«Архiтектурна фантазiя (на украинском языке)»

Василь Бережний

Архiтектурна фантазiя

Стерничий з нетерпiнням чекав, коли нарештi з'явиться цей загайний Тао. Не вiдривав очей вiд екрана, стежачи за кожним його рухом з того моменту, як розвiдник причалив i перейшов на борт корабля. Ох i повiльно ж вiн скидає захисну спецiвку! Нарештi тупає осьовим тунелем... Звичайно, Стерничий вiддавав йому тiльки частину своєї уваги i мозкової енергiї. Одночасно стежив за показаннями численних приладiв, за рухом рiзноколiрних змiйок осцилографiв, обмiрковував третiй, завершальний, роздiл теоретичної розробки "Нова стереометрiя космiчного простору", прагнучи формулами пробитися на кривизну дев'ятого порядку. Формули виходили занадто громiздкi, кривизна не давалася, вислизала, i це також нервувало.

Нарештi пневматичнi присоски на черевиках Тао зачмокали в рубцi Стерничого. Не припиняючи писати формулу, вчений стрiпнув порiдiлим волоссям:

- Вашi повiдомлення, Тао... Пояснiть, що сталося?

- Можу ще раз повторити: я не помiтив жодного мiста.

- Отже, ви вважаєте, що людство загинуло? "Хитрющий старий, - подумав Тао, - потiм скаже

Старшiй Матерi: поверховiсть спостережень, поспiшливiсть висновкiв. Сидiв би в своєму Центрi Наук та виводив формули, так пi, потягло в мандрiвку..."

"Формула вийшла цiкава, але не симетрична, - думав тим часом учений. А ще ж треба ввести спiввiдношення невизначеностi..."

- Загинуло людство? Нi, я цього не стверджую, шановний Стерничий. Я сказав про мiста...

- Так. Але це ж неймовiрно. Ми знаємо, що головною прикметою Землi були мiста. I ось їх немає, зникли. Спустошень ви не зафiксували. Може, процес техногенезу знищив своє творiння - людську цивiлiзацiю? - Стерничий одiрвав очi вiд формули, поглянув на стрункого хлопця. - Що ж ви пропонуєте?

- Я хотiв би спуститися на поверхню планети, щоб там, на днi повiтряного океану, безпосередньо...

- На днi океану... Так. Одразу видно, що ви поет, юначе. Гаразд, вiдпочиньте, а я тим часом обмiркую план дослiджень. А тодi - що скаже Мати.

"От уже сухар, - незлобливо думав Тао, прямуючи до своєї кабiни. - Мати поцiкавилася б враженнями, а вiн... Чи, може, вченi-адмiнiстратори i мусять бути саме такими? Прикмета Землi... Який кентавр її закреслив? Адже у хронiцi мого далекого пращура Туо змальовано велетенську мозаїку гамiрливих мiст*. I от маєш... Невже й наша експедицiя невдала? А я ж мрiяв..."

______________ * Див. повiсть автора "Археоскрипт".

Юний Тао належав до поколiння романтикiв, що рвалося в космос заради нових вражень, мрiяло про зустрiч з людьми - їхнiми далекими родичами. От i спорядили експедицiю, вiн довго лiтав над континентами, i Земля, їхня пращурка, хлюпнула таке розмаїття фарб... Зелений i синiй океани... Очi вiдбирає... А як же там, на поверхнi?

Хлопець довго не мiг склепити очей, груди йому розпирало i радiсне, i журливе вiдчуття. Якщо земляни загинули, Фiлiя лишилась сиротою... Самiтною сиротою на весь бездонний космос... Адже нiде, в жоднiй Зорянiй системi ще не вiдкрито життя. Та не може такого бути, щоб людство зникло! Хiба Природа виплекала мислячий розум для того, щоб знищити? Вони марили Землею - своєю праматiр'ю, звiдки вилетiли космонавти, що осiли на Фiлiї...

Тао довго перевертався на тоненькому матрацику, слабенька гравiтацiя корабля не втримала, вiн поплив угору i стукнувся об стелю. Пiсля цього лежав не ворушачись, пригадував тисячолiтнi манускрипти, якi розповiдали про Землю, про полiт легендарного Туо, що повернувся на Фiлiю iз земною дiвчиною. Вiн невдовзi загинув, удосконалюючи апарат, але встиг написати, хоч i не повний, звiт про свою мандрiвку. Тао пригадує - там iшлося про гострi суперечностi, що роздирали тодiшнє людство. Ядерна вiйна? Самознищення? В такому разi планета була б спустошена, обвуглена пiсля атомних пожеж, а вона квiтує! Навiть тiєї пустелi, про яку згадував Туо в своєму звiтi, тепер немає. Сам бачив - океан зеленi! Щось тут не те...

Крiзь плетиво думок пробивалося iнтуїтивне передчуття якихось подiй, але зосередитись на цьому Тао не мiг - сон уже оповивав мозок.

Щойно пройшов дощ, виглянуло Сонце, i мiрiади краплинок - на листi, на червонобоких яблуках, на гiллi - спалахнули гострим блиском. Тао стояв, як заворожений, тiльки примружував очi. Сонячне свiтло дробилось на рiзнобарвнi осколки, мiнилося, переливалося вiдтiнками од фiалкового до золотого. На Фiлiї обмаль води, дощiв не буває, лише туман, а тут вiн щойно був свiдком прекрасного видовища - на цей густий i, здавалося, безконечний сад в якомусь шаленствi ринула вода! Срiблястi цiвки лопотiли в кронах дерев, розбивалися на бризки, шмагали його по шолому, по плечах. А гуркоти грому! Ще й досi у вухах... Яка тут буйна природа! Диво, та й годi.

Тао довгенько бродив по росянiй травi - на нiй також зблискували бiсеринки, i вже хотiв зв'язатися iз Стерничим, висмикнувши антену з портативного передавача, що висiв у нього через плече, коли раптом побачив людину. Все тiло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпiв, навiть руки не опустив, так i тримався за металевий гудзичок штиря. Людина, та ще й дiвчина! Тенькнуло серце, защемiло в захватi. Не зводив очей з її постатi, стежив за кожним її рухом - як вона ставала навшпиньки, i коротенька спiдничка ще бiльше оголювала її гарнi ноги, як пiдносила руку i зривала яблука, дивився не так, як зачаєний мисливець, а як художник - на прекрасне творiння. Не дiвчина, а музика, пiсня! Учадiв хлопець як стiй. Якби в цей момент був тут Стерничий, то обов'язково поiронiзував би з його кумедної пози. Але Стерничий - старший чоловiк, а молодi властиве захоплення.

Дiвчина, певне, вiдчула його погляд i рвучко обернулася. О, сили космосу, як вона глянула на нього! В очах змигнув острах, але тiльки на мить, дивилася зухвало, з викликом. Брови їй скинулися вгору, дiвчина обурено i водночас насмiшкувато вигукнула:

- А це що за потороча?

Раптом, помiтивши, що вiн тримається за антену, кинулась, як пантера, i, муркнувши "Ага...", шарпнула передавача, i, розмахнувшись, брязнула об дерево. Знiвечений, побитий апарат жбурнула в гущавину. Тао тiльки клiпав очима.

- Ось тобi, щоб знав, як стежити!

Стиснула кулачки i дихала так, що тремтiли нiздрi, - ану, мовляв, пiдступи.

- Чого ж мовчиш? Соромно?

Ошелешений Тао вiдчув, що задихається в своєму захисному балахонi. Забувши про iнструкцiю, суворi правила поведiнки зореплавця, сiпнув блискавку i миттю вивiльнився з комбiнезона. Запашне, терпке повiтря, це очищене фiльтром, забило йому подих, п'янким трунком влилося йому в легенi. Дихнув раз, удруге, i аж засмiявся вiд задоволення. О, благословенна Земля! Простягнув до дiвчини руки:

- Здрастуй, юна Мати!

Зачувши незрозумiлу мову, дiвчина подалася назад.

- Ти що, не знаєш есперанто?

Вiн подумав, що це вона так називає або його, або народ. Заперечливо хитнув головою:

- Нi, я - Тао з планети Фiлiя. Ще й показав рукою в небо.

Мить - i дiвчина кинулась навтiки, тiльки п'яти замелькали. На Фiлiї Тао не посмiв би гнатися за юною Матiр'ю, це було б нечуваним порушенням звичаїв i моральних норм, а тут... все iнакше.

Тао побiг за нею, сподiваючись легко наздогнати. Але де там! Дiвчина бiгла сягнисто, петляючи помiж деревами й кущами iз спритнiстю дикого звiра. Хлопець мало не стукнувся лобом об дерево, ухилився, але в плече таки стусонуло добряче, а там гiлка хльоснула по лицi - проступив червоний рубець, та вiн бiг, затуляючи обличчя руками, перестрибуючи через кущi. Перша зустрiнута людина! А може, й остання на цiй планетi... Прудка... Невже не наздожене?

- Зупинись! Послухай...

Вiн явно не розрахував свої сили - дух забивало, ноги обважнiли... А вона все далi й далi, уже тiльки розпатлана голова мелькає над заростями, о, зникла, не видно. Тао досадливо махнув рукою i зупинився, важко дихаючи. Пройшов ще кiлька крокiв i, зiтхнувши, сiв на траву. Було чого зiтхати: юна Мати втекла, передавач пропав, женучись за нею, вiн втратив орiєнтир i тепер не знає, де його "Птиця"... Ну, спецкостюм вiдшукає, не голка, прикро, що юна Мати... I чого вона злякалася? Такий емоцiйний сплеск... Незрозумiло... Дивно...

Щось застогнало. Тао нашорошив вуха: невже вона? О, знову, приглушено, нiби крiзь зуби. Юнакове серце пойнялося тривогою i якоюсь затаєною радiстю: вона! вона! Схопився - втоми як не було, - пiдтюпцем побiг у той бiк, звiдки чулося оте постогнування.

Так, це вона стогнала. Сидiла на травi, безпорадна, скорчена, тримаючись руками за ушкоджену ступню. Побачивши незнайомця, застогнала, вже не стримуючись, як мала дитина. Гримаса болю пересмикувала її обличчя, i Тао пройнявся до неї спiвчуттям. Одразу помiтив - оступилася, кiсточка лiвої ноги пiдпухла, шкiра на нiй посинiла.

- Це все... через тебе... - докiрливо обiзвалася дiвчина. - Хотiв наздогнати... Я ж олiмпiйська чемпiонка!..

Тао швидко видер довгий шмат своєї сорочки i нахилився, щоб перев'язати. Дiвчина помiтила, як вiн сором'язливо-нiжно доторкається до її босої ноги, i усмiх промайнув їй в очах:

- Дужче, мiцнiше!

Вiн здогадався, повторив:

- Дузсе, мiснiсе!

Дiвчина засмiялася, i вiн разом з нею. Поглядав не тiльки, як на першу людину, зустрiнуту на планетi... Вона це вiдчула, вийняла з кишенi яблуко, надкусила i подала йому. Охоче взяв i схрумав до решти.

- Єва, - промовила, усмiхаючись крiзь бiль. - Притулила долоню до тугих грудей, що напинали блузку з цупкої зеленої тканини, повторила: - Єва.

- Тао. - Хлопець також тицьнув собi пальцем у груди. - Тао.

- Єва.

- Тао.

- Нi, ти - Адам. Адам i Єва!

Тао, не розумiючи, поблажливо, може, навiть трохи дурнувато, посмiхався, i це її так тiшило, що аж у долонi заплескала. Та бiль у щиколотку нагадав про себе - обличчя пересмикнулося i в очах пробiгла тiнь.

- Пора йти, - сказав Тао i, щоб вона зрозумiла, махнув рукою в той бiк, де, як вiн вважав, стоїть його "Птиця".

- Е нi, я туди не повернуся! - вигукнула Єва. - Може, це атавiзм, але я хочу простору, хочу жити вiч-на-вiч з природою. Додибаємо до мого куреня, тут недалечко. - I вказала пальцем у протилежний бiк.

Що мав робити новiтнiй Адам? Допомiг їй пiдвестися, узяв пiд пахви, i вони помаленьку пiшли туди, куди вказувала дiвоча рука. Сонце вже хилилось до заходу, тiнi густiшали. Єва раз у раз пристоювала, тамуючи бiль, постогнуючи, зрештою хлопець наважився взяти її на руки i понiс, притискаючи до грудей, як дитину. Ваги її зовсiм не помiчав, щемливо-солодке вiдчуття розливалося йому в грудях, було чомусь так приємно, що, здавалося, йшов би та й iшов з молодою Матiр'ю на руках через усi сади, якi є на свiтi! А їй, мабуть, теж подобалось отак перемiщатись у просторi - закинула руку йому на шию, час вiд часу поглядала на нього зеленкуватими очима ще й клiпала густими вiями. Чарiвниця!

"Це просто щастя, - думав Тао, тримаючи Єву обома руками, - людство не загинуло! А вона... Ото буде, як з'явимось iз нею па Фiлiї! От установимо контакт i шугнемо... Але куди ми йдемо? Як її умовити, щоб до "Птицi"?.. А тодi б на орбiту..."

Юнак тяжкенько зiтхнув, i Єва подумала, що вiн утомився.

- Перепочиньмо! - замахала рукою, щоб посадив на повалене вiтром дерево. А коли всiлася, почала просити, щоб принiс води. Вiн, звичайно, не зрозумiв, що вона казала, i стояв перед нею як тороплений. "От прикидається! - майже весело подумала Єва. - Мабуть, здогадується, що хочу втекти. Ну, як собi хочеш, а я все одно не повернусь! Хоч як хитруй - назад не заманиш, остогидло менi телевiзiйне життя".

- А твоя спецiвка? - згадала раптом. - Пiди забери!

Юнак тiльки клiпав очима.

- Тао звiдти, Тао не знає! - i показав на небо.

- Облиш цю гру, ти мусиш знати есперанто.

Вiн зiрвав двоє яблук, одне поклав бiля її нiг, мовляв, оце твоя планета, друге - бiля себе, сказав, супроводжуючи слова жестами, що вiн прилетiв з Фiлiї.

Все це дiйство почало зацiкавлювати дiвчину, вона перестала скептично усмiхатися, хоча й знизувала плечима, все ще не впевнена, чи правильно розумiє. Тао взяв якусь зелену бубку i, сiвши навпочiпки, почав водити нею навколо того яблука, що зображувало Землю, нарештi, показав, як вiн сам спустився з орбiти.

"Iнопланетянин? - думала тим часом Єва. - Але ж нiчим не вiдрiзняється вiд землянина... Та й взагалi... хiба iснують де-небудь iнопланетяни?"

Коли б вона цiкавилась ще чим-небудь, окрiм архiтектури, скажiмо, iсторiєю, то могла б натрапити на згадку про якогось ученого, що в давнину нiбито прилiтав на Землю з якоїсь планети. Але, з одного боку, згадка була досить туманна, деякi дослiдники вважали, що це мiф, а з другого, повторюємо, Єва займалася виключно архiтектурою.

I тут сталася подiя, що змусила нашу чарiвницю заклiпати своїми густими вiями i в подивi скинути бровами. Тао став перед нею на колiна, розв'язав пов'язку i кiлька хвилин уважно розглядав припухлiсть, торкав пальцями i знову придивлявся, нiби хотiв у чомусь упевнитись.

- Так, так, тепер уже можна... - проговорив сам до себе i, не зводячи з кiсточки очей, почав робити чудернацькi манiпуляцiї. Вiн то наближав долонi до болючого мiсця, то вiдводив, i хоч зовсiм не доторкався до тiла, Єва одразу ж вiдчула поколювання, - наче тонюсiнькi, як волосина, голочки впивалися в шкiру, викликаючи млiсть i вiдчуття холоду. Руки Тао кружляли, неначе птахи, це тривало... Євi було так приємно, що вона зажмурила очi, немов кiшка на осоннi, i не змогла б сказати,, скiльки це тривало. З кожною хвилиною бiль стихав, танув, аж поки й зовсiм зник, настала цiлковита полегкiсть.

Тао пiдвiв голову, запитливо подивився їй у вiчi.

- Не болить? Так-от, вставай i йди!

Що вiн казав, їй було не зрозумiло, але здогадалася, бо хвацько пiдвiвся i подав їй руку. Несмiливо стала на ноги, все ще побоюючись, не зовсiм вiрячи в таке швидке зцiлення. Але нiчого, не болить нiтрiшечки. Вдячно усмiхнулася, стрiпнувши волоссям:

- I як це ти... Я вже боялася, що надовго...

- Дузсе, мiснiсе! - i собi засмiявся Тао. Радiв, що вдалося, що допомiг молодiй Матерi. Тепер їм залишалося знайти "Птицю"...

- Ходiмо до мого куреня, - махнула рукою Єва в той бiк, де над садом зеленою хмарою здiймалися верхiвки сосен.

Пiшла, осмикуючи спiдничку, оглянулась i поманила пальцем:

- Адаме!

Багато знань було в головi Тао, але зигзагiв жiночого характеру вiн ще не знав. Нехотя похилитав слiдом, мiркуючи, як все-таки порозумiтися з нею. Мова! Негайно, не вiдкладаючи, вивчити мову! Але яку? Вирiшив - краще земну,- успiх залежав од нього, а в своїх здатностях не мав сумнiву.

Наздогнавши примхливу аборигенну, торкнув за плече:

- Навчай мови! - Вказав на неї: - Єва, - Потiм на яблуко: - А це?

- Яблуко...

Йому досить було почути слово один раз, як воно закарбовувалось у пам'ятi. Вимова, правда, шкутильгала, йому важко давалися шиплячi, зате як запам'ятовував!

Та ось усе навколишнє було назване, i Тао з подивом вiдзначив звучання її голосу викликає в уявi зорове зображення, картинку. Називала предмет чи дiю, Тао повторював i уявляв те, про що йшлося. Вона, звичайно, не могла стриматись i жестикулювала обома руками, i це обох тiшило.

Уже й сонце зайшло, небо на заходi догоряло, з лукiв потягло сивим туманцем, а вони, як дiти, то пiдстрибували, то бiгли, то зупинялися, то лягали в траву, немов полюючи на слова. Зрештою новiтнiй Адам уже мiг злiпити речення:

- Весiр. Я буду хотiв ходити "Птиця".

- Що за птиця, Адаме? - перепитала Єва. - Птиця лiтає, а ти кажеш ходити.

- Так! - зрадiв Тао - "Птиця" лiтає з орбiти на Земля, апарат. Я - Тао, чому кажеш Адам?

- Бо нас тiльки двоє на всi суходоли. Адам i Єва - перша пара на Землi.

- Єва любить Адам?

- О, так! Вона його любила.

- А ти?

Дiвчина грайливо посварилася пальцем i тiльки усмiхнулася.

Доки вони отак вивчали есперанто, у пiлотськiй кабiнi "Птицi" з динамiка лунали тривожнi заклики:

- Тао! Що сталося? Тао, Тао, Тао...

Наче квилила чайка над розбурханим морем.

Звичайно, Тао вiдчував, що пауза неприпустимо затягнулася, вiн уже двiчi мав зв'язатися iз Стерничим. Але що вдiєш? Ця юна Мати...

- А де людина?

- Осьде коло тебе - я.

- Людина, ще людина, ще... Багато людина! Я лiтав Континенти, бачить нi.

Єва розгубилася, зиркнула на нього з острахом: "Цiкавиться людством... А якi, власне, їхнi намiри? Хлопець гарний..." На мить їй здалося, що десь, колись вона вже бачила його, чула цей голос... "Говорить лагiдно, а що в нього на умi? Може, вони замислили колонiзувати Землю... А скромний, обличчя правдиве, чесне... Очi глибокi... Якби вiн... Та, здається, я йому подобаюсь..."

- От ми й прийшли!

Густi сутiнки вже наповнили заростi, i на темному тлi забiлiв округлий кам'яний козирок - наче в землi застряв якийсь мiфiчний велетень i нiяк не може вибратись. Далi, внизу, тьмянiла рiчка, за нею чорною стiною стояв лiс. Пiд козирком, нижче рiвня землi, виднiвся вхiд. Єва почала спускатися стежкою, але Тао зупинив її тривожним вигуком:

- Не ходити! Там лежати звiр!

Тао лапнув рукою кишеню, але ж зброї при ньому не було - генератор високочастотних хвиль залишився там, у захисному костюмi.

Єва побачила двi жарини очей, але не зупинилася. На порозi, поклавши морду на витягнутi лапи, лежав тигр. Дiвчина спокiйно пiдiйшла, нахилилась i погладила його шовковисту шерсть.

- Не бiйся, - обернулась до Тао, - це мiй друг, вiн мене провiдує часто.

Все ж таки чотирилапе страховисько, довжиною, мабуть, не менше двох метрiв, вiдстрашувало прибульця. Неконтрольована сила... раптом... Нiзащо не наважився б пiдiйти, коли б не Єва, що гладила звiра, неначе кота, лоскотала його поза вухами.

- Iди, йди, це велика кицька. Правда ж, ми лагiднi, ми людей не чiпаємо!..

Тао пройшов бiля тигра - той блимнув, але не зворухнувся - i опинився у Євиному житлi. Кiмната завалена якимись пожитками, а в бiк рiчки i лiсу зяяв пролом, четвертої стiни, вважай, не було зовсiм.

- У давнину це був гарний будинок, - сказала Єва, покинувши свого хвостатого друга, - колись тут жили люди...

- А де пiшли люди? - аж кинувся Тао. - Мiста зникли... А нашi легенди малюють рясне скупчення...

- Розповiм, я тобi все розповiм. Залишайся тiльки на Землi...

- О, юна Мати!..

- Чого ти звеш мене матiр'ю? Я - дiвчина!

- Це в нас така... така... У нас мало дiвчата.

- Що, матрiархат?

- Не розумiю.

- Матрiархат... ну, це коли мати, жiнка - всьому голова.- Єва поплескала себе по чолу, а в очах так i сяйнуло.

- Всьому голова, так. А на Землi?

- Ну... розповiм... згодом, - ухильно вiдповiла Єва. - А ти мусиш слухати мене. Я тут голова!

I Тао слухався - назбирав дров, розiклав на кам'яному козирку багаття, принiс iз рiчки води... Усе виконував, що б вона не загадала. Єву це тiшило, їй явно подобалось "головувати". Повечерявши, посiдали в проломi, звiсивши ноги вниз, дивилися, як iз-за лiсу сходить мiсяць,- велике, трохи надщерблене багряне коло. Не шелесне, а душу юнака сповнила урочиста беззвучна музика. Такого величного видовища па Фiлiї не буває, i вiн всотував, пив його жадiбними очима. "Юна Мати" теж сидiла, наче зачарована, стежила, як Мiсяць випливає на чистовид неба, потроху свiтлiючи i зменшуючись. "Що може дорiвнятись цiй живiй картинi природи? - думала, милуючись грою м'якого свiтла i примарних тiней.- Пензель? Голографiя? Та нiколи в свiтi! Твердять: мистецтво - це друга природа. Нi, голубчики, мистецтво i природа нероздiльнi. Як собi хочете, а менi до душi першоджерела, а не довiльнi копiї..."

"Яка прекрасна планета! - думав Тао. - Але що сталося з людством? Чому Єва про це мовчить?.. Хоча б швидше зв'язатися iз Стерничим, певне, вони там тривожаться..."

- Ну, як тобi ця небесна механiка?

Тао знизав плечима:

- Механiка?! О юна Мати! Казать "механiка" на таку... таку...

- Красу?

- Так, це жива краса!

Наша хитрунка аж усмiхнулась вiд задоволення: цей дивакуватий юнак витримав тест! Вiн так само, як i вона, сприймає дивовижу свiту... "Жива краса"! Гарно сказав. Тiкати не буду, порозумiємось.

Рештки стародавнього будинку, де вона знайшла собi притулок,- це був тiльки початок велетенського мiста, що, покинуте людьми, за якусь тисячу рокiв опинилося пiд землею. Там би вiн нiколи не знайшов її - в тих залах, переходах, коридорах, тунелях, ще й заблукав би... Єва зiтхнула, уявивши, як вiн без свiтильника мацає стiни. Нi, вона не дасть загинути своєму Адамовi... Вони тут оселяться удвох... Двоє на цiлий континент!

- Так ти, Адаме, справдi... той, за кого себе видаєш?

- Я -Тао.

- Не будь упертюхом. Ми ж домовились: ти - Адам. Потiм я розповiм цю красиву легенду, а зараз скажу тiльки, що Адам i Єва - двоє, пара... Докумекав?

Вирвала двi стеблинки:

- Оце пара. Адам i Єва.

Хлопець засмiявся:

- Двоє, пара! Двоє, пара!

- А тепер кажи свою казку.

Те, що розповiв, затинаючись, з трудом добираючи слова, Тао, справдi скидалося на казку. Нiбито багато тисяч рокiв тому могутня земна держава Атлантида послала в космос велику експедицiю, i, доки та експедицiя заглиблювалася у мiжзоряний простiр, на самiй Землi сталися катастрофiчнi подiї, мабуть, ядерна вiйна дощенту спустошила планету, знищила цивiлiзацiю. Загинула й сама Атлантида. Можливо, ця звiстка, а може, неполадки корабля змусили жменьку людей назавжди осiсти на планетi, яку вони назвали Фiлiєю. Та мрiя про свою праматiр-Землю нiколи не полишала їх i їхнiх нащадкiв. Один генiальний винахiдник, його далекий пращур Туо, сконструював апарат, на якому дiстався на Землю, але його переслiдували, наледве вирвався. Правда, за тяжкi поневiряння доля наприкiнцi ощасливила його: на Фiлiю Туо повернувся з коханою молодою Матiр'ю...

- А тепер ось i я маю премiю! - закiнчив свою розповiдь Тао i заглянув Євi в обличчя. - Так, юна Мати?

Єва загадково посмiхнулася:

- А може, навпаки...

Вiн спочатку не зрозумiв, та коли Єва пояснила, заплескав у долонi:

- Так, добре, я - премiя! Полетимо на Фiлiю...

Вона схилила голову, зиркнула спiдлоба:

- А може, навпаки...

- Знову навпаки?!

- Вiднинi все буде навпаки.

Ледь помiтна торжествуюча посмiшка торкнула їй губи, i коли б Тао знав земне малярство, то одразу впiзнав би усмiшку Джоконди,- оту саму, що назавжди захопила мистецтвознавцiв. Це саме сталося i з нашим прибульцем: та цнотлива, майже невловна усмiшка в одну мить наблизила хлопця до цiєї примхливої дiвчини, розкривши перед ним її єство. Цi двоє ще не сказали про своє почуття жодного слова, а воно вже пройняло їх, з'єднало, наповнило їм душi терпкою радiстю буття. Тао вiдчув себе на вершинi щастя. Розбурхана уява вже малювала картини завтрашньою дня. Ось вони вдвох причалюють до космiчного корабля. Розчулена Мати обнiмає їх, благословляє i тут же наказує Стерничому спрямувати корабель до Фiлiї. Ну, а там... Свято, суцiльне торжество! "На ловця i звiр бiжить... - думала Єва. - Вiн цiлком пiдходить на роль Адама - гарний, лагiдний. I як це добре, що в них там... слухаються жiнок!"

Мiсяць пiдбився досить високо, помiтно зменшився, багрянцю на ньому вже не було, надщерблений диск сяяв срiблом, а вони все сидiли, перемовляючись зовсiм не про те, про що думали, що звичайно буває помiж закоханими. Потiм Єва тихо заспiвала якусь давню пiсеньку. Слова були майже незрозумiлi для Тао, але голос, мотив проймали душу.

Вiд мого коха-а-ння

Не пi-i-деш нiку-у-ди.

Як посiю спiва-а-ночку,

Може, пiсня бу-у-де...

"Та що це зi мною? - стрепенувся хлопець. - На кораблi, певне, тривога, а я тут... Навiювання, як при вивченнi мови? Це виключено. Раз я про це подумав... Та й взагалi, сприйняття реальностi не порушене, мої дiї логiчнi, за винятком лише оцiєї... пасивностi".

Наважився торкнутись Євиного плеча:

- Мiй обов'язок - повiдомляти па орбiту. Передавач юна Мати...

Дiвчина пiдвела голову, наче прокинулась зi сну:

- Пошкодила, розбила, розтрощила, так?

- Так.

- Я ж не знала, з ким ти пiдтримуєш зв'язок.

- Тепер ходiмо до "Птицi". На орбiтi... вони...

- Турбуються, тривожаться, хвилюються.

- Так.

- Ти казав, Адаме, що на кораблi - Мати. Це твоя рiдна?

- Нi, ми всi називаємо - Мати. Вона... дає накази.

- Командує кораблем? Як скаже, так i робите?

- Так.

- Завжди?

- Так. Слово Матерi... сказать...

- Розумiю.

Єва замислилась, спохмурнiла. Як реагуватиме їхня Старша Мати, дiзнавшись про неї? I як поведеться Адам?

Дiвчину турбувала непевнiсть ситуацiї; увесь час, поки вони йшли нiчним садом, через гайки i росянi луки, розшукуючи "Птицю", тiльки й мiзкувала про це. "Старша Мати... Старша Мати... Цiкаво, яка вона собою? Що видатний розум - це безсумнiвно, iнакше їй не доручили б очолити космiчну експедицiю, а от... Певне, стара дiва..." На цю думку Єва усмiхнулась кривою усмiшкою. Ну що, справдi, їй до тiєї старої? Вiдправляться до своєї Фiлiї - ну й що ж? Враз Євi защемiло серце. Нi-нi, Адама вона не вiддасть!

Якось одразу висвiтлилось у душi: це ж той, на кого вона чекала усi свої шiстнадцять лiт, i ось їхнi життєвi лiнiї зiйшлися... Яка була самотнiсть досi! А тепер... Втратити його - пропаще життя. Але чого це вона так хвилюється? Ось зараз усе й вирiшиться, як тiльки вони дiйдуть до тiєї "Птицi", i буде саме так, як їй запраглося...

Стерничий переживав тяжкi години. Одно те, що його формула кривизни простору нагадувала дiряву сiтку, в якiй не можна було утримати реальний простiр, i з гiркотою доводилось визнавати, що всi цi хитросплетiння означають абстракцiю, тiнь. А друге - Тао. Чому не подає про себе жодної звiстки? Що з ним сталося? Сигнали маяка, встановленого на "Птицi", реєструються, а вiд нього ще не одержано нiякої iнформацiї. Старша Мати хвилюється, перепитує все частiше, нiби вiн не сповiстив би тiєї ж митi, коли б зв'язок вiдновився. О, знову на екранi її стурбоване обличчя:

- Нема?

- Нема.

Екран тьмянiє, i Стерничий стурбовано пригладжує п'ятiрнею свою рiденьку чуприну. Перебирає в пам'ятi формулу, думає про молодого дослiдника цiєї дивовижної планети, про Старшу Матiр, контролює сузiр'я приладiв i вiдганяє за обрiй пам'ятi спогад про далеку домiвку, який настирливо повертається назад, як хвиля на водi. Але зараз не час для спогадiв, на борту наелектризована тривогою атмосфера. Може, Штучний Розум щось пiдкаже про Тао?

Стерничий швидко складає завдання електронному помiчниковi, закодовує i вводить кiнчик стрiчки з металевим рубчиком у щiлину приймального пристрою. Апарат завуркотiв, нiби зрадiвши поживi, незабаром уся стрiчка зникла в його утробi, а за хвилину на екранi свiтилася вiдповiдь: "Iснує три можливостi: вийшов з ладу передавач, вийшов з ладу космонавт, вийшли з ладу передавач i космонавт. Кожна з цих можливостей має однаковi шанси реалiзуватися".

Невдоволено гмикнувши, Стерничий вимкнув ШаеРа, а тодi пробурчав на нього:

- Телепень...

Коли б ШаеР почув цi комплiменти, вiн, звичайно, визначив би ступiнь нервовостi Стерничого в цiй ситуацiї. Але вiн був вимкнений i не мiг навiть клiпнути своїми скляними очицями. Нервове збудження в Стерничого досягло, мабуть, найвищого рiвня, бо коли спалахнув екран зв'язку, вiн навiть перестав обмiрковувати своє рiвняння. Це ж "Птиця" нарештi обiзвалася!..

Миттю викликав командирську каюту, повiдомив Матерi:

- "Птиця" виходить на зв'язок!

- Увiмкнiть канал загальної комунiкацiї, - стримано сказала Мати, але вухо Стерничого вловило радiснi нотки. - Нехай увесь екiпаж...

Довгенько блукали Тао i Єва у пошуках "Птицi". Нiч пливла прозора, було тихо, нi шелесне. Лише iнколи чулося далеке завивання вовкiв i поруч, над головою, попискування сонних пташенят. Єва ступала сторожко, обережно торкалася ногами землi. Нiч так перемалювала усе навколо, що годi було впiзнати знайомий краєвид. Стежки поховалися, дерева надягли темнi шати, всiянi блискiтками, наче з неба на землю текла зоряна рiка. Все дихало спокоєм, а дiвчину чомусь не полишала тривога, щось їй млоїло в грудях, стискувало серце.

Наткнулися на комбiнезон, - жеврiв на травi, наче шкура якогось звiра, Тао накинув його на руку i пiшов зигзагами, шукаючи своє радiо, розбите Євою.

- Не пригадуєш де? - повiв рукою навколо.

- Десь тут, - озирнулась Єва. Сказала нiяково: - Я ж не знала...

Передавача не знайшли, хоч i попокрутилися помiж дерев, - його надiйно приховали трави. Шкода було часу, i вони заспiшили далi, пильно вдивляючись в нiчне марево - чи не забовванiє силует крилатої "Птицi"? Єва дивувалася:

- I як ти, Адаме, втратив орiєнтацiю?

Хлопець обернувся до неї, легенько дiткнувся її плеча:

- Побачив тебе...

Пройшовши добру сотню метрiв попiд тополями, вершини яких, черкнувши неба, плавились i отiкали срiблом, поминувши сонний яблуневий сад, молодята побачили розлогу долину, охоплену тьмянiючою стрiчкою рiки. Понад травою здiймався бiластий туман - де густiший, а де зовсiм прозорий, - достеменно протопланетна матерiя, в якiй уже намiтилися згустки.

- Тут, - кивнув головою Тао, - рiчка, простiр, дерев нема. "Птицi" не бачу...

Єва обвела поглядом долину, лiворуч в туманi щось бовванiло.

- Чи не там? - вказала рукою.

Тао придивився, заперечливо похитав головою:

- Пагорб. "Птиця" при землi, короткi крила.

- Зажди, зажди, наче зворухнулось... Ходiмо, побачимо.

Тепер уже вона пiшла попереду, попливла в туманi. Юнак не вiдривав очей вiд її силуету, хвиля нiжного почуття затоплювала йому душу, поривало схопити юну Матiр на руки i так iти i йти, аби тiльки вiдчувати тепло її подиху на грудях. Та хiба вiн посмiв би?

- Вона? - Видиво обернулося до хлопця i вказало рукою на пагорб, що темнiв попереду i чомусь похитувався.

Тао знизив плечима:

- Не схоже.

- Та придивися краще. - У Євиному голосi забринiли веселi нотки. - Я ж бачу он крила...

- Моя "Птиця" має iншi контури.

- Бiля неї мамонти - два чи три - не розберу.

- Мамонти? Що це?

- Ось пiдiйдем - побачиш. їх таки троє, сiмейка! Може, захотiли в космiчну подорож?

Тао вiдчув острах, i не так за себе, як за свiй лiтальний апарат. Велетенськi тварини тiсно обступили "Птицю", виглядав тiльки овальний прозорий нiс та червона дюза в хвостi. Якби не Єва, вiн би й не побачив.

- Що це за iстоти?

- О, це дивовижнi звiрята, - сказала Єва, без страху наближаючись до мамонтiв, - розумiєш, вони вимерли ще в кам'яному вiцi.

- Мертвi? - не без iронiї вигукнув Тао. - Я бачу, ти бачиш, ми бачимо ворухнулось вухо! Та вони її поламають!!

Нервовими рухами намацав у кишенi захисного костюма, якого тримав на руцi, видовжену призму генератора високочастотних хвиль.

- Зараз я... вони...

- Не смiй! - скрикнула Єва, побачивши в його руцi зброю. - Не для того їх повернули з небуття, щоб знищувати.

Єва попрямувала до ближчого кущика, виламала тоненьку лозину.

- Ось я їх прожену, не бiйся!

Це було кумедне видовище - така маленька тендiтна iстота з лозинкою в руцi i товстелезнi чотириметрової висоти гiганти, якi згромадилися навколо "Птицi". Вони, певне, спали,- довжелезнi хоботи повисли до землi, вуха з нахилених голiв звисали до кiнчикiв закручених угору пишних бивнiв.

- Ану геть звiдсiля! - Єва цьвохнула лозиною найбiльшого мамонта по нозi, що скидалася на стовбур дерева. Це був, очевидно, вожак, i коли б вiн рушив, за ним пiшла б i його сiмейка. Проте батечко навiть не ворухнувся. Євиного поцьвохкування, мабуть, зовсiм не вiдчував. - Та забирайтеся! - I знову хвись, хвись.

Олiмпiйський спокiй цих iстот, мабуть, переважував Євине терпiння. Вона бiгала навколо них, шмагала своїм прутиком, галасувала, навiть згадала кам'яний вiк, про який вони, мовляв, не знають, а тодi мамонти боялися людини, гинули в ловчих ямах пiд градом камiння i списiв. Єва втомилася, а вони й не зворухнулися.

- Я один iмпульс... - Тао знову пiдняв свого генератора.

- Нi, i не думай! Адам i Єва мирно жили з усiєю звiриною.

- Тодi я хочу в кабiну, кнопка - двигун...

- Запустиш двигуна? Це iдея. Зараз я вiдсуну хобота...

Хобот, згаданий Євою, належав самицi, i вона поклала його якраз на кружало люка. Тао пiдсадив дiвчину на крило, вона спритно вилiзла на фюзеляж i, похитуючись, пiшла до люка.

- Може б, ви були ласкавi прибрати звiдси свого елегантного носа? - Єва нахилилась i, взявшись обома руками за хобот, спробувала зiпхнути його набiк.

Тао, звичайно, не спускав ока з меткої юної Матерi, але й не змигнувся, як вона опинилась далеко в травi. Кинувся до неї, допомiг пiдвестися.

- Тут м'яко, я не забилася, - казала Єва, обтрушуючись. - Видно, мамонтисi не подобається, коли її беруть за носа. Аякже, велике цабе!

Сiмейка стояла на мiсцi, наче нiчого й не трапилось, але мамонтиха тепер звiсила свого хобота, i до люка можна було доступитися. Знову Тао допомiг Євi стати на крило, скочив сам i, взявши її за руку, пiшов попереду. З обох бокiв вивищувались темнi тушi, i юнаковi здавалось, що вiн потрапив у якiсь суточки. Ось i люк. Дзенькнув замок, i металевий овал вiдсунувся, всерединi спалахнуло свiтло. Тао пiдтримував Єву попiдруки, поки вона спускалась униз, а за нею скочив i сам. Як тiльки вони вмостилися в крiсла, що стояли перед панеллю з приладами, люк iз дзенькотом закрився, вiддiливши їх вiд мiсячної ночi. Тут сяяв осколок золотого сонячного дня. Але тишу краяло тривожне попискування радiосигналу.

- Кличуть, - сказав Тао, швидко манiпулюючи кнопками каналу зв'язку. Я - "Птиця", я - "Птиця"! - заговорив гарячково, поспiшливо, - екран ще тiльки набрякав свiтлом.

Єву раптом охопило якесь дивне почуття. Тао, чи пак Адам, став їй такий близький - одна душа в двох тiлах, за словами мудреця, - що вона не сприймала його як прибульця. Свiй, рiдний, та й годi. А ось тi, що з'являться на екранi, це - iнопланетяни. Як вони поставляться до неї? Та що, власне, їй до цього? Це їхня...

I в цей мент вiдчула на собi пильний, вивчаючий погляд. З екрана дивилась жiнка з суворими рисами гарного, трохи видовженого обличчя, дивилася, зсунувши брови над перенiссям, стиснувши вуста. У виразi її обличчя не було нi ворожостi, нi лагiдностi, лише зацiкавлення. А чоловiк з порiдiлим волоссям чомусь крутив головою, поглядаючи то на Старшу Матiр, то на них з Тао.

- Вiтаємо тебе, Тао, i... - тут Старша Мати зробила майже непомiтну паузу, - твою супутницю. Доповiдай.

Тао переповiв привiтання Євi, дiвчина стримано кивнула, але нiякої радостi на її обличчi вiн не помiтив. I справдi, пiд поглядом Старшої Матерi Євi стало чомусь тоскно, а тут ще й плече почало нити, - таки добряче бебехнула дурна мамонтиха. Потрiбнi були чималi внутрiшнi зусилля, щоб погамувати, перебороти негативнi емоцiї. "Тримайся! - наказала собi Єва. Щоб у них не склалось враження, що ти якась..." Далi думка розпливалася, але головне було цiлком ясно - вона розмовлятиме з космiчними гостями привiтно, але з гiднiстю, як i личить представницi людства.

Що говорив їй Адам - тiльки здогадувалась, поглядаючи на його осяйне обличчя. "Любить, - зiгрiвала думка, - авжеж любить!"

Старша Мати запропонувала прибути на орбiту, i Стерничий кивнув головою, але Єва несподiвано вiдхилила цю пропозицiю, резонно зауваживши, що Тао фактично нiчого не бачив, то чи не краще буде, коли вона спочатку покаже йому планету, ознайомить iз ситуацiєю на Землi... Стерничий закивав головою на знак згоди, але, побачивши, що Старша Мати не розiмкнула вуст, закляк, мабуть, зосередившись на своїй формулi. Хоча мовчанка була зовсiм короткою, Єва зрозумiла: керiвниця експедицiї не любить заперечень.

- Слушно, - сухо обiзвалася Старша Мати. - Ознайомлення з планетою - це наша мiсiя. Тiльки Тао мусить частiше виходити на зв'язок. Щасливо.

Єва аж усмiхнулася - так зрадiла, коли Старша Мати, а з нею i Стерничий втонули в овалi екрана. Перезирнулися з Тао, його обличчя теж осяяла усмiшка. Спасибi долi, вони вдвох, самi! Навiть, мамонти їх не бачать. В поривi нiжностi притулила Долонi до Адамових щiк, прихилила його до себе i, ледь Доторкаючись, провела устами по його устах. Юнак, зацлющивши очi, поцiлував її в щоку, поклав руку на плече.

- Ой, менi болить! - скрикнула Єва. - Мабуть, те сальто...

Обличчя Тао спохмурнiло, заклопотано сказав:

- Зараз полiкуємо.

Повернувшись до неї грудьми, вiн почав ворожити над її плечем, долонi кружляли, наче птахи, i, вiдчуваючи полегкiсть, Єва думала: "Це проста щастя, що ми не розминулися!"

- Ти казала - ознайомиш... - заговорив Тао, коли скiнчив сеанс лiкування.

- Так, мiй Адаме, я покажу тобi... Ти ще ж не бачив Антарктиди?

- Тiльки з орбiти. Снiг i снiг.

- Так от, вирулюй обережно, не зачепи мамонтiв, i стартуй на крижаний континент!

Тао здивовано скинув бровами, коли; Єва запропонувала летiти до Пiвденного полюса. Що там цiкавого в снiгах? Проте нiчого не сказав, тiльки зиркав на неї закоханими очима. Який гострий розум у цiєї земної дiвчини, скiльки енергiї! Як це добре, що вона здогадалась показати йому цей ще не дослiджений континент!

Раптом по кабiнi ударили сонячнi променi - "Птиця" з ночi потрапила в ясний день. Швидко зеленi поля, густi лiси, пагорби i долини втонули у голубому маревi, натомiсть океан розгорнув сувiй синього серпанку, оздобленого блискiтками. Та з наближенням до полярних широт день пригасав, а далi й зовсiм померк у снiговiй заметiлi. Сiра пелена запнула обрiй, довелося пiти на зниження. Єва припала до "ока" i деякий час невiдривно дивилася вниз.

- О, бачу! Бачу! - скрикнула, змахнувши рукою. - Там - ангари.

Тао вiдразу помiтив золотистi цяточки i скерував "Птицю" до них. Виходить, тут, у снiгах... Неймовiрно!

- Що це, мiсто? - спитав, стежачи за свiтловими сигналами внизу, що з цяток розрослися в безконечну гiрлянду.

- Зараз усе побачиш, бери тiльки лiвiше... Так... Зелене свiтло значить вiльно.

Шурхнули у снiговицю, i навстрiч їм попливла гiгантська рурка, на верхнiй дузi якої свiтився зелений рефлектор. Як тiльки "Птиця" пройшла теплу повiтряну запону, рефлектор засвiтився червоним, попереджаючи, що бокс зайнято.

- Оце так... - дивувався Тао, iдучи з Євою просторим свiтлим тунелем. А ми вже тривожились за долю земного людства... Що це за тунелi?

- Ми вступаємо до грандiозного мiста - Крiотауна.

- Крiотауна? - чомусь перепитав фiлiєць.

- Так, це - Крiотаун, крижане мiсто, архiтектурний феномен. Тут живе бiля дев'яти мiльярдiв чоловiк.

- А жiнки? - здивувався Тао.

- I жiнки тут, звичайно, - усмiхнулась Єва. - Це так говорять про все населення. Усiх - майже дев'ять мiльярдiв...

Цифра, мабуть, не справила на зореплавця особливого враження, вiн ще не дуже знався на земних числах, але те, що бачив, дивувало його i захоплювало. З першого ж кроку в очi впадала технiчна могутнiсть i сила. Стiни тунелю поблискували, наче обсипанi снiжинками, але який може бути снiг, коли тут дуже тепло, так само, як i там, на зеленому континентi. Спитав Єву, що то за матерiал, i вона розтлумачила: облицювальне металiчне скло.

Тунель привiв їх до широкого проспекту, i Тао зупинився, немов заворожений. Уздовж проспекту кiлькома рядами вишикувались густолистi дерева, а над ними синiло небо! Духмяний лiтнiй вiтерець обвiвав обличчя, звучала притишена музика. На тротуарах багато людей у яскравому легкому одязi. Однi поспiшають, певне, у справах, iншi - прогулюються. Не встиг юнак розпитати Єву про дерева i небо, як бiля них iз шурхотом зупинився довгий напiвпорожнiй вагон. Власне, цей транспорт скорше нагадував човна, бо нi стiн, анi даху не мав, лише невисокi борти i прозорий козирок попереду. Вони сiли в зручнi м'якi крiсла, i човен рушив. Швидкiсть наростала, юнаковi з Фiлiї здалося, що вони вiдриваються вiд поверхнi проспекту, i тiльки тепер вiн помiтив, що водiя немає, оглянувся - може, позаду? - але й там не було. I нiякої кабiни чи пристрою для керування не помiтив.

- Як вiн рухається? - спитав, прихилившись до Єви.

- Транспортна система Крiотауна - просто чудо, - сказала Єва. - Я точно й не знаю. Магнiтнi силовi пасма...

Тим часом човен справдi пiднявся вгору, вони вже пливли вище дерев, прямуючи в безбережний голубий простiр. Нараз у цьому небi вигулькнув iнший проспект з численними фонтанами посерединi, а вгорi з'явилося iнше небо - по ньому пливли хмари.

- Поспiшаймо, щоб нас дощ не застав. - Ступивши на тротуар, Єва поглянула вгору.

- I тут буває дощ? - здивувався Тао. - Навiщо?

- Кругообiг води. Це одна система: фонтани - небо. Але найважливiша функцiя, мабуть, психологiчна.

- Тобто?

- Створюється iлюзiя нормальних, природних умов життя.

Побiля фонтанiв, попiд їхнiми шумливими струменями, що витворювали все новi й новi фiгури, снували закоханi пари. Взявшись за руки, вони мовчки дивилися на водяне гiлля, що виблискувало у сонячному свiтлi.

- Агов, Єво! - почулося здалеку, i до них, махаючи рукою, протовпився високий рудоволосий хлопець. Побачивши, що Єва не сама, знiтився, притлумив свою радiсть. - Повернулася?

- I не подумаю! - дiвчина стрiпнула волоссям.

- Але ж ти тут?

- Це ось iнопланетянин хоче побачити... Рудоволосий зиркнув на Тао, нiяково осклабився:

- Ти, як завжди, з химерами...

Змахнувши на прощання рукою, вiн зник у багатобарвному людському потоцi. Потiм Єву кiлька разiв зупиняли знайомi жiнки й дiвчата i кожного разу вона вiдкараскувалась, мовляв, не має часу, треба поспiшати. Повiдомлення, що з нею прибулець, нiхто не сприймав серйозно, вважали, що це жарт.

- А куди ми поспiшаємо? - спитав Тао, коли вони минули велику скульптурну групу, що наче пливла на тремтливих водяних пелюстках.

- Оглянути Крiотаун ти зможеш згодом... - заглянувши йому в вiчi, сказала Єва. - На це потрiбно не один день i не один мiсяць. А в нашiй секцiї - великий Музей iсторiї мегаполiса. Матимеш уявлення... А тодi вже...

- Так, Музей - сховище iнформацiї. Шкода тiльки, що звiдси не можна зв'язатися з орбiтою.

Рiзноманiтнi фасади, що тяглися лiворуч, оздобленi геометричними фiгурами i навiть колонами давньогрецьких ордерiв, змiнилися бiлою стiною, яку в двох мiсцях прорiзували щiлини, схожi на вузькi довгастi листки, поставленi сторч. Як тiльки зашумiв дощ i першi крупнi краплини вдарили їх по плечах, Єва вскочила до ближчої щiлини, Тао за нею.

- От ми й прийшли! - Помiтивши здивування свого супутника, додала: - Це вхiд до музею.

Юнак обвiв поглядом вестибюль. Гострокутна щiлина звужувалась, тиснула, далi переходила в округлий тунель, покритий свiтло-сiрою фарбою. Помiтивши лiтери, карбованi iз тьмяного золота, запитав, що вони означають.

- Музей Архiтектури, - пояснила Єва. - Та й сама архiтектура музею оригiнальна. У величезнiй масi криги, видiленiй для цiєї мети, вирубано примiщення, що тягнуться, наче звивини людського мозку. Це велетенська модель обох пiвкуль...

Єва бачила, яким жадiбним оком дивиться її Адам на експонати, що iлюстрували розвиток будiвничого генiя людини, i пояснювала написи, цифри. Але й квапила:

- Шлях вiд житла первiсної людини до цього мегаполiса дуже довгий. Хоча тисячi рокiв тут можна вмiстити в десяток хвилин, все одно... Довжина музейних примiщень - кiлька кiлометрiв, а ми як поснiдали... Хоча можна й тут пiдживитися.

Проте фiлiєць не хотiв нi їсти, нi пити, доки не побував у всiх закутках цього дивовижного сховища Iсторiї. А потiм вони ще переглянули кiлька стереофiльмiв (Єва пошкодувала, що не почали з цього). Перед очима зореплавця пройшов кiлькатисячолiтнiй шлях розвитку земної архiтектури. Печери, примiтивнi землянки (в деяких мiсцевостях - iз мамонтових бивнiв), городища... Минали столiття, людина займала все бiльшу i бiльшу площу пiд житло. Камiнь, залiзобетон, асфальт лягали там, де шумiли сади, шелестiли пшеницi. Поступово лiнiйна архiтектура ставала вертикальною, просторовою, з'являлися новi рiвнi над поверхнею землi. Хоч як старалися архiтектори уникати стереотипiв, урiзноманiтнювати забудову, iндустрiальнi методи, зумовленi демографiчною повiнню, диктували стиль. Мiста поступово, але неухильно втрачали своє обличчя, житловi комплекси - чи то в Америцi, чи, скажiмо, в Африцi були схожi мiж собою, як близнята. їх вiдрiзняли тiльки назви. Штамп, як i всяке масове виробництво, подолав творчу думку, архiтектурне мистецтво. Нiхто вже й не згадував, що архiтектура - то застигла музика... На сотнi, а згодом на тисячi кiлометрiв розкинулись кам'янi пустелi з бетонних коробок. Неоковирнi житловi структури тяглися в рiзнi боки, як метастази. I не диво: за двадцять тисяч рокiв кiлькiсть людей на Землi досягла 4 мiльярдiв, а далi населення планети за одне десятилiття зросло на мiльярд, потiм за п'ять рокiв додався ще мiльярд... Стабiлiзувався цей процес на рiвнi 9 мiльярдiв чоловiк.

- Дивно, але чомусь не прищепилися свайнi i плавучi мiста, - сказала Єва, - мiста у виглядi мостiв через протоки, як-то Ла-Манш, пiдвiснi будинки. Натомiсть почали освоювати крижаний континент. Мовляв, треба вивiльнити продуктивнi землi...

- Може бути, цьому сприяв розвиток науки i технiки, - зауважив Тао. Вони вийшли через другу щiлину i знову опинилися на проспектi фонтанiв.Тут, я бачу, все таке вигадливе...

- Та, звичайно, без високого рiвня технологiї змонтувати в крижанiй товщi гiгантську машину для життя було б неможливо... - Єва поглянула на хлопця, осмiхнулась. - В архiвах Крiотауна я вивудила дещо цiкаве. Пiонером i ентузiастом забудови Антарктиди був архiтектор, що користувався мiнусовою дiоптрiєю.

- Що це означає?

- А те, що вiн був короткозорим, ну, бачив недалеко, розумiєш? Для нього простiр - бiласта пляма. Хiба така людина могла душею вбирати, всотувати синю далечiнь, хорали лiсу i неба? I оцей чоловiчок дав iмпульс...

Тао слухав уважно, не перебиваючи, а Єва з пристрастю доводила, що могли бути iншi вирiшення, що користуватися внутрiшнiм теплом Землi можна й на зелених материках, що, хоча компактнiсть заселення економiчно вигiднiша, людство добре забезпечене натуральними продуктами, - цей проект має бiльше мiнусiв, анiж плюсiв, i. найбiльша вада - вiдрив вiд Природи, iзоляцiя в крижанiй шкаралупi. А вiдриватись вiд Природи, вiдгороджуватись вiд неї пластиками, жити оранжерейно - це значить спотворювати нормальний процес еволюцiї... Вона ратує за повернення до Природи - пiд справжнi дощi, справжнє Сонце i вiтер! Це просто нонсенс: електроннi пристрої i механiзми, що займаються сiльським господарством, рибальством, перебувають у кращих природних умовах, анiж люди!

- Тут поганi умови? - спитав Тао.

- Нi, умови тут оптимальнi. Це велетенський дiм для всiх разом i кожного зокрема. Але зрозумiй, це ж соти, красивенькi теплицi! Iлюзiя неба, краєвиду...

- Бачу - ростуть дерева, - змахнув рукою Тао.

- Якби ж то росли... - зiтхнула Єва. - Вони завжди однаковi - i восени, i весною. Пластикове листя не росте, не жовтiє i не опадає. I навiть свiтловi ефекти не можуть оживити цих макетiв.

- Пташки! - скрикнув Тао.- Чую - спiвають!

- То запис... - Єва прихилилась до свого Адама, мрiйливо, упiвголоса мовила: - Ми з тобою житимемо на лонi Природи! Там, де справжнi тополi, справжнi пташинi спiви, так? - I, не ждучи вiдповiдi, продовжувала: - Це буде початок нової ери - Повернення!

Вона мало не затанцювала з радостi. Повернення! I її, земної, i його, фiлiйця. Дуже влучне слово - Повернення. А головне - початок нової ери.

Тао стримано усмiхався i ствердно кивав головою. її радiсть передалася йому, вона це вiдчувала i сипала словами, наче засiвала благодатну ниву.

- Хiба ж не на моєму боцi правда? А нiхто з друзiв не пiшов за мною... Це просто щастя, що я зустрiла тебе!

Знайомство з Крiотауном продовжувалось доти, доки вони не потомилися. Смачно попоївши в чудово iлюмiнованiй їдальнi, де страви подає безшумний конвейєр, що рухається уздовж столiв, нашi молодята вiдвiдали затишний гiпнотеатр, в якому протягом п'яти хвилин сприйняли довжелезну iсторично-художню програму. На Тао цей театр справив ще бiльше враження, нiж Музей Архiтектури. Як тiльки вiн - за допомогою Єви, звичайно, - надiв навушники i натиснув кнопку обраної програми, гучна музика раптово наповнила вуха, потiм вiн став свiдком iсторичних подiй сивої давнини... I все було таке реальне, таке захоплююче, що вiн вiдчув себе землянином. Особливо зворушили його емоцiї молодого Тiберiя, що мусив, за велiнням iмператора Августа, покинути кохану дружину Вiпсанiю i взяти шлюб з його донькою Юлiєю. У цього мужнього чоловiка заблищали сльози на очах, сльози розпачу. А випадкова зустрiч Тiберiя з Вiпсанiєю на вулицi в Римi! Останнє побачення двох люблячих душ...

- Якi живi сцени стародавнього Риму! - вигукнув Тао, коли вони вийшли на осяйний проспект. - Завжди пам'ятаю, - торкнувся долонею свого чола.

- А я не вмикала. Дала волю своїй фантазiї...

- Що ж ти була уявляти?

Єва усмiхнулась:

- Не "була уявляти", а просто - уявляла. Я уявляла, Адаме, майбутнi осяйнi мiста на морських, рiчкових i озерних берегах, у горах, на пiщаних островах... Простiр, куди не глянь, над головою справжнє небо. I повiтря без рецепта...

В її грудному голосi було стiльки мрiйливостi, захоплення, що й Тао почав мрiяти разом з нею. Скiльки архiтектурних iдей виникло, поки вони iшли переходами, стояли на рухомих тротуарах, сидiли бiля ставка. Особливо фантазувала Єва. Тут були i велетенськi мiста-пiрамiди, якi можна споруджувати на мiлководних акваторiях, мiста-гори в гiрських мiсцевостях, висячi мiста над рiчками, мiста-веретена кiлометрової висоти... Ну, звичайно, бажаючi можуть лишатися i в Крiотаунi, можна ще спорудити Крiополiс у гренландськiй кризi...

- А вже був Центрум, - сказав Тао. - Сахара. Там жив великий народ атланти, нашi предки. Мiсто-конус, тераси обкручували...

- Оповивали, - поправила Єва.

- Так, оповивали, а на терасах - сади. Кожен мав сад!

- I такий проект наша цивiлiзацiя здужає втiлити. Але треба поспiшати, бо буде запiзно.

- Чому?

- Я боюся, що рiд людський перетвориться на рiд оранжерейний...

Тао хитнув головою:

- Така людина, як ти, юна Мати, може бути творець завжди.

- I будемо! Ми з тобою будемо!

Все в нiй сяяло щастям - i очi, i щоки, i примхливi губи,- юнаковi кортiло приголубити її, але навколо снували люди, i вiн тiльки усмiхався.

Нарештi Єва похопилася i, насупивши брови, спитала:

- Може, досить цього мурашника? Нас чекає "Птиця"!

- Може бути, треба повiдомляти нашого Стерничого.

- Якщо ти хочеш, пiдемо до Адмiнiстративного Центру.

...Посерединi великої напiвкруглої зали, стiни якої займав комп'ютер, за пультом сидiв сухорлявий, пiдтягнутий Вiдповiдальний Черговий. Вiн майже не вiдривав очей вiд осцилографiв, що пульсували зеленим свiтлом. Коли ж на свiтнiй кривiй з'являлася червона тремтяча нитка - сигнал перебою,- вiн одразу натискував кнопки, клавiшi, i на екранi линули самi зеленi хвильки. Для вiдвiдувачiв у Вiдповiдального Чергового було зовсiм мало часу. Минуло кiлька хвилин, поки вiн обернувся.

- Слухаю.

Ковзнув байдужим поглядом по Євi i Тао.

- Це ось iнопланетянин... - почала Єва, та Вiдповiдальний Черговий перебив її:

- Ви до мене у справi?

- Так. Iнопланетний корабель...

- Я дуже зайнятий. Зайдiть до мого помiчника. Сусiднє примiщення.

Єва i Тао лише перезирнулися. Певне, повiдомлення про iнопланетян вiн сприйняв, як недоречний жарт.

Просторий кабiнет Вiдповiдального Помiчника Вiдповiдального Чергового був увесь завiшаний картами Крiотауна. Сам господар - товстун з лисою головою - сидiв за голим письмовим столом з указкою в пухлiй руцi. Маленькi, заплилi жиром очицi так i вистрiлили на вiдвiдувачiв.

- Ми прийшли...

- Я це бачу.

- Ми прийшли, щоб повiдомити важливу новину...

- Повiдомляйте.

Вiн переклав указку з однiєї руки в другу, тримаючи її сторч.

- Це ось iнопланетянин. - Єва кивнула на юного фiлiйця.

- Так, так... - Вiдповiдальний Помiчник Вiдповiдального Чергового плямкнув товстими губами. - Це дуж-же цiкаво. Яка там новина, це - сенсацiя! Ви знайомитесь з Крiотауном? Так?

- Трохи побачили, - обiзвався Тао. Рiденькi брови Вiдповiдального пiдскочили.

- Чудово! Тепер вам треба навiдатися ось до цього закладу. - Вiн пiдхопився i тицьнув указкою позад себе.

- А що там такого цiкавого? - спитала Єва, дивлячись на карту.

- О, там можна вiдпочити пiсля космiчної подорожi! - Очi йому втонули, губи розтяглися в посмiшку.

Єва швидко пiдiйшла до карти i прочитала напис пiд указкою: "Френоклiнiка". Мовчки обернулась i, торкнувши Тао за лiкоть, покрокувала до виходу.

- Що вiн показував на схемi? - спитав Тао, ступнувши на рухому стрiчку тротуару вслiд за Євою.

- Френоклiнiку. Вiн вважає нас за ненормальних!.. - Єва стрiпнула волоссям. - А ми, знаєш що? Почнемо знизу!

- Не розумiю.

- Ну, звернемось до керiвництва секцiї.

У секцiї, до якої вона була приписана, Єву знали як ексцентричну зухвалу дiвчину, вiд якої так i сподiвайся рiзних витiвок. Отож, коли вона почала говорити про експедицiю фiлiйцiв, керiвниця секцiї - висока повногруда жiнка з похмурим поглядом чорних очей - холодно процiдила:

- У нас тут не клуб фантастiв, ми люди практичнi.

Керiвниця страшенно боялася, щоб гостра на язик Єва потiм не виставила її на посмiховисько.

- Так ось же член експедицiї! - Єва кивнула на Тао.

- Так, це правда, - обiзвався хлопець. - Юна Мати...

- Ти вже стала матiр'ю, Єво?! Тодi треба стати на облiк...

- Та це вiн так, за звичаєм... - На Євиних щоках спалахнув рум'янець. Розумiєте, на їхнiй планетi...

- Розумiю пречудово. Вам треба звернутися до Вiдповiдального Помiчника Вiдповiдального Чергового.

Керiвниця стиснула витягнутi в шнурок губи i одвернулася до комп'ютера.

Єва i Тао стояли розгубленi, але тiльки мить. Нiби щось пригадавши, дiвчина потягла свого Адама до виходу.

- Радiо! - вигукнула вже на тротуарi. - Треба через головну антену! Щоб ваша Старша Мати...

...Зустрiч - урочиста, велелюдна - вiдбулася на одному з найкращих майданiв Крiотауна - форумi, на якому вiдзначалися iсторичнi свята. Хоча фiлiйцi також люди, родичi землян, але водночас - iнопланетяни! Велетенський цирк пiд шатром голубого неба, по якому пливло лiтне сонце, був заповнений ущерть. Радiснi лиця, легкий барвистий одяг, музика, - важко було повiрити, що все це в товщi криги, що нагорi бушують снiговiї i лютує мороз. Старша Мати у довгiй параднiй одежi, урочисто ступаючи до середини цирку, з подивом поглядала навколо i стримано, з гiднiстю посмiхалася. На вiдстанi кроку за нею йшов Тао, а далi гурток найвiдомiших громадян Крiотауна, серед них, звичайно, i Вiдповiдальний Помiчник. Як тiльки вони зiйшли на помiст, застелений зеленим синтетичним килимом, - гамiр i музика вщухли, сонце зупинилося точно в зенiтi, де йому й належало бути.

- Ми переживаємо iсторичний момент...

Єва це вже пережила - першу зустрiч i не дуже й прислухалася до вiтальних слiв. Старша Мати,- ось про кого вона думала. Спершу, коли Тао пiдвiв до неї, здалося, що це - саме сонячне тепло, та коли очi їхнi зустрiлися, Єва вiдчула крижаний холод. Чому, ну чому вона так?.. А зрештою, нехай, це її особисте, головне - Адам кохає свою Єву! Цього не могла не помiтити Старша Мати... Стривай, а що, як саме це i є причиною... Та нi, не може бути. Тао не належить до її роду, вiн розповiдав, так що...

Дiвчина не могла зосередитись нi на своїх невиразних думках, нi на тому, що вiдбувалося перед її очима. Як на неї, то хай би скорiш уже кiнчалося це пишномовство, ця метушня бiля телепередавачiв, балачки, охи та ахи обивателiв, для яких, власне, однаково, з якого приводу зiйтися, аби було видовище.

- А тепер дорогi нашi гостi зможуть оглянути складну i унiкальну систему життєзабезпечення Крiотауна.

Єва полегшено зiтхнула. Нарештi вони будуть разом з Адамом! Уже i в його душi палахкотить зелена пожежа лiсу, хлюпочеться рiчка, шумлять тополi, уже його серце охопила жага земної краси...

Радiсть пройняла дiвчину i нiби освiтила її зсередини. Знайомi та навiть i незнайомi помiчали її в цьому людському тлумi, дiвчина чимось вирiзнялася серед тисяч, хоча й не була красунею.

А Єва, енергiйно пробиваючись до свого Адама, окрiм нього, здається, не помiчала жодної живої душi.

Наче все було так, як i перед вiдвiдинами Крiотауна, - "Птиця" стояла неподалiк того мiсця, де її облюбували мамонти, трави зеленою повiнню стiкали до рiчки, кущi млiли пiд сонцем... Так i не так. Чутливе дiвоче серце вловлювало якiсь тривожнi змiни, хоч нiяких певних ознак бва ще не помiчала. Тао був нiби такий, як i ранiше, але...

- Слухай, Адаме, подивися менi в очi! - Пiдвiвшись, схилилась над його обличчям. - Я тривожусь: у твоїх очах - сум. Що сталося?

Вiн силувано усмiхнувся.

- Нiчого.

- А чому ж ти вiдводиш погляд? В тебе... не такий настрiй. Може, я... Ти розчарувався, любий?

- Розчарувався? Такого не знаю тепер i далi!

- Чому ж ти невеселий?

Вони лежали в затiнку на травi, Тао мусив трохи вiдпочити пiсля польоту на орбiту, куди переправив Старшу Матiр. Може, це просто втома?

- Я думаю про Фiлiю, - обiзвався Тао, дивлячись у небо.

Вона теж вiдкинулась на спину i втопила свiй зiр у синiй простiр, де владарювало Сонце.

- Сумуєш за Фiлiєю?

- I Фiлiя, i Земля...

З вiдкритого люка "Птицi" почувся писк, достеменно пташиний. Тао пiдхопився i швидко покрокував до апарата, махнувши рукою Євi.

- Виклик! Зв'язок!

Єва неохоче, як на прив'язi, пiшла вслiд за ним, нiби передчуваючи недобре.

I справдi, всi їхнi мрiї i сподiвання Старша Мати одразу ж перекреслила. Сеанс зв'язку почався, як звичайно, з вiтання, а далi керiвниця експедицiї попросила Тао передати вiд iменi всього екiпажу якнайщирiшу подяку Євi за сприяння в здiйсненнi контакту, а самому залишити гостинну Землю. Свою програму вони вже здiйснили i мусять стартувати до Фiлiї...

Все це Тао переказував Євi, нiби автомат, а наприкiнцi думка про розлуку рiзонула його в самiсiньке серце, хлопець задихнувся, умовк на пiвсловi, безпорадно позираючи навсiбiч.

- Що з тобою, Тао? - В голосi Старшої Матерi забринiла тривога. - Чи ти забув про свiй обов'язок?

Стерничий, що також дивився з екрана, торкнувся свого рiдкого волосся, нахмурив брови. Хотiв щось сказати, вже й рота розтулив, але Старша Мати заговорила знову:

- Ну ж бо, вiдповiдай, Тао, що сталося?

Пiдвiвши голову, юнак розпачливо сказав:

- Я так мрiяв про Землю...

- Твоя мрiя здiйснилася, ти побував...

"Вона його забере... - бухало Євi в скронi. - А що ж? На її боцi... Справдi, вiн мусить... Але ж ми..." Стало жаль себе, клубок пiдкотився до горла. Чому в неї така гiрка доля? Ще ж зовсiм молоденька, а стiльки розчарувань...

Слова порощали, як сухий снiг, Тао не все й переказував, i хоч Єву охопило нервове напруження, вона вловлювала не лише холоднi iнтонацiї. В голосi Старшої Матерi їй чулося щось бiльше, щось людянiше, анiж офiцiйна турбота про члена екiпажу. Дипломатiя? Боїться, щоб не скоїв чого? Та хiба вiн здатний на щось вiдчайдушне? Лагiдний, податливий, як вiск.

Юнакове обличчя все хмурнiшає, вiн кусає губи, вiдводить погляд убiк. Чому така знервована Старша Мати? За довгi роки польоту була ж прихильна до нього, як нi до кого з екiпажу. А зараз...

Єва паленiє, наче охоплена полум'ям. Чи довго триватимуть цi тортури?

- Старша Мати забороняє,- нарештi каже Тао, i в голосi звучить безнадiя.- Можеш на Фiлiю? - Щось по-своєму передав на орбiту, вiдповiдь прозвучала, як пострiл.- На корабель не можна. Iнструкцiя забороняє. Виходить...

"Що вiн запитував? - стрепенулася Єва.- Чи можу я покинути Землю? Невже хоче перекреслити моє життя? Любий мiй..."

Невизначенiсть ситуацiї мучила її до фiзичного болю - пiд ложечкою замлоїло, отерпiло.

Тао кинув на неї розпачливий погляд, немов благаючи порятунку. Вона ж тiльки жалiсливо осмiхнулася. А що могла вдiяти? Хiба що взяти його за руку та повести звiдси? Але нi, почуття вiльне, i кожен обирає шлях...

Старша Мати i Стерничий на екранi перезирнулися, вона щось навiть сказала йому стиха. Вчений торкнувся пальцями своєї розрiдженої шевелюри, поплямкав, а тодi сказав:

- Це наша традицiя, Тао, - шанувати Матiр...

- Ще не було випадку, щоб велiння Старшої Матерi...

- Виховати з тебе зореплавця, - перебив Стерничий, - це була її мрiя. Коли ти народився, прийшла звiстка про загибель твого батька в далекому польотi. Вона вирiшила, що ти його замiниш у космосi.

- А чому це...

- Вона твоя рiдна мати - ось чому. Так, так, рiдна. Бачу - ти вражений. Послухай, експедицiя в напрямку до Веги, в яку вона вiдправилась, несподiвано застряла на довгi роки, i ти виростав...

Болiснi, незрозумiлi Євi перемови ятрили їй душу, клубок образи i гiркоти душив горло, але все-таки дiвчина трималась, та коли Адам, гамуючи хвилювання, затулив своє обличчя долонями, Єва не витримала, пiдвелася i пiшла до люка. Досить. Вона нiкому не дозволить збиткуватися над собою! I якщо Адам поступився, то що ж... нехай.

Єва вже була далеко вiд "Птицi" - iшла не оглядаючись, по колiна в травi, а Стерничий все розповiдав ошелешеному Тао його родовiд. I, звичайно, продовжував мiзкувати над своєю формулою - паралельно. Йому бракувало буквально однiєї ланки, одного вiртуального моменту руху, щоб опанувати кривизною дев'ятого порядку...

Нараз учений замовк, неначе до чогось прислухаючись, постукав себе пальцем по тiм'ю - так, як ото дятел дзьобом по дереву, i рот йому округлився. Це вже була певна ознака, що вся розумова потенцiя сконцентрована виключно на одному об'єктi.

- Тепер ти все знаєш, сину, - пiдхопила нитку розмови Старша Мати. Звичайно, моя провина... - Тут вона зiтхнула вже не як керiвна, а просто як мати. Очi їй зблиснули, але сльоза так i не з'явилась.- Осiсти на Землi, хоч вона й прекрасна, унiкальна серед планет...

- Завершив! - раптом вигукнув Стерничий.

Старша Мати здивовано видивилась на нього, i пiд її поглядом обличчя ученого одразу набрало статечного вигляду. Вiн сказав своїм звичайним стриманим тоном:

- Вiднинi залишається лише технiчне завдання...

- Про що ви? - спитала Старша Мати.

- Я вивiв формулу скорочення простору. Не десятки рокiв вiддiлятимуть Фiлiю i Землю, а лише сiм годин! Тао може залишатися на цiй планетi. З допомогою землян оснастимо свiй корабель...

- Сiм годин польоту? - пiдвiв голову Тао. - Неймовiрно! То це ж Фiлiя стане околицею Землi...

Материне лице вiдтало, вираз його полагiднiшав i подобрiшав. Тао перехопив її погляд - теплий, усмiхнений, i сам дитинно посмiхнувся.

...Єва прикрiплювала пузатого дирижабля до крайньої щогли, яка стояла понад потiчком. Всi iншi карячкуватi опори вже були обвiшанi такими сизими стручками, нiби гронами дивовижного винограду. Розташованi на рiзних рiвнях, вони скрiплювались помiж собою тонкими, натягнутими, як струни, тросами. I зараз дiвочi пальцi спритно протягували кiнець троса в петлi на "спинi" дирижаблика. Та раптом на руку впала тiнь. Єва озирнулась - бiля неї стояв Тао, її Адам!

- Полетiли?

Вiн кивнув головою.

Єва покинула дирижаблика i з вигуком радостi припала до його грудей.

- Я знала: ти прийдеш... любий!

- А це що побудувала? - кивнув на щогли з дирижаблями.

- Це мiсто майбутнього, архiтектурна фантазiя. В кожнiй такiй повiтрянiй секцiї, скажiмо, тисяча квартир, на однiй щоглi - п'ять чи бiльше секцiй, уявляєш? Всi основнi комунiкацiї - в щоглах, на вершинах - вiтрянi електродвигуни...

Тао роздивлявся навколо, неначе вже бачив це дивовижне мiсто збудованим.

- Красива твоя Земля, нема слiв - красива?

- Наша Земля, - лагiдно поправила Єва i, ледь усмiхнувшись, додала: - I Фiлiя наша, увесь Всесвiт...

Неприкрiплений дирижаблик, пiдхоплений повiтряною течiєю, поплив понад рiчкою, поволi набираючи висоту. Сонячнi цятки на ньому скидалися на засвiченi вiконця - нiби там уже хтось жив.