«Протистояння. Том 1»

Протистояння. Том 1 (fb2) - Протистояння. Том 1 (пер. Сергей Викторович Крикун (Kiplas),Ганна Яновская) 4126K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Стивен Кинг

Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг

Переклад з англійської Сергія Крикуна, Ганни Яновської

Обережно! Ненормативна лексика!

цю комору з лячними дивами

Я ПРИСВЯЧУЮ ТЕББІ

Від автора

«Протистояння» — художня вигадка, і це видно з самої тематики твору. Багато подій у романі відбувається на теренах справжніх міст, як-от Оґанквіт (штат Мейн), Лас-Веґас (штат Невада), Боулдер (штат Колорадо). Якщо того вимагав сюжет моєї оповіді, я дозволяв собі довільно змінювати географію цих місцевостей. Сподіваюся, читачі, які мешкають там і в інших містах, згаданих у романі, не надто засмутяться через мою «страшенну нахабність» (цитую Дороті Сеєрс, яка й сама спокійно вдавалася до подібних витівок).

Інші ж топоніми — Арнетт (штат Техас) та Шойо (штат Арканзас) — такі ж реальні, як і події цього роману.

Я в особливому боргу перед фельдшером Расселлом Дорром та доктором Річардом Германом, які працюють у Бриджстонському центрі сімейної медицини; вони відповіли мені на запитання стосовно природи грипу й пояснили його здатність мутувати приблизно раз на два роки. Також велика подяка Сюзан Артц Меннінг із Кастіна[1] за те, що вичитала перший рукопис.

А найбільше я вдячний Біллові Томпсону та Бетті Прашкер, адже саме вони допомогли цій книжці з’явитися в якнайкращому вигляді.

С. К.

Передмова у двох частинах

Частина 1. Прочитати перед придбанням

Є кілька речей, які вам варто відразу дізнатися про цю версію «Протистояння», і то ще перед тим, як ви вийдете з книгарні. Тому я сподіваюся, що спіймав вас раніше: у найкращому випадку ви зараз стоїте у відділі новітньої літератури біля полиці з літерою «К», тримаючи інші покупки під пахвою, а цю книжку — перед очима. Інакше кажучи, сподіваюся, що зловив вас, поки ваш гаманець і досі безпечно спочиває в кишені. Готові? Окей, дякую. Обіцяю довго не розводитися.

По-перше, це не новий роман. Якщо у вас є сумніви щодо цього, дозвольте мені їх розвіяти просто тут і зараз, поки ви ще стоїте на безпечній відстані від каси, яка вийме гроші з вашої кишені та покладе їх до моєї. «Протистояння» вперше вийшло друком понад десять років тому.

По-друге, це не є цілком нова, зовсім інша версія «Протистояння». Ви не виявите, що старі персонажі поводяться інакше; сюжет у певному місці не відгалузиться й не поведе Вас, Постійний Читачу, у геть іншому напрямку.

Ця версія «Протистояння» — це розширений варіант оригінального роману. Я вже сказав, що старі персонажі не зміняться й не чинитимуть невластивих їм речей, але ви помітите, що практично всі герої роблять більше всіляких учинків, і якби мені не гадалося, що деякі з цих дій доволі цікаві (можливо, окремі епізоди справді проллють світло на певні моменти), я б ніколи не згодився на цей проект.

Якщо це не те, чого вам хочеться, не купуйте цю книжку. А якщо вже купили, то, сподіваюся, чек не викинули. Адже перш ніж віддати вам готівку або повернути гроші на картку, у книгарні, де ви зробили покупку, вимагатимуть якесь підтвердження.

Коли ж розширена версія — це саме те, по що ви прийшли, запрошую вас рушити за мною трішечки далі. Хочу багато чого вам розповісти, і, гадаю, краще нам розмовлятиметься за рогом.

У темряві.

Частина 2. Прочитати після придбання

Насправді це не стільки передмова, скільки пояснення, чому ця версія «Протистояння» взагалі існує. Роман від самого початку був довгим, тож дехто (а то й багато хто) вважатиме появу розширеного варіанта примхою автора, у якого книжки продавалися досить добре, аби він міг себе потішити. Сподіваюся, про таке не йтиметься, однак я був би дурнем, якби не усвідомлював можливість і такої критики. Урешті-решт, чимало рецензентів роману й раніше вважали його роздутим і задовгим.

Чи була ця книжка затягнутою від самого початку, чи перегнув я палицю в новій редакції — хай ці питання лишаться на розсуд кожного окремого читача. Я лише хотів скористатися кількома сторінками, аби пояснити, що «Протистояння» виходить таким, яким я його написав, не тому, що хочу потішити себе або якогось конкретного читача, а тому, що про це просили багато моїх прихильників. Я б не погодився, якби сам не думав, що шматки, видалені з оригінального рукопису, збагачують оповідь, і збрехав би, коли б не зізнався, що мені цікаво, як це сприйме публіка.

Пожалію вас і не розповідатиму про те, як писав «Протистояння»: низка думок, які творять роман, рідко цікавить когось, окрім письменників-новачків. Їм здається, що існує «таємна формула», за якою пишуть комерційно успішні романи, однак її немає. Щось вигадуєш; згодом додається ще одна ідея; потім проводиш зв’язок або низку зв’язків між цими думками; проступають кілька персонажів (зазвичай спершу це лише тіні); у голові письменника з’являється можливе закінчення (одначе, коли до нього доходиш, воно далеко не завжди схоже на початковий задум); а тоді настає мить, коли романіст береться за аркуш із ручкою, друкарську машинку або комп’ютер із програмою для набирання тексту. Коли мені ставлять запитання «Як ви пишете?», я завжди кажу: «Слово за словом», — і від цієї відповіді так само завжди відмахуються. Однак у цьому вся суть. Буду відвертим, звучить надто просто, проте, коли ваша ласка, подумайте про Великий китайський мур — камінчик за камінчиком, по одному за раз, чуваче. Ото й усе. По одному за раз. Проте я читав, що ту херовину видно з космосу навіть без телескопа.

Тим читачам, які справді зацікавлені: я розповідаю цю історію в останньому розділі «Танку смерті» — це невпорядкований, проте зручний для читання огляд жанру горор, який я опублікував у 1981 році. Я не зумисне рекламую ту книжку. Просто кажу, що оповідь про створення «Протистояння», якщо вона вам потрібна, міститься там, однак розказав я її не тому, що вона цікава сама по собі, а для того, щоб проілюструвати геть іншу думку.

Щодо цієї книжки важливим є те, що з фінальної версії рукопису вилучили близько чотирьохсот сторінок. Це не редакторське рішення, і якби було так, я б радо полишив книжку доживати свій вік у тому вигляді, у якому її тоді надрукували.

Книжка потоншала на прохання вельмишановної бухгалтерії. Вони підсумували виробничі витрати, порівняли їх із тим, як продавалися видання у твердій палітурці моїх попередніх чотирьох книжок, і вирішили, що ринок потягне лише ціну в 12,95 долара (а тепер, друзі мої, погляньте на цінник на вашій книжці!). Мене спитали, чи зможу я вирізати щось із роману, чи, може, я б радше волів, аби цю справу зробили редактори видавництва. Я неохоче погодився провести ампутацію власноруч. Гадаю, вийшло геть непогано як для письменника, якого раз по раз звинувачують у тому, що він не лікує діарею своєї текстової програми. Лише одне місце в тій версії — подорож Сміттєбака від Індіани до Лас-Веґаса — здається суттєво порубцьованим.

Хтось може спитати: нащо перейматися, коли сюжет на місці? Чи примхливому авторові заманулося себе потішити? Хочеться вірити, що ні, адже якщо це правда, я змарнував чималий шмат свого життя. Я вірю в те, що ціле завжди потужніше, ніж просто сума окремих його складників[2], так уже воно є. Інакше ось це було б цілком прийнятною версією «Гензеля та Ґретель»:

Малі Гензель та Ґретель мали чудового батька й так само чудову матір. Чудова мати померла, і батько одружився з лярвою. Лярва прагнула позбутися дітей, аби витрачати всі гроші тільки на себе. Вона затиранила свого безхребетного й тупого чоловічка, і той погодився відвести Гензеля та Ґретель до лісу й убити їх. Останньої миті батько зглянувся над дітьми й замість того, щоб швидко та милосердно зарізати їх, полишив у лісі помирати голодною смертю. Вони блукали в хащах і натрапили на хатинку з цукерок. Хатинка належала відьмі, яка була завзятою людожеркою. Відьма замкнула їх і сказала, що, коли вони погладшають до потрібної кондиції, вона їх з’їсть. Та дітлахи її перехитрували. Гензель штовхнув відьму в її ж власну піч. Діти знайшли відьомські скарби, а разом з ними, певне, лежала й мапа, адже вони врешті-решт потрапили додому. Їхній татко відразу ж дав копняка лярві, і вони жили довго та щасливо. Кінець.

Не знаю, як вам, а мені геть ніяк. Сюжет на місці, але зникла елегантність. Наче «кадилак», з якого зняли весь хром і зішкребли всю фарбу, — лишився сам тьмяний метал. Їхати може, а от крутизни нема.

Я не повернув на місце всі чотириста сторінок — є різниця між тим, щоб зробити все як належить, і простою вульгарністю. Деякі шматки, що валялися на підлозі монтажного цеху, коли я здавав обрізану версію, заслужили на це, тому там і лишились. Інші ж фрагменти (такі, як суперечка Френні з матір’ю на початку книжки), на мою думку, додають об’ємності та повноти, що мені як читачеві надзвичайно подобається. Повернімося на хвильку до «Гензеля та Ґретель». Може, ви пам’ятаєте, що зла мачуха наказала чоловікові принести їй дитячі серця на доказ того, що лісоруб виконав її веління. Лісоруб показує, що в його мозку є кілька звивин, принісши їй серця двох кроликів. Або ж візьмімо, наприклад, знаменитий слід із хлібних крихт, який лишає Гензель, аби потім повернутись із сестрою назад. Кмітливий чувачок! Та коли він намагається знайти ті крихти, виявляється, що хліб подзьобали птахи. Сюжет міг би обійтися без тих елементів, та, з іншого боку, власне з них сюжет і складається — з чудових, магічних складників оповіді. З того, що могло б бути нудним твором, вони зробили казку, яка понад сотню літ зачаровує та жахає читачів у всьому світі.

Гадаю, ніщо з того, що я повернув на місце, не дорівняється до сліду з хлібних крихт, та мені завжди було прикро, що лише кілька штатних читачів у «Даблдеї» зустрілися з маніяком, який називав себе просто Пацаном… або ж побачили, що трапилося з ним біля тунелю, котрий перегукується з іншим тунелем за півконтиненту звідти — з тунелем Лінкольна в Нью-Йорку, який на початку книги обговорюють два персонажі.

Тож ось перед Вами, Постійний Читачу, «Протистояння» в тому вигляді, у якому я й хотів, щоб воно виїхало із салону. Так чи інакше, весь хром повернули. І остання причина появи цієї версії найпростіша. Хоча в мене це не улюблений роман, та люди, яким подобаються мої книги, часто називають його найкращим. Коли мені доводиться відкривати рота на публіку (а роблю я це якомога рідше), вона завжди розпитує про «Протистояння». Читачі обговорюють персонажів, немов живих людей, і часто питають, що трапилося з тим-то і тим-то… так, наче мої герої іноді пишуть мені листи.

І мене неодмінно питають, чи вийде коли-небудь екранізація. До речі, відповіддю буде, що, скоріш за все, так. Чи гарний вийде фільм? Не знаю. Хороше кіно чи погане, та воно мало не завжди послаблює фантастичні твори (звісно, є й винятки — одразу ж згадується «Чарівник країни Оз»). В обговореннях люди можуть нескінченно добирати акторів. Мені завжди гадалося, що розкішний Рендалл Флеґґ вийшов би з Роберта Дювалля, але я чув, як називали Клінта Іствуда, Брюса Дерна та Крістофера Вокена. Вони всі підходять, і якби Брюс Спрінгстін вирішив спробувати себе в ролі актора, з нього вийшов би цікавий Ларрі Андервуд (судячи з його кліпів, можу сказати, що він би прекрасно впорався… однак мій власний вибір — Маршалл Креншоу). Проте якби я міг, то полишив би образи Стю, Ларрі, Ґлена, Френні, Ральфа, Тома Каллена, Ллойда та того моторошного чолов’яги читачам, бо тільки вони можуть візуалізувати їх за допомогою уяви в той яскравий та повсякчас мінливий спосіб, на що не спроможна жодна камера. Урешті-решт, фільми — то лише ілюзія руху, яка складається з тисяч статичних світлин. А уява рухається власним потоком. Фільми, навіть найкращі, заморожують книги — ті, хто подивився «Політ над гніздом зозулі», а потім прочитав роман Кена Кізі, будуть здивовані, як важко (або й узагалі неможливо) бачити Рендла Патріка Макмерфі у втіленні Джека Ніколсона. Це не обов’язково погано… проте фільми обмежують. Сила хорошої оповіді в її свободі й плинності; хороша оповідь по-особливому належить кожному читачеві.

Кінець кінцем, пишу я з двох причин: потішити себе та інших. Сподіваюся, повернувшись до цієї довгої та моторошної християнської історії, мені вдалося це зробити.

24 жовтня 1989 р.

Вулиці вогнем палають

Тут, між реальністю і вигадкою

У справжньому смертельному вальсі

І тутешні поети

Геть нічого не пишуть

Вони лиш осторонь стоять і спостерігають

У чіпкій темряві

Вони ловлять мить у протистоянні

Тримають чесну оборону

Та врешті їх однаково поранять

Навіть не доб’ють

Сьогодні й тут, у Країні Джунглів.

Брюс Спрінгстін

І стало ясно — вона не витримує!

Відчинилися двері, війнув вітер,

Свічки згасли, а потім зникли,

Фіранки гойднулися, він з’явився

І сказав: «Ну ж бо, Мері,

Не бійся».

І вона не злякалася,

І побігла до нього,

І злетіла…

Взяла його за руку…

«Ну ж бо, Мері,

Не бійся Женця!»

«Blue Öyster Cult»[3]

ЯК ПО ЛІТЕРАХ?

ЯК ПО ЛІТЕРАХ?

ЯК ПО ЛІТЕРАХ?

«Country Joe and the Fish»[4]

Коло відкривається

«Нам потрібна підмога», — подумав Поет.

Едвард Дорн[5]

— Саллі.

Почулося бурмотіння.

— Прокидайся, Саллі.

Бурмотіння погучнішало:

— …ічепись…

— Прокидайся. Прокидайся негайно!

Чарлі.

Голос Чарлі. Кличе її. Давно?

Саллі виринула зі сну.

Спершу вона зиркнула на годинник на нічному столику — чверть по другій ночі. Чарлі не міг тут бути, він мав бути на зміні. А тоді вона роздивилася його, і щось усередині неї підскочило — якесь кепське передчуття.

Її чоловік був смертельно блідий. Очі повилазили з орбіт. В одній руці він тримав ключі від автівки. Другою й досі трусив Саллі, хоча вона вже розплющила очі. Схоже, він не міг зрозуміти, що вона прокинулася.

— Чарлі, у чому річ? Щось не так?

Здавалося, він не знав, що сказати. Борлак безпорадно стрибав, і в маленькому службовому бунгало чулося лише годинникове цокання.

— Пожежа? — тупо спитала вона.

Це було єдине, що могло довести його до такого стану, адже Саллі знала, що його батьки загинули в пожежі. Принаймні єдине, що спадало їй на думку.

— У певному сенсі так, — сказав він. — Та, з другого боку, усе значно гірше. Одягайся, люба. Буди Крихітку Лавон. Маємо забиратися звідси.

— Чому? — Саллі почала вставати.

Її охопив гнітючий страх. Усе здавалося неправильним. Реальність була схожою на сон.

— Куди забиратися? На задвірок?

Але вона знала, що Чарлі мав на увазі не задній двір: Саллі ще ніколи не бачила його таким переляканим. Вона глибоко вдихнула, та не відчула ні диму, ні паленого.

— Саллі, кохана, не питай. Мусимо тікати. Якомога далі. Просто хапай Крихітку Лавон і вдягай її.

— Чи можна… у нас є час спакувати речі?

Він закляк. Її слова немов збили його з пантелику. Саллі гадала, що нажахатися дужче вона неспроможна, та, схоже, помилилася. Вона усвідомила, що Чарлі не просто перелякався — його страх межує з безпорадною панікою. Він несвідомо провів рукою по волоссю й відказав:

— Не знаю. Треба перевірити напрямок вітру.

І з цими чудернацькими словами, які не мали для неї жодного сенсу, він полишив її — Саллі стояла посеред кімнати в ляльковому нічному платті, дезорієнтована, налякана, змерзла й босонога. Він немов збожеволів. Як напрямок вітру міг вплинути на час? І де воно було, оте «якомога далі»? У Ріно? У Веґасі? У Солт-Лейк-Сіті? І…

Від наступної думки вона схопилася за шию.

Самоволка. Втеча посеред ночі означала, що Чарлі збирався піти в самоволку.

Вона зайшла до маленької дитячої кімнати, подивилася на сонну Крихітку Лавон, загорнуту в рожеву ковдру, і на мить завмерла в нерішучості. Саллі хапалася за хистку сподіванку на те, що це лише надзвичайно реалістичний сон. Марево зникне, і вона прокинеться, як завше, о сьомій ранку, потім дивитиметься першу годину шоу «Сьогодні» й годуватиме Крихітку Лавон, сама поїсть, після чого готуватиме яєчню для Чарлі: він повертався з нічної зміни на північній вежі Забороненої Зони о восьмій, а ввечері знову вирушав на роботу. За два тижні Чарлі знову переведуть на денну зміну, він позбудеться дратівливості, і, коли лежатиме поряд, їй не снитимуться такі божевільні сни, і…

— Ворушись! — зашипів він на неї, розбивши крихку надію. — У нас часу лише на те, щоб схопити кілька речей… та заради Бога, жінко, якщо ти любиш нашу Крихітку, — він наставив палець на дитяче ліжко, — вдягни її!

Він нервово кашлянув у руку, а тоді заходився висмикувати одяг з комодів і абияк скидати його у дві старі валізи.

Вона розбудила Крихітку Лавон і втішала її як могла: від того, що її підняли посеред ночі, трирічна дитина не розуміла, що коїться, і вередувала, а коли Саллі почала натягувати на неї рейтузи, кофтинку та комбінезон, Лавон розрюмсалася. Дитячий плач налякав її найдужче. Саллі згадались інші рази, коли Крихітка Лавон, зазвичай справжнє янголятко, плакала вночі від попрілостей, крупу, кольок та поки різалися зубки. Коли вона побачила, як Чарлі мало не бігом прошмигнув повз двері з двома оберемками її білизни, страх повільно змінився на гнів. Шлейки ліфчиків майоріли позаду нього, наче паперові язички новорічних свистків. Він жбурнув їх до однієї валізи та захлопнув її. Звідти стирчала крайка її улюбленої комбінації, і Саллі могла закластися, що вона порвалася.

— Що таке?! — закричала вона, і навіжений тон її голосу спричинив у Крихітки Лавон новий вибух сліз, хоча та вже почала була затихати. — Ти здурів? Вони пошлють по нас солдатів, Чарлі! Солдатів!

— Ні, не сьогодні, — сказав він, і в його мовленні чулася моторошна впевненість. — Річ у тім, що коли ми не поквапимося, то ніколи не виїдемо з цієї бази. Я навіть не знаю, як мені вдалося злиняти з вежі. Певне, якась несправність. Чому б і ні? Бог свідок, усе інше також дало збій. — Він пронизливо засміявся, мов божевільний, і Саллі смертельно перелякалась. — Одягла дитину? Добре. Поклади кілька її речей у другу валізу. Усе інше кидай у блакитну господарську сумку, вона в шафі. А тоді ми дамо драла. Гадаю, з нами все гаразд. Вітер, слава тобі Господи, дме на захід.

Він знову кашлянув у кулак.

— Татку! — скрикнула Крихітка Лавон і простягнула ручки. — Хочу, татку! А то! На горгоші, татку! А то!

— Не зараз, — сказав Чарлі та зник на кухні.

За секунду заторохтів глиняний посуд. Він забирав дрібні заощадження, які вона по долару, а іноді й по п’ятдесят центів складала в блакитну супницю на горішній полиці. Там було лише тридцять-сорок доларів. Гроші на домашні справи. Значить, усе по- справжньому. Що б то не було, воно відбувалося по-справжньому.

Діставши від батька таку відповідь, Крихітка Лавон, котрій майже ніколи та ні в чому не відмовляли, знову розрюмсалася. Саллі ледве вдягла її в легку курточку, а тоді гамузом поскидала мало не весь її одяг до сумки. Сама думка про те, аби покласти що-небудь у другу валізу, була смішною — валіза б луснула. Щоб заклацнути застібки, Саллі мусила притиснути її коліном. Вона подякувала Богу за те, що Крихітка Лавон навчена й не потрібно перейматися памперсами.

Чарлі заскочив до кімнати, і цього разу він справді біг. На ходу він засовував у кишені військової уніформи зіжмакані одинички та п’ятірки із супниці. Саллі підхопила Крихітку Лавон. Дівчинка вже повністю прокинулась і могла йти сама, та Саллі хотіла тримати її на руках. Вона нахилилась і взяла блакитну сумку за ручки.

— Куди ми, татку? — спитала Крихітка Лавон. — Я спатуняла.

— Дитятко може поспатуняти в машині, — сказав Чарлі, узявши дві валізи.

Крайка комбінації затріпотіла. Його очі мали той самий білий, вирячкуватий вигляд. Серед думок Саллі почала розростатися впевненість.

— Трапився нещасний випадок? — прошепотіла вона. — О Ісусе-Маріє, справді трапився, так? Якась аварія. Сталася аварія.

— Я грав у солітер, — сказав він. — Звів очі й побачив, що годинник змінив колір із зеленого на червоний. Увімкнув монітор. Саллі, вони всі…

Він затнувся, поглянув у широко розплющені очі Крихітки Лавон, усе ще обрамлені слізьми, однак зацікавлені.

— Там, унизу, усі МЕРТВІ, — сказав він. — Усі, за винятком одного чи двох, та, певне, їх уже також не стало.

— Татусю, що таке МЕТВІ? — поцікавилася Крихітка Лавон.

— Не зважай, люба, — промовила Саллі; їй здалося, що голос долинає з глибокого-глибокого каньйону.

Чарлі глитнув. У горлі щось клацнуло.

— Коли годинник стає червоним, усе має замкнутися на магнітні замки. У них там усе контролює комп’ютер «Чабб», а він начебто не помиляється. Я побачив, що показують монітори, та вискочив із кімнати. Думав, ті кляті двері мене навпіл розріжуть. Вони мали б замкнутися тієї ж миті, як годинник засвітився червоним, та я й сам не знаю, коли точно він змінив колір і скільки часу минуло, доки я підвів голову. І я вже майже добіг до паркінгу, коли почув, як вони загрюкнулися позаду. Одначе якби я звів очі на тридцять секунд пізніше, то зараз сидів би в пункті управління, замкнений у вежі, наче муха в пляшці.

— У чому річ? Що?..

— Не знаю. І не хочу знати. Мені відомо лише те, що воно вб… що воно ВБИЛО їх дуже швидко. Якщо я їм потрібен, доведеться мене впіймати. Так, вони платять надбавку за ризик, проте недостатню, аби я нікуди не сіпався. Вітер дме на захід. Поїдемо на схід. Ну ж бо, ходімо.

Вона все ще почувалася, наче не до кінця прокинулася, наче потрапила в пастку страшного, млосного жахіття, проте рушила за чоловіком до під’їзної доріжки, на якій у пахучій пустельній темряві каліфорнійської ночі стояв і тихенько іржавів їхній п’ятнадцятирічний «шеві».

Чарлі поскидав валізи в багажник, а господарську сумку — на заднє сидіння. Тримаючи на руках дитину, Саллі на хвильку затрималася біля пасажирських дверцят і подивилася на бунгало, у якому вони прожили останні чотири роки. Вона згадала, що, коли вони тільки заселялися, Крихітка Лавон ще зростала в її нутрі й усі поїздки на горгошах були ще попереду.

— Швидше! — гукнув Чарлі. — Жінко, залазь у машину!

Вона так і зробила. Він здав назад, і на секунду передні фари автівки вихопили з темряви фасад будинку. Їхнє віддзеркалення у вікнах дивилося на них очима загнаного звіра.

Чарлі напружено зігнувся над кермом; тьмяне світло від панелі з приладами підсвічувало його змарніле обличчя.

— Якщо ворота бази зачинені, доведеться йти на таран.

Він говорив серйозно. Вона це відчувала. Зненацька її коліна стали наче гумові.

Та потреби в таких відчайдушних діях не було. Ворота ніхто не замкнув. Один охоронець куняв над журналом. Його напарника Саллі не бачила — певне, він сидів спереду. Це був звичайний пропускний пункт для військового транспорту, і розташовувався він на зовнішньому периметрі бази, тому охоронцям не було діла до того, що коїлося в її серцевині.

Звів очі й побачив, що годинник змінив колір із зеленого на червоний.

Саллі здригнулася й поклала руку чоловікові на коліно. Крихітка Лавон уже заснула. Чарлі легенько поплескав дружину по руці та сказав:

— Люба, все буде добре.

Над ранок вони вже мчали Невадою, так само рухаючись на схід, а Чарлі кашляв без упину.

Капітан Трипс 16 червня — 4 липня 1990 р.

Дзвоню лікарю, кажу:

«Лікарю, лікарю, прошу,

Почуваюсь дивно — гойдає, носить,

Скажіть-бо, що маю за капость?

Чи знана науці подібна напасть?»

«The Sylvers»[6]

Сонце, ти хлопця свого любиш?

Він — людина честі.

Сонце, ти хлопця свого любиш?

Ларрі Андервуд

Книга І

Розділ 1

Гепскомбове «Тексако» тулилося біля траси 93, трохи північніше від Арнетта, жалюгідного містечка в чотири вулиці за 110 миль від Х’юстона. Цього вечора там були самі завсідники: вони розсілися навколо каси, пили пиво, точили ляси та спостерігали за тим, як комашня билась у велику підсвічену вивіску.

Станція належала Біллові Гепскомбу, тому інші дослухалися до нього, хоча він був дурним, як пеньок. Якби вони сиділи в закладі, який належав комусь іншому, власник міг би розраховувати на таке ж ставлення. Однак інші нічого не мали. В Арнетті панували скрутні часи. У 1980-му в містечку було два виробництва — фабрика, на якій виготовляли паперову продукцію (в основному для пікніків та барбекю), і калькуляторний завод. Та паперова фабрика закрилась, а завод калькуляторів занепадав, бо виявилося, що тепер із Тайваню їх можна замовляти значно дешевше, як і переносні телевізори та транзисторні радіоприймачі.

Норман Брюетт із Томмі Воннамейкером раніше працювали на паперовій фабриці, а наразі жили на пільги, бо закінчився термін допомоги у зв’язку з безробіттям. Генрі Кармайкл та Стю Редман були працівниками на калькуляторному заводі, та рідко отримували більше роботи, ніж тридцять годин на тиждень. Віктор Пелфрі вже вийшов на пенсію й курив самокрутки, від яких у носі свербіло, — усе, що він міг собі дозволити.

— Ось що я вам скажу, — мовив Геп, поклавши руки на коліна та нахилившись уперед. — Їм треба взяти й послати інфляцію нахрін. І нахрін це лайно з державним боргом. Преси в нас є, папір — теж. Треба наковбасити п’ятдесят мільйонів тисячних банкнот і пожбурити їх в обіг.

Пелфрі працював машиністом до 1984 року, і він виявився єдиним серед присутніх, у кого стало самоповаги, аби вказати Гепу на хибність його явно дурноверхих тверджень.

— Так ми далеко не заїдемо, — сказав він, лаштуючи нову смердючу цигарку. — Якщо так зроблять, буде як у Річмонді після Війни штатів[7]. Якщо тобі в ті дні хотілось імбирного пряника, ти давав пекареві долар Конфедерації, він клав його на печиво й вирізав із нього шматок такого ж розміру. Ти ж знаєш, гроші — то лише папір.

— А ще я знаю людей, які з тобою не погодяться, — гірко промовив Геп. Він узяв зі столу червоний засмальцьований затискач для паперів. — Я винен їм гроші. І вони починають сіпатися.

Стю Редман — певне, наймовчазніша людина в Арнетті — сидів на тріснутому пластиковому стільці «Вулко» з бляшанкою «Пабсту» і дивився на трасу 93 крізь вітрину заправки. Стю знав, що таке злидні. Він виріс у цьому містечку, у сім’ї дантиста, який помер і полишив дружину із семирічним Стю та ще двома дітлахами.

Його мати працювала в придорожньому кафе «Далекобійник» одразу за Арнеттом, і якби воно не згоріло в 1979-му, Стю міг би його зараз бачити. Зарплатні вистачало, щоб прогодувати сім’ю, але то й усе. У дев’ять років Стю почав працювати, спершу на Роґа Такера, власника «Далекобійника» (після школи допомагав розвантажувати ваговози за тридцять п’ять центів за годину), а тоді на скотофермах у сусідньому містечку Брейнтрі, і там йому довелося збрехати про свій вік, аби отримувати на тиждень двадцять карколомних годин важкої роботи з мінімальною ставкою.

Тож тепер, дослухаючись до того, як Геп і Вік Пелфрі сперечаються про гроші та чудуються з їхньої таємничої властивості непомітно випаровуватися, він згадав, як на початку кривавили його руки від нескінченного тягання тачки зі шкурами й кишками. Він спробував приховати це від матері, та вона все помітила менш ніж за тиждень після того, як він почав працювати. Вона трохи поплакала над його руками, — а його мати була не з тих жінок, які легко пускають сльозу, — проте не попросила кинути роботу. Вона знала, у якому вони становищі. Була реалісткою.

Своєю мовчазністю він частково завдячував тому, що ніколи не мав ані друзів, ані часу на них. Школа, потім робота — все. За рік після того, як він почав працювати на фермах, його молодшого братика Дейва згубила пневмонія, і Стю так ніколи з цим не змирився. Йому здавалося, то через почуття провини. Він любив Дейва більше за всіх… однак ця смерть означала, що годувати стало на один рот менше.

У старших класах він відкрив для себе футбол, і мати заохочувала це хобі, хоча на роботу лишалося менше часу. «Грай, — казала вона. — Якщо ти й маєш квиток звідси, Стюарте, це футбол. Грай. Згадай Едді Ворфілда». Едді Ворфілд був місцевим героєм. Ворфілд походив зі ще біднішої сім’ї, ніж Стюартова, та зажив слави як квотербек регіональної команди старшокласників, потрапив до Техаського сільскогосподарсько-інженерного університету[8] зі стипендією з фізкультури, а потім десять років грав у «Green Bay Packers»[9] — в основному як запасний квотербек, але кілька пам’ятних разів з’являвся на полі в стартовому складі. Тепер Едді володів мережею фастфудових забігайлівок по всьому Центральному та Середньому Заходу, а в Арнетті лишився фольклорною фігурою. Коли в Арнетті говорять про успіх, на увазі мають Едді Ворфілда.

Зі Стю квотербек був ніякий — не виходило з нього Едді Ворфілда. Та коли розпочався одинадцятий клас, йому дійсно здавалося, що якщо він працюватиме над собою, то зможе сподіватися на невелику стипендію з фізкультури… тим паче, що, крім цього, були ще програми, які дозволяли поєднувати навчання й роботу, а шкільний психолог розповів йому про кредитну програму, прописану в Акті освіти задля національної безпеки[10].

А тоді його мати захворіла й до роботи вже не повернулась. У неї був рак. Вона померла за два місяці до його шкільного випуску, покинувши Стю з молодшим на три роки братиком Брюсом на шиї. Стю відмовився від стипендії з фізкультури та влаштувався на калькуляторний завод. І врешті вирватися вдалося саме Брюсові. Він жив у Міннесоті, працював системним аналітиком в ІВМ. Писав нечасто, і востаннє Стю бачив брата на похороні своєї дружини — померла вона від такого ж раку, який занапастив його матір. Він гадав, що Брюс несе на спині власну провину… і що Брюс може соромитися брата, який перетворився на селюка з депресивного техаського міста й удень ішачить на калькуляторному заводі, а вечорами або сидить у Гепа, або хиляє пиво «Лон стар» у «Голові індіанця».

Найкращим життя здавалось у шлюбі, та протривав він лише вісімнадцять місяців. Утроба його молоденької дружини виносила єдине дитя — темношкіре та хворобливе. То було чотири роки тому. Після цього Стю іноді думав про те, щоб поїхати з Арнетта на пошуки чогось кращого, однак його втримала інерція маленького містечка — тихий спів сирен, у якому словами були знайомі обличчя, а мелодією — рідні краєвиди. Йому подобалося в Арнетті, а Вік Пелфрі одного разу нагородив його найприємнішим компліментом, назвавши «старим хитрим жуком».

Вік із Гепом усе ще перемелювали грошову тему. У небі лишалося трохи світла, та земля поринула в тінь. Машини нечасто їздили 93-ю трасою, і це була одна з причин, чому в Гепа набралося стільки неоплачених рахунків. Та на очах у Стю до них наближалась автівка.

Вона була все ще за чверть милі від заправки, й останнє денне світло тьмяно віддзеркалювалося від запилюжених залишків хрому. Стю мав гострий зір, і він упізнав у машині дуже старий «шевроле» — мабуть, 75-го року. «Шеві» їхав із вимкненими фарами. Його швидкість не перевищувала п’ятнадцяти миль на годину, та машину носило по всій дорозі. Поки що автомобіль помітив тільки Стю.

— Скажімо, ти віддаси цю станцію під заставу й отримаєш іпотечний кредит, — говорив Вік. — І, скажімо, сума буде п’ятдесят доларів на місяць.

— Та малувато береш.

— Ну, хай буде п’ятдесят, просто щоб назвати якусь цифру. Припустімо, федерали взяли й надрукували тобі вагон грошей. Тоді банк усе підрахує й захоче з тебе вже сто п’ятдесят доларів. І бідність твоя нікуди не дінеться.

— Атож, — бовкнув Генрі Кармайкл.

Геп роздратовано глипнув на нього. Так уже сталося, що йому було відомо про звичку Генка брати колу з автомата без грошей, і, більше того, Генк знав, що його давно викрили, і коли йому вже так кортіло вклинитися в суперечку, він мав би стати на бік Гепа.

— Не думаю, що вийде саме так, як ти кажеш, — мовив Геп з усім авторитетом людини з дев’ятикласною освітою й заходився пояснювати свою думку.

Стю розумів лише те, що зчепилися вони страх як міцно, тож він приглушив Гепів голос до беззмістовного жебоніння й дивився, як «шеві» виляє та гойдає носом. З огляду на таку їзду Стю гадав, що далеко машина не заїде. «Шеві» перетнув білу розмітку, і його колеса здійняли куряву над лівим крилом. Та ось автівку понесло назад, кілька секунд вона трималася своєї смуги, а тоді мало не полетіла в кювет. По тому водій немов побачив у великій підсвіченій вивісці «Тексако» сигнальний маяк, і автівка помчала до заправки, наче ракета, чиє пальне майже скінчилося. Стю вже чув стомлене гупання двигуна, розмірене булькання й сичання напівживого карбюратора та спрацьованих клапанів. Флуоресцентні лампи над колонками освітлювали забризкане брудом лобове скло, тож важко було роздивитися, що коїться в салоні автівки, проте коли «шеві» підскочив на горбку, Стю помітив, як за кермом вільно гойднувся розмитий силует водія. Машина йшла вперед, тримаючи ту саму невблаганну швидкість у п’ятнадцять миль.

— А я кажу, що, коли в обігу буде більше готівки, ти…

— Гепе, ти б вимкнув колонки, — м’яко промовив Стю.

— Колонки? Що?

Норм Брюетт розвернувся й визирнув у вікно.

— О Господи, — сказав він.

Стю піднявся зі стільця, перехилився повз Томмі Воннамейкера та Генка Кармайкла й клацнув усіма вимикачами — по чотири кожною рукою. Тож він був єдиним, хто не побачив, як «шеві» протаранив і зчесав ряд колонок, що стояли ближче до дороги.

Автомобіль зносив їх повільно та невблаганно — збоку це здавалося навіть величним. Наступного дня в «Голові індіанця» Томмі Воннамейкер божився, що стоп-сигнали й разу не блимнули. «Шеві» сунув собі на швидкості миль у п’ятнадцять, наче провідна автівка на Трояндовому параді[11]. Шасі заскреготіли об бетон острівця безпеки, а коли в нього врізалися колеса, усі, крім Стю, побачили, як голова водія безвільно гойднулася та стукнулась об лобове скло, залишивши на місці удару білі тріщини, схожі на зірку.

«Шеві» підскочив, наче копнутий пес, і зніс колонку з паливом підвищеної якості. Вона відірвалася від асфальту й покотилася геть, розляпуючи залишки бензину. Пістолет відчепився і лежав, виблискуючи під флуоресцентним світлом.

Усі вони помітили іскри, які висікала з бетону вихлопна труба, і Геп, який бачив вибух заправки в Мексиці, інстинктивно примружив очі в очікуванні вогняної кулі. Натомість «шеві» хвицнув задом і зіскочив з острівця на бік заправки. Передок зітнувся з колонкою бензину з низьким вмістом свинцю, перекинувши її з порожнистим «бух».

Здавалося, «шевроле» навмисне закінчив розворот на 360 градусів і знову вдарився в острівець — цього разу боком. Зад перескочив через бордюр і зніс звичайну колонку. Ще трохи проволікши іржаву вихлопну трубу, «шеві» зупинився. Він знищив усі три колонки на острівці, ближчому до шосе. Двигун іще з кілька секунд погуркотів, а потім здався. Стояла така гучна тиша, що ставало не по собі.

— Йокелемене, — видихнув Томмі Воннамейкер. — Гепе, вона рвоне?

— Якби, то вже бахнула б, — сказав Геп, зводячись на ноги.

Плечем він зачепив стос мап, і всюди розсипалися Техаси, Нью-Мексико та Аризони. Геп відчув обережну радість. Його колонки були застраховані, і за страховку заплачено. Мері без угаву повторювала, що страхування передусім.

— Певне, мужик геть п’яний, — мовив Норм.

— Я бачив його задні фари, — сказав писклявим від збудження голосом Томмі. — Жодного разу не блимнули. Йокелемене! Якби він гнав шістдесят, ми б уже всі дали дуба.

Вони повискакували із заправки — першим біг Геп, а позаду йшов Стю. Геп, Томмі та Норм підбігли до автівки одночасно. Стояв запах бензину, і вони чули, як повільно цокає, остигаючи, двигун «шеві». Геп відчинив дверцята з боку водія, і чоловік, який сидів за кермом, вивалився з машини, наче старий мішок із брудною білизною.

— Чорт забирай! — крикнув, мало не загорлав Норм Брюетт.

Він відвернувся, схопився за своє об’ємне черево, і його знудило. Річ була не в чоловікові, який випав з автівки (Геп акуратно впіймав його, перш ніж той ударився об землю), а в запаху, що викотився зсередини, — хворобливий сморід, у якому змішалися кров, фекалії, блювотиння та гниль. То був страхітливо насичений запах смертельної хвороби.

Наступної миті Геп відвернувся і, тримаючи водія під пахви, потягнув його за собою. Томмі хутенько підхопив ноги, що волочилися асфальтом, і разом із Гепом вони понесли водія досередини. У світлі флуоресцентних ламп їхні обличчя здавалися геть жовтими й перекошеними. Геп забув про гроші за страховку.

Інші зазирнули до «шеві», і тепер уже Генк відвернувся, притиснувши до рота долоню, — при цьому мізинець у нього стирчав, як у чоловіка, який тримав у руці бокал вина й збирався виголосити тост. У спортивному темпі він відійшов до північної ділянки АЗС і випустив вечерю на волю.

Вік зі Стю подивилися трохи в машину, перезирнулись і знову глянули в салон. На пасажирському місці сиділа молода жінка; її плаття-сорочка високо задерлося. До неї прихилилася трирічна дитина, хлопчик або дівчинка. Обоє мертві. Їхні шиї роздулися, наче гумові камери, і плоть там стала фіолетово-чорною, наче синець. Під очима набрякли мішки.

Пізніше Вік розказував, що вони скидалися на бейсболістів, які помазали сажею під очима, щоб підкреслити погляд. Та очі лише сліпо витріщалися. Жінка тримала дитину за руку. З носів у них набіг густий слиз і закупорив ніздрі. Навколо дзижчали мухи — сідали на шмарклі, залазили до відкритих ротів. Стю бував на війні, але ніколи не бачив такого жахливого видовища. Його погляд постійно повертався до тих зімкнених рук.

Вони з Віком позадкували, тупо подивилися один на одного й повернулися до заправки. Чоловіки бачили, як Геп несамовито працював щелепою біля слухавки таксофона. Норм ішов до станції позаду них і постійно озирався на сцену аварії. Водійські дверцята стояли сумно прочиненими. З люстерка заднього огляду звисала пара дитячих черевичків.

Генк стояв біля дверей і витирав рот брудною хустинкою.

— Господи, Стю, — сказав він нещасно, і Стю кивнув.

Геп поклав слухавку. Водій «шеві» лежав на підлозі.

— Швидка приїде за десять хвилин. Як гадаєте, вони?.. — він тицьнув великим пальцем у бік «шеві».

— Мертві, будь певен, — кивнув Вік. Його зморшкувате обличчя було жовтаво-сірим, і він розсипав тютюн по підлозі, намагаючись зробити собі ще одну смердючу цигарку. — У тачці сидять наймертвіші люди, яких я будь-коли бачив.

Він поглянув на Стю — той кивнув і засунув руки в кишені. Нерви геть розшарпалися.

Чоловік на підлозі видушив із горла хрипкий стогін, і всі очі звернулися до нього. За мить, коли стало зрозуміло, що він чимдуж силкується щось сказати, Геп присів біля нього. Урешті-решт, це ж його заправка.

Що б не прикінчило жінку з дитиною, воно взялося й за водія. З носа постійно текло, а дихання звучало по-підводному — у грудях чоловіка щось клекотало. Під очима почали напухати мішки, і хоча чорноти поки що не було, вони вже посиніли. Шия в нього здавалася затовстою, і надлишок плоті зібрався в складки, наче два зайві підборіддя. Його била сильна лихоманка, тому поряд із ним здавалося, ніби сидиш біля відкритої печі для барбекю, у яку поклали хороше, якісне вугілля.

— Пес, — пробелькотів він. — Його дострелили?

— Містере, — заговорив до нього Геп, легенько потермосивши чоловіка за плече. — Я викликав швидку. З вами все буде добре.

— Годинник почервонів, — прохарчав незнайомець, а тоді закашлявся — спустошлива низка вибухів, від яких увсебіч полетіли довгі нитки слизу з гноєм.

Відчайдушно скривившись, Геп відсахнувся.

— Краще його перевернути, — сказав Вік. — Бо отак він захлинеться.

Та перш ніж вони це зробили, кашель ущух, знову перетворившись на гримуче, нерівне дихання. Водій повільно кліпнув очима й поглянув на чоловіків, які зібралися навколо.

— Де… ми?

— В Арнетті, — озвався Геп. — «Тексако» Білла Гепскомба. Ви збили кілька моїх бензоколонок. — І поспіхом додав: — Та це нічого. Вони застраховані.

Чоловік на підлозі спробував сісти, та не зміг. Йому довелося вдовольнитися тим, що він узяв Гепа за лікоть.

— Моя дружина… моя дівчинка…

— З ними все добре, — сказав Геп, либлячись усмішкою тупого пса.

— Здається, я кепсько захворів, — мовив незнайомець. Дихання заходило й виривалося з нього густим, м’яким ревінням. — І вони теж хворіли. Відтоді, як прокинулися два дні тому. У Солт-Лейк-Сіті… — тріпотливі повіки зімкнулися. — Захворіли… певне, врешті-решт, ми втекли запізно…

Здалеку, постійно наближаючись, до них долинуло виття волонтерської швидкої Арнетта.

— Оце так, — повторював Томмі Воннамейкер. — Оце так-так.

Очі хворого знову тремтливо розчахнулись, і тепер вони були сповнені гострого, палкого занепокоєння. Він іще раз спробував сісти. Піт струменів його обличчям. Він схопися за Гепа.

— Із Саллі та Крихіткою Лавон усе гаразд? — зажадав він відповіді.

З його губ летіла слина, і Геп відчував теплоту, яку випромінював його жар. Чоловік був хворим, напівбожевільним, і від нього смерділо. Геп згадав, як, бува, тхне стара собача підстилка.

— З ними все гаразд, — стояв він на своєму, ледь не втрачаючи самовладання. — Ти… лежи собі й не напружуйся, окей?

Водій розслабився. Його хрипіння погучнішало. Геп із Генком перевернули його на бік, і дихання стало трішки рівнішим.

— До вчорашнього вечора я почувався досить добре, — сказав чоловік. — Кашляв та й усе. А вночі прокинувся вже хворим. Запізно втекли. З Крихіткою Лавон усе гаразд?

Останні слова перейшли в незрозуміле белькотіння. Виття швидкої поступово наближалося. Стю підійшов до вікна й став виглядати її. Інші лишилися біля чоловіка, який лежав на підлозі.

— Віку, маєш здогад, що в нього за болячка? — спитав Геп.

— Нє-а, — похитав головою Вік.

— Мо’, вони чимось траванулися, — озвався Норм Брюетт. — В автівки каліфорнійські номери. Себто вони ж, певне, їли в придорожніх кафешках. Мо’, ковтнули зіпсованого гамбургера. Буває.

Під’їхала швидка. Вона оминула розбитий «шеві» й зупинилася між ним і дверима заправки. Червоний маячок накручував божевільні пульсуючі кола. На вулиці було вже зовсім темно.

— Дай сюди руку, я тебе витягну! — зненацька скрикнув чоловік на підлозі, а тоді затих.

— Отруєння, — повторив Вік. — Та-ак, може, це воно. Сподіваюся, що воно, бо…

— Бо що? — спитав Генк.

— Бо інакше це може бути щось заразне, — Вік поглянув на них збентеженими очима. — У п’ятдесят восьмому я бачив хворих на холеру під Ноґелесом[12], і наш пасажир дуже на них схожий.

Троє чоловіків закотили всередину ноші.

— Гепе, — заговорив один із них. — Тобі пощастило, що твоя хирна дупа не злетіла в повітря й не кружляє в раю. Це він, га?

Завсідники станції розійшлися, щоб пропустити санітарів: Біллі Верекера, Монті Саллівана та Карлоса Ортеґу — їх усі знали.

— У тій автівці ще два пасажири, — сказав Геп і, відтягнувши Монті вбік, додав: — Жінка та мала дівчинка. Обидві мертві.

— Бляха-муха! Точно?

— Ага. Та чолов’яга про це не знає. Повезете його до Брейнтрі?

— Та певно ж. — Монті дивився на Гепа ошелешеними очима. — А що робити з тими двома в машині? Гепе, я не знаю, що робити.

— Стю може зателефонувати до поліції штату. Ти не проти, якщо я поїду з вами?

— Та ні.

Вони поклали хворого на ноші, і поки його вивозили на вулицю, Геп підійшов до Стю.

— Я хочу з’їздити в Брейнтрі разом із ними. Зателефонуєш до поліції штату?

— Ясна річ.

— І Мері також. Подзвони та розкажи їй, що трапилося.

— Окей.

Геп підбіг до швидкої та заліз усередину. Біллі Верекер загрюкнув за ним дверцята й гукнув двох інших санітарів. Вони перелякано й вражено витріщалися на вміст салону роздовбаного «шеві».

За кілька секунд швидка рушила з місця — завила сирена, червоний проблисковий маячок закрутився й запульсував, кидаючи на майданчик станції криваві тіні. Стю підійшов до таксофона та опустив у нього четвертак.

———

Водій «шеві» помер за двадцять миль до лікарні. Він втягнув у булькітливі груди останній вдих, випустив його, знову почав набирати повітря, а тоді це зупинилося.

Із задньої кишені незнайомця Геп дістав гаманець та оглянув його вміст. Сімнадцять доларів готівкою. Каліфорнійські водійські права, які стверджували, що їхнього власника звали Чарльз Д. Кемпіон. А ще там було військове посвідчення та ламіновані світлини з його дочкою й дружиною. Гепові не хотілося їх роздивлятися.

Він запхав гаманець назад у кишеню померлого й сказав Карлосові, щоб той вимкнув сирену. Було десять по дев’ятій.

Розділ 2

На міському пляжі в Оґанквіті, штат Мейн, в Атлантичний океан врізáвся довгий кам’яний пірс. Сьогодні він нагадував їй сірий палець судді, і коли Френні паркувала автівку на громадській стоянці, бачила, що Джессі сидить на самому його вістрі — лише силует проти яскравого неба. Над ним ширяли галасливі чайки, доповнюючи новоанглійський пейзаж (хоч бери й на стіну вішай), і вона сумнівалася, що котромусь із птахів стане духу зіпсувати його, скинувши білу бомбочку на бездоганну блакить робочої сорочки Джессі Райдера. Зрештою, він справжній поет.

Вона знала, що то Джесс, бо його спортивний велосипед був прикутий до залізної огорожі, яка бігла повз будиночок паркувальника. Ґас — лисуватий і череватий муніципальний службовець — рушив їй назустріч. Для туристів діяв тариф у долар із машини, та він знав, що Френні живе в Оґанквіті, тому навіть не глянув на наліпку «МЕШКАНЕЦЬ МІСТА», яка притулилася в кутку лобового скла. Френні частенько сюди приїздила.

«Ще й як частенько, — подумала Френ. — Власне, саме тут я й завагітніла — якраз у дванадцяти футах над припливною позначкою. Люба Ґулько, тебе зачали на мальовничому мейнському узбережжі — у дванадцяти футах над припливною позначкою й у двадцяти ярдах від хвилеріза. Місце відмічено хрестиком».

Ґас підняв руку й показав Френні знак миру.

— Міс Ґолдсміт, там ваш хлопець, сидить на краю пірса.

— Дякую, Ґасе. Як справи?

Він усміхнувся та махнув рукою на стоянку. На паркінгу було з десяток машин, і більшість із них мали червону або блакитну наліпку «МЕШКАНЕЦЬ МІСТА».

— Так рано багато не заробиш, — сказав він. Було 17 червня. — Заждіть два тижні — тоді й заробимо місту трохи грошенят.

— Ще й як заробимо. Якщо ви їх самі не протринькаєте.

Ґас зареготав і пішов назад до вартівні.

Френні сперлась однією рукою об теплий метал автомобіля, зняла кросівки та вдягла гумові ляпанці. Вона була високою дівчиною з каштановим волоссям, яке спадало до середини спини. Тьмяно-жовта блузка. Гарна фігура. Довгі ноги, що приваблюють погляди. «Найвища проба» — здається, саме так говорили в студентському клубі. «Диви-диви, засандалити є куди!» Міс Коледж 1990 року.

Вона посміялась із себе, та сміх вийшов не дуже веселим. «Так розійшлася, наче в тебе новини світового масштабу», — сказала собі. Розділ шостий: Гестер Прінн приносить превелебному отцю Дімздейлу новину про скорі народини Перл[13]. Та ніякий він не Дімздейл. Його звати Джесс Райдер, і йому двадцять років — на один менше, ніж нашій героїні — Маленькій Френ. Він здібний студент-старшокурсник-поет. Це помітно з його бездоганної шамбреєвої[14] сорочки.

Вона завмерла на краю піску, відчуваючи, як приємний жар гріє стопи навіть крізь підошви в’єтнамок. Силует на іншому кінці пірса й досі жбурляв у воду маленькі камінці. Думки в неї були трохи кумедні, та більше гнітючі. Він знає, як виглядає збоку, коли тут сидить, думала вона. Лорд Байрон — самотній, однак хоробрий. Тож він сидить на самоті та оком на море кидає — то путь його назад, додому, до рідної Англії. Проте я, вигнанець, ніколи не спроможусь…

Та бляха!

Її роздратувала не стільки сама думка, скільки те, що це показувало її власний настрій. Там сидить юнак, про якого вона гадала, що кохає його, а вона стоїть у нього за спиною й глузує.

Вона рушила вздовж пірса, граційно вибираючи шлях, оминаючи каміння та тріщини. Старий пірс колись був частиною хвилеріза. Тепер більшість суден швартувалася біля південної частини міста, адже там було три пристані й сім дешевих готелів із ресторанами, які гули всеньке літо.

Френ повільно йшла й намагалася вгамувати думку про те, що вона могла розлюбити його за останні одинадцять днів — відтоді, як довідалася, що її, говорячи словами Емі Лодер, «трішечки запліднили». Ну, це ж він таке їй зробив, чи не так?

Та провина була не лише його. І вона приймала пігулки. Що могло бути простішим? Френ сходила до студентського медпункту, розповіла там лікареві, що в неї менструальні болі, висипають вугрі з прищами, і він виписав їй рецепт. Більше того, він навіть дав їй запас безкоштовних зразків на цілий місяць.

Вона знову спинилася, цього разу вже над водою — праворуч і ліворуч від неї хлюпотіли хвилі. Їй подумалося, що лікар із медпункту, певне, чув про менструальні болі й прищі так само часто, як і аптекарі — про те, як пацанам потрібно купити презервативи для брата, і в такі часи навіть частіше. Вона могла б просто зайти до нього й сказати: «Жени колеса. Трахатися хочу». За віком уже все гаразд, тож чого соромитися? Вона поглянула на спину Джессі й зітхнула. Адже сором має здатність перетворюватися на стиль життя. Вона рушила далі.

Хай там як, а пігулка не подіяла. Хтось у відділі контролю за якістю на старому доброму заводі «Овріл» заснув над кнопкою. Або так, або вона забула, що не ковтнула пігулку, а потім забула, що забула.

Френ тихенько підійшла до свого хлопця, який тримав у лівій руці каміння й правицею запускав його у володіння Великої Атлантики, і поклала йому обидві руки на плечі. Джесс зойкнув і незграбно скочив на ноги. Навсібіч розлетілася галька, і він мало не перекинув Френні у воду. Та й сам мало не полетів сторчака.

Вона безпорадно захихотіла й позадкувала, притиснувши руки до рота, щойно він розлючено крутнувся до неї — чорнявий молодик із гарною статурою, в окулярах із золотою оправою та пересічними рисами обличчя, які Джесс так ніколи й не прийме, адже вони зовсім не передають чутливості його натури.

— Ти мене до чортиків налякала! — прогорлав він.

— О Господи, — захихотіла вона, — вибач мені, та вийшло так кумедно, справді кумедно.

— Ми мало у воду не попадали, — сказав він, ображено ступивши до неї.

Вона зробила крок назад, аби збільшити дистанцію, але перечепилася об камінь і впала на сідниці. Щелепи клацнули, прикусивши язика, — о вишуканий біль! — і вона перестала сміятися; звук немов ножем відтяло. Сам факт раптової тиші — я радіо, вимкни мене — видався їй кумеднішим за все, і попри те, що з язика йшла кров, а від болю з очей бігли сльози, дівчина знову почала хихотіти.

— Френні, з тобою все гаразд?

Стурбований Джесс став поряд із нею на коліна. «І все ж таки я його справді кохаю, — подумала вона з деяким полегшенням. — От і чудово, мені ж краще».

— Френ, ти собі нічого не ушкодила?

— Лише свою гордість, — сказала вона й дозволила йому поставити її на ноги. — І язика надкусила. Ось, бачиш?

Сподіваючись на усмішку у відповідь, вона вистромила язика, та Джесс лише насупився.

— Господи, Френ, у тебе ж кров іде.

Він дістав із задньої кишені хустинку, із сумнівом поглянув на неї, а потім сховав назад. В уяві Френ вигулькнув образ того, як вони, молоді й закохані, ідуть до стоянки, тримаючись за руки, а з її рота стирчить носовичок. Вона махає рукою до усміхненого добряка-паркувальника й каже: «Хше-хшуто-Ґах!»

Попри те, що язик справді болів, а від кривавого присмаку в роті стало дещо млосно, Френ знову захихотіла.

— Відвернися, — манірно сказала вона. — Дамі треба зробити одну гидоту.

Легенько всміхнувшись, він театрально прикрив очі. Зіпершись на руку, вона перехилилася через край пірса й плюнула — яскраво-червона слина. Фе. Ще раз. І ще раз. Нарешті рот трохи очистився. Френ озирнулася й побачила, що Джесс підглядає крізь пальці.

— Вибач, — мовила вона. — Я справжня засранка.

— Ні, — сказав Джесс, вочевидь, маючи на думці «так».

— З’їздимо по морозиво? — спитала вона. — Ти кермуєш, я купую.

— Домовилися.

Він звівся на ноги й допоміг їй піднятися. Вона знову сплюнула у воду. Яскраво-червоним.

— Я ж нічого не відкусила? — боязко запитала вона.

— Не знаю, — люб’язно відповів Джесс. — А що, щось проковтнула?

Вона злякано притиснула руку до рота.

— Це не смішно.

— Твоя правда. Вибач. Просто вкусила.

— А в язику є артерії?

Тримаючись за руки, вони рушили до берега. Вона періодично зупинялася, аби сплюнути у воду. Яскраво-червоним. Вона не ковтатиме власну кров, ні-ні, нізащо.

— Та нема.

— Це добре, — вона міцніше стиснула його руку та підбадьорливо всміхнулася, — бо я вагітна.

— Справді? Круто. Знаєш, кого я зустрів у…

Він зупинився й поглянув на неї; обличчя в нього закам’яніло, а очі уважно вивчали її. Серце у Френ здригнулося, коли вона помітила, як він насторожився.

— Що ти сказала?

— Я вагітна.

Вона усміхнулася йому й знову сплюнула. Яскраво-червоним.

— Ну в тебе й жарти, Френні, — невпевнено мовив він.

— А я не жартую.

Він просто дивився на неї. Трохи згодом вони рушили далі. Коли вони йшли стоянкою, Ґас вийшов із будки й помахав до них. Френні махнула у відповідь. Джессі теж.

———

Вони зробили зупинку в «Дейрі Квін»[15] біля автомагістралі № 1. Джесс узяв колу й задумливо попивав її, сидячи за кермом «вольво». На прохання Френ він купив їй «Банановий мегачовен», тож вона сперлася на дверцята й черпала ложкою горіхи, кленовий сироп та ерзац-морозиво «Дейрі Квін». Їх розділяло два фути.

— Знаєш, — заговорила вона, — морозиво в «Ді-К’ю» — самі бульбашки. Чув про таке? Більшість людей навіть не здогадується.

Джесс дивився на неї й нічого не казав.

— А правда криється в тому, — вела далі Френ, — що їхні автомати для морозива — то лише велетенські машини з виробництва бульбашок. Ось чому морозиво в «Дейрі Квін» таке дешеве. Нам розповідали про це на теорії бізнесу. Зняти хутро з кота можна безліччю способів.

Джесс дивився на неї й нічого не казав.

— Тож якщо хочеться справжнього морозива, мусиш іти до спеціалізованого кафе «Дірінг Айс Крім»[16], а це…

Френ розревлася.

Джесс ковзнув до неї сидінням і обійняв дівчину за шию.

— Френні, не треба. Будь ласка.

— Мій «Мегачовен» протікає, — сказала вона, усе ще рюмсаючи.

Знову з’явився носовичок, і Джесс заходився витирати морозиво. Коли він із цим покінчив, вона вже не плакала, однак продовжувала шморгати носом.

— «Банановий мегачовен» із «Кривавим соусом», — сказала вона, дивлячись на нього червоними очима. — Гадаю, у мене більше не полізе. Пробач, Джессе. Викинеш?

— Звісно, — сказав Джесс на автоматі.

Він забрав у неї морозиво, виліз з автомобіля й кинув недоїдок у смітник. Дивна в нього хода, думала Френ. Ходить так, наче його копнули між ніг — туди, де в хлопців болить найсильніше. У певному розумінні саме туди йому й поцілили. Та коли поглянути на це з іншого боку, після того як він позбавив її цноти на пляжі, вона рухалася так само. Френні тоді почувалася так, наче в дитинстві, коли від пелюшок виступали попрілості, тільки гірше. Однак попрілості ще нікого не запліднювали.

Джесс повернувся та сів у машину.

— Що, справді, Френ? — раптом спитав він.

— Так, справді.

— Як так сталося? Я гадав, ти на пігулках.

— Ну, по-перше, хтось у відділі контролю за якістю на старому доброму заводі «Овріл» міг заснути над кнопкою, поки конвеєром ішли браковані пігулки, зокрема мої; по-друге, може, вас, хлопців, годували в їдальні чимось таким, що зміцнює сперму; по-третє, я могла забути, що не ковтнула пігулку, а потім забути, що забула.

Вона всміхнулася йому такою силуваною, натягнутою та блискучою усмішкою, що він навіть трішки відсахнувся.

— Чого ти так казишся, Френ? Я ж просто спитав.

— Ну, я можу відповісти на твоє запитання інакше: того теплого квітневого вечора ти удванадцяте, утринадцяте або ж учотирнадцяте вставляв свій член у мою піхву й кінчав, таким чином вивергаючи в мене сперму, що складалася з мільйонів…

— Припини, — перервав він її. — Тобі не варто…

— Що не варто?

Зовні вона здавалася кам’яною, та в душі перелякалася. Вона передбачала різноманітні варіанти розвитку цієї сцени, однак такого серед них не було.

— Не варто так казитися, — кволо проговорив він. — Я не збираюся тебе кидати.

— Я знаю, — сказала вона вже лагідніше.

Цієї миті Френ могла зняти його руку з керма й зімкнути тріщину, що пробігла між ними. Та вона не могла змусити себе це зробити. Він не мав права на те, щоб його втішали, — байдуже, яким прихованим і несвідомим було це прагнення. Зненацька вона зрозуміла, що так чи інакше смішки та веселощі на деякий час скінчилися. Від цього їй знову захотілося плакати, і вона похмуро притлумила сльози. Френні Ґолдсміт, дочка Пітера Ґолдсміта, не збиралася сидіти на паркінгу «Дейрі Квін», виплакуючи свої тупі очі.

— То що ти хочеш робити? — спитав Джесс, дістаючи цигарки.

— А ти що хочеш робити?

Він запалив сірник, і на хвильку, якраз коли дим злинув над цигаркою, вона чітко побачила, як на його обличчі за панування змагаються хлопчик і дорослий чоловік.

— От чорт, — мовив він.

— А ось які варіанти бачу я, — сказала Френні. — Ми можемо одружитись і залишити собі дитину. Ми можемо одружитись і віддати дитину до притулку. Або ж не одружуємось і лишаємо дитину. Або…

— Френні…

— Або ж не одружуємось і позбуваємося дитини. Ще можу зробити аборт. Я все перелічила? Чи щось пропустила?

— Френні, невже не можна просто поговорити?..

— А ми вже розмовляємо! — гаркнула вона. — У тебе була можливість, і ти сказав «От чорт». Твої слова. Я щойно окреслила весь спектр вибору. Звісно, у мене було трохи більше часу на роздуми.

— Хочеш цигарку?

— Ні. Це шкодить дитині.

— Та чорт забирай, Френні!

— Чого ти кричиш? — тихо сказала вона.

— Бо здається, що ти вирішила довести мене до ручки, — зірвався Джесс, та наступної миті опанував себе. — Пробач. Просто я не бачу в цьому своєї вини.

— Не бачиш? — вона зиркнула на нього, звівши брову. — Уздріть: це ж непорочне зачаття.

— От нащо так дуріти? Ти ж казала, що приймаєш пігулки. Я повірив тобі на слово. Невже я помилився?

— Ні. Не помилився. Та справи це не міняє.

— Певно, що ні, — похмуро сказав він та викинув недокурену цигарку. — То що ж нам робити?

— От знову ти мене питаєш, Джессі. Я ж щойно перелічила тобі можливі прийнятні варіанти. Думала, може, у тебе є якісь ідеї. Є ще самогубство, та його ми не розглядаємо. Тож обери одну з інших позицій, і ми її обговоримо.

— Одружимося, — сказав він несподівано сильним голосом.

У нього був вигляд чоловіка, який вирішив, що найкращий варіант розв’язати гордіїв вузол — розрубати його просто посередині. Повний уперед! І замкніть скигліїв у трюмі!

— Ні, — мовила вона. — Я не хочу виходити за тебе.

Його фізіономія перемінилася так, наче обличчя трималося на невидимих болтах і кожен із них відкрутили на півоберта. Усі м’язи обвисли. Вигляд у нього був таким підступно комічним, що Френ мусила потерти надкушеним язиком об тверде піднебіння, аби не захихотіти знову. Їй не хотілося сміятися з Джесса.

— Чому? — спитав він. — Френ…

— Мені потрібно над цим подумати. І я не збираюсь обговорювати причини відмови, тому що наразі сама не знаю.

— Ти мене не кохаєш, — пригнічено сказав він.

— У більшості випадків шлюб і кохання несумісні. Обери інший варіант.

Запанувала тривала мовчанка. Джесс покрутив у пальцях іще одну цигарку, але не підкурював її. Нарешті він мовив:

— Я не обиратиму знову, Френні, бо ти не хочеш обговорювати це питання. Наразі ти просто знущаєшся з мене.

Ці слова до неї пробилися. Вона кивнула.

— Можливо, так і є. Та в останні кілька тижнів мені було геть непереливки. А ось ти в нас Джо Коледж[17] до самісіньких кісток. Якби на тебе накинувся грабіжник, ти б заходився читати йому лекцію прямо на місці.

— Та ж заради Бога…

— Обирай наново.

— Ні. Ти свої причини вже по поличках розібрала. Можливо, мені теж потрібен час на роздуми.

— Окей. А тепер відвези мене на стоянку. Там я тебе висаджу: у мене ще є деякі справи.

Геть спантеличений, він витріщився на неї.

— Френні, я приїхав сюди на велику із самого Портленда. Якраз за містом зняв номер у готелі. Думав, проведемо вихідні разом.

— У твоїй готельній кімнаті. Ні, Джессе. Ситуація змінилася. Тож сідай на свій десятишвидкісник і катай назад у Портленд, а коли трохи подумаєш над нашим питанням, дай знати. Поспішати нема куди.

— Перестань на мені їздити, Френні.

— Ні, Джессе, це ти на мені поїздив, — зненацька люто й гнівно огризнулася вона, і тоді він легенько ляснув її по щоці тильним боком долоні.

Джесс ошелешено вирячився на неї.

— Пробач мені, Френ.

— Прийнято, — проговорила вона безбарвним голосом. — Рушай.

———

Назад до пляжної стоянки вони їхали мовчки. Вона сиділа, склавши руки на ногах, і дивилася на латки океану, які проблискували між котеджами, що вишикувалися трохи на захід від хвилеріза. На її думку, вони скидалися на низку бомжарень. Кому належали ці будинки зі сліпими вікнами, які досі зачиняли віконниці, відгороджуючи помешкання від літа, яке офіційно розпочнеться лише за тиждень? Професор із Массачусетського технологічного. Лікарі з Бостона. Юристи з Нью-Йорка. Ці будинки не були чимось важливим для своїх власників, чиї статки облічувалися семи-, а то й восьмизначними числами. Та якби сім’ї, яким вони належали, переїхали сюди, людиною з найнижчим коефіцієнтом інтелекту на пляжній дорозі став би паркувальник Ґас. У дітлахів були б десятишвидкісні велосипеди, як у Джесса. Вони б мали знуджені фізіономії, ходили б із батьками на вечері з лобстерів та відвідували б міський театр Оґанквіта. Вони б походжали вулицями туди-сюди, скидаючись у літніх сутінках на звичайних перехожих. Вона уважно дивилася на красиві кобальтові спалахи, що виблискували поміж нагромаджених один біля одного будинків. На очі набігли нові сльози й розмили контури предметів у її полі зору. Невеличка біла хмаринка зі сльозами.

Під’їхали до стоянки, і Ґас махнув їм рукою. Вони помахали у відповідь.

— Вибач, що вдарив тебе, Френні, — стиха мовив Джесс. — Я зовсім, зовсім не хотів.

— Знаю. Повернешся до Портленда?

— Лишуся тут, а вранці тобі зателефоную. Та останнє слово за тобою, Френ. Якщо вирішиш, що потрібен аборт, я вишкребу всі гроші, які є, та…

— Гра слів навмисна?

— Ні. Зовсім ні. — Він ковзнув сидінням до неї та нагородив її скромним, мало не цнотливим поцілунком. — Я кохаю тебе, Френ.

«А я тобі не вірю, — подумала вона. — Чогось уся впевненість зникла… та я з гідністю приймаю цю новину. Хоч на це мене вистачить».

— Гаразд, — ледь чутно сказала вона.

— Готель «Маяк». Дзвони, як схочеш.

— Окей.

Вона сіла за кермо й зненацька відчула страшну втому. Надкушений язик болюче нив.

Джесс підійшов до велосипеда, відімкнув його від перил і під’їхав до неї.

— Я чекатиму твого дзвінка, Френ.

Вона вичавила із себе усмішку.

— Побачимо. Бувай, Джессе.

Френ увімкнула передачу, розвернулась, і «вольво» покотив стоянкою до набережної дороги. Вона бачила, як Джесс стоїть біля велика на тлі океану, і вдруге за день подумки звинуватила його в тому, що він точно знає, який має вигляд. Та замість розлютитися вона відчула легкий смуток. Френ їхала й думала, чи зможе коли-небудь дивитися на океан так, наче нічого не сталося. Язик простромив біль. Вона опустила вікно й плюнула. Цього разу слина була білою. Френ чула міцний запах океанічної солі, дуже подібний до присмаку гірких сліз.

Розділ 3

Норм Брюетт прокинувся о чверть по десятій ранку під дитячу сварку, що долинала знадвору, та музику в стилі кантрі, яка чулася з приймача на кухні.

У заношених трусах і майці він почвалав до дверей, що вели на заднє подвір’я, і загорлав:

— Ану позатикалися!

На кілька секунд запанувала тиша. Люк із Боббі відірвалися від предмета суперечки — старого іржавого сміттєвоза — і подивилися в його бік. Як і завжди, Норма розривали суперечливі почуття: з одного боку, у нього краялося серце, коли він бачив їх у поношеному одязі, який роздавала «Армія спасіння» — просто як ніґерята із західного району Арнетта; з другого боку, від їхнього вигляду він так лютував, що аж трусило, і Нормові хотілося вискочити надвір та вибити з них усе лайно.

— Так, татусю, — покірно сказав Люк. Йому було дев’ять років.

— Так, татусю, — луною озвався Боббі. Йому мало виповнитися вісім.

Норм затримався на мить, прикипівши до них лютим поглядом, а потім загрюкнув двері. Деякий час стояв і нерішуче роздивлявся купу вчорашнього одягу: речі лежали біля підніжжя обвислого подвійного ліжка. Там, де Норм кинув їх учора.

«Сучара, — подумав він. — Навіть лахи мої не розвішала».

— Лайло! — заволав він.

Відповіді не було. Він замислився, чи не шарпнути двері й не спитати в Люка, куди вона в біса поділася. Наступний день, коли роздаватимуть старий мотлох, було призначено через тиждень, а якщо Лайла перебувала в офісі служби зайнятості в Брейнтрі, то мізків у неї було ще менше, ніж він думав.

Норм не став питати в дітей. Він почувався стомленим, і в голові чулося ниття й пульсування болю. Скидалося на похмілля, та минулого вечора в Гепа він випив лише три пива. Ота аварія — справжня чортівня. Мертві жінка з дитиною в автівці та водій на прізвище Кемпіон, який сконав дорогою до лікарні. Коли повернувся Геп, поліцейські, евакуатор та криворучка з похоронного бюро, що в Брейнтрі, уже встигли приїхати й поїхати. Вік Пелфрі дав свідчення за всіх п’ятьох. Гробар, який на додачу був ще й міським коронером, відмовився розголошувати здогади стосовно причин смерті нещасних.

— Проте це не холера. І навіть не думайте лякати людей дурними балачками. Зробимо розтин, а тоді ви про все прочитаєте в газеті.

«Жалюгідний малий пиздюк», — думав Норм, вбираючись у вчорашній одяг. Головний біль так розійшовся, що аж очі сліпило. І краще б малеча мовчала, інакше ґамнягатимуть уже про поламані пальці. І чого в біса школа не цілий рік?

Він подумав, чи не заправити сорочку, а потім вирішив, що президент сьогодні однаково не завітає, і почовгав на кухню в шкарпетках. Замружився проти яскравого сонячного сяйва, що лилося зі східного вікна.

Над плитою співав потрісканий приймач «Філко»:

Та сонце-сонце, скажи-но мені врешті: Сонце, ти хлопця свого любиш? Він — людина честі. Сонце, ти хлопця свого любиш?

Певне, якщо по місцевій музичній станції крутять подібний ніґерський рок-н-рол, справи геть погані. Норм вимкнув радіо, перш ніж це виття розкололо йому голову. Біля приймача лежала записка — він узяв її та примружив очі.

Любий Норм

Саллі Ходжес каже що їй треба щоб хтось посидів з дітьми а вона дасть мені долар. Повернуся до обіду. З’їш сосиску як зголоднієш. Люблю тебе коханий.

Лайла

Норм поклав папірець на місце й трохи постояв, намагаючись осмислити прочитане. Клятий біль заважав думати. Няньчити дітей… за долар. Няньчити дітей Ральфа Ходжеса.

Його мізки повільно склали докупи три основні елементи. Лайла пішла бавити трьох дітей Саллі Ходжес, аби заробити один паршивий долар, а на нього полишила Боббі з Люком. Господи, ну й кепські часи настали, якщо мужикові доводиться сидіти вдома й підтирати носи дітлахам, аби його дружина могла видряпати собі якийсь паршивий долар — за нього навіть галон пального не купиш. Пиздець, а не часи.

На нього накотила тупа злість, і від цього голова розболілася ще більше. Він повільно дочапав до «Фриґідера», купленого ще тоді, як він отримував хорошу надбавку за понаднормову роботу, та відкрив його. На більшості полиць було порожньо, крім недоїдків, які Лайла позакривала в судки. Він ненавидів ті судочки. Давня квасоля, давня кукурудза, засохлий чилі… людська їжа відсутня. Самі лише судки й три жалюгідні сосиски, замотані в плівку. Він нахилився та придивився до них, відчуваючи, як до болючої пульсації домішується знайомий безпорадний гнів. Сосиски були схожі на відтяті члени пігмеїв, які жили або в Африці, або в Піденній Америці, або хер зна де ще. Та однаково їсти йому не хотілось. І, якщо дивитися в саму суть, почувався він геть паскудно.

Норм підійшов до плити, черконув сірником об лист прицвяхованого до стіни наждачного паперу, запалив передню конфорку й поставив варитися каву. Тоді сів і тупо чекав, доки вона закипить. Саме перед цим він ледь устиг вихопити із задньої кишені носовичок, аби вичхати в нього жменю шмарклів. «Застудився», — подумалося йому. Чи не чудове довершення картини? І навіть не подумав про слиз, що струменів із носа Кемпіона минулого вечора.

———

Геп саме порався в оглядовій ямі та чіпляв нову вихлопну трубу на «скаут» Тоні Леонмінстера, а Вік Пелфрі сидів, відкинувшись у похідному розкладному кріслі, спостерігав за ним та попивав «Доктора Пеппера», коли задзеленчав вхідний дзвіночок.

Вік примружився.

— Це з поліції штату, — мовив він. — Схоже, це твій кузен. Джо Боб.

— Окей.

Геп виліз з-під «скаута», на ходу витираючи руки брудною ганчіркою. По дорозі він сильно чхнув. Геп ненавидів хворіти влітку. Найгірша застуда — літня.

Джо Боб Брентвуд, чолов’яга зростом під шість із половиною футів, стояв біля заду патрульної машини й заправлявся. За ним виднілися три колонки, які минулого вечора зчесав Кемпіон, — вони лежали акуратним рядочком, наче мертві солдати.

— Гей, Джо Бобе! — Геп вийшов на вулицю.

— Гепе, курвалю, — озвався Джо Боб. Він поставив заправний пристрій в автоматичний режим і переступив шланг. — Тобі пощастило, що заправка на місці.

— Та бляха, Стю Редман побачив, як той мужик пре просто на нас, і вимкнув колонки. А іскор було вдосталь.

— Однаково пощастило, дай Боже. Слухай, Гепе, я завітав до тебе не лише заправитися.

— Справді?

Джо Боб метнув погляд на Віка — той стояв у дверях станції.

— Цей старигань теж тут учора був?

— Хто, Вік? Та він заходить мало не щовечора.

— А вміє тримати рот на замку?

— Атож. Старий, та мізки на місці.

Вимкнулась автоматична подача. Геп вичавив із пістолета пального ще центів на двадцять, повісив його на колонку, вимкнув її та повернувся до Джо Боба.

— Ну? То що там у тебе?

— Краще зайдімо. Думаю, твоєму старому кентові теж буде цікаво. А як випаде нагода, можеш зателефонувати решті з тих, хто був тут учора.

Вони рушили до службового приміщення.

— Доброго ранку, офіцере, — привітався Вік.

Джо Боб кивнув.

— Будеш каву, Джо Бобе? — спитав Геп.

— Та ні. — Він подивився на них важким поглядом. — Річ у тім, що я не знаю, чи зраділо б моє начальство, якби дізналося, де я. Певне, що не дуже. Тож коли сюди завітають, краще не розказувати, що я вам настукав, гаразд?

— Хто завітає, офіцере? — перепитав Вік.

— Народ із Департаменту охорони здоров’я, — сказав Джо Боб.

— О Йсусе, то таки холера. Так і знав, що то вона.

Геп подивився на одного, на другого.

— Джо Бобе?..

— Та нічого я не знаю.

Поліцейський сів на один із пластикових стільців марки «Вулко». Його худорляві коліна стирчали мало не до шиї. Джо Боб дістав із нагрудної кишені пачку «Честерфілда» й закурив.

— Однак Фіннеґан, наш коронер…

— Сраний розумник, — прошипів Геп. — Бачив би ти, Джо Бобе, як він тут походжав учора. Наче індик, що вперше почув, як пиптик набрякнув. Цитькав тут направо-наліво.

— Ще б пак, велике гівно в малому відрі, — погодився Джо Боб. — Так от, він покликав доктора Джеймса, щоб той оглянув Кемпіона, а тоді вони вдвох покликали ще одного лікаря — його я не знаю. Потім зателефонували до Х’юстона. І десь о третій ночі приземлилися в тому невеличкому аеропорту біля Брейнтрі.

— Хто приземлився?

— Трійко патологоанатомів. Вони вовтузилися біля трупів до восьмої ранку. Певне, патрали їх, хтозна… Потім дзвякнули до епідемцентру, що в Атланті, і звідти народ прибуде сюди десь після обіду. Та я чув, що, поки вони їдуть, Департамент охорони здоров’я відправить сюди якихось типів, аби вони оглянули всіх, хто був на заправці минулого вечора, ще й тих, хто приїжджав у швидкій. Не скажу напевне, та схоже на те, що вас хочуть посадити в карантин.

— Мойсей-сенсей, — перелякано бовкнув Геп.

— Епідемцентр — федеральна установа, — сказав Вік. — Невже через якусь там холеру вони пошлють сюди цілий літак федералів?

— Жодного уявлення, — похитав головою Джо Боб. — Я просто подумав, що ви повинні це знати, маєте право. Мені казали, ви лише намагалися допомогти.

— Я ціную твою турботу, Джо Бобе, — повільно проговорив Геп. — Джеймс і той, інший лікар щось казали?

— Небагато. Однак вигляд мали переляканий. Я ще ніколи не бачив таких нажаханих лікарів. Мені було байдуже.

Зависла важка тиша. Джо Боб підійшов до автомата з напоями та взяв собі «Фреску»[18]. Відкрив пляшку — тихо зашипіли гази — і сів на свій стілець. Геп узяв серветку «Клінекс» із пачки, що примостилася біля касового апарата, витер мокрий ніс, згорнув її та сховав у кишеню свого брудного комбінезона.

— Дізналися хоч що-небудь про Кемпіона? — спитав Вік.

— Ще пробиваємо, — поважно мовив Джо Боб. — У посвідченні вказано, що він із Сан-Дієґо, та майже всі папери з його гаманця прострочені на два-три роки. Водійське посвідчення вже не дійсне. У нього була «БанкАмерикарт» 1986 року випуску, і термін її дії також скінчився. Ще там лежала військова картка, тож і її пробиваємо. Якщо вірити чуйці нашого капітана, Кемпіон поїхав із Сан-Дієґо роки чотири тому.

— Пішов у самоволку? — запитав Вік.

Він дістав велику червону бандану, харкнув і плюнув у неї.

— Поки що не знаю. На військовій картці вказано, що він має служити до 1997 року, але він був у цивільному, їхав разом із сім’єю, а звідси до Каліфорнії пиздячити дай Боже, та й узагалі я сам запиздівся.

— Ну, я все одно сконтачуся з рештою й перекажу їм твої слова, — сказав Геп. — Я твій боржник.

— Атож, — Джо Боб підвівся. — Тільки ім’я моє згадувати не варто. Не хотілося б нарватися на звільнення. Твоїм друзякам не обов’язково знати, хто тобі настукав, чи не так?

— Ні, — сказав Геп.

— Ні, — луною озвався Вік.

Джо Боб рушив до дверей.

— Джо Бобе, з тебе рівно п’ять баксів, — вибачливо мовив до нього Геп. — Мені не хотілося б брати з тебе гроші, проте, враховуючи нинішню ситуацію…

— Усе окей, — Джо Боб дав йому кредитну картку. — Однаково платить держава. А ще в мене буде чек, щоб не думали, чого це я тебе провідував.

Поки Геп пробивав чек, він двічі чхнув.

— Обережніше з цим, — застеріг його Джо Боб. — Літня застуда — паршива штука.

— А то б я не знав.

Зненацька ззаду почувся голос Віка:

— Може, це зовсім не застуда.

Вони озирнулися. Вік здавався наляканим.

— Коли я сьогодні прокинувся, то так чхав та відхаркувався, наче мені шістдесят, — сказав він. — А ще голова тріщала. Ковтнув пару таблеток аспірину, і трохи попустило, та все одно в носі повно шмарклів. Можливо, підхопили ту заразу. Підхопили те, що було в Кемпіона. Те, від чого він помер.

Геп довго дивився на нього, а коли відкрив рота, аби засипати контраргументами, знову чхнув.

Джо Боб кілька секунд дивився на них серйозними очима, а тоді сказав:

— Знаєш, Гепе, мабуть, закрити сьогодні станцію — не така вже й погана думка. Хоча б на день.

Геп налякано глянув на нього та спробував згадати свої докази. Проте всі вони кудись зникли. Він пригадав лише те, що теж прокинувся вранці з головним болем та закладеним носом. Ну, всі іноді застуджуються. Однак до появи того Кемпіона він почувався добре. Просто чудово.

———

Трьом Ходжесовим дітлахам було шість, чотири та півтора року. Молодші дрімали, а старший копав ямку на задньому подвір’ї. Лайла Брюетт сиділа у вітальні й дивилася «Молодих і збентежених»[19]. Вона сподівалася, що Саллі не повернеться до кінця серії. Коли справи в Арнетті йшли краще, Ральф Ходжес купив великий кольоровий телевізор, і Лайла обожнювала дивитися післяобідні серіали в кольорі. Усе видавалося значно красивішим.

Лайла затягнулася цигаркою та зайшлася тремким кашлем, ривками випускаючи дим. Сходила на кухню й виплюнула в раковину повний рот харкотиння. Вона прокинулася від кашлю, і відтоді їй постійно здавалося, наче хтось лоскоче їй горло.

Лайла повернулася до вітальні, по дорозі визирнувши у вікно, аби впевнитися, що з Бертом Ходжесом усе гаразд. Саме показували рекламу, де танцювали дві пляшки з рідиною для миття унітазів. Вона обвела поглядом кімнату й побажала, щоб і її домівка виглядала так само гарно. У Саллі було хобі: вона розфарбовувала заготівки, де ділянка кожного окремого кольору була позначена певною цифрою[20], створюючи численні картини з Ісусом, і всі вони, охайно обрамлені, тепер висіли на стінах вітальні. Їй особливо подобалася велика «Таємна вечеря» над телевізором. Саллі розповідала, що там більш ніж шістдесят кольорів, і на її завершення пішло мало не три місяці. Справжній витвір мистецтва.

Коли продовжився серіал, розплакалася крихітка Шеріл — неприємний, пискливий крик, перемежований вибухами кашлю.

Лайла загасила цигарку й поквапилася до спальні. Чотирирічна Єва спала собі далі, а от Шеріл лежала на спині у своєму ліжечку, і обличчя в неї загрозливо посиніло. Крики стали здушеними: вона задихалася.

Лайла переборола страх перед крупом, іще коли на нього перехворіли її двоє дітей, тож схопила дитину за ніжки й сильно ляснула по спині. Вона гадки не мала, чи радив такі прийоми доктор Спок[21], бо ніколи його не читала. Проте на крихітці Шеріл це спрацювало. Вона по-жаб’ячому квакнула й виплюнула на підлогу чималий шмат жовтого слизу.

— Так краще? — спитала Лайла.

— Тя, — сказала маленька Шеріл, знову засинаючи.

Лайла витерла бридоту «клінексом». Вона не могла пригадати, щоб коли-небудь бачила, як дитина вихаркує такий ковтях шмарклів.

Насупившись, Лайла повернулася до вітальні. Вона підкурила ще одну цигарку, чхнула від першої ж затяжки, а тоді й сама розкашлялася.

Розділ 4

Відтоді, як стемніло, минула година.

Старкі самотньо сидів за довгим столом і перебирав аркуші жовтих роздруківок. Їхній зміст сильно його наполохав. Він служив країні тридцять шість років, розпочавши з ролі зляканого плебея у Вест-Пойнті. Його нагороджували медалями. Він спілкувався з президентами, роздавав їм поради, до кількох навіть дослýхались. У його житті траплялися негаразди, він їх чимало подолав, але це…

Він був нажаханий, так глибоко нажаханий, що не насмілювався цього визнавати. Такий лютий жах міг позбавити розуму.

Зненацька він скочив на ноги та підійшов до стіни з п’ятьма порожніми телевізійними екранами, що зазирали в кімнату. Коли Старкі підводився, він стукнувся коліном об стіл, і одна роздруківка зірвалася з краю. Аркуш ліниво прорізав очищене повітря, рухаючись туди-сюди, наче пилка, і приземлився на плитку, наполовину сховавшись у тінь від столу. Якби хтось стояв над ним і дивився вниз, прочитав би таке:

Ь ПІДТВЕРДЖ

ЗДАЄТЬСЯ ДОВОЛІ

КОД ШТАМУ 848-АВ

КЕМПІОН, (ЖІН.) САЛЛІ

АГЕНТ МУТУЄ ТА МІНЯЄТЬСЯ.

ВИСОКА/НАДЛИШК. ЛЕТАЛЬНІСТЬ

РИ ЦЬОМУ ЗАРАЗЛИВІСТЬ ОЦІНЮЄТЬСЯ В

ПОВТОРЮЮ 99,4 %. ЕПІДЕМЦЕНТР В АТЛАНТІ

РОЗУМІЮТЬ. ЦІЛКОМ ТАЄМНО БЛАКИТНИЙ КОНВЕРТ.

КІНЕЦЬ

Р-Т-222312А

Старкі натиснув на кнопку під середнім екраном, і зображення вигулькнуло з лячною раптовістю, яку гарантувала якість техніки. Воно показувало західну каліфорнійську пустелю, камера дивилася на схід. Було порожньо й безлюдно, однак, підфарбована червоно-пурпуровими тонами інфрачервоної зйомки, ця порожнеча здавалася моторошною.

«Він там, просто попереду, — думав Старкі. — Проект “Синь”».

Страх знову спробував захопити його свідомість. Старкі сягнув рукою в кишеню й дістав блакитну пігулку. Його дочка називала їх «колесами». Та назви не мали значення, а от ефект — інша річ. Він ковтнув пігулку всуху, і його мармурове обличчя на мить скривилося.

Проект «Синь».

Він поглянув на інші сліпі монітори, а тоді ввімкнув їх усі. № 4 та № 5 показували лабораторії. На четвертому була лікувально-профілактична, а на п’ятому — вірусної біології. У ВБ-лабораторії було повно кліток із тваринами — в основному морськими свинками, макаками резус та кількома собаками. Здавалося, ніхто з них не спав. У лікувально-профілактичній лабораторії безперестанку крутилася маленька центрифуга. Старкі жалівся на це. Гірко жалівся. Було щось лячне в тому, як та центрифуга крутилася собі, весело й без угаву, поки поряд, наче звалене сильним вітром опудало, лежав мертвий доктор Езвік.

Йому пояснили: центрифуга під’єднана до тієї ж мережі, що й світло, тож, якщо її вимкнути, світло теж згасне. А ті камери не оснащені інфрачервоними фільтрами. Старкі зрозумів. Раптом приїде ще якесь цабе й захоче поглянути на мертвого нобелівського лауреата, що лежить на глибині чотириста футів під пустелею менш ніж за милю від них? Вимкнемо центрифугу — вимкнемо й професора. Усе просто. Його дочка назвала б це «правилом № 22»[22].

Він ковтнув іще одне «колесо» та подивився на монітор № 2. Цю картинку він любив найменше. Йому не подобався чоловік з обличчям у тарілці супу. Лиш уявіть, що до вас хтось підходить і каже: «Решту вічності ви проведете з писком, зануреним у суп». Це як зі старим жартом «торт у пику» — коли таке трапляється з тобою, це геть не смішно.

Монітор № 2 показував кафетерій проекту «Синь». Накладка трапилася мало не точно між змінами, і в кафетерії було мало людей. Він подумав, що їм було байдуже, де помирати: у кафетерії, спальнях чи своїх лабораторіях. Однак той чоловік з обличчям у тарілці…

На підлозі біля автомата з продажу цукерок скрутилися чоловік і жінка в синіх комбінезонах. Чоловік у білому комбінезоні розпластався поряд із музичним автоматом «Сібурґ». За столами було дев’ятеро чоловіків та чотирнадцять жінок — дехто повалився на стіл біля тістечок «Твінкіз», дехто й досі стискав закляклими руками стаканчики від спрайту й кока-коли. А за другим столом, ближче до іншого кінця зали, сидів чоловік, у якому впізнали Френка Д. Брюса. Його обличчя було занурене в речовину, яка скидалася на суп зі шматочками філе від «Кемпбеллз».

На першому моніторі був лише цифровий годинник. До 13 червня всі позначки на ньому мали зелений колір. Тепер вони стали яскраво-червоними. І зупинилися. 13:06:90:02:37:16 — показував циферблат.

13 червня, 1990 рік. Тридцять сім хвилин по другій. І шістнадцять секунд.

Ззаду коротко продзижчало.

Старкі один за одним вимкнув усі монітори, а тоді розвернувся. Він побачив на підлозі роздруківку й поклав її на стіл.

— Заходьте.

То був Крейтон. Вигляд мав серйозний, шкіра посіріла. «Нова партія поганих новин, — з блаженним спокоєм здогадався Старкі. — Певне, ще хтось пірнув у тарілку холодного супу зі шматочками філе».

— Привіт, Лене, — тихо промовив він.

Лен Крейтон кивнув.

— Біллі. Це… Господи, навіть не знаю, як сказати вам.

— Кажи слово за словом, солдате.

— Мужики, які мали справу з тілом Кемпіона, здали попередні аналізи в Атланті, і новини геть кепські.

— Що, всі?

— П’ятеро — точно. Лише в одного чоловіка поки що негативні результати — його звати Стю Редман. Однак, наскільки можна судити, сам Кемпіон був тривалий час негативним.

— Якби Кемпіон не втік… — сказав Старкі. — Охорона ні к бісу, Лене. Геть ні к бісу.

Крейтон кивнув.

— Продовжуй.

— Арнетт на карантині. Ми встигли ізолювали щонайменше шістнадцятеро людей із грипом А-Прайм. І то лише ті, у кого він проявився. Він постійно мутує.

— А преса, журналісти?

— Поки що жодних проблем. Вони думають, що то сибірка.

— Що ще?

— Одна дуже серйозна проблема. У нас є офіцер дорожньо-патрульної служби Техасу на ім’я Джозеф Роберт Брентвуд. Його кузенові належить автозаправна станція, на якій опинився Кемпіон. Він заїздив туди вчора вранці, аби попередити, що приїде служба охорони здоров’я. Ми зловили його три години тому, і зараз його везуть до Атланти. Та за свою зміну він устиг об’їздити половину східного Техасу. Одному Богу відомо, зі скількома людьми він контактував.

— Трясця твоїй матері, — проговорив Старкі, і його шокувала водяниста слабкість голосу та сироти, що зародилися клубком у мошонці й прокотилися всеньким його тілом. «Заразливість — 99,4 %», — подумав він. Ця думка божевільно кружляла в його голові. І це означало надлишкову летальність у 99,4 %, бо людський організм не виробляв необхідних антитіл, аби зупинити мінливий вірус. Щоразу, як організм виробляв потрібне антитіло, вірус просто набував дещо іншої форми. І з цієї самої причини виготовлення вакцини просто унеможливлювалося.

99,4 %.

— Господи, — сказав він. — Це все?

— Ну…

— Ну ж бо, договорюй.

І тоді Крейтон тихо промовив:

— Геммер мертвий, Біллі. Самогубство. Прострелив око службовим пістолетом. На столі — звіти щодо проекту «Синь». Гадаю, він вирішив, що вони цілком замінять передсмертну записку.

Старкі заплющив очі. Вік Геммер — це ж його похресник. Точніше, був ним. І як сказати про це Сінтії? Сінді, мені шкода. Сьогодні Вік пірнув у тарілку з холодним супом. Ось, візьми «колесо». Бачиш-но, сталася одна промашка. Хтось напартачив із коробкою. І ще хтось забув увімкнути систему, яка б замкнула базу. Затримка лише в сорок із лишком секунд, та цього вистачило. Такі коробки в нас називають «нюхачем»[23]. Їх виготовляють у Портленді, штат Ореґон, контакт у Міністерстві оборони № 164480966. Коробки збирають в окремих приміщеннях жінки-спеціалісти, і вони виконують свою роботу, не здогадуючись про її подальше застосування. Певне, одна з них думала про те, що приготує на вечерю, а той, хто мав би наглядати за її роботою, обмірковував, як би вигідніше продати сімейну автівку. Менше з тим, Сінді, останній збіг полягав у тому, що солдат із вартівні номер чотири, солдат на прізвище Кемпіон побачив, що цифри почервоніли, і то саме вчасно, аби вискочити з приміщення, перш ніж двері зачинилися й замкнулися на магнітні замки. Тоді він забрав сім’ю й утік. Кемпіон виїхав у центральні ворота за чотири хвилини до того, як увімкнулися сирени й ми запечатали всю базу. Його зникнення помітили лише за годину, адже у вартівнях немає камер спостереження, — колись треба зупинитися й не вартувати вартових, інакше кожна людина у світі стане, чорт забирай, тюремником, — тож усі просто думали, що він там, і чекали, доки нюхачі з’ясують, де чисті ділянки, а де — заражені. Він мав фору й досить розуму, аби їхати манівцями, які не перетиналися з місцями, де його могли схопити. А потім хтось мав узяти на себе відповідальність нарешті вирішити, чи залучати до справи поліцію штату, ФБР або всіх одразу, тож легендарного цапа водили туди-сюди, а тоді ще й отуди, доки хтось нарешті не вирішив, що контора впорається; але на той час щасливий засранець — щасливий і хворий засранець — допер до Техасу, і, коли вони його нарешті впіймали, він уже нікуди не тікав, бо разом із дружиною та дочкою лежав на прохолодних полицях у якомусь задрипаному селі, що зветься Брейнтрі. Брейнтрі, штат Техас. Хай там як, а я намагаюся пояснити тобі, Сінді, що це сталося внаслідок низки збігів, чия ймовірність приблизно дорівнює виграшу в Ірландську лотерею[24]. Ну, додамо дещицю некомпетентності на вдачу, — себто на невдачу, пробач мені, будь ласочка, — і, за великим рахунком, отак усе й сталося. Твій чоловік ні в чому не винен. Та він був очільником проекту, і на його очах ситуація почала гіршати, а тоді…

— Дякую, Лене, — мовив він.

— Біллі, може, ти б хотів…

— Піднімуся за десять хвилин. Щоб через п’ятнадцять хвилин зібралася загальна нарада. Якщо сплять, піднімай.

— Так, сер.

— І, Лене…

— Так?

— Я радий, що розповів мені про це саме ти.

— Так, сер.

Крейтон вийшов. Старкі зиркнув на годинник і підійшов до моніторів. Він увімкнув № 2, зчепив руки за спиною та замислено подивився на мовчазний кафетерій проекту «Синь».

Розділ 5

Ларрі Андервуд завернув за ріг і знайшов досить велике місце для паркінгу, аби там помістився його «датсан-зет»[25] — між пожежним гідрантом і чиїмось сміттєвим бачком, що завалився на риштак. У смітті вовтузилося щось неприємне, і Ларрі спробував переконати себе, що не бачив там задубілого кота й щура, який виїдав нутрощі з вкритого білим хутром живота. Щур так швидко зник з-під світла фар автівки, що його там могло й зовсім не бути. Однак закляклий кіт нікуди не дівся. І, думав Ларрі, заглушаючи двигун «зета», коли віриш в одне, доведеться повірити й у друге. Хіба не казали, що в Парижі найбільша у світі популяція щурів? Усі ті старі катакомби… Та Нью-Йорк не сильно відставав. І якщо спогади про розтринькане дитинство його не зраджували, не всі тутешні щури ходили на чотирьох лапах. Та й чого це він узагалі сидить тут, перед старезним будинком із темно-коричневого пісковику, і розмірковує про щурів?

П’ять днів тому, 14 червня, він перебував у сонячній Південній Кароліні, де серед іншого було дуже багато планокурів, усіляких дивних сект, «Диснейленд»; і лише там можна знайти нічний клуб із танцівницями ґоу-ґоу[26], де грали кантрі. Коли він, заплативши збір на мості Трайборо, прибув на берег іншого океану, годинник показував за чверть четверту ночі. Накрапала похмура мжичка. Тільки в Нью-Йорку літній вранішній дощик може здаватися таким уперто похмурим. Ларрі бачив, як на лобовому склі «зета» вже почали збиратися дощові краплі, а крізь них було видно, що на сході небосхил поплямували перші ознаки світанку.

Любий Нью-Йорку, я повернувся додому.

Можливо, «Янкіз» зараз у місті. Тоді поїздка буде не марною. Стрибнути в метро до стадіону, випити пива, нам’яти кілька хот-доґів і подивитися, як «Янкіз» вибивають лайно з Клівленда чи Бостона…

Його думки сплутались, а коли він прийшов до тями, було вже значно світліше. Годинник на панелі приладів показував 6:05. Він задрімав. Ларрі побачив, що щура він не вигадав. Гризун повернувся. Маленька почвара проїла в котячому животі чималу діру. Пустий шлунок Ларрі повільно скрутився. Він хотів посигналити, щоб відлякати щура, однак злякався вигляду сонних будівель зі сміттєвими бачками: вони стояли навколо, мов нічні вартові.

Аби не бачити, як снідає щур, він трохи з’їхав на сидінні. Мужик, я лише вхоплю трохи пожувати, а тоді назад до метро. Ідеш увечері до стадіону «Янкіз»? Мо’, ще побачимося, старче. Хоча не думаю, що ти мене побачиш.

Фасад будинку був спаплюжений загадковими й зловісними теґами-графіті: «ЧІКО 116», «ЗОРРО 93», «КРИХІТКА ЕББІ #1!». У його дитинстві, до смерті батька, це був гарний район. Двійко кам’яних псів охороняли сходи, що здіймалися до подвійних дверей. За рік до того, як він поїхав на узбережжя, вандали зруйнували того, що стояв праворуч, — лишилися самі лапи. Та тепер від них обох уже нічого не лишилось, окрім задньої лапи лівого пса. Всеньке тіло, яке вона мала б підтримувати, зникло й тепер, мабуть, прикрашає кубло якогось пуерториканського наркоші. Скоріше за все, нічліжку «ЗОРРО 93» або «КРИХІТКИ ЕББІ #1!». Або ж однієї темної ночі щури віднесли його до занехаяного тунелю метро. Хтозна, може, і його матір забрали. Ларрі подумав, що варто принаймні піднятися тими сходами й пересвідчитися, що під поштовою скринькою № 15 досі стоїть її ім’я, та він надто втомився.

Ні, він краще посидить тут і подрімає, поклавшись на те, що залишки барбітури в крові розбудять його близько сьомої. Тоді він і сходить подивитися, чи мешкає там його мати. Можливо, було б краще, якби вона кудись виїхала. Певно, тоді він би плюнув на «Янкіз». Заселився б у «Балтімор», проспав три дні, а тоді рушив назад, на золотий Захід. Коли він дивився на Нью-Йорк із головою та ногами, у яких досі гупало від відхідняків, завіяне мжичкою місто здавалося йому не привабливішим за дохлу шльондру.

Його думки знову попливли далі, перемиваючи події останніх дев’яти з лишком тижнів, намагаючись знайти ключ до пояснення того, як можна було протягом довгих шести років гамселити головою в стіну, граючи в клубах, на сесіях, записуючи демки, так-сяк перебиваючись, а тоді знічев’я прорватися за дев’ять тижнів. Розгадати цю загадку було все одно що проковтнути дверну ручку. Мусила бути якась відповідь, думав він, пояснення, за допомогою якого він спростував би думку, що так трапилося знічев’я, що все це, кажучи словами Ділана, лише «звичайна примха долі»[27].

Склавши руки на грудях, він заснув міцніше, знову й знову обмірковуючи те саме, але до тієї думки домішалося щось нове, якийсь тихий і зловісний контрапункт в одну ледь чутну ноту, зіграну на синтезаторі, і вловлювалася вона немов самим головним болем, від чого здавалася чимось на кшталт зловісного передчуття: щур заривається в тіло мертвого кота — хрум-хрум — у пошуках чогось смачненького. Закон джунглів, мій друже, — як заліз на дерево, маєш гойдатись…

Насправді все почалося вісімнадцять місяців тому. Він грав у клубі в Берклі разом з «Обірваними недобитками», коли зателефонував один чоловік із «Коламбія Рекордз». Не крутій, лише один із батраків на вініловій плантації. Ніл Даймонд розмірковував, чи не записати одну з пісень Ларрі — ту, що зветься «Сонце, ти хлопця свого любиш?».

Даймонд записував сольний альбом — усе його, окрім старої пісні Бадді Голлі «Пеґґі Сью вийшла заміж» та, можливо, ще твору Ларрі. Питання полягало в тому, чи приїде Ларрі зробити демо-запис і чи посидить потім на сесії? Даймонд хотів другу акустичну гітару, і мелодія йому дуже сподобалася.

Ларрі сказав «так».

Сесія тривала три дні. Вийшло вдало. Ларрі познайомився з Нілом Даймондом, а ще з Роббі Робертсом та Річардом Перрі[28]. Його ім’я вказали на розвороті й заплатили за мірками спілки. Та «Сонце, ти хлопця свого любиш?» до альбому так і не потрапила. На другий вечір сесії Даймонд придумав нову мелодію, і замість пісні Ларрі на запис потрапила вона.

«Ну, — сказав мужик із «Коламбії», — дуже прикро. Буває. Та знаєш що? Запиши демку. Подивлюся, що можна зробити». Тож Ларрі склепав демо-запис і знов опинився на вулиці. У Лос-Анджелесі панували скрутні часи. Попереду було кілька сесій, та не багато.

Нарешті він отримав роботу в нічному клубі-ресторані, і поки поважні старі цяці обговорювали справи та поглинали італійську їжу, він лив у мікрофон патоку на кшталт «Ніжно полишаю тебе» та «Місячна ріка»[29]. Записував слова на аркушах із блокнотів, бо інакше плутав їх або ж геть забував, і, ловлячи акорди мелодії, підспівував гітарі безсловесним мугиканням, — «гммммм-гмммм, та-да-гмммм», — намагаючись виглядати елегантно й сексуально, як Тоні Беннетт[30], однак почуваючись повним дебілом. У ліфтах та супермаркетах він із похмурістю почав звертати увагу на безугавний музак[31].

А тоді, дев’ять тижнів тому, ні з того ні з сього зателефонував той мужик із «Коламбії». Вони хотіли випустити його демку синглом. Чи може він приїхати, аби записати пісню для другого боку платівки? «Звісно», — сказав Ларрі. Звісно, що може. У неділю після обіду він завітав до студії «Коламбії» в Лос-Анджелесі, десь за годину записав бек-вокал на «Сонце, ти хлопця свого любиш?», а тоді підкріпив композицію піснею «Кишеньковий спаситель», яку написав для «Недобитків». Чоловік із «Коламбії» дав йому п’ятсот доларів та лайняний контракт, який ставив більше вимог до Ларрі, аніж до компанії звукозапису. Він потиснув Ларрі руку, сказав, що приємно мати його в обоймі, і коли той спитав, як будуть рекламувати сингл, жалісливо всміхнувся й розкланявся. Було запізно отримувати готівку, тож Ларрі поклав чек до кишені й виконав свій репертуар «У Джино». Ближче до кінця першої частини програми він заспівав прилизану версію «Сонце, ти хлопця свого любиш?». Єдиним, хто помітив його пісню, виявився власник закладу — він підійшов до Ларрі й порадив приберегти ніґерський бібоп для прибиральників.

Сім тижнів по тому знову зателефонував мужик із «Коламбії» й сказав, щоб Ларрі поглянув у свіжий «Білборд». Ларрі кинувся по журнал. «Сонце, ти хлопця свого любиш?» була серед трьох найперспективніших хітів того тижня. Ларрі перетелефонував чоловікові з «Коламбії», і той спитав у нього, чи не хотілося б Ларрі пообідати з крутими пацанами, щоб обговорити запис альбому. Усі вони були задоволені синглом, який уже крутили по радіо в Детройті, Філадельфії, Портленді й Мейні. Скидалося на те, що все піде як треба. Пісня виграла змагання на нічній передачі «Битва звуку», яку крутили по соул-станції в Детройті. І нікому й на думку не спало, що Ларрі Андервуд білий.

На обіді він напився й не помітив, який на смак його лосось. Здавалося, ніхто не був проти того, що він наквасився. Один із крутеликів сказав, що не здивується, якщо наступного року «Сонце, ти хлопця свого любиш?» ухопить «Ґреммі». Усе це дзвеніло в його вухах. Ларрі почувався як уві сні, і дорогою до свого помешкання він сповнився впевненості, що зараз його розчавить вантажівка й усьому настане кінець. Круті перці з «Коламбії» вручили йому ще один чек — цього разу на 2500 $. Коли Ларрі потрапив додому, він сів на телефон. Першим набрав Морта «Джино» Ґріна. Ларрі сказав йому, що доведеться знайти іншого співака, щоб заводив «Жовту пташку», поки відвідувачі жують його паскудну недоварену пасту. Він обдзвонив усіх, кого тільки міг, включно з Баррі Ґріґом із «Недобитків». А тоді пішов до бару й напився до нестями.

П’ять тижнів тому сингл прорвався до «Гарячої сотки» «Білборда». Під номером вісімдесят дев’ять. А біля номера — куля. Того тижня в Лос-Анджелесі настала справжня весна, і яскравої, осяйної травневої днини, коли будинки так сяяли білістю, а океан — блакиттю, що від того видива очі вилазили аж на щоки, Ларрі вперше почув свою пісню по радіо. З ним було троє-четверо друзів включно з його тодішньою дівчиною, і всі нюхнули трохи кокаїну. Ларрі саме виходив із кухоньки, тримаючи пакетик із печивом «Толл Хаус», коли пролунало знайоме гасло станції KLMT — «Но-вааааа… му-зикаааа!» А тоді Ларрі прицвяхувало до підлоги звуками власного голосу, що почувся з колонок марки «Текнікс»:

Знаю, не сказав, що знову я припрусь, Знаю, не сказав, що в місто я вернусь, Та сонце-сонце, скажи-но мені врешті: Сонце, ти хлопця свого любиш? Він — людина честі. Сонце, ти хлопця свого любиш?

— Боже, це ж я, — сказав Ларрі.

Він впустив печиво на підлогу й стояв із відкритим ротом, як пришиблений, слухаючи свою пісню під оплески друзів.

Чотири тижні тому вона злетіла ще вище — на сімдесят третє місце в чарті «Білборда». У Ларрі з’явилося враження, наче його грубо штовхнули в реальність німого кіно, де все рухалося зашвидко. Телефон дзвонив так, що слухавка мало з важелів не злітала. У «Коламбії» хотіли наваритися на успіху та волали про альбом. Якийсь навіжений придурок із пошуку талантів телефонував тричі на день і втовкмачував Ларрі, щоб той зараз же мчав на студію «Рекорд Ван» (а мав би бути вже там!) і записував кавер на пісню «Маккоїв» «Тримайся, Слупі»[32]. «Монстр! — кричав цей недоумок. — Єдина можлива після «Сонця» пісня, Ларе (вони жодного разу не бачились, а він уже став навіть не «Ларрі», а «Лар»)! Це буде монстр! Такий монстр, що всі повсираються!»

Урешті в Ларрі урвався терпець, і він сказав тому вар’ятові, що якби його поставили перед вибором: записати «Тримайся, Слупі» або щоб його зв’язали й зробили клізму з кока-коли, він би згодився на клізму. А тоді поклав слухавку.

Та потяг котився собі далі. У його зачаровані очі лилися слова про те, що альбом може стати найкращим записом останніх п’яти років. Агенти дзвонили один за одним. Голоси в них були голодними. Він почав приймати стимулятори, і власна пісня чулася йому на кожному кутку. Якось у неділю вранці він почув себе в «Потязі душі»[33] й до кінця дня намагався повірити, що так, це справді трапилося.

Зненацька він зрозумів, що йому важко розійтися з Джулі — дівчиною, з якою він почав зустрічатися, ще коли грав у Джино. Вона познайомила його з купою людей, проте знатися з кимось із них йому не дуже хотілося. Її голос почав нагадувати йому торохкотіння тих агентів-нишпорок, які так часто лунали зі слухавки. Він розірвав із нею стосунки після довгої, ядучої сварки. Вона волала, що скоро його так розіпре, що й у двері студії не пролізе, що він винен їй п’ять сотень за наркоту, що він був «Заґером та Евансом»[34] 90-х. Погрожувала покінчити з собою. У результаті Ларрі почувався так, наче закінчився довгий бій на подушках, от тільки пух у них виявився просякнутим слабким отруйним газом.

Вони почали записувати альбом три тижні тому, і Ларрі вистояв перед більшістю пропозицій із розряду «заради твого ж добра». Він користувався всіма можливими свободами контракту. Він покликав трьох друзів з «Обірваних недобитків»: Баррі Ґріґа, Ела Спеллмана та Джонні Макколла — і ще двох музикантів, з якими працював у минулому, — Ніла Ґудмана та Вейна Стакі. Вони записали альбом за дев’ять днів, використавши абсолютно весь час, який дозволила студія. Здавалося, «Коламбія» вважала, що цей альбом дає старт кар’єрі, яка загнеться за двадцять тижнів: «Сонце, ти хлопця свого любиш?» на початку й «Тримайся, Слупі» наприкінці. Ларрі прагнув більшого.

На обкладинці була світлина з Ларрі в старомодній, повній піни ванні на лев’ячих ніжках. Над ним помадою студійної секретарки на кахлі написали «КИШЕНЬКОВИЙ СПАСИТЕЛЬ» і «ЛАРРІ АНДЕРВУД». У «Коламбії» альбом хотіли назвати «Сонце, ти хлопця свого любиш?», та Ларрі вперся рогом, і врешті вони вдовольнилися тим, що на целофановій обгортці альбому мала з’явитися наліпка «Містить хітовий сингл».

Два тижні тому сингл видерся на сорок сьому позицію, і почалася вечірка. Він зняв на місяць пляжний будинок у Малібу, і подальші події оповив туман. Люди заходили й виходили дедалі більшими компаніями. Кількох він знав, та в основному то були незнайомці. Він пригадував, як із ним торгувалася ціла юрба агентів, які хотіли «продовжити його чудову кар’єру». Як одна дівчина зловила бед-тріп[35] і голяка побігла кістково-білим пляжем, волаючи, як навіжена. Як запивав доріжку коксу текілою. Пригадував, як із тиждень тому його розбудили в неділю вранці, аби він почув, як Кейсі Кейсем[36] крутить його запис — дебютний сингл, що опинився на тридцять шостому місці «Американської гарячої сороківки». Пригадував, як ковтнув жменю стимуляторів, і уривки з того, як махнув чек у чотири тисячі (бонус до гонорару у вигляді відсотка з продажів) на «датсан-зет».

А тоді, шість днів тому, настало 13 червня — та днина, коли Вейн Стакі попросив Ларрі прогулятися з ним берегом. Була лише дев’ята ранку, однак волала стереосистема, кричали телевізори й скидалося на те, що в гральній кімнаті в підвалі триває оргія. Ларрі сидів у вітальні, провалившись у пухке крісло, — на ньому були самі труси, і він по-совиному глипав на сторінки коміксу «Супербой», намагаючись бодай щось зрозуміти. Увага працювала на повну, однак слова ні до чого не тулилися. Гештальт не формувався. З чотирьох колонок гримів Вагнер, і Вейнові довелося криком повторити свої слова, аби його зрозуміли. Ларрі кивнув. Почувався він так, наче міг пройти не одну милю.

Та коли сонячне світло голкою пронизало очі Ларрі, він раптом передумав. Жодних прогулянок. Нє-а. Очі перетворилися на збільшувальні скельця, і зовсім скоро сконцентрований пучок сонячної енергії мав підпалити його мозок. Здавалося, його бідолашні старі мізки зовсім висохли — чудовий хмиз буде.

Та Вейн міцно вхопив його за руку й наполягав. Пройшовши підігрітим пляжем, вони спустилися ближче до води, до твердішого, темного від вологи піску, і Ларрі вирішив, що думка таки непогана. Глухий шум хвиль, що котилися до берега, заспокоював нерви. Намагаючись набрати висоту, у небі напружено висіла чайка, наче біла похилена «М» на блакитному тлі.

— Ходімо, — Вейн сіпнув його за рукав.

Тож Ларрі отримав свої бажані милі. Однак ходити йому перехотілося. У нього розболілася голова, а хребет став немов скляний. Очні яблука пульсували, нирки тупо нили. Амфетамінове похмілля здавалося не таким болючим, як буває, коли нажлуктишся «Чотирьох троянд»[37], та, скажімо, перепихон із Ракель Велч[38] був би значно приємнішим. Якби в нього було при собі ще кілька пігулок, він би вискочив на вершечок більярдної кулі, що прагнула його розчавити. Ларрі сягнув по них рукою й тільки тоді второпав, що на ньому труси, які він носить уже третій день.

— Вейне, я хочу назад.

— Пройдімося ще трохи.

Йому здалося, що Вейн дивно на нього дивиться із сумішшю злості й жалю.

— Ні, мужик, на мені ж самі труси. Загребуть за ексгібіціонізм.

— На цьому відрізку ти міг би обмотати свій шланг банданою та ходити, вигойдуючи яйцями, і ніхто б тобі й слова не сказав. Ходімо, чуваче.

— Я втомився, — пожалівся Ларрі.

Він починав злитися на Вейна. Друзяка вирішив помститись, адже в Ларрі є хіт, а в нього, Вейна-клавішника, — лише позначка на вкладці до альбому. Він не кращий од Джулі. Тепер його всі ненавидять. Усі проти нього. Очі затуманилися від сліз.

— Ходімо, чуваче, — повторив Вейн, і вони рушили далі.

Вони пройшли ще з милю, коли в Ларрі люто скрутило стегнові м’язи. Він закричав і впав на пісок. Здавалося, наче йому в плоть заганяють два однакові стилети.

— Судоми! — зойкнув він. — Бляха, судоми!

Вейн сів біля нього навпочіпки й розпрямив його ноги. Ларрі затамував подих. М’язи знов охопила агонія, та Вейн узявся до роботи — розминав мускули, розгладжуючи напружені місця. Тканини тіла почали набиратися кисню й розслабилися.

Ларрі почав відсапуватися.

— Ох, чуваче, — хекав він. — Дякую. Було… було геть кепсько.

— Звертайся, — сказав Вейн, та симпатії в його мові не чулося. — Гадаю, так і було, Ларрі. Ти як?

— Нормально. Та трохи посидьмо, га? А тоді повернемося.

— Хочу з тобою про дещо побалакати. Мені треба було вивести тебе на вулицю, і ти мені був потрібен досить тверезим, аби зрозуміти, що я тобі втовкмачую.

— І в чому ж річ, Вейне? — спитав він і подумав: «Почалося. Зараз буде задвигати».

Та те, що говорив Вейн, геть не здавалося впарюванням якоїсь фішки, і на мить він опинився в ситуації «Супербоя», намагаючись сплести докупи кілька слів.

— Вечірка мусить скінчитися, Ларрі.

— Га?

— Вечірка. Повернешся. Вирубиш музику, повисмикуєш усе з розеток, роздаси всім ключі від автівок, подякуєш за чудово згаяний час і проведеш до дверей. Здихаєшся їх.

— Але так не можна! — обурився Ларрі.

— А краще б послухався, — сказав Вейн.

— Та чому? Чуваче, вечірка ж тільки розкочегарилася!

— Ларрі, скільки тобі виплатила «Коламбія»?

— А тобі це нащо? — примружився Ларрі.

— Невже ти вважаєш, що мені потрібні твої гроші, Ларрі? Вруби мозок.

Ларрі задумався, і до нього почало доходити, що наживатися Вейнові Стакі не було з чого. Вейн іще не пробився й так само, як і всі, хто допомагав Ларрі записувати альбом, перебивався різними підробітками, та, на відміну від більшості з них, Стакі походив із грошовитої сім’ї й стосунків із родичами не зіпсував. Батько Вейна володів половиною третьої за величиною компанії з виробництва електронних ігор, і в їхньої сім’ї був пристойний будинок у Бель-Ейр. Ларрі зачудовано зрозумів, що його власне багатство здавалося Вейнові чимось на кшталт купки бананів.

— Певне, що ні, — пробубнів він. — Пробач. У мене таке враження, наче всі паскудні вилупки на захід від Лас-Веґаса…

— То скільки?

Ларрі обдумав запитання.

— З урахуванням усього сім штук чистими.

— Раз на квартал відсотки за сингл і раз на півроку — за альбом?

— Точно.

Вейн кивнув.

— Суки, тримаються за того рака, поки не засвистить. Будеш цигарку?

Ларрі пригостився й прикрив вогник долонею.

— А ти знаєш, у скільки тобі стане ця вечірка?

— Ясна річ, — кивнув Ларрі.

— Дім ти зняв не менш ніж за тисячу.

— Ага, так і є.

Насправді ж оренда коштувала 1200 доларів плюс іще 500 доларів депозиту на випадок збитків. Він вніс депозит і половину місячної платні — разом 1100 доларів, іще 600 боргу.

— Скільки за наркоту? — спитав Вейн.

— Та мужик, треба ж було щось узяти. Це ж наче сир на крекерах «Рітц»…

— Були трава й кокс. Ну, колися.

— Кляті рахунки, — похмуро проговорив Ларрі. — П’ять сотень і п’ять сотень.

— І на другий день усе скінчилося.

— Ага, вже! — блимнув очима Ларрі. — Як ми з тобою виходили, я бачив дві миски того добра. Лишилося небагато, так, проте…

— Чуваче, згадай Димовуху, — раптом Вейн почав розтягувати слова в дивовижно влучній пародії на говірку Ларрі. — «Просто запиши на мій рахунок, Дьюї. Слідкуй, щоб усього було вдосталь».

Ларрі дивився на Вейна, і його очі сповнювалися жаху. Він справді пам’ятав миршавого, жилавого парубка зі стрижкою «під нуль» — ще в нього була футболка з написом «ІСУС ВОСКРЕСНЕ Й РОЗДАСТЬ КОПНЯКІВ». У того малого наркота мало з дупи не сипалася. Він згадав навіть те, як казав Дьюї Димовусі, щоб той слідкував за запасами «хлібу й солі» та записував усе на його рахунок. Однак це було… ну, це було кілька днів тому.

— Мужик, ти найкращий клієнт Дьюї Димовухи за весь час, — сказав Вейн.

— І скільки ж я йому винен?

— За траву небагато. Трава дешева. Штуку двісті. І вісім штук за кокс.

Від цих слів Ларрі мало не зблював. Він мовчки витріщався на Вейна. Спробував заговорити, та лише губами поворушив: «Дев’ять двісті?»

— Інфляція, чуваче, — гмикнув Вейн. — Решту озвучити?

Ларрі не хотів цього чути, однак кивнув.

— Нагорі стояв кольоровий телик. Хтось проломив екран стільцем. Гадаю, три сотні на ремонт. Дерев’яну обшивку внизу добряче поколупали. Чотири сотні. І це ще по-божому. Учора розбили скляні двері, що виходять на пляж. Три сотні. Кошлатому килиму у вітальні повний гаплик — пропалини від цигарок, плями від пива й віскі. Чотири сотні. Я зателефонував до горілчаної крамниці, і вони задоволені твоїми рахунками не менше за Димовуху. Шість сотень.

— Шість сотень за бухло? — прошепотів Ларрі. Його мало не тіпало.

— Подякуй за те, що народ здебільшого пиячив. Ти винен чотири сотні за продукти — в основному за піцу, чіпси, тако та інші нямки. Та найстрашніше — то галас. Дуже скоро прирулять копи з блимавками. «Порушуєте спокій? А це що, героїн?» Чотири чи п’ять твоїх гостей сидять на голці. І по дому розкидано зо три-чотири унції коричневої мексиканської ширки.

— Це теж записали на мій рахунок? — прохрипів Ларрі.

— Ні. Димовуха геричем не займається. Ним барижить Організація, а Димовусі не хочеться вдягати бетонні ковбойки. Однак якщо з’являться копи, на твій рахунок запишуть усе, що нариють.

— Та я ж не знав…

— Ага, дивіться — дитинка в лісі загубилася.

— Але ж…

— Поки що загальний рахунок за твою тусовочку становить штуку двісті доларів, — сказав Вейн. — А ще ти купив собі новенького «зета»… Скільки відвалив?

— Двадцять п’ять, — проговорив Ларрі, наче робот. Він мало не плакав.

— І скільки ж у тебе лишилося до наступного чека? Кілька тисяч?

— Десь так, — сказав Ларрі, не в змозі зізнатися Вейнові, що лишилося навіть менше — близько восьми сотень: чотири готівкою й чотири в чеках.

— Ларрі, слухай сюди, бо двічі цю бесіду я не проводитиму, не вартий ти цього. Вечірки тут починаються щомиті. У Лос-Анджелесі є дві константи — вечірки без угаву й ріки брехні. Халявщики злітаються, як пташенята в пошуках жуків на шкурі бегемота. Наразі вони тусуються в тебе. Знімай їх із горба та шли геть.

Ларрі подумав про кілька десятків своїх гостей. Наразі він упізнавав приблизно одне з трьох облич. Від думки про те, що доведеться казати всім цим незнайомцям, аби виміталися, йому стиснуло горло. Він же впаде в їхніх очах. На противагу цьому в його голові виник образ Дьюї Димовухи, який насипáв у тарілки пригощання, а потім діставав із кишені нотатник і виводив у рахунку нову цифру. Дьюї зі стрижкою «під нуль» та в модній футболці.

Вейн спокійно спостерігав, як Ларрі корчиться між цими двома óбразами.

— Чуваче, у їхніх очах я здаватимуся найбільшим у світі козлом, — урешті проказав Ларрі, водночас відчуваючи відразу до слабких, ображених слів, що випадали з його рота.

— Ага, клястимуть і в батька, і в матір. Скажуть, що зібрався в Голлівуд, що тебе розперло. Що забув давніх друзів. Та тільки жоден із них не є твоїм другом, Ларрі. Твої друзі побачили, що коїться, та злиняли ще три дні тому. Геть невесело спостерігати за корешем, який обісцявся й не помітив.

— То нащо ти мені це розказуєш? — раптом розізлився Ларрі.

Гнів розбурхало усвідомлення того, що всі його добрі друзі роз’їхались, і, озирнувшись, він зрозумів, що всі їхні виправдання були звичайними відмазками. Баррі Ґріґ відводив його вбік, намагався йому щось розказати, та Ларрі літав у хмарах і лише всміхався — милостиво й блаженно, наче король до служки. А тепер він замислився, чи не намагався й Баррі пояснити стан речей. Від цієї думки стало соромно, і він казився.

— Нащо? — повторив Ларрі. — У мене складається враження, що я тобі не надто подобаюсь.

— Ні… але я тебе насправді й не зневажаю. Краще не поясню, чуваче. Я міг би стати осторонь і подивитися, як тобі розквасять носа. Одного разу тобі цілком вистачило б.

— Тобто?

— Виставиш їх. Бо в тобі є внутрішня міць. Є в тобі одна риса — коли її помічаєш, то здається, наче фольгу вкусив. Ти маєш усе необхідне, аби досягти успіху. Збудуєш собі гарну невеличку кар’єру. Вискочень із нікуди, якого забудуть за п’ять років. Школярі-бопери колекціонуватимуть твої платівки. Заробиш трохи грошей.

Руки Ларрі скрутилися в кулаки. Йому хотілося зацідити в це спокійне обличчя.

Вейн розказував про речі, від яких він почувався купкою собачого гівна під знаком «СТОП».

— Повернися в дім і перекрий краник, — м’яко мовив Вейн. — А тоді, чуваче, сідай у тачку і їдь. Куди завгодно. І не повертайся, доки не почуєш, що на тебе чекає новий чек із відсотками.

— Але ж Дьюї…

— Я знайду когось, щоб із ним побалакав. Мені це буде в кайф. Один мій друг попросить Дьюї бути гарним хлопчиком і трохи почекати, а Дьюї радо киватиме головою.

Він замовк, задивившись на двох дітлахів у яскравих купальниках, які бігли берегом. Поряд із ними мчав пес і голосно й радісно гавкав на небесну блакить.

Ларрі зіп’явся на ноги й видушив із себе «дякую». Морський бриз пірнав і вилітав із його заношених трусів. Слово випало з рота, наче камінь.

— Їдь кудись і розклади все лайно по поличках. — Вейн підвівся й став поряд із ним, так само милуючись дітьми. — А лайна в тебе цілий вагон. Який тобі потрібен менеджер, який тур, який контракт після того, як вистрелить «Кишеньковий спаситель». Гадаю, таки вистрелить — у пісні чіпкий біт. З усім розберешся, та дай собі час відсапатися. Такі, як ти, завжди вирулюють.

Такі, як ти, завжди вирулюють.

Такі, як я, завжди вирулюють.

Такі, як…

———

Хтось стукав пальцем у вікно.

Ларрі здригнувся й сів прямо. Шию прохромило болем, і він скривився від того, якими мертвими та задерев’янілими здавалися його м’язи. Ларрі не задрімав, а заснув. Заново пережив Каліфорнію. Однак тут і зараз у вікна світило сіре нью-йоркське сонце, і в скло знову постукали пальцем.

Він обережно повернув голову на болючій шиї та побачив свою матір, закутану в чорний плетений шарф, — вона зазирала досередини.

Якусь мить вони просто дивились одне на одного, і Ларрі почувався по-дивному оголеним — наче тварина, на яку витріщаються в зоопарку. А тоді ситуацію взяла під контроль усмішка, і він опустив скло.

— Мамо?

— Так і знала, що це ти, — сказала вона несподівано порожнім тоном. — Вилізай звідти, і дай-но я тебе роздивлюся на повний зріст.

Обидві його ноги затерпли. Коли він відчинив дверцята, голки й шпильки вп’ялися в тіло від самих п’ят. Ніколи не думав, що зустріне її в такому вразливому, непідготованому стані. Ларрі почувався, наче вартовий, якого зненацька розбудили на посту. Він очікував, що мати буде меншою, не такою впевненою в собі, та завдяки витівкам часу за ці роки він змужнів, а вона лишилася такою самою.

Та справжньою дивиною було те, як вона його підловила. Коли Ларрі було десять років, кожного недільного ранку мати стукала в його зачинені двері, якщо гадала, що він уже виспався. Навіть чотирнадцять років по тому вона розбудила сина в точно такий самий спосіб — застала в новій автівці під час сну, наче стомленого пацана, який засидівся допізна та впіймався на чари піщаної людини в дурнуватій позі.

І ось він стоїть перед нею з кучерявим волоссям і слабкою та дурнуватою усмішкою на обличчі. Голки й шпильки все ще давалися взнаки в кінцівках, і йому доводилося переступати з ноги на ногу. Ларрі згадав, що коли він так робив, мати завжди питала, чи не потрібно йому в туалет, тож перестав тупцювати й дозволив голкам колоти себе як завгодно.

— Привіт, мамо, — сказав він.

Вона мовчки дивилася на нього, і зненацька в його серці зародився страх, наче злий птах повернувся на старе гніздо. Це був страх перед тим, що вона відвернеться, відцурається, просто полишить його — покаже спину свого дешевого пальто й рушить до метро за рогом.

А тоді вона зітхнула — так зітхають перед тим, як підняти важкий пакунок. І, коли заговорила, її голос прозвучав так природно й радо (а так і мало б бути), що він забув про перше враження.

— Привіт, Ларрі, — сказала вона. — Ходімо додому. Коли я визирнула у вікно, то здогадалася, що це ти. Уже відпросилася з роботи. Треба перехворіти.

Вона обернулася, щоб провести його сходами нагору, між зниклих кам’яних псів. Він піднявся на три сходинки, наздоганяючи її, і скривився від шпильок та голок.

— Мамо?

Вона розвернулася до нього, і він обійняв її. На хвильку її обличчям майнув страх, ніби вона злякалася, що замість пригорнути він її пограбує. Та це минулось, і вона віддалася в обійми, притиснула його до себе. До його ніздрів просочився запах її саше, викликавши неочікувану ностальгію — люту, солодку й гірку. Ларрі навіть здалося, що він от-от заплаче, при цьому він самовпевнено гадав, що й мати також, адже це Зворушлива Мить. Поза її схиленим плечем він і досі бачив мертвого кота, який наполовину випав зі сміттєвого бачка. Коли вона відсторонилась, очі в неї були сухими.

— Ходімо, приготую тобі сніданок. Цілу ніч був за кермом?

— Так, — сказав він хрипким від надлишку емоцій голосом.

— Ну ж бо. Ліфт не працює, та це лише другий поверх. Місіс Гелсі гірше. У неї артрит, а живе на шостому. І не забудь витерти ноги. Якщо наслідиш, містер Фрімен шулікою на мене кинеться. Ґошеном[39] клянуся, він бруд на нюх чує. Бруд — то його ворог, ще й який.

Вони підійшли до дверей.

— З’їси три яйця? І зроблю тости, якщо не заперечуєш проти пумпернікелю[40]. Ходімо.

Він піднявся слідом, проминув зниклих псів і дещо дикими очима подивився на простір, який вони колись займали, аби довести самому собі, що пси справді зникли, що він не зменшився до двох футів, що всі 80-ті не розчинились у часі. Його мати прочинила двері, і вони зайшли досередини. Навіть темні коричневі тіні та запахи куховарства були ті самі.

———

Еліс Андервуд посмажила йому три яйця, бекон, тости, налила соку й зварила кави. Коли Ларрі прикінчив усе, крім кави, він підкурив цигарку та відсунувся від столу. Вона блимнула на цигарку невдоволеним поглядом, але нічого не сказала. Це трохи зміцнило його самовпевненість — зовсім трохи, не сильно. Адже Еліс завжди вичікувала слушної нагоди.

Жінка опустила стару чорну пательню в сіру воду в раковині — зашипів метал. А вона майже не змінилася, думав Ларрі. Набрала трохи літ (зараз їй мав бути п’ятдесят один рік), дещо посивіла, та у волоссі, охайно зібраному в сітку, лишалося вдосталь чорноти. Вона була вдягнена в просту сіру сукню — певне, то її робоча одежина. Живіт так само напинав корсаж, та тепер, мабуть, трохи більше. «Мамо, зізнавайся, ти трохи погладшала? Ото й усі ґрунтовні зміни?»

Ларрі почав струшувати попіл на блюдце від філіжанки, але мати висмикнула його з пальців сина й натомість поставила попільничку, яку завжди тримала на полиці. На блюдце вихлюпнулося трохи кави, і йому здавалося цілком природним збивати попіл туди. Попільничка ж була докірливо, бездоганно чистою, і бруднити її здавалося наругою. Мати завжди чекала слушної нагоди й уміла так розставляти пастки, що всі кісточки позбиваєш і починаєш белькотіти, як дурень.

— Отже, вирішив повернутися, — сказала Еліс. З форми для випічки пирогів від «Тейбл Ток»[41] вона взяла мочалку «Брілло»[42] та заходилася вимивати сковорідку. — Що ж привело тебе додому?

«Та, знаєш, ма, один друг розкрив мені очі на правду життя — покидьки подорожують зграями, і цього разу вони взялися за мене. Однак я не знаю, чи годиться тут слово «друг». Він поважає мене в музичному плані приблизно так само, як я шаную «1910 Фрутґам Кампані»[43]. Та це він порадив мені вдягнути подорожні черевики, і хіба Роберт Фрост не говорив, що дім — це місце, де тебе завжди приймуть?» Та вголос він сказав дещо інше:

— Гадаю, мамо, я просто скучив.

Вона пхикнула.

— Це тому я отримувала стільки листів?

— Писака з мене ніякий.

Він повільно погойдав цигаркою вгору-вниз — повітрям попливли димні кільця.

— Мені почулося, чи ти щось сказав?

— Кажу: кепський із мене писар, — усміхнувся Ларрі.

— Писати не навчився, та як матір переговорювати, зовсім не забув.

— Вибач, — сказав він. — Як ти, мамо?

Вона поставила пательню в сушарку, витягнула з раковини затичку й витерла з почервонілих рук мильну піну.

— Непогано, — сказала вона, підійшла та сіла за стіл. — Інколи спина поболює, та ліки маю. Живу-поживаю.

— І що, відколи я поїхав, усі хребці сидять на місцях?

— Ой, лише одного разу вискочили, та доктор Голмс із ними впорався.

— Мамо, ці мануальники — самі… — «самі пройдисвіти», — хотів докінчити він, та вчасно припнув язика.

— Самі що?

Перед її кривою посмішкою лишалося тільки ніяково знизати плечима.

— Ти вільна, білошкіра й повнолітня. Якщо на тобі спрацьовує, чудово.

Вона зітхнула й дістала з кишені упаковку «Лайф Сейверів» зі смаком гаультерії.

— Мені вже далеко за двадцять один. І я це відчуваю. Хочеш?

Ларрі зиркнув на видавлену цукерку й похитав голову, тож вона вкинула її до свого рота.

— Та ти ще дівчисько, — пустив він у дію свою фірмову суміш лестощів і кпин — матері це завжди подобалося, та цього разу вона лише ледве всміхнулася. — З’явився на горизонті якийсь цікавий чолов’яга?

— Цілий табун, — відповіла вона. — А в тебе?

— Ні, — серйозно сказав він. — Чоловіків не було. Кілька дівчат, а з мужиками дефіцит.

Він сподівався на сміх, та замість цього знову примарна усмішка. «Я її збентежив, — подумав Ларрі. — Ось у чому річ. Вона не знає, чого я приїхав. Три роки, поки мене не було, вона не чекала моєї появи. Вона воліла б, аби я зник і не повертався».

— Ларрі, ти геть не змінився, — мовила вона. — Легковажний, як завше. Не заручився? Маєш дівчину?

— Сканую горизонт, мамо.

— Усе як завжди. Принаймні ти не приїхав, аби розказати, що зробив дитину якійсь милій католичці. Мушу віддати тобі належне. Ти був або дуже обережним, або дуже чемним, або ж тобі просто щастило.

Він щосили намагався втримати на обличчі нейтральний вираз. Це вперше в житті його мати заговорила з ним про секс — досі на такі розмови й натяку не було.

— Хай там як, а життя навчить, — сказала Еліс. — Подейкують, що холостякам весело живеться. Та це неправда. Старієш, пісок сиплеться, іржавієш, як містер Фрімен. Він мешкає у квартирі на першому поверсі — завжди стовбичить біля вікна та чекає, коли війне вітер.

Ларрі гмикнув.

— Чула по радіо ту твою пісню. Кажу людям: «Це мій син. Це Ларрі». Більшість не вірить.

— То ти її чула?

Він зчудувався, чому вона не згадала про це передусім, чому замість цього вони патякають про всяку дурню.

— Звісно, її постійно крутять на тій рок-н-рольній хвилі, яку полюбляють молоді дівчатка. Станція Дабл’ю-РОК.

— І тобі сподобалося?

— Не більше, ніж решта подібної музики. — Вона прицвяхувала його поглядом. — Гадаю, що почула в словах кілька неоднозначних натяків. Точніше, непристойних.

Він упіймав себе на тому, що знову соває ногами, і припинив.

— Та ж воно мало б здаватися… пристрасним, мамо. Ото й усе.

Раптом його обличчя залилося рум’янцем. Він ніколи б не подумав, що сидітиме з матір’ю на кухні та обговорюватиме пристрасть.

— Пристрасть має лишатися в спальні, — твердо мовила вона, цим закривши обговорення естетичної вартості його хітової платівки. — Ще й голос змінив. Звучиш, як ніґер.

— Зараз? — розвеселився Ларрі.

— Ні, по радіо.

— Та коричнева пісня ллється з усіх колонок, — пробасив Ларрі голосом Білла Візерса[44] та всміхнувся.

— Отак і звучиш, — кивнула вона. — У молодості нам здавалося, що Френк Сінатра палицю майже перегинає. А тепер є отой реп. Так вони його звуть — репом. А я — криками. — Вона насуплено глянула на сина. — Принаймні криків у твоїй пісні немає.

— І я отримую роялті, — сказав Ларрі. — Певний відсоток за кожен проданий запис. І це десь…

— Можеш не продовжувати, — мовила вона й махнула на нього рукою. — Усю математику я прогуляла. Вони тобі вже заплатили чи взяв ту куцу машину в кредит?

— Заплатили, та поки що небагато, — сказав він, ковзнувши до межі правди з брехнею, але не перетнувши її. — За автівку зробив перший внесок. І решту виплачу.

— Вигідні кредитні умови, — гірко промовила вона. — Так збанкрутував твій батько. Лікар сказав, що то серцевий напад, та він помилився. Твій батько помер від розбитого серця. Відправився на той світ на вигідних кредитних умовах.

Таку мову Ларрі чув уже не раз, тож просто слухав і автоматично кивав у потрібних місцях. Батькові належала галантерейна крамниця. Але тоді неподалік відкрився один із «Робертів Голлів»[45], і за рік батьків бізнес занепав. По втіху він звернувся до їжі й за три роки набрав 110 фунтів. Коли Ларрі було дев’ять років, батько впав мертвим у закусочній на розі — просто перед тарілкою з недоїденим сендвічем із котлетою. Коли материна сестра намагалася втішити жінку, яка того не потребувала, Еліс Андервуд сказала, що могло б бути гірше. Відвівши погляд, вона втупила очі у свояка й сказала, що замість їжі могла бути випивка.

Далі Еліс виховувала Ларрі самотужки, і її забобони та прислів’я панували в його житті, аж допоки він не поїхав із дому. Коли вони з Руді Шварцом від’їздили на старому «форді» його товариша, мати провела його словами про те, що і в Каліфорнії є богадільні. Так, сер, то моя мама.

— Ларрі, ти тут лишишся? — м’яко мовила вона.

— А ти проти? — злякався він.

— Місця вдосталь. У другій спальні й досі стоїть розкладне ліжко. Я наскладала там різного мотлоху, та можна посунути кілька коробок.

— Гаразд, — повільно проговорив Ларрі. — Якщо не заважатиму. Я лише на кілька тижнів. Хотів побачити старих друзяк. Марка… Ґелена… Девіда… Кріса… ти їх знаєш.

Вона підвелася, підійшла до вікна й прочинила його.

— Ларрі, можеш лишатися скільки завгодно. Може, я не дуже вмію це висловити й показати, та однаково рада тебе бачити. Ми попрощалися не найкращим чином. Багато одне одному наговорили. — Вона повернулася до нього з напруженим, однак сповненим жахливої, неохочої любові обличчям. — Зі свого боку я жалкую про ті слова. Та ображала я тебе лише тому, що люблю. Я не знала, як правильно сказати про це, тож висловлювалася, як могла.

— Усе гаразд, — сказав Ларрі, втупившись у стіл. Знову почервонів. Він це відчував. — Слухай, я докину на витрати.

— Докинеш, як схочеш. А не схочеш — то й не треба. Я маю роботу. Тисячі інших — ні. А ти й досі мій син.

Він подумав про задубілого кота, що наполовину випав зі сміттєвого бака, про Дьюї Димовуху, який усміхнено насипав своє добро в миски, і зненацька залився слізьми. Ларрі дивився на руки, що почали двоїтися в очах, і думав, що плакати мала б його мати — усе, що він розпланував, покотилося під три чорти, геть усе. Виявляється, вона не змінилась. І він також, хоча константа виявилася дещо іншою. Якимсь надприродним чином вони помінялися місцями: вона побільшала, а він ніби зменшився. Він повернувся додому не тому, що йому треба десь перечекати. Він повернувся, бо злякався й хотів до мамці.

Вона стояла біля прочиненого вікна й спостерігала за ним. Вологий бриз грався білими фіранками, і вони миготіли перед її обличчям, від чого воно здавалося примарним. З вікна чувся шум дорожнього руху. Еліс Андервуд дістала з передньої кишені сукні хустинку, підійшла до столу та вклала її в тремтливі руки сина. Ларрі мав якусь внутрішню міць. Вона могла сказати це йому в обличчя, дорікнути, але для чого? Його батько був розмазнею, і в глибині серця вона знала, що це й звело його в могилу: Макса Андервуда замучили не так борги, як боржники. То звідки взялася та сила? Кому Ларрі мав дякувати? Кого звинувачувати?

Сльози не розм’якшать камінь, що випинався з його характеру, так само, як не зруйнує гір літня злива. Цій твердості можна знайти гарне застосування, — Еліс знала про це, знала як жінка, яка самотужки виховувала сина в місті, якому байдуже до матерів і тим паче до їхній дітей, — та Ларрі досі шукав. Він був таким, як вона сказала, — геть не змінився. Він бездумно вплутуватиме людей (із собою включно) у різні халепи, а коли стане гаряче, прикличе ту міць і виборсається. А інші… Їх він лишить напризволяще — потонуть або випливуть самотужки. Камінь — тверда порода, і подібна твердість вчувалася в його характері, та досі вона приносила саму руйнацію. Вона бачила її в очах сина, помічала в кожній рисі його постави… навіть у тому, як він гойдав раковою паличкою, аби напускати в повітря білих кілець. Ларрі не загострив цей камінь, не перетворив на меча, щоб рубати людей, і це вже гарний знак, та коли виникала така потреба, він по-дитячому кликав його — то була його ломака, нею він трощив капкани й пастки, які сам собі наставив. Вона знала, що настане час, і Ларрі зміниться. Вона стала іншою. Прийде і його черга.

Та перед нею сидів не хлопчик, а дорослий чоловік, і вона злякалася, чи, бува, часи його змін, глибоких і фундаментальних, які місцевий священик називав духовними змінами й протиставляв змінам сердечним, не лишилися позаду. Вона бачила в Ларрі щось таке, від чого хотілося замружитись, — немов хтось крейдою заскрипів. Там, глибоко всередині, був тільки Ларрі. Сидів і визирав назовні. Перепустку до його серця мав лише він сам. Та вона однаково любила його.

А ще вона гадала, що в Ларрі жило добро, велике добро. Він мав його, та в такому віці вивільнити його може лише справжня катастрофа. Проте вона не бачила катастрофи на кухні. Натомість там був лише її заплаканий син.

— Ти стомився, — мовила вона. — Приведи себе до ладу. Я приберу коробки, тоді можеш лягти поспати. Гадаю, таки сходжу сьогодні на роботу.

Вона пройшла коротким коридором до дальшої кімнати, де колись була його спальня, і Ларрі почув, як вона крекче й пересуває коробки. Він повільно витер очі. З вікна долинав звук дорожнього руху. Він спробував пригадати, коли востаннє плакав перед матір’ю. Подумав про мертвого кота. Вона мала рацію. Він стомився. Ще ніколи не був таким стомленим. Він пішов до ліжка й проспав годин вісімнадцять.

Розділ 6

Коли Френні оминула дім і вийшла на город, де її батько терпляче полов горох із квасолею, сонце вже котилося до обрію. Вона народилася пізно, і зараз йому було вже за шістдесят, а з-під його улюбленої бейсболки вибивалося сиве волосся. Мати саме поїхала до Портленда по білі рукавички: на початку наступного місяця Емі Лодер, найкраща шкільна подруга Френ, виходила заміж.

Деякий час вона просто спокійно дивилася на спину батька, відчуваючи до нього саму любов. У таку пору сонце випромінювало особливе сяйво — сяйво, яке вона обожнювала; сяйво, яке здавалося вічним; сяйво, яке належало Мейну й з’являлося лише раннього літа. Вона могла подумати про це світло посеред січня, і тоді серце шалено боліло за ним. Золото юного літа, яке щодня з’являлося після обіду й потроху темнішало з наближенням темряви, ховало під своєю обгорткою безліч чудових речей: бейсбол у парку Малої ліги, де Фред завжди грав третім і щоразу запускав м’ячі просто вгору; кавуни; молода кукурудза; чай із льодом у холодних склянках; дитинство.

Френні прокашлялася.

— Допомогти?

Батько обернувся до неї та всміхнувся до самих вух.

— Привіт, Френ. Застукала мене за бур’янами, еге ж?

— Атож.

— Мати вже повернулася? — На мить він спохмурнів, а тоді обличчя знову просвітліло. — Ага, точно, вона ж недавно поїхала. Звісно, пара рук зайвою не буде. Тільки щоб потім помила.

— Руки леді говорять про її звички, — жартома перекривила вона його та пхикнула.

Пітер спробував удати, наче насупився, та вийшло зовсім карикатурно.

Вона стала в сусідній рядок і заходилася полоти бур’ян. Щебетали горобці, і від траси 1, яка пробігала менш ніж за квартал звідти, долинав монотонний гул автомобільного руху. Він іще не сягнув гучності, яку розвине в липні, коли між їхнім містом і Кіттері мало не щодня траплятимуться фатальні випадки, та однаково зростав.

Пітер розповідав їй про свій день, а вона ставила правильні запитання, інколи кивала. Зосередившись на роботі, він не бачив тих кивків, та краєм ока вловлював, як киває її тінь. Раніше він працював механіком у великій сендфордській фірмі, що займалась автозапчастинами, — найбільша автофірма не північ від Бостона. Йому було шістдесят чотири роки, і скоро мав розпочатися його останній робочий рік перед пенсією. Та рік мав бути коротким, бо в Пітера накопичилося чотири тижні відпустки, і він планував скористатися ними у вересні, коли додому повернуться всі «гідійоти». Пенсія не йшла з його думок. Він розказував Френ, що намагався ставитися до неї як до нескінченної відпустки, хоча в нього було вдосталь літніх друзів, котрі розповідали, що на пенсії геть інакше. Пітер сумнівався, що буде нудитися так, як Гарлан Ендерс, або ж безпорадно збідніє, як Карсонс: ось, погляньте на бідолашного Пола — він щодня справно з’являвся в майстерні, та все одно мусив продати будинок і разом із дружиною перебратися до зятя й дочки.

Пітера Ґолдсміта не вдовольняло соціальне забезпечення, і він ніколи йому не вірив, навіть у ті часи, коли держава почала потерпати від спаду в економіці, інфляції та стабільного зростання кількості безробітних на трудовій біржі. У тридцятих та сорокових роках демократів у Мейні було зовсім небагато, розказував він Френні, та її прадід був одним із них, і, Бог свідок, сина він виховав як слід. У дні розквіту Оґанквіта через свої політичні переконання Ґолдсміти здавалися в очах оточення кимось на кшталт парій. Та його батько мав одну приказку — таку ж непорушну, як і найконсервативніші погляди мейнських республіканців: «Не довіряй царям світу цього, бо обберуть, оком не кліпнувши, і уряди їхні чинитимуть так — було так одвіку й буде повік».

Френні розсміялася. Вона обожнювала, коли батько так говорив. Він нечасто користувався цією говіркою, бо жінка, яка була йому дружиною, а їй — матір’ю, завжди припалювала (і палитиме) йому язика страшною отрутою, що бризкала з її рота за слушної нагоди.

— Потрібно вірити лише собі, — вів далі Пітер, — і хай царі світу цього вислужуються перед тими, хто їх обрав. Часто-густо в них виходить не дуже добре, та це нічого. Вони варті одні одних.

— Тверда валюта — ось де відповідь, — розповідав він дочці. — Вілл Роджерс гадає, що це земля, бо її є скільки є, більше не зроблять, але те саме можна сказати й про золото зі сріблом. Людина, яка кохається в грошах, — покидьок, вартий лише ненависті. Людина, яка не вміє ними розпоряджатися, — дурень. Ненавидіти його не варто, краще пожаліти.

Френ замислилася, чи не про бідолашного Пола Карсона мова, адже вони з батьком товаришували ще тоді, як її й на світі не було, та вирішила не перепитувати.

Хай там як, а йому можна було не говорити, що за хороші роки він назбирав удосталь, аби вони не злидарювали. Натомість він розказав, що дочка ніколи не була для них тягарем, навіть у найгірші часи, і повноправно хвалився друзям, що відправив її на навчання. Гордо додавав, що проблеми, яких не долали його гроші та голова дочки, Френні вирішувала по-старомодному — гнула спину й ворушила булками. Якщо хочеш виборсатися з лайна, допоможе лише праця, важка праця. Її мати не завжди це розуміла. Подобалося це жінкам чи ні, а життя їхнє змінилось, і Карлі було важко змиритися з тим, що Френ не полювала на чоловіків в Університеті Нью-Гейвена.

— Дивиться, як Лодери готуються до одруження, — говорив Пітер, — і думає: «На її місці мала б бути моя Френ. Емі гарненька, та коли поставити її поряд із моєю Френ, Емі Лодер виглядатиме, як стара тріснута тарілка». Твоя мати всеньке життя міряла однією лінійкою, і вона вже не зміниться. Тож коли ви іноді зчіпляєтесь і починаєте іскрити — ось тобі причина. Немає кого звинувачувати. Та не забувай, Френ: вона застара, щоб мінятися, але скоро ти станеш досить дорослою, аби це зрозуміти.

Далі він знову повів мову про роботу — розказав, як один із його співробітників мало не відчавив собі великого пальця, бо думками був у більярдній, а руку з-під преса не витяг. Лестер Кроулі відштовхнув того дурня саме вчасно. Однак, зазначив Пітер, Лестер Кроулі не може постійно вештатися поряд. Немов згадавши, що скоро і його там не буде, він зітхнув, а тоді всміхнувся й почав розписувати їй ідею про автомобільну антену, яку можна приховати під оздобленням на капоті.

Він говорив соковитим, утішним голосом, розказуючи то про одне, то про інше. Їхні тіні довшали, рухаючись уздовж рядків разом із ними. Як завше, батько заколисав її, заспокоїв. Френ прийшла дещо розповісти, та, відколи себе пам’ятала, часто траплялося, що вона приходила розказувати й лишалася послухати. З ним не було нудно. Наскільки вона знала, з ним ніхто не нудився. Хіба що мати. Він був оповідачем, і то чудовим.

Вона усвідомила, що батько замовк. Він сидів на камені в кінці свого рядка, набивав люльку та дивився на неї.

— Френні, тебе щось бентежить?

Не знаючи, з чого почати, вона тупо дивилася на нього. Прийшла все розповісти, та тепер не знала, чи зможе. Між ними напнулася мовчанка. Тиша зростала й нарешті перетворилася на провалля. Френні не витримала і стрибнула.

— Я вагітна, — просто сказала вона.

Він перестав напихати люльку й просто дивився на неї.

— Вагітна, — промовив він так, наче чув це слово вперше. — Ох, Френні… це жарти такі? Чи якась гра?

— Ні, татусю.

— Ходи-но сюди, сядь біля мене.

Вона слухняно пройшла між рядків і вмостилася поряд із батьком. За їхньою ділянкою починалися землі муніципалітету, а на межі стояв кам’яний мур. Поза ним виднівся буйний, давно запущений, проте мальовничий живопліт; його листя виділяло приємний солодкий запах. У голові стугоніло, і Френні стало трохи млосно.

— Ти певна? — спитав батько.

— Певна, — сказала Френні, а тоді — вона зовсім не вдавала, просто не змогла нічого із собою вдіяти — розревлася, як мала дитина.

Пітер обійняв її однією рукою й не відпускав, здавалося, дуже довго. Коли сльози почали закінчуватися, вона змусила себе поставити йому найстрашніше для неї запитання:

— Татусю, ти мене більше не любиш?

— Що? — Він спантеличено глянув на неї. — Люблю, Френні. Як і раніше.

Від його слів вона знову розплакалася, та цього разу він дав їй самій заспокоїтись і взявся розкурювати люльку. «Боркум Ріфф»[46] повільно полинув за слабким вітерцем.

— Розчарувався в мені? — спитала вона.

— Не знаю. Вагітних дочок я ще не мав, тож не знаю, як це сприйняти. Це той Джесс?

Вона кивнула.

— Сказала йому?

Ще кивок.

— Що відповів?

— Сказав, що одружиться зі мною. Або заплатить за аборт.

— Шлюб чи аборт, — сказав Пітер Ґолдсміт, пихнувши димом. — Справжнісінький тобі Сем Два Пістолети[47].

Френ опустила погляд на руки — на джинсах розпласталися розчепірені пальці. Під нігті та в маленькі зморшки на суглобах в’ївся бруд. «Руки леді говорять про її звички, — пролунав у голові голос матері. — Дочка завагітніла. Про членство в церкві[48] можна забути. А руки леді…»

— Не хочу залазити у твої приватні справи більше, ніж потрібно, — знову заговорив батько, — та він… або ти… ви береглися?

— Я приймала протизаплідні таблетки, — кивнула вона. — Не спрацювали.

— Тоді мені нікого звинувачувати, хіба що зразу обох, — сказав він, вдивляючись у її обличчя. — І, Френні, я не можу цього зробити. Не можу вас винуватити. У шістдесят чотири роки забуваєш, як воно, коли тобі двадцять один. Тож не будемо про провину.

З її серця немов гора спала — дивне відчуття, ніби от-от знепритомнієш.

— А от твоя мати багато чого тобі розкаже, — вів далі він, — і я її не спинятиму, проте й підтримувати не буду. Розумієш?

Вона кивнула. Батько з матір’ю вже не сперечався. Принаймні не вголос. У неї був той кислотний язик. Якось він сказав Френні, що коли з Карлою не погоджуються, то інколи її язик виходить із-під контролю. А коли це трапляється, він може когось ненароком порізати. Дуже прикро, та пораненого вже не врятуєш. Френні гадала, що багато років тому батько став перед вибором — продовжувати опір, що напевне призвело б до розлучення, або ж капітулювати. Він зупинився на останньому, але на власних умовах.

— Татусю, ти певен, що зможеш триматися осторонь? — тихо спитала Френ.

— А ти просиш мене стати на твій бік?

— Не знаю.

— Що будеш робити?

— З мамою?

— Ні. Із собою, Френні.

— Не знаю.

— Вийдеш за нього? Двоє можуть жити за ціною одного. Принаймні є така приказка.

— Гадаю, що не зможу. Мені здається, я його розлюбила. Якщо взагалі любила.

— Через дитину?

Люлька добре розкурилась, і теплим повітрям розлився солодкий дим. На городі в ямках почала збиратися тінь, а цвіркуни затягли свою пісню.

— Ні, не через дитину. Це ще раніше почалося. Джессі, він…

Вона замовкла, намагаючись зрозуміти, що не так із Джессі, адже могла щось прогледіти, коли всі думки роїлися навколо дитини й питання, як звільнитися з-під загрозливої тіні її матері, яка саме прогулювалася торговельним центром і добирала рукавички для весілля давньої подруги Френ. Можливо, те «щось» зараз поховане, та, певна річ, не спочиватиме з миром наступні шість, шістнадцять або ж двадцять шість місяців і врешті-решт постане з могили й кинеться на них обох. «Одружишся поспіхом — страждай поволі» — одна з улюблених приказок матері.

— Він слабкий, — сказала вона. — Краще не поясню.

— Не віриш, що він тебе шануватиме, так, Френні?

— Ні, — відказала вона й подумала, що батько щойно копнýв ближче до коріння, аніж вона сама, — вона не вірила Джессі, який походив із заможної сім’ї та вдягав на роботу сорочки з блакитної шамбре. — Джессі прагне, аби все було якнайкраще. Він хоче зробити все правильно, справді хоче. Проте… два семестри тому ми ходили на поетичне читання. Виступав чоловік на ім’я Тед Енслін[49]. Людей було напхом напхано. Усі понасуплювалися та слухали… слухали дуже уважно… аби й слова не проґавити. А я… ти ж мене знаєш…

Батько обійняв її за плечі.

— А на Френні смішки напали.

— Ага. Точно. Ти й справді знаєш мене як облуплену.

— Трохи є.

— Вони — себто смішки — вигулькнули нізвідки. У голові постійно крутилося «нечупара, нечупара, усі ми прийшли на нечупару». Думки мали певний ритм, схожий на пісні, що крутять по радіо. І мене вхопили смішки. Не через вірші пана Енсліна, доволі гарні вірші… та й не через зовнішність. Усе тому, як вони дивилися на нього.

Френні зиркнула на батька, аби перевірити, як він сприймає її оповідь. Батько лише кивнув, щоб вона продовжувала.

— Коротше, мені треба було звідти забратися. Я справді мусила вийти. І Джессі розлютився на мене. Знаю, у нього було на це повне право… я вчинила по-дитячому й поводилася по-дитячому, авжеж… та зі мною таке часто буває. Не завжди. Коли справді треба, я тримаю себе в руках…

— Так.

— Та інколи…

— Інколи до тебе стукає Король Сміх, і ти з тих, хто завжди йому відчинить, — докінчив за неї Пітер.

— Певне, так і є. Хай там як, а Джесс геть інакший. Якби ми одружилися… він би приходив додому, а я вже впустила якогось небажаного гостя. Таке траплятиметься не щодня, та досить часто, аби він казився. Тоді я б спробувала… і, гадаю…

— Гадаю, з ним ти була б нещасною, — сказав Пітер і міцніше пригорнув дочку.

— Мабуть, — озвалася вона.

— У такому разі не дай матері змінити твою думку.

Вона заплющила очі — з душі впав іще важчий тягар. Він зрозумів. Якимсь дивом.

— Що б ти сказав, якби я вирішила зробити аборт? — спитала вони трохи згодом.

— Думаю, саме про це ти й хотіла зі мною побалакати.

Френні злякано глипнула на батька.

Він подивився на неї у відповідь — немов запитально, з легкою усмішкою, звівши ліву брову. Та на його обличчі читалася цілковита серйозність.

— Певне, ти правий, — повільно промовила Френні.

— Слухай, — сказав він, а тоді, попри власні слова, замовк.

Проте вона слухала: чувся спів горобців із цвіркунами, високо в небі гудів літак, хтось кликав Джекі до хати, торохкотіла газонокосарка, а на трасі 1 розганялася автівка, ревучи склотекстолітовим глушником.

Вона вже хотіла спитати в нього, чи все гаразд, та він узяв її за руку й почав говорити:

— Френні, ти не винна, що в тебе такий старий батько. Я одружився лише в п’ятдесят шостому. — Він замислено подивися на дочку, залиту вечірнім світлом. — У ті часи Карла була інакшою. Вона була… та чорт, почнемо з того, що вона й сама була молодою. І не мінялася, доки твій братик Фредді не віддав Богові душу. До того дня вона була молодою. А коли помер Фредді, вона зупинилася. Тому… Френні, я знаю, як звучать мої слова, та не думай, що я наговорюю на матір. Одначе мені здається, що відтоді, як не стало Фредді, Карла… перестала рости… розвиватися. Вона взяла свій світогляд, вкрила його трьома шарами лаку, залила бетоном і сказала собі, що так і треба. Зараз вона схожа на сторожа в музеї, де виставляють її моделі цього світу, і як побачить, що хтось лізе до них, одразу цілиться нижче пояса. Вона була інакшою людиною. Тобі доведеться повірити мені на слово, та вона не завжди була такою.

— А якою вона була, татусю?

— Певно… — Його погляд полинув у далечінь. — Вона була дуже схожою на тебе, Френні. І смішки її також хапали. Ми часто їздили до Бостона дивитися матчі «Ред Сокс», і під час сьомих інінгів відлучались, аби хильнути пива біля яток.

— Мама… пила пиво?

— Ще й як. І майже весь дев’ятий інінг вона просиджувала в жіночому туалеті, а тоді шпетила мене за те, що через мене проґавила найкращі моменти, хоча це вона завжди тягла мене по пиво.

Френні спробувала уявити, як мати тримає стаканчик «Нарраґансетту», дивиться на батька й сміється, немов дівчисько на побаченні. Спробувала, та просто не змогла.

— І вона ніяк не вагітніла, — спантеличено проговорив він. — Ми ходили до лікаря — хотіли дізнатися, чи з кимось із нас щось не те. Та лікар сказав, що все в порядку. А тоді, у шістдесятому, з’явився твій братик Фред. Вона полюбила нашого хлопчика всім серцем, Френ. Адже Фредом звали її батька. У шістдесят п’ятому в неї трапився викидень, і ми вирішили, що на тому все скінчено. Та потім, у шістдесят дев’ятому, народилася ти — на місяць раніше, але цілком здорова. І я полюбив тебе всією душею. У кожного з нас було по дитині. Та свою вона втратила.

Він замовчав, поринувши в сумні думки. Фред Ґолдсміт загинув у 1973 році. Йому було тринадцять, а Френ — лише чотири. Чоловік, який збив Фреда, був п’яним. На його сумлінні було багато порушень дорожнього руху, зокрема перевищення швидкості, небезпечна їзда та їзда в нетверезому стані. Фред протягнув п’ять днів.

— Гадаю, «аборт» — надто прилизана назва, — сказав Пітер Ґолдсміт; його губи формували слова так повільно, наче вони йому боліли. — На мою думку, це звичайнісіньке дітовбивство. Мені шкода таке казати, шкода, що я такий… дерев’яний, заскнілий чи як там… та це питання вирішувати тобі. Бо закон дозволяє. Я ж казав, що в тебе не батько, а дід.

— Татусю, ніякий ти не дід, — прошепотіла вона.

— Френні, я старий! — мало не гримнув він. Зненацька його обличчя спотворив відчай. — Старигань, який повчає юну дочку, наче мавпа, що вчить ведмедя, як поводитися за столом. Сімнадцять років тому п’яний водій позбавив життя мого сина, і Карла так і не оговталась. І я завжди розмірковував про аборт із думкою про Фреда. Нічого не можу із собою вдіяти. Я так само безпорадний, як і ти зі своїми смішками, Френні. Твоя мати виступить проти аборту зі стандартних причин. «А як же моральні засади?» Ось що вона казатиме. Говоритиме про принципи, яким дві тисячі років. Про право на життя. На цьому ґрунтується вся західна духовність. Я читав усіляких філософів. Знаюся на них не гірше, ніж домогосподарка — на подарункових сертифікатах від крамниць «Сірса та Ройбака»[50]. Твоя мати надає перевагу «Рідерз Дайджесту», та в результаті моїми словами керують почуття, а її — духовні засади та мораль. Перед моїми очима стоїть Фред. Йому розчавило всі нутрощі. У нього не було жодних шансів. Поборники права на життя мітингують із плакатами, на яких зображено металеві столи з кавалками плоті, які лишилися від ненароджених дітей, то й що? Невже вони коли-небудь бачили красиву смерть? Перед моїми очима стоїть Фред: усе потрощене, замотане в білі бинти. Сім днів пролежав він у тому ліжку. Життя варте небагато, та аборти його геть знецінюють. Я читаю більше від неї, та в результаті її слова виявляться правдивішими. Наші думки й наші дії… якщо вони правильні, то дуже часто ґрунтуються на усталених принципах. Це не вкладається в моїй голові. Клубком у горлі стоїть. Складається враження, що вся правильна логіка випливає з ірраціонального. З віри. Заплутав тебе, доню?

— Я не хочу йти на аборт, — стиха промовила вона. — Але з власних причин.

— Ану?

— Дитина — це частина мене, — сказала вона, ледь помітно піднявши голову. — І байдуже, якщо це лише моє его.

— Віддаси до притулку?

— Не знаю.

— А хочеш?

— Ні. Хочу залишити.

Він замовчав. Френні здалося, що вона відчула його незгоду.

— Думаєш про університет, так? — спитала вона.

— Ні, — сказав Пітер і підвівся.

Він поклав руку на поперек і з насолодою скривився, коли хруснула спина.

— Думав про те, що ми вдосталь наговорились. І що тобі не варто вирішувати все одразу.

— Мама повернулася, — сказала вона.

Він обернувся, відстежуючи її погляд, і побачив, як на під’їзну доріжку завертає їхній універсал. Хромоване оздоблення зблиснуло останніми рештками денного світла. Карла помітила їх, посигналила та радісно помахала.

— Мушу їй розповісти, — мовила Френні.

— Так. Але, Френні, спершу подумай день-два.

— Гаразд.

Вони позбирали реманент і разом рушили до універсала.

Розділ 7

У тьмяному світлі, яке накриває землю між заходом сонця й повною темрявою, в одну з кількох хвилин, які кінорежисери звуть магічною порою, Вік Пелфрі прийшов на деякий час до тями, виринувши із зеленого марення.

«Я помираю», — подумав він, і слова чудернацько задзвеніли в його голові. Вік навіть повірив, що промовив їх уголос, хоча то була лише думка.

Він роззирнувся й побачив, що лежить на лікарняному ліжку — його підняли, аби легені Віка не потонули в мокротинні. Простирадло зафіксовано великими мідними шпильками, поручні піднято. «Пропасниця била, чи що, — подумав він із легким зачудуванням. — Певне, хвицяв, як кінь». І з запізненням: «Де це я?»

Навколо шиї йому пов’язали нагрудник, і тканина була заляпана згустками слизу. Голова боліла, і в ній танцювали химерні, невловимі думки. Вік зрозумів, що це залишки марення… і що воно повернеться. Він захворів, і настало лише тимчасове полегшення — про одужання не йшлося.

Він підніс до голови правицю і, скривившись, відсмикнув її, як від розпеченої плити. Палає вогнем, ще й трубками напхали. Дві прозорі трубочки стирчать із носа. Одна зміїться з-під лікарняного простирадла — вона веде до пляшки на підлозі, і він точно знає, куди встромили другий кінчик. Ще дві кріпляться до пляшок, що звисають із підставки біля ліжка, а далі вони з’єднуються літерою «Y», нижній кінчик якої встромили в його руку трохи нижче від ліктя. Парентальне живлення.

Йому подумалося, що на цьому можна й зупинитися, та були ще й дроти. Кріпилися до голови. До грудей. До лівиці. Ще один прифігачили до його пупа. І, наче цього замало, щось загнали просто в дупу. Що то в біса таке? Гівнорадар?

— Гей!

То мав бути гучний, обурений крик. Та з нього вичавилося лише жалюгідне шепотіння дуже хворої людини. Вилізло в оточенні мокротиння, яке його душило.

Мамо, Джордж загнав коня?

Це з ним балакало марення. Ірраціональна думка, яка нахабно вискочила наперед, метеором затуливши раціональне мислення. Та Вік однаково мало не повірив. Зовсім скоро тяма знову полишить його. Ця думка сповнила Віка панікою. Поглянувши на кістляві палички, що лишилися від його рук, він прикинув, що втратив, мабуть, фунтів із тридцять, хоч і так був сухарем. Ця капость… чим би вона не була… вб’є його. Гадка про те, що він може померти, белькочучи божевільну дурню, як старий маразматик, нажахала його.

Джорджі пішов на гульки з Нормою Вілліс. Так шо, Віку, мусиш загнати його сам, і будь гарним хлопчиком — почепи йому торбу з вівсом.

То не моя робота.

Вікторе, перестань, ти ж любиш свою мамцю.

Так. Та я не…

Перестань, ти ж мусиш годити мамці. У неї грип.

Неправда, мамо. У тебе сухоти. Ти помреш від сухот. У тисяча дев’ятсот сорок сьомому. А Джордж загине за шість днів після висадки в Кореї — часу в нього вистачить лише на один лист, а тоді бах-бах-бах. Джордж, він…

Віку, ти зараз же заженеш коня до стійла, і це моє ОСТАННЄ слово.

— Грип не в неї, а в мене, — прошепотів Вік, знову пробившись до поверхні. — У мене.

Він дивився на двері й думав, що, навіть як на лікарняні, вони страшенно кумедні. У них заокруглені обриси, окреслені металевими заклепками, а поріг зроблено в шести з лишком футах над кахляною підлогою. Навіть такий тесля-самоук, як Вік Пелфрі, упорався б

(Дай сюди комікси, Віку, ти вже надивився!)

(Мамцю, він забрав смішні картинки! Віддай! Віддааааай!)

краще. Вони були

(сталевими.)

Якась частка тієї думки кілком увігналася в його мозок. Вік зібрав рештки сил і трохи підвівся, аби роздивитися двері. Так і є. Точно. Сталеві двері. Чому це він у лікарні, та ще й за сталевими дверима? Що сталося? Він справді помирав? Йому що, час подумати про зустріч із Творцем? Господи, та що ж таке трапилося? Вік відчайдушно кинувся на стіну сірого туману, та крізь неї чулися тільки слабкі, далекі голоси — голоси, чиїх власників він не пригадував.

Ось що я вам скажу… їм треба просто… послати інфляцію нахрін…

Гепе, ти б вимкнув колонки.

(Геп? Білл Гепскомб? Хто він такий? Я знаю це ім’я.)

Йокелемене…

Мертві, будь певен…

Дай сюди руку, я тебе витягну…

Дай сюди комікси, Віку, ти вже…

Сонце спустилося досить низько, щоб спрацювали датчики світла (у цьому випадку — датчики темряви). У Віковій кімнаті загорілися лампочки. Коли розвиднілося, він побачив за подвійним склом ряд по-урочистому серйозних облич, що спостерігали за ним, і закричав — подумав, що то люди, які розмовляли в його голові. Одна з постатей — чоловік у білому лікарняному одязі — замахала до когось за межами його поля зору, та Вік уже здолав страх. Він був заслабким, аби довго боятися. Але раптовий переляк, який викликала безшумна поява світла та вигляд облич, що витріщалися на нього (у білих одежинах вони здавалися присяжними-привидами), вичистили трохи болота з думок, і Вік згадав, де він. В Атланті. В Атланті, штат Джорджія. Прийшли люди та забрали його — його, Гепа, Норма, Нормову дружину та їхніх дітей. Забрали й Генка Кармайкла. Стю Редмана. Бог знає, кого ще. Вік був обурений та наляканий. Так, у нього текло з носа, він чхав, та це точно була не холера, чи що там за напасть згубила бідолаху Кемпіона і його сім’ю. Ще його трохи лихоманило, і він згадав, як Норм Брюетт зашпортнувся, коли піднімався на трап літака, і довелося йому допомагати. Дружина Норма була налякана, вона плакала, і малий Боббі Брюетт теж ревів, ревів і кашляв. Хрипким, гучним кашлем. Як під час крупу. Літак чекав на них на невеликому майданчику біля Брейнтрі, та щоб вибратися за межі Арнетта, їм довелося проїхати дорожній пост на трасі 93, де чоловіки саме ставили колючий дріт… тягли його просто в пустелю…

Над дивними дверима загорілася червона лампа. Почулося шипіння, а тоді зашуміла помпа. Вона вирубилась, і двері відчинилися. До кімнати зайшов чоловік у величезному білому комбінезоні з прозорим віконцем проти обличчя. За ним виднілася людська голова, що гойдалася, наче ув’язнена повітряна кулька. За спиною в нього були дихальні балони, і, коли він говорив, голос здавався металевим і кастрованим, позбавленим людськості. То міг бути голос із якоїсь відеогри — проїбався востаннє, а тобі: «Спробуй знову, Космічний Кадете».

— Містере Пелфрі, як ви почуваєтеся? — проскреготав прибулець.

Та Вік не міг відповісти. Він поринув назад, у зелені глибини. За віконцем у захисному комбінезоні він бачив свою мамцю. Як тоді, коли батя востаннє відводив їх із Джорджем до ізолятора. Вони були змушені віддати її до ізолятора, аби вся рідня не заразилась. А сухоти заразні. Можна й дуба дати.

Тож він говорив із мамцею… сказав, що буде хорошим хлопчиком і заведе коня… сказав, що Джордж забрав у нього смішні картинки… спитав, чи їй краще… спитав, чи скоро вона повернеться додому… А тоді чоловік у білому комбінезоні зробив йому укол — він занурився глибше, і слова стали нерозбірливими. Чоловік у білому комбінезоні глянув на обличчя за склом і похитав головою.

Він клацнув підборіддям по кнопці внутрішнього зв’язку, що містилася всередині шолома, і сказав:

— Якщо це не спрацює, втратимо його ще до півночі.

Магічна година Віктора Пелфрі добігла кінця.

———

— Просто закатайте рукав, містере Редман, — мовила гарненька медсестра з темним волоссям. — Це ж займе лише хвилинку.

У рукавицях вона тримала манжету для вимірювання кров’яного тиску. І всміхалася йому за пластиковою маскою так, наче їм обом була відома якась кумедна таємниця.

— Ні, — відказав Стю.

На мить її усмішка стала не такою певною.

— Та це ж лише тиск поміряти. Лише на одну хвилинку.

— Ні.

— Це наказ лікаря, — діловито сказала вона. — Будь ласка.

— Якщо це наказ лікаря, дайте мені з ним поговорити.

— На жаль, він зараз зайнятий. Мені лише треба…

— Зачекаю, — спокійно відказав Стю й навіть не поворушився.

— Я лише виконую свою роботу. Ви ж не хочете, щоб у мене були проблеми, правда? — Цього разу вона подарувала йому чарівно-жалісну усмішку. — Дайте мені тільки…

— Ні, — сказав Стю. — Ідіть туди, звідки прийшли, і все їм розкажіть. Вони когось пришлють.

Стурбована медсестра підійшла до сталевих дверей і вставила в замок квадратний ключ. Увімкнулася помпа, двері з шипінням прочинились, і вона переступила поріг. Наостанок кинула на нього звинувачувальний погляд. Стю ніяк не зреагував.

Коли двері зачинилися, він підхопився й підійшов до вікна, — подвійне скло за ґратами, — та наразі там панувала цілковита темрява й дивитися не було на що. Він повернувся на своє місце, сів. На ньому були линялі джинси, сорочка в клітинку та коричневі черевики, шви на яких загрозливо послабилися. Стю провів рукою по обличчю й несхвально скривився: голитися йому не дозволяли, а заростав він швидко.

Проти самих дослідів він нічого не мав. Та Стю не влаштовувало те, що йому нічого не кажуть, тримають у страху. Він не був хворим, принаймні поки що, а от наляканим — ще й як. Йому задурювали голову, тож він не збирався грати за їхніми правилами, доки хтось не пояснить нарешті, що трапилося в Арнетті і як у цю історію лягала пригода з Кемпіонами. Можливо, тоді він знайде якесь об’єктивне підґрунтя для своїх страхів.

Вони гадали, що він почне розпитувати раніше, це було видно з очей. Лікарі вміли приховувати правду й постійно користувалися певними прийомами. Чотири роки тому в Стю померла дружина. Їй було двадцять сім років. Рак угніздився в її утробі, а тоді нищівною пожежею промчав тілом, і Стю був свідком того, як лікарі ухилялися від її запитань: вони або міняли тему, або видавали інформацію великими кавалками, запрудженими науковою термінологією. Тож він вирішив нічого не питати й бачив, що їх це бентежить. Та час настав. Він дістане відповідь, і то стислу.

Деякі прогалини Стю міг заповнити самотужки. У Кемпіона та його сім’ї було щось геть паскудне. Починається воно, як грип або літня застуда, та стан хворого гіршає доти, доки він не захлинеться власними шмарклями або не згорить від гарячки. Напрочуд заразне.

Вони прийшли по нього після обіду 17-го числа, два дні тому. Четверо військових і лікар. Ввічливі, проте суворі. Питання, чи йти з ними, узагалі не стояло: у кожного на портупеї висіла кобура з пістолетом. Ось тоді Стю Редман злякався по-справжньому.

Від Арнетта до летовища біля Брейнтрі тяглася валка автівок. Стю їхав із Віком Пелфрі, Гепом, родиною Брюеттів, Генком Кармайклом, його дружиною та двома офіцерами. Усіх їх втиснули в темно-зелений мікроавтобус, і яку б істерику не влаштовувала їм Лайла Брюетт, військові мовчали, наче води в рот набрали.

Інші мікроавтобуси були теж забиті. Стю не бачив усіх, кого вони везли, та помітив серед них Ходжесів (уся родина, п’ятеро осіб) і Кріса Ортеґу — брата Карлоса, того самого водія швидкої. Кріс був барменом у «Голові індіанця». Помітив Паркера Нельсона та його дружину — літніх людей, які жили в трейлерному парку неподалік від його будинку. Стю вирішив, що вони загребли всіх, хто того вечора перебував на заправці, і тих, з ким вони відтоді контактували.

На межі міста дорогу перекривали дві оливково-зелені вантажівки. Стю подумав, що, певне, інші виїзди з Арнетта теж заблокували. Військові розмотували колючий дріт і, коли місто буде повністю відгороджене, поставлять вартових.

Тож справи були серйозні. Смертельно серйозні.

Він терпляче сидів на стільці біля застеленого ліжка, чекаючи, доки медсестра йому когось приведе. Скоріше за все, перший «хтось» буде ніким. Можливо, над ранок до нього таки завітає людина, уповноважена дати відповідь на його запитання. Він зачекає. Стю Редман завжди славився терплячістю.

Аби якось розважитися, він почав перебирати в голові людей, з якими їхав до летовища, та оцінювати їхній стан. Явно хворим був лише Норм. Кашляв, відхаркувався, палав жаром. Інші ж, здавалося, мали літню застуду. Люк Брюетт чхав. Лайла Брюетт і Вік Пелфрі трохи покашлювали. У Гепа текло з носа, і він постійно сякався. Вони скидалися на першачків — Стю пригадував, як сидів у школі, і щонайменше одна-дві дитини чмихали, кашляли абощо.

Та те, що справді його нажахало, — хоча це міг бути лише збіг, хтозна, — сталося тоді, як вони завертали до летовища. Зненацька військовий за кермом тричі чхнув вибуховою чергою: «Пхе! Пхе! Пхе!» Можливо, просто збіг. Червень у західно-центральному Техасі був кепським періодом для алергіків. Або ж водій просто підхопив звичайнісіньку застуду, не їхню чудернацьку хворобу. Стю хотілося в це вірити. Бо якщо їхня зараза могла передаватися з такою швидкістю…

Військовий ескорт піднявся в літак разом із ними. Вони поводилися дуже стримано й відмовлялися відповідати на будь-які запитання, говорили тільки про місце призначення. Вони летіли до Атланти. Там усе пояснять (безсоромна брехня). Більше з них вичавити нічого не вдавалося.

У літаку поряд зі Стю сидів Геп, і в нього безперестанку текло з носа. Літак також був військовим і дуже практичним, однак випивку та їжу їм подали першокласну. Звісно, замість гарненької стюардеси їх обслуговував сержант із непроникним виразом обличчя, та, якщо не зважати на цю деталь, усе було цілком пристойно. Ковтнувши кілька «коників-стрибунців»[51], заспокоїлася навіть Лайла Брюетт.

Геп нахилився до Стю, дмухнувши на нього теплими випарами скотчу.

— Чудернацька в них тут ватага, Стюарте, самі діди. Усім уже за п’ятдесят, і в жодного нема обручки. Кар’єристи із самого дна.

Десь за півгодини до приземлення Норм Брюетт зомлів, і Лайла заверещала. Двоє жорсткопиких стюардів запеленали його в ковдру й оперативно привели до тями. Та, втративши спокій, Лайла продовжувала репетувати. Трохи згодом вона виригала своїх «стрибунців» і недавно з’їдений бутерброд із куркою та зеленню. Двоє дідів із кам’яними обличчями заходилися прибирати.

— Що це все означає?! — горлала Лайла. — Що таке з моїм чоловіком?! Ми помремо?! Мої діточки теж помруть?!

Кожну дитину вона тримала в захвáті, наче рестлер, — їхні голови стирчали в неї з-під пахв, зариваючись у чималі груди Лайли. Люкові з Боббі було явно незручно, і вони здавалися настраханими й присоромленими галасом, що здійняла їхня мати.

— Чому ніхто не відповість?! Це ж Америка!

— Та заткайте її нарешті, — прогарчав ззаду Кріс. — Клята жінка галасує гірше за подерту платівку.

Один військовий змусив її випити склянку молока, і вона справді замовкла. Решту польоту Лайла Брюетт провела, спостерігаючи за полями внизу й мугикаючи під ніс. Стю подумав, що в склянці було не лише молоко.

Коли вони приземлилися, на них чекали чотири лімузини марки «кадилак». У три з них загрузилися арнеттівці. У четвертий сів військовий ескорт. Стю гадав, що ті діди без обручок (і, певне, без близьких родичів) наразі також сиділи в цій будівлі.

Над дверима загорілося червоне світло. Коли компресор, помпа абощо зупинилося, поріг переступив чоловік в одному з тих космічних скафандрів. Доктор Деннінґер. Молодий, чорнявий, з оливковою шкірою, гострими рисами обличчя та улесливим ротом. Він почапав до Стю.

— Петті Ґрір каже, що ви завдали їй клопоту, — почулося з динаміка на грудях Деннінґера. — Вона дуже засмучена.

— Їй не варто засмучуватися, — спокійно промовив Стю.

Було важко говорити отак невимушено, та він знав, що не варто показувати свій страх цьому чоловікові. Деннінґер виглядав і поводився, як ті, хто знущається зі своїх підлеглих і їздить на них, як може, а перед начальством скаче, як зрадливий собака. Такими людьми можна користуватися доти, доки вони гадають, що ви допомагаєте цабе з нагайкою. Однак якщо вони почують страх, то нагодують тим самим черствим тортом — зверху тоненька помадка з «вибачте-не-можу-нічого-сказати», а під низом сама зневага до тупих цивільних, які прагнуть знати більше, ніж треба.

— Мені потрібні відповіді, — сказав Стю.

— Вибачте, але…

— Коли хочете, щоб я з вами співпрацював, мусите дечим зі мною поділитися.

— Через деякий час ви…

— Інакше додам вам трохи дьогтю.

— Ми це знаємо, — зневажливо мовив Деннінґер. — Просто в мене немає повноважень що-небудь розказувати, містере Редман. Я й сам майже нічого не знаю.

— Гадаю, ви брали мою кров на аналізи. Не забув я ваші голки.

— Так, — знехотя проказав Деннінґер.

— Навіщо?

— Містере Редман, повторюю: я не можу сказати вам того, чого сам не знаю.

Зневажливість повернулася до голосу Деннінґера, і Стю схилявся до того, що той каже правду. Він тут виконував лише брудну роботу, і йому це не дуже подобалося.

— Моє місто на карантині.

— Про це я також нічого не знаю.

Однак Деннінґер відвів очі, і цього разу Стю вирішив, що він бреше.

— Як так, що про це нічого не показують? — він тицьнув пальцем на прикручений до стіни телевізор.

— Прошу?

— Коли перекривають усі виїзди з міста й по всьому периметру натягують дріт, це показують у новинах, — сказав Стю.

— Містере Редман, дозвольте Петті зміряти ваш тиск…

— Ні. Коли вам від мене щось треба, краще запустіть сюди двох силачів — може, вони впораються. Та байдуже, скільки їх буде, — я однаково намагатимуся продірявити їхні протимікробні скафандри. Виглядають вони не надто міцними, вам так не здається?

Він сіпнувся до Деннінґера, ніби хотів схопити, — той відскочив назад і мало не перекинувся. З його динаміка вирвалося перелякане вищання, а за подвійним склом щось заметушилося.

— Певне, ви могли б щось підмішати в мою їжу, щоб я відрубився, та це запоре результати ваших дослідів, хіба ні?

— Містере Редман, ви поводитеся нерозумно! — Деннінґер тримався на безпечній відстані. — Ваше небажання співпрацювати завдає серйозної шкоди нашій державі. Ви мене розумієте?

— Нє-а, — відмовив Стю. — Наразі мені здається, що це держава завдає мені великої шкоди. Вона замкнула мене в лікарняній кімнаті десь у Джорджії з нікчемним лікарем-сраколизом, який і шоколад від гівна не відрізнить. Катай звідси й пришли когось зі мною поговорити або ж запускай ватагу молодиків, якщо хочете взяти мене силою. Та просто так я не дамся, можеш не розраховувати.

Коли пішов Деннінґер, Стю якийсь час сидів на стільці без жодного руху. Медсестра не повернулася. Не з’явилися й санітари, аби примусово виміряти його тиск. Він подумав і вирішив, що показники, отримані силоміць, їм ні до чого. Тож на деякий час його полишили подумати над своєю поведінкою.

Він підвівся, увімкнув телевізор і деякий час дивився на екран, та нічого не сприймав. У його нутрі лютував страх — справжній слон-утікач. Два дні він чекав, доки розпочне кашляти, чхати, харкати чорним мокротинням і спльовувати в стільчак. Він замислювався про інших — про людей, яких знав усе життя. Замислювався, чи комусь із них було так кепсько, як Кемпіону. Він думав про мертву жінку з дитиною в старому «шеві», і в його уяві на їхні образи накладалися обличчя Лайли Брюетт і маленької Шеріл Ходжес.

Телевізор тріщав і жебонів. У грудях повільно билося серце. Нарешті Стю почув, як зітхнули очищувачі, впускаючи до кімнати свіже повітря. Він відчував, як за його непроникним обличчям крутився й звивався страх. Іноді він був великим та істеричним і чавив усе на своєму шляху — був слоном. Іноді ставав маленьким і кусючим і гриз його гострими зубами — перетворювався на щура. Та страх постійно був із ним.

Минуло сорок годин, і лише тоді вони прислали до нього чоловіка з відповідями.

Розділ 8

18 червня, п’ять годин по тому, як він розмовляв зі своїм кузеном Біллом Гепскомбом, Джо Боб Брентвуд зупинив «гонщика» на техаській трасі 40, приблизно за двадцять п’ять миль від Арнетта. Відчайдухом виявився страховик Гаррі Трент із Брейнтрі. Він гнав на швидкості шістдесят п’ять миль за годину на відрізку з лімітом у п’ятдесят. Джо Боб виписав йому квитанцію. Трент покірно взяв її та потішив Джо Боба спробою продати йому страховку на будинок і життя. Джо Боб почувався чудово й про смерть навіть не задумувався. Проте він уже був хворим. З «Тексако» Білла Гепскомба він поїхав не лише з повним баком. І передав Гаррі Тренту дещо більше за квитанцію про перевищення швидкості.

Гаррі був товариським чоловіком, який любив свою роботу. За два дні він поділився хворобою більш ніж із сорока людьми. Неможливо сказати напевне, скількох заразила та ватага, — з тим самим успіхом можна спитати, скільки янголів танцює на вістрі голки. Якщо бути поміркованим і взяти по п’ять осіб на кожного, вийде дві сотні. Користуючись такою ж консервативною формулою, можна припустити, що двісті заразили тисячу, тисяча — п’ять тисяч, а п’ять тисяч — двадцять п’ять тисяч.

Отак за допомогою грошей із кишень платників податків у каліфорнійській пустелі винайшли «лист щастя», який спрацював як належить. І то лист напрочуд летальний.

19 червня — того дня, коли Ларрі Андервуд повернувся до Нью-Йорка, а Френні розповіла батькові про неминучу появу Маленького Незнайомця, — Гаррі Трент зупинився на обід у кафе «Бейбова Швидкоїжка», що в східному Техасі. Він замовив тарілку з чизбургером і шматок фірмового полуничного пирога. У Гаррі була застуда або алергія, бо він постійно чхав і кашляв. Під час обіду він устиг заразити Бейба, посудомийника, двох далекобійників за столиком у кутку, молодика, який привіз свіжий хліб, і чоловіка, який приїхав замінити платівки в музичному автоматі. «Солоденькій», яка обслуговувала його столик, він дав на чай долар, що кишів смертю.

Коли Гаррі виходив із кафе, до нього під’їхав універсал. На даху автівки був багажник, а всередині — повно дітей та всіляких пожитків. Універсал мав нью-йоркські номери, а коли водій опустив вікно, аби спитати в Гаррі, як доїхати до траси 21, почувся нью-йоркський акцент. Гаррі дав тому чоловікові дуже чітку вказівку. Крім цього, навіть не здогадуючись, виніс смертний вирок.

Нью-йоркцем був Едвард М. Норріс, лейтенант поліції з детективного підрозділу у 87-му відділку Великого Яблука. Це була його перша справжня відпустка за п’ять років. Вони із сім’єю чудово провели час. У «Диснейленді» Орландо діти почувалися на сьомому небі, не здогадуючись, що вся сім’я помре до 2 липня. Норріс думав про те, як розкаже тому сучому синові Стіву Кареллу, що сісти в машину, скататися кудись із сім’єю і при цьому чудово провести час справді можливо. «Стіве, — скаже він, — може, ти й дійсно гарний детектив, та чоловік, який не може забезпечити порядок у власній сім’ї, не вартий і дірки в дупі».

Норріси пошвидкоїжкали в Бейба, а тоді, користуючись бездоганними вказівками Гаррі Трента, дісталися траси 21. Ед із дружиною захоплювалися східною гостинністю, а троє дітей тим часом розфарбовували розмальовки на задньому сидінні. І тільки одному Господу було відомо, чим би займалися двійко Кареллових чудовиськ.

Тієї ночі вони зупинилися в готелі в Юстасі, штат Оклахома. Ед із Тріш інфікували портьє. Юні Марша, Стенлі та Гектор заразили малят, з якими гралися на дитячому майданчику біля готелю, — дітей із західного Техасу, Алабами, Арканзасу та Теннессі. Тріш заразила двох жінок у пральні із самообслуговуванням, що за два квартали звідти. Коли Ед спускався по лід, він заразив парубка, якого зустрів у коридорі. Долучалися всі.

Зранку Тріш розбудила Еда, аби повідомити, що захворів малюк Гек. У нього були неприємний хрипкий кашель і жар. Їй це скидалося на круп. Ед Норріс простогнав і сказав, аби вона дала малому аспірину. Чого той клятий круп не зачекав іще чотири-п’ять днів? Тоді це сталося б удома й лишилася б згадка про ідеальний відпочинок. Не кажучи вже про омріяну зловтіху. Бідолашну дитину було чутно навіть крізь двері: Гек заливався, наче цуцик-нишпорка.

Тріш гадала, що до ранку симптоми в Гектора зникнуть, адже круп порівняно легко вгамувався, та, прокинувшись, вона мусила зізнатися собі, що цього не станеться. Аспірин не приборкав температуру, і від неї в бідолашного Гека аж очі посоловіли. Іноді він заходився гучним кашлем, який їй геть не подобався, він важко дихав і наче захлинався мокротинням. Та що б це не було, скидалося на те, що й Марша його підхопила, і в самої Тріш лоскотало в горлі, вона інколи покашлювала в хустинку.

— Треба відвезти Гека до лікаря, — врешті сказала вона.

Ед зупинився біля станції обслуговування й звірився з мапою, закріпленою на щитку від сонця. Вони були в Геммер Кроссинг, штат Канзас.

— Не знаю, — мовив він. — Можливо, вдасться знайти лікаря, який випише нам направлення до спеціаліста. — Ед зітхнув і роздратовано запустив пальці у волосся. — Геммер Кроссинг, штат Канзас! Ісусе! Ну нащо він так захворів у цій дірі?

— Татусику, там пишуть, що Джессі Джеймс пограбував тут банк. Двічі, — сказала Марша, яка дивилася на мапу через його плече.

— На хуй Джессі Джеймса.

— Еде! — скрикнула Тріш.

— Вибач, — сказав він, хоча винним зовсім не почувався.

Вони поїхали далі.

Зателефонувавши до шести різних лікарень, — під час кожної розмови Едові Норрісу доводилося чимдуж тримати себе в руках, — вони врешті знайшли лікаря з Поллістона, який погодився оглянути Гектора, якщо вони потраплять до нього до третьої. Поллістон був їм не по дорозі, за двадцять миль від Геммер Кроссинг, проте наразі більше значення мало здоров’я Гектора. Ед іще ніколи не бачив його таким знесиленим.

О другій вони вже чекали в приймальні доктора Брендена Свіні. Ед уже й сам почав чхати. У передпокої лікаря було повно людей, і потрапили вони на прийом тільки близько четвертої. Тріш спробувала привести Гека до тями, та він ледве трохи розплющив посоловілі очі, і вона відчувала, що сама також має гарячку. Лише дев’ятирічний Стен Норріс досі почувався жвавим і ледве сидів на місці.

Під час очікування в приймальні вони передали хворобу, яка невдовзі прославиться на просторах розваленої країни як Капітан Трипс, більш ніж двадцятьом п’ятьом людям, включно з поважною літньою жінкою, яка просто зайшла сплатити рахунок, а потім поділилася заразою з усім бридж-клубом.

Пані звали місіс Бредфорд. У бридж-клубі її кликали Сарою, а для чоловіка та близьких друзів вона була просто Пиріжком. Гра того вечора йшла чудово — мабуть, тому, що Сара грала в парі зі своєю найкращою подругою Анджелою Дюпре. Здавалося, під час гри в них розвинулася чудова телепатія. Вони виграли всі три гумки[52] з відчутною перевагою, ущент розгромивши супротивників під час останньої партії. Єдиною ложкою дьогтю для Сари стало те, що вона ніби знову застудилася. Це було несправедливо, адже перехворіла зовсім недавно.

О десятій їхня компанія розійшлась, і вони з Анджелою вирішили тихо посидіти в коктейль-барі. Анджела не поспішала додому. Була Девідова черга влаштовувати щотижневі посиденьки за покером, а заснути під той галас неможливо. Принаймні якщо спершу не випити трохи заспокійливого, а її рецепт — двійко бокалів сливового джину з газованкою.

Сара замовила «Район 8», і жінки взялися перебирати всі свої бойові звитяги. Тим часом їм удалося заразити всіх відвідувачів поллістонського коктейль-бару, включно з двома молодиками, які сиділи неподалік і пили пиво. Вони зупинилися тут по дорозі до Каліфорнії, куди їхали на пошуки своєї долі — так само, як колись Ларрі Андервуд із Руді Шварцом. Один друг обіцяв улаштувати їх у компанію з перевезення вантажів. Наступного дня вони рушили на захід, поширюючи заразу.

Листи щастя не спрацьовують. Це відомий факт. Мільйон, який тобі обіцяють, коли надіслати єдиний долар на перше за списком ім’я, а своє дописати внизу та відправити листа п’ятьом друзям, так ніколи й не надходить. А цей лист, лист Капітана Трипса, спрацював дуже добре. Піраміда й справді вибудовувалася, та не знизу догори, а згори вниз, починаючи з померлого охоронця на ім’я Чарльз Кемпіон. Частини пазла лягали на свої місця. Ось тільки замість листоноші з пачками листів, у кожному з яких було по долару, з’явився Капітан Трипс із мерцями в спальнях, канавах, закритих шахтах, кар’єрах… з тілами, які скидатимуть в океани як на західному, так і на східному узбережжі, скидатимуть навіть у ями, вириті під фундаменти будинків. І врешті тіла гнитимуть там, де їх полишили.

Сара Бредфорд і Анджела Дюпре разом пройшли до паркінгу, заразивши чотирьох або п’ятьох людей, які стрілися їм дорогою, а тоді поцілувалися в щоки та роз’їхались. Удома Сара інфікувала чоловіка, п’ятьох його друзів-картярів та їхню неповнолітню дочку Саманту. Батьки ні про що не здогадувалися, та Саманта страшенно боялася, що підхопила від свого хлопця гонорею. Насправді так воно й було. Але, правду кажучи, хвилюватися їй не було про що, бо порівняно з тим, що передала їй мати, навіть найгірша гонорея здавалася дріб’язком на кшталт екземи брів.

Наступного дня Саманта сходить до басейну поллістонської ХАМЖ[53] та інфікує всіх присутніх.

І так далі.

Розділ 9

Вони наздогнали його невдовзі після смеркання — він саме йшов узбіччям траси 27, яка ще милю тому звалася Головною вулицею. Десь за милю чи дві він збирався завернути на трасу 63, що вела на захід, до застави, де почалася б його довга подорож на північ. Певне, його чуття дещо притупили двійко бокалів пива, та він знав: щось не те. Саме почав пригадувати кремезних гопників, які сиділи в дальньому кутку бару (четверо або п’ятеро), коли вони повискакували з темряви та кинулися на нього.

Нік відбивався як міг: поклав одного селюка, другому розтовк носа — судячи зі звуку, навіть зламав. На одну-дві секунди йому здалося, що він може їх подужати. Він бився мовчки, і це їх трохи збентежило. Вони були дещо розслабленими, адже, мабуть, таким чином поклали не одного подорожнього і, напевне, не очікували, що цей сухорлявий хлопчина з рюкзаком дасть їм гідну відсіч.

А тоді один із них поцілив Нікові в нижню губу, розквасивши її чимсь схожим на університетський перстень; до рота йому ринув смак теплої крові. Захитавшись, Нік позадкував, і хтось скрутив йому руки. Він пручався, як навіжений, і спромігся вивільнити одну руку, коли на обличчя, немов місяць-утікач, опустився кулак нападника. Перш ніж той кулак стулив йому праве око, Нік знову побачив той перстень — метал тьмяно виблискував у сяйві зірок. Зірки затанцювали й перед очима, і Нік відчув, як свідомість почала розпорошуватись і відчалювати в незнане.

Перелякавшись, він почав борсатися з іще більшою люттю. Перед ним вигулькнув той мужик із перснем, і, аби його знову не порізало, Нік копнув того ногою в живіт. З Персня вибило дух, і він зігнувся навпіл, вичавлюючи із себе гавкіт, схожий на те, як відсапується тер’єр із ларингітом.

Його оточили. Ті бугаї, що називали себе «мєсними», амбали в кремезних робітничих черевиках і сірих сорочках із підкоченими рукавами, під якими випирали помережані ластовинням біцепси, здавалися Нікові лише тінями. Сплутане масне волосся спадало на їхні лоби. В останніх залишках денного світла все це почало здаватися гидким сном. У відкрите око затекла кров. Рюкзак зірвали з плечей. На Ніка посипався град ударів, і він перетворився на маріонетку, що підстрибувала на старих потертих нитках. Свідомість не полишала його остаточно. Єдиними звуками було те, як вони гамселили його з важким хеканням, та плинне щебетання дрімлюги в глибині сосняку, що ріс неподалік.

Перстень зіп’явся на хисткі ноги.

— Держіть його, — мовив він. — Держіть його за волоси.

Його підхопили за руки. Ще хтось учепився в його пружне чорне волосся.

— Чо він не кричить? — почувся знервований голос. — Чо він не кричить, Рею?

— Я ж говорив тобі не казать наші імена, — прогарчав Перстень. — Міні похуй, чо він не кричить. Я його оддєлаю. Засранець мене довбонув. Клятий мухльовщик, от він хто.

Він замахнувся кулаком. Нік відсмикнув голову вбік, і перстень лише подряпав його щоку.

— Я ж сказав держать! — гаркнув Рей. — Ви тьолки, чи шо?

Кулак знову полетів униз, і Ніків ніс перетворився на розчавлений, заюшений помідор. Дихання стало здавленим сопінням. Свідомість звузилася до гострого, завтовшки з олівець променю. Щелепа відвисла, і він ковтнув нічного повітря. Знову заспівала солодку пісню самотня дрімлюга. Нік не чув її ні цього разу, ні попереднього.

— Держать, — сказав Рей. — Держать, я сказав.

Кулак шугонув униз. Зуби проорав університетський перстень, трощачи на своєму шляху емаль. Нік не міг закричати про цей шалений біль. У нього підкосилися ноги, і він обвиснув у руках нападників, наче мішок зі здобиччю.

— Рей, хвате! Ти шо, хочеш його вбити?

— Держать. Сосунок мене довбонув. Я його оддєлаю.

Дорогу, яку з обох боків обрамлювали чагарники та велетенські сосни, залило світлом.

— О Господи!

— Кидайте його! Кидайте!

То звучав голос Рея, та чувся він уже здалеку. Нік відчував тьмяну вдячність, та решту свідомості заполонив біль, що вирував у його роті. У язик впиналися уламки зубів.

Чиїсь руки штовхнули його, пожбуривши на середину дороги. На Ніка летіли два вогні, і вони прикували його до місця, як актора на сцені. Заскавчали гальма. Нік замолотив руками й спробував змусити ноги рухатися, та вони не слухалися — його лишили на смерть. Нік упав на асфальт, і поки він покірно чекав, коли його переїдуть, вереск гальм та покришок заповнив увесь світ. Принаймні це покладе край болю в роті.

А тоді на щоку посипався щебінь, і просто перед собою, менш ніж у футі від обличчя, Нік побачив колесо. Він помітив, що в протекторі, наче монета між пальців, застряг маленький білий камінчик.

«Шматок кварцу», — недоречно подумав Нік і зомлів.

———

Коли Нік прийшов до тями, він лежав на койці. Було жорстко, та за останні три роки він спав і на твердіших лежбищах. З великим зусиллям розплющив очі. Їх немов кисляки заклеїли, а праве око, у яке влучив місяць-утікач, відкривалося лише наполовину.

Він дивився на потріскану бетонну стелю. Нею зиґзаґом зміїлися труби в ізоляційній обмотці. По одній трубі діловито чимчикував великий жук. Поле зору перекреслював ланцюг. Нік ледь підвів голову. Її одразу пронизало блискавкою нестерпного болю, та він розгледів іще один ланцюг, який тягнувся від краю койки до стіни.

Нік повернув голову ліворуч (ще одна блискавка, та цього разу не така вбивча) і побачив грубу бетонну стіну. Її вкривали тріщини й численні написи — недавні, старі, в основному безграмотні: ТУТ ПОВНО ВОШЕЙ. ЛУЇС ДРАҐОНСКІ, 1987. БІЛА ГАРЯЧКА ЦЕ КРУТО. ДЖОРДЖ РЕМПЛІНГ ДРОЧУН. СЮЗАННО Я Й ДОСІ ТЕБЕ КОХАЮ. ДЖЕРРІ, ЦЯ КАТАЛАЖКА ПОВНА ПАРАША. КЛАЙД Д. ФРЕД 1981. Усюди були малюнки великих обвислих членів, гігантських грудей та грубо нарисовані піхви. Усе це підказало Нікові його місце перебування. Він лежав у в’язничній камері.

Нік обережно сперся на лікті, звісив ноги (на них були паперові бахіли) і, скориставшись інерцією, сів. У голову вдарив сильний, проте не надпотужний біль, а спина лячно затріщала. Шлунок загрозливо гойднувся в нутрі, і Ніка вхопила запаморочлива нудота — той нищівний її різновид, що примушує молити Господа про порятунок.

Нік не міг ані кричати, ані благати, тож притулив руку до щоки, зігнувся над колінами й почекав, доки минеться. За деякий час нудота відступила. Пальцями Нік відчував приклеєний до щоки лейкопластир і, скривившись, вирішив, що ескулап, який латав його обличчя, для певності наклав кілька швів.

Хлопець роззирнувся. Він був у вузенькій камері, що формою нагадувала покладену набік коробку з-під солоних крекерів. За койкою виднілися ґрати. Біля узголів’я стояв унітаз без сидіння та кришки. Якомога обережніше Нік задер голову й побачив ззаду маленьке заґратоване вікно.

Аби впевнитись, що він не зомліє, Нік трохи посидів на краю койки, а потім спустив безформні сірі штани, присів на унітаз і, певне, з годину справляв малу потребу. Тоді підвівся, тримаючись за койку, наче старий дід. Нік з острахом поглянув в унітаз, та крові там не було — звичайна чиста сеча. Він спустив воду.

Нік обережно наблизився до ґрат і визирнув у короткий коридор. Ліворуч була мавпарня. На одній із п’яти койок лежав якийсь старигань. Його рука звисала на підлогу, наче шматок деревини, винесений на берег. Праворуч коридор закінчувався дверима, підпертими колодкою, щоб не зачинялися. Посеред проходу зі стелі звисала лампа із зеленим абажуром. Подібні лампи Нік бачив у більярдних залах.

З’явилася тінь. Ковзнула відкритими дверима, і в коридор зайшов дебелий чоловік у зеленавій літній уніформі. З портупеї в нього звисав великий пістолет. Він засунув великі пальці в кишені штанів і мовчки роздивлявся Ніка мало не хвилину. Нарешті промовив:

— У дитинстві ми з друзями піймали на пагорбах пуму, пристрелили її, а тоді приволокли до міста. Тягли ґрунтовою дорогою миль двадцять. Коли дочапали додому, від тварини мало що залишилося — жалюгіднішого видовища я ніколи не бачив. Ти, хлопче, на другому місці.

Ця промова здалася Нікові вигостреною, виплеканою, заготовленою для приблуд, які іноді потрапляли до заґратованої коробки з-під крекерів.

— Маєш ім’я, Бабалуґо?

Нік приставив пальця до набряклих, посічених губ і похитав головою. Він затулив рота, а тоді відняв руку, прокреслив у повітрі плавну діагональну дугу й знову похитав головою.

— Що? Не вмієш говорити? Що це ще за тралі-валі?

Слова були начебто дружніми, та Нік не чув їхнього тону. Він вихопив із повітря уявну ручку та вдав, наче щось пише.

— Дати олівця?

Нік кивнув.

— Як німий, то чого в тебе нема тих спеціальних карток?

Нік знизав плечима. Вивернув порожні кишені. Тоді він стиснув кулаки та помісив повітря. Від цього в голові знову гримнув біль, а шлунком прокотилася нова хвиля нудоти. На довершення він легенько торкнувся кулаками голови, закотив очі та повиснув на ґратах. А тоді знову показав на порожні кишені.

— Тебе пограбували.

Нік кивнув.

Чоловік в уніформі розвернувся й пішов назад до офісу. За мить він з’явився з тупим олівцем та блокнотом. Зверху на кожній сторінці був напис «НОТАТКА», а під нею — «Зі столу шерифа Джона Бейкера».

Нік розвернув блокнот до чоловіка, постукав по імені гумкою на кінчику олівця й звів брови в німому запитанні.

— Ага, то я. А тебе як звати?

«Нік Андрос», — написав хлопець. Він просунув руку крізь ґрати.

— Не буду я тиснути тобі руку, — похитав головою Бейкер. — Ти ще й глухий?

Нік кивнув.

— То що з тобою вчора трапилося, хлопче? Док Соумз із дружиною мало не переїхали тебе, як гіллячку.

«Відлупцювали й пограбували. За милю від забігайлівки на Головній вул., «У Зака» зветься».

— Той гадючник — не місце для дітлахів, Бабалуґо. Та й пити тобі ще зарано.

Нік обурено мотнув головою. «Мені вже двадцять два, — написав він. — Невже я не можу випити пива без того, щоб мене за це побили?»

Бейкер прочитав його слова із сумною усмішкою.

— Як бачиш, у Шойо інакші звичаї. Маєш тут якісь справи, хлопче?

Нік вирвав із блокнота аркуш, зім’яв його в кульку й впустив на підлогу. Та не встиг він узятися за відповідь, як крізь ґрати шугонула рука й ухопила його за плече сталевою хваткою. Нік рвучко задер голову.

— За порядком у цих камерах слідкує моя дружина, — сказав Бейкер, — і я не бачу жодної потреби в тому, щоб ти тут смітив. Підніми й викинь в очко.

Нік зігнувся, скривившись від болю в спині, і підхопив із підлоги паперову кульку. Він підійшов зі сміттям до туалету, кинув його у воду, а тоді поглянув на Бейкера та звів брови. Шериф кивнув.

Нік повернувся до ґрат. Цього разу він писав довше, і олівець над блокнотом аж пурхав. Бейкер задумався над тим, що, мабуть, навчити глухонімого читати й писати було хитромудрим завданням, і, певне, у цього Ніка Андроса під чубом непогана апаратура, раз він усе вловив. У Шойо, штат Арканзас, були індивіди, які так цього нормально й не навчились, і в Зака збиралася саме така публіка. Та навряд чи про це здогадається хлопчина, якого щойно занесло до їхнього міста, чи не так?

Нік просунув записник крізь ґрати.

«Я багато подорожую, та я не волоцюга. Учора весь день працював на Річа Еллертона — десь за 6 миль західніше звідси. Я вичистив його сарай + накидав сіна на горище. Минулого тижня я ставив паркан у Воттсі, шт. Окл. Ті, які мене відлупцювали, забрали мою тижневу зарплатню».

— Ти впевнений, що працював саме на Річа Еллертона? Ти ж знаєш, я можу це перевірити.

Бейкер вирвав сторінку з Ніковим поясненням, склав її вчетверо та сховав у нагрудну кишеню.

Нік кивнув.

— Бачив його собаку?

Нік кивнув.

— Що то був за пес?

Нік показав Бейкеру, щоб той дав йому блокнота.

«Великий доберман, — написав він. — Але лагідний. Не злий».

Бейкер кивнув, розвернувся й пішов назад до офісу. Нік стояв біля ґрат і спостерігав за дверима. За хвильку Бейкер повернувся з великою в’язкою ключів, відімкнув камеру та відкрив ґрати, відсунувши їх убік.

— Заходь до офісу, — сказав Бейкер. — Будеш снідати?

Нік похитав головою, а тоді показав на мигах, наче щось наливає та п’є.

— А, кави? Второпав. З вершками та цукром?

Нік похитав головою.

— П’єш, як справжній мужик, так? — засміявся Бейкер. — Ходімо.

Бейкер рушив попереду, і хоча він говорив, Нік не знав, що саме, бо бачив не губи, а спину.

— Я не проти товариства. У мене безсоння. Таке, що сплю я не більш ніж три-чотири години. Жінка хоче, шоб я з’їздив у Пайн-Блафф до одного модного лікаря. Якщо так буде й надалі, то візьму й поїду. Ну, сам подивись — п’ята ранку, ні світ ні зоря, а я сиджу й наминаю яйця зі смаженою картопелькою із сусіднього придорожнього кафе.

Він розвернувся на останній фразі, і Нік уловив лише «із сусіднього придорожнього кафе». Хлопець звів брови й знизав плечима, висловлюючи спантеличеність.

— Та байдуже, — сказав Бейкер. — Принаймні такому молодому парубкові.

В офісі шериф налив Нікові чашку чорної кави зі здоровецького термоса. Бейкерів недоїдений сніданок стояв на розкритій обліковій книзі, що лежала посеред робочого столу. Він сів і підсунув їжу. Нік відсьорбнув кави. У роті запекло, та смакувала вона чудово.

Він постукав шерифа пальцем по плечу, а коли той звів очі, потер живіт і задоволено підморгнув.

— А то, — усміхнувся Бейкер. — Моя жінка Джейн варила.

Він закинув до рота половину смаженого яйця, прожував, а тоді тицьнув виделкою в бік Ніка.

— А ти молодець. Наче той мім. Гадаю, з комунікацією проблем у тебе не виникає, хіба ні?

Ніг погойдав рукою в повітрі. Comme çi, comme ça[54].

— Я тебе не затримуватиму, — мовив Бейкер, вимочуючи хлібом жир. — Однак скажу ось що: якщо трохи лишишся, то, може, піймаємо тих типів, що тебе відгамселили. Ти в ділі?

Нік кивнув і написав: «Думаєте, зможу повернути свою зарплату?»

— І не мрій, — відрубав Бейкер. — Хлопче, я лише сільський шериф. На таку справу тобі потрібен Орал Робертс[55].

Нік кивнув і знизав плечима. Склавши долоні, він зобразив пташку, що відлітає геть.

— Ага, типу того. То скільки їх було?

Нік показав чотири пальці, знизав плечима й показав п’ять.

— Упізнаєш когось із них?

Нік підняв один палець і написав: «Здоровий блондин. Як ви, може, трохи важчий. Сірі штани + сорочка. Мав великий перстень. Права рука, підмізинний палець. Пурпуровий камінь. Ним мене й порізало».

Коли Бейкер читав ці слова, його обличчя перемінилося. Спочатку стурбованість, потім злість. Нік подумав, що розлютилися на нього, і йому знову зробилося страшно.

— О Господи Ісусе, — проказав Бейкер. — Вступив у калюжу, а там яма з гівном. Ти певен?

Нік неохоче кивнув.

— А ще щось? Ти бачив іще щось?

Нік напружив мозок, а тоді написав: «Маленький шрам. На лобі».

Бейкер поглянув на написане.

— Це Рей Бут, — сказав він. — Мій шурин. Дякую тобі, пацан. П’ята ранку, а день уже полетів під три чорти.

Нікові очі розплющилися трішки ширше, і він зробив обережний знак співчуття.

— Ну гаразд, — мовив Бейкер більше до себе, ніж до нього. — З нього поганий актор. Джейні й сама це знає. Він не раз лупив її в дитинстві. Та все одно він її брат, і цього тижня про шури-мури можна й не згадувати.

Хлопець знічено опустив очі. Та наступної миті шериф потрусив його за плече, аби Нік бачив, що він говоритиме.

— Та хай там як, а толку з цього однаково не вийде, — сказав він. — Рей та ті дрочуни, яких він кличе друзями, присягнуться, що були деінде, і все. Твоє слово проти їхнього. Зацідив хоч комусь?

«Дав тому Рею в живіт, — написав Нік. — Ще одному поцілив у ніс. Мабуть, зламав».

— В основному Рей вештається з Вінсом Хоґаном, Біллі Ворнером та Майком Чайлдрессом, — сказав Бейкер. — Можливо, вийде підловити Вінса самого, він розколеться. Мужності в нього, як у дохлої медузи. Якщо він мені попадеться, то можна буде взятися за Майка з Біллі. Той перстень Реєві дали в Університеті штату Луїзіана. Він вилетів на другому курсі. — Шериф трохи помовчав, барабанячи пальцями по краю тарілки. — Гадаю, хлопче, можна спробувати. Якщо хочеш. Та маю тебе застерегти: вони можуть вислизнути. Ці йолопи злі й боягузливі, як ватага дворняг, однак вони місцеві, а ти лише глухонімий волоцюга. І якщо вони зірвуться з гачка, то кинуться тебе шукати.

Нік замислився. У голові кружляла сцена з ним самим — гопники штовхають його один одному, наче закривавлене опудало, а губи Рея формують слова: «Я його оддєлаю. Сосунок мене довбонув». Він думав про свій наплічник — про старого друга, з яким подорожував аж два роки; про те, як рюкзак зривають із його спини.

Він написав у блокноті одне слово й підкреслив його: «Спробуймо».

Бейкер зітхнув.

— Окей, — кивнув він. — Вінс Хоґан працює на лісопильні, хоча це не зовсім так. Не працює, а шаройобиться. Якщо тобі так нормально, скатаємося туди близько дев’ятої. Може, вийде його налякати й вивести на чисту воду.

Нік кивнув.

— Як там твій рот? Док Соумз лишив трохи пігулок. Сказав, шо, певне, тобі буде геть невесело.

Нік похнюплено кивнув.

— Зараз дам. Це…

Він затнувся, і у своєму світі німого кіно Нік побачив, як шериф кілька разів чхнув у хустинку.

— Ще й оце на додачу, — вів далі Бейкер, та він знову відвернувся, і Нік устиг прочитати лише перше слово. — Узялася ця застуда на мою голову… Господи Ісусе, ну хіба життя не прекрасне? Вітаю тебе в Арканзасі, хлопче.

Шериф узяв пігулки й сів назад. Він дав Нікові ліки зі склянкою води, а тоді легенько потер шию під підборіддям. Там щось надулося й боліло. Набряклі лімфовузли, кашель, чхання, ще й наче температура. Ага, пречудовий буде день.

Розділ 10

Ларрі прокинувся з легким похміллям і відчуттям того, що він не там, де треба. У роті стояв такий дух, наче малий дракончик скористався ним як нічним горщиком.

Ліжко було односпальним, але на ньому лежали дві подушки. Ларрі чув запах смаженого бекону. Він сів, подивився у вікно на сіре нью-йоркське небо, і першою його думкою було, що за ніч із Берклі сталося щось жахливе: район постарів, закіптявів, вкрився брудом. А тоді прийшла згадка про минулий вечір, і Ларрі второпав, що дивиться на Фордхем, а не на Берклі. Він перебував у квартирі на третьому поверсі в домі на Тремонт-авеню, неподалік від Конкурса, і скоро мати почне загадуватися, де вештається її Ларрі. Він їй зателефонував? Наговорив якихось відмазок?

Ларрі звісив ноги з ліжка та знайшов пожмакану пачку «Вінстона» з однією очманілою цигаркою. Він підкурив її зеленою пластиковою запальничкою «Бік». Смакувало, як лайно мертвого коня. З кухні чулося шкварчання бекону, подібне до шипіння радіо.

Дівчину звали Марія, і працювала вона… ким? Займалася оральною гігієною, так? Ларрі був не великим знавцем гігієни, та з оральною частиною вона впоралася чудово. Він пригадував, що його прутня заковтнули, як курячу гомілку від «Пердю». Крозбі, Стіллз та Неш линули з дешевого стереопрогравача у вітальні — вони співали про те, скільки води спливло, скільки часу минуло марно[56]. Якщо йому не зраджує пам’ять, Марія часу точно не марнувала. Вона була дещо приголомшена, коли він виявився тим самим Ларрі Андервудом. Якоїсь миті вони полишили тусовку й пішли вештатися вулицями в пошуках відчиненого музичного магазину, щоб купити примірник «Сонця».

Він тихо застогнав і спробував прослідкувати події вчорашнього вечора від безневинного початку до орального завершення.

Ларрі згадав, що «Янкіз» на виїзді. Коли він прокинувся, мати вже пішла на роботу, лишивши на кухонному столі розклад команди й записку: «Ларрі, як бачиш, «Янкіз» не повернуться раніше, ніж 1 липня. 4 липня в них дві гри поспіль. Якщо на цей день у тебе немає планів, чому б тобі не зводити маму на стадіон? Пригощу тебе пивом із хот-доґами. У холодильнику яйця із сосисками, або візьми з хлібниці здобних булочок, дивись сам. Бувай, малий». Знизу Еліс Андервуд лишила свій фірмовий постскриптум: «Більшість розбишак, з якими ти знався, роз’їхались, і слава Богу, та, здається, Бадді Маркс працює в типографії на Стрікер-авеню».

Він скривився від самої думки про ту записку. Без «любий» перед його іменем. Без «люблю тебе» наприкінці. Вона не вірила в пустопорожні слова. Вміст холодильника — ось що мало вагу. Поки він відсиплявся після переїзду через усю Америку, вона сходила до магазину й закупилася всім-всім, що йому подобалося. Її пам’ять була настільки бездоганною, що йому стало лячно. Консервована шинка «Дейзі». Два фунти справжнього масла — як вона могла дозволити собі таке за мізерних заробітків? Дві упаковки кока-коли, по шість бляшанок у кожній. Сосиски «Делі». Сирий ростбіф, що вже маринувався в секретному соусі Еліс, рецепт якого вона відмовлялася відкривати навіть власному синові. У морозилці стояв галон морозива «Персикове диво» від «Баскін-Роббінз». А ще чизкейк «Сара Лі». Той, що прикрашений полуницями.

Він одразу ж пішов до ванної, та не стільки щоб відлити, скільки щоб зазирнути до шафки над умивальником. У склянці була новісінька зубна щітка «Пепсодент» — там само, де в дитинстві стояли всі його зубні щітки. На поличках шафки лежала упаковка одноразових бритв, балончик піни для гоління «Барбазол» і навіть пляшечка одеколону «Олд Спайс». Вишуканим його не назвеш, сказала б вона (Ларрі й справді чув її голос), та досить пахучий як на свої гроші.

Він стояв і бездумно дивився на ці речі, а тоді взяв до рук непочатий тюбик зубної пасти. Без «любий», без «люблю тебе, мама». Лише нова щітка, нова паста, новий одеколон. «Іноді справжня любов і мовчазна, і сліпа», — думав Ларрі. Він заходився чистити зуби, розмірковуючи над цією думкою — може, у ній причаїлася пісня.

До кімнати зайшла пані гігієністка. На ній була лише рожева нейлонова спідниця-нічнушка.

— Привіт, Ларрі, — сказала вона.

Дівчина була невисокою, привабливою (чимось нагадувала Сандру Ді[57]), а її молоді груди хвацько цілили в нього. Правду кажу, лейтенанте: у неї було дві гармати 38-го калібру та справжній пістоль. Ха-ха, дуже смішно. Він проїхав триста миль для того, щоб його вночі погризла Сандра Ді.

— Привіт, — сказав Ларрі й підвівся.

Він був голим, та його одяг валявся одразу біля ліжка. Ларрі почав одягатися.

— Як хочеш, у мене є халат, можеш одягти. На сніданок у нас копчені оселедці з беконом.

Оселедці з беконом? Його шлунок скрутився й зіщулився.

— Ні, солоденька, маю бігти. Треба де з ким побачитися.

— Гей! Ти не можеш просто так узяти й накивати п’ятами…

— Я серйозно, важлива справа.

— Ну, я тоже важлива!

Вона почала розходитися. Від її писку в Ларрі розболілася голова. Знічев’я він подумав про те, як Фред Флінстоун на всеньке мультяшне горло верещав: «ВІ-І-ІЛМА-А-А!»

— Крихітко, чую Бронкс у твоїй мові.

— І що б це значило?

Вона вперла руки в боки; з одного кулака, наче сталева квітка, стирчала жирна лопатка. Її груди принадно гойднулися, та Ларрі не повівся. Він став у штани, натягнув їх, застібнувся.

— Так, я з Бронксу, і шо? Чорнішою не стала. Щось маєш проти Бронксу? Ти шо, типу расист?

— Нічого не маю, і ні, я так не думаю, — сказав він і босоніж підійшов до неї. — Слухай, цей «дехто» — моя мати. Я приїхав до міста лише два дні тому, а минулого вечора їй навіть не зателефонував… Чи я помиляюся? — додав він із надією.

— Нікому ти не дзвонив, — похмуро відказала вона. — Твоя мати, аякже.

Він повернувся до ліжка, встромив ноги в лофери[58].

— Так. Справді. Вона працює в «Кемікал Банку». Завгоспом. Ну, гадаю, зараз вона вже не завгосп, а просто слідкує за порядком на одному з поверхів.

— Щось мені вже й не віриться, що ти той самий Ларрі Андервуд.

— Вір у що хочеш. Мушу бігти.

— Ах ти наволоч! — гаркнула вона. — І що мені тепер робити з усім, що я наготувала?

— Можна у вікно викинути, — запропонував він.

Вона пронизливо вискнула зі злості й метнула в нього лопаткою. Будь-якого іншого дня вона б промахнулася. Якщо поміркувати, одним з основних законів фізики було те, що лопатка, яку жбурнула розлючена оральна гігієністка, не полетить по прямій траєкторії. Однак трапився виняток, який лише підтверджує правило: круть-верть, сальто-колесо — бах, прямісінько в лоба. Болю майже не було. А тоді, як Ларрі нагнувся за лопаткою, на килимок під його ногами впали дві краплі крові.

Стиснувши лопатку, він ступив два кроки до Марії.

— Бахнути б тебе цією штукою! — гримнув він.

— Ну ж бо! — Вона замружилася й позадкувала. Потекли сльози. — Чого б не бахнути?! Велика зірка! Потрахався — і тікати! Я гадала, ти гарний хлопець! Покидьок!

Сльози струменіли її щоками, зривалися з підборіддя, крапали на груди. Мов зачарований, Ларрі дивився, як одна з них прокотилася горбиком її правої груді й повисла на соску. Вона створила збільшувальний ефект. Ларрі розгледів крізь неї пори й один чорний волосок, який ріс близько до краю ареоли. «Господи Боже, уже дах протікає», — зачудовано подумав він.

— Мушу йти, — сказав він.

Його білий сукняний піджак лежав у ногах ліжка. Ларрі підібрав його, накинув на плече та рушив до вітальні.

— Лайно ти, а не мужик! — крикнула вона йому навздогін. — Я пішла з тобою лише тому, що ти здався мені гарним хлопцем!

Від вигляду вітальні Ларрі мало не застогнав. На дивані, де вночі, як йому пригадалося, проводилися ті самі оральні процедури, валялося щонайменше дві дюжини синглів «Сонце, ти хлопця свого любиш?» Ще три платівки лежало на кришці запилюженого переносного програвача. На дальній стіні висів величезний плакат із Раяном О’Нілом та Елі Макґро[59]. Оральні процедури — це те, за що ніколи не вибачаються, ха-ха. «Господи, я справді поїхав дахом».

Вона й досі стояла у дверях і плакала. Одягнена в саму напівпрозору спідницю, дівчина виглядала жалюгідно. Він помітив подряпину на одній гомілці — порізалася, коли голила ноги.

— Слухай, зателефонуй мені, — мовила вона. — Я не серджуся.

Треба було сказати «гаразд», і на цьому все скінчилося б. Але натомість Ларрі почув, як із його губ зірвався дурнуватий смішок, а тоді він промовив: «Твої оселедці горять».

Вона закричала й кинулася до нього, та перечепилася об диванну подушку й полетіла на підлогу. Однією рукою перекинула почату пляшку молока й зачепила порожню бутельку від скотчу, яка стояла поряд. «Боже правий, — подумав Ларрі. — Ми що, їх мішали?»

Він вискочив із квартири й затупотів сходами. Коли спускався останніми сходинками до дверей під’їзду, почув, як вона кричить на горішньому майданчику:

— Ніякий ти не хороший хлопець! Ніякий ти не…

Ларрі загрюкнув двері, і його оповила імлиста, волога теплота, просякнута запахами квітучих дерев та автомобільних вихлопів. Після смороду смаженого жиру й затхлих цигарок цей дух видався йому справжніми парфумами. Його пальці й досі стискали ту саму очманілу цигарку — вона догоріла до самого фільтра. Ларрі кинув її в риштак і набрав повні легені свіжого повітря. Чудово було вирватися з того божевілля. Тож повернімося, друзі, до тих прекрасних днів, коли нормальність була цілком…

Зверху й позаду нього бухнуло, відчинившись, вікно, і Ларрі зрозумів, що почує далі.

— Бодай ти згнив заживо! — закричала вона до нього. Справжнє дитя Бронксу. — Бодай тебе в метро перечавило! Хер ти, а не співак! Навіть трахитися не вмієш! Гнида! Запхай це собі в сраку! Розкажи все своїй мамці, гнида срана!

З вікна на третьому поверсі засвистіла пляшка з молоком. Ларрі пригнувся. Вона бомбою вибухнула біля риштака, забризкавши вулицю гострими скалками. Далі полетіла пляшка від скотчу — крутнувшись у повітрі, розбилася біля його ніг. Не кожна гігієністка може похвалитися такою лячною влучністю. Він кинувся бігти, прикриваючись однією рукою. Божевілля ніяк не закінчувалося.

Позаду почулося фінальне, довге завивання, насичене соковитим, переможним бронкським акцентом: «ПОЦІЛУЙ МЕНЕ В СРАКУ, ХУЙЛО ДЕШЕ-Е-ЕВЕ-Е-Е!»

Наступної миті він завернув за ріг і, опинившись на естакаді, перехилився через перила й голосно засміявся тремким, близьким до істерики сміхом. Унизу мчали автівки.

— Невже не можна було спокійно все владнати? — сказав він, навіть не помітивши, що говорить уголос. — Ой, чуваче, міг би й краще виступити. Кепська вийшла сцена. Повна фігня, чуваче.

Ларрі почув власний голос і знову зареготав. Зненацька на нього накотилася запаморочлива нудота, і він міцно замружився. Увімкнулося реле пам’яті в Центрі мазохізму, і в голові пролунали слова Вейна Стакі: «Є в тобі одна риса — коли її помічаєш, то здається, наче фольгу вкусив».

Він повівся з тією дівчиною, наче зі старою хвойдою після студентської груповушки.

Ніякий ти не хороший хлопець.

Неправда. Неправда.

Та коли народ на його вечірці не захотів ушиватися, він пригрозив викликати поліцію і говорив цілком серйозно. Хіба ні? Так. Так, цілком. Більшість із них були незнайомцями, і якби вони сіли срати на мінному полі, він би й оком не зморгнув, та четверо чи п’ятеро з тих бунтівників були його давніми знайомими. А Вейн Стакі, той покидьок, просто стояв у дверях, схрестивши руки на грудях, наче суддя в день страти.

— Якщо таке робиться з усіма такими хлопцями, як ти, Ларрі, то краще б ти й досі співав у клубах, — сказав Сел Доріа на прощання.

Він розплющив очі, відвернувся від дороги внизу й роззирнувся, видивляючись таксі. Звісно-звісно. Коли Сел і справді був таким вірним друзякою, чого ж він крутився там, як і решта п’явок? Я був дурнем, і ніхто не любить дивитися, як розумнішає бовдур. Ось у чому суть.

Ніякий ти не хороший хлопець.

— Я хороший пацан, — похмуро сказав він. — Та кому яке діло?

Вулицею котилося таксі, і Ларрі махнув до нього. Автівка проїхала ще кілька метрів і тільки тоді загальмувала. Ларрі згадав рану на лобі. Він розчахнув задні дверцята й заліз усередину, перш ніж водій передумав.

— Мангеттен. «Кемікал Банк» на Парк-стрит, — сказав він.

Таксі влилося в дорожній рух.

— Хлопче, у тебе лоб порізаний, — зауважив таксист.

— Дівчина кинула в мене лопаткою, — промовив Ларрі байдужим тоном.

На знак співчуття водій усміхнувся йому дивною, штучною усмішкою та зосередився на дорозі, полишивши Ларрі в спокої, — той улаштувався зручніше й спробував придумати, як пояснити матері, де він провів цю ніч.

Розділ 11

Стомлена чорношкіра жінка у вестибюлі сказала Ларрі, що Еліс Андервуд має бути на двадцять четвертому поверсі — проводить там інвентаризацію. Він сів у ліфт і поїхав нагору. Люди, які підіймалися разом із ним, потай зиркали на його лоба. З ранки вже не юшило, проте кров запеклася на ній бридкою кіркою.

Двадцять четвертий поверх займали кабінети керівників японської компанії з виготовлення фототехніки. Ларрі блукав коридорами хвилин із двадцять і почувався справжнім йолопом. Разом із ним там сновигало чимало менеджерів, і більшість були японцями, тож за зросту в шість футів і два дюйми він почувався дуже високим йолопом. Низькорослі чоловіки й жінки з розкосими очима дивилися на запечену кров на його лобі й на закривавлений рукав піджака з моторошною азіатською байдужістю.

Нарешті за велетенською папороттю Ларрі помітив двері з табличкою «ДОГЛЯДАЧ ТА ЗАВГОСП». Він спробував провернути ручку. Двері виявилися незамкненими, і він зазирнув досередини. Там була його мати, одягнена в мішкувату сіру уніформу, компресійні панчохи та черевики на каучукових підошвах. Волосся було заґудзоване й зібране в чорну сітку. Вона стояла спиною до Ларрі, тримала в руці планшетку і, здавалося, перелічувала балончики із засобом для чищення, які стояли на горішній полиці.

Раптом на Ларрі накотило потужне відчуття провини. Йому захотілося крутнутися й дати драла. Повернутися до гаража, що за два квартали від дому матері, та застрибнути до «зета». Похуй сплачена двомісячна оренда. Сісти в автівку й газувати. Куди газувати? Та куди завгодно. До Бар-Гарбора, штат Мейн. До Тампи, штат Флорида. До Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. Підійде будь-що — головне, щоб воно було якнайдалі від Дьюї Димовухи та цієї просмерділої милом комори. Він не знав, що на нього так діяло, — флуоресцентні лампи чи поріз на лобі, — та голова тріщала по швах.

Припини скиглити, сраний мазунчику.

— Привіт, мамо, — сказав він.

Вона ледь помітно здригнулася, та не обернулася.

— Ага, Ларрі. Ти таки знайшов дорогу.

— Звісно. — Він переступив із ноги на ногу. — Я хотів вибачитися. Треба було тобі вчора зателефонувати…

— Ага. Непогана думка.

— Я заночував у Бадді. Ми… е-е… пішли трохи провітритися. Зазирнули до кількох барів.

— Саме так я й подумала. Або гуляєте, або десь сидите.

Вона підчепила ногою табуретку, вилізла на неї й заходилася перелічувати пляшки з воском для підлоги на верхній полиці. При цьому торкалася кожної кришечки кінчиками великого та вказівного пальців. Полиця висіла зависоко, і Еліс ледве дотягувалася до неї. Сукня задерлася, відкривши коричневу лиштву панчіх та смужку блідої, драглистої плоті, і він відвів очі, знічев’я пригадавши, що сталося з третім сином Ноя, коли він побачив, як батько валяється п’яним та голим на своєму ложі. Бідолаха рубав дерева й носив воду до кінця життя. І його нащадки також. Ось чому в нас бувають расові заколоти, синку. Восхвалімо Господа.

— І це все, що ти хотів мені розказати? — спитала вона, уперше озирнувшись на сина.

— Ну, хотів розказати, де був, і вибачитися. Забувся. Паршиво вийшло.

— Ага, — кивнула мати. — Є в тебе така паршива риса, Ларрі. Думав, я забула?

Він почервонів.

— Ма, слухай…

— У тебе кров. Якась стриптизерка ляснула тебе стрингами? — Вона розвернулася до пляшок і, закінчивши перелік на верхній полиці, зробила позначку на планшетці. — За минулий тиждень хтось узяв собі дві пляшечки воску. Щасливчик.

— Я ж прийшов вибачитися! — вибухнув Ларрі.

Вона ніяк не зреагувала, а от він підскочив. Трішки.

— Ага, я чула. Містер Джоган влаштує нам рознос, якщо невидимець цупитиме пляшки й надалі.

— Я не вліз у п’яну бійку, не вештався по стрип-барах. Нічого такого. Я просто… — Він замовк.

Вона розвернулася до нього, звівши брови в знайомому сардонічному виразі — Ларрі чудово його пам’ятав.

— Просто що?

— Ну… — він спробував придумати якусь переконливу брехню, та нічого не вийшло. — Це була. Ем. Лопатка.

— Хтось сплутав тебе з яєчнею? Певне, ви з Бадді таки непогано гульнули.

Він постійно забував, як майстерно вона вміє крутити слова — певне, цього хисту ніколи не втратить.

— Ма, то була дівчина. Лопаткою в мене пожбурила дівчина.

— Метка краля, — сказала Еліс Андервуд і відвернулася. — Клята Консуела знову кудись засунула формуляри заявок. Не те щоб від них була якась користь: ніколи не довозять того, що треба. Натомість отримуємо купу такого, з чим і до Судного Дня не розберуся.

— Ма, ти злишся на мене?

Зненацька руки в неї обвисли. Плечі опустилися.

— Не злися на мене, — прошепотів Ларрі. — Не злися, окей? Мам?

Вона обернулася до нього, і він побачив у її очах неприродний блиск. Тобто він був досить природним, та його точно не спричинило сяйво флуоресцентних ламп, і Ларрі знову почув вирок спеціалістки з оральної гігієни: «Ніякий ти не хороший хлопець». І якщо він збирався таке виробляти, чому взагалі повернувся додому?.. І байдуже, що вона виробляла з ним.

— Ларрі, — лагідно промовила вона. — Ларрі, Ларрі, Ларрі.

На мить йому здалося, що вона більше нічого не скаже. Він навіть дозволив собі сподіватися, що так і буде.

— І це все, що ти можеш сказати? «Не злися на мене, будь ласка, ма, не злися»? Мені не подобається твоя пісня, та коли я чую її по радіо, однаково радію, що чую твій спів. Мене питають, чи то справді мій син, і я кажу: «Так, це Ларрі». Кажу їм, що ти завжди гарно співав, і не брешу, правда ж?

Він жалюгідно похитав головою, не наважуючись заговорити, не довіряючи своєму язику.

— Розказую їм, як ти взяв до рук гітару Донні Робертса, ще коли ходив до молодших класів, як через півгодини вже грав краще за нього, і це попри те, що Донні брав уроки ще з другого класу. У тебе є талант, Ларрі, я знала це без чужих підказок, тим паче твоїх. Гадаю, ти й сам це знав, бо це єдине, на що ти ніколи не жалівся. А тоді ти пішов із дому, і хіба я тобі бодай дорікнула? Ні. Юнаки та юнки завжди полишають батьківські домівки. Так уже повелося. Без чвар не обходиться, та однаково це природно. Аж ось ти вертаєшся. І нікому не треба мені нічого пояснювати. Ти повернувся, бо хітова там у тебе пісня чи ні, а на Західному узбережжі ти вгруз у якусь халепу.

— Ні в що я не вгруз, — обурився Ларрі.

— Ще й як вгруз. З ознаками я знайома. Я не вчора стала твоєю матір’ю, Ларрі, тож не забивай мені баки. Коли негараздів не було, ти вирушав на їх пошуки. Інколи мені здається, що ти й вулицю перейдеш, аби вступити в собаче гівно. Бог пробачить мені таку мову, адже він знає, що це правда. Зла я на тебе? Ні. Розчарована? Так. Я сподівалася, що життя на Заході змусить тебе подорослішати. Та цього не сталося. Ти пішов із дому хлопчиськом у тілі чоловіка й повернувся таким самим, лише зачіска в чоловіка змінилася. Знаєш, чого ти повернувся додому?

Він подивився на неї. Хотілося щось сказати, та знав, що вийде промовити лише те, що розлютить їх обох: «Мамо, тільки не плач, прошу».

— Тому що тобі не було куди податися. Не знав, хто ще тебе прийме. Я нікому й слова поганого про тебе не сказала, навіть власній сестрі не жалілася, та оскільки ти сам напросився, я розкажу все, що про тебе думаю. Гадаю, ти вмієш лише брати. Завжди таким був. Складається враження, що, коли Бог збирав тебе в моєму нутрі, він забув якусь запчастину. Ти не погана людина, я не про те кажу. Коли помер твій батько, ми жили в таких місцях, що, якби в тобі сиділо зло, — Бог свідок, — ти б зіпсувався ще тоді. Гадаю, найгірше, що ти зробив на моїй пам’яті, — це написав оте паскудне слово на стіні будинку у Квінсі, на Карстерз-авеню. Пригадуєш?

Він пам’ятав той випадок. Вона взяла крейду, написала те слово йому на лобі, узяла за руку й змусила тричі пройтися їхнім кварталом. Відтоді він ніде й нічого не писав — ні на будинках, ні на стінах, ні на бильцях.

— Найгірше те, Ларрі, що наміри в тебе хороші. Іноді мені здається, що було б краще, якби тебе притиснули як слід. Бо тобі відомо, що з тобою не так, та ти не знаєш, як це виправити. І я також не знаю. Я перепробувала все, коли ти був іще маленьким. І той напис на лобі був однією зі спроб… Тоді ти майже довів мене до відчаю, інакше я б ніколи не вчинила так жорстоко. Ти лише береш, ото й усе. Ти повернувся додому, бо знав, що в мене є що дати. Щось, що я можу дати тільки тобі.

— Я виїду, — промовив він, і кожне слово виривалося з його горлянки, наче шерстяні ковтуни. — Сьогодні після обіду.

А тоді до нього дійшло, що він не може собі це дозволити. Принаймні не раніше, ніж Вейн перешле йому наступний чек із роялті. Точніше, те, що лишиться після того, як наїдяться найголодніші пси Лос-Анджелеса. І це вже не кажучи про поточні витрати: оренда за паркінг «датсана-зета» і чималі суми, які потрібно відправити до п’ятниці, якщо він не хоче, щоб люб’язні місцеві рекетири почали його шукати, — а думка про це його не приваблювала. І після вчорашньої гулянки, яка починалася так безневинно, — Бадді, його наречена та оральна гігієністка, знайома дівчини Бадді («Ларрі, чудова лялечка з Бронксу, чудове почуття гумору, будеш у захваті»), — грошенят у нього поменшало. Ні. Якщо бути точним, у кишені самі копійки дзеленчали. Від цієї думки стало не по собі. І що робити, як виїде від матері? Зняти номер? Швейцар будь-якого пристойного готелю спершу розрегочеться, а тоді пошле його якнайдалі. Одягнений він непогано, проте швейцари наскрізь бачать таких, як він. Якимось чином ці покидьки все знають. Порожній гаманець вони чують на нюх.

— Не треба, — лагідно промовила мати. — Не їдь, Ларрі. Я закупила твої улюблені наїдки. Певне, ти зазирав до холодильника. І сьогодні ввечері я хотіла пограти з тобою в джин рамі[60].

— Ма, ти не вмієш грати в джин, — сказав він, слабко всміхнувшись.

— При ставці пенні за очко я в тебе бампер зірву.

— Хіба що дам тобі фору в сто очок…

— Ви тільки послухайте цього шмаркача, — добродушно підштрикнула вона сина. — Це якщо я дам тобі сто очок. Не вшивайся так скоро. Що скажеш, Ларрі?

— Гаразд, — сказав він.

Уперше за весь день йому стало добре, справді добре. Тихенький голосок усередині прошепотів, що він знову взявся за своє, знову: «Ларрі, ти геть не змінився, знову їдеш зайцем». Та він не слухав. Це ж його мати, кінець кінцем, і вона сама запропонувала йому лишитися. Так, спершу наговорила багато неприємних речей, та прохання лишається проханням, так чи ні?

— Слухай сюди. За квитки на матч четвертого липня плачу я. Обчищу тебе сьогодні, а тоді просто зачерпну звідти жменьку. Якраз вистачить.

— Та ти й помідор не обчистиш, — добродушно сказала вона й розвернулася до полиць. — Унизу є чоловічий туалет. Чому б тобі не зазирнути туди й не змити кров із лоба? А тоді візьми з моєї сумочки десять доларів і сходи в кіно. На Третій авеню досі є непогані кінотеатри. І тримайся подалі від тих гадючників на Сорок Дев’ятій вулиці та Бродвеї.

— За кілька днів я поверну тобі гроші, — мовив Ларрі. — Цього тижня мій запис на вісімнадцятому місці в чарті «Білборда». Зазирнув до «Сема Ґуді»[61] дорогою.

— Чудово. Та якщо ти такий багатій, чому на чарти повитріщався, а примірника не купив?

Зненацька Ларрі перехопило горло. Він кахикнув, та клубок за кадиком нікуди не дівся.

— Ну, не зважай, — сказала мати. — Мій язик — наче коняка з кепським норовом: як розженеться, то бігтиме, аж доки не стомиться. Ти ж знаєш, Ларрі. Візьми п’ятнадцять замість десятки. Назвемо це позикою. Гадаю, так чи інакше, а борг ти повернеш.

— Так, — озвався Ларрі.

Він підійшов до неї та смикнув за пелену сукні, наче маленький хлопчик. Вона зиркнула вниз. Ларрі став навшпиньки та поцілував її в щоку.

— Я люблю тебе, ма.

Вона виглядала стривоженою, та не поцілунком — її наполохали його слова або сам тон.

— Та я знаю, Ларрі, — мовила вона.

— І щодо того, що ти сказала… про мене й халепу. Так, у мене є невеличка проблема, але не…

Її відповідь була холодною й водночас суворою. Такою холодною, що він навіть трохи злякався.

— Навіть чути про це не хочу.

— Окей, — сказав він. — Слухай, ма… який найкращий кінотеатр поблизу?

— «Лакс Твін», та я не знаю, що там зараз показують.

— Байдуже. Знаєш що? В Америці є три речі, які можна знайти будь-де, але найвищого ґатунку — лише тут, у Нью-Йорку.

— Справді, пане критику? І що ж це за речі?

— Кіно, бейсбол та хот-доґи від «Недікс»[62].

Вона засміялася.

— А ти не дурень, Ларрі, з розумом у тебе завжди був порядок.

Він спустився до чоловічої вбиральні. Змив кров із лоба. Потім знову піднявся нагору й поцілував матір. Узяв п’ятнадцять доларів із її потертої чорної сумочки. А тоді пішов до «Лаксу». Там він подивився, як божевільний та єхидний привид на ім’я Фредді Крюґер затягує ватагу підлітків у сипучі піски їхніх снів — усі вони, крім молодої героїні, загинули. Наприкінці Крюґер також помер, та важко було стверджувати це, і, оскільки після назви фільму стояла римська цифра, а на сеанс прийшло чимало людей, Ларрі подумав, що покидьок із лезами на кінчиках пальців іще повернеться, однак він не здогадувався, що звук, який долинав із заднього ряду, віщував смерть походів у кіно: продовжень не буде, і дуже скоро перестануть з’являтися будь-які нові фільми.

Із заднього ряду чувся чийсь кашель.

Розділ 12

У дальшому кутку вітальні стояв високий маятниковий годинник. Френні Ґолдсміт усе життя слухала його цокання. Воно було візитівкою кімнати, і Френні її ніколи не любила, а в певні дні (як-от сьогодні) активно ненавиділа.

Її улюбленою кімнатою була батькова майстерня. Вона розташовувалася в сараї, який з’єднував будинок і комору. Туди можна було потрапити через дверцята заввишки в неповні п’ять футів, і вони ледве виднілися з-за старого кухонного каміна. Двері випромінювали добро: маленькі й потаємні, вони вабили магнетизмом тих дверей, про які читаєш у казках та фентезі. Коли Френні підросла, їй доводилося пригинатись, як і батькові. Мати ж не заходила до майстерні, доки в цьому не виникало необхідності. То були двері з «Аліси в Країні див», і деякий час вона потай гралася, уявляючи, як відчинить їх, а майстерні Пітера Ґолдсміта там не буде. Натомість вона побачить підземний прохід до Країни див або Гобітону — вузький, проте затишний тунель із круглими земляними стінами та ґрунтовою стелею, обплетеними міцним корінням, і якщо стукнутись об них головою, вискочить чимала ґуля. Тунель, пропахлий не вологою землею та бридкими жуками й хробаками, а корицею та свіжими яблучними пирогами; тунель, через який можна пролізти до вітальні Беґ Енду й потрапити на святкування сто першого дня народження Більбо Беґґінса.

Чарівний затишний тунель там так і не з’явився, та для Френні Ґолдсміт, дівчинки, яка зросла в цьому домі, самої майстерні (іноді батько називав її «інструментарнею», а мати — «тією дірою, куди твій батько залазить випити пива») було досить. Дивні знаряддя й химерні штуки. Велетенська шафа з безліччю вщерть повних шухляд. Цвяхи, шурупи, уламки, наждачний папір із різною зернистістю, рубанки, важелі, ватерпаси та інші речі, назв яких вона не знала ні тоді, ні тепер. У майстерні панувала темрява, і єдиними джерелами світла були запилюжена лампочка на сорок ватів, що звисала зі стелі, та настільна лампа на шарнірному кронштейні, яскравий круг світла від якої завжди був спрямований на заклопотані батькові руки. Там стояли запахи пилу, мастила й тютюнового диму, і Френні вважала, що має існувати правило: кожен батько повинен курити. Люльку, сигари, цигарки, марихуану, гашиш, листя салату, будь-що. Адже запах диму був невід’ємним складником її дитинства.

Френні, подай-но мені отой гайковий ключ. Ні, маленький. Що там у школі?.. Правда?.. І чого б це Рутті Сірс заманулося тебе штовхнути?.. Так, неприємна. Дуже неприємна подряпина. Та поглянь — вона пасує до кольору твого платтячка, хіба ні? От якби ти знайшла Рутті Сірс та вмовила її штовхнути тебе ще разочок, мала б другу подряпину до пари. А подай мені он ту викрутку… Ні, іншу, з жовтою ручкою.

Френні Ґолдсміт! Ану вилізай із тої шафарні й негайно перевдягнися! ЗАРАЗ ЖЕ! Геть уся заґведзяєшся!

Навіть зараз, у двадцять один рік, вона могла пригнутися, зайти досередини, стати між батьківським столом і старим каміном Бена Франкліна[63] (узимку він випромінював пекельний жар) і відчути, як воно — бути маленькою Френні Ґолдсміт. То було ілюзорне відчуття, і до нього майже завжди домішувалися сумні спогади про братика Фреда, якого вона майже не пам’ятала й чиє дорослішання обірвалося так грубо й раптово. Вона стояла й чула запахи плісняви, оливи, що просякнула все навколо, та слабкий аромат батькової люльки. Їй рідко пригадувалось, як це — бути маленькою, такою дивовижно маленькою, та тут спогади повертались, і вона раділа.

Та наразі вітальня.

Вітальня.

Якщо майстерня, чиїм символом був фантомний запах батькової люльки (коли у Френні боліло вухо, тато інколи вдував їй туди трохи диму, та спершу просив пообіцяти, що вона нічого не скаже Карлі: матір би пропасниця вхопила), асоціювалася з добром, то вітальня була втіленням усього, що воліла б забути будь-яка дитина. Говори лише тоді, коли до тебе звертаються! Легше розбити, ніж полагодити! Що це за вбрання? Зараз же підіймайся до себе й перевдягнися! Думай хоч трохи! Френні, не скубай плаття! Гості вирішать, що в тебе воші. Що подумають дядечко Ендрю й тітонька Карлен? Який сором! У вітальні віднімало мову; у вітальні свербіло, та не можна було почухатись; у вітальні лунали диктаторські накази, точилися нудні балачки; тут родичі щипали тебе за щоки, тут боліло, було заборонено чхати, доводилося ковтати кашель та (свят-свят!) позіхи.

У центрі кімнати, де панував дух матері, стояв годинник. Дідусь Карли, Тобіас Давнз, зробив його в 1889 році, і мало не одразу годинник дістав статус сімейної реліквії, що кочувала країною впродовж наступних років — його ретельно пакували, страхували й пересилали зі штату до штату. Він з’явився на світ у Буффало, штат Нью-Йорк, у майстерні Тобіаса — місці, яке, без сумніву, було не менш брудним та прокуреним, ніж приватний барліг Пітера, одначе якби хтось таке зауважив Карлі, вона б одразу відмахнулася від цього як від цілковито недоречної ремарки. Тож коли рак, серцевий напад або прикрий випадок відрубував гілку родинного дерева, годинник мігрував до наступної домівки. Він стояв у вітальні вже тридцять шість років — відколи Пітер та Карла Ґолдсміти оселилися в цьому будинку. Тут його поставили, тут він і стояв, цокаючи та байдуже відмірюючи час. Якщо вона того схоче, одного дня годинник перейде до неї, розмірковувала Френні, дивлячись на побіліле, шоковане обличчя матері. Але я не хочу його! Не хочу й не прийму!

У цій кімнаті стояли засушені квіти в скляних футлярах. Підлога була встелена сизим килимом із візерунками тьмяно-рожевих троянд. В одній стіні був елегантний еркер, який виходив на схил, що спускався до траси 1, на межі з якою ріс високий живопліт із бирючини. Коли на розі побудували заправку «Екксон», Карла довго й нудно діймала чоловіка, доки той його не посадив. Щойно Пітер це зробив, вона почала допікати, щоб він примусив живопліт рости швидше. Френні здавалося, що, якби це допомогло, мати погодилася б і на радіоактивні міндобрива. Бирючина підросла, і скарг поменшало. Френні гадала, що за рік-два, коли живопліт нарешті закриє заправку, що загиджувала своїм бридким фасадом краєвид із вікна вітальні, їх зовсім не стане.

Принаймні з цього приводу.

Трафаретні візерунки на шпалерах — велике зелене листя й рожеві квіти приблизно того ж тону, що й троянди на килимі. Антикварні американські меблі та подвійні двері з темного махагонієвого дерева. Камін для самої показухи: на червоній та чистенькій, не заплямованій сажею цеглі лежало те саме березове поліно. Френні подумалося, що зараз та дровина вже так висохла, що, коли її підпалити, спалахне, як газета. Над поліном висів великий казанок, у якому й дитина помістилася б. Він належав ще її прапрабабусі й довічно висів над так само довічним рубанцем. Довершувала картину Довічна Кремнієва Рушниця над камінною полицею.

Сегменти байдужого часу.

Один із її перших спогадів був про те, як вона напісяла на сизий килим із тьмяними трояндами. Їй було зо три рочки, і до туалету її ще як слід не привчили. Певне, до вітальні також не пускали, аби не нашкодила. Проте якимсь чином Френні туди пробралася, і коли побачила, як мати не біжить, а летить до неї, аби запобігти жахіттю, від переляку зробила те, чого так боялася мати: сечовий міхур не витримав, і пляма, що розпливлася під її дупцею, змінила колір килима із сизого на темніший — колір шиферу. Побачивши це, мати заверещала. Пляму вивели, та після скількох ретельних чисток? Бог знає, а от Френні Ґолдсміт — ні.

Саме у вітальні мати провела з нею довгу гнівну розмову після того, як застала Френні з Норманом Берстейном, коли вони роздивлялись один одного в коморі, — їхній одяг лежав однією купкою на копиці сіна. А чи сподобалося б їй, спитала тоді Карла, якби вона взяла Френні та провела голяка трасою 1? Гарно було б? Шестирічна Френні уявила це й розплакалася, проте якимсь чином на істерику не зірвалася.

У десять років вона каталася на велосипеді і, коли озирнулась, аби крикнути щось до Джорджетт Макґвайр, врізалася в поштову скриньку на стовпчику. Подерла лоб, розбила ніс, зчесала обидва коліна й від шоку навіть відключилася на кілька секунд. Коли Френні прийшла до тями, пошкутильгала під’їзною доріжкою додому, заплакана й перелякана від вигляду такої кількості власної крові. Френні пішла б до батька, та оскільки він був на роботі, почвалала до вітальні, де мати саме пригощала чаєм місіс Веннер та місіс Прінн. «Геть звідси!» — скрикнула мати, і наступної миті кинулася до Френні, пригорнула її та повела дочку до кухні, де можна було спокійно бруднити долівку кров’ю, при цьому туркочучи: «Ой, Френні, ой, лишенько, що сталося, ой, бідолашний носик!» Однак Френні так і не змогла забути, що першими материними словами того дня було не «Ой, Френні!», а «Геть звідси!». Перш за все її турбував стан вітальні, де тягся байдужий час, а кров була поза законом. Певне, місіс Прінн також цього не забула: крізь сльози Френні побачила, як обличчям жінки майнув такий вираз, наче їй дали ляпаса. Після того випадку місіс Прінн стала заходити значно рідше.

У сьомому класі в табелі їй зробили примітку про погану поведінку, і, звісно ж, мати запросила її до вітальні на розмову. У дванадцятому класі її тричі не випускали на перерву за те, що вона передавала записки, і це питання також розбирали у вітальні. Там вони з Френні дискутували про її плани на майбутнє — плани, які завжди виявлялися трішечки недолугими; там вони обговорювали її цілі — цілі, які завжди виявлялися запростими; там вони перебирали її скарги, — скарги, які завжди виявлялися ну зовсім безпідставними, а окрім цього, ще й плаксивими, капризними та невдячними.

Саме у вітальні стояла братова труна — на підставці, заквітчаній трояндами, хризантемами й конваліями, і їхні аромати ширилися кімнатою під акомпанемент ритмічного цокання годинника з апатичним циферблатом, що вимірював сегменти байдужого часу.

— Ти завагітніла, — вдруге повторила Карла Ґолдсміт.

— Так, мамо.

Голос у Френні був хрипким і беземоційним, та вона придушила бажання облизати губи, натомість міцно стулила їх. «У батьковій майстерні є дівчинка в червоному платтячку, і вона завжди буде там — сміятиметься й ховатиметься під столом із лещатами, прикрученими до одного боку стільниці, або ж скручуватиметься калачиком, притискаючи подерті колінця до грудей, — якраз позаду великої шафи з тисячею шухляд, нашпигованих інструментами. Те дівча — дуже щаслива дитина, — думала Френні. — Та в материній вітальні живе ще менша дівчинка, і вона дзюрить на килими, наче паршиве цуценя. Наче паршива маленька сучка. Ця дівчинка також нікуди не зникне, як би мені цього не хотілося».

— Ох, Френні, — випалила мати й притиснула руку до щоки, наче ображена стара діва. — Як це сталося?

Таке ж запитання поставив Джессі. Саме це її й розлютило — точнісінько таке ж запитання поставив і він.

— Мамо, ти народила двох дітей, тож, гадаю, тобі відомо, як це сталося.

— Припни язика! — скрикнула Карла.

Її очі широко розчахнулись і обпекли Френні палючим поглядом, який завжди лякав її в дитинстві. Карла миттю скочила на ноги (ще одна її лячна звичка, яку Френні також пам’ятала ще з дитинства) — висока жінка з ретельно доглянутим, акуратно підрівняним і зачесаним назад волоссям, висока жінка в зеленій сукні та бездоганних бежевих панчохах. Вона підійшла до каміна. Карла завжди так робила, коли дізнавалася про біду. Там, на полиці, якраз під рушницею, лежав великий альбом. Карла була генеалогом-аматором, і в тому альбомі містилася вся її родинна історія… принаймні до 1638 року — саме тоді з безіменного натовпу в Лондоні виринув перший прабатько їхнього роду. Він протримався на плаву достатньо, аби його занесли до церковних архівів як Мертона Давнза, каменяра. Чотири роки тому це родовідне дерево опублікували в «Новоанглійському генеалогові» — складала його саме Карла.

І тепер вона гладила книгу з іменами, довідатися про які було так непросто. То був її прихисток — безпечна територія, на яку не ступав ніхто зайвий. Френ замислилася, чи не було серед тих предків злодіїв? Алкоголіків? Самотніх матерів?

— Як же ти могла так учинити зі мною, з батьком? — врешті спитала Карла. — Хто то був? Той хлопчисько, Джессі?

— Так, Джессі. Він і є батько.

Карла здригнулася від того слова.

— Як ти могла? — повторила вона. — Ми все зробили, щоб виховати тебе належним чином. Це просто… просто…

Вона закрила обличчя руками й заплакала.

— Як ти могла? — рюмсала вона. — Це таку дяку ми отримуємо за всю нашу турботу? Ти йдеш собі і… і… злягаєшся з якимось хлопчиськом, наче сучка в тічці! Погане дівчисько! Погане дівчисько!

Вона зайшлася плачем, прихилившись до камінної полиці, однією рукою прикривши очі, а другою так само ковзаючи по зеленій палітурці. Тим часом годинник спокійно відлічував час.

— Мамо…

— Замовкни! Ти вже все сказала!

Френні незграбно підвелася. Ноги здавалися дерев’яними, та, певне, це було не так — вони тремтіли. З очей у Френні також побігли сльози, але вона не зважала. Вона не збиралася дозволити цій кімнаті завдати їй чергової поразки.

— Я піду.

— Ти їла за нашим столом! — зненацька закричала на неї Карла. — Ми любили тебе… підтримували… і ось що ми маємо! Погане дівчисько! Погане дівчисько!

Засліплена слізьми, Френні зашпортнулася — права ступня зачепилася за ліву гомілку. Втратила рівновагу й полетіла, виставивши руки. Скронею вдарилась об журнальний столик, а одна рука зачепила вазу з квітами, і та вивернулася на килим. Посудина не розбилася, однак із неї полилася вода, і сизий килим став сірим, як шифер.

— Дивись! — закричала Карла мало не переможним голосом.

Від сліз у неї з’явилися синці під очима, і волога прорізала в макіяжі дві світлі доріжки. Вигляд вона мала змарнілий та напівбожевільний.

— Дивись, ти зіпсувала килим, бабусин килим…

Френні сиділа на підлозі й очманіло терла голову. Вона й досі плакала. Їй хотілося сказати матері, що то лише вода, та нерви в неї геть розхитались, і вона вже не знала, так це чи ні. Справді вода? А може, сеча? Що з двох?

Рухаючись із тією ж моторошною швидкістю, Карла Ґолдсміт підхопила вазу й затрусила нею перед лицем дочки.

— Що плануєте робити, міс? Плануєте лишитися тут? Невже ти думаєш, що житимеш і їстимеш у нашому домі, а сама будеш вештатися з місцевими кобелями? Бачу, вгадала. Так ось дзуськи! Дзуськи! Я цього не потерплю. Не по-терп-лю!

— Не буду я тут лишатися, — пробурмотіла Френні. — Ти думала, мені захочеться жити з вами?

— І куди ж ти подінешся? До нього переїдеш? Сумніваюся.

— Гадаю, до Боббі Ренґартен у Дорчестер або до Деббі Сміт у Соммерсворт.

Поступово Френні опанувала себе й зіп’ялася на ноги. Вона ще плакала, проте вже сама почала злитися.

— Хоча це не твоє діло, — докинула Френні.

— Не моє діло? — відлунила Карла, усе ще тримаючи вазу. Обличчя в неї зблідло до пергаментно-білого кольору. — Не моє діло? Те, чим ти займаєшся під дахом цього будинку, не моє діло? Ти невдячна мала лярва!

Вона ляснула Френні по лицю — так ляснула, що в дівчини хитнулася голова. Френні перестала терти ґулю й натомість узялася терти щоку, дивлячись на матір і не вірячи.

— Отака дяка за те, що ми влаштували тебе в гарну школу, — сказала Карла й показала зуби, розтягнувши губи в безжальний, страшний вишкір. — Тепер ти ніколи не довчишся. Вийдеш заміж і…

— Я не збираюся за нього заміж. І школу кидати також не буду.

Карла вибалушила очі. Вона дивилася на дочку, як на божевільну.

— Це ти про що? Про аборт? Ти хочеш зробити аборт? Хочеш стати не лише волоцюгою, а й убивцею?

— Дитину я залишу. Доведеться пропустити весняний семестр — довчуся наступного літа.

— І на який кошт учитимешся? На мої гроші? Якщо така твоя думка, то доведеться тобі її змінити. Така сучасна дівчина не потребує батьківської допомоги, чи не так?

— Допомога мені б знадобилася, — тихо сказала Френні. — А гроші… якось протримаюся.

— У тебе зовсім сорому не лишилося! Думаєш тільки про себе! — закричала Карла. — Господи милий, що твій фокус зробить із нами з батьком! А тобі ж геть байдуже! Ти розіб’єш батькові серце, і…

— З моїм серцем начебто все гаразд, — почувся від дверей спокійний голос Пітера Ґолдсміта.

Френні з матір’ю крутнулися до нього. Так, він стояв у дверях, та через поріг не переступив — носаки його робочих черевиків були за кілька дюймів від місця, де закінчувався дешевий коридорний килим і починався килим вітальні. Зненацька Френні усвідомила, що бачила його на тому самому місці безліч разів, та чи заходив він до вітальні? Чи заходив до самої кімнати? Цього вона не пригадувала.

— Що ти тут робиш?! — гаркнула Карла, раптом забувши про гіпотетичну шкоду, заподіяну серцю її чоловіка. — Я гадала, що сьогодні ти працюєш до самого вечора.

— Я помінявся з Гаррі Мастерсом, — мовив Пітер. — Карло, Френ мені вже розповіла. Ми станемо дідусем та бабусею.

— Дідусем! Бабусею! — вискнула вона та зайшлася огидним, недоладним сміхом. — Я сама розберуся. Вона тобі все розповіла, а ти змовчав. Гаразд. Іншого від тебе я й не чекала. Однак зараз я зачиню двері, і ми вдвох у всьому розберемося, як слід розберемося.

Вона всміхнулася до Френні, гірко й показово.

— Лише ми… дівчата.

Вона взялася за ручку дверей до вітальні й почала їх зачиняти. Френні очманіло дивилася на це, намагаючись зрозуміти раптовий гнів та ядучість власної матері.

Пітер виставив руку, — повільно, неохоче, — і двері спинилися, зачинившись тільки наполовину.

— Пітере, я хочу, щоб ти залишив це мені.

— Знаю. У минулому я так і робив. Але не цього разу, Карло.

— Це не твоя парафія.

— Моя, — спокійно відказав Пітер.

— Татку…

Карла розвернулася до неї; пергаментно-біле обличчя на вилицях поплямувалося червоним татуюванням.

— Не смій до нього звертатися! — крикнула вона. — Не з ним ти говориш! Так, ти завжди вміла так до нього підлащитися, що він виконував будь-яку дурнувату забаганку, або ж замилити йому очі, аби він став на твій бік, що б ти не накоїла, та сьогодні ти матимеш справу не з ним, а зі мною, міс!

— Карло, припини.

— Вийди геть!

— Я навіть не зайшов. Ось де пор…

— Не смій насміхатися з мене! Забирайся з моєї вітальні!

На цих словах вона пригнула голову та взялася штовхати двері, пустивши в хід навіть плечі, від чого здавалася якимось химерним гібридом бика й жінки. Він стримував її, та з дедалі більшим зусиллям. Урешті на шиї в нього напнулися жили, і це попри те, що Пітер змагався зі своєю дружиною, легшою від нього на сімдесят фунтів.

Френні хотілося закричати, щоб вони припинили, хотілося сказати батькові, щоб він пішов, — тоді їм не довелося б дивитися на Карлу в такому стані: її поглинула раптова, ірраціональна, жовчна лють. Іноді мати злилася, та до такого божевілля ніколи не доходило. Проте Френні не могла розтулити рота. Здавалося, наче суглоби щелеп скувала іржа.

— Забирайся! Геть із моєї вітальні! Геть! Геть! Геть! Скотино, відпусти двері й ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ!

Ось тоді він дав їй ляпаса.

Звук був пласким, дріб’язковим. Годинник не розсипався на обурений пил, а клацав так само, як щодня відтоді, коли його запустили. Меблі не застогнали. Однак скажені слова Карли відтяло, немов їх скальпелем ампутували. Вона впала на коліна, і двері прочинилися до кінця, м’яко стукнувшись об високу спинку вікторіанського стільця, вкриту чохлом із ручною вишивкою.

— Ні, о ні, — прошепотіла Френні скривдженим, кволим голосом.

Карла притиснула руку до щоки й витріщилася на чоловіка.

— Ти напрошувалася на це років десять, якщо не більше, — зауважив Пітер дещо тремким голосом. — Я завжди казав собі, що не зроблю цього, бо чоловіки не б’ють своїх жінок. Я й досі так думаю. Та коли людина — чоловік або жінка — перетворюється на собаку й починає кусатися, хтось має її зупинити. Карло, я жалкую лише про те, що не мав сміливості зробити це раніше — тоді нам би не так боліло.

— Татку…

— Френні, помовч, — суворо, проте відсторонено цитьнув батько, і вона послухалася.

— Кажеш, вона егоїстка, — повів далі Пітер, так само дивлячись у незворушне, шоковане обличчя дружини. — Однак ти звинувачуєш дочку у власних гріхах. Ти перестала зважати на Френні, відколи помер Фред. Саме тоді ти вирішила, що піклування може обернутися болем і безпечніше просто жити самій по собі. І саме сюди ти приходила усамітнюватися знову, і знову, і знову. У цю кімнату. Ти плекала мерців зі своєї родини, а про живих забула. І коли сьогодні вона прийшла попросити твоєї допомоги, б’юсь об заклад, у ту ж мить ти перейнялася тим, що скажуть дами з клубу «Квіти й сад» і чи означатиме це, що доведеться пропустити весілля Емі Лодер. Біль — вагома причина для змін, та навіть увесь біль на світі не в змозі змінити факти. Ти поводилася егоїстично.

Він простяг руку й допоміг їй підвестися. Карла стала на ноги, наче сновида. Вираз її обличчя не змінився — очі так само широко розчахнуті, у них невіра. Безжальність до них поки не повернулася, та Френні гадала, що це лише справа часу.

Справа часу.

— Я винен, бо відпустив тебе. Не хотів неприємних розмов. Не хотів розгойдувати човен. Бачиш, я також поводився егоїстично. І коли Френні пішла до школи, я подумав: «Ну, тепер Карла має те, що хотіла, і зле від цього нікому не буде, хіба що їй самій, а раз людина не знає, що їй болить, то, певне, болю й немає». Я помилився. Я помилявся й раніше, та так серйозно — ніколи.

Він простягнув руки й ніжно, проте дуже міцно взяв Карлу за плечі.

— А тепер я маю тобі дещо сказати. Як твій чоловік. Якщо Френні потрібно десь жити, вона, як і раніше, може лишитися в нас. Якщо їй будуть потрібні гроші, вона, як і раніше, візьме їх із мого гаманця. І якщо вона вирішить залишити дитину, ти допоможеш їй улаштувати належний дитячий душ[64]. Ти, певне, думаєш, що ніхто не з’явиться, та в неї є друзі, гарні друзі, і вони прийдуть. І скажу тобі ще дещо. Якщо вона захоче похрестити дитину, то ми зробимо це просто тут. Тут, у цій клятій вітальні.

У Карли відвисла щелепа, і з рота почувся якийсь звук. Спершу він був дивовижно схожим на свист чайника, який лишили на гарячій плиті, а тоді перетворився на пронизливе виття.

— Пітере, твій власний син лежав у труні посеред цієї кімнати!

— Так. Саме тому я не можу придумати кращого місця, щоб охрестити новонародженого, — сказав він. — У ньому буде Фредова кров. Жива кров. Сам Фред помер багато років тому, Карло. Перетворився на їжу для хробаків.

Зачувши таке, вона закричала й затулила вуха. Він нагнувся та опустив її руки.

— Проте хробаки ще не дісталися до Френні та її дитини. Байдуже, як її зачали, — вона жива. Карло, ти поводишся так, наче хочеш прогнати власну дочку. І що тоді в тебе лишиться? Лише ця кімната й чоловік, який зненавидить тебе за цей учинок. Якщо ти це зробиш… того дня поряд із Фредом могли лежати й ми з Френні — не бачу різниці.

— Я хочу піти нагору й лягти, — сказала Карла. — Мене нудить. Гадаю, краще лягти.

— Я допоможу, — озвалася Френні.

— Не смій мене чіпати. Лишайся тут, із батьком. Здається, ви з ним уже все вирішили. Спланували, як зруйнувати мене в очах усього міста. Чому б тобі одразу не перебратися до моєї вітальні, га, Френні? Чому б не нанести багна на килим, не взяти попелу з каміна та не насипати його в годинник? Чому б і ні? Чому б і ні?

Вона засміялась і проштовхнулася повз Пітера в коридор. Жінка хиталася, як п’яна. Пітер спробував обійняти її за плечі. Карла вишкірила зуби й засичала на нього, наче кішка.

Її сміх перейшов у плач, і Карла повільно пішла нагору, тримаючись за махагонієві перила, щоб не впасти. Те рюмсання було таким болючим і безпорадним, що Френні хотілося водночас і кричати, і блювати. Обличчя в батька посіріло й мало колір брудного простирадла. На горішній сходинці Карла розвернулася й хитнулася так загрозливо, що на мить Френні здалося, наче вона зараз упаде й покотиться донизу. Карла глянула на них так, наче хотіла щось сказати, а тоді знову відвернулася. За мить двері спальні зачинилися й заглушили її скривджений плач.

Френні з Пітером вражено подивились одне на одного широко розплющеними очима. Годинник незворушно продовжував відлічувати час.

— Усе владнається, — спокійно мовив Пітер. — Потроху перетреться, і вона заспокоїться.

— Справді? — спитала Френні.

Вона повільно підійшла до батька, прихилилася до нього, і він обійняв її.

— Мені так не здається, — сказала Френні.

— Не зважай. Подумаємо про це пізніше.

— Треба йти. Вона не хоче мене тут бачити.

— Краще лишися. Буде добре, якщо — або коли — вона спуститься й з’ясується, що їй потрібно, аби ти лишилася. — Він трохи помовчав. — Щодо мене, Френ, то я це й так знаю.

— Татусю, — промовила вона й поклала голову йому на груди. — Ох, татку, мені так шкода, так страшенно шкода…

— Ш-ш-ш…

Він погладив її волосся. Понад головою дочки він бачив, як крізь шибки струменять сонячні промені — стояла післяобідня пора, проте здавалося, наче вже почало вечоріти. Тут, у вітальні, світло завжди набувало цієї характерної риси: робилося золотавим та непорушним і лягало так само, як у музеях та прадавніх склепах.

— Ш-ш-ш, Френні… Я люблю тебе. Я люблю тебе.

Розділ 13

Загорілася червона лампочка. Зашипіла помпа. Відчинилися двері. Чоловік, який переступив поріг, не мав на собі білого комбінезона. Натомість у нього був маленький блискучий фільтр для носа, схожий на срібну виделку з двома зубцями — такі кладуть на столики з канапками, щоб можна було дістати з пляшки оливки.

— Вітаю, містере Редман, — сказав на ходу прибулець.

Він виставив руку в прозорій гумовій рукавичці, і з переляку Стю її потиснув.

— Мене звати Дік Дейтц. Деннінґер сказав, що ви не гратимете в нашу гру, доки вам не скажуть, який рахунок.

Стю кивнув.

— Гаразд.

Дейтц присів на край ліжка та впер руки в боки. Він був невеличким чорношкірим чоловічком і в такій позі скидався на гнома з диснеївського мультфільму.

— То що саме вас цікавить? — спитав він.

— По-перше, скажіть, чому на вас немає одного з тих скафандрів.

— Бо Джеральдо каже, що ви не заразні.

Дейтц указав пальцем на морську свинку за подвійним склом, що займало одну стіну. Тваринка сиділа в клітці, а позаду неї з порожнім обличчям стояв Деннінґер.

— Гм, Джеральдо?

— Протягом останніх трьох днів Джеральдо дихав вашим повітрям, яке попередньо проганяли через конвектор. Хвороба, яку підхопили ваші друзі, легко перекидається з людини на морську свинку й навпаки. Ми дійшли висновку, що, якби ви мали ту заразу, Джеральдо вже мав би здохнути.

— Однак ви вирішили не ризикувати, — сухо сказав Стю й тицьнув великим пальцем на носовий фільтр.

— Ризик у моєму контракті не прописаний, — цинічно всміхнувся Дейтц.

— То що в мене таке?

Слова полинули так плавно, наче то була заготовлена промова:

— У вас чорне волосся, блакитні очі, страшенно гарна засмага… — Він пильно поглянув на Стю. — Не смішно, так?

Стю промовчав.

— Хочете мене вдарити?

— Гадаю, користі з цього не буде.

Дейтц зітхнув і потер перенісся — скидалося на те, що йому боліло від тих трубок у носі.

— Слухайте, — мовив він. — Коли справи серйозні, я починаю жартувати. Хтось курить або жує гумку. Так я тримаю себе в руках, ото й усе. Поза сумнівом, багато хто справляється з цим краще. А щодо того, яка у вас зараза, то, згідно з аналізами, які провели Деннінґер та його колеги, у вас нічого немає.

Стю байдуже кивнув. Однак йому здалося, що маленький гном, який сидів на ліжку, розгледів за його кам’яною міною раптову й глибоку полегкість.

— А що в інших?

— Перепрошую, однак це таємна інформація.

— А як його підхопив Кемпіон?

— Це також закрита тема.

— На мій здогад, він був військовим. Десь стався нещасний випадок. На кшталт того, що тридцять років тому трапилося в Юті з тими вівцями, тільки набагато гірше.

— Містере Редман, мене можуть кинути до в’язниці, навіть якщо я просто скажу, холодно чи тепло.

Стю замислено пошкрябав свою нову бороду.

— Ви б мали радіти, що ми не розказуємо вам більше, — мовив Дейтц. — Ви ж це знаєте, правда?

— Ага, менше знаю — краще служу нашій країні, — сухо сказав Стю.

— Ні, це суто Деннінґерова приказка, — відмахнувся Дейтц. — Коли поглянути на всю нашу систему, ми з Деннінґером — лише мурахи, і повноважень у нього ще менше. Він лише сервопривід[65]. У вас є прагматичніша причина радіти. Щоб ви знали, ви також під грифом «таємно». Ви зникли з лиця землі. І якби вам було відомо трохи більше, наші великі цабе могли б вирішити, що безпечніше зробити так, аби ви зникли назавжди.

Стю нічого не відповів. Він був приголомшений.

— Та я прийшов не для того, щоб вас залякувати. Нам дуже потрібна ваша співпраця, містере Редман. Дуже.

— Де всі ті, з ким мене привезли?

Дейтц дістав із внутрішньої кишені аркуш.

— Віктор Пелфрі — мертвий. Норман Брюетт, Роберт Брюетт — мертві. Томас Воннамейкер — мертвий. Ральф Ходжес, Берт Ходжес, Шеріл Ходжес — мертві. Крістіан Ортеґа — мертвий. Ентоні Леомінстер — мертвий.

Імена закружляли в голові Стю. Бармен Кріс. Під шинквасом він тримав начинену свинцем битку «Луїсвіль слаґер»[66], і коли якийсь далекобійник піддавав сумніву Крісове вміння нею користуватися, то наражався на велику несподіванку. Тоні Леонмінстер, який їздив на великому «інтернешнелі» з «Коброю Сі-Бі»[67] під панеллю приладів. Він часто тусувався на Геповій станції, та того вечора, коли Кемпіон зчесав колонки, його там не було. Вік Пелфрі… Господи, вони з Віком були знайомі все життя. Вік мертвий… це як? Та найбільше його вразила звістка про сімейство Ходжесів.

— Усі? — почув він власну мову. — Уся Ральфова сім’я?

Дейтц перевернув папірець.

— Ні, лишилася маленька дівчинка. Єва. Чотири роки. Вона жива.

— Як вона?

— Вибачте, таємна інформація.

Лють ударила йому в голову з раптовістю приємної несподіванки. Стю опинився на ногах і наступної миті вже тримав Дейтца за вилоги й трусив його. Краєм ока він помітив за подвійним склом перелякану метушню. Почулася слабка сирена, приглушена відстанню й звуконепроникними стінами.

— Що ви накоїли?! — кричав Стю. — Що ви накоїли?! Господи, що ви накоїли?!

— Містере Редман…

— Га?! Що ви, блядь, накоїли?!

З шипінням відчинилися двері. До кімнати зайшли троє чоловіків в оливково-сірих уніформах. Усі з носовими фільтрами.

Дейтц глипнув на них і гаркнув:

— Забралися до біса!

Чоловіки завагалися.

— Нам наказали…

— Забирайтеся — ось вам наказ!

Вони послухалися. Дейтц сів на ліжко, наче нічого не сталося. Лацкани були зіжмакані, волосся впало на лоба. І все. Він дивився на Стю спокійно, навіть співчутливо. На одну скажену мить Стю захотілося вирвати той фільтр із його носа, а тоді він згадав про Джеральдо — ну що за дурнувате ім’я? Холодними водами його оповив гнітючий відчай. Він сів.

— Ісус на драндулеті, — пробурмотів він.

— Слухайте, — мовив Дейтц. — Не моя провина, що вас тут тримають. І Деннінґер із медсестрами, які приходили, щоб виміряти ваш тиск, також не винні. Якщо вам потрібен цап-відбувайло — то це Кемпіон, та й на нього все не звалиш. Він утік, але за тих обставин ми з вами теж могли накивати п’ятами. Сталася технічна промашка, і він вислизнув. Є проблема. Ми намагаємося її владнати, усі ми. Та це не значить, що ми в усьому винні.

— А хто ж тоді?

— Ніхто, — сказав Дейтц і всміхнувся. — У подібних справах відповідальність так розпорошується, що робиться невидимою. Сталася прикрість. Таке могло трапитися в безліч способів.

— Нічого собі прикрість, — ледь чутно промовив Стю. — А як щодо інших? Гепа, Генка Кармайкла, Лайли Брюетт? Люка, їхнього хлопчика? Монті Саллівана?..

— Таємна інформація, — сказав Дейтц. — Знову будете мене трусити? Якщо вам попустить — прошу.

Стю нічого не сказав, але так глянув на Дейтца, що той опустив очі й узявся розгладжувати складки на штанях.

— Вони живі, і, можливо, за деякий час ви їх побачите.

— А що з Арнеттом?

— На карантині.

— Хто там помер?

— Ніхто.

— Ви брешете.

— Прикро, що ви так гадаєте.

— Коли мене випустять?

— Я не знаю.

— Таємна інформація? — гірко запитав Стю.

— Ні, просто не знаю. Здається, хворобу ви не підхопили. Ми прагнемо дізнатися чому. Дізнаємось, і вас відпустять.

— Поголитися можна? Свербить.

Дейтц усміхнувся.

— Якщо ви дозволите Деннінґеру продовжити досліди, я скажу, щоб вас негайно поголили.

— Сам упораюся. З п’ятнадцяти років чудово виходить.

Дейтц одразу ж похитав головою.

— Я так не думаю.

— Боїтеся, щоб я собі горлянку не перерізав? — сухо всміхнувся Стю.

— Ну, скажімо, ми…

Стю перервав його сухим кашлем. Та таким потужним, що мало не навпіл зігнувся.

Дейтц зреагував миттєво. Він притьмом зірвався з ліжка й кулею полетів до дверей — здавалося, стопи навіть підлоги не торкалися. Наступної миті він уже намацував квадратний ключ, устромляв його в замок.

— Не переймайтеся, — м’яко промовив Стю. — Я прикидався.

Дейтц повільно повернувся до нього. Його обличчя перемінилося. Губи стиснулися від злості, очі витріщилися.

— Ви що?

— Прикидався, — сказав Стю й усміхнувся ширше.

Дейтц ступив два кроки до нього. Кулаки стиснулися, розкрилися, знову стиснулися.

— Нащо? Нащо таке виробляти?

— Перепрошую, це таємна інформація, — відмовив усміхнений Стю.

— Ох ти ж лярвин покидьок, — спантеличено пробелькотів Дейтц.

— Ну ж бо, іди. Іди та скажи їм, хай ставлять свої досліди.

Стю так гарно не спалося відтоді, як його ув’язнили. І йому наснився надзвичайно яскравий сон. Йому багато чого снилося, і дружина завжди жалілася, що він кидається й розмовляє, коли спить, та такого ще не було.

Він стояв на сільській дорозі. У тому місці, де чорний асфальт поступався білій, як кістка, ґрунтівці. У небі палало літнє сонце. Обабіч дороги росла зелена кукурудза, і її зарості тяглись аж до обрію. Біля дороги стояв знак, але його вкривав шар пилу, і було неможливо щось прочитати. Чулося коров’яче мукання, далеке й неприємне. Неподалік хтось перебирав струни акустичної гітари — грали самими пальцями. Вік Пелфрі теж не користувався медіатором, і звук був чудовим.

«Ось куди б я подався, — знічев’я подумав Стю. — Та-а-ак, саме сюди».

Що то за мелодія? «Прекрасний Сіон»? «Поля біля батьківського дому»? «Щасливе майбутнє»[68]? Якийсь гімн із дитинства — щось, що асоціювалося з хрестинами й пікніками під обід. Та Стю не пригадав, який саме.

А тоді музика стихла. На сонце набігла хмара. Стю стало лячно. З’явилося відчуття чогось жахливого, страшнішого за чуму, пожежу, землетрус. У кукурудзі щось було, і воно спостерігало за ним. У кукурудзі сиділо щось темне, моторошне.

Стю поглянув туди й побачив два червоні ока, що палали в темному затінку, у глибині кукурудзяних хащів. Ті очі сповнили його паралітичним, безпорадним відчаєм — наче в курки, яка відчула тхора. «Це він, — подумав Стю. — Чоловік без обличчя. О милосердний Боже. О Господи, ні».

А тоді сон розвіявся, і він прокинувся з відчуттям тривоги, дезорієнтації та полегкості. Стю сходив до туалету, а потім визирнув у вікно й поглянув на місяць. Знову ліг у ліжко, але заснув лише за годину. У його сонній голові крутилися думки про кукурудзяні поля. Певне, йому снилась Айова, чи Небраска, чи північний Канзас. Та він ніколи там не бував.

Розділ 14

Була за чверть дванадцята. З іншого боку до шибки маленького віконця-ілюмінатора притискалася темрява. Дейтц сидів на самоті в тісному приватному офісі. Краватку послаблено, комір розстібнуто. Ноги задер на простий металевий стіл, у руках тримав мікрофон. На стільниці стояв старомодний диктофон «Волленсак» — бобіни безперестанку крутили плівку.

— Говорить полковник Дейтц. Атланта, код установи — ПС-2. Звіт шістнадцятий, справа «Проект “Синь”», розділ «Принц/Принцеса». Цей звіт, справа та розділ мають гриф «цілком таємно», класифікація 2-2-3, конфіденційно. Джеку, якщо ти позбавлений належних повноважень — на хер із пляжу.

Він зробив паузу й на кілька секунд заплющив очі. Плівка рівномірно перекручувалася з однієї бобіни на іншу, проходячи належну магнітну й електричну обробку.

— Принц мене сьогодні добряче перелякав, — заговорив він нарешті. — У подробиці не вдаватимусь: усе буде у звіті Деннінґера. Цей парубок і текст процитує, і розділ із віршем назве. Плюс до цього транскрипція нашої з Принцом розмови буде на телекомунікаційному диску, що матиме й транскрипцію цього запису — її зроблять о двадцять третій сорок п’ять. Я так розлютився, що мало не стукнув його — до всирачки мене налякав. Однак злість уже вщухла. Він дав мені побути у своїй шкурі, і на кілька секунд я дуже гарно відчув, як воно — жити й постійно труситися від жаху. Він схожий на Гарі Купера, та коли пробиваєшся крізь поверхню, розумієш, що то доволі розумний чоловік, до того ж волелюбний сучий син. Видно: коли схоче, то знайде, як вставити палицю в колеса. Сім’ї та родичів зовсім не має, тож сильно його не притиснеш. Якщо вірити Деннінґерові, є кілька добровольців, які радо переконають Принца в тому, що співпраця — річ гарна, і до такого справді може дійти, однак іще одне зауваження: гадаю, добровольців може знадобитися дещо більше, ніж гадає Деннінґер. Набагато більше. Для протоколу скажу, що я проти подібних заходів, як і раніше. Моя мати казала, що мухи ловляться краще на мед, ніж на оцет, і, мабуть, я й досі в це вірю. Знову ж таки для протоколу: досліди й дотепер не виявили в нього ознак вірусу. От і думайте.

Він знову зупинився, змагаючись зі сном. За останні сімдесят дві години чоловік спав лише чотири.

— Облік станом на останні двадцять чотири години, — заговорив він формальним тоном і взяв зі столу стос звітів. — Генрі Кармайкл помер, поки я розмовляв із Принцом. Коп Джозеф Роберт Брентвуд помер півгодини тому. Доктор Ді не зазначить цього у своєму звіті, однак ця смерть його аж ніяк не ощасливила. Організм Брентвуда несподівано позитивно зреагував на вакцину… Як її? — він погортав папірці. — Ось. Тип 63-А-3. Хочете — зазирніть до підфайла. Жар у Брентвуда спав, зменшилися характерні набряки лімфатичних вузлів на шиї, він сказав, що зголоднів. З’їв одне яйце-пашот і скибку тоста без масла. Говорив осмислено, цікавився, де перебуває і так далі, і тому подібне, і шуба-дуба, тра-ля-ля. А потім, близько двадцятої нуль-нуль, жар повернувся — вогнем спалахнув. Брентвуд почав марити. Порвав ремені на ліжку й узявся тинятися кімнатою, наче п’яний: горлав, кашляв, пускав шмарклі й таке інше. А тоді спіткнувся, упав і помер. Ба-бах. Наша команда вважає, що його прикінчила вакцина. На деякий час йому від неї полегшало, та перш ніж вона його добила, хвороба почала повертатися. Отже, знову до формул.

Дейтц зробив паузу.

— Найгірше я зберіг наостанок. Уже можна розсекретити Принцесу й називати її просто Євою Ходжес. Європеїдна зовнішність, дівчинка, чотири роки. Сьогодні після обіду її карета й коні перетворилися на гарбуз та мишей. На вигляд вона здавалася цілком здоровою. Жодного разу й носом не шморгнула. Та заразу однаково підхопила. Після ланчу вимірювання показали спад, а потім зростання кров’яного тиску — поки що це єдиний бодай трохи ефективний діагностичний прийом Деннінґера. Перед вечерею він показав мені макрознімки її мокротиння. Якщо ви на дієті, можете повірити на слово: знімки мокротиння вбережуть вас від переїдання. Світлини кишіли тими мікробами, схожими на колеса від воза, та він сказав, що то не мікроби, а інкубатори. Не розумію, як таке може бути: Деннінґер знає, де вони, як виглядають, а зупинити їх неспроможний. Він закидав мене всілякими термінами, та не думаю, що сам їх розуміє.

Він підкурив цигарку.

— То де ми сьогодні? У нас є хвороба з кількома добре вираженими стадіями… однак дехто може одну проскочити. Дехто може відкотитися на стадію назад. А дехто може зробити те і те. Дехто може перебувати на одній стадії доволі довго, а хтось може промчати всіма етапами, як на ракетних санях. Один із наших «чистих» піддослідних уже не чистий. Інший — це тридцятирічний селюк, який здається цілком здоровим. Деннінґер поставив на ньому тридцять мільйонів дослідів і зумів визначити чотири аномалії: виявляється, у Редмана сила-силенна родимок. Його кров’яний тиск дещо завищений, однак не настільки, щоб зараз його лікувати. Під час стресу в нього починає сіпатися ліва нижня повіка. І Деннінґер каже, що йому сниться дуже багато снів, непересічний показник — майже всю ніч та щоночі. Вони довідалися про це з електроенцефалограми, яку провели ще до того, як він почав бунтувати. Ото й усе. Мені це ні про що не говорить, і докторові Деннінґеру також — як і людям, які перевіряють роботу доктора Дементо[69].

— Мені лячно, Старкі. Мені лячно, бо там, у зовнішньому світі, ніхто не поставить правильний діагноз — хіба що знайдеться якийсь дуже розумний лікар з усіма даними на руках. Усі будуть бачити лише застуду. Господи, до лікарів уже ніхто не звертається, доки не схопить пневмонію, не намацає підозрілу грудку в цицьці чи не нагуляє сверблячку в промежині. Та й на прийом спробуй пробийся. Тож вони сидітимуть по домівках, питимуть багато рідини, валятимуться в ліжках і помиратимуть. І перш ніж сконати, заразять усіх, хто побуває з ними в одному приміщенні. Усі ми чекаємо, коли Принц… здається, я вже примудрився назвати його справжнє ім’я, та наразі мені зовсім похуй… Усі чекаємо, коли й Принц зляже — сьогодні, завтра або ж післязавтра, не пізніше. І поки що жоден із тих, хто захворів на цю заразу, не одужав. Як на мене, ті сучі діти в Каліфорнії зробили свою роботу аж надто добре. Дейтц, Атланта, ПС-2, кінець звіту.

Він вимкнув диктофон і довго дивився на нього. А тоді підкурив іще одну цигарку.

Розділ 15

Було за дві хвилини до півночі.

Петті Ґрір — дівчина, яка намагалася виміряти тиск у Стю, коли він почав свою акцію протесту, — сиділа в кімнаті для медсестер, гортала свіжий випуск «Макколл» і чекала, коли вже треба буде йти дивитися, як там містер Салліван і містер Гепскомб. Геп не спатиме й дивитиметься шоу Джонні Карсона, тому клопоту не завдасть. Він любив жартувати, як, певне, важко щипати її сідниці крізь білий комбінезон. Містер Гепскомб наляканий, проте охоче співпрацює. Не те що той капосний Стю Редман — дивиться й мовчить, як сич. Містер Гепскомб — лапуня. На її думку, пацієнти діляться на дві категорії — лапунь і паскудників. Петті не провела ані дня в лікарняному ліжку відтоді, як у сім років зламала ногу, коли каталася на роликових ковзанах, і паскудників геть не терпіла. Або ви справді серйозно хворієте й поводитесь як лапуня, або виявляєтеся паскудником-іпохондриком, який лише ускладнює життя бідолашній медсестричці.

Містер Салліван уже буде спати й бурчатиме. Та вона не винна в тому, що його треба будити, і Петті сподівалася, що містер Салліван поставиться до цього з розумінням. Він мав би дякувати, що його доглядають найкращі лікарі й за все платить держава. Тож якщо він знову прокинеться паскудником, вона йому так і скаже.

Годинна стрілка добігла до дванадцятої — час іти.

Вона вийшла з кімнати для медсестер і рушила коридором до білої кімнати, де її спершу окроплять, а тоді допоможуть одягти комбінезон. На півдорозі в неї залоскотало в носі. Вона дістала з кишені носовичок і тихенько чхнула. Тричі. А тоді сховала хустинку назад.

Вона була повністю зосереджена на боротьбі з паскудниками, тож не надала цьому жодного значення. Певне, пилом надихалась. У кімнаті для медсестер висіла табличка, де великими літерами було написано: «ОДРАЗУ ЗВІТУЙТЕ КЕРІВНИЦТВУ НАВІТЬ ПРО НАЙНЕЗНАЧНІШІ ЗАСТУДНІ СИМПТОМИ». Та дівчина про це й не згадала. Усі боялися, що зараза, з якою приїхали ті люди з Техасу, вирветься з ізоляторів, однак вона чудово знала, що крізь матеріал комбінезона не може проникнути жодна інфекція.

Та хай там як, а поки Петті йшла до білої кімнати, вона встигла заразити санітара, лікаря, який саме збирався додому, і ще одну медсестру, яка робила опівнічний обхід.

Почалася нова доба.

Розділ 16

День по тому, 23 червня, в іншій частині країни трасою 180 мчав кремезний білий «конні». Він летів на швидкості дев’яносто, а то й сто миль за годину. На сонці по-царськи вигравала біла фарба, хромоване оздоблення бризкало сонячними зайчиками. Оперні віконця[70] також відстрілювалися світлом, наче оскаженілі геліографи.

Бац із Ллойдом убили власника «конні» трохи на схід від Хачити й відтоді рухалися плутаним і доволі безглуздим маршрутом. Там, де закінчувалася траса 80, стояла застава 81-ї, і Бац із Ллойдом занервувалися. За останні шість днів, включно з власником «континенталя»[71], його дружиною та їхньою доцею-підлабузницею, вони вколошкали шістьох людей. Та сіпатися чоловіки почали не через шістьох мерців. Причиною були наркотики та зброя. П’ять грамів гашишу, бляшана табакерка з бозна-якою кількістю кокаїну, шістнадцять фунтів марихуани. А ще два пістолети 38-го калібру, три 45-го, 357-й магнум (Бац називав його Бацалом), шість дробовиків (два з них — помпові обрізи), один пістолет-кулемет шмайсер. Убивства їх не обходили, та мізків у них вистачало, аби зрозуміти, у яку халепу можна встряти, якщо потрапити до рук поліції штату Аризона на краденій автівці, нашпигованій наркотою та пукавками. Більше того, тепер вони були ще й федеральними втікачами. Стали ними, коли перетнули кордон Невади.

Федеральні втікачі. Ллойдові Генрейду подобалося це словосполучення. Справжні монстри злочинного світу. Ось тобі, брудний пацюче! Покуштуй сендвіча зі свинцем, ти, сраний копе.

Тож у Демінгу вони повернули на північ і зараз були на трасі 180. Проїхали Герлі, Бейард і дещо більше містечко Сілвер-Сіті, у якому Ллойд купив пакет бургерів та вісім молочних коктейлів (Господи, якого біса він купив аж вісім стаканів тої бодяги? Скоро вони сцятимуть самим шоколадом), нагородивши офіціантку такою безглуздою та дурною усмішкою, що їй зробилося не по собі й не відпускало кілька годин. «Думаю, тому чоловікові байдуже — глянути на людину чи зарізати її», — сказала вона босові після обіду.

Проїхали Сілвер-Сіті й гнали Кліффом, коли дорога знову почала завертати на захід, а в тому напрямку вони їхати не збиралися. Бац із Ллойдом вискочили з Бакгорна й потрапили в покинуту Богом місцину: асфальтоване шосе у дві смуги обрамлювали піски й зарості полину, і до самого горизонту виднілися одноманітні узвишшя та плоскогір’я — одне й те саме, те саме, те саме… Хотілося плюнути на все й повернути назад.

— У нас пальне закінчується, — сказав Бац.

— От не летів би, блядь, був би порядок, — огризнувся Ллойд.

Він сьорбнув молочного коктейлю (то був уже третій стакан), і напій мало не поліз назад. Ллойд опустив вікно й викинув усе те лайно, включно з трьома іншими стаканами, яких вони й не торкалися.

— Гоп! Гоп! — крикнув Бац.

Він почав гратися з педаллю газу. «Конні» гойднувся вперед, сіпнувся назад, гойднувся вперед.

— Гнуздай цю кобилу, ковбою! — загорлав Ллойд.

— Гоп! Гоп!

— Хочеш курнути?

— Як маю, то курю, — сказав Бац. — Гоп! Гоп!

На килимку між ніг Ллойда лежав зелений пакет для сміття марки «Гефті». У ньому було шістнадцять фунтів марихуани. Ллойд засунув до нього руку, зачерпнув жменю й почав скручувати велетенський косяк.

— Гоп! Гоп!

«Конні» завиляв по дорозі, раз по раз перетинаючи розділову смугу.

— Ну що за херня! Досить! — крикнув Ллойд. — Воно вже по всьому салону!

— Та там ціла торба… гоп!

— Чуваче, облиш, нам же треба його штовхнути. Або напаримо комусь, або трохи згодом нас знайдуть у чиємусь багажнику.

— Окей, друзяко.

Бац повів машину нормально, однак спохмурнів.

— Це була твоя ідея. Твоя, блядь, ідея.

— Я гадав, що то гарна ідея.

— Ага, та я не думав, що доведеться пільгучити через усю йобану Аризону. І коли так до Нью-Йорка допремося?

— Ми хвоста позбуваємося, — сказав Ллойд.

У його уяві постала картина з поліцейським гаражем: ворота розчахуються, і в ніч вискакують сотні вінтажних коповозок. Тріщать рації, по цегляних стінах ковзають кольорові вогні. Виходь, Канарсі, ми знаємо, що ти там.

— Щасти, блядь, — пробурчав насуплений Бац. — Виходить просто зашибись. Знаєш, що в нас іще є? Крім пушок і наркоти? У нас шістнадцять баксів і три сотні йобаних кредиток, та ними сцикотно користатися. Ну що за хуйня? Готівки не вистачить навіть на те, щоб заправити цю свиню.

— Бог поможе, — сказав Ллойд. Він заклеїв слиною косяк і підкурив його від запальнички «континенталя». — Охуєнно.

— Нащо ти його куриш, якщо ми збираємося все спихнути? — не вгавав Бац: думка про Бога-помагайла його не дуже заспокоїла.

— Кілька разів не досиплемо. Ну ж бо, Бац. Курни.

Бац завжди ламався на таких пропозиціях. Він зареготав і взяв косяк. Між ними, спершись на грубий приклáд, стояв шмайсер із повною обоймою. «Конні» мчав собі далі. Стрілка індикатора пального спустилася до позначки «8».

———

Бац і Ллойд познайомилися за рік до того, коли відбували покарання на фермі в Неваді, у Браунсвілльському в’язничному таборі послабленого режиму. Браунсвілль — це дев’яносто акрів зрошуваних сільськогосподарських угідь та в’язничний комплекс із квонсетських ангарів[72], розташованих миль за шістдесят на північ від Тонопи та за вісімдесят миль на північний схід від Ґеббза. Навіть короткостровий термін там видавався пеклом. Попри те, що Браунсвілльський табір мав бути фермою, там майже нічого не росло. Щойно морква із салатом куштували палючих сонячних променів, вони слабко пихкали й розсипалися. Проростали самі бур’яни та бобові, і законодавчі органи штату фанатично чіплялися за теорію, що колись там можна буде вирощувати сою. Найкраще, що можна було сказати про існування Браунсвілля, — це те, що пустеля не квапилася захоплювати нові території. Директор в’язниці (йому подобалося, коли його кликали «босом») пишався тим, що він битий жак, і наймав тільки тих, у кому бачив таких самих бувалих перців. Він полюбляв розказувати новоприбулим, що Браунсвілль має послаблений режим, бо, коли доходить до втечі, виявляється, що воно як у тій пісні — нікуди не дінешся, малюче, ніде не сховаєшся. Дехто однаково пробував, та більшість сміливців за два-три дні приводили назад: утікачі поверталися обгорілими, напівсліпими від сонця і за ковток води були ладні продати босові свою зіщулену до родзинки душу. При цьому деякі з них дурнувато хихотіли, а один молодик, який протинявся в пустелі три дні, стверджував, що за кілька миль на південь від Ґеббза бачив замок, оточений ровом із водою. Він розказував, що рів охороняли тролі на кремезних чорних конях. За кілька місяців до Браунсвілля завітав мандрівний проповідник із Колорадо, і після його спектаклю молодик усією душею увірував у Господа.

Ендрю «Баца» Фрімена запроторили туди за звичайну бійку. Його випустили у квітні 1989 року. Їхні з Ллойдом Генрейдом ліжка стояли поруч, і якось Бац сказав сусідові, що коли той хотів зірвати джекпот, у Веґасі готувалася одна жирна оборудка. Ллойд зацікавився.

Ллойда випустили 1 червня. Його злочином була спроба зґвалтування в Ріно. Дама була стриптизеркою. Вона поверталася додому та забризкала нападника сльозогінним газом. Ллойдові пощастило — йому дали від двох до чотирьох, трохи списали за службу в армії, ще трохи — за гарну поведінку. У Браунсвіллі було заспекотно, щоб викаблучуватися.

Він сів на автобус до Лас-Веґаса, і Бац зустрів його на автовокзалі та пояснив увесь розклáд. Він знав одного мужика — найкраще йому підходила характеристика «одноразовий бізнес-партнер», і в певних колах він був відомий як Розкішний Джордж. Він виконував певні замовлення для групи людей із переважно італійськими та сицилійськими прізвищами. Джордж був суто підмогою. В основному ці макаронники використовували його як кур’єра. Інколи він дещо відвозив із Веґаса до Лос-Анджелеса, а бувало й навпаки — привозив. Переважно дрібну наркоту, «закуски» для поважних клієнтів. Іноді й зброю. Зброю він завжди тільки привозив. На думку Баца (а його думки рідко набували обрисів, чіткіших за те, що в кіно називають «розфокусом»), ті сицилійці інколи продавали пукавки незалежним злодіям. Бац сказав Ллойдові, що Розкішний Джордж не проти повідомити їм час і місце прибуття наступної партії того добра. Джордж просив двадцять п’ять відсотків від улову. Тож Бац із Ллойдом мали вломитися до Джорджа, зв’язати його, вставити кляп, забрати товар і, певне, довершити справу кількома стусанами. Джордж попереджав, що виглядати все має як годиться — не варто жартувати з тими сицилійцями.

— Ну, звучить непогано, — сказав Ллойд.

Наступного дня Бац та Ллойд зустрілися з Розкішним Джорджем. Він був сумирним шестифутовим велетом із маленькою голівкою, незграбно посадженою просто на пологі плечиська. Джордж мав густе біляве волосся, що робило його дещо схожим на відомого рестлера[73].

Ллойд засумнівався, однак Бац його знову переконав: він був мастаком у цій справі. Джордж сказав їм приходити до нього наступної п’ятниці, близько шостої вечора.

— Заради Бога, вдягніть маски, — сказав він. — І розбийте мені носа та поставте фінгал під оком. Господи, нащо я це затіяв?

Настала Та Сама Ніч. Бац із Ллойдом під’їхали автобусом до рогу вулиці, на якій жив Джордж, і одягли лижні маски, щойно ступили на доріжку до його дому. Двері були зачинені, та Джордж виконав обіцянку — замкнув їх так собі. Унизу була гральна кімната, і хазяїн був там, біля сміттєвого пакета, нашпигованого шмаллю. Стіл для пінг-понгу мало не тріщав від зброї. Джордж був переляканий.

— Господи, о Господи Боже, нащо я це затіяв? — белькотів він, поки Ллойд зв’язував йому ноги мотузкою для білизни, а Бац тим часом скручував руки скотчем, армованим скловолокном.

Як вони й домовлялися, Ллойд врізав Джоржеві в ніс, а Бац зацідив йому в око. Потекла юшка, під оком почав набрякати синець.

— Чорт! — скрикнув Джордж. — А не можна було легше?

— Ти ж сам казав, що все має виглядати як годиться, — зауважив Ллойд.

Бац заліпив Джорджеві рот. Вони заходилися збирати здобич. Раптом Бац зупинився.

— Знаєш що, друзяко?

— А що, маю щось знати? — озвався Ллойд і нервово захихотів.

— От мені цікаво, чи вміє наш кореш Джордж берегти таємниці.

Раніше Ллойд про це навіть не замислювався. Він подивився на Розкішного Джорджа. Минула одна напружена хвилина. Зненацька очі в Джорджа вибалушилися: він усе зрозумів.

— Звісно. Він же й свою сраку заклав, — врешті промимрив Ллойд.

Та говорив він так само непевно, як і почувався. Деякі зерна завжди проростають.

Бац посміхнувся.

— Ой, та він може просто сказати щось типу «Гей, хлопці. Зустрів нещодавно старого друзяку та його корєфана. Трохи позависали, потріщали, хильнули пивка, і знаєте, що було далі? Ті сучі діти вломилися до мене й обчистили. Сподіваюся, від вас вони не втечуть. Зараз розкажу, як вони виглядають».

Джордж затрусив головою. Від жаху очі в нього перетворилися на дві літери «О».

На ту мить зброя була вже в цупкому мішку для брудної білизни, який вони знайшли у ванній на нижньому поверсі. Ллойд нервово зважив мішок у руках і спитав:

— То що, по-твоєму, нам робити?

— Старий, його треба прибацнути, — сумно промовив Бац. — Це єдиний вихід.

— Гадаю, зробити це буде збіса важко, та він сам нас підбив на це діло.

— Так, старий, важко. А життя яке?

— Ага, — зітхнув Ллойд, і вони рушили до Джорджа.

— Мпф, — почав Джордж, несамовито метляючи головою. — М-м-м-мнх! М-м-м-мпх!

— Так, я знаю, — заспокоював його Бац. — Лайно, правда? Джордже, мені шкода, без пизди. Нічого особистого, розумієш? Пам’ятай це. Ллойде, потримай його за голову.

Та легше було сказати, аніж зробити. Розкішний Джордж хвицав головою, як навіжений. Він сидів у кутку гральної кімнати й постійно бився скронею об її шлакобетонні стіни. Здавалося, він цього й не помічав.

— Тримай його, — спокійно повторив Бац і відірвав шматок скотчу.

Урешті Ллойд зловив його за волосся й утримав рівно настільки, щоб Бац устиг приліпити стрічку на ніс Джорджа, таким чином заклеївши всі його дихальні шляхи. Джордж ошалів. Він вивалився з кутка, упав на живіт і почав дриґатися на підлозі — так, наче хотів її зґвалтувати. З-під стрічок чулося приглушене гудіння, і Ллойд здогадався, що то крики. Бідолашний мужик. Перш ніж остаточно затихнути, Джордж борсався майже п’ять хвилин. Хвицався, звивався та стукав. Обличчя в нього стало червоним, як стіна старої батьківської комори. Наостанок Розкішний Джордж підняв зв’язані ноги на вісім-десять дюймів і торохнув ними об землю. Ллойдові це нагадало щось бачене в мультфільмі про Баґза Банні. Він гигикнув, і стало трохи веселіше — сама Джорджева вистава була доволі моторошною.

Бац присів поряд із ним і помацав пульс.

— Ну?

— Друзяко, тут цокає лише годинник, — сказав Бац. — До речі, годинник… — Він підняв м’ясисту Джорджеву руку й глипнув на зап’ясток. — Нє, звичайний «Таймекс». Аби ж бодай «Касіо» чи щось таке…

Він впустив руку небіжчика.

Ключі від автівки були в Джорджа в передній кишені штанів. У шафі на першому поверсі Ллойд із Бацом знайшли слоїк від арахісового масла «Скіппі», наполовину наповнений монетками, і його також прихопили. Дріб’язком там було двадцять шість доларів і шістдесят центів.

Джоржевою автівкою виявився старий скрипучий «мустанг» із чотириступеневою коробкою передач, кепськими амортизаторами й шинами такими ж лисими, як і Теллі Савалас[74]. Вони виїхали з Веґаса трасою 93 й попрямували на південний схід, до Аризони. До дванадцятої години наступного дня (це було позавчора) оминули Фінікс об’їзними дорогами. Учора близько дев’ятої Бац із Ллойдом зупинилися за дві милі від Шелдона та зайшли до старої запилюженої крамниці з усякою всячиною на аризонській трасі 75. Вони обчистили крамницю й прибацнули власника — літнього джентльмена зі вставними зубами з поштового каталогу. Вони забагатіли на шістдесят три долари й розжилися пікапом старого чувачели.

Цього ранку в пікапа пробилося два колеса. Одночасно. Вони з півгодини роздивлялися дорогу, передаючи з рук у руки міцний косяк, та не знайшли ані цвяха. Нарешті Бац сказав, що то, певне, збіг такий. Ллойд відповів, що так, Бог свідок, він чув і про химерніші речі. А тоді, наче їхні молитви почули, з’явився «конні». Трохи раніше, самі того не знаючи, вони перетнули штатний кордон між Аризоною і Нью-Мексико, таким чином перетворившись на поживу для ФБР.

Водій «конні» загальмував і висунувся з вікна.

— Потрібна допомога? — поцікавився він.

— Атож, — сказав Бац.

І одразу ж прибацнув його. Поцілив просто між очі 357-м магнумом. Мабуть, бідолашний лох навіть не зрозумів, що його вколошкало.

———

— А зверни-но тут, — сказав Ллойд, показавши пальцем на перехрестя.

Він обкурився й кайфував.

— Без питань, — весело озвався Бац.

Він збавив швидкість із вісімдесяти до шістдесяти, а тоді, котячись за інерцією, узяв ліворуч (праві колеса мало не проїхалися повітрям), і під ними зашурхотів новий відрізок дороги. Траса 78, напрямок — захід. Тож, не усвідомлюючи, що вони вже встигли полишити Аризону, Ллойд із Бацом повернулися до неї, а разом і до території, яку газети прозвали «Триштатним побоїщем».

Десь за годину по тому праворуч майнув знак «Бьоррак 6».

— Борлак? — зачмелено промимрив Ллойд.

— Бьоррак, — сказав Бац і взявся крутити кермо туди-сюди — автівка почала виписувати на дорозі широкі граційні зигзаги. — Гоп! Гоп!

— Не хочеш там зупинитися? Чуваче, я зголоднів.

— Ти зажди голодний.

— Іди на хуй. Як курну, мене завжди пробиває на хавку.

— Можеш поласувати моїм дев’ятидюймовим дулівером! Гоп! Гоп!

— Бац, я серйозно. Зупинімося десь.

— Окей. Та й готівки тре’ намутити. Від йобаного хвоста точно відірвалися. На деякий час. Треба добути грошенят і тарабанити на північ. Ця клята пустеля мені вже нафіг обридла.

— Окей, — сказав Ллойд.

Чи то трава так подіяла, чи що, але зненацька його вхопила люта параноя — ще гірша, ніж на заставі. Бац був правий. Зупиняться за цим Бьорраком і затаряться, як тоді біля Шелдона. Ухоплять трохи грошенят, візьмуть мап із відміченими заправками, махнуть цього сраного «конні» на щось непримітне, зіллються з пейзажем та попрямують другорядними дорогами на північний схід. І нарешті з’їбуть з Аризони.

— Скажу чесно, мужик, — заговорив Бац. — Раптом я щось так рознервувався, наче до уролога їдемо.

— Чудово тебе розумію, любчику, — серйозно сказав Ллойд.

Знічев’я їм це здалося збіса смішним, і вони розреготалися.

Бьоррак був крихітним містечком. Вони кулею промчали крізь нього, а на виїзді була заправка з кафе й крамницею під одним дахом. На ґрунтовому паркінгу стояли старий «форд-універсал» та запилюжений «олдс» із причепом для перевезення коней. Під пильним наглядом шкапи «конні» зарулив на стоянку.

— Ото воно, — сказав Ллойд.

Бац погодився. Він потягнувся до заднього сидіння по магнум і перевірив обойму.

— Готовий?

— А то, — сказав Ллойд і взяв шмайсер.

Розпеченим паркінгом вони рушили до будівлі. Поліція знала, хто вони, уже чотири дні: Ллойд із Бацом лишили відбитки пальців по всьому дому Розкішного Джорджа та в крамниці, у якій прибацали старого з виписаними поштою зубними протезами. Пікап старого знайшли за п’ятдесят футів від тіл трьох людей, які їхали на «континенталі», тож очевидним було припустити, що чоловіки, які вбили Розкішного Джорджа та власника крамниці, позбавили життя й цих трьох. Якби замість касетного програвача Бац із Ллойдом слухали в дорозі радіо, то довідалися б, що поліція Аризони та Нью-Мексико об’єднали сили для наймасштабнішого розшуку за останні сорок років, і все для того, щоб знайти двох дрібних злодюжок, яким було не під силу второпати, що такого вони накоїли, аби спричинити цю метушню.

Заправка працювала за принципом самообслуговування — колонки вмикав касир. Тож вони піднялися сходами й зайшли всередину. Уздовж трьох проходів вишикувалися ряди всіляких консервів. Біля прилавку чоловік у ковбойському одязі розраховувався за пачку цигарок та півдюжини «Слім Джимів»[75]. У середньому проході, у самому центрі приміщення, стомлена жінка з жорстким чорним волоссям намагалася вибрати між двома брендами соусу для спагеті. Стояв запах застарілої локриці, сонця, тютюну та старості. Власником заправки був чоловік із ластовинням, одягнений у сіру сорочку. На голові в нього сиділа біла бейсболка з червоною нашивкою «ШЕЛЛ». Ляснули, зачинившись, двері з протимоскітною сіткою — касир глипнув на звук, і очі в нього повилазили з орбіт.

Ллойд приставив до плеча приклад шмайсера й випустив у стелю коротку чергу. Дві лампочки розірвалися, наче бомби. Чоловік у ковбойському вбранні почав розвертатися.

— Не рухайтесь, і ніхто не постраждає! — крикнув Ллойд.

Бац одразу ж зробив його брехуном, продірявивши кулею жінку, яка саме роздивлялася ковбасу. Вона вилетіла з черевиків.

— Мамо рідна! Бац! — загорлав Ллойд. — Не обов’язково було…

— Прибацнув її, старий! — заверещав Бац. — Більше не дивитиметься Джеррі Фолвелла! Гоп! Гоп!

Чоловік у ковбойському вбранні продовжував обертатись. У лівиці він тримав цигарки. Яскраве світло, що било крізь вітрину та протимоскітні двері, вигравало на темних лінзах його окулярів. За поясом у нього був револьвер 45-го калібру, і поки Ллойд із Бацом роздивлялися мертву жінку, він повільно дістав його. Мужик прицілився, вистрілив, і зненацька ліва сторона Бацового обличчя зникла в бризках крові, плоті й зубів.

— Попав! — закричав Бац.

Він випустив магнум і, махаючи руками, заточився назад. Мимохідь він змахнув на потріскану дерев’яну підлогу картопляні чіпси, тако-чіпси та «Чіз дудлз».

— Ллойде, попав у мене! Стережись! Попав! Попав!

Він врізався в протимоскітні двері, вони грюкнули, розчахнувшись, і Бац гепнув задом на ґанок, по дорозі вирвавши зі старих дверей одну завісу.

Очманілий Ллойд почав стріляти радше інстинктивно, ніж для самозахисту. Приміщення виповнилося ревінням шмайсера. Полетіли бляшанки. Лускали пляшки, розбризкуючи кетчуп, мариновані огірки та оливки. Дзенькнули дверцята холодильника «Пепсі», засипавши напої склом. Пляшки «Доктора Пеппера», «Джолта» й «Оранж крашу» вибухали, наче глиняні мішені. Усе залило піною. Чоловік у ковбойському вбранні — спокійний та зібраний — знову натиснув на курок. Ллойд скоріше відчув, аніж почув, як поряд, черконувши його волоссям, пролетіла куля. Він вильнув шмайсером справа наліво, перекресливши все приміщення.

Касир у бейсболці «ШЕЛЛ» пірнув під прилавок так раптово, наче під ним відчинився люк. Розлетівся на шматки автомат із продажу кулькових гумок. Усюди розкотилися червоні, блакитні та зелені жуйки. На прилавку вибухали скляні пляшки. В одній із них були мариновані яйця, у другій — мариновані свинячі ратиці. У ту ж мить кімната сповнилася різким запахом оцту.

Кулі шмайсера пробили три діри в сорочці ковбоя, і більшість його нутрощів вилетіла через спину, заляпавши Спадза Маккензі[76]. Ковбой упав, досі стискаючи в одній руці револьвер, а в другій — пачку «Лакіз».

Мало не обісравшись від страху, Ллойд продовжував стріляти. Пістолет-кулемет почав припікати руки. Коробка з порожніми пляшками від газованок дзенькнула й перекинулася. Зображена на календарі дівчина в обтислих шортиках отримала кулю в чарівне персикове стегно. З гуркотом перекинулася розкладка з пейпербеками без обкладинок. А тоді шмайсерові набої скінчилися, і зависла оглушлива тиша. Запах пороху був важким та смердючим.

— Мамо рідна, — сказав Ллойд.

Він боязко глянув на ковбоя. Скидалося на те, що ковбой не завдасть їм клопоту ні в ближчому, ні в далекому майбутньому. Хитаючись, до крамниці зайшов Бац.

— Попав у мене, Ллойде! — ревів він на ходу.

Бац відштовхнув протимоскітні двері з дороги, та з такою силою, що друга завіса не витримала, і двері торохнулися на ґанок.

— Попав у мене, Ллойде, стережися!

— Я пристрелив його, Бац, — спробував заспокоїти товариша Ллойд.

Та Бац його ніби й не почув. Він мав кепський вигляд. Праве око палало зловісним сапфіром. Ліве витекло. Щока під ним зникла, і коли Бац говорив, з того боку виднілося, як працюють його щелепи. Більшості зубів також не стало. Сорочка просяклася кров’ю. Простіше кажучи, Бац виглядав як ходяча руїна.

— Тупий пиздюк мене продірявив! — горлав він. Бац нагнувся й підняв магнум. — Я тобі покажу, як по мені стріляти, хуйло тупе!

Бац рушив до ковбоя — сільська версія доктора Сардонікуса[77]. Він поставив одну ногу на дупу мужика, наче мисливець, який позує для фото з ведмедем, чия шкура скоро прикрашатиме стіну його лігва, і наготувався розрядити магнум у голову трупа. Ллойд дивився на цю сцену з відкритим ротом і намагався второпати, як так сталося. В одній руці в нього гойдався і димів шмайсер.

У ту ж мить, як чортик із табакерки, з-за прилавка вискочив чоловік у бейсболці «ШЕЛЛ». Його обличчя скрутилося від відчайдушної зосередженості; обома руками він стискав двоствольний дробовик.

— Га? — сказав Бац і повернувся якраз вчасно, щоб отримати заряд з обох стволів. Він полетів на підлогу — обличчя в нього геть зникло, та йому було вже байдуже.

Ллойд вирішив, що саме час іти. До сраки ті гроші. Гроші є всюди. Було зрозуміло, що час драпати. Він крутнувся навколо своєї осі й вискочив із крамниці, широко й незграбно вимахуючи ногами; його чоботи ледь торкалися долівки.

Він уже майже спустився зі сходів, коли на майданчик заправки залетіла автівка поліції штату Аризона. З пасажирського боку вигулькнув патрульний і дістав пістолет.

— Ані руш! Що там відбувається?

— Загинуло троє людей! — крикнув Ллойд. — Чортзна-що коїться! Той чувак вискочив через чорний хід! Я вшиваюся нахрін!

Він побіг до «конні», ковзнув на водійське сидіння та саме почав пригадувати, що ключі в Баца, коли закричав патрульний:

— Стій! Стій, а то стрілятиму!

Ллойд послухався. Після того, як він намилувався на радикальну хірургічну операцію на Бацовому обличчі, йому не треба було багато часу, аби вирішити, що він пас.

— Мамо рідна, — жалюгідно промимрив Ллойд, коли другий патрульний приставив до його тімені здоровенний кавалерійський пістоль. Перший скував його наручниками.

— У задню частину патрульної, Санні Джиме[78].

На ґанок вийшов чоловік у бейсболці «ШЕЛЛ». Він і досі стискав дробовик.

— Він пристрелив Білла Марксона! — крикнув продавець високим, гейським голосочком. — Другий пристрелив місіс Сторм! Ото діла! Я пристрелив другого! Сконав! Дохліший за твою шкапу! Дайте й цього пристрелю, хлопці, лиш одійдіть!

— Батя, заспокойся, — сказав один із патрульних. — Веселощі скінчилися.

— На місці його пристрелю! — горлав старий. — До труни вкладу!

А тоді він зігнувся, наче англійський дворецький, який кланяється гостям, і наригав на свої черевики.

— Хлопці, заберіть мене подалі від цього чувака, добре? — попросив Ллойд. — Здається, він самашедший.

— Ось тобі від нього передачка, Санні Джиме, — сказав патрульний, який першим помітив його.

Дуло пістолета злетіло вище, зблиснуло на сонці, а потім торохнуло Ллойда Генрейда по голові, і прийшов він до тями аж увечері у в’язничному лазареті округу Апачі.

Розділ 17

Старкі стояв перед монітором № 2 та пильнував Френка Д. Брюса, техпрацівника другого класу. Коли він востаннє бачив Брюса, той лежав обличчям у тарілці з м’ясним супом від «Кемпбеллз». Нічого не змінилося, лише особу підтвердили. Ситуація в нормі: повна срака[79].

Склавши руки за спиною, Старкі замислено рушив до монітора № 4, наче генерал «Блек Джек» Першинг[80], кумир його дитинства, який оглядає свої війська, — там ситуація змінилася на краще. Труп доктора Еммануеля Езвіка й досі лежав на підлозі, однак центрифуга зупинилася. Минулого вечора о 19:40 центрифуга почала пускати цівки диму. О 19:55 звукоприймачі в лабораторії Езвіка вловили звук, схожий на вганга-вганга-вганга, який згодом знизився до соковитішого, багатшого й приємнішого на слух ронк-ронк-ронк. О 21:07 центрифуга ронкнула востаннє й поступово затихла. Чи не Ньютон сказав, що десь за найвіддаленішими зірками є абсолютно нерухоме тіло? Старкі подумалося, що Ньютон був правий у всьому, крім відстані. Зовсім не треба летіти так далеко. Проект «Синь» перебував у цілковитій нерухомості. Старкі дуже цьому радів. Центрифуга лишалась останньою ілюзією життя, і питанням, яке він попросив Стеффенса прогнати крізь головний комп’ютерний процесор (Стеффенс тоді поглянув на нього так, наче Старкі здурів, і цілком можливо, що не помилився) було «Скільки ще працюватиме центрифуга?». Відповідь надійшла за 6,6 секунд: ±3 РОКИ МОЖЛИВА НЕСПРАВНІСТЬ НАСТУПНІ ДВА ТИЖНІ. 009 % ДІЛЯНОК НЕСПРАВНОСТІ ПІДШИПНИКІВ 38 % ГОЛОВНИЙ ДВИГУН 16 % УСЕ ІНШЕ 54 %. Розумний комп’ютер. Після того як спрацювалася центрифуга в лабораторії Езвіка, Старкі наказав Стеффенсу подати повторний запит. Комп’ютер звірився з базою даних інженерних систем і підтвердив, що підшипники центрифуги дійсно спрацювалися.

«Пам’ятай про це, — подумав Старкі, коли за його спиною настирно загудів комунікатор. — Звук, з яким крутяться підшипники на останніх стадіях спрацьованості, — ронк-ронк-ронк».

Він підійшов до комунікатора й натиснув на кнопку, вимкнувши гудок.

— Так, Лене.

— Білле, у мене терміновий дзвінок від однієї з наших команд у містечку під назвою Сайп-Спрінгс, штат Техас. Це майже чотириста миль від Арнетта. Кажуть, що їм треба з тобою поговорити — це рішення керівництва.

— Що там у них, Лене? — спокійно запитав Старкі.

За останні десять годин він проковтнув шістнадцять «коліс» і загалом почувався добре. Жодного «ронку».

— Преса.

— О Господи, — тихо промовив він. — З’єднуй.

Почулося приглушене ревіння білого шуму, за яким жебонів нерозбірливий голос.

— Зажди хвилинку, — сказав Лен.

Поступово шум розвіявся.

— …«Лев», команда «Лев», як чути, базо «Синь»? Як чути? Один… два… три… чотири… це команда «Лев»…

— Чую вас, командо «Лев», — сказав Старкі. — Це Перша база «Синь».

— Проблема «Квітник», кодується згідно з «Каталогом надзвичайних ситуацій», — проказав металевий голос. — Повторюю, «Квітник».

— Я, блядь, знаю, що таке «Квітник», — відповів Старкі. — Оцінка ситуації?

Металевий голос із Сайп-Спрінгс говорив без упину майже п’ять хвилин. Сама ситуація була не такою важливою, думав Старкі, адже двома днями раніше комп’ютер повідомив йому, що таке (у тому чи тому вигляді чи подобі) може трапитися до кінця червня з імовірністю 88 %. Деталі неважливі. Якщо є дві штанини та петлі для пояса, то це штани. Колір — то дрібниці.

Лікар у Сайп-Спрінгс висловив кілька влучних здогадів, двійко репортерів «Х’юстон Дейлі» пов’язали те, що відбувалося в Сайп-Спрінгс, із тим, що вже сталося в Арнетті, Вероні, Коммер-Сіті та містечку під назвою Поллістон, штат Канзас. У тих населених пунктах справи так погіршилися, що туди надіслали військових і міста взяли під карантин. Комп’ютер склав перелік іще двадцяти п’яти міст у десяти штатах, де проявилася «Синь».

Ситуація в Сайп-Спрінгс не була важливою, бо унікальною її не назвеш. Ну, можливо, шанс на унікальність мав Арнетт, однак його профукали. Важило те, що про «ситуацію» збиралися надрукувати ще десь, а не тільки на жовтеньких військових папірцях. Себто надрукують, якщо Старкі не втрутиться. Він іще не вирішив, діяти чи ні. Та коли металевий голос замовк, Старкі усвідомив, що врешті-решт вибір зроблено. Певно, жереб кинули ще двадцять років тому.

Усе зводилося до того, що справді важливе. І важливою була не наявність хвороби; не те, що якимсь чином в Атланті трапився витік і довелося перемістити всю запобіжну діяльність до значно гірше обладнаної бази в Стовінгтоні, штат Вермонт; не те, що «Синь» поширювалася, маскуючись під звичайну застуду.

— Що зараз важливо…

— Базо «Синь», повторіть, — проторохкотів зляканий голос. — Ми не розчули.

Важливим було лише те, що прикрий випадок уже стався. Старкі перенісся до 1968-го, на двадцять два роки назад. Він сидів в офіцерському клубі в Сан-Дієґо, коли до них дійшла звістка про Келлі й трапунок у Мілай 4[81]. Старкі грав у покер із чотирма товаришами, двоє з яких тепер були членами Об’єднаного комітету начальників штабів США. Про гру одразу ж забули, зовсім забули: чоловіки взялися обговорювати, що цей випадок зробить з армією, адже у вашингтонській пресі панувала атмосфера полювання на відьом, і йшлося не про одну з ланок, а про армію загалом. Один із них — чоловік, який наразі міг напряму дзвонити жалюгідному хробакові, який із 20 січня 1989 року видавав себе за президента країни, — обережно поклав карти на повстяне покриття стільниці та сказав: «Джентльмени, стався прикрий інцидент. А коли трапляється прикрий інцидент, у якому фігурує будь-яка гілка Збройних сил Сполучених Штатів, ми шукаємо не коріння, а гілки, які краще обстригти. Армія — наші мати й батько. Коли приходиш додому й бачиш, що матір зґвалтовано, а батька побито й пограбовано, перш ніж дзвонити в поліцію або починати розслідування, ти прикриваєш їхню наготу. Бо ти їх любиш».

Ні до, ні після того Старкі не чув такої гарної промови.

Тож він відімкнув нижню шухляду стола й намацав там тоненьку блакитну папку, перев’язану червоною плівкою. «ЯКЩО ПЛІВКУ РОЗІРВАНО, ПОВІДОМТЕ ВСІ ОХОРОННІ ПІДРОЗДІЛИ» — було зазначено на обкладинці. Старкі розірвав плівку.

— Перша базо, ви там? — торохкотів голос. — Ми вас не чуємо. Повторюю, не чуємо.

— Я тут, «Леве», — сказав Старкі.

Він відкрив книгу на останній сторінці й провів пальцем колонкою, відміченою як «НАДЗВИЧАЙНІ КОНСПІРАТИВНІ КОНТРЗАХОДИ».

— «Леве», чуєте мене?

— Ясно й чітко, Перша базо.

— Троя, — підкреслено сказав Старкі. — Повторюю, «Леве»: Троя. Будь ласка, підтвердьте. Вам слово.

Тиша. Далеке мимрення білого шуму. Старкі мимохіть пригадав саморобні рації з дитинства, які виготовляли з двох бляшанок «Дель Монте» й двадцяти ярдів вощеної нитки.

— Повторюю…

— О Боже! — захлинувся молодий голос у Сайп-Спрінгс.

— Підтверджуй, синку, — сказав Старкі.

— Т-троя, — промовив голос. А потім іще раз, упевненіше: — Троя.

— Дуже добре, — спокійно сказав Старкі. — Благослови тебе Бог, синку. Кінець зв’язку.

— І вас, сер. Кінець зв’язку.

Клацнуло. Загудів білий шум. Знову клацнуло. Тиша. А тоді почувся голос Лена Крейтона:

— Біллі?

— Так, Лене.

— Я все записав.

— Чудово, Лене, — втомлено промовив Старкі. — Складай звіт так, як вважаєш за потрібне. Як вважаєш за потрібне.

— Біллі, ти не розумієш, — сказав Лен. — Ти вчинив правильно. Гадаєш, я цього не розумію?

Старкі дозволив повікам зімкнутися. На мить усі солодкі «колеса» полишили його.

— Благослови й тебе Бог, Лене, — сказав він тремким, близьким до зриву голосом.

Старкі вимкнув зв’язок і повернувся до монітора № 2. Чоловік склав руки за спиною, як «Блек Джек» Першинг — так, ніби оглядав свої війська. Він спостерігав за Френком Д. Брюсом та місцем його останнього спочинку. Трохи згодом Старкі заспокоївся.

———

Коли виїхати із Сайп-Спрінгс на трасу 36 і рухатися нею в південно-східному напрямку, то за день опинишся в Х’юстоні. Автомобіль, який мчав на швидкості вісімдесят миль на годину, був трирічним «понтіаком-бонвілем». Коли він вискочив на вершину пагорба й погнав донизу, виявилося, що дорогу заблокував непоказний «форд», і мало не сталась аварія.

Водій, тридцятишестирічний позаштатний кореспондент популярної «Х’юстон Дейлі», тупнув на гальма з підсилювачем — завищали шини, і ніс «понтіака» спочатку пірнув, а тоді хвицнув ліворуч.

— Святий Боже! — закричав із пасажирського місця фотограф.

Він упустив фотоапарат на підлогу й узявся похапцем натягувати ремінь безпеки.

Водій відпустив гальма, оминув «форд» узбіччям, а тоді відчув, що ліві колеса пробуксовують у м’якому ґрунті. Він натиснув на педаль газу — «бонвіль» зреагував кращим зчепленням і вискочив назад на асфальт. З-під шин чвиркнув блакитний дим.

«Сонце, ти хлопця свого любиш?

Він — людина честі.

Сонце, ти хлопця свого любиш?» — тим часом линуло з колонок.

Водій знову гупнув по гальмах, і «бонвіль» закляк посеред гарячого пустельного пейзажу. Тремкими від переляку грудьми він втягнув у себе повітря, а тоді зайшовся кашлем. Кореспондент почав злитися. Він дав задній хід і під’їхав до «форда» та двох чоловіків, які стояли позаду автівки.

— Слухай, — занервувався фотограф. Він був гладким і не встрявав у бійку з дев’ятого класу. — Слухай, може, краще просто…

Вискнули шини, фотографа кинуло вперед, і він крекнув — кореспондент знову зупинив «понтіак», тоді одним різким рухом поставив перемикач передач на режим паркування й вийшов на дорогу.

Скрутивши пальці в кулаки, він рушив до двох молодиків, які й досі стояли позаду «форда».

— Так, довбойоби! — крикнув він. — Через вас ми мало на хер не вбились, і я вимагаю…

Він відслужив в армії чотири роки. Добровольцем. Коли вони звели гвинтівки над багажником «форда», у нього якраз вистачило часу, аби впізнати зброю, — новенькі М-3А. Він шоковано закляк під променями техаського сонця й надзюрив у штани.

Кореспондент закричав. Подумки він розвернувся й біг до «бонвіля», та ноги з місця не рушили. Незнайомці відкрили вогонь, і кулі розірвали йому груди й низ живота. Він упав на коліна, виставивши руки в мовчазному, благальному жесті, і в ту ж мить за дюйм над його лівим оком влучила куля й знесла кореспондентові півголови.

Фотограф перегнувся через сидіння й усе бачив, однак не міг усвідомити, що сталось, аж доки ті двоє молодиків не переступили через тіло кореспондента й рушили до нього, звівши зброю.

Він ковзнув на водійське сидіння; у кутиках рота зібралися бульбашки теплої слини. Ключі й досі стирчали із замка запалювання. Він завів автівку, і водночас із його криком пролунали постріли. Він відчув, як машина заточилася праворуч, немов якийсь гігант копнув ліве заднє колесо, і кермо шалено затрусилося в його руках. «Понтіак» поскакав дорогою на продірявленій шині, підкидаючи фотографа. Наступної секунди велет копнув автівку з іншого боку. «Бонвіль» затрусило ще гірше. На асфальт полетіли іскри. Фотограф вив. Задні ободи «понтіака» деренчали й ляпали по дорозі чорною гумою. Двоє молодиків побігли до «форда», номер якого числився в підрозділі військових автомобілів Пентагону, і розвернулись — автівка окреслила на дорозі вузьке півколо. Коли «форд» вискочив з узбіччя та переїхав тіло кореспондента, його ніс сильно підкинуло. Сержант на пасажирському сидінні перелякано чхнув, забризкавши лобове скло.

Попереду «понтіак» клював носом на спущених, роздертих задніх шинах. Фотограф за кермом розплакався від того, що бачив у дзеркальці заднього огляду — «форд» наздоганяв. Педаль газу була втиснута в підлогу, та «потіак» не бажав перевищувати швидкість у сорок миль, і його носило. На радіо Ларрі Андервуд поступився Мадонні. Співачка взялася запевняти, що вона — дівчина приземлена[82].

«Форд» вилетів на дорогу перед «бонвілем», і на секунду думки фотографа пронизало кришталево чистим сподіванням, що вони помчать далі, зникнуть за пустельним горизонтом і залишать його в спокої.

А тоді автівка загальмувала, і гойдливий ніс «понтіака» поцілував її в крило. Скреготливо заверещав метал. Голова фотографа смикнулася вперед, буцнулась об кермо, і з його носа бризнула кров.

Нажахано зиркаючи через плече, він ковзнув по теплих пластикових сидіннях так легко, наче їх вимастили жиром, і вискочив із пасажирського боку. Товстун помчав до узбіччя. Там стояв паркан із колючим дротом, і він стрибнув через нього, злетівши у височінь, немов дирижабль, а в голові закружляли думки: «У мене вийде, я можу бігти цілу вічність…»

Він упав по той бік — нога зачепилася за колючки. Волаючи в небо, він намагався звільнити штани й подерту білу плоть, коли до узбіччя підійшли молодики зі зброєю.

«Чому?» — хотів запитати він, та з рота вирвалося лише басовите й безпорадне квакання, а тоді його мозок вилетів через потилицю.

Жодних статей про хворобу або інші негаразди в Сайп-Спрінгс, штат Техас, того дня не надрукували.

Розділ 18

Нік відчинив двері, що розділяли офіс шерифа Бейкера і в’язничні камери, і вони одразу почали його шпетити. Вінсент Хоґан та Біллі Ворнер сиділи у двох камерах, схожих на коробки з-під солоних крекерів. Майк Чайлдресс — в одній із двох камер навпроти, праворуч від Ніка. За сусідніми ґратами нікого не було, адже Рей Бут, чоловік із багряним перснем братства «ΛΣΥ»[83], накивав п’ятами.

— Гей, опудало! — гукнув Чайлдресс. — Гей ти, опудало йобане! Здогадайся, що буде, коли ми вийдемо? Знаєш, блядь, що тобі буде?

— Я особисто відкручу тобі яйця й так у горлянку заштовхаю, що вдавишся, — сказав Біллі Ворнер. — Пойняв?

Мовчав лише Вінс Хоґан. 23 червня, напередодні суду в окрузі Калхун, Майка з Біллі мали відвезти до тамтешньої в’язниці, і допомоги від Вінса вони не чекали. Шериф Бейкер притиснув Хоґана, і той із переляку мало рідну матір не продав. Бейкер сказав Нікові, що може висунути обвинувачення проти цих гопників, одначе коли надійде час виступати перед присяжними, Нік лишиться сам — його слово проти цілої трійці. А то й четвірки, якщо вдасться впіймати Рея Бута.

За останні кілька днів Нік добряче заповажав шерифа Джона Бейкера. Той був колишнім фермером вагою у двісті п’ятдесят[84], і це пояснювало, чому виборці кликали його Крутим Джоном. Та повагу в Ніка викликало не те, що Бейкер дозволив йому підзаробити прибиранням у камерах і напрацювати втрачену платню, а те, що шериф не попустив чоловікам, які його побили й пограбували. Здавалося, наче для Бейкера Нік не глухонімий волоцюга, а вихідець із найдавнішої та найповажнішої сім’ї цього містечка. Нік знав, що тут, на прикордонному Півдні[85], удосталь шерифів, які б радо відправили його на шість місяців на виправні дорожні роботи або ферму.

Вони поїхали до лісопильні, на якій працював Вінс Хоґан. Замість поліцейської автівки Бейкер узяв свій «павер веґон»[86]. Під панеллю приладів він тримав дробовик («Завжди заряджений і під рукою», — сказав Бейкер), а коли виїжджав по роботі, діставав проблисковий маячок. Так він і зробив два дні тому, коли вони завертали на паркінг біля складу деревини.

Бейкер харкнув, плюнув у вікно, а тоді висякався й промокнув хустинкою червоні очі. Він говорив у ніс, і його голос став схожим на звук протитуманного гудка. Звісно, голосу Нік не чув, однак і без того було ясно, що шериф підхопив кепську застуду.

— Так от, як трапиться нам на очі, я схоплю його за руку, — сказав Бейкер. — Тоді спитаю в тебе: «Це один із них?» Упевнено кивнеш. Мені байдуже, був він із ними чи ні. Просто кивнеш. Уторопав?

Нік кивнув: «Так, уторопав».

Вінс стояв за стругальним верстатом мало не по коліна в тирсі й запускав у нього грубі дошки. Він знервовано всміхнувся до Джона Бейкера й тривожно зиркнув на Ніка — хлопець стояв поряд із шерифом. Обличчя в нього було худим, побитим, та однаково надміру блідим.

— Привіт, Крутий Джоне. Вирішив провідати роботяг?

Інші чоловіки з його бригади стежили за цією сценою, переводячи погляди з Ніка на Вінса, з Вінса — на Бейкера, а потім назад — здавалося, вони спостерігали за якимсь новим різновидом тенісу. Один із них сплюнув на свіжу тирсу цівку «Хані Кат»[87] і витер підборіддя рукою.

Бейкер схопив Вінса Хоґана за плюсклу засмаглу руку й смикнув до себе.

— Гей! Крутий Джоне, що таке?

Бейкер повернув голову до Ніка, щоб той міг бачити його губи.

— Це один із них?

Нік упевнено кивнув і на додачу показав на Вінса пальцем.

— Шо за діла? — обурився Вінс. — Я цього німого вперше в житті бачу.

— То звідки ти знаєш, що він німий? Що ж, Вінсе, посидиш у холодній. Воруши дупою. Можеш попросити когось із хлопців, щоби принесли тобі зубну щітку.

Вінс усе заперечував, поки його вели й садовили до «павер веґона». Вінс усе заперечував, поки його везли до міста. Вінс усе заперечував, поки його замикали в камері. Бейкер лишив його доходити, навіть не зачитавши права.

— Того клятого дурня це лише спантеличить, — сказав він Нікові.

Бейкер повернувся близько півдня, і Вінс був надто голодним і переляканим, аби щось заперечувати. Він просто взяв і виклав геть усе.

Майк Чайлдресс опинився в буцегарні до першої дня, а Біллі Ворнера шериф зловив у нього вдома — той саме пакував свій старий «крайслер» речами для подорожі, і, судячи з нашпигованих коробок від випивки та обв’язаних ременями пожитків, поїздку запланував далеченьку. А от Рея Бута хтось устиг попередити, і в нього вистачило розуму, щоб ушитися трохи скоріше.

Бейкер узяв Ніка із собою додому — пригостити вечерею та познайомити з дружиною. «Мені дійсно шкода, що то її брат. Як вона все сприйняла?» — написав у нотатнику Нік.

— Тримається, — сказав Бейкер. При цьому його голос та постава були майже офіційними. — Гадаю, трохи поплакала, та вона чудово знає, що він за людина. І їй відомо, що родичів, на відміну від друзів, не вибирають.

Джейн Бейкер виявилася маленькою симпатичною жіночкою, і справді було видно, що вона плакала. Від її запалих очей Нікові стало незручно. Однак вона привітно взяла його за руку й сказала:

— Дуже приємно познайомитися, Ніку. Вибач мені за всі негаразди. У цих ділах замішаний мій родич, і я почуваюся відповідальною.

Нік похитав головою та зніяковіло переступив із ноги на ногу.

— Я запропонував йому трохи попрацювати зі мною, — сказав Бейкер. — Відтоді, як Бредлі переїхав до Літл-Рока, порядок у відділку пішов під три чорти. Щось підфарбує, щось прибере. Однаково йому доведеться трохи затриматися через… ну, сама знаєш.

— Через слухання, так, — сказала вона.

На мить запанувала така важка тиша, що навіть Нікові вона здалася болючою.

А тоді Джейн вичавила із себе усмішку й сказала:

— Сподіваюся, Ніку, ти їси шинку під червонооким соусом[88]. Бо є тільки шинка, кукурудза й велика миска салату з капусти. Та моєму салату далеко до шедевра, який готувала його мати. Принаймні він так говорить.

Нік потер живіт і всміхнувся.

За десертом (вони їли полуничний бісквітний торт, і Нік, який недоїдав останні кілька тижнів, двічі брав добавку) Джейн Бейкер мовила до чоловіка:

— Чую, твоя застуда погіршала. Забагато на себе береш, Джоне Бейкер. Та ще й з’їв стільки, що муха з голоду здохла б.

Кілька секунд Бейкер винувато дивився на тарілку, а тоді знизав плечима.

— Інколи обід можна й пропустити, — сказав він і помацав своє подвійне підборіддя.

Спостерігаючи за ними, Нік задумався, як люди таких радикально різних розмірів ладнають у ліжку. «Думаю, чудово, — майнуло в його голові, і він подумки всміхнувся. — З вигляду їм дуже добре разом. Та однаково це не моя справа».

— І в тебе червоні щоки. Температура є?

— Нє-а… — знизав плечима Бейкер. — Ну хіба що трішки.

— Значить, сьогодні ти нікуди не підеш. Питання закрито.

— Люба, у мене в’язні сидять. І хоча за ними можна й не наглядати, їх треба годувати й поїти.

— Нік упорається, — відрубала вона. — А ти підеш до ліжка. І не треба розводитися про своє безсоння — не допоможе.

— Я не можу відправити туди Ніка, — слабко заперечив Бейкер. — Він глухонімий. І до того ж не мій заступник.

— Що ж тобі заважає призначити його на цю посаду?

— Він не з Шойо!

— Як нікому не скажеш, то і я мовчатиму, — невблаганно сказала Джейн Бейкер, а тоді встала й заходилася прибирати зі столу. — Тож давай, Джоне.

Ось як Ніка Андроса підвищили з в’язня до заступника шерифа менш ніж за добу. Він саме збирався у відділок, коли до вітальні спустився Бейкер. У заношеному халаті той здавався кремезною примарою. Йому було явно незручно виходити до когось у такому вигляді.

— Не треба було їй поступатися, — сказав він. — Я б ніколи не погодився, якби не почувався так паскудно. Усі легені забиті. Палаю, як новорічна ялинка. Ще й ця слабкість…

Нік співчутливо кивнув.

— У мене якраз не стало заступника. У Бредлі Кейда померло немовля, і вони з дружиною переїхали до Літл-Рока. Одна з тих смертей у колисці. Жах. Вони поїхали, і їх важко звинувачувати.

Нік тицьнув себе в груди й склав коло вказівним та великим пальцями.

— Знаю-знаю, у тебе все буде окей. Лише будь обережним, розумієш? У шухляді столу лежить пістолет 45-го калібру, однак не винось його з офісу. І ключі також. Розумієш?

Нік кивнув.

— Як підеш до камер, близько не підходь, щоб не хапнули. Коли хтось із них прикинеться хворим — не ведися. Це найдавніший виверт у світі. А якщо хтось і справді захворіє, уранці завітає док Соумз, це без проблем. І я вже буду на місці.

Нік дістав нотатник і написав: «Я ціную вашу довіру. Дякую, що замкнули їх + дякую за роботу».

Бейкер уважно це прочитав.

— Ну ти й кадр, хлопче. Звідкіля родом? Як сталося, що отак сам блукаєш?

«Довго розказувати, — начеркав Нік. — Коли хочете, увечері для вас дещо напишу».

— Напиши, — сказав Бейкер. — Думаю, ти здогадався, що я пробив твоє ім’я.

Нік кивнув. Стандартна процедура. Однак він був чистий.

— Попрошу Джейн зателефонувати до «Маминої стоянки ваговозів», що на шосе. Не погодуємо тих парубків, і вони волатимуть про поліцейську жорстокість.

«Хай рознощик заходить одразу. Стуку я не почую».

— Окей, — Бейкер затримався ще на хвильку. — Твоя койка в кутку. Жорсткувата, однак чиста. Лише пам’ятай про обережність, Ніку. Біда станеться, а на допомогу не покличеш.

Нік кивнув і написав: «Я можу подбати про себе».

— Ага, вірю. Однак я б задіяв когось із місцевих, якби хтось із них…

Він осікся: до кімнати зайшла Джейн.

— Що, і досі читаєш бідолашному хлопцеві лекції? Хай уже йде собі, а то повернеться мій дурнуватий брат і всіх повипускає.

Бейкер гірко розсміявся.

— Гадаю, зараз Рей уже десь у Теннессі. — Він випустив довгий, свистячий віддих, який зірвався на вибухову чергу мокрого кашлю. — Джейні, піду-но я нагору й приляжу.

— Зараз я принесу тобі аспірину, щоб збити жар, — сказала вона.

Джейн рушила за чоловіком, а тоді зупинилася на сходах і озирнулася.

— Приємно було познайомитися, Ніку. І байдуже до обставин. Однак послухайся його — не втрачай пильності.

Нік уклонився їй, і у відповідь вона присіла в легкому реверансі. Йому здалося, що в очах Джейн Бейкер блищали сльози.

———

Десь за півгодини по тому, як Нік зайшов до в’язниці, прищавий, допитливий хлопець у брудному піджаку помічника офіціанта приніс вечерю на трьох окремих тацях. Нік махнув йому, щоб той поклав замовлення на койку, а сам начеркав: «За все заплачено?»

Помічник офіціанта читав записку, зосередившись, як першокурсник над «Мобі Діком».

— Звісно, — сказав він. — Офіс шерифа має окремий рахунок. Слухай, а ти правда не говориш?

Нік похитав головою.

— От херня, — сказав хлопець і хутко забрався геть, немов злякався, що німота заразна.

Одну за одною Нік повиносив таці з офісу й позаштовхував їх до камер за допомогою держака від мітли.

Він звів голову саме вчасно, аби прочитати по губах Майка Чайлдресса «Лайно сцикливе, хіба нє?». Усміхнувшись, Нік показав йому середній палець.

— Мій палець ти ще побачиш, опудало довбане, — сказав Чайлдресс із неприємною посмішкою. — Вийду звідси і…

Нік відвернувся від нього, пропустивши закінчення тиради.

Повернувшись до офісу, він сів у крісло Бейкера, поклав посеред столу записник, хвилинку подумав, а тоді написав із самого верху:

Історія життя

Автор: Нік Андрос

Він зупинився, ледь помітно всміхнувшись. Нік побував у дивних місцях, та навіть у найхимерніших мріях він би не уявив, як складатиме власний життєпис в офісі шерифа, на посаді його помічника, та ще й із трьома в’язнями, які перед тим відлупцювали його. За хвилину він продовжив писати:

Я народився 14 листопада 1968 р. у Кесліні, штат Небраска. Мій батько був незалежним фермером. Їх із матір’ю гнобили з усіх боків, і вони ледве трималися. Мали борги в трьох різних банках. Мати була на шостому місяці вагітності, коли батько повіз її на огляд до лікаря. Відмовила кермова тяга, і вони полетіли в рів. Батька вхопив серцевий напад, і він помер.

Хай там як, а три місяці по тому в матері народився я — глухонімим, як і зараз. Втратила чоловіка, а тут ще й це.

Вона продовжувала займатися фермою до 1973-го, а тоді землі забрали «великі цабе» — так вона їх називала. Сім’ї в матері не було, однак вона написала родичам у Біґ-Спрінгс, штат Айова, і один із них влаштував її до пекарні. Ми прожили там до 1977-го, а тоді стався нещасний випадок. Мати поверталася додому після роботи, і, коли переходила дорогу, її збив мотоцикліст. Та він був не винуватий, звичайне нещастя. Він навіть швидкості не перевищив. Просто відмовили гальма. Баптистська церква влаштувала мамі благодійний похорон. Ця ж церква — звалася вона Баптистською церквою Благодаті Господньої — відправила мене до сирітського притулку Дітей Ісуса Христа, що в Де-Мойні. Це один із тих притулків, на утримання якого скидаються різноманітні церкви. Ось там я й навчився читати-писати…

На цих словах він зробив паузу. Від незвички трохи боліла рука, та спинився Нік не тому. Йому було ніяково, гаряче й незручно переживати все наново. Він визирнув з офісу. Чайлдресс із Ворнером спали. Вінс Хоґан стояв біля ґрат, курив цигарку й дивився в порожню камеру навпроти, де сидів би Рей Бут, якби вчасно не здимів. Хоґан мав такий вигляд, наче нещодавно плакав, і це перенесло новопризначеного помічника шерифа назад у часі до маленької німої друзочки людства на ім’я Нік Андрос. У дитинстві на якомусь кінопоказі він вивчив одне слово — ІНКОМУНІКАДО. Для Ніка воно мало фантастичні, лавкрафтіанські[89] обертони — лячне слово, яке відлунювало й дзвеніло в його мізках, яке вміщувало всі нюанси страху, що живе в людській душі, поза межами осмисленого, здорового всесвіту. Усе життя він був ІНКОМУНІКАДО.

Нік повернувся за стіл і перечитав останнє речення. «Ось там я й навчився читати-писати». Та все було зовсім не так просто. Він жив у мовчазному світі. Письмо здавалося кодом. Мова була рухом губ, здійманням і опускання зубів, танцем язика. Мати навчила його читати по губах, навчила, як виводити власне ім’я впертими, розчепіреними літерами. «Це твоє ім’я, — казала вона. — Це ти, Нікі». Та, звісно ж, мова її була німою й беззмістовною. Зв’язок проявився, коли вона торкнулася паперу, а тоді — його грудей. Найгірше в глухонімоті не те, що живеш у світі німого фільму, — найгіршим було не знати, як усе називається. До чотирьох років він не розумів навіть самої ідеї назв. До шести не знав, що високі зелені штукенції звуться деревами. Нікові хотілося це знати, та ніхто нічого йому не розповідав, а спитати він не міг, бо був ІНКОМУНІКАДО.

Коли вона померла, він майже повністю сховався в себе. Сирітський притулок був місцем оглушливої тиші, у якому худенькі хлопчаки з похмурими обличчями знущалися з його німоти. Зазвичай підбігали двоє: один закривав собі рота, а другий — вуха. Якщо нікого з дорослих не було поряд, йому давали прочуханки. За що? Просто так. Хіба тому, що у великому класі жертв існує підклас іще нижчий — цапи-відбувайли.

Йому розхотілося спілкуватись, і коли це сталося, його мислення почало іржавіти й розпадатися. Він безцільно тинявся туди-сюди й дивився на безіменні речі, з яких складався навколишній світ. Спостерігав за тим, як діти на майданчику ворушили губами, здіймали й опускали ряди зубів, наче розвідні мости, танцювали язиками, виконуючи ритуал мовного парування. Інколи він ловив себе на тому, що цілу годину роздивляється одну хмарину.

А тоді з’явився Руді — здоровань із пошрамованим обличчям та лисою головою. Зросту він мав шість футів і п’ять дюймів[90], та коротунові Нікові Андросу це було все одно, що всі двадцять. Уперше вони зустрілися в підвальній кімнаті, де стояли стіл, шість-сім стільців і телевізор, який працював, коли йому заманеться. Руді присів, порівнявшись очима з Ніком. А тоді він приклав свої величезні руки спершу до рота, тоді до вух.

«Я глухонімий».

Нік похмуро відвернувся: «Ну то й хуй?»

Руді дав йому ляпаса.

Нік упав. Рот відкрився, з очей потекли мовчазні сльози. Йому не хотілося бути в підвалі разом із цим пошрамованим тролем, з цим лисим бабаєм. Ніякий він не глухонімий — це лише злий жарт.

Руді обережно поставив його на ноги й підвів до столу. Там лежав чистий аркуш. Руді вказав спершу на нього, потім на Ніка. Нік понуро глипнув на папір, на лисого чоловіка. Похитав головою. Руді кивнув і знову тицьнув на білий аркуш. Він дістав олівець і дав його Нікові. Нік поклав його так хутко, ніби той був із розпеченого заліза. Похитав головою. Руді вказав пальцем на олівець, тоді на Ніка, тоді знову на папір. Нік похитав головою. Руді ще раз ляснув його.

Знову німі сльози. Порубцьоване обличчя, з якого дивляться незворушні, терплячі очі. Руді знову вказав на папір. На олівець. На Ніка.

Нік схопив олівець у кулак. Він написав п’ять відомих йому слів, викликавши їх з іржавого, заплетеного павутинням механізму, який спав у його мозку.

А тоді зламав олівець навпіл і похмуро й уперто подивився на Руді. Однак Руді усміхався. Зненацька він простяг руки над столом і обхопив голову Ніка грубими, мозолистими долонями. Його руки були теплими, ніжними. Нік не пригадував, коли його востаннє торкалися з такою щирою любов’ю. Хіба що мати.

Руді відняв руки від Нікового обличчя. Узяв половинку олівця із заточеним кінчиком. Перевернув аркуш. Постукав порожню сторінку олівцем, тоді постукав ним Ніка. Зробив це ще раз. І ще раз. І ще раз. Урешті Нік зрозумів.

«Ти — оця чиста сторінка».

Нік розплакався.

Руді відвідував його наступні шість років.

Ось там я й навчився читати-писати. На допомогу мені прийшов чоловік на ім’я Руді Спаркмен. Мені з ним дуже пощастило. 1984-го притулок збанкрутував. Вони прилаштували стільки дітей, скільки змогли, та мене серед них не було. Казали, що згодом знайдуть мені сім’ю й держава платитиме їй за це. Я хотів до Руді, проте Руді вже поїхав до Африки — працювати на Корпус миру.

От я й утік. Мені було вже шістнадцять, тож не думаю, що вони мене сильно шукали. Подумав, що, коли не влізатиму в халепи, зі мною все буде гаразд. Я записався на курси середньої школи та по одному складав заліки, адже Руді завжди казав, що освіта передусім. Коли десь осяду, отримаю атестат. Скоро вже зможу скласти іспити. Мені подобається навчання. Можливо, колись і до коледжу вступлю. Знаю, трохи дико читати таке в листі глухонімого безхатька, та не думаю, що це неможливо. Хай там як, а така моя історія.

Учора вранці, близько сьомої тридцять, коли Нік витрушував сміття з кошиків, прийшов Бейкер. На вигляд шерифові стало краще.

«Як почуваєтеся?» — написав Нік.

— Непогано. Горів до самої півночі. Такого ще не було, відколи малим хворів. Аспірин гарячку не приборкав. Джейні хотіла викликати дока, та близько пів на першу жар ущух, і я заснув як убитий. А ти тут як?

Нік скрутив коло з великого та вказівного пальців.

— А наші гості?

Нік порозкривав рота, вдаючи лайку. Зробив розлючений вигляд. Потрусив невидимими ґратами.

Бейкер зайшовся сміхом, чхнув кілька разів.

— Тобі б по телевізору виступати, — сказав він. — Написав історію свого життя, як казав?

Нік кивнув і вручив йому два списані аркуші. Шериф сів і уважно їх прочитав, а тоді подивився на нього таким довгим і пронизливим поглядом, що хлопець на кілька секунд знічено втупив очі в підлогу.

Коли він поглянув на Бейкера, той сказав:

— То ти сам по собі з шістнадцяти? Уже шість років?

Нік кивнув.

— І ти справді пройшов ті курси середньої школи?

Нік на деякий час поринув у писанину: «Я сильно відставав, бо дуже пізно навчився читати й писати. Коли закрили притулок, я тільки почав наздоганяти. Там я встиг закрити шість заліків, і ще шість заліків через чиказький Ла Салль. Я дізнався про цю школу з реклами на сірниках. Лишилося ще чотири заліки».

— З чого лишилися заліки? — запитав Бейкер, а тоді повернув голову й гримнув: — Ану позатикалися! Буде вам кава з пиріжками, щойно, бля, я з усім розберусь, і не раніше!

«Геометрія. Вища математика. Мова, два роки. Такі вимоги коледжу».

— Мова. Себто щось типу французької? Німецької? Іспанської?

Нік кивнув.

Бейкер засміявся й похитав головою.

— Оце торба. Глухонімий вивчає іноземну мову. Нічого особистого, хлопче. Ти ж розумієш.

Нік усміхнувся й кивнув.

— А чого ти постійно в дорозі?

«Поки був неповнолітнім, надовго осідати не наважувався, — написав Нік. — Боявся, що мене запхають іще до якогось притулку. А коли подорослішав і можна було підшукати постійну роботу, настала скрута. Чув, що начебто біржа обвалилася, та я ж глухий і не почув, як вона гепнула (ха-ха)».

— У більшості міст тебе пропустили б далі та й годі, — сказав Бейкер. — У тяжку годину ріка людської доброти перетворюється на струмок, Ніку. Я міг би підкинути тобі якусь постійну роботу, якщо ті хлопці геть не зіпсували твої враження про Шойо та Арканзас. Але… не всі тут такі.

Нік кивнув на знак того, що зрозумів.

— Як твої зуби? Тобі добряче по щелепах надавали.

Хлопець знизав плечима.

— Ковтав те знеболювальне?

Нік показав два пальці.

— Ну, слухай, мені треба розібратися з папірцями на цих хлопців. Роби, що робив. Потім іще поспілкуємося.

———

Доктор Соумз — саме він мало не переїхав Ніка — завітав трохи пізніше, близько 9:30. Це був чоловік шістдесяти років із кудлатим сивим волоссям, жилавою, наче в курки, шиєю, та гострими блакитними очима.

— Крутий Джон каже, що ти читаєш по губах, — мовив Соумз. — А ще каже, що хоче тебе десь гарно й перспективно влаштувати, тож мені краще глянути, чи не ґиґнеш ти на його руках. Знімай сорочку.

Нік розстібнув свою блакитну робочу сорочку, зняв її.

— Боже святий, ти тіко глянь, — випалив Бейкер.

— Красиво розмалювали, це точно, — кивнув Соумз, оглядаючи Ніка. — Хлопче, ти мало ліву цицьку не втратив, — сухо зауважив він.

Він показав на струп у формі півмісяця якраз над соском. Ніків живіт і ребра вигравали всіма барвами полярного сяйва. Соумз потицяв його, помацав, придивився до зіниць. Насамкінець оглянув залишки передніх зубів хлопця — єдину частину його тіла, яка дійсно боліла.

— Певне, болить, що мама рідна, — сказав лікар, і Нік сумно кивнув. — Повипадають, — вів далі Соумз. — Ти…

Він тричі чхнув короткою чергою.

— Перепрошую.

Лікар почав складати інструменти у свій чорний саквояж.

— Прогноз утішний, однак раджу не підставлятися під блискавиці й не ходити до Закового притону. Ти не говориш, бо глухий, чи це фізична вада?

«Фізична. Від народження», — написав Нік.

Соумз кивнув.

— Халепа. Одначе будемо мислити позитивно й подякуємо Богу за те, що він не розійшовся й не кóпнув на додачу ще й мізки. Одягайся.

Нік зробив, як звелено. Йому сподобався Соумз. Дечим він нагадував Руді Спаркмена — якось той сказав Нікові, що глухонімим ваду над плечима Бог компенсує бонусними дюймами нижче пояса.

— Скажу в аптеці, щоб поповнили тобі запаси знеболювального. І хай пан багатій платить.

— Хо-хо, — озвався Джон Бейкер.

— У слоїках для консервації в нього більше бабла, ніж у кабана бородавок, — не вгавав Соумз.

Він чхнув, витер носа, пошарудів у сумці й дістав стетоскоп.

— Стережись, дідуню, а то замкну за п’яну бучу, — сказав Бейкер з усмішкою.

— Аякже-аякже, — відмахнувся той. — Одного дня роззявиш рота зашироко й сам туди полетиш. Знімай сорочку, Джоне, — глянемо, чи цицьки в тебе такі ж соковиті, як і раніше.

— Зняти сорочку? Нащо?

— Бо твоя дружина вимагає, щоб я тебе оглянув, ось чому. Вона гадає, що ти захворів, і не хоче, аби геть зліг. Дивні бажання, їй-Богу. Постійно торочу їй те саме: як вкладемо тебе до труни, нам не треба буде ховатися по коморах. Ну ж бо, Джонні. Покажи пузо.

— Та я ж лише застудився, — сказав Бейкер, неохоче розстібаючи сорочку. — Сьогодні вже почуваюся нормально. Бог свідок, Амброузе, ти он чхаєш гірше, ніж я.

— Вирішив діагноз поставити? А лікар тут хто? — Бейкер узявся стягувати сорочку, і Соумз повернувся до Ніка. — Знаєш, завжди цікаво спостерігати, як шириться така болячка. Злягла місіс Летроп, усе сімейство Річів також, і більшість придурків, що ошиваються на Баркер-роуд, кашляють так, що мало голови не лускають. Навіть Біллі Ворнер кашляє, як навіжений.

Звиваючись, Бейкер зняв із себе майку.

— Диви, а я що казав? — гмикнув Соумз. — Хіба не гарна пара дійок? Навіть старий лайнюк типу мене збудиться від такого видива.

Бейкер хапнув повітря, коли стетоскоп торкнувся його грудей.

— Господи, ну й холодний! Ти його що, у морозилці тримаєш?

— Вдихни, — сказав Соумз, насупившись. — Тепер видихни.

Видих у Бейкера перейшов у кволий кашель.

Соумз не відходив від шерифа доволі довго. Прослухав спереду, ззаду. Врешті відклав стетоскоп і взяв шпатель для язика, щоб оглянути горло. Покінчивши з цим, він зламав шпатель навпіл і кинув його до сміттєвого кошика.

— Ну? — спитав Бейкер.

Соумз занурив пальці правиці в складки плоті під щелепою шерифа. Скривившись, Бейкер відсахнувся.

— Не питатиму, чи болить, — сказав Соумз. — Джоне, їдь додому й лягай у ліжко — це не порада, а наказ.

Шериф моргнув.

— Амброузе, — тихо заговорив він, — ну ти що. Ти ж знаєш, я не можу. У мене тут троє в’язнів, яких після обіду треба доправити до Кемдена. Учора ввечері я лишив із ними цього пацана, хоч і не варто було, і я не хочу лишати його тут знову. Він німий. Якби вчора з головою був порядок, я б на це не погодився.

— Джоне, на них не зважай. У тебе є й власні проблеми. Судячи зі звуку, це якась респіраторна інфекція, нівроку така зараза, та ще й із жаром. Джонні, твоє дихало геть хворе, і, якщо бути до кінця чесним, для огрядної людини це зовсім не жарти. Лягай у ліжко. Якщо вранці почуватимешся добре, тоді їх і здихаєшся. Та було б краще, якби ти набрав поліцію штату й сказав, щоб вони самі їх забрали.

Бейкер вибачливо глипнув на Ніка.

— Знаєш, — мовив він, — я й справді дещо захирів. Може, трохи відпочину і…

«Їдьте додому й лягайте в ліжко, — написав Нік. — Буду обережним. Крім того, треба заробити, щоб хоч за пігулки розрахуватися».

— Ніхто не ішачить так, як нарики, — сказав Соумз і захихотів.

Бейкер підняв два аркуші з Ніковою історією.

— Можна їх узяти, щоб і Джейні прочитала? Ти їй дуже сподобався, Ніку.

«Звісно, беріть. Вона дуже мила», — нашкрябав Нік у записнику.

— Інших таких немає, — сказав Бейкер і зітхнув, застібаючи ґудзики на сорочці. — Жар знову розійшовся. А я гадав, що ми його вгамували.

— Ковтни аспірину, — мовив Соумз, застібаючи саквояж. — Мені не подобається, що ця інфекція зробила з лімфовузлами.

— У нижній шухляді столу лежить коробка з-під сигар, — сказав Бейкер. — Готівковий фонд на всякі дрібниці. Можеш вийти пообідати й дорогою купити собі ліків. Наші розбишаки радше дебіли, ніж відчайдухи. З ними все буде окей. Тільки лиши записку та вкажи, скільки витратив. Я зв’яжуся з поліцією штату, і до вечора тебе позбавлять мороки.

Нік склав великий та вказівний пальці в кільце.

— Я майже тебе не знаю, і трохи дивно покладатися на тебе, — серйозно зауважив Бейкер, — та Джейні каже, що все гаразд. Будь обережним.

Нік кивнув.

———

Учора близько шостої вечора завітала Джейн Бейкер — вона принесла тарілку з вечерею та пакет молока.

«Дуже дякую. Як ваш чоловік?» — написав Нік.

Вона засміялася — невисока охайна жіночка з каштановим волоссям, одягнена в картату сорочку та линялі джинси.

— Він хотів сам приїхати, та я його відмовила. Після обіду жар так підскочив, що я злякалася, та зараз температура майже нормальна. Гадаю, це через поліцію штату. Джонні вдоволений лише тоді, коли точить зуби на поліцію штату.

Нік запитально подивився на неї.

— Вони сказали йому, що нікого не пришлють аж до дев’ятої ранку. У них справжня епідемія — на роботу двадцять поліцейських не вийшло. А то й більше. Ті, що з’явилися, цілий день возили хворих до Кемдена й Пайн-Блафф. Багато хто підхопив цю заразу. Гадаю, Ем Соумз стурбований значно більше, ніж показує.

Джейн і сама виглядала схвильованою. Але тоді вона дістала з нагрудної кишені два складені блокнотні аркуші.

— Історія неймовірна, — тихо сказала вона й віддала Нікові його мемуари. — Певне, я ще не чула про людину, якій так не поталанило. Гадаю, те, як ти переміг свою ваду, варте захоплення. І я мушу ще раз вибачитися за свого брата.

Зніяковівши, Нік лише знизав плечима.

— Сподіваюся, ти ще побудеш у Шойо, — мовила Джейн, зводячись на ноги. — Ти подобаєшся моєму чоловікові, і мені також. Будь обережним із тими парубками.

«Буду, — написав Нік. — Перекажіть шерифові, хай одужує».

— Обов’язково.

Вона пішла, і Нік ліг спати, однак гарно відпочити не вийшло: інколи він просинався, щоб глянути, як там троє його підопічних. Про втечу не йшлося (такими відчайдухами вони аж ніяк не були) — до десятої всі вже спали. Заходили двоє місцевих, аби пересвідчитися, що з Ніком усе добре. Він помітив, що і в них застуда.

Нікові снилися дивні сни, і коли він прокинувся, йому згадалося лише те, як він ходив між нескінченних рядів зеленої кукурудзи, водночас і шукаючи щось, і боячись чогось іншого — здавалося, воно було просто позаду.

———

Сьогодні він прокинувся рано-вранці й заходився підмітати в приміщенні тюрми. На в’язнів він не зважав. Коли Нік рушив до виходу, Біллі Ворнер гукнув навздогін:

— Знаєш, а Рей повернеться. І коли він тебе піймає, глухонімий виродку, ти пожалкуєш, що не родився ще й сліпим!

Обернувшись до нього спиною, Нік пропустив більшу частину тиради.

Повернувшись до офісу, він узяв почитати старий випуск журналу «Тайм». Нік подумав, чи не закинути ноги на стіл, та вирішив, що, коли його так застукає шериф, можна наразитися на неприємності.

До сьомої Нік уже почав замислюватись, чи не трапилося в шерифа рецидиву вночі. Він гадав, що Бейкер мав би вже з’явитися, щоб передати трьох в’язнів поліцейським штату, до відомства округу. А ще в Ніка неприємно бурчав живіт. З кафе на дорозі також ніхто не прийшов, і він глипнув на телефон — радше гидливо, аніж сумно. Він захоплювався науковою фантастикою, тому інколи заходив до антикварних розвалів і купував пейпербеки, які знаходив на запилюжених задніх полицях, — книжки розповзалися в руках і коштували копійки. І от Нік знову зловив себе на думці, що коли телефони з відеоекранами, про які так часто писали у фантастичних романах, увійдуть у загальний обіг, то для глухонімих усього світу настане визначний день.

До 8:45 Нік уже сидів як на шпичках. Він підійшов до дверей, що вели до камер, визирнув.

Біллі та Майк стояли біля ґрат і гамселили по них черевиками… і це чудово доводило, що люди, які не могли розмовляти, складали лише невеликий відсоток світових «опудал». Вінс Хоґан лежав. Коли Нік підійшов до дверей, той лише повернув голову й подивився на нього. Обличчя в Хоґана було блідим, лише з’явилися темні кола під очима, і на щоках вигравав гарячковий рум’янець. На лобі виступили краплини поту. Нік зустрівся з його апатичним, задурманеним поглядом і зрозумів, що в’язень захворів. Йому зробилося не по собі.

— Гей, опудало, як щодо сиропчику? — гукнув до нього Майк. — Старому Вінсові не завадив би лікар. Здається, твої наклепи на нього хріново подіяли. Що скажеш, Білле?

Білл не став глузувати.

— Вибач, що кричав на тебе, чуваче. Вінсові справді погано. Йому потрібен лікар.

Нік кивнув і вийшов, намагаючись придумати, що робити. Він схилився над столом і записав у нотатнику: «Шерифе Бейкере чи хто там це читатиме, я пішов по сніданок для в’язнів і спробую знайти доктора Соумза. Здається, Вінс Хоґан справді хворий, не прикидається. Нік Андрос».

Нік вирвав аркуш із записника й поклав його на середину столу. Засунув нотатник у кишеню й вийшов на вулицю.

Першим, що його вразило, були непорушна денна спека й запах зелені. Опівдні стоятиме пекло. То була така днина, коли люди намагалися закінчити справи якнайраніше, аби розслабитися після обіду, та в очах Ніка головна вулиця здавалася химерно лінивою як на вранішню годину — наче не робочий день, а неділя.

Більшість діагональних паркувальних місць перед крамницями були порожні. Вулицею котилося кілька легковиків і фермерських вантажівок, та небагато. Здавалося, крамниця госптоварів відчинена, та жалюзі банку «Меркантайл» і досі ніхто не підняв, хоча вже перевалило за дев’яту.

Нік повернув праворуч — до придорожнього кафе, яке було за п’ять кварталів звідти. Він саме підійшов до рогу третього кварталу, коли побачив, як у його бік повільно котиться автівка доктора Соумза. Машина виляла з боку в бік, немов від утоми. Нік енергійно замахав до лікаря, хоча й не знав, чи той пригальмує, однак Соумз зупинився на узбіччі, спокійно зайнявши чотири паркувальні місця. Він лишився в машині — просто сидів за кермом. Його вигляд шокував Ніка. Відтоді, як Нік бачив лікаря за невимушеними жартами з шерифом, Соумз постарів років на двадцять. Це було через виснаження, та самим виснаженням усе не пояснювалося — навіть Нік це розумів. Немов для того, аби підтвердити його думки, лікар дістав із нагрудної кишені зіжмаканий носовичок — наче старий маг, який показує замусолений фокус, — і чхнув у нього кілька разів. Потім Соумз відкинув голову на сидіння, привідкривши рота, щоб дихати. Шкіра в нього була такою жовтою та блискучою, що Нік не міг не порівняти його з мерцем.

А тоді Соумз розплющив очі й сказав:

— Шериф Бейкер помер. Якщо ти зупинив мене, щоб спитати про нього, забудь. Він помер уночі, о другій із чимось. А тепер і Джейні захворіла.

Очі в Ніка розширилися. Шериф Бейкер помер? Таж тільки вчора заходила Джейн Бейкер — казала, що йому краще. І вона… з нею було все добре. Ні, це неможливо.

— Ще й який мертвий, — сказав Соумз, наче Нік промовив свої думки вголос. — І не тільки він. За останні дванадцять годин я підписав дванадцять свідоцтв про смерть. І знаю ще двадцятьох людей, які сконають до полудня, якщо Бог не змилується. Та я сумніваюся, що це справа Божих рук. Маю підозру, що саме тому Він і не втручатиметься.

Нік дістав із кишені нотатник і написав: «Що з ними таке?»

— Не знаю, — сказав Соумз, повільно зминаючи аркуш. Кинув його в риштак. — Та, здається, воно підкосило всіх місцевих, і ще ніколи в житті мені не було так лячно. Я й сам його підхопив, хоча наразі мене найбільше діймає звичайна втома. Я вже не молодик. Не можу гасати туди-сюди без упину — за все потрібно платити, розумієш? — у його голос закралася виснажена, перелякана вередливість, але, на Нікове щастя, він її не чув. — Одначе від того, що я себе пожалію, краще не стане.

Нік не усвідомлював, що Соумз дійсно себе жаліє, тому лише спантеличено дивився на нього.

Соумз виліз з автівки, узявшись за Нікову руку, щоб не впасти. Він мав старечу хватку — слабку й дещо панічну.

— Ходімо до тієї лавки, Ніку. Ти гарний співрозмовник. Гадаю, тобі це вже говорили.

Нік показав пальцем у бік тюрми.

— Нікуди вони не дінуться, — сказав Соумз, — а якщо й злягли, наразі вони в самому низу мого списку.

Вони сіли на яскраво-зелену лавку — на спинку хтось приклеїв рекламу місцевої страхової компанії. Соумз вдячно підставив обличчя під теплі сонячні промені.

— Застуда й гарячка, — сказав він. — Почалося близько десятої вечора. Ще донедавна надходили скарги лише на застуду. Дякувати Богу, що не на пронос.

«Вам би слід поїхати додому й лягти», — написав Нік.

— Так, слід. І поїду. Лише перепочину кілька хвилин…

Його повіки зімкнулися, і Нік подумав, що лікар заснув. Хлопець замислився, чи не піти до кафе й не взяти сніданки для Білла з Майком.

А тоді доктор Соумз знову заговорив. Навіть очей не розплющив. Нік спостерігав за його губами.

— Усі симптоми дуже подібні, — сказав Соумз і почав перелічувати їх на пальцях, доки не виставив усі десять, наче віяло. — Пропасниця. Слабкість та загальне виснаження. Втрата апетиту. Болісне сечовипускання. Набряки лімфовузлів — спершу легкі, потім сильні. Набряки під пахвами й у промежині. Респіраторні проблеми й недостатність.

Він поглянув на Ніка.

— Це симптоми звичайної застуди, грипу та пневмонії. Усе це лікується, Ніку. І якщо пацієнт не надто юний, старий чи ослаблений попередньою недугою, антибіотики приборкують заразу. Та тільки не цю. Пацієнти захворюють одразу чи поступово. Це не має значення. Ніщо не допомагає. Вона розгоряється, відступає, знову наростає… недуга посилюється, набряки збільшуються, і врешті- решт настає смерть… Хтось помилився… І вони намагаються все приховати.

Нік із сумнівом глипнув на нього, загадуючись, чи правильно він прочитав слова по губах лікаря, чи Соумз, бува, не марить.

— Схоже на маячню параноїка, так? — запитав Соумз, дивлячись на нього зі слабкою усмішкою. — Знаєш, раніше мене лякала параноїдальність молодшого покоління. Вони постійно бояться, що хтось прослуховує телефони… слідкує за ними… робить комп’ютерні перевірки їхніх досьє… аж ось з’ясовується, що вони мають рацію, а я помилявся. Життя — гарна штука, Ніку, однак виявляється, що похилий вік бере з твоїх любих-милих уявлень та забобонів надто велику плату.

«Що ви маєте на увазі?» — написав Нік.

— Жоден телефон у Шойо не працює, — сказав Соумз.

Нік не второпав, чи то відповідь на запитання (Соумз лише ковзнув поглядом по його нотатці), чи лікар перейшов на іншу тему — він подумав, що від гарячки думки в Соумза могли розлетітися по всій голові.

Лікар поглянув на спантеличене обличчя Ніка, і йому здалося, що глухонімий не повірив.

— Так і є, — мовив він. — Пробуєш набрати міжміський номер і чуєш записане повідомлення. Більше того, два виїзди з Шойо біля застави перекриті бар’єрами з написами «ДОРОЖНІ РОБОТИ». Однак жодних робіт. Лише бар’єри стоять. Я там був. Гадаю, бар’єри можна відсунути, і цього ранку дорожній рух на заставі доволі млявий. Та здебільшого там їздять військові машини. Вантажівки та джипи.

«А як щодо інших доріг?» — написав Нік.

— Трасу 63 на східній межі міста розрили: міняють дренажну трубу, — сказав Соумз. — І схоже на те, що на західному виїзді трапилася страшна аварія. Дві автівки поперек дороги, проїзд повністю заблоковано. Там поставили димовухи, однак не видно ні поліцейських штату, ні евакуаторів.

Він замовк, дістав носовичок, висякався.

— Робітники на заставі працюють дуже повільно — так казав Джо Рекхем, він живе неподалік. Я був у нього години дві тому — оглядав їхнього хлопчика, йому дуже паршиво. Джо сказав, що, на його думку, дорожники на заставі — це насправді військові. Байдуже, що вони носять комбінезони дорожньої служби штату та їздять на штатній вантажівці.

«Чого він так вирішив?»

— Дорожні працівники не віддають честь один одному, — сказав Соумз, підводячись.

Нік також звівся на ноги.

«Польові дороги?» — начеркав він.

— Може вийти, — кивнув Соумз. — Та я лікар, а не герой. Джо сказав, що в кабіні тієї вантажівки він помітив зброю. Армійські карабіни. І якщо хтось спробує виїхати з Шойо путівцем, а там вартові — хтозна? І що втікач знайде за межами міста? Повторюю: хтось дав маху. І тепер вони намагаються все приховати. Божевілля. Божевілля. Звісно, новини про це просочаться, і зовсім скоро. А скільки людей тим часом сконає?

Перелякавшись, Нік просто дивився, як доктор Соумз повернувся до автівки й повільно сів за кермо.

— А ти, Ніку? — сказав Соумз, визирнувши у вікно. — Як почуваєшся? Морозить? Чхаєш? Кашляєш?

Нік похитав головою.

— Спробуєш вибратися з міста? Гадаю, якщо підеш полями, то, може, й утечеш.

Нік похитав головою та написав: «Ті чоловіки замкнені в камерах. Я не можу їх просто кинути. Вінс Хоґан захворів, однак двоє інших наче в порядку. Принесу їм сніданок і піду провідаю місіс Бейкер».

— Дбайливий ти хлопчина, — сказав Соумз. — Таких небагато. А парубків, які зберегли почуття відповідальності в нашу епоху деградації, ще менше. Вона це оцінить, Ніку, я знаю. Містер Брейсман, методистський священик, казав, що також зазирне. Боюся, до вечора йому доведеться відвідати чимало домівок. Обережніше з тими в’язнями, гаразд?

Нік серйозно кивнув.

— Добре. Спробую провідати тебе після обіду.

Він перемкнув передачу й поїхав геть — стомлений, зіщулений старий із червоними очима. Нік провів його стурбованим поглядом, а тоді рушив до придорожнього кафе. Було відчинено, однак на роботу вийшов лише один із двох кухарів, троє з чотирьох офіціанток також не з’явилися на зміну із сьомої до третьої. Замовлення несли дуже довго. Коли він повернувся до в’язниці, Біллі з Майком виглядали страшенно переляканими. Вінс Хоґан марив, і до шостої вечора його не стало.

Розділ 19

Відтоді, як Ларрі бував на Таймс-сквер, минуло стільки часу, що він очікував побачити це місце інакшим, магічним. Усе виглядало б меншим і водночас кращим: буйна, смердюча й іноді небезпечна життєва енергія цього місця не лякатиме його, як у дитинстві, коли він пробирався сюди сам чи з Бадді Марксом, щоб сходити на подвійний кіносеанс за 99 центів або повитріщатися на блискуче барахло у вітринах крамниць, зазирнути до аркад і більярдних зал.

Однак усе здавалося таким самим, і цей ефект був аж надмірним, адже дещо й справді змінилося. На розі, одразу біля виходу з метро, стояла газетна розкладка, а тепер її не стало. За півкварталу звідти колись сяяла вогниками й дзеленчала аркада з дешевими ігровими автоматами та небезпечними на вигляд молодиками — ті забіяки грали в «Ґоттліба на безлюдному острові» й «Космічні перегони», а з куточків губ у них звисали цигарки. Тепер там був «Орандж Джуліус»[91]. Біля входу крутилася ватага чорношкірих юнаків, і їхні тіла нижче пояса плавно вигойдувалися, немов десь неподалік грав джаз — джаз, який можуть уловити лише чорні вуха. З’явилося більше масажних салонів та кінотеатрів для дорослих.

Однак за великим рахунком площа лишилася такою самою, і Ларрі зробилося сумно. Єдина справжня відмінність лише погіршила стан речей — тепер він здавався собі туристом. Та може бути, що й корінні нью-йоркці почувалися на Таймс-сквер туристами-карликами, яких постійно тягне глянути вгору й почитати електронні табло. Він не міг сказати напевне, бо забув, що таке бути єдиним цілим із Нью-Йорком. Перевчатися заново йому не дуже хотілося.

Того дня мати не вийшла на роботу. Протягом останніх кількох днів вона змагалась із застудою й уранці прокинулася з жаром. Він лежав у безпечному вузенькому ліжку у своїй старій кімнаті та чув, як вона готувалася до сніданку — стугоніла посудом, чхала й щоразу примовляла: «Чорт!» Ларрі почув, як увімкнувся телевізор і з динаміків полинули новини каналу «Тудей». Спроба державного перевороту в Індії. Вибух електростанції у Вайомінгу. Верховний суд мав прийняти важливе рішення з питання прав геїв.

Ларрі зайшов на кухню, на ходу застібаючи сорочку. Новини скінчились, і показували, як Джин Шаліт[92] брав інтерв’ю в якогось лисого чоловіка. Лисий чоловік показував набір маленьких тваринок, яких він вручну видув зі скла. Склярство, розказував він, це його хобі впродовж сорока років, і його книгу збирається опублікувати видавництво «Рендом Хаус». А тоді він чхнув. «Вибачаю», — випередив його Джин Шаліт і хихотнув.

— Просто посмажити чи хочеш бовтанку? — запитала Еліс Андервуд.

Вона була у своєму домашньому халаті.

— Бовтанку, — сказав Ларрі.

Він знав, що не відкараскається від яєчні (коли мати перебувала в гарному гуморі, вона називала яйця «кудкудайками»). Поживна, багата на білок. Уявлення матері про поживність було розмите, проте всеосяжне. Ларрі знав, що вона тримає в голові перелік поживної їжі й навпроти кожного пункту є його антипод — наприклад, желейки, мариновані огірки, «Слім Джими», пластинки рожевої жуйки, до яких додають бейсбольні картки, та ще купа всякої всячини. Жах.

Він сів і дивився, як мати готує яєчню: розбиває яйця над знайомою пательнею, збиває їх тим самим дротяним вінчиком, яким користувалася ще тоді, коли першачок Ларрі ходив до приватної школи № 162.

Вона дістала з халата хустинку, притисла її до рота, кашлянула, чхнула, автоматично пробурмотіла: «Чорт!» — а тоді повернула носовичок до кишені.

— Вихідний, мамо?

— Узяла лікарняний. Ця застуда хоче мене зламати. Ненавиджу брати лікарняний у п’ятницю, так майже всі роблять, та мушу трохи полежати. У мене гарячка. Ще й лімфовузли набрякли.

— Лікареві телефонувала?

— Коли я була чарівною молодицею, лікарі самі по домівках ходили, — відказала вона. — А тепер як захворів — іди до пункту невідкладної допомоги. Або так, або сиди цілий день в одній із тих комор, які вони називають лікарнями для всіх, ха-ха, та чекай, доки якийсь коновал тебе огляне. Прийди та отримай свій «Медікер»[93] — ось як воно зветься. Там іще гірше, ніж у центрах обміну товарних купонів перед Різдвом. Лишуся вдома й прийму аспірин, а завтра вже додушу цю заразу.

Ларрі пробув удома майже весь ранок, бо хотів якось допомогти. Він перетягнув до її спальні телевізор, і від натуги на його руках героїчно напнулися жили.

— Ти так хочеш, аби я дивилася «Поміняймося»[94], що грижу собі наживеш, — пхикнула мати.

Він приніс їй соку та почату пляшку «НайКвілу»[95] від горла, збігав на ринок і купив кілька пейпербеків.

Після цього в них не лишилося жодних справ, окрім як грати на нервах одне одного. Мати чудувалася з того, як погіршилася якість сигналу в спальні, і Ларрі довелося проковтнути ядучу ремарку про те, що поганий сигнал — це краще, аніж жодного. Урешті він сказав, що піде прогулятися містом.

— Гарна думка, — з очевидною полегкістю сказала Еліс. — Я трохи подрімаю. Ларрі, ти гарний хлопчик.

Тож він спустився вузькими сходами (ліфт і досі не полагодили) та вийшов на вулицю, відчуваючи винувату полегкість. Попереду був цілий день, і в кишені ще лишалося трохи готівки.

Та тепер на Таймс-сквер йому було вже не так радісно. Ларрі рушив далі, переклавши гаманець до передньої кишені. Перед дисконтною музичною крамницею його прицвяхував до землі власний голос, що долинав із побитих горішніх колонок. Звучав куплет-перехід:

До ранку залишитись не прохаю, Чи бачила ти світло, не спитаю, Не зачіплю, не кину слово грубе, Лише одне дізнатися бажаю: Сонце, ти хлопця свого любиш? Що він за людина, люба?.. Сонце, ти хлопця свого любиш?

«Це я», — подумав він, утупившись в обкладинки альбомів, та сьогодні пісня його гнітила. Навіть гірше — Ларрі затужив за домом. Йому не хотілося бути тут, під небесами кольору жерсті, не хотілося дихати нью-йоркським смогом і постійно грати в кишеньковий більярд із гаманцем, щоб пересвідчитися, що той на місці. Нью-Йорку, ім’я тобі Параноя. Зненацька йому захотілося опинитися в студії звукозапису на Західному узбережжі за роботою над новим альбомом.

Ларрі пришвидшив ходу й завернув до аркади. У вухах задзеленчало, задзижчало, і почулося підсилене, громове ревіння гри «Смертельні перегони 2000»[96], у якому можна було розрізнити електронні, немов іншопланетні крики вмираючих пішоходів. «Мила гра, — подумав Ларрі. — Скоро ще й «Дахау 2000» випустять — дітлахи будуть у захваті». Він підійшов до монетного автомата й наміняв десять доларів четвертаками. Через дорогу, біля «Біф енд Брю», стояла телефонна будка, і Ларрі з пам’яті набрав «У Джейн», залу для гри в покер, у якій вони інколи зависали з Вейном Стакі.

Ларрі годував шпарину монетами, доки рука не заболіла, і за три тисячі миль задзвонив телефон.

— «У Джейн». Ми відкриті.

— Для будь-яких пропозицій? — запитав він басовитим, сексуальним голосом.

— Слухай, розумнику, це тобі не… опа, Ларрі, це ти?

— Ага. Привіт, Арлін.

— Ларрі, ти де? Тебе ніде не видно.

— Ну, я на Східному узбережжі, — обережно відповів він. — Мені сказали, що на мене почіплялися п’явки, і краще вилізти з озера й посидіти на суходолі, доки вони не повідпадають.

— Це через твою мегавечірку?

— Ага.

— О, я чула про неї, — сказала вона. — Ну ти й марнотратник.

— Арлін, а Вейна десь поряд нема?

— Ти про Вейна Стакі?

— Ну, не про Джона Вейна ж — він помер.

— Тобто ти нічого не чув?

— А що б я таке почув? Я на іншому узбережжі. А з ним усе окей, правда ж?

— Він лежить у лікарні з отим грипом. Цю заразу прозвали Капітаном Трипсом. І тут не до сміху. Кажуть, що від нього багато народу померло. Усі перелякані, сидять по домівках. У нас тут шість порожніх столів, а ти й сам знаєш, що в Джейн ніколи не буває вільних столів.

— Як він?

— Хтозна, Ларрі. Палати в лікарнях забиті хворими, і відвідувачів до них не пускають. Якось моторошно. І всюди солдати.

— У них відпустка?

— Солдати у відпустці не носять зброю та не їздять конвоями вантажівок. Багато людей справді налякані. Краще сюди не рипатися.

— У новинах нічого такого не казали.

— У наших газетах лише писали, що варто закупитися протигрипозними засобами, ото й усе. Однак ходять чутки, що то військові недбало поводилися зі своїми пробірками. Страшне!

— Та люди просто лякають одне одного.

— А там, де ти зараз, такого нема?

— Ні, — сказав Ларрі й одразу ж згадав материну застуду.

І хіба в метро не чхали, не кашляли направо-наліво? Він іще тоді подумав, що вагон скидається на палату з туберкульозниками. Однак у кожному місті вистачає перехожих, які чхають та сякаються. Йому сяйнуло, що віруси застуди дуже товариські за своєю суттю. Їм подобається ділитися багатством.

— Самої Джейні немає, — вела далі Арлін. — Сказала, що в неї гарячка й лімфовузли набухли. А я гадала, що ця стара шльондра занадто крута, щоб хворіти.

— Три хвилини скінчилися, повідомте про завершення розмови, — перебив її оператор.

— Ну, Арлін, я повернуся десь за тиждень. Зберемося, посидимо.

— Я не проти. Завжди хотіла потусувати зі справжньою зіркою.

— Арлін, а ти, бува, не знаєш чувака на прізвисько Дьюї Димовуха?

— Ой! — наполохалася вона. — Оце так! Ларрі!

— Що?

— Дякувати Богу, що ти не поклав слухавку! Я таки бачила Вейна десь за два дні до того, як він ліг у лікарню. Геть забула! От йо!

— Ну то що там?

— Конверт. Він сказав, що це тобі, і попросив потримати з тиждень у касі біля грошей або віддати тобі, як побачу. Сказав щось типу «йому страшенно пощастило, що забере він сам, а не Дьюї Димовуха».

— Що всередині? — Він переклав слухавку в другу руку.

— Хвилинку. Зараз гляну, — мовчанка, а тоді почулося, як Арлін розриває папір. — Це чекова книжка. «Перший комерційний банк Каліфорнії». На рахунку… вау! Понад тринадцять тисяч доларів. Якщо ти мене не пригостиш, я тобі голову відкушу.

— У цьому не буде потреби, — сказав він, либлячись. — Дякую, Арлін. Притримай для мене цей конвертик.

— Ні. Я кину його до канави. Козел.

— Чудово знати, що тебе люблять.

— Ларрі, ти нестерпний, — зітхнула вона. — Я покладу її в конверт і напишу на ньому і твоє, і своє ім’я. Так ти мене точно не кинеш.

— І не збирався, солоденька.

Вона поклала слухавку, й одразу ж з’явився оператор, вимагаючи ще три долари для «Ма Белл». На обличчі в Ларрі й досі вигравала широченна дурнувата усмішка, і він охоче згодував монети в шпарину.

Зиркнув на центи, розсипані на полиці телефонної будки, узяв четвертак і кинув його в автомат. За мить задзвонив телефон матері. Перший імпульс — поділитися гарними новинами, а другий — когось ними прибити. Ларрі гадав, — ні, він дійсно в це вірив, — що зараз ідеться винятково про перший випадок. Він хотів розказати, що знову став платоспроможним, порадувати їх обох.

Усмішка на його губах почала потроху згасати. Телефон дзвонив і дзвонив. Можливо, вона таки вирішила вийти на роботу. Ларрі згадав її червоне, розпашіле від гарячки обличчя, кашель, чхання й примовку «Чорт!», яку вона нетерпляче випльовувала в хустинку. Ні, на роботу вона не вийшла. Насправді він не думав, що їй стало б на це сил.

Ларрі поклав слухавку. Повернувшись, дзенькнув четвертак, і він на автоматі забрав його з комірки. Ларрі вийшов із будки, підкидаючи в руці монети. Побачив таксі, зупинив його, і, коли автівка влилася в потік транспорту, пішов дощ.

———

Двері були замкнені, і, постукавши двічі чи тричі, Ларрі вирішив, що у квартирі нікого немає. Він стукав так гучно, що поверхом вище хтось грюкнув у відповідь, наче розсерджений привид. Однак потрібно було зайти й пересвідчитись, а ключа він не мав. Ларрі вже розвернувся, щоб спуститися до містера Фрімена, коли почув з-за дверей тихий стогін.

У двері було вмонтовано три різні замки, однак попри те, що мати постійно торочила про пуерториканців, на всі вона ніколи не замикалася. Ларрі стукнув двері плечем, і вони голосно заторохкотіли в рамі. Стукнув іще раз, і замок не витримав. Двері розчахнулись і гупнули об стіну.

— Мамо?

Знову той стогін.

У квартирі стояла півтемрява: день згас дуже швидко. Гримів грім, наростав шум дощу. Вікно у вітальні було напівпрочинене — білі фіранки надувалися над столом, а тоді їх висмоктувало назовні, до вентиляційної шахти. На підлозі, де накрапав дощ, виблискувала мокра пляма.

— Мамо, ти де?

Гучніший стогін. Ларрі рушив до кухні, і знову загримів грім. Він мало не перечепився через неї. Еліс Андервуд лежала на підлозі, наполовину вивалившись зі спальні.

— Мамо! Господи, мамо!

Вона спробувала перевернутися на звук його голосу, та поворушилася лише голова — крутнулась на підборідді й уклалася на ліву щоку. Її дихання було важким і хрипким від слизу. Та найгіршим було те, як її праве око крутнулося, аби глянути на нього, — наче око свині на скотобійні. Він так ніколи цього й не забув. Обличчя її пашіло від жару.

— Ларрі?

— Мамо, зараз я вкладу тебе до ліжка.

Він нагнувся, відчайдушно напруживши коліна, аби не впустити до них підступний тремор, і взяв її на руки. Її домашній халат розгорнувся, відкривши стару, запрану нічну сорочку та білі, як риб’ячий живіт, ноги, помережані набряклими варикозними венами. Вона палала від жару. Ларрі перелякався. Ніхто не міг бути таким гарячим і при цьому залишатися живим. Либонь, її мозок запікається просто в голові.

— Ларрі, сходи по батька. Він у барі, — занила вона немов на доказ його думок.

— Тихіше, — сказав приголомшений, розчавлений Ларрі. — Не говори, спи, мамо.

— Він у барі з тим фотографом!

Її вискливий голос пронизав густу надвечірню пітьму, і надворі злісно ляснув грім. Ларрі почувався так, немов його тіло вкрив тягучий слиз. Залітаючи крізь прочинене вікно у вітальні, квартирою гуляв холодний протяг. Немов відчувши його, Еліс затремтіла, зацокотіла зубами, і її шкіра вкрилася сиротами. Обличчя матері здавалося Ларрі повним місяцем у півтемряві, яка стояла в спальні. Він розправив простирадло, поклав ноги матері на ліжко й натягнув укривала з ковдрою до самого її підборіддя. Вона й досі безпорадно тремтіла — так, що було видно, як дрижить і вібрує тканина. Лице в неї було сухим.

— Іди й скажи йому, хай зараз же чеше сюди! — закричала вона, а тоді замовкла — чулося лише її важке бронхіальне дихання.

Ларрі вийшов у вітальню, рушив до телефону, а тоді оминув його. Він загрюкнув вікно й повернувся до телефону.

Довідники були на полиці під столиком, на якому стояв телефон. Ларрі знайшов номер лікарні «Милосердя» і набрав його під акомпанемент грому. Блискавиця перетворила вікно, яке він щойно зачинив, на блакитно-білу рентгенівську фотопластину. У спальні здушено закричала його мати — у нього аж кров похолола.

Почувся один гудок, а тоді задзижчало й клацнуло. Заговорив по-механічному писклявий голос: «Цей запис зроблено в поліклініці “Милосердя”. Наразі всі наші лінії зайняті. Якщо зачекаєте, ваш дзвінок приймуть, як тільки з’явиться така можливість. Дякуємо. Цей запис зроблено в поліклініці “Милосердя”. Наразі всі наші…»

— Насадки для швабр зберігають унизу! — закричала мати. Загримів грім. — Ці пуерториканки нічого не петрають!

«…зачекаєте, ваш дзвінок приймуть, як…»

Він кинув слухавку й закляк над телефоном, обливаючись потом. Що це за клята лікарня така? Мати вмирає, а на іншому кінці дроту белькоче йобаний автовідповідач? Що в них там коїться?

Ларрі вирішив спуститися й попросити містера Фрімена подивитися за матір’ю, поки він збігає до лікарні. Чи краще викликати приватну швидку? Господи, чому виявляється, що нічого не знаєш про те, що маєш знати насамперед? Чому цього в школі не вчать?

Зі спальні так само чулося важке дихання матері.

— Зараз повернуся, — пробурмотів він і рушив до дверей.

Ларрі до смерті перелякався за неї, однак страх перекрив інший голос: «Зі мною завжди трапляються подібні халепи». І «Чому воно сталося саме тоді, як я щойно дізнався гарну новину?» І наймерзенніше: «Наскільки воно засере мої плани? Скільки всього доведеться міняти?»

Ларрі ненавидів цей голос і бажав йому швидкої та бридкої смерті, однак той жебонів собі далі.

Він побіг сходами донизу, до квартири містера Фрімена, і в чорних хмарах загуркотів грім. Щойно Ларрі скочив на сходовий майданчик другого поверху, розчахнулися двері, і його ляснуло холодним дощем.

Розділ 20

«Гарборсайд» був найстарішим готелем в Оґанквіті. Відтоді, як на іншому березі збудували новий яхт-клуб, краєвид із його вікон погіршав, але такого дня, коли небо інфікували швидкоплинні грози, панорама відкривалася досить непогана.

Френні сиділа біля вікна вже зо три години, намагаючись написати листа Ґрейс Даґґан, подружці з коледжу, яка збиралася вступати до університету Меріленду. То був не сповідальний лист про вагітність чи сварку з матір’ю — така писанина лише пригнітила б її, і Френ гадала, що Ґрейс і так усе дізнається з власних джерел. Вона лише намагалася написати дружнього листа. Велосипедна прогулянка до Рейнджлі, на яку ми їздили в травні разом із Джессі та Семом Лотропом і Саллі Венселас. Іспит із біології, на якому мені пощастило. Нова робота Пеґґі Тейт, ще однієї знайомої по коледжу: її взяли молодшим службовцем до Сенату. Весілля Емі Лодер, що відбудеться незабаром.

Лист, проте, не бажав писатися. Піротехнічна вистава над водою зіграла свою роль — як можна сконцентруватися, коли за вікном вирують примхливі грози? Та головним було те, що жодна з новин у листі не була розказана дійсно чесно. Правда дещо викривлялася, як провертається ніж у руці — замість того щоб зчистити шкірку, він ковзає картоплею й ріже пальці. Велосипедна поїздка видалася гарною, однак тепер їм із Джессі було вже не так весело. Їй справді поталанило на іспиті BY-7, однак не на тому, який дійсно впливав на загальну оцінку. Вони з Ґрейс ніколи не були близькими з Пеґґі Тейт, а в теперішньому становищі весілля Емі здавалося Френні радше невдалим жартом, аніж радісною подією. Емі виходить заміж, а в мене скоро буде дитина, ха-ха-ха.

Відчуваючи, що лист потрібно завершити бодай для того, щоб не мучитися, вона написала:

У мене й самої проблеми, хай йому, купа проблем, однак мені не стає духу їх усі розписати. Від самих думок нудить! Однак гадаю, що до Дня незалежності ми вже побачимося — хіба що в тебе змінилися плани відтоді, як списувалися минулого разу (Одна цидулка за шість тижнів? Я вже починаю переживати, чи тобі, дівчисько, хтось усі пальці не обрубав!). Побачимось, і я все тобі розкажу. Мені б дуже знадобилася твоя порада.

Ти вір у мене, а я — у тебе[97].

Френ

Вона підписалася своєю звичною розмашисто-кумедною завитушкою, яка зайняла половину простору, що лишався на аркуші. Навіть сам підпис змусив її почуватися лицеміркою — більше, ніж будь-коли. Вона склала аркуш, заклеїла конверт, надписала адресу й приставила його до дзеркала. Завершено.

Ну от. Що далі?

Знову ставало темно, як увечері. Вона підвелася й почала тинятися кімнатою. Хотілося вийти на вулицю, та куди податися? До кіно? Той єдиний фільм, що зараз показують у містечку, вона вже дивилася. З Джессі. Поїхати до Портленда пороздивлятися одяг? Нецікаво. Єдиний одяг, на який вона зможе дивитися реалістично, — той, у якого еластична талія. Щоб на двох місця вистачило.

Сьогодні їй зателефонували три людини — спершу з гарними новинами, потім із нейтральними, насамкінець із поганими. Френ воліла б, щоб порядок був зворотним. На вулиці пішов дощ, знову затьмаривши пірс. Вона вирішила, що вийде пройтись, і до біса той дощ. Може, від свіжого повітря та літньої вологи їй стане краще. Може, навіть зайде кудись випити келих пива. Щастя в пляшці. Ну, бодай душевна рівновага.

Спершу подзвонила Деббі Сміт із Соммерсворта. Вона радо прийме Френ, привітно сказала Деббі. Власне, Френ її просто виручить. Одна з двох дівчат, які жили з нею, виїхала в травні, отримавши в одній заготівельній фірмі посаду секретарки. Вони з Родою більше не витягували квартплату.

— І ми обидві походимо з багатодітних сімей, — мовила Деббі. — Дитячий плач нас не турбуватиме.

Френ сказала, що зможе заселитися до першого липня, і коли поклала слухавку, то відчула, як по щоках течуть теплі сльози. Сльози полегкості. Вона гадала, що якщо вдасться забратися з містечка, у якому виросла, з нею все буде гаразд. Далі від матері, навіть від батька. Тоді вагітність і самотність у контексті її життя набудуть якоїсь подоби розумних пропорцій. Вагомий чинник, та не єдиний. Вона пригадала якусь тварину, — жабу чи жука, — яка з появою загрози роздувається вдвічі. Хижак бачить таку чудасію і в теорії лякається й звалює. Певною мірою вона почувалася наче той жук, і цю реакцію викликало геть усе місто, усе оточення (мабуть, найточнішим словом тут було «гештальт»). Френ знала, що її не примушуватимуть нашити на грудях червону літеру[98], та знала й те, що її розум зможе домовитися з нервами лише тоді, коли вона вирветься з Оґанквіта. Вона виходила на вулицю й бачила людей, які не витріщалися на неї, однак готувалися до цього. Звісно ж, мова не про літніх приїжджих, а про постійних мешканців. Місцевим завжди був потрібен хтось, щоб повитріщатися: пияк, чи отой ледар, який живе на саму допомогу з безробіття, чи парубок із хорошої сім’ї, якого спіймали на крадіжці в Портленді або Олд-Орчард-Бічі… чи дівчина з животом, який надимається, мов повітряна куля перед польотом.

Другий дзвінок — отой, що такий собі, — був від Джессі Райдера. Він телефонував із Портленда й спершу набрав її дім. На щастя, слухавку взяв Пітер, тож Джесс отримав номер Френ без зайвих слів.

Та все ж мало не першим, що він сказав, було «Вдома блискавки, ага?».

— Ну, трохи поіскрило, — обережно промовила Френні.

Вона не хотіла розписувати деталі. Це зробило б їх чимось на кшталт змовників.

— Твоя мати?

— А що?

— У неї такий типаж — видно, що може психонути. По очах видно, Френні. Вони ніби говорять: як застрелиш моїх священних корів, я застрелю твоїх.

Вона змовчала.

— Вибач. Я не хотів тебе образити.

— І не образив, — сказала вона.

Насправді його опис був доволі влучним (принаймні поверхово), однак вона й досі намагалася перемолоти той подив, що його викликало те дієслово — «образити». Дивно було чути його від Джессі. Можливо, ось у цьому і є істина: коли твій коханий заводить розмову про те, що може тебе образити, він уже не твій коханий.

— Френні, моя пропозиція досі чинна. Якщо ти погодишся, я добуду дві обручки й примчу до тебе вже після обіду.

«На вéлику», — подумала вона й мало не захихотіла.

Засміятися на його слова було б жахливим, недоречним учинком, тож Френні прикрила слухавку, аби впевнитись, що він нічого не почує. За останні шість днів вона нахихотілася й наплакалася більше, ніж за весь час відтоді, як їй виповнилося п’ятнадцять і почалися побачення.

— Ні, Джессе, — сказала Френ доволі спокійним голосом.

— Я серйозно! — вибухнув він так раптово, ніби побачив, як вона бореться зі сміхом.

— Я знаю, — відповіла вона. — Та я не готова до заміжжя. Джессе, я себе добре знаю. Ти тут ні при чому.

— А дитина?

— Буду народжувати.

— І віддаси до притулку?

— Ще не вирішила.

На мить він замовк, і Френні почула голоси із сусідніх кімнат. Певне, у них свої проблеми, подумала вона. Крихітко, світ — це жива мильна опера. Ми любимо наші життя, тож видивляємося промінчик світла, який указав би нам путь у завтрашній день.

— Я хвилююся за дитину, — урешті промовив Джессі.

Френні сумнівалася, що він говорить правду, однак це було єдиним, що він міг сказати, аби зачепити її. І йому вдалося.

— Джессе…

— То куди тепер? — стрепенувся він. — Ти ж не просидиш у «Гарборсайді» ціле літо. Якщо тобі нема де зупинитися, я можу щось підшукати в Портленді.

— Я знайшла квартиру.

— І де? Чи я не маю права таке спитати?

— Не маєш, — мовила Френ і прикусила язика за те, що не знайшла дипломатичнішого способу це сказати.

— Он як, — озвався Джессі химерно безживним голосом.

Урешті він знову заговорив.

— Можна в тебе дещо спитати, Френні? — сторожко мовив Джесс. — Обіцяй, що не психуватимеш. Бо я справді маю це знати. Це не риторичне запитання чи ще щось.

— Можна, питай, — напружилася Френні.

Подумки вона взяла себе в руки, аби раптом не зірватися, бо коли Джессі виголошував подібну передмову, за нею зазвичай ішла жахлива, проте цілком несвідомо шовіністична тирада.

— У мене є бодай якісь права в цій справі? — запитав він. — Ми можемо розділити відповідальність і приймати рішення разом?

На хвильку вона й справді розлютилася, та це відчуття одразу вщухло. Джесс — це просто Джесс: він намагався захистити власний образ в очах самого себе — так само, як роблять усі мислячі люди, аби спати спокійно. Вона завжди цінувала його інтелект, однак у подібній ситуації його розумність нестерпно дратувала Френ. Джесса, її та багатьох інших усе життя вчили самовіддачі й активності. Бувало, що доводилося пережити чимало негараздів, аби з’ясувати, що інколи варто просто залягти у високих бур’янах і перечекати. Його потуги мали добрі наміри, та однаково лишалися самими потугами. Він не хотів, щоб вона йшла від нього.

— Джессі, — мовила вона, — ні ти, ні я не планували цю дитину. Я приймала пігулки саме для того, щоб вона не з’явилась, і це було спільне рішення. Твоя відповідальність тут ні до чого.

— Але ж…

— Ні, Джессе, — твердо сказала вона.

Він зітхнув.

— Вийдеш на зв’язок, як влаштуєшся?

— Гадаю, що так.

— Ти й досі збираєшся повернутися до навчання?

— Урешті-решт, так, повернуся. Візьму академвідпустку на осінній семестр. Можливо, у них є заочна форма навчання.

— Френні, як буду потрібен, ти знаєш, де мене знайти. Я не збираюся тікати.

— Та знаю, Джессі.

— Як будуть потрібні гроші…

— Так.

— Телефонуй. Я не буду на тебе тиснути, проте… я б хотів із тобою побачитися.

— Гаразд, Джессе.

— Бувай, Френ.

— Бувай.

Коли вона поклала слухавку, прощання видалось аж надто остаточним, а розмова — незавершеною. І тут до неї дійшло чому: вони вперше не обмінялися звичним «я кохаю тебе». Френні це засмутило, і вона сказала собі, що не варто хнюпитись, однак слова не допомогли.

Останній дзвінок пролунав близько дванадцятої — телефонував батько. Позавчора вони обідали разом, і він розказував про те, як хвилюється за Карлу і як на неї подіяли новини. Минулої ночі жінка не лягла в ліжко, натомість провела весь час у вітальні, вивчаючи старі генеалогічні записи. Він зазирнув близько пів на дванадцяту й спитав, коли вона підійметься. Карла сиділа з розпущеним волоссям, яке спадало на вкриті нічною сорочкою плечі, — Пітер сказав, що вона мала дикий вигляд, немов не при своєму розумі. Важкий альбом з історією сім’ї лежав у неї на колінах, і вона навіть не глянула на чоловіка, лише сторінки гортала. Сказала, що не хоче спати. Що незабаром підніметься. Коли Френ із батьком сиділи в кабінці «Обіду на розі», Пітер розказав, що Карла підхопила застуду, — він тоді більше дивився на гамбургери, ніж їв їх. У неї був закладений ніс. Коли Пітер спитав, чи хоче вона склянку молока, жінка нічого не відповіла. Учора вранці він побачив, як Карла спить у тому ж кріслі, досі тримаючи на колінах альбом.

Коли вона нарешті прокинулася, з вигляду їй стало краще й повернулася тяма, однак застуда погіршилася. Карла відмахнулася від пропозиції викликати доктора Едмонтона — сказала, що то звичайний бронхіт. Вона натерла груди «Віксом», приклала туди квадратний фланелевий згорток і вирішила, що пазухи вже прочищаються. Однак Пітер сказав Френні: попри те, що дружина не дала зміряти їй температуру, він гадав, що в неї був жар, кілька градусів понад норму.

Він зателефонував до Френ, щойно почалася перша гроза. Над гаванню стали тихо збиратися фіолетові й чорні хмари, і пішов дощ — спершу лише накрапало, а тоді полило як із відра. Поки вони розмовляли, Френ визирала з вікна й бачила, як у воду за хвилерізом б’ють блискавки, при цьому на дроті щоразу чулося шурхотіння — наче платівку дряпала голка фонографа.

— Сьогодні вона лежить у ліжку, — сказав Пітер. — Нарешті погодилася, щоб її оглянув Том Едмонтон.

— Він уже приходив?

— Щойно пішов. Каже, у неї грип.

— О Боже, — сказала Френ, заплющуючи очі. — У її віці це не жарти.

— Так, не жарти, — він трохи помовчав. — Френні, я йому все розповів. І про дитину, і про вашу з Карлою сварку. Ми водили тебе до Тома ще тоді, як ти була немовлям, і він уміє тримати язика на припоні. Я мусив дізнатися, чому вона захворіла. Він сказав, що сварка тут ні до чого. Грип є грип, схопив — і все.

— Хто кого схопив… — похмуро сказала Френ.

— Прошу?

— Не зважай, — відповіла вона: батько був надзвичайно ерудованим чоловіком, однак не фанатом «AC/DC»[99]. — Продовжуй.

— А більше нема чого розказувати, серденько. Том говорить, що ця зараза всюди. Якийсь навдивовижу паскудний різновид. Начебто мігрував до нас зі сходу, наразі весь Нью-Йорк хворіє.

— Однак проспати всю ніч у вітальні… — невпевнено заговорила вона.

— Насправді він сказав, що сон у вертикальному положенні має бути кориснішим для легень та бронхів. Більше нічого не казав, та Альберта Едмонтон належить до всіх тих спільнот, що й Карла, тож у цьому не було потреби. Френ, ми обоє знаємо, що вона вже давно наражалася на щось таке. Карла в нас голова Міського історичного товариства, секретар Жіночого клубу й клубу «Любителі літератури», двадцять годин на тиждень просиджує в бібліотеці, і відтоді, як помер Фред, вона займалася справами «Маршу монеток»[100], а минулого року взялася ще й за «Фонд серця». Крім цього, Карла намагалася зібрати кошти для Генеалогічного товариства Східного Мейну. Вона виснажена, знесилена. І це частково пояснює, чому вона на тебе зірвалася. Едмонтон лише сказав, що до неї причепилася б перша-ліпша зараза. Ото й весь коментар. Вона старіє, Френні, а старіти не хоче — Карла працює більше за мене.

— Татусю, вона сильно хвора?

— Лежить у ліжку, п’є сік і ковтає пігулки, що Том прописав. Я взяв вихідний, а завтра з нею посидить місіс Голлідей. Карла просила її прийти, щоб вони склали план для червневого зібрання Історичного товариства. — Він шумно зітхнув, і блискавка знову дряпнула по дроту. — Інколи мені здається, що вона хоче померти за роботою.

— Як гадаєш, вона не заперечуватиме, якщо я… — несміливо заговорила Френ.

— Саме зараз — не варто. Дай їй трохи часу, Френ. Звикне.

А тепер, чотири години по тому, Френні зав’язувала на голові пластикову хустинку від дощу й загадувалася, чи зможе її мати звикнути. От якби вона віддала дитину в притулок, у місті ніхто нічого й не пронюхав би. Малоймовірний сценарій. У жителів маленьких містечок навдивовижу гострий нюх. І, звісно ж, якщо залишити дитину… але ж вона не задумується про це всерйоз, так? Так?

Одягаючи плащ, вона відчувала, як у нутрі просинається провина. Авжеж, мати була змучена. Френні помітила це ще коли повернулася з коледжу й вони поцілували одна одну в щоки. У Карли набрякли мішки під очима, шкіра здавалася надто жовтою, а сивини в завжди по-вітринному охайному волоссі помітно побільшало, навіть попри тридцятидоларові маски. Та все ж…

Під час тієї сварки мати зірвалася на істерику, і це було страшно. У результаті Френні запитувала в себе, наскільки то може бути її провиною, якщо материн грип переросте в пневмонію чи в неї трапиться якийсь зрив. Чи якщо вона помре. Господи, яка жаска думка. Цього не може бути, будь ласка, Господи, звісно ж, не може. Вона питиме ліки, вони виб’ють заразу, і оскільки Френні зникне з її поля зору й тихенько виношуватиме свого маленького незнайомця десь у Соммерсворті, мати відійде від травми. І тоді вона…

Задзвонив телефон.

Із секунду Френні просто дивилася на нього, а на вулиці знову зблиснуло та загриміло — так близько й раптово, що вона відсахнулася.

Дзень, дзень, дзень.

Однак вона вже отримала три дзвінки, хто б то міг бути? Деббі не потрібно було їй передзвонювати, і Френні гадала, що й Джессові також. Може, то «Дзвонимо за долари». Або продавець кухонних комбайнів. Або ж таки Джесс вирішив показати, що не вміє здаватися.

Щойно Френні рушила до слухавки, вона відчула впевненість, що телефонує батько й новини будуть гіршими. Це як пиріг, сказала вона собі. Відповідальність — це пиріг. Частково відповідальність лежить на всіх тих благодійних заходах, якими займається мати, однак не варто себе дурити й гадати, що не доведеться й собі відрізати великий соковитий гіркий шматок. І з’їсти його до останньої крихти.

— Алло?

Спершу відповіддю була сама тиша, і Френні спантеличено насупилася та повторила «алло».

А тоді заговорив батько.

— Френ? — почувся дивний звук, наче Пітер щось ковтав. — Френні?

Знову те «ковть-ковть». З дедалі більшим жахом Френ усвідомила, що батько змагався зі слізьми. Її вільна рука поповзла до горла та вчепилася у вузол хустинки-дощовика.

— Тату? Що таке? Щось із мамою?

— Френні, мушу тебе забрати. Я… просто заїду й заберу тебе. Саме так і зроблю.

— З мамою все добре?! — крикнула Френ у слухавку.

Над Гарборсайдом знову ляснув грім — Френні злякалася й заплакала.

— Татку, все гаразд?!

— Їй погіршало — це все, що я знаю, — мовив Пітер. — Десь годину по тому, як я з тобою поговорив, погіршало. Температура піднялася. Вона почала марити. Я спробував додзвонитися до Тома… Рейчел сказала, що він на виклику, що багато людей сильно захворіло… тож я зателефонував до сендфордської лікарні, і вони сказали, що їхні швидкі на виїздах, обидві, однак сказали, що додадуть Карлу до списку. Список, Френні, що це в біса за список такий? Я знаю Джима Воррінгтона, він водій однієї із сендфордських швидких, і якщо на 95-й трасі немає аварій, він увесь день байдикує та ріжеться в джин рамі. Що це за список? — він мало не зривався на крик.

— Заспокойся, татку. Заспокойся. Заспокойся. — Вона знову залилася слізьми. Її ліва рука відпустила вузол хустинки й витерла очі. — Якщо вона досі вдома, краще сам її відвези.

— Ні… ні, вони приїжджали з п’ятнадцять хвилин тому. І, Господи, Френні, у швидкій уже лежало шестеро людей. Серед них був Вілл Ронсон, наш аптекар. І Карла… твоя мати… коли вони вкладали її, вона отямилася й усе повторювала: «Я не можу дихати, Пітере, я не можу дихати, чому я не можу дихати?» О Боже.

Говорив він немов підлітковим голосом, зриваючись на фальцет. Френні злякалася.

— Татку, ти зможеш сісти за кермо? Зможеш сам сюди доїхати?

— Так, — сказав він. — Так, звісно.

Він начебто почав збиратися з духом.

— Я чекатиму на ґанку.

Вона поклала слухавку та швидко спустилася зі сходів. Коліна тремтіли. На ґанку вона побачила, що, попри дощ, грозові хмари вже почали розходитись і крізь них пробивалося вечірнє сонце. Френні мимохіть пошукала очима веселку й побачила її далеко над водою — туманну, містичну дугу. Провина й тривога гризли її, якимись волохатими тілами ворушилися в неї в животі — там само, де й те, інше. Вона знову заплакала.

«Їж свій пиріг, — сказала вона собі, чекаючи на батька. — Смакує жахливо, тож їж свій пиріг. Можна й добавку отримати, і не одну. Їж свій пиріг, Френні, доїдай до крихти».

Розділ 21

Стю Редману було страшно.

Він визирнув із заґратованого вікна своєї нової кімнати в Стовінгтоні, штат Вермонт, і побачив маленьке містечко, яке простяглося внизу: мініатюрні заправки, щось на кшталт млина, головна вулиця, річка, платне шосе, а за ним виднівся гранітний хребет далекого заходу Нової Англії — Зелені гори.

Йому було страшно тому, що це приміщення більше скидалося на тюремну камеру, аніж на лікарняну палату. Було страшно тому, що Деннінґер зник. Стю не бачив Деннінґера відтоді, як увесь їхній шалений балаган переїхав з Атланти сюди. Дейтца також не стало. На думку Стю, Деннінґер із Дейтцом або хворіли, або вже й повмирали.

Хтось дав маху. Так, або заразність хвороби, яку до Арнетта привіз Чарльз Д. Кемпіон, виявилася значно вищою, ніж будь-хто міг очікувати. Та хай там як, а в епідемцентрі в Атланті стався витік, і Стю подумалося, що в усіх, хто там лишився, з’явився чудовий шанс провести безпосереднє дослідження вірусу, який вони звали А-Праймом, або супергрипом.

Вони й досі брали в нього кров та проводили різні аналізи, однак робили це безсистемно. Графік розгойдався. Результати шкрябали на папірцях, і в Стю закралася підозра, що хтось дивиться на них одним оком, хитає головою та кидає до найближчого утилізатора документів.

Та це було не найгірше. Найгіршим тут була зброя. Медсестер, які приходили по кров, слину чи сечу, тепер завжди супроводжували солдати в білій уніформі, і кожен мав по пістолету в пластиковому кульку. Кульок був закріплений на манжеті солдатської рукавички. Пістолети армійські, 45-го калібру, і Стю майже не сумнівався, що коли він спробує викинути якийсь фокус, як тоді з Дейтцом, пістолет розірве кульок на тліюче дрантя, а Стю Редман стане одним із тих, про кого згадуватимуть незлим тихим.

Однак якщо тепер вони просто вдають, ніби чимось займаються, значить, його можуть запросто списати. Сидіти під арештом кепсько. А сидіти під арештом і знати, що тобі можуть дати кулю… це дуже кепсько.

Тепер він щодня уважно дивився вечірні новини. Людей, які намагалися здійснити переворот в Індії, затаврували як «іноземних підбурювачів» і розстріляли. Поліція досі шукала особу чи осіб, які вчора підірвали електростанцію в Леремі, штат Вайомінг. У Верховному суді 6 проти 3 проголосували за те, щоб не звільняти відкритих гомосексуалів із посад у державних органах. І вперше крадькома заговорили про інші речі.

Представники Комісії з ядерної енергетики округу Міллер, штат Арканзас, заперечили будь-яку можливість вибуху реактора. На атомній електростанції містечка Фаук, що за тридцять миль від техаського кордону, почалися невеликі проблеми з обладнанням, яке контролює охолоджувальний цикл, однак непокоїтися причин немає. Військові підрозділи в тій місцевості — то лише запобіжний захід. Стю замислився над тим, до яких запобіжних заходів може вдатися армія, якщо фауківський реактор і справді схопить китайський синдром[101]. Він гадав, що військові могли опинитися в південно-західному Арканзасі з геть інших причин. Фаук був не так уже й далеко від Арнетта.

Також розказували про те, що епідемія грипу на Східному узбережжі начебто перебуває на початковій стадії — російський штам, нема чого перейматися, хіба що дуже старим та зовсім юним. Показували інтерв’ю з утомленим нью-йоркським лікарем, яке взяли в коридорі бруклінської лікарні «Милосердя». Він сказав, що, як на російський А-вірус, грип виявився надзвичайно міцним, і закликав купувати профілактичні ліки. А тоді почав розказувати ще щось, однак звук відрізали, і можна було лише бачити, як ворушаться його губи. Картинка перемкнулася на диктора в студії: «У результаті спалаху епідемії в Нью-Йорку померло кілька людей, однак у багатьох летальних випадках додатковими чинниками були забруднення довкілля, смог та навіть вірус СНІДу. Представники Міністерства охорони здоров’я наголошують на тому, що це просто російський А-вірус, а не більш небезпечний свинячий грип. Тим часом, як кажуть лікарі, найкращими є старі добрі засоби: лягайте в ліжко, відпочивайте донесхочу, пийте багато рідини та збивайте температуру аспірином».

Диктор обнадійливо усміхнувся… і за кадром хтось чхнув.

Сонце вже торкалося обрію, забарвлюючи його в золотавий колір, який скоро мав перетворитися на червоний, а тоді на згасаючий помаранчевий. Ночами було найгірше. Стю перевезли до не рідної йому частини США, і якимось чином ця інакшість сильніше виявлялася вночі. Зелень, що виднілася за вікном, здавалася надто буйною, квітучою та дещо моторошною в таку ранню літню пору. Друзів Стю не мав, і, наскільки йому було відомо, усі, хто летів із ним із Брейнтрі до Атланти, уже повмирали. Стю оточували рÓботи, що брали його кров під прицілом пістолетів. Він боявся за життя, хоча й почувався добре та вірив, що не схопить Оте, чим би Воно не було.

Стю замислювався: його цікавило, чи можна звідси втекти.

Розділ 22

Коли 24 червня прийшов Крейтон, Старкі дивився на монітори, склавши руки за спиною. Крейтон побачив, як на правій руці в старого блищить перстень академії Вест-Пойнт, і раптом йому стало дуже його шкода. Старкі вже десять днів сидів на таблетках і наближався до невідворотного зриву. Однак Крейтон думав, що, коли його здогад щодо дзвінка правильний, справжній зрив уже стався.

— Лене! — мовив Старкі, немов здивувавшись. — Молодець, що зайшов.

— De nada[102], — сказав Крейтон зі слабкою усмішкою.

— Ти знаєш, хто телефонував.

— Значить, то був справді він?

— Так, дзвонив президент. Мене звільнили. Брудний князьок звільнив мене, Лене. Звісно ж, я знав, що так буде. Та однаково болить. Пекельно болить. Болить, коли тебе звільняє вишкірений сраколиз, що либиться й тисне руки всім підряд.

Лен Крейтон кивнув.

— Ну… — Старкі провів рукою по обличчю. — Справу зроблено. І її не переробиш. Тепер ти головний. Він хоче, щоб ти якнайшвидше з’явився у Вашингтоні. Викличе тебе на килим, погризе тобі дупу на криваве дрантя, а ти тільки стій, підтакуй і тримайся. Ми врятували, що змогли. Цього досить. Досить, я впевнений.

— Якщо так, уся країна мала б стати перед тобою навколішки.

— Штурвал обпікав руки, однак… однак я тримав його, скільки міг, Лене. Тримав, — Старкі говорив із тихим запалом, проте він знову втупив очі в монітор, втратив дещицю самовладання, і губи на мить затремтіли. — Без тебе я б не впорався.

— Ну… ми з тобою пройшли крізь вогонь і воду, чи не так, Біллі?

— Ще б пак, солдате. А тепер послухай. Є одне діло першорядної ваги. Як тільки зможеш, зустрінься з Джеком Клівлендом. Він знає, хто в нас сидить за обома завісами — і за залізною, і за бамбуковою. Він знає, як із ними зв’язатись, і не впиратиметься, коли почує, що треба зробити. Він не зволікатиме.

— Біллі, я не розумію.

— Ми маємо бути готовими до найгіршого, — сказав Старкі, і на його обличчі з’явився дивний вишкір — верхня губа задерлася, наче в пса, який охороняє ферму.

Він тицьнув пальцем у жовті аркуші роздруківок, що лежали на столі.

— Воно вийшло з-під контролю. Вискочило в Ореґоні, Небрасці, Луїзіані, Флориді. У Мексиці й Чилі вже є перші ймовірні випадки. Коли ми втратили Атланту, ми втратили й трьох найкращих спеціалістів. З містером Стюартом Редманом — «Принцом» — ми нікуди не заїдемо. Ти знав, що йому справді вкололи вірус «Синь»? Він подумав, що то заспокійливе. Редман убив його, і ніхто й гадки не має як. Було б у нас іще шість тижнів, можна було б щось зробити. Та часу немає. Байка про грип працює чудово, однак у жодному разі, у жодному разі не можна допустити, щоб по той бік завіси це сприйняли як те, що створене штучно в Америці. Можуть не те подумати. У Клівленда людей від восьми до двадцяти в СРСР і ще по п’ять-десять агентів у кожній європейській державі-сателіті. Навіть я не знаю, скільки в нього людей у червоному Китаї. — У Старкі знову затремтіли губи. — Як побачишся після обіду з Клівлендом, маєш сказати йому: «Рим падає». Не забудеш?

— Ні, — сказав Лен. Власні губи здавалися йому напрочуд холодними. — Однак ти справді гадаєш, що вони це зроблять? Ці люди?

— Тиждень тому наші люди отримали капсули. Вони думають, що там радіоактивні частинки, які мають відстежити наші супутники «Скай-круз». Це все, що їм треба знати, чи не так, Лене?

— Так, Біллі.

— І якщо ситуація стане з поганої… ще гіршою, ніхто ні про що не дізнається. Проект «Синь» зберігав герметичність до останньої миті, цього ми певні. Новий вірус, мутація… наші візаві можуть щось запідозрити, та буде запізно. Ділитися треба по-братськи, Лене.

— Так.

Старкі знову втупився в монітори.

— Кілька років тому дочка подарувала мені книгу віршів. Одного мужика на прізвище Єтс. Сказала, що кожен військовий має знати Єтса. Гадаю, то вона так пожартувала. Лене, ти чув коли-небудь про Єтса?

— Здається, так, — сказав Крейтон, зваживши й відкинувши думку, чи не сказати Старкі, що правильно буде «Єйтс».

— Я прочитав кожен рядок, — мовив Старкі, вдивляючись у непорушну тишу кафетерію. — За великим рахунком, усупереч дочці — вона не думала, що я візьмуся за ту книжку. Не можна робитись аж надто передбачуваним. Більшу частину тої писанини я не зрозумів, — гадаю, дядько був божевільним, — та однаково все прочитав. Чудна поезія. Часто без рими. Однак у тій книжці був один вірш, який засів у моїх думках. Здавалося, наче він описує все, чому я присвятив життя, його безнадію, його, хай йому чорт, благородство. Він писав, що все розпадається. Писав, що центр не тримає. Думаю, він хотів сказати, що все розвалюється, Лене. Думаю, саме це він і мав на увазі. Навіть якщо він більше ні в чому не петрав, Єтс знав, що рано чи пізно все починає розпадатися.

— Так, сер, — тихо сказав Крейтон.

— Коли я вперше прочитав заключну частину, у мене мороз пішов шкірою — щоразу, як згадую, мороз по шкірі. Я вивчив той уривок напам’ять. «Та грубий звір який — прийшла його година? Чвала до Вифлеєму — народитись?»[103]

Крейтон просто стояв і мовчав. Йому не було чого сказати.

— Звір уже йде, — Старкі розвернувся — він шкірився й плакав. — Звір уже йде, і його лють здивувала б навіть отого Єтса. Усе розпадається. Наша справа — триматися якомога довше.

— Так, сер, — озвався Крейтон і вперше відчув, як його очі також запекли сльози. — Так, Біллі.

Старкі простягнув правицю, і Крейтон узяв її обома руками. Шкіра в Старкі була старою та холодною, наче виповзок змії, що в нього залізла якась степова тваринка й загинула там, полишивши в шкірі рептилії свій ламкий скелетик. Сльози набігли в очах Старкі й покотилися ретельно поголеними щоками.

— Мені потрібно завершити одну справу, — сказав Старкі.

— Так, сер.

Старкі зняв із правої руки перстень Вест-Пойнту, а з лівої — обручку.

— Це Сінді, моїй дочці, — сказав він. — Лене, подбай, щоб вона їх отримала.

— Так.

Старкі рушив до дверей.

— Біллі? — покликав його Лен Крейтон.

Старкі розвернувся.

Крейтон став прямо, як шомпол. Щоками й досі текли сльози. Він віддав честь.

Старкі козирнув у відповідь і вийшов за двері.

———

Ліфт працьовито гудів і відлічував поверхи. Коли Старкі відмикав його двері спеціальним ключем, щоби спуститися на паркінг, заверещала сирена — так тужливо, наче знала, що ситуація, проти якої вона застерігає, уже сталася. Старкі уявив, як за ним спостерігає Лен Крейтон, переходячи від монітора до монітора: спершу сідає в джип, їде пустельною дорогою чималої дослідної станції, заїжджає до воріт із табличкою «ЗОНА ПІДВИЩЕНОЇ БЕЗПЕКИ. ВХІД БЕЗ СПЕЦПОСВІДЧЕННЯ ЗАБОРОНЕНИЙ». Пропускні пункти нагадували будки при в’їзді на платне шосе. У них за жовтуватим склом досі сиділи солдати, однак то були лише мерці, які швидко муміфікувалися в сухій пустельній спеці. Будки мали куленепробивне скло, та мікроби вони пропускали. Осклілі, запалі очі мерців порожньо дивилися на Старкі — він був єдиним рухомим об’єктом у лабіринті ґрунтових доріг, що петляв між квонсетських ангарів та низьких шлакоблокових будівель.

Він зупинився біля приземкуватого блокгаузу, на дверях якого був напис «БЕЗ ПЕРЕПУСТКИ А-1-А ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО». Одним ключем скористався, щоб потрапити всередину, другим — щоб викликати ліфт. Охоронець — мертвий, мов дверна ручка, і закляклий, мов кочерга, — без жодного виразу дивився на нього із заскленої контрольно-пропускної кабінки ліворуч від ліфта. Щойно ліфт прибув, його двері розчинились, і Старкі хутко зайшов досередини. Здалося, що він відчув на собі погляд мертвого охоронця — очі тиснули на нього, наче два вкриті пилом камені.

Ліфт летів донизу так швидко, що Старкі стало млосно. Коли він зупинився, легенько дзенькнуло. Двері роз’їхались, і, наче легкий ляпас, солодкий дух гниття вдарив в обличчя Старкі. Сморід був не дуже сильний, адже очищувачі повітря й досі працювали, та навіть вони не могли з ним повністю впоратися. «Коли людина померла, вона хоче, щоб ви про це знали», — подумав Старкі.

Перед ліфтом на підлозі розпластався десяток трупів. Старкі пробрався між них — обережно, щоб не зачепити гнилу, ніби воскову руку чи ногу. Якби він торкнувся однієї з тих кінцівок, міг би закричати, а галасувати йому точно не хотілося. Не варто лементувати в склепі, бо можна збожеволіти від самого тільки звуку, а саме туди Старкі й потрапив — до склепу. Скидалося це місце на гарно профінансовану науково-дослідну базу, проте насправді тепер воно перетворилося на склеп.

Двері за спиною зімкнулись, і коли ліфт автоматично поїхав угору, загула гідравліка. Старкі знав, що він не спуститься, доки хтось не скористається ключем, — щойно герметичність системи було порушено, комп’ютери перемкнули всі ліфти в режим загального карантину. Чому ці бідолашні чоловіки й жінки тут лежать? Очевидно, вони сподівалися, що комп’ютер проїбе й не перемкне все на аварійний режим. Чому б і ні? Тут навіть можна було помітити певну логіку. Адже все інше вже проїблося.

Старкі йшов коридором, який вів до кафетерію, і його підбори лунко стукали. Довгасті флуоресцентні лампи в схожих на перевернуті лотки для льоду світильниках випромінювали жорстке світло, що не лишало тіней. Там також лежали тіла — чоловік і жінка. Оголені, з дірками в головах. Старкі подумав, що вони трахнулись, а тоді він прострелив їй голову, після чого й сам ковтнув кулю. Любов серед вірусів. У руці мрець стискав армійський пістолет 45-го калібру. Кахлі на підлозі заплямували кров та сіра речовина, схожа на вівсянку. Старкі відчув жаске й, на щастя, секундне бажання нагнутись і помацати груди мертвої жінки — спробувати, пружні вони чи ні.

Далі коридором, прихилившись спиною до зачинених дверей, сидів чоловік — у нього на грудях висіла табличка, прив’язана на шнурки від черевиків. Щелепа в покійника відвисла й закрила напис. Старкі підсунув палець під підборіддя мерця й підняв йому голову. Щойно він це зробив, очі трупа провалилися в голову з тихим м’ясистим хлюпанням. Слова на табличці було написано червоним «Меджик маркером»: «ТЕПЕР ТОЧНО ВИДНО, ЩО ВОНО СПРАЦЮВАЛО. ЗАПИТАННЯ Є?»

Старкі відпустив підборіддя небіжчика. Голова лишилася закинутою під неприродним кутом, зачаровано піднісши догори порожні очниці. Старкі ступив крок назад. Знову потекли сльози. Подумалося, що він плаче, бо запитань дійсно не виникало.

Двері кафетерію були відчинені й так зафіксовані. Якраз біля них висіла коркова дошка оголошень. Старкі побачив, що 20 червня мала відбутися гра в боулінг. «Похмурі кулемети» проти «Перших страйкерів», чемпіонат проекту «Синь». А ще Анна Флосс просила, щоб 9 липня її підкинули до Денвера чи Боулдера. Вона б скинулася на пальне й прокермувала частину дороги. А ще Річард Беттс хотів роздати привітних цуценят — наполовину колі, наполовину сенбернарів. А ще в кафетерії проводили щотижневі релігійні служіння для всіх конфесій.

Старкі прочитав усі оголошення, а тоді зайшов до їдальні.

У кафетерії тхнуло гірше — одночасно зіпсутою їжею й трупами. Старкі роззирнувся з тупим жахом.

Здавалося, деякі мерці дивилися на нього.

— Товариші… — сказав Старкі й затнувся.

Він навіть не уявляв, що збирався сказати.

Старкі повільно рушив до столу, де обличчям у тарілці із супом лежав Френк Д. Брюс. Кілька секунд він просто дивився на Френка Д. Брюса. Тоді взяв тіло за волосся й підняв його голову разом із тарілкою — вона приклеїлася до обличчя супом, який уже давно загуснув. Нажаханий Старкі вдарив тарілку, і вона відлетіла, стукнулась об підлогу й перевернулася. Майже весь суп, схожий на запліснявіле желе, лишився на обличчі Френка Д. Брюса. Старкі дістав хустинку й витер усе, що зміг. Виявилося, що очі Френка Д. Брюса також заліпило супом, однак Старкі вирішив їх не чіпати. Він боявся, що очі Френка Д. Брюса також западуть у череп, як в отого мерця з табличкою. Та ще більше страхало те, що, коли повіки звільнити від клейкої плісняви, вони піднімуться, наче жалюзі. В основному він боявся побачити вираз очей Френка Д. Брюса.

— Рядовий Брюс, — тихо промовив Старкі, — вільно.

Він обережно накрив хустинкою обличчя Френка Д. Брюса. Вона прилипла. Старкі розвернувся й вийшов із кафетерію, крокуючи, як на плацу, — широко й розмірено.

На півдорозі до ліфта він наштовхнувся на небіжчика з табличкою на шиї. Старкі присів біля нього, послабив ремінець кобури та вставив дуло пістолета собі в рот.

Коли пролунав постріл, він вийшов приглушеним і зовсім не драматичним. Ніхто з мерців не звернув на нього ані найменшої уваги. Цівку диму прибрали повітряні фільтри. У нутрощах проекту «Синь» запанувала тиша. Носовичок Старкі відклеївся від обличчя рядового Френка Д. Брюса й плавно опустився на підлогу їдальні. Мерцеві було начебто й байдуже, та Лен Крейтон зловив себе на тому, що дедалі частіше дивиться на монітор із Брюсом і все гадає: якщо Біллі витирав мерцеві обличчя, то чому він у біса лишив суп на бровах? Скоро, дуже скоро йому доведеться побачитися з президентом Сполучених Штатів, однак суп, що засихав на бровах Френка Д. Брюса, турбував його більше. Значно більше.

Розділ 23

Темний чоловік на ім’я Рендалл Флеґґ крокував трасою 51 і дослухався до нічних звуків, що долинали з обох боків вузької дороги, яка рано чи пізно виведе його з Айдахо до Невади. Від Невади він міг податися будь-куди. То була його країна — від Нового Орлеана до Ноґелеса, від Портленда в штаті Ореґон до Портленда в штаті Мейн — і ніхто не знав її краще, не любив її більше за нього. Флеґґ знав, куди ведуть дороги, і ходив ними вночі. Зараз же, за годину до світанку, він перебував десь між Ґрасміром та Ріддлом, західніше від Твін-Фоллза, але північніше від резервації Дак-Веллі, що розкинулася на межі двох штатів. Хіба не чудово?

Ішов він швидко, і його стоптані чоботи глухо стукотіли асфальтованою дорогою. Коли на обрії з’являлося світло автомобільних фар, він відступав до узбіччя, у високі трави — туди, де ховалися нічні комахи… Машина проминала його, а водій, певне, здригався від холодку, немов автівка промчала крізь повітряну яму, тоді як його дружина й діти борсалися вві сні, ніби їм усім водночас примарилося щось страшне.

Він рухався на південь, на південь трасою 51, і підбори його зношених гостроносих ковбойських чобіт стукотіли асфальтом — високий чоловік невизначеного віку в линялих джинсах із заклепками та джинсовій куртці. Його кишені напиналися від п’ятдесяти різновидів літератури, що суперечили один одному — памфлети на всі смаки, риторика на всі часи. Коли цей чоловік вручав тобі якусь брошуру, ти брав її, не зважаючи на тематику, — байдуже, ішлося там про небезпеку ядерних електростанцій, про роль, яку відіграв Міжнародний єврейський картель у поваленні урядів дружніх держав, про агентів ЦРУ, що працювали під прикриттям серед наркомафії, про фермерські профспілки, про «Свідків Єгови» («Якщо на ці десять запитань Ви відповідаєте «так», Вашу душу ВРЯТОВАНО!»), про войовничий рух чорношкірих за рівноправ’я чи про кодекс Ку-клукс-клану. Він завжди носив це із собою й мав іще дещо. На нагрудних кишенях у Флеґґа було по значку: жовтий смайл на правій та свиня в поліцейському картузі (під малюнком кривавими літерами було написано «ЯК ТАМ ВАША СВИНИНКА?») на лівій.

Він ішов далі, не сповільнюючись, не зупиняючись, ішов бадьоро, дивлячись у лице ночі, і його очі виблискували від тих можливостей, які давала ніч. За плечима в нього висів старий і потертий бойскаутський рюкзак. На обличчі вигравали похмурі веселощі, і якби ви подумали, що вони вирують і в його серці, то не помилилися б. Флеґґ мав лик потворно щасливого чоловіка — лик, що випромінював жаску й мужню теплоту; лик, від якого тріскалися склянки в руках стомлених офіціанток із придорожніх кафе; лик, глянувши на який, малюки на триколісних велосипедах врізалися в паркани та, зарюмсані, бігли до матусь із подібними до кілків скіпками в колінах; лик, який гарантовано перетворював п’яну спортивну суперечку на криваве побоїсько.

Він ішов далі на південь, рухаючись трасою 51, і наразі перебував десь між Ґрасміром і Ріддлом, уже ближче до Невади. Скоро він стане на спочинок, проспить увесь день і прокинеться надвечір. Поки вечеря готуватиметься на невеличкому бездимному вогнищі, він читатиме, і байдуже, що саме: якийсь порнороман із замусоленого пейпербеку без обкладинки, «Mein Kampf», комікси Роберта Крамба[104] або ж одну з тих крикливих реакційних листівок «Америки насамперед» чи «Синів патріотів». Коли доходило до друкованого слова, Флеґґ давав шанс усім.

Повечерявши, він продовжить свій похід, рухаючись на південь відмінною двосмуговою магістраллю, що стелиться через Богом забуту глушину. Стане придивлятися, принюхуватися й дослухатися до того, як клімат стає сухішим і починає душити все, включно з полином та перекотиполем; спостерігатиме за тим, як із землі, подібно до динозаврячого хребта, починають випинатися гори. До світанку або ж через день він перетне кордон із Невадою, потрапивши спершу до Овайгі, а потім до Маунтін-Сіті, і в Маунтін-Сіті зустрінеться з чоловіком на ім’я Крістофер Брейдентон, який організує Флеґґові чисту автівку з чистими документами, і тоді перед ним відкриються всі славетні перспективи цієї країни, відкриється вся мережа доріг, що вросли в її плоть, немов чудернацькі капіляри, ладні будь-якої миті підхопити його, чорну піщинку чужорідної речовини, і віднести куди завгодно або ж водночас усюди — до серця, печінки, легень, мозку. Він — тромб, який підшукує найуразливішу артерію; кістяна скабка, що цілить у м’які органи; самотня ошаліла клітина, що виглядає собі пару — як знайде, то вони осядуть десь і виростять собі маленьку злоякісну пухлиночку.

Він крокував далі, гойдаючи руками. Його знали, чудово знали на прихованих шосе, якими подорожували зубожілі й безумці, професійні революціонери й ті, кого так гарно навчили ненависті, що вона проступала на їхніх обличчях, немов заяча губа, — людей, яких цуралися всі, окрім таких самих, як вони, окрім тих, хто запрошував їх до бідних помешкань із гаслами й постерами на стінах, до підвалів, де стояли лещата, які тримали в м’яких держаках обрізані труби, поки їх фарширували потужною вибухівкою, до підсобок, у яких снувалися всілякі маячливі плани: убивство члена Кабінету президента, викрадення дитини почесного гостя країни, напад на засідання керівництва «Стандард ойл» — з гранатами, автоматами й убивствами в ім’я народу. Його добре там знали, але навіть найнавіженіші з них могли дивитися на його темне, вишкірене обличчя лише скоса. Жінки, з якими він спав, — навіть ті, для яких злягання було так само звичайним, як ухопити закуску з холодильника, — напружувалися та відвертали обличчя. Вони приймали його так, як прийняли б золотоокого овна або чорного пса, і коли все було скінчено, вони почувалися холодними — такими холодними, що, здавалося, їм уже ніколи не зігрітися. Коли він заходив на якесь збіговисько, істеричний гамір — усі наклепи, взаємні звинувачування й ідеологічна риторика — стихав. На мить западала могильна тиша, присутні розверталися до нього, та одразу ж відводили очі, наче він прийшов до них зі старим, жахливим та нищівним механізмом у руках, з інструментом, у тисячу разів гіршим від пластикової вибухівки, зробленої в підвальних лабораторіях хіміків-дисидентів, від зброї, купленої на чорному ринку в захланного сержанта, відповідального за її постачання на військові пости. Здавалося, наче він приходив до них зі знаряддям, вкритим кривавою іржею, зі знаряддям, що століттями лежало в «Космолайні»[105] із зойків, однак готове до використання — інфернальний подарунок для їхнього зібрання, торт із нітрогліцериновими свічками. І коли розмови починалися знову, усі були раціональні й дисципліновані (настільки, наскільки дисципліновано можуть перемовлятися божевільні) і доходили згоди.

Він стукотів дорогою далі, і його ноги чудово почувалися в комфортно розношених чоботях. Його ступні й ці чоботи були давніми коханцями. Крістофер Брейдентон із Маунтін-Сіті знав його як Річарда Фрая. Брейдентон був провідником на одній із підпільних залізничних систем, якими пересувалися втікачі. Півдесятка різних угруповань, від «Синоптиків»[106] до «Бригади Ґевари», слідкували за тим, щоб у Брейдентона водилися гроші. Він був поетом, який іноді викладав у Вільному університеті або їздив на захід — до Юти, Невади, Аризони — та виступав перед старшокласниками на уроках англійської, приголомшуючи вихідців із середнього класу (хлопців і, як йому хотілося думати, дівчат) новиною про те, що поезія жива — точніше, хвора на нарколепсію, однак і досі наділена певною жаскою вітальністю. Зараз Брейдентонові було під шістдесят. Двадцять років тому його вигнали з одного каліфорнійського коледжу за те, що він збратався зі «Студентами за демократичне суспільство». Його загребли на Великому чиказькому з’їзді свиней 1968 року[107], після чого він постійно вступав до різних радикальних угруповань — спершу прийняв їхнє божевілля, а тоді воно поглинуло його самого.

Темний чоловік крокував і всміхався. Брейдентон являв собою лаз до труби, а їх були тисячі — труб, якими пересувалися божевільні з книжками й бомбами в руках. Труби утворювали цілу систему з прихованими, проте очевидними для втаємничених вказівниками. У Нью-Йорку його знали як Роберта Франка, і коли Франк казав, що він чорношкірий, ніхто не ставив під сумнів його слова, хоча шкіра в нього була дуже світла. Разом із чорношкірим ветераном В’єтнаму (нестачу ноги йому компенсував надлишок ненависті) він уколошкав шістьох копів у Нью-Йорку та Нью-Джерсі. У Джорджії він був Ремзі Форрестом, далеким нащадком Нейтана Бедфорда Форреста[108], і, вдягнувши біле простирадло, Флеґґ узяв участь у двох зґвалтуваннях, кастрації та спаленні ніґерського гетто. Та це було дуже давно, на початку шістдесятих, під час зародження руху за громадянські права. Інколи йому здавалося, що він народився в тій боротьбі, адже майже не пам’ятав, що було раніше, окрім того, що він із Небраски й до старших класів ходив разом із клишоногим рудим хлопцем на ім’я Чарльз Старквезер[109]. Краще пригадувалися марші за громадянські права 1960 та 1961 років: бійки, нічні грабунки та церкви, що вибухали так, наче всередині розрослося якесь чудо й стіни не витримали його потужності. Пам’ятав, як у 1962 році його занесло до Нового Орлеана, де він зустрів хворого на голову молодика, який роздавав брошури, що закликали Америку облишити Кубу в спокої. Хлопець мав прізвище Освальд, і Флеґґ узяв у нього трохи брошурок — кілька тих старих пожмаканих папірців і досі було при ньому, в одній із його численних кишень[110]. Він входив до сотень різних комітетів відповідальності[111]. Брав участь у демонстраціях проти дюжини тих самих компаній на територіях ста різних коледжів. Він писав запитання, які найбільше спантеличували привладних тюхтіїв, коли вони приходили читати нотації, і щойно ті можновладці бачили його вишкірене, пломенисте обличчя, вони полохалися й тікали з трибуни. Окрім цього, він ніколи не виголошував промов на мітингах, бо мікрофони заходилися істеричним виттям і вибивало струм. Однак він писав промови, і в кількох випадках ті призводили до бунтів, перевернутих автівок, студентських страйків та кривавих демонстрацій. Деякий час у сімдесятих він знався з чоловіком на ім’я Дональд Діфріз і порадив йому взяти прізвисько П’ятірка. Він допоміг скласти план, який вилився у викрадення спадкоємниці, і саме він запропонував позбавити її розуму замість того, аби просто отримати викуп. Він зник із невеличкого дому в Лос-Анджелесі, де Діфріз та інші згоріли, за двадцять хвилин до того, як туди вдерлася поліція[112]: він крався вулицею, цокаючи своїми запилюженими розношеними чобітьми, а на його обличчі вигравала вогняна посмішка, від якої матері хапали дітей і тягли їх до хати, а у вагітних починалися передчасні перейми. І пізніше, коли замели залишки угруповання, вони пам’ятали тільки те, що з ними був іще хтось — може, хтось важливий або ж просто тусовщик… чоловік без певного віку, якого звали Ходаком, а інколи — Буґіменом[113].

Розмірено й невблаганно Флеґґ крокував далі. Два дні тому він був у Леремі, штат Вайомінг, — підривав електростанцію разом з екотаж-групою. Сьогодні він на трасі 51, між Ґрасміром і Ріддлом, на шляху до Маунтін-Сіті. Завтра він буде в іншому місці. І він був щасливішим, ніж будь-коли, бо…

Він зупинився.

Бо щось наближалося. Він відчував це, і йому здалося, ніби в нічному повітрі з’явився той запах. Так, дійсно: звідусіль до нього линув гарячий аромат кіптяви — наче Бог вирішив улаштувати пікнік, і вся цивілізація піде на барбекю. Жар уже розпікся — білуватий, пухнастий зовні, а всередині червоний, як очі демона. Він був грандіозним, чудовим.

Наближався час його перевтілення. Він народиться вдруге: його витисне в пологах пизда якоїсь велетенської пісочного кольору тварини — і ця тварина вже лежала, утупившись у порожнечу палаючими, як два сонця, очима, звивалася в переймах і повільно совала лапами, між яких ключем била кров.

Він народився в часи змін, і надходила нова пертурбація — вона бриніла в атмосфері, у лагідному ранковому повітрі штату Айдахо.

Час переродження майже настав. Він знав. Інакше з якого дива в нього раптово прокинулися магічні здібності?

Повернувши розпашіле обличчя до темних небес, готових до приходу світанку, він заплющив очі. Сконцентрувався. Усміхнувся. Запилюжені стоптані підбори його чобіт почали здійматися над дорогою. Дюйм. Два. Три дюйми. Усмішка перетворилася на вишкір. Тепер він зринув уже на фут[114]. Піднявшись на два фути, він завис над дорогою, а під ним злегка клубочилася курява.

Він відчув, як на горизонті зажеврів світанок, і спустився на шлях. Час іще не настав.

Та вже скоро.

Шкірячись, він рушив далі, виглядаючи місцину, де б залягти й переспати день. Уже скоро, і поки що цього знання було вдосталь.

Розділ 24

Ллойд Генрейд, якого в місцевих газетах прозвали «безжальним убивцею з дитячим обличчям», ішов коридором муніципальної тюрми міста Фінікс у супроводі двох охоронців. В одного текло з носа, і обидва мали кислі міни. То було крило суворого режиму, і його мешканці вітали Ллойда, наче героя. У суворці він був знаменитістю.

— Ге-е-ей, Генрейд!

— Давай-давай, пацан!

— Передай пракурору, хай мене адпустить, і я папрашу, шоб ти єво нє трогав!

— Генрейд! Мужик!

— Отак, братухо! Отакотакотак!

— Ротаті покидьки, — пробурмотів охоронець із мокрим носом і чхнув.

Ллойд щасливо шкірився. Він очманів від раптової слави. Це вам не Браунсвілль. Тут навіть годували краще. Як переходиш до вищої ліги, тебе починають поважати. Він подумав, що десь так само почувається Том Круз на світовій прем’єрі.

У кінці коридору вони пройшли крізь двері та електричні ворота з подвійними ґратами. Його знов обмацали, а поряд важко дихав ротом охоронець із застудою — він так хекав, немов щойно пробігся сходами. Потім Ллойда провели ще й крізь детектор металу. Певне, щоб пересвідчитися, що він нічого не загнав собі в зад, як той Папійон[115] із кіно.

— Окей, — сказав охоронець із нежитем, і поліцейський, який сидів у куленепробивній будці, махнув їм, щоб проходили.

Вони пройшли ще одним коридором — зі стінами, пофарбованими в стандартний зелений колір. Тут було дуже тихо й чулися лише кроки охоронців (сам Ллойд ішов у паперових бахілах) та астматичне сопіння того, що праворуч. У далекому кінці коридору за замкненими дверима на них чекав іще один охоронець. У двері було вмонтоване схоже на бійницю віконце із заплавленою в скло сіткою.

— Чому в тюрмах завжди тхне сечею? — спробував зав’язати розмову Ллойд. — Тобто сечею смердить навіть там, де камер нема. Може, ви цюняєте по кутках?

Він захихотів від власних слів: жарт видався йому дуже смішним.

— Заткайся, патрачу, — сказав хворий охоронець.

— Кепський у тебе вигляд, — відповів Ллойд. — З такою застудою треба в ліжку лежати.

— Стули пельку, — гаркнув інший поліцейський.

Ллойд замовк. Ось що буває, коли намагаєшся з ними заговорити. З власного досвіду він міг стверджувати, що клас тюремних охоронців був геть не класним.

— Привіт, байстрюче, — сказав поліцейський за дверима.

— Як ся маєш, хуйло? — бришкнув Ллойд.

Ніщо не бадьорить краще за дружній обмін гострими слівцями. Два дні в тюрязі, і вже почав підкрадатися старий добрий ступор.

— За це в тебе не стане зуба, — сказав охоронець на дверях. — Рівно одного зуба. Умієш рахувати? Одного зуба.

— Гей, тпру, не можна просто…

— Ще й як можна, гандоне. Серед народу на подвір’ї є такі, що за два блоки «Честерфілду» й маму рідну вколошкають. Чи ти хочеш двох зубів позбутися?

Ллойд змовчав.

— Тоді окей, — сказав поліцейський. — Буде один. Проходьте, хлопці.

Посміхаючись, застуджений охоронець відчинив двері, і Ллойда повели до призначеного судом адвоката — той сидів за металевим столом і читав папери з дипломата.

— Ось ваш пасажир, пане адвокате.

Адвокат звів очі. Ллойд прикинув, що він, певне, зовсім недавно почав голитися, але до біса. На безриб’ї й рак риба. Однаково його зловили на гарячому, і, на думку Ллойда, йому дадуть років із двадцять. І раз тебе загребли — замружся й зціпи зуби.

— Дуже вам дя…

— Цей тип, — сказав Ллойд, показуючи пальцем на охоронця, — назвав мене байстрюком. А коли я бовкнув щось у відповідь, він сказав, що мені за це зуба виб’ють! Як вам таке, підходить під категорію «жорстоке поводження з в’язнями»?

Адвокат провів по обличчі рукою.

— Є тут хоч слово правди? — запитав він в охоронця.

Той карикатурно закотив очі: «Господи, ну кому ви вірите?»

— Пане адвокате, цим парубкам тільки б ото сценарії для телебачення строчити. Я привітався, він привітався, та й по всьому.

— Срана брехня! — драматично вигукнув Ллойд.

— Свою думку я лишу при собі, — сказав охоронець і нагородив Ллойда кам’яним поглядом.

— Гаразд, однак перед тим, як піти, я перерахую зуби містера Генрейда, — мовив адвокат.

Обличчям поліцейського промайнула розлючена збентеженість, і він перезирнувся з двома охоронцями, які привели Ллойда. Ллойд посміхнувся. Може, пацан справді нормальний. Останні два його адвокати були старими халтурщиками, а один із них прийшов до зали суду з калоприймачем — можете в це повірити? З йобаним калоприймачем! Старі халтурщики класти на вас хотіли. «Прокукурікав, а там хоч не розвидняйся!» — ось їхнє гасло: хай забирають того молодика, а то не дає із суддею попліткувати. Однак, може, цей парубок виб’є йому десятку, як за збройне пограбування. Може, ще й дні під вартою зарахують. Урешті-решт, єдиним, кого він сам прибацнув, була дружина того мужика з білого «конні», і може статися, що й це вийде сперти на друзяку Баца. Бац не заперечуватиме. Бац давно ласти склеїв. Ллойдова посмішка поширшала. Треба бути оптимістом. У цьому весь фокус. Життя закоротке, щоб супитися.

Він усвідомив, що охоронець залишив їх наодинці, а адвокат (Ллойд згадав його ім’я — Енді Девінс) якось чудно дивиться на нього. Так дивляться на гримучу змію, якій зламали хребта — конає, та ще кусається.

— Ти по вуха в лайні, Сильвестре! — зненацька вигукнув Девінс.

Ллойд аж підскочив.

— Що? У якому лайні, що ти, бля, верзеш? До речі, круто впорався з тим жиробасом. Він так роз’єрепенився, що мало купу цегли не наклав…

— Слухай мене сюди, Сильвестре, і то уважно.

— Мене звати не…

— Ти навіть не уявляєш, у якій ти засаді, Сильвестре.

Девінс практично не моргав. Голос звучав м’яко та впевнено. Його біле волосся було підстрижене їжачком — лишився сам пух, і крізь нього просвічувала рожева шкіра. На безіменному пальці лівої руки в нього була проста обручка, а на безіменному правої — вигадливий студентський перстень. Він тихо ними цокнув. Від того химерного звуку в Ллойда мороз пішов шкірою.

— Через рішення, прийняте Верховним судом чотири роки тому, Сильвестре, ти постанеш перед судом уже за дев’ять днів.

— Що-що? — Ллойдові стало зовсім не по собі.

— Так вирішили через справу Маркема проти Південної Кароліни, — сказав Девінс. — Переглянули умови, за яких окремі штати можуть краще й швидше закривати справи, у яких стоїть питання смертного вироку.

— Смертного вироку! — зойкнув нажаханий Ллойд. — Ти про електричний стілець? Гей, чуваче, я нікого не вбивав! Богом присягаюся!

— В очах правосуддя це не має жодного значення, — відказав Девінс. — Ти там був — значить, твоїх рук справа.

— Як це, не має жодного значення? — мало не кричав Ллойд. — Ще й як має! Має, блядь, значення! Тих людей замочив Бац, а не я! Він був геть навіженим! Він був…

— Сильвестре, ти врешті заткаєшся? — поцікавився Девінс тим самим м’яким, рівним голосом.

Ллойд заткався. Від раптового переляку він забув, як його вітали в суворці, і навіть неприємну перспективу втрати зуба. Зненацька йому уявився жарт канарки Твіті з кота Сильвестра[116], ось тільки він побачив не те, як пташечка лупить тупого котяру якоюсь довбнею чи підсовує мишоловку під лапу, — натомість Сильвестр був прикутий до Старого Іскрища, а канарка сиділа на стільці біля великого рубильника. Він бачив навіть поліцейський кашкет на жовтій голівці Твіті.

Не надто веселий образ.

Певно, адвокат щось прочитав на його обличчі, бо Ллойдові здалося, що вперше за їхню розмову Девінс виглядав помірно задоволеним. Він склав руки на стосі паперів із дипломата.

— Коли йдеться про вбивство першого ступеня, здійснене під час серйозного злочину, про невинних співучасників уже не може бути й мови, — сказав Девінс. — Штат має трьох свідків, які підтвердять, що ви з Ендрю Фріменом діяли разом. За великим рахунком, уже це гарантує, що твою хирну сраку підсмажать. Розумієш?

— Я…

— Добре. А тепер повернімося до «Маркема проти Південної Кароліни». Поясню тобі на пальцях, як вирок у тій справі позначиться й на нашому випадку. Та спершу нагадаю тобі факт, який ти точно засвоїв під час однієї зі своїх ходок до дев’ятого класу: Конституція США забороняє жорстокі й незвичайні покарання.

— Точно, типу довбаного електричного стільця, — сказав Ллойд із праведним гнівом.

Девінс похитав головою.

— Саме тут закон був не дуже чітким, — вів він далі, — і до справи Маркема, яку заслухали чотири роки тому, суд нарізав кола, намагаючись уторопати, що ж мається на увазі. Що за «жорстоке й незвичайне покарання»? Електричний стілець? Газова камера? Або ж очікування, що тягнеться між вироком і його виконанням? Апеляції, затримки, відстрочки, місяці й роки, які деякі в’язні мусили просидіти в камерах смертників? Певне, найвідомішими з них були Едґар Сміт, Керол Чессман і Тед Банді. Наприкінці сімдесятих Верховний суд дозволив повернути смертну кару, однак у камерах смертників і досі сиділа купа народу, а питання жорстокого й незвичайного покарання лишалося так само пекучим. Окей. У справі «Маркема проти Південної Кароліни» у нас є чоловік, якого засудили до страти через електричний стілець — за зґвалтування й убивство трьох студенток коледжу. Запланованість дій Джона Маркема було доведено завдяки його щоденнику. Присяжні засудили його до смерті.

— От лайно, — прошепотів Ллойд.

Девінс кивнув і нагородив його кислуватою посмішкою.

— Справа дійшла до Верховного суду, який засвідчив, що з огляду на певні обставини смертний вирок не є жорстоким або незвичним. Суд вирішив, що швидше — значить краще… з юридичної точки зору. Починаєш щось розуміти? Починаєш доганяти, Сильвестре?

До Ллойда не доходило.

— Знаєш, чому тебе судять в Аризоні, а не в Нью-Мексико чи Неваді?

Ллойд похитав головою.

— Бо Аризона — один із чотирьох штатів, де діє окружний суд, який засідає лише тоді, коли подано запит на смертний вирок.

— Не доганяю.

— За чотири дні ти постанеш перед судом, — сказав Девінс. — У штату настільки потужне обвинувачення, що вони можуть дозволити собі набрати присяжних із перших-ліпших дванадцятьох людей, яких викличуть до суду. Я тягтиму час якомога довше, однак у перший же день лави присяжних будуть заповнені. Обвинувачення штату виступатиме наступного дня. Я спробую розтягнути свої виступи на три дні й чесатиму вступну і завершальну промови, аж допоки мене суддя не обірве, однак три дні — це максимум. Нам пощастить, якщо й це вийде. Якщо не трапиться якесь довбане диво, присяжні усамітняться й визнають тебе винним. За дев’ять днів тебе засудять до смерті, а тиждень по тому ти будеш мертвий-мертвісінький. Аризонцям це сподобається, як і Верховному суду. Бо швидше — значить краще. Усі щасливі. Може, у мене вийде розтягнути той тиждень, та лише на день-два.

— Господи Ісусе, та це ж нечесно! — скрикнув Ллойд.

— Такий наш старий і суворий світ, Ллойде, — мовив Девінс. — Йому не подобаються «скажені вбивці» — так тебе називають газети й диктори новин. Ти — велике цабе в кримінальному світі. Справжня знаменитість. Навіть епідемію грипу посунув на другу сторінку.

— Я нікого не прибацував, — похмуро сказав Ллойд. — Це все Бац. Це ж він придумав це слово.

— Байдуже, — відмахнувся Девінс. — Саме це я й намагаюся тобі втовкмачити, Сильвестре. Суддя полишить кімнату губернатора на один виїзд, лише на один. Я подам апеляцію, і, згідно з новими правилами, вона має опинитися в окружному суді протягом семи днів, інакше тебе негайно вкладуть у дерев’яний макінтош. Якщо вони відхилять апеляцію, у мене буде ще сім днів, аби написати петицію до Верховного суду Сполучених Штатів. У твоєму випадку я подам її якнайпізніше. Мабуть, окружний суд погодиться заслухати апеляцію — ця система зовсім недавня, і критика їм не потрібна. Гадаю, вони заслухали б апеляцію й від Джека-різника.

— І скоро вони дійдуть до мене? — промимрив Ллойд.

— О, розберуться з усім у темпі вальсу, — відповів Девінс, і його посмішка зробилася хижою. — Бачиш-но, склад окружного суду з особливих питань — це п’ятеро аризонських суддів у відставці. Їм нема чим зайнятися: рибалять, грають у покер, п’ють вишукані бурбони й чекають, поки в їхньому суді вигулькне такий нещасний мішок із лайном, як ти. Однак їхня зала суду — це лише кілька комп’ютерних модемів, з’єднаних із капітолієм штату, офісом губернатора та між собою. Вони мають телефони з модемами в автомобілях, на дачах, удома й навіть на яхтах. Середній вік суддів — сімдесят два роки…

Ллойд скривився.

— …і це значить, що деякі з них такі старі, що, певне, каталися на виїзні засідання ще в диліжансах — як не в ролі суддів, то в шкурах адвокатів і студентів юрфаків. Усі вони вірять у Кодекс Заходу — швиденько засудили й одразу ж на шибеницю. Так тут вирішували справи аж десь до п’ятдесятих років. А коли мова заходила про масових убивць, з ними ніхто не панькався.

— Боже Всемогутній, нащо це все так розписувати?

— Мусиш знати, з чим маємо справу, — сказав Девінс. — Ллойде, вони лише прагнуть упевнитися, що на твою долю не випаде жорстоке й незвичайне покарання. Мав би їм дякувати.

— Дякувати? Та я б їх…

— Прибацав? — тихо спитав Девінс.

— Ні, звісно ж, ні, — невпевнено відмовив Ллойд.

— Нашу петицію про ще одне скликання суду відхилять. Я звернуся до поправок, та їх швиденько повідфутболюють. Як пощастить, суд запропонує мені викликати свідків. Якщо мені це дозволять, я повторно викличу всіх, хто давав свідчення на першому суді, та всіх, хто спаде на думку. Тоді я зможу покликати до суду й твоїх шкільних корешів, якщо знайдуться, для створення психологічного портрета.

— Я кинув школу ще в шостому класі, — сказав похнюплений Ллойд.

— Коли окружний суд відхилить наш позов, я подам петицію до Верховного суду. Гадаю, її відхилять того ж дня.

Девінс зробив паузу, щоб підкурити цигарку.

— А потім що? — спитав Ллойд.

— Потім? — перепитав Девінс, дещо здивований і роздратований Ллойдовою непробивною тупістю. — Та бляха, потім тебе відправлять до тюрми штату, посадять у камеру смертників, і будеш насолоджуватися їхніми чудовими харчами, доки не настане час осідлати блискавку. Поїздка буде короткою.

— Зі мною так не вчинять, — сказав Ллойд. — Ти просто пробуєш мене налякати.

— Ллойде, чотири штати, де є окружні суди, що можуть винести смертний вирок, постійно підсмажують людей. На сьогодні маємо вже сорок осіб, страчених за схемою Маркема. Платникам податків доводиться доплачувати за додатковий суд, та зовсім трохи, адже ці суди працюють лише з мізерним відсотком справ про вбивства першого ступеня. Крім того, платники податків зовсім не проти докинути копійку за смертну кару. Вона їм подобається.

Здавалося, ще трохи — і Ллойда знудить.

— Хай там як, — вів далі Девінс, — прокурор судитиме когось за схемою Маркема лише тоді, коли провина очевидна. Недостатньо зловити пса з рильцем у пушку — треба застукати його в самому курнику. Як у твоєму випадку.

Ллойд, який іще п’ятнадцять хвилин тому купався в променях слави, усвідомив, що думає не про усміхнених шанувальників, а про майбутнє, яке настане за якихось два тижні й скінчиться польотом у зловісну чорну діру.

— Злякався, Сильвестре? — спитав Девінс мало не лагідним тоном.

Щоб відповісти, Ллойдові довелося облизати губи.

— Господи, звісно ж, злякався. Якщо все так, як ти кажеш, я вже труп.

— Мертвим ти мені не потрібен, — сказав Девінс. — А от переляк не завадить. Зайдеш до суду перевальцем та з посмішкою на фізії — тебе прикують до стільця й махнуть рубильником. Станеш сорок першим Маркемом. А будеш мене слухати, то можемо й прослизнути. Я не кажу, що проскочимо, але можна спробувати.

— Я тебе слухаю.

— Ми маємо поставити на присяжних, — сказав Девінс. — На дванадцятьох шлеперів із вулиці. Треба, щоб на лавах присяжних сиділи сорокадворічні тітоньки, які й досі знають напам’ять «Вінні-Пуха» та влаштовують своїм папужкам похорони на задньому дворі — ось хто мені потрібен. Перед тим як завести присяжних до зали суду, їм нагадують про наслідки «Маркема». Вони не виносять смертний вирок, який здійснять або не здійснять за шість місяців чи за шість років, коли вони вже про те сто разів забудуть, — кент, якого вони засудять у червні, стане міндобривом іще до перерви між матчами збірних.

— Умієш ти сказати так, щоб засвербіло.

— У деяких випадках, — вів далі Девінс, проігнорувавши його слова, — саме це знання змушувало присяжних визнавати злочинців невинними. Це інший бік впливу «Маркема». Інколи вони відпускали явних убивць просто тому, що не хотіли бруднити руки свіжою кров’ю. — Він узяв аркуш. — Хоча за схемою «Маркема» стратили сорок осіб, за чотири роки питання смертного вироку поставало сімдесят разів. З тих тридцяти, що уникли страти, двадцятьох шістьох визнали невинними самі присяжні. В окружних судах було спростовано лише чотири обвинувачення: одне в Південній Кароліні, два у Флориді та одне в Алабамі.

— А в Аризоні?

— Ніколи. Я ж розказував. Кодекс Заходу. Ті п’ятеро стариганів хочуть так тебе притиснути, щоб аж шваркнуло. Якщо не очистимо тебе в очах присяжних, вафлі. Можу поставити дев’яносто проти одного.

— Скількох присяжні виправдали у звичайних судах Аризони?

— Двох із чотирнадцяти.

— І тут шанси лайняні.

— Мушу зазначити, — Девінс знову хижо посміхнувся, — що одного з них захищав ваш покірний слуга. Він був винен, як сам диявол, Ллойде, ну просто як ти. Суддя Печерт двадцять хвилин верещав на тих десятьох жінок і двох чоловіків. Я думав, його грець ухопить.

— Якщо мене визнають невинним, мене не поженуть до суду повторно, правда?

— Звісно, що ні.

— Значить, кубики кидають тільки раз — пан або пропав.

— Так.

— Оце так, — сказав Ллойд і витер лоба.

— Оскільки ситуацію ти второпав, — мовив Девінс, — і зрозумів своє місце в протистоянні, можемо й про діло поговорити.

— Так, зрозумів. Однак щось мені це все не подобається.

— Зрадів би тільки повний дебіл. — Девінс сплів пальці й нахилився над столом. — Так от. Ти розказував і мені, і поліції, що, е-е-е… — зі стосу біля дипломата він узяв з’єднані скріпкою папери та погортав їх. — Ага. Ось воно: «Я нікогісінько не вбивав. Людей гасив Бац. То була його ідея, а не моя. Бац був скаженим, як дикий койот, і, гадаю, після його смерті цей світ стане кращим і щасливішим».

— Ага, мої слова, то й що? — набундючився Ллойд.

— А те, що це підводить до думки, що ти боявся Баца Фрімена, — люб’язно промовив Девінс. — Боявся ж?

— Ну, не те щоб…

— Насправді ти боявся за власне життя.

— Не думаю, що…

— Мало не трусився. Повір мені, Сильвестре. До всирачки боявся.

Ллойд дивився на адвоката й супився. Такий вираз буває в хлопчака, який хоче бути гарним учнем, та ніяк не може засвоїти урок.

— Не дай мені забити тобі баки, Ллойде, — сказав Девінс. — Я ж не хочу тебе надурити. А то ще подумаєш, ніби я натякаю, що Бац був увесь час під кайфом…

— Так і було! Ми так накурилися!..

— Ні. Ти не курив, курив він. І коли він накурювався, то наче з ланцюга зривався…

— Свята правда.

У Ллойдовій пам’яті вигулькнув привид Баца Фрімена — він весело крикнув: «Гоп! Гоп!» — і застрелив жінку на заправці.

— А кілька разів він націлював пістоль і на тебе…

— Ні, він ніколи…

— Так-так. Ти просто забув. Якось він пригрозив тебе вбити, якщо ти йому не підігруватимеш.

— Ну, у мене був дулівер…

— Гадаю, — мовив Девінс, не зводячи з нього очей, — що як покопирсаєшся в пам’яті, то згадаєш, як Бац казав, що він заряджений холостими. Пригадуєш таке?

— От зараз, як ти про це заговорив…

— І коли твій пістолет почав стріляти справжніми кулями, ти здивувався, як ніхто інший, так?

— Ще б пак, — сказав Ллойд і енергійно закивав. — Мало серце не зупинилося!

— І ти саме збирався наставити пістолета на Баца Фрімена, коли його встрелили, звільнивши тебе від мороки.

Ллойд подивився на адвоката, і в його очах зажевріла надія.

— Містере Девінс, — мовив він зі щирим серцем, — усе так і сталося, бля буду.

———

Того ж ранку він стояв на тюремному подвір’ї, спостерігав за грою в софтбол[117] і обмізковував усе, що наговорив Девінс, коли до нього підійшов кремезний в’язень на прізвище Мезерс і зграбастав його за комір. Голова в Мезерса була поголеною а-ля Теллі Савалас, і лисина доброзичливо блищала на гарячому пустельному повітрі.

— Ану зажди хвилинку, — обурився Ллойд. — Мій адвокат порахував мені всі зуби. Сімнадцять штук. Тож якщо ти…

— Ага, Шоклі казав, — мовив Мезерс. — Тож він попросив, щоб я…

Коліно Мезерса поцілило Ллойдові точнісінько в промежину, і там вибухнув сліпучий біль — такий нестерпний, що він не міг навіть зойкнути. Ллойд мішком упав на землю й лежав там, звиваючись і тримаючись за яйця. Судячи з відчуттів, їх було розчавлено. Світ затулив червонястий туман агонії.

Через деякий час — хтозна через скільки — він спромігся поглянути вгору. Мезерс досі дивився на нього, і лиса голова так само блищала. Охоронці демонстративно дивилися в інші боки. Ллойд стогнав і корчився. З очей чвиркали сльози, а в животі сиділа розпечена свинцева куля.

— Нічого особистого, — щиро сказав Мезерс. — Просто бізнес, сам знаєш. От мені б хотілося, щоб ти виборсався. Схема «Маркема» — повна параша.

Він рушив геть, і Ллойд побачив охоронця на вантажній естакаді, що на іншому боці подвір’я. Він стояв, застромивши великі пальці за пояс «Сем Браун»[118], і шкірився. Коли охоронець упевнився, що цілком і повністю заволодів Ллойдовою увагою, то просто показав йому обидва середні пальці. Мазерс ніби випадково підійшов до стіни, і охоронець кинув йому пачку «Тарейтону»[119]. Мезерс поклав цигарки в нагрудну кишеню, козирнув і пішов собі далі. Ллойд лежав на землі, задерши коліна до грудей і тримаючись за скручений живіт, а в голові відлунювали слова Девінса: «Такий наш старий і суворий світ, Ллойде, такий наш старий і суворий світ».

Точно.

Розділ 25

Нік Андрос відсунув штору й визирнув на вулицю. Коли подивитися ліворуч із вікна другого поверху будинку Джона Бейкера, можна було побачити центр Шойо, а якщо повернути голову праворуч, — трасу 63, що вела з міста. Головна вулиця стояла пусткою. Жалюзі на вікнах крамниць і банків були опущені. Посеред вулиці сидів хворий на вигляд пес: голова похилена, з морди на розпечений асфальт скрапує біла піна, боки важко здіймаються. За півкварталу звідти в риштаку лежав іще один, уже мертвий собака.

Ззаду пролунав жіночий низький, горловий стогін, та Нік його не почув. Він запнув штору, потер очі, а тоді підійшов до хворої — вона саме прокинулася. Джейн Бейкер була закутана в ковдри, бо кілька годин тому їй зробилося холодно. Та тепер її обличчям бігли ручаї поту, і вона скинула накривала. Нік знічено помітив, як у деяких місцях нічна сорочка зробилася напівпрозорою від поту, і йому стало соромно. Та вона його не бачила, і наразі він сумнівався, чи мала її нагота якесь значення. Вона помирала.

— Джонні, неси таз! Здається, мене зараз знудить! — скрикнула вона.

Він дістав з-під ліжка таз і поставив його біля місіс Бейкер, та вона заборсалась, і посудина впала на підлогу з порожнистим стуком, якого Нік також не почув. Він підняв таз і просто тримав його, спостерігаючи за хворою.

— Джонні! — закричала вона. — Я не можу знайти скриньку з приладдям для шиття! У шафі її нема!

Він налив склянку води з карафи на нічному столику й підніс до її губ, та місіс Бейкер знову замахала руками й мало не вибила склянку з його рук. Нік переставив її неподалік, щоб була під рукою, коли жінка заспокоїться.

Ще ніколи його німота не була такою болісною, як протягом останніх двох днів. Коли Нік зайшов до місіс Бейкер двадцять третього числа, у вітальні сидів Брейсман, методистський священик. Він читав із нею Біблію, однак вигляд мав знервований і, здавалося, не міг дочекатися, коли зможе втекти. Нік здогадувався чому. Гарячка нагородила її дівочим рум’янцем — з огляду на важку втрату дещо недоречним. Можливо, священик злякався, що вона буде до нього чіплятися. Та йому радше кортіло забрати рідних і злиняти полями. У маленьких містечках новини розносяться швидко, і більшість жителів Шойо також збиралися накивати п’ятами.

Брейсман пішов сорок вісім годин тому, і все перетворилося на страхіття наяву. Місіс Бейкер погіршало, і то настільки, що Нік боявся, що вона помре ще до заходу сонця.

На додачу до всього йому довелося її залишити. Нік пішов до придорожнього кафе по обід для в’язнів, але Вінсові Хоґану було вже не до їжі. Він марив. Майк Чайлдресс та Біллі Ворнер вимагали, щоб їх випустили, та Нік не міг змусити себе відімкнути камери. Він не боявся, що в’язні захочуть йому помститися — вони б захотіли здиміти з Шойо так само, як і всі решта, тож нащо марнувати час на «опудало»? Та в нього були зобов’язання. Він дав обіцянку небіжчикові. Певне, раніше чи пізніше поліція штату опанує ситуацію та приїде по своїх бранців.

У нижній шухляді Бейкерового столу він знайшов пістолет 45-го калібру і, поміркувавши кілька секунд, пристебнув його до пояса. Глянувши вниз, Нік побачив дерев’яне руків’я, що стирчало поряд із його худорлявим стегном — виглядало по-дурному, однак вага зброї діяла заспокійливо.

Після обіду 23 червня він відчинив Вінсову камеру та обклав лоб, груди й шию хворого саморобними пакетами з льодом. Вінс розплющив очі й мовчки поглянув на Ніка благальними очима. Нікові захотілося щось сказати — так само, як хотілося зараз, два дні по тому, з місіс Бейкер — будь-що, аби хоч трохи його заспокоїти. «У тебе все буде окей» або «Гадаю, гарячка спадає» — навіть цього вистачило б.

Весь той час, що він займався Вінсом, Біллі з Майком кричали на нього. Поки він схилявся над хворим, було байдуже, однак щоразу, як Нік зводив очі, він бачив їхні налякані обличчя, і губи формували слова, які зводилися до одного: «Будь ласка, випусти нас». Нік намагався до них не наближатися. Хай він іще не досяг повноліття, але досвіду йому вистачало, щоб знати, як паніка перетворює людей на звірів.

Того дня він ганяв безлюдними вулицями туди-сюди, щоразу очікуючи знайти мертве тіло (Вінс Хоґан? Джейн Бейкер?) на одному з кінцевих пунктів маршруту. Він виглядав автівку доктора Соумза, та його ніде не було. Кілька крамниць і «Тексако» були досі відчинені, та Нік дедалі більше впевнювався, що місто порожніє. Люди тікали лісовими стежками, лісовозними дорогами або ж навіть переходили вбрід річечку Шойо-Стрім, яка текла крізь Смековер і врешті добігала до містечка Маунт-Холлі. Коли посутеніє, ще хтось тікатиме, думав Нік.

Він дійшов до дому Бейкерів щойно після заходу сонця. Закутавшись у халат, Джейн сновигала кухнею та заварювала чай тремтячими руками. Коли Нік зайшов, вона вдячно поглянула на нього, і він побачив, що температура впала.

— Хочу подякувати тобі, що доглядаєш мене, — спокійно промовила вона. — Мені вже набагато краще. Хочеш чашку чаю?

Вона залилася слізьми. Нік рушив до неї, злякавшись, щоб вона не впала на гарячу плиту. Джейн схопилася за його руку, аби втримати рівновагу, і поклала голову йому на груди — її волосся темніло на світлій блакиті халата.

— Джонні! — почувся на темній кухні її голос. — О мій бідолашний Джонні.

Якби ж він міг говорити, нещасно подумав Нік. Він міг лише обійняти її та підвести до стільця біля столу.

— Чай…

Він тицьнув пальцем у себе й змусив Джейн сісти.

— Гаразд, — сказала вона. — Мені справді краще. Аж дивно. Просто… просто…

Вона затулилася руками.

Нік зробив їм гарячого чаю та поставив його на стіл. Деякий час вони пили мовчки. Свою чашку Джейн тримала обома руками, як дитина. Нарешті вона поставила її та сказала:

— Ніку, багато тутешніх захворіли?

«Я вже не знаю, — написав Нік. — Справи доволі кепські».

— Ти бачив лікаря?

«Сьогодні не бачив».

— Якщо Ем не побережеться, то доведе себе до знемоги, — сказала вона. — А він берегтиметься, правда ж, Ніку? Не зажене себе?

Нік кивнув і спробував усміхнутися.

— Як там Джонові в’язні? По них уже заїхали?

«Ні, — написав Нік. — Хоґан дуже хворий. Роблю все, що можу. Інші просять, щоб відпустив їх, поки й вони не заразилися».

— Навіть не думай їх випускати! — сказала вона із запалом. — Сподіваюся, ти не думаєш цього робити.

«Ні, — начеркав Нік і за кілька секунд дописав: — Лягайте в ліжко. Вам потрібно відпочити».

Джейн усміхнулася до нього, і, коли повернула голову, Нік помітив під її щелепою чорні плями й замислився, чи справді для жінки все минулося.

— Так. Ляжу й просплю годин із дванадцять. Однак мені це здається неправильним — спати, коли Джон помер… Я ледве можу повірити, що це сталося, розумієш? Постійно чіпляюсь об цю думку, ніби забула щось прибрати.

Він узяв її за руку, стиснув. Вона кволо всміхнулася.

— З часом може з’явитися ще щось, заради чого варто жити. Ніку, ти носив в’язням вечерю?

Нік похитав головою.

— А треба було б. Може, візьмеш Джонову машину?

«Я не вмію їздити, — написав Нік, — однак дякую. Просто пройдуся до кафе. Тут недалеко + зазирну до вас уранці, якщо ви не проти».

— Так, — сказала вона. — Гаразд.

Він підвівся й суворо вказав на чашку з чаєм.

— До останньої краплі, — пообіцяла вона.

Він уже відчиняв протимоскітні двері, коли відчув, як вона невпевнено торкнулася його руки.

— Джон… — заговорила вона, затнулася, а тоді змусила себе закінчити думку: — Сподіваюся, його відвезли до поховального бюро «Кертіс». Наших із Джоном родичів ховали саме вони. Він там, як гадаєш?

Нік кивнув. Сльози потекли її щоками, і вона знову розплакалася.

———

Вийшовши того вечора від Джейн Бейкер, Нік рушив прямо до кафе. На вікні криво висіла табличка «ЗАЧИНЕНО». Він обійшов будівлю й постукав до житлового трейлера, але там було темно й глухо. Ніхто не відповів на його грюкіт. Нік вирішив, що з огляду на обставини вторгнення зі зламом було виправдане, а грошей на витрати, які лишив шериф Бейкер, вистачить, щоб усе відшкодувати.

Він розбив шибку біля замка та відчинив двері. Усередині було моторошно навіть з увімкненим світлом: мертвий музичний автомат, порожні стільці, вільні столи, мовчазні автомати з відеоіграми та самотній стіл для гри в бампер-пул[120]. Гриль стояв накритий.

Нік пішов на кухню, посмажив на газовій плиті кілька гамбургерів і склав їх у пакет. Прихопив пляшку молока й половину яблучного пирога, що стояв на прилавку під пластиковою кришкою. Потім він лишив записку, у якій пояснював, хто й чому вдерся до кафе, і пішов до тюрми.

Вінс Хоґан був мертвий. Він лежав на підлозі серед розталого льоду й вологих рушників. Перед смертю він подряпав собі шию, ніби відбивався від невидимого душителя. Кінчики пальців були закривавлені. Над трупом дзижчали мухи, раз по раз сідаючи на нього й знову зринаючи в повітря. Шия мерця почорніла й розбухла, наче камера, яку перекачала необережна дитина.

— А тепер ти нас випустиш? — запитав Майк Чайлдресс. — Він сконав, ти, опудало йобане, задоволений? Шо, гаразд помстився? Уже й він його підхопив, — Майк наставив палець на Біллі Ворнера.

Біллі виглядав нажаханим. На його шиї та щоках вигравали червоні плями, а рукав робочої сорочки, яким він витирав носа, задерев’янів від шмарклів.

— Брехня! — істерично заскандував він. — Брехня, брехня, їбуча брехня! Бре…

Раптом він зайшовся чханням, аж навпіл зігнувся, бризкаючи слиною та слизом.

— Бачив? — гримнув Майк. — Га? Шо, довольний, їбанько тупорилий? Випусти мене! Його можеш тримати скільки влізе, та не мене. Це вбивство, ось що — холоднокровне вбивство!

Нік похитав головою, і Майк ошалів. Він почав кидатися на ґрати, розквашуючи при цьому обличчя та розбиваючи суглоби. Він вирячувався на Ніка й гамселив лобом об залізні прути.

Нік почекав, допоки Майк стомився, а тоді шваброю заштовхав їжу до камер. Біллі Ворнер тупо подивився на нього, а тоді взявся їсти.

Майк кинув склянку з молоком об ґрати. Вона розбилася, всюди розбризкалося молоко. Він запустив двома гамбургерами об задню, розписану стіну камери. Один із них прилипнув серед розводів кетчупу, гірчиці й шматочків солоного огірка — пляма виглядала по-гротескному веселою й нагадувала картини Джексона Поллока[121]. Майк пострибав на шматку яблучного пирога, станцював на ньому буґі-вуґі. Увсібіч полетіли шматки яблук. Пластикова тарілка розтріскалася.

— Я буду голодувати! — загорлав він. — Оголошую, блядь, голодовку! Ніхера не їстиму! Перш ніж я щось поїм, ти мого гівна відхаваєш, ти, йобане чмо! Ти, сука глухоніма…

Нік відвернувся, й одразу ж запанувала тиша. Він зайшов до офісу. Йому було страшно, і він не знав, що робити. Якби він умів їздити, то сам би доправив їх до Кемдена. Та Нік не знав, як водити. І ще треба було подбати про Вінса. Не можна лишати його там на поталу мухам.

З офісу вело двоє дверей. За одними була стінна шафа, а другі відчинялися на сходи, що вели вниз. Нік спустився й зрозумів, що там комбінація підвалу й складу. Тут стояла прохолода. Згодиться. Принаймні на деякий час.

Він повернувся нагору. Майк сидів на підлозі, похмуро підбирав шматочки розчавлених яблук, обтрушував і їв їх. На Ніка він навіть не глянув.

Нік підхопив тіло під руки й спробував його підняти. Від нудотного запаху, що здіймався над трупом, його шлунок пішов колесом. Вінс був для нього заважким. Він безпорадно глянув на тіло й усвідомив, що двоє інших в’язнів стоять біля ґрат і спостерігають за ним із сумішшю жаху й зачудування. Нік здогадувався, про що вони думають. Вінс був одним із них — можливо, скиглієм-пустомелею, та однаково їхнім корешем. Він здох, як щур у пастці: помер від якогось лячного, хворобливого набряку, природу якого вони не розуміли. Нік замислився, уже не вперше за той день, коли ж у нього почнуться чхання, лихоманка і на шиї виникнуть оті характерні набряки.

Він схопив Вінса Хоґана за м’ясисті передпліччя й витяг із камери. Вінсова голова нахилилася до нього через власну вагу, і здавалося, що він дивиться на Ніка, безсловесно благаючи бути з ним обережним і сильно не трусити.

На те, щоб спустити кремезний труп крутими сходами, пішло десять хвилин. Важко хекаючи, Нік поклав Вінса на бетон, осяяний флуоресцентними лампами, а тоді хутко прикрив поскубаним армійським укривалом із нар у його камері.

Тоді він спробував поспати, але заснув лише під ранок, коли 23 червня стало вчорашнім днем і настало 24-те. Він завжди бачив дуже яскраві сни. Інколи вони його лякали. Нікові рідко снилися справжні жахіття, та останнім часом сновидіння зробилися зловісними, і йому здавалося, що всі, кого він бачив у тих снах, були кимось іншим, — не тими, ким здавались, — а реальний світ скособочився й став місцем, де за запнутими шторами приносили в жертву немовлят, а в замкнених підвалах безперестанку ревли колосальні чорні механізми.

І, звісно ж, існував іще й дуже особистий страх — страх того, що й він прокинеться хворим.

Та Нікові вдалося трохи поспати, і йому наснився сон, який він уже нещодавно бачив: кукурудзяне поле, теплий запах буйної рослинності й відчуття чогось (або когось) неподалік — чогось доброго, безпечного. Відчуття дому. Та воно почало розчинятися в крижаному жаху, коли Нік зрозумів, що в полях щось сидить і спостерігає за ним. «Ма, до курника заліз тхір!» — подумав він і прокинувся на світанку, весь вкритий потом.

Він поставив варитися каву й вийшов глянути, як там в’язні.

Майк Чайлдресс був у сльозах. На стіні й досі висів гамбургер, а навколо засихав клей із приправ.

— Ну шо, радий? Я тоже заразився. Ти ж цього хотів? Така твоя помста? Послухай мене! Клекочу, як йобаний товарняк!

Та Ніка більше хвилював Біллі Ворнер — він лежав на своїй койці й не рухався. Його шия розбухла та почорніла, а груди рвучко здіймались і опускались.

Він помчав до офісу, зиркнув на телефон, у нападі люті збив його зі столу, і апарат безглуздо повиснув на дроті. Нік вимкнув конфорку й побіг до дому Бейкерів. Здавалося, він тиснув на дзвінок цілу годину. Аж ось спустилася замотана в халат Джейн. На її обличчі знову блищав гарячковий піт. Вона не марила, проте її мова була повільною та змазаною, а губи вкрилися пухирцями.

— Ніку, заходь. Що сталося?

«Учора помер В. Хоґан. Думаю, Ворнер також помирає. Він дуже хворий. Ви бачили д. Соумза?»

Вона похитала головою, затремтіла на легенькому протязі, чхнула та захиталася. Нік обійняв її за плечі й підвів до крісла. «Можете зателефонувати до його офісу?» — написав він.

— Так, звісно. Ніку, подай мені телефон. Здається… уночі трапився рецидив.

Він приніс телефон, і Джейн Бейкер набрала номер Соумза. Вона протримала слухавку біля вуха більш ніж півхвилини, і Нік зрозумів, що ніхто не відповість.

Вона зателефонувала до дому Соумза, а тоді до його медсестри. Ніхто не відповідав.

— Зателефоную до поліції штату, — мовила Джейн, однак, набравши єдину цифру, поклала слухавку. — Гадаю, міжміське сполучення й досі не працює. Набираю «1», а у відповідь «пі-пі-пі». — Вона кволо всміхнулася, а тоді її щоками потекли безпорадні сльози. — Бідолашний. І я бідолашна. Усі бідолашні. Допоможеш мені піднятися нагору? Я почуваюся надто кволою, і дихати важко. Гадаю, скоро я приєднаюся до Джона.

Нік подивився на неї, жалкуючи, що не може нічого сказати.

— Думаю, трохи полежу, якщо допоможеш.

Він провів її нагору й написав: «Я повернуся».

— Дякую, Ніку. Ти гарний хлопчик… — Вона вже засинала.

Нік вийшов із будинку й зупинився на хіднику, розмірковуючи, що робити. Якби він умів водити автомобіль, можна було б щось спробувати. А так…

На моріжку біля дому навпроти лежав дитячий велосипед. Нік підійшов до нього, подивився на будинок із запнутими шторами (він сильно скидався на будинки з його снів), а тоді підійшов до дверей і постукав. Ніхто не вийшов, хоча стукав він кілька разів.

Нік повернувся до велосипеда. Він був замалим, та якщо не зважати на те, що коліна битимуться об кермо, їхати було можна. Так, вигляд він матиме дурнуватий, однак Нік сумнівався, що в Шойо лишилося бодай кілька людей… а коли й лишилося, то навряд чи їм до смішків.

Він сів на велосипед і незграбно поїхав Головною вулицею, проминув тюрму й покотив трасою 63 на схід — туди, де Джо Рекхем бачив військових, перевдягнутих у шляховиків. Якщо вони й досі там і якщо то справді солдати, Нік змусить їх подбати про Біллі Ворнера й Майка Чайлдресса. Себто якщо Біллі ще живий. Якщо ці чоловіки взяли Шойо під карантин, то вони мають відповідати за хворих мешканців міста.

До місця, де проводили дорожні роботи, він добирався цілу годину: велосипед скажено виляв із боку в бік, раз у раз перетинаючи розділову смугу посеред дороги, а коліна монотонно стукались об кермо. Та коли він туди доїхав, солдати, шляховики — чи хто вони там такі — уже зникли. У кількох місцях іще курилося, в одному блимав вогонь. Стояло двоє помаранчевих козлів для пиляння. Дорога була розрита, та Нік вирішив, що, коли не жаліти підвіски авто, можна й проїхати.

Краєм ока він уловив чорний миготливий рух, і тієї ж миті війнув вітер — звичайнісінький м’який подих літа, однак його вистачило, щоб донести до Нікового носа нудотний сморід гнилої плоті. Чорним рухом виявився мушиний рій — він то збирався докупи, то знову розлітався. Нік підвів велосипед до канави збоку дороги. У ній, крім нової блискучої труби з гофрованої сталі, лежали трупи чотирьох чоловіків. Шиї та роздуті обличчя почорніли. Нік не роздивився, чи то солдати, проте вирішив не наближатися. Він сказав собі, що треба сідати на велосипед, — тут нема чого боятися, бо в канаві самі мерці, а мерці тобі нічого не зроблять. Коли Нік був за двадцять футів від канави, він однаково зірвався на біг, а коли сів на велосипед і поїхав до Шойо, накотилася паніка. На околиці міста він наскочив на камінець і впав — перелетів через кермо, стукнувся головою й зчесав долоні. Кілька секунд він просто сидів посеред дороги. Його всього трусило.

———

Наступні півтори години того ранку, вчорашнього ранку, Нік стукав у двері й дзвонив у дзвінки. Мав же хтось лишитися, казав він собі. Адже сам почувався нормально, не міг він бути одним таким. Трапиться хтось: чоловік, жінка або ж підліток з учнівським дозволом на водіння, — хто скаже: «О, та звісно. Відвезімо їх до Кемдена — якраз вліземо в мій універсал», — або щось подібне.

Та на його стук і дзвінки відповіли з десяток разів. Двері відчинялися настільки, наскільки дозволяла довжина ланцюжка, і в шпарину визирало хворе, проте сповнене надії обличчя, помічало Ніка, і надія помирала. Лице заперечливо хиталося з боку в бік, і двері зачинялися. Якби Нік умів говорити, він би зауважив, що раз вони можуть ходити, то зможуть і кермувати. Що коли вони відвезуть в’язнів до Кемдена, то й самі зможуть звернутися до тамтешньої лікарні. І їх би полікували. Та він не міг говорити.

Деякі питали, чи не бачив він лікаря Соумза. А один чоловік у гарячковому маренні рвучко розчахнув двері свого дому-ранчу[122], вирвався на ґанок у самих трусах і спробував схопити Ніка. Він белькотів, що зробить те, «що мав би зробити з тобою ще в Х’юстоні». Хворий думав, що Нік — це хтось на ім’я Дженнер. Він ганявся за Ніком, кульгаючи ґанком туди-сюди, наче зомбі з третьосортного фільму жахів. Його промежина страшно роздулась, і штани виглядали так, наче туди заштовхали цілу диню. Урешті він гепнувся на ґанок, і Нік із калатанням серця дивився на нього з подвір’я. Чоловік слабко погрозив йому кулаком, а тоді заповз до будинку, не завдавши собі клопоту зачинити двері.

Та більшість будинків лишалися мовчазними й загадковими, і врешті Нік не витримав і облишив цю справу. До нього підкралося відчуття з нічного жахіття, і він більше не міг відмахуватися від думки, що стукає до склепів, стукає та будить мерців, і що кінець кінцем трупи почнуть відчиняти двері. Не допомогла й думка про те, що більшість будинків порожні й що їхні мешканці вже втекли до Кемдена, Ельдорадо або Тексаркани.

Він повернувся до дому Бейкерів. Джейн міцно спала, і лоб її був прохолодним. Та цього разу він уже мало на що сподівався.

Настав полудень. Нік знову сходив до кафе. Він не виспався, і це почало даватися взнаки. Від падіння з велосипеда нило всеньке тіло. Бейкерів 45-каліберник гамселив у стегно. У кафе Нік розігрів дві бляшанки супу й налив їх до термосів. Молоко в холодильнику було ще ніби нормальним, тож він прихопив одну пляшку.

Біллі Ворнер помер, і коли Майк побачив Ніка, він почав істерично хихотіти й показувати пальцем.

— Двоє готові, лишився один! Двоє готові, лишився один! Віддячив як слід! Так? Так?

Нік обережно заштовхав у камеру термос із супом, а за ним — велику склянку молока. Майк почав сьорбати суп просто з термоса. Нік узяв другий термос і сів у проході. Він відтягне Біллі в підвал, та спершу йому хотілося пообідати. Він зголоднів. Попиваючи суп, Нік замислено дивився на Майка.

— Цікаво, як я почуваюся? — спитав той.

Нік кивнув.

— Так само, як і вранці. Я з фунт шмарклів вихаркав. — Він із надією глянув на Ніка. — Мама завжди казала, шо, коли починаєш відхаркувати, це значить, що йдеш на поправку. Може, у мене щось не таке страшне, га? Як думаєш?

Нік знизав плечима. Усе може бути.

— Я міцний як бик, — сказав Майк. — Думаю, це фігня. Прокашляюся. Слухай, мужик, випусти мене. Будь ласка. Я, блядь, зараз навколішки стану.

Нік роздумував над цим.

— Чорт, у тебе ж пушка. Ти мені все одно не потрібен. Я лише хочу забратися з цього міста. Тіко спершу до дружини заскочу…

Нік тицьнув пальцем на його лівицю — обручки там не було.

— Ага, ми розлучені, та вона й досі живе тут, на Рідж-роуд. Хотілося б глянути, як вона. То що скажеш, мужик? — Майк плакав. — Дай мені шанс. Не тримай мене в цій щуроловці.

Нік повільно підвівся, вийшов до офісу й відчинив шухляду. Ключі на місці. Логіка в Майка була бездоганною: безглуздо сподіватися, що хтось приїде та витягне їх із халепи. Він узяв ключі й повернувся до міні-в’язниці. Показав Майкові Чайлдрессу ключ із білою стрічкою, про який йому казав Крутий Джон, і кинув його крізь ґрати, до камери.

— Дякую, — белькотів Майк. — Ой, дякую. Мені шкода, що ми тебе відлупцювали, Богом клянуся, то Рей придумав, ми з Вінсом намагалися його відговорити, та він напивається, і йому дах зриває…

Він застромив ключ у замок, і Нік відійшов, узявшись за пістолет.

Двері розчахнулись, і Майк вийшов із камери.

— Я не брехав, — сказав він. — Я хочу лише забратися з цього міста.

Усміхаючись тремкими губами, він бочком прокрався повз Ніка, а тоді вискочив у двері, що вели до офісу. Нік рушив за ним — саме вчасно, аби побачити, як загрюкнулися вхідні двері.

Він вийшов на вулицю. Майк стояв на бордюрі, тримаючись за паркувальний лічильник, і оглядав порожню вулицю.

— Господи милий, — прошепотів він, повернувся до Ніка й поглянув на нього ошелешеними очима. — Це все через заразу? Усе через заразу?

Нік кивнув, не віднімаючи руки від пістолета.

Майк почав щось говорити, та його вхопив кашель. Він прикрив рота, витер губи.

— Господи Боже, я звідси вшиваюся! — сказав він. — І якщо в тебе, мовчуне, стане мізків, ти зробиш так само. Це ж як Чорна смерть, чи шо.

Нік знизав плечима, і Майк рушив хідником далі. Він ішов дедалі швидше, мало не зриваючись на біг. Нік спостерігав за Майком, доки той не зник із поля зору, а тоді зайшов усередину. Чайлдресса він більше ніколи не бачив. Нікові стало легше на душі, і зненацька він упевнився, що вчинив правильно. Він ліг на койку й майже миттєво заснув.

———

Він проспав до самого вечора, навіть не вкрившись, і прокинувся весь у поту, однак почувався трохи краще. Над схилами лютували грози — Нік не чув грому, та бачив, як землю штрикають біло-блакитні вила блискавок, проте жодна з них до Шойо не докотилася.

У сутінках Нік рушив Головною вулицею до крамниці «Радіо та телевізори Полі», у якій здійснив іще одне вибачливе пограбування. Він лишив записку біля касового апарата й затягнув переносний телевізор «Соні» до в’язниці. Увімкнув, поклацав каналами. По місцевому каналу CBS показували заставку «НЕСПРАВНІСТЬ МІКРОХВИЛЬОВОГО РЕЛЕ. БУДЬ ЛАСКА, ЗАЛИШАЙТЕСЯ З НАМИ». По АВС ішов ситком «Я люблю Люсі», а по NBC транслювали повтор недавнього епізоду серіалу про хвацьку дівчину, яка намагалася стати механіком на перегонах автівок серійного виробництва. Незалежний канал із Тексаркани, який спеціалізувався в основному на старих фільмах, телевікторинах і релігійних дурисвітах штибу Джека Ван Імпа[123], припинив трансляцію.

Нік вимкнув телевізор, сходив до придорожнього кафе та наготував супу й сендвічів на двох. Йому здалося, що в тому, як загорілися вуличні ліхтарі, є дещо моторошне — вони вишикувались обабіч Головної вулиці, наче мовчазні вартові посеред кругів білого світла прожекторів. Він склав їжу в кошик для пікніка, а дорогою до дому Бейкерів до нього причепилася зграя з кількох псів. Собаки були голодними й злими, і, приваблені запахом їжі, вони взялись оточувати Ніка. Він дістав пістолет, та йому не ставало мужності скористатися зброєю, доки один із собацюр не пригнувся, аби скочити на нього. Тоді він натиснув на курок, і куля зрикошетила від цементу за п’ять футів попереду, залишивши після себе свинцевий мазок. Пострілу Нік не почув, однак руку сіпнула віддача. Собаки кинулися навтьоки.

Джейн спала — лоб і щоки гарячі, дихання повільне й важке. Нікові вона здавалася страшенно виснаженою. Він узяв холодну ганчірку й протер їй обличчя. Лишив її частину їжі на нічному столику, спустився до вітальні та ввімкнув великий кольоровий телевізор.

Того вечора канал CBS так і не повернувся в ефір. NBC дотримувався звичайної програми, а сигнал місцевої версії АВС постійно слабшав — інколи зображення зливалося в білий шум, а тоді раптово поверталося. Так, наче його зобов’язання перед глядачами було виконано, канал АВС показував лише старі синдиковані передачі[124]. Та байдуже. Нік чекав іншого — новин.

Коли вони почалися, Нік не повірив своїм очам. «Епідемія супергрипу» (тепер це так називали) була головним сюжетом, та диктори обох каналів сказали, що її саме почали приборкувати. У центрах контролю захворювань Атланти вели роботу з розробки вакцини проти грипу, і наступного тижня люди зможуть пройти вакцинацію в лікарнях. Серйозні спалахи епідемії зареєстровані в Нью-Йорку, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі та Лондоні, однак їх усі також узято під контроль. Ще диктор повідомив, що в деяких регіонах тимчасово скасували публічні зібрання.

У Шойо, подумав Нік, скасували ціле місто. Кого вони намагалися надурити?

На довершення диктор сказав, що в’їзд до великих міст і досі обмежено, та обмеження знімуть, щойно всі пройдуть загальну вакцинацію. Тоді він почав розказувати про падіння літака в Мічиґані та реакцію членів Конгресу на недавнє рішення Верховного суду з приводу прав геїв.

Нік вимкнув телевізор, вийшов на веранду й сів на диван-гойдалку. Туди-сюди… плавне коливання заспокоювало, і він не чув іржавого скрипу петлі, яку завжди забував змастити Джон Бейкер. Він поспостерігав за тим, як світляки окреслюють у темряві переривчасті шви. У хмарах над небокраєм тьмяно зблискували громовиці, від чого здавалося, ніби там також сидять світляки — страховинні жуки завбільшки з динозавра. Ніч була липкою й близькою.

Оскільки телебачення мало для Ніка лише візуальну форму, він помітив щось таке, чого могли не вловити звичайні люди. Не було реклами фільмів, жодної. Не було рахунків бейсбольних матчів. Певне, тому, що ігри не проводили. Дуже розпливчастий прогноз погоди, навіть без ілюстративної мапи. Може, Національна погодна служба прикрила свою контору? Нік здогадувався, що так воно й було.

Обидва диктори здавалися знервованими й засмученими. Один із них був застуджений — одного разу кашлянув у мікрофон і вибачився. Вони постійно зиркали ліворуч-праворуч від камери… так, наче в студії був іще хтось — хтось, хто слідкував, щоб усе було сказано правильно.

Тоді, 24 червня, він спав на веранді Бейкерів. Спав, просинаючись, бо снилися самі жахіття. І тепер, наступного дня, він стояв біля смертного ложа Джейн Бейкер, цієї чудової жінки… і не міг сказати їй бодай втішного слова.

Вона поторсала його за руку. Нік подивився на її бліде, змарніле обличчя. Наразі шкіра в Джейн була суха, піт випарувався. Однак він не бачив у цьому нічого втішного. Вона помирала. Нік уже знався на цьому.

— Ніку, — промовила вона, усміхнулася й узяла його долоню в обидві руки. — Хотіла ще раз тобі подякувати. Ніхто не хоче помирати на самоті, правда ж?

Він скажено захитав головою, і вона зрозуміла, що це не незгода з її твердженням, а повне заперечення його передумови.

— Саме так, я помираю, — не поступилася вона. — Та не зважай. Ніку, у тій шафі висить одне плаття. Біле. Ти впізнаєш його за… — Її перервав напад кашлю, і щойно Джейн опанувала його, вона продовжила: — …за мереживом. Я була в ньому, коли ми сіли на потяг і поїхали у весільну подорож. Воно й досі мені пасує… чи вже ні. Гадаю, зараз воно буде дещо завеликим, бо я трохи схудла, та байдуже. Я завжди любила ту сукню. Ми з Джоном їздили на озеро Понтчартрейн. То були найщасливіші два тижні в моєму житті. Джон знав, як зробити мене щасливою, і в нього завжди це виходило. Не забудеш про плаття, Ніку? Я б хотіла, щоб мене поховали саме в ньому. Ти ж зможеш мене… перевдягти, правда ж? Не засоромишся?

Він глитнув і похитав головою, не зводячи очей з укривала. Певне, Джейн відчула його сум та ніяковість, бо про плаття більше не згадувала. Натомість вона взялася розказувати про інше — невимушено, мало не кокетливо. Про те, як виграла в старших класах змагання з виразного читання, поїхала на фінал штату до Арканзасу і, коли дійшла до кульмінації «Демона-коханця» Ширлі Джексон[125], у неї впала нижня спідниця. Про сестру, яка поїхала до В’єтнаму з баптистською місією, а повернулася не з одним, а з трьома прийомними дітьми. Про похід, у який вони з Джоном ходили три роки тому, і про те, як розлючений лось, у якого саме настав період парування, загнав їх на дерево й просторожив під ним цілий день.

— Ми сиділи на гілляці та обжималися, наче двійко школярів на балконі, — сонно говорила вона. — Боже правий, у якому ж стані він був, коли ми спустилися! І він був… ми були… закоханими… дуже закоханими… Я завжди думала, що кохання — це те, що обертає нашу планету… єдине, що дає чоловікам і жінкам змогу триматися на ногах у світі, де все ніби прагне звалити… принизити їх… змусити повзати навколішки… Ми були… такими закоханими…

На цих словах вона остаточно заснула й спала, доки він не розбудив її тим, що посунув штору або, може, ступив на скрипучу дошку. Джейн марила.

— Джоне! — закричала вона здушеним від мокротиння голосом. — О Джоне, я ніколи не призвичаюся до цього роздовбаного перемикача передач! Джоне, допоможи! Допоможи мені…

Її мова згасла на довгому тремкому видиху, якого Нікові вуха розрізнити не могли, та він його однаково відчув. З однієї ніздрі в неї витекла цівка темної крові. Джейн відкинулася на подушку, і її голова сіпнулася з боку в бік — раз, двічі, тричі, ніби вона прийняла якесь життєво важливе рішення, а їй відмовили.

І тоді вона завмерла.

Нік обережно приклав руку їй до шиї, потім до внутрішнього боку зап’ястя, тоді між грудей. Нічого. Вона померла. На нічному столику, нечутний для них обох, діловито цокав годинник. Нік поклав голову на коліна й проплакав хвилину — як завжди, беззвучно. «Усе, на що ти здатний, — це мовчки точити водичку, — сказав йому якось Руді, — проте у світі мильних опер це може стати в пригоді».

Він знав, що робити далі, та йому не хотілося цього. «Це нечесно! Це не мій обов’язок!» — лунало в його голові. Та оскільки більше нікого не лишилося, нікого в радіусі кількох миль, йому доведеться впоратися самотужки. Або так, або лишити її гнити отут, у ліжку, а він не міг цього допустити. Джейн поставилася до нього з добротою, а більшість людей, які йому траплялися, як хворих, так і здорових, навіть на це не спромоглися. Він подумав, що час починати. Що довше він сидітиме без діла, то більше його страхатиме завдання. Він знав, де поховальне бюро «Кертіс»: три квартали вниз вулицею й ще один на захід. До того ж надворі спека.

Він змусив себе підвестися й підійти до шафи, а в його нутрі жевріла надія, що біла сукня, та сама, з медового місяця, виявиться лише маячнею. Однак вона була там. Трохи зжовкла через вік, та він її все одно впізнав. За мереживом. Нік дістав плаття й поклав його на лаву в ногах ліжка. Він поглянув на сукню, на жінку й подумав: «Зараз сукня буде їй не трішки завеликою. Хвороба обійшлася з Джейн жорстокіше, ніж вона гадала… але яка вже різниця…»

Пересиливши себе, Нік підійшов до неї та почав роздягати. Коли він зняв нічну сорочку й померла лежала перед його очима оголеною, страх розвіявся, лишився самий жаль — жаль, який засів у ньому так глибоко, що Нікові стало боляче, і він плакав, коли мив та вдягав небіжчицю в сукню, у якій вона їхала потягом до озера Понтчартрейн. І коли вона була вдягнена так, як того дня, він узяв її на руки й поніс до поховального бюро — жінку в мереживі, ох, у її ніжному мереживі: він ніс її, наче молодий, який переносить кохану через нескінченний поріг.

Розділ 26

У ніч із 25 на 26 червня якесь із місцевих студентських угруповань, «Студенти за демократичне суспільство» чи «Юні маоїсти», змусило добряче попрацювати копіювальну машину. Зранку стіни кампусу луїсвільського Університету Кентуккі були заліплені такими плакатами:

УВАГА! УВАГА! УВАГА! УВАГА!

ВАМ БРЕШУТЬ! ВАМ БРЕШЕ УРЯД! ПРЕСУ ПОГЛИНУЛИ СИЛИ СВИНЯЧОГО ПАРЛАМЕНТУ, І ВОНА ТАКОЖ БРЕШЕ! ВАМ БРЕШЕ АДМІНІСТРАЦІЯ УНІВЕРСИТЕТУ, ЗА ЇЇ НАКАЗОМ ВАМ БРЕШУТЬ ЛІКАРІ В МЕДПУНКТАХ!

1. ВАКЦИНИ ВІД СУПЕРГРИПУ НЕ ІСНУЄ.

2. СУПЕРГРИП — ЦЕ НЕ СЕРЙОЗНЕ ЗАХВОРЮВАННЯ, А СМЕРТЕЛЬНЕ.

3. ЗАРАЗНІСТЬ МОЖЕ СЯГАТИ 75 %.

4. СУПЕРГРИП ВИНАЙШЛИ НА ПОТУЖНОСТЯХ СВИНЯЧОГО ПАРЛАМЕНТУ США Й ПОШИРИЛИ ВИПАДКОВО.

5. НАРАЗІ СВИНЯЧИЙ ПАРЛАМЕНТ США НАМАГАЄТЬСЯ ПРИХОВАТИ СВОЮ СМЕРТОНОСНУ ПОМИЛКУ, НАВІТЬ ЯКЩО ЦЕ ОЗНАЧАТИМЕ СМЕРТЬ 75 % НАСЕЛЕННЯ КРАЇНИ!

РЕВОЛЮЦІОНЕРИ, ВІТАЄМО ВАС! НАСТАВ ЧАС НАШОЇ БОРОТЬБИ! ЄДНАЙМОСЯ, БОРІМОСЯ, ПЕРЕМАГАЙМО!

ЗБИРАЄМОСЯ В СПОРТЗАЛІ О 19:00!

СТРАЙК! СТРАЙК! СТРАЙК! СТРАЙК! СТРАЙК! СТРАЙК!

Те, що сталося на бостонському телеканалі WBZ, було сплановане напередодні трьома дикторами й шістьма техніками — усі вони працювали в «Студії 6». П’ятеро з них регулярно збиралися пограти в покер, і шестеро вже встигли захворіти. На їхню думку, їм не було чого втрачати. Вони зібрали майже дюжину пістолетів. Боб Палмер, ведучий ранкових новин, проніс їх нагору в спортивній сумці, у якій зазвичай тягав свої нотатки, олівці та кілька стандартних записників.

Увесь телецентр узяла в оточення, як їм повідомили, Національна гвардія, одначе, як зауважив Палмер Джорджеві Дікерсону попереднього вечора, то були єдині солдати резерву віком за п’ятдесят, яких він коли-небудь бачив.

О 9:01, саме коли Палмер почав зачитувати втішне повідомлення з аркуша, який десять хвилин тому йому вручив унтер-офіцер, стався міні-переворот — удев’ятьох вони ефективно захопили телестанцію. Солдатів, які не очікували серйозних проблем від купки цивільних, призвичаєних до того, щоб звітувати про трагедію здалеку, вони застали зненацька й одразу роззброїли. Решта персоналу станції долучилася до цього повстання — вони швиденько очистили шостий поверх і замкнули всі двері. Ліфти піднялися до шостого поверху, перш ніж солдати на першому второпали, що сталося. Трійко вояків спробували піднятися пожежною драбиною, що кріпилася до будинку зі східного боку, і озброєний армійським карабіном прибиральник на ім’я Чарльз Йоркін стрельнув над їхніми головами єдиною кулею, випущеною того вечора.

Глядачі в зоні досяжності WBZ побачили, як Боб Палмер зупинився посеред речення й гукнув: «Окей, зараз!» Почулися звуки закадрової бійки. Коли вони затихли, тисячі спантеличених глядачів побачили, що Боб Палмер тримає в руці куций пістолет.

— Ми їх схопили, Бобе! Схопили покидьків! Схопили! — пролунав хрипкий голос за кадром.

— Окей, гарна робота, — сказав Палмер і знову повернувся обличчям до камери. — Шановні співгромадяни — мешканці Бостона й американці в межах дії нашого сигналу! Щойно в цій студії трапилося дещо надзвичайно важливе й серйозне. І я радий, що воно сталося вперше саме тут, у Бостоні, колисці американської незалежності. Сім днів тому наш телецентр захопили військові, які заявили, що вони з Національної гвардії. Озброєні чоловіки в хакі стояли поряд із нашими операторами, за пультами керування, біля телетайпів. Чи диктували вони, які новини показувати? Мені шкода це казати, але так. Мені давали папери й примушували зачитувати їх, мало не буквально приставивши пістолета до голови. У тексті, який мені дали, ідеться про так звану «епідемію супергрипу», однак усе надруковане там — відверта брехня.

Заблимали вогники на пультах. За п’ятнадцять секунд горіла кожнісінька лампочка.

— Плівку в наших операторів або позабирали, або навмисне засвітили. Зникали цілі сюжети. Однак, леді та джентльмени, записи в нас є, і в студії присутні кореспонденти — не професійні репортери, та вони стали свідками того, що може виявитися найстрашнішим лихом, з яким стикалася наша країна… і я не просто кидаюся словами. Зараз ми покажемо вам кілька тих записів. Їх знімали потай, і в деяких погана якість. Однак ми — ті, хто щойно звільнив власну телестанцію, — гадаємо, що побачите ви достатньо. Насправді навіть більше, ніж вам хотілося б.

Він звів очі, дістав носовичок із нагрудної кишені й висякався. Глядачі, які мали телевізори з гарною передачею кольорів, побачили, що гарячка залила його обличчя рум’янцем.

— Джордже, запускай, якщо все готово.

Обличчя Палмера замінили кадри з Головної лікарні Бостона. Палати були переповнені. Пацієнти лежали просто на підлозі. У коридорах юрбилися люди, а медсестри (було помітно, що більшість із них також хворі) сновигали туди-сюди, деякі з них істерично плакали. Усі решта мали шокований, мало не коматозний вигляд.

Кадри з озброєними вартовими на перехрестях. Кадри з будинками, у яких побували мародери.

Боб Палмер повернувся на екран.

— Леді та джентльмени, якщо у вас є діти, ми б радили вивести їх із кімнати, — тихо промовив він.

Почали показувати зернисті кадри з великою армійською вантажівкою оливкового кольору, що здавала назад пірсом у Бостонській бухті. Під нею, непевно тримаючись на воді, пливла накрита брезентом баржа. Двійко солдатів вискочили з кабіни автомобіля — через протигази вони здавалися зморшкуватими й нагадували прибульців. Зображення застрибало, засіпалося, та знову вирівнялося, коли військові відсунули вбік брезент, що закривав відкритий кузов машини. Тоді вони позаскакували до кузова, і до баржі полетів каскад мертвих тіл: жінки, літні люди, діти, поліцейські, медсестри — крутячи сальто, вони сипалися потоком, який ніби й не збирався закінчуватися. З кількох кадрів стало зрозуміло, що солдати скидають тіла вилами.

Палмер вів трансляцію ще дві години: він зачитував уривки й новини дедалі хрипкішим голосом, брав інтерв’ю в інших членів команди. Усе закінчилося, коли хтось на першому поверсі зрозумів, що не обов’язково захоплювати шостий. Об 11:16 телепередавач WBZ назавжди вимкнули двадцятьма фунтами пластичної вибухівки.

Палмера та інших заколотників із шостого поверху стратили без зайвих формальностей на підставі державної зради.

———

У Дьорбіні, провінційному містечку в Західній Вірджинії, була щотижнева газета під назвою «Колл-Клеріон». Її випускав Джеймс Д. Хоґлісс, адвокат на пенсії. Вона непогано розходилася, бо Хоґлісс був затятим захисником прав шахтарів, підтримував їхній рух наприкінці 1940-х та на початку 1950-х років, а ще тому, що його противладна редакторська колонка, у якій найчастіше йшлося про упирів на державних посадах, як муніципальних, так і федеральних, завжди палала люттю й кипіла жовчю.

У Хоґлісса був штат рознощиків газет, та цього ясного літнього ранку він розвозив газети своїм «кадилаком» 1948 року випуску — його великі шини з білими накладками шурхотіли вулицями Дьорбіна… і вулиці були до болю порожніми. Газети громадилися на сидіннях та в багажнику «кадилака». Зазвичай «Колл-Клеріон» розносили в інший день, та цього разу газета мала лише одну сторінку з чорним обрамленням, а текст було надруковано великим шрифтом. Над назвою газети зазначалося «ЕКСТРЕНИЙ ВИПУСК» — єдиний екстрений випуск «Колл-Клеріона» від 1980 року, коли вибухнула шахта «Ледібьорд» і під уламками загинули сорок шахтарів.

«ПРОВЛАДНІ СИЛИ НАМАГАЮТЬСЯ ПРИХОВАТИ ВИБУХ ЧУМИ» — було написано в заголовку.

Нижче: «Джеймс Д. Хоґлісс, спеціально для “Колл-Клеріона”».

Ще нижче: «З надійних джерел надійшла інформація, що насправді епідемія грипу (іноді хворобу іменують Душителем або ж, як тут, у Західній Вірджинії, — Трубошиєм) — це смертоносна мутація звичайного вірусу грипу, яку створив наш уряд у ході розроблення біологічної зброї. Це було здійснено всупереч скоригованим Женевським домовленостям щодо біологічної та хімічної зброї — домовленостям, які підписали представники США сім років тому. Наш інформатор, військовий чиновник, який наразі перебуває на базі у Вілінгу, додав, що обіцянки стосовно вакцини — «нахабна брехня». Згідно з нашим джерелом, досі жодної вакцини не винайдено.

Співгромадяни, це не просто катастрофа або трагедія — це смерть нашої віри у владу Сполучених Штатів. Коли ми й справді самі заподіяли собі таку біду, це означає, що…»

Хоґлісс був хворим і дуже слабким. Йому здавалося, що всі сили пішли на написання передовиці — вони переплавились у слова, та не відновилися. Груди забив слиз, і навіть за звичайного дихання він ніби на гірку біг. Попри це Хоґлісс методично зупинявся біля кожного дому й лишав газети-листівки, навіть не знаючи, чи є хтось у тих будинках, а якщо і є, чи стане їм сил вийти на вулицю й підібрати його послання.

Нарешті він дістався західної околиці міста, яку називали Смугою бідняків — халупи, трейлери та ядучий сморід відстійників. Лишилися тільки газети в багажнику, тож Хоґлісс не став його зачиняти, і тепер, коли він котився бугристою дорогою, кришка повільно гойдалася вгору-вниз. Він намагався подолати лютий головний біль, в очах періодично двоїлося.

Коли Хоґлісс подбав про останній будинок, — перекошену хижку неподалік від межі з містом Рекс-Кроссінг, — у нього лишилося зо двадцять п’ять газет. Він розрізав перев’язку старим кишеньковим ножем і дозволив вітру рознести газети куди заманеться, а сам думав про інформатора — майора з темними одержимими очима, якого три місяці тому перевели з цілком таємного об’єкта в Каліфорнії, де розробляли проект «Синь». Майор займався там охороною зовнішнього периметра, і поки він розказував Хоґліссу про все, що знав, його рука постійно мацала пістолет на поясі. Хоґлісс подумав, що невдовзі майор ним скористається. Якщо досі не встиг.

Він заліз на водійське сидіння «кадилака», — єдиного його автомобіля ще відтоді, як йому виповнилося двадцять сім років, — і з’ясувалося, що він надто втомлений, аби повернутися додому. Тож сонний Хоґлісс відкинувся назад і дивився, як вітер ліниво несе його екстрений випуск до Рекс-Кроссінга. Деякі листки почіплялися на дерева, що хилилися над дорогою, і повисли там, наче химерні плоди. Неподалік чулося булькання прудкого дьорбінського струмка — він там рибалив у дитинстві. Звісно, тепер риба там не водилася (про це подбали вугільні компанії), однак співав він так само заспокійливо. Хоґлісс заплющив очі, заснув і помер півтори години по тому.

———

Співробітники «Лос-Анджелес Таймс» випустили лише 26 000 примірників додатку, перш ніж новітнє керівництво довідалося, що, всупереч наказам, на листку друкують не рекламу. Розправа була швидкою та кривавою. В офіційному звіті ФБР твердили, що «радикальні революціонери», ці старі бабаї-відбувайли, підірвали друкарські преси «Лос-Анджелес Таймс», спричинивши двадцять вісім смертей. ФБР не довелося пояснювати, як вибух загнав кулю в кожну з тих двадцяти восьми голів, бо тіла загиблих змішалися з тисячами трупів, які ховали в морі.

Однак 10 000 примірників устигли розійтися, і цього виявилося достатньо. Заголовок, набраний 36-м кеглем, волав:

ЗАХІДНЕ УЗБЕРЕЖЖЯ В ЛЕЩАТАХ ЕПІДЕМІЇ ЧУМИ

Тисячі тікають від смертельного супергрипу.

Влада намагається все приховати.

ЛОС-АНДЖЕЛЕС. Деякі з військовослужбовців, які видають себе за солдатів Національної гвардії й буцімто допомагають зарадити поточній трагедії, є кадровими військовими з відзнаками на рукавах, які в окремих випадках свідчать про понад сорок років служби. До їхніх зобов’язань входить запевнення нажаханих мешканців Лос- Анджелеса в тому, що супергрип, який молодь у більшості регіонів прозвала Капітаном Трипсом, «лише дещо небезпечніший», ніж лондонські та гонконзькі штами… однак ці заяви промовляють через маски, під’єднані до балонів зі стиснутим повітрям. О 18:00 мають транслювати звернення президента, і його прес-секретар Г’юберт Росс спростував заяви, що глава держави читатиме промову зі студії, яку облаштували під Овальний кабінет глибоко під землею, у бункері Білого дому. Росс назвав ці чутки «істеричними, хибними й цілковито необґрунтованими». Чернеткові копії промови президента свідчать, що він «відшмагає» американців за панікерство й порівняє поточний безлад із тим, який спричинила радіовистава Орсона Веллса «Війна світів» на початку 30-х років[126].

Редакція «Таймс» має кілька запитань, відповіді на які воліла б почути у зверненні президента.

1. Чому бандити в уніформі порушують конституційне право й забороняють «Таймс» друкувати новини?

2. Чому магістралі 5, 10 та 15 заблоковані броньованими автомобілями та іншим військовим транспортом?

3. Якщо це «лише незначний спалах епідемії грипу», чому в Лос-Анджелесі та його околицях оголосили воєнний стан?

4. Якщо це «лише незначний спалах епідемії грипу», чому до Тихого океану ходять валки барж? Що з них там скидають? Чи складається їхній вантаж саме з того, про що ми підозрюємо, чого боїмося? З того, про що нам повідомили наші джерела, — з тіл померлих від чуми?

5. І насамкінець: якщо вакцину буде розповсюджено на початку наступного тижня, чому жоден із сорока шести опитаних нашими співробітниками лікарів навіть не чув про плани постачання? Чому жодну з клінік не обладнали для масової вакцинації? Чому жодна з десяти аптечних мереж, до яких ми телефонували, не отримувала ні накладних, ні державних прейскурантів на вакцину?

Ми закликаємо президента відповісти на наші запитання в промові, та перш за все закликаємо його скасувати тактику поліцейської держави та божевільну спробу приховати правду…

———

У Дулуті по П’єдмонт-авеню гуляв чоловік-сендвіч[127] — з лобом, помазаним попелом, у шортах кольору хакі, сандалях та зі щитами, що звисали з його кістлявих плечей, як пончо.

Ось що було написано спереду:

НАСТАВ ЧАС ЗНИКАТИ

ІСУС СИН БОЖИЙ СЯ ПОВЕРТАЄ

ГОТУЙТЕСЯ ДО ЗУСТРІЧІ З ВСЕВИШНІМ!

І ззаду:

УЗДРІТЬ СЕРЦЯ ГРІШНИКІВ РОЗБИТО

ВЛАДИК УСМИРЯТЬ А СМИРЕННИХ ЗВЕЛИЧАТЬ

ГРЯДУТЬ СТРАШНІ ЧАСИ

ГОРЕ ТОБІ О СІОНЕ

Четверо молодиків у мотоциклетних куртках, усі із сильним кашлем та нежитем, накинулися на чоловіка в шортах і відлупцювали до непритомності його ж власними щитами. Вони кинулися навтьоки, і один із них істерично кричав через плече: «Знатимеш, як людей лякати! Знатимеш, як людей лякати, покруч недороблений!»

———

У Спрінгфілді, штат Міссурі, ранковою передачею з найвищим рейтингом було телефонне шоу «Скажи своє слово» з Реєм Флаверсом на хвилі KLFT. До його студійної кабінки було під’єднано шість телефонних ліній, і 26 червня виявилося, що на роботу до KLFT з’явився лише він сам. Рей знав, що відбувається в навколишньому світі, і його це лякало. Скидалося на те, що за останній тиждень захворіли всі, кого він знав. У Спрінгфілді не було військових, та Рей чув, що, аби «зупинити поширення паніки» та «запобігти мародерству», до Канзас-Сіті та Сент-Луїса викликали Національну гвардію. Сам Рей Флаверс почувався добре. Він замислено подивився на своє обладнання: у студії були телефони; прилад для затримки ефіру, щоб можна було встигнути вирізати слухачів, які інколи зривалися на матюки; стелажі касет із рекламою («Якщо забився унітаз / Проблему вирішиш нараз / Поклич спеціаліста, без образ / Поклич Людину-вантуза!») та, звісно ж, мікрофон.

Рей підкурив цигарку, підійшов до дверей студії та замкнув їх. Повернувся до студійної кабінки й замкнув її також. Тоді він зупинив бобінний програвач із фоновою музикою, запустив свою заставку та вмостився за мікрофоном.

— Усім доброго дня, — сказав він. — З вами Рей Флаверс та «Скажи своє слово», і, гадаю, цього ранку в нас може бути лише одна тема, чи не так? Можете звати його Трубошиєм, супергрипом чи Капітаном Трипсом, та це все одне й те саме. До мене доходили лячні чутки про те, що армія намагається заткати всі роти й дірки, і якщо вам хочеться про це поговорити, я готовий вас вислухати. США й досі вільна країна, правильно? І оскільки цього ранку я в студії сам-один, дещо змінимо правила. Затримку ефіру вимкнено, і гадаю, що обійдемося без реклами. Якщо ви бачите той самий Спрінгфілд, що і я — з вікон KLFT, охочих бігати по крамницях однаково не лишилося. Окей. Якщо ви вже вбрали штанці та вдягнули капці, — так завжди казала моя мати, — будемо починати. Наші безкоштовні номери: 555-8600 та 555-8601. Коли лінія буде зайнята, потерпіть. Не забувайте, що я тут сам.

У Картейджі, за п’ятдесят миль від Спрінгфілда, була військова частина, і, щоб подбати про Рея Флаверса, звідти відправили групу з двадцяти солдатів. Двоє відмовилися виконувати наказ. Їх розстріляли на місці.

За годину, яка в них пішла на дорогу до Спрінгфілда, Рею встигли зателефонувати лікар, який розказав, що люди мруть як мухи, і гадав, що уряд зціпив зуби й бреше щодо вакцини; медсестра, яка підтвердила, що мерців вивозять із лікарень Канзас-Сіті цілими вантажівками; жінка в гарячці, яка запевняла, що це справа рук інопланетян із далекого космосу; фермер, який сказав, що загін солдатів щойно закінчив копати збіса довгу траншею в полі біля траси 71, що пролягала на схід від Канзас-Сіті; десяток інших слухачів зі своїми історіями.

Потім щось грюкнуло в зовнішні двері студії.

— Відчиніть! — почувся приглушений крик. — Відчиніть в ім’я Сполучених Штатів!

Рей зиркнув на годинник — за чверть дванадцята.

— Ну, здається, у мене тут десант приземлився, — мовив він. — Однак програма триває, тож…

Застрекотів автомат, і на килим упала дверна ручка студії. Із зазубреної діри йшов блакитний дим. Двері виламали, і до студії ввірвалися кілька солдатів у протигазах і при повному бойовому спорядженні.

— Щойно до нашого зовнішнього офісу заскочило кілька солдатів, — сказав Рей. — Озброєні до зубів… у них такий вигляд, як у вояків, які п’ятдесят років тому проводили зачистку у Франції. Якби не протигази…

— Вирубай! — загорлав кремезний чоловік із сержантськими нашивками на рукавах.

Він бовванів за скляними стінами кабінки та замахав до Рея автоматом.

— І не подумаю! — гукнув у відповідь Рей.

Його кинуло в холод. Він узяв із попільнички цигарку й побачив, що пальці в нього тремтять.

— У нашої станції є ліцензія Федеральної комісії зв’язку, тож…

— Я скасовую твою їбучу ліцензію! А тепер вирубай!

— І не подумаю, — повторив Рей і повернувся до мікрофона. — Леді та джентльмени, мені наказали вимкнути передавач KLFT, і я відмовився. На мою думку, цілком слушно відмовився. Ці люди поводяться, як нацисти, а не американські солдати. Я не…

— Останнє попередження! — сержант звів автомат.

— Сержанте, — заговорив один із солдатів, — не думаю, що можна так просто…

— Скаже хоч слово — кінчай його, — відказав той.

— Здається, мене хочуть застрелити, — сказав Рей Флаверс.

Наступної миті скло його кабінки вибухнуло всередину, і він упав на пульт. Зафонив мікрофон, і його жаске виття наростало, немов по спіралі. Сержант розрядив у пульт увесь магазин, і все стихло. Лише лампочки блимали.

— Окей, — мовив сержант, розвертаючись. — Я хочу повернутися до Картейджа до першої, і я не…

Троє його підлеглих водночас відкрили по ньому вогонь. В одного з них був безвідкатний автомат, що за секунду випускав сімдесят куль із газовими наконечниками. Сержант засмикав руками й ногами в танці смерті та впав горілиць, провалившись крізь залишки скляної стіни. Одна нога спазматично сіпнулася й вибила з рами рештки скла.

Рядовий першого класу з білим, як сироватка, обличчям, на якому виразно проступили червоні прищі, залився слізьми. Інші просто ошаліло стовбичили, не вірячи власним очам. У повітрі стояв важкий, нудотний сморід кордиту.

— Прикандибошили його! — істерично закричав прищавий рядовий. — Святий Боже, ми прикандибошили сержанта Пітерса!

Йому ніхто не відповів. Їхні обличчя й досі виражали саме спантеличення та зчудування, хоча пізніше вони побажають, щоб це трапилося раніше. Усе це було якоюсь смертельною грою, та вони не хотіли брати в ній участі.

Кілька разів вискнув телефон, який Рей устиг підключити до ефіру перед самою смертю.

— Рею? Рею, ви там? — пролунав стомлений, гугнявий голос. — Я завжди слухаю вашу передачу, — і я, і мій чоловік, — і ми просто хотіли побажати вам наснаги у вашій чудовій роботі та сказати, щоб ви не дозволяли їм себе залякувати. Гаразд, Рею? Рею?.. Рею?..

КОМЮНІКЕ 234 ЗОНА 2 ЗАКОДОВАНА ПЕРЕДАЧА

ВІД: ЛЕНДОН ЗОНА 2 НЬЮ-ЙОРК

КОМУ: КОМАНДУВАННЮ КРЕЙТОНА

ТЕМА: ОПЕРАЦІЯ КАРНАВАЛ

ТЕКСТ: КОРДОН У НЬЮ-ЙОРКУ ДОСІ ФУНКЦІОНУЄ ТІЛА ВИВОЗЯТЬ У МІСТІ ВІДНОСНИЙ СПОКІЙ Х ЛЕГЕНДА РОЗПЛУТУЄТЬСЯ ШВИДШЕ НІЖ БУЛО ОЧІКУВАНО ТА НАРАЗІ НЕ СТАЛОСЯ НІЧОГО З ЧИМ БИ МИ НЕ ВПОРАЛИСЯ СУПЕРГРИП ТРИМАЄ БІЛЬШІСТЬ НАСЕЛЕННЯ ПО ДОМІВКАХ ХХ ОЦІНКА ЗАРАЖЕННЯ СУПЕРГРИПОМ ВІЙСЬКОВИХ НА БАРИКАДАХ ПРОПУСКНИХ ПУНКТІВ 50 % [МІСТ ДЖОРДЖА ВАШИНГТОНА МІСТ ТРАЙБОРО БРУКЛІНСЬКИЙ МІСТ ТУНЕЛІ ЛІНКОЛЬНА Й ГОЛЛАНДА ПЛЮС ОБМЕЖЕНИЙ ДОСТУП ДО МАГІСТРАЛЕЙ У ЗОВНІШНІХ БОРО[128]] БІЛЬШІСТЬ СОЛДАТІВ ДОСІ СПРОМОЖНІ АКТИВНО ВИКОНУВАТИ ОБОВ’ЯЗКИ І СПРАВЛЯЮТЬСЯ ДОБРЕ ХХХ ТРИ ПОЖЕЖІ ВИЙШЛИ З-ПІД КОНТРОЛЮ В ГАРЛЕМІ НА 7-Й АВЕНЮ НА СТАДІОНІ ШЕЙ ХХХХ ВИПАДКІВ ДЕЗЕРТИРСТВА ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ НАРАЗІ ДЕЗЕРТИРІВ РОЗСТРІЛЮЮТЬ НА МІСЦІ ХХХХХ ОСОБИСТИЙ ПІДСУМОК СИТУАЦІЯ ПІД КОНТРОЛЕМ ОДНАК ПОСТУПОВО ГІРШАЄ ХХХХХХ КІНЕЦЬ ПОВІДОМЛЕННЯ

ЛЕНДОН ЗОНА 2 НЬЮ-ЙОРК

У Боулдері, штат Колорадо, почала ширитися чутка про те, що Метеорологічний центр з оцінки повітря — це насправді база розробки біологічної зброї. Допоміг її поширенню ді-джей денверської радіостанції — від гарячки він мало не марив. 26 червня об 11-й вечора почалася масова, схожа на лавину лемінгів утеча з Боулдера. З Денвера-Арвади відправили групу солдатів, щоб її зупинити, та це було все одно що послати когось вичищати авгієві стайні із самим віником. Понад одинадцять тисяч цивільних — хворих, наляканих і одержимих думкою втекти якнайдалі від центру з оцінки повітря — хвилею перекотилися через них. Тисячі інших боулдерців утекли іншими дорогами.

О чверть по одинадцятій страшний вибух осяяв нічне небо над Бродвеєм, де розташовувався Метеорологічний центр. Молодий радикал на ім’я Дезмонд Ремейдж заклав у приймальні центру понад шістнадцять фунтів пластичної вибухівки, заготованої для судів та приміщень законодавчої влади Середнього Заходу. Вибухівка була чудової якості, а таймер — поганенької. Ремейджа розпорошило разом з усіляким безневинним метеорологічним приладдям та пристроями для вимірювання забруднення довкілля.

Тим часом люди продовжували тікати з Боулдера.

КОМЮНІКЕ 771 ЗОНА 6 ЗАКОДОВАНА ПЕРЕДАЧА

ВІД: ҐАРЕТ ЗОНА 6 ЛІТЛ-РОК

КОМУ: КОМАНДУВАННЮ КРЕЙТОНА

ТЕМА: ОПЕРАЦІЯ КАРНАВАЛ

ТЕКСТ: БРОДСЬКОГО НЕЙТРАЛІЗОВАНО ПОВТОРЮЮ БРОДСЬКОГО НЕЙТРАЛІЗОВАНО ЙОГО БУЛО ВИЯВЛЕНО ЗА РОБОТОЮ В ПОГАНО УСТАТКОВАНІЙ ЛІКАРНІ ЗАСУДЖЕНО ЗА ЗРАДУ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ Й СТРАЧЕНО НА МІСЦІ ДЕЯКІ З ПАЦІЄНТІВ СПРОБУВАЛИ ЗАШКОДИТИ 14 ЦИВІЛЬНИХ ПОРАНЕНО, 6 УБИТИХ 3 МОЇХ ЛЮДЕЙ ДІСТАЛИ ЛЕГКІ ПОРАНЕННЯ Х СКЛАД ЗОНИ 6 ПРАЦЮЄ ЛИШЕ НА 40 % ПОТУЖНОСТІ ОЦІНКА ЗАРАЖЕННЯ СУПЕРГРИПОМ ВІЙСЬКОВИХ СПРОМОЖНИХ АКТИВНО ВИКОНУВАТИ ОБОВ’ЯЗКИ 25 % ДЕЗЕРТИРИ 15 % ХХ НАЙСЕРЙОЗНІШИЙ ІНЦИДЕНТ СТОСОВНО ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ НАДЗВИЧАЙНОЇ СИТУАЦІЇ ПЛАН Ф — ФРЕНК ХХХ ОЧЕВИДНО СЕРЖАНТА Т. Л. ПІТЕРСА ДИСЛОКОВАНОГО В КАРТЕЙДЖІ ВБИТО ЙОГО ЛЮДЬМИ ПРИ ВИКОНАННІ ТЕРМІНОВОГО ЗАВДАННЯ В СПРІНГФІЛДІ ХХХХ МОЖЛИВІ ОДНАК НЕ ПІДТВЕРДЖЕНІ ІНШІ ІНЦИДЕНТИ СХОЖОГО ХАРАКТЕРУ СИТУАЦІЯ СТРІМКО ПОГІРШУЄТЬСЯ ХХХХХ КІНЕЦЬ ПОВІДОМЛЕННЯ

ҐАРЕТ ЗОНА 6 ЛІТЛ-РОК

Коли вечір простягся небом, наче пацієнт під наркозом на операційному столі, дві тисячі студентів Державного університету Кента в штаті Огайо вийшли на стежку війни — і неабиякої. Бунтівниками були студенти першого літнього міні-семестру, члени симпозіуму з майбутнього студентської журналістики, сто двадцять членів драматичного гуртка й дві сотні членів місцевої філії «Майбутніх фермерів Америки», чий з’їзд збігся з раптовим поширенням супергрипу. Усіх їх загнали на територію кампусу 22 червня, чотири дні тому. Далі наведено запис переговорів на поліцейській хвилі в період з 19:16 до 19:22 за північноамериканським тихоокеанським часом.

— Підрозділе шістнадцять, підрозділе шістнадцять, як чути? Прийом.

— Е-е, двадцятий, чути добре. Прийом.

— Е-е, шістнадцятий, у нас тут група дітлахів на алеї, рухається до нас. Мабуть, душ сімдесят, і… е-е, шістнадцятий, поправочка — у наш бік рухається ще одна група… Господи, з вигляду в ній людей двісті, а то й більше. Прийом.

— Підрозділе двадцять, це база. Як чути? Прийом.

— Базо, чутність відмінна. Прийом.

— Відправляю до вас Чамма й Голлідея. Заблокуйте дорогу автівкою. Жодних інших дій. Як попруть на вас — розсуньте ноги й насолоджуйтесь. Опору не чинити, як чути? Прийом.

— Опір не чинити — прийнято, базо. На східному кінці алеї солдати — базо, що вони там роблять? Прийом.

— Які ще солдати? Прийом.

— Базо, саме про це я й питаю. Вони…

— Базо, це Дадлі Чамм. От лайно, говорить дванадцятий. Пардон, базо. По Берровз-драйв рухається ватага дітлахів. Десь півтори сотні. Прямують до алеї. Щось співають, чи скандують, чи як там. Але, Господи Ісусе, начальнику, ми також бачимо солдатів. Здається, вони в протигазах. Е-е, вони вишикувалися стрілецькою шеренгою. Принаймні схоже на те. Прийом.

— База підрозділу дванадцять. Їдьте в кінець алеї до двадцятого. Ті ж інструкції. Опору не чинити. Прийом.

— Зрозумів, базо. Погнав. Прийом.

— Базо, це сімнадцятий. Говорить Голлідей. Базо, чуєте мене? Прийом.

— Чуємо, сімнадцятий. Прийом.

— Їду за Чаммом. Із заходу йдуть іще дві сотні малят, рухаються на схід, до алеї. Несуть транспаранти, як у шістдесятих. На одному написано «СОЛДАТИ, КИДАЙТЕ ЗБРОЮ». Ще на одному «ПРАВДУ, ВСЮ ПРАВДУ, НІЧОГО, КРІМ ПРАВДИ». Вони…

— Сімнадцятий, срав я на ті написи. Катай за Чаммом і Пітерсом, заблокуйте їх. Судячи з ваших слів, вони йдуть на торнадо. Прийом.

— Зрозумів. Відбій.

— Річард Бьорлі, шеф охорони кампусу, звертаюся до голови військового угруповання, дислокованого в східній частині студмістечка. Повторюю: говорить Бьорлі, шеф охорони кампусу. Я знаю, що ви слухаєте наші переговори, тож, будь ласка, давайте без хуйні — відповідайте. Прийом.

— Говорить полковник Альберт Філіпс, армія США. Слухаємо вас, шефе Бьорлі. Прийом.

— Базо, це шістнадцятий. Дітлахи збираються біля військового меморіалу. Здається, вони розвертаються до солдатів. У мене паршиве передчуття. Прийом.

— Полковнику Філіпс, говорить Бьорлі. Будь ласка, поясніть ваші наміри. Прийом.

— У мене наказ не дозволити присутнім у кампусі вийти за його межі. Мій єдиний намір — виконати наказ. Якщо ці люди просто вийшли на демонстрацію, вони в безпеці. Та якщо вони спробують порушити карантин — жодних гарантій. Прийом.

— Ви ж не хочете сказати, що…

— Шефе Бьорлі, ви чули, що я сказав. Відбій.

— Філіпс! Філіпс! Відповідай, трясця твоїй матері! Там не комуняцькі партизани! Це ж лише підлітки! Американські підлітки! Неозброєні! Вони…

— Базо, говорить підрозділ тринадцять. Е-е, начальнику, дітлахи рушили на солдатів. Розмахують транспарантами. Співають пісню. Одну з тих, що співала ота пизда Баез[129]. Оп. Блядь, здається, деякі студенти почали кидати каміння. Вони… Господи! О Господи Ісусе! Так не можна!

— База тринадцятому! Що там коїться? Що відбувається?

— Діку, це Чамм. Зараз я тобі розкажу. Це бійня. Краще б я осліп. Гандони! Вони… ох, вони косять дітей. Здається, кулеметами. Або я щось проґавив, або їх навіть не попередили. Дітлахи, які й досі на ногах… ох, вони розбігаються… хто куди. О Боже! Щойно на моїх очах розполовинило дівчинку! Кров… мабуть, там дітей сімдесят, лежать на траві. Вони…

— Чамм! Прийом! Дванадцятий, прийом!

— Базо, говорить сімнадцятий. Як чутно? Прийом.

— Тебе, блядь, чую, де в біса Чамм? Прийом, блядь!

— Чамм та… здається, Голлідей… повиходили з машин, щоб краще бачити. Ми вертаємося, Діку. Схоже, солдати почали стріляти один в одного. Не знаю, хто бере гору, та мені начхати. Хто б не переміг, далі можуть і на нас кинутися. Коли повернуться ті, хто ще може повернутися, пропоную всім засісти в підвалі й почекати, доки в них скінчаться набої. Прийом.

— Чорт забирай…

— Стрільба по мішенях триває, Діку. Я не жартую. Відбій.

Протягом більшої частини хронометражу наведеної вище розмови можна почути тихе потріскування, схоже на звук, з яким лускають на вогні каштани. Крім цього, уважний слухач вловить ледь чутні крики… а під кінець, в останні сорок секунд, можна розрізнити важке, схоже на кашель гупання мінометних снарядів.

———

Нижче наведено запис розмови на спеціальній високочастотній радіохвилі в південній Каліфорнії з 19:17 до 19:20 за північноамериканським тихоокеанським часом.

— Мессінґілл, зона 10. Чуєте мене, базо «Синь»? Повідомлення з кодом «Енні Оуклі»[130], нагальність плюс десять. Відповідайте, якщо чуєте. Прийом.

— Девіде, це Лен. Гадаю, можна обійтися без жаргону. Ніхто нас не слухає.

— Лене, усе вийшло з-під контролю. Геть усе. Лос-Анджелес полетів під три чорти. І місто, і околиці. Усі мої люди або хворі, або в самоволці, або ж займаються мародерством разом із цивільними. Я в горішній кімнаті головного офісу «Банку Америки». Сюди намагаються вдертися понад шістсот людей — хочуть мене схопити. Більшість із них — солдати регулярної армії.

— Усе розпадається. Осердя не витримує.

— Повтори. Не розчув.

— Не зважай. Можеш вибратися?

— Ага, як же. Однак я подбаю про те, щоб наволочі в перших рядах засвербіло. У мене із собою безвідкатна рушниця. Наволоч. Йобана наволоч!

— Хай щастить, Девіде.

— І тобі. Тримай усе купи, скільки зможеш.

— Авжеж.

— Я не впевнений, що…

На цьому вербальна комунікація припиняється. Чутно тріск, грюкіт, скрегіт металу й дзвін розбитого скла. Далі — крики безлічі голосів. Лунають постріли з малокаліберної зброї, а тоді, десь зовсім поряд із передавачем (досить близько, щоб зафонило) важко гупають вибухи, які можуть бути й пострілами безвідкатної рушниці. Волання й ревіння голосів ближчає. Чути свист рикошету, поряд із мікрофоном лунає крик, щось гупає, і настає тиша.

———

Нижче наведено запис розмови на звичайній військовій хвилі в Сан-Франциско з 19:28 до 19:30 за північноамериканським тихоокеанським часом.

— Солдати й браття! Ми захопили радіостанцію й штаб командування! Ваші гнобителі мертві! Я — брат Зенон, той, хто ще кілька секунд тому звався сержантом першого класу Роландом Ґіббзом, — проголошую себе президентом Республіки Північної Каліфорнії! Влада в наших руках! Влада в наших руках! Якщо ваші офіцери спробують скасувати мої накази, пристрельте їх просто на вулиці, як собак! Як собак! Як обісраних сук! Записуйте імена, звання й ідентифікаційні номери дезертирів! Записуйте тих, хто розводиться про зраду або заколот проти Республіки Північної Каліфорнії! Настає новий день! Час деспота добіг кінця! Ми…

Торохкотіння автомата. Крики. Гупання й бахкання. Пістолетні постріли, нові крики, довгі автоматні черги. Протяжний передсмертний стогін. Три секунди тиші.

— Говорить майор армії Сполучених Штатів Альфред Нанн. Я тимчасово беру на себе командування в регіоні Сан-Франциско. Ми розібралися з купкою зрадників, що захопила наш штаб. Командування в регіоні на мені, повторюю, на мені. Поточна операція триватиме. З дезертирами та зрадниками будемо чинити так само, як і раніше, — страта на місці, повторюю, страта на місці. Командування в…

Знову постріли. Крик.

— …всіх! Хапайте всіх! Смерть убивцям! — чути на задньому фоні.

Сильна стрілянина. Потім тиша в ефірі.

———

О 21:16 за північноамериканським східним часом мешканці Портленда, штат Мейн, у яких вистачало здоров’я дивитися телевізор, налаштувалися на канал WCSH-TV і з німим жахом дивилися, як хворий чорношкірий велетень у рожевій пов’язці на стегнах та офіцерському картузі морської піхоти (це був увесь його одяг) провів шістдесят дві привселюдні страти поспіль.

Усі його колеги, також чорношкірі та майже повністю голі, мали такі самі шкіряні настегенні пов’язки й відзнаки, з яких можна було сказати, що це колишні військові. При собі в них була автоматична та напівавтоматична зброя. На місцях, де колись сиділи запрошені глядачі й спостерігали за політичними дебатами або перебігом передачі «Дзвонимо за долари», інші члени цієї чорношкірої хунти тримали під прицілом гвинтівок і пістолетів дві сотні солдатів в уніформі.

Велет постійно шкірився, виставляючи напоказ навдивовижу рівні й білі зуби, що сильно контрастували з вугільно-чорною шкірою. Він стояв біля великого скляного барабана — у часи, які вже здавалися давно минулою епохою, туди кидали папірці, нарізані з телефонних книг.

Він крутнув барабан і дістав із нього водійське посвідчення.

— Франклін Стерн, рядовий першого класу, вийдіть уперед, на середину, про-ошу.

Озброєні чоловіки, що стояли з боків аудиторії, нагнулися, роздивляючись іменні бирки, а оператор, явний новачок, обвів присутніх тремкою камерою.

Нарешті чорношкірі висмикнули з глядацьких лав молодого блондина й потягли його до ватажка. Вояк кричав і пручався. Йому було років дев’ятнадцять, не більше. Двоє негрів змусили його стати на коліна.

Велет усміхнувся на всі зуби, чхнув, виплюнув згусток мокротиння й приставив автоматичний пістолет 45-го калібру до скроні рядового Стерна.

— Ні! — істерично закричав той. — Я буду з вами, Богом клянуся! Я…

— Вім’яотцясинатасвятогодуха, — відчеканив лідер хунти і, так само всміхаючись, натиснув на курок.

На підлозі позаду рядового Стерна була велика пляма з крові та мізків, і до них додалася і його частка.

Пльох.

Чорношкірий знову чхнув і мало не впав. Його побратим, який сидів за пультом (він був одягнений у зелену робочу бейсболку з довгим козирком та бездоганно білі шорти), натиснув на кнопку «ОПЛЕСКИ», і перед аудиторією в студії загорілася табличка. Чорношкірі, які стерегли в’язнів-глядачів, загрозливо звели зброю, і білі бранці із блискучими від поту й жаху обличчями навіжено заплескали в долоні.

— Наступний! — хрипко оголосив велет у рожевій пов’язці, а тоді запустив руку до барабана й глянув на папірець. — Роджер Пітерс, технік-сержант, уперед, на середину, про-ошу!

Один в’язень заголосив і зробив невдалий ривок до чорного виходу. За кілька секунд він уже стояв на сцені. Під час метушні солдат у третьому ряді спробував відколоти від сорочки іменну бирку. Ляснув постріл, і він осів на сидінні з осклілими очима, ніби до смерті знудився від такої халтурної передачі й задрімав.

Спектакль тривав майже до одинадцятої, а тоді до студії вломилися чотири відділення регулярної армії — у протигазах і з автоматами. Між двома групами солдатів негайно зав’язався бій.

Миттєво скосили чорношкірого в рожевій пов’язці: спітнілий і продірявлений, він полетів на долівку, скажено матюкаючись і безладно стріляючи в підлогу. Ренегата за другою камерою встрелили в живіт, і коли він нахилився, щоб зловити власні нутрощі, камера повільно й невимушено крутнулася навколо осі, подарувавши глядачам панораму з пекла. Напівоголені вартові відстрілювались, а солдати в протигазах без розбору стріляли в їхній бік. Замість порятунку неозброєні в’язні на глядацьких місцях ловили кулі з обох боків — страта лише пришвидшилася.

Молодик із волоссям морквяного кольору та дикою панікою на обличчі скочив із місця й побіг спинками сидінь, наче цирковий акробат на ходулях. Перш ніж шквал 45-каліберних куль відтяв йому ноги, він доскакав аж до шостого ряду. Інші в’язні попадали в проходи між рядів і повзли, уткнувши носи в килим, — так, як на базових тренуваннях учили пересуватися під автоматним вогнем. Літній сержант із сивим волоссям підвівся, розкинувши руки, як телеведучий, і щосили загорлав: «СТІІІЙТЕЕЕ!!!» Вогонь з обох боків схрестився на ньому, і він засіпався, наче поламана маріонетка. Від ревіння пострілів та криків поранених і вмираючих стрілки аудіоприладів перескочили позначку в 50 децибелів.

Оператор упав на ручку, що керувала нахилом камери, і до кінця побоїща камера милосердно показувала глядачам лише студійну стелю. За п’ять хвилин вогонь ущух до поодиноких пострілів, а тоді й вони затихли. Чулися лише людські крики.

О 23:05 студійну стелю на домашніх екранах замінила карикатура з чоловічком, який похмуро втупився в телевізор із повідомленням на екрані: «ВИБАЧТЕ, У НАС ПРОБЛЕМИ!»

Цей напис був правдивим майже для всіх. Вечір закінчувався, перетікаючи в ніч.

———

О 23:30 за центральним часом спорожнілим центром Де-Мойна все їздив старий «б’юїк», обліплений релігійними стікерами, серед яких була й наліпка зі словами «ПОСИГНАЛЬ, ЯКЩО ЛЮБИШ ІСУСА». Того ж дня в Де-Мойні сталася пожежа, яка спопелила більшість будинків південної частини Галл-авеню та коледж Ґрандв’ю, а трохи пізніше центр міста спустошили масові заворушення.

Коли сонце спустилося за обрій, вулиці сповнилися рухливою юрбою — в основному там була молодь до двадцяти п’яти років, багато хто їхав на мотоциклах. Вони порозбивали вікна, порозкрадали телевізори, наповнили баки на автозаправках, озираючись, чи немає поряд когось зі зброєю. Та наразі на вулицях було порожньо. Дехто з них (в основному байкери) відривалися, поки могли, на міжштатній трасі 80. Та більшість із них розповзлися по домівках і позамикалися, бо були або хворі на супергрип, або сповнені жаху перед хворобою — землю вкривала ніч, і страх міцнішав. Наразі Де-Мойн мав вигляд, як після монструозного новорічного святкування, коли останні гуляки вже забулися п’яним сном. Шини «б’юїка» шелестіли асфальтом, похрустуючи битим склом, а тоді автівка звернула з Чотирнадцятої вулиці на захід, на Евклід-авеню, і проїхала повз дві машини, що врізалися лоб у лоб і лежали на боках, переплівши бампери, наче коханці, які успішно здійснили подвійне самогубство. На даху в «б’юїка» був гучномовець, і він запищав, вискнув, а тоді почувся шурхіт старої платівки, і порожніми, моторошними вулицями Де-Мойна покотився приємний тягучий голос «Матінки» Мейбелл Картер — вона співала «Тримайся сонячного боку»[131]:

Тримайся сонячного боку, Завжди лиш сонячного боку, Тримайся сонячного боку життя. Ти можеш мати безліч проблем Згорять вони блакитним вогнем, Коли триматимешся сонячного боку…

Старий «б’юїк» їздив і їздив: виписував вісімки, петлі, інколи нарізав навкруг одного кварталу по три-чотири кола. Іноді колесо наскакувало на яму або переїжджало мерця, і пісня затиналася.

За двадцять хвилин до півночі «б’юїк» припаркувався на узбіччі й трохи постояв на холостому ходу. Трохи згодом він покотився далі. З гучномовців лунав «Старий щербатий хрест»[132] Елвіса Преслі. Нічний вітер прошелестів деревами й вихопив із закопчених залишків коледжу Ґрандв’ю останні нитки диму.

———

Фрагмент звернення президента, яке транслювали о 21:00 за північноамериканським східним часом. У багатьох регіонах трансляція не відбувалася.

«…як мала б учинити наша велика нація. Ми не можемо дозволити собі шарахатися від тіней, наче маленькі діти в темній кімнаті. Однак зневажати цю серйозну епідемію грипу також неправильно. Шановні співгромадяни, я закликаю вас не виходити з дому. Якщо ви захворіли, лягайте до ліжка, прийміть аспірин і пийте багато рідини. Будьте певні, вам покращає максимум за тиждень. Дозвольте повторити те, що я сказав на початку мого до вас звернення: у чутках про те, що цей штам грипу летальний, нема й краплі правди. У переважній більшості випадків не мине й тижня, як людині, ураженій цим вірусом, покращає й вона стане на ноги. Окрім…

[спазматичний кашель]

Окрім цього, певні радикальні угруповання поширили злу чутку про те, що цей штам вірусу грипу якимсь чином вивели в державних лабораторіях із метою військового використання. Шановні співгромадяни, дозвольте мені просто зараз нагородити ці чутки тавром, на яке вони заслуговують: це нахабна брехня. Наша країна підписала скориговану Женевську конвенцію щодо біологічної зброї та отруйних і нервово-паралітичних газів, і зроблено це було при здоровому глузді та з найкращими намірами. Ні тепер, ні в минулому ми…

[напад чхання]

…ми не брали участі в таємному виробленні речовин, заборонених Женевською конвенцією. Це помірно серйозний спалах епідемії грипу — не більше й не менше. Сьогодні нам звітували про спалахи епідемії в низці інших країн, включно з Росією та Китайською Народною Республікою. Отже, ми…

[спазматичне чхання й кашель]

…ми просимо вас зберігати спокій — будьте певні, під кінець цього тижня або на початку наступного вакцина від грипу стане доступною для тих, хто ще не встигне одужати самотужки. Аби захистити населення від хуліганів, вандалів та розповсюдників паніки, у деякі регіони було відправлено загони Національної гвардії, однак у чутках про те, що міста «окуповано» регулярною армією, що новини піддають жорсткій цензурі, немає бодай піщинки істини. Шановні співгромадяни, це нахабна брехня — ось що, і це тавро…»

———

Атланта, графіті на фасаді Першої баптистської церкви, написано червоною фарбою з балончика: «Любий Ісусе. Скоро побачимося. Твоя подруга Америка. P. S. Сподіваюся, до кінця тижня в тебе ще лишиться трохи місця».

Розділ 27

Уранці 27 червня Ларрі Андервуд сидів на лавці в Центральному парку та спостерігав за звіринцем. Позаду нього була вщерть запруджена машинами П’ята авеню, та наразі стояла тиша: водії автівок або повтікали, або повмирали. Багато бутиків униз по вулиці перетворилися на руїни. Вони й досі курилися.

З того місця, де сидів Ларрі, було видно лева, антилопу, зебру та якусь мавпу. Усі, окрім мавпи, повмирали. Ларрі вирішив, що сконали вони не через грип: їх не поїли та не годували бозна-скільки — ось що їх убило. Усіх, окрім мавпи; і за три години, що він за нею спостерігав, вона поворушилася лише чотири чи п’ять разів. Мавпі вистачало розуму, щоб перехитрити смерть від спраги чи голоду, поки що вистачало, однак було добре видно, що вона серйозно захворіла на супергрип. І почувалася дуже кепсько, це точно. Світ старий і жорстокий, навіть до тварин.

Праворуч від нього годинник вибив одинадцяту. Наразі механічні тварини, які так подобалися дітям, виступали перед порожньою аудиторією. Ведмідь сурмив у ріжок, механічна мавпа, яка ніколи не захворіє (однак може врешті спрацюватися), грала на тамбурині, слон бив хоботом у барабан. Важке музло, крихітко, важке, блядь, музло. «Кінець світу», сюїта в аранжуванні для механічних фігурок.

Трохи згодом годинник замовк, і Ларрі знову почув хрипкий крик, тепер уже милосердно ослаблений відстанню. Цього ранку покликач страховиськ перебував ліворуч від Ларрі — певне, десь на гральній ділянці Гекшера. Може, впаде там у дитячий басейн і захлинеться.

— Страховиська йдуть! — лунав тихий, хрипкий крик.

Сьогодні хмари розійшлись, і днина стояла яскрава й спекотна. Ларрі побачив, як повз його ніс пропливла бджола. Поблизу було кілька квітників, і комаха облетіла одну з квіток, а тоді сіла на півонію, здійснивши посадку на три точки. З боку звіринцю почулося заспокійливе, сонне дзижчання мух: на мертвих тварин опустився темний рій.

— Страховиська йдуть!

Покликач страховиськ був високим чоловіком. На вигляд років шістдесят п’ять. Ларрі вперше почув його минулої ночі, яку провів у готелі «Шеррі-Нетерленд». Його голос звучав урочисто й моторошно, ширячись темними, незвично тихими вулицями Мангеттену, наче спотворений луною крик божевільного Єремії[133]. Ларрі лежав без сну у двоспальному ліжку, і, попри те, що в номері горіла кожнісінька лампочка, не відпускала впевненість, що покликач страховиськ ішов по нього — шукав його, як потвори з нав’язливих кошмарів. Деякий час Ларрі здавалося, що голос дедалі гучнішає, наближається («Страховиська йдуть! Страховиська вже в дорозі! Вони вже зайшли в передмістя!»), і він чекав, коли двері до його номера, замкнені на потрійний замок, розчахнуться всередину й на порозі стоятиме покликач страховиськ… який виявиться не людиною, а гігантським, подібним до троля песиголовцем з очиськами, як у мухи, та вкритими слиною іклами.

Однак цього ранку Ларрі побачив його в парку, і виявилося, що це лише божевільний старигань у вельветових штанях, ляпанцях-зорі[134] та рогових окулярах, одна дужка яких трималася на скотчі. Ларрі спробував до нього заговорити, та покликач страховиськ перелякався й дав драла, гукаючи через плече, що страховиська можуть з’явитися на вулицях щомиті. Він перечепився через низенький сітчастий паркан і беркицьнувся на велосипедну доріжку з гучним і комічним «фльоп!»; окуляри злетіли з носа, але не розбилися. Ларрі рушив до нього, проте покликач страховиськ випередив його — він підхопив окуляри та кинувся в бік алеї, безперестанку волаючи свої попередження. Тож за півдня думка Ларрі про цього чоловіка змінилася: крижаний страх заступили нудьга й легка роздратованість.

У парку були й інші люди, і де з ким він розмовляв. За великим рахунком, вони поводились однаково, і Ларрі гадав, що й сам мало чим від них відрізняється: очманілі, говорили не до ладу і, здавалося, під час розмови не могли не хапати співрозмовника за рукав. Їм було що розповісти, та історії вони мали однакові. Їхні друзі та родичі померли або помирали. На вулицях стрілянина, П’яту авеню охопило полум’я, і чи правда, що «Тіффаніз»[135] більше немає? Як таке може бути? Хто прибиратиме вулиці? Хто забере сміття? Чи варто тікати з Нью-Йорка? Вони чули, що військові охороняють усі виїзди й виходи. Одна жінка до смерті боялася, що з метро виповзуть щури й успадкують землю — це нагадало Ларрі його власні думки того дня, коли він повернувся до Нью-Йорка. Один молодик жував «Фрітос»[136] із гігантського пакета й невимушено розказував Ларрі, як він здійснить мрію свого життя. Він прямував до стадіону «Янкіз», де збирався оббігти аутфілд голяка, а тоді помастурбувати на домашню пластину[137]. «Такий шанс випадає раз на життя, чуваче», — сказав він Ларрі, підморгнув обома очима й тоді пішов собі далі, наминаючи «Фрітос».

Багато хто з відвідувачів парку був хворим, але мерців траплялося не дуже багато. Певне, людей бентежила думка про те, що ними можуть поласувати тварини, і коли вони відчували наближення кінця, то заповзали до будинків. Цього ранку Ларрі наштовхнувся лише на один труп, та цієї зустрічі йому вистачило з головою. Він ішов Діагональною дорогою № 1 і завернув до громадської вбиральні. Ларрі відчинив дверцята, і всередині сидів вишкірений мрець — його обличчям завзято повзали опариші, руки лежали на голих стегнах, а погляд запалих очей був націлений на прибульця. Ларрі огорнуло нудотним запахом, та таким солодким, ніби мрець на унітазі був зіпсутою цукеркою — смаколиком, який у сум’ятті покинули на поталу мухам. Ларрі загрюкнув двері, але запізно: він розпрощався з кукурудзяними пластівцями, які з’їв на сніданок, і так довго сіпався від спазмів, що злякався, як би шлунок не надірвав. «Господи, якщо ти існуєш, якщо й досі розглядаєш прохання грішників, молю про одне: не показуй мені такого сьогодні, — благав Ларрі, шкандибаючи назад до звіринцю. — І так кепсько, коли навколо блукають шизоїди… та цього я не витримаю. Красно тобі дякую».

Ларрі сидів на лавці біля звіринцю (наразі покликач страховиськ відійшов за межі чутності) і зловив себе на думках про чемпіонат Головної бейсбольної ліги п’ятирічної давності. То були приємні спогади, адже саме тоді Ларрі востаннє почувався абсолютно щасливим, мав чудову фізичну форму й не накручував себе через усякі дурниці.

Гарні часи настали невдовзі після того, як він розсварився з Руді. Погризлися вони через дурню, і якби зустрілися знову («Цього вже ніколи не станеться», — почулося в його голові важке зітхання), Ларрі попросив би пробачення. Якби це їх помирило, він би став перед Руді навколішки й поцілував його черевики.

Вони сіли в старий роздовбаний «мерк’юрі» 1968 року та рушили до протилежного узбережжя. В Омасі в тарантайки навернулася коробка передач, і відтоді вони просувалися вперед так: два тижні — робота, потім — попутки на захід, ще пара тижнів роботи й так далі. Деякий час вони працювали на фермі на заході Небраски, унизу її ручки[138], й одного вечора Ларрі програв у покер шістдесят доларів. Наступного дня він попросив у Руді трохи грошей, щоб розплатитися. Місяць по тому вони прибули до Лос-Анджелеса, і Ларрі першим знайшов роботу. Ну, якщо можна назвати роботою миття посуду за мінімальну ставку. Минуло три тижні, й одного вечора Руді порушив питання позички. Він сказав, що познайомився з одним хлопцем, який порадив йому дуже надійну агенцію з працевлаштування, але за послуги вони беруть двадцять п’ять баксів. Руді сказав, що він би й не згадував, однак…

Ларрі заявив, що віддав гроші. І квит. Коли Руді потрібні двадцять п’ять зелених — окей. Якщо це не означатиме, що Ларрі повернув той самий борг двічі.

Руді сказав, що він лише хоче забрати свої гроші, а подарунки та чос Ларрі Андервуда йому не потрібні.

— Господи Боже, Руді, — сказав Ларрі та спробував добродушно засміятися. — Не думав я, що потрібно було просити в тебе письмове підтвердження про отримання боргу. Певне, я помилявся.

Вони договорилися до повноцінної сварки, мало не дійшло до бійки. Під кінець обличчя в Руді палало рум’янцем.

— Отакий ти, Ларрі! — кричав він. — Отакий ти, до самих кишок! Я гадав, що так і не засвою цей урок, та нарешті мені це вдалося. Іди ти в пизду, Ларрі.

Руді зібрав речі, і Ларрі кинувся за ним на сходи будинку, у якому вони винаймали свою дешеву кімнату, вихопив гаманець. У таємному відділенні за фотокартками лежали три акуратно складені десятки, і Ларрі жбурнув їх у Руді.

— На, хуйло брехливе! Забирай! Забирай свої кляті гроші!

Руді копнув парадні двері та вийшов у ніч, назустріч жебрацькій долі, яка чекає на всіх Руді цього світу. Він не озирнувся. Ларрі постояв на сходах, відхекався, за хвилину знайшов свої три десятки, підняв їх і сховав у гаманець.

У наступні роки він інколи повертався до цього інциденту й поступово схилявся до думки, що Руді мав рацію. Насправді Ларрі був цього певний. Та навіть якщо він дійсно з ним розплатився, вони товаришували ще з перших класів, і коли Ларрі думав про це, йому пригадувалося, що в нього завжди не вистачало якихось десяти центів на суботні гульки, бо коли він ішов до Руді, то завжди купував по дорозі лакричну соломку чи шоколадку або ж просив якусь дрібничку, щоб вистачило на шкільний обід або проїзд. За всі роки він напозичав дрібнотою доларів п’ятдесят, а то й сотню. Ларрі пригадав, як напружився, коли Руді заговорив про свої гроші. Його мозок відняв двадцять п’ять від тридцяти й сказав: «Лишиться тільки п’ять баксів. Отже, гроші ти вже повернув. Не впевнений, коли саме, але повернув. Тож тему закрито». І він про це більше не замислювався.

Та після того випадку Ларрі лишився сам у незнайомому місті. Друзів у нього не було, і він навіть не намагався потоваришувати з кимось зі співробітників. Насправді він думав, що всі, хто працював у тому кафе в Енсіно[139], від сварливого шеф-кухаря до офіціанток, що постійно жували гумки й крутили сраками, — дебіли. Так, він справді вірив, що всі працівники «Годівниці Тоні» — повні кретини. Усі, крім Ларрі Андервуда — святого, який незабаром прославиться, можете бути певні. В оточенні самих придурків йому було кепсько, як побитому псу, і тужливо, як людині на безлюдному острові. Дедалі частіше він розмірковував, чи не купити квиток на «Ґрейхаунд»[140] і не повернутися з підібганим хвостом до Нью-Йорка.

За місяць, а то й за два тижні він би так і вчинив… якби не Івонн.

Він познайомився з Івонн Веттерлен у кінотеатрі за два квартали від клубу, де вона танцювала топлес. Коли закінчився другий фільм, заплакана дівчина шукала сумочку. Там були її водійське посвідчення, чекова книжка, профспілкова картка, кредитка, копія свідоцтва про народження та картка соціального страхування. Попри впевненість, що її вкрали, Ларрі змовчав і допоміг пошукати. Інколи йому й справді здавалося, що вони живуть у світі чудес: коли вони вже збиралися йти, він знайшов її трьома рядами нижче. Ларрі подумав, що, певне, сумочка мігрувала вниз тому, що люди дивилися кіно й совали ногами, бо фільм виявився доволі нудним. Дівчина обійняла його й подякувала зі сльозами на очах. Почуваючись Капітаном Америкою, Ларрі сказав Івонн, що запросив би її на бургери, щоб відсвяткувати знахідку, та з грошима в нього сутужно. Вона запропонувала його пригостити. Ларрі, наш славний принц, чекав саме на таку відповідь.

Вони почали зустрічатись і за два тижні бачилися вже постійно. Ларрі знайшов кращу роботу — влаштувався продавцем у книгарні, а крім цього, його взяли солістом до гурту під назвою «Запальні ритм-рейнджери та неперевершений бугі-гурт». Насправді найкращим у гурті була його назва, а на ритм-гітарі там грав Джонні Макколл, який пізніше заснував «Обірваних недобитків» — доволі хорошу команду.

Вони зняли житло, з’їхались, і життя Ларрі змінилося. Частково тому, що в нього з’явилося житло, його власне (він платив за нього половину грошей). Івонн повісила фіранки, на розпродажі вони купили меблів і разом обставили квартиру. До них почали заходити її друзі та учасники гурту. Удень у квартирі було світло, а вночі у вікна залітав запашний каліфорнійський вітерець, і вони чули в ньому п’янкий аромат апельсинів навіть тоді, коли він тхнув самим смогом. Бувало, що ніхто не приходив, і Ларрі з Івонн просто дивилися телевізор, а бувало, що вона приносила йому бляшанку пива, сідала на поруччя крісла й масажувала йому шию. То було його власне житло, його дім, чорт забирай. Інколи він лежав у ліжку поряд з Івонн, яка спала собі, і чудувався з того, як йому добре. Згодом Ларрі засинав і спав сном праведника. Про Руді Шварца він навіть не згадував. Ну хіба що інколи.

Вони прожили разом чотирнадцять місяців, і все було чудово, за винятком останніх шести тижнів, коли Івонн зробилася дещо стервозною, і символом тих часів став щорічний чемпіонат Головної бейсбольної ліги. Він завершував роботу в книгарні, тоді йшов додому до Джонні Макколла, і вони сиділи над новим матеріалом або ж рубали старі хіти, які Джон називав «справжніми бар-бомбами», — пісні на кшталт «Ніхто, крім мене» та «Подвійний шот кохання від моєї кралі»[141]. На репетиції в повному складі вони збиралися лише на вихідних, бо два інші члени гурту працювали в нічну зміну.

Тоді він ішов додому, до свого дому, а вечеря вже чекала на столі. Не просто ТБ-вечеря[142] чи якесь подібне лайно. Справжня домашня вечеря. Івонн чудово готувала. Попоївши, вони йшли до вітальні, вмикали телик і дивилися чемпіонат. Після матчу кохались. Усе було чудово, і Ларрі почувався на своєму місці. Мозок не длубала жодна проблема. Так добре йому більше не було. Не було…

Він зловив себе на тому, що пустив сльозу, і відчув укол відрази — сидить на лавці в Центральному парку й плаче на сонечку, наче якийсь бідолашний старигань на пенсії. А тоді йому сяйнуло, що він має право оплакувати втрачене, має право на шоковий стан, якщо це він.

Три дні тому померла мати. Вона тоді лежала на койці в коридорі лікарні «Милосердя», у якій юрбилися інші смертельно хворі. Коли вона віддала Богові душу, Ларрі був біля неї — стояв навколішки біля койки й думав, що з’їде з глузду: на його очах помирає мати, а навколо смердить сечею та калом, лунають нестямна маячня, харчання, крики людей, які втратили рідних, — пекло. Під кінець вона його вже не впізнавала й померла, так і не згадавши, хто він такий. Її груди зупинилися, не встигнувши набрати повні легені повітря, і повільно опустилися, наче кузов автомобіля, що просідає на спущених шинах. Ларрі просидів біля неї хвилин десять. Він не знав, що робити, а в голові крутилися безладні думки про те, що варто зачекати, доки хтось випише свідоцтво про смерть чи принаймні спитає, що трапилося. Та все було очевидним, бо всюди коїлося те саме. І не менш очевидним було те, що лікарня перетворилася на божевільню. До нього не підійде молодий розважливий лікар, не висловить співчуття, не запустить машинерію смерті. Раніше чи пізніше його матір понесуть кудись, як мішок вівса, і він не хотів цього бачити. Її сумочка лежала під койкою. Ларрі знайшов у ній ручку, шпильку та чекову книжку. Відірвав депозитний бланк із кінця книжки й вивів на ньому ім’я та адресу матері, а тоді зупинився на хвильку, щоб підрахувати, і дописав її вік. Пришпилив папірець до кишені її блузки й заплакав. Він поцілував матір у щоку й утік зі сльозами на очах. Почувався дезертиром. Попри те, що на вулиці було повно божевільних, хворих і всюди крутилися військові патрулі, йому стало трохи краще. Тепер він сидів на лавці й міг подумати про нормальніші речі: про те, що мати втратила пенсію; про власну загублену кар’єру; про часи, коли вони з Івонн сиділи й дивилися чемпіонат із бейсболу, коли він міг бути певним, що далі буде секс та праведний сон; про Руді. Найбільше він тужив за Руді — краще було знизати плечима, усміхнутися, повернути ті двадцять п’ять доларів і врятувати шість втрачених років.

———

Мавпа померла о чверть на дванадцяту.

Вона апатично сиділа на своєму сідалі, сперши підборіддя на лапи, а тоді її повіки затріпотіли, тварина заточилася вперед і гепнулася на цемент із жаским фінальним стуком.

Ларрі більше не хотілося там сидіти. Він підвівся й рушив у бік алеї, де була сцена з великою акустичною мушлею. З п’ятнадцять хвилин тому він чув, як звідкись іздалеку кричить покликач страховиськ, та наразі єдиними звуками в парку були клацання його підборів та цвірінькання пташок. Очевидно, до пташок грип не чіплявся. Щастить.

Коли він наблизився до мушлі, то побачив, що на лавах перед сценою сидить якась жінка. Років п’ятдесяти, та вона дуже старалася виглядати молодшою. Одягнена в дорогі з вигляду сіро-зелені слакси та шовкову «селянську» блузку з широким вирізом… «От тільки навряд чи селяни могли дозволити собі шовкові речі», — подумав Ларрі. Вона озирнулася на звук його кроків. В одній руці незнайомка тримала пігулку й наступної миті невимушено вкинула її до рота, наче то був лише арахіс.

— Доброго дня, — сказав Ларрі.

Обличчя спокійне. Блакитні очі блищать гострим розумом. На ній були окуляри в золотій оправі, а дамська сумочка мала оторочку з матеріалу, який скидався на норкове хутро. На пальцях чотири каблучки: два персні з діамантами, один зі смарагдом «котяче око» та обручка.

— Е-е, мене можна не боятися, — сказав він.

Було безглуздо таке казати, та вона мала при собі тисяч двадцять на самих лише пальцях. Звісно, камінці могли виявитися підробками, та вона не скидалася на жінку, яка б носила цирконій з алюмінієм.

— Так, ви здаєтеся доволі безпечним, — сказала вона. — І наче й не хворі.

На останньому слові тон її голосу трохи підвищився, перетворивши репліку на ввічливе запитання. Вона була не такою спокійною, як здавалося на перший погляд: на шиї сіпався м’яз, а за жвавим розумом в очах виднівся той самий притлумлений шок, який Ларрі помітив уранці у своєму погляді, коли голився.

— Гадаю, що ні. А ви?

— Цілком здорова. У вас до підошви приклеїлася обгортка від морозива — бачили?

Ларрі глипнув на черевики — дійсно. Він зашарівся. Певне, вона говорила б подібним тоном, якби в нього була розстібнута ширінка. Він став на одну ногу й спробував позбутися обгортки.

— Ви схожі на лелеку, — сказала вона. — Сідайте, так буде зручніше. Мене звати Рита Блейкмур.

— Приємно познайомитися. Ларрі Андервуд.

Він сів. Вона простягла йому руку, і Ларрі легенько потиснув її, торкнувшись каблучок. Потім він обережно відірвав обгортку від підошви і, скривившись, кинув її в урну біля лавки. «ЦЕ ВАШ ПАРК, ТОЖ ТРИМАЙТЕ ЙОГО В ЧИСТОТІ!» — було написано на ній. Уся процедура здалася Ларрі напрочуд кумедною. Він закинув голову та розсміявся. Це був його перший щирий сміх відтоді, як він прийшов додому й побачив, що мати лежить на підлозі. Від серця відлягло: сміх не втратив своєї чудодійної сили. Він зринав у животі й виривався з-поміж зубів у той самий веселий спосіб. «А забирайтеся до біса!» — відповідав сміх усім негараздам.

Рита Блейкмур усміхалася водночас і разом із ним, і від самого його вигляду, і Ларрі знову вразила її невимушена, проте елегантна краса. Вона мала вигляд типової героїні котрогось із романів Ірвіна Шоу. Може, «Нічного чергового» або того, з якого зробили телевиставу, коли він був іще малим.

— Як почула ваші кроки, я мало не кинулася ховатись, — сказала вона. — Думала, що це йде той чоловік із розбитими окулярами та химерним світоглядом.

— Покликач страховиськ?

— Це ви його так назвали чи він сам так відрекомендувався?

— Моя вигадка.

— Дуже влучно, — кивнула вона, відкрила оторочену норкою (можливо) сумочку й дістала пачку цигарок. — Мені він нагадує божевільного Діогена.

— Так, лише шукає своє справжнє страховисько, — сказав Ларрі та знову засміявся.

Вона підкурила цигарку й випустила дим.

— І він не хворий, — додав Ларрі. — Але більшість заразилася.

— Вахтер у моєму будинку має цілком здоровий вигляд, — сказала Рита. — Він на своєму робочому місці. Уранці я дала йому п’ять доларів чайових. Не знаю, за те, що він не захворів, чи за те, що вийшов на роботу. А ви як гадаєте?

— Насправді я не так гарно вас знаю, щоби сказати напевне.

— Ваша правда.

Вона повернула цигарки до сумочки, і Ларрі побачив там револьвер. Рита простежила за його поглядом.

— Це мого чоловіка. Він був виконавчим директором в одному з провідних банків Нью-Йорка. Так він відповідав усім, хто питав його про роботу, і в нього завжди була перепустка на фуршети. Я-виконавчий- директор-в-одному-з-провідних-банків-Нью-Йорка. Він помер два роки тому. Саме обідав з арабами, у яких такий вигляд, наче вони всі відкриті частини тіла натерли бріоліном. У нього трапився інсульт. Помер у краватці. Як гадаєте, чи може це стати крилатим виразом нашого покоління? Гаррі Блейкмур помер у краватці. Мені подобається.

Перед ними приземлився в’юрок і заходився порпатися в землі.

— Він до смерті боявся грабіжників, тож купив оцей револьвер. Ларрі, а ручна зброя справді голосно бахкає та сіпає руку віддачею?

Ларрі ніколи не стріляв із вогнепальної зброї.

— Не думаю, що в таких малюків сильна віддача. Це тридцять восьмий калібр?

— Здається, тридцять другий.

Рита Блейкмур дістала револьвер із сумочки, і Ларрі помітив, що там чимало маленьких слоїків із пігулками. Цього разу вона не зловила його погляд, натомість дивилася на невисоку китайську вишню, що росла в п’ятнадцяти футах від них.

— Думаю, настав час це перевірити. Як гадаєте, поцілю в те дерево?

— Не знаю, — з острахом відмовив Ларрі. — Та чи варто…

Рита натиснула на курок, і револьвер вистрелив із дійсно потужним ляском. У китайському дереві з’явилася дірочка.

— У яблучко, — сказала Рита й здмухнула дим із пістолета, наче стрілець із Дикого Заходу.

— Влучно, — сказав Ларрі.

Вона сховала револьвер у сумочку, і його серце забилось у звичному ритмі.

— Я б не змогла стрелити в людину. Упевнена, що не змогла б. Та скоро вже не лишиться в кого стріляти, хіба ні?

— Ой, не знаю.

— Ви роздивлялися мої персні. Хочете собі один?

— Га? Ні! — Ларрі знову почервонів.

— Мій чоловік, банкір, вірив у коштовне каміння. Вірив у нього так само, як баптисти — у біблійні одкровення. У мене сила-силенна цих коштовностей, і всі камінці застраховані. Нам із Гаррі не просто належала купа самоцвітів, інколи мені здавалося, що й решта також наші, що їх просто взяли в кредит. Та якщо хтось захоче їх у мене забрати — будь ласка. Урешті-решт зараз вони перетворилися на звичайне каміння, чи не так?

— Гадаю, що так.

— Ясно, що так, — сказала Рита, і м’яз на шиї знову сіпнувся. — Коли якийсь грабіжник захоче поцупити мої коштовності, я не тільки віддам йому все, що маю, а й дам адресу «Картьє». Вибір каміння в них значно кращий.

— І що ви збираєтесь робити? — запитав Ларрі.

— А що ви пропонуєте?

— Та я зовсім не знаю, — сказав він і зітхнув.

— Я б теж так відповіла.

— Знаєте що? Цього ранку мені трапився один мужик, який саме чимчикував до стадіону «Янкі», щоб подро… помастурбувати на домашню пластину.

Ларрі відчув, що знову зашарівся.

— Далеченько. От бідолаха, — сказала Рита. — Може, запропонуєте ближче?

Вона зітхнула й затремтіла на видиху. Рита відкрила сумочку, дістала слоїк із пігулками та вкинула до рота желатинову капсулу.

— Що це? — спитав Ларрі.

— Вітамін Е, — відказала вона, роблено всміхнувшись блискучими зубами.

Тик на шиї сіпнувся раз, два й припинився. Її обличчя знову стало безтурботним.

— У барах нікого немає, — знічев’я сказав Ларрі. — Я заходив до «У Пета» на Сорок Третій вулиці, і там було геть порожньо. У них там шинквас із широкою махагонієвою стільницею, тож я обійшов її та налив собі повну склянку «Джонні Вокера»[143]. А тоді мені розхотілося там сидіти. Тож я поставив склянку на шинквас і вийшов.

Вони хором зітхнули.

— З вами добре, — сказала вона. — Ви мені дуже подобаєтесь. І чудово, що ви не божевільний.

— Дякую, місіс Блейкмур, — сказав приємно здивований Ларрі.

— Рита. Можеш звати мене Ритою.

— Окей.

— Ларрі, ти зголоднів?

— Чесно кажучи, так.

— Запросиш даму на обід?

— Із задоволенням.

Вона підвелася і з несміливою усмішкою підставила йому лікоть. Він узяв Риту під руку й тієї ж миті відчув аромат її саше — водночас заспокійливий і бентежний. Ларрі асоціював його зі зрілістю, навіть зі старістю. Коли вони з матір’ю ходили в кіно, вона завжди брала із собою саше.

А тоді він забув про нього. Вони вийшли з парку й рушили П’ятою авеню — подалі від мертвої мавпи, покликача страховиськ і моторошної цукерки, що сиділа в громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1. Рита без угаву щебетала, і пізніше Ларрі не міг пригадати, що вона торочила (крім одного: сказала, що завжди мріяла прогулятися П’ятою авеню під руку з привабливим молодиком, який годився б їй у сини), та часто думав про їхню прогулянку. Особливо чітко в пам’яті малювалося те, що було потім — після того, як вона почала труситися, наче халтурно змайстрована маріонетка. Її прекрасна усмішка; легкий, цинічний, невимушений сміх; шурхіт слаксів.

Вони зайшли до стейкхаузу[144], і Ларрі став до плити. Готував він дещо незграбно, але вона аплодувала кожній страві: стейку, картоплі фрі, розчинній каві та ревенево-полуничному пирогу.

Розділ 28

У холодильнику стояв полуничний пиріг. Він був замотаний у харчову плівку. Подивившись на нього з хвилину, Френні дістала його, поставила на стільницю й відрізала собі шматок. Коли вона перекладала його на тарілку, з пирога на стіл упала полуниця — фльоп. Френні взяла ягоду та з’їла її. Потім витерла сік кухонною ганчіркою, накрила решту пирога плівкою та повернула його в холодильник.

Френні саме розверталася до тарілки, коли в око їй впав магнітний тримач для ножів, що висів біля шафи для посуду. Тримач змайстрував батько з двох магнітних смужок. Ножі висіли на них лезами вниз. На металі вигравало яскраве сонячне світло. Френні затримала погляд на ножах. У її очах застигнув тупий, здивований вираз, а руки безперестанку перебирали складки фартуха.

Нарешті, хвилин із п’ятнадцять по тому, вона згадала, що нібито чимось займалася. Та чим? Знічев’я серед її думок вигулькнув перефразований вислів зі Святого Письма: «Перш ніж дістати скалку з ока братового, дістань колоду з ока власного». Френні замислилася. Скалку? Колоду? Її завжди непокоїв цей химерний образ. Що то за колода? Гральна? Дерев’яна? Були ще й колодки, які прибивали до взуття, колодки-кайдани, а одного з мерів Нью-Йорка звали Ейб Колод, і це вже не кажучи про пісню «Гріхи стануть вашими колодками» — вони вчили її на канікулах у біблійній школі.

…перш ніж дістати скалку з ока братового…

Та річ була не в оці, а в пирозі. Френні розвернулася до нього й побачила, що по її шматку повзає муха. Вона зігнала комаху. Па-па, місіс Мухо, мій пиріг не для всіх.

Френні втупилася в пиріг. Матері з батьком не стало, вона це знала. Мати померла в центральній лікарні Сенфорда, а труп батька, у майстерні якого завжди було так затишно одній маленькій дівчинці, лежав у ліжку просто в неї над головою — синій, білий, задубілий. Чому всі думки їй римуються? Чому вони проносяться з таким жаским дзвоном-передзвоном, наче ідіотські скоромовки, які кружляють у голові під час гарячки? Є в собаки блохи, його кусають трохи…

Зненацька вона опритомніла, і її скрутив незрозумілий жах. У кімнаті стояв запах диму. Щось горіло.

Френні рвучко озирнулась і побачила пательню з картоплею, яку поставила смажитись і забула. Над сковорідкою здіймався стовп смердючого диму. Жир розлітався розлюченими бризками: краплі олії потрапляли на конфорку, спалахували й гасли, ніби поряд стояв невидимець і клацав бутановою запальничкою. Денце пательні геть почорніло.

Вона торкнулася ручки, тихо зойкнула й відсмикнула пальці — було надто гаряче, щоб братися за неї голими руками. Френні схопила рушник для посуду, обмотала ним ручку й винесла сковорідку, що шкварчала, наче дракон, через кухонні двері надвір. Поставила на верхню сходинку ґанку. Пахнула жимолость, гули бджоли, та Френні ледве це помічала. Зціпеніння, яке притлумлювало її емоційні реакції останні чотири дні, на мить послабилось, і вона перелякалася. Перелякалася? Ні, вона була нажахана, лише за крок від справжньої паніки.

Френні пригадала, як чистила картоплю, як висипала її в змащену олією «Вессон» сковорідку. Тепер пригадала. Та на деякий час вона просто… оце так! Просто забула.

Вона стояла на ґанку, досі стискаючи в руці рушник, і намагалася пригадати точний порядок думок після того, як поставила смажитися картоплю. Френні це здавалося дуже важливим.

Ну, спершу вона подумала, що страва, яка складатиметься із самої смаженої картоплі, не дуже поживна. Потім спало на думку, що, якби «Макдональдз» на трасі 1 не закрився, їй би не довелося готувати. Вона б прихопила бургер. Просто сіла б у машину й підкотила до віконця. Узяла б чвертьфунтовий бургер[145] та велику картоплю — ту, що продають у яскраво-червоних картонках. З маленькими плямами жиру на білому папері всередині. Безсумнівно шкідливо, безперечно відрадно. Та й узагалі вагітним властиві дивні кулінарні забаганки.

Це підвело Френні до наступної низки думок. Кулінарні забаганки нагадали про полуничний пиріг, який зачаївся в холодильнику. Зненацька їй здалося, що вона хоче шматок того пирога більше за все на світі. Френні дістала його, та десь тоді їй в око впав держак для ножів, який батько зробив для матері (місіс Едмонтон, дружина лікаря, так заздрила, що два роки тому Пітерові довелося змайструвати ще один для неї й подарувати на Різдво), і її мозок просто… замкнуло. Скалки… колоди… мухи…

— О Господи, — сказала вона порожньому подвір’ю та запущеним батьківським грядкам.

Сіла, затулилася фартухом і заплакала.

Коли сльози висохли, їй стало трохи краще… та страх нікуди не дівся. «Невже я втрачаю розум? — спитала вона себе. — Невже воно відбувається ось так, на тлі нервового зриву чи як там його назвати? Невже почуваєшся саме так?»

Відколи помер батько (трапилося це вчора, о пів на дев’яту вечора), її концентрація розпорошилася. Френні забувала, що робила, її мозок відчалював у якомусь мрійливому напрямку, і вона просто сиділа й ні про що не думала. Навколишній світ вона усвідомлювала так само, як усвідомлює його капустина.

Батько помер, і Френні ще довго сиділа біля його ліжка. Урешті спустилась і ввімкнула телевізор. Просто так, знічев’я. Як то кажуть, тоді це здалося гарною думкою. Показував лише WCSH, дочірній канал NBC — транслювали якесь божевільне телешоу-суд. Чорношкірий чоловік, утілення найстрашнішого жахіття ку-клукс-кланівців про африканських мисливців за головами, удавав, ніби страчує чоловіків пострілами з пістолета, а глядачі аплодували. Звісно ж, це мусила бути вистава, бо справжніх убивств по телевізору не показують, однак воно не виглядало вдаваним. Якимсь дурнуватим чином їй це нагадало про «Алісу в Країні див», однак у цьому випадку «Відтяти йому голову!» кричала не Червона Королева, а… що? Хто? Певне, Чорний Принц. Хоча важко було назвати Принцом того громилу в пов’язці.

Трохи пізніше (Френні важко було назвати точний час) до студії увірвались інші чоловіки, і почалася перестрілка, яку поставили навіть реалістичніше за страти. Чоловіків мало не обезголовлювало шквалом великокаліберних куль просто в неї на очах: вона бачила, як людей відкидає назад, а з продірявлених ший вириваються й пульсують артеріальні фонтанчики. Френні згадала, як подумала тоді, що їм слід періодично показувати табличку із застереженням для батьків, щоб вони вклали дітей спати або перемкнули канал. Ще пригадалося, як вона думала, що в WCSH можуть забрати ліцензію — програма й справді була страшенно кривавою.

Коли камера задерлася й почала показувати освітлювальне обладнання, що звисало зі стелі, Френні вимкнула телевізор. Вона лягла на диван і подивилася на стелю над власною головою. Там вона й заснула і вранці була вже схильна думати, що все те шоу їй наснилося. Насправді в цьому й полягала суть проблеми: усе почало здаватися їй суцільним жахіттям, що кишить тривогами й страхами. Початком стала смерть матері, а батьків відхід лише посилив це. Як сказали б в «Алісі», ставало все дивасніше й дивасніше.

Відбулися термінові міські збори, на які ходив і її батько, хоча тоді він був уже хворий. Попри те, що Френні почувалася нереально й обнаркоманено, вона пішла разом із ним.

Міська рада була вщерть заповнена: зійшлося більше людей, ніж на збори наприкінці лютого й на початку березня. Звідусіль чулися шморгання, кахикання й чхання. Присутні були налякані й могли розлютитися з найменшого приводу. Перемовлялися вони гучно й хрипко. Зривалися з місць. Вимахували кулаками. Просторікували. Багато хто (не тільки жінки) заливався слізьми.

У результаті вони вирішили закрити все місто. Нікого не впускатимуть. Якщо хтось захоче поїхати — будь ласка, проте слід пам’ятати, що назад їх не пустять. Дороги з міста (насамперед трасу 1) мали забарикадувати автівками. На ці дорожні блоки набирали добровольчу варту, їй мали видати дробовики. Покричавши з півгодини, люди внесли поправку — замість легковиків зупинилися на міських будівельних вантажівках. Якщо комусь треба буде проїхати на північ чи на схід, їх направлятимуть до Веллса чи Йорка, де можна потрапити до траси 95 й оминути Оґанквіт. Як спробують пролізти попри всі застереження — стріляти. «На ураження?» — перепитав хтось із присутніх. «А то», — відповіли кілька голосів.

Група десь із двадцяти людей наполягала на тому, щоб негайно вивезти хворих за місто. Під час голосування їх придушили переважною більшістю, адже до вечора 24 червня, коли відбулися збори, майже всі мешканці міста, які ще не заразилися, мали хворих друзів чи родичів. Багато хто вірив у новини, у яких запевняли, що вакцина скоро стане доступною. Так, вони висіли на волосині, та якщо вона витримає? Чи зможуть вони дивитись один одному в обличчя, якщо виставлять із міста своїх же людей, наче паршивих овець?

Тоді висунули пропозицію вигнати хворих відпочивальників.

Більшість дачників похмуро зауважили, що, сплачуючи податки за котеджі, вони роками допомагали нужденним, місцевим школам, дорогам та громадським пляжам. Саме завдяки літнім грошам лишалися на плаву підприємства, які від середини вересня до середини червня ледве животіли. Коли до них так чемно ставляться, жителі Оґанквіта можуть не розраховувати, що відпочивальники повернуться. Тож хай самі тягнуть свою лямку, ловлячи лобстерів та копирсаючись у багні в пошуках мідій та інших молюсків. І врешті-решт місцеві погодилися не випроваджувати їх із міста — у голосуванні дачники здобули значну перевагу.

Бар’єри поставили до півночі, а до світанку наступного дня, 25 червня, уже застрелили кількох людей. Не просто поранили — було троє-четверо вбитих. Майже всі вони їхали з півночі — нажахані, очманілі від паніки втікачі з Бостона. Деякі з них охоче завертали до Йорка, а інші були надто ошалілими й намагалися або протаранити барикади, або об’їхати їх ґрунтовим узбіччям. Та з ними розібралися.

До вечора того дня більшість вартових також захворіли й палали гарячкою, раз по раз затискаючи дробовики колінами, щоб сякнутися. Деякі з них просто непритомніли, і їх відвозили до імпровізованого шпиталю, який організували в міській раді, — там вони й помирали. Фредді Діленсі та Кертіса Бошампа спіткала саме така доля.

Учора вранці батько, який був категорично проти всіх отих барикад, не встав із ліжка, і Френні сиділа вдома й доглядала його. Пітер не дозволив їй відвезти його до шпиталю. Він сказав дочці, що, коли йому судилося померти, він волів би віддати Богові душу вдома — з гідністю та не серед чужих людей.

До обіду дорожній рух майже повністю зупинився. Паркувальник громадського пляжу Ґас Дінзмор сказав: на узбіччях так багато машин, що навіть досвідчені водії не можуть проїхати. Можливо, це й на краще, бо до полудня двадцять п’ятого числа лишилося менш ніж три дюжини чоловіків, спроможних вартувати на барикадах. До вчора Ґас почувався чудово, однак тепер і в нього текло з носа. Насправді Френні здавалося, що, крім неї, у всенькому місті лишилася єдина здорова людина — Гарольд, шістнадцятирічний брат Емі Лодер. Сама Емі померла якраз напередодні перших міських зборів. Її весільна сукня лишилася в шафі, так і не вдягнута.

Сьогодні Френ іще не виходила на вулицю. Учора її провідав Ґас, і відтоді вона нікого не бачила. Уранці кілька разів чулося ревіння двигунів, десь один за одним гримнули два дробовики, ото й усе. Непорушна тиша лише посилювала відчуття нереальності.

А тепер іще й запитання з’явилися. Муха-цокотуха… очі-ночі… пироги-вороги… Френні зловила себе на тому, що дослухається до холодильника. У нього було вбудовано автомат із виготовлення льоду, і щодвадцять секунд десь усередині цокав новий кубик.

Вона просиділа так із годину: на столі — тарілка, на обличчі — тупий, спантеличений вираз. Потроху в голові почала окреслюватися ще одна думка. Точніше, одразу дві, та вони здавалися і пов’язаними, і водночас зовсім різними. Може, вони мали скластися в якусь більшу думку? Так само дослухаючись до клацання льоду, Френні замислилася над цим питанням. Першою думкою було те, що батько помер, помер у своєму ліжку, як і хотів.

Друга думка стосувалася дня. Стояла чудова літня днина, у небі ані хмаринки — у таку погоду на цей берег приходили туристи. І ходили вони туди не поплавати (вода в Мейні завжди надто холодна), а просто зловити кайф від самої погоди.

Яскраво світило сонце, і Френні бачила покази термометра за кухонним вікном, що виходило на заднє подвір’я. Ртуть піднялася до позначки 80[146]. Чудова днина, а її батько лежить мертвий у своєму ліжку. Чи є тут якийсь зв’язок, окрім найочевиднішого — сльозливого?

Силуючись розібратися, Френні насупилась. Очі лишалися так само апатичними й спантеличеними. Її розум облетів це питання, а тоді подрейфував до інших думок. Та періодично він повертався до того самого.

Стоїть чудова тепла днина, а її батько лежить мертвий у своєму ліжку.

Ця фраза клацнула в її голові, і все стало зрозуміло. Вона замружилася, як від удару.

Тієї ж миті руки в неї несвідомо сіпнулися та збили тарілку на підлогу. Вона розлетілася на дрібні скалки, і Френні закричала, учепившись у щоки. Нігті подряпали ніжну шкіру. З очей зникла апатична розгубленість — зненацька її погляд став чітким і осмисленим. Френні немов дали сильного ляпаса або підставили під носа пляшечку з нашатирним спиртом.

Мерців не можна тримати вдома. Не тоді, коли літо в самому розпалі.

У голову нишком поверталась апатія, розмиваючи обриси думки. Жах від її усвідомлення згасав, притлумлювався. Френ знову почала дослухатися до цокання льодяних кубиків…

Вона тріпнула головою, звелася на ноги, підійшла до вмивальника, відкрила холодну воду на повну та взялася зачерпувати цілі пригорщі й плескати на спітніле обличчя.

Можна медитувати скільки завгодно, та спершу потрібно владнати це питання. Вона мусить це зробити. Не можна лишати його в спальні, коли червень от-от переплавиться в липень. Аж надто схоже на одну оповідку Фолкнера, що містилася в кожнісінькій антології коледжу. «Троянда для Емілі». Міські старшини не знали, що то за сморід, але за деякий час він сам зник[147]. Він… він…

— Ні! — крикнула Френ сонячній кухні.

Вона ходила туди-сюди та обмірковувала свою проблему. Першим на думку спало поховальне бюро. Та хто буде… хто візьметься…

— Перестань давати задню! — розлючено гримнула вона в порожній кімнаті. — Хто його поховає?

Від звуку її голосу з’явилася й відповідь. Кришталево ясна відповідь. Вона. Хто ж іще? Звісно ж, вона.

———

Було пів на третю, коли вона почула, як на під’їзну доріжку завернула автівка. Її потужний двигун басовито й самовдоволено бурчав. Френні поклала лопату на край ями, яку копала на городі, між рядків із помідорами й латуком, і розвернулася. Їй зробилося трохи лячно.

Автомобілем був новісінький, кольору зеленої пляшки «кадилак купе де віль», і вигулькнув із нього шістнадцятирічний Гарольд Лодер. Френні миттєво відчула наплив неприязні. Гарольд їй не подобався, і вона не знала нікого, хто б гарно до нього ставився, включно з його сестрою-небіжчицею Емі. Можливо, його не любила навіть власна мати. Френні сяйнула млява іронічна думка: буде кумедно, якщо з’ясується, що єдиною, крім неї, здоровою людиною в Оґанквіті виявиться один із тих, хто їй відверто не подобався.

Гарольд був редактором шкільного літературного журналу й писав химерні оповідання від другої особи або в теперішньому часі, інколи поєднуючи ці прийоми. «Ти йдеш коридором маячні, штовхаєш розколені двері й спостерігаєш за орбітами зірок» — отакий у Гарольда стиль. І якось Емі повідала Френ одну таємницю:

— Він дрочить і спускає просто в штани. Як тобі така бридота? Спускає в штани й носить ті самі труси, доки вони не почнуть хрускотіти.

Гарольд мав чорне масне волосся. Він був доволі високим парубком, трохи вищим за шість футів, однак у тих футах було двісті сорок фунтів ваги[148]. Він надавав перевагу гостроносим ковбойським чоботам, широким армійським поясам і заквітчаним сорочкам, які роздувалися на ньому, наче вітрила. Паски він постійно підсмикував, бо черево в нього було значно більшим за дупу. Френні не цікавило, скільки він дрочить, скільки важить і кого копіював цього тижня — Райта Морріса[149] чи Г’юберта Селбі-молодшого[150]. Та коли вона дивилася на нього, їй завжди робилося незручно й трохи гидко, ніби завдяки недорозвиненій телепатії відчувалося, що кожнісінька думка Гарольда вкрита плівкою слизу. Френні не вважала його небезпечним навіть за цих обставин, та, певне, він поводитиметься так само неприємно, а то й ще бридкіше.

Гарольд її не помітив — він дивився на дім.

— Є хто вдома? — крикнув Гарольд, а тоді просунув руку в опущене вікно «кадилака» й посигналив.

Звук різонув по нервах. Вона б не озивалася, та коли Гарольд розвернеться, щоб сісти в машину, він побачить і яму, і Френ, яка сидить на земляній купі. Вона мало не піддалася спокусі впасти, заповзти далеко в город і просто лежати між горохом і квасолею, аж доки він утомиться й піде геть.

«Припини, просто припини. Урешті-решт це ж жива людина».

— Гарольде, я тут! — гукнула Френні.

Гарольд підскочив, і його сідниці гойднулись у вузьких штанях. Очевидно, він просто катався й не очікував кого-небудь знайти. Гарольд повернувся до неї, і Френ пішла до краю городу, обтрушуючи ноги й готуючись до того, що на неї витріщатимуться: на ній були білі спортивні шорти й легка блузка на бретельках. Гарольд рушив назустріч, обмацуючи Френ очима.

— О, Френ, — радісно бовкнув він.

— Привіт, Гарольде.

— До мене дійшли чутки, що тобі вдалося не підхопити ту жахливу хворобу, тож твій будинок став моєю першою зупинкою. Вирішив місто об’їхати.

Він усміхнувся до неї, показавши зуби, вочевидь, не дуже близько знайомі із зубною щіткою.

— Гарольде, мені було дуже прикро дізнатися про Емі. А твої батьки?..

— Боюся, що так. — Він опустив голову на кілька секунд, а тоді рвучко підвів її, тріпнувши сплутаним волоссям. — Та життя триває, правда?

— Мабуть, — безживно протягнула Френ.

Його погляд знову ковзнув до її грудей, потанцював на них, і Френні пожалкувала, що не вдягнула светра.

— Як тобі моя автівка?

— Це машина містера Бренніґена, так?

Рой Бренніґен був місцевим ріелтером.

— Була його, — байдуже промовив Гарольд. — У часи нестач і злиднів я гадав, що всіх, хто їздить на таких тиранозаврах, слід повісити на найближчій вивісці «Саноко»[151], та все змінилося. Менше людей — більше газоліну.

«Газолін, — майнула в голові Френ очманіла думка. — Він дійсно сказав “газолін”».

— Більше всього, — договорив він.

Його очі заблищали пустотливим сяйвом: погляд опустився на ямку пупка, підскочив до обличчя, ковзнув до шортів і знову зринув до лиця. Усмішка в Гарольда була водночас і веселою, і ніяковою.

— Гарольде, ти вибач, але я…

— І чим же ти тут займаєшся, дитя моє?

Нереальність намагалася прокрастися до її думок, і Френ усвідомила, що замислюється про те, скільки витерпить людський мозок, перш ніж луснути, як розтягнута канцелярська гумка. «Батьки померли, та це я витримаю. Якась навіжена болячка поширилася цілою країною, якщо не цілим світом, косить праведних і грішних з однаковою байдужістю — я й це витримаю. Я рию яму на городі, який іще минулого тижня полов мій батько, і коли вона буде досить глибокою, я покладу до неї його тіло — мабуть, і це витерплю. А от Гарольда Лодера, який катається на «кадилаку» Роя Бренніґена, обмацує мене поглядом і називає своїм дитям… Господи, не знаю. Просто не знаю».

— Гарольде, — терпляче мовила вона. — Я не твоє дитя. Я на п’ять років за тебе старша. Це фізично неможливо.

— То лише такий вислів, — сказав він, закліпавши очима від її ледве стримуваної люті. — А що воно взагалі таке, ота яма?

— Це могила. Для батька.

Гарольд Лодер тихо й знічено зойкнув.

— Зараз я піду до хати — перш ніж закінчу, хочу попити трохи води. Щиро кажучи, Гарольде, буде краще, якщо я вийду й тебе вже тут не буде. У мене немає настрою.

— Зрозуміло, — порожнім голосом проказав він. — Але, Френ… тут, на городі?

Вона вже рушила була до будинку, та ці слова її розлютили, і вона крутнулася до Гарольда.

— Ну а що б ти запропонував? Покласти його в труну й відтягти її на цвинтар? Заради Бога, навіщо? Він любив свій город! І взагалі, до чого тут ти? Яке тобі до цього діло?

У неї потекли сльози. Френ розвернулася й побігла до кухні, мало не врізавшись у передній бампер «кадилака». Вона знала, що Гарольд дивиться на її гойдливі сідниці та запасається матеріалом для порнофільму, який постійно крутиться в його голові, — ще ніколи в житті Френ так не злилася й не засмучувалася.

Протимоскітні двері з виляском зачинилися в неї за спиною. Вона підійшла до раковини й одну за одною випила три склянки холодної води. Глибоко в її лоба ввігналася срібна голка болю. Здивований живіт скрутився. Френ замружилась і схилилася над порцеляновою раковиною — знудить чи ні? За мить шлунок сказав, що прийме ту воду, принаймні спробує.

— Френ? — почувся тихий, непевний голос.

Вона розвернулася й побачила, що за дверима, мляво звісивши руки, стоїть Гарольд. Він мав стурбований і нещасний вигляд. Раптом Френні стало його шкода. Гарольд Лодер — парубок, який катається сумним, спустошеним містом у «кадилаку» Роя Бренніґена; парубок, який, певне, жодного разу не ходив на побачення; хлопець настільки затурканий, що все це могло здаватися йому однією злою насмішкою: побачення, дівчата, друзі… усе. Може, включно з ним самим.

— Гарольде, вибач.

— Та ні, я не мав права нічого казати. Слухай, як хочеш, я допоможу.

— Дякую, та я б радше зробила все сама. Це…

— Це особисте. Авжеж, розумію.

Френ могла б дістати з кухонної шафи светр, та, звісно ж, він здогадається, нащо вона його вдягла, а їй не хотілося знову його знічувати. Гарольд старається бути хорошим хлопцем — певне, для нього це те саме, що розмовляти іншою мовою. Вона вийшла на ґанок, і кілька секунд вони просто стояли й дивилися на город, на яму та землю, накидану біля неї. А навколо, наче нічого не змінилося, дрімотно бринів день.

— Що будеш робити? — спитала вона.

— Не знаю, — відказав він. — Однак… — Гарольд замовк.

— Що?

— Ну, важко сказати. Я не найпопулярніша людина на цьому клаптику Нової Англії. Сумніваюся, що місцевий люд поставить мені пам’ятник, навіть якщо здійсниться моя давня мрія і я стану славетним письменником. Між іншим, гадаю, що, коли ця земля виростить іще одного відомого письменника, я буду вже старцем із бородою до пояса.

Френні нічого не сказала, лише стояла й дивилася на нього.

— Отже! — вигукнув Гарольд, і його тіло здригнулося так, наче те слово вибухнуло в його роті. — Отже, я змушений розмірковувати над цією несправедливістю. І вона, ця несправедливість, видається мені такою жахливою, що легше повірити, ніби бевзням, які відвідують місцеву цитадель навчання, таки вдалося звести мене з розуму.

Він підсунув окуляри, що сповзли з носа, і Френ співчутливо помітила, яка занедбана в нього шкіра. Невже йому ніхто не казав, що мило з водою впоралися б бодай із дещицею тих прищів? Чи всі були надто заклопотані гарненькою, мініатюрною Емі й дивилися тільки за тим, як вона виблискувала в Університеті Мейну із середнім балом у 3,8, як закінчила навчання на двадцять третьому місці з-поміж тисячі однокурсників? Емі, яскрава, життєрадісна красуня, проти незграбного Гарольда.

— Звести мене з розуму, — тихо повторив він. — Катаюся містом на «кадилаку» з учнівським посвідченням. І глянь на ці чоботи. — Він підтягнув джинси, відкривши пару блискучих, вигадливо розшитих ковбойських чобіт. — Вісімдесят шість доларів. Просто зайшов до «Човна-чобітка» та вибрав пару свого розміру. Почуваюся самозванцем. Актором у виставі. Сьогодні було кілька миттєвостей, коли я був певен, що збожеволів.

— Ні, — сказала Френ. — Як там кажуть? Я буду у твоєму сні, якщо ти зайдеш до мого[152]? Ми не здуріли, Гарольде.

Від нього тхнуло так, ніби він не мився днів три-чотири, та її це більше не переймало.

— Можливо, було б краще, якби виявилося, що таки здуріли.

— Хтось з’явиться, — сказала Френ. — Трохи згодом. Після того, як ущухне ця хвороба, чим би вона не була.

— Хто?

— Уряд когось відправить, — невпевнено мовила вона. — Когось, хто… ну… наведе лад.

Гарольд гірко засміявся.

— Моє любе дитя… вибач, Френ. Усе це й сталося з вини уряду, Френ. Наводити лад — їхній коник. Вони миттю розібралися з економікою під час Депресії, із забрудненням довкілля, з нестачею нафти, з холодною війною. Ага, навели лад, це точно. Вони з усім розібралися так само, як Александр із гордієвим вузлом — рубають просто навпіл.

— Гарольде, та це ж лише якийсь дурнуватий штам грипу. По радіо казали…

— Френ, матінка природа так не діє. Твої привладні «хтось» узяли кількох бактеріологів, вірусологів та епідеміологів і зібрали їх у якійсь урядовій установі, просто щоб подивитися, яку чудасію вони понавигадують. Бактерії. Віруси. Навіть ідіоплазма, хтозна? І одного дня якийсь високооплачуваний сраколиз каже: «Дивіться, що я створив. Воно вбиває практично всіх. Хіба не чудово?» Тож вони дають йому медаль, підвищення, квартиру, а тоді хтось ненароком розбиває пробірку. Що робитимеш, Френ?

— Ховатиму батька, — стиха промовила вона.

— О… звісно.

Він подивився на неї кілька секунд, а тоді випалив:

— Слухай, я вшиваюся звідси. З Оґанквіта. Якщо затримаюся тут, точно здурію. Френ, чому б тобі не приєднатися до мене?

— Куди поїдеш?

— Не знаю. Ще не вирішив.

— Ну, як обереш, куди їхати, заїжджай та спитай мене ще раз.

Гарольд просвітлів.

— Гаразд, заїду. Просто… бачиш-но, справа в тім, що…

Слова стишилися до шепотіння, і Гарольд замовк. Наче сновида, він почав спускатися з ґанку. Його новісінькі ковбойські чоботи блищали на сонці. Френ дивилася на нього із сумним зачудуванням.

Він помахав їй рукою та сів за кермо «кедді». Френ махнула у відповідь. Гарольд дав задній хід. Автівка сіпнулась, а тоді ривками поїхала назад. «Кадилак» вильнув ліворуч, розчавив кілька квіток, які посадила Карла, а коли вивертав на дорогу, мало не заїхав у дренажну яму. Та потім Гарольд двічі посигналив і покотив далі. Френ дивилася йому вслід, доки він не зник з очей, а тоді пішла назад до батькового городу.

———

Десь після четвертої Френні піднялася нагору. Ішла вона через силу, ледве переставляючи ноги. Лоб та скроні нили від тупого головного болю, спричиненого втомою й перенапруженням. Вона намагалася переконати себе, що можна зачекати ще день, та від цього стало б тільки гірше. Під пахвою вона несла найкращу дамастинову скатертину, яку мати берегла винятково для гостей.

Усе пройшло не так добре, як вона сподівалася, та зовсім не так погано, як могло. На батькове лице сідали мухи, терли волохаті лапки, а тоді зринали в повітря. Його шкіра набула темного, сутінкового тону, та Пітер багато працював на городі й мав гарну засмагу, тож цього можна було не помітити… тобто не помітиш, якщо не схочеш. Однак найдужче її лякало те, що в кімнаті нічим не пахло.

Помер він у ліжку, яке багато років ділив із Карлою. Френ розстелила скатертину на материній половині — так, щоб крайка торкалася батькових руки й ноги. А тоді вона глитнула (у голові стугоніло, як ніколи) та наготувалася перекотити батька на імпровізований саван.

Пітер Ґолдсміт був одягнений у смугасту піжаму, і Френні це здалося недоречно легковажним, та байдуже. Вона навіть думати не хотіла про те, щоб його перевдягти.

Опанувавши себе, вона взялася за його ліву руку (лівиця була твердою та здерев’янілою, наче ніжка стільця) і штовхнула тіло, перевернувши. Щойно вона це зробила, з нього вирвався протяжний, страшний, подібний до відрижки звук, який ніяк не закінчувався й деренчав у горлянці покійника, наче туди заповзла сарана, що тепер ожила в темному тунелі й затягла свою пісню.

Френ завищала, відсахнулася й перекинула тумбочку. Батькові гребінці, щітки, будильник, жменя центів, затискачі для краваток і запонки задзеленчали та полетіли на підлогу. Ось тепер з’явився запах — запах гнильних газів, який розвіяв залишки захисного туману, і вона усвідомила всю правду. Френ упала навколішки, обхопила голову руками й заголосила. Вона збиралася поховати не манекен, а свого батька, й останні залишки його людської природи були цим потужним смородом, що здійнявся в кімнаті. І зовсім скоро не стане навіть його.

Навколишній світ посірів, і звук її власного горя, заливчастий і безупинний, почав здаватися таким далеким, наче його видавав хтось інший — може, одна з тих тендітних чорношкірих жіночок, яких інколи показують у новинах. Минуло трохи часу (Френ утратила лік), і вона почала повертатися до тями. Повернулося розуміння всього, що потрібно зробити. Раніше були речі, до яких вона не могла себе змусити. Та не тепер.

Френ підійшла до батька й перевернула його. Він знову ригнув, та цього разу тихо й слабко. Вона поцілувала його в чоло.

— Я люблю тебе, татку, — сказала вона. — Я люблю тебе, Френні любить тебе.

Її сльози впали на батькове обличчя й заблищали на мертвій шкірі. Френні зняла з батька піжаму та вдягла його в найкращий костюм — по черзі піднімала кожну частину його тіла, вдягала, опускала та бралася за наступну, при цьому не помічаючи ниття-пульсування в спині, болю в шиї та руках. Щоб як слід пов’язати батькові краватку, вона підперла йому голову двома томами «Книги знань»[153]. У нижній шухляді під шкарпетками Френ знайшла його військові медалі — «Пурпурове Серце», медалі за гарну службу, за участь у кампаніях… і «Бронзову Зірку», яку він отримав у Кореї. Вона причепила їх йому до лацканів. У ванній знайшла пудру «Джонсонз Бейбі» й посипала нею батькові обличчя, шию та руки. Запах пудри, милий та ностальгійний, викликав нові сльози. Вона спітніла. Під очима з’явилися глибокі темні півкола.

Френ загорнула батька в скатертину, узяла материні голки з нитками та зшила крайки. Тоді пройшлася по шву ще раз і ще раз. Плаксиво й зі свистом крекнувши, вона таки примудрилася підняти верхню частину його тіла й покласти батька на підлогу, не впустивши. Потім, перебуваючи в напівнепритомному стані, трохи перепочила. Коли Френ відчула, що може знову братися до роботи, то підняла верхню частину трупа, протягла його до сходів, а тоді якнайобережніше спустила на перший поверх. Вона знову зупинилася, зі свистом відхекуючись. У голову ніби голки впиналися, проштрикуючи її короткими вибухами болю.

Вона проволокла тіло коридором, кухнею, витягла його на ґанок, спустила зі сходів. А потім знову довелося перепочити. Землю залило золотавим світлом раннього вечора. Вона сіла біля батька й дала волю емоціям. Френні розгойдувалася та плакала, схиливши голову на коліна. Цвірінькали пташки. Урешті-решт вона змогла дотягти його до городу.

Нарешті діло було зроблено. Коли останні грудки землі опинилися на своїх місцях (Френ викладала їх навколішках, немов збираючи пазл), була вже за чверть дев’ята. Вона вся забруднилася. Лише шкіра коло очей була біла: землю змили сльози. У голові паморочилося від виснаження. Волосся звисало сплутаними пасмами.

— Прошу, спочивай із миром, татусю, — прошепотіла Френ. — Будь ласка.

Вона відтягла лопату до батькової майстерні та байдуже повісила її на місце. Коли дівчина поверталася на ґанок і підіймалася тими шістьма сходинками, їй довелося двічі перепочивати. Не вмикаючи світла, Френ пройшла кухнею та скинула кросівки, щойно зайшла до вітальні. Вона впала на диван і миттю заснула.

———

Уві сні вона знову піднімалася сходами, знову йшла до батька, щоб виконати свій обов’язок та поховати його. Проте коли вона зайшла до кімнати, його тіло вже було накрите скатертиною, і відчуття горя й утрати змінилося чимось іншим… чимось подібним до страху. Їй хотілося втекти, та щось штовхало її вперед. Не в змозі спинитись, вона перетнула занурене в темряву приміщення. Скатертина примарно, моторошно мерехтіла серед тіней, і до Френні дійшло: там лежить не батько. Що б там не ховалося, воно не мертве.

Там було щось або хтось, сповнений темних життєвих сил та страшних веселощів, і вона б радше померла, аніж відгорнула скатертину, однак… не могла… спинити власні ноги.

Її рука зринула сама по собі, зависла над скатертиною, а тоді зісмикнула її.

Він шкірився, та вона не бачила його обличчя. Від тієї огидної посмішки війнуло холодом. Ні, Френні не могла роздивитися його обличчя, та побачила страшний подарунок, який ця жаска примара принесла для її дитини, — покручений вішак для одягу.

Вона кинулася геть із кімнати, зі сну, угору, до поверхні…

———

Френні ненадовго виринула десь о третій у темряву вітальні — її тіло пливло на піні сну, який уже почав розплутуватись і розпорошуватись, лишаючи по собі відчуття фатуму, подібне до посмаку від якоїсь зіпсованої їжі. «Він, це він, Ходак, чоловік без обличчя», — подумала вона, перебуваючи тієї миті в півсні.

Вона знову заснула, цього разу без сновидінь, і коли прокинулася вранці, сон уже зовсім забувся. Та коли вона подумала про дитину у своєму нутрі, то зрозуміла, що нізащо не дасть її скривдити — усвідомлення цього накотилося такою потужною хвилею, що її водночас і спантеличили, і злякали глибина й сила цього відчуття.

Розділ 29

Того ж вечора, коли Ларрі Андервуд ліг у ліжко з Ритою Блейкмур, а Френні Ґолдсміт спала на самоті й дивилася той химерний, зловісний сон, Стю Редман чекав на Елдера. Він чекав уже три дні, і сьогодні Елдер виправдав його сподівання.

Після дванадцятої години двадцять четвертого числа Елдер та два санітари прийшли та забрали телевізор. Санітари знімали його, а Елдер стояв, націливши на Стю акуратно замотаний у пакетик револьвер. Але тоді Стю вже й не хотілося дивитися телевізор, він був йому не потрібний — однаково показували саму безладну херню. Йому лишалося тільки стояти біля заґратованого вікна й дивитися на місто біля річки. Як співається в одній пісні, «не треба бути синоптиком, щоб дізнатися, куди дме вітер»[154].

Текстильна фабрика вже не диміла. Сплинули яскраві стрічки й коловороти барвників, що плямували річку, і тепер руслом бігла чиста й прозора вода. Більшість блискучих автівок із фабричної стоянки, що через відстань здавалися іграшковими, роз’їхалися й не повернулися. Учора, двадцять шостого числа, заставу проминуло лише кілька машин — аби проїхати між тими двома блокпостами, водіям доводилося виляти, як слаломістам. Евакуатори за покинутими автівками не приїжджали.

Центр міста розкинувся перед очима Стю, наче рельєфна мапа, і на його вулицях було порожньо. Міський годинник, який відлічував час його ув’язнення, не дзвонив від дев’ятої ранку — тоді мелодія, що звучала перед биттям, здалася надто протяжною та химерною, ніби то грала занурена у воду музична скринька. Учора в будинку, який стояв на околиці міста й міг бути придорожнім кафе або крамницею, сталася пожежа. Перекресливши блакитне небо чорним стовпом диму, він весело палав мало не півдня, та пожежники не приїхали. Стю подумав, що, якби та будівля стояла не посеред асфальтованого майданчика, могло б і півміста згоріти. Попри те, що сьогодні опівдні трохи помжичило, руїна й досі тліла.

Стю гадав, що наостанок Елдер накаже його пристрелити. Чому б ні? Стане лише одним трупом більше, і він знав їхню таємницю. Вони не знайшли ліки, не з’ясували, як його тілобудова відрізняється від анатомії тих, хто захворів. Певне, їм навіть на думку не спало, що незабаром у світі лишиться зовсім небагато людей, кому він зможе все розказати. Стю був наче нитка, що вибилася зі шва та опинилася в полоні заціплених придурків.

Він був упевнений, що герой якоїсь телепередачі або роману знайшов би спосіб утекти, ба навіть деякі люди в реальному житті спромоглися б злиняти, але він не такий. Урешті його опанувало відчуття, яке можна назвати панічною покірливістю, і Стю вирішив, що лишається тільки чекати на Елдера й триматися напоготові.

Елдер був найпевнішою ознакою того, що в установу проникнула «Синь», або «супергрип» — так звали хворобу його помічники. Медсестри й санітари кликали його «доктор Елдер», та лікарем він точно не був. Років п’ятдесят п’ять, жорсткий погляд, без почуття гумору. Жоден лікар до Елдера не бачив потреби в тому, щоб тримати Стю на мушці. Елдер лякав його, бо було очевидно: вмовляння й благання не допоможуть. Елдер чекав на подальші вказівки. Як накажуть, так і зробить. Він був списоносцем, армійським кілером, і з огляду на останні події вагатися Елдер не стане.

Три роки тому Стю купив книгу «Вотершипський пагорб»[155] — хотів відправити її племінникові, який жив у Вако. Він добув коробку, але Стю не любив пакувати подарунки ще більше, ніж читати, тож відкрив книгу, щоб погортати її та дістати уявлення, про що там ідеться. Прочитав першу сторінку, потім другу… і книга його зачарувала. Стю не спав усю ніч — пив каву, курив та повільно просувався вперед, як людина, що не звикла до читання задля розваги. Виявилося, що там ідеться про кроликів. Господи помилуй. Про найдурніших, найлякливіших тварин на всьому божому світі… Та мужик, який написав ту книгу, зобразив їх інакшими. Читаєш і справді починаєш ними перейматися. Оповідь виявилася страшенно хорошою, і попри те, що Стю читав, як черепаха, він прикінчив книгу за два дні.

Найкраще йому запам’яталося незвичайне слово «тхарн». Стю одразу ж зрозумів його, бо сам бачив удосталь тварин із тхарном, і навіть було, що кількох переїхав. Тварина, яку вхопив тхарн, уклякає посеред дороги, присівши й притиснувши вуха до голови, і дивиться, як автівка мчить просто на неї, не в змозі бодай поворушитися, щоб уникнути смерті. Оленя можна довести до тхарну, просто посвітивши в очі. Так само діє гучна музика на єнотів-полоскунів, а постукування по клітці — на папуг.

Отак він почувався, коли бачив Елдера. Стю просто дивився в його порожні блакитні очі, і з нього втікала вся воля. Певне, для страти Елдерові навіть пістолет не знадобиться. Він, либонь, і карате знає, і сават[156], і звичайні брудні прийоми. Що б він удіяв проти людини з такою підготовкою? Його знесилювала сама думка про Елдера. Тхарн. Підхоже слово для кепського умонастрою.

За кілька хвилин по десятій вечора над дверима загорілася червона лампочка, і Стю відчув, як на його руках і обличчі виступив піт. Так було завжди, бо одного разу Елдер зайде сам. Сам, адже зайві свідки йому не потрібні. Десь у них має бути піч для кремації жертв хвороби. Елдер запхає його туди. Клац — і нитка вже не стирчить.

Елдер переступив поріг. Сам.

Стю сидів на лікарняному ліжку, поклавши руку на спинку стільця. Він побачив Елдера та відчув у животі знайому нудотну порожнечу. Стю знову мало не зірвався й не засипав його благаннями — навіть попри те, що був упевнений у марності таких слів. За прозорим віконцем білого комбінезона виднілося обличчя без жодних ознак співчуття.

Тепер усе здавалося навдивовижу чітким, яскравим та повільним. Стю майже чув, як його очі перекочуються в орбітах, відстежуючи кожен рух Елдера. «Доктор» був кремезним, опасистим чоловіком, і костюм сидів на ньому аж надто щільно. Отвір у дулі пістолета здавався тунелем.

— Як почуваєтеся? — спитав Елдер, і навіть через той крихітний динамік Стю почув, що говорить він у ніс.

Елдер захворів.

— Так само, — відповів Стю рівним голосом, здивувавшись власному спокою. — Слухайте, а коли мене випустять?

— Уже зовсім скоро, — сказав Елдер.

Він тримав зброю так, що дуло дивилося в напрямку Стю — не точно на нього, та водночас не вбік. Елдер приглушено чхнув.

— А ви не з балакучих, правда? — мовив він.

Стю знизав плечима.

— Це гарна, мужня риса, — сказав Елдер. — Язикатий народ завжди перетворюється на скигліїв і плаксіїв. Містере Редман, двадцять хвилин тому ми отримали звістку про вас. Наказ не те щоб супер, та гадаю, що з вами все буде добре.

— Що за наказ?

— Ну, мені наказали вас…

Стю метнув погляд за спину Елдера — до поцяткованих заклепками дверей тамбуру.

— Господи Боже! — вигукнув він. — Там, блядь, щур! У вас тут звіринець, чи що?!

Елдер крутнувся на місці, і на мить Стю так здивував успіх його хитрощів, що він мало не розгубився. А тоді зіскочив із ліжка і, коли Елдер уже почав розвертатися, обома руками вхопився за спинку стільця. Раптом очі в «доктора» широко розчахнулися. Стю підняв стілець над головою, ступив крок уперед і з розмаху опустив його, вклавши в силу удару всі свої сто вісімдесят фунтів[157].

— Сядь! — закричав Елдер. — Не…

Стілець урізався в його правицю. Револьвер вистрелив, пошматувавши пакетик, і куля з виском відскочила від підлоги. Зброя впала на килим і знову вистрелила.

Стю боявся, що має час лише на один удар: іще хвилька — і Елдер повністю отямиться. Тож він вирішив гепнути як слід. Стю махнув стільцем по широкій дузі — коли так замахувався Генрі Аарон, удар означав стовідсотковий хоумран. Елдер спробував підняти зламану руку, та не зміг. Дерев’яні ніжки вдарили в білу відлогу комбінезона. Скалки пластику врізалися Елдерові в очі й ніс. Він закричав і заточився назад.

Елдер перекотився, став рачки й поповз до револьвера. Стю востаннє махнув стільцем, врізавши Елдера по потилиці, і той упав. Важко дихаючи, Стю нагнувся по револьвер. Він відійшов, націлився на Елдера, та той лежав долілиць і не ворушився.

На мить його скрутила жахлива думка: а що, коли Елдерові наказали не вбити, а відпустити його? Та це повне безглуздя, хіба ні? Якщо Елдерові наказали його відпустити, до чого всі ті балачки про скигліїв із плаксіями? Чому він сказав, що наказ «не те щоб супер»?

Ні. Елдера прислали його вбити.

Стю дивився на тіло, і його всього трусило. Якби Елдер надумав зараз підвестися, він міг би й упритул промазати. Та Стю не думав, що «доктор» підведеться. Ні тепер, ні будь-коли.

Зненацька потреба забратися звідти стала такою сильною, що він мало не наосліп вискочив у двері тамбура — у цілковиту невідомість, що чигала за ними. Стю сидів під замком понад тиждень, і йому хотілося лише вдихнути свіжого повітря й забратися якнайдалі від цього жахливого місця.

Та діяти треба було обережно.

Стю підійшов до тамбуру, переступив через поріг і натиснув на кнопку з написом «ЦИКЛ». Запрацював повітряний насос, і двері відчинилися. За ними була маленька кімната, умебльована тільки одним столом. На стільниці лежав тоненький стос медичних графіків і… його одяг. Той, у якому Стю летів із Брейнтрі до Атланти. Страх знову полоскотав його своїми холодними пальцями. Поза сумнівом, ці речі мали кинути до печі слідом за ним. І одяг, і графіки. Бувай, Стю Редман. Стю Редман перестав би існувати. Насправді…

Ззаду почулося якесь шарудіння, і Стю рвучко крутнувся в той бік. До нього згорблено шкутильгав Елдер. Руки обвисли. З однієї очниці стікав слиз і стирчала зазубрена пластикова скалка. Елдер посміхався.

— Не рухатися, — сказав Стю.

Він наставив на Елдера револьвер, ухопившись за нього обома руками, та дуло все одно трусилося.

Елдер ніяк не показав, що почув його. Він підступав дедалі ближче.

Скривившись, Стю натиснув на гачок. Пістолет сіпнуло віддачею, і Елдер спинився. Посмішка стала гримасою, немов Елдера штрикнула раптова колька. На грудях його білого комбінезона з’явилася чорна дірочка. Він погойдався кілька секунд, а тоді впав на живіт. Стю прикипів до місця. Деякий час він просто бездумно дивився на труп, а тоді вилетів до кімнати, де лежали його речі.

Він спробував повернути ручку дверей в іншому кінці приміщення, і вони відчинилися. За дверима тягся коридор, освітлений безшумними флуоресцентними лампами. На півдорозі до ліфта Стю побачив самотні ноші — вони стояли біля кімнати для медсестер. Чувся слабкий стогін. Хтось без кінця заходився грубим, тріскучим кашлем.

Стю повернувся, зібрав свій одяг та взяв його під пахву. Потім вийшов із кімнати, зачинив за собою двері та пішов коридором. Долоня пітніла від рукоятки Елдерового револьвера. Стю підійшов до нош і озирнувся. Порожнеча з тишею діяли на нерви. Ніхто вже не кашляв. Він очікував побачити за спиною Елдера — повзе чи крадеться, щоб виконати свою останню директиву. Стю зловив себе на тому, що починає сумувати за замкненим, однак знайомим простором своєї палати.

Знову почувся стогін, цього разу гучніший. Біля ліфтів коридор розгалужувався під прямим кутом і тягся в обидва боки. Притулившись до стіни, там стояв чоловік, у якому Стю впізнав одного із санітарів. Його обличчя роздулось і почорніло, а груди рвучко здіймались і опускались. Він знову застогнав. Біля санітара в позі ембріона лежав мрець. За ними в коридорі — ще три тіла: два чоловічі, одне жіноче. Хворий чоловік («Вік, — згадав Стю, — його звати Вік») знову розкашлявся.

— Господи, — мовив Вік. — Господи, що ти тут робиш? Ти ж маєш сидіти в себе в кімнаті.

— Приходив Елдер, хотів зі мною розібратись, а натомість я розібрався з ним, — відповів Стю. — Мені пощастило, що він був хворий.

— Господи милосердний, ще й як пощастило, — сказав Вік, і його груди струсив новий напад кашлю, цього разу слабший. — Ох, мужик, так болить, ти й не повіриш. Ну й пиздець вийшов. Господи милосердний.

— Слухай, я можу тобі якось допомогти? — розгублено спитав Стю.

— Якщо ти серйозно, то пристав пушку до мого вуха й натисни на гачок. Воно шматує мене зсередини.

Санітар знову закашлявся, а тоді безпорадно застогнав.

Та Стю не міг цього зробити. Безживний стогін Віка діяв йому на нерви, і терпець урвався. Стю кинувся до ліфтів, далі від обличчя, схожого на напівзатемнений місяць, очікуючи почути, як Вік гукає до нього різким і водночас безпорадно праведним голосом, яким хворі зверталися до здорових, коли чогось хотіли. Та Вік лише стогнав собі, і в чомусь це було навіть гірше.

Двері ліфта стулилися, і кабіна вже почала рухатися, коли до Стю дійшло, що в ній може бути кілька сюрпризів. Це було б якраз у їхньому стилі. Пустять отруйний газ або ж знеструмлять, відчеплять кабелі, і ліфт полетить у шахту та розіб’ється. Стю вийшов на середину й нервово озирнувся, видивляючись приховані люки та ляди. Клаустрофобія попестила його гумовою рукою, і зненацька ліфт зменшився — спершу він видався Стю не більшим од телефонної будки, а тоді стиснувся до розміру труни. Поховання живцем, є охочі?

Він потягся пальцем до кнопки «СТОП», а тоді подумав: що робитиме, якщо застрягне між поверхами? Перш ніж він здобувся на відповідь, ліфт зупинився — плавно, як завжди.

А що, як за дверима озброєні військові?

Та коли ліфт відчинився, єдиним його вартовим виявилася мертва жінка в уніформі медсестри. Вона скрутилася в позу ембріона біля дверей із табличкою «ЖІН».

Стю так довго дивився на неї, що ліфтові двері почали зачинятися. Він виставив руку, і двері слухняно роз’їхалися. Стю вийшов із ліфта. Коридор вів до Т-подібного розгалуження, тож він рушив до нього, обійшовши мертву медсестру широким півколом.

Ззаду почувся шум, і Стю крутнувся до нього, вихопивши револьвер, та то лише зачинилися ліфтові двері. Він подивився на них, глитнув і пішов далі. Гумова рука повернулася й почала вигравати мелодії на його хребті, нашіптувати, що досить уже походжати — час забиратися, доки хтось… або щось не схопило його. Луна його кроків у півтемних коридорах адміністративного крила була аж надто моторошна. «Хочеш погратися, Стюарте? Чудово». Повз нього миготіли двері з матовим склом, і кожні прагнули розповісти свою історію: ДОКТОР СЛОУН. ЗАПИСИ Й РОЗШИФРОВКИ. МІСТЕР БЕЛЛІНҐЕР. МІКРОПЛІВКА. КОПІЇ ФАЙЛІВ. МІСІС ВІҐҐЗ. «Мабуть, та, що з капустяної грядки»[158], — подумав Стю.

На розгалуженні стояв питний фонтанчик, та від теплої хлорованої води його шлунок аж підскочив. Ліворуч виходу не було — на вимощеній кахлями стіні висіла табличка з помаранчевою стрілкою та написом «БІБЛІОТЕКА». Здавалося, коридор тягся в тому напрямку на кілька миль. За п’ятдесят ярдів лежав труп чоловіка в білому комбінезоні — він скидався на чудернацьку тварину, яку викинуло на стерильний пляж.

Самовладання почало кульгати. Ця установа виявилася значно, значно більшою, ніж він собі уявляв. Не те щоб він мав підстави для ґрунтовних припущень: коли Стю сюди привезли, його провели двома коридорами, підняли ліфтом і посадили до кімнати. Але тепер йому вже здавалося, що будівля мала розмір центральних лікарень у великих містах. Тут можна було протинятися з кілька годин — дослухаєшся до луни власних кроків, подеколи наштовхуєшся на трупи… Тіла валялися всюди, наче трофеї в якійсь страховинній грі в пошуки скарбів. Стю пригадав, як відвозив свою дружину Норму до лікарні в Х’юстоні, де їй діагностували рак. Куди б ти не пішов, десь поблизу висіла мапа зі стрілкою, що вказувала на яскраву цятку. «ВИ ТУТ» — було написано на кожній із тих стрілок. Такі мапи розвішували в лікарнях, щоб відвідувачі не губилися. Як от він. Загубився. Ох, малий, кепські справи. Дуже кепські.

— Навіть не думай зараз впадати в тхарн. Вихід десь тут, — сказав він.

Йому відповіла химерна, бездушна луна. Стю не збирався промовляти це вголос — стало тільки гірше.

Він повернувся праворуч, спиною до бібліотечного крила, проминув низку офісів, вийшов до ще одного коридору й завернув туди. Почав озиратися, запевняючи себе в тому, що ніхто його не переслідує, наприклад Елдер, але вірилося важко. Коридор упирався в замкнені двері з написом «РАДІОЛОГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ». На ручці висіла записка: «ЗАЧИНЕНО ДО ПОДАЛЬШИХ ВКАЗІВОК. РЕНДАЛЛ».

Стю повернувся назад, зазирнув за ріг і поглянув туди, звідки прийшов. На відстані труп у комбінезоні здавався білою цяткою, однак від його нерухомості й довічності Стю захотілося кинутися навтьоки.

Він повернувся спиною до мерця й рушив праворуч. За двадцять ярдів коридор знову розходився в різні боки. Стю повернув праворуч і пройшов кілька офісів. Коридор упирався в мікробіологічну лабораторію. В одному з її відсіків на столі розлігся молодик у шортах. Він був у коматозному стані, з рота й носа текла кров. Дихання в його грудях деренчало подібно до того, як шурхоче жовтневий вітер у сухій кукурудзі.

І тоді Стю дійсно зірвався на біг. Він бігав коридорами, дедалі більше впевнюючись, що виходу немає, а якщо і є, то на іншому поверсі. Стю переслідувала луна кроків, і йому уявлялося, що перед смертю Елдер із Віком пустили по його сліду загін військових привидів-полісменів. А тоді цю фантазію витіснила інша, що нагадала Стю про химерні жахіття, які снилися йому останні кілька ночей. Цей образ набув такої сили, що йому стало лячно озиратися: Стю боявся побачити, що за ним крокує щось у білому комбінезоні — страхіття без обличчя, із самою лише темрявою за віконцем з оргскла, прибулець з-поза меж часу, простору й здорового глузду.

Важко дихаючи, Стю завернув за ріг і пробіг десять кроків, перш ніж зрозумів, що потрапив у глухий кут. Він врізався у двері з табличкою. На табличці був напис «ВИХІД».

Упевнений, що ручка не провернеться, Стю взявся за неї, однак вийшло якраз навпаки, і двері відчинилися без зайвих зусиль. Він збіг чотирма сходинками до ще одних дверей. Ліворуч у густу пітьму спускалися ще одні сходи. Верхня половина дверей мала велику прозору шибку, перекреслену грубим дротом. За склом виднілася лише ніч — прекрасна літня ніч — і стільки свободи, що й не снилося.

Стю стояв і зачаровано дивився на це чудо, коли з темряви сходового колодязя вигулькнула рука й схопила його за гомілку. Він хапнув ротом повітря, і воно колючками дряпнуло його горлянку. Стю озирнувся. Його шлунок перетворився на шматок льоду, коли він побачив закривавлене, вишкірене в посмішці обличчя, що визирало на нього з пітьми.

— Спускайся та поласуй зі мною курятиною, солоденький, — прошепотіло воно хрипким, помираючим голосом. — Тут та-а-а-ак темно…

Стю закричав і спробував вирватися. Вишкірена потвора, що сиділа в темряві, не відпускала — вона розмовляла з ним, посміхалася й хихотіла. З кутиків її рота стікали кров та жовч. Стю копнув руку, яка тримала його гомілку, потім тупнув по ній ногою. Обличчя, що висіло в пітьмі сходового колодязя, зникло. Кілька разів гучно грюкнуло… а тоді воно заволало. Від болю чи люті — Стю не міг розрізнити. Йому було байдуже. Він ударив двері плечем. Вони розчахнулись, і Стю вискочив надвір, розмахуючи руками, щоб утримати рівновагу. Та це не допомогло, і він упав на зацементовану доріжку.

Він сів, повільно й сторожко. Крики з темряви вщухли. Його обличчя торкнувся прохолодний вечірній вітерець та висушив піт на лобі. З відчуттям, дуже подібним до зачудування, Стю побачив перед собою траву та квітники. Жодна ніч не була такою лагідною та запашною. Небом плив рогатий місяць. Стю вдячно глянув на нього, а тоді рушив до дороги, що вела до містечка Стовінгтон, яке розкинулося внизу. На траві блищала роса. Стю чув, як у соснах шепоче вітер.

— Я живий, — звернувся Стю Редман до ночі й заплакав. — Я живий, дякую, Боже, я живий, дякую Тобі, Господи, дякую Тобі, Господи, дякую Тобі…

Трохи похитуючись, він рушив дорогою.

Розділ 30

Техаськими чагарниками гуляла курява, і в сутінках вона створила прозору завісу, від якої місто Арнетт стало схожим на світлину з привидами — світлину кольору сепії. Вивіску «Тексако» зірвало із заправки Білла Гепскомба, і тепер вона лежала посеред дороги. Хтось у домі Норма Брюетта не закрив газ, і вчора від іскри з кондиціонера будинок злетів у повітря й закидав усю Лорел-стрит шматками деревини, ґонтом та іграшками від «Фішер-Прайс». На Мейн-стрит у стічній канаві лежали солдати із собаками. У магазині «Суперкрам Ренді», на м’ясному прилавку, перекинувшись через стільницю й звісивши руки з іншого боку, лежав чоловік у піжамі. Один із собак, що наразі лежали в канаві, трохи погриз його обличчя, та потім утратив апетит. До котів грип не чіплявся, і вони десятками сновигали навкруги примарними тінями, то ховаючись у сутінковий безрух, то знову виринаючи з нього. З кількох будинків безперестанку линув звук телевізійних перешкод. Подеколи стукотіла якась віконниця. Посеред Дьорджин-стрит, якраз перед таверною «Голова індіанця», стояв старий, вицвілий та іржавий червоний універсал із ледве прочитуваними словами на боках: «ШВИДКІСНИЙ ЕКСПРЕС». У салоні лежало трохи порожньої склотари — пляшки від пива й газованок. На Лоґан-лейн, у найкращому районі Арнетта, на ґанку будинку Тоні Леонмінстера вигравали повітряні дзвіночки. «Скаут» Тоні стояв на під’їзній доріжці з опущеними вікнами. На задньому сидінні сімейство білок зробило собі гніздо. Сонце покинуло Арнетт, і чорним крилом місто накрила ніч. За винятком щебету, метушні дрібних тваринок і співучих дзвіночків Тоні Леонмінстера, у місті не чулось ані звуку. Ані звуку. Ані звуку.

Розділ 31

Крістофер Брейдентон борсався в маренні, наче в сипучих пісках. Боліло всеньке тіло. Обличчя здавалося чужим, фізіономією якогось товстуна — йому ніби дюжину ін’єкцій силікону зробили. Горлянка перетворилася на клубок оголених нервів, та ще страшнішим було те, що отвір у ній стиснувся до шпарини, не більшої, ніж дірочка в дулі іграшкового пістолета. Дихання зі свистом пролазило крізь цей страхітливо вузенький, життєво необхідний для підтримання зв’язку зі світом продух. Та це не все: до розміреної, болючої пульсації додавалося відчуття, ніби його затягує під воду. Однак найгіршим був жар. Крістофер не пригадував, щоб його колись так підсмажувало — навіть два роки тому, коли він перевозив до Лос-Анджелеса двох політичних в’язнів, що лишили заставу та втекли від суду в Техасі. Їхній древній «понтіак темпест» здох на трасі 190 посеред Долини Смерті, і тоді було спекотно, але не так, як тепер. Крістофер палав у нутрі, немов сонце ковтнув.

Він застогнав і спробував відкинути покривало, та сил не лишилося. І чи сам він ліг до ліжка? Брейдентон так не думав. З ним був іще хтось чи щось… він мусив би пам’ятати, однак голова не працювала. Йому пригадувалося лише те, що боявся він і до того, як захворів, бо знав, що хтось (чи щось) має прийти, і йому було потрібно щось зробити… але що?

Брейдентон знову застогнав та захитав головою на подушці — з боку в бік, з боку в бік. Пригадувалося саме марево. Розжарені фантоми з липкими очима. До цієї простої, оздобленої брусом спальні заходила його мати, яка померла ще в 1969 році. «Кіте, ох, Кіте… Хіба я не просила, шоби ти не вештався з тими посіпаками? Хіба не казала, що мені чхати на їхні погляди? Хіба не казала, що й без політики зрозуміло: то не люди, а скажені собаки? Що ті дівки — самі шльондри? Казала, Кіте, казала…» А тоді її обличчя розкололося й випустило на волю армію могильних жуків — вони линули з розірваного жовтого пергаменту, і він кричав, аж доки темрява не сколихнулася й не почулися сум’ятливі крики, ляск підошов… хтось біг, блимало світло, смерділо газом — він знову був у Чикаґо в 1968 році. «Увесь світ дивиться на нас! Увесь світ дивиться на нас! Увесь світ!..»[159] — співали десь неподалік… і в стічній канаві біля входу до парку лежала боса дівчина в джинсовому комбінезоні — у довгому волоссі повно скла, а обличчя перетворилося на блискучу криваву маску, яка в бездушному білому світлі вуличних ліхтарів здавалася чорною, мов розчавлена комаха. Він допоміг їй підвестись, і вона закричала й притислася до нього, бо з хмари газу наближався монстр із далекого космосу, істота в блискучих чорних чоботях, бронежилеті й косоокому протигазі, яка тримала в одній руці гумовий кийок, у другій — балончик «Мейсу»[160] та всміхалась. І коли інопланетне чудовисько відсунуло маску на потилицю й показало вишкірене, полум’яне лице, вони закричали хором, бо це був хтось або щось, кого або що він очікував. Чоловік, якого Кіт Брейдентон завжди боявся. То був Ходак. Брейдентонові крики розбили сон, як висока нота «до» розбиває кришталь, і він опинився в Боулдері, штат Колорадо, у помешканні на бульварі Каньйон. Стояла літня спека, та така, що твоє тіло стікало потом навіть у самих трусах, і навпроти тебе стоїть найкрасивіший хлопець у світі — високий, засмаглий і стрункий, у лимонно-жовтих плавках, які любовно обтискають кожнісіньку дугу його дорогоцінних сідниць, і ти знаєш, що, коли він повернеться, його обличчя буде як у янголів Рафаеля, і виявиться, що прутень у нього як у коня Самотнього Рейнджера. Хей-йо, Сілвере, гайда[161]. Де ти його підчепив? На зустрічі з обговорення расизму, що проходила в кампусі Колорадського університету, чи в кафетерії? Може, він голосував на дорозі? Та чи не байдуже? Ох, так спекотно, але є вода, цілий графин води, ваза з водою з опуклим різьбленням у вигляді дивних символів, а біля неї лежить пігулка… ні! ПІГУЛКА! Та сама, що відправить його до місця, яке янгол у жовтих плавках називає Гаксліленд, — місця, де рухомий палець пише, однак не просувається далі; місця, де на мертвих дубах цвітуть квіти; і йой, хлопче, ото в тебе стоїть! Аж труси напнулися! Чи був коли-небудь Кіт Брейдентон таким розпаленим та готовим до кохання? «Ходи до ліжка, — звертаєшся ти до стрункого красеня, роздивляючись його гладеньку спину. — Ходи до ліжка, і спершу я тебе, а тоді ти мене. Усе як ти любиш». «Спершу випий пігулку, а тоді побачимо», — каже він, не розвертаючись. Ти ковтаєш пігулку, вода охолоджує горло, і потроху з твоїм зором починає відбуватися якась чудасія, від якої гойдаються всі кути в приміщенні, повсякчас відхиляючись від 90 градусів. Минає деякий час, і ти усвідомлюєш, що пильнуєш вентилятор на дешевому комоді «Ґранд репідз», а тоді вже дивишся на власне відображення у хвилястому дзеркалі над ним. Обличчя здається чорним і роздутим, однак ти не зважаєш, бо це ж лише пігулка, звичайна ПІГУЛКА!!! «Трипс, — белькочеш ти, — ой, мамцю, Капітане Трипс, я та-а-ак тебе хочу…» Він зривається на біг, і спершу ти бачиш плавні обриси його талії, помічаєш, як низько сидять трусики, а потім твій погляд рухається вгору, ковзає пласким засмаглим животом, тоді обмацує красиві безволосі груди й нарешті здіймається витонченою шиєю до обличчя… і це його обличчя із запалими щоками та щасливою, однак лютою посмішкою — лик не янгола з картини Рафаеля, а диявола з полотна Гойї, і з кожної порожньої очниці визирає рептильна морда гадюки. Він наближається під звуки твоїх криків і на ходу шепоче: «Трипс, крихітко, Капітане Трипс…»

Потім затьмарення, обличчя й голоси, яких він не пригадував, і врешті він виринув тут, у маленькому будиночку, який побудував власними руками на околиці Маунтін-Сіті. Бо теперішнє було теперішнім, і велика хвиля бунту, що захопила цілу країну, відступила, і молодотурки[162] перетворилися в основному на старих рецидивістів із сивими бородами та великими згарищами там, де були їхні будинки, — лишилися самі руїни, малий. Парубка в жовтих трусах він бачив дуже давно, та наразі Кіт Брейдентон і сам мало на хлопчиська не перетворився.

Господи, невже я помираю?

Брейдентона охопив пекучий жах, і він відбивався від цієї думки, а в голові його надувався й клубочився жар, справжня піщана буря. Та раптом його шарпке дихання зупинилося — унизу, за зачиненими дверима спальні, почав наростати якийсь звук.

Спершу Брейдентон подумав, що то пожежна чи поліцейська сирена. Вона розросталася, гучнішала, наближалася. За тим шумом різко гупали кроки — вони пролунали коридором, перетнули вітальню й так загамселили сходами, немов ними мчала навала готів.

Брейдентон підсунувся вище на подушку. Він нажахано скривився, а очі на набряклому, зчорнілому обличчі перетворилися на два блюдця, та звук наростав. Це була вже не сирена, а різкий, заливистий вереск, на який була не спроможна людська горлянка — крик банші або якогось страховинного Харона, який прийшов, щоб переправити його через ріку на межі світу живих і царства мертвих.

Тепер звук бігу стугонів у верхньому коридорі й рухався просто на нього — дошки скрипіли, стогнали й скаржилися під вагою безжальних стоптаних підборів, і раптом Кіт Брейдентон зрозумів, хто це, і закричав, коли двері розчахнулися й до спальні увірвався чоловік у линялій джинсовій куртці. Наче біла, мерехтлива шеренга пожбурених ножів, на обличчі, як у божевільного Санта Клауса, сяяла посмішка вбивці, а на правому плечі він ніс оцинковане відро.

— ХА-А-А-А-АЙ-ЙА-А-А-А-А-А!!!

— Ні! — заголосив Брейдентон, звівши з останніх сил руки. — Ні! Ні-і!..

Відро перевернулося, і з нього ринула вода, що немов зависла в повітрі, осяяна жовтим світлом від лампи — найбільший у цілому всесвіті діамант, крізь який виднілося обличчя темного чоловіка — заломлене, викривлене й від цього схоже на пику щасливого троля, який щойно виліз із найтемніших, набитих лайном кишок пекла, щоб побіситись у світі людей. Вода шугонула донизу, і від раптового холоду горлянка в Брейдентона миттєво розтулилася, вичавивши зі своїх стінок великі краплини крові. Він хапнув повітря, одним спазматичним рухом скинув із ліжка покривало й тепер міг вільно сидіти або лежати й грітися, наче риба на сонці, тоді як через цю вимушену боротьбу його тіло шмагали судоми, наче хорти, що гризуться на бігу.

Він закричав. Раз, удруге. А тоді просто лежав із вибалушеними очима й трусився в гарячці від маківки до пальців на ногах. У голові гупало, очі вилазили з орбіт. Подразнене горло знову стислося до болючої шпарини, і Брейдентон продовжив жалюгідну боротьбу за кожен подих. Його тіло почало сіпатися й тремтіти.

— Так і знав, що це тебе остудить! — радісно вигукнув чоловік, відомий йому як Річард Фрай, і кинув відро. — Що за діла, я так і знав, що це поможе, Кінгфіш[163]! Маєш мені дякувати, любий друже, маєш дякувати. Не чую. Не можеш говорити? Ні! Та глибоко в душі ти знаєш, що можеш. Ти знаєш, і я знаю. Йі-і-і-і-г-а-а-а!!!

Він підскочив з розчепіреними колінами, наче Брюс Лі в одній з епічних стрічок про кунг-фу від Ран Ран Шо[164], і на мить завмер у повітрі просто над Кітом Брейдентоном — так само, як вода перед цим, і його тінь заплямувала груди хворого в мокрій піжамі. Брейдентон слабко зойкнув. А тоді коліна Річарда Фрая опустилися з боків грудної клітки, промежина зависла в кількох дюймах над тілом Брейдентона, а обличчя палало, як смолоскип у підвалі якогось готичного роману.

— Мусив тебе розбудити, друзяко, — сказав Фрай. — Не хотілося, щоб ти відчалив, а ми так і не перекинулися слівцями.

— …злізь… злізь… злізь із мене…

— Та перестань, друзяко, я що, на тобі? Я ж лише зависнув над тобою. Як весь великий невидимий світ.

Страх виповнив Брейдентона агонією, і він міг лише важко сопіти, труситися й намагатися відвернути очі від того радісного полум’яного обличчя.

— Є розмова про кораблі, морських котиків, морський віск і наявність жала в бджоли. А ще про папери, які ти мав для мене підготувати, про автівку та ключі до неї. Так от, у твоєму гей-ражі стоїть «шеві», та я знаю, що то твій пікап, котику. Що скажеш?

— …вони… папери… не можу… говорити…

Він хрипко хапнув повітря. Його зуби стрекотали, наче дрібні пташки на дереві.

— Краще тобі розговоритися, — сказав Фрай та виставив великі пальці.

Пальці, як і решта, мали по два суглоби, та він закрутив ними під кутами, які заперечували і біологію, і фізику.

— Бо як мовчатимеш, мені доведеться зробити з твоїх небесно-блакитних оченят брелок, і пеклом ти гулятимеш разом із псом-поводирем.

Він тицьнув пальцями в Брейдентонові очі, і той безпорадно втиснув голову в подушку.

— Скажеш, і я лишу тобі потрібні пігулки, — сказав Фрай. — Більше того, я навіть потримаю тебе, щоб ти їх ковтнув. І тобі покращає, друже. Ті пігулки геть усе владнають.

Брейдентон тремтів уже не тільки від холоду, а й від страху.

— Папери… на ім’я Рендалла Флеґґа, — видушив він з-поміж цокотливих зубів. — У кухонній шафі. Під… копіркою.

— А машина?

Брейдентон напружив мозок. Чи знайшов він машину цьому чоловікові? Ці знання були дуже далеко, за стіною полум’яного марення, і гарячка щось зробила з його мисленням, випалила цілі бази даних. Цілі комірки пам’яті перетворилися на шухляди із закопченими проводами й розплавленими реле. Замість автівки, про яку питав цей страшний чоловік, у голові виринув образ його першої машини — «студебекера» 1953 року з кулевидним носом, який він пофарбував у рожевий.

Фрай акуратно закрив йому рот, а другою рукою затиснув ніздрі. Брейдентон заборсався. З-під руки гостя виривалися кошлаті стогони. Фрай прибрав руки.

— Покращилася пам’ять?

На диво, так.

— Машина… — пробелькотів Брейдентон і почав хекати, наче пес. Світ закрутився, вирівнявся, і він продовжив: — Машина стоїть… за заправкою «Коноко»… якраз за містом. На трасі 51.

— Північ чи південь?

— Півдх.. півдх…

— Півді-вівді! Зрозуміло. Ще щось?

— Накрита брезентом. Це б’ю… б’ю… «б’юїк». Реєстрація на кермовій колонці. Виписана на… Рендалла Флеґґа.

Брейдентон знову зірвався на сапання — він більше не міг говорити й лише витріщався на Флеґґа з тупою надією.

— Ключі?

— Килимок. Під ним…

Фраєві сідниці опустилися йому на груди й тим здушили наступні слова. Він умостився там, наче на зручному пуфі в гостях у друга, і раптом Брейдентон уже не міг увібрати в себе бодай дещицю повітря.

Наостанок він видихнув одне слово:

— Прошу…

— Та будь ласка, — відповів Фрай-Флеґґ із діловитою посмішкою. — Скажи «добраніч», Кіте.

Говорити Кіт Брейдентон не міг, тож лише крутив очима в набряклих орбітах.

— Не думай про мене погано, — тихо сказав темний чоловік, дивлячись на нього згори вниз. — Просто вже маємо поспішати. Карнавал починається ранувато. У них там є американські гірки, «Кинь-виграй», «Колесо фортуни». І сьогодні моя щаслива ніч, Кіте. Чую, що поталанить. Усім нутром чую. Тож маємо поспішати.

———

Станція «Коноко» розташовувалася за півтори милі звідти, і коли він туди дійшов, була вже чверть на четверту ночі. Здійнявся вітер, і Флеґґа супроводжувало його виття. Дорогою до заправки йому трапилися три мертві пси й чоловічий труп у якійсь уніформі. Угорі сяяли яскраві байдужі зорі — іскри, викресані з чорної шкіри Всесвіту.

Брезент, яким накрили «б’юїк», туго напнули й прибили кілками до землі. Тканина лопотіла на вітрі. Щойно Флеґґ повисмикував припони, накривало зринуло в ніч та шугонуло на схід, наче великий коричневий привид. Та питання було в тому, куди податися йому.

Він стояв біля «б’юїка» — моделі 1975 року випуску, однак у гарному стані (тут машинам велося непогано: вологість низька, тож іржі було важко за щось ухопитися) — і по-вовчому принюхувався до нічного літнього повітря. У ньому чувся такий пустельний аромат, який можна відчути лише вночі. Цілісінький «б’юїк» стояв посеред автомобільного анатомічного театру — у вітристій тиші автомобільні деталі здавалися монолітами з острова Пасхи. Блок циліндрів. Вісь, подібна до гантелі якогось культуриста. Купа шин, у яких пугукав вітер. Лобове скло з тріщиною. І ще всяке.

Найкраще йому думалося в подібних місцинах. У такій обстановці хто завгодно міг стати Яґо[165].

Він пройшов повз «б’юїк» і провів рукою по м’ятому капоту чогось, що колись могло бути «мустангом».

— Гей, маленька «кобро», ти їх подолаєш, чудово це знаєш…[166] — тихо проспівав Флеґґ.

Він копнув запорошеним черевиком продавлений радіатор, і під ним показалося гніздо коштовностей, що закліпало на Флеґґа тьмянуватими вогнями. Рубіни, смарагди, перлини з гусяче яйце, діаманти, що сяяли незгірше від зір у небі. Він клацнув пальцями, і вони зникли. Та куди йому податися?

Вітер стогнав, пронизуючи розбите вікно старого «плімута», і всередині шурхотіли крихітні живі істоти.

Позаду також зашелестіло. Він розвернувся й побачив Кіта Брейдентона, одягненого лише в дурнуваті жовті труси. Над резинкою плавок, наче лавина в стоп-кадрі, нависало черево поета. Брейдентон прямував до нього, чвалаючи серед залишків маслкарів[167]. Він проколов ногу ресорою, зробивши собі безкровну стигмату. Пуп Брейдентона нагадував чорне око.

Темний чоловік клацнув пальцями, і Брейдентон зник.

Флеґґ вишкірився й пішов назад до «б’юїка». Притулив лоба до даху з пасажирського боку. Час минав. Трохи згодом Флеґґ випростався. Він і досі всміхався. Він знав.

Флеґґ ковзнув за кермо «б’юїка» й кілька разів натиснув на газ, щоб розкочегарити карбюратор. Двигун оживився й замурчав, а стрілка на паливометрі гойднулася до позначки «F». Флеґґ виїхав зі стоянки, оминув заправку. У світло фар потрапила ще одна пара смарагдів — у високій траві біля жіночої вбиральні сторожко блищали котячі очі. У пащі тварина тримала маленьке тільце мертвої миші. Побачивши, що з водійського вікна в нього втупилася вишкірена почвара з подібною до місяця пикою, кіт впустив здобич і втік. Флеґґ весело зареготав — то був сміх чоловіка, який задумав багато хорошого. Коли асфальтований майданчик «Коноко» закінчився й почалася траса, він повернув праворуч і помчав на південь.

Розділ 32

Хтось полишив двері між крилом суворого режиму й сусіднім корпусом відчиненими. Обшитий сталлю коридор діяв як природний підсилювач — завдяки йому монотонний крик, що не припинявся зранку, звучав як вереск із самого пекла. Волання котилося й відлунювало безперестанку, доки Ллойд Генрейд не подумав, що цей лемент разом зі страхом витрусять із нього весь розум.

— Матінко!.. — долинув до нього лункий погук. — Мату-у-усю!..

Ллойд сидів на підлозі камери, схрестивши ноги. Обидві руки в нього були слизькі від крові — здавалося, наче він одягнув пару червоних рукавичок. Світло-блакитну бавовняну сорочку тюремної уніформи заплямувала кров, бо Ллойд раз по раз витирав об неї руки, щоб пальці не ковзали. Була десята ранку 29 червня. Близько сьомої Ллойд помітив, що права передня ніжка його койки трохи розгойдалась, і відтоді намагався відкрутити болти, які кріпили її до підлоги та рами ліжка. З інструментів він мав лише пальці, і йому вдалося дістати п’ять із шести болтів, тому наразі пальці скидалися на сардельки із сирого фаршу. Шостий болт виявився вередливим паскудником, та Ллойд гадав, що й із ним упорається. Він не дозволяв собі замислюватися про те, що робитиме далі. Тільки це стримувало неосяжну паніку.

— Мату-у-усю!!!

Ллойд скочив на ноги, заляпавши підлогу кров’ю з поранених пальців, які пульсували болем, і якнайдалі вистромив голову в коридор — очі навіжено вибалушилися, руки стиснули ґрати.

— Заткайся, хуйло! — заволав він. — Заткайся!!! Усі мізки гівном затопив, курво!!!

Повисла довга пауза. Ллойд смакував тишу так само, як колись гарячо-духмяний чвертьфутовий бургер із сиром. Мовчання — золото. Цей вислів завжди здавався йому дурнуватим, та дещиця правди в ньому таки була.

— МА-А-А-АТІНКО-О-О-О!.. — знову долинув до нього голос зі сталевої горлянки. Скорботний, як протитуманний гудок.

— Боже, — пробурмотів Ллойд. — Святий Боже. ЗАТКАЙСЯ! СТУЛИ ПЕЛЬКУ, ДЕБІЛЕ ЙОБАНИЙ!!!

— МА-А-А-А-А-АТІНКО-О-О-О-О!..

Ллойд розвернувся до ніжки койки й люто накинувся на неї. Він знову пожалкував, що в камері не знайшлося нічого, чим би можна було піддіти болт, і намагався не зважати на пульсацію в пальцях та паніку в голові. Ллойд спробував пригадати, коли востаннє бачив свого адвоката, — подібні речі дуже швидко вивітрювалися з його голови. Його пам’ять тримала хронологію минулих подій не краще, ніж сито — воду. Три дні тому. Точно. Зустрічався з ним наступного дня після того, як Мезерс зарядив йому по яйцях. Двоє охоронців знову відвели його до кімнати для зустрічей, і на дверях на нього чекав Шоклі.

— Отакої, ось наш пиздобол! Як справи, пиздоболе, є що морознути?

Шоклі відкрив рот і чхнув просто йому в обличчя, забризкавши густою слиною.

— Тримай трохи мікробів, пиздоболе. У нас тут усі похворіли, від директора до самих низів, а я гадаю, що треба ділитися. В Америці право на грип має навіть така нікчемна шваль.

Вони провели його до кімнати, і Девінс скидався на людину, яка намагається приховати гарні новини — просто на той випадок, якщо вони врешті виявляться поганими. Суддю, який мав слухати Ллойдову справу, звалив грип. Двоє інших суддів також захворіли на той навіжений грип чи ще на щось, тож решта запасних гравців мала купу роботи. Може, у них вийде отримати відстрочку. «Тримай пальці хрестиком», — сказав йому адвокат. «А коли будемо знати напевне?» — поцікавився Ллойд. «Гадаю, в останню хвилину, — відповів Девінс. — Я дам знати, не хвилюйся». Однак відтоді Ллойд його не бачив і тепер згадав, що й в адвоката юшило з носа та…

— Ай-яй-яй-чорт!!!

Він устромив пальці до рота й відчув смак крові. Однак той довбаний болт трохи піддався, і він його точно дістане. Навіть крикливий мамин мазунчик його більше не турбував… принаймні не так сильно. Дістане болт. Потім почекає й побачить, що буде. Ллойд сидів не виймаючи пальців із рота: хай відпочинуть. А тоді він порве сорочку на бинти й перев’яже їх.

— Матусю?

— От я б сказав, що ти можеш зробити зі своєю матусею, — пробурчав Ллойд.

Увечері того дня, коли він востаннє говорив із Девінсом, почали забирати хворих в’язнів… та чого прибіднятися — не просто забирати, а виносити: усім, кого тягли геть, було зовсім кепсько. Треск, сусід із камери праворуч, помітив, що й більшість охоронців говорили в ніс.

— Може, вийде якось на цьому зіграти, — сказав Треск.

— Як? — спитав Ллойд.

— Та біс його знає.

Треск був худорлявим чоловічком із видовженою, як у собаки-шукача, фізією. Сидів у суворці й чекав, коли його судитимуть за збройне пограбування та напад зі смертельною зброєю.

— Може, суд відстрочать, — сказав він. — Біс його знає.

У Треска під матрацом було шість косяків, і чотири штуки він віддав одному зі здорових на вигляд гандонів у формі, щоб той розказав, що коїться на волі. Охоронець сказав, що люди їдуть із Фінікса хто куди. Хворих було чимало, і народ дохне швидше, ніж коні бігають. Урядовці запевняли, що скоро в продаж надійде вакцина, та більшість вважала, що це чос. Багато каліфорнійських радіостанцій передавали дійсно страшні речі про запровадження воєнного стану, військові блокпости, про «мєсних», які бігали з автоматами, і лунали чутки про те, що люди вмирають десятками тисяч. Охоронець сказав, що не здивується, коли виявиться, що це все патлаті збоченці-комуняки — раптом вони воду отруїли?

Ще поліцейський зауважив, що сам почувається добре, та щойно скінчиться зміна, вшиється к бісовій матері. Він чув, що до ранку військові перекриють траси 17, I-10 та 80, тож збирався взяти жінку, свого пацана, усі можливі припаси та засісти в горах, доки все мине. У нього там є хижа, і якщо хтось спробує підійти ближче ніж на тридцять ярдів, він прострелить йому голову.

Наступного ранку в Треска вже текло з носа, і він сказав, що його лихоманить. Посмоктуючи пальці, Ллойд згадав, що бідолаху аж тіпало від паніки. Треск кричав до кожного охоронця, щоб його забрали з камери, доки він зовсім не зліг. Поліцейські не зважали ні на нього, ні на решту в’язнів, які також розбурхалися й поводилися, наче голодні леви із зоопарку. Ось тоді Ллойд справді злякався. Зазвичай коридорами суворки завжди сновигало з двадцять гандонів. То як так сталося, що тепер по той бік ґрат лише чотири чи п’ять морд?

Того дня, двадцять сьомого числа, Ллойд почав з’їдати лише половину страв, що запихали до його камери, а залишки, якими б мізерними вони не були, ховав під матрац.

Учора Треск зненацька забився в конвульсіях. Обличчя стало чорним, як піковий туз, і він сконав. Ллойд тужно подивився на Тресків напівз’їдений обід, та дістати його ну ніяк не міг. У суворці було ще кілька охоронців, та до шпиталю вже нікого не носили, навіть геть хворих. Може, вони й у шпиталі помирали, і начальник вирішив не марнувати зусиль своїх підлеглих. По тіло Треска ніхто не прийшов.

Учора після обіду Ллойд вирішив подрімати, а коли прокинувся, у коридорах їхнього корпусу було порожньо. Вечерю не принесли. І тоді в крилі дійсно заревли, як у клітці з левами. Ллойдові не ставало уяви, щоб подумати, який би стояв галас, якби всі камери суворки були повні. Він не здогадувався, скільки в’язнів живі й досить жваві, щоб вимагати вечерю, та від луни здавалося, що чимало. Ллойд знав лише те, що праворуч на Треска злітаються мухи, а камера зліва порожня. Її колишнього мешканця, молодого балакучого негра, який спробував обчистити одну бабцю, та ненароком її прибив, уже кілька днів як забрали до шпиталю. Навпроти Ллойд бачив дві порожні камери та ноги одного чоловіка, який сів за те, що за дріб’язковою грою в покено[168] вбив своїх дружину та шурина. Очевидно, Вбивця Покено (так його прозвали) вийшов із гри за допомогою паска або, якщо ремінь забрали, штанів.

Пізніше того ж вечора, коли автоматика ввімкнула світло, Ллойд з’їв трохи квасолі, яку заховав два дні тому. Смакувало жахливо, та він однаково все з’їв, запив водою з унітаза, заповз на койку й притиснув коліна до грудей, проклинаючи Баца за те, що той вплутав його в таку халепу. Усе через Баца. У самого Ллойда не вистачило б амбіцій влізти в щось настільки серйозне.

Потроху в’язні перестали волати, і Ллойд здогадався, що не лише він заничкував трохи про всяк випадок. Та лишалося небагато. Якби він справді думав, що таке станеться, то сховав би більше. На задвірку його розуму чаїлося щось, чого йому не хотілося бачити. Було так, наче там розгойдувалися портьєри, а за ними щось ховалося. З-під крайки завіси виднілися лише його кістляві, наче в скелета, ноги. Далі можна й не придивлятися. Бо то ноги виснаженого, хисткого трупа, і звати його ГОЛОДНА СМЕРТЬ.

— О ні, — промовив Ллойд. — Хтось прийде. Точно прийде. Так само точно, як те, що гівно прилипає до ковдри.

Та він постійно згадував про кролика. Нічого не міг із собою вдіяти. Ллойд виграв його разом із кліткою в шкільній лотереї. Татко не хотів, щоб він залишав кролика, та якимсь чином Ллойд його переконав, що піклуватиметься про тваринку й годуватиме її за власний кошт. Він любив того кролика й справді його доглядав. Спочатку. Справа в тім, що певні речі вивітрювалися з його голови. Мине трохи часу — і все, забув. Завжди так було. Тож одного дня Ллойд ліниво гойдався на шині, підвішеній на кволому клені, що ріс за їхнім хирлявим будиночком у Меретоні, штат Пенсильванія, коли раптом сів прямо, як штик, бо подумав про кролика. Він не згадував про нього… ну, більш ніж два тижні. Той зовсім вилетів із його голови.

Ллойд забіг у невелику підсобку, що тулилася до сараю, і так само, як зараз, надворі було літо, тож коли він переступив поріг, невиразний кролячий запах потужно стусонув його в обличчя. Хутро, яке він так любив гладити, було сплутаним і брудним. Білі опариші діловито повзали в орбітах, з яких колись визирали гарненькі рожеві очі. Лапки тваринки були обскубані й закривавлені. Ллойд намагався переконати себе, що кролик роздер їх, коли пробував видряпатися з клітки, і, без сумніву, так і було, та якась збочена, моторошна частина його свідомості прошепотіла, що, можливо, з відчаю та голоду тваринка намагалася з’їсти себе.

Ллойд узяв кролика, викопав глибоку яму та поховав його разом із кліткою. Батько в нього нічого не питав, бо міг зовсім забути, що син мав домашнього улюбленця, — Ллойд не був дуже кмітливим, та на тлі батька виглядав справжнім генієм. А Ллойд не забув. Він завжди мав яскраві сни, і смерть кролика спричинила цілу низку кошмарів. І тепер він сидів, притиснувши ноги до грудей, і переконував себе в тому, що хтось прийде, хтось точно прийде й випустить його, та кролик не полишав його думок. Він не підхопив того грипу, Капітана Трипса, — він просто хотів їсти. Так само, як його кролик. Точно так само.

Близько півночі він заснув, а цього ранку почав змагатися з болтами. Ллойд поглянув на закривавлені пальці, і його прохромив крижаний жах, коли він знову згадав про той давній випадок — про свого кролика, якому він не бажав ані найменшого зла.

———

29 червня, близько першої дня, він відкрутив ніжку. Під кінець останній болт вискочив ніби сам по собі — ніжка дзенькнула об підлогу камери, і він просто дивився на неї, думаючи, нащо вона йому взагалі потрібна. Довжини ж там усього три фути[169].

Ллойд підійшов із ніжкою до дверей та взявся шалено молотити нею по ґратах із блакитної сталі.

— Гей! — кричав він під глухий, подібний до звуків гонга акомпанемент. — Гей, випустіть! Я хочу забратися звідси, розумієте?! Гей, чорти, гей!

Він перестав гамселити й прислухався — луна потроху затихла. На кілька секунд зависла повна тиша, а тоді з коридору долинула щаслива, хрипка відповідь:

— Матінко! Я тут, матінко! Я тут!

— Господи-и-и! — гаркнув Ллойд та пожбурив ніжку в куток.

Він працював годинами, мало пальці не розщепив, а в результаті лише розбудив цього придурка.

Ллойд сів на койку, підняв матрац і дістав шматок черствого хліба. Він поміркував, чи не взяти ще й жменьку фініків, сказав собі, що краще їх приберегти, та однаково взяв. Він їв їх по одному й постійно кривився — хліб вирішив залишити наостанок, щоб зажувати той в’язкий фруктовий смак.

Ллойд покінчив із цією мізерною пайкою й бездумно підійшов до правої стіни камери. Поглянув униз і ледве не закричав від огиди. Треск лежав, наполовину з’їхавши з койки, і штани трохи задерлися. Ноги над тюремними капцями оголились, і їхнім м’ясцем ласував великий щур із блискучою шерстю. Його бридкий рожевий хвіст акуратно скрутився навколо сірого тільця.

Ллойд підійшов до іншого кутка камери й підняв ніжку від койки. Він повернувся до ґрат і трохи постояв, думаючи, чи щур помітить його та вирішить податися кудись, де немає таких цікавих сусідів. Та гризун сидів до нього спиною і, наскільки Ллойд міг судити, навіть не знав, що на нього хтось дивиться. На око прикинувши відстань, він вирішив, що довжини ніжки якраз вистачить.

— Гах! — видихнув Ллойд.

Ніжка причавила вусату тварюку, і з глухим стуком Треск звалився з койки. Очманілий щур лежав на боці й ледве дихав. На вусах блищали крапельки крові. Він перебирав задніми лапами, немов його маленький щурячий мозок наказував бігти, однак сигнал спотворювався десь на півдорозі. Ллойд добив його наступним ударом.

— Ось тобі, мерзото гівняна, — сказав він.

Ллойд поклав ніжку та повернувся до койки. Йому було спекотно, лячно й хотілося плакати. Він глянув через плече й закричав:

— Ну що, подобається щуряче пекло, ти, членосмоку вусатий?!

— Матінко! — почулася радісна відповідь. — Мату-у-усю-у-у!

— Заткайся! — заверещав Ллойд. — Я не твоя мамця! Вона вилизує хуї у хвойдо-борделі в Гузнодірці, штат Індіана!

— Мамо? — промовив голос, тепер уже сповнений кволого сумніву.

І замовк.

Ллойд розрюмсався. Він плакав і тер очі кулаками, наче маленький хлопчик. Йому хотілося сендвіча зі стейком, хотілося поговорити з адвокатом, хотілося на волю.

Урешті він ліг на койку, накрив очі та взявся мастурбувати. Не найгірше снодійне.

———

Коли він прокинувся, була вже п’ята, і в суворці стояла мертва тиша. Ллойд сонно підвівся з койки, яка п’яно скособочилася, похилившись у тому місці, де в неї відняли одну опору. Він узяв ніжку, наготувався до криків маминого мазунчика та почав молотити по ґратах, наче сільський кухар на фермі, який кличе робітників на вечерю за спільним столом. Вечеря. Ото слово. Чи може бути щось краще? Свинячі стейки з картоплею, червонооким соусом, молодою квасолею та молоком із шоколадним сиропом «Гершиз». А на десерт повна миска полуничного морозива. Ні, кращого слова ніколи не було й не буде. Вечеря.

— Гей, є хто?! — крикнув Ллойд ламким голосом.

Жодної відповіді. Навіть матір ніхто не покликав. У ту мить Ллойд міг і цьому зрадіти. Товариство психа краще, ніж компанія мерців.

Ллойд впустив ніжку, і вона з дзенькотом покотилася по підлозі. Він почвалав до койки, відкинув матрац і провів інвентаризацію. Ще два окрайці хліба, дві жмені фініків, напівз’їдена відбивна зі свинини, шматок болонської ковбаси. Він розірвав ковбасу навпіл, з’їв більший шматок, та це лише розбурхало, розлютило його апетит.

— Досить, — прошепотів він, а тоді доїв відбивну, покрив себе матом, трохи поплакав.

Тут він і помре — так само, як його кролик у клітці; так само, як Треск. У кожного своя клітка.

Треск.

Він довго дивився в сусідню камеру, замислено спостерігаючи, як мухи кружляють, сідають, знову злітають. Просто на Тресковому обличчі вони влаштували собі аеропорт, не гірший од лос- анджелеського. Урешті Ллойд підібрав ніжку від койки та підійшов до ґрат. Ставши навшпиньки, він насилу дотягся до щура, підчепив його та підсунув до своєї камери.

Коли тіло тваринки опинилося в межах досяжності, Ллойд став навколішки й перетягнув щура до своєї камери. Підняв його за хвіст і тривалий час не зводив із нього погляду. Потім, щоб до нього не дісталися мухи, Ллойд сховав щура під матрац, поклавши безживне тільце далі від залишків їжі. Він іще довго дивився на щура, а тоді відпустив матрац, і той милосердно сховав мертву тварину.

— Про всяк випадок, — прошепотів Ллойд Генрейд до тиші. — Лише про всяк випадок.

Потім він заліз на інший кінець койки, підсунув коліна під підборіддя й завмер.

Розділ 33

Згідно з годинником на дверях офісу шерифа, була за двадцять дві хвилини дев’ята, коли згасло світло.

Нік Андрос читав пейпербек, який узяв з аптечної розкладки, — готичний роман про налякану гувернантку, яка гадала, що в заміському маєтку, де вона навчала синів вродливого вельможі, завівся привид. Хоча Нік не прочитав і половини, він уже здогадався, що примарою була схибнута дружина того красеня, яку тримали десь на горищі.

Коли згасло світло, його серце аж тьохнуло, і з глибин свідомості, з місця, де чаїлися жахіття, що спотворювали всі його сни, зашепотіло: «Він іде по тебе… він там, на нічних магістралях… на потаємних шосе… темний чоловік…»

Він кинув книжку на стіл і вийшов надвір. У небі ще лишалося трохи денного світла, та сутінки вже майже настали. Не горів жоден ліхтар. Флуоресцентні лампи, що не вимикалися в аптеці ні вдень ні вночі, також погасли. Приглушене гудіння розподільних щитків на електричних стовпах так само зникло — Нік пересвідчився в цьому, приклавши руку до деревини: вібрація часто заміняла йому слух, та тут він нічого не відчув.

У шафах з офісним приладдям лежала повна коробка свічок, але Ніка це не заспокоювало. Зникнення електроенергії вразило його дуже прикро. Він стояв, дивився на захід і мовчки благав світло не полишати його самого на темному цвинтарі.

Та світло таки погасло. У десять хвилин по дев’ятій Нік уже не міг удавати, що в небі лишилася бодай пляма світла, тож він зайшов в офіс і наосліп рушив до шафи зі свічками. Він саме намацував потрібну коробку, коли ззаду розчахнулися двері й до приміщення вломився Рей Бут — обличчя темне, роздуте, на пальці виблискує студентський перстень. Він переховувався в лісах за містом ще від вечора 22 червня. Просидів там цілий тиждень. Зранку двадцять четвертого він прокинувся вже хворим, і цього вечора голод зі страхом нарешті погнали його до Шойо, однак на вулицях нікого не було. Лише отой клятий мовчазний виродок, через якого він і встряв у халепу. Той німий покидьок пихато походжав площею, наче сам диявол, — так, ніби йому належить ціле місто. Місто, у якому Рей прожив усе життя. Ще й шерифський пістолет почепив: кобура стукала його по правому стегну. Справжній ковбой. Може, у місті дійсно лишився тільки він. Рей підозрював, що й сам сконає від зарази, яка викосила всіх мешканців Шойо, та спершу він покаже цьому клятому виродкові, що йому належить хіба дірка від дупи.

Нік стояв до нього спиною й ні про що не здогадувався, доки пальці нападника не зімкнулися на його шиї. Коробка, яку він щойно дістав, вилетіла з рук, і свічки розкотилися підлогою. Коли Нік поборов переляк, його вже мало не задушили. Він був упевнений, що в реальність увірвалася чорна потвора з його снів — позаду нього якийсь демон із найглибших підвалів пекла, який, щойно згасло світло, скористався нагодою та вчепився лускатими, пазуристими пальцями в його горлянку.

Конвульсивно, керуючись самими інстинктами, він схопився за руки душителя та спробував їх розчепити. Гаряче повітря дмухало йому в праве вухо — подиху Нік не чув, проте відчував. Він ледве хапнув повітря, та пальці нападника знову стиснулися.

Вони гойдалися в темряві, наче два танцюристи. Пацан не здавався, і Рей Бут відчув, що сили залишають його. У голові гупало. Якщо не впоратися з цим німаком просто зараз, то його ніколи не вдасться добити. Зібравши залишки сил, він зчавив хлопцеві шию.

Нік відчув, як світ віддаляється. Спершу біль у горлі був гострий, та тепер він став тупим і далеким, мало не приємним. Нік сильно тупнув каблуком по нозі Бута і водночас штовхнув його спиною. Здоровань позадкував. Однією ногою він наступив на свічку, посковзнувся та гепнувся на підлогу. Зверху Бута притиснув Нік, і врешті той розчепив руки.

Нік відкотився. Він хрипко відсапувався. Усе здавалося далеким і примарним, хвилястим, окрім болю в шиї: він приходив повільними пульсаціями-вибухами. У горлі чувся смак крові.

Кремезна, згорблена тінь почала випростовуватися: незнайомець підводився. Нік згадав про пістолет і потягся до нього. Зброя була на місці, проте ніяк не діставалася. Якимсь чином пістолет застряг у кобурі. Оскаженівши від паніки, Нік потягнув його щосили. Пістолет стрельнув. Куля черкнула по його нозі та встряла в підлогу.

Тінь кинулася на нього, наче невідворотний фатум.

З Ніка вибило все повітря, і його обличчям поповзли білі ручиська й тицьнули двома великими пальцями йому в очі. У тьмяному місячному світлі на одній руці Нік побачив багряний блиск, і в темряві його губи здивовано витягнулися в німому крику: «Бут!» Він далі шарпав пістолет. Нік майже не відчував пекучого болю вздовж стегна.

Один із пальців Рея Бута втиснувся в його праве око. У Ніковій голові спалахнув, заіскрив рідкісний біль. Нарешті він висмикнув зброю. Загрубілий, мозолистий палець Бута крутився то за годинниковою стрілкою, то проти неї, вминаючи око в череп суперника.

Нік видав непевний крик, що прозвучав, як розлючене шелестіння, і втиснув дуло пістолета в плюсклий бік Бута. Він натиснув на курок, і пістолет видав приглушене «вхоп!» — Нік почув, як руку сіпнуло віддачею; мушка на стволі зачепилася за сорочку нападника. Нік побачив, як із дула вирвався спалах, і наступної миті відчув запах пороху та припаленої сорочки. Рей Бут напружився, а тоді звалився на нього.

Схлипуючи від болю й жаху, Нік з усіх сих штовхнув Бутове тіло, і воно впало — чи радше сповзло — з нього. Нік виборсався, тримаючись за поранене око, і завмер. Горло горіло вогнем. Здавалося, немов його скроні стискають безжальні лещата.

Нарешті він помацав підлогу, знайшов свічку та підпалив її настільною запальничкою. У слабкому жовтому світлі він побачив Рея Бута — той лежав долілиць, схожий на мертвого кита, якого викинуло на берег. Від пострілу на сорочці збоку з’явилася кругла обсмалена діра завбільшки з оладок. Набігло чимало крові. У тріпотливому світлі велетенська безформна тінь Бута простяглася до дальшої стіни.

Стогнучи й не віднімаючи руки від ока, Нік почвалав до невеликої вбиральні. Він поглянув у дзеркало, побачив, як між пальців сочиться кров, і неохоче прибрав руку. Роздивитись як слід не виходило, та могло виявитися, що тепер він не просто глухонімий, а ще й одноокий.

Він повернувся до офісу й копнув безживне тіло Рея Бута.

«Підправив мене, — сказав він мерцеві. — Спершу зуби підрихтував, а тепер іще й око. Задоволений? Якби міг, ти б обидва ока видлубав, так? Вичавив би очі й полишив мене у світі мерців глухим, німим і сліпим. Отак ти хотів, пацане?»

Він знову копнув Бута, та від того, як носак черевика вгруз у мертву плоть, Нікові зробилося погано. Трохи згодом він підійшов до койки, сів на неї та схилив голову на руки. Зовні панувала непроникна темрява. Зовні гасли всі вогні світу.

Розділ 34

Довгими днями (скільки було тих днів? хто міг сказати напевне? тільки не Сміттєбак, це точно) Дональд Мервін Елберт — відомий серед тих, хто ділив із ним похмуре й заплутане шкільне минуле, як Чувак-Сміттєбак — блукав вулицями Повтенвілля, штат Індіана, кривився, дослухаючись до голосів, що звучали в його голові, ухилявся й затулявся від пожбуреного привидами каміння.

Гей, Сміттєбаче!

Гей, Чуваче-Сміттєбаче, зараз я в тобі покопирсаюся! Що, підпалив кілька вогників цього тижня?

Що сказала стара тітонька Семпл, коли спалахнув її пенсійний чек, га, Сміттєбаче?

Гей, дитя зі сміття, купиш трохи гасу?

То як, Сміттяче, сподобалася шокова терапія в Терр-От?

Сміття…

…гей, Сміттєбаче…

Іноді він знав, що ті голоси несправжні, та іноді волав до них, щоб замовкли, а тоді усвідомлював, що єдиним звуком є його власний голос, який відлунює від будинків і вітрин, відскакує від шлакоблочних стін автомийки «Скрабба-Дабба», у якій він раніше працював, а тепер, уранці 30 червня, сидів та їв великий кособокий сендвіч з арахісовим маслом, желе, помідорами та гірчицею «Ґалденз Дьябло». Жодних голосів, окрім його власного: він бився в житлові будинки та крамниці, і його відсилали назад, наче небажаного гостя, тож він повертався до вух Чувака-Сміттєбака. Бо якимсь дивом Повтенвілль спорожнів. Усі його мешканці кудись поділися… Правда? Люди завжди казали, що він несповна розуму, і саме так міг подумати божевільний — що єдиною живою душею в його рідному місті є він сам. Та погляд повсякчас вертався до велетенських білих та круглих нафтових цистерн, що бовваніли над горизонтом, наче низькі хмари. Вони стояли між Повтенвіллем і дорогою до Ґері й Чикаґо, і Сміттєбак знав, чого хоче, йому це не снилося. Бажання було кепським, та воно йому не примарилось, і він знав, що не зможе із собою нічого вдіяти.

Пальчики обпалив, Сміттяче?

Гей, Чуваче-Сміттєбаче, хіба ти не чув, що від забавок із вогнем дзюрять у ліжко?

Повз нього щось просвистіло. Він схлипнув і затулився руками, впустивши сендвіч у пилюку й втягнувши голову в плечі, та йому здалося — нікого й нічого. За шлакоблочною стіною автомийки тяглася штатна автострада 130, що вела до Ґері, і величезні цистерни компанії «Чірі Ойл» стояли якраз біля дороги. Пускаючи сльози, Чувак-Сміттєбак підняв запилюжений сендвіч, змахнув із нього сірий бруд і взявся доїдати.

Та хіба то самі сни? Самі фантазії? Колись у нього був батько, та шериф уколошкав його просто на вулиці, якраз навпроти методистської церкви, і Дональдові довелося жити з цим усе життя.

Гей, Сміттєбаче, ти знав, що шериф Ґрілі пристрелив твого старого, як скаженого пса, знав це, дурко йобане?

Його батько сидів у барі «В О’Тула». Почалася сварка. Венделл Елберт мав пістолета, і він застрелив бармена, а тоді пішов додому й убив двох старших братів і сестру Сміттєбака. О, Венделл Елберт був дивним та запальним мужиком, і схиблюватися він почав уже давненько — це підтвердив би кожен повтенвіллець (і додав би: який батько, такий син). Він би й матір Сміттєбака вбив, однак Саллі Елберт із лементом вискочила на вулицю, прихопивши п’ятирічного Дональда, якого потім прозвуть Чуваком-Сміттєбаком. Венделл Елберт стояв на сходинках ґанку й стріляв їм услід. Кулі свистіли й відскакували від асфальту, і на останньому пострілі дешевий пістолет, який Венделл придбав у Чикаґо, у ніґера в барі на Стейт-стрит, вибухнув у його руці. Шрапнель зчесала йому майже все обличчя. Засліплений кров’ю, він почвалав вулицею, горлаючи та розмахуючи рештками дешевого пістолета, ствол якого розквітнув, наче кінчик сигари фокусника, і коли він дістався до методистської церкви, на вулиці з’явилася єдина патрульна автівка Повтенвілля, і шериф Ґрілі наказав йому зупинитися й кинути зброю. Натомість Венделл Елберт наставив залишки своєї дешевої цяцьки на шерифа, і Ґрілі або не помітив, або не захотів помічати, що ствол зброї луснув, однаково: він вихопив обидва пістолі й зробив із Венделла Елберта решето.

Гей, Сміття, а ХЕРА собі ще не підсмажив?

Він роззирнувся в пошуках мовця. Скидалося на голос Карлі Єйтса чи одного з його посіпак, та Карлі вже виріс, і він також.

Може, він знову міг стати Доном Елбертом, а не Чуваком-Сміттєбаком, так само як Карлі став Карлом Єйтсом, продавцем «плімутів» і «крайслерів» у місцевому салоні Стаута. От тільки Карл Єйтс помер, усі померли, і Сміттєбакові було вже запізно кимось ставати.

———

І він уже не сидів, притулившись до стіни автомийки, а був десь за милю від міста — крокував трасою 130 на північний захід, і Повтенвілль тягся внизу, наче модель дитячої залізниці в масштабі «H0»[170]. Цистерни височіли лише за півмилі від нього, і в одній руці він ніс набір інструментів, а в другій — каністру з бензином.

Ох, він задумав щось дуже погане, але…

———

Тож після того, як Венделл Елберт опинився в землі, Саллі Елберт улаштувалася на роботу в кав’ярні «Повтенвілль», і десь у першому чи другому класі її єдине дитя Дональд Мервін Елберт почав підпалювати сміттєві бачки — запалював і тікав.

Глядіть, дівчатка, он іде Чувак-Сміттєбак — зараз вам плаття підсмалить!

Фу-у-у-у! Бридота! Виродок!

Дорослі встановили особу бешкетника вже тоді, коли він ходив до третього класу, і до них завітав старий добрий шериф Ґрілі. Згодом чоловік, який пристрелив Дональдового батька навпроти методистської церкви, став його вітчимом.

Гей, Карлі, маю для тебе загадку: як твій батько може вбити твого батька?

Не знаю, Піті, а як?

Я теж не доганяю, та можеш спитати в Чувака-Сміттєбака!

Хі-хі-хі-ха-ха-ха-ГА-ГА-ГА!

———

Він стояв перед гравійною під’їзною дорогою, і руки боліли від важкої ноші. На воротах висіла табличка: «ПАЛИВНА КОРПОРАЦІЯ ЧІРІ. УСІМ ВІДВІДУВАЧАМ СЛІД ВІДМІТИТИСЬ У ГОЛОВНОМУ ОФІСІ! ДЯКУЄМО!»

На паркінгу було лише кілька машин. Більшість стояла зі спущеними шинами. Чувак-Сміттєбак пройшов під’їзною доріжкою й протиснувся крізь ворота. Його дивні блакитні очі невідривно дивилися на металеві сходи, що спіраллю вилися навколо найближчої цистерни — вони вели до самого верху. Унизу висів ланцюг, на якому гойдалася ще одна табличка: «ВХІД ЗАБОРОНЕНО! ЗАПРАВНУ СТАНЦІЮ ЗАЧИНЕНО». Він переступив ланцюг і поліз нагору.

———

Те, що його мати вийшла заміж за шерифа Ґрілі, було неправильно. Того року, коли Дональд пішов до четвертого класу, він почав підпалювати поштові скриньки — тоді він спалив пенсійний чек старенької місіс Семпл, і його знову спіймали. Коли чоловік Саллі Елберт, Ґрілі, заговорив про те, щоб віддати хлопчика до закладу в Терр-От, вона влаштувала істерику: «Ти гадаєш, він божевільний! Як це десятирічний хлопчик може бути несповна розуму?! Ти просто хочеш його здихатися! Здихався його батька, а тепер хочеш позбутись і його самого!» Ґрілі лишалося читати хлопцеві моралі, бо не можна було відправляти Дональда до виховної колонії. Хіба що йому б захотілося, щоб малий повернувся додому з роздовбаною дірою замість дупи, а дружина подала на розлучення.

———

Угору сходами, угору сходами. Сталь тихо дзвеніла від його кроків. Він лишив голоси внизу, і ніхто б не докинув камінця аж так високо. Автомобілі на паркінгу мали вигляд блискучих іграшок «Корджі»[171]. Чулися далекий спів пташок і голос вітру, що шепотів йому на вухо й стогнав у якійсь трубі. Унизу виднілися поля та ліси: розмаїття зелених латок із легким блакитним відтінком, якого надавав їм сонний вранішній туман. Чувак-Сміттєбак усміхався й щасливо підіймався металевою спіраллю — угору й кругом, угору й кругом.

Коли він ступив на пласку круглу вершину, здалося, що опинився прямо під куполом світу, і якщо задерти руку, то з нього можна зішкрябати блакитну крейду небес. Чувак поставив каністру, поклав інструменти та просто стояв і дивився. Звідти можна було побачити Ґері, бо труби тамошніх заводів уже не диміли, і повітря над містом було так само чистим, як над його головою. Чикаґо здавалося маревом, закутаним у літню спеку, і далеко на півночі простягалася блискуча блакить, яка була озером Мічиґан, або ж йому просто хотілося так думати. Повітря мало м’який, золотавий аромат, що нагадало Сміттєбакові про спокійні сніданки на яскраво освітленій кухні. І скоро день спалахне.

Облишивши каністру, він підніс набір інструментів до насосного устаткування й замислено глянув на нього. Сміттєбак мав інтуїтивне розуміння всіляких механізмів — він розбирався в них так само, як деякі люди із синдромом саванта множать і ділять семизначні числа без сторонньої допомоги. У цьому не було нічого осмисленого: він просто обвів насос поглядом, а тоді його руки взялися до роботи — працювали вони швидко, упевнено й без зайвих зусиль.

———

Гей, Сміттєбаче, нащо ти церкву спалив? Чого не ШКОЛУ?

Коли Дональд ходив до п’ятого класу, він розпалив багаття у вітальні покинутого будинку в Седлі, сусідньому містечку. Ватага місцевих дітлахів відлупцювала Сміттєбака, і вітчим посадив його в холодну, бо тепер до нього тягли руки й дорослі: «Та якби не пішов дощ, через цього клятого маніяка півміста згоріло б!» Шериф Ґрілі сказав дружині, що таки доведеться відправити Дональда на перевірку до того закладу в Терр-От. Саллі відповіла, що, коли він так учинить із її сонечком, з її єдиним дитям, вона його кине, однак Ґрілі не послухав, суддя підписав папери, і Чувак-Сміттєбак залишив Повтенвілль на два роки. Мати розлучилася, пізніше того ж року виборці висловили недовіру шерифові, і Ґрілі виїхав до Ґері, де влаштувався на завод і далі працював на конвеєрі зі збирання автівок. Щотижня Саллі приїздила на побачення зі Сміттєбаком і щоразу плакала.

———

— Ага, пиздюшко, піймалася, — прошепотів Сміттєбак і сторожко роззирнувся: раптом хтось почув, як він уживає брудну лайку?

Звісно ж, ніхто нічого не почув, адже він був на вершечку цистерни № 1, та й навіть якби Сміттєбак був унизу, навкруги не було ані душі. Самі привиди. Над ним пропливали гладкі білі хмари.

З кубла насосної машинерії стирчала велика труба: її сопло сягало понад два фути в діаметрі, мало насадку, яка змикалася з тим, що нафтовики звали шлангом зчеплення. Суто випускна труба. Наразі цистерна була доверху сповнена неетильованим бензином, із сопла витекло трохи палива (пінта чи близько того) — блискучі струмочки прорізали тонкий шар пилу. Не випускаючи з рук великого гайкового ключа й молотка, Сміттєбак відступив на крок. Він упустив інструменти, і вони задзеленчали об металеву поверхню.

Виявилося, що паливо, яке він приніс із собою, не потрібне. Сміттєбак підняв каністру, крикнув: «Стережися, бомба!» — і скинув її вниз. З величезною цікавістю він дивився, як блискуча каністра наближається до землі. На півдорозі вона вдарилась об драбину, відскочила й полетіла далі, перекидаючись і розбризкуючи з пробоїни янтарну рідину. Бах.

Сміттєбак розвернувся до випускної труби й подивився на лискучі калюжі бензину. З нагрудної кишені дістав пачку паперових сірників і зачаровано поглянув на них. У його очах вирували провина та збудження. На пачці була реклама, у якій ішлося про те, що в чиказькому університеті Ла Салль можна заочно здобути освіту з будь-якої спеціальності. «Я стою на бомбі», — подумав Сміттєбак. Він заплющив очі, а його тіло тремтіло від страху й екстазу, охоплене знайомим холодним збудженням. Пальці заніміли.

Гей, Сміття! Ти, сірник йобаний!

———

Із закладу в Терр-От його випустили в тринадцять років. Вони не знали, чи вилікувався він, але сказали, що так. Їм була потрібна його кімната, щоб посадити туди іншого божевільного пацана. Сміттєбак поїхав додому. Він добряче відстав від шкільної програми, а надолужити не виходило. У Терр-От він пройшов шокову терапію, і, коли повернувся до Повтенвілля, у нього траплялися провали в пам’яті. Він міг готуватися до контрольної, а тоді забути половину з прочитаного й завалити її, набравши лише 60 або й 40 балів.

Проте деякий час він нічого не підпалював — хоча б так. Здавалося, усе повернулося до норми. Шерифа-батьковбивці не стало: він був у Ґері, чіпляв фари до «доджів» («чіпляв колеса на шмаровози», як казала його мати). Мати знову працювала в кав’ярні. Усе було добре. Звісно, над горизонтом бовваніли цистерни «Чірі Ойл», схожі на велетенські відбілені бляшанки, а за ними здіймався дим із заводів Ґері (міста, у якому жив шериф-батьковбивця), і можна було подумати, що там щось горить. Він часто загадувався, як би спалахнули ті цистерни. Трьома окремими вибухами, що порвали б його барабанні перетинки на дрантя та підсмажили очі просто в орбітах? Трьома стовпами вогню (отець, син та святий шериф-батьковбивця), що місяцями палали б і вдень, і вночі? Чи, може, узагалі б не горіли?

От і дізнається. Лагідний літній вітерець задув перші два сірники, і він кинув їх на поцятковану заклепками сталь. Праворуч, біля загорожі, що сягала йому до колін, він побачив жука, який кволо борсався в калюжі бензину. «Я мов той жук», — сяйнула йому зневажлива думка. Що це за світ, у якому Господь не просто дозволяє тобі потрапити у велику липку халепу, як тому жукові — у калюжу бензину, а й полишає напризволяще? Борсаєшся годинами, днями… а в його випадку — цілими роками. Цей світ заслужив, щоб його спалили. Він стояв, схиливши голову, і тримав у руці третій сірник напоготові, чекаючи, коли вітерець ущухне.

———

Коли він повернувся, деякий час його кликали психом, дурбецалом і сірником, та Карлі Єйтс, який на той час був уже на три класи попереду, згадав про сміттєві бачки, і те прізвисько причепилося намертво. Коли йому виповнилося шістнадцять, з дозволу матері він кинув школу («А що ти хочеш? Його скалічили в Терр-От. Мала б гроші — засудила б. Шокова терапія… Електричний стілець — ось що воно таке!») і влаштувався на роботу до «Скрабби-Дабби»: намилити фари, намилити пороги, помити склоочисники, протерти дзеркальця. Гей, містере, може, вам іще й воском пройтися? Якийсь час усе йшло своїм звичаєм. Люди гукали до нього на вулицях, з проїжджих автомобілів питали, що сказала старенька Семпл (вона вже чотири роки як лежала в могилі), коли він спалив її пенсійний чек, питали, чи не напудив він у ліжко після того, як спопелив той будинок у Седлі. Вони стояли біля цукерні або у дверях бару й кричали один до одного, що треба сховати сірники та погасити цигарки, бо он іде Чувак-Сміттєбак. Тепер ті голоси належали фантомам, а от коли з пащек темних провулків або з протилежного боку вулиці в нього зі свистом летіло каміння, він не міг не зважати. Якось із машини по ньому кинули напівпорожньою бляшанкою пива — вона поцілила йому в лоба, і він упав на коліна.

Таке було його життя: голоси, вряди-годи летюче каміння й «Скрабба-Дабба». В обідні перерви він сидів там, де й сьогодні, їв сендвічі з шинкою, латуком і помідорами, які йому робила мати, дивився на цистерни «Чірі Ойл» та міркував, як саме вони злетять у повітря.

Таким було його життя, та тільки до того вечора, коли він усвідомив, що стоїть у вестибюлі методистської церкви з п’ятигалонною каністрою та розляпує всюди бензин — найбільше дісталося наваленій у кутку купі старих збірок із гімнами. Дональд зупинився й подумав: «Це погано, навіть гірше — це ТУПО. Вони знатимуть, хто це, знатимуть, навіть якби це зробив хтось інший, і тебе посадять». Він думав, нюхав бензин, і в голові, наче кажани у дзвіниці з привидами, тріпотіли й кружляли чужі голоси. А тоді губи повільно розтяглися в усмішці, і він нахилив каністру та побіг центральним проходом до вівтаря, розхлюпуючи пальне, наче наречений, який запізнився на весілля й настільки сповнений хіттю, що розбризкує на ходу гарячу рідину, яку б належало приберегти для першої шлюбної ночі.

Потім він побіг назад у вестибюль, дістав із нагрудної кишені єдиний дерев’яний сірник, чиркнув ним об застібку-блискавку на джинсах та кинув вогник на купу просякнутих паливом книжечок, точно в ціль, шурх! — і наступного дня він уже їхав повз чорний закопчений каркас методистської церкви до виправної колонії Північної Індіани.

Через дорогу від «Скрабби-Дабби» стояв Карлі Єйтс, прихилившись до білої стіни. З рота в нього стирчала цигарка «Лакі страйк», і Карлі гукнув йому напутні слова — епітафію, вітання й прощання: «Гей, Сміттєбаче, нащо ти церкву спалив? Чого не ШКОЛУ?»

Коли його відправили до колонії для неповнолітніх, Дональдові було сімнадцять років, а коли виповнилося вісімнадцять, його перевели до тюрми штату. І скільки він там просидів? Хто знає? Не Чувак-Сміттєбак, це точно. Усім було байдуже, що він спалив церкву. У буцегарні сидів народ, який завинив значно серйозніше. Убивці. Ґвалтівники. Ті, хто розколював голови стареньким бібліотекаркам. Деякі в’язні хотіли з ним щось зробити, інші просили зробити щось їм. Він був не проти. Усе відбувалося, коли вимикали світло. Один голомозий чоловік сказав Сміттєбакові, що кохає його («Я кохаю тебе, Дональде»), і це було краще, ніж ухилятися від каміння. Інколи він думав, що міг би лишитися там назавжди. Та бувало, що йому снилися цистерни «Чірі Ойл», і в тих снах він бачив, як за одним громовим вибухом лунали ще два: «БАМ!.. БАМ! БАМ!» — потужні, монотонні вибухи розірвали небесну блакить, ударили по ній, наче молот по розжареній міді. І всі повтенвілльці покидали б усі справи та подивилися на північ, у бік Ґері, де раніше стояли три цистерни, що на небесному тлі здавалися велетенськими відбіленими бляшанками. Карлі Єйтс тоді продавав би дворічний «плімут» молодій парі з дитиною, і він би затнувся й глянув на північ. Нероби повиходили б із бару «В О’Тула» та цукерні, полишивши пиво та шоколадно-молочні газованки. У кав’ярні його мати заклякла б перед касовим апаратом. У «Скраббі-Даббі» молодий новачок перестав би намилювати фари, підвівся, не знявши рукавицю-мачулку, та поглянув у бік Ґері, а потужний зловісний звук гамселив би по мідній буденності: «БАМ-М!» Отаке йому мріялося.

Завдяки взірцевій поведінці до нього ставилися добре, тож, коли по тюрмі вдарила та дивна хвороба, його відправили до шпиталю, і кілька днів по тому хворих уже не лишилося, бо всі померли. Або повмирали, або повтікали. За винятком молодого охоронця на ім’я Джейсон Деббінс — він сів за кермо тюремної вантажівки з брудною білизною та застрелився.

І куди податися, якщо не додому?

Вітерець погладив його щоку та затих.

Чувак-Сміттєбак черкнув сірником і впустив його. Він приземлився в калюжу пального, і бензин загорівся. Спалахнули язики блакитного полум’я. Вони плавно розійшлись, утворивши навколо чорного сірника подобу корони. Це видиво паралізувало Сміттєбака, та наступної миті він пошвидкував до сходів, озираючись через плече. Він бачив, як вигойдувалися насосні механізми в жаркому мареві. Блакитне полум’я, не вище за два дюйми[172], побігло до труби широким півколом. Жук перестав борсатися. Тепер він був лише почорнілою шкаралупкою.

Таке може статися й зі мною…

Та підсмажитися йому не хотілося. Сміттєбакові сяйнула примарна думка, що в його житті тепер може з’явитися нова мета — щось дуже величне й значуще. Його вколов страх, і Сміттєбак затупотів сходами вниз. Рука шурхотіла по погризених іржею поруччях.

Униз, униз та по колу. Він думав про те, коли спалахнуть випари з випускної труби, коли ґніт жару помчить її горлянкою вниз, до черева цистерни.

Він гнав донизу — волосся відкинулося від лоба, до обличчя приліпився переляканий вишкір, у вухах шумів вітер. Він був уже на півдорозі до землі, летів повз літери «ЧО», яскраво-зеленого кольору на білому тлі, літери заввишки двадцять футів. Донизу, донизу, і якби його миготливі ноги посковзнулися чи зачепились об щось, він покотився б, як та каністра, ламаючи на ходу всі кістки, немов сухі гіллячки.

Земля наближалась, а разом із нею — білі гравійні круги навколо цистерн і зелена трава. Автомобілі на паркінгу почали набувати звичних розмірів. Він летів, немов уві сні, — бігтиме й бігтиме, та так нікуди й не добіжить. А поряд стояла велетенська бомба, і запальний шнур уже горів.

Раптом угорі бахнуло — так, ніби стрельнула п’ятидюймова петарда на День незалежності. Почулося глухе брязкання, і повз Сміттєбака щось просвистіло. Він побачив, що то шматок випускної труби, і його пронизав гострий, мало не вишуканий страх — труба була геть чорна, скручена жаром у нову, дивовижно безглузду форму.

Він схопився за поручень і стрибнув донизу. У зап’ясті щось тріснуло. До ліктя помчав млосний біль. Сміттєбак пролетів останні двадцять п’ять футів[173] і впав, проїхавшись гравієм. Дрібні камінці зчесали шкіру на його руках, та він цього майже не відчув. У його нутрі стогнала, шкірилася паніка, а небо здавалося надзвичайно яскравим.

Чувак-Сміттєбак скочив на ноги та знову кинувся бігти. Він озирнувся, поглянувши вгору: верхівка середньої цистерни відпустила жовте волосся, і воно відростало з неймовірною швидкістю. Усе могло вибухнути будь-якої секунди.

Він біг, а права кисть теліпалася на зламаному зап’ясті. Сміттєбак перескочив через бордюр на паркінгу, і його стопи ляснули об асфальт. Він промчав стоянкою наввипередки з власною тінню, пробіг широкою під’їзною дорогою, проскочив крізь прочинені ворота й вилетів на трасу 130. Перебіг через дорогу, скочив у канаву на другому боці, приземлився на м’яку підстилку з мертвого листя й вологого моху, обхопив голову руками. Дихання штрикало його легені гострими лезами.

Цистерна вибухнула. Почулось не «БАМ-М!», а «КА-ВАП!» — звук був потужним, та водночас коротким і горловим. Сміттєбак дійсно відчув, як від зміни в повітрі ввігнулися його барабанні перетинки й вибалушилися очі. За першим одразу почувся другий, а тоді третій вибух, і Чувак-Сміттєбак зазміївся на сухому листі, шкірячись та беззвучно волаючи. Сів, не розкриваючи вух, і раптовий удар повітря врізався в нього з такою силою, що його пожбурило, як порожню бляшанку.

Позаду нього зігнулися молоді деревця, і їхнє листя скажено заляскотіло, наче прапорці над майданчиком зі старими автівками у вітряний день. Одне-два зламалися — вони тихо тріснули, наче хтось стріляв по мішенях. Посипалися обсмалені шматки цистерни: вони падали по той бік дороги (деякі — на саму дорогу), врізалися в асфальт із гучним брязканням. На деяких шматках металу, чорних та покручених, як випускна труба, і досі були заклепки.

КА-ВАМ-М-М!

Сміттєбак сів і побачив, що за паркінгом «Чірі Ойл» виросло велетенське вогненне дерево. З його маківки валив чорний дим, що здіймався вгору неймовірно високим стовпом. Якщо не замружити очі до шпарини завтовшки в аркуш, на нього неможливо дивитися. Полум’я випромінювало палючий жар — він немовби натягував шкіру аж до блиску. Очі засльозилися, відмовляючись спостерігати за цим видивом. У двадцяти футах[174] ліворуч у землю врізався ще один закопчений ромбовидний шмат металу мало не сім футів[175] завширшки, і сухе листя, що вкривало вологий мох, загорілося тієї ж миті.

КА-ВАММ-КА-ВАММ!

Якщо він не зрушить із місця, то займеться, згорить одним спалахом, звиваючись, лементуючи. Він підхопився й побіг узбіччям до Ґері. Повітря дедалі жаркішало та обпікало легені — у нього з’явився присмак важкого металу. Сміттєбак узявся обмацувати волосся, щоб перевірити, чи голова не горить. Його оповив солодкий сморід бензину. Гарячий вітер шматував одяг. Він почувався так, наче тікає з гігантської мікрохвильової печі. Дорога перед очима, повними сліз, роздвоїлася, потім розтроїлася.

Почулося подібне до кашлю ревіння — дедалі більший повітряний тиск зім’яв офіс «Чірі Ойл». У повітрі засвистіли скляні ятагани. З неба ринув дощ бетонних уламків, і вони градом посипалися на дорогу. Шмат сталі завбільшки з четвертак і завтовшки з батончик «Марс» продірявив рукав Сміттєбака й дряпнув руку. Один осколок (доволі великий, щоб перетворити його голову на желе з гуаяви) вдарився об землю попереду, лишивши по собі чималий кратер. А тоді Сміттєбак вибіг із зони ураження, та не спинився. У голові так гупала кров, наче сам його мозок побризкали мазутом і підпалили.

КА-ВАММ!

Ще одна цистерна. Опору повітря спереду ніби не стало, і ззаду до нього притулилася велетенська тепла рука, щільно обтисла кожен вигин його тіла, від голови до ніг, та штовхнула Сміттєбака: носаки його черевиків ледве торкалися дороги, а на обличчі з’явився вишкір людини, що напудила в штани, бо її прив’язали до найбільшого у світі повітряного змія, якого підхопив міцний порив вітру, і мотузка обірвалася — лети, лети, крихітко, високо в небо, лети, доки вітер не облишить тебе, перетворивши на безпорадний галасливий метеорит.

Позаду лунала канонада вибухів, наче в повітря на язиках праведного полум’я злітав склад боєприпасів самого Господа; сатана штурмував небеса, а капітан його артилерії — це скажено вишкірений дурень із червоними, оббілованими щоками, Чувак-Сміттєбак, якому вже ніколи не бути Дональдом Мервіном Елбертом.

Повз нього миготіли розбиті автівки, що стояли на узбіччі, поштова скринька містера Стренга з піднятим прапорцем, мертвий пес із задертими лапами, звалений електричний стовп у кукурудзяному полі.

Рука штовхала вже легше. Попереду з’явився опір. Сміттєбак ризикнув зиркнути за спину й побачив, що схил, на якому стояли паливні цистерни, перетворився на суцільну масу вогню. Горіло все. Здавалося, палала навіть дорога, і обважнілі од листя дерева займалися просто на його очах.

Чувак-Сміттєбак пробіг іще з чверть милі[176], а тоді захекано вповільнився, надуваючи щоки. Він проплентався близько милі та сів перепочити. Сміттєбак дивився на дим і радісно нюхав гар. Гасити вогонь було нікому, і полум’я могло податися в будь-який бік — куди вітер подме. Горітиме місяцями. Зжере Повтенвілль і рушить далі на південь, руйнуючи будинки, села, ферми, поля, гаї та ліси. Лінія вогню могла сягнути Терр-Ота й спопелити місце його колишнього ув’язнення. А може піти ще далі! Насправді може й…

Його очі знову звернулися до півночі, у бік Ґері. Зараз місто було вже видно: проти неба тихо й безневинно стояли велетенські труби, наче мазки білої крейди на світло-блакитній дошці. А за Ґері — Чикаґо. Скільки там цистерн із паливом? Скільки заправок? Скільки мовчазних поїздів на рейках, скільки вагонів із селітрою та скрапленим газом? Скільки бідних районів із сухими, як хмиз, халупами? Скільки ще міст за Ґері й Чикаґо?

Там простягалася ціла країна, готова спалахнути на літньому сонці.

Посміхаючись до самих вух, Чувак-Сміттєбак звівся на ноги й рушив далі. Шкіра вже почервоніла — скоро буде майже як у вареного рака. Цього він не відчував, та вночі опіки не даватимуть йому спати, сповнятимуть його захватом: на нього чекали більші, ще кращі пожежі. Він дивився на світ лагідним, радісним, та цілковито божевільним поглядом. То були очі людини, що знайшла вісь власної долі та вхопилася за неї обома руками.

Розділ 35

— Я хочу забратися з міста, — сказала Рита, не обернувшись.

Вона стояла на балконі невеличкої квартири, і ранковий вітерець вигравав її прозорим пеньюаром, задуваючи крізь розсувні двері цілі ярди легкої матерії.

— Гаразд, — мовив Ларрі.

Він сидів за столом і їв сендвіч із яєчнею.

Вона повернула до нього змарніле обличчя. Якщо в день їхньої зустрічі в парку вона мала вигляд елегантної жінки за сорок, то тепер немов балансувала на часовому лезі, що відділяє шістдесят і сімдесят років. Між її пальців стирчала цигарка, і вогник тремтів, малюючи в повітрі сиві закарлючки. Вона піднесла цигарку до губ і випустила дим, навіть не затягнувшись.

— Я цілком серйозно.

Ларрі витерся серветкою.

— Знаю, — сказав він. — Розумію. Треба йти.

Її лицьові м’язи обвисли, створивши подобу полегкості, і з підсвідомою відразою (ну, не до кінця підсвідомою) Ларрі подумав, що так вона виглядає ще старшою.

— Коли?

— А чого б не сьогодні?

— Який же ти гарний хлопчик, — сказала вона. — Хочеш іще кави?

— Та я сам.

— Дурниці. Сиди. Я завжди робила чоловікові другу чашку. Він наполягав на другій чашці. Однак за сніданком я бачила тільки його волосся. Усе решта ховалося за «Волл-стрит джорнал» чи якимсь паскудним томом. Він читав не просто глибоку, серйозну літературу, а щось буквально пересичене змістом. Бьолля. Камю. Мільтона, чорт забирай. Ти — чудова заміна.

На півдорозі до плити вона грайливо озирнулася до нього.

— Було б шкода ховати за газетою твоє обличчя.

Він кволо всміхнувся. Цього ранку її дотепи здавалися силуваними. Як і вчорашнього вечора. Ларрі згадав їхню зустріч у парку й те, як її мова здалася йому недбалим розсипом діамантів на зеленій повсті чи більярдному столі. Та відучора коштовності перетворилися на блискучий цирконій — гарні камінчики, які насправді лише підробки.

— Ось, тримай.

Вона поставила чашку, однак від тремтіння в руці гаряча кава хлюпнула йому на руку. Ларрі відсахнувся й по-котячому засичав од болю.

— Ой, пробач…

Вона не просто злякалася — на її обличчі читалося щось подібне до жаху.

— Та все гаразд…

— Ні, я просто… холодна ганчірка… не… не вставай… незграба… дурепа…

Вона залилася слізьми й хрипко заридала, ніби не каву розлила, а побачила, як криваво загинув її найкращий друг.

Він підвівся та обійняв її, намагаючись не зважати на те, як відчайдушно вона притискається до нього. Ніби опинився в рестлерському захвáті. «Космічний захвáт», новий альбом Ларрі Андервуда, подумалося йому. От бля. Ніякий ти не хороший хлопець. Ну от, знову.

— Пробач мені, я не знаю, що зі мною, такого ніколи не було, мені так шкода…

— Та пусте, усе гаразд, — автоматично втішав її Ларрі, гладячи волосся кольору солі з перцем, яке мало значно кращий вигляд після того, як вона проводила над ним серйозну роботу у ванній. Насправді тоді вона вся мала кращий вигляд.

Звісно ж, він знав, у чому проблема. Вона вражала водночас і на особистому, і на безособовому рівні. Його це теж зачіпало, та не так сильно. У Ритиному ж випадку за останні двадцять годин у неї немов тріснуло якесь кришталеве осердя.

На безособовому рівні на Ларрі діяв запах. Він долинав крізь двері балкону, залітав у вітальню на крилах вранішнього прохолодного вітерцю, і якщо день буде таким, як попередні, пізніше зависне волога спека. Важко було точно визначити запах і водночас оминути болісну правду. Можна сказати, що він нагадував сморід зогнилих апельсинів і зіпсутої риби або ж запах, що інколи чути з відкритих вікон у вагонах метро, однак цього недостатньо. То був сморід від тисяч гнилих людей, які розкладалися від спеки за зачиненими дверима, — ось правдиве визначення, та його хотілось уникнути.

На Мангеттені й досі була електрика, та Ларрі гадав, що скоро її не стане. Більшість інших районів наразі стояли знеструмлені. Минулої ночі, коли Рита вже спала, він вийшов на балкон, і з висоти було видно, що в половині Брукліну та всьому Квінсі зникло світло. Уздовж 110-ї стрит, що вела до острова Мангеттен, чорніли темні прогалини. Поглянувши в інший бік, він побачив яскраві вогні Юніон-Сіті й Бейонну, та загалом у Нью-Джерсі стояла пітьма.

Темрява означала щось більше, ніж брак освітлення. Серед іншого це означало зупинку кондиціонерів — коли літо перевалювало за середину червня, лише вони уможливлювали проживання в цьому суворому урбаністичному мурашнику. Це означало, що всі, хто тихо помер у своїх помешканнях, тепер гнили в духовках, і коли Ларрі думав про це, йому одразу ж згадувалося страхіття, яке він побачив у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1. Воно йому снилося, і в його снах та моторошна солодка цукерка оживала й манила до себе.

Що ж до особистого рівня, то Ларрі вважав, що Риту бентежило побачене на прогулянці до парку. Коли вони вийшли, вона щебетала й сміялася, а поверталася вже змарнілою.

Покликач страховиськ лежав на одній із паркових доріжок у величезній калюжі власної крові. Біля задубілої простягнутої руки валялися його розтрощені окуляри. Очевидно, у місті дійсно гуляло якесь страховисько. У старого були численні ножові поранення. Ларрі подумав, що той схожий на подушечку для голок, і його мало не знудило.

Рита кричала й кричала, а коли істерика нарешті вщухла, вона наполягла на тому, щоб його поховати. Так вони й зробили. І відтоді Ритин стан не змінився.

— Усе гаразд, — сказав Ларрі. — Ну, трохи обпікся. Шкіра ж ледь почервоніла.

— Принесу «Анґвентин». Бачила в аптечці.

Рита рушила до ванної, та він міцно схопив її за плечі й змусив сісти. Вона підвела до нього очі, обведені темними колами.

— Ні. Натомість ти поїси, — мовив Ларрі. — Яєчня, тост, кава. Потім ми знайдемо мапу й подивимося, як краще вибратися з Мангеттену. Та доведеться йти пішки.

— Так… певне, що доведеться.

Ларрі не хотів більше дивитися на німе благання в її очах, тож пішов на кухню й дістав із холодильника два останні яйця. Він вибив їх у сковорідку, викинув шкаралупу в сміття й заходився збивати яєчню.

— Куди б ти хотіла податися? — запитав Ларрі.

— Що? Я не…

— У який бік? — нетерпляче перебив її він.

Ларрі додав до яєць молока й поставив сковорідку на плиту.

— На північ? У той бік Нова Англія. На південь? Туди йти я сенсу не бачу. Ми могли б податися до…

Здушений схлип. Він розвернувся й побачив, що Рита дивиться на нього — очі блищать, руки вовтузяться на колінах. Вона намагалася себе опанувати, та виходило кепсько.

— У чому річ? — спитав він і рушив до неї. — Що таке?

— Не думаю, що зможу поїсти, — рюмсала вона. — Знаю, ти хочеш мене погодувати… Я спробую… але цей запах…

Ларрі перетнув вітальню, загрюкнув скляні двері балкона й закрив їх на клямку.

— Ось, — невимушено сказав він, сподіваючись, що Рита не помітила його роздратованості. — Так краще?

— Так, — пожвавішала вона. — Набагато краще. Тепер я зможу поїсти.

Він повернувся до плити й помішав яйця, що вже почали підійматися. У шухляді з посудом знайшлася тертушка, тож Ларрі настругав жменьку американського сиру й посипав ним яйця. Ззаду почувся якийсь рух, і наступної миті квартиру заповнив Дебюссі. Як на Ларрі, він був надто легким і розцяцькованим. Легка класична музика йому не подобалася. Якщо вже ставити класичне лайно, то краще хай гримне як слід — Бетховен, Вагнер, типу такого. Нащо бавитись якимись пиздюльками?

Трохи раніше вона спитала в нього, чим він заробляв… невимушено, як людина, для якої гроші на прожиття ніколи не становили проблеми, згадав Ларрі з презирством. «Я був рок-н-рольним співаком, — сказав він тоді й сам здивувався, наскільки безболісно сприйняв минулий час у її мові. — Співав в одному гурті, потім в іншому. А бувало, і записувалися». Вона кивнула, і тему закрили. Бажання розказувати про «Сонце» в нього не виникло — та пісня також лишилась у минулому. Провалля між колишнім життям і теперішнім було таким великим, що Ларрі й не встиг його остаточно збагнути. У тому житті він тікав від продавця кокаїну, а в цьому ховав чоловіка в Центральному парку й сприймав це як належне. Ну майже.

Ларрі виклав яйця на тарілку, зробив на додачу чашку розчинної кави, добряче хлюпнувши туди молока й щедро сипнувши цукру (сам Ларрі жив за кредо далекобійників: «Як хочеш чашку цукру з вершками, нащо просити кави?»), і поніс усе до столу. Рита сиділа на пуфі, розвернувшись обличчям до стереосистеми та взявшись за лікті. Дебюссі точився з колонок струмком розплавленого масла.

— Сніданок подано! — покликав Ларрі.

Слабко всміхнувшись, вона підійшла ближче, подивилася на яйця, наче бігун, який оцінює перешкоди, і взялася до їжі.

— Смачно, — сказала Рита. — Ти мав рацію. Дякую.

— Їж на здоров’ячко, — відказав Ларрі. — Слухай. Ось що я пропоную. Пройдемо П’ятою та Тридцять Дев’ятою й повернемо на захід. Далі тунелем Лінкольна до Нью-Джерсі. Можемо рушити трасою 495 на північний захід, до Пассаїку, а тоді… Як яйця, нормально? Не зіпсувались?

Рита всміхнулася.

— Такі, як треба. — Вона вкинула до рота шматок яєчні, запила кавою. — Дуже смачно. Продовжуй, я слухаю.

— Від Пассаїку шуруємо на захід, доки дороги не звільняться, а тоді знайдемо автівку. Потім можна завернути на північний схід і поїхати до Нової Англії. Зробимо невеликий гак, розумієш? На перший погляд маршрут довший, та гадаю, що так ми оминемо чимало заторів. А тоді можемо підшукати будиночок десь у Мейні, біля океану. У Кіттері, Йорку, Веллсі, Оґанквіті, у Скарборо чи Бут Гарбор. Що думаєш?

Ларрі говорив, замислено дивлячись у вікно, і тепер розвернувся, щоб глянути на Риту. Побачене перелякало його — Ларрі здалося, що вона втрачає розум. Рита усміхалася, однак то була гримаса болю й жаху. На обличчі в неї виступили великі круглі краплини поту.

— Рито? Господи, Рито, що?..

— …вибач… — вона підхопилася, перекинувши стілець, і чкурнула геть.

Рита зачепила пуф, і він покотився на ребрі, наче велика шашка. Вона мало й сама не впала.

— Рито?!

Наступної миті вона була вже у ванній, і до нього долинув болісний звук — то вертався сніданок. Ларрі роздратовано ляснув по стільниці, а тоді підвівся й рушив за нею. Господи, як же він ненавидів, коли блюють. Завжди хотілося й самому ригнути. Від млосного запаху американського сиру в нього скрутило шлунок. Рита сиділа на блідо-блакитних кахлях, підклавши під себе ноги й кволо схиливши голову над унітазом.

Вона витерлася жмутком туалетного паперу й благально звела на нього очі. Обличчя в неї геть побіліло.

— Пробач мені, Ларрі, я просто не змогла. Чесно. Мені дуже шкода.

— Господи, якщо ти знала, що так буде, нащо взагалі виделку брала?

— Бо ти хотів, щоб я поїла. І я не хотіла тебе сердити. Але ж ти розгнівався, правда? Розсердився на мене.

Його думки повернулися до минулої ночі. Вона так відчайдушно кохалася з ним, що вперше за весь час Ларрі подумав про її вік, і йому стало дещо бридко. Його немов на тренажер посадили. Здійснивши акт самозахисту, Ларрі швидко кінчив, і трохи згодом вона відвалилася від нього, захекана й невдоволена. Пізніше, коли він уже провалювався в сон, Рита пригорнулася до нього, і Ларрі знову почув запах саше, дещо дорожчий різновид того аромату, що супроводжував його матір, коли вони ходили в кіно, і вона шепотіла йому слова, що постійно будили його й не давали як слід заснути впродовж двох годин: «Ти ж не кинеш мене, правда? Не полишиш мене саму?»

До цього Рита була чудовою в ліжку, неймовірно чудовою. Вона відвела його до цього помешкання в день їхньої зустрічі — одразу після того, як вони пообідали. Те, що трапилося потім, відбулося цілком природно. Ларрі пам’ятав, як його кольнула відраза, коли він побачив її обвислі груди та блакитні виразні вени (вони нагадали йому варикозні вени власної матері), та все це вилетіло з голови, щойно Рита осідлала його, обхопивши ногами з дивовижною силою.

— Повільніше, — засміялася вона. — Будуть останні першими, а перші — останніми[177].

Ларрі вже наближався до піку, коли Рита зіштовхнула його та взяла цигарки.

— Що ти в біса робиш? — здивувався Ларрі.

Його богатир обурено гойдався — було навіть видно, як він пульсує.

Рита всміхнулася.

— У тебе ж є вільна рука? І в мене є.

Тож вони курили й пестили одне одного. Рита зашарілася, однак продовжувала щебетати про все на світі. Її дихання пришвидшилось, і вона почала ковтати слова.

— Ану, — сказала Рита, забрала в нього цигарку й погасила разом зі своєю. — Подивимося, чи вийде в тебе завершити діло. Як не зможеш, я тебе на шматки порву.

Із завданням він упорався досить вдало для них обох, і вони поснули. Ларрі прокинувся десь після четвертої й подивився на сплячу коханку. Так, досвід мав значення. Він добряче натрахався за останні десять років, але те, що відбулося трохи раніше, трахом не назвеш. То було щось значно краще, хоча й мало декадентський присмак.

«Ну, у неї ж були й інші коханці».

Ця думка сповнила Ларрі хіттю, і він її розбудив.

Отак вони й жили, аж доки вчора не наштовхнулися на покликача страховиськ. Були й інші речі, які його турбували, одначе до них він звик. Ларрі сказав собі, що, якщо від таких речей дурієш, та не божеволієш, у тебе все круто.

Наприклад, два дні тому Ларрі прокинувся близько другої ночі й почув, як Рита набирає у ванній склянку води. Він подумав, що вона вирішила ковтнути ще одну пігулку снодійного. У неї був запас великих жовто-червоних желатинових капсул, які на Західному узбережжі прозвали барбітурою. Потужний дурман. Ларрі вирішив, що вона почала їх приймати задовго до вибуху епідемії.

А ще його діставало, що Рита ходила за ним назирці. Навіть стовбичила біля дверей, коли він приймав душ чи йшов до туалету. Ларрі не любив, коли у ванній був іще хтось, та переконав себе, що є й люди з прямо протилежними звичками. Багато залежало від виховання. Доведеться провести з нею розмову… колись.

А наразі…

Невже йому доведеться тягти її на спині? Господи, він сподівався, що до цього не дійде. Вона здавалася досить сильною. Принаймні спочатку. Це була одна з причин, чому Рита сподобалася йому в день їхньої зустрічі… насправді то була головна причина. «Нема більше правди в рекламі», — гірко подумав Ларрі. Як у біса він мав її доглядати, якщо й про себе подбати не міг? Вейн Стакі з ним би погодився.

— Ні, — сказав Ларрі. — Не розгнівався. Просто… ну, я ж не твій бос. Як не хочеться їсти, треба так і казати.

— Я казала… Я казала, що не дуже…

— Не пизди, — відрубав він налякано й гнівно.

Вона звісила голову й подивилася на свої руки. Ларрі здогадався, що жінка старалася не заплакати, бо йому б це не сподобалося. На мить він так розлютився, що мало не гаркнув: «Я тобі не татусик! І не твій чоловік-мазунчик! Не буду я з тобою панькатись! Господи милий, та ти ж старша років на тридцять!» А тоді йому знову стало за себе соромно (знайоме відчуття, правда, Ларрі?), і він задумався про те, що ж із ним не так.

— Вибач мені, — сказав він. — Я безсердечний виродок.

— Неправда, — озвалася Рита й шморгнула носом. — Просто… я почала усвідомлювати, що сталося. Як от… як от із тим бідолашним у парку… Мені подумалося, що ніхто не ловитиме тих покидьків, ніхто не посадить їх за ґрати. Вони зроблять це ще раз, якщо заманеться. Як тварини в джунглях. І все почало здаватися дійсним, справжнім. Розумієш, Ларрі? Розумієш? — Рита звернула до нього заплакані очі.

— Так, — озвався він.

Проте його досі брали нетерплячка й зневага. Звісно ж, усе по-справжньому, хіба могло бути інакше? Вони були в самому центрі, спостерігали за розвитком подій. Його мати померла, померла просто в нього на очах, і невже Рита натякала, що вразливіша до того, що відбувається? У нього не стало матері, а в неї — мужика, який катав її на «мерседесі», однак якимось дивом її втрата була ніби страшнішою. Так от, хер там. Хер там.

— Будь ласка, не злись на мене, — сказала Рита. — Я буду старатися.

Сподіваюся. Дуже на це сподіваюся.

— Та все гаразд, — мовив Ларрі й допоміг їй підвестися. — Ну ж бо. То як? У нас багато роботи. Ти готова?

— Так, — сказала вона, однак на її обличчі знову з’явився вираз, як тоді, коли він заговорив про яєчню.

— Виберемося з міста, і тобі покращає.

— Справді? — вона глянула на нього безпорадними очима.

— Авжеж, — бадьоро озвався Ларрі. — Авжеж, покращає.

———

Спершу вони вирушили за припасами.

«Спорттовари» на Мангеттені були зачинені, але Ларрі знайшов довгу залізну трубу й розбив вітрину. Сигналізація загорлала на порожню вулицю, хоча в цьому не було жодної потреби. Ларрі вибрав собі великий наплічник і прихопив трохи меншу сумку для Рити. Вона спакувала для них дві зубні щітки й по два комплекти одягу (узяти більше він не дозволив) і тепер несла все в льотній сумці «ПанАм», що знайшлася в шафі. Ті зубні щітки видалися йому трохи абсурдними. Рита вбралася для прогулянки в модні вкорочені брюки з білого шовку та легку блузку. Ларрі йшов у линялих джинсах та білій сорочці з підкоченими рукавами.

Вони склали до наплічників тільки сухо заморожені продукти. Ларрі сказав, що безглуздо навантажуватися ще чимось, зокрема й одягом, адже все, що потрібне, можна просто підібрати на іншому березі річки. Рита апатично погодилась, і його знову штрикнула її байдужість.

Після внутрішньої суперечки Ларрі прихопив із собою малокаліберний «вінчестер» та двісті патронів. То була чудова гвинтівка. Він зняв із запобіжника на гачку цінник і недбало впустив його на підлогу — там значилася ціна в чотириста п’ятдесят доларів.

— Ти впевнений, що нам це стане в пригоді? — насторожилася Рита.

Вона й досі мала при собі сумочку з пістолетом.

— Гадаю, краще взяти, — відповів Ларрі.

Він думав про страшну смерть покликача страховиськ, та йому не хотілось цього казати.

— А, — кволо озвалась вона, і по очах Ларрі зрозумів, що вона думала про те саме.

— Як рюкзак, не заважкий?

— Ой, ні. Зовсім. Справді.

— Ну, з часом поважчає. Скажеш, як втомишся, трохи понесу.

— Зі мною все буде гаразд, — усміхнулася Рита.

Вони повернулися на хідник. Вона подивилася в обидва боки.

— Ми йдемо з Нью-Йорка.

— Так.

Рита повернулася до Ларрі.

— Я дуже рада. Почуваюся так… ох, наче в дитинстві. «Сьогодні ми йдемо в похід», так казав мій батько. Пам’ятаєш, як це було?

Ларрі всміхнувся у відповідь, згадавши вечори, коли мати казала йому: «Ларрі, у «Крéсті» показують той вестерн, що ти хотів глянути. З Клінтом Іствудом. То як?»

— Здається, справді пригадую, — відповів він.

Вона стала навшпиньки, потягнулася, поправила наплічник.

— Подорож починається, — а тоді додала так тихо, що Ларрі не зрозумів, чи правильно розчув: — «Дорога в’ється й нас веде…»

— Що?

— Це з Толкіна, — сказала Рита. — З «Володаря перснів». Для мене ця пісня завжди означала початок пригод.

— Що менше пригод, то краще, — сказав Ларрі, та мимоволі зрозумів, що вона має на увазі.

Рита й досі дивилася на вулицю. Біля перехрестя дорога скидалася на вузький і загачений автівками каньйон, що пролягав між високими скелями з бетону та скла. Було таке враження, наче всі мешканці міста вирішили припаркуватися на вулиці.

— Я літала на Бермудські острови, Ямайку, в Англію, Монреаль, Сайґон та Москву. Але не була в поході із самого дитинства — відтоді, як батько водив мене з Бесс до зоопарку. Ходімо, Ларрі.

———

Для Ларрі Андервуда то був незабутній похід. Він зловив себе на думці, що Толкіна Рита процитувала доволі влучно, адже землі в його міфічних творах показані крізь призму часу й збудженої, мало не божевільної уяви: люди, ельфи, енти, тролі, орки… У Нью-Йорку такі тварюки не водилися, однак багато чого змінилося й набуло химерних рис, і його було важно сприймати за дійсність. З вуличного ліхтаря на перетині П’ятої й Східної П’ятдесят Четвертої вулиць, у людному донедавна районі, звисав чоловік. На шию мерцеві почепили плакат із єдиним словом: «МАРОДЕР». На шестигранній урні для сміття (на боках були немов щойно приклеєні реклами якоїсь бродвейської вистави) лежала кішка з кошенятами — годувала малят і ніжилася на теплому вранішньому сонці. Усміхаючись на всі зуби, до них підійшов молодик із валізою та сказав Ларрі, що заплатить мільйон доларів, якщо йому дозволять побавитися з жінкою. Хвилин п’ятнадцять. Очевидно, той мільйон лежав у валізі. Ларрі зняв гвинтівку з плеча й сказав йому нести свої гроші в інше місце.

— Чуваче, без проблем. Без образ, окей? Просто спитав. Як мужик маєш мене зрозуміти. Гарного дня. Не попадайся.

Невдовзі після зустрічі з тим чоловіком (істерично хихочучи, Рита наполягала на тому, щоб вони називали його Джоном Берзфордом Тіптоном[178] — ім’ям, яке для Ларрі нічого не означало) вони підійшли до перетину П’ятої й Тридцять Дев’ятої вулиць. Було вже близько полудня, і Ларрі запропонував пообідати. На розі стояла кулінарія, та коли вони прочинили двері, на них дмухнуло таким смородом, що Рита відсахнулася.

— Я туди не зайду. Інакше весь апетит згублю, — промовила вона вибачливим тоном.

Ларрі гадав, що всередині знайдеться трохи в’яленого м’яса, салямі чи пепероні, та після того, як за чотири квартали перед тим до них підійшов «Джон Берзфорд Тіптон», йому не хотілося полишати її навіть на кілька хвилин. Тож вони пройшли півкварталу на захід, знайшли лавку та поїли сушених фруктів із в’яленим беконом. Потім намастили сиром крекери «Рітц», закусили ними та запили все холодною кавою з термоса.

— Цього разу я дійсно зголодніла, — гордо сказала Рита.

Ларрі всміхнувся. Йому полегшало. Було приємно просто рухатися, якось діяти. Він говорив Риті, що за містом їй стане краще. Тоді він просто намагався її заспокоїти. А тепер, побачивши, як зміцніла власна сила духу, зрозумів, що не збрехав. У Нью-Йорку було як на цвинтарі, де ще не всі мерці заспокоїлися. Що швидше вони заберуться з міста, то краще. Можливо, Рита знову стане такою, як у день їхньої зустрічі в парку. Другорядними дорогами дістануться до Мейну, а тоді облаштуються в літній садибі якогось заможного курваля. Зараз на північ, а у вересні-жовтні — на південь. Бутбей Гарбор улітку, Кі Біскейн узимку. Чудово звучить. Поринувши в думки, Ларрі підвівся, повісив на плече вінчестер і не помітив, як Рита скривилася від болю.

Тепер вони рушили на захід, і їхні тіні волочилися позаду — спершу вони скидалися на приплюснутих жаб, а тепер, у розповні дня, почали видовжуватися. Вони пройшли авеню Америк, потім Сьому, Восьму, Дев’яту, Десяту. Вулиці були мовчазні й загачені — застиглі пістряві ріки автівок, серед яких переважали жовті таксі. Багато машин перетворилися на катафалки: гнилий водій схилився над кермом, пасажир обм’як, немов утомився від простою в заторі й заснув — усюди те саме. Ларрі замислився, чи не сісти їм на мотоцикли, щойно виберуться з міста. Мотоцикли — транспорт маневрений, і можна буде спробувати об’їхати загачені ділянки на шосе, бо мертвих автівок на дорогах точно траплятиметься чимало.

Однак це якщо припустити, що Рита вміє керувати мотоциклом. А з огляду на все, радше виявиться, що ні. Співжиття з Ритою ставало морокою. Принаймні в певних аспектах. Та якщо до такого дійде, вона зможе сісти й позаду.

На перехресті Тридцять Дев’ятої й Сьомої вулиць вони побачили молодика в самих обрізаних під шорти джинсах — він лежав на даху таксі «Дінь-дінь».

— Він що, помер? — спитала Рита.

Зачувши її голос, юнак сів, озирнувся й помахав до них. Вони помахали у відповідь. Молодик спокійно влігся назад.

Коли вони перетнули Одинадцяту авеню, було кілька хвилин по другій. Ларрі почув позаду болісний крик і побачив, що Рита вже не йде поряд.

Вона присіла на коліно й трималася за ногу. Тоді Ларі вперше помітив, що жінка взута в дорогі сандалі з відкритими носаками — вони коштували доларів вісімдесят і годилися хіба для прогулянки П’ятою авеню. Вітрини пороздивлятися. А для їхньої пішої мандрівки…

Ремінці повпиналися в її щиколотки й протерли шкіру. Ногами бігла кров.

— Ларрі, мені шко…

Він ривком поставив її на ноги.

— Про що ти думала?! — заволав їй в обличчя Ларрі.

Вона жалюгідно зіщулилась, і його вколов сором, та водночас і злісна радість.

— Невже гадала, що втомишся та зловиш таксі додому?!

— Я й не думала…

— О Ісусе! — Він запустив руку у волосся. — Авжеж, не думала. Рито, у тебе йде кров. Давно болить?

Вона заговорила так тихо, що він ледве її розчув навіть у надприродній тиші:

— Заболіло… ну, певне, десь на розі П’ятої та Сорок Дев’ятої.

— Двадцять їбучих кварталів боліло, а ти й слова не сказала?!

— Я гадала… воно… перестане… не болітиме… я не хотіла… ми так гарно йшли… майже вибралися… я думала…

— Нічим ти не думала, — огризнувся він. — І скільки ж ми так протупаємо? Твої чортові ноги мають такий вигляд, наче тебе, блядь, розп’яли.

— Ларрі, не лайся на мене, — вона розрюмсалася. — Прошу, не треба… мені так боляче, коли ти… будь ласка, не лайся.

Ларрі перебував у стані лютого шалу, і пізніше він ніяк не міг уторопати, чому від вигляду Ритиної крові в нього вибило всі пробки. Та наразі це не мало жодного значення.

— Блядь! Блядь! Блядь! — волав він їй просто в обличчя.

Слова відлунювали від висотних квартирних будинків, розмиті й беззмістовні.

Рита затулила обличчя руками й заплакала, схиливши голову. Це його розізлило ще дужче — певне, тому, думав він, що вона справді не хотіла нічого бачити: вона б радше закрилася руками й дозволила Ларрі вести її. Чому б ні? Адже хтось завжди піклувався про нашу героїню — Маленьку Риту. Хтось кермував автівкою, хтось скуплявся, мив унітаз, рахував податки. Тож поставимо того нудотно-солодкавого Дебюссі, закриємо очки наманікюреними пальчиками, а Ларрі все владнає. Подбай про мене, Ларрі, бо коли я побачила мертвого покликача страховиськ, то вирішила, що вже не хочу нічого бачити. Це все аж надто паскудне для людини мого походження й виховання.

Ларрі відсмикнув її руки.

— Поглянь на мене.

Рита замотиляла головою в різні боки.

— Чорт забирай, Рито, подивися на мене.

Урешті вона послухалась і примружено глянула на нього — так, ніби гадала, що зараз він опрацює її кулаками й словами. Насправді Ларрі дійсно був би не проти.

— Хочу пояснити тобі деякі життєві реалії, бо ти їх наче не розумієш. Так от, нам доведеться пройти ще двадцять, а то й тридцять миль. І якщо до тих мозолів потрапить якась інфекція, можна заробити зараження крові й померти. Тож тобі краще вийняти палець із дупи й бодай спробувати мені допомогти.

Він тримав Риту вище від ліктя й помітив, що великі пальці майже повністю вгрузли в її плоть. Ларрі відпустив її. Він побачив червоні відмітини на її руках, і злості не стало. Ларрі знову взяв сумнів, він відступив назад і зрозумів, що перегнув палицю. Ларрі Андервуд завдає повторного удару. Якщо він такий розумний, чому не поглянув, у що вона взулася, із самого початку?

«Бо це її проблема», — пролунала в голові сердита захисна думка.

Ні, неправда. Його проблема. Бо Рита нічого не знала. Якщо він збирався взяти Риту із собою (наскільки було б легше без неї, він почав замислюватися тільки сьогодні), мав би розуміти, що йому доведеться відповідати не тільки за себе.

«Хай мені грець, якщо так», — знову почулося те бурчання.

«Ти лише береш», — уже материн голос.

«Я гадала, ти хороший хлопець! Покидьок!» — оральна гігієністка з Фордхему кричить до нього з вікна.

«Бог забув про якусь запчастину. Ти лише береш».

«Брехня! Чорт, це БРЕХНЯ!»

— Рито, — сказав він. — Пробач мені.

Вона сіла на хідник. Блузка-безрукавка, білі брюки до колін і сиве, старече волосся. Рита схилила голову та взялася за натерті ноги. На Ларрі вона не дивилася.

— Вибач мені, — повторив він. — Я… слухай, я не мав права такого казати.

Звісно ж, мав, та байдуже. Вибачаєшся, і все налагоджується. Увесь світ живе за таким законом.

— Можеш іти, Ларрі, — мовила Рита. — Не буду тебе затримувати.

— Я ж сказав, що мені шкода, — у його голосі почулися комизливі нотки. — Добудемо тобі нове взуття й білі шкарпетки. А тоді…

— А тоді нічого. Іди собі.

— Рито, вибач…

— Повториш це ще раз, і я закричу. Ти — лайно, і твої вибачення не приймаються. А тепер іди.

— Я ж сказав, що мені…

Вона задерла голову й закричала. Ларрі відсахнувся, почав озиратися — раптом її хтось почув? Чи не біжить до них полісмен, щоб поглянути, що накоїв цей молодик? Що він зробив із літньою дамою, яка сидить на тротуарі без взуття? Культурна затримка, відсторонено подумав Ларрі. Оце так сміх.

Рита припинила кричати й поглянула на нього. Вона тріпнула рукою, ніби Ларрі був лише набридливою мухою.

— Краще облиш, інакше я тебе й справді покину, — сказав він.

Вона просто дивилася на нього. Ларрі не міг поглянути в Ритині очі, тож опустив погляд, проклинаючи її.

— Гаразд, — мовив він, — хай щастить із ґвалтівниками й убивцями.

Він поправив гвинтівку й пішов геть, узявши лівіше, до запрудженого автівками похилого в’їзду 495, що вів до тунелю. Унизу спуску він побачив страшну аварію: очевидно, водій за кермом фургона компанії «Мейфлавер»[179] спробував протиснутися до головного потоку машин, і автівки були розкидані навколо, наче кеглі для боулінгу. Закопчений «пінто» ледь виднівся з-під вантажівки. Водій фургона стирчав із вікна — голова опущена, руки висять. На дверцятах під ним віялом розвернулася суміш засохлого блювотиння та крові.

Ларрі озирнувся. Він був упевнений, що побачить, як Рита йде до нього або стоїть, проводжаючи осудливим поглядом. Та вона зникла.

— Іди на хер! — зневажливо гаркнув Ларрі. — Я ж пробував вибачитися!

Та він не міг зрушити з місця — його немов пронизали сотні злих, мертвих очей, що дивилися з усіх тих машин. Йому пригадався уривок із пісні Боба Ділана: «Я чекав на тебе в непорушному заторі машин… хоча й знала ти, мене чекають деінде… люба Мері, зараз ти де?»[180]

Він бачив, як чотири смуги дороги, що веде на захід, зникають у темній горлянці, яка видніється попереду, і з крижаним жахом зрозумів, що в тунелі Лінкольна не горить жодна флуоресцентна лампа. Зайти туди було все одно, що завітати до автомобільного кладовища. Вони дозволять йому пройти півдороги, а тоді почнуть ворушитися… оживати… він би почув, як із клацанням відчиняються дверцята машин, а тоді захлопуються з тихим стуком… і шаркання їхніх кроків…

Тіло взялося тонкою плівкою поту. У небі хрипко закричав птах, і Ларрі підскочив. «Не будь дурнем, — сказав він собі. — Як дитина. Тобі треба лише йти хідником, і зовсім скоро…»

…тебе задушать ходячі мерці.

Ларрі облизав губи та спробував засміятися. Вийшло погано. Він зробив п’ять кроків до місця, де дорога спускалася до тунелю, та знову спинився. Ліворуч стояв «кедді», «кадилак ельдорадо», і з нього на Ларрі дивилася жінка з чорним тролячим обличчям. Носом вона притислася до скла, і він розквасився, перетворившись на рило. На вікно натекли кров зі шмарклями. Водій лежав на кермі й роздивлявся щось на підлозі. Усі вікна «кедді» були підняті — мабуть, усередині як у парнику. Якби Ларрі відчинив дверцята, жінка полетіла б на землю та розбилася б об асфальт, наче мішок із зопрілими динями, і здійнявся б теплий, вогкий, насичений гниллю чад.

Так само смердітиме й у тунелі.

Раптом Ларрі розвернувся й поквапився туди, звідки прийшов. Вітерець холодив піт на лобі.

— Рито! Рито, послухай! Я хочу…

Слова завмерли в горлянці, щойно він вийшов нагору. Рити й досі ніде не було. Тридцять Дев’ята вулиця зникала в далечині. Він побіг через дорогу, до протилежного хідника — протискувався між бамперів і перекочувався через гарячі капоти автівок. Метал був таким розпеченим, що в нього мало пухирі не повилазили. Та й там нікого не було.

Він склав руки рупором і закричав:

— Рито! Рито!

— Рито… ито… ито… ито… — чулась у відповідь мертва луна.

———

О четвертій годині над Мангеттеном почали збиратися чорні хмари, і між міських скель покотився грім. У будинки штрикали роги блискавок. Складалося враження, наче Бог намагається вигнати з хованок уцілілих людей. Денне світло стало жовтим, химерним, Ларрі це не подобалось. У нього скрутило шлунок, і коли Ларрі підкурив цигарку, вона тремтіла так само, як чашка кави в Ритиних руках.

Він сидів біля з’їзду в тунель, прихилившись до нижньої перекладини поручнів. Наплічник лежав на колінах, а «вінчестер» він притулив до перил. Ларрі думав, що Рита злякається й невдовзі повернеться, одначе цього не сталося. П’ятнадцять хвилин тому він перестав її кликати. Луна діяла йому на нерви.

Загуркотів грім, цього разу вже ближче. Ззаду війнув вітерець та погладив сорочку, що від поту прилипла до спини. Ларрі мусив рухатися — потрібно було або сховатись у приміщення, або підняти дупу й пройти крізь тунель. Якщо йому забракне сміливості, доведеться заночувати в місті та вранці рушити до мосту Джорджа Вашингтона, а він аж за 140 кварталів на північ.

Ларрі спробував тверезо подумати про тунель. Ніщо його там не вкусить. Він забув узяти із собою гарний ліхтар (Господи, неможливо про все подумати), однак у кишені лежав бутановий «Бік»[181], а хідник відгороджено відбійником. А все інше… наприклад, зомбі в машинах… то з ним паніка розмовляла. Коміксів обчитався, чи що? Боятися мерців так само тупо, як і думати, що в шафі сидить бабай. «Ларрі, — повчав він себе, — якщо це все, що є у твоїй голові, у прекрасному новому світі ти й року не протягнеш. Ти…»

Просто в Ларрі над головою небо розпанахала блискавка, і він здригнувся. Наступної миті бахнув грім. Перше липня, подумалося йому, цього дня ведуть кралю до Коні-Айленду[182] та їдять хот-доґи. Кидаєш раз, збиваєш три дерев’яні пляшки й виграєш ляльку «К’юпі»[183]. А ввечері гримлять феєрверки…

Його вдарило холодним дощем: спершу в щоку, а тоді — у потилицю, і за комір потекла вода. Навколо почали падати великі, як десятицентовики, краплі. Ларрі підвівся, закинув рюкзак на плечі, підняв гвинтівку. Він іще не вирішив, куди йому йти — назад, у бік Тридцять Дев’ятої вулиці, чи вперед, до тунелю Лінкольна. Та пускався дощ, і треба ховатися.

Угорі страшно заревів грім, і Ларрі перелякано вискнув — так само, як два мільйони років тому зойкали кроманьйонці.

— Сцикло йобане, — сказав він і побіг донизу, до пащі тунелю.

Хлянув дощ. Він мчав, пригнувши голову. Вода заливала очі. Ларрі промчав повз жінку, яка притислася носом до вікна «ельдорадо», — він намагався не дивитися на неї, та однаково побачив її краєм ока. Дощ вистукував дахами автівок, наче джазовий перкусіоніст. Лило так сильно, що краплі вибухали й утворювали легкий туман.

Завагавшись, Ларрі зупинився перед входом. Йому було страшно. А тоді пішов град, і це його підштовхнуло. Градини були великими й дошкульними. Знову загримів грім.

«Окей, — подумав Ларрі. — Окей, окей, окей. Переконав».

Він зайшов до тунелю Лінкольна.

———

Усередині було значно темніше, ніж гадалося. Спершу тьмяне біле світло, що струменіло від входу, вихоплювало з темряви обриси скупчення автівок, які стояли бампер у бампер (певне, помирати тут було зовсім невесело, думав Ларрі, а тим часом клаустрофобія крадькома обхопила банановими пальцями його голову — спершу любовно пестила скроні, а тоді почала їх стискати… так, певне, їм тут дійсно було кепсько… та що там «кепсько» — пиздець як хуйово), і біло-зелені кахлі, якими облицьовано округлі стіни. Праворуч виднілося пішохідне поруччя, що тяглося далі, у пітьму. Ліворуч з інтервалом у тридцять-сорок футів стояли опорні колони. «ЛИШАЙТЕСЯ НА СВОЇЙ СМУЗІ» — радив дорожній знак. У стелю було вмонтовано безживні трубки флуоресцентних ламп та порожні очі спостережних камер. Щойно позаду лишився перший поворот, що плавно забирав праворуч, світло почало тьмяніти — тепер Ларрі бачив лише слабкі відблиски хромованих поверхонь. А тоді й вони зникли.

Він намацав запальничку, дістав її та крутнув коліщатко. Світла було дуже мало, і воно не гамувало його нервовість, а радше підживлювало її. Навіть коли Ларрі викрутив полум’я до максимуму, розвиднилося лише в діаметрі шести футів[184].

Ларрі повернув її до кишені та пішов далі, черкаючи пальцями по перилах. У тунелі також відлунювало, і цей звук йому подобався ще менше, ніж надворі. Від нього Ларрі здавалося, що позаду хтось є… і цей хтось його переслідує. Ларрі зупинявся кілька разів і схиляв голову набік — вдивлявся в пітьму сліпими очима, дослухався до луни, аж доки вона згасала. Згодом він почав човгати, майже не відриваючи підборів від бетону, щоб не створювати луни.

Трохи пізніше він знову спинився й креснув запальничкою біля наручного годинника. Стрілки показували двадцять хвилин по четвертій, та Ларрі не знав, що думати. У темряві час наче втрачав об’єктивність. І, як уже на те, відчуття відстані теж зникало. Та й узагалі, яка протяжність тунелю Лінкольна? Миля? Дві? Не міг він тягтися на дві милі під Гудзоном. Ну, хай на милю. Та якщо це так, Ларрі мав би вже опинитися просто неба. Якщо людина пересувається із середньою швидкістю в чотири милі за годину, Ларрі міг би пройти милю за п’ятнадцять хвилин, а він човгав цією смердючою дірою вже цілих двадцять.

— Та я ж іду повільно, — сказав Ларрі й підскочив від звуку власного голосу.

Запальничка випала з рук і клацнула об хідник. До нього озвалася луна — вона спотворила його мову й перетворилася на грайливий голос небезпечного, шаленого переслідувача:

— …повільно… вільно… вільно…

— Ісусе, — пробурмотів Ларрі.

— сус-се… сус-се… сус-се… — зашепотіло у відповідь.

Він провів обличчям рукою, змагаючись із панікою та бажанням бездумно зірватися на біг. Натомість Ларрі став навколішки (коліна хруснули, як пістолетні постріли, і він знову злякався) і пройшовся пальцями рельєфною поверхнею хідника — мініатюрними, зазубреними долинами з цементу, перевалом недопалку старої цигарки, схилом маленької кульки з фольги — і нарешті намацав свій «Бік». Полегшено зітхнувши, він стиснув запальничку, підвівся й рушив далі.

Ларрі вже почав був себе опановувати, коли нога вдарилася об щось схоже на палицю. Він хапнув повітря й відсахнувся, мало не впавши. Ларрі примусив себе стати прямо, дістав із кишені запальничку. Зблиснув вогонь. Полум’я навіжено підскакувало в його тремтячих руках.

Виявилося, що він наступив на здерев’янілу руку мертвого солдата. Труп сидів, обпершись об стіну тунелю й розкинувши ноги, — жаский вартовий, якого полишили стерегти прохід. Його осклянілі очі витріщалися на Ларрі. Губи в мерця відпали, оголивши зуби, і можна було подумати, що він посміхається. З шиї хвацько стирчав викидний ніж.

Запальничка почала нагріватися. Ларрі відпустив клапан, і вона згасла. Він облизав губи, ухопився за поруччя мертвою хваткою та змусив себе рухатися вперед. Носак знову вперся в руку мертвого солдата. Ларрі переступив через неї, високо задерши ногу, і раптом його охопила моторошна впевненість, що наступної миті почується, як зашкребуть бетоном підошви солдатських черевиків, і мрець ухопиться за нього млявою холодною рукою.

Ларрі хутко прочовгав іще десять кроків, а тоді змусив себе сповільнитися, бо знав, що, коли не зупиниться, паніка переможе й він чкурне наосліп, навипередки зі страшною зграєю лункого тупоту.

Коли Ларрі відчув, що дещиця самоконтролю повернулася, він рушив далі. Однак тепер стало ще гірше: від страху, що на дорозі може трапитися ще один мрець, пальці зіщулювалися всередині черевиків, щоб не відчути дотику до якоїсь задубілої кінцівки… та досить скоро це сталося.

Він застогнав і знову дістав запальничку. Цього разу все було значно гірше. Тіло, яке він щойно копнув, належало старому в блакитному костюмі. Ярмулка з чорного шовку злетіла з лисуватої голови та вмостилася в нього на колінах. До лацкана була приколота шестикутна зірка з кованого срібла. За ним лежало ще з півдюжини трупів: дві жінки, чоловік середнього віку, старенька, якій могло бути під вісімдесят років, двоє підлітків.

Запальничка розпеклася, тримати її було неможливо. Ларрі відпустив клапан, повернув її до кишені штанів. Крізь тканину чулося її тепло. Ніби жарину туди поклав. Капітан Трипс не мав стосунку до цих смертей. Так само, як і до загибелі солдата, який лишився позаду. Ларрі бачив кров, продірявлений одяг, щербини в плитці. Їх розстріляли. Він згадав балачки про те, що солдати заблокували вихід з острова Мангеттен. Тоді він не знав, чи вірити їм, адже минулого тижня, коли ситуація критично погіршилася, містом гуляло стільки чуток…

Було досить легко уявити, що тут сталося. Люди опинились у пастці, та їм не забракло здоров’я, щоб рушити далі пішки. Вони повиходили з машин і почали просуватися в бік Джерсі — ішли хідником, як і він. А попереду був командний пункт, кулеметна установка чи ще щось.

Був? Чи досі є?

Ларрі стояв, стікав потом і намагався второпати, як діяти далі. Непроникна темрява була чудовим полотном, і його свідомість радо проектувала на нього свої вигадки. Ось що він бачив: за кулеметом з інфрачервоним прицілом поприсідали солдати в герметичних комбінезонах — вони дивилися перед собою похмурими очима, виглядаючи людей, які хотіли вибратися з тунелю; один солдат-камікадзе в окулярах з інфрачервоним баченням крався до нього з ножем у зубах; двоє вояків нишком заряджали мортиру снарядом з отруйним газом.

Однак Ларрі не міг змусити себе повернутися назад. Він був майже впевнений, що ці образи — лише фантазії, та й сама думка про повернення до Мангеттену здавалася йому нісенітницею. Військові полишили тунель. Це доводив мертвий солдат, через якого він переступав. Проте…

Проте лишалася одна річ, яка справді його турбувала, — мертві тіла попереду. Вони були навалені одне на одне й височіли над хідником футів на вісім-дев’ять[185]. Ларрі не міг переступити їх так просто, як того солдата. А якщо злізти з хідника на дорогу, можна й ногу зламати. Тож коли він збирався йти далі, йому доведеться… ну… доведеться йти просто по трупах.

У темряві позаду нього щось ворухнулося.

Ларрі крутнувся на місці, похоловши від страху, — він почув якесь шурхотіння… чийсь крок.

— Хто там? — крикнув він, знявши з плеча гвинтівку.

Відповіді не було. Сама луна. Коли вона згасла, він почув (або ж йому здалося, що почув) тихий звук дихання. Ларрі стояв у темряві, вирячивши очі, а волосся на потилиці стало сторч. Він затамував подих. Тиша. Ларрі вже почав думати, що йому почулося, коли до вух знову долинув той звук… тихий, шаркітливий крок.

Ларрі ошаліло намацував запальничку. Йому навіть не подумалося, що вогник може зробити з нього чудову мішень. Він вихопив її з кишені, та коліщатко зачепилося за нитку, і запальничка висковзнула з пальців. Ларрі почув, як вона клацнула об поручні, а тоді тихо бемкнула об капот автівки внизу.

До нього знову долинуло шаркання, уже трохи ближче, та було важко сказати наскільки. Хтось ішов по його душу, і охоплений жахом розум показав Ларрі солдата з перерізаним горлом — живий мрець повільно чвалав до нього в пітьмі…

Почувся ще один тихий крок.

Ларрі згадав про гвинтівку. Він приставив приклáд до плеча й почав тиснути на курок. У замкненому просторі прогриміли оглушливі постріли. Він закричав, та його заглушило ревіння порохових вибухів. Вогонь бризкав із дула «вінчестера», і спалахи вихоплювали з темряви обриси кахлів і завмерлих потоків машин — вони блимали перед його очима низкою чорно-білих світлин. Рикошет вищав, наче банші. Гвинтівка знову й знову лупила його по плечу, доки воно не заніміло. Віддача розвернула Ларрі, і тепер він стріляв уже над дорогою, а не хідником, та все одно не міг спинитися. Його палець працював сам по собі, і навіть коли ударник заклацав ухолосту, Ларрі продовжував сіпати спусковий гачок.

Луна котилася тунелем. Яскраві залишкові зображення зависли перед очима в потрійній експозиції. У повітрі стояв запах кордиту, у грудях свистіло, та Ларрі цього майже не помічав.

Стискаючи гвинтівку, він знову розвернувся, та цього разу на екрані його уяви з’явилися вже не солдати в стерильних костюмах, як зі «Штаму “Андромеда”»[186], а морлоки — такі, якими їх зобразили на сторінках комікс-адаптації «Машини часу» Г. Дж. Веллса від «Класик комікс»[187]: згорблені сліпі істоти, що вилазили з підземель, у яких без упину гули потужні машини.

Ларрі почав пробиратися через барикаду з м’яких непорушних тіл. Він зашпортувався, хапався за поручні, однак чвалав далі. Нога провалилася в якесь слизьке місиво, і з’явився гнилий, насичений газами сморід, однак він не зважав. Ларрі хапав ротом повітря й сунув далі.

А тоді в темряві позаду нього злинув крик, і він закляк на місці. «Ларрі! О, Ларрі, заради Бога!..» — котився тунелем відчайдушний, жалюгідний, напівбожевільний лемент.

То була Рита Блейкмур.

Він розвернувся. Тепер чувся вже плач — ридання, що сповнило тунель свіжим відлунням. Раптом Ларрі захотілося піти собі далі й полишити її. Урешті-решт Рита знайде вихід, тож нащо морочитися? Та він опанував себе й гукнув:

— Рито! Стій де стоїш! Чуєш мене?

Плач не вщухав.

Відразливо скривившись, він затамував подих і почав пробиратися по трупах назад. Ларрі ступив на бетон і побіг до неї. Через те, як спотворювали луну стіни тунелю, було важко прикинути відстань, і він мало не збив Риту з ніг.

— Ларрі…

Вона кинулася на нього та так сильно вчепилася за його шию, ніби прагнула задушити. Крізь блузку чулося, як навіжено стугонить її серце.

— Ларрі, Ларрі, не кидай мене, не кидай мене в пітьмі…

— Не кину. — Він міцно її обійняв. — З тобою все добре? Я тебе… не поранив?

— Ні… почула, як дмухнуло… одна пролетіла так близько, що я це відчула… і скалки… мабуть, від кахлів… в обличчя… порізали обличчя…

— О Господи, Рито, я ж не знав. Я тут мало не здурів. Ця темрява… І я загубив запальничку… Треба було гукнути. Я ж міг тебе вбити, — сказав він, і до нього все дійшло. — Я міг тебе вбити, — вражено повторив він це одкровення.

— Я не була певна, що то ти. Коли ти спустився до тунелю, я зайшла до будинку. А тоді ти повернувся, почав кликати, і ще трохи… та не змогла… а тоді пішов дощ, і з’явилося двоє чоловіків… гадаю, шукали нас… чи мене. Тож я сиділа на місці, і коли вони зникли, я подумала, що вони могли бути там, могли зачаїтися або нишпорити навколо й шукати мене, і я не наважувалася вийти, та тоді я подумала, що ти переберешся на той бік, і я тебе більше ніколи не побачу… тож я… я… Ларрі, ти мене не полишиш? Не кинеш мене?

— Ні, — сказав він.

— Я помилялася, наговорила дурниць, а ти був правий, бо треба було сказати тобі про взуття, про сандалі, і я їстиму, коли скажеш… я… я… у-у-у-у-уху-у-у-у…

— Ш-ш-ш, — сказав він, не випускаючи її з обіймів. — Усе гаразд.

Та подумки він бачив, як, засліплений панікою, стріляє по ній, і думав, що запросто міг прострелити їй руку чи живіт. Ще трохи, і зуби зацокотять. Раптом йому дуже захотілося в туалет.

— Рушимо далі, коли зможеш іти. Не поспішай.

— Там лежав чоловік… гадаю, що чоловік… Ларрі, я наступила на нього. — Рита глитнула, і в її горлі щось клацнуло. — Ой, я тоді мало не закричала, та стрималася, бо злякалася, що попереду йдеш не ти, а один із тих чоловіків. І коли ти кричав… відлуння… я не розуміла, то ти чи… чи…

— Попереду ще трупи. Витримаєш?

— Лише з тобою. Будь ласка… лише з тобою.

— Я тут.

— Тоді ходімо. Хочу забратися звідси. — Вона конвульсивно здригнулася проти його тіла. — Нічого в житті мені так не хотілося.

Він намацав Ритине обличчя й поцілував її — спершу ніс, потім повіки, тоді губи.

— Дякую, — несміливо сказав Ларрі — він навіть сам не розумів, що має на увазі. — Дякую тобі. Дякую.

— Дякую тобі, — повторила вона. — О любий Ларрі. Ти ж не кинеш мене, правда?

— Ні, — мовив він, — не кину. Рито, просто скажи, коли зможеш іти, і ми підемо. Разом.

Трохи згодом вони рушили далі.

———

Обійнявшись за плечі, вони перебралися через тіла, мов двійко п’яних друзяк, які повертаються додому із сусідньої корчми. За трупами стояла якась загорожа. Розгледіти перепону не виходило, та Рита провела по ній рукою й сказала, що це могло бути покладене набік ліжко. Разом їм вдалося перевалити його через перила. Унизу стояла автівка, і ліжко торохнуло об неї так гучно й лунко, що вони підскочили та вчепились одне в одного. Далі на хіднику розстелилося ще трійко трупів, і Ларрі подумав, що це, певно, солдати, які розстріляли єврейську родину. Вони перебралися через тіла й пішли далі, тримаючись за руки.

Невдовзі Рита спинилася.

— Що таке? — спитав Ларрі. — Щось на дорозі?

— Ні. Я бачу, Ларрі! Це вихід із тунелю!

Він покліпав очима й зрозумів, що теж бачить. Світло було тьмяним і з’являлося так повільно, що, доки Рита не сказала, він цього навіть не помітив. Ларрі бачив слабкі відблиски на кахлях, і ближче виднілася світла пляма Ритиного обличчя. Ліворуч можна було розрізнити мертву автомобільну ріку.

— Ходімо, — радісно мовив він.

За шістдесят кроків вони наштовхнулися на нові трупи — то все були солдати. Вони їх переступили.

— Нащо їм було ізолювати Нью-Йорк? — запитала Рита. — Хіба що… Ларрі, може, це сталося тільки в Нью-Йорку!

— Я так не думаю, — сказав він, та все одно відчув дотик ірраціональної надії.

Вони пішли швидше. Паща тунелю була просто попереду. Її блокували дві величезні військові вантажівки, що стояли ніс у ніс. Там, де хідник спускався до виходу, лежали ще кілька трупів. Ваговози закривали майже весь прохід, і, якби їх там не було, Ларрі з Ритою помітили б світло значно раніше. Вони вилізли на бампери вантажівок і протиснулися між машин. Рита не зазирнула досередини, а от Ларрі подивився. Там лежали напівзібраний автомат на тринозі, коробки з набоями та контейнери з речовиною, яка могла бути сльозогінним газом. І ще три трупи.

Щойно вони опинилися зовні, їх оповив зволожений дощем вітер, і Ларрі подумав, що його чудовий, свіжий запах виправдовує всі жахіття. Він сказав про це Риті. Вона кивнула й прихилилася головою до його плеча.

— Однак я б не повернулася туди навіть за мільйон доларів, — зауважила Рита.

— За кілька років ми будемо користуватися грошима замість туалетного паперу, — відказав Ларрі. — Тож не будемо про них.

— Але ти певний, що…

— Що це трапилося не тільки в Нью-Йорку? — Він показав пальцем. — Дивись.

Пропускні будки стояли порожніми. Середня перетворилася на купу битого скла. Дорожні смуги, що вели на захід, були вільні аж до обрію, а зустрічні — ті, що вели до міста, яке вони щойно полишили, — загатили нерухомі автівки. На узбіччі лежала неохайно накидана купа мерців, і її пильнували кілька чайок.

— О Господи милосердний, — простогнала вона.

— До Нью-Йорка хотіло потрапити стільки ж людей, скільки й намагалося з нього втекти. Не знаю, для чого взагалі було ставити блокпост із боку Джерсі. Певне, вони й самі не знали. Якийсь розумник вирішив поганяти підлеглих, створити видимість роботи…

Рита сіла на дорогу й заплакала.

— Не треба, — сказав Ларрі.

Він опустився навколішки біля неї. Пережите в тунелі ще не вивітрилося з голови, і він не міг злитися на цю бідолашну жінку.

— Рито, усе гаразд.

— Що гаразд? — рюмсала вона. — Що гаразд? Бодай щось гаразд?

— Хай там як, а ми вибралися. Це вже щось. І ще свіже повітря. Правду кажучи, Нью-Джерсі ще ніколи не пахнув так добре.

Ці слова заробили йому кволу усмішку. Ларрі глянув на подряпини, які лишили на її щоці та скроні скалки кахлів.

— Варто було б зайти до аптеки та обробити порізи перекисом водню, — сказав він. — Ти зможеш іти?

— Так, — Рита подивилася на нього з такою тупою вдячністю, що йому стало ніяково. — І знайду собі нове взуття. Якісь кросівки. Робитиму лише те, що казатимеш. Справді.

— Я накричав на тебе, бо засмутився, — стиха промовив Ларрі, змахнув волосся з її лоба та поцілував подряпину над правим оком. — Я не такий уже й поганий хлопець.

— Головне — не кидай мене.

Він допоміг Риті підвестися та обійняв її за талію. Вони повільно рушили до пропускних будок, проминули їх і пішли далі, залишивши Нью-Йорк позаду.

Розділ 36

У центрі Оґанквіта був невеличкий парк із гарматою часів Громадянської війни та військовим меморіалом. Після того, як помер Ґас Дінзмор, Френні пішла посидіти біля озера з качками, щоб покидати в нього каміння й поспостерігати, як ширяться водні кола на спокійній поверхні, розбиваючись об латаття, що облямовує береги.

Позавчора вона відвела Ґаса до пляжного будинку Генсонів. Френні злякалася, що, коли зволікатиме й далі, Ґас уже не зможе пересуватись і місцем його довічного ув’язнення (певне, її предки скористалися б саме таким евфемізмом — страшним, однак влучним) стане спекотна маленька буда біля пляжного паркінгу.

Вона здогадувалася, що Ґас помре того вечора. Його бив жар, він марив, мов божевільний, двічі випадав із ліжка й тинявся спальнею старого містера Генсона, перевертаючи речі, перечіплявся, падав, знову підводився. Він гукав до людей, яких там не було, говорив із ними, дивився на них, а його емоційний стан змінювався від веселощів до переляку. Френні навіть почало здаватися, що невидимі співрозмовники Ґаса справжні, а вона — привид. Дівчина благала Ґаса, щоб він повернувся до ліжка, але для нього її не існувало. Френні доводилося повсякчас відступати вбік, бо, якби вона не зійшла з дороги, Ґас збив би її з ніг та пройшовся просто по ній.

Урешті він повалився на ліжко, і енергійне марення перейшло в непритомність — Ґас важко дихав, хапаючи ротом повітря, і Френ подумала, що це вже передсмертна кома. Та коли вона зазирнула до нього наступного ранку, він сидів у ліжку й читав ковбойський роман у м’якій палітурці, який знайшов на полиці. Ґас подякував їй за те, що вона про нього піклується, і дуже переймався тим, що міг кепсько поводитися минулого вечора.

Коли Френ сказала, що нічого такого він не виробляв, Ґас із сумнівом оглянув гармидер у спальні й подякував їй на доброму слові. Френні зварила суп, і він з апетитом поїв, а коли Ґас пожалівся, як важко читати без окулярів, які він розбив минулого тижня, коли чергував на барикаді біля південного виїзду з міста, вона забрала в Ґаса книжку, відмахнувшись від його слабких заперечень, і прочитала йому чотири розділи роману, який написала ота жінка з Гейвена. Звався роман «Набої на Різдво»[188]. У шерифа Джона Стоунера виникли проблеми з хуліганами, які мешкали в містечку Рорін-Рок, штат Вайомінг, та ще сильніше його переймало те, що він не міг знайти різдвяного дарунка для своєї молодої дружини.

Френні пішла від нього з оптимістичнішим настроєм — здавалося, Ґас одужує. Та минулого вечора йому погіршало, і за чверть до восьмої ранку, лише півтори години тому, він помер. Під кінець він був при своєму розумі, та не здогадувався, що все так погано. Ґас казав, що хотів би випити газованки з морозивом — такою його з братами пригощав тато на День незалежності й на Свято праці, коли в Банґорі був ярмарок. Та до того часу в Оґанквіті вже зникло світло (якщо точніше, згідно з електронним годинником його не стало 28 червня, о 21:17), і знайти морозиво було неможливо. Френні замислилася, чи немає в когось із місцевих електрогенератора на бензині й холодильника, під’єднаного до запасної мережі. Вона навіть подумала, чи не знайти Гарольда Лодера та спитати про це в нього, однак тоді Ґасове дихання зробилося хрипучим та геть безпорадним. Однією рукою Френні тримала голову хворого, а другою — рушник біля його підборіддя, щоб прибирати густе харкотиння. А потім усе скінчилося.

Френні накрила Ґаса чистим простирадлом та лишила його в спальні старого Джека Генсона, з якої відкривався вид на океан. Тоді вона пішла сюди й відтоді запускала поверхнею озера пласкі камінці та ні про що не думала. Проте підсвідомо розуміла, що це хороший різновид бездумності, не схожий на дивну апатію, яка оповила її наступного дня після смерті батька. Відтоді Френні вже майже оговталася. У «Квіткарні Натана» вона взяла трояндовий кущ та обережно посадила його на могилі Пітера. Френні гадала, що, мовлячи батьківськими словами, кущ прийметься як слід. Після того як вона була при Ґасі, коли він помирав, відсутність думок дозволяла голові відпочити. Це було не зрівняти з тією прелюдією до божевілля, яку Френні пережила трохи раніше. Тоді вона немов пройшла сірим, брудним тунелем, у якому роїлися тіні — не так видимі, як відчутні. Вона не хотіла туди повертатися.

Та скоро доведеться замислитися над подальшими діями, і вона гадала, що в тих думках мало б з’явитися місце й для Гарольда Лодера. Не просто тому, що вони з ним єдині живі люди в окрузі — Френні не уявляла, що стане з Гарольдом, якщо за ним ніхто не дивитиметься. Вона не вважала себе найпрактичнішою людиною у світі, та якщо вона тут, доведеться згодитися. Гарольд і досі їй не дуже подобався, та принаймні він намагався бути тактовним, і виявилося, що в нього є трохи порядності — химерної, однак справжньої.

Після їхньої зустрічі чотири дні тому він полишив Френ у спокої — певне, з поваги до її горя. Та вона іноді бачила, як він безцільно катається на «кадилаку» Роя Бренніґена. І двічі, коли вітер дув у потрібному напрямку, у вікно її спальні долинало клацання його друкарської машинки — те, що було досить тихо, аби почути той тріск (будинок Лодерів стояв майже за півтори милі[189] від її домівки), немов підкреслювало реальність того, що сталося. Її трохи смішило, що Гарольд знайшов собі «кадилак», однак не замінив звичайну друкарську машинку однією з тих майже безшумних електричних «торпед».

«Не те щоб зараз вона стала йому в пригоді», — подумала Френ. Вона підвелася та обтрусила шорти. Морозиво й електронні друкарські машинки відійшли в минуле. Від цього її взяла сумна ностальгія, і Френні знову зловила себе на тому, що спантеличено розмірковує, як такий катаклізм міг відбутися лише за кілька тижнів.

Знайдуться й інші люди — байдуже, що казав Гарольд. Якщо владна система тимчасово вийшла з ладу, їм доведеться відшукати вцілілих та відновити її. Їй навіть на думку не спало запитати, чому «влада» така важлива, — так само як вона не подумала, чому автоматично відчула відповідальність за Гарольда. Вона сприймала це як належне. Організація та порядок — необхідні речі.

Вона вийшла з парку й повільно рушила Головною вулицею до дому Лодерів. Було вже тепло, та морський бриз освіжав повітря. Зненацька Френні заманулося піти на пляж, знайти гарненький шматок водорості й погризти її.

— Господи, яка ж ти бридка, — промовила вона вголос.

Та, ясна річ, вона була не бридкою, а просто вагітною. Ото й усе. Наступного тижня схочеться сендвічів із бермудською цибулею. І зверху мазнути хріном зі сметаною.

Френ зупинилася на розі, за квартал від домівки Гарольда. Коли вона востаннє згадувала про свій «делікатний стан»? До цього вона наштовхувалася на думку я-ж-вагітна за всілякими химерними кутками — думка ховалася там, наче неприємний бруд, який забули прибрати: краще віддати цю блакитну сукню в хімчистку, і то до п’ятниці (ще кілька місяців, і доведеться сховати її в шафу, бо я-ж-вагітна); краще прийняти душ зараз (за кілька місяців я буду схожа на кита, що миється в душовій кабінці, бо я-ж-вагітна); краще замінити мастило в автівці, а то поршні повискакують чи ще щось (цікаво, що б сказав Джонні в «Сітґо», якби дізнався, що я-ж-вагітна?). Та, певне, вона вже призвичаїлася до цієї думки. Урешті-решт, вона вже на третьому місяці — позаду близько третини строку.

Уперше Френні замислилася, хто допоможе з пологами, і їй зробилося трохи тривожно.

———

З-за дому Лодерів чувся монотонний тріск ручної газонокосарки — клац-клац-клац. Френні завернула за ріг і зненацька побачила таку дивну картину, що лише подив не дав їй зареготати.

Гарольд, одягнений в обтислі блакитні плавки, підстригав моріжок. Біла шкіра блищала від поту. Довге волосся теліпалося навколо шиї (та, до честі Гарольда, його помили в не дуже далекому минулому). Над резинкою плавок навіжено підскакували складки жиру. Гладкі ноги позеленіли від скошеної трави. Спина в нього розчервонілася, але важко було сказати, від зусиль чи сонячних опіків.

Однак Гарольд не просто стриг траву — він ганяв нею. Заднє подвір’я Лодерів спускалося до старої та мальовничої кам’яної стіни, і посеред нього стояла шестикутна альтанка. Раптом Френні відчула неочікувано болючий укол ностальгії — вона згадала, що, коли вони з Емі були ще дітьми, там відбувалися їхні чайні церемонії. Тоді вони ще плакали над кінцівкою «Павутиння Шарлотти»[190] та безтурботно вбивалися за Чакі Мейо — найпривабливішим хлопцем їхньої школи. Зелене й мирне подвір’я Лодерів здавалося шматочком Англії, та наразі до пасторальної сцени вдерся дервіш у блакитних плавках. Вона чула, як важко хекає Гарольд, і їй зробилось не по собі. Він добіг до північно-східного кутка подвір’я, де росли кущі шовковиці, що відмежовували його від угідь Вілсонів, їхніх сусідів, та помчав схилом донизу, згорбившись над Т-подібною ручкою газонокосарки. Стрекотали леза. Трава летіла на Гарольда зеленим струменем, забризкуючи ноги. Він викосив із половину подвір’я — те, що лишилося, було квадратом, посеред якого стояла альтанка. Гарольд домчав до стіни, а тоді розвернувся й погнав назад. На мить його затулила альтанка, а тоді він вигулькнув з-за неї, схилившись над інструментом, немов гонщик «Формули-1». Він побачив її на півдорозі до будинку. Тієї ж миті Френні розкрила рота.

— Гарольде? — несміливо сказала вона й помітила, що він плаче.

— Га! — крикнув Гарольд.

Навіть не крикнув, а вискнув. Вона вирвала Гарольда з його таємного, приватного світу й на мить злякалася, що від переляку й перенапруження його вхопить удар.

Він кинувся до будинку, розкидаючи ногами скошену траву, і Френ усвідомила, як солодко пахне моріжок у спекотному літньому повітрі.

Вона рушила до нього.

— Гарольде, що таке?

Наступної миті він уже тупотів ґанковими сходинками. Задні двері були відчинені. Гарольд забіг до будинку, і вони лунко загрюкнулися за ним. Запанувала тиша, у якій чувся пронизливий крик сойки, і якась дрібна тварина зашаруділа в кущах за кам’яною стіною. Облишена газонокосарка стояла перед клаптиком недостриженої трави, неподалік від альтанки, у якій Френ з Емі колись пили «Кул-ейд»[191] із чашечок від кухонного набору «Барбі», елегантно відстовбурчивши мізинчики.

Френні трохи постояла в нерішучості, та врешті підійшла до дверей і постукала. Ніхто не озвався, але вона чула, як десь там, усередині, плаче Гарольд.

— Гарольде?

Жодної відповіді. Тільки плач.

Вона зайшла до коридору — у ньому було темно, прохолодно й смачно пахло: ліворуч була комора місіс Лодер, і скільки Френні себе пам’ятала, там стояв аромат сушених яблук і кориці — пирогів, які мріють про народження.

— Гарольде?

Вона пройшла коридором до кухні, і Гарольд був там. Він сидів за столом, учепившись руками у волосся та спустивши зелені ноги на знебарвлений часом лінолеум, який місіс Лодер завжди тримала в бездоганній чистоті.

— Гарольде, що сталося?

— Іди геть! — крикнув зарюмсаний хлопець. — Забирайся, я тобі не подобаюся!

— Подобаєшся. Гарольде, ти нормальний. Може, не супер, але нормальний. — Вона замовкла, задумавшись. — Насправді, беручи до уваги всі обставини, мушу сказати, що наразі ти один із моїх улюбленців.

Від цих слів Гарольд іще дужче розревівся.

— У тебе є щось попити?

— «Кул-ейд», — сказав він, чхнув, витер ніс і, не відриваючи погляду від столу, додав: — Він теплий.

— Звісно ж, теплий. Воду ти набрав із міської колонки?

Як і багато інших маленьких містечок, Оґанквіт мав громадську колонку. Її поставили в мерії, та протягом останніх сорока років вважали радше архаїкою, аніж практичним джерелом води. Іноді з нею фотографувалися туристи. Ось, дивіться — громадська колонка в маленькому приморському містечку, ми там відпустку провели. Ой, така славна цікавинка…

— Ага, саме там.

Вона налила їм по склянці й сіла. «Мали б розпивати його в альтанці, — подумала вона. — Можна було б і мізинці відстовбурчити».

— Гарольде, що не так?

Хлопець видав химерний, істеричний сміх. Непевною рукою він узяв свій «Кул-ейд», осушив склянку й поставив її назад на стіл.

— Не так? Невже щось не так?

— Тобто, може, це щось конкретне?

Вона скуштувала «Кул-ейд» і ледве втрималася, щоби не скривитися. Напій не був дуже теплим — певне, Гарольд набрав води зовсім недавно, — але він забув додати цукру.

Урешті він поглянув на неї — обличчя заплакане, і видно, що будь-якої миті він може знову розревтися.

— Я хочу до матері, — просто сказав він.

— Ох, Гарольде…

— Коли це сталося, коли вона померла, я подумав, що не все так погано. — Він стискав склянку й дивився на Френні стомленим, однак пронизливим, дещо моторошним поглядом. — Знаю, тобі це здається жахливим. Та я не здогадувався, як сприйму їхню смерть. Я дуже чутлива людина. Ось чому мене так гнобили кретини з дому жахіть, який місцеві можновладці цинічно прозвали школою. Я гадав, що їхня смерть сповнить мене горем та зведе з розуму, скалічить щонайменше на рік… і, так би мовити, сонце в моєму нутрі… воно… а коли це сталося, моя мати… Емі… батько… «А не так уже й погано», — сказав я собі. Я… вони…

Зненацька він грюкнув кулаком по стільниці. Френні здригнулася.

— Чому я не можу сказати, що думаю?! — крикнув Гарольд. — Я завжди вмів висловлюватися! Адже це робота кожного письменника — бути ковалем власної мови, різати до самих кісток, то чому я не можу висловити свої ж почуття?!

— Гарольде, припини. Я знаю, як тобі зараз.

Він ошелешено витріщився на неї.

— Знаєш?.. — Гарольд похитав головою. — Ні, цього не може бути.

— Пам’ятаєш, як ти приходив до мене? Коли я могилу копала? Я тоді мало не здуріла. Забувала, чим займалася. Хотіла посмажити картоплі й мало дім не спалила. Тож якщо тобі кращає, коли косиш моріжок, — чудово. Однак ти згориш, якщо коситимеш у самих плавках. Ти вже добряче обпікся, — критично зауважила вона, глянувши на його плечі.

Задля ввічливості вона сьорбнула того бридкого «Кул-ейду».

Гарольд витер рота.

— Вони мені навіть не дуже подобалися, — мовив він. — Та здавалося, що відчуття горя однаково з’явиться. Це як із сечовим міхуром: як повний — справляєш потребу. Тож якщо помирає близький родич, тебе має вхопити горе.

Вона кивнула — порівняння дивне, однак влучне.

— Мати завжди захоплювалась Емі. Була її товаришкою, — по-дитячому скиглив він, сам не усвідомлюючи, як жалюгідно це виглядає. — А батька я просто жахав.

Френ розуміла, чого так. Бред Лодер був кремезним, м’язистим чоловіком, який працював начальником на суконній фабриці в Кенненбанку. Певне, він навіть не знав, що й думати про свого гладкого, дивакуватого сина. І як він його взагалі породив?

— Одного разу він відвів мене вбік, — вів далі Гарольд, — і спитав, чи я часом не педик. Саме так і спитав. Я перелякався й заплакав, а він ляснув мене по обличчю та сказав, що як буду таким клятим розмазнею, то мені краще негайно вшиватися з міста. А Емі… гадаю, можна спокійно твердити, що їй було начхати. Соромив її в очах друзів. Як приводила їх, ставилася до мене так, наче я був чимсь на кшталт брудної кімнати.

Пересиливши себе, Френні допила «Кул-ейд».

— Тож коли їх не стало, мені було байдуже. Думав, зі мною щось не те. «Горе не рефлекс», — заспокоював я себе. Та вийшло, що сам себе ошукав. З кожним днем мені бракувало їх дедалі більше. Насамперед матері. Якби ж я міг її просто побачити… коли я потребував мами, поряд її не було… вона була надто зайнята — робила щось для Емі чи з Емі, однак ніколи мене не кривдила. Тож коли цього ранку в мене з’явилися такі думки, я вирішив підстригти моріжок. Щоб викинути це з голови. Та не вийшло. Я почав косити траву дедалі швидше… наче хотів перегнати смуток… а тоді ти прийшла. Френ, я виглядав так само божевільно, як почувався?

Вона потяглася до Гарольда й торкнулася його руки.

— Гарольде, у твоїх почуттях немає нічого неприродного.

— Ти певна? — Він знову глянув на неї великими дитячими очима.

— Так.

— Ти будеш моїм другом?

— Так.

— Слава Богу, — сказав він. — Слава Богу…

Його рука була мокрою, і щойно Френ подумала про це, Гарольд неохоче забрав її, ніби почувши думки дівчини.

— Хочеш іще «Кул-ейду»? — скромно запитав він.

Френні скористалася своєю найкращою дипломатичною усмішкою.

— Може, трохи згодом, — сказала вона.

———

В обід вони влаштували собі пікнік у парку: сендвічі з арахісовим маслом та желе, тістечка «Твінкі», по великій пляшці коли на кожного. Напої вони остудили в озері, і смакувала газованка чудово.

— Я розмірковував над тим, що далі робити, — мовив Гарольд. — Ти доїдатимеш оте «Твінкі»?

— Ні, уже наїлася.

Гарольд проковтнув її тістечко за раз. Його припізніле горе на апетит не вплинуло, помітила Френ, а тоді вирішила, що не можна бути такою злою.

— То що вирішив?

— Думаю поїхати до Вермонту, — невпевнено мовив він. — Хочеш зі мною?

— Чому до Вермонту?

— Там є державний центр із дослідження інфекційних хвороб та всіляких пошестей. У містечку під назвою Стовінгтон. Потужності в них не такі, як в Атланті, та їхати значно ближче. Я подумав, що, коли вижили люди, які й досі працюють над цим грипом, багато хто з них буде там.

— Думаєш, вони не померли?

— Ну, могло й таке статися, — доволі манірно відповів Гарольд. — Однак люди в закладах, де інфекційними хворобами займаються на постійній основі, звикають до обережності. Тож якщо установа працює, вони, певне, шукають таких, як ми, — людей із належним імунітетом.

— Гарольде, звідкіля ти все це знаєш?

Вона дивилася на нього з відвертим захопленням, і Гарольд залився щасливим рум’янцем.

— Багато читаю. Ці установи не засекречені. То що скажеш, Френ?

На її думку, ідея була чудова. Вона резонувала з тією не до кінця сформованою потребою в структурі й авторитетах. Френні одразу ж відкинула Гарольдове припущення щодо того, що всі люди в такій установі могли бути мертві. Вони доберуться до Стовінгтона, їх приймуть, проведуть аналізи, з яких з’ясується, чим вони відрізняються від людей, що захворіли та сконали. Їй не спало на думку, чи буде тоді від вакцини бодай якась користь.

— Гадаю, краще знайти дорожній атлас та поглянути, як дістатися туди найшвидше, — сказала Френ.

Його обличчя просвітліло. На секунду Френ здалося, що зараз Гарольд її поцілує, і, певне, у ту блискучу мить вона б це дозволила, та тоді час пішов собі далі. І, згадуючи, вона раділа, що цього не сталося.

———

В атласі відстань можна було відміряти пальцями, і все здавалося доволі простим. Трасою 1 до I-95[192], I-95 — до 302, а тоді 302-ю на північний захід, крізь приозерні містечка західного Мейну, тією ж дорогою — димоходом Нью-Гемпширу[193], а тоді до Вермонту. Стовінгтон був лише за тридцять миль на захід від Берра, і дістатися до нього можна було вермонтською трасою 61 або I-89.

— І скільки ж це буде разом? — запитала Френ.

Гарольд дістав лінійку, поміряв, а тоді звірився зі шкалою миляжу.

— Ти не повіриш, — похмуро сказав він.

— Що там? Сто миль?

— Понад три сотні.

— О Боже, — зітхнула Френ. — Це нищить мою ідею. Я десь читала, що можна пройти більшість штатів Нової Англії лише за день.

— Це облуда, — мовив Гарольд своїм найученішим голосом. — Так, можна пройти чотирма штатами — Коннектикутом, Род- Айлендом, Массачусетсом і перетнути межу Вермонту — за двадцять чотири години, і то все потрібно зробити як слід. Однак це схоже на загадку з двома переплетеними цвяхами — якщо знаєш як, то розчепиш, а як ні, то нічого не вийде.

— Звідки ж ти такого набрався, га? — Френ була вражена.

— З «Книги рекордів Ґіннесса», — презирливо бовкнув він. — Також відомої як «Домашня “Біблія” юних оґанквітців». Насправді я думав про велосипеди. Або ж… ну, не знаю… можна взяти по скутеру.

— Гарольде, ти геній, — урочисто виголосила Френ.

Гарольд кашлянув і зашарівся: йому це полестило.

— Завтра вранці можемо доїхати на велосипедах до Веллса. Там є салон «Хонди»… Френ, ти їздила на їхніх скутерах?

— Навчуся, якщо сильно не гнатимемо.

— О, їхати швидко було б нерозумно, — серйозно сказав Гарольд. — Ніколи не знаєш — раптом за крутим поворотом поперек дороги стоять розбиті автомобілі?

— Так, таке не вгадати. Та нащо чекати до завтра? Чом би й сьогодні не вирушити?

— Ну, зараз уже за другу. Далі Веллса ми не заїдемо, до того ж потрібно знайти собі належний одяг. Краще зробити це тут, в Оґанквіті, бо ми знаємо, що де розташоване. І, звісно ж, нам потрібна зброя.

От дивина: щойно Гарольд промовив останнє слово, Френні згадала про дитину.

— А нащо нам зброя?

Він подивився на неї кілька секунд, а тоді опустив очі. Його шиєю до обличчя збирався червоний рум’янець.

— Тому що поліції та судів більше не існує, а ти приваблива жінка, і деякі люди… певні чоловіки… можуть… повестися не по-джентльменськи. Ось чому.

Його обличчя стало мало не багряним.

«Він говорить про зґвалтування, — подумала Френ. — Про зґвалтування. Та кому схочеться мене ґвалтувати? Я-ж-вагітна. Але тут навіть Гарольд нічого не пояснить. І якби ти відкрила рота й сказала потенційному ґвалтівникові: “Будь ласочка, не робіть цього, бо я-ж-вагітна”, — невже ти гадаєш, що почуєш у відповідь: “Йой, дамочко, перепрошую, піду-но зґвалтую іншу дівку”?»

— Гаразд, — сказала вона. — Зброя так зброя. Однак сьогодні ще можна встигнути до Веллса.

— Перед від’їздом я волів би зробити одну річ, — мовив Гарольд.

———

Дах на коморі Мозеса Річардсона був вибухово гарячим. Коли вони видерлися на горище із сіном, Френні вся змокріла, та коли піднялися хисткою драбиною на дах, піт котився справжніми струмками — блузка потемніла та обліпила її груди.

— Гарольде, ти справді гадаєш, що це так потрібно?

— Не знаю.

У руках він тримав відро білої фарби й широку щітку, досі запаковану в целофан.

— Але комору видно з траси, і гадаю, якщо сюди хтось поїде, то саме цією дорогою. Хай там як, а це точно не зашкодить.

— Зашкодить, якщо впадеш і потрощиш кістки.

Від спеки в неї розболілася голова, і кола, яку вони випили за обідом, так хлюпала в животі, що її мало не нудило.

— Полетиш, і тобі кінець.

— Не полечу, — знервовано відказав Гарольд і глянув на неї. — Френні, у тебе кепський вигляд.

— Це через спеку, — прошепотіла вона.

— Господи, то спускайся. Полеж під деревом. Подивися, як людина-муха виробляє карколомні трюки на небезпечному похиленому на 10 градусів даху комори Мозеса Річардсона.

— Давай без жартів. Я й досі думаю, що це дурня. Небезпечна дурня.

— Так, проте я почуватимуся краще, якщо це зроблю. Ну ж бо, Френ, спускайся.

«Нічого собі, він робить це для мене», — подумала вона.

Він стояв перед нею, спітнілий і наляканий, зі старим павутинням на гладких голих плечах, із животом, що звисав над поясом обтислих синіх джинсів, однак налаштований не налажати й зробити все правильно.

Френ стала навшпиньки та цьомнула його в губи.

— Будь обережним, — сказала вона й швиденько полізла донизу, відчуваючи, як у животі хлюпочеться кола — хльоп-хльоп, угору-вниз, бр-р-р-р. Вона спускалася хутко, однак устигла помітити щастя в його вражених очах.

Френні злізла прицвяхованими перекладинами на засмічену сіном підлогу комори ще швидше, бо відчувала, що її зараз знудить, і хоча вона знала, що це від спеки, коли й дитини, що б подумав Гарольд, якби почув звуки блювання? Вона хотіла зробити це на вулиці, щоб він себе не накручував. І встигла. Ледь-ледь.

———

Гарольд спустився у чверть на четверту. Спечена шкіра горіла червоним, а руки були забризкані білою фарбою. Поки він працював, Френ задрімала під в’язом, що ріс у присадку Річардсона, та покуняти як слід не вдалося, бо вона дослухалася до того, як скрипить ґонт, і чекала, що він затріщить і пролунає відчайдушний крик бідолашного товстуна Гарольда — пролетить дев’яносто футів[194] і розіб’ється об тверду землю. Та, дякувати Богу, вона цього не почула, і наразі він гордо стояв перед нею з трав’янисто-зеленими ногами, білими руками й червоними плечима.

— Нащо ти фарбу спускав? — поцікавилася вона.

— Не хотів її там лишати. Вона могла загорітися від спеки, і не стало б нашого напису.

Френні знову зачудувалася з того, як старався Гарольд — він не хотів налажати навіть із найменшою дрібничкою. Це було трохи лячно.

Вони поглянули на дах комори. Свіжа фарба блищала й різко контрастувала з вигорілим зеленим ґонтом, а слова нагадували Френ написи, які частенько траплялися на дахівках комор у південних штатах: щось на кшталт «ІСУС ВАС СПАСЕ» або «ПЕРЕКУСИ ЧЕРВОНИМ ІНДІАНЦЕМ». Гарольд написав дещо інше:

ПОЇХАЛИ ДО ЕПІДЕМЦЕНТРУ В СТОВІНГТОНІ, ВЕРМОНТ.

ТРАСА 1 ДО ВЕЛЛСА

МІЖШТАТНА 95 ДО ПОРТЛЕНДА

ТРАСА 302 ДО БАРРА

МІЖШТАТНА 89 ДО СТОВІНГТОНА

ЗАЛИШИЛИ ОҐАНКВІТ 2 ЛИПНЯ 1990 р.

ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР

ФРЕНСІС ҐОЛДСМІТ

— Я не знав твого другого імені, — сказав Гарольд вибачливим тоном.

— Та нічого, — озвалася Френ, не зводячи очей із напису — перший рядок був написаний якраз під віконцем на даху, а останній, з її ім’ям та прізвищем, саме над ринвою. — Як ти примудрився написати останній рядок?

— Це було нескладно, — сором’язливо відповів він. — Трохи ногами в повітрі погойдав, то й усе.

— Ох, Гарольде. Міг би й без мене підписатися.

— Але ж ми команда, — сказав він, а тоді полохливо глянув на неї. — Чи не так?

— Гадаю, що так… якщо ти не вб’єшся. Зголоднів?

Він усміхнувся на всі зуби.

— Як вовк.

— Тоді ходімо їсти. А ще змащу твої опіки дитячою олійкою. Гарольде, хочеш чи ні, а доведеться носити футболку. На спині ти сьогодні вже не поспиш.

— Спатиму, як дитина, — усміхнувся до неї Гарольд.

Френ усміхнулась у відповідь. Вони повечеряли консервами та запили їх «Кул-ейдом» (його замішала Френ, тож напій був із цукром), а пізніше, коли почало сутеніти, Гарольд прийшов до дому Ґолдсмітів та приніс щось під пахвою.

— Це належало Емі, — сказав він. — Знайшов його на горищі. Здається, батьки зробили їй подарунок, коли вона закінчила середню школу. Навіть не знаю, чи він досі працює, та я взяв батарейки в госптоварах.

Гарольд поплескав по кишені, з якої випирали батарейки «ЕверРеді».

То був портативний фонограф із пластиковою кришкою — того штибу, що випускали для тринадцяти-чотирнадцятирічних дівчаток, щоб вони могли брати їх із собою на пляжні вечірки чи пікніки. Такі фонографи робили під сингли-сорокап’ятки, які видавали Осмонди, Ліф Ґерретт, Джон Траволта й Шон Кессіді. Френ дивилася на апарат і відчувала, як на очі набігають сльози.

— Ну, — мовила вона, — перевіримо.

Фонограф працював. Тож вони поставили його на журнальний столик, сіли по різні боки дивана, що стояв навпроти, і майже чотири години слухали, як музика мертвого світу сповнює теплу ніч, і їхні обличчя світилися мовчазним і тужливим зачудуванням.

Розділ 37

Спершу Стю сприймав той звук як належне — звичайна річ для яскравого літнього ранку. Він щойно пройшов місто Саут-Райґейт, штат Нью-Гемпшир, і тепер шосе зміїлося красивою сільською місцевістю. З обох боків нависали в’язи, і дорога була всіяна рухливими плямами-монетами сонячного світла. Обабіч росли густі кущі пістрявого сумаху, блакитно-сірого ялівцю та ще багато кущів, назв яких Стю не знав. Така ряснота досі здавалася дивом: його очі звикли до східного Техасу, чия придорожня флора не могла дорівнятися до подібного розмаю. Ліворуч із кущів іноді проглядав старовинний мур, а праворуч жебонів невеличкий струмок, який весело ніс свої води на схід. Подеколи в кущах шаруділи тварини (учора на дорозі йому зустрілася величенька олениця, яка стояла на білій розділовій смузі траси 302 й принюхувалася до вранішнього повітря — від того видива він аж закляк на місці), пронизливо кричали птахи. І собачий гавкіт прозвучав на цьому тлі як щось цілком природне.

Він пройшов іще з милю, доки йому спало на думку, що той гавкіт (судячи зі звуку, пес був уже ближче) міг виявитися чимось незвичайним. Відтоді, як він полишив Стовінгтон, йому трапилося чимало дохлих псів, та живих він іще не бачив. Ну, подумав Стю, грип убив більшість людей, однак не всіх. Очевидно, так само і з собаками: більшість сконала, та не всі. Напевне, тепер та тварина ставитиметься до людей дуже сторожко. Найімовірніше, почувши його, сховається в кущі та заливатиметься гавкотом, аж доки він не полишить її територію.

Стю дістав носовички з-під лямок наплічника з рефлекторними вставками, склав їх наново й повернув на місце. Він ішов у новеньких черевиках «Джорджія джаєнтс», але за три дні ходьби вони позбулися свого лоску. На голові в нього хвацько сидів повстяний капелюх, червоний і крислатий. На плечі висів армійський карабін. Стю не думав, що натрапить на мародерів, однак гадав, що зайвою зброя не буде. Може, уполює собі звірину. Ну, учора йому трапилася свіжина, ще жива й на копитах, та він так зрадів тому видиву, що про їжу навіть не подумав.

Плечам стало зручніше, і Стю рушив далі. Судячи зі звуку, пес міг бути вже за наступним поворотом. «Можливо, я його таки побачу», — подумав Стю.

Він вибрав трасу 302, бо гадав, що раніше чи пізніше вона виведе його до океану. Він сказав собі: «Дійду до океану й тоді вирішу, що робити далі. А до того я зовсім про це не думатиму». Прогулянка, що тривала вже четвертий день, була для нього чимсь на кшталт терапії. Стю подумав про те, щоб узяти десятишвидкісний велосипед чи мотоцикл, на яких можна об’їхати затори, що іноді траплялися йому на дорогах, та натомість вирішив обійтися ногами. Йому завжди подобалися піші прогулянки, а тіло дуже просило розминки. До втечі зі Стовінгтона він просидів у клітці близько двох тижнів, і здавалося, що розм’якнув і втратив форму. Стю гадав, що раніше чи пізніше втратить терпець через повільну швидкість і знайде собі велик чи мотоцикл, та поки що йому подобалося крокувати дорогою, роздивлятися, подеколи робити п’ятихвилинні перерви, дрімати після обіду, щоб перечекати найспекотніші години дня. І почувався він при цьому чудово. Потроху божевільні пошуки виходу вивітрювалися з пам’яті — вони стали просто минулим, а не таким яскравим видінням, що кидало його в холодний піт. Найважче забувалося відчуття, що його хтось переслідує. У перші дві ночі на свободі йому раз по раз снилася остання зустріч з Елдером, коли той прийшов до нього виконати наказ. Уві сні Стю був не таким спритним. Елдер ухилявся від удару, натискав на гачок пістолета, і Стю відчував, як у його груди безболісно врізається важка, нашпигована свинцем боксерська рукавиця. Цей сон снився йому знову й знову, аж доки він не просинався вранці, так і не відпочивши, однак Стю дуже радів, що живий, і недосипання його не турбувало. Минулої ночі кошмар не вернувся. Стю сумнівався, що нервовість зникне одразу, та подумав, що ходьба потроху виведе отруту з його організму. Можливо, до кінця він її не здихається, та Стю був певен, що, коли розвіється більша її частина, він зможе оптимістичніше дивитися вперед — і байдуже, чи дійде на той час до океану.

Він завернув за поворот, і пес — золотисто-каштановий ірландський сетер — був там. Побачивши Стю, собака радісно загавкав і побіг до нього, клацаючи кігтями по асфальту й навіжено метляючи хвостом. Сетер підскочив і з розгону вперся лапами в живіт Стю — той аж назад подався.

— Тихше, друзяко, — сказав він, широко всміхаючись.

Почувши його голос, пес залився щасливим гавкотом і знову підскочив.

— Коджаку[195]! — пролунав суворий голос.

Стю здригнувся й почав озиратися.

— Сидіти! Облиш цього чоловіка! Ти йому всю сорочку замастиш! Нещастя, а не собака!

Коджак став на чотири лапи та оббіг Стю, підібгавши хвоста. Опинившись між лап, хвіст однаково тріпотів від ледь стримуваної радості, і Стю вирішив, що обманщик із пса нікудишній.

Він побачив власника голосу й, очевидно, хазяїна Коджака — то був чоловік років шістдесяти в заношеному светрі, старих сірих штанях та… береті. Він сидів на табуреті для піаніста й тримав палітру. Перед ним стояв мольберт із малюнком.

Незнайомець підвівся, поклав палітру на табурет (Стю почув, як він пробубнів: «А тепер головне — на неї не сісти») і рушив до Стю з простягнутою рукою. З-під берета вибилося скуйовджене волосся, і теплий вітерець грався сивими пасмами.

— Сподіваюся, пане, ви не вироблятимете фокусів із вашою гвинтівкою. Ґлен Бейтман, до ваших послуг.

Стю зробив крок назустріч і потиснув старому руку. Коджаку припікало погратися — пес вигарцьовував навколо Стю, та стрибати не наважувався. Принаймні поки що.

— Стюарт Редман. Щодо зброї можете не хвилюватися. Мені не траплялося стільки народу, щоб уже кортіло когось пристрелити. Насправді до вас я нікого не стрів.

— Ви любите кав’яр?

— Ніколи не куштував.

— То час спробувати. І якщо він вам не сподобається, є ще багато чого. Коджаку, не треба стрибати. Я знаю, тобі хочеться побіситися, — знаю ж тебе як облупленого, — але тримай себе в лапах. Коджаку, пам’ятай: самоконтроль — це те, що відрізняє тварин вищого порядку від нижчих. Самоконтроль!

Оскільки звернулися до кращого боку його натури, Коджак сів на задні лапи й захекав. На його псячій фізіономії світилась усмішка. З досвіду Стю знав, що пес, який усміхається, або кусючий, або надзвичайно добрий. На кусючого Коджак не скидався.

— Запрошую вас на обід, — сказав Бейтман. — Ви перша людина, яку я побачив за останній тиждень. Приєднаєтеся до мене?

— Радо.

— Ви з півдня, так?

— Зі східного Техасу.

— Прийміть мої вибачення, людино зі сходу, — Бейтман захихотів із власних слів та повернувся до своєї картини — пріснуватої акварелі з лісом, що ріс по інший бік дороги.

— На вашому місці я б не сідав на табурет, — сказав Стю.

— Чорт, авжеж! Було б горе штанам.

Він змінив курс та рушив до краю невеликої галявини. Стю побачив, що в тіні там стоїть біло-помаранчевий кулер. Зверху лежало щось подібне до білого рядна для пікніків. Бейтман розгорнув його, і Стю побачив, що не помилився.

— Колись це належало баптистській церкві Божої благодаті у Вудсвіллі, — сказав Бейтман. — Та я його визволив. Гадаю, баптисти за ним не сумуватимуть. Вони всі повернулися додому, до Ісуса. Принаймні всі вудсвілльські баптисти. Тепер вони можуть причащатися без посередників. Та гадаю, що рай сильно розчарує наших святенників. Хіба що тамошнє керівництво дозволить їм дивитися телевізор — певне, там це буде зватися «раєвізором». Вони ж не можуть без Джеррі Фолвелла[196] та Джека Ван Імпа[197]. А в нас тут натомість язичницьке єднання з природою. Коджаку, ану не наступати на скатертину. Самоконтроль, завжди пам’ятай про нього, собачко. У всьому, що робиш, самоконтроль має бути твоїм запобіжником. Містере Редман, як ви дивитеся на те, щоб перейти через дорогу та вимити руки?

— Звіть мене Стю.

— Гаразд, без проблем.

Вони перейшли через дорогу й вмилися холодною чистою водою. Стю почувався щасливим. Зустріч саме з цим чоловіком здавалася йому дуже вчасною. Коджак похлебтав води трохи нижче за течією, а тоді щасливо загавкотів і кинувся в гущавину. Він наполохав фазана, і, коли переляканий птах вилетів із кущів, Стю здивовано подумав, що все може бути добре. Справді може.

———

Йому не дуже сподобався кав’яр (смакував як рибний холодець), та в Бейтмана були ще й пепероні, салямі, дві бляшанки сардин, трохи підв’ялих яблук і велика коробка з інжирними батончиками «Кіблер». «Інжирні батончики надзвичайно корисні для травлення», — зауважив Бейтман. Відтоді, як Стю вибрався зі Стовінгтона, живіт його зовсім не турбував, та йому подобались інжирні батончики, і він з’їв їх із півдюжини. Та й усього іншого теж добряче нам’яв.

За їжею, яку вони закусювали солоними крекерами, Бейтман розповів Стю, що він був доцентом на кафедрі соціології при Вудсвілльському технікумі. З його слів, Вудсвілль являв собою невелике містечко («Знане своїм технікумом та чотирма заправками», — сказав Бейтман), розташоване за шість миль від них. Його дружина померла десять років тому. Дітей вони не мали. Більшість колег просто не звертали на нього уваги, і він платив їм тією ж монетою.

— Вони вважали мене психом, — сказав він. — Однак висока вірогідність того, що вони мають рацію, не покращила наших стосунків.

Епідемію супергрипу він зустрів байдуже, бо нарешті в нього з’явилася можливість здійснити давню мрію — вийти на пенсію та повноцінно зайнятися малюванням.

— Я жахливий художник, просто жахливий. Та тішу себе думкою, що цього липня ніхто на всій планеті не малює кращих пейзажів, ніж Ґлендон Пекод Бейтман — бакалавр і магістр образотворчих мистецтв, заслужений художник США. Дешевий нарцисизм, та що є, тим і раді, — говорив він, ділячи десерт, фунтовий торт «Сара Лі».

Він подав Стю паперову тарілку з його шматком.

— А Коджак був вашим псом ще до епідемії?

— Ні. Був би чудернацький збіг, правда? Гадаю, Коджак належав комусь із місцевих. Я його інколи бачив, та клички не знав, тож дозволив собі наректи його по-своєму. Він ніби й не проти. Перепрошую, Стю, я на хвилинку.

Він швиденько рушив через дорогу, і Стю почув плюскіт води. За хвилину Бейтман повернувся — ішов із підкоченими до колін штаньми, а в руках тримав по упаковці пива «Нарраґансетт».

— От я дурень. Могли б і за їжею випити.

— Пиво від цього не скисло, — сказав Стю та висмикнув з упаковки одну бляшанку. — Дякую.

Вони потягнули за вушка, і Бейтман підняв свою бляшанку.

— Стю, за нас. Щоб жилося щасливо, спокійно й без болю в спині.

— Амінь.

Вони стукнулися бляшанками й випили. Стю подумалося, що ніколи ковток пива не смакував так гарно, і, певне, це вже не повториться.

— А ти словами не розкидаєшся, — зауважив Бейтман. — Сподіваюся, тобі не здається, наче я, так би мовити, танцюю на могилі колишнього світу.

— Ні, — відповів Стю.

— Я упереджено ставився до світу, — сказав Бейтман. — Спокійно це визнаю. Протягом останньої четверті двадцятого століття цей світ здавався мені чимсь таким, як вісімдесятирічний дід, який помирає від раку товстого кишечнику. Кажуть, що ця хвороба уражає всіх жителів Заходу, коли століття добігає кінця. Століття будь-яке, не тільки наше. Ми замотуємося в скорботні балахони й тиняємося, волаючи «горе тобі, о Єрусалиме»… або ж у нашому випадку «о Клівленде». Люди сіпались у танці святого Віта наприкінці п’ятнадцятого століття[198]. Бубонна чума — так звана «чорна смерть» — спустошила Європу під кінець чотирнадцятого[199]. Коклюш вигулькнув під кінець сімнадцятого, а перші спалахи грипу були зареєстровані наприкінці дев’ятнадцятого[200]. Ми так звикли до грипу, — для нас він усе одно що звичайна застуда, так? — що здається, ніби ніхто, крім істориків, не знає або не в курсі, що сто років тому його навіть не існувало. Зазвичай протягом останніх трьох десятиріч будь-якого століття висовуються оті релігійні фанатики й розмахують фактами, які вказують на те, що на порозі Армагеддон. Звісно, таких маніяків завжди чимало, та їхні полки розростаються лише під кінець століть… і дуже багато людей сприймають їх цілком серйозно. З’являються чудовиська. Аттіла, Чингісхан, Джек-різник, Ліззі Борден[201]. А ще можна згадати наших сучасників: Чарльза Менсона, Річарда Спека й Теда Банді. І деякі диваки говорять, що людині Заходу необхідно періодично промивати кишки, робити чистку, тож усілякі катаклізми трапляються саме наприкінці століть, щоб народ зустрів нову сотню років очищеним та сповненим оптимізму. А от нам поставили суперклізму, і, якщо подумати, усе стає цілком зрозумілим. Урешті-решт, цього разу закінчується не якесь там сторіччя. Наближається геть нове тисячоліття.

На кілька секунд Бейтман замислився.

— Послухав себе і вирішив, що я таки танцюю на могилі колишнього світу. Будете ще пива?

Стю взяв іще одну бляшанку й помізкував над словами Бейтмана.

— Це не кінець світу, — врешті мовив він. — Принаймні я так не думаю. Радше це… антракт.

— Влучно. Гарно сказав. Якщо не заперечуєте, я б сів за малюнок.

— Давайте.

— А інші собаки вам траплялися? — запитав Бейтман, побачивши, як через дорогу до них радісно біжить Коджак.

— Ні.

— І я не бачив. Ви єдина людина, яку я бачу за останній час, та й собаки, крім Коджака, не стрічалися.

— Якщо він вижив, знайдуться й інші.

— Звучить не надто науково, — усміхнувся Бейтман. — Що ви за американець? Покажи мені другого собаку, бажано сучку, і я прийму твою тезу щодо того, що десь є й третій. Та не варто показувати одного пса й казати, що має бути другий. Так не пройде.

— Я бачив корів, — замислено сказав Стю.

— Корови, так, і олені. Та повмирали всі коні.

— А й справді, — погодився Стю.

Дорогою йому трапилося кілька дохлих коней. Іноді він бачив, як корови паслися поряд із тими роздутими тілами.

— Як же так? — мовив він.

— Жодного уявлення. Усі ми дихаємо, а ця хвороба уражає в основному дихальну систему. Однак мені цікаво, чи є ще якийсь чинник. Воно чіпляється до людей, собак і коней. А до корів з оленями — ні. І щури позникали на деякий час, але тепер повертаються. — Бейтман завзято змішував на палітрі фарбу. — Усюди коти, справжнє котяче нашестя, і, наскільки я можу судити, комахам по барабану. Звісно, людський faux pas[202] рідко їх зачіпає, і навіть смішно подумати про хворого на грип комара. Це не має бодай найменшого сенсу. Повне безумство.

— Ще б пак, — сказав Стю й відкрив іще одне пиво. У голові приємно шуміло.

— Ми можемо стати свідками цікавих екологічних змін, — вів далі Бейтман; він робив жахливу помилку, намагаючись домалювати в пейзаж Коджака. — Побачимо, чи внаслідок усього цього homo sapiens не втратить здатність до розмноження. Буде видно. Та принаймні можемо спробувати згуртуватися. А от чи знайде собі пару Коджак? Чи стане він коли-небудь гордим татусем?

— Господи, може й не стати.

Бейтман підвівся, поклав палітру на табурет і взяв собі непочату бляшанку пива.

— Гадаю, так, — сказав він. — Певне, десь є й інші люди, інші собаки, інші коні. Та більшість тварин може сконати й без нового приплоду. Звісно ж, можуть знайтися й тварини вразливих для хвороби видів, які завагітніли ще перед епідемією. Наразі в Сполучених Штатах можуть бути й здорові жінки з — перепрошую за грубість — пиріжками в пічках. Однак деякі тварини можуть зовсім вимерти. Якщо виключити з рівняння собак, олені розплодяться, бо в них є імунітет. Ясна річ, людей лишилося недостатньо, щоб контролювати їхню популяцію. Сезон полювання скасовано на кілька років уперед.

— Ну, якщо олені надто розплодяться, вони вмиратимуть із голоду, — зауважив Стю.

— А от і ні. Не всі, і навіть не більшість. Та я говорю за наші краї. Не знаю, як там у східному Техасі, а коли почалась епідемія, у Новій Англії були засаджені всі городи, і рослинність буяє, як завжди. Олені матимуть що їсти і цього року, і наступного. А пізніше насадження здичавіють і самі розростуться. Голодних оленів тут не буде років сім, як не більше. Якщо повернешся сюди за кілька років, доведеться проштовхуватися між оленями.

Стю обмізкував його слова.

— А ви не перебільшуєте? — урешті промовив він.

— Не думаю. Може, я й не взяв до уваги певні чинники, та дуже в цьому сумніваюся. І мою гіпотезу щодо відсутності впливу собак на чисельність оленів можна застосувати й до взаємин інших видів. Безконтрольно плодяться коти. Що це означає? Ну, я вже згадував, що акції щурів на екологічній біржі спершу впали, а тоді піднялися. Якщо котів вистачить, ситуація може змінитися. Світ без щурів. Звучить непогано, та можна й посперечатися.

— А що ви мали на увазі, коли казали, що розмноження людей під питанням?

— Є два варіанти, — сказав Бейтман. — Принаймні я бачу лише два. Перший: діти можуть народитися без імунітету до супергрипу.

— І померти, щойно народившись?

— Або так, або й in utero[203]. Менш вірогідно, та однаково можливо й те, що супергрип міг справити на вцілілих стерилізаційний ефект.

— Страшне, — похитав головою Стю.

— Свинка[204] — теж не забавки, — сухо промовив Ґлен Бейтман.

— Та коли матері, діти яких… ну, in utero… якщо ці жінки несприйнятливі до грипу…

— Так, у деяких випадках імунітет може передаватися від матері до дитини так само, як і сприйнятливість до хвороби. Та не завжди. Я б на це не поставив. Гадаю, що майбутнє дітей, які наразі in utero, дуже непевне. Скажімо, матері невразливі, та поточна статистика говорить про те, що більшість чоловіків, які могли їх запліднити, повмирали.

— А як щодо другого варіанта?

— Ми можемо добити наш вид самотужки, — спокійно промовив Бейтман. — Насправді я гадаю, що це цілком можливо. Може, не одразу, бо вцілілі зараз дуже розпорошені. Однак людина товариська, соціальна тварина, і врешті-решт ми знову згуртуємося. Бодай для того, щоб поділитися оповідками про те, як пережили страшну епідемію дев’яностого року. Як не пощастить, більшість угруповань, що зараз формуються, стануть примітивними диктаторськими спільнотами, у яких заправлятимуть новоявлені цезарі. Може утворитися кілька освічених, демократичних спільнот, і я вам точно назву необхідну умову для появи таких товариств у дев’яностих та на початку нульових років: достатня кількість технічно підкованих людей, які б повернули світло. Зробити це можна, і то запросто. Ми ж не на спустошених руїнах ядерної війни. Усі механізми й машини стоять і чекають, доки з’явиться потрібна людина — та, яка знає, як зачистити контакти й замінити спрацьовані вальці. Людина, яка їх запустить. Питання лише в тому, скільки вцілілих розбираються в технології, яку всі ми сприймали за належне.

Стю сьорбнув пива.

— Думаєте? — спитав він.

— Атож. — Бейтман також ковтнув пива, а тоді нагнувся до Стю й похмуро всміхнувся. — А тепер, містере Стюарте Редман зі східного Техасу, дозвольте змалювати вам одну гіпотетичну ситуацію. Уявімо, що в Бостоні в нас є спільнота А, а в Ютиці — спільнота Б. Вони знають одна про одну, і кожна спільнота в курсі про умови, у яких живе протилежний табір. Спільнота А процвітає. Вони оселилися на Бікон-Гілл[205] і живуть у розкоші, бо виявилося, що один із членів спільноти — ремонтник із «Кон Ед»[206]. Цей парубок досить розумний, щоб запустити електростанцію, яка живитиме Бікон-Гілл. В основному все зводиться до того, щоб клацнути вимикачами, що відрубилися, коли станція перейшла в режим автоматичного вимкнення. І коли все запуститься, воно працюватиме на автоматі. Ремонтник може навчити інших членів спільноти А, за якими приладами слідкувати, на які важелі тиснути. Турбіни працюють на пальному, а зараз його хоч залийся, адже всі, хто ним користувався, дали дуба. Тож Бостону годі скаржитися. Є тепло, щоб зігрітися взимку, є світло, щоб почитати ввечері, є охолоджувальні прилади, щоб випити шотландського віскі з льодом, як цивілізована людина. Справді, не життя, а ідилія. Середовище не забруднюється. Ліків вистачає. Расові негаразди в минулому. Їжі вдосталь. Немає проблем із грішми чи бартером, бо товарів із головою — бери що хочеш. Добра стільки, що невеличкій спільноті вистачить на три століття наперед. Гадаю, те саме буде й зі сферою послуг. Говорячи соціологічною мовою, така спільнота може стати комуною. Без диктатури. Необхідне підґрунтя для диктатури — нужденність, непевність, бідність… Цього просто не існуватиме. Певне, важливі питання в Бостоні вирішували б на міських зборах. Отаке було б там правління.

І зовсім інша ситуація в спільноті Б, що в Ютиці. Запустити електростанцію нікому. Усі техніки повмирали. Їм знадобиться чимало часу, щоб допетрати, як усе налагодити. А поки цього не сталося, вони мерзнуть уночі (зима не за горами), їдять консерви, страждають. Владу захоплює якийсь сильний лідер. І вони радіють, бо їм страшно, холодно… багато хворих. Хай він усе вирішує. Звісно, наш лідер бере все до своїх рук. Він відправляє до Бостона гінця з проханням: чи не відпустять вони до Ютики свого улюбленого техніка — допомогти запустити тамтешню електростанцію? Єдина альтернатива — довга й небезпечна міграція на південь. І як учинить спільнота А, коли отримає це послання?

— Відправлять ремонтника?

— Яйця Господні! Яке там! Його там можуть і проти волі тримати. Насправді це цілком вірогідно. У постгрипозному світі технологічне ноу-хау замінить золото, стане ідеальною одиницею обміну. І в цьому спільнота А багата, а спільнота Б бідна. То що вчинить спільнота Б?

— Певне, рушить на південь, — сказав Стю, а тоді всміхнувся на всі зуби. — Може, навіть до східного Техасу.

— Може. Або ж вони погрожуватимуть бостонцям ядерною бомбою.

— Станцію запустити не можуть, та ракету запустять. Ага, вже.

— На їхньому місці я б із ракетою не марудився. Я б просто розібрався, як від’єднати боєголовку, а тоді відвіз її до Бостона в мікроавтобусі. Як гадаєте, таке можливе?

— Хай мені грець, якщо знаю.

— Та навіть якщо й ні, усюди валяється вдосталь звичайної зброї. У цьому вся сіль. Усе це лежить і чекає, доки його підберуть. І якщо обидві спільноти матимуть своїх техніків, вони можуть спромогтися на недолугу ядерну перестрілку через релігію, територію чи якусь дріб’язкову ідеологічну суперечку. Тільки подумайте: замість шести-семи ядерних держав у нас може з’явитися шістдесят-сімдесят спільнот із ядерною зброєю на континентальній території Сполучених Штатів. І якби все було інакше, я впевнений, що й тоді люди билися б — камінням чи поцвяхованими дрюками. Та річ у тім, що всі солдафони вимерли й полишили безліч цяцьок. Може, не варто обговорювати такі жахіття, особливо після всього, що сталося… та я боюся, що така ситуація цілком можлива.

Між ними запала мовчанка. День перевалив за полудень, і з лісу через дорогу чувся гавкіт Коджака.

— Знаєте, — заговорив урешті Бейтман, — я за натурою людина життєрадісна. Може, тому, що в мене низький поріг задоволення. Через це мене й зневажали колеги. У мене є свої вади. Ви й самі пересвідчилися, що я забагато говорю. З мене кепський художник — це ви теж бачите. А ще я не вмію розумно поводитися з грішми. Бувало, що три дні до получки я харчувався самими бутербродами з арахісовим маслом; і всі мешканці Вудсвілля сміялися з того, що я відкривав депозитний рахунок і закривав його за тиждень. Та я не дозволяв цьому мене пригнічувати, Стю. Ексцентричний, однак веселий — отакий я. Єдине моє прокляття — сни. Зі шкільних років мені завжди снилися неймовірно яскраві сни. Багато з них були поганими. Малому мені снилися тролі під мостами, які простягали лапи й хапали мене за ногу, або відьма, яка перетворювала мене на птаха… я відкривав рота, щоб закричати, та з мене виривалося лише каркання. Стю, вам сняться кошмари?

— Буває, — сказав Стю, думаючи про Елдера й про те, як Елдер ганявся за ним у нічних жахіттях; згадались освітлені холодним флуоресцентним світлом і сповнені луни коридори, які переходили один в інший і ніколи не закінчувалися.

— Тоді ви в курсі, як воно. Коли я був підлітком, мені, як і належить, снилися й збудливі сни, що могли закінчитися полюцією, але інколи дівчина перетворювалася на жабу, змію чи гнилий труп. Я постаршав, і мені почали снитися сни про невдачі, деградацію, самогубства, жахливі випадкові смерті. Найчастіше мені снилося, як мене повільно чавить автомобільним підйомником на автозаправці. Гадаю, все це лише варіації сну з тролем. Я справді вірю в те, що подібні сни дозволяють мозку проблюватись, і ті, кому вони сняться, радше благословенні, аніж прокляті.

— Позбуваєшся чогось — значить, воно не накопичується.

— Саме так. Існує багато різноманітних трактувань снів, найвідоміші серед яких — Фройдові, та я завжди вважав, що вони є засобом самоочищення, що сни — це можливість для психіки добряче просратися. Гадаю, люди, яким нічого не сниться або ж які сплять так міцно, що під ранок уже нічого не пам’ятають, страждають на певний розумовий закреп. Хай там як, а коли наснилося жахіття, єдина практична винагорода — прокинутися й усвідомити, що то був лише сон.

Стю всміхнувся.

— Та останнім часом мені постійно сниться дуже страшний сон. Дуже поганий. Як і сон про ліфт, він постійно повторюється, однак у порівнянні це як вовк і кошеня. Він не схожий на жоден із моїх снів, та водночас подібний до всіх них. Він наче… усі мої кошмари разом узяті. І я просинаюся в кепському настрої, наче побачив не сон, а видіння. Мабуть, звучить як цілковита маячня.

— І що ж сниться?

— Один чоловік, — тихо промовив Бейтман. — Принаймні здається, що чоловік. Він стоїть на даху багатоповерхівки чи на вершині високої скелі. Що б то не було, воно здіймається на сотні футів, а його підніжжя оповите туманом. Сонце вже сідає, та він дивиться в інший бік — на схід. Іноді я бачу його в блакитних джинсах та куртці, але частіше він являється мені в балахоні з каптуром. Обличчя його не видно, та я бачив ті очі. Червоні очі. І в мене таке відчуття, ніби він шукає поглядом мене й рано чи пізно знайде або ж мене приведуть до нього… і тоді мені кінець. Тож я намагаюся закричати і… — Він знизав плечима й замовк.

— І тоді ви прокидаєтеся?

— Так.

Через дорогу перебіг Коджак і взявся злизувати з алюмінієвої форми залишки торта. Бейтман поплескав його по спині.

— Ну, це ж лише сон, — сказав він і підвівся, скривившись від хрускоту в колінах. — Якби мене відвели до мозкоправа на психоаналіз, гадаю, він би сказав, що цей сон є виявом мого страху перед лідером чи лідерами, які можуть усе наново запустити. Або ж страху перед технологією в цілому. Бо я й справді вважаю, що всі нові суспільства, які виникнуть тут, на Заході, ґрунтуватимуться на технологіях. Шкода, і це не обов’язково, одначе буде саме так, бо ми підсіли, ми на гачку. Вони не згадають кут, у який ми себе загнали. Або ж не схочуть згадати. Брудні річки, діри в озоновому шарі, атомні бомби, забруднення атмосфери. Вони пам’ятатимуть лише те, що колись можна було грітися вночі, не докладаючи великих зусиль. Бачите, на додачу до інших вад я ще й луддит[207]. Та цей сон… він не відпускає мене, Стю.

Редман промовчав.

— Ну, я б уже повертався, — жваво сказав Бейтман. — Я вже захмелів, і здається, що після обіду поллє дощ.

Він рушив до краю галявини, пошарудів у кущах і за хвилину повернувся з тачкою. Потім старий опустив сидіння табуретки, поклав її в тачку разом із палітрою та кулером, а зверху дбайливо примостив свій посередній малюнок.

— Ви це аж сюди котили? — спитав Стю.

— Котив, доки не впав в око цікавий пейзаж. Щодня виходжу в іншому напрямку. Непогана розминка. Якщо ви йдете на схід, чому б вам не завітати до Вудсвілля й не заночувати в моєму домі? Тачку можемо котити по черзі, а в тому струмку холоне ще одна упаковочка пива. Тож додому котитимемося з шиком.

— Згода, — сказав Стю.

— От гарний чоловік. Певне, плескатиму язиком аж до дому. Східний техасцю, ви в руках професора Пустомелі. Як набридну, просто скажіть, і я заткаюсь. Без жодних образ.

— Я люблю слухати, — мовив Стю.

— Значить, вас сам Бог послав. Ходімо.

Вони рушили трасою 302. Один котив тачку, другий пив пиво. Вони мінялися, та Бейтман торочив без упину — продовжував свій безкінечний монолог, легко жонглюючи темами. Поряд вистрибував Коджак. Стю слухав супутника, задумувався про щось своє, а тоді знову повертався до плину розмови. Його збентежила картина, яку змалював Бейтман: сотня невеликих анклавів (зокрема мілітаристичних), які існують на землях, де всюди, наче іграшкові кубики, розкидана зброя Судного дня. На диво, його думки постійно поверталися до сну Ґлена Бейтмана — сну про безликого чоловіка на вершині високого будинку чи скелі, про чоловіка з червоними очима, який стоїть спиною до сонця й тривожно дивиться на схід.

———

Він прокинувся незадовго до півночі, весь спітнілий. Він кричав уві сні? Наче ні: із сусідньої кімнати чулося повільне й розмірене дихання Ґлена Бейтмана, і було видно, що Коджак спить у коридорі, поклавши морду на лапи. Місячне сяйво так яскраво окреслювало предмети, що все здавалося нереальним.

Прокинувшись, Стю сів, спершись на лікті, але тепер він ліг назад на вологе простирадло й накрив очі рукою. Він не хотів пригадувати той сон, однак не міг його позбутися.

Стю знов опинився в Стовінгтоні. Елдер був мертвий. Усі були мертві. Будівля нагадувала лункий склеп. Вижив лише він, і вихід ніяк не знаходився. Спершу він спробував опанувати паніку. «Іди, не біжи», — повторював він собі, та знав, що скоро зірветься. Крокував він дедалі швидше, і бажання озирнутися й пересвідчитися, що позаду тільки луна, ставало непереборним.

Він пройшов повз зачинені двері офісів, повз молочно-матові шибки з чорними іменами. Повз перекинуті ноші. Повз тіло медсестри із задертою до стегон білою спідницею та зчорнілим, перекошеним обличчям — вона лежала й дивилась у стелю з флуоресцентними лампами, схожу на перевернуті формочки для льоду.

І він кинувся бігти.

Швидше, швидше, двері миготіли й зникали, ноги тупотіли лінолеумом. Помаранчеві розпливчасті стрілки на білих шлакоблочних стінах. Знаки. Спершу звичайні: «РАДІОЛОГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ», «КОРИДОР В — ДО ЛАБОРАТОРІЙ» і «БЕЗ ПЕРЕПУСТКИ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». А тоді він опинився в крилі установи, якого раніше не бачив і бачити не мав. Фарба на стінах почала облущуватися. Деякі флуоресцентні лампи згасли, а інші дзижчали, наче мухи в пастці. Деякі матові шибки розбилися, і крізь подібні до зірок дірки виднілося розтрощене обладнання й скорчені від страшного болю тіла. І кров. Ці люди не від грипу померли. Їх повбивали. Мерці були прошиті кулями та вкриті численними порізами й жаскими пораненнями, яких можна було завдати тупими предметами. Вони витріщалися порожніми, вибалушеними очима.

Він злетів донизу зупиненим ескалатором і помчав довгим темним тунелем. В іншому кінці того облицьованого кахлями проходу були ще якісь офіси, однак їхні двері пофарбували в зловісний чорний. Стрілки-вказівники були яскраво-червоними. Лампи блимали й дзижчали. На табличках було написано «ДО КОБАЛЬТОВИХ УРН», «ЛАЗЕРНИЙ АРСЕНАЛ», «САЙДВАЙНДЕРСЬКІ РАКЕТИ» та «ЕПІДЕМКІМНАТА». А тоді він побачив стрілку, яка вказувала на правий поворот, і єдине благословенне слово над нею — «ВИХІД». Від полегкості він заплакав.

Стю завернув за ріг. Двері стояли відчинені. За ними була чарівна, запашна ніч. Він кинувся до дверей, і тієї ж миті в них зайшов чоловік у джинсових штанях і куртці та перекрив йому дорогу. Стю ледве загальмував, проковтнувши крик, що іржею дряпнув його горло. Незнайомець зайшов у мерехтливе сяйво флуоресцентних ламп, і Стю побачив, що на місці обличчя в нього лише холодна чорна тінь — чорнота, проколена двома бездушними червоними очима. Замість душі в них танцювали веселощі й божевільна радість.

Темний чоловік виставив руки, і Стю побачив, що з них скрапує кров.

— Земля і небо, — прошепотіло з провалля, де мало б бути обличчя темного чоловіка. — Усі земля і небо.

Стю прокинувся.

У коридорі застогнав і тихо загарчав Коджак. Його лапи сіпались уві сні, і Стю подумав, що навіть собакам щось сниться. Бачити сни (а інколи й жахіття) цілком нормально.

Та заснув він дуже нескоро.

Розділ 38

Коли моровиця грипу пішла на спад, почалася друга епідемія. Тривала вона близько двох тижнів. Ця пошесть найбільше поширилась у високорозвинених країнах, менше — у слабше розвинених на кшталт Перу й Сенеґалу. У Сполучених Штатах друга епідемія забрала 16 відсотків тих, хто пережив супергрип. У країнах третього світу — не більш ніж 3 відсотки. Другу епідемію ніяк не назвали, бо симптоми були найрізноманітніші. Ґлен Бейтман або інший соціолог міг би сказати, що то була епідемія «природних причин» або «браку реанімації». У суто дарвінському розумінні то була остання прополка. І багато хто зауважив би, що й найжорстокіша.

———

Семові Тоберу було п’ять із половиною років. Його мати померла 24 червня в головній лікарні Мерфрісборо, штат Джорджія. 25-го числа сконали його батько й дворічна сестра Ейпріл. 27 червня помер старший брат Майк, і Сем лишився один.

Відколи померла мати, Сем перебував у шоковому стані. Він тинявся вулицями Мерфрісборо, їв, коли хотілось, іноді плакав. Згодом припинив рюмсати, бо краще від цього не ставало. Сльози людей не повертали. Уночі його сни розбивали жаскі кошмари, у яких його татко з Ейпріл і Майком помирали знову й знову — їхні обличчя розпухали, чорніли, і вони давилися власним слизом під жахливе деренчання, що чулося в їхніх грудях.

2 липня, за чверть до десятої ранку, Сем забрів у зарості ожини за домом Гетті Рейнольдз. Замислившись, дивлячись у нікуди, він виписував зигзаги між ожинових кущів, які були вдвічі вищі за нього, зривав і їв ягоди, доки губи й підборіддя геть не зчорніли. Голки дряпали йому одяг, а іноді діставалися й до голої шкіри, та Сем не зважав. Навколо нього сонно гули бджоли. Стару й зогнилу колодязну кришку, заховану високою травою та корінням кущів, він помітив лише останньої миті. Вона проломилася під ним із різким, оглушливим тріском, і Сем провалився у вимощену камінням шахту. Він пролетів двадцять футів, упав на сухе дно й зламав обидві ноги. Сем помер за двадцять годин по тому. Згубили його не тільки страх і страждання, а й шок, голод та спрага.

———

Ірма Фаєтт мешкала в Лоді, штат Каліфорнія. Вона була незайманою дамою двадцяти шести років, яка страшенно боялася зґвалтування. 23 червня, коли в місті почалося нестримне мародерство, її життя перетворилося на нескінченне жахіття. Ірма мешкала в невеликому будиночку на бічній вулиці, раніше разом із матір’ю, але та померла 1985 року від серцевого нападу. Коли покотилася хвиля грабунків і вулиці сповнилися пострілами й ревом мотоциклів (то п’яниці ганяли діловим центром міста), Ірма замкнула всі двері й сховалася в кімнаті на підвальному поверсі. Вона періодично прокрадалася нагору, щоб запасти харчів і сходити до туалету, а тоді ховалася назад — тихо, як мишка.

Ірма не любила людей. Якби померли всі люди на планеті, вона б тільки зраділа. Однак сталось інакше. Лише вчора, тільки-но Ірма почала сподіватися, що лишилася в Лоді сама, на очі їй трапився п’яний хіпі у футболці «Я ВІДМОВИВСЯ ВІД СЕКСУ ТА ВИПИВКИ, І ТО БУЛИ НАЙСТРАШНІШІ 20 ХВИЛИН МОГО ЖИТТЯ» — він чвалав вулицею, тримаючи в руці пляшку віскі. Хіпі мав довге біляве волосся, яке вибивалося з-під дай-кепки[208] та спускалось аж до плечей. З-за пояса джинсів у нього стирчав пістолет. Ірма сховалася за штори та злякано дивилася на нього з вікна спальні, доки той не зник із поля зору, а тоді, немов із неї зняли якесь зловісне закляття, помчала донизу й сховалася в забарикадованій кімнаті.

Померло чимало людей, та не всі. Якщо лишився один хіпі, знайдуться й інші. І виявиться, що всі вони ґвалтівники. Вони зґвалтують її. Раніше чи пізніше вони її знайдуть і зґвалтують.

Сьогодні, ще до світанку, вона прокралася на горище, де в кількох картонних коробках зберігалися речі її батька. Він був матросом торговельного флоту. Ірму з її матір’ю він покинув наприкінці шістдесятих. Мати їй усе розказала. І вона була дуже відвертою. Виявилося, що батько був тварюкою, напивався та ліз ґвалтувати матір. Усі вони такі. А одружуєшся, і в чоловіка з’являється право ґвалтувати свою жінку, коли схочеться. Навіть удень. Мати завжди підсумовувала його втечу двома словами — словами, які Ірма могла б ужити стосовно смерті кожного чоловіка, жінки й дитини, що зникли з лиця планети: «Невелика втрата».

У більшості коробок лежали самі дешеві дрібнички, куплені в заморських портах, — сувеніри з Гонконґа, Сайґона, Копенгаґена. Ірма знайшла там альбом зі світлинами. На більшості фотографій батько позував на палубі та іноді всміхався на камеру, поклавши руки на плечі своїх друзів-тварюк. Ну, можливо, хвороба, яку прозвали Капітаном Трипсом, знайшла батька в його лігві, куди б він не втік. Невелика втрата.

А ще там знайшлася дерев’яна коробка з маленькими позолоченими завісами, і всередині була зброя. Пістолет 45-го калібру. Він лежав на червоному оксамиті, і в сховку під підкладкою знайшлися кулі. Набої позеленіли й запліснявіли, та Ірма подумала, що все стрілятиме як годиться. Кулі роблять із металу. І вони не псуються, як сир чи молоко.

У світлі єдиної, заплетеної павутиною лампочки Ірма зарядила пістолет, а тоді спустилася повечеряти за кухонним столом. Більше не ховатиметься, наче миша в норі. Тепер вона при зброї. Ґвалтівники, стережіться.

Після дванадцятої дня вона вийшла на ґанок почитати книжку. «Сатана живе та процвітає на планеті Земля» було написано на палітурці. Жорстке, однак веселе чтиво. Як і писали в книжці, грішники та невдячні покидьки дістали по заслузі. Усі сконали. Окрім жменьки патлатих ґвалтівників, та з ними вона впорається. Пістолет лежав поряд.

О другій годині повернувся білявий чоловік. Він так напився, що ледве на ногах тримався. Хіпі побачив Ірму, і його лице посвітлішало — поза сумнівом, від щастя, що йому нарешті випаде посьорбати з волохатого кухлика.

— Гей, крихітко! — гукнув він. — Лише ми з тобою! І скільки ж ти… — а тоді на обличчя набігла хмара жаху — він побачив, як Ірма поклала книжку й звела свій 45-каліберник.

— Слухай, поклади-но ту штуку… Вона заряджена? Чуєш!..

Ірма натиснула на спусковий гачок. Пістолет вибухнув, і вона померла на місці. Невелика втрата.

———

Джордж Макдуґалл жив у селі Ньяк, штат Нью-Йорк. Він викладав математику в старших класах — в основному підтягував тих, хто не встигав за програмою. Вони з дружиною були сумлінними католиками, і Геррієтт Макдуґалл подарувала йому одинадцятьох дітей — дев’ятьох хлопчиків та двох дівчаток. Тож від 22 червня, коли його дев’ятирічний син Джефф помер від того, що діагностували як «грипозну пневмонію», і до 29 червня, коли його шістнадцятирічну дочку Патрисію (о Господи, вона була такою юною, такою болюче прекрасною) згубило те, що всі, хто лишився, називали трубошиєм, Джордж спостерігав, як дванадцятеро людей, яких він любив понад усе на світі, віддавали Богові душу в той час, як він сам лишався здоровим. У школі він жартував, що не пам’ятає імен усіх своїх дітей, та порядок їхніх смертей закарбувався в його пам’яті: двадцять другого — Джефф; Марті з Гелен — двадцять третього; його дружина Геррієтт, Білл, молодший Джордж, а ще Роберт зі Стеном — двадцять четвертого; Річард — двадцять п’ятого; Денні — двадцять сьомого; трирічний Френк — двадцять восьмого… і, нарешті, Пет, хоча під кінець її стан уже ніби й покращувався.

Джордж гадав, що здуріє.

Десять років тому за порадою лікаря він почав займатися пробіжками. Він не грав ні в теніс, ні в гандбол, моріжок завжди косив хтось із його пацанів (звісно ж, за невелику плату), і коли Геррієтт потребувала хлібини, до крамниці на розі Джордж не ходив, а їздив. «Вагу набираєш, — сказав йому лікар Ворнер. — Вирішив дупцю наростити? Серце не зрадіє. Спробуй пробіжки».

Тож він купив спортивний костюм і взявся щовечора бігати — спершу на короткі дистанції, а тоді й на довші. На початку Джордж почувався ніяково, бо був упевнений, що сусіди стукають себе пальцями по лобах і закочують очі; а тоді кілька чоловіків, які іноді махали йому, поливаючи моріжок, підійшли до нього та спитали, чи можна долучитися. Певне, у компанії вони почувалися безпечніше. Тим часом до Джорджа приєдналося ще й двоє його старших синів. Це стало сусідською фішкою, і попри те, що склад людей постійно змінювався (люди долучалися, випадали), фішка так і лишилася сусідською.

Тепер, коли всіх не стало, Джордж бігав сам. Щодня. Годинами. Лише на пробіжці, зосередившись на тупотінні кросівок, розмахуванні руками та розміреному, хрипкому диханні, він утрачав відчуття невідворотного божевілля. Джордж не міг здійснити самогубство, бо був сумлінним католиком і знав, що то смертний гріх і Бог, певне, зберіг його для чогось особливого, тож він бігав. Учора він пробігав майже шість годин і спинився лише тоді, коли зовсім задихався й мало не блював від перевтоми. Йому був п’ятдесят один рік — уже не молодик. Тож він подумав, що стільки бігу не на користь, та в іншому, важливішому сенсі біг лишався єдиним бодай трохи корисним заняттям у його житті.

Цього ранку він устав із ліжка з першими півнями та вдягнув спортивний костюм. Уночі він майже не спав, бо в його голові крутилося «Джефф-Марті-Гелен-Геррієтт-Білл-Джордж-молодший-Роберт- Стенлі-Річард-Денні-Френк-Петті-а-я-ж-гадав-що-їй-уже-краще». Він вийшов надвір та взявся бігати порожніми вулицями Ньяка: інколи наступав на бите скло, одного разу перестрибнув розбитий об тротуар телевізор, а тоді ноги понесли його далі, за межі житлових кварталів із заштореними вікнами, повз страшну автомобільну аварію на Головній вулиці, де зіткнулися три машини.

Спершу Джордж біг підтюпцем, та думки почали наздоганяти, і йому довелося нарощувати темп. Він розігнався до клусу, тоді до спринту, і ось, погляньте: порожніми вулицями села мчить п’ятдесятиоднорічний сивий чоловік у сірому костюмі та білих кросівках — летить так, наче за ним женуться всі демони з пекла. У чверть по дванадцятій у нього стався коронарний тромбоз, і він упав мертвим на розі Оук та Пайн-стрит, неподалік від пожежного гідранта. Вираз його обличчя дуже нагадував радість і вдячність.

———

Удень 2 липня місіс Ейлін Драммонд із Клюїстона, штат Флорида, дуже напилася солодкого м’ятного лікеру «ДеКуйпер». Вона хотіла напитися, щоб не думати про свою сім’ю, а солодкі м’ятні лікери були єдиним різновидом алкоголю, який не викликав у неї відрази. Минулого дня в кімнаті її шістнадцятирічного чада знайшовся пакетик із марихуаною, і Ейлін вдалося накуритися, та від цього стало тільки гірше. Обкурена й заплакана, вона просиділа у вітальні над фотоальбомом увесь день.

Тож сьогодні Ейлін випила цілу пляшку лікеру, її знудило у ванній, а тоді вона лягла до ліжка, закурила, заснула та спалила весь дім разом із невідчепними думками. Вітер посилився, і вийшло, що разом зі своїм будинком Ейлін Драммонд спалила майже весь Клюїстон. Невелика втрата.

———

Артур Стімсон мешкав у Ріно, штат Невада. Двадцять дев’ятого числа, поплававши в озері Тахо, він наступив на іржавий цвях. Почала розвиватися гангрена. Артур поставив собі діагноз за запахом і спробував відрізати ступню. Пропилявши півкістки, він зомлів і помер від шоку та втрати крові посеред вестибюлю казино Тобі Гарра[209], у якому намагався провести ампутацію.

———

У Свонвілі, штат Мейн, десятирічна дівчинка на ім’я Кендіс Моран упала з велосипеда й померла від тріщини в черепі.

———

Мільтона Креслоу, хазяїна ранчо в окрузі Гардінг, штат Нью- Мексико, вкусила гримуча змія, і він сконав за півгодини.

———

У Міллтавні, штат Кентуккі, жила Джуді Нортон, і вона дуже раділа з поточних подій. Гарненькій Джуді було сімнадцять років. Два роки тому вона зробила дві серйозні помилки: завагітніла й дозволила батькам умовити її вийти заміж за винуватця — чотириокого студента, який учився на інженера в університеті штату. У п’ятнадцятирічному віці Джуді полестило те, що її запросив на побачення хлопець із коледжу, хай навіть першокурсник, та під страхом смерті вона не згадала б, нащо дозволила Волдо (Волдо Хортон — ну що за гидотне ім’я?) «здійснити своє бажання». І якщо вже судилося залетіти, чому саме від нього? Джуді дозволяла «здійснити своє» і Стівові Філліпсу з Марком Коллінзом, членам футбольної команди середньої школи Міллтавна (якщо бути точним, звалася вона «Міллтавн куґарз»: «Ану ж бо! Ану ж бо! Щосили! За біле! За синє! За біле! І синє!»), у якій вона сама була чирлідеркою[210]. Якби не гидотний Волдо Хортон, наступного року її б запросто обрали головною чирлідеркою. Та повернімося до нашої теми: зі Стіва чи Марка вийшли б пристойніші чоловіки. Обидва мали широкі плечі, а в Марка було біляве волосся до плечей, від якого мліли всі дівчата. Однак пощастило Волдо. Кому ж, як не Волдо? Вона пересвідчилася в цьому, відкривши свій щоденник і підрахувавши дати. Та можна було й не завдавати собі клопоту: немовля було точною копією Волдо. Так само гидотним.

Тож два довгі роки вона батрачила на різноманітних паршивих роботах у фастфудах і готелях, а Волдо ходив на навчання. І так вийшло, що вона зненавиділа його навчання більше за все. Навіть більше за дитину й самого Волдо. Якщо він так хотів сім’ю, чого не кине університет і сам на роботу не піде? Вона ж працює. Та старі цього не дозволили. Якби все залежало тільки від Джуді, вона б налила йому меду у вуха («Обіцяй, інакше не дам!»), однак усі четверо батьків не виймали носа з їхніх справ. О, Джуді, Волдо ж має отримати гарну роботу, отоді й заживете. Ах, Джуді, ти б не тужила так сильно, якби частіше ходила до церкви. Ах, Джуді, їж лайно й усміхайся, доки не ковтнеш. Доки все не ковтнеш.

А тоді вигулькнув супергрип і вирішив усі проблеми. Померли батьки, маленький Піті (було трохи сумно, та вона оговталася за два дні), тоді батьки чотириокого чоловіка і, кінець кінцем, сам Волдо. Нарешті Джуді звільнилася. Вона навіть не подумала, що може померти, і цього дійсно не сталося.

Вони мешкали у великому й хисткому багатоквартирному будинку в центрі Міллтавна. Однією з характеристик того дому була морозильна кімната в підвалі. Волдо одразу ж загорівся, а Джуді, ясна річ, права голосу не мала. Вони оселились у тій квартирі у вересні 1988 року. Їхнє помешкання було на четвертому поверсі, і кому доводилося тягати до морозильника ростбіфи з гамбургерами? Три спроби, і дві не рахуються. Волдо з Піті померли вдома. Тоді в лікарнях обслуговували самих лише крутеликів, а морги були заповнені трупами (моторошні місця… Джуді не зазирнула б туди навіть за гроші)… Та місто ще не знеструмилося, тож вона спустила їх у підвал і закрила в морозильній кімнаті.

Світла в Міллтавні не стало три дні тому, та в морозилці й досі було холодно. Джуді знала про це, бо спускалася туди три-чотири рази на день. Собі вона казала, що це лише перевірка. А що ж іще? Ну, не зловтіха ж.

2 червня вона спустилася до морозильної кімнати й забула підперти двері гумовою підпорою. Вони загрюкнулися й заклацнулися. Лише тоді Джуді помітила те, чого не помічала останні два роки — на внутрішній поверхні дверей не було ручки. Температура всередині значно піднялася, тож Джуді не замерзла насмерть, та їжі там однаково не знайшлося. Урешті-решт вона таки померла в компанії своїх чоловіка й сина.

———

Джим Лі з Геттізбурґа, штат Міссісіпі, підключив усі розетки до бензинової електростанції, а коли намагався її запустити, його шарахнуло струмом.

———

Чорношкірий молодик Річард Гоґґінз усе своє життя провів у Детройті, штат Мічиґан. Останні п’ять років він сидів на білому порошку, який називав геровіном. У розпал епідемії грипу в нього почалася страшна ломка, бо всі штовхачі й наркомани, яких він знав, повмирали або повтікали.

Яскравої сонячної днини він сидів на засміченому ґанку, пив теплий «Севен-ап» і мріяв про ширку. Бодай би один укольчик…

Він згадав про Еллі Макфарлейна та чутку, яка з’явилася саме перед тим, коли заварилась ота каша з грипозним лайном. Казали, що Еллі, третій найкрутіший барига в Детройті, отримав чималу партію товару. Отоді б вони зажили: к бісу ту коричневу бодягу, хай живе білий китаєць[211].

Річі не міг точно сказати, де Макфарлейн тримає таку велику партію (подібні знання шкодять здоров’ю), та він не раз чув про те, що, коли копи отримають ордер на обшук будинку в Ґросс-Пойнті[212], який Еллі купив своєму двоюрідному дідові, штовхача засадять на такий термін, що вийде він лише тоді, як місяць у небі позеленіє.

Річі вирішив прогулятися до Ґросс-Пойнту. Зайнятися було нічим.

У телефонній книзі Детройта він знайшов адресу якогось Еріна Д. Макфарлейна, що мешкав на Лейк-Шор-драйв, і рушив туди. Коли Річі прибув за адресою, уже стемніло і в нього боліли ноги. Він більше не намагався переконати себе, що просто гуляє, — йому хотілося вмазатись, і то сильно.

Маєток оточував сірий мур із грубого каменю, і Річі перемахнув через нього, мов чорна пантера, порізавши руки об вмуроване зверху гостре скло. Він розбив вікно, загорлала сигналізація, і він був на півдорозі до муру, коли згадав, що виклик ніхто не прийме: усі копи сконали. Обливаючись потом, Річі сторожко рушив назад.

Усередині стояла темінь, і в тому нев’їбенному замку було кімнат із двадцять, як не більше. Певне, щоб як слід усе оглянути, йому доведеться повернутися засвітла, а на нормальний обшук знадобляться добрячі три тижні. І товару тут може й не бути. Чорт. На Річі накотила хвиля млосного відчаю. Він вирішив покопирсатися бодай у найочевидніших хованках.

І в горішньому туалеті він знайшов дюжину великих, пузатих пластикових пакетів із білим порошком. Вони були в зливному бачку — класична ничка. Очманілий від жаги, Річі дивився на те добро й думав, що Еллі, мабуть, підмазував правильних копів, раз міг так запросто лишити стільки товару в йобаному зливному бачку. Там було вдосталь дурману, щоб пробути в космосі шістнадцять століть.

Річі відніс один пакет до хазяйської спальні, поклав його на ліжко й відкрив. Тремтячими руками він дістав інструменти й узявся до справи. Йому навіть на думку не спало поміркувати про концентрацію порошку. Найпотужніша його вмазка містила 12 відсотків чистяку — його так відрубило, що Річі мало в кому не провалився. Він навіть носом не встиг поклювати. Бах — і вже там, з блакиті мирноти та в чорну чорноту[213].

Він устромив собі голку над ліктьовим згином і пустив ширку по венах. То був чистяк 96 %. Він помчав його кров’ю, наче оскаженілий товарняк, і Річі повалився просто на пакет із героїном, забіливши спереду всю сорочку. За шість хвилин він сконав.

———

Невелика втрата.

Розділ 39

Ллойд Генрейд стояв навколішках. Він мугикав під ніс і шкірився в усмішці. Інколи забував, що наспівував, — тоді усмішка гасла і він плакав, доки не забував про сльози й не починав мугикати знову. Наспівував він «Перегони в табірному містечку»[214]. Подеколи замість простого мугикання з придихом шепотів: «Ду-да, ду-да…» За винятком плачу, мугикання, періодичного «ду-да» й скрипу ніжки від койки в крилі Ллойда стояла цілковита тиша. Ніжкою він намагався перевернути тіло Треска, щоб можна було схопити його за ногу. Будь ласка, офіціанте, принесіть мені ще капустяного салату та ще одну ніжку.

Ллойд мав вигляд людини, яка сіла на виснажливу, жорстку дієту. Тюремна роба висіла на ньому, наче вітрило без вітру. Востаннє їжу приносили вісім днів тому. Шкіра щільно обтисла Ллойдове обличчя, виділивши кожнісінький вигин черепа. Очі сяяли та блищали. Губи всохли, відкривши зуби. У Ллойда почали випадати пасма волосся, і він мав химерний, рябий вигляд. Скидався на божевільного.

— Ду-да, ду-да, — шепотів Ллойд, возячись із ніжкою.

Дуже давно він загадувався, навіщо роздер пальці, намагаючись її відкрутити. Дуже давно він гадав, ніби знає, що таке справжній голод. Та те, що він знав раніше, порівняно з теперішнім здавалося лише натяком на апетит.

— Катайся всю ніч… катайся весь день… ду-да…

Ніжка зачепилася за крайку холоші, а тоді відчепилася. Ллойд звісив голову й заревів, як дитина. Позаду нього лежав недбало пожбурений у куток скелет щура, якого він убив п’ять днів тому, 29 червня. Рожевий хвіст щура й досі кріпився до кісток. Кілька разів Ллойд намагався його розжувати, та він виявися зажорстким. Попри всю його бережливість, скінчилася вода в унітазі. У камері стояв запах сечі: малу потребу він справляв у коридор, щоб не бруднити запас води. Звільняти кишки потреби не виникало, і, беручи до уваги його мізерний раціон, це було цілком зрозуміло.

Заначку він з’їв надто швидко. Тепер Ллойд це знав. Він гадав, що хтось прийде. Йому просто не вірилося…

Ллойд не хотів їсти Треска. Сама думка про це була жахливою. Минулого вечора він прибив ляпанцем таргана та з’їв його живцем — перш ніж перекусити комаху навпіл, Ллойд почув, як вона навіжено ганяє його ротом. Насправді смакувало не так уже й погано. Краще від щурятини. Ні, йому не хотілося їсти Треска. Йому не хотілося ставати канібалом. Зробить так, як зі щуром. Він підтягне Треска ближче… про всяк випадок. Просто про всяк випадок. Ллойд десь чув, що людина може чимало прожити на самій воді.

(з водою кепсько та зараз краще про це не думати не думати не думати)

Ллойд не хотів помирати. Не хотів сконати від голоду. У ньому кипіло забагато ненависті.

Ненависть нагромадилася за останні три дні й зростала разом із голодом. Ллойд гадав, що коли його мертвий кролик міг думати, він зненавидів свого хазяїна (останнім часом він багато спав, і його завжди мучили жахіття про домашнього улюбленця: тільце роздуте, хутро збилося в ковтуни, в очицях кишать опариші, а найгірше — закривавлені лапки; він прокидався й ошелешено витріщався на власні пальці). Ллойдова ненависть згустилася навколо просто-таки імажистського[215] образу, і тим образом був КЛЮЧ.

Ллойда замкнули. Дуже давно йому це здавалося правильним. Він був із когорти покидьків. Ну, справжнім покидьком він не був. Справжнім покидьком був Бац. Без Баца Ллойд спромігся б лише на якусь дрібну херню. Однак частина провини лежала й на ньому. Був Розкішний Джордж у Лас-Веґасі та ще троє в білому «континенталі», і якщо він теж забруднився, то дупу йому недарма припекли. Ллойд вважав, що заслужив трохи посидіти. На таке добровільно не йдуть, та якби застукали на гарячому, могли й свинцем нагодувати. Як він сказав адвокатові, на його думку, за участь у «триштатному побоїщі» йому мали б дати років двадцять, а не садити на електричний стілець. Господи, та ви що? Сама думка про Ллойда Генрейда верхи на блискавці була якимсь… якимсь божевіллям.

Та в них був КЛЮЧ — ось у чому справа. Вони могли закрити тебе й робити з тобою все, що заманеться.

За останні три дні в Ллойда почало з’являтися примарне уявлення щодо символічної, магічної сили КЛЮЧА. КЛЮЧЕМ винагороджували тих, хто грав за правилами. Порушиш їх, і тебе замкнуть. Це як картка «Сідайте у в’язницю» в «Монополії». Не пропускайте ходів, не беріть двісті доларів. Власники КЛЮЧА отримують певні переваги. Вони можуть забрати в тебе десять, двадцять або й сорок років. Вони можуть найняти когось на кшталт Мезерса, і тебе відлупцюють. А за допомогою електричного стільця можуть навіть життя висмоктати.

Та володіння КЛЮЧЕМ не дає їм права йти геть, полишивши тебе вмирати з голоду. Не дає права змушувати тебе їсти мертвого щура й гризти сухий чохол із твого матраца. Не дає їм права лишати тебе в такій скруті, що можеш зжерти навіть мерця із сусідньої камери, аби тільки вижити (тобто якщо до нього дотягнешся, ду-да, ду-да).

З людьми так не поводяться. Навіть володіння КЛЮЧЕМ цього не дозволяє. Вони полишили його вмирати жахливою голодною смертю, хоча могли й випустити. Він не скажений пес у людській подобі й не вбивав кожного стрічного — байдуже, що писали в газетах. До зустрічі з Бацом найгіршим, у що він встрягав, була лише дрібна херня.

Тож його сповнювала ненависть, і вона наказувала йому жити далі… або ж бодай спробувати. Спершу Ллойдові здавалося, що ненависть і воля до життя марні, бо всіх володарів КЛЮЧА скосив грип. Вони опинилися поза досяжністю його помсти. А тоді разом із голодом у ньому почала зростати впевненість, що їх грип не вбив. Хвороба вбиватиме лише невдах — таких, як він. Вона вб’є Мезерса, та не штопаного гандона, який купив його пачкою цигарок, бо в гандона був КЛЮЧ. Вона не вб’є губернатора чи начальника тюрми — вочевидь, охоронець, який сказав, що начальник захворів, нахабно спиздів. Вона не вб’є інспекторів із нагляду за достроково звільненими в’язнями, окружних шерифів чи агентів ФБР. Грип не чіпатиме тих, хто має КЛЮЧ. Він не посміє. На відміну від Ллойда. Якщо він вибереться, зачепить їх як слід.

Ніжка від койки зачепилася за Трескову холошу.

— Давай, — зашепотів Ллойд. — Ну ж бо. Іди сюди… дівчата, співайте сю пісню… весь ду-да день.

Задубіле Трескове тіло повільно посунулося до нього. Жоден рибалка не вудив рибу так обережно й завзято, як Ллойд — Треска. Штанина порвалась, і Ллойдові довелося чіплятися за інше місце. Нарешті нога опинилася досить близько, щоб можна було просунути руку крізь ґрати й схопити її… якщо захочеться.

— Нічого особистого, — прошепотів Ллойд до Треска.

Він торкнувся його ноги. Погладив її.

— Нічого особистого, старий. Не буду я тебе жумрати. Якщо не притисне.

Він навіть не усвідомлював, що стікає слиною.

———

Сонце згасло, лишивши по собі попільні сутінки, і коли Ллойд уперше почув той далекий химерний звук (метал стугонів об метал), він подумав, що йому наснилося. Сон і реальність стали для нього дуже схожими — він перетинав їхню межу й майже не помічав.

А тоді пролунав голос, і Ллойда немов спружинило — він рвучко сів на койці, широко розчахнувши вогняні очі, що палали на його виснаженому обличчі. З бозна-якої відстані чувся голос. Либонь, із самого адміністративного крила. Він прокотився сходовими маршами й коридорами, які з’єднували кімнати для відвідувачів із центральним тюремним корпусом, де сидів наш герой, спокійно прошмигнув між ґрат і потрапив до Ллойдових вух:

— Аго-о-о-о-ов! Є хто вдома?!

На диво, першою його думкою було: «Мовчи. Може, він сам забереться».

— Агов, хазяї! І р-раз, і д-два… Окей, я пішов. Тільки обтупаю попіл Фенікса з чобіт…

Ці слова розвіяли Ллойдів параліч. Він скочив із койки, схопив ніжку й навіжено загамселив по ґратах. Вібрація сіпала металом і тремтіла в кістках його кулака.

— Ні!!! — загорлав Ллойд. — Ні! Не йдіть! Будь ласка, не йдіть!!!

Цього разу голос пролунав уже ближче, десь зі сходів між адміністративним поверхом і в’язничними камерами.

— Ми ж любимо тебе так, що ладні з’їсти[216]… і йой — у когось такий… голодний голос.

За словами почувся слабкий, здушений сміх.

Ллойд впустив ніжку на підлогу та припав руками до заґратованих дверей камери. Тепер він чув розмірені кроки з темряви коридору, що вів до його корпусу. Ллойдові хотілося розревтися від полегкості… врешті-решт, його врятовано… та в серці сиділа не радість, а страх, і то такий сильний, аж він пожалкував, що не змовчав. Що не змовчав? Та Господи! Що може бути гіршим од голодної смерті?

Від думки про голод він згадав про сусіда. Треск лежав на спині, окреслений попільними сутінками, і Ллойд помітив, що в здерев’янілій нозі трупа, яку він затягнув до своєї камери, не стало чималого шматка. М’ясистого шматка. На гомілці виднілися сліди від укусів. Ллойд знав, чиї зуби лишили ті відмітини, та майже не пам’ятав, як поласував Тресковим філе. Попри розмиті спогади, його скрутило від огиди, вини й жаху. Він кинувся до ноги Треска й заштовхав її назад. Ллойд глянув через плече, аби пересвідчитися, що власник голосу ще не з’явився, а тоді притиснувся до ґрат і спустив холошу, щоб приховати укуси.

Звісно ж, можна було й не поспішати: заґратовані ворота до корпусу стояли зачинені, а без струму кнопка не спрацює. Тому рятівникові доведеться повернутися й пошукати КЛЮЧ. Йому б довелося…

Загув електромотор, що відмикав ворота. Від несподіванки Ллойд аж крекнув. Навколишня тиша лише підкреслювала той звук, який обірвався знайомим клац-бах! — то ворота відчинилися й заклацнулись у такому положенні.

А тоді кроки ритмічно застукали центральним проходом.

Щойно Ллойд привів Треска в порядок, він повернувся до дверей, та, почувши той глухий стук, мимохіть відступив на два кроки. Його погляд опустився до підлоги по той бік ґрат: він побачив пару запилюжених ковбойських чобіт із гострими носаками й стоптаними підборами, і його першою думкою було те, що й Бац носив таку ж пару взуття.

Чоботи спинилися навпроти його камери.

Ллойд повільно підводив голову, вбираючи очима линялі джинси, що закривали халяви чобіт, шкіряний пояс із латунною пряжкою (усілякі астрологічні значки в оточенні двох концентричних кіл), джинсову куртку та два значки, пришпилені до нагрудних кишень, — жовтий смайлик і мертва свиня з написом «ЯК ТАМ ВАША СВИНИНКА?».

Тієї ж миті, як його погляд неохоче доповз до багряного, налитого кров’ю обличчя Рендалла Флеґґа, той крикнув: «Бу!» Вигук пролетів мертвим корпусом, а тоді помчав назад. Ллойд заверещав, зачепився об свою ж ногу, впав і заплакав.

— Усе гаразд, — утішав його Флеґґ. — Ну, мужик, усе гаразд. Зовсім усе.

— Ви мене випустите? Будь ласка, випустіть. Я не хочу сконати, як мій кролик, не хочу так здохнути, це нечесно, якби не Бац, я б лише дрібним лайном бавився, будь ласка, випустіть, містере, я все зроблю, — рюмсав Ллойд.

— Бідола-а-ашний. Ти схожий на ходячу рекламу літньої відпустки в Дахау.

Попри співчутливий тон голосу Флеґґа, Ллойд не міг звести погляд вище за коліна прибульця. Ще раз погляне в те обличчя й одразу ж сконає. То був лик самого диявола.

— Будь ласка, — пробелькотів Ллойд. — Прошу, випустіть мене. Я вмираю з голоду.

— І скільки ж ти тут маринуєшся, друже мій?

— Не знаю, — сказав Ллойд, витираючи сльози. — Уже довго.

— Як же ти ще не помер?

Ллойд зібрав докупи залишки розуму.

— Я знав, що так буде, — звернувся він до блакитних джинсів. — Приберіг трохи їжі. Ось так.

— А ти, бува, не підгамав отого гарного парубка із сусідньої камери?

— Що? — каркнув Ллойд. — Що?! Ні! Господи милосердний! Що ви про мене думаєте? Містере, містере, прошу…

— Його ліва нога здається трохи тоншою. Лише тому й питаю, любий друже.

— Нічого про це не знаю, — прошепотів Ллойд.

Його всього трусило.

— А як щодо братика Щурика? Як смакувало?

Ллойд затулився руками й нічого не сказав.

— Як тебе звати?

Він спробував відповісти, та з губ зірвався лише стогін.

— Як тебе звати, солдате?

— Ллойд Генрейд.

Він хотів іще щось сказати, та в голові все хаотично кружляло. Коли адвокат сказав Ллойдові, що його можуть посадити на електричний стілець, він злякався, та зовсім не так — так він іще ніколи не боявся.

— Це все Бац! — закричав він. — Тут мав би сидіти Бац! Не я!

— Ллойде, поглянь на мене.

— Ні, — прошепотів Ллойд.

Його очі дико забігали.

— Чому ж ні?

— Бо…

— Ну-ну.

— Бо гадаю, що вас тут немає, — прошепотів Ллойд. — А якщо є… містере, якщо ви справжній, то ви сам диявол.

— Ллойде, поглянь на мене.

Ллойд безпорадно звів очі до темного, вишкіреного обличчя, що висіло за перехрещеними прутами. Прибулець щось тримав біля правого ока. Він вигляду того предмета Ллойда кидало то в жар, то в холод. Воно скидалося на чорний камінь, та такий темний, наче його зі смоли відлили. По центру його перекреслювало червоне включення, і Ллойдові воно скидалося на жаске напіврозплющене око, що пронизувало його кривавим поглядом. А тоді Флеґґ ледь провернув камінець, і червоний дефект став схожим на… ключ. Флеґґ покрутив його в пальцях: туди-сюди — ось ключ, а ось уже й око.

То ключ, то око.

— Принесла кави… принесла чай… Принесла все… чорт, майже все… крім як від камери ключ[217]. Правда, Ллойде?

— Атож, — прохрипів той, не зводячи очей із темного камінця.

Флеґґ почав перекочувати його в пальцях, наче фокусник.

— Так от, ти в нас чоловік, який мав би знатися на вартості гарного ключа, — сказав він, стиснув кулак, і камінчик з’явився вже в лівиці та знову почав ходити по пальцях. — Я навіть не сумніваюся. Бо призначення ключа — відмикати двері. Ллойде, невже в житті є щось важливіше од відмикання дверей?

— Містере, я зголоднів, страшенно…

— Ясна річ. — Незнайомець співчутливо наморщив лоба, та він так перестарався, що обличчя перетворилося на гротескну маску. — Господи правий, у щурі ж нема чого їсти! От послухай, чим я обідав: ростбіф із кров’ю, віденська булочка, трохи цибульки, зверху ще й пряної гірчички «Ґалденз» — отакий собі сендвіч зробив. Непогано, еге ж?

Ллойд закивав. З його блискучих очей точилися сльози.

— На додачу похрумав домашньої картопельки, запив усе шоколадним молоком, а на десерт… свята срака, та тобі ж боляче слухати. От я негідник. Батогом мене, батогом. Вибач. Зараз я тебе випущу, і ми підемо вечеряти, окей?

Ллойд був такий вражений, що навіть кивнути не міг. Він уже був вирішив, що чоловік із ключем справді диявол чи радше видіння, яке бовванітиме за ґратами й весело торочитиме про Бога, Ісуса, пряну гірчицю «Ґалденз» та вироблятиме фокуси з каменем, доки Ллойд не впаде мертвим. Та наразі співчуття незнайомця здавалося справжнім, і, судячи з голосу, йому було дійсно соромно. Чорний камінь знову зник у кулаку, а коли пальці розтиснулися, зачудований Ллойд побачив, що на долоні відвідувача з’явився плаский срібний ключ із візерунчатою ручкою.

— Боже… милосердний!.. — прокаркав Ллойд.

— Сподобалося? — задоволено спитав темний чоловік. — Мене цієї витівки навчила одна лялечка з масажного салону в Сікокесі, штат Нью-Джерсі. Сікокес — світова столиця свиноферм.

Він нагнувся та встромив ключ у замок. І це було дивно, бо якщо Ллойдові не зраджувала пам’ять (а наразі вона трохи кульгала), замки тутешніх камер працювали на електроніці та не мали шпарин для ключів. Однак він не сумнівався, що срібний ключ спрацює.

Флеґґ вставив його як слід, а тоді зупинився, поглянув на в’язня й хитро всміхнувся. Ллойд знову відчув, як його вхопив відчай: з ним лише бавилися.

— Здається, я не відрекомендувався. Флеґґ — ось моє прізвище. З подвійним «ґ». Радий знайомству.

— Навзаєм.

— Ллойде, я щойно подумав, що, перш ніж я відімкну камеру й поведу тебе на вечерю, нам варто дещо прояснити.

— Авжеж, — продеренчав Ллойд і знову заплакав.

— Ллойде, я хочу призначити тебе своєю правою рукою. Посадовлю тебе поряд зі святим Петром. Щойно відімкну двері, вручу тобі ключі до царства — просто в руки покладу. Ну й пропозиція, га?

— Ага, — прошепотів Ллойд.

Йому знову ставало страшно. Уже майже зовсім стемніло. Флеґґ скидався на темний силует, та очі його не зникали. Вони немов світилися в темряві, як очі рисі, одне лівіше від прута, який упирався в замок, а друге — правіше. Ллойда вхопив жах, та до нього домішалося ще дещо. Релігійний екстаз. Щастя. Щастя від того, що його обрано. Відчуття того, що він пробився… кудись.

— Ти б не хотів поквитатися з людьми, які тебе тут лишили, гм?

— Ще й як, — сказав Ллойд, одразу ж забувши про переляк — його поглинув голодний жилавий гнів.

— А як щодо всіх інших, які б учинили так само? І таких людей чимало, цілий клас, правда? Такі, як ти, для них просто сміття. Бо вони ж вищі. І гадають, що подібні до тебе не мають права на життя.

— Сто відсотків, — озвався Ллойд.

Зненацька його голод змінила геть інша жага. Так само як чорний камінь перетворився на срібний ключ. Сказавши лише кілька речень, цей чоловік висловив усі його почуття. Він хотів поквитатися не лише з охоронцем Шоклі («Отакої, ось наш пиздобол! Як справи, пиздоболе, є що морознути?»), бо той придверник не головний. Так, Шоклі мав КЛЮЧ, це точно, та виготовив його не він. Йому хтось його дав. Певне, начальник тюрми, та й він КЛЮЧА не робив. Ллойд прагнув знайти майстрів із ковалями. Вони матимуть імунітет проти грипу, і от до них у нього є кілька запитань. О так, кілька гарних запитань.

— Знаєш, що про них сказано в Біблії? — тихо спитав Флеґґ. — Там сказано, що принижені будуть ті, хто підносить себе, і впадуть владики, і зламаються непокірні. А чув, що написано про таких, як ти, Ллойде? Благословенні смиренні, бо вони успадкують землю. Благословенні вбогі духом, бо вони побачать Бога[218].

Ллойд кивав. Кивав і плакав. На мить йому здалося, що над головою Флеґґа з’явилася сліпуча вогняна корона — не відведеш погляду, й очі зотліють просто в орбітах. Та наступної миті вона зникла… якщо взагалі була. Певне, йому привиділося, бо перед очима навіть плям не лишилося.

— Звісно, ти не Ейнштейн, однак будеш першим, — вів далі Флеґґ. — І чуйка підказує, що ти надійний. Ллойде, ми з тобою далеко підемо. Для таких, як ми, настали гарні часи. Для нас усе тільки починається. Мені потрібне лише твоє слово.

— С-слово?

— Слово, що ми триматимемося разом. Ти і я. Не зрікатися. На варті не спати. Дуже скоро з’являться й інші, вони вже в дорозі, їдуть на захід, та поки що є тільки ми. Ти мені — обіцянку, а я тобі — ключ.

— Я… обіцяю, — сказав Ллойд, і слова немов зависли, химерно завібрували в повітрі.

Схиливши голову набік, він дослухався до того коливання й майже бачив ті два слова в повітрі — вони тьмяно світилися, наче полярне сяйво в очах мерця.

А тоді почулося, як провернулися механізми в замку, і Ллойд забув про те видиво. Наступної миті замкова коробка впала до ніг Флеґґа. З її шпарин сочився дим.

— Ллойде, ти вільний. Виходь.

Не вірячи власним очам, Ллойд торкнувся ґрат — сторожко, ніби боявся обпектися. І вони дійсно здавалися теплими. Та він штовхнув їх, і вони легко й беззвучно від’їхали вбік. Він втупився у вогненні очі свого рятівника.

Йому щось вклали до рук. То був ключ.

— Тепер він твій, Ллойде.

— Мій?

Флеґґ схопив його пальці, зімкнув їх на ключі… і Ллойд відчув, як предмет заворушився в руці, як мінявся в його кулаці. З нього вирвався хрипкий крик, пальці розчахнулися. Ключ зник. Натомість на долоні лежав чорний камінь із червоним вкрапленням. Він подивився на предмет зачудованими очима, повернув так і сяк: червоне вкраплення скидалося то на ключ, то на череп, то знову ставало кривавим напіврозплющеним оком.

— Мій, — відповів Ллойд на власне запитання.

Цього разу він зімкнув кулак без сторонньої допомоги та люто стиснув камінець.

— То як щодо вечері? — спитав Флеґґ. — Сьогодні ще треба чимало проїхати.

— Вечеря, — озвався Ллойд. — Чудово.

— Нам треба стільки всього зробити, — усміхався Флеґґ. — Тож мчатимемо стрімко.

Разом вони рушили до сходів, лишивши позаду камери з мерцями. Ллойд ледве ступав. Він зашпортнувся, та Флеґґ підхопив його під лікоть і поставив на ноги. Ллойд поглянув у його щасливе вишкірене обличчя й відчув дещо більше, ніж вдячність. У його очах світилася ніби любов.

Розділ 40

Нік Андрос спав на койці в офісі шерифа Бейкера та бачив неспокійні сни. Він лежав у самих трусах, і шкіра блищала від поту. Коли Нік засинав попередньої ночі, останньою думкою було те, що вранці він не прокинеться, що темний чоловік, який постійно навідувався до його гарячкових видінь, проломить тонкий бар’єр між сном і реальністю й забере його до себе.

Сталася дивина. Око, яке Рей Бут продавив так, що в ньому потемніло, боліло два дні. Третього дня відчуття, ніби голову стискають велетенські лещата, послабилося до тупого болю. Коли Нік дивився тим оком, він бачив лише сіру пляму, якою іноді ковзали якісь тіні. Він не міг зрозуміти, чи ввижаються вони йому. Але вбивало його не поранене око, а подряпина завдовжки десять дюймів, що лишилася від кулі.

Спершу Нік її навіть не продезінфікував. Око так боліло, що про подряпину він і не думав. Борозна була неглибокою й спускалася стегном до коліна. Нік здивувався, помітивши в джинсах дірку від кулі. 30 червня, через день після бійки з Бутом, шкіра навколо рани почервоніла, і в нозі нили всі м’язи.

Нік пошкутильгав до кабінету доктора Соумза та знайшов розчин перекису водню. Він вилив на рану весь уміст слоїка. То було все одно що замкнути стійло, коли коня вже вкрали. До вечора всю праву ногу сіпало, як гнилий зуб, і під шкірою червоніли характерні для зараження крові щупальця — вони радіально розходилися від рани, яка тільки почала закриватися.

1 липня Нік знову пішов до офісу Соумза й почав порпатися в шафі з ліками. Нік шукав пеніцилін і таки знайшов кілька пластинок — то були зразки, по дві таблетки в кожному. Позволікавши кілька секунд, він ковтнув кілька пігулок. Він чудово знав, що сконає, якщо організм зреагує не так, як слід, та гадав, що альтернативою могла бути смерть іще жахливіша. Інфекція ширилася та буяла. Пеніцилін його не прикінчив, але й покращення не помічалося.

Учора близько полудня Нік отямився й зрозумів, що вже тривалий час його б’є гарячка. Продуктів було вдосталь, але їсти йому не хотілося. Він лише пив дистильовану воду з кулера, який стояв в офісі Бейкера. Чашку за чашкою. Коли Нік заснув (чи радше відключився), вода вже майже скінчилася, та він навіть не уявляв, де взяти новий бутель. І в тодішньому стані йому було байдуже — скоро він помре й уже нічим не перейматиметься. Він був не в захваті від такої перспективи, та заспокоював себе думкою, що зникнуть і біль, і всі турботи. Нога пульсувала, свербіла й горіла.

Після того як він убив Рея Бута, Нік спав і вдень, і вночі, та назвати це сном було важко. Видіння запрудили його мозок. Здавалося, наче всі, кого Нік знав, прийшли вклонитися, перш ніж опуститься завіса. Руді Спаркмен показував на білий аркуш: «Ти — оця чиста сторінка». Його мати показувала на лінії та кружечки, які вона допомогла Нікові начеркати на ще одному аркуші, зіпсувавши його чистоту: «Сонечко, тут написано “Нік Андрос”. Це ти». Джейн Бейкер притискалася щокою до подушки й повторювала: «Джонні, мій бідолашний Джонні». Доктор Соумз раз у раз просив Джона Бейкера зняти сорочку, а Рей Бут постійно повторював: «Держать його… Я його оддєлаю… засранець мене довбонув… держать його…» На відміну від розмов у снах, які снилися йому все життя, ці слова не потрібно було читати з губ. Нік справді чув, що вони говорили. Гарячкові сни були неймовірно живими. Вони тьмянішали, коли гупання крові в нозі витягувало його до поверхні, ближче до реального світу. А тоді з’являлися нові образи, і він знову поринав у сни. Та серед видінь йому трапилися дві людини, яких він раніше ніколи не бачив, і ці сни запам’яталися найкраще.

Він стояв на узвишші. Земля простягалася внизу, наче рельєфна мапа. Місцевість була пустельна, і колючі зірки сяяли, наче Нік перебував у горах. Поряд із Ніком стояв якийсь чоловік… ні, навіть не чоловік, а силует чоловіка. Здавалося, що ту фігуру вирізали із самої реальності, що біля Ніка стояв чоловік-негатив, чорна діра у формі людини. Із силуету почулося шепотіння: «Усе, що ти бачиш, стане твоїм, якщо ти впадеш на коліна й поклонятимешся мені». Нік похитав головою. Йому захотілося відійти від того страшного обриву — він злякався, що негатив простягне чорні руки й зіштовхне його в прірву.

— Чому ти не говориш? Чому лише головою хитаєш?

Уві сні Нік зробив жест, який так часто повторював у реальному світі: торкнувся пальцями губ, притулив долоню до кадика… а тоді почув, як заговорив виразним, гарним голосом:

— Я не можу говорити. Я німий.

— Але ж можеш. Можеш, якщо хочеш.

Його страх миттєво стерло хвилею зчудування й палючої радості, і Нік простяг руку, щоб торкнутися силуету. Та щойно рука сягнула плеча людини-негатива, пальці штрикнув холод, і то такий крижаний, що здавався палючим. Нік відсмикнув руку — на суглобах з’явилися кристалики льоду. І до нього дійшло. У нього з’явився слух. Він чув голос силуету, далекий крик хижого нічного птаха, нескінченне виття вітру. Від такого чуда Нік знову занімів. У світу з’явився новий вимір — вимір, за яким він ніколи не тужив, бо ніколи його не відчував, але тепер усе стало на свої місця. Він чув звуки. І Нік упізнавав їх без зайвих підказок. Вони були красивими. Красивими звуками. Він поводив рукою по сорочці, радіючи з тихого шурхоту — то був дует його нігтів і бавовни.

А тоді темний чоловік розвернувся до нього, і Нік страшенно перелякався. Ця істота, чим би вона не була, задарма чудес не творила.

— …якщо ти впадеш на коліна й поклонятимешся мені.

І Нік затулив обличчя руками, бо хотів усе, що чорний людський силует показав йому з пустельної височини: міста, жінок, скарби, владу. Та найбільше він жадав почути чарівний звук, що з’являвся, коли він черкав нігтями по сорочці; опівнічне цокання годинника в порожньому домі; потаємний звук дощу.

Та він сказав «ні». Його оповив знайомий крижаний холод, і Ніка штовхнули. Він падав, крутився колесом і беззвучно волав, пронизуючи хмаристі глибини, аж доки вітер не загнав до його ніздрів запах…

…кукурудзи?

Так, кукурудзи. То був уже інший сон, зрощений із попереднім так щільно, що Нік навіть не розумів, коли той сон розпочався. Він опинився в кукурудзі, у зелених заростях кукурудзи, і пахло літньою землею, коров’ячими кізяками й молодими рослинами. Нік звівся на ноги й пішов уздовж ряду високих стебел. Однак він одразу ж спинився, коли усвідомив, що чує лагідний сміх вітру, який віє між листям липневої кукурудзи, схожим на ліс зелених мечів… і ще якийсь звук.

Музику?

Так, якусь музику. І вві сні Нік подумав: «От що вони мали на увазі». Джерело було попереду, і він рушив до нього. Йому хотілося побачити, звідки беруться ці гарні звуки. Як воно зветься? Піаніно, ріжок, віолончель?

У носі — гарячий запах літа, над головою — блакитний купол неба, у вухах — ті солодкі звуки. Нік ніколи не був таким щасливим. І коли він підійшов ближче, до музики приєднався старечий, ніби шкіряний голос. Він трохи розмазував слова, немов пісня була рагу, яке часто підігрівали, але воно так і не втратило свого смаку. Зачарований співом, Нік пішов на нього.

Рушаю до саду на самоті, І троянди ще вкриті росою, І чую я голос, стиглий, мов колос, Син… Божий… явився мені. Гуляємо ми, розмовляємо ми, Каже, я скарб, що належить йому. Ми так раді, й дізнатись, яка є та радість, Не вдасться… жодному… смертному.[219]

На останньому рядку пісні Нік вийшов із кукурудзи й побачив перед собою прогалину з убогою хатинкою. Ліворуч від халупи стояло іржаве відро для сміття, а праворуч висіла гойдалка, зроблена зі старої шини. Мотузка була прив’язана до прадавньої яблуні — покрученої, та досі рясно-зеленої. Розсохлий, покошений ґанок підтримували старезні, вкриті мастилом домкрати. Літній вітерець грався білими подертими фіранками: він то видував їх у відкриті вікна, то задував назад, досередини. З даху під химерним кутом стирчав пом’ятий, закопчений, гостроверхий димохід з оцинкованої бляхи. Будиночок стояв на прогалині, а в усі чотири боки, скільки око сягало, тяглося кукурудзяне поле. І тільки на півночі в однорідну зелень врізалася ґрунтова дорога, яка бігла в далечінь, аж до самого рівного обрію. І Нік завжди усвідомлював, де він: в окрузі Полк, штат Небраска, західніше від Омахи й трохи північніше від Осіоли. А ґрунтова дорога добігала до траси 30 і до самого Коламбуса на північному березі ріки Плат.

На ґанку сидить найстарша жінка в Америці, чорношкіра, з тонкою пухнастою сивиною. Вона немов тоненька гілочка в домашній сукні й окулярах. Здається такою худою, наче сильний порив може просто підхопити, пожбурити її високо в блакитне небо й занести аж до Джулзбурґа, штат Колорадо. Інструмент, на якому вона грає і який, певне, єдине, що не дає їй полетіти геть, виявляється гітарою, і в цьому сні Нік думає: «Он як звучить гітара. Гарно». Йому здається, що він міг би простояти так цілий день — просто дивився б на чорношкіру бабцю, яка сидить на ґанку, що тримається на домкратах, в оточенні кукурудзи, яка виросла на полях Небраски; стояв би там, західніше від Омахи й трохи північніше від Осіоли, в окрузі Полк, і слухав. Її обличчя вкрите мільйонами зморшок — воно скидається на мапу штату, чия географія ще не усталилась: уздовж її коричневих щік спускалися річки й каньйони, під бугром підборіддя бігли горні хребти, хвилясте узвишшя там, де починався лоб, печери очниць.

Вона знову заспівала, підіграючи собі на гітарі.

Ісусе, ди-ду-ди, О Ісусе, ди-ду-ди, Ісусе, йди сюди. Бо стали-настали, Бо стали-настали Скрутні часи, Скрутні…

— Скажи-но, молодче, тебе хтось до землі прицвяхував?

Вона кладе гітару на коліна, наче малу дитину, і махає Нікові, щоб він підійшов. Він підходить і каже, що просто хотів послухати, адже спів такий гарний.

— Пусті забавки, одначе в ім’я Господнє я цілі дні тако проводжу… То як ото з темним чоловіком, потоваришували?

— Він мене лякає. Мені страшно…

— І правильно, молодче. Варто боятися навіть дерева, якщо побачити його надвечір, під певним кутом. Хвала Богу, усі ми смертні.

— Та як йому відмовити? Як…

— А дихаєш ти як? Як спиш? Ніхто не зна. Та приходь у гості. Коли схоч. Матінка Ебіґейл — отак мене звати. Здається, я найстарша жінка в околиці, та досі сама печу печиво. Тож приходь, молодче, завжди рада. І друзів приводь.

— Та як мені виборсатися?

— Хай тебе Бог береже, молодче. Ніхто на це не спроможний. Просто тримай носа вище й приходь до матінки Ебіґейл, як захочеш. Гадаю, що буду тут. Я вже не така спритна й прудка, як раніше. Тож приходь у гості. Я чекатиму…

———

…тут, просто тут…

Він потроху просинався, аж допоки не розвіялася Небраска разом із запахом кукурудзи й темним зморшкуватим обличчям матінки Ебіґейл. Проступив реальний світ — не замінив сон, а радше нашарувався зверху, затуливши його.

Він перебував у Шойо, штат Арканзас, його звали Нік Андрос, і він ніколи не говорив і не чув, як звучить гітара… однак був досі живий.

Нік сів на койці, звісив ноги й поглянув на подряпину. Набряк трохи зійшов. Біль стишився до пульсації. «Я йду на поправку, — подумав він і полегшено зітхнув. — Гадаю, зі мною все буде гаразд».

Він підвівся з ліжка й у самих трусах покульгав до вікна. Нога задерев’яніла, але таке відчуття зникає, якщо кінцівку трохи розім’яти. Нік подивився на безмовне місто й вирішив, що залишить його сьогодні, — то вже не Шойо, а радше його труп. Багато не пройде, але хоча б вирушить.

Куди піде? Ну, він гадав, що напрямок знає. Так, сон — то лише сон, та чого б і дійсно не рушити на північний захід, до Небраски?

———

Нік виїхав із міста 3 липня, близько чверті по першій. Уранці він спакував рюкзак — про всяк випадок поклав до нього пеніциліну й трохи консервів. Найбільше взяв томатного супу «Кемпбеллз» та равіолі «Шеф Боярді» — це були його улюблені страви. На додачу він спакував до наплічника кілька коробок із кулями та фляжку.

Хлопець ішов вулицею, зазирав у гаражі, доки не знайшов те, що шукав, — десятишвидкісний велосипед, який саме підходив для його зросту. Увімкнув першу передачу й повільно проїхав Головною вулицею, потроху розігріваючи для роботи поранену ногу. Нік рухався на захід, і його тінь слідувала за ним на чорному велосипеді. Він проминув елегантні, чепурні будинки на околиці містечка, що стояли в тіні з навіки стуленими шторами.

Нік заночував у фермерському будинку за десять миль від Шойо. До приходу ночі 4 липня він був уже неподалік від Оклахоми. Того вечора він перед сном вийшов на ґанок чергового фермерського будинку й побачив, як холодним білим вогнем небо шкрябнув метеорний дощ. Йому подумалося, що він іще ніколи не бачив такої краси. І що б не чекало його попереду, Нік просто радів тому, що живий.

Розділ 41

О пів на дев’яту Ларрі прокинувся від сонця й щебету. Вони зводили його з глузду. Одне й те саме щоранку після того, як вони полишили Нью-Йорк, — світло та пташки. Але є й принада, безкоштовний, так би мовити, бонус — свіже, чисте повітря. Навіть Рита це помітила. Він постійно думав про те, що ліпше не буває. Проте ставало ще краще. Кращало, доки Ларрі не почав замислюватися над тим, що людство чинило з планетою. І він чудувався й запитував себе, чи завжди так пахло повітря Ореґону, західних схилів Скелястих гір та сільської місцевості Міннесоти.

Ларрі лежав на своїй половині подвійного спальника під низьким навісом намету на двох, який вони додали до свого похідного набору в Пассаїку 2 липня, і згадував, як Ел Спеллман, один з учасників «Недобитків», намагався вмовити Ларрі сходити з ним і ще трьома чуваками в похід із наметами. Вони хотіли піти на схід, заночувати у Веґасі й відправитися до Лавленда, штат Колорадо. Там збиралися зробити п’ятиденну вилазку з наметами в гори понад Лавлендом.

— Можете приберегти все це лайно зі Скелястими горами для Джона Денвера[220], — пхекнув тоді Ларрі. — Погризуть комарі, випадково підітрешся отруйним плющем, як підеш хезати в ліс, — даруйте. А от як передумаєте й вирішите зробити п’ятиденну вилазку в казино «Дюни» — маякніть.

А може, було б так, як отут. Ти сам, ніхто тебе не дістає (ну хіба що Рита, та її він іще витримає), дихаєш чудовим повітрям, уночі спиш, як дитина, просто бах — і заснув, наче молотком по голові стукнули. Жодних проблем, окрім щоденних питань про те, у якому напрямку рушати й скільки вони встигнуть подолати до сутінків. Життя прекрасне.

І цей ранок у Беннінгтоні, штат Вермонт, коли вони рухалися трасою 9 на схід, — цей ранок був особливим. Боже мій, четверте липня. День незалежності.

Він сів у спальному мішку й поглянув на Риту, та вона солодко спала, і нічого не було видно, крім обрисів її тіла, що проступали крізь простьобану тканину, і пасма волосся. Ну, цього ранку він розбудить її з шиком.

Ларрі розстебнув свою сторону спальника й виліз із нього. Він був у чому мати народила, і на мить його шкіра набубнявілася сиротами, а потім тіло звикло до температури повітря — уже градусів до сімдесяти[221] потепліло. Як і в попередні дні, погодка мала бути просто супер. Ларрі виліз із намету й випростався.

Біля намету стояв мотоцикл «Гарлей Девідсон» — чорний, хромований, з 1,2-літровим двигуном. Як і спальник із наметом, його вони підібрали в Пассаїку. До того часу вони вже встигли змінити три автівки — дві довелося лишити через страшні затори, а третя застрягла в болоті за Натлі, коли Ларрі намагався оминути аварію з двох вантажівок. Мотоцикл виявився правильним вибором. Розбиті машини можна було об’їхати на низькій передачі. Коли траплялись аж надто серйозні затори, вони рухалися розділовою смугою чи узбіччям. Риті це не подобалося: від їзди на задньому сидінні вона нервувалася й відчайдушно чіплялася за Ларрі, — та вона погодилася, що це єдине практичне рішення. Останній затор людства вийшов неперевершеним. Відколи вони виїхали з Пассаїку й потрапили на природу, велось їм чудово. Увечері 2 липня вони знову перетнули межу штату Нью-Йорк та поставили намет на околиці Кворрівілля — там, де на заході виднілися містичні, вкриті туманом Кетскільзькі гори. Третього числа після обіду повернули на схід, а з приходом сутінок перетнули кордон Вермонту. І от вони вже в Беннінгтоні.

Вони заночували на схилі за межею міста, і ось Ларрі стоїть голяка біля мотоцикла, вивільняє сечовий міхур та чудується з краси новоанглійського містечка, що лежить унизу, — як на поштівці. Дві чистенькі білі церкви зі шпилями, що впинаються в блакитне вранішнє небо; сіра, облицьована каменем і заплетена плющем будівля приватної школи; якась фабрика; кілька шкіл із червоної цегли; скупчення дерев, одягнених у літню зелень. Неправильні в цій картині лише відсутність диму з фабрики та розсип блискучих, іграшкових автівок, що стоять під химерними кутами на головній вулиці, — то шосе, яким рухалися Ларрі з Ритою. І якби Ларрі був знайомий з Ірмою Фаєтт, то в сонячній тиші, у яку подеколи вклинювався пташиний спів, він би погодився з небіжчицею: невелика втрата.

Та надворі стояло четверте липня, і Ларрі досі вважав себе американцем.

Він прокашлявся, сплюнув і трохи помугикав, розробляючи тональність. Глибоко вдихнув, відчуваючи, як свіжий вітерець овіває його оголені груди й сідниці, і заспівав.

О, скажи, чи бачиш ти У ранковому сяйві Те, що ми гордо славили В останніх сутінок проблисках?..[222]

Звернувши обличчя до Беннінгтона, він доспівав до останнього рядка й під кінець по-бурлескному гойднув тазом, ніби вставив невидимці, — він гадав, що наразі Рита вже стоїть біля входу в намет і всміхається.

Ларрі довершив виставу, хвацько козирнувши будинку, який скидався на мерію Беннінгтона, а тоді розвернувся з думкою, що найкращий спосіб розпочати черговий рік незалежності в старих добрих Сполучених Штатах — перепихнутися, як справжній американець.

— Юний патріот Ларрі Андервуд бажає вам доброго ра…

Одначе запона намету була закрита, і Ларрі знову штрикнуло роздратування. Він розчавив його без вагань. Вона не могла постійно бути на одній із ним хвилі. Ото й усе. Якщо ти здатний це зрозуміти й пережити, значить, у тебе вибудовуються здорові, дорослі стосунки. Після того як вони пережили страхіття в тунелі, Ларрі дуже старався поводитися з Ритою як слід і гадав, що виходило досить непогано.

Секрет у тому, щоб поставити себе на її місце. Потрібно розуміти, що вона значно старша й досі жила за певними схемами. Тож цілком природно, що їй важкувато підлаштуватися під світ, який перекинувся догори дриґом. Узяти, наприклад, пігулки. Ларрі не надто зрадів, коли дізнався, що вона прихопила із собою весь її довбаний арсенал — засунула його в банку з-під варення. Барбітура, «Кваалюд», «Дарвон»[223] та ще щось, що вона називала своїми «підбадьорниками». Маленькі підбадьорники були червоними. Три пігулки, шот текіли — і цілий день джиґу-дриґу танцюєш. Ларрі це не подобалося, бо такі викрутаси підживлювали залежність — скажену мавпу, що чіплялася на спину до всіх, хто зловив ґаву. Мавпу завбільшки з Кінг-Конга. Йому це не подобалося. Якщо вже вивалювати все як є, для Ларрі це було все одно що ляпас, так? Чого ж це вона так нервується? Чому не може заснути вночі? Блін, він же спав як убитий. Хіба він про неї не піклується? Та мало порошинки не здмухує.

Ларрі підійшов до намету, але його взяли сумніви. Може, хай краще спить. Може, утомилася. Але ж…

Він глянув на Старого Банана — отой точно не хотів, щоб вона спала. Від співу «Зоряного прутня» Ларрі добряче збудився. Тож відкинув запону й заліз до намету.

— Рито?

Після свіжого повітря воно просто вдарило йому в ніс. Певне, раніше він цього не помітив, бо був надто заспаний. Намет гарно провітрювався, і запах не витіснив усе на світі, та був доволі міцним — хворобливий, кисло-солодкий сморід блювоти.

— Рито?

З дедалі більшою тривогою він зрозумів, що вона лежить без руху — зі спальника стирчить лише жмутик її сухого волосся. Ларрі навкарачки підповз до неї, і запах блювоти посилився. У нього скрутило шлунок.

— Рито, з тобою все гаразд? Рито, прокинься!

Жодного руху.

Він перевернув її й побачив, що спальний мішок наполовину розстібнутий — так, ніби вночі вона зрозуміла, що відбувається, і намагалася виборсатися на волю, та нічого не вийшло. А він у той час мирно спав поряд — сам «містер Височінь Скелястих гір»[224]. Ларрі перекотив її, і з Ритиної руки випав слоїк із пігулками. Її очі перетворилися на тьмяні й каламутні скляні кульки за напівзаплющеними повіками, а в роті було повно зеленого блювотиння, яким вона й захлинулася.

Ларрі вражено дивився на її обличчя, і час ніби завмер. Вони мало носами не торкались, і в наметі ставало дедалі спекотніше, аж доки не зробилося, як на горищі в серпні саме перед тим, як починаються прохолодні зливи. Голова роздувалася, набрякала. У неї був повен рот того лайна. Він не міг відвести від нього очей. У голові Ларрі, наче механічний кролик на собачих перегонах, кружляло одне запитання: «Скільки ж я проспав поряд із мертвою?» Ото бридота. Бридо-о-ота.

Ларрі прийшов до тями та видряпався з намету, обдерши коліна об землю, коли закінчилася підстилка й почався ґрунт. Він подумав, що й сам зараз зблює, та спробував придушити позив, адже ненавидів блювати більше за все на світі. А тоді подумав: «Бляха, я ж поліз туди, щоб її ТРАХНУТИ!» — і все хлянуло вільним потоком. Ларрі відповз від паруючої калюжі зі сльозами на очах та гидким смородом у роті й носі.

———

Він думав про неї майже весь ранок. Від її смерті він відчув певну (а насправді чималу) полегкість. Цього він нікому й ніколи не скаже. Бо воно підтверджує слова матері, Вейна Стакі й навіть тієї тупої мальвіни, що мешкала біля Фордгемського університету. Ларрі Андервуд, фордгемський блядун.

— Ніякий я не хороший хлопець, — сказав він уголос і відчув себе краще.

Стало легше казати правду, а бути чесним — найважливіша в житті річ. Десь там, у службовому приміщенні підсвідомості, де крутяться Закулісні Сили, Ларрі домовився із собою, що подбає про неї. Може, він і не хороший хлопець, та й не вбивця, а те, що він зробив у тунелі, було мало не спробою вбивства. Тож він хотів дбати про Риту й вирішив, що не кричатиме на неї, хоч як вона його збісить (як тоді, коли вони сіли на «гарлей» і вона вчепилася в нього фірмовим захватом лошиці з Канзас-Сіті), і не шаленітиме, хоч як вона його буде вповільнювати, хоч як тупитиме. Позавчора Рита поклала на жар бляшанку з горохом, навіть дірочки не пробивши, і він виловив із жару закопчену пузату банку — певне, ще три секунди, і вона вибухнула б та осліпила їх покрученою шрапнеллю. Відчитав він її? Ні. Не відчитав. Відбувся самими жартами. Так само й із пігулками. Ларрі просто вирішив, що то її справи.

Можливо, варто було б із нею поговорити. Можливо, цього вона й прагнула.

— Це ж не довбана групова терапія, — промовив він уголос.

Це була гра на виживання. І Рита з неї вибула — не стало сил. Можливо, вона знала, що не подужає випробування, від того дня в Центральному парку, коли недбало стрельнула в китайську вишню — стрельнула з дешевого 32-каліберника, що міг вибухнути просто в її руці. Можливо…

— Можливо. До сраки! — гаркнув Ларрі.

Він хотів хильнути води з фляжки, та нічого не лишилось, а в роті й досі стояв в’язкий присмак. Можливо, по всій країні було повно таких, як вона. Чого б це грип оминав лише найвитриваліших? Десь зараз може бути якийсь молодик у чудовій фізичній формі й з імунітетом проти грипу, що помирає від тонзиліту. «Гей, народ, та в мене таких цілий мільйон!» — сказав би Генні Янгмен[225].

Ларрі сидів на майданчику біля траси, з якого відкривався мальовничий краєвид. Він дивився в бік Нью-Йорка, і Вермонт вкривав золотавий ранковий туман — від пейзажу перехоплювало подих. Дорожній знак зазначав, що він на Дванадцятимильному колі[226]. Насправді очей Ларрі вистачало набагато далі. Ясної днини можна було й за обрій зазирнути. Біля невисокого муру, що оточував майданчик, валялося кілька розбитих пляшок від «Бадвайзера». І використаний презерватив. Ларрі подумав, що тут часто збиралися старшокласники: приходили в сутінках, щоб подивитися, як загоряються вогні міста внизу. Милувалися видивом, а тоді трахалися. І казали: «Та, велике діло».

То чого він узагалі так похнюпився? Адже він із собою чесний, хіба ні? Так. І найгірше те, що він відчуває полегкість, так? Полегкість, бо зняли камінь із горба.

Ні, найгірша — самотність.

Сентиментально, однак правдиво. Він хотів, щоб хтось був поряд, хтось, із ким можна розділити красу краєвиду. Хтось, кому сказав би: «Ясної днини можна й за обрій зазирнути», — скромно, однак дотепно. А єдина його супутниця лежить у наметі за півтори милі звідти. З повним ротом зеленої блювоти. Дерев’яніє. І мух приваблює.

Ларрі поклав голову на коліна й заплющив очі. Він пообіцяв собі, що не заплаче. Плакати він не любив майже так само, як і блювати.

———

Урешті-решт Ларрі засцяв. Він не зміг її поховати, хоча й намагався застрахати себе найстрашнішими óбразами, які тільки спадали на думку: жуки, опариші; бабаки, що почують її та прийдуть перекусити; несправедливість, коли одна людина кидає іншу, наче обгортку від цукерки або бляшанку від пепсі. А ще поховання видавалося йому чимось незаконним, та, правду кажучи (а він же правду казав, чи не так?), це була лише дешева демагогія. Він міг присилувати себе з’їздити до Беннінгтона, вломитися в Завжди Популярну крамницю госптоварів, узяти Завжди Популярну лопату та супутнє Завжди Популярне кайло. Міг навіть повернутися туди, до мальовничого, спокійного місця й вирити Завжди Популярну могилу неподалік від Завжди Популярного Дванадцятимильного кола. Однак залізти в намет (у якому зараз тхне, як у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1, де навіки засіла Завжди Популярна моторошна цукерка), розстебнути Ритин бік спальника й витягти її задубіле, мішкувате тіло, підхопити його під пахви, відтягти до ями, вкласти туди й накидати зверху землі, спостерігаючи, як ґрунт прибиває її волосся та плюхає на білі ноги з набряклими вузлами варикозних вен…

Ні-ні, друзяко. Мабуть, я пас. Буду сциклом. Пісь-пісь-пісь.

Він повернувся до намету, відкинув запону. Знайшов довгу палицю. Глибоко вдихнув свіжого повітря, затамував подих і підчепив палицею свій одяг. Відійшов, одягнувся. Знову затамував подих і дістав чоботи. Сів на повалене дерево, взувся.

Одяг просмердівся.

— Хер там, — прошепотів Ларрі.

Він бачив її — Рита лежала, наполовину вивалившись зі спальника. Її задубілі пальці й досі були скручені навколо зниклого слоїка. Ларрі здалося, що примружені очі осудливо дивляться на нього, і він знову згадав тунель та фантазії про живих мерців. Він одразу ж тицьнув палицею запону, і намет закрився.

Та він досі чув на собі її запах.

Тож Ларрі вирішив зробити першу зупинку в Беннінгтоні й у «Чоловічій крамниці» вбрався в новий одяг, прихопив ще два комплекти, чотири пари шкарпеток і четверо трусів. Знайшов навіть нову пару чобіт. Глянувши на себе в потрійне дзеркало, він побачив позаду порожню крамницю та «гарлей», що поважно схилився над бордюром.

— Крутий прикид, — прогугнявив він. — Некисло.

Та оцінити його смак було нікому.

Ларрі вийшов із крамниці та завів «гарлей». Йому подумалося, що варто було б зазирнути до госптоварів та пошукати нові намет і спальник, однак наразі йому просто хотілося забратися з Беннінгтона. Зупиниться десь по дорозі.

Виїхавши з міста, Ларрі озирнувся туди, де дорога плавно підіймалася, і побачив Дванадцятимильне коло, однак не помітив їхнього намету. Так воно й краще, адже…

Ларрі звернув очі до дороги, і в його нутро миттю заскочив жах. Пікап «інтернешнл гарвестер» із кінським причепом спробував уникнути зіткнення з автівкою, та причеп перекинувся. Ще мить, і Ларрі вписався б просто в нього, бо не дивився, куди їде.

Він круто взяв праворуч, шкрябнувши чоботом по дорозі, і йому ледве вдалось оминути аварію. Однак ліва підставка для ноги зачепилася за задній бампер причепа, і з-під нього висмикнуло мотоцикл. Ларрі гепнувся на узбіччя траси — так, що аж кістки заторохтіли. Із секунду ще чулося, як дорогою деренчить «гарлей», а тоді мотоцикл спинився.

— Усе гаразд? — спитав Ларрі вголос.

Дякувати Богу, він їхав не дуже швидко — миль двадцять на годину, не більше. Дякувати Богу, що з ним не було Рити: вона б оскаженіла від істерики. Звісно ж, якби Рита їхала з ним, він би й не озирався, а займався справою на потіху еротоманів серед вас, читачі.

— Усе гаразд, — відповів він собі, хоча й досі не був упевнений.

Ларрі сів. Проступила навколишня тиша — таке з ним інколи траплялося. Було так тихо, що, як зациклитися на цьому, можна й із глузду з’їхати. Тієї миті навіть Ритині завивання принесли б полегкість. Раптом усе перед очима сповнилося яскравими іскорками, і Ларрі перелякався, що зараз знепритомніє. «Я справді добряче забився, — думав він. — Минеться, хай тільки шок вивітриться, отоді й почую. Порізався, подерся чи ще щось, і хто ж мені джгута накладе?»

Та коли мить слабкості минула, Ларрі оглянув себе й вирішив, що, зрештою, з ним усе добре. Він порізав обидві руки, продер новенькі джинси, зчесав праве коліно, та то звичайні подряпини. Та й якого хуя він париться? Байк розбити міг кожен, таке постійно траплялося.

Та він знав, чого психує. Можна було вдаритися головою під правильним кутом, проломити череп і лежати під гарячими променями до самого скону. Або ж захлинутися власним блювотинням, як недавно вчинила одна його подруга.

Непевною ходою Ларрі підійшов до «гарлея» й підняв його. Мотоцикл начебто не пошкодився, однак здавався якимсь інакшим. Спершу він був просто машиною — харизматичною машиною, яка виконувала подвійну функцію: транспортувала його та водночас робила схожим на Джеймса Діна чи Джека Ніколсона з «Янголів пекла на колесах»[227]. Однак тепер мотоцикл шкірився на нього хромованими трубами, наче карнавальний закликайло, який припрошував осідлати двоколісне чудовисько: чи стане мужності, хлопче?

Байк завівся з третьої спроби, і Ларрі покотив із Беннінгтона зі швидкістю пішохода. На руках у нього блищали браслети з холодного поту, і раптом його вхопило бажання побачити бодай ще одне людське обличчя — ніколи в житті йому так цього не хотілося.

Але того дня Ларрі нікого не зустрів.

———

Після обіду він трохи пришвидшився, та навіть тоді, коли дорога попереду була вільна, не наважувався газувати, щойно стрілка спідометра сягала двадцятки. На околиці Вілмінгтона йому трапилася крамниця спорттоварів із мотоциклетним приладдям. Ларрі взяв собі спальний мішок, цупкі рукавиці й шолом, та навіть із захищеною головою боявся витискати більш ніж двадцять п’ять миль за годину. На поворотах із поганим оглядом Ларрі вповільнювався, злізав із «гарлея» та котив його самотужки. У голові кружляли фантазії, у яких він лежав на узбіччі та стікав кров’ю — сам, до смерті.

О п’ятій годині, коли він під’їжджав до Бреттлборо, у «гарлея» засвітився індикатор — перегрівся двигун. Ларрі припаркував мотоцикл і заглушив його зі змішаним почуттям полегкості й огиди.

— З таким самим успіхом міг би його просто штовхати, — сказав він. — Ти придурок, він же розрахований на шістдесят миль за годину!

Ларрі кинув «гарлей» та рушив до міста. Він не знав, чи повернеться по мотоцикл.

Він заночував на громадській сцені Бреттлборо, під прихистком акустичної мушлі. Ларрі ліг спати, щойно стемніло, і одразу ж заснув. Трохи згодом зі сну його висмикнув якийсь звук. Ларрі поглянув на годинник. Тоненькі люмінесцентні стрілки на циферблаті показували двадцяту по одинадцятій. Він сперся на лікоть і подивився в пітьму, відчуваючи над собою величину акустичної мушлі та сумуючи за теплом маленького намету. Ото гарна була парусинова утроба!

Якщо й був якийсь звук, то наразі його не стало. Навіть цвіркуни затихли. Це нормально? Хіба могла стояти така тиша?

— Хто там? — гукнув Ларрі й злякався власного голосу.

Він спробував намацати «вінчестер» і кілька страшних секунд не міг нічого знайти. Та щойно пальці торкнулися зброї, Ларрі бездумно натиснув на гачок — так, як хтось, потопаючи в океані, міг би схопитися за рятувальний жилет. Якби не запобіжник, гвинтівка вистрелила б. Можливо, й у Ларрі.

Тиша щось приховувала, він був у цьому впевнений. Можливо, якусь людину або ж велику й небезпечну тварину. Звісно, людина також могла бути небезпечною. Як той, хто зарізав бідолашного покликача страховиськ, або той «Джон Берзфорд Тіптон», що пропонував мільйон готівки за право побавитися з Ритою.

— Є там хто?

У наплічнику лежав ліхтарик, та щоб пошукати його, Ларрі довелося б відняти руку від гвинтівки. Та й узагалі… невже йому справді хотілося довідатися, хто то?

Тож Ларрі просто сидів із рушницею на колінах і чекав, доки щось заворушиться або повториться звук, який його розбудив (він справді щось чув? чи то йому просто наснилося?); за деякий час він почав клювати носом, а тоді задрімав.

Раптом він рвучко звів голову — очі витріщені, плоть зіщулюється на кістках. Тепер він точно щось чув, і якби ніч не була такою хмарною, яскравий місяць показав би йому…

Та Ларрі не хотів нічого бачити. Так, точно не хотів. Однак він нахилився вперед, нашорошивши вуха, і дослухався до того, як запилюжені чоботи тупотять хідником Головної вулиці Бреттлборо, штат Вермонт, — невідомий віддалявся, рухаючись на захід, і стук підборів затихав, доки не згубився в нічних звуках природи.

Раптово Ларрі відчув божевільний порив вискочити зі спальника й закричати: «Повернися, хто б ти не був! Мені байдуже! Повернися!» Та чи справді йому хотілося віддати себе в руки невідь-кому? Акустична мушля підсилить його крик, його благання. А що, коли ті підбори дійсно повернуться, стукаючи дедалі гучніше в німій тиші, у якій не озивалися й цвіркуни?

Замість підвестися Ларрі ліг назад, скрутившись у позу ембріона навколо гвинтівки. «Сьогодні вже не засну», — подумав він, однак відрубився за три хвилини й наступного ранку вже був цілком упевнений, що йому все наснилося.

Розділ 42

Тоді, як за штат звідти Ларрі Андервуд летів із мотоцикла, Стю Редман сидів на великому камені край дороги та обідав. Почувся звук двигунів, він наближався. Одним ковтком Стю добив бляшанку пива та обережно скрутив вершечок навощеної паперової трубочки з крекерами «Рітц». Його гвинтівка стояла прихиленою до каменя. Він узяв її, зняв із запобіжника, а тоді знову поставив ближче до руки. Судячи зі звуку, наближалися невеликі мотоцикли. Скутери чи що? У непорушній тиші було важко сказати, як вони далеко. Певне, миль за десять. А може, і ні. Стю мав у запасі вдосталь часу. Можна було доїсти обід, та йому не хотілося. Гріло тепле сонечко, і Стю тішився думкою про зустріч з іншими представниками людства. Відтоді, як він пішов із Вудсвілля, лишивши там Ґлена Бейтмана, йому не трапилося жодної живої душі. Стю знову зиркнув на зброю. Він зняв гвинтівку із запобіжника, бо інші люди могли виявитися такими ж, як Елдер, але не тримав її в руках, бо сподівався, що трапиться хтось такий, як Бейтман. Ну, бажано, щоб не настільки песимістичний. «Суспільство знову з’явиться, — казав Бейтман. — Я не сказав “відновиться”. Паскудний би жарт вийшов. Кепські з людей відновники».

Та сам Бейтман не прагнув стати засновником нового суспільства. Його цілком задовольняло те, чим він займався: ходив на прогулянки з Коджаком, малював картини, порався на городі й міркував над соціологічними проблемами, які з’явилися в умовах практично цілковитого вимирання людського виду. Принаймні поки що задовольняло.

«Стю, якщо ти повернешся та знову запропонуєш мені приєднатись, я, певне, погоджуся. Це ж прокляття людського роду. Соціальність. “Так, воістину: коли двоє чи троє з вас зберуться разом, із когось виб’ють усе лайно”, — ось що мав би заповісти Ісус. Сказати тобі, чого вчить соціологія? Поясню у двох словах. Покажіть мені одного чоловіка чи одну жінку, і я покажу вам святого. Дайте двох, і вони закохаються. Дайте трьох, і вони утворять моє улюблене суспільство. Дайте чотирьох, і вони збудують піраміду. П’ятьох — і один стане вигнанцем. Шістьох — і з’явиться упередженість. Сімох — і за сім років почнуться війни. Може, людина зроблена за образом та подобою Господа, та людське суспільство наслідує його супротивника й завжди намагається повернутися назад».

Невже він має рацію? Якщо так… хай їх Бог береже. Останнім часом Стю часто згадував давніх друзів-приятелів. Його пам’ять сильно тяжіла до того, щоб применшувати або забувати їхні неприємні риси: те, як Білл Гепскомб колупався в носі, а тоді витирав шмарклі об підошву взуття; те, що Норм Брюетт бив своїх дітей; те, як Біллі Верекер негарним чином контролював котячу популяцію біля свого дому, розчавлюючи крихкі черепи новонароджених кошенят каблуком чобота «Рейндж райдер».

Думки, що з’являлись у нього в голові, прагнули бути чистими. Полювання на світанку в стьобаних куртках і яскравих помаранчевих жилетах. Покер у Ральфа Ходжеса — Віллі Креддок завжди жалівся, що продув уже чотири бакси, навіть якщо випереджав їх на двадцятку. Згадалося, як одного разу вони вшістьох чи всімох виштовхували з канави «скаут» Тоні Леонмінстера. П’яний, як чіп, Тоні сновигав туди-сюди, розмахував руками й божився всім на світі, що ледве уник зіткнення з вантажівкою, нашпигованою мексами-нелегалами. Господи, ото вони нареготалися. А ще нескінченні етнічні жарти Кріса Ортеґи. І блядки в Гантсвіллі, на яких Джо Боб Брентвуд підхопив мандавошок і намагався всіх переконати, що ті тварюки наповзли з дивана в передпокої, а не з куща його дами. Гарні часи, хай їм грець. Певне, крутелики, які вешталися по нічних клубах, шикарних ресторанах і музеях, сказали б інакше, та було що згадати. Стю згадував колишні пригоди, перебираючи їх знову й знову, наче старий відлюдник, що розкладає пасьянс зі старої, замусоленої колоди. Найбільше йому хотілося почути звук людського голосу, познайомитися з кимось, щоб, коли трапиться щось незвичайне (на кшталт метеорного дощу, який пройшов кілька днів тому), можна було повернутися до нього й спитати: «Ти це бачив?» Стю не славився язикатістю, та й самотність йому ніколи не подобалася.

Тож коли з-за повороту нарешті з’явилися мотоцикли, він сів пряміше й побачив, що то дві «хонди» з двигунами на 250 кубічних сантиметрів. На них їхали хлопець років вісімнадцяти й дівчина в яскраво-жовтій блузці й блакитних «лівайсах» — певне, трохи старша.

Вони побачили Стю й від несподіванки трохи завиляли дорогою. У хлопця відвисла щелепа. На мить Стю здалося, що вони можуть газонути й помчати далі на захід, навіть не спинившись.

Він підняв руку.

— Гей! — дружньо крикнув Стю.

Серце гупало в грудях. Він хотів, щоб вони зупинилися. Так і вийшло.

На мить його спантеличила їхня напруженість. Особливо збентежив хлопець — у нього був такий вигляд, наче у вени йому загнали цілий галон адреналіну. Авжеж, Стю мав при собі гвинтівку, але ні на кого її не наставив, та вони й самі були озброєні: у парубка — пістолет, а в дівчини на плечі висіла маленька, мало не дитяча гвинтівка, і це робило її схожою на актрису, що непереконливо грає Петті Херст[228].

— Гарольде, думаю, він нормальний, — мовила дівчина, та хлопець, якого вона назвала Гарольдом, стояв, не злазячи з мотоцикла, і дивився на Стю. На його обличчі читалися подив і нерішуча ворожість.

— Я сказала, що він…

— Звідки це знати? — відрубав Гарольд, не зводячи очей із незнайомця.

— Ну, якщо це допоможе, то я радий вас бачити, — сказав Стю.

— А якщо я тобі не вірю? — огризнувся той, і Стю зрозумів, що хлопець наляканий до всирачки — і ним, і відповідальністю за дівчину.

— Ну, тоді я не знаю.

Стю зліз із каменя. Рука в Гарольда сіпнулася до кобури з пістолетом.

— Гарольде, облиш ту штуку, — сказала дівчина.

А тоді вони замовкли на кілька секунд, бо жоден із них не уявляв, як діяти далі, — вони були трьома точками, і якщо їх з’єднати, утворився б трикутник. А от передбачити його форму було неможливо.

———

— У-у-у, — простогнала Френні, опускаючись на латку моху під в’язом, що ріс біля дороги. — Гарольде, тепер мозолі з дупці ніколи не зійдуть.

Гарольд похмуро гмикнув.

Вона повернулася до Стю.

— Містере Редман, було таке, що проїжджали сто сімдесят миль на «хонді»? Не раджу.

Стю всміхнувся.

— А куди ви прямуєте?

— А тобі яке діло? — бовкнув Гарольд.

— Хто так говорить? — обурилася Френні. — Містер Редман — перша жива людина, що трапилася нам відтоді, як помер Ґас Дінзмор! І хіба ми рушили в подорож не для того, щоб знайти інших людей?

— Він лише дбає про тебе, — тихо промовив Стю.

Він зірвав травинку й затиснув її губами.

— Так, дбаю, — слова Редмана на Гарольда геть не подіяли.

— А я гадала, що ми одне про одного дбаємо, — сказала Френ, і обличчя Гарольда налилося кров’ю.

«Дайте трьох людей, і вони утворять суспільство», — подумав Стю. Та чи годилися ці двоє для його суспільства? Дівчина йому подобалася, а хлопець здавався наляканим балаболом. За певних (чи, навпаки, непевних) обставин наляканий балабол може виявитися дуже небезпечною людиною.

— Як скажеш, — пробурчав Гарольд.

Він похмуро зиркнув на Стю й дістав із куртки пачку «Мальборо». Закурив. Він так пихкав тією цигаркою, наче почав курити зовсім недавно. Може, і позавчора.

— Ми прямуємо до Стовінгтона, штат Вермонт, — сказала Френні. — Там є епідемцентр. Ми… щось не так? Містере Редман?

Стю різко зблід. Травинка, яку він жував, упала йому на коліна.

— Чому туди? — спитав він.

— Бо так уже сталося, що там розташований центр із вивчення інфекційних захворювань, — згорда проказав Гарольд. — Я вирішив, що, коли в цій країні лишилася бодай дещиця порядку або ж після пошесті вціліло хоч декілька привладних осіб, найімовірніше, їх можна знайти в Стовінгтоні або в Атланті, де є ще одна така установа.

— Так-так, — кивнула Френні.

— Ви марнуєте час, — сказав Стю.

Френні мала вражений вигляд. Гарольд явно обурився — з-під коміра на його шию почав закрадатися рум’янець.

— Любий друже, ви не схожі на першого спеціаліста в цьому питанні.

— Гадаю, ти помиляєшся. Я прийшов звідти.

Тепер вони обоє мали вражений вигляд. Вражений і приголомшений.

— Ви також про це подумали? — ледве промовила Френ. — І пішли подивитися?

— Ні, все було інакше. Я…

— Ви брешете! — пискнув Гарольд.

Френ помітила, як в очах Редмана холодно блиснув гнів, та наступної миті вони знову стали карими й спокійними.

— Нє. Не брешу.

— А я кажу, що брешеш! Кажу, що ти звичайнісіньке…

— Гарольде, ану замовкни!

Він ображено глянув на неї.

— Та Френні, хіба ж ти віриш?..

— Як можна бути таким злим грубіяном? — збуджено спитала вона. — Гарольде, бодай вислухай його.

— Я не довіряю йому.

«Зрозуміло, — подумав Стю. — Навзаєм».

— Як можна не довіряти, людині, щойно її зустрівши? Гарольде, ти просто огидно поводишся!

— Давайте я розкажу, що знаю, — тихо сказав Стю.

Він розповів їм скорочену історію, яка почалася, коли Кемпіон зчесав Гепові колонки. У двох словах Стю змалював, як тиждень тому втік зі Стовінгтона. Гарольд тупо дивився на свої руки — вони вискубували мох і методично рвали його на дрібні шматочки. Однак обличчя в дівчини розкривалося, наче мапа скорботної країни, і Стю зробилося її шкода. Вона рушила в подорож із цим хлопцем (слід віддати йому належне: ідея щодо епідемцентрів була досить слушною), без надії сподіваючись, що від старого-й-звичного життя бодай щось лишилося. Ну, довелося розчаруватися. Судячи з її вигляду, розчарування було гірким.

— І Атланта? Пошесть дісталася й до неї? — спитала Френ.

— Так, — відказав Стю, і вона розплакалася.

Стю хотілося втішити її, однак хлопець би цього не потерпів. Гарольд ніяково зиркнув на неї та опустив погляд на зелене дрантя, що набилося йому в манжети. Стю дав їй носовичок. Вона автоматично подякувала йому, навіть не підвівши очей. Гарольд знову нагородив його злостивим поглядом — то були очі маленького свинька, який не бажає ділитися печивом. «Та дівчина — не слоїк із печивом. Ото він здивується, дізнавшись», — подумав Стю.

Коли сльози перейшли в шморгання, Френні сказала:

— Мабуть, ми з Гарольдом мусимо вам подякувати. Принаймні ви вберегли нас від довгої та безглуздої подорожі.

— Хочеш сказати, що повірила? Отак просто? Він розказує тобі байку, а ти просто… береш усе на віру?

— Гарольде, та нащо йому брехати? Який із цього зиск?

— Ну, звідки я знаю, що в нього на думці? — не вгавав Гарольд. — Раптом він убивця? Чи ґвалтівник?

— Зґвалтування не в моєму смаку, — спокійно відказав Стю. — Мабуть, це більше тебе стосується.

— Припиніть, — обірвала їх Френ. — Гарольде, бодай спробуй не бути таким жахливим.

— Жахливим?! — крикнув той. — Я намагаюся пильнувати, дбати про нас обох, а для тебе це лише жахливо?!

— Дивіться, — мовив Стю й закотив рукав: на внутрішньому боці ліктя було видно кілька слідів від уколів та жовтаві залишки синця. — Усе підряд кололи.

— Може, ти нарик, — бовкнув Гарольд.

Стю мовчки розкотив рукав. Звісно ж, річ у дівчині. Гарольд звик до думки, що вона належить йому. Ну, деякі дівчата здатні бути чиєюсь власністю, інші ж — ні. Френні скидалася на другий тип. Вона була висока, гарненька, мала дуже свіжий вигляд. Від темних очей та волосся здавалося, що вона сама росиста безпорадність. І легко було не помітити слабку зморшку (мати Стю називала її «бганкою-забаганкою»), що ховалася між її бровами та з’являлася, коли Френні злилася; спритність її рук; те, як рішуче вона відкидає волосся з лоба.

— То що нам робити? — спитала вона, повністю проігнорувавши останню репліку свого компаньйона.

— Рухатися далі, — сказав Гарольд, і коли вона озирнулася на нього (на лобі з’явилась ота характерна зморшка), він хутко додав: — Ну, треба ж кудись рухатися. Звісно, він може казати й правду, та варто перевірити. І вже тоді вирішувати, як діяти далі.

Френ поглянула на Стю з виразом, у якому читалося «не хочу вас ображати, однак»… Стю знизав плечима.

— Згода? — гнув своє Гарольд.

— Гадаю, це вже не має значення, — сказала Френні.

Вона зірвала кульбабу й дмухнула на неї.

— Дорогою хтось трапився? — запитав Стю.

— Бачили собаку. Начебто здорового. Людей — ні.

— Собаку я теж бачив.

Стю розказав їм про Ґлена з Коджаком. На довершення він сказав:

— Я йшов до океану, але від ваших слів мої вітрила, так би мовити, обвисли.

— Прикро, — байдуже кинув Гарольд і підвівся. — Готова, Френ?

Вона нерішуче подивилася на Стю, та потім підвелася.

— Час сідати на той чудодійний тренажер. Містере Редман, дякую, що поділилися новинами, які б вони не були.

— Заждіть хвильку, — мовив Стю й також став на ноги.

Він завагався. Чи підійдуть вони? Дівчина — так, а от хлопцеві точно було років сімнадцять, і він явно страждав на найтяжчу форму синдрому «Усі падлюки». Та хіба лишилося вдосталь народу, щоб перебирати людьми? Стю так не думав.

— Певне, усі ми хочемо одного — знайти інших людей, — сказав він. — Я б пристав до вас. Якщо приймете.

— Ні, — відразу ж озвався Гарольд.

Френ збентежилася й переводила погляд з одного на іншого.

— Може, ми…

— Можеш нічого не говорити. Я кажу «ні».

— Мене що, позбавили права голосу?

— Та що з тобою таке? Невже ти не бачиш, що йому хочеться лише одного? Господи, Френ!

— Утрьох легше виплутатись із халепи, — мовив Стю, — а одному скрутно.

— Ні, — повторив Гарольд і торкнувся рукоятки пістолета.

— Так, — сказала Френ. — Ми радо вас приймемо, містере Редман.

Гарольд крутнувся до неї. Він був скривджений та розлючений. Стю напружився — йому здалося, що хлопець збирається вдарити Френ, та потім знову розслабився.

— Значить, отак? Ясно: просто чекала нагоди мене позбутися. — Гарольд так розізлився, що на очах з’явилися сльози, і він розлютився ще дужче. — Гаразд, якщо тобі так цього хочеться. Ну ж бо, іди з ним. Між нами все скінчено, — і він закрокував до припаркованих мотоциклів.

Френні вражено глянула на Стю, а тоді розвернулася до Гарольда.

— Хвилинку, — сказав Стю. — Побудь тут, будь ласка.

— Прошу, не бийте його, — прошепотіла Френ.

Стю побіг до Гарольда. Той уже заліз на «хонду» й намагався її завести. Від злості він викрутив газ, і Стю подумалося, що малому пощастило: якби він завів мотоцикл, машина б стала дибки, врізалася б у найближче дерево й придавила незграбного водія.

— Не наближайся! — люто заволав Гарольд і знов опустив руку на зброю.

Стю поклав свою руку зверху, немов вони грали в слепджек[229]. Другою рукою він узяв Гарольда за передпліччя. Хлопець широко розчахнув очі, і Стю подумав, що за хвильку Гарольд дійсно може зробитися небезпечним. Він не просто ревнував до дівчини, тут Стю помилився. Усе було значно складніше: до справи домішувалися його особиста гідність і роль, яку він сам собі призначив, — Гарольд, захисник Френ. Тільки Бог знає, яким лохом він був до всього цього: пафосна мова, гостроносі чоботи й круглий живіт… Та під новим образом у Гарольда чаїлося переконання, що він лишився лохом і завжди ним буде. У його нутрі засіла впевненість, що нового початку не буває. І так само він зреагував би і на Бейтмана, і на дванадцятирічного пацана. У будь-якому трикутнику Гарольд бачив би себе найнижчою вершиною.

— Гарольде, — мовив Стю просто в його вухо.

— Відпусти.

Від збудження його гладке тіло здавалося пушинкою — воно гуло, як дріт під напругою.

— Ти спиш із нею, Гарольде?

Хлопець тремтливо сіпнувся, і Стю зрозумів, що ні.

— Не твоє діло!

— Так. Однак не тепер, коли потрібно все прояснити. Гарольде, вона не потрібна мені. Вона належить собі. Я не збираюся в тебе її забирати. Перепрошую за прямоту, однак нам слід із цим розібратися. Зараз нас троє, та якщо ти поїдеш, лишиться тільки двоє. Кому ж від цього краще?

Гарольд промовчав, однак рука перестала тремтіти.

— Скажу прямо, бо інакше не вийде, — вів далі Стю. Він говорив хлопцеві просто у вухо, забите коричневою сіркою, і силував себе зберігати цілковитий спокій. — Ми з тобою знаємо, що чоловік може запросто обійтись і без ґвалтування жінок. Якщо має руку та знає, що з нею робити.

— Та це ж… — Гарольд облизав губи та глянув на Френ: вона досі стояла на узбіччі й нетерпляче спостерігала за ними, схрестивши руки під грудьми та взявшись за лікті. — Це ж бридко.

— Ну, може, так, а може, і ні, та коли чоловік поряд із жінкою, яка не хоче з ним спати, у чоловіка є вибір. Я завжди обираю руку. І, певне, ти теж, бо вона й досі з тобою з власної волі. Просто хотів із тобою поговорити по-чесному, віч-на-віч. Я не буду тебе відтісняти, наче якийсь бугай на сільських танцюльках.

Стю відчув, як розслабилися пальці під його долонею, і Гарольд звів очі.

— Ти це серйозно? Я… Обіцяєш, що не розкажеш?

Стю кивнув.

— Я кохаю її, — прохрипів Гарольд. — Вона мене не любить, я знаю, та, як ти й сказав, кажу прямо, як є.

— Правильно. Я не збираюся вклинюватися. Просто хочу йти з вами.

— Обіцяєш? — не вгавав Гарольд.

— Так, обіцяю.

— Гаразд.

Хлопець повільно зліз із «хонди». Разом зі Стю вони пішли назад, до Френ.

— Може їхати з нами, — сказав Гарольд. — І я… — Він подивився на Стю й промовив із силуваною гідністю: — Прошу вибачення за те, що поводився, як справжній козел.

— Ур-р-ра! — скрикнула Френ і заплескала в долоні. — І якщо ми все владнали, куди поїдемо?

Зрештою вони рушили в тому ж напрямку, на захід. Стю сказав, що Ґлен Бейтман радо їх прийме, і, якщо встигнуть до смеркання, вони зможуть там заночувати. А вранці Бейтман може згодитись і пристати до них (на цих словах Гарольд знову почав супитись). Стю їхав на «хонді» Френ, а вона їхала з Гарольдом. Вони спинилися пообідати у Твін-Маунтін і взялися за довгу та обережну справу — почали знайомитися ближче. Їхній акцент здавався Стю дивним: вони розтягували «а» й по-інакшому вимовляли «р» або зовсім його ковтали. Він гадав, що його мова звучала для них так само чудно. Може, й чудніше.

Поїли вони в порожній їдальні, і Стю зловив себе на тому, що його погляд постійно повертається до обличчя дівчини: до її веселих очей; до маленького, однак вольового підборіддя; до того, як відповідно до емоцій між очей з’являлася та зникала «бганка-забаганка». Йому подобалося, як вона ходить, як розмовляє. Навіть те, як вона зачісує своє темне волосся назад, відкриваючи скроні. Так він почав пізнавати, що насправді жадає її.

На межі

5 липня — 6 вересня 1990 р.

Наш корабель, наш «Мейфлавер» лине — Корабель, що до місяця плив. Ми ступим на берег в непевну годину; На губах в нас Америки спів. Але все гаразд, усе гаразд, Благодать не триває повік…[230] Пол Саймон[231] Та де ж цей драйв-ін[232]? Шукаємо паркінг, Гамбургери день і ніч шиплять на грилі — ш-ша! Так! Джукбокси жонглюють платівками — тут, у США. І я такий радий, що живу в США. Все, що хочеш, є в нас — тут, у США. Чак Беррі

Книга IІ

Розділ 43

Посеред Головної вулиці Мея, штат Оклахома, лежав мертвий чоловік.

Нік не здивувався. Відтоді, як він пішов із Шойо, йому трапилося багато трупів, та він гадав, що не бачив і тисячної частки всіх мерців, які лишилися позаду. На деяких ділянках його шляху стояв такий густий запах смерті, що Нік мало не зомлівав. Ще один труп нічого не змінював.

Однак щойно мрець сів, Ніка вхопив такий жах, що він утратив керування велосипедом. Велик захитався, завихляв і торохнув об дорогу, кинувши Ніка на асфальт оклахомської траси 3. Він подряпав руки та роздер лоба.

— Ой, містере, ну ви й полетіли, — сказав труп, наближаючись до Ніка ходою, яку можна було б назвати дружнім перевальцем. — Ото беркицьнулись! Боже мій!

Нік пропустив його слова. Він дивився на латку асфальту між рук — на точку, у яку скрапувала кров із подертого лоба, — і гадав, чи сильно поранився. Коли на його плече лягла рука, Нік згадав про мерця й позадкував, відштовхуючись п’ятками черевиків і перебираючи руками. Не закрите пов’язкою око мало не світилось від переляку.

— Та не засмучуйтеся так, — сказав труп, і Нік зрозумів, що то зовсім не труп, а юнак.

Незнайомець дивився на нього щасливими очима. У руці він тримав почату пляшку віскі, і до Ніка дійшло. То не мрець, а хлопець, що напився й відрубився посеред дороги.

Нік кивнув йому й склав кільце вказівним та великим пальцями. Тієї ж миті до ока, яке опрацював Рей Бут, затекла краплинка теплої крові. Запекло. Нік відсунув пов’язку та витер кров. Сьогодні зір трохи покращав, та коли Нік заплющував здорове око, навколишній світ перетворювався на кольорову пляму. Він повернув пов’язку на місце, підвівся, дочвалав до бордюру й сів біля «плімута» з канзаськими номерами та напівспущеними шинами. У бампері автівки Нік побачив рану на лобі. Потворна, однак неглибока. Знайде місцеву аптеку, продезінфікує подряпину та наліпить на неї бактерицидний пластир. Йому подумалося, що в крові мало б лишитися вдосталь пеніциліну, щоб уколошкати будь-яку заразу, та кульова подряпина нагородила його страхом інфекцій. Кривлячись від болю, Нік заходився вибирати щебінь із долонь.

Чоловік із пляшкою віскі спостерігав за ним без жодного виразу на обличчі. Якби Нік підвів очі, йому б одразу здалося це дивним. Щойно він відвернувся, щоб роздивитися рану в хромованому віддзеркаленні, обличчя незнайомця обм’якло. Воно стало порожнім і безвиразним. На ньому був чистий, однак старий комбінезон та важкі робітничі черевики. Він мав п’ять футів і дев’ять дюймів[233] зросту й таке світле волосся, що воно здавалося білим. Його очі були блакитні та порожні — вони та колір волосся свідчили про його шведське чи норвезьке походження. На вигляд йому можна було дати років двадцять три, та пізніше Нік довідався, що йому сорок п’ять чи десь так, бо він пам’ятав закінчення Корейської війни[234] й те, як за місяць після того повернувся додому батько, одягнений в уніформу. Можна було не замислюватися над тим, чи він усе вигадав, — фантазія не була серед сильних рис Тома Каллена.

Він стояв там із порожнім обличчям, наче робот, якого висмикнули з розетки. Та потроху його лице почало оживати. Заблищали червоні від віскі очі. Він усміхнувся. Йому згадалося, що кажуть у такій ситуації.

— Ой, містере, ну ви й полетіли. Ото беркицьнулись! Боже мій!

Він закліпав, помітивши, як сильно заюшило лоба прибульцеві.

У нагрудній кишені в Ніка були блокнот із ручкою — вони лишилися на місці. Ось що він написав: «Просто ви мене налякали. Гадав, що ви мрець, допоки ви не сіли. Я в порядку. У місті є аптека?»

Він показав записку чоловікові в комбінезоні. Той узяв блокнот. Подивився на літери. Віддав назад і всміхнувся.

— Мене звати Том Каллен. Та я не вмію читати. Я довчився лише до третього класу, та тоді мені було вже шістнадцять років, і татко сказав, що з мене досить. Сказав, що я вже великий.

«Розумово відсталий, — подумав Нік. — Я не можу говорити, а він — читати». На мить він геть спантеличився.

— Ой, містере, ну ви й полетіли! — вигукнув Том Каллен, і в певному сенсі слова прозвучали вперше для них обох. — Боже мій, ото беркицьнулись!

Нік кивнув. Повернув до кишені блокнот із ручкою. Закрив рот рукою, похитав головою. Притулив долоні до вух, похитав головою. Торкнувся лівицею горла, похитав головою. Каллен здивовано вишкірився.

— Зуб болить? У мене якось болів. Ой, ще й як! Боже милий!

Нік похитав головою й знову повторив свою пантоміму. Цього разу Каллен подумав, що в нього болить вухо. Нік підняв руки вгору, а тоді рушив до велосипеда. Зішкреблося трохи фарби, та з усім іншим був наче порядок. Він сів на сідло й покотив вулицею. Так, із великом порядок. Каллен біг підтюпцем поряд із ним. Він щасливо всміхався й не зводив із Ніка очей. Він уже з тиждень нікого не бачив.

— Не любите говорити? — спитав він.

Та Нік не озирнувся, ніби й не почув. Том посмикав його за рукав і повторив запитання.

Чоловік на велосипеді притулив руку до рота й похитав головою. Том насупився. Чоловік поставив велосипед на гальмо й роздивлявся вітрини крамниць. Він начебто знайшов те, що шукав, бо рушив до хідника й підійшов до аптеки містера Нортона. Якщо він хотів щось купити, йому не пощастило — аптека зачинена. Містер Нортон поїхав із міста. Схоже на те, що майже всі позамикали будинки й поїхали геть — усі, крім мами та її подруги місіс Блейкі, бо ті померли.

Тепер мовчун уже смикав двері. Том міг би сказати йому, що діла не буде, навіть попри табличку «ВІДЧИНЕНО» на дверях. Табличка «ВІДЧИНЕНО» бреше. Шкода, адже Томові дуже подобалася газованка з морозивом. Вона значно краща за віскі, бо від нього спершу ставало приємно, тоді хотілося спати, а потім голова так боліла, що мало не лускала. Він засинав, щоб переспати головний біль, та йому снилося багато дурнуватих снів про чоловіка в чорному вбранні, як в отця Діфенбейкера. У снах чоловік у чорному ганявся за ним. Томові він здавався дуже поганою людиною. Єдиною причиною, з якої він узявся за випивку, було те, що татко з мамцею не дозволяли куштувати віскі, та що тепер? Адже їх більше немає. Захоче й вип’є.

Але що тепер робить мовчун? Він підняв із хідника смітник і збирався… що? Невже він хоче розбити вікно містера Нортона? ХРЯСЬ! Ой, ну дає! І ось він уже просовує руку всередину, відмикає двері…

— Гей, містере, так не можна! — крикнув Том голосом, що бринів од обурення й збудження. — Це протизаконно! ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «незакон-но». Хіба ви не чули, шо…

Та незнайомець уже зайшов усередину й на жодне слово не озирнувся.

— Ви глухі, чи шо?! — гукнув Том. — Боже милий! Ви…

Він поступово замовк. Жвавість та збудження зринули з обличчя. Том знову перетворився на вимкненого робота. У Меї люди частенько бачили Хворенького Тома в такому стані. Він ішов собі вулицею, роздивлявся вітрини крамниць із завжди однаковим щасливим виразом на округлому скандинавському обличчі й раптом уклякав на місці й відключався. «Дивіться, Том знову за своє!» — чулися крики зі сміхом. Якщо з Томом був його татусь, він хмурився й штрикав сина ліктем, а то й стусав у плече чи гупав по спині, доки той не отямлювався. Однак у першій половині 1988 року Томового татуся бачили поряд із сином дедалі менше, бо він почав гуляти з рудою офіціанткою, яка працювала в «Бумеровому барі з грилем». Звали її Діді Пекалотт[235] (з її імені часто кепкували), і десь рік тому вони з Доном Калленом утекли. Востаннє їх бачили в дешевому готелі-блощичнику в Слепауті, штат Оклахома, та й усе.

Більшість місцевих сприймали Томові раптові відключки як ознаки його дальшого отупіння, та насправді це були миті майже нормального мислення. Розумові процеси людини ґрунтуються на дедукції та індукції (принаймні так твердять психологи), і розумово відсталі люди на них не спроможні. Десь у їхніх мізках є лінії передач із зіпсутими провідниками й запобіжниками. Том Каллен був не сильно відсталим, і він міг здійснювати прості обрахунки. Та інколи, під час його відключок, він міг проводити складніші індуктивні й дедуктивні асоціації. Він відчував, що може провести такий зв’язок так само, як нормальна людина, — от-от скаже слово, яке «крутиться на кінчику язика». І коли це траплялося, Том відмикався від реального світу, який був лише поступовим потоком сенсорної інформації, та занурювався у власну свідомість. Він перетворювався на людину, яка повзає в темній, незнайомій кімнаті; на людину, що в одній руці тримає вилку шнура, під’єднаного до лампочки, а другою намагається намацати розетку. Том не завжди знаходив її, та коли все вдавалося, спалахувало світло, і кімната (ідея) поставала перед його очима. Том жив відчуттями. Перелік його улюблених речей включав би смак газованки з морозивом з аптеки містера Нортона, запах бузку, дотик шовку й вигляд гарненької дівчини в короткій сукні, яка стоїть на розі вулиці й чекає на зелене. Та більше за все він любив плинну мить, коли очищувалися клеми, мережа замикалась і темну кімнату заливало світло. Таке траплялося не завжди — часто асоціацій не виникало. Та цього разу все спрацювало як слід.

— Ви що, глухі, чи що? — сказав він.

Судячи з поведінки того чоловіка, він чув Тома лише тоді, коли дивився на нього. І незнайомець нічого йому не сказав, навіть «привіт». Іноді люди не озивалися до Тома, бо щось у його обличчі підказувало їм, що в нього негаразд із головою. Тоді особа, що промовчала, здавалася йому розлюченою, сумною або ласкавою. Дехто заливався рум’янцем. А цей чоловік повівся інакше: він показав Томові кільце, складене з великого та вказівного пальців, і Том знав, що це означає «окей»… однак незнайомець не заговорив.

Руки до вух — похитав головою.

Руки до рота — похитав головою.

Руки до шиї — похитав головою.

У кімнаті спалахнуло світло; з’явилася потрібна асоціація.

— Боже милосердний! — вигукнув Том.

Обличчя його пожвавилося. Червоні очі засвітилися. Забувши про правопорядок, він кинувся до аптеки містера Нортона. Мовчун бризкав на вату щось, схоже запахом на «Бактин»[236], і протирав нею лоба.

— Гей, містере! — крикнув Том, заскочивши всередину.

Мовчун не озирнувся. Том спантеличено зупинився, та наступної миті все згадав. Він постукав чоловіка пальцем по плечу, і Нік озирнувся.

— Ви глухонімий, так? Не чуєте! Не говорите! Так?

Нік кивнув. Томова реакція здалася йому дивовижною: той підскочив і навіжено заплескав у долоні.

— Додумався! Ур-ра мені! Сам додумався! Ур-ра Томові Каллену!

Нік широко всміхнувся. Він не пригадував, щоб його вада приносила комусь стільки щастя.

———

Перед міським судом був невеликий майдан, і на ньому стояла статуя озброєного морського піхотинця в уніформі часів Другої світової війни. Табличка біля підніжжя монумента свідчила, що його поставлено на честь хлопців округу Гарпер, які здійснили «САМОПОЖЕРТВУ В ІМ’Я БАТЬКІВЩИНИ». Нік Андрос і Том Каллен сиділи в тіні меморіалу та їли з картопляними чіпсами «Пряну шинку Андервуда» й «Пряну курятину Андервуда». У Ніка над лівим оком красувався хрестик із двох лейкопластирів. Він читав по губах Томове мовлення (було складнувато, бо Том говорив із повним ротом) і думав, що страшенно втомився їсти всіляку консервацію. Чого йому справді хотілося, так це великий стейк із гарніром.

Том не змовкав, відколи вони сіли перекусити. Він постійно повторювався, постійно приправляв слова вигуками на кшталт «Боже милосердний!» та «Ой!». Нік нічого не мав проти. До зустрічі з Томом він навіть не здогадувався, як скучив за іншими людьми, не усвідомлював, як боявся, що лишився сам на цілій землі. Якось йому навіть подумалося, що хвороба могла вбити всіх, окрім глухонімих. Він подумки всміхнувся: тепер він зможе загадуватися, чи не померли всі, крім глухонімих і розумово відсталих. О другій годині дня та думка видалася Нікові кумедною, але коли вона з’явилася йому тієї ночі, було не до сміху.

Йому було цікаво, куди, на думку Тома, поділися всі люди. Він уже встиг вислухати кілька історій: про Томового татуся, що кілька років тому втік із якоюсь офіціанткою; про те, як Том працював помічником на фермі Норбатта і як два роки тому містер Норбатт вирішив, що Том «справляється досить гарно», щоб йому можна було довірити сокиру; про те, як одного вечора на нього наскочили «старші хлопці» і як Том «так одбився, що мало їх до смерті не забив, а одного положили в лікарню з переломами, ЖИТ-ТЯ, а це пишеться “перелом”», отакого наробив Том Каллен»; про те, як він знайшов свою матір удома в місіс Блейклі — обидві були вже мертві, і Том нишком утік. «Ісус не прийде по душу померлого, поки хтось дивиться», — сказав він, і Нік подумав, що Ісус у Тома — це хтось на кшталт Санта Клауса навпаки, бо замість того, щоб приносити дарунки, він затягував мерців у камін і летів із ними до раю. Однак Том і словом не обмовився про те, що в Меї панує цілковита пустка, не зауважив, що ніхто вже не їздить трасою, яка пронизує місто.

Нік обережно поклав руки Томові на груди, спинивши потік слів.

— Що? — спитав той.

Нік махнув рукою, обвівши широким колом усі будинки центру міста. Він бурлескно зобразив спантеличеність: наморщив лоба, схилив голову набік, почесав потилицю. Тоді пройшовся двома пальцями по траві й на довершення запитально поглянув на Тома.

Він злякався: Томове обличчя обм’якло — він ніби помер сидячи. Очі, які ще мить тому сяяли всім, що він хотів розповісти, затуманилися, перетворившись на дві скляні кульки. Щелепа відвисла, і Нік побачив на язику розмочену крихту картопляної чіпсини. Руки мляво лежали на колінах.

Нік сторожко простяг до нього правицю. Та перш ніж він устиг торкнутися, Том здригнувся. Повіки затріпотіли, і очі повільно наповнилися життям, наче відро — водою. Губи розтяглися в усмішку. Це було так, ніби над його головою зринула повітряна кулька з написом «ЕВРИКА».

— Вам цікаво, куди поділися всі люди! — вигукнув Том.

Нік енергійно закивав головою.

— Ну, думаю, вони поїхали до Канзас-Сіті. Ой, та точно. Вони завжди бідкаються, яке в нас маленьке містечко. Нічо не відбувається. Нудота. Навіть каток для ролерів прогорів. Лишився тіко драйв-ін, але там показують саму туфту. Матуся завжди казала, що люди їдуть, та не вертаються. Як-от мій татко втік з офіціанткою з кафе Бумера, і звали її ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «Діді Пекалотт». Тож думаю, що всім разом набридло, і вони поїхали. Певне, до Канзас-Сіті, Боже-Боже… Отуди й поїхали. Окрім моєї матусі та місіс Блейклі. Ісус забере їх до раю, на небеса, та заколише на віки вічні.

І Том знову взявся за свої монологи.

«Поїхали до Канзас-Сіті, — подумав Нік. — Та могло б бути й так. Усіх забрала рука Господня, а потім або заколисала на нудні віки вічні, або опустила на землю в Канзас-Сіті».

Він прихилився до пам’ятника, і його повіки затріпотіли, перетворивши Томове мовлення на візуальний еквівалент сучасної поезії, без великих літер, як-от вірші е. е. каммінґса[237]:

матінка сказала

не маю нічо

та я сказав що краще

не зв’язуватись

Минулої ночі він не виспався, бо заночував у сараї та снилася чортівня, а тепер, попоївши, він хотів лише…

ой

пишеться ЖИТ-ТЯ

дуже хочу

Нік заснув.

———

Прокинувшись дещо очманілим (як часто буває, коли засинаєш посеред дня), Нік одразу подумав, чому він так спітнів. Сів і одразу все зрозумів. Була вже за чверть п’ята — він проспав понад дві з половиною години, і сонце вийшло з-за меморіалу. Та це ще не все. Увійшовши в альтруїстичний шал, Том Каллен накрив Ніка, щоб він не змерз. Двома ковдрами й пледом.

Він скинув укривала, підвівся, потягнувся. Тома ніде не було видно. Нік повільно рушив до вулиці, що вела на майдан. Він думав про те, що робити з Томом, як із ним бути… і чи взагалі бути. Розумово відсталий харчувався продуктами з «Ей енд Пі» — супермаркету на іншому боці майдану. Том сказав, що не цурається заходити туди, роздивлятися наліпки та брати, що заманеться (вибрати їжу йому допомагали наліпки на упаковках), бо двері відчинені.

Нік замислився, що б Том робив, якби там було замкнено. Певно, коли б він уже дуже зголоднів, то забув би про правила. Принаймні на деякий час. Та що б із ним стало, коли б їжа скінчилася?

Однак Ніка турбувало дещо інше — те, як радо зустрів його Том. Він розумово відсталий, та не настільки, щоб не відчувати самотності. Томова мати й жінка, яку він вважав своєю тіткою, померли. Батько давно втік. Його начальник, містер Норбатт, і всі місцеві нишком утекли до Канзас-Сіті, поки він спав, — залишили його напризволяще, і він тинявся Головною вулицею, як неприкаяний привид. При цьому Том ліз туди, куди не треба. Як-от із віскі. І якби він знову напився, могла б статися якась страшна прикрість. Поряд не було нікого, хто б міг про нього подбати, тож він міг запросто поранитись і… і все, кінець.

Однак що це за команда? Глухонімий та розумово відсталий? Яка їм користь один від одного? Ось перед вами парубок, що не може говорити, і ще один, який не вміє думати. Це нечесно. Гаразд, у Томовій голові є кілька звивин, та читати він не вміє, і Нік не тішив себе ілюзіями: ще трохи, і він утомиться грати в шаради з Томом Калленом. Не те що Томові це набридне. Ой, та де там.

Він спинився на тротуарі якраз перед входом до парку й засунув руки в кишені. «Гаразд, — подумав. — Сьогодні заночую тут, разом із Томом. Одна ніч нічого не означає. Принаймні зготую йому гарну вечерю».

Така думка його трохи збадьорила, і він пішов подивитися, куди дівся Том.

———

Тієї ночі Нік спав на парковій лавці. Він не знав, де ночує Том, одначе перше, що він побачив, коли прокинувся наступного ранку (трохи припав росицею, та однаково гарно виспався) і перетнув міський майдан, був Том, що схилився над цілим автопарком іграшкових автівок від «Корджі» та великою пластиковою заправкою «Тексако».

Певне, Том вирішив, що раз можна вдиратися до «Аптеки Нортона», то нічого страшного, якщо він залізе й в інший магазин. Він сидів на бордюрі біля крамниці дешевих товарів спиною до Ніка. На хіднику вишикувалося близько сорока модельок. Біля них лежала викрутка, якою Том розкрутив виставковий стенд. На тротуарі стояли «ягуари», «мерседес-бенци», «роллс-ройси», колекційна модель «бентлі» з капотом лаймового кольору, «ламборґіні», «корд», модифікований «понтіак-бонвіль», «корвет», «мазераті» та, Боже-бережи-нас, «мун» 1933 року випуску. Том схилився над ними, як науковець, і возив їх у гараж, із гаража, закочував на іграшкову заправку. У ремонтному гаражі працював один із підйомників, і періодично Том ставив на нього модельку, вмикав моторчик, щоб підняти платформочку, та вдавав, ніби щось лагодить. Якби Нік мав слух, він почув би, як у цілковитій тиші лунають звуки, якими Том Каллен супроводжує свої фантазії: «бр-р-р-р» — машина заїжджає на пластиковий асфальт; «чк-чк-чк-дінь!» — працює колонка; «ш-ш-ш-ш-ш» — піднімається й опускається ліфт. А ще звучали перемовини хазяїна станції та крихітних людей в іграшкових машинках: «Повний бак, сер? Звичайний? Ще б пак! Мем, дайте-но пройдуся лобовим склом. Гадаю, це ваш карбік несправний. Піднімемо вашу красуню й поглянемо, що там коїться. Вбиральня? Звісно! Отамо, зразу за рогом!»

А над цією картиною висів блакитний купол, який Бог підвісив над цим клаптиком Оклахоми.

«Я не кину його, — подумав Нік. — Не зможу і все». Зненацька його охопив гіркий, раптовий сум. Почуття було глибоким та сильним, і на мить Нікові здалося, що він зараз заплаче.

«Вони пішли до Канзас-Сіті, — подумав він. — Ось що сталося. Усі вони пішли до Канзас-Сіті».

Нік перейшов через вулицю й поплескав Тома по руці. Том підскочив і озирнувся через плече. Його губи напнула широка й винувата усмішка, а з-за коміра виповз рум’янець.

— Так, знаю, це для маленьких дітей, а я вже дорослий, — сказав він. — Знаю-знаю, Бозя мій свідок. Мені це татко казав.

Нік знизав плечима, усміхнувся й розвів руками. Том полегшено зітхнув.

— Тепер це моє. Бо як схочу, візьму собі. Ви ж зайшли до аптеки та взяли, що схотіли, — от і я так можу. Ой, та ж можу! Чи треба віднести назад? Боже-Боже…

Нік похитав головою.

— Моє, — щасливо промовив Том.

Він повернувся до гаража, однак Нік знову торкнувся його руки.

— Шо?

Нік потяг його за рукав, і Том доволі охоче підвівся. Нік підвів його до місця, де стояв його велосипед. Показав на себе. Тоді на велосипед. Том кивнув.

— Атож. Це ваш велик. А той гараж «Тексако» — мій. Я не чіпатиму вашого велика, а ви — мого гаража. Атож, не чіпатиму!

Нік похитав головою. Показав на себе. На велосипед. Тоді вдалечінь. На довершення пометляв пальцями: па-па.

Том завмер. Нік терпляче стояв поряд.

— Ви вже їдете, містере? — нерішуче промовив Том.

Нік кивнув.

— Я не хочу, щоб ви їхали! — вибухнув Том. Він дивився на Ніка широкими яскраво-блакитними очима, що сяяли від сліз. — Ви мені подобаєтеся! Я не хочу, щоб і ви поїхали до Канзас-Сіті!

Нік підтягнув його до себе та обійняв за плечі. Показав на себе. На Тома. На велик. За межі міста.

— Я вас не доганяю, — сказав Том.

Нік терпляче повторив свою пантоміму. Цього разу він довершив її, помахавши, немов прощається з Меєм, а тоді в пориві натхнення підняв Томові руку й помахав нею також.

— Ви хочете, щоб я їхав із вами? — Від захоплення його обличчя розцвіло в усмішці: Том не вірив власним вухам.

Нік полегшено кивнув.

— Звісно! — вигукнув Том. — Том Каллен поїде! Том… — Він завагався, і його обличчя трохи посумнішало. — А можна взяти із собою гаражик? — сторожко спитав Том.

Нік на хвильку задумався, а тоді кивнув: «Так, можна».

— Окей! — усмішка повернулася, наче сонце вийшло з-за хмар. — Том Каллен поїде!

Нік указав на Тома, тоді на велосипед.

— На такому я ще не катався, — засумнівався Том, роздивляючись перемикач швидкостей і високе й вузьке сідло. — Думаю, краще не тре’. Том полетить із такого файного велика.

Та Ніка підбадьорили його слова. «На такому я ще не катався» означало, що на великах Том уже їздив. Проблема в тому, щоб знайти простіший велосипед. Том його вповільнить, цього не уникнути, та, певне, не так уже й сильно. І поспішати ж нікуди. Сни — то лише сни. Однак щось йому підказувало, що час підтискає, — це відчуття було невиразним, але сильним, сприймалося, як підсвідомий наказ.

Нік підвів Тома до іграшкової заправки. Указав на неї, тоді всміхнувся й кивнув до Тома. Той одразу ж присів біля модельок, потягнувся до них, та його рука зависла в повітрі. Він збентежено глянув на Ніка — у його очах стояла підозра.

— Ви ж не поїдете без Тома Каллена, правда?

Нік упевнено похитав головою.

— Окей, — сказав Том і спокійно розвернувся до іграшок.

Перш ніж Нік устиг спинитися, він скуйовдив волосся цього дорослого чоловіка. Том звів очі й сором’язливо всміхнувся. Нік усміхнувся у відповідь. Ні, він не може його просто кинути. Це точно.

———

Стояв уже майже полудень, коли він урешті знайшов велосипед, який, на його думку, мав підійти Томові. Він не очікував, що справа так затягнеться, та, на його подив, більшість людей позамикали будинки, гаражі та інші хазяйські будівлі. Тож він зазирав у брудні, заплетені павутинням вікна гаражів і сподівався, що знайдуться потрібні колеса. Добрих три години він тюпав від вулиці до вулиці, стікаючи потом. У потилицю било сонце. Він навіть повертався до «Вестерн авто» (раптом погано дивився?), та марно: три велики на вітрині були стандартними, на три швидкості, а все решта валялося розібраним.

Урешті він знайшов те, що шукав, у маленькому гаражі на південній околиці міста. Будівля була замкнена, та Нік знайшов вікно, досить велике, щоб у нього пролізти. Він розбив шибку каменем і обережно повибирав уламки зі старої замазки, що сама вже мало не розсипалася на порох. Усередині гаража було пекельно жарко, і повітря повнилося волохатим, густим запахом пилу й мастила. Велосипед, старомодний хлопчачий «Швінн», стояв поряд із десятирічним універсалом «мерседес» із лисими шинами та потрісканими порогами.

«З моїм щастям виявиться, що тарантайка давно вже не їздить, — подумав Нік. — Нема ланцюга, шини пробиті чи ще щось». Однак цього разу йому поталанило. Велосипед котився як слід. Шини були тугі, з хорошим протектором, і всі болти зі спицями трималися купи. Велику бракувало кошика, і цьому треба було зарадити, однак була захисна накладка для ланцюга, а між граблями й лопатою для відкидання снігу на стіні знайшовся неочікуваний бонус — там висів майже зовсім новий ручний насос марки «Бріґґс».

Нік порився ще та знайшов на полиці бляшанку з мастилом «3 в 1»[238]. Незважаючи на задуху, він сів на потріскану цементну підлогу та обережно змастив ланцюг і обидві зірочки. Коли це було завершено, він надів ковпачок на баночку й акуратно поклав її в кишеню штанів.

Джутовою мотузкою він прив’язав насос до багажника над заднім колесом, відімкнув гараж і викотив велосипед на вулицю. Свіже повітря пахло так солодко, як ніколи. Нік заплющив очі, вдихнув на повні груди, скочив на велосипед і поїхав Головною вулицею. Ровер був просто чудовий. Те, що треба для Тома… якщо він справді вміє тиснути на педалі.

Нік поставив «Швінна» біля свого «Ралі» та зайшов до крамниці «Усе від десяти центів». У глибині приміщення на розкладці спорттоварів знайшовся дротяний велосипедний кошик. Нік узяв його під пахву й уже збирався піти, коли в око йому впала ще одна річ: клаксон із хромованим ріжком та великою гумовою грушею. Усміхнувшись на всі зуби, Нік поклав гудок у кошик і пішов до відділу госптоварів по викрутку й розвідний ключ. Коли він вийшов на вулицю, Том мирно дрімав, розвалившись у затінку військового меморіалу.

Нік почепив кошик на руль «Швінна» й прикрутив ріжок. Потім знову сходив у крамницю та повернувся з великим пакетом.

Він зайшов у супермаркет «Ей енд Пі» й набрав консервованого м’яса, фруктів та овочів. Коли він зупинився біля бляшанок із квасолею чилі, проходом майнула тінь. Якби Нік мав слух, він би знав, що Том уже побачив велосипед. «Г-а-а-а-а-у-У-У-У-а!» — ширяли вулицею хрипкі, протяжні крики ріжка, перемежовані Томовим сміхом.

Нік штовхнув двері супермаркету й побачив, як Том велично летить головною вулицею: біле волосся й сорочка тріпочуть за спиною, клаксон реве на всю потужність. Він круто розвернувся біля автозаправки «Арко», яка стояла на межі ділового центру містечка, та помчав назад. На його обличчі вигравала широчезна щаслива усмішка. Заправка від «Фішер-Прайс» уже лежала в кошику. Кишені штанів та сорочки кольору хакі напинали модельки «Корджі». Спиці сяяли на сонці, перетворившись на два яскраві миготливі кола. Подумки Нік зітхнув, бо не чув звуків клаксона, — йому було просто цікаво, чи радів би він так, як Том.

Том помахав йому й погнав далі. Домчавши до іншого кінця ділового району, він розвернувся й поїхав назад, так само тиснучи на грушу клаксона. Нік виставив руку, як поліцейський, що наказує спинитися. Том загальмував перед ним, лишивши на асфальті слід від протектора. На його лобі повиступали горошини поту. Гумовий шланг насоса гойдався над ланцюгом. Том важко сапав і шкірився.

Нік показав за межі міста й помахав рукою — па-па.

— Справді мона взяти гаражик?

Нік кивнув і почепив пакет на його грубу, як у бика, шию.

— Уже їдем?

Нік знову кивнув. Скрутив кільце з великого та вказівного пальців.

— До Канзас-Сіті?

Нік похитав головою.

— Куди схочеться?

Нік кивнув. Так. Поїдуть куди схочуть, подумав він, та скоріш за все кудись у Небраску.

— Ого! — щасливо зойкнув Том. — Окей! Гаразд! Вау!

———

Вони рушили на північ трасою 283 і проїхали дві з половиною години, коли на заході почали збиратися темні хмари. Гроза мчала до них, женучи перед собою серпанок дощу. Нік не чув громовиці, та бачив, як із хмар б’ють блискавки. Від їхнього сяйва на сітківці лишалися бузково-сині прожилки. Коли вони під’їжджали до околиць Росстона, де Нік хотів завернути на схід, на трасу 64, дощова завіса зникла з-під хмар, і небо набуло зловісного жовтавого відтінку. Зненацька вщух свіжий вітер, який остуджував його ліву щоку. Раптово Нік сильно занервувався й зробився напрочуд незграбним. Ніхто йому не розказував, що одним з інстинктів, які людина досі поділяє з простішими істотами, є оця реакція — так вони реагують на раптове й разюче зниження атмосферного тиску.

Наступної миті Том скажено засіпав його за рукав. Нік озирнувся й злякався: обличчя в його супутника побіліло. Очі перетворилися на величезні блюдця, що ніби зависли в повітрі.

— Торнадо! — кричав Том. — Близько торнадо!

Нік роззирнувся, видивляючись якийсь прихисток, однак нічого такого не побачив. Він розвернувся до Тома, намагаючись придумати, як його заспокоїти. Але Том зник. Він мчав полем, що розкинулося праворуч. У високій траві лишався покручений слід.

«Клятий дурень, — розізлився Нік. — Зламаєш вал нахрін!»

Том прямував до комори із силосною вежею, до якої вела ґрунтова дорога з чверть милі завдовжки. Нік попедалив трасою, спинився, перетягнув велосипед через ворота для худоби, а тоді помчав ґрунтівкою. Його й досі брали нерви. Ровер Тома лежав біля комори. Він навіть не завдав собі клопоту поставити його. Нік міг би списати це на забудькуватість, якби не знав, що Том уміє ставити велосипед правильно, — бачив це кілька разів. «Переляк вичавив із нього залишки розуму», — подумав Нік.

Власна збентеженість змусила його озирнутись, і побачене прицвяхувало Ніка до землі.

Із заходу сунула жаска темінь. Не хмара, а радше цілковита відсутність світла. Вона мала форму лійки й на перший погляд здавалася тисячу футів заввишки. Зверху пітьма розширювалася, а низ летів, не торкаючись землі. Навіть хмари тікали від неї, немов чорнота володіла таємничою, відразливою силою.

На очах у Ніка темінь торкнулася землі за три чверті милі[239] від нього, і видовжена блакитна будівля з бляшаним дахом (певне, склад автозапчастин або деревини) гучно вибухнула. Звісно ж, Нік цього не почув, однак повітря так затрусилося, що він похитнувся. Будівля склалася всередину — лійка немов висмоктала з неї все повітря. Наступної миті гофрований дах розломився навпіл. Уламки шугонули доверху й закрутилися в повітрі, зачепившись за верхівку чорної дзиґи. Нік зачудовано спостерігав за тим видивом.

«Я дивлюся на прибульця з моїх найстрашніших кошмарів, — думав Нік. — І це зовсім не чоловік, хоч іноді воно являлось і в людській подобі. Насправді це смерч. Величезний, могутній смерч із заходу, який засмоктує всіх і вся, що трапиться йому на дорозі. Це…»

Тут його схопили обома руками, підняли над землею й засмикнули до комори. Нік озирнувся й здивовано глянув на Тома Каллена. Замилувавшись стихією, він навіть забув про його існування.

— Донизу! — видихнув Том. — Швидше! Швидше! О Боже, так! Це торнадо! Торнадо!

І тут Нік дійсно злякався: Том вирвав його з трансу, і прийшло усвідомлення, де він і з ким. Том тягнув його вниз, до штормового підвалу[240], і Нік відчув дивну монотонну вібрацію. То була найближча подоба звуку, яку він коли-небудь переживав. Воно було схожим на докучливий біль у центрі мозку. Коли Нік спускався за Томом, він побачив незабутнє видовище: дошки, якими була обшита комора, виривались одна за одною — їх висмикувало та пожбурювало в захмарене небо, наче невидимі кліщі рвали коричневі гнилі зуби. Сіно зринало над підлогою та закручувалося в дюжини мініатюрних смерчів — вони стрибали, хиталися, вигиналися… Монотонна вібрація постійно наростала.

Том розчахнув важкі дерев’яні двері й штовхнув Ніка всередину. Там тхнуло вологою гнилістю й пліснявою. В останню мить Нік устиг помітити, що вони ділять штормовий підвал із сімейством обгризених щурами мерців. А тоді Том загрюкнув двері, і вони опинилися в цілковитій темряві. Вібрація стишилась, однак і тоді не зникла остаточно.

Розчахнувши плащ, до Ніка підкралася паніка та зграбастала його у свої обійми. Пітьма залишила йому тільки нюх із дотиком, і жодне з цих чуттів не казало йому нічого втішного. Під ногами постійно вібрували дошки, а сморід… так пахла смерть.

Том сліпо вчепився в його руку, і Нік підтягнув його ближче. Він чув, як тремтів цей розумово відсталий чоловік, і не міг зрозуміти, Том говорить до нього чи плаче. Ця думка ослабила його страх, і він обійняв здорованя за плечі. Том одразу ж пригорнувся до нього, і вони стояли в пітьмі, учепившись один за одного.

Вібрація під ногами наростала. Нікові здавалося, що навіть повітря тремтить. Том обіймав його дедалі міцніше. Глухий, німий, а тепер ще й сліпий Нік стояв прямо, як палиця, і розмірковував над тим, що якби Рей Бут опрацював обидва ока, таким могло бути все його життя. Якби так сталося, він би давно застрелився й покінчив з усім.

Пізніше він не повірить годиннику, адже прилад стверджуватиме, що в підвалі вони пробули якихось п’ятнадцять хвилин, і логіка підказала йому, що раз стрілка бігає, значить, це правда. Він ніколи не знав, що час може бути таким суб’єктивним, пластичним. Йому здавалося, що вони простовбичили там щонайменше годину. А то й дві чи три. І з плином часу він упевнювався, що в підвалі вони не самі. Так, там були ще й тіла: якийсь бідолаха під кінець завів сюди своїх близьких — певно, у гарячці йому подумалося, що раз вони перечекали тут кілька стихійних лих, то й грип пересидять. Однак турбували Ніка не мерці. На його думку, тіло було лише річчю. Такою ж звичайною, як стілець, друкарська машинка чи килим. Покійник — річ, яка заповнює певний простір. А він відчував присутність ще однієї істоти й дедалі впевнювався в слушності свого здогаду.

То був темний чоловік, що оживав у його снах, — створіння, чию присутність він відчував у чорному серці торнадо.

Десь там… у кутку або ж одразу за його спиною… за ними спостерігав він. І чекав. Слушної миті він торкнеться їх із Томом, і вони… що? Ясна річ, здуріють від страху. Тільки так. Він бачив їх. Нік був цього певен. Очі темного чоловіка бачили в темряві — то були очі кота або якоїсь химерної інопланетної тварюки. Певне, такої, як у фільмі «Хижак». Так, точно такі ж. Темний чоловік бачив спектральні відтінки, які неспроможне вловити людське око, — для нього все здається повільним і червоним, немов увесь світ заліпило густою кров’ю.

Спершу Нік міг відрізнити цю фантазію від реальності, та з плином часу дедалі більше впевнювався, що та вигадка й була дійсністю. Йому здавалося, що він чує, як темний чоловік дихає в потилицю.

Нік уже хотів здійснити ривок до дверей, штовхнути їх та вискочити нагору, торнадо там чи ні, коли Том зробив це за нього. Раптом рука, що тримала його за плече, зникла. Наступної миті двері штормового підвалу розчахнулись, і Ніка затопило сліпучим білим світлом — таким яскравим, що він мусив затулити здорове око долонею. Він устиг помітити примарний, хиткий силует Тома Каллена, який дерся нагору, наче п’яний. Засліплений сяйвом, Нік виставив руки та почвалав слідом. Коли він виліз із підвалу, його око вже майже призвичаїлося до яскравої білості.

Коли вони спускалися донизу, було зовсім не так світло, та тепер стало зрозуміло, що трапилося. З комори зірвало дах. Його відтяло мало не з хірургічною точністю — робота була такою чистенькою, що не лишилося ні друзок, ні сміття на підлозі, яку та покрівля мала боронити від погодних вибриків. З горішнього сінника звисали три балки, а зі стін поздирало майже всі дошки. Тепер комора скидалася на обгризений скелет динозавра.

Том не спинився, щоб оцінити збитки. Він вилетів із комори так, немов йому на п’яти наступав сам диявол. Лише раз він озирнувся — його величезні перелякані очі здавалися мало не комічними. Нік не втримався, щоб і собі не озирнутися на штормовий підвал. Перекошені, прочавлені дерев’яні сходинки спускалися в чорноту. Він побачив засмічену сіном підлогу та дві пари рук, що стирчали з пітьми. Щури об’їли пальці до самих кісток.

Якщо там і був іще хтось, Нік його не побачив.

І не хотів.

Він пішов слідом за Томом надвір.

———

Том стояв біля свого велосипеда. Він весь тремтів. Ніка відразу ж здивувала химерна перебірливість смерчу, який обдер усю комору, але велика не зачепив. Том плакав. Нік підійшов до товариша та обійняв його за плечі. Том витріщався на перекошені подвійні двері комори. Нік склав кільце з пальців. Том зиркнув на його руку, та це не спрацювало — усмішка не з’явилася. Здоровань знову втупився у двері комори. Його очі мали порожній, зациклений вигляд, і Нікові це геть не подобалося.

— Там хтось був, — раптом сказав Том.

Нік усміхнувся, однак усмішка здалася йому бездушною. Він не знав, чи вдалося йому обдурити Тома, однак, судячи з відчуттів, вийшло паскудно. Нік указав на Тома, на себе, а тоді рубонув повітря ребром долоні.

— Ні, — відказав Том. — Не тіко ми. Ще хтось. Той, хто вийшов із торнадо.

Нік знизав плечима.

— Їдьмо вже. Будь ласочка.

Нік кивнув.

Вони покотили велосипеди до траси. Смерч повисмикував на своєму шляху всю траву та шматочки землі, і вони рушили тою стежкою. Носик чорної лійки торкнувся землі в західній частині Росстона та рушив на схід: пронісся через трасу 283, порвав троси придорожньої загорожі, наче струни, пожбурив їх у повітря разом зі стовпчиками, промчав повз комору, що стояла ліворуч від них, та пропанахав будинок, який стояв перед нею. Колись стояв. За чотириста ярдів його слід уривався. Попри те, що й досі дощило, хмари вже розходились, і птахи затягли безтурботні пісні.

Вони підійшли до узбіччя. Том підняв велосипед і переніс його через плетиво з тросів. Нік помітив, як під сорочкою напнулися його потужні м’язи. «Цей мужик урятував моє життя, — подумав він. — Я ж ніколи не бачив торнадо. Якби я не передумав і кинув його в Меї, мене б на дрантя порвало».

Він переніс велосипед над розтріпаними канатами, поплескав Тома по спині й усміхнувся до нього.

«Треба знайти ще когось, — міркував Нік. — Мусимо когось знайти. Хоча б для того, щоб можна було йому подякувати. І сказати, як мене звати. Том же навіть мого імені не знає. Якби ж він умів хоча б читати…»

Він постояв у роздумах кілька секунд, а тоді вони сіли на велосипеди та поїхали далі.

———

Тої ночі вони заночували на полі малої бейсбольної ліги росстонського підрозділу федерації молодих лідерів та підприємців. Вечірнє небо було чистим і зоряним. Нік одразу ж заснув, і йому нічого не снилося. Прокинувся він на світанку й подумав: як добре, що поряд хтось є, наскільки краще в компанії іншої людини.

Округ Полк, штат Небраска, дійсно існував. Спершу він злякався, а тоді подумав, що за останні кілька років чимало подорожував. Певне, говорив із кимось, хто згадував про Полк чи був родом звідти, і ця назва осіла десь у глибинах пам’яті. І трасу 30 він також не вигадав. Та йому не вірилося (принаймні такого ясного, сонячного ранку), що вони дійсно знайдуть стару негритянку, яка сидить на ґанку халабуди посеред кукурудзяного поля та наспівує релігійні гімни під гітару. Нік не вірив у пророцтва й видіння. Однак йому здавалося, що вони мусять кудись рухатися. Він поділяв бажання Френ Ґолдсміт і Стю Редмана: хотілося знайти інших людей. Це здавалося важливим. Доки цього не станеться, усе здаватиметься чужинським і неправильним. Усюди чигає небезпека. Її не можна побачити, однак він відчував її так само, як присутність темного чоловіка в підвалі. Вона була всюди: у будинках, за поворотами на шосе, ховалася під легковиками та вантажівками, що заболотили всі головні дороги. І якщо там нічого не було, то це, певне, тому, що лихо сховалося в календарі, лише за кілька сторінок від поточної дати. «Небезпека», — шепотіла кожнісінька часточка його сутності. МІСТ ЗАВАЛИВСЯ. 40 МИЛЬ ПОГАНОЇ ДОРОГИ. МИ НЕ БЕРЕМО НА СЕБЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ТИХ, ХТО ПІДЕ ДАЛІ.

Частково це відчуття пояснювалося потужним психологічним шоком від порожніх краєвидів. Поки він сидів у Шойо, маленьке містечко захищало його від цього потрясіння. І байдуже, що Шойо стояло пусткою. Принаймні це його не так бентежило, бо Шойо було крихітною складовою загальної картини. Та щойно він виїхав із нього, відчув себе так, наче… ну, йому згадався мультфільм Волта Диснея, який він бачив у дитинстві, щось про природу. Йому запам’ятався один епізод, де на весь екран показали тюльпан, і квітка була такою красивою, що дух перехоплювало. І раптом камера від’їжджає та показує глядачеві ціле поле квітів. Від того видива щелепа відвисала. Воно спричиняло сенсорне перевантаження, якийсь внутрішній запобіжник пихкав димом, і накривалася вся система. То було вже занадто. І точно такою ж здавалася ця подорож. Шойо стояло пусткою, та до цього можна було призвичаїтися. Однак ту ж картину він спостерігав і в Макнебі, Тексаркані та Спенсервіллі. Ардмор зовсім згорів. Нік ішов на північ трасою 81 і дорогою бачив тільки оленів. Двічі йому траплялися ознаки живих людей — попіл від багаття, якому було днів зо два, і труп оленя, якого застрелили й акуратно розібрали. А от людей він не бачив. І цього могло вистачити, щоб скособочився мозок, бо до нього поступово доходила всеосяжність катаклізму. Він захопив не тільки Шойо, Макнеб чи Тексаркану, а й усю Америку. Країна скидалася на бляшанку з кількома недоїденими, зіщуленими горошинами на дні. І за межами Америки був іще весь світ. Від думки про це в Ніка паморочилось у голові. Щоб не зблювати, він вирішив про це не думати.

Натомість Нік схилився над дорожнім атласом. Можливо, якщо вони котитимуться далі, дорогою до Небраски ще когось підберуть (або ж самі до когось пристануть, якщо трапиться більша компанія), як сніжка, що котиться з гори та перетворюється на велику білу кулю. Після Небраски можна буде рушити й далі. Вони мов потрапили до квесту без об’єкта, який потрібно добути. Ні Граалю, ні меча, загнаного в ковадло.

«У Канзасі повернемо на північний схід. Зріжемо шлях», — подумав Нік. Траса 35 доведе їх до близнюка 81-ї, і тією дорогою вони доїдуть до Сведехолма, штат Небраска, де під ідеально прямим кутом її перетне траса 92. Ще одне шосе, траса 30, з’єднає обидві дороги. Наче гіпотенуза прямокутного трикутника. І десь у тому трикутнику лежали землі з його сновидінь.

Думка про це сповнила його дивним, однак приємним збудженням.

Щось ворухнулось у верхньому полі його зору, і Нік підвів очі. Том сидів і тер очі кулаками. Він позіхнув, і нижня половина обличчя зникла, перетворившись на провалля. Нік усміхнувся йому, і той усміхнувся у відповідь.

— Сьодні ще покатаємося? — запитав Том, і Нік ствердно кивнув. — Це добре. Боже, мені так подобається кататись… Ой, ще й як! От би ніколи не спинятися!

Нік відклав атлас. «Хтозна… Може, твоє бажання й здійсниться», — подумав він.

———

Того ранку вони завернули на схід і пообідали на перехресті неподалік від кордону Оклахоми й Канзасу. Було 7 липня, і стояла страшна спека.

Незадовго до зупинки на обід Том різко загальмував. Він дивився на знак на трубі, всадженій у цемент, що наполовину стирчала з м’якої землі на узбіччі. Нік поглянув на напис: «ВИ ПОЛИШАЄТЕ МЕЖІ ОКРУГУ ГАРПЕР, ШТАТ ОКЛАХОМА. ВІТАЄМО В ОКРУЗІ ВУДС, ШТАТ ОКЛАХОМА».

— Я знаю, що там написано, — сказав Том, і, якби Нік міг чути, його б насмішила й розчулила мова товариша, бо Том заговорив декламаторським тоном, гучним і пронизливим: «Ви їдете з округу Гарпер. Попереду округ Вудс».

Він розвернувся до Ніка.

— Містере, хочте, щось розкажу?

Той кивнув.

— Том Каллен ніколи в житті не виходив з округу Гарпер. Боже-Боже, тіко не Том. Та якось татко привіз мене сюда й показав цього знака. Сказав, що, як зловить мене на тому боці, випише такого прочухана, що дупця відпаде. Надіюсь, він нас не пійма в тому Вудсі. А ви що думаєте?

Нік упевнено похитав головою.

— А Канзас-Сіті десь в окрузі Вудс?

Нік похитав головою.

— Але ми спершу до Вудсу, а тоді вже поцурликаємо дальше, так?

Цього разу — кивок.

У Тома засвітилися очі.

— А це світ?

Цього Нік не зрозумів. Він насупився… звів брови… знизав плечима.

— Світ. Містере, є таке місце, — сказав Том. — Ми їдемо у світ? — Він завагався, а тоді серйозно спитав: — Світ називають Вудсом?

Нік повільно кивнув.

— Окей, — мовив Том.

Він іще раз поглянув на знак, витер сльозу з правого ока та заскочив на велосипед.

— Гаразд, поїхали.

Не зронивши ні слова, він перетнув межу округу, і Нік рушив за ним.

———

Вони опинилися в Канзасі ще до того, як зовсім стемніло. Після вечері Том спохмурнів: він стомився й захотів погратися з гаражем. Подивитися телевізор. У нього боліли сідниці, і на сьогодні кататися йому розхотілося. Він не розумів, що таке кордон штату, тому, на відміну від Ніка, не зрадів, коли вони проминули ще один знак: «ВІТАЄМО В КАНЗАСІ» — повідомляв напис. Тоді вже так стемніло, що білі літери примарно зависли в повітрі над коричневим знаком.

Вони проїхали ще чверть милі та зробили зупинку під водонапірною вежею, яка стояла на довгих сталевих опорах, що уподібнювало її до марсіан із роману Герберта Веллса. Том заснув, щойно заповз у спальник. Нік іще трохи посидів, спостерігаючи, як загоряються зорі. Земля вкрилася непорушною чорнотою. Незадовго до того, як він сам ліг спати, на паркан, що стояв неподалік, сів ворон. Нікові здалося, що птах спостерігає за ним. Чорні оченята облямовували криваві півкола — то були відблиски помаранчевого літнього місяця, що безгучно злинув над обрієм. Щось у тому птахові не сподобалося Нікові. Йому стало ніяково. Він намацав велику грудку землі й пожбурив нею у ворона. Птах затріпотів крилами, пронизав його злим поглядом і розчинився в темряві.

Тієї ночі йому наснився безликий чоловік — він стояв на високому даху, простягши руки до сходу. На зміну цьому видінню прийшло поле високої, вищої за людський зріст кукурудзи та звуки музики. Тільки цього разу Нік знав, що то музика, і творили її струни гітари. Прокинувся він на світанку — сечовий міхур болюче роздувся, а у вухах звучали її слова: «Матінка Ебіґейл — отак мене звати… Приходь, молодче, завжди рада».

———

Пізніше, близько обіду, вони спинилися на трасі 160 посеред округу Команчі та вражено спостерігали за невеликим стадом американських бізонів. Тварин було з дюжину, і вони спокійно переходили з одного боку дороги на другий та скубли траву. З північного боку траси стояла загорожа з колючого дроту, та бізони її завалили.

— Хто це? — злякано спитав Том. — Це не корови!

Через те що Нік не міг говорити, а Том — читати, здоровань так і не дізнався назву тих істот. Тоді було вже 8 липня 1990 року, і вони заночували посеред відкритого поля за сорок миль на захід від Діргеда.

———

9 липня вони обідали в затінку старого красивого в’яза, який ріс на подвір’ї частково зотлілого фермерського будинку. Однією рукою Том їв сосиски з бляшанки, а другою грався машинкою: моделька то заїжджала на заправку, то виїздила з неї. Він супроводжував це приспівом із популярної пісні. Нік уже знав ті слова напам’ять. «Сонце, ти хлопця свого любиш? Він — людина честі-й. Сонце, ти хлопця свого любиш?» — повторював Том знову й знову.

Ніка приголомшували та водночас пригнічували простори країни. Раніше він не задумувався, як легко йому подорожувалося. Відстовбурчуєш великого пальця й чекаєш, доки спрацює закон великих чисел[241]. Зупиниться машина, і зазвичай за кермом сидітиме чоловік із бляшанкою пива, що зручно вмостилася в розвилці ніг. Водій спитає, куди він прямує, і Нік дасть йому папірець, який він тримав напоготові в нагрудній кишені: «Привіт, мене звати Нік Андрос. На жаль, я глухонімий. Я прямую до ________. Буду вдячний, якщо підкинете. Я вмію читати по губах». І це спрацьовувало. Якщо водій нічого не мав проти глухонімих (дехто відмовлявся, та їх було менше), Нік заскакував до автівки, і його довозили куди треба. Або ж підкидали в потрібному напрямку. Машини їли дорогу й видували її разом із вихлопами. Нік вважав автівки різновидом телепортації. Відстань для них небагато важила. Та дорожній рух відійшов у минуле, хоч обережний водій міг проїхати більшістю трас сімдесят-вісімдесят миль, перш ніж натрапити на затор. Та й тоді можна було кинути машину, трохи пройтись і сісти в іншу. Без допомоги двигунів вони були наче мурахи, що повзали по грудях полеглого велета, — комахи, які без кінця курсують між його сосками. Тож Нік мріяв, що коли (не якщо) вони врешті натраплять на когось, це буде, як у його відносно безтурботні дні автостопу: над найближчим пагорбом засяють знайомі відблиски хрому — сяйво водночас приємне й сліпуче. Виявиться, що то звичайна американська автівка, «шеві-біскейн» чи «понтіак-темпест». Старий добрий маслкар. Не «хонда», «мазда» чи «юґо». Американська красуня загальмує, і він побачить водія, чоловіка із засмаглим ліктем, що хвацько стирчатиме з опущеного вікна. «Святий Джо! Ото радий вас видіти, хлопці! Щасливий я сучий син! Пакуйтеся! Довезу вас із шиком!» — гукне усміхнений незнайомець.

Того дня їм ніхто не стрівся, та десятого числа вони натрапили на Джулі Ловрі.

———

Стояло пекло. Майже весь день вони педалили, пов’язавши сорочки на поясі, і обидва вже так засмагли, що зробилися як два індіанці. Того дня їм їхалося не так уже й весело. І все через яблука. Зелені яблучка.

Вони помітили їх на старій яблуні, що росла біля однієї ферми. Яблука були маленькі та кислі, однак вони так давно не ласували свіжими фруктами, що ті зеленушки смакували просто божественно. Нік обмежився двома, а Том схрумав без останку цілі шість штук. Він проігнорував Нікові миги: коли Том Каллен вбивав щось собі в голову, він перетворювався на чотирирічного вередуна.

Тож зовсім не дивно, що близько одинадцятої ранку в Тома схопило живіт. Він стогнав. Піт струменів його тілом. Коли починався бодай найменший підйом, він злазив із велосипеда й вів його під гору пішки. Рухалися вони значно повільніше, і Нік дратувався, та однаково не міг стримати кволої усмішки.

Близько четвертої дня вони опинилися в містечку під назвою Претт, і Нік вирішив, що на сьогодні вже досить. Том одразу ж упав на лавку на автобусній зупинці та радо захропів. Нік лишив його там і пішов до ділового району пошукати аптеку. Знайде «Пепто-бісмол» і, коли Том прокинеться, змусить його випити ліки. І байдуже, якщо йому доведеться згодувати цілий слоїк. Головне — дупу закоркувати, бо завтра Нік хотів надолужити втрачений час.

Між місцевим кінотеатром і крамницею «Нордж» знайшовся «Рексолл». Нік прослизнув у прочинені двері. Усередині було душно й спекотно. Він трохи постояв, принюхуючись до знайомого запаху. До нього примішувалися й інші аромати, міцні та докучливі. Найміцніше пахло парфумами. Певне, від духоти луснуло кілька слоїків.

Нік роззирнувся, видивляючись ліки для шлунка. Він замислився, чи можна зберігати «Пепто-бісмол» у такій спеці. Ну, на етикетці все буде. Його погляд ковзнув манекеном, і двома рядами правіше знайшлося потрібне. Нік ступив два кроки в тому напрямку, коли йому сяйнуло, що він іще ніколи не бачив манекенів в аптеці.

Він розвернувся до манекена й побачив Джулі Ловрі.

Вона стояла без жодного руху. В одній руці дівчина тримала слоїк із препаратом, а в другій — скляну паличку для намазування. Вона витріщалася на нього, вибалушивши зеленаво-блакитні очі. Її каштанове волосся було зібране та зав’язане на потилиці пістрявим шовковим шаликом, що звисав їй нижче від лопаток. Вона була вбрана в рожевий топ із моряцьким коміром і блакитні джинсові шорти, які вкоротили так сильно, що вони скидалися на труси. Її лоб обсипало прищами, а на підборідді стирчав справжній вулкан.

Вони з Ніком утупились одне в одного. Жоден не рухався. А тоді слоїк висковзнув з її руки та вибухнув на підлозі. Повітрям розлився ядучий аромат, і в аптеці засмерділо, як у похоронному бюро.

— Господи, невже ти справжній? — спитала вона тремким голосом.

У Ніка закалатало серце, і в скронях навіжено загупала кров. Навіть зір почав трохи збоїти, і в очах заіскрило.

Він кивнув.

— І ти що, не привид?

Нік похитав головою.

— Тоді скажи щось. Якщо не привид, маєш щось сказати.

Він притулив долоню до рота, тоді до шиї.

— А це ще що за прикол?

У її голосі зазвучали істеричні нотки. Нік цього не почув, однак чудово все прочитав на її обличчі. Він боявся підійти до неї, бо щойно він зробить крок, вона може кинутись навтьоки. Йому здалося, що вона боїться не тому, що побачила живу людину, — дівчина на межі зриву й злякалася, що в неї почалися галюцинації. Його знову торкнувся пекучий відчай. Якби ж він міг говорити…

Тому він повторив свою пантоміму. Урешті, то було єдине, що можна було зробити. Цього разу вона все второпала.

— Ти не говориш? Ти німий?

Нік кивнув.

Вона пронизливо засміялася з розчаруванням.

— Отакої! Нарешті я стріла живого чоловіка, а він німий!

Він знизав плечима й криво посміхнувся.

— Ну-у, — протягла вона та рушила проходом до нього, — ти не страшко. Це вже непогано.

Вона взяла Ніка за руку, мало не торкнувшись його грудьми. Він відчув суміш щонайменше трьох парфумів, під якою ховався неприємний запах поту.

— Мене звати Джулі, — сказала дівчина. — Джулі Ловрі. А тебе як? — вона захихотіла. — Але ж ти не можеш мені нічо сказати, правда? Біднен-е-енький.

Вона нахилилася трохи ближче, і груди черкнули об оголену шкіру його руки. Нікові зробилося гаряче. «Та якого дідька, — зніяковіло подумав він, — вона ж іще дитина».

Він відсторонився від неї, дістав із кишені записник і взявся писати. Нік начеркав лише рядок, коли Джулі нахилилася, щоб поглянути, що він пише. Вона була без ліфчика. Господи. Швидко ж вона відійшла від переляку. Його письмо зробилося кострубатим.

— Ух ти, — сказала вона так, наче він був мавпочкою, що знає якийсь особливо вигадливий трюк.

Нік дивився на папір, тому не прочитав слова з її губ, та відчув лоскіт теплого подиху.

«Мене звіть Нік Андрос. Я глухонімий. Подорожую з чоловіком на ім’я Том Каллен, він трохи відсталий. Не вміє читати й не розуміє те, що я йому показую, — тільки найпростіші знаки. Ми прямуємо до Небраски, бо я гадаю, що там можуть бути інші люди. Як хочеш, давай із нами».

— Звісно, — одразу ж сказала Джулі, а тоді, згадавши, що він глухий, спитала, чітко вимовляючи кожне слово: — Ти вмієш читати по губах?

Нік кивнув.

— Окей. Я дуже рада, що стріла когось. Байдуже, що це глухонімий із дебілом. Тут лячно. Відколи вирубилося світло, я й очей стулити не можу. — Її обличчя набуло страдницького виразу, який пасував радше героїні мильної опери, ніж справжній людині. — Матуся з татком померли два тижні тому. Померли всі, крім мене. Мені було так самотньо.

Вона схлипнула, оповила Ніка руками й почала звиватися навколо нього у вульгарній пародії на горе.

Коли вона відсторонилася від нього, очі в неї були сухі й блискучі.

— Хей, зробімо це, — сказала Джулі. — Ти наче гарненький.

Нік здивовано глянув на неї. «Не вірю власним очам», — подумав він.

Та все відбувалося насправді: вона вже сіпала його ремінь.

— Ну ж бо. Я на таблетках. Усе під контролем. — Вона завмерла на хвильку. — Ти ж можеш, так? Тобто говорити не вмієш, та це ж не значить, що…

Він виставив руки, щоб схопити Джулі за плечі, та натомість до долонь потрапили її груди. Його оборона розсипалася на попіл. Зв’язні думки втекли з голови. Він поклав її на підлогу й відгойдав як слід.

———

Після сексу він підійшов до дверей, застібаючись на ходу. Том нерухомо лежав на лавці — навколишнього світу для нього не існувало. Джулі приєдналася до нього. У руках вона крутила нову пляшечку з парфумами.

— Це той дебіл? — спитала дівчина.

Нік кивнув, хоча й не вподобав те слово. Воно здалося йому образливим.

Вона почала розказувати про себе, і Нік із полегкістю довідався, що їй сімнадцять — не набагато менше, ніж йому. Її мамця з друзями завжди кликали Джулі Янгольським Личком, або просто Янголятком, бо виглядала вона дуже юною. За наступну годину вона наговорила йому ще багато всякого, і Нік зрозумів, що ніяк не зможе відрізнити правду від вигадок. Дівчина видавала бажане за дійсність. Певне, вона всеньке життя чекала когось, хто б не переривав її нескінченний монолог. Його очі втомлювалися навіть від спостереження за тим, як формують слова її рожеві губи. Та коли він відводив очі, щоб поглянути, як там Том, або подивитися на розтрощену вітрину жіночої крамниці через дорогу, вона брала його за підборіддя й розвертала очі до свого рота. Вона хотіла, щоб він «чув» геть усе й нічого не пропускав. Спершу вона його дратувала, а тоді знудила. Неймовірно, лише за годину знайомства Нік пожалкував, що знайшов її. Хоч би їй розхотілося йти з ними…

Вона «балділа» від року, марихуани та любила «кайфонути на колумбійських понюшках». У неї був хлопець, та його так вибісив «істеблішмент», який нав’язував тутешній школі свої порядки, що минулого квітня він плюнув і записався в морську піхоту. Відтоді Джулі його не бачила, та однаково писала йому листи. Щотижня писала. Вона і дві її подруги — Рут Гонінґер та Мері Бет Ґуч — бували на всіх рок-концертах у Вічіті, а минулого вересня зганяли автостопом на концерт до Канзас-Сіті, щоб подивитися на виступ «Ван Галена» та інших «монстрів хеві-металу». Вона хвалилася, що «зробила це» з басистом «Доккену», і заявила, що то був «найсуперовіший перепихон у її житті». Коли за одну добу померли її батьки, вона «виплакала всі сльози», і байдуже, що мати була «святобожною лярвою», а щоразу, як заходила мова про її хлопця Ронні, батько «надувався, як сраний індик». Після закінчення школи Джулі збиралася стати косметологом чи «гайнути до Голлівуду та влаштуватися на роботу до однієї з тих фірм, що роблять ремонти в хатах зірок, бо я ж суперово інтер’єри малюю, і Мері Бет сказала, що поїде зі мною».

Тут вона зненацька згадала про Мері Бет Ґуч, про втрачену можливість стати косметологом або зірковим декоратором… та про все інше. Це сповнило її щирішим горем. Однак то була не буря, а лише короткий шквал.

Коли потік слів трохи підсох (принаймні поки що), їй заманулося, кажучи її вдавано скромним евфемізмом, «зробити це» знову. Нік похитав головою, і вона відстовбурчила нижню губу.

— Здається, мені розхотілося йти з вами, — сказала вона.

Нік знизав плечима.

— Німе дурко, — несподівано злостиво прошипіла вона.

Її очі зблиснули люттю, та наступної миті вона всміхнулася.

— Я не серйозно. Просто жартую.

Нік байдуже глянув на неї. Його обзивали й гірше, та в ній було щось таке, що йому геть не подобалося. Якась бентежна нестабільність. Якщо вона визвіриться, то не просто дасть ляпаса. Тільки не Джулі. Такі, як вона, очі видряпують. Раптом йому сяйнула впевненість, що вона збрехала про свій вік. Їй було не сімнадцять, не чотирнадцять, не двадцять один. Їй було стільки років, скільки вам хочеться… якщо від цього ви хотіли й потребували її більше, ніж вона — вас. Вона здавалася хтивою дівчиною, та Нік гадав, що та хіть є лише виявом чогось іншого… симптомом. А словом «симптом» користуються, коли говорять про хворих, так? Невже він вважає її хворою? Певною мірою так, і зненацька він злякався того, як вона вплине на Тома.

— Гей, твій дружок прокидається! — гукнула Джулі.

Нік озирнувся. Дійсно, Том сів на лавці, почесав вороняче гніздо на голові та злякано закрутив вибалушеними очима. Раптом Нік згадав про «Пепто-бісмол».

— Привітулі! — загорлала Джулі та побігла до Тома.

Її груди принадно вигойдувалися під обтислим топіком. Томові очі мало з орбіт не повилазили.

— Привіт? — повільно сказав-запитав він і поглянув на Ніка, сподіваючись отримати якесь пояснення.

Приховавши власну збентеженість, Нік знизав плечима й кивнув.

— Я Джулі, — сказала вона. — Як ся маєш, симпомпульчику?

Насупившись, Нік пішов до аптеки, щоб узяти ліки для Тома.

———

— Нє-а. — Том похитав головою та позадкував. — Нє-а, не буду. Том Каллен не любить ліки — бридота, їй-бо.

Стиснувши в руці тригранний слоїк із «Пепто-бісмолом», Нік поглянув на нього з огидою та розчаруванням. Зиркнув на Джулі, і вона впіймала його погляд, та в її очах він побачив сяйво тієї ж грайливості, як і тоді, коли вона назвала його німим дурком, — не жартівливий блиск, а жорстокий, бездушний вогонь. То був вигляд, якого набуває погляд людини без почуття гумору — людини, що вміє тільки дражнити.

— Правильно, Томе, — сказала вона. — Не пий, то отрута.

Нік витріщився на неї. Вона вишкірилася до нього, вперши руки в боки: «Ну-ну, спробуй перебий мою карту». Певне, то була її меркантильна помста за те, що він не схотів іще раз зайнятися з нею сексом.

Він розвернувся до Тома й сам хильнув «Пепто-бісмолу». Скроні почала стискати злість. Він простягнув пляшечку Томові, та здоровань захитав головою.

— Ой, нє, Том Каллен не питиме отрути, нє-нє, — сказав він, і з дедалі більшою люттю Нік побачив, що Том геть переляканий. — Татко заборонив. Татко сказав, що як щури дохнуть, то й Томик сконає! Томик отрути не питиме!

Не витримавши її самовдоволеної посмішки, Нік зненацька крутнувся до Джулі та дав їй гучного, потужного ляпаса. Том перелякано подивився на них.

— Ти…

На мить вона замовкла — потрібні слова не знаходилися. Її лице спалахнуло слабким рум’янцем, і раптом вона набула кістлявого, зіпсутого, злого вигляду.

— Ти сране опудало! Я лише жартувала! Гівно! Покидьок! Не смій мене бити! Не смій мене бити, наволоч клята!

Вона кинулася на нього, і Нік відштовхнув її. Вона гепнулася на сідниці й поглянула на нього знизу вгору. Її губи відкотилися, перетворивши обличчя на лютий оскал.

— Я ж тобі яйця відірву, — видихнула Джулі. — Так не можна.

Тремтячими руками Нік дістав ручку та вивів у блокноті великий, кривий напис. Він вирвав аркуш і показав його Джулі. У голові гупало. Блимнувши на нього палаючими, лютими очима, вона вибила папірець із його руки. Нік підняв записку, схопив її за потилицю та тицьнув папірець просто під ніс. Том заскімлив і позадкував.

— Гаразд! Прочитаю! Прочитаю твої гівняні каракулі!

Там було лише чотири слова: «Ти нам не потрібна».

— Пішов на хуй! — гаркнула Джулі та вирвалася з його хватки.

Вона відступила на кілька кроків. Її очі були так само великими та блакитними, як у мить їхньої зустрічі в аптеці, коли він наштовхнувся на неї мало не буквально, та тепер іскрили від ненависті. Нік почувався втомленим. Чому вони натрапили саме на неї?

— Я тут не лишуся, — мовила Джулі Ловрі. — Я піду з вами. І ти мене не зупиниш.

Та вона помилялася. Невже до неї це не дійшло? Ні, подумалося Нікові, певне що ні. Для неї все це було якимсь голлівудським сценарієм, фільмом-катастрофою. От тільки все відбувалося по- справжньому, і вона грала головну роль. То була стрічка, де Джулі Ловрі (також відома як Янгольське Личко) завжди отримує те, що хоче.

Він дістав із кобури револьвер і націлився на її ноги. Вона завмерла, і з обличчя зринула вся кров. Вираз її очей змінився, і Джулі набула геть інакшого вигляду — уперше за весь час вона показалася такою, якою була насправді. У її світ потрапило щось, чого вона не змогла перекрутити на свою користь. Зброя. На зброю маніпуляторські здібності не подіють.

Раптом до його втоми додалася й нудота.

— Я ж несерйозно, — затуркотіла Джулі. — Зроблю все, що скажеш, Богом клянуся.

Він махнув револьвером: «Іди геть».

Джулі розвернулася й покрокувала, раз по раз озираючись через плече. Вона йшла дедалі швидше, а тоді зірвалася на біг. Нарешті завернула за ріг і зникла з його поля зору. Нік повернув револьвер до кобури. Він тремтів і почувався брудно, огидно — так, ніби Джулі Ловрі була не людиною, а якоюсь бридкою істотою, ближчою до неквапливих, холоднокровних жуків, що ховаються під трухлявими деревами.

Він роззирнувся. Том кудись подівся.

Нік побіг залитою сонячним сяйвом вулицею. Кров страшно гупала в голові, ушкоджене око пульсувало. На те, щоб знайти Тома, у нього пішло мало не двадцять хвилин. Здоровань сидів на задньому ґанку одного будинку, за дві вулиці від ділового центру містечка. Він зіщулився на дивані-гойдалці, притиснувши до грудей свій гаражик від «Фішер-Прайс». Побачивши Ніка, він розплакався.

— Будь ласочка, не змушуйте мене її пити, будь ласочка, не змушуйте Томика Каллена пити отруту, Боже, не треба, татусик сказав, що як щури дохнуть, то й Томик сконає… будь ла-а-асочка!

Нік зрозумів, що й досі тримає слоїк із «Пепто-бісмолом». Він жбурнув його геть і показав Томові порожні долоні. Доведеться йому перечекати свою бігунку. Красно дякую, Джулі.

Так само белькочучи, Том спустився з ґанку.

— Пробачте, — повторював він знову й знову. — Пробачте Томові Каллену, будь ласочка.

Вони рушили до Головної вулиці разом… а тоді вклякли на місці та вибалушили очі. Обидва велосипеди валялися на дорозі. Шини порізані. Вміст їхніх наплічників розкидано по всій вулиці.

Нік відчув, як щось прошмигнуло повз його обличчя. Том зойкнув і кинувся бігти. Нік спантеличено роззирнувся, і так уже сталося, що він дивився якраз туди, куди треба, щоб побачити спалах другого пострілу. Блимнуло на третьому поверсі міського готелю. Комір сорочки смикнуло чимсь подібним до шила.

Він крутнувся на каблуках і помчав услід за Томом.

Нік не міг здогадатися, чи стріляла Джулі вслід. Та коли він наздогнав Тома, виявилося, що жодного з них не поранено. «Принаймні позбулися тієї мегери», — подумав він, однак потім виявиться, що то тільки півправди.

———

Тієї ночі вони зупинилися в коморі за три милі від Претта, і Том постійно прокидався й будив Ніка, щоб заспокоїтися. Близько одинадцятої ранку вони дійшли до Аюки, і в крамниці «Світ велоспорту» дібрали собі гарні велосипеди. Решту спорядження можна було пошукати в Ґрейт-Бенді — вони мали дістатися туди щонайпізніше чотирнадцятого числа. І Нік нарешті почав відходити від зустрічі з Джулі.

Однак за чверть до третьої 12 липня в лівому дзеркальці заднього огляду він побачив, як позаду щось заблищало. Він зупинився (поринувши у фантазії, Том переїхав його ступню, та Нік цього майже не помітив) і поглянув через плече. Мерехтливе сяйво, яке зринуло над схилом просто позаду них, наче друге сонце, засліпило його зачудоване око — він не вірив тому, що бачив. То був «шеві», древній вінтажний пікап, старий добрий маслкар. Рухався він повільно, виляючи трасою 281, наче слаломіст, щоб не вписатися в мертві автівки.

«Шеві» підкотився до них (Том навіжено махав рукою, а Нік просто стояв, розставивши ноги над рамою велосипеда) і загальмував. Перш ніж вигулькнула голова шофера, Нік устиг подумати, що за кермом сидить Джулі Ловрі та посміхається ядучою, переможною посмішкою. При ній буде зброя, якою вона намагалася їх пристрелити, і з такої відстані вона точно не промахнеться. Жоден пекельний демон не здатен на лють жінки, якою наважилися знехтувати[242].

Та у вікні з’явилось обличчя чоловіка сорока років у солом’яному капелюсі з пір’їною, хвацько застромленою за стрічку з блакитного оксамиту, і коли він усміхнувся, його приємне, висушене на сонці обличчя перетворилося на мапу зі зморшок.

— Святий Ісус на каруселі, чи ж не радий я вам? Ще й як. Залазьте. Якщо нам по дорозі, довезу вас із шиком.

Ось так Нік із Томом зустріли Ральфа Брентнера.

Розділ 44

Він сипався — крихітко, ти ж чудово це знаєш-знаєш.

Ларрі задумався й зрозумів, що то в його голові вигулькнув рядок із пісні Г’юї «Піаніно» Сміта[243]. Стара співанка. Справжнє ретро. Г’юї «Піаніно» Сміт… як там далі? «А, а, а, а, де-е-е-ейо… ґуба-ґуба-ґуба-ґуба… а, а, а, а» і так далі. От і вся мудрість, дотепність і соціальний коментар від Г’юї «Піаніно» Сміта.

— На хуй ту соціалку, — промовив він уголос. — Г’юї «Піаніно» Сміт лабав ще бозна-коли.

Кілька років по тому Джонні Ріверз записав одну з пісень Г’юї — звалася вона «Рок-пневмонія та буґі-вуґі-грип»[244]. Ларрі добре пам’ятав той кавер і подумав, що наразі ця пісня актуальна як ніколи. Старий добрий Джонні Ріверз. Старий добрий Г’юї «Піаніно» Сміт.

— Та на хуй, — повторив Ларрі.

Вигляд він мав препаскудний — новоанглійським шосе чвалала бліда, квола примара.

— Поверніть мені шістдесяті.

Та-ак, шістдесяті… ото були часи. Середина шістдесятих, кінець шістдесятих. «Сила квітів»[245]. «Причепурися для Джина»[246]. Енді Воргол із його окулярами в рожевій оправі та йобаними «Коробками “Брілло”»[247]. «Велвет андеґраунд»[248]. Повернення тварюки з Йорба-Лінди[249]. Норман Спінрад[250], Норман Мейлер[251], Норман Томас[252], Норман Роквелл[253] та старий добрий Норман Бейтс із «Мотелю Бейтса»[254], хе-хе-хе. Вистрелив Ділан[255]. Баррі Макґваєр прокаркав «Напередодні знищення»[256]. Даяна Росс[257] вплинула на свідомість кожного білого підлітка в Америці. «Шістдесяті подарували мені всі ці чудові гурти, — зачудовано думав Ларрі, — тож запхайте вісімдесяті собі в сраку». Для рок-н-ролу та його золотої ватаги шістдесяті були останнім «ура». «Крім»[258]. «Зе рескалз»[259]. «Спунфул»[260]. «Ейрплейн» із Ґрейс Слік на вокалі, Норманом Мейлером на соло-гітарі та старим добрим Норманом Бейтсом на барабанах[261]. «Бітлз». «Зе ху»[262]. «Дед»[263]…

Він беркицьнувся та вдарився головою.

Світ відчалив у темряву, а тоді повернувся назад яскравими фрагментами. Він провів рукою по скроні, і на пальцях лишилася тоненька плівочка крові. Та байдуже. По барабану, як казали в променистих, славетних шістдесятих. Полетіти й розбити голову — дрібниця порівняно з жахіттями, які снилися йому протягом останнього тижня, — він не міг заснути, щоб не прокинутися від кошмару, і радів, якщо просинався, коли крик був лише на півдорозі, десь у горлянці. Бо коли його будив власний крик, він лякався мало не до всирачки.

Ларрі снилося, що він знову в тунелі Лінкольна. Його хтось переслідує, ось тільки уві сні то була не Рита. За ним слідував сам диявол із чорним вишкіром на демонічному обличчі. Темний чоловік, а не ходячий мрець — гірший од живих трупів. Охоплений панікою, Ларрі біг у киселі поганого сну, зашпортувався об невидимі тіла. Він знав, що небіжчики витріщаються на нього скляними очима, як у набитих тирсою опудал, сидять в автомобільних домовинах, що стоять завмерлим потоком попри те, що кожнісінька машина мала б рухатися до свого місця призначення, тож він біг. Та що з того, якщо темний диявол міг бачити в темряві очима, як тими приладами нічного бачення? І зовсім скоро чорний чоловік тихо заспіває до нього: «Ну ж бо, Ла-а-аррі, давай, удвох ми все подола-а-аємо, Ла-а-аррі…»

Він чув, як плеча торкалося дихання чорного чоловіка, і тоді виривався, тікав зі сну, і в горлі стояв крик, стирчав там пекучою кісткою або ж виривався з-поміж губ — такий пронизливий, що міг і мерця розбудити.

Удень видіння розвіювалися. Темний чоловік працював чітко в нічні зміни. Удень надходила черга Великої Самоти. Вона впивалася в його мозок гострими зубами, як у щура чи тхора. Думками він повертався до Рити. До любої Рити, його паркувального контролера. У голові без кінця прокручувалася та сама сцена: він перевертає її, бачить напівзаплющені очі, як у тваринки, яку застала раптова й болюча смерть, бачить губи, заліплені кіркою зеленого блювотиння, — губи, які цілував іще минулого вечора. Вона померла легкою смертю — уночі в тому ж їбучому спальнику. А він…

Ну, у нього їхав дах. Їхав і шурхотів, хіба ні? Ось що з ним відбувалось. У нього їхав дах.

— Дах, — простогнав він. — О Господи, та я розум втрачаю.

Та його частка, що й досі могла раціонально мислити, сказала, що це, може, і правда, однак наразі він більше потерпав від сонячного удару. Після того, що трапилося з Ритою, він не міг сісти на мотоцикл. Не міг і все — то був якийсь розумовий ступор. Ларрі постійно бачив себе, розмазаного по всій трасі. Тож він кинув техніку. Відтоді йшов… скільки днів? Чотири? Вісім? Дев’ять? Він не знав. З десятої ранку шкварило дев’яносто градусів[264], а зараз було вже близько четвертої, сонце світило в спину, а на ньому й панамки не було.

Він не пригадував, коли полишив «гарлей». Не вчора й не позавчора. Чи таки позавчора? А, байдуже. Трохи східніше від Конкорда Ларрі зліз із байка, увімкнув передачу, викрутив газ та відпустив зчеплення. «Гарлей» вирвався з його тремких, кволих рук, наче дервіш, злетів із насипу траси 9 та став дибки. Йому здавалося, що місто, у якому він уколошкав свій байк, звалося Ґоссвіллем, хоча й це не мало жодного значення. Річ у тому, що мотоцикл був йому не потрібен. Він не наважувався витискати більш ніж п’ятнадцять миль за годину, та навіть коли їхав на такій швидкості, Ларрі постійно ввижалося, що наступної миті він перелетить через руль та розчерепить голову або ж наскочить на перевернуту вантажівку за якимсь поворотом і злетить у повітря. А ще постійно засвічувався йобаний індикатор перегріву, і на пластиковій кришечці, що накривала червону лампочку, йому ввижалося слово «СЦИКЛО». А були ж часи, коли він не просто сприймав мотоцикл як належне, а й насолоджувався їздою та відчуттям швидкості, кайфував від вітру, що овіював обличчя, балдів від того, як за шість дюймів від його ніг мигоче асфальт, зливаючись у суцільне сіре полотно. Так. І йому подобалося їхати з Ритою. Та це було до того, як вона перетворилася на рот, повний зелених ригак, і напівзаплющені очі.

Тож він запустив «гарлей» із насипу в заплетений бур’янами рів, а тоді стояв і з жахом дивився на нього, ніби машина могла вискочити звідти й змолоти його на фарш. «Ну ж бо, — думав він, — ну ж бо, глушися, гандоне». Та мотоцикл його не послухав. «Гарлей» іще довго лютував та ревів унизу: марно крутилося заднє колесо, а голодний ланцюг жер торішнє листя й плювався хмарками коричневого, гіркого смороду. З хромованої труби валили сизі вихлопи. І навіть тоді Ларрі вже достатньо посунувся, щоб уявити, нібито в цьому є щось надприродне: йому здавалося, що мотоцикл от-от стане на колеса, вибереться зі своєї могили та розплющить його. Або ж одного дня він озирнеться на звук двигуна й побачить «гарлей», свій клятий мотоцикл, який ніяк не хоче заглушитись і гідно сконати. Байк летітиме шосе просто на нього; над рулем схилятиметься той причепа зі снів, темний чоловік, а позаду нього сидітиме Рита Блейкмур: обличчя біле, як крейда, очі примружені, волосся мертве й сухе, як кукурудза взимку, а білі шовкові брюки тріпочуть на вітрі. Та тоді мотоцикл закашляв, зачмихав, засіпався, і коли він нарешті затих, Ларрі поглянув на мертву машину й засумував — було так, наче він щойно вбив якусь частку себе. Без мотоцикла йому було важко боронитися від натиску тиші, а тиша в чомусь була навіть гіршою від його страху потрапити в дорожню пригоду. Відтоді він ішов пішки. Трасою 9 проминув кілька містечок із мотосалонами, у яких стояли виставкові моделі з ключами просто в запаленні, та коли він дивився на них надто довго, в уяві зринали видіння, у яких він лежав на узбіччі в калюжі крові. Óбрази були яскраві, з хворобливими кольорами а-ля «Текніколор»[265], наче кадри з тих паскудних, та однаково ефектних жахастиків від Чарльза Бенда[266], де люди вмирають під колесами здоровенних вантажівок або ж від великих, не знаних науці паразитів, які плодяться та зростають у їхньому теплому нутрі й нарешті вириваються назовні — навсібіч летіли шматки плоті й усіляка бридота. Ларрі бліднув, починав труситися та чвалав далі, назустріч невідступній тиші. Щоразу, як він проминав мотосалон, на верхній губі та в заглибинах його скронь виступали перлини поту.

Ларрі схуд. Як тут не схуднути? Щодня він вирушав на світанку, ішов цілий день і спинявся пізно ввечері. Не висиплявся. Кошмари будили його близько четвертої ночі, і він запалював лампу «Коулмен», сідав біля неї навпочіпки й чекав, доки відступить темрява, щоб можна було йти далі. Він чвалав, аж допоки на землю не спускалася темрява, а тоді хутенько облаштовував стоянку, роззираючись навсібіч, наче каторжник-утікач. Розклавшись, він лежав допізна, почуваючись, як людина з двома грамами кокаїну в крові. О, крихітко, танцюй-крутись. І так само, як кокаїнщик, він їв дуже мало й зовсім не відчував голоду. Кокаїн, як і страх, не покращує апетит. Ларрі не торкався коксу від каліфорнійської вечірки з минулого життя, однак його постійно трусило від страху. Крикне пташка на дереві — здригнеться. Закричить перед смертю якась тваринка — мало зі шкіри не вискочить. Він пройшов стадії «стрункий», «худорлявий», дочвалав до межі «кістлявого» й тепер намагався втримати рівновагу на метафоричному (чи метаболічному) паркані, щоб не беркицьнутися на землю «цілком виснаженим». У нього відросла борода, і він вражено помітив, що вона золотаво-руда, на два тони світліша від волосся на голові. Його очі глибоко запали в очниці й блищали там, наче крихітні перелякані тваринки, що потрапили в пастки-близнюки.

— Сиплюся, — знову простогнав він.

Ларрі почув у власному скімленні кволий відчай і перелякався. Невже стало так кепсько? Колись він був Ларрі Андервудом — співаком, який записав доволі успішну платівку та мріяв стати Елтоном Джоном свого часу… ой лишенько, як би з цього заіржав Джеррі Ґарсія[267]… і тепер цей парубок перетворився на спущеного гандона, що повзе трасою 9 десь на південному сході Нью-Гемпширу. Бачите отого королівського змія, що плазує гарячим асфальтом[268]? То він. Ларрі Андервуд ніяк не пов’язаний із цією жалюгідною руїною… цією…

Він спробував сісти й не зміг.

— Господи, що за ідіотизм, — захихотів він, мало не плачучи.

Через дорогу, за двісті ярдів[269] від нього, на пагорбі стояв білий занедбаний новоанглійський будинок, що сяяв, наче прекрасний міраж. У нього була зелена обшивка, зелене оздоблення, а на даху — зелений ґонт. Від будинку схилом спускався зелений моріжок, який уже трохи почав дичавіти. Біля підніжжя схилу біг невеличкий струмок, і до Ларрі долинав його чарівний спів. Уздовж води петляв кам’яний мур (певне, він позначав межу фермерських угідь), і над ним схилилися великі тінисті в’язи, посаджені з рівномірними інтервалами. Тож він просто продемонструє, як уміють повзати розпеченим асфальтом спущені гандони, і заляже в затінку — ось що він зробить. І коли його трохи відпустить… коли приведе думки до ладу… зіпнеться на ноги, спуститься до струмка та нап’ється води, умиється. Певне, від нього тхне… Ну то й що? Рита померла, і хто ж його тепер нюхатиме?

У голову полізли похмурі, дурні думки. Чи досі вона лежить у наметі? Уже роздулася та принаджує мух? Дедалі більше скидається на моторошну цукерку, що сидить у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1? Чорт, а де ж іще? Точно не грає в гольф із Бобом Гоупом у Палм-Спрінгс[270].

— Боже, який жах, — прошепотів він і поплазував через дорогу.

Щойно Ларрі опинився в затінку, йому здалося, що на ноги стати він зможе, та напружуватися не хотілося. Проте він не пожалкував сил, щоб обережно зиркнути через плече на дорогу — хотілося впевнитися, що «гарлей» за ним не женеться.

У затінку було прохолодніше (щонайменше градусів на п’ятнадцять[271]), і Ларрі протяжно зітхнув від задоволення й полегкості. Весь день у потилицю било сонце, і він спробував її помацати, та одразу ж шикнув від болю й відсмикнув руку. Згорів? Треба взяти «Ксилокаїн»[272] та інше помічне лайно. Заберіть тих людей зі спеки. Смали, крихітко, смали. Воттс. Пам’ятаєш Воттс[273]? Ще один подих минулого. Та й весь рід людський — то лише одна потужна відрижка з минулого. Величезний золотий вихлоп.

— Мужик, ото тебе криє, — промовив Ларрі.

Він прихилив голову до грубої кори в’яза й заплющив очі. Поплямована сонцем тінь утворювала всередині його заплющених повік рухливі чорно-червоні візерунки. Поряд утішно й любо жебоніла вода. За хвилинку він сходить туди, нап’ється та вмиється. За хвилинку.

Він задрімав.

Спливали хвилини, і вперше за останні дні його дрімота переросла в глибокий сон без сновидінь. Руки обм’якли на колінах. Впалі груди здіймалися й опускалися. Від бороди обличчя здавалося ще худішим — то було лице самотнього біженця, який утік із такої страшної бійні, у яку ніхто й не повірить. Зморшки, що закарбувалися на його обпеченому обличчі, почали потроху розгладжуватися. Він занурився вниз, до глибинних рівнів підсвідомості, і заліг там, наче маленька річкова істота — в прохолодному мулі. Сонце спустилося ближче до обрію.

Щось обережно ворухнулося в пишних кущах біля струмка, і листя затрусилося, затихло, тоді знову зашурхотіло. За кілька секунд із нього вигулькнув хлопчик. На вигляд йому було років десять-тринадцять, і на свій вік він здавався доволі високим. Одягнений у самі труси «Фрут оф зе лум». Його тіло вкривала рівна засмага кольору червоного дерева, і тільки над резинкою трусів виднілася дивно біла смужка. Шкіра була поцяткована укусами комарів та кліщів, багато з яких уже майже посходили. У правиці він стискав м’ясницький ніж, який мав футове[274] зазубрене лезо. Ніж виблискував на гарячому сонці.

Він зігнувся, підкрався до в’яза, що ріс біля кам’яного муру, і схилився над Ларрі. Його очі були зеленаво-блакитні, як морська хвиля, трохи розкосі (ближче до скронь повіки загиналися доверху), від чого він скидався на китайця. Безвиразні, дикуваті. Він звів ніж.

— Ні, — почувся жіночий голос, тихий, однак твердий.

Він повернувся до неї, запитально схиливши голову набік, та ножа не опустив. У його поставі читалося розчарування.

— Трохи постежимо. Тоді буде видно, — сказала жінка.

Хлопчик забігав сумними очима — з ножа на Ларрі, з Ларрі на ніж. Урешті він відступив тим самим шляхом, яким прийшов.

Ларрі спокійно спав далі.

———

Щойно Ларрі прокинувся, першим, що він усвідомив, було добре самопочуття. Другим — голод. Третім — те, що із сонцем щось не так. Воно немов назад відкотилося. Четвертим — те, що йому дуже хотілося дзюрити. Ще трохи, і сечею заплаче.

Ларрі підвівся і, дослухаючись до приємного хрускоту в суглобах, зрозумів, що не просто задрімав, а проспав усю ніч. Він поглянув на годинник. То ось що із сонцем таке: двадцять хвилин по дев’ятій ранку. Їстоньки. У великому білому домі має щось знайтися. Консервований суп, солонина. Шлунок забурчав.

Та спершу Ларрі присів біля струмка, роздягнувся й плеснув на себе води. Він помітив, як випирають кістки на тілі — таких у супермени не беруть. Він підвівся, обтерся сорочкою й натягнув штани. З води стирчали спини камінців, і Ларрі скористався ними, щоб перейти через воду. На другому боці він раптом закляк та озирнувся на зарості кущів. Страх, що дрімав, відколи Ларрі прокинувся, раптово спалахнув, наче вибухнув сосновий сук у багатті, і вщух так само зненацька. Певне, то білка чи бабак. Можливо, лисиця. Він махнув рукою, розвернувся й рушив до великого білого будинку.

Коли він був на півдорозі до дому, на поверхню його свідомості зринула одна думка — вигулькнула та луснула, наче бульбашка. Сталося це мимохідь, без дудок із барабанами, та сама її суть прицвяхувала його до землі.

«Чому ти не знайшов собі велосипеда?»

Ларрі стояв посеред газону, на рівній відстані між домом і струмком. Його прибила простота гадки. Він ішов пішки відтоді, як кинув «гарлей». Тьопав, аж доки не впав від сонячного удару чи ще чогось, байдуже. А міг би педалити в темпі швидкого бігу, коли хотілося рухатися швидше, і зараз уже був би на узбережжі та вибирав би собі будиночок біля океану.

Він засміявся — спершу тихо, дещо злякавшись гучного звуку в непорушній безмовності. Коли смієшся сам, без співрозмовника, це означає, що ти вже купив квиток в один бік до оспіваної країни м’яких стін та білих халатів. Та сміх звучав по-справжньому й щиро, так, чорт забирай, сердечно й схоже на колишнього Ларрі Андервуда, що він просто дав собі волю. Він упер руки в боки, закинув голову до небес і зареготав зі своєї дивовижної тупості.

Позаду нього, там, де кущі, за якими ховався струмок, росли найгустіше, з листя на цю сцену дивилися зеленаво-блакитні очі. Вони спостерігали, як Ларрі рушив до дому, так само сміючись та хитаючи головою. Спостерігали, як він піднявся на ґанок та провернув дверну ручку. Спостерігали, як зайшов досередини. А потім кущі затрусилися й зашурхотіли, як тоді, коли Ларрі почув шум, та махнув на нього рукою. Хлопець із ножем проштовхнувся крізь віття — він був так само лише в трусах.

З листя вигулькнула рука й погладила його по плечу. Хлопець одразу ж спинився. З кущів вийшла жінка: вона була високою та поважною, але гілляччя наче й не ворухнулося. Вона мала густе, шикарне волосся з широкими пасмами білої сивини — привабливе, дивовижне. Воно було скручене в тугу косу, яка звисала їй через плече й закінчувалася там, де починалися схили її грудей. Коли вперше дивишся на цю жінку, помічаєш її чималий зріст, а тоді твої очі прикипають до того волосся. Починаєш задивлятися: твої очі мало не відчувають його жорстку, однак плавну текстуру. І якщо ти чоловік, то зловиш себе на думці про те, який би вигляд вона мала з розпущеним, вільним волоссям, як би воно розсипалося по залитій місячним сяйвом подушці. Почнеш фантазувати, яка вона в ліжку. Однак вона ніколи й нікого до себе не підпускала. Вона була чистою. Вона чекала. Якось у коледжі вона поспілкувалася з дошкою Уїджі[275]. І вона знову задумалася, чи цей чоловік — не той, хто їй потрібен.

— Зажди, — сказала вона до хлопця.

Вона повернула його скручене злістю обличчя та спокійно поглянула йому у вічі. Вона знала, у чому проблема.

— З домом нічого не трапиться. Джо, навіщо йому щось ламати?

Він відвернувся й подивився на будинок стурбовано, тужно.

— Коли він рушить далі, ми підемо слідом.

Хлопчик люто захитав головою.

— Так, мусимо. Я мушу.

Це їй наказувало чуття. Можливо, він не той, на кого вона чекала, та навіть якщо так, цей чоловік є ланкою в ланцюгу, за яким вона йшла все своє життя, і шлях уже майже скінчився.

Джо (насправді звали його інакше) вирячив очі та замахнувся ножем, ніби хотів її штрикнути. Жінка не ворухнулась, і він повільно опустив зброю. Хлопець розвернувся й тицьнув ножем у бік дому.

— Ні, не заріжеш, — мовила вона. — Бо цей чоловік — людина, і він приведе нас до…

Вона замовкла. «До інших людей», — ось що вона збиралася сказати. «Бо цей чоловік — людина, і він приведе нас до інших людей». Та вона була не певна, що хотіла сказати саме це, а якщо й так, то не знала, чи ці слова вичерпні. Її почали розривати дві внутрішні сили, і вона побажала, щоб ніколи й не зустрічала Ларрі Андервуда. Вона хотіла знову приголубити хлопця, та він злостиво відсмикнувся. Джо дивився на великий білий дім палаючими, ревнивими очима. Трохи згодом він шмигнув назад у кущі, кинувши на неї докірливий погляд. Жінка рушила слідом, аби впевнитися, що з ним усе буде гаразд. Хлопець лежав, скрутившись у позу ембріона й притиснувши ніж до грудей, наче малу дитину. Він засунув до рота великий палець і заплющив очі.

Надін підійшла до місця, де ручай розлився в невелике озерце. Вона присіла, попила води з долонь, а тоді сіла й узялася стежити за домом. Очі були спокійними, а обличчя — майже як у Мадонни Рафаеля.

———

Після обіду Ларрі їхав велосипедом трасою 9 (цей відрізок дороги був обсаджений деревами), коли попереду з’явився зелений, пофарбований світловідбивною фарбою знак, і він зупинився. «МЕЙН, КРАЇНА ВІДПУСТОК» — здивовано прочитав він. Ларрі не вірив власним очам. Очманівши від страху, він пройшов неймовірну відстань. Або так, або кілька днів просто випали з його пам’яті. Ларрі вже хотів рушити далі, коли якийсь шум за деревами змусив його рвучко озирнутися. Він нічого не побачив — лише пустку траси 9, що бігла назад, до Нью-Гемпширу. Певне, то лише витівки його уяви.

Ларрі полишив великий білий будинок, де поснідав сухою вівсянкою та крекерами «Рітц» із сиром, начавленим з аерозольної бляшанки, і відтоді в нього кілька разів з’являлося сильне відчуття, ніби за ним хтось стежить. Ларрі щось ввижалося, чулося… Його спостережливість, яка почала оживати в цій дивній ситуації, постійно надсилала імпульси в його нервову систему, одначе вони були такими слабенькими, що діяли мало не на підсвідомому рівні. Вона подразнювала його нервові закінчення такими дрібницями, що вкупі це породжувало розмите враження, ніби за ним спостерігають. Та це не лякало його так, як раніше. Відчуття не скидалося на марення чи галюцинацію. Якщо за ним хтось стежив, однак тримався в тіні, це тому, що його боялись. І якщо ця людина (чи люди) боялася кволого скелета на ім’я Ларрі Андервуд, який сцяв навіть сідати на мотоцикл, йому не має бути страшно.

Ларрі стояв посеред дороги, розставивши ноги над рамою велосипеда, який прихопив у крамниці спорттоварів за чотири милі на схід. Він відкрив рот і гукнув чітким голосом:

— Є там хто? Якщо так, чому б вам не вийти? Я вас не скривджу.

Відповіді не почулося. Ларрі стояв під знаком на межі штатів, чекав, пильнував. Цвірінькнула й зринула в небо якась пташка. Більше нічого не ворушилося. Трохи згодом він покотив далі.

———

О шостій вечора Ларрі доїхав до містечка Норт-Бервік на перетині трас 9 і 4, вирішив заночувати там і вранці рушити далі, до океану.

На перехресті трас стояла невеличка крамниця, і в холодильнику знайшлась упаковка з шести бляшанок пива «Блек лейбл». Він ніколи не куштував цієї марки — мабуть, місцева. Ще Ларрі прихопив велику упаковку картопляних чіпсів «Гампті-Дампті» зі смаком солі та оцту і дві банки консервованої яловичої печені «Дінті Мур». Він склав це добро в наплічник і вийшов на вулицю.

Через дорогу був ресторан, і на мить Ларрі здалося, що він побачив, як за будівлею майнули дві довгі тіні, та вони швидко зникли з поля зору. Можливо, то зір викидає коники, однак Ларрі так не думав. Він задумався, чи не перебігти через вулицю й не заскочити їх зненацька: я знайшов, виходьте — гру скінчено, дітки. Та краще не треба. Він знав, що таке страх.

Натомість він рушив трасою далі. На велосипедному рулі вигойдувався напханий наплічник. Попереду з’явилася велика цегляна школа. За нею ріс ряд дерев. Ларрі набрав у посадці гілок на вогнище й склав їх посеред асфальтованого дитячого майданчика. Неподалік був струмок, що пробігав повз текстильну фабрику та ховався в трубу під трасою. Ларрі остудив пиво у воді й підігрів собі печеню просто в бляшанці. Потім узяв бойскаутські казанок із ложкою, сів на гойдалку та заходився їсти. Його тінь ковзала затертою розміткою баскетбольного майданчика туди-сюди, туди-сюди.

Ларрі розмірковував, чому переслідувачі його майже не лякають. Тому, що тепер він упевнений, що то люди. Двоє, а то й більше. До того ж йому стало цікаво, чому цілий день він почувається так добре — так, немов учорашній відпочинок вигнав із його системи якусь чорну отруту. Може, йому просто було потрібно виспатися як слід? Тільки це? Ні, надто просто.

Він вирішив увімкнути логіку. Якби переслідувачі хотіли завдати йому шкоди, вони б уже давно спробували це зробити. Вони б стріляли в нього із засідки або взяли його на мушку та змусили роззброїтись. Забрали б, що схотіли… Та знову ж таки, якщо мислити логічно (як же приємно мислити логічно! усі його думки за останні кілька днів були немов витравлені в мозку кислотою жаху), що таке він має? Коли говорити про матеріальні речі, усюди валяється вдосталь усякої всячини — на всіх вистачить, бо цих «всіх» лишилася жменька. Нащо завдавати собі клопоту? Нащо красти, убивати, ризикувати життям? Усе, про що можна мріяти, сидячи в сральнику з каталогом від «Сірз» на колінах, лежить по всій Америці. Розбий вітрину, заходь і бери.

Доступним було все, крім людського товариства. Ось це було дефіцитом, і Ларрі чудово це знав. І не боявся він тому, що, на його думку, переслідувачам хотілося саме цього. Рано чи пізно жага спілкування здолає їхні страхи. Тож він просто почекає. Не буде виганяти їх, наче зграю куріпок: від цього стане тільки гірше. Ще два дні тому він би й сам дав драла. Тоді він був надто переляканим, щоб інакше реагувати на інших людей. Просто почекає. Та як же йому хотілося побачити ще когось… Страх як хотілося.

Ларрі знову пройшовся до струмка й сполоснув казанок. Він дістав із води пиво й повернувся до гойдалки. Смикнув за вушко бляшанки, повернувся в бік ресторану, де раніше майнули тіні переслідувачів, та підняв тост:

— Ваше здоров’я.

Ларрі хильнув пива й за кілька ковтків виглушив половину бляшанки. Пішло так пішло!

Коли він прикінчив усі шість бляшанок, було вже за сьому й сонце починало сідати. Він погасив останні кілька жарин, розкидав попіл ногами та зібрав речі. Ларрі був напідпитку й почувався чудово. Він проїхав трасою 9 іще з чверть милі, коли йому трапився будинок із верандою, яку було забрано сіткою від комарів. Лишивши ровер на моріжку, він узяв спальник і відкрив двері веранди за допомогою викрутки.

Ларрі знов озирнувся. Раптом він, вона чи вони потраплять йому на очі? Він нутром чув, що переслідувачі й досі йдуть назирці. Та вулиця стояла безмовною пусткою. Він знизав плечима й зайшов досередини.

Година була ще рання, і він гадав, що трохи пововтузиться, перш ніж заснути, та, очевидно, йому було потрібно надолужити ще трохи сну. Він відключився за п’ятнадцять хвилин. Його груди здіймалися рівномірно й повільно, а біля руки лежала гвинтівка.

———

Надін утомилася. Цей день здавався їй найдовшим у житті. Двічі вона була певна, що їх помітили: уперше — біля Стреффорда, удруге — на межі Мейну з Нью-Гемпширом, коли той чоловік озирнувся й погукав до них. Особисто їй було байдуже, чи помітять їх. Цей один був не божевільним, як мужик, що десять днів тому пройшов повз великий білий дім. Той був солдатом, обвішаним пукавками, гранатами й патронташами. Він сміявся, плакав і кричав, що відстрелить яйця негідникові, якого називав лейтенантом Мортоном. На щастя лейтенанта, той був деінде. Якщо взагалі десь був. Джо злякався того солдата, і, певне, у цьому випадку то було на краще.

— Джо?

Вона роззирнулася.

Джо зник.

Надін була на межі сну й уже зісковзувала на той бік. Вона скинула ковдру й підвелася, скривившись від болю в сотні різних м’язів. Коли вона востаннє долала таку відстань велосипедом? Та, певне, ніколи. А ще було постійне нервове напруження від того, що вона намагалася триматися від того чоловіка на відстані. Якби вони підібралися надто близько, він би помітив їх, і це збентежило б Джо. А якби вони сильно відстали, він міг завернути на іншу дорогу й загубитися. Це збентежило б її. Вона навіть не подумала про те, що Ларрі міг об’їхати їх колом і сісти їм на хвіст. На щастя, принаймні для Джо, Ларрі також не здогадався такого зробити.

Вона продовжувала переконувати себе в тому, що Джо звикне до думки: вони потребують цього незнайомця… і не тільки його. Вони не могли лишатися на самоті. Як лишаться на самоті, то так і помруть. Джо звикне. Адже раніше він не жив у вакуумі. І вона теж. Товариство інших людей — сильна звичка.

— Джо, — тихо гукнула вона.

Він міг скрадатися кущами тихенько, як в’єтконгівський партизан, та за останні три тижні її вуха призвичаїлися до цього, і сьогодні їй допомагав місяць. Вона почула тихий шурхіт, шерех гравію й одразу здогадалася, куди він прямує. Попри біль у всьому тілі, вона рушила слідом. Була чверть по десятій.

Вони влаштували стоянку (якщо можна так сказати про дві ковдри) на траві за рестораном «Норт-Бервік гриль», навпроти крамниці з усякою всячиною. Велосипеди сховали в сарай за рестораном. Чоловік, якого вони переслідували, повечеряв на шкільному майданчику через дорогу від них. «Джо, якби ми з ним познайомились, він поділився б їжею, — делікатно промовила вона. — Вона тепла… чуєш, як пахне? Я присягаюся, що смакує краще за цю ковбасу». Джо витріщив очі, засвітивши білками, і злостиво тицьнув ножем у бік вогнища. Попоївши, Ларрі поїхав далі. Надін помітила, що його трохи заносить, і подумала, що він, певне, напідпитку. А тоді він побачив біля дороги будинок, спинився, пробрався на веранду й ліг спати.

Вона прискорилася, кривлячись, коли в п’ятку впиналися камінці. Ліворуч стояли будинки, і Надін рушила далі їхніми газонами, які розрослися й почали вкриватися бур’яном. Трава, що сягала їй мало не до колін, обважніла від роси. Солодко пахла зелень. Це нагадало їй про подібну галявину. Тоді світив повний місяць (наразі в небі сяяв лише білий серп), і вона бігла травою разом із хлопцем: унизу живота розгорілося солодке збудження, і вона виразно відчувала сексуальність своїх стиглих, пружних грудей — Надін п’янило місячне сяйво та трави, що холодили її ноги нічною росою. Вона знала, що, якби той хлопець упіймав її, вона б дозволила йому забрати собі її цноту. Вона бігла, наче індіанець кукурудзяним полем. Наздогнав він її? Та яке це зараз мало значення?

Надін побігла швидше, перестрибнула через цементну під’їзну доріжку, що блищала в темряві, наче крига.

А ось і Джо — стоїть біля дротяної ширми, за якою спить незнайомець. Його труси біліють у темряві. Він має таку темну шкіру, що з першого погляду можна подумати, ніби труси висять у темряві самі по собі. Або так, або там стоїть невидимець із роману Герберта Веллса.

Раніше Джо жив в Епсомі. Вона знала, бо зустріла його саме там. Надін була родом із Саут-Бернстеда — містечка за п’ятнадцять миль на північний схід від Епсома. Неохоче полишивши свій дім, вона методично шукала інших здорових людей. Збільшувала територію пошуків концентричними колами. Урешті вона знайшла Джо — його била гарячка від укусу якоїсь тварини… судячи з розміру, щура чи білки. Він сидів на моріжку в самих трусах і стискав різницький ніж, наче дикун із палеоліту чи смертельно поранений, але й досі небезпечний пігмей. Надін уже мала справу з інфекціями. Вона занесла його в будинок. Чи його це був дім? Вона гадала, що так, проте напевне ніколи не дізнається, якщо Джо сам не скаже. У домі лежали мерці, багато мерців: мати, батько, троє дітей, найстаршому з яких було років п’ятнадцять. Надін знайшла кабінет лікаря, у якому були антибіотики, антисептики й матеріал для перев’язок. Вона не була певна, чи правильні антибіотики взяла, і знала, що хибні ліки можуть його вбити, та якби вона нічого не зробила, він би сам помер. Укус був на нозі, біля кісточки, і те місце роздулося, як камера від шини. Доля була на її боці. За три дні його нога стухла до нормального розміру й жар зник. Хлоп’я довіряло їй. Очевидно, тільки їй, більше нікому. Бувало, що вона прокидалася вранці, а він притискався до неї. Вони оселились у великому білому домі. Вона назвала його Джо. Надін не знала, як його звати, та раніше вона вчителювала, і якщо не знала імен якихось дітей, виявлялося, що всіх дівчаток звати Джейн, а хлопчиків — Джо. Повз дім пройшов солдат. Він сміявся, плакав та лаяв лейтенанта Мортона. Джо хотів наскочити на нього й зарізати. А тепер він націлився й на цього чоловіка. Вона боялася забирати його ніж, бо для Джо він був чимось на кшталт талісмана. Спробує — і він може й на неї кинутися. Хлопчик спав, не випускаючи ножа з рук. Одного разу вона спробувала витягти ніж із його стиснутих пальців (більше для того, щоб перевірити, чи це взагалі можливо, аніж для того, щоб зовсім забрати), і він миттю прокинувся, навіть не ворухнувшись. Ось Джо спить, а ось уже дико витріщається на неї тими моторошними сіро-блакитними очима. Він тихо загарчав і забрав ніж, так і не зронивши ні слова.

Тож Джо стояв і то піднімав ніж, то опускав, то знову зводив. У його горлі клекотало те характерне гарчання. Він штрикав ножем повітря й налаштовувався ввірватися на веранду.

Надін підійшла до нього ззаду. Вона не старалася рухатися безшумно, однак він її не почув — наразі Джо перебував у власному світі. Надін не знала, що далі робити, однак її рука ніби сама по собі схопилася за зап’ясток хлопця й рвучко крутнула його проти годинникової стрілки.

Джо зашипів, хапнувши повітря. Ларрі Андервуд ворухнувся уві сні, перевернувся й знову затих. Ніж упав на траву. На зазубреному лезі вигравало розбите віддзеркалення срібного місяця — ніби блискучі сніжинки.

Він витріщився на неї злими, докірливими, підозрілими очима. Надін безкомпромісно дивилась у відповідь. Вона вказала пальцем туди, звідки вони прийшли. Джо люто захитав головою. Він показав на сітку, на темний силует спальника, провів великим пальцем по своєму горлу й вишкірився. Надін раніше не бачила, як він посміхається, і від цього в неї повиступали сироти. Та посмішка не пострашнішала б, навіть якби зуби хлопчика були обпиляні до гострих шпичаків.

— Ні, — тихо мовила вона. — Інакше я сама його розбуджу.

Джо наполохано захитав головою.

— Тоді ходімо назад. Поспимо.

Він опустив погляд на ніж, тоді знову глипнув на неї. Дикунство зникло з його очей, принаймні поки що. Наразі він був лише розгубленим хлопчиком, який хотів назад своє ведмежатко чи ковдру, з якою зростав від самих пелюшок. Надін розуміла, що зараз є нагода змусити його облишити свою зброю — потрібно лише суворо похитати головою. Та що тоді? Він закричить? Адже кричав, коли божевільний солдат зник із поля зору. Кричав без угаву, люто й водночас нажахано — з його рота виривалися нерозбірливі зойки. Невже вона хотіла зустрітися з незнайомцем посеред ночі під вереск, що дзвенітиме в їхніх вухах?

— Підеш зі мною?

Джо кивнув.

— Гаразд, — прошепотіла вона.

Він хутенько нагнувся та підібрав ніж.

Вони повернулися до своїх ковдр, і Джо довірливо притулився до неї, бодай на деякий час забувши про чужинця. Він обійняв її та заснув. Надін відчула в животі знайомий біль, усеосяжний, значно глибший, ніж той, що нив у її натруджених м’язах. То був жіночий біль, і Надін ніяк не могла йому зарадити. Вона поринула в сон.

———

Вона прокинулася десь над ранок (годинника в Надін не було) — їй було холодно, кінцівки не гнулись, а в голові гриміла думка, що Джо перехитрив її: дочекався, поки вона засне, а тоді підкрався до будинку й перерізав горлянку тому чоловікові. Адже її вже ніхто не обіймав. Надін почувалася відповідальною за хлопчика, як і за всіх інших малят, які не просили, щоб їх народжували в цей світ; та якщо він дійсно це зробив, вона його кине. Крадіжка життя тепер, коли стільки всього втрачено, здавалася їй гріхом, який неможливо пробачити. І Надін не могла й далі жити з Джо — вона почувалася так, ніби її посадили до клітки разом із темпераментним левом. Як і лев, Джо не розмовляв. Або не бажав розмовляти. Лише ревів голосом загубленого хлопчика. Вона потребувала помічника.

Надін сіла й побачила, що нікуди він не подівся. Просто трохи відсторонився вві сні, от і все. Джо скрутився в позу ембріона й лежав, засунувши до рота великий палець і стискаючи свій ніж.

Мало не засинаючи, вона відійшла, справила малу потребу й повернулася під ковдру. Уранці Надін уже не знала, чи дійсно прокидалася, чи то їй лише наснилося.

———

«Якщо мені щось і снилося, то, певне, щось хороше», — подумав Ларрі. Йому геть нічого не пригадувалося. Він знову почувався, як колись, і скидалося на те, що день буде чудовим. Сьогодні він побачить океан. Ларрі скрутив спальник, прив’язав його до багажника, повернувся по наплічник… і закляк.

До сходинок вела бетонна доріжка, і з обох боків росла густа ядучо-зелена трава. Праворуч, ближче до ґанку, трава була прибита. Щойно роса випарується, стеблинки випростаються, та наразі в них виднілися відбитки ніг. Ларрі був міським пацаном, а не дитям лісів (він зачитувався Гантером Томпсоном[276], а не Джеймсом Фенімором Купером), однак тільки сліпий не помітив би, що слідів було дві вервечки — більші й менші. Уночі хтось приходив подивитися на нього. Ларрі стало не по собі. Його бентежила прихованість переслідувачів, а повернення страху сполохало його ще сильніше.

«Якщо не покажуться найближчим часом, спробую скинути цей хвіст», — подумав Ларрі. Сама гадка про те, що йому це під силу, додала впевненості. Він накинув рюкзак і вирушив у дорогу.

Близько обіду він доїхав до Веллса, де його шлях перетинала траса 1. Ларрі підкинув монету — решка. Повернув на схід, лишивши монету в пилюці. На двадцять хвилин пізніше Джо помітив її блиск й витріщився на неї, як на скляну сферу гіпнотизера. Він поклав монету до рота, однак Надін змусила його виплюнути її.

За дві милі Ларрі вперше побачив його — велетенську синю тварину, ліниву й повільну цієї днини. Вона була геть не такою, як Тихий океан чи Атлантика при Лонг-Айленді. Там води здавалися спокійними й сумирними, а тут вони були темнішими, мало не кобальтовими. До суходолу одна за одною котилися хвилі, котилися і з риком вгризалися в кам’яні береги. У повітря зринала густа, як яєчний білок, піна.

Ларрі поставив велосипед і пішов до океану. У його нутрі вирувало незрозуміле збудження. Він тут, він дістався місця, де починається море. Тут закінчується схід країни. Тут обривається земля.

Він ішов болотистим полем. Черевики хлюпали по воді, що стояла в заглибинах та збиралася біля пучків осоки. Чувся насичений, живий запах океану. Коли він наблизився до краю болота, з-під тонкої шкіри землі проступили голі кістки каміння — граніт, багатство Мейну. У блакитне небо зринули бездоганно білі чайки. Вони кричали, виповнюючи повітря своїм кигиканням. Ларрі ніколи не бачив стільки птахів. Йому сяйнуло, що, попри білу красу, чайки — стерв’ятники. Наступна думка була невимовно бридкою, та вона сформувалася, перш ніж він устиг її притлумити: «Певне, останнім часом їдла в них більш ніж достатньо».

Він рушив далі, і тепер його підошви застукотіли висушеним на сонці камінням, чиї тріщини завжди будуть вологими від морських бризок. У тих заглибинах росли морські жолуді, і всюди валялися скалки від черепашок, які скидали донизу чайки, щоб дістатися до ніжного м’яса.

Наступної миті Ларрі вже стояв над обривом. Налетів морський вітер, куйовдячи його густе волосся. Ларрі підставив обличчя під його удари, на повні груди вдихнув різкий та солоний запах синьої тварини. До берега повільно сунули блакитно-зелені хвилі, і що ближче вони підкочувалися, то вище здіймалися їхні скловидні горби. На тих вершинах з’являлися білі баранці — пінилися, зсідалися, наче парне молоко, над дедалі глибшими проваллями. А тоді вони самовбивчо розбивались об каміння — так само, як робили від самого створення світу: водночас нищили і себе, і часточку суходолу. Гавкітливо загуркотіли води, ринувши в напівзатоплений канал, виточений у камені за бозна-скільки віків.

Ларрі повернувся ліворуч, тоді праворуч. Скільки сягало око, те саме коїлося в обох напрямках… хвилі, піна, бризки та невичерпне багатство кольору, від якого перехоплювало подих.

Він стояв на самому краю землі.

Ларрі сів та звісив ноги над обривом. Його трохи накрило. Він просидів там із півгодини, а то й більше. Морський бриз розбурхав апетит. Ларрі понишпорив у наплічнику та поїв усмак. Від водного пилу його сині джинси геть почорніли. Ларрі почувався очищеним, свіжим.

Він пішов назад, до велосипеда, і так занурився в думки, що, коли почувся дедалі гучніший крик, Ларрі спершу здалося, що то знову чайки. Він уже задирав голову до неба, коли його струсонув страх: то був людський лемент. Бойовий крик. Його погляд метнувся донизу, і Ларрі побачив хлопчика, що біг до нього від дороги, працюючи м’язистими ногами. В одній руці він тримав довгий різницький ніж. На ньому були самі труси, а ноги вкривали численні подряпини. З кущів на іншому боці траси вискочила жінка. Вона була бліда, а під очима залягли темні півкола.

— Джо! — гукнула вона.

Вона кинулася бігти. Здавалося, їй болів кожен крок. Джо мчав далі, ніби нічого не почув. Голі ноги плюхали по болотистій воді. Шкіра на всьому його обличчі напнулася від страшного вишкіру. Ніж вигойдувався над головою та блищав на сонці.

Мозок Ларрі розполовинила жаска думка: «Він біжить сюди, щоб мене вбити. Цей пацан… що я такого зробив?»

— Джо! — пронизливо зойкнула незнайомка стомленим, сповненим відчаю голосом.

Та Джо біг далі. Відстань між ним і Ларрі скорочувалася.

Ларрі якраз устиг згадати, що гвинтівка лишилася біля велосипеда, коли той горластий хлопчик кинувся на нього.

Коли різницький ніж по широкій дузі стрімко шугонув донизу, Ларрі прийшов до тями. Він відступив убік і, навіть не задумуючись, махнув правою ногою та зарядив вологим жовтим черевиком прямісінько в живіт хлопця. Його штрикнули жалощі. Що там того хлопчиська? Той перекинувся, наче кегля. Вигляд пацан мав скажений, та ваговиком точно не був.

— Джо! — крикнула Надін.

Вона перечепилася об горбок землі та впала на коліна, забризкавши білу блузку коричневим брудом.

— Не кривдьте його! Це ж лише хлопчик! Будь ласка, не кривдьте його!

Вона звелася на ноги й через силу побігла далі.

Джо беркицьнувся на спину. Він розтягся на землі у вигляді літери «Х» — руки утворили «V», а розкинуті в боки ноги — «Λ». Ларрі зробив крок уперед і наступив на зап’ясток його правиці, придавивши до болотистої землі кисть, що стискала ніж.

— Облиш свою штрикавку, хлопче.

Той засичав, а тоді захарчав, запулюкав, наче індик. Його верхня губа задерлася, відкривши зуби. Китайські очі пекли Ларрі своїм лютим поглядом. Стояти на його руці було однаково що притискати до землі поранену, проте й досі небезпечну змію. Він чув, як хлопець намагається вивільнити руку — йому було ніби байдуже, що можна зчесати шкіру, порвати м’язи чи зламати кістки. Пацан рвучко сів та спробував укусити Ларрі крізь цупкий мокрий денім. Ларрі натиснув на тоненький зап’ясток сильніше, і Джо зойкнув, та не від болю, а з непокори.

— Облиш, хлопче.

Джо продовжував борсатися.

Патова ситуація тривала б, допоки Джо не вивільнив би руку з ножем або Ларрі не зламав би йому зап’ясток, якби до них нарешті не підбігла Надін. Вона гойдалася від утоми й хапала ротом повітря.

Навіть не глянувши на Ларрі, вона впала на коліна.

— Відпусти! — тихо, однак суворо сказала вона.

Її обличчя було вкрите потом, але спокійне. Воно зависло за кілька дюймів від лютої гримаси внизу. Джо клацнув на неї зубами, наче скажений пес, і борсався далі. Ларрі насупився — втримувати рівновагу ставало складніше. Якщо хлопець вивільниться, то, певне, першою постраждає жінка.

— Від… пус… ти! — гримнула Надін.

Хлопець загарчав. З-поміж його стиснутих зубів бігла слина. На правій щоці красувався мазок болота у формі знака питання.

— Джо, ми кинемо тебе. Я тебе кину. І піду з ним. Якщо не будеш поводитися як слід.

Ларрі почув, як рука під його черевиком напружилася ще сильніше, а тоді обм’якла. Хлопчик дивився на жінку скорботним, докірливим, звинувачувальним поглядом. Коли малий зиркнув на Ларрі, у його очах читалися пекучі ревнощі. Піт струменів його тілом гарячими ручаями, та Ларрі однаково похолов під тим поглядом.

Жінка й далі говорила спокійно. Ніхто його не скривдить. Ніхто не кине. Якщо він облишить ніж, усі вони можуть бути друзями.

Ларрі усвідомив, що рука під його стопою розслабилася, її пальці розтулилися. Хлопець лежав без руху й дивився в небо. Він вийшов із гри. Ларрі підняв ногу, хутенько нагнувся й підхопив ніж. Розвернувся й пожбурив його в океан. Лезо крутилося в повітрі, відбиваючи скалки сонячного проміння. Химерні очі хлопчини простежили за польотом його зброї, і він протяжно, болюче зойкнув. Ніж тихо дзенькнув об каміння й полетів з обриву.

Ларрі повернув очі до прибульців. Жінка дивилася на правицю Джо — на його передпліччі виднівся глибокий хвилястий відбиток підошви. Вм’ятини на шкірі яскраво почервоніли. Вона звела погляд до Ларрі й поглянула в його обличчя. Її очі були сповнені горя.

Йому здалося, що він помітив там осуд («Ніякий ти не хороший хлопець»), і в його голові зринули знайомі егоїстичні слова: «Я мусив це зробити, це не моя провина, послухайте, жіночко, він хотів мене вбити».

Та він нічого не сказав. Сталося те, що сталося, і його дії були цілком зрозумілі. Ларрі поглянув донизу й засумнівався, що все це сталося з провини хлопця: пацан безутішно скрутився, обхопивши коліна й застромивши до рота великий палець. І все могло б скінчитися значно гірше — хтось із них міг бути мертвим або серйозно пораненим.

Тож Ларрі нічого не сказав. Він зустрівся поглядом із лагідними очима незнайомки й подумав: «Гадаю, я змінився. Та не знаю, як і наскільки». Він зловив себе на тому, що згадує одну історію, яку йому розповів Баррі Ґріґ. Ішлося про ритм-гітариста з Лос-Анджелеса — чоловіка на ім’я Джорі Бейкер. Він ніколи не спізнювався, не пропускав репетицій і не пройобував прослуховувань. Джорі був не з тих, хто впадає в око, — не такий викаблучник, як Ангус Янг чи Едді Ван Гален, — та свою справу знав. Баррі розказував, що колись Джорі рулив у гурті під назвою «Спаркс», і всі гадали, що того року вони таки прорвуться. Звучали вони, як ранній «Кріденс», — лабали жорсткий і потужний гітарний рок-н-рол. Джорі Бейкер написав більшість пісень та виконував усі вокальні партії. А далі… аварія, поламані кістки, наркота в лікарні. Багато наркоти. Він виписався так, як співалося в пісні Джона Прайна, — зі сталевою пластиною в голові та потворною залежністю на горбі[277]. З демеролу він пересів на героїн. Кілька разів попадався. За деякий час Джорі перетворився на звичайного вуличного наркошу з тремтячими руками, який циганив копійки на автовокзалі та зависав на Стрипі[278]. А тоді минуло вісімнадцять місяців, і він якимсь чудом очистився. Дурману більше не чіпав, та старий Джорі помер. Він уже ніде не рулив, хоч і однаково ніколи не спізнювався, не пропускав репетицій і не пройобував прослуховувань. Джорі говорив мало, однак траса з червоних цяток зникла зі шкіри його лівої руки. «Він вийшов на тому боці», — сказав Баррі Ґріґ. І все. Ніхто тобі не скаже, що відбувається на шляху від старого до нового «я». Ніхто не намалює мапу того самотнього й тужливого району пекла. Ніхто не пояснить системи, за якою відбуваються такі зміни. Ти просто… виходиш на іншому боці.

Або губишся по дорозі.

«Якимсь чином я змінився, — подумалося Ларрі. — Я також вийшов на іншому боці».

— Мене звіть Надін Кросс, — сказала жінка. — А це Джо.

— Ларрі Андервуд.

— Приємно познайомитися.

Вони потиснули одне одному руки, кволо всміхаючись з абсурдності самої ситуації.

— Пройдімося до дороги, — мовила Надін.

Вони рушили пліч-о-пліч, і за кілька кроків Ларрі озирнувся на Джо — хлопчик сидів у тій самій позі, ніби й не помітив, що їх уже не було поряд.

— Він сам прийде, — сказала Надін.

— Ви певні?

— Цілком.

Коли вони підійшли до щебеневого узбіччя траси, вона зашпортнулась, і Ларрі підхопив її під руку. Надін глянула на нього вдячними очима.

— Ви не проти, якщо ми присядемо? — спитала вона.

— Аж ніяк.

Вони сіли на асфальті обличчям одне до одного. За хвилину Джо підвівся й почвалав до них, дивлячись собі під ноги. Він сів неподалік. Ларрі насторожено глянув на нього, а тоді звернув очі до Надін Кросс.

— Отже, то ви двоє за мною стежили.

— Ви здогадалися? Так. Я так і думала.

— І довго мене переслідували?

— Уже два дні, — сказала Надін. — Ми жили в Епсомі, у великому будинку.

Помітивши, що Ларрі не зрозумів, вона додала:

— Неподалік від струмка. Ви там заснули біля муру.

Він кивнув.

— А минулої ночі ви піддивлялися за мною, поки я спав на веранді. Певне, хотіли пересвідчитися, що в мене немає рогів чи довгого червоного хвоста.

— Це через Джо, — тихо мовила Надін. — Я пішла за ним, бо помітила, що він зник. Як ви здогадалися?

— Ви лишили сліди на траві.

— О… — Вона подивилася на нього пильним, пронизливим поглядом, і Ларрі захотілося відвести очі, та він стримався. — Я не хочу, щоб ви сердилися на нас. Певне, це звучить по-дурному, особливо після того, як Джо накинувся на вас, та він сам не свій.

— Це його справжнє ім’я?

— Ні, то я його так називаю.

— Він як дикун із передачі «Нешнл джіоґрефік».

— Так, дуже влучно. Я знайшла його на моріжку перед одним будинком — на табличці було прізвище «Роквей». Його лихоманило від укусу. Певне, щурячого. Він не розмовляє. Рикає, рохкає. До сьогодні мені вдавалося тримати його під контролем. Та я… я втомилася… і…

Вона знизала плечима. На її блузці підсихало болото. Його плями скидалися на китайські ієрогліфи.

— Спершу я його вдягала. Та він скидав усе, крім трусів. Зрештою мені набридло. — Вона замовкла на кілька секунд. — Я хочу, щоб ми з Джо пішли з вами. Гадаю, з огляду на обставини сказати делікатніше не вийде.

Ларрі подумав, як би вона заговорила, якби він їй розповів про останню жінку, яка хотіла піти з ним. Не те що він хотів це зробити — той епізод був глибоко похований у його голові, чого не скажеш про Ритине тіло. Йому кортіло розповісти про це не більше, ніж убивці — згадувати ім’я своєї жертви за посиденьками в барі.

— Я не знаю, куди йду, — сказав Ларрі. — Я чимчикую із самого Нью-Йорка і, певне, зробив чимале коло. Планував підшукати собі гарний будиночок на узбережжі й залягти там до жовтня. Та мені дедалі більше хочеться знайти інших людей. Мені потрібне товариство. Що більше я віддаляюся від Великого яблука, то сильніше мене це гризе.

Ларрі знав, що погано висловлюється, адже змовчав і про Риту, і про жахіття, у яких йому являвся темний чоловік.

— Мені страшно на самоті, — обережно промовив він. — Постійна параноя. Так, наче наступної миті з кущів вискочать індіанці та здеруть із мене скальп.

— Іншими словами, ви перестали видивлятися будинок і почали шукати людей.

— Мабуть, так.

— Ви знайшли нас. Це вже щось.

— Радше ви натрапили на мене. І хлопець бентежить мене, Надін. Краще сказати прямо. Ножа в нього більше немає, та навколо повно ножів. Вибирай, який хочеш.

— Так.

— Не хочу здаватися покидьком…

Він замовк, сподіваючись, що вона договорить за нього, та Надін мовчала й просто дивилася на нього своїми темними очима.

— Ви не думали його кинути?

Ось так. Виплюнув, наче камінець, і все одно прозвучав, як покидьок. Який із нього хороший хлопець? Та чи правильно, чи розумно було погіршувати ситуацію, обтяжуючи себе десятирічним психопатом? Адже тепер вони жили в жорстокому, брутальному світі.

Він помітив, що в нього втупилися дивні, кольору морської хвилі очі: Джо дивився на нього.

— Я не можу цього зробити, — спокійно промовила Надін. — Я усвідомлюю всю небезпеку й розумію, що вона спрямована головним чином на вас. Він ревнує. Боїться, що ви станете для мене важливішим за нього. Цілком можливо, що він спробує… спробує з вами розібратися, якщо ви не потоваришуєте з ним або не переконаєте його, що не хочете… — Вона замовкла, не докінчивши думку. — Та якщо я кину Джо, це буде вбивство. І я не збираюся бути спільником у цьому. Померло забагато людей, щоби позбавляти когось життя.

— Якщо посеред ночі йому заманеться перерізати мені горлянку, ви станете спільником у цьому ділі.

Надін схилила голову.

Ларрі заговорив так тихо, щоб почути могла тільки вона, — він не знав, чи Джо розуміє їхню мову, та малий стежив за ними.

— Певне, він зробив би це ще минулої ночі, якби ви не втрутилися. Правду кажу?

— Є речі, які могли відбутися, однак не трапилися.

— Дух Майбутнього Різдва[279]? — засміявся Ларрі.

Надін звела до нього очі.

— Ларрі, я хочу піти з вами, та Джо не полишу. Вирішувати вам.

— Завдання ви мені не полегшили.

— А життя зараз яке?

Ларрі замислився. Джо сидів на узбіччі траси й спостерігав за ними блакитно-зеленими очима — кольору моря. А за ними тривожно шуміло справжнє море. Його хвилі бились об берег та шуміли в потаємних каналах, що впиналися в суходіл.

— Гаразд, — мовив він. — Гадаю, ваша м’якосердість до добра не доведе, однак… я згодний.

— Дякую вам. Відповідальність за його дії я беру на себе.

— Навряд чи це комусь зарадить, якщо він мене вколошкає.

— Якщо це станеться, я житиму з цим усе життя, — сказала Надін.

Щойно вона це промовила, як її серце вдарила холодна впевненість, що незабаром усі її слова про святість життя повстануть проти неї самої. Вона здригнулася. «Ні, — подумала вона. — Я не вбиватиму. Тільки не це. Ніколи».

———

Того вечора вони влаштували стоянку на м’якому білому піску громадського пляжу у Веллсі. Трохи вище від нанесених морем водоростей Ларрі розклав велике вогнище. Джо сидів із протилежного від них із Надін боку й підкидав у багаття маленькі гіллячки. Подеколи він застромлював у вогонь більшу палицю й чекав, доки вона загориться. Тоді зривався на ноги та біг уздовж пляжу, тримаючи ту гілляку, як самотню свічу. Вони бачили його у відблисках багаття, та його вистачало лише на тридцять футів, і скоро в темряві виднівся лише сам смолоскип. Його вогонь тріпотів позаду від швидкого бігу. Здійнявся морський бриз, і сьогодні він був холодніший, ніж за останні дні. Ларрі пригадався раптовий дощ того дня, коли він вломився в материну квартиру й побачив, що вона помирає. Це було якраз перед тим, як супергрип ударив по Нью-Йорку, як оскаженілий товарняк. Він згадав удари грому й те, як вітер шалено задував у квартиру білі фіранки. Ларрі здригнувся. Бриз вихопив із вогню язик полум’я, закрутив його в спіраль та поніс угору, до поцяткованих зорями чорних небес. Іскри зринали ще вище, а тоді гасли. Як і того червневого дня, коли він знайшов матір на підлозі, Ларрі подумав про осінь — до неї було ще довго, та не дуже. На шкірі виступили сироти. На північ від них удалині вигойдувався смолоскип Джо — самотній вогник посеред безмовної велетенської чорноти. Від цього видива Ларрі зробилося ще самотніше й холодніше. Гриміли й шипіли хвилі.

— Ти вмієш грати?

Він трохи підскочив від її голосу та поглянув на гітарний футляр, що лежав біля них. Ларрі натрапив на нього у великому домі, до якого вони вдерлися, щоб знайти собі щось на вечерю, — футляр стояв, прихилившись до піаніно марки «Стейнвей». Він поповнив їхній запас консервів, загрузивши в рюкзак стільки ж бляшанок, скільки вони з’їли за день, і мимохідь прихопив гітару, навіть не зазирнувши у футляр. Та в такому домі лайно не валятиметься. Ларрі не грав відтоді, як шість тижнів тому закінчилася його скажена вечірка в Малібу. То було в іншому житті.

— Ага, умію.

Щойно він це сказав, як усвідомив, що йому хочеться грати. Не для неї, а просто тому, що іноді це приємно, допомагає очистити голову. А коли на пляжі палає багаття, хтось мусить заграти. Це практично закон.

— Подивимося, що тут маємо, — сказав Ларрі й відклацнув застібки.

Він і очікував побачити щось пристойне, та гітара, яка лежала всередині, перевершила його сподівання. То був дванадцятиструнний «Ґібсон» — прекрасний інструмент, певне, зроблений на замовлення. Ларрі не був таким уже гітарним знавцем, тож не міг сказати напевне. Та він знав, що накладки на грифі зі справжнього перламутру. Вогонь вигравав на них усіма кольорами веселки.

— Яка красуня, — сказала Надін.

— Атож.

Ларрі провів по струнах, і йому сподобався їхній звук, хоча він їх іще не налаштував. Цей звук був насиченішим, багатшим за той, що видавали шестиструнні гітари — гармонійний, однак жорсткий. Йому це здавалося однією з основних переваг гітар зі сталевими струнами. А струни на цій красуні були від «Блек даймонд». Звучали вони глухувато, трохи солодкаво й грубувато, коли він міняв акорди (зинь!), однак щиро. Ларрі всміхнувся, згадавши, як Баррі Ґріґ плювався на струни з пласкою поверхнею. Називав їх «дешевими ковзанками». Бідолашний Баррі. Він хотів стати Стівом Міллером[280], коли виросте.

— Чому усміхаєшся? — спитала Надін.

— Згадав старі часи, — відказав Ларрі, і йому зробилося трохи сумно.

Він налаштовував гітару на слух, підлаштовував і думав про Баррі, Джонні Макколла та Вейна Стакі. Він уже закінчував, коли Надін обережно торкнулася його плеча. Ларрі звів очі.

Біля вогнища стояв Джо. У руці він тримав згаслу палицю. Та дивні очі дивилися на Ларрі зі щирим зачудуванням, а щелепа відвисла.

Ларі почув шепіт Надін — такий тихий, що можна було подумати, ніби то думка, а не голос:

— Музика — це магія…

Ларрі почав награвати грубий мотив зі старого блюзового альбому, який почув іще підлітком на фолковій компіляції від «Електри»[281]. Щось, що записали Кьорнер, Рей та Ґловер[282]. Щойно Ларрі здалося, що вловив ту мелодію, він пустив її гуляти пляжем та заспівав. «Мій спів завжди буде кращим за гру», — подумав він.

Ти побачиш, мила, як я прийду здаля, І ніч минеться, світлом сповниться земля, Бо ж я прийшов. Далеко десь мій дім, Та ти почуєш, мила, Стук кістки чорного кота на диво всім…

Тепер хлопець уже всміхався — як людина, що натрапила на несподіваний скарб. Ларрі подумав, що Джо схожий на того, кому цілу вічність свербіло десь між лопатками, і врешті з’явився хтось, хто почухав саме там, де треба. Він пошарудів в архівах пам’яті в пошуках другого куплету. Так, знайшовся.

Творю я чудеса, які не зможе більш ніхто. Вони і чисел тих не знають, І корінь Завойовника не знайдуть. А я знайду, хоч і далеко десь мій дім, Та ти почуєш, мила, Стук кістки чорного кота на диво всім…

Широка усмішка хлопця запалила його очі, перетворивши їх на щось, від чого, подумав Ларрі, розслабляться стегна будь-якої дівчини. Він підійшов до інструментального програшу і впорався з ним не так уже й кепсько. Його пальці видобували з гітари правильні звуки — жорсткі, блискавичні й дещо крикливі, наче розкладка дешевої і, мабуть, краденої біжутерії, яку продають на розі просто із землі. Ларрі видав короткий соляк, та, перш ніж усе засрати, хутенько повернувся до старого доброго «Е» для трьох пальців. Він не міг повністю пригадати закінчення (щось там про залізничні шляхи), тож просто повторив перший куплет і на тому закінчив.

Коли знову запанувала тиша, Надін порушила її сміхом та заплескала в долоні. Джо відкинув палицю й застрибав по піску, навіжено пугукаючи з радощів. Ларрі не міг повірити в зміну, яка відбулася з хлопцем, і сказав собі, що не варто надавати цьому завеликого значення. Інакше можна нарватися на гірке розчарування.

Музика спроможна вгамувати й найлютішого звіра[283].

З небажаною недовірою він замислився, чи буває все так просто. Джо жестикулював до нього, і Надін сказала:

— Він хоче, щоб ти ще щось зіграв. Будь ласка. Це було б чудово. Мені аж полегшало. Значно полегшало.

Він зіграв «Ідучи в центр» Джеффа Малдора та власний «Блюз Саллі Фресно», зіграв «Лихо Спрінгхілльської шахти» та «Мамо, усе гаразд» Артура Крадапа. Далі перейшов на примітивний рок-н-рол, і залунали «Блюз дійної корови», «Джим Денді», «Рок двадцятого поверху» (він гнав буґі-вуґі приспіву, як міг, та його втомлені й занімілі пальці вже ледве встигали за тим ритмом). На довершення він заспівав одну зі своїх улюблених пісень — «Нескінченний сон», який першим записав Джоді Рейнольдз[284].

— Усе, більше не можу, — сказав він Джо, який простояв увесь концерт без жодного руху. — Пальці.

Він показав хлопцеві свої руки, щоб той побачив глибокі вм’ятини на пальцях і надламані нігті.

Джо простяг руки.

Ларрі подивився на нього кілька секунд, тоді подумки знизав плечима й передав хлопцеві гітару грифом уперед.

— Але без практики нічого не вийде, — сказав він.

Та наступної миті він почув найдивовижнішу річ у своєму житті. Хлопець майже бездоганно скресав «Джима Денді». Слова він радше пугукав, аніж співав, — здавалося, ніби його язик приклеєний до піднебіння. Водночас було очевидно, що Джо ніколи не брав гітари в руки: він слабувато вдаряв по струнах, і вони не звучали як слід, а зміни акордів були незграбними й змазаними. Гітара в його руках звучала глухо й примарно — наче набита ватою. Та якщо знехтувати цим, можна сказати, що Джо чудово скопіював манеру гри Ларрі Андервуда.

Скінчивши, Джо з цікавістю глянув на свої пальці, ніби хотів зрозуміти, чому йому вдаються мелодії, однак не самі звуки.

Немов звідкись іздалеку Ларрі почув власний голос:

— Просто треба сильніше бити по струнах, ось і все. Потрібно напрацювати мозолі на кінчиках пальців. Ну, щоб пучки загрубіли. А ще лівицю розробити.

Джо пильно дивився на нього, і Ларрі не знав, зрозумів той його чи ні.

— Ти знала, що він таке вміє? — звернувся Ларрі до Надін.

— Ні, я так само здивована. Він наче якийсь вундеркінд, правда?

Ларрі кивнув. Хлопчик іще раз пробренькав «Мамо, усе гаразд», і знову йому вдалося передати майже всі нюанси. Однак інколи його пальці блокували вібрацію струн та псували чистоту звуку.

— Дай покажу, — сказав Ларрі й простягнув руки до гітари.

Джо відразу ж недовірливо примружився. Ларрі подумав, що він, певне, згадує, як його ніж полетів у море. Хлопчик стиснув гриф гітари й позадкував.

— Гаразд, — мовив Ларрі. — Вона твоя. Як захочеш, щоб я щось показав, не соромся.

Хлопець пугукнув та побіг берегом, піднявши гітару високо над головою, наче жертву, яку хотів принести давнім богам.

— Він її на друзки роздубасить, — сказав Ларрі.

— Ні, — озвалася Надін. — Не думаю.

———

Ларрі прокинувся серед ночі й припіднявся на лікті. Надін виднілася за кілька метрів невиразним жіночим силуетом під трьома ковдрами. Навпроти біля згаслого вогнища лежав Джо. Він також накрився кількома покривалами, однак з-під них стирчала його голова. У роті він тримав великий палець. Півзігнутими ногами Джо стискав «Ґібсон». Вільну руку він перекинув через гриф гітари. Ларрі зачаровано дивився на нього. Він забрав у хлопця ніж і викинув його, натомість той узяв собі гітару. Добре. Нехай. Ларрі подумав, що гітарою нікого не заріжеш, хоча за бажання можна поштрикати когось грифом. Він улігся назад і заснув.

———

Коли він прокинувся наступного ранку, Джо вже сидів на камені, спустивши босі ноги до прибою, та грав на гітарі «Блюз Саллі Фресно». Гра звучала вже краще. За двадцять хвилин прокинулася Надін. Вона усміхнулася до нього яскравою усмішкою. Ларрі подумав, яка ж вона гарна, і в голові зринув рядок з однієї пісні Чака Беррі: «Надін, люба, це ти?»[285]

— Подивімося, що в нас на сніданок, — промовив він.

Ларрі розклав вогнище, і вони підсіли до вогню, щоб вигнати з кісток нічний холод. Надін скип’ятила вівсянку із сухим молоком, і вони запили її міцним чаєм, завареним у бляшанці, як справжні бомжі. Джо снідав, тримаючи «Ґібсон» на колінах. Двічі Ларрі ловив себе на тому, що усміхається з цього видива, і подумав, що неможливо ненавидіти того, хто любить гітару.

———

Вони поїхали на схід, рухаючись трасою 1. Джо їхав розділовою смугою та інколи виривався й на милю вперед. Якось вони наздогнали його, а він ішов узбіччям, вів велосипед і в чудернацький спосіб ласував ожиною — підкидав ягоду, ловив її ротом і ніколи не промахувався. За годину по тому вони побачили Джо на пам’ятнику Війни за незалежність — він сидів зверху та грав на гітарі «Джима Денді».

За кілька хвилин до одинадцятої вони під’їхали до чудернацького блокпоста, якраз на межі містечка під назвою Оґанквіт. Від узбіччя до узбіччя дорогу їм перегородили три яскраво-помаранчеві сміттєвози. У кузові однієї вантажівки лежало покльоване воронням тіло, що колись було чоловіком. Останні десять днів стояла страшна спека, і вона зробила свою справу — там, де труп не вкривав одяг, було видно живе місиво з білих личинок.

Надін відвернулася.

— Де Джо? — спитала вона.

— Не знаю. Десь попереду.

— Сподіваюся, він цього не бачив. Чи бачив, як гадаєш?

— Можливо, — сказав Ларрі.

Він уже міркував над тим, чому така магістраль, як траса 1, порожня від самого Веллса: дорогою їм трапилося не більш ніж дві дюжини автівок. Тепер він усе зрозумів. Шлях було перекрито. Певне, на іншому боці міста вони побачать скупчення сотень, а то й тисяч машин. Ларрі знав, як вона піклується про Джо. Краще вберегти хлопчика від такого страхіття.

— Навіщо вони заблокували дорогу? — спитала Надін. — Для чого вони це зробили?

— Певне, хотіли зберегти в місті карантин. Гадаю, на тому кінці ми натрапимо на ще один затор.

— Там тільки один труп?

Ларрі поставив велосипед і зазирнув до кузова.

— Ще троє, — сказав він.

— Гаразд. Не буду дивитися.

Ларрі кивнув. Вони провели велосипеди повз сміттєвози й поїхали далі. Траса завернула до моря, і знову похолодало. Довгими похмурими рядами юрбилися літні котеджі. «І це в них люди проводили відпустки? — подумав Ларрі. — Чому б просто не завітати до Гарлему, щоб діти поплескалися в струменях із пожежних гідрантів?»

— Виглядають не надто привабливо, правда? — озвалася Надін.

З обох боків їх обступила квінтесенція дешевого пляжного курорту: автозаправки, ятки з продажу смажених молюсків, готелі в нудотних пастельних тонах, поле для міні-гольфу, цукерня «Молочні нямки».

Ларрі розривався навпіл від цього видовища. Частину його особистості обурювала прикра, потворна вульгарність цієї панорами та жадібність, що перетворила величний природний морський краєвид на придорожній парк розваг для приїжджих сімей. Однак глибоко в його нутрі чувся голос, який шепотів про людей, що сповнювали ці місця й дороги в теплу пору. Дами в капелюхах від сонця та обтислих, замалих для їхніх сідниць шортах. Студенти в смугастих, чорно-червоних футболках для регбі. Дівчата в пляжних сорочках і в’єтнамках. Малі дітлахи з писками, замурзаними морозивом. Ці люди були американцями, і коли вони збиралися разом, від них віяло своєрідною брудною романтикою — байдуже, якщо це були тільки ватаги туристів на лижних базах в Аспені чи юрби нероб, що проводили давні, однак прозаїчні літні ритуали в Мейні, біля траси 1. Тих американців не стало. Вітер відламав від дерева гілляку, і вона збила велетенську пластикову вивіску з будівлі «Молочних нямок» просто на стоянку біля ятки з морозивом — там вона й лежала на боці, наче потовчений ковпак неука[286]. Почала розростатися трава на полі для міні-гольфу. Колись цей відрізок траси між Портлендом і Портсмутом був сімдесятимильним[287] парком атракціонів, а тепер перетворився на дім із муляжами привидів, у яких скінчилося заведення.

— Зовсім непривабливо, — мовив Ларрі. — Та колись, Надін, усе це належало нам. Колись усе це належало нам, хоча ми тут ніколи й не бували. А тепер воно зникло.

— Але не назавжди, — спокійно відказала Надін.

Він поглянув у її чисте, світле обличчя. Відкритий лоб світився, як лампа.

— Я не релігійна людина, інакше б сказала, що здійснилася кара Божа. За сто-двісті років ми все повернемо.

— Та ті вантажівки й за двісті років нікуди не дінуться.

— Ні, однак дороги не стане. Ті машини стоятимуть посеред поля чи лісу, а крізь їхні шини проростуть шолудивник та черевички королеви. То будуть уже не вантажівки, а залишки старовини.

— Гадаю, ти помиляєшся.

— Чому?

— Бо ми шукаємо інших людей, — сказав Ларрі. — І нащо ми це робимо?

Вона замислено глянула на нього.

— Ну… бо так треба. Люди не можуть без інших людей. Хіба ти цього не відчув? Коли їхав сам?

— Так, — кивнув він. — Коли ти сам, починаєш казитися від самотності. А коли з кимось, починаєш казитися від товариства. Коли ми збираємося разом, то будуємо довжелезні ряди літніх котеджів, а по суботах мочимо один одного в барах.

Ларрі засміявся. То був жорсткий, невеселий, позбавлений гумору звук. Він іще довго висів у безлюдній тиші.

— Цьому нема як зарадити. Ми все одно що впіймані всередину яйця. Рушаймо. Інакше Джо добряче від нас відірветься.

Вона ще постояла розставивши ноги над рамою свого велосипеда, провела стурбованим поглядом Ларрі, а тоді поїхала слідом. Це не могло бути правдою. Не могло. Якщо цей жахливий катаклізм стався без будь-якої причини, який у цьому сенс? Чому вони взагалі лишилися живі?

———

Виявилося, що Джо від’їхав не так уже й далеко. Він сидів на задньому бампері синього «форда», що стояв на під’їзній доріжці біля одного дому. Хлопець роздивлявся світлини журналу з голими дівчатами. Ларрі помітив, що в малого ерекція, і йому стало ніяково. Він зиркнув на Надін, та вона саме відвернулася — певно, навмисне.

— Ти з нами? — спитав Ларрі, коли вони підкотилися до «форда».

Джо відклав журнал і замість підвестися запитально гмикнув і тицьнув угору. Ларрі закинув голову. На одну сюрреалістичну мить йому подумалося, що хлопчик побачив у вишині літак.

— Не небо, комора! — вигукнула Надін. — На коморі! Слава Богу, що ти з нами, Джо! Ми б ніколи не помітили!

Вона підбігла до хлопчика, обійняла його, пригорнула. Ларрі розвернувся до комори — на вицвілому даху сяяли білі літери:

ПОЇХАЛИ ДО ЕПІДЕМЦЕНТРУ В СТОВІНГТОНІ, ВЕРМОНТ.

Нижче — дорожні орієнтири, і в самому низу:

ЗАЛИШИЛИ ОҐАНКВІТ 2 ЛИПНЯ 1990 р.

ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР

ФРЕНСІС ҐОЛДСМІТ

— Господи Ісусе, певне, коли він дописував останній рядок, його дупа в повітрі висіла, — сказав Ларрі.

— Епідемцентр! — Надін ніби й не почула його слова. — Чому я до цього не додумалась? Адже ж читала про нього в недільному додатку якихось три тижні тому! Вони там!

— Якщо ще живі.

— Живі? Та звісно. Мор уже скінчився до другого липня. І якщо в них стало сил видертися на дах, вони точно здорові.

— А один навіть в альпініста погрався, — погодився Ларрі, відчуваючи, як у нутрі зароджується сторожка радість. — А я пройшов Вермонт. Це ж треба.

— Стовінгтон розташований на північ від траси 9. Далеченько, — відсторонено мовила Надін, не зводячи погляду з комори. — Та все одно вони, мабуть, уже там. Друге липня було два тижні тому. — Її очі загорілися. — Як гадаєш, Ларрі, в епідемцентрі є ще якісь люди? Можуть же бути, правда? Вони ж знаються на карантині й стерильному одязі. І, певно, розробляли там вакцину.

— Не знаю, — обережно сказав Ларрі.

— Та, звісно ж, розробляли, — нетерпляче протуркотіла вона.

Ларрі ще ніколи не бачив Надін такою збентеженою й водночас збудженою. Навіть на гітарні фокуси Джо вона зреагувала спокійніше.

— Можу закластися, що Гарольд із Френсіс знайшли не один десяток людей, а то й не одну сотню. Вирушаймо негайно. Найкоротший шлях…

— Зажди хвилинку, — Ларрі поклав їй руку на плече.

— Як це «зажди»? Ти хоч усвідомлюєш?..

— Я усвідомлюю, що цей напис чекав на нас два тижні, тож справа зажде ще трошки. Нам треба пообідати. І наш гітарист-вундеркінд спить на ходу.

Вона озирнулася. Джо повернувся до світлин із дівчатами, та дивився на них уже осклянілими очима й клював носом. Під його очима з’явилися темні кола.

— Ти казала, що він зовсім нещодавно подолав сильну інфекцію, — мовив Ларрі. — Та й ти багато проїхала… не кажучи вже про стеження за блакитнооким музикантом.

— Ти маєш рацію… я й не подумала.

— Йому треба лише гарно поїсти та виспатися.

— Звичайно. Джо, пробач. Я не думала головою.

Джо сонно й байдуже рохнув.

Ларрі відчув, як усередині заворушився старий страх — йому треба було ще дещо сказати. Бо як змовчить, Надін і сама до цього додумається… крім того, певне, настав час перевірити, чи змінився він так, як йому гадалося.

— Надін, ти їздила за кермом?

— За кермом? Ти питаєш про водійське посвідчення? Так, проте автівка — не надто практичний транспорт. Усі ці затори… Тобто…

— Я кажу не про автомобіль, — сказав Ларрі.

Раптом у його думках зринув образ Рити, яка їде разом із таємничим чорним чоловіком (йому подумалося, що мозок обрав його символом смерті) — обидва темні й бліді, мчать на монструозному «гарлеї», мчать просто на нього, наче химерні вершники Апокаліпсису. Ця картина висушила всю вологу в його роті, і в скронях загупала кров, та коли Ларрі промовив наступні слова, голос прозвучав рівно. А якщо й затремтів, Надін ніби й не помітила. Цікаво, що Джо виринув із дрімоти та звів на нього очі — здавалося, хлопчик почув зміну.

— Я думав про мотоцикл чи мопед. Можна їхати швидше, а коли на дорозі трапиться якась… ну, якась загата чи затор, просто обминемо їх по колу. Як вантажівки на в’їзді до цього містечка.

Очі Надін засвітилися радістю.

— Так, це можна. Я ніколи не їздила на мотоциклах, та ти ж зможеш показати мені, як це робиться, правда?

На словах «я ніколи не їздила на мотоциклах» страх у його нутрі посилився.

— Так, — кивнув Ларрі. — Та найголовніше можу сказати просто зараз: перш ніж звикнеш до керування, треба повільно їздити. Дуже повільно. Ні мотоцикли, ні мопеди не пробачають помилок, і якщо розіб’єшся десь на трасі, лікаря я викликати не зможу.

— Значить, так і зробимо. Ми… Ларрі, ти ж їхав мотоциклом і вже потім натрапив на нас? Певне, що так — до Нью-Йорка далекувато.

— Я його кинув, — повагом проказав Ларрі. — Їхав сам і рознервувався.

— Ну, тепер ти вже не сам, — у її голосі бриніла радість. Вона крутнулася до Джо. — Ми їдемо до Вермонту, Джо! Зустрінемося з новими людьми! Правда, чудово?

Джо позіхнув.

———

Надін сказала, що надто схвильована й не засне, однак полежить із Джо, доки він не відключиться. Ларрі поїхав пошукати мотосалон. Нічого не знайшлося, та йому здалося, що, коли вони полишили Веллс, по дорозі щось таке бачив. Він повернувся, щоб сказати про це Надін, та вони з хлопцем спали в затінку синього «форда».

Ларрі приліг неподалік, та заснути не вийшло. Урешті він перейшов через дорогу та рушив до комори, на даху якої красувався білий напис. Він крокував тимофіївкою, що сягала йому до колін, і вусібіч розліталися сотні коників-стрибунців. «Для них я — лихо. Для них я — темний чоловік».

Біля широких подвійних дверей комори він помітив дві порожні бляшанки пепсі та скоринку від сендвіча. У колишні часи чайки давно б усе підчистили, та часи змінились, і, безперечно, птахи звикли до багатшої поживи. Ларрі копнув недоїдок, а тоді — бляшанку.

Сержанте Бріґґз, негайно відвезіть це до криміналістів. Здається, наш убивця врешті дав маху.

Біжу-біжу, інспекторе Андервуд. Яке щастя, що Скотленд-Ярд вирішив надіслати вас до Кугутвілля.

То пусте, сержанте. Я лиш виконую свою роботу.

Ларрі зайшов досередини. Там було темно й душно. Угорі чулося тихе тріпотіння ластівчаних крил. Солодко пахло сіном. Стійла стояли пусткою — хазяї випустили тварин. Може, деякі з них і сконали від супергрипу, та краще їм померти ситими на свободі, аніж у загорожі й від голоду.

Сержанте, занотуйте це для патологоанатома.

Атож, інспекторе Андервуд.

Він зиркнув на підлогу й побачив якусь обгортку. Нагнувся, підняв. Колись усередині лежав шоколадний батончик «Пейдей». Може, яйця в того маляра й міцні, а от смаку йому бракувало: «Пейдей» полюбити можна, та спершу треба на сонці перегрітися.

До другого поверху вели сходинки, прибиті до однієї з опорних балок. Ларрі був увесь масний від поту й не знав, нащо він узагалі сюди приперся, але все одно поліз угору. По центру звичайні сходи вели на дах. Їх вкривали плями білої фарби. Ларрі повільно рушив до них, роззираючись увсібіч — раптом тут повно щурів?

Сержанте, здається, ми натрапили на ще одну знахідку.

Побий мене грім, інспекторе. Ваші дедуктивні здібності перевершують тільки ваша врода та довжина репродуктивного органа.

Пусте, сержанте, пусте.

Він видерся на горище. Там стояло справжнє пекло, і Ларрі подумалося, що, якби Френсіс із Гарольдом лишили фарбу тут, комора б перетворилася на попіл іще тиждень тому. Вікна були брудні й завішені гірляндами павутиння, та, без сумніву, самі павуки дали дуба ще за часів президентства Джеральда Форда. Одне з вікон було прочинене, і, коли Ларрі висунув у нього голову, перед його очима відкрилася сільська панорама, від якої перехоплювало подих.

Ця сторона комори виходила на схід, і з такої висоти огидні крамниці здавалися дрібним придорожнім сміттям. За трасою виднівся величний океан, чиї води акуратно половинив хвилеріз, що виступав із північного боку гавані. Краєвид мав вигляд олійної картини — літо в розповні, зелене й золотаве, закутане в післяобіднє марево. У повітрі чувся запах солі та морської води. Ларрі опустив очі й побачив скат даху з білим написом — з такої точки він читався догори дриґом.

Від самої думки про те, щоб плазувати цим дахом, так високо над землею, йому скрутило кишки на баранячий ріг. І було зрозуміло, що той парубок не написав би імені дівчини, якби не звісив ноги із самого краю.

Сержанте, нащо він завдав собі такого клопоту? На мою думку, усі ми маємо замислитися над цим питанням.

Як скажете, інспекторе Андервуд.

Ларрі повільно спустився зі сходів, уважно дивлячись собі під ноги. Не час ламати кістки. Унизу йому впала в око ще одна річ — на одній з опорних балок було щось вирізано. Біла деревина разюче контрастувала з навколишніми пилом і темрявою. Ларрі підійшов до бруса, придивився до різьблення, тоді зачудовано провів по ньому пучкою. Тільки подумати: інша людина вирізала це того дня, коли вони з Ритою мандрували на північ. Він знову провів нігтем по світлих літерах.

У сердечку. Зі стрілою.

Гадаю, сержанте, цей парубок закохався.

— Молодець, Гарольде, — сказав Ларрі й вийшов із комори.

———

Мотосалон у Веллсі належав «Хонді», і з того, як стояли мотоцикли у виставковій залі, Ларрі зробив висновок, що бракує двох байків. Та він більше пишався іншою знахідкою — біля сміттєвого кошика лежала зіжмакана обгортка. Від шоколадки «Пейдей». Скидалося на те, що хтось (певне, закоханий Гарольд Лодер) тут жував ласощі, поки вирішував, які мотоцикли найкраще підійдуть йому та його пасії. А коли доїв, скрутив обгортку кулькою та пожбурив її в кошик. І промазав.

Надін сказала, що його здогади доволі цікаві, та її вони так не захоплювали. Вона роздивлялася мотоцикли — їй кортіло чкурнути до Вермонту. Джо сидів, звісивши ноги з подіуму, грав на «Ґібсоні» та задоволено пугукав.

— Слухай, Надін, — звернувся до неї Ларрі, — зараз уже п’ята година. До завтра вирушати немає жодного сенсу.

— Та стемніє ж лише за три години! Ми ж не можемо сидіти склавши руки! Можемо з ними зовсім розминутися!

— Розминемося — так і буде, — сказав він. — Гарольд Лодер лишив нам указівки. Написав навіть, якою дорогою їхати. Якщо вони рушать кудись, він, певне, вчинить так само.

— Але ж…

— Знаю, тобі свербить рушити в путь, — мовив Ларрі й узяв її за плечі. Він відчував, як у нутрі просинається стара нетерплячка, і примусив себе взяти її під контроль. — Та ти ще ніколи не їздила на таких штуках.

— Але ж я вмію їздити на велосипеді. І я ж казала, що знаю, як користуватися зчепленням. Ларрі, будь ласка. Якщо не марнуватимемо часу, то сьогодні зможемо заночувати вже в Нью-Гемпширі, а до завтрашнього вечора будемо вже на півдорозі до епідемцентру. Ми…

— Та чорт забирай, мотоцикл — не велосипед! — вибухнув він.

Гітара змовкла. Ларрі побачив, що Джо озирнувся на них — у його примружених очах одразу ж зринула недовіра. «Господи. Умію ж я поводитися з людьми», — подумав Ларрі та ще більше розізлився.

— Ти робиш мені боляче, — тихо сказала Надін.

Він опустив погляд і побачив, що його пальці вгрузли в м’яку плоть її плечей, і його гнів зринув, лишивши по собі тупий сором.

— Пробач, — мовив Ларрі.

Джо й досі дивився на нього, і Ларрі усвідомив, що він щойно втратив половину заробленої довіри. А то й більше. Надін щось сказала.

— Я не розчув.

— Кажу, поясни, чому мотоцикл — не велосипед.

Першим імпульсом було заволати до неї: «Якщо така розумна, ну ж бо, покатайся! Спробуй, як воно — дивитися на світ скрученою головою!» Та Ларрі опанував себе. Певно, у ньому щойно зневірився не лише Джо, а й він сам. Може, він і вийшов на тому боці, та дещиця його старої, дитячої натури вийшла разом із ним — вона волочилася за ним, наче тінь, що зіщулювалась опівдні, та ніколи не зникала повністю.

— Мотоцикли важчі, — мовив Ларрі. — Якщо втрачаєш рівновагу, вирівнятися значно складніше. Один із цих залізних коників важить із триста п’ятдесят фунтів[288]. До цього звикаєш дуже швидко, та не одразу. У звичайній автівці з механікою передачі перемикаєш рукою, а на газ тиснеш ногою. На моциках усе навпаки: передачі перемикаєш ногою, а газ викручуєш рукою, і до цього звикнути важко. І замість одного гальма їх два. Правою ногою гальмуєш заднє колесо, правою рукою — переднє. Якщо забудеш про ногу та загальмуєш самою рукою, можна й через руль перелетіти. А ще треба звикнути до пасажира.

— До Джо? Я думала, він поїде з тобою!

— Я б радо посадив його до себе, та не думаю, що він згодиться. Правда?

Надін поглянула на Джо й надовго затримала на ньому погляд.

— Так, — сказала вона й зітхнула. — Він може й зі мною не поїхати. Може злякатися.

— Якщо погодиться, відповідальною за нього будеш ти. А я відповідальний за вас обох. І я не хочу, щоб ви розбилися.

— Ларрі, ти потрапляв в аварію? З кимось їхав?

— Так, — сказав Ларрі. — Однак тоді жінка, з якою я подорожував, була вже мертва.

— Вона розбилася на мотоциклі? — Обличчя в Надін перетворилося на застиглу маску.

— Ні. Можна сказати, що це був на сімдесят відсотків нещасний випадок і на тридцять — самогубство. Чого б вона не хотіла від мене… дружби, розуміння, допомоги, не знаю… їй було мало. — Йому стало погано, у скронях бухкало, у горлі з’явився клубок, підступили сльози. — Її звали Ритою. Ритою Блейкмур. Просто мені хотілося б, щоб із вами, з тобою й Джо, цього не трапилося. От і все.

— Ларрі, чому ти раніше не сказав?

— Бо це болюча тема, — просто сказав він. — Дуже.

І це була правда. Та не вся. Про сни він змовчав. Ларрі запитав себе, чи снилися жахіття й Надін. Минулої ночі він прокидався, і вона крутилася уві сні, щось бурмотіла. Та сьогодні нічого не сказала. І Джо. Чи снилися йому кошмари? Ну, про них він нічого не знав, однак безстрашний інспектор Андервуд зі Скотленд-Ярду боявся страшних снів… і якщо Надін розіб’ється, вони можуть повернутися.

— Значить, поїдемо завтра, — сказала вона. — Та інструктаж проведи сьогодні.

———

Але першочерговим завданням була заправка двох невеликих мотоциклів, які обрав для них Ларрі. Салон мав власну заправку, та без електроенергії вона не працювала. Біля люка, що закривав підземну цистерну, знайшлася ще одна обгортка від шоколадки, і Ларрі здогадався, що не так давно його відкривав розумаха Гарольд Лодер. Нехай закоханий, нехай фанат «Пейдею», а Гарольд здобув повагу Ларрі. Можна сказати, наперед сподобався. У Ларрі вже з’явився уявний портрет Гарольда: певне, він років тридцяти п’яти, фермер, високий, засмаглий, худорлявий і, мабуть, не сильно начитаний, однак страшенно кмітливий. Він усміхнувся на всі зуби. Дурне діло — малювати в уяві когось, кого ніколи не бачив, бо ж ніколи не вгадаєш. Усі ж знають жарт про трьохсотфунтового ді-джея з писклявим, комариним голосом.

Поки Надін розкладала по тарілках холодну їжу, Ларрі вирішив обійти салон по колу. Біля бічної стіни стояла велика сталева бочка для сміття. До неї було приставлено лом, а через край звисав завиток гумового шланга.

Знову попався, Гарольде! Сержанте Бріґґз, гляньте. Наш друг націдив із підземної цистерни трохи бензинчику. Дивно, що шланг із собою не прихопив.

Певне, він відрізав шматок, а це рештки. Інспекторе Андервуд, я, звісно, перепрошую, але ж це бочка для сміття.

Сержанте, щоб мене грім побив. Ви маєте рацію. Доведеться поклопотати, щоб вас підвищили.

Ларрі прихопив лом зі шлангом та підніс їх до люка.

— Джо, можна тебе на хвилинку? Потрібна твоя допомога.

Хлопчик відірвався від крекерів із сиром і недовірливо глянув на нього.

— Ходи, усе гаразд, — тихо сказала Надін.

Джо пошаркав до Ларрі.

Ларрі опустився на одне коліно та застромив лом у вічко біля краю люка.

— Наляж на нього — побачимо, чи в нас вийде підняти цю кришку.

На мить Ларрі здалося, що хлопець або не зрозумів його, або просто не хотів робити, як він сказав. Та тоді Джо схопився за кінець лома й натиснув на нього. Його руки були тонкими, однак обкручені жилавими м’язами, як у бідняків із робітничих сімей. Люк трохи піднявся, та не достатньо, щоб Ларрі підсунув під нього пальці.

— Усім тілом наляж, — сказав він.

Ті дикунські розкосі очі пронизали його холодним поглядом, а тоді Джо натиснув на важіль, його ноги відірвалися від землі, і лом прийняв на себе всю вагу хлопця.

Люк піднявся трохи вище — якраз досить. Ларрі підсунув під нього пальці. Поки він намагався вхопитися за кришку, йому подумалося, що, коли хлопець має на нього якогось зуба, зараз він отримав чудову нагоду це продемонструвати. Якщо Джо зіскочить із лома, люк бабахне назад і відітне всі пальці, крім великих. Ларрі помітив, що Надін також про це подумала. Вона саме роздивлялася один із мотоциклів, але тепер озирнулася на них, і м’язи на її обличчі напружилися. Погляд метнувся до Ларрі, тоді до Джо. Хлопчик висів на ломі й дивився на Ларрі, який досі намагався як слід ухопитися за люк. Ті блакитно-зелені очі були непроникними.

— Допомогти? — спитала Надін.

Її зазвичай спокійний голос звучав дещо пискливо.

Йому в око забіг піт, і він зморгнув. Однаково нічого не виходило. Чувся запах бензину.

— Гадаю, ми впораємося, — сказав Ларрі, дивлячись їй у вічі.

Наступної миті його пальці натрапили на коротеньку борозну на нижній поверхні люка. Він смикнув та відкинув його. Кришка гепнула об асфальт із глухим стуком. Ларрі почув, як зітхнула Надін, і лом упав на долівку. Він змахнув із лоба піт і озирнувся на хлопця.

— Молодець, Джо, — сказав Ларрі. — Якби воно в тебе висковзнуло, решту життя я б застібував ширінку зубами. Дякую.

Малий уже рушив до мотоциклів, і Ларрі не очікував почути відповідь — хіба що незрозуміло пугукне щось…

— Бу-ласк-ка, — промовив Джо напруженим, хрипким голосом.

Ларрі метнув погляд до Надін. Вона глянула на нього, тоді на Джо. Була приємно здивована, однак ніби й очікувала на щось подібне. Чи знала вона, що хлопець заговорить? Ларрі вже колись бачив такий вираз, однак не міг сказати, у кого й коли.

— Джо, — мовив він, — ти сказав «будь ласка»?

Джо енергійно закивав.

— Бу-ласк-ка. Бу-ласк-ка.

Усміхнена Надін простягнула до нього руки.

— Ти молодець, Джо. Справжній молодець.

Джо підбіг до неї, дозволив пообіймати себе кілька секунд, а тоді повернувся до моциків — він роздивлявся їх, хихотів та пугукав до себе.

— Він уміє говорити, — сказав Ларрі.

— Я знала, що він не німий, — кивнула Надін. — І чудово, що він може поправитися. Гадаю, йому були потрібні ми двоє. Дві половинки. Він… ох, не знаю.

Ларрі помітив, що вона залилася рум’янцем, і здогадався чому. Він почав застромлювати шланг в отвір у цементі, і йому сяйнуло, що його дію можна було назвати грубою, символічною пантомімою. Ларрі зиркнув на Надін. Вона хутенько відвернулася, та однаково він устиг помітити, з яким виразом вона спостерігала за ним, помітити, як до її обличчя прилинула кров.

———

У його грудях зринув лютий страх, і він закричав:

— Заради Бога, Надін, стережись!

Вона зосередилася на ручному керуванні й не дивилася, куди їде: її «хонда» ледве повзла на швидкості п’ять миль за годину, однак вона націлилася просто на сосну.

Надін звела очі, і Ларрі почув, як вона зойкнула. Жінка вильнула вбік, та повернула надто різко й злетіла з мотоцикла. «Хонда» заглухла.

Він підбіг до неї. Серце калатало.

— Усе гаразд? Надін? З тобою?..

Вона кволо звелася на ноги й поглянула на подряпані руки.

— Так, усе добре. От дурна. Не дивилася, куди їду. Я пошкодила мотоцикл?

— Та до біса той мотоцикл, дай гляну на руки.

Надін показала йому долоні. Ларрі дістав із кишені штанів пляшечку «Бактину» й побризкав їх.

— Ти тремтиш, — сказала вона.

— На це також не зважай, — його слова прозвучали грубіше, ніж він хотів. — Слухай, може, краще й далі цурликати собі на велосипедах. Це небезпечно…

— Дихати також небезпечно, — спокійно відказала Надін. — І гадаю, що буде краще, коли Джо поїде з тобою. Принаймні спершу.

— Він не захоче…

— Гадаю, захоче, — перебила його Надін і глянула йому в очі. — І ти це також знаєш.

— Ну, на сьогодні закінчуємо. Уже так темно, що майже нічого не видно.

— Ще разок. Здається, я десь читала, що коли кінь тебе скинув, потрібно одразу заскакувати на нього назад.

Повз них пройшов Джо. Хлопчик тримав у руках мотоциклетний шолом і ласував із нього чорницями: він знайшов за мотосалоном зарості чорниць, і коли в Надін почався перший урок, він узявся збирати ягоди.

— Кажуть таке, — здався Ларрі. — Тільки прошу — дивись, куди їдеш.

— Так, командире. Слухаюся, командире.

Вона козирнула йому та всміхнулась. У неї була прекрасна некваплива усмішка, від якої починало світитися все її обличчя. Ларрі всміхнувся у відповідь — інакше й не можна було. Коли Надін усміхалася, навіть Джо усміхався у відповідь.

Цього разу вона двічі об’їхала стоянку, а тоді завернула на дорогу — трохи різкувато, і в Ларрі знову закалатало серце. Та вона виставила ногу, як він їй показував, а тоді виїхала на схил та зникла з поля зору. Ларрі побачив, як вона обережно ввімкнула другу передачу, а коли спустилася за пагорб, почув, як увімкнулася третя. Шум двигуна віддалився, поступово затих, і запанувала тиша. Ларрі нетерпляче стояв у сутінках, автоматично ляскаючи по руках, коли на шкіру сідали комарі.

Джо знову пройшов повз нього.

— Бу-ласк-ка, — сказав він і всміхнувся синіми губами.

Ларрі силувано всміхнувся до нього. Якщо вона скоро не повернеться, він піде її шукати. У його уяві витанцьовував моторошний образ — Надін лежить у канаві зі скрученими в’язами, а він стоїть і дивиться на неї.

Ларрі вже рушив до другого мотоцикла й міркував, чи не взяти із собою Джо, коли до його вух знову долинуло монотонне гудіння, що розрослося до звуку плавного двигуна «хонди», який спокійно кудкудакав собі на четвертій передачі. Ларрі розслабився… трошки. Він усвідомив, що не розслабиться до кінця, доки вона не злізе з тієї штуки.

Надін виїхала на пагорб. Під’їхала до нього з увімкненою фарою.

— Непогано, га? — на цих словах Надін заглушила мотор.

— Я вже хотів їхати по тебе. Думав, що стався нещасний випадок.

— Типу того. — Вона помітила, як Ларрі напружився, і додала: — Надто вповільнилася, коли розверталась, і забула переключитися. Моцик заглухнув.

— А-а. Ну, на сьогодні досить, так?

— Так, — сказала вона. — У мене куприк болить.

———

Тієї ночі він лежав, закутавшись в покривала, і міркував, чи прийде вона до нього, коли засне Джо. Він хотів її, і, судячи з виразу її очей під час пантоміми зі шлангом, вона також його хотіла. Зрештою він заснув.

Йому наснилося, що він загубився в кукурудзяному полі. Однак чулася музика, гітарна музика. На гітарі грав Джо. Якщо він знайде Джо, з ним усе буде гаразд, тож він рушив на звук, у разі потреби розштовхував стебла кукурудзи й переходив до інших рядів, а врешті вийшов на галявину з хвилястою межею. Там стояв невеликий будинок, який правильніше було б назвати халупою, чий ґанок підтримували два старі, іржаві домкрати. І на гітарі грав не Джо. Такого взагалі не могло бути, адже хлопчик тримався за його ліву руку, а Надін — за праву. Вони йшли разом із ним. На гітарі грала стара жінка. Лунало щось на кшталт спіричуелу з джазовими нотками. Джо усміхнувся. Та бабця була чорношкірою, і сиділа вона на ґанку тої халабуди. Йому здалося, що старшої жінки він за ціле життя не бачив. Та вона випромінювала щось таке, від чого йому стало добре… так, як тоді, коли він був ще зовсім маленьким і мати раптом пригортала його та казала: «Ось він — синочок Еліс Андервуд. Ось він — найкращий у світі хлопчик».

Бабця перестала грати й глянула на них.

— Дивіться-но, у мене кумпанія. Виходьте відтіля, дайте на вас глянути — мої беньки вже не видять так гарно, як колися.

Тож вони підступили ближче, тримаючись за руки, і Джо простягнув руку, штовхнув стару лису шину на мотузці, і та загойдалася, наче маятник. Порослою бур’яном землею заковзала тінь у формі пончика. Вони перебували на невеличкій галявині, що була наче острів посеред кукурудзяного моря. Північніше вдалину бігла ґрунтова дорога.

— Хочеш побавитися цьою старою бренчалкою? — спитала вона в Джо.

Хлопчик охоче підійшов до неї та взяв гітару з її вузлуватих рук. Він почав грати мелодію, яку вони чули, пробираючись кукурудзою, тільки в нього виходило краще та швидше, ніж у старої.

— Ото молодчина, файно гра. А я вже надто стара. Пальці так хутко не бігають. Ломець ломить. Та в дев’ятсот другому я грала в окружній адміністрац’ї. Була першим негром, який там заграв. Найпершим.

Надін спитала, хто вона. Вони перебували в місці, де час завмер: сонце висітиме в небі без руху за годину до темряви, а тінь від гойдалки постійно черкатиме бур’янами — туди-сюди, туди-сюди. Ларрі побажав назавжди лишитися там разом із сім’єю. Це було хороше місце. Тут чоловік без обличчя їх ніколи не знайде. Ні його, ні Джо, ні Надін.

— Матінка Ебіґейл — отак мене звати. Здається, я найстарша жінка в східній Небрасці, та досі сама печу печиво. Приходьте якнайшвидше. Треба забратися, перш ніж він довідається про нас.

На сонце набігла хмара. Колесо вповільнилось і зависло над землею. Джо рвучко бренькнув струнами й припинив грати. Ларрі відчув, як волосся на потилиці стало дибки. Стара наче нічого й не помітила.

— Хто довідається? — спитала Надін, і Ларрі пожалкував, що не може говорити, інакше він би крикнув до неї, щоб вона проковтнула те запитання, проковтнула його, перш ніж воно вирветься на свободу та скривдить їх.

— Чорний чоловік. Той слуга диявола. Хвала Господу, нас розділяють Скелясті гори, та вони його не стримають. Тому ми маємо згуртуватись. У Колорадо. Бог прийшов до мене вві сні та показав, де саме. Та все рівно маємо зібратися якнайхутчіш. Так що скоренько сюди. Усі інші також прийдуть.

— Ні, — сказала Надін холодним, переляканим голосом. — Ми йдемо до Вермонту. Тільки до Вермонту. Туди — і все.

— Твоя мандрівка буде значно довшою, ніж наша, якщо не відіб’єшся від його ваби. — Стара подивилася на Надін скорботними очима. — Жінко, чоловік біля тебе — з нього може бути пуття. Він сам цього прагне. Ти ним користаєшся, та чому б натомість не пристати до нього?

— Ні! Ми їдемо до Вермонту, до ВЕРМОНТУ!

Вираз в очах старої змінився — він став жалісливим.

— Дитя Єви, як не пильнуватимеш, ти потрапиш прямісінько до пекла. І коли ти туди потрапиш, сама пересвідчишся, що в пеклі царить холод.

Тут сон розколовся. З тріщин полилася чорнота й затопила його. Та в темряві його щось переслідувало. Воно було холодним, безжальним. Ще трохи, і він побачить його радісний вишкір.

Та перш ніж це сталося, Ларрі прокинувся. Півгодини тому почало світати, і землю затягнуло густим білим туманом, який мав випаруватися, коли сонце підніметься трохи вище. З білості здіймався мотосалон — він нагадував ніс якогось химерного корабля, замість дерева побудованого зі шлакоблоків.

Хтось лежав поряд із ним, і Ларрі побачив, що вночі до нього прийшла не Надін, а Джо. Хлопчик скрутився біля нього, встромивши палець до рота, і так тремтів уві сні, ніби йому також снилося якесь жахіття. Ларрі стало цікаво, чи не бачить Джо ті самі сни… і він ліг на спину та думав про це цілу годину, доки не прокинулися його супутники.

———

Коли вони поснідали, спакували речі та прилаштували їх до мотоциклів, туман розвіявся якраз достатньо, щоб можна було вирушати в дорогу. Як Надін і казала, Джо не заперечував проти того, щоб їхати з Ларрі. Більше того, він сам сів до нього.

— Будемо рухатися повільно, — учетверте повторив Ларрі. — Не будемо гнати, а то розіб’ємося.

— Добре, — сказала Надін. — Я так хвилююся. Наче вирушаємо на пошуки пригод!

Вона усміхнулася до нього, та Ларрі не зміг усміхнутись у відповідь. Рита Блейкмур говорила щось дуже подібне, коли вони полишали Нью-Йорк. За два дні до її смерті.

———

На обід вони зупинилися в Епсомі — якраз під тим деревом біля муру, де ще недавно Джо стояв із ножем над Ларрі, коли той спав. Поїли консервованої шинки й запили її апельсиновою газованкою. Ларрі заспокоївся: їхати мотоциклами було не так уже й погано. Вони гарно просунулися вперед, і лише в селах треба було поволі чухкати хідниками. Надін поводилася на дорозі дуже обережно. Вона пригальмовувала на небезпечних поворотах і не підганяла його навіть на вільній дорозі, тож вони постійно рухалися на швидкості, яку задавав Ларрі, — тридцять п’ять миль за годину, не більше. Йому подумалося, що коли погода не зіпсується, до дев’ятнадцятого числа вони вже будуть у Стовінгтоні.

Вони зупинилися повечеряти західніше від Конкорда, і Надін сказала, що можна зрізати дорогу, якщо рушити 89-ю трасою, просто на північний захід.

— Там буде багато машин, — завагався Ларрі.

— Ми можемо їх об’їхати, — упевнено сказала вона. — І в разі потреби можна рухатись аварійною смугою. У найгіршому випадку повернемося та поїдемо якоюсь другорядною дорогою.

Повечерявши, вони таки рушили трасою 89 і справді натрапили на затор на правій смузі. За Ворнером була аварія — легковик із трейлером склалися бумерангом, перегородивши дорогу. Очевидно, водій і його дружина померли ще кілька тижнів тому, і їхні трупи лежали на передніх сидіннях «електри», наче два мішки із зерном.

Разом вони зуміли перекотити мотоцикли через зчеплення між автівкою й трейлером. Вони так потомилися, що вирішили не їхати далі. Тієї ночі Ларрі не думав, лягти до Надін чи ні: вона розстелила свої ковдри за десять футів від нього, і між ними ліг Джо. Та він був надто виснажений, щоб думати про щось, окрім сну.

———

Наступного дня вони натрапили на затор, який не змогли об’їхати: перекинулася вантажівка з фургоном, і за нею скупчився ще з десяток машин. Однак їм пощастило: за дві милі позаду лишилося розгалуження. Вони повернулися й поїхали до Енфілда. Від утоми й розчарування зупинилися в міському парку, щоб перепочити з двадцять хвилин.

— Надін, а чим ти раніше займалася? — спитав Ларрі.

Він думав про вираз, що зринув у її очах, коли Джо заговорив (хлопчик уже додав до свого робочого словника фрази «Ларрі, Надін, дяки» та «пшов твалет»), і тепер вирішив висловити свій здогад:

— Ти вчителювала?

Вона здивовано глянула на нього.

— Так. Влучно ти.

— Маленьких учила?

— Саме так. Перший і другий класи.

Це трохи прояснило, чому вона й чути не хотіла про те, щоб кинути Джо. На розумовому рівні хлопчик регресував до семирічного рівня.

— Але як ти здогадався?

— Колись давно я зустрічався з логопедом із Лонг-Айленду. Знаю, це схоже на початок якогось жарту про Нью-Йорк, та я не брешу. Вона працювала в школах району Оушн-В’ю[289]. У молодших класах. Діти з вадами мовлення, діти з вовчими пащами, заячими губами, глухі діти. Вона завжди казала, що, як хочеш виправити мовний дефект у дитини, потрібно лише показати їй, як вимовити той самий звук, однак в інший спосіб. Показати як, сказати самій. Показати як, сказати самій. І повторювати, аж доки в голові дитини щось не клацне. І коли вона розказувала про це, виглядала так само, як ти, коли Джо сказав «бу-ласк-ка».

— Справді? — вона сумно всміхнулась. — Я любила тих малят. Деякі з них були скривдженими, однак у тому віці ніхто з них не був зіпсутий настільки, щоб цьому не можна було зарадити. Дійсно хорошими люди бувають лише в дитинстві.

— Звучить романтично.

Вона знизала плечима.

— Діти й справді добрі. І коли попрацюєш із ними, перетворюєшся на романтика. Це не так уже й погано. А твоїй подрузі-логопеду подобалася її робота?

— Так, подобалася, — погодився Ларрі. — А в минулому ти була заміжня?

Ось, знову те просте всюдисуще слово. Минуле. Лише три склади, але такі всеосяжні.

— Заміжня? Ні. Ніколи. — Вона знову занервувалася. — Я справжня стара діва з учительської когорти: молодша, ніж виглядаю, та почуваюся значно старшою. Мені тридцять сім років.

Перш ніж Ларрі встиг себе зупинити, його погляд ковзнув до її волосся. Надін кивнула, ніби він дійсно щось промовив.

— Сивина передчасна, — сухо сказала вона. — Коли моїй бабусі виповнилося сорок років, волосся в неї було вже все біле. Гадаю, у мене воно протягне років на п’ять довше.

— А де ти викладала?

— У маленькій приватній школі в Піттсфілді. Не для всіх. Вкриті плющем стіни, гральний майданчик із новітнім обладнанням. Спад в економіці? До біса. Повний уперед. У шкільному гаражі стояли два «тандербьорди», три «мерседес-бенци», двійко «лінкольнів» та «крайслер-імперіал».

— Мабуть, тобі непогано жилося.

— Та отож, — сказала вона без зайвої скромності й усміхнулася. — Та зараз це вже не має значення.

Ларрі обійняв її. Надін ледь помітно здригнулася й напружилася. Плече та рука в неї були теплими.

— Краще не треба, — сказала вона.

— Не хочеш, щоб я до тебе чіплявся?

— Ні. Не хочу.

Він спантеличено прибрав руку. Як так? Вона ж хотіла, щоб він її пригорнув. Ларрі відчував хвилі бажання, що випромінює її тіло, — сигнал був доволі чітким. Вона сильно почервоніла та звернула блискучі, сповнені відчаю очі до своїх рук, що тремтіли в неї на колінах, наче два скривджені павуки. Здавалося, вона от-от заплаче.

— Надін…

(Люба, це ти?)

Вона подивилася на нього, і Ларрі побачив, що вона вже проковтнула сльози. Надін саме хотіла йому щось сказати, коли в їхньому полі зору з’явився Джо. В одній руці хлопець ніс футляр із гітарою. Вони винувато глянули на нього — так, наче він застукав їх на чомусь гарячішому за розмови.

— Пані, — сказав Джо, ніби між іншим.

— Що? — перепитав Ларрі: він не розумів, про що мова.

— Пані! — повторив хлопчик і тицьнув великим пальцем через плече.

Ларрі з Надін перезирнулися.

Раптом почувся четвертий голос — високий та здушений від надлишку емоцій. Вони підскочили так, ніби пролунав голос із неба.

— Слава Богу! Слава Богу!

Вони підвелися й побачили жінку, яка мало не бігла до них. Вона водночас і всміхалась, і плакала.

— Як я рада вас бачити, — пробелькотіла незнайомка. — Я так рада вас бачити… слава Богу…

Вона похитнулася та зомліла б, якби Ларрі вчасно її не підхопив. Він потримав ту жінку за плечі, доки в неї минулося запаморочення. На вигляд років двадцять п’ять. Вона була вдягнена в блакитні джинси та просту білу блузку. Бліде обличчя, блакитні очі не кліпають. Незнайомка дивилася на нього так, ніби намагалася переконати себе, що це не галюцинація, що ці троє дійсно існують.

— Мене звати Ларрі Андервуд, — мовив він. — А це Надін Кросс. Хлопчика звати Джо. І ми вам дуже раді.

Жінка подивилася на нього кілька секунд, тоді повільно підійшла до Надін.

— Я така щаслива… така щаслива, що зустрілася з вами. — Вона зашпортнулась, однак не впала. — О Господи милосердний, ви дійсно справжні?

— Так, — сказала Надін.

Незнайомка пригорнулася до Надін і зарюмсала. Надін обійняла її. Джо постояв на вулиці біля пікапа, тримаючи футляр із гітарою та великий палець у роті. Урешті він підійшов до Ларрі й поглянув йому в обличчя. Ларрі взяв його за руку. Вони стояли та дивилися на жінок серйозними очима. Ось так вони зустрілися з Люсі Свонн.

———

Вони розказали їй, куди прямують, що там можуть бути щонайменше двоє живих людей, і вона захотіла поїхати з ними. У крамниці спорттоварів Ларрі знайшов для неї середнього розміру наплічник, і жінки пішли до будинку Люсі, що був на околиці міста. Надін допомогла їй спакувати речі: дві зміни одягу, спідню білизну, запасну пару взуття, дощовик. І фотографії її покійного чоловіка й дочки.

Того вечора вони зупинилися в містечку під назвою Квічі, що було вже у Вермонті. Вони розпалили вогнище, сіли навколо нього, і Люсі Свонн розказала їм свою історію — вона була коротка, проста й не надто відрізнялася від того, що вони скоро почують від багатьох інших. Спершу накопичилося горе, тоді шок, і ці страждання мало не довели її до божевілля.

25 червня захворів її чоловік, а наступного дня — їхня дочка. Вона доглядала їх, як могла, і чекала, поки й сама зляже з хрипункою (так цю хворобу прозвали в її куточку Нової Англії). До двадцять сьомого, коли її чоловік уже впав у кому, Енфілд був практично відрізаний від навколишнього світу. Зображення в телевізорі зробилося плямистим, химерним. Люди мерли як мухи. За останній тиждень через дорожню заставу проїхало чимало вантажівок із солдатами, та армії було не до такого маленького містечка, як Енфілд, штат Нью-Гемпшир. Рано-вранці 28 червня помер її чоловік. 29-го дочці Люсі ніби трохи покращало, та ввечері її знову вхопила гарячка. Дівчинка померла близько одинадцятої. До 3 липня померли всі енфілдці — усі, крім неї та старого на ім’я Білл Деддз. Білл також був хворим, та він начебто повністю одужав. Проте вранці на День незалежності вона знайшла його на головній вулиці містечка. Він був чорний та розпухлий, як і всі решта.

— Тож я поховала Веса з дочкою й Білла також. На це в мене пішов увесь день, та тепер вони спочивають із миром. А тоді мені подумалося, що варто з’їздити до Конкорда — там батьки живуть. Але так… так і не зібралася. — Вона глянула на них благальними очима. — Я дуже завинила перед ними? Як гадаєте, вони були б іще живі?

— Ні, — мовив Ларрі. — Імунітет до цієї зарази не спадковий. Моя мати…

Він замовк і звернув очі до вогнища.

— Ми з Весом мали одружитися, — сказала Люсі. — Це сталося того літа, коли я закінчила школу. У тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому. Мати з батьком не хотіли, щоб ми одружувалися. Вони хотіли, щоб я кудись поїхала, народила дитину та віддала її до притулку. Та я не змогла. Мати казала, що ми розлучимося. Батько казав, що Весові бракує клепки, що він так і не візьметься за розум. «Може, і так, та побачимо, як воно буде», — ось як я їм відповіла. Я хотіла ризикнути. Розумієте?

— Так, — кивнула Надін.

Вона сиділа поряд із Люсі й дивилася на неї зі щирим співчуттям.

— У нас був гарненький будиночок, і я ніколи й не підозрювала, що все так скінчиться, — сказала Люсі й чи то зітхнула, чи то схлипнула. — Ми втрьох гарно влаштувалися. Завдяки Марсі Вес став розважливішим. Весь його світ обертався навколо нашої дитини. Для нього вона…

— Не треба, — сказала Надін. — Усе це в минулому.

Знову те слово, подумалося Ларрі. Те коротке слово, лише три склади.

— Так. Усього цього не стало. Гадаю, я б оклигала. І я вже дійсно приходила до тями, коли мені почали снитися ті кошмари.

— Кошмари? — стрепенувся Ларрі.

Надін глянула на Джо. Ще секунду тому хлопчик клював носом, та тепер він витріщився на Люсі блискучими очима.

— Кошмари, страхіття, — сказала Люсі. — Не завжди однакові. Частіше за все сниться, як за мною женеться якийсь чоловік і я ніяк не можу його роздивитися, бо він весь закутаний у… ну, як її… у мантію. І він постійно ховається в тінях і підворіттях. — Вона здригнулася. — Він мене так замучив, що я боялася засинати. Та тепер я, можливо…

— Чог-г-гний чог-говік! — раптово зойкнув Джо, та так сильно й голосно, що всі аж підскочили.

Він зірвався на ноги та виставив руки, скрутивши пальці в кігті, наче мініатюрний Бела Луґоші[290].

— Чог-гний чог-говік! Кошмаги! Женеця! Женеця за мной! Лькає мене!

Джо притиснувся до Надін і задивився в темряву недовірливими очима.

Між ними зависла мовчанка.

— Це якесь божевілля, — сказав Ларрі й знову замовк.

Раптом навколишня темрява здалася дуже густою, і Люсі мала зляканий вигляд. Він змусив себе продовжити:

— Люсі, а тобі коли-небудь снилося… ну, щось про Небраску?

— Нещодавно мені наснилася стара негритянка, — мовила Люсі, — та сон був коротким. Вона сказала щось на кшталт «приходь у гості». Тоді я опинилася в Енфілді, і той… той страшний мужик знову гнався за мною. А потім я прокинулася.

Ларрі так довго дивився на неї, що вона зашарілась і опустила очі. Він поглянув на Джо.

— Джо, а тобі снилася… е-е, кукурудза? Стара бабця? Гітара?

Джо лише дивився на нього з обіймів Надін.

— Облиш його. Він іще дужче засмутиться, — сказала Надін, та збентеженою виглядала вона, а не хлопчик.

Ларрі покопирсався в думках.

— Джо, а будинок? Хижа з ґанком на домкратах?

Йому здалося, що в Джо засяяли очі.

— Ларрі, припини! — гримнула Надін.

— А гойдалка, Джо? Гойдалка з шиною?

Раптом Джо стрепенувся в руках у Надін. Він висмикнув палець із рота. Надін спробувала його втримати, та він вирвався.

— Гойдалка! — захоплено вигукнув Джо. — Гойдалка! Гойдалка!

Він відскочив від них, крутнувся на місці й показав на Надін, тоді на Ларрі.

— Вона! Ти! Усі!

— Усі? — перепитав Ларрі, та Джо знову замовк.

— Гойдалка, — вражено пробелькотіла Люсі Свонн. — Я теж її пам’ятаю. Чому нам сниться те саме? Нас що, хтось опромінив?

— Я не знаю, — Ларрі глянув на Надін. — Тобі це теж снилося?

— Мені нічого не сниться, — відрубала вона й одразу відвела очі.

«Брешеш, — подумав Ларрі. — Але чому?»

— Надін, якщо ти…

— Я ж сказала: мені нічого не сниться! — різко, мало не істерично гримнула вона. — Чого ти не облишиш мене в спокої? Чого присікуєшся?

Вона підвелася й швидко подалася геть.

Люсі невпевнено подивилася їй услід, а тоді встала.

— Піду за нею.

— Так, сходи. Джо, лишайся зі мною, окей?

— Кей, — сказав Джо й почав розстібати гітарний футляр.

———

Люсі з Надін повернулися за десять хвилин. Ларрі помітив, що вони були заплакані, та тепер уже все минулося.

— Пробач, — звернулася Надін до Ларрі. — Просто я постійно засмучена. Інколи це виявляється доволі дивно.

— Та все гаразд.

Питання снів більше не порушували. Вони всілись і послухали, як Джо пройшовся всім своїм репертуаром. Зараз у нього виходило справді гарно, і крізь мугикання й рохкання почали пробиватися самі пісні.

Урешті вони повкладалися спати. Ларрі з Надін лежали по різні боки, а між ними — Люсі з Джо.

Спершу Ларрі наснився чорний чоловік на узвишші, а тоді — стара чорношкіра жінка на ґанку її будиночка. Тільки в цьому сні він знав, що до них іде чорний чоловік, крокує крізь кукурудзу, торуючи власний звивистий шлях — наближається до них, ближче й ближче, а на його темному обличчі світиться палючий, приварений до рота вишкір.

Ларрі прокинувся серед ночі. Подих перехопило, груди стискав жах. Інші спали як убиті. Якимсь чином він знав, що чорний чоловік іде не з порожніми руками: у них вигойдується страшна офіра — гниле тіло Рити Блейкмур, розбухле й здерев’яніле, з плоттю, погризеною бабаками й тхорами; німе звинувачення, яке збиралися кинути йому до ніг, — звинувачення, яке розкаже, розверещить усім про його злочин, яке врочисто прошепоче, що ніякий він не хороший хлопець, що йому бракує якоїсь деталі, що він невдаха, що він уміє тільки брати.

Урешті він знову заснув, і аж до сьомої ранку, коли прокинувся, задубілий, змерзлий, голодний і з повним сечовим міхуром, йому геть нічого не снилося.

———

— О Господи, — сказала Надін порожнім голосом.

Ларрі поглянув на неї й побачив розчарування, та таке глибоке, що Надін навіть не заплакала. Вона зблідла, а її прекрасні очі погасли й потьмяніли.

Було 19 липня, чверть по сьомій, і тіні почали витягуватися. Вони їхали весь день і зупинялися лише кілька разів, і то на п’ять хвилин, а пообідали в Рендолфі лише за півгодини. Ніхто не скаржився, однак за шість годин на мотоциклі в Ларрі заніміло й боліло все тіло: його м’язи немов голками нашпигували.

Наразі вони стояли, вишикувавшись перед кованою загорожею. Позаду них унизу лежав Стовінгтон, який майже не змінився відтоді, як його востаннє бачив Стю Редман. За забором виднівся моріжок — колись про нього дбали, та тепер він розрісся, розкуйовдився і його трави засмітило віття з листям, що понаносили літні бурі. Посеред подвір’я височіли три поверхи самого епідемцентру. «Певне, підземних поверхів ще більше», — подумав Ларрі.

Навколо було порожньо, тихо й безлюдно.

Посеред моріжку стояла табличка:

СТОВІНГТОНСЬКИЙ ЕПІДЕМЦЕНТР

ЦЕ ДЕРЖАВНА УСТАНОВА!

ВІДВІДУВАЧАМ НЕОБХІДНО ЗАРЕЄСТРУВАТИСЯ В ПРИЙМАЛЬНІ

Біля неї була ще одна табличка, і вони дивилися саме на неї.

ТРАСОЮ 7 до РАТЛЕНДА

ТУТ УСІ МЕРТВІ

ТРАСОЮ 4 до СКАЙЛЕРВІЛЛЯ

МИ ПРЯМУЄМО НА ЗАХІД

ДО НЕБРАСКИ

ТРАСОЮ 29 до I-87

РУХАЙТЕСЯ НАШИМ МАРШРУТОМ

I-87 НА ПІВДЕНЬ ДО I-90

ПИЛЬНУЙТЕ ВКАЗІВКИ

I-90 НА ЗАХІД

ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР

ФРЕНСІС ҐОЛДСМІТ

СТЮАРТ РЕДМАН

ҐЛЕНДОН ПЕКОД БЕЙТМАН

8 ЛИПНЯ 1990 Р.

— Гарольде, друзяко, — пробурмотів Ларрі. — Не дочекаюся, коли потисну тобі руку та пригощу пивом… або «Пейдеєм».

— Ларрі! — зойкнула Люсі.

Надін зомліла.

Розділ 45

Уранці 20 липня вона вийшла на ґанок із кавою й тостом — була за двадцять хвилин одинадцята. Вона робила так щодня, коли термометр від компанії «Кока-Кола» за вікном над кухонною раковиною показував понад п’ятдесят градусів[291]. Сезон був у розповні, і такого гарного літа матінка Ебіґейл не пригадувала від 1955 року, коли її мати померла в поважному віці — дев’яносто три роки. Коли вона обережно опускалася в крісло-гойдалку без билець, їй подумалося, що зараз мало хто зрадіє такій гарній погоді. А цьому взагалі хто-небудь радів? Звісно ж, дехто звертав увагу на погоду: закохана молодь та старі, чиї кістки добре знали, що таке смертоносні лещата зими. Та тепер не стало ні малих, ні старих, ні тих, хто посередині. Господь виніс людству жорстокий вирок.

Хтось, може, і оскаржив би таке правосуддя, та точно не матінка Ебіґейл. Якось Він здійснив це водою, а за певний час здійснить і вогнем. Суддя для Господа — то не її справа, та іноді вона воліла, аби Він не підносив до її губ саме такої чаші. Проте Він вирішив, що їй стане сил. І коли йшлося про осуд, вона полюбляла згадувати відповідь, яку Бог прорік із палаючого куща Мойсеєві, коли тому заманулося Його порозпитувати. «Хто ти?» — здивувався Мойсей, а Бог огризнувся: «Я той, хто Є». Інакше кажучи, Мойсею, годі тобі кола навкруги куща нарізати — тягни свою стару дупу справами займатися.

Вона захрипіла від сміху, кивнула та вмочила тост у широкий кухоль із кавою, щоб тісто розмокло. Відтоді, як вона помахала на прощання останньому зубові, минуло шістнадцять років. Народилася з материної утроби беззубою, беззубою й ляже до могили. Рік по тому, коли й самій матінці Ебіґейл уже виповнилося дев’яносто три, правнучка Моллі разом із чоловіком купили їй вставні щелепи — подарунок на День матері. Та від них боліли ясна, і вона вставляла їх, тільки коли знала, що приїдуть Моллі з Джимом. Тоді вона відчиняла шухляду, виймала ті щелепи з коробки, гарненько їх промивала та встромляла до рота. І якщо лишалося ще трохи часу до приїзду дітвори, жінка кривилася до себе в плямисте кухонне дзеркало, гарчала крізь великі білі підробки й так реготала, що мало не лускала. Вона мала вигляд старого чорного алігатора з Еверґлейдсу[292].

Вона була старою та хирлявою, однак голова працювала як годиться. Звали її Ебіґейл Фрімантл. Народилася вона в 1882 році, і в неї було свідоцтво про народження, щоб це підтвердити. На своєму віку вона бачила багацько всякого, та ніщо не могло дорівнятися до подій останніх тижнів. Ні, такого ще не бувало. Надходив час долучитись, і їй уже хотілося плюватися. Вона вже стара. Їй би відпочивати й насолоджуватися зміною пір року, допоки Господь не знудиться спостерігати її рутину та не покличе додому, до раю. Та що буває, коли запитуєш щось у Господа? Він скаже: «Я той, хто Є», — та й по всьому. Коли власний Син молив Бога, щоб той відняв чашу від Його губ, Всевишній навіть не відповів… а їй не дуже кортіло ставати великомученицею, даруйте. Вона ж лише звичайнісінька грішниця, і коли вночі здіймався вітер та шумів у кукурудзі, думала про те, як на початку 1882 року між ніг її матері вигулькнула голівка немовляти, Бог поглянув униз і сказав до Себе: «Хай поживе собі. У неї є одна справа в 1990-му — там, по той бік цілої купи календарних сторінок». Від цієї думки їй робилося страшно.

Час її перебування в Гемінгфорд-Гоумі вже майже добіг кінця, і останній шматок роботи чекав на неї попереду — на заході, біля Скелястих гір. Він змусив Мойсея лазити по горах, Ноєві наказав будувати судно й просто дивився, як Його власного Сина розпинають на дереві[293]. То яке Йому діло до того, що Еббі Фрімантл труситься від страху, коли згадує безликого чоловіка, який переслідує її в снах?

Вона ніколи його не бачила, та байдуже. Він — це тінь, що шмигає кукурудзяним полем опівдні; повів холодного вітру; ватага трупоїдів, які обсіли телефонні дроти й витріщилися на тебе згори. Його голос звертався до неї всіма звуками, які її будь-коли лякали: коли він говорив тихо — цокав годинник смерті[294] під сходами, віщуючи кінець когось із близьких; говорив голосно — гримів грім серед хмар, що сунули із заходу, наче кипучий Армагеддон. А іноді стояла тиша, і в кукурудзі чувся лише самотній шелест нічного вітру, та вона знала, що то він, і це було найгіршим, бо безликий чоловік здавався лише на дещицю слабшим од самого Господа. Тоді їй здавалося, що на відстані витягнутої руки попереду зависнув моторошний янгол, який колись нечутно пролетів Єгиптом і вбив немовлят у всіх домівках без кривавої позначки на одвірку. Це лякало найбільше. Страх перетворював її на маленьку дівчинку, і, хоч інші також знали його та боялися, матінку Ебіґейл переляк нагородив виразним уявленням щодо його жаскої могутності.

— От же ж таке! — сказала вона та вкинула до рота залишки тоста.

Матінка Ебіґейл гойдалася туди-сюди й пила каву. Днина була гарна, яскрава, жоден шурупчик її тіла особливо не вередував, тож вона коротко подякувала молитвою за те, що має. Господь сильний, Господь добрий — навіть маленькі діти можуть запам’ятати ці слова, що є правилом для всього світу й усіх його мешканців, добрих і злих.

— Господи сильний, Господи добрий, — сказала матінка Ебіґейл. — Дякую Тобі за сонце. За каву. За те, що чудово сходила в туалет минулого вечора, — Ти правий, ті фініки спрацювали, та, Господи милий, ото вони паскудні. Я ж обрана, ага? Господи сильний…

Кава майже скінчилася. Вона поставила кухоль і гойдалася, звернувши до сонця обличчя, немов витесане з дивного живого каміння, порізаного вугільними прожилками. Вона задрімала, а тоді й зовсім заснула. Її серце мало стінки завтовшки із серветку, та стукало так само, як і всі попередні 39 630 днів. Як із дитиною в колисці, так і тут — треба було притулити вухо до її грудей, щоб зрозуміти, дихає вона чи ні.

Та усмішка на її вустах залишалася.

———

Звісно, відтоді, як вона була маленькою дівчинкою, усе змінилося. Коли скасували рабство, Фрімантли прийшли до Небраски, і правнучка Моллі цинічно, дошкульно засміялася з того, що гроші, на які батько Еббі купив дім, заплатив йому Сем Фрімантл із Льюїса, штат Південна Кароліна, — то була платня йому та його братам за вісім років, які вони працювали на нього після закінчення Громадянської війни. Моллі називала ті гроші «грошима сумління». Зачувши це, Ебіґейл стрималася й нічого не сказала, адже Моллі, Джим та всі інші не розуміли нічого, крім найстрашнішого зла та наймилосерднішого добра. Та подумки вона звела очі догори: «Гроші сумління? А хіба бувають у світі чистіші гроші?»

Тож Фрімантли осіли в Гемінгфорд-Гоумі, і Еббі, остання дитина мамусі з татусем, народилася саме в цьому домі. Батько втер носа тим, хто не бажав мати справи з ніґерами: він купував землю маленькими ділянками, аби не насторожити тюхтіїв, яких турбували «оті чорні виродки, що животіють біля дороги на Коламбус»; він першим в окрузі Полк спробував сівозміну та міндобрива; у березні 1902 року до них додому завітав Ґері Сайтс і повідомив Джонові Фрімантлу, що його прийняли до Національної фермерської спілки. Він став першим чорношкірим у спілці на всю Небраску. Той рік удався на славу.

Їй подумалося, що будь-хто може озирнутися на життя, тицьнути пальцем в один рік та сказати: «От він був найкращим». Здавалося, ніби в усіх є один такий чудовий рік, коли фортуна стає на твій бік і гребеш усе оберемками. Уже пізніше можна замислитися над тим, чому так сталося. Це однаково, що покласти до комори все й одразу — продукти пропахчуються один одним: гриби починають відгонити шинкою, шинка — грибами; в оленини з’являється химерний присмак куріпки, а в куріпки — запах огірків. Мине кілька років, і починаєш жалкувати, що всі ці чудові речі трапилися за один рік, а не розтяглися ще на десяток. Чому не можна взяти один із тих дарів і встромити його посеред трирічного відрізка, за який не пригадується геть нічого хорошого? Та однаково знаєш, що все відбувалося так, як і мало відбуватись у світі, який створив Господь і наполовину знищили Адам із Євою: прання розвішують, підлогу миють, дітей годують, одяг латають… і за три роки не станеться нічого, що б могло перервати сірий потік буденності. Великдень, День незалежності, День подяки, Різдво — ото й усе. Однак ніхто не пояснить, за яким графіком Бог творить свої дива, тож для Еббі Фрімантл і її батька 1902-й рік був найкращим.

Еббі гадала, що з усієї сім’ї тільки вона (якщо не рахувати її татка) розуміла, яким мало не безпрецедентним чудом було те запрошення до спілки. Він мав стати першим негром у спілці Небраски, а цілком можливо, що й першим негром у спілці на всі Штати. Джон Фрімантл не тішив себе ілюзіями щодо ціни, яку доведеться заплатити його сім’ї: чоловіки, які проти, почнуть закидати їх грубими жартами та відпускати ущипливі коментарі про колір їхньої шкіри. Найперше — ватажок, Бен Конвей. Однак Джон Фрімантл розумів, що Ґері Сайтс дав йому дещо більше за шанс на виживання — можливість процвітання разом з усім Кукурудзяним поясом[295].

Він знав, що завдяки спілці зникнуть проблеми із закупівлею насіння, як і необхідність возити збіжжя аж до Омахи. Також це могло означати й кінець перепалок через права на воду, які завжди починав Бен Конвей, затятий ворог усіх ніґерів та їхніх посіпак на кшталт Ґері Сайтса. Навіть окружний податковий інспектор міг припинити свої нескінченні копирсання. Тож Джон Фрімантл прийняв запрошення. Голосування закінчилося на його користь, ще й із чималою перевагою, і тоді справді почалися кепські жарти про те, як на горищі штабу спілки спіймали єнота[296]; про те, що, коли ніґерське дитинча потрапляє до раю, йому дають маленькі чорні крила й називають кажаном, а не янголом; і деякий час Бен Конвей розводився, що Джона Фрімантла взяли до спілки лише тому, що наближався час дитячого ярмарку і їм потрібен був ніґер на роль африканського орангутана. Джон Фрімантл удавав, ніби цього не чув, а вдома наводив цитати з Біблії: «лагідна відповідь гасить гнів», «браття, пожнете те, що посіяли» й «блаженні тихі, бо вони успадкують землю» — останній пасаж був його улюбленим, та промовляв Джон його не зі скромністю, а з похмурим сподіванням.

І потроху йому вдалося привернути сусідів на свій бік. Не всіх — не таких затятих расистів, як Бен Конвей та його зведений брат Джордж, не Арнольдів із Діконами. Однак усі інші його підтримували. 1903 року вони ходили на вечерю до Ґері Сайтса та сиділи за столом разом із рештою, як білі люди.

А ще в 1902 році Ебіґейл грала на гітарі в залі для засідань спілки, і не просто як акторка менестрель-шоу[297], а нарівні з білими брала участь у концерті місцевих талантів, який проводили наприкінці року. Мати категорично заперечувала, і то був один із небагатьох випадків, коли вона висловила незгоду з думкою чоловіка перед дітьми… хоча тоді хлопці вже доросли до середнього віку, а голову самого Джона вже добряче притрусило снігом.

— Знаю я, як усе було, — рюмсала вона. — Це ви із Сайтсом і Френком Феннером таке намудрували. З ними все зрозуміло, а що з тобою таке, Джоне Фрімантл? Вони ж білі! Можеш сидіти з ними на задньому дворі та розводитися про оранку! Заради Бога, можеш навіть з’їздити з ними до міста й випити пива, якщо Нейт Джексон пустить тебе до свого салуну! Я знаю, через що ти пройшов за останні роки, знаю, як ніхто інший. Знаю, що ти всміхався й тоді, коли від усмішки боліло так, наче в серце голку встромили. Та це інша справа! Це ж твоя власна дочка! Що їм скажеш, як вона вийде на сцену у своїй білій гарненькій сукні, а вони заіржуть? Що будеш робити, як вони почнуть жбурляти в неї гнилі помідори, як у Бріка Саллівана, коли він спробував заспівати під час менестрель-шоу? Що їй скажеш, як вона підійде до тебе вся в гнилушках і спитає: «Чому, татку? Чому вони це зробили й чому ти їм це дозволив?»

— Ну, Ребекко, — мовив Джон, — гадаю, це питання нам краще лишити на розсуд Еббі та Девіда.

Девідом звали її першого чоловіка — у 1902 році Ебіґейл Фрімантл стала Ебіґейл Топпс. Девід Топпс був чорношкірим робітником із ферми під Вальпараїсо. Щоразу, як він ішов на побачення, мусив долати миль із тридцять — і то тільки в один бік. Джон Фрімантл якось сказав Ребецці, що друзяка Дейві попався на гачок і тепер хоч-не-хоч, а мусить топати. Багато хто сміявся з її першого чоловіка: «Воно й видно, хто носить штани в цій сім’ї».

Девід був тихим, задумливим, та не слабаком. «Коли Ебіґейл каже, що так правильно, я не маю підстав у ній сумніватися», — сказав він якось Джонові з Ребеккою. Еббі благословила його за ті слова й повідомила батькам, що таки виступить.

Тож 27 грудня 1902 року, на третьому місяці першої вагітності, вона вийшла на сцену під цілковиту тишу, що запанувала після того, як оголосили її ім’я. Перед нею виступала Ґретхен Тайлайонз: вона згацала пікантний французький танець, посвітивши ногами та нижніми спідницями під пронизливий свист, радісні зойки й тупотіння чоловіків.

Еббі стояла в густій тиші, чудово усвідомлюючи, як контрастують її чорна шкіра й біла сукня. У грудях страшно гупало серце, і вона думала: «Я забула всі слова, кожнісіньке слово, і я обіцяла таткові, що не заплáчу, хай там що, а не заплáчу, та там сидить Бен Конвей, і коли Бен Конвей закричить «НІҐЕРКА!!!», я слізьми вмиюся. Ой, нащо я в це вплуталася? Мама була права: я задерла носа вище, ніж треба, і зараз дістану по заслузі…»

Зала була повна білих облич, і вони дивилися на неї. Порожніх місць не лишилось, а ззаду скупчилося людей іще на два ряди. Палали яскраві гасові ліхтарі. З боків сцени опускалися каскади червоних оксамитових завіс, підв’язаних золотистими мотузками.

«Мене звати Ебіґейл Фрімантл-Топпс, я гарно граю й співаю не гірше, — подумала вона. — І знаю це не тому, що так хтось сказав».

Тож її пальці взялися перебирати струни, і в непорушній тиші зазвучали слова «Старого щербатого хреста». Посміливішавши, вона затягла дещо сильнішу мелодію «Як я люблю Ісуса», а тоді ще сильнішу — «Проповідь у Джорджії». Люди мимоволі розгойдувалися під її спів. Дехто всміхався від вуха до вуха й поплескував по колінах.

Вона заспівала попурі з пісень часів Громадянської війни: «Коли Джонні крокує додому», «Марш через Джорджію» та «Варений арахіс»[298]. На «Арахісі» з’явилося ще більше усмішок: багато з присутніх чоловіків були ветеранами з Великого війська Республіки[299] і за час служби не раз куштували тих варених горішків. Свій виступ Еббі довершила піснею «Стаємо табором на старому місці», і коли останній акорд розчинився в задумливій і сумній тиші, вона подумала: «Як хочете кидатися помідорами, то саме час. Я грала й співала, як тільки могла. Хай хтось скаже, що погано».

Зависла довга, мало не магічна тиша. Здавалося, ніби всіх присутніх віднесло далеко-далеко — у таку далечінь, що вони не могли знайти дорогу назад. А тоді вибухнули аплодисменти. Вони накрили Еббі потужною хвилею й лунали так довго, що вона знітилась і зашарілась. Еббі кинуло в жар, вона затремтіла. Її мати плакала й навіть не затулялась, а батько з Девідом світили на неї усмішками.

Вона вже хотіла була йти зі сцени, та люди закричали: «На біс! На біс!» — і, всміхнувшись, Ебіґейл зіграла «Хтось копав мою картоплю». Пісня була з перчинкою, та порівняно з голими ніжками Ґретхен Тайлайонз то були дрібниці. Зрештою, тепер вона вже заміжня жінка.

Хтось копав мою картоплю, У відеречку лишив Та й пішов, куди — не знаю, Мені лиха наробив!

У пісні було ще шість подібних (а то й гірших) куплетів, та вона жодного не пропустила, і останній рядок кожного з них супроводжувався дедалі гучнішим веселим реготом. Коли вона згадувала про той вечір, розуміла, що та пісня була найризикованішим її ходом, бо саме таку пісню вони й очікували почути від ніґерки.

Еббі завершила під оглушливу овацію та нову порцію криків «Біс!». Вона знову вийшла на сцену й дочекалася, доки натовп затихне.

— Дуже вам дякую. Сподіваюся, якщо я заспіваю ще одну пісню, ви не сприймете це за нахабство. Я вивчила її спеціально для цього вечора, та не думала, що дійсно заспіваю. Але ця пісня найкраща з усіх, що я коли-небудь чула, і йдеться в ній про те, чим завдячує мій народ президентові Лінкольну та цій країні, — про те, що вони зробили для нас іще до мого народження.

Вона говорила рівним, гучним голосом, і всі сиділи тихо, як миші, і уважно слухали. Її рідня сиділа купкою й не ворушилася — місця в них були ближче до лівого проходу, і вони скидалися на пляму чорничного джему на білій серветці.

— Адже завдяки тому, що трапилося в розпал Громадянської війни, ми із сім’єю змогли перебратися сюди й зажити разом із чудовими сусідами.

Тоді вона взяла до рук гітару й заспівала «Зоряний прапор». Усі присутні підвелися на ноги й слухали. Дехто навіть носовичок дістав. Коли вона скінчила, вони зааплодували так, що в будівлі мало дах не зірвало.

Тим днем вона пишалася все життя.

———

Вона прокинулася після дванадцятої години й сіла, закліпавши очима від сонця, — стара жінка ста восьми років. Від спання в кріслі страшенно боліла спина. І якщо вона бодай трохи себе знала, болітиме аж до вечора.

— От же ж таке, — сказала матінка Ебіґейл і обережно зіп’ялася на ноги.

Вона почала поволі спускатися з ґанку, тримаючись за хистке поруччя та кривлячись від болю в спині й поколювання в ногах. Кров бігала її тілом не так жваво, як раніше, та й зрозуміло. Вона інколи нагадувала собі, що буває від спання в гойдалці. Засинаєш, і сняться старі часи — це чудово, о так. Краще за вистави по телевізору, та платня за цю насолоду пекельна. Вона могла відчитувати себе скільки завгодно, та була все одно що старий собака, який розлягається перед каміном. Сідала на сонці й одразу засинала, от і все. Права голосу їй уже ніхто не давав.

Вона зійшла з останньої сходинки, зупинилася, щоб «ноги наздогнали», а тоді різко втягла носом повітря, харкнула й виплюнула на землю добрячий згусток шмарклів. Коли матінка Ебіґейл повернулася до норми (за винятком болю в спині), вона повільно рушила круг дому, до туалету, який у 1931 році збудував її внук Віктор. Зайшла всередину, церемонно зачинила двері, засунула засув (ніби на вулиці сиділо не двійко дроздів, а цілий натовп народу) і сіла. За мить почулося дзюрчання, і вона полегшено зітхнула. І ось іще один факт про старість, якого ви ніколи не чули або пропустили повз вуха, — з віком зникає розуміння, коли треба подзюрити. Здавалося, наче сечовий міхур втрачає чутливість, і щойно втратиш пильність, уже треба перевдягатися. За натурою вона не була бруднулею, тож ходила посидіти в туалеті разів шість-сім на день, а під ліжком тримала нічний горщик. Джим, чоловік Моллі, якось сказав їй: вона наче пес, який не може проминути жодного пожежного гідранта, щоб не віддати йому честь задертою лапою, і Ебіґейл так реготала, що сльози побігли. Джим працював рекламним адміністратором у Чикаґо й упевнено просувався по службі. Та тепер він уже нікуди не рухався. Вона гадала, що його не стало разом з усіма. І Моллі також. Благослови, Боже, їхні серця — тепер вони з Ісусом.

Минулого року її провідували лише Джим із Моллі. Решта ніби й забула про її існування, і зрозуміло чому. Вона пережила свій ліміт. Вона була як динозавр, що вже давно мав би скинути плоть із кісток — істота, чиє належне місце чекає на неї в музеї (або ж на цвинтарі). Вона могла зрозуміти, чому вони не хочуть її бачити, та ніяк не могла второпати, чому не хочуть повернутися, щоб провідати землю. Так, від колишніх угідь лишилося кілька акрів, та однаково ця ділянка належала їм — це була їхня земля. Однак чорний народ уже не так дбав про свою землю. А були й такі, хто її навіть соромився. Вони подалися шукати своєї долі в містах, і більшості з них, як-от Джимові, велося геть непогано… та як же боліло їй бачити ті чорні обличчя, що відвернулися від власних земель!

Позаминулого року Моллі з Джимом хотіли поставити їй туалет зі зливом, і відмова їх образила. Вона намагалася пояснити так, щоб вони зрозуміли, та Моллі лише повторювала:

— Матінко Ебіґейл, вам сто шість років. Чи мені ото приємно думати, що ви сидите там, коли на вулиці лише десять градусів вище нуля[300]? Чи ви зовсім не думаєте про те, що може зробити холод із вашим серцем?

— Бог забере мене тоді, як буду Йому потрібна, — відповіла Ебіґейл.

Вона саме плела, і їм здалося, що вона не помітила, з яким виглядом вони перезирнулися.

Деякі речі просто не відпускають тебе — ще один факт, про який молодь наче й не в курсі. Та коли у 82-му їй виповнилося сто років, Кеті з Девідом запропонували їй телевізор, і на це вона згодилася. Цей чудовий прилад допомагав згаяти час, коли ти сама-самотня. Проте коли до неї завітали Крістофер і Сьюзі та сказали, що хочуть підвести до її кранів міську воду, вона відмовила їм так само, як і Моллі з Джимом щодо туалету зі зливом. Вони казали, що її колодязь замілкий і пересохне, якщо вдарить така спека, як у літню посуху 1988 року, та Ебіґейл лише віднікувалася. Звісно ж, вони гадали, що вона з дуба впала, що старечий маразм покрив її мозок так само, як шари лаку — стару підлогу, проте сама вона гадала, що макітра в неї працює так само, як і завжди.

Вона підвелася з туалетного сидіння, натрусила в діру вапняного порошку й повільно вийшла на сонце. Ебіґейл підтримувала у своєму гальюні гарний запах, однак старі параші — це старі параші, попри будь-які пахощі.

Коли Кріс і Сьюзі пропонували їй підключитися до міського водопостачання, їй немов Господь на вухо шепотів… Він шепотів навіть тоді, коли Моллі з Джимом хотіли придбати їй той порцеляновий трон із хромованою ручкою змиву. І Бог дійсно говорив із людьми. Хіба Він не говорив із Ноєм, не пояснив йому, скільки ліктів має сягати ковчег завдовжки, завширшки й завглибшки? Говорив. І вона вірила в те, що почула Його, однак не з палаючого куща, не з вогняного стовпа. «Еббі, тобі знадобиться твоя колонка, — шепотів той тихий, спокійний голос. — Можеш користуватися електрикою скільки завгодно, та слідкуй, щоб і в отих твоїх гасових лампах було пальне і щоб із ґнотами був порядок. Тримай комору повною, як до тебе — твоя матінка. І, Еббі, слідкуй за тим, щоб молодняк не вмовив тебе на таке, що, як на тебе, суперечить Моїй волі. Вони — твоя рідня, однак Я — твій Отець».

Вона зупинилася серед подвір’я й подивилася на море кукурудзи, одноманітність якого ламалася лише ґрунтовою дорогою, що вела на північ, до Данкана з Коламбусом. Асфальт починався за три милі від її дому. Урожай цього року мав видатися славним, і їй було шкода, що він дістанеться самому гайворонню. Шкода, що у вересні великі червоні комбайни лишаться в гаражах; шкода, що люди не зберуться ні лущити кукурудзу, ні на танці в коморах. Вона думала про те, що вперше за сто вісім років її не буде в Гемінгфорд-Гоумі, що вона не побачить, як літо поступиться веселій, поганській осені. Тим дужче вона зануриться в це літо, бо ясно відчувала, що іншого вже не побачить. І що кістьми вона ляже не тут, а десь на заході, на чужій землі. Від цього на душі робилося гірко.

Вона дочовгала до гойдалки та штовхнула стару тракторну шину, яку почепив її брат Лукас іще в 1922 році. Мотузок стерлося чимало, проте шина лишалася та сама. У багатьох місцях уже виднілись нитки, а на внутрішньому ободі була глибока вм’ятина, яку продавило не одне покоління молодих сідниць. Під шиною в землі виднілася глибока борозна (трава давно облишила спроби в ній прорости), а там, де приґудзували мотузку, була гола деревина — біла, як кістка, бо стерлася кора. Мотузка протяжно скрипіла, і цього разу матінка Ебіґейл заговорила вголос:

— Господи Всевишній, Господи мій, прошу Тебе, якщо можеш, якщо в цьому немає крайньої потреби, відведи чашу сю від моїх губ. Я стара, мені страшно, та більше за все мені б хотілося лягти тут, у рідну землю. Як хочеш, можеш забрати мене просто зараз. Боже, хай буде воля Твоя, одначе Ебб — просто стомлена чорна бабця. Хай буде воля Твоя.

Жодного звуку. Лише скрип мотузки проти гілки й крик вороння десь у кукурудзі. Вона притулила старий, зморшкуватий лоб до старої, зморшкуватої кори яблуні — дерева, яке давним-давно посадив її батько, — та гірко заплакала.

———

Уночі їй наснилося, що вона знову виходить на сцену в будинку спілки — молода, гарненька й вагітна Ебіґейл, темна ефіопська перлина в білій сукні. Тримає гітару за гриф, здіймається, здіймається в непорушній тиші з хаосом у голові, однак щосили зосереджена на одній думці: «Мене звати Ебіґейл Фрімантл-Топпс, я гарно граю й співаю не гірше. І знаю це не тому, що так хтось сказав».

Вона повільно обернулася в тому сні й стала лицем до білих, звернених до неї облич-місяців; лицем до зали, щедро осяяної лампами та м’яким, соковитим світлом, що вигравало на темних, злегка запітнілих вікнах та червоних оксамитових завісах, підв’язаних золотавими мотузками.

Вона міцно вхопилася за ту думку й заграла «Віковічний камінь»[301]. Вона грала, а тоді почувся її голос, і був він точнісінько таким, як удома, — багатим і соковитим, наче жовте світло тих ламп. «Я завоюю їхні серця, — подумала вона. — Завоюю з Божою поміччю. О мій народе, якщо ти спраг, чи не наточу я води з каменя? Я їх завоюю, і Девід мною пишатиметься, і татко з матусею — також, та й сама я пишатимусь, я точитиму музику з повітря, а воду — з каменя…»

Саме тоді вона його й помітила. Він стояв позаду, у дальшому кутку, за всіма сидіннями, стояв, схрестивши руки на грудях. На ньому були джинси, денімова куртка з ґудзиками на кишенях, чорні запилюжені чоботи зі стоптаними каблуками — те взуття мало такий вигляд, наче воно подолало багато суворих, брудних миль. Його лоб світився білим гасовим вогнем, щоки радісно палали червоною кров’ю, очі горіли веселощами, немов два блакитні діаманти, — можна було подумати, що син Сатани вирішив попрацювати Крісом Крінглом[302]. Палюча посмішка відкотила губи з його зубів, перетворившись на щось подібне до звірячого вишкіру. Зуби були білими, гострими й рівними, як у тхора.

Він виставив руки вперед. Пальці скручені в кулаки, що здавалися тугими, як суччя на яблуні. Радісна, неймовірно бридка посмішка не сходила з його обличчя. З кулаків закапала кров.

Слова випарувалися з її голови. Пальці забули, як грати, — струни незгідно бренькнули наостанок і змовкли.

— Боже! Боже! — заголосила вона, та Господь відвернув від неї Своє лице.

Тоді на ноги звівся Бен Конвей — червоне обличчя горіло, маленькі свинячі очі блищали.

— Чорна курва! — заволав він. — Що на сцені робить та чорна курва?! Чорні курви не точать із повітря музику! Чорні курви не точать воду з каміння!

У відповідь залунали схвальні крики. Люди ринули вперед. Вона побачила, як її чоловік спробував вилізти на сцену. Йому зацідили кулаком по губах, і він перекинувся.

— Тягніть цих брудних єнотів до задніх рядів! — горлав Білл Арнольд.

Хтось притиснув Ребекку Фрімантл до стіни. Ще хтось, схожий на Чета Дікона, замотав Ребекку оксамитовою завісою та зв’язав золотистою мотузкою.

— Дивіться сюди! Ряджений єнот! Ряджений єнот! — кричав він.

Інші кинулися до Дікона й заходилися місити й дубасити оксамитовий згорток із жінкою.

— Мамо! — зойкнула Еббі.

Гітару вирвали з її онімілих пальців і розбили об край сцени — навсібіч полетіли друзки зі струнами.

Її здичавілі очі забігали в пошуках чорного чоловіка, що стояв у дальшому кутку, однак він запустив у роботу свою страшну машинерію і, щойно вона розкочегарилася, подався кудись.

— Мамо! — знову закричала вона.

Наступної миті її вхопили грубими руками й потягли зі сцени — ті пальці залізали під її сукню, мацали, жмакали її, щипали за сідниці. Хтось шарпнув Еббі за руку, висмикнувши її із суглоба, та притиснув долоню до чогось пружного й гарячого.

— Як тобі МІЙ віковічний камінь, га, ніґерська шльондро? — хекнув їй на вухо Бен Конвей.

Кімната вирувала. Еббі побачила, як батько намагається пробратися до обм’яклого силуету її матері, побачила, як чиясь біла рука вдарила пляшкою об спинку складаного стільця. Почувся тріск, дзенькнуло скло, а тоді зазубрену шийку пляшки, що блищала в теплому сяйві гасових ламп, тицьнули в обличчя її батька. Вона побачила, як його вирячені очі луснули, мов дві виноградини.

Вона зарепетувала, і сила того крику немов розколола кімнату, впустила темряву, і ось вона знову матінка Ебіґейл, бабця ста восьми років, застара, Господи, застара (однак хай буде воля Твоя), і вона йшла кукурудзою, таємничою кукурудзою, що пускає своє коріння не вглиб, а вшир, блукала її рядами, срібними від місячного сяйва та чорними від глибокої тіні; вона чула ніжний шелест теплого нічного вітру, живий запах молодих пагінців, знайомий із самих пелюшок (вона часто думала про те, що, певне, ця рослина найближча до всього живого: кукурудза пахне життям, його початком; о, вона поховала трьох чоловіків: Девіда Топпса, Генрі Гардесті й Нейта Брукса, — і спала вона тільки з ними, тож прийняла їх так, як і належить жінці, — впустивши їх до себе, і при цьому завжди відчувала пристрасну насолоду… «О Господи, як же мені подобається, коли нас із ним вабить одне до одного, коли ми разом у ліжку, коли він бере мене, коли він дає мені, коли він стріляє в моє нутро», — думала вона тоді, а інколи в мить екстазу їй згадувалася кукурудза, звичайна кукурудза, що коренилася вшир, та не вглиб, вона думала про плоть, про кукурудзу, і коли все було скінчено, вона лежала поряд із чоловіком, а в кімнаті стояв запах сексу — запах випущеного в неї сімені, запах її соків, що змащували його путь, і то був запах облущеної кукурудзи, м’який та солодкий — добрий запах).

Одначе вона боялася та соромилася цієї близькості з ґрунтом, літом і молодими рослинами, бо знала, що не сама. Тут був і він — двома рядами лівіше чи правіше, ішов одразу за нею або на кілька кроків попереду. Темний чоловік… Його запилюжені черевики вгризалися в плоть землі та розкидали грудки, а посмішка світилася проти ночі, наче гасова лампа.

А тоді він заговорив, уперше заговорив уголос, і вона побачила, як її рядок перекреслила його тінь, згорблена й гротескова. Той голос нагадував стогін нічного вітру, що гуляє між білими, оскопленими стеблами кукурудзи в жовтні — ніби чулася їхня мова, ніби ті старі й безплідні цурпалки торохкотіли про власну смерть. Тихий, м’який голос. Голос фатуму.

— Я тримаю в кулаках твою кров, стара матінко, — мовив він. — Як молитимешся Богу, попроси, щоб Він забрав тебе, перш ніж почуєш на ґанку мої кроки. Не ти точила музику з повітря, не ти точила воду з каменя, і твоя кров у моїх кулаках.

Тоді, за годину до світанку, вона прокинулася й одразу подумала, що впісялася в ліжку, та то був лише нічний піт — рясний, як травнева роса. Її худе тіло безпорадно трусилось, і кожнісінька його частина благала про відпочинок.

Боже мій, Господи, відведи чашу від моїх губ.

Та Бог змовчав. Тільки вранішній вітер легенько двигтів шибками — вони були розгойдані й просили свіжої замазки. Урешті вона встала з ліжка, розвела вогонь у старій дров’яній печі та поставила варитися каву.

———

На наступні кілька днів у неї було багато роботи, бо скоро мали з’явитися гості. Нехай кошмари, утома, та вона ніколи не ставилася до прийняття гостей легковажно й не збиралася сачкувати. Та не варто поспішати, інакше почне забувати про те, про се (останнім часом багато чого вилітало з її голови), почне класти речі абиде й врешті просто ганятиметься за власним хвостом.

Спершу потрібно було сходити до курника Едді Річардсона, а це далеченько — миль за чотири-п’ять. Вона зловила себе на тому, що думає, чи не пошле Бог їй орла, щоб той підкинув її на чотири милі, чи не підвезе її Ілля на вогненній колісниці[303].

— Богохульство, — спокійно сказала вона до себе. — Господь дає сили, а не таксі.

Перемивши свої нечисленні брудні тарілки, вона вдягла міцні черевики й узяла ціпок. Навіть у такому похилому віці вона рідко ним користувалася, та сьогодні ця річ знадобиться. Чотири милі туди, чотири — назад. У шістнадцять років вона б могла мотнутися до ферми Річардсона бігом, та позначка в шістнадцять лишилася далеко позаду.

Вона вирушила в путь о восьмій ранку, сподіваючись дійти до курника близько полудня й проспати там найспекотніший відрізок доби. Після обіду вона заріже курей та рушить назад уже в сутінках. Повернутися вона мала затемна, і це нагадало їй про сон, та той чоловік був іще далеко. А гості — значно ближче.

———

Попри те що вона могла рухатися швидше, матінка Ебіґейл ішла дуже повільно, бо о восьмій тридцять сонце було вже тлустим і потужним. Вона не сильно пітніла (на її кістках не було досить плоті, щоб із неї можна було вичавити багато рідини), та коли вона досягла поштової скриньки Ґуделлів, уже було потрібно трохи перепочити. Вона присіла в затінку перцевого дерева та з’їла кілька інжирних батончиків. Не видно було ні орлів, ні таксі. Жінка трохи посміялася з цього, підвелась, обтрусила крихти з плаття й рушила далі. Нє-а, жодних таксі. Господь помагає лише тим, хто помагає собі сам. Та однаково вона чула, як оркестр суглобів уже почав репетицію — увечері гримне концерт.

Вона дедалі більше схилялася над ціпком, хоча зап’ястки вже почали нити. Її броґени[304] з жовтою сирицевою шнурівкою човгали пилом. Пекло сонце, і з плином часу її тінь коротшала. Того ранку вона зустріла більше диких тварин, ніж за всі роки починаючи від двадцятих: лисицю, єнота, дикобраза й ільку[305]. Усюди було гайвороння, що галасливо ширяло в небі. Якби вона почула балачку Стю Редмана з Ґленом Бейтманом про те, як примхливо (принаймні з їхньої точки зору) повівся супергрип, напавши на одні види тварин і навіть не зачепивши інших, вона б засміялася. Хвороба скосила лише свійських тварин, ото й усе. Так, кілька одомашнених видів грип пожалів, але переважно мор забрав людину та її найкращих друзів. Наприклад, собак він поклав, а вовків не торкнувся, бо то дикі тварини, а пси — свійські.

У кожне стегно, коліно, ступню та зап’ясток ніби по розпеченій свічці запалювання загнали — вони іскрили й боліли. Вона йшла й розмовляла з Богом — то вголос, то мовчки, різниці вона не бачила. І знову взялася пригадувати минуле. 1902-й був найкращим роком, це точно. Після нього час ніби прискорився, сторінки товстезного календаря затріпотіли швидше — сторінки, які ніколи не зупиняються та рідко вповільнюються. Тілесне життя дуже коротке… чому тіло так швидко втомлюється жити?

Від Дейві Топпса в неї народилося п’ятеро, та одна дитина, Мейбелл, на смерть удавилася шматком яблука. Еббі саме розвішувала прання на задньому дворі, а коли розвернулася, її дитина лежала на спині, хапалася за горло й уже починала синіти. Їй вдалося дістати той кусень, та маленька Мейбелл уже захолола й не ворушилася. То була її єдина дівчинка і єдина дитина, що померла отак випадково.

Наразі вона сиділа в затінку під в’язом, що ріс біля паркана Ноґлерів, і звідти було видно, що за дві сотні ярдів ґрунтівка переходить в асфальтований шлях — там дорога Фрімантлів ставало дорогою округу Полк. Денна спека утворювала марево над асфальтом, а обрій перетворився на ртуть і виблискував, наче вода вві сні. Спекотними днями ту ртуть бачиш постійно, а от наздогнати її не виходить. Принаймні не виходило в неї.

Девід помер у 1913 році від грипу, що мало чим відрізнявся від оцього. 1916 року їй виповнилося тридцять чотири й вона вийшла за Генрі Гардесті, чорношкірого фермера з округу Вілер, що на північ від Полку. Він упадав за нею, як ніхто інший. Генрі був удівцем із сімома дітьми, і всі вони повиростали й роз’їхалися. Він був на сім років старший від Ебіґейл, та перш ніж наприкінці літа 1925 року його розчавило власним трактором, Генрі встиг подарувати їй двох хлопців.

Рік по тому вона вийшла за Нейта Брукса. Про це було багато балачок — о так, люди обожнюють пліткувати. Інколи їй здавалося, що вони б усе життя тільки ляси й точили б. Нейт працював на Генрі Гардесті й став їй гарним чоловіком. Можливо, не таким милим і добрим, як Девід, і точно не таким завзятим, як Генрі, та однаково гарним і практично завжди робив, як вона скаже. Коли в жінки за спиною опиняється досить багато років, її втішає, що в сім’ї останнє слово за нею.

Її шестеро хлопців наплодили їй тридцятьох двох онуків. Тридцять двоє внуків та внучок наплодили дев’яносто одну дитину (це тільки ті, про кого вона знала), і до того, як ударив супергрип, у неї було вже троє праправнуків. Якби не ті пігулки, що їх ковтають теперішні дівчата, щоб уберегтися від діточок, могло б бути й більше. Здавалося, ніби секс для них — це лише новий гральний майданчик. Ебіґейл не подобалися такі нові порядки, і їй було шкода тих дівчат, та вона ніколи не висловлювалася з цього приводу. Сказати, чи грішать вони з тими пігулками, міг тільки Господь (а не той старий лисий пердун із Рима: Ебіґейл усе життя була методисткою й страшенно пишалася, що ніколи не зналася з тими християнськими рибожерами[306]), та знала, що вони втрачають: екстаз, який настає, коли зависаєш між життям і смертю, коли віддаєш себе своєму чоловікові й Господові, коли кажеш, що звершиться воля його і Його; пік екстазу на очах Господніх, коли чоловік із жінкою знову й знову переживають гріх Адама і Єви, який обмила та освятила кров агнця.

От же ж таке…

Вона хотіла ковток води, хотіла опинитися вдома, у кріслі-гойдалці, хотіла, щоб їй дали спокій. Та вона бачила: ліворуч і десь за милю попереду на даху курника виблискує сонце. Була чверть по десятій, і, як на стару пані, вона непогано ворушилася. Зайде та проспить до вечора, коли стане прохолодніше. Гріха в цьому нема. Не в такому віці. Вона почовгала далі вздовж узбіччя. Її черевики вкривав дорожній пил.

От, у похилому віці вона мала велику рідню, і це вже щось. Були й такі, як Лінда та її нікчемний комівояжер, які наче й забули про неї, та були й такі, як Моллі, Джим, Девід і Кеті, і вони важили більше за сотню Лінд із тими комівояжерами, що ходять від дверей до дверей, намагаючись продати посуд, для готування в якому не потрібна вода. Люк, останній із її братів, віддав душу Богові в 1949-му, у вісімдесят із лишком років, а останній із її дітей, Семюел, помер у 1974-му, у сорок чотири роки. Вона пережила всіх своїх дітей, і так не мало бути, однак скидалося на те, що в Господа на неї особливі плани.

1982 року, коли матінці Ебіґейл виповнилося сто, її фото з’явилося в міській газеті Омахи, і до неї приїздив тележурналіст, щоб зробити про неї сюжет.

— Чому ви завдячуєте вашим довголіттям? — спитав той молодик, і його начебто засмутила її коротка, мало не різка відповідь:

— Богові.

Вони хотіли почути, що вона їсть бджолиний віск, не вживає свинини або підмощує щось під ноги, коли лягає спати. Однак нічого такого вона не робила, тож нащо брехати? Бог дає життя й забирає його, коли схоче.

Кеті з Девідом подарували їй телевізор, щоб вона могла подивитися на себе в новинах, і вона отримала лист від президента Рейґана; хоч і сам він не був жовторотим, голова держави привітав її з «похилим віком» і з тим, що відтоді, як у матінки Ебіґейл з’явилося право голосу, вона голосує за республіканців. Та за кого б іще вона голосувала? Рузвельт із його ватагою були комуністами. І коли їй бамкнула сотня, міська рада Гемінгфорд-Гоума «довічно» скасувала для неї податки — через похилий вік, з яким її привітав Рональд Рейґан. Матінка Ебіґейл навіть отримала грамоту, яка засвідчує, що вона найстарша людина в Небрасці. Ніби це те, про що мріють у дитинстві. Та з податками гарно вийшло, навіть якщо все інше — дурня. Якби не це, вона б втратила й решту землі. Земля вже й так майже вся відійшла до інших людей. Нерухомість Фрімантлів і могутність фермерської спілки сягнули піку в магічний 1902 рік, і відтоді почався спад. Чотири акри — ото й усе, що лишилося. Решту або забрали за податки, або продали за готівку… і матінку Ебіґейл соромило те, що землю розпродали її власні сини.

Минулого року їй надіслали листа з якогось нью-йоркського угруповання, що називало себе Американською геріатричною спілкою[307]. У ньому повідомлялося, що вона — шоста за віком людина Сполучених Штатів і третя серед жінок. Перше місце посідав один чолов’яга із Санта-Рози, штат Каліфорнія, — йому сто двадцять два. Вона попросила Джима засклити той лист у рамку та повісити поряд із цидулкою від президента. У Джима дійшли до цього руки тільки в лютому цього року. І тепер, коли вона про це згадала, то збагнула, що востаннє бачила Моллі з Джимом саме тоді.

Вона дійшла до ферми Річардсона. Прогулянка майже цілком її виснажила, тож вона прихилилася до стовпчика, на якому закінчувався паркан, і тужливо поглянула на будинок. Усередині буде прохолодно, так, прохолодно й приємно. Їй здавалося, що вона може сто років проспати. Та спершу потрібно було зробити одну річ. Багато тварин сконало від того мору: коні, собаки, щури… — тож вона мала пересвідчитися, що курей оминула ця доля. Зовсім не смішно прийти сюди, щоб подивитися на мертвих курей.

Вона почвалала до курника, прибудованого до комори, і спинилася, коли почула кудкудакання. Наступної миті роздратовано кукурікнув півень.

— Гаразд, — пробурмотіла. — Значить, усе добре.

Вона вже розверталася, коли побачила, що біля штабеля дров лежить мрець, перекинувши руку через обличчя. То був Білл Річардсон, свояк Еббі. Трупоїди його добряче погризли.

— Бідолашний, — мовила Ебіґейл. — Бідолашний, бідолашний чоловік. Хай тебе янголи заколисують, Білле Річардсон.

Вона розвернулася до привітного, прохолодного будинку. Здавалося, наче він за багато миль, хоча насправді стояв просто через подвір’я. Еббі не знала, чи дійде до нього: вона була повністю виснажена.

— Хай звершиться воля Божа, — сказала вона й рушила до дому.

———

Сонце світило у вікно гостьової кімнати, де вона лягла та заснула, щойно зняла броґани. Деякий час вона не розуміла, чому світло таке яскраве, — так само почувався Ларрі Андервуд, коли прокинувся біля кам’яного муру в Нью-Гемпширі.

Вона сіла, і зойкнули кожнісінький розтягнений м’яз та кожнісінька квола кісточка в її тілі.

— Господи Всемогутній, та я ж проспала весь вечір і цілу ніч!

Якщо так, вона дійсно сильно втомилася. Вона була така змучена, що від ліжка до туалету йшла цілих десять хвилин і ще стільки ж узувалася. Кожен крок супроводжувався немилосердним болем, та вона мусила розходитися, інакше те заніміння вкорениться намертво.

Вона покульгала до курника й зайшла всередину, скривившись від вибухової спеки, пташиного запаху та неминучого смороду гнилі. Поїлки наповнювалися водою автоматично — її накачував гравітаційний насос із Річардсонового артезіанського колодязя. Однак їжа вже майже скінчилася, і від самої спеки померло чимало птахів. Найслабші або померли з голоду, або їх заклювали до смерті, і тепер вони лежали на поцяткованій зерном та послідом підлозі, наче сумні маленькі купки танучого снігу.

Більшість уцілілих курей розбіглася від неї, навіжено тріпочучи крилами, та квочки лише кліпали тупими очима, спостерігаючи, як вона повільно човгає до них. Існувало безліч курячих болячок, і матінка Ебіґейл боялася, що грип їх також уколошкає, та на вигляд із цими все було гаразд. Господь уберіг.

Вона вибрала найгладкіших та позапихала їм голови під крила. Ті одразу ж заснули. Вона поклала їх у мішок, а тоді зрозуміла, що не зможе його підняти через біль у м’язах. Довелося волокти долівкою.

Решта курей сторожко спостерігала з високих сідал. Вони провели її очима, а тоді повернулися до лютої бійки за мізерні залишки їжі.

Було близько дев’ятої ранку. Матінка Ебіґейл підійшла до лавки, що колом оточувала стовбур дуба, який ріс на подвір’ї Річардсонів, сіла й задумалася. Їй здавалося, що найкраще вчинити так, як планувалось із самого початку: рушити додому, коли почне сутеніти. Вона втратила день, однак гості були ще в дорозі. Тож до вечора вона може впоратися з курми та перепочити.

Її м’язи вже вмостилися на кістках трохи зручніше, і за грудиною з’явилося незнайоме, однак доволі приємне ниття. Лише за кілька секунд вона второпала, що то таке — вона зголодніла! Дякувати Богові, цього ранку дійсно зголодніла, а відколи вона їсть тільки силою звички? Вона почувалася кочегаром на локомотиві — кидає вугілля у вогонь, та й усе. Та щойно вона позбавить голів цих курей, то сходить подивитися, що є в коморі, і хоч що там Едді лишила, вона з’їсть його з насолодою. «Бачиш? — повчала вона саму себе. — Господові краще знати. Свята правда, Ебіґейл, свята правда».

Крекчучи, вона відтягнула мішок до пенька, що стояв між коморою й дровітнею. Відхекавшись, зайшла в дровітню й побачила Річардсонів «сон-гауз»[308], що висів на парі цвяхів. На лезо була акуратно надіта гумова накладка. Вона взяла сокиру й вийшла на вулицю, почвалала до мішка, човгаючи запилюженими броґанами.

— Ну, Господи, — мовила вона, звівши очі до безхмарного літнього неба. — Ти дав мені сил дійти сюди, тож я вірю в те, що даси й сил повернутися. Твій пророк Ісая каже, що коли людина вірить у Господа Святого, Бога Милосердного, вона зрине на крилах орлиних. Господи, про орлів я знаю лише те, що це злі й далекозорі птахи, та в оцьому мішку в мене трійко бройлерів, і мені б хотілося відтяти їм голови, а не собі — пальці. Хай звершиться воля Твоя, амінь.

Вона підняла мішок, відкрила його та зазирнула всередину. Одна з квочок усе ще тримала голову під крилом і спала. Двох інших притиснуло одну до одної, і вони не могли як слід поворушитись. У мішку було темно, і кури думали, що вже настала ніч. Якщо й було щось тупіше за квочку, то це нью-йоркський демократ.

Ебіґейл дістала одну курку й поклала її на пеньок, перш ніж птаха второпала, що коїться. Вона сильно махнула сокирою та скривилася, як завжди, коли чула, як лезо врізається в деревину. Голова полетіла на запилюжену долівку. Тріпочучи крилами, безголова курка важкою ходою покрокувала на подвір’я. Увсібіч чвиркала кров. Зрештою птиця зрозуміла, що мертва, і впала на землю, як і годиться. Квочки та нью-йоркські демократи, Боже, Боже.

А тоді роботу було вже зроблено, і всі її побоювання, що вона може дати маху чи поранитися, виявилися марними. Господь почув її молитву. Три гарні курки, і тепер їй потрібно лише повернутися з ними додому.

Вона поклала птахів назад до мішка й повісила на місце сокиру, Річардсонів «сон-гауз». Потім зайшла до будинку, щоб пошукати їжу.

———

Півдня їй снилося, як наближаються гості — наразі вони були південніше від Йорка й пересувалися старим пікапом. Їх було шестеро, і серед них був глухонімий молодик. Глухий і німий, та однаково сильний. Він був одним із тих, з ким вона мусила поговорити.

Вона прокинулася близько пів на четверту. Ноги з руками трохи залежалися, та, попри це, вона гарно відпочила й посвіжіла. Протягом наступних двох із половиною годин вона скубала курей. Коли починав комизитися артрит у пальцях, перепочивала, а тоді працювала далі. За роботою співала гімни: «Сім ключів до міста» («Господи, алілуя»), «Вір та корись» і «В саду» — її улюблений госпел.

Коли вона впоралася з останньою куркою, у кожнісінького її пальця була мігрень, а в сонячного світла з’явився незворушний золотавий відтінок, який був передвістям сутінків. Надворі стояв пізній липень, і дні вже почали коротшати.

Вона зайшла всередину й знову перекусила. Хліб був старий, та не запліснявілий (пліснява не посміє показати свого зеленого носа на кухні Едді Річардсон!), і знайшлося півбанки однорідного арахісового масла. Вона з’їла один сендвіч із тим маслом, зробила ще один та сховала його про запас у кишеню.

Була вже за двадцять сьома. Вона знову вийшла на вулицю, узяла мішок та обережно спустилася з ґанку. Пір’я наскубала в інший мішок, та вітер украв кілька пушинок, і тепер вони тріпотіли на живоплоті, який засихав від нестачі води. Ебіґейл зітхнула.

— Пішла я, Господи. Ітиму повагом і доберуся додому не раніше, ніж опівночі, та Біблія вчить нас: не бійся жаху нічного та страху, що вдень на нас чатує[309]. Бо ж я вершу Твою волю — вершу, як можу. Заради Ісуса ходімо зі мною, прошу. Амінь.

Коли вона дійшла до місця, де асфальт поступався ґрунтівці, було вже зовсім темно. Співали цвіркуни, жаби квакали в якомусь болоті — певне, у коров’ячому ставку Кела Ґудвелла. Скоро мав зійти великий кривавий місяць, і червонітиме він, аж доки не підніметься вище.

Вона сіла перепочити та з’їсти половинку сендвіча з арахісовим маслом (і чого б вона тільки не зробила заради джему зі смородини, щоб забити той липкий посмак, але Едді зберігала консервацію в підвалі, а це забагато сходинок). Мішок лежав поряд. У неї знову розболілися м’язи, і попри те, що попереду було ще дві з половиною милі, сил уже майже не лишилось… однак вона відчувала дивне піднесення. Коли вона востаннє виходила на вулицю після того, як стемніє? Коли опинялася під куполом нічного неба? Зорі сяяли, як і завше, і якщо поталанить, можна побачити, як падає зірка, та загадати бажання. Тепла ніч, зорі та літній місяць, що саме показав над горизонтом маківку свого червоного, закоханого лиця, знову нагадали про молодість, про дивні злети й падіння, переживання і вразливу непорочність, що колись балансувала на межі Таїни. О так, колись і вона була дівчиною. Деякі люди цьому не повірять так само, як не повірять, що велетенська секвоя колись була зеленим пагінцем. Та це правда, і в ті часи дитячий страх перед темрявою вже згас, а дорослі страхи, які приходять уночі, коли стоїть така тиша, що можна почути голос власної безсмертної душі, — ті страхи ще чекали на неї в майбутті. І в той короткий проміжок ніч здавалася запашною загадкою, — то були часи, коли можна було дивитися в зоряне небо, слухати вітерець, що приносить п’янкі аромати, і почуватися поряд із серцебиттям самого Всесвіту, біля життя й кохання в його нутрі. Тоді здавалося, що молодість вічна, що…

Твоя кров у моїх кулаках.

Знічев’я щось шарпнуло мішок. У неї аж серце підскочило.

— Гей! — зойкнула вона хрипким старечим голосом.

Ебіґейл смикнула мішок до себе — унизу красувалася маленька рвана діра.

Почулося тихе гарчання. Біля дороги, між узбіччям і кукурудзою, до землі припав великий коричневий тхір. Його очі крутнулися до неї, сяйнувши відблисками червоного місяця. До тварини приєднався ще один тхір. Тоді ще один. І ще один.

Вона поглянула на інший бік дороги й побачила, що вздовж узбіччя стоїть ціла шеренга малих хижаків, які задумливо дивляться на неї злими очицями. Вони почули курей. «Як стільки тхорів могли підкрастися непомітно?» — задумалася вона з дедалі сильнішим страхом. Колись її вже кусав тхір: одного разу вона застромила руку під ґанок Великого Будинку, аби дістати червоний м’яч, що туди закотився, і якась сповнена голок паща вчепилася в неї. Вона зойкнула від раптовості того злісного укусу та пекучого, скаженого болю — вони так зненацька вискочили з буденної рутини, що Еббі кричала не так від муки, як від несподіванки. Вона витягла руку, і на ній висів тхір: його гладеньке коричневе хутро було поцятковане кривавим бісером, а тіло змією шмагало повітря. Еббі закричала й замахала рукою, та тхір не розтискав щелеп. Тваринка немов зрослася з нею.

Її брати Майка та Метью були на подвір’ї, а батько читав на ґанку каталог товарів поштою. Вони кинулися до неї, та заклякли на місці, щойно побачили, як дванадцятирічна Ебіґейл ганяє розчищеною ділянкою, де скоро мали збудувати комору, а з руки в неї горжеткою звисає коричневий тхір і місить повітря лапами, намагаючись за щось ухопитись. Плаття, руки та ноги дівчинки вкривали рясні бризки крові.

Першим прийшов до тями батько. Джон Фрімантл схопив поліно, що лежало біля пенька, і гримнув: «Еббі, не ворушись!» Із самого дитинства його голос був для неї голосом незаперечного авторитету, і він пробився крізь тріскотняву паніки, що белькотіла в її голові, — певне, жодному іншому звуку це не вдалося б. Вона завмерла, поліно зі свистом шугонуло донизу, і її руку пронизало болем аж до самого плеча. Еббі тоді подумала, що тепер її точно зламано. Однак тоді коричнева тварюка, що викликала стільки болю й подиву (у жаскому запалі метушні ті два відчуття становили єдине ціле), упала на долівку — хутро було заплямоване й зліплене кров’ю дівчинки. Наступної миті Майка підскочив і тупнув об тхора обома ногами. Почувся бридкий хруст, який іноді ляскає в голові, коли розкушуєш льодяник. Якщо воно не сконало від удару поліном, Майка точно відправив його на той світ. Еббі не знепритомніла, однак зайшлась істерикою.

Якраз тоді до них підбіг найстарший із братів, Річард. Блідий, переляканий. Вони з батьком перезирнулися серйозними, однак наполоханими очима.

— Ніколи в житті не бачив, щоб тхори таке виробляли, — мовив Джон Фрімантл, обіймаючи дочку за плечі. — Дякувати Богові, що наша мати порпається у квасолі біля дороги.

— Може, він був ска…

— Ану рота стулив, — обірвав Річарда батько.

Його голос прозвучав водночас холодно, злякано та розлючено. І Річард справді стулив рота — так хутко й сильно, що Еббі почула, як зуби клацнули. Тоді Джон Фрімантл звернувся до Еббі:

— Ебіґейл, золотце, ходімо до колонки й промиймо твою ранку.

Лише наступного року Люк розказав їй, про що батько не дав сказати Річардові: здорові тхори так не поводяться, і, якби Ебіґейл укусила скажена тварина, вона б сконала однією з найстрашніших знаних науці смертей. Звісно ж, не рахуючи тортур, які придумали люди. Але тхір виявився здоровим — рана зарубцювалася без жодних проблем. Проте все одно відтоді вона боялася цих дрібних хижаків: вони лякали її незгірш за те, як павуки зі щурами — інших людей. От би той мор забрав їх, а не собак! Та сталось інакше, і наразі вона…

Твоя кров у моїх кулаках.

Одна з тварин кинулася до неї та вчепилася в цупкий шов мішка.

— Гей! — закричала Ебіґейл на тхора.

Хижак кинувся геть. Він шкірився, і з тої посмішки зміїлася нитка мішковини.

Їх послав він — темний чоловік.

Її охопив жах. Тепер їх там були сотні: сірі, коричневі, чорні — почули курей. Вони кишіли з обох боків дороги, так їм кортіло поласувати тим, що дражнило їхні ніздрі.

«Мушу віддати курей. Усе було дарма. Як не віддам, вони розірвуть мене на шматки, аби лише забрати курей. Усе дарма».

У темряві своїх думок вона побачила вишкір темного чоловіка, побачила його виставлені кулаки та кров, що капає з них.

Мішок смикнуло. І ще раз смикнуло.

Тхори, що скупчилися через дорогу, почали підповзати до неї. Світлі животи шурхотіли по пилюці. Маленькі оченята блищали в місячному сяйві, як крижані скалки.

«Та хто вірує в Мене, уздріть — не загине… бо на ньому Мій знак, і жодна твар його не зачепить… Мій він, — мовив Господь…»

Матінка Ебіґейл стала прямо. Вона й досі боялася, та знала, що робити.

— Геть! — крикнула вона. — Так, у мішку курятина, та це для моїх гостей! А тепер киш!

Звірі позадкували. Їхні очиці сповнила тривога. Зненацька вони розчинилися в нічному повітрі, наче дим. «Чудо», — подумала вона, і її сповнили екзальтація й молитва до Господа. Та наступної миті вона похолола.

Ебіґейл відчула, як десь далеко на заході, за Скелястими горами, яких навіть над обрієм не було видно, раптом широко розчахнулося око, якесь блискуче Око. Воно крутнулося до неї. Так ясно, ніби ті слова промовили вголос, вона почула його: «Хто там? Це ти, стара?»

— Він знає, що я тут, — прошепотіла вона в пітьмі. — О Господи, поможи мені. Поможи мені, поможи нам усім.

Вона поволокла мішок додому.

———

Вони з’явилися за два дні, 24 липня. Вона підготувалася не так, як їй хотілося б, бо мало до ліжка не злягла, тож тепер не випускала ціпок із рук, ледве пересувалася з місця на місце та ледь спромоглася накачати води з криниці. Наступного дня після того, як вона зарубала курей і відбилася від тхорів, матінка Ебіґейл заснула та від виснаження проспала до вечора. Їй снилося, що вона на якомусь високому, холодному перевалі в Скелястих горах, десь на захід від Великого континентального вододілу. Траса 6 петляла між високими скелястими стінами, що затіняли цей проїзд увесь день, за винятком проміжку між одинадцятою сорок п’ять і дванадцятою п’ятнадцять. Але в її сні стояв не день, а повна, безмісячна темрява. Десь вили вовки. Раптом у пітьмі розчахнулось Око — воно закрутилося в різні боки під свист самотнього вітру, що гуляв соснами й блакитними гірськими ялинами. То був він, і він шукав її.

Матінка Ебіґейл прокинулася ввечері й після того страхіття почувалася втомленішою, ніж коли лягла дрімати, тож вона знову помолилася Богові, щоб він її відпустив або ж бодай повів в іншому напрямку.

На північ, на південь, на схід, Господи, — і я поїду з Гемінгфорд-Гоума, співаючи тобі хвалу. Тіки не на захід, не до темного чоловіка. Між нами лежать Скелясті гори, та їх замало. Навіть Анд не вистачило б.

Та байдуже. Раніше чи пізніше, коли той чоловік відчує в собі достатньо сил, він почне шукати тих, хто виступить проти нього. Як не цього року, то наступного. Собак не стало, їх забрав мор, та в горах лишилися вовки, і вони готові служити синові диявола.

І служитимуть йому не тільки вовки.

———

Того ранку, коли гості врешті приїхали, вона прокинулася о сьомій і носила до хати по два поліна, доки ящик на дрова не сповнився, а плита не розкочегарилася. Господь подарував їй хмарний день, і вперше за два тижні на вулиці стояла прохолода. До вечора мав піти дощ. Принаймні так їй підказувало стегно, яке вона зламала в 1958 році.

Спершу вона напекла пирогів. Для начинки взяла консерви з комори та назбирала в саду свіжих полуниць і ревеню. Слава Богу, полуниці якраз достигли, і добре, що вони не згниють на грядках. Від готування їй стало краще, бо готування — це життя. Вийшли два полунично-ревеневі пироги, один чорничний та один яблучний. Вранішня кухня сповнилася їхніми ароматами. Як і завжди, матінка Ебіґейл поставила їх холонути на підвіконня.

Вона замісила тісто як змогла, хоча без свіжих яєць було скрутно. Так-так, вона ходила до курника, і тепер нікого звинувачувати, крім себе. Хай там як, а після дванадцятої маленьку кухню з нерівною, вистеленою вицвілим лінолеумом підлогою виповнив запах смаженої курятини. Усередині зробилося душно, тож вона викульгала на ґанок і сіла за щоденне читання Письма, обмахуючись останнім замусоленим випуском «Горішньої кімнати»[310].

Курчата вийшли легкими й смачними — краще не буває. Хтось із гостей може потім сходити нарвати зо дві дюжини качанів цукрово-масляної кукурудзи[311], і вони собі гарненько посидять надворі.

Виклавши курятину на паперові рушники, вона взяла гітару, вийшла на задній ґанок, сіла й заграла. Проспівала всі свої улюблені гімни. Нерухомим повітрям линув її високий, тремкий голос.

Мучать зваби та спокуси Чи важкий тягар гнітить? Не занепадайте духом, А молитву прокажіть.[312]

Її слуху вже не вистачало, аби сказати, чи налаштована гітара, та їй так подобався звук тієї музики, що вона зіграла ще один гімн, а тоді ще і ще.

Вона вже почала «Ми йдемо на Сіон», коли з півночі почувся дедалі сильніший звук двигуна. Хтось їхав до неї окружною дорогою. Вона замовкла й схилила голову набік, дослухаючись до гудіння, та пальці продовжували перебирати струни. Так, Господи, їдуть, знайшли дорогу як слід, і тепер вона вже бачила хвіст куряви, що здійнявся за пікапом, коли машина з’їхала з асфальтованої дороги на ґрунтівку, яка закінчувалася на її подвір’ї. Її сповнило потужне радісне збудження, і Ебіґейл не пожалкувала, що вбралась у свою найкращу одежину. Вона поставила інструмент між ніг та прикрила очі рукою, хоча небо було й досі хмарне.

Гудіння двигуна наростало, і за мить там, де кукурудза поступалася коров’ячій стежці Кела Ґуделла…

Так, ось він — до неї повільно сунув старий пікап «шевроле». Кабіна була заповнена. Туди наштовхалося четверо людей (навіть у сто вісім років із її далекозорістю був порядок), і ще троє їхали в кузові — вони стояли та визирали з-за кабіни. Вона бачила худорлявого блондина, руду дівчину, а посередині… то він — хлопчик, який уже майже навчився бути чоловіком. Темне волосся, довгасте обличчя, високий лоб. Він побачив, що вона сидить на ґанку, і навіжено замахав руками. За мить до нього приєднався блондин. Руда дівчина просто дивилася на неї. Матінка Ебіґейл підняла руку та замахала у відповідь.

— Дякую, Боже, що довів їх сюди, — хрипко прошепотіла вона, і щоками потекли теплі сльози. — Дякую Тобі, Господи, усім серцем дякую.

Пікап із деренчанням звернув до подвір’я. На водієві був солом’яний капелюх із блакитною оксамитовою стрічкою та великим пером.

— Йііііі-ха! — вигукнув він і замахав рукою. — Привіт, матінко! Нік сказав, що ви маєте бути тут, і ось ви! Йіііііі-ха!

Водій наліг на сигнал. У кабіні з ним сиділи чоловік років п’ятдесяти, жінка такого ж віку та маленька дівчинка в червоному вельветовому сарафані. Маля сором’язливо помахало до неї однією рукою — великий палець другої соскою сидів у роті.

Темноволосий молодик з очною пов’язкою (Нік) вистрибнув із кузова, перш ніж пікап зупинився. Він упіймав рівновагу й повільно рушив до неї — обличчя серйозне, урочисте, та очі сяяли від радості. Він зупинився перед ґанком і зачудовано подивився на будинок, подвір’я, старе дерево з гойдалкою… на неї.

— Привіт, Ніку, — сказала вона. — Рада тебе бачити. Благослови тебе Бог.

Він усміхнувся, і на його очах також виступили сльози. Нік піднявся на ґанок і взяв її за руки. Вона підставила йому зморшкувату щоку, і він її ніжно поцілував. Позаду них спинився пікап, і всі повиходили. Водій тримав на руках дівчинку в червоному сарафані. Її права нога була в гіпсі. Рученята були міцно зімкнені на засмаглій потилиці керманича. Поряд із ним стояла немолода жінка, біля неї — руда дівчина, далі — бородатий хлопець-блондин. «Ні, зовсім не хлопець, — подумала матінка Ебіґейл. — Із ним негаразд». Останнім стояв інший чоловік, що їхав у кабіні. Він саме протирав окуляри в металевій оправі.

Нік очікувально дивився на неї, і вона кивнула.

— Ви вчинили як слід, — мовила вона. — Привів вас Господь, а матінка Ебіґейл нагодує. Я дуже рада всіх вас бачити! — додала вона вже гучніше. — Нам не можна тут довго засиджуватися, та перш ніж ми подамося далі, треба спочити, розділити трапезу й пізнати одне одного краще.

— Ви найстарша бабця на світі? — подала голос дівчинка, що сиділа в безпечних руках водія.

— Тс-с-с, Джино! — цитьнула до неї жінка.

Та матінка Ебіґейл лише вперла руку в бік і розсміялася.

— Може буть, дитя. Може буть.

———

Вона сказала їм узяти скатертину в червону клітинку й постелити з того боку яблуні. Поки двоє жінок, Олівія та Джун, розкладали наїдки, чоловіки пішли нарвати кукурудзи. Варилася вона швидко, і хоча хазяйка не мала справжнього масла, солі з маргарином було вдосталь.

За обідом розмов майже не вели — в основному чулося, як працюють щелепи гостей, і тихе задоволене мукання. Вона завжди любила дивитися, як люди їдять, а цей народ виказував її столу належну шану. Недарма Ебіґейл ходила до Річардсонів і билася з тими тхорами. Гості були не те щоб голодні, та коли проведеш із місяць, харчуючись самими консервами, виникає справжня жага до чогось свіжого, щойно з пательні. Сама вона взяла три шматки курятини, качан кукурудзи та трішечки того полунично-ревеневого пирога. Коли всього цього не стало, Ебіґейл відчула себе ситою, як бочка.

Вони повсідалися, було подано каву, і водій — приємний, із чесним обличчям чоловік на ім’я Ральф Брентнер — сказав:

— Мем, бенкет вийшов на славу. Уже й не пригадую, коли востаннє їв таку смакоту. У вас золоті руки.

Інші схвально загомоніли. Нік усміхнувся й кивнув.

— Бабцю, а можна з вами посидіти? — спитала дівчинка.

— Сонечко, гадаю, ти заважкенька, — мовила старша жінка, Олівія Вокер.

— Дурниці, — відмахнулась Ебіґейл. — У день, коли я не зможу потримати на колінах дитя, мене замотають у саван. Джино, ходи сюди.

Ральф підняв дівчинку й передав її матінці Ебіґейл.

— Як буде важко, лише скажіть.

Він полоскотав лице Джини пір’їною в капелюсі. Вона закрилася руками й захихотіла.

— Ральфе, не лоскочи мене! Не смій мене лоскотати!

— Не переймайся, — змилувався Ральф. — Я надто наївся, щоб довго когось лоскотати.

Він повернувся на своє місце.

— Джино, а що сталося з твоєю ногою? — спитала Ебіґейл.

— Зламала, коли впала з комори, — відповіла дівчинка. — Дік полікував. Ральф каже, що Дік урятував мені життя.

Вона послала чоловікові в окулярах повітряний поцілунок. Той зашарівся, кашлянув і всміхнувся.

Нік, Том Каллен і Ральф натрапили на Діка Елліса посеред Канзасу — він ішов уздовж дороги з рюкзаком на спині й трекінговою палицею[313] в руці. Він був ветеринаром. Наступного дня вони проїздили містечко Ліндсборґ, зупинилися пообідати й почули тихий плач, що долинав із південної частини міста. Якби вітер дув в іншому напрямку, вони б рушили далі.

— Господь змилувався, — усміхнулась Ебіґейл, гладячи дівчинку по волоссю.

Джина жила сама вже три тижні. За день чи два до зустрічі вона гралася на горішньому сіннику в коморі свого дядька, коли тріснуло гниле перекриття. Вона пролетіла сорок футів і впала в нижнє сіносховище. Сіно пом’якшило її падіння, але дівчинка скотилася з нього та зламала ногу. Спершу Дік Елліс мав доволі песимістичний прогноз. Щоб вправити ногу, він зробив їй місцеву анестезію, бо побоявся, що через втрату ваги й загальне виснаження наркоз може її згубити. Головні слова цієї бесіди промовляли, коли Джина Маккоун безтурботно бавилася ґудзиками на платті матінки Ебіґейл.

Джина набирала сили зі швидкістю, яка здивувала їх усіх. Вона одразу ж прив’язалася до Ральфа з його хвацьким капелюхом. Мовлячи тихо та несміливо, Елліс висловив підозру, що передусім дівчинка страждала від самотності.

— Атож, — мовила Ебіґейл. — Якби ви її проґавили, вона б просто захиріла.

Джина позіхнула й закліпала осклянілими очима.

— Я візьму її, — сказала Олівія Вокер.

— Поклади її в малій кімнаті в кінці коридору, — кивнула Еббі. — Як хочеш, можеш лягти з нею. А інша дівчина… як, ти сказала, тебе звуть, сонечко? Геть із голови вилетіло.

— Джун Брінкмеєр, — озвалася рудоволоса.

— Ну, Джун, можеш спати зі мною, якщо не надумала чогось іншого. Ліжка на двох не стане, та, певне, ти б однаково не схотіла лягати поряд з отаким старим хмизом. Проте на горищі є запасний матрац, і якщо його не сточив шашіль, має згодитися. Гадаю, один із цих дужих чоловіків тобі його зніме.

— Ясна річ, — озвався Ральф.

Джина вже заснула, і Олівія віднесла дівчинку до ліжка. До кухні, у якій наразі сиділо більше людей, ніж за багато минулих років, почали закрадатися сутінки. Крекнувши, матінка Ебіґейл звелася на ноги та запалила три каганці: один для столу, другий поставила на плиту (чавунний «Блеквуд» уже остигав і щось задоволено цокав до себе), третій примостила на підвіконні. Темрява відступила.

— Можливо, колись було дійсно краще, — раптом заговорив Дік.

Усі очі звернулися до нього. Він зашарівся й кашлянув, та Ебіґейл лиш усміхнено гмикнула.

— Тобто це перша домашня їжа, яку я куштував від… ну, певне, від тридцятого червня, — спробував захиститися Дік. — Того дня струм зник. Та й готував я сам. Хоча «готував» — це гучно сказано. А от моя дружина… вона була дуже гарною кулінаркою. Вона…

Дік замовк, та саме повернулась Олівія.

— І не прокинулася, — сказала вона. — Стомилася дівчинка.

— А ви хліб печете? — запитав Дік у матінки Ебіґейл.

— Ще б пак. Завжди пекла собі хліб. Звісно, без дріжджів — дріжджі тепер в історії. Та є й інші способи з цим упоратись.

— Я не можу без хліба, — просто сказав він. — Гелен… моя дружина… пекла хліб двічі на тиждень. І тепер я жадаю лише його. Дайте мені три скибки хліба, трохи полуничного джему, і я помру щасливим.

— Том Каллен утомився, — знічев’я озвався Том. — ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «втомився».

Він так позіхнув, що щелепи хруснули.

— Можете лягти в коморі, — сказала Ебіґейл. — Там трохи тхне пліснявою, однак сухо.

Кілька секунд вони просто дослухалися до шелестіння дощу, який пішов із годину тому. Якби вона була на самоті, цей шум міг здатися тужливим. Та в компанії він звучав приємно й таємниче, немов перетворив їх на спільників. Вода клекотала в жерстяній ринві та лопотіла в дощовій діжці, яку Еббі й досі тримала з іншого боку дому. Далеко, десь над Айовою, буркотів грім.

— Певне, ви маєте спальники? — спитала вона в них.

— Які хочеш, — кивнув Ральф. — З нами все буде гаразд. Томе, ходімо.

Він підвівся.

— Ральфе, — затримала його Ебіґейл, — я от думала попросити вас із Ніком трохи затриматися.

Увесь цей час Нік сидів за столом, у протилежній частині кімнати від її крісла-гойдалки. Ебіґейл подумалося, що багато хто вважає, ніби німі губляться в товаристві нормальних людей, намагаються триматися в тіні. Та в Нікові було щось таке, що не дало цьому трапитися. Він сидів цілком нерухомо, стежив за розмовою, що гуляла кімнатою, і його обличчя реагувало на кожне слово. Він мав відкрите, розумне, однак надто змучене обличчя як на такого молодого хлопця. Кілька разів вона помічала, як мовці зиркали на нього, ніби хотіли, щоб він підтвердив їхні слова. І вони ні на хвильку не забували про його присутність. Кілька разів вона ловила Ніка на тому, що він стурбовано дивиться в темряву за вікном.

— А ви могли б спустити мені отой матрац? — тихо спитала Джун.

— Зараз ми з Ніком усе зробимо, — сказав Ральф і підвівся.

— Не хочу самому йти до темного сараю, — мовив Том. — Ой, ні!

— Я піду з тобою, друзяко, — підвівся Дік. — Увімкнемо ліхтар «Коулмен» і ляжемо спати. Мем, іще раз вам дякую. Не можу вам передати, який був чудовий вечір.

Інші повторили його подяку. Нік із Ральфом знесли донизу матрац, і блощиць там не виявилося. Том із Діком (Ебіґейл подумала, що до комплекту їм лише Гаррі не вистачає[314]) пішли до сараю, і за півхвилини там загорівся ліхтар. Незабаром на кухні лишилися тільки Нік, Ральф і матінка Ебіґейл.

— Мем, ви не проти, якщо я закурю? — спитав Ральф.

— Тільки попіл на підлогу не струшуй. Якраз позаду стоїть буфет — візьми собі попільничку.

Ральф устав з-за столу, і Еббі лишалося дивитися тільки на Ніка. На ньому були сорочка кольору хакі, блакитні джинси та вилинялий армійський жилет. Щось у його вигляді казало їй, що вона його звідкись знає або що їй судилося з ним познайомитися. Матінка Ебіґейл дивилася на нього, і її огортало спокійне відчуття мудрості й завершеності, ніби в цю мить звершилося давнє пророцтво. Ніби на одному кінці її життя стояв Джон Фрімантл, її батько, — високий, чорний, поважний; а на другому був цей чоловік — молодий, білий, німий, з одним блискучим, виразним оком, що дивилося на неї зі змученого обличчя.

Вона визирнула у вікно й побачила, що електричне сяйво ліхтаря «Коулмен» струменить із вікна комори та освітлює невеличку латку її подвір’я. Матінка Ебіґейл замислилася, чи досі там тхне коровою — вона не ходила туди вже років зо три. Не виникало потреби. Дейзі, її останню корову, продали в 1975 році, та в 1987-му в коморі ще стояв її запах. Певно, і донині стоїть. Та байдуже. Бувають і гірші пахощі.

— Мем?

Вона повернулася на голос. Поряд із Ніком уже сидів Ральф — у світлі ламп він примружено дивився на аркушик. На колінах Нік тримав блокнот і ручку. Він не зводив із неї очей.

— Нік каже… — Ральф знічено кашлянув.

— Ну-ну.

— Він пише, що йому важко читати по ваших губах, бо…

— Здається, я знаю чому, — сказала вона. — Зараз усе буде.

Вона підвелася й почовгала до комода. Над ним висіло кілька полиць, і на другій стояла пластикова банка з двома вставними щелепами, що плавали в каламутній рідині, наче експонати анатомічного театру.

Вона виловила протези й промила їх ківшиком води.

— Господи милий, збав мене од страждань, — скривилася матінка Ебіґейл і вставила щелепи. — Нам треба поговорити. Ви головні у вашій ватазі, і ми мусимо де з чим розібратися.

— Ну, це не про мене, — сказав Ральф. — Був фабричним працівником на повну ставку та фермером на півставки, а вище й не підіймався. За життя напрацював більше мозолів, ніж гарних ідей. Нік — от він у нас за голову.

— Це правда? — Вона перевела погляд на Ніка.

Той узявся щось хутко писати, а Ральф читав його слова вголос: «Так, ми рушили сюди на мою пропозицію. А от щодо “головного” я не знаю».

— Джун з Олівією ми зустріли за дев’яносто миль на південь звідси, — додав Ральф. — Позавчора — так, Ніку?

Той кивнув.

«Та тоді ми вже прямували до вас, матінко. Жінки також ішли на північ. І Дік. Просто ми вирішили їхати разом».

— А інший люд вам траплявся? — спитала вона.

«Ні, — написав Нік. — Та в мене (і в Ральфа) було відчуття, що вони там були, спостерігали за нами. Певно, боялися. Досі не оговталися від шоку останніх подій».

Вона кивнула.

«Дік каже, що за день до того, як він приєднався до нас, десь південніше від нього проїжджав мотоцикл. Тож так, люди ще є. Гадаю, їх лякає те, що ми рухаємося доволі великою групою».

— Чому ви сюди приїхали?

Вона пронизала його поглядом очей, заплутаних у павутинні зі зморшок.

«Ви мені снилися. Дік Елліс каже, що теж якось бачив вас уві сні. І дівчинка кликала вас “бабцею” задовго до нашого прибуття. Вона описала нам ваше житло, подвір’я. Гойдалку з шиною».

— Благословенне дитя, — автоматично сказала матінка Ебіґейл, а тоді глянула на Ральфа. — Тобі теж?

— Раз чи два, мем, — кивнув Ральф і облизав губи. — Та в основному мені снився той… той чоловік.

— Який чоловік?

Нік узявся писати. Обвів написане. Віддав аркуш їй. Без окулярів або збільшувального скла з підсвіткою, яке вона купила в центральному супермаркеті Гемінгфорда, очі в матінки Ебіґейл не годилися для дрібноти, та це вона могла прочитати. Літери були великі, як у посланні Господа на стіні Валтасарового палацу[315]. Дрижаки пробігли її шкірою від самого вигляду того напису. Вона згадала про тхорів, що зміїлися до неї дорогою, кусали мішок гострими, як голки, зубами природжених убивць і намагалися вирвати здобич із її старечих рук. Подумала про те, як десь у темряві відкривається одне червоне Око та починає шукати поглядом уже не саму стару чорношкіру жінку, а цілу ватагу чоловіків, жінок… і одну маленьку дівчинку.

«Темний чоловік» — ось які два слова обвів Нік.

———

— Мені було сказано, що нам слід рухатися на захід, — говорила вона, складаючи папірець, розгортаючи й знову складаючи без жодної уваги до артриту. — Сказано було Господом Богом уві сні. Я не бажала слухати. Я стара жінка, і мені хочеться лише померти на цьому клаптику землі. Він належав моїй сім’ї сто дванадцять років, та мені не судилося тут померти — так само, як Мойсей мусив іти до Ханаану з дітьми Ізраїлю.

Вона замовкла. Двоє чоловіків сиділи у світлі каганців, дивилися на неї серйозними очима, а надворі так само йшов дощ, повільно й безперестанку. Грім уже не гримів. «Боже Всевишній, як же мені болять ці щелепи, — подумала Ебіґейл. — Вийняти б їх та лягти спати».

— Це почало мені снитися за два роки до мору. Мені завжди щось сниться, і дещиця навіть справдилася. Пророчий дар людям дає Господь, і кожен має трохи. Моя власна бабуся звала його осяйною лампою Господа, а інколи просто сяйвом. У снах я бачила, як іду на захід. Спершу лише з кількома людьми, та нас дедалі більшало. На захід, на захід, допоки я не побачила Скелясті гори. Тоді нас був уже цілий караван — сотні дві, а то й більше. Ще снилися знаки… ні, не божественні знаки, а звичайні, дорожні, і на кожному були написи на кшталт «БОУЛДЕР, ШТАТ КОЛОРАДО, 609 МИЛЬ» або «БОУЛДЕР» та стрілка-дороговказ. — Вона замовкла на кілька секунд, а тоді продовжила: — Ті сни, вони мене лякали. Я жодній душі про них не казала — отак вони мене жахали. Певне, я почувалася так, наче Йов, коли Бог заговорив до нього з бурі. Я навіть намагалася вдавати, ніби то звичайнісінькі сни. Дурна жінка. Тікала від Бога, як ото Йона. Та ж озирніться — велетенська риба проковтнула нас усіх! І як Бог каже Еббі: «Скажи, бо мусиш», — я зроблю, як Він велить. І я завжди знала, що до мене хтось прийде, хтось особливий, — отоді я й дізнаюся, що час настав.

Вона поглянула на Ніка. Він сидів за столом і серйозно дивився на неї своїм здоровим оком крізь серпанок цигаркового диму.

— Я впізнала тебе, щойно побачила. Це ти, Ніку. Бог указав перстом на твоє серце. Та в Нього не один палець, і до нас, бережи їх Господи, наближаються й інші — на них він також указав. Мені сниться й він. Сниться, що він шукає нас навіть зараз, і хай пробачить мене Господь за злостивість, та я проклинаю його всім серцем.

Вона заплакала й підвелася, щоб попити та хлюпнути води на обличчя. Сльози були частиною її людяності, слабкою та немічною.

Коли вона розвернулася до них, Нік щось писав. Нарешті він відірвав аркуш і дав його Ральфові.

«Не знаю, як щодо Бога, та тут коїться щось незвичайне. Усі, кого ми зустрічали, рухалися на північ. Наче тут вони мали про щось дізнатися. Інші вам снилися? Дік? Джун чи Олівія? Може, дівчинка?»

— З ваших — ніхто. Небалакучий чоловік. Жінка з дитиною. Чоловік десь твого віку, який іде сюди зі своєю гітарою. І ти, Ніку.

— І вам гадається, що правильним буде податися в Боулдер?

— Так нам судилося, — кивнула матінка Ебіґейл.

Нік вивів у блокноті кілька закарлючок, а тоді написав: «Що ви знаєте про темного чоловіка? Знаєте, хто він такий?»

— Не знаю, хто він такий, та знаю, що в нього на думці. Він найчистіше зло, що лишилося в цьому світі. Решта — дрібнота. Грабіжники, ґвалтівники та люди, які люблять попрацювати кулаками. Але він їх прикличе. Насправді він уже почав їх збирати. І вони збираються значно швидше, ніж ми. Перш ніж він наважиться завдати удару, їх буде набагато більше. Не тільки таких злодіїв, як він, а й слабких… самотніх людей… людей, які не пустили Бога до своїх сердець.

«Може, він не справжній, — написав Нік. — Може, він просто… — Він задумався, погриз кінчик ручки, а тоді дописав: — …налякана погана часточка кожного з нас. Може, нам сниться те, що могли б зробити й ми, і нам страшно».

Коли Ральф читав це вголос, він насупився, і Еббі одразу зрозуміла, про що йдеться. Ця писанина мало чим відрізнялася від розмов, які правили нові священики, котрих чимало розвелося за останні двадцять років. Вони були переконані, що сатани насправді немає. Для них зло існувало, та походило воно від первородного гріха: він сидів у кожному з нас, і дістати його було так само неможливо, як почистити яйце, не розбивши його шкаралупи. Згідно з тими новітніми священиками, сатана був чимось на кшталт пазла, і кожен чоловік, жінка й дитя на землі додавали до нього шматочок себе. Так, звучало це свіжо й модерно, та проблема в тому, що це неправда. І якщо Нік не змінить своєї думки, темний чоловік поласує ним на вечерю.

— Я тобі снилася. Я справжня, хіба ні?

Нік кивнув.

— І ти мені снився. Хіба ти несправжній? Та ж ні, дякувати Богові — ось ти, сидиш із блокнотом на колінах. Той чоловік так само реальний, як ми з тобою.

Так, він був справжнім. Вона подумала про тхорів, про червоне Око, яке розплющувалося в темряві. Коли вона знову заговорила, голос прозвучав хрипко.

— Він не диявол, — сказала вона. — Та вони із сатаною знаються й віддавна збираються на пораду. У Біблії не сказано, що сталося з Ноєм і його сім’єю, коли відступила вода. Та я не здивуюся, якщо за їхні душі велася запекла війна — за їхні душі, тіла, спосіб мислення. І я не здивуюся, коли виявиться, що зараз ми на їхньому місці. Наразі він сидить десь на захід від Скелястих гір. Рано чи пізно він рушить на схід. Може, не цього року, бо йому треба набратися сил. І ми мусимо з ним розібратися.

Нік захитав головою. У його очах читалося збентеження.

— Так, — тихо промовила вона. — От побачиш. Попереду багато прикрих днин. Зі смертями, жахами, зрадами й слізьми. І не всі з нас доживуть, щоб побачити, як усе скінчиться.

— Мені це геть не подобається, — пробурмотів Ральф. — Нам несолодко й без того мужика, про якого ви з Ніком говорите. Хіба в нас мало проблем? Немає ні лікарів, ні струму — нічого немає. Нащо нам ще ця клята морока?

— Не знаю. Так Бог велить. Таким, як Еббі Фрімантл, Він не дає звіту.

— Якщо Він завжди так веде справи, краще б Він пішов на пенсію та пустив на своє місце когось молодшого.

«Коли темний чоловік на заході, може, нам краще знятися з місця й перебратися на схід?» — написав Нік.

Вона терпляче похитала головою.

— Ніку, все слугує Господові. Думаєш, чорний чоловік йому не слугує? Слугує, якими б незбагненними не були Його плани. Чорний чоловік знайде тебе, де б ти не сховався, бо він також служить Богові, а Бог хоче, щоб ми з ним розібралися. Марно тікати від Господа Всемогутнього та Його волі. Люди, які пробують уникнути своєї долі, опиняться в череві звіра.

Нік щось хутко начеркав. Ральф прочитав записку, потер ніс з одного боку. Краще б він того й не читав. Старі пані на кшталт матінки Ебіґейл не зрадіють тому, що написав Нік. Скоріш за все, матінка назве його богохульником — так гримне, що всіх розбудить.

— Що там написано? — запитала Ебіґейл.

— Він пише… — Ральф знову прокашлявся — його пір’їна затрусилася. — Пише, що не вірить у Бога.

Передавши послання, він нещасно опустив погляд в очікуванні вибуху.

Матінка Ебіґейл весело гмикнула, підвелася, підійшла до Ніка й по-дружньому поплескала його по руці.

— Благослови тебе Боже, Ніку, та це пусте. Адже Він вірить у тебе.

———

Наступний день вони провели в Еббі Фрімантл, і то був найкращий день для всіх них, відколи відступив супергрип — відступив, як ті води від гори Арарат[316]. Дощ скінчився десь під ранок, і до дев’ятої години небо перетворилося на живописну сонячну картину Середнього Заходу. Увсібіч тяглися поля кукурудзи, що блищала, наче розсип смарагдів. Було прохолодніше, ніж кілька останніх тижнів.

Том Каллен цілий ранок бігав рядами кукурудзи, розставивши руки й лякаючи вороння. Джина Маккоун сиділа на землі біля гойдалки та спокійно гралася з паперовими ляльками: матінка Ебіґейл залізла до шафи, що стояла в її спальні, дістала звідти валізу, і тих іграшок там виявилася ціла армія. Трохи раніше Джина з Томом побавилися модельками легковиків і вантажівок: вони катали їх навколо мініатюрного гаража від «Фішер-Прайс», який Том узяв у крамниці дешевих товарів у Меї, штат Оклахома. Том доволі охоче корився наказам Джини.

Дік Елліс невпевнено підійшов до матінки Ебіґейл і спитав, чи, бува, не тримав тут хто поблизу свиней.

— Ще б пак! Стоунери завжди мали свиней, — відповіла стара.

Вона саме сиділа на ґанку в кріслі-гойдалці, бренькала на гітарі й спостерігала, як Джина грається на подвір’ї, виставивши перед собою ногу в гіпсі.

— Як гадаєте, вони ще живі?

— Хочеш дізнатися — доведеться скататись і подивитись. Можливо. А могло статися, що вони знесли загорожу та здичавіли. — У неї зблиснули очі. — А ще може бути, що я знаю, кому вночі снилися свинячі відбивні.

— Може, і так.

— Забивав колись свиню?

— Ні, мем, — відказав він і широко всміхнувся. — Лише від глистів лікував. Гадаю, що завжди був, так би мовити, пацифістом.

— Як думаєш, ви з Ральфом витерпите жінку-начальника?

— Може бути.

Двадцять хвилин потому їхня трійця вирушила в дорогу. Ебіґейл сиділа в кабіні між двома чоловіками, тримаючи ціпок між ногами, як скіпетр. За фермою Стоунерів стояла загорожа зі свинями, і там бігали два здорові, вгодовані річняки. Виявилося, що, коли скінчилася їжа, вони поласували слабшими товаришами.

Ральф почепив у коморі таль Реґа Стоунера, і, користуючись підказками Ебіґейл, Дік нарешті зумів як слід зав’язати мотузку на задній нозі однієї свині. Тварина вищала й брикалася, та її однаково затягли до комори й підвісили з ланцюга вниз головою.

Ральф вийшов із дому з різницьким ножем завдовжки фути три[317]. «Боже милий, це не ніж, а цілий багнет!» — подумала Еббі.

— Знаєте, я не певен, що зможу, — мовив Ральф.

— Ну, тоді давай сюди, — сказала Ебіґейл і простягла руку.

Ральф невпевнено глянув на Діка. Той знизав плечима. Ральф віддав їй ніж.

— Господи, дякуємо Тобі за цей дар та за щедрість Твою. Хай святиться свиня ця й потамує голод наш, амінь. Одійдіть, хлопці, зара чвиркне.

Вона махнула ножем — єдиний відпрацьований рух — та хутенько позадкувала. Деякі знання лишаються з тобою до самої смерті.

— Вогнище під казаном розклали? — спитала вона в Діка. — Розгорілося як годиться?

— Так, мем, — шанобливо промовив Дік, не в змозі відірвати очей від свині.

— А скребло напоготові? — поцікавилась Ебіґейл у Ральфа.

Він показав їй дві щітки з цупкою жовтою щетиною.

— Гаразд. Тоді візьміть свиню й покладіть її в казан. Коли трохи провариться, обшкрябається на раз-два. А тоді містер Кабан почиститься, наче банан.

Обидва чоловіки дещо позеленіли від самої думки.

— Но-но, ворушіться, — сказала матінка Ебіґейл. — Одягнених свиней ніхто не їсть. Спершу треба зняти того пінджака.

Ральф із Діком Еллісом перезирнулися, глитнули й почали опускати свиню. Вони впоралися до третьої дня, о четвертій повернулися до решти з повним кузовом м’яса й повечеряли вже відбивними. Її помічники не дуже налягали на їжу, та Ебіґейл сама нам’яла дві відбивні, з насолодою хрумкаючи щелепами хрустку скоринку. Ніщо не смакує краще од свіжого м’яса, яке сам і добув.

———

Було вже за дев’яту годину. Джина заснула, а Том Каллен задрімав у кріслі-гойдалці матінки Ебіґейл. Далеко на заході в небі безгучно зблиснула громовиця. На кухні зібралася решта дорослих, окрім Ніка: він пішов прогулятися. Ебіґейл знала, що його мучить, і душею вона була з ним.

— Слухайте, вам же не сто вісім років, правда? — спитав Ральф, згадавши щось, що вона сказала вранці, коли вони вирушали у свиновбивчу експедицію.

— От зажди, — мовила Ебіґейл. — Зараз, молодче, тобі щось покажу.

Вона сходила до спальні та дістала з верхньої шухляди комода засклений лист від президента Рейґана. Повернувшись, Ебіґейл поклала його Ральфові на коліна.

— Ану читай, синку, — пхекнула вона.

— «…на честь Вашого сотого дня народження… одній із сімдесяти двох столітніх американців, чий вік підтверджено… п’ятому найстаршому зареєстрованому республіканцеві Сполучених Штатів Америки… з повагою та вітаннями президент Рональд Рейґан, 14 січня 1982 року». — Ральф вибалушив на неї очі. — А щоб я вср… — Він припнув язика й знічено зашарівся. — Перепрошую, мем.

— Скільки ж ви всього побачили! — зачудувалась Олівія.

— Та цьому не дорівнятися до того, що я бачила за останній місяць. — Ебіґейл зітхнула. — І тим паче — до того, що чекає на мене попереду.

Відчинилися двері, зайшов Нік, і всі одразу ж замовкли, ніби до цього вони лише гаяли час і чекали на його появу. З його обличчя Ебіґейл зрозуміла, що він прийняв рішення, і їй гадалося, що вона знає, яке воно. Нік вручив їй записку, яку написав на ґанку, стоячи біля Тома. Вона взяла її та прочитала на відстані витягнутої руки.

«Завтра нам треба вирушити до Боулдера».

Ебіґейл перевела погляд із записки на Нікове обличчя й повільно кивнула. Вона передала аркуш Джун Брінкмеєр, а та — Олівії.

— Так, треба, — сказала Ебіґейл. — Мені хочеться їхати так само, як і вам, та гадаю, що слід вирушати. Що тебе в цьому переконало?

Нік роздратовано знизав плечима й показав пальцем на неї.

— Значить, так тому й бути, — кивнула Ебіґейл. — Я вірю у вказівки Господні.

«Хотів би і я вірити», — подумав Нік.

———

Наступного ранку, 26 липня, вони провели коротку нараду, і Дік із Ральфом рушили пікапом до Коламбуса.

— Ох і не хочеться її міняти, та раз ти так кажеш, Ніку, окей.

«Вертайтеся якнайшвидше», — написав Нік.

Ральф коротко засміявся та обвів поглядом подвір’я. Джун з Олівією прали одяг у великій балії за допомогою дошки. Том займався ділом, яке йому не набридало, — лякав ворон у кукурудзі. Джина гралася з його модельками «Корджі» та гаражем. Стара хропла в кріслі на ґанку.

— Нікі, тобі кортить устромити голову в лев’ячу пащу?

«А хіба в нас є куди податися?»

— Ні, нема. І просто тинятися без діла теж не годиться. Почуваєшся ні на що не здатним. Людина почувається негаразд, коли не дивиться вперед, — помічав таке?

Нік кивнув.

— Окей. — Ральф ляснув його по плечу й відвернувся. — Діку, готовий покататися?

З кукурудзи вискочив Том Каллен. До його сорочки, штанів та довгої білої шевелюри почіплялося шовкове кукурудзяне волоття.

— Я теж! Томик Каллен також хоче покататися! Ой, так!

— Ну, тоді давай, — сказав Ральф. — Господи, тіки поглянь на себе — з п’ят до маківки в кукурудзі. Ще й жодної ворони не впіймав! Дай-но я тебе обтріпаю.

Бездумно шкірячись від вуха до вуха, Том дозволив Ральфові себе почистити. Певно, для Тома останні два тижні були найщасливішими в його житті, подумалося Нікові. Він був у компанії людей, які радо прийняли його таким, який він є. Як не прийняти? Може, він несповна розуму, та однаково є відносною рідкістю в новому світі — живою людиною.

— Побачимося, Нікі, — сказав Ральф і сів за кермо «шеві».

— Побачимося, Нікі, — луною повторив Том, усе ще всміхаючись.

Нік провів пікап очима, а коли машина зникла з поля зору, пішов до комори й знайшов старий дерев’яний ящик та бляшанку фарби. Він виламав із нього планку та прибив її до довгої штахети. Потім виніс табличку на вулицю й узявся обережно виводити фарбою напис. Джина з цікавістю зиркала йому через плече.

— Що там написано? — поцікавилася вона.

— Там написано: «Ми поїхали до Боулдера, штат Колорадо. Рухаємося другорядними дорогами, щоб уникнути заторів. Громадська хвиля 14», — прочитали Олівія.

— Що це означає? — почувся голос Джун.

Вона підійшла до них, узяла на руки Джину, і вони обидві дивилися, як Нік обережно поставив табличку, розвернувши її до місця, де ґрунтівка переходила в під’їзну дорогу до господи матінки Ебіґейл. Штахетину він забив у землю на три фути. Не перекинеться. Хіба що ураган знесе. І урагани в цій частині світу точно бували — він згадав про смерч, який мало не забрав їх із Томом, про страх, якого вони натерпілися в підвалі.

Він написав записку й віддав її Джун.

«Серед іншого Дік із Ральфом мають знайти в Коламбусі радіостанцію Сі-Бі[318]. Комусь доведеться постійно стежити за каналом 14».

— О-о. Розумно, — сказала Олівія.

Нік серйозно постукав пальцем себе по лобі, тоді всміхнувся.

Жінки знову взялися розвішувати одяг. Джина спритно поскакала на здоровій нозі до іграшкових машинок. Нік перейшов через подвір’я, вийшов на ґанок і сів поряд зі сплячою старою. Він подивився на обрій за кукурудзою та замислився над тим, що з ними буде.

«Раз ти так кажеш, Ніку, окей».

Вони зробили з нього лідера. Просто взяли й зробили, а він анітрохи не розумів, чому так. Не можна приймати накази від глухонімого — це скидалося на невдалий жарт. Їхнім лідером мусив би бути Дік. А він би був лише списоносцем, третім зліва, без стрічок на погонах — людина, яку впізнає лише її мати. Та відтоді, як на дорозі до них підторохкотів Ральф Брентнер, який їхав собі навмання, вони повадилися казати щось, а тоді зиркати на Ніка, ніби шукаючи в нього підтвердження своїм словам. Ті кілька днів між Шойо і Меєм, до Тома й відповідальності, затягло ностальгійним туманом. Було легко забути про тужну самотність і страх того, що жахіття снилися йому не просто так — йому здавалося, ніби він утрачає розум. Та одразу пригадувалося, що тоді він дивився лише за собою — за списоносцем, третім зліва, жалюгідним статистом у жаскій виставі.

«Я пізнала тебе, щойно побачила. Це ти, Ніку. Бог указав на твоє серце…»

«Ні, я цього не прийму. І як уже на те пішло — Бога я теж не приймаю. Хай стара лишить його собі». Бог для літніх жінок так само необхідний, як клізми й пакетики чаю «Ліптон». А він вирішуватиме проблеми по черзі, ітиме вперед крок за кроком. Відвезе їх до Боулдера, а там буде видно. Стара сказала, що темний чоловік справжній, а не якийсь там психологічний символ, і в це йому також не хотілося вірити… та в душі він знав, що це так. У душі він вірив кожному її слову, і це його лякало. Він не хотів бути їхнім лідером.

«Це ти, Ніку».

Його плече стиснули — він підскочив од несподіванки та розвернувся. Якщо матінка Ебіґейл і спала, то тепер точно прокинулася. Вона усміхалася до нього згори вниз зі свого позбавленого билець крісла-гойдалки.

— От сиділа та думала собі про Велику депресію, — мовила вона. — Знаєш, мій татко колись володів цією землею, і наші володіння тяглися в обидва боки на цілі милі. Так-так. Для чорної людини це чималий подвиг. А я грала на гітарі й співала в залі фермерської спілки — було це в дев’ятсот другому, Ніку, давно-давно. Дуже-дуже давно.

Нік кивнув.

— Гарні були деньки, Ніку. Себто більшість були хорошими. Та, певно, нічо не вічне. Лише любов Божа. Татко помер, і землю розділили між його синами. Мені з чоловіком дісталося шістдесят акрів — небагато. І от моя хата стоїть на тій ділянці. Чотири акри — то все, що лишилось. О, певно, зараз я могла б сказати, що земля знову моя, та це буде вже геть не те.

Нік поплескав її по руці, і вона важко зітхнула.

— Брати працюють не завжди в злагоді, і майже завжди починаються чвари. Тіки згадай Каїна з Авелем! Усі хочуть бути начальниками, і жодному не кортить батрачити! Настав тридцять перший, і банк попросив звіти. І вони зібралися разом, та тоді було вже запізно. До сорок п’ятого все розійшлося — усе, крім моїх шістдесяти акрів та сорока-п’ятдесяти там, де зараз ферма Ґуделла.

Тремкими руками вона дістала з кишені хустинку й витерла очі, повільно та замислено.

— Насамкінець я лишилась одна, без грошей, без нічого. І щороку, як надходив час податків, вони забирали новий шматок землі, а я виходила сюди, дивилася на землю, яка мені більше не належала, і оплакувала її так само, як зараз. Щороку дещиця за податки, ось як це сталося. Тут хвать, там хвать. Залишки я здавала в оренду, та на ті трикляті податки ніколи не вистачало. А тоді мені бемкнула сотня, і вони скасували податки. Ага, скасували, коли лишився оцей осьо крихітний клаптик. Либонь, зовсім збанкрутіли, бідолашні.

Він легенько стиснув старій руку й звів очі до її обличчя.

— О Ніку, у моєму серці зачаїлася ненависть до Бога, — сказала матінка Ебіґейл. — Кожна людина, що любить Господа, також і ненавидить Його, бо Він — суворий Бог, ревнивий Бог, Він те, що Він є, і в цьому світі Він дуже часто відплачує болем за службу, тоді як злодії катаються на «кадилаках». Навіть радість від служіння Йому гірка. Я корюся Його волі, та людська моя частка прокляла Його всім серцем. «Еббі, — каже мені Господь, — попереду, далеко попереду на тебе чекає робота. Тож ти житимеш і житимеш, доки плоть твоя не засохне на кістках. Побачиш, як помруть твої діти, а сама й далі топтатимеш землю. Побачиш, як забиратимуть землю твого батька шмат за шматом. А під кінець отримаєш нагороду — поїдеш геть із незнайомцями, полишивши все, що любиш у цьому світі, та помреш на чужій землі, хоча роботу буде ще не скінчено. Отака Моя воля, Еббі», — каже Він. «Так, Господи, — кажу я. — Хай звершиться воля Твоя», — а в душі проклинаю Його та питаю: «Чому так, чому, чому?» І завжди отримую ту саму відповідь: «Де була ти, коли я створював світ?»

Сльози текли з її очей гірким потоком. Вони струменіли та капали на плаття, і Нік здивувався, звідки в старенької взялося стільки сліз: вона була худа, наче суха гілка.

— Поможи мені, Ніку, — мовила вона. — Поможи мені зробити все правильно.

Він міцно стиснув її долоні. Позаду них Джина захихотіла та підняла вгору модельку, і яскрава емаль засвітилася, заблищала на сонці.

———

Дік із Ральфом повернулись опівдні — Дік сидів за кермом новенького «доджа», мікроавтобуса, а Ральф приїхав на червоному евакуаторі з потужним бампером для розштовхування заторів і краном на кузові. Том стояв, тримаючись за гак, і радісно махав до них вільною рукою. Вони загальмували біля ґанку, і Дік вийшов із «доджа».

— В евакуатора, чортяки, гарна радіостанція, — звернувся він до Ніка. — Аж на сорок хвиль. По-моєму, Ральф закохався в ту машину.

Нік широко всміхнувся. До машин підтяглися жінки. Ебіґейл помітила, як Ральф галантно підвів Джун до евакуатора, а вона глянула на радіостанцію й схвально кивнула. У тієї жінки гарні стегна, і, певне, між ними причаїлася чудова пічка. Народить стільки малят, скільки схоче.

— То коли вирушаємо? — спитав Ральф.

«Як поїмо. Випробували Сі-Бі?»

— Ага. Коли верталися, я його й не вимикав. Рипить — страшне. Там є кнопка безшумного налаштування, та працює вона так собі. Одначе можу заприсягтися, що щось чув, статика там чи ні. Щось іздалеку. Може, і зовсім не голоси. Та скажу тобі правду, Ніку, — чхати я на них хотів. Як і на ті сни.

Між ними зависла тиша.

— Ну, зараз я щось наготую, — порушила мовчанку Олівія. — Сподіваюся, ви не проти свинини й на другий день.

Ніхто не заперечував. До першої дня вони поскладали до мікроавтобуса все похідне приладдя (гітару та крісло-гойдалку матінки Ебіґейл також не забули) і рушили в путь, пустивши попереду евакуатор, щоб він розчищав їм дорогу. Ґрунтівка скінчилась, і вони рушили на захід трасою 30. Ебіґейл сиділа на передньому сидінні мікроавтобуса. Вона не заплакала. Ціпок тримала між колін. Зі слізьми покінчено. Вона мала чільне місце в Божому задумі, і Його воля мала звершитися. Так, воля Господня звершиться, та Ебіґейл думала про червоне Око, що розчахнулося в чорному серці ночі, і їй було страшно.

Розділ 46

Стояв пізній вечір 27 липня. Вони спинилися на Ярмарковій ділянці Канкла — так зазначалося на табличці, що похилилася від літніх гроз. Сам Канкл, штат Огайо, лежав на південь від них. Там сталася якась пожежа, і більша частина містечка згоріла. Стю сказав, що це, певне, від блискавки. Ясна річ, Гарольд не згодився. Якщо Стю Редман казав, що пожежна машина червона, Гарольд Лодер починав наводити факти й статистику, які твердили, що зараз більшість із них зелені.

Френ зітхнула й перевернулася на інший бік. Не могла заснути. Вона боялася снів.

Ліворуч від неї похилим рядком стояли п’ять мотоциклів. На хромованих поверхнях блищало місячне сяйво. Було так, ніби тут отаборилися «Янголи пекла». Та Френ подумала, що «янголи» навряд чи каталися б на таких дівочих байках — тільки не на цих «хондах» із «ямахами». «Янголи» їздили на «кабанах»… чи вона те просто почула в одній зі старих епічних стрічок від «Америкен інтернешнл», що крутили по телевізору? «Дикі янголи». «Янголи диявола». «Янголи пекла на колесах». Коли вона ходила до старших класів, стрічки про байкерів були шалено популярні в кінотеатрах для автомобілістів — драйв-інах: «Веллсівський драйв-ін», «Сендфордський драйв-ін», «Двійня Саут-Портленда» — плати й вибирай. А тепер — капут, усім драйв-інам капут, не кажучи вже про «Янголів пекла» та стару добру «Америкен інтернешнл пікчерз»[319].

«Френні, запиши це в щоденник», — сказала вона собі та перекотилася на інший бік. Не сьогодні. Сьогодні вона поспить, і чхати на сни.

За двадцять кроків від неї лежали інші члени їхньої групи. Вони повідрубались у своїх спальниках, наче «Янголи пекла» після гучної вечірки — десь такої, як у тій стрічці, де під кінець усі трахнулися, крім Пітера Фонди з Ненсі Сінатрою[320]. Гарольд, Стю, Ґлен Бейтман, Марк Бреддок, Періон Маккарті. Ковтни сьогодні сомінексу й спи…

Та вони сиділи не на сомінексі — кожен ковтав на ніч по півтаблетки вероналу. То Стю придумав, коли сни зробились аж надто кепськими й вони всі стали через край нервовими й дратівливими. Перш ніж сказати про це решті, він відвів Гарольда вбік, бо так його можна було задобрити: серйозно спитати його думку з приводу якогось важливого питання. А ще Гарольд багато знав. І це було добре, та водночас і доволі моторошно. Так, наче з ними мандрував якийсь п’ятирядний божок — більш-менш всюдисущий, але емоційно нестабільний і ладний зірватися на істерику будь-якої миті. В Елбані, де вони стріли Марка з Періон, Гарольд узяв собі другий пістолет і тепер ходив зі схрещеним на поясі патронташем, наче осучаснена версія Джонні Рінґо[321]. Френ було шкода Гарольда, та він почав її лякати. Раптом одного вечора він з’їде з котушок і влаштує стрілянину? Вона часто згадувала той день, коли в Гарольда стався зрив і він заплаканий ганяв із газонокосаркою в самих плавках.

Вона знала, як Стю поділився з ним своєю думкою — дуже тихо, мало не по-змовницьки: «Гарольде, ці сни до добра не доведуть. У мене є одна думка, та я не впевнений, як усе провернути… легке заспокійливе… доза має бути якраз такою, як треба. Переборщимо, і ніхто не прокинеться, якщо раптом щось станеться. Можеш щось запропонувати?»

Гарольд сказав, що можна спробувати пігулку вероналу (він був у всіх аптеках), і, якщо ліки обірвуть цикл снів, дозу слід зменшити до трьох чвертей пігулки, а коли й це спрацює — до половини. Стю переговорив віч-на-віч із Ґленом, і коли виявилося, що той гадає так само, вони здійснили експеримент. Коли дозу зменшили до чверті, сни почали повертатися, тож вони спинилися на половині.

Принаймні всі решта.

Щовечора Френні брала ті ліки, та замість ковтнути ховала їх. Вона не знала, чи може веронал зашкодити її дитині, та ризикувати не збиралася. Подейкували, що навіть аспірин здатний розривати ланцюги хромосом. Тож сни продовжували її мучити — мучити, саме так. Один із них був найвиразнішим, і хоча інші відрізнялися, рано чи пізно вони переходили в нього. Вона була в Оґанквіті, у батьківському домі, і за нею гнався темний чоловік. Бігав за нею коридорами, материною вітальнею, де годинник продовжував цокати в мертвій тиші, відлічуючи сегменти байдужого часу… і вона б утекла від нього, точно б утекла, якби не несла тіла. То був труп її батька, закутаний у простирадло, і, якби вона його впустила, темний чоловік із ним би щось зробив, якось жахливо його збезчестив. Тож вона бігла далі, а він наздоганяв, допоки нарешті не хапав її за плече гарячою огидною рукою. Її полишали сили, тіло батька висковзувало з безживних рук, і вона озиралася з тирадою, ладною наступної миті вирватися з її горлянки: «Забирай, роби з ним, що хочеш — мені байдуже, тільки дай мені спокій».

А він буде там — стоятиме в якійсь чорній халамиді, схожій на чернечий балахон із каптуром, з-під якого видно лише його широченний щасливий вишкір. В одній руці він тримає покручений вішак. Тоді її охоплював жах — він бив у неї боксерською рукавицею, і вона виривалася зі сну вся змокріла від поту, у грудях гупало. Як би вона хотіла більше ніколи не спати…

Бо йому потрібне було не мертве тіло її батька, а жива дитина в її утробі.

———

Френні знову перекотилася на другий бік. Якщо скоро не засне, то точно дістане щоденник. Вона вела щоденник від 5 липня. Почасти — для дитини. Це був акт віри в те, що дитина виживе. Френні хотіла, щоб її дитя знало, яким було її життя, як було раніше. Як до містечка під назвою Оґанквіт прийшов мор, як вони з Гарольдом утекли, що з ними стало. Вона хотіла, щоб дитина знала, яким усе було до її народження.

Місяць світив достатньо, щоб можна було писати, і після двох-трьох сторінок їй уже хотілося спати. Певне, високохудожнім це письмо не назвати. Однак вона дасть сну ще один шанс.

Френні заплющила очі.

І продовжила думати про Гарольда.

Ситуацію могла б полегшити поява Марка з Періон, якби не виявилося, що вони пара. Періон було тридцять три роки, на одинадцять більше, ніж Маркові, та в новому світі такі речі мало що важили. Вони знайшли одне одного, піклувались одне про одного, і їм було добре разом. По секрету Періон розповіла Френні, що вони намагаються зачати дитину. «Слава Богу, я обрала пігулки, а не спіраль, — сказала Пері. — От як би я тепер її діставала?»

Френні мало не розповіла їй про дитину, яку зараз виношувала (наразі вона вже добряче перевалила за третину строку), та щось її стримало. Вона боялася, що від цього кепська ситуація ще погіршиться.

Тож тепер замість чотирьох їх було шестеро (Ґлен навідріз відмовився кермувати мотоциклом і завжди їхав зі Стю чи Гарольдом), та з появою нової жінки ситуація не змінилася.

А як щодо тебе, Френні? Чого тобі хочеться?

Якщо вже потрібно жити в такому світі, думала вона, з біологічним годинником, що мав задзвеніти за шість місяців, то вона б воліла бути з кимось на кшталт Стю Редмана. Та ні, не на кшталт. Її приваблював саме він. Ось так, чесно й прямо.

Не стало цивілізації, і людське суспільство позбулося всього хрому й прибамбасів. Ґлен Бейтман часто порушував цю тему, а Гарольд щоразу тішився.

Френ вирішила, що боротьба за права жінок була лише плодом технологічного суспільства — якщо вже говорити чесно та прямо, треба бути відвертою до самого кінця. Жінки — заручниці своїх тіл. Вони менші й часто слабші. Чоловік не може завагітніти, на відміну від жінки, — це знають навіть чотирирічні. Вагітна — значить уразлива. Цивілізація подарувала людству парасольку здорового глузду, під якою можуть стояти обидві статі. Боротьба за права — це визвольна боротьба. До появи цивілізації з її обережною, милосердною захисною системою жінки були рабинями. «Не варто прикрашати дійсність, — думала Френ. — Ми були саме рабинями». А тоді дні страждань скінчились. І Жіночим Кредо, яке мало б висіти в офісах журналу «Міс» (і бажано у вигляді вишивки), було «Чоловіки, дякуємо вам за залізниці. Чоловіки, дякуємо вам за те, що винайшли автомобілі та повбивали червоношкірих індіанців, які гадали, що непогано було б іще трохи поволодарювати в Америці, адже вони були першими. Чоловіки, дякуємо вам за лікарні, за поліцію й за школи. Та вибачте, але тепер нам хочеться голосувати й самим бути творцями власної долі. Колись ми були чиєюсь власністю, але тепер це вже пройдений етап. Дні рабства скінчилися. Бути рабинями нам хочеться так само, як і перепливти Атлантичний океан у човнику з вітрилами. Літаки безпечніші й швидші за човники з вітрилами, і свобода вартує більше, ніж рабство. Ми не боїмося літати. Чоловіки, дякуємо вам».

Чи можна тут іще щось додати? Ні. Селюки могли варнякати про спалені бюстгальтери[322], реакціонери могли вести свої дріб’язкові інтелектуальні ігри, та правда лише усміхнеться. Тепер усе змінилося, змінилося за лічені тижні, та лише з часом з’ясується наскільки. Однак вона лежала вночі сама й не сумнівалася, що їй потрібен чоловік. О Господи, ще й як потрібен.

Тепер головним була безпека дитини, самозбереження та пошуки того номера один (і, можливо, номера два). Стю вабив її, особливо після Джессі Райдера. Стю був спокійним, тямущим і, користуючись висловом її батька, його не назвеш «двадцятьма фунтами лайна в десятифунтовій сумці».

Вона йому також подобалася. Френні це чудово знала, знала ще відтоді, як вони вперше пообідали на День незалежності в тому покинутому ресторані. На мить, лише на єдину мить вони зустрілися поглядами, її кинуло в жар, і всі стрілки метнулися до позначки «ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ». Вона гадала, що й Стю здогадувався про стан речей, та він чекав на неї, чекав на її рішення. Він стрів Френні, коли вона була вже з Гарольдом, тож вона — власність Гарольда. Лайняна мужицька концепція, та вона боялася, що знову доведеться жити у світі, де правлять самі мужики, принаймні спершу.

Якби ж був іще хтось, хтось і для Гарольда, однак такої людини не знаходилось, і Френні боялася, що довго не витримає. Вона згадала той день, коли Гарольд типово незграбно намагався зайнятися з нею коханням, щоб остаточно утвердити те, що вона належить йому. Коли це було? Два тижні тому? Наче давніше. Усе минуле тепер здавалося давнішим. Воно розтяглося, наче тепла турецька іриска «Бономо»[323]. Її свідомість упіймало в лещата збентеження через Гарольда й те, що він може зробити, якщо вона піде до Стюарта, та ще й її страх снів — так вона ніколи не засне.

На цій думці вона закуняла й заснула.

———

Коли Френні прокинулася, надворі й досі стояла темрява. Хтось її трусив.

Вона пробурмотіла щось, аби від неї відчепились, адже вперше за цілий тиждень спалося гарно й без снів, а тоді неохоче прокинулася. Певно, уже ранок і час вирушати в путь. Та чому вони вирішили їхати затемна? Вона сіла й побачила, що навіть місяця на небі немає.

Трусив її Гарольд, і він мав наляканий вигляд.

— Гарольде, щось трапилося?

Френні помітила, що й Стю не спить. І Ґлен Бейтман на ногах. Періон стала навколішки віддалік від попелища, де ввечері в них горіло невелике багаття.

— Марк, — сказав Гарольд. — Він захворів.

— Захворів? — перепитала вона, коли по той бік попелища пролунав тихий стогін — він чувся звідти, де стояли Періон та Ґлен зі Стю.

Френні відчула, як усередині в неї чорною колоною здійнявся жах. Найбільше вони всі боялися захворіти.

— Гарольде… але ж це не грип?

Бо якщо Марка вхопив запізнілий Капітан Трипс, це означало, що й інших він може вхопити. Мабуть, сам вірус нікуди не зник. Мабуть, навіть мутував. Щоб краще тобою поласувати, моя солоденька.

— Ні, не грип. Нічого подібного. Френ, ти їла увечері ті консервовані устриці? Чи коли зупинялися на обід?

Вона спробувала пригадати, та голова й досі була ватяна після сну.

— Так, обидва рази трохи взяла, — сказала вона. — Смакували добре. Я люблю устриці. Він отруївся? У цьому річ?

— Френ, я просто спитав. Жоден із нас не знає, що з ним. Лікарі ж у відпустці. Як ти почуваєшся? Усе гаразд?

— Так, я просто сонна.

Та це було не так. Спати вже не хотілося. Знову почувся стогін, наче Марк звинувачував Френ у тому, що вона почувається добре, коли йому кепсько.

— Ґлен гадає, що це може бути апендицит.

— Що?

Гарольд лише похмуро посміхнувся й кивнув.

Френ підвелася й рушила туди, де скупчилася решта. Гарольд волікся за нею, як сумна тінь.

— Ми маємо йому допомогти, — сказала Періон.

Вона говорила механічно — так, наче вже повторила цю фразу багато разів. Її погляд метався від одного до іншого, і в очах було стільки жаху й безпорадності, що у Френні знову з’явилося відчуття, ніби її звинувачують. Думки егоїстично звернулися до дитини, яку вона виношувала, і вона одразу ж розвернула їх в інший бік. «Забирайся від нього геть! — кричала одна половина мозку до другої. — Зараз же забирайся, він може бути заразним!» Вона глянула на Ґлена. У незворушному світлі ліхтаря «Коулмен» він здавався блідим і дуже старим.

— Ви гадаєте, що річ в апендициті? — спитала Френні.

— Не знаю, — відказав Ґлен збентеженим і наляканим голосом. — Так, симптоми він має: його б’є жар, живіт твердий, роздувся й болить…

— Ми маємо йому допомогти, — повторила Періон і залилася слізьми.

Ґлен торкнувся Маркового живота, і очі хворого, які щойно були напівзаплющеними й осклянілими, широко розчахнулися. Він закричав. Ґлен відсмикнув руку, наче торкнувся розжареної печі, і з ледь прихованою панікою поглянув на Стю, на Гарольда, тоді знову на Стю.

— Джентльмени, а ви що запропонуєте?

У Гарольда так стрибав кадик, наче щось застрягло в нього в горлі й душило його.

— Дайте йому аспірину, — врешті видушив він.

Періон, яка саме крізь сльози дивилася на Марка, крутнулася до Гарольда.

— Аспірину? — перепитала вона враженим, розлюченим голосом. — Аспірину?! — тепер вона вже вищала. — І це найкраще, що може сказати такий язикатий розумаха?! Аспірину?!

Гарольд засунув руки в кишені й жалюгідно поглянув на неї, приймаючи її докір.

— Періон, але ж Гарольд правий, — тихо промовив Стю. — Наразі дати йому аспірин — це найкраще, що ми можемо зробити. Котра година?

— Ви не знаєте, що робити! — закричала вона до них. — Чому б вам це просто не визнати?

— За чверть третя, — сказала Френ.

— А що, як він помре? — Пері змахнула з розпухлого від сліз обличчя пасмо каштанового волосся.

— Облиш їх, Пері, — промовив Марк стомленим, невиразним голосом, і вони всі здригнулися. — Вони зроблять, що зможуть. Якщо так болітиме й надалі, краще вмерти. Дайте мені аспірин. Що-небудь.

— Зараз принесу, — сказав Гарольд: йому кортіло забратися геть. — Він у моєму рюкзаку. Ексцедрин підвищеної сили дії, — додав він, сподіваючись бодай на схвальний погляд, а тоді мало не бігом подався до наплічника.

— Ми маємо йому допомогти, — Періон повернулася до своєї молитви.

Стю відвів Ґлена з Френні вбік.

— Є думки, що з цим робити? — тихо спитав він у них. — Можу точно сказати, що в мене немає. Вона гаркнула на Гарольда, однак його ідея з аспірином удвічі краща за будь-яку з моїх думок.

— Вона засмучена, ото й усе, — сказала Френ.

— Може, це просто проблеми з травленням, — зітхнув Ґлен. — Забагато сухом’ятки. Може, як слід прохезається, і набряк зійде.

— Не думаю, що в цьому справа, — похитала головою Френні. — У нього була б температура, якби справа була в кишечнику. І не думаю, що його живіт отак би роздувся.

З вигляду здавалося, ніби за ніч там виросла пухлина. Їй було млосно про це навіть думати. Вона не пригадувала, коли ще так боялася. Хіба що в тих снах. Як там сказав Гарольд? Лікарі у відпустці. Як правдиво. Як по-страшному правдиво. Господи, на неї накотилося все й одразу, світ потьмарився. Які ж вони жахливо самотні. Як далеко вони на канаті, а внизу хтось забув натягти рятівну сітку. Вона перевела погляд із напруженого обличчя Ґлена на лице Стю. На обох прочитала сильне збентеження, та на жодному не було відповідей.

Ззаду знову закричав Марк, і Періон відлунила той крик, наче й сама відчувала його біль. Френні подумалося, що певним чином це дійсно так.

— Що будемо робити? — безпорадно запитала Френ.

Вона думала про дитину, і в голові гриміло те саме запитання: «А що, як доведеться робити кесарів? Що, як доведеться робити кесарів? Що, як…»

Наче якийсь страшний пророк, знову зойкнув Марк, і вона його зненавиділа.

Вони поглянули одне на одного в тремкій темряві.

Зі щоденника Френ Ґолдсміт

6 липня 1990 р.

Спершу довелося його трохи повмовляти, однак Ґлен Бейтман згодився їхати разом із нами. Він вирішив, що не пробачить собі, якщо проґавить таку можливість, особливо після стількох статей («Я пишу їх гучними словами, щоб ніхто не здогадався, які вони простецькі», — каже він) і двадцяти років, протягом яких він до смерті знуджував студентів на тестах, не кажучи вже про курси соціальної девіації та соціології сільських місцевостей.

Стю поцікавився, про яку можливість ідеться.

— Мені гадається, що це цілком зрозуміло, — сказав Гарольд своїм НЕСТЕРПНО БУНДЮЧНИМ тоном (інколи він буває справжнім золотом, та може поводитись і наче справжній шматок лайна, і сьогодні він був якраз у режимі паскудника). — Містер Бейтман…

— Будь ласка, зви мене Ґленом, — тихо сказав Бейтман, та Гарольд так витріщився на нього, ніби той діагностував йому якусь венеричну хворобу.

— Гадаю, як соціолог Ґлен бачить тут можливість прямо дослідити утворення нового суспільства. Він хоче перевірити, як теорія співвідноситься з дійсністю.

Ну, коротше, Ґлен (раз містерові Бейтману так більше подобається, надалі я зватиму його саме так) погодився, що в головному Гарольд правий, і додав:

— Ще в мене є кілька записаних теорій, і мені хотілося б їх підтвердити або спростувати. Не думаю, що людина, яка постане з попелища після супергрипу, нагадуватиме тубільців, які зародилися в колисці Нілу, вийшли на світову арену з кісткою в носі та жінкою на повідку. Це одна з моїх теорій.

— Бо все лежить і чекає, доки його просто підберуть, — тихо, як завжди, сказав Стю.

Коли він це промовляв, Стю мав такий похмурий вигляд, що я здивувалась, і навіть Гарольд якось дивно на нього поглянув. Та Ґлен кивнув і сказав:

— Саме так. Технологічне суспільство, так би мовити, пішло з поля й залишило всі м’ячі. Прийде хтось, хто пам’ятатиме правила гри й навчить решту. Доволі цікаво, правда? Треба буде занотувати.

[Та якщо не згадає, у мене буде все записано. Хто знає? Тінь знає, хі-хі[324].]

А тоді Гарольд каже:

— Ви так говорите, наче гадаєте, що все почнеться знову — гонитва озброєнь, забруднення довкілля й так далі. Це ще одна ваша теорія? Чи просто щось, що випливає з першої?

— Не зовсім, — почав був Ґлен, та Гарольд перебив його цілою купою заперечень. Записати слово в слово не вийде, бо, коли Гарольд розходиться, він строчить, як кулемет, та все, що він наговорив, зводиться до того, що, попри його доволі погане ставлення до людства в цілому, він не думав, ніби вцілілі можуть виявитись аж такими тупими. Він сказав, що, на його думку, цього разу впровадять певні закони. Наприклад, уведуть заборону на забавки з такими серйозними штуками, як ядерна реакція, спреї з флюрокарбонами (певно, неправильно написала… ну що ж поробиш) і подібне. Проте я гарно пам’ятаю одне, що він сказав, бо сам образ був дуже яскравим: «Уже тому, що нам розрубали гордіїв вузол, ми не повинні знову його зав’язувати».

Я бачила, що він лише намагається завести суперечку: одна з тих рис, через які так важко полюбити Гарольда, — це те, як йому постійно кортить покрасуватися своїми знаннями (і цього не віднімеш, він дійсно багато знає — Гарольд суперрозумний). Та Ґлен лише сказав: «Час покаже, чи не так?»

Усе це скінчилося десь годину тому, і зараз я в горішній спальні, і на підлозі біля мене лежить Коджак. Гарний песик! Тут усе таке затишне, нагадує про мій дім, та я намагаюся не згадувати про нього, бо зразу хочеться плакати. Знаю, що прозвучить жахливо, та я б дуже хотіла, щоб хтось зігрів це ліжко. У мене навіть є кандидат.

Викинь це з голови, Френні!

Тож завтра ми вирушаємо до Стовінгтона, і я знаю, що цей план не дуже подобається Стю. Він боїться того місця. Стю мені дуже подобається, і хотілося б, якби й Гарольд мав до нього більше прихильності. Гарольд усе сильно ускладнює, та, мабуть, це просто в його натурі.

Ґлен вирішив лишити Коджака. Йому прикро так чинити, хоч у Коджака не виникне проблем із пошуками їжі. Та зарадити цьому неможливо. Хіба що знайти мотоцикл із коляскою, і то навіть тоді бідолашний Коджак може злякатися й вистрибнути. Скалічитись або забитися.

Хай там як, а завтра вирушаємо.

Запам’ятати: у «Техаських рейнджерах» (бейсбольній команді) був пітчер на ім’я Нолан Раян, і своєю відомою блискавичною биткою він робив ноу-хітери, а ноу-хітер[325] — це дуже добре. Були комедії з фонограмами сміху, а фонограма сміху — це запис того, як люди сміються зі смішних моментів, і це нібито мало покращити перегляд фільму. Раніше можна було брати в супермаркетах заморожені пироги й торти, удома просто дати їм розмерзнутись і одразу ж їсти. Полуничний чизкейк «Сара Лі» був моїм особистим улюбленцем.

7 липня 1990 р.

Довго писати не можу. Їхали весь день. Судячи з відчуттів, моя дупця перетворилася на гамбургер + у спину наче хтось камінь загнав. Минулої ночі знову наснилося те жахіття. Гарольдові також снився той ?чоловік? і він кіпішує, бо нам, по суті, сниться той самий сон.

Стю каже, що йому й досі сниться Небраска з чорношкірою бабцею. Вона постійно повторює, щоб він приїздив у гості, вона завжди рада. Стю гадає, що вона живе в містечку Голланд-Гоум чи Гоумтаун, якось так. Каже, що зможе її знайти. Гарольд лише пхекнув та почав розводитися про те, що сни — це фройдистські втілення всякої всячини, про які ми не наважувалися думати вдень, коли не спимо. Здається, Стю розізлився, однак стримався. Так боюся, що їхня взаємна неприязнь може прорватися назовні! НУ ЧОМУ ВСЕ МАЄ БУТИ ОТАК?!

Коротше, от що сказав Стю: «А як так, що вам із Френні сниться один сон?» Гарольд пробурмотів щось про збіг і відвалив.

Стю сказав нам із Ґленом, що хоче, аби після Стовінгтона ми подалися до Небраски. Ґлен знизав плечима й сказав: «Чом би й ні? Треба ж кудись їхати».

Звісно ж, Гарольд заперечуватиме просто з принципу. Ну блін, Гарольде, подорослішай!

Запам’ятати: на початку 80-х в Америці не вистачало пального, бо кожен на чомусь їздив. Ми виснажили всі нафтові родовища, і араби взяли нас за зябра. Араби мали стільки грошей, що вони буквально не могли їх розтринькати. Існував рок-н-рольний гурт під назвою «Зе ху», і його учасники часто закінчували виступ, розтрощивши гітари з підсилювачами. Це називали «демонстративним споживанням»[326].

8 липня 1990 р.

Уже пізно, і я знову втомлена, та перш ніж повіки ЗІМКНУТЬСЯ, запишу, скільки зможу. Десь годину тому Гарольд домалював табличку (а малював він її показово) і поставив на газоні перед епідемцентром. Стю допоміг йому забити кілок і не зреагував на жодну з ядучих підколок Гарольда.

Я спробувала налаштуватися на те, що на нас чекає розчарування. Я й думки не припускала, що Стю бреше, і гадаю, Гарольд у це теж не вірив. Тож я була впевнена, що живих там не лишилося, та однаково засмутилася й заплакала. Нічого не могла із собою вдіяти.

Та засмутилася не лише я. Щойно Стю побачив ту будівлю, він сполотнів, наче мрець. На ньому була сорочка з короткими рукавами, і я помітила, що всі його руки вкрили сироти. Зазвичай його очі блакитні, та тут вони набули шиферного кольору — зробилися як океан у похмурний день.

Він указав на третій поверх і мовив: «Сидів я там».

Гарольд повернувся до нього, і я бачила, що він збирається вставити один зі своїх фірмових вумних-завумних коментарів Гарольда Лодера, та тоді він побачив обличчя Стю й змовчав. Насправді думаю, що то було дуже розумно з його боку. Та трохи згодом він каже:

— Ну, ходімо роздивимося все як слід.

— Нащо тобі це? — каже Стю.

Голос у нього був близьким до істерики, та він міцно тримав її під контролем. Мене це дуже злякало, бо зазвичай він спокійний, як удав. І як би Гарольд не старався, насолити Стю йому ніколи не вдавалося.

— Стюарте, — заговорив Ґлен, та Стю його перебив:

— Нащо? Невже не видно, що це місце мертве? Нема тут тобі ні оркестру, ні солдатів — нічого нема. Повір, якби тут хтось був, вони б нас уже заграбастали. Посадили б у ті клітки, як сраних щурів, — а тоді він розвертається до мене й каже: — Пробач, Френ. Вирвалося. Певно, я просто засмучений.

— А я зайду, — каже Гарольд. — Хто зі мною?

Та хоча він старався здаватися ДОРОСЛИМ І КРУТИМ, я бачила, що й він зляканий.

Ґлен сказав, що також піде, і Стю мовив:

— Сходи й ти, Френ. Подивися. Вдовольни цікавість.

Я хотіла сказати, що лишуся тут, із ним, бо він здавався аж надто збентеженим (та й мені справді не хотілося туди йти), та Гарольд міг розпсихуватися, тож я сказала «окей».

Якби ми з Ґленом і сумнівалися в словах Стю, усе стало зрозуміло, щойно відчинилися двері. Через той запах. Його можна було відчути в будь-якому містечку, яке ми проїхали, — щось таке як сморід гнилих помідорів, і, о Господи, я знову плачу. Хіба правильно, що люди не просто вмирають, а ще й смердять, як

стоп

(потім)

Отак, проревілася вдруге за день. Що сталося з крутою малою Френ Ґолдсміт, з нашою кралею Сел[327]? Як у тому старому вислові: вона ж колись шурупи жувала й плювалася шпалерними цвяшками, ха-ха. Ну, сьогодні сліз уже не буде, присягаюся.

Тож ми все рівно зайшли всередину. Певне, просто з хворобливої цікавості. Не знаю, як іншим, а мені хотілося глянути на кімнату, у якій тримали Стю. Хай там як, а справа була не тільки в смердоті — після вулиці епідемцентр здавався холодним. Багато граніту, мармуру та, певно, дійсно чудова ізоляція. На верхніх двох поверхах було тепліше, а внизу стояв той запах… і прохолода… наче в склепі. ФУ.

А ще там було лячно, як у домі з привидами. Ми тулилися одне до одного, наче ягнята, і я раділа, що маю при собі гвинтівку, хай навіть 22-го калібру. Наші кроки відлунювали назад, і здавалося, наче за нами хтось скрадався, наче хтось, ну, ішов за нами, і я знову почала думати про той сон із мужиком у чорному балахоні. Нічого дивного, що Стю не схотів іти з нами.

Нарешті ми знайшли ліфт і піднялися на третій поверх. Самі офіси… і кілька трупів. Четвертий поверх був оснащений, як лікарня, тільки всі кімнати обладнали ще й повітряними шлюзами (так ті тамбури назвали Ґлен із Гарольдом) і спеціальними ілюмінаторами. Там лежало багато трупів — і в кімнатах, і в коридорах. Дуже мало жінок. Цікаво, чи намагалися вони їх евакуювати? Ну, під самий кінець. Стільки всього, про що ми ніколи не взнаємо… І чи варто?

Коротше. У кінці коридору, що відгалужувався від головного проходу, ми натрапили на кімнату з відчиненим шлюзом. Там лежав труп — не пацієнт (усі пацієнти були вдягнені в білі лікарняні лахи), і добив його точно не грип. Він лежав у калюжі засохлої крові, і скидалося на те, що сконав він, намагаючись виповзти з тої палати. Усередині валявся зламаний стілець, усе було розкидане, наче колись там сталася бійка.

Ґлен довго роздивлявся навкруги, а тоді сказав:

— Гадаю, краще не згадувати цю кімнату при Стю. Думаю, він тут мало не помер.

Я поглянула на мерця, що розлігся на підлозі, і мені зробилося страшно як ніколи.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Гарольд, та навіть він мало не шепотів.

То був один із небагатьох випадків, коли Гарольд говорив просто, а не так, наче його промову запустять в ефір.

— На мою думку, той джентльмен заходив, щоб убити Стю, — сказав Ґлен, — і якимсь чином Стю переміг.

— Та нащо? — здивувалася я. — Для чого їм убивати Стю? У нього ж імунітет проти грипу! Безглуздя!

Він поглянув на мене страшними очима — вони здавалися мертвими, як у макрелі.

— Френ, байдуже, — мовив він. — Ти бачиш: здоровим глуздом тут і не пахне. «Підчистимо — і все гаразд». Є такі люди. І вони вірять у це кредо зі щирістю й фанатизмом сектантів, що ніколи не ставлять під сумнів божественне походження Ісуса. Бо секретність для деяких людей на першому місці навіть по тому, як трапилося найгірше. Цікаво, скількох здорових людей вони повбивали в Атланті, Сан-Франциско чи вірусному центрі, що в Топіці? Скількох вони повбивали, перш ніж цей мор повбивав їх та поклав край їхнім звірствам? А цей хрін… я радий, що він здох. Ось тільки Стю шкода. Певне, решту життя йому снитимуться жахіття про цього козла.

І знаєте, що Ґлен Бейтман зробив тоді? Що зробив цей приємний чоловік, який малює паскудні пейзажі? Він підійшов до трупа й копнув його в обличчя. Гарольд здавлено рохнув, ніби то його копнули. А тоді Ґлен знову замахнувся ногою.

— Ні! — крикнув Гарольд, та Ґлен однаково вдарив мерця.

Тоді він розвернувся до нас, витер рота тильним боком долоні, і принаймні його очі позбулися того жахливого, мертвого вигляду.

— Ходімо, — сказав він. — Забираймося звідси. Стю був правий. Це мертве місце.

Тож ми вийшли на вулицю, а Стю сидів спиною до залізних воріт у високій стіні, що оточує епідемцентр, і мені схотілося… та ну ж бо, Френні! Якщо не можеш поділитися навіть зі щоденником, кому ти про це розкажеш? Мені схотілося кинутися до нього, поцілувати й сказати, як мені соромно, що ніхто з нас йому не вірив. Як соромно, що ми розводилися про те, як нам було важко, коли лютував супергрип. Той чоловік його мало не вбив, а він про це й словом не обмовився.

Ой лишенько, я закохуюся в нього — запала так, як ніколи не западала, і якби не Гарольд, я б випробувала, блін, своє щастя!

Коротше (завжди це «коротше», хоча пальці вже так заніміли, що мало не відпадають), тоді Стю нам і розказав, що хоче податися до Небраски, хоче перевірити свій сон. На його обличчі з’явився впертий, знічений вираз, наче він готувався до Гарольдових повчань, та Гарольда так вразила наша «екскурсія» до епідемцентру, що він лише для проформи щось бовкнув і замовк. А коли Ґлен стримано повідомив, що минулої ночі йому також снилася та стара, він і слова не сказав.

— Звісно, може бути, що це лише тому, що Стю розказав нам про свій сон, — мовив Ґлен із червоним обличчям, — та снилося мені щось надзвичайно подібне.

Гарольд одразу вхопився за це, та Стю сказав:

— Зажди хвильку, Гарольде. У мене є одна думка.

Він запропонував нам узяти по аркушу, викласти все, що ми пам’ятаємо зі снів, які снилися нам протягом минулого тижня, а тоді порівняти написане. Підхід був досить науковим, і Гарольд не дуже бурчав.

Ну, єдиний сон, який мені снився, я вже розписала, тож не повторюватимусь. Скажу тільки, що лишила про батька, однак викинула момент із дитиною та вішаком, який він постійно носить.

Коли ми порівняли наші записки, результат виявився дивовижним.

Гарольдові, Стю й мені снився «темний чоловік» — так я його називаю. Ми зі Стю зобразили його в чернечому балахоні, та обличчя не описали, бо воно завжди було в тіні. Гарольд написав, що в його снах той чоловік завжди стояв у темній дверній проймі й заманював його, «наче сутенер». Іноді він бачив тільки його ноги та блиск очей, «як у тхора».

Сни про стару жінку в Стю та Ґлена були дуже подібними. Схожих моментів забагато, щоб їх усі розписувати (інакше кажучи, у мене просто пальці втомилися). Коротше, вони обидва згодні, що вона в окрузі Полк, штат Небраска, хоч і не дійшли згоди щодо назви містечка — Стю каже, що це Голлінгфорд-Гоум, а Ґлен твердить, що Гемінґвей-Гоум. Досить схоже. І обидва говорять, що можуть знайти цю місцину. Шановний щоденнику, запам’ятай: мій здогад — Гемінгфорд-Гоум.

— Це дійсно вражає, — мовив Ґлен. — Схоже на те, що в нас тут справжня телепатія.

Звісно ж, Гарольд трохи поварнякав, та, судячи з вигляду, йому дали багато поживи для роздумів. Він погодився лише на підставі того, що «кудись же треба їхати». Вирушаємо вранці. Я налякана, схвильована, однак дуже рада, що ми їдемо зі Стовінгтона, цього мертвого місця. І радше я поїду до тої старої, аніж до темного чоловіка, це точно.

Запам’ятати: «відвиснути» означало «розслабитися». «Круто» або «бомбезно» означало «чудово». «Як два пальці об асфальт» означало, що зробити щось дуже легко. «Ковбаситись» означало «жваво танцювати», і багато хто носив футболки з написом «БУВАЄ ФІГНЯ» — свята правда й на сьогодні. «Жир» (або «жирок») було доволі популярним слівцем, хоч і почула я його тільки минулого року — значило воно те ж, що й «бомбезно». Перш ніж ударив супергрип, «барлогом» називали власну домівку, хоча вона могла виявитися королівськими хоромами. Було круто казати «забуритися до барлогу». Дурня, га? Отак ми й жили.

———

Було трохи за дванадцяту дня.

Виснажена Періон заснула біля Марка, якого дві години тому вони обережно перенесли в тінь. Він то приходив до тями, то знову непритомнів, і всім було легше, коли він перебував у відключці. Решту ночі Марк боровся з болем, та на світанку нарешті здався, і коли він був при тямі, від його криків у них холонула кров. Вони стояли й безпорадно дивились одне на одного. Нікому не хотілося їсти.

— Це апендицит, — сказав Ґлен. — Гадаю, сумнівів тут бути не може.

— Можливо, нам варто спробувати його… ну, прооперувати, — мовив до нього Гарольд. — Не думаю, що ви…

— Ми його вб’ємо, якщо спробуємо, — відрубав Ґлен. — Гарольде, ти й сам це знаєш. Якби ми й могли розпанахати його так, щоб він не стік кров’ю, — а в нас це не вийде — ми б не відрізнили його апендицит від підшлункової залози. Знаєш, там же нічого не підписано.

— І вб’ємо, якщо нічого не зробимо, — сказав Гарольд.

— Може, ти хочеш спробувати? — ядуче вщипнув його Ґлен. — Гарольде, інколи ти мене дивуєш.

— Щось я не бачу, щоб від вас була якась поміч нашому поточному становищу. — Гарольд зашарівся.

— Ні, стоп, досить, — втрутився Стю. — Який сенс у ваших розмовах? Якщо ніхто з вас не збирається розітнути його складаним ножем, про жодну операцію й говорити нічого.

— Стю! — мало не зойкнула Френні.

— Ні? — спитав він і знизав плечима. — Найближча лікарня, певне, лишилася позаду, у Момі. Ми його туди ніяк не доправимо. Мені здається, ми б його й до застави на трасі не дотягли б.

— Звісно ж, ти правий, — пробурмотів Ґлен і провів рукою по шорсткій, як наждак, щоці. — Гарольде, прошу вибачення. Я дуже засмучений. Я знав, що таке могло трапитися. Пардон, знав, що трапиться. Однак то була лише теорія. Наживо все геть інакше, ніж тоді, коли сидиш у старому кабінеті, а думкою ширяєш у небесах.

Гарольд пробурмотів щось нечемне й пішов собі, засунувши руки в кишені. Він скидався на похмурого десятирічного хлопця-переростка.

— Чому ми не можемо його пересувати? — відчайдушно спитала Френ, переводячи погляд зі Стю на Ґлена.

— Через те, як роздувся його апендицит, — сказав Ґлен. — Якщо він лусне, то спустить в організм стільки отрути, що й десятеро людей померли б.

— Перитоніт, — кивнув Стю.

У Френні запаморочилося в голові. Апендицит? У минулі дні це було пусте. Дріб’язок. Потрапиш до лікарні з жовчнокам’яною хворобою, і вони тобі відчикрижать апендицит просто за правилами, раз тебе вже розітнули. Вона згадала, як її шкільному товаришеві, хлопчикові на ім’я Чарлі Біґґерз, якого всі прозивали Біґґі, вирізали апендицит улітку між п’ятим і шостим класами. У лікарні він пробув лише два-три дні. За складністю вирізати апендицит було дрібницею.

Так само, як і народити дитину.

— Та якщо облишити його, хіба він однаково не лусне? — запитала вона.

Стю з Ґленом знічено перезирнулися й нічого не сказали.

— Тоді ви точнісінько такі, як про вас каже Гарольд! — люто випалила вона. — Ви маєте зробити бодай щось, навіть якщо в нас є лише складаний ніж! Мусите зробити бодай щось!

— Чому ми? — розізлився Ґлен. — Чому не ти? Заради Бога Всевишнього, у нас же й медичного атласу немає!

— Та ж ви… він… це не може статись отак! Вирізати апендицит — це ж пусте!

— Можливо, колись так, та тепер це аж ніяк не пусте, — сказав Ґлен, та вона його вже не чула: Френ розплакалася й пішла геть.

———

Вона повернулася до стоянки близько третьої. Їй було соромно, і вона хотіла вибачитися. Та на місці вона не побачила ні Стю, ні Ґлена. Гарольд супився на стовбурі поваленого дерева. Періон сиділа біля Марка, схрестивши ноги, і періодично промокувала йому лоба. Обличчя в неї було блідим, однак вона трималася.

— Френні! — вигукнув Гарольд і помітно просвітлів.

— Привіт, Гарольде.

Вона підійшла до Пері.

— Як він?

— Спить, — сказала Періон.

Однак він не спав — навіть Френ це помітила. Він був непритомним.

— Пері, куди пішли решта? Не бачила?

Та відповів їй Гарольд. Він підійшов ззаду, і Френ відчувала, що він хоче торкнутися її волосся чи покласти руку на плече. Краще б він цього не робив. У присутності Гарольда вона майже завжди почувалася дуже незручно.

— Вони поїхали до Канкла. Шукати лікарню.

— Сказали, що спробують знайти якісь книги, — сказала Пері. — Книги та… та інструменти.

Вона глитнула, і в її горлі виразно клацнуло. Періон продовжувала обтирати лице Марка прохолодним рушником — періодично вона змочувала тканину водою з фляжок і викручувала.

— Нам дуже шкода, — видушив із себе Гарольд. — Гадаю, звучить, як пустопорожня херня, та ми дійсно співчуваємо.

Пері звела очі й усміхнулася до Гарольда силувано, однак дружньо.

— Я знаю, — сказала вона. — Дякую. Ніхто в цьому не винен. Хіба що Бог, якщо Він існує. Бо якщо існує, то це Його провина. І коли я Його побачу, одразу ж копну по яйцях.

У неї було довгасте, кінське обличчя та опасисте тіло селянки. Френ завжди насамперед звертала увагу на кращі риси зовнішності, а тоді вже на менш вдалі (наприклад, у Гарольда як на хлопця були гарні, витончені руки), тож вона помітила, що волосся в Пері має каштановий відтінок і розкішний вигляд; помітила, що її темні індигові очі світяться розумом. Періон розказала їм, що викладала антропологію в Нью-Йоркському університеті, була активною учасницею кількох політичних рухів, зокрема за права жінок та узаконення рівноправного лікування для жертв СНІДу. Вона ніколи не була заміжньою. Якось вона сказала Френні, що Марк ставився до неї краще, ніж вона взагалі очікувала від чоловіків. Інші або ігнорували її, або автоматично заносили до категорії дівчат, яких називали «жирухами» й «коровами». Вона припускала, що за звичайних умов Марк міг бути в групі, яка просто не звертала на неї уваги, та правила гри змінилися. Вони зустрілися в Олбані, де Періон проводила літо разом із батьками. Сталося це останнього червневого дня, і після недовгої розмови вони вирішили забратися з міста, перш ніж бактерії, які визрівали в гнилих мерцях, зроблять із ними те, на що не спромігся супергрип.

Тож вони поїхали з міста й наступної ночі стали коханцями — більше з відчаю, аніж через те, що їх дійсно вабило одне до одного (це були жіночі розмови, і Френні не записувала їх навіть у свій щоденник). Він піклувався про неї, сказала Пері Френ тихим і дещо враженим голосом простої жінки, яка знайшла гарного чоловіка в жорстокому світі. Вона почала в нього закохуватися, щодня дедалі більше.

А тепер ось це.

— Цікаво, — сказала вона. — Усі ми, окрім Стю з Гарольдом, закінчили коледжі, і ти, Гарольде, також був би випускником, якби все йшло своїм ходом.

— Так, гадаю, що це так, — кивнув Гарольд.

Пері розвернулася до Марка й знову заходилася протирати йому лоба. Ніжно, з любов’ю. Френні пригадалася кольорова ілюстрація в сімейній Біблії: зображення з трьома жінками, які готують тіло Ісуса до поховання — натирають його пахощами та травами.

— Френні студіювала англійську, Ґлен викладав соціологію, Марк збирався захищати докторську з історії Америки, і ти, Гарольде, вивчав би англійську, адже хочеш стати письменником. Можна було б сісти й чудово потеревенити. Хоча ми це й так зробили, правда ж?

— Так, — погодився Гарольд.

Його зазвичай різкий та пронизливий голос наразі було ледве чути.

— Я десь читала, що гуманітарні науки вчать думати. Те, що ти завчаєш, стоїть на другому місці. Найкраще, що дає людині навчання, — це здатність правильно проводити індуктивно-дедуктивні зв’язки між різними фактами.

— Це добре, — сказав Гарольд. — Мені це подобається.

І тут рука таки опустилася їй на плече. Френ її не стріпнула, однак не могла не думати про цей дотик.

— Нічого тут доброго, — гримнула Пері.

Від подиву Гарольд прибрав руку з плеча Френ, і їй одразу полегшало.

— Тобто? — несміливо перепитав він.

— Марк помирає! — сказала Пері тихо, однак із безпорадною злістю. — Він помирає, бо ми витратили наш час на те, щоб навчитися, як забивати одне одному баки в гуртожитках та вітальнях дешевих квартир у містечках, де жило більше студентів, ніж постійних мешканців. О, я могла б вам розповісти про індіанців міді з Нової Ґвінеї, а Гарольд — про літературні прийоми сучасних англомовних поетів, та як це допоможе Маркові?

— Якби ж серед нас був хтось із медучилища… — обережно заговорила Френ.

— Так, якби ж. Та таких серед нас немає. Серед нас навіть автомеханіків немає, і жоден із нас не ходив до сільськогосподарських училищ і навіть ніколи не бачив, як ветеринар працює над коровою чи конем. — Вона подивилася на них, і її індигові очі ще потемнішали. — Як би ви мені не подобалися, зараз я б вас усіх проміняла на Містера На-Всі-Руки. Ви так боїтеся його торкнутися, хоча й знаєте, що станеться, якщо нічого не вдіяти. І я така сама, я себе не виключаю.

— Принаймні двоє… — Френні затнулася: вона збиралася сказати «принаймні двоє чоловіків поїхали до лікарні», та вирішила, що оскільки Гарольд тут, то фраза може виявитися невдалою. — Принаймні Стю з Ґленом поїхали. Це ж уже щось, так?

— Так, — Пері зітхнула, — це вже щось. І це ж Стю вирішив їхати, правда? Він єдиний серед нас урешті вирішив, що краще зробити бодай щось, аніж просто стовбичити й заламувати руки. — Вона поглянула на Френні. — Він не казав тобі, чим раніше заробляв на життя?

— Працював на заводі, — одразу ж сказала Френ.

Вона не помітила, як насупився Гарольд від того, що вона так швидко згадала цю інформацію.

— Він установлював схеми на електронні калькулятори. Гадаю, можна назвати його комп’ютерним техніком.

— Ха! — пхекнув Гарольд і кисло посміхнувся.

— Він єдиний із нас розуміється на тому, як розбираються речі, — мовила Пері. — Я майже певна, що Марк помре під час їхньої операції, та краще він помре, коли хтось намагатиметься йому зарадити, аніж конатиме, а ми просто стоятимемо й дивитимемося на нього… наче він пес, якого переїхали на дорозі.

Ні Френ, ні Гарольд не знайшлися з відповіддю. Вони просто стояли за нею й дивилися на бліде, непорушне обличчя Марка. Трохи згодом Гарольд знову поклав свою спітнілу долоню їй на плече. Френні хотілося закричати.

———

Стю з Ґленом повернулися за чверть до четвертої. Їздили вони на одному з мотоциклів. Ззаду був прив’язаний чорний лікарський саквояж з інструментами та кілька чорних книг.

— Ми спробуємо, — сказав Стю.

Пері звела очі. Обличчя в неї було біле й напружене, однак голос звучав спокійно.

— Справді? Будь ласка. Ми обоє цього хочемо, — сказала вона.

———

— Стю? — гукнула до нього Періон.

Було десять хвилин по четвертій. Стю стояв навколішки на розстеленій під деревом гумовій підкладці. Піт струменів його обличчям. Його очі блищали й мали одержимий вигляд. Френні тримала перед ним книгу, і, щойно Стю кивав, показувала то одну кольорову ілюстрацію, то іншу. Поряд із ним стояв білий, як полотно, Ґлен Бейтман і тримав моток тонкої білої нитки. Між ними на землі лежав саквояж із медичними інструментами. Його вкривали криваві плями.

— Ось він! — зойкнув Стю несподівано гучним і схвильованим голосом. Його зіниці звузилися до двох цяток. — Ось де цей малий вилупок! Ось! Ось тут!

— Стю? — повторила Періон.

— Френ, покажи мені ту, другу ілюстрацію! Швидше! Швидше!

— Ти зможеш його вирізати? — спитав Ґлен. — Господи Ісусе, вітре-землетрусе, ти справді так думаєш?

Гарольда поряд не було. Він покинув їх із самого початку, притиснувши руку до рота. Останні п’ятнадцять хвилин Гарольд стояв спиною до них біля кількох дерев, що підступали до їхньої стоянки зі східного боку. Наразі він звернув до них сповнене надії обличчя.

— Не знаю, — мовив Стю, — та, мабуть, зможу. Мабуть, таки зможу.

Він роздивлявся кольорову ілюстрацію, яку тримала перед ним Френ. Немов червоні вечірні рукавиці, по самі лікті його руки вкривала кров.

— Стю? — знову гукнула його Періон.

— Він закритий і зверху, і знизу, — шепотів Стю; його очі світилися, як дві жарини. — Апендицит. Він сам по собі. Він… Френні, витри мені лоба, Господи, я стікаю потом, наче срана свиня… дякую… Господи, мені не хочеться чикрижити його більше, ніж слід… це ж його, блядь, нутрощі… але треба. Боже, треба.

— Стю? — повторила Періон.

— Ґлен, дай мені ножиці. Ні, не ці. Оті, маленькі.

— Стю…

Урешті він глянув на неї.

— Не треба, — голос її звучав тихо, ласкаво. — Він мертвий.

Стю подивився на неї, і його очі повільно розширилися.

— Уже майже дві хвилини, — кивнула вона. — Та дякую. Дякую, що спробував.

Стю не зводив із неї очей.

— Ти певна? — урешті прошепотів він.

Періон знову кивнула. Її лицем бігли мовчазні сльози.

Стю відвернувся від них, випустив із рук маленький скальпель і заплющив очі — то був жест повного відчаю. Ґлен підвівся й згорблено почвалав геть, навіть не озирнувшись. Його ніби побили.

Френні обійняла Стю, пригорнула його.

— Ось так, — сказав він і повторював це знову та знову, і так монотонно й повільно, що Френ злякалася. — Ось так. Кінець. Ось так. Ось так.

— Ти зробив усе, що міг, — сказала вона та обійняла його так сильно, ніби наступної миті він міг зринути в небо.

— Ось так, — безживно повторив Стю наостанок.

Вона притислася до нього. Попри все, що Френні надумала за останні три з половиною тижні, попри те, що «запала так, як ніколи не западала», вона не наважувалася на відверті жести. З дошкульною ретельністю стежила, щоб не виявити своїх почуттів. Надто вибуховою та хисткою була ситуація з Гарольдом. І навіть тепер вона не показувала Стю, що почуває до нього. Не до кінця. Адже обіймала вона його не так, як належить закоханій. Так чіпляються одне за одного ті, кому пощастило вижити. Начебто Стю все розумів. Він обійняв Френ у відповідь, міцно притиснувши долоні до її плечей, лишивши на ній відбитки, що немов зробили їх спільниками якогось провального злочину. Десь хрипко скрикнула сойка, і неподалік заплакала Періон.

Гарольд Лодер не вмів відрізняти обійми двох уцілілих від обіймів двох коханців, тож дивився на Френні й Стю з дедалі більшими підозрою та страхом. За п’ять секунд він люто крутнувся на місці, зник у хащах і повернувся, коли вечеря вже давно скінчилася.

———

Вона прокинулася рано-вранці. Хтось трусив її. «Розплющу очі, а там Гарольд чи Ґлен, — заспано подумала вона. — Знову все повториться й буде повторюватися, доки ми не зробимо все як слід. Хто не вчиться на своїх помилках…»

Та будив її Стю. І в небі вже почало розвиднюватися — у нього закрадався світанок, приглушений ранковим туманом, наче щойно добуте золото, замотане в тонку тканину. Інші лежали навколо темними горбиками.

— Що таке? — спитала вона, підводячись. — Щось трапилося?

— Мені знову снився сон, — мовив Стю. — Не про стару, а про… про нього. Про темного чоловіка. Я злякався, тож…

— Припини. — Її злякало його обличчя. — Кажи вже, будь ласка.

— Періон. Веронал. Вона взяла веронал із Ґленового наплічника.

Вона хапнула повітря крізь зуби.

— От засада, — тремким голосом проказав Стю. — Вона мертва, Френні. О Господи, ну й халепа.

Вона спробувала заговорити, та язик не послухався.

— Гадаю, треба й інших двох розбудити, — сказав він відстороненим голосом.

Стю потер щоку, яка зробилися шорсткою від щетини. Френні й досі пам’ятала, як учора, коли вони обіймалися, притискалася до неї своєю щокою. Він розвернувся до неї.

— Коли це скінчиться? — ошелешено запитав Стю.

— Мабуть, ніколи, — тихо сказала Френ.

Їхні погляди зустрілися в перших сонячних променях.

Зі щоденника Френ Ґолдсміт

12 липня 1990 р.

Сьогодні ми зупинилися на захід від Ґілдерленда (штат Н-Й), а вдень урешті виїхали на Велике шосе — трасу 80/90. Учора ми зустріли Марка з Періон (теж гадаєте, що це чудове ім’я?), та сьогодні радість уже більш-менш ущухла. Вони згодилися рушити з нами… насправді вони це перші запропонували.

Та я не певна, що Гарольд би сам висунув таку пропозицію. Ви ж його знаєте. І його (гадаю, Ґлена також) насторожило те, скільки всього вони несли, зокрема й напівавтоматичні гвинтівки (дві штуки). Та головним було те, що Гарольд не міг обійтися без своїх мансів… він мусив щоразу заявляти про свою присутність — без цього ніяк.

Здається, я вже не одну сторінку списала ПСИХОЛОГІЄЮ ГАРОЛЬДА, тож якщо ви досі не зрозуміли, що він за один, то вже й не допетраєте. За всім тим чванством та помпезними промовами ховається дуже закомплексований маленький хлопчик. Він не може остаточно повірити, що все змінилося. Частина його (і то, як на мене, чимала) мусить вірити, що одного прекрасного дня всі кривдники зі старших класів повстануть із могил і почнуть кидатися паперовими кульками й називати його Дрочуном Лодером, як розказувала Емі. Інколи мені здається, що було б краще для нього (і, певне, для мене), якби ми не перетнулися в Оґанквіті. Я була частиною його минулого, колись давно була найкращою подругою його сестри й так далі. Тож ось у чому суть наших чудернацьких із Гарольдом стосунків: як не дивно, та, якби я знала, що знаю зараз, я б краще дружила з Гарольдом, аніж з Емі, у якої постійно паморочилося в голові від хлопців, крутих тачок та одягу зі «Світіз» — вона була (Боже, пробач, що пишу Погане про Мертвих, та це правда) справжнім оґанквітським снобом, таким, якими бувають лише люди, що ніде більше й не були. Гарольд по-своєму кльовий. Тобто тоді, коли не концентрує всі розумові здібності на тому, щоб поводитися, як придурок. Та справа в тому, що Гарольд ніколи б не повірив у те, що хтось може вважати його кльовим. Він так старається бути занудою. І вирішив перенести всі свої проблеми на своєму горбі в не такий уже й прекрасний новий світ. Я б не здивувалася, якби дізналася, що він носить їх у наплічнику разом із його улюбленими шоколадними батончиками «Пейдей».

От чорт, Гарольде, не знаю.

Запам’ятати: папуга з реклами «Джилет». «Будь ласка, не жмакайте “Шармін”»[328]. Ходячий глек «Кул-ейду», який казав: «О-о-о… ТА-А-А-АК!» «Тампони “О-Бі”… розроблені жінкою-гінекологом». «Конверс олл-стар». «Ніч живих мерців». Бр-р-р! Останній камінь упав надто близько. Закругляюся.

14 липня 1990 р.

Сьогодні за обідом у нас трапилася дуже ґрунтовна й серйозна розмова про ті сни, тож стоянка виявилася дещо довшою, ніж планувалося. До речі, зараз ми перебуваємо трохи на схід від Бетейвії, штат Нью-Йорк.

Учора Гарольд дуже несміливо (як на нього) запропонував набрати вероналу й ковтати маленькі дози, щоб перевірити, кажучи його словами, чи «розірветься цикл снів». Я підтримала цю ідею, аби ніхто не запідозрив, що зі мною щось не те, однак пігулки ховатиму: раптом вони щось зроблять із Самотнім Рейнджером (сподіваюся, він дійсно Самотній, бо не знаю, чи впораюся з двійнею)?

Коли всі погодилися на ідею з вероналом, Марк зауважив:

— Знаєте, про деякі речі краще багато не думати. Оком не зморгнемо, як почнемо думати, що ми Мойсеї та Йосифи, що до нас телефонує сам Господь.

— Темний чоловік дзвонить не з раю, — каже тоді Стю. — Якщо дзвінок далекого сполучення, то телефонують звідкись набагато нижче.

— Це Стю хоче сказати, що на нас полює краснопикий рогач, — подає голос Френні.

— І таке пояснення не гірше за будь-яке інше, — каже Ґлен, і ми всі дивимося до нього. — Ну, — продовжив він, немов захищаючись, — якщо поглянути на ситуацію з теологічної точки зору, справді може подуматися, що ми — вузол на канаті, який перетягують дві сили, пекельні і райські. Хіба ні? Якщо супергрип пережили єзуїти, вони, певно, геть подуріли[329].

Марк так зареготав, що мало не луснув. Я не дуже догнала, та притримала язика.

— Ну, на мою думку, це все дурня, — бовкнув Гарольд. — Не згледимося, як ви дійдете й до Едґара Кейса та трансміграції душ[330].

Коли я поправила його (прізвище насправді звучить «Кейсі»), він насупився та пронизав мене ПРЕСТРАШНИМ ГАРОЛЬД-ЛАЗЕРОМ. О щоденничку, він не з тих, хто завалить тебе подяками, якщо вказати на його маленькі проколи!

— Щоразу, як трапляється щось надприродне, єдине путнє пояснення, якому не бракує внутрішньої логіки, теологічне, — сказав Ґлен. — Ось чому фізика з релігією завжди йшли рука в руку. Згадайте сучасних цілителів вірою.

Гарольд бурчав, та Ґлен однаково вів далі:

— Нутро мені підказує, що всі мають трохи екстрасенсорних здібностей… та пайка така мала, що ми нічого не помічаємо. Можливо, цей талант слугує для самозбереження, тому так.

— Як це? — перепитала я.

— Бо, Френ, вивести факт Його існування можна лише від негативного. Хтось із вас коли-небудь читав про дослідження Джеймса Д. Л. Стонтона[331]? Їх опублікували в одному соціологічному журналі в 1958 році, і йшлося там про розбиті пасажирські літаки й поїзди. Таблоїди й дотепер це передруковують.

Усі заперечно похитали головами.

— А дарма, — сказав Ґлен. — Джеймс Стонтон був «світлою головою», як сказали б мої студенти двадцять років тому. Тихим клінічним соціологом, що у вільний час вивчав окультні науки. Він написав кілька статей на перехресну тематику, а тоді відчалив до потойбіччя вести польові дослідження.

Гарольд пхекнув, та Стю з Марком усміхалися на всі зуби. Боюся, що і я також.

— То розказуйте про літаки з поїздами, — озивається Пері.

— Ну, Стонтон зібрав статистику п’ятдесяти авіакатастроф починаючи з 1925 року і двохсот поїздів, що розбилися від 1900-го. Він загнав дані в комп’ютер. Переважно порівнював три величини: кількість присутніх, кількість загиблих та місткість транспорту.

— Не розумію, що він хотів довести, — сказав Стю.

— Для цього треба знати, що він ввів у комп’ютер другу порцію даних — цього разу вони стосувалися такої ж кількості літаків із поїздами, які не розбилися.

— Контрольна група й експериментальна група, — кивнув Марк. — Поки що все правильно.

— Факт, який він з’ясував, був доволі простим, однак вражав, бо змушував задуматися про неймовірні речі. Шкода, що треба продиратися крізь шістнадцять таблиць, аби дійти загального висновку.

— Якого висновку? — ледь стримувалась я.

— Повні літаки й поїзди розбиваються рідше.

— Бля, що за ГІВНО! — мало не зривається на крик Гарольд.

— Ніяке не гівно, — спокійно каже Ґлен. — То теорія Стонтона, і комп’ютери її підтвердили. У випадках, коли розбиваються літаки або поїзди, пасажирами вони заповнені на 61 %. А тоді, коли все нормально, заповненість дорівнює 76 %. Тобто після всіх підрахунків комп’ютери вивели різницю в 15 %, і ця цифра багато важить, адже дані зібрані звідусіль. Стонтон каже, що варто було б задуматися, якби похибка становила лише 3 %, і він має рацію. Це аномалія завбільшки з Техас. Стонтон зробив висновок, що люди знають, який потяг чи літак має розбитись… і що вони підсвідомо передбачають майбутнє. У тітоньки Саллі прихопило живіт якраз перед тим, як літак вилетів рейсом 61 із Чикаґо до Сан-Дієґо. І коли літак розбивається в пустелі Невади, усі кажуть: «О, тітонько Саллі, ті кольки — просто манна небесна!» Та перш ніж з’явився Джеймс Стонтон, ніхто й не знав, що живота скрутило аж тридцятьом людям. У тридцятьох людей розболілася голова… або ж у їхніх ногах з’явилося те дивне відчуття, як коли тіло намагається достукатися до голови й повідомити мозку, що незабаром трапиться щось ду-у-уже кепське.

— Просто не віриться, — каже Гарольд і скрушно хитає головою.

— Ну, знаєш, — мовить Ґлен, — десь за тиждень, як я вперше прочитав статтю Стонтона, в аеропорту Лоґана[332] розбився літак «Маджестик ейрлайнз». Усі, хто був на борту, загинули. Ну, коли все трохи втряслося, я зателефонував до лоґанського офісу «Маджестик». Сказав, що я журналіст із «Юніон лідер», манчестерської газети, — дрібна брехня, та для благої мети. Я сказав, що ми пишемо замітку про авіакатастрофи, і спитав, чи можуть вони сказати, скільки людей не скористалися квитками на той рейс. Той працівник здивувався, бо, як він сказав, серед їхнього персоналу про це точилося багато розмов. Шістнадцять — отака цифра. На посадку не з’явилося шістнадцять людей. Я спитав у нього, яка середня цифра для 747-х, що літають із Денвера до Бостона, і він сказав, що три.

— Три, — зачудовано повторює Періон.

— Точно. Та той молодик на цьому не спинився. Він казав, що в них було п’ятнадцять повернених квитків, а середнє статистичне — вісім. Тож попри те, що після катастрофи заголовки волали про 94 загиблих, з однаковим успіхом вони могли б виспівувати про 31 щасливчика — про людей, яким пощастило уникнути смерті.

Ну… ми ще довго розмовляли про телепатію тощо, однак добряче відхилилися від теми наших снів і питання, чи надходять вони від Найсвятішого, що сидить на небі. Однак Стю спитав Ґлена про дещо цікаве (це сталося вже після того, як Гарольд із демонстративною огидою полишив нашу компанію):

— Коли ми всі такі телепати, як так, що ми не відчуваємо, коли помирає хтось, кого ми любимо, коли наш дім зніс смерч і подібне?

— Є випадки й саме такого характеру, — киває Ґлен, — та мушу зізнатися, що вони далеко не такі поширені… і їх не так просто довести за допомогою комп’ютера. Але це цікаве зауваження. У мене є одна еволюційна теорія (у нього на все є теорія — правда, щоденничку?). Адже колись люди (або їхні предки) мали хвости, шерсть вкривала їх із голови до п’ят, а органи чуття були значно гострішими. Чому ж нам бракує цих характеристик? Стю, хутчіше! Це твій шанс заробити звання найкращого учня й отримати квадратну академічну шапочку та інші почесті.

— Ясна річ — певне, тому ж, чому водії більше не вдягають пильовики з окулярами. Деякі речі просто переростаєш. Настає час, коли в них не стає потреби.

— Саме так. Тож яка вигода з телепатії, якщо вона не слугує жодній практичній потребі? Який сенс у тому, коли сидиш в офісі, працюєш, а тоді дізнаєшся, що твоя дружина поверталася з крамниці й загинула в автокатастрофі? Адже хтось однаково зателефонує та повідомить, правильно? Якщо люди й мали це чуття, воно атрофувалося дуже давно. Певне, його спіткала доля наших хвостів і шерсті. Та найбільше мене цікавить те, що наші сни натякають на якусь майбутню битву. Ми отримуємо ніби примарні образи протагоніста… і антагоніста. Або супротивника, як вам завгодно. Якщо це так, то ми ніби дивимося на літак, посадка вже почалася… а в нас розболілися животи. Можливо, нам дають інструменти, якими можна змінити майбутнє. Щось на кшталт чотиривимірного вільного вибору — ми можемо зазирнути в майбутнє та обрати той шлях, який схочемо.

— Але ж ми не знаємо, що ці сни означають, — сказала я.

— Не знаємо. Та можемо здогадатися. Якщо в нас з’явилися проблиски екстрасенсорних здібностей, я не впевнений, чи значить це, що нас обрав Бог. Є багато людей, які приймають чудо звичайного бачення й не вірять, що саме бачення доводить існування Бога, і я один із них. Та я вважаю, що ці сни діють на нас конструктивно, попри те, що лякають нас. Ось чому я вже вагаюся з приводу вероналу. Бо це все одно що ковтати «Пепто-бісмол», аби вгамувати біль у шлунку, і однаково сідати на літак.

Запам’ятати: спад в економіці, дефіцит, прототип «форда ґровлера», який міг проїхати шістдесят миль на одному галоні пального. Дивовижна автівка. Усе, з мене досить. Як не скорочуватиму записів, щоденник розростеться до обсягу «Звіяних вітром» ще до появи Самотнього Рейнджера (тільки на білому коні з кличкою Сільвер, прошу). А, так, треба запам’ятати ще одне. Едґар Кейсі. Не можна його забувати. Він же нібито бачив майбутнє в снах.

16 липня 1990 р.

Лише дві речі — обидві стосуються снів (див. запис два дні тому). Перше: останні два дні Ґлен Бейтман був дуже мовчазним і блідим, а сьогодні я помітила, як він ковтнув підвищену дозу вероналу. Підозрюю, що він пропустив останні два прийоми, і в результаті йому наснилося якесь неймовірно страшне жахіття. Мене це турбує. Хотілося б придумати, як до нього підступитися, та жодної думки не спадає.

Друге: власні сни. До позаминулої ночі нічого не снилося (після нашої дискусії) — спала, як дитина, нічого не пам’ятаю. Минулої ночі мені вперше наснилася стара жінка. До всього сказаного додати нічого, окрім того, що її огортає аура ЛАСКАВОСТІ й ДОБРОТИ. Мабуть, я розумію, чому Стю зібрався рушати до Небраски навіть попри сарказм Гарольда. Сьогодні вранці я прокинулася посвіжілою, і мені подумалося, що, коли ми справді дістанемося до матінки Ебіґейл, тієї старої, усе буде суперОК. Сподіваюся, вона дійсно там (до речі, я досить певна, що містечко зветься Гемінгфорд-Гоум).

Запам’ятати: матінка Ебіґейл!

Примітки

1

Castine — невелике містечко в штаті Мейн.

(обратно)

2

Кінг говорить про ефект синергії, який описував ще Аристотель.

(обратно)

3

«Blue Öyster Cult» — впливовий американський рок-гурт, заснований у Нью-Йорку в 1967 р. Грає суміш геві-металу та гард-року, його вважають провісником панку. У піснях часто звучить науково-фантастична й горор-тематика. Один з улюблених гуртів Кінга.

(обратно)

4

«Country Joe and the Fish» — американський рок-гурт, заснований у 1965 р. Учасники виконували психоделічний рок, а пісні часто мали сатиричний характер. На початку антивоєнної пісні «Гадаю, я підписався на смерть» («I Feel Like I’m Fixin’ To Die Rag») вокаліст Джо Макдональд часто виконував так звану «Рибну кричалку» — зала викрикувала «FISH», волаючи «Еф!», «Ай!» тощо за кожним «ЯК ПО ЛІТЕРАХ?» Макдональда. На концертах це слово часто міняли на «FUCK».

(обратно)

5

Edward Dorn (1929—1999) — американський поет-авангардист. Наведений рядок Кінг узяв з епічної поеми про мандрівного напівковбоя-напівбога «Стрілець» («Gunslinger»), яка також подарувала назву першому роману з циклу «Темна вежа». Українською книга С. Кінга «Gunslinger» вийшла друком під назвою «Шукач».

(обратно)

6

«The Sylvers» — каліфорнійський гурт, чий найбільший період популярності припав на 1970-ті рр. Виконували пісні в стилі ритм-енд-блюз, соул та диско. Гурт складався з членів однієї сім’ї.

(обратно)

7

Мається на увазі Громадянська війна в США 1865 року. Річмонд, столиця Конфедеративних Штатів Америки, був однією з останніх твердинь конфедератів.

(обратно)

8

Texas A&M University — найбільший університет Техасу, розташований у місті Колледж-Стейшен.

(обратно)

9

«Green Bay Packers» — команда з американського футболу з Ґрін-Бей, штат Вісконсін. Заснована в 1919 р. Кілька разів вигравала Супербол.

(обратно)

10

National Defense Education Act (NDEA) — акт про фінансування навчальних установ США. Підписаний у 1958 р. президентом Ейзенхауером, він мав на меті перемогти параноїдальний настрій, спричинений популярною думкою про сильніші інтелектуальні потужності СРСР.

(обратно)

11

Tournament of Roses parade — новорічний парад, який влаштовують у Пасадені, штат Каліфорнія. Звичай започатковано в 1890 р.

(обратно)

12

Nogales — невелике місто в штаті Аризона, США. Скоріше за все, випадок із холерою — вигадка Кінга.

(обратно)

13

Згадані персонажі роману «Червона літера» американського письменника-романтика Натаніеля Готорна (1804—1864). У ньому йдеться про те, як селянка Гестер Прінн вагітніє від священика Дімздейла, і з цього розвивається справжня драма.

(обратно)

14

Шамбре (chambray) — легка й тонка тканина, структурою схожа на батист, а виглядом — на джинсу.

(обратно)

15

«Dairy Queen» — мережа фастфудів, у якій, окрім закусок, продають морозиво.

(обратно)

16

«Deering Ice Cream» — найстаріший виробник морозива в Мейні.

(обратно)

17

Джо Коледжем звуть студента, якого раді бачити на вечірках, бо в нього завжди повно пива та наркотиків, він завжди виграє заклáди на кількість випитого спиртного тощо. Джо Коледж — кумир та ідол для інших студентів.

(обратно)

18

«Fresca» — газованка, яку випускає компанія «Coca-Cola». Найпопулярніші смаки — грейпфрут та лайм.

(обратно)

19

«The Young and the Restless» — американське телевізійне «мило», що виходить із 1973 р. У серіалі йдеться про дві сім’ї з невеличкого містечка в штаті Вісконсін.

(обратно)

20

Paint by numbers — заготівки, які можна назвати «розмальовками для дорослих». Їх почав випускати в 1950-х рр. Макс С. Клайн. Один зі слоганів був «Створіть чудову олійну картину з першого ж разу!»

(обратно)

21

Бенджамін Маклейн Спок (1903—1998) — відомий американський педіатр.

(обратно)

22

Військове правило № 22 дозволяє божевільним льотчикам не брати участі у вильотах. Однак ті, хто посилається на це правило, аби уникнути вильоту, підтверджують протилежне, адже не прагнуть помирати, чим засвідчують власну нормальність. Описане в сатиричному романі Джозефа Геллера «Пастка-22» («Catch-22») і стало крилатим виразом, що означає пастку для дурнів.

(обратно)

23

Мається на увазі військовий вимірювальний прилад, найімовірніше дозиметр.

(обратно)

24

Ірландська лікарняна лотерея — благодійна лотерея, переможцям у якій дають номери коней у перегонах. Виграти в неї надзвичайно важко.

(обратно)

25

«Datsun Z» — один із різновидів спортивного двомісного купе «Nissan S30».

(обратно)

26

Go-go dancer — танцівниця в нічному клубі, яка заохочує відвідувачів долучатися до танців, звідси й походить сам термін: «go-go» можна перекласти як «ану, ану».

(обратно)

27

«Simple Twist of Fate» — пісня Боба Ділана, записана в 1975 р.

(обратно)

28

Robbie Robertson (1943 р. н.) — канадсько-американський музикант, автор пісень та гітарист. 1976 року продюсував альбом Даймонда «Beautiful Noise». Richard Perry — американський музичний продюсер.

(обратно)

29

«Softly as I Leave You» — італійська пісня; після перекладу англійською в 1960-х рр. стала хітом. «Moon River» — пісня, яку записала у 1961 р. Одрі Гепберн для фільму «Сніданок у Тіффані». Обидві пісні переспівували безліч разів, зокрема Френк Сінатра.

(обратно)

30

Tony Bennett (1926 р. н.) — надзвичайно популярний у 1950-х рр. американський естрадний співак.

(обратно)

31

Інструментальна фонова музика, яку ставлять у супермаркетах, ліфтах, готелях, аеропортах тощо.

(обратно)

32

«Hang On Sloopy» — пісня, записана гуртом «The Vibrations» у 1964 р. Наступного року у виконанні гурту «The McCoys» потрапила на верхівки чартів.

(обратно)

33

«Soul Train» — американська музична телепередача, яка приділяла найбільше уваги виконавцям ритм-енд-блюзу, соулу та гіп-гопу. Існувала протягом 1971—2006 рр.

(обратно)

34

«Zager and Evans» — американський поп-рок-дует. Прославився піснею «In the Year 2525» (1969), яка кілька разів посідала перші місця в музичних чартах. Жодна інша пісня дуету до хіт-парадів не потрапляла.

(обратно)

35

Бед-тріп (англ. «bad trip» — буквально «кепська прогулянка») — сукупність потужних негативних переживань, які можуть виникнути внаслідок уживання психоделічного наркотика.

(обратно)

36

Kemal Amen «Casey» Kasem (1932—2014) — відомий американський ді-джей («Американська гаряча сороківка»), музичний історик, актор (голос Шеґґі в мульт-серіалі «Скубі-Ду»).

(обратно)

37

«Four Roses» — марка бурбону зі штату Кентуккі, яку вигадали ще в 1888 р. Наразі марка належить японській компанії «Kirin Brewery Company».

(обратно)

38

Raquel Welch (1940 р. н.) — американська акторка, секс-символ 1970-х рр. Нашим глядачам відома передусім із фільму «Мільйон років до нашої ери».

(обратно)

39

Ґошен (інша вимова — Ґосен) — назва місцевості в Давньому Єгипті. Описана в Біблії.

(обратно)

40

Пумпернікель — різновид житнього хліба, який виробляють у Німеччині ще із Середньовіччя. Жито в ньому грубого помелу та недомелене, і це позитивно впливає на травлення. Має тривалий термін зберігання.

(обратно)

41

«Table Talk» (1924) — одна з найстаріших та найповажніших пекарень Нової Англії, що спеціалізується на тортах та тістечках. Раніше торти продавали разом із металевими формами, які можна було повернути й отримати десять центів. Часто торти компанії «Тейбл Ток» називають «улюбленими тортами Америки».

(обратно)

42

«Brillo» — заснований у 1913 р. американський бренд, під яким випускають побутову хімію та товари для миття кухні: мочалки, скребки, мило тощо. Насамперед «Брілло» відомий мочалками для посуду, які продають уже з мийною речовиною.

(обратно)

43

«1910 Fruitgum Company» — американський поп-гурт 1960-х рр. Грав у стилі баблґам-поп — поп-музика з легкою мелодією, простим аранжуванням і простими текстами, розрахована на молодший та середній шкільний вік.

(обратно)

44

William Harrison «Bill» Withers, Jr. (1938 р. н.) — американський чорношкірий музикант. Кар’єра Візерса почалася в 1970-ті рр. і скінчилася в 1985-му. Записав чимало гучних хітів: «Lean on Me», «Ain’t No Sunshine», «Use Me».

(обратно)

45

«Robert Hall Clothes» — мережа супермаркетів, у якій продавали дешевий одяг. Збанкрутувала в 1977 р.

(обратно)

46

«Borkum Riff» — марка люлькового тютюну. Випускається в Данії з 1960 р.

(обратно)

47

Two-gun Sam (буквально «Сем із двома пістолетами») — ідіома, для розуміння котрої потрібно знати кілька речей: дядечко Сем — символ США та їхнього уряду, та Семом інколи кличуть і диявола, а для Пітера Ґолдсміта, який не довіряє чиновникам, це майже те саме; під час Другої війни за незалежність (1812) американці спустили на воду пароплав, оснащений різноманітною зброєю, — кожної було по парі, і називався пароплав «Дядечко Сем». 1926 року вийшла збірка оповідань «Зустрічні течії» («Counter Currents») Елсі Дженіс та Марґеріт Еспінволл, у якій трапляється така характеристика Сема-скоростріла: «Одразу хапається за револьвер, та стріляє кепсько».

(обратно)

48

У США справді можна «вступати» в церкву, як у клуб. Самі «члени» церкви не бачать у цьому нічого поганого — для них це все одно, що сказати «мені подобається саме ця церква, я її ціную».

(обратно)

49

Theodore Vernon Enslin (1925—2011) — поет, якого часто називають наймелодійнішим з американських поетів-авангардистів. Справді мав не дуже охайний вигляд.

(обратно)

50

«Sears, Roebuck & Company» — офіційна назва популярної мережі універмагів, яку часто звуть просто «Sears».

(обратно)

51

«Grasshopper» — алкогольний коктейль-дижестив із вершками, шоколадним та м’ятним лікерами. Назву дістав через зелений колір.

(обратно)

52

Rubber — «гумкою» в бриджі називають виграш двох партій.

(обратно)

53

YWCA (Young Womens’ Christian Association — Християнська асоціація молодих жінок) — найпоширеніший у світі жіночий рух, який захищає права людини, рівноправ’я, мир, справедливість тощо. Однак сьогодні назва не розкриває сутності руху — далеко не всі його учасники є жінками або християнами.

(обратно)

54

Comme çi, comme ça — коли як, так собі (фр.).

(обратно)

55

Oral Roberts (1918—2009) — американський християнський проповідник. Прославився телевізійними проповідями.

(обратно)

56

Ідеться про пісню «Wasted on the Way».

(обратно)

57

Sandra Dee (1942—2005) — американська телеакторка українського (лемківського) походження. Справжнє ім’я — Олександра Зух.

(обратно)

58

Лофери — туфлі з довгим язичком, заокругленим носаком, без застібок або шнурівки.

(обратно)

59

Ідеться про постер до фільму «Любовна історія» («Love Story», 1970). «Кохання — це те, за що ніколи не вибачаються» — одна з ключових фраз цього фільму, який вважають одним із найуспішніших та найромантичніших в історії американського кіно.

(обратно)

60

Картярська гра.

(обратно)

61

«Sam Goody» — мережа крамниць, що спеціалізувалася на музиці, фільмах та іграх. Заснована в 1956 р., збанкрутувала в 2006-му.

(обратно)

62

«Nedick’s» — мережа фастфудів, заснована в Нью-Йорку ще на початку ХХ ст.

(обратно)

63

Камін Франкліна — винахід Бенджаміна Франкліна, новаторство якого полягало в тому, що камін виготовляли з чавуну — металу з високою теплопровідністю. Окрім цього, була передбачена наявність повітряного рукава для теплого повітря. У такий спосіб зберігали більше тепла в самому приміщенні.

(обратно)

64

Дитячий душ — американська традиція влаштовувати вечірку з нагоди народження дитини. Зазвичай свято організовують за кілька місяців до самого народження.

(обратно)

65

Електричний двигун, який сприймає певний набір команд.

(обратно)

66

«Louisville Slugger» — відомі бейсбольні битки компанії «Гіллріч енд Бредсбі» («Hillerich & Bradsby Company»). Слаґер — повільний боксер-важковик із потужним ударом, здатним нокаутувати.

(обратно)

67

«Cobra CB» — марка портативних радіостанцій, якими раніше користувалися замість мобільних телефонів. Великої популярності такі радіостанції набули серед далекобійників. Користувалися ними за принципом чату: хтось займає хвилю, говорить, інші слухають, а потім слово переходить до наступного мовця.

(обратно)

68

«Beautiful Zion», «The Fields of My Father’s Home», «Sweet Bye and Bye» — релігійні гімни.

(обратно)

69

Беррет Юджин «Баррі» Генсен (1941 р. н.) — американський радіодіджей та колекціонер музичних записів, більше відомий як доктор Дементо. Спеціалізується на всіляких дивацтвах зі світу музики. Псевдонім «Дементо» натякає на божевілля (dement — англ. «зводити з розуму»).

(обратно)

70

Opera window — бокове заднє віконце невеликого розміру, вмонтоване в широку задню стінку кузова. Слугувало для покращення оглядовості. Остаточно вийшло з моди в середині 1980-х рр., коли автомобілі стали набагато компактнішими.

(обратно)

71

«Lincoln Continental» — легковик класу «люкс». На сьогодні модель має 9 модифікацій — першу випустили в 1939 р., останню — у 2002-му.

(обратно)

72

Напівциліндричні збірні ангари з листового заліза, які використовують як казарми чи господарські будівлі.

(обратно)

73

Джордж Реймонд Ваґнер (1915—1963) — американський рестлер, відомий під псевдонімом Розкішний Джордж. Був найбільшою зіркою Першого золотого періоду професійного рестлінгу 1940—1950-х рр.

(обратно)

74

Арістотеліс «Теллі» Савалас (1922—1994) — американський актор, найвідомішою роллю якого є детектив Кожак з однойменного телесеріалу, який показували в 1970-х рр. Прихильники горор-фільмів знають його за фільмом «Поїзд жаху».

(обратно)

75

«Slim Jim» — популярна американська марка сушених ковбасок, що продаються як закуски до пива тощо. Випускають понад 20 різновидів.

(обратно)

76

Spuds MacKenzie — персонаж-маскот пива «Бад лайт». Зображуваний у вигляді бультер’єра. Цікаво, що насправді для фото цього брутального самця, який завжди був в оточенні випивки й дівчат, використовували самицю.

(обратно)

77

Вочевидь, Кінг має на увазі персонажа фільму «Містер Сардонікус» («Mr. Sardonicus», 1961) — барона Сардонікуса, обличчя якого спотворює жахлива гримаса, подібна до гротескної усмішки.

(обратно)

78

Sunny Jim — прізвисько, яке походить від імен двох не пов’язаних між собою маскотів, якими рекламували вівсянку та арахісове масло. Уживане в тому ж значенні, що й наше «синок» — може бути як зневажливим, так і привітним.

(обратно)

79

Situation normal, all fucked up (SNAFU) — військовий сленговий вислів, який походить із часів Другої світової війни. Це погляд звичайного солдата на суцільний навколишній хаос та недолугість керівництва. Тобто все, як завжди, дуже погано. Зараз використовуваний в основному для позначення невеликих проколів.

(обратно)

80

Джон Джозеф «Блек Джек» Першинг (1860—1948) — генерал американської армії, учасник американо-іспанської та Першої світової воєн. Прізвисько «Блек Джек» («Чорний Джек») дістав, коли взяв на себе командування 10-м кавалерійським полком, який складався в основному з чорношкірих солдатів.

(обратно)

81

Масове вбивство в Сонгмі — розстріл неозброєних цивільних громадян американськими солдатами 16 березня 1968 р., унаслідок якого загинуло кількасот в’єтнамців. Багато жінок було попередньо зґвалтовано. Обвинувачення висунули 26 солдатам, однак засудили лише лейтенанта Вільяма Келлі-молодшого. Широкого розголосу справа набула лише в 1969 р.

(обратно)

82

Мається на увазі пісня «Material Girl».

(обратно)

83

«Лямбда-сигма-іпсилон», або «ΛΣΥ», — студентське братство, поширене по всіх Сполучених Штатах. Засноване в 1976 р.

(обратно)

84

Двісті п’ятдесят фунтів — 113 кг.

(обратно)

85

Прикордонні штати — штати, які під час Громадянської війни належали до Союзу (Федерації), однак рабство в них було дозволено.

(обратно)

86

«Dodge Power Wagon» — чотирипривідна малотоннажна вантажівка, яку випускали протягом 1945—1981 рр.

(обратно)

87

«Honey Cut» — марка жувального тютюну.

(обратно)

88

Red-eye gravy — підлива, характерна для південних штатів США. Складається з жиру та соку, які під час смаження натікають із шинки, ковбаси та інших м’ясних продуктів. Часто її змішують із чорною кавою, яку використовують, аби остаточно змити з пательні залишки жиру. Також зветься «бідняцькою підливою».

(обратно)

89

Говард Філіпс Лавкрафт (1890—1937) — один із найвпливовіших письменників жанру горор в історії літератури. Був популяризатором так званого «космічного жаху» — усвідомлення мізерності людини на тлі всеосяжного космосу та моторошних божеств, які ховаються в його глибинах. Його творчість мала значний вплив на Стівена Кінга.

(обратно)

90

192 см.

(обратно)

91

«Orange Julius» — мережа крамниць, які продають фруктові напої, заснована наприкінці 1920-х рр. Однойменний напій складається з помаранчевого соку, сухого яєчного білка, льоду, підсолоджувача, молока та ванілі.

(обратно)

92

Eugene Chalit (1926 р. н.) — американський телеведучий і критик кіно та літератури. Має дуже характерну зовнішність — кругле обличчя, пишну шевелюру, великі вуса, вдягає яскраві краватки. Родом із Нью-Йорка. Часто вдається до каламбурів.

(обратно)

93

«Medicare» — програма медичного страхування для пенсіонерів.

(обратно)

94

«Let’s Make a Deal» — телевікторина, суть якої полягає в обміні різних речей, які приносять на передачу її учасники, на приховані речі, вартість яких заздалегідь невідома.

(обратно)

95

«NyQuil» — ліки, що полегшують симптоми застуди; випускає компанія «Проктер енд Ґембл» у вигляді сиропу та пігулок.

(обратно)

96

«Death Race 2000» — фантастичний бойовик 1975 р. У перегонах брали участь психопати, і переможцем ставав той, хто збивав найбільше пішоходів. У фільмі знялися Девід Керрадайн та Сильвестр Сталлоне. Цікаво, що «Смертельні перегони 2000» й справді породили комп’ютерну гру, однак звалася вона «Carmageddon», себто «Автомобільний Армагеддон».

(обратно)

97

Цитата з «Аліси в Задзеркаллі» Льюїса Керрола — так до Аліси казав Одноріг.

(обратно)

98

Старовинне покарання за адюльтер.

(обратно)

99

«AC/DC» мають відому пісню «Хто кого зробив» («Who Made Who»), яку вони записали спеціально для саундтреку фільму «Максимальне прискорення» (1986), що його зняв сам Кінг за мотивами власного оповідання «Вантажівки». Цю алюзію письменник додав уже в розширеній версії роману.

(обратно)

100

«March of Dimes» — громадська організація, як збирає кошти на покращення здоров’я матерів та дітей. Дістала назву від радіо- та телепередачі «Марш часу». Заснована Ф. Д. Рузвельтом у 1938 р.

(обратно)

101

Китайський синдром — фразеологізм; мається на увазі потужний вибух на АЕС, який продірявить Землю наскрізь до самого Китаю.

(обратно)

102

De nada (ісп.) — прошу, нема за що.

(обратно)

103

«Друге пришестя» («Second Coming») — вірш ірландського поета-політика Вільяма Батлера Єйтса (1865—1939), у якому йдеться про Апокаліпсис. Вірш написаний у 1919 р. й алегорично показує жах повоєнної Європи. Цитовано за перекладом О. Мокровольського.

(обратно)

104

Robert Crumb — скандальний художник підпільних коміксів, прославився в 1970-х рр.

(обратно)

105

«Cosmoline» — бренд антикорозійної речовини.

(обратно)

106

Weathermen (Weather Underground Organization) — ліворадикальна організація, відгалуження «Студентів за демократичне суспільство». Її учасники виступали проти війни у В’єтнамі та уряду США. Діяла в 1969—1977 рр.

(обратно)

107

Ідеться про масові заворушення, що трапилися під час Національного демократичного з’їзду в Чикаґо. Почалися вони після нападу поліції на студента, що спустив американський прапор у Ґрант-парку.

(обратно)

108

Nathan Bedford Forrest (1821—1877) — генерал армії конфедератів у часи Громадянської війни в США. Дозволив своїм солдатам розстріляти кількасот чорношкірих солдатів та вояків Союзу. Був одним із засновників Ку-клукс-клану.

(обратно)

109

Charles Starkweather (1938—1959) — масовий убивця-тінейджер. Від його гвинтівки, дробовика, револьвера та ножа загинуло одинадцять людей, і весь цей час його супроводжувала 14-річна Керіл Енн Ф’юґейт, його дівчина. Страчений на електричному стільці. Життя Старквезера стало частиною масової культури й лягло в основу таких фільмів, як «Природжені вбивці» О. Стоуна та «Пустка» Т. Маліка.

(обратно)

110

Мається на увазі Гарві Лі Освальд, убивця Дж. Ф. Кеннеді. Однак Флеґґ помилився на рік — Освальд роздрукував та взявся роздавати агітаційні матеріали лише в 1963 р.

(обратно)

111

Ідеться про громадські організації, так звані «комітети», учасники яких висувають претензії до уряду США та окремих чиновників.

(обратно)

112

Donald DeFreeze (1943—1974), також відомий як П’ятірка Мтуме (Cinque Mtume; у перекладі із суахілі «Mtume» означає «посланець», «апостол»), — лідер американського ультралівого ополчення «Симбіоністська армія звільнення». Виступали за «симбіотичне» існування всіх людей та, зокрема, права чорношкірого населення, хоча єдиним чорним учасником був П’ятірка. Кінг описує реальні події — захоплення Петті Херст із метою викупу й загибель Діфріза та його спільників. Саме Діфріз став прототипом Флеґґа й надихнув Стівена Кінга на «Протистояння»: першим, що він записав, було «Діфріз — темний чоловік» (при цьому мався на увазі не колір його шкіри), а ідею мінливої зовнішності підказав Кінгові телесюжет про П’ятірку, у якому не було видно його обличчя.

(обратно)

113

Boogeyman — персонаж на кшталт бабая.

(обратно)

114

Приблизно 30 см.

(обратно)

115

«Papillon» (1973) — американська кримінальна драма про двох в’язнів, які вирішують утекти з тюрми на острові. Базується на автобіографії Анрі Шар’єра. Одна з цитат із фільму: «Людина — єдина тварина, яка задля виживання може запхати щось собі в дупу».

(обратно)

116

Герої короткометражних мультфільмів із серії «Looney Tunes» («Веселі мелодії»).

(обратно)

117

Софтбол — спрощений різновид бейсболу з м’якшим і більшим м’ячем.

(обратно)

118

Широкий пояс, до якого приєднується ремінь через плече.

(обратно)

119

«Tareyton» — марка цигарок, яку випускають із початку ХХ ст. Перед тим як у 1954 р. почали випускати «Тарейтон» із фільтром, цигарки мали коркові гільзи.

(обратно)

120

Bumper pool — різновид більярду, у який грають на зменшеному столі з перешкодами-«бамперами» та лише двома лузами.

(обратно)

121

Jackson Pollock (1912—1956) — впливовий американський художник, лідер абстрактного експресіонізму. Грубо кажучи, його картини являють собою місиво з кольорових плям.

(обратно)

122

Ranch — американський стиль зведення будинків, який характеризується поєднанням модерну та американського ранчо. Споруди в такому стилі приземкуваті, одноповерхові, з мінімалістським оздобленням. Були дуже популярні в 1940—1970-х рр. і асоціюються з масовою забудовою, яку проводили в ті роки, та «одноповерховою Америкою».

(обратно)

123

Jack Leo Van Impe (1931 р. н.) — американський телеєвангеліст, веде щотижневу півгодинну програму, у якій коментує новини тижня через власну інтерпретацію Біблії.

(обратно)

124

Синдикована трансляція — показ того самого серіалу чи передачі одночасно на кількох каналах. Практика синдикованої трансляції зародилася в США в 1960-х рр. і одразу ж набула популярності.

(обратно)

125

Shirley Hardie Jackson (1916—1965) — визначна американська письменниця. Відома, зокрема, творами для дітей і романами жахів. У школах США її твори входять до програми з літератури.

(обратно)

126

Ідеться про реальну виставу, однак транслювали її пізніше, у 1938 р., 30 жовтня, напередодні Гелловіну. У радіостанції «На хвилі театру “Меркурій”» було не дуже багато слухачів, тому масової паніки не трапилось, однак переконливість Веллса як диктора на деякий час створила в людей враження, що дійсно сталося вторгнення прибульців.

(обратно)

127

Sandwich board — щити з написами рекламного або пропагандистського характеру, які носять спереду й ззаду, від чого людина, яка вдягла такі щити, стає дещо схожою на сендвіч — начинку між двох скибок.

(обратно)

128

Боро — адміністративна одиниця Нью-Йорка. Місто складається з п’яти боро.

(обратно)

129

Джоан Баез (1941 р. н.) — американська фолк-співачка, авторка пісень, ліва політична активістка. Її перший альбом вийшов у 1960 р., і Баез одразу здобула широку популярність, особливо серед політично свідомої молоді — її пісні часто ставали гімнами протесту. Допомогла прославитися Бобові Ділану. Випустила понад 30 альбомів. Одна з її найвідоміших пісень «Джо Гілл» присвячена американському борцеві за права трудящих і поетові Джозефу Гіллстрому, на честь якого Стівен Кінг назвав сина.

(обратно)

130

Так звали жінку, яка прославилася влучною стрільбою наприкінці ХІХ століття.

(обратно)

131

«Mother» Maybelle Carter (1909—1978) — відома американська кантрі-співачка. Починала свою кар’єру в гурті «Картер фемілі», одному з перших комерційно успішних фолк-колективів. «Тримайся сонячного боку» («Keep on the Sunny Side») стала їхньою коронною піснею, однак написала її Ейда Бленкгорн іще в 1899 р. Це мав бути християнський гімн, і Бленкгорн надихнулася словами племінника-інваліда — він часто просив співачку котити його візок сонячним боком вулиці.

(обратно)

132

«The Old Rugged Cross» — популярний церковний гімн, який написав у 1912 р. євангеліст Джордж Беннард. Свої версії цього гімну записали безліч співаків, і про його стійку популярність свідчить епізод «Затор» із серіалу «Доктор Хто».

(обратно)

133

Єремія — давньоєврейський біблійний пророк, який почав чути Бога в 15 років і написав книги «Пророцтва» та «Плач».

(обратно)

134

Зорі — японські ляпанці, подібні до в’єтнамок.

(обратно)

135

«Tiffany & Company» — компанія з продажу ювелірних виробів, має бутики в усьому світі. Головний офіс розташований у Нью-Йорку.

(обратно)

136

«Fritos» — кукурудзяні чіпси.

(обратно)

137

Аутфілд (зовнішнє поле) — частина ігрового поля, розташована за межами інфілду (внутрішнього поля), який, своєю чергою, складається з чотирьох баз, серед яких є й домашня база з жаданою для наминателя «Фрітос» пластиною.

(обратно)

138

На мапі штат Небраска скидається на предмет, у якого західна частина вужча й схожа на ручку.

(обратно)

139

Encino — заможний район Лос-Анджелеса.

(обратно)

140

«Greyhound» — марка міжміських автобусів у США.

(обратно)

141

«Nobody but Me» — пісня, яку написали в 1962 р. члени гурту «The Isley Brothers», та найвідомішу її версію виконали «The Human Beinz» — її можна почути навіть у фільмі «Вбити Білла». «Double Shot (Of My Baby’s Love)» написали Сиріл Веттер та Дон Сміт, і пісня вийшла синглом у 1964 р.

(обратно)

142

TV dinner — охолоджена або заморожена їжа швидкого приготування, що складається з кількох страв (м’ясо, овочі, десерт) та продається в спеціальних контейнерах. Назва походить від форми упакування — перші такі вечері в 1950-х рр. випускали в коробках, схожих на тогочасний телевізор.

(обратно)

143

«Johnnie Walker» — марка шотландського віскі.

(обратно)

144

«Steak house» — ресторан, який спеціалізується на стейках та інших м’ясних стравах.

(обратно)

145

«Quarter Pounder» — один із найбільших бургерів «Макдональдза». Схожий на «Біґ Мак», а розміром приблизно такий самий, як «Біґ Тейсті» (близько 220 г).

(обратно)

146

27 °С.

(обратно)

147

В оповіданні Фолкнера також ідеться про труп у спальні.

(обратно)

148

182 см, 109 кг.

(обратно)

149

Wright Marion Morris (1910—1998) — американський романіст, фотограф, есеїст. Полюбляв експериментувати з наративним формалізмом.

(обратно)

150

Hubert Selby, Jr. (1928—2004) — американський романіст. Свого часу наробив чимало галасу скандальною тематикою своїх книг. Сучасному читачеві відомий романом «Реквієм за мрією», який екранізував Даррен Аронофскі.

(обратно)

151

Велика нафтова компанія у США.

(обратно)

152

Рядок із пісні Боба Ділана «Розмова про Третю світову війну, блюз» («Talkin’ World War III Blues»).

(обратно)

153

«Книга знань» — енциклопедія в багатьох томах для дітей молодшого шкільного віку.

(обратно)

154

Слова з пісні Боба Ділана «Туга за домом підземних мешканців, блюз» («Subterranean Homesick Blues»).

(обратно)

155

«Вотершипський пагорб» («Watership Down», 1972) — дебютний роман британського письменника Річарда Адамса. У ньому йдеться про групу кроликів, які шукають собі нове місце для житла. Українською вийшов друком у 1990 р. — у тому виданні має назву «Небезпечні мандри».

(обратно)

156

Також має назву «французький бокс» або «французький кікбоксинг».

(обратно)

157

81,6 кг.

(обратно)

158

«Місіс Віґґз із капустяної грядки» («Mrs. Wiggs of the Cabbage Patch») — популярний роман Еліс Хеґан Райс, написаний у 1901 р. У творі йдеться про сім’ю бідняків, які з гумором долають усі негаразди.

(обратно)

159

«Весь світ дивиться на нас!» — антивоєнна кричалка мітингувальників на Національному демократичному з’їзді в Чикаґо.

(обратно)

160

«Mace» — марка сльозогінного газу.

(обратно)

161

Так само гукав до свого велосипеда Сілвера Білл Денбро з роману «Воно» Стівена Кінга. Сілвером звали коня Самотнього Рейнджера — героя численних вестернів.

(обратно)

162

Молодотурки — учасники революційного руху в Туреччині на початку ХХ ст., виступали за модернізацію країни.

(обратно)

163

Кінгфіш — персонаж ситкому «Еймос та Енді», який уперше почали транслювати по радіо ще в 1920-х рр.

(обратно)

164

Сер Шао Іфу (1904—2014) — китайський мільярдер і філантроп, засновник медіакорпорації «Шо Орґанізейшн».

(обратно)

165

Утілення підступності.

(обратно)

166

«Hey Little Cobra» — пісня гурту «The Rip Chords», записана в 1963 р., у якій ідеться про автоперегони.

(обратно)

167

Маслкари («м’язисті автомобілі») — машини з потужними двигунами, які випускали із середини 1960-х до середини 1970-х рр.

(обратно)

168

Покено (pokeno) — гра, комбінація покеру й кено, має багато спільного з бінґо.

(обратно)

169

Близько метра.

(обратно)

170

«H0» — стандартний масштаб залізничних моделей, 1:87.

(обратно)

171

Британська марка іграшкових автомобілів.

(обратно)

172

5 см.

(обратно)

173

Приблизно 7,5 м.

(обратно)

174

Приблизно 6 м.

(обратно)

175

Понад 2 м.

(обратно)

176

400 м.

(обратно)

177

Процитована біблійна притча про працівників винограднику, суть якої полягає в тому, що Бог оцінює людську працю однаково. Ця притча описана в Євангелії від Матвія, 20:1—16.

(обратно)

178

John Bearsford Tipton — спонсор, який передавав чек на мільйон доларів випадковій особі в телесеріалі «Мільйонер» (1955—1960). У кожній серії розповідали, як такий несподіваний подарунок впливає на долю людини.

(обратно)

179

«Mayflower Transit, LLC» — транспортна компанія, заснована в 1927 р.

(обратно)

180

Мається на увазі пісня Боба Ділана «Люба-мила Мері» («Absolutely Sweet Marie»).

(обратно)

181

Запальничка.

(обратно)

182

Коні-Айленд — півострів у північній частині Брукліну, де розташований парк атракціонів і Нью-Йоркський акваріум.

(обратно)

183

«К’юпі» («Kewpie») — бренд ляльок, що мають вигляд купідоноподібних персонажів із коміксів Роуз О’Ніл.

(обратно)

184

Менш ніж 2 м.

(обратно)

185

2,4—2,7 м.

(обратно)

186

«Штам «Андромеда»» («Andromeda Strain») — фантастичний роман-трилер Майкла Крайтона, у якому йдеться про поширення на Землі смертельного інопланетного вірусу. Роман видали в 1969 р., і в 1971 р. з’явилася екранізація Роберта Вайза, яка зміцнила популярність Крайтона.

(обратно)

187

«Classic Comics», або «Classics Illustrated» («Ілюстрована класика»), — серія коміксів видавництва «Elliot Publishing Company», у якій виходили коміксові версії класики світової літератури. Заснована в 1941 р.

(обратно)

188

Ідеться про твір вигаданої Кінгом письменниці Боббі Андерсон — однієї з головних героїнь роману «Томмінокери».

(обратно)

189

2,25 км.

(обратно)

190

«Павутиння Шарлотти» («Charlotte’s Web») — дитяча книга Е. Б. Вайта, опублікована в 1952 р.

(обратно)

191

«Кул-ейд» («Cool-Aid») — розчинний порошок для приготування прохолоджувальних напоїв.

(обратно)

192

Позначка І перед номером дороги означає, що це міжштатна магістраль.

(обратно)

193

Коли глянути на мапу, форма штату Нью-Гемпшир дійсно нагадує димохід.

(обратно)

194

Близько 30 м.

(обратно)

195

Теодор Коджак — герой однойменного детективного телесеріалу, роль якого виконував Теллі Савалас. Серіал транслювали в 1973—1978 рр.

(обратно)

196

Jerry Lamon Falwell (1933—2007) — американський пастор, проповідник, громадський діяч, відомий своїми радикальними консервативними поглядами на мораль і політику. Судився з журналами «Пентхаус» та «Хастлер».

(обратно)

197

Jack Leo Van Impe (1931 р. н.) — американський телевізійний проповідник. Отримав пародійну Іґнобелівську (Шнобелівську) премію за вислів «за всіма технічними характеристиками чорні діри цілком можуть виявитися порталами до пекла».

(обратно)

198

Бейтман помилився. Епідемія танцю прокотилася Страсбургом у 1518 р.: охоплені невідомою манією, люди танцювали до знемоги й помирали від серцевих нападів, інфарктів і втоми. Вважали, що це прокляття святого Віта, та насправді це могла бути хорея, яку діагностували лише в XVII ст.

(обратно)

199

Ще одна помилка. Бубонна чума лютувала в Європі в середині XIV ст.

(обратно)

200

І знову помилкові відомості: перша епідемія грипу трапилася в 1580 р., а коклюш виявили тільки в 1906 р. Можливо, Кінг натякає, що із соціолога Бейтмана не дуже гарний історик.

(обратно)

201

Ліззі Борден (1860—1927) — американка, яка стала відомою завдяки гучній справі про вбивство її батька й мачухи. Попри багато доказів, що вказували на її вину, жінку виправдали.

(обратно)

202

Faux pas (фр. «хибний крок») — помилка.

(обратно)

203

Іn utero — в утробі (лат.).

(обратно)

204

Епідемічний паротит (свинка, завушниця) — гостре інфекційне захворювання, яке серед іншого уражає слинні залози, а іноді й інші залози з вивідними протоками, зокрема статеві, що може призвести до безпліддя.

(обратно)

205

Один із найстаріших районів Бостона.

(обратно)

206

«Consolidated Edison, Inc.» — одна з найбільших паливно-енергетичних компаній США, заснована в 1823 р.

(обратно)

207

Луддизм — рух робітників мануфактур проти впровадження машин і капіталістичної експлуатації у Великій Британії, був активним наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Назва походить від імені підмайстра Неда Лудда, який зруйнував свій верстат.

(обратно)

208

Дай-кепка («gimme cap») — різновид бейсболки, яка на потилиці зроблена із сітки. Також зветься «кепкою далекобійників» («trucker cap») і «сітчаною кепкою» («mesh cap»).

(обратно)

209

Колберт Дейв «Тобі» Гарра (Colbert Dale «Toby» Harrah, 1948 р. н.) — американський бейсболіст, який грав у складі «Тексес рейнджерс», «Клівленд індієнз» і «Нью-Йорк янкіз». Деякий час був бейсбольним менеджером і тренером, та гральним бізнесом ніколи не займався. Вочевидь, Кінг робить черговий уклін у бік свого улюбленого виду спорту.

(обратно)

210

Чирлідинг — різновид спорту, який поєднує в собі танці, акробатику, гімнастику. Зазвичай супроводжує інші види спорту — чирлідери танцюють та заохочують команди, хоча можуть брати участь і в окремих чирлідерських змаганнях. До шкільних команд чирлідерів набирають в основному найпривабливіших дівчат школи.

(обратно)

211

α-метилфентаніл — наркотична речовина, також відома як «білий китаєць». Діє в багато разів сильніше за героїн.

(обратно)

212

Ґросс-Пойнт (Grosse Pointe) — багатий район Детройта.

(обратно)

213

Кінг цитує дві пісні Ніла Янга, які обрамлюють його альбом 1979 р. «Rust Never Sleeps» («Іржа завжди пильнує») — «My My, Hey Hey (Out of the Blue)» та її акустичну версію «Hey Hey, My My (Into the Black)». Загалом цитату можна перекласти як «тікав від вовка, натрапив на ведмедя». Також цей рядок відіграє значну роль у романі Стівена Кінга «Воно».

(обратно)

214

«Gwine to Run All Night, or De Camptown Races» — пісня, яку написав Стівен Фостер (1826—1864), «батько американської музики». Першу версію видано в 1850 р. Табірними містечками називали поселення чорношкірих працівників, які утворювалися навколо звичайних американських міст.

(обратно)

215

Імажизм — модерністська течія в американській поезії, яка дістала найбільшого розвитку на початку ХХ ст. Імажисти виступали за чистоту й точність образу, влучність поетичної мови.

(обратно)

216

Цитата з дитячої книжки з картинками «Там, де водяться диковиська» («Where the Wild Things Are», 1963), яку написав та намалював Моріс Сендак. Неодноразово «Тварюк» називали найкращою книжкою з картинками за всі часи.

(обратно)

217

Із народної пісні «Опівнічний експрес» («Midnight Special») тюремного походження. Існувало повір’я, що в’язень, який побачить вогні опівнічного експреса, буде звільнений першим.

(обратно)

218

Флеґґ вільно цитує Євангеліє від Матвія.

(обратно)

219

«У саду» («In the Garden») — популярний госпел, який написав пісняр Чарльз Остін Майлз. Текст уперше опубліковано в 1912 р. Серед виконавців пісні є такі зірки, як Елвіс Преслі, Малюк Річард і Джонні Кеш.

(обратно)

220

Генрі Джон Дойчендорф (1943—1997) — американський співак, активіст і гуманіст. Борець за чистоту довкілля. 1987 року виступав у Києві з благодійним концертом на підтримку постраждалих у Чорнобильській катастрофі.

(обратно)

221

Приблизно 21 °С.

(обратно)

222

Ларрі співає «Зоряний прапор» — гімн США.

(обратно)

223

«Кваалюд» («Quaalude») — заспокійливе, до основного складу якого входить метаквалон. «Дарвон» («Darvon») — наркотичний анальгетик, який складався з пропоксифену; знятий із виробництва й вилучений із продажу.

(обратно)

224

«Rocky Mountain High» — пісня з однойменного альбому Джона Денвера.

(обратно)

225

Генрі «Генні» Янгмен (1906—1998) — американський комік британського походження, майстер влучних фраз.

(обратно)

226

Дванадцятимильне коло — коло на межі штатів Пенсильванія й Делавер із центром у місті Нью-Касл. Один його кінець упирається в штат Нью-Джерсі.

(обратно)

227

«Янголи пекла на колесах» («Hell’s Angels on Wheels», 1967 р.) — художній фільм, у якому йдеться про працівника автозаправки, що вливається в байкерський мотоклуб «Янголи пекла». Наївний, однак шоковий для свого часу фільм.

(обратно)

228

Патрісія Кемпбелл Херст (1954 р. н.) — онука американського магната Херста. Стала відомою після того, як її викрали, — із заручниці вона перетворилася на затятого вояка «Симбіоністської армії звільнення» (див. примітку 111).

(обратно)

229

Слепджек (slapjack) — проста картярська гра, у яку полюбляють бавитися діти. Головне в ній — спритність: гравці ділять колоду та по черзі кладуть карти посеред столу, і щойно з’являється валет, потрібно першим по ньому ляснути.

(обратно)

230

З пісні «American Tune» (дослівно — «Американська мелодія»). Судно «Мейфлавер» («Травнева квітка») у XVII столітті перевозило до Америки перших поселенців.

(обратно)

231

Відомий американський гітарист, пісняр, учасник дуету Саймона й Ґарфункеля.

(обратно)

232

З пісні «Back in the U.S.A.» відомого американського музиканта й піонера рок-н-ролу Чака Беррі (1926 р. н.). Драйв-ін (drive-in) — заклад, який має великий паркінг і в якому відвідувачі отримують те, за чим приїхали, не виходячи з машини. Драйв-інами можуть бути ресторани, кінотеатри й навіть церкви.

(обратно)

233

172 см.

(обратно)

234

Корейська війна (1950—1953 рр.) — збройний конфлікт часів холодної війни між Корейською Народно-Демократичною Республікою й Південною Кореєю.

(обратно)

235

Англійською прізвище та ім’я Діді — «DeeDee Packalotte». «DeeDee» називають людину, яка завжди поряд, коли потрібна, а «Packalotte» можна розбити на три слова — «pack a lot», тобто «напакуй/наштовхай багацько». Грубо кажучи, у результаті виходить «давалка, яка завжди під рукою».

(обратно)

236

«Бактин» («Bactine») — антисептик виробництва німецької компанії «Баєр».

(обратно)

237

Едвард Естлін Каммінґс (1894—1962) — американський публіцист, драматург, художник, романіст і один із провідних поетів XX ст. Лишив по собі близько 2900 віршів. Часто підписувався з малої літери.

(обратно)

238

Мастило «3 в 1» («3-in-One Oil») — суміш олив, яку розробив у 1894 р. Джордж Коул. Продається в невеликих гнучких баночках і використовуване в домашньому господарстві. Популярне серед велосипедистів.

(обратно)

239

Близько 1,1 км.

(обратно)

240

Штормовий підвал — спеціально обладнаний підземний сховок на випадок торнадо або іншого стихійного лиха.

(обратно)

241

Закон великих чисел у теорії ймовірностей стверджує, що арифметичне середнє скінченної вибірки з фіксованого розподілу близьке до теоретичного середнього цього розподілу. Тобто якщо правило спрацьовує на групі людей, воно спрацює й на інших.

(обратно)

242

Парафраз крилатого вислову, який походить із п’єси «Наречена в жалобі» драматурга й поета Вільяма Конґріва (1670—1729).

(обратно)

243

Г’юї «Піаніно» Сміт (Huey «Piano» Smith, 1934 р. н.) — американський ритм-енд-блюзовий піаніст, чия творчість сильно вплинула на рок-н-рол. Ідеться про пісню «Don’t You Just Know It».

(обратно)

244

«Rockin’ Pneumonia and the Boogie Woogie Flu» — пісня, яку написав Г’юї «Піаніно» Сміт у 1957 р. Ріверз записав свою кавер-версію в 1972 р., і пісня стала міжнародним хітом.

(обратно)

245

«Сила квітів» («Flower Power») — гасло, яке вигадав поет-бітник Аллен Ґінзберґ. Ним користувалися наприкінці 1960-х та на початку 1970-х рр. Було символом пасивного спротиву й ідеології ненасильства. Асоціюється з рухом хіпі.

(обратно)

246

«Причепурися для Джина» («Get clean for Gene») — неформальне гасло, яким користувалися під час передвиборчої кампанії Юджина Маккарті. Маккарті був популярним серед контркультурної молоді, і для того, щоб можна було ходити від дверей до дверей та розносити листівки, багато юнаків обстригали довге волосся та бороди.

(обратно)

247

«Коробки “Брілло”» — найвідоміша скульптура Енді Воргола. Являє собою дерев’яні репліки картонних коробок із-під мочалок «Брілло».

(обратно)

248

«The Velvet Underground» (дослівний переклад — «Оксамитове підпілля») — надзвичайно впливовий американський рок-гурт, чия творчість позначилася на панку та альтернативі. Деякий час його менеджером був Енді Воргол.

(обратно)

249

Під «тварюкою» мається на увазі Річард Ніксон.

(обратно)

250

Норман Річард Спінрад (Norman Richard Spinrad, 1940 р. н.) — впливовий американський фантаст, есеїст, критик, передвісник піджанру кіберпанку й один із провідних письменників «нової хвилі».

(обратно)

251

Норман Кінгслі Мейлер (Norman Kingsley Mailer, 1923—2007) — американський есеїст, журналіст, романіст, драматург, політичний активіст. Разом із Гантером С. Томпсоном, Труменом Капоте й Томасом Вулфом був одним із засновників «нової журналістики».

(обратно)

252

Норман Маттун Томас (Norman Mattoon Thomas, 1884—1968) — американський пресвітеріанський священик, який прославився своїм пацифізмом і тим, що 6 разів балотувався в президенти США від Соціалістичної партії.

(обратно)

253

Норман Персівел Роквелл (Norman Percevel Rockwell, 1894—1978) — американський художник, дуже популярний завдяки влучному зображенню американської культури. Прославився обкладинками для журналу «Сетурдей Івнінг Пост», які робив понад п’ятдесят років.

(обратно)

254

Норман Бейтс — персонаж роману Роберта Блоха «Психоз» (1959), який екранізував Альфред Гічкок.

(обратно)

255

Мається на увазі Боб Ділан.

(обратно)

256

«Eve of Destruction» — антивоєнна пісня, яку написав у 1964 р. Ф. Ґ. Слоун. Її виконувала безліч музикантів, та найпопулярнішу версію записав Баррі Макґваєр.

(обратно)

257

 Даяна Ернестін Ерл Росс (Diana Ernestine Earle Ross, 1944 р. н.) — американська чорношкіра співачка, колишня учасниця гурту «Мотавн», найпопулярнішого дівочого гурту всіх часів. 1970 року почала успішну сольну кар’єру.

(обратно)

258

«Cream» — рок-гурт, заснований у 1966 р. До його складу входили Джек Брюс, Джинджер Бейкер та Ерік Клептон. Грав суміш блюзу та психоделічного року.

(обратно)

259

«The Rascals» — американський гурт, заснований у 1964 р. із білих учасників, який виконував пісні в стилі ритм-енд-блюз, що було нехарактерним для того часу.

(обратно)

260

«The Lovin’ Spoonful» — американський гурт, який грав суміш фолку та року. Заснований у 1965 р.

(обратно)

261

«Jefferson Airplane» — гурт, що грав психоделічний рок та сильно вплинув на контркультурний рух 1960-х — 1970-х рр. Ґрейс Слік дійсно була вокалісткою гурту, але далі Кінг іронізує.

(обратно)

262

«The Who» — англійський рок-гурт, утворений у 1964 р. Вважається одним із найвпливовіших гуртів ХХ ст.

(обратно)

263

Мається на увазі добре відомий читачам Кінга гурт «The Grateful Dead».

(обратно)

264

32 °С.

(обратно)

265

«Текніколор» («Technicolor») — спосіб отримання кольорового зображення в кіно. Винайдений у 1917 р. Деякі режисери користуються ним і досі.

(обратно)

266

Чарльз Роберт Бенд (Charles Robert Band, 1951 р. н.) — американський продюсер, кінорежисер, сценарист, відомий низькобюджетними горор-комедіями. Власник кінокомпанії «Фулл Мун Пікчерз». Тут ідеться про фільми «Аварія!» та «Паразит», які зняв сам Бенд.

(обратно)

267

Джером Джон «Джеррі» Ґарсія (Jerome John «Jerry» Garcia, 1942—1995) — гітарист гурту «The Grateful Dead».

(обратно)

268

«Повзучий королівський змій» («Crawling King Snake») — назва популярної пісні, написаної в 1920-ті рр. Її виконувала безліч відомих музикантів, зокрема Джонні Лі Гукер, Бадді Ґай та «The Doors». Крилатий вислів серед рок-музикантів.

(обратно)

269

183 м.

(обратно)

270

Леслі Тавнз «Боб» Гоуп (Leslie Townes «Bob» Hope, 1903—2003) — американський комік, співак, спортсмен, актор, письменник. У Палм-Спрінгс побудував собі будинок у модерністському стилі. Був завзятим гольфістом і боксером.

(обратно)

271

8,3 °С.

(обратно)

272

«Xylocaine» — анестетик для подразненої шкіри.

(обратно)

273

Заколот у Воттсі (одному з районів Лос-Анджелеса) тривав з 11 до 17 серпня 1965 р. Воттс був гетто для африканців, і розпочався заколот із того, що полісмени побили чорношкірого водія. Тамтешню чорношкіру спільноту багато років притісняли, і це стало останньою краплею. У результаті загинуло 34 людини, а внаслідок грабунків та підпалів міському майну було завдано збитків на 40 млн доларів. «Смали, крихітко, смали!» — цією фразою користувався диск-жокей Дивовижний Монтаґ, супроводжуючи нею улюблені соул-пісні, і заколотники підхопили його гасло.

(обратно)

274

Близько 30,5 см.

(обратно)

275

Дошка Уїджі (Ouija boаrd) — дошка з числами від 1 до 9, написами «так», «ні», «бувай» і різноманітними символами. Використовувана в спіритичних сеансах.

(обратно)

276

Гантер Стоктон Томпсон (Hunter Stockton Thompson, 1937—2005) — скандальний американський письменник і журналіст, один із засновників ґонзо-журналістики. Автор роману «Страх і відраза в Лас-Веґасі». З Кінгом його споріднює ненависть до Річарда Ніксона.

(обратно)

277

Джон Прайн (John Prine, 1946 р. н.) — американський фолк-співак. Ідеться про пісню «Sam Stone» з однойменного альбому 1971 р. — у ній співається про наркозалежного ветерана війни.

(обратно)

278

Сансет-стрип — відрізок бульвару Сансет завдовжки 2,4 км, що йде Західним Голлівудом. До початку 1990-х був головним місцем збирання субкультурної молоді.

(обратно)

279

Дух Майбутнього Різдва — персонаж «Різдвяної пісні в прозі» («A Christmas Carol», 1843) Чарльза Діккенса, що нагадує Смерть.

(обратно)

280

Стівен Геворт «Стів» Міллер (Steven Haworth «Steve» Miller, 1943 р. н.) — американський гітарист, який починав із блюзу та блюз-року, однак у середині 1970-х рр. перейшов на поп-рок і здобув чималу популярність.

(обратно)

281

«Електра рекордз» («Electra Records») — американська фірма звукозапису, яку заснував Зак Голцман у 1950 р.

(обратно)

282

Ця трійця музикантів — «Павук» Джон Кьорнер, Дейв «Зміюк» Рей і Тоні «Сонечко» Ґловер — інколи збиралася в гурт «Кьорнер, Рей енд Ґловер» («Koerner, Ray & Glover»), який значно вплинув на фолк та блюз 1960-х рр. Ларрі співає пісню «Стук кістки чорного кота» («Slappin’ on My Black Cat Bone»), у якій обігруються значення амулетів із магічного американо-африканського культу з метою створити грайливий сексуальний підтекст: кістка чорного кота та корінь Завойовника — обереги, які в пісні набувають значення пеніса.

(обратно)

283

Ще одна цитата з Вільяма Конґріва — цими словами починається «Наречена в жалобі».

(обратно)

284

Оригінальні назви пісень: «Goin Downtown», «The Springhill Mine Disaster», «That’s All Right, Mamma», «Milk Cow Blues», «Jim Dandy», «Twenty Flight Rock», «Endless Sleep».

(обратно)

285

Рядок із пісні Чака Беррі («Nadine»). У ній співається про закоханого чоловіка, який прагне побратися з жінкою, що завжди дає йому відкоша.

(обратно)

286

Ковпак неука — головний убір конусоподібної форми, який одягали на школяра-бешкетника, щоб його вгамувати. Часто винуватця ставили в куток. Зараз у школах його майже не використовують.

(обратно)

287

70 миль = 112,65 км.

(обратно)

288

158,76 кг.

(обратно)

289

Шкільний район Оушн-В’ю (Ocean View School District) розташований в окрузі Орендж, штат Каліфорнія. Нараховує 15 шкіл.

(обратно)

290

Бела Ференц Дежьо Блашко (1882—1956) — американський актор угорського походження. Прославився завдяки ролі графа Дракули, якого він спершу зіграв на Бродвеї в 1927 р., а тоді й у першій офіційній кінопостановці Тода Бравнінга в 1931 р.

(обратно)

291

10 °С.

(обратно)

292

Флорида-Еверґлейдс (everglade — англ. «болотиста низовина») — болотяна територія на півдні штату Флорида. 1/4 земель Еверґлейдсу займає однойменний національний парк.

(обратно)

293

У Новому Заповіті (Дії та Послання Апостолів) подекуди говориться про те, що Ісуса розп’яли «на дереві». Це пов’язане з тим, що в старозаповітньому пророцтві про смерть Месії було вжито саме такий вислів, бо в ті часи страти на хресті ще не існувало, вона не була б зрозумілою тогочасній людності, тож майбутнє було відкрите в пророцтві в такій формі.

(обратно)

294

Годинником смерті називають тисового точильника — жука-шкідника, що поїдає деревину.

(обратно)

295

Кукурудзяний пояс — регіон на Середньому Заході США, де з 1850-х рр. кукурудза стала головною вирощуваною культурою.

(обратно)

296

Єнот — принизливе прізвисько чорношкірих.

(обратно)

297

Менестрель-шоу — різновид гумористичної театралізованої вистави, який з’явився в Америці в XIX ст. Актори були білими, але розмальовувалися під чорношкірих. У менестрель-шоу висміювали чорних: їх показували лінивими, тупими, пустотливими гульвісами, що полюбляють музику. Завдяки цим виставам широкі маси почули негритянські пісні-спіричуелз. Менестрель-шоу занепали на початку XX ст.

(обратно)

298

В основі цієї пісні лежить той факт, що за часів Громадянської війни солдати варили арахіс, коли ставало скрутно зі звичайною їжею.

(обратно)

299

Велике військо Республіки (Grand Army of the Republic) — товариство чоловіків-ветеранів, які брали участь у Громадянській війні на боці Півночі.

(обратно)

300

–12 °С.

(обратно)

301

«Віковічний камінь» («Rock of Ages») — популярний християнський гімн, що його написав у 1775 р. священик Авґустус Монтаґ Топлейді. Ідея пісні прийшла Топлейді, коли він сховався під скелею від бурі. «Камінь» можна почути у фільмах «Мовчання ягнят» та «Щасливого Різдва, містере Ловренсе», де її виконує персонаж Девіда Бові.

(обратно)

302

Кріс Крінгл — персонаж фільму «Диво на 34-й вулиці» (1947), який був змушений працювати Санта-Клаусом, одначе вжився в роль надто сильно. Саме ім’я Кріса Крінгла відсилає до немовляти Ісуса, який розносить подарунки на Різдво в Німеччині, Австрії та інших країнах — німецькою він зветься Крісткінд. Часто Крісом Крінглом жартома називають Санта-Клауса.

(обратно)

303

Пророк Ілля вознісся на небо на вогненній колісниці, що засвідчив його учень Єлисей (2 Цар. 2:11—12).

(обратно)

304

Броґени — важкі й високі шкіряні черевики, подібні до берців.

(обратно)

305

Ілька, або пекан, — хижа тварина, родич ласиці, водиться в Північній Америці.

(обратно)

306

Рибожери (mackerel snappers — англ. «хряцальники скумбрії») — римо-католики. Так їх прозвали через колишню традицію п’ятничного посту, коли замість м’яса можна було їсти рибу.

(обратно)

307

Американська геріатрична спілка (American Geriatrics Society) — профспілка медиків-геріатрів, заснована в 1942 р. Геріатрія — розділ геронтології, що вивчає профілактику та лікування хвороб старечого віку.

(обратно)

308

«Сон-гауз» (Son House) — так Кінг називає сокиру, однак це не назва виробника. Афроамериканці називають сокиру «сон-гаузом» через чутки, що блюзмен Сон Гауз зарубав когось сокирою. Насправді ж він застрелив чоловіка, який улаштував стрілянину під час його виступу в одному дешевому барі.

(обратно)

309

Вільна цитата з псалма 90.

(обратно)

310

«Горішня кімната» — міжнародна міжконфесійна організація, що намагається покращити віру в Бога шляхом читання Біблії, молитов і медитації. Випускає книжки, журнали, брошури.

(обратно)

311

Цукрово-масляна кукурудза (butter and sugar corn) — двоколірна, жовто-біла.

(обратно)

312

Слова з гімну «Який же гарний друг Ісус» («What a Friend We Have in Jesus»).

(обратно)

313

Трекінгова палиця — складана палиця, призначена для альпінізму, спортивного гірського туризму та довгих піших прогулянок місцевістю з нерівним рельєфом.

(обратно)

314

Том, Дік і Гаррі — вислів, що означає «багато незнайомих людей».

(обратно)

315

Валтасар — вавилонський правитель. За біблійною історією, у країні панували бідність і голод, однак Валтасар постійно бенкетував, не зважаючи навіть на війну з персами. Одного вечора на стіні бенкетної зали з’явився напис «мене, текел, фарес» (у перекладі «обчислено, зважено й розділено»). Уночі жерці впустили до міста персів, а Валтасара було знайдено мертвим.

(обратно)

316

Арарат — згаслий вулкан на Вірменському нагір’ї, на якому нібито зупинився ковчег Ноя.

(обратно)

317

Тобто майже метр.

(обратно)

318

«Cobra CB» — марка портативних радіостанцій, якими раніше користувалися замість мобільних телефонів. Великої популярності такі радіостанції набули серед далекобійників. Користувалися ними за принципом чату: хтось займає хвилю, говорить, інші слухають, а потім слово переходить до наступного мовця.

(обратно)

319

«Америкен інтернешнл пікчерз» («American International Pictures») — кінокомпанія, яка займалася виробництвом та дистрибуцією дешевих фільмів, націлених на молоду аудиторію, багато з яких експлуатували ту чи ту популярну тематику. Припинила своє існування в 1980 році після збиткового 1979-го. Назви перелічених стрічок в оригіналі: «The Wild Angels», «The Devil’s Angels», «Hell’s Angels on Wheels».

(обратно)

320

Ідеться про «Диких янголів» (1966), яких зняв відомий режисер низькобюджетних фільмів Роджер Корман. Згодом завдяки «Безтурботному їздцю» («Easy Rider», 1969) Пітер Фонда стане символом бунтарського та байкерського кіно.

(обратно)

321

Джон Пітерс «Джонні» Рінґо (1850—1882) — американський бандит часів Дикого Заходу.

(обратно)

322

Спалювання ліфчиків було популярною формою феміністського протесту в США 1960-х рр.

(обратно)

323

«Bonomo’s Turkish taffy» — іриски, які випускаються компанією «Бономо», яку заснував у 1897 р. турецький емігрант Альберт Бономо.

(обратно)

324

Тінь — персонаж-месник, який уперше з’явився в 1930 р. в радіопередачі «Час детективної оповіді». Передача починалася словами «Хто знає, яке зло чаїться в людських серцях? Тінь знає!» Три випуски передачі озвучив сам Орсон Веллс. Тінь з’являвся в окремих фільмах, коміксах, комп’ютерних іграх і телесеріалах.

(обратно)

325

No-hitter — ситуація, коли гравці-супротивники не змогли зробити жодного хіта, тобто коли пітчер дуже успішно відіграв у захисті.

(обратно)

326

Демонстративне споживання — витрати або придбання товарів, які націлені на те, щоб виставити напоказ свій соціальний статус.

(обратно)

327

«Сел, наша краля» («My Gal Sal») — комедійний мюзикл 1942 р. із Ритою Гейворт у головній ролі.

(обратно)

328

Фраза з телереклами туалетного паперу «Шармін» («Charmin»), у якому продавцеві містерові Віпплу (саме він просить не жмакати «Шармін») доводять, що папір дуже пухкий та ніжний, і ловлять Віппла на тому, що й він жмакає «Шармін».

(обратно)

329

«Пристосувальна» система моралі єзуїтів дозволяє їм тлумачити основні біблійні засади відповідно до обставин.

(обратно)

330

Едґар Кейсі (Edgar Cayce, 1877—1945) — американський ясновидець, послугами якого користувалися навіть спецслужби. «Трансміграцією душ» Кейсі називав реінкарнацію, однак ця концепція йшла врозріз із його релігійними віруваннями, і він ставив її під сумнів.

(обратно)

331

Автор вигадав цього науковця разом із його дослідженнями.

(обратно)

332

Бостонський міжнародний аеропорт імені Едварда Лоґана.

(обратно)

Оглавление

Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг

  Від автора

  Передмова у двох частинах

  Коло відкривається

  Капітан Трипс 16 червня — 4 липня 1990 р.

    Книга І

      Розділ 1

      Розділ 2

      Розділ 3

      Розділ 4

      Розділ 5

      Розділ 6

      Розділ 7

      Розділ 8

      Розділ 9

      Розділ 10

      Розділ 11

      Розділ 12

      Розділ 13

      Розділ 14

      Розділ 15

      Розділ 16

      Розділ 17

      Розділ 18

      Розділ 19

      Розділ 20

      Розділ 21

      Розділ 22

      Розділ 23

      Розділ 24

      Розділ 25

      Розділ 26

      Розділ 27

      Розділ 28

      Розділ 29

      Розділ 30

      Розділ 31

      Розділ 32

      Розділ 33

      Розділ 34

      Розділ 35

      Розділ 36

      Розділ 37

      Розділ 38

      Розділ 39

      Розділ 40

      Розділ 41

      Розділ 42

  На межі

    Книга IІ

      Розділ 43

      Розділ 44

      Розділ 45

      Розділ 46 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg