стекла, їх треба на нiч покласти в сулему — i вони будуть невиннi, як усяке звичайне скло.

— Та що ти кажеш?!

Труда не може втриматись i пiдставляє вухо близько до вуха Макса. Вiн iз посмiшкою дiлиться з нею руркою.

— Абсолютна дурниця. Це треба тiльки широко оповiстити — i кiнець. Потiм неодмiнно треба оповiстити, що в справжньому… ти розумiєш, ну, в хлiбi, у справжньому повиннi бути зелено червоно фiалковi переливи. Коли таких переливiв нема, значить — фальшиве. Це неодмiнно треба якнайшвидше й якнайширше оповiстити.

— Урра, Рудi! Сьогоднi ж буде зроблено! Що б там не було! Ти читав газети? Що там? Я ще не встиг.

— Повнi арештiв Iнараку. Заарештовано п'ятдесят три чоловiка.

— Всього п'ятдесят три?! Ну, ну, що ще?

— Викрито три майстернi Сонячної машини, забрано багато гелюнiтового порошку. Ну, ще зброю.

— А друкарнi?

— Про друкарнi нiчого не пам'ятаю.

— Урра! Рудi, сьогоднi все буде зроблено. Чуєш? Про побачення сповiщу. Тепер бувай. Мушу поспiшати.

— Бувай. Телефонуй, щоб я знав, що з тобою.

— Неодмiнно. О, зi мною прекрасно! Тепер я вже…

Труда вириває рурку з рук Макса й злегка вiдпихає його.

— Рудi, милий, дорогий, прекрасний Рудi, добридень! Це я, я. Труда! Страшно, страшно вiд усього серця обнiмаю вас. I дякую безмiрно, Рудi. Безмiрно! До побачення. Що?.. Ну, розумiється, швидкого! Бувайте!

Макс пiдхоплює Труду пiд лiкоть i майже несе до їдальнi.

— Трудо! Негайно менi зараз же купити фарби для волосся. Золотистого блондина, чорт забирай! Га?

— Ви хочете фарбуватись?

— Ну, розумiється. Мушу ж я вiльно рухатись. У мене маса справ.

— I невже очi?.. Чи той, i брови, i вiї?

— Хм! Хiба лишить «очi». Очi, мабуть, лишу, а вiї й брови таки пофарбую.

— Ну, шкода! А блондини iз чорними очима, чи той, бровами й вiями, — це зовсiм не така рiдкiсть.

— Хм! Ви думаєте? Шкода, кажете? Ну, в такому разi нi очей, нi брiв чiпати не будемо. Згода? Але, Трудо, Ерда повинна за десять хвилин усе купити. Через пiвгодини я мушу бути готовий. Трудо, ви чули? Все ж дурниця, всi їхнi провокацiї. На нiч у сулему — i цiлком невинне скло. I щоб зелено-червоно-фiалковi переливи були в хлiбi. От i все. О нi, чекайте, ми ще покажемо тепер!.. П'ятдесят три чоловiка? Ну, ще трошки лишилось їм на радiсть! Нехай не трублять так про перемогу. Трудо, ради бога, швидше Ерду посилайте. Через пiвгодини я мушу вийти з дому. А я тим часом зроблю тепер хлiба собi. Тепер можна!

Не через пiв, а через пiвтори години з дому Гертруди фон Елленберг виходить гарний, поставний блондин iз темними вiястими очима й густими чорними бровами. Вiн легенько покручує цiпочком i весело вiдкидає всiєю головою золотистого чуба назад.

З вiкна вiлли крiзь завiсу з тривогою милуються ним двi дiвочi голiвки.

* * *

Граф Адольф фон Елленберг почуває себе футбольною опукою; його б'ють ногами всi учасники страшного матчу.

Пан президент вимагає рiшучої лiквiдацiї Сонячної машини. Сонячна машина повинна бути стерта, знищена з лиця Нiмеччини. За всяку цiну, всякими засобами! Що? Га?

Але це завдання подiбне до завдання знищити пожежу, поливаючи її маслом. Бо всякi засоби з цiєю проклятою химерою є тiльки масло. Дивом якимсь усе, що робиться проти неї, через якийсь час iде їй тiльки на користь. Отруйнi стекла вiджахнули вiд неї юрбу. Але ця отара тепер тим iз бiльшою силою кинулась до неї, як знайшла спосiб розрiзняти справжнє скло вiд пiдробленого. Вона тепер хапає все, вона готова кинутись у безодню, аби вхопити за хвiст жар-птицю.

Розгром Iнараку. Трiумф громадянства. Знищення банди розбишак, убiйникiв i отруйникiв. Здається, Машинi вiд цього тiльки шкода. Навпаки, тепер, коли банда отруйникiв сидить у тюрмi, коли вона знищена, чого ж далi йде труїння? Хто, значить, тpyїть?1 Хто труїв увесь час? Значить, не Iнарак?

А пан президент нiчого цього знати не хоче й безмилосердно в гарячцi боротьби б'є його ногами, вимагаючи надприродного, вимагаючи подвигiв Геркулеса чи казкового королевича, який побив дракона з тисячею голiв. Сонячна машина дiйсно є дра кон, що в нього замiсть одної вiдтятої голови виростає зараз же десять. Але вiн не є королевич, а просто собi футбольна опука.

Iнарак знищений. Але хто друкує далi вiдозви, ширить їх, хто невпинно роздає стекла, хто їх робить, у яких майстернях?

Значить, не в Iнарацi суть, а в цiй отруйностi самої химери. Берлiн же сказився, отруївся, збожеволiв. Тепер, коли вiн не боїться виздихати, вiн тiльки про це й говорить. Республiка Землi, загрози Азiї, вiйна, доля Нiмеччини — все це на другому планi.

Хто знає, чи немає в кожному домi по майстернi? Хто знає, чи нема майстернi в самому палацi Мертенса? Перетрусити мiльйони будинкiв? Висадити в повiтря весь Берлiн, Нiмеччину?

А пан президент цього не хоче бачити, не хоче розумiти й б'є його з усiєї сили ногами й вимагає.

А друга партiя також гатить ногами, теж вимагає.

Робiтничi органiзацiї, професiйнi спiлки, партiї, клуби службовцiв, рiзнi лiги, об'єднання, всяка шушваль — усе щодня, щогодини преться з делегацiями, петицiями, заявами, вимогами, ультиматумами: свобода Сонячнiй машинi!

Всi вони пруться до райхсканцлера, до мiнiстрiв, до депутатiв. Але райхсканцлер, мiнiстри й депутати кого б'ють? — опуку, його, графа фон Елленберга, праву руку пана Мертенса. Бо самого Мертенса вони не смiють бити. I всi вимагають!

Принцеса лютує, як Мертенс, i вимагає за всяку цiну знайти Рудольфа Штора. В ньому все лихо. Його треба схопити й лютими муками добитися виступити проти його ж Машини. Тiльки так може бути злiквiдована ця зараза божевiлля.

Батько вимагає дати йому Сонячну машину. Вiн хоче мати Сонячну машину, вiн хоче знати правду про своїх дiтей.

Мати вимагає виселити з Нiмеччини Труду, бо те Страховище нахабно демонструє в театрi Сонячну машину (А в дiйсностi, чи не боїться вона, що те Страховище з'явиться до батька з Машиною?).

Анна вимагає лiкувати Отто Сонячною машиною. Тiльки Сонячна машина може помогти хлопцевi.

Сонячна машина, Сонячна машина. Сонячна машина! Свобода Сонячнiй машинi! Смерть Сонячнiй машинi! Слава Сонячнiй машинi! Прокляття Сонячнiй машинi!

А Азiя хижо, радiсно потирає руки. А Нью-Йорк веде якiсь сеператнi переговори з Калькуттою. А в Гамбурзi юрба рознесла будинок полiцiї, вимагаючи видачi арештованої майстернi Сонячної машини.

Пан же президент щодня гатить кулаками по столу й присягається сепаратно оповiстити вiйну Союзовi Схiдних Держав, коли Лондон буде далi затягати вирiшення цього питання.

Об'єднаний Банк нервується. Щодня засiдання. Бiржа — як у пропасницi. Штiфель на кожному засiданнi вимагає або розiгнати парламент, або вiн повинен ухвалити оповiщення вiйни Це вб'є Сонячну машину. Вулкан патрiотизму заллє своєю вогневою лавою цю смердючу болячку, випалить її.

I всюди, i скрiзь вона — Сонячна машина, Сонячна машина, Сонячний Дракон iз тисячею голiв!

* * *

Третiй день тягнеться велике засiдання рейхстагу. Третiй день зал парламенту трiщить од вибухiв накопиченої енергiї з одного й другого боку. Вiйна й Сонячна машина.

Третiй день Мертенс не вiдходить од апаратiв i слухає всi промови депутатiв, роблячи замiтки в блокнотi. Iнодi в залi зчиняється такий галас i гуркiт, що пан президент морщить очi й люто витирає пiт iз чола, але рурки не кидає.

Третiй день Берлiн колотиться хвилями людських розбурханих зловiсною пiною хвиль. Вони часом збиваються одна в одну, змiшуються в безладну очманiлу купу, вгризаються одна в одну, i тiльки втручання полiцiї дає змогу витягти з-пiд неї поранених, повбиваних, затоптаних.

На третiй день хвилi з одного й другого боку зливаються в двi велетенськi грiзнi стихiї. Вiд ранку всi хвилi потоками стягуються в один i другий бiк.

По казармах у напруженiй, понурiй, непевнiй готовностi наказу чекає вiйсько.

Вiйна й Сонячна машина.

Над хвилями людських тiл то буйно трiпочуться, то поважно хилитаються, то з гордою непорушнiстю просуваються зграї прапорiв над одними — зелено-золотi, над другими — чорно-червоно-бiлi.

На зелено золотих стоїть крик: «Свобода Сонячнiй машинi!», «Слава Сонячнiй машинi!», «Хай живе Сонячна машина!»

На чорно червоно бiлих «Слава Нiмеччинi!», «Хай живе Єдина Всесвiтня Республiка Землi!», «Геть варварiв Сходу!», «Хай живе вiчний мир!»

На столi Мертенса миготить Лондон. Нарештi!

— Гальо! Хто? Тут Мертенс.

— Тут Смiт. Що у вас?

— У нас? Зараз Берлiн потоне в кровi. Комiтет Сонячної машини збирається оповiстити сьогоднi генеральний страйк. Залiзницi вже стають. Парламент переходить до револьверiв. Соцiалiсти перетягують на свiй бiк центр. Лондон нас губить.

— Лондон вас не губить. Постанову про оповiщення вiйни сьогоднi вранцi прийнято.

Мертенс увесь скидується, як визволена з гаку велетенська риба, i рявкає так, що самому дзвенить у рурцi апарата.

— Врятованi! Перемога наша! Прощайте!

Вiн хапає рурку парламенту й повним, рiшучим голосом гиркає в неї. I через три хвилини пiсля голосу голови райхстагу в рурцi лопотить буря оплескiв. Але що то: в ту бурю вривається свист, стукiт, гуркiт. Знову однi крики змiшуються з другими, знову гасаючий, скажений хаос.

— Свободу Сонячнiй машинi! Слава Сонячнiй машинi! Хай живе Сонячна машина!

А з двох кiнцiв Берлiна до парламенту вже сунуть каналами вулиць у страшних гущах тiл двi грiзнi лави. Перед будинком парламенту вся площа, всi вулицi, всi дерева, стовпи, кiоски, балкони, вiкна — все забите, загачене, облiплене, обнизане людськими тiлами. Площа — величезна тарiль, повна живого гороху. Всi горошинки рухаються, гомонять, вигукують. Це — сонцеїсти. Вони вiд самого ранку зайняли позицiї. Над головами їхнiми мають прапори Сонячної машини: зелено-золотi, зелено-жовтi, кольору трави й сонця.

Сонце палюче посмiхається i до своїх прихильникiв, i до своїх противникiв, старе, таємно-мудре, благiсно-байдуже й бла-гiсно-любовне.

Раптом рiвна пiднятiсть юрби сколихується. Щось нове влiтає в крики.

— Що там? Що там? Що сталось?

— А-а! А-а? О-о!..

— Що таке?! Що таке?!

— Геть вiйну! Свобода Сонячнiй машинi!

— Що? Що?

— Лондон оповiстив вiйну Союзовi Схiдних Держав! Лондон оповiстив вiйну!.. Лондон оповiстив вiйну!..

— Свобода Сонячнiй машинi!

— А-а!.. О-о!.. У-у!..

— Що ж Комiтет? Де Комiтет? Страйк! Страйк! Площа кипить. Оповiщення Лондоном вiйни пiдiймає шанси противникiв Сонячної машини. Нiмеччина не сама, з нею весь цивiлiзований свiт, культура проти варварства, прогрес проти консерватизму, вiйна за вiчний мир, за Єдину Республiку Землi, за мирне братство народiв.

— Страйк! Страйк! Свобода Сонячнiй машинi!

— Товаришi! Уряд на дахах будинкiв розставляє газовi скорострiли!

— Провокацiя: нiяких скорострiлiв!

— Спокiй, спокiй, товаришi!

— Скорострiли на дахах! Де Комiтет?

Нiхто не знає, де скорострiли, де Комiтет, але всiм ясно, що зараз має бути щось жахне. Маса на днi озера кипить, бурлить на одному мiсцi, готова кинутись i в несамовитiй лютi на парламент, i в слiпiй панiцi, душачи саму себе, врозтiч.

* * *

Рудольф уперто не зводить сiрих, сталевих, думаючих усе те саме очей iз будинку райхстагу. Макс подивляється на нього збоку й сердито, непокiйно мружиться. Фрiц iз другого боку поглядає на доктора Рудольфа й перезирається з Максом — бiда. вiн таки хоче зробити своє безумство.

Макс у вiдповiдь iзнизує плечима: розумiється, зробить, це вже видно. Вже це безумство, що вiн сюди прийшов, де його всякий шпиг може пiзнати i прослiдити до дому або просто, як не тут, то далi десь на вулицi, схопити. Але що ти можеш зробити з упертiстю людини? Ну, чим вiн може помогти тут, у цiй велетенськiй сутичцi двох соцiальних стихiй? У лабораторiї його помiч, а не на цiй площi, де його може просто задушити дика хвиля панiки.

Раптом Рудольф киває головою — так, мовляв, це треба зробити — i повертається до Макса з винуватим усмiхом.

— Я, Максе, все ж таки спробую пробратися в райхстаг. Я не можу. Макс озирається на сусiдiв i притишує голос.

— Рудi, не роби безпотрiбного безумства! Не треба!

Рудольф теж понижує голос.

— Масi, я не можу. Ти ж зрозумiй: вони кажуть, що я бо жевiльний, що я ховаюсь…

— Ах, Рудi! Ну, й нехай…

— Нi, стривай… Це справдi викликає недовiр'я до самої Машини. А цього я не можу. Нехай вони зi мною що хочуть роблять, але Машину… Я мушу це зробити. Масi. Ти розумiєш?

— Та тебе не пустять туди!

— Пустять. Я звернусь до них…

Вiн хитає головою на масу.

— …i тi муситимуть пустити. Ти побачиш. I це буде добре, Масi, ти не сердься, ти побачиш.

Макс безсило знизує плечима.

— Але ти. Масi, будь ласка, вiдiйди вiд мене. I ви, Фрiце…

— Ну, це ти вже, будь ласка, вибачай! Цього не буде! Ми з тобою пiдемо скрiзь. Про це и мови не може бути. Так ти рiшуче хочеш туди йти?

— Рiшуче.

— В такому разi це треба зробити як слiд. Пiдожди десять хвилин.

Макс озирається й робить знак очима двом головам, що стоять позаду. Вiн просувається до них крiзь плечi сусiдiв i потиху щось говорить їм. Голови уважно кивають, часом зиркаючи на потилицю доктора Рудольфа.

Хвилин через десять круг групи Рудольфа, Макса й Фрiца починається помiтнiше хвилювання.

Тодi Макс раптом пiдiймає руку догори й кричить:

— Товаришi! Дорогу Рудольфовi Шторовi! Дайте дорогу Рудольфовi Шторовi! Рудольф Штор хоче пройти до парламенту дати свої пояснення про Сонячну машину. Дорогу, товаришi!

— Дорогу Рудольфовi Шторовi! Дорогу Рудольфовi Шторовi!

— Слава Рудольфовi Шторовi! Слава!

Круг Рудольфа здiймається цiла завiрюха крикiв, оплескiв, вимахiв руками, капелюшами. Раптом маса чиїхось рук ззаду й з бокiв пiдносить Рудольфа догори й несе так над головами натовпу. Оплески, крики, махання розливаються далi, охоплюють усю площу, викликають людей iз будинку райхстагу на терасу. Юрба роздiляється на двi половини, зробивши живий, плескаючий, блискаючий зубами й очима коридор.

— Урра! Слава Рудольфовi Шторовi! Хай живе Сонячна машина! Слава!

У президiї райхстагу замiшання: юрба вимагає вислухати Рудольфа Штора. Серед депутатiв крики, вигуки, гвалт. Черговий оратор, нудьгуючи i нетерпляче, стоїть i жде.

— Допустити! Допустити!

Розумiється, президiя не може допустити. Де ж це чувано, щоб iз вулицi являлись до райхстагу якiсь приватнi особи й робили якiсь свої доповiдi. Та ще кримiнальнi злочинцi й напiвбожевiльнi люди!

Але допустити кiнець кiнцем доводиться. Або ж пустити в хiд зброю, викликати те, чого всi бояться й що невiдомо чим може кiнчитися. Та ще перед самим голосуванням над справою вiйни.

Коли нарештi на естрадi президiї з'являється шкандибаюча постать iз гривастим каштановим волоссям i хлопчачими, од-вертими, чистими очима, вся лiва сторона й частина центру пiдводяться й зустрiчають її громом оплескiв.

— Слава Рудольфовi Шторовi! Слава!

Рудольф Штор соромливо, замiшано вклоняється, загрiбає!пальцями волосся й хоче говорити. Настає тиша.

— Панове! Я не оратор. I не полiтик. Я — просто людина, що хоче добра людям. З цiєю метою я винайшов так звану Сонячну машину. Я не буду довго забирати вашу увагу. Менi роблять закид i тут, у парламентi, i в пресi, що я — злочинець, що я вкрав брильянти, що я трую людей, а сам ховаюсь. Я б не посмiв турбувати це високе зiбрання своєю особою. Але, як ви самi знаєте, може статися велике нещастя, кровопролиття, братовбивство. Через те я прийшов зробити таку заяву: мiй винахiд не є отруйний. Я пропоную покарати мене смертю, коли вiд мого скла в кого-небудь станеться хоч який бiль. Я пропоную зробити експертизу над моїм винаходом. Я готовий сам у запечатанiй кiмнатi годуватись скiльки хочете тiльки самим сонячним хлiбом. Коли вiн отруйний, я перший помру вiд нього. От це все, що я хотiв сказати.

Доктор Рудольф невмiло вклоняється й вiдступає назад. Знову вихор оплескiв i крикiв здiймається серед лiвого сектора. До нього прилучається майже весь центр. Серед правої сторо ни виразне замiшання: що можна сказати на слова людини, яка прийшла сама себе вiддати на смерть?

Але права сторона почуває, що цей виступ є великий удар у справi вiйни, що тепер компромiс конечний. За прийняття вiйни треба прийняти свободу Сонячнiй машинi.

Рудольфа Штора вже забуто. Вiн сидить тихенько десь коло стенографiстiв, що цiкаво часом позирають на нього, i не знає, що йому робити: iти чи чогось чекати. Голова зборiв i вся президiя шепочуться, в залi неймовiрний галас, крики, сварки, вимахи рук. Щохвилини до президiї пiдбiгають якiсь люди й щось доносять. Дзвiнок голови безрезультатно й безупинно дзвонить, закликаючи до спокою.

Але спокiй приходить тiльки тодi, як звiдкись iзбоку з'являється група делегатiв. Це нарада лiдерiв правого сектора.

Рудольф погано чує промову, але розумiє, що пропонується мирно й позитивно вирiшити обидвi справи: i вiйну прийняти, i оповiстити свободу Сонячної машини. Тiльки цим шляхом не буде допущено до пролиття кровi.

Лiвий сектор бурно вiтає цю пропозицiю: перемога! Вiн згоден прийняти вiйну. Будь ласка! Нi одного голосу не буде проти Вони не будуть i за, але зате з правого боку не буде нi одного голосу проти Сонячної машини, хоч не буде й за неї.

Коли Рудольф у супроводi Макса й Фрiца виходить на ганок, юрба знову пiдхоплює його на плечi й несе серед трiумфуючого шаленого хаосу радiсних переможних крикiв. Про компромiс уже тут вiдомо.

Рудольфа несуть до авто його просто звалюють туди, бо нема сил одiрвати вiд десяткiв рук, що хочуть торкнутися хоч кiнчикiв його пальцiв, до одежi. Юрба вже побачила iдола, вона вже готова молитися перед ним i складати йому жертви.

Рудольф стає в автомобiлi й пiдносить руку.

— Рудольф Штор хоче говорити! Рудольф Штор хоче говорити! Тихо там!

I Рудольф Штор говорить. Незграбно, невмiло, нечутно, але найближчим слухачам можна розiбрати, що вiн тепер, коли свобода Сонячної машини прийнята, закликає всiх до помочi в працi над його винаходом. Вiн закликає всiх без рiзницi партiй, переконань, вiку, полу, бо Сонячна машина несе всiм людям щастя й визволення. Комiтет Сонячної машини хоче зорганiзувати фабрику Сонячної машини. Всi професiйнi й партiйнi робiтничi органiзацiї вiддають на цю мету половину своїх засобiв. Але того мало. Треба, щоб кожний громадянин Нiмеччини вiддав усе, що вiн має, на цю справу. Всi жертви треба принести на визволення самих себе.

Юрба iпобожно, радiсно, з ентузiазмом слухає свого новоутвореного кумира.

— Урра! Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Сонячнiй машинi! Все на жертву Сонячнiй машинi! Все!

I до авто летять з усiх бокiв грошi, гаманцi. Юрба розпалюється власними криками, скидає з себе перснi, сережки, всякi дорогоцiннi прикраси й кидає в авто. Одна хвиля вiдсуває другу, квапиться вилити з себе свою жертву, свiй захват, побожнiсть.

На приступку з юрби тиснеться товстенький, рудий, у буйному ластовиннi чоловiк. Вiн махає капелюшем, шалено вертить великими очима в бiлих вiях i кричить:

— Панове! Товаришi! Панове! Два слова! Товаришi! Я жертвую на Сонячну машину всю свою фабрику скляних виробiв у Рiзенгебiрге. Всю фабрику Рудольфе Шторе, я жертвую свою фабрику! Берiть. Заявiть Комiтетовi. Я, Фрiдрiх Iмберг, жертвую. Я — капiталiст, але я розумiю. Мiй батько був сам робiтником!

Вiн iще щось кричить у нестямi екстазу, але слова його покривають оплески, крики, вигуки.

— Браво! Слава! Як iм'я?

— Iмберг! Фрiдрiх Iмберг моє iм'я! Комiтет Сонячної машини…

— Браво Гiмберг! Слава!

— Браво Гiмберг! Слава!

— Не Гiмберг, а Iмберг! Iмберг Фрiдрiх!

— Браво! Iмберг Фрiдрiх!

Iмберг Фрiдрiх лишається на авто, вiн повинен зробити офiцiйне передання Комiтетовi Сонячної машини своєї фабрики. Вiн тисне руку Рудольфовi, Максовi, радiсно, в захватi дивиться на купу золота й грошей в коробцi авто й не знає, чим би йому ще висловити, виявити ту силу, що розпирає його груди.

А юрба вже пiдхоплює автомобiль, веде його крiзь гущу кричущих, махаючих, п'яних од перемоги, полегшення, щастя тiл. I в коробку авто на ноги, у груди Рудольфа й Макса летять грошi, годинники, перснi — все, що є найцiннiше на кожному.

* * *

А в кабiнетi Мертенса вiдбувається екстрене засiдання Управи Об'єднаного Банку. Вiкна позачинюванi, штори позапинанi, холодники провiвають i холодять повiтря, але обличчя червонi, пiтнi, гарячi не сонячним палом. Немає нi поважно стi, нi врочистостi, навiть порядку немає в цьому зiбраннi пiднятих, стурбованих, пригнiчених, розлючених людей. Мертенс, набiгаючи сiдластим чолом на райхсканцлера, гнiвно трясе великим червоним кулаком.

— Йолопи! Дурнi! Як смiли допустити цього божевiльного Штора?! З якої речi? Що? Ситуацiя? Загроза вибуху? Кого? Як? Хiба в уряду сил нема? Хто, маючи в руках силу, робить такi ycтyпки? Хто? Iдiоти тiльки! Прийняти компромiс! Сво боду Сонячної машини! Це значить дати розбити себе вщент Ущент, чорт його забирай! Та послухайте донесення. Ну? По лiцiя на вулицях обнiмається з юрбою. Полiцаїв засувають головами в апарати — i вони крутять сонячний хлiб, а юрба круг них танцює танець дикунiв. Що? Нi! А армiя? Вiйсько? По казармах у мент поз'являлись Сонячнi мащини, В один мент! Значить, вони були вже там i ранiше? Га? Це така армiя? Що?

Рейхсканцлер пригнiчено, безпорадно знизує плечима. Що ж можна було зробити? Комiтет Сонячної машини змобiлiзував усi сили Вiн вiв свою акцiю дуже обережно. Вiн не виставляв нiяких вимог, не був проти вiйни. Симпатiї мас були на його боцi.

— Симпатiї, симпатiї! Чорт бери всякi симпатiї ваших мас. А сила на чийому боцi? А армiя?

Райхсканцлер знову знизує плечима й витирає просто рукою пiт iз носа. В тому то й рiч, що певностi щодо армiї немає. В армiї було глухе невдоволення забороною Сонячної машини. Мозок маси не може збагнути всiх можливих консеквенцiй од дозволу й бачить тiльки найближче; чому, справдi, не дозволяється Сонячну машину, через що за неї стрiляють людей. I невiдомо, що могло б бути, коли б дiйшло до сутички з сонцеїстами.

Мертенс засовує руки в кишенi й вражено пiднiмає голову. Що? Пан райхсканцлер не знає, що могло б бути? Могло б бути те, що на площi лишилось би з пару тисяч трупiв, а вся пiдла маса тепер не танцювала б iз полiцаями на вулицях «танок сонячного хлiба», а тихенько сидiла б по своїх норах. Кров? Трупи? Та що ж це значить в очах дiйсного державного мужа, тверезого й дiйсно гуманного полiтика? Що це в порiвняннi з тим нещастям, яке загрожує вiд слабостi, вiд легалiзацiї сонячного божевiлля?!

До пана президента раптом тихо пiдкочується Вiнтер i щось шепче йому на вухо. Пан президент уражено скидає на нього очима, зразу мiняється, пригладжує жабо на грудях, хапливо витирає набухле чоло й гиркає:

— Розумiється, прийняти! Моментально. Панове, наше дiлове засiдання вшанувала своїм прибуттям висока гостя.

Вiн поспiшно йде до дверей, твердо й важко переставляючи короткi ноги й витираючи пiт iз лиця й рук.

На порозi розчинених Вiнтером дверей з'являється чорна постать принцеси Елiзи з двома яскравими кольоровими крилами червоного волосся пiд крилами темного капелюша. Лице її рiвно-блiде, очi блищать пiднято, хижо. Вона входить швидко, рiшуче, пiдвiвши голову, не зважаючи на повитягуванi постатi багатьох людей у кабiнетi. Вона, здається, i на самого пана президента не звертає великої уваги, й на привiтання його вiдповiдає похапцем, недбало, не слухаючи. На устах у неї якийсь чудний усмiх — не то трiумфу, не то сарказму, не то лютi.

— Пане президенте! Я до вас заїхала на хвилинку по дорозi. Подiлитися своїми враженнями вiд знаменитого вчинку нашого райхстагу. Ви знаєте, пане президенте, хто є тепер, сьогоднi и на будуче королем Нiмеччини? Нi? Навiть не догадуєтесь?

Вона чогось озирається по кабiнету, бачить позапинанi штори, швидко пiдходить до них, одпинає й дивиться у вiкно. I зараз же, озирнувшись до Мертенса, киває йому головою.

— Прошу! Прошу подивитись!

Мертенс i все засiдання пiдходять до вiкон i дивляться. За гратами парку вулицею суне натовп iз зелено-золотими прапорами. Посерединi його ледве рухається автомобiль, уквiтчаний квiтками, гiрляндами зеленi, обмаяний прапорами.

— Трiумфальний похiд короля Нiмеччини, Рудольфа Штора, сьогоднi коронованого парламентом на царство. Народ вiтає його. Полюбуйтеся, пане президенте, i ви, панове. Порозчиняйте вiкна й послухайте їхнiх вигукiв.

Мертенс понуро-уважно зиркає на незвично пiдняте, рiвно-блiде, блискаюче чудною металiчною зеленню очей лице принцеси.

— Царство недовге, ваша свiтлосте. Недовге.

— Ви так думаєте? А я думаю, що довге.

— Помиляєтесь, ваша свiтлосте. Помиляєтесь. її свiтлiсть рвучко, нестримано повертається до присадкуватої постатi, яка вже знову запiзно спокiйна й велична.

— Що ж ви можете зробити тепер? Що? Ви ж уже знаєте, що обидвi манiфестацiї злилися в одну? Тож вони возять Рудольфа Штора на тронi. I не вiйнi вони кричать славу, а Сонячнiй машинi! I не вам, пане президенте, а Рудольфовi Шторовi! I вiйсько ваше йде за ними. Подивiться, бачите вiйськову форму мiж юрбою? Я сама бачила, як цiлi вiддiли, що мали стрiляти цю банду, пiсля постанови парламенту, не слухаючись офiцерiв, змiшувалися з юрбою й вигукували сла ву Сонячнiй машинi. Що ж ви можете тепер зробити?!

Мертенс спокiйно хитає головою, уважно зиркаючи на при нцесу (Яка тепер надзвичайна схожiсть з Мартою Пожежою! Зовсiм та сама п'яна, дика жагучiсть, якою тiльки Марта вмi ла вибухати!)

— I все ж таки, ваша свiтлосте, юрба є юрбою, а державна органiзацiя є органiзацiєю. А крiм того, ваша свiтлосте, ми маємо ще iншi засоби боротьби з цим стихiйним нещастям, що вибухло над нами. Але про цi засоби, коли дозволите, я докладу вам другим разом. I ви, може, змiните свiй трохи песимiстичний погляд на справу. Що?

Принцеса Елiза пильно дивиться на нього. Але вираз усiєї постатi пана президента такий спокiйний, певний i трохи вибачливий, що принцеса вся зразу затихає. Немов отямившись, вона прохає вибачення, що перебила важне засiдання, киває всiм головою й у супроводi пана президента виходить.

* * *

«Мiй великий затворнику, мiй любий, надзвичайний Рудi! Шлю Тобi чергове звiдомлення, мiй безладний, п'яний од щастя гiмн Тобi!

Рудi, вiдбувається величезний, грандiозний, нiколи не чуваний в iсторiї людей процес. На очах, на Твоїх власних очах, iз швидкiстю блискавки (коли говорити про iсторичне життя) вiдмирає цiла епоха! Без кровi, без боїв, без барикад, шибениць, гiльйотин, без великих струсiв, переворотiв, без помпи й декламацiй сходить iз сцени iсторiї цiлий соцiальний лад.

Вiн сам не помiчає того, вiн iзсувається, як оповзини з гори, вiн розтає, як тi величезнi льодовi гори, що з пiвнiчного бiгуна спливають до Великого Океану.

I це робить маленьке кругленьке скло. Твоє скло, Рудi! За цi два тижнi, що почали працювати нашi фабрики (я ж писав Тобi, що, крiм Твоєї центральної, е вже п'ятдесят сiм iнших по всiй Нiмеччинi), Комiтет Сонячної машини роздав уже бiля чотирнадцяти мiльйонiв стекол. Пiв Берлiна вже годується тiльки сонячним хлiбом. Ти не можеш собi уявити, що твориться бiля Комiтету Сонячної машини. Як якiсь хвостатi їх тiозаври, черга народу стоїть уже вiд самого ранку довжелезними хвостами.

Уряд притих. Парламент розпущено. Апарати їхнi на їхнiх очах розвалюються, розсипаються, дiрявiють. Вищi, нижчi, великi й дрiбнi урядовцi врiвнi з робiтниками лавами сунуть по скло. I з дня на день канцелярiї, контори, бюро, мiнiстерства, всякi урядовi, приватнi й навiть громадськi установи рiдшають, стають бiднiшi на персонал. Усякий, що дiстає сонячне скло, зараз же, натурально, кидає службу й роботу. Для чого тепер їм служити? З якої речi?

Отже, бiльш нiж сто тисяч людей щодня увiльняється вiд своїх дотеперiшнiх «обов'язкiв» Бiльш, нiж сто тисяч довiчних каторжан щодня виходить на волю. Рудi! Вони вилазять iз усiх можливих щiлин — з льохiв, пiдземелля, вiд вогняних печей, верстатiв, з порохнявих бюро, iз магазинiв, контор, майстерень, вони сотнями тисяч вилазять за мiсто iз своїми Сонячними машинами, з дiтьми, батьками, вони напiвголi отарами лежать на травi, в лiсi, на сонцi, в холодку — скрiзь. Вони не вiрять собi. невже вони нi завтра, нi пiслязав тра — нiколи вже не муситимуть щодня вдосвiта схоп люватись, нашвидку ковтати свiй убогий снiданок i бiг ти на свою каторгу? Невже вони можуть знати, що вони вiльнi, що нiхто їх за їхнє свято не покарає, не оштрафує, що їхнi дiти вiд цього не голодуватимуть, що вони можуть дивитися на сонце, на лiс, на траву i вранцi, i вдень, i коли схочуть? Вони, як дiти, нi, як народженi на свiт у дорослому вiцi. Вони зворушливi до слiз. Рудi: вони ж так нiчого не знають, так вони мало бачили, їм же не було часу, вони мусили «працювати».

Рудi, Ти вбив страшного диявола: працю-конечнiсть, працю-обов'язок. Тiльки Сонячна машина показує, що праця каторга є прокляття людини.

А Ти знаєш, хто, власне, тепер дiйсно Уряд? Комiтет Сонячної машини, або, як скорочено його вже називають «Каесем».

Каесем орудує життям Берлiна та й усiєї Нiмеччини. Вiн регулює рух потягiв, вiн дає чи не дає дозвiл на всякi заходи старого уряду, до нього звертаються iз скаргами, домаганнями. Вiн, розумiється, не має нiякої охоти перебирати на себе всiєї порохнявої, трухлявої халабуди старого уряду. Коли вiн завалиться сам собою, Каесем перетвориться в новий уряд. Коли порозсуваються й порозвалюються всi старi уряди земної планети, витвориться один-єдиний уряд усiєї землi. Уже (Ти, мабуть, читав) органiзується єдиний iнтернацю нальний Каесем. По всiй Європi й Америцi вiдбувають ся грандiознi демонстрацiї за Сонячну машину. Уряди й королi капiталу в панiцi. Приклад Нiмеччини не настроює їх занадто оптимiстично. Але нашi (у згодi, здається, з усiма європейсько-американськими) затiвають одну хитру комбiнацiю: скористувавшись оповiщенням прибитої на цвiту вiйни, звернутися до Союзу Схiдних Держав iз проханням окупувати Нiмеччину й тi частини Європи та Америки, що зараженi Сонячною машиною, для генерального очищення вiд цiєї страшної хороби. Китайцi, японцi, iндiйцi й африканськi негри повиннi взяти на себе святу мiсiю врятувати америка-но європейську цивiлiзацiю.

Бiднi королiвське-магнатськi голови, вони догарячились зовсiм до божевiльних фантазiй! В їхнiх газетах натякається для пiдбадьорення засмучених, що Союз Схiдних Держав от-от випустить на Америку й Європу мiльйонову летючу армiю. На Нiмеччину припадає нiби триста тисяч лiтакiв. Менi здається, що Союз Схiдних Держав скупиться — обмалкувато.

Рудi! Старий лад одмирає. Але на його мiсце прийде новий, сонячний. Каесем уже виробляє плани нового господарства, нового устрою без примусу, без насили, без каторги — новий, вiльний, творчий лад! Уже призначенi з'їзди, конгреси, вже вiдбувається перебудова психiки, iдеологiй, свiтоглядiв, фiлософiй. Нiяких бiльше класiв, партiй, релiгiй, моралей, кайданiв, перетик, злочинств i чеснот — нiчого. Тiльки Сонце, Праця й Наука!

Менi дух забиває на саму уяву, що ми, люди, тепер можемо зробити. Ти коли-небудь думаєш. Рудi, кон кретно, реально про це? Яку гiгантську силу ми тепер можемо розвинути. Та я певен, що через якийсь десяток лiт зможемо експедицiю на найближчi планети послати. Ми увiйдемо в безпосереднiй контакт iз всесвiтом!

Ми вберемо землю, як лялечку, як один прекрасний твiр мистецтва. Ми зробимо її вiчним земним раєм, де яраця буде насолодою — творчiстю. Через якийсь мiсяць-два Сонячна машина запанує на всiй землi. (Слава капiталiзмовi, який утворив для неї таку чудесну технiку сполучення людей, таку величезну базу для вiльної творчостi. Пером йому земля за це!)

Через пару мiсяцiв квiт науки, розуму, знання людства витворить нову, свiдому програму буття землi. Коли ти приїдеш до Берлiна, Рудi, коли, значить, за Твоєю обiтницею вся Нiмеччина буде насичена сонячним склом, ти не впiзнаєш нашого колишнього чадного Берлiна. Ти знайдеш нових людей, иовi вiдносини, нове господарство, новi грандiознi перспективи.

Рудi, любий, великий мiй Рудi, ми весело регочемо, згадуючи цю стару-стару гумористику. Вищiсть культур, рас, нацiй, патрiотизм, батькiвщина — що це тепер? Смiшнi, архаїчнi убрання поганських шаманiв, якими вони потрясали перед масами, вмовляючи в них почуття набожностi й страху перед iдолами та їхнiми жерцями.

Але годi на сьогоднi. Ще кiлька слiв про наших «найближчих». Бачився з мамою. Сяє гордiстю й щастям. Це ж Ти, Рудi, її улюбленець, це Ти даєш людям щастя, перевертаєш трони, стираєш державнi кордони, перероджуєш людську психiку. Хiба нема їй iз чого сяяти гордiстю?

Але батько… непоправний. Ти руйнуєш Порядок, ти вносиш безладдя, ти викликаєш у людей усе темне, звiряче i вбиваєш людське. Одне слово. Ти й Твоя Машина є злочинство, а батьковi — сором i ганьба. I, розумiється, вiн сонячного хлiба не їсть, вiн додержується «старої вiри». Мама iз жалостi варить йому й далi стару гидь, та не знаю, чи довго вона буде витримувати цю впертiсть.

Граф також на «старiй вiрi». Мама дивується: якийсь час вiн дуже настiйно вимагав доставити йому Сонячну машину. Нахвалявся навiть розшукати. Тебе й неодмiнно дiстати. Але, коли настала легка можливiсть її мати, раптом одмовився й нiзащо не хоче вживати. В чому тут причина — невiдомо, тiльки не в консерватизмi його. Старий про Тебе й Сонячну машину говорить iз великим теплом i признанням. З цього приводу в нього з батьком аж до дебатiв доходить. Отже, не через це не їсть сонячного хлiба, а через щось iнше.

Графиня ж, як i мама, Сонячну машину вживає. По ки що старий кухар графа лишається й варить йому та принцесi Елiзi старi страви, але невiдомо, скiльки ще протягне, бо сам вiн уже годується тiльки сонячним хлiбом i на ту пакость, розумiється, i дивитися не може.

Принцеса Елiза, каже мама, цiлими днями ходить по саду. Якась уся закостенiла, жорстка, сувора. Часто буває в тебе в лабораторiї. Що вона там робить, мама не може сказати, бо принцеса запинає штори, як при ходить. Один раз садiвник Йоганн нiби бачив, як вона сидiла за столом, поклавши голову на руки, i плакала. Але мама сумнiвається, щоб це могло бути, — не така натура. А я гадаю, що навiть така натура може заплакати. Коли то правда, що, як розповiдають, вона була вже тайно заручена з Мертенсом, що мрiяла про корону Землi, яку за шлюб iз нею мав дати їй Мертенс, коли взяти на увагу всi тi майже фантастичнi, честолюбнi її мрiї, про якi серед монархiстiв ходять цiлi легенди, i коли подумати, що все це розбито їй, як глиняну ляльку, що вся вона спорожнiла, вся померла, то нiчого дивного, що вона й не раз плаче на всякому мiсцi, де спiткає її хвилина особливо виразної уяви руйнацiї всього їй найдорожчого.

Може, Тобi неприємно, Рудi, що я пишу про цю особу, тодi прости менi, але я гадаю, що Тобi все ж таки цiкаве буде й це.

Наделi, розумiється, повнi самозакоханої гордостi: адже їхня майстерня перша витримала всi напади на Сонячну машину! Фрiц i Дiтрiх працюють у Комiтетi, а старi Наделi з дiтьми цiлими днями в лiсi. Лiто кiнчається, от-от задме осiнь, вони хочуть надолужити за все своє прогаяне життя.

Ну, а графiвна Труда просить переказати Тобi її «надзвичайне привiтання». Вона працює також у Каесемi.

Ну, вже ранок. Усю нiч прописав. Треба хоч годинку заснути. До скорого побачення, мiй дорогий Рудi! Хай Тобi буде так ясно й щасливо на душi, як у всiх тих, що лежать там на травi пiд ласкою Великої Матерi!

Твiй Макс

P. S. Ага, ще. Чи Ти знаєш, що про Тебе тут цiлi легенди вже складаються? Твої портрети (i де тiльки розкопали — здається, мама дала одному спритному репортеровi) продають у всiх магазинах, а в Каесемi вiн висить на почесному мiсцi. (Ти ж знаєш. Ти — почесний голова Каесему). Коли Ти вернешся до Берлiна, ми зробимо Тобi таку грандiозну зустрiч, якої ще нi один монарх не мав. I що буде нiколи нечуване — нiякiсiнької охорони, нiякiсiнької полiцiї, жандармiв i вiйська не буде. Тобi це не сумно? Не сумуй, зате будуть мiльйони щасливих, вдячних, боготворящих Тебе очей.

До цiєї зустрiчi, прекрасний, великий Рудi!»

* * *

Сузанна помалу, задумливо виходить iз ресторану й машинально шукає очима авто. Ах, так, од учорашнього дня в неї ж уже немає шофера — «пiшов на траву», як сказала Емма. Дивно, чому Емма не вiдходить. Ага, вона чигає на хвилину, коли найкраще можна буде обiкрасти.

Сузанна посмiхається й iде пiшки вулицею Це ж десь дум е далеко Комiтет Сонячної мaшини?

Трамваєм їхати нема рацiї- пiшки швидше й легше можна дiйти Трамваї ходять тепер «iз ласки пролетарiату». Тепер усе дiється «з ласки пролетарiату», i через те все є наиостаїї-нiшого сорту. Трамвай iде тодi, коли панам пролетарям захо четься його пустити, сполучення телефону треба чекати по пнi-години, та й то не завсiгди воно буває, бо переривається струм. Електрика часом свiтить так кисло й убого, що краще гасити свiтло й сидiти в темнотi, бо пролетарiат працює тепер на електричнiй станцiї тiльки з ласки.

От iде банда цих добродiїв. У петельках у них зелено-жовтi значки. Ранiше за пролетарський шик вважалося носити в петельках червонi значки. Мода на кров минула; тепер — вони сонцеїсти.

Банда, посплiтавшись руками, iде всiєю вулицею, трохи не ловлячи всiх перехожих, як у волок. Дивно, чому вони не хапають жiнок i не насилують їх тут-таки, на вулицi? Адже майже вся вже полiцiя «пiшла на траву».

«Банда» хлопцiв, поблискуючи зубами, весело скидає скоса очi на гарну поставну постать «трупоїдки». (А що трупоїдка, то це зразу ж видно по зневажливо незалежнiй постатi, по холоднiй недбалостi в поглядi-в усiх у них такий вираз).

— Товаришi! Що за чудесний запах свинячого трупа! Ви чуєте?

— Нi, тут здається, що й людською кров'ю попахуе! Ач, брильянти якi у вухах!

— Тихо, товаришi! Це африканська вища культура!

Регiт хилитає й трусить ланцюгом посплiтаних тiл i пролiтає повз Сузанну, лишивши на нiй ляск їхнiх голосiв.

Сузанна посмiхається пролетарiат зволить дотепно й тонко жартувати. Вiн почуває себе паном становища, вiн досяг свого iдеалу: жує траву й iрже вiд задоволення.

От вiн сидить на терасi кав'ярнi iз своєю зеленою розжованою огидною жуйкою. Тепер пролетарiат установив нову моду вiн приходить до кав'ярень iз своєю жуйкою й бере тiль ки воду. Хоче — платить за воду, хоче — нi, але мiсце за столиком займає, сидить годинами й з захватом балакає про «великий переворот». А п'яний, брутальний, брудний i нахабний, як i ранiше, — тут нiякого, навiть найменшого, перевороту не сталося.

Сонце свiтить десь там, за величезними будинками, розсiваючи по колодязях золотистий порох. Сумно стоять вiтрини магазинiв мистецьких речей Кому тепер потрiбнi цi вази з легким iнеєм зеленi по брижах старовинної бронзи? Кому потрiбнi химернi, загадковi «пророцтва» Штуфа? Жуйки тепер тiльки треба. Дивно, що ще не знайшлося пролетарських малярiв, якi б змалювали це чудо сучасної краси.

Площа Скорботи. Тут ранiше бували цiлi гатки ав-iомобiлiв, карет, трамваїв. Тепер мляво сунуться два вагони, грайливо поклацуючи дзвiнком. Куняє авто (мабуть, вiзник абсолютний алкоголiк, через те що не «пiшов на траву»). Десяткiв iз три перехожих.

Раптом Сузанна зупиняється. На пам'ятнику Бiсмарка, поставленому Об'єднаним Банком, має зелено-золотий прапор iз написом: «Хай живе Сонячна машина!» Сам Бiсмарк в однiй руцi тримає держално прапора, а в другiй — модель Сонячної машини.

Сузанна посмiхається: пролетарiат мило, дотепно жартує. Полiцiя, розумiється, не бачить. Та де вона, та полiцiя? Та й чи посмiє вона бачити?

Гине краса й слава життя, потопаючи в зеленiй гущi жуйки. Замирає темп, затихає пульс, рвуться тканини. Ще трохи — i паралiч обхопить увесь органiзм. От тодi пролетарiат буде цiлком задоволений.

Коли Сузанна пiдходить до будинку Комiтету Сонячної машини, вона ще здалеку! чує гомiн великої юрби людей, що довгою лавою стоїть на тротуарi.

Ага, пролетарiат бiля дверей свого раю, стоїть у черзi за бiлетами до нього.

Сузанна помiж двома стiнами, кам'яною й людською, виходить на гору, стараючись не чути й не бачити й особливо не нюхати пiтних розгарячених стоянням i галасом пролетарських тiл.

Колись давно давно, тижнiв три тому назад, у цьому домi був банк. Вiн збанкрутував, як десятки iнших, iз помсти до дужчих банкiв оддав своє помешкання однiй iз фiлiй Комiтету Сонячної машини в надiї, що вона повалить i дужчi.

У величезнiй, викладенiй рожево-сiруватим мармуром залi гуде, гомонить, кишма кишить пролетарiат. Що за шкарубкi, погнутi, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративнi зуби, злочинницькi очi, увiгнутi потилицi, худi й синювато-блiдi, як у трупiв, обличчя! Звiдки вони? Яка маса їх, цих страшних людей. I вони ж, значить, десь iснували поруч iз нею, Сузанною, на свiтi?

Який густий, непролазний гомiн! Яка звiряча, хижа, заздрiсна цiкавiсть у тих, що ще стоять у черзi, i яка тваринна, цупка радiсть у тих, що вже досягли свого щастя. Вони навiть бояться випустити з рук здобуте скло, вони показують його з ревнивою обережнiстю, як мати свого першонародженого, вони сяють i рвуться вперед од нетерплячки.

I цей задушливий рух двох потокiв пiднятих, блискаючих потом, гнiїлiiми зубами й мокрими очима гвалтуючих, регочу-чих, гупаючих тiл викликає млосну тоскнiсть у грудях.

Вже не стараючись не торкатись до них, а, навпаки, проди раючись крiзь спини й лiктi юрби, Сузанна пiдходить ближче до вiконець, з яких роздають скло. Але це ж явно безнадiйна рiч крiзь цю гущу тiл серед цiєї величезної кiлькостi вiконець найти саме те вiконце, де «часом буває» Макс, або пан Нiманд, як вiн тепер грайливо називається.

А з якою попередливiстю цi панночки роздають кретинам стекла! Так вони ще недавно роздавали свою любов їм у публiчних домах А цi страшнi баби з покрученими, простягненими за склом пальцями, забувши свої мiщанськi чесноти, як любенько, вдячно, угiдливо смiються до «сiячок нової ери».

Сузанна, тiсно стуливши уста, як людина, що хоч-не-хоч має переходити через брудну вулицю, продирається ще ближче й раптом бачить в одному вiконечку нахилену бiляво-золоту гривасту i олову. Щось у заворотi, в обрисi цiєї голови молоточком стукає по серцю Сузанну. Вона пролiзає крiзь чергу, розiрвавши її на мент, i пiдходить до грат перетики.

Так, це — вiн. Стоїть, спершись одною рукою на спинку стiльця панни й нахиливши до неї голову. А панна — це та сама титулована проститутка, в якої вiд Макса була дитина. Значить, вiдомостi досить вiрнi.

Сузанна покушує губу й не зводить очей iз парочки. Вони обоє сяють тим самим мокрим, пiтним блиском юрби. Панна, очевидно, старається гратися в «дитинку»: щасливо, довiрливо, широко диви-iься в очi, серйозно розпитує й викликає в нього бурний радiсний смiх. йому до лиця золоте волосся, тiльки зразу ж видно, що фарбоване — ця циганська жовта смуглявiсть тону хорошої старої слонової костi нiколи в блондинiв не буває, i його волосся просто як перука видається. Але очi, уста, все обличчя сяють щастям, виразним, любовним, одвер тим, реготливим.

Сузанна раптом почуває, як млосна тоскнiсть стає нестерпно тяжкою Але вона, не зводячи очей iз жовто-золотистої гриви, iз стогоном, як на рану, натягує милу посмiшку й уперто чекає. Раптом Макс, не пiднiмаючи голови, пiдводить блискучi, сяйнi очi, неуважно блукає ними по кишучiй масi тiл та облич i натикається ними на насмiшкуватi вогкi великi очi. Вiн швидко випросювусться й уражено дивиться на таку одмiгну, випещено гарну серед сiрої маси тiл фiгуру. Вона злегка хитає йому головою и iронiчно здило посмiхаєгься.

Макс щось швидко говорить паннi, яка здивовано озирається на Сузанну, i рiшуче, бурно виходить iз за перетики.

— Сузi!! Яким чином?! Тут?!

А рука сильно, гаряче, щасливо тисне ручку в облиплiй рукавичцi, и верхня губа так знайомо, так м'ясисте розгортає свої двi зрослi половинки. Кретини повертають на них свої гнилi зуби и фосфоричнi очi.

— А чого ж би менi тут не бути? Весь Берлiн тут, а менi не можна?

— О, менi бiльшої радостi ти не можеш дати. Ти хочеш скла! Правда?

Сузанна весело смiється, так знаиомо випинаючи округлiсть шиї й вiясто ширячи на Макса вогкi очi.

— Я?! О, я ще трошки почекаю. Я так швидко не можу. Я ж iще, Масi, не калiка? Нi?

Вона притишує голос i лукаво зазирає йому в очi. Та, ти-гулована кокотка, подивляється досить пильним i недвозначним поглядом. Нехай же не дурно подивляється, нехай побачить дещо.

— Хм! Сумно. Ти все ж таки не хочеш визнати того, що визнав уже весь свiт? Що ж, ти не читаєш своїх власних газет? Пам'ятаєш промову в тебе «куцого лева»?.. А сьогоднiшню статтю його читала?

— Масi, любий, я прийшла сюди не для дебатiв. Я собi скромна, стара трупоїдка, i покиньмо мене Я на тебе прийшла подивитись. Сподiваюсь, ти не будеш боятись, що я тебе видам? Га?

Макс зiтхає й стрiпує чубом.

— Ну, добре. Хiба не однаково тепер? Як же ти живеш?

Сузанна морщить нiс i злегка нахиляється до Макса.

— Вибач, Масi,але я ще так мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетарiату. Тут таке повiтря… Чи не мiг би ти мене трошки провести? Коли, розумiється, не зай нятий вселюдським обов'язком або… хтось не буде за це в претензiї на тебе. Або ще гiрше коли пролетарiат не поб'є тебе камiнням за те, що йдеш iз трупоїдкою.

Макс мовчки й сильно бере Сузанну пiд лiкоть i посуває до виходу. Дорога прочищується легко — в петельцi значок Сонячної машини й члена Каесему.

Але нелегко вiдриваються вiд їхнiх спин хмарно пильнi бронзовi очi, не хутко переходять на цифри рахункiв.

— Ну от, ми, слава богу… чи то пак — на великий жаль, розiйшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлiю.

Добре. Макс пускає її руку й скоса зиркає на Сузанну той самий насмiшкуватий, повний загадкової приваби профiль!

— Ну, так як же ти тепер живеш, Сузi? Яке щастя, що ти

— О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонiв i грiхiв людина? Обiдаю в ресторанах, бо мiй кухар «пiшов на траву», а нового й надiї немає найти. Два льокаї обiкрали мене, теж пiшовши «на траву».

— Що ти кажеш?!

— Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берлiнi в «епоху» Сонячної машини? Вчора шофер одiйшов i теж обiкрав. Лишилися тiльки портьє та покоївка. Вони вже генеральне обкра дуть i пiдуть «спочивати на траву». Не знаю, скiльки ще буде тягтися ця приємна «епоха», але вона досить потiшна.

Макс iзнову обережно (цiлком цiлком машинально!) бере пiд лiкоть тугу теплу руку.

— Довго ще буде тягтися, Сузанно! I хай тягнеться, Сузi! Краще примирися з нею тепер i…

Вiн замовкає й мовчки потискує її руку.

— I що ж?

— I дозволь менi прийти до тебе з Сонячною машиною. Га, Сузi?

Сузанна (теж зовсiм машинально!) визволяє свою руку й повертає до нього лице iз знайомим-знайомим лукаво-iронiчним, дражнячим усмiхом iприбiльшено-широких, немов iзляканих очей.

— Та не може бути?! Для чого?!

— Для того, щоб ти хоч раз попробувала сонячного хлiба.

— Максе, та я ж не пролетар i не калiка! От як пролетарiат дощенту обкраде мене й я стану пролетаркою, ну, тодi… тодi побачимо А поки що рано, Масi.

— Ну, добре А так просто можна до тебе прийти?

Сузанна аж зупиняється й ще ширше, ще враженiше-лукаво дивиться.

— Ради бога, Максеї А хто ж «навiки» розiйшовся?

— Ха ха! Нiчого взагалi, Сузi, вiчного немає. А тепер тим паче. Можна, га?

Сузанна, не вiдповiдаючи, iде вперед i чудно, ледве помiтно посмiхається очима. Посмiхається на якiсь свої думки, немов забувши про Макса.

— Можна, Сузi? IIу, просто так, по-дружньому. Даю слово: тiльки по дружньому? Тепер ти можеш бути цiлком спокiйна…

Сузi ратом на мент зупиняється и пильно обкидає поглядом його лице- так, тепер вiн дiйсно може прийти «тiльки подружньому». його слову тепер можна, здається, повiрити. З очей i з уст нахабно-глузливо, iз мстивим трiумфом променяться поцiлунки титулованої шлюхи. Ну, добре ж, коли так!

Сузанна примружує очi тонким, як складенi крильця чорного метелика, усмiхом i одвертає голову.

— Правда ж. по дружньому?

— Цiлком по-дружньому! Даю слово, Сузi, ти побачиш!

— Ну, добре. В такому разi приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п'ятiй.

— Спасибi, Сузi. Ти побачиш, як…

— Побачимо, Масi, побачимо. I ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Iди швиденько назад, а то може бути тобi зовсiм не дружня неприємнiсть од твоєї дами. Вона такими очима дивилась нам услiд, що я боюсь за твiй щасливий блиск очей. До завтра! Бувай.

Макс хоче сказати багато на цi слова, але тiльки сильно, мiцно, аж пальцi Сузїннi злипаються, тисне маленьку ручку.

— Добре! Хай завтра! Ех, Сузi!.. Ну, нiчого! Завтра ти все зрозумiєш.

Сузi мило хитає головою i, посмiхаючись, iде у завулок — вона вже й сьогоднi все розумiє.

А Макс бурно, на крилах улiтає помiж пролетарськими тiлами в Комiтет. I маєш. графiвна Труда вже збирається йти.

— Куди? Ще ж рано!

— Я попрохала заступити мене. Менi треба. До побачення.

I, навiть не подавши руки, страшенно поспiшаючи, заклопотано виходить iз-за перетики.

Макс, непорозумiло випнувши губи, стоїть i дивиться в пiдлогу.

А Труда, сховавшись за стiною тiл, слiдкує за похиленою, про щось чи про когось думаючою бiляво-золотистою, схожою на перуку, головою.

* * *

Так, так, кiнчаєгься лiто — парк увесь у жовтих i червоних плямах, як у хоробi жовтянцi. Сизо фiалковi кущi кричущим квачем урiзались у групьи рiвних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво синювате, недокровне.

Так, так, усе на свiтi кiнчається!

Фрiдрiх Мертенс одходить до вiкна i, заклавши за спину короткi товстi руки, iде далi. з кабiнету до великої зали, iз зали до бiблiотеки, їдальнi, проходить ряд великих i малих покоїв, скрiзь потрошку зупиняється бiля вiкон i тупо, спiдло ба дивиться в парк.

У палацi незвична, тоскна тиша, вiд якої тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабiнетi коли-не-коли мляво ворушать своїми екранчиками та колiщатками й знову замруть, як од битий хвiст ящiрки.

З Європою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навiщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Нiмеччинi на початку цiєї хороби. Дiагноз надалi можна поставити, заплющивши очi й не питаючи нi про що хорого.

Бiдна стара Європа, стiльки вона проковтнула тих воєн, революцiй, стiльки на свойому вiку лигала кровi, алкоголю й усякого безумства — i таки лишалася досi тверезою. I раптом iсп'янiла, сказилась од маленького скла!

Схiд iще пручається, борикається, випiкає вогнем, топить у кровi, душить газами хоробу. Жовто чорна раса здоровiша — може хоч пручатися. Розумiється, їй не до Європи, не до ря туаання других — себе б урятувати.

Мовчать апарати. Та й про що їм говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемовi треба говорити з Iн тернацiональним Центром Сонячної машини. Iнтернацiональний Центр iще не розвiяв страшного мiкроба по всiй планетi, його велика робота ще не скiнчена — отже, апарат ще сяк так для нього працюють.

Так, так, усе на свiтi кiнчається. Скiнчиться й їхня робота. А тодi який кiнець почнеться?

Цiлими днями важко ходить Фрiдрiх Мертенс по своїх покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осiнь парк. В апаратних кiмнатах тьмяно й тоскно, як заплаканi, поблискують запорохнявiлим металом машини, покинутi людьми. Нема на воротях i круг палацу грiзної охоронної гвардiї. Та й нехай! Кому вiн тепер страшний чи потрiбний? Хто його тепер убиватиме?

Як пси покинутого хазяїна маєтку, порозлазилася зграя колишнiх палацових пiдлиз i пiдлабузникiв, коли довiдалась, що надiї на помiч од Союзу Схiдних Держав не справдилися. А тi, що лишились у колись призначених їм зручних помешканнях, бiльше не товпляться бiля дперей його приймальнi.

Вiнтер, той Вiнтер, що колись вiд самого погляду пана президента мiг скрутитись у петлю й зв'язатись у вузлик, цей Вiнтер тепер жалiє ного, Фрiдрiха Мертенса! Вiн не кидає ного, як усi тi мiнiстри, гофманстри, урядовцi, нi, вiн вiрно й вiддано несе далi свою службу, але йому сумно, нiяково й жалко. I в нього немає вже того собачого побожного тремтiння перед своїм владикою. Бо нема владики Є ходячий мертвяк, примара колишнього владики.

Що ж є влада наимогутнiшої людини? Хiба вiн не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умiнням? Чого ж тепер до його особи таке вiдношення?

Заходить часом i граф Елленберг. Вiн тепер уже сiдає всiм тiлом у фотель, спираючись на спинку й журно похилившись. Вiн так само дивується з генiальностi пана президента, як i ранiш. Навiть бiльше, бо, здається, щирiше. Як генiально пан президент усе прозрiв наперед таки першого того вечора, як довiдався про Сонячну машину. Все збулося, як з божого призначення: i економiчний розклад, i ослаблення державного апарата, i конденсацiя темної стихiї круг цього шумовиння, i замирання всього життя. До дрiбниць, до найменших подробиць усе збувається! Як у шахматнiй задачi, в один мент вирахувано всi ходи, всю залiзну логiку комбiнацiй.

Одначе, хоча граф Елленберг i дивується з генiальностi пана президента, але сидить у фотелi зм'якнувши, недбало, сумно спершить лiктем на поруччя. I цього досить Фрiдрiховi Мертенсовi.

— Що ж буде далi, пане президенте? Чим це все може скiнчитися?

Пан президент iз задумливим усмiхом постукує, як молоточком, по поруччю твердим нiгтем зiгнутого пальця.

— Чого можна сподiватися, пане президенте? От Комiтет Сонячної машини виробляє план нового господарства й праву-вання. Коли, мовляв, кожний громадянин матиме скло i не буде, значить, небезпеки примусу голодом, тодi вiн усуспiльнює всi фабрики й пiдприємства й заводить новi норми працi, подiлу й т. д. Але це ще проект, який має розглядатися на конгресi всiх Комiтетiв свiту. Вiн прийме один план на всю планету. А коли…

Мертенс несподiвано вибухає гиркаючим веселим смiхом. Граф Адольф здивовано й чекаюче замовкає.

— Пане Елленбергу! Засмiйтеся в лице всiм Каесемам i їхньому конгресовi, коли вони вам будуть говорити цi дитячi ьазочки. Чуєте?

— Але ж, пане президенте…

— Ще раз, пане Елленбергу: я — нiякий пан президент, як i ви — нiякий граф i мiнiстр. Просто собi Мертенс i Елленберг. Нема! Годi. А на Каесеми та їхнi планетарнi плани новою господарства її урядування начхайте, начхайте, Елленбергу! Є у вас добра кожушина, теплi ковдри, тепла одежа? Є?

Граф Елленберг здивовано мовчить.

— Годуєтесь ви вже сонячним хлiбом? Га? Що?

Граф Адольф червонiє.

— Нi, я нi. Дружина й дiти… годуються. Але хлопчик був хорий i…

— Ну, ну, нiчого! Карали, що й ви. Дурницi. Всi будемо. Хлопчики, дiди, всi. Це — неминуче. А кожухи треба мати. Треба.

— Через що, пане… президенте?

— Кажу, треба. Згадаєте. А Штiфель уже їсть сонячний хлiб? Га? Шлунок, кажуть, поправив? Не з'являється до мене. Та й чого, справдi? Союз Схiдних Держав мусить себе рятувати.

Знову ходить по покоях спорожнiлого палацу пан президент Фрiдрiх Мертенс, витирає пiт з сiдластого чола й перебирає опецькуватими пальцями за спиною.

Що особливо страшне в усiй цiй блискавичнiй катастрофi — це знищення дiї, руху, дiяльностi. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це — порох, дим. А втрата активностi. Вся Нiмеччина, вся Європа ще рухається за iнерцiєю, старим рухом, як колесо машини, в якого вже взято паси вiд джерела енергiї.

Дурнi, жалюгiднi фантазери iз своїми планами! Вони обтяли рушiйний ремiнь i гадають, що той галас i гуркiт, який iде вiд порожнiх «вiльних» махових колiс, є дiйсний рух. Вони вбили найцiннiше в людства — активнiсть. Сонячна машина вбила мiкроб iнтересу. Але де нема мiкробiв iнтересу, боротьби, там нема нiякого життя, i всякi плани є тiльки iнерцiя теоретичних функцiй мозкiв.

Порожнеча. Абсолютна, мертва порожнеча, як у склянiм апаратi, з якого випомпувано повiтря.

Але невже не могло все пiти iнакше? Що ж усi економiчнi, соцiологiчнi, фiлософiчнi теорiї й науки? Де ж дiлися проклятi й пiдлi «закони» поступовостi, закономiрностi, логiки, обов'язковостi? Випадок, простий же випадок: фанатик довбався десять рокiв у своїх мрiях i додовбався до Сонячної машини. Мiг же вiн i не додовбатись? Тодi, значить, усi «закони» функцiонували б далi? Але факт той, що випадково (випадково, чорт забирай!) йому поталанило натрапити на вдатну комбiнацiю своїх мрiй. I факт той, що всi закони логiки, конечностi, доцiльностi стали дiяти з фатальною, слiпою силою на користь цiєї випадкової идатної комбiнацiї, факт той, що все вiдбулось i вiдбувається далi з такою самою логiкою й неминучiстю, як i годi, коли котиться з гори розсаджена скеля. Всi за кони ваги, тяжiння, зцiплення, роз'єднання — всi вони функцiонують собi далi й сприяють руйнiвничому, страшному, не одхнльпому руховi розсадженої скелi.

Мертенс сiдає в фотель i заплющує очi.

Що ж можна було зробити, щоб спинити цей рух? Нiчого, Що може зробити людина, коли котиться з гори ця скеля? Знищити всi попереднi сприятливi умови похилiсть юри, силу вибухового матерiалу, закон ваги й т. д. Абсурд. От так само абсурд думати (як гадає Штiфель), що можна було спинити Сонячну машину, цебто знищити всi попереднi, створенi вiками й законами минулого сприятливi умови для Сонячної машини.

Мертенс розплющує очi.

Значить, це був не випадок, а неминучiсть? Результат таємних, захованих од аналiзу, тисячами напрямiв попереплiтаних сил, якi збiглись на цiй точцi з конечнiстю руху планет i дали оце паршиве згубне скло, а за ним усi конечнi, неминучi, страшнi його наслiдки?

I знову Мертенс ходить по пишних помертвiлих покоях i довгенько стоїть бiля вiкон, дивлячись на змерзле небо. Якiсь люди (служба, мабуть) з оберемками трави, весело поблискуючи один на одного зубами, iдуть iз парку до палацу. То — челядь, що годується Сонячною машиною. Його колишнi охоронцi, що дивились на нього з мурашками по тiлу. Тепер вони навiть не глянуть на вiкна. Вони ще варять i подають йому їсти, але це доти, доки Каесем не виробив нових планетарних планiв господарства. Хе!

А коли надходить вечiр, Мертенс лежить на канапi в далекiй маленькiй простiй якiйсь кiмнатi, яку вiн тiльки тепер знайшов, i дивиться в тємно-сiру запавутинену присмерком стелю. I тодi настає найгiрше. Тодi в порожнечi, в пустцi починає моторошно, як покинутий пес, вити туга. Туга за червоним волоссям, за Мартою Пожежею. Не за Елiзою Пожежею, не за сотнями жiночих тiл, що перейшли крiзь його обiйми, як проходять люди крiзь ворота, а якраз за тою одною жiночою iстотою, вiд якої на все життя лишилося таємне, незiтерте нiякими обiймами, тепле тепло. Не за обiймами Марти Пожежi, не за танцем чотирнадцятилiтньої кровi виє туга, а за тим дивним, грiючим, нiжно-сумним, невимовне рiдним єством жiнки. Нехай усе гине, руйнується, летить у безодню iсторiї, нехай лускає його слава, як дитячий мiхур, нехай шашiль Сонячної машини перегираь на потеруху його владу, силу, багатство Ах, що б це осе, коли б була тут та iстота, вiд якої незримими, нерозгаданими шляхами проходить у мужчину таємне, дужче за всю мертвiсть темперагури скляного безповiтряного апарату тепло!

Мертенсовi згадується покiйниця жiнка, покiйний дворiчний син.

Коли б хоч вони були! А де може тепер бути Марта Пожежа? Як можна було не розшукати її? Померла, може, давно? Так, померла, а як i живе десь, то однаково померла. Нема. I часом iде Фрiдрiх Мертенс до телефона й пробує гелефо-нувати до принцеси Елiзи. Вiн знає, що це зайвий сором, зайвий дотик до роз'ятреної рани пониження, а проте пробує. Пониження сидiти и чекати, поки увiльниться крапелька енергiї й дасть пропуск його токовi. Пониження дожидати вiдгуку й класти слухавку, не дiставши нiякої або дiставши все ту саму вiдповiдь:

— Принцеса в лабораторiї! Її не можна турбувати.

Спочатку Мертенс казав своє iм'я: Фрiдрiх Мертенс просить. але, коли байдужий голос одповiдав, що однаково, хай просить, хто хоче, — наказано не турбувати, Фрiдрiх Мертенс бiльше вже не каже свого iменi.

Чого принцеса сидить у лабораторiї того фатального божевiльного, що заразив своєю хоро-бою весь свiт? Що вона там робить, що не можна турбувати нi для кого, навiть для… хе! для її умовного нареченого?

Так, умови не виконано. Трону не буде. I нареченостi немає. Нiчого нема. Є тiльки скеля, що логiчао неминуче летить iз гори, трощачи все на свойому шляху. На скелi весело й гордо сидять i «дiють» комахи, розробляючи «планетарнi» плани руху скелi.

А Марти Пожежi нема. А яке щастя було б узяти її за руку, вийти з палацу й зникнути з нею нiкому не вiдомим десь у малюсiнькому куточку сп'янiлої планети. Забитись у крихiтну щiлинку, пригорнувшись до її недовiдомого тепла всiєю душею — i хан летить скеля туди, куди намiтили їй невблаганнi, залiзнi закони.

Але Марти немає, а є виюча iз задертою до порожнього неба мордою туга.

Мертенс iде до маленької кiмнати й випиває склянку за склянкою мiцної американської горiлки. Туга, захлинувшись алкоголем, замовкає, i Мертенс, витираючи потоки iпоту, вигнаного американським питвом, похитуючись, iде до своєї пишної помертвiлої спальнi.

* * *

Пiв на п'яту! Люба, бронзово смуглява прозоро одверта дiвчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, наївно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пiв на п'яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збирається до тої страшної, важної, насмiшкувато хижої трупоїдки.

Мила, зворушлива Труда! Що тепер може бути страшного на спiвучо п'янiй вiд щастя землi? Вогкi, смiхотливi, «фе, якi неприємнi» очi трупоїдки? А яке ж, дозвольте спитатися, дiло смугляво-бронзовiй дамi чорно-срiбного лицаря до «фе, яких неприємних» очей трупоїдки?

А хоч би й так? А хоч би й «страшна» була та вогка смiхотливiсть? А хоч би «страшна» була затуманена диханням смутку прозорiсть? Та що з того? I хай. Вiн iз спiвом щастя розчинить дверi душi всiм «страшним» смiхотливостям, прозоростям, смуткам i танцям. Ну, що ж, вiн може, коли вона хоче, розiгнати смуток бронзових очей от тут, у цiй залi, на очах оцих усiх «алчущих i жаждущих». Але вiн пiде до страшної трупоїдки й так само розжене її насмiшкуватiсть. Тепер вiн розжене. О, хай собi смiється, глузує, проклинає. А вiн розкине загати душi, розмахне обiйми й змиє, заллє, затопить усi глуми й прокльони.

Ух, Сузанно, набирай бiльше повiтря в груди — захлинешся!

А вiрна дама чорно-срiбного лицаря по-дитячому старанно й по-жiночому хитро рахує цифри, їй абсолютно байдуже, хто до кого має йти о п'ятiй годинi. В неї важна громадська робота.

I так, люба, неуважно киває головою на прощання, так заклопотано стягує на бронзовi очi чорно синi крила брiв, нахи-лившися до важних громадських цифр. Ех, Трудонько, взяти б твою невмiло неуважну заклопотану голiвку в обидвi лапи, пiдвести, сипнути в яснi твої уникливi очi п'яного щастя — i хай вони запрозорiють, засмiються тим блиском, що був то дi, колись давно давно. Чи вже весь дощенту вiддала чорно-срiбному лицаревi?

А на вулицях у темних тiсних колодязях — i прозорiсть, i блиск, i п'янiсть, i страшенний безмежний простiр. Простiр i п'янiсть у напiвпорожнiх бюро, крамницях, банках, майстер нях Розгублено щасливi i непорозумiло-сяючi, п'яно-розгорненi посмiшки, безладна, безцiльна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилупленi курчата — аж похитуються вiд народженостi. А то нетерпляча поспiшнiсть, прожогливiсть, одстрiлювання на всi боки здивованим захватом. I аласливi сп'янiлi юрби з чорними коробками на спинах, iз гiтарами, мандолiнами, флейтами, бубнами. Стiни вулиць, по-втикуванi головами, кивають, бiлiють посмiшками «Слава! Слава!» А кому слава? Розумiється, не старенькому Шопенгауеровi, а щастю, а п'яностi, а любовi, що радiсно панує на святочних, безладних, очманiлих вулицях.

Трамвай сунеться помалу, п'яно, безладно. Набитий тiлами, смiхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хлiба, блиском, простором, вiн задихається вiд своєї повiльностi. Вiн би з охотою пiдстрибнув, змахнув би крилами й полетiв за кам'янi канали. А замiсть того раптом утикається в юрбу й загрузає. Юрбу мiсить смiх-аж труситься вся, аж пiдскакує.

— Що там таке! Що там? Та не тiснiться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустiть трамвай! Чуєте? Гей!

Куди там! Усi очi влипли в один пункт i на трамвай i не клiпнуть, промiняться, трусяться смiхом.

Макс через реготливi голови шукає того пункту.

Ага! Магазин одягiв Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених iстот, недосяжний для середнiх смертних. Перед дверима пiвколо тiл. У пiвколi двi постатi: одна скромно одягнена в усе темне, iз скромним кремовим мереживом на бiлiй безкровнiй шиї, з круглим, але скромним черевом. Вона страшенно схвильована, наскакує на другу постать, гнiвно, обурено бухкає в неї жовтявими пукатими баньками очей, шарпає її за руки, тягне з неї одежу.

Друга постать — величезна, добродушна, одягнена розкiш-но. нiжно-фiалковий шовковий пiвсмокiнг, пiнисто-золотисте жабо, в руцi чудесний, наймодернiший, з iнкрустацiями цiпочок. Пишнiсть i розкiш вищих, вибраних iстот. Але диво: голова, шия, руки волохатi, незграбнi, з грубою, анiтрошки не випещеною шкiрою, з чудесними робiтничими пальцями.

Псевдовипещена фiалкова постать добродушно посмiхається, похитуючись од шарпанини темно скромної, розводить руками, знизує плечима й увесь час апелює до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як вiд електричних дотикiв, струшується вiд цих апеляцiй бурхливим смiхом. Макс насторожує вуха.

— Це грабiж! Це розбiй серед бiлого дня! Скидайте, я вам кажу, зараз же всю одежу. Зараз же!

Величезна, пишно вбрана постать широко посмiхається до юрби — їй ця iдея до вподоби.

— Оце не погана штука! Та так таки геть чисто все? До со рочки? Смiх, як горохом по барабану, дрiботить по натовпу.

— Все, що ви вкрали! Все!

Рудий волохатий велетень добродушно ображається.

— Е, що ж ви кажете, де ж я там украв? Крадуть потай, а ви менi самi вибирали, примiряли, вихваляли.

Юрба вибухає реготом.

— Мiй пане! Я вас зараз же вiддам у руки полiцiї!

— Е, навряд. Де ви її тепер знайдете? Вся стоїть у черзi за сонячним склом.

Тут слухачi не витримують i громовими оплесками вiдзначають високомистецький момент цiкавої п'єси.

— Браво! Правда!

Другий актор у безсилому мовчазному одчаї скидає жовтявими баньками на юрбу — ух, такi самi грабiжники й злодiї, як. i цей! Якої помочi вiд них чекати? I такий його вiдчай безпорадний i так явно програна гра його, що елегантний велетень проймається жалем.

— Та навiщо вам грошi тепер, пане Гольдмане? Начхайте ви на них!

— Я не хочу вiд вас грошей! Вернiть менi одежу!

— А нащо вам тепер ця одежа? Вiзьмiть собi в магазинi скiльки треба, а решту роздайте людям їй-богу, пане Гольдмане! Бо однаково порозбирають самi. Та от, дивiться!

З магазину, дiйсно, виходять елегантно одягненi люди з цiлими паками в руках — вони одяглися самi, ще й додому набрали чого треба Вони весело й лукаво кивають велетневi — очевидно, одна кумпанiя. А за ними мляво поспiшає продавець.

— А грошi? Гей, слухайте, грошi!

Елегантно повдягненi покупцi смiються — от чудачина, якi тепер грошi?

Пан Гольдман якийсь мент уражено, дико дивиться на грабiжникiв, хоче щось крикнути, але раптом махає рукою, вiдвертається i, як є, iде геть од магазину, просто на стiну юрби — берiть, розбирайте, грабуйте!

Стiна розступається iперед ним, пропускає, ковтає й уся, як вода, перед якою знято загату, бурхливо, з реготом i криками вливається в магазин.

Дорога трамваєвi вiльна. Половина пасажирiв скотилася в юрбу, а друга половина нерiшуче смiється.

Грабiж чи жарт, чи так i слiд тепер?

Макс смiється цiлком рiшуче. Розумiється, рудий велетень має бiльше прозорливостi, нiж слiпий Гольдман iз своєю купецькою iнерцiєю. Розумiється, все самi порозбирають, пороздiлюють, порозносять, рiвно, справедливо, кожному вiдповiдно до потреби. Стане ще просторнiше, вiльнiше, буде ще бiльше вибачливої, спокiйної добродушностi, любовностi, п'яностi, щастя. I на розчищеному мiсцi створять новi одяги, багатшi, пишнiшi й розкiшнiшi за всi одяги, що були коли-небудь на старенькiй землi.

Одягайтеся ж, голi, узувайтеся, босi, прибирайтеся, занедбанi! Хапайте своїми корiнчастими пальцями недосяжнiсть вищих, стягайте кумирiв, розбивайте їх смiхом вашої добродушностi, мiшайте в купу вищiсть i нижчiсть i куйте, творiть iз них єдину радiсну сонячну рiвнiсть!

А коли перед вами стояли перепони до храмiв краси, коли жрицi їхнi вимагали вiд вас поганьблення ваших святинь за їхню любов, смiйтеся тепер — перепони впали разом iз усiма святинями, i безплатно, вiльно, смiливо хапайте жриць i пийте їхню любов повними цебрами. I коли вони вас ждуть у гротах, одягненi тiльки в зеленi лiани, наготувавши цiни за свої поцiлунки, не торгуйтеся, не скупiться — усе давайте, обiцяйте й смiйтеся. I берiть усе, берiть iз п'яним зойком радостi й визволення. Бо кiнець тепер усiм торгам й продажам.

* * *

Вже пiв на шосту. Вже пройшов початок намiченої програми, вже частина гостей напiдпитку, а Макса все ще немає.

Невже ж не прийде зовсiм? Графiвна не пустить? Шкода, шкода, що пролетарiат не вiдчуває потреби телефонiв, а то б можна було хоч телефоном роз'яснити шляхетнiй кокотцi, що нема чого їй боятися за свого коханця, що це побачення дуже безпечне й навiть вигiдне для графiвни.

Дякувати графiвна повинна за нього, в ноги поклонитися своїй суперницi, трiумфувати, казитися вiд радостi.

Сузанна сьогоднi iскриться, пiниться красою. Крiзь нiжно-бузковий серпанок сукнi гнучко, легко, жваво вигинається то в той бiк, то в другий оголене, туге, кольору молодої матово-вишлiфованої слонової костi тiло з нiжно бузковими тiнями. Вiд напружених пиптикiв грудей за кожним рухом трiпотливими радiусами пробiгаюгь по серпанку темно-бузковi променi очi сьогоднi вогкiшi, п'янiшi, смiхотливiшi, вони сьогоднi буйнi, розмашистi-гей, розсгупайiеся всi!

А Макса немає. Та невже ж не прийде? Невже не дасть останнього щастя: витягти з льоху душi цю калiкувату, злу, як недолуплену кiшку, любов, викинути її сюди на прилюддя, бити ii, плювати на неї й запльовану, добиту жбурнути йому в лице. I раювати з його гнiву, i трiумфувати з його ревностi, i танцювати на його пониженнi, образi, лютi, сумi. Танцювати до закривавлення свого серця, до зацiпленої нестями, до екстазу самозаклання.

Скульптор Дорн несмiло шукає лiктем шляху до її танцю. Рано, Дорнику, ще рано, почекай, поки прийде той, що буде розiп'ятий для останнього танцю.

Уже шоста година. Пiвкруглий дах банi втягнений у стiни, над головами високо вгорi в сiро-зеленявiй осiннiй синявi туго, як льоди в океанi, просуваються пухкi кучугури хмарин. А тут, унизу, в жагучiй молитовно-сласнiй тузi тягнеться до них мармурове тiло Краси. Розшарпаними, п'яними пасмами й клубками гойдається круг неї фiмiам, прощальний, останнiй, ридаючий фiмiам. Перисто-фарбною, скаламучено-галасливою, дзенькiтливою, брязкiтливою пiдковою оточує її стiл. Всi мiсця побiч господинi зайнятi, тiльки одне вiльне, тiльки одне лiворуч, бiля серця. I невипитi стоять бiля цього мiсця келихи, випустивши всi бульбашки й iскорки зеленувато-срiбного вина. I не випили останнього келиха вогко-хижi, буйнi очi прикритої бузковим серпанком мавки. I вже часом задума на мент приколює очi до одної точки, ковтнувши галас, дзвякiт, регiт.

I раптом iз-за незаймано-чистих нiг Краси з'являється золотисто-бiлява хвиляста голова з чорно-синiми бровами.

Очi її широко, непорозумiло розгорненi, на чiтко-червоних, як накусаних устах, нерiшучо-здивований усмiх.

Сузанна гнучко, окрилено пiдводиться i, впевнено несучи грудьми наперед свою голiсть, вогко, смiхотливо вiтає очима.

— Браво! Я думала, ви вже не прийдете.

I, присунувшись губами до смуглявого лиця золотисто-бiлявої голови, швидко видихає разом iз духом вина:

— Хочеш iнкогнiто? Правда? Нiхто не знає, що ти член Каесему. Так краще? Га?

— А, все одно! Але чекай, Сузi, я думав, що застану тебе саму. Я зовсiм не…

— О, нiчого! Це також усi мої друзi. Ми в тiсному колi по-дружньому справляємо маленьке свято. Ходiм, ходiм! Па-новеї Пан Нiманд, мiй добрий друг, трошки запiзнився через деяку невдосконаленiсть сучасної комунiкацiї. Вiн просить вибачення й обiцяє екстрене наздогнати нас.

Галас, дзенькiт, брязкiт припорошуються легеньким шаром уваги. На Макса наводяться плями рiзнокольорових облич i проводжають аж до його мiсця, лiворуч бiля господинi. Ага, це той самий, колишнiй! Непоганий екземпляр пiджидала Сузанна. Тiльки, здається, пановi Нiмандовi наздоганяти не тре ба — його очi так вогко, iскристо плавають од лиця до лиця, губи такi червонi й усмiх такий вселюбовпий, що вiн цiлком смiливо може не тiльки разом iз усiма, а навiть на iпередку Вакхової колiсницi їхати далi.

Макс струшує хвилястою гривою, ну, що ж, нехай i так. I так мило, втiшно, чудесно Милi, бiднi, п'янi трупоїдськi пики! Бiднi «аристократи» — вони навiть тепер не такi вже понафарбовуванi й порозмальовуванi, як колись; вони такi пом'ятi, ошелешенi, вибитi з своєї самозакоханостi, вищостi, вiдмiнностi, такий одчай пробивається крiзь цей веселий галас; та ще бiльше: вони оце самi собi прислужують. А на весь ганок, на всi сходи, на всю величезну залу один-однiсiнький портьє, який iще лишається тiльки для того, щоб пiдiбрати найкращий момент для досконального обiкрадення бiдної Сузi. Забере, дурненький, у неї її цяцьки, ганчiрочки, камiнцi й утече. I нi вона, нi вiн не знатимуть, що вiн iз таким самим успiхом замiсть її «дорогоцiнностей» мiг би набрати битого скла й жорстви.

Але ж Сузi яка гарна сьогоднi! Ах, господи, яка ж вона пекуче, нестерпно гарна! Серце за кожним поглядом на неї з тихим криком падає в гарячу темну яму! Що сталося з нею?! I що за банкет, що за «маленьке свято» справляє вона з своїми друзями? Невже свято поховання старого?! Чи, може?…

Сузанна щось шепоче сусiдовi справа, скручено повернувши до Макса оголену обточену спину з пухнастим темно-бронзовим шовком волосся на шиї. Iнтимно, нiжно, переконуючи, поклавши руку йому на плече, шепоче. Сусiда схилив рiзкий мужнiй профiль, не рухається, не клiпає — не вiрить. Хе, i вiн уже, очевидно, знає трошки Сузанну! А вона десь загрозливо лукаво шепоче: «Ти — милий! Чуєш: ти — милий!»

Хм, так, може, це «маленьке свято» не таке вже близьке до свята похорону?

Ну, що ж, хай i так. Хай навiть i цей чудний, дурний, тоск ний бiль. 1 це любо, i це мило, милий навiть рiзкий горбоносий профiль, i Сузаннин шепiт, i самотнiсть серед цих чужих, може, навiть ворожих до нього, порозмальовуваних людей. Бо яка може бути тепер самотнiсть, чужiсть, ворожiсть?

Очi Максовi зустрiчаються з великими, непорушно ветром леними в нього очима. Щось знайоме! Ага, це ж та Мадонна, що колись тут танцювала бiскаю! Яка нiжна, щось говоряча скорботнiсть у поглядi, яка чудна пильнiсть, неодривнiсть од його очей. Раптом од столу тихо-тихо здiймається оголена до плеча рожево-бiла рука Мадонни з келихом у пальцях, повiльно пiдносить келих до рiвня очей, i голова Мадонни злегка киває йому. Макс хапає свiй келих, також пiдносить до рiвня очей i також здивовано й радiсно киває. Тодi Мадонна, не зводячи з нього погляду, помалу п'є, закинувши лице назад. Але i погляд, i повiльнiсть, i скорботнiсть кажуть, що не вино вона п'є.

— О пане Нiманде! Що з вами?! Хiба вам можна?! Ах, вибачте! Ну, розумiється, за пиття до Рити можна всi скрижалi заповiдей розбити на черепочки.

Макс повертає голову до Сузанни. I зразу Мадоннинi величезнi, скорботнi очi стають такi маленькi, блiдi, невиразнi. Аж дивно, аж образливо за Мадонну. I зразу знову тоскний бiль струїться вiд лукавих, нiжно-свiжих, як шкуринка баклажана, трошки припухлих (розумiється, вiд кохання) уст.

— Тепер, панi радникова, все можна. Навiть…

— О! Маєте дозвiл? Може, навiть попозуєте пановi Дорновi? Вiн хоче злiпити вашу голову. Вона йому дуже вподобалася. Сподiваюсь, iм'я Дорна навiть вам вiдоме?

Ах, он це хто! Скульптор Дорн. Той самий скульптор, через якого не полетiла Сузанна на Гiмалаї. Король скульптурного портрета, як же не знати!

Макс iз веселим болем нахиляє голову: розумiється, славне iм'я Дорна навiть йому вiдоме. I, розумiється, вiн з охотою попозує, якщо тiльки матиме для цього час. Але…

— «Але»?! О пане Максе, ви повиннi попозувати! Я вас дуже прошу. Ну, ради нашої дружби! Га?

I навiть смiшок розтає вiд чудних гарячих iскорок болю у вогких очах телицi.

— Та навiщо, власне, вам, щоб пан Дорн..

— Ну, менi це треба! Дуже треба. Я обiцяла пановi Дорновi, я хочу йому зробити приємнiсть. Я його так запевняла, що ви згодитесь, що ви — мiй друг.

Ага, вона запевняла його, що Макс тiльки друг, що Макс навiть згодиться позувати її коханому. I коли згодиться, то це буде найкращий доказ її запевнення.

Оце дiйсно справжнiй, остаточний, безсумнiвний кiнець. Оце є справжнє «навiки». Коли в очах таке благання, таке жадне, шукаюче чекання, то тут сумнiвiв уже нiяких не може бути. Нi сумнiвiв, нi захованих надiй. Голо, чисто, як у пiсковiй тоскнiй пустелi.

— Хм Я, розумiється, з великою охотою Але який такий особливий iнтерес може бути для пана Дорна в моїй головi?

Великий iнтерес! Величезний, надзвичайний! I для пана Дорна, i для мене. Ну, уявiть собi, що я обiцяла йому вашу голову. Мушу ж я виконати свою обiцянку? Нi!

Натяк на Соломею? Чи просто вирвалась така подiбнiсть?

— Вiн вам такий близький? Але сили дивитися в очi вже не вистачає Сузанна прикушує нижню губу ага, проклятий, любий, болючий, ага!

— На це питання дозвольте, друже, поки що вам не вiдповiдати. Ви виконаєте моє прохання без пояснень? Добре?

Макс не пiдводить очей, мовчить i все перевертає на столi то на один бiк, то на другий срiбний нiж iз тонкою рiзьбою на держалнi. «Бея нiяких пояснень». Та й справдi, навiщо якiсь пояснення, коли й без них усе ясно. Ясно, що кiнець. Ясно, що бiль страшенно тисне на плечi, на груди, що дихати трудно. Ясно, що треба за всяку цiну не показати цього болю.

Нi, не тiльки не показати, а викинути його, струсити його з плечей, з грудей, з дихання. Дихнути на всi груди, вiльно, легко, просторо, як iще пiвгодини тому дихалось. Бо що сталося?! Хiба там, за стiнами цього храму, не було простору, волi, п'яної, сонячної, щасливої легкостi? Що значить перед тою величчю цей крихiтний «храм» iз п'яними, бiдними, в агонiї людьми, з цими марiонетками, що так довго мали себе за надприроднi iстоти й що тепер уперше починають передчувати гiрку дiйснiсть. А з них же першi є — «меценатка» Сузанна й її «велетень», «король», «генiй» — пан Дорн I чи не пiдле свинство, не сором, не ганьба забути це все, пiддатися тру-поїдським настроям! Кiнець!

Ну так що? Хiба ж його вже не було? Хiба ж уже не було сказано «навiки»?

— Пане Максе, я ж чекаю вiдповiдi.

Пан Макс швидко пiдводить голову.

— Ах, вибачте, ради бога! Я мiркував, як менi викроїти час.

— Так ви згоднi?!

— Та, розумiється, згоден! З охотою, з приємнiстю! Чому ж би менi не згодитися, коли це всiм нам тiльки приємнiсть, а менi ще й честь?

Вона ще не вiрить, ще вишукує в нього на лицi правди, ще навiть не радiє, аж хмуриться.

— Та, їй-богу, Сузанно, згоден! От тiльки коли саме? Це вдень, розумiється? А скiльки часу? Годину на день досить!

Сузанна раптом яснiє, — повiрила нарештi!

Сузанна яснiє: ага, милий Масi взяв себе в руки, йому цiлком «байдуже», вiн дає їй свою голову, щоб вона пiднесла її Дорновi, вiн навiть свою скажену амбiцiю вiддає їй. З амбiцiї дає на пониження амбiцiю. А добре володiє собою, браво! Але нехай, нехай iще трошки почекає- чи стане в нього далi цiєї буйно-веселої байдужостi?

— Ну, спасибi. Максе! Я страшенно рада. Вибачте, я не можу, я зараз скажу Дорновi.

Дорн балакає з своєю сусiдкою — вiн усiєю спиною десь прислухався до їхньої розмови. Ну, й нехай собi, що йому, Максовi, до спини Дорнiв, Сузанн i всiх оцих нещасних конаючих людей?

I знову погляд, опукою перекочуючись iз обличчя на обличчя, впадає, як у ямки, у двоє великих, темних, питально-пильних очей Мадонни. Впадає й не може вже викотитись. I вiд того, що не може вже викотитись, що очi невiдривне всмоктують його, що в лицi тужне здивування, навiть хмарна грiзнiсть, у грудях поверх болю пробiгає хвильками чудний холодок.

I вмить якийсь голос, рух облич, затихання гомону. Ямки випускають погляд, i Макс перекочує його вбiк на кiнець пiдкови. Там стоїть i витирає хусткою чоло iстота, дечим подiбна до людини, але явно жаб'ячого походження. Бiле, кругле, широке, зовсiм жаб'яче черево, зеленi, короткi й товстi лапки, нiякої шиї; широченнi щелепи з тонкими жаб'ячими устами й вузеньке, лисе чоло. А з потилицi й бiля щелеп чорне. Люди-носхожа iстота крутить головою, жахливо витираючи пiт: вона не хоче сiдати, вона хоче говорити — надзвичайнi подiї! Хiба що склянку холодного, як кров поетки Круг, вина Надзвичайнi подiї!

До iстоти зараз же простягаються руки з келихами вина, i всi пильно, нетерпляче слiдкують, як зелена лапка перевертає в щелепи склянку й вино ллється в бiле широке черево.

— Дякую! Годiї Дякую! Панове! Надзвичайнi подiї! Насамперед дозвольте донести вам, що бiльше ми не дiстанемо цього чудесного нектару, подiбного до кровi славнозвiсної поетки Круг: по всьому мiсту йде саме розгром складiв вина, магазинiв, ресторанiв, льохiв i так далi й так далi.

— Та що ви кажете?!

— Ах, жах який!

— Хто громить? Хто?

— Сонцеїсти, жiнки! Хмари, мiрiади, сонмища жiнок. Гарненьких нема мiж ними, заспокойтесь, mes-dames. He бачив нi одної. Все-негарнi. Картини, я вам скажу, мої панове, вартi уваги «Товариства свiтового фiльму» (коли б тiльки дев'ять десятих службовцiв i робiтникiв не «пiшло на траву»). Викочують бочки на вулицi, розбивають, галасують, справляють танець чистiсiньких канiбалiв.

В одному кварталi позатоплювали цiлi вулицi, порозбивач ши в льохах складу Гомнера всi його гiгантськi бочки з вином При менi витягли двох алкоголiкiв, що з риданням кинулися сторч головою в море вина. Герої! Чеснi душi! Вони не могли пережити цiєї ганьби, цього сонцеїстського баб'ячого вандалiзму Ради бога, швидше менi ще склянку! Я мушу вiдчути, що я ще живу, що я ще людина.

Макс прикушує на губi смiх: голубчики милi, якою тривогою загули творчi аристократичнi голоси — не храм краси, а чисто тобi вулик, повний непокiйного дзижчання трутнiв. Бо, де ж пак, на улюбленого бога їхньої творчостi зроблено такий неделiкатний виступ.

Людиносхожа iстота нашвидку витирає жаб'ячий рот зеленою хустиною й хапливо засуває її кудись пiд зелену пахву.

— Але, панове! Це тiльки невинна забавка в порiвняннi з тим, що починає дiятися. Невинна забавка, я вам кажу! Чуєте?

Гул одразу влягається, прибитий непорозумiнням, як порох вулицi раптовим дощем: невинна забавка?! Оце так! Що ж там може серйознiше дiятись?!

— Дiються грандiознi подiї, мої дорогi колеги. Насамперед, коли ви менi запропонуєте поручитися моєю головою, що вашi помешкання в цей мент належать iще вам, я цього не зроблю, я ще хочу поносити на свiтi свою бiдну голову.

Стає зовсiм тихо. Помешкання? Ручитися головою!

— Слухайте, Вiнкельмане! Ви часом не викупалися в морi Гомперса? При чому тут нашi помешкання?!

Вiнкельман бере ще один келих i виливає його в своє бiле кругле черево. Вiн не спiшить одповiдати — розгадка раз-у-раз має тим бiльший ефект, чим довше до неї рвуться.

— Не тiльки, мої панове, вашi помешкання, але вашi сукнi, бiлизна, одежа, картини, килими, перснi, брильянти.

— Вiнкельмане, ви п'янi!

— Панове! За невдалий жарт засудити Вiнкельмана на порцiю сонячного хлiба!

— Чекайте, чекайте, панове, тут щось є! Вiнкельмане, ви чудесний, знаменитий, позаконкуренцiйний комедiйний артист, це вiдомо Європi, Америцi й Африцi. Вашi лаври всiм нам дають спокiйно спати, бо вони спочивають на гiднiй головi. Але дайте ж i нам спокiйно спочити тут, у цьому милому ку точку, вiд усяких подiй. Кажiть просто й ясно, що там дiється, i не топiть нашого настрою в морях Гомперса та iнших невинних забавках. Дуже вас просимо, Вiнкельмане!

Вiнкельман глибоко зiтхає й приплющує маленькi дукатi очi.

— Дорогi мої спокiйнi конкуренти моїх бiдних лаврiв! Скажу вам так: коли б моє помешкання було в Берлiнi, я тепер, в оцю хвилину, не мав би щастя бути тут iз вами. Я стояв би на порозi моєї хати з револьвером у руках. На жаль, моє помешкання в Гамбурзi. Коли я туди прилечу, то хтось iнший зустрiне мене з револьвером у руках. Тому я тут, мої панове! Ясно? Нi? Добре. В такому разi, панове, скажу яснiше: наш прекрасний пролетарiат, почуваючи себе паном становища, хоче жити вiдповiдно до свого стану, цебто в палацах. Через те вiн вибирає найкращi будинки, привозить у колисочках своїх нащадкiв i оселяється, як у себе дома. Тiльки-но я мав приємнiсть рятувати одного мого хорошого приятеля вiд такої навали синiв сонця. До його вiлли з'явилося декiлька родин робiтникiв iз його власної фабрики й заявили, що вони хочуть житiї в палацi так само, як живе хазяїн, що цей палац, мовляв, збудований за грошi, заробленi ними, а через те вони мають цiлковите право мешкати в ньому. Вони, правда, були «справедливi»: в палацi двадцять шiсть покоїв, вони лишили фабрикантовi три, а собi взяли решту — двадцять три.

У храмi вибухає безладний, бурний, розкудовчений вихор голосiв:

— Яке нахабство!

— Але ж це грабiж, розбiй!

— Це неможливої Та що ж це таке?!

— А що ж полiцiя?

— Ах, яка там тепер полiцiя!

— Панове, так що ж це дiється?!

— Ну, i що ж? I що? Врятували?

— Ви покликали полiцiю? Вiнкельман загадково посмiхається.

— Полiцiю? Ви знаєте, панове, що найпотiшнiше в цiй милiй забавцi номер два синiв сонця те. що в найближчому вiддiлi в полiцiї ми знайшли тiльки двох урядовцiв, якi зайнятi були розбиванням урядової каси. Полiцiї, панове, вже немає, або ж вона вже разом iз синами сонця вдирається до наших помешкань (якщо не зайнята розбиванням урядових кас).

— Чекайте! Так це ж… це ж. Панове, так що ж це таке виходить? А що ж уряд? Що знаменитий Каесем? Звертались туди?

На тонких, як у глинi тупим ножем прорiзаних устах Вiнкельмана знову розтягуьться загадковий усмiх.

— Каесем! Це iакож досигь пiкантний номер Цi люди випустили з зоологiчного саду вовкiв i тепер хочуть їх прокламацiями загнати назад. Вони обiцяють звернутися з вiдозвою до пролетарiату не робити самовiльних, неорганiзованих учинкiв. Вони, мовляв, виробляють план i за тим планом пороздають нашi помешкання, сорочки, черевики, пальта, щiтки, зубо-шпички. Я думаю, панове, що ми можемо цiлком заспокоїтися вiд цього мудрого вирiшення Правда?

Сузанна раптом озирається до Макса й мовчки, без посмiшки, без насмiшкуватої лукавої вогкостi дивиться йому просто в очi.

— Ну, що ж? Нова ера? Ви задоволенi?

Макс грається ножем, а в очах граються п'янi смiхотливi iскорки.

— Задоволений. Мого палацу нiхто не займе. Сузанна круто повертає до нього матово обточену спину. А в храмi гасає вихор голосiв, рук, облич, крикiв. Дами шукають по гротах свої капелюхи, рукавички — вони мусять летiти додому, ставати з револьвером у руках на порозi своїх помешкань. Мужчини то грiзно вимахують кулаками, то розгублено хапають один одного за одвороти шовкових смокiнгiв i домагаються вiдповiдi: що ж це дiється?! Адже ж учора ще нiчого такого не було чути. Може, це тiльки Вiнкельманове пpибiльшeння? Може, два три вибрики якихсь шалапутiв?

Фiмiам перед Красою теж гасає безладними клубками ю в один бiк, то в другий. Тiльки сама Краса стоїть у тiй самiй жагучiй, чистiй непорушностi, чужа й далека цим живим пороз'ятрюваним тiлам.

Вiнкельмана шарпають, смикають, вимагають вiдповiдi, грiзно наступають на нього. Вiнкельман нарештi виривається й стрибає на стiлець.

— Та дайте ж, панове, слово сказати! Що за чорт такий! Ви на мене так напали, наче я самий органiзатор цього переселення синiв сонця Я зовсiм не кажу, що це охопило вже весь Берлiн. Вашi помешкання ще цiлi, цiлi, цiлi! Заспокойтеся! Було кiлька випадкiв! Я вам бiльше скажу… Тихо, панове! Послухайте!.. Прошу, тихо!. Я вам бiльше скажу: в Каесемi товпляться десяткiв зо три власникiв розгромлених за сьогоднi магазинiв Пролетарiат одбирає в буржуазiї зробленi ним товари Найкращi магазини вщент розграбовано. I Каесем так само обiцяє видати вiдозву. Отже ж, не хвилюй? ся й не…

— Вiнкельмане, не час для жартiв!

— Нi, панове, якраз час для жарив. Прошу трошки уваги. Прошу, кажу, уваги! Панове, оповiщаю вам, що ху-iко ми будемо навiть дуже весело жартувати! Чуєте? З найповнiших джерел годину тому я довiдався, що через тиждень Берлiн, Нiмеччина, Францiя, Англiя, — одне слово, вся Європа буде окупована Союзом Схiдних Держав. Договiр уже пiдписали всi уряди. Мiльйонова повiтряна армiя Союзу Схiдних Держав, озброєна газовою й променевою артилерiєю, стоїть напоготовi.

В храмi залягає на якийсь мент тиша, ошелешення I раптом десь iз кутка, з-за лопухiв, чiтко лунає грiзний хрипкий голос:

— Це знову жарт, Вiнкельмане?!

Людиносхожа постать швидко повертає щелепасте, з крихiтними гудзиками очей лице в бiк голосу й урочисто пiдносить догори зелену лапу.

— Присягаюсь моїм гонораром у «Свiтовому Фiльмi» — найсерйознiша правда! Через тиждень, повторюю, ми будемо мати честь вiтати жовто-чорних гостей у нашому божевiльному Берлiнi.

— Чому ж через тиждень?

Подiбне до людського обличчя живо повертається й на цей голос:

— Тому, що через тиждень увесь наш сонячний пролетарiат iз його Каесемом можна буде взяти голими руками. Через тиждень не знайдеться десятка людей, здатних до оборони й органiзацiї. Розумiєте? Через це, мої панове, ми навiть не повиннi б дуже боронитися, коли нас грабують, бо це тiльки прискорює процес розкладу. Але, звичайно, не всi ми здатнi на героїзм.

У храмi вже оживає гомiн, нерiшучий, непевний, з нотками полегшення, несмiлої радостi, стриманого захвату, але й боязкого сумнiву. Це занадто велике щастя, щоб у нього можна було так одразу повiрити. Чи не фантазiя це? Чи не витвiр мрiйного вiдчаю? Адже цiлком вияснилося, що Союз Схiдних Держав рiшуче вiдмовився вiд цiєї пропозицiї, боячись зарази. Навпаки, в нього тепер усi силкування напрямленi до того, щоб iзолювати себе якнайщiльнiше вiд Заходу й винищити в собi тi мiкроби хороби, що занесенi туди Iнараком i Каесемом.

Вiнкельман рiшуче, радiсно водить над головами рукою так, наче розмiтає на всi боки всi цi мiркування.

— Неправильно! Дiйсно, раз був Союз одмовився Але тепер вiн мусить, розумiєте ви, мусить виступити. Саме, рятуючи себе, вiн мусить урятувати нас. Бо коли на Заходi буде панувати ця хороба, то ясно, що i Схiд ранiш чи пiзнiш теж заразиться. Наївно думати, що можна iзолювати одну половину планети вiд другої, так щоб не було нiякого стику. Отже, краще ранiше захопити в нас хоробу, нiж пiзнiше. Випекти її, випалити, видушити вогнем, газом, промiнням.

Тут Сузанна раптом пiдносить руку й дзвiнко кидає поверх голiв:

— Панове! Я пропоную дальшi балачки на цю тему припинити.

Всi очi здивовано, непорозумiло, злякано повертаються до суворо пiдведеної гарної голови в касцi темно-бронзової зачiски.

Макс спочатку теж здивовано пiдсуває чорно-синi брови на чоло, але зараз же закидає голову назад i стрiляє лукавими iскрами до потемнiлих високих хмар у стелi храму.

— Чому припинити? Чому?

Прекрасна, матово-молочна точена спина Сузi така непорушна, що Максовi хочеться iз смiхом встати й обняти її. Ця мила, бiдна спина вагається.

— Тому, що я не можу поручитися за те, що сказане в мо-йому домi не стане сьогоднi ж вiдоме Каесемовi.

Вiнкельман швидко й радiсно махає зеленими лапами, неначе видряпується з води на крутий берег.

— Та, будь ласка, панi радникова, будь ласка! Каесемовi вже вiдомо, не турбуйтеся. Вже вiдомо. Але в тому й є найкращий жарт, що вiн нiчого не може й не зможе зробити проти цього. Вiн — безсилий, як новонароджене кошеня. В цьому й е вся пiкантнiсть, мої панове! I хай вiн знає, що його першого порозстрiлюють i винищать, вiн нiчого не може зробити, щоб зорганiзувати оборону. Трагiкомедiя, мої панове!

Макс скоса зиркає на сусiдiв: хе, радiсть нарештi прориває всi гатки сумнiвiв i бурним потоком пiдхоплює бiднi понапо-лохуванi вибранi душi генiїв. Але яка ж жагуча, палка радiсть: у першу чергу порострiлювати Каесем! У першу чергу!

Нi, мало — не порозстрiлювати, а повивiшувати живими на лiхтарях цих мерзотникiв, злодiїв, душогубiв, негiдникiв, катiв, людоїдiв. Нi, ще мало — зробити величезне багаття з апаратiв Сонячної машини й на малому вогнi палити їх!

Макс пiдходить до Сузанниної спини, нахиляється до неї так, що чує лицем тепло її тiла, i тихо шепоче:

— Яв страшенному захватi, Сузiї

Спина й голова, непомiтно здригнувшись, швiїт. ко повертаються до нього. О, тепер уже зовсiм iнший воюнь) цих величезних очах, вогонь багаття.

— Яв надзвичайному захваїї! Тiльки тепер я бачу справжню генiальнiсть, широчiнь, великiсть творчих душ! Який святий вогонь палає на цих великих обличчях! Ям великi iдеї- запалили їх! Знаменито!

— Пане… Нiманде! Я радила б вам краще якомога швидше вийти з цiєї зали.

— Чого?!

— Пане Нiманде! Я не маю нiякого бажання бачити людину, яка колись була менi.. мила, розшарпаною на шматки в моїй хатi. Iдiть собi швидше. Я думаю, що вас упiзнали, я бачила погляди, якi на вас увесь час кидали. Ви поводились занадто демонстративно й одмiнно вiд поведiнки всiх. Я вам настiйно кажу: швидше й непомiтно пiти собi геть.

Макс стрiпує головою, вирiвнюється, розминає широкi плечi, поводить ними так, наче має зараз витримати на них цiлу юрбу генiїв, i п'яно розгортає м'ясистi подвiйнi губи.

— Навiть непомiтно?! Невже так страшно?! Сузаннинi уста зовсiм не подiбнi до колишнiх, ах, зовсiм не лукаво-смiхотливi. Сузинi це уста — вони сухi, жорсткi, чужi-чужi.

— Максе! Коли ти покладаєшся на мою оборону, то ти помиляєшся навiть авторитет господинi дому не може нiчого вдiяти там, де палахкотить полум'я справедливої ненавистi. Єдине, чого я мала б добитися, — це щоб тебе було викинуто з; дверей дому на вулицю. Але сподiваюсь, ти не…

Що далi мала сказати мила Сузi, Макс не знає. Вiн стрiпує ще раз головою так, що пасмо хвилястого чуба спадає на чоло, i легко стрибає на стiлець.

— Панове генi!!!

Ха, як слухняно й чуло реагують вищi iстоти!

— Дозвольте подати вам маленьку пораду. Не дуже захоплюйтеся творчою фантазiєю пана Вiнкельмана. Все, що вiн тут говорив про армiї Союзу Держав Сходу, — тiльки мрiя.

Голови здивовано перезираються- що каже цей… добродiй? Хто вiн, власне?

Пай Вiнкельман iз другого стiльця гнiвно викочує гудзики очей.

— На якiй пiдставi ви маєте смiливiсть давати вашi поради? Макс примружує очi.

— На пiдставi найдокладнiших фактичних даних, пане добродiю. Не «джерел» i чуток, а радiотелеграфiчних сьогоднiшнiх звiдомлень Каесему Пiвнiчної Африки. Союз Схiдних Держав на порозi свого розкладу. Армiї поспiхом розпускають. Серед урядiв панiка «Хороба» вже в Африцi й Азiї, мої любi панове!

— Та звiдки ви все це знаєге, чорт забирай?! Макс весело-недбало й лукаво примружує очi.

— Я член Каесему Нiмеччини, мої панове.

Сузанна швидко машинально пiдсувається ближче до стiльця Макса й злегка виставляє руку, наперед готова спиняти скаженi хвилi тiл.

Але диво: нi хвиль, нi скаженостi немає. Навпаки, раптове still. А серед притишення — враженi широкi очi, шелест здивування, ошелешення, цiкавостi, страху.

Сузанна бачить, як iз-за голiв випинаються iншi голови, як деякi тихенько пiдсуваються ближче, як у деяких очах уже з'являється ласкавенька м'якiсть поштивостi.

I ще бачить Сузанна, як Вiнкельман непомiтно злiзає з стiльця, а Макс, навпаки, зручнiше вмощує ноги, з п'яним нахабним викликом мружачи синi вiї.

— Так, мої панове, я член Каесему. I на цiй пiдставi я мушу вас розчарувати, мабуть, чорно-жовтим гостям не доведеться робити багаття з Сонячної машини, а нам висiти на лiхтарях Берлiна. Ех, панове! Чого ви так порознервовувалися? Що сталося? Помешкання вашi забирають? Ганчiрки? Щiточки до зубiв? Ах ви, генiї, широкi, творчi натури! Та як ви не бачите, що всi вашi помешкання, ганчiрки, всi навiть храми й палаци є крихiтне, мiзерне зерняточко пiску перед тим, що має бути?!

По головах пробiгає вiтрець руху и гомiн здивованого обурення: яке право має цей добродiй говорити таким тоном тут? Але добродiй, видно, справдi має право — вiн iще певнiше й п'янiше задирає голову, змахує рукою.

— Ну, що таке цей храм? Ну, хай його займуть отi «кретини» й «грабiжники», як ви кажете. Та через рiк-два вся земля буде забудована тiльки храмами й палацами! Ганчiрки? Та все людство буде вдягнене в шовки, в найдорожчi, найкращi тканини. Мистецтво? Та як ви, якраз ви, люди мистецтва, поезiї, творчостi, як в и но вiдчуваєте, не розумiєте, що саме для вас найширше поле розчиняє Сонячна машина? Саме для вас, для творчостi, для краси Для Bdc же розгортаються велетенськi сцени, грандiознi аудиторiї, вам дають мiльйони слухачiв, глядачiв, спiвробiтникiв. Людство ж, мої бiднi ви поети, визволяється вiд влади нижчого, матерiального, звiльняє духовi сили, випускає замкнених по каторгах працi. Сотнi тисяч поетiв-творцiв уступає в добу творчостi. Як ви цього не розумiєте?! I як, як ви можете оступатися за iнтереси тих, то тримають його по каторгах працi, i хотiти вiшати й палити на вогнi тих, що хочуть вiчної, всесвiтньої творчостi! Якого чорта ви всiма вiками й в усiх епохах стояли на боцi тих, що спиняли дух людства до визволу? Га? Та ви ж якраз повиннi були найкраще розумiти, наприклад, усю велич i красу соцiалiзму. А ви що? Ви раз у раз висмiювали нас, ви глузували з нас, побивали камiнням i оспiвували чесноти тих, хто вдавав Велику Красу i Творчiсть. Вам добре платили за це? Ганчiрками, палацами, винами, брильянтами? I ви готовi тепер повидушувати мiльйони тих, що були в каторгах, за те, що вони хочуть жити теж не в ямах, не в брудi, не в струпах, а подiбно вам? От так ви розумiєте творчiсть?

Ах, голубчики ви мої! Та плюньте ви на свої зубошпички! Пороззувайте вашi душi! Пороздягайте ви к чорту вашi ганчiрки! Та ходiм разом працювати. Працювати над тою красою, якiй ви нiби служите Ходiмте творити, панове творцi! Ви радiєте, що в Каесемi мало сил? Що ми не можемо захопити всiєї величезної стихiї, яка виривається з старих форм? Та плакати вам, саме вам, панове, треба! Та треба бiгти до нас, треба всю свою науку, вмiння, розум, енергiю, красу — все-все прикласти, щоб направити стихiю Гей, панове, кажу вам. плюньте на свої старi ганчiрки! Приймайте сонячний хлiб i хо-дiмте на сонячну велику роботу! Га? Згода?

Жовто-бiлява гриваста голова з смуглявим п'яним лицем, з темним рум'янцем, з розхристаними очима, з буйним червоним усмiхом у чеканнi застигає над пiднесеними до неї обличчями. I раптом живо повертається до правого краю пiдкови-столу, звiдки лопотить бурхливий частий плескiт двох бiло-рожевих оголених ручок. Звiдти з мокрим захватом, з бурною вiдданiстю промiняться в нього величезнi, вже не скорботнi, вже не питайнi очi Мадонни. О, люба, чудесна, прекрасна!

I цей плескiт розриває шкуринку замiшання — з-пiд неї вириваються з рiзних кiнцiв аплодисменти, крики, вигуки, запитання. Здiймається знову вихор голосiв. Вони схоплюються однi за одними, борються, гризуться, розриваються й знову сплiтаються з другими:

— Каесем має рацiю!

— Не має рацiї!

— Армiя Сходу!

— Нiякої армiї! Геть усякi армiї!

— Хаос! Руїна! Варварство юрби!

— Слава юрбi! Слава хаосовi! З хаосу вийшов свiт!

I раптом паї усiма голосами металiчне, рiвно, дивно-спокiйно ляскае лвiдкись од входу храму голос Сузанни:

— Панове! Прошу тишi на одну хвилину!

Занадiо спокiйний, занадто рiвний цей голос серед клекiтливих, пiнистих голосiв. I тому з шипiнням, як хвиля од берега, спливає галас:

— Панове! Менi донесено, що в сусiднiй вiллi банда грабiжникiв убила власника вiлли, його стару матiр i двох синiв. Тепер там iде розгром i грабiж. Ви можете чути крики звiдси, коли вийдете на терасу дому. Я раджу всiм, у кого дома лишився хтось близький, поспiшати додому.

Голос спокiйно замовкає. Велично закам'янiла голова Сузанни повертається i, не хапаючись, випливає з храму, як артистка iз сцени за кулiси.

I знову вихор, але дикий, жахний, слiпий. Вiн кидає тiлами, жене їх через стiльцi, через скелi, грати, квiти до дверей, гримить зваленим на мармур пiдлоги посудом, видушує iстеричн» крики, миготить смертельно блiдими обличчями.

Макс плигає на землю i, розриваючи руками скорченi, збитi жахом тiла, видирається з храму.

На сходах в iстерицi б'ється напiвголе нiжно бiле жiноче тiло, задерев'янiло розкинувши ноги й боком iзсуваючись униз. Через нього стрибають ноги мужчин у шовкових модних штанях iз мереживом на кiнцях.

Небо темно-сiре. Колючою мрячкою поспiшає дощ. З-за дерев!парку чується важкий ритмiчний гупаючий iуркiт, потiм одразу брязкiт i гомiн рявкаючих радiсних голосiв. А побiч них — виючi передсмертнi зойки.

Макс вибiгає на вулицю, бiжить лiворуч, розпихає спини цiкавих. Але щодалi, то цих спин щораз бiльше, густiше, непролазнiше. I це вже не цiкавих спини, це вже не мовчазнi, хмурi, скупченi страхом обличчя, а блискаючi п'яним простором очi, роти, пороздиранi мстивим смiхом, вузлуватi руки, зарослi груди. Це вже гудучий, грiзний, невпинний розлив.

I це ж — квартал магнатiв i королiв!

Макс зупиняється й нарештi озирається — але куди ж тут шукати рук, що взялися б спинити цю повiдь!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Лiктя безвiльно, байдужими вихилясами опадає з мокрих дерев. Сонце мокро блищить на дахах мiстечка, на закурених шибках фабрики сонячного скла. По горах меланхолiйно блукають отари сивих хмарин, залягаючи по межигiр'ях.

Доктор Рудольф навмисне не поспiшає з лiсу додому, щоб напевно вже застати звiстку з Берлiна.

Не може ж бути, щоб одправлений, навантажений два днi тому потяг був останнiй! Не може бути, щоб Каесем лишив його тут iз усiм персоналом, iнженерами, службовцями, з жiнками їхнiми. Хай не роблять йому нiякої зустрiчi, але на можливiсть вернутися додому вiн, здається, заслужив.

I чому має припинитися залiзничий рух? Чому немає повiтряного? Чому не працює нiякий нi телеграф, нi телефон? Що там дiється? Чому так невиразно, заплутано, нiяково вiдповiдали останнiми днями на запитання звiдси?

Доктор Рудольф iзнизує плечима й шкандибає до лабораторiї. Фабрика стоїть. На подвiр'ї у вагонах чекає вiдправки сонячне скло. В величезних майстернях також купами лежить воно навiть не пiдраховане: Нiмеччина переповнена ним.

Порожньо, тихо, смутно тут. А ще ж позавчора стояв веселий завзятий гуркiт працi. Палали печi, совались велетенськi руки-корита з передiлами, з яких так рiвно, точно, як краплини з ринв, випадали готовi жовто-червонi стекла.

В лабораторiї нетерпляча, досадлива тоскнiсть. З Берлiна нiчого… Всi знизують плечима, i всiм нiяково за нього, Рудольфа Штора Ну, хай до них неувага, але до нього все ж таки можна б i не такими вже бути. Доктор Рудольф крутить головою.

— Нi, панове, там щось сталося. Щось несподiване й раптове. Я не можу чекати. Третiй день нiякого сполучення. Ми вiдрiзанi вiд усього свiту. Коли хочете, лишайтеся дожидати, а я полечу до Берлiна. Майстер Кiн пропонує менi свою машину. Я зараз же, сьогоднi ж сповiщу вас.

Правда, вже нерано, але майстер Кiн береться до присмеркiв бути вже в Берлiнi.

Лiтачок — старенький моторовий — по старечому, з кректiнням i шипiнням iз розгону пiдноситься вгору. Гори, димарi, фабрики, iржаво-червонi дахи мiстечка гойдаються й пливуть назад, пiд аероплан. А потiм, погойдуючись, пропливають унизу такi знайомi сiльськi гiрськi хатинки, кози, корови з дзвiночками та брязкальцями. В лице поколює порох дощу, вiтер гостро голить щоки.

Нiчого злого не могло статись у Берлiнi!

Сонце то визирне з синюватої набухлої хмари, то сховається, як мати, що грається в пiжмурки з своєю дитиною-землею. По дорозi зустрiчаються люди з торбами на спинах — по формi видно, з Сонячними машинами.

Нi, нi, нiчого злого не могло статись у Берлiнi. Окупацiя Союзу Схiдних Держав? Не може бути. А як i так, то що ж, ненадовго. Адже ж Сонячна машина — найдужча гармата, як пише любий Макс.

Вечiр помаленьку запинає землю сiрою полою низини гiр — Мати спати йде. Але спина майстра Кiна такою певною, масивною, волохато-футеральною купою випинається попереду на тлi безмежного неба, що сумнiватися нема чого: на вечiр лiтак буде в Берлiнi.

I раптом залiзне тiло машини струшується несподiваним корчем. Доктор Рудольф машинально хапається за поруччя сидiння, а товстелезна рука майстра Кiна швидко перестрибує трошки вгору на блискуче держальце й сильно крутить його вбiк. Але залiзнокрилате тiло знову здригається, потiм починає стрибати вправо, влiво, вгору, скажено, корчево пручається, рветься, лютує. Спина майстра Кiна неспокiйно, розгублено совається то в один бiк, то в другий. Дихання мотора — нерiвне, задихане, передсмертне.

I вмить настає моторошна мертва тиша. Голова майстра Кiна озирається, синювато-блiде лице хоче сказати щось, крикнути, але не встигає и зараз же швидко вiдвертається: апарат прожогом, нахилившися носом униз, летить до землi. Доктор Рудольф чує тiльки, як його пронизує дика, кричуща тоскнiсть, як голова його нахиляється щораз нижче й нижче, а в очi стрiмголов летить темно-зелена маса землi. I все зникає.

I знову все з'являється. З'являється через те, що в лице гостро, холодно коле дощ. Доктор Рудольф розплющує очi: вгорi — темносукнянi купи хмар, збоку — задерте догори крило лiтака, за лiтаком — височенна похила стiна лiсу. Доктор Рудольф хоче пiдвестися, але чує в колiнi такий рiжучий бiль, що мимоволi скрикує й iiрииадає до землi, як ховаючись од кулi. Вся нога щемить ниючим, крутячим болем, i по тiлу проходить мороз од самої думки про той бiль, що тiльки по був.

Зломив удруге ногу? Перервав сухожилок? Доктор Рудольф лежить i не смiє рухнутись, щоб обмацати ногу. Його починає невiдомо вiд чого трусити, як у пропасницi Вiн рiшуче повертає ногу й згинає її. Але бiль iз такою силою рiже в мозок, що доктор Рудольф почуває, як м'якнуть йому руки й ноги i душна млоснiсть хилить його на землю.

I знову доктор Рудольф розплющує очi й здивовано озирається вiн в якiйсь хатинцi з косою стелею, спущеною до вiкна. На столi горить маленька старовинна лампочка. Лiжко просте, бiлизна груба, селянська. В лiвiй нозi не чути болю, але, коли вiн хоче нею поворухнути, бiль з'являється, а з ним почування якоїсь ваги й занадтої теплоти на нозi. Вiн обмацує й розумiє нога забандажована. Ким? Коли?

Нiкого не чути. Знову починає трусити вiд болю. Як це нi до чого й нудно!

Знову прокидається доктор Рудольф i знову дивується: у вiконечко сiється сiре нераннє свiтло дня. А трусити не перестає, i млоснiсть огидними холодно пiтними хвилями переливається, як болото, у грудях. Це не гарячка, а щось гiрше.

Потiм знову на столi з'являється жовтеньке свiтлечко лампи. З'являються якiсь обличчя, кивають йому, говорять неприємними голосами, вiд яких рвучко вiдгукується у вухах. Балакають про похорон майстра Кiна, але докторовi Рудольфовi вiд цих слiв тiльки гупає у вуха. Потiм хтось скидає ковдру з нього й обережно, але певними рухами обмацує ногу, пообкладувану дощечками й пухло обмотану, чужу, огидну, ворожу ногу, вiд якої починає трусити.

— Нiчого-нiчого, пане добродiю, невеличка катавасiя. Тижнiв три-чотири доведеться пролежати й тодi можна вдруге бити А що поганенько вам, нiчого — струс. Хорому б, пане Кравтвурсте, слiд би давати сонячного хлiба. Це дуже помагає.

Цей чоловiк говорить про сонячний хлiб так, наче вiн його вже рокiв десять уживає в своїй медичнiй практицi.

Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо завважує, що хорий навряд чи може сам скрутити собi хлiба, а нiхто iнший не може ж зробити йому.

— Хм, так, рацiя. Шкода, пане добродiю, що наш славетний Рудольф Штор винайшов цю Машину з таким обмеженням Доведеться вас через те молоком годувати, на старий режим переводити. Немає ради Пане Кравтвурсте, у вас тепер iз молока можна купiль дочкам робити. Так ви хорого заливайте ним. Просто заливайте. Ну, скоро навiдаюсь iще. До побачення! Лежiть, не рухайтесь i молочко попивайте. Ви сонячний хлiб уже вживали? Ну, до молока все ж таки легше знов вертатися, нiж до м'яса. Нiчого, все буде добре, навiть нога вам лишиться.

Доктор Рудольф почуває, як на лицi йому виступає дурна, непотрiбна, чужа посмiшка й чиїсь губи в нього кажуть:

— Спасибi, пане докторе.

— Нiчого, нiчого Лежiть собi! До побачення!

I доктор Рудольф лежить собi й попиває молочко, вернувшись до «старого режиму». От тобi й перелiт! Бiдний, милий майстер Кiн! От тобi i зустрiч, i Сонячна машина, i обожнювання, i нова ера, i перемога над тою, що там десь, у лабораторiї, кається й жде на нього. Там, може, iде люта боротьба, там, може, будується новий свiт, там, може, справдi, ставлять трiумфальнi ворота для його в!їзду (через те, може, для бiльшого сюрпризу й не присилали нi потяга, нi лiтакiв за ним i дивно мовчали). Бiдний, бiдний майстер Кiн! А вiн тут, у сiльськiй хатi, лежить iз забандажованою ногою, безсилий, безпорадний, повернений на «старий режим». Що це — глум якихось таємних сил! Його, Рудольфа Штора, винахiдника Сонячної машини — на молоко?! Але краще вже молоко, нiж млосне тремтiння. I доктор Рудольф слухняно й з огидою п'є молоко, яким щедро заливає його родина Кравтвурстiв — батько, дочка Емма й син Отго. Вони з великою охотою це роблять — однако по ж молоко виливати треба або не доїти корiв. Але и те сказати, нащи їх тепер не то що доїти, а взагалi тримати! А нащо поле мати? А кози на якого бiса? Хiба що на шкiру?

Взагалi в Кравтвурстiв маса всяких клопотiв iз лiквiдацiєю «старого режиму». День у день виникає раптом те саме питання: чекай, а навiщо це тепер? Рудий, iз фiалковими щоками й хитрими очима Кравтвурст збитий iз пантелику: нi хитрувати, нi викручуватись, нi вiдгризатись од цупких лап життя вже не треба А що ж треба? I чи це надовго? А он, кажуть, негри з китаицями будуть Сонячну машину в людей вiднiмати.

Вони охоче заливають хорого не тiльки молоком, але й розмовами, запитаннями, жалями одне на одного. Часто вони сваряться десь унизу, i доктор Рудольф чує, як старий Кравтвурст за щось лає Сонячну машину й Емму. А Емма з незалежним виглядом гупає ногами по дерев'яних сходах, iдучи до своєї кiмнати, i раптом згори вниз одгризається до батька:

— Овва! Овва!

— Оi я тебе оввакну! От я тобi покажу «новi порядки». Щоб ти не смiла менi й ногою з хати виступитиi Чуєш там!

— Овва! I сьогоднi пiду, i завтра, i коли схочу.

— Ану, спробуй, спробуй!

— Оi i спробую! От злякалась. Ото! Що це вам, старi порядки? Вiзьму собi свою Машину та й пiду геть од вас. I що ви менi зробите? От двоє, троє, десятеро собi коханцiв мати му — що я, боюсь когось? Чи хто за моїх дiтей журитись буде? Сама пожурюсь. Машину покрутила — i нiкого не потребую. Ото, тепер не тi порядки, тату Нема чого Сидiть отам, та їжте з богом сонячний хлiб, та спiть на здоров'я, коли старi. А я молода i молодого й хочу. От вам i все!

I, затупавши ногами так, що склянка на столi цокає об глечик, Емма весело мугиче в себе в кiмнатi бiскаю, тупчнться, одягається, прибирається. На хвилинку вона вбiгає до хати до Рудольфа, чогось шукаючи по всiх шухлядах, i пiд неї дiйсно пашить таким молодим та здоровим, що доктор Рудольф аж зiтхає.

I з сином старий свариться, бо й син майже нiколи дома не буває. Але Отто тiльки посвистує й навiть не вiдповiдає старому. I бiдний Кравствурст iде до Рудольфа й скаржиться йому на ту прокляту Сонячну машину, що отак-о батькову владу зводить нанiвець. До цiєї Машини були дiти як дiти: роботящi, слухнянi, без дозволу з обiйстя нiкуди. А тепер — як ранок, так i повiяли до хлопцiв, дiвчат, до бiса.

— Ну, добре, а що ж їм, пане Кравствурсте, дома робити!

— Що, що! Як сонячний хлiб, так i роботи вже нiякої не має? Шити, прати, за худобою дивитись. Що, що! Страху не стало! Пошани не стало! Що їм тепер батько? Вiзьму, каже, Машину пiд пахву й пiду собi геть. Сказало б воно менi коли отак? Я б йому показав «не боюсь». Любовникiв! Ну? Так в очi батьковi й каже. Про чоловiка не думає. Любовникiв Я б отого Рудольфа Штора, коли б вiн менi попався, добре б випрасував за його Машину! Розпуста, а не Машина!

Рудольф Штор посмiхається.

— Ну, добре, а ви ж, пане Кравтвурсте, їсте сонячний хлiб тої Машини?

Кравтвурст хитро й сердито примружує очi.

— А що ж менi, картоплю їсти! Чого ж би я не мав його їсти.

— Так чого ж ви лаєте Машину!

— А того лаю, що без пуття зроблено. Не можна всякому писклятi давати в руки Машину. Треба, щоб на родину давали одну, та й не всякiй же родинi, а тiй, що заслужить. Треба, щоб народ не розпускався через неї, порядок держав. А то що ж воно дiється: начальства нiякого нема, полiцiї нема, залiзницi нема, свiчок нема, нiчого нема. Розбишацтво, злодiяцтво таке повелось, якого вже сотнi лiт тут у нас не чувано. Приходять тобi в хату, наставляють до грудей револьвер i: «Ану, давай бiлизну, давай одежу, чоботи». Забирають i йдуть. То за це спасибi казати Сонячнiй машинi? Оце до замку пана Горнфельда з'явилися собi панки з сусiдньою мiстечка, забрали собi найкращi кiмнати та й живуть, як у себе. Управитель мовчить. Що йому казати? До кого йому жалiтися? «Це, — кажуть, — тепер спiльне». То за такi порядки дякувати Сонячнiй машинi? А що хлiб її добрий, то добрий, то таки правда. Що добре, то добре, але що погане, то погане.

А днi плентаються так помалу, одноманiтно, бiль так повiльно меншає, нетерплячка так дряпає за серце, що хочеться вiдрiзати к бiсу цю ногу, покинуть її тут i їхати до Берлiна. Що там? Справдi окупацiя чи сiльська вигадка?

Уже доктор Рудольф i сонячний хлiб їсть, уже Емма одної ночi втекла-таки з батькiвського дому, взявши не тiльки Машину, але й усю свою одежу та бiлизну; уже доктор Рудольф помаленьку ходить по хатi, спираючись на палицю, а про Берлiн усе ж таки нiяких звiсток немає. Нiчого й балакучий кругленький лiкар не знає, хоч i дуже цiкавий би знати.

На його думку, Берлiн окупували не iндокитайцi, а американцi Американцям хочеться давно встановити свою гегемонiю на весь свiт. От вони скористалися ослабленням Нiмеччини й пiд виглядом заведення порядку захопили її.

— А чого ж залiзницi не ходять?

— Не добалакались iще до краю. Сторгуються — пустять Терором беруть, терором.

Дощ невриписто, нудно, безустанку дряпається в маленьке заплакане вiкно, по горах лазять, як безпритульнi пси, шмат ки хмар, Кравтвурст без потреби довго обгупує черевики на порозi дому, надокучливо, без мотиву свище в кухнi Отто. А ввечерi нема чим свiтить — нiде нi свiчок, нi нафти не мож на добутiї, всi крамницi порозтаскувало населення, продати — нiхто не продає за грошi, чого вони тепер вартi. Мiнятись же на одежу Краiзтвурст не хоче, шкода — свiчку спалив, та й нема, а одежа служитиме роки. Та й як ти його за сорочку нафтя купуватимеш — подереш сорочку на шматки?

I доктор Рудольф лежить од п'ятої години вечора до восьмої ранку в темнотi, обмацуючи щохвилини ногу, зiтхаючи й загрiбаючи волосся на потилицю.

Це зовсiм зовсiм не те, що думалось, що так описував Макс. А що ж iще там, у Берлiнi, чекає на нього в цiй новiй ерi?

* * *

Лопотить, трiщить, чхає й несподiвано стрiляє старий Кравтвурстiв мотоциклет пiд доктором Рудольфом. I що ближче до Берлiна скочується з гiр доктор Рудольф, то все зрозумiлiше, все яснiше стає йому дивне мовчанння Каесему.

Тепер не диво: не тiльки Каесем, не тiльки Берлiн — вся Нiмеччина мовчить. Темна, застигла, мовчазна пустеля. Як закляте якоюсь ворожою, страшною силою, спинилось i закi; м'янiло все, що ранiше грюкало залiзом, пашiло вогнем, ди хало димом, рухалось мiльйонами живих i мертвих гвинтикiв. Димарi тисяч фабрик стоять, увiткнувшись у небо помертвiлими пальцями, i не куряться. Мертвою пусткою вiє вiд порожнiх станцiй залiзниць, вiд застиглих на колiях розчинених вагонiв, вiд роззявлених дверей величезних депо, де так само моторошно бачити мертвий спокiй, як на кладовищi веселий, п'яний рух.

Лопотить по вулицях мiст, мiстечок i сiл старовинний мотор Кравтвурста, i лунко вiдбивається цокання й лопiт його по завмерлих вулицях. З посмiшкою цiкавостi проводжають його очi людей iз позакладуваними в кишенi руками. А коли доктор Рудольф зупиняється, вони балакають iз ним знехотя, трошки насмiшкувато й трошки вибачливо, як iз людиною, яка не знає елементарних, вiдомих усiм речей.

До Берлiна пiдвозить доктора Рудольфа старенька машинка його зовсiм стомлено — кашляючи, хрипаючи й через кожний кiлометр зупиняючись. От довезе й також пiде на спокiй, на сплячку, як уся Нiмеччина.

Порох дощу мокро обвиває лице, стiкаючи за шию холодними цiвочками. Небо брудним, сiрим павутинням нависло над Берлiном. Сiрою застиглою тишею обкутанi передмiстя.

Доктор Рудольф пильно, похмуро зиркає по боках вулиць. Та сама картина страшної помертвiлої руїни.

Але от у шиковному старовинному екiпажi з гербами, запряженому рiзномастими кiньми, їде веселе товариство — очевидно, робiтники. Серед них дiвчата в мокрих, зелених, iз листя сплетених вiнках. Всi вони наче з весiлля їдуть — на очах усiх обнiмаються, цiлуються, регочуть i з усiєї сили поганяють коней.

I на вулицях той самий лiнивий, утихомирений спокiй на всiх обличчях, так само позакладуванi руки в кишенi, тi самi порожнi, вже злегка поржавiлi, потьмянiлi рейки трамваїв, по яких не гуркотять колеса вагонiв.

Доктор Рудольф часом переганяє людей iз вiзочками. На вiзочках — трава та листя, прикритi мокрим покривалом; так хазяйновито все, дiловито, спокiйно й звично, наче вони вiє-життя тiльки те й робили, що возили отак-о вiзочки з травокi собi на їжу. Поволеньки йдуть собi маленькими гуртками, мирно розмовляють, перегукуються з другими, на доктора Рудольфа з цiкавiстю позирають — звiдки взялася тут на машинi людина, коли всi машини вже давно нiмо й безсило стоять.

Кроки людей лунають дзвiнко, самотньо у височенних колодязях вулиць — тут панує понура, врочиста тиша. Ще немає, мабуть, третьої години, а тут, на днi цих колодязiв, уже вечiр. Колись вони в цей час горiли вогнями лiхтарiв, вiкон, реклам, вивiсок. Тодi їм байдуже було — чи день iще там, угорi, чи нiч, вони собi мали своє свiтло. Тепер, закутанi в моторошну тишу, вони стоять мовчазнi, суворi, темнi, дивовижнi, покинутi тунелi, якими колись пливли гуркiтливi потоки людських тiл, екiпажiв, свiтла, крику, гомону. Тут i возиьiв менше, i перехожих зовсiм мало, тiльки мляво, безнадiйно риються в купах смiття голоднi здичавiлi собаки. Де-не-де в понурих вiкнах блимає жовтенька крихiтна плямка свiтла — свiчка чи каганець.

Бiля рiчки знов люднiше: то тут, то там, то гуртками, то поодинцi, важко ступаючи, поперегинавшись набiк, несуть люди воду у вiдрах, у великих кухлях, глечиках для вмивання, В бляшаних коритах. I теж вираз їхнiх постатей i облич дiловитий, серйозний, наче все життя вони носили воду з рiчки та каналiв.

Лунко, занадто голосно, порушуючи мертву гармонiю абсолютної тишi, лопотить старенька машинка доктора Рудольфа. Але кварталiв за два вiд дому графа Елленберга вона раптом пiдозрiло чхає, закашлюється й стає. Стає рiшуче й остаточно, не вiдгукуючись нi на якi пiдштурхування й пiдкручування доктора Рудольфа.

Тодi вiн обнiмає її за роги стерна, як поранену, i потихснь-ко веде далi Все ж таки послужила сiаренька — i за те спасибi.

Мур саду такий самий рiдний, теплий, дорогий. Порох дощу обвiває його мокрi боки, на ребрах лежать купки жовто-червоного листя; вiти дерев порiдiлими гiллячками спускаються з-за муру на вулицю.

Iржаво, хруско вiдчиняється хвiртка — давно нiхто не ходив нею. З-пiд неї з мокрим шелестом туго вiдсувається вбiк наметена купа осiнннього листя Фасади лабораторiї й буднику оголенi по-осiнньому, тьмяно дивляться в сад зачиненими вiкнами.

Доктор Рудольф спирає об стiну оранжереї мотор, витiїрас рукавом лице, по якому розвозяться налиплi бризки болота, i йде до будинку, шкутильгаючи й застiбуючи щiльнiше комiр коротенького пальта. В саду нiкого; дощик мирно шелесливо шепотить мiж пожовклим рiдким листям; лежать позгрiбанi купи листя, дбайливо прикритi брезентом — очевидно, дiдусь Йоганн хазяйнує.

Доктор Рудольф на хвилинку зупиняється перед будинком, щоб перевести дух — чогось йому тiсно, трудно дихається. Потiм помалу пiдходить до закритої веранди помешкання батькiв. Там колись вiн, iще хлопцем, отакої самої осiнньої пори готувався до своїх лекцiй. Тепер усi вiкна на нiй щiльно по-зачинюванi.

Якась жiноча, схилена над чимсь, постать. Вона ритмiчно, сильно рухає лiктями й спиною в синiй блузi, неначе пере. Так, дiйсно пере. Бiля неї на стiльцi лежить купка мокрої викрученої бiлизни. Голова пов'язана бiлою хусткою, щоб на волосся не ляпало, стан запнутий фартухом. Хто це може бути? Не мати — стрункiша, молодша постать, хоч теж майже такого самого росту.

Доктор Рудольф заходить збоку. Праля на рип його крокiв повертає голову й раптом швидко випростовується. Просто в лице Рудольфовi злякано, вражено дивляться зеленi широкi очi принцеси Елiзи. З-пiд бiлої хустки над чолом видно два червоно-золотих серпа волосся. Лиця зашаренi вiд роботи. Вона якось чудно, не помiчаючи, випускає з рук на пiдлогу бiлизну, якийсь мент стоїть, зацiпенiвши, потiм задом одсувається до дверей i швидко виходить ними. На стiльцях сиротливо лишилася купка випраної, спiральне повикручуваної бiлизни й маленька ванна з синюватим милинням.

Доктор Рудольф проводить тремтячою мокрою рукою по мокрому лицi, ще бiльше розмазує бруд i нерiшуче вiдчиняє дверi на веранду. На нього пашить теплом, вогким, миляним духом.

В цей самий мент дверi, якими вийшла принцеса, вихором розпанахуються, i в них з'являється висока, сяюча, палаюча радiстю постать панi Штор. Вона кидається до доктора Рудольфа, мовчки обхоплює його голову, мовчки жадно, сильно вкриває мокре, брудне лице теплим натиском уст, мовчки горне до себе мокре тiло його, вбирає в себе, обмацує руками, знову тисне, знову цiлує в очi, в щоки, в голову, з якої звалюється долу мокрий капелюх. Говорити вона нiчого не може, тiльки болюче, жадно, щасливо часом стогне й мугиче. Потiм ратом одпускає сина, вiдвертається й тихо плаче.

— Мамо! Мамуню! Люба, дорога! Ну чого ж? Чого?

— Од щастя, сину, од щастя!

Вона швидко, енергiйно витирає очi й знову повертається до доктора Рудольфа. Вiн, це — вiн. Здоровий, живий, трохи нiби схуд, але тi самi чистi, яснi, прозоро-щирi очi, та сама прекрасна, трошки винувата посмiшка, все те саме, брудне, але те саме, безмежно дороге й любе.

Тепер вона може говорити, рухатись, бачити, чути. Вона веде його до кiмнати, роздягає, умиває, витирає, як у дитинствi. I розпитує, i лякається, i вимагає показати зранену ногу, i знову мовчки хапає голову.

Батька нема — вiн пiшов по харчi. В кiмнатах усе так само, як i було, — чисто, затишно й трошки занадто все в строгому порядку.

— Ну, а як же тут у вас, мамо? Все добре?

Докторовi Рудольфовi хочеться насамперед щось iнше спитати що значить оте, що вiн бачив щойно на верандi?

Панi Штор ухильно, не дивлячись у вiчi синовi, злегка знизує плечима. Чи добре? Як i з якого погляду дивитись на речi. Для одних, може, добре, для других — гiрше, для третiх, може, i погано. Як раз у раз у життi за всяких порядкiв Звичайно, змiн багато. От чужi люди, наприклад, оселились у домi Весь горiшнiй та майже весь долiшнiй поверх позаймали.

— Як?! А принцеса ж де?

Принцеса перейшла вниз, до графинi. Граф, графиня й принцеса мають тепер усього три кiмнати та ще невеличкий салон iз роялем — салон насилу випрохали. А решта покоїв зайнята рiзними людьми. У принцесиних кiмнатах живе швець iз родиною — жiнкою й трьома дiтьми; в покоях графiвни Труди двi пари молодих людей iз друкарнi Майнерта; у великiй залi живо двоє малярiв, у бiблiотецi — якийсь худенький, милий чоловiчок, який називає себе вченим, кабiнет графа займає бухгалтер iз якогось банку; у великому салонi живе технiк iз жiнкою. Народу повно тепер у домi. Прислуга розiйшлась, але Иоганн лишився. Внизу, в кiмнатах прислуги, нiхто оселятися не хоче.

— Ну, а як же… годуються принцеса, графи, батько?

— Графиня i я їмо сонячний хлiб. А принцесi, графовi й батьковi мусимо готувати iжу. Варимо всi по черзi, навiть принцеса. Вона нiзащо не хоче, щоб за неї хтось робив, її вiрна Софi покинула її. З шофером Германом, разом iз авто мобiлем, виїхала кудись. I сама тепер усе робить. Аякже, сама! Оце ж ти бачив: бiлизну свою пере, їсти варить, кiмнату свою прибирає, хоче сама й воду носити, але батько до цього вже нiяк не може допустити. Оце носить їй тепер на прання воду. Все ж спинилось тепер, Рудi, — нi водопровiд, нi каналiзацiя, нi електрика — нiщо тепер не функцiонує. Живемо, як колись за старих-старих часiв.

I мати так обережно, заспокiйливо погладжує доктора Рудольфа по плечу Звичайно, це неприємно й трудненько без звички, але якось перетерплять люди й житимуть i серед таких умов. Воно, розумiється, все трохи не так виходить, як сподiвалося, а все ж таки не так уже й страшно, як дехто думає. Може, дасть бог, якось направиться життя.

— А де ж Макс?

— Макс живе десь разом iз графiвною Трудою. В її вiллi.

Побрались?

Панi Штор знову не дивиться в очi Рудольфовi. Бог їх знає, чи побрались, чи якi в них вiдносини Макс смiється й каже, що нi, а хто його тепер може розiбрати, якi вiдносини мiж молодими людьми. От живуть у цьому домi двi парочки, а хто вони — нiчого зрозумiти не можна Коханцi, подружжя чи так собi. Раз у раз сварки, смiхи, то в такiй парi ходять, то в другiй, то ще якiсь приходять, i дiвчата з тими гуляють. Ну, та що там у чужi вiдносини заглядати. Аби людям добре було.

I знову, немов заспокоюючи, немов потiшаючи, панi Штор гладить сина по головi, розправляючи волосся.

В кiмнатах по кутках стоїть темний присмерк. Хтось грає нагорi.

— Грає наша графиня. Переродилась людина. Грає цiлими днями. Така мила, така добра стала! Нiчого, сину, якось воно все буде. Де ж ти оселишся, сину?

Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й пiдводиться.

— В лабораторiї, мамо. Вона вiльна? Нiхто не хотiв зайняти?

Панi Штор посмiхається.

— Та де не хотiли! Стiльки охотникiв находилось. Та ми з принцесою вiдборонили. Ну, та й твоє iм'я помагало «Це лабораторiя Рудольфа Штора». «А? Рудольфа Штора?» Ну, i вiдставали Дуже хотiлось малярам оселитись там.

Доктор Рудольф одходить i дуже пильно дивиться у вiкно

— А принцесi ж… що до того… чого вона вiдбороняла?

— А вона чогось усе ходить до лабораторiї. Працює, каже, там, читає твої кяижки.

Панi Штор виймає з шафи свiчку в старовинному срiбному пiдсвiчнику й запалює її принесеною з кухнi запаленою трiсочкою. I знову винувато дивиться на сина.

— Сiрничкiв уже не можна дiстати. Пiддержуємо вогонь у кухнi та так i свiтимо.

Свiтло свiчечки скупеньке, мерехтливе, тiнi гойдаються вiд нього посмиканими смугами.

Грюкають дверi в другiй кiмнатi. Чиїсь важкi, повiльнi кроки.

— Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь iз ним трошки…

Дверi розчиняються, i в кiмнату спочатку всувається мiшок, набитий чимсь круглим, потiм батькова голова в профiль, далi вся постать його. Одною рукою вона тримає на спинi мiшок, у другiй — велике вiдро з водою. Голова повертається, зустрiчається з очима доктора Рудольфа й на якийсь мент застигає. Нi особливого здивовання, нi радостi не помiтно в суворих гарних рисах зарослого бородою лиця.

Ганс Штор помалу ставить вiдро на пiдлогу, потiм спускає мiшок, скидає капелюш, пальто, вiдносить їх у кухню — чути, як старанно струшує з них воду з дощу. Мати поспiхом хапає вiдро з водою й виносить на веранду. Вернувшись, заглядає в мiшок — там головки капусти, картопля, редька, ще якась городина й хвiст курки.

Рудольф хоче помогти матерi, але з'являється Ганс Штор, мовчки бере в них iз рук мiшок i виносить до кухнi.

Рудольф знову сiдає в куток канапи й похиляє голову.

Мати мовчки, тихо гладить його по волоссi.

Ганс Штор увiходить, понуро розгладжує долонями залички й зиркає на сина.

— Ну що, задоволений?

Рудольф пiдводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.

— Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди своєї «великої» працi? Подобається?

Панi Штор помалу пiдходить до батька, вичищає чимсь забруднене плече його й спокiйно-стримано каже:

— З Рудi нещастя, батьку, було. Упав iз аероплана й зломив знову ногу Весь цей час пролежав у селянина у хатi. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться вбiк.

— Шкода. Пропустив найцiкавiше. Не бачив, як його славетна Машина перевертає людей на звiрiв. Шкода. Ну, та ще й тепер не пiзно намилуватись. Матиме досить часу.

Вiн важко сiдає бiля столу й стомлено простягує по ньому руки з червоними, згрубiлими вiд роботи пальцями. На гарних виписаних устах його видушується саркастичний усмiх.

— «Трiумфальна зустрiч». «Спаситель свiту». «Новий Христос». «Рай земний». Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодiї, злочинцi, всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити i… сплять. Сплять i розпутничають з жiнками. Варто, варто було трiумфальну зустрiч зробити тобi! Та навiть на це не вистачило сили. Не дотяг-ли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а гвалту скiльки було! Макс уже на iншi планети з сонячним хлiбом летiти збирався, туди свiй рай нести. Навiснi, навiснi!

Ганс Штор безнадiйно, гiрко й стомлено хитає головою. Свiчка блимає, трiщить, гонить по стелi й кутках димнi тiнi, карлючить лице старого Штора гримасами.

Панi Штор зiтхає й обережно каже:

— Нiчого. Почнуть люди щось робити, i все пiде iнакше…

Батько скидується, спалахує:

— Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навiщо? Хто, що, якi сили можуть примусити їх узятись до роботи? Ану, попробуйте їх примусити! Ану, забалакайте тiльки з ними про це! Не говорили хiба вашi «спасителi»? Що ж вони на це: «Iдiть к чортовiй матерi з вашою роботою, з вашою культурою, з вашими радiями, електриками, водопроводами, аеропланами. Нам нiчого не треба, нам i так добре, наплювать нам на вашу культуру». Що, не так вони говорять? Поговорити з нашим шевцем, iз друкарями, з технiками — та з ким хочеш. «А на якого дiдька менi ваша електрика? Я буду працювати, вугiль возити, а ви будете електрикою грiтись?» Сором? Грiх? Потреба людського? Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрiбне. От вам рiвнiсть! Бачите тепер, синки мої? Бачите її тепер на власнi очi, коли вони вам iще не повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер — при повнiй свободi й без насильства? Що — пустеля, яма, смерть? Та вас усiх тепер собаки позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви ж нi до чого тепер не здатнi, без насильства ви ж не рухнете пальцем для власного добра. Та чого краще? Каналiзацiї, як тобi, синку, вiдомо, в твойому раю вже немає. Смiття, бруд, нечистоти нема куди спускати. Треба копати смiтники, помийнi ями, ватерклозети. Бо позасмерджуємось i погниємо всi в раю. Ну, i що ж ти собi думаєш? Всi вашi «експлуатованi», всi цi «пролетарi» анi пальцем не хотiли рушити! Довелось їх соромити, лаяти, виясняти для них самих загрозу життю — аж тодi милостиво згодились копати ями. А робили як? Будьте ви тричi проклятi, мої синки, з вашим раєм! Оце я вам кажу, батько ваш. Лучче б ти, сину, був зогнив у божевiльнi, куди тебе засадили розумнi люди, що передбачали все це страхiття. Так, так, сину!

Доктор Рудольф мовчки дивиться на стрибливе вiд тiней каганця лице батька, але мати обурено, гнiвно пiдводиться й повертається всiм тiлом до чоловiка.

— Батьку! Що ти кажеш?!

— А що ж менi казати йому, цьому «спасителевi» нашому? Га? В ноги йому поклонитися? Трiумфальну зустрiч йому вчинити? Так? Йому говорилося, його попереджалося, його благалося Слави захотiв? На установи бога повстав? Порядок змiнити запотiв?

Батько теж пiдводиться i, весь уже горячи нестримним палом кровi, грiзно, хижо перехиляється до сина.

— Слави тобi? Зустрiчi? Пам'ятника? От тобi пам'ятник маєш: розбiй, грабiж, насильство, ледарство, бруд, тьма, розпуста, звiряче життя. От твоя слава! Радiй?

Ганс Штор повертається й виходить до кухнi, сильно грюкнувши дверима. Доктор Рудольф знову похиляє голову й сидить непорушне.

Нагорi грає графиня. Звуки старого свiту: дивнi, чаруючо-грацюзнi, такi неймовiрнi серед темного мовчання.

Мати пiдходить до доктора Рудольфа, сiдає поруч, бере його руки в свої, гладить їх, голубить, щось говорить, щось старе, потiшаюче, вiчне, материнське, яке говоритиме мати й тодi, як лишиться на замерзлiй зморщенiй планетi хоч один син i одна мати.

А доктор Рудольф уже не слухає нi її, нi батькового бурмотiння в кухнi, нi звукiв рояля нагорi — невже ж вона не примде прати далi? Невже не загляне хоч на хвилинку? Не кивне хоч головою? Невже це можливо?

Можливо. Чому нi? А як гляне з огидою, з ненавистю, з прокляттям?

Доктор Рудольф цiлує матерi руку й пiдводиться. Вiн утомився й пiде вже до себе.

Мати не затримує його. Вона тiльки наливає в тарiлочку топленого сала, встромляє гнотик i запалює каганець.

— Оце, Рудi, неси тихенько пiд пальтом, щоб не погасла. Нi свiчки, нi сiрникiв не можу тобi дати — нема.

Рудi бере каганець, прикриває його полою, ховає ключ од лабораторiї в кишеню й помалу виходить надвiр.

Вiтру немає. Густа, чорна, як сажа, тьма шелестить дощиком по кущах. Ноги ступають невпевнено, намацуючи жорству алеї Небо, земля, сад — усе темне, непроглядне, все чорна, густа безодня. Зникло колишнє величезне вiяло сяйна над Берлiном. З дитинства, з перших крокiв доктора Рудольфа по аемлi воно щовечора стояло там, за садом, воно було не людським витвором, а явищем природи. I от нема. Чорна шершава сажа там. Так само, як у горах, як на полi, як десь у безлюднiй холоднiй пустелi.

Доктор Рудольф обережно несе каганець, стараючись не розхлюпати й не придушити дорогоцiнної жовтенької квiточки, що так смердюче пахне з пiд пальто. Отак десятки тисяч лiт тому брела людина вiд чужої печери до своєї, позичивши вогню.

Скреготить зубами замок дверей. Нiжно и солодко попахуе чужим духом iз лабораторiї.

Доктор Рудольф поспiхом ставить каганець на стiл i оглядає все навкруги Чисто-чисто все прибране, нiде нi забутої читаної книжки, нi квiточки, нi шпильки — нiчого-нiчого. Тiльки цей нiжний теплий запах.

Клiпає гнотик каганця. Гойдається густа тьма в далеких кутках лабораторiї, жовто й тьмяно виринають iз неї блиски апаратiв i знову поринають.

Нiякiсiнького, нi найменшого слiду її перебування тут!

Доктор Рудольф пiдходить до вiкна, розчиняє, впускає до хати задумливий мокрий шелест дощику. Тиша. Неймовiрна тиша Iз сяйвом помер i вiчний, невпинний, глухий гуркiт Берлiна, що, як величезний водоспад, здавався теж явищем самої природи Зник. Чорна, густа, нiма сажа.

Доктор Рудольф зачиняє вiкно, сiдає в фотель, подарований колись графом Елленбергом, i стомлено опирає голову на руку.

Каганець iз усiєї сили самовiддано бореться iз тьмою, що хвилями суне на нього з усiх бокiв, одмахується, трiщить, клiпає, кличе на помiч, а доктор Рудольф непорушне, зацiпенiло сидить i нiчого не бачить.

* * *

Ранок вогкий, понурий, заплаканий. Туман брудним серпанком розвiсився мiж деревами саду й сушиться пiд дощем.

Доктор Рудольф довго, сильно крутить держальце апарата, накривши голову пальтом, щоб не випустити теплоти енергiї, i час од часу висуває шухляду нi, ще нема як слiд червонявої фiалковостi.

А пiсля снiданку йде до будинку. Слiд було б поголитися, пiдстригтися (аж нiяково показуватися матерi таким брудно-зарослим, з якимсь пiр'ям на щоках), але бритву забув у Кравт-вурста, а голярiв же тепер немає.

До веранди доктор Рудольф пiдходить iз бокової алейки — хто знає, хто там тепер на верандi, може, хтось бiлизну пере та, побачивши його, злякається й знову втече.

З саду бiжить двоє якихось молодих людей з оберемками трави в руках. Дiвчина й парубок. Дiвчина раптом тикає всiм оберемком у лице парубковi, регочеться, вiдбiгає вбiк i показує язика. Парубок незручно, помалу витирає лице то об одне плече своє, то об друге, посмiхається i вмить стрибає до дiвчини. Вона дико скрикує, притуляє траву до грудей i вихором летить до ганку, маючи в мокрому повiтрi довгими, розпатланими пасмами волосся. З гуркотом, тупотом i реготом парочка вибiгає нагору сходами й зникає.

Це, очевидно, тi, що живуть тепер у Трудиних покоях, друкарi.

На верандi нiкого не видно, навiть ванночки й бiлизни викрученої вже немає.

Доктор Рудольф обережно вiдчиняє дверi, входить i прислухається. Нi, i в кухнi нiкого не чути. Вони варять по черзi. Чия ж черга сьогоднi?

Вiн стоїть якийсь час непорушне, потiм так само тихенько виходить у сад. З саду вiд свiжонасипаних горбiв ями поважно посувається чудернацька постать: на нiй пишний генеральський, старовинної форми мундир (очевидно, взятий iз скринь Елленбергiв), спортсменськi вузенькi штани, жовтi краги й на грудях наймодернiше жабо. Постать на ходу одверто застiбається, безжурно посвистуючи й оглядаючи небо з усiх бокiв. Голова в неї кругла, лиса, з пучками попелясто-жовтого волосся над вухами, з двома виразними круглими нiздрями кирпатого носа й товстими губами. Мундир «генераловi» трохи завеликий, але вiн козакувато випирає груди, грає плечима й твердим, певним, трохи недбалим вiйськовим кроком iде алеєю, посвистуючи й докiнчуючи свiй туалет.

Доктор Рудольф виходить на вулицю iз своєї хвiртки. Колись чистенька, затишна вуличка тепер брудна, засмiчена папером, листям, гноєм, черепками.

I знову кидається у вiчi: весь Берлiн такий самий — мокрий, брудний, засмiчений, погризений i подертий. I моторошно тихий. Нi рявкання автомобiлiв, нi гуркоту бендюгiв, нi ляскоту й дзвону трамваїв, нi шипiння повiтряницi, нiяких екiпажiв, нiякого руху. На тротуарах то там, то тут випущенi кишки бога Бахуса: побитi пляшки вiд вина, розтрощенi бочки, бляшанки з консервiв, виїденi й вилизанi псами. Бiля банок цiлi купи подертих паперiв i грошових банкнотiв. Тисячнi, десятитисячнi бiлети валяються, потоптанi ногами, — шматки непотрiбного паперу. Всi магазини порозчинюванi навстiж, з побитими вiкнами й дверима, з голими полицями й купами подертого шаперу, трiсок, соломи.

На вулицях часом тягнуться позриванi телефоннi дроти, стоять покинутi авто, з яких поздирано шкiряну оббивку — мокрi, пообгризуванi кiстяки — iнодi валяється труп коня, напiвз'їдений собаками й котамiи. Коли-не-коли попадаються люди на двоколесах старовинного типу, що крутяться ногами. Вони за-доволено поглядають на нещасних пiшоходiв, готовi до бою за свiй привiлей з усяким, хто б хотiв одяяти його в них.

Церкви розчиненi, але порожнi, з них часом виходять собаки з пiдiбганими пiд себе хвостами, здичавiлi, лякливi й лютi. Недобудованi будiвлi розвалюються, загрожуючи звалитись i завалити всю вулицю.

Людей на вулицi мало. Нема їм куди йти, нема куди поспiшати.

Доктор Рудольф пiдходить до Трудиної вiлли, виходить мармуровими сходами на парадний ганок i дзвонить. Тихо. Минає хвилина-двi, нiяких крокiв не чути. Доктор Рудольф дзвонить iще раз i жде. Потiм згадує, що дзвiнки тепер не можуть дзвонити, i пробує вiдчинити дверi. Замкненi. Вiн починає стукати пальцем, потiм кулаком, далi передком чобота.

Нарештi хтось, не хапаючись, пiдходить до дверей, довго довбається в замку, потiм одсуває якiсь засуви — i нарештi дверi вiдчиняються. Перед доктором Рудольфом стоїть невеличка постать на тоненьких нiжках iз великою кудлатою головою в окулярах з одним розбитим склом. Вона тримає в руках залiзний лом (засув, очевидно!), мружить очi на доктора Рудольфа, приглядається, не пiзнає.

— Вам кого треба?1

— Я хотiв би бачити пана Макса Штора. Вiн, здається, тут мешкає?

— Ага, Штора В такому разi увiходьте. Iдiть до холу, потiм сходами нагору й там гукайте на нього. Вiн вискочить iз своєї кiмнати. Якщо не спить iще.

Доктор Рудольф увiходить до холу, а чоловiчок у розбитих окулярах iз головою пуделя знову засуває ломом дверi.

Нагорi доктор Рудольф зупиняється й безпорадно озирається на всi боки. Дверей багато, всi позачинюванi, за якими саме Макс — невiдомо. Доктор Рудольф обережно кашляє й прислухається. Знизу глухо чується гомiн голосiв — то, мабуть, той кудлатий чоловiк iз кимсь балакає. А тут тихо.

Доктор Рудольф голоснiше кашляє, ходить повз дверi, стараючись тупотiти. Анiтелень!

Тодi доктор Рудольф набирається духу й голосно каже в якiсь дверi:

— Макс Штор! Тут?

Десь iзбоку вiдчиняються дверi, i на порозi з'являється постать Макса. Постать, побачивши доктора Рудольфа, несамовито кидається до нього, реве, хапає в обiйми, мне, душить, кричить, крутить по коридору. З iнших дверей вибiгають iще якiсь жiночi й чоловiчi постатi, теж кидаються до доктора Рудольфа, теж мнуть, душать його, кричать, гукають униз, миготять перед ним зубами, радiсними очима, розкудовченим волоссям. Потiм маса рук тягне його вниз, трохи не скочуючись по сходах купою тiл, i майже вносить його у велику залу.

Тут трохи всi — i Рудольф, i Макс, i купа тiл — отямлюються Вони тiльки перестають його душити й тягти, але всi стоять тiсним колом круг нього й засипають, як поклонницi квiтками спiвака, питаннями, привiтаннями, вигуками.

Тут же й Труда, вся в червоному, як пуп'янок дикого маку, з чорною головою й синьою родинкою коло вуха. Радiсно збентежена, з хлоп'ячими, розмашистими рухами.

Нарештi Рудольфа знайомлять з усiєю купою облич. Це все — свої. Колишнi iнаракiсти. Оце члени колись такого страшного Центрального Бюро Iнараку: доктор Шпiндлер, що вiдчиняв дверi Рудi, його дружина Клара, доктор Тiле. Коли впали всi фортецi Об'єднаного Банку, самi собою розчинилися дверi тюрем — i всi «злочинцi» спокiйнiсiнько розiйшлися собi по домiвкх. Але помешкання цих товаришiв уже захопили iншi люди, i вони тепер поки що оселились тут.

Ну, цей — колишнiй капiталiст, буржуй, рантьє й фабрикант гудзикiв, пан Душнер. Тепер просто мешканець землi. А це — колишнi артисти оперового радiоателье, що постачало знаменитi оперовi вистави на весь свiт. Тепер пани Грумбах, Ган i панна Вайс заселяють частину долiшнього поверху разом iз Iнараком. Ще є двоє пожильцiв цього дому, але вони поїхали з возиком по свiжу траву для комуни — сьогоднi їхня черга.

Рудольф уклоняється комунi, комуна йому, панна Вайс церемонно робить реверанс i б'є по жовтiй, надзвичайно блискучiй, як вишлiфувати, лисинi пана Гана, який теж робить реверанс. А Макс iзнову хапає в обiйми Рудi й крутить ним по залi. Труда сердито ловить його за руки й благає всiх спинити «скаженого».

— У доктора ж Штора нога була зламана! Максе! Годi, я вам кажу! Чуєте: нога! В Рудi нога!

Ах нога? Правда! Ух, чор-рт, дiйсно ж нога!

— Рудi, ради бога, прости! Панове, фотель-трон! Рудi, сюди, голубчику, сюди.

Рудi всаджують у глибокий спокiйний фотель, а самi всi лягають круг нього на килимi.

— Тепер тихо! Рудi, говори! Все докладно, вiд самого початку. Де, як, коли — все-все. Тiле, ви матимете кару на пiдставi другого параграфа конституцiї. Кларо, заспокойте ви цього екс-детектива! Рудi, ти не думай, ради бога, що ти зйов попав до божевiльнi. Ми це так iз радостi, а звичайно буваємо трохи тихiшi. Ну, починай!

Рудi замiшано загрiбає волосся й оглядає поверненi до нього вгору смiхотливi, привiтнi, чекаючi обличчя. Та йому, власне, нема чого розповiдати. От у них є далеко бiльше.

— Нi, нi, спочатку ти, а потiм ми!

— Та й у нас теж нема чого.

— Наше розповiдання теж коротке буде!

— Тихо, панове! Ну, Рудi!

Немає ради, мусить Рудi розповiдати. Але, дiйсно, його оповiдання виходить зовсiм коротеньке. Та й що там цiкавого? Упав, зламав ногу, лежав. Тут цiлий Берлiн, цiлий свiт упав i лежить. I що зламав — тiльки ногу чи всього себе, от це цiкаво, от це Рудi хотiв би почути.

— О, в такому разi слово належить людинi Шпiндлеровi. (Май на увазi. Рудi, — всi чини, титули й таке iнше скасованi. Тепер є тiльки людина, тварина й рослина). Отже, людина Шпiндлер має слово, бо колись, у минулiй ерi земної планети, вiн приладнував свiй мозок до витвору теорiй i легко може зробити всякий прогноз. Людина Шпiндлер, ваше слово!

Збоку Рудольфових нiг чується задумливе бурмотiння:

— Власне, чи можна ще Шпiндлера залiчити до категорiї людини?

Шпiндлер стає на колiна, важно поправляє розбитi окуляри й нахиляється.

— Людино Гане, хоч ви дiйсно маєте прiзвище, яке дає пiдставу сумнiватися щодо вашого права на назву людини, але я тепер не хочу знiмати цього спiрного питання. Одначе, оскiльки мiй спосiб зносин iз людьми поки що носить усi ознаки так званої людської мови, я прошу паважне зiбрання не заглиблюватися у зачеплене людиною Ганом питання й перейти над ним до порядку дня.

Вiн поважно вiдсуває на зiбране в ряснi зморшки чоло одноокi окуляри й серйозно, строго оглядає всiх. I доктор Рудольф не може розiбрати, чи вiн, дiйсно, поважно говорить, чи глузує; а як глузує, то з кого: з доктора Рудольфа, невдалого, жалюгiдного «трiумфатора», чи з себе, чи з усiх людей?

— Отже, увага, панове! Чи то пак — iстоти! Високоповажний наш великий учений питання поставив хоч не науково ясно, але по-мистецьки виразно…

Доктор Рудольф зiщулено червонiє: розумiється, це глум iз нього.

— Що… Що зломив собi свiт? На пiдставi того маленького факту, який ми маємо щастя в даний момент спостерiгати в цiй чудовiй залi, а саме — що ми, не зовсiм божевiльнi iстоти {я не кажу «люди», бо це ще спiрне питання, i я тримаюсь зовсiм iншої теорiї), що ми зранку покотом лежимо на пiдлозi й приємно фiлософуємо, на пiдставi цього вже факту ми можемо з певнiстю сказати, що щось таке зламалось у нас чи в усього людського колишнього свiту — це все одно. Що ж зламалось, мої високоповажнi iстоти?

Шпiндлер гумористично-гордо закидає пуделячу голiвку догори и з пафосом досвiдченого оратора робить паузу.

Iстоти чекають iз таким лiнивим вибачливим усмiхом, з яким чекають глядачi багато разiв чуваного ними, улюбленого актора-комiка.

— Зламалася, мої iстоти, вiсь, на якiй крутився вiз необхiдностi. Вiз перекинувся — i людство гепнуло з царства конечностi в царство свободи.

— Х-хе!

— Одначе!

— Умгу! Дякуємо красненько!

Шпiндлер зручнiш складає ноги по-турецькому.

— Так, мої iстоти, в царство свободи. Вашi посмiшки й вигуки, не забарвленi захватом, доказують тiльки те, що процес гепання був не зовсiм повiльний, i ваша психiка ще не зовсiм приладналася до нового стану. Одначе, що ж це за стан, мої дорогi cпiвicтоти?

— От власне!

Шпiндлер поправляє окуляри й строго по черзi обводить чекаючi обличчя, немов перевiряючи самого себе.

— Моя гiпотеза щодо цього, мої любi спiвiстоти, здається вашим мозкам, ще не зовсiм звiльненим од людського способу думання, трохи… смiливою. Одначе я берусь довести її математично.

— Будь ласка! Тiльки швидше.

— Швидкiсть не завсiгди ознака iстини. Отже, моя гiпотеза проста й ясна! наш теперiшнiй стан є стан… богiв. Ми стали богами, мої iстоти! Дозвольте поздоровити вас!

Шпiндлер поважно й серйозно хитає всiм голiвкою.

— I вас також!

— Бр-раво, Шпiндлере!

— Дякуємо!

— Генiальна гiпотеза!

Але Шпiндлер не задовольняється цими висловами признання своєї гiпотези. Вiн пiдносить руку й просить уваги.

— Панове, вашi надмiрно веселi вигуки все ж таки доказують, що ви ще не зовсiм перейшли з одного стану в другий. Але що ви — боги, то вигукуйте — не вигукуйте, а це так. I я серйозно, цiлком серйозно, панове, вам повторяю, що ми — боги. Без нiяких жартiв i дотепiв.

— Шпiндлерчику, ради бога, не лякайте!

— Богам, колего, не личить лякатися, i постарайтеся позбавитися цього людського пережитку. Тим паче, що страшною нiчого, як виявляється, в божеському станi немає. Мої панове, ви зволите все ж таки смiятися. Я ж вам без смiху ще раз заявляю, що наш стан iнакше, як станом богiв, визначити неможливо. I я це вам зараз математично доведу.

— О, будь ласка!

— Зараз. Прошу уваги.

Кудлатий пудель у позi Будди на мент приплющує очi й зараз же розплющує їх. I знову доктор Рудольф не знає, чи жартує вiн, чи серйозно говорить, i коли жартує, то з кого.

— Як вам вiдомо, мої дорогi спiвiстоти, речi найкраще пiзнавати з порiвняння. Правда? Отже, зробимо маленьке порiвняння мiж богами, людьми й нами. Вiзьмiмо, наприклад, таку форму буття людей, як громада. В людей ця форма iснування в цiлiй iсторiї людства була така необхiдна, як кругла лiнiя лисини бога Гана. Людина — громадська тварина, так читали ми в усiх пiдручниках природознавства. Держава, класи, партiї, уряди, лiги, товариства — все це необхiднi вияви цiєї форми буття людини. Тепер я вас питаю чи чули ни коли-небудь про iснування держав, парламентiв, партiй, товариств i яких-будь органiзацiй у богiв? Та сама думка про це вважалася в людей за глум i образу релiгiї. I тепер питання, є в нас держава, партiї, парламенти чи якi-небудь органiзацiї? Я сподiваюсь, нiхто з нас не наважиться кинути образу нашому божеському становi й не буде насилувати дiйснiсть. У нас громади немає. Ми — iстоти безгромадськi, бездержавнi, безкласовi, безпартiйнi. Отже, ми — боги. Вiзьмiмо тепер другу рису. Як вiдомо з пам'яток старовини, в iстот, що називалися людьми, було так зване господарство: фабрики, банки, крамницi, бюро, грошi, векселi, акцiї й маса всяких iнших кумедних речей. Дозвольте спитати: в богiв коли-небудь було що-небудь подiбне? Нi в одного авторитета, досконально знайомого iз звичаями богiв, ви не зустрiнете нiякого натяку на господарство. Коли ще мiг би бути який-небудь сумнiв щодо акцiй i ренти, то щодо фабрик i майстерень нiякого сумнiву бути не може. Характеристична ознака богiв! нiчого не робити й годуватись нектарами чи амброзiями. I тепер прошу вас кинути погляд на наш стан чи не повна аналогiя iз станом богiв? Включно до нектару — сонячного хлiба? Нi? Чекайте, панове! Вiзьмiть ви ще одну найхарактеристичнiшу рису людини. Пам'ятки старовини нам доносять, що все свiторозумiння людей вiчно й скрiзь, усiма вiками, по всiй планетi стояло пiд знаком етичного дуалiзму — добра й зла, святостi й грiха. Для боротьби з грiхом у них iснували навiть цiлi органiзацiї фахiвцiв — жерцi, ченцi, армiї спасiння, професори теологiї й таке iнше: так само, як були цiлi органiзацiї професiйних грiшникiв — проститутки, злодiї, депутати. Все життя цих iстот було густо обтикане заповiдями, приписами, законами, правилами, судами, тюрмами, полiцiями. Все це мало захищати людство вiд злочинств i грiха. Порiвняйте ж тепер iз богами нi грiхiв, нi злочинств, отже, нi судiв, нi полiцiй, нi тюрем у них нiколи не було. А в нас? Будь ласка, знайдiть менi не то що в Берлiнi, а в усiй Європi чи Америцi хоч одного арештованого, хоч одного полiцiянта, хоч одну проститутку, злодiя чи депутата. Будь ласка! А потiм: усi протирiччя й контрасти людей, як, наприклад, владнiсть i пiдлеглiсть, зневага й пiдлесливiсть, гордiсть i пониження, нахабство й скромнiсть, честолюбнiсть i вiдреченiсть, шикування й злиднi, обман i простодушнiсть i тисячi всяких моральних станiв i рiзниць, тисячi причин страждання — все це нам цiлком чуже. Нi злочинств, нi чеснот ми не знаємо. Етичний дуалiзм людей нам абсолютно нi до чого. Ми стоїмо по той бiк добра й зла. Що таке грiх? Ми не розумiємо, що це таке. Молитва? Про що ми можемо молитися, хотiв би я вас запитати, мої дорогi колеги? Бої для нас став цiлком зайвий. I молитва, i бог, i релiгiя були потрiбнi людям, бо в них був грiх. Але в богiв немає нi грiхiв, нi молитов, нi релiгiї. Отже, дозвольте вас тепер спитати: хто ми такi?

— Свинi!

Вiдповiдь Гана така меланхолiйно поважна, така спокiйно переконана, точна й несподiвана, що боги, як петарди, вибухають реготом.

Кудлата голова пуделя ошелешено дивиться в бiк Гана крiзь розбитi окуляри. А Ган сумно хитає кому головою i твердо витримує погляд.

Доктор Рудольф, також iз увiчливостi посмiхнувцiись, дозволяє собi все ж таки спитати пана Шпiндлера, як довго може, на його думку, протягтися цей божеський стан i чи не можна б його якось трощки змiнити.

Пан Шпiндлер, заплющивши очi, крутить головою, на його думку, цей стан буде тягтися якраз; стiльки, скiльки iснуватиме на землi iстота, що колись називалася людиною. Вiн не бачить тих сил, якi могли б змiнити його. Нiяких, нiзвiдки — нi зсередини, нi зокола. Деякi наївнi люди (а таких багато серед колишнiх iнаракiстiв, комунiстiв, соцiалiстiв та навiть анархiстiв) пробували змiнити цей стан, умовляючи, пропагуючи, звертаючись до совiстi, гiдностi, культурностi й тому подiбних старих речей. Розумiється, їхнi спроби не мали нiякiсiнького успiху. Помилка цих наївних iстот у тому, що вони змiшують сучасну iстоту з колишньою людиною, приписуючи їй i совiсть, i гiднiсть, i культурнiсть, не розумiючи, що це — категорiї минулої епохи, витвiр минулих економiчних вiдносин. У сучасної iстоти…

Але тут Шпiндлер мусить замовкнути: десь чути глухий i сильний стукiт у дверi. Всi обличчя моментально з зовсiм iншим виразом — серйозним, дiловим i напруженим — повертаються в бiк грюкоту. Хто може стукати?! Знову наскок якихось богiв по зайвi подушки й одежу?

Ган гнучко й хижо схоплюється на ноги.

— Панове, до зброї! Дами, прошу вiдпустити ваших кавалерiв. Пане черговий, прошу пiти до дверей.

Пан черговий, цебто бог Шпiндлер, пiдводиться й слухняно виходить iз кiмнати, а боги кавалери неохоче й не дуже слухняно вiдриваються вiд дам i беруться до зброї: витягають iз кишень револьвери й оглядають їх.

Глухе буботiння за дверима холу. Грюкiт. Повiльнi кроки.

Черговий вертається з кувертою в руцi й надзвичайним здивованням на зарослому маленькому обличчi.

— Мої дорогi iстоти! Я боюсь, що в життя планети вриваються якiсь наївнi надприроднi реакцiйнi сили й хочуть завернути нас до стану людей. Загрозлива ознака цього в мене в руках. Це, як бачите, лист. Папiр, чорнило, адреса, — все, як було колись у людей. Ще бiльше: iстота, подiбна до нас, принесла цього листа й не вимагала вимiну за нього — нi подушки, нi кожуха, навiть хустки Спитала тiльки, чи тут такий i такий, оддала листа, ввiчливо вклонилась i пiшла.

— Але кому ж лист? Кому?

— Лист по-старинному адресований: «Пановi Максовi Шторовi». Письмо, скiльки я собi пригадую письмо людей, належить людинi жiночого полу.

Макс здивовано й швидко пiдходить до Шпiндлера й майже вихоплює з його рук листа. Всi пильно слiдкують за ним i всi бачать, як смуглявiсть його вкривається гарячою темнiстю, коли тiльки вiн прочитує адресу.

Бог Ган многозначно кашляє й зиркає на богиню Вайсiвну, яка зараз же байдуже вiдвертається вiд Макса. Труда ж, навпаки, не зводить iз нього чекаючих, похмурених очей.

Лист, видно, зовсiм коротенький — два-три речення й кiнець. Але Макс хмарнiє вiд них, в очах з'являється тривога, в руках поспiшнiсть — зовсiм не божi прикмети.

— Я, панове, мушу зараз же йти. Рудi, ти почекаєш мене тут чи, може, хочеш пройтися трохи зi мною?

Труда бере доктора Рудольфа пiд руку й суворо заявляє, що Рудi нiкуди не пiде. Коли Макс такий неделiкатний, що може ради якогось там листа покинути Рудi, то в iнших цього немає. Рудi лишиться тут i нiкого чекати не буде. Макс може собi йти куди хоче.

Але Макс такий неделiкатний, що навiть не дослухує Труди до кiнця, навiть не прощається з Рудi й швидко виходить iз зали.

Ган запихає револьвер у кишеню i спiдлоба зиркає на Шпiндлера.

— Хм! Хотiв би я знати, чи личить богам iз такою поспiшнiстю бiгати на любовнi побачення? Як ви гадаєте, боже Шпiндлере? Га?

Але боговi Шлiндлеровi не дають одповiсти: панна Вайсiвна рiшуче и бурно хапає його за руку й тягне до рояля Годi нiкчемних дебатiв i фiлософiй! Танцювати! Це — найрозумнi ше, що можна робити.

— Шпiндлере, гранте! Маленьку бiскаю!

Шпiндлер слухняно сiдає за рояль. Гойдливi, цинiчно без журнi звуки пiдхоплюють тiла, крутять їх по залi, вiдбиваються в томких вихилясах плечей, задiв, нiг Труду вiдривають од доктора Рудольфа, i вiн тихенько забивається в куток.

Як чудно и моторошно! вони вже не вiдчувають жаху свого становища. Вони подiбнi до людей, засуджених на смерть i звиклих до тюрми, до своїх камер, до самої думки про смерть. Яка в них прихована жалiсть до нього їм абсолютно не цiкаве все, що вони лишили там, за стiнами тюрми, але вони говорять про це тiльки з жалю до нього, новака.

Танцюють! Iнаракiсти, соцiалiсти, буржуї, артисти, обнявшися, сплiвшися в обiймах, перемiшавшися в одну купу розгарячених чакоханих тiл, виконують функцiю богiв.

Задихавшись, поправляючи чорно синi розгойданi танцем кучерi, пiдбiгає Труда.

— Рудi, тiкаймо! Ходiмте до мене. Я хочу вам так багато-багато сказати.

Рудi покiрно шкандибає за Трудою. Власне, що можна «багато багато» сказати? Але хiба не все одно? Мила Труда, вона скоса, так спiвчутливо, тепло зиркає на нього: бiдний новенький — вiн iще не звик до тюрми, йому тоскно, тяжко, всi порядки ще здаються йому такими страшними. Треба його розважити, заспокоїти, потiшити.

Ах, їй так страшно-страшно радiсно, що Рудi живий, здоровий, знайшовся. Всi так турбувалися, так тривожилися за нього. (От у цей фотель хай сяде Рудi, а вона приляже на канапцi — цi навiженi заморили її танцем). Коли вернувся спецiально посланий за ним лiтак i заявив, що доктор Штор вилетiв iще днiв п'ять назад на Берлiн, а милого, великого Штора все не було та й не було, всiх охопив жах. Але шукати далi вже не було змоги, бо настали такi подiї, що вiдсунули все Господи, що тут було! Коли б Рудi мiг був бачити, як усе катастрофiчне, вулканiчне, валилося, ламалося, рвалося! Залiзницi, електрика, водопровiд, телефон, пошта, трамваї моментально, майже в один день, спинились, як тiльки стало вiдомо, що скло вже є у всiх. Наче гасло таке було. А потiм! Теж наче хто дав гасло — всi кинулись на магазини, склади, банки. I ранiш бували випадки, але що вони в порiвняннi з цими! Як дерли грошi, як розкидали золото, дорогоцiнне камiння, якi оргiї, танцi, обiйми, бiйки були на вулицях. Увесь Берлiн був цiлий тиждень, як одна божевiльня! Якi сцени! Однi плачуть, другi регочуть, однi п'ють iз бочок вино, прощаються, другi б'ють їх, глузують. Один ювелiр мiльйонер упав у свойому магазинi на мiшок iз брильянтами, якi хотiв заховати, i так ридав над ними, що його мусили обливати пивом iз бочки. I всi ч клунками, з оберемками одежi, бiлизни, всяких речей, з вазами, книжками, рушницями. Хто що попав, то тяг додому. А потiм — розселення! Що це було! З центру, з небошкрябiв, з льохiв як рушила вся маса на вiлли, на будинки багачiв. Однi до себе чужi меблi перетягують, друї i з своїми меблями в друге помешкання їдуть. Той собi аероплана тягне, той конi, той автомобiль. (Але нi аероплани, нi автомобiлi вже нi в кого не працюють — нема чим рухати, всi матерiали вийшли, а нових нiхто не робить). Одне слово, це було щось надзвичайне. Мертенс iз свого палацу втiк. Тепер вiн живе разом iз своїм секретарем Вiнтером, має поганеньку кiмнатку й сам собi воду носить, а годується сонячним хлiбом. Нiхто його не чiпає, i нiкому вiн не цiкавий.

Ах, що це за часи були, цi кiлька тижнiв пiсля роздачi скла! Всi були п'яяi вiд сонячного хлiба.

Може, Рудi хотiв iз Максом пiти? Ну, добре. Але з Максом, видно, не можна йти — вiн, очевидно, на якесь любовне побачення покликаний. Одне слово, такий переворот, якого нi одна революцiя не зазнала. Розумiється, багато людей у горi й одчаї. Ах, люди в свиней, у богiв, у тварин поперетворювалися. Ну, i в богiв! Ну, i в тварин. Ну, i що ж тут такого страшного? Ах, загине цивiлiзацiя, порозвалюються мiста, людина повернеться в лiси й печери. Ну, а хоч би й так, то що? Чим оцi кам'янi тюрми кращi за печери? Нi повiтря, нi сонця, нi волi, нi спокою. А в печерах прекрасно! Вiльно, незалежно, небо, сонце, простiр. А чим колишнє людське життя було краще? Всi тiльки тим були зайнятi, щоб здобути грошей Грошi, грошi, грошi. I бiльше нiчого. I лицемiрство, i брехня, i об ман, i насильство. А тепер нiяких грошей не треба, i через те нема нiякої брехнi, обману, насильства. Всi живi, здоровi й ситi. I наплювать на все iнше. Правда? (Миле, наївне Страховище, йому страшенно хочеться потiшити Рудi, заспокоїти й переконати, що все — чудесно. А сама десь жахається, ридає з жаiю за минулим, проклинає).

Звичайно, подiї пiшли трохи не так, як гадалося, але хто знаь як було б краще. В кожному разi, Шпiндлер дiйсно свиня. Вiн iз своею гiпотезою богiв мiг би виступити iншим разом йому, розумiється, досадно на Сонячну машину, бо пою жiнка, ота мила блондинка, кохається з їхнiм товаришем Тiле. Вона Трудi все розповiла. Вони кохаються вже два роки, але до Сонячної машини вони боялися «зради» й мучилися. А тепер нiяких зрад немає — i вони нарештi можуть дати собi волю Звичайно, Шпiндлеровi боляче Але хто ж винен тут? Правда? А хiба сотням тисяч таких, як вони, Сонячна машина не дала щастя? Фрiда, наприклад, просто мало не збо жсволiла вiд захвату Вона того самого дня, як дiстала вiд Труди скло, покинула барона й полетiла з своїм аташе до Iталiї на бароновому лiтаку. Розумiється, яка-небудь принцеса Елiза лютує. Страшенно, мiж iншим, дивна iстота; з ненавистi до Сонячної машини не хоче чути iменi Рудi, а сама весь час надзвичайно хвилювалась, коли вiн пропав, кiлька разiв навiть сама приходила до Труди й сердилась, ну, просто-таки сердилась, що Каесем не мiг його знайти. Вона все ж таки дуже-дуже хороша, ця бiдненька принцесочка. Вона може бути така нiжна, дитяча, ясна, що аж дивно Господи, а Наделi? Та вони в такому були одчаї, що пропав Рудi. Ах, як досадно, що вони пропали. Здається, всi вони вирушили кудись на пiвдень.

Любе, хороше дiвча: от мовчить i пильно думає, що б iще сказати приємне бiдному Рудi.

А знизу чути музику бiдних тюремних мешканцiв, що вже звикли i до тюрми, i до смертного присуду. Танцюють, вiльно кохаються, смiються смiхом шибеникiв.

Доктор Рудольф пiдводиться й простягає руку Трудi.

— Пiду я вже, Трудо.

— Слухайте, Рудi, як ви гадаєте, що то мiг бути за лист до Макса? Тiльки, будь ласка, не подумайте нiчого такого — я цiкавлюсь цим просто з дружби до Макса. Насамперед у мене є чоловiк, ну, не чоловiк, а… ну, я не знаю хто, ну, мiй Душнер, я з ним маю договiр на рiк життя. Розумiється, тепер усi договори порванi, я теж маю право зiрвати, але коли я дала слово, то я ж мушу тримати. Правда? I зовсiм у цьому нема нiчого смiшного й ненормального. Правда, Рудi?

— Я не знаю, Трудо, який у вас договiр i тому…

— Ах, який договiр. Ну, звичайний собi договiр: Душнер колись, iще за старої епохи, купив менi дiм, театр i видав багато грошей, а я за це обiцяла жити з ним цiлий рiк i бути йому вiрною. Ну, добре, Сонячна машина, це правда, всi вiдносини перемiнила, але ж Душнер не винен, що з'явилася Сонячна машина. Правда? А я ж йому слово дала з доброї своєї волi — мене нiхто не силував, як Фрiду. Значить, це було б негарно з мого боку, коли б я його тепер покинула. Вiн такий милий. Вiн хоч i капiталiст, але нiколи не був проти Сонячної машини. Навпаки, раз у раз боронив i помагав нам. Значить, тим паче негарно було б зламати договiр. Але це ж не значить, що я його люблю. Може, люблю, а може, i не люблю. В кожному разi, робити з цього факту якiсь висновки про любов цiлком не рацiонально. Правда, Рудi?

— Так, розумiється, в цьому фактi…

— Правда ж, правда? Ну, а I, крiм того, вже ж так мало лишилось до реченця: всього сiм мiсяцiв i тринадцять днiв.

— Ну, це такий порiвняно короткий час, що..

— Правда? Ну, а от… Є такi люди, що цього абсолютно не розумiють. I вигадують страшеннi дурницi. Просто нiяково слухать Ну, i нехай! Ото! Рудi, а ви додому зараз?

— Додому, Трудо.

— Хм. Я пiшла б iз вами, коли б… Я вже давно в наших не була. В нас усi здоровi?

— Так, здається, всi.

Труда якийсь час мовчить, потiм iз стомленою посмiшкою простягає Рудольфовi руку.

— Ну, вiтайте наших усiх i принцесу. Ах, вас же треба випустити!

На ганку Труда ще раз простягає руку бiдному Рудi.

— А ви, Рудi, дуже не сумуйте, що так усе вийшло. Я все ж таки певна, що людям соромно стане — i все пiде iнакше. Це ж не може бути, щоб так лишилось. Так багато людей говорить, та тiльки добалакатися їм трудно, а то б уже почали щось робити. Ви не сумуйте, Рудi. Добре?

Доктор Рудольф iз тихим усмiхом стискає маленьку тверду теплу ручку, мовчки киває головою й помалу йде на вулицю.

Дощик починає забиватися за шию. Доктор Рудольф пiдiймає комiр, всовує в нього пiдборiддя й почуває колишнiй з дитинства затишок схованого пiд дощиком у комiр половини лиця.

Так, так. «Не сумуйте, що так усе вийшло». Дiйсно, вийшло трохи не так, як думалось. I таки дуже-дуже не так.

* * *

Макс заходить пiд якийсь ганок i знову перечитує коротенького листа: «От тепер ти можеш цiлком по-дружньому прийти до мене. Але поспiшай, бо буде пiзно. Сузанна».

I все. Що може значити ця фраза «бо буде пiзно»? Збирається кудись виїхати з своїм скульптором? «Тепер ти можеш прийти». Тепер, коли в них усе вияснилось? Для чого ж тодi його кликати? З помсти? З бажаняя показати: от маєш, не потребую я тебе.

I чого весь час пiсля останнього побачення абсолютно не хотiла бачитись, а тепер раптом захотiла?

Чи щось гiрше криється в цих коротеньких рядках, таким твердим гарним письмом написаних?

Макс ховає листа в кишеню й знову поспiшає, хмурячись i ховаючи шию в пiднятий комiр пальта.

Перед палацом Сузанни нема нi душi. Ворота розчиненi на встiж, на аеродромi мокне перекривлений набiк легкий лiтак.

Нi портьє, нi льокаїв бiля парадних дверей. А дверi, як i ворота, стоять розчиненi, порожнi.

Згори чується веселий гамiр, крики, звуки музики, гомiн багатьох голосiв.

Макс помалу виходить мармуровими сходами. Холом туди й сюди проходять якiсь люди, переважно парочки, обнявшись i цiлуючись. З храму краси виразнiше чути гомiн i музику. Бенкет у Сузанни? Прощальний бал?

Але що за чуднi гостi?! Обличчя не фарбованi, простi, занадто неаристократичнi; убрання ще простiшi, безпретензiйнi, з робiтничих кварталiв. Манери, рухи, звук голосiв — зовсiм же робiтничi!

Макс раптом зупиняється: вона примирилася! Вона скликала тих, що так довго зневажала, i на це свято покликала и його!!

Макс вибiгає на саму гору сходiв. На нього без уваги й без здив?ванння зиркають деякi обличчя. Вони такi зайнятi собою, що їм нiтрошки не цiкавi iншi люди. Макс iде просто до храму. Тут усе лишилося так, як i було. Так само в екстазi тягнеться вгору бiло-рожеве мармурове тiло Фiмiаму перед ним немає, але зате е цiлi гiрлянди людських танцюючих молодих веселих тiл. Музика вбогенька — гiтара, скрипка, ще щось бухкаюче — зате шуму, галасу, руху бiльше, нiж од най-витонченiшого оркестру.

Ну, де ж тут у цьому вихорi знайти Сузанну?

Макс обережно попiд стiною просувається вперед. За деревами, у гротах, на покритих мохом скелях, по всiх тих затишних куточках, де колись, томно нудьгуючи, цiдили свої перетомленi ласки «творцi краси», де безсило на дегенеративних шийьах похитувалися фарбованi випещенi голови «вибранцiв», там тепер сидять iншi парочки. Вiд них пашить гарячою розбурханою кров'ю, рум'янцем нефарбованих лиць, блиском п'яних од радостi очей. Вони не цiдять своїх ласк, а цебрами виливають одне на одного, купаючись в обiймах.

Але Сузанни все ж таки нiде немає.

Макс виходить iз зали в невеличкий коридор. Тут, бiля вузького вiконця, стоїть дiвчина й сумно дивиться в сад. Худенька, невеличка, профiль негарний, дрiбненький. Бiдна, вона не має пари або той, з ким хотiла б бути у парi, взяв собi iншу. I вона стоїть i сумно дивиться на намисто крапель на голих вiтах дерев.

Макс обережно пiдходить до неї й питає, чи не може вона йому сказати, де можна знайти хазяйку дому, панi Сузанну Фiшер.

Дiвчина чогось трошки нiяковiє, потiм скидується й виявляє готовнiсть провести його до неї. Господиня, мабуть, у себе, у своїй кiмнатi.

— А не з гiстьми?

— Якими гiстьми?!

— А от цими, що в залi там танцюють. Там же бал якийсь?

Дiвчина знову трошки нiяковiє.

— Нi, то не гостi. То так… Ми тут живемо. В нас раз у раз так…

— Ах, так?

— Ми майже всi з фабрики панi господинi. А ви її родич?

— Нi, не родич, а добрий знайомий. А панi господиня сама живе?

— Еге ж, сама.

— Вона здорова, не знаєте?

— Не знаю. Вона з нами не сходиться. Коли хочете, я вас проведу до її кiмнати.

— Будь ласка.

Дiвчина швиденько йде вперед коридорчиком, потiм рядом покоїв Сузанни.

Скрiзь групи, парочки, смiх, спiви, тарiлки з сонячним хлiбом, лiжка в салонах, порозвiшувана на шворках бiлизна, одежа. Якийсь веселий безладний табiр циган.

Далеко забилася Сузанна, в найдальший куток свого палацу.

Худенька ввiчлива дiвчина зупиняється перед низенькими дверима в самому кутку темного коридорчика й пошепки каже:

— Ось цi дверi.

Макс дякує й якийсь мент стоїть, прислухаючись до кiмнати Там тихо. З покоїв палацу долiтає веселий гамiр i гомiн голосiв. Очевидно, це кiмната прислуги. Якiсь меблi стоять у кутку, наваленi на купу.

Макс легенько стукає й слухає. Тихо. Нi звуку, нi шелесту. Макс стукає дужче, довше. Той самий результат. Вiн злегка натискає на дверi — i вони, нiжно цмокнувши замком, одчиняються В лице Макса сильно б'є густим теплим духом квiток, i в очi кидається якась маса фарб. Просто перед очима вся стiна кiмнати, вся стеля, пiдлога є суцiльний килим iз квiток. Це заквiтчаний кошик, а не кiмната. Нiяких меблiв, самi квiтки.

Макс переступає через порiг, озирається й одхитуьiься назад посеред устеленої квiтками невеличкої кiмнати просто долi, на квiтах, поклавши голову на подушку з червоних троянд, лежить Сузанна. Очi її заплющенi, уста складенi поважно, строго, моторошно-непорушно.

— Сузанно!

Нiякого руху. Макс прожогом кидається до бiлої постатi, стає на колiна н бере вiдкинену набiк руку. Вона холодна, надзвичайно важка, падає назад iз жахною байдужiстю З-пiд руки розсувається купка листiв.

Макс не вiрить, обмацув руки, плечi, лице. Вiд них по всьому тiлу його проходить пронизуватий, важкий, моторошний холод.

Хтось у горлi Макса, дико рявкаючи риданням, скрикує:

— Сузанно!!

Уста не здригуються звичайним насмiшкуватим вабливим усмiхом, вогкi великi очi не розплющуються, вони в строгiй поважностi мовчать, не рухаються.

Макс знову хапає за плечi, за голову, пiдводить, ворушить, вiн чує своє перекривлене лице, чує вогкий холодок цих, колись таких хвилююче теплих плiч, чує страшну, неживу вагу голови й не вiрить, не вiрить свойому жаховi, болевi й одчаєвi.

— Сузанно! Ради бога, Сузанно!!

А теплий густий гнiтючий дух квiток обгортає голову чадом, незримими кiльцями отрути.

Макс, скоцюрбившись, падає головою на одкинену руку i, почуваючи страшний холод її, качає по нiй чолом i чує, як щось дико, грубо, горловим криком гиркає в ньому й трусить його.

Вiн довго лежить так, качає головою по непорушнiй руцi й помалу затихає. У невеличке простеньке вiкно, заквiтчане гiрляндами лiлей, плаксиво дивиться сiрий день.

Макс трудно пiдводиться й дивиться в непорушне поважно-спокiйне лице. Воно якесь iнше, нiколи таким гарним, таким глибокозначним, одуховленим i серйозним не бачив його Макс.

Вiн стомлено машинально бере з-пiд руки листи в чепурних кувертах i, нiчого не розумiючи, уважно читає адреси. Голова важка, повна чудного густого дзвону, на очi налягає чавунний сон.

Макс напружено пригадує собi, що йому треба негайно зробити, i на може пригадати. Лягти, здається? Чи вiдчинити дверi?

Вiн, хитаючись, з натугою, пiдводиться й помалу плентається до дверей Одчинивши їх, вiн машинально виходить i, похиливши сонну голову, спотикаючись ослаблими ногами, iде кудись на гомiн.

У блакитному салонi, де через один куток розвiшано бiлиз ну, а в другому напiвгола пара танцює бiскаю пiд двi мандолi ни й гiтару, настає раптова тиша: просто на танцюристiв iде якийсь чоловiк, хитаючись i безглуздо, п'яно чи сонно дивлячись поперед себе невидющими очима. Синьо-чорний чуб розпатлався по всьому лицi дикими пасмами, в руцi мiцно затис-нена купка листiв.

— Що за чоловiк? Звiдки вiн тут узявся? Що з ним?!

Його обступають, розпитують, вiн задумливо-сонно поглядає на них, морщиться й мовчки йде далi в супроводi всiєї юрби.

Перед храмом вiн зупиняється, тре долонею чоло й щось, видно з натугою, собi пригадує. Раптом пiдводить голову, дивиться на чекаючi обличчя й глухо каже:

— Спинiть там тих.

— Через що? Хто ви такий? Чого вам тут треба, вас питають?

Чудний чоловiк не може стояти й сiдає на низенький стiлець Одкинувши гарну розпатлану голову до стiни й заплющивши очi в непереможному снi, вiн тихо байдуже бурмотить:

— Сузанна Фiшер померла

Померла?! Сузанна Фiшер?! Що вiн каже?! Коли? Як? Вона ж iще вчора зносила квiти з оранжереї до себе. Всi це бачили.

Але чужий чудний чоловiк нiчого не може їм бiльше сказати: вiн глибоко й мiцно спить, злегка роззявивши рота й перехилившись набiк.

У храмi вривається музика, веселий гамiр скручується, гальмується й затихає. Зляканi обличчя червоними рум'янцями й гарячим духом руху й обiймiв, пошепки балакаючи, навшпиньках довгою чергою проходять у найдальшу кiмнату, де на квiтах лежить у всьому бiлому головою на подушцi з червоних троянд поважно-строге тiло Сузанни Фiшер.

* * *

Доктор Рудольф бреде вулицями. Куди? А хто його знає — хiба не однаково? В пустелi напрямiв немає, шляхiв не може бути. Все те саме, все безживне, мертве, мовчазне. Тиша льоху.

Цiлий день бродить доктор Рудольф вулицями самотнiй, нiкому не потрiбний i нiкого не потребуючий. З капелюша його струмочками стiкає вода на мокрi згорбленi плечi, груди, спину Iнодi вiн заходить iз понурою цiкавiстю туди, де бачить людей, у колишнi кафе й ресторани.

Але скрiзь те саме: iмпровiзована музика, танцi, прилюднi обiйми, поцiлунки. Часом iз веселого гамору раптом видирається звiрячий, хижий зойк, музика вривається, пари злякано по-овечому купчаться в натовп, серед якого клубком вовтузяться на пiдлозi два тiла — самцi погризлися.

А в унiверситетi тиша домовини. Аудиторiї лунко, голосно вiдбивають нерiвнi шкандибаючi кроки самотнього чоловiка, мокрого вiд дощу, з тонкими волосинками уст, стомлено, невесело загнутих донизу. Лабораторiї, науковi кабiнети, зали засiдань, бiблiотеки стоять порозчинюванi, позасмiчуванi, по-розгра-бовуванi, позатоптуванi. Так само, як Рудольф, стомлено, мляво бродять по них якiсь люди; деякi просто ходять, як сновиди, сумують; деякi чуднi щось вибирають i виносять; навiщо воно їм тепер? Деякi тихо сидять, мертво втопивши очi в одну точку. Спинився великий, могутнiй органiзм. Мовчать вiки збираного, любовно, саможертовно здобуваного скарбу. Затихли голоси генiїв — стоять собi просто томи збитого, задрукованого паперу. Але коли б вони всi раптом повставали з домовини, заговорили, затрубили, то що б то помогло? Нiчого. Шматочок зеленої маси вбив усiх генiїв, усi гордощi, святощi, храми, ризи, забобони, науку. Чим же, власне, пишалося людство? З якого крихкого поганенького матерiалу творилися його «вiчнi» святощi?

А от бiржа, велетенське капище, могутня фортеця, серце Нiмеччини. Хмарною колосальною пусткою тягнеться вгору мармурова зала. Горобцi голосно цвiрiнькають десь пiд стелею, пурхаючи крiзь розбитi вiкна. Нiмо стоять чорнi скрижалi банкiв iз забутими й запорошеними цифрами, а на пiдлозi смiття, клаптики найцiннiших паперiв.

А колишнi жерцi, колишнi владарi цiєї фортецi, де вони тепер? Де тi, що перед ними мiльйони схиляли свої голови!? Вiд грудочки зеленої розтертої трави луснуло серце, спинився пульс, повривались усi артерiї, i горобцi загиджують розбитi заповiдi й скрижалi поверженого бога.

I знову доктор Рудольф шкандибає тихими вулицями, нерiв-но цокаючи пiдборами по мокрих, брудних тротуарах. Знову заходить у мiсця танцiв i в мiсця могильного мовчання.

I тiльки, як вечiр починає затягати темно-сiрою завiсою сцену чудного театру, доктор Рудольф вертається додому, похиливши голову й стомлено пересуваючи ноги.

Але перед лабораторiєю вiн увесь скидується й на мент цiпенiє на мiсцi: у вiкнi вогонь! Хтось е в його робiтнiї Хтось чекає його! Це — вона, це та, що нi на мить не виходить iз йою душi, нарештi прийшла!

Доктор Рудольф кидається до дверей, рве їх, вбiгає до передпокою i. зупиняється. В дверi видно: на фотелi бiля столу, бiля засвiченого каганця, схиливши голову на груди, сидить Макс. Тiльки всього!

Доктор Рудольф, почувши зразу страшенну втому, помалу пiдходить до брата. Схилена на груди голова не рухається, не повертається. На столi лежать листовнi аркушики дрiбно записаного паперу.

Бiдний хлопчик. I вiн наморився. Нiби записка якась!

«Рудi! Як я засну, прочитай листа, що лежить на столi, i неодмiнно збуди мене. Нiзащо не давай менi спати. Додому не маю сил iти, а спати менi не можна. Прочитай i зараз же збуди».

Рудольф здивовано крутить записку, дивиться на звислi на груди патли волосся, злегка торгає за плече Макса, потiм обережно бере аркушики листа, сiдає з другого боку стола й починає читати:

«Прощай, Максе. Хочу востаннє сказати тобi найширiше слово. А яке слово може бути найщирiше, як не останнє? Перед смертю схиляють голови i ганьба, i гордiсть, i амбiцiї, i розрахунок. Я всi розрахунки зробила, пiдвела пiдсумок i бiльше нi на що не рахую.

I от усе ж таки в оцей останнiй мент свого життя по щиростi не знаю, що бiльше: чи моя ненависть до тебе, чи любов? Чи проклинати тебе, чи заридати над ганьбленою, розшматованою моєю любов'ю!

Що ви зробили з життям, Максе!! Невже Тебе не охоплює жах?! Невже ви всi так страшно, божевiльне позаслiплюванi, що не вiдчуваєте того неймовiрного жахного страхiття, яке впало на людство з вашою Сонячною машиною?!

Життя ж немає. Нема душi його — краси. Сонячна машина випалила все людське, а людське є в красi, втвореннi крас и. В цьому ж, тiльки в цьому, є рiзниця мiж людиною й твариною, звiром.

Сонячна машина звела людина на тупу брудну тварину, на злого дикого звiра.

Ви хвалилися, що створите братерство рiвних, сильних, вiльних царiв природи, неба, вод, землi. Ви обiцяли вiчне свято краси, любовi, щастя.

Максе, Максе. Ти знаєш, я нишком, про себе, сама себе соромлячись, думала, а може?

Я готова була прийти до Тебе, стати на колiна перед Тобою й скласти всю свою гордiсть до Твоїх нiг i цiлу вати їх, як найбiльша грiшниця.

Але, Максе де ж ваше братерство, де нова людина, де розмах, розквiт, де свято краси, любовi!!

Ви знищили держави, ви стерли кордони, це так. Але землю ви заселили двоногою, жуйною твариною — й бiльше нiчого. Все, що було вiдзнакою творчостi людського генiя, все розтоптали, потолочили, загидили копитами цi тварини. Земля — це величезне стiйло, хаотичне, брудне, темне, холодне, смердюче.

Ти уяви Собi земну планету. Уяви Собi цi темнi, завмерлi мiста, це страшне мовчання, цю зоологiчну тишу, в якiй чути тiльки рев самцiв, гарчання й плямкiт уст, що жують зелену жуйку.

З людини здерто тисячолiтнiй грим божеськостi, яким вона хотiла вiдрiзнити себе вiд тварини. Ви радiєте з цього, а я благословляю наш самообмани, я з побожнiстю цiлую слiди брехнi всiх дурив людства, всiх бiдних пророкiв його, якi так зворушливо, наївно вiрили в свiй грим. Я ридаю за бiдним Вседержителем Саваофом, образ i подобу якого ми так старанно намагалися намалювати на своїх лицях. Навiть за Твоїм бiдним соцiалiзмом, за Твоєю наївною казкою я ридаю, Максе! Можеш Ти собi це уявити?

Нi Саваофа, нi казок бiльше немає.

Але не те, що немає, а що бiльше їх нiколи й не буде. От у чому є той жах, що жене мене з цiєї дикої отари в небуття.

Людство померло, воно завершило круг, вернулося до вихiдної точки. Тисячi вiкiв боротьби за iснування довели до забезпечення iснування. I це є загибель людства, поворот у лоно звiрiв, iз якого воно вийшло.

Iсторiя скiнчена. Кому охота доживати, обростати шерстю, добувати вiку в печерах, хай доживає. Я ж хочу померти людиною. Зганьбленою, замученою, але все ж таки людиною.

Радiй, Максе, — пролетарiат здiйснив своє право «вiрностi»: вiн не тiльки вiдiбрав у мене мiй дiм, моє майно, мiй спокiй, вiн одняв у мене мою честь. Радiй, Максе цiєї ночi пролетарiат ганьбив i шматував моє тiло з такою рiвнiстю, що ти можеш бути задоволений.

О Максе, два роки я берегла своє тiло для Тебе, два роки з муками, надiями, з упертiстю, з хитрощами, з одчаєм i незрозумiлою любов'ю я кохала мрiю вiддати ного Тобi, єдиному, болючому й пекуче-бажаному! I от радiй, його з гарчанням i ревом вирвали Твої браття.

Дякую, Максе, за створене Тобою «вiчне свято краси, любовi, щастя». Прощай.

Сузанна»

Доктор Рудольф довго сидить над листом, тарабанячи по ньому пальцями. Потiм трудно пiдводиться й будить Макса. Скудовчена, розпатлана голова безсило хилитається пiд штовханами, труситься вiд потрушування, але не пiдводиться. Тодi доктор Рудольф бере свiй мокрий капелюш i сильно обтирає ним лице Макса. Макс одхитується назад i слабо розплющує очi. Нiс i щоки мокро блищать, як заплаканi.

— Що? В чому рiч?

Голос хрипкий, здушений, як застуджений.

— Вставай, Масi. Вставай. Пiдведись. Не можна спати. Вставай, голубчику, вставай.

Макс машинально слухняно, але тупо пiдводиться, похитуючись, стоїть i жде.

— Ходiм у сад. Ходiм, походимо трохи.

Дощ i рух у слiпiй чорнiй тьмi приводять Макса до пам'ятi. Вiн покашлює, стрiпує головою, обтирає рукою лице.

Рудольф чує, як його тiло стає твердiше, певнiше, кроки вiльнiшi

— Що з тобою, Масi? Що сталось? Що за сон такий?

— Не знаю. Сам не знаю. Здається, отруївся. Ти читав листа?

— Так, читав.

Брати вертаклься до лабораторiї, i Макс довго мовчки ходить по хатi, сильно закусивши куточок нижньої губи. I раптом зупиняється проти Рудольфа й понуро посмiхається.

— Хе! I цi ж самi завтра будуть ховати її! Дiйсно здерто грим не тiльки божеського, а й людського. Стрiляв би їх, проклятих, вiшав, труїв, як паскудних пацюкiв! Правду каже батько, тiльки страх i батiг робили цих звiрiв людьми. Нi, не можу я й тут, пiду!

— Але куди ж ти пiдеш, Масi? Темно, ти дороги не знайдеш.

— Ах, усе одно! А на якого чорта тепер менi дороги, свiтло, життя? З цiєю худобою жити? Бувай!

Макс рiшуче виходить iз лабораторiї, не слухаючи Рудольфа, i грюкає за собою дверима. Чути рип крокiв по дорiжцi, i настає густа шипуча тиша.

Летить у свiтовому просторi темна, мертва планета, яка колись (так давно-давно!) називалася Землею. Темна, мокра, мертва тиша обкутала половину її. Сонно плямкають у снi самцi та самицi, а на другiй, iншiй половинi жують жуйку й справляють танець самцiв i самиць. Настане тут день — i ця половина буде жувати й танцювати, а та лежати в снi.

I так навiки?! I це все?!

Докторовi Рудольфовi хочеться вибiгти i з жахом закричати на всю планету, стьобати її, плювати в неї, гризти її зубами.

О нi! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батiг! Буде страх!

Але який? Холод? Вони, як птицi, на зиму переходитимуть у теплi краї. Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дiтей i здобуванням трави. I будуть щасливi.

Доктор Рудольф стомлено сiдає в фотель i спирає голову на руки.

Щасливi! Хм! А чому нi? Що є щастя? Сотнi ж «дурiїв людства», сотнi отих бiдних пророкiв, фiлософiв, мудрецiв усiх вiкiв i народiв вусуненнi страждань бачили iдеал щастя. Вони кликали до найбiльшого обмеження своїх бажань, до вiдмови вiд влади, слави, багатства, розкошiв, утiх, насолод. Людино, скоротись, зiщулься, зберись у грудочку найпростiших своїх елементiв, не вiр зрадливим радощам — вони скороминущi, нереальнi, єдине реальне в життi — страждання i його уникай. Тодi матимеш щастя (атараксiю, нiрвану, царство небесне i т. iн.).

Тепер бажань нема, страждання уникнено — чого ж бiльше треба? Хiба це не є щастя?

А що робило людство минулої епохи? Билося за те, щоб бути ситим, щоб мати «жуйку», щоб лизати своїх дитинчат i обнiмати самиць-самцiв. I всi цi унiверситети, лабораторiї, бiржi, залiзницi, суди, банки, фабрики — все це кiнець же кiнцем служило тiльки цьому. Люди засоби зробили цiлями, обожили їх i тепер труять себе через те, що цi засоби стали зайвi.

Зайвi цi засоби, чорт їх забирай, i баста! Через те вони стоять мертвi й непотрiбнi. Ну, i що? Хiба не має рацiї мила Труда, кажучи. «Ну, i скоти, ну, i худоба, а що тут страшного?» Дiйсно, сказати «будьте, як свинi» — образа, а сказати «будьте, як птицi небеснi» — свята заповiдь.

Ну, так чого ж треба? Чого одчай? Хiба не здiйснений iдеал Христа? Хiба людство не стало, як птицi небеснi, що не сiють, не жнуть i навiть на зиму перелiтають у вирiй? Хiба не здiйснений iдеал Конфуцiя, стоїкiв, цинiкiв! Хiба не осягнена атараксiя Епiкура? Хiба не здiйсненi заповiдi Шопенгауера, старого боягуза радощiв? Чого ж сум, чого гвалт, чого страх?!

Стоять фабрики, що виробляли сукна, шовки, оксамити? К чорту! Людина буде гола ходити. Голе, сильне, хиже, здорове тiло естетичнiше, нiж усякi дегенеративнi калiки, позакуту ваш в шовки.

Стоять тисячi, мiльйони фабрик, майстерень, копалень, лабораторiй? А що вони робили? Їжу, одежу, питво? Потрiбне це тепер? Нi. Так чого страх, що стоять? I стiйте к чоргу собi!

Стояiь залiзницi, трамваї, пошта, телеграф?

А вони що робили? Перевозили їжу, одежу, питво та паливо? К чорту! Бiльше непотрiбно. Можете стояти.

Стоїть електрика, водопровiд?

А для чого вони? Сонце є свiтло для всього живого. Будь ласка! Води в природi бiльше, нiж у водозбiрних Берлiна.

Геть до природи з кам'яних колодязiв!

Але де ж отi фабрики, майстернi, лабораторiї, що виробляють людське й божеське? Де тi генiї, що поза «жуйкою» давали красу людству? Поети, митцi? Чи не вони ж споконвiку переспiвують одну свою улюблену тему про жуйку, самицю й дитинчата? Якого ж чорта вони отруюють себе т е-п е р, коли всi мають те, що вони виспiвували?

Доктор Рудольф сiдає в фотель, заплющує очi й чує, як його обхоплює та сама кричуща, нестерпно тоскна туга, що була тодi, як вiн пiсля вибуху лютi й одчаю сидiв на лiжку в камерi-божевiльнi.

* * *

Холоднии дощ плаче рясними слiзьми на шибках Холодна вогкiсть дихає i куткiв. Сивий присмерк, як зiгнутий пристаркуватий чоловiк, цiлий день тоскно блукає по лабораторiї, по спустошенiй власною рукою доктора Рудольфа, по любiй, насиченнi роками його дум робiтнi.

Днi й ночi котяться однi через одних, як хвилi — однi яснi, другi темнi, рiвнi, одноманiтнi й без назв. Який сьогоднi день? Субота, середа, недiля? Смiшнi, дорогi й непотрiбнi вже назви. Батько досить уперто вiдмiчав їх за календарем, але як один раз загубив рахунок — так усi цi суботи, понедiлки, вiвторки лишились десь там, позаду, в туманi минулого. Який мiсяць? Листопад? А може, грудень уже? I котиться хвилями безiменними те, що люди привчились називати днями. Для чого їм тепер назва? Навiщо мiряти час? Та й чим мiряти? Що є спiльного тепер у людей? Часу вже немає, бо немає мiрила.

У вiльну хвилину доктор Рудольф пише спогади перед залiзною грубкою, поставленою ним самим.

Для чого? Щоб колись, коли вiдвикне вiд писання, коли обросте шерстю, взяти цi списанi аркушики й згадати час, коли люди на землi вмiли зазначувати знаками свої думки? Чи ще не вмерла потреба зносин хоч iз самим собою? Чи страх, що загусне мозок i заросте бадиллям дикунства? Чи в душу свою, потоптану, понiвечену, понижену, осмiяну, хочеться глянути, як у загноєну, смердючу рану? Не тiльки глянути, а дивитися в неї щодня, длубатись у ранах i чути чудну насолоду вiд них.

Але ж як ниють у сiрiй холоднiй самотi болi! Так, так, вiн упав iз височеннної гори, на яку дряпався дванадцять рокiв. Та тiльки тепер, коли вже минув перший момент падiння, вiн як слiд чує, що розбився i вся iстота в ранах.

I тiльки тепер вiн знає, що дванадцять рокiв таскав на гору величезну важку торбу своєї славолюбностi, думаючи, що несе любов до людей i науки. Тiльки тепер, коли вiн iз торбою своєю лежить на днi безоднi, вiн чує, що в нiй стогне не любов до людей, а понижена, недодушена гордiсть.

Холодний, рiвний, серйозний дощ, такий самий, як бував колись за минулої доби. Пристаркуватий, шамкаючий присмерк сумно киває сiрою головою. Доктор Рудольф одкидає голову вiд записок i слухає.

От зараз прийде мама. Яке чудне, старе, вiчне, як життя, iм'я! Одне з небагатьох iмен, що лишилися на з!емлi..Вона жалiє бiдного Рудi. Вона з усiєї сили старається не показати, що жалiє. I це найбiльше завдає болю, що вона старається не показати жалю. I в цьому стараннi, як у дзеркалi, Рудi бачить себе маленьким, смiшним, жалюгiдним. I цей жаль рiвночасно грiє його забутим старим теплом, вiд якого очi стають гарячi. Хочеться притулитися до старих нiжних рук i сховати в них сором, пониження, дурну гордiсть. Навiщо вони тепер?

От вона прийде й буде розповiдати про незначненькi подiї в тому чудному домi, набитому чужими собi, байдужими до себе людьми. А доктор Рудольф буде слухати i мовчки з солодким болем i ниючим соромом усерединi здригуватись на одно iм'я. Знає мама чи не знає, що вiн здригується на це коротеньке, болюче, любе iм'я?

Але записки доктор Рудольф пише дуже рiдко, бо цiлий день зайнятий важнiшими справами. Вiн копає по старих покинутих городах картоплю, капусту, цибулю, всяку городину, — обшукує всi льохи й комiрчини покинутих помешкань, старанно збирає всi продукти, якi їли колись люди, i звозить усе це додому. Граф iронiчно-сумно посмiхається стрiхами: винахiдник Сонячної машини, великий учений, той, що зруйнував увесь старий свiт, тягає вiзочок по Берлiну, вислухує насмiшки, глузування й ворожi вигуки ради того, щоб годувати старих трупоїдiв i реакцiонерiв. Чи варто ж було для цього дванадцять рокiв сидiти в келiї?

А доктор Рудольф мовчить. Мовчить на глузування сонцеїстiв. I на теплу насмiшку графа, i на понурий глум батька та тихий жаль матерi. На все. Тоненькi уста стали ще тоншi. Куточки їх витяглися рiвними гострими голками. Цiлими днями, шкандибаючи й похнюпившись, вiн тягає вiзок, носить воду, рубає дрова, ставить грубки з цегли в кiмнатах батькiв, графiв i принцеси. I мовчить. Навiть до принцеси нiколи й словом не обiзветься. Мати часом нiжно докоряє синовi за таку неделiкатнiсть. Правда, принцеса й сама, видно, дуже гнiвається на Рудi, але ж треба зрозумiти, що їй тяжче, нiж кому iншому, вiд Сонячної машини. Та Рудi й на докори мовчить, тiльки iнодi чудно посмiхнеться й зараз же вiдiйде — нема йому часу на розмови.

А ввечерi, як iз усiма роботами покiнчено, доктор Рудольф потихеньку увiходить iз вулицi до палiсадника перед будинком, забирається в кущi пiд тополю й стоїть там доти, доки погасне свiтло каганця в одному вiкнi. Поганеньке, мiзерне це свiтельце — в кiмнатi в технiка далеко яснiше, бо в нього горить справжня ацетиленова лампа, але доктор Рудольф не дивиться на технiковi вiкна.

Iнодi, як немає дощу, а в небi серед хмар купається мiсяць, то пiрнаючи, то виставляючи лису голову, в палiсаднику з'являється ще одна постать — коротконога, опецькувата, з пiднятим комiром i натовкмаченим на самi очi капелюшем. Вона не бачить Рудольфа й обережно пiдкрадається пiд вiкно, силкуючись зазирнути в нього. Доктор Рудольф i на це мовчить, тiльки пильно, затаївши духа, слiдкує за дивним чужим чоловiком. Хто вiн? Чого йому тут треба?

Часом чоловiк спирається плечем об стiну пiд вiкном, похилює голову й стоїть у глибокiй iадумi довго-довго. Безшумно хилитається iнодi тiнь у вiкнi, затуляючи свiтелечко. I серце доктора Рудольфа теж хилитається, i з нього вихлюпується гаряча, болюча нiжнiсть. Чужий чоловiк теж ворушиться, стає, видно, навшпиньки, зазирає у вiкно. Мабуть, i в нього щось вихоплюється?

Коли гасне вiкно, нiч стає темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь покинутi голоднi собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлiн, як пустельно, первiсне шумить вiтер у мокрих голих вiтах.

* * *

I от раптом принцесу Елiзу пiдмiнено. Хтось зiдрав iз неї хмуру зацiплену скупченiсть, iз-пiд неї вийшла нова людина. Це тепер — весело-владна, грайлива, нiжна дiвчина.

Але що дивного в такiй пiдмiнi, коли приїхав дiйсний, справжнiй коханий наречений? Як давнiй лицар, вiн пiв-Європи проїхав конем, iз скринькою Сонячної машини за плечима, з револьвером за поясом, з нагаєм у руцi. Пiв-Європи переїхав, щоб добратись до Нiмеччини, до своєї давньої з юнацтва нареченої.

I зараз же з револьвером в однiй руцi, з нагаєм у другiй прийшов до двох малярiв у салонi, ввiчливо попрохав їх переселитися нагору й зайняв цю кiмнату. Пiсля того другого ж дня виїхав конем до мiста; виїхав уранцi, а вернувся увечерi. Але вернувся з гарненьким екiпажем, повним усякого добра: мiшок муки, мiшок крупiв, маса бляшанок iз консервами, торби свiчок, солi, сiрникiв-усього того, що бiдний доктор Рудольф не мiг нiколи так блискуче роздобути.

Розумiється, для чого тепер принцесi помiч якогось кривого, калiкуватого доктора, сина льокая. Розумiється, вона зараз же попрохала панi Штор переказати свойому синовi, щоб вiн бiльше не турбував себе послугами їй. Та й нiкому вже, власне, були не потрiбнi його послуги, бо те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цiлi мiсяцi всiм їм. (Сам князь Георг, ївши сонячний хлiб, тепер знову перейшов на старий режим).

О, це справжнiй мужчина! Вiн не такий уже молодий, i одiв йому, може, тридцять п'ять; на чолi вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох бокiв, на висках — жовтизна, в ротi якраз посерединi вищербивсь один зуб. Якраз посерединi, так що лице як на двi половинки подiлене. Сталося це в дорозi, а лiкарiв уже тепер немає — i доводиться ходити так. Часом аж злегка посвистують слова крiзь цю щербину. Але сам такий мiцний, сухий, сталевоокий, дротяновусий, нiс загнутим дзюбом енергiйно, непохитно рубає повiтря. Але коли балакає з принцесою, то сталь i дрiт стають тепленькою м'якенькою глиною, з якої можна лiпити всякi фiгурки, що принцеса, натурально, i робить.

Що ж дивного, що вона цiлими днями тепер виспiвує, регочеться на весь дiм, на весь сад, що, як дитина, бiгає по саду з принцом по дощу, по вiтру по всiх алеях. Особливо вона любить тi алеї, що перед самою лабораторiєю.

I доктор Рудольф, затиснувши волосинки уст, цiлими днями тепер довбається собi в своїй холоднiй лабораторiї, невiдомо що вже тепер вигадуючи. Довбається, часом шипуче посвистує крiзь верхню губу й час од часу ховає кулаки в кишенi, щоб погрiти пальцi.

Iнодi пiдходить до вiкна й порожньо, не клiпаючи, дивиться в сад на мокрi порожнi дерева, на порожнє небо, па порожню мокру затихлу землю. А в спальнi лежить на канапi Макс i порожнiми очима читає порожнi старi книжки, переселившись iз комуни до брата.

От i тепер стоїть доктор Рудольф бiля вiкна й дивиться, як листя в панiцi, немов розiгнана юрба бунтарiв полiцiєю, же неться алеєю, iз жалiбним шелестом, пiдкочуючись пiд корiння. Вiтер, як чабанський пес, ганяє закуренi отари хмар iз позадираними хвостами.

I раптом дзвiнкий владний контральтовий голос. Бадьорий, веселий рип пiску по дорiжцi. I нарештi двi постатi, тi самi двi постатi. Принц Георг ступає чiтко, твердо, впевнено вимiряє кроки по землi, яка належить йому. Вiн iз сокирою в руцi. Сталевi очi й дротянi вуса покiрно поверненi до червоної голiвки, що випинається з комiра пальта гарячою жариною.

Вони стаюгь якраз проти вiкон лабораторiї. Червона голiвка на мент проводить очима по вiкнах, бачить постать доктора Рудольфа й байдуже вiдвертається. Що їй до якогось доктора Рудольфа? Та чи й помiтила вона його? Вся її увага зайнята чимсь зовсiм iншим Але чим? Що треба їм тут, у цiй алеї, з сокирою?

Ручка в чорному рукавi, в чорнiй рукавичцi показує пальцем на кущ бузку, на обидвi стiни кущiв iз голими, тепер такими порожнiми вiтами.

Принц Георг хитає головою, вимiряє очима кущi, ще раз киває iоловою й щось каже до принцеси, посмiхнувшись i показавши чорну квадратову щербину й роздiливши сухе лице на двi половини Потiм пiдходить до першого куща, обдивляється з усiх бокiв, вибирає, нахиляється й сильно рубає гiлля при самому корiннi.

Вони хочуть позрубувати всi кущi! Вони хочуть вирубати всi кущi, всю алею вирубати, знищитаї Це вона хоче! Навiть це мiсце вирубати, вигладити! О нi!

Доктор Рудольф зривається з мiсця й швидко, коливаючись у лiвий бiк усiм тiлом, вибiгає надвiр. Вiтер скажсно кудовчить волосся, пхає в груди, одпихає назад до лабораюрп — вiн служить їм за сторожа.

Струнка, закутана в чорне манто постать помалу повертає червону голiвку на рил нерiвних, шкандибаючих крокiв i зараз же байдуже, спокiйно вiдвертається. Принц Георг також зиркає в той бiк i також спокiйно повертається до куща — якийсь собi калiка кудись поспiшає.

Сокира високо пiдлiтає догори i з соковитим хруском угризається в тонкi нiжки бузку. А чорна струнка постать стоїть непорушне, слухаючи всiєю спиною нерiвним хапливий рип крокiв по алеї.

— Вибачте…

Принцеса и принц Георг повертаються. Що треба цьому чоловiковi?

— Вибачте… Ви хочете рубати цi кущi? Сталевi очi помалу випростовуються разом iз головою й здивовано оглядають од голови до нiг калiкуватого чоловiка.

— Так. А вам що до того? Хто ви такий?

Доктор Рудольф тим часом злегка вклоняється принцесi. Принцеса недбало, байдуже киває голiвкою й повертається до нареченого:

— Це — Рудольф Штор, Георгу. Прошу далi.

Георг уважнiше, пильно, гостро встромляє в доктора Рудольфа два цвяхи очей.

— А-а? Добродiй усього людства? Що ж вам треба, пане добродiю?

Добродiй людства придержує рукою волосся на головi.

— Я прошу вас сказати менi, що ви хочете робити з цими кущами!

Принц Георг спочатку високо, пепорозумiло пiдводи iь брови, потiм раптом грiзно хмурить їх.

— А ви яке маєте право задавати менi це питання?

Доктор Рудольф на мент закриває очi й знову розкриває їх.

— Я ще раз прошу вас дати менi вiдповiдь на моє питання.

Тут принцеса гидливо кидає в його бiк:

— Ми хочемо вирубати цi кущi. Тут буде площинка для спорту Рубайте далi, Георгу!

Георг одвертається вiд добродiя людства й зручнiше затискує сокиру в руцi. Але доктор Рудольф помалу спокiйно заходить збоку й стає мiж ним i кущем. Стає, складає руки на грудях i тихо крутить головою.

— Ви цих кущiв рубати не будете. Нахабство цього суб'єкта на якийсь мент позбавляє мови принца Георга.

— Пане добродiю! Я вам раджу моментально вiдiйти, сховатись у вашу хату й не наражати себе…

— Ви цих кущiв рубати не будете.

На принцесу доктор Рудольф не дивиться. Волосся рукою вже не притримує, готову не пiдносить, а так само спокiйно крутить головою з боку на бiк.

— Я їх буду рубати, пане хiмiку! Хоча б менi прийшлося рубати їх разом iз вашими ногами! Чуєте?!

— Будь ласка. Вам прийдеться рубати разом iз моїми ногами.

Матово-блiде, рiвне, схудле лице пiд крилами червоного волосся не рухається, чогось жде. Ну, ясно, чого жде. Принц Георг простягає лiву руку й сильно вiдпихає нею набiк доктора Рудольфа. Але доктор Рудольф зараз же хапає цю руку своєю й так стискає, що принцовi Георговi кров шугає в лице й одразу ж виразно стає видно жовтiсть вусiв пiд горбуватим дзюбастим носом. Вiн iз усiєї сили шарпає руку, але доктор Рудольф тiльки злегка хитається наперед i мiцно тримає руку князя Георга.

— Пане Шторе! Я вас попереджаю: вiдiйдiть! Пустiть руку!

Рука пана Штора приросла до тiла князя Георга. Волосинки вуст тiсно злилися в одну тонку витягнену лiнiю. Очi голо, одверто, льодово дивляться в зашарене вогнем лице з горбатим носом.

Права рука принца Георга рвучко, гнiвно разом iз сокирою пiдводиться й на пiвдорозi зупиняється, готова змахнути вгору.

— Пане Шторе! Ще раз кажу пустiть руку й забирайтесь негайно звiдси. Останнiй раз кажу!

— Я пiду тодi, як ви дасте менi слово не рубати цих кущiв. Для спорту ви маєте досить вiльного мiсця в саду.

Червона голiвка непорушне застигла, чогось жде. Ну, ясно чого жде. Принц Георг сильно шарпає лiву руку, шарпає раз, другий, люто блискає сталлю очей, потiм умить змахує правою рукою з сокирою i.. весь одхиляється назад, лiва рука доктора Рудольфа блискавично хапає й за праву руку Георга, — i сокира безсило звисає вниз Принц Георг пробує вирвати руки, але вони тiльки синiють пiд пальцями калiкуватого чоловiка, слабшають, слабесенько ворушаться i сокира от-от випаде з покоцюрблених пальцiв.

— Пусс-тiть руки, ви!

— Тiльки тодi, як дасте слово…

Тут принцеса Елiза поспiшає на помiч — сокира от-от виприсне.

— Георгу, пустiть цього чоловiка! Ходiмте. Ми знайдемо iнше мiсце.

Георг шарпає руки, але вони вiд того тiльки бiльше синiють Цей чоловiк не пускає. Лице Георга пашить вогнем, i жовтi дротянi вуса так виразно жовтiють на червоностi, а сталевi очi колючими конусами вп'ялися в блiде, спокiйне, затис-нене лице кривого хiмiка.

Сокира падає на землю коло нiг доктора Рудольфа. Тодi вiч випускає руки князя Георга, тихо нахиляється, пiдiймає сокиру, ввiчливо подає її принцовi й спокiйно шкандибає назад, до себе. Вiтер бурно, весело гладить йому волосся, в очах стоїть примружений гидливий погляд iз-пiд червоних крил.

I доктор Рудольф довго ходить по лабораторiї, поглядаючи мимохiдь на зрубанi, покалiченi нiжки бузку з бiло-зеленкуватими ранами.

А принцеса й принц Георг iдуть додому, до будинку. I дивна рiч: принцеса Елiза цiлком щиро, непiдробне весела, нiжна, радiсна Ну, просто щаслива! Цiлком щиро, от це дивно! — цiлком щиро щаслива. Вона бере князя пiд руку, пригортається до нього, смiється, трохи не летить на крилах. Чого ради? Невже вона не бачила, як поводився той нахаба! Чи цiєю поведiнкою хоче загладити сором, образу, ганьбу поразки? Нi, вона нiчого не хоче загладжувати. Вона все бачила, вона навiть знає, що «цей чоловiк» дуже великої фiзичної сили, вона одверто говорить про те, що сокира випала, вона нiчою не хоче ховати. Але вона собi просто сяє вся.

I старому графовi розповiдає всю сцену з сяючим смiхом, i стару графиню несподiвано, невiдомо з якої причини обнiмає, i до рояля бiжить, i бурно грає, i верхи хоче їхати. Абсолютно незрозумiла, чудна поведiнка, противна всякiй логiцi.

А доктор Рудольф стоїть бiля вiкна й порожнiми очима дивиться в порожнє небо, по якому вiтер жене отари хмар iз позадираними хвостами. I тепер його очi ще порожнiшi, застиглiшi, крижанiшi.

От iде графiвна Труда з якимсь чоловiком алеєю з вулицi. Так, це Труда, порожня, неiснуюча Труда. З нею її «чорно-срiбний лицар», теж порожнiй, неiснуючий, тоскний, нудний. Ранiше вона приходила сама. Тепер iз «лицарем». А порожнiй Макс лежить у спальнi й читає неiснуючi детективнi романи, що купою лежать бiля канапи.

Труда хитає головою, привiтно махає рукою, щось гукає чорно-срiбному лицаревi й весело бiжить до ганку.

— Рудi, милий, голубчику! Що з вами? Чого ви такий? Га? Ви дивiться, який чудовий вiтер. Я хочу зробити з Душнера змiя й пустити його на небо. Правда, на такому вiтрi можна? Правда?

Душнер увiчливо, приємно посмiхається чорними пукатими очима пiд густими пухнастими, як два хвостики, бровами.

— А Макс де? Читає? Все читає детективнi романи? Рудi, голубчику, що це значить? Га?

Рудi не знає Читає — то й читає. А що бiльше робити?

Але Трудi страшенно важно знати, чого Макс читає детективнi романи Страшенно важно їй це знати, конче треба знати — вiд цього залежить усе її життя разом iз синьою родинкою сережкою пiд вухом. Можливо, що мудрий, спокiйно ввiчливий чорно срiбний лицар краще знає, нiж доктор Рудi й графiвна Труда. Але вiн тiльки приємно спокiйно посмiхається. А коли Труда бiжить додому навiдатися до матерi, вiн спокiйно, як вартовий, ходить по алеї.

Щоб не бачити цiєї чатуючої постатi, доктор Рудольф iде до Макса, лягає на лiжко й дивиться в стелю холодними порожнiми очима.

* * *

Старий граф обережно, навшпиньках, старечо-цупко тримаючись рукою за стiну, пiдкрадається до дверей. Пiдкрадається й слухає всiм старим, великим, костистим, як у вола, тiлом. Два голоси там, у сусiднiй кiмнатi, два найважнiшi, найболючiшi голоси з усiх голосiв, небесних i земних. Один голос — такий загадковий, такий несподiваний, що граф, знаючи його тридцять сiм рокiв, не впiзнає; спокiйний, сумно-величний, глибоко-втихомирений. Такi голоси бувають у видужуючих од смертельної, безнадiйної, болючої хороби.

Другий голос — незмiнений, грудний, хлопчачий, правда, з якимись новими жiночими нотками, але все такий самий наївно одвертий, зворушливо правдивий, рiшучий, безрозсудно-смiливий, смiливий до найстрахiтнiших слiв-учинкiв. А разом iз тим i з смiшком, з гумором, з уродженим гумором. З уродженим, не iнакше, з таким самим, який був у дiда, прадiда.

Старий граф злодiйкувато прикладає вухо до дверей, клiпає очима, злегка роззявляє рота, напружує всю шкiру голови, ловлячи кожний звук. Але бiсовi парочки нагорi вчиняють такий гамiр, таку бiганину, борюкання, що аж лампи дзвякають i трусяться дверi. Та й голоси чути в далекому кутку — такi тихi, приглушенi.

А яке було б щастя, коли б вони наблизились, коли б увiйшли до графа, коли б злилися з його самотнiм, пониженим, понурим голосом! Що руїни свiту, що Сонячна машина, що той гамiр чужих брутальних людей! Навiть пiд руїнами свiту з тими голосами був би найтеплiший затишок.

Голоси стають виразнiшi. От один наближається!

Старий граф Елленберг iзлякано вiдривається вiд дверей, хилитається, балансує руками й поспiхом iде навшпиньках до свого фотеля.

Стук у дверi — стук у старе серце, стук, вiд якого стає трудно дихати.

— Увiйдiть!

Одчиняються дверi. На порозi маленька сухенька постать у всьому бiлому. (Тепер вона раз у раз у всьому бiлому, тепер восени, серед усього страхiття, темряви, занепаду!). Великi темнi поширенi очi нiчної птицi, такi колись напружено-уважнi, неспокiйнi, загнанi — тепер дивляться пильно, сумно, спокiйно. Навiть гострiсть носа, уст, пiдборiддя вигладилась Нi чого нюхаючого, вишукуючого, винишпорюючого.

Загадкова, тридцять сiм рокiв знана, вiдбита в душi незчисленними ясними й темними слiдами постать в бiлому помалу, тихо й певно пiдходить до фотеля. (Тепер вона входить до його не дрiбненькими колишнiми кроками зляканої мишки, а спокiйно, впевнено помалу!)

От пiдходить зовсiм близько, ласкаво пригладжує йому на головi вiдстовбурчене вiд пiдслухування пасмо жовто-сивого волосся й зупиняє теплу маленьку руку на плечi. (Посмiла б вона була колись отаку ласкавiсть собi дозволити?)

— Батьку, там знову Труда прийшла.

Граф понуро-байдуже дивиться у вiкно.

— А тi дiвки, що нагорi, не прийшли?

– Їм нема чого сюди приходити, Едмунде.

— Того самого, що й цiй.

Графиня сумно посмiхається й хитає головою.

— Ну, навiщо ти так, навiщо, батьку? Навiщо себе, свою дитину й мене мучиш?

— В мене дiтей нема Годi, iди собi.

Графиня не рухається, навiть руки з плеча не здiймає.

– Є, Едмунде. Ти можеш тепер, коли хочеш, перевiрити це. Он там вона сидить, твоя дитина. Щодня вона приходить. Щодня благає дозволить їй прийти до тебе.

Граф рухом плеча скидує маленьку теплу руку й натягає на очi колючi сiрi вiники брiв.

— В мене нема дитини-проститутки! Годi, кажу. Iди геть! Ранiше графиня була б зiщулилася, винувато, покiрно заклiпала б очима нiчної, навiки стривоженої птицi й тихенько, дрiбненькими кроками вислизнула б iз кiмнати. Тепер же вона тiльки посмiхається сумно й вибачливо.

— Тепер нема проституток, батьку. Нема нi чесних, нi безчесних, нi грiшних, нi святих. Є тiльки люди.

Старий круто боком повертається до графинi й пiдкидає догори до неї вимучене, пожоване думами й старiстю лице. А, «тепер, тепер1 Немає нi грiшних, нi святих»? О, тепер чудесний настав лад для всяких «святих»! Знаменитий лад! Що й казать. Тепер, розумiється, можна ходити їм iз пiднесеною головою, з гордим усмiхом, iз чистим сумлiнням, з рiвнiстю, з вищiстю. Тепер можна пацати копитами в авторитет, силу, владу. Пошана, страх перед старшими тепер, звичайно, анахронiзм, забобони, смiшний спомин iз давно минулих часiв Тепер нема нi права, нi сили, нi влади, нi традицiї — нiчого. Чорну коробку на спину — i геть пiд усi вiтри. Що таке родина тепер? Що таке батько? Та ще трупоїд, якому треба варити їсти за старим режимом. Але, будь ласка. Нiхто не тiльки не тримає, а й не хоче тримати.

Графиня кiнчиком пальцiв сумно змiтає з плеча графа сивий волос. I те, що вона собi змiтає пальцями волосинку, найбiльш лютить старого. Вiн устає, переходить до столу й бере в руки книгу.

— Можеш сказати своїй Трудi, що в мене нема дiтей. Зовсiм нема нiяких! Нi жiнки, нi дiтей — нiкого. Можеш їй пояснити навiть, через що я в такому станi опинився, стоячи одною ногою в домовинi. Тепер нема нi грiха, нi сорому, нi честi, отже, цiлком спокiйно можеш їй розповiсти. Вона тебе зрозумiє дуже добре. I, може, нарештi дасте менi хоч трохи спокою. А тебе прошу не готувати менi їжi. Ми самi будемо з Гансом i Георгом робити для себе й принцеси.

— Батьку, батьку!

Граф скажено жбурляє книгою об пiдлогу.

— Не смiй паскудити це слово своїми устами!! Не батько я! Чуєш ти?!

Графиня твердо, сумно приймає великими темними очима колючi лютi стрiли з-пiд настовбурчених брiв.

— Нi, ти батько Ти можеш це перевiрити. Так, так, кожної хвилини ти можеш тепер це перевiрити. Але ти ради своїх традицiй, з упертостi не хочеш признати сонячного хлiба. Ти волiєш одмовитися вiд дiтей, вiд жiнки, вiд родини, анiж признаги те, що тiльки божевiльнi не хочуть признати. Добре, я так i поясню Трудi.

— Будь ласка. Так i поясни. Можеш.

— Так, я так i поясню. Але хто ж тепер винен, що в тебе нема дiтей? Хто?

Граф важко, пильно, тягуче вдивляється в гнiвно, обурено вирiвняне маленьке сухеньке тiло з чорно-сивою голiвкою в усьому бiлому. Воно, це таке колись покiрне, жагуче, потiм покiрно винувате, далi покiрно пригнiчене, тепер воно смiє обурено-владно, з гнiвним правом, з глибокою свiдомiстю вищостi стояти перед ним рiвно, вимогливо.

— Ти хотiв колись правди. Єдиної правди! Ти не хотiв прийняти її, коли я давала тобi. Тепер ти можеш її взяти. Тепер ти можеш знати всю правду. Але ти навiть правду вiддаєш за Вiчний Порядок твого Ганса Штора. Хто ж винен, я тебе питают Признай порядок сина Ганса Штора — i ти матимеш усю правду. Так, так, не Ганса Штора, а сина його, Рудольфа Штора.

Граф помалу, трудно сiдає в фотель перед столом, ноги ослабли й колiна пiдло пiдгинаються.

— Iди собi. Годi.

Вiн одкидає голову на спинку стiльця й безсило заплющує очi. Стара, з навислими щоками, з буйним ластовинням i з западинами на шиї голова лежить безсило, але непохитно.

Графиня глибоко зiтхає й помалу виходить. Вона пiдiйшла б до цiєї голови, до цiєї рiдної, любої, бiдної голови, обняла б її, притулила б до грудей собi, пригорнула б до неї ту смугляву, бiдну, любу голiвку, що дожидається в тiй хатi, — i так тепло, так повно стало б на бiднiй, холоднiй, спустошенiй землi. Але старе корiння вросло в стару бiдну голову й приросло до минулого, до неповторного, до померлого, i мертве мертвить i любов, i правду.

А старий граф безсило сидить iз заплющеними очима, i ущипливий, гiркий усмiх ворушить вусами, як черв'як пiд купою сiна. Вiчний Порядок, традицiї, правда! Всi порядки, всi традицiї й правди вiддав би вiн за одне маленьке, з чотирьох лiтер, слiвце з одних нечистих, проклятих ним уст. Правда? Та будь вона на вiки вiчнi проклята, коли вона вб'є ту крихiтку живучої надiї, коли погасить жалюгiдненьку iскорку iлюзiй, вiд якої тримається малюсiньке тепло в недогаслому тiлi!

Кожної хвилини ти можеш перевiрити. Кожної хвилини ти можеш погасити свiчечку своєї останньої радостi. Перевiрити i вже нiколи не могти витягати iз столу гребiнцi, на яких iще заплутались чорнi, з синюватим одблиском волосинки, нiколи вже не прикладатися щовечора лицем до бiленької, смiшно куцої блузки, в якiй iще заплутався дух її тiла, нiколи бiльше не лежати годинами на старiй канапi, в якiй заплуталась i живе його жалюгiдна, самообманна, живлюча неправда!

Правда? Та коли вона потрiбна була людям, якщо несла їм страждання й загибель?

Старий граф трудно пiдводиться й обережно переходить до вiкна. Там, за портьєрою, стоїть у нього ще один фотель. Звiдти вiн часом бачить у саду трошки сутулу дiвочу постать iз хлопчачою недбалою ходою й густими стриженими чорно-синiми кучерями на плечах. Постать так помалу, неохоче, так нудьгуючи вертається з дому, так iнодi здивовано, непоро-зумiло й тоскно водить очима по вiкнах кабiнету, що графовi руки впиваються в поруччя фотеля, i в грудях нiжно-нiжно тане лiд, проступаючи теплою вогкiстю в очах.

— Тудi! Дитинко!

I так увесь тепло таючий, нiжно вогкий сидить зацiпенiлий у фотелi старий граф за портьєрою, за непомiтною щiлиною.

I хiба можна рискувати цим щастям ради старої, жорстокої, безчулої блудницi-правди?

Вiтер сипле вечором у вiкна. Вогник свiчки марно лиже густо-сiру тьму салону, щоразу жахаючись i рвучись злетiти, як повз нього твердо-чiтким, рiшуче вимiряним кроком проходить принц Георг.

Принц Георг не розумiє принцеси Елiзи. Чого при людях вона з ним така близька, така щось знаюча разом iз ним, щось ховаюча, натякаюча, голубляча, i чого на самотi нiчого не знаюча, не ховаюча й замкнена, як прекрасна й порожня скриня? Чого це так? Чому найменший натяк на те, ради чого вiн пiв-Європи проїхав конем, викликає в неї таку сухiсть очей, вiд якої найодчайдушнiша вiдважнiсть засохне й скрутиться, як лист у посуху.

— Не треба. Потiм про це, Георгу. Не тепер.

А коли ж воно буде це «потiм»? Де саме лежить кордон тої забороненої країни, де починається вступ у «потiм»?

Принц Георг знає: на приступках трону лежить кордон. Все одно якого трону, навiть мертенсiвського. Вона переступить кордон, тiльки здiймаючись сходами трону.

Принц Георг рiшуче, точно вимiряно зупиняється. Вогник жахно вiдсахується вбiк i дрiбно дрiбно труситься. Тiнь принца Георга дрiбно пiдскакує по стiнi, силкуючись дiстати го ловою до стелi.

Так, так шлях до «потiм» через трон. Але чого ж сьогоднi так весняно, так вогко променилися очi, так пашiли двi гарячi червонi плямки на лицях i так по-дитячому, так дивно для неї, так зворушливо-невинно розкривались уста, коли вона слухала всяку дурницю, наче величезну тайну мудростi? Чого була весь час така, наче вже ступила на трон, наче вже настало те «потiм»!

Вогник спокiйно, роботяще лиже тьму. Вiтер дiловито засипає вii\на густими синiми присмерками.

Принц Георг iзнову ходить iз кутка в куток, перевертаючи на всi боки загадку.

Який же трон може бути в пустелi, заселенiй жуйними тваринами? Пiв-Європи проїхав вiн серед одурiлої людської худоби, серед руїн колишньої цивiлiзацiї.

От вони, цi тварини, ржуть i топчуть у стайнях своїх, аж глина сиплеться iз стелi. Якими силами можна вернути їх до людської подоби! Пiдкласти пiд усю земну кулю набiй маюну й висадити її к чорту! О, тодi б вони заiржали, заревли iншим ревом, прроклятi!

Принц Георг раптово зупиняється, злегка пiдводить голопу й широкими сталево сiрими враженими очима дивиться в стiну. На стiнi схвильовано гойдається його розмазана тiнь, робить гримаси, стараючись звернути на себе увагу; потiм потроху затихає й злегка похитується, похиливши голову з карлючкуватим носом.

Вiтер шипуче треться крилами об чорнi шибки. Глухо й тужно з покоїв графинi тягнуться стьожки звукiв. Свiчка куняє, принц Георг усе стоїть i дивиться в пiдлогу.

Раптом рiшуче пiдводить голову, посмiхається й липкими точними кроками прямує до дверей принцеси. Трон буде! Або ж… не буде нiчого.

* * *

I стук зiгнутого пальця в дверi: також рiшучий, вимiрений, непохитний.

Принцеса сидить у фотелi. Збоку свiчка здивовано клiпає на пишне збите золото волосся й на вогкi дивнi очi.

Принц Георг неохоче дивиться на загадкову вогкiсть — хутко всiм загадкам буде кiнець. Вiн не хоче нiяких передмов, пiдходiв, красномовностей усяких слинькiв i шарлатанiв-полiтикiв — його думка проста, ясна й коротка: треба вернути людську худобу до людського життя Бiльше нiчого.

Принцеса Елiза здивовано дивиться вгору на сухе непохитне лице з сталевими очима й затоками на чолi: яким же чином це можна зробити?

Принц Георг не сiдає. Вiн тiльки озирається на дверi, пiдозрiло дивиться на вiкна й пiдступає ближче.

Зробити це можна таким чином Треба зiбрати кiлька тисяч людей (людей, а не жуйної худоби) — а їх уое ж таки, напевно, знайдеться не один десяток тисяч-треба захопити в свої руки всю зброю, всi склади й запаси маюну, гармат i скоро-стрiлiв, треба подiлити весь Берлiн на райони, позаймати їх своїми людьми й тодi оповiстити- кожний мешканець Берлiна повинен з'явитися в таке й таке мiсце для виконання своїх колишнiх робiт i обов'язкiв. Насамперед залiзницi пустити в рух. Доставити нафти, вугiлля, всякого палива для машин Пусти ти електрику. Дати воду. Вiдживити всi фабрики, майстернi, копальнi, верстати, бюро, магазини. Правда, магазини пороз грабовуванi. Нiчого. Всiм прикажчикам вернутись на мiсця. Урядовцям — на свою службу. Робiтникам — на роботу. Реченець для виконання-двадцять чотири години. Нi? Берлiн буде знесений iз лиця землi. Спочатку один квартал. Нi? Добре. Другий. Нi? Третiй. Струснути їх пекельним, безмилосердним терором; вогнем i газом повисаджувати їх у повiтря, повинищувати їх десятками тисяч. I мiльйони тодi покiрно посунуть, як отара пiд батогом страху й сильної волi вищих одиниць.

Принцеса Елiза помалу пiдводиться, прикладає довгi долонi до лиць i неймовiрно крутить головою: не посунуть. Порозбiгаються, порозлазяться з Берлiна, як мишi, на всi боки з своїми Машинами й стеклами. Хто їх спинить? А трава й помешкання скрiзь є.

Принц Георг посмiхається: хто спинить? Холод. Мороз. Снiг. А крiм того, озброєнi маюном вiддiли, що будуть на конях i моторах стерегти всi виходи з Берлiна. Тiльки до перших морозiв, до перших навiть помiтних холодiв зачекати з виступа ми. До того часу пiдготувати всю органiзацiю. Пiдготовлювати можна на їхнiх очах: вони такi певнi в своїй звiрячiй безпецi, такi ледачi й iнертнi, що пальцем не рушать. Але наперед треба, звичайно, позаарештовувати всiх їхнiх проводирiв, оцих усiх хiмiкiв Шторiв, соцiалiстiв, рiзних полiтикiв-демагогiв. Цi моментально скористуються нагодою для вияву своєї натури. А насамперед оцього iдiота, доктора Рудольфа, батька Сонячної машини! Цього просто зразу розстрiляти, що удруге не втiк, як той раз.

Принцеса Елiза потуплює очi н крутить головою: навряд. Арештувати демагогiв, розстрiляти кривого iдiота, розумiється, можна. Але чи варто? Рiч не в них, а в тiй масi сонячного скла, що його повна вся земля. Як його винищити? Як вирвати з корiнням цю болячку, яка охопила все тiло людства? Ну, Берлiн можна висадити в повiтря, а iншi мiста, села, iншi країни?

Принц Георг схрещуь руки на грудях. Так само, розстрiлювати, висаджувати, нищити. Однаково всiм гинути. Так краще загинути в славнiй, останнiй боротьбi. Iнших сил i способiв урятувати людську отару немає. Тiльки страшний, лютий терор! Але коли хоч пiв-Берлiна вернеться до пуття, тодi врятований увесь свiт. Тодi вся Нiмеччина буде за мiсяць завойована. А за пiвроку — вся земля. Нiмеччина внесла в свiт страшну заразу, на нiй же лежить обов'язок вилiчити вiд неї заражених нею. I це буде! Кiлька тисяч зорганiзованих, здис-циплiнованих, пройнятих єдиною волею, єдиною метою й єдиним планом людей можуть опанувати сотнi мiльйонiв людської маси, та ще такої, як ця, абсолютно дезорганiзованої, розпорошеної, безжурної, байдужої до всього. Це — худоба, яку можна навiть на вогонь, на муки, на смерть iнати дисциплiною, страхом i терором, як гнали її в усi вiки. Так тим паче можна й слiд її погнати їй же на добро?

Нi, сумнiву не може бути, не повинно бути! Рiшуче, неухильно, без вагання зразу ж приступити до органiзацiї. Знайти Мертенса, графа Адольфа Елленберга — в їхнiх руках були всi нитки влади. Вони можуть дати найцiннiшi вказiвки й матерiали. Але їм, розумiється, тепер проводу в руки не давати. Хочуть помагати? Будь ласка. Але провiд має бути в руках сильних i рiшучих.

Принцеса Елiза вже не сяє вогкими очима — погасли вони, притьмились, запорошилися задумою. I головою вже не крутить. Хто знає: хiба справдi не бувало, що лютим страхом, кров'ю, смертю купки сильних i рiшучих гнали людськi отари на муки й смерть? Так хiба ж справдi не дозволено, хiба не приписано гнати їх терором до їхнього ж визволення, вiдродження, врятування вiд страшної загибелi?

Принцеса Елiза раптом простягає руку сильному й рiшучому. Ну, що ж, хай буде так!

Принц Георг поштиво й довше, нiж треба для поштивостi, прикладає уста до сухої й атласистої руки. I рука цим разом не визволяється так швидко, як ранiше.

А коли вiн пiдведе її до схiдцiв трону, о, вона вже не визволиться зовсiм! Це-ясно.

* * *

Зацiпленi зуби ненавистi потомились, послабли; давно перегорiла полум'яна лють, покрившiї душу сiрим нудним попелом. I сором уже не шкребеться колючими лапами в серцi, не коцюрбить корчами тiла. Спокiйно-понуро, байдуже-зневажливо ходить щовечора Фрiдрiх Мертенс до рiчки по воду. Спочагку Вiнтер з iнерцiї пошани ходив за нього, але дедалi, то почав забувати, став позичати води для пана президента. I пан президент уже ходить сам iз вiдром до рiчки, сам iз вiзочком плентається в поле, в лiс, збирає хмиз, сухе листя, траву й помалу, втомлено, понуро везе додому.

Нiкому вже не дивно, не цiкаво й навiть не зловтiшне, що колишнiй цар i бог Нiмеччини, майбутнiй президент — король Землi, владар палацiв, маєтностей, половини нацiонального майна Нiмеччини, самодержавний диктатор, що вiд його кийка пальцем залежало життя мiльйонiв, що цей самий Фрiдрiх Мертенс щовечора з вiдром iде до рiчки. Що тут важного й цiкавого, коли всi боги, царi, самодержавцi, королi, диктатори й владарi всiх маєтностей Землi так само з вiдерцями, з вiзочками врiвнi з найубогiшими своїми пiдданими й пiдвладними борються за своє мiзерне iснування? I так само, як Фрiдрiх Мертенс, вони покинули свої люксусовi палаци — вигнанi юрбою, деякi холодом, оселились у маленьких кiмнатках, якi можна легко опалити, крутять годинами Сонячну машину в потi лиць своїх i… обростають потом, лепом i волоссям урiвнi з останнiм iз колишнiх наймитiв своїх, урiвнi з дикими, первiсними, печерними людьми. Нiхто вже й не дивиться на коротконогу, схудлу, пукатооку, оброслу iржавою бородою й вусами постать Фрiдрiха Мертенса, нiхто вже не закушує посмiшки, бачачи, як колишнiй можновладець старанно розгортає вiдерцем воду, щоб не набрати її iз смiттям. I що таке Фрiдрiх Мертенс, що треба дивуватись, посмiхатись, зловтiшатись, коли вiн бере для себе воду iз рiчки?

Фрiдрiх Мертенс не претендує вже й на зловтiшнiсть, на посмiшки, на глузування.

Коли юрба очманiлих сонцеїстiв увiрвалась була до порожнього, беззахисного вже, палацу i, гасаючи, вигукуючи реготом i захватом, почала було розташовуватись у покоях, Вiнтер, рискуючи своїм життям, вивiв потайним пiдземним ходом пана президента за парк, посадовив у своє авто й не побоявся сховати пана президента в маленькому покинутому кимсь помешканнi на краю мiста разом iз своєю родиною. Тодi Вiнтер iще хоч i з нотками жалю, але поштиво гнувся лозинкою перед паном президентом.

Тепер же Вiнтер не жалiє й не гнеться. Тепер той самий Вiнтер, який трусився мiстичним страхом од самого суворого погляду банькатих очей, часом ласкаво кладе руку на плече мiстичної страшної iстоти й натякає вже, що доведеться вiдiбрати в неї найкращу кiмнату, яку їй визначено, бо ця кiмната теплiша, сухiша, яснiша — i її треба дати дiтям.

Колись наївний палестинський єврей дав людям заповiдi: «Любiть ближнiх, як самих себе. Любiть ненавидячих вас, благословляйте проклинаючих вас». Цi заповiдi здалися людям такими абсурдними й неможливими, що їх приписали боговi, а самого єврея за це возвеличили в сина божого.

Але тепер кому потрiбнi цi заповiдi? Людина звичайно любить за те, що дають, ненавидить за те, що вiдбирають. Тепер же нема за що нi любити, нi ненавидiти, нi благословляти, нi проклинати. Бо нiхто нiчого нiкому не дає й не вiдбирає. За що має Вiнтер тепер любити, шанувати, боятись Фрiдрiха Мертенса, труситися перед ним? I ненависть, i любов, i пошана, i страх є зв'язок, дiяльнiсть, рух. Людство ж загубило всi зв'язки, розпорошилося на мiльйони атомiв, самотнiх, незалежних, байдужих одне до одного. Ранiш, коли рани вiд перерваних зв'язкiв ще болiли, коли здибалися на вулицi чи коло води старi спiвробiтники, приятелi й ближчi пiдвладнi, всi ще жахалися, жалiли, скаржились, проклинали й ненавидiли. Тепер же всi тi спiвробiтники, всi колишнi його мiнiстри, генерали, банкiри, королi й принци — всi вони при зустрiчi байдуже, нудно кивають головами, не жахаються, не проклинають, а беруть своє вiдерце чи вiзочок i тягнуть далi, до себе додому, до своєї самотньої, вiдокремленої, iзольованої вiд усiх iнших самотнiх атомiв нори. I нiкого їм не треба нi ненавидiти чи проклинати, нi любити чи благословляти I не треба їм нi заповiдей, нi палестинських євреїв, нi бога, нi диявола.

Фрiдрiх Мертенс iнодi плентається до свого палацу Тепер, коли холод вигнав знову назад у малесенькi кiмнатки на передмiстя всю юрбу, що була опанувала палац, можна вiльно ходити по ньому Немає варти коло ворiт, траву скошено, повищипувано, дерева порубано. На мармурових пишнних сходах бруд i смiття сотень нiг. По величезних залах гасає иiтiр, окроплюючи дощем дорогоцiннi фрески на стiнах Брильянтова зала — бiдна-бiдна! — покопирсана, поцюкана, поламана Вирвано з неї голчастий, переливчастий блиск могутностi, видовбано до найменшого дiамантика всю колишню величнiсть, i де-не-де валяються нiкчемними камiнчиками колишнi владчрi бажань, утiх, злочинств, раювання й мук.

Фрiдрiх Мертенс пiдiймає брильянти, стирає з них бруд i ховає в кишеню — Вiнтеровим дiтям на цяцьки.

В кабiнетi перед апаратами довго сидить Фрiдрiх Мертенс, пiднявши комiр пальта й похиливши заросле, рудо-кострубате лице. Порванi зв'язки. Навiки порванi. Скiнчилася людська iсторiя. I нiхто нiколи не заговорить у цi апарати, не перерiже блискавкою свiтовий простiр думка й енергiя людини. Через десяток-два рокiв заваляться стiни палацу й накриють руїнами цих вiрних затихлих товаришiв колишньої дiяльностi.

Ах, якi хоч прокляття, ненависть, глум, сором i муки готовий вiн узяти на себе, аби заговорили, замигали, заклацали цi мовчазнi, мертвi товаришi, аби вернулася на землю вбита душа людства. Бути останнiм попихачем, бути каторжником довiчним, аби дiяти, аби рухатися, боротися, творити.

Гуде вiтер у порожнiх, вогких, моторошно самотнiх залах палацу. Гуде страшна, моторошна порожнеча на всiй землi. Так, так, розум убив любов, ненависть, дiяльнiсть, рух, творчiсть i самого себе.

Тепер повиннi пройти вiки, порозбиватися поробленi стекла, позатягатися в пам'ятi людей слiди колишньої культури, — i тодi почнеться з самого початку, з печер, з дикунства нова доба, нова iсторiя.

* * *

Стомлено, апатично плентається Фрiдрiх Мертенс додому в свою нору. Самотнiй атом, нiкчемний, непотрiбний недоломок колишньої людини серед купи таких самих самотнiх, нiкчемних, тупих, байдужих атомiв.

Таких самих?

Нi, не таких самих. Не всi такi самi. Вiнтер не такий самий. Вiнтер не самотнiй, не порожнiй, не байдужий. Коли Фрiдрiх Мертенс приходить увечерi до своєї кiмнати й сидить бiля грубки, i вогник у нiй тихо похрумкує, неначе котик гризе кiсточки, а в сусiднiй кiмнатi дзвiнко, владно, реготливе стрибають дитячi голоси, Фрiдрiх Мертенс знає, що Вiнтер не самотнiй. Знає з тої тягучої, холодної, тоскної туги, що пiдходить iззаду i важко спирається йому на плечi. Знає з того теплого, нiколи не чуваного паном президентом щасливого смiху всепоштивого, всепокiрного й готовотремтячого секретаря.

I як чудно, неприродно, що в цього секретаря є тиха бiлява затишна маленька жiночка, любовна, невсипущо-клопiтлива — мати цiлого намиста дитячих бiлявих, русявих, круглих i подовгастих голiвок. I Вiнтер, всепоштивий секретар, мож? брати кожну голiвку в свої руки, цiлувати, дихати молодим невинним, нiчого не знаючим духом їхнiм, грiтися й зв'язуватися з усiм свiтом через це намисто.

I мiльйони ж таких Вiнтерiв сидять у норах, миють, лижуть, годують, убирають у себе i дух, i смiх, i плач ними роджених голiвок. I що їм до руїн свiту, до палацiв, в яких вiтер кро. пить дощем дорогоцiннi фрески, до подовбаних, понiвечених брильянтових зал, до мовчазних апаратiв. Що їм до того, що стоять машини, коли в них на руках б'ється молоде дороге життя?

На вбогенькому столику винувато клiпає вбогеньким свiтельцем тонесенька хирлява свiчечка.

Вогник у грубцi Фрiдрiха Мертенса грайливо танцює по трiсочках i не грiє холодних, важких лап туги, що тяжко надушує ззаду на плечi.

I раптом стук. Стук iз сходiв у помешкання, такий рiдкий, незвичний тепер. Та ще в таку годину дня, коли вже темно, коли тунелi вулицi густо позабиванi чорною лункою тьмою. Хто може прийти до Вiнтерiв у такий час?

Дитячий смiх шерхне. Хапливi кроки довгоногого батька. Голоси в передпокої i стук у його дверi.

Що це може значити? Кому ще вiн потрiбний?

— Ввiйдiть!

Дверi розчиняються. I, як колись, у давно давно минулому, до хати входить Вiнтер, його всепоштивий секретар i доповiдає.

— Граф фон Елленберг!

Але тепер Вiнтер не дивиться на пана президента хапаючими, як у пса, якому хазяїн хоче кинути кiстку, очима, не гнеться, як пружина, а добродушно, гумористично-недбало витягується. I граф Елленберг також добродушно посмiхається й теж не всковзує навшпиньках у «царськi врата», а помалу просувається в пiвтьмi кiмнатки. I вбогеньке свiтельце хирлявої свiчечки жалюгiдно пнеться освiтити цi двi постатi, показати, що вони, як славнi колишнi актори, бавлячись, недбало й добродушно повторюють свої колишнi блискучi ролi. Але гриму на акторах немає, обидва обросли колючими щетинами, обидва обличчя здаються напухлими, ширшими, брудними, чужими. I Вiнтер, як колись давно-давно, виходить iз кiмнати, а граф Елленберг пiдходить до пана президента й просто привiтно простягає руку. Привiтно, звичайно, як доброму знайомому! А потiм шукає очима по хатинцi, бере з кутка стiлець, вiдносить його до стiльця пана президента й сiдає собi поруч. Просто, звичайно, спокiйненько. I м'яке жiноче тiло його в пальтi, з пiднятим комiром таке спокiйне, не сковзаюче, не напружене.

Давно перегорiли i сором, i гордiсть, i тiльки нудний сiрий попiл лишився, але коли копита б'ють по душi, то там, пiд попелом, чуьгься ще бiль, i гаряче, пекуче летять iсьри в лице.

Граф Елленберг прийшов у важнiй серйознiй справi, такiй важиш, що вiн озирається на дверi й принижує голос до шепоту. Якi можуть бути тепер справи, та ще важнi, до таємного шепоту?

Вся ник похрумкує гiллячками, а шепiт гонить у вуха чуднi, смiшнi фантастичнi слова, загориться по хатах електрика, буде в будинках вода, заходять залiзницi, трамваї, запрацюють машини й навiть залiтають угорi аероплани, людина буде не тiльки идити, але й лiтати. Неймовiрна, фантастична, дитяча казка. Подурiли люди?!

Фрiдрiх Мертенс пильно скоса зиркає лупатими очима в м'яке, обросле, неприємне лице колишнього мiнiстра особистої охорони його величностi пана президента. Нi, воно цiлком серйозне, навiть iз виразом таємностi, хоч i без великої певностi.

Ага, принц Георг, претендент на серце Елiзи Пожежi. Ага, терор, маюн, гармати, розстрiли. Органiзацiя «Друзiв Ладу», «Батальйони Вiдновленння». Так, так.

Фрiдрiх Мертенс iз усмiхом банькатих очей, схилившись до грубки, слухає тихий шепiт, а вогник задоволене муркотить собi, печерний, любий, рiдний вiд дитинства людськостi.

— Ну, як же пан президент ставляться до цiєї справи?

Фрiдрiх Мертенс не рухається и дивиться у вогонь. Й без руху байдуже рухає оброслими щетиною губами.

— Насамперед нема нi президентiв, нi графiв, нi принцес, нi принцiв. По-друге: не терором, а працею. Своїм прикладом. Хай «Друзi Ладу» не стрiляють, а сiдають на потяги та їдуть по вугiлля Я перший стаю за чорнороба. Перший. Зараз же.

Граф Елленберг злегка знизує плечима: але ж спроби вже були, результат який — вугiль розграбували, позабирали собi, та й i одi.

— Боронитись. Тодi стрiляти. Але не купкою з десятьох-двадцятьох чоловiк. Набрати десятками тисяч «Друзiв Ладу». Але не для терору. Для працi Можете це? Найдеться таких? Добре. Перший записуюсь. Для терору — нi. Для принца Георга — нi. З терору нiчого не вийде. Нiчого. Безнадiйно.

Граф Елленберг скоса оглядає важку, схилену до вогню за-чучверсну голову. «Для принца Георга — нi». В цьому вся причина. Через це й «нiчого не вийде». Бiдний Мертенс — розумiється, не йому конкурувати з тим сiрооким орлом хижаком.

Граф Елленберг iще трошки сидить, потiм зiтхає, пiдводиться й простягає руку пановi Мертенсовi. Треба йому йти вже. Але вiн дуже просить пана… пана Мертенса тримати в тайнi говорене тут. Справа дуже важна.

Пан Мерiенс мовчки, не дивлячись, тикає куцу, колись таку страшну руку колись такому побожному графовi Елленберговi й нахиляється знову до вогню.

А граф Елленберг щiльнiше застiбає пiднятий комiр пальта, натовкмачує тут-таки в хатi капелюш i не навшпиньках задумливо й помалу виходить.

Вогник же собi шепеляво щось шепоче, розповiдає вiчну стару казку.

Фрiдрiх Мертенс довго сидить важкою круглою купою з застиглим гiрким i мудрим усмiхом у пукатих, великих, стомлених очах. Потiм трудно пiдводиться, бере з шафи шматок зеленої жуйки, ковтає, запиває водою, що вiдгонить мулом i листям, лягає нероздягнений на лiжко й покриває голову подушкою.

* * *

Принц Георг не робить площини для спорту нi на мiсцi бузкової алеї, нi на нiякому iншому мiсцi. З самого раннього ранку вiн виїжджає з дому й приїжджає тiльки пiзно ввечерi. Але не конем виїжджає, а старовинним двоколесом, якого одного дня привiз iз собою. I принцеса вже не ходить з ним у сад, не ходить веселим безжурним кроком, спираючись йому на руку перед вiкнами лабораторiї. Доктор Рудольф може не турбуватися за свiй бузок — нiкому вiн не потрiбний i не цiкавий: хутко-хутко не буде тут тих, що робили на нього замах. Хутко-хутко вони вилетять iз цього дому в своє гнiздо. Дбайливо, енергiйно, невтомно десь звиває його сiроокий орел. А де саме — нiкому невiдомо, навiть панi Штор, до якої принцеса так мило й тепло ставиться. Куди їздить принц Георг, що робить там — мовчить про це князiвна Елiза.

Мiг би, мабуть, щось сказати граф Адольф, який знов частенько почав навiдуватись до принцеси Елiзи. Часом вечорами вони довго сидять утрьох i про щось тихо, але гаряче гомонять. Та воно таки так! графовi Адольфовi краще знати, де, що й як, а принц Георг чужий же тут. Мабуть, вони волiли б усе ж таки кудись на пiвдень виїхати з Берлiна, так чим же його виїхати? Конем? Але ж холод, iде зима, переночувати нема де в дорозi. До весни, десь, зiв'ють собi тут гнiздо, а там перелетять у теплi краї.

Доктор Рудольф нiчого не вiдповiдає матерi на її справедливi мiркування — розумiється, перелетять, про що ж тут може бути мова. Чому б їм не перелетiти?

I нудно-нудно, шипуче посвистує собi крiзь губу, ходячи по лабораторiї та грiючи померзлi пальцi в кишенях.

А Макс так той зовсiм нiчого не слухає, та й не хоче слухати. Лежить у спальнi на канапi й читає невiдривне свої дурнi старi романи. Приходить графiвна Труда, приходить така свiжа, мила, весела, так славно з ним жартує, так легко, безжурно смiється, аж тепло її слухати, аж хочеться й собi хоч раз ясно й легко засмiятись, а Масi лежить, морщить нiс, очей не вiдриває вiд дурних, нiкчемних романiв i хоч би з увiчливостi щось одповiв ласкавiй дiвчинi. I нiщо, нiщо його не цiкавить. Нагорi в домi трохи не сталося вбивства: друкар застав свою кохану з одним iз малярiв — i таке там пiднялося, нагорi, що аж старий граф хотiв iти втишувати: крик, вереск, гуркiт меблiв, хрип, гарчання, тупiт нiг, гупання тiл. Тепер малярi забирають свої фарби, машинки й збираються мандрувати до Iталiї.

Макс лежить i не слухає.

Графiвна Труда цiкавiше розповiдає: по вулицях Берлiна помiтний якийсь чудний, дивний рух. Якiсь люди то кiньми, то на двоколесах дiловито кудись їздять. Дiловито, швидко, з якоюсь метою. О, зовсiм не по траву й не по дрова! Абсолютно нi! Та навiть на моторових двоколесах Труда бачила! Серйозно, серйозно, на моторових! Що може це значити?!

Доктор Рудольф iзнизує плечима: хто його знає. Але Макс i плечима не знизує — не слухає, не чує, не вiдповiдає.

I графiвна Труда бере панi Штор пiд руку й веде її геть од цих нудних, слабодухих, розквашених мужчин. Фе, сором їм!

* * *

Нi, нi, площинки для спорту принц Георг не вишукує вже для принцеси Елiзи. Iнша площа й iнший спорт маь бути. Величини i страшний спорт: то переможе у велетенськiй борнi-воля, дух, людяне чи матерiя, черево, тваринне?

Так стоїть питання у принца Георга й принцеси Елiзи. Не до площинок тут. Ворог — сильний, лабетистий, цупкий. Сонячна машина — отрута сильна, прониклива до мозку всiєї iстоти людини — роз'їдає волю, розум, честь, обгортає душу сонним чадом. Треба стьобати, колоти, струшувати, треба палити уяву вогнем минулого, треба слiпити фарбами майбутнього, щоб найрiднiшi, найближчi душi пробудити вiд чаду проклятої Машини.

Принц Георг щовечора вертається зеленкувато-блiдий вiд утоми, колючоокии од роздратовання, але сталевий i пружинистий вiд загострення волi. Батальйони ростуть — записано три тисячi двiстi «Друзiв Ладу». Але страшно трудно вишукувати своїх: усi ж покидали свої помешкання, порозпорошувались, позалазили в нори. Треба вiд одною до другого, треба непомiтно для сонцеїстiв, треба надзвичайно обережно. Склади зброї вже в руках, вже пiд охороною «Друзiв Ладу», вже наготовi. Але хто знає, чи не зруйнує весь план якась непередбачена дрiбниця, чи не злякає передчасно людську отару, не викличе перед реченцем панiки й одчаю в неї. Ех, треба, треба позаарештовувати й понищити всiх так званих проводирiв, а насамперед отого кривого доктора Штора.

Але принцеса Елiза рiшуче проти цього. Не можна. Непотрiбно. Зайве. Рiч не в якихсь кривих докторах, а в батальйонах. Нiякий кривий доктор нiчого не зробить, коли органiзацiя батальйонiв пройде добре, коли маса буде захоплена зненацька, рiшуче, iрiзно. Коли загримлять гармати й уся зброя буде в руках «Друзiв Ладу», що можуть зробити якiсь кривi доктори и усi проводирi?

I так само принцеса Елiза рiшуче стоїть за те, щоб принц Георг якомога конспiративнiше поводився, щоб маса абсолютно не знала, хто є душею всiєї справи Комiтет «Друзiв Ладу» — от i все. А пiсля перемоги — о, тодi iнша рiч!

Iз цим i принц Георг мусить згодитися. Дiйсно, яка йому користь од перемоги, коли якийсь дикий сонцеїст уб'є його? I яка користь принцесi, коли його не буде? Невiнчаною вдовою сумно радiти?

I граф Елленберг теж iз цим дуже-дуже згоджується Хто знає, що буде? Перемога нiби безсумнiвна. А раптом — невдача? Тодi ж сонцеїсти, ця худоба, ця розлючена отара, на дрiбнi шматки роздере всякого, хто робив замах на її тваринне життя, на її жуйку.

I граф Адольф тiльки хитро та мовчазно посмiхається, коли графиня часом допитується, коли ж має бути вже офiцiальне весiлля принца Георга та принцеси Елiзи. I чи по-старому буде воно? Чи в церквi вiнчатимуться?

Мовчить граф Адольф i загадково посмiхається, i заклопотано питає матiр, чи не залишилось у неї часом десь у льохах хоч пару пляшок вина?

А, коли принц Георг щоранку пильно дивиться надворi на термометр, графиня про себе посмiхається, дуже цiкавиться принц температурою.

* * *

Ранок. Калюжки затягненi гранчастими скляними шрамами. Дзвiнко й сухо хрустять вони пiд цiкавим натиском чобота. Обрiй неба шафраново-жовтий, вiд нього тягне рiжучим, колючим вiтром, i розгублено, самотньо пурхають рiденькi снiговi метелики.

Порожнi, пустельнi вулицi Берлiна з жовто-шафрановими блисками безживних вiкон. I тiльки — дивна, неймовiрна рiч! — туди й сюди прожогом проносяться мовчазнi закутанi люди на конях, на гуркотливих моторах i на двоколесах тихеньких, дренькiтливих. I лунко, незвичайно голосно цокають копита по асфальтi, загадково торохтять i лопотять мотори, такi таємнi, дивнi, давно забутi. Вiкна розчиняються, зарослi, зачучверенi голови висуваються й здивовано, з непорозумiнням, з острахом проводжають здичавiлими очима таємнi постатi.

Навiть уночi в густiй насиченiй тьмi коридорiв-вулиць не вгаває цей дивний, мовчазний, незрозумiлий рух.

Але знову настає сивий, суворо-хмурий, колючо iзпряний ранок. I все тихо. Не чути нi цокання копит, нi лопоту моторiв. Нiч розжувала їх темною пащею, проковтнула, i тиша вiльно, спокiйно тече пустельними кам'яними каналами.

I вмить страшенний громовий довгогуркочучий вибух роздирається над пустельною тишею. Вiтер перелякано, несамовито котить його по кам'яних тунелях, гупає об вiкна, струшує будинками, дзвенить непотрiбним посудом у непотрiбних шафах i розчепiрює жахом очi.

1 знову мертва, затаєна, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий свист вiтру. Жах в очах розтає, родячи непорозумiння. Тихо, обережно розчиняються вiкна, дверi на вулицi, хижо-нашорошено визирають голови.

— Що це було?!

— Не знаємо.

— Це гармата?

— Нi, мабуть, вибух на складах маюну.

— Нi, гармата.

I знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вiтер iз свистом стьобає застиглу нашорошену тишу.

Раптом новий вибух пiдкидає напруженi тiла, за ним зараз другий, такий самий. Зчепившись у гуркотi, вони качаються по небу, по дахах домiв, по помертвiлих душах.

I зараз же за цим по зацiпенiлих вулицях пролiтає скажений лопiт моторiв, цокiт, брязкiт, гупiт копит i металiчний, ляпаючий, жахно-кричущий рев сурм. Знову вiкна й дверi на вулицi розчиняються, знову голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на двоколесах таємничi, загадковi люди, завертають на обидва боки мiдянi довгi й короткi сурми й прискають iз них у стiни, у вiкна, в голови металiчними, гунявими, дзвiнкими, високими звуками. А посеред звукiв металу рiзкий, рупорний, велетенський крик — Всi на площi! Всi на площi! Всi на площi! Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються, до стра ху, тривоги й непорозумiння вплiтається цiкавiсть: хто такi цi сурмачi? Що там є на тих площах?

I потроху голови висуваються на вулицi, туляться попiд стiнами, сахаються в заїзди вiд лiтаючих верхiвцiв, вiд ляпаючих у вуха металiчних зойкiв, сухим листом пiд вiтром скочуються, згортаються на площi.

I зараз же очi жадно втикаються у великi бiлi екрани, на яких ранiше миготiла картина кiно. Екрани гордо й високо стоять над юрбою, мовчки кричачи до неї чорними чiткими, писаними рукою, лiтерами:

«Громадяни!

Рiд людський перевертається в тупу тварину. Тьма, хо лод, негода панують над колишнiм царем природи — люди ною. Зруйновано, зметено все людське: державу, релiгiю, власнiсть, громадянство, мистецтво, науку, працю — все, чим одрiзнялася людина вiд худоби. На руїнах колишньої великої цивiлiзацiї ми животiємо гiрше за первiсних дикунiв. Двi третини нашого життя проходить у тьмi. Будинки нашi позбавленi каналiзацiї, загидженi нечистотами. Вода, яку беремо з рiчки й каналiв, занечищена, заражена Нашi дiти, жiнки, батьки мруть тисячами вiд хороб, бо нема кому їм подати нi медичної, нi людської помочi. Трупи їхнi, закопанi на подвiр'ях, гниють i ще гiрше затруюють повiтря.

Хутко звiрi розмножаться й почнуть дерти й убивати нас i дiтей наших Рештки старої культури заваляться, мiста роз-сипляться в руїни, люди перейдуть у лiси й печери. Настане смерть усьому людському. I це все є наслiдок згубної Сонячної машини Ми повiрили їй, ми думали, вона принесе щастя людству, але тепер бачимо, що це страшна облуда, обман i самообман.

Ми, «Друзi Ладу», кличемо всiх, хто ще зберiг у собi людську душу, до рiшучої, героїчної, безмилосердної боротьби з цим злом людства, з Сонячною машиною. Ми кличемо до вiдновлення Ладу, Працi й Закону!

Кожний громадянин Берлiна повинен завтра рано добровiльно з'явитися до будинку райхстагу для реєстрацiї. Насамперед закликаємо всiх залiзничникiв, машинiстiв, iнженерiв, технiкiв. Насамперед ми мусимо розпочати боротьбу з холодом i тьмою. А для цього потрiбне вугiлля. А вугiлля мусимо привезти. Перша праця всiх «Друзiв Ладу» буде в постачаннi до Берлiна запасiв вугiлля, потрiбного для доведення до людського стану мiста й наших мешкань.

Далi мусять оджити фабрики, майстернi, всякi установи нормального життя.

Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки вiдновиться порядок, нормальний лад i людськi засоби годування. Пiсля того вона навiки повинна бути знищена.

Громадяни! Кличемо вас з'явитися добровiльно. Коли ж наш заклик не зможе пробити тої смердючої шкаралущi, якою починає покривати нашi душi Сонячна машина, то в iнтересах ваших, наших i всього людського роду будемо змушенi силою розбити її.

Заявляємо: коли назавтра на ранок на площу райхстагу не збереться не менше, як двадцять тисяч людей, коли населення цим не покаже, що воно хоче скинути з себе страшну отруту, ми, «Друзi Ладу», будемо розстрiлювати всiх, кого знайдемо в помешканнi, виключаючи дiтей до п'ятнадцяти рокiв, старих пiсля п'ятдесяти рокiв i хорих.

Заявляємоколи населення не виявить бажання вернутися до людського життя, ми або примусимо його силою, або знищимо його зовсiм Краще хай так загине рiд людський, нiж має загинути так ганебно, як це буде вiд Сонячної машини. Коли ж навiть розстрiли в помешканнях нiчого не вдiють, ми будемо бомбардувати Берлiн i знищимо його в огнi.

Ми волiємо висадити маюном у повiтря весь Берлiн, нiж дати йому задушитися у смородi.

Попереджаємо, всi шляхи з Берлiна зайнятi батальйонами «Друзiв Ладу». Всiх, хто схоче ухилитись од свого обов'язку людини й утекти з Берлiна, будемо вбивати на мiсцi. Вiд завтрашнього ранку всякни рух у напрямi вiд центру до околиць забороняється й каратиметься смертю.

Всяка агiтацiя за Сонячну машину, всяке пiдбурювання проти «Друзiв Ладу» каратиметься смертю на мiсцi. До Працi, люди! До Ладу! До Закону! До людського життя! Смерть Сонячнiй машинi — загибелi людства!

Найвища Рада «Друзiв Ладу»

Вiтер дротяним хвостом б'є по задертих до екрана обличчях Сльози стiкають по синьо-змерзлих лицях, але очi пильно, невiдривно ходять од рядка до рядка до самого кiнця.

З обох бокiв екрана на примiстках стоять двi постатi в металiчних шапках i з протигазовими машкарами. Двi постатi з страшними, круглими, нелюдськими головами, такими моторошно грiзними в своїй лриготованостi, iз своїми двома дiрочками, в яких тьмяно ворушаться баньки живих очей. У руках у них маюновi скорострiли й гранати, якi в один мент можуть покласти покотом усю масу голiв.

I голови мовчки водять очима по грiзних рядках, по грiзних постатях, по грiзному i такому невинному знаряддi в їхнiх руках. Мовчки, без нiякої агiтацiї тихенько повертаються, висуваються, витискуються з юрби й одсуваються в сусiднi завулки.

Там вони скоса непомiтно озираються, пiдозрiло оглядають один одною й трошки вiльнiше пускають свої замерзлi тiла.

Але деякi поводяться вiд самого початку вже цiлком вiльно й легко. Перебiгши екран до кiнця, вони голосно, смiливо, з радiсним запалом стрiпують головами:

— Ну, слава богу! Нарештi знайшлися таки люди!

— Слава «Друзям Ладу»!

— Смерть Сонячнiй машинi!

— Слава!!

Вiтер сердито пiдхоплює рiденькi вигуки, носить їх, як пiр'їни над кашею голiв, i закидає в завулки. I запал пiд холодним вiтром серед понурого мовчання шерхне, скручується й гасне.

* * *

Договiр у коханнi є подiбний до обруча на дiжцi: поки клепки цiлi, обруч мiцно тримає їх; коли ж дiжка розлiзлася, обруч тримає тiльки порожнє повiтря.

Та чорно-срiбний лицар i не претендує нi на який обруч. На який обруч може претендувати людина, що збила дiжечку з таких леїкоцiнних хруских клепок, як власний театр, власна вiлла, побожна увага, упадання, молитовнiсть i потайний страх? Сонячна машина однi клепки знищила, другi покоцюр-била, третi поробила зовсiм не потрiбними й безсилими Ну, кому потрiбна тепер молитовнiсть, коли в хатi холодно, коли змадикована грубка курить, смердить, виїдає очi, бронзово-золотi очi, димом? I хiба не смiшна побожнiсть, коли впобожне-нi ручки самi перуть брудну, заношену бiлизну?

Ручки перуть весело, охоче, бадьоро, по-хлоп'ячому скиду-ючи чорно-синiми кучерями. Бронзово-золотi очi вiд диму невмiло поставленої грубки задоволене сльозяться, все тiло безжурно, смiхотливо кутається в шубку. I багато ще дечого робиться з чудесно вдаваним стоїцизмом. Але який же тут може бути обруч? Якi клепки йому, милому, тримати?

I кому ж не ясно, що цi ручки з величезною охотою покинули б прати брудну бiлизну, що з радiстю притягли б де себе все те, що розтовкмачила Сонячна машина, i загорнули б своє смугляве юне тiло не в фуфайки й кучугури кожухiв, а в теплi нiжнi розкошi минулого. I тодi клепки побожностi, молитовностi, пещення були б на мiсцi, i на них дозволено було б iще трошки потримати золотий обруч.

Але Сонячна машина зжувала, подерла всi теплi, нiжнi розкошi, всю красу й святiсть побожност. i Стiльки тисячолiть людина втирала в себе красу, святiсть i переконання своєї вiдмiнностi вiд тварини, що почала справдi нiби вiдрiзнятися вiд неї кольором своєї шкiри. Але Сонячна машина за кiлька мiсяцiв постирала всi слiди тисячолiтнiх натирань, i виявляється, що нiякої святостi й вiдмiнностi люди в себе не втерли їм так само потрiбна краса й святiсть, як воловi, що, ремигаючи, лежить у власному гною.

Ну, так що, воли? Що страшного, що «як звiрi»? «I чудесно! — чим колишнi люди були кращi?»

Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймнi має ще сили на впертiсть.

Але вiн, чорно срiбний лицар, не має нiчого, на чому б йому впертися. Навiть мила вже немає, щоб зiшкрябати з лиця рябу щетину. Остання натуга зберегти в собi малесенький слiд людини — i того вже несила зробити. Правда, i Макс, мабуть, не має мила, бо його лице теж обростає шерстю. Але. видно та шерсть iншої якостi, коли так вабить до себе бронзовi очi. Миле Страховище — воно сердито, гнiвно обурюється за найменший лагiдний безпретензiйний натяк на це. Нiчого подiбного! Дурницi! Смiшна вигадка. Що тому Страховищу до якогось там Макса? Макс — милий, симпатичний, але їй абсолютно байдужий. Коли вона ходить так часто туди до лабораторiї, то зовсiм зовсiм в iншiй справi. В такiй справi, що не має нiякiсiнького вiдношення до якогось там Макса, який гниє вiд туги за своєю коханою — спить, лежить i ковтає нiкчемнi детективнi романи.

Так, то правда, той «якийсь там Макс» дiйсно гниє вiд туги, але чи не через це й таке обурення, такий гнiв за самий натяк?

Любе, вперте, зворушливе Страховище, воно з усiєї сили, чесно, сумлiнно тримає обруч над неiснуючою дiжечкою. Воно часом навiть так зворушливо-наївно, так простодушно запевняє, що триматиме обруч вiрно й непохитно до «законного» реченця. I навiть чесно «виплачує», навiть щиро, тепло, з нiжнiстю бере в смуглявi ручки його обросле колюче лице, смiхотливо тре його в долонях, цiлує пiд очима (бо там єдине мiсце, де не колеться щетина) i називає своїм «хорошим, славним, зачучвереним лицарем».

Зачучверений лицар iз тихою побожнiстю приймає незаслу-жену, крадену плату. Ну, що ж — хоч украдене, й за те спасибi. А може… Хто знає, може, плата розтягнеться ще на якийсь клаптик часу, може, в цiй платi є зернятко чогось ие-платного й з того зернятка виросте… ну, хоч би рiднiсть?

А хто знає, яким вибриком пiдскочить доля бiдного людства. Може ж, вона зглянеться на своє власне безглуздя, i схаменеться, i вiзьметься за розум? I тодi… О, тодi, може, i з Максами можна буде ще поборотися!

А поки що чорно-срiбний зачучверений лицар старанно, мовчки, втираючи сльози, розпалює в грубцi, а Страховище сидить у фотелi в кожушку й командує.

I раптом вибух. Справжнiй, колишнiй, тепер надприродний вибух гармати. Бавляться оп'янiлi сонцеГсти з рештками старого свiту?

— Душнере, що це було?

— Не знаю. Гармата, здається.

I знову один, другий. Гуркiт, дзвякiт. А потiм дивне вчорашнє лопотiння моторiв, цокiт копит. I звуки сурм, i крики, i неймовiрний дивний рух. На балконах i терасах вiлл закутанi враженi постатi «людей».

— На площу! На площу!

Вiтер рiже осокою в очi, вiдгортає поли кожушка, здирає темно-синiй берет iз чорно-синiх стрижених кучерiв, пхає в груди, не пускає. Але де там якомусь вiтровi спинити завзяття. Страховища! Швидше на площу! Що там має бути на тiй площi? Ах, та чи швидко ж та нещасна площа? I яка саме? Iдiоти сурмачi — «На найближчу площу». Як же вимiряти, яка площа найближча?

Але, видно, на всiх площах те саме На найближчiй площi на високому iржаво-бронзовому пам'ятнику розiпнутий величезний екран, а до екрана пiднятi голови юрби.

«Громадяни!..»

Чорно-срiбний лицар чує, як лiкоть Страховища здригується пiд його рукою. Ну, розумiється, повинен здригнутися вiд цього екрана, вiд цiєї обiтницi визволення, спасiння, воскресiння. Ну, розумiється, всiма грудьми, з усiєї душi можна закричати: «Смерть Сонячнiй машинi!»

Але Страховище раптом, не встигнувши нiчого крикнути, не встигнувши навiть повернутися, когось побачивши збоку, кидається туди всiм тiлом, хилитаючи густу масу юрби. Ага — абсолютно байдужий їй Макс!

Чорно-срiбний лицар, позбавлений своїх лицарських обов'язкiв, помалу роздирає плечима загуслу в напруженiй жазi людську масу. Але вiн не може поспiти за бурнiстю притягнення до цiлком байдужого Макса. Тiльки крiзь голови часом бачить, як темно-синiй берет рвучко видряпується разом iз чорним ширококрилим капелюшем iз юрби.

Тодi Душнер зупиняється, зiтхає, й читає знову вiд самого початку до останньої лiтери таку несподiвано радiсну, таку блаженно рiшучу, таку святогрiзну обiтницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотнi пар очей по грiзних рядках екрана.

Нарештi! О нi, людство недурно тисячолiття шкребло з себе шерсть звiра. Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем i смертю воно готове iзшкребти нарослу шерсть.

— Слава «Друзям Ладу»!

— Хай живуть «Друзi Ладу»!

Iстинно: слава дiйсним людям! Хай живуть люди, смiливi, геройськi, жорстокi, люблячi люди!

I смерть оброслим шерстю тупим тваринам!

Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже самотнiми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому, по-живому, iз запалом, iз блиском очей, iз дзвоном у голосi, перекидаючись, в'яжучись нитками голосiв. Назустрiч новi юрби, напруженi, нетерпляче-цiкавi, незвичайнi, стривоженi, обнадiєнi, зляканi, врадуванi. Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почуєте, а що то ви скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими душами, як вогневий гребiнь терору почне розчiсувати вашу понарослу шерсть, люди, iстоти, як пожене вас у купiль, у тепло, у свiтло?

У вiллi дверi навстiж розчиненi. Розумiється, як же iнакше: кiнець звiрячому життю. В залi внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну, звичайно, Макс трясе за плечi Гана. Сонний Макс прокинувся. Цiлком зрозумiло.

Але Труди немає. Немає нi темно-синього берета, нi чорно-синiх кучерiв.

Душнер вилiтає на крилах на другий поверх. Так, вона одягає теплi черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутанi шнурки.

— Ах, де ви там одстали? Iдiть швидше сюди. Поможiть. Тiльки, ради бога, Душнерчику, сьогоднi без «богослужiння», а швиденько, раз-два.

Душнер i сам розумiє, що сьогоднi треба без «богослужiння» одягти цi два маленькi точенi божки, що так непокiй-но, нетерпляче ворушать пальцями в чорному глухому шовку.

— Душнерчяку! Ви не знаєте, де можна взяти зброї, багато-багато зброї? Ой, душите! Нiчого, нiчого. Душiть, все одно, аби швидше! Так не знаєте? Нi!

Смiшна дитинка — де взяти зброї! В людей, звичайно, а не в тварин.

— Знаю.

— Правда, знаєте?! А де? Де?

— У них, розумiється.

— У кого в «них»?

— У «Друзiв Ладу».

Недошнуроваяа нiжка нетерпляче вiдсовується вбiк.

— Ах, без жартiв, Душнере: де?

Душнер ловить за шнурки нiжку, загнуздує її й пiдводить заросле пукатооке, серйозне лице.

– Їй-богу, не жартую. Тiльки в «Друзiв Ладу». Вони захопили, очевидно, всi склади зброї. Але вони, напевно, охоче видаватимуть усiм бажаючим.

Труда вепорозумiло, мовчки дивиться в цiлком серйозне, без найменшої посмiшки лице з такими хорошими, вiдданими, розумними, пiдкуреними баньками пукатих очей.

— Вони охоче видадуть нам?! Що ви кажете, Душнере?!

Тепер Душнер мовчки неворозумiло дивиться в смугляве, хороше, дороге личко. «Вони»?! «Нам»?!

— Ну, розумiється!

Обоє починають розумiти. Недоаiнурована нога помалу, але рiшуче й твердо визволяється з обiймiв рук. Руки помалу, але без боротьби випускають шнурки.

— Цебто ви думаєте, Душнере, що я — з ними?! Правда?!

— Менi здається, що всякiй людинi з людськими почуттями треба бути з тими, що хочуть повернути людське життя.

Душнер тихенько пiдводиться й акуратно струшує порох iз колiн. А очi сумно, нiжно не вiдриваються вiд хмурих темяо-бронзових очей.

— «Людське життя»? Цебто повернути знову вашi грошi, знову купування жiнок, любовниць, льокаїв, рабiв?

— Навiщо неодмiнно це?

— Знову повернути ваших усiх святих, моральних, чистих, високошановних? Знову розподiлити на чистих, пристойних i непристойних? Знову вам хочеться тюрем, судiв, кар? Правда?

— Дитинко, навiщо ж…

— Знову одних пiд землю, на каторгу, на роботу, а другим — вiчне свято? Це ви називаєте людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства, грiхи, насильство, терор? Цього вам хочеться?

— Дитинко! Ви ж не хочете мене…

— Ага чудесно! О, в такому разi чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете йти собi до своїх «Друзiв Ладу». Друзi Рабства, а не Ладу! От хто вони! I ви — раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договiр зiрваний. Прошу!

Душнер не рухається нi в тому напрямку, що йому показує гнiвно витягнений пальчик (який iще сьогоднi цiлували його уста), нi в якому другому. Вiн стоїть, похиливши голову, приплющивши очi, як стоїть людина серед дороги, перечiкуючи колючий вихор, що несподiвано зiрвався назустрiч.

— Трудо, дозвольте ж менi хоч вияснити. Ви не…

— Тут нема чого виясняти. I часу нема. Тут все ясно. Ви хочете вiдiбрати Сонячну машину в людей чи нi? Хочете розстрiлювати мене, Макса, всю комуну, всiх таких, як ми, чи нi? Кажiть! Чи хочете боронити нас i себе вiд насильникiв?

Душнер обережно ловить одну з ручок i тодi вiдповiдає, тодi можна трошки розплющити очi в цьому вихорi. Нi рабства, нi всiх злочинств i страждань старого свiту вiн не хоче повертати. Нiкого розстрiлювати вiн не збирається. Але треба ж рахуватися з тим, що не всi задовольняються таким iснуванням, яке принесла з собою Сонячна машина. Вiн цiлком визнє всi добрi намiри її прихильникiв i друзiв, вiн сам, як їй ж!е вiдомо, був гарячим оборонцем її. Але не можна ж заплющувати очей на те, що вона не справдила тих надiй, якi люди поклали на неї. I, напевно, мiльйони людей тепер уже розчарувались у нiй, налякались i хочуть повернути старе життя, навiть iз його дефектами. Треба вибирати: там багато дефектiв, але багато i радощiв. Тут багато дефектiв i радощiв дуже-дуже мало. Який же сенс свiдомо брати менше, коли можна взяти бiльше? Мiльйони людей, напевно, так само думають.

Труда вириває руку. Мiльйони?! Яких людей?! Тих, що все купували? Що судили? Карали? Настановляли свої закони, моралi? О, тi, напевно так думають. Але чи так думають мiльйони тих, яких купували, наймали, судили, карали, запрягали, стьобали — це ще невiдомо. Ой-ой, це ще невiдомо. Вони ще покажуть цим «Друзям Рабства»!

— Не покажуть, дитинко. Нiчого не покажуть. Душнер сумно й вибачливо посмiхається.

— Чому??

— Тому, що їх буде занадто мало. Тому, що в них нема зброї. Тому, що в них нема волi. Сонячна машина все це забрала в них. Тому, що «Друзi Ладу» мають i силу, i зброю, i сильну волю.

Труда загонисто, по-хлоп'ячому, так по-свойому стрiпує кучерями.

— Ого, побачимо! Завтра ж перед рейхстагом будуть мiльйони. Тiльки не з покорою, а з чимсь iншим. I раджу вам, Душнере, там не бути. Але це ваша рiч. Ну, менi нiколи. Я мушу спiшити. Дякую за помiч, я сама зав'яжу черевики. Прощайте, Душнере.

Недошнурована нiжка стає на стiлець. Чорно-синя голiвка нахиляється, i двi смуглявi ручки швидко, сердито, нетерпляче обмотують шнурки круг ноги. А Душнер стоїть не рухаючись, похиливши знову чорно-срiбну голову. Ну, що ж, чи буде вiн iз «ними», чи нi — вони зроблять i без його помочi те, що неминуче має бути. Але чого вартi всi повернутi розкошi людського життя, коли вiн не матиме право стати на колiна перед цiєю невмiло, недобре обмотаною шнурками нiжкою? Навiщо вони тодi йому?

Душнер тихенько пiдходить, стає на колiна й м'яко вiдсуває невмiлi сердитi ручки.

— Нi, нi, дякую, не треба, я сама! Не хочу! Душнере, я вас прошу — пустiть.

— Так я ж не з ними, я з вами, дитинко. I голова сумно-молитовно дивиться вгору на здивоване неймовiрне личко з темно-синьою сережкою на щоцi.

— Правда?!

— Ну, а з ким же менi бути?

— Але ж нас будуть розстрiлювати?

— I ми будемо розстрiлювати.

Маленькi смуглявi, такi рiдно-знайомi ручки раптом прожогом хапають його за лице мiж долонi, сильно, солодко труть, мнуть i пiдтягають до вишневих, теплих i бурних уст.

— Маєте!.. Маєте!.. Маєте!.. Ще?..? А тепер швидко-швидко зав'язуйте! Як-небудь, все одно. Тiльки швидше. Нас уже чекають унизу.

їх зовсiм не чекають унизу. Там просто переплутаний гвалт. Комуна колотиться в суперечках. Макс трясе тепер уже Тiле. Що робити?! Що робити, чорт його забирай?! Де взяти зброї? Де взяти зв'язкiв? Як знайти тепер кого-небудь, коли всi порозлазились iз своїх колишнiх помешкань. Повне ж, цiлковите, ганебне, злочинне безсилля, безпораднiсть. Дiйсно, тепер їх усiх можна гнати на каторгу, розстрiлювати, палити живими — i вони нiчого не можуть проти того зробити. Єдине, дiйсно, лишається: забитись у льох, як пропонує Шпiндлер, i сидiти, як мишi. Чи не ганьба ж?!

Чорно-срiбний лицар сiдає в куточку й мовчки дивиться собi пiд ноги. Так, i порозстрiлюють, i поженуть, бо це — конечнiсть i неминучiсть. I льохи не поможуть, i з льохiв повиганяють, повикурюють.

* * *

Ранок помалу, урочисто розсуває над райхстагом завiсу ночi. Сувора холодна тиша сiрими м'якими лапами хазяйновито бродить i шелестить по мертвопорожнiх каналах, якими колись бурхливими потоками гнали хвилi життя.

Завiсу розсунено до самого неба, сiро-жовтого, недоброго, зловiсного.

В найдальшiй кiмнатi райхстагу бiля залiзної грубки й купи дров у повному складi засiдає Найвища Рада «Друзiв Ладу». Принц Георг, граф Елленберг, сенатор Штiфель, граф Шванебах i генерал Бухгольц. Польовий телефон єднає її з батареями та батальйонами. Один звук голови Ради, принца Георга — i Берлiн буде наповнений громом, вогнем, руїнами, смертю.

Але такого знаку не доведеться робити. Нi-нi, не доведеться. I Штiфель, i Шванебах, i Елленберг — уся Рада в цьому певна. Берлiн масою посуне до райхстагу. Вiдозву так приймали, з такими вигуками прихильностi, що не може бути нiякого сумнiву.

В кулуарах, залах i кiмнатах райхстагу терпляче, героїчно мерзне вартовий батальйону. Вiддано й охоче мерзнуть бiля наготовлених столiв реєстратори — хутко буде тепло! Зараз прийдуть тi, що опалять увесь Берлiн, усю Нiмеччину, весь свiт.

I вони дiйсно починають сходитись. По одному, по двоє, цiлими групами. Вони радiсно вiтають варту на сходах, наповнюють живим, бадьорим, рухливим гомоном порожнi холоднi кулуари. Це все «Друзi Ладу», новi батальйони працi, вiдродження життя!

Граф Елленберг, щiльно застебнувши кожушинку, без пере-станку бiгає нечутними, м'якими кроками вiд одної реєстрацiйної кiмнати до другої, нахиляється до листiв, читає, робить нотаточки й поспiшає до Ради. Там вiн поштиво, обережно, м'яким голосом доповiдає принцовi Георговi й Найвищiй Радi свої нотатки й знову бiжить у кулуари.

Але дедалi бiльше й бiльше хмуриться орлине сухе лице голови Найвищої Ради. Сiро-сталевi очi гнiвно деруть на шматки реєстрацiйнi цифри, акуратно списанi на довгих папiрцях. Записано вже бiльше за тисячу. Але що з того? Серед них тiльки десяткiв два позначено: «Стан i професiя — робiтник». Решта ж: князi, графи, банкiри, купцi, фабриканти, генерали, радники, професори, артисти, поети. I то переважно якраз вiдомi, знаменитi, шанованi всiм свiтом iмена: старовиннi аристократичнi роди, нащадки монархiв i сучаснi королi iндустрiї, фiнансiв, науки, мистецтва. Навiть служителi бога зареєстрованi. Всi цi люди, старшi й молодшi, чоловiки й жiнки, жертвуючи собою, вiдгукнулися на заклик, усi з'явилися рятувати людство вiд загибелi. Люди цiлком незвичнi до фiзичної роботи, люди вищої iнтелектуальної прадi, аристократи духу, вибранi натури, генiї краси, життя й знання, — нi люди простягають свої руки й пропонують їх на тяжку, чорну, брудну роботу. Навiть жiнки, навiть пещенi вiками представницi нiжного полу, знаменитi красунi, генiальнi артистки, спiвачки, володарки сердець мiльйонiв людей, i тi з'явилися, i тi готовi взяти лопати в свої лiлейнi руки й копати вутiль. Нiхто з цих людей не злякався працi для врятування людства. Тiльки вони виявляють себе людьми.

А та наволоч, та людська худоба, що колись так любила гвалтувати, гордо величати себе робiтництвом, яка так накидалася на всiх «дармоїдiв», «експлуататорiв», «паразитiв», де вона? Нi одного машинiста, нi одного грубника, не кажучи вже про iншi фахи. Троє залiзничних вищих iнженерiв зареєструвалося й шестеро урядовцiв! А вся маса, ота ледача, тупа, брудна, смердюча черва, волiє бути розчавлена, рознесена на шматки, вигинути у вогнi, пiд кулями, ангж стати до працi. Вона волiє в брудi, в смородi, в холодi, в нечистi жувати свою паскудну жуйку й помалу гинути, анiж вернутись до людського життя.

Вони озброюються? Вони пересуваються до льохiв у долiшнi поверхи, закопуються в нори й щiлини, пiдлi паразити? Добре, хай ховаються! Навiки вони себе там поховають!

Принц Георг час од часу дає наказ у телефон. I тодi над Берлiном гуркочуть вибухи гармат, нагадуючи про грiзну обiцянку.

Але нагади не посувають «паразитiв» до райхстагу. Тихо на вулицях. Не сунуть лавами мешканцi їх. Глухо позабиванi вiкна й дверi будинкiв, нi одно людське обличчя не визирає вже з них.

З полудня граф Елленберг їде iз звiдомленням до принцеси Елiзи й зараз же вертається назад. Принц Георг нетерпляче й хмарно вириває з нього вiдомостi. Принцеса хвилюється? Не дуже? Добре А та наволоч у домi що робить, усi тi технiки, шевцi, малярi, хiмiки й тому подiбна гидь? Нiяких агресивних намiрiв?

Граф Елленберг поштиво, м'яко заспокоює. Наволоч сидить тихо. Частина повтiкала. Кривий доктор працює в себе в лабораторiї й нiкуди не виходить. Усi ждуть.

— Добре. Дiждуться. Цiєї ночi вони матимуть.

— А що ж робити, ваша свiтлосте, iз зiбраними? Бiля двох тисяч людей уже зiбралося в райхстазi.

I принц Георг, i Найвища Рада мовчать: вони самi тiльки про це й думають. Що робити з цими людьми, якi нiчого не вмiють. Нема ж кому потяга скласти, паровоза розпалити, вагони позчiдати. Смiшно навiть уявити собi цю роботу їхню. Генерал Бухгольц рiшуче пропонує: розпустити аiбраиих, сказати, що знову буде визначений день. Нехай iдуть. Нехай так само ховаються в льохи й перечiкують. Тiльки щоб узяли з собою посвiдку, що вони — «Друзi Ладу».

I зареєстрованi так само поодинцi, по двоє й цiлими групами поспiхом виходять iз райхстагу, ховають посвiдки й поспiшають додому зайняти краще мiсце в льохах.

А Найвища Рада нiкуди не виходить — вона до самої перемоги стоятиме на свойому великому посту.

* * *

Вечiр тихо, помалу спускає темно-сiру завiсу ночi над затихлим райхстагом. По каналах мiста вiльно гасає вечiрнiй вiтер. Темрява густою, непроглядною сажею засипає Берлiн. I цiєї ночi нiде не видно навiть тих крихiтних первiсних вогникiв, що ранiше блимали де-не-де у вiкнах.

Грiзна тиша Зловiсний виск вiтру, шакалячий, самотнiй, зловтiшний.

Знає вiн, яка йому пожива буде, нетерпеливиться, ганяєiiмiж кучугурами кам'яниць, нишпорить, б'є хвостом по шибках, жадно скавулить.

I раптом зiщулюється й притихає. Густу запону ночi громом розпанахує вибух. За ним другий, третiй, четвертий. Вiтер скажено, несамовито женеться, спiшить, вищить. Але його виску не чути вже в страшному, безугавному, сплетеному з безустанних вибухiв гуркотi.

Чорна сажа ночi здригуеться-вона ранена, вона кривавиться вогнем з одного боку, з другого, з третього. Рани множаться, палахкотять, роздирають чорний оксамит, полум'яжене сивий дим угору, в чорне небо фонтани iскор, вiяла сяйв. З-пiд розiдраних, розпанаханих полiв ночi виступають уже контури башт, палацiв, шпилiв, закривавлених пожежами, трiпотливих, миготливих.

Гуркiт, пекельний, безупинний, ураганний, трясе небом, хитає кучугурами кам'яниць, валить їх, розбиває, трощить, як дитячi коробочки В гуркотi зливається виск вiтру, виття собак, рiдкi зойки людей, трiск i гук падаючих стiн, i плямкання полум'я, i лускання шибок, i ляскiт залiза Небо вкрите одною кривавою раною вогню Берлiн iпалає, корчиться, валиться, простягає руки полум'я до неба й реве, стогне, гуркоче в нестямi.

Канали вулиць уже яснi, вже теплi, вже нагрiтi, як нiколи. Обхопивши голови порозчепiрюваними, покоцюрбленими жахом пальцями, ховаючи їх од страшного палу, вiд завалу мурiв, вiд страхiття видовища, кудись божевiльне женуться вигнанi, викинутi люди. їх часом завалює палаючими поваленими дахами, часом просто падають i бiльше вже не рухаються, часом розбивають головами шибки вiкон i, деручи склом лице й руки, лiзуть у дiрки.

А вибухи за вибухами без угаву, без перерви, сласно, люто, пекельно гуркочуть, гупають, велетенськими молотами б'ють у груди старий Берлiн. Густа масна сажа ночi безупинно хилитається подертим лахмiттям, куриться стовпами, вулканами жовто бурого диму, жахно дереться все вище та вище вгору. I вмить гуркiт провалюється в сажу ночi й зникає. I настає страшна, страшнiша за гуркiт тиша. Вона плямкає криваво-вогневими губами, мовчки блимає сяйвом у чорне небо, хрумтить залiзобетоновими кiстками, сласно мугиче виттям вiтру й собак I хто знає, що в черевi в неї, якi нерозiрванi гуркоти, якi ще ляскоти вибухiв роздеруть її, щоб вирватись на дику волю.

Але сiро синiй ранок, трупно-блiдий, мертвими руками безсило розсуває подерту завiсу ночi й витирає кров iз неї. Блiднуть вогневi рани, слабне, розпливається жовто-буре вiяло в небi, рiдшає густе вiниччя димiв.

* * *

I знову по вимерлих, закурених, затканих димом вулицях лопотять мотори, ритмiчним перебоєм цокає залiзо копит, знову галасливим лаконiчним стогоном гримлять сурми й ревуть рупори.

— До райхстагу! До райхстагу! До райхстагу!

Вiсники перестрибують через трупи, обминають залiзобетоновi завали, продираються крiзь хмари диму й трублять угору, вниз, у стiни, в дим, у вогонь.

Але тепер не висуваються голови з вiкон i балконiв, нiхто не проводжає враженими очима чуднi, загадковi постатi.

I не стягаються вже нi купками, нi поодинцi навiть учорашнi «Друзi Ладу».

Тихо й мертво круг райхстагу. Тiльки на сходах чорними тiнями в глухих касках завмерла варта.

Тихо й мертво в кабiнетi Найвищої Ради. Смердить горiлою фарбою пiдлоги, димом соснових трiсок i поганим тютюном Штiфеля. Обличчя синюватi, з буро-фiалковими тiнями пiд очима. Принц Георг сталево невтомно ходить iз кутка в куток, заклавши одну руку за вiдворот, а другу за спину. Затоки чола вкрилися синюватою жовтизною, нiс схуд за одну нiч.

Граф Елленберг чуйно пiдводить голову: кроки генерала.

— Ну?!

Генерал Бухгольц мовчки йде до столу, наливає жовтявої води в склянку, випиває одним духом, потiм другу, третю.

— Ну, генерале?

Генерал витирає вуса ребром пальця й безсило сiдає тут же коло стола, витягши ноги в лакованих чоботях iз острогами.

— Безнадiйно!

I вiн заллющує припухлi вiд безсоння очi.

— Цiлком безнадiйно. Багато населення втекло ще до бомбардування поза Берлiн. Друга частина забилась у льохи й долiшнi поверхи. Третi поскупчувались тут, у цих кварталах, круг райхстагу. Мудро. Четвертi озброїлись i готовi битись. Нашi люди перевтомленi. Настає апатiя. Результатiв од нового ааклику нiяких. Берлiн горить. Валяться цiлi вулицi. Вби тих мало, але є. Скiльки в руїнах i пiд ними — невiдомо. Розбито бiржу. На вулицях нi душi. Безнадiйно.

У принца Георга на щелепах виступає по гулi. Вiн iзривається з мiсця й знову ще твердiше, ще сталевiше ходить iз кутка в куток.

— А, пiдлi паразити, вони сюди позбiгалися, пiд райхстаг? Добре! Ми їх виженемо и звiдси. Я, панове, пропоную вжити газу. Повиводити всiх «Друзiв Ладу» за Берлiн, дати два днi, решту виморити газом.

Генерал Бухгольц, не розплющуючи очей, крутить головою: безнадiйно. Всi розбiжаться за цi два днi. А коли б i не розбiглись, яка рацiя їх винищувати. Хто ж буде працювати? Не смергь їхня потрiбна, а праця. Iнша рiч, коли б було досить батальйонiв, узяти Берлiн в облогу. Не допускати масу до водя й до трави. Але для цього потрiбна цiла армiя дисциплiнованих воякiв, а не тi бiдолашнi двi-три тисячi молодих людей» де майже жоден iз них не був на вiйськовiй службi. Справа безнадiйна.

Принц Георг стоiть бiля грубки й похмуро, не клiпаючи, дивиться в щiлинку, в якiй видно жовтогарячий жар. Довго стоїть, нотiм рiшуче вiдходить, стає бiля столу й обводить усю Раду сталевими, впертими очима.

Так, вiн згоджується, що сирава поки що програна. Не безнадiйна, апоки що на цей меят програна. Генерал має рацiю. потрiбна армiя. Отже, треба цю армiю здобути. Бiльше нiчого I тодi знову розпочати гру.

I вмлiваючий од, сну генерал, i пожована безсонням Рада здивовано й чекаюче дивляться на свого голову.

Принц Георг мав на увазi цей результат iще цiєї ночi. I вiн має такий план На тих лiтаках, що ще можуть придатися, вилетiти до Азiї. З усiх даних видно, що Схiд не допустив до себе зарази. Але вiн не зможе втримати iзоляцiї й заразиться Отже, вiн повинен виступити проти Європи й винищити Сонячну машину. Чому вiн не робить цього досi? Невiдомо. Можливо, що ще бореться в себе Можливо, не знає тутешнього стану. Треба вияснити йому ситуацiю. Отже, висновок такий частинi «Друзiв Ладу» летiти до Азiї. Друга частина лишається тут бути в постiйному контактi з лiтаками. Коли Схiд здоровии i наважиться забезпечити своє здоров'я походом на Європу, тi «Друзi Ладу», що лишаться, тут, мають виконати пiдготовчу роботу для остаточної акцiї. Сам принц Георг готовий летiти до Азiї. Хто має що сказати з приводу цiєї iдеї?

Нiхто з Ради нiчого не має сказати — що можна сказати тому, хто все програв?

Так само й принцеса Елiза нiчого не має сказати. Навiть проти того, щоб сам принц Георг летiв до Азiї, нiчого не каже. А могла б же хоч трошки засмутяiти, ну, хоч для ока вдатя, що страшно за нього. Адже путь не легенька: через мертву сонцеїстську пустелю летiти до Азiї. А там що?

Але принцеса. Елiза не смутнiє й нiчого яе вдає. Хмарно й суворо стиснувши широкi брови над очима, теж жовтяво-сiра вiд жаху яочi, вона коротко дає свою згоду. I коли принц Георг, одягнений уже для подорожi, прощається й нiякове, несмiло чекає чогось, принцеса Елiза не розумiє й холодно простягає руку для поцiлунку. Тiльки руку.

Решта простягнеться на схiдцях трону.

* * *

Бiлi кошлатi мухи легко й нечутне обсiдають трупи Берлiна. Вiтер роями жене їх недогорииiми вулицями, бiлим холодним пластиром залiплює чорнi рани, обмотує ватою кiстяки порозбиваних башт i будинкiв.

Нечутними холодними роями сiдають мухи на минуле й залiплюють вогнево-кривавi навiснi рани м'яким товстим пластиром.

Лежить Макс на кацапi, гидливо й невiдривно мружачi отi в засмальцьований томик. Снить нiколи небувалим, безглуздим життям. Лежить у норi перин, а руки в рукавичках. Лежить, мружить вiястi очii, потiм усуває голову в вору й знову лежить у снi.

В лабораторiї на пiдлокiтнику й на пiдлозi бiля вiкон голчастий срiбний iней. До металевих частин машин торкатися голими пальцями не можна — холодно, неприємно. Чужi, непривiтнi, колючi машини також сплять. Та доктор Рудольф i не торкається. Iнодi тiльки зайде до робiтнi, постоїть коло столу, доводить пальцем по поросi й тихенько шкандибає собi назад.

Нема часу йому сидiти в холоднiй, мерзлiй, чужiй лабораторiї. Треба знову воаити дрова з лiсу. Потiм пиляти їх, потiм колоти, потiм розносити їло хатах графського буднику. Принц Георг раптом виїхав до свого аамку лаштувати своє гнiздо. На три кiмнати треба щодня лаливо готувати. Старому графовi з графинею (в однiй кiмнатi живуть, тодi розкошувати — до окремiй кiмнатi мати,). Батьковi i матерi на одну кiмнату та принцесi Елiзi на одну. Та ще ж часом i свою спальню треба коли-не-коли протопити, огрiти свої нори.

Вiд Макса помочi нiякої — що йому до якихось там графiв i принцес. Хай собi самi рубають. Старi? Так хай помирають. Хорi, раненi? Так хай iздихають. Кому вони потрiбнi? I йому самому нiякого тепла не треба — не замерзне дiд перинами, а як i замерзне — кому вiд того бiда?

Та й батьковi, власне, нiякого тепла не треба. Пiдупав старий. Пiсля тої ночi якось раптом, одразу пiдупав, ослаб, знесилiв, наче вклав у ту нiч усю рештку своїх сил, надiй i вiри. Також цiлими днями сидить закутаний у кожух у фотелi, оброслий, зачучверений, невмиваний, мовчазний, i дивиться або в Євангелiє, або на порожню, пустельну, засипану чистим, незайманим снiгом вулицю. Чисту-чисту, без нiякiсiнького слiду колiс, з рiденькими запорошеними ямками вiд чиїхось нiг. Наче в полi стоїть дiм, наче в снiговiй безлюднiй пустелi. I Євангелiє тепер — снiгова холодна пустеля. Той самий детективний роман, що i в Макса, i так само, як Макс, гидливо й непорозумiло, застигло мружаться очi батьковi.

Доктор Рудольф не говорить iз батьком. Отак мовчки внесе оберемок дров, обережненько, стараючись не гупати, спустить додолу перед грубкою, витягне шворку й вийде навшпиньках iз кiмнати.

Та й з графами невеликi розмови бувають. Старий уже не їжить до нього теплою насмiшкою сивi стрiхи. Сидить, як батько, перед вiкном у кожусi, з позамотуваними в ковдри старими ногами, й непорушне годинами дивиться на вулицю, на чистий, срiбно-iскристий порох, що ним грається вiтер. Але зовсiм уже мовчки, зовсiм безшумно носить дрова доктор Рудольф до кiмнати принцеси Елiзи. Батько часом iз матiр'ю при ньому заговорить, iнодi гляне на доктора Рудольфа, буркне: «Навiщо такi великi оберемки носиш-пiдiрватись хочеш?» Старий граф часом привiтається, спитає, скiльки ступенiв морозу, стара графиня ласкаво, тепло дякує, прохає вибачення за турботи.

А тут нiколи нi одного слова, нi одного звуку, нi одного погляду. Коло вiкна iз шитвом чи коло столу за якимсь писанням — чорна постать iз червоним полум'ям волосся. I переважно спиною до доктора Рудольфа. Або найбiльше — профiлем, змарнiлим, кiстяним, скупчено суворим.

Панi Штор майже щоразу нiжно гладить доктора Рудольфа iпо плечах, нiжно й винувато — вiн не повинен сердитись на принцесу за її таку поведiнку: вона, напевно, дуже-дуже вдячна йому за його послуги, але тiльки сказати йому не може. Треба зрозумiти її i простити. Вона стiльки втеряла вiд Сонячної машини. А тут iще через неї мусила розстатися з коханим нареченим. Хто знає, чи знайде вiн що-небудь у себе вдома для гнiзда, чи не зруйноване й там усе. Так ретельно готував гнiздечко, мостив, прибирав, думалось: от-от поберуться, перейдуть, почнуть жити — i раптом удерлись божевiльнi люди й розтрощили життя. Не треба звертати уваги на її поведiнку, а пожалiти бiдну: днями й ночами вона не спить — все про принца Георга думає, турбується. А вдень переварить, миє посуд, шиє, латає. Руки стали бiдненькiй червонi, шорсткi, грубi — куди там про манiкюри думати. Але яка мужня, яка сильна, яка терпляча дiвчина! Iнша на її мiсцi вже давно б була пустила руки, стратила б волю, впала б у вiдчай. А вона тiльки мовчить. Мовчить i все робить. I не можна, ой, не можна їй нiчого навiть сказати, не те що помогти, все сама, нiякої помочi, нiякого привiлею. От тiльки хiба що дров самiй нет сил пиляти й носити.

Доктор Рудольф слухає мовчки, тiльки одвертi голi хлоп'ячi очi його все дивляться в пiдлогу — не смiють глянути в материнi очi, бо злякаються материнi очi, зустрiвшися з ними. Так i виходить iз кiмнати, спустивши очi додолу. Але так само й до кiмнати принцеси Елiзи входить, не пiдводячи їх. Тихо-тихо виплутує шворку з оберемка, i в кiмнатi стоїть така тиша, що чути, як надворi цвiрiнькають горобцi.

Але зате Труда, мила, хороша Труда, трошки помагає докторовi Рудольфовi. Насамперед помагає бронзово-золотистим здивовано-веселим, наївно-одвертим блиском очей. Що?! Сумувати? Чого?! Незрозумiле. Абсолютно незрозумiле. Хiба не чудесна зима цього року? Пишна, щедра — всю тобi землю застелила пухнатим чудесним килимом, качайся, перекидайся, заривайся в нього з головою. Мужчини всi — квашi, слабодухi макухи — ммее… тоскно, нудно, холодно, сумно, безнадiйно. Один доктор Рудольф козак. Та ще доктор Тiле: цiлими днями на полюваннi, стрiляє, ловить лисиць, собак, здирає шкури, робить кожухи. Труда неодмiнно з ним ходитиме на полювання, от тiльки напиляє з доктором Рудi багато дров.

I пиляє. Старанно, серйозно, тiсно стуливши милi губки, тримає обома руками держальце пилки й з усiєї сили тягає туди й сюди. Матово-смуглявi щiчки темнiють рум'янцем, очi бризкають блискучою бронзою, з-пiд темно-синього хлоп'ячого берета весело, бадьоро телiпаються чорно-синi кучерi по плечах. Чудесно!

А потiм бере в жменi сипкого, голчастого, колючого снiгу, i по-хлоп'ячому вихиляючи плечима, рiшуче бiжить до старої засипаної снiгом оранжереї. Там у норi з перин лежить макуха з вiястими, сонними, гидливо примруженими очима. Ану, годi лежати! Що за тюхтiйство таке! Раз, два! Нi? Ну, так от!

I в нору за шию, в лице летить голчастий, сухий, холодно колючий снiг. Тюхтiй сердиться, витрушує, обурюється, вiдвертається лицем до стiни й бере в руки детективний роман.

— Фе! Сором! Скандал! Ну, справдi, як же не сором? Правда, Рудi? Ну, милий Рудi, це ж просто незрозумiле: лежить, як ведмiдь у барлозi. Вам треба знову «Друзiв Ладу», щоб пiдняти? Правда? Максе, ну, вставайте ж, їй-богу. Гайда на саночках спускатись. Маса народу санкується. Але можете собi уявити, Рудi. все дiвчата, жiнки й зовсiм-зовсiм молодi хлопцi. Мужчини ж усi отак само лежать, як Макс. Що це значить, Рудi?

Рудi не знає. Так, правда, лежать колишнi владики, господарi життя, лежать випотрошенi, обвислi, як порожнi торби, а жiнки штопають, шиють, перуть, нiжно гладять їх по головах, вибачливо потiшають, жартiвливо термосять їх снiгом, соромлять. Так, це правда, а чому так — не знає доктор Рудi. От i сам вiн лiг би в свою нору, лiг би замотком на всю зиму, на все життя, заплющив би очi, дихав би теплом свого власного тiла — i хай замiтає, заносить снiгом. Хай днями й ночами сумує собi десь там за своїм коханим червоне полум'я волосся. Лежати б собi в замотку, без руху, без суму, без усякого полум'я.

А чому нi Труда, нi мама, нi графиня, нi принцеса, нi жiнка технiка, нi дiвчата з саночками, чому вони не хочуть лежати заметками, чому вони ходять так спокiйно, так упевнено, так весело по мертвiй землi, чому вибачливо гладять голови тюхтiїв, чому штопають, шиють, грiють — невiдомо Невже справдi жiнка стоїть ближче до тварини — i їй легше втратити людину? Є в неї самець, є дитинча, є кого лизати, любити, є чим нагодувати себе й їх — чого їй бiльше треба? Та й що вона втрйтила? Ланцюги?

Чи iнше щось тут є-не знає доктор Рудi й не може пояснити милiй, хорошiй Трудi.

* * *

Звiстки з Азiї немає. А серце принцеси щоранку прокидається з нiжним болем, з холодком чекання, iз страшними поривами туги. I болючий, i солодкий ритуал от принцеса сидить боком до грубки в глибокому фотелi iз шитвом у руках, накинувши на плечi кожушанку, боком сидить, а не спиною й не лицем, щоб у полi зору були i дверi, i грубка, поганенька, незграбно змадикована принцом Георгом. От чути в коридорi важкi, нерiвнi й обережнi кроки I вже любо сидiти в фотелi, i вже повно повно стає в холоднiй кiмнатi, вже все нашорошено чекає в нiй. i грубка з акуратно вийнятим iз неї принцесою попелом, i фотель, i голка, i синюватi вiд холоду, замерзлi вiд чекання руки принцеси. От тихий, несмiлий, винуватий стукiт у дверi.

— Прошу!

Холодний, сухий, чийсь дивно-чужий голос виходить iз уст принцеси Елiзи, з тих уст, яким трудно дихати вiд. стримуваного хвилювання. Лице принцеси замкнено-сухе, холодне, не ворухнеться, очi строго спущенi до шитва, облямованi пухнатим темним мереживом вiй. А в палi зору пiд сiткою вiй видно ноги, великi, обережно, навшпиннках шкаддибаючi, в подертих черевиках. Вони так боязко, тихесенько шкандибають до грубки, наче по серцю принцеси ступають. I таки по серцю, бо аж холоне, аж стискується воно й здригується на кожний крок. I скорботно дивується: що ж воно, боже, таке? Чого такою дивною, мiстичною нiжнiстю тягне вiд цих калiкуватих нiг у великих подертих черевиках? Чого гарячим зворушенням заливає груди вiд цих боязких, червоних од морозу рук, що так безшумно витягають шворку з-пiд оберемка дров? От вiн зараз вийде, не дiставши навiть кивка головою за свою послугу, як останнiй наймит-попихач, якого навiть не помiчають. Тихо-тихо причинить дверi й зникне до вечора. I до вечора принцеса буде любовно брати з оберемка по однiй дровинячцi й з нiжнiстю всувати її у грубку. А увечерi так само боязко, винувато, не смiючи кашлянути, принесе нову в'язку старанно нарубаних дров. Принесе знову кричущу, зв'язану нiжнiсть, солодкий бiль i тужне зворушення. I знову очi принцеси холодно, гордовито будуть спущенi на книжку бiля свiчки, по якiй хилитатиметься тiнь гнотика.

А в душi весь вечiр i всю нiч хилитатиметься солодко й боляче здивовання: що ж це тане, боже мiй? Хто од зробив, що в цiй шкутильгаючiй постатi, пiд цим стареньким палвтомi, пiдперезаним ременем, захована така хвилююча, безкрая насолода, таке неймовiрне щастя її. От сховане, сховане воно там усерединi її, в цiй- незграбнiй, боязкiй шкаралупинцi. Досить їй зробити рух, торкнутись до шкаралупки — i вибухне з неї, i обхопить обох таким чудом, вiд якого можна захлинутися.

Але очi принцеси навiть не клiпнуть, не пiдведуться. Бо, коли пiдведуться, коди зустрiнуться з тими голими, дитячо-одвертими, благально-покiрними вiкнами в душу (а вони повиннi бути саме благально-покiрнi!), тодi… тодi все завалиться. Не стане нi Азiї, нi Європи, нi сонця, нi планет. I тодi треба швидко-швидко, моментально втекти и заритися в якусь печеру в глибинi непролазного лiсу, далеко-далеко вiд людей, вiд минулого, вiд можливого майбутнього. А чому б I нi?

I принцеса чує, як холонуть їй ноги, як знеможено, злякано затихає душа й щоки починають горiти палаючим стидким вогнем.

А з Азiї все нема та й нема нiякої звiстки. I як приходить граф Елленберг, як тiльки вступає в хату його жiночо-м'яка постать iз оброслим рудою, обсмиканою бородою лицем, так принцеса Елiза вся зiщулюється, вся зсихає й натягає себе на дрiт суворого чекання. А коли вiн виходить, не дiставши й вiд неї нiякої звiстки з Азiї, принцеса Елiза вся спадає й знеможено звiшує руку з поруччя фотеля. Розумiється, все могло статися: могли лiтаки з принцом Георгом не долетiти, могло трапитися нещастя з посланцем, а може, захорiв принц Георг. У кожному разi, поки що звiстки нема.

А пiсля того настає вечiр, наступають ранки, дощовi, снiговi, хмарнi й сухо-сонячнi, але все холоднi, й усе треба палити в грубцi. I все шкандибаюча постать, мовчазна, несмiла й понижена (понижена всiма-всiмаї), носить оберемки дров, ступаючи навшпиньках. I часом принцеса Елiза iз страхом впивається руками в поруччя фотеля, щоб не глянути, щоб не пiдбiгти, не схопити в руки обросле кошлате лице, щоб iз гнiвом, болем i ридаючою нiжнiстю не зiрвати з нього цього мовчазного смиренного пониження.

Але раз граф Елленберг приходить не з питайним виразом ласкавих очей, а iз стримано-трiумфальним. I принцеса Елiза з острахом схоплюється йому назустрiч.

Звiстка?!

Граф Адольф нiжно й обережно, як спiйманого метелика, за кiнчик, пiдносить принцесi невеличку товстеньку куверту. Потiм скромно й мовчки вiдходить у далекий куток, бере в руки «Теорiю омнеїзму» й пильно читає, вiдвернувшись од таїнства, що вiдбувається на другому кiнцi кiмнати.

Принцеса Елiза сидить у фотелi, й аркушики паперу хистко погойдуються в її руках.

«Високоповажна й Дорога Кузино! Посилаю Вам свiй всевiдданий рапорт! Прошу не гнiватися за запiзнення — вина не моя, а тих тяжких обставин, в яких доводиться боротися за наше святе, велике дiло. Я поминаю тi пригоди й нещастя, що траплялися нам по дорозi до Iндiї й що коштували нам двох лiтакiв i тринадцятьох людей — половину нашої експедицiї. Цi пригоди забрали в нас, крiм того, багато часу. Але найбiльше часу забрав арешт, в який ми попали зараз же, як перелетiли на територiю Союзу Схiдних Держав. Явище об'єктивно вiдрадне, бо показує здоров'я й пильнiсть схiдних народiв, але суб'єктивно воно нам коштувало багато прикростей. Нас узято за комiсарiв європейських Каесемiв, i хоч нi одної Сонячної машини не було знайдено на наших апаратах, нас усе ж таки тримали в строгiй iзоляцiї. Можливо, що ми ще й досi б сидiли або нас були б уже розстрiляли, коли б не став нам у пригодi Євро-пейсько-Американський Союз Оздоровлення. Це органiзацiя європейцiв i американцiв, яким удалося врятуватися на територiї Союзу Схiдних Держав; вона має ту саму мету, що й ми.

Переходячи до самої сутi справи, маю щастя донес ти, що вона стоїть на доброму грунтi. Дiйсно, вся Європа й Америка обхопленi страшною пошестю, i надiї на видужання зсередини немає абсолютно нiякої. Що дня стежники Союзу Схiдних Держав доносять про щораз бiльше й бiльше здичавiння європейсько-американського свiту. Нам, дiтям цього свiту, доводиться з болем соромитися перед нашими азiатськими велико душними сусiдами — така неглибокiсть, така нетрив кiсть були в нашiй вихвалюванiй цивiлiзацiї. Картини, якi малюють стежники, наводять на глибокий сум i ви кликають жагуче бажання поспiшити на порятунок загибаючому пiвсвiтовi. Я не буду Вам їх переказувати, бо Ви самi щодня їх бачите на нашiй нещаснiй батькiвщинi. Скажу тiльки, що найтрагiчнiше враження роблять такi велетнi нашої культури, як Париж, Лондон i Нью-Йорк. Це тепер — моторошнi, фантастичнi пустелi.

Руївничо-отруйна робота наших божевiльних продерлася й на Схiд. Легенда щастя з силою пожежi по висушеному спекою степу спалахує то тут, то там — i доводиться вживати надлюдських, героїчних i часом жорстоких заходiв, щоб гасити небезпечнi мiсця. Бувають випадки, коли Верховна Комiсiя Союзу Схiдних Держав, спецiально призначена для боротьби з Сонячною машиною, дає накази видушувати газом або палити радiєм цiлi округи, зараженi Сонячною машиною. Особливо часто трапляється це з островами.

Урядовi кола Iндiї досить оптимiстично, хоча й стримано, дивляться на результат боротьби. Вони гадають, що на весну дезинфекцiя в нях досягне iдеальної височнии. Охорояу кордонiв i на полi, i на морi провадиться iдеально — i тепер майже немає випадкiв, щоб iз Європи лопав хоч один сонцеїст до Африки або Азiї.

Справа походу виглядає зовсiм легкою й потребує тiльки певної кiлькостi окупацiйних армiй. Божевiлля Сонячної машини є тим добре, що воно, паралiзуючи все культурне й людське жлття, паралiзує вкупi й яку-небудь здатнiсть до органiзацiї. Нiякого опору, розумiється, ця маса жуйної худоби не зноже протиставити. Все завдання окупацiйних вiйськ буде в тому, щоб iзолювати здатнi до видужання елементи вiд абсолютно безнадiйних i щоб знищити останнi iз найменшою загибеллю невинних. Але це вже вiдноситься до техяiчного боку плану кампанiї.

Отже, зажiячуючн свое донесення, я дозволяю собi висловити найпоштивiшу надiю навеснi бути в Берлiнi б схладти до. дреирадяах нiг найпрекраснiшої Жiнки Заходу свої радiснi привiтання.

Її покiрний i всевiдданий раб

Георг

Р. S. Не можу при цьому не висловити свого гарячого жалю, що Вам доводиться перебувати в країнi божевiлля. Для мене не було б бiльшого щастя, як мати змогу перевезти Вас сюди, але тi труднощi перельоту, якiї стоять серед теперiшнiх умов на шляху, лякають мене й сковують мiй язик у благаннi перелетiти сюди.

Ще вважаю за варте Вашої ласкавої уваги таке i серед Союзу Оздоровлення, i серед урядових сфер Сходу пануе однодушна опiнiя, що пiсля вичищення Європи й Америки вiд Сонячної машини на цих континентах мусить на довший час запанувати залiзний режим абсолютної диктатури вибраних, цебто найстрогiша монархiя без нiякої тiнi парламентiв i таму подiбних руйнуючих волю й здоров'я народiв iнституцiй. Союз Оздоровлення вже тепер у порозумiннi з Союзом Схiдних Держав провадить тяжку и вiдповiдальну роботу вибору вiдповiдних людей, на плечi яких буде складений великий, але геройський тягар улравлiння країнами. При цiй нагодi не можу не подiлитися з Вами своєю радiстю й страхом мою скромну особу призначують на цей трудний подвиi для Нiмеччини. Не смiючи ухилятися вiд цього великого обов'язку, чуючи над собою благословляючi тiнi наших предкiв, я, одначе, почував би в своїх плечах незломну мiць, коли б знав, що поруч зi мною на схiдцi трону сходитиме iстота, перед якою схиляються i плечi мої, i колiна.

Ваш колiносхилений Георг.

P. P. S. Вiдповiдь прошу передати посланцем. Щодо дальшого листування, то прошу не дивуватися й не турбуватись, коли вiд мене не хутко буде лист. Надзвичайно важкi умови подорожi, а особливо необхiднiсть якнайбiльшої обережностi, можливо, не дозволить менi часто посилати посланцiв. А то й до самого початку акцiї не доведеться послати. Не полохати треба масу, а захопити її зненацька. Тим менше буде жертв i легше та швидше вiдбудеться вся ця тяжка операцiя дезинфекцiї.

Отже, може, просто до побачення.

Граф Елленберг i здивований, i занепокоєний: на рiвно-блiдому, висхлому, з кiстяним овалом лицi принцеси Елiзи зовсiм нема того пiдняття й трошки п'яного захвату, що щойно бачив вiн на лицях генерала Бухгольца й сенатора Штiфеля. Воно, це лице, немов присипане сiрим порохом, стомлене й нудне, як пiсля трудної їзди полем у старовинному екiпажi. А очi задумливо мружаться на щось далеке далеке й тоскне.

Граф Елленберг м'яко пiдступає ближче, м'яко влазливо намацує поштивими словами щiлинку до душi, але принцеса Елiза акуратно, з повiльною задумою складає листа й затикає всi щiлинки.

А коли граф Елленберг поштиво вислизуе з покою майбутньої королеви Нiмеччини, вона дивиться на вiкно, в яке зазирає синiй присмерк, i тоскно слухає, чи не чути шкандибаю чих навантажених крокiв у коридорi.

I вночi лежить принцеса Елiза з розплющеними очима й застигло, непорушне дивиться в тьму кiмнати. На пiдлозi коло грубки дотлiває вихлюпнутий жовто-червоний вiдблиск вогню, i вiд нього тягне такою безвихiднiстю, такою застиглою тугою й самотою, що очi принцеси самi собою наливаються чимсь гарячим-гарячим.

* * *

А бiлi мухи монотонно, вперто, безупинно обсiдають дахи, дерева, вулицi. Тиша взулася в бiлi пухнастi панчохи й уже навiть не рипне нiчим уночi, не зашарудить. М'яко зсувається день у нiч, нiч — у день. Сонце зникло, тiльки часом коли-нс-коли боком, низом, винувато пройде над Берлiном таке червоне, таке байдуже, холодне, заклопотане й зараз же ховається в синювато-попелястi хмари.

А може, того тюхтiї сплять у замотках, що тепер уже зовсiм-зовсiм їм ясно, що всьому кiнець, тепер, пiсля тої дикої, божевiльної, пекельної ночi. Бо таки таккiнець. Тепер ясно, що немає нiяких сил, якi б повернули людину. Тепер ясно, що нiколи-нiколи не загориться вже вiясте сяйво над Берлiном, нiколи не загуркотить машина, не задзвенить сумним лагiдним плачем вечiрнiй дзвiн у наївних будиночках бога. Тепер це все ясне. I ясно, що мусить умирати за Машиною й людина.

«Ну, так що? Ну, i хай тварина. Що тут страшного? Вiльна, здорова, весела, любовна, щаслива тварина хiба не краще за скуту, хору, гнилу, злу, брехливу, нещасну людину? К чорту її!»

Мила, люба Труда. Хороша тваринка! Може, вона й має рацiю Може, дiйсно к чорту гнилу, нещасну, злу людину. Може, справдi нехай вона вигибає, вигниває в цих макухах, i нехай росте нова тварина в тих дитячих дзвiнких голiвках, що так весело перекидаються в пухнастому бiлому килимi?

А сонце щораз нижче ходить понад обрiєм, щораз неуважнiше, щораз коротше визирає з-за снiгових понурих хмар. I вiтер стає щораз суворiший, понурiший. I все рiдше приходить i Труда, i все млявiще звучить її голос. I все рiдше чути дитячi голоси за муром бiлого саду. Не чути їх уже й на тих горбочках, повз якi доктор Рудольф ходить до лiсу й на рiчку. I на рiчцi постатi такi млявi, байдужi, мовчазнi: наче сплять iдучи, сплять, набираючи води з ополонок, сплять везучи.

I часом, коли мiсяць головою роздере густу чорну вату хмар i виставить iз дiрки здивовано-журне кирпате лице й по бiлому савану розiллється синя туга його, доктор Рудольф тихенько пiдбирається до вiкна й довго-довго дивиться на самотню чорну постать, суворо схилену над столом.

I коли приходить до себе, а Макс не спить i може бачити його очi, вiн, не роздягаючись, тiльки черевики скинувши, засувається в дiрку свого замотку й пильно ховає лице. I довго-довго не спить доктор Рудольф, дивлячись у густу тьму неклi-паючими очима. По диханнi й рухах Макса вiн знає, що й вiн не спить. I не сплять десь тисячi тисяч Максiв. Не сплять i дивуються, жахаються i цепенiють в одчаї та безнадiйностi. I, може, проклинають.

А на ранок доктор Рудольф уже знову несе оберемок соснових дров, уже тихенько стукає, не чекаючи вiдповiдi, входить до кiмнати й складає дрова бiля грубки, незграбної, невмiло складеної. I червона голова не повертається нi на його стукiт, нi на його обережнi кроки. Тiльки панi Штор потiм нiжно гладить сто плечах i дякує бiдному Рудi за його тяжку для них усiх роботу, дякує за себе, за бiдного батька й за ще бiднiшу принцесу Елiзу. Розумiється, принцеса дуже вдячна, тiльки сказати не може, бо гордiсть у цiєї дiвчини бiльша за її вдячнiсть.

А бiлi мухи то спиняються, то знову обсiдають заснулу землю i вкладаються в бiлий, чистий саван.

Днi безшумно, одноманiтно пересипаються в ночi, ночi безшумно чсуваються в днi. В холодних кам'яних печерах, у пiр'яних, пухових норах сонно плямкають iстоти, що колись гордо звалися людьми.

* * *

I от на бiлому, чистому саванi з'явилися чорнi, маснi латки. Сонце вже не ходить понад самим краєм обрiю, вже не гнеться винувато, кудись поспiшаючи, не визирає сердитою червонопикою мачухою з-за хмаряних горбiв. Весело розпихаючи сиво жовтi кучугури, владно, ясно сiдає на трон i робить свiй об'їзд. I вiтер уже не ганяється дурним цуценям за роями бiлих мух. Грайливий, бурний, нетерплячий, розкудовчений гасає вiн поперед Великої Матерi, розкидає її вiдозви на всi боки, сурмить у сурми: прокидайтеся!

Доктор Рудольф уже не возить, не пиляє, не рубає дров. Панi Штор давно вже переказала Рудi, що принцеса Елiза просить бiльше не трудити себе дровами — по хатах уже не так холодно, як перше.

I доктор Рудольф давно вже вiльний. А в лiсi ще вiльнiший. Без вiзочка, без саночок, без сокири й пилки шкандибає собi доктор Рудольф старими дорогами, ловлячи зарослим, кошлатим, смiшним лицем благосно-теплi вiдозви Великої Матерi. I лiс ловить i задоволене бурмотить: шепеляво гуде пiсню в зелену гiлчасту бороду. На дорозi в холодку лежить легесенький учорашнiй снiжок, i земля — як борошном посилана А в самому лiсi — снiг жовто-синiй, рябий, у чорних, масних латках на горбах, як шкура бiлого сетера. На кам'яних стовпчиках дотлiвають бiлi шапочки. Учорашнiй снiжок липне з землею до пiдборiв твердими гульками, якi треба весь час одбивати. На сонцi безсоромно оголилися бiлi стовбури еерези, розпустивши довгi нечесанi коси. Торiшнє жовте задубiле листя на дубках сухо, паперово й весело шелестить. Крихiтнi пташинки десь над головою попискують iз таким звуком, наче в кишенi побрязкують маленькi ключики.

А сонце сипле вiдозвами, i вiд нього до примружених вiй тягнуться кошлатi вiники променiв. Лiс густо, лунко переливається хвилями шуму.

Доктор Рудольф сiдає на пеньок лицем до Великої Матерi, примружує очi й сидить, не рухаючись, як великий лахматий жук. I не треба нiяких кам'яних печер, нiяких лабораторiй, радив, машин. Сидiти днями, мiсяцями, поводячи вусиками н пiдставляючи то один бiк пiд ласку Матерi, то другий. Сидiти й слухати густий лiсовий шум, слухати хвилi днвно спiваючої радостi й незрозумiлi несподiванi завмирання серця як перед якоюсь великою тайною. Звiдки ж радiсть, i тайна i гарячий, затаєний крик у грудях?

Доктор Рудольф розплющує очi й непорозумiло, схвильовано оглядається навкруги голими, одвертими, сяючими очима. десь гуде дрiт. Де тут серед лiсу, далеко вiд дороги, може взятися телеграфний дрiт. А гуде. Густо, рiвно, мегвлiчно гуде.

Доктор Рудольф устає й iiде та гудiння, шукаючи стовпiв. Але нема нiяких стовтiiв — дамi — стовбури, самi милi, вкритi лускою, червонувато-бурi стовбури. А гудiння щораз ближче, щораз виразнiше, от-от зовсiм близько.

Ах голубчики! То ж вони-раднi,милi, роботящi вiстуни весни. То вони пообсiдали ранню вербу, повпивалися в її пуп'янки, швиотяться, перелiтають iз гiлляки на гiлляку. То гуде верба, гуде бджоляним, джмелиним гудом, телеграф весни. ллє ж скiльки їх — кошлатих, старанних, дiловитих! Звiдко вони так рано довiдались, щ отут, у цiй долинцi, стоїть верба, всiяна сиво-срiбними солодкими пуп'янкам»? Хто сказав їм це? Якi телеграфи рознесли цю звiстку по їхнiх вуликах, нiрках, щiлинках?

А латки с кожнiм днем стають щораз бiльшi, ширшi, саван жавкне, пухкишає, расповзається — оголяється сонне тiло землi, зiтхає густим теплим вiтром, протягається лiсовiми шумами.

Доктор Рудольф шкандибає вулицями, в вулицi масно мокро блищать асфальтами, вимитим склами, гомонять голосами. Вiкна, дверi, тераси, балкони пороачинюваяi На вiкнах, дверях, балконах, терасах — людськи зарослi кошлати жуки, кузьки, бджоли, джмелi. Гудуть весвяно, поводять вусиками, пiдставляються то одним боком, то другим пiд ласку Матерi. А там воду везуть на вiзочках, весело, дзвiнко перегукуючись iз жуками. А там знову перевозяться з маленьких теплiших нiрок до великих печер iз терасами, з балконами, що взимку пустовали. А в грудях недовiдома, нiякими машинами и лабораторiями не зроблена радiсть i тьохкання, замирання перед хвилюючою тайною. Без телеграфiв, газет i вiдозв повисипали з своїх нiр i солодко мружаться вiд радiсної нiмої звiстки.

А сад, старий, любий, зачучверений, недорубаний сад п'яно гойдається з боку на бiк, хитає лисо-кучерявою головою, шумить, гуде пiснею. I дорiжки мокро, тепло, соковито блискають, м'яко розлiтаючись пiд ногами. I лавочки плямами висихають, парують, куряться теплом.

* * *

Але тоскно, суворо-хмарно блукає принцеса дорiжками саду, всiма дорiжками, крiм одної, крiм тої, де пiдрубано нiжки бузковому кущевi. Цiєю алеєю вона нiколи не ходить. I таке в неї гостре пiдборiддя, така синювата блiдiсть, такi фiалковi синцi пiд очима, що доктор Рудольф готовий попiдрубувати всi нiжки всiм кущам разом iз своїми власними ногами, аби їй знову матово-золотисто закруглилось пiдборiддя й голова пiдвелася гордо, зневажливо, велично. Вiн готовий попiдрубувати нiжки всiм своїм радощам, аби її зеленi очi знову звисока, погiрдливо й владно примружились на нього.

Технiк, малярi, друкарi веселi. На терасi їхнiй табiр, на тiй самiй терасi, де колись так велично й владно ступали ноги принцеси Елiзи. Галасливий, огрiтий ласкою Великої Матерi, повний дитячого дзеленькоту табiр. Вони повитягали туди канапи, фотелi, колиски, розташувалися, розперезалися, попiд-ставляли заспанi, зарослi голови пiд сонячнi поцiлунки й нi за ким не тужать, нiкого не ждуть.

I Макс вже не читає детективних романiв, не лежить у пуховiй барлозi, не кривить гидливою гримасою порослих шовковими вусиками соковитих уст. Вiн теж мружить очi на сонце, лежачи на лавi перед ганком лабораторiї. У лiс вiн не хоче ходити — лiньки. Тiльки лежати й мружитись. Та ще якби не надокучала ота Труда. Бiдний хлопчина чогось зовсiм не терпить Труди. Моментально хмарнiє, нудьгує, рухи стають лiнивi, розведенi, очi недбало-насмiшкувато мружаться. А Труда не пстчас того. Ну, от дивним дивом не помiчає, така спостережлива, амбiтна, така чула на найменшу неприємнiсть, тут зовсiм не бачить нi Максової розвезеностi, нi насмiшкуватої примруженостi, нi мовчазностi. Блискає очима, зубами, сяє матово-смуглявим рум'янцем. Дивується, щиро-наївно ширить очi, задає прекомiчнi питання, дзвiнко з себе смiється, по-хлоп'ячому розмахує руками, дражниться, перекривляє, шарпає. Вона ходить в лiс, i на поле, i по всьому Берлiну. З Тiле, чорно-срiбним лицарем, з Гансом, iз цiлими кумпа-нiями. А в лiсi вже цiлi юрби з Сонячними машинами, з гiтарами, пiснями, з перегукуваннями. А в полi вже витикаються голочки свiжої, молодої трави, пасуться здичавiлi конi, смачно, по-весняному кракають галки, летять дикi качки, шумить лiс. А макухи й ледарi лежать на лавах i зневажливо посмiхаються. А їх треба стягати з лав i…

I макуха раптом скочується з лави, ляпнувши рукою просто в мокру, теплувату землю. I дивним дивом Труда зовсiм не помiчає, що Максовi нема нiякiсiнької охоти до таких жартiв, зовсiм не помiчає його здивованих знизувань плечима й безсилих, образливих зiтхань.

— Ей, Максе! Весна надворi! Чуєте? Та весна ж, Максе! Рудi, ми з вами полетимо влiтку в Кордiльєри. Правда? Макса гарненько закутаємо, замумуємо в льох, щоб нiхто його не турбував, i полетимо. Правда?

Макс мружить очi на вершечок каштана, на якому кокетливо, манiрно чепуриться малесенька довгохвоста пташка.

— На чому ж ви полетите? На крилах кохання хiба?

— А що ж! I на таких крилах можна полетiти!

— О, звичайно. А надто на чорно-срiбних!

— Чудеснi крила! Кращi за чорнi!

— О, напевно. Хто ж сперечається? Це вiдомо давно.

Макс недбало пiдводиться, засуває руки в кишенi й розвезеною, лiнивою ходою йде собi геть. А Труда, чудна дiвчина, раптом радiсно, в захватi хапає Рудi за руку й бурно тягне його в протилежний бiк, до графського будинку. Вона така щаслива, що мусить забiгти обняти мамуню, паню Штор, i сказати добридень бiднiй трупоїдцi-принцесi. Смiшна, вперта, завзята старорежимка. I досi страшенно сердита на сонячний хлiб. Але дурненька, що ж вона робитиме: трону однаково не буде вже зовсiм, нiколи-нiколи не буде. Баста. Так чого ж iще мучити себе? Правда? Ну, от, наприклад, чого вона й досi не побралася з своїм Георгом? Чого, спитатися? Попа їм треба було? Вiнчатися? Пристойно, звичайно, морально? Фi, фi! Годi! Нiяких пристойностей i моралей. Попрощайтеся, ваша свiтлосте! Тепер вiнчає сонце, спiває вiтер, свiдки — сосни, музика й танцi — у грудях. Правда? — Правда, Рудi, смiшнi й бiднi цi двоє? Так чудесно могли собi давно жити разом. А тепер от… Ех, а ще, мабуть, мiсяцiв кiлька до справжнього лiта зосталось. Правда, Рудi?

I раптом Труда зупиняється, перепиняє Рудi дорогу й здивовано дивиться йому в лице.

Нi, Рудi! Чого ви стали такий?! Я щось не так сказала?! Я вас чимсь образила?

Нi, Рудi нiчим не ображений — в нього тiльки трошки заболiла голова, занадто довго на сонцi ходив. Але це дурниця. (О, тут Труда така занадто вже помiтлива).

— Правда, Рудi, ви — страшно милий. Ви — прекрасний, Рудi. Я вам це цiлком серйозно кажу. I коли б я не… цебто коли б iншi умови, я б неодмiнно вас покохала. Ви — такий дитячий i сильний. Але вас покохає краща за мене. Я вас оженю! Знаєте, Рудi, я вас оженю! Серйозно! Хочете, Рудi? Я вчора здибалася з одною колишньою акторкою. Страшно мила. I надзвичайна красуня! Просто серце холоне дивитись на неї. I вона за вас питала. Знаєте? Їй-богу, Рудiї Вона дуже хоче зазнайомитися з Рудольфом Штором.

Ну, Рудi мусить попрощатися — вiн додому не хоче йти (крiзь скло нижньої веранди видно двi голови, одна обросла рудявою бородою з улазливими сiренькими очима, друга — iпишно-червона).

I Рудi повертається й iде в сад. Але в саду кострубатий технiк iз цiлим виводком технiченят скубе свiжу траву, пiднявши галчиний крик.

I доктор Рудольф знову йде на вулицi, на площi. Пораненi, понiвеченi, з повибиваними шибками, з пообгризуваними вогнем стiнами, iз смiттям, брудом, iз слiдами руїни й смертi, вони блискають черепками, побитим склом, покоцюрбленими старими вивiсками, смiшними золотими лiтерами реклам, вони повнi гуку, спiву, смiху. I вiтер шугає вогким, хмаряним, весняним духом у мрiйно примруженi очi, в лiнивi, соннi, ще не вмиванi лиця, гасає по норах, лопотить розвiшаними ковдрами, задирає сукнi, торохкотить обiдраною бляхою непотрiбних смiшних вивiсок.

I дивно, i солодко, i незрозумiле, що так можна цiлими днями мружитись, потягатись, пiдставляти лице сонцю i вiтру. I сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра, i довгий, безкраїй ряд днiв, сонячних, вiльних, просторих. Боже мiй, ну, що ж такого, що iржавiють машини, порохнявiють лабораторiї, що мишi гризуть бiблiотеки. «Тепер вiнчає сонце, а музики й танцi — у грудях. Правда?» Та, розумiється, правда!

* * *

Уже рябiє сад зеленим ряботинням, уже вишнi, яблунi, грушi повдягали бiло-рожевi вiнчальнi серпанки, вже гуде старий сотнями телеграфних стовпiв. Сонце щедро, по-материнському, повними жменями, цiлими оберемками жбурляє свої вiястi посмiшки. Савану й слiду немає, чорнi, маснi латки затяглися зеленими їжачками. Сивi, червонi, жовтi бруньки женуться однi за одними, репаються, розгортаються зеленими вушками. Кострубатий, лисий iз вихорами на висках нахаба-технiк iз сокирою в руках ходить по подвiр'ю, по саду, знову по подвiр'ю. Ех, рубнути б що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб аж у плечах занило, розiгнати б кров — застоялася за зиму. Он рубає дрова отой трупоїд, управитель графський. Помогти хiба йому? Ач, як невмiло сокиру тримає.

Нахаба-технiк помалу, гуляючим кроком пiдходить до Ганса Штора, закушуючи в рудих вусах посмiшку вищостi. Ех, управителю, управителю, не сокиру тобi тримати, а нагайї Так для нагая часи минули, а сокирка льокайських рук не слухається.

— Ану, чоловiче, давайте я вам iпоможу. Пустiть.

Насамперед сказано «чоловiче». Потiм нахабна, фамiльярна посмiшка. По-третє, вiд цих скотiв, навiть помираючи, помiч брати гидко.

Ганс Штор мовчки велично повертається спиною до нахаби-технiка й сильно замахується сокирою. Дровиняка, спасибi їй, iз кректiнням розколюється.

Технiк знизує плечима й iде далi — не треба. Ще просити! Але рубнути що-небудь проте хочеться. А ще приємнiше б оце закасати рукава, стати бiля верстата й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зi-i-i! А мотор: ррак, ррак, ррак! Та розчинити вiкна, та щоб небо видно було. Чудесно!

Технiк спльовує й iде на терасу. Щасливцi малярi — їхня майстерня з ними. Ач, патлачi, порозкарячували свої мольберти, начепили на пальцi дощечки з фарбочками й подумаєш, яку роботу роблять — важностi-бо, пихи, страшенної серйозностi скiльки! Стiльки ж, як у Фрiцхена й Амальхен, що позують їм.

Досадно технiковi, непокiйно, тiсно. У лiс, на поле пiти? Ну, щодня в лiс Вiзочок дiтям зробити? Ех, будь мотор, можна було б спробувати лiтачка за найновiшою системою зробити. Так де ж ти тепер мотора знайдеш! А малярi тупцюють, важно хмурять брови, наче бозна-що путнє роблять. А всього но портрети сонливих Амальхен i Фрiцхена.

Технiк спльовує в сад i лягає на канапу. А сад шумить, гуде, пострiлює бруньками, шарудить тисячами лапок, крилець, гiллячок — робота кипить, робота важна, весело-серйозна, як пики малярiв.

Доктор Рудольф одчиняє горiшнi половинки вiкон. Пальми, бiднi, недомерзлi, покалiченi пальми, вдячно похитують хвостатими головами. А померзлi квiти сухо шелестять пiд заграваннями вiтру, що прожогом влiтає крiзь вiкно й вилiтає в дверi.

Блищать, переливаються зайчиками металiчнi прилади, такi вони чистенькi, вимитi, витертi. Та що з того?

Доктор Рудольф одгрiбає лiвою рукою нолосся з чола, з ганчiркою в правiй шкандибає до вiкна й виглядає. Нi, нема нiкого в саду, тiльки Макс страшенно копає пiд вiкном, готує мiсце для квiток. Сласно вгризається лопатою у вогку шкiру землi й вириває шматок за шматкам. Вiн нiчого не вмiє робити спокiйно, поважно. Все з палом, iз зривом. Аж пiт рясними краплями стiкає по чолу до густих нахмурених брiв.

Нi, нема сьогоднi нiкого в саду! I знову доктор Рудольф iде до вимитих, вичищених, прибранях, як до танцiв, машин i приладiв. Тiсно йому, непокiйно, журно. А Макс пильно, сласно, люто копає.

Часом станс Макс одпочити, змахне рукавом пiт i скоса гляне на хвiртку в мурi. Але зовсiм уже не того, що когось чекає, а просто так собi, цiлком машинально. Нiкогiсiнько й нiчогiсiнько йому не треба, i хай йому дадуть опокiй. Хай собi десятки рiзнорiдних лицарiв крутяться зграями — йому цiлком байдуже, аби тiльки дали йому спокiй.

Ах, ну от якраз: їхня ясновельможнiсть iз двонолесом. Новенький кашкетик, кучерi розпатланi, очi в захватi. А де ж зграя лицарiв? За муром лишила пiджидати?

— Добридень, Максе! Ви копаєте?! Для чого?! Що тут буде, Максе?

А щоки пашать, очi здивовано поширенi, губи зашерхли нiжною дитячою шкуринкою, прудко, задихано то розкриваються, то стулюються.

— Тут буде мавзолей.

— Мавзолей?! Який мавзолей?! Правда? Ви серйозно? Серйознiсть Максового лиця не пiдлягає нiякому сумнiву — брови хмуро стягнутi до перенiсся, очi встромленi в землю в понурiй задумi.

— Максе, який мавзолей?

— Всiм лицарям, починаючи вiд чорно-срiбного й кiнчаючи рудо-мiдними

Труда швидко припинає двоколесо до куща й хапає грудку мокрої землi з металiчним слiдом од лопати; Макс зараз же понуро, трагiчно схрещує закоченi волосатi руки на грудях i пiдставляє всього себе пiд удари. Вiн готовий прийняти все, що прекраснiй дамi рiзнометалевих лицарiв завгодно буде з ним зробити.

— Ви — недобрий. I злий. Не хочу з вами мати дiла. Я до вас у страшно важнiй справi, а ви…

— Я готовий до всяких послуг.

— Ви готовi тiльки лежати й посвистувати. От бачите, що це таке! Га!

Труда пiдносить трошки вгору ногу й показує черевика. — Маленький, давно-давно нечищений, подряпаний, такий бiд ненький, вiн на смерть поранений- пiдошва геть-чисто вiдiрвалась, обвисла — i черевичок роззявив рота, показуючи бiлий обтягнений навколо язичок.

— Фi, фi, фi-i! Каюк. Ну, що ж, стiльки рiзнометалевих лицарiв, та не можуть полагодити одного черевичка?

— Ах, вони полагодять! Собi не вмiють. Та й не в тому рiч. Рудi! Iдiть сюди! Швидше!

— Але ж Рудi хiмiк, а не швець, дозвольте вам нагадати. I не лицар.

Труда раптом пильно мовчки дивиться на Макса i, зiтхнувши, знизує плечима.

— I я не лицар, на жаль.

— Ну, як до кого. Рудi! Я в дуже важнiй справi. Це нарештi стає вже зовсiм безглуздя; в Берлiнi живе кiлька мiльйонiв здорових ледарiв, а ми мусимо ходити в подертих черевиках. Ви подивiться… Ну? Це — остання моя пара. А ми хочемо органiзувати театр. Ну, куди ж тут театр, коли черевикiв нема, сукнi подертi, електрики нема, води нема, в театрах од канонади всi шибки повибиванi. Страшно безглуздо, нарештi. Що ж, так i будемо ми, як вiвцi, жити?

Макс iз жахом пiдiймає руку, робить круглi очi, вiдсахується назад.

— Боже мiй! Що я чую?! Рудi? Що ми чуємо?!

— Максе, ви нiчого не розумiєте.

— Цiлком iз вами згоджуюсь: нiчогiсiнько не розумiю.

— Охоче вiрю Але ви. Рудi, розумiєте! Правда?

Рудi (такий смiшний, незвичайний iз своєю каштановою борiдкою й вусами, в яких поховалися ниточки уст) знизує плечима.

— Я розумiю, але що ж можна зробити!

— Що??

Труда стрiпує чорно-синiми кучерями:

— Засвiтити електрику, пустити воду, повставляти шибки, полагодити черевики, пошити сукнi.

Макс засуває руки в кишенi й дивиться в небо, як курка, одним оком.

— Нiчого собi програмочка. А хто ж то зробить? Лицарi!

— Ой Максе, ви сьогоднi страшенно… Ну, нiчого, нехай! Хто зробить? Ось хто: ви. Рудi, я, лицарi, мiльйони отих ледарiв. Та що, справдi, не можна води пустити? Не сором! Та я сама зберу вам тисячi охочих зараз же їхати по вугiль. Вся ж справа у вугiллi? Максе, ви не посмiхайтесь, не судiть по собi. I якби ви не були таким тюхтiєм i не валялись у себе на канапi, а балакали з людьми, ви б i самi це побачили. I зовсiм не того, що хочуть старих порядкiв. Ого, вибачте. А просто хочеться робити, ну, от, хочеться й бiльше нiчого! Або, як каже людина Шпiндлер, «перевага iнтеграцiї над дез… де-зин-те-грацiєю». Просто нема куди сил дiвати. Ну, вiд радостi, вiд щастя, вiд… вiд волi хочуть робити. Ви цього не розумiєте, правда! Будь ласка. Рудi, а ви теж не розумiєте?

— Я розумiю, але…

— Рудi все розумiє, але на все в нього є «але».

— Максе, почекайте. «Але», Рудi?

— Але… при чому ж я тут?

Труда знизує плечима.

— Господи боже: i всi вони, всi мужчини говорять те саме: «при чому ж тут я» Сонячна машина — ваша?

— Ну, моя. Цебто…

— Ну, так чого ж iще треба? Хто ж бiльше тут при чому, як не ви? Розумiється, ви насамперед. А потiм Макс, Шпiндлер, увесь Iнарак, потiм Комiтет Сонячної машини. Де вони всi? Ну, де! Що роблять? Соромi Що робить Макс? Мавзолеї копає. Ах, надзвичайно важна робота. Рудi, ви повиннi видати вiдозву. Власне ви, доктор Рудольф Штор. Розумiєте? Чекайте, я обдумала весь план. Ви видаєте вiдозву. Нi, не так. Ми органiзуємо страшенну пропаганду. Розшукаємо всiх iна-ракiстiв, соцiалiстiв, анархiстiв.

— Де ж ви їх знайдете?

— Знайдемо! Ну, господи, розумiється, коли так од самого початку скептично ставитись, то, звичайно, нiчого не вийде.

Макс зiтхає й знову дивиться вгору.

— Хоч як ставитись, однаково нiчого не вийде. Ради того, щоб нудьгуючi артистки (генiальнi, звичайно) могли заграти в театрi, навряд чи.

— I зовсiм не для того, щоб артистки! А просто самi люди хочуть.

— Так чого ж не роблять?

— Бо нiхто не штовхне. Нема проводу. От через що. А правда. Рудi, Макс страшеяно подiбний тепер до ассiрiйця! Вам дуже до лиця ваша борiдка, Максе. Ну, це мiж iншим. Так, Рудi, давайте! Га? Ну, спробуємо.

Макс iз посмiшкою бере лопату i зсуває ногою налиплу землю.

— От страшенно хочеться перед лицарями виступити на сценi!

Труда круто повертається до Макса, спалахує, хоче щось сказати, але так само круто одвертається й швидко йде у глиб саду.

Ассiрiйське лице Макса нiяковiє.

— От тобi й маєш! Трудо! Що ж я такого сказав? Трудо!

По-хлоп'ячому похитуючи плечима, незручно припадаючи на праву ногу з бiдним пораненим черевичком, постать у спор-товому кепi, не озираючись, прямує до саду. Макс знизує плечима, глибоко втикає лопату в землю й розвезеними лiнивими кроками йде за нею. А доктор Рудольф, задумливо покушуючи кострубатi кiнчики навислого вуса, стоїть i все так само дивиться на скибку землi з металiчним масним слiдом лопати.

Труда сидить в альтанцi, обнявши правою рукою стару покришену колонку. Золотисто карi, чистi, обведенi синiми вiями очi похмуро, суворо дивляться на облiплену бiло-рожевим цвiтом ворухливу вiд бджолячих латок i голiвок гiллячку. Макса вони не бачать, не хочуть бачити.

Макс обережно сiдає поруч, кашляє, скоса зиркає, тягне за набухлий вусик дикого винограду, знову кашляє.

— Ну, я бiльше не буду, Трудо Ну, мир?! Га?

Бджоли, не чуючи такого благального, трошечки присипаного усмiхом голосу, працьовито, серйозно, завзято перелiтають з одної квiтки на другу, не штовхаються, не сваряться, не потребують нiяких вiдозв, канонад, намов, насмiшок, моралей.

— Ну, не сердьтесь, я бiльше не буду. Я тепер уже зовсiм розумiю, як вам дорогi лицарi, i нiколи їх не чiпатиму. Даю слово!

Милi, обвiянi синiми вiями очi сердито поширюються.

— При чому ж тут знову лицарi?!

— При тому, що ви ж за них образились на мене.

На вишневих пришерхлих губах пробiгає така знайома гримаска.

— Нi за яких лицарiв я не образилась. А образилась за вас.

— За мене?!

Макс аж рiвнiше сiдає.

— Розумiється. Ви так пiддалися своїй журбi, що. що нi до чого вже не здатнi. Що, нi?

— Якiй журбi?!

— Ах, «якiй»! За тою дамою, що померла. Я цiлком поважаю вашi почуття й навiть… спiвчуваю, але…

Знову вперта, завзята гримаска.

— …але нi я, нi мої лицарi — нiхто тому не винен.

Макс мовчить.

— I через це весь час чогось на мене сердитесь. Увесь час якась насмiшка. Я й сама вмiю кусатись. Але вас iз дружби я не хочу чiпати. А ви тим користуєтесь. I ображаєте. Для того нiби, щоб пограти на сценi, я придумала весь мiй план! Честолюбнiсть бiльша навiть за вашу журбу.

Макс пiдiймає з землi сухий прутик, переламує на колiнцi й усе-таки мовчить та посмiхається. Так. Виходить, що вiн iз журби виявляє непошану до її лицарiв. Цiлком несподiвана iнтерпретацiя. А вона з дружби, iз жалостi й спiвчуття не «кусала» його. Оце цiкаве пояснення.

I, значить, iз дружби ще три днi тому спиняла очi на його очах? I, значить, iз жалостi червонiла, вiдриваючи очi? I всю зиму, виходить, ходила й чiплялась iз спiвчуття до його горя за Сузанною, за дамою з «фе, якими неприємними очима»?

Макс одкидає прутика. Ну, з цим нарештi треба покiнчити.

— Ну, добре! Мир! Згода? Давайте полагоджу вам черевик. Де вiн подерся? Покажiть.

— Не в черевику рiч.

— Нi, в черевику. Нi, стривайте! Покажiть.

Макс рiшуче стає на одне колiно, обнiмає пальцями нiжно-холоднуватий шовк ноги й злегка пiдiймає черевик iз землi. Пiд пальцями пробiгає легесенький ток, але черевичок легко дається пiдняти. Пальцi другої руки смiливiше стягують черевичок, i з нього, як iз сiрої шкаралущi яйця, вилуплюється тiлесно-роявева, засоромлена, зворушливо невинна нiжка з припорошеним носком.

Ассiрiйська чорно-синя патлата голова раптом, як яри-товкмачена згори, нахиляється й прикипає устами до нiжного холоднуватого шовку. По нозi стрiлом пролiтає ток, пiд шовком їздригується тепле тiло, шарпається зненацька пiйманою птiщею, але вуста прикипiли, пальцi владно, нiжно палю че обкували ногу. I вона затихає й лежить безвiльно,!покiрно, непритомно.

Патлата голова трудно вiдривається, пiдводиться й крiзь навислi на очi пасма дивиться вгору. I вмить тривожно скидається: спершись кашкетиком об трухляву колонку, голiвка закинулась назад, i сiра-сiра блiдiсть, звiвши матово-смуглявий рум'янець, моторошно затихла на закритих повiках, на кiнчику носа, на зашерхлих губах.

— Трудо! Що з вами?!

Пухнатi смужки вiй ворушаться, розсуваються в темно-золотi щiлинки, голова вiдступає вiд колонки й дивиться на навислi пасма блаженно-неймовiрним поглядом.

Максову голову вiд цього погляду пiдхоплює буйним вихором од землi.

— Трудо! Правда?!

I вона, така тяжка на розумiння, розумiє мовчки, здивовано, щасливо розумiє. Сiра блiдiсть спалахує густим темним смуглявим рум'янцем. Молитовне пiдведенi очi промiняться винуватим, зляканим народженим щастям. Пришерхлi вишневi уста солодко-боязко чекають, забуваючи прошепотiти:

— Правда.

Ассiрiйська за. патлачена голова навiть не озирається, щоб шугнути в розкритi, пришерхлi уста.

А нареченi в бiлих, рожевих намiтках млосно стоять, оточенi дзижчанням, гудом, шепотом пильних крилатих крихiтних дружок, що прибирають їх до вiнця. Покiрнi, безвольнi ручки злегка впираються в груди Макса й вiдпихають. I владнi, сильнi руки моментально покiрно вiдриваються, патлата голова пiдводиться й одмахує пасма на потилицю.

Боже, як повно, як ясно, як святочно в саду! Яким рожево-бiлим щастям сяє сад. До чого рiдно, зворушливо гудуть лох-матi працiвницi!

— Трудо! Моментально страшну агiтацiю! Мобiлiзувати комуну. Розшукати весь Iнарак. За чуба, за барки їх. Кулаками по головi! Трудо! Ну, а лицар же, а лицар, ради бога?

Труда прикладає зверхнi боки руки до лиць, в одну мить нагрiваючи руку. А очi вже не неймовiрно, вже не злякано, а вже буйно, розгонисте смiються вгору. Лицар?! Господи! Який лицар?! Чорно-срiбний! Бiдний Душнерчик, милий, любий Душнерчик?! При чому ж тут вiн?

— При тому, що… що ви ж не хочете розривати договору з ним?

Договiр? Ху, господи, як страшно горить лице й уся голова. Договiр? Ну, який же може бути договiр, коли так на-вiсно, п'яно, коли так страшно, незрозумiле горить лице? Душнерчик мусить просто повернути слово. I все. Ах, та що там Душнер, договiр, слова!

— Ну, а… а… та дама, що…

— А про ту даму потiм! Тепер же… Де черевичок?

Боже, де ж, справдi, черевичок. Де бiдний, самотнiй, забутий, дорогий сват?

Вiн лежить пiд лавою, мовчки кричачи широко роззявленим чорним, беззубим, без'язиким ротом.

I знову прикипають уста до нiжно-гладенького холоднуватого шовку, знову покiрно, непритомно млiє нiжка, знову радiсно й задерикувато показує тiлесно-рожевого язика заспокоєний черевичок.

В кiнцi алеї з'являється висока чернеча постать iз буйно-червоною головою. Бiдна-бiдна зажурена наречена!

— Трудо, ми зараз же йдемо до комуни! Правда?

— Ну, розумiється! Ходiмо! Швидше!

Макс нахиляється до вуха з синьою сережкою й тихо-тихо шелестить:

— I я переходжу жити до комуни. Правда.

Смуглявiсть раптом заливається густим темним рум'янцем, i бронзовi очi скоса, щасливо й соромливо цiлують нахилене ассiрiйське, таке чудне, нiжно-хиже лице. Волосата рука з не-застебнутим рукавом сильно пiдхоплює пiд лiкоть, стискає його до болю, i обох пiдхоплює вихор буйної нетерплячки. Моментально до комуни!

А чернеча постать помалу, рiвно, непричетне посувається назустрiч. I вiнчальна шамотня саду, i закучерявленi хмарини в свiжiй зеленкуватiй блакитi, i тихесенькi вибухи розквiтлих бруньок — i все їй байдуже. Так само суворо, тихо й непричетно вона могла б рухатись i серед сiрої хмарної холодної пустелi. I що їй до двох розчучверених, розкудовчених щастям чорно-синiх, схилених одна до одної голiв. Принцеса Елiза нудьгувато, байдуже дивиться крiзь них у порожнечу, високо несучи червону голову.

— Добридень, Елiзо! Чудовий день. Правда?

Зеленi стомленi очi на мент спиняються в бризкаючих бронзовим золотим щастям очах, швидко перекидаються на ассiрiйське лице й одвертаються.

— Добридень, Трудо!

Труда б з охотою зупинилась, роз'яснила б цiй бiдненькiй, милiй трупоїдцi, що за чудесний, надзвичайний сьогоднi день, але немає часу — треба моментально бiгти до комуни. Треба забiгти до Рудi, до надзвичайного, чудесного Рудi, забрати всi речi Макса й перевезти їх на двоколесi до комуни, бо Макс од цiєї ночi ночуватиме вже там, бо вiд цiєї ночi… Труда на мент зупиняється — чогось голова закрутилась. А рука так владно, так блаженно-цупко стискає лiкоть.

— Що, Трудо?

— Нiчого, нiчого… Вже пройшло. Швидше, швидше.

I вихор несе далi, швидше, нетерплячiше.

— Рудi! Ур-ра! Згода! Ви бачите? Рудi, прекрасний, любий, через два тижнi буде вугiль, свiтло, вода, життя, щастя! Не вiрите? Не вiрите?

Ну, як же не вiрити, коли це щастя так явио, так щедро, таким бурним фонтаном б'є з очей, зубiв, з голосiв, з розпатланих кучерiв. Як же не вiрити, коли Рудi сам починає свiтитися ним, як шибка вiд сонця. Ну, розумiється, буде i вугiль, i свiтло, i вода. От тiльки забрати й перевезти речi Макса до комуни. Це найперша умова. А потiм розробити в усiх деталях намiчений план i повести страшенну агiтацiю. О, тодi!..

Але, коли нарештi грюкає хвiртка за навантаженим речами Макса двоколесом, шибка перестає вiдбивати сонце й сумно сiрiє. Сад вiнчально-клопiтливо гуде, а в алеї в любовнiй тузi ходить чернеча постать. Похиливши голову, стараючись не дивитись у той бiк, доктор Рудольф помалу шкаадибає до самотньої, зовсiм спорожнiлої тепер лабораторiї.

* * *

«Високоповажана й Дорога Кузино!

Нарештi з великою радiстю можу сповiстити Вас, що справа iнтервенцiї остаточно й позитивно вирiшена. Союз Схiдних Держав твердо переконався, що без оздоровлення Заходу не може бути здоров'я й на Сходi. Не може одна половина планети жити iзольовано вiд другої й вiчно тримати кордони пiд такою напруженою охороною. Крiм того, економiчнi мотиви штовхають до цього. А так само те мiркування, що тепер, коли Захiд у руїнi, вiл не може бути нi полiтичне, нi економiчно страшяий для Сходу, навпаки, на довший час вiн буде колонiєю Сходу й ринком для збуту його товарiв. Усi цi причини з неминучiстю приневолюють наших великодушних сусiдiв до рiшучої акцiї в справi оздоровлення хорої половини землi.

Розпочнеться вона в найближчому часi. Поспiшнiсть конче потрiбна, бо в пiвденних частинах Європи й Америки стали помiтнi зачатки вiдновлення органiзацiї. Це загрожує тим, що сонцеїсти будуть намагатися робити опiр iнтервенцiї. Розумiється, цi намагання не страшнi для Сходу, але страшнi для наших країн, бо викличуть зайвi жертви.

Через iиждень повiтряна армiя Сходу з'явигься над Нiмеччиною. Я даю наказ нашiй органiзацiї енергiйно взятися за нищення всiх складiв зброї й засобiв оборони. Так само звертаюся до Вас iз проханням своїм високим авторитетом пiдсилити мiй наказ. Одначе найпоштивiше звертаю Вашу увагу на те, що нищення повинно вiдбуватися якомога непомiтнiше, щоб не викликати анi найменшого пiдозрiння й нашорошеностi сонцеїстiв.

Ще раз попереджаю, що бiдна наша батькiвщина, як i вся Європа та Америка (а також i Австралiя, що не перемогла-таки хороби), повинна бути готова до тяжких i страшних жертв. Ми припускаємо, що половина населення цих частин землi загине вiд дезинфекцiї. Операцiя буде провадитися рiшуче, залiзно, безмилосердно. Деякi заходи будуть, може, здаватися занадто жорстокими, але хороба така страшна й сильна, що лагiдними засобами її не побороти.

Крiм того, щоб бути цiлком певним щодо своєї армiї, Союз Схiдних Держав органiзує її спецiально й переважно з тих елементiв, якi так чи сяк мали вже стики з Сонячною машиною, цебто- або самi постраждали, захорiвши вiд неї на божевiлля та видужавши, або потерпiли їхнi близькi родичi. Цих людей уже не можна нi розпропагувати, нi спокусити Сонячною машиною, i ненависть їхня до цiєї зарази доходить до суто схiдного фанатизму. Коли взяти на увагу, що до всього ще домiшується релiгiйний момент, що всю кампанiю оповi-щується як своєрiдний хрестовий похiд, то з цього повинно бути зрозумiлим, що форми дезинфекцiйної операцiї мусять буї и жорстокi й немилосерднi.

Знаючи Ваше прекрасне, добре серце, я передбачаю, як Вам буде тяжко й боляче вiд цiєї операцiї Але Ваша незламна велика воля, Ваш ясний розум i Ваше вище розумiння iнгересiв свого народу, я певен, дадуть Вам силу витримати всi тяготи цiєї боротьби.

Через тиждень ми почнемо своє велике, тяжке й святе дiло Я не маю нi на крихту сумнiву, що ми доведемо його до бажаного кiнця й на оновленiй, оздоровленiй рiднiй землi нашiй будемо будувати нашу нову велику майбутнiсть.

Сама думка про це й про велику працю поруч iз Вами сповнює мене такою радiстю й такою силою, що нiякi жертви не лякають мене.

До швидкого й щасливого побачення.

Ваш покiрний, всевiддании слуга Георг»

I знову граф Адольф Елленберг не помiчає на лицi її свiтлостi радiсного пiдняття. Воно — блiде, замкнене й суворе.

Але й сам граф Елленберг сьогоднi не має того тихо сяючого виразу, що був од першого листа. Вiн урочисто й тривожно заклопотаний.

Принцеса Елiза складає листа i, задумливо дивлячись у буйну весiльну зеленiсть саду, пiдсилює своїм високим авторитетом наказ принца Георга.

Граф Елленберг поштиво й слухняно схиляє голову.

Одначе її свiтлостi не зовсiм ясно з листа принца, як стоїть справа з Сонячною машиною на самому Сходi. Про цю справу якось невиразно в листi кажеться. Крiм того, принцесi хотiлось би конкретнiше знати, якi саме заходи мається на увазi при цiй операцiї.

Граф Елленберг один мент вагається. З одного боку, коли принц невиразно написав, то, очевидно, ця невиразнiсть потрiбна; але, з другого боку, коли принцесi не дати правдивої вiдповiдi, то тим можна стягти на себе її неприхильнiсть. Чия ж неприхильнiсть небажанiша?

Граф Адольф не може сховати вiд її свiтлостi дiйсного стану речей. Рiч у тому, що страшна пошесть поширюється й на Сходi, не зважаючи на суворi i, можна сказати, немилосердно лютi заходи Верховної Комiсiї Схiдних Держав. Легенда щастя, яку облудно несе з собою Сонячна машина, має однакову отруйну силу що на Заходi, що на Сходi. Твариннi iнстинкти, очевидно, в усiх нацiй i рас переважають людину. Бажання нiчого не робити й ремигати вище й дужче навiть за страх смертi й лютої кари.

I свiтлiсть трошки нетерпляче морщить брови. Граф Адольф розумiє: ближче до сутi.

Отже, iнтервенцiя. Сходу є не помiч, коли говорити щиро, а рятування себе. I граф Елленберг не може стримати гiркого докору коли б Союз Схiдних Держав був трохи менше за глиблений у свої власнi iнтереси й не чекав цiлковитої руїни Заходу (щоб узяти його потiм у своє повне володiння), а прийшов на помiч ранiше, то це й для його самого було б краще.

Тепер же справа набирає досить серйозного характеру. Тепер од успiху кампанiї залежить справа життя чи смертi самого Сходу. I то треба, щоб успiх цей був швидкий, виразний, щоб моментально устаткувалося на Заходi нормальне життя, щоб iз Сходу посунули сюди товари, щоб безробiтнi маси на Сходi знову знайшли заробiток i щоб убито було в самому коренi страшну епiдемiю.

Але чи це так легко все провести, граф Адольф дозволяє собi над цiєю справою поважно задуматись. Розумiється, нi на який опiр сонцеїсти нездатнi — для опору треба мати хоч яку-небудь органiзацiю, а це ж просто маса iндивiдуально iснуючої худоби, навiть не отари й не гурту. Але ця маса зразу ж розлiзеться з своїми Машинами по полях та лiсах, i як її можна стягти докупи й примусити до роботи, цього граф Адольф ясно собi не уявляє, його свiтлiсть принц Георг про детальний план кампанiї, очевидячки, з обережностi нiчого не пише. Але без сумнiву, план розроблений. Єдине тiльки з настiйнiстю пiдкреслюється: знищити всi засоби оборони, якими могли б скористуватися сонцеїсти, i заздалегiдь усунути iз шляху всi тi одиницi, що могли б стати проводирями мас.

Принцеса Елiза не розумiє: що це значить «усунути iз шляху»?

Ну, значить, знищити, повбивати. Подається навiть деякi прiзвища. Наприклад, хоч як воно сумно, а винахiдника епiдемiї, Рудольфа Штора, доведеться в першу чергу «усунути iз шляху». I цiлий ряд людей, що можуть бути особливо шкiдливi. Треба мати на увазi…

Але її свiтлiсть раптом пiдводиться й невiдомо для чого переходить до другого вiкна. Там вона зупиняється i, стоячи спиною до графа Елленберга, дивиться в сад. I, не озираючись, байдуже й тихо питає!

— Коли ж це має бути, це усування? Як це розумiти «заздалегiдь»?

— В день прибуття армiї, ваша свiтлосте. Перед окупацiєю Берлiна. Принцеса Елiза спокiйно повертається й iде на своє мiсце.

— Армiя може прибути вже через тиждень?

— Так, ваша свiтлосте Через тиждень настануть великi подiї. Прощаючись, граф Адольф не дивується з задумливостi її свiтлостi I жовтява блiдiсть її лиця, якась мертва висхлiсть його не дивують його. Зарожевiє й оживе, як на корону волосся вбере корону Нiмеччини.

* * *

У комунi план розроблено до найдрiбнiших деталей. Лишенько тiльки в тому, що половини тих деталей зовсiм не можна здiйснити. Але не бiда: така маса тих деталей, що доволi й одної половини їх. Головне: агiтацiя, агiтацiя, агiтацiя. Головне: перелити в ту масу голiв, що позiхають, потягаються й мружаться, невичерпну силу вiри, яка клекотить у двох чорно-синiх головах.

Комуна вже вiрить. Комуна вже залита вщерть тою вiрою. Комуна є центр, з якого безустанно, бурхливо, з галасом, iз тупотом нiг, зi грюкотом дверей радiусами в усiх напрямках розливається енергiя. На вулицях, на площах, коло води (а надто коло води!) вона збирає круг себе купки, зливається з ними, розплескується по кам'яних печерах, бурлить по всiх закутках.

Доктор Рудольф iнодi придибує до комуни, але там раз у раз стоїть такий вихор заклопотаностi, бiганини, дебатiв i суперечок, що бiдний Рудi тiльки винувато посмiхається. Помогти вiн нiчим не може. Ну чим його помогти: Труда стоїть на тому, що треба якомога бiльше фарби, приваби, краси давати в агiтацiї, а доктор Тiле категорично запевняє, що всяка декорацiя — це вбивство справи. Треба якомога бiльше простоти, щиростi, власного прикладу.

Тим часом в однiй кiмнатi шиють прапори, жовто-зеленi, зелено-золотi прапори — сонця i трави. У другiй щебетливi зграї дiвчат готують костюми для генерального дл-я пропаганди. В залi якiсь чужi волосатi люди готують моторнi двоколеса, що стоять попiд стiнами довгими рядами, як колись у магазинах. Надворi Макс шматує волосся собi на головi з одчаю, що з авто пропала якась шрубка, вiд якої залежить доля всiєї справи вiдродження. А потiм, шматуючи волосся, бiгає в себе по кiмнатi й пише манiфест, вiд якого теж залежить доля всього вiдродження.

А дома сад щораз пишнiше розпускає зеленi кучерi. Нареченi потроху скидають вiнчальнi убрання. Бузкова алея блищить молодесенькими соковитими листочками, мiж якими випинаються сiренькi конуси цвiту, ще не розквiтлого, твердого, жорсткого. Доктор Рудольф ходить по алеї, похиливши голову ох, не пiдважить комуна величезної ваги цiєї маси, пiдiрветься. Треба, щоб сама маса стала вiд себе повна тої енергiї, що клекотить у комунi. А навiщо їй те — вона собi виходить у тiоле, лежить на сонцi, мружиться, бiгає, рже, обнiмається, лижеться — i, чого бiльше треба. Графський дiм цiлими днями стоїть тепер порожнiй малярi, друкарi, технiк iз родиною — всi тепер од ранку до вечора блукають за мiстом. А ввечерi з обвiтреними лицями, знеможенi й рознiженi вертаються в свої лiгва й сплять мiцним безневинним первiсним сном до нового ранку Ох, не пiдважить комуна цього сну, не пiдважить!

Аж ось настає «генеральний день».

Тiлььи-тiльки першi променi сонця червоними вiд ранiшнього холодку пальцями хапаються за димарi й шпилi башт, у рiзних кiнцях Берлiна на вулицях починається дивний рух. Звiдкiлясь беруться екiпажi, запряженi кiньми, вози, запряженi коровами, легкi бричечки, запряженi людьми. Звiдкись з'являються авто, рiзносистемнi двоколеса. Всi вони уквiтчанi гiллям ялин, сосен, верби, цвiтом яблунь, черешень. Над ними мають зелено-золотi прапори. А пiд прапорами в бiлих, золотих i зелених дивних убраннях — молодi, веселi, спiвучi, граючi людськi iстоти. Вони сурмлять у сурми, б'ють у бубни, свистять на флейтах. Деякi мають цiлi оркестри, деякi просто спiвають i трублять у стiни вулиць. I стiни хапливо, вражено розплющують очi-вiкна, з вiкон висуваються заспанi, розкудовченi, ошелешенi голови. А широченно роззявленi роти рупорiв, покриваючи гомiн, музику й спiв, галасують:

— Всi на площу! Всi на площу! Всi на площу!

Знову на площу?! Як тодi, взимку?!

I цей заклик такий веселий, святочний, спiвучий, що голови весело стрiпуються й викочуються за процесiями на вулицi. I вулицi вже кишать, уже гудуть нетерплячими, пiднятими людськими тiлами.

Що ж там тепер, на тих площах?

А на площах спiв, музика, гомiн, крики. Постатi в дивних убраннях, з вiнками на головах перемiшуються з юрбою, вiд-смiюються на запитання, грають, трублять, обнiмаються, танцюють.

I раптом стихає: з горiшнього поверху будинку аж до самого низу розгортається колосальний сувiй бiлого полотна, списаного великими лiтерами.

— Тихо! Увага! Читайте, читайте! Та тихо ж там!

Як обвал гори, потроху затихає гуркiт гомону й настає ше-леслiiва дивна тиша. I мовчки з величезного полотна до пiдведених затихлих очей буйно кричать чорнi лiтери:

«Манiфест»

Гей, люди!

Вiтаємо вас iз Сонцем, з молодою травою, з теплими, любовними, радiсними вiтрами! Вiтаємо вас iз вiчною тайною кохан» ня й любовi, з квiтом сил, з новим життям.

Гей, браття!

Провалились у небуття всi стовпи й пiдвалини старою свiту: держава, влада, суди, полiцiї, капiтали, бiржi, банки; зникли всi каторги працi; знищенi всi способи насильства людини над людиною, зметенi всi грiхи й святощi; скасованi всi заповiдi, закони, моралi.

Але ми, Вiльна Спiлка Творчої Працi, оповiщаємо: дерева не вкриються ще повним листом, як на руїнах старого свiту зацвiте нове життя. Темряву ночi розжене слiпуче свiтло. Води землi потечуть у кам'яницях. Повiтря вкриється осiдланими людиною машинами. Каторги працi перевернуться у робiтнi творчої працi Занiмiла машина оживе, загуркотить, запрацює пiд рукою людини, творячи багатства.

Земля стане райським садом, де не буде бiльше нi влади нi насильства, нi каторги, нi обману, де не буде бiльше дерев добра й зла, грiха й святостi, де буде вiчне свято творчостi, працi, кохання, радостi, краси, спiву. I нiякий серафим нiколи не вижене людство з того саду.

Ми, Вiльна Спiлка Творчої Працi, ми першi, що входимо в цей рай, оповiщаємо: через три днi ми приступаємо до працi. Приступаємо без терору, примусу й обов'язку.

Ми нiкого не закликаємо до себе, не вмовляємо, не соромимо, не лякаємо Матiр не треба умовляти, щоб вона вiддала своїй дитинi переповненi молоком груди. Хто почуває себе переповненою молоком матiр'ю, хто, як брунька на деревi, невтримно, радiсно розприскується цвiтом сили, хто чує солодку тугу творчостi, той сам до нас прилучиться.

Нам не треба присоромлених, розкаяних, зобов'язаних. Нехай сидять дома й не соромляться, не каються, не гризуться обов'язком.

Ледачi нехай не бояться — вони матимуть усе, що забажають для себе нi докорiв, нi гнiву, нi кари за лiнощi не почують, бо найбiльша для них кара й нещастя — отi їхнi власнi лiнощi, ота їхня слабосилiсть, їхня нездатнiсть до радостi й щастя дiї, цебто хорiсть, калiкуватiсть.

Не гнiву й сорому вони гiднi, а жалю й догляду.

Старi, малi, хорi, всi незвиклi до працi — всi нехай лежать на сонцi.

Тiльки переповненi силами, тiльки сповненi буйним цвiтом, радiстю, тiльки любовнi до працi — нам товаришi.

I тiльки для таких запис на чергу в першi партiї працi од-криваеться вiд завтрашнього ранку в будинку Великого Театру.

Слава Сонячнiй машинi!

Сонячний привiт i любов вам, люди-брати!

Вiльна Спiлка Творчої Працi»

На площi стоїть тиша, як бувало колись давно-давно, за минулої доби пiд час проповiдi в церквi. Хто прочитав, той висувається з натовпу обережно, тихенько, потупивши очi. I тiльки там, у завулках, звiдки гомiн не перешкоджає молитися на Манiфест, там ланує галас, смiх, спiв, вигуки, сварки.

— Та що за Вiльна Спiлка? Звiдки взялася? Ах, подумаєш: «переповненi молоком» Ану, як то тi переповненi молоком запрацюють. Язиками й на флейтах легко, а як то лопатами. «Ми вам, ми вам Райський сад». А вугiль! Га? Хто вугля, нафти, маюну дасть? Га? Хто?

— Ми! Все дамо!

— Та ти хто?

— Я!

— Авжеж.

— Я… Я так собi. Але я завтра записуюсь до Вiльної Спiлки I тодi..

Фейерверк смiху шугає на молоде пухнате лице полум'ям рум'янцю. Але з за пухнастого лиця вистрибує ще молодше, чисте, не пухнате, уквiтчане жовто-бiлим вiнком кiс.

— А щоб ви знали, що дамо! Ви — ледацюги, хорi, нiкчемнiї Можете собi лишатись дома! Будь ласка.

Регiт вибухає ще рiзнофарбнiшим фонтаном. Оця дiйсно може дати.

— О, ця переповнена молоком!

— Та що ж ви дасте? Що? Нi, чекайте, що вони дадуть? Свiтло дасте?

— Дамо!

— А воду?

— I воду.

— А яким чином? Нi, почекайте, почекайте: а яким чином ви це зробите?

— «Яким чином, яким чином»! Уй, маруди!

Ще молодше, безбороде, чисте, рожеве личко люто кривиться в гримасу й показує соковитого червоного язичка зарослiй, бородатiй регiтливiй купi голiв. Голови розриваються, як бомби, новим вибухом реготу, а два молодi обличчя, видершись iз них, спiшать далi.

— Та куди ж ви! Гей! Переповненi молоком, куди ви?

— Не держiть їх — вони доїтися побiгли!

— А дивiться, дивiться! Он уже цiлий загiн переповнених молоком летить Iз прапорами! З музикою.

— А ти б, чоловiче, знаєш що. менше б зуби вискаляв. Люди хороше дiло задумують, а ви тут…

— О, маєш! Ще один переповнений молоком!

— Та вже краще бути переповненим молоком, нiж дурiстю.

— Ого! Та воно ще лається. А по мордi не хочеш?

— Та ну, годi вам! Це ж жарт…

— Розумiється, хороше дiло, хто ж…

На бородатi, зачучверенi голови налiтає загiн молодi, як зграйка ластiвок на старi, чорнi, кострубатi iпнi. Зелено-золотi прапорцi, золотий блиск очей, щебет голосiв, ляскiт труб, закотистий смiх, безладний спiв заливають, закривають старi пнi змивають їх i волочать у бурному потоцi за собою.

I цiлий день на площах стоїть молитовне тихий натовп, а по вулицях буяє вакханалiя молодостi, спiву, смiху, танцiв i зелено-золотих прапорiв. Вiтер обома руками хапає з землi людську радiсть, перекидається нею, бризкає в розчиненi вiкна, п'янить, чучверить голови, посмiшки, душi.

I цiлий день п'яно й щасливо посмiхається Велика Матiр до розчучверених дiтей.

* * *

Принцеса Елiза явно хора. Вона совiсно виконує свої обов'язки, вона з усiєї сили стоїть бiля iпечi, героїчно миє посуд, саможертовно прибирає кiмнати, але всiм вже ясно видно, що вона хора. Та й як не захорiти. погане годування, постiйна дрiбна робота й постiйна туга за коханим.

I графиня, i панi Штор, i старий граф i по черзi, i всi разом умовляють її, просять, вимагають не робити нiчого? Але принцеса тiльки мовчки повiльно крутить головою — вона зовсiм не хора, вона почуває себе цiлком здоровою й буде робити все, що лежить на її обов'язку.

Одначе, коли вона не стоїть бiля печi, не миє посуду й не прибирає кiмнат, тодi вона лежить на канапi лицем догори, заплющивши очi, i не рухається.

I можете собi уявити: Страховище заїжджає за принцесою Елiзою, щоб узяти її разом iз собою на експедицiю по вугiлля. органiзовану Вiльною Спiлкою Творчої Працi. Не бiльше й не менше, як на експедицiю по вугiлля. I то з ласки, з особливої протекцiї Страховища. Та чого ради принцесi?! А того, що це її розважить, навчить i вилiкує од усього. Але коли Страховище бачить мертвяче, блiде, з гострим овалом i моторошно загостреним блiдим-блiдим кiнчиком носа лице Елiзи, то воно само з жалем згоджується, що до «переповнених молоком» принцесу зарахувати не можна й по вугiлля їхати, мабуть, справдi не слiд. А страшенно шкода: надзвичайно цiкавий потяг — усе молодь, майже все закоханi парочки, всi вагони уквiтчано вiнками, зеленим гiллям, прапорами Сонячної машини. Народу записується до роботи така сила, що нема навiть рацiї далi записувати. З усiх кiнцiв радiусами спливає до театру народ. Ах, як шкода, що бiдненька Елiза не може бачити, що там робиться коло театру, а самому театрi, на вулицях, на площах. Музика, спiви, танцi, обiйми. Люди сп'янiли. Кожне в страшенному захватi, наче були люди в страшнiй облозi, але ворог одступив — i всiх охопила несамовита п'янiсть визволення. I яка в усiх надзвичайна ввiчливiсть тепер, попередли-вiсть, галантнiсть. Ах, надзвичайно шкода, що з бiдною Елiзою саме в такий страшно гарний момент трапилась ця iдiотська хорiсть. Коли б Елiза поїхала, вона напевно тепер повiрила б в Сонячну машину.

Принцеса Елiза дивиться в стелю й чує чи не чує — невiдомо Лице задумливо тихе, байдужне, моторошно синювате-блiде. Але, коли Труда прощається, лице помалу повертається, i Елiза своїм звичайним твердим грудним контральто просить Труду зараз же, як вернеться з вугiльної експедицiї, неодмiнно заїхати до неї.

— О, неодмiнно! Обов'язково! I Рудi привезу!

— Ну, йому не цiкаво. Та й менi не хочеться чужих бачити. А ви приїжджайте. Добре? Самi приїжджайте, без нiгого. Я вас люблю, Трудо. Пiсля того вечора. Пам'ятаєте?

О, ще б Труда не пам'ятала! Ах, як це страшно-страшно давно було! Ну, їй треба iпоспiшати. На неї в авто чекають Макс i чорно-срiбний лицар.

Принцеса мляво Дивується:

— I чорно-срiбний лицар? З Максом?

Ну, звичайно, з Максом! А чому б нi? О, вони в неї нiчого, не сваряться так, як iншi, як, наприклад, двоє прекрасних, чудесних товаришiв, Тiле й Шпiндлер (колишнi iнаракiстиi). Правда, бiдний Душнерчик мусив повернути слово. Ах, Елiза нiчого не розумiє. Ну, нехай, як вона вернеться з вугiльної експедицiї, вона все-все розповiсть Елiзi. Надзвитайно цiкаво й гарно. I взагалi така маса скрiзь цiкавого, нового. Наприклад, в одної знайомої є два чоловiки Ну, от просто два собi чоловiки й бiльше нiчого. I не соромляться, не ховаються, живуть усi разом, мирно, весело, гарно. I, навпаки, в одного маляра — двi жiнки теж разом живуть, теж не ховаються, тiльки, здається, жiяки сваряться. Але, розумiється, Душнер, чорно-срiбний лицар, зовсiм тепер не чоловiк. О, як можна? Хiба, маючи Макса, можна навiть подумати про когось iншого?!

— Уй, я ж засидiлась! Вони страшенно будуть сердитись. Ну, Елiзо, голубонько, доправляйтеся швидше. Щоб ви вже зовсiм були здоровi, як ми вернемось. Добре?

Елiза пiсля цього вiзиту не встає навiть на обiд.

У домi тепер тихо i вдень, i вночi — всi горiшнi виїхали по вугiлля. Тiльки дiти технiка вранцi, поки вийдуть iз матiр'ю до лiсу, трохи гомонять.

Тиша й чекання залягли у цiлому мiстi.

Немає вже недавнiх спiвiв, танцiв, смiху на вулицях. Нема коло води запальних суперечок i мiтингiв — нi танцювати, нi сперечатись нема бiльше чого, треба тiльки чекати.

Навiть небо похмурилось, задумалось, заплакало дрiбними, нудними баб'ячими сльозами.

А принцеса Елiза у вiльнi хвилини вже не лежить у себе на канапi, а чудно, непокiйно блукає по порожньому саду. Наче жде чогось чи тужить за кимсь i нетерпляче виглядає його. Тiльки ж, здається, нiякої звiстки вiд принца Георга й досi не мала, i так само невiдомо ї!й, чи живий ще вiн. А в рухах, у всiй постатi, на лицi часом така виразна, нестерпна тоскнiсть, така боляча нетерплячка, що графинi не раз хочеться пiдiйти й заспокоїти бiдненьку як-небудь.

Та чим же ти її заспокоїш?

А часом зненацька зупиниться, задере голову й швидко починає водити очима по небу, наче шукаючи, чи не летить з якого боку її залетiлий орел. Цiлком серйозно шукає очима по небу!

Бiдна-бiдна дiвчина!

* * *

Стук, грюк, тупiт, шаркiт, галас, регiт. Дрижать шибки, обсипається стеля, труситься посуд, у вухах гупає, ляскає.

Це горiшнi повернулись iз вугiльної експедицiї. Гей, перевiряйте лампи, хутко електрика буде! Добре кранти закрутiть — вода затопить дiм! Гей, малярi, де гiтара?

А внизу тихо, принишкло. Графиня коло хорого графа, читає йому старих-старих поетiв. А принцеса Елiза все ходить i ходить по кiмнатi, поглядаючи у вiкно. Коли цi повернулися, то, значить, повернулись i тi. Та вже й горiшнi лозатихали — мабуть, у сад пiшли чи полягали вiд утоми, а Труди все нема.

Аж ось дивний, давно забутий, майже фантастичний крик авто. Круг будинку повз вiкна прожогом пролiтає сiра блискуча маса, з вихором закружляє й зникає за рогом. Принцеса Елiза прикладає руки до лиця и жде.

Господи, чого ж вона там плутається? Та чи Труда ж це?

Швидкий, частий тупiт нiг. Хапливий, нетерплячий стукiт у дверi.

— Увiйдiть!

Ну — «увiйдiть». У кiмнату влiтає бiло-чорний вихор. Бiлий капелюх аж на чорно-синiх кучерях, на однiй руцi синiй жакет, у другiй квiтки. Жакет летить на канапу, капелюх за ним, а квiти бурно пiдлiтають до самого лиця iпринцесi. З поля, з лiсу, натуральнi, свiжi, спецiально для Елiзи збиранi.

— Ну, як здоров'я? Як? Краще? Зовсiм добре? Правда? Ой, гарно! Страшно рада! Ох, я так стращдо стомилася. Так чудесно, любо стомилася, Елiзо. Я мущу сiсти. Правда, чудеснi? Правда? А ви подивiться, який там гарний бузок. Це вам спецiально вiд доктора Рудi. Що таке! Що там, Елiзо? Бджола там? Чого ви злякались?

Елiза пiднято смiється — маленький жучок, дурницi. Треба швидше квiтки у воду. (А сама якась чудна: напружена, очi хоро блищать).

— Ну, як же там? Привезли вугiлля?

Труда падає на спинку фотеля й розпинає по нiй руки.

— Вугiль, нафту, маюн, радiй, гелiонiт! Десять потягiв! Це — першi. Завтра дальшi. Потiм дальшi. Потiм дальшi. Елiзо, через мiсяць ви будете мати щастя бачити мене на сценi Великого Театру.

Чорно-бiлий вихор зненацька дивується:

— Слухайте, Елiзо! Та ви ж можете бути прекрасною, надзвичайною артисткою! Знаєте ви це? Та нi нi що ви смiєтесь. Знаєте ви це чи нi? Я серйозно, Елiзо, кажу. Цiлком серйозно!

— Не знаю, Трудо, i не хочу знати.

— Чому?!

— Ну, ця справа нецiкава. Краще розкажiть менi про вашу експедицiю. Але детально, докладно, все-все! (А очi скляно, чудно блищать!)

— Ну, добре. Про вас ми ще поговоримо. Але дiро експедицiю я так не можу. Насамперед треба, щоб нiхто не заважав. Треба дверi замкнути й нiкого не пускати. А то мама зараз прийде й усе переплутає. Або ще хто-небудь. Ключ є? Чудесно. От так. А тепер я мушу скинути черевики. Макс добув новi, але вони такi крихiтнi, що я мушу весь час ходити навшпиньках. Можна менi сiсти з ногами на канапу? А ви поруч. Добре? I потiм ви з мене не дуже смiйтесь, я зовсiм не своя вiд усього цього. Ох, Елiзо, яке щастя жити на землi! Я нiколи в тисячнiй частинi не могла навiть уявити собi такої… такої… Ну, нема слова в мене! Ах, як прекрасно горить ваше волосся пiд променем. Ви знаєте, я ж колись була певна, що ви волосся фарбуєте на червоний колiр, а брови — на темний. Ну, добре. Так, значить, про експедицiю? Тiльки ви не сердьтесь, коли я роз повiдагиму розпанахано й без ладу. Я цими днями вся чисто розпанахана, безладна i… Можна вас гаряче, гаряче поцiлувати? Тiльки в волосся! Тiльки в волосся! Ух, який теплий нiжний дух. Ви знаєте, Елiзо? А проте, дурницi! Так, значить, про експедицiю? Добре. Iз самого початку? Як складали потяг, як розпалювали його дровами? Нi, це не цiкаво Правда? Ну, насамперед народу зголосилось стiльки, що ми могли взяти на два потяги тiльки соту, може, частину. А, де! Тисячну, стотисячну. Ну, одне слово, якби з мiшка горiхiв взяти жменьку. От скiльки ми могли взяти, їхали ми туди до копалень цiлих три днi. Цiлих три днi, мажете собi це уявити. А ранiше треба було всього вiсiм годин. Але як ми їхали, Елiзо, якби ви бачили! Поволю-у-сеньки, поволюсеньки. Як у темнiй хатi напомацки йдем. Ну, та зрозумiло: скiльки часу не функцiонували залiзницi. Колiї поржавiли! Ну, i зупинялись на кожнiй станцiї, розшукували мiсцевих залiзничникiв, iпереводили якiсь стрiлки, щось лагодили. Один раз заїхали ие в тому напрямi й мусили вертатись. Але то дурниця! Ми, розумiється, везли з собою масу вiдозв i манiфестiв Вiльної Спiлки. Населення вибiгало назустрiч, дивилося на нас, як дикуни на аероплан, потiм впадало в дикий ентузiазм. Маса народу просто благала нас узяти їх iз собою. Тут же записувались до Вiльної Спiлки, просили роботи. Я вам кажу, Елiзонько, це був просто трiумфальний похiд. Цi три днi промайнули як три хвилини. Ви уявiть собi, Елiзо: сонце, весняний, теплий, нiжний вiтер, зелене-зелене поле, небо широке-широке, i наш потяг! Всi вагони вiдкритi, уквiтчанi вiнками, прапорами; скрiзь музика, спiви. I парочки, парочки! Потяг парочок! Iй-богу! Ну, може, десять процентiв було неспарованих, окремих собi людей. Але знаєте, хто з нами їхав? Знаєте? Нiколи не вгадаєте! Мертенс! Можете собi уявить? Навiть у нашому вагонi, разом iз Рудi, з тим самим Рудi, якого вiн… Ну, нiчого. Але, знаєте, Елiзо, вiн дiйсно страшенно розумна людина! Просто надзвичайна! Ви ж знаєте, ми всю дорогу вели засiдання. Зовсiм справжнi засiдання — з президентовi, секретарями, дебатами. Уявiть собi цю картину, Елiзо: поле, небо, вагони на вугiлля, спереду i ззаду музика, спiви, а на нашому вагонi — засiдання. А на йолi дикi конi. Маса коней здичавiла, бiгають табунами. Але. маса й загинула взимку — коней, корiв, птицi, собак. I от засiдання. Виявляється, Елiзо, це все ж такя не так просто — вiдновити все. Страшно це складяаi iсторiя. Менi спочатку страшно стало, коли я слухала промови. Все ж так цупко чiпляється одне одного. Ну, скажiмо, пошити всiм черевики. Взяти шкуру й пошити? Правда? Ой-ой! Але, Елiзо, ви знаєте, наш Рудi — просто надзвичайний! Навiть Мертенс мусив признати його «надприродну», як вiн сказав, «прозорливiсть i генiальну гостроту розуму». Коли вiн говорить, то так усе ясно, просто й так разом грандiозно, так усе далеко й широко видно. А скiльки енергiї, Елiзо? Я нiколи не думала, щоб у Рудi, у нашого мовчазного, стриманого, трошки соромливого анахорета була така маса енергiї, сили, волi. Макс також сильний, але Макс — бурний, вулканiчний, безутримний. Йому треба все разом — на один мах, з вогнем, iз жагою. А Рудi, навпаки, спокiйно, методично, але аалiзно. Iрма (моя хороша приятелька, артистка!) до такої мiри в нього закохана, що коли говорить про нього, то все лице горить плямами.

Iй-богу!.. Але, бiдна Елiзонько, ви страшно, страшно схудли, от тепер це надзвичайно видної Ви ще не зовсiм здоровi. I блiда ви така! Елiзо, ви повиннi негайно їсти сонячний хлiб! Негайно! Ну, як ви можете їсти ту… ту стару їжу? Для чого? Я не розумiю.

Принцеса Елiза проводить рукою по чолi й. по лицi, неначе зганяючи блiдiсть.

— Ну, мене лишiть, Трудо. Нецiкаво. Що ж? у доктора Рудольфа роман iз цiєю Iрямою?

— Ах, iдiоти! Iрма просто мене дратує. Уявiть собi: вiдома красуня, розумна, страшто приваблива, в неї е щось схiдне, загадкове в лицi, знаменита спiвачка, голос такий, що за самий голос можна, я не знаю як, закохатись. Мала м-асу при-клонникiв, через неї люди вбивали себе. I раптом-, мажете уявити собi цю чудачку, боГться! Боїться нашого Рудi, як маленька дiвчинка! I що бiльше закохується, то бiльше боїться, хвилюється, вкривається червоними плямами.

Принцеса Елiза знову проводить рукою по лицi.

— Що ж, доктор Рудольф не вiдповiдає їй, чи що?

— Ах, не вiдповiдає! Розумiється, вiдповiдає. Але сам доктор Рудольф такий самий iдiот, як i вона. Абсолютно нiякої смiлостi немає. Мужчина мусить буть навiть трохи брутальний. Правда? Ну, в кожному разi, iнiцiативний, смiливий. А Рудi…

Труда обурено, зневажливо знизує плечима й перемiняє позу. Сонце косою золотою палицею вперлось їй у чорно-синi кучерi i поблискує в бронзовому оцi.

— Ну, ви, може, не знаєте, як вiн поводиться.

— Я не знаючi Я?! Та я кожне слово, кожний рух їхнiй знаю. Краще навiть за саму Iрму й за самого Рудi. Нiякої iнiцiативи немає. От що! Чистiсiнький тюхтiй!

Елiза раптом скляно, дзвiнко смiється й гаряче, навiть трошки бурно обнiмає Труду за ллечi.

— Ах ви комiчна й мила, Трудонько.

— Чим же я комiчна? Сердять вони мене страшенно.

Нездарнi Елiза ще дзвiнкiше смiється

— Ну, чого ж сердитись, Трудо? Звiдки ж ви знаєте, що вiн її любить? Казав вiн вам про це?

— «Казав, казав»! Абсолютно нема нiякої потреби, щоб вiн казав, коли й так усе видно Як вiн може не любити Iрму? Як? Це виключено А вся причина в тому, що вiн — анахорет, що вiн жив страшно морально й нi одної жiнки не зазнав. Я певна, що вiн не знає, як треба цiлуватись. Ви знаєте це? Серйозно!

Елiза раптом гаряче, пекуче, по самi очi червонiє. Червонiє й смiється таким тихим тремким смiхом, так нiжно обнiмає за плечi Труду, що Труда здивовано поширює очi й аж одсувається назад, щоб краще бачити цю палаючу голову.

— Чого ви смiєтесь? Ви не вiрите?

— Я вiрю! Я вiрю! Але ви це так мило, так надзвичайно мило кажете, що я не можу бути серйозна, моя дорога, моя хороша Трудонько!

Труда i здивовано, i серйозно водить очима по лицi Елiзи.

— А знаєте, Елiзо, от ви в цей мент страшенно гарнi! I ви, знаєте, страх мiнлива. Ви можете в одну мить постарiтись на десять рокiв i помолодiти. От тепер у вас така нiжнiсть, м'якiсть, така дитячiсть у лицi, що аж не вiриться. Я це вже й ранiш помiчала. Ви можете бути безумно приваблива. Але буваєте й така суха, колюча, що, здається, об вас можна подряпатись. I червонiєте ви так щиро й палюче, що аж дивно. I зовсiм од дрiбницi! Ну, що я сказала?

— Ви нiчого, нiчого не сказали, i не будемо зупинятись Ну, як же ви все ж таки вугiль добували! Ви самi копали в шахтах?

— Нi, там маса запасiв. Але ми будемо копати! I вже копають Вже щодня буде йти сюди вугiль i всяке iнше паливо. Що ж ми тут привезли? Дурницi! На кiлька днiв Нi, це треба регулярно, систематично, за планом. Рада Спiлки виробляє цiлий план. Ах, Елiзо, як може бути гарно, прекрасно жити. Ви уявiть собi, що коли ми будемо працювати всього по двi обов'язковi години на день — усього по двi години! — то ми всi, всi без найменшого вийнятку, будемо мати, перше — прекраснi!помешкання, друге — чудовi, зручнi, розкiшнi меблi, третє — в кожнiй кiмнатi буде кiно, екран, телефон, кiногазе-та, радiофотографiї з усього свiту, четверте — всi ми будемо носити найтонше полотно, шовки, найкращi матерiї, п'яте — в кожного буде авто, аеро всяких систем, шосте — ми зможемо лiтати з одного кiнця землi на другий, нiяких кордонiв, нiяких нудних урядовцiв, урядiв, нiяких цих нацiй, рас- усi наро ди — просто люди й бiльше нiчого! Елiзонько, дух же забиває? їй богу, менi просто дух забиває! I це ж буде! Буде неодмiнно, через якийсь рiк уже буде!

I от раптом лице знову постарiло на десять рокiв: зникла дитяча нiжна рожевiсть, замiсть неї — суха чернеча суворiсть, загострений блiдий кiнчик носа й цей чудний, неприємний, напружено скляний блиск очей.

— Так. Але цiкаво знати, хто б то робив усе це?

— Як хто?! Ми!

— Хто ж то «ми?

— Ну, всi ми Я, ви, Макс, Рудi, Вiльна Спiлка, кожний працездатний чоловiк i жiнка.

Елiза холодно знизує плечима. (Видно, ну, видно ж, що вона не те що не вiрить, а не хоче вiрити їй треба не вiрити!)

— З якої речi? А як я не хочу працювати? Я хочу мати авто, аеро, музику, театр, шовки, я хочу лiтати з одного кiнця землi на другий, я хочу лежати, кохатись, смiятись i зовсiм не хочу працювати Ну, i як же тодi?

Труда пресерйозно й твердо дивиться просто в скляно-сухi очi Елiзи

— Будь ласка. Не працюйте.

— I ви менi все дасте?

— Все дамо.

Елiза з недоброю полегкiстю смiється й злегка обнiмає за плечi милу, строгу, таку «iдейно переконану» постать, розумiється, все дурницi, i вона має право не вiрить.

— Мила Трудо! Та ваша Спiлка через тиждень помре вiд виснаги сил Бо таких, як я, охочих усе мати й нiчого не робити, буде дев'ятдiїят дев'ять i дев'ять десятих процентiв усiх ваших «працездатних» чоловiкiв i жiнок.

Труда вмить уся стрiпується й аж стає на колiна на канапi. О, коли так, то вона доведе ж цiй запеклiй трупоїдцi.

— Неправда. Цiлком неправда! Принцеса робить наклеп i на себе, i на всiх людей. I принцеса, i всi тi дев'ятдесят дев'ять процентiв абсолютно не такi. Та навiть за старого режиму кожний що-небудь робив, мав якесь заняття. Найбагатшi люди, цiлком-цiлком забезпеченi, i тi мусили — так, так, мусили — мати собi якесь заняття, щоб не бути бездiяльними. То спорт, то якiсь собi там колекцiї, то мiнiстерський портфель, а все якесь заняття. Бо не може, абсолютно нiхто не може жити без нiякої дiяльностi! Господи, та коли б її. Труду, примусили нiчого не робити й жити отак, як малює Елiза, вона б себе вбила. Серйозно, серйозно! Та вона хоче все робити, все знати, все вмiти. Хоче, сама хоче, без нiякого примусу. їй страшенно цiкаво, наприклад, робити рiзнi матерiї. Страшно їй це подобається. Особливо шовки. I вона неодмiнно, крiм театру (театру вона нiзащо не покине — ого!), крiм театру, неодмiнно буде працювати на фабрицi матерiй.

— А в шахтах хто працюватиме?

— Будь ласка, можу й у шахтi. Теж iнтересно. А коли це всього двi години обов'язково — так що тут страшного? Сам же Мертенс вирахував, що бiльш, нiж двi години, не треба. Сам Мертенс! Та й то поки не будуть удосконаленi машини. Вся ж робота буде машиною провадитися. А Рудi каже, що без нiякого сумнiву, можна буде гелiонiт уживати не тiльки для Сонячної машини, але й для всякої машини. Взагалi замiсть рiзних газiв i тому подiбного прикласти до роботи сонячну енергiю. I ви уявiть собi, Елiзо, що ви ставите гелiанiтове скло у ваше авто чи аеро — i сонце вас понесе, куди вам захочеться. Ну, уявiть собi тiльки це! Ах, Елiзо, та Мертенс, сам Мертенс казав, що ми з Сонячною машиною будемо такi багатi, що в нас буде така сила всього, що зможемо утримати ще одну земну планету, населену абсолютними ледарями. Та ви ж не забувайте, Елiзо, що в нас же не буде старих порядкiв. Наприклад, нiяких держав не буде, значить, к чорту всяких президентiв, мiнiстрiв, армiї, рiзних урядовцiв. Суди, тюрми, суддi, адвокати — непотрiбнi, геть! Банки, бiржi — непотрiбнi! Купцiв, прикажчикiв — не буде. Полiцiї — не буде. Вiйська — не буде. Попiв, жерцiв i всяких волхвiв — не буде. Але ви, мiж iншим, подивiться, яка маса люд-ей була зайнята всяким чортзна-чим. Га? А цi всякi писаки, теоретики всяких моралей, законiв, усi цi важнi фiлософи, що купами сидiли й списували величезнi гори паперу, про всi цi теорiї права, влади, фiнансiв, бiржi, вiйська, парламентiв, ну, одне слово, всього того лахмiття, яке абсолютно непотрiбне тепер нам. А потiм: ми ж маємо Сонячну машину. Значить, усi тi, що сiяли хлiб, що ловили рибу, вбивали волiв, свиней — всi ж вони тепер непотрiбнi. Значить, i вони на iншу роботу можуть пiти. I чого ж нам тепер треба? Помешкання, одежi, способiв пересування? Господи! Та ми всi матимемо собi палаци! Ми зруйнуємо к чорту цi страшнi кам'янi скринi, цi вулицi без сонця й свiтла. Вся земля буде величезний курорт iз палацiв i вiлл! Але я цiлком згоджуюся з Максом, що лiнощi — це просто хороба, чисто фiзична хороба старого свiту, це — дефект органiзму, брак сили, бажання органiзму економити сили. Ну, будь ласка, нiчого не робiть. Не робiть мiсяць, два, рiк. Але ж, коли у вас буде багато сил, ви самi захочете кудись їх дiвати. Неодмiнно, неминуче. Будете щасливi, коли вам дадуть роботу. Побачите, Елiзо, побачите!

Ага, Елiза вже не морщить сухо-вибачливим усмiхом уста! Ага, вже задума?

— А кохання? Елiзо! Ви ж подумайте: нiяких шлюбiв, контрактiв, нiякого купування й продавання себе за грошi, за «становище в свiтi», за титули. Люби, кохай, кого хочеш, як хочеш, скiльки хочеш. I тiльки того, хто тобi любий, хто пiдходить до тебе, кого ти вiд усього тiла й душi своєї хочеш назвати своїм мужем. Але знов таки: повна воля. От я Макса люблю так, що коли тiльки iм'я його згадую, то вся холойу вiд щастя. Я не можу тепер уявити собi, щоб я могла доторкнутись до другого мужчини. Але я зовсiм не кажу, що це навiки. Можливо, що я охолону до нього, що вiн охолоне (хоч я цього просто не можу собi уявити, i не дай, боже, щоб це було коли-небудь!), ну, одне слово, коли щось iзмiниться у вiдносинах, то я, напевно, буду кохати iнших. Будуть дiти? О, будь ласка! Можна мати їх скiльки хочеш без страху за їхню долю. I нiяких «незаконних» дiтей! Всi — законнi, всi — вiд усiх мужiв, яких я хочу мати хоч тисячу! I наплювати на всiх батькiв, коли вони не любитимуть своїх дiтей. Ах, Елiзо, невже, невже ви не розумiєте, не вiдчуваєте, як це все грандiозно, як до нестями прекрасно, вiльно, радiсно?! Вибачте, Елiзонько, але знаєте, що я вам скажу: ви не знаєте, що таке кохання! I в цьому вся причина.

Елiза помалу виринає з понурої задуми й чудно-iпильно дивиться на бризкаюче пiдняттям смугляве лице. Потiм раптом так само чудно посмiхається й каже тихим, рiвним i теж чудним голосом:

— Ви думаєте? Ну, а що ви скажете, коли я вам скажу, що кохаю, i так кохаю, що здатна на найбiльше злочинство проти всього святого для мене. Що ви скажете, коли я вам скажу, що так кохаю, що…

I раптом Елiза обома руками здушує себе за виски, зцiплює уста i з такою кривою, болючою посмiшкою дивиться в лице Трудi, що Труда злякано, вражено й притихло простягає руку до її руки й нiжно торкається до неї пальцями.

— Правда, Елiзо?!

Елiза швидше затуляє лице руками й похиляє голову. Труда тихо сидить i не зводить великих серйозних очей iз рук пiд червоним, трохи розкудовченим волоссям.

— Елiзо! Вам боляче?

Руки не рушаться. Дихання ритмiчно трудно шарудить iз-пiд долонь.

— Але чого ж вам боляче, Елiзо? Простiть, що я…

Руки рiшуче, швидко злiтають iз лиця. На щоцi й на носi бiлi смужки вiд придушення руками. Зеленi великi очi мокро, дивно, стрiлчасте блищать.

— Ну, значить, ви цiлком задоволенi експедицiєю? Коли ж ви дасте нам воду й свiтло? Га, Трудо?

Труда розумiє. Розумiє, але не кориться. Вона обома руками хапає за руку Елiзу й сильно здушує її пальцями.

— Елiзо! Ви мусите. признати Сонячну машину! Ви мусите, Елiзо! Ну, я розумiю, у вас було обурення, гнiв, ненависть до неї за те, що вона зруйнувала всякi там вашi плани. Ну, була ненависть за те, що знищила життя, зробила людей «худобою». Але тепер же ви самi бачите, що нiякої «худоби» немає, а, навпаки, є в мiльйон разiв бiльше, нiж ранiше було. Ви ж самi бачите, що вашi трони, корони, влади, слави — все ж це таке малесеньке, мiнiатюрне перед тим, що ми матимемо. Ми всi будемо королями й богами, як каже Шпiндлер. Правда ж, Елiзо! Ради бога, плюньте ж ви нарештi на своє князiвство, корони й тому подiбне. Записуйтесь до Вiльної Спiлки. В вас же так багато сил, знання, волi, ви можете бути такою прекрасною! Скiльки ми будемо робити, як це буде страшно цiкаво, гарно! От як тiльки пустимо воду й електрику, зараз же влаштовуємо величезне свято Сонячної машини. А ви не будете на ньому. Ну, хiба ж це можна?!

— Що ж це за свято буде?

— Ух, грандiозне, колосальне свято! Це буде на полi. На широченному полi. Посерединi буде насипано велику гору. Трон Сонячної машини. Трон чи жертовник — я не знаю ще напевно. Це тiльки проект. Ну, одне слово, буде цiла церемонiя. Елiзо! Ви мусите до свята все забути, помиритись i стати нашою. Правда? Правда? Ви побачите- вам не буде так боляче Запевняю вас!

Елiза з блукаючою нiжно-глузливою посмiшкою i з широко розгорненими невидющими очима дивиться у вiкно. I, не повертаючись до Труди, не рухаючись, немовби боячися сполохати те незриме, що розгорнуло очi блукаючим усмiхом, помалу й теж нiжно глузливо говорить.

— Може, й справдi не буде боляче.

— Напевно, Елiзо! Ручусь вам своєю любов'ю до Макса. Ех, Елiзо, як це прекрасно буде! Як тiльки пустимо воду й електрику, я зараз же зроблю одну рiч (поки що секрет, це моя чисто особиста справа), i тодi ми почнемо виселяти всю чужу публiку з нашого дому. (Вони чудесно можуть зайняти порожнi цiлi будинки!) А самi зробимо так: у моїх покоях оселюсь я з Максом, у покоях Адольфа, в тих, що ви жили, — ви з Георгом (вiн знайдеться, неодмiнно знайдеться!), а в покоях Фрiди — Рудольф iз Iрмою. Я вже про цей план говорила i з ним, i з Максом, i вони цiлком погоджуються, а Iрма трохи не задушила мене з радостi, бо я їй заявила, що вiзьму й сама повiнчаю їх. А особливо Рудi задоволений. Розумiється, коли тюхтiй, то…

Труда раптом спиняється й здивовано замовкає: Елiза лiниво пiдводиться, злегка потягається й смiється негарним, жорстким, злим смiшком. I зразу видно, що весь її попереднiй дитячо-соромливий нiжний смiх, усе червонiння, задумлива напiвзгода — все це було несправжнє. А єдине справжнє, натуральне, єдине iснуюче є оцей жорсткий сухий смiшок.

— Що сталось, Елiзо? Чого ви смiєтесь?

— Смiюсь, Трудонько, з вашої милої здатностi фантазувати й захоплюватися мрiями. На жаль, я не запишусь до Вiльної Спiлки. Я не маю здатностi вiрити в фантастику.

Труда не може ще повiрити, отямитись од цього незрозумiлого перескоку Елiзи.

— Та ви це серйозно, Елiзо?!

— Цiлком серйозно, Трудо.

Труда мовчки вражено дивиться на серйозний смiшок, на схудлий сухий нiс, на недобрi очi. Потiм рiшуче, хмарно спускає ноги з канапи, швидко нетерпляче взуває черевики й ви-простовується.

— Так. Тепер я розумiю, Елiзо, чого вам нелюбовно й нещасливо вiд вашої любовi, а боляче. Ну, тiльки ваш Георг буде каятись! I ви будете каятись, що коритесь йому. Можете сердитись на мiне, а я кажу те, що думаю I скажу це саме в лице вашому… владицi Прощайте, Елiзо. Скажiть мамi, якщо спитає про мене, що я хотiла до неї зайти. Але менi зробили в цiй кiмнатi таку прикрiсть, що я не можу нiкого бачити.

Вона бере жужмом iз канапи жакет, капелюш i, шкандибаючи на праву ногу, iде до виходу. Елiза стоїть iз тою самою посмiшкою, iз закостенiлим сiро-жовтим схудлим лицем i падаючим волоссям. На порозi Труда озирається:

— Це рiшуче, Елiзо?

Елiза примружує очi.

— Рiшуче, Трудо.

Труда дивиться в пiдлогу.

— Дивно… Все ж таки дивно. Незрозумiле. Значить, Iрма мала рацiю. Примруженi очi розплющуються.

— А? Яку ж то рацiю мала панна Iрма? Це цiкаво.

— Вона сказала, що для вас краще смерть, нiж Сонячна машина. Очi знову ж примружуються, голова гордо вирiвнюється.

— Хм! Панна Iрма мала рацiю, Трудо. Дiйсно — краще смерть. Можете вiтати її з генiальною прозорливiстю. Прощайте, Трудо!

Труда не рухається, не може рушитися з мiсця: чого ж раптом така виразна, така жагуча ненависть?

Труда знову похиляє голову й стоїть, спустивши руку з жакетом i капелюшем. Потiм, волочачи ними по землi, помалу повертається до дверей i задумливо вiдчиняє їх. Але тут же швидко озирається й чекаюче дивиться: до неї, не хапаючись, але твердо, пiдходить Елiза. Пiдходить, чудно дивиться в самi очi й трохи хрипко додає:

— Але пам'ятайте, Трудо: коли я помру, то не вiд ненавистi, а… вiд любовi. Будете пам'ятати? А тепер прощайте!

I, рвучко, круто вiдвернувшись, iде до вiкна.

А Труда знову стоїть непорушне, непорозумiло, хмарно, стиснувши брови — чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину бiля вiкна. Потiм одчиняє дверi й виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши їх за собою.

* * *

Такi затихлi, такi запорошенi, такi ще недавно забутi машини вже знову блискають, уже ворушать то тут, то там застояними членами. Пiд височенними попереплiтуваними металiчними велетенськими сiтками-стелями вже не цвiрiнчать лунким самотнiм цвiрiнчанням горобцi. Знову стiни вiдбивають гомiн людських, здавалось би, уже навiки вивiтрених голосiв. Завзято, жваво, вперто обсiла людська комашня слоновi металiчнi тiла, довбається в них, маже, пригвинчує, пристукує. Горять велетенськi пащi, ригаючи бiло жовтим палом, шугаючи потом у крихiтну комашню. А комашня порцiю за порцiєю посилає в розпаленi пельки, радiє з ненажсрства, з палу, з пари. Галасує, шамотиться, заповнює всi такi ще недавно самотнi, лункi, пустельнi зали, кабiнети, бюро. Безладна, невмiла, вона невмiння надолужує запалом, досвiд — смiлiстю.

— Та що ж то ти робиш, хлопче? А гей, ти, куди нас замотуєш? Курте, дай тому жовтодзюбовi по шиї й прожени вiд машини.

— А ти яке маєш право проганяти? Що за начальство?

— А таке начальство, що не розумiєш — не лiзь. Я тут двадцять рокiв потом умивався — от i начальство. Геть од машини!

— Сам геть! Я буду Рудольфовi Шторовi скаржитись.

— Скаржся. Рудольф Штор дурнiв умiє впiзнавати. Ви-чисти краще оце колiно. На ганчiрку. Ну, от так. А то зразу ж у машинiсти пнеться.

А Рудольф Штор цупко стоїть на ногах. На нього оберемками валяться самi скарги, сварки, непорозумiння. На нього накладено вагу суддi, арбiтра, авторитету, iдола. Iдолопоклон-ними руками його винесено на шпиль, обвiшано страшним довiр'ям, обмотано обоженням. Рудольф Штор сказав. Рудольф Штор хоче. Рудольф Штор призначив. Рудольф Штор вирiшив.

Рудольф Штор не може не знати, не вмiти, не пам'ятати. Рудольф Штор не може помилятись, стомлюватись, сердитись, забувати.

У Рудольфа Штора липнуть од поту пасма волосся на чолi, у Рудольфа Штора дзвенить у вухах i синiють губи, Рудольф Штор на хвилину не може приплющити очей. Але Рудольф Штор цупко, твердо стоїть на ногах. I що бiльше синiють губи й дзвенить туман у вухах, то бiльш задоволений Рудольф Штор — тодi не чути iншого дзвону, тоскного похвального дзвону туги. Тодi треба тiльки лягти до лiжка, заплющити очi — i лахматий, п'яний, добродушний сон бере голову в руки й закачує її в темну, м'яку, затишну порожнечу, де немає нi дзвону туги, вiд якого пусткою гудуть груди, нi хижого лютого рявкоту, вiд якого руки зводить сказом, нi болючої, закривавленої нiжностi, вiд жихання якої слабнуть ноги й тiло схиляється навколiшки.

Iдол? Ну, що ж-цс пуповина, без якої не родиться нове людство.

Iдолiв розбивають, як тiльки помiтять, що вони з такої самої глини, як i всi? Ну, що ж — лучче бути розбитим iдолом, нiж цiлим горщиком.

I Рудольф Штор засiдає, вирiшує, наказує, все вмiє, все знає, — цупко стоїть на ногах i несе на плечах усю вагу пуповини. А людська комашня шамотиться, колотиться, вмощується на старих i нових мiсцях, розповзується, знову збивається в грудки Плутанина, безлад, туман, первiсний хаос

Але перший удар творчої волi — i настане свiтло.

* * *

I от вечiр. Хмарний, важко-важкий, задуманий. Жовтенькими пiдслiпуватими оченятками клiпають велетенськi кам'яницi в темних тунелях вулиць. Глухо, сиротливо цокають поспiшнi кроки запiзнiлих перехожих. Хто цього вечора блукає вулицями? Хто не сидить i не жде, затримуючи судорожно посмiшку хвилювання, страху, надiї?

Вся Найвища Рада Вiльної Спiлки Творчої Працi в повному складi. Мертенс, пiдстрижений, обголений, банькатий, важно сидить у фотелi, спершись короткими руками на колiна й наставивши сiдласте чоло, наче збирається битись лобами. Шпiндлер, оброслий, кудлатий, закинувши пуделячу голову аж за спинку фотеля, дивиться в стелю.

Паровоз, великий, невкладистий, як закурена скеля, акуратно ставить стовпчики на паперi.

Професор Таль, професор Штайнбах, лисi, кучерявi, старi, молодi голови — всi нудьгують, ждуть. Нудно, скупо, хилит-ливо трусяться жовтим свiтлом свiчки.

Доктор Рудольф дивиться на годинника, з трудним тягучим спокоєм ховає до кишенi i надушує гудзика на столi бiля себе. I вмент усi голови повертаються до люстри, впиваються в неї, замирають.

I стає чудо: iз безшумним криком, з нечутним вибухом лiюстра роздирається слiпучим, чистим, бiлим, iскристим, стрiлчастим свiтлом. Блищать лисини, зуби, очi. Вискакують наперед стiни, портрети, шафи, такi до цього моменту запхнутi в тьму. За люстрою роздираються вибухом напруженi голови, схоплюються, рокочуть смiхом, криком, зворушеною радiстю — народини свiтла.

Пiдбiгають до вiкон- у небо, в нiч, у понурi, важкi, сивi хмари переможно владно шугає бiло-синє вiяло, рiвною, урочистою процесiєю горять унизу круглi шари; вишкiрили зуби будинки, регочуться роззявленими ротами, з ротiв вибухають криком радостi, захвату, щастя. Темнi канали блискають масними плямами асфальтiв, крикливо, порожньо, за компанiю непотрiбгii вивiски, старi плакати, смiшнi вiджилi знаки минулого.

* * *

Безгучно радiсно смiється всiма своїми старими зубами старенький графський будинок. I падають довгi, чистi, синювато-бiлi смуги вiд нього в старий зачарований чудом сад. I знову з нього видно давнє рiдне сяйво над старим Берлiном.

— Ну, що, мамо? Ну, що? Ну, що? Нi, нi, ти не хрестись, не похитуй головою, а кажи, що — не справились? Нi? Нi? I буде, буде, буде! Все будеї Хоч!би там усi принцеси на свiтi потрiскали з досади. Можеш це сказати своїй Елiзi. Ах, вибачте: її свiтлостi принцесi Елiзi. Ах, хай їм! Мамо! Тепер…

I раптом бурна, пiниста, трiумфуюча голiвка затихає, урочисто розгортає тремкими пальцями загорнений у папiр пакуночок i визволяє з нього невеличку порцелянову вазочку, накриту гострою шапочкою.

Осяяне тихим зворушенням, великооке й старечо-смугляве обличчя, ще не всмоктавши в себе радiсного усмiху, нахиляється до вазочки.

— Що це, Трудо?

Одна рука врочисто, хистко тримає вазочку, друга здiймає шапочку. I в той самий мент iз-пiд шапочки переливною стьожкою виривається червонява зеленiсть — знайома, благосна, рiдна. Але для чого, що має значити це?

— Мамо! Ти зараз пiдеш до тата й скажеш йому, що я хочу його бачити.

Голос не потерпить нiяких заперечень. Це голос не Труди, йе Страховища, це голос такого глибокого чекання, такої болючої дозрiлої продуманостi й непохитної неминучостi, що iрафиня мовчки, глибоко, в саме дно потемнiлих бронзових очей устромляє погляд, i все вже знає. I втихомирене, упокоєне старе лице знову здригується подухом тривоги й старих бур.

— Хорий тато, дитинко. I пiзно вже. Може б…

— Власне, через те, що хорий! Мамо, iди Нiчого не кажи. Тiльки — що я неодмiнно хочу його бачити. Нi! Чекай. Не треба Я сама Ти не ходи.

I, тримаючи вазочку обома руками, непохитно зiбравши брови, рiвно несучи чорно синi кучерi на плечах. Труда мовчки йде до дверей кабiнету, обережно вiдводить од вазочки одну руку, вiдчиняє дверi й увiходить усередину. Дверi за нею нечутно причиняються рукою матерi.

Зелена пiвтьма абажура. Шелест кущiв за вiдчиненим вiкном Залите синювато-молочним свiтлом велике костисте тiло на канапi. Навислi дивнi сiро-сивi клаптi волосся наши — чуже лице. Тiльки сивi грiзнi стрiхи над очима тi самi. Очей не видно — пасуться в залитiй свiтлом книзi. Але на наближенi кроки повертаються, щуляться.

— А яке все ж таки блаженство — свiтло! Не можу не… I раптом велика, обросла чужими кущами, розтрiпана голова вражено, помалу, моторошно пiдводиться й упирає в затiнене темно-смугляве лице з непорушне непохитними, злякано рiшучими очима двi грiзно стрiхастi глибокi ямки. (А шия така худа худа, порита зморшками, обвiшана порожнiми капшучками шкiри!)

— Це що значить?!

Злякано-рiшуче, непорушно-непохитне лице присувається тим самим урочисто-повiльним темпом ближче. А поперед нього бiла, з темним золотом обвiдкiв вазочка з гострою шапочкою.

— Що це значить, я питаю?! Як ти смiла сюди увiйти?!

— Смiла. Я принесла сонячний хлiб. Мiй сонячний хлiб. Ти мусиш його покуштувати.

Пiд грiзними стрiхами ворушаться ямки то вгору, то вниз, то на вазочку, то на лице. А обсмиканi сiрi вуса з волосяним сухим присвистом трудно, збентежено дихають. I нарештi низько, з усiєї сили стримано риплять.

— Забирайся геть! Моментально!

— Нi. Ти мусиш з'їсти мого сонячного хлiба. Я не пiду звiдси, поки з'їси Я ляжу тут на пiдлозi й не рушусь, поки ти з'їси. Хоч би мала вмерти з голоду.

Голос не Трудин i навiть не Страховища голос — рiвний, тихий, iз глибини зацiпленої, непохитної, останньої рiшучостi. Дiйсно, тiльки смерть йому можна протиставити.

Велика, обросла голова якийсь момент непорушно жує ямками бiлу постать, облиту зеленкуватою тiнню, з виставленою наперед вазочкою, потiм так само помалу лягає назад на подушку й повертає профiль iз м'ясистим загнутим носом i обсмиканими вусами.

— Можеш лягать i помирать.

Але бiла постать не лягає, а стоїть рiвно, застигло, навiть не згорблюючись. За вiкном несмiло перешiптуються молоденькi листочки кущiв. Нагорi важко й глухо пробiгають ноги, ганяючись однi за одними. Посвистують вуса, трудно дихаючи.

— Я благаю тебе. з'їж. Ти мусиш з'їсти. Ти повинен. Я бiльше не можу.

Старий граф помалу повертає голову. Дiйсно, вона бiльше не може — нiколи такого лиця не бачив вiн у Страховища. I вiд цього лиця скидується старе серце раптовим хвилюванням — хтось зненацька, прожогом розчинив старi заржавiлi дверi, даючи дорогу вiчно гнаному. Ах, узяти в руки цю голiвку, взяти одверто, смiливо, пустити в розчиненi дверi вiчно гнане — i нехай хоч раз до краю, до спокою вп'ється висхла, порепана душа благосним дощем!

Але тiльки нiякої перевiрки! Без перевiрки, без доказiв розчинити дверi, прийняти, всмоктати, вродитися. Яких же бiльше доказiв треба, коли «вона бiльше не може», коли бiльше не може стара, висхла душа? Для чого ж пiдставляти цю душу пiд можливий смертельний удар? Яка ж може бути бiльша рiднiсть, коли так скорботно, так любовно благають бронзовi очi, коли таким весняним гулом одбивається це благання в осiннiй душi?

Стара, костиста, незграбна постать важко, помалу пiдводиться, насувається темною скелею на бiлу берiзку з широкими, тривожно чекаючими очима, мовчки, сопучи вусами, бере з неї смiшну й страшну вазочку з доказом i вiдставляь її на стiл. А потiм, iще дужче свистячи навислими вусами, обливаючи згори дивним тихим блиском iз-пiд стрiх чорно-синю голiвку, бере її в двi величезнi тремкi долонi, пiдносить догори i, заплющивши стрiхастi ямки, розчиняє заржавiлi дверi Iз щасливим ляком двi перламутрово-смуглявi руки обхоплюють стару зморшкувату шию — i давнi-давнi, нi на мить незабутi слова благосним дощем заливають стару порепану душу.

— Тату!. Татуню!.. Татусю прекрасний!

А двi величезнi долонi з закарлюченими хисткими пальцями нiжно, виголоднiло обмацують палаючi лиця, чорно-синi кучерi, перламутрово-смуглявi холоднуватi плечi, а старi, оброслi сивим волосом губи п'ють iз чола, з очей, iз чорно-синiх кучерiв давнє, нiколи незабуте щастя.

— Тудi… Дитинко… Моя Тудi єдина!

— Тату! Татуню! Ти їстимеш? їстимеш?

— Нi, дитинко, не треба.

— Але чому!!

— Непотрiбно, дитинко. Непотрiбно Яких iще їм доказiв треба? Навiщо? Щоб завалити камiнюкою i його, i її пiд собою? О нi!

— Ти не будеш Гсти сонячного хлiба, тату?!

— Не знаю, дитинко. Не знаю. Побачим. Але нiяких доказiв не треба Нема чого бiльше доказувати. Все тепер добре. Все. Ходiм до мами.

I, боячись на хвилинку, на мить перервати це переливання з одного в друге вiдiмкнутого щастя, цупко оплiвшись руками. суне незграбна темна скеля з бiлою берiзкою до другої бiлої постатi, що стоїть, замерши, пiд дверима.

I цього вечора Труда пiзно-пiзно вертається до комуни. Святочно горять усi лампи в покоях. Святом блищать очi боголюдей. Але очi Труди блищать так вогко, такi дитячi, такi блаженно тихi, що Макс одразу про все догадується. I тому, люто схопивши в оберемок Шпiндлера, вiн ураганом налiтає з ним на Гана й кудлатою, пуделячою головою, як тараном, гатить у живiт. Нiжки боголюдини дригають, вириваються, комуна, святочно сяючи очима, блискаючи смiхом, кидається рятувати опiвчлена з рук божевiльного, а Труда вогкими дитячими очима тихо, незвично цiлує всiх.

* * *

Ух, як зашамотався, засоромився лисий кострубатий технiк: подумайте, для Макса Штора його помешкання вимагають! Для самого Макса Штора з молодою жiнкою! Та чого ж йому так одразу не сказали, та вiн, як стружка з-пiд мотора, вилетiв би з усiєю родиною, бебехами й коробкою Сонячної машини Та вiн би… Гей, друкарi, малярi, виносьтеся геть, помешкання потрiбне для Макса Штора з молодою жiнкою.

Милий технiк — вiн не тiльки сам виїхав, вiн iз собою друкарiв i малярiв забрав, вiн на всiй горi лад зробив, вимив, вичистив. Готове для молодих парочок кубелечко. Щасливцi — вони собi потiм зайняли чудовий палац колишнього цукрового короля Нiмеччини.

Люба мамуня! Якою тихою гордiстю, яким блаженним заспокоєнням свiтиться все лице її тепер! Яка вена велична, добра, благосно-сумирна. I який тато iнший, iнший! Грiзнi стрiхи такi милi, такi лагiднi, такi винуватi, що хочеться їх голубити, цiлувати, жалiти. Вiн теж свiтиться весь- о чима, вусами, постарiлою-постарiлою шиєю. I як вони, обоє старенькi, прекрасно, як рiдно приймали Макса. А колись же, тодi, як тiкали. Ах, та що там згадувати!.. Але Макс, Макс! Цей несамовитий албанець, цей страшний iнаракiст, який вiн тихесенький, лагiднесенький iз ними, шарлатанi. Нi, не шарлатан, вiн щирий, вiн — нiжний, вiн такий смiшний i зворушливий iз своєю зразковою тихiстю!

От тiльки з Гансом Штором не можна нiчого вдiяти. Навiть тата не хоче слухати, на очi не пускає нi Макса, нi Труди, нi Рудi. Електрика, вода, вiдновлення? Все — нiчого не варте. Хто зруйнував Вiчний Порядок, тому нiякого прощення не може бути. Хай графиня, граф, хай навiть принцеса й принц зрадять свою вiру, хай перейдуть у табiр богозневажникiв i руйнiвникiв довiчного ладу, вiн, Ганс Штор, сам-один буде в цьому домi берегти крижалi старого вiчного закону. I, коли б йому довелося iпомерти голодною смертю, вiн не опоганить уст своїх нечистим витвором грiха й злочинства.

Так вiдповiдає Ганс Штор i нiякого примирення не хоче, не допускає. Мамуня Штор зiтхає, нiжно гладить Макса по головi, але навiть вона не смiє, хоч потiшаючи, сказати, що колись старий примириться.

Ну, що ж. А проте вiн близький, свiй, рiдний i, розумiється, з голоду не помре — якось уже доведеться добувати для нього старорежимну їжу.

А от iще виїде знизу Елiза з своїм Георгом, i весь дiм тодi буде населений тiльки своїми, рiдними, близькими, єдиними на весь усесвiт.

Але Елiзу Труда бачгть дуже рiдко, та й то здалеку, мимохiдь. Елiза знов у сад тепер рiдко виходить. Зовсiм хора. Навiть обов'язкiв своїх у кухнi не може виконувати. Але й не треба! У графинi й панi Штор щастя вистачить на виконання обов'язкiв усiх бiдненьких принцес на свiтi. Розумiється, Трудi страшенно шкода Елiзи, але хто ж їй винен, що вона така запекла трупоїдка. Через це вона й хора.

Сама Труда дома буває дуже мало, а щодо Макса, то його можна бачити тiльки вночi — стомленого, змученого, але без-утомно бурного, палаючого, натхненного. Ну, про Рудi нема чого й казати — вiн навiть часто дома не ночує. Iрма iнодi сидить-сидить у Труди, цiлий вечiр просидить, проспiває, продивиться очi в сад, а в лабораторiї все темно, все тихо. Тiльки коли-не-коли по бузковiй алеї темною тiнню пройде принцеса Елiза.

Нема часу Рудi — страшенна маса труднощiв виникає з кожним днем. (Подумати собi. навiть iз такою, здавалося б, простою справою, як охопити страчений календар, i то стiльки мороки булої). I навiть Максовi часом страшно стає, чи надовго вистачить у людей доброї волi? Ну, мiсяць, ну, два, але не можна ж на бозна-доки добровiльно запрягти себе в тяжку роботу. Головне, чи вистачить радiсної, потребуючої розтрати зайвини сил. Це для Макса головне.

Розумiється, для бiдненької Iрми головне не це. Але нехай пройде свято, нехай. Найвища Рада трохи впорається з пiдрахунком, iз першими органiзацiйними заходами — i тодi, може, Рудi буде вiльнiший.

А надто вiдбути свято. Свято — це генеральний огляд сил. Це перший спiльний, пов'язаний крок. Нерозпорошенi атоми збилися докупи в кам'яних печерах, не зiгнане докупи обiрване листя померлого дерева, а щось єдине, щось складене з багатьох одиниць, живе, суцiльне, поєднане живими нитками. Вколи в одному кiнцi — i здригнеться в другому. От чого треба!

Вже по головних лiнiях ходять трамваї, вже над Берлiном пролiтають рiднi аера, вже куряться де-не-де димарi фабрик. Але це ж так мiзерно мало, це ж один камiнчик iз тої величезної гори, яку треба прочистити.

Макс увесь потонув у пiдготуваннi до свята. Свято, свято, свято! Свято — це пiдрахунок енергiї, готовностi, вiдданостi, з'єднаностi, волi. Це перший акт нової краси. Це перший вияв з'єднаної, пов'язаної до одного напрямленої радостi. Це може бути джерелом дальшого напруження волi. Пiдрахунок, реєстрацiя, органiзацiя, розумiється, необхiднi. Без них нiякої краси не створити. Без Рудi, Мертенса, Шпiндлера, без тисяч рахуючих, розумiючих, переставляючих нiчого не може бути; але так само не може бути й переставляння та розмiщення, так само не може куритися димар без радостi i спiву розмiщуваних сил. Колись можна було розмiщувати силою й конечнiстю, тепер цим не розмiстиш. Отже — свято, свято, свято!

I на свято мобiлiзовано кравцiв, шевцiв, малярiв, теслiв, грабарiв, швачок, поетiв, артистiв, музик i величезнi хори. Щовечора сяючi всiма кольорами свiтла, величезнi плакати нагадують про свято. Готуйтеся до свята! Всi до помочi!

А за Берлiном на широченному полi безупинно гарячкове кипить робота. Авто-бендюги звозять матерiали, вишуканi по старих складах, армiя грабарiв блискає до сонця лопатами; стукiт молоткiв лякає жайворонкiв.

Тепер не тiльки Рудi, але i Макс, i сама Труда часто не ночують дома. I в тихому старенькому домi цiлими днями й ночами стоїть втихомирена, спочиваюча тиша. I пальцi старої графинi викликають тепер усе такi величнi, задумано-урочистi звуки. I старий граф часом пiдходить iззаду, нахиляється й мовчки вдячно цiлує в чорно-сиву, втихомирену голову.

* * *

Широченне поле кишить уже зранку висипаним iз велїтенського мiшка на блискучу зелень людом. А потоки тiл щораз бiльше стiкаються та стiкаються в авто, двоколесах, на конях, i, головне, на власних ногах iз усiх каналiв Берлiна. З коробками Сонячних машин за плечима, з цiкавiстю, з тихим блиском волi в очах, iз гомоном, спiвом, бренькотом гiтар, мандолiн. Усi святочно якнайкраще прибранi, всi пiдстриженi, хоч не всi голенi, але ж усi вимитi.

Небом од сиво-золотої хмари до хмари величию, благосно-. палюче творить довiчну путь свою Велика Мати. Далекi-далекi фiалковi тони лiсiв запнутi серпанком синюватого туману. А з другого боку в небо до Матерi в захватi простягнув свої шпилi, башти, дзвiницi старий Берлiн.

I як тiльки останнi будинки вiдсуваються за стани, так перед очима серед поля встає гора. Справжня гора, якої тут нiколи не було. Навiть заросла зеленою соковитою весняною травою. А на самiй горi… Що там на горi? Золота велетенська скриня? Ковчег! Жертовник? Вона горить ребрами, гранями, стрiлчасто промiниться жовтим, золотим, слiпучим блиском. На нiй на одному кiнцi комин, як у Сонячної машини. Госто-ди! Та це ж величезна Сонячна машина!

I вже невтримно плещуть руки до рiдної, знайомої, не зразу впiзнаної.

Але що там за будiвлi за горою? Ангари, бараки якiсь? Круг гори спiраллю до самою Сонячної машини йде дорога з високим бар'єром. Люди крихiтними кузочкамн лазять по горi, облiпили п'єдестал Сонячної машини, величезними згустками хилитаються по схилах i пiд горою.

Густий, моторошний гуд стоїть над полем, рiвний, гуркочучий, як гомiн вод велетенського водоспаду. Краплини цього водоспаду рухаються, миготять усiма фарбами своїх убрань. Хiтони вiльноспiлчан, старi омнеїстичнi жабо, переливчастi шовки, нiжна бiлiсть старого мережива. А помiж ними тепла, непiдлегла нiяким фарбам матовiсть голих спин, рук, грудей. Гордi змогою показати свої напiвголi тiла, пiдстьобнутi поглядами, увагами, заздрiсними й захопленими, вони недбало й зневажливо просуваються помiж замотаними в купи матерiй нещасними — хiба ж можна на свято Сонячної машини з'являтись отакими опудалами? А ще сонцеїсти, вiльносиiлчани називаються!

Гуд росте, обростає новими голосами, спiвами, вигуками, оплесками. Кишуща маса крапель водоспаду щораз ширше й ширше розливається на полi, вже от-от досягне фiалкового тону лiсiв. Уже по полю на рiвних вiддаленнях розставляють трибуни з широкогорлими рупорами. Вже бiля ангарiв iде якась шамотня, кузочки бiгають то туди, то сюди.

Принцеса Елiза й граф Адольф, сидячи на свойому власному екiпажi, по черзi водять бiноклем по рябiй гулькуватiй, рухливiй поверхнi голiя. У склi миготять посмiшки, роззявленi роти, пiднесенi догори, застоянi, зачудованi очi, блискучi частини авто, застряглих серед голiв, як човни серед покришеної криги.

Граф Адольф iз усмiшкою наводить бiнокль на гору. Вона облiплена ярусами. Пiд самим фундаментом золотого iдола, очевидно, зiбралися жерцi й первосвященики. Так само, як тисячi лiт тому, як у всiх епохах життя людства, як за найбрутальнiшого рабства й неуцтва, так само й тепер жерцi не змiшуються з юрбою, так само знахарять i обкурюють чадом дивовижного й показного слабеньку душу юрби. I так само цими немудрими комедiями вiльнолюбне, незалежне, творче жрецтво здобуває собi першi мiсця й тримає пiд своєю владою очманiлу отару.

Принцеса Елiза сидить рiвно, тiсно стуливши зблiдлi пришерхлi уста. Пiд зеленими, велично напiвнакритими повiками, очима — фiалковi.пiдпалини, а в крилах носа — блiда жовтявiсть. Вона скупо вiдповiдає на уваги графа Адольфа й безжурно, непричетне водить очима по поверхнi тiл. Чужими, стороннiми скелями загрузли вони серед цього велетенського органiзму, пронизаного одним духом. Чужi, непотрiбнi, самотнi.

— О, на горi шамотня збiльшується! Чи не зводив. прибути сам президент, славетний Рудi Штор?

Принцеса Елiза мовчки бере з рук графа Адольфа бiнокль. Лiниво, недбало наводить скло на гору. Вiнки, гiлля, прапори, плакати, руки, голови. На лавах жерцiв чужi, незнайомi постатi.

Ах, нi, одна знайома, коротконога, опецькувата, квадрате пика, iз сiдластим чолом. Але посерединi в самому центрi мiсце порожнє.

Раптом над ворухливим рiзнобарвним морем iз усiх трибун, у всiх напрямах, ляпаючи об хмари, об голови, об шпилi, летять вiщувальнi, закликаючi, попереджаючi металiчнi крики труб.

«Та-та-та-тi-i! Тi i-та-та-та-а!»

Море гойднулось, зарябiло поспiшним безладним рухом, вирiвнялось головами, устромилося сотнями тисяч очей у зелену, квiтчану золотим колосом гору. I вже шелест шикання, втихо мирючапня, як вiтер очеретом, хвилями жене од краю до краю.

На трибунах зручнiше наставляються роззявленi горла рупорiв. Затихають. I вмить над полем з усiх горлiв в один мент, одним суцiльним i ромовим голосом, таємно роздiленим на десятки шматкiв, гримить:

«Браття! Розкутi, вiльнi, воскреслi браття! Ми вступаємо в обiцяну землю тисячолiтнiх мрiй наших предкiв. Ми чуємо вже хвилюючi радiснi подуви нової, таємної епохи. Але ноги нашi ще пораненi тисячолiтньою дорогою страждання й шукання, в душах наших ще не заросли травою забуття слiди кайданiв i звалюваних кумирiв, тiнi минулих страхiть iще тягнуться за нами, дихаючи в нас непокоєм.

Браття! В цей день свята, свята волi, розкуття, озирнiмося назад Гляньмо в очi темним тiням, покропiмо їх нашим вiльним смiхом, перехрестiмо духом сонця — i хай на вiки вiчнi згинуть!»

Голос змовкає. Над затихлим людським морем стоїть тиша. Сонце пекучо благословляючими пальцями водить по невкритих головах.

I знову металiчний, трубний, вiщуючий, закликаючий крик розлягається вiд краю до краю. Голови тих, що на горi, чогось повертаються в бiк ангарiв. Голови в долинi цiкаво, жадно пнуться, стараючись також туди зазирнути.

Трубний крик змовкає. I зараз же громовий голос заступає його мiсце.

«Браття! Зараз перед нами пройдуть образи минулого. Духом хороб, дурощiв, злочинств i нещасть повiє на нас».

З-пiд гори помалу починає висуватись велетенська чудна група, рухаючись щораз вище й вище круг гори спiраллю дороги, пiдставляючи себе то спереду, то з бокiв, то ззаду напружено вп'ятим мiльйонам очей. Рухається вона на п'єдесталi, вкритому чорною, жалiбною похоронною запоною.

На самiй серединi п'єдесталу на чорному хрестi висить розп'яте тiло жiнки Але зросле двома половинами, двоголове, чотиригруде, чотирируке I одна половина його перегодована, набухла — трупно бiле тiло з пикатою круглою головкою.

Друга половина — виснажене, напнуте на кiстки буре, стра-хiтно худе тiло э вимученою черепосхожою головою. Воно звисає з хреста висхлим бурим стручком, звiсивши неохайнi коси на сухi зморщенi торбини грудей.

Пiд розп'яттям двi групи постатей. На боцi набухлої трупно-бiлої половини — такi самi групно бiлi, набухлi, перегодованi. Однi, роззявивши рота, закинувши голови, задихаються. Другi боляче роздирають роти тоскним позiханням, третi жадно жменями пхають у себе страву, четвертi, хижо вискалившiї зуби, скорчившись над скринькою, люю озираются. А мiж ними другою половиною стоять па варгi г?кi самi набух. ii постатi з мечами в руках.

На боцi бурої, виснаженої половини — такi самi виснаженi, бурi, обтягненi шкiрою кiстяки. Однi лючо тчi нiться скоцюрбленими пальцями до пертої половини, друн смокчуть сьої пальцi, третi кладуть голови в петлi, корчаться, прок чигають, ридають, покiрно хилягь голови.

Рупорний громовин голос, стаючи аж до фiалкової мряки пiд лiсом, як голос iз неба, гримiть:

«Ось — Розп'яття Нерiвностi. Тисячi лiт висiла на ньому людськiсть, ссiмогубiю розп'яiа на двi рiзнi часiини, але неподiльно, нерозривно зросла вiд вiку вищим законом. Тисячi лiт одна половина задихалась од перегодовання, загибала вiд нудьги, бездiяльноси, гнила вiд хороб надмiрностi, сушила себе жорстокiстю. Тисячi лiт вони насильством, кров'ю й мечем обороняли свої хороби, свої отруинi розкошi, вважаючи їх за вiчний, незмiнний закон i за свої неодбиральнi привiлеї.

I тисячi лiт друга частина людськостi задихалась од недогодовання, загибала вiд голоду й холоду, гнила вiд хороб, винищення, роз'їдала себе заздрiстю, сушила себе ненавистю и тисячi лiт покiрно хилила голову, вважаючи це за лютий непоборний закон».

Мiльйони напнутих ниток-очей напружено тягнуться на гору. Раптом з обох бокiв башти повiльно, певно висуваються наперед двi велетенськi золотi руки. Вони спускаються до Розп'яття Нерiвностi, обнiмаються, прилипають до чорної запони й Розп'яття, злегка хитнувшись убiк, починають помалу здiйматися вгору, до башти. От двоголове розп'яте тiло вже до-сягло зубцiв комина Сонячної машини, от воно висувається над комином, от на тлi неба чiтко, хмарно й моторошно висить поламане стражданнями колосальне страшне тiло.

Зацiпенiла, вросла в землю, затаїла дух людська мiльйоно-голова маса, розлита по велетенськiй долинi Чутн далеке-далеке срiбне дзеленчання жайворонка.

I вмить, знову ледве схитнувшись наперед, мов уклонившись людству, Розп'яття здригується, золотi руки пiдносять його ще вище до неба, показуючи сонцю, i сильно сягають у роззявлену пащу Сонячної машини. I як тiльки в коминi зникає кiнчик хреста, так зразу ж звiдти вибухає чорно-сивий дим, iскри, i над зубцями золотої башти випинаються величезнi, жовто-червонi, раїїсно-жаднi язики полум'я.

Зацiпенiла маса рапгом сколихується, ухкає й розривається таким громом оплескiв, що двi галки, мирно лiтаючи над полем, iз жахом шугають угору, одурiло, розгублено кидаються то в один бiк, то в другий i з усiєї сили вимахують крилами, стрiлою женучи до лiсу. А внизу пiд ними лопотить мiльйонами коротеньких крилець колосальна птиця, кричить радiсно-диким криком i не може зiрватися з мiсця.

— Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!

Тiльки на затертiй людською лопiтливою ревучою кригою скелi двi постатi сидять непорушними, закам'янiлими чужинцями.

Граф Адольф косо водить очима по бурхливiй витягненiй у радiснiй нестямi догори масi й нахиляється головою близько до голови принцеси Елiзи.

— Ми звертаємо на себе увагу. Мусимо теж плескати. Дика юрба може впасти в сказ.

Але блiде, з гострим схудлим овалом i зеленими велично примруженими очима лице ледве схитується зневажливим, холодно-гордим усмiхом.

— Я буду плескати, ваша свiтлосте. Рискувати вашим життям у цiй гидкiй комедiї я не хочу.

Принцеса Елiза не вiдповiдає, все мружить очi на золоту башту, над якою розтає чорно-сива хмарина диму.

I от на тлi густої зеленавостi нечутно висувається вже нова Тiнь Минулого. Це велетенська брудно-сiра в буро-червоних плямах щетиниста потвора з тiлом iхтiозавра, з лупатими, косо закоченими, криваво-чорними очима, з роззявленою пащею, з якої замiсть зубiв визирають дула гарма! Вся спина втикана щетиною з багнегiв, щабель, списiв Боки блискають лускою з черепiв. У лапах роздертий труп людини, i сама потвора по черево загрузла в купi трупiв.

«Ось страховище вiйни. Тисячi лiт на всiх кiнцях земної кулi воно пожирало молодi життя. Iз трупiв, принесених у жертву цьому страховищу, можна б iзшити саван на всю пла-негу земну, обгорнувши йою круг неї багато разiв».

Страховище повзе спiраллю вгору, а за ним iз пiд гори вже висiваються й сунуть однi за одними страхiтнi, огиднi, смiшнi, i рiзнi образи минулого.

«Ось класова борогьба, от злиднi — влюбленi дiти Нерiвностi. Ось Злочинства, незаконнi, але неминучi брати злиднiв — Грабiж, Крадiж, Убивства. Ось Влада! Дивпься, як пишно, як урочiїсю важно летить ця утриманка Нерiвностi.

Ось рабство працi. Якими браслетами й намистами окутий пасинок Нерiвностi!

От цiла родина — матусенька з донечками й синками, — мораль трупоїдiв i її дiти: Лицемiрство, Брехни, Обман, Пiдкупство, Прислужливiсть, Забобони.

От Розпуста.

От Самогубство.

От Насила».

Калiкуватi, хижi, принижено-злiснi, нахабно наврипистi, повзаючi, плазуючi сунуть нiмi велетенськi потвори одна за одною вгору спiраллю зеленої гори. I гуд гнiву, i гуркiт смiху, i крики огиди хилитають, бурлять морем голiв.

От вони всi вже непорушно стоять суцiльним обмотаним круг верхiв'я гори ланцюгом. Моторошно випинаються на тлi неба обриси постатей. Та-та-та-тi-i! Тi-та-та-та а!

«Браття! От та банда, що з пелюшок людськостi краде, грабує її щастя. От тi вiчнi сили, що стоять на воротях раю, на межi обiцяної землi. Хмарним законом жили вони в наших душах, умовляючи в нас вiру в їхню незламнiсть, неминучiсть, вiчнiсть, непоборнiсть, ламаючи нашу волю, викохуючи зневiр'я, розкладаючи нас i пануючи над нами.

Але, браття! Дивiться на гору! Дивiться на зелену сонячну гору, браття».

А золотi руки помалу з грiзним спокоєм обiймають дикий хаос сплетених закривавлених тiл — здiймають угору, показують сонцю, хмарам, лопочучiй, ревучiй масi внизу й жбурляють в огонь Сонячної машини. I знову хмара диму и полум'я шугає вгору, знову бурею радостi шепотить людське море внизу.

I одна за одною ковтає золота соячна башта потвори пiд гуркiт i безустанний плескiт мiльйонiв рук.

I це так грандiозно, це сповнює таким захватом, що Труда бiльше не може- вона мусить зараз же бачити Макса. Мусить за всяку цiну, хоч би там усi сторожi ангару стали їй на дорозi, хоч би їй довелося просвердлити своїм тiлом утроє товстiшу й густiшу масу тiл.

Кучерi розтрiпалися, лице пашить, у вухах ляскiт крикiв, оплескiв, вигукiв.

— Ради бога, пропустiть! Менi дуже треба! Трiпочуча гуща тiл неохоче, неуважно розсувається Труда щораз ближче й ближче просувається до ангару, до величезних кулiс, з яких випущено недавнiх акторiв, вiд яких стоїть димок над горою й грiзний, страшний, надприродний гул i гуркiт людського моря. Але височеннi ворота щiльно, глухо замкненi, i при воротях — молода, напiвгола жилава постать сторожа.

— Ради бога, громадянине, менi треба на хвилинку Макса Штора. Макса Штора менi iреба.

— Макс Шюр. зайнятий. Не можна.

— Голубчику, я ж сама ще вчора тут працювала. Я — жiнка Макса Штора Ну, на хвилиночку, голубчику. На крихiтну, крихiтну. Я зараз же вийду. Iй-богу, вийду. Ну, господи, як це нудно!

Але ворота злегка вiдчиняються — i, господи, яке щастя, сам Макс, наче вчувши її голос, заклопотано виходить.

— А, Труда? Ти як? Чого?

Трудина рука обплiтається круг руки Макса, прилипає, стягує тiло до тiла.

— Масi! Масi! Як прекрасно! Ну, бачиш, бачиш?

Але Масi заклопотано поспiшає далi, задирає голову догори, сердито хмурить брови. I раптом вибухає:

— Ну йолопи, йолопи й бiльш нiчого! Що з ними робити!

— Що таке, Максе?! Що?!

— Скiльки ж разiв на репетицiях казав: не розтягати фiгури таким ланцюгом. Не затягати темпу. Раз, два, три! I кiнець! Ну коли, ну коли вони їх постягують?

— Ну, Масi, дурниця! Все так знаменито, чудово проходить, що…

— Ах, чудово! Випустили Мораль, а рупор смалить: «От Самогубство». В Лицемiрства рука вiдiрвалась. Казав Зандеровi, що невiдмiнно вiдiрветься. Ну, а так загалом гарно? Справдi?

— Чудово, Максе! Грандiозно!

— Робить враження!

— Колосальне. Знаєш, Максе оi навiть я сьогоднi якось страшно виразно почула себе вiльною. Ми вiльнi, Максе! Ми, дiйсно, вiльнi! Максе, я вся дрижу. По менi проходить такий мороз, що хочеться страшно, дико закричати. Весь, увесь Берлiн тут! Ти дивись, там далеко-далеко на дахах люди. Всi вулицi позапруджуванi народом I нашi ж тут, Максе, — я привезла. Мама, мама Штор, батько. Тiльки тато Штор не поїхав. Нiзащо. Навiть принцеса з графом Адольфом приїхали. Вiн же — нiзащо. Сидить сам на весь дiм i читає Бiблiю.

Але Макс раптом iз жахом вириває руку, повертається й летить назад.

— Максе! Що таке?!

— Телеграму! Телеграму! Вони забудуть, переплутають! Труда заплутується серед тiл, одстає й зупиняється. Тепер уже безнадiйно шукати. На гору до Рудi пробратись нема можливостi, до своїх, до авто — i думати нема чого. Iрма, Шпiндлери, Душнер десь потонули в гущi. А плескiт, а крик здiймають бажання теж кричати, теж простягати руки понад плечима переднiх i бити ними одна об одну до дольок

— Славаї Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!

В лопотiння крил, у гуд, у велетенський крик устромляються пронизуватi металiчнi ляпаючi стьожки трубних крикiв Як од велетенських хвиль, що обсувають пiсок i камiння з берега в море, полем просувається шипiння:

«Тш! Тш-ш!»

Труда задирає голову. Ага, тепер має бути Благословення Землi.

Останнi клаптики диму розтали над зубцями Сонячної машини Чиста зеленава синявiсть неба широко розгорнулась, розсунулась.

I от помалу, велично з за трону золотого пiдводигься й росте в блакить жiноча голова, погiм плечi, груди, все тiло, колосальне, обвите гiрляндами квiтiв i зеленi. Насичене благосною силою, осяяне усмiхом мудрої вибачливостi, прорiзане зморшками вiчностi лице злегка нахилене донизу, до застиглого ряботiння голiв. Руки простягненi вперед таким теплим утихомирюючим рухом, що, здається, хмари стануть на колiна й схилять кудлатi сиво-золотистi голови.

I серед тишi в хмари, в стiни лiсу, в сотнi тисяч блискаючих очей лунає:

«Браття, Дух Матерi-Землi благословляє нас на путь у землю обiцяну!»

Але Труда раптом iз жахом хапає себе за голову: переплутали, переплутали. Вперед же телеграму! Господи, телеграму ж уперед! Чи нi? Чи вперед Благословення? Так, дiйсно, переплутали.

«Браття! З другого кiнця Матерi-Землi вчора прилетiв до нас вiсник вiдродження. Париж нам шле привiтання. Париж скликає всесвiтнiй Конгрес Творчої Працi».

Труда не чує вже бурi оплескiв: ах, боже мiй, це ж Макс там, бiдненький, корчиться вiд одчаю — споганили, зiм'яли, знiвечили такий момент, як Благословення Землi. Ну, що тепер робити з цим Благословенням? За ним мав бути гiмн, хори, оркестр. I раптом — Париж, Конгрес.

Але тут iз-над обрiю густими пiдземними гудами насувають уже першi хвилi гiмну. Важкий тупiт тисячi дружних нiг. Iз гуду, з тупоту ростуть, здiймаються вгору, займають усе поле, небо, хмари, переливаються через тини лiсiв могутнi, переможнi, трiумфальнi голоси.

Труда блiдне так само, як усi лиця навкруги, встромляє очi в просторiнь, з усiєї сили тисне одною рукою другу, щоб не тремтiли, i чує, як моторошний солодкорiжучий мороз проходить по сяйнi, по руках, пiд волоссям на головi i рве груди, розсуває криком, риданням, молитовним зойком.

А гiмн росте, густiшає, оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч грудей, розсунених морозом, розiдраних екстазом. Жах надзвичайного, захват самознищення, згублення себе, перелиття в єдине, страшне, могутнє. Впасти на колiна, рiзати себе, виривати серце й кидати його туди в єдине, всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом.

Принцеса Елiза одною рукою хапається за бiк екiпажа, другою — за графа Адольфа. Смертельна блiдiсть посинила нiс i лягла жахною печаттю на фiалковi опуклi повiки.

— Ваша свiтлосте! Ради бога! Вам недобре?

Голова помалу крутиться з боку на бiк, а рука нестямно божевiльне впивається з колючим болем у лiкоть графа Адольфа.

Але потроху стихає ы настає тиша. Але в очах ще екстазний спiв, i молитовний зойк, i жах, i незнайденiсть себе. Ще не вичерпано до дна щастя вiддати себе, розплистися, злитися. I вмить десь у куточку дзвiнко, тоненько, ледве чутно на крихiтному клаптику моря стрибає на голови:

— Слава Рудольфовi Шторовi!

Кинено iскру Майновими шнурами летить вона далi, росте у вибухи, вибухи зливаються в грюкiт.

— Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовi!

Велетенська ряба птиця знову люто лопотить безлiччю крил, розриває хмари бурею крику. Буря перелiтає на гору, гасає вихорами тiл, жене їх угору до пiднiжжя Сонячної машини, до нiг Матерi Землi. Вихори зливаються, бурно колишуться. I от знову прожогом сунуть униз, трiумфуючи, i на руках своїх, на плечах, на головах несуть свого iдола.

Принцеса Елiза бере з рук графа Адольфа бiнокль i приставляє до очей Бiнокль дрiбно-дрiбно труситься, ходить у рiзнi боки Все в склi стрибає, зливається в хаотичну, розхлюпану жовто зелену пляму. Але що сталося? Що за дивний, iнший рух серед голiв? Чого плями облич задираються вгору?

Принцеса Е вiза чує, як граф Адольф робить усiм тiлом такий рух, неначе хоче зiрватися з екiпажа.

— Ваша свiтлосте!

Принцеса Елiза швидко вiдiймає бiнокль вiд очей i повертається ди графсi Еллснберга. I насамперед бачить, що йому якось чудно побiлiли очi, широко розплющенi, напруженi, за гостренi. Вони всгромленi в небо на край обрiю, туди, за Берлiн, навiть на момент не звертаються до її свiтлостi.

Голова принцеси Елiзи круто повертається в той бiк, i принцеса почуває, як її власнi очi стають теж напруженi, гострi й напевно побiлiли. Iз-за обрiю в небо сунеться чудна хмара; вона одного рiвного темного кольору, з правильно обточеними лiнiями, це — велетенський широкий конус шпилем уперед. Конус сунеться з помiтною швидкiстю, закриваючи собою хмарини, займаючи щораз бiльшу та бiльшу частину неба. Безшумний, непорушне застиглий, вiн пливе одною масою, тiльки часом кiнчик конуса, як хобот страховища, немов нанюхуючи, помаленьку рухається то вправо, то влiво. I що ближче, то передня частина його стає яснiша вiд задньої, рiдша, ряба. Вже видно, що страховище немовби вкрите лускою, що кожна лусочка є окреме довгасте тiло.

— Що це, графе?!

Граф Адольф на момент скручує вниз до лиця принцеси бiлi дикi очi.

— Армiя Союзу Схiдних Держав!

I знову в екстазi молитовностi впивається в страшну хмару.

Вона ж дивним чином розгортається одною частиною щораз ширше та ширше, як вiяло. Велетенське вiяло, що перо за пером, сектор за сектором розпускається в конус, потiм у пiвколо, потiм у цiле коло.

На полi свята вiдразу вщухає всякий рух. Нова точка святочної програми? Але нi, не з програми свята це явище. Це дуже мовчазне, моторошне страховище не має святочного вигляду. I непокiй, тривога, страх, жах уже хвилями здiймають море голiв. А тiнь од страшної хмари вже темним, рiвно обрiзаним серпанком укриває голови, вже видно масу крил i тулубiв апаратiв, спереду менших, далi бiльших, а ще далi величезних левiафанiв. Глухий рiвний шум, як од дощу, сиплеться згори на голови.

— Азiатська армiя!

— Негри!

— Окупацiя!

— Жовто-чорне вiйсько!

— Рятуймося!

— Спокiй, громадяни! Ради бога, спокiй! Тут дiти, жiнки!

Але де може бути мова про спокiй серед листя лiсу, на який налетiла буря — воно трiпочеться, рветься, гойдається скаженими вимахами, не маючи сили вирватись, прикуте своєю масою до одного мiсця.

Аж ось гримить громовий голос рупорiв од краю до краю поля!

— Громадяни! Заховуйте порядок! Розходьтеся без панiки! Найвища Раїа Вiльної Спiлки сьогоднi сповiстить вас екранами про все. Порядок, громадяни!

Металiчний велетенський голос своєю силою втишує хвилювання листя. Звернувши очi вгору на мовчазно шипучу хмару, напружено чогось ждучи вiд неї, усiєю стихiєю прагнучи вирватися з-пiд неї пiд захист будiвель, збита маса голiв помалу сунеться, видушується потоками у вулицi.

I вмить iзгори з-пiд хобота страховища вибухає страшенний гуркiт вистрiлу.

Море голiв здригається, як од пiдземного вдару, жаху, i за ним здiймається такий ураган панiки, що принцеса Елiза iнстинктивно втягує голову в плечi й згинається. Але в той самий мент якась сила пiдхоплює її, графа Адольфа, екiпаж, коня й морем несе кудись. Iззаду, з бокiв на екiпаж натискають тiла, налягають на плечi, на голову, ступають ногами на колiна. Принцесу Елiзу зсунуто з сидiння на дно екiпажу скрючену, поламану, завалену тiлами. Чийсь чобiт наступив на шию й душить до землi, топчеться, ламає шию. Екiпаж гойдається, часом наїжджає на щось м'яке, пiдгецує, хилитається, от-от перекинеться. В жахно-розгорнених очах принцеси крiзь ноги часом мигне картина потопаючих покрючених пальцiв, божевiльних очей, хижо вискалених зубiв, закривавлених шматкю облич. I весь час дикий, звiрячий, несамовитий гуд крикiв, стогонiв, зойкiв, благань, прокльонiв, гарчання.

I знову вибух iзгори. I новий вибух урагану жаху. Екiпаж, як по поламаному м'якому мосту, скаче по тiлах, перехиляючись то в один, то в другий бiк. Нога з шиї зривається на груди Елiзи, совається, топче, на голову налягає колiно й при гинає додолу. Дихати нема чим. Усе зникає.

Коли принцеса розплющує очi, на нiй уже немає тiл. Граф Адольф обома руками тягне її догори, взявши її пiд пахви. Принцеса, трудно пiдвiвшись, сiдає на своє мiсце. На плечi сукня розiдрана й оголено бiло-злотисте тiло. Од виска по щоцi йде кривава смуга — зiдрана шкiра. Кiнчик носа синювато-блiдий. Граф Адольф витирає рукою пiт iз чола й знову дивиться вздовж вулицi. Вулицею жене скажений потiк тiл, ули ваючись у дверi будинкiв. А в перспективi вулицi далеко да леко видно край святочного поля. I якраз шматок горн з крихiтними фiгурками трону Сонячної машини. Тої самої Сонячної машини, що так гордо палила тiнi минулого. А в небi не тiнь Минулого, а грiзна, велична реальнiсть Дiйсностi.

* * *

Розметеним ураганом листям несуться вулицями учасники великого свята. Голови їхнi час од часу задираються до неба, затримуючи задиханий бiг, i шукають: над Берлiном, як велетенськi орли-падлоїди над трупом, кружляє зграя лiтакiв. Од них, як пiр'я розшматованої здобичi, безперестану сиплються на землю папiрцi, зигзагами, кокетливо спадаючи в колодязi' вулиць. Однi тiкають од них, другi пiдхоплюють i жадно читають.

Граф Адольф зупиняє коня й зiстрибує, ловить два папiрцi й подає один iз них принцесi Елiзi, а сам читає другий.

Принцеса Елiза, притримуючи лiвою рукою роздерту на правому плечi сукню, мляво бере папiрець i водить по ньому важкими, немов знеможеними очима.

«Громадяни Берлiна!

Братнi народи Сходу з чуттям глибокого жалю й болю довiдалися про нещастя, що спало на половину спiльної всiм нам землi, про ту хоробу, яку принесла з собою всiм народам Заходу так звана Сонячна машина. Поспiшаючи на помiч захiдним братам, Союз Держав Сходу вислав до Європи й Америки експедицiї для врятування населення вiд загибелi.

Виконуючи волю мого уряду, я, головний комендант експедицiї до Нiмеччини, оповiщаю громадянам Берлiна:

Боротьба з епiдемiєю Сонячної машини, що несе з собою божевiлля, хороби, руїну цивiлiзацiї й вимирання людства, шовинна провадитися рiшуче, швидко й радикально.

В iнтересах цiєї боротьби всю Нiмеччину, а надто округи Берлiна оголошується на станi вiйськової окупацiї.

Округа Берлiна радiусом на двадцять кiлометрiв оточується свiтляним кордоном. Нi одна людина не смiє й не може вийти за цеп кордон, усяка спроба потягне за собою неминучу смерть неслухняного, як тiльки вiн увiйде в смугу смертоносного свiтла.

В Берлiнi встановлюється Тимчасовий Уряд, призначений мною.

Всi громадяни повиннi слухатися й пiдлягати його розпорядкам безоглядно. Найменший непослух каратиметься смертю.

Увесь державний, полiтичний, економiчний, правовий i культа рiши устрiй, зруйнийгiний епiдемiєю, вiдновлюється.

Тому всiм громадянам пропонується негайно вернуїися до виконання своїх громадських обов'язкiв, перерваних нещастям. Урядовi iнституцiї мусять негайно приступити до функцiонування, всi урядовцi вiд завтрашнього дня верiакпься на свої посади.

Власники промислових, торговельних, фiнансових пiдприємств займають свої покинутi мiсця.

Службовцi, прикажчики, робiтники негайно приступають до своєї працi.

Всi ушкодження вiд руїни повиннi бути надолуженi в якнайкоротшому часi.

Поки не буде вiдновлене нормальне годування, вживання Сонячної машини допускається з таким обмеженням: один апарат Сонячної машини на десятеро людей. Кожний будинок повинен вибрати комiтет, що має доглядати за точним виконанням цього розпорядку. Решта скла мусить бути знесена до участкових полiцiйних установ i передана представникам влади.

Всяке ухиляння вiд виконання потягне за собою тяжкi наслiдки. Коли через два днi населення не знесе дев'ять десятих скла, що є на територiї берлiнської округи, все мiсто буде вимертвлене газом, за винятком тих, що принесуть стекла й матимуть на те посвiдки.

Всяку агiтацiю й пропаганду Сонячної машини серед солдатiв експедицiї на мiсцi каратиметься смертю.

Так само пiд страхом негайного на мiсцi розстрiлу забороняється прилюдне вживання Сонячної машини й сонячного хлiба.

Всi здоровi елементи краю закликаються до помочi й активної боротьби з нещастям.

Головний комендант експедицiї Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi Сукурамi»

Граф Адольф обережно складає вiдозву вчетверо, ховає в кишеню й нетерпляче зиркає на принцесу Елiзу. Ах, господи, вона ще не отямилась i досi вiд цього кошмарного бiгу дикого гурту — так повiльно й так непричетне читає. Наче не вiсть про визволення, про вiдновлення життя, а якийсь манiфест сонцеїстiв читає.

Ну, нарештi скiнчила. Можна рушати далi.

— Дозвольте, ваша свiтлосте, їхати?

Принцеса Елiза байдуже хитає головою й заплющує очi.

— Тiльки будь ласка, помалу. Ступою. Граф Адольф уже був пiдняв батiг, але тут же тихенько опускає його: «помалу». В такий момент їхати ступою, коли треба гнати iз швидкiстю радiю, коли вiд нього, графа Адольфа, залежить, може, успiх усiєї кампанiї!

Граф Адольф зиркає на мертвечо-блiде, в моторошно червоних плямах лице принцеси з заплющеними очима, вагається, знову зиркає.

— Ваша свiтлосте! Дуже прошу менi вибачити. Я розумiю ваш стан. Але дозвольте менi вияснити вам ситуацiю.

Її свiтлiсть слабо розплющує очi й мляво скоса дивиться на графа Адольфа.

— Рiч у тому, ваша свiтлосте, що його свiтлiсть принц Георг на мене поклав надзвичайно важне завдання. Оскiльки ви пригадуєте собi, я вже мав честь докладати вам, розпорядження його свiтлостi було, щоб у день прибуття армiї Союзу Схiдних Держав усi ватажки й проводирi сонцеїстiв були позбавленi можливостi шкодити всiй дезинфекцiйнiй операцiї. Пригадуєте собi, ваша свiтлосте?

Пригадує, слава богу — лице вмить оживає, аж неначе здригується все, аж сiдає рiвнiше.

— Так, пригадую. Ну?

— Отже, я мушу поспiшати до виконання своїх обов'язкiв. Крiм того, ваша свiтлосте, ми, берлiнська органiзацiя, мусимо взяти участь у всiй акцiї. Мусимо органiзувати зараз же деякi акти, якi… якi, так би мовити, пiдкреслили б перед Союзом Схiдних Держав конечнiсть iнтервенцiї. Особливо тепер, коли сонцеїсти виявляють нахил до якоїсь органiзацiї.

Граф Адольф обережно озирається по вулицi. Але хто там може слухати — отара в панiцi летить.

— Вибачте, графе, я не розумiю, що ви хочете сказати, але прошу менi вияснити спочатку перше. Кого саме вам наказано… забрати?

— Насамперед, як я вже мав честь вам донести, ваша свiтлосте, Рудольфа Штора. Його свiтлiсть принц Георг цiлком виразно писав менi про це. Хоч як менi особисто це прикро — товариш мiй, можна сказати, дитячих лiт, але ви розумiєте, ваша свiтлосте, що iнтереси всього нашого нещасного народу повиннi…

— А ще кого?

— Брата його, всiх колишнiх iнаракiстiв, проводирiв усiх немонархiчних партiй. Iмен не зазначено, але на мене покладено обов'язок самому намiтити осiб, яких треба… лiквiдувати. Його свiтлiсть, пишучи про це, ще не знав про заснування Вiльної Спiлки. Отже, розумiється, всю Раду її. Мiж ними, хоч як не прикро менi особисто, доведеться й пана… пана Мертенса. Коли, звичайно, вiн не прилучиться до здорових елементiв. Отже, ваша свiтлосте, ви розумiєте, що я…

— Так, розумiю. Прошу їхати якомога швидше!

— Граф Адольф вдячно схиляє голову й ошпарює батогом по кiстястiй спинi коня. Героїчна дiвчина: перед громадським обов'язком усi особистi страждання моментально зникають, готова сама бiгти й везти бричку, коли це потрiбно великiй справi.

— Графе, а без вас нiхто не може цього зробити? В очах навiть тривога.

— Нi, ваша свiтлосте, без мого розпорядження нi один член бойової органiзацiї не може виступити. Тому-то я мушу якомога найшвидше поспiшати, бо там уже десь уся органiзацiя чекає на мене. Я тiльки завезу вашу свiтлiсть додому й зараз же помчу до нашого штабу.

Принцеса Елiза сидить уже рiвно, напружено, суворо стиснувши брови й не бачачи нi тiкаючої отари, нi кружляючих у небi хижакiв, нi жахної тривоги, що розливається по всьому Берлiну. Вона вся заглиблена в свою тривогу.

Дома ще нема нiкого. Дiм стоїть порожнiй. Навiть Ганса Штора немає.

Граф Адольф хоче зупинити коня перед ворiтьми, але принцеса Елiза просить його заїхати в двiр i зайти до неї. Вона має дещо сказати графовi.

Граф Адольф, затиснувши зiтхання, охоченько в'їжджає в двiр.

У себе в хатi принцеса Елiза просить графа Адольфа почекати кiлька хвилин, iпоки вона переодягнеться й приведе себе до пуття.

— Прошу вибачити, ваша свiтлосте, але…

Її свiтлiсть холодно киває й виходить, навiть не вiдповiвши. Чортзна-що, їй-богу! Тут кожний мент дорогий, а вона iз своїми дурними переодяганнями. Там вiдбувається величезна подiя, рiшається доля людства, а жiнцi насамперед її краса.

Але граф Адольф зовсiм скручується всерединi вiд обурення, коли принцеса вертається: маєте собi, ця дурна дiвчина просить його почекати, поки приїде додому графiвна Труда! Так, так, посидiти тут i почекати. Бо вона, бачите, вiддала Трудi до схову коронку Зiгфрiда й боїться, що, як настануть усi цi подiї i з Трудою щось сiанеться, то пропаде коронка Зiгфрiда. Проклята, iдiотська коронка, чорт би її нарештi взяв! Перш за все, як може якась розумна людина давати не тiльки коронку, а будь що до схову такiй iдiотцi й пришелепуватiй особi, як Труда? По-друге, принцеса може чудесно сама чекати Страховища й визволяти свою коронку, не затримуючи бозна для чого людину, на яку покладено важкi обов'язки. Потретє…

— Прошу великодушно простити мене, ваша свiтлосте, але я уклiнно прохав би вiдпустити мене. Труда прийде додому, i ви самi зможете…

Принцеса Елiза рiшуче й непохитно суворо крутить головою: нi, вона настiйно просить графа Адольфа лишитися. Коли графiвна через пiвгодини не приїде, вони поїдуть удвох шукати її по Берлiну. Сама вона цього зробити не може. Граф, звичайно, розумiє, що коронка Зiгфрiда повинна стояти вище над те, чи годину ранiш, чи пiзнiш буде вбито кiлька сонцеїстiв. Коли б принцовi Георговi довелося стати перед таким питанням, вiн, розумiється, нi хвилини не вагався б.

Граф Адольф покiрно схиляє голову. Чи вагався б принц Георг, чи нi — цього не знати, але, коли момент буде пропущений, коли сонцеїсти 'поховаються й завдання не буде виконане, вiдповiдати за це буде не принц Георг, не коронка Зiгфрiда, а граф Елленберг. I обiцяне (виразними натяками в усiх листах обiцяне!|) канцлерство вислизне з рук графа Елленберга, як щука з рук дволiтньої дитини.

А, з другого боку, пiти всупереч волi iстоти, що командує й принцом Георгом, — також явна помилка, i канцлерство ще менш певне, нiж щука в руках дволiтньої дитини.

I граф Елленберг, покiрно вклонившись, бере в руки товстелезний том «Теорiї омнеїзму» й тихенько перегортає сторiнки.

А її свiтлiсть у нетерплячцi й тривозi ходить по кiмнатi, шелестячи шовком переодягненої сукнi. На червоному розпущеному волоссi збоку гойдається, як у павутиннi пiд вiтром роса, краплина води пiсля вмивання. Червонi плями й здертiсть на щоцi присипанi пудрою, i вони зробилися блiдо-фiалковими.

Тривога ж росте з кожною хвилиною. Принцеса то стане й напружено слухає — здається, чути кроки в домi! — то знов ходить i весь час поглядає то у вiкно на вулицю, то у вiкно в сад.

Раптом зупиняється бiля вiкна на вулицю й пильно дивиться. Граф Адольф устає, швиденько нечутними кроками пiдходить i з-за плеча князiвни визирає теж на вулицю.

Там же всього-но Ганс Штор. Але в досить цiкавому виглядi не величний i рiвний, як колись, не суворо похнюплений, як останнiми часами, а збентежено-радiсний, розкудовчений, iз незвично прудкими вимахами рук, iз блискучими очима. В руках невеличкi знайомi папiрцi. О, так нiхто, мабуть, щирiше й глибше не радiє, як милий чесний Ганс Штор.

От вiн бачить у вiкнi принцесу. Вона його не кличе, а йти без заклику, без наказу є, рочумiьться, порушення Порядку. Але сьогоднi, в такий надзвичайний момент, таке крихiтне порушення може дозволити собi навiть Ганс Штор. Та й не сам вiн дозволяє — його несе силою, дужчою за нього, до вiкна. I не вiн сам дозволяє собi першим заговорити до її свiтлостi, а ця сама сила. Вiн уклiнно просить вибачення, але вiн хоче привiтати її свiтлiсть iз величезним святом, iз переддвiр'ям повернення Великого Порядку, з кiнцем страхiтних i ганебних часiв.

Принцеса Елiза тихо дякує й чудно, пильно дивиться згори на пiдведене, осяяне глибоким, невтримним захватом, класично гарне лице в рамцях посрiбленої чорно-синьої бороди.

— Тiльки, на жаль, пане Шторе, тяжкими жертвами доведеться оплачувати це повернення.

Ганс Штор, вклякши у поштивостi, суворо й грiзно трусить головою.

— Для Вiчного Порядку немає, ваша свiтлосте, тяжких жертв! Правда вища над усе, ваша свiтлосте!

Принцеса ще пильнiше й ще чуднiше дивиться на Ганса Штора.

— Боюсь, пане Шторе, що вам особисто доведеться принести тяжкi жертви.

Ганс Штор iще непохитнiше, ще рiшучiше стрiпує головою.

— Для Вiчного Порядку немає тяжких жертв, ваша свiтлосте! Нема нiчого особистого, коли мова мовиться про вiчнi закони. Тiльки радiсть! Накажете подати їсти, ваша свiтлосте?

Принцеса Елiза помалу крутить головою — нi, вона не хоче їсти. А чи не бачив пан Штор графiвни Труди?

Пан Штор не бачив i озирається, немовби збираючись негайно бiгти шукати її.

У ту ж мить до ганку пiдкочує авто, i з нього трудно й помалу вилазять старi Елленберги. Ганс Штор прожогом кидається помогти висiсти й привiтати з великим радiсним святом.

Але принцесi Елiзi видно, як старий граф спочатку не розумiє, потiм умить спалахує гнiвом i важко йде в дiм, пiдтримуючи пiд руку графиню. А Ганс Штор суворо й непохитно йде за ними.

Принцеса Елiза швидко виходить iз кiмнати: старi повиннi знати, де Труда.

В холi, притиснувши Ганса Штора спиною до величезного камiна, перегнувши до нього масивне костисте тiло, старий граф грiзно трусить папiрцем перед самим лицем рiвно витягненого управителя.

— Ви — злочинець, Шторе!

— Чим же я злочинець, пане графе?

— Ви — злочинець, Шторе! Злочинець, я вам кажу!

— Чим же я злочинець, пане графе?

— Ви — жорстокий, безсердечний злочинець, Шторе!

Принцеса Елiза швидко пiдходить i обережно торкається плеча старого графа. Вiн повертає до неї стрiхасте, гнiвно посiрiле лице й зараз же рукою з папiрцем i показує їй на зацiпенiлого в суворiй упертостi злочинця.

— Полюбуйтеся! Знаменитий зразок фанатичного релiгiйного бузувiрства. Та ви — божевiльна людина, Шторе, ви це розумiєте чи нi?

— Чим же я божевiльний, пане графе?

— Ха! Чим вiн божевiльний! Його дiтей, його рiдних дiтей убивають, а вiн трiумфує. Це — не божевiлля? Порядок? Та пiдiть ви за Берлiн, бiдний ви чоловiче, пiдiть подивiться, який порядок принесли з собою вашi спасителi. Поле трупами всiяне. Тисячi, мабуть, невинних мирних людей розтоптано, покалiчено. Спасителi?! Вбiйники! Розбiйники! Чого їм треба тут? Хто їх прохав нас рятувати? Такi божевiльнi, як ви? Га?

Принцеса Елiза нiколи не бачила старого графа в такому станi. Раз у раз, навiть у найтяжчi моменти катастроф, масивно стриманий, по-фiлософiчному насмiшкуватий, тепер йому аж голова труситься вiд обурення.

— Вибачте, графе, я хотiла вас спитати…

— Порядок?! Це такий порядок вони несуть? Смерть, смерть, смерть! За все смерть. Та яке вони мають право, азiатськi розбiйники, вдиратися на нашу землю?! Та ганьба вам, Шторе, ганьба вам, старому солдатовi! Та ви повиннi хапати нiж, сокиру, дубину й бiгти бити, виганяти цих розбiйникiв, а не трiумфувати, що вони ваших дiтей убиватимуть. Чуєте ви?!

Ганс Штор, весь вирiвняний, закам'янiлий, стоїть непорушно з блiдо-сiрим, як iз вапна вилiпленим лицем.

Принцеса Елiза знову легенько торкається кiнчиками пальцiв плеча старого графа.

— Вибачте, графе, чи не можете ви менi сказати…

— Сонячна машина?! Та хоч би ми тут пекельнi машини вживали, що їм до того? Та, може, ця машина в мiльйон разiв краща за весь їхнiй i ваш Порядок, Шторе, знаєте ви це? Вiд сьогоднiшнього ж дня я вживаю Сонячну машину. Чуєте, Шторе? I нiяких менi комiтетiв у домi! Нехай посмiють явитися сюди вiднiмати її в нас. Сам своїми оцими нiкчемними руками буду боронитися. А ви можете йти до них i газом та смертю робити Порядок. Можете! Швидше! Бiжiть! Чого ж ви стоїте: це ж непослух! Усi «здоровi елементи» повиннi «активно помагати». Помагайте ж, карайте мене й своїх дiтей смертю. Трiумфуйте, Шторе!

Ганс Штор не трiумфує, але раптом з усiєї сили з лютим розмахом скидає руками, впивається ними собi у волосся i без дозволу графа, розтоптавши Порядок, швидко виходить iз холу.

Старий граф уражено дивиться вслiд управителевi й трудно, волосяно сопе настовбурченими вусами.

Тодi принцеса Елiза рiшуче бере старого за руку вище лiктя й сильно стискає її.

— Графе, ви не можете менi сказати, де Труда? Велика притихла постать од цього невеличкого слiвця зразу мiняється: жваво повертається й швидко встромляє в принцесу вколотi тривогою очi.

— А що таке?! Що сталося?!

— Нiчого, нiчого не сталося. Я тiльки питаю, ви не знаєте, де Труда?

— Вона з Максом 'поїхала до своєї Комуни на нараду. А що таке? Небезпека?

— Нi, нi, нiчого, абсолютно нiчого. Менi треба її бачити в однiй справi. Дякую, графе! Графе Елленбергу, ми зараз їдемо до Комуни!

Граф Адольф стоїть у кутку холу й уважно розглядає з дитинства знайому йому до найменшої рисочки картину — «Зустрiч» Кунца. його нiтрошки не обходить розмова батька iз Штором, вiн собi чекає на принцесу. Можна їхати? З охотою!

— Але, напевно, ваша свiтлосте, нiчого такого не сталось?

— Нiчого, нiчого, запевняю вас! Будьте здоровi й спокiйнi, графе.

Iстинно з охотою й радiстю їде тепер граф Адольф по iдiотську коронку. «На нараду!» Значить, там тепер уся банда зiбрана докупи. Краще й не треба. Спасибi коронцi, спасибi милому, збитому на старiсть iз пантелику батеньковi.

А принцеса навiть капелюша нiякого не бере — так iз непокритою червоною короною волосся й сидить на бричцi, вся нетерпляче витягшись до своєї коронки. О, що тепер коронка, коли он тi грiзнi орли в небi тримають у кiгтях своїх iншу корону, яку хутко-хутко спустять їй на голову. Дурненька дiвчина, вона навiть не дивиться нi на що, не бачить, що дiється.

— Ваша свiтлосте, я дуже дякую вам за те, що ви наказали менi лишитися з вами. Тепер i друге завдання, покладене на мене, я, напевно, виконаю.

Голова принцеси живо повертається до графа Адольфа. I принцеса Елiза бачить лукавий, тримкии од стриманого захвату смiшок у сiреньких очах.

Її свiтлiсть не розумiють? А нарада? Всiх, значить, одним заходом, як мишей у пастцi, можна забрати. Знаменито, прекрасно, краще й бажати собi не можна!

Принцеса Елiза вiдвертається. Бiдна, дурненька дiвчина, вона нiчого, крiм своєї тривоги за нещасну коронку, не вiдчуває.

— Будь ласка, графе, пiдганяйте коня, вiн надзвичайно помалу бiжить.

— Стомився, ваша свiтлосте, вiд ранку не годований. Но-о, ти! А дивiться, ваша свiтлосте, яка шамотня серед райських мешканцiв! Ага, голубчики! Нi, вибачте, не втечете нiкуди. Тiнi Минулого? Хе хе!

— Я вас дуже прошу, графе, пiдганяйте!

Граф Адольф незграбно стьобає по кiстках коня, шарпає вiжками й труїться захватом, не перестаючи бiгати очима ио вулицi й по небу. Вулицею ж вiд дому до дому бiгають люди, висовуються з вiкон, перегукуються, безладно, безпорадно готуються до чогось їм невiдомого й страшного.

А в небi владно, мовчки, безшумно кружляють орли, зiрко стережучи здобич.

Аж ось нарештi Трудина вiлла. Ну, розумiється, тут нарада. Екiпажi, двоколеса, авто. Розполохана райська комашня облiпила ганок i навiть усю вулицю перед будинком. Хе-хе, свято скiнчилося трошки несподiваним номером?

Граф Адольф зупиняє коня й поштиво передає вiжки її свiтлостi.

— Тiльки прошу вас, графе, нi слова не кажiть Трудi, в якiй саме справi я хочу її бачити. Будь ласка!

— Слухаю, ваша свiтлосте.

Граф Адольф iзлiзає з брички й м'якими, влазливими кроками просувається в юрбу.

Принцеса Елiза сидить iз вiжками в руках, рiвно, високо, тримаючи голову й заплющивши очi. Круг неї стоїть тривожний, збентежений гомiн голосiв, безперестанний нервовий рух тiл, суперечки, вигуки. На неї здивовано поглядають, навiть зачiпають її похнюпленого смiшного коня. А вона сидить, не рухаючись, не цiкавлячись нiчим, тiльки час од часу розплющує очi, пошукує ними по юрбi й знову заплющує.

— Елiзо! Що сталося?! В чому рiч?

Принцеса Елiза швидко розплющує очi- до неї знизу дивиться стривоженими бронзово-карими очима в золотих iскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все горить темним рум'янцем пiдняття, уста темно-червонi, аж фiалковi, як перестигла вишня.

Принцеса Елiза просить графа Адольфа вiдiйти набiк — вона хоче поговорити з графiвною без свiдкiв.

— Ви можете, Трудо, на хвилинку сiсти поруч зi мною?

Ну звичайно, Труда може!

Раз, два! Крякiт брички, трiск ресор — i чекаючi бронзовi очi.вже нетерпляче шарпають уста принцеси.

— Ну, Елiзо? Що?

Принцеса Елiза на мить спускає погляд на вiжки, потiм обводить ним спiднизу круг брички (граф Адольф скромно стоїть бiля купки й прислухається до запальної суперечки) i переводить його просто не чекаючi, незвично серйознi очi Страховища.

— Насамперед, Трудо, ви повиннi менi дати слово, що нi одна душа не знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу Так?

Труда здивовано хитає головою — ну, хай так.

— Ну, даєте слово?

— Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Тiльки..

— А тепер iдiть зараз же до ваших i скажiть, щоб усi негайно зникли й поховалися Не пiзнiш, як через двi години, всi будуть арештованi… Особливо повинен берегтися… доктор Рудольф. Особливо. Iдiть. Але пам'ятайте: хто сказав вам це — нi одна душа не повинна знати. Чуєте, Трудо?

Труда вражено, мовчки розглядає лице принцеси в червоних плямах i з здертою смугою на вилицi, з якої зсипалася пудра.

— Звiдки вам це вiдомо?

— Звiдки — це не має значення. З найповнiших джерел.

— Чекайте, Елiзо, я не розумiю: ви ж iз ними? Ви ж напевне з ними? Правда?

Принцеса Елiза нудно й гидливо морщиться.

— Трудо, це питання не має нiякого вiдношення.

— Але я ж не розумiю: для чого ж ви нас попереджаєте? Як же не має вiдношення?!

— Ви менi не вiрите?

I на зашерхлих, зблiдлих устах принцеси викривлюється неохочий, стомлений усмiх.

— Ой Елiзо! Але ж я пс розумiю!

— Не завсiгди ми розумiємо вое, що дiється в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумiєте, а може, i нi. А тепер iдiть, Трудо, i пам'ятайте ваше слово.

Принцеса Елiза простягає руку, i той самий неохочий, стомлений i нiби насмiшкуватий усмiх стоїть їй i в очах.

Труда рвучко, сильно хапає руку, стискає до болю у власних пучках i мовчки швидко злiзає з екiпажа. Але, ставши на землю, — повертається й пiдводить до принцеси нахмуренi очi.

— Елiзо! Я — поганка! Це ви можете собi запам'ятати. А ви — дуже хороша. Прощайте!

Але, зробивши два кроки, раптом знову повертається.

— Елiзо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Рудi. Рудi я не можу не сказати. I, коли давала слово, брехала, бо знала, що Рудi скажу. Нiкому, навiть Максовi не скажу, а Рудi скажу. Можете мене лаяти. Будь ласка. Це — пiдлiсть, але факт.

Дивна рiч: якою дитячою гарячою рожевiстю зашарилося змарнiле лице, затопивши навiть чуднi червонi плям?.. Так наче не Труда призналася в пiдлостi, а спiймала принцесу на нiй.

— О Трудо, я вас прошу саме докторовi Рудольфовi…

— Та Рудi нiкому не скаже ж, Елiзо! Даю вам слово! От тут найчеснiше слово даю, Елiзо! Можна? Можна? Рудi повинен усе знати! Як ви цього не розумiєте?

Елiза прикушує губу й якийсь мент хмарно мовчить.

— Я нiколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але…

— Я ж вам сказала, що я — поганка.

— Ах, Трудо! Ну, все одно. Iдiть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же тепер буде з помешканнями?

Доктор Рудольф не може ж тепер iз своєю жiнкою переїхати додому.

Труда непорозумiло ширить очi.

— З якою жiнкою?!

— Ну, з тою панною Iрмою… чи як її?

— Ах, Iрмою? Вона йому зовсiм не жiнка. I взагалi… Ах якi там тепер Iрми!

Труда махає рукою i швидко йде в юрбу.

Коли граф Адольф пiдходить до брички, вiн, не питаючись, уже бачить, що коронка Зiгфрiда врятована. Замiсть напруженої скупченостi, неуважностi, чудного байдужжя в усiй постатi її свiтлостi чується полегкiсть. На лицi тихе рожеве сяйво.

— Улаштовано, ваше свiтлосте?

— О, цiлком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна їхати.

Граф Адольф поштиво перебирає вiжки з рук принцеси й нетерпляче повертає коня.

О, тепер i вiн може їхати: вся найвища Рада тут, усi найактивнiшi члени Вiльної Спiлки, всi цi iнаракiсти, анархiсти, комунiсти, Мертенси, Геферти, вся банда честолюбцiв, що на нещастi нацiї примостилася творити собi славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розумiється, в цих балакунiв не менше як двi-три години. Кожному ж треба погарцювати на свойому кониковi перед iсторiєю.

Слава i подяка милiй славетнiй коронцi Зiгфрiда!

* * *

У вухах iще гуде мiльйонове ревище зойку, в душi ще тупотять копита жаху, все тiло ще горить од слiпих обiймiв оскаженiлого гурту, а доктор Рудольф сидить за столом i суворо головує. Всi можуть плигати сторч головою в одчай, у сказ, усi можуть вигукувати щонайхимернiшi заклики, пропонувати найбiльш полегшуючi їм душу виходи — один доктор Рудольф не смiє мати нi одчаю, нi лютi, нi фантастичних пропозицiй. Бо вiн є той, на якого з дикунським довiр'ям дивляться очi всiєї зали, навiть очi тих, якi знають же найкраще, що вiн — не iдол.

«Тiнi Минулого!», «Одною ногою на землi обiцянiй». Милий, бiдний Масi! Калiкуватi, видно, ноги в людства для землi обiцяної. Ще не досить забруковано шлях до неї черепами. Ще не принесено всiх жертв Тiням Минулого.

Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово має професор Кранц. Доктор Рудольф ясними, вiдважними, сталевими очима обводить набиту обличчями, як насiнням огiрок, залу й просить бути тихше.

Професор Кранц є проти збройної боротьби. Збройна боротьба з таким противником без нiякої органiзацiї…

— Органiзацiя в нас є! Сьогоднiшнє свято!

— От якраз сьогоднiшнє свято найбiльш показало брак органiзацiї духу. Отже, без органiзацiї, без дисциплiни, без армiї, без зброї, замкненим у страшному крузi.збройне боротися — явний абсурд.

— Так що ж? Так що ж? Скоритися?

— Прошу тихо, панове!

— Ну, не скоритися. А от що…

Ну, так — професор Кранц, одне слово, пропонує «тихий опiр», саботаж.

А там, поза Берлiном, чорно-жовтi «визвольники» вже проводять смертоноснi кордони, вже займають усi склади зброї, розставляють варти.

I вiд завтрашнього дня «Тiнi Минулого» батогом почнуть гнати отари вiд землi обiцяної, устилаючи путь черепами. I, боже мiй, скiльки знайдеться погоничiв iз тих самих, що тепер так палко скрегочуть зубами!

А Мертенс слова не забирає. Мовчить, тарабанить пальцями однiєї руки по другiй. Мовчить генiальний розум Нiмеччини. Хто знає, що вiн будує в цю хвилину — може, i новий трон для колишньої нареченої. Прийме! Всякий трон прийме — можна смiливо мовчати.

Хтось тягне за руку поверх лiктя. Трудина голiвка швидко нахиляється, робить круг його вуха з долонь рупор i задихано швидко шепоче в його незрозумiлi, дивнi, стукаючi по серцю слова.

Труда сiдає на своє мiсце й починає перешiптуватися з Максом. А милий, смiшний чудачина Кранц усе говорить про свiй «тихий опiр». Який тепер тихий опiр, коли вирвалася людина з тунелю, коли так ясно, легко, просторо над нею й круг неї, коли кожна частина мозку може рухатися з блискавичною, сонячною радiсною швидкiстю. Подумати ж собi: вона, вона сама приїхала, слово вiдiбрала, про Iрму нi до чого запитала. Нi до чого ж, абсолютно нi до чого було те запитання, цiлковиту рацiю має чудесна Труда. Значить?..

— Пане голово!.. Пане голово!

Доктор Рудольф швидко пiдводить не сонне, а якесь чудне, осяяне лице й обводить очима зал.

— Ви скiнчили, пане професоре?

Пан професор, власне, ще не скiнчив, але в такому гаморi хiба можна…

Доктор Рудольф пiдводиться й обома руками сильно загрiбає волосся на потилицю.

— Панове! Увага!

I гамiр через пару моментiв iз шипiнням, як вогонь, залитий водою, ущухає.

Доктор Рудольф, як i щоразу перед промовою, прикушує всерединi посмiшку: тш, iдол має говорити. I тут же холодок — iдол повинен промовити так, щоб усi iншi промови впали перед ним навколiшки (всезнайство iдола!). А головне — повiдомити, що вся Найвища Рада Вiльної Спiлки, принаймнi видатнiшi члени її, сьогоднi будуть арештованi. Поверхню облич, як застоялу воду озерця, ряботить i збовтує налетiла хвиля. Здивовання, гривога, шарять очi, мимоволi повертають голови до дверей, сповнюють хапливим шелестом i дзижчанням зали. Доктор Рудольф не дає розгулятися хвилi й робить спокiйний втишливий рух рукою.

Спокiй i увага. Арешт ранiше, як через годину, не може статися. Хвилюватися надмiрно не треба. Переносити ж засiдання на друге мiсце небезпечно. Та й нема нi рацiї, нi часу: питання повинне бути вирiшене за пiвгодини й вирiшення оголошене населенню.

Отже, доктор Рудольф забирає сам слово. Становище грiзне. Але виходу з нього треба шукати не в станi людини, що придушена до стiни потягом у тунелi. Жах i одчай — порадники поганi. Треба ясним, точним, тверезим розумом проаналiзувати всю ситуацiю. (Розум i аналiз — це двi руки iдола, якi маси з якнайбiльшою побожнiстю цiлують). Може бути двi можливостi. Перша: Союз Схiдних Держав зовсiм не поiнформований про дiйсний стан речей. За це говорить тон i змiст вiдозви, йому, наприклад, нiчого невiдомо про вiдновлення громадського життя. Через це у вiдозвi е розпорядження, якi вдираються в одчиненi дверi. Отже, можливо, що все є тiльки непорозумiння. Тодi нiяких нi тихих, нi збройних опорiв не треба, а треба тiльки роз'яснення.

Можливо ж, що тут не непорозумiння, а певна вмиснiсть i незнання тiльки деяких фактiв. Тодi знову таки нi тихих, нi збройних опорiв не треба. А тим паче нiякого гнiву, лютi, ненавистi й ворожнечi. Зброї немає, органiзацiї, дисциплiни, армiї, пiдготовлення — нiчого цього немає, все правда. Рiшучiсть, безмилосерднiсть, озброєнiсть, необхiднiсть самоврятування в противника є. Це також правда. Нiяких компромiсiв, нiяких примирень не може бути. Боротьба до повної перемоги. Все правда. Але неправда те, що боротися можна тiльки ненавистю, ворожнечею, газом, смертним промiнням.

Тут доктор Рудольф робить коротеньку паузу, щоб дати затихлим очам напружити тишу свою до найбiльшої вразливостi.

— У нас, панове, є iнша зброя, у нас є найдужча за всi газовi й промiннi артилерiї гармата — Сонячна машина, набита приязною веселiстю духу й любов'ю до наших бiдних ворогiв. Щирою любов'ю, щирою ласкою й веселiстю, мої панове! Нiякого опору, нiякого саботажу, виконувати всi розпорядження, слухатись усяких безглуздих i жорстоких наказiв Зносити село? Будь ласка! Вертатися до порожнiх магазинiв? З охотою! Нiякiсiнького приводу до найменшого непорозумiння, сварки, сутички. Нiяких насмiшок, глуму, потайної зловтiхи, зяхваної злостi. Щиро, ясно, весело й любовно доайбру тальнiших заходiв противника. Панове, це найстрашнiша зброя для цих людей iз смертоносними газами. Ви вчитайтесь у вiдозву вони так само, як нашого збройного i всякого iншого опору, бояться Сонячної машини. За саме вживаний її перед їхнiми солдатами — смерть. Добре, ми не будемо вживати перед солдатами Сонячної машини. Але солдати ж знають, чим ми живемо. Вони бачитимуть, що ми не почуваємо в них ворогiв, що ми їх жалiємо, любимо, що ми — веселi, радiснi, щасливi. Хто ж дає нам цю любовнiсть, веселiсть, радiсть i щастя? Ота сама Сонячна машина, яку повиннi в нас нищити? Панове, скажiть самi. яку чужу радiсть ми хочемо зруйнувати, коли вона любовна до нас? Ми заздримо, ми прагнемо й собi мати її Солдати Союзу Схiдних Держав — не тiльки негри, iндiйцi, жовтi, чорнi, а ще й люди. I туга за щастям, за землею обiцяною в них живе так само, як i на Заходi, як на всiх куточках простору й часу нашої планети. I скiльки не топили цю тугу в кровi, насильствах, обманах, наркотиках, вона й у чорнiй африканськiй душi плаче так само, як у найбiлiшiй європейськiй. Мої панове! У нас є тiльки одна зброя. Коли ми здатнi цю зброю пiднести, ми поборемо! Коли нашi ноги доросли до входу в землю обiцяну, ми зможемо й других повести за собою Коли ж нi, коли не доросли, так краще загинути в любовi й веселостi, нiж у чаду ненавистi й жаху! Це один вихiд i єдиний рiшенець.

Доктор Рудольф загрiбає волосся пiтними вiд пiдняття пальцями й сiдає на мiсце.

Зала труситься й лопотить оплесками. Є рiшенець. Правильний чи неправильний, але вiн — точний, ясний, висловлений iз непохитною вiрою. Значить, вiн правильний, значить, йому треба плескати. А крiм того, це ж Рудольфа Штора рiшенець. А ще до того: через пiвгодини мусить бути все вирiшено, бо, може, вже десь женуть тi, що зараз оточать будинок i заберуть усiх. Отже, коли Рудольф Штор думає, що це єдиний вихiд, значить, iншого дiйсно немає i, значить, ясно, що всякий опiр — це помилка, безглуздя Приймати, приймати! Хто там слова ще просить? Нiяких слiв! Нема часу. Треба швидше розходитись!

Але слова просить Фрiдрiх Мертенс. Ну, це iнша рiч Мертенса цiкаво послухати. Тiльки коротше.

Фрiдрiх Мертенс помалу пiдiймає своє кремезне тiло, пiдпирає його витягненими руками об стiл i наставляє на затихлу залу сiдласте чоло.

— Панове! Для збройного опору немає зброї Саботаж. — пiв опору Не годиться. Але задля боротьби любов'ю Є зброя? У всiх, не в одиниць? Треба пильно зважити. Неозброєних у бiй пускати не можна. Хто ж не пустить? Де гарантiя, що не буде вибухiв гнiву, злоби, обурення? З одною цiєю зброєю виступати неможливо. Ми мусимо перемогти за тиждень-два. Через два тижнi буде пiзно. Через два тижнi можуть надiйти першi транспорти Зерна з Азiї. Тодi сонячне скло буде лише одне на двадцять чоловiк. Через мiсяць — одне на сорок. Через два мiсяцi Європа й Америка пектимуть хлiб iз азiатсько-африканської пшеницi, їстимуть м'ясо й носитимуть убрання з фабрик Союзу Схiдних Держав. Через пiвроку кожного, що їстиме сонячний хлiб, будуть карати смертю. На десятки рокiв. Захiд буде в економiчнiй неволi у Сходу.

Мертенс робить також невеличку паузу. Нитки очей натягнутi увагою.

Мертенс'згоджується: любов є величезна зброя. Згоджується. Єдина навiть їхня зброя. Вiн зовсiм не є проти неї, зовсiм нi. Вiн тiльки хотiв би доповнити цю формулу, конкретизувати її. Треба конкретно уявляти собi всю ситуацiю. От зноситься скло. Вертаються на фабрики, до майстерень, бюро, магазинiв. Частина великих власникiв, великих урядовцiв, привiлейованих, мабуть, стане на бiк противника.

— А ви теж?

Усi голови рвучко шарпаються в бiк дзвiнкого молодого голосу. Що за неделiкатнiсть! Який це жовтодзюбий нахаба дозволяє собi такi вибрики?

Мертенс посмiхається. Питання молодого скептика цiлком оправдане й щире.

— Але я стою на боцi того, в що вiрю й чого хочу. Хотiти того, що вiдмерло, — не мiй смак. Отже, конкретно: треба знищити силу противника. Сила його — армiя. Завдання: розбити армiю Сонячною машиною. Значить, увiйти з нею в тiсний контакт. Противник має це на увазi й iзолює солдатiв од нас смертельним кордоном.

Знову малесенька пауза. Фрiдрiх Мертенс мiцнiше спирає тiло на витягненi руки й наставляє чоло на залу, готуючись битися з нею.

На його думку, є тiльки один спосiб увiйти в безпосереднiй контакт iз армiєю противника. Без убивств, без ненавистi, з можливiстю не тiльки агiтувати жестами або словами, але й самим сонячним хлiбом. Загальна любовнiсть, веселiсть, приязнь — тiльки тло, необхiдне й важне. Але без безпосередньо го контакту Безпосереднiй же контакт є тiльки…

Тут Фрiдрiх Мертенс на мить зупиняється, твердо встромляє очi в рябу масу облич i гиркає:

— в нашої жiнки!

Ряба маса облич здригується, вкривається гомоном, шепотом.

— Так, панове, в жiнки. В нiй рятунок. Противник усе може заборонити солдатовi. Може обдурити. Тримати в залiзнiй дисциплiнi. Заборонити всякий контакт iз населенням. Але нiякою дисциплiною й карою не може заборонити прояву вiчного закону, потягу до другого лолу. I це та щiлина в залiзнiй бронi противника, в яку нам можна бити. I слiд бити. Я гарантую: досить тисячi людей, що спробують сонячного хлiба — i вся армiя через два тижнi наша. I тодi весь Схiд наш. Уся планета.

Зал мовчить, навiть не шепочеться.

Фрiдрiх Мертенс вирiвнюється.

— Так, панове, оцей спосiб боротьби нелегкий, але вiн є iспит для всiх. На ньому найкраще може виявитись, чи, дiйсно, зникли «Тiнi Минулого». Не тiльки з околишнього свiту, а й з наших душ. Геройство пропонуєте? Докажiть, що можете жертвувати не тiльки життям, але й ревнiстю, коханням. Негрська душа така сама, як i бiла. А тiло? Га? Честь? «Тiнь Минулого»? А чи зможете ви вiддати цю тiнь за Сонячну машину? Га? Що? Любов? Виявiть таку любов: не вчепiться в горло чорно-жовтому солдатовi, коли його аоцiлує ваша кохана. Можете? Коли зможете, значить, зможете пiднести зброю справжньої любовi. Значить, доросли до землi обiдяної. I перемога наша. Це єдиний конкретний, реальний практичний i… геройський спосiб боротьби в нашiй ситуацiї. Iншi всi — фантастичнi, нереальнi й марнi.

Фрiдрiх Мертенс киває головою й сiдає. Вiн тепер бiльше гак не потiє, як колись, але пiт усе-таки роситься на сiдластому чолi.

Обличчя на меит ошелешено, непорушне повпивани в Мертенса. Але зараз же сколихуються, стрiпуються з обуренням, з образою струшують iз себе страшнi слова. Що?! Сказився Мертенс?! Що за дика, ганебна, цинiчна пропозицiя?! Та як вiн смiв?!

Гомiн, крик, червонi обличчя, вимахи рук, гнiвний смiх, знизування плечима.

Але вже родиться назустрiч iнша хвиля, спочатку нерiшуча, понуро задумлива, далi дужча, догiм рiшучiша, нарештi, так само злiсна, жагуча, з болем i одчаєм.

А як iнакше? Як? Нi, конкретно, реально — як?!

Та краще загинути всiм iз зброєю в руках, анiж прийняти цю ганьбу, сором i гидь.

Сором! Ганьб! Ага, «Тiнi Минулого»? I за це вiддати все, Сонячну машину, волю, майбутнє щастя й прийняти iншу ганьбу, дужчу й ганебнiшу? Так? Так?

— Панове, часу нема! Арештi

Ах, чорт його бери арешт. Нехай арештують. Краще арешт, смерть, нiж отакий вихiд.

Та який це вихдi? Яка це вже надзвичайна ганьба?

Хiба мiльйони жiнок за старого життя не продавали свою любов за грошi, за титули, за громадське становище? Хiба не обiймали байдужих їм, гидких, ворожих? Це не була ганьба, бо це звалося законним шлюбом?! А тут ганьба, а тут краще смерть, нiж урятувати, може, щастя всього людства? Отакий сонцеїзм? Отакий героїзм?

Та й не конче ж усiм жiнкам! Та и не конче ж неодмiнно коханками ставати!

Доктор Рудольф стукає долонею по столi.

— Панове! Тихо. Треба швидше рiшати! Спинiгь окремi балачки! Прошу брати слово за порядком.

Але який там порядокi Галас передається в коридор, на сходи, на ганок, на вулицю. Обурення, смiх, гнiв, запальнi суiперiечки. А Мертенс непорушною скелею сидить, важко опустивши очi в стiл.

Чорно-срiбний лицар стоїть бiля вiкна й поглядає на кипучу вулицю: так, буває, зчепиться в люту, слiпу вiд крику й запалу купу зграя горобцiв — їх тодi можна всiх накрити пальтом.

Доктор Рудольф уже не стукає долонею, не кличе до порядку, о нi, видно, ще не зникли «Тiнi Минулого».

А в ньому самому? Згодився б вiн, щоб вона, та єдина прекрасна, перед якою вiн у побожностi готовий на колiнах благати посмiшки, щоб вона на вулицi посмiхалася до солдатан егра, вела його до себе, обнiмала, милувала? О господи!

Так, значить, згодився б оддати Сонячну машину?!

Доктор Рудольф рвучко пiдводиться й стукає сильно кулаком по столу.

— Панове, хто хоче забирати слово?

Настає тиша. Нiхто не хоче. Уникливi погляди, обурене шепотiдня, понура задума. Рудольф водить очима.

Бiдний Макс — от уже покушує куточок нижньої губи, вже в позi недбалiсть, розвезенiсть, а в лицi сiра-вiра блiдiсть. А Труда коло нього дивиться такими широкими, зляканими очима, так швидко стрибає ними по лицях i так боязко кидає ними скоса на сiру-сiру блiдiсть дорогого лиця.

Але те, що нiхто не хоче говорити, що уникливi погляди, що понура задума, що сам доктор Рудольф чує дивну, тоскну вагу на плечах, це ж значить, що є-таки якась правда в пропозицiї Мертенса. Реальна, жорстока, брудна правда.

Раптом iз кутка чийсь голос, але теж нiяковий, не то з смiшком, не то з придушеним болем.

— I цей спосiб пропонується широко оповiстити серед населення!

Фрiдрiх Мертенс помалу повертає важке лице на голос.

— Нi, навiщо це сповiщувати. Шкiдливо. Непотрiбно. Досить усного гасла й пропаганди.

— I кожна жiнка повинна це. прийняти?

— Навiщо кожна? Досить, коли не буде осуду й заборони. Охочих же знайдеться навiть без жертви.

— А члени Вiльної Спiлки?

Мертенс мовчки з неохочим усмiхом знизує плечима. Але тут доктор Рудольф бачить, як Макс рвучко пiдводиться, стрiпує головою й спалахує.

— Що за торгiвля? А члени Вiльної Спiлки? А що таке члени Вiльної Спiлки? Вони можуть тiльки других агiтувати, а самi нi? Так? Коли цей спосiб приймається, то приймається без нiякого для всiх винятку. Без нiякого! Всi повиннi йти! I не чоловiки повиннi це рiшати, а насамперед жiнки. Вони нехай говорять. Чого вони мовчать? Що за сором? Чого такий страх? Хай говорять!

Макс так само бурно сiдає й одвертає неприємно блискучi очi вiд Труди. Всю голову вiдвертає.

Тодi тихо пiдводиться вгору чорно синя стрижена голiвка з великими бронзовими зляканими очима. Вона спочатку облизує запеклi сухi уста, а потiм тихо, серйозно випускає з них:

— Я гадаю, що нiяких привiлеїв не повинно бути. I коли так треба, то всi повиннi… без винятку. А то ми не смiєм iнших агiтувати.

Вона сердито, гнiвно нахмурює брови, хоче ще щось сказати, але густо червонiє й сiдає на мiсце.

— Але стривайте, панове! Ця пропозицiя вже прийнята, чи що?!

Всiм стає дивно, але й ясно, що дiйсно вже прийнята. Вже пiсля Максового гнiвного болю немає нiяких посмiшок. А пiсля Трудиних скривлених, стиснутих за горло слiв нема зовсiм нiяких усмiшок. Нiякому смiховi, нiякiй нiяковостi й уникливостi нема тепер мiсця Треба просто одверто дивитися в очi собi i «Тiням Минулого».

— Просимо на голосування пропозицiю пана Мертенса!

— Дебати, дебати!

— Годi дебатiв! Нема часу! Нас усiх серед дебатiв заарештують!

— Голосувати пропозицiю Мертенса.

— I резолюцiю Рудольфа Штора! Швидше!

— Разом обидвi!

— Окремо!

— Разом!

Знову загула, зарухалась, заблищала очима зала, Макса вже нема бiля Труди — вже вiддано її, вже Макс стоїть оддалiк i кусає нижню губу. А Труда широкими благальними очима ловить його погляд, ну, хоч погляд же-за що?!

— Панове, хто проти резолюцiї пана Мертенса, прошу пiдняти руку.

Нерiшуче й слабо, рiшуче й злiсно пiдносяться рiденькi пеньки над головами.

— Хто за?

Рiшуче, хмарно i з посвятою — цiлий лiс рук.

— Прийнято. Хто за мою пропозицiю?

Той самий рiшучий i ще густiший лiс.

— Панове! Обидвi резолюцiї прийнято. Члени Вiльної Спiлки розходяться Члени Найвищої Ради переходять на друге мiсце для виготовлення оголошення до населення й обговорення конкретних заходiв щодо дальшого. Засiдання зачинене.

Гуде стриманим гудом маса голiв, поспiшно виливаючись iз зали. А Труда все ловить очима спину Макса! Господи! Зовсiм не така вже й страшна резолюцiя. Не конче, дiйсно ж, усi жiнки мусять брати участь i не конче ж усiм бути коханками солдатiв Аби тiльки ласка, жiноча увага, навiть трохи кокетування Аби тiльки прочистити шлях до Сонячної машини. Як же Макс цього не розумiє? За вiщо ж до неї така дивна раптова холоднiсть, ворожiсть?!

Забутий, самотнiй чорно-срiбний лицар стоїть бiля стiнки й тихим усмiхом проводжає бронзовi, широкi, непорозумiлоблагальнi очi. Бiдна, смуглява дитинко, ти вже принесла в жертву твiй цвiт кохання. Вже на вiвтарi геройства лежить заколота твоя любовна радiсть. Але боги героїзму такi самi мудро безсилi там, де дiє необхiднiсть, як i всi iншi боги.

I бiднi всi ви, дiти обох полiв, бородатi й безбородi: iз де сятка «єдиних виходiв» ви вибрали той, який припадає остан нiм. Але хоч який би ви прийняли, вiн усе буде так само безнадiйно невдалий там, де нiякого виходу не може бути. Корiння тисяч рокiв не вирвати за мiсяцi. Не армiя Сходу при летiла, а тисячолiттями закорiнена закономiрнiсть. I не спинить її дiї нi театральними святами, нi вимахами кулакiв, нi герой ством смуглявих дитинчат. Одчай i страх дiйсно, видно, поганi порадники, коли навiть таку тверезу голову, як Мертенса, сп'янили на такий дитячий «єдиний вихiд»

Чорно-срiбний лицар не спiшить за юрбою бородатих i безбородих дiтей, не бере участi нi у вимахах кулакiв, нi в пiднесеному готуваннi до любовностi. I пiднесенiсть, i понурiсть — це явнi ознаки того, що самi пiднесенi й понурi почувають цiлковиту безнадiйнiсть. Для чого ускладняти її даремними корчами? Мудрiсть не товаришує з одчаєм та пристрастями.

I, коли весь будинок спорожнюється до останньої людини, чорно-срiбний лицар зачиняє всi дверi, бере щiтку i, не хапаючись, починає пiдмiтати забрудненi, засмiченi хати. Тепер вiн житиме тут сам — це перший вияв закономiрностi. А потiм, хто знає, чи не вернеться й смуглява дитинка в ту затоку, до якої її вже раз прибили хвилi геройства.

А коли на вулицi раптом чується з обох бокiв прожогливий гуркiт автомобiлiв, коли розчиняються дверi на ганок i до холу з револьверами в руках швидко й напружено увiходять люди в чуднiй вiйськовiй формi з темними чудними обличчями, колишнiй фабрикант Душнер спокiйно i ввiчливо вклоняється їм, не випускаючи щiтки з рук.

Поперед вiйськових чорнолицих людей двоє добродiїв у цивiльному одязi з європейськими обличчями. Але всi обличчя вражено й неймовiрно озираються: порожнеча, нi душi, крiм тихого чоловiка iз щiткою й густими чорними бровами над пукатими, розумно привiтними очима.

— Тут збори Вiльної Спiлки?

Чоловiк iз густими бровами делiкатно поправляє: тут були збори, але вони з пiвгодини, як розiйшлися.

— Куди?

Цього чоловiк не знає Вiн сам — колишнiй власник цiєї вiлли, яку захопили чужi люди.

Цивiльний i вiйськовий не вiрять, не хочуть, не можуть вiрчти йому — кидаються по всiх хатах, унизу, вгорi, навiть у льохи зазирають — анi душi.

Грюкнувши дверима, люто загуркотiвши автами, вiйськовi люди зникають.

I насiає ще бiльша, ще певнiша i мудро-сумна тиша-нiчого, закономiрнiсть усе знайде.

* * *

Принцеса Елiза нiкуди з дому не виходить. Але все, що дiється в цi чуднi, божввiльнi днi за мурами його, вiдомо їй якнайдетальнiше їй не треба заглядати нi на фабрики, нi до бюро, нi до магазинiв — досить тiльки дивитись у тi обличчя, що проходять перед нею: в цих дзеркалах їй видно все так само, як i в дiйсностi Видно з усiх бокiв, з усiх точок.

От дзеркало Ганса Штора, батька того й рiвночасно її найпоштивiшого л ь о к а я, що витерти поту з лиця не смiє в її присутностi. Воно вiдблискує гордощами й поважним, певним, непохитним трiумфом. Вiчний Порядок на колiсницi Закону в'їжджає в царство часового хаосу. Грiшники й злочинцi обмивають запорошений звiром образ божий. Самi охоче вiльно зносять диявольськi стекла. Весело, дружно повертаються на свої мiсця, займаючи щаблi iєрархiї згiдно з передустановленим Порядком Нiде нiяких протестiв, опорiв, сутичок.

Але от важке, насмiшкувато-розумне й також досить певне дзеркало вищого щабля вiчної iєрархiї, старого графа Воно скептично ворушить кущами брiв i вусiв, вибачливо б'є по плечу величну певнiсть Ганса Штора й плескає хитрощi грiшникiв та злочинцiв. Розумно. Мудро. Генiально. Тактика великого стратега: ану, нехай противник стрiляє без прицiлу. Нема куди бити. Нема за що. А ворог тим часом б'є. Щодня з усiх своїх гармат лупить армiю. Без маюну, без смертельного промiння, без новiтньої технiки, а б'є смертельно.

Але пiдсувається дзеркало сина старого графа — i свiтло перекривляється в iнший бiк. Син вибачливо хльоскає по плечу насмiшкуватiсть батька i м'яко подає звiдомлення її свїглостi Дезинфекцiя стає на добрий грунт, цiлком на добрий.

Майже щовечора перед графським будинком тихо зупиняється авто, i принц Георг непомiтно пiд охороною графа Адольфа входить до покоїв принцеси, де 'всi вiкна щiльно позапинанi портьєрами. Принц Георг багато не розповiдає, але те, що вiн певно й твердо притискає до уст руку Елiзи, що тримає її довше, нiж слiд, каже бiльше за всякi розповiдання. Але принцеса Елiза й на це нiчого не каже.

Ну, звичайно, в дзеркалi Страховища все трошки iнакше виглядає, нiж у принца й графа Адольфа. Само воно якесь тепер загонисте, очайдушне, щось подiбне до того, як було того вечора, коли принцеса Елiза помогла йому втекти з дому до чорно-срiбного лицаря. I не то глузує з принцеси Елiзи, не то агiтує її.

Вiдновлення старого ладу? Та це ж комiзм, оперетка, фарс, а не вiдновлення Гомеричний регiт котиться по всьому Берлiну Боже, якi iдiоти, «всiм вертатися на свої старi мiсця». Та будь ласка! Може, її свiтлiсть принцеса Елiза бажають собi купити наймодернiшу сукню, капелюх, черевики? Будь ласка- всi магазини вiдчиненi, всi прикажчики й навiть власники на своїх мiсцях. Правда, не всi — часом тiльки один або два, але це нiчого не значить — магазин однаково вiдчинений, функцiонує. До банку треба? До послуг її свiтлостi всi банки. Полiцiя? Також одчинена.

— Нi, серйозно, ваша свiтлосте, вам треба самим подивитись, як це надзвичайно мило й весело виглядає. А як чудесно в полiцiї, в банках, у магазинах, по фабриках та в усiх урядових iнституцiях в урядовi години танцюють бiскаю. Шик! Ах, Елiзо, я тiльки боюсь, що вам трошки довго доведеться дожидатися корони, їй богу, Ви не сердьтесь на мене, я зовсiм по-дружньому вам говорю це Ми ж не маємо нiякої ворожнечi до вас — трупоїдiв. Серйозно, серйозно Елiзо! Я з вами, наприклад, цiлком любовно балакаю. От бачите, приходжу до вас, я знаю, що принц Георг, ваш коханий i наречений, стоїть на чолi цiєї всiєї штуки й що буде першим монархом у посонцеїстськiй добi А ви — королевою. Ну, ви нас не будете ж розстрiлювати, правда? Ми ж вам нiчого злого не робимо. А коли бувають убивства солдатiв, так це ж вашi друзi ладу роблять. I ви це самi знаєте Правда, Елiзонько? Та ви не хмуртеся — ми ж нiчого. Вбивайте собi, як вам це подобається А солдати все одно знають, що ми не виннi. А вони страшенно милi, вашi чорно-жовтi друзi, їй-богу, Елiзо! Ви їх бачили хоч iздалеку? Нi? Фi-фi! Хочете, зазнайомлю вас iз кiлькома офiцерами? Пресимпатичнi iстоти! Деякi освiченi, всiма європейськими мовами балакають. Ну, це ваша помилка, Елiзо, як можна було брати до армiї людей, що балакають європейськими мовами. Ах, Елiзо, ви зробили ще одну помилку! Знаєте яку? Ви взяли людей до армiї А треба було взяти машини, i тодi справа стояла б цiлком добре.

Але буває, що раптом Страховище нi з того нi з сього нахмуриться, замовкне й сидить якийсь мент iз таким виразом хмарної задуми, що ясно ж, бiдненька, видно нелегка боротьба любов'ю, та не така вже вона смiшна та переможна. Одначе зараз же стрiпнеться й знову. I от свинство яке сонцеїстя зовсiм не ховають, що сонцеїстськi жiнки спокутують своєю любов'ю жовто-чорних героїв Навпаки, нехай кожний солдат знає, що кожна сонцеїстка прийме його привiтно, любо, тепло. Хай знає. Ну, звичайно, в сонцеїстiв нема чим гостей частувати, самий тiльки сонячний хлiб. Але зате треба подивитися, що з ним робиться пiсля такого частування!

Ех, Елiзо, вам конче треба хоч раз подивитися на нашi цинiчнi й аморальнi способи боротьби з вами. Неодмiнно!

А увечерi, коли густа темрява ночi завiшує всi дзеркала, принцеса Елiза або лежить непорушне на канапi й сухими неклiпаючими очима дивиться в стелю, або тихо ходить алеями порожнього, безлюдного саду.

В лабораторiї темно. Тьмяно поблискують ребра стекол даху проти сяйва Берлiна. Бузок самотньо густо дихає, i так трудно розсiкати грудьми його дихання в тiй алеї, де…

Принцеса Елiза сiдає на лаву проти лабораторiї й довго непорушно сидить. Не чути колишнього гуркоту Берлiна. Не чути й нiякого гуркоту дивної, безшумної боротьби. Стомленi гомеричним реготом i бiскаєю, сплять бiднi «переможцi». А серед них чуйно стережуть їхнiй сон чорно-жовтi, такi «страшенно милi» «переможенi».

Коли ж скiнчиться смiх i настане плач? I чи настане ж хоч тодi царство Вiчного Порядку? Чи боротьба, трiумф i плач є вiчна доля людства?

Ах, коли б уже якийсь кiнець!

Але кiнця не видно. Боротьба розгорається. Безшумна, невидна, чудна, неймовiрна.

Граф Адольф уже не миє нiжно-хижим рухом руки, ласуючи з от-от-от перемоги. Принц Георг не ступає таким певним точним кроком, нiби вимiрюючи ступнi до трону. Все зруйнували проклятi дикуни, все! Не знати, вiд чого починати треба. Але вiд чого не почнеш, воно тiсно зв'язане з iншим, а те все iнше в руїнi. Що є, чого нема — невiдомо. Нiякого ж пiдрахунку не можна зробити. Пустеля, дика пустеля з караваном героївi А нахабство дикунiв росте з кожним днем. О, цi пiдлi боягузи не смiють виступити одверто, цi раби не мають одваги вхопити руками батiг, що лупить їх. Нi, вони цiлують, лижуть його, щоб вiн розм'як. О, вони доцiлуються! Вони досмiються й дограються разом iз своїм калiкою Рудольфом Штором!

Принцеса Елiза, спустивши очi, знизує плечима. Вона не розумiє, в чому, власне, рiч? Ну, сонцеїсти виступили б одверто, то що було б? Видушили б усiх газом i промiнням? Ну, i що ж iз того? Яка ж рацiя такого кiнця? В чому рiч? Трудно вiдновити вiдразу все життя? Так, очевидно, помилку зроблено з самого початку. Очевидно, не вiд того кiнця починати треба було. Але при чому ж тут сонцеїсти, Рудольф Штор i тому подiбне?

Принц Георг не вiдповiдає. Надзвичайно дивна iсторiя: як тiльки торкається оправа чи мова Рудольфа Штора, все якось чудно виходить. Якась вiчна вперта мовчазнiсть на згадку про цього кретина. Дивна невдача з арештом Найвищої Ради якраз пiсля того, коли принцеса шукала в графiвни Елленбергiвни коронку Зiгфрiда. Розумiється, нiчого, абсолютно нiчого закинути не можна, але щось тут та є.

Принц Георг сталевими холодними очима дивиться просто в лице Елiзi. (Якi негарнi фiалковi жилки на баньках).

— В чому рiч, кузино? Добре, я вам скажу, в чому рiч. Перше — нi в однiй галузi господарства ми не зробили нiякого поступу. Весь час ми товчемось на мiсцi. Друге — в населення нема нiякої волi до працi. В усiх сферах злiсний, нахабний саботаж. Тiльки свiтло, воду й вугiль вони пiддержують. Отже, ви розумiєте, при чому тут сонцеїсти. Третє — армiя розкладається з кожним днем Нiякi кари, нi труїння не помагають, а тiльки викликають глухе обурення. Четверте — кожний зайвий день такої тактики веде до неминучої загибелi.

— А якої ж тактики треба?

Принц Георг не зводить холодних надушливих очей iз лиця принцеси Вiд цього погляду принцеса легенько постукує пальцями правої руки по долонi лiво!

— Якої? Такої, якої вже вживає захiдноєвропейська й американська експедицiя: в кожному великому мiстi перед кожним будинком повiшено по двоє сонцеїстiв. В Парижi ж, крiм того, видушено газом цiлий квартал. А на площах повiшено всiх французьких Рудольфiв Шторiв.

I холод'нi сталевi очi ждуть. Пальцi правої руки вiдразу перестають постукувати по долонi лiвоi.

— Це… правда?!

— Я не маю нiяких пiдстав хвилювати вас неправдою, кузино.

Пальцi знову сильно клацають по долонi. Куточки очей рiзко загострюються.

— А результати?

— Результати будуть, напевне, якнайкращi. Вiдомостi прийшли тiльки сьогоднi. Коли Сукурамi буде далi наполягати на своїй тактицi, я не ручусь за цiлiсть армiї. I за його життя.

— Значить, ви гадаєте, що тут так само треба прикласти тi методи, що в Америцi й у Францiї?

— Ще лютiшi. По чотири сонцеїсти перед кожним будинком! Видушити газом два квартали!

— I солдати схочуть виконати такий наказ?

— Схочуть. Армiю прочистити. Всi зараженi елементи винищити. Розстрiляти прилюдно.

— I ви гадаєте, що сонцеїсти спинять саботаж?

Що спокiйнiший i жорстокiший голос принцеси Елiзи, то твердiший i непохитнiший голос принца Георга.

— Не маю нiякого сумнiву. Але всiх привiдцiв, коноводiв, усiх Рудольфiв Шторiв у першу чергу повiсити на площах. Усi друкарнi позаймати вiйськом; нiяких вiдозв, оповiсток, нiякого змiсту вiд недозволених органiзацiй до населення не допускати. Розбити їхню змову й органiзацiю.

Принцеса Елiза втомлено й нудно витягає й злегка заломлює руки.

— Ну, що ж? Тiльки чи не помиляєтесь ви, гадаючи, що солдати схочуть вiшати людей без видимої вини. А раптом це викличе бунт у самiй армiї?

— Чому ж у Францiї й Америцi не викликало?

— Може, там населення поводилось iнакше, вороже. А тут при цiй тактицi наших сонцеїстiв, менi здається, такi способи… рiч небезпечна. В кожному разi рискована.

— Iншого виходу немає, кузино! I чи хочемо ми з вами, чи нi, а Союз Схiдних Держав мусить iти на всякий риск. Або ж. загинути. Вибору немає Мирнi способи не дають нiяких результатiв. Або тiльки ще бiльшу шкоду.

Принцеса Елiза якийсь мент задумливо-жорстко мовчить.

— Ну, що ж?.. Як швидко може бути змiнена тактика?

— Цими днями. Кожний зайвий день — зрiст небезпеки. I без нiяких сантиментiв — рiшуче, блискавично, безмилосердно. При гангренi треба хiрургiчного ножа, а не гомеопатi!

Принцеса Елiза знову мовчить. Потiм стомлено простягає руку принцовi Георговi й просить їй вибачити — вона сьогоднi почуває себе трохи недужою. Принц Георг нехапливе, акуратно й точно замикає переносний телефонний апаратик, вiшає його через плече й прощається. А очi сталево й настiйно дошукуються чогось на блiдому схудлому лицi з загостреним костяним овалом.

* * *

Макс не що iнше, як старий жорстокий лицемiрний трупоїд. Це ясно. Поведiнка гiдна звичайнiсiнького рабовласника, чо ловiка старого режиму. Але коли вiн гадає, що Труда буде ганятися за ним, розшукувати його, благати прощення невiдо мо за яку провину, то прекрасний трупоїд трошечки помиляється. Коли ж вона щодня заїжджає додому й до Штабу Найвищої Ради, то з боку Макса було б просто смiшною самовпевненiстю думати, що це робиться ради його милої розвезе ної посмiшечки, якою вiн iнодi зводить привiтати свою «єди ну, нiде нiкому не повторну любов. Є досить багато важнiших за посмiшечки речей, ради яких треба не тiльки до Штабу заїжджати, але й у саме пекло поїхати, коли це треба. I в пекло, i до салону Iрми, i куди хоч! I нiякi трупоїдськi посмiшечки її не зупинять.

От i тепер вона їде додому Ну, i що ж з того? Зовсiм же глупо б думати, що вона сподiвається застати тут Макса. Макс дома не живе, i нiколи навiть не заїжджає. I чого ради заїжджати? Щоб заарештували? Ясно ж, що Труда їде iпросто, щоб побачитися з батьком, з мамою, з панею Штор. А головне з батьком, бо це ж цiлком непотрiбна необережнiсть: iти до Сукурамi, до самого Сукурамi, щоб «нарештi, по совiстi запитати цього азiата, чого йому тут треба». Коли б Макс хоч крихiтку iнакше поводився, можна було б… А втiм, хай Макс поводиться собi, як хоче — вона сама може роз'яснити батьковi, що нiякої потреби для вiзиту до Сукурамi немає. Хутко-хутко. Сукурамi сам переконається, що йому тут робити нема чого.

I дiйсно, Труда забiгає до мами, до панi Штор, нi слова не згадує про Макса й цiлком категорично запевняє батька, що ще кiлька днiв — i вiд милих жовто-чорних гостей i слiду не буде в Берлiнi. Розумiється, батьковi вуса, як звичайно, ворушаться усмiшкою: старi люди страшенно люблять бути скептиками. Але хiба ж вiн може справдi мiркувати як слiд, сидячи в кабiнетi й нiчого не бачачи?

Навiть до милої хорошої трупоїдки Елiзи встигає забiгти. Ну, цiй уже й її трупоїдський бог велiв скептично посмiхатися. I не тiльки ж скептично, а ще, подумайте собi, немовби з жалем якимсь, iз сумом, iз чудним гнiвом.

— Елiзо! Та ви, я бачу, нiчого не знаете й не розумiєте. Ну, запевняю вас, що ви нiчого не знаєте. Ви сидите тут, як у монастирi, i, як усi черницi, гадаєте, що свiт увесь страшними чортами засiяний. Але, хоч, може, вам цi чорти iприємнi, я все ж таки мушу вас розчарувати: нiякiсiньких чортiв! Ну, правда ж, правда! Посмiхається. Ну, їдьмо зi мною, я вам покажу, якi це чорти. Хочете? Нi, серйозно: подивiться ви хоч раз, що дiється в Берлiнi, гляньте на ваших чортiв, а тодi… хитайте головою.

Але трупоїдка все ж таки хитає головою — хоч що б їй Труда показала на вулицях Берлiна, вона однаково буде посмiхатися. I нема чого їй їхати дивитися на те, що тодi не має сутнього значення.

— А що ж має сутнє значення? Що? Нi, я не розумiю, Елiзо, що ж має сутнє значення? Ну, добре! I те, що навiть офiцери вашої армiї вже їдять сонячяий хлiо та днями й ночами сидять у наших салонах, i це не сутнє? Нi?

— Нi, Трудо, i це не сутнє.

Господи, яка страшна, запекла рiч трупоїдство! До чого слiпа, вперта й смiшна. Сил немає балакати.

— Ну, слухайте, Елiзо, знаєте що: нумо зараз поїдьмо до нашого салону. Ви подивитесь на ваших офiцерiв, послухаєте їх, розпитаєтесь i тодi скажете, чи сутнє це, чи нi? Хочете?

Нi, Елiза не хоче нi бачити, нi слухати нiяких офiцерiв.

— Ну, просто хоч iз цiкавостi. Невже ж вам не цiкаво подивитися на розпусту сонцеїстiв, на їхнi «цинiчнi й гидкi» способи боротьби з вами? Ну, подивились би хоч на колишнiх трупоїдок i побачили б, якими вони безнадiйно погиблими сонцеiстками поробились. Таки нi? Познайомила б я вас iз Iрмою, нареченою Рудi. Послухали б, як вона спiває. Сьогоднi й Рудi, здається, туди приїде. Вiн так хотiв би вам подякувати за вашу осторогу. Мертенс, мабуть, буде. Може, i Макс буде з Рудi. Але Макс, звичайно, нi для кого не має особливого iнтересу. Ну, Елiзо!

Ох, здається, трошечки-трошечки захиталася трупоїдська непохитнiсть? Який iнтерес в очах засвiтився.

— Нi, Трудо, як воно менi не цiкаво, а, справдi, я не можу. Коли говорити серйозно, то ви ж повиннi зрозумiти, що менi не випадає бути в сонцеїстському салонi, де нашi офiцери роблять злочинства.

Труда розумiє. Дiйсно, не випадає. Не подумала. Хм. Шкода.

— Елiзо! А знаєте що? Ви можете не бути з усiма. Ви будете сидiти в сусiднiй кiмнатi й усе бачити крiзь склянi дверi. А вас не видно буде. От тiльки розмов, може, не буде чутно? Але музику й спiв буде добре чути. А головне — все видно буде. Добре? Нiхто-нiхто не знатиме. Даю слово. Тiльки одна Iрма — вона ж хазяйка дому. Але я вам обiцяю, що вона присягнеться нi однiй душi не говорити Гайда, га? Ану!

Принцеса Елiза якийсь мент сидить непорушне, примружено дивлячись у далеку-далеку далечiнь. I вмить рвучко пiдводиться.

— Ну, добре! Їдьмо!

— Браво, Елiзо! Оце по-нашому!

Труда вiд дому з усiєї сили жене свого «понi», малесеньке, чепурненьке авто (колишнiй подарунок чорно-срiбного лицаря) — хто знає, чи не роздумає собi ця свiтлiсть. От уже знову сидить, як у лубок затиснена. Вся вона все життя своє, як у лубку, сидить. На мент вирветься з нього, стане людиною й знов кається вже, що поїхала? Боїться за свою королiвську гiднiсть?

— Ну, де ж чорти, Елiзо? Га?

Небо над Берлiном для холодку запнуте легеньким сiрим серпанком. Передвечiрнє сонце жмуриться крiзь нього тьмяною задумою. Безвинно, миряо пропливають вартовi лiтаки.

Задума, серпанок тишi й тут, унизу, по мирних, тихих вулицях. Авто тихше, м'яко, безшумно, як човен, пливе асфальтом. Дзвiнкий дитячий щебет у скверику; журний клекiт рояля; закотистий заразливий смiх iз високих вiкон.

Елiза не вiдповiдає. Ага, це — аристократичний квартал. Тут чортiв не може бути. От там, у центрi, у торгових i промислових ковбанях, от там вони!

Труда торкає понi, — i камiнчики, гiллячки, кинутий папiр починають швидко цокати пiд жвавими колесами. Вже частiше та частiше миготять суцiльнi смуги вивiсок; на тротуарах народу бiльше; за столиками ресторанiв сидить весела смiхотлива публiка Туди й сюди iз шипучим рипом проскакують авто, добродушно гуркочуть напiвпорожнi трамваї. Серед цивiльного рiзнокольорового одягу то тут, то там — цитриново-жовтi й блакитно-бiлi вiйськовi френчi. А з них мирно, доброзичливо стирчать шоколадовi, шафрановi, густо-чорнi i синювато-смуглявi обличчя. От група рiзнокольорових пик стоїть якраз на розi. Труда привiтно, весело махає їм рукою. Шоколаднi лиця блискають баньками, зубами й радiсно вiтають по-вiйськовому.

Принцеса Елiза кидає скоса очi на лукавий смуглявий профiль iз притупленим кiнчиком носа.

— Ви думаєте, Елiзо, це мої «клiєнти»? Абсолютно нi. Я їх зовсiм не знаю. Але кожна сонцеїстка повинна вiтатися з нашими визвольниками. Такий у нас звичай, ваша свiтлосте.

Понi розмашистим гоном завертає в iншу вулицю. Тут iще люднiше. Дверi магазинiв широко розчиненi, на порогах стоять прикажчики й галантно запрошують публiку досередини. Публiка галантно вклоняється! А зсередини стрибками вибухає загониста, гунява, пiдмиваюча музчка, i видно парочки в безжурному танцi.

I тут так само шоколаднi й шафрановi лиця в бiлих i жовтих френчах. I так само блискають баньками й зубами привiтнi, простi, веселi.

Але її трупоїдська свiтлiсть сидить у свойому лубку, i все це не має для неї «сутнього значення».

От крадькома за жiнкою пiрнає у ворота дрiбно-кучерява, як напудрена густою сажею, потилиця солдата «визвольної» армiї. Елiза, розумiється, бачить це своїми власними очима, бачить удень, що дiється майже на очах всiх. А що ж то дiється вечорами?

— Ви знаєте, Елiзо, яка маса дезертирiв у вашiй армiї? Нi? Спитайте Сукурамi або принца Георга. А було б iще бiльше, коли б не ми! Так, так, панi добродiйко, ми, сонцеїсти, рятуємо вашу армiю! Ми весь час умовляємо не кидати армiї, не дезертирувати.

Ах, от фабрика. Показати б її свiтлостi, що це за весела промисловiсть настала — так хiба ж це має для неї сутнє значення?

— В кожному разi, Елiзо, щось нiяких чортiв не видно? Га?

Елiза так само загадково «лубково» мовчить. Мовчить, але зеленi скупченi очi уважно ходять по обох боках вулицi. Так, так, будь ласка, вишукуй. Полюбуйся знаменитим витвором твого Георга. Ух, як вiдновлено «цивiл'зацiю»! А яка грiзна охорона Порядку! А який гарячковий рух i праця установ i пiдприємств! Майже кожна з музикою й танцями. I якi щасливi фiзiономiї в цивiлiзованих пiдданих його величностi!

— Весело? Правда, Елiзо? А яка панiка була першi днi окупацiї Пам'ятаєте?

Принцеса Елiза, не повертаючи голови, гостро кидає.

— Пiсля веселостi iпанiка буває ще страшнiша.

— Можливо Тiльки ми не почуваємо потреби таких змiн. Нам i так добре.

Її свiтлiсть зводять мовчати. Бiдна Елiзонька, вона потiшає себе загрозами Але до якої ж мiри впертiсть! Ну, чекай, чекай, от зараз тебе потiшать свої «стовпи вiрностi».

Авто звертає, нахиляє Труду на Елiзу, пiдпливає до високих залiзно-граткованих ворiт i зупиняється. Труда нахиляється, довбається руками пiд стерном i пiдводиться з чимсь блискучим у руцi.

— Тепер можна злiзати. Авто не вкрадуть. Це тут, Елiзо. В саду. Чудесний будиночок. Правда? Надзвичайно зручне й затишне мiсце для салону. Ви не соромтесь, Елiзо, колись у цьому крихiтному палацику Iрма приймала всяких королiв. I не бiйтесь, у мене ключ, ми пройдемо тихенько, нiхто нас не побачить.

Але для бiльшої непомiтностi Труда, вiдмикаючи дверi, прикушує губу й навшпиньках iз прикушеною губою, озираючись на Елiзу й балансуючи руками, швиденько переходить хол. Бiльшої готовностi з її боку зберегти тайну вимагати неможливо.

В маленькому салонi вона так само таємно, з прикушеною губою зашморгує портьєри на вiкнах i замикає на ключ широкi склянi дверi до великого салону. От тепер приємна затишна пiвтьма, нiчого з салону сюди не видно. Ну, тiльки поставити сюди бiля дверей фотель, вiдхилити трохи портьєру — можна бачити весь великий салон. I спокiйно собi сидiти — сюди нiхто не може увiйти. Ах, так! Познайомити ж Елiзу з Iрмою!

Елiза й через хол iде рiвно, не поспiшаючи й не колихаючись навшпиньках. I тут спокiйно, мовчки пiдсуває фотель до дверей i сiдає.

Коли Труда зникає, гомiн з салону стає чутнiший. Принцеса Елiза обережно вiдхиляє портьєру й дивиться. Багато зеленi, латате листя, колони, блиск люстр, косий широкий промiнь сонця на однiй стiнi. Голi плечi й руки жiнок, кудлата шевелюра негра з фiалковими губами, спини вiйськових френчiв, знову жiночi оголенi шиї, руки. (I нiяких же цивiльних немає!) Надзвичайно бiлi зуби на темному фонi; труситься бiлявий локон од смiху. Два жiночi профiлi весело, завзято дзьобають високого гарного чоловiка у вiйськовому одязi, наступають, вимагають. Вiн з якоюсь тихою величнiстю обороняється, всi троє раптом озираються — Труда. Мило, по-хлоп'ячому подає всiм руку, пiдхоплює пiд руку один iз профiлiв i одводить убiк, а сама все озирається по залi, шукаючи очима. Мабуть, свого Макса. Дама — очевидно, Iрма.

Принцеса Елiза встає й одходить од дверей. Шкода, що мало свiтла в кiмнатi. Треба стати ближче до вiкна, до смуги свiтла з-помiж портьєр.

Дiйсно, Труда й Iрма зразу попадають у цю смугу. Iрма ж трошки набiк голову вiдхиляє, щоб ухилитись од свiтла й бачити принцесу. А очi, справдi, двi кришталевi тарiлi, як казала Труда, величезнi, срiбно-сiрi, стрiлчасто-блискучi. I чистi-чистi, як вишлiфуваний кришталь.

Вона надзвичайно рада такiй несподiванiй гостi. Вона була б iще щасливiша, коли б не серед таких умов довелося прийма ти її свiтлiсть, але вона цiлком розумiє бажання принцеси й сподiвається, що iншим разом вони будуть бачитися в iншiи обстановi.

А посмiшка невинна, ясна, п'ятилiтньої дiвчинки. Тiльки що в неї схiдного — це тiльки Трудi вiдомо. Носик iз горбиком i чорне блискуче волосся?

— Ну, ви, Iрмо, вже йдiть, iдiть, а то вашi приклонники ще сюди забiжать, вас шукаючи. Скажiть Максовi, що я тут. Має час утекти. А я представлю принцесi декого з наших гостей. Рудi принцеса знає, можете його не витягати з кутка. А iндуса пiдведiть трошки ближче до дверей — на нього варто додивитися зблизька. А мiй китайчик є? Ну, ну, я сама побачу, iдiть!

Двi кришталевi тарiлi iскристо посмiхаються, горбатий носик привiтно киває, I струнка тоненька постать тихенько вислизує з кiмнати.

Щось шепоче Труда, вовтузиться з фотелями й портьєрою. А в грудях чогось ниє тоненький-тоненький бiль. I крiзь цей бiль раптом проривається:

— …Iрма! Правда?

— Вибачте, Трудо, я не чула.

— Яка чудесна, я кажу, Iрма! Правда? Хiба не пара Рудi? Ну, скажiть ви!

— Прекрасна пара!

— Ну, розумiється! А от ви побачите, якими очима на неї дивиться iндус. Не думаю, щоб вiн на свого бога Брагму так дивився. Нехай Iрма скаже йому виступити з своїм полком проти всiєї армiї — думаєте, не зробить? Проти всього свiту виступить. Вам добре видно, Елiзо?

— Дякую, добре.

Труда ще трошки ширше вiдпинає портьєру, присуває лице ще ближче до лиця Елiзи й починає «представляти». Он той зализаний плискуватий монгол, наче з води витягнений морж. Це — капiтан свiтляної батареї якогось там їхнього полку. От негр iз Центральної Африки. Ну-шу-му-шу чи якось так звуть його. Чудесний екземпляр. Правда? Їсть сонячний хлiб i страшно за все дякує по-англiйськи. Йому хоч що скажи — насамперед дякує, хоч би опитати, яка година.

А бiль усе ниє, ниє, росте — не чути вже нi веселого гомону з салону, нi Трудиного шепоту. Ниє, ниє й iскриться кришталевими посмiшками. От вона пiдходить до iндуса (А десь iз якогось кутка за нею, мабуть, слiдкують ще однi очi!) Iндус кладе собi руку на груди й низько схиляє гарну величну голову.

Але не дай боже, як Труда скаже йому, що вона тут! Тепер це абсолютно неможливо.

— Вибачте, Трудо. Ви ж тепер дотримаєте свого слова? Ви не скажете навiть докторовi Рудольфовi, що я тут? Нi?

Труда здивовано впирається очима в лице Елiзи — яке злякане, гарне, хиже! Що з нею знову сталось?!

— Даю найчеснiше слово, Елiзо, що не скажу, що ви тут. Задоволенi?

Форма слова не зовсiм задовольняє принцесу Елiзу. «Не скажу, що в и тут». А все-таки скаже, що хтось є?

Але чогось уже не хочеться виясняти цiєї неясностi. Ну, розумiється, тепер вона не посмiє не дотримати свого слова.

Ага, от i Макс. Лiниво човгаючи ногами, пiдходить до мону ментальної напiвголої Юнони з двома крихiтними японцями з обох бокiв. Японцi задирають до нього розумнi личка й смiються великим рiдкими зубами.

— Ну, Елiзо, я на хвилинку покину вас. Менi треба сказати кiлька слiв Iрмi в дуже важнiй оправi. Ви сидiть спокiйно, сюди нiхто не ввiйде.

Елiза мовчки хитає головою й повертається до салону. Iрми вже немає. Зникла. Ну, розумiється, вона пiшла в куток до нього. Iндус же не смiє йти за нею, стоїть i непорушно хитає головою другiй дамi.

Раптом збоку, з того кутка, якого принцесi не видно, чути музику. Гомiн притихає, обличчя повертаються до кутка.

В тишу нiжно, лагiдно входить жiночий голос, увiходить, як невинна п'ятилiтня дiвчинка, пiдкидаючись звуками рояля, обплiтаючи себе ними. Але тут же на очах росте, мiцнiшає й ось уже криштально, сильно дзвенить. I така радiсть, така трiумфальна переможнiсть у цьому дзвонi, що принцеса Елiза заплющує очi й чує, як уся вона дзвенить болем.

Ляскiт оплескiв боляче ряботить тишу. Принцеса Елiза розплющує очi. В куток через усю залу прожогом летить величний красунь iндус i зникає. Величезний всевдячний негр плеще долонями й бiлими-бiлими зубами.

З-за одвiрка в полi зору з'являється Iрма. Вона, як од бджiл, одмахується руками вiд iндуса, китайця та ще кiлькох постатей i тiкає. Вона не буде спiвати. Не буде, не буде!

Розумiється, не буде, бо вона тiльки йому спiвала. А вiн же — вiдомий — не догадався попросити ще. Десь сидить у куточку й невинними одвертими очима здивовано водить по всiх.

I вмить принцеса Елiза чує, як фотель пiд нею, дверi, салон i вся вона важко й холодно згойдуються з за того самого одвiрка з'являється шкандибаюча постать. Моторошно, неймовiрно-рiдна, боляче-гарна, незграбна й до зворушення, до вогкостi в очах соромлива. Вiн почуває оебе так нiяково серед цих напiвоголених дам, на ньому таке простеньке убрання. От вiн обережно й нiяково пригладжує повисмикане темне жабо.

Знає вiн чи не знає, що вона сидить тут, за дверима, й бачить його? Нi, розумiється, не знає — хiба ж вiн мiг би так стояти й нi разу навiть не подивитися на дверi?

А хто знає, може, й знає? А що не дивиться на дверi, так чого ж йому дивитися, коли до нього так щасливо, так вабливо смiються через голови кришталевi тарiлi?

Невже Труда таки не сказала?! I вiн не знатиме й не вчує, що для нього сидить вона в цьому дурному фотелi?!

I невже не скаже? I вiн не прийде, не торкнеться очима, голосом її витягненої до нього душi?

Нi, не прийде. От вiн нiяково, прохаючи, киває головою Iрмi. I от Iрма вже летить, облiплена своїми бджолами, на його кивок — вона буде ще спiвати.

Принцеса Елiза знову заплющує очi. Але вона вже не слухає спiву, ще яснiшого, веселого, грайливого, вiд якого в негра танцюють бiлi зуби мiж фiалковими, широко розтягненими устами Спiв родить веселий грайливий гомiн, рух, смiх. А принцеса Елiза сидить, зiгнувшись у фотелi, заплющивши очi. I такою почуває себе жалюгiдною, самотньою й смiшною тут, за дверима. Раз би, раз роздягнутися догола душi, роздягтися до людини, стати одною з тих веселих, простих, звичайних! I пiдiйти до нього, взяти за рукав, сказати щось буденне-буденне.

А вона замiсть того сидить за дверима в пiвтьмi, пiдглядає, пiдслухає й сьогоднi ж увечерi буде обмiрковувати з Георгом, як краще всiх їх винищити.

Господи, невже це може статися?! Невже завтра, позавтра цi молодi, веселi, незлi люди будуть непорушнi, задубiлi трупи? I вiн висiтиме десь на площi, страшний, синiй, iз висолопленим iз рота язиком?! Що за абсурд?! I як це вона могла двi години тому вiрити, що це може бути, i не думати про це? Знати, вiрити — i не думати! Як це могло бути?!

А там, за дверима, безжурний, любовний, весняний гомiн. Там не знають, не вiрять i не думають. I вiн не знає, що вона тут. А може, i знає, та однаково сюди не прийде: це ще страшнiше. Господи, сказало Страховище чи нi?

Знову музика. Гуняво-тужнi скрики маленької бiскаї. Принцеса розплющуь очi. Пари знеможно, повiльно, безсоромно, нiжно злившись тiлами, похитуються на мiсцi, як дивнi рiзнобарвнi квiти пiд подихом вiтру. Iрми немає серед танцюючих. Вона там, у кутку, з ним.

Бiля дверей шарудiння. Принцеса Елiза спокiйно повертає голову и зразу ж швидко пiдводиться: чоловiча постать! Серце стрiмголов летить униз, i ноги м'якнуть: постать же за кожним кроком перехиляється ритмiчно на лiвий бiк. її ще виразно в пiтьмi не видно, вона посувається обережно, але Елiзi дихати трудно. Вона мiцно хапається за спинку фотеля й старається тримати голову рiвно.

Шкандибаюча постать, трохи перехилившись наперед, вдивляючись у принцесу Елiзу, пiдсувається щораз ближче та ближче. Уже видно блиски в одвертих голих очах. I вмить доктор Рудольф укопано зупиняється, аж одхитнувшись трохи назад.

— Принцеса?

Значить, не знав, значить, не сказала Труда.

Принцеса Елiза холодно й коротко киває головою.

— Вибачте, ради бога, ваша свiтлосте. Я нiяк не мiг думати, що це ви. Коли б я був знав, я не посмiв би.

— Пане докторе, прошу прийняти моє запевнення, що я винна в тiй несподiванцi, яка вас зустрiла в цiй кiмнатi. Я дуже й настiйно просила графiвну Труду нiкому про мене не казати.

Доктор Рудольф нiяково й схвильовано пригладжує жабо.

— Труда й не сказала, принцесо. Вона тiльки сказала, що в цiй кiмнатi я можу побачити. дуже цiкаву людину. Коли б я був знав, кого саме, я б…

Вiн би був не прийшов!

— Пане докторе, ми з вами в рiзних таборах. Але прошу вiрити, що моя присутнiсть у цiй кiмнатi викликана тiльки цiкавiстю, i…

— О ваша свiтлосте!

(Що вiн хоче сказати цим викликом? Що вiн не думає, що вона для нього тут?!)

— …i можете бути спокiйнi, що все, що я бачила тут, не буде вiдоме нi однiй душi. А тепер…

Доктор Рудольф нахиляє голову. I через тс, що голова похилена, чи чого iншого, але голос його тихий, хрипкий.

— В мене не було такої образливої думки про вас, ваша свiтлосте. Навпаки, я вiд усiєї душi хотiв би подякувати вам за за ту вашу… уважливiсть, якою ви визволили мене й моїх товаришiв од великих.

— Пане докторе, на нiяку подяку мiй учинок не заслуговує. Я зробила його для себе й для своєї справи. Я не допустила, щоб при будуваннi без потреби розбитi черепки падали нам на голови. Бiльше нiчого. Нi про яку увагу нi до вас, нi до кого-небудь iз ваших однодумцiв мови бути не може. I менi дуже прикро, що графiвна Труда своїм некоректним вiдношенням до свого слова могла дати привiд до непорозумiння.

Доктор Рудольф перестає м'яти й запихати за груди жабо, мляво пустивши руку.

— Прошу вибачити, ваша свiтлосте. Звичайно, нi про яку особливу увагу не могло бути мови й нiякого непорозумiння не було. Ваше вiдношення до нашої справи, ваше вiдношення до близької вам людини так добре менi вiдоме, що нi про яке непорозумiння не можна думати. Але почуття подяки, хоча б i за чисто механiчний вчинок, може бути в мене. Принцеса Елiза в пiтьмi вирiвнює голову й примушує очi: при чому тут «ваше вiдношення до близької вам людини»?

— Пане докторе, я була б вам дуже вдячна, коли б ви були такi ласкавi й попросили графiвну Труду прийти до мене. Я не маю бiльше часу…

Доктор Рудольф низько вклоняється й мовчки, обережно шкутильгаючи, виходить iз кiмнати.

Принцеса Елiза стоїть, до болю цупко тримаючись за спинку фотеля.

А гуняво тоскнi, безсоромно нiжнi звуки за дверима гойдаються, вихитуються. Для чого, для чого вона приїхала сюди?!

— Елiзо! Ви вже хочете їхати? Правда? Так швидко? Чого? Нецiкаво!

Шепiт швидкий, стурбований, трошки нiяковий.

— Трудо, менi дуже прикро, що на ваше слово не можна покладатись. Я думала, що цим разом…

— Елiзо, я ж не сказала, що ви тут. Я дотримала свого слова їй-богу! А Рудi весь час так хотiлось особисто подякувати вам Елiзо, ви будьте спокiйнi — Рудi абсолютно нiкому не скаже. Ну, не сердьтеся на мене. Добре? Та й що тут такого? Принц Георг же не довiдається, що ви дивились на такi неморальнi речi. Ну, як же вам подобається наш салон? Таких у нас є вже дванадцять! Скоро, Елiзонько, сам Сукурамi тут танцюватиме. Побачите!

— Трудо, я вас прошу вiдвезти мене додому. В мене голова болить.

Справдi, голос тихий, з нотками зацiпленого болю Труда замовкає, робить широкi очi й обережно пiдходить до непорушної темної постатi.

— Правда, Елiзо? Я зараз. Бiдна Елiзонька! Я тiльки скажу пару слiв Iрмi — i ми зараз же поїдемо. Двi хвилинки!

Труда швидко навшпиньках виходить i бiжить до салону сказати пару слiв Iрмi.

Iрма сидить з iндусом якраз проти дверей. Труда її виразно бачить, але водить очима в усiх напрямках i не говорить їй пари слiв. А побачивши за колонами самотню високу постать Макса, рiшуче, не вимахуючи по-хлоп'ячому руками, навiть не горблячись, пiдходить до нього.

— Максе, менi треба сказати вам пару слiв.

Макс лiниво розмикає схрещенi руки й ноги, недбало вiдриває спину вiд колони й iде за Трудою до сусiдньої кiмнати.

— Прошу щiльно зачинити за собою дверi.

Дверi лiниво й щiльно зачиняються

Макс, не хапаючись, повертається й здивовано дивиться: перед ним не Труда, не маленький хлопчинка з недбалими манерами, а вирiвняна строга постать жiнки з гордо пiдведеною головою й велично припущеними на очi повiками I не смiшновелично, а власно-велично.

— Добродiю Максе, дозвольте спитати, що це все значить?

— Що саме?!

— Вся ваша поведiнка?

Макс нудно поводить одним плечем.

— Поведiнка — як поведiнка А в чому рiч?

— Вам вiдома остання постанова найвищої Ради?

— Яка саме?

— Про завдання сонцеїстських жiнок.

Максове лице неохоче кривиться усмiхом.

— Я вас питаю: вiдома?

— Занадто добре.

— Ви — сонцеїст?

— У чому рiч, Трудо?

Труда стоїть все в тiй самiй позi, а голос теж надзвичайний, рiвний, величний.

— Ви — не сонцеїст, добродiю. Ви — старий трупоїд i рабовласник. Я вам це кажу цiлком переконано. I зовсiм не для себе. А для того, щоб ви не шкодили спiльнiй справi.

— О? Чим же я шкоджу, дозвольте спитати?

— Вашим виглядом, вашою поведiнкою, вашими посмiшками. Хто вас просигь iз таким виглядом являтися до салону? Ви ще дуелi тут захочете вчиняти? Будь ласка, коли у вас не має нi крихти сили, коли ви егоїст i i… то принаймнi не пере шкоджайте другим!

Макс високо здiймає брови.

— Ах, он у чому рiч?! Перешкоджаю! Дуже прошу вибiї чти! Я Дiйсно злочинець я перешкоджаю такому охочому, дбайливому виконуванню завдання. Але прошу тодi сказати менi, з якими саме любовниками вашими я перешкоджаю, щоб я…

Труда бурно скидає з себе величнiсть.

— Не смiйте говорити таких речей! Ви — нехороший! Чуєте ви? Я нiяких любовникiв не маю, нiхто менi навiть руки не поцiлував. Менi гидко й моторошно подумати про ц. е Але коли б треба було, я стала б любовницею всiєї армiї.Чуєте? I коли треба буде, завтра ж стану любовницею кожного солдата. I не соромлюсь, i нiкого не боюсь. I не думайте, що перед вами буду почувати себе винною За що?! Яке ви маєте право говорити зi мною таким тоном, з такими посмiшками, з такою ворожiстю? Як вам не сором? Фе, ви менi неприємнi. Прощайте.

I, закинувши голiвку догори, швидко проходить повз Макса до дверей.

— Трудо, почекайте, Трудо!

В голосi Макса немає вже лiнi й посмiшечки. Щось гаряче й нiякове чується в ньому. Але якась сила несе Труду далi й не дозволяє навiть голови повернути назад.

А в грудях почування пiднесення й полегкостi. I яке щастя, що вiн так гаряче й нiяково сказав «Трудо!».

В бiдної ж Елiзоньки ще дужче розболiлась голова. Навiть до авто сiсти, видно, трудно. Так одразу, без причини. Очевидно, недокрiв'я. Та, розумiється, буде недокрiв'я вiд трупоїдства.

— Елiзо! Я вам рiшуче кажу, не агiтую, не вмовляю, а просто кажу їжте сонячний хлiб. Ви подивiться на мого батька… Ну, не буду, не буду, вибачте, я погана. Вам тепер не до дебатiв. Але менi так добре тепер, Елiзо, так легко, так… ух, так гарно, що просто нестерпно бачити вас такою. Може, не так швидко їхати? Може, не балакати? Дуже болить? Вам треба, приїхавши додому, полежати спокiйно. I доки ж ви будете чекати з вашим Георгом. Ну, вiнчайтесь же з ним. Хiба це перешкоджає вiдновлювати нам порядок? Ах, простiть, Елiзо, бiльше не буду! Кiнець. Мовчу.

I цим разом Труда таки дотримує слова навiть прощаючись, не каже нi слова — мовчки, серйозно, поважно стискає руку Елiзи.

А в грудях — ух, весняно, легко, спiвуче дзвенить гарячий нiяковий окрик «Трудо! Почекайте!»

* * *

Принцеса Елiза дiйсно слухається поради Труди — лягає на канапу i лежить непорушне. I не встає навiть тодi, як Ганс Штор, поштиво застукавши, просить її свiтлiсть на вечерю. їх свплiсть вечеряти не буде.

I, коли приїжджає принц Георг iз графом Адольфом, коли в присмерках увiходять до темної кiмнати, принцеса Елiза так само лежить i не рухається.

А коли засвiчується свiтло й принцеса Елiза бачить щось незвичне в обличчях гостей, коли принц Георг, майже не звернувши уваги на її бiль голови, не вiтається, а зараз же гарячково пошепки починає давати в кутку накази графовi Адольфовi, тодi тiльки вона швидко пiдводиться, похапцем поправлячи волосся з бокiв i пильно вдивляється в два шепочучi лиця в кутку.

— Так зараз же зателефонуйте менi! I негайно присилайте назад авто. Можете їхати.

Граф Адольф поштиво вклоняється їхнiм свiтлостям i швидко, нечутно вибiгає з кiмнати.

Принцеса Елiза мовчки жде.

Принц Георг 'пiдходить до неї й чудно посмiхається. Щербини в ротi вже немає, але лице незвичайно схвильоване, чуже, з виразно помiтними жовтими затоками на блiдому чолi.

— Важнi подiї, кузино. Надзвичайно важнi.

Вiн кидає погляд на вiкна

— Ми — на гребенi кризи, кузиною Прийнято серйознi постановию Питання тепер-чи вдасться ще перевести їх у життя.

Принцеса Елiза, чуючи, що нiс її стає блiдий, так само мовчки жде.

Перша постанова така iти природними шляхамию Кузина мала рацiю: помилку зроблено з самого початку. Не взято на увагу, що Нiмеччина тепер — первiсна країнаю Цивiлiзацiя й культура в цiлковитiй руїнiю Дiйсно, було б справжнє чудо, коли б удалося вiдновити все так одразу. Отже, треба йти природним шляхомю Первiснi народи переходили певнi етапи в свойому господарствi й громадському життi. Спочатку зовсiм дикий стан, щось наче теперiшнiй, потiм скотарство, потiм хлiборобство, потiм виробництво дрiбне, i аж закiнчення всього ланцюга — цивiлiзацiї з усiма складностямию Отже, тепер треба перейти всi цi етапию Звичайно, швидким темпомю Але перейти їх треба

Таким чином увесь план кампанiї мiняється Нiмеччина лишається подiленою на округи. Але все мiське населення виводиться з мiст i приставляється до скотарства, хлiборобства i дрiбного ремесла. Коли буде забезпечене годування, тодi приступати поволi до дальшого розроблення плану. Як вивести населення з мiст? Силою, терором. Спочатку прочистити одну округу вiд Сонячної машини, забезпечити потрiбною кiлькiстю годiвельного й господарського матерiалу, тодi перегнати на цю територiю продезинфiковане населення, вiдiбравши в нього Сонячнi машини.

Головне ж — негайно вивести армiю з Берлiна. Розклад набирає каїастрофiчного характеру. Пропаганда й уживання Сонячної машини провадиться вже в самiй армiї, по казармах.

Наслiдок тактики Сукурамi! Цю нiч буде генеральна iнспекцiя й прочистка. Можливi ексцеси деяких вiддiлiв. Вони будуть знищенi свiтлом в один мент. Окремi одиницi, хоч трохи запiдозренi, — розстрiлянi. На ранок уся операцiя повинна бути скiнчена й армiя виведена в намiчену округу. А тут, у Берлiнi, лишиться тiльки невелика, але цiлком певна частина для дезинфекцiї мiста й населення. Цебто: всiх провiдникiв, всi непевнi з якого-небудь погляду елементи, помiчених саботажникiв i так далi вивiшати по всьому Берлiну. Без нiякого рахунку. Хоч десять тисяч. Рештi населення дається три днi, щоб позносило все скло й одержало спецiальну. посвiдку. Через три днi всякого, хто не матиме такої посвiдки, буде вбиватися на всякому мiсцi. Через п'ять днiв усе населення повинно вийти з мiста в призначену округу. На кордонi кожного будуть обшукувати i пропускати на очищену територiю. Там ставиться кожного на роботу й дається риж, зерно, м'ясо. Нiяких сонячних хлiбiв нi на хвилину!

— А чим же годуватимуться тi, що вiддадуть стекла до переходу в округу?

— Чим хочуть. Нехай голодують, здихають. Через п'ять днiв усе мiсто буде вiддане пiд газову дезинфекцiю. Нi одної живої iстоти тут не буде. Хто не здасть скла, лишиться трупом у мiстi. Отже, кузино, я прошу вас негайно зiбрати все, що ви хотiли б узяти з собою, i приготуватись до негайного вiд'їзду. Можливо, що ще цiєї ночi або завтра тут уже розгорнуться такi подiї, при яких вам не треба бути.

Принцеса Елiза обережно, помалу сiдає на стiлець, не зводячи застиглих заокруглених очей iз порожевiлого вiд пiдняття лиця Георга.

— Вибачте, Георгу, менi так болить голова, що я не можу ще схопити всього. Це рiшенець остаточний?

— Остаточний i безповоротний. У палацi Мертенса засiдає Рада Армiї. Пiд її безпосереднiм доглядом i кермом буде всю нiч провадитись операцiя чищення. Я мушу бути там через годину. Я прошу вас, кузино, поспiшитися. До вiдома вашого додам, що в Америцi йдуть жорстокi бої мiж сонцеїстами й експедицiйною армiєю Три мiста знищено до одної люди ни. (Там не встигли захопити складiв зброї, i сонцеїсти озброїлись). На заходi Європи справа стоїть теж критично Особливо в Парижi, де так само йде невтримний розклад армiї, хоча боїа немає. Прохають у нас якомога швидше прислати свiжi вiддiли. На нас уся надiя. Цiєї ночi рiшається доля планети.

Принцеса Елiза не може сидiти. Ти душно, їй млосно в хатi. Вона мусить хоч на десять хвилин вин i и в сад, отямитися, обдумати.

— Кузино, я вас дуже прошу: обдумувати нема чого. Треба тiльки поспiшити А швидка їзда на авто освiжить вас краще, нiж сад. Дозвольте вам помогти в збираннi речей!

Нi, Елiза мусить усе-таки вийти в сад. Їй треба подумати. 11с так раптово, так кошмарно, так неймовiрно…

Очi принца Георга сгають загостренi.

— Кузино, ваше хвилювання надзвичайно мене дивує. Я вас не впiзнаю. Що тут неймовiрного, кошмарного? А то не кошмар, що пiвсвiту здичавiлої А ви не в кошмарi живете весь час? Слово честi, я вас не впiзнаю. Взимку ви були iнша. Ви тодi вмiли розрiзняти кошмар од лiкування.

Принцеса Елiза, одначе, тягне з спинки фогеля чорну мережану шаль. Але, випустивши з рук i не пiдiймаючи, виходить iз кiмнати. Принц Георг, стиснувши щелепи, пiдхоплює з пiдлоги шаль, перекидає її собi на руку й поспiшає за Елiзою.

В саду темно й тепло-вогко. Небо беззоряне, темно-сiре. Солодким i нiжним духом попахує з бузкової алеї.

Принц Георг обережно бере пiд руку принцесу Елiзу й мовчки веде її дорiжкою, нахиляючи голову пiд навислими вiтами. Раптом принц Георг почуває, як по руцi принцеси проходить чудний рух. Вiн повертає до неї голову й бачигь повернене до нього лице з двома великими, темними в сiрiй пiвтьмi очима.

— Що, Елiзо?

Лице мовчки, неначе навiть злякано, зараз же вiдвертається, але в руцi все той самий якийсь внутрiшнiй рух чи напруження.

Принц Георг непорозумiло дивиться на Елiзу, потiм повертає голову направо й розумiє: в лабораторiї доктора Рудольфа свiтло. Та що ж це iаке, нарештi? Що за гайна тут ховаєгьсн в зв'язку з цим проклятим калiкою?

Принц Георг обережно зупиняє князiвну Елiзу i, не випускаючи руки, але прислухаючись пальцями до найменшого руху їi, шепоче:

— Бачте свiтло в лабораторiї, Елiзо?

Елiза байдуже повертає голову й м'яко, але твердо визволяє руку. (Ага!)

— Бачу. А що таке?

Який байдужий сухий голос, абсолютно нiчого цiкавого для неї в тому свiтлi немає.

— Ви не розумiєте, що цiкавого? Це, мабуть, доктор Штор вернувся?

— О, не думаю! Може, панi Штор.

Ага, вона не думає. Такої думки й треба було сподiватися.

— А раптом доктор Штор? Його можна зразу арештувати. Це надзвичайно важно було б. Може, ми пройшли б тихенько повз лабораторiю, кузино?

— Як хочете.

Цiлковита iндиферентнiсть, навiть iз домiшкою втоми, (А рука ж явно дрижала!)

Обоє мовчки й помалу посуваються алеєю. Принцеса Елiза йде з нахиленою головою в глибокiй задумi, байдужа i до лабораторiї, i до саду, i до принца Георга.

I раптом принцовi Георговi стає соромно: вона, нащадок старого королiвського роду, людина, для якої змалку всякий нижчий за князя — iстота нижчої раси, вона має щось спiльне а якимсь калiкуватим чоловiком, сином пролетаря та ще й слуги?! Та ще найшкiдливiшим мiкробом у тiй хоробi, яка нищить усе життя самої Елiзи?! Та ще й у такий момент, коли рiшається доля всiєї Нiмеччини, всього свiту?! Що за дикi, абсурднi думки!

В лабораторiї ж свiтло все не гасне й не гасне. Що може робити в нiй так довго панi Штор, коли це вона там? От уже видно крiзь розчинене широке вшно полицi, шафи, iнструменти. Чиясь тiнь хистко походить по стiнi й зникає.

Принц Георг зупиняється проти вiкна, пiдводиться навшпиньках i зазирає через кущi, водячи головою то вправо, то влiво. Принцеса Елiза теж зупиняється й байдуже чекає.

Раптом принц Георг швидко присiдає, а у вiкнi з'являється темний контур мужчини. Вiн якийсь мент стоїть вепорушно, нiби вслухаючись у сад, потiм пiдносить руки до голови й загрiбає волосся назад. I зникає знову в глибинi кiмнати.

Принц Георг робить принцесi знак рукою й навшпиньках, зiгвувшись, крадеться алеєю. Принцеса ж iде так само — повiльно, стомлена, байдужа.

Принц Георг зупиняється, нахиляється до Елiзн й шепоче їй коло самого лиця:

— Я мушу побiгти зателефонувати Елленберговi. Такого випадку не можна випускати. Ми повиннi його захопити. Ви пiдете зi мною чи почекаєте тут?

Принцеса Елiза мляпо знизує плечима.

— Менi все одно. Тiльки чи встигне Елленберг приїхати? Напевне, Штор зараз вийде. I взагалi… такий момент. Вам же треба на засiдання Ради Армiї? Як хочете, розумiється.

— Вибачте, Елiзо. Говорiть тихше. Це забере не бiльше, як пiвгодини-годину. Вони моментально будуть тут.

— Як хочете. Телефонуйте. Тiльки швидко, коли так. Я буду тут слiдкувати.

Принц Георг знову, без потреби вже зiгнувшись, навшпиньках бiжить алеєю. На руцi в нього висить шаль i плутається кiнцями мiж ногами. Вернуться та вiддати Елiзi? Вогко сьогоднi в саду.

Зненацька якась сила круто зупиняє принца Георга. Вона ж нещиро говорила! Це не її мова, не її тон, голос, слова. «Вам же треба на засiдання… Такий момент». А сама через бiль голови в такий момент пiшла в сад.

Принц Георг якийсь мент стоїть на мiсцi, потiм сходить з алеї й поза кущами, зiгнувшись i обережно ступаючи, прокрадається назад, до того мiсця, де покинув Елiзу.

Але її там уже немає. Правда, вона вся в темному, трудно її побачити в темнотi алеї. Принц Георг крадеться далi, напружено витягаючи голову до алеї й зiрко вдивляючись. Нема. Як вона могла так швидко зникнути? Значить, коли вона попереду, то мусила бiгти? Нi. Це абсурд — вона десь позаду, вiн не помiтив її.

Аж раптом принц Георг чує, виразно чує попереду, перед самою лабораторiєю голос Елiзи.

— Пане докторе! Пане докторе!

Вона його кличе! Вона його кличе!

Принц Георг, хижо зiгнувшись, м'яким бiгом бiжить понад алеєю на голос Елiзи.

От вона — сiра пляма лиця. Темна постать iз лабораторiї поспiшає на голос.

Штор уже бiля неї. Хоче щось сказати. Вона хапає його за руку, заводить у тiнь, ховає вiд свiтла з лабораторiї!

Принц Георг чує, як на нього набiгає гаряча, скажена хвиля, слiпить очi, пiдхоплює й кидає на двi постатi в алеї. Хтось iз середини його кричить ревким горловим криком, вiд якого все тiло стрибає в екстазi лютi.

Шторова незграбна постать шарпається вбiк од Елiзи. Але принц Георг, пiдхопивши шаль в обидвi руки, накидає її як сiть на голову Штора, швидко обмотує її, ударом ноги по ногах збиває на землю й усiм тiлом падає згори на голову. За собою вiн чує жiночий верескливий скрик, шарпання за плечi, але цей скрик i шарпання жене на нього ще слiпучiшу, ще екстазнiшу хвилю лютi. Принц Георг впивається обома руками поверх шалi в горло Штора, душить, притискає до землi, топче груди колiнами, харчить, стогне. Голова Штора спазматичне шарпається, шия шалено випинається, все тiло, як велетенський черв'як, на який наступили, вигинається на всi боки, силкується повернутися грудьми до землi. I вмить колiна Георга сприскують iз грудей Штора, i груди моментально повертаються до землi, спина зараз же залiзно вигинається, пiдiймає на собi принца Георга, випростовується й сильно струшує. Але принц Георг висить на Шторi, вп'явшись руками в горло, не випускаючи нi на мить. Одначе вiн чує, як залiзнi руки обхоплюють його круг спини, здушують огруддя з такою силою, що спиняється дихання, i руки випускають самi собою горло. I в ту саму мить залiзнi страшнi руки пiдiймають його догори, крутять у повiтрi, змахують ним…

Але Штор, наступивши ногою на кiнець шалi, спотикається, i обидва тiла з м'яким гупом падають на землю. Тут вони люто зчiплюються в страшний клубок, совають ногами по жорствi, стогнуть, хропуть, корчаться.

Принцеса Елiза вже не кричить, не шарпає за плечi. З усiєї сили тиснучи собi руки, важ'ко, задихано дихаючи, наче сама б'ючись, перехилившись до страшного клубка, вона стоїть i вся дрiбно-дрiбно тремтить.

I раптом якийсь рвучкий рух у клубку. Над ним здiймається голова доктора Рудольфа, обкутана шаллю. Тримаючи одною рукою за горло принца Георга, сидячи верхи й затиснувши зомлiле тiло мiж ногами, доктор Рудольф другою рукою судорожно зриває з голови шаль. Зриває й зараз же обмотує нею голову, плечi й руки противника й мiцно зав'язує. Напiвнепритомне, уткнуте лицем у пiсок тiло в'яло хилитається, й уже не хрипить, i не сопить.

Доктор Рудольф схоплюється на ноги i, важко дихаючи, ослiплено, очманiло озирається. В ту саму мить принцеса Елiза кидається до нього, для чогось хапає його за руки, тисне їх, гладить, тремтить. I враз руки доктора Рудольфа з тою самою люттю обхоплюють її тiло, пiдiймають у повiтря, перегинають, притуляють до хрипко дихаючих грудей i хижо прожогом несуть у лабораторiю.

Принцеса Елiза безгучно всерединi скрикує жахом i гострим диким щастям. Хтось iще другий кричить у нiй про безумство, про щось страшне, що десь тут є, про щось, що треба зразу ж негайно зробити. Тiкати. Рада Армiї. Такий момент. Божевiлля.

Але, коли б тут усi армiї всiх вiкiв зчепилися мiж собою в скаженiй борнi, коли iб небо над їх головою зайнялося сiрчаною пожежею, коли б планета звалилася з довiчного шляху в чорну безодню всесвiту й запалала б, як смолоскип, принцеса Елiза не зробила б нi найменшого руху, щоб одiрвати свої руки вiд цiєї пiтної гарячої шиї, вiд цього хижо, оскаженiло мчущого її тiла Згорiти, спопелiти, але не припинити нi на мить цього жахного, забиваючого дух, безгучного крику щастя!

I сяйво над Берлiном так само, як пiвгодини тому, мирно й задумливо впирається вiялом у темно-сiру запону неба. I сад той самий, мирно шелесливий, спокiйно дихаючий нiжно-солодким духом бузку. I свiтло з лабораторiї, неначе нiчого не сталося, так само рiвно безшумно лежить на вiтах кущiв.

Наче не сталося щойно величезного чуда, наче не вiдбулося в безумному крику щастя страшне таїнство.

I хiба не кричуща, не дика неймовiрнiсть, що вони вже от бiжать алеєю, мало що не переступивши через замотане безживне тiло пiд кущами, сплiвшись руками, жадно торкаючись тiлом об тiло.

Елiза наїжена всiєю шерстю душi: рятувати тепер свою неймовiрнiсть, боронити тепер лазурями, зубами!

При воротях повинен бути автомобiль принца Георга. Рудольф умiє правувати. Слабо. Добре, вона сама буде при стернi. Адресу салону знає добре.

Є авто! Шофер нетерпляче товчеться.

— Це авто його свiтлостi?

— Так. Iз ким маю честь…

— Його свiтлiсть наказує вам чекати тут на нього. Я беру авто. Зараз воно прийде назад.

Шофер придивляється й поштиво вiдступає набiк, низько вклонившись.

— Пане докторе, сiдайте! Швидше!

В лице б'є рiвна рiжуча струя нiчної свiжостi; у вухах цмокають прожогом налiтаючi стовпи, дерева, кiоски; нсприкрше волосся розтрiпалося пасмами й телiпається, як грива, на плечах. А уста горять, горить усе тiло, над устами ще чути колючi, пекучi слiди вусiв. I нiяка свiжiсть, нiякий вiтер не прохолодять, не здують цього горiння.

Що ж це дiється?! Один iз нiчних снiв?! Але ще фантастичнiший, неймовiриiший, неправдоподiбнiший.

Хочеться стати на весь зрiст в авто, розпустити все волосся палаючою гривою, розставити руки й скажено мчати з вiльним диким криком! Кiнець! Нема лубка!

Господи, як здивується Труда, миле, любе Страховище! «Елiзо, правда?!» Правда, Трудо, правда!

А лiве плече, лiва рука весь час почувають хвилююче, соромне, моторошно рiдне тепло тiла й о г о. Страшно повернутися, страшно глянути в очi, що, чує вона, невiдривно, покiрно й владно лежать на її лицi.

— Як слiд ми їдемо?

I тепер можна глянути, можна швидко-швидко обняти поглядом дорогу розтрiпану голову з цiлованими очима, що злякано вдивляються у вулицю. Розумiється, вiн не знає дороги, не впiзнає вулицi. Та й як можна знати й розпiзнати що небудь у таку нiч?

— Здається, як слiд. Нi, щось… Так, так. Тепер направо.

Авто iз шипучим рипом колiс по асфальтi завертає праворуч, сильно нахиливши його тiло на плече. Перекинеться? Нi, тепер нiщо не смiє перекинутись! I все дурницi, всi окупацiйнi армiї з їхнiм смертельним промiнням, газами, загрозами, сiрахiттями!

— Тепер налiво.

Авто, жбурляючи позад себе стовпи, перехожих, стрiчнi, рiдкi екiпажi, знову перехиляється на лiвий бiк i влiтає в бiчну вулицю.

Зовсiм же мирнi, тихi вулицi. Парочки, спiв iз вiкон, вiйськовi постатi. Вони нiчого не пiдозрюють, не вчувають.

— Далеко ще?

— Нi, зараз. Там, на лiвому боцi, залiзнi ворота. Ах, так, це тi самi ворота, що ще сьогоднi вона бачила Як це давно-давно було. Iндус, Iрма, болюча розмова з ним.

Кошмар?!

— А ми застанемо кого-небудь у салонi?

— Повиннi застати. Вони звичайно всю нiч сидять. А глянути в очi все ж таки страшно, неможливо, а тягне так, як iз височенної башти вниз.

Дiйсно, вони сидять Рiзнокольорове притишене свiтло в за тишних одгорожених куточках, безперестанний дзюркiт розмов iз виплюском срiблястого смiху, нiжно-рожевi вушка, бiло-ро жевi плечi, шоколаднi, кавовi, шафрановi обличчя.

Але, як тiльки в дверях з'являються за зляканою Iрмою двi постатi з розкудовченим волоссям, iз чудним блиском в очах, з рiшучими рухами, з хапливими страшними словами, по затишних куточках пролпае тривога й змiтає дзюркiт, викидає на середину кiмнати рожевi вушка, шоколаднi лиця й збиває їх круг двох посiатей у рiзнобарвну напружену купу.

А Мертенс, помалу пiдвiвшись iз свого фотеля, вражено наставивши наперед банькатi молодi очi, не може рушитися далi.

Марта Пожежа! Сама Марта Пожежа! Те саме дике, роз'патлане, палаюче волосся на плечах i на лицi, топ самий п'яний, нахабний блиск у зелених очах, тi самi спухлi дигячi й безсоромнi губи! I принцеса Елiза? Оця рiшуча, хижо наїжена, важко дихаюча Марта Пожежа — принцеса Елiза, ота рiвновелична, безстрасно-холодна черниця?! I з доктором Штором?! «Негайно… Заходи… Попередити..»

I Труда теж не може отямитись, не може так само пройнятись як слiд страшним змiстом звiстки. Елiза з Рудi?! Елiза з ними за Сонячну машину? Елiза в такому виглядi? Елiза з такими очима, з такими рухами! Це — Елiза, та сама, що ще сьогоднi була тут iз таким неприступним, мертвим лицем, з такою ворожiстю?!

Шоколаднi, шафрановi, посiрiлi вiд тривоги й хвилювання обличчя попадають у хапливий пiднятий рух. У казарми! Боронитися! Скликати з усього Берлiна всiх своїх! Повстання! Битися до смертi!

Iндус, ухопивши обидвi руки Iрми в свої, нахилившися, щось гаряче швидко шепоче в пiдняте до нього злякане личко. Шепоче, питає, вимагає, просить А личко то злякано дивиться на нього, то знову вражено повертається кришталевими тарiлями в бiк тих двох постатей, розпатланих, блискаючих очима А в блисковi ж тiм не тiльки тривога, не тiльки страх i рiшучiсть, а ще щось, щось страшнiше за всi страхiття Сукурамi й його Ради! Що ж це таке?! I це та сама принцеса, яка…

— Панове! Панове! Треба якийсь план! Так не можна!

— План один — пiдняти армiю! Битись до смертi! Знищити проклятих!

Величезний, кудлатий негр гарячкове застiбає гудзики френча, i баньки його очей моторошно переливаюгься синiм блиском Японцi їх цiла купка, наставивши один на одного окуляри, дрiбно дрiбно дрiбоїяiь незрозумiлими словами, перебиваючи один одного, хапаючи за руки, нетерпляче облизуючи блiдо синi губи Елну й Рудольфа пообсiдали оголенi плечi, поблiдлi вушка, пороздиранi страхом очi, шарпають на всi боки питаннями, скриками Панове! На хвилину уваги!

Голос такий чужий цьому хаосовi, такий спокiйно важкий серед палу тривоги, що всi обличчя зразу повертаюiься до ньою

Мертенс! Колишнiй президент Мертенс! Той самий Мертенс!

— Панове вiйськовi! Рiшучiсть i одважнiсть — найкраща зброя Особливо в таких випадках. Треба заарештувати Раду Армiї. Це — найлегший план. Є у вас сила захопити палац? Не всi вiйськовi розумiють нiмецьку мову. Швидкий шепiт помiж собою.

Тодi гиркаючий голос по-англiйському повторює те саме. Негр Ну-шу-му-шу скидає головою, плечима, кулаками.

– Є! У нас є! Всi сонцеїсти!

Iндус швидко пiдходить до Мертенса й простягає руку:

— Прекрасний, вiрний план. Товаришi! Нас може врятувати смiливiсть i рiшучiсть. Нам треба взяти палац!

— Палац охороняє свiтляна батарея. Нi з повiтря, нi вiд землi нема доступу!

— Все одно! У нас теж найдуться свiтлянi батареї.

— Захопити їхню батарею!

— Та як же її захопити?! З-пiд землi, чи що?! Тут Мертенс раптом швидко пiдносить куцу руку.

— Панове! Палацовiй вартi вiдомi пiдземнi ходи мого палацу?

Нiхто не може на це нiчого сказати. Нiхто нiчого не чув про пiдземнi ходи. Японцi вiдбували варту при палацi, але про пiдземнi ходи нiчого не вiдомо. Може, особиста охорона Сукурамi знає про неї. Але як їх знайти, тi ходи? Куди вони виходять? Що за ходи взагалi? I чи не поначинюванi вони газовими мiнами, якi знищать усякого, хто увiйде в тi ходи?

Мертенс якийсь мент важко, задумливо дивиться в пiдлогу, не слухаючи суперечок. Потiм помалу пiдводить сiдлаєте чоло, наставляє його на iндуса й спокiйно гиркає:

— Я знаю ходи. Всi. Можу провести.

На Марту Пожежу вiн не дивиться, але бачить її швидко повернене до нього палаюче волосся.

Iндус дуже повiльно, поштиво вклоняється й серйозно дивиться прекрасними задумливими очима у важке, iржавого кольору лице.

— Велика небезпека, пане президенте. Ваше життя..

— Небезпека скрiзь. Не в небезпецi рiч Маєте досить вiрних людей?

— Я хочу думати, що маю.

– Їдьмо!

Мертенс рiшуче повертається й прямує до виходу, важко й твердо пересгавляючи короткi ноги. На Марту Пожежу вiн усе ж таки не дивиться, але, порiвнявшися з нею, раптом зупиияєгься, простягає руку й слабо, блiдо посмiхається.

— Радий, принцесо, побачитись. Приємно вражений. Сподiваюсь iще побачитись.

Принцеса Елiза сильно, мiцно стискає руку, шарпнувши її так само, як колись Марта Вона ясно, з викликом якимсь дивиться на нього, хоче щось сказати, але не встигає: японцi, негр, якiсь iншi темнi обличчя пропихаються мiж ними, оточують Мертенса й iндуса й сердито, схвильовано вимагають сказати, що ж їм робити. Не можуть же всi до пiдземних ходiв I взагалi треба розробити детальнiше план. А коли через пiдземнi ходи неможливо? Що тодi?

— Стягати всi, якi є, сили до палацу! Взяти центр! Робити над палацом демонстрацiї, притягати до себе увагу, постягати з палацу в повiтря й лоза палац усю варту. Зайняти в повiтрi всi пiдступи до палацу.

— Але нашi вогнi? Якi нашi вогнi?

— Жовто-зеленi. Вогнi Сонячної машини!

— Панове! Нема часу на деталi! По дорозi обговоримо

— Панове! Не робити в мiстi зайвої тривоги Не викликати настороженостi противника.

— Але треба попередити iншi салони!

— Швидше, швидше!

Метання тiл, судорожнi стиски рук, одвертi болючi доцiлунки, чогось шукання, скрики, здоровенний чорний кулак у iповiтрi.

— Всi невiйськовi — попереджати салони, попереджати всякого вiйськового на вулицях, в будинках Швидше, панове, швидше!

Елiза хапає за одну руку доктора Рудольфа, за другу — Труду, що, нарештi, протискається до неї, й тягне обох до виходу швидше, швидше попереджати

— Елiзо! Елiзо!.. Ради бога, як це, Елiзо?

— Потiм, потiм, Трудонько! Там, по дорозi! Швидше! В нас є авто?

– Є.

— Вiддайте iншим i їдьте з нами! Швидше!

В саду в пiтьмi чути бурхливий, змiшаний iз рiзнотонних голосiв гомiн — то вiйськовi радяться Ах, що та Труда там так довго! Зелено-жовтою смугою розрiзується тьма над садом, i смуга прожогом летить угору, гягнучи за собою темну масу лiтака Друга ракета свiтла, з темною довгастою гулею лiтака За ними третя

Отак би звитися в небо! Ах, що ж та Труда!

А вiн сидигь на старому мiсцi, все такий самий затихлий, все так само несмiло плечем шукаючи вiдповiдi її тiла. I її плече м'яко й сильно вiдповiдає. I бiльше нiчого не треба, нiяких слiв, мов, навiть мови очей.

Аж ось нарештi летить миле Страховище. Прожогом вилiтає на авто, обнiмає за шию Елiзу, бурно цiлує в лице, чоло, волосся.

— Елiзо?! Це ж… Це ж… Значить, це Рудi?! Рудi?!

Елiза пiдводить до неї вгору вогкi великi смiхотливi очi.

— Та ви не Елiза! Я дивилась i не могла пiзнати. Рудi, в мене голова крутиться!

Рудi ж теж мовчить, i його очi теж чудно й вогко блищать пiд свiтлом лiхтарiв.

Авто злегка шарпається, i Труда падає на сидiння.

— Трудо, ви показуйте дорогу. Просто? Назад?

— Просто, просто!

Труда не може сама сидiти ззаду. Вона схоплюється й примощується збоку, тримаючись за плече Рудi — так їй видно принаймнi хоч профiль Елiзи. Але не встигає вмоститись, як iзнову схоплюється й хапає Елiзу за руку.

— Стоп, стоп! Макс! Максе! Максе!

На тротуарi помалу розвезеними кроками посувається висока постать. Зачувши крик, вона здивовано зупиняється й придивляється до авто

— Ну, Максе! Що ж ви стоїте? Швидше!

Але, пiдiйшовши вже до самого авто, Макс iзнову зупиняється — поруч iз Рудi при стернi сидить простоволоса, розкудовчена принцеса Елiза! Дивиться при цьому на нього й чудно, не то збентежено, не то лукаво, посмiхається. I Рудi мовчить I Труда трiумфуюче стоїть i жде. Невже?!

Але Труда перехиляється до нього, хапає обома руками за плечi й тягне до авто:

— Швидше, швидше, нема часу.

В авто ж хапає за голову й несамовито, збожеволiло цiлує. Авто знову шарпається, здiймає вiтер i летить вулицею, ковтаючи все, що жене назустрiч.

Макс ошелешено напiвлежить i дивиться в нахилене над ним лице Труди. Воно труситься вiд гону авто, киває кучерями, хилитається то сюди, то туди й хапливо, гарячкове сипле на нього такими словами, вiд яких ошелешенiсть iще дужче налягає на тiло Цiлий вулкан подiй за кiлька годин.

— А тепер ми мусимо попередити всi салони, всiх вiйськових, яких зустрiнемо. А Мертенс, Максе, Мертенс! Вiн — герой! Максе, а Елiза?! Я нiчого не розумiю Абсолютно нiчого! Максе, як це могло?! Якби ти бачив її! А Рудi, Рудi?! Максе! Ти що-небудь розумiєш?!

Макс раптом бурно скидається, хапає голову Труди, переломлює назад i надушує довгим поцiлунком — вiн розумiє.

Труда вигинається, вiдштовхується руками, крутить головою й нарештi затихає I як затихає, Макс випускає її й вiдкидається назад. А авто жене, цмокає, вищить шинами; вiтер, як кiнським волосом, тягне по лицi; гривасто витяглось пасмо волосся з голови Елiзи.

— Максе, ви збожеволiли?!

— Може, i збожеволiв. I що тут дивного було б?

— Максе, але що буде? Що буде?

— Чорт його знає!

— Ти думаєш, вони вiзьмуть палац? Я не вiрю. Вони всi такi розхристанi, ошелешенi I в тi пiдземнi ходи я не вiрю. Максе, треба закопуватися глибоко в землю, пiд льохи навiть. Тодi свiтло й газ не дiстануть Китаєць казав. Але куди ж ми заїхали?! Елiзо, Елiзо! Праворуч! Назад!

Елiза злякано зупиняє машину и озирається до Труди.

— Назад! Ми проїхали.

Авто завертає назад, шарпається i знову летить. Елiза ж знову напiвпримружує очi вiд вiтру й од того, що його пальцi обережно просуваються мiж її тiлом i обiймають руку нижче лiктя. Так можна тепер мчатися всю нiч — i хай буде, що буде.

— Елiзо, налiво! Налiво, Елiзо!

— Ах, налiво? Зараз, зараз!

Пальцi сполохано зсуваються з руки, i стає видно порожню вулицю, самотнi лiхтарi, поснулi вiкна будинкiв.

— Стоп! Тут!

Макс i Труда iзстрибують i бiжать у дiм. Увесь перший поверх його жовтою щербиною горить на темнiм безживнiм фасадi.

Тодi пальцi хапливо просуваються мiж тiлом, обнiмають руку, i рука нiжно притискує їх разом iз собою до тiла. I тепер так можна сидiти всю нiч — i хай буде, що буде.

Але Макс i Труда вже бiжать (що вони там — одну секунду були?) i знову пальцi зсуваються.

I знову скажено летить авто пустельними вулицями, зупиняється Макс i Труда вистрибують iз нього, зникають, вертаються. Вони щось говорять, говорить в i н, говорить i вона, але все, все, що вони всi говорять, таке нереальне, маленьке, блiде Реальне, велике тiльки те, що говорять пальцi, та те, що там десь говориться в небi над палацом Мертенса чи пiд ним у землi Що там? Що за свiтлянi пасма блискавками пролiтають он там у промiжжi домiв на темному нiчному обрiї?

— Панове! Їдьмо до палацу Мертенса! Я не можу бiльше!

– Їдьмо, їдьмо!

Пальцi сильно здушують руку — їдьмо!

А пасма свiтла, що ближче до палацу, стають щораз частiшi Вони прожогом летять, як метеори в темно-сiрiй височинi, зникають за будинками, вистрибують, стрiмголов падають униз.

— Панове, там уже бiй! Там бiй! Елiзо, ради бога, швидше!

Але авто вже й так гойдається, як колиска, вiд швидкостi, i вiтер рiже очi осокою.

Вже виразнiшi й виразнiшi свiтлянi стьожки. Як велетенський серпантин, вони в'ються в густiй тьмi, гоняться одна за одною, сплiтаються.

Авто вилiтає на Алею Вiдродження. Зараз палац.

Раптом десь далеко розлягається велетенський вибух. Авто здригається пiд рукою Елiзи, робить хисткий вимах убiк i, вирiвнявшись, притишує ходу.

Все небо над парком, над Алеею-Вiдродження свiтиться вiд рiзнокольорових стьожок. I ззаду ближчих видно темнi овальнi тiла повiтряних страховищ. Бiльшiсть рухається дуже помалу, поводячи велетенськими свiтляними вусами. Другi вище над ними швидко нишпорять, освiтлюючи одне одного. I тодi видно на мить блискучi металiчнi й склянi заброньованi тiла їхнi з розчепiреними крилами.

Елiза пiдводить авто пiд кошлату покрiвлю каштана й зупиняє,- далi їхати небезпечно Згори їх не видно, а звiдси видно все.

А крiм того, тут так темно, що можна притулити його руку до свого тiла, включити, як ток, його тепло в своє й з пiд затишку близькостi слiдкувати за тим, що вирiшує там на небi долю тепла — щастя всiх.

Дивний, незрозумiлий рух. Був вiн чи не був? Поразка чи перемога? Нi, перемога iнакше виглядала б, iнакше вiдчувало б небо її.

Знову вибух здалеку. Другий. Третiй. I щоразу велетенськi вiяла сяйва злiтають угору.

— Що це?! Що воно?!

— Тш! Тихше треба балакать! Очевидно, вибухи газу.

— Дивiться, дивiться, тут якийсь надзвичайний рух Стьожки раптом, як iскри з паровоза вночi, прожогливою, шугливою зграєю всi кидаються в один бiк Чого?! А звiдти, з боку вибухiв i сяйв, летить якась сяюча смуга, як розпалена штаба залiза Може, сонцеїстський полк? Умить, як ударена молотом розпалена штаба, розлiтається вогневими бризками в обидва боки I вмить усi, одна за одною гаснуть Що сталось?! Розбито полк? Упав? Але в ту саму мить гасне й палацова зграя стьожок. Тiльки велетенськi страховища так само сторожко й помалу соваються над палацом, водячи свiтляними вусами. Значить, тi погасили вогню. I тепер там, у тьмi, високо над землею, тихо крадуться, нишпорять, пiдповзають однi пiд одних.

Труда не може сидiти спокiйно. Вона з усiєї сили тисне Максову руку, шепоче, тягнеться всiм тiлом туди, в небо.

Вмить пiд страховищами внизу (очевидно, в палацi) розлягається чудний гомiн, потiм щось страшно вибухає раз за разом, блимаючи в небо таким свiтлом, що всi чотири обличчя за кожним разом вистрибують iз тьми. I виразно видно поширенi, неприродно блискучi очi.

Серед страховищ їздiймається непокiйний рух, миготiння рiзнокольорових вогнiв, звуки труб. Вони прожогом летять одне до одного Але тут же, як налетiлий на яму кiнь, одстрибують убiк, летять угору й гаснуть. Що таке?!

— Дивiться, дивiться синiй промiнь, синiй промiнь! Знизу, з палацу, в небо вузьким вiялом увiткнулося пасмо синього свiтла Воно помалу, поволi рухається то в той бiк, то в другий I це легеньке повiвання синього вiяла змiтає з неба, як пушинки, велетенськi страховища. Але в той самий мент у чорнявi неба, там, де зникли страховища, бризкають невеличкi iскри. Бризкають, гаснуть, а через якийсь мент унизу пiд ними громом розкочуються вибухи.

— Вони вiдстрiлюються! Палац узято! Палац узято!

Синiй вiник жвавiше лiтає по небу, кружляє, перелiтає вiд Iскри до iскри, гасає, мете. Часом його синю смугу перерiзує стрiмголов летюче, темне, з блиском i крилами тiло, падаючи вниз, збитий левiафан.

У повiтрi чути якийсь гостросолоний дух. У носi крутить, щипає за очi, виступає слина.

Доктор Рудольф раптом сильно тисне Елiзу за руку й швидко повертається до Труди й Макса.

— Панове! Газ! Швидше звiдси!

Елiза хапливо нахиляється до стерна, клацає, авто здригається, пнеться задом, м'яко повертає носом i, ставши як слiд на дорогу, прожогом жене до мiста.

А вибухи позаду вже переходять у безперестанний дрiботливий гуркiт. Вiяло гасає по небу. З бокiв з'являються счьожки, зникають, iскряться.

На вулицях повно народу. Розбурханим, розтривоженим комашником бiгають, перебiгають iз мiсця на мiсце. Летiти вже вулицею не можна Комашня щохвилини зупиняє авто, видряпується на нього, засипає питаннями, жахно скрикує, обсипаеться, летить рятувати свої комашинi подушечки. А замiсть обсипаних насипаються iншi.

Небо вже починає сiрiти. Контури будинкiв виступають угорi виразнiше, вогнi вулиць стають блiдiшi.

Там же стає все тихше й тихше й нарештi зовсiм затихає. I немає вже свiтляних блискавок, стьожок i вiяла. Кiнець.

Але який?! Перемога чи..

Вмить iз того боку вiд палацу вилiтає широке пасмо свiтла. Воно помалу спокiйно сунеться небом низько над землею, як колосальний гребiнь. Зубцi його часом черкають об шпилi й башти будинкiв, i тодi вони загораються на мент свiтлом i гаснуть.

— Летять палити Берлiн!! А а-а1!

Кишуща маса комашнi ураганом панiки розмiтається з вулицi на тротуари, впихається виючими грудками в дверi, у вiкна, в найменшi щiлини. Рудольф, Макс, Труда кричать, заспокоюють, але їхнiй крик губиться серед зойку й лементу, як писк комарiв серед шуму прорваної загати.

А страшний гребiнь щораз ближче та ближче. Вже блимає вiдблиск його вогню на шибках вiкон, уже жовтiють стiни будинкiв угорi. От уже майже над головами, вже один бiк вулицi освiтлений, як од пожежi, другий — у косих тiнях.

Але що то?! На свiтляних велетенських зубцях гребеня величезнi рамцi, а в тих рамцях якiсь чорнi лiтери. Так, дiйсно, лiтери! Нiмецькi! Читайте, читайте!

«Сонцеїсти! Вiтаємо з перемогою! Вороги Сонячної машини в Нiмеччинi знищенi. Армiя з нами й вами! У французькiй експедицiйнiй армiї повстання. Перемога Сонячної машини на всiй планетi. Слава Сонячнiй машинi!

Каесем Експедицiйної Армiї Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi»

Благовiсний, палаючий щастям, мовчки гримлячий гребiнь просувається далi. Тiнi пересуваються, загораються новi шибки, гаснуть, жовтiють стiни, рухаються, сiрiють.

А мiж стiнами, топчучи рухливi тiнi вiд гребеня, задравши голови в жарiюче небо ранку, реве, лопотить, сяє очима висипана знову iз щiлин комашня.

— Слава!! Слава!! Слава Каесемовi! Ура! О-о! А-а!

Юрба кишить, кипить, галасує захватом.

Труда задихається вiд щастя. Воно таке велике, що вона не може рухатись, не може навiть за руку взяти Макса, не може крикнути.

Елiза, обома руками обнявши руку Рудольфа, ще дивиться вгору, i пальцi її судорожно, з гострим болем уп'ялися в тiло Рудольфа. А доктор Рудольф чує, як усе тiло його чудно опадає, слабне, звисає на кiстках. Крик, плескiт, вигуки чудно кудись одсуваються чи прикриваються ватою, навiть бiль у руцi вiд пальцiв Елiзи стає далекий. Як iз-пiд води вiн чує безугавнi крики, чує, як Макс i Труда теж щось кричать, як обнiмають його, вiн бачить перед собою великi, прекраснi, такi страшно знайомi йому зеленi очi, почуває на овойому лицi ослаблену посмiшку, чує свiй далекий слабенький голос. Авто рухається, якiсь обличчя то вистрибують перед ним iз-пiд авто, кричать, махають руками, то зникають Хочеться заплющити очi, лягти й блаженно спуститися на саме дно, тепле, тихе, без найменшого звуку.

Але, замiсть того, вода над ним потроху розсувається, звуки стають виразнiшi, предмети роздягають каламутний серпанок, видно вже вгорi над вулицями фiалкову червонiсть на згустках хмар i латки густо-синього неба.

Авто рухається вже швидко посеред вулицi. По тротуарах тi самi обличчя, що стрибали на авто, вони iз спiвами, з криками, з дикими пiдскоками безладно товчуться. Вони вже забули всi крики й пiдскоки жаху, вони вже почувають свої ноги на порозi землi обiцяної, з дитячою щирiстю вiрячи в той мент, що на шляху до цiєї вiчно прагненої землi не буде вже перешкод i пiдскакуючi ноги їхнi не спотикатимуться вже об них.

Рудольф повертає голову направо й зразу натикається на пильнi, трошки тривожнi зеленi очi. Вони не сахаються його очей, не вiдстрибують, як увесь час, а питають знепокоєнi, любовнi. I такi зворушливо стомленi!

Доктор Рудольф у вiдповiдь їм обiймає пальцями руку й сильно притискає її до свого тiла. I тодi тривога й непокiй, як чорнi мухи, спурхують iз зелених очей, очi скрикують щастям, авто вiд того крику стрибає вперед, рявкає рiжком, розкидає грудками на тротуари злякану комашню.

I вмить упирається в юрбу й зупиняється. Площа. Рухлива поверхня голiв, потилиць, вимахуючих рук. Крики попереплiтанi з гуком бубнiв, свистом флейт, бреньканням струн. З одного кiнця раптом трiскотить крик i лопотiння оплескiв. Над головами, кумедно коливаючись, миготить щось бiло-жовте.

— Уррра-а! Урра-аi Слава Армiї! Слава! Ага, то на руках носять солдатiв. Злiва зовсiм близько теж вибухає той самий крик i лопiт. На головах, на руках юрби, смiшно подригуючи ногами i якось спiднизу блискаючи широким ротом, повним двох бiлих гребiнцїв зубiв, регочеться кучерява чорна голова негра

— Слава! Слава!!

Проїхати неможливо нi в той бiк, нi в другий, нi вперед, нi назад. Авто загрузло, як човен у ледяках, у морi голiв.

У глибинi палацу стоїть величезна бронзова постать Бiсмарка. В руку їй знову встромлено зелено-золотий прапор, i Бiсмарк залiзно, велично благословляє ним своїх нащадкiв.

Юрба нетерпеливиться й задирає голови до неба — хутко зiйде сонце. Зараз жовто-чорнi визвольники будуть частуватися сонячним хлiбом. Прилюдно, вiльно, урочисто.

Труда в захватi стає на авто й задирає голову до неба: зараз, зараз буде! Макс же радить стати навшпиньки — тодi вона зможе зазирнути через будинки до обрiю.

Але Труда не може, ну не може так непорушне чекати. В неї темнi синцi iпiд очима, губи пошерхли, очi тьмяно й п'яно блищать бронзою.

— Елiзо! Я не можу!.. Я вся горю вiд цiєї ночi, вiд усього цього Я ж нiчого й досi не розумiю. Елiзо! Ну, повернiться зовсiм сюди! Повернiться, я хочу бачити ваше лице!

Елiза тихо повертає лице i вгору дивиться на Труду тихо сяючими, мовчазними й трошки засоромленими очима. (А лице — дитяче-дитяче!!)

— Рудi! Повернiться й ви. Повернiться до Елiзи. Ну, Рудi! Рудi повертає теж голову й з усмiхом пiдводить також очi до Страховища Воно ж пильно, схилившись, розглядає їх.

— Елiзо! Я все ж таки не розумiю. Нiчого не розумiю. I не вiрю. Поцiлуйте Рудi!

Обидва обличчя одночасно швидко вiдхиляються — здурiло Страховище.

— Ну, Елiзо! Ну, чудесна, прекрасна! Ну, ради сьогоднiшнього ранку. Ви ж дивiться, яке свято! Зараз сонце зiйде. Елiзо! Ну, тут, прилюдно, одверто, з усiєї сили. Поцiлуйте. Дайте доказ усiм1 Ви дивiться — на вас i на Рудi всi вже дивляться Ану!

Доктор Рудольф знову повертається до Страховища, почервонiлий, смiшний, засоромлений, сердитий i милий.

— Трудо, я вас дуже прошу… Не треба.

Але тут раптом червона, палаюча розтрiпаними пасмами голова Елiзи швидко повертається, скидає чудними серйозними очима вгору на Труду, перестрибує ними на зверненi до них голови цiкавих, нахиляється, двi руки її беруть руку Рудольфа й пiдносять до її уст. Рука Рудольфа злякано, замiшано шарпається, але уста Елiзинi притиснулись до неї довгим поцiлунком i тримають. Потiм червона голова пiдводиться й знову дивиться на юрбу й на затихле, не то вражене, не то пройняте поштивiстю лице Труди.

А яо юрбi спочатку шарудить шепiт: «Рудольф Штор… Рудольф Штор, Рудольф Штор!», потiм переходить у гомiн, лиця повертаються до авто, наставляючи в одну точку бiноклi очей, не вiдриваються, тягнуться. I коли червона голова перед ними схиляється до руки й застигає в поцiлунку, очi юрби застигають так само, як Трудиш. А коли червона голова пiдводиться й обводить лиця серйозним i сяючим поглядом, вони здригаються одним рухом i вибухають.

— Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовiї Слава! А-а! А-а!)

Крик помалу, зигзагами, як по запаленому шнурку, перебiгає всiєю площею, запалює всi голови, здiймаь величезний вибух оплескiв, вигукiв, натовпу.

Рудольф Штор уже стоїть на ногах i киває головою на всi боки. А всерединi прикушує посмiшку: iдола спiймано! Потiк тiл пiдхоплює iдола разом з авто i везе його трiумфальним походом.

Iз-за будинкiв на сиво-молочнi хмарини, на пухкi кучерi землi тепло лягають рожево-золотi благословляючi пальцi Великої Матерi.

Берлiн — 1922. Равен — 1924.

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧАСТИНА ДРУГА

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Реклама на сайте