«Ослик i аксiома»

Старий сiрий ослик Iа-Iа стояв одиноко в зарослiм чортополохом кутку Лiсу, широко розставивши переднi ноги, схиливши голову набiк, i мiркував про Серйознi Речi.

Те, про що я хочу розповiсти, почалося з невеличкої статтi, написаної для «Iнженерного журналу».

Я чимало помучився з цiєю статтею, надто вже невиграшною була тема. Ну що можна сказати — на трьох сторiнках! — про минуле, сучасне i майбутнє машин?..

Тижнiв зо два я зовсiм не знав, як пiдiйти до статтi, а потiм вiднайшов цiкавий засiб: перерахував потужнiсть усiх машин на людськi сили, на прислуговуючих нам умовних рабiв. Кiловат замiняє десяток дужих рабiв, взагалi ж проста арифметика.

Я взяв жалюгiднi цифри кiнця вiсiмнадцятого столiття — вони небагато вiдрiзнялися вiд нуля — i простежив їхню долю: нестерпно повiльне, майже невiдчутне зростання протягом столiття, потiм пiднесення, що ставало дедалi стрiмкiшим i стрiмкiшим, майже вертикальний злiт пiсля другої свiтової вiйни (десятки й сотнi умовних рабiв на людину) i нарештi теперiшнiй рiк, коли кожний з нас став багатший вiд римського сенатора.

«Роздуми рабовласника» (так я назвав статтю) було вiдiслано, але мене не полишало якесь невиразне незадоволення. Воно не проходило, i, розiзлившись, я переглянув заново всi цифри.

Нема почуття, гострiшого, нiж те, яке вiдчуваєш, наближаючись до вiдкриття. Цiлком можливо, що це передалось нам вiд дуже далеких предкiв, якi вмiли в хаосi первiсного лiсу вiдчути дивовижне i блискавично настроїти кожний нерв, кожну клiтинку ще не змiцнiлого мозку в такт його ледве вiдчутних крокiв.

Тепер я можу пояснити все в кiлькох словах, наче й не було тривалих пошукiв, якi часом здавалися безнадiйними.

Життя машини, кожної машини стає надто коротким: в середньому бiля трьох-чотирьох рокiв. Машина могла б жити разiв у вiсiм чи десять довше, але наука вiдкриває новi, досконалiшi принципи — доводиться замiняти всю нашу технiку.

Промiжки мiж вiдкриттями скорочуються — отже, прийде час, коли ми повиннi будемо замiняти машини щороку, потiм щогодини, щохвилини! А iнакше куди дiнеться бурхливо зростаюча лавина вiдкриттiв!..

Можливо, я не знайшов би вiдповiдi на це питання. Ймовiрнiше, не знайшов би. Є питання, що мають єхидну властивiсть поставати задовго до того часу, коли на них можна вiдповiсти. Але одного разу, гортаючи «Питання фiлософiї», я звернув увагу на замiтку, густо пересипану примiтками й застереженнями редакторiв. Йшлося про можливiсть уже сьогоднi розв'язувати на аналогових машинах задачi, подiбнi до тiєї, з якою я зiткнувся.

Першої митi мене вразила навiть не сама замiтка, а пiдпис. Статтю написав Антена: я не бачив його чотирнадцять рокiв, з шкiльного часу.

*** 

В нашому класi вiн був найвищий, та Антеною його прозвали не за рiст. Вiн завжди носив у кишенях купу радiомотлоху i кожної вiльної хвилини складав приймачi. Робив вiн це якось машинально. Вiн мiг дивитися кiнокартину чи їхати в трамваї, а руки його в цей час працювали самi собою, щось знаходили в кишенях, щось до чогось приєднували, намотували, припасовували — i раптом усi цi дрiбнички, що погойдувались на рiзнокольорових дротах, оживали, починали шипiти, свистiти, а потiм крiзь суцiльний шурхiт пробивався голос диктора. Антена щось замiняв, пригвинчував; шум танув, ущухав, i виникала прозоро-чиста музика.

Не пам'ятаю жодного випадку, щоб Антенi не вистачило матерiалу. Вiн умiв використати будь-яку рiч. Якось вiн зiбрав приймач з двох радiоламп, мотка дроту, моєї власної вiчної ручки i старого велосипедного насоса.

Антена приїхав з Уралу, ми тодi були у восьмому класi i спочатку все випрошували у нього приймачi. Вiн вiддавав їх, зовсiм не жалкуючи. Взагалi Антена був гарний хлопець — так вважали всi, i лише вiн сам, здається, iнколи засмучувався через те. що його вiчно тягне лiпити приймачi. Вiн саме так i казав — «лiпити», йому не можна було грати у футбол: в найрiшучiшу хвилину вiн раптом пiдбирав обривки якого-небудь дроту i заходжувався його розглядати. Навiть у воротах Антену неможливо було поставити, бо вiн зразу починав перебирати свiй радiомотлох, а це погано, коли у воротаря зайнятi руки. Ми грали на пустирi за будiвництвом, i Антена завжди вартував портфелi. Вiн сiдав на травi, поглядаючи на гру, i збирав черговий приймач.

Працювали приймачi краще вiд заводських, хоч вигляд у них був не дуже гарний. Антена чомусь не визнавав футлярiв i скриньок. Приймачi виходили у нього вiдкритi. Начинка висiла на дротах, як гiрлянда ялинкових iграшок. Але якщо Антенi давали футляр, вiн не заперечував i вiдразу ж брався за роботу. Спочатку за Антеною ходила цiла черга, а потiм ми звикли. I вiн робив, що хотiв: збере якусь хитромудру схему, розбере i починає майструвати знову.

Вiн навчався з нами лише рiк, потiм його сiм'я переїхала на Алтай. Увесь цей рiк ми з Антеною сидiли на однiй партi, менi подобалося стежити, як вiн працює. Саме тодi я серйозно замислився над своїм майбутнiм. Зараз, до того ж у лаконiчному переказi, це звучить наївно: замислився над своїм майбутнiм. Але так було. Я не хотiв вiдставати, на це було безлiч причин, i обрав хiмiю, до якої Антена був зовсiм байдужий. Для хiмiї вимагалась фiзика, для фiзики — математика, а в математицi я одного разу наштовхнувся на математичнi основи соцiологiї.

***

Я вiдшукав Антену без жодних труднощiв — по телефоннiй книзi. Ранiше менi якось не спало на думку, що вiн у Москвi i все так елементарно: взяти трубку, подзвонити, домовитись про зустрiч.

***

Ми сидимо в кафе-морозиво «Арктика», бiля величезного вiкна, за яким тихо кружляють фiалковi вiд рекламних вогнiв лапатi снiжинки. Зал майже порожнiй, у дальньому кутку офiцiантки не поспiшаючи п'ють чай.

— Цiкаво, — в'яло каже Антена. — Щодо машин дуже цiкаво. Так, ось що... Забув спитати: ти не бачив Аду Полозову? Як вона...

Що ж, усе природно. Ада мусить цiкавити Антену бiльше, нiж мої розмови про машини.

Одного разу я розбив свiй годинник. Розбив капiтально, в ремонт його не брали. Виручив Антена: вiн втис у годинниковий футляр безбатарейний приймач, настроєний на «Маяк». Я довiдувався про час по радiо; це не дуже зручно, зате оригiнально.

Ось тодi я припустився помилки. Я показав цей годинник Адi. Вона займалась фехтуванням, дуже пишалася цим, казала, що фехтування виробляє характер. Безумовно, виробляє. Навiть занадто. Вона зняла свiй годинник i стукнула ним об пiдвiконня — ефектно i точно. Не пам'ятаю, якої марки був годинник. Маленький, овальний. Здається, «Краплинка». «Можна не поспiшати, великодушно промовила Ада, — кiлька днiв я обiйдусь без годинника, але менi хотiлося б мати приймач з двома дiапазонами».

Зимових канiкул в Антени цього разу не було. Навiть Нового року вiн не зустрiчав. Коли вiн з'явився пiсля канiкул, Ада сказала, що вигляд у нього дикуватий i заклопотаний. Але «Краплинку» Антена принiс у повному порядку. З двома дiапазонами. Годинник також iшов.

— Ми з нею листувались, — розповiдає Антена. — Майже пiвроку. Вона писала, що хоче стати приборкувачкою. А що! За iдеєю, пiдiйшло б...

Взагалi Ада цiлком могла б стати приборкувачкою. Але вона стала стюардесою. Дальнi лiнiї: Москва—Делi, Москва—Рим, Москва—Токiо... Вона загинула в Гiмалаях.

Так, звичайно, у неї була «Краплинка» першого випуску. Дуже маленький годинничок, схожий на краплинку застиглого янтарю.

Антена водить пальцем по синьому пластику стола, креслячи розталим морозивом акуратну вiсiмку.

— Ось як воно сталось, — каже нарештi Антена, — Гiмалаї... Далеко.

Ну, не надто вже далеко. За цi роки я побував у багатьох країнах: що в нашi часи вiдстань? Мiлан, Софiя — соцiологiчнi конгреси. Коломбо мiжнародний симпозiум. Оттава — конференцiя по застосуванню в соцiологiї електронних обчислювальних машин. Париж, Лондон — дискусiйнi зустрiчi з захiдними соцiологами. Туристськi поїздки: Єгипет, Польща, Куба, Болгарiя. В Мiжнародний соцiологiчний рiк працював у Захiдному Сибiру i в Монголiї.

Антена приголомшений. Вiн запитує про єгипетськi пiрамiди, i я розповiдаю, хоч думки мої вперто повертаються до Ади. Чому? Це безглуздо, болiсно. На цi думки накладено табу. Зараз я їх позбудуся. Так ось, пiрамiди. Здаля вiдчуваєш себе ошуканим: чекав чогось бiльшого. Але в мiру того, як пiд'їжджаєш ближче, пiрамiди ростуть, пiдiймаються вгору, вгору, до самого неба — це справляє якесь гнiтюче враження.

Антена уважно слухає, потiм каже:

— А все-таки дивно, що ти кинув хiмiю i зайнявся соцiологiєю.

Нема нiчого дивного. У цьому свiтi взагалi усе закономiрно. Моя бабуся з материнського боку була чистокровною циганкою. У мене така спадковiсть: прагнення передбачати майбутнє. Так що соцiологiєю я зайнявся зовсiм не випадково.

Антена недовiрливо усмiхається. Гаразд, я можу пояснити це по-iншому:

— Якби iснував двовимiрний свiт, тамтешнiм жителям, напевне, дуже хотiлося б хоч одним оком заглянути в третiй вимiр. Що там? Як там?.. У нашому тривимiрному свiтi просторiше. Як вiдзначив поет, «є розгулятись де на волi». Але подибуються люди, яким обов'язково необхiдно висунути нiс у майбутнє. Взяти й висунути. Що там? Як там?..

Антена охоче погоджується:

— Це правильно. Дуже хочеться заглянути в майбутнє...

Ми вже двi години сидимо в цьому холодильнику (тут принаймнi тихо), i я нiяк не можу призвичаїтись до того, що Антена не зробив кар'єри. (Я маю на увазi наукову кар'єру i вкладаю в це слово хороший, чесний змiст). Антена був найталановитiший у нашому класi. Буває, що людина змалку стає видатним музикантом; Антена мав такий же яскраво виявлений «електронний» талант. I ось зараз, з перших хвилин зустрiчi, я вiдчув, що дивовижний талант Антени не зник. Але Антена працює рядовим iнженером на заводi iграшок. Це було б нормально, тисячу разiв нормально, якби не талант, цiлком винятковий талант Антени...

Зовнi Антена мало змiнився... Довготелесий, худорлявий, по-хлоп'ячому незграбний i соромливий.

Вiн говорить про телебачення. Деякi факти я вже знаю. Але у викладi Антени вони звучать iнакше. Вiн ставиться до приймачiв, як до живих iстот: йому жаль їх — вони живуть дедалi менше й менше.

Чверть столiття iснувало чорно-бiле телебачення, потiм з'явилось кольорове ТБ — i сотнi мiльйонiв цiлком придатних приймачiв було викинуто на звалище. їх замiнили пiвмiльярда кольорових телевiзорiв. Цi масивнi добротнi скринi могли б працювати п'ятнадцять чи двадцять рокiв. Але минуло всього чотири роки, i вони безнадiйно застарiли: почалась ера «стерео». Заводи випустили вже понад мiльярд «стерео». Сьогоднi «стерео» хапають усi. А через рiк чи два вони також пiдуть на звалище — обов'язково з'явиться щось нове...

— Спитати б, хто на кого працює? — Антену дивує ця думка, вiн шепоче, ворушачи губами. — Машини надто швидко старiють, ми працюємо, щоб збудувати новi, а вони старiють ще швидше... I нiхто цього не помiчає, людству поки що вистачає iнших турбот.

Вистачає. А коли цих турбот бракувало? Закономiрнiсть ще не коле очей, у цьому вся справа. Але коли-небудь вона виповзе, i тодi доведеться вирiшувати: безперервно замiнювати технiку, замiнювати щодня, безжалiсно викидаючи мiльйони, мiльярди нових машин лише тому, що вони морально застарiли, чи примиритися з тим, що наука буде все далi й далi бiгти вiд технiки, виробництва, життя? А навiщо тодi наука? Пiзнання заради самого процесу пiзнання?..

— Технiку треба перебудовувати, — без особливої певностi каже Антена. Вона мусить бути пристосована до постiйної перебудови. Як ти гадаєш?

Хотiв би я знати, як перебудовувати велетенськi домни, мартени, конвертори, якщо, наприклад, вiдкрито спосiб прямого вiдновлення металу з руди? Потрiбно замiнювати все — до останнього гвинтика! Простiше й вигiднiше будувати заново.

— Дивно, — зауважує Антена, дивлячись у вiкно.

За вiкном спалахують i гаснуть жовтi вогнi автомобiльних фар. Крапка, тире, крапка.

— Дивно. Ми не бачилися стiльки рокiв... Статейка, яку ти читав, давно застарiла. Адже там були лише припущення! Розумiєш, рiк тому я вилiпив прогнозуючу машину.

*** 

Я досить добре уявляю труднощi, пов'язанi з машинним прогнозуванням. Скажи хтось iнший, що така машина вже iснує, я сприйняв би це як жарт. Але Антенi важко не вiрити.

Я йду просити чаю: у цiй холодильнiй фiрмi чай поза законом. Здається, дiвчата мають Антену за якогось видатного спортивного дiяча. Вони вмикають програвач, а в нас на столику з'являється гарячий чай i домашнє печиво.

Таке печиво я їв в Антени, коли в нього був день народження. Ми всiм класом подарували йому мiкроскоп. Не зовсiм новий (ми купували його в комiсiйному), але дуже показний, з трьома об'єктивами на турелi. Антена був надзвичайно задоволений мiкроскопом i весь час намагався пояснити нам, що розмiри приймачiв i контрольно-вимiрювальної апаратури мусять за iдеєю наближатися до нуля. Його нiхто не слухав, ми танцювали.

Напровеснi вiн почав збирати надзвичайно маленькi приймачi, ми їх називали мiкробними. Приймачi були не бiльшi вiд макових зерняток i ловили лише Москву. Коли їх клали в порожню сiрникову коробку i, вiдкривши, настроювали її на резонанс, звук ставав досить гучний.

Якось Антена принiс сiрникову коробку, наповнену мiлiмiкронними приймачами, i ми ухитрились їх розсипати. Всi кинулись розглядати, Антену штовхнули. Коли коробка упала, вiтер пiдхопив приймачi, вони вiдразу полетiли. Немов хтось дмухнув на кульбабу. Ми почали зачиняти вiкна. Першої митi ми навiть не змiркували, що приймачi працюють i звук стає чомусь гучнiший... Скандал був величезний.

— ...Прогнозування практично, як правило, розраховують на щасливу криву. — Антена креслить на столi лiнiю, яка пiдiймається вгору. — Звичайно, люди, котрi займаються прогнозуванням, знають, що мусять бути стрибки. Але передбачити їх (термiни, величину i таке iнше) не можуть. Тому практично прогнозування провадиться у виглядi щасливих безперервних кривих. А розвиток — у широкому значеннi — йде iнакше: крива, розрив, стрiмкiша дiлянка, яка вiдповiдає появi чогось принципово нового, потiм знову розрив, i знову крива йде ще стрiмкiше. Складання далеких прогнозiв дуже важке. Без машини не обiйдешся. Людинi доводиться мати справу з велетенським обсягом iнформацiї, долати безлiч звичних уявлень. Пам'ятаєш, як Едгар По змальовував майбутнє повiтроплавання? Величезна повiтряна куля на двi тисячi пасажирiв... Дуже характерна помилка. Ми мимоволi часто прогнозуємо кiлькiсно: збiльшуємо те, що вже є. А треба передбачити нову якiсть. Треба знати, коли вона з'явиться i що дасть. Згода?

Я вiдповiдаю, що так, згода, i запитую, чому вiн працює на заводi iграшок.

— Викладай, що трапилось?

— Нiчого. Нiчого особливого. Вчився в аспiрантурi. Потiм залишив. А на заводi... Що ж, на заводi добре. Робота цiкава. I потiм мотлоху там сила-силенна, — вiн пожвавiшав, — можу брати все, що треба.

Ясно. Цей добряга одержав звалище i щасливий. Я вiзьму Антену в свою лабораторiю. Ну звичайно! Як я про це вiдразу не подумав?

— Отже, ти працюєш дома?

— Так навiть зручнiше. Нiхто не заважає...

Вiн багатослiвно змальовує перевагу роботи в домашнiх умовах. Не знаю, на кого я бiльше сердитий — на Антену чи на тих невiдомих менi людей, якi зобов'язанi були розгледiти його талант.

— Збирання прогнозуючої машини дома. Двадцяте столiття. Дикун!

— Адже вона не дуже складна. Ось розробити алгоритм було дiйсно важко, а машина... За iдеєю перша машина завжди проста. Ускладнення починаються потiм. Знаєш, перший радiотелескоп у Гарвардi змайстрував тесляр з дошок, i коштувало це всього-навсього чотириста доларiв. А першi обчислювальнi машини було зроблено з дитячого «Конструктора»... Взагалi це не має значення. Ми якось плутано розмовляємо, адже я ще не сказав основного. Розумiєш, яка пригода: я розв'язав на машинi iншу задачу, зовсiм iншу. Але вiдповiдь, здається, пiдiйде i для твоєї проблеми.

— Яку задачу ти розв'язував?

— Бачиш, машина в мене невелика. Я втис її в одну кiмнату.. З самого початку довелось лiпити машину стосовно до питання, яке мене цiкавило Елементи пам'ятi дуже мiсткi, на бiоблоках, кращi з iснуючих, з готовою iнформацiєю. I все одно на шiстнадцяти квадратних метрах багато не розмiстиш Звiдси вузька спецiалiзацiя: машину розраховано лише на одне питання. Влiтку я почав її розбирати...

— Стiй. Яке питання ти поставив машинi?

— Бачиш, — Антена мнеться, зазирає менi у вiчi, — я довго вибирав, ти не вважай, що це фантазування, я шукав вузлову проблему.

— А конкретно?

— Проблема повернення. Польоти до зiрок. Ну, ти мусиш знати. Класична проблема повернення: на кораблi збiгло п'ять чи десять рокiв, а на Землi сто або двiстi. Повернувшись, люди потрапляють в iнший свiт. їм важко, може, навiть неможливо жити в цьому свiтi. I потiм вони прибули з вiдкриттями, якi на Землi вже давно здiйснили без них. Польоти втрачають сенс.

— Класична проблема повернення. Припустимо. Але чому нею треба займатись одинцем?

— А що тут робити колективу? Ну що робив би iнститут?

— Влаштовують же на цю тему конференцiї...

— Нi, ти сплутав: були конференцiї з мiжзоряного зв'язку. А перельоти на мiжзорянi дистанцiї вважаються нездiйсненними. Практично нездiйсненними. Про що ми говоримо! Нема жодного iнституту, жодної лабораторiї, жодної групи, якi спецiально займалися б цiєю проблемою. Та й як займатися? Спочатку потрiбно знайти якiсь опорнi iдеї. Знайти, розвинути, довести, що це не марення...

— Ти можеш працювати над iншою проблемою, а у вiльний час...

— Нi! — Антена заперечливо змахує руками. — Не можна вiдхилитися, треба думати на повну потужнiсть.

?

В автобусi, на спiтнiлому вiконному склi, Антена креслить схему, пояснюючи будову своєї машини. За вiкном миготять пригашенi снiгом нiчнi вогнi, i вiд цих вогнiв, вiд їхнього руху схема здається об'ємною, дiючою, живою.

Тепер я не маю сумнiву в машинi. Незрозумiло iнше: якщо машину було зiбрано, якщо вона працювала, чому про це нi гу-гу?

— А як же? — дивується Антена. — За iдеєю i мусить бути тихо. Ну, уяви собi початок столiття. Авiацiя робить першi кроки. Незграбнi лiтаки нарештi пiдiймаються в повiтря... Уявляєш, на загальне захоплення вони злiтають на сто чи навiть на двiстi метрiв. I ось з'являється дядько, схожий на мене, i починає запевняти, що через сорок чи п'ятдесят рокiв гвинтомоторнi лiтаки застарiють, настане ера реактивної авiацiї. Кого зацiкавило б таке повiдомлення?..

Вiн несподiвано замовкає, потiм питає, дивлячись убiк:

— Ада лiтала на реактивних?

— Взагалi, так, на реактивних. Але там, у Гiмалаях, розбився вертолiт. Освоювали нову лiнiю.

Цей автобус ледве повiє. Ось вiн гаки застарiв не лише морально.

— А чому ти вирiшив будувати прогнозуючу машину?

— Просто одного разу я змiркував: цiкаво, яким буде двадцять перше столiття? Адже це цiкаво; ти ж сам казав, що iнколи хочеться висунути нiс у четвертий вимiр.

Ось воно що. Одного чудового дня Антена, завжди зайнятий своєю електронiкою, озирнувся i здивовано зауважив, що навколо цiлий свiт, який о, велике вiдкриття! — навiть має своє минуле i майбутнє... Минуле, ясна рiч, похмуре: громадяни не вмiли робити простих супергетеродинних приймачiв. Зате попереду велике майбуття. Все буде пiдпорядковано радiо: радiоастрономiя, радiохiмiя, радiобiологiя, можливо, навiть радiоматематика. I Антена обрав найпростiший спосiб побачити цей радiосвiт: побудував прогнозуючу машину.

— Та нi, зовсiм не так!

На нас озираються: надто вже енергiйно Антена розмахує своїми довгими руками.

— Нi... Менi захотiлося довiдатись, що робитимуть люди. Ось! Тут безлiч рiзних питань, але всi вони врештi-решт зводяться до одного. Ну, розумiєш, як меридiани перетинаються на полюсi. Справа в тому...

— Бути чи не бути. Знаю. Тихiше.

— Ти послухай. Або приступний нам свiт обмежений сонячною системою, i лишається тiльки обладнувати цей свiт, або можливi польоти до зiрок, i тодi безмежний простiр вiдкритий для дiяльностi людини.

— М'яко кажучи, питання не надто актуальне. Так би мовити, не пекуче.

— Чому? Вся iсторiя людства — це процес розширення кордонiв нашого свiту. Навчились будувати кораблi — завоювали океан. Винайшли лiтаки завоювали повiтря. Створили ракети — почалось завоювання сонячної системи... А що далi? Адже це потрiбно знати...

Що ж, по сутi, Антена має рацiю: наш свiт може iснувати лише в розвитку. Якщо вiн замкнеться в якихось кордонах, постане загроза виродження. З часiв Уеллса на цю тему написано силу-силенну романiв. Але нам ще, ой, як далеко до кордонiв сонячної системи! Перед нами тисячi iнших проблем, пекучих, невiдкладних.

А втiм, хтозна. Меридiани на екваторi паралельнi один до одного: вони, напевне, й гадки не мають про iснування полюса i думають, що перетнуться десь у нескiнченностi. Дуже можливо, що проблема повернення стане актуальною значно ранiше, нiж нам здається.

З чого, власне, я взяв, що Антена невдаха? Вiн знайшов проблему, вiдповiдну до свого таланту, — ось у чому справа.

— Довелось кинути аспiрантуру, — розповiдає Антена. — Мiй шеф заявив, що двадцять перше столiття, зорельоти тощо — це дитячi iграшки, а тема мусить бути реальна. Гаразд, я подав заяву: «Прошу вiдпустити на завод iграшок». А потiм вирiшив, що й справдi варто пiти на такий завод.

— I тодi, — кажу я безбарвним голосом лiтописця, — тодi розпочалась ера електронної iграшки...

— Та нi, до чого тут електронiка! — перебиває Антена. Вiн гарний хлопець, йому дуже хочеться розвiяти мої помилковi думки. — Електроннi iграшки — це нiсенiтниця, розумiєш, нiсенiтниця. Пiдробка сьогоднiшньої технiки. А гарна iграшка мусить бути прообразом машин, якi з'являться через сотнi рокiв.

Я зневажливо пирхаю. Зараз Антена просто згоряє вiд бажання втовкмачити менi що й до чого.

— Це ж закономiрнiсть! Пригадай хоча б турбiнку Герона. Iграшка! А хiба гiроскоп не був iграшкою, дзиiою? Або першi роботи, адже це були кумеднi механiчнi iграшки. Хiба не так? Зрозумiй ти нарештi: машина майже завжди з'являється спочатку у виглядi iграшки. Iграшковi лiтаки, наприклад, злетiли ранiше, нiж справжнi. Якщо я хочу сьогоднi займатися машинами двадцять першого столiття, менi треба створювати iграшки.

— Боюсь, це будуть складнi iграшки.

— Нi, за iдеєю, гарна iграшка завжди проста. Тому вона довго живе. Скажiмо, калейдоскоп — адже як просто...

Автобус зупиняється, ми поспiшаємо до виходу.

***

Ми йдемо по мокрiй вiд талого снiгу брукiвцi, i Антена, досадливо вiдмахуючись од снiжинок, що б'ють в обличчя, говорить про iграшки. Десь удалинi грає музика. Ритмiчно кружляють снiжинки, кружляють, летять, зникають у темрявi. Ось так — пiд музику — летiли мiлiмiкроннi приймачi, коли Антену штовхнули i коробка впала.

Це було на великiй перервi, всi кинулись зачиняти вiкна, а Антена пiшов до дошки i почав писати формули. Потiм вiн заявив, що нам каюк, оскiльки примiщення настроєне на резонанс. Вiн навiть пояснив хiд рiшення, щоб ми не мали сумнiву. Нiхто й не сумнiвався. Чудово чути було оперну музику: Римський-Корсаков, «Сказання про невидимий град Кiтеж i дiву Февронiю». Я хотiв побiгти додому по пилосос, та було вже пiзно, перерва скiнчилась. Географу (вiн видiлявся чималою довiрливiстю) ми заявили, що це гучномовець у будинку навпроти. Пiв-уроку ми протримались. «Вiдбувається щось дивне, сказав врештi-решт географ. — Музика лине у мене з лiвого рукава. Якщо рукав пiднести до вуха, музика помiтно посилюється...» Фехтування розвиває феноменальну витримку. Ада цiлком спокiйно вiдповiла, що треба дмухнути на рукав, i звук зникне. Звук нiби вiдлетить, сказала вона. Але географ уже серйозно поглядав на Антену, i далi все пiшло як слiд: Антена встав i, винувато моргаючи чесними синiми очима, зiзнався.

Я це «Сказання» добре запам'ятав. Там є таке мiсце, хор дружини Всеволода «Пiднялася опiвночi», це таки могутньо зрезонувало.

Влiтку, вже пiсля того, як Антена поїхав, я кiлька разiв заходив у школу. В нашому класi зробили ремонт. Пофарбували, побiлили. Але коли на вулицi не дуже гомiнливо i в коридорi нiхто не розмовляє, чути, як працюють розсипанi навеснi приймачi. Певно, десь вони ще залишились! Звук був дуже тихий i тому таємничий: пошепки розмовляла жiнка та бентежно грала далека музика.

***

Прогнозуюча машина має цiлком пристойний вигляд. Гладенька зелена панель iз склопластика пiдноситься вiд пiдлоги до стелi, лишаючи вузький прохiд до вiкна. Начинка машини знаходиться там, за панеллю, а на самiй панелi тiльки щит з двома десятками звичайних контрольних приборiв i стандартним акустичним блоком вiд електронного аналiзатора «Брянськ».

— Влiтку я дещо розiбрав, — каже Антена, — зараз вона не працює, але рiшення записано на магнiтофонi, ми прокрутимо.

— Рiшення... Послухай, воно без усiх тих умовних нультранспортувань, справжнє рiшення?

— Так, вона видала чудову iдею, цiлком несподiвану. Звичайно, це лише iдея, але...

— А чому необхiдно було розбирати?

— Ну... Вона прогнозувала лише кiнцевий результат.

Ах, яка недобра машина! Вона прогнозувала лише кiнцевий результат. Все-таки Антена — варвар.

— Вона казала «що» i не казала «як», — старанно втовкмачує Антена. Вiдповiдь дано у загальнiй формi. До того ж енергiя... Вона брала силу-силенну енергiї, у мене йшла на це половина зарплати.

В машинi майже сорок кубометрiв. Антена мiг умiстити туди страшенно багато. Вважають, що таку машину вдасться побудувати рокiв через п'ятдесят, не ранiше. Менi спливають у пам'ятi слова Конан-Дойля: «Мiж iншим, нiхто не розумiє справжнього значення того часу, в якому вiн живе. Старовиннi майстри малювали харчевнi i святих Себастьянiв, коли Колумб у них на очах вiдкрив Новий Свiт».

— А чому б тобi не перейти в мою лабораторiю?

Антена не любить, не вмiє вiдмовляти, i зараз йому не так легко сказати «нi».

— Ти не ображайся... У тебе менi довелось би займатися такими машинами... Нi, ти, будь ласка, правильно мене зрозумiй i не ображайся. Машина — пройдений етап. Вона дала iдею, i тепер я йду далi. По сутi, машину можна зовсiм розiбрати, вона вже не потрiбна. Я хочу займатися лише проблемою повернення...

— Знаєш, кого я недавно бачив у кiнохронiцi? — питає Антена. Мабуть, йому здається, що вiн тонко переводить розмову на iншу тему. — Архповича. Ось. Вiн великими справами заправляє... Тямущий хлопець, чи не так?

Вiн великий артист, наш Архипович. Все життя вiн грає роль великого органiзатора. Боже, якi надихаючi промови вiн виголошував на шкiльних недiльниках.

— Ходiмо, — Антена тягне мене за рукав. — Я навчу тебе варити каву. Знаєш, я зробив у цiй галузi надзвичайне вiдкриття: каву треба варити струмами високої частоти...

Тепер я знаю, який вигляд має житло людини, зайнятої класичною проблемою повернення. Одну кiмнату вiддано прогнозуючiй машинi, другу перетворено на щось середнє мiж майстернею i лабораторiєю.

Антена мешкає у кухнi. Власне, нiчого кухонного тут нема. Кухню обладнано в маленьку кiмнату: тахта, крiсло, невеличкий столик. На стiнах шiсть величезних кольорових фотокарток: свiтанок, хмари, веселка, знову хмари...

Хмари чудовi. Але життя в Антени нелегке, це з усього видно. Заробляє вiн у п'ять разiв менше, нiж мiг би, i працює вдвiчi бiльше, нiж мусiв би. Та справа навiть не в цьому. Найважче в становищi Антени зберегти вiру в необхiднiсть своєї роботи. Було б страшною трагедiєю попрацювати ось так рокiв з тридцять, а потiм побачити, що все це марево.

Я насилу уявляю собi такий спосiб життя. Ось Антена повертається з заводу i береться за класичну проблему повернення. Проблему, яку вважають нездiйсненною. День у день, рiк у рiк — поза свiтом науки. Нiхто не вникає в його роботу. Нiхто не може сказати, правильнi його iдеї чи нi. Нi з ким посперечатись i обмiнятися думками, бо фахiвцi з мiжзоряних перельотiв з'являться лише в наступному столiттi.

Навряд чи я змiг би так працювати.

А знiмки на стiнах гарнi. Вони як вiкна, вiдкритi в запаморочливо глибоке небо.

— Я зараз працюю над небом, — каже Антена. — Розумiєш, за iдеєю це буде цiлий набiр iграшок... Ну, щоб можна було зробити небо не гiршим вiд справжнього. I ось хмари поки що не вдаються. Оптикою я зайнявся зовсiм недавно, там хитромудра механiка. Хмари виходять як вата — сiрi, нуднi...

Отже, хмари поки що не вдаються. А що вдається?

— Що вдається? — перепитує вiн i вiдразу ж забуває про високочастотну каву. — Зараз побачиш. Я покажу тобi веселку, це цiкаво...

Того дня, коли ми з Адою пiшли в «Художнiй», а потiм перечiкували в метро дощ i я поцiлував Аду, була веселка. Єдина веселка, яку я запам'ятав на все життя. Iншi веселки пригадуються якось взагалi, вони схожi одна на одну, а та зовсiм особлива. Невже я розповiдав Антенi?.. Нi, звичайний збiг. Це було вже в дев'ятому класi, коли Антена поїхав. Ну так, майже через рiк пiсля його вiд'їзду.

Антена ставить лампу в куток на пiдлогу. Потiм вiдходить на середину кiмнати, дiстає з кишенi срiблястий цилiндрик, рiзко ним змахує, немов струшує термометр.

Спалахує яскраво-червона дуга, схожа на щiльну прозору стрiчку. Дуга швидко набирає глибини, стає легкою. Внутрiшнiй край її зеленiє, розпливається, i майже одночасно проступає третiй колiр — фiалковий.

Це чаклунство, неможливе чаклунство.

Передi мною палахкотить прекрасна багатокольорова веселка.

Всi предмети в кiмнатi втрачають обриси, кудись вiдступають. Вони зникають, їх просто не iснує. Реальна лише ця веселка — вогка, пронизливо чиста, викувана з найлегших фарб.

Вона ось-ось щезне. Вона тремтить вiд найменшого подиху. Миготять i дихають нiжнi фарби. В них гуркiт далекої грози, тривожнi спалахи блискавиць над обрiєм, вiдблиски сонця в пiнявих дощових калюжах.

Я простягаю руку. «Не треба!» — вигукує Антена. На мить веселка спалахує слiпучим мiдно-жовтим вогнем i зразу ж зникає.

— Її не можна чiпати, — винувато зауважує Антена. — Якщо не чiпати, вона тримається довго, хвилин п'ятнадцять-двадцять. Було ще полярне сяйво, але його забрав сусiдський хлопчина...

***

Кiмната, в якiй ми варимо каву, досить-таки захаращена. Книжковi полицi вздовж двох стiн (на полицях уперемiж книги й iграшки). Чимала електронно-обчислювальна скриня; на нiй спить обiдраний плямистий кiт. Верстат, завалений iнструментами. Стiл з якоюсь напiвзiбраною електронною тумбою.

Я переглядаю книжки. Хаос. Лише на однiй полицi порядок: тут книжки, що стосуються проблеми повернення. Я беру навмання томик в акуратнiй муаровiй палiтурцi i вiдкриваю на тiй сторiнцi, де лежить закладка.

«Всi цi проекти подорожi по Всесвiту — за винятком польотiв всерединi сонячної системи— варто викинути в кошик на смiття».

Ого, як енергiйно! «Радiоастрономiя i зв'язок через космiчний простiр» Парселла. Гаразд, вiзьмемо щось iнше.

«Неможливо обминути цi труднощi, i нема нiякої надiї подолати їх...»

Це монографiя Хорнера про мiжзорянi перельоти. А ще? Фантастичний роман.

«При велетенському розривi у часi втрачається сам сенс польотiв: астронавт i планета починають жити вiдiрваним, марним одне для одного життям».

— Пiдбадьорююче читання. Навiщо ти це колекцiонуєш?

— А як же? — дивується Антена. — Потрiбно знати, як мiркують iншi...

Мiркують! Мене в таких романах дратує, що там якраз не мiркують. Автор довго запевняє, що ось академiк А. надгенiальний, а професор Б. надмудрий, потiм воли починають розмовляти — i що це за наївне базiкання!

— Тут є свої труднощi, — каже Антена. — Сучасник Едгара По мiг повiрити у повiтряну кулю на двi тисячi осiб i не повiрив би в лiтак. Бачиш, якi хитрощi...

Я машинально перебираю книги. «Чорна хмарина» Хойла.

«Мало цiкавого можна придумати, наприклад, про машини. Очевидно, що машини i рiзноманiтнi прилади будуть з часом ставати дедалi складнiшi н досконалiшi. Нiчого несподiваного тут нема».

Хойл вважає, що це аксiома: нiчого несподiваного у розвитку машин не передбачається.

— Ти пошукай ось там, — Антена показує на верхню полицю. — Погортай Сергiйкову книгу; вiн за неї доктора дiстав. Нiчого не можна зрозумiти латина i все такс iнше. Майбутнє свiтило хiрургiї. Там i обидвi твої книги.

***

Антена вчився з нами лише рiк, а пам'ятає майже всiх; цього я не чекав.

Отже, Сергiйко став доктором. Чудово! Зцiлитель i захисник бродячих собак нашого району...

Не так просто добратися до верхньої по лицi, вона пiд самою стелею. Я лiзу на пiдвiконня — i бачу мiкроскоп. Вiй стоїть у самому кутку, за книгами. Добрий старий мiкроскоп, подарований Антенi чотирнадцять рокiв тому.

Тодi, коли ми розсипали приймачi i через це зiрвалися уроки, завуч виголосив гучну промову. В нiй згадувалися четвiрки з поведiнки i було намальовано досить переконливу картину нашого похмурого майбутнього. На закiнчення завуч заборонив Антенi робити маленькi приймачi. «Ми обладнаємо для тебе герметичний закуток у майстернi, — пообiцяв завуч. — Там, будь ласка, роби що хочеш, а без спецумов дозволяю збирати лише великi приймачi. Завбiльшки з книжкову шафу, не меншi».

З того часу Антена почав якось дивно поглядати на книжковi шафи. На автобуси i тролейбуси вiн також дивився дивно. А одного разу я помiтив, як вiн зачудовано розглядає висотний будинок на площi Повстання.

Якось, коли ми поверталися зi школи, Антена промовив:

— Знаєш, можна вилiпити такий великий приймач, що вiн одночасно виявиться i найменшим.

Я вирiшив, що Антена винайшов надувний приймач. Справдi, чому б при появi завуча не збiльшувати розмiри приймача?

Ми прийшли до Антени додому, i тут виявилось, що справа не в надувних приймачах. Антена вийняв з кишень свiй радiомотлох, попорався хвилин двадцять, потiм оголосив:

— Зараз ти сидиш всерединi трилампового приймача. Кинь книжку, адже це така мить...

Вiн був дуже задоволений з себе, а те траплялося рiдко.

— Ось, квартира замiсть коробки. Обидвi кiмнати, кухня i ванна. Це дуже просто. Були б лампи i дрiт, схему можна зiбрати з будь-яких предметiв. Бачиш квiтковi горщики? Вони замiсть опорiв...

I я зрозумiв, що Антена не жартує. Приймач насправдi великий, а мiсця не займає. Щоправда, звук був якийсь скрипучий. Антена бiгав по кiмнатах, розтягував дрiт, виймав продукти з холодильника, який також входив у схему...

Ми не стали готувати урокiв, а вирiшили поблукати мiстом, i Антена вигадував усiлякi приймачi. За iдеєю, твердив вiн, можна злiпити приймач з будь-чого. Спочатку вiн прикидав, чи вдасться пристосувати для приймача шкiльне примiщення. Тут, одначе, виникли труднощi з дахом. Антена сказав, що вiн зроблений не з того матерiалу i взагалi краще використати бiльшi об'єкти. Ми пiшли до метро — пiдбирати придатний мiкрорайон. Але дорогою Антена заявив, що нiчого не вийде: вiд транспорту i взагалi вiд лiнiй електропередач буде безлiч перешкод. Ми трохи посидiли в садочку, i Антена, щоб розвiятись, зробив приймач з чотирьох берiзок, двох лавок i квiткової клумби.

— Це все-таки бiльше за книжкову шафу, — сказав вiн. — I взагалi дрiбниця, протримається до першого дощу. Або до ранку. Роса вранцi буде. Давай послухаємо спортивнi вiстi.

***

Антена сидить на низенькiй лавочцi в кiнцi коридора пiд вiшалкою. В руках у нього щось на зразок мiкророяля: чорна плоска скринька з маленькими бiлими клавiшами. В протилежному кiнцi коридора, па пiдлозi, чайне блюдце з сiрим, як попiл, порошком. З порошка стирчать три короткi мiднi дротики. На порозi, вичiкувально дивлячись на блюдце, стоїть худий подряпаний кiт.

— Дистанцiйне годування диких звiрiв? — запитую я.

— Так, звiрiв, — машинально вiдповiдає Антена. Вiн старанно натискує на клавiшi: так початкуючий пiанiст розiгрує гами.

Сiрий порошок на блюдцi ворушиться, повзе вгору по дротинах, i вони вiдразу стають схожi на вузлуватi коренi... Коренi швидко зростаються, створюючи якусь фiгуру. Ще мить, порошок завихрюється i застигає.

На блюдцi стоїть ведмедик.

Я беру статуетку в руки, у неї тверда жорстка поверхня. Всерединi статуетка порожня, це вiдчувається з ваги.

— Поклади, ще не все...

Я кладу ведмедика на блюдце. Антена натискує на клавiшi — i ведмедик розсипається: знову жменя сiрого порошку i три короткi мiднi дротини.

— А зараз буде осел, — урочисто оголошує Антена. — Тобто не осел, а такий невеличкий ослик.

З'являється ослик. Досить схожий.

— Поки що лише двi програми, — зiтхає Антена. — Взагалi ж це буде цiлий набiр: Вiннi-Пух, Кролик, П'ятачок, Тигр тощо. Поки ось випускаємо ослика Iа... Можна ще примусити його ходити. Щоправда, ходить вiн погано.

Сiрий ослик, кумедно погойдуючись, повiльно йде на негнучких ногах. До нього тихо наближається кiт. Однiєю рукою я встигаю вiдштовхнути кота, другою пiдхоплюю ослика.

Здається, я здогадуюсь, як це зроблено. Сiрий порошок скорiше всього якийсь феромагнiтний сплав. Магнiтне поле примушує частинки порошку розташовуватись у певному порядку, спресовує їх, утворюється мiцна фiгурка.

— Майже так, — пiдтверджує Антена. — Нинi дивно — чому цього не придумали ранiше... Розумiєш, у першому приймачi Попова був когерер. Ну, така скляна трубка з залiзними ошурками. Пiд дiєю радiохвиль ошурки злипались. Виходить, принцип був вiдомий ще в минулому столiттi.

— Цiкава iграшка.

— Iграшка? — вiн здивовано дивиться на мене. — Але ж це... Але ж так можна змiнювати машину.

— Так? Ну, нi...

Я популярно пояснюю: сучасна машина, скажiмо, автомобiль, зроблена з багатьох рiзноманiтних матерiалiв. В тому числi немагнiтних.

Антена вiдразу вiдступає:

— Я просто подумав... Розумiєш, може, машини тому й складнi, що в них багато рiзних матерiалiв?.. Але взагалi-то я не сперечаюсь.

Я уважно розглядаю ослика. Мiцно зроблено! Важко повiрити, що вiн може ходити.

Але ж це думка!

Машина, зроблена з сiрого порошку й електромагнiтного поля, буде куди простiша, їй, наприклад, не потрiбнi гвинтовi з'єднання, шарнiри, пiд дiєю поля метал може миттю змiнювати форму... Метал, що змiнюється, — ось у чому справа.

— Художня рада не затвердила ведмедика, — розповiдає Антена. — Сказали, що це формалiзм. Чому, мовляв, ведмедик сiрий. А що я мiг вiдповiсти? Надалi, використовуючи цей принцип, можна буде лiпити i бурих, i чорних ведмедiв, а поки що лише таких. — Адже й веселку зроблено на цьому принципi...

Безперечно, це думка!

Виникла б необхiднiсть у досить складному механiзмi, щоб ослик мiг ходити. А тут нiчого нема! Магнiтне поле зникає на соту частку секунди, порошок починає розсипатись, але знову виникає поле, пiдхоплює порошок, i вiн твердне вже в iншому розташуваннi частинок. Як на двох сусiднiх кiнокадрах: ослик зробив якусь частину кроку...

Ми створили громiздку технiку, наша цивiлiзацiя обросла мiльйонами всiляких приладiв, машин, споруд. Здавалося, з машинами не може бути нiчого несподiваного. Вони ставатимуть складнiшi, досконалiшi i тiльки.

Дурниця! Ми малюємо харчевнi i святих Себастьянiв, а хтось у цей час вiдкриває новий свiт.

Мiнливий свiт, справа не лише в машинах. Увесь свiт! У ньому все буде здатне до постiйної змiни: будинки, мости, кораблi, мiста, лiтаки...

— Ну, ми змонтували на заводi пристойний прилад. Не дистанцiйний — там цього не треба. У «Дитячому свiтi», на вiтринi, точнiсiнько такий ослик... Ось i кава готова. Я принесу магнiтофон, послухаєш вiдповiдь машини.

***

Ми п'ємо каву, зварену струмами високої частоти. Вона не краща за звичайну. Але Антена нею явно пишається, i я хвалю: чудова кава, зовсiм особлива кава, вважай, такої менi ще не доводилось пити.

— Яка в тебе напруга в мережi? — запитує Антена. — Я обов'язково зроблю тобi таку кавоварку.

— Напруга...

До бiса кавоварку! Ось тут з'явилася веселка. Вона свiтилася зсередини i була зовсiм жива. Нiзащо не спитаю, як це робиться. Чаклунство. Сумне чаклунство. Ця веселка нагадала менi ту, давню, хоч вони зовсiм не схожi.

Того дня ми пiшли з Адою в «Художнiй» на денний сеанс, щоб перевiрити її iдею про телепатiю. Iдея здавалася менi цiлком правдоподiбною. Дослiди, розповiдала Ада, провадились на однiй людинi, тому результат вийшов непевний. Потрiбно взяти п'ятсот чоловiк або тисячу, щоб складанням пiдсилити слабкий ефект. Звичайно, пiд час дослiду люди повиннi водночас думати про щось одне, в «Художньому» йшов шведський детективний фiльм, це було дуже вдало: злочинець так несподiвано вдирався в купе поїзда, стрiляв у шпика — i зал «синхронно i синфазно» — завмирав вiд жаху. Ми сидiли в кутку, на нас не звертали уваги. Ада затулила вуха руками й заплющила очi. Вона мусила телепатично вловити цей контрольний момент. На екранi мчав поїзд, шпик ходив по вагонах, а я дивився на Аду, на її обличчi миготiли тiнi...

Дослiд цього разу не вдався. Адi набридло затуляти вуха, i вона сказала, що не обов'язково сидiти так з самого початку, досить приготуватися, коли наблизиться час. Картину ми знали лише за переказами i, звичайно, пропустили контрольний момент.

Потiм ми ховалися в метро вiд дощу. Ми їздили навмання рiзними лiнiями i все дивилися на тих, що входили, вгадуючи по їхнiх обличчях, їх одягу, чи закiнчився дощ. Бувають же дощi, якi йдуть довго! Але цей закiнчився через годину чи пiвтори. Вийшли ми на Iзмайловськiй i вiдразу побачили веселку. Вона висiла над не просохлим ще проспектом, схожа на велетенський арковий мiст. Пiд мостом безшумно пливли колони мокрих автомобiлiв. Ада сказала, що веселку лише злегка намалювали блiдими акварельними фарбами. Я погодився, хоч веселка була дуже ясна. Особливо її верхня частина. I лише бiля пiднiжжя, там, де арка спиралась на дахи далеких будинкiв, фарби дiйсно були м'якi, повитi серпанком...

***

Мiжзорянi перельоти вважались нездiйсненними насамперед з точки зору енергетики. Необхiднi мiльйони тонн анiгiляцiйного палива, щоб розiгнати до субсвiтлової швидкостi малесеньку капсулу з одним-двома космонавтами. Для зберiгання пального (треба ще навчитися його добувати!) виникне необхiднiсть у якомусь спецiальному обладнаннi, що має чималу масу, i, отже, потребуватиме додаткових витрат пального. А щоб розiгнати це додаткове пальне, знову-таки потрiбне нове пальне...

Машина не вирiшувала цю частину проблеми. Антена виходив з того, що корабель безперервно отримуватиме енергiю з Землi.

«Енергетична заборона» мiжзоряних перельотiв виникла, коли лазерна технiка була ще в пелюшках. Втiм, уже тодi говорили про можливiсть використання лазерiв для зв'язку з кораблями. Зрозумiло, зовсiм не просто перейти вiд iнформацiйного зв'язку до енергетичного. Тут є свої труднощi, але в принципi їх можна подолати. У мiру розвитку квантової оптики буде збiльшуватися потужнiсть, яку здатнi передавати лазери. До того ж для розгону або гальмування корабля — самого лише корабля, без цих велетенських запасiв пального — потрiбно буде не так уже багато енергiї. «Я обрав цей варiант з поваги до закону збереження енергiї», — сказав Антена. Що ж, з цим можна погодитись.

Але залишається основне: класична проблема повернення. Час плине по-рiзному на Землi i на кораблi; потрiбно прийняти це або вступити в суперечку з теорiєю вiдносностi. Машина не сперечалась. Тепер я розумiю, що вона й не могла сперечатись, вона не була на це розрахована.

Ось вiдповiдь, я переписав її з магнiтофонної стрiчки.

«Корабель: перебудова в польотi на пiдставi одержаної з Землi iнформацiї. Мета — повернення корабля на Землю не застарiлим. Екiпаж: постiйний контакт з Землею, засвоєння з допомогою гiпнопедiї якомога ширшої iнформацiї про життя на Землi, оволодiння новими професiями. Спецiальнi передачi, що готують до прийняття нової епохи».

Антена пояснив цю iдею таким прикладом.

Припустимо, три каравели вирушають у кругосвiтнє плавання, яке триватиме кiлька рокiв. Припустимо також, що на березi за цей час минуть столiття. Каравели виходять в океан, i через мiсяць чи два моряки одержать з голубиною поштою креслення удосконаленого парусного оснащення. На ходу розпочинається виготовлення нових парусiв. Ще через три мiсяцi голубина пошта (на кiнець подорожi її замiнить радiо) приносить опис навiгацiйних приладiв, винайдених пiсля вiдплиття ескадри. З точки зору морякiв час на березi плине швидко: все частiше й частiше надходять повiдомлення про новi вiдкриття i винаходи. Причаливши до якого-небудь острова, мореплавцi беруться за переобладнання кораблiв. I ось уже нема каравели: вiд острова вiдчалюють два бриги. А вiльнi вiд вахти моряки вивчають схеми перших, ще незграбних парових двигунiв, i боцмани порпаються в своєму господарствi, мiркуючи, з чого можна буде зробити гребнi колеса...

Щодо каравел цей уявний експеримент має вигляд дещо фантастичний. Iнша справа — космiчнi кораблi, що пiдтримують зв'язок з Землею, з'єднанi з нею iнформацiйним i енергетичним мостами. Хай навiть не пощастить здiйснити повну перебудову. Хай до рiдних берегiв повернеться не атомохiд, а каравела з паровим двигуном. Все одно люди, що зробили цей двигун, будуть ближчi до атомного вiку, нiж до епохи, в яку вони починали плавання.

Я гадаю, коефiцiєнт перебудови може бути дуже високий. Якби йшлося тiльки про корабель, коефiцiєнт був би близький до одиницi. Складнiше з людьми. Екiпаж Магеллана, очевидно, ще змiг би освоїти парову технiку, але як би цi люди, котрi щиро вiрили в догмати церкви, сприйняли свiт без релiгiї?..

А зрештою, сучасна людина значно краще пiдготовлена до можливих змiн. Ми змалку звикаємо до життя у мiнливому свiтi. Тим паче це повинно бути властиве зореплавцям двадцять першого столiття.

I все-таки це буде титанiчна праця — ось так лiтати до зiрок.

Я пригадую наївну фантастику. Автомати ведуть корабель... Екiпаж мирно дрiмає в анабiозних ваннах; нехай швидше минає час... Повiльно збiгають марнi роки... Повiтряна куля на двi тисячi персон!

Все буде iнакше.

Щоденна праця у стрiмкому темпi, щоб не вiдстати вiд земного часу, щоб засвоїти i використати новi знання. Ось чому машина нагадала про гiпнопедiю: потрiбний максимум нових знань за хвилини. Скорiше всього це буде навiть не гiпнопедiя. Звiсно, не гiпнопедiя: тут необхiднi якiсь ще не вiдкритi засоби навчання. I не лише навчання, а й взагалi засвоєння одержаної з Землi найрiзноманiтнiшої iнформацiї. Цi засоби повиннi створити для космонавтiв «ефект присутностi», якомога повнiше зв'язати їх iз мiнливою Землею.

Дивовижний буде полiт! Тепер навiть важко уявити.

Рiк за роком перебудова корабля. Перебудова дослiдницького обладнання. Короткi години вiдпочинку. Сеанси «телесну» (сьогоднi ще нема вiдповiдного термiна), коли за кiлька хвилин людина переживає земний тиждень з його подiями, враженнями, новими знаннями...

Матерiали, зiбранi на чужих планетах, не лежатимуть мертвим вантажем: постiйно оновлюванi знання забезпечать ланцюгову реакцiю дослiджень.

I коли такий корабель повернеться на Землю, здiйсненi екiпажем вiдкриття не виявляться застарiлими. Вони будуть на рiвнi нового часу.

***

— Ось, бачиш,— Антена показує штамп на лiвому задньому копитцi ослика.Артикул 2908, цiна 32 копiйки. Без сумнiву, ослик Iа мусить мати похмурий вигляд, але художня рада вирiшила, що це зайве.

— Переходь до мене. У нас нема худради. Серйозно кажу. Переходь у мою лабораторiю.

— Нi. Ну що я там робитиму?

— Та хоча б машини, що змiнюються. Вiзьмеш для початку яку-небудь просту машину i...

— Нi. Я хочу займатися проблемою повернення. Конструкцiї, що змiнюються, — лише частина цiєї проблеми. Ти, будь ласка, не ображайся... Поглянь. Ось фронт науки, вiн посувається вперед, — Антена бере чашки для кави i показує, як це вiдбувається. — Можна рухатися з цим фронтом. А можна висадитись десантом десь далеко-далеко.

— I давно ти... висадився?

— Нi. Рокiв з шiсть тому.

— А скiльки треба чекати, поки фронт пiдiйде?

Антена здивовано дивиться на мене.

— Не знаю... Яке це має значення?

Я нiчого не вiдповiдаю. Менi просто бракує смiливостi сказати: «Ти далеко висадився, друже. Надто далеко вiд сьогоднiшнього фронту науки. Мабуть, на вiдстанi цiлого життя».

Антена по-своєму пояснює мою мовчанку i каже, що, звичайно, зроблено поки що мало.

— По сутi, це лише краєчок iдеї,— веде далi вiн.— До повного вирiшення проблеми ще дуже далеко. Як вiд простенького стробоскопа до «Латерни-магiки». Ось, до речi, ще один приклад: кiно також розпочалося з iграшки, адже стробоскоп був дитячою iграшкою!..

Пiслязавтра я вилiтаю в Прагу. Чому я про це подумав? Ах, так, «Латерна-магiка». Що ж, на симпозiумi багато роботи, але «Латерну» я, мабуть, ще раз огляну. Я пригадую програму симпозiуму: так, на третiй день можна буде викроїти час для «Латерни».

— Та я ж тобi не доказав, — продовжує Антена. — На худрадi мене запитують: «А хiба цей ваш Iа нiколи не був веселий?». Я вiдповiдаю: «Був. Одного разу вiн подумав, що у П'ятачка лише ошурки в головi та й тi, очевидно, потрапили туди помилково. Вiд цiєї думки йому стало весело». Ну, а вони менi кажуть...

***

Не так легко вiднайти ослика. Вiн у глибинi вiтрини. Скромний сiрий ослик, якого годi порiвнювати з блискучими лакованими автомобiлями i яскравими пластмасовими кораблями.

Iграшка.

Жаль, що Антена не хоче перейти в мою лабораторiю. Жаль. Час одинакiв у науцi минув.

А, власне, чому?

У першоосновi думка цiлком правильна, не треба лише доводити її до абсурду. Так, час одинакiв минув: у тому розумiннi, що Антена не змiг би створити свою машину, не використовуючи працi та iдей iнших людей. Наприклад, над пiдвищенням мiсткостi машинної пам'ятi працювали десятки iнститутiв, вони розробили бiоблоки з занесеною туди iнформацiєю, якi Антена застосував у своїй машинi. Одначе обирати далекi проблеми, шукати їхнього розв'язання доводиться одинцем. Антена має рацiю: тут просто ще нiчого робити цiлому колективу. Це далека розвiдка, i нiчого (га й неможливо) ходити в неї всiєю армiєю.

Нi, час таких одинакiв не минув!

Що швидше наступає наука, то важливiша для неї розвiдка. Але навiть за найдосконалiшої органiзацiї науки розвiдцi буде нелегко. Вона знаходить десять рiзних шляхiв, а наука потiм обирає один найкращий...

Нiчого, розвiдко! Йди вперед, все iнше не має значення.

А ослика даремно поставили так далеко Вiн зовсiм непоганий. У нього лукава фiзiономiя.

Салют, розвiдко! Йди вперед, все iнше не має значення...

...Третя година ночi, я тут стою вже хвилин двадцять, збоку це мусить мати дивний вигляд. I оскiльки в цьому свiтi все закономiрно, з'являється мiлiцiонер. Молоденький i ввiчливий. Вiн доброзичливо дивиться на мене i на вiтрину.

Божевiльний день. Сьогоднi я далеко висунув нiс у четвертий вимiр. Багато що менi не ясно, але я починаю розумiти основне. Машини стануть безсмертнi. Машини в широкому розумiннi слова: вiд найбiльших iнженерних споруд до дрiбничок. Увесь свiт створеної нами технiки. Вiн розсипатиметься на попiл, на порох i тут же виникатиме знову! Розумнiший, сильнiший, красивiший. Архiтектура, яка була застиглою музикою, перетвориться в музику живу!.. Мiнливий свiт буде набагато ширший, яскравiший. I особливо важливо: людина в цьому свiтi перестане залежати вiд безлiчi речей, якi швидко старiють.

— Бачите ослика?— запитую я мiлiцiонера. — Ось там маленький сiрий ослик... Артикул 2908. Цiна 32 копiйки. У нього велике майбутнє.

Я пояснюю, що у ньому втiлено наукове вiдкриття.

— Про вiдкриття якось зручнiше мiркувати вдень, — обережно зауважує мiлiцiонер.

Ось це вже помилка! День надто конкретний. Вдень зручнiше спостерiгати, експериментувати, обчислювати. Вночi шукати загальнi закономiрностi, доходити висновкiв.

Може, перетворити ослика на ведмедика? В моїй кишенi лежить коробочка з клавiшами. Нi, не треба, не буду завдавати прикростi цьому симпатичному хлопцевi.

Я прощаюся i йду вниз, у бiк вулицi Горького. Падає м'який теплий снiг. На вiтринi ошатних iграшок лишився непоказний сiрий ослик, у якого велике майбутнє.