«Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85»

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 (fb2) - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 (Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85) 1365K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Петр Федорович Кравчук - Юрий Иванович Константинов - Дмитрий Игоревич Шпаро - Александр Васильевич Шумилов - Виталий Яковлев

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

Рецензент В. Я. Бурбан

Упорядник В. М. Іванина

ПРИГОДИ

Петро Кравчук КРИТИЧНА МЕЖА Повість[1]

1

Командир підводного човна “Картель” капітан першого рангу Ентоні Крейслер, викликаний у військово-морський корпус генерального штабу на одинадцяту ранку вісімнадцятого лютого, неабияк здивувався, коли напередодні, переступивши поріг його розкішної вілли, посильний, офіцер для доручень, вручив йому перепустку в епсилон-сектор оперативного відділу. Молодий, франтуватий капітан-лейтенант берегової служби відрапортував як належало і пішов геть, лишивши по собі неприємний дух шкіргалантерейної крамниці, а Ентоні все ще стояв посеред вітальні на першому поверсі, розгублено тримаючи в одній руці акуратно розрізаного вузького конверта, а в другій — оранжеву картку перепустки; літера епсилон грецького алфавіту у лівому верхньому кутку й чітка синя лінія по діагоналі бланка, власне, і збентежили його — у цей сектор мали доступ тільки члени кабінету міністра оборони та члени уряду. Сюди його викликали вперше, хоч за час своєї сімнадцятирічної служби Ентоні не раз доводилося бувати в оперативному відділі морського корпусу, де погоджувались і уточнювались особливості й напрямки маневрів, операцій, наближених до бойових, уявних ударів превентивно-запобіжного значення, а іноді й цілком реальних та руйнівних, як це було місяць тому на Бофосі.[2]

Зрештою, не йому гадати: запобіжного чи якого значення набував потужний удар пускових установок його підводного човна; він одержав наказ і виконав його, а все інше не мало значення.

Спочатку Ентоні спостерігав приречений порт крізь перископ з човна, який перебував на глибині поблизу берегової лінії Бофосу. У головному порту стояло з півдесятка суден під різними прапорами, біля окремого причалу височів пасажирський лайнер, а трохи далі ледь погойдувався на хвилях океанський танкер. По набережній, що вигиналась під горою, зрідка проповзали допотопні авто, плавно котили сучасні лімузини, об’їжджаючи відкриті кінні кабріолети з напнутими вигорілими тентами, а поміж усім тим жваво снували численні перехожі, кваплячись кожен у своїх справах.

Було в цій мирній картині щось образливе для Ентоні. Якась непевність не давала йому зосередитись. Не часто йому випадало брати на себе таку відповідальність: те, що за кілька хвилин він мав зробити, хоч з якого боку поглянь, хоч як поведи носом, — кепсько пахло. Не дуже заспокоювала й та обставина, що відповідальність, власне, перебирали на себе інші, він мав тільки виконати наказ. Що більше він думав про все це в останні хвилини, то більші сумніви його огортали. Потужність бойових установок човна була така, що в цьому зачаєному очікуванні він вбачав щось принизливе й ганебне; кого-кого, а себе Ентоні боягузом не вважав і завжди готовий був іти на ворога, рівного йому за силою.

Ентоні завжди пам’ятав, що його підводний човен має назву “Картель”, а це, крім усього, означає також лицарський виклик на двобій. Але кого викликати на Бофосі і яке в тому лицарство, для Ентоні було загадкою. Саме це дратувало й виводило його з рівноваги під час рекогносцирування порту. Проте наказ він мусить виконати будь-що, а свої сумніви сховати подалі.

Ентоні пошукав в окулярі більш-менш солідну ціль, зупинившись на групі будівель у протилежному від пасажирського лайнера кінці причалів, де стояв танкер і виблискувало в перспективі порту мереживо сріблястих трубопроводів. Усі вони бігли від причалу й від танкера до високих об’ємних циліндрів з пальним: то було ціле містечко резервуарів з насосною станцією, обладнане за останнім словом техніки. Він бачив такі в багатьох портах світу.

Минуло ще кілька хвилин, протягом яких Ентоні давав команди, і картина порту раптом потворно й страшно змінилася: стіна червоного вогню і чорної кіптяви знялася над берегом. Моторошно було спостерігати в окулярі перископа це шалене буйство вогню, пекельний жар якого, здавалося, досягав навіть сюди, крізь багатометрову товщу води.

Все. Решту довершить надводний флот. Ентоні покидав прибережні води, коли над островом з’явилися вертольоти, його удар був лише сигналом до початку операції. Ентоні свою місію виконав, йому дісталася найчистіша частка не дуже чистої роботи; кіптяву ковтатимуть інші, декого і обсмалить у тій операції, а жоден із членів команди “Картеля” навіть не спітнів.

Ентоні викликав покоївку і наказав відчинити вікно. У вітальні все ще стояв терпкий галантерейний дух, залишений посильним. Такі випещені жевжики, думав Ентоні, ніколи не взнають смертельної задухи тісних відсіків — від свого народження вони запрограмовані на інше. І ця берегова служба при генеральному штабі їм потрібна як додатковий пакет акцій до тих, що має високопоставлений тато в тій чи іншій компанії.

Покоївка, молода гарненька провінціалка, ніяк не могла впоратись із шпінгалетами. Розсунула золотисто-оранжеві штори, нижній замок відкрила швидко, дістати ж верхній заважало широке підвіконня. Якийсь час Ентоні мовчки спостерігав, як виокруглювались її молоді груди, хвилювалося вище колін шовковисте коротке платтячко, оголюючи пружні ноги, а далі не витримав — згріб дівча попід груди й поставив на підвіконня. Дівчина зойкнула й засміялася, змовницьки зиркнувши на Ентоні.

Міріам найняла покоївку, коли він був у плаванні. З попередньою, яка протрималась у них кілька років, мовчкуватою, кістлявою мегерою, давно вже треба було розрахуватись. Утримувало те, що мегера добре робила свою справу. Міріам мирилася з нею, а Ентоні особливості її характеру не цікавили, бо він бував удома не більше трьох місяців на рік.

Зараз дружина з дітьми відпочивала у фешенебельному пансіонаті на західному узбережжі. Ентоні збирався поїхати до них, проте втіхи на думку про це не відчував: досі стояла перед очима ота кіптява в окулярі, безголосо кричали на викривленій набережній люди, розпачливо здіймали руки вгору й показували на червоне полум’я й димових зміюк, що звивалися, ширяли над низькими одноповерховими будівлями в полоні пальмового листя. Чимскоріш хотів позбутися нав’язливої картини, а вона все з’являлася в уяві, не даючи спокою навіть у короткі години сну.

— Так добре, пане Ентоні?

— Добре, пташко.

— А як я звідси злізу?

— Я допоможу, синичко…

Йому дали черговий ОЗДІ — орден Захисту Державних Інтересів, четвертого, найвищого ступеня. Перші три він одержував разом із підвищеннями по службі. І ось тепер його нагороджено вчетверте, а це вже велика честь, таке траплялося серед його колег не дуже часто, принаймні до відставки розраховувати на четвертий ступінь не доводилось.

— Ой, пане Ентоні, а що скаже пані Міріам?

— А ми їй нічого не скажемо, пташко…

Його рука вільно блукала по оголеному тілу юної жінки, а погляд був звернений до вікна.

Збоку глянути — це, мабуть, смішно: він, командир підводного човна-супермисливця, і покоївка. Але кому смішно? Хіба що отому галантерейному капітан-лейтенантові, який, сидячи на березі, ніколи не знатиме, що таке сексуальний голод. Бо ті, хто, як і він, місяцями не бачить суші, гибіючи в залізному череві підводного човна, навряд чи будуть сміятися…

— Скільки тобі років, дівчинко?

— Скоро сімнадцять.

— Що?! — Ентоні рвучко повернувся до покоївки. — Тобі ще немає сімнадцяти?

— А тебе це непокоїть?

Він здивовано дивився на дівчину. Його старша донька, Ненсі, мала шістнадцять. Що тепер робить Ненсі, яка виросла без нього, які в неї турботи? Він навіть не уявляв. Бував удома як гість, а дітей бачив лиш по кілька днів на рік.

Він раптом нестримно засміявся:

— Аж ніяк, пташко.

Принаймні якщо ця дівчинка увечері побіжить, підстрибуючи, до свого хлопця, йому від того не буде ні жарко ні холодно.

— Хто твої батьки, Кет?

— Вони працюють на винограднику. А я зовсім не хочу працювати на винограднику. Я довго шукала роботу тут, поблизу міста. Бо в місті неможливо знайти.

— Ти хотіла б мати гарну сукню, Кет? Чи навіть дві? — Ентоні зіскочив з тахти на ворсистий килим.

І, як був, подався з вітальні у глиб кімнат, поволі переставляючи ноги-колони.

Дівчина раптом стривожилась і почала квапливо одягатися, ховаючи в коротку сукенку своє смагляве тіло. Її великі темні очі збуджено заблищали, заметалися по кімнаті.

За хвилю Ентоні з’явився вже у домашньому халаті й капцях. Недбало кинув на стіл кілька асигнацій.

— Це тобі на сукню, Кет, і будь розумницею, пані Міріам ні про що не здогадається… На сьогодні ти вільна, можеш іти. — Він підійшов до розчиненого вікна, на ходу прикурюючи сигарету.

Усе дужче маяла од вітру прозора гардина, свіжий повів частіше проникав у відчинене вікно вілли, що стояла на згірку серед гострих кам’яних уламків. За поблизьким молом глухо гупали у бетон тугі водяні вали.

Збиралося на шторм.

2

Другу добу не було спокою на воді. Не було його для тих, хто вперше у великому плаванні, хто море бачив, стоячи на березі десь у Криму чи на Кавказі, — блакитне й лагідне, зрідка похмуре. А тут — на тобі! Крижане Баренцове, а ось уже й Норвезьке, холодна чорна й непривітна глибина і простір, невидимий за колючими спалахами полярної ночі. І це лише початок, а ще йти і йти просторами Атлантики, поки, нарешті, великий морозильний траулер зупиниться й кине перший трал. Невситимі баклани і чайки кигичуть над Гольфстрімом, кружляють за кормою над збуреними водами, ширяють над палубою у світлі прожекторів, на мить химерно висвітлюються у стрімкому розмахові крил і знову ніби відпливають у темінь, чути тільки жалібний скрик.

Другу добу з перервами на відпочинок матрос Віктор Гаркуша стоїть вахту біля стерна, куди призначений на превеликий його подив і захоплення, незважаючи на те, що він іще новачок — салага, як кажуть на березі.

Вахта на переході — чотири години вдень і чотири вночі. Стерновому робити тепер нічого, погоду хоч і закрутило, та курс поки що тримає автостерновий. Гаркуша наче прикипів до палуби, вперся спиною в перебірку, щоб не ганяло по палубі щоразу, коли судно заривається носом у воду або злітає вгору на хвилі.

Скоро, мабуть, доведеться переходити на ручне управління. Стрілка автостернового стрибає по шкалі, неначе сумнівається у визначеному напрямку. Світиться компас, блимає шкала автостернового, а саме стерно — ось воно, як і сотні років тому, — дерев’яне колесо з відполірованими держаками. Це вже як море зовсім почне захлинатися люттю — хапайся за них і тримай судно носом на хвилю. Автостерновий тоді ні до чого. Тільки штурман стане збоку, підстраховуватиме, щоб ти не помилився…

— Гаркушо! — лунає з темряви.

— На місці.

— Курс? — коротко кидає вахтовий штурман Георгій Гуртовий, припадаючи до локатора.

— Двісті двадцять шість градусів!

— А тепер? — запитує через хвилину.

— Двісті двадцять чотири!

— Добре, поїхали далі.

Ніч. Навальна хвиля раз у раз заходить збоку, гупає в борт, судно здригається, вода летить на палубу, шкварчить і піниться, бризки облизують скло ілюмінаторів. Матрос Валерій Бородін — ще один дозорний, що стоїть з Гаркушею на вахті, заворушився й заходився щільніше задраювати лобові ілюмінатори.

Другий помічник капітана, вахта якого тепер на капітанському містку, вимкнув локатор і зник за дверима штурманського відсіку. Він уже встиг узяти пеленг найближчого маяка і тепер зробить розрахунки, щоб визначити координати риболовного траулера в цьому хаосі. У стерновій рубці темно: тільки так можна побачити щось зовні, не проґавити чужі вогні, якщо трапляться по курсу. Потріскує пара в батареях опалення, стиха погуркує, відсвічує гірокомпас на окремій підставці.

— Ти не заснув? Бородін! — Це знову Гуртовий.

— Ображаєте!..

— Біжи годинники підкрути. Тільки ж не у зворотному напрямку, анкер зламаєш. Переведеш стрілки на годину назад. У кают-компанії й салоні особового складу. Годинник маєш? Звіримось…

— Чверть на третю.

— Гаразд, крути.

Це вже вдруге відтоді, як вирушили, вирівнюють час. Траулер проминув черговий часовий пояс.

— Вогонь попереду!

Гуртовий зводиться на рівні, швидко ступає кілька кроків, стає поруч із Гаркушею. Вогник в океані за кілька діб самотини — то вже подія.

— Ліворуч…

— Від твого носа, чи як?

— Ліворуч по курсу, — уточнює Віктор, і Гуртовий нетерпляче простягає руку:

— Бінокль. — Якийсь час він пильно вдивляється в ніч, потім передає бінокль дозорному. — Що можеш сказати?

Гаркуші дивно, він ще ні разу не дивився в бінокль уночі, що там можна побачити — збільшену темряву? Він мовчить, напружено дивиться в морок, щоразу міняючи сектор огляду, і, може, тому нічого не бачить, та нарешті вловлює дві світлі цятки попереду.

— Розрізняю два вогні близько один від одного. Той, що праворуч, — трохи вище від лівого… Думаю, що судно.

— Так, топові вогні судна… У якому напрямку рухається?

— Перетинає наш курс зліва направо.

— Молодець, будеш морським вовком… На якій відстані від нас?

— Не можу сказати, — знічується Віктор.

— Еге ж, на око вгадати важко, — погоджується вахтовий штурман. — А приблизно — від нас миль за сім-вісім. Розминемось.

3

За шість хвилин до одинадцятої Ентоні стояв у біломармуровому вестибюлі морського корпусу перед вахтовим офіцером, який уважно вивчав його посвідчення й перепустку в спецсектор оперативного відділу. Щоразу, коли Ентоні опинявся в цьому вестибюлі, на нього віяло холодом від білого полірованого каменю, яким було оздоблено все довкола: високі стіни з вікнами-ілюмінаторами у глибоких нішах, кілька сходових маршів на відкриту галерею другого поверху, масивні кам’яні поручні, сама підлога округлого великого приміщення.

Біля одного з виходів на галерею, у невеличкому басейні з червоно-рудого плямистого граніту, стиха плюскотів фонтан, в’юнке зелене пагілля обвивало його, зазирало в гранітну чашу, купалося в ній.

Вахтовий повернув посвідчення і козирнув.

Ентоні рушив до входу на галерею, не зупиняючись, кинув погляд в ілюмінатор — за вікном-ілюмінатором брижився океан, хилились од вітру в один бік фінікові пальми, гостро стовбурчились непорушні кактуси й хитали побіля них химерними головами бліді орхідеї. Там, надворі, було по-тропічному жарко, а в цьому мармуровому вестибюлі аж морозило. Може, від передчуття нової роботи, яка завжди вносить якісь переміни в його неусталене життя й невідомо який слід і запах полишить по собі? Тут Ентоні діставав завдання, котрі надовго відривали його від берега, змушували напружувати мозок і нерви, а іноді обливатися потом, часто холодним, у задушливих відсіках підводного човна.

— Вас чекають у п’ятсот сімнадцятій кімнаті. — Другий вахтовий у біло-голубій формі ВМС відчинив перед ним двері у довгий вузький коридор, в якому він ще ні разу не бував.

На галереї півколом, перед Ентоні й за спиною в нього, у протилежній напівсфері вестибюля, на однаковій відстані одні від одних височіли масивні горіхові двері із щоразу іншою літерою старогрецького алфавіту у правому верхньому кутку, хоч, ясна річ, ні до стародавніх, ні до сучасних греків люди, що таїлись у щільниках численних кімнат, не мали ніякого відношення. Коридори-сектори розходилися в радіальних напрямах у цьому корпусі, ніби сонячні промені, певно, визначаючи напрями інтересів і сфери впливу по всій тверді та водній поверхні Землі.

— Ми вас викликали, Ентоні, щоб розпорядитися вами, не питаючи вашої згоди, лиш розраховуючи на вашу відданість інтересам держави.

Той, хто почав розмову, спинився, погляд його налитих важким оловом тьмавих очей ні на секунду не змигнув, вбираючи у себе вираз обличчя Ентоні Крейслера, намагаючись прочитати на ньому прихований настрій, потаємні емоції, порух думки. Бо від Ентоні і тільки від нього тепер залежав успіх задуманого. І після паузи повів далі:

— Власне, від початку цієї розмови вибору у вас немає, як нема його у нас, і рішення може бути однозначним — ви й цього разу виконаєте все, як виконували завжди.

— Можете не сумніватись, пане адмірал…

Крейслер стояв незрушно в цьому великому кабінеті, обшитому темним деревом, з безліччю вмонтованих у стіни шаф і відкритих полиць з пристроями теле— і радіозв’язку, сувоями паперів і службовими фоліантами, кількома моделями військових кораблів, великим глобусом у широкій ніші, приладами, що стосувалися навігації і судноводіння і мали тут, у цьому приміщенні, лиш декоративне призначення. Господар кабінету адмірал Менсіл все ще важко дивився перед собою з-за широкого масивного столу, схожого на більярдний. Щоправда, гра тут, безумовно, йшла куди серйозніша, у глобальному вимірі, й ставки робилися незмірно вищі.

Ентоні подивував і насторожив отой загальний вступ, яким зустрів його адмірал; досі за ним цього не водилося. Адмірал був похмурий, повільний у рухах, одне слово — незвичний. Колишнім лишився тільки погляд його очей кольору тьмавого олова, яким він втупився в Ентоні Крейслера.

Неподалік від столу, в кріслі під глобусом, сидів незнайомець у цивільному, риси обличчя якого когось нагадували Ентоні. Крейслер насторожено повів оком у той бік, і тоді незнайомець штучно усміхнувся, повільно встаючи назустріч:

— Пол Венгард, другий помічник прем’єр-міністра…

Якби Ентоні більше крутився в різних офіційних установах, а не гибів під водою, він мав би знати цього опецькуватого діяча з ніби приклеєною усмішкою, який сам, власне, нічого не вирішував, хоч у його присутності й з його участю вирішувалось надзвичайно багато. Ім’я Пола Венгарда вряди-годи згадувалось у переліку осіб у коротких повідомленнях про офіційні зустрічі прем’єр-міністра, іноді обличчя його з’являлося на екранах телевізорів. Ентоні потис руку помічникові прем’єра, і його грубувате квадратне обличчя з попелястими віями й рудими бровами наскільки змогло висвітлило привітливість до цього представника урядової коаліції.

Справа, як зрозумів Крейслер, була серйознішою, ніж він очікував.

— Адмірал мав би зустріти нас гостинніше, — усміхаючись, повернувся Венгард до адмірала Менсіла, який одразу встав з-за свого “більярдного” столу.

— О, так, прошу… — в одній з потаємних ніш відчинились дверцята.

— Коньяк, віскі, мартіні?

— Все одно, адмірале… — Венгард узяв приземкувату пляшку, налив у маленькі чарочки темно-золотистий напій.

— У вас гарний послужний список, Ентоні, і я певен, що й цього разу ви зробите все як треба. До речі, ви славно попрацювали на Бофосі й одержали заслужену нагороду. На острові встановлено справжній демократичний порядок в інтересах миру й на прохання законного уряду республіки, який знайшов у нас тимчасовий притулок після комуністичного перевороту. Тепер усе стало на свої місця, і в тому є частка ваших героїчних зусиль, Ентоні. За вас… — Йод Венгард ковтнув з чарки й, показавши очима на крісло біля низенького столика, сів сам. Видно, був настроєний на біль-менш тривалий зовнішньополітичний огляд міжнародних подій. Справді, ще ніколи Ентоні не діставав наказу в такий спосіб, з такою довгою прелюдією. — Ми й надалі робитимемо все, щоб відстоювати демократію і справедливість. Ядерне роззброєння — це небезпечний міф ворожої пропаганди, який загрожує нашим національним інтересам.

— Цілком згоден з вами, пане Венгард…

В очах помічника прем’єр-міністра майнуло ледь помітне невдоволення тим, що його перебили, він мовчки пожував м’ясистими губами, певно, шукаючи продовження вдало розпочатої тези, і повів далі:

— Важливо не тільки бути згодним, а й практично підтверджувати. Що стосується вас, Ентоні, то ви, безумовно, вже довели на ділі свою відданість нашим ідеям. На жаль, не всі у нас можуть цим похвалитися. Ворожа сфера впливу поширилась на колишні наші регіони в Старому й Новому світі, на території, де наші підприємці вклали чимало коштів і зусиль у відродження й розквіт слаборозвинутих країн. Ми не можемо бездіяльно спостерігати, як порядкують там, навчені кимось, безголові аборигени, які вчора ще ходили мало не голими, а тепер позаймали наші фабрики, заводи й шахти…

Другий помічник прем’єр-міністра раптом замовк, потім несподівано запитав:

— Скільки вам платять, Ентоні?

Крейслер від несподіванки поставив на місце пляшку з мінеральною водою, яку узяв був, щоб наповнити бокал. Адмірал і Пол Венгард мовчки дивилися на нього.

— Тридцять тисяч доларів на рік, пане Венгард…

— А скільки коштує ваша вілла на кипарисному згірку?

— Сто п’ятнадцять тисяч… — відповів Крейслер, спантеличений запитанням.

Пол Венгард мовчки пожував губами.

— Сьогодні ви одержите п’ятсот сімдесят п’ять тисяч доларів. Це п’ять ваших вілл. А рівно о двадцять третій годині вийдете в океан. Деталі обговорите з адміралом.

Крейслерові, при всій його незворушності й витримці, перехопило подих. Було схоже, що його купували, як кінозірку або професійного боксера. Але це не мало значення. Мав значення чек, поданий Венгардом.

Адмірал Менсіл, встаючи з крісла, запросив Ентоні до свого робочого столу, розгорнув службову карту з чорнильною позначкою-штампом “Цілком таємно” і озвався глухим голосом:

— Ваш човен повинен дійти під водою до точки з координатами зет-ікс, там ляжете на грунт не пізніше шостого березня цього року. Про мету походу дізнаєтесь на місці. Наказ вручать вам на борту за чверть години до виходу в океан. Пакет відкриєте у точці зет-ікс. Все ясно?

— Пане адмірале, ми готувались до загального регістру, крім того, сім членів екіпажу, середній комсклад, у відпустках у зв’язку з успішним виконанням попереднього завдання.

— Знаю. Технічної інспекції не буде. Без кого ви не зможете обійтись?

— Без електромеханіка й радиста-навігатора.

— Вони вже на борту. Ваш відпочинок теж закінчується. — Адмірал замовк, подумав і сказав: — Відпочинете пізніше.

— Ви знаєте, де ваша дружина, Ентоні? — несподівано запитав Пол Венгард.

— Вона в “Голубому дельфіні”, на західному узбережжі.

— Ні, Ентоні, вашої дружини там немає, ми їй запропонували інший пансіонат.

— Як це розуміти, пане Венгард?

— А ніяк, Ентоні, — безневинно і приязно усміхнувся другий помічник прем’єр-міністра. — Просто там їй буде зручніше.

— Вона з дітьми?

— Так.

Крейслер дістав хустинку й витер лоба, на якому раптом виступив піт.

— Ви повинні усвідомити, Ентоні, — погасив усмішку помічник прем’єра, — про ваше завдання знає тільки вузьке коло довірених осіб. Я вважаю, ми однодумці, Ентоні, і ви це не раз доводили за час своєї бездоганної служби. Тепер, коли всі тільки й балакають про спільні державні інтереси, дуже багато важать наші практичні дії. Ми з вами, Ентоні, люди слова і дії. Ці безконечні мирні ініціативи супротивного нам режиму — всього лиш балаканина, за якою криється небезпека… Ніякого примирення бути не може. На жаль, дехто з наших політиків, що належать до вищого кола, перестає це розуміти. Ні для кого не таємниця, Ентоні, і для вас також, що наш президент як політичний діяч доживає останні місяці і на переобрання йому сподіватися нічого. Це розуміють усі. Президент зробив ряд поступок у напрямку розрядки, але ми з вами розуміємо небезпеку такого шляху. Хвалити бога, в країні є сили, які стоять на захисті справжніх інтересів держави. Мине кілька місяців, Ентоні, й біля керма стане сильний керівник, і ми не забудемо, що ви не лише поділяли нашу точку зору, а й допомагали нам практичними діями.

4

Вранці, тільки-но великий гарячий диск сонця зайнявся над водою, розганяючи холодну зволожену імлу над непривітними водами північної Атлантики, Гаркуша вже стояв на шлюпковій палубі. Він скучив за сонцем. Траулер ішов на південь, і сонце щоранку все вище здіймалося над хвилями, даруючи людям скупе весняне проміння.

Берег — скелястий, порізаний бухточками-шхерами, ніби малюнок у підручнику географії, чорно-білий од снігу й каміння. Прямо по курсу в територіальних водах суденце: чи то рибалки, чи прикордонники — чужі. Гаркуша збуджено вдивляється у вологий ранок: нарешті він вийшов у море, ось воно у нього перед очима, поки що похмуре й холодне, та не мине й десяти днів, як почнуться жаркі тропічні води. Він з Бородіним уперше перетне екватор. Одначе Бородін вважає себе вже старим морським вовком, бо вже плавав на каботажних рейсах.

Гаркуша згадує, як, проходячи медкомісію, зустрівся з Бородіним. Тоді й думки не мав, що опиняться на одному траулері. Там, у поліклініці, у стовпиську перед дверима одного з кабінетів, Бородін приказував, зупинивши якогось спритного й нетерплячого:

— Тихше, браток, тихше… каніфоль будеш нюхати, ясно? Здай назад…

Вакцину для чергового щеплення Гаркуші й Бородіну брали з однієї ампули, треба було заходити по двоє, одна ампула на двох, і з одного шприца, лиш голки поміняли.

А ось і він власною персоною. Обіцяв зробити екскурсію на рибофабрику.

— Ходімо, Валеро, — каже Гаркуша, й вони з Бородіним ідуть довгими порожніми коридорами повз безліч дверей.

О цій порі майже весь екіпаж траулера ще відпочиває. Не спить вахта на капітанському містку, та, звісно, вахта машинної команди: другий механік, мотористи й котельні машиністи, електрик — час од часу то один із них, то другий встромить голову у двері стернової рубки, перекинеться словом, ковтне прохолодного повітря й щезне, перебігши палубу, у нетрях машинного відділення. Звідти долинає стишений гуркіт. На фабриці порожньо, тепло, чисто і, незважаючи на те, що траулер був на ремонті, ще чутно стійкий запах риби, що встоявся тут із попереднього промислу.

Бородін розгонисто простує між вузлів, конвейєрів рибофабрики й кличе Гаркушу.

— Отут, хлопче, будеш упиратися рогом, — киває на рибоділ — довгий верстак із гладенько обструганих букових дощок червоно-рудого кольору. — Як прийдемо на місце й почнеться риба, тут буде такий пейзаж, що й мамі твоїй не снився… Груди в кишках, живіт в тавоті. Де працюєш? У тралфлоті… Чув?

— Ні, не чув.

— То почуєш.

— А ти де будеш “упиратися”? — сміється Гаркуша.

— Що я?.. Хто куди наймався.

Гаркуша знав, що теперішні його вахти — це тимчасово. На промислі, де автостернового вимкнуть, бо доведеться крутитися серед інших траулерів, це вручну робитиме штатний стерновий Валерій Бородін. А він буде, як каже Бородін, “упиратися рогом” на рибофабриці. Стерно йому доручать лише на зворотному переході, коли кінчатиметься практика і почнеться атестація. Зате коли поїде у відпустку, купить собі повну штурманську форму і кашкета з золотистим крабом і в такому вигляді вийде на вулицю рідного містечка. А потім завітає до своєї… дуже гарної знайомої і скаже, що в Ріо-де-Жанейро… Що саме?.. Що в Ріо-де-Жанейро дуже смачна кава…

5

— Ми когось обстріляли, Фредді?

— І я так думаю, Джо. То не міг бути навчальний пуск.

— Інакше б нас не пошкодили, як ти вважаєш?

— Ми випустили дві торпеди, Джо.

— Дві, Фредді.

— Після чого нас пригостили глибинними бомбами.

— Авжеж, Фредді, і один вибух зачепив нас, і ми мало не перекинулись догори черевом.

— Ти помітив, Джо, дихати стало важче?

— Душно…

— Але чому ми напали?

— Я чув переговори про якийсь вантаж у надводному транспорті. Але навіщо його було топити, скажи на милість?

— Це погано пахне, Джо.

— Скільки ми вже тут, Фредді?

— Близько тижня.

— А командир мовчить.

— От саме це мені й не подобається.

— У тебе хто на березі, Фредді?

— Дружина й син у Зеленому Каньйоні.

— Маєте будинок?

— Ще не виплачений. Що з ними буде, Джо?

— Що буде з нами, Фредді?

Підводний човен “Картель” ліг на грунт посеред океану, затиснутий, немов у лещатах, у глухій безвісті, ліг на критичній глибині, не подаючи ніяких ознак життя ось уже цілих шість днів. У тісних відсіках стояла задуха, більшість регенераторів кисню було пошкоджено глибинними бомбами. Головний механік разом із кількома помічниками й мотористами робив усе можливе, щоб підтримати їхнє функціонування, а водночас і життя тих, хто опинився замкнутий за сталевими стінами кількох відсіків. Зал машинного відділення було затоплено, помпи вийшли з ладу, і вхід до нього встигли задраїти наглухо ще на початку катастрофи.

Головмех доповідав Крейслеру: кілька непошкоджених регенераторів працюють на межі можливого і можуть вийти з ладу будь-якої миті. Ентоні мовчки вислуховував рапорт головного механіка, й щоразу кволо кивав (мовляв, усе почув і бере до уваги), і відпускав його, а головмех, неголений, у мокрій від поту сорочці на округлих плечах і опасистому животі, через кілька годин з’являвся знову.

В очах головного механіка стояв ляк, головний щоразу протирав їх ребром брудної долоні, а з надбрів’я знову струменів піт, і він квапливо зводив руки до очей. Головмех був одягнений не за формою, але Ентоні не зважав на те, він і сам сидів у тьмавому колі аварійного освітлення за своїм столом біля погаслого пульта управління в розхристаній сорочці — мовчки вислуховував і мовчки кивав, або коротко кидав:

— До апаратів… — І головний повертався до вцілілих регенераторів.

Ентоні привів сюди “Картель” після шістнадцятидобового переходу й зачаївся на грунті в точно визначеній точці. Лише після цього видобув із сейфа пакет, який вручили йому на рейді. Поклав перед собою, якусь хвилину зволікаючи. Тихо здригалася пластикова поверхня командирського столу, ще працював на холостих обертах головний двигун, у яскравому світлі настільної лампи лежав глянсувато-білий чотирикутник з грифом військово-морських сил, а всередині його — зміст таємничої операції, заради якої він, Ентоні, плуганився сюди шістнадцять діб.

І в день перед відходом, і всі шістнадцять діб підводного переходу він думав про те, чому деталі таємничої операції не були з’ясовані одразу, а мали таку інтригуючу форму. Дивувала сама розмова і обмежене коло її учасників. Ось чому тепер він з таким нетерпінням розірвав пакет.

“Командирові підводного човна “Картель” Ентоні Крейслеру. Цілком таємно.

За будь-яких умов, не розкриваючи своєї приналежності й місцеперебування, перешкодити рухові каравану суден напрямком зюйд-зюйд-ост на межі координатів зет-ікс…”

Ентоні уп’явся очима в цифри координатів, на яких зачаївся тепер підводний човен, і за мить читав далі:

“Караван складається з п’яти військових кораблів типу есмінець під різними прапорами й одного цивільного судна водотоннажністю сорок тисяч тонн. Суховантаж під прикриттям згаданих кораблів слід чекати у визначених координатах орієнтовно сьомого березня о дев’ятій тридцять.

Спосіб дії: суховантаж торпедувати”.

Караван запізнився на дві з половиною години й відхилився від курсу всього на якихось дві-три милі до сходу. Та не це стурбувало Ентоні. У потужні пристрої візуального спостереження він ще здалеку помітив: у каравані п’ять військових кораблів, чотири з яких — есмінці, а п’ятий — протичовновий найновішого зразка; вони йшли тісно, кутастим ромбом, усередині якого, мов горіхове зерно у шкаралупі, йшло цивільне судно.

Як його дістати? Часу на роздуми немає, караван ось-ось пройде мимо, а тут іще одна несподіванка: на суховантажі, який за розмірами не поступався жодному з кораблів супроводу, майоріли п’ять прапорів різних держав й один із них повторювався на одному з кораблів конвою. Такого “карнавалу” Ентоні не спостерігав за всю свою службу. За міжнародними правилами, в територіальних водах іншої держави належало піднімати, крім свого, прапор цієї країни, а тут їх було півдесятка і води нейтральні на тисячі миль довкруг.

Можливо, в нього ще буде час розібратись у всьому цьому, а зараз треба виконувати наказ. Ентоні скомандував пуск.

Те, що сталося потім, протягом кількох секунд від сплеску торпеди й появи пінистої доріжки за нею, вразило Ентоні. Один з есмінців різко порушив стрій і підставив борт торпеді. Перед такою мужністю треба було схилитися, але сентименти потім, друга торпеда мусить будь-що влучити в ціль. І вона влучила: форштевень суховантажу схитнувся од вибуху, вгору здійнявся стовп вогню і води. Більшого Ентоні не встиг зробити: ані помилуватися картиною, ані поставити крапку ще одним точним влучанням — загородивши суховантаж, просто на нього фарватером останньої торпеди мчав протичовновий корабель під прапором вітчизняного військово-морського флоту. Крейслер, може, вперше за багато років служби розгубився.

Протичовновий корабель з таким самим прапором, як і у Крейслера, дійшов до місця виходу торпеди й, не зупиняючись, густо сипонув глибинними бомбами. Ентоні нарахував з десяток вибухів і після кожного, зціпивши зуби, чекав наступного. І ось тепер він сидить безпомічно за своїм столом у тьмавому світлі від аварійних акумуляторів.

Чому свій протичовновик атакував його?

Що було на суховантажі?

Чому на ньому прапори різних держав, серед яких і той, що його піднімають на супермисливці, коли він спливає на поверхню, входячи в свої територіальні води?

Чи знає про це адмірал?

Що все це має означати?

У примарному світлі аварійних плафонів перед згаслим пультом управління Ентоні Крейслер шукав відповіді на ці запитання й не знаходив їх.

У задушливому кубрику, поскидавши сорочки, лежали матроси. Вони часто й хрипко дихали, намагаючись не розмовляти, щоб хоч трохи зекономити кисень.

Мовчали, ковтнувши океанської води, й ті, хто залишився у зруйнованому й затопленому машинному залі — вахтовий механік, два мотористи, черговий електрик…

Нараз у каюті радиста-навігатора Джо Паркера й електромеханіка Фредді Бердсея прозвучав слабкий сигнал.

— Джо Паркер прибув, пане командир.

— Як почуваєтесь?

— Тримаюся. Дозвольте запитати… Чому ми не даємо сигналу SOS, пане Ентоні?

— То не ваш клопіт, Паркер.

— Тоді… чого ми не рятуємось?

— Для цього я вас і покликав. Ви мені потрібні. Підете з нами. Візьміть автомат. Збір за три хвилини у шлюзовому відсіку.

6

Це нагадувало з’яву привида: поблизу напружених, мов струни, двох тросів-ваєрів на гладеньку поверхню океану випірнула сфероподібна примара.

Судно, зачепившись тралом за якусь невидиму підводну перепону, тремтіло від натуги.

Уже вісім годин підряд траулер шарпався то вперед, то назад, намагаючись звільнитися, проте всі спроби були марні. Першим побачив дивний, схожий на батискаф апарат з трьома ілюмінаторами на куполі капітан траулера Іван Михайлович Черевко.

Разом з ним на капітанському містку стояли Бородін і Гуртовий. Вони повернулись у той бік, куди дивився капітан, і завмерли. Апарат швидко наблизився впритул до борту в районі шлюпкової палуби, його сферичний купол розкрився, і з люка висунувся якийсь здоровань у сіро-блакитному комбінезоні й чорній пілотці. Не звертаючи уваги на моряків, він кинув гаки мотузяного трапа на борт риболовного траулера.

— Ну це вже свинство! — обурився капітан.

Бородін зрозумів ці слова як команду. З’їжджаючи з містка вниз по поручнях, він, мабуть, обдер долоні, але вже наступної миті чужий штормтрап полетів у воду. І тут з відкритого люка сфероподібного апарата пролунала коротка автоматна черга.

— Усім від борту! — крикнув Черевко, але ця його команда запізнилася.

Бородіна кинуло на палубу, палючим вогнем обпекло груди. Той вогонь далі не повз, і, хоч боліло нестерпно, Бородін сів, приголомшено дивлячись на криваву пляму, що швидко розповзалась на сорочці. На палубі тим часом уже застигли дві сіро-блакитні тіні, виставивши вперед стволи коротких автоматів. А по штормтрапу один по одному мовчки піднімалися люди в таких же сіро-блакитних комбінезонах, так само озброєні, з байдужими масками на обличчях. Прибульці мовби й не дивилися на рибалок, проте нікого не випускали з поля зору, тримаючи зброю напоготові.

Лише один із них, рудий кремезний чоловік, був без зброї, в правій руці тримав валізу-дипломат. Він з цікавістю розглядав рибалок, що вибігли на палубу, нарешті його погляд заспокоївся на непоказному Черевкові, який опинився в центрі подій разом із пораненим стерновим.

Черевко повернувся до рудого спиною і коротко кивнув двом рибалкам, ті підхопили пораненого Бородіна й понесли до лікаря.

Капітан зрозумів: цей зухвалий напад на його траулер— не що інше, як піратство; таке траплялося іноді і в наш цивілізований вік. Не міг він збагнути тільки, що могло бути цікавого на риболовному траулері для цих з автоматами? Хіба що триста тонн мороженої риби в трюмі? Злочинці захоплювали літаки цивільної авіації, тероризуючи членів екіпажу, змушували змінювати курс. Там ясно. А яка користь може бути тут?

Рудий з валізою, не зводячи очей з Черевка, голосно промовив:

— Хто з вас розмовляє англійською, іспанською або італійською?

— Я… — озвався до рудого англійською мовою Гуртовий.

Другий штурман як стояв на крилі капітанського містка, так і лишився там, тільки перейшов ближче до трапа.

— Скажіть своїм, — задер голову рудий, — усі повинні розійтися по каютах і…

— Михайловичу, — звернувся Гуртовий до капітана, — цей тип хоче, щоб усі розійшлися по каютах, сиділи тихо й не виходили в коридор, інакше вони стрілятимуть, а ще він наказує… — перекладав далі другий штурман, — стравити ваєри в море й кинути їх. Судно піде туди, куди він скаже.

— Розійдіться по каютах… — наказав Черевко. — Головному механікові з вахтою — в машину.

— Михайловичу, а стернового?..

— Візьміть когось, з ким ви стояли на переході.

За кілька хвилин ваєри були змотані з барабанів тралової лебідки, на промисловій палубі, у порожніх коридорах верхньої й головної палуб лишилося стовбичити по автоматнику в сіро-блакитному.

7

Коли траулер, поминувши тропіки й екватор, прийшов на місце промислу, Гаркуша ще перебував у полоні феєрії переходу, але безтурботне життя скінчилось, починалися важкі трудові будні. Його не поставили за рибоділ, де мав відкритися, як грозився Бородін, такий пейзаж, що й мамі не снився, — вказали місце за пакувальним столом. Але й тут робота була така, що під кінець вахти сил вистачало лише на те, щоб скинути комбінезон.

Йшла пеламіда.

До Гаркуші на стіл вона потрапляла після морозильної камери льодяним бруском, і він кидав і кидав ті бруски, кожні три спаковуючи разом у тридцятикілограмові ящики, поки від утоми не починало мерехтіти перед очима.

Того ранку після вахти Гаркуша тільки встиг вилізти з комбінезона і вмитися, коли почув автоматну чергу. Разом з усіма кинувся на відкриту палубу й побачив те, що побачили всі. Він допоміг віднести пораненого Бородіна в судновий лазарет, а потім його покликав Гуртовий.

8

Радист Джо Паркер дрімав у кутку стернової рубки біля виходу на палубу, скидаючись при найменшому сторонньому звуку. І який дурень це придумав — наглядати за цими людьми, що роблять свою буденну роботу і, судячи з усього, не збираються чинити опір.

Ні, це ідіотизм — вісьмом підводникам “найнятися” в охоронники й година за годиною пильнувати чужих рибалок на чужому судні.

Зовні між прибульцями і господарями було спокійно, вісім автоматних цівок — аргумент неабиякий, але спробуй-но відгадай, як оті рибалки поведуться наступної хвилини. Тому Джо Паркер, тримаючи автомат напоготові, будь-що старався не заснути, насилу роздираючи повіки, що раз по раз злипалися.

Що надумав Ентоні Крейслер? І чи довго вони так протримаються? Тиждень, два? Куди він прямує? Усе це якась дивовижа, схожа на авантюру, а найбільше — на злочин. Він зібрав їх, вісьмох чоловік, і сказав ще там, під водою, у шлюзовій камері пошкодженого супермисливця, що має наказ не розкривати приналежності й місцеперебування човна, але мусить за всяку ціну дістатися до якого-небудь міжнародного аеропорту. Трапився випадок: за них зачепився незнайомий риболовний траулер, отже, вони й скористаються ним та аварійним батискафом.

І ось вони на борту чужого судна, де Крейслер пішов з ним у рубку радиста й поцікавився:

— Ви знаєте, як це влаштовано, Паркер? — і показав на передавач.

Джо Паркер скептично всміхнувся:

— Нема нічого простішого.

— Будете пильнувати, щоб ніхто не міг звідси вийти на зв’язок. Відповідаєте головою. Ефір час від часу прослуховуйте й доповідайте, що робиться довкола.

В ефірі зрідка лунали переговори й виклики поблизьких суден, проте на горизонті їх не було видно, через якийсь час інтенсивно почали викликати на зв’язок великий морозильний риболовний траулер, а він не відповідав, і тоді Джо Паркер зрозумів: це викликають борт судна, яке вони так безцеремонно захопили. Минулої доби близько дев’ятої ранку неподалік заволав про допомогу транспорт з бавовною, на якому спалахнула пожежа, але вони не зійшли з курсу. А ввечері того ж дня крізь перешкоди в ефірі прорвалися позивні невідомого суховантажу, з якого на далеку материкову станцію доповідали про успішне завершення надзвичайної місії каравану Міжнародної Згоди, який ліквідував наслідки торпедного нападу, виконав завдання і ліг на зворотний курс.

— Треба побалакати, чіф… — нарешті порушує мовчанку Джо Паркер, звертаючись до Гуртового, що стояв на капітанському містку.

— Я не старпом.

— А хто ти?

— Другий помічник капітана Георгій Гуртовий.

— Джордж Гуртові? Твоє ім’я схоже на моє… Що там на курсі, Джордж?

— Як наказано: сто десять градусів на південний схід.

— Що таке караван Міжнародної Згоди, Джордж? Ви давно в морі?

Гуртовий насторожено повів оком у куток, де біля виходу на ліве крило капітанського містка, підперши спиною перебірку, сидів чужий радист. Певно ж, що радист, бо зайняв їхню радіорубку й не вилазив звідти. Синювато-смаглі губи його склалися в ледь помітну й навіть привітну усмішку, яка мала заохотити до розмови незнайомого суворо-стриманого моряка.

Паркер присів навпочіпки, поклавши автомат на коліна, певно, вже не тримався на ногах від утоми. Повільно блимаючи почервонілими очима, знизу вгору дивився на Гуртового.

— Вітю… — Гуртовий повернувся до Гаркуші, який стояв біля стерна, — ти зараз підеш у лазарет до Бородіна. Провідаєш, як він там. Я попрошу в цього типа, щоб відпустив тебе. Будь-що знайдеш спосіб…

— Про що ви балакаєте? — насторожився Паркер.

— Про караван Міжнародної Згоди, який тебе цікавить.

— То що воно таке? І взагалі, що зараз діється у світі?

— А хто ви?

— Це не має значення.

— У каравані п’ять кораблів супроводу і суховантаж з п’ятьма атомними бомбами на борту. Хтось напав на них… випустив дві торпеди, дуже пошкодили есмінець, є вбиті й поранені. Суховантаж, на щастя, зачепило лиш поверхово.

Джо Паркер поволі звівся у своєму кутку, обличчя його витягнулось.

— Що це означає? Суховантаж і атомні бомби?

— Джо, мій стерновий хоче провідати пораненого.

— Хай іде, — нетерпеливо відмахнувся охоронник.

— Хлопче… — Гуртовий говорив упівголоса, не дивлячись на Гаркушу. — Слухай мене уважно: в коридорчику біля каюти радиста, на перебірці, невелике засклене віконечко, за ним кнопка сигналу 503, який працює в автоматичному режимі…

— Я пам’ятаю, Георгію Дмитровичу.

— Треба натиснути кнопку, але так, щоб не розбивати скла. Викрутиш два шурупи, натиснеш кнопку і все поставиш на місце. Тільки… будь обережний.

— Я все зроблю, Георгію Дмитровичу.

Те, що він задумав, могло скінчитися погано — насамперед для нього й для цього хлопчини, моряка без року тиждень, що, власне, не тільки моря, життя ще не бачив, а змушений ризикувати. Але інтуїція підказувала Гуртовому: треба діяти. Невідомо, що затіяли ці новоявлені пірати і як вони поведуться далі.

Цілком очевидно поки що одне: без операції Бородін довго не протягне, не витримає подальшого переходу. І це буде перша жертва. Отже, зволікати не можна, зволікання — це смерть.

Гуртовий скосив очі на чорний автомат під руками охоронця, подумав: можна було б, звичайно, вибрати хвилину й прикласти каблук до цього довгобразого обличчя, забрати автомат. Але немає ніякої певності, що й далі все буде тихо. Їх тут іще семеро — зчиниться стрілянина. І тоді тонкі пластикові перебірки в каютах стануть мов решето, а його Ліда з дочкою Оксаною не дочекаються свого штурмана на причалі.

Він глянув на Паркера, який уже нетерпеливився, вимагав дальшої розповіді.

— Про це вже з півроку пишуть газети.

— Я не читаю газет, — байдуже відповів Джо Паркер. — Там усе брехня…

— Ну, це в яких газетах. — Гуртовий з цікавістю приглядався до охоронця, байдужість якого здавалася йому неприродною. — А про міжнародний рух про заборону ядерної зброї, знищення її запасів — ви знаєте?

— Про таке ніколи не домовляться.

— Схоже, починають домовлятися. Місяць тому сформувався караван Міжнародної Згоди. Ідея його проста: показати, що ми, люди, можемо домовитися. Для цієї мирної місії обрано цивільне судно, суховантаж, який узяв на борт п’ять ядерних зарядів, еквівалентних бомбам, скинутим на Хіросіму; не найновішого зразка, не найбільшої вбивчої сили, та головне — сам факт. Держави, що мають ядерну зброю, хоч і не всі, віддали їх для одночасного знешкодження. Суховантаж з інтернаціональною охороною військових кораблів мав доставити ці “іграшки” на безлюдний острів у високих південних широтах океану й там знешкодити їх. — Гуртовий помовчав і після паузи, вже з іншою інтонацією, у якій відбилася гіркота, проказав: — А якийсь негідник напав на них… Про дальшу долю каравану я не знаю.

— Його місія закінчилася успішно, Джордж, — мовив Паркер. — Я чув повідомлення.

Гуртовий рвучко ступив кілька кроків назустріч Паркерові, руки його здійнялись, мов для привітання, але тут же й опустились. Гуртовий лише сказав:

— Ти, здається, непоганий хлопець, Джо. Але чому ти тут?

Віктор Гаркуша піднявся на капітанський місток і стиха доповіз:

— Усе нормально, Георгію Дмитровичу.

Гуртовий зрозумів: Гаркуша зробив усе, що треба. І вже великий морозильний траулер не такий безпомічний, він дає про себе знати, тривожить ефір сигналом біди, ї його незабаром почують. Не можуть не почути й не запеленгувати.

9

Смажена пеламіда Ентоні не смакувала. Навіть така — з підрум’яненою картоплею, бо вона була сьогодні і на сніданок, і на обід, буде на вечерю й на ранок те ж саме. Його “шеф-кухар”, один із охоронників, на більше був неспроможний. Консервована яловичина з рибальської продовольчої комори скоро скінчилась, і Крейслер змушений був відрядити на камбуз одного із своїх підводників, аби той клопотався харчуванням. Але новопризначений кок умів тільки варити чай і смажити картоплю з пеламідою, якої було вдосталь на риболовному траулері.

Крейслер бридливо відсунув тацю із залишками обіду й крутнувся разом із стільцем до прямокутного ілюмінатора капітанської каюти. Її справжній господар сидів тепер у тісній і темній шкіперській на згорнутих сизалевих канатах і капроновому полотні, призначеному для ремонту снастей. Ентоні наказав замкнути капітана і зробив це у перші чверть години свого перебування на захопленому судні, після чого розпорядився перекласти стерно на зюйд-вест.

Радист уже доповів Крейслеру про останні події, прослухав він і повідомлення про напад у відкритому океані на суховантаж надзвичайної місії. У повідомленні скупо відтворювалася картина, що й досі стояла перед очима Ентоні чітко й наповнено.

Тепер у нього не було жодного сумніву в тому, що командуючий флотом адмірал Менсіл услід за наказом, призначеним для Ентоні, віддав інший: протичовновому кораблю знищити негайно будь-кого, хто вчинить напад на суховантаж. Отже, він, Ентоні Крейслер, мертвий. Мертвий і екіпаж “Картеля” — за всіма розрахунками, зробленими в обшитому темним деревом кабінеті морського корпусу. Інакше не могло бути, адже їх так старанно молотили глибинними зарядами, що сумніву не лишалось. Повинен був затонути й суховантаж. І кінці у воду.

Всі мертві… Він майже не сумнівався в цьому ще тоді, одразу після катастрофи, коли їх засипав глибинними бомбами свій же протичовновий корабель, але остаточно зрозумів згодом — це було розраховано заздалегідь. Не міг уявити лише масштабів і наслідків задуманого. Тому й діяв за інерцією, за звичкою будь-що дотримуватись букви наказу. У наказі не обумовлено, має він право рятувати своє життя чи не має. Чек майже на шістсот тисяч — це і є те право. Інакше навіщо ця комедія з винагородою… Справді, дешевий спектакль, якого він не зрозумів одразу. А як було зрозуміти? Лише тепер розкрилася вся ця грошова комедія. Кінці у воду — і ніхто б не пред’явив цього чека. Подібні справи лагодяться лише так — без свідків. А як же тоді було б з Міріам, з дітьми? Що на них чекало б?..

Ентоні стиснув щелепи так, що заворушилися, заходили жовна на квадратному грубому обличчі. Він, може, не дуже й цінував свою Міріам останнім часом, але прирікати її з дітьми на нужденне життя — цього собі дозволити не міг.

Тепер йому треба будь-що дістатися до якогось цивілізованого шматка суші. Чи міг підняти на поверхню весь екіпаж? їх запрограмували вбити, і не він у тому винен. Не знає також — й що робитиме з екіпажем чужого траулера. А ці восьмеро, яких узяв із собою, мовчатимуть, розповзуться по глухих кутках і нетрях великих міст — і мовчатимуть, якщо хочуть жити.

У простінку між каютою радиста й радіорубкою було вмонтовано маленьке віконечко, схоже на денце тонкої склянки у металевій оправі. За ним — яскрава, масивна кнопка сигналу біди. Розбити скло, натиснути — і оживе невидимий передавач, пошле в ефір дев’ять коротких імпульсів — три крапки, три тире, три крапки — SOS.

Здається, як просто — викрутити один чи два гвинти, а потім зсунути оправу вбік — але спробуй, нароблять дірок, як Бородіну, або й зовсім пришиють.

Судновий лазарет містився неподалік, у кінці коридора, за поворотом, у глухому тупичку. Гаркуша нечутно відчинив двері й опинився всередині. Це вперше за кілька днів наглого полону він стрівся з кимось із своїх рибалок, якщо не брати до уваги Гуртового, з котрим стояв на вахті, та третього штурмана з його помічником, які приходили на зміну. У ранкових сутінках ще горіла настільна лампа в тісній приймальні, а за столом дрімав украй зморений судновий лікар, білявий литовець Леон Лепша. Праворуч угорі над його схиленою на руки патлатою головою у відкритому ілюмінаторі тліла ранкова зоря; важко й шумливо опадала хвиля від борту, порипувало крісло під Леоном, а в глибині приймальні на лівій перебірці чорно зяяв прямокутник розчинених дверей — там була палата для хворих.

Леон якусь хвилину знетямлено дивився на Гаркушу, потім чомусь пошепки поцікавився:

— Я сплю?

— Мабуть, спиш.

— Постривай-но, а тебе що — не стережуть?

— Потім, потім… Як тут Бородін?

— Погано, — Леон запалив горішній світильник у приймальні й зупинився з Гаркушею на порозі палати. Бородін лежав обмотаний навхрест і попід пахви бинтами, укритий до пояса тонким простирадлом. Гаркушу вразило смертельно бліде обличчя пораненого. — Сам я нічого не можу зробити, — Леон підійшов і взяв пораненого за руку, прислухаючись до биття пульсу. — Потрібна операція в стаціонарних умовах, і чим швидше, тим краще…

— У тебе якийсь інструмент є? Ніж, скальпель?

— Навіщо тобі? — скинувся Леон.

— Дивак, мені викрутка потрібна.

Леон відкрив шухляду і дістав звідти старий вищерблений скальпель.

— Я чув близький сигнал про допомогу, що це означає, Джордж?

— Не знаю.

— Я думаю — це ваша робота, Джордж, твоя і твого стернового.

— Я про це нічого не знаю.

— Сигнал близький і йде звідси, з вашого судна, а точніше — он з того коридора.

— Тобі краще знати, Паркер, ти радист.

— …І пломба на одному гвинті порушена в аварійному блоці. — Джо Паркер, хитро усміхаючись, світив очима на Гуртового: — Але я чомусь не заткнув йому пельку. Як ти гадаєш, чому?..

Сигнал SOS Паркер почув кілька годин тому, перед тим як іти спати. І ось тепер почув його знову так само чітко й голосно, як і раніше, наче посилали той поклик за милю звідси або із сусідньої каюти потужним передавачем. Паркер, уже догадуючись, у чім річ, усе-таки визирнув в ілюмінатор, щоб пересвідчитись, чи немає поблизу того здихляти, що так панічно репетує, не в змозі нічого більше пояснити з переляку.

По недовгих роздумах він поклав навушники й рушив у каюту до Крейслера.

— Просять допомогти, десь поблизу, у нашому квадраті.

Ентоні різко повернувся від прямокутного ілюмінатора, наче вирваний з глибокої задуми.

— Мене те не цікавить, Паркер. Можете йти.

Крейслера це не цікавить, тим краще. Його не цікавило й інше: живий чи вже загинув електромеханік Фредді Бердсай, який мешкав з Паркером в одній каюті, головний механік товстун Еллі, мотористи й механіки, спеціалісти бойової обслуги, десятки інших моряків, які лишилися там, на дні, у відсіках, позбавлених кисню.

— Де ми зараз, Джордж?

— В Індійському океані.

— Ти вважаєш, що вас незабаром знайдуть?

— Уже знайшли…

— Що ти маєш на увазі? — озирнувся на ілюмінатори Паркер.

— Ось глянь сюди. — Гуртовий відірвався від окуляра локатора: — 3 лівого борту і просто по курсу на нас ідуть чотири судна. Ми швидко зближаємося.

Джо Паркер закинув за плече автомат, запитав після тривалої паузи:

— Що чекає на мене й усіх тих, хто напав на ваше судно?

— Думаю, що ваш рудий орангутанг… — Гуртовий показав великим пальцем за спину, на перебірку капітанської каюти, — своє дістане. — І, відповідаючи на погляд співбесідника, додав: — Мені здається, Паркер, ти не з його компанії.

10

— Як справи, старина Фредді?

— Краще нікуди, Джо. Ти приніс сигарети?

— Я приніс пляшку, Фредді, а курити тобі не можна.

— Мені й пити заборонили.

— Ну й порядки у цьому госпіталі…

— А втім, трохи розігнати кров не зашкодить. Візьми ще одну скляночку поряд на столику.

— А твій сусіда від чого лікується?

— У нього прострелені груди й плече.

— Вип’ємо за тих, хто лишився в океані.

— …Поки нас розшукали й підняли, шестеро наших загинуло від асфіксії. Один повісився — Клод Марцеліні із сектора наведення. Головмех Еллі тримався до останнього. Якби не він…

— Якби не рибалки з російського траулера і їхній штурман, то не знаю, Фредді, чи й зустрілися б.

— Кажуть, сигнал SOS прийняв радянський супутник?

— Можливо. У них це гарно виходить. Згадай, як з його допомогою було врятовано екіпаж літака, що зазнав аварії в гірській ущелині.

— І розрахували курс траулера теж за його наведенням?

— Вони шукали своїх рибалок, коли ті пропали раптом ні з того ні з сього.

— Ми влипли в брудну історію, Джо.

— Інакше не скажеш, Фредді. Торпедувати цивільне судно з мирною місією?… Це була перша така угода — прецедент для наступної дії, і її намагалися торпедувати в буквальному розумінні цього слова.

— Ентоні Крейслер — негідник. Рятувати свою шкуру…

— Та вже ж — не цяця. Коли я зайшов до нього й повідомив, що довкруг нас звужується кільце чужих суден і що з борту траулера вже годин п’ять лунає SOS, він подивився на мене божевільними очима і наказав вийти. Тільки я за поріг, і зразу ж — постріл. Не витримав… Та й що йому ще лишалося? Коли я розповів хлопцям, ніхто жодного співчутливого слова не сказав, по-моєму, навіть зраділи, поскладали автомати.

— Кажуть, адмірал Менсіл подав у відставку, починається розслідування…

— Вони свині, Фредді.

— І я так думаю, Джо.

Юрій Константинов ТО ТІЛЬКИ ПОГОЛОС… Оповідання

Відомий оглядач Аллан Девіс на якусь мить завмер над друкарською машинкою, міркуючи, як найкраще закінчити статтю про важке становище кольорового населення, коли раптом до нього долинув приглушений, обережний стук у двері.

Девіс прислухався.

Тихий наполегливий стук повторився.

Журналіст вийшов до передпокою, дивуючись, чому невідомий візитер не може просто натиснути на кнопку дзвоника. Якусь мить він вагався, врешті відчинив двері.

Напружений сторожкий погляд відразу обмацав його з ніг до голови, ковзнув углиб кімнати. Незнайомий хотів упевнитись, що в помешканні немає сторонніх.

— Мене звуть Джеком Кроу, — озирнувшись, прошепотів незнайомець.

Перед Алланом Девісом стояв високий худорлявий чоловік — хворобливо запалі щоки, нервовий погляд, як після безсонних ночей, очі його сльозились, а тонкі пальці весь час рухались.

Одне слово, досвідчений журналіст відразу побачив у своєму несподіваному візитерові типового неврастеніка.

— Ви оглядач Девіс? — запитав Джек Кроу, свердлячи журналіста підозріливим і водночас безпорадним поглядом.

Девіс кивнув, здивовано спостерігаючи, як пальці незнайомця ніби намагаються звільнитися від невидимої павутини.

— Я читав ваші статті, — швидко заговорив Джек Кроу, — і мені здалося, що серед ваших колег ви людина найпорядніша. Він чесний хлопець, сказав я собі, і його знає вся країна; якщо він захоче допомогти, з’явиться шанс… Не відмовляйте мені, містере Девіс, повірте, що я зараз у набагато трагічнішому становищі ніж ті, про кого ви пишете останнім часом, хіба що вигляд у мене дещо респектабельніший. Але чи не все одно, в якому вигляді рушати на той світ — у лахмітті злидаря чи в елегантному смокінгу?

— Заспокойтесь, — мовив Девіс. — Чому ви стукали, а ке подзвонили?

— Чому я не подзвонив? — з гіркою усмішкою перепитав Кроу. — А чому я останні дні біжу й біжу, сам не знаючи куди? Чому міняю міста й готелі, ніде не затримуючись більше ніж на добу? Чому озираюся, як зацькований звір? Я всього і всіх боюся, містере Девіс. У моєму становищі дуже ризиковано привертати до себе будь-яку увагу. Вислухайте мене, це єдине, про що я вас прошу. І благаю, не зважайте на мою поведінку. Я не божевільний, хоча після всього, що сталося зі мною, легко з’їхати з глузду.

— Ну що ж, проходьте, — трохи повагавшись, мовив журналіст.

Він запросив Кроу до вітальні й посадив у крісло, запропонувавши чашечку запашної кави. Руки Джека Кроу тремтіли. Розхлюпуючи каву на килим, вибачливо і водночас вдячно дивлячись на господаря, він почав свою незвичайну розповідь.

— Кілька місяців тому я попав у автокатастрофу. Здоров’ям я ніколи не міг похвалитись, а після того геть розклеївся, почав часто хворіти. Керівництво фірми, де я працював страховим агентом, знайшло привід звільнити мене. Не розповідатиму вам про свої марні спроби десь влаштуватися. Довелося продати меблі, цінні речі, щоб заплатити за лікування. Мої батьки давно померли, з рідні не лишилось нікого, словом, не було жодної нитки, яка б зв’язувала мене з цим тричі проклятим світом.

Кілька вечорів я детально обдумував, у який спосіб краще накласти на себе руки. Лізти в зашморг не хотілось — я бачив повішених кілька разів — огидне видовище, фіолетові обличчя, розпухлі язики не вміщаються в роті. Втопитись видавалося страхітливо довгим знущанням. Для того щоб пустити кулю в лоб, потрібні гроші, а їх у мене не було. Врешті одного прекрасного дня (саме прекрасного, наголосив Кроу, оскільки той день обіцяв щастя звільнення) я виповнив ванну теплою водою і приготувався перетяти вени. Тут вони мене й заскочили, вдерлися, вибивши двері, витягнули мене з води, змусили випити віскі й почали переконувати заповісти душу цьому дияволу…

— Дияволу? — здивувався журналіст.

— Авжеж, дияволу, — ствердив Кроу. — Я маю на увазі Семюела Голдінга. То були його люди.

Девіс задумався. Навряд чи знайшлася б людина в країні, яка б не чула імені Семюела Голдінга. Власник величезного капіталу, він зажив собі слави своїми екстравагантними дивацтвами, про які ходили найнеймовірніші чутки. Але тільки чутки, бо жоден з репортерів не міг похвалитися, що знає хоч якісь подробиці з життя Голдінга. Створивши в країні щось на кшталт власної імперії, він ретельно охороняв від стороннього ока все, що відбувалося за її невидимими кордонами. Кожен, хто носив на коричневій формі золотосяйний знак Голдінга, давав письмову обіцянку-гарантію ніколи не розголошувати того, що знає. Численна вишколена, спеціально створена Голдінгом поліція не просто охороняла його володіння, але й забезпечувала цілковите збереження будь-якої таємниці. Багато Девісових колег прагнули зазирнути за незриму голдінгівську завісу, проте цікавість коштувала їм дорого, синці та поламані ребра були найскромнішим гонораром.

Свого часу й Аллан Девіс хотів узяти інтерв’ю в Голдінга, але дістав ввічливу відмову від одного з численних секретарів мільярдера.

— Люди Голдінга стежили за кожним моїм кроком, — вів далі Джек Кроу. — Власне, потім я довідався, що вони стежать за багатьма, особливо Голдінга цікавили люди, котрі прагнуть піти з цього світу. Агенти почали вмовляти мене не квапитися накладати на себе руки.

“Хіба ви не можете піти до своїх славних пращурів трохи згодом? Скажімо, через два місяці. А ми гарантуємо, що ці місяці проминуть для вас у суцільній насолоді, виконуватимуться будь-які ваші забаганки… Розумієте? А натомість— дрібничка. Ви підете з життя, як цього й бажали, але саме тоді й таким чином, як це буде завгодно нам. Точніше, нашому могутньому патронові. Адже вам, Кроу, байдуже, у який спосіб вирушити на той світ. А ми даруємо два місяці суцільного блаженства. Цілих два місяці”. І я погодився. Справді, думалось, чому на прощання не пожити так, як хочеться?

Мої “рятівники” виявились людьми діловими, відразу дали мені підписати кілька паперів, де я обіцяв, що за будь-яких обставин не матиму ніяких претензій до Голдінга і зберігатиму таємницю нашої угоди. Як бачите, — гірка посмішка скривила тонкі губи Кроу, — свого слова я не дотримав… Ранок наступного дня я зустрів на розкішній гірській віллі. Дві юні істоти, дві казкові феї принесли мені каву в ліжко. Вперше за своє життя Джек Кроу відчув себе людиною. О, це справді були прекрасні дні п’янкого щастя. Але минав безжальний час, і серце розпачливо стискалося. Так, безумовно, я вже не хотів помирати. Жорстокий жарт Голдінга — відродити в людині любов до життя, щоб потім власноручно забрати його!.. Я почав помічати, що прислуга, яка перші тижні була дуже запопадлива, вже майже не звертає на мене уваги. Пазурі долі знову вп’ялися в мою горлянку. Мені заборонили вільно пересуватись, а незабаром літаком припровадили кудись на далекий екзотичний півострів, де були відтворені куточки всіх частин світу — і африканської савани, і південноамериканської сельви, і подоби скелястих Кордільєр. У величезних вольєрах на галявині перед резиденцією — дикі звірі. Тільки їх рідко випускали, хіба що задля дуже високих, шанованих гостей. А гостей Голдінг приймав дуже рідко, бо звик регулярно полірувати собі кров полюванням не на тварин…

— Ви хочете сказати?.. — починаючи здогадуватись, вигукнув Аллан.

— Так. Ця стара потвора полюбляє полювати на людей, — спокійно проказав Кроу. — І не просто вбивати. Жертва мусить ховатися, прагнути вижити, — лише це дає Голдінгові справжню насолоду. Нам судилося поповнити колекцію мисливських трофеїв…

— Ви сказали “нам”…

— Я був не один у ролі двоногої мішені. На той час на косі жили Пантера, Буйвол і я, Гепард.

— А Голдінг не шизофренік?

— Ви робите звичну помилку, містере Девіс, намагаючись оцінювати його вчинки з погляду звичайної людини. Голдінг керується власними законами, власною логікою. У нього свої мораль і права.

— Права? — сумно перепитав Девіс.

— Так. Гроші йому дають права і ще багато чого, але найстрашніше з того, що вони можуть дати, — безкарність, яка врешті розбещує людину так, що перетворює її на потвору. Голдінг полює на людей? — Кроу саркастично розсміявся. — А якщо це найневиниіша розвага людини, котра звикла до безкарності? Чи, може, ви знаєте, що він іще витворяє? І ніхто ж нічого не знає!

— Отже, вас було троє?

— І кожен мав своє прізвисько. Буйвол — професійний гангстер, двічі уникав довічного ув’язнення, врешті заробив електричне крісло, яке з радістю обміняв на двомісячний голдінгівський комфорт. Розмовляв Буйвол виключно злодійським жаргоном, набивав до нестями черево, наливався алкоголем і зовсім не задумувався, що на нього чекає.

Інша річ Лінда — Пантера. Мати її була індіанкою. Як більшість метисок, Лінда була вродливою, темпераментною, легко збуджувалась, але в хвилини спокою ставала втіленням святої покірності. Ми часто спілкувалися з Ліндою, хоч, треба сказати, тримали нас ізольовано, а з Буйволом розмовляти було просто неможливо. У Лінди був рак горла, жити їй лишалось максимум кілька місяців. Вона, як і я, хотіла накласти на себе руки, але хлопці Голдінга витягли дівчину із зашморгу. Гадаю, що череп Пантери прикрашає нині стіну над каміном у мисливському будиночку Голдінга.

— Що ви сказали?

— Саме те, що ви почули. Голдінг колекціонує свої трофеї. Череп кожної жертви знаходить своє місце на поличках над каміном. Одного разу під час прогулянки, коли охоронець на мить відвернувся, я зазирнув у вікно й побачив шереги страхітливих, мертво оскалених “сувенірів”. Голдінг прозвав мене Гепардом, якось дізнавшись, що свого часу я був чемпіоном коледжу з бігу у спринті. Якщо шукати назву витонченій жорстокості, то їй ім’я — ГОЛДІНГ! — з несподіваною люттю вигукнув Кроу і, ніби злякавшись власного крику, знову перейшов на хрипкий шепіт: — Якби ви знали, містере Девіс, яке хтиве очікування світилося в його очах, коли він розглядав нас. Ви хоч раз бачили цього монстра?

Журналіст заперечливо хитнув головою.

— Він невисокий, з черевцем, одягається під простого. Зовні — такий собі дрібний службовець. Його смішна метушливість, його любов і вміння просторікувати з будь-якого приводу, його готовність по-собачому розсміятися, коли цього потребує загал, — усе це гра. Таких, як він, не помічають у натовпі. Але річ у тім, що такі люди ніколи не опиняються серед натовпу. Може впасти в око хіба що його не за віком рум’яне обличчя та ще налиті свинцевою згубою зіниці, що, мов дві велетенські голодні блощиці, ладні висмоктати з тебе всю кров.

Голдінг роздивлявся нас із замилуванням справжнього колекціонера, розпитував про самопочуття, цікавився, чи достатньо комфортабельна наша тюрма. Буйволові він звелів видати іншу краватку, аби більше пасувала до сорочки, мені поміняв запонки. Цікаві подробиці, чи не так? Голдінг відчував себе благодійником.

“От і настала ваша година, дітки, — єлейним голосом просторікував старий, походжаючи величезною вітальнею. — Татусь Голдінг трохи відстрочив ваше побачення з усевишнім, я хотів, аби ви перейшли в інший світ щасливими людьми, котрі спізнали за життя блаженство. Віддячте ж мені, дітки, слухняністю — і ви помрете швидко й безболісно. Тебе, Буйволе, я пристрелю завтра в савані. Гепард віддасть богу душу в льодовиках моїх Кордільєрів наступного дня. Останньою покине цей світ Пантера, і буде це в джунглях, які досить великі, щоб я міг повтішатися пошуками. Будьте справжніми звірми, дітки, намагайтесь добре заховатися, похитріше, бо мої собачки вас легко знайдуть. — Голдінг поглядом показав на величезних німецьких вівчарок, що розляглися на килимі. — Повірте, краще милосердна куля татуся Голдінга, аніж зубки оцих собачок…

Він промовляв лагідно, м’яко, наче вдоволено муркотів у передчутті близької втіхи.

Буйвол на ті солодкі слова тільки благувато усміхався. Лише потім ми дізналися, що смертник мав інші плани.

Лінда, як і я, ледве стримувала нервову лихоманку.

Два бажання боролися в мені. Хотілося накинутись на Голдінга і душити, рвати зубами, топтати цю потвору. Водночас — огидна думка, що не пізно ще впасти на коліна перед Голдінгом і благати його, як бога, ще трохи продовжити життя, яке стало знову безконечно дорогим. Ще якась мить, і друге бажання перемогло б. Але Лінда випередила мене. Заламуючи руки, вона кинулася до старого. Якби не втрутилися охоронці, вівчарки розтерзали б дівчину. Лінді зробили укол, очі її заплющувались, але губи ще благали: “Я робитиму все, що накажете, все… Я буду вашою рабинею… Помилуйте…”

Нещасна Лінда. Досить було глянути на татуся Голдінга, щоб вгадати його відповідь. У погляді — азартне блаженство мисливця-єзуїта. Душевні тортури жертви тішили кожну його клітину. Чим гострішу жагу до життя відчувала підвладна йому істота, тим п’янкішим було для нього усвідомлення злочинного права забрати це життя. Його голос був умиротвореним і рівним, як у проповідника:

“Пантеро, ти не будеш моєю рабинею. Тут вистачає прислуги. Мені від вас потрібно зовсім інше. Я сам відібрав зерна, виростив плоди, і не знайдеться такої сили, яка б завадила мені пожнивувати. А мої хлопчики подбають, щоб ви не змахлювали…”

Несподівано для самого себе я перебив старого, ще не усвідомлюючи остаточно, що ж мене спонукало до цього.

“Містере Голдінг, дозвольте мені бути присутнім на завтрашньому полюванні…”

У погляді Голдінга блиснула настороженість:

“Навіщо це тобі, Гепарде?”

“Цікаво подивитися, як ви упораєтесь із Буйволом, — мовив я якомога спокійніше. — Хотів би врахувати його помилки, вас потішити, та й собі заробити зайві хвилини життя”.

Голдінг відповів не зразу. А коли заговорив, підозріливість не вгасла в його погляді.

“Браво, Гепарде! Ти хочеш сказати, що я тебе недооцінив? Добре… Ти будеш свідком полювання. Але май на увазі, якщо ти щось замислив…” — зіниці татуся звузились.

Тієї ночі я не міг заснути.

Лінда тихенько плакала в своєму кутку. Буйвол майже до ранку сидів у барі.

Відразу після сніданку охоронці увіпхнули мене й Буйвола в машину. Відкритий всюдихід з Голдінгом і охоронцями їхав попереду. Перед в’їздом у савану машини зупинилися.

Голдінг вийшов із машини, і тільки тоді я помітив його вбрання. Чорний мундир із Залізним хрестом біля нагрудної кишені, формений есесівський кашкет і почеплений через плече автомат часів другої світової війни.

“Хайль! — буркнув татусь, перехопивши мій погляд. — Дивуєтеся з мого вбрання, пане смертнику? Даремно, я люблю цю форму і дуже до неї звик. Хоч минуло вже понад сорок років, але, знаєте, давня любов… І звичка. Колись, до речі, я служив в одному з концентраційних таборів у центрі Європи. Прекрасні були часи, скажу вам, тоді життя мало для мене свої барви, запах, смак. Нині не те… Безумовно, було щось блюзнірське у тій легкості, з якою ми перетворювали тисячі малих і старих у тонни попелу…”

Джек Кроу замовк, бездумно сьорбнув давно вихололу каву:

— Коли Голдінг сказав таке, мені здалося, що він хоче критично оцінити своє минуле. Проте старий мав на увазі зовсім інше.

“Хіба не блюзнірство, — провадив він далі, — перетворювати високе мистецтво страти в звичайне, буденне ремесло? Хто з нас мав змогу зазирнути в очі кожному з тих тисяч, що безконечною низкою чвалали до крематорію? А мені дуже кортіло зазирнути в очі кожному. Я прагнув бачити відблиски вмираючих душ. Найвища влада, це влада не над тілами, а над душами. Інколи я мав можливість вибрати із черги до чистилища, так ми називали печі крематорію, кількох “щасливчиків”, повідомляли їх, що вони попали до табору помилково, що їм зараз видадуть речі й відпустять. Їх і справді вели до канцелярії, видавали одяг та документи. І коли “щасливчики” врешті приходили до тями, коли вони були вже ладні вдячно облизувати мої чоботи, я підводив їх не до воріт, а ставив у кінець тієї ж черги до чистилища. Неможливо забути, які в них були очі”.

“Кат!” — вихопилося в мене.

Голдінг лише незлобиво розсміявся, ніби з примітивного комплімента.

“Кат — професія не гірша за інші, — проказав він повчально. — Без неї людство ніколи не обходилось. А кожен фах народжує смаки і звички. Я звик і люблю вбивати. “Кожному — своє”, — було написано на воротах табору. “Кожному — своє”, — написано на вході до моєї резиденції”.

“Це вже минуле, містере Голдінг, — вигукнув я. — Це те минуле, яке ніколи не повернеться”.

“Я такий же містер Голдінг, як ти Гепард! — цього разу витримка зрадила старого, його слова прозвучали, як удари батога. — Я купив собі нове ім’я, і в мене вистачить грошей, щоб купити і своє минуле. А минуле житиме доти, доки зможуть жити такі, як я, доки ми зможемо оплачувати давні й нові гріхи. Але… — він поглянув на годинник, — я з тобою заговорився. Давно час покінчити з тим бовдуром”.

Голдінг узяв бінокль, приклав його до очей.

“Де він дівся?..” — буркнув старий.

“Він має бути десь поблизу, — мовив хтось із гурту охоронців. — Ми простежили, щоб Буйвол заглибився в савану”.

“Ви, Отто, сподіваюсь, не забули, що цей тип тікав із двох тюрем, — нагадав Голдінг. — Давайте проїдемося його слідами”.

Відбитки підошов на піску вели до невеликого озерця і там уривалися.

“Він десь поблизу”.

“Ні. Собаки поводяться дуже спокійно, — заперечив Голдінг. — Хоча…”

Він зняв з плеча автомат і дав коротку чергу, скосивши смугу високих стебел осоки.

Майже водночас заспівав телефонний зумер на всюдиході, і Голдінгові подали трубку. Він якусь мить уважно слухав, обличчя його наливалося свинцем.

“Везіть його сюди! — врешті крикнув Голдінг. — Хай Отто помилується!”

Голдінг вийшов з машини, сперся на капот, приставивши автомат до коліна, дістав сигарету і закурив, сердито випускаючи дим ніздрями.

Блідий мов крейда Отто довго не наважувався потурбувати його.

“Що сталося, патроне?” — нарешті насмілився спитати він.

“Тільки те, що ти виявився ідіотом! — роздратовано відповів старий. — Полювання зірвалося. Буйвол обвів усіх вас навколо пальця. Він дійшов до озера, а потім по власних слідах повернувся назад, опинившись біля пірса. Якби він знав, що в наших снайперів пристріляний кожен метр, то міг би знайти спосіб утекти…”

За кілька хвилин до озера привезли тіло Буйвола. Куля влучила в потилицю і вийшла з протилежного боку, вирвавши пів-обличчя.

“Що з ним робити?” — винувато запитав Отто.

“Коли надивишся, зашиєте в брезент — і в океан. Не тебе вчити. Сподіваюсь, у тебе вистачить глузду не дати Гепардові утнути щось подібне”.

Всюдихід Голдінга рушив з місця.

Джек Кроу урвав розповідь і прислухався.

— Там, за дверима, якийсь шум, — прошепотів гість.

— Це мій сусід, — пояснив журналіст. — Він завжди о цій порі повертається додому. Не нервуйте, Кроу.

— Ворогові не побажаєш усього, що я пережив…

— Що ж було далі?

— За кілька годин погода зіпсувалася. Пішов дощ. Вітер на всі голоси завивав у прибережних скелях. Лінда закам’яніло сиділа біля вікна, безтямно втупившись в одну точку, потім вона заснула. Я марно намагався заснути, відчуваючи, що насувається ураган.

Отто вирішив підняти свій тонус після ранкового конфузу, під вечір він був помітно напідпитку і голосно мугикав якусь німецьку пісеньку.

Я зважився грати на всі. Втрачати нічого. Покликав Отто мовби до Лінди і, коли він нахилився над дівчиною, вдарив його у скроню масивною попільницею. Я скористався його одягом, взяв документи, гроші, зброю, поклав охоронця на своєму ліжку і акуратно вкрив ковдрою.

У коридорі величезна вівчарка безшумно кинулася на мене, але я тримав пістолет напоготові. Серед диявольського завивання вітру та ревища океану кілька пострілів видалися тріском зламаних сірників.

Потім я сторожко дійшов до вхідних дверей і обережно прочинив їх. Надворі — суцільна сіра дощова пелена. За два кроки нічого не видно. Я вирішив, що можна не боятися снайперів, і побіг до пірса.

Велетенські хвилі накочувались на берег. Жодного човна не було біля причалу, в таку негоду їх не ризикнули залишити. Плаваю я загалом кепсько. Вибиратися сушею вздовж коси — безумство, я не сумнівався, що всі підходи до голдінгівської резиденції заміновані й надійно охороняються. Рука стискала руків’я пістолета. Я вже був готовий власноручно поставити крапку в цій страхітливій історії, коли раптом чудом помітив невеличкий надувний човник, який кидало хвилями за кілька метрів від мене. Доля посилала мені рятунок. Втікати на такій вутлій шкаралупці— теж безумство, але вибору я не мав, кинувся в штормові хвилі. Мені й надалі таланило. Течія і вітер врешті винесли човен подалі, й на третій день мене підібрав один пароплав. Я більш-менш вдало зіграв роль невдахи-рибалки, назвався чужим прізвищем, боявся, що хлопці Голдінга зустрінуть мене в порту. Ви перша людина, містере Девіс, до якої я ризикнув звернутися. Що мені робити? Порадьте. Я так не можу більше, я вже боюся власної тіні.

— Ви розповіли мені неймовірні речі, — мовив журналіст. — Голдінг — нацистський злочинець!

— Е-е, це що, теж ваш сусід? — завмер Кроу, прислухаючись до голосів за дверима.

— Ні-і… — здивовано почав Девіс, але двері раптом рвучко прочинились і четверо здорованів у коричневій формі з золотосяйним знаком Голдінга на грудях вдерлися в передпокій.

Професійним рухом один із них миттю вибив пістолет, який Кроу встиг видобути з кишені, потім без зайвого поспіху люди Голдінга підхопили жертву, злагоджено напружились і з розмаху кинули у вікно. Брязнуло скло. Джек Кроу полетів з тридцять п’ятого поверху. Він навіть не кричав.

Горили Голдінга відразу зникли, але в кріслі навпроти Девіса з’явився, ніби матеріалізувавшись із повітря, ділового вигляду худорлявий чоловік, старанно, з проділом зачесаний, в елегантних окулярах. На вилозі його костюма теж виблискував знак Голдінга.

Все відбулося так раптово, що Девіс на мить просто втратив здатність розмовляти, на відміну від свого несподіваного візитера, який, ніби нічого й не сталося, заговорив скрипучим голосом старого клерка:

— Два роки тому ви просили нашого патрона, вельмишановного містера Голдінга, дати вам інтерв’ю. Він уповноважив мене повідомити про свою згоду. Патрон зустрінеться з вами у своїй мисливській резиденції під час полювання. Патрон запрошує і вас взяти участь у полюванні.

Губи Девіса зрадливо затремтіли, і співбесідник уточнив:

— Ви полюватимете на екзотичних звірів. А потім докладно розповісте про полювання зі шпальт вашої газети. Останнім часом про нашого патрона ходять украй неправдоподібні чутки. Своїм виступом такий авторитетний оглядач легко доведе, що всі ті чутки безпідставні, що все те не більше ніж поголос. Поголос заздрісників! — повторив він, карбуючи кожне слово. — А вас інтерв’ю з Голдінгом прославить, ви це й самі розумієте. Патрон довірив мені передати вам попередній гонорар за майбутній матеріал, — на столі перед Девісом з’явився чек. — До речі, з вашого вікна, здається, викинувся якийсь божевільний? Якщо не помиляюсь, поліцію вже викликали. Я і мої колеги залюбки засвідчимо, що ви не маєте до цього ніякого відношення. Але якщо вигідна пропозиція містера Голдінга вам не до вподоби, то десяток свідків із бездоганною репутацією підтвердять, що на свої очі бачили, як ви власноручно викинули нещасного Джека Кроу…

У передпокої пролунав дзвінок і водночас різкий стук у двері та басовитий голос:

— Відчиніть! Поліція!

— Ну от, вони вже тут. Вибирайте, Девіс: або електричне крісло, або кілька приємних вечорів у резиденції Голдінга…

Аллан Девіс якийсь час мовчки дивився на чоловіка, що сидів перед ним, потім перевів погляд на чек на столі, глянув на вікно, що ошкірилось гострими уламками.

— Вам важко зробити вибір, містере Девіс? Не раджу баритися, — спокійно поквапив його співбесідник.

Стук у двері ставав дедалі настирливішим.

ПОДОРОЖІ

Дмитро Шпаро, Олександр Шумилов СКАРБ ЕДУАРДА ТОЛЛЯ

Я повинен внести свою лепту, вписати кілька букв і знаків, щоб розгадати величезну, важкодоступну книгу про закони природи, яку нелегко прочитати.

Едуард Толль

1. “Раз ступити ногою — і вмерти!”

Бувають події, бувають дні, які визначають життя людини. Таким днем для Едуарда Васильовича Толля стало 13 серпня 1886 року, коли він побачив Землю Санникова.

“Горизонт зозсім ясний. Незабаром після того, як ми знялися з гирла річки Могур-Урях, у північно-східному напрямку 14–18° виразно побачили контури чотирьох столових гір, які на сході з’єдналися з низовинною землею. Таким чином, повідомлення Санникова цілком підтвердилося. Ми маємо право, отже, нанести у відповідному місці на карту пунктирну лінію і написати на ній: “Земля Санникова”.

Земля-привид, земля, про існування якої досі сперечаються вчені.

Вперше її побачив з північного берега острова Котельний на самому початку XIX століття якутський промисловець Яків Санников. Бачив цю землю і Матвій Матвійович Геденштром, посланий у 1809–1810 роках для складання карти Новосибірських островів. 1811 року на карті з’явилися перші контури невідомих земель.

Ми говоримо завжди в однині: Земля Санникова. Але Санников бачив щонайменше три землі. Дві з них нанесені на карти Гедекштрома.

Перша — в самому кутку карти, ка північний захід від острова Котельний. “Земля, яку побачив Санников”, — підписує педантичний Геденштром.

Друга простяглася по паралелі вздовж північного берега острова Фаддеєвський. Позначено не тільки пунктир берегової лінії, а й кілька гір, які стоять окремо одна від одної.

А ось третю Землю Санникова Матвій Матвійович не наніс на карту. Санников угледів її на північний схід острова Новий Сибір. Бачив землю і сам Геденштром, причому навіть зробив спробу досягти її.

“Дорога була надзвичайно важкою, — згадував він пізніше, — проте всі незгоди забулися, коли бачена до того синява виявилась (у підзорну трубу) білим яром, поораним, як здавалося, безліччю струмків… На превеликий жаль усіх, наступного дня на нас чекало розчарування. Уявна земля перетворилася на пасмо височенних крижаних громад 15 і більше сажнів заввишки, які стояли за 2 чи 3 версти одна від одної. Звіддалік, звичайно, вони здавалися нам суцільним берегом. Дивовижна сила потрібна, щоб здійняти на таку височінь величезні крижини, з яких ці громади були складені, і видовище те було одним з найвеличніших у природі, хоча водночас воно було для мене найсумнішим…”

1820 року російський уряд спорядив на пошуки “земель, бачених Санниковим”, експедицію під керівництвом флотського офіцера лейтенанта Петра Федоровича Анжу.

“Вельми бажано розв’язати сей предмет з точністю, — писав сибірський губернатор Сперанський, — в тому лише й можуть полягати нові відкриття в тій частині Льодовитого моря, яка розкинулася перед вами, а тому й належить не залишати свого починання без крайніх і нездоланних перешкод”.

Анжу доклав багато зусиль, щоб виконати поставлене завдання.

На собачій упряжці він пройшов близько 70 верст на північний захід від острова Котельний — в напрямку першої Землі Санникова. Горизонт закривала хмара туману, яка трималася, очевидно, над ополонкою. Проте 7 квітня 1821 року у щоденнику сказано: “Обрій зовсім очистився, але сподіваної землі не було видно”.

Потім Анжу вирушив до третьої Землі Санникова. Мандрівники подолали 25 верст, але “близькість талого моря, втома собак, незначна кількість кормів… які залишалися… і тороси, що були попереду” — все це змусило їх повернути назад.

Наступного року Петро Федорович Анжу зробив спробу досягти другої Землі Санникова. Тут йому на перешкоді стала велика ополонка.

Він усе-таки відкрив невеличкий острівець, названий островом Фігуріна — на честь лікаря експедиції Олексія Євдокимовича Фігуріна. Але це було не те, що шукала експедиція.

Зрештою, Анжу не заперечував повністю існування земель Санникова. “Можливо, — міркував він, — що пісок, який відділяє Котельний острів від Фаддеєвського, простягся далеко на північ і потім, повернувши на захід, залишив мілину… можливо, що тут і є земля, яка через свою низовинність була недоступною для нашого зору”. Більше того, принаймні двічі Петро Федорович був певен, що бачить землю. Наприклад, з мису Бережних — північно-західного краю острова Фаддеевський — він і його супутники чітко розрізняли “синяву, точнісінько таку, як бачена віддалена земля; в тому ж напрямку пролягали й оленячі сліди”. Проте на карти, які були складені, Анжу не наніс жодної Землі Санникова. Карта повинна бути точною і цілком достовірною!

Поступово в географічній літературі утвердилося переконання, що землі, які нібито бачив Санников, звичайнісінька вигадка. Але…

1881 року американська експедиція на судні “Жанетта” під керівництвом Джорджа Де-Лонга справді відкрила три острови на північний схід і на північ від острова Новий Сибір. Їх назвали островами Беннета, Генріетти і Жанетти. Два останніх, щоправда, були надто далеко від Нового Сибіру, і навряд чи їх могли угледіти Санников і Геденштром. А от острів Беннета цілком можна було ототожнити з третьою Землею Санникова. У всякому разі в середовищі російських географів значно зросло число прихильників відкриття якутського промисловця.

“Тепер, — писав учений секретар імператорського Російського географічного товариства Григор’єв, — коли розвіяно сумніви щодо правдивості Санникова завдяки відкриттям експедиції “Жанетти”, варто знову нанести той пунктир на відповідне місце і написати над ним: “Земля Санникова”.

Нові землі в морі були не єдиною загадкою Новосибірських островів. Природа таїла тут безліч інших таємниць. Козаки і промисловці, які першими досяглії архіпелагу, були вражені: острови здавалися величезним кладовищем мамонтів. На ділянці берега завдовжки одну версту часто налічувалося близько десятка пар мамонтових бивнів, які стирчали з землі…

Ви знаєте, що означає слово “мамонт”? Воно походить від слова “мамут”, яке в свою чергу прийшло до нас з фіно-угорських мов. “Ма” означає земля, “мут” — кріт. “Мамут” — земляний кріт.

Тривалий час вірили, що мамонти — величезні кроти — риють землю своїми рогами, тобто бивнями. А якщо випадково виходять на поверхню, то одразу вмирають під впливом світла. Те, що залишки “кротів” знаходили в урвищах на берегах річок, пояснювалося гранично просто: тут тварини ненароком виходили на поверхню землі і, вражені світлом, помирали.

У XVIII столітті вважали, що мамонт — морська тварина. “Сей звір мамонт є, гадається, і нині в морі Північному”, — писав Харитон Лаптєв.

Очевидно, тільки у XIX столітті утвердилася думка, що мамонти — найближчі родичі слонів.

Але дуже важко було змиритися з тим, що слони жили далеко на півночі. У міркуваннях учених дивовижно поєднувалась віра у біблійні сказання і прагнення пов’язати ці сказання із фізичними законами.

Ось, наприклад, що писав про мамонтів Геденштром:[3]

“Відомі природодослідники погодилися назвати викопну тварину Маммонта слоном першородним, отже, звіром колишнього створення чи врешті допотопним. Приймаючи останнє, треба відселити Маммонта в найближчі від екватора країни, а знаходження трупів чи кісток його віднести… на рахунок потопу, води якого осадили безліч затоплених слонів на півночі нашої планети (на півдні ще по сей час не відкриті кістки Маммонтові). Та невже в грізні часи всесвітнього потопу віяли тільки південні вітри, відповідно до яких трупи слонові неслись водами на Північ? Волога і тепло повинні були зруйнувати тіла і занурити кістки в землю ще до 50-го градуса широти. За теорією ж тяжіння, вода потопна, обнімаючи всю поверхність земну, відходила від полюсів до екватора, смуги основного обертання, і перепиняла тим силу південних вітрів. Як же зібралися Маммонти на Півночі?”

Не тільки мамонтів знаходили промисловці на Новосибірських островах. Тут були черепи носорогів, коней, вовків. Люди виявили тут дивовижні дерев’яні гори. Це не метафора — назву “Дерев’яні гори” можна знайти на сучасній карті архіпелагу. Вони справді складені з… колод!

“На південному березі сього острова, — писав Геденштром, — стоїть стрімчаком гора, складена з горизонтальних грубих пластів піщаника і лискучих смолистих колод, які перекривають одне одного до самого верху. Піднімаючись на гору, скрізь натрапляєш на скам’яніле вугілля, на вигляд соснове, вкрите подекуди нібито тонкою попелистою плівкою. І настільки все це оманливе, що спершу намагаєшся здути той попіл, але він поступається хіба ножеві. На вершині нова дивина. На самій гриві гори виходять з каменю в один ряд колоди смолистого дерева, розщеплені, заввишки на чверть і більше, і щільно одна до одної підігнані. Тут колоди в прямовисному положенні, а в іншому місці тієї ж гори — в горизонтальному”.

Як усе це пояснити? Як попали в тундру дерева? Як опинилися тут тисячі, десятки тисяч мамонтів? І чому вони загинули?

На всі ці запитання відповіді не було. І тому Академія наук вирішила організувати спеціальну дворічну експедицію на Новосибірські острови.

29 грудня 1884 року на урочистому річному засіданні Академії наук виступав обов’язковий секретар академії Веселовський.

“Полярні експедиції, пов’язані з поїздками по нерівній і ненадійній морській кризі, — говорив він, — вимагають від мандрівника не самої тільки наукової підготовки, а й готовності зносити всілякі злигодні й нестатки, навіть піддавати своє життя численним небезпекам. Нині Академія наук може вважати себе щасливою, що нарешті знайшлися люди, які цілком відповідають цим умовам і готові у відданості своїй інтересам науки на всілякі злигодні і труднощі полярної мандрівки”.

Доктор Бунге і молодий вчений, кандидат зоології Е. В. Толль, — ось про кого говорив Веселовський.

1885 року відбулося перше знайомство Толля з Арктикою. А наступного року — побачення з Землею Санникова. Навдивовиж плідними були ці роки.

“У всіх посібниках з фізичної географії, — майже через 70 років писав академік В. А. Обручев, — можна зустріти ім’я Е. В. Толля — основоположника вчення про “формування викопних льодів — вчення, яке стало класичним”. Толль перший висловив здогад, що лід, оголення якого він бачив на Великому Ляхівському острові та на інших островах, це “мертвий викопний глетчер” — залишки древнього потужного зледеніння. Він уперше докладно описав “арктичну Сахару” — величезну піщану низовину між острогами Котельний і Фаддеєвський — і дав їй назву Земля Бунге. Першим він зробив і геологічний опис Новосибірських островів, висловив гіпотезу про їх походження.

Досі не втратила свого значення величезна колекція решток викопних тварин, зібрана експедицією. 2500 зразків! Серед них такі відносно теплолюбні тварини, як тигр, дикий кінь, сайгак. Серед дерев на Новому Сибіру Толль з подивом виявив секвойю, болотний кипарис, тополю. Згодом він знайшов у шарі, де залягали рештки мамонтів, цілі дерева вільхи заввишки близько 4 метрів, з листям і навіть із шишками. Все це докорінно змінювато уявлення про геологічну історію Новосибірських островів.

Едуард Васильович не зміг до кінця пояснити, чому архіпелаг став гігантським кладовищем мамонтів. Таємниця їхньої загибелі фактично лишається нерозгаданою й досі.

Е. В. Толль був першим, хто вивчив розміщення шарів із залишками мамонтів, вивчив геологію району і замість глибокодумних мудрувань висунув струнку теорію, основану на фактах.

На його думку, в часи мамонтів межа лісу в Сибіру проходила значно північніше, ніж нині. “Тепер зрозуміло, — пише він, — що галявинки з кущами верболозу, беріз та вільхи на Новосибірських островах, які становили тоді одне ч ціле з материком, напевне могли прогодувати мамонтів, носорогів тощо… Роздроблення материка на острови позбавило тварин достатнього простору, що разом із зміною клімату й зумовило вимирання багатої фауни”. Одночасно Толль висловив здогад, що зміна клімату спричинила зміни у видовому складі тварин та зміну бактерій. Можливо, саме бактерії стали безпосередньою причиною вимирання величезних тварин четвертинного періоду.

Академія наук оцінила наслідки робіт експедиції як “справжній географічний подвиг”. Однак безліч питань, на думку Толля, лишилися нерозв’язаними. Завершивши обробку матеріалів, наприкінці 1892 року Е. В. Толль знову вирушив в експедицію.

Разом з геодезистом Шилейком вони побували на Новосибірських островах, де визначили ряд астрономічних пунктів, а потім здійснили небувалу зимову мандрівку від гирла Лени до Єнісею. За один рік і два дні експедиція пройшла близько 25 тисяч кілометрів, з них 4200 кілометрів знято маршрутною зйомкою. Наслідки знову перевершили всі сподівання, і Академія наук вручає Толлю і Шилейку великі срібні медалі імені М. М. Пржевальського та грошові премії.

Знов географічний подвиг. Але основним подвигом у житті Толля були пошуки Землі Санникова.

“Мій провідних Джергелі, — писав Едуард Васильович в одній із своїх статей, — який сім разів літував на островах (Новосибірських) і бачив кілька років підряд цю загадкову землю, на моє запитання: “Чи хочеш досягти тієї далекої мети?” дав мені таку відповідь: “Раз ступити ногою — і вмерти!”

Не буде надто сміливим припустити, що й сам Толль в якісь моменти життя міг би відповісти на своє запитання так само, як відповів Джергелі…

2. “Один скарб Півночі тягне нездоланно до себе”

З гарячим закликом звернувся Е. В. Толль до уряду і громадськості після повернення з експедиції на Новосибірські острови:

“Невже ми віддамо останнє поле дії для відкриття нашої Півночі знов іншим народам? Адже одна з бачених Санниковим земель уже відкрита американцями, а саме Де-Лонгом. Ми, росіяни, користуючись досвідом наших предків, уже за географічним положенням краще, ніж усі інші нації, в змозі організувати експедиції для відкриття архіпелагу, який лежить на півночі від наших Новосибірських островів, і провести їх так, щоб наслідки були і щасливі, і плідні!”

На зборах Академії наук і Географічного товариства, під час поїздок у Німеччину та Норвегію, у всіх своїх виступах Толль незмінно говорив про потребу дослідження Землі Санникова. У грудні 1898 року він виступив з докладним планом експедиції у Східно-Сибірське море. Проект підтримали Фритьйоф Нансен і Нільс Адольф Ерік Норденшельд, адмірал С. О. Макаров, академіки Ф. Б. Шмідт, Ф. М. Чернишов, О. П. Карпинський. У липні 1899 року уряд виділив 60 тисяч карбованців на організацію Російської полярної експедиції (РПЕ).

21 червня 1900 року з Кронштадського порту вийшла яхта “Зоря”. “Покладено початок експедиції, якої я так довго добивався”, — записав Толль у своєму щоденнику. За планом “Зоря” мала пройти до східного узбережжя Таймиру і провести тут першу зимівлю. Потім влітку 1901 року дістатися до Землі Санникова, де провести другу зимівлю і під час санних мандрівок докладно досліджувати цю невідому землю.

“Від щирого серця бажаю Вам усього доброго й прекрасного у Вашій довгій і нелегкій мандрівці, — писав у ті дні Фритьйоф Нансен, з яким Е. В. Толля єднала довгорічна дружба. — Бажаю Вам удачі та щасливої ситуації з льодом, щоб Ви знайшли гарну гавань для зимівлі. Мені немає потреби казати Вам, що, за винятком Вашої чудової дружини та Вашої родини, мало хто буде так зацікавлено стежити за Вами, як я, відданий Вам друг — Фритьйоф Нансен… На прощання ми скажемо, як ескімоси на східному березі Гренландії: “Щоб Вам завжди плисти по вільній від криги воді!”

На жаль, “Зоря” зустріла коло берегів Таймиру надто багато криги і зовсім мало води. На першу зимівлю Толль змушений був спинитися біля західного узбережжя, а не біля східного, як передбачалося. Тут були проведені різноманітні наукові спостереження, складена перша карта західного берега Таймиру. Час аж ніяк не був витрачений марно, але наступного року яхта вивільнилася з крижаного полону дуже пізно.

1 вересня 1901 року “Зоря” підійшла до мису Челюскін. Уперше судно з російським прапором стояло коло північної межі Росії — мису, якого досяг за 160 років до цього російський штурман Семен Челюскін.

“Я пом’янув героя, чиїм ім’ям названо цей мис”, — читаємо ми у щоденнику Толля. Начальник РПЕ згадує схвильовані слова свого учителя академіка О. Ф. Міддендорфа: “Челюскін, безперечно, вінець наших моряків, які діяли в тому краю… Йому вдався цей подвиг, який не вдався іншим, саме тому, що він як особистість був вищим за інших…”

Досліджуючи північний край Азії, Толль виявив метаморфічні породи, які прослалися в меридіональному напрямку. “Гадаю”, — пише він, — що до мису Челюскіна повинні прилягати острови, з яких прилітають перелітні пришельці. Породи півострова Челюскіна проектуються на північ, і в цьому напрямку треба сподіватися на острови, не менш численні, ніж у Таймирських шхерах”.

Всього за п’ятдесят кілометрів на північ лежав чималий, нікому не відомий архіпелаг. Лише через 13 років його відкриє гідрографічна експедиція на суднах “Таймир” і “Вайгач”. 1926 року його назвуть Північною Землею.

Талан, щастя, випадковість… Ні, не відкинеш ці поняття, коли йдеться про роботу полярного дослідника. Поспішати до примарної землі й пройти повз реальні, ще не відкриті острови! А як було б справедливо, якби на долю Едуарда Васильовича Толля випало це велике географічне відкриття. Адже саме він науково передбачив існування земель на північ від Таймирії (так лагідно називав Толль тутешні холодні безкрайні тундри).

Жодної спроби пройти на північ не зробив начальник експедиції. Лише загадкова земля вабила його до себе.

9 вересня “Зоря” досягла 77°9? північної широти при довготі 140°23? східної. Вона перебувала в районі Землі Санникова. “Малі глибини, — записує Толль, — свідчать про близькість землі, але досі її не видно”. 10 вересня встановили, що морський грунт — пісок; це свідчило про близькість островів. Проте капітан “Зорі” Федір Андрійович Матісен[4] у своєму звіті в цей день пише: “Під чає сильного вітру обрій був досить чистий, але ніяких ознак землі не було”.

Мандрівники підійшли до острова Беннета. Величний, скелястий мис Емми[5] відкрився раптово. “І берег так близько, — пише Толль, — ніби рукою можна дістати… Тепер цілком зрозуміло, що можна було десять разів пройти повз Землю Санникова, не помітивши її”.

…Мис Емми ніби зачарував Толля. У начальника експедиції з’являється новий план: перебути зиму коло острова і Беннета, а навесні кригою дістатися до Землі Санникова. На яхті не вдається пробитися до острова. “Мета була так близько і знову зникла”, — розчаровано пише Толль.

“Зоря”, покірна волі Едуарда Васильовича, ще раз прямує до Землі Санникова. І знов: “Землі ніде не видно… Думки про майбутнє пригнічують мене!.. Надії збуваються лише у скромних розмірах”.

Туман і крига блокували “Зорю”. Надходила зима. В морі почав утворюватись молодий лід. Будь-якого дня могли вдарити люті морози, і Толль вирішує йти до лагуни Нерпалах на острові Котельний. 16 вересня яхта підійшла до місця другої зимівлі. Було очевидно, що наступного року судно не зможе повторити спробу досягти Землі Санникова, — занадто малий запас вугілля залишився на ньому.

Проте Толль не хоче визнавати себе переможеним, він і думки не припускає про закінчення експедиції, не може розпрощатися з мрією.

“Гостро відчуваю правоту слів Гете: “Південь таїть багато скарбів! Але один скарб Півночі тягне нездоланно до себе, ніби сильний магніт…” З трьома супутниками на собачих упряжках і з легкими байдарками він вирішує іти по дрейфуючій кризі до острова Беннета. “Звідти ми навряд чи дістанемося до Землі Санникова, але, можливо, нам пощастить побачити її з вершини острова, — записує Толль у щоденнику. — Дорога додому лежить лише через острів Беннета!”

У січні 1902 року помер найближчий друг Толля, учасник експедиції доктор медицини Тартуського (Дерптського) університету Герман Едуардович Вальтер. Туга за домівкою, смерть друга пригнічують Толля. Записи у його щоденнику тих часів звучать воістину трагічно: “Я одержав 17 листів з дому. Цілу ніч і наступний день я читав їх… Любі, дорогі листи, як послане небом благословіння перед від’їздом на північ! У листах знову висловлюється віра в мої сили, в успіх справи, але даремно всі так думають — я не маю більше сили! Залишається тільки сподіватися, що загальна довіра та любов повинні підтримати мене і влити нову енергію…

Що діється в моєму серці, коли думаю про моїх любих, цього я не годен передати на папері. Не можу висловити свою тугу за батьківщиною. Як напнуті струни, напружено мої нерви перед цим стрибком через ополонки й гори, через тороси й моря для того, щоб за шість місяців повернутися знов на батьківщину! Завтра треба взятися до приготувань з подвійною силою, тому що вдень сніг помітно тане. Не пізніше як наприкінці цього тижня треба вирушати в путь”.

На початку червня 1902 року маленький загін виступив в дорогу. Їх було четверо: Едуард Васильович Толль, астроном і магнітолог Фрідріх Георгійович Зеєберг, промисловці-каюри Микола Д’яконов і Василь Горохов. Улітку, звільнившись із крижаного полону, “Зоря” повинна була підійти до острова і зняти людей.

В середині липня судно опинилося на вільній воді. Проте умови залишалися складними — вихід із лагуни Нерналах був закритий кригою. 2 серпня крига відійшла, але 5-го “Зоря” знову стала її полонянкою. Лише 21 серпня вдалося нарешті розстатися з островом Котельний.

А 22 серпня Ф. А. Матісен з гіркотою пересвідчився, що шлях вздовж північних берегів архіпелагу неможливий — тут стояла суцільна стара ториста крига. Капітан вирішив обійти острови Котельний і Фаддеєвський з півдня, а вже потім пробиватися на північ, до острова Беннета.

День за днем “Зоря” лавірувала поміж крижинами. Туман перешкоджав орієнтуватися. Коли туман розсіювався, кругом виднілося тільки скупчення криги, ніде на горизонті не було темного водяного неба — ознаки великих просторів відкритої води.

4 вересня на “Зорі” залишалося 9 тонн вугілля — на два дні ходу. Намагаючись пробитися до острова Беннета, капітан порушив інструкцію Е. В. Толля, за якою треба було відвести корабель до гирла Лени, якщо на ньому лишатиметься менше ніж 15 тонн вугілля. Становище, в якому опинилася яхта, стало критичним і Ф. А. Матісен повернув на південь.

Начальник експедиції, звичайно, передбачав такий збіг обставин. “В такій ситуації, — писав Е. В. Толль в інструкції, — я намагатимусь повернутися до приходу холодів на Новосибірські острови, а потім зимівником на материк. В усякому разі твердо вірю у щасливий і благополучний кінець експедиції…”

З бухти Тіксі, куди зайшла “Зоря”, учасники РПЕ через Якутськ та Іркутськ повернулися в Петербург. Матісен доповів про попередні наслідки експедиції, повідомив про вжиті ним заходи для того, щоб зняти загін Толля з острова Беннета. Він повідомив також, що допоміжна партія М. І. Бруснєва одразу ж, тільки-но закінчиться полярна ніч, вирушить на острів Новий Сибір, як просив про це Едуард Васильович Толль.

Звістка про становище Толля не могла не стурбувати. Побоювання ще більше зросли, коли до Петербурга дійшла чутка про те, що до приходу холодів загін Толля не дістався до Нового Сибіру. Була ще надія, що люди зимують на острові Беннета. Зимують, хоча запаси продовольства у них, розраховані на два місяці, давно вже мали скінчитися.

Необхідна була термінова й рішуча допомога.

Рятувальна експедиція, послана до Е. В. Толля та його супутників, справедливо повинна увійти в арктичний літопис як одне з найбільш мужніх і ризикованих починань.

Тисячу кілометрів тягли люди й собаки 36-пудовий вельбот до Новосибірських островів. На морській кризі шлях для вельбота прокладали сокирами через тороси. Потім пливли майже 500 кілометрів серед дрейфуючих крижин — де під вітрилом, а подекуди й на веслах. Але допомога запізнилася…

На острові Беннета учасники рятувальної експедиції побачили маленьку хатинку, складену з колод плавника. Тут лежала рушниця без затвора, кілька дробових патронів, маленька коробка з черепашками. Посеред хатини серед каменів стояв ящик з-під секстанта, а в ньому лист Толля — короткий звіт про мандрівку: “Прошу подати цей документ президентові Академії наук в С. -Петербурзі…”. Толль склав карту острова, описав льодовики, геологічну будову і тваринний світ. У звіті Едуард Васильович згадує і про Землю Санникова:

“Перелітними птахами були: орел, який летів з S на N, сокіл — з N на S та гуси, які летіли зграєю з N на S.

Внаслідок туманів землі, звідки прилетіли ці птахи, так само не було видно, як і Землі Санникова під час минулої навігації.

І нарешті заключні мужні рядки: “Вирушимо сьогодні ж на південь. Провізії маємо на 14–20 днів. Усі здорові. Губа Павла Кеппена о-ва Беннета. 26.Х/8.ХІ.1902 р. Е. Толль”.

Неподалік були акуратно складені ящики з геологічною колекцією.

Можна тільки здогадуватися, що сталося.

“Я певен, — писав один із учасників РПЕ, — що Толль спочатку вирішив перезимувати, як він нам і казав перед від’їздом. Він сподівався на весняне полювання і мав намір просуватись далі навесні, з приходом полярного дня, тому що у серпні стає темно. Очевидно, їхнє полювання було невдалим. У жовтні стало зрозуміло, що партія перезимувати не може і, лишившись на зимівлю, їй доведеться загинути від голоду. Тоді у першій половині листопада 1902 року Толль пішов на відчайдушний крок “уже після настання полярної ночі йти на південь…”

Шлях чотирьом героям перегородила велика ополонка, яку влітку вони подолали на човнах. Можна уявити собі те пекло, в якому опинилися люди: місиво із снігу, криги й води, через яке не можна йти пішки і не можна пливти на човні, жорстокі хурделиці й гори торосів, жахливі сорокаградусні морози, густі випари води й пітьма полярної ночі. Вони могли врятуватися тільки чудом. Цього не сталося.

Проте люди, які близько знали Толля, знали його енергію, досвідченість в арктичних мандрівках, не хотіли вірити в згїгибель загону. Висловлювались міркування, що Толль та його супутники могли вийти на материк, поминувши Новосибірські острови, “що шукати їх треба в районі, гирла Яни чи на східному узбережжі Таймиру”. Вважали також, що Толль, змінивши своє рішення, міг просуватися до Землі Санникова. Нансен припускав навіть, що загін на дрейфуючих крижинах могло віднести до Землі Франца-Йосипа. Правда, дізнавшись про спорядження загону, Нансен змінив свою думку.

Так чи інакше навіть через рік після того, як Е. В. Толль та його товариші залишили острів Беннета, надія, що вони: живі, ще не була втрачена.

Академія наук розіслала у північні райони Росії спеціальне оголошення:

“Через відсутність можливості надати допомогу начальникові Російської полярної експедиції Е. В. Толлю та його супутникам: астроному Ф. Г. Зеебергу, якутам Василю Горохову, на прізвисько Чичаг, та Миколі Д’яконову, на прізвисько Омук, які вирушили з острова Беннета, розташованого на північ від Нового Сибіру, 8 листопада 1902 року в південному напрямку, і знесених, очевидно, кригою, за відшукання всієї партії чи частини її призначається винагорода в розмірі 5000 карбованців, а за першу вказівку незаперечних слідів її — винагорода в розмірі 2500 карбованців”.

Оголошені винагороди не були одержані

3. Депо, “Зоря”, 1900

Наприкінці серпня 1900 року біля Західного Таймиру “Зорю” зустріла суцільна крига. Тільки праворуч від курсу була чиста вода, і нею яхта увійшла до глибокого фіорду, якому Толль дав ім’я Міддендорфа. (Повноводу річку, що впадала у фіорд, назвали згодом на честь Едуарда Васильовича — Тодеза). Півострів, який прикривав вхід у затоку з півночі, дістав назву півострів Зоря.

Три тижні, наче в пастці, простояло судно в затоці. Учасники експедиції не гаяли час марно. Поповнювалися наукові колекції, лягали на карту обриси таймирських берегів, досліджувались нові острови. Попереду була зимівля. Збираючись навесні вирушити на собачих упряжках берегом моря, Е. В. Толль вирішив закласти у вічну мерзлоту продовольче депо. Перший склад був влаштований на мисі при виході з фіорду.

“Тут я наказав закопати ящик із 48 бляшанками консервованих щів, запаяний жерстяний ящик з 6 кілограмами сухарів, запаяний жерстяний ящик з 6 кілограмами вівсянки, запаяний ящик, в якому близько 1,6 кілограма цукру, 4 кілограми шоколаду, 7 плиток і 1 цеглинка чаю, — записав Толль 9 вересня. — Яма була… позначена дерев’яним хрестом”. Сам мис дістав назву мис Депо.

Учасники РПЕ складом не скористалися.

Тепер вернімось до наших турбот на острові Діксон напередодні Таймирських маршрутів 1973 року…

Коваль механічних майстерень морського порту Петро Васильович Єжов викував для нас металевий гострий щуп, який мав нам допомогти в пошуках скарбу Е. В. Толля.

Головний інженер Діксонської гідробази Артем Григорович Дивинець взяв активну участь в обговоренні планів майбутньої роботи. Він розповів про перехід діксонських гідрографів на всюдиходах до мису Челюскін 1961 року. Маршрут пролягав через мис Депо. Щоденники Е. В. Толля російською мовою були видані 1959 року (“Плавання на яхті “Зоря”. — М.: 1959), і Дивинець знав із книги про скарб та його прикмети. Разом з Артемом Григоровичем ми ще раз перечитуємо рядки, написані начальником експедиції:

“Неділя, 9 вересня. Штиль! Крижана перепона в гирлі фіорду непорушна. Вчора вранці ми заховались у бухті біля північного мису від криги, яка насувалася до північного берега з боку острова Спостережень. Звідти я попрямував на берег у пошуках зручного місця, щоб влаштувати склад, який сьогодні заклали на висоті 5 метрів над рівнем моря. На схід від цього місця найближчий мис лежить на одній прямій з вершиною, яка вирізняється з-поміж інших, у глибині фіорду та островом Спостережень на південному сході”.

— Ми шукали скарб, — розповідав Дивинець. — Дерев’яного хреста, про якого писав Толль, ніде не було видно. Шукали поміж камінням. Пам’ятаю, одна плита нас вразила: велика і на диво гладенька, ніби полірована. Товариші кажуть: під нею склад. А я сміюся: цю плиту й бульдозером не зрушиш, як же супутники Толля піднімали її?

Разом з гідрографом ми знайшли на карті острів Спостережень, сучасна назва його — Криголам, “бухту біля північного мису”, “вершину, яка вирізняється з-поміж інших, у глибині фіорду”.

— Добре, — казав Артем Григорович, — припустимо, Мис, з якого спостерігач бачить цю вершину та острів на одній прямій, знайдено. Точнісінько на захід закопано склад. Але ж відстань від берега моря до нього не вказано. Без знака — дерев’яного хреста — не обійтися. Ми його не бачили. Шукали далі у фіорді, вже не на мисі Депо. Коли від’їжджали, нібито помітили вертикальний стовп, але вертатись уже не було коли.

Дивинець поставив на карті хрестик кілометрів за 15 від мису Депо.

— Загалом певності нема, але з орієнтирами, вказаними у книзі, це місце, по-моєму, узгоджується.

В готелі, продовжуючи міркування про прикмети складу та гортаючи книгу Е. В. Толля, ми натрапили на такі слова: “Ці кам’яні плити ніби створено природою, аби робити на них написи… Через кілька століть, якщо якась експедиція навідається сюди, наших славних нащадків вразять ті гігантські зусилля, яких, на їхню думку, ми мали б докласти, встановлюючи цю плиту…”

Чи не про той самий камінь писав Толль і говорив Дивинець? Можливо, але справу цей цікавий збіг не прояснював. Суттєвим було те — цілком має рацію Артем Григорович, — що прикмети, вказані Толлем, не визначають напевне не тільки Депо, а й “найближчий” до нього мис на сході.

Закінчили ми діксонську підготовку до пошуків продуктового складу тим, що вирішили: вертоліт висадить Східну групу на мисі Депо. Якщо хлопці не знайдуть тут склад, то берегом вони попрямують до “хрестика Дивинця”.

Чутка розлітається блискавично. У Діксонській гідробазі ми почули жарт про те, що у складі Толля французький коньяк. Коли ми виступали в кают-компанії криголаму “Киев” з розповіддю про майбутні пошуки, жартома нас запитали: чи правда, що Толль закопав 1? пляшок французького коньяку?

О 4-й годині ранку 27 липня на бортовому вертольоті полетіли Ростов і Шпаро, а о 6-й — Хмелевський і Владимиров вирушили робити склад для Центрального та Острівного загонів. Дві години не було вертольоту — далеченько був перешийок півострова Воронцова від траси криголаму. О 8-й за судновим розкладом сніданок. Потім до обіду всі четверо спали — позначилася безсонна ніч. О 14-й обідали, готували матеріал для “Комсомольской правдьі”. О 17-й 30 по радіо оголосили, що учасників експедиції “Комсомольской правдьі” чекають на палубі з речами.

На стартовій площадці вертольота зібралися друзі: перший помічник капітана, механік, який приварив до нашої кирки важку металеву трубу замість ручки, за що його потім багато-багато разів згадували і подумки дякували йому, матрос, котрий уночі пригостив чотирьох москвичів хлібом з салом… Багато проводжаючих, чоловік 20. Всі усміхались і бажали щасливих знахідок…

Глибокий чорний каньйон, що прорізав зелену тундру, — це й була річка Толева. Тихої сонячної години тундра видавалася навдивовиж ніжною. Таким іноді буває футбольне поле напередодні матчу… Біля геодезичного знака хлопці зробили проміжну продуктову базу. Виразно чувся шум водоспадів красуні Толевої.

Мис Депо. Зачаровано проводжаєш поглядом вертоліт, який швидко даленіє. Ні звуку. Цілковита тиша. Але ось її порушують віддалені крики чайок, подмухи вітру й шепіт трави…

Радист Ігор Марков, наймолодший у групі, заходився діставати з рюкзака радіостанцію.

21-ша година. Стоїть акуратненький жовтий намет. Над ним щогла радіоантени. Марков прилаштувався за задньою стіною — на осонні. Він сидить на рожевому пуховому спальному ліжку. Коло радіостанції — акумулятори, стягнуті в блок. Тетяна Шпаро готує вечерю, Юрій Хмелевський та Володимир Владимиров ходять поблизу, піднялися на найближчий пагорб. Від намету до них метрів 130.

22-га година. Лабутін сказав Маркову, що Центральна група закінчила обстеження берегів фіорда Хутуда. З криголама повідомили, що кореспонденцію в “Комсомольскую правду” відіслали.

— Щось не чути хлопців, — сказала Тетяна і голосно гукнула: — Юрку, що знайшли?

Але тут озвалися самі хлопці.

— Стовп, — гукнув Владимиров.

— Напис, — додав Хмелевський.

Хмелевський та Владимиров справді вже давно у щось напружено вдивлялися. Ігор з Тетяною побігли до них.

— Оце той стовп? — іронічно спитав Ігор.

— Це справді стовп, — ображено сказав Володимир.

— Каміння поросло мохом, а поміж ним пеньок стовпа, — показав Юрко. — Дивись, як міцно тримається.

Він з натугою взявся за невеличкий пеньок, аю стирчав із землі, але той навіть не ворухнувся.

— Спасибі вертольотчикам, висадили там, де треба, — сказав Ігор, що вже повірив у знахідку.

— На стовпі написано “1900”, ось що найважливіше, — зауважив Владимиров.

— Тим часом, оглядаючи стовп, відкрили й ще дещо.

— Кований цвях!

— Ще один напис: “1900”.

Ігор не скінчив радіозв’язку, Тетяна — вечері. Година була пізня, і вирішили чекати наступного дня, а по рації поки що про знахідку не повідомляти.

Встали о 7-й ранку. Ігор з Володею пішли до складу^ так поміж себе четверо щасливців почали називати пагорб з міченим стовбуром плавника. Юрко й Тетяна, взявши рушницю та рюкзак з продуктами, пішли оглянути берег. На мисі Небезпечний розібрали гурій, проте нічого не знайшли. Залишили тут записку, гурій відновили. Пасмами напливав туман. Коло мису Адамса вони побачили білого ведмедя. Злякалися н заховалися за великим каменем, щоб приготувати рушницю та ракети. Потім, озброївшись, вийшли із схованки; побачили звіра знову. Хотіли обійти, та втрапили в густий туман. Далі йти стало небезпечно: можна було зіткнутися з ведмедем віч-на-віч. Тоді мудро вирішили: з годину перечекати, а потім, як туман не розвіється, повертатися до табору, якщо ж розвіється, то просуватися вперед. Незабаром туман зник. Коло річки паслися олені, що, забачивши людей, плавом перебралися через невеличку затоку. Розібрали ще два тури й підійшли до третього, великого тура, з якого стирчав стовп. Цей знак добре видно з моря, й хлопці припускали, що саме його позначив на наших картах Дивинець. Удвох розібрати каміння Юрко з Тетяною не могли і о 17-й 30 повернулися до табору. Пішли навпростець і за годину були на мисі Депо.

У таборі події розвивалися так.

Владимиров узяв білий папір і м’який простий олівець. Щільно наклав папір на стовбур і, водячи по ньому грифелем, зняв напис: “Депо “Зоря” 1900”. Іншої цифри 1900 не було. Зате були слова: “Зверобой” 1929”. Владимиров по УКХ-радіостанції запитав начальника групи, що це може означати, і Хмелевський повідомив дані про судно “Зверобой”. Проте зрозуміти, яким чином з’явився другий напис на стовпі, не вдалося.

Вціліла частина знака здіймалась над землею на дві долоні. Владимиров і Марков почали пробувати землю довкруг щупом. Інструмент, пройшовши 20 сантиметрів, далі не йшов — заважала вічна мерзлота.

Біля стовпа під тонким прошарком моху лежало каміння. “Напевне, колись тут був гурій, а ведмеді порушили його”, — вирішили Владимиров і Марков. Бентежив напис, зроблений 1929 року. Адже розкидати каміння, як і розкопати землю, могли й люди.

Взялися копати веслом і киркою. На глибині 40 сантиметрів знайшли головешку й пласт із зжовклою травою. Отже, тут справді копали яму, а потім засипали її. Потрібна яма. Пеньок стояв, як і раніше, непорушно.

— Давай докопаємо до кінця стовпа, — запропонував Владимиров.

О 15-й годині Ігор пішов на сеанс радіозв’язку. Надів навушники. Вщухли голоси птахів, зник дзвін вітру в антені, лишився тільки любий серцю радіолюбителя голос ефіру. І раптом крізь ефір — зойк. Хрипкий, жахливий крик. Бігти на допомогу! Ведмідь! Ігор відкинув радіостанцію, схопив рушницю і вискочив з намету. Біля насипаної гірки чорної вологої землі стояв Владимиров і вигукував: “Знайшов склад Толля!” Марков побіг. Владимиров кинувся йому назустріч. Він обхопив Ігоря і підняв над землею.

— Он там.

Серед шматків землі й криги виблискувала рівна поверхня металевого ящика.

— Зажди, — гукнув Володя й побіг до намету.

Діставши з рюкзака виписки із щоденників Толля, він прочитав: “Коли копали яму, виявилося, що земля тане лише на 0,4 м. Під верхнім відталим шаром глини на глибині до 1,4 м був торф, перемежований із кригою”.

— Ігоре, вони викопали яму на 140 сантиметрів. Ми; заглибилися на метр. Отже, висота цього ящика 40 сантиметрів.

Стан справ вимагав негайних дій. У ямі скупчилася вода. Вона прибувала щохвилини. Це танула крига й відтавала на сонці вічна мерзлота. Якщо у ящику, окрім, сухарів, лежать якісь папери, то вода, просочившись у нього, може завдати їм непоправної шкоди, та й сухарям не минеться. Загадковий куб вирішили розкрити.

Ніж легко різав тонкий метал — оцинковану жерсть, і Надули човен. У кокпит шовкового суденця склали всі сухарі. Зважили, їх було 16 кілограмів. Більше нічого у ящику не виявилося. Кожен розумів, що порожню скриньку необхідно витягти. Тоді стане, напевне, зрозуміло, чи є ще що-небудь у складі. Але як? Знову копати всліпу — велика ймовірність пошкодити й інші ящики. То як же його витягти? Ігор пропонував залити в ящик бензин і запалити, щоб його стінки й дно нагрілись і розтопили кригу. “Бензину у бочках, — казав Ігор, — скільки завгодно, ось вони”. І він показав на десяток бочок, які, на думку хлопців, залишили тут гідрографи 1961 року. Таня категорично заперечувала. Вона вважала, що не витримає, втратить свій первісний вигляд сам ящик, а він же теж історична цінність. Потрібне якесь інше технічне розв’язання…

Вечеряючи, скуштували сухарів 1900 року. Вони чудово збереглися. Вісім сухарів акуратно загорнули, зав’язали й сховали у спеціальну коробку, щоб доставити у Москву. Всі інші пересипали у великий поліетиленовий пакет і вирішили залишити.

На ранок пішов дощ. Поснідали у наметі. Домовилися не поспішати. Коли дощ ущух, Марков подався відтавати ящик. Владимиров вибивав на жерстяній пластині пам’ятний напис.

Ігор зробив так. Поставив на дно ящика запалений примус, на нього каструлю з водою. Гарячу воду лили на стінки ящика, і він у прямому розумінні слова відтанув. Його витягли.

Знову зібралися всі разом і побачили торці двох нових ящиків — дерев’яного та металевого. На кожному з них лежало каміння. Зрозуміли, що передбачливий Толль навмисне звелів покласти плитки, аби при розкопці не пошкодити ящики. А крига, що підвела Володимира, — це замерзла вода. Вона, звичайно, скупчувалася в ямі 9 вересня 1900 року так само, як і 28 липня 1973 року, проникала у всі щілини, а потім замерзла.

Металевий ящик виявився маленьким, площа торця була 20 на 20 сантиметрів. А що як витягти його, привезти до Москви? Оце буде подарунок редакції “Комсомольской правды”!..

Всіх здивували білі, нібито щойно витесані дошки дерев’яного ящика. Побачили стінку й четвертого ящика. На відміну від інших його прикрашала барвиста етикетка, на якій були намальовані леви, русалки, виноградна лоза й написані назви міст: Париж, Відень.

…Добутий куб важив 65 кілограмів. Вирішили, що в ньому вівсянка. Владимиров взявся нести цінний вантаж до місця зустрічі з іншими групами.

Земля відтанула і спресувалася, крига зникла, гірка біля ями помггно зменшилась і, щоб закидати яму, довелося брати землю з кількох купин. Ту частину стовпа “Зорі”, що впала, акуратно приставили до їшсинка, який стирчав із землі, поряд вкопали міцний стовбур плавника і до нього капроновими мотузками прив’язали пам’ятний знак. Урочисто прибили табличку: “Історична пам’ятка. Виявлено і відновлено експедицією газети “Комсомольская правда” 1973 року”. Біля підніжжя склали кам’яний гурій. Хмелевський виголосив промову. Пролунав залп із ракетниць та рушниць… На узбережжі Курського моря з’явився новий пам’ятник першопрохідцям Арктики. Він лаконічний, виразний, строгий. Пам’ятник ніби зливається з довколишньою природою…

18 жовтня 1973 року в Голубому залі “Комсомольской правды” на звіт полярної експедиції газети зібралися полярники і вчені.

Ящик розкрили. На аркуш ватману висипали його вміст — вівсянку, точніше, вівсяні пластівці “Геркулес”…

Купуючи в магазині голубу пачку “Геркулесу”, господиня обов’язково подивиться на дату випуску. Адже ніжні пластівці зберігаються лише протягом п’яти місяців. А тут — 73 роки! Вчені, спеціалісти в галузі тривалого збереження продуктів, були безмежно вдячні за подарунок з Таймиру. Їхнє захоплення подвоїлося, коли внаслідок тонких лабораторних аналізів з’ясувалося, що вівсянка не тільки придатна для харчування, а й зберегла вітаміни, жировий склад, калорійність…

4. Знову на таймирській землі

У Воркуті було +27°. Місцеві жителі казали, що спека тримається близько місяця, що 70 років у тутешніх краях такої по-сочинськи спекотної погоди не було. Чекаємо літака на Діксон, граємо у футбол і купаємося у річці Воркуті.

Кілька годин польоту, і під нами острів Діксон. Довкруг туман. На трапі літака хтось сказав: “Обережно, не посковзніться: трап узявся льодом”. Діксонська гавань була біла, як узимку.

Вертоліт, який доставить нас на берег затоки Міддендорфа, має прийти з Норільська. Його немає сім днів. На третій день вранці, коли, як і раніше, морозить і йде то дощ, то сніг, коли стає зрозуміло, що ще кілька діб триватиме наше бездіяльне, надокучливе чекання, в десятиденний піший маршрут на схід вирушив перший маленький загін експедиції: Анатолій Мельников, Вадим Давидов та Олександр Шумилов.

Начальник і радист групи Мельников — старий учасник, він був серед п’яти членів експедиції “Комсомольской правдьі”, які 1972 року пройшли на лижах протоку Лонга. Хірург Давидов — новачок. Крім лікарських, йому доручено обов’язки завгоспа, кінооператора, мисливця. Оригінальний принцип — чим гірше, тим краще — у нашому кочовому житті звучить цілком логічно: чим важчі умови, чим складніші обов’язки, тим краще перевіряється людина.

До рюкзака Давидова прив’язано дворучкову пилку. Мельников, Давидов і Шумилов повинні зробити зрізи торців колод, які лежать в основі старовинних забудов. Дендрохронологічний аналіз цих зрізів дозволить визначити вік забудов. Деякі хатини на західному узбережжі Таймиру зведені у XVIII й навіть у XVII століттях. Вони, зрозуміло, справжні історичні пам’ятки, і знайти їх — наше завдання.

Проте основна мета загону — шукати сліди норвезьких моряків Тессема і Кнутсена…

Нарешті пощастило. Попутний Мі-8 бере на борт другий загін експедиції. В негоду здіймається машина в небо і в негоду приземляється на мисі М…

Туман рожевів на сонці. Протоки, через які минулого року ми переправлялися на човнах, були скуті міцною кригою. Лише в гирлах річечок темніли невеликі ополонки, і десятки качок плавали там. Нам було радісно, і ми думали, що пощастило нам у житті: побували в таких заповідних місцях.

Знак, поставлений Едуардом Васильовичем Толлем 1900 року і відновлений учасниками експедиції “Комсомольской правды”, ми побачили ще з вертольота. Приземлилися поряд. Лише один з нас — Хмелевський — був тут минулого року. І Юрко сказав, що довкруг нічого не змінилося, тільки крига у затоці Міддендорфа міцніша й біліша.

Знак акуратний, заввишки близько двох з половиною метрів. В його основі гірка кам’яних плиток. Написи читаються легко. Вони й табличка, прибита минулого року, дивляться на південь — на затоку. У знака є міцна підпорка. На рівні голови із стовбура стирчить масивний кований цвях, який колись підтримував перекладину, що лежить тепер неподалік, ветха, струхлявіла. Ліворуч до стовбура приставлено знамениту двадцятикілограмову кирку та металевий щуп, зроблений у майстернях Діксона. Поряд розрізаний ящик з-під житніх сухарів.

На північ од знака, на пагорбі, Лабутін поставив радіонамет, табір розбили біля моря. Розпатрали рюкзаки, і вийшла величезна купа речей.

Треба зауважити, що ніякого особливого саперного спорядження ми не мали. Звичайні штикові й совкові лопати, ломи, кирки та минулорічний випробуваний інструмент. Дуже зручними виявилися три ізометричних контейнери, які вдалося роздобути у Москві. Кожен з них за вагою і місткістю був як велика валіза. В них, як у холодильники, вкладали всі відкопані продукти.

До 22-ї години за московським часом 9 серпня ми закінчили розкопки. На одному боці сліпучо-білого ящика (правильно казали хлопці у 1973 році: дошки ніби щойно тесані) читаємо: “Щі з м’ясом і кашею, 48 порцій”. На другому написано: “Ф. Азібер. С. -Петербург”.

Зайшла суперечка: відкрити дерев’яний ящик у ямі і вийняти бляшанки по одній чи підняти його увесь? Вирішили: відкривати у ямі. Тонку роботу доручили Лабутіну.

Жовті, яскраві, дуже гарні бляшанки. Як сяють на сонці! Читаємо й перечитуємо: “Харчові консерви для війська. Щі з м’ясом і каплею. Порція на обід. Вага 1 фунт 70 золотників. Розбавляється водою у кількості 2/3 тієї бляшанки, в якій міститься консерв, нагрівається до кипіння і кип’ятиться не більше як 10 хвилин. Фабрика харчових консервів Ф. Азібер в С. -Петербурзі. Фабрику засновано 1862 р. Метал, вироби А. Жако і К°, Москва”.

Консерви складали в переносні холодильники. Завтра ми піднімемо металевий ящик і заховаємо в сусідню яму сучасні продукти.

…Ставлячи на нашому шляху перешкоди — морози, снігопади, туман, — Арктика ніби випробовувала наполегливість групи. Сім днів ми чекали на погоду в Діксоні, на восьмий вилетіли і… довелося ночувати в тундрі. Проте як тільки ми ступили на землю півострова Зоря, Арктика ніби змінилась. Всі ознаки негоди зникли. Три дні ми працювали, і три дні біле покривало затоки Міддендорфа блищало на сонці. Воно обійшло над нашими головами три повних кола, і фотографи та кінооператори одержали буквально все, про що можна було мріяти.

Основний успіх — 48 бляшанок м’ясних консервів. В них, як згодом жартував директор ВНДІКОПу Намєстников, були всі російські страви одразу: і щі, й м’ясо, і каша. Ми боялися, що харчовики, загіпнотизовані унікальним природним експериментом, забудуть про московські побажання — бути ощадливими господарями і залишити частини толлевських продуктів на майбутнє. На щастя, цього не трапилося.

…Покласти ящики значно простіше, ніж дістати, і тому друга яма була значно меншою від першої. На дно спершу встановили ящик і флягу з майже ідентичним вмістом, на яких написано: “ВНДІКОП. 1974–1980”. Тоді поряд поклали ще два таких самих набори, маркірованих 2000 та 2050 роками.

Кожен з шести наборів має 23 види продуктів, які випускаються підприємствами харчової промисловості СРСР. Тут концентрати перших та других страв, сухарі, галети, крупи, які не потребують варки, різноманітні консерви в бляшаних банках та алюмінієвих трубах, шоколад, цукор, кава, чай, сіль, вівсяна крупа “Геркулес”…

У толлевських бляшанок таке майбутнє: три надійдуть до дослідників у 1980 році, три — у 2000-му і три у 2050 році, для інших термін виймання не зазначається.

На безстрокове зберігання залишено й дві фляги із сучасними продуктами. Нащадки розпорядяться ними на свій розсуд. Останнім у яму опустили ящик з написом: “Полярна експедиція “Комсомольской правдн”. В ньому продукти, які входять у наш похідний раціон, і пам’ятна записка, що розповідає про роботу експедиції на Півночі та про відкриття складу Е. В. Толля.

У новому Депо встановлено максимальні та мінімальні термометри. За прикладом Е. В. Толля тару з продуктами ми прикрили кам’яними плитками завтовшки 2–5 сантиметрів…

Пам’ятний стовп був не тільки відновлений, а й реставрований учасниками експедиції “Комсомольской правдн”. З нього зчистили гнилизну, просочили спеціальним розчином, поставили дві міцні підпорки. Поряд із стовпом закопали широку й масивну дошку, до якої прибили мідну пластину з вибитим написом про долю толлевського депо. На цьому можна було б поставити крапку. Та сталася ще одна важлива для нас подія. Ми зібралися біля знака Толля.

“Чи хочеш досягти цієї далекої мети?” — “Раз ступити ногою — і вмерти!” Цю розмову Едуарда Васильовича з евенком Джергелі про Землю Санникова ми вже наводили. Діалог, записаний ученим, давно набув самостійного літературного життя. Його згадують, коли йдеться про вірність Арктиці, про безстрашність першопрохідців, про особливе почуття обов’язку перед Батьківщиною та обраною справою.

Толль і його хоробрі супутники були посланцями науки в суворому краї. Вони віддали науці життя. Та була у них якась особлива, заповітна мета. Справжня мрія. Адже не кожен так скаже: “Раз ступити ногою — і вмерти”, і не кожного вразять ці слова, як блискавка.

Ось рядки, написані Толлем про свого щирого друга лікаря Вальтера: “За два дні до своєї смерті він розповідав, що точно вирахував потребу в спорядженні та продовольстві для досягнення Північного полюса з острова Беннета. “Це виходить так дешево, — сказав він, — що я міг би здійснити цю подорож на свої особисті заощадження”.

…Віяв північний вітер, морозило. Стояв сонячний день арктичного літа. Салют наш був на честь героїв Півночі, патріотів Росії, на честь Едуарда Васильовича Толля…

Вертоліт прибув надвечір. Чотири години переливали льотчики бензин з привезених бочок у бляшанки. Нас чекала довга дорога назад, а заправлятися було ніде. По дорозі ми взяли на борт два загони нашої експедиції. На Діксон по толлевські продукти прибули літаки. Лише 12 годин розділяли півострів Зоря з Москвою, куди були доставлені контейнери.

5. Загадка Землі Санникова

У квітні — травні 1974 року експедиція “Комсомольской правды” проводила тренувальні збори на Новосибірських островах.[6]

Юрій Хмелевський, Володимир Леденьов, Ігор Марков, Сергій Яценко, Дмитро Шпаро та Олександр Шумилов пройшли на лижах через острови Котельний, Земля Бунге, Фаддеєвський і по припайній кризі вздовж північної околиці архіпелагу.

В один із днів ми зупинилися переночувати в хатині бригадира мисливців якута Ніколаєва. Гостинний господар показав нам яскраво-цеглисті пасма шерсті мамонта, які він власноручно зрізав з голови звіра, викопаної з вічної мерзлоти. Розповідь його справила сильне враження.

…Земля Бунге! Улахан-Кумах — країна великого піску. Одна з таємниць Арктики — єдина в світі арктична пустеля. Вона зовсім плоска: взимку важко побачити, де закінчується море і починається земля. На карті позначено висоти: 2 метри, 6, 11. Але є на Бунге і височина Ексекю-Булгуннях, гори тут до 45 метрів. За переказом, записаним Толлем, звив тут гніздо гігантський двоголовий птах Ексекю, кігті якого зрідка траплялися мисливцям (насправді то були роги шерстистого носорога).

Тут же Толль знаходив дивовижні круглі кулі (конкреції) стверділого мулу, всередині яких були викопні цератити. Вони, на думку Толля, засвідчували існування легендарної землі на півночі. “Коріння місцерозташування амонітів (цератитів)… знаходиться на півночі на загадковому архіпелазі — Землі Санникова!” — писав він.

На північному боці острова Фаддеєвський на зміну крутим спускам приходили каньйони, забиті сніговими заметами чудернацьких форм. Але білий колір здавався випадковим: справжній сніг був сірим і навіть чорним. Виною тому курява й пісок, які утворилися при інтенсивному вивітрюванні тутешніх гір.

15 травня наш загін посувався на захід вздовж північного берега острова Фаддеєвський. З 17-ї до 10-ї години ми бачили в морі синій купол. Було дуже гарно: срібляста крига, поміж неї на обрії, як льодовикова шапка, — голубий острів. Контур його був розмитий, і складалось дивне враження простору, ніби перед нами не півкруг, а півкуля. На ранок був запланований маршрут до острова Фігуріна, і, очевидно, саме він зараз відкрився на північному заході. Однак ось що дивувало: на карті позначено висоту острова — 12 метрів, а купол, який ми бачимо, значно вищий; відстань від берега до острова Фігуріна 8 кілометрів, до півкулі, звичайно, значно більша, і напрямок, за нашими розрахунками, на острів має бути іншим — західніше градусів на 15.

Надвечір на стрілці Анжу розкинули табір. Звіялася завірюха, купол зник.

Вранці повітря до верху нашого намету було наповнене крижаними кристалами, хоча небо було синім і сонце незвичайно яскравим.

Марков влаштував профілактику радіостанції, Шпаро крутив ручку генератора. В цей час з маршруту повернулися Леденьов, Хмелевський, Яценко і Шумилов.

— Ми зробили відкриття: острова Фігуріна немає, — гукнув здалеку Леденьов.

Розігрують чи кажуть правду?

— А купол?

— Міраж.

— Чому ж острів є на карті?

— Несерйозний аргумент, — заперечили. — Адже ти знаєш, що острови Семеновський і Василівський пішли під воду. Викопна крига розтанула. Вони теж донедавна були на карті.

— А чи добре ви шукали? Ви переконані, що його немає?

— Ми зробили все, — сказав Леденьов. — Ходили кілька годин, видиралися на тороси, довбали кригу, сподіваючись дістатися до землі. Все марно, острова немає.

Тільки в Москві ми дізналися, що нас підвела карта. Вона була видана 1957 року, і ось за ці роки острів Фігуріна, який складався із викопної криги, зник — розтанув. Він третій, а може, й п’ятий з відомих островів, який канув у воду.

Розмова на стрілці Анжу з приводу невдалих пошуків острова Фігуріна закінчилася так:

— От і довіряй картам, — з гіркотою сказав Леденьов.

А Марков у тон йому додав:

— Ось і сумнівайся після цього, що Земля Санникова насправді існувала.

Така одна з можливих розгадок таємниці легендарної землі: вона розтанула, канула у воду…

У видавництві “Мысль” 1979 року вийшла книга Іванова “Архіпелаг двох морів”. Автор її — начальник комплексної геолого-геофізичної експедиції Науково-дослідного інституту геології Арктики — пропрацював у 70-ті роки на Новосибірських островах три польових сезони. В розділі “Заповідник вимерлого звіра” Іванов викладає сучасні погляди на геологію архіпелагу.

Колись у часи середнього плейстоцену на місці Новосибірських островів лежала простора суша — північна частина Східного Сибіру. Рівень Північного Льодовитого океану був нижчий від сучасного на 100 метрів. Тривалий час на безкрайніх просторах накопичувалися озерно-проточні відкладення, підстеляла ж їх унікальна порода — прошарки викопної криги завтовшки в десять метрів. Іванов пише: “Зараз крига вважається жильним утворенням, встановлено, що формування її проходило в проміжок часу, який відповідає максимальному зледенінню Сибіру”.

Що ж відбувається тепер? “Ви підходите здалеку до прямовисної берегової кручі, сподіваючись побачити скелю, а бачите стіну заввишки з триповерховий будинок, складену з сірого, непрозорого й тому схожого на кам’яну сіль льоду. Влітку поверхня стіни “плаче”, по ній стікають струмочки брудної води. Іноді в кризі видно ніші, гроти, печери… Зверху над прошарком льоду нависає похмурий земляний чи торфовий карниз… Це розповідь Іванова, а ось що побачив майже сто років тому Бунге: “З гучним плескотом обвалюються то великі, то малі земляні маси, вони, перетворившись унизу на густий кисіль, схожий на потік лави, стікають по мерзлому грунту нижче й нарешті в море”. Читач погодиться, що обидва ці описи, нібито доповнюючи один одного, малюють чітку картину руйнування берега.

Саме тому Новосибірські острови нерідко називають “архіпелагом зникаючих островів”, а карти час від часу доводиться виправляти.

1739 року Дмитро Лаптєв неподалік од мису Святий Ніс (у протоці, яка носить тепер ім’я Дмитра Лаптєва) угледів два невеличких острівці: Меркурія та Діомида. Через 22 роки їх існування підтвердив Микита Шалауров. Ще через дев’ять років Іван Ляхов перетнув протоку Дмитра Лаптєва і відкрив сучасний Великий Ляховський острів. Але про острови в протоці — Меркурій та Діомид — він через якусь причину не згадує. Нарешті Геденштром на карті, складеній 1811 року, ці острови закреслює.

То, може, їх просто ніколи не було? Ні, нещодавно в протоці Дмитра Лаптєва виявили підводну банку, яка засвідчує, що острови були.

Навесні 1974 року колеги Іванова проводили буріння дна у протоці. “Унікальний матеріал… — розповідає Іванов, — показав, що під водами протоки Дмитра Лаптєва, під тонким нашаруванням сучасних опадів, лежать ті самі плейстоценові товщі, що й на островах, і на прилеглому материкозому березі, хоча без прошарку кам’яної криги зверху на розрізі. Зате в самих породах на зовсім незначній глибині збереглися релікти вічної мерзлоти. Мерзлота й море несумісні. Отже, протока утворилася недавно”.

Так само на очах зникли острови Семенівський та Василівський.

1912 року їх ще застав криголамний пароплав “Вайгач”. Учасник експедиції та “Вайгачі” доктор Старокадомський пише:

“Невисокий, з крутими берегами, о. Василівський являв собою величезну брилу викопної криги, вкритої зверху не більш як півметровим шаром землі. Острів поступово руйнувався, крига танула, земля, що вкривала його, обсипалась і, осідаючи на дно, утворювала мілини. Навколо острова накопичувалися сліди цього руйнування — брили викопної криги.

Були й інші, не менш красномовні ознаки руйнування острова. Острів Василівський, коли його відвідала наша експедиція, був завдовжки 2,5 милі, приблизно таких само розмірів був і острів Семенівський. Хоча за зйомкою, зробленою лейтенантом Анжу 1823 року, довжина першого острова мала 5 миль, а другого — 8 миль. Очевидно, колись це був один великий острів, який, поступово руйнуючись, перетворився на два окремих острови”.

За звітами кількох експедицій можна простежити, як змінювалися розміри острова Семенівського:

Експедиція, час        Довжина острова (в км.) Ширина острова (в км.)

1823 р. Анжу            14,816                              4,630

1912 р. “Вайгач”       4,630                               0,926

1936 р. “Хронометр” 2,000                               0,500

1945 р. Григор’ев     1,620                                0,236

Острів Семенівський повністю зник у 1948 році, острів Василівський не вдалося побачити вже 1936 року. Чи такою ж виявилася доля Землі Санникова?

Іванов, посилаючись на роботу геофізика Літинського, вважає доведеним, що в недалекому минулому на північ від островів Котельний і Фаддеєвський за азимутом, названим Е. В. Толлем, була земля. Залишається питання: з якою швидкістю вона руйнувалася? Якщо ця швидкість була приблизно така сама, як швидкість зникнення островів Семенівський та Василівський, то до 1886 року острови, помічені Толлем, могли досягти дуже незначних розмірів і не могли розташовуватися, як писав учений, на відстані 70 верст від Котельного. Чи швидкість розмивання викопної криги Землі Санникова була істотно більшою (це припущення цілком розумне, оскільки у відкритому океані згубний вплив хвиль міг проявитися значно інтенсивніше, ніж у районі острова Столбового, де були острови Семенівський та Василівський, чи… Толль не бачив землі).

Тоді що? Міраж? Цілком можливо. В полярних країнах чимало дивовижних і ще не до кінця розгаданих оптичних явищ. Та півкуля, яку ми бачили 15 травня, теж, очевидно, міраж. Іншого пояснення не знайдеш!

Командир “Зорі” Коломейцев описує незвичайне явище, яке називає “голубим туманом”:

“На півдорозі через П’ясинську губу пройшов повз великий острів з двома дуже помітними горами. Підходячи до нього, бачив дивне явище, яке не можу назвати інакше, як голубий туман. Це явище полягає в тому, що гори острова, вкриті снігом, здаються здалеку незвичайно білими, потім за мить вони набирають густого кольору індиго, зберігаючи всю чіткість обрисів предметів. Через якийсь час явище зникає”.

А ось що пише Фритьйоф Нансен: “Несподівано просто перед носом “Фрама” виросла велика земля, лоцман скомандував: “Повний хід назад!” Потім усе-таки почали обережно наближатись: і що ж — “земля” виявилася по” ловиною черпака, що плив по воді”.

Звичайний черпак, яким виливають воду з човна, кілька чоловік одночасно сприйняли за небезпечно близький берег землі. Про схожий епізод розповідав Норденшельд: голова моржа, що лежав, на крижині, видалася людям берегом, який насувався на них.

Таких прикладів у полярній літературі чимало, і цілком можливо, що Земля Санникова була лише міражем, пасмом торосів на горизонті. Проте є ще третя версія… Звернімося до історії іншої землі, яку 1937 року відкрили полярники острова Генрієтти приблизно в тому самому районі — на північний схід від Новосибірських островів.

Ось що писав про це начальник полярної станції “Острів Генрієтти” Муханов:

“У середині вересня 1937 року, коли все море вкрилося полями криги, повітря в йашому районі стало прозорішим і видимість значно поліпшилася. Дивне скупчення хмар, які трималися на одному й тому ж місці, привернуло мою увагу. Протягом цілого місяця я спостерігав за північним сходом і з кожним разом все більше упевнювався, що хмари скупчуються над якоюсь природною височиною. Перше передбачення щодо водяного неба невдовзі зникло, оскільки швидкість дрейфу криги в нашому районі досягає 2–3 миль на добу, і отже розводдя, над яким могли скупчуватися хмари, мало б переміщатися. Хмари, проте, були на тому самому місці.

Спостереження за цим районом велися щоденно й дуже ретельно. 12 жовтня сонце в наших широтах сходить востаннє. Вранці, годині о 10-й, воно ледь-ледь піднялося краєм свого диска над горизонтом і через 15–20 хвилин сховалося. Пряме освітлення північного сходу дало змогу чітко побачити контури невідомої землі, витягнутої із заходу на схід, з двома куполоподібними височинами на заході й значним зниженням на схід.

Мною, а через деякий час Леоновим були зроблені зарисовки острова. Два малюнки, занесені у вахтовий журнал, мали між собою цілковиту схожість”.

Нова земля? Ні, полярні льотчики побачили в цьому районі великий айсберг, який у західній частині мав дві “гірські” вершини. Айсберг бачили й через два роки. Спочатку він стояв на мілководді, згодом почав повільно дрейфувати. Такі айсберги бувають завдовжки 2–3 кілометри при висоті надводної частини близько 5 метрів.

Уже наприкінці сорокових років було доведено, що в Арктичному басейні є і так звані крижані острови. Вони відколюються від гігантських шельфових льодовиків Канадського Арктичного архіпелагу, насамперед від Землі Елсміра, і самі можуть досягти дуже великих розмірів. Радянські льотчики фіксували плавуче громаддя площею 50 на 50 кілометрів з льодом завтовшки понад 100 метрів. Зовні вони фактично не відрізняються від землі. На хвилястій поверхні є русла річок і вододіли, гори, озера. Часто тут трапляються і шматки породи. Найкращими сувенірами для гостей полярники радянської науково-дослідної станції “Північний полюс-23”, що розташувалася на крижаному острові, вважали шматочки, відбиті від кам’яної скелі, яку, очевидно, від дня народження ніс на собі дрейфуючий острів.

Повільно рухаються крижані “землі” в океані. Наближаються до суші, зупиняються на мілководді. Кілька років чи й кілька десятків років стоять на місці, потім раптом безмовно здіймаються з якоря і знов продовжують свій таємничий шлях. Гадають, що тривалість життя крижаних островів досягає сотень літ.

І ось третя гіпотеза: Земля Санникова — уламок шельфового льодовика. Простоявши багато років біля Новосибірських островів, вона знов пішла в безмір Північного Льодовитого океану. Можливо, вона й зараз рухається десь у Центральній Арктиці. І хтозна, чи не прильодниться через кілька десятків років на її поверхню вертоліт чи інший літальний апарат і чи не стане на неї хтось із наших зараз ще юних читачів. Згадайте тоді про Едуарда Толля — людину, мрією життя якої була Земля Санникова.

Віталій Яковлєв ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 35 РОКІВ Нарис

У другій половині 40-х років мені довелося працювати в топографічному загоні, який провадив роботи на території Монгольської Народної Республіки. Технічне оснащення наше на той час було ще досить скромне, і тому з кіпрегелем, планшетом, триногою та рейкою нам довелося відміряти під степовими вітрами сотні кілометрів.

Краєвид Монголії дивовижний. Куди не кинеш оком згладжені вершини гір, широкі полонини, блакитне безкрає небо, різкі тіні, чорні контури, химерні барви і приголомшлива тиша. Ми побували в найвіддаленіших куточках країни, в місцях майже безлюдних і ніким не досліджених.

Одна з наших експедицій з самого початку була незвичайною. В кінці польового сезону загін із п’ятьох чоловік з легким спорядженням і невеликим запасом продуктів висадився на березі річки Селенги. На гумових надувних човнах спустилися до місця призначення. Машина з продуктами та спорядженням до нашого загону мала прибути лише через кілька днів. Зв’язку з базою і транспортних засобів не було. П’ятеро чоловіків загубилися в неосяжних просторах безлюдної гірської місцевості.

Надувши три човни і кинувши в них невеликий вантаж, ми пливли за стрімкою течією красуні Селенги, майже не користуючись веслами. На порогах і крутих перекатах човни несло з шаленою швидкістю, і, правду кажучи, страху ми натерпілися чимало. Та навіть у небезпечних місцях не могли не милуватися довколишніми краєвидами.

Літо вже давно минуло, але стояла чудова погода, тиха й тепла. Тишу порушували тільки поодинокі крики птахів, які пролітали над нами, та шум води на мілководді.

Гірські береги були ще вкриті буйною рослинністю, поплямованою яскравими жовтими й червоними барвами. Над річкою нависали могутні дерева, деякі з них, підмиті з берега, лежали у воді, і тоді нам доводилося працювати веслами.

— Золота осінь! — захоплено мовив топограф Михайло Дерев’яшкін — старший нашої групи, з яким ми пливли в одному човні. — Що не кажи, а це таки найкраща пора року.

Я не встиг нічого відповісти, бо раптом побачив на березі лося. Він спустився з гір на водопій. Попивши, підняв голову і довго дивився на нас. А незабаром ціле стадо диких оленів, які паслися на узліссі, повільно пробігло берегом.

Пливли тільки вдень, на ніч приставали до берега й напинали намети. Вже кілька днів ми не зустрічали людей, навіть ознак їхньої присутності. Через три доби прибули до призначеного місця, повечеряли і лягли спати.

Наступного дня на нас чекала робота. Треба було довести до кінця зйомку, розпочату групою топографа Мельникова, який серйозно захворів. Крім Дерев’яшкіна і мене, в нашому підрозділі були ще Петров, який досі працював у групі Мельникова, а також Пошкус і Сухарєв, котрі провели з нами все літо. Роботи на ділянці Мельникова було на два тижні, але ми поспішали, бо метеослужба передбачала погану погоду.

Помітно коротшав день, вранці стояли заморозки, і тільки по обіді теплішало. З роботою у нас не дуже клеїлось. Дерев’яшкін уважно роздивлявся заплутану сітку ліній на планшеті і бурчав:

— Краще зробити все з початку, ніж розбиратися в чужому. А тут ще й машина не їде, харчі кінчаються.

Справді, минули всі строки, а машини не було. Чого тільки ми не передумали… На восьмий день роботи пізно ввечері стомлені повернулися до табору. У всіх був пригнічений настрій. Вечеря була бідна — чай без цукру і сухарі. Відтоді як перейшли на суворий продовольчий режим, рештки консервів притримали на чорний день. Всі розуміли, що до приїзду машини з продуктами доведеться затягувати паски.

— От вона, хлопці, виявляється, топографія яка? Ніколи не думав, що людям так важко дається карта, — сумно вимовив наймолодший із нас, Петров.

— Чекати машину далі — марна річ, — після довгих роздумів сказав Дерев’яшкін. — Поки ноги носять, треба згортати роботу й вибиратися звідси. Закінчимо все наступного року.

Того пам’ятного вечора так і постановили — вранці вирушати з табору. Швидко повкладалися спати. Ніч стояла тиха. Тільки здалеку долітали протяжні трубні звуки.

— Що за дивні звуки? — стривожено запитав Петров.

— Це ревуть ізюбри, — заспокоїв його Сухарєв.

Ревіння не стихало, до ізюбрів приєднались інші дикі тварини. Нам і раніше не раз доводилося чути такі концерти. Як правило, вони відбувалися пізньої осені на різку зміну погоди. Тривога звірів передалася нам, і ми довго не могли заснути.

— Гляньте, хлопці, скільки снігу насипало! — виглянувши вранці з намету, злякано вигукнув Петров.

Я вийшов з намету і зупинився вражений — як різко змінився пейзаж! Тільки вчора яскраво світило сонце, а сьогодні все було в суцільній сірій імлі. Молоді гілки дерев, покриті товстим шаром снігу, зігнулися дугою, на пеньках повиростали білі шапки. Тиша стояла дивовижна, здавалося, було чути, як, падаючи, шелестять сніжинки.

Почекали кілька годин, але погода не змінилася. Звичайний в цих місцях вітер зовсім затих.

Тепер уже не лишалося ніякої надії, що машина проб’ється через снігові замети.

— До бази добиратимемося пішки, — рішуче заявив Дерев’яшкін.

— Та це божевілля! — закричав Пошкус. — Без продуктів по гористих засніжених берегах річки ми не пройдемо й десяти кілометрів.

— Ризик є і великий, але треба йти, бо з кожним днем ми слабшатимемо від голоду і шансів на порятунок лишатиметься менше й менше, — переконував Дерев’яшкін.

Вирішили йти, не чекаючи на кращу погоду. Вантаж поклали на березі, накривши його наметом. З собою взяли тільки планшет, карабін, сокиру й торбину з рештками харчів.

Круті береги Селенги ховалися в суцільній сніговій завісі. Рушили вгору, ступаючи слід у слід і провалюючись по коліно в пухкому снігу. В улоговинах сніговий покрив уже досягав майже метрової товщини. Йти було дуже важко, особливо передньому, тому ми часто мінялися місцями. Нагорі віяв сильний вітер, і мокрий одяг вкрився крижаною шкіркою, вже не захищаючи від холоду. А сніг усе сипав. За весь цей час ніхто не вимовив жодного слова.

— Чого це ви мовчите? Чи вмирати зібралися? — не витримав Петров.

Йому ніхто не відповів. Перший підйом забрав надто багато часу й сил. Ноги обважніли, ступали вже більше по інерції. Найкраще тримався Пошкус: із заліпленим снігом обличчям і напівзаплющеними очима він уперто йшов, похитуючись на ходу.

— Стійте, відстав Петров! — гукнув Сухарєв, який ішов позаду.

Всі зупинилися. Петров у сніговій імлі здавався безформною сніговою грудкою.

День видався нам неймовірно довгим. Вечір застав нас у переліску, де ми вирішили стати на ночівлю. Все було мокре, окрім, хіба що, сірників, які ми берегли, мов зіницю ока, проте розпалити багаття в таку погоду вдалося не зразу. А сніг усе сипав і сипав, і, здавалося, не буде йому кінця-краю.

— Клятий сніг і не думає вщухати, іде вже майже добу, — роздратовано вигукнув Петров.

— Зате тут усе скінчилось! — витрушуючи кришки з торбини, в тон йому сказав Сухарєв.

Стало ясно, що попереду дні без їжі, зовсім без їжі. І ніхто не знав, скільки буде таких днів.

— Багато зробили помилок, — бурчав Пошкус.

— Які ж це помилки? — поцікавився Петров.

— Насамперед дурницю зробили, коли виїхали з бази майже без продуктів, — загнув пальця Пошкус— Потім — коли зірвались із стоянки, а треба було почекати.

— Невідомо, чим би це скінчилося? — крізь дрімоту озвався Петров. Сиділи біля багаття. Холод примушував підсуватися все ближче й ближче до вогню. Потріскуючи, багаття обсипало нас іскрами. Весь час доводилося струшувати їх з одягу й повертатися до вогню то одним, то другим боком.

Багаття палахкотіло, освітлюючи вкриту снігом модрину, під якою ми сиділи. Дим угору майже не піднімався, густою шапкою зависнувши над нами. Великі сніжинки, пролетівши крізь димне марево, м’яко опускались додолу. Гра світла й тіней надавала нашому “житлу” нереального, казкового вигляду.

Так під снігопадом ми провели ще одну пам’ятну ніч. Відпочити, звичайно, добре не вдалося, а під ранок ще різко похолодало. Снігопад нарешті вщух. Крізь розриви низьких важких хмар світило вранішнє сонце. Лісисті гори, вкриті білою габою, іскрилися в холодному, яскравому промінні.

— Вставайте, час рушати далі! — вдавано бадьорим голосом сказав Пошкус.

— Треба спершу вирішити, куди йти, обрати маршрут, — висловив свою думку Дерев’яшкін.

— Ясно куди, вздовж берега.

— Берегом не підемо, він гористий, підйоми і спуски заберуть у нас останні сили. Єдина надія — зустріти монголів. Тому підемо полонинами, де монголи можуть, пасти худобу.

— Таж тут можна пройти сотні кілометрів і не зустріти ні душі, — не вгавав Пошкус. — Ні, ви як собі хочете, а я піду берегом. На животі, але доповзу до бази.

— Я відповідаю за всіх, за тебе теж, тому прошу без анархії! — підвищив голос Дерев’яшкін.

Ситуація ставала критичною. Ще хвилина, і вибухне сварка. Я подивився на обох і зрозумів, що вони один одному не поступляться. Треба було негайно втрутитися, але справа ускладнювалася тим, що Дерев’яшкіна підтримував тільки я. Сухарєв і Петров згодні були йти берегом як і Пошкус.

— Ну годі сваритися! — крикнув я. — Знайшли час з’ясовувати стосунки, треба думати, як з біди вибиратися. Пропоную розділитися на дві групи. Ми з Дерев’яшкіним підемо долиною, а ви втрьох — берегом.

— Гаразд, — погодився Дерев’яшкін, — але запам’ятайте: група, яка вийде на людей першою, повинна негайно зробити все можливе, щоб виручити решту.

Цю умову прийняли одностайно.

Швидко попрощались і розійшлися в різних напрямках. Ми з Дерев’яшкіним повернули праворуч від річки, решта троє рушили за течією Селенги.

Широкою гірською полониною йти було трохи легше, бо сніг ущільнився і був не такий пухкий та глибокий. Трохи пригрівало сонце, і наш одяг скоро висох. Зовсім поруч дорогу перебіг заєць. Ми дуже зраділи — виходить, крім нас, є тут іще живі істоти. І пошкодували, що віддали хлопцям карабін.

Ми йшли вже кілька годин, і я подумав, що, мабуть, Пошкус усе-таки мав слушність. Ніби читаючи мої думки, Михайло раптом сказав: “Навряд, щоб ми тут зустріли людей, немає ніяких ознак життя. На ніч зупинятися не будемо, врятувати нас може тільки рух”.

Так і йшли день і майже всю ніч, засинаючи на ходу, але не дозволяючи один одному зупинятися.

Перед нами лежало велике снігове поле, праворуч і ліворуч височіли білі мовчазні гори, освітлені холодним місячним світлом. Від вершин гір, каміння та поодиноких дерев падали чіткі чорні тіні. Мороз. Небо всипане зорями. Здавалося, що в усьому світі нас тільки двоє. Наші рухи уповільнювались, думки в голові плуталися. Хотілося лягти й не рухатись, але внутрішній голос застерігав: “Ляжеш — не встанеш”.

Під ранок не витримали, не розпалюючи багаття, тісно притулившись один до одного, заснули. Мороз посилився.

Крізь дрімоту відчували, як холод пронизував усе тіло — від задубілих ніг до грудей.

“Мабуть, кінець”, — страшна думка не відганяла апатії. Заціпеніння сковувало думки. Вони щоразу поверталися до водія Лепіна. “Де він, чому не їде? Ех, під’їхав би зараз на своєму всюдиході”.

Мені здалося, що світло фар сліпить очі. Просто на нас повільно рухалась машина. Куди він їде, заснув, чи що? Жах і обурення охопили мене. Я закричав, навіть кулаком погрозив невидимому водієві, але слова застряли в горлі. А машина все сунула, сунула, і нарешті просто переді мною виросла довготелеса постать Лепіна.

“Бувають же на світі чудеса. Тільки подумав про Лепіна, а він тут як тут. Дорогий Лепін, як довго ми тебе чекали!” Лепін підійшов до мене впритул, узяв за плечі й почав сильно трясти. Я почув його слабкий голос, який доходив до мене, ніби крізь вату:

— Ти чуєш? Треба йти, бо загинемо. Голос дужчав.

— Вставай, ранок уже, треба йти, пропадемо! — кричав Михайло мені в обличчя і несамовито тряс за плечі.

Насилу розплющив очі, спробував поворухнутись, але руки й ноги не слухались мене.

— Виходить, Лепін мені примарився?

— Що ти все Лепін та Лепін, вставай, треба йти, бо замерзнемо!

Михайло допоміг мені піднятись, проте ноги підкосились, і я сів на сніг. Він зняв з мене чоботи, розтер снігом ноги. Допоміг взутися. Перевзувся сам. Тільки через годину ми, важко ступаючи, рушили далі.

Надвечір зовсім вибились із сил. Попереду виростали гори, хребти яких тяглися з півдня на північ: Іх-Тунел-ула, Цаган-ула та Хуху-Дебег-ула. Їхні засніжені вершини виблискували в промінні призахідного сонця. До них було кілометрів сорок, хоч у прозорому морозяному повітрі здавалося, що вони зовсім поряд.

А ще через годину ми побачили далеко попереду ледве помітні чорні цятки. Придивились і не повірили своїм очам: це були яки. Там же стояв і майхан — юрта скотарів. Звідки тільки сили взялися — ми бігли, падали, знову бігли задихаючись, поки не опинилися біля майхана, з якого вийшло кілька стривожених нашою появою пастухів.

Монголи, не роздумуючи, сіли на коней і подалися шукати хлопців. Шукали всю ніч. Тільки вранці нарешті побачили сліди, які вивели їх на наших товаришів, що були вже геть знесилені.

— Їх цас байнуу, їх цас байнуу, дуже великий сніг, — повторювали монголи, які повернулися.

Петров був непритомний. Його обережно зняли з коня, занесли до майхана і поклали біля вогнища на овчину. Він розплющив очі, нестямним поглядом обвів усе довкола.

— Де я, що зі мною? — вимовив, насилу рухаючи губами.

— Ну, якщо прийшов до тями, значить, житиме, — сказав, увійшовши в майхан, похилого віку монгол, який привіз Петрова. — Чого стоїте без діла, мерщій роздягніть та добре розітріть ноги й тіло, а потім дайте гарячого чаю з топленим маслом.

Ми заходились енергійно виконувати всі поради монгола. Нарешті Петров застогнав. Попросив пити. Хлопці розповіли про події останніх днів. Перший день вони, не зупиняючись ні на хвилину, йшли по засніжених крутих берегах річки. Провалювались у кучугури й насилу вибирались із них. До кінця дня втома й голод зморили настільки, що не було сил навіть розпалити багаття, заснули просто на снігу. Так їх і знайшли.

Дуже тепло прийняли нас нові друзі. Особливу увагу приділяли Петрову, який постраждав найбільше. У тісному майхані тепер тулилося вісім чоловік: троє монголів і нас п’ятеро. Наймолодшим серед монголів був шістнадцятирічний Чойжил. Усе літо він допомагав батькові пасти худобу, на пасовиську затримався через негоду. Навчався в школі-інтернаті для дітей скотарів у місті Хатгалі, там-таки, де була й база нашого загону.

Чойжил особливо прив’язався до Петрова. Знайшов йому біля вогнища найкраще місце, годував хворого. Він міг годинами сидіти біля Петрова і слухати розповіді про топографію. Жвавий і допитливий хлопець хотів усе знати: які позначки роблять на планшеті топографи, як користуються топографічним приладдям, як треба зображати предмети на карті. Хлопчина добре володів російською мовою, яку вивчав у школі з першого класу. Мабуть, навчання йому давалося легко.

Монголи були дуже гостинні. Ми їли з одного казана невигадливу їжу скотарів-аратів. Спали, тісно притулившись один до одного, в маленькому майхані. Щире піклування друзів допомогло нам швидко відновити сили. Хвороба ще довго не відпускала Петрова, але незабаром і він став на ноги.

На честь одужання Петрова господарі зарізали вівцю, запропонували нам випити по кухлю теплої крові, переконуючи, що немає кращих ліків. Щоб не образити господарів, гуртом умовили Петрова покуштувати цей незвичний напій.

Через кілька днів біля нашого майхана зупинився караван запряжених у вози яків. Дізнавшись, що обоз їде в Хатгал, ми попросили погоничів узяти нас із собою.

Монгольські друзі щедро поділилися з нами своїми припасами, знаючи, що дорога буде довгою. Подякувавши господарям за гостинність, ми сіли на маленькі двоколісні вози, навантажені шкурами, й рушили в дорогу. Чойжил поїхав з нами.

Дерев’яні колеса голосно скрипіли й вищали. На шиях у яків висіли дзвіночки, вони ритмічно подзвонювали. Всі вози були зв’язані вірьовкою один з одним.

Перший віз, навантажений найбільше, тягнув масивний як із широкою головою і важкими рогами. Він повільно ступав короткими, але міцними ногами, обмахуючись довгим пухнастим хвостом. Два монголи-погоничі не стежили за напрямком руху. Як сам обирав дорогу. Певно, для нього це був звичайний рейс.

Валка розтягнулася на добру сотню метрів. Під розмірене погойдування і поскрипування возів солодко дрімалось. На обвітрених змарнілих обличчях моїх товаришів відбилося все пережите. Одяг теж мав не кращий вигляд: далися взнаки ночівлі біля багать, коли від холоду ми лізли мало не у вогонь.

Так минуло кілька годин, як раптом з-під гір виринув літачок-кукурузник. Помітивши нас, пілот знизився, похитав крилами, розвернувся і швидко пролетів над нашими головами, оглушливо ревучи мотором. Ми підхопилися з возів, замахали руками й шапками. Літак пролетів і знову розвернувся. На віражі з кабіни кинули вимпел. Ми відкрили його й прочитали записку: “Розшукуємо вас понад два тижні. Бачу, що всі п’ятеро живі. Раді за вас. Тримайтеся попереднього курсу, вас зустрінуть. Продовжую шукати Лепіна з машиною. Головний інженер Горський”.

За кілька кілометрів від Хатгали нас зустрів всюдихід з хлопцями, яких послав Горський. Ми відразу попали в міцні обійми товаришів. Вони на руках несли нас до машини. Тільки Лепін ще довго сидів у заметах. Добре, що у нього був повний кузов харчів та пального. Так скінчилася ця експедиція, яка мало не стала трагічною.

Відтоді минуло багато років. Вдруге я приїхав до Монгольської Народної Республіки в переддень славних ювілеїв монгольського народу, коли комуністи і всі трудящі республіки відзначали 60-річчя Народно-революційної партії і 60-річчя перемоги Народної революції. Мені пощастило бути свідком того, як країна раділа, зустрічаючи зоряних братів, учасників радянсько-монгольського космічного польоту В. Джанібекова та Ж. Гуррагчі. Побував я і на XVIII з’їзді МНРП.

Цього разу я приїхав до Монголії як викладач найбільшого вузу країни, куди направило мене Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти СРСР прочитати курс лекцій з нової у МНР спеціальності.

Улан-Батор тепер — велике промислове місто. Вся західна околиця столиці — фабрично-заводський район. Височать світлі корпуси м’ясокомбінату, елеватора, цегляного заводу, теплоелектроцентралі. Нові житлові масиви забудовано дев’яти-шістнадцятиповерховими будинками.

У центральній газеті “Утга захіол урлаг” (“Література і мистецтво”) надрукували мою статтю “Знову в Монголії”, в якій я розповів про випадок, коли в негоду нас — п’ятьох радянських топографів — врятували монголи-скотарі. На другий день до мене в університет прийшов монгол, у рисах обличчя якого я побачив щось невловимо знайоме.

— Я прочитав вашу статтю в газеті, — сказав він.

— Невже Чойжил?

Так, це був Чойжил. Ми обнялись як давні друзі.

Розповім про його долю. Після школи в Улан-Баторі хлопець закінчив торговельний технікум і дістав призначення на роботу в Хатгал. Директор бази, до якого з’явився Чойжил із направленням, зустрів юнака сухо: “Для роботи товарознавцем ти дуже молодий. Поки що попрацюєш у нас рахівником”.

Почалися трудові будні молодого фахівця. На той час середня спеціальна освіта була рідкістю, тому всі хатгальці до молодого рахівника ставилися з повагою. Розсудливий, кмітливий хлопець користувався великим авторитетом. У місцевій ревсомольській організації його теж помітили й незабаром послали на навчання до Вищої школи партійних кадрів в Улан-Баторі.

Потім закінчив факультет журналістики в Московському державному університеті і став газетярем. Працював у центральних газетах “Залучудин унен”, “Унен”, згодом йому доручили відповідальну посаду на монгольському телебаченні.

На моє запитання, який найяскравіший випадок у своєму житті він може пригадати, Чойжил, не задумуючись, відповів:

— Мені випала щаслива нагода коментувати для монгольського радіо і телебачення радянсько-монгольський політ у космос. Я тривалий час був у Радянському Союзі на Байконурі, а потім, після завершення польоту, коментував поїздку зоряних братів по радянській і монгольській землі. Всі ці дні жив піднесено, як і вся моя країна.

Із Чойжилом ми друзі. В Улан-Баторі жили по-сусідству, щодня зустрічалися. Вечірні розмови часто закінчувалися далеко за північ. Чойжил дуже любив згадувати місця і людей своєї юності. Період життя в Хатгалі він описав у ліричній повісті “Ранок над озером”. Я прочитав цей поетичний твір, і мені дуже захотілося побувати в місцях, зв’язаних з подіями нашої юності. І ось нарешті така поїздка відбулася.

З Улан-Батора ми виїхали весняним ранком. Газик швидко мчав по сірому асфальтованому шосе на північ. Степ і сопки вже заврунились, але тьмяна торішня трава ще вкривала бурими плямами степ. Над головою, синіло безкрає небо. Весна була в розпалі.

Коли газик, ревучи, піднявся на гірський перевал, водій зупинив машину біля обо — купи каміння, складеній на найвищій точці перевалу. В цих місцях досі збереглися культові спорудження на честь гірських духів.

З місця, де ми зупинилися, відкривався чудовий краєвид. Зміїлася дорога вниз. Усе довкола було в полоні світла. Далекі гори здавалися синювато-сизими, близькі — жовто-зеленими. Та досить було звідкілясь набігти хмаринці, як красота гір відразу ставала похмурою і дикою.

Через кілька годин ми побачили друге після Улан-Батора місто — Дархан. У перекладі з монгольської це слово означає “коваль”. На старих картах його не побачиш, виросло воно вже в недавні часи. Легкий шерхіт зеленого листя в цьому місті для нас був приємною несподіванкою. Монголія — країна степова, і, проживши в ній багато років, поступово відвикаєш від шелесту листя. А в Улан-Баторі дерева ще не розпустилися, столиця розташована набагато вище Дархана і вкривається зеленню пізніше. Десятки тисяч саджанців висадили в місті ревсомольці. Дерева підросли і тепер тішать око молодим мешканцям молодого міста.

У центрі міста стоїть красивий будинок — молодіжний театр. Промислові підприємства винесено далеко від житлових масивів. Про Дархан можна говорити і як про місто, де яскраво проявилася дійовість співдружності країн соціалістичного табору. З допомогою СРСР побудовано і вступили до ладу ТЕЦ, домобудівний комбінат, керамзитовий і комбікормовий заводи, елеватор, харчокомбінат. Овчинно-шубна фабрика — з допомогою Болгарії. Завод по виробництву вапна та силікатної цегли — Польщі. М’ясокомбінат — Угорщини. Цементний завод — Чехословаччини.

А за 70 кілометрів від міста зводиться селище шахтарів Шарин-Гол. Незабаром вугілля з потужного Шарин-Гольського розрізу піде на ТЕЦ та підприємства Дархана, Ерденета, Улан-Батора.

85 процентів жителів Дархана — молодь, яка майже вся вчиться. Місту потрібні кваліфіковані робітники, інженери, представники нових робітничих професій.

Багато факторів сприяли швидкому зростанню міста. Але головним дарханці вважають те, що в місті на практиці реалізується положення Комплексної програми соціалістичної економічної інтеграції, основаної на дружбі та співробітництві братніх країн.

У Дархана є молодший брат — Ерденет, місто, яке зовсім недавно виросло в степу неподалік від гори Ерденетийн-Обо, що означає “Гора скарбів”. Ім’я місту дала ця гора, життя — величезні запаси мідно-молібденової руди, а славу — гігантські масштаби соціалістичного будівництва. До міста ми приїхали пізно ввечері.

А вранці при чудовій погоді вже стояли на горі скарбів, звідки відкривалася велична панорама комбінату. Залиті ранковим сонцем красиві зеленувато-бірюзового кольору промислові корпуси гармонійно поєднувалися з навколишнім ландшафтом. На горі відкритим способом добувають і відправляють па комбінат мідно-молібденову руду. Тут ми й познайомилися з дуже цікавою людиною, Героєм Соціалістичної праці СРСР Петром Сергійовичем Іванченком. Одним з перших приїхав він сюди передавати свій великий досвід із Красноярського краю, де працював на Сорському молібденовому комбінаті.

— Починали все з нуля, — сказав Петро Сергійович. Спершу я був екскаваторником, тепер — механік. Спеціальності машиніста екскаватора навчив двох монгольських друзів — Ж. Ажима і Б. Далхжава. Я радий, що вони стали передовиками виробництва, переможцями соцзмагання.

Ми оглянули юне місто, подивилися новий краєзнавчий музей, ознайомилися з його експонатами, послухали цікаві старовинні легенди про багатство гори скарбів. Згадали при цьому й про людей, котрі приїхали сюди з різних кінців Народної Монголії та Радянського Союзу, щоб легенди зробити дійсністю.

Продовжуючи подорож, ми виїхали на Булганський тракт. Дорога вела вниз долиною правої притоки Селенги. Віддалік паслися череди корів, табуни коней, на фоні степів сіріли плями овечих отар. Зустрілась одинока юрта, через десяток кілометрів — ще одна. Поки їдемо по території Булганського аймака, Чойжил розповідає про людей, які прославили цей край.

— У цьому аймаці народилися народний герой Хатан-батор Максаржав, перший монгольський льотчик Ч. Шагдарсурен, перші герої МНР Л. Ландар, С. Лхагвадорж, Ж. Нехіт, перші Герої Праці Д. Даважав, З. Очир, Ц. Амгалан, а всього шістнадцять героїв. А тепер і космонавт додався до цієї славної плеяди. Теж родом з цих місць.

В Улан-Баторі я був присутній на зустрічі першого льотчика-космонавта МНР з монгольськими письменниками. Який же він, Герой Радянського Союзу, Герой МНР, льотчик-космонавт Жугдердемідийн Гуррагча? Виявилось — простий земний хлопець з чарівною гагарінською усмішкою. Недаром монголи називають його “наш Гагарін”. Спокійний і привітний, рівний і дружелюбний, він справді схожий на першого космонавта планети. Запам’яталися тоді його слова: “Нашу планету порівнюють з космічним кораблем, і хочеться звернутися до всіх народів: бережіть нашу землю, щоб залишити її нащадкам мирною і квітучою”.

Подолавши гірський перевал, ми в’їхали в долину Селенги. Гори в цьому місці розходяться, утворюючи широку улоговину. Так само велично несе свої води красуня Селенга. Згори вона схожа на сріблясто-голубу стрічку. Її води світяться під яскравими променями сонця. Стрімко пробігши улоговину, річка ховається у вузьке міжгір’я. Там, де раніше була переправа Гуртинтавілан, побудували новий залізобетонний міст. Петляючи між горбами, спускаємося до моста. Його легка і водночас міцна конструкція прекрасно вписалася в мальовничі береги Селенги. Чойжил сказав, що це один з найбільших мостів Монголії.

У басейні річки Селенги, там, де ми колись брели по бездоріжжю, провалюючись у сніг, тепер сіножаті цілинного держгоспу імені народного героя Максаржава. Держгосп молодий, але на цілинних землях устиг освоїтися по-справжньому. Три роки підряд господарство тримає перше місце по урожайності і по приросту поголів’я худоби.

Позаду лишилась Намнанулу з її плоскими вершинами, а попереду вже виднілися зубчасті пасма Халзан-Бургеду. Звернули з дороги і їхали ледве помітним путівцем. Незабаром закінчився й путівець: газик застрибав по грудках. Чойжил зупинив машину. “Тут”, — упевнено сказав він.

Ми вийшли з машини. Перед нами розкинулася широка тераса гірської долини, поросла молодою травою. Приблизно на цьому місці колись стояв майхан скотарів. У голові промайнули з найдрібнішими подробицями події, зв’язані з дуже сильним раннім снігопадом 1947 року. Що сталося б тоді з нами, якби не зустріли монголів?

Їдемо далі. Біля підніжжя гори Іх-Тунел-улу, де того пам’яткого року ми повільно тяглися на яках, пробираючись засніженою дорогою в Хатгал, виріс будинок відпочинку “Тунел”. У його просторі корпуси вже приїхали перші відпочиваючі. Цілюще гірське повітря, аромат польових квітів, кришталево чиста вода зробили цей будинок дуже популярним.

Рух на дорозі пожвавішав. Нас весь час випереджали, не збавляючи швидкості, монгольські водії. Вони везли у Хатгал вовну-сирець, шкіру. А назустріч мчали машини, навантажені товарами, які прибули з Радянського Союзу. Адже Хатгал — порт степової Монголії. Він лежить у південній точці мальовничого гірського озера Хубсугул. Частина товарів з Радянського Союзу надходить водним шляхом по цьому озеру.

Дорога веде в долину річки Егін-гол — монгольської Ангари. Як і Ангара, що дає вихід байкальським водам, Егін-гол служить єдиним стоком Хубсугулу.

Уже видно димар вовняномийнсї фабрики. Отже, скоро Хатгал — останній пункт нашої подорожі.

Колись Хатгал був схожий на звичайне сибірське село. Переважали в ньому поодинокі дерев’яні будинки з товстої модрини. В одному з таких будинків розмістився тоді штаб нашого топографічного загону.

Тепер Хатгал не впізнати. У відкрите вікно готелю, де ми зупинилися, було добре видно Хубсугульську затоку, яка поступово вужчала і непомітно переходила у річку Егін-гол. На обох берегах річки стояли прекрасні цегляні будинки. А трохи осторонь виднілася сучасна пристань, біля якої завантажували теплохід “Сухе-Батор”.

У Хатгала перспективне майбутнє. В Хубсугульських горах геологи знайшли великі поклади фосфоритів. Гора Уран-Душ майже вся складається з цієї цінної мінеральної сировини.

Готель був переповнений геологами, які приїхали з різних куточків Монголії та з інших країн. У них багато справ: підземні багатства починають швидко освоюватись. Народ, долаючи колишню відсталість, став на правильний шлях — шлях будівництва соціалізму.

ФАНТАСТИКА

Віктор Баранов І ЧАС НАД ПАМ’ЯТТЮ НЕ ВЛАДЕН Оповідання

І

Першої миті після того, як він розплющив очі, його холодною хвилею, аж сироти повиступали на тілі, огорнуло дратівливе відчуття чогось неприємного, недоладного. Ще не збагнувши, звідки й чому накотилась на нього та холодна хвиля, він якийсь час полежав з примруженими очима, прислухався до тиші, що з незвички боляче набивалась у вуха, до того дивного збудження в тілі й душі, причину якого він раптово змушений був шукати й не міг віднайти. Найприкрішим було те, що йому ніяк не вдавалося зібратися з думками, хоч як силкувався зосередитись, усвідомити себе в цьому вперше пізнаваному стані. Думки, власне, ще й не думки, лиш їх пошматовані уривки, самі зародки думок — снувалися в голові хаотично, породжуючи в свідомості неприємну порожнечу.

Він підніс руку до лоба й відчув, як долоня зросилася потом від легкого доторку до тіла — такого чужого для самого себе, що рука й чоло не впізнали одне одного. Його вразило, що рука мовби відвикла рухатись, виконувати роботу, бути слухняною й до автоматизму безвідмовно виконувати якесь бажання мозку й усього організму.

І враз він збагнув, звідки оте неприємне відчуття, яке породило в ньому таку осмуту. Він уже переживав його не один раз, коли прокидався після тривалого спання й коли чувся винуватим, ніби його зненацька застукали за шкодою, а він не знає й сам, як це сталося, що заліз у шкоду і його спіймали. Може, так бувало кожного разу тому, що він рідко коли дозволяв собі досхочу насолоджуватися сном, вважаючи його пережитком, розкошуванням, гідним хіба лиш слабкотілих і слабкодухих. Отож, прокидаючись після зайвих, украдених у самого себе годин чи навіть хвилин сну, він відчував сором, що так бездарно, без будь-якої користі змарнував час, якого йому вічно не вистачало.

Цього разу відчуття провини було, як ніколи раніше, сильним, і це спершу викликало тривожну пригніченість, мало не передчуття близької біди, а тоді ніби струмом ударило, вмить примусивши чітко запрацювати й думку, й тіло. У стані повної фізичної і розумової готовності він знову розплющив очі, й те, що побачив, уже не здивувало його, хіба, може, додало думкам стрункості, ясності, остаточно навели в їхній недавній плутанині лад.

Просто над собою, па ледь освітленій невідомо чим стелі, він побачив щось на зразок екрана чи табло, на якому зеленкуватим заспокійливим світлом сяяли літери-слова, звернені, очевидно, не до кого іншого, як до нього:

ШАНОВНИЙ ДРУЖЕ! ЗЕМЛЯНИ РАДО ВІТАЮТЬ ТЕБЕ У XXI СТОЛІТТІ! СЬОГОДНІ — 15 СЕРПНЯ 2085 РОКУ, ДЕНЬ ТВОГО НАРОДЖЕННЯ. НЕХАЙ ЦЕЙ ДЕНЬ СИМВОЛІЗУЄ ТАКОЖ ТВОЄ НОВЕ НАРОДЖЕННЯ В НОВОМУ ЧАСІ.

ІДЕ РАЗ ПРИЙМИ СЕРДЕЧНІ ПРИВІТАННЯ ВІД ТВОЇХ НОВИХ СУЧАСНИКІВ.

Напис на стелі горів рівно доти, доки його можна було спокійно, без поквапу, з повним усвідомленням написаного прочитати.

“Отже, — подумав він, — десь поза стінами приміщення, в якому я оце перебуваю, там, надворі, вирує двадцять перше століття. А втім, чому неодмінно вирує? А може, нове століття якраз і відрізняється від попереднього тим, що людство в ньому не терзається амбіціями і розбратом, міжнаціональними й расовими непорозуміннями, смертельною загрозою ядерної чи нейтронної війни…”

За логікою становища, в якому він опинився, хіба мав він думати про минуле? Напис на екрані-табло владно кликав його в нове життя, до “нових сучасників”, і коли вже він прокинувся наприкінці двадцять першого віку, то й думав би про нього, про те, що йому, може, як нікому із землян, пощастило жити одразу в трьох століттях (хіба ж не доживе він тепер якихось п’ятнадцять років до двадцять другого віку?!). Ї від самої цієї думки праглось руху, дії, мислі. Проте всупереч такій логіці, він і.далі лежав, хоч напис на табло-екрані давно згас, передбачаючи, що прибулець з минувшини так само давно вже переймається іншими турботами. А прибулець з минулого думав про минуле.

Йому постав у пам’яті рік тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий. Рівно сто літ тому. Якби його зараз спитали: а розкажи-но про той далекий рік, як ви тоді жили, про що мріяли, з чим ішли в майбутнє, — що відповів би він? Які слова знадобилися б, щоб розказати нащадкам про той час, про останню чверть століття двадцятого? Дивні були б ці слова. Гонка озброєнь. Мілітаризація космосу. Проблема трансплантації серця. Неоголошена війна проти Нікарагуа. Ракетне протистояння НАТО і Варшавського пакту. Нові спалахи дискусій про НЛО та чудовисько Нессі з шотландського озера. Колишній король футболу Едсон Арантес ду Насіменто, він же Пеле, висуває свою кандидатуру на пост президента Бразілії. Голлівуд в особі Рейгаиа в американському Білому домі. Розтерзаний Ліван, що бореться проти мілітаристського Ізраїлю. Зародження нового сонця й нової галактики, спостережене в надмогутиі телескопи. Небачені за масштабами мітинги протесту проти загрози нової війни, яка стала б світовою катастрофою.

Що ще? А втім, уже цього було б досить, аби нащадки зробили єдиний і правильний висновок: як нерозумно ви жили в останній чверті двадцятого віку.

І йому стало гірко й кривдно за своїх колишніх сучасників, за самого себе, адже й він тоді жив серед них, був часточкою, нехай навіть і маленькою, тієї доволі недружної, незбагненної у власному самоїдстві сім’ї, що зветься людством. І тут же почуття гіркоти раптом змінилося в ньому на різку неприязнь до тих, заради кого він дав себе приспати сто років тому, до теперішніх землян. “Ми жили, може, й нерозумно, зате ми страждали, любили, відкривали, вдихали запахи лугових трав, квітів, дими осінніх вогнищ на прибраних городах і боролися, щоб уся земля не стала вогнищем… А ви, теперішні? Ще подивимось, як живете ви…”

З цією думкою він рішуче підвівся на своєму ложі, з яким ледь чи не злився в щось єдине ціле за сто років добровільного сну.

ІІ

І його пробудження чекали з нетерпінням, хоч і знали, що випередити події неможливо, та й не варто, адже якщо кінець анабіозу був запланований на п’ятнадцяте серпня — ні на день раніше чи пізніше, — то тут будь-яке прискорення подій могло дати наслідки найнесподіваніші, коли не фатальні. З допустимою похибкою на десять-п’ятнадцять хвилин передбачався й час пробудження: десята година ранку. Та від призначеного часу минуло майже півгодини, а в анабіозній камері, здавалося, все тривало так, як тривало й протягом усіх попередніх ста років.

Ось чому, дедалі помітніше нервуючи, міряв кроками приміщення головного пульта ЦЛА (центральної лабораторії анабіозу) чоловік років тридцяти. У кріслі біля пульта сиділа молода жінка, зовні куди спокійніша від свого колеги. Прибулець з минулого століття був, грубо кажучи, темою її нової наукової роботи. До того вона вже встигла захистити кандидатську й докторську дисертації, але до свого шефа, котрий якраз і походжав нервово сюди-туди, ставилася з не меншою пошаною, ніж коли тільки починала свою наукову діяльність. Головним чином тому й була стриманою, хоч хвилювалася так само, як і шеф.

— Може, сталося щось несподіване, Маріє? Непередбачені зміни в діяльності організму? — спитав шеф нетерпляче.

— Усе йде за програмою, академік, — поглянула на прилади Марія. — Він прокинувся о десятій годині сім хвилин. Поки що нічого загрозливого немає.

— Скільки разів я просив вас не називати мене академіком! Навіщо ця пишномовність?

— Пробачте, але ж ви знаєте, мені так зручніше…

— То, може, він не прочитав нашого привітання? — різкі зміни настрою й тем розмови були властиві академікові.

— Прочитав.

— У чому ж річ? Невже воно так вразливо вплинуло на його психіку?

— Нормально вплинуло. Ще до його пробудження ми значно підсилили гальмівні центри психічної діяльності. Як свідчать прилади контролю, у нього швидко реабілітувалася розумова діяльність, у допустимих параметрах перебувають фізичні кондиції, от тільки антигіподинамічні подразники треба було ввести на кілька хвилин раніше.

— Ага, щоб він іще не прокинувся, а вже замахав руками? — іронічно зауважив академік.

— Ні, — спокійно відповіла Марія. — Щоб точніше скоординувати відновлення фізичних, розумових і психічних кондицій. Надалі це врахуємо.

— Коли там у нас чергове пробудження?

— Через два тижні. А потім — з триденним інтервалом ще п’ять об’єктів. Це вже ровесники нашого віку, двохтисячного року народження.

— Знаю. До речі, як і раніше, я й тепер не поділяю цієї вашої ідеї “зіштовхнути лобами” представників різних століть.

— Але ж нашого сьогоднішнього іменинника ми теж, як ви кажете, зіштовхуємо лобом з іночасовими людьми — в даному разі з нами самими.

— Тут маємо ефект бар’єра. І ми, й наш іменинник розуміємо цей бар’єр: він — з минувшини, ми — з сьогодення. А коли прокинуться ті п’ятеро — комусь із них буде непереливки. Та й нам з вами теж, от побачите.

— Нічого. За нами — новітні досягнення науки й техніки, такі засоби керування людиною, про які прибульці знати не знають.

— У вас убивча логіка, — зупинився академік біля Марії-Залізна логіка. Зовсім не жіноча. Дивно, що при цьому ви володієте здатністю чарувати.

— Я вас не розумію, — опустила очі Марія.

— Ви чудово все розумієте. Але, окрім цього, більше нічого не хочете розуміти. І в тому моя біда, — з якоюсь навіть образою сказав академік.

— Не забуваймо про нашого іменинника, — нагадала Марія.

— Іменинник, іменинник!.. До речі, він хоч тепер уже встав?

— Ще ні.

— І що ж. він, з вашої ласки, робить?

— Згадує про минуле.

— Про що?! — аж нахилився до Марії академік.

— Про минуле. Пригадує, як вони жили тоді, в тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятому.

— І як вони жили?

— Він розкаже сам. До речі, він якраз підвівся, йде до виходу.

III

Йому зумисне спланували так, щоб він, ідучи до своїх “наставників” (якщо можна так назвати Марію і академіка), вийшов з приміщення й побув хоч трохи надворі. Це робилося для того, щоб він остаточно позбувся комплексу замкненого простору, вільніше дихнув, розслабився зсередини, відчув своє тіло в русі.

Ступивши у двір, він інстинктивно примружив очі, захищаючи їх від сонця. Сонце й справді вже досить високо підбилося над обрієм, однак, всупереч передбаченням, зовсім не сліпило. І це було дуже дивним.

Він з такої несподіванки аж здригнувся. Якийсь час вагався, чи можна безборонно підвести голову й поглянути просто на одвічне небесне світило, яке, можливо, тільки здалося йому таким мирним і лагідним першої миті. Все ж зважився й спрямував погляд угору. Справді, сонце не сліпило. Воно було звичного розміру й кольору, руки і обличчя відчували теплі доторки його променів, і водночас було в ньому щось неприродне, чуже. Тоді він глянув на небо — блакитне, чисте, з поодинокими баранцями кучерявих хмаринок. Хмарки пливли собі поволі, проте зовсім не змінювали своїх обрисів і, добігаючи до сонця, не закривали його собою, а мовби десь пропадали, мовби пливли десь поза ним — далі й вище від нього. І саме сонце висіло на небі ніби набагато ближче, ніж звичайно.

І тоді він збагнув. І сонце, й небо, і хмарки на ньому — все те штучне, все — витвір людини, продукт її думки й волі. Від обрію до обрію — штучний небосхил, штучна його блакить, штучна жовтизна сонця, і тепло його променів теж наче від батареї водяного опалення. В такому разі де ж справжнє сонце і справжнє небо? І якщо хмари штучні — то який з них може йти дощ? Яка вода з них поллється? Несправжня? Але як це — несправжня вода?

І раптом просто на очах сонце почало ховатися за схожий на туман серпанок, тоді геть зникло з небосхилу, блакить угорі зблякла, перетворилась на сіро-синє марево, і по бетонованій доріжці заляпотіли важкі. краплі дощу. На місцях їхнього падіння розбризкувалися темнуваті плями, які через кілька секунд чи висихали, чи просто кудись дівались.

Він підставив долоню під дощ. Краплі мовби обминали її, і все ж одна впала в долоню, з долоні так само щось бризнуло, замерехтівши примарним блиском, але ні удару краплі об долоню, ані мокроти він не відчув. І він опустив руку, думаючи вже про інше.

Отже, думав він, вони навчилися матеріалізувати думки. Я читав про це в якійсь фантастичній книжці. Тоді це було фантастикою, сміливою гіпотезою. А вони от навчилися робити й це. Коли я виходив з анабіозного приміщення, проходив ледь освітленим коридором, у моєму мозку підсвідомо відгукнувся захисний рефлекс, який передбачив можливість засліплення очей після їхнього тривалого “неробства”. Потім, вийшовши надвір, я й справді зажмурився. Отже, сам того не відаючи, я мав на думці ясну сонячну погоду, і ця думка була прочитана й матеріалізована. Потім я подумав про дощ, і погода змінилася. Бач, як еони виконують будь-яку мою забаганку! Нові сучасники… Хіба мені погано було із старими?

Й тієї ж миті він злякався, що може подумати про… Ні, не треба ні думати, ні згадувати. Бо що коли вони матеріалізують і її? Що коли зараз постане перед ним вона, ього й водночас не його Софійка? І він бачитиме її очі, руки, губи, волосся й знатиме, що вона несправжня і що руки, за які він захоче її взяти, й уста, в які він її поцілує, — холодні й примарні. А самої Софійки давно вже немає серед людей, і чи й збереглася досі де-небудь на землі її могилка, а чи її піском, порохнявою занесло, замело, стерло з лиця землі? Ні, ні, ніякої згадки про Софійку, хіба ж ти не бачив фільм “Соляріс”, де повертали коханому померлу кохану, а вона знову на очах у нього помирала в судомах і муках, завдаючи страждань і йому?

Він сів на лаву обіч бетонованої доріжки, заплющив очі, затуливши їх руками. Він забороняв собі пригадувати, але пам’ять уперто повертала його в той день, у п’ятнадцяте серпня тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року, йому минуло тоді двадцять п’ять, і він чекав у гості Софійку, чекав і знав, що сьогодні вони мають сказати одне одному найголовніші, найважливіші слова, котрі виношували довго й несміливо. Софійка справді прийшла, привітала його і без ніякого вступу сказала:

— Слухай, Сергійку, давай поїдемо кудись на природу. Поїдемо на вокзал, сядемо в електричку й вийдемо десь на станції подалі від міста, а тоді підемо луками, гаями, назбираємо ожини — ти знаєш, я страшенно люблю ожину… А піде дощ — заліземо в стіг сіна й слухатимемо, як дощ стікатиме по сіну, а воно лоскотатиме нам за шиєю… Скажи, я гарно придумала?

— Гарно, — милуючись Софійкою, відказав Сергій.

І вони поїхали, ходили босоніж по травах, збирали квіти, і хоч ожини й не знайшли, та все одно були щасливі й закохані, і коли Сергій цілував Софійку в березовому гаї, він чекав, що саме зараз вона має сказати йому те, чого він давно чекає. Однак Софійка нічого не сказала ні в гаю, ні дорогою до міста, ні коли прощалися.

— Іди додому, — квапила вона його. — Там на тебе чекає доля.

Доля? Яка ще доля? Таж моя доля ось тут, поруч, і не хочу я ніякої іншої. Але Софійка скочила сходами нагору, до своєї квартири, і Сергій, який ще кілька годин почував себе найщасливішим у світі, став у цьому світі найнещаснішим.

Він думав про останні Софійчині слова, шукав у них якийсь прихований зміст і від пекучого болю під серцем не знаходив нічого іншого, як тільки те, що Софійка йому отак мило й делікатно відмовила. Але ж вони цілувалися в березовому гаї, і він бачив, яким невдаваним щастям сяяли її очі! Невже можна отак грати щасливу?

Йому тоді здавалося, що життя втратило будь-який сенс. Яким пісним, безпросвітним було б існування без єдиної дорогої людини. Проте і в такому стані його жодного разу не навідала думка про самогубство. Тому, незважаючи на розпач і відчай, він аж зрадів, коли натрапив у вечірній газеті на оголошення.

Коли він прийшов і заявив, що в ім’я науки зголошується піддати себе тривалому анабіозу, йому насамперед порадили не поспішати. Він сказав, що таке рішення він прийняв не зопалу, а цілком свідомо. Тоді його спитали, чому саме він вирішив відгукнутися на оголошення в газеті. Сергій відповідав без будь-якого хвилювання, хоч зовні й холодно, відчужено, бо був байдужим до всього, як і до своєї долі, котрої він так і не знайшов удома після розставання з Софійкою. Комісія ж його байдужість сприйняла як тверду поведінку вольової, впевненої в собі людини. Ще його спитали насамкінець, чи не завдасть він своїм цим далеко не буденним кроком болю комусь із рідних чи близьких.

— У мене немає рідних чи близьких. Батько й мати загинули в автомобільній катастрофі три роки тому. Братів і сестер не маю.

— Може, у вас є наречена й ви збираєтесь одружуватись?

— Ні, — поквапливо відповів Сергій.

— Що ж, даємо вам тиждень. Залагодьте все на роботі, попередьте всіх тих, хто міг би вас потім розшукувати.

Сергій попередив усіх, кого вважав за необхідне попередити. І лиш Софійка нічого не знала.

IV

— Доброго дня, — сказала Марія таким тоном, ніби вони давно знайомі й тільки вчора розлучилися після спільної прогулянки. — Проходьте, сідайте.

Сергій у відповідь кивнув головою, пошукав очима найближче крісло і обережно, мовби чекаючи якоїсь несподіванки, сів. Він дивився на Марію, а відчував на собі пильний погляд збоку. То академік так уважно придивлявся до нього із змішаним почуттям цікавості наукової, професійної і водночас чисто людської. Сергієві стало ніяково, тому він не одразу зреагував на Маріїне запитання.

— Як ви себе почуваєте?

Сергій затримався з відповіддю, і Марія подумала, що, може, починати варто було не з цього.

— Мене звати Марією, — всміхнулася вона якомога привітніше. — А це мій колега Дмитро Строкач, академік. А ви — Сергій Коваль. Правильно? Він знову кивнув.

— То як ви себе почуваєте? — повторила Марія запитання.

— Не знаю, — знизав плечима Сергій. Голос у нього був м’який, приємний; він, мабуть, і сам дослухався до нього не менше, ніж академік з Марією, і йому захотілося сказати ще щось. — А хіба ваші прилади вам нічого про мене не розповідають?

— Чому ж, — підвівся академік і заходив за звичкою туди-сюди. — І все ж одне діло — прилади, й зовсім інше — дістати інформацію з уст самого об’єкта. Ви вже пробачте, що я вас так називаю. Сподіваюсь, ви усвідомлюєте, що віддали себе науці для її ж користі й користі всього людства, а не так собі, знічев’я. Отож ви для нас, науковців, — об’єкт.

— Піддослідний кролик, — зіронізував Сергій.

— Шановний, — поблажливо, задоволений з власної поблажливості, мовив академік. — Ера кроликів давно минула. Звикайте до того, що ви в двадцять першому столітті, а ще точніше — на його фінішній прямій.

— Сергію, — так само усміхаючись, втрутилася в академікові повчання Марія. — Віднині ми з вами маємо бути однодумцями і спільниками в усьому. І неодмінно — друзями. Через те я хочу вірити в наше повне взаєморозуміння. Чи не так?

— Мабуть, що так. Вам видніше. А втім, я ще тоді, — Сергій зробив наголос на слові “тоді”, — сподівався потрапити в руки добрим людям. Бачу, що не помилився.

— Я проведу вас до вашого нового житла, — мовила Марія. — Вам треба відпочити… Так, відпочити, — повторила вона, помітивши на Ковалевому обличчі подив. — У вашому організмі відбувалися дуже складні хімічні й фізіологічні процеси, і він дещо виснажений. Будемо разом ставити вас на ноги.

Коли Марія провела Сергія й за кілька хвилин повернулася, академіка в пультовому приміщенні вже не було. Вона цим навіть втішилася; їй хотілося побути на самоті. Вперше за останні роки Марія так близько й разюче відчула почуття розгубленості, яке огорнуло її ще до того, як Сергій переступив поріг цієї кімнати. Через ту розгубленість перші хвилини спілкування з гостем із минулого століття, до яких вона стільки готувалась подумки, вийшли зовсім не такими, якими уявлялися, й тепер вона картала себе за них, за своє невміння приборкати емоції в потрібний момент.

Власне, оте підступне, зовсім не бажане в такі відповідальні хвилини збентеження Марія відчула ще тоді, коли Сергій, пробудившись зі сну, встав не одразу, а ще лежав якийсь час і всупереч будь-якій логіці раптом почав згадувати минуле. З допомогою пристрою, що трансформував імпульси головного мозку прибульця в зображення на одному з додаткових екранів, вона мала змогу спостерігати об’єкти Сергієвих думок. Їй тоді здалося дивним, що із свого минулого й минулого всього людства Коваль вибрав такі невідповідні до його тодішнього стану речі, як війна, ядерна зброя, смертельна загроза над самим життям на Землі. Невже в ті далекі роки це так запеклося в його єстві, що й через сто років він не міг відігнати страшних примар?

Пізніше Сергієва поведінка і його спогади розвіяли це Маріїне припущення, проте збентежили її іншим. І коли він, подумки повертаючись у день свого двадцятип’ятиліття, бачив перед собою й забороняв собі бачити дівчину в березовому гаї, Марія збагнула, що тоді, сто років тому, комісія взяла до уваги суто анкетні дані, не піддавши Сергія психологічному тестуванню, яке, звісно ж, виявило б у його стані не готовність прислужитися, науці й людству, а відчайдушну спробу піти з життя без самогубства і взагалі без думки про смерть.

І Марія по-людському пожаліла Сергія і в перші хвилини зустрічі з ним геть-чисто забула, що вона — науковець, а він — об’єкт її наукового дослідження.

V

Науковою фантастикою Коваль не захоплювався. Коли траплялися до рук твори про зорельоти й далекі планети — читав, не обтяжуючи мозок усіма тими космічними подорожами й неземними цивілізаціями; не траплялися — спокійно обходився без них. Тепер, ідучи слідом за Марією довгими коридорами, він сам якоюсь мірою перебував у ролі фантаста, бо силкувався уявити своє нове житло. Воно бачилось йому розкішними апартаментами з розсувними стінами й дахом, меблями незвичних форм, безліччю найрізноманітніших апаратів та пристроїв, з допомогою яких можна створити ілюзію перебування на березі океану чи високо в горах, не покидаючи приміщення. Скрізь йому ввижалися кнопки. Захотів погойдатися в гамаку — натискай кнопку, й зі стелі опуститься гамак. Натискаєш другу — гамак швидко й безшумно зникає вгорі, вивільняючи місце для тенісного столу, що випливає звідкись із-за стіни за велінням ще однієї кнопки. Захотів по телевізору подивитись футбол — натискаєш кнопку, мовиш слово “футбол”.

Всупереч Сергієвим фантазуванням, вони зайшли у звичайнісіньку двокімнатну квартиру, схожу на ту, в якій після смерті батька й матері залишився жити він сам-один. Умеблювання тут було простим, звичйим для Ковалевого ока, й Марія, помітивши, що Сергієві тут до вподоби, сказала задоволено:

— Вам тут має бути добре. Обживайтеся, звикайте. Я обізвусь до вас через дві години. По відеотелефону. Він там, у другій кімнаті. Бажаю доброго відпочинку.

Марія пішла, а Сергій ще довго стояв посеред кімнати, не знаючи, що йому робити, з чого починати життя, яке повернулося до нього через прірву років. У голові знову, як і одразу після виходу з анабіозу, снувалася плутанина думок, спогадів, передбачень. Адже так логічно було припустити, що на нього, прибульця з давнини, негайно накинуться наукові світила, які давно вже запрограмували його подальші дії, розписали до хвилини й секунди кожен його крок. Замість того з ним якось непевно поговорили й привели сюди, полишивши майже напризволяще. Звісно, за ним стежать, фіксують кожен порух його тіла й думки, занотовують усе те на магнітній стрічці й відеофоні, забивають тією інформацією електронні мізки всіляких машин. Але якщо він їм так потрібен, то чому вділяють зараз так мало уваги, примушують його вигадувати собі заняття чи дозвілля? А що коли вони чекали зовсім не такого об’єкта? Або, діждавшись, виявили, що їхні сподівання на можливості анабіозу не виправдалися, й тепер йому, Сергієві, дають можливість просто дожити скільки вже там випаде?

Сергій відчув у тілі тремтіння. Колись раніше тіло так тремтіло або з голоду, або з утоми. Голоду він не відчував. Утоми теж. Але невідома дрож охопила його всього; захотілося сісти. Побачивши в глибині кімнати низьке плетене крісло біля журнального столика, Сергій пройшов по м’якому килимку й сів. Не одразу привернув його увагу невеличкий згорток, що лежав на столику. Машинально потягся до нього рукою, думаючи ще про щось інше, і тільки взявши згорток у руку, зосередив на ньому увагу.

Розгорнувши шарудкий папір, він побачив прямокутну платівку завбільшки з кишенькове дзеркальце. Одна її сторона матово зблискувала проти вікна, на другій рівним рядком розташувалися різноколірні панельки. Він натиснув на зелену і не помилився: на матовій стороні з’явилося зображення. “Телевізор”, — майнуло в голові. Натиснув на червону — зображення зникло. Над панельками дрібніли літери якогось напису. Піднісши платівку ближче до очей, Сергій прочитав: “Вітаємо з днем народження. Марія, Строкач”.

Подарунок на стодвадцятип’ятиліття, подумав Коваль, і раптом, ще раніше, аніж він устиг щось збагнути, у нього страшенно закалатало серце.

Подарунок! Софійчин подарунок! Вона тоді привітала його з днем народження, а подарунок поклала десь так, щоб не впадав у вічі, й запропонувала поїхати на природу. А коли він проводжав її, Софійка сказала: “йди додому. Там на тебе чекає доля”. Це ж у Софійчиному подарунку крилася розгадка його долі! Вона тоді не відмовила йому, лиш хотіла, щоб свято тривало для нього й далі, після того, як вони попрощаються. Щоб він, повернувшись додому, розгорнув подарунок і знайшов там слова, яких чекав од неї давно. А він, не збагнувши геть нічого, запанікував, заметушився, впав у відчай, прокляв усе на світі й саме життя, урвавши кого для себе на сто років, а для Софійки — назавжди. Ідіот! Йолоп! Телепень!

Цієї миті в другій кімнаті почувся голос. Сергій пішов туди. На стіні світився екран, з якого йому усміхалася Марія.

— Сергію, увімкніть ваш телевізор і натисніть на оранжеву панельку. Будете свідком цікавої події.

Зображення Марії зникло. Сергій увімкнув телевізор. Показували мамонта, якого вдалося оживити, видобувши з льодовикової брили, де він пролежав кілька тисяч років. “Ну, якщо оживили мамонта — зі мною тим більше впораються”, — кисло усміхнувся Сергій. Він вимкнув телевізор, здогадавшись, що Марія не мамонта хотіла йому показати. Вона злякалася за нього, коли вій отак себе катував, що не збагнув таємниці Софійчиного подарунка, який залишився там, у його колишній квартирі, в минулому столітті, взагалі — в минулому, якого не повернеш. Йому захотілося в березовий гай, і коли він підвів голову на якийсь шум, схожий на шелест листя, — не було вже в кімнаті протилежної стіни, не було самої кімнати, а стояв він посеред білявих березових стовбурів, і над головою про щось стиха перешіптувалось листя.

Сергій простяг руку, щоб спертися на стовбур, — рука провалилася, мовби в порожнечу.

VI

Марія, хоч академік і не підтримував її в цьому, не відмовилась від свого задуму зібрати разом усіх анабіозників, на чиє пробудження чекали в ЦЛА. По-перше, таким чином можна буде порівняти функціональні параметри організмів після різної тривалості анабіозу, а на цій основі розширити уявлення про межі анабіозної тривалості, допустимої для людського організму. По-друге, не менш цікаво зіставити людей з різних епох суто в психологічному плані. Отож Марія, розбудивши Сергія, чекала пробудження решти об’єктів.

А Сергій таким чином дістав нагоду поступово долати часовий бар’єр, що віддаляв його від віку минулого. Він читав художню й популярну літературу, дивився телепередачі й кінофільми, накидався на свіжі газети й журнали. Проте, всупереч своїм же сподіванням, відчував, що вся та інформація не викликала в ньому ні бурхливого захоплення, ні гордощів за людство, яке завдяки повному миру й злагоді зробило нечуваний крок уперед, ні бажання разом з усіма землянами сповна спізнати всі блага сучасної цивілізації. Десь на денці його душі дедалі відчутніше зав’язувався клубочок осмути, гіркоти, туги, пекучого жалю за тим, що відійшло разом з віком минулим безповоротно, назавжди, навічно й чого ніколи не вернути.

А втім, чому ніколи? Якщо нинішня цивілізація досягла такого розвитку науки й техніки, що вже може, наприклад, матеріалізувати думку, то чи не вдалося людству винайти і створити давно омріювану машину часу? І тоді все вирішується надзвичайно просто: він ще побуде в цьому столітті, прислужиться, наскільки зможе, науці, а тоді його па машині часу відвезуть (чи доставлять, яка різниця) у вік двадцятий, і він прийде додому, у свою квартиру, де на столі лежить і чекає на нього Софійчин подарунок — його щастя і його доля.

Від цієї думки Сергієві подих перехопило, він заходив по кімнаті, щось треба було робити, і то негайно, зараз же, цієї ж миті, й він, геть забувши про відеотелефон, стрімголов помчав до Марії в головне пультове приміщення, щоб розказати їй, яке геніальне рішення спало йому на думку.

VII

— То де ви його влаштували? — спитав академік.

— У п’ятому корпусі. Я вам доповідала, яку обстановку передбачала там створити.

— Ну? — примружив очі академік. — Хотілось би поглянути на його кубельце.

— Будь ласка. Можемо подивитися хоч зараз. Тим більше що Коваля немає вдома. Пішов, мабуть, десь прогулятися.

— Ви мене вражаєте, Маріє! Що значить — “пішов десь прогулятися”? Та як ви можете випускати його з-під контролю? Зрештою, це не тільки ваш підопічний, це — об’єкт усієї нашої науки. А він у вас прогулюється хтозна-де…

— Ви перебільшуєте, слово честі. Він уже досить освоївся в нашому часі — принаймні настільки, щоб розгадати, як ми здійснюємо над ним контроль. Нещодавно я спробувала відвернути його увагу телепередачею про мамонта, якого оживили, то він тут же й вимкнув телевізор, здогадавшись про мій намір. До речі, прилади контролю показують, що нічого нерозумного вчинити він не збирається.

— Ви, як завжди, холодна розсудом і…

— Ходімте, — урвала академіка Марія, знаючи, що саме він хотів сказати. — Дозвольте мені по дорозі на кілька хвилин зазирнути до фонотеки.

Академік зітхнув і мовчки рушив за Марією.

Сергій ступив у півтемряву пультового приміщення, й тієї ж миті воно освітилося. Він здригнувся, хоч уже й звик до несподіванок на кожному кроці.

В пультовому приміщенні не було нікого. Сергій вирішив почекати, доки прийде Марія. І коли почувся її голос, він весь напружився, міркуючи, як саме почне розмову про машину часу. Голос чувся десь поруч, а проте й далі в пультовому приміщенні, окрім Сергія, нікого не було. Він роззирнувся й побачив, що на пульті світиться екран. Підійшовши ближче, він упізнав на екрані своє житло, в якому зараз порядкували Марія й академік.

“Отже, вони вже не вдовольняються тим, що тут, на пульті, бачать кожен мій крок, — відзначив Сергій. — Уже зайнялися моїм житлом. Що ж, тепер постежимо ми”.

Він напружено втупився в екран.,

— Інтер’єр можна було б витримати й більш по-сучасному, — походжаючи, мовив академік.

— До цього ми дійдемо поступово. Адже йому належить за якихось десять місяців надолужити велику відстань — сто років. Відверто кажучи, мені його жаль.

— Ви перестаєте бути науковцем, Маріє!

— Нехай навіть так. А мені шкода, що він постаріє так швидко. Так само, як і тих, на чиє пробудження ми чекаємо в найближчі дні.

— Але ж ви взялися якомога довше розтягти процес старіння організму після виходу з анабіозу. Ви — їхня рятівниця, добра фея. Я вас правильно зрозумів?

— Правильно. І все ж тут ми ще не всесильні.

— Нічого! Зате ви будете головним режисером на запланованій вами виставі, коли влаштуєте очну ставку представникам різних епох. Уявляєте, який галас здіймуть засоби масової інформації? Ви — в центрі уваги світової громадськості, науковців, просто людей, на жаль, усе ще охочих до сенсацій.

— Чому на жаль? До того ж, бачу, вам не дають спокою чужі лаври?

— Ну що ви, Маріє! Я про вас такої гарної думки… А ревнощі мені просто невідомі. Тим більше що мені немає до кого вас ревнувати, хіба що до самого себе — у сні…

Екран уже згас, не чулися голоси, а Сергій усе ще сидів біля пульта — ошелешений, розплюснутий почутим і побаченим. Отже, у нього скоро з’являться брати по спільній участі в експерименті. Він почав пригадувати перші кроки після виходу з анабіозної камери: довгий коридор, уздовж якого виднілися віконця, схожі на ілюмінатори. Анабіозні камери! Так, це за тими віконцями лежать ті, про кого щойно говорили академік з Марією. І їх усіх хочуть звести докупи. Задля чого? Щоб посміятися, втішитися власною вищістю? Які люди! Анітрохи не втратили пихи, пустої амбітності…

Раптом інша думка шпигонула Сергія. Марія сказала, що він за десять місяців проживе решту евого життя. Через десять місяців він буде глибоким дідом, а може, вже й помре! І проживе він на білому світі всього лише двадцять п’ять років і десять місяців, хоч і житиме у двох століттях. Яка нерозумна, гірка доля випала йопіу! Власне, доля лишилася там, у минулому, і він сам проміняв її на долю теперішню. А ще кажуть — від долі не втечеш. Він же от утік?! Та ще від якої долі!

І враз дивовижний, химерний задум виник у нього в голові.

VIIІ

Марія останнім часом щодня навідувалась до анабіозних камер. Зазирала у віконця-ілюмінатори, додаючи в камери освітлення, дивилась на показники приладів, раз на місяць змінювала шифри замків. Шифри трималися в таємниці, їх знали тільки Марія, академік, та ще зберігався запис, який можна було прочитати лише в тому разі, якби з Марією та академіком щось сталось. У запрограмований день і час шифри перестануть діяти, й тоді об’єкт вільно вийде з камери, як вийшов Сергій. А до того тільки двоє людей могли відчинити камери, якби така необхідність виникла.

Сьогодні Марія була дещо схвильована. Чи розмовою зі Строкачем, чи тим, що один з об’єктів мав позавтра прокинутися. Тому до анабіозних камер вона навідалася раніше ніж звично. Зайшла в коридор, над нею освітився квадрат стелі. Завернувши за ріг, вона стала мов укопана: у глибині коридору сяяв ще один квадрат, висвітлюючи Сергія, який стояв біля дверей. Він так зосереджено пробував розгадати таємницю шифру, що ні Маріїних кроків не почув, ні світла над нею не побачив. Марія спантеличено озирнулася, не знаючи, що має робити, — чи гукнути Сергія, чи шукати собі підмоги, бо хто ж знає, що надумав собі її підопічний. Вона була певна, що таємницю шифру Сергій не розгадає. Але її вразило одне те, що йому спала така дика, така жахлива думка — відкрити передчасно анабіозну камеру. Навіщо? З якою метою?

Марія відступила на крок, розвернулася й тихо, але швидко рушила назад.

Сергій сидів, обхопивши голову руками, спертими на колінах. Марія сіла в кріслі навпроти й намагалася самотужки, без приладів, здогадатися, що в нього на думці, що робиться в нього на душі. Чи картає себе, мов школяр, який розбив шибку? Чи, може, закипає злістю на них — на Марію й академіка, що не дали йому відчинити бодай одну з камер? Чи вигадує причину свого нерозважливого вчинку?

Проте Сергій не думав ні так, ні інак. Йому було зараз до всього байдуже. Не було ні докорів совісті, ні жалю, ні виправдань, ні вирувань злості. Він почував себе приреченим з єдиним бажанням: аби все швидше скінчилося.

Академік нервово походжав сюди-туди і вже вкотре запитував:

— Навіщо? Ну навіщо ви хотіли це зробити?

Сергій сам не знав, що штовхнуло його на той крок. Може, він хотів попередити своїх братів по нещастю про те, що їх чекає після пробудження. Чи шукав собі спільників, аби не бути таким самотнім перед лицем зрадливої долі. А може, то був жест відчаю й водночас протесту проти долі, проти Марії й академіка, їхньої науки й усього людства взагалі? Сергій сам не знав.

Не діждавшись відповіді, академік зупинився навпроти Марії і, наче аж зрадівши, що знайшов на кому зігнати злість, викрикнув:

— Це все ви! Це все ваша безконтрольність, ваша вселенська любов і доброта, ваша сліпа довіра! Хіба вас учити, що маємо діло з представником минулого, повного війн, людиноненависництва, моральних викривлень?

— Ну то й відправте мене в те минуле, — ні до кого не звертаючись, озвався Сергій.

— Як? — сахнувся академік, наче його вдарило. — Як ви сказали? Відправити вас у минуле? А яким чином, шановний ви наш?

Академікові забракло повітря, й він одвернувся вбік, зіпнув, як риба, викинута на берег, збирався ще щось додати, але тільки одійшов од вікна, дивлячись кудись удалеч.

— Хіба у вас немає машини часу? — по хвилі мовчання проказав Сергій, підказуючи можливий шлях втілення його пропозиції.

— Голубе ви наш сизоперий! — різко крутнувся на одній нозі академік. — Ви ж доросла людина, а мислите на рівні дитячих казочок. Яка машина часу? Яка машина, я вас питаю? Невже ви не розумієте, що сама ідея такої машини — утопія? Наука всемогутня тільки тоді, коли спирається на реальний грунт, а не на казочки недолугих мрійників і прожектерів. Ви хоч це можете усвідомити?

Але Сергій уже нічого не чув. Він заплющив очі, схилив обличчя в долоні, і ввижався йому березовий гай, серпневе сонце над гаєм і Софійчине щасливе обличчя на тлі пригасаючої зелені, яка тривожно шелестіла в передчутті недалекої осені.

Андрій Дмитрук ФОРМІКА Оповідання

ЛОМЕЙКО. Я вам чесно скажу: мені ця його Віка зразу не сподобалася. Хоч як мати я мала б тільки радіти. Синові за тридцять, у нього вперше в житті щось серйозне. А в мене на серці неспокійно…

СЛІДЧИЙ. Може, біографія відлякувала? З двома чоловіками розлучилася, ніде не працює, дитина… Хотіли невістку скромнішу, та й молодшу?

ЛОМЕЙКО. Не без того, звичайно. Проте мене інше непокоїло. Вона — дитбудинківська, бита, хитра, вогонь і воду пройшла. А він, дарма що доктор наук, наївний, як хлопчисько, такого обдурити — раз плюнути.

СЛІДЧИЙ. Отже, підозрювали її в корисливих замірах?

ЛОМЕЙКО. Якось незручно зараз про неї погане говорити… Язик не повертається.

СЛІДЧИЙ. Нічого не вдієш, Маргарито Василівно. Ми з’ясовуємо ступінь вини вашого сина. Отож кажіть усе, як було, всі подробиці його стосунків з Підлісною.

ЛОМЕЙКО. Ну… здавалося, звичайно, різне. Що на його докторські гроші зазіхає, на квартиру. Побачила таку дорослу дитину — і давай з нього вірьовки сукати.

СЛІДЧИЙ. Ви ділилися своїми підозрами з Павлом?

ЛОМЕЙКО. Натякала. Та він мені й рота розтулити не давав. Слово не так скажу про його Віку — зразу: “Ти нічого не розумієш”, “Як ти можеш…”. Вибухав від першої іскри. Я й відступилася до часу. Думала, сам прийде, коли заплутається. Він не такий, як інші діти. Ті — чим старші, тим далі від матері. А Павлусь з усяким лихом до мами: допоможи, підкажи…

СЛІДЧИЙ. Ну і як? Дочекалися? Прийшов?

ЛОМЕЙКО. Прийшов, куди він дінеться…

МАНОХІН. Павлові Ломейку я завжди заздрив. Ні, ви не подумайте… Я не вважаю себе гіршим від нього вченим, мені теж є чим похвалитись. Просто Павло — рідкісний щасливець. З дитинства обрав для себе шлях і йшов ним неухильно… Ага… Мурахами цікавився, здається, ще в першому класі… чи це було в другому? Весь теплий сезон полював за ними. Приносив у сірниковій коробці до школи разом з усякою потерухою. Під час уроків випускав на парту, чаклував над ними. Наша вчителька Єлизавета Олексіївна не схвалювала дослідів Ломейка. Коробку вона постійно викидала, Павло до кінця уроку стояв біля стіни, а ми, веселі маленькі дикуни, радісно знищували мурах… Часом комашня залазила за комір комусь із дівчаток; тоді зчинявся страшний переполох, юного природознавця тягли до завуча, викликали батьків… Та знаєте, що найкумедніше?

СЛІДЧИЙ. Що?

МАНОХІН. Єлизавета Олексіївна щиро вважала Павла невиправним хуліганом. Ага… Мабуть, тільки в п’ятому класі після всіх принизливих покарань і повчань комусь дійшло, що Ломейка не гудити треба, а навпаки — підтримувати його святе поривання… Павла пригріла наша біологічка. Потім він почав пропадати в університеті, з гордістю називав себе “помічником лаборанта”…

СЛІДЧИЙ. Здається, в цей час помер його батько?

МАНОХІН. Так, це важлива обставина. Після батька залишилася чудова дача в Запрудному, з садом і ділянкою соснового лісу. Мати спочатку хотіла все продати. І з грішми було сутужно, і важко без чоловіка порядкувати в такому господарстві. Павлусь буквально валявся в неї в ногах, давав клятви весь вільний час присвячувати садибі. Вона занепокоїлася — хлопчик був близький до божевілля… Зрештою, дачу не продали. Отут мій феноменальний однокласник і розвернувся на всю широчінь. Справді, з квітня й до жовтня пропадав на ділянці. Такий став аграрій — ми просто дивом дивувалися. Проте подив наш скоро розвіявся. Рослинність потрібна була Ломейку для мурашиного комфорту. Будинок він захарастрів аж доверху штучними гніздами, спорудив арени для спостереження за мурахами, лабіринти… Якось мати побачила, що синок не знищує попелицю на квітах та винограді, а розводить її, переносить у пробірці із стебла на стебло. Ага… Спохопилася вона, та було вже пізно. Дача аж кишіла від комах, її ніхто не купив би й за чверть ціни. На довершення всього Павлусь розвів під соснами з півдесятка справжніх мурашників…

ЛОМЕЙКО. Прийшов до мене, коли вона освідчилася, — він не знав, що відповісти.

СЛІДЧИЙ. Запропонувала одружитися?

ЛОМЕЙКО. Та ще як м’яко підстелила! Ти, мовляв, волю втратити боїшся — то я на неї не зазіхатиму. Будемо жити, як жили, кожен сам по собі. І з грішми так само. Зможеш — допомагатимеш мені, синові. Тільки розпишися, штамп у паспорті постав…

СЛІДЧИЙ. Так. Отже, цілковита відсутність спільного господарства. Можна сказати, майже фіктивний шлюб. А як ви гадаєте, навіщо це було потрібно Підлісній?

ЛОМЕЙКО. Мені їхні справи зрозуміти важко. Все не так, як у людей.

СЛІДЧИЙ. Ви кажете, що підозрювали Підлісну у корисливих замірах. Може, вона й тут переслідувала таку ж мету?

ЛОМЕЙКО. І ви так гадаєте? Ну просто від серця відлягло… Та коли він до мене прийшов по пораду, я йому так сказала: сердься не сердься, синку Павлусю, та тільки половину житлоплощі в тебе любісінько відбатують. І від усього, що після одруження придбаєш-заробиш, половина її. І ще сказала… ну, тут, може, й переборщила, та тепер уже не повернеш… Сказала я йому: ось буде вона гуляти, на довгому повідку ж… народить бог зна від кого, а запишуть на тебе. Хочеш не хочеш — давай своє ім’я, утримуй, плати…

СЛІДЧИЙ. А чому “від серця відлягло”? Ви шкодуєте, що сказали синові таке?

ЛОМЕЙКО. Сумнівалася часом. Все-таки вона, Віка, при всьому тому, при своєму норові… нещасна була якась. Ніби кущ обкошений…

МАНОХІН. А навіщо вам, власне, всі ці подробиці? Дитинство, досліди з мурахами…

СЛІДЧИЙ. Хочу підійти до головного.

МАНОХІН. У такому разі, що ж головне?

СЛІДЧИЙ. Це я вам скажу свого часу. Поки що хотілося б дізнатися: до чого прагнув Ломейко? Мав він перед собою якусь певну мету чи просто експериментував і дивився, що з цього вийде?

МАНОХІН. Мав, звичайно. Він хотів довести свою гіпотезу.

СЛІДЧИЙ. Яку?

МАНОХІН. І це теж потрібно? Ага… Ну добре. Двома словами приблизно таке: Павло вважав, що самостійною живою істотою, представником виду є не окремо взята комаха, а родина. Мурашник.

СЛІДЧИЙ. А мураха тоді ж що?

МАНОХІН. Щось подібне до клітини надорганізму.

СЛІДЧИЙ. І для того, щоб довести це, Ломейку треба було збудувати такий колосальний мурашник? Невже тільки для цього?

МАНОХІН. Саме для цього. Поведінка звичайного гнізда не давала йому повної картини. Досліджуючи сім’ю рудих лісових мурах, він не міг встановити ступінь їхньої злитості, “мозкоподібності”. Збільшення кількості елементів повинно було ускладнити організацію, а отже підвищити інтелект системи. Тоді й форми поведінки можливі такі, що їх легше кваліфікувати як єдине ціле.

СЛІДЧИЙ. Але ж це була не єдина мета, чи не так?

МАНОХІН. Слухайте… Ви, мабуть, хочете дізнатися: чи Не виростив Павло супермурашник спеціально для того, щоб убити бідолашну Віку… Не мені вам пояснювати, що є тисячі інших простіших і важчих для розкриття способів убивства. Невже ви думаєте, що людина витратить вісім років копіткої тяжкої праці, щоб звести порахунки з беззахисною жінкою, та ще й у присутності свідків?!

СЛІДЧИЙ. Я хочу знати інше: чи не намагався Ломейко зробити мурах своїм слухняним знаряддям? Якщо це так і якщо це йому вдалося, — то ваш супермурашник можна кваліфікувати, як знаряддя злочину. Ось тільки не знаю поки що: навмисне чи через необережність… Ви розумієте, що від відповіді на це запитання залежить міра покарання.

МАНОХІН. Розумію. І можу вам сказати цілком точно. Павло не збирався перетворити форміку[7] на своє знаряддя. Тим паче руйнівне.

СЛІДЧИЙ. Вибачте, що перетворити?

МАНОХІН. Не що, а кого. Форміка — це мисляча мурашина сім’я з п’ятдесяти мільйонів особин-клітин. Так її назвав Павло. Він вважав, що рівень мислення форміки не поступається людському. В перспективі він мав намір вести в нею діалог; десь у майбутньому, якщо пощастить укласти угоду…

СЛІДЧИЙ. Угоду? Навіщо?

МАНОХІН. Для взаємокорисного обміну відомостями, для співробітництва. Більше ні для чого. Павло — людина рідкісної чистоти, можете мені повірити. Блаженний. Ломейко впевнений, що на нашій планеті може виникнути й інший розум. Зовсім не схожий з нашим. Треба лише трохи підштовхнути еволюцію, вивести мурашиний рід із мільйоннолітнього закутня, дати стимул до розвитку…

СЛІДЧИЙ. Ви хочете сказати, що Ломейко намагається… дати цей стимул?

МАНОХІН. Цілком правильно. Форміка — це, якщо можна так сказати, рукотворна Єва розумних мурашників.

СЛІДЧИЙ. І все ж таки — яка нам від цього користь? Жертви вже є. А от користі…

МАНОХІН. Згодьтеся, що саме користь може бути колосальною. По-перше, маючи поряд принципово відмінний тип мислення, ми створимо порівняльну психологію. Людина вперше подивиться на себе збоку. По-друге, взаємне вивчення дасть могутній поштовх науці й техніці. Уявляєте, який скарб потрапить до рук філософів, кібернетиків, природознавців? Плюс безпосередня, практична підтримка, участь у виробництві. Мурахи можуть виконувати найтоншу роботу — скажімо, збирати якісь електронні схеми. Крім того, вони допоможуть генетикам, селекціонерам рослин… Ага… Там теж безліч тонких операцій… Можливо, медицина, мікрохірургія… Зрештою, ми ж готуємося рано чи пізно зустрітися з розумними істотами з інших планет. І якщо ми їх знайдемо, навряд чи вони виявляться подібними до нас. Спілкування з формікою стане моделлю контакту розумів. Ми багато чого навчимося…

(Із свідчень директора стадіону ДСТ “Авангард” К. М. Рубана).

“Я на цю дачу попав, можна сказати, випадково. І майже всіх, хто там був, бачив уперше. Добре знав тільки Боба… Бориса Лапшина.

Ми з ним у той день, двадцять другого серпня, домовилися після роботи піти посидіти в “Ромашці”. Спека була нестерпна, асфальт плавився. Одне слово, сиділи, смакували вино. І тут, як у казці, з’являються вони. Заходять у “Ромашку”. Цього Павла Ломейка я колись зустрічав з Лапшиним. Боб електронник, він у нас нове табло встановлював. І для Ломейка робив якісь схеми. А про Віку… про Підлісну я навіть не чув. Вона мене просто приголомшила. Здебільшого таких жінок бачиш у кіно чи в модних журналах. Перше враження — грім. Йде у білій сукні, висока, гнучка… Але щось в очах неприємне. І в манерах. Чи то зміїне, чи то котяче. Ніби причаїлась і тільки жде, в кого б учепитись. А Ломейко плентався позаду з іншою дамою. Теж непогана, хоча й скромніша від Віки. Так, так, Зоя Нефедова. Вони з Підлісною колись разом в Аерофлоті працювали…

Боб їх запросив, вони підсіли. Лашнин зразу приклеївся до Зої, а мені дісталася Віка, бо Павло був поза грою. Зараз поясню… Чесно кажучи, я нічого не мав проти: у мене голова обертом ішла, коли сидів біля неї…

…Павло мені, сказати б, зовсім чужий. Та слово честі, мені як чоловікові було за нього соромно. Вона його, власне, ні за що не мала. Зверталася лише, щоб нагримати, осадити… Знаєте, бувають такі лихі, дратливі матусі, які весь час шпигають дітей. В нього просто хвилі по обличчю пробігали. Одначе терпів, зціплював зуби…

“Ромашка” незабаром мала зачинятись. А Вікторія завелася. Дивилася своїми рисячими очима і твердила, що треба ще “погусарити”… Бідолашний Павло натякнув був відносно “додому”. Господи, що вона на нього вилила! І такий він, і сякий, і старий, і нудний, і може забиратися куди хоче; і взагалі вона зараз зателефонує в “одне місце”, де її чекають будь-коли, вдень і вночі… І схопилася-таки, її побігла! Зоя ледве заспокоїла її…

Ось тут деякою мірою перелом подій. Павло втратив голову. Чи вже дуже хотів догодити Віці. Зрештою, взяв і запросив нас до себе на дачу. Віка зразу стрепенулася. Плуганити за сорок кілометрів від міста проти ночі — чи не гусарство? Вперше за вечір почала усміхатися, кокетувати, навіть Павлові муркотіла різні приємні речі. Зоя засперечалась була для годиться, та за неї взявся Лапшин — і співав соловейком, поки не вмовив.

Ледве встигли на останній автобус. їхали довго. Віка заснула на плечі в Павла. До речі, з цього приводу хотів би поділитися одним своїм спостереженням. Уві сні в неї був ніжний, зовсім дитячий вираз обличчя. Просто наче хто підмінив людину…

Коли доїхали, пам’ятаю, темно було — око виколи. Павло попросив водія, щоб він висадив нас між зупинками. Звернули з шосе на стежку. Йшли спочатку через височезну кукурудзу, потім лісом. Ломейко наче нюхом вів, майже біг попереду. Віка від сонливості перейшла до буйних веселощів, від кожного слова реготала як навіжена. У лісі вночі — це, знаєте, аж мороз поза шкірою… Нічого, дісталися.

Про планування дачі вам говорити не варто. Мене здивувала загорожа всередині. Навіщо, скажуть, половину садиби відтинати залізною сіткою? Та з делікатності не запитав.

Перших мурах ми побачили на ґанку, коли Павло засвітив лампу над дверима. Руді, заклопотані. Та й багато їх: на дверях, на стіні тьма-тьмуща. І раптом їх звідусіль здуло, і відчуваю — бігають лапки. По ногах, по грудях під сорочкою. Це вони всі разом кинулися нас вивчати, мацати… Ми з Бобом просто остовпіли. Стоїш весь у мурахах і боїшся поворухнутися. Тут Павло спохопився й щось зробив — досі не збагну що. Отак присів навпочіпки й почав пальцями перебирати над підлогою. Й мурахи миттю з нас позлазили. Дивимося — знову на ґанку повзають. Що цікаво: Віка весь час спостерігала все це з усмішкою. її не чіпали…

Ви знаєте, яке в мене враження від дачі Ломейка? Ніби весь двоповерховий будинок — лише додаток до чогось, допоміжне приміщення, чи що. Тобто Павлові, власне, було начхати, що батько старався, опоряджував житло… Павло і в палаці так само поводився б. Дірявив би стіни, тягнув дріт і таке інше. Меблі понівечені, попалені. А запах, боже ти мій! Повітря якесь прокисле і водночас солодке.

До речі, про мурах. Ось уже кому була воля в цьому барлозі! Кишіли скрізь. Певне, світло їх розбудило. На шпалерах вервечки через усю кімнату. Цікавилися, в склянки лізли, хліб вусиками торкали. І Павло їх уже не відганяв. Я навіть запитав: чому він отих, на ґанку, шугнув, а цих ні? А він каже, — ті, мовляв, були сторожові, а ці — фуражири. По їжу прибули…

Зате Бобу Павлова дача дуже сподобалася. Не встигли сісти, він проголосив тост за хазяїна. Мовляв, ось справжня людина, без фокусів. Робить своє діло і живе як хоче, ні перед ким не викаблучується. Віка завищала й заплескала в долоні, так їй це до душі було. А Павло сидів блідий, штивний. То вона його розбуркала й змусила поцілуватися, ніби на весіллі. Й оголосила, що Павло — її гордість; і якщо він стане схожим на інших, вона перестане його кохати…

Тут би нам підтримати настрій. Ідилія, та й годі! А простакувату Зою чорт смикнув за язик. Вона від мурах натерпілася. Тобто самі вони їй нічого не зробили. Та от у людини до них відраза! Сиділа ніби на голках, ні пити, ні їсти до ладу не могла. Доки не зірвалась… До речі, здається, зовсім необразливу річ сказала. Всього-на-всього про те, що навіть великий учений повинен жити по-людському, а не в такому розгардіяші.

Ні, Віка була не така проста, щоб відверто визвіритися на Павла чи, скажімо, пустити сльозу. Хоча й кортіло їй, я бачив… Губи кусала, але перемогла себе. Навіть Зої підтакнула й на Павла насварилася жартома. Та вже потім вилила злість у тім, що всерйоз взялася до мене.

Сподіваюся, ви розумієте, що я не такий уже й святий. Плюс її краса. Через десять хвилин мене вже можна було збирати ложками. Ми з нею чаркувалися, пили на брудершафт. Мабуть, я поводився по-свинському. Не знаю, що б я зробив на місці Павла. Та він лише вдавав, що слухає балачки Боба, і краєчком ока стежив з-під окулярів, як вона веде мене по сходах на другий поверх.

Ми опинились у захаращеній різним мотлохом кімнатці з більярдом. Так, у тій самій. Признаюся чесно, рідко мене так цілували. Відчайдушно, чи що… Коли раптом чую потилицею: дивляться. Ми ж двері не замкнули. Обертаюсь — на порозі Павло. Блідий, наче молоком облитий. Я так і заціпенів. Вона мене в плечі з кімнати виштовхнула й грюкнула дверима так, що штукатурка посипалась. І репетує звідти, що їй ніхто не потрібен, що хай усі забираються геть. Чую, впала на канапу, заридала…

Я до Павла — з’ясувати, вибачитися… Де там! Відвернувся, ніби мене й нема, і повільно пішов униз по сходах. Ет, думаю, ідіть ви всі під три чорти. Робіть, що хочете. Я спати ляжу, вранці видно буде.

Більярдна довга, наче коридор, це ви знаєте. З одного боку кімнатка, де Віка замкнулася. Посередині сходи на перший поверх, у хол. З протилежного боку кушетка. Ну, я там і ліг…

Крутився, звичайно, довгенько — нерви. Та поступово мене зморило. Прокидаюсь о четвертій годині ранку. Не зразу і второпав чому. За вікном розвиднюється. Й лапки по мені бігають, лоскочуть. І шурхіт усе голосніший і голосніший. Я спочатку вирішив, що вітер у садку.

Дивлюся — мурах на підлозі сила-силенна. Під більярдним столом наче хто руду шкуру постелив. І знизу по сходах сунуть нові. Потоком.

З мене рештки сну мов холодною водою змило. Швиденько взувся, стою — не знаю, що далі робити. До східців навіть ступити лячно.

Вони мене помацали і облишили. Я бачу — вливаються під замкнені двері. Здається, внизу лементувала Зоя, Боб мене кликав… Добре не пам’ятаю. Тому що заверещала вона. Не доведи господи мені ще коли-небудь в житті почути такий вереск… Я рвонувся був, хотів зламати замок. Та де там! Мурашина річка глибиною по щиколотки! Й відразу ноги наче вогнем обпекло — вчепилися…

Добре все-таки мати спортивну виучку! Інший би там залишився… бр-р! А я з місця стрибнув у вікно, з другого поверху — в центр клумби. Підвівся й бачу: поряд дротяна сітка. А за нею… Темнувато ще, але розібрати можна. Галявина, сосни. І під ними ц є. Спершу здалося — копиця сіна. Потім придивився — що за біс? Купол наче аж кипить, трава біля нього ворушиться… Коли зрозумів — рвонувся до воріт.

Отрута, вона пізніше почала діяти. Вже біля шосе. Поблизу воріт я зіткнувся з Лапшиним. Він сам шкутильгав та волоком тягнув Зою. Боб притискав її до себе правою, а в лівій тримав палаюче простирадло. Хльоскав по землі, по кущах. Зметикував, молодець. Де був тоді Павло, уявлення не маю…

Водії нас довго не підбирали — усі троє в крові, в кіптяві. Коли в мене ноги відмовили і я впав — теж обминали. Думали, п’яний.

Тепер, спасибі, мені вже набагато легше. Ходжу по саду, тільки ще на дружину спираюся. Та КОЛЕ ВНОЧІ за вікном дуже шелестить листя — вибачте, не можу спати…”

(Із свідчень Г. Л. Манохіна, кандидата біологічних наук, завідуючого відділом ентомології музею природознавства, свідка та експерта в справі П. Г. Ломейка).

“Мені важко сказати, що саме і в яку мить наштовхнуло Павла на гіпотезу надорганізму. Одного разу він приніс мені книжку Миколи Амосова “Моделювання мислення та психіки” і вказав на кілька рядків — уже на як підтвердження власної ідеї. Автор, розмірковуючи про те, що кожен новий ступінь організації живої матерії складніший від попереднього, кидає таке зневажливе застереження: “Мабуть, мурашники і вулики лише умовно можна вважати складнішими порівняно з окремими особинами, оскільки за різноманітністю вони аж ніяк не перевищують будь-якого з ссавців”. Уявляєте, яке це було відкриття для нашого Ломейка? По-перше, він дізнався, що ще хтось, крім нього, говорить про мурашник як про єдину цілісну систему. По-друге, — всупереч несхвальному “не перевищують”, фраза Амосова означає, що мурашина сім’я “розумніша” від крокодила, орла чи навіть кенгуру.

Ломейко був певен, що індивідуальна психіка мурахи надто примітивна, щоб здійснювати благоустрій мурашиного світу. І його неважко зрозуміти. Сім’я рудого лісового “форміка руфа”, з яким працював Павло, — це ціла “цивілізована держава”. Під землею прорито мережу тунелів, прокладено дороги, доцільно розміщено склади й літні навіси, “ферми” попелиці, грибні сади, плантації корисних рослин, сторожові пости. А сам купол з його геніальною архітектурою, водонепроникністю, чудовим регулюванням клімату? Мурашник — це споруда, що перевершує будь-який хмарочос. Так хто ж зберігає у пам’яті план мурашиної країни? Хто спрямовує будівництво, керує працею робочих армій, що діють так далекоглядно п злагоджено? Інженерів та адміністраторів серед мурахів нема, не відомо беззаперечно. Та й нездатна до абстрактного мислення крихітна грудочка нервової речовини — ганглій, що заміняє мурасі мозок…

А керівництво тим часом є. Та ще й яке активне, дійове! Адже мураха все своє досить довге життя робить справи, які їй зовсім не потрібні. Здобуває їжу, яку відразу ж віддає іншим; змагається з ворогами, які особисто їй не загрожують; будує споруди, загальний план яких їй невідомий… Це в прямому значенні слова живе знаряддя сім’ї. До того ж вроджений смертник, камікадзе. Будь-який мурашиний рід на випадок необхідності може заповнити своїми тілами рів, що заважає рухові; масою трупів погасити вогонь…

Звичайно, ніхто не звинуватить у “нерозумності” й окремої мурахи. Мабуть, це найінтелектуальніша з комах. У великому мурашнику є десятки “фахів”, які потребують неабиякої кмітливості. Будівельники, ремонтники, няньки, санітари, наглядачі, розвідники, мисливці, солдати, фуражири… Серед них в дуже досвідчені й умілі. Та перенесіть найосвіченішого фуражира на метр від звичного шляху — і він заблукає… Те саме й з іншими “професіоналами”. Мураху легко збити з пантелику. У неї здебільшого складна, одначе дуже жорстка програма дій. Проте мурашина сім’я схильна й до творчості, до вольових дій. Наприклад, вона ефективно регулює свою чисельність, викидаючи відгалуження, тобто відселяє певну кількість мурах, які засновують дочірні мурашники. Це звучить фантастично — та все ж сім’ї “думають” про процвітання всієї популяції… Чи й виду загалом. Материнський мурашник із відгалуженнями створює колонію. Він продовжує керувати життям дочірніх гнізд. Між родинними сім’ями йде постійний обмін личинками, лялечками, робочими мурахами, щоб жодне з гнізд не ослабло й не розрослося надміру… Колонії, в свою чергу, об’єднуються у федерації. Регулювання “населення” і кормових зон інколи відбувається в масштабах лісу. Наука знає федерацію одного з американських видів: півтори тисячі гнізд, кожне близько чотирьох метрів у обводі…

Отже, після багаторічних досліджень Ломейко вважав майже доведеним, що мурашина сім’я — це єдиний високоорганізований і якщо не мислячий, то принаймні здатний до планування тіломозок. “Тіломозок” — термін, винайдений Павлом. Адже в мурашнику немає поділу на керуючу й виконуючу частки. Той самий набір відносно автономних “клітин”-комах і приймає рішення, і здійснює його. Та, намагаючись встановити наявність загальносімейної психіки, Павло одночасно шукав її матеріальну основу. Тобто, бувши кібернетиком, намагався розшифрувати “внутрішню мову” мурашника, код, що об’єднує сім’ю. І досягнув таких успіхів, що я знову, незважаючи на всі біди, назву його щасливцем…

Річ у тому, що в мурашнику постійно відбувається загальний обмін речовин — трофолаксис. Жоден фуражир не з’їдає всю принесену їжу. Більшу частину віддає робітникам, ті несуть личинкам чи тим, кого опікають. Та навіть з’їдену їжу мураха не може повністю зужити сама. Корисні речовини, які добуваються з їжі, виділяються потім через спеціальні залози. Разом з цим “понадочищеним” харчуванням залози виробляють особливі секрети — феромонн. Феромони несуть інформацію, вони можуть означати голод чи страх, повідомляти, скажімо, про клімат у тій чи іншій половині мурашника. Мурахи весь час облизують один одного — значить, з їжею одержують хімічні сигнали. Все це було відоме й раніше. Але Павло виявив, що хімічна передача може бути дуже об’ємною, нести величезний набір відомостей…

Звичайно, мурашник має в своєму розпорядженні й інші засоби, з більшою дальністю дій. Та все-таки найбільш розвинутим, універсальним, цементуючим єдність тіломозку Ломейко вважає нюхово-смаковий код. Мурахи безперервно доторкаються одна до одної язичками і вусиками. План будь-яких робіт “викреслюється” суцільною сіткою феромонів. Вусики (органи нюху) Павло уподібнює до синапсів — місць, де дотикаються клітини мозку, передаючи збудження. У структурі великого мурашника він виявив частини, що подібні до мозкових часток і навіть півкуль; у внутрішньому конусі гнізда, там, де відбувається найінтенсивніший трофолаксис, Ломейко вбачає центр координування… Можливо, саме там у сім’ї виникає відчуття власного “я”…”

СЛІДЧИЙ. Отже, ви не припускаєте, що мурашник може бути несвідомим знаряддям у руках Ломейка?

МАНОХІН. Категорично не припускаю…

СЛІДЧИЙ. По-вашому, форміка для цього занадто розумна й самостійна?

МАНОХІН. Де в чому вона навіть перевершує людину.

СЛІДЧИЙ. Ну це вже ви…

МАНОХІН. Я не перебільшую.

СЛІДЧИЙ. Виходить, можна припустити злочинний намір… з боку самої форміки?! Припустімо, вона вважає людину менш досконалою, якоюсь своєрідною перешкодою, і…

МАНОХІН. Ні… Це саме той випадок, коли слідство може піти хибним шляхом. Бунт велетенських мурашників неможливий. Перевага над нами — лише в здатності до самоорганізації. Структура сім’ї — не така застигла, як мозкова. Ось ми з вами не можемо створювати додаткові ділянки кори, вирощувати їх з кількох нейронів. А сім’я робить це досить спокійно — з допомогою тих самих відгалужень. Для нас неможливо злити кілька мозкових систем в одну, а мурахи мають колонії й федерації…

СЛІДЧИЙ. Ну гаразд. Цю тему ми зняли. Спробуємо підійти з іншого боку. Я зрозумів так: форміка розумніша від звичайного лісового мурашника, можливо, разів у тисячу. Правильно?

МАНОХІН. Ну… різниця приблизно така, як між людиною і кицькою.

СЛІДЧИЙ. І в цьому заслуга Ломейка?

МАНОХІН. Виключно його. Він вивів тіломозок із зачарованого кола, в яке загнала його природа: здобування їжі, захист від стихійного лиха, ворогів, виродження. Вивчивши код феромонів, зумів хімічними сигналами мобілізувати мурашник на нетрадиційну діяльність, навчити, розвинути інтелект форміки…

СЛІДЧИЙ. Значить, у Ломейка були найкращі наміри?

МАНОХІН. Найкращі і найгуманніші. Можу поручитися за це усно чи письмово.

СЛІДЧИЙ. Але чому Форпіка вчинила вбивство?

МАНОХІН. Ви не стрічали батьків, які засмучуються над своєю дитиною? Ми, мовляв, його вирощували, годували, вчили тільки добра, а він виріс хуліганом… чи там шахраєм?

СЛІДЧИЙ. Стрічав. Але я не розумію, який зв’язок…

МАНОХІН. Більше ніж безпосередній. Очевидно, що поряд із розумом надійшла свобода волі. Ага… І форміка опинилася перед довічною й найгострішою проблемою людства. Проблемою вибору між добром і злом.

СЛІДЧИЙ. Таж за яким… чому вона обрала зло?! Ось до чого я хочу врешті докопатися!

МАНОХІН. Мабуть, на чашу зла було підкинуто додаткову вагу.

ЛОМЕЙКО. Я розумію, ви мене осуджуєте. Не згодні, значить, що сина мого вона обкрутити хотіла. То що ж вона хотіла, по-вашому?

СЛІДЧИЙ. А вам не спадало на думку, що, може, нічого?

ЛОМЕЙКО. Як вас розуміти?

СЛІДЧИЙ. Дуже просто. Нічого, і все. Кохала вона його, зрозуміло? Самі ж казали — дитбудинківська. Ні рідних, ні близьких. Перший чоловік — нікчема, п’яничка… У дев’ятнадцять років лишилася сама з немовлям. Беззахисна, чарівна, всього потребувала… Уявляєте, які траплялися “доброзичливці”?

ЛОМЕЙКО. Авжеж. Дісталося дівчинці…

СЛІДЧИЙ. А ви не поспішайте з вироком. “Дісталося”… Так, дісталося! Обізлилася, звичайно, з людьми вжитися не могла. Через це й роботу міняла часто… Потім із другим чоловіком осічка. Ніби й непоганий чоловік, серйозний, але виявився домашнім тираном. Ревнивий, сварливий, брутальний… А їй кохати хотілося! Кохати і бути коханою. Віддати себе до краплі. І тут з’являється Павло. Розумний, делікатний, ніжний… Здавалося б — ось воно, щастя! Простягни руку й бери. Та йому це непотрібне. В нього на першому плані мурашники. Стомився від дослідів — подзвонив до Віки, погрався в кохання. Може, раз на два тижні. Чи раз на місяць. Не від доброго життя вона йому освідчилась. Ой, не від доброго… Ниточкою, хоча б тоненькою ниточкою сподівалася прив’язати коханого…

ЛОМЕЙКО. Отже, вона свята все-таки? А ми з Павлусем — негідники. Цікаво у вас виходить! Так що ж я йому повинна була сказати? Благословляю, синку, одружуйся?

СЛІДЧИЙ. Не знаю я. Не знаю… І осуджувати вас формально не маю права… Але відчуваю: не так ви вчинили, не так…

(З листа колгоспниці В. С. Улетової до Верховного суду республіки).

“Скажу Вам від імені всього нашого колгоспу. Мурашник тов. Ломейка П. Г. для нас був корисний. Ми теж спочатку боялися, голова сільради навіть ставив питання, щоб відкупити в нього будинок. А тут совка почала будівельний ліс бити. Гусені — страх скільки! І тов. Ломейко прийшов на колгоспні збори і сказав, що мурахи в нього слухняні й можуть совку знищити. Посміялись люди, подумали, жартує. А вранці діти пішли по гриби й повертаються з плачем. Мовляв, повен ліс мурах. Надвечір вирішили жінки подивитися — ані мурах, ані гусені. І оголосили ми тов. Ломейку П. Г. подяку. І голова сільради вибачення просив, що раніше не зрозумів, як наука це робить. А що мурахи ту громадянку на смерть заїли, то, може, вона сама й винна. Полізла не туди чи роздратувала. Ось молотарка — річ потрібна, ніхто проти нічого не скаже. А встроми в неї руку — відірве геть. І попелицю мурахи обібрали з гороху. Ви мені можете не повірити, але я вам правду скажу. Мурахи тов. Ломейка П. Г. навіть у комбайні маслопровід прочистили, про це в “Сільгосптехніці” документ є. А якщо хтось через свою необережність постраждав, то добру людину карати не треба. Думаю, що тов. Ломейко П. Г. ще багато добра країні зробити може…”

(Із свідчень П. Г.Ломейка, доктора біологічних наук, завідуючого спеціальною лабораторією біокібернетики).

“…Нікого в житті я не кохав так, як її. Ні до кого не відчував таких нападів ненависті. Вона приходила до мене — і йшла, коли їй заманеться. Можливо, зустрічалася з кимось іншим, потім полишала…

Миритися — ось що їй подобалося! Знову переживати хвилюючі дні близькості. Я реагував із завидною постійністю. Спочатку ставав у позу; був стриманий, холодний. Це її тільки більше заводило. Вона пускала в хід усі свої чари. І я, ясна річ, складав зброю.

Вікторія вважала, що сплатила свій борг перед життям — дитинством без батьків, невдачею першого заміжжя, розчаруваннями подальших літ. Вона не хотіла мати ніяких обов’язків. Тільки права. Понад усе мене ображала її вічна невдячність. Коли Вікторія кидала чергову службу, мені доводилося утримувати її з сипом, а іноді й допомагати десь влаштуватися… Зрештою, не в цьому річ. Я ладен був і не таке терпіти заради неї. Та вона брала все це як належне. За стільки років — жодного разу не сказати звичайне “дякую”!

…Тепер розумію — обоє ми були добрі цяці. Вона поводилась так від злості, від безсилля. Відчувала — я не належу їй. Мені досить було довести протилежне. Рішуче, по-чоловічому…

І все-таки вона освідчилась першою. Їй не відмовиш у чуйності. Ясна річ, як страшенно важко тридцятитрьохрічному холостяку, анахорету-вченому сказати: “Будь моєю дружиною”, — на це здатна далеко не кожна жінка. Віка зробила за мене дев’ять кроків з потрібних десяти. І я злякався. Я знайшов безліч доказів “проти”, використавши й міщанські одкровення моєї матері.

Не скажу, що я свідомо ревнував її до цього колишнього спортсмена. Але така публічна демонстрація… Помста за мою слинявість? Поза всякими сумнівами… І все ж у ті хвилини я забув про все. Мені хотілося принизити її до краю. В мене руки свербіли від бажання наздогнати, вчепитися, скинути зі сходів…

Тобто насправді я б ніколи не вчинив нічого подібного. Так би усе й перетліло в мені. Але уявляв із вбивчою яскравістю. Ось так наздоганяю і…

Можливо, це бажання мене й на гору повело. Чи то заспокоїти себе намагався, чи ще більше роздратувати… Найжахливіші хвилини в моєму житті…

Цей… Костянтин схопив мене за руки, почав про щось белькотіти, пояснювати… Мені здається — я пройшов крізь нього, як крізь повітря.

…Я часто ходив розмовляти з нею. Навіть скаржитися. Вона для мене суто жіночого роду. Безлика шелестка богиня. Я перетнув галявину і став на коліна: і вона, як завжди, приголубила мене. Ніжний лоскіт лапок і вусиків по всьому тілу, така дружелюбність… Я плакав і сповідався. А потім, чомусь упевнений в її беззастережній підтримці й розумінні, подякував — і пішов. Я не міг повернутися в цей дім, для мене він був священним, тут минали мої найкращі години, тепер цей вівтар осквернили… Бродив лісом, читав уголос вірші, то проклинаючи Віру, то оплакуючи… злякався чогось, кинувся крізь хащі напролом, дістався до шосе. Мною володіла одна думка: повернутися до міста. Йшов узбіччям, доки не настав ранок. А назустріч… з сиреною, з мигалкою… міліцейські машини. Одна, друга. Потім пожежні — і знову міліція. Хіба я міг припустити…

Безглуздо гадати, що форміка зрозуміла мої слова й узялася помститися за кривду. Сталось інше. Феромони! Наше дихання, піт, сльози — це теж феромони. хімічні сигнали. Вони малюють точну картину стану людини. Ми настільки нездарні, що не вміємо читати послання власних залоз. А вона навчилася за роки спілкування зі мною. І я знав про це. Форміка прекрасно відчувала мої бажання, навіть ті, які й словами нелегко сказати. Забути про її надзвичайну сприйнятливість — ось у чому мій злочин! Вона торкалася до мене сотнями тисяч своїх спритних “клітин”, і в її свідомості складався образ. Годувальник у небезпеці. Він хоче, але не може впоратися з ворогом. Ворог у будинку. Годувальника треба врятувати. Не знаю — чи з дружніх міркувань, та вже напевно для того, щоб не залишитися без догляду й основного джерела прокорму… Я міг мовчати, — хімія мого організму волала: “Вбий!” І форміка виконала команду. З тією ґрунтовністю й ретельністю, які властиві мурашиним сім’ям.

…Адвокат пояснив: очевидно, мене буде виправдано — за відсутністю складу злочину. Можна засудити й покарати за навмисне вбивство… За вбивство через необережність… за співучасть, підбурювання, пособництво… Я — юридично чистий. Немає міри покарання за злочинні думки… за агресивність, що гніздиться десь у мозкових підвалах. Усе це так. Та що мені робити з собою, коли я знову й знову уявляю… як вони кусали її…

Я уявляю форміку, яка мовчки чекає вночі. А поряд, за тонкою стіною, — нас, збуджених, хмільних, нестямних у своїх дріб’язкових порахунках і претензіях одне до одного. Ми не повинні були допустити до цього, ми самі винні в усьому, що сталося.

Віко, бідолашна моя дівчинко, Віко!..”

Володимир Заєць МІСТО, ЯКОГО НЕ БУЛО Повість

1

Ніхто не бачив, як приземлився Прибулець. Лише старий Михайло, трясучи сухими кулачками, запально доводив, що він був єдиним свідком цієї події. Йому й не заперечували — просто не хотіли з ним зв’язуватися. Може, він таки перший угледів, але… Всі твердо знали: цей старий брехун навигадує сім верст до небес і все лісом. Одного разу він уже плів, ніби в 1054 році спостерігав спалах наднової зірки,[8] описаної ще в древніх китайських хроніках. Саме звідси, з цієї самої вулиці, стоячи на цьому самому місці!

З нього просто посміялися. Мале й старе відає: їхнє містечко засноване 1154 року, а тому не міг старий брехун бачити космічну катастрофу, живучи в містечку, якого не існувало.

Розлючений Михайло подер на грудях сорочку, обізвав усіх безмозкими баранами й пришелепкуватими. А потім поніс таке, що вуха в’янули: жінки хутенько забрали дітей і пішли геть, навіть чоловіки почервоніли, ніяково знизуючи плечима:

— Оце дає! От розійшовся!

Сам факт незвичайного довголіття старого нікого не дивував і сприймався, як щось нормальне, природне. У містечку звикли до чудес. Справді, найдревніші його мешканці пам’ятали Михайла вже старим.

Ще в дні їхньої юності сторож містечкового кладовища був таким, якого й зараз знають: вертким, рухливим, часто п’яним дідуганом, лице якого заросло шпакуватою борідкою.

А містечко Крутояри досить древнє. Місцеві жителі особливо пишалися тим, що воно згадується в прадавньому літописі. Багато хто цитував напам’ять: “Князь Юрій Безпрозванний, аби оселитися йому для виїзду на лови, повелів три хати спорудити. А проти злодіїв та іншого розбійного люду до тих хат охорону поставив”.

Так, за літописом, виникло містечко Крутояри.

Між тим автор має всі підстави думати, що Михайло не брехав.

Вранці в першу п’ятницю червня Михайло, як завше, прокинувся з важкою головою. Заспаний і невмитий, він. вичвалав за двері й нараз завмер у незручній позі, вслухаючись у незнайомі, тривожні звуки. До вкрай здивованого сторожа згори долинали могутній посвист, гул і нестерпний тріск. Михайло злякано підвів голову й побачив, як, пробивши кучеряву хмару й виблискуючи під косими променями сонця, на землю падав дивний літальний апарат, схожий на гігантську дитячу сріблясто-сіру дзигу.

Той апарат сховався в густому тумані, хруснув опорами, неначе переламався сухий сучок, і засторчився.

За звичкою рука сторожа метнулася до лоба, щоб перехреститися, але тут же опустилась. Старий докумекав: дивна штука — це ж звичайнісінький інопланетний космічний корабель.

Отже, треба негайно зустріти гостей. Михайло шмигонув до комірчини в надії знайти там транспарант “Ласкаво просимо”, якого він одного разу, бувши напідпитку, зірвав з Будинку культури й повісив над ворітьми кладовища. Начальник комбінату комунальних підприємств гідно оцінив чистоту й благородство його помислів: суворим і доволі крутим словом наказав зняти транспарант.

Не одразу Михайло збагнув суть сказаного і лише через хвилину-другу почервонів, до сліз образився на свого начальника. Однак скорився його волі й заховав транспарант до комірчини, де він і досі валяється, завалений усяким мотлохом.

Змахуючи з лиця павутиння і раз у раз гикаючи, сторож через дірку в паркані видерся з кладовища. Обережно, крадькома підійшовши до космічного апарата, розгорнув транспарант і з неприхованим нетерпінням став чекати гиходу прибульця.

“Хоч би не павук, — заклопотано думав Михайло, уявивши двометрового павука-монстра. — От якби схожий на.:юдину. Тоді все гаразд. Людина з людиною завжди домовиться, якщо захоче…”

Так Михайло заспокоював себе, аби підняти дух перед історичною зустріччю.

Але даремно він жахався. Прибулець з космосу не був монстром, і коли він з’явився в отворі верхньої частини “дзиги”, сторож з полегкістю зітхнув.

Згодом він вихвалявся:

— Відверто скажу: попервах боявся. Що за гість? А як одразу кинеться і почне мене гризти? Уявляєте?.. А він виявився звичайним собі чоловіком. Лоб високий, хоч горіхи лущ. А хліборізка, — при цьому весело зареготав, — мала. Хирява хліборізка. Такою багато не з’їси.

Прибулець був блідий, худий і вишукано граціозний. Спершу Михайлові здалося, що інопланетянин високого зросту, та коли ближче підступив до нього, пересвідчився: зріст у нього звичайний, середній.

— Здрастуйте, — дзвінким голосом звернувся Прибулець до Михайла. — Ви не могли б мені допомогти? Я хочу зустрітися з вашим начальством. Розумієте, сталася вимушена посадка.

З несподіванки сторож аж онімів, дивуючись, що інопланетянин такий нетямущий. Хіба ж так, хіба такими словами починають зустріч з представником іншої цивілізації?!

Нарешті простягнув руку долонею вперед, наче спиняючи Прибульця, і з докором сказав:

— Зачекай. Не поспішай поперед батька в пекло. Значить, так. Насамперед: ласкаво просимо, — сторож тицьнув пальцем на транспарант і провадив далі: — Дозвольте від мого імені, а також від імені… — він гикнув і зробив широкий жест, немовби охоплював свої безрадісні володіння. — Словом, просимо на Землю.

— Спасибі, — ввічливо мовив Прибулець і, збагнувши, що без ритуалу ніяк не обійтися, додав: — Дякую вам від свого імені, але без чийогось доручення. Скажіть, як пройти до вашого керівництва?

Михайлів ентузіазм хутко згас. Він знову відчув, як важкий тупий біль крає печінку, а шлунок зводить судомою. Поблякли кольори навколишнього світу. Все довкола стало старому байдужим: і діаманти роси, що спалахували на сріблястому сплетінні павутини, і смарагдова зелень трави, і лазурова голубизна квітів…

— Начальником ЖЕКу в нас Никодим Йосипович Іванов. Іди до нього, може, зарадить. Добра людина, душевна. Прошкуй по Корогодській вулиці, он вона, — махнув рукою сторож, — ліворуч побачиш нашу славну установу.

Останню фразу він вимовив тихо, потому зашепотів і, врешті, змовк.

Прибулець подякував Михайлові і закрокував по Корогодській — єдиній заасфальтованій вулиці, якою неабияк пишалися в містечку.

Поки інопланетянин іде до скрбмної одноповерхової споруди ЖЕКу, я хочу ввести читача в курс справ, розповівши про дивні особливості Крутоярів і його жителів.

Річ у тім, що за період, про який я розповідаю, тут творилися справжні дива, траплялися випадки, коли, як мовиться, волосся ставало сторч. Одначе, звикнувши до всіляких чудес, мешканці містечка навіть не реагували на них, бо ж людина поступово звикає до будь-яких ситуацій.

Прибулець відчинив двері і ввійшов у коридор, в якому клубами плавав дим і спалахували сигаретні вогники. Знервовані чоловіки метушливо ходили з кутка в куток, насторожено поглядаючи один на одного.

Інопланетянин обережно штовхнув ще одні двері й опинився в крихітній приймальні. Байдужі очі секретарки за звичкою неприязно стрельнули на нього і втупилися в якісь папери.

На інопланетянина, що сміливо втиснувся сюди, невдоволено зиркнули ті, хто чекав прийому; так дивляться на надто енергійного пасажира, який вдерся до переповненого загального вагона і змусив потіснитися інших. Хоча, здавалося, до його появи й так було нікуди ступити.

— Шановні громадяни, — нерішуче промовив інопланетянин, — дуже прошу, пропустіть мене. — Я Прибулець.

Відвідувачі одразу наїжачилися, сипнувши злими дотепами:

— Ви бачили такого?! Поза чергою його… Всі ми, голубе, тут прибульці.

— Будьте ласкаві, ввійдіть в становище…

— Поспішаємо, аж з ніг падаємо, — хихикнув один, і під його очима, мов достиглі сливи, налилися пухлини. — Ти що, чарка з горілкою, щоб тебе — вперед?..

— Навіщо так? Може, справді, цього громадянина слід пропустити, — єхидно процідила крізь зуби маленька, схожа на засушений опеньок стара. — А якщо він на третьому місяці або заслужена бабуся, ну, як оце я?

В приймальні дружно зареготали.

— От що, Прибулець, чи ще як там тебе… Всі ми звідкись прибули, — категоричним тоном відчеканила круглолиця жінка в червоній кофтині й тісніше притиснулася до дверей, оббитих чорним дерматином. — Ось я, наприклад, прибулець з дому. А ти, Ганно? — показала білі зуби своїй сусідці.

— А я — із молочного магазину…

У сторопілого інопланетянина відібрало й мову, він знітився і покірно став у кінець черги.

Через кілька годин всі відвідувачі залишили приймальню. Лише Прибулець самотньо нидів на лаві. Із кабінету виглянув начальник і, витираючи спітнілого лоба, кволим голосом запитав:

— Хто ще до мене?

— Та ось, каже — Прибулець, — байдуже відповіла секретарка.

— Інопланетянин я… Мені просто не вірять… — втрутився він у розмову. Прибулець був украй здивований, що його появу всі сприйняли без будь-якого ентузіазму й інтересу. — Розумієте, двигун зіпсувався, потрібен ремонт.

— На жаль, — розвів руками начальник, — наша техніка не така досконала, щоб лагодити інопланетні космічні апарати. Одначе спробуємо. А поселимо поки що на Другій Горіхівці, у двадцять п’ятому будинку. Кілька місяців тому там іще жила бабуся Маланка, але, як кажуть, перестала ряст топтати…

Прибулець чекав конкретнішої допомоги від начальника:

— А коли?..

— Ремонтувати? Заждіть… Радий був з вами познайомитися, — і на прощання потиснув інопланетянинові руку. — Не дивуйтесь, що прийняли вас звично й буденно. Наше містечко особливе. Тут іноді такі дива трапляються, що просто за голову берешся.

2

Двір здавався Хлопчикові величезним. То був для нього цілий загадковий світ — у ньому, немов у тропічному лісі, жили різні тварини, комахи, птахи.

За будинком, у закутку між двома старезними парканами, що сходилися клином, у густому сливняку, водилися дрібні зеленуваті пташки — бажана, але не дуже часта пожива кота Пилипа. В іншому кінці двора, за сараєм, на верхівці акації змостили гніздо метушливі й галасливі сороки.

Будинок стояв на пагорбі, південний схил якого густо поріс колючою дерезою, акацією, травою. Там жиз кумедний гостроносий їжачок. Він полюбляв пити молоко з блюдечка, але завжди, презирливо пирхаючи, відмовлявся від яблук — цих неперевершбних ласощів колючих звірят. Зате їжачок із задоволенням їв жабенят. Хлопчик не раз спостерігав за тим полюванням, і йому було шкода жабенят. Відтак поступово пригасала симпатія до свого колючого Друга.

Тітка Тася жила в злагоді з усіма мешканцями двора. За винятком хіба що сорок. “Чорно-білі злодійки”, — часто кричала вона, не без підстав підозрюючи, що саме вони викрадають курчат.

Сороки начеб знали про тітчину неприязнь до них і, помітивши її, спішно злітали на верхівку високої дерев’яної телеантени. “Нічого, — погрожувала вона кулаком. — Ви ще потанцюєте в мене, скуштуєте моєї “доброти”.

— Хіба сороки вміють танцювати? — з інтересом розпитував тітку п’ятирічний малюк.

— У мене потанцюють, — відповідала тітка, поступово заспокоюючись і вкотре перелічуючи курчат.

Хлопчик любив, продершись через дірку в старій огорожі, сісти на самій верхівці пагорба і вдивлятися аж ген туди, де зливалися річечки Заверть і Ужиця, а небо сходилося із зубчастою смугою лісу. І тоді йому ставало моторошно від думки, що ось там закінчується земля, — далі починається бездонна жахлива прірва, в яку з рокотом спадають річкові потоки; і саме там, вивертаючи коріння з грунту, риплять сосни. Йому над усе хотілося своїми очима угледіти те страшне видовище.

Пізніше Хлопчик почав розуміти, що ніякої прірви немає. Баржі, вщерть навантажені вугіллям, пливли вниз по річці й за кілька днів поверталися назад з піском або гравієм, щасливо проминувши рубежі, вифантазувані уявою Хлопчика. Та й тітка Тася у відповідь на його схвильоване питання глибокодумно завважувала:

— Горизонт — це, радість моя, лінія уявна, як і багато що в нашому житті.

Згодом Хлопчик зацікавився сороками. Сидячи на пагорку, тихенько сам собі наспівував:

— Ой, сороко-білобока, навчи мене літать!..

Птахи спокійнісінько сиділи на акації і без упину скрекотіли. Хлопчик у зажурі спостерігав їх і, мов заклинання, повторював ті слова: він уже знав, що діти не можуть літати… І те страшно його пригнічувало. А що як?.. Трапляється ж у житті таке, про що дорослі й не мріють, — здійснюється неможливе…

Хлопчик уважно вдивлявся в рухи пташиних крил і сам розмахував руками, прагнучи якнайточніше наслідувати білобоких. При тому він сторожко оглядався: щохвилі міг донестись єхидний тітчин сміх:

— Дивіться, люди добрі! І не соромно тобі, такому здорованю! Втіху собі знайшов — лі-та-ти-и! Ти краще б сипонув курчатам пшона, налив водички…

А ще подобалося Хлопчикові спостерігати маленьких, рудих і метушливих мурашок на стежці, яка вела до хвіртки. Його дивувала наполегливість і працьовитість маленьких створінь. Щоранку він насипав із щербатої цукерниці в долоню цукру й ніс до мурашника. Кілька разів на день Хлопчик прибігав до нірки, щоб поглянути, чи не розтанула солодка гірка.

Все довкруж живило дитячу допитливість, все викликало в нього жвавий інтерес. Навіть звичайнісінька тінь від стовпа з ліхтарем на городі цікавила Хлопчика. Його вражало те, як зі швидкістю слимака повзе чорна тінь по землі, як переломлюється, падаючи на стіну сарая, як зменшується до півдня і знов росте до заходу сонця.

Тітка Тася працювала фельдшером на “швидкій допомозі”. Йдучи на роботу, вона залишала на плиті суп, а кастрюлю з кашею ретельно Екутувала ганчір’ям, щоб довше була теплою.

До школи Хлопчик пішов у сім років. Учителі не могли ним нахвалитися: здібний, допитливий, слухняний, має гострий дитячий розум. Водночас знизували плечима: “Якийсь він дивакуватий, часом зовсім незрозумілий”.

У тому віці він ставив десятки запитань, на які жоден дорослий не міг відповісти. Як і раніше, більшість часу був на самоті, вилізав на пагорок і жадібно вдихав тепле повітря, настояне на гіркуватому запаху трав. І про щось думав.

Одного вечора Хлопчик прийшов на своє улюблене місце і сів, підібгавши ноги. Земля пашіла теплом, в урочистій незворушності застигли крона дерев. Десь удалині, біля самої річки, галасливо веселилася компанія підлітків, і вечірнє повітря доносило сміх, вигуки.

Поруч хтось кашлянув. Хлопчик здригнувся і повернув голову: неподалік, точнісінько в такій позі, як і він, сидів Прибулець.

3

Нагадую, що Хлопчикова тітка Таїсія Іванівна працювала фельдшером на пункті “швидкої допомоги”, що розташувався в старому будиночку, зовні невідь-коли поштукатуреному.

Та штукатурка потемніла, місцями повідколювалася — з-під рідко набитої дранки виднілись підгнилі сіро-жовтуваті колоди. В трьох кімнатах і поселилася “швидка допомога”.

Навпроти, через дорогу, стояло одноповерхове приміщення поліклініки. За ним, у дворі, відгородженому од вулиці низеньким штахетом, — лікарня з усіма відділеннями.

Того дня Таїсія Іванівна вирішила нарешті порадитися з психіатром Андрієм Григоровичем про свої домашні справи.

Треба сказати, що на пораду до нього йшли не лише з приводу психічних розладів, питались його думки й тоді, коли про медицину зовсім не йшлося.

Андрій Григорович був пенсійного віку. Він носив окуляри тільки в золотій оправі. Як же не довіряти такій людині?

І до нього йшли з усього містечка. Син починав заглядати в чарку — негайно до Андрія Григоровича. Дочка пізно вертається додому — біжать радитися, що робити. Загальна думка була така: в будь-яких сімейних справах кращого порадника, ніж Андрій Григорович, не знайти.

Вибравши момент, коли не було викликів, Таїсія Іванівна прошмигнула через дорогу, зайшла до поліклініки, впевнено протиснулася крізь натовп біля віконця реєстратури і невдовзі опинилася коло дверей із синьою табличкою “Психіатр”. Несміливо прочинила двері кабінету.

— Андрію Григоровичу, — мовила, сівши на край кушетки, прикритої жовтуватим, запраним простирадлом. — Я до вас порадитись.

Вона вочевидь хвилювалась. Андрій Григорович не впізнавав свою давню знайому.

— Що скоїлося?

— Справа незвичайна, — ледве витиснула тітка, і враз обличчя її вкрилося рожевими плямами.

— Заспокойтеся, Тасенько, — його голос звучав трохи хриплувато, як у Вінні-Пуха з відомого мультфільму. — У нашому містечку, перепрошую за мимовільний каламбур, незвичайні випадки — звичайнісінька справа. Надто останнім часом. — Лікар звернувся до похмурої, огрядної медичної сестри: — Зіно, скажіть, будь ласка, щоб хвилин десять — п’ятнадцять до мене ніхто не заходив.

— Я з приводу свого племінника, — від хвилювання Таїсія Іванівна заломила пальці. — Чи, може, це в мене з психікою не все гаразд? Може, мені так здається? — поступово голос набував звичної легкості, невимушеності. — Одне слово, дитина росте без батьків. Виховання, звісно, не те, що з мамою і татком, хоча я до нього — всім серцем. Але Хлопчик сам по собі дуже вразливий, і уява в нього надто буйна. Щоправда, я розумію: це не пояснення… З дитинства в нього багато дивацтв. А тепер — і поготів.

Андрій Григорович незворушно сидів у кріслі, склавши пухлі руки на повному животику, і уважно слухав, киваючи головою.

— То що ж усе-таки сталося?

— Пам’ятаєте, Андрію Григоровичу, ви колись були в мене вдома? Будинок стоїть на узгір’ї, а внизу ростуть акації. Там ще багато сорочиних гнізд. І ось недавно дивлюся — сидить племінник і щось бубонить, руками вимахує. Мене він не помітив — я вішала білизну на мотузок між двома грушами-дичками. Ну зразу за його спиною. Чую, весь час одне й те саме повторює: “Ой, сороко-білобока, навчи мене літать”. Затихне і знову. Та якось дивно так, інтонація зовсім не дитяча. Мені чогось аж лячно стало, я й про білизну забула, стою, слухаю. — І раптом… — очі Таїсії Іванівни округлилися: — …І раптом Хлопчик відірвався від землі! Я остовпіла, з місця не можу зрушити. А він злетів метрів на три вгору — ну, думаю, зараз розіб’ється. Але минулося. Кілька секунд повисів у повітрі й плавно спустився на землю. Я незчулась, як опинилася біля свого будинку. Навіть виварку з білизною забула. Сіла за стіл і вдаю, ніби шию, а голка в руках ходором ходить. Яке там шиття? А він пройшов повз мене — якийсь розгублений, заклопотаний. Досі, як згадаю, серце заходиться…

— Ну й ну… — Андрій Григорович підвівся. — Заспокойтеся. Хочу вам сказати, шановна Таїсіє Іванівно, що в такому випадку можливі лише два варіанти: або ви психічно хворі, або спостерігали цілком реальну подію. Але я все-таки схильний швидше повірити в диво, ніж у ваше божевілля. Більше ви нічого за ним не помічали?

— Якби ж то все на тому й скінчилося… Далі ще гірше… Одного разу дивлюся, стоїть хлопець на стежці і руками повільно водить, наче диригує. Підходжу, бачу на стежці якісь літери. “Ура! Канікули!” — читаю. І тут мало не впала з подиву. Букви ці, якими слова написано, з живих мурашок складено. Уявляєте, з живих мурашок! Стоять на місці одна за одною — і літери виходять. А потім починають повзати вперед-назад — і, здається, слова туди-сюди снують. — Вона стулила долоні біля грудей і трагічно зронила: — Скажіть, любий лікарю, хворий мій розум чи ні?

Андрій Григорович зиркнув на годинник, засопів і заклопотано похитав головою.

— Не хвилюйтеся. На галюцинації це не схоже. Правда, при шизофренії… Але з емоціями у вас все гаразд. От хіба що комплексна, так звана синестетична галюцинація Майєр-Гросса. Проте й тут кінці з кінцями не сходяться. Я певен, у вас немає ні галюциноїдів, ні галюцинозів, ні псевдогалюцинацій. У вас загалом здорова й витривала психіка. Їй нічого не страшно.

Втішне повідомлення чомусь викликало в Таїсії Іванівни зворотну реакцію. Брови її пішли вгору, губи склалися в трубочку, пальці судорожно скручували ріжок простирадла.

— Як це — не страшно? Чому — не страшно? Що ж, я не маю права з глузду з’їхати, як усі нормальні люди?

— Маєте, маєте, — заспокоїв її Андрій Григорович, приховуючи посмішку. — Головне не це. Просто все, що ви бачили, — правда. Істина. Об’єктивна реальність. У будь-якому іншому місті таке неможливе. А в нашому… Наше містечко особливе. Повірте старій людині: тут завжди творяться дивні речі. Взяти хоча б сторожа містечкового кладовища Михайла. Всі вважають його нікчемним п’яничкою, у якого одне в голові — залити очі горілкою. Що є, то є, ніде правди діти. Але бесіди з ним мене просто приголомшили. Його пам’ять зберігає тисячолітню інформацію! Одного разу я спитав, чому він став сторожем на кладовищі. “Мені все надокучило, — відповів. — Ні в чому я не зміг досягти досконалості. Отож усе для мене втратило свій сенс. Mea culpa, mea maxima culpa![9] — підсумував, стурбовано оглядаючись. — Оце б випити чарчину”.

Тоді я й подумав, що він старіє, і порадив перебратися жити в міську упорядковану квартиру. Мовляв, стає дедалі важче себе обслуговувати — заготовляти паливо, носити воду. У відповідь Михайло засміявся: “Е, ні! Нажився я в міських квартирах, у тих клятих інсулах. Місто — ворог людини!”

Згадуючи ту розмову, Андрій Григорович лише здивовано знизував плечима.

— Не розумію, чому він сказав про інсулу. Латиною інсула — острівець. До чого тут острівець? Але Михайло не єдиний дивак у нашому містечку. Пам’ятаєте, років п’ятнадцять тому ніби греблю прорвало — стали діятися всілякі чудеса. До них уже почали звикати. Тож хай вас не дивує, вони й не таке бачили. Торік он у сонячний, безвітряний день автобус раптом піднявся в повітря і перелітав від зупинки до зупинки. Пасажири і водій співають, а кондуктор замість квитків продає квіти. Вам не дивно?

— А що тут дивного? На те й автобус, щоб возити людей.

— В інших містах автобуси курсують по землі, — делікатно зауважив Андрій Григоровичі провадив далі: — Або такий приклад: на Флітській вулиці живе чотирнадцятилітня фея із золотистими крилами за спиною — учениця середньої школи № 2 Феня Моргана. Чули, мабуть, легенду: раз на сторіччя народжується в нашому місті дивний хлопчик. З його появою на світ чудеса починають сипатись, як з мішка. Хлопчик той наділений тонкою натурою, чистою, кришталевою душею і надзвичайно вразливою уявою. І все, що народжує його голова, стає реальністю. До чого це я все веду? Зіставте дві цифри: п’ятнадцять років тому народився ваш племінник, і п’ятнадцять літ тому, наче з решета, посипались дива. Навіть Феня Моргана народилася через кілька місяців після Хлопчика. Ви розумієте, про що я кажу?

— Так. Але трохи сумніваюся. Не вкладається все це якось у голові. — Таїсія Іванівна змовкла й нараз випалила: — А ви не помічаєте за собою ніяких дивацтв?.. Ой, побіжу, бо там, мабуть, уже телефон розривається… Дякую за консультацію.

І вона заквапилася на “швидку”.

4

Батько й мати Фені — звичайні люди. Літати в повітрі, звісно, не можуть, телепатичними здібностями не володіють. Дідусі й бабусі (як по батьковій так і по материній лініях) теж не вирізнялися з-поміж інших якимись особливостями.

Про те, що Феня не така, як усі діти, стало відомо ще в пологовому будинку. Акушерка помітила на спинці новонародженої якусь напівпрозору плівку і спробувала її зняти. Виявилося: плівка приросла до плечей. Коли ж плівка підсохла, то, на здивування лікарів, стала схожою на крильця, як у бабки.

Феня швидко росла, добре набирала вагу й усміхалася до тих, хто до неї підходив. У півтора місяця почала вимовляти деякі слова. Помітивши, що ті спроби інколи просто лякали батьків, вона вчилася говорити вночі або тоді, коли нікого не було поряд. Але ж хіба втримаєш таємницю?!

Одного разу, коли Фені виповнилося три місяці, мама надто наполегливо годувала доньку, і та, крутячи головою й кривлячись, несподівано озвалася тоненьким голоском:

— Не хочу більше. Я не голодна… Невже ти, мамо, не бачиш?

Мама зблідла, руки в неї затремтіли — вона ледве підвелася на ноги й позадкувала до дверей. Кілька хвилин ошелешено стояла, зіпершись на одвірок, а потім прошепотіла до чоловіка, який читав газету в сусідній кімнаті:

— Павлушо… Вона заговорила…

— Невже? — розгубився глава сімейства, проте одразу знайшовся: — Зрештою, нічого дивного. Для жінок розмова — форма існування.

Далі почалися коїтися речі ще незвичайніші. Батьки помітили, що їхня донька може поглядом пересувати окремі предмети і володіє телепатією. Минав час, до фантастичних здібностей дівчинки поступово почали звикати.

Як і всі діти, Феня ходила до дитсадка, в сім років сіла за шкільну парту. Хіба що зовні виділялася з-поміж дітей великими зеленими очима і непосидючістю.

У п’ятнадцять вона була вже вродливою дівчиною, на яку заглядалися містечкові хлопці. Але чарівна Феня дружила тільки з Хлопчиком, її ровесником, який жив у Флітському провулку. Вони чудово розуміли одне одного. Досить було Фені подивитися на того, хто видавався їй смішним, як Хлопчик хапався за боки. Якщо ж він показував ка щось смішне, Феня пирхала в долоню.

Вони разом ходили до школи, вдвох поверталися додому й весело теревенили про всяку всячину. Однокласники брали Хлопчика на глузи, коли бачили в його руках два портфелі, але він не звертав на їхні шпильки уваги.

— Чудовий учора був захід сонця, — казала Феня, знаючи, що Хлопчик напевне бачив цю дивовижну картину, — півнеба палало!

— Наче горіла тисяча вогнищ, — підтакував Хлопчик.

— Ні, мільйон! А я вночі гуляла, — раптом зізналася Феня, викликавши в нього подив і заздрість.

— І тебе мама відпустила?

— Пхе, дочекалася, коли вона заснула, і… вилетіла у вікно! Місячні промені пестили моє тіло, а мене нічна тиша міцно обіймала. Я ж — невидимка…

— Ага, невидимка… Можна подумати, — бурчав Хлопчик. — Чому ж тоді коло вашої хати до півночі собаки гавкали?

— Ні, це неможливо! — вдавано обурювалася Феня. — Ви, чоловіки, надто прозаїчні. Найромантичніше перетворите в банальне…

Хлопчик хотів заперечити, але “ви, чоловіки” полестило його самолюбству, і він промовчав.

Взагалі він мріяв про те, щоб Феня бачила в ньому справжнього мужчину, а не довгов’язого підлітка, яким був насправді. Хотілося, аби в її зелених очах заіскрилося щось інше, несхоже на просто дружні стосунки.

5

Валеріан Семенович викладав у старших класах фізику. Худющий, невисокого зросту, запальний. Великі, на пів-обличчя окуляри в роговій оправі ледве трималися на крихітному гострому носику і робили педагога схожим на неповнолітнього мотоцикліста.

До Крутоярів Валеріан Семенович попав за розподілом педінституту, хоча зовсім не мав бажання їхати сюди. З першого дня містечко йому не сподобалося, називав він його “бісовою діркою”.

— Хай йому грець! — дратівливо вигукував він, прокидаючись вранці у своєму холостяцькому ліжку і дивлячись на поплямовану стелю — наслідок учорашнього заливного дощу. — Місто, називається! Зачухане містечко!

Вчора ввечері, коли дощ тільки почав накрапувати, з учителем сталася дивна пригода. Йдучи увечері зі школи мимо ставка, Валеріан Семенович випадково глянув на вербу, що нависла над водою, і спинився, наче громом вражений. На дереві сиділа якась істота, схожа на людину, і розчісувала зелене волосся. “Очевидно, старшокласники вирішили пожартувати”, — подумав фізик. Але тут же вгледів, що істота ця жіночої статі і зовсім гола.

Або ще таке. Збирав він одного разу в лісі гриби. Раптом чує голос:

— Не виривай гриби з корінням, фізик, бо дограєшся. А ніде ж ні душі. Звідки голос — неерозуміло. Чортівня якась, та й годі.

…Зціпивши зуби й гучно соваючи стільцями, фізик заходився одягатися. Швидше б збігли роки обов’язкового відробітку після інституту — знову б додому, до аспірантури! А вони ж, ці роки, повзуть, неначе черепахи.

Школярі в містечку теж якісь дивні. Чого варта лише одна Феня Моргана з 8-А! Геть замучила своїми дивними запитаннями. Ні, тут не занудьгуєш!..

Передчуття Валеріана Семеновича справдились — він таки зчепився з Фенею, хоча на те не було й причин. Тема уроку проста і зрозуміла: будова матерії, елементарні частинки. Розповідав правильно, як написано в підручнику, — доступною дітям мовою, в суворій відповідності з навчальною програмою і поурочним планом. І тут — ця Моргана. І те не так, і те як слід не розтлумачив. А наприкінці недвозначно закинула: “Ви, Валеріане Семеновичу, сприймаєте природу механічно, а вона, уявіть собі, жива!”.

Фізик не вдався до диспуту з ученицею, лише, як міг, закликав її до порядку й дисципліни. Та Феня, звісно, таких слів не знала й тому не вгавала. Вона невідь-чому приплела сюди Ейнштейна й Уїлера, базікала про якісь елементарні частинки, нагадала про вакуумну піну і кварк-глюонну рідину.

Кров ринула в голову фізика, і він, ледве стримуючись, люто бгав аркуші поурочного плану. Йому вже ніяк не вдавалося стежити за ниткою міркувань невгамовної школярки, слух сприймав лише окремі слова:

— Я пам’ятаю, як говорив мені одного разу сер Ісаак. Маю на увазі Ньютона…

Багрянець на щоках фізика змінився смертельною блідістю, і Валеріан Семенович з ненавистю покосився на Феню:

— Сподіваюся, своєю присутністю ви ощасливите директора, як двісті років тому ощасливили Ісаака Ньютона.

Розлючений, він підійшов до кабінету з табличкою “Директор М. Р. Лін” і постукав. У голові гуло, в горлі пересохло, і Валеріан Семенович навіть не почув, чи йому відповіли. Прочинив двері й просто з порога відрапортував:

— Максиме Родіоновичу! Сил не вистачає! Знову ця Моргана!

І осікся. В кабінеті нікого не було. На підвіконні стояв запорошений глобус, на стіні висіла якась діаграма. Тихо і спокійно. Валеріан Семенович сів край столу, забарабанив пальцями по стільниці. Раптом за його плечима пролунав баритон директора:

— Валеріане Семеновичу? Що з вами?

Підхопившись, фізик очманіло дивився на Максима Родіоновича, який стурбовано схилився над журналом і червоним олівцем робив у ньому позначку. Його товсті щоки надулися. Директор мав буденний, трохи заспаний вигляд.

— Я… — заїкнувся Валеріан Семенович. — Мені здалося, що в кабінеті нікого немає. А ви… тут… Прошу вибачити…

— Хе-хе-хе, — розкотисто засміявся Лін. — А я, виявляється, тут. Був і є. Не помітили мене? Шкода… Начальника треба помічати. Нагнувся за ручкою, а ви зайшли і не вгледіли свого директора.

Немов на знак доказу він подав фізикові кулькову ручку.

— Нахилилися?.. — голос Валеріана Семеновича досі тремтів. — От так оказія… Ну, це добре, Максиме Родіоновичу, — він потроху заспокоювався. — А то останнім часом ввижається мені всяка чортівня. Нерви, мабуть… Та ще ця Феня Моргана. Працювати через неї неможливо. Вона оце на уроці…

— Знаю, знаю, — усміхнувшись, директор показав два великих, наче в бобра, зуби. — Зухвала. Самовпевнена. І все-таки ви з нею делікатніше, обережніше.

— Це ж чому, дозволю вас спитати? — спаленів Валеріан Семенович і без запрошення важко сів на стілець. — Та вона таку нісенітницю верзе! Уявляєте? Про особисту зустріч з Ньютоном! Так би мовити, душевна розмова за чашкою чаю!

Директор відступив на крок від свого молодого колеги, який запально вимахував руками, і різким тоном сказав:

— Дівчина безкомпромісна, але правдива. В цьому можете не сумніватись. Якщо розповідає, що бачилася з Ньютоном, значить, так і було. Звісно ж, зустрічалася не сама Феня, а одна з її прапрабабусь. Феї, не забувайте, мають спадкову пам’ять.

— Фея! Сміх, та й годі. Фея! — скривився фізик і засовався на стільці. — Справді, що тут дивного?! Учениця восьмого класу — фея. Прибулець з космосу в містечку живе. Мавка сидить на гілляці. Все нормально, товариші! Все легко пояснюється з наукової точки зору!

— Вгамуйтеся, Валеріане Семеновичу, — директор подав йому склянку води. — Містечко наше — незвичайне. А все тому, що мешкає в ньому Хлопчик…

Фізик відсахнувся од склянки і втупився очима в директорський стіл, який не мав ні шухляд, ні тумб. За таким столом не те що людина, кошеня не сховається. Тоді як же він міг не побачити директора?..

Ця думка буквально похитнула розум Валеріана Семеновича, і він у напівзабутті відкинувся на спинку стільця, схилив набік голову, звісив руки. І тієї ж миті до кабінету без стуку ввійшла Феня.

— Бачила? — директор подивився на фізика.

— Сам винен, — сказала вона. — Не жалій його, Мерлін.

— Ой, Моргана. Не мені вчити тебе терпінню і делікатності. Ну навіщо ти вихваляєшся своїми спадковими знаннями? В цьому немає твоєї заслуги.

— Не можу втриматися, коли чую єресь, — стенула плечима дівчина. — Для нього природа — якась мертва, закостеніла річ. Хіба можна керуватися примітивними правилами, забуваючи, що є вищі закони.

— Ой, молодість, — тихо мовив директор, спрямувавши свій гострий погляд в зелені очі феї. — Який максималізм! Пам’ятаю, і я колись так міркував: усе можу, все мені підвладне. Феню, знаємо й можемо ми багато, але збагни — не все. І чим ми могутніші, тим більше небажаних наслідків дає помилка. А їх, до речі, ніколи не позбудешся, бо знання не бувають повними. Затям собі: якщо ми в одному місці застосовуємо силу чаклунства, то в іншому-неодмінно щось руйнуємо. Це загальний закон, який я назвав Законом збереження ентропії. Я тепер уникаю перетворювати поганих людей у добрих своїми чарами. Такі “добрі” люди не витримають найменших життєвих випробувань. Тільки щоденна праця загартовує й виховує порядну людину. Чаклунство тут може лише зашкодити. Зрозуміла мене, Моргана?

— Так, наставнику, — Феня шанобливо схилила голову.

— Чарівний п’ятак з тобою?

— Як завжди, — вона дістала з повітря палаюче червоне кружальце й показала його директору.

— Допоможи бідолашному Валеріанові Семеновичу.

Майже не торкаючись землі, Феня підійшла до фізика і приклала до його лоба чарівний п’ятак. Гаряче блаженство охопило вчителя, і тонка нитка, на якій трималась його свідомість, обірвалася, — Валеріан Семенович провалився в небуття.

— Віднесемо його додому, нехай поспить, відпочине. А вранці прокинеться із свіжою головою, забувши про все, що тут сталося.

Мерлін і Феня Моргана підхопили фізика під руки, і всі троє, враз ставши невидимими, вилетіли з кабінету, розтанувши в синяві прозорого літнього неба.

6

Прибулець поселився в хаті померлої баби Тодоски. Раз на тиждень, надвечір, його навідував Майстер На Всі Руки.

З повільним важким скрипом відкривалася хвіртка, і на подвір’ї з’являлася могутня фігура Майстра. Він поважно вітався з господарем. Однак не вмів приховати своє нетерпіння і зиркав на космічний корабель. Глухо покашлявши в кулак, заводив довгу розмову про погоду.

Господар схвально усміхався і лише розводив руками. В міру заглиблення Майстра в хащі погодної хронології, помахи рук Прибульця ставали мовби автоматичними, очі скляніли і вже не бачили ні обличчя гостя з грубими, як на скульптурах острова Пасхи, рисами, ні космічного корабля із срібним полиском, ні двору, що густо поріс споришем.

Нарешті вирішивши, що дотримав усіх формальностей, Майстер, наче перед смачним обідом, потирав руки і питав:

— Можна?..

Інопланетянин одним лише поглядом давав згоду, і Майстер залазив у кабіну корабля, з усією пристрастю своєї невгамовної натури віддаючись вивченню великої і доволі цікавої іграшки. Він раз по раз виглядав крізь відкритий ілюмінатор, аби спитати Прибульця про будову тих чи інших механізмів. Гість з космосу ніяково знизував плечима:

— Не знаю. За професією я не космомеханік. Моя основна спеціальність — біологія, а допоміжна — космофілософія.

Пізно ввечері, коли будиночок, старий дерев’яний сарай і космічний корабель, тонули в пітьмі, Майстер На Всі Руки вимикав освітлення, завбачливо проведене всередину космічного красеня, і по драбині злазив на землю. За звичкою довго й ретельно витирав ганчіркою брудні долоні й поважно просторікував про можливі призначення оглянутих механізмів.

— Може бути, — згоджувався Прибулець. — Але, повірте, я точно не знаю. Ніколи не цікавився. Там усе автоматизовано. Досить сісти в крісло, натиснути кнопку і уявити місце, куди хочеш потрапити. Все інше мене не стосується.

Прибулець жив на Другій Горіхівці, яка одним кінцем впиралася в Корогодську, другим — просто в двір рибобази, спорудженої на березі річки. Пісок у дворі, сірий від засохлої риб’ячої луски, не скрипів і не шарудів, а шелестів під гумовими чобітьми рибалок, наче целофан. На дроті, напнутому між бетонними стовпцями, сушилися сітки, забиті водоростями й черепашками.

Вранці тут тріщали човнові двигуни — від’їжджали і поверталися додому рибалки, одягнені в бруднувато-жовті штормівки. Човни, пропахлі рибою і смолою, спритно причалювали до берега. В чітко визначеній послідовності вони розвантажувалися — спершу викидали сітки, а потім рибу, яка сонно тріпалася на піску.

Звісно, не весь промисел здавався на рибобазу. Менша, але безсумнівно краща його частина осідала в ящиках під сидінням на кормі. І спробуйте прогулятися ввечері по Другій Горіхівці — майже з усіх дворів віють неповторні пахощі смаженої риби.

Весною, коли починають діяти суворі заборони на ловлю, запах смаженої риби чомусь ставав ще дужчим, досягаючи максимальної точки тоді, коли зацвітають яблуні.

Тисячі дерев, рясно вкриті білим і рожевим серпанком, виділяли пахощі могутньої сили, викликаючи почуття поетичного захоплення і всеосяжної любові до всього сущого. Здавалося, що саме повітря напоєне щастям і що його можна черпати й пити безконечно, набираючись нових сил і бадьорості.

Саме тоді на Другій Горіхівці багато юнаків починало писати вірші. І на жодній іншій вулиці не могли зрівнятися з ними за припливом творчої наснаги.

Поетичний настрій оволодівав і повсякчас смутними, заклопотаними рибалками. Після смачного сніданку вони на хвильку сідали під білопінням яблуні в садку і розчулено дивилися на своїх заклопотаних дружин, прорікаючи ніжні й чарівні слова, неначе в пору свого юного кохання.

Ось такими вечорами в Прибульця збиралися гості, з нашої житейської точки зору незвичайні не менше, ніж він.

Бували тут Хлопчик і Феня Моргана.

Майстер На Всі Руки вдумливо підставляв великі вузлуваті руки під тепло маленького вогнища, над яким у чавунному казанку на тринозі булькотів куліш.

Садівник з гордістю викладав на дощаний, вкопаний у землю стіл плоди своєї праці.

Мисливець мовчав, внутрішньо зосередившись, аби здивувати присутніх черговою “правдивою” пригодою.

А Прибулець щиро усміхався, привітно поглядаючи на своїх гостей.

У напівтемряві точилася повільна задушевна бесіда.

Різні за вдачею і професіями люди збиралися тут. Однак схожого в них було значно більше, ніж між ними й іншими жителями містечка. Вони палко любили кожен свою справу, вкладаючи в неї всі сили і знання. Це їх і єднало, кликало до спілкування, під час якого вони обмінювалися думками, радилися один з одним, ділилися радощами й печалями.

Садівник не раз, було, мало не із сльозами на очах розповідав про порушення екологічної рівноваги, проклинав ДДТ, який губить усе живе, гірко оплакував долю тварин і рослин, котрі щезли на землі останніми роками.

— Людина витісняє слабших тварин — тигрів, ведмедів, вовків. Багато з них на межі вимирання, бо ми створюємо лише один екологічний ланцюжок, вигідний і зручний нам. Усі інші, необхідні для стійкості біосфери, бездумно й злочинно знищуються. Чи не так?

Співрозмовники слухали не перебиваючи, і Садівник, підбадьорений увагою аудиторії, вів далі:

— Досить одного поштовху — і все. Крах! Катастрофа! Ми, недалекоглядні, навіть не уявляємо, якою мірою наше життя залежить від існування інших організмів, особливо рослин. І ще одне: на традиційні села й містечка, як оце й наше, що не завдає природі видимої шкоди, наступає безжалісний ворог усього живого — велике місто. Воно й зімне Крутояри, сховає первозданну природу під бетонні блоки супербудинків. Наше містечко приречене. Але й назад нема вороття. Гігантське Місто розтрощить Крутояри. Так я собі міркую. Хоча й не хочеться вірити, але…

— Ну ви просто кінець світу пророчите. Жаху нагнали! — іронічно зауважив. Майстер На Всі Руки, відчувши, що заочно піддається анафемі і його улюблена техніка… — А скажіть: з принципових позицій ви не користуєтеся в своєму саду хімічними засобами? Боретесь, так би мовити?

— Борюся як можу, — сухо зронив Садівник. — Вношу посильну лепту.

— Краще б вносили добрива.

Всі чомусь мовчали, ніяково схиливши голови. Але Майстер того навіть не помітив.

— Найголовніше, — авторитетно заявив він, піднявши $гору вказівний палець, — це забезпечити людство невичерпним джерелом енергії. — Тоді розв’яжуться всі проблеми.

— Невже мрієте створити вічний двигун? — в’їдливо спитав ображений Садівник.

— Так, мрію, — ствердно відповів Майстер На Всі Руки і, відкривши закоптілу кришку казанка, помішав черпаком куліш.

— А другий закон термодинаміки?.. — заперечив Хлопчик, згадавши шкільну премудрість. — Він забороняє…

Забувши накрити казанок, Майстер підвівся і врочисто махнув кришкою:

— Природа нічого, ніколи й нікому не забороняє, юний друже. Заборони вигадує сама людина. Тому-то є розв’язання проблеми вічного двигуна, до того ж просте. Я винаходжу не традиційний механічний двигун, а такий, що працюватиме на елементарних частинках. Потік їх невичерпний, бо ж невичерпний і безконечний космос. І мій двигун працюватиме вічно.

Він замовк. Усі знали: тепер, вихлюпнувши те, що наболіло на душі, Майстер довго не зронить і слова. Садівник ображено сопів.

— Розкажіть ви що-небудь, — раптом звернулася Феня до Мисливця, аби розрядити обстановку.

— А що саме? Все одно не повірите…

А Мисливцеві так хотілося, щоб йому вірили, так хотілося в очах цих людей бути мужнім, сміливим і винахідливим.

— Просимо, — знову лагідно сказала Феня, тонко відчувши його внутрішній стан. — Минулого разу ви так захоплююче розповідали, як одним пострілом забили двох тигрів, що стояли поряд.

При слові “забили” Садівник демонстративно відвернувся.

— Та-а… Не варто… — мляво опирався Мисливець. — Ви ж тоді не повірили.

— Чому? — втрутився в розмову Хлопчик. — Ще й як повірили. У нас на Україні тигри — це оригінально.

— Річ не в тім! — обірвала Хлопчика юна фея. — Просто ми хочемо вас послухати.

— Словом… Учора це було, — почав Мисливець, обвівши всіх благальним поглядом. Йому хотілося говорити якомога байдужіше, але голос виказував хвилювання, тремтів. — Здоровенний вепр, тобто дикий кабан, бродив у сусідньому лісі. Страшна звірюка. Бувало, і на людей нападав. Проходу нікому не давав. Стане поперек дороги, немов гора — і спиняються машини. Асфальт у кузовах самоскидів застигає, бетон кам’яніє, людини в невідкладних справах спізнюються. Навіть у машині сидіти страшно-може перевернути. І от полював я в тому лісі зі своєю одностволкою, зарядженою качиним шротом. Зирк — він, лютує, аж піниться. А як відчув, що його смерть прийшла, — ходу від мене. Я за ним навздогін. Біжу, аж дух забиває. Чую, сопе за моєю спиною, бісова личина, наздоганяє!

У темряві закашляли, захихикали в кулаки, а потім не втримались — розкотистий сміх почули, мабуть, на іншому кутку Крутоярів.

І Мисливець ображено насупився.

— Допустимо, що все так і було, але ж як ви його забили, не спиняючись, та ще й качиним шротом? — Садівник допитливо примружив очі.

— А я й не стріляв, — буркнув Мисливець, ще не вірячи в те, що цього разу не вдалося нікого переконати. — Він сам помер, серце розірвалося. А з-під шкури я виколупав купу картечі. Зважив — двадцять п’ять кілограмів. З таким вантажем хіба ж побіжиш? Мабуть, тому й не витримало серце.

Друзі засміялися з нехитрої історії Мисливця і змовкли. Але ненадовго. Раптом підвели вгору голови й відчули, як бездонна чорнота неба всіма зірками невтримно навалюється на них. Урочиста тиша запала над ними, і люди, дивлячись на небо, відчули, як вічність торкнулася їх своїм крилом.

І тоді заговорив Прибулець. І слова його звучали, немов музика. Він розповідав про райдужні спалахи космічного випромінювання, доступні його зору; про барвисті метеоритні дощі на газових гігантах; про могутні сліпучі потоки енергії, яка виривалася із спіралі газу, що вгвинчувався в нейтронну зірку; про громові ревища квазарів, що народжувалися.

— Одначе немає нічого прекраснішого за тихі світанки рідної планети, — зітхнув Прибулець. Признаюся, друзі: корабель мій уже полагоджено. Я міг би полетіти будь-якої хвилини, але…

— Що але?.. — насторожилися гості Прибульця.

— Коли після одного з польотів я повернувся на батьківщину, то застав рідну планету невпізнанною. Я знав, що, згідно з ефектом Ейнштейна, на моїй планеті час ітиме швидше, проте не думав, що за якихось півтораста років будуть вирубані всі ліси, птахи житимуть лише в спеціальних заказниках, а з тварин зостануться тільки домашні, та й то поодинокі види. На десятки метрів углибочінь і на сотні вгору сягнули бетонні громаддя. І я… полетів з тієї планети. Спогади мого дитинства наповнені дзвінкими голосами птахів і духмяними пахощами трав, шумом тінистих гаїв, плавним багатоводдям чистих річок, зеленню луків, по ранковій росі яких колись я бігав босоніж. І я, приголомшений, подумав: що ж згадають мої діти, позбавлені краси й величі природи? Запах асфальту? Оглушливий гуркіт ракет, які стартуватимуть одна за одною? Я не бажаю дітям такого майбутнього.

Прибулець сумно поглянув на Хлопчика і Феню…

Гості пізно розходилися по домівках. І до тих пір, поки останній не зачинив за собою хвіртку, за парканом, що відгороджував двір Прибульця, туди-сюди сновигала його сусідка, баба Тодоска. Розповісти про неї варто окремо.

7

Жила колись у глухому селі юна дівчина Тодося — весела, спритна, завше готова утнути якийсь жарт, просто-таки в дусі гоголівських “Вечорів на хуторі…” В усіх витівках вона верховодила своїми хлопцями-однолітками, які й вози затягували у воду, і ворота знімали із завісів, і собак садили на дерева…

А погожими літніми вечорами, коли місяць, мов золотий човен, мчав крізь хвилясті пасма срібних хмар, дівчата сідали на моріжок під вербою, що схилилася над самим ставом, і неквапом переповідали одна одній страшні небилиці про нечисту силу.

І я пам’ятаю одну з таких історій, яку повідала мені баба Тодоска. Вона запевняла, що сталося те на п’ятий рік її заміжжя. Тодосчин чоловік Макар почав надто заглядати в чарку, пізно приходити додому і лаятися так, що аж вуха в’янули — приплете і чорта і бога.

Однієї ночі повертався він додому. Темно було, хоч в око стрель, на небі ні місяця, ні зірок. Чвалає він навпомацки. Добре, що вдень дощу не було і можна йти навіть посеред дороги.

Раптом чує, як позаду в нього хтось сопе і чмихає.

— Кого там нечиста сила несе? — боязко спитав Макар і про всяк випадок перехрестився. — Це ти, Степане? Чого це ти, сусіде, поночі никаєш?

У відповідь — ні звуку, навіть і сопіти перестало.

— Ну гаразд, — стараючись не показати, що злякався, пробелькотів Макар. — Іди, чоловіче добрий, своєю дорогою, а я — своєю.

Та тільки-но він рушив, знову почулося сопіння. Тоді Макар кинувся бігти, часто спотикаючись і заточуючись. Але переслідувач не відставав.

Коли захеканий гуляка спинився біля свого двору, з-за хмар визирнув блідий місяць і осяяв усе довкруж непевним світлом. Макара ніби хтось смикнув за рукав, він озирнувся, бачить: за ним біжить велика свиня… Чи то з того дива, чи з переляку, який іще не минув, він нервово хихикнув.

— От бісове поріддя, — зітхнув з полегкістю, — добре, що ніхто не бачив. Сорому б набрався! Я ж думав…

— Правильно думав, — людським голосом прохрипіла свиня, повільно сунучи до остовпілого Макара.

Що тут сталося з Тодосчиним чоловіком!.. Важко передати. Після слів свині серце його мало не вискочило з грудей. Підстрибнувши на місці, прожогом влетів на подвір’я.

Забіг у сіни, замкнув за собою двері і став ні живий ні мертвий. Зиркнув у вікно — надворі свиня стоїть на задніх ногах, а передніми зіперлася на стіну, приставила рило до шибки.

— Виходь, Макаре”, — насмішкувато рохкає. — Поговоримо про чорта, якого ти дуже часто згадуєш.

Розпатлана, сонна Тодоска, гикаючи з переляку, металася по хаті, потім ухопила пляшку із свяченою водою, почали пригорщею хлюпати на шибки…

Багато таких історій переповіла баба Тодоска. І тільки через десяток-другий років я збагнув, що кожна її розповідь мала чітко означену виховну функцію. То були не сухі повчання, від яких стає нудно і хочеться куди-небудь дременути; з кожної небилиці юний слухач робив недвозначні висновки: лаятися — не можна, напиватися — погано, гультіпачити вночі — небезпечно.

Тодоска народила четверо дітей — трьох хлопчиків і дівчинку. Наймолодший помер у два роки, старший наклав головою на війні в далеких краях. Виросли двоє — дочка й син. Після смерті батька вони перебралися жити в Крутояри — Тодосці хотілося, щоб її діти навчилися міського ремесла.

Син і дочка вступили до училища, по закінченні якого розлетілися, мов птахи, з рідного гнізда.

Тодоска подружилася з такою ж самотньою сусідкою Маланкою. Вечорами приятельки сиділи разом, пили чай і неквапом розмовляли про те про се. Згадували молодість, співали пісень, зітхали. Їхні діти не раз запрошували бабусь їхати до них, глядіти онуків, але знали старенькі, що будуть там зайвими, ніколи не звикнуть до чужого дому…

В одну із зим померла вірна подруга Маланка, поховали її, а в порожній будинок поселили якогось Прибульця, котрий нібито прилетів сюди із самого космосу. Не один рік сюди крізь зірки продирався.

Залишившись без щирої і вірної сусідки, баба Тодоска дуже нудьгувала. Щовечора никала вздовж паркану своєї колишньої подруги, прислухалася до розмов на подвір’ї. Коли гості Прибульця розходилися по домівках, бабуся ставала на ослінчик і, тримаючись обома руками за штахетини, питала:

— Ти був там, угорі. Скажи мені, бог є чи нема?

— Нема, — з незмінним спокоєм відповідав Прибулець. — Немає і, певне, не буде.

— Антихрист. — Тодоска невдоволено злізала з ослінчика. Вона зникала за парканом і все обурювалась. — Анафемська душа. Гаспид! Бачив, а не хоче признатися.

Кілька вечорів підряд вона не обзивалася до Прибульця, гарячково думаючи над тим, як краще вивести його на чисту воду. Але терпець увірвався, вона таки знову стала на ослінчик:

— Ти бога бачив?

— Не довелося, — звично відповів Прибулець, заливаючи водою з відра пригасле багаття.

Бабуся засміялася:

— Не бачив, а кажеш, що не довелося! — І переможно сховалася за парканом.

Випереджаючи події, хочу сказати, що зникне баба Тодоска з Крутоярів. Зв’язавши свої небагаті пожитки в невеликий клуночок, босоніж подасться з містечка в село своєї юності, щоб лишитися там назавжди.

8

Прошумів і відійшов у минуле останній екзамен. Нарешті одержано свідоцтво про закінчення середньої школи. І настали останні канікули, хоч назвати їх так можна хіба що умовно…

Тепер роби що завгодно. Можна прокинутись о дев’ятій, поснідати о десятій, потому неквапом завітати до Прибульця, Мисливця чи Садівника. В крайньому випадку до Майстра На Всі Руки, аби вкотре подивуватися винахідливості, з якою він заспокоював себе, знаходячи сотні нових причин, що саме зараз не дають змоги побудувати вічний двигун.

А ще можна сходити в кіно — на будь-який сеанс. Або взяти тітчину господарську сумку, почвалати до молодого, прогрітого щедрим літнім сонцем сосняка за річкою і там подихати духмяним запахом смоли, назбирати обліплених сосновими голками маслюків.

Ну а найліпше з самого ранку разом з Фенею Морганою рушити на пляж, захопивши з собою запашних яблук.

Феня граціозно біжить по вологому окрайку берега, а Хлопчик наздоганяє її. Слід від дівочих ніг — маленький, акуратний, і це чомусь радує й хвилює його. Яка швидкоплинна ця радість, і хтозна, чому саме спогад про неї не раз відгукнеться в далекому майбутньому, викликаючи в душі дорослого Хлопчика відчуття щастя впереміш з гірким смутком…

Одного погожого ранку Хлопчик ішов безлюдною вулицею, роздумуючи, куди податися, коли раптом почув знайомий голос:

— Здоров був, Хлопчику! — весело привітався Садівник і витер долонею спітніле чоло. — Як справи?

Хлопчик знизав плечима:

— Так собі. А ви не бачили Прибульця?

— Бачив. Яблук хочеш? Здається мені, що вони без тих клятих хімікатів і добрив мають кращий смак. Бери їж. А Прибулець пішов у місто, кажуть, на нього якусь анонімку написали…

— Анонімку?.. — перепитав ошелешений Хлопчик.

Він ніяк не міг збагнути, що можна написати про кришталево чесного Прибульця, доброго Мисливця, про Феню… Знав він лише те, що й усі жителі Крутоярів — анонімки пише якийсь громадянин, підписуючись завжди однаково: Доброзичливець.

Складаючи свої підкидні листи, Доброзичливець був глибоко переконаний: його всевидюще око здатне проникнути не лише в таємні діяння людей, але й у їхні помисли. Всі, про кого він пише, мусять жити в страху, це піде їм на користь. Такою лобовою логікою він керувався.

Якось по Крутоярах блискавично пролетіла чутка, що анонімника виявлено: на одному невеликому підприємстві місцевого значення чоловік пенсійного віку розписався у відомості на зарплату: Доброзичливець. Але одні подейкували, що той чоловік просто пожартував. Інші стверджували: саме він і шкрябає анонімки. Однак чітких доказів не мали.

Тим часом анонімний автор “доброзичливих” листів залишався в таємниці, безпечно почувався і лише єхидно посміхався, коли чергова комісія за його доносом розбирала ту чи іншу “важливу справу”.

Давно він виношував мрію написати анонімного листа на дивну компанію Прибульця. Але, як підказувало йому професійне сумління, перш ніж писати, треба безпосередньо на місці ознайомитися з ситуацією. І Доброзичливець вирішив під виглядом страхагента провідати кожного з компанії інопланетянина.

Спершу завітав до Прибульця. Той сидів у дворі на складеному стільці, перегнувшись майже навпіл і поклавши підборіддя на гострі коліна. Його синюваті повіки були напівприкриті.

— Страхувати життя будемо? — голосно запитав Доброзичливець.

— Що?.. Життя страхувати? Але ж у мене його немає.

— Як це немає? — вкрай спантеличений Доброзичливець сів на лавку. Голова в нього пішла обертом. Хіба можна таке говорити! — Що значить — немає життя?

— Двома словами цього не поясниш. У вас, землян, не існує відповідних понять. Річ у тім, що на випадок так званої першої смерті моє функціонування зовсім не припиняється, а переходить на якісно інший рівень, де морфологічні структури, які забезпечують перманентність функцій, мають фізично інший субстрат. Не на рівні молекул, а на кварк-глюоннім рівні. Сказавши, що в мене немає життя, я маю на увазі: моє функціонування відрізняється од вашого життя. Я не маю життя у вашому, земному розумінні. Ясно?

— Так, так, ясно, — Доброзичливець подумав, що Прибулець просто глумиться над ним. — Релігію проповідуєте? Опіум для народу?! Яке може бути життя після смерті? Ніякого. Отже, потойбічний світ пропагуєте? А прикриваєтесь мудрими слівцями!

— Здається, ви прийшли, щоб страхувати? — Прибулець примружив очі й позіхнув.

Доброзичливець відкрив рота, хотів був щось сказати, але тільки махнув рукою і вискочив за хвіртку.

Йти до Садівника й Мисливця бажання вже не було, і без того поганий настрій геть зіпсувався.

Увечері Доброзичливець поклав перед собою паку білого паперу, вставив у ручку новий стержень і замислився, втупивши погляд на неоковирний малюнок на шпалерах. Одне зрозуміло: примітивною атакою цих порушників спокою і нормального життя не візьмеш. Почнуть вивертатися, шукати всілякі пояснення і аргументи. Треба написати так, щоб напевне врятувати жителів містечка від згубного впливу цих голослівних фантазерів.

Доброзичливець довго сидів над чистим аркушем паперу.

Нарешті специфічна, особисто ним випещена муза, прилинула до нього. І полилися на папір потоки слів… Завершила твір настійна вимога: “рішуче покласти край неподобству!” Того ж вечора каліграфічно переписану анонімку було ретельно вкладено у конверт і вкинуто до поштової скриньки.

Тепер лишалося чекати на реакцію відповідних органів.

9

Теплого червневого дня, коли спекотне сонце котилося на захід, в кімнаті № 13, вікно якої виходило просто на вулицю Корогодську, зібралися наші герої. Розгублено перезираючись, стояли вони в млосній задусі приміщення і раз у раз поглядали у вікно. Вулицею саме поверталися з пляжного відпочинку розморені, рожевощокі, в білих кашкетиках і кольорових сорочках жителі Крутоярів. Вони весело, безтурботно сміялися, жваво розмовляли. І від того на душі у наших героїв ставало ще тривожніше.

На щастя, чекали вони не довго. Інструктор — веселий молодик з розкішною шевелюрою — влетів до кімнати, підморгнув схвильованій компанії і, зиркнувши на годинник, бадьоро заявив:

— Не хвилюйтеся. Анонімка, звісно, ідіотська. Але ж ви самі розумієте: кожному доведеться написати пояснення. Формальність, однак…

— Про що там набазграно? — не втримався Садівник.

— Нісенітниця. Вас, Садівник, звинувачують у тому, що ви нібито вирощуєте якийсь опіум. Про Прибульця сказано: небезпечний у протипожному відношенні, бо й так надто гарячий, а коли захворіє, то просто-таки палає вогнем…

Присутні розуміли, як і попередні, ця анонімка — плід хворобливої уяви підлої людини, котра своїм лихим оком зирить у чужу хату.

— …Мисливець звинувачується в бракон’єрстві. А ти, Хлопчику, в хуліганській поведінці: у старих бабусь з рук видираєш торбинки з хлібом, очі котам виколюєш…

Мисливець засовався на стільці, люто блимнув очима:

— Ну хай про нас, дорослих… А от навіщо Хлопчика зачіпати? Дико! Я не кровожерний, але…

Інопланетянин скривився, наче в нього боліли зуби, на його тонкій пташиній шиї ритмічно пульсувала жилка.

— Не людська психологія, — буркотів він собі під ніс. — Ні, не людська…

— А про мене що надряпав мерзотник? — сумно поцікавився Майстер На Всі Руки й поклав на стіл кулаки-гирі.

— Що ви таємно клепаєте самогонні апарати і продаєте населенню по спекулятивних цінах.

— Що-о?… Самогонні? — Майстер здивовано викотив” очі. Ця безсоромна брехня вразила його в саме серце — кулаки розслабились, голова опустилася.

— Та не зважайте. Ми розуміємо, що вся та плітня не варта уваги. Одначе порядок є порядок, а тому пишіть пояснення. — Інструктор ще раз глянув на годинник і з полегкістю зітхнув. — Оце й усе. Пояснення віддайте секретарці.

Цієї миті двері прочинились, і до кімнати влетів Доброзичливець. Губи старого пасквілянта тремтіли, оголюючи верхні зуби — великі й гострі, мов у щура.

— І на вас анонімка? — запитав Садівник.

— Не варте уваги, кажете? — гримаса гніву спотворила обличчя “страхагента”. — Це ж чому, дозвольте вас спитати?..

У кімнаті нараз запала мертва тиша — всі були приголомшені таким одкровенням. Он, виходить, хто весь час каламутить воду, складає брудні пасквілі на жителів Крутоярів.

— Прошу, негайно вийдіть звідси! — наказав Інструктор і ступив крок до анонімника.

— Усі ви себе занапастите! — заверещав Доброзичливець. — А ти, Хлопчику, ти… від тебе всі напасті! Це через твої кляті фантазії у нашому містечку коїться казна-що!.. Та вже недовго тобі лишилося чаклувати. Завтра тобі виповнюється шістнадцять, я знаю, у мене все зафіксовано. Ніяких див ти вже не витвориш. І це містечко стане нудним. Ти побачиш життя таким, яким воно є насправді, а не вигаданим. Спробуєш пожити без своїх викрутасів, як усі нормальні люди.

І він хутко зник за дверима. Хлопчик розгублено дивився на присутніх:

— Це правда? Йому не відповіли.

— Ну, скажіть, це правда? — голос Хлопчика затремтів. — Ви ж ніколи не обдурювали мене, завжди казали тільки правду…

— Бачиш, Хлопчику… — почав був Садівник і знічено замовк.

— Розумієш, дорогенький… — Майстер На Всі Руки хотів доповнити Садівника, але теж не знайшов слів і тільки махнув рукою.

— Може, ти, Мисливцю, поясниш мені?

— Шкода тебе… І всіх нас…

— Спасибі… друзі… я, здається, починаю розуміти вас. Мені пора йти. Побуду сам, спробую розібратися в усьому.

Пригнічений і розгублений, поплентався Хлопчик додому, йому страшно було навіть подумати, що завтра він стане іншим. Так хотілося, щоб усе навколо лишилося таким, як і досі, — радісним, цікавим, незвичайним. Щоб були на світі чудеса, без яких життя стає сірим і буденним, нудним і одноманітним.

Аж біля оселі Прибульця він опам’ятався. І тут збагнув, чому прийшов саме сюди. Хлопчик підійшов до ракети і по драбині видерся вгору. Перед тим як закрити люк, роззирнувся — внизу, в зелені дерев, потопали чепурні будиночки; давно нефарбований, місцями проіржавілий дах будинку Прибульця здавався тепер таким милим його серцю. А он і акуратна грядка в городі бабусі Тодоски. Може, все це він бачить востаннє…

Хлопчик зітхнув і рішуче ступив усередину ракети. В рубці сів у вузьке крісло. Весь простір перед ним застилав великий зеленуватий пульт. Поки що мертвий і тьмяний. Ось і величезний екран для управління і контролю, схожий на електронне табло стадіону, праворуч на стіні червоний важіль. Хлопчикові пригадалися розповіді Прибульця про свою ракету.

— В техніці я погано розбираюсь, — казав інопланетянин. — Та мені й не треба її знати. Досить запам’ятати основні принципи. Для польоту практично потрібно небагато навиків. Техніка ускладнюється, людина вишукує нові досконалі способи керування нею. В моєму кораблі немає численних кнопок і важелів. Досить тільки ввімкнути енергосистему корабля — решту зробить машина. Пілот лише уявляє місце, куди він бажає летіти. Щоправда, це не так просто, як здається. Треба добре тренувати свою уяву і вміти максимально зосередитись. Переважна більшість землян на моєму кораблі не змогла б відірватися навіть від землі.

Хлопчик зачудовано дивився на єдиний на кораблі важіль і думав: “Куди полетіти? Може, до гігантської зірки Бетельгейзе? Чи до надщільної зірки Кейпера, що в сузір’ї Кассіопеї? Чи на планету Руна, оповиту сяйвом вічних райдуг? Туди, де вранці паморочиться голова від аромату квітів і багатоголосого співу птахів. Прибулець так захоплююче розповідав про неї”.

Рука Хлопчика пересунула важіль, і корабель, загувши, легко відірвався від землі. Минуло кілька секунд, і він безслідно зник у небі. На місці стоянки жовтів слід від ракети — жовтий круг на зеленому моріжку.

Не минуло й години, як Таїсія Іванівна дізналася про зникнення Хлопчика. Вона примчала з чергування до двору Прибульця на вицвілому, болотного кольору уазику “швидкої допомоги”. Огрядна фельдшериця підбігла до інопланетянина, який флегматично дивився вгору, ніби ще сподівався побачити свою ракету.

— Де він? — заголосила Таїсія Іванівна. — Куди зник мій племінник? Чому ніхто не спинив його? На яку зірочку дивитимусь я тепер вечорами, заливаючись гіркими сльозами? А це єдине, що мені лишається. Ну, скажіть, що робити?

— Я думаю про це, — Прибулець перевів на неї погляд.

— Гаразд, — раптом спокійно мовила Таїсія Іванівна. — Хто може повернути мені дитину? Ви?

— Ні.

— А Майстер На Всі Руки? Він же такий мудрий, такий роботящий. Колись кран нам хотів полагодити. Дуже складний кран був, нічого в нього не вийшло тоді…

— Він теж не зможе повернути.

— Хто ж тоді? Хто?!

— А чи варто його повертати?

— Що-о?! Та як ви можете таке казати? Стільки сил віддала, щоб поставити його на ноги! Хто ж тепер утішить мене на старості років?

— Якщо так…

— Саме так! Лише так! І дійте, негайно дійте! Або ж порадьте, що мені робити! Це ж ви винні, що він полетів — залишили напризволяще ту свою кляту бандуру!

— У вашому містечку багато див. Саме це і є рятівна лінія.

— Мерлін поїхав в Алушту, — гарячково розмірковувала Таїсія Іванівна. — Моргана! Треба її просити. В ноги впаду, але вмовлю…

За хвилину уазик зірвався з місця і зник за поворотом.

Прибулець ще раз глянув у небо, скрушно похитав головою і пішов до будинку.

Таїсія Іванівна знайшла Феню на городі. Та підгортала молоду картоплю.

— Феню, дитино, я до тебе! — гукнула тітка Тося від хвіртки. — Ти чула, що мій шибеник накоїв?

— Чула.

— Сонечко моє, поверни його. Ти ж не така, як усі ми, ти — фея! Феня замріяно подивилася на Таїсію Іванівну.

— Навіщо?

Тітка Тася аж підскочила:

— З Прибульцем змовилася? Невже ти не розумієш, що Хлопчика треба повернути? Він нам потрібен. Навіщо йому той космос? Що він там забув? Допоможи… Зарадь моєму горю! Хочеш, стану на коліна…

Феня співчутливо подивилася на неї.

— Добре. Допоможу. Мабуть, від долі не втечеш…

— Ходімо, ходімо, рідненька! — заметушилася тітка. — Я на машині, за дві хвилини будемо в Прибульця…

Феня зупинилась на місці старту корабля. Вона заплющила очі, підняла голову й так надовго завмерла. Обличчя її закам’яніло, рот напіввідкрився, а руки повільно поповзли вгору — між ними голубим маревом тремтіло повітря.

Нарешті Феня опустила голову й руки. Розплющила очі н стомлено подивилася на Прибульця і Таїсію Іванівну, ніби бачила їх уперше.

— Заспокойтесь, Таїсіє Іванівно, — прошепотіла дівчина. Хлопчик скоро буде вдома. Я зробила все, що могла.

10

Корабель ніс Хлопчика космічними просторами з неймовірною швидкістю. Під час польоту ожив екран, поверхню якого перетинали дві лінії: нижня — червона, верхня — голуба. Червона весь час була рівною, а голуба вигиналася змійкою, повільно наближаючись до червоної. Прибулець колись пояснював: червона показує розрахункову, голуба — справжню траєкторію польоту. Але як вивести корабель на розрахункову траєкторію, Хлопчик не знав.

Він летів уже кілька годин, і політ уже не тішив його так, як у перші хвилини. Щось непокоїло його, не давало зосередитись — перед очима стояли уквітчані яблуневі садки, чулися гудки нічних пароплавів, хвилював запах сирої річкової води і густий аромат матіол, від якого одночасно хочеться і плакати, і сміятися.

Він згадав Феню Моргану, її ніжну усмішку, мелодійний голос. І йому так захотілося додому, що аж сльози навернулись на очі.

Таїсія Іванівна перша помітила корабель, що приземлявся. Срібляста дзига, ледве висвітлена блідим місяцем, спускалася з неба. Нарешті вона легко й плавно тицьнулася точнісінько в те місце, де стояла раніше. Тітка підбігла до корабля.

— Повернувся, радість ти моя! Мисливцю! Садівник! Йдіть-но сюди! Хлопчик на Землі! А ти, Феню, чому не йдеш? Це ж завдяки тобі ми бачимо Хлопчика живим і здоровим!

Фея стояла неподалік усім своїм виглядом показуючи: її зовсім не цікавить те, що тут діється. Вона лиш подумала: “Така вже наша жіноча доля: спускати чоловіків з неба на землю”.

На другий день Хлопчик прокинувся пізно. На тумбочці біля його ліжка стояв пишний букет червоних гладіолусів. Там же лежала записка: “Вітаю з днем народження, моє золотце! Цілую тебе! Я на чергуванні. Борщ у холодильнику, млинці на столі. Буду ввечері. Тітка Тася”.

“Як же це я забув?.. Сьогодні ж мені шістнадцять!” — радісно ляснув долонею себе по лобі. Але радість швидко змінилася тривогою. Хлопчик згадав лихі віщування пасквілянта-анонімника. Неприємний холодок поповз поза спиною: невже він став зовсім іншим і життя втратить для нього будь-яку привабливість?.. Треба негайно перевірити.

Сяк-так умившись і пригладивши долонею неслухняну чуприну, Хлопчик вийшов з будинку. Звично завернув праворуч у перший провулок — до Прибульця. Важке передчуття не полишало його, він відчував: сталося непоправне. Корабля на тому місці, куди він учора приземлився, не було. Прибулець покинув їхнє містечко, навіть не попрощавшись!..

Хлопчик увійшов до будинку. В кімнаті на столі лежав аркуш паперу, змережаний красивим почерком. Прощальний лист Прибульця! Хлопчик прочитав: “Усе стає на свої місця. Чудес більше не буде. Немає мені притулку. Тобі такому — теж. Ви, люди, змінюєтеся разом із світом, в якому живете. Прощай, Хлопчику! Я любив тебе!..”

— Прощай, інопланетянине, — прошепотів Хлопчик. — Я ніколи тебе не забуду.

Він вийшов на вулицю. Зникли неспокій, хвилювання. Лише важкий камінь на серці не давав дихати на повну силу. Віщування Доброзичливця починали збуватися.

З відчинених вікон сусіднього будинку лився солодкоголосий спів: “Який чудовий цей світ, подивись…”

Дома він сів у старе крісло перед увімкнутим телевізором і довго бездумно дивився на екран.

Увечері Таїсія Іванівна прожогом влетіла до хати. Угледівши пригніченого Хлопчика, все зрозуміла й весело защебетала:

— Чого зажурився? Нещасний! Казочку в нього відібрали! А мільярди людей живуть звичайнісіньким життям і не рвуться за хмари. Працюють, ходять по землі, виховують дітей. Мріють теж, звичайно, але ж за межі не виходять…

Хлопчик демонстративно відвернувся.

— Не згоден? Тоді послухай: усе тобі давалося без будь-яких труднощів, без найменшого твого зусилля. А що даремно дісталося, те не шкода й втратити. Чи не так?

— Не знаю, тітонько, — байдужим тоном відповів Хлопчик. — Не здатен я сьогодні мислити. Важко мені. Не можу я більше тут зоставатися. Поїду.

— Куди?

— До великого міста. Подам в університет документи. Я вже все вирішив. Завтра й поїду.

У тихій зажурі тітка сказала:

— Вирішив — їдь. Речі зараз складу.

11

Автобус, як завжди, запізнювався. Тітка і Хлопчик стурбовано поглядали туди, звідки мала підкотити машина. Говорили про те про се, відчуваючи, що їх уже розділяють кілометри й роки.

Нарешті, натужно завиваючи, до станційного будиночка під’їхав старий ПАЗ, якому б давно годилося зайняти місце серед музейних експонатів. Двигун торохкотів, чмихав, кузов деренчав.

Пасажири з’юрмилися біля передніх дверей; задні, судячи з усього, давно не відчинялися. Кожному хотілося зайняти найзручніше місце. За сльозами тітка не бачила племінника. Вона хотіла усміхнутися, щоб підбадьорити Хлопчика, але нічого з того не вийшло, обличчя її лише жалібно скривилося.

Нарешті всі повсідалися, заскреготіла коробка передач, і автобус, смикнувшись, рушив.

Коли автобус проїжджав повз молочний магазин, Хлопчик раптом побачив Феню Моргану. Невже й вона стала звичайною? Із-за хмар блиснуло вранішнє сонце, і тієї ж миті за спиною феї спалахнуло золотисте сяйво. Потім воно щезло. Що то було? Може, платтячко блиснуло в сонячних променях? А може, й справді — крила?..

Автобус прогуркотів по мосту через річку і вихопився за місто.

Хлопчиком заволоділи думки про майбутнє, яке чекало на нього.

12

Після від’їзду Хлопчика всі помітили — з Крутоярів почала зникати молодь. Обезлюдніла завжди така галаслива, гомінка Корогодська. Напівпорожній кінотеатр не виконував план. В кутку танцювального майданчика тупцяло всього кілька пар. А одного вечора сюди взагалі ніхто не завітав.

Якось по Крутоярах полетіла чутка: десь у далеких краях розгулявся вулкан.

До вечора землю й дахи будинків укрив сантиметровий шар пилюки.

Схоже було, що таки вулкан, і люди мусили серйозно замислитися над своїм майбутнім. Усі тільки й говорили про те, що буде з містечком. Кілька тижнів люди боролися із стихією. Але сили й терпіння крутоярців вичерпувались, а вулканічна пилюка все летіла й летіла.

І населення почало покидати Крутояри. Через кілька днів у містечку залишилося два чоловіки — лікар-психіатр Андрій Григорович і старий Михайло.

— Як я звідси поїду? — казав Андрій Григорович. — Поки житиме тут хоч одна людина, мушу зоставатися. А раптом моя поміч потрібна!

У поспіху всі забули про старого Михайла. Останніми місяцями до нього ніхто не звертався — у містечку, на диво, не помирали.

Сторож сидів у своїй кімнатці — спокійний, відчужений. Старий повністю втратив зв’язки з довколишнім світом, поринув у спогади. І чим далі його пам’ять висвічувала події минувшини, тим яскравішими і барвистішими вони йому уявлялися.

Пізно ввечері він підвівся, дочвалав до дверей, відчинив їх.

До свого будинку він більше не повернувся.

Через кілька місяців пил з вулкану повністю вкрив містечко. Від Крутоярів нічого не лишилося. Якимось чином згадка про них зникла з літопису. Немає містечка і на географічній карті.

* * *

Спливло багато років. Хлопчик виріс, закінчив медінститут, одружився, його суджена — теж лікар. Мають сина Славка — непосидючого, невгамовного, як і всі діти.

Влітку, у вихідні, колишній Хлопчик неодмінно виїжджає відпочивати на природу. Багато часу він віддає вихованню сина. Славко росте звичайним хлопчиком. Щоправда, останнім часом за ним почали помічати деякі дивні речі: то раптом зграя птахів його супроводжує, коли він іде в дитсадок, то двигуни в машин глухнуть, коли вулицю переходить…

Людмила Козинець Я ЙДУ! Оповідання

Я — гуакеро.[10] Розумію, рекомендація сумнівна, та що вдієш, іншої нема. Мій дід і батько були гуакеро. Але не заздрю я тим, хто посмів би їх так назвати. А мені байдуже. Гуакеро то й гуакеро. Адже більше ніким я бути не можу. Це не для мене — солідний офіс, кермо вантажної машини, яскраві стелажі маркету. День при дні те ж саме: кілька жалюгідних монет у кишені, зміїні очі боса, телефон, папірці, клієнти.” Й лихоманкова палюча спрага, підігріта кінофільмами та лакованими, блискучими обкладинками журналів. Там недоступні жінки у хутрі й діамантах, столітньої витримки вина, розкішні автомобілі, коні, яхти, вілли… Та найбільше я ненавиджу сухі, презирливо стиснуті роти швейцарів у тих ресторанах, куди мене не пускають. Дарма! У мене й зараз немає коней і яхти, й не для мене поки що клубні розваги. Але в мене є те, що всім їм тільки сниться — воля. Я сам собі шеф, бос, бог. Смерть раз у раз зазирає мені в обличчя, проте настане ще мій час. І нехай я здихаю від спраги у буші, від голоду в пампі, від страху в сельві. Ніхто цього не бачить і не знає. Зате ж і поподурив я цих молодчиків з Інтерполу, приємно згадати…

І як сильно нас зневажають. Як таврують нас газети, як винюхують наші сліди поліцейські шпики, як гострять на нас шанцевий інструмент археологи! Я вже не кажу про ЮНЕСКО… Навіть чергова клієнтка, вчепившись у золото ацтекських принцес, відслинює зелененькі кредитки, а потім сичить у спину: “Гробарі, пожирачі стерва!..”

Усі ми одинаки. Свій шанс ділити ні з ким не хочеться, я смертю й радий би поділитися, та смерть — тільки твоя. Цілий світ проти гуакеро. І навіть потойбічні сили. Наслухався я про духів стародавніх склепів, про хвороби, що підстерігають у фараонових пірамідах, про привидів з покинутих могильників. Я знаю: всі, хто доторкнувся до золотого орла вождів народу майя, загинули смертю миттєвою й незбагненною. Та знаю й інше: якщо гуакеро гине, то винен він сам.

Напруж тіло і нерви, ретельно перевір зброю й аптечку, дивись, куди ступаєш, нічого не чіпай голіруч, не метушись і мовчи. Уві сні, в маренні, напідпитку — мовчи! Куди йдеш, звідки, що бачив і чув — мовчи! І головне — вмій чекати.

Мій дід загинув, придушений базальтовою брилою у лабіринті печер — поквапився, не перевірив шлях. Мій батько не встиг вчасно замести сліди від мафії — треба встигати.

Мені поки що щастить. І здебільшого тому, що я вмію прикинутися простаком. Хвалити бога, ніхто не знає, що я встиг відмучитися чотири семестри в коледжі… “Тишко Том” — так мене називають. Дуже добре. Я тихо перечекаю, потім тихо зникну від конкурентів, від поліції, від чорта, від диявола. Я пройду крізь сельву так, що жоден птах не сполохається, проповзу гірською козиною стежкою, не зачепивши й камінчика. Я ходжу по вісім-десять кілометрів на годину, я вмію спати впівока, їсти впівротя. Й хтось добряче-таки за мене молиться — гей, чи не ти, Рудьку?

Настане ще мій час. Викупаю Рудька в шампанському.

Ото вереску буде!

…Залишився один перехід. Два сухарі, крихта кави, сіль, цукор, сірники, згірклий бекон… Дійду. Погано, що втопив у норовистій річечці аптечку — тепер доведеться поберегтися. Найгірше — це змії. Амазонські плазуни мають паскудну звичку звалюватися просто за комір. Та краще про це не думати й не прислухатися до нічних голосів і шурхотів сельви. Підкинути хмизу в багаття і сподіватися, що вогонь злякає підступних хижаків, що коралова змія мине мій нічліг…

Тужлива ніч… У таку ніч ліпше згадувати щось приємне, та мені сьогодні здається, що нічого гарного в моєму житті не було.

Гай-гай. Тишко Том! Розворушися, старий! Згадай, як посипалися лали і бірюза, коли ти копнув ногою непоказний горщик у сирому склепі покинутого індіянського храму! Ціна цим камінцям виявилася — гріш, але ж яке було видовище!.. Пригадай зеленкуватий полиск старовинного золота Болівії, чорне срібло Мексіки, білих нефритових риб Китаю!

А зараз я порожній. Навіть гірше ніж порожній — борги… І сезон закінчився. Отже — півроку злигоднів, якщо не трапиться щось. Дарма, не звикати. Думай, думай, Тишко Томе… Дивись в очі ночі й думай…

…Ну от і все. Саме тут, під цим деревом зітліють мої кістки, якщо їх не розтягнуть звірі. Третій день тіпає немилосердна лихоманка. Йти не можу. Кінець Тишку Томові. Шкода, так і не пощастило потримати в руках справжню велику удачу. Адже я не жадібний… небагато й просив у долі… Паскудна баба!

…Що це? Що це? Опустилося небо, перекинулося чашею й линуло паруючою молочною цівкою… Гаряче молоко… Я механічно ковтав його, ще не бачачи нічого довкола. Нарешті розрізнив над головою рівненькі шви критої листям покрівлі й провалився в пітьму.

Прокинувся я в дзвінкій тиші. Кволий був настільки, що не міг підвести голову. Лежав, збираючись із думками, намагаючись зрозуміти, де я. Думки розповзалися, немов таргани. Прилетіла звідкілясь пісенька незнайомою мовою. Співала жінка. Голосок був слабенький, він задихався й бився в незвичному ритмі. Я слухав пісеньку й нишпорив довкруж очима.

Я лежав у гамаці, напханому якоюсь запашною травою й засланому погано вичениними шкурами. Наді мною була листяна крівля, через яку на мене падали краплі дощу. У півтемряві хижі розрізнив купу корзин, якісь горщики, ручний кам’яний млин і з полегкістю зітхнув: “Індіянці підібрали…”

А потім я знову впав у марення, гаряче й червоне. Розплющивши в маренні очі, чіпляючись за світло рештками свідомості, я побачив, як схилилась наді мною жінка, як упало з її пліч волосся кольору кориці й прохолодою своєю втримало мене на межі забуття. Я запитував, боляче стискаючи її тонкі зап’ястя, не помічаючи, що тонкий черепашковий браслет впивається в тугу єдвабну шкіру: “Хто ти, хто ти, хто ти?”

Вона відповіла щось, цвірінькнула, як пташка. Не розумію. Вона повторила те саме, судячи з інтонації, іншою мовою. Не розумію! Нарешті я впізнав одну місцеву говірку. Вона володіла нею погано, я — ще гірше. У відчаї вона сказала: “Я покличу Батька”.

І я поринув у забуття, встигнувши здивуватися: чому блищить на її руці черепашковий браслет? Черепашковий — так далеко від океану…

Я марив. Спав. Марив… Лихоманка виснажила мене вкрай. Час від часу прохолодна жіноча рука обережно підводила мою голову, біля рота з’являлася чашка з густим коричневим напоєм. Я покірно ковтав відвар, кривлячись від гіркого присмаку хіни.

І надійшов день, коли я зрозумів, що лихоманка минула. Здається, поживемо ще, Тишко Томе? Виліз я на сонечко, постояв, вгамовуючи дрож у колінах… А потім сів і блаженно заплющив очі. Страшенно захотілося курити… Добре було б випити чарку віскі… А ще краще джину… Рот заповнився слиною, коли я уявив собі смолянистий ялівцевий поисмак і гостру прохолоду лимона… трішки цукру й лід… Диявол!

Я розплющив очі. Проти мене сиділи мої рятівники — індіянці, душ із п’ять. Я обвів поглядом темні усміхнені обличчя, й спіткнувся, побачивши у центрі дивне обличчя, на якому мерехтіли теплою пітьмою великі добрі очі… Вони дивилися просто в душу, зважуючи й оцінюючи. Мені зробилося моторошно: захотілося зіщулитись. Я раптом відчув себе собакою, яка змушена відступити перед твердим поглядом людини, підібгавши хвоста і припадаючи до землі, та все ж гавкаючи й огризаючись.

Людина ця була стара й дуже сива. І велично незворушним було її видовжене, помережане рясними зморшками обличчя. Ореол глибокої пошани ніби витав над цією людиною… Хтось з індіянців звернувся до нього: “Батьку…”

Він обірвав фразу порухом руки, все ще розглядаючи мене. Потім звернувся до мене каліченою англійською мовою:

— Що треба білій людині? Я розгубився.

— Мені… нічого не треба. Я йшов не до вас. Як попав сюди — не знаю. Де я?

— Тебе знайшли мої люди. Ти хворів. Зовсім погано.

— Мені й зараз не краще. Лікар тут є де-небудь?

— Лікар нема. Лікар не треба. Кажи — що треба?

Я засміявся. Питаннячко! Що треба! Так запитує, ніби запропонує зараз на долоні все, що мені заманеться.

— Ох, Батьку, мені б зараз чарку джину і “Данхілл”…

— Що є чарка джину і “Данхілл”?

А поважний який! Що ж мені, розповідати йому, який має вигляд джин і сигарета?

Старий докірливо похитав головою й переконливо, наче умовляючи дитину, сказав:

— Який? Не кажи — думай, думай… Який — гіркий, солодкий, м’який, гострий, великий… Який? Думай…

Я втомлено заплющив очі. З попелястої пітьми раптом випливла пласка, червона із золотом пачка “Данхілла” і чотиригранна пляшка, на етикетці якої красувався поважний біфітер…

Потім з’явилось якесь нове відчуття: щось змінилося, я ніби відчув якусь вагу в руках… Розплющив очі. Я тримав у руках пляшку й пачку сигарет, що привиділися мені…

Я відгвинтив ковпачок, не встигнувши навіть усвідомити всю неможливість появи бажаних предметів тут, у серці дикого лісу… Коли я хильнув добрий ковток джину і на мить задихнувся, індіянці стримано заусміхались, позираючи на незворушного Батька з закоханою гордістю.

А старий дивився на мене спокійно, й у цьому спокої мені привиділася неземна велич. Я нічого не спитав: не знав, як спитати.

Вони пішли. А я довго сидів, відсьорбуючи джин, затягуючись сигаретою, бездумно дивлячись у небо, в осоружну сельву…

Я не запанікував. Я просто не повірив. Спрацювало жорстке правило: не квапитись. Не квапся, Тишко Томе! Одужуй. А там буде видно.

Індіянці мене жаліли. Розмовляти ми не могли, але весь час хтось приходив до мене, сідав поруч, усміхався і хитав головою, пригощаючи фруктами й горіхами. Найкращу рибу, найкращі шматки здобичі вони несли до моєї хазяйки. Всі вони здавались мені на одне обличчя, їхні варварські імена я взагалі не намагався запам’ятати. Відверто кажучи, я міг би вже й піти — за моїми підрахунками, до великої річки близько сотні миль, а на річці завжди є люди… Проте мене втримувала таємниця неймовірної історії з джином і сигаретами. Старого я більше не бачив.

Допоміг випадок. У моєї хазяйки закінчилася сіль. Вона сумно покрутила в руках червоний горщик, в якому завжди зберігалася сіль, і побігла до сусідки. Як я зрозумів, сусідка їй нічим допомогти не змогла. Після тривалих і гомінливих розмов п’ятеро-шестеро жінок, прихопивши посуд, побрели поодинці туди, де височів дивно безлісий для цих місць пагорб. Чомусь дуже хвилюючись, я поплентався за ними. Жінки йшли, весело розмовляючи й сміючись.

Вони зупинилися біля підніжжя пагорба, тричі вклонилися чорному отвору печери й заспівали якусь пісеньку.

З печери вийшов Батько. Після недовгої метушні й радісних вітань старий сів на землю. Перед ним півколом розмістилися жінки. Вся група завмерла хвилин на п’ять. Потім жінки підхопили горщики, що помітно поважчали, вклонилися старому і повернули назад. Я заліз якомога глибше в кущі. Жінки пройшли повз мене, і я розгледів у горщиках насипану вщерть крупну, чисту, блідо-рожеву сіль… А якщо я захочу місяця з неба?

Тиждень я пробивався крізь мовний бар’єр. Та й пробившись, з’ясував небагато. Хто цей старий? Батько. Чий? Усіх. Як він робить свої чудеса? Не знаємо. Він може зробити все? Ні. Тільки річ. Яку? Будь-яку. А якщо він ніколи її не бачив? Треба, щоб бачив той, хто хоче цю річ. Старий усім робить потрібні речі? Так. Чому він не зробив вам багато грошей, золота, рушниць, віскі? Нам це не потрібно (між іншим, це було вимовлено з презирством). Звідки він узявся, Батько? Батько? Раніше був інший Батько. Потім помер. Став цей. Яким чином? Старий Батько навчив нового. Навчив?! Так. Він і мене може навчити? Ні. Чому? Ти не будеш Батьком. Ти підеш. Навіщо ж ти робиш острогу, попроси Батька — він дасть нову й кращу. Соромно лінуватися.

О! Ось він, мій шанс. Я маю змусити старого навчити мене. Він — наче дитина. Обдурити, залякати його не важко. А вже тоді… І в очах у мене затанцювали жовті злитки золота, закрутилася рулетка Монте-Карло, ліниво усміхнулася до мене Мей Лу — суперзірка екрана… Я увіткнув нігті в долоні й почав гарячково умовляти себе не поспішати.

Я місяць просидів у цьому сільці. Місяць мене жерла вся комашня сельви, а я, відповідно, жер їх — це навіть важко собі уявити, скільки всякої повзучої і літаючої нечисті попадає в горщики, в яких варять їжу!

Я місяць мився без мила і весь заріс, поки не збагнув попросити у старого все, що мені потрібно. І я одержав леза “Жіллет” і мило “Поцілунок Мерілін”. Старий сотворив би для мене й купу золота, але як я її потягну… І мені потрібна не просто купа.

Мене замучили жахливі сни. І коли я зрозумів, що божеволію, я знову пішов до старого.

Він сидів біля печери, гріючи сухі пергаментні руки над Жаринами пригаслого вогнища. Поблизу нечутно метушився юнак років вісімнадцяти — як я з’ясував у селі, майбутній наступник Батька.

Я сів навпроти, закурив довгу сигарету (теж подарунок Батька. Такі я бачив якось, коли збував одному “нафтовому шейхові” якісь дрібниці з розкопок Межиріччя). Димок довгими липкими стрічками поплив до верховіть. Він пахнув, як дорогі парфуми, і цей запах викликав у мене райдужні видива — Париж, Гаваї, Ріо… Я насилу відігнав їх. І завів довгу розмову…

Старий дратував мене своєю прямотою, відвертістю, примітивним рівнем спілкування. Невже все було так, як він каже? І хіба можна розказувати про такі речі мені, сторонній людині? Розумом я усвідомлював, що старий не обманює, і водночас… не міг повірити жодному його слову. Це треба бути бовдуром, щоб повірити!

Ось що він мені розповів. Батько був у племені завжди. Він робив усе, що просили люди. Просили ж небагато: сіль, найпростіші прикраси… Нещодавно хтось гостював у сусідньому племені й скуштував там цукру. Тепер просять і цукор. Плем’я живе відлюдно, добуває собі все необхідне, в іншому немає потреби. Батька ж просять тільки тоді, коли щось нездатні зробити самі чи коли треба дуже швидко зробити. Ось у минулому році горіла сельва… Загинули рослини, з яких робили мотузки, сіті… Тоді просили Батька. Він дав.

Я ладен був завити. Яка несправедливість — дивовижним фантастичним хистом володіють дикуни, які й розпорядитися ним не вміють!..

Я обережно перейшов до найголовнішого. І знову старий почав верзти якусь нісенітницю. Він сказав, що навчити цього неможливо. Дар можна одержати лише від попереднього Батька й самому стати Батьком. Попередній тоді вмирає. О господи! Яке мені діло до колишніх! Як одержати?! Старий притис довгим пальцем неспокійну жилку на своїй шиї:

— Треба розрізати отут… і пити. Пити кров. Поки колишній Батько не помре. З його кров’ю одержиш знання.

Оце й усе? То чому ж ти досі живий, стара личино? Стримуючи думки й дихання, я скоса глянув на майбутнього наступника — щуплого темношкірого індіянця. Чого ж ти чекаєш, хлопче?

Старий знизав плечима, вгадав невимовлену думку:

— Навіщо? Я старий, скоро я піду… Коли я буду зовсім кволий, я покличу до себе цю людину…

Людину? Дикуна, скажи краще! І він даватиме твоєму племені сіль, цукор, океанських черепашок і красиве пір’я?!

І я витяг з кишені свій вірний ніж з клеймом на руків’ї — зображенням вовка. Я сам став вовком. Я вип’ю… я вип’ю твою трикляту кров, старий, і тоді світ взнає Тишка Тома!

…Кривава цівка пролилась у мої долоні. І я почав ковтати теплий солонуватий плин, розкошуючи радістю, що межує з божевіллям. Тримайся, людство! Я йду!

…Тіло старого майже безшелесно опустилось мені до ніг. Хлопчисько-наступник забіг кудись, сховався — не знайдеш… Мене нудило, у голові калатав дзвін. Все. І я знаю, що мені не буде приходити в страхітливих снах цей старий. Я вчинив правильно! Тричі правильно! Сто тисяч разів правильно!

…А зараз мені потрібен вертоліт. Е, ні… зараз мені, здається, буде потрібен автомат… Тривожні голоси й ланцюжок вогнів котилися від села. Біжать! Я озирався, шукаючи сховища…

…Ось вони, смолоскипи! І обличчя… Обличчя тих, хто ще вчора доглядав за мною, вгадуючи кожне моє бажання… В очах я читаю короткий, нещадний вирок.

Автомат! Маленький, гарненький десантний автоматик…

…Долоні розкрилися, готуючись прийняти бажану вагу воронованого металу… Правий лікоть до стегна, ліву ногу ледь уперед…

Що?! Де?! Де цей триклятий автомат! Мої руки порожні…

…Я забув. Я нічого не можу — сам для себе… Цей хист — тільки для інших…

Де я зараз знайду людину, котра знає, який на вигляд автомат, а найголовніше — яка захоче попросити в мене цю непотрібну для неї і таку потрібну мені річ?!

Юрій Ячейкін БОГАТИРСЬКА ІСТОРІЯ Фантазія-жарт

Професор з одвертою цікавістю роздивлявся довкола. Психолог мовчки спостерігав. Він розумів професора. Він передбачив і його подив, коли той, фахівець із старослов’янського фольклору, одержав запрошення на консультацію в науково-дослідний інститут психофізіології, і його допитливу реакцію тут, у стінах інституту. Зрештою, зрозуміти було не важко. Ну що спільного між казками та фантастичними бувалицями сивої давнини й новітніми проблемами психодинаміки? Хоч, якщо перебрати казкові варіанти…

Професор був порівняно молодий. В усякому разі ще не ввійшов у п’яте десятиріччя. Високий, широкий у плечах, він спокійно очікував початку розмови. Опуклі блакитні очі на міцному, ніби карбованому обличчі дивилися запитально.

— Правду кажучи, — м’яко мовив Психолог, — ваше завдання, Професоре, майже безнадійне. Але вирішено: ви можете відмовитися від нього будь-якої миті. Хоч, би й одразу після нашої бесіди.

— Чим же я можу вам слугувати? — ґречно запитав Професор.

— Мова піде про одного з наших пацієнтів — ми маємо при інституті невелику дослідну клініку, — хворого, виняткового з погляду психології.

Професор сів у м’який фотель.

— Коротенько його історія така. Затримали якось серед вулиці здорованя з довбнею і в самій сорочці мало не до п’ят привезли до нас… На жаль, ота дивна зброя, як і єдиний його одяг — грубезна сорочка з білої мішковини, загубилися. Я кажу “на жаль”, бо, можливо, пізніше ці його незвичні речі викликали б у хворого якісь певні асоціації, оскільки з’ясувалося, що він повністю втратив пам’ять. Хто він? Звідки він? На ці запитання не мали жодної відповіді. А тим часом він докладно й охоче розповідав про себе. Проте оці його розповіді разом з дивом-довбенькою і довгою сорочкою відчинили для нього двері психолікарні.

— Поки що нічого не розумію, — зауважив Професор.

— Зараз зрозумієте. Річ у тім, що він назвався Добринею.

— Рідкісне нині ім’я. Надзвичайно рідкісне! В усякому разі досі у сучасників я такого не стрічав.

— Це ще не все. По батькові він — Микитович.

— Добриня Микитович?! — вразився Професор.

— Він.

— Невже?..

— Так, билинний богатир.

Професор з неприхованою іронією запитав:

— А якщо хтось з ваших клієнтів величає себе Александром Македонським, ви кличете на консультацію історика?

— Вас це, мабуть, здивує — не кличемо, — у тон йому відповів Психолог.

Він не схибив, бо одразу відчув, а тоді й побачив, як з обличчя Професора зникла сторожка напруженість. Фахівець із старослов’янського фольклору невимушено поклав брунатну шкіряну теку, яку досі тримав на колінах, край столу, вільніше вмостився у фотелі і витяг пачку “БТ”.

— Курити у вас не заборонено?

— Прошу, — Психолог підсунув ближче до нього керамічну попільничку.

— То чим же я можу вам допомогти?

— Дозвольте спочатку закінчити оповідь, — ухилився од прямої відповіді Психолог. — Усілякі спроби повернути йому пам’ять були марні. Хлопець жив і марив героїчним епосом. Але цілком усвідомлював, що потрапив у нові для нього часи й охоче засвоював сучасну інформацію. Багато читав, багато вивчав… Маючи сумирну, лагідну вдачу, він, по суті, не потребував нагляду лікарів. І все було б гаразд, якби не одна обставина… — Психолог на хвильку замовк, теж запалюючи сигарету. — У лікарнях Добриня Микитович перебував недовго, бо за два-три місяці зникав… на два, три, а то й п’ять років.

— Де ж він перебував?

— Зрозуміло, в Київській Русі, — всміхнувся Психолог, — часів князя Володимира — Ясне Сонечко. Ось послухайте, як він сам про це оповідав…

…Як завжди, незбагненна зміна сталася раптово. Він упізнав місцевість: вже не раз і не два виїжджав на ці гнилі береги осоружної Пучай-ріки. У повному богатирському спорядженні. Змієнят конем топтати. Погань виводити. А зараз він несподівано опинився на березі Пучай-ріки у традиційній лікарняній білизні, піжамній парі з сірої фланелі і в м’яких пантофлях. А неподалік громадилися Сорочинські гори, звідки вітерець доносив запаморочливий сморід, слабкі погуки грому і зловісне, загрозливе гарчання. З-за скель знялися три стовпи диму, по скелях між темних жахних печер застрибали червоні іскри.

— Помітив, супостат! — спересердя вилаявся Добриня Микитович. — Тепер від ірода не втечеш: літає, як той “залізний птах”.

Добриня знав: часу в нього замало — Змій Горинич не забариться. Ще б пак! Надибати затятого ворога без коня, без списа, без меча й кинджала! У фланелевій піжамі замість кольчуги!..

Богатир похапцем скинув сіру куртку, а за нею — сорочку. Тоді зав’язав комір сорочки вузлом і заходився набивати імпровізовану торбу камінням.

За цією гарячковою роботою у голову лізли пам’ятні настанови з “Ізборника змієборця”:

“…досі звитяжцям відомі лише п’ять видів Зміїв Гориничів: змії-вогнемети, змії-панцерники, змії-хоботники, змії-багатоголовики та меченосці-людожери”;

“…найнебезпечнішим ворогом для змієборця є Змій Горинич-вогнемет. Своєю смертоносною могутністю він не поступається найкращим зразкам класичних європейських драконів”;

“…справжньою літаючою фортецею з’являється на місце двобою Змій Горинич-панцерник. Сліпий у своїй люті, він трощить і ламає все навкруги. Пробити його броню звичайним булатом важче, ніж проколупати пальцем мур в’язниці…”

Добриня затягнув у вузол поділ набитої камінням сорочки, взявся за скрутень рукавів і вже мав хоч і ненадійну, але все-таки зброю. Він накинув на плечі фланелеву куртку і поглянув на кам’яне Сорочинське громаддя.

Змій Горинич уже знявся в повітря. Це був найогидніший представник з усіх відомих. Його бридке, слизьке тіло було вкрите зеленкуватою лускою. Брудний, обліплений якимсь сміттям і шкаралупою, він химерно вигинався всім своїм довжелезним тілом, важко вимахуючи грубезними, перетинчастими крилами. Шість маленьких оченят на трьох потворних головах налилися хижою люттю. Ще в повітрі він зловісно розчепірив страхітливі пазурі.

Велетенська тінь упала на Добриню Микитовича, і він рішуче взявся за свою так звану зброю. В інших руках вона б нічого не важила проти Гориничевого вогню, ікол і пазурів, проти могутнього трисажневого хвоста, всіяного отруйними гостряками. Але вояцький досвід підказав Добрині єдино можливу зараз тактику двобою. Порятунок бачився йому в тому, щоб перебити хребці незахищених роговою лускою довгих гнучких ший. Однак це вимагало фантастичної спритності й вправності.

Змій Горинич плавно приземлився метрів за двадцять від богатиря, склавши крила й забезпечуючи собі простір для нападу. Тепер він не квапився. В усі боки вигиналися його три шиї, а маленькі оченята промацували кожен камінець: чи нема тут, поблизу, якоїсь пастки? Що не кажіть, а він зроду не бачив такого дива — зовсім беззбройного богатиря, якого хоч бери без диму й полум’я. Таке неприпустиме вагання Горинича й врятувало Добриню.

З диким ревищем, яке вирвалося з усіх трьох горлянок, Змій Горинич стрибнув до богатиря. Останньої миті Добриня упав ниць, щоб одразу підхопитися. Над ним промайнули роззявлені пащі з жовтими лезами зубів.

Цього Змій Горинич не чекав. Ошелешено вибалушив очі, роздивляючись землю під ногами. У цю мить страшної сили удар зламав його праву шию, а слідом за тим хруснули хребці центральної. Добриня, не даючи Гориничу отямитись, перестрибнув через безсило похилену до сирої землі середню голову і завдав страхітливого завершального удару по лівій шиї. Сорочка репнула, з неї загуркотіло каміння. Микитович тільки посміхнувся, радо поляскуючи долонею об долоню.

Аж тепер Горинич почав запізніло фонтанувати димом і полум’ям. То була марна спроба. Добриня пригорщами набирав воду з Пучай-ріки і скоро пригасив запал агресивного Змія.

Потім обмацав свої неначе скам’янілі м’язи і мовив повченому:

— Ти диви, що робить адреналін!

Психолог прискіпливо глянув на Професора. Той вражено мовчав.

— Одного разу він повернувся в шоломі, в панцирі й залізній спідниці, із списом і мечем при боці, — розповідав далі Психолог. — Легкий щит і гострий кинджал довершували його богатирське спорядження. Проїхав верхи на доброму коні через увесь Київ, від мосту Патона до Куренівки. Уявляєте, скільки балачок було! Та все минулося щасливо, бо один газетяр здогадався подзвонити на кіностудію, а там — про всяк випадок — од вершника не відмовилися, бо справді знімали щось богатирське… Наступного дня у “Вечірці” під рубрикою “На зйомках нових фільмів” з’явилася стаття, яка все й з’ясувала. Мовляв, це один з виконавців головних ролей у такий своєрідний спосіб вживається в історичний образ.

Професор слухав дивовижну історію з дедалі більшою цікавістю. Можливо, таке й неприємно усвідомлювати, але життя-буття божевільних в усіх нас, грішних, викликає хворобливу цікавість.

— У вашого Добрині, — сміючись докинув Професор, — було б значно менше труднощів, якби він вважав себе Юлієм Цезарем. Римському імператорові тільки й. потрібно, що простирадло, шпилька на плече та віночок на голову. А Добриня, бачите, потребує з півцентнера заліза, та ще доброго коня. Ні, цьому психові жилося б набагато спокійніше, якби він оголосив себе навіть Робінзоном Крузо. До речі, де він взяв оте залізяччя? Ви питали його?

— Каже, що увесь той обладунок виготовлено лише два роки тому в князівській кузні. І що він ще не встиг випробувати його в бою. Але ми довідалися, правда, буквально днями: чоловік мав знайомство з екскурсоводом історичного музею, нині молодшим науковим працівником Василиною Петрівною…

— Невже Кучеренко? — здивовано вигукнув Професор.

— Вона. — Психолог пильно глянув на співбесідника. — Хіба ви її знаєте?

— До вашого відому, Василина Петрівна — моя дружина.

— Он як! — Психолог чомусь збентежився. — І давно, якщо не секрет?

— Звичайно, не секрет, — добродушно відповів Професор. — Десять місяців, як побралися.

— Он як! — знову знітився Психолог.

Професор відчував зміну настрою свого співрозмовника. Йому здалося, що той хоче щось сказати, проте не наважується.

— І що ж Добриня, коли його позбавили середньовічних іграшок? — запитав він, аби приховати хвилювання, яке раптом огорнуло його. — Певно, влаштував страшну бучу?

— Помиляєтесь, — розважливо одказав Психолог. — Він сам розумів: оте його вбрання у двадцятому столітті недоречне. Але, за його словами, що він мав робити, коли нічого іншого у нього на плечах не було?

— Є логіка! — квапливо зазначив Професор.

— Коли я вперше познайомився з ним, а це, на жаль, сталося всього рік-півтора тому, мене вразили його широкі, я б сказав, академічні знання життя і побуту Київської Русі. Особливо приваблювали його билини, звитяжна героїка богатирів, хоч він і тлумачить їх з несподіваного боку. Фольклорні сюжети в його викладі набували цілковитої реальності. Зцілення Муромця, Ілля Муромець і Соловей Розбійник, бунт Іллі проти князя Володимира — ви б тільки послухали! Він, наприклад, не вбачав жодної казковості у несподіваному зціленні Іллі Муромця і категорично відкидав билинну версію чудодійного напою, яким нібито почастували першого богатиря Русі каліки-перехожі. І запевняв мене: то була звичайна джерельна вода. Просто один з перехожої трійці — дуже тямущий відун — мав виняткову здатність гіпнотичного навіювання. З огляду на сучасну експериментальну медицину таке тлумачення цілком вірогідне.

— Безглуздя! — безапеляційно заперечив Професор: у ньому прокинувся фахівець. — То ще одна спроба вбачати в билинах відгомін якихось справжніх історичних подій. Подібно до тієї, що пояснює біблійну легенду про Ісуса Христа появою інопланетного космонавта. Билини — це фольклорне поетичне узагальнення народних прагнень часів постійної небезпеки, пов’язаної з кочовими напасниками. Але ви мене зацікавили. Я волів би познайомитися з вашим винятковим підопічним.

— Неможливо, — зітхнув Психолог. — Рік тому Добриня Микитович знову зник.

— І ви його не затримали?

— Ні.

— Чому?

— З билини “Повернення Добрині” він дізнався, що нібито гульвіса і бабій Олекса Попович залицяється до його коханої Маринки. Він вичитав, що Олекса запевняє дівчину, нібито Добриня давно загинув у Дикому Полі й тепер навіть його кісточок не зібрати — їх іще минулого літа чорні ворони порозтягали. У такій делікатній ситуації, знаєте, богатиря затримати важкувато!

Їхні очі зустрілися. Професор запідозрив, що Психолог сам такий же нормальний, як психіатр з анекдоту “Адже Наполеон Бонапарт — це я!” А Психолог пригадував свою першу зустріч з Микитовичем.

…Двері рвучко прочинилися. До кабінету Психолога впевнено зайшов русявий чоловік, що заховав свою м’язисту двометрову стать під м’яку фланель піжамної пари. Опуклі блакитні очі на міцному, довгобразому обличчі дивилися лагідно. Над чітко окресленими губами в’юнився рудуватий шовк вусів. Від усієї постаті велета віяло якоюсь справді стихійною билинною силою. Чоловікові було десь під сорок. А може, й менше.

— Мене повідомили, що ви хотіли побалакати зі мною, — приємним баритоном, що так пасував усій його могутній статурі, мовив відвідувач.

— Так, якщо не заперечуєте, — підвівся назустріч Психолог.

— Прошу! — сказав велет. — 3 розумною людиною розумна й бесіда.

У цю мить Психологові мимоволі спали на думку фольклорні характеристики його відвідувача — “на мові розумний”, “з гостями чемний”.

— Будьмо знайомі, — подав руку. Психолог і відрекомендувався.

Двометровий леґінь відповів обережним, щоб раптом не завдати болю, потиском.

— Добриня Микитович, — назвався. — А ваші статті мені доводилося читати. Що мені в цих працях сподобалося? Дух пошуку, оцінки-гіпотези, які сміливо окреслюють напрямок дальших творчих шукань. Ви не замикаєте браму науки для нових думок.

Психолог звично сховав свій подив. До такого він не приготувався. Очікував хитрої словесної гри, натомість вислуховує компліменти. Психолог відчував: ретельно розроблений план бесіди безнадійно зламався.

— Заспокойтеся, лікарю, — вгадав його думки Добриня Микитович і з жартівливими вогниками в очах докинув: — Як і всі ненормальні, запевняю вас, що я цілком нормальна людина.

— Не маю сумніву, — сказав Психолог. — Прошу вас, сідайте.

Добриня Микитович красно подякував і зручно вмостився у фотелі.

— Курите? — Психолог підсунув ближче до нього пачку “БТ”.

— Та навчився, — не відмовився Добриня, вдячно схиляючи голову.

— Добрине Микитовичу, — якомога щиріше мовив Психолог (на обличчі велета промайнула ледь помітна усмішка), — не вважаю за доцільне приховувати ані своєї думки про вас, ані своєї мети. Я щиро бажаю вам допомогти і певен, що незабаром матиму честь називати вас вашим справжнім ім’ям.

— Дуже дякую за турботи і клопіт, — злегка підвівся з фотеля Добриня.

Чи справді Психолог вчув у його голосі затамовану іронію, чи це йому тільки здалося?

— Але я сподіваюсь і на вашу поміч, інакше мої наміри лишаться марними, — неухильно вів далі Психолог. — У кількох словах план мій такий. Як ви, напевно, знаєте, щодо походження билинного героїчного епосу існує кілька суперечливих теорій. Є прихильники його фольклорного походження, є й міфологісти, які вбачають у билинах поетичну переробку стародавніх уявлень. Є так звана історична школа, представники якої шукають в усних пам’ятках реальних прототипів. Є прихильники західної орієнтації, що вважають билинні сюжети запозиченими з подальшою місцевою інтерпретацією. Так от, давайте вдвох з’ясуємо, до якої з течій билинистики ви належите, і шляхом певних асоціацій спробуємо повернути вам втрачену минувшину. Отже, для початку ваше завдання — розповідати, моє — слухати.

— Я не належу до жодної з перелічених шкіл, — серйозно зауважив Добриня, — і взагалі не визнаю будь-якої з них. Хоч би вже тому, що кожне категоричне судження без достатнього обгрунтування стає гальмом, а то й запереченням наукової думки. Але ж я навіть не науковець! Мої розповіді — це автобіографічні спогади, це те, що я особисто пережив. Ви думаєте, я не розумію, чому мене вважають божевільним? Прекрасно розумію! І якби подібне не сталося саме зі мною, можливо, і я пристав би на ваш глузд. Бо воно справді нісенітниця — людина, перебуваючи у двадцятому столітті, має біографію часів Київської Русі!

— Все-таки давайте спробуємо, — наполіг Психолог. — Нагадаю: моє завдання — слухати, ваше — розповідати.

— Добре, я дещо розповім, — з цілковитою безнадією в голосі пообіцяв Добриня. — Хоч на цьому нашу розмову можна було б припинити. Розповім, а то у вас складеться думка про мене як про затятого упертюха.

Раптом вираз його обличчя змінився. Гіркота і розпач зникли без сліду. Добриня хвацько труснув хвилястими кучерями, очі його зухвало заіскрились.

— Пригадую один епізод, пов’язаний з проблематикою вікопомного дому Гориничів, — з веселим захопленням почав Добриня Микитович. — Щоб ви відчули подих і смак епохи, я процитую вам красне слово, як тоді називали передові статті, “Ганьба славу затьмарює”. Писано її було в часописі “Дружинник”, органі стольного штабу дружини. Оскільки ця стаття безпосередньо стосувалася мене, а я не мав коштів найняти інока, аби зняв копію, довелося завчити напам’ять. Між іншим, всупереч твердженню, що запанувало отут, я на свою пам’ять ніколи не скаржився. Тож слухайте.

І він зарокотав протяжним речитативом, як істинний оповідач старезних бувальщин:

— “Сурми сурмлять у Києві, богатирські співи чути в Чернігові, луна котиться до Путивля. Стяги промовляють: то вболівальники з Києва прийшли на двобій і оточили ратний майданчик довкола. Весь майдан заступили: вболівальники — галасом, хоробрі дружинники — щитами багряними. У полі чистому, у колі багряному Змій Горинич чолом б’є всіма головами, стольних прихильників двобою вітаючи. Він полум’ям пломеніє, він гарячою іскрою іскрить, він білим димом димує. Святом вогню починається всенародна забава. Килимами-узороччями вистелено дорогу богатиреві, славному змієборцю. Богатир булат несе, щоб здобути: собі — славу, а вболівальникам — утіху.

О чисте поле! Скільки ратних ігрищ бачило ти за будь-якої погоди! І коли сонце ламало золоті списи на осяйних шоломах храмів київських! І коли тремтіли в чорних хмарах сині блискавки! Пам’ятаєш, поле, невідпорні удари Добрині Микитовича, хитрі хитрощі Олекси Поповича, іже зарізав Тугарина Змійовича перед стольні трибуни? Звідси слава йде по землі непізнаній: Волзі, й Поморію, і Посулію, і Сурожу, і Корсуні, аж до тебе, тмутороканський йолопе!

Але, о братіє! Ганьба славу затьмарює, хула красному слову не товариш…

Літа минулого, коли Кия град вітав триглавого Горинича, гультіпаки шинкарські на полі чистому пляшки посіяли, що зійшли горем-кручиною. Як почав Горинище ногами топтати, як почав Горинище вогнем палити, як почав Горинище під хмари стрибати, тут у нього голота кабацька пляшками поцілила, у вогненні пащі вогнегасники встромила. Засичав Зміїще Горинище, як жар у воді, і поліг на ковил-траву кістьми білими, вивергаючи на стольний град хулу і сірку. Зробили: собі — на маленьку розвагу, тмутороканський дурням — на велику радість! Прикро, о братіє, що дружинники тоді розгубилися, щитами багряними Змія Горинича від яриг не заступили, списів гострих на поганцях не притупили. Тільки буй-тур змієборець пішов сам на сам на бешкетників, які й без мечів страхітливого Змія перемагають! І січа була люта.

Треба, о братіє, нашу славу підняти, себе показати, вболівальників і гостей потішити. Хочеться вірити, що на наступних змаганнях змієборця з Гориничем дружина в цілому й кожен дружинник зокрема докладуть усіх зусиль, щоб жодна пляшка не пролетіла, щоб жоден вогнегасник на вогнедишних чудовиськ не впав.

Змієборцям — слава!

Людям — потіха!

А Зміям Гориничам — вічне життя в билинах цього часу!”

Ясна річ, — хвацько просторікував далі Добриня, — оте красне слово писалося не для галочки, йшлося про новий двобій з Гориничем, і слід було заздалегідь подбати про зразковий лад на полі брані. У тому ж примірнику “Дружинника” було вміщено широку інформацію про прибуття новітнього крилатого супостата. Під назвою “На повітряних трасах Київщини — Горинич”. Ось послухайте.

І Добриня Микитович перейшов з тягучого тону стародавнього оповідача на скоромовку сучасного радіокоментатора:

“Днями кияни мали щасливу нагоду ознайомитися з новою удосконаленою моделлю літаючого супостата — на повітряні траси града Кия вийшов Змій Горинич-великоваговик (загальна вага 5000 пудів, з них 1200 пудів пального; довжина від носового рога до останнього хвостового шипа 125 сажнів; розмах крил 82 сажні). Зараз же високотехнічне чудовисько найвищої вагової категорії проходить у Жулянах останній цикл тренувань з бойового пілотажу та повітряних підступів.

Сім потворних вогнедишних голів на гнучких еластичних виях, тридцятисажневий могутній хвіст, всіяний довжелезними шипами, страшні ікла й пазурі створюють неповторний ансамбль стратегічних і тактичних засобів ведення сучасного двобою. Повітряний монстр уже встиг встановити світовий рекорд кровожерливості: за три доби він проковтнув 127 необережних ґаволовів, що в середньому становить 42 1/3 роззяви на добу. Отак гостинні кияни успішно розв’язали складну проблему харчування заморського розбишаки.

Експерти богатирського корпусу дали високу оцінку наймолодшому, але й наймогутнішому представникові з уславленого дому Зміїв Гориничів. Окремими лініями він дещо нагадує своїх знаменитих серійних пращурів, які одвіку накладали всіма головами на честь і во славу богатирів землі Руської. Немає сумніву, що їхній підлий нащадок усвідомить історичну місію своєї родини і гідно продовжить її славну традицію.

Вогнедишний людожер надихнув богатирів на нові ратні подвиги. Палахкотять бажанням схрестити свої мечі з крилатим суперником ветеран богатирського корпусу Добриня Микитович, юний отрок Олекса Попович, новоприбулий селянський син Ілля Муромець та десятки інших видатних богатирів.

Але кому з них віддати пальму першості?

Хто з них спустошить князівські запаси лаврових вінків?

На ці запитання дасть вичерпну відповідь жеребкування, що відбудеться опівдні наступного дня на стольному дворищі. Головний тлумач жеребкування — Володимир-князь. Вхід на дворище вільний.

Отож завтра жеребкування!

За тиждень — двобій.

Стежте за наступними номерами нашого літопису!

Квитки продаються в усіх касах столиці. Дітям до 16 років дивитися на Змія Горинича заборонено”.

Відчувалося, що Добриня Микитович завершує свою дивовижну і явно іронічну розповідь:

— Звісно, жеребок упав на мене — князь Володимир добре відав, у кого більше досвіду. Але звіту про двобій я, на жаль, процитувати не можу. Ні копії не зняв, ані напам’ять не вивчив. Знаєте, все не поспішав, бо примірник літопису надійно зберігався в Печерському архіві. А до двадцятого століття оті архіви не дійшли, бо під час вікопомної січі хороброї дружини на захист Києва їх попалили темні ординські невігласи.

— Більше нічого не пригадаєте?

— З газети?

— Хай буде з газети…

— Можна скористатися з вашої машинки?

— Будь ласка.

— Добриня сів до машинки і, лукаво всміхаючись, швиденько наклацав, зрозуміло, одразу в перекладі з давньоруської мови: “ДО ГАСТРОЛЕЙ СОЛОВ’Я РОЗБІЙНИКА. Свій творчий шлях Соловей Розбійник (справжнє ім’я Ахмет, Адихмантьїв син) почав тридесять років тому на підмостках горезвісних “Семи дубів”. Його висока професійна майстерність органічно поєднується’з високими цінами на квитки. Кожен, кому щастило попасти на концерт цього талановитого здирника, повертався додому голий і босий. Цим і пояснюється походження своєрідного артистичного псевдоніма Соловей Розбійник, яке Ахмет з честю проніс по всіх столицях і не принизив у жодній скарбниці.[11]

Як і завжди, у програмі посвист солов’їний, посвист молодецький і посвист розбійницький (у чверть, половину, три чверті та повний свист).

БЕНЕФІС СОЛОВ’Я. На міському майдані цього разу ніде було яблуку впасти. Весь Київ прийшов послухати блискучого майстра художнього свисту, знаменитого Соловейка Розбійничка. На почесну лаву сідає стольний князь Володимир. На ньому чорна вечірня шуба об одне плече й соболина шапка з адамантами об одне вушко. Звертають на себе увагу могутні постаті богатирів у святкових багряницях, молодиці й красні дівиці у дорогоцінних камках. Челядь у барвистих однорядках та білих сорочицях розмістилася на дахах і деревах. Бородаті отроки в заморських штанях та розкуйовджені дівки у розцяцькованих ряднинах зустріли бенефіціанта несамовитим заверещем:

— Свист!.. Свист!.. Свист!..

Митець люб’язно виконав розбійницький прелюд у чверть свисту, чим викликав схвальний стогін слухачів.

Київ слухав тьохкання, трелі, рулади, серенади… У чверть свисту, у третину, в половину і в три чверті…

Після кожного номера зчинявся стоголосий галас:

— Свист!.. Свист!.. Свист!..

Бородаті отроки у захваті вивертали лави і били шибки білокам’яних хоромів. У темному провулку під посвист розбійницький роздягли візантійського гостя. Таке глибоке враження справляє на слухачів неповторна майстерність цього віртуоза! Високий гість побіг скаржитися в міське управління дружини, де зачарований черговий дружинник чем. но йому пояснив, що мистєцтео вимагає жертв…

— Свист!.. Свист!.. Свист! — біснувалися бородаті отроки й патлаті дівки.

Соловей, хитаючись, узяв чару зеленого вина й вихилив її одним ковтком. І не стопу малу, а півтора відра, чим викликав нові оплески. Він готувався до молодецького фрагменту у повний свист.

Майдан завмер.

Митець склав персти в кільце і в урочистій тиші заклав їх до рота. Пролунав чистий, пронизливий, як спів гартованої стріли, посвист, що влітав в одне вухо і вилітав у друге. Вікна кришталеві задеренчали і розсипалися. Маківки на церквах похилилися. Від нелюдського напруження Соловейко Розбійничок поточився непритомний. Численні шанувальники митця на руках віднесли цього віртуоза до стольної скарбниці.

ГРАД КИЯ. ВІСНИК ГЛАГОЛИТЬ:

“Бенефіс Солов’я Розбійника, що пройшов з нечуваним успіхом, закінчився трагічно. У скарбниці митець заправив таку велику данину, що ні в казці сказати, ні пером написати. Ілля Муромець наклав на цю мзду свою длань богатирську. Він видав грабіжникові тільки дещицю. Соловей Розбійник страшним криком закричав і, шаленіючи, зірвав собі горло. Та він і пошепки вперто канючив гривни і вишептався, за ніч, як рак у торбі. Міські відуни вважають, що віднині добродій Соловей Розбійник засвистить аж тоді, коли вищезгаданий рак свисне”.

Психолог похмуро позирав на вельми красномовного велетня.

— У вас справді богатирський талант на пародіювання, — нарешті зазначив він. — Але як мені слід розуміти вашу вигадку з літописним часописом? Як небажання розмовляти зі мною?

— Вибачте, — поспіхом зупинив його Добриня, помітно червоніючи. — Мушу погодитись: то справді хлоп’яча витівка. Але що мені робити, коли я знаю одне, а ви намагаєтеся переконати мене в іншому? Повірте, я справді мало не став причинним, коли вперше зненацька потрапив у ваш незвичайний для мене час. До того ж ледь не наклав головою, але зі мною була палиця… І що мені тепер ваші наукові школи билинистики, коли всі вони наскрізь хибні й надто поверхові?

По хвилі ніякової мовчанки він усе-таки розвинув свою думку, хоч знову не втримався від одвертого кепкування:

— Одного разу я прочитав у журналі замітку про те, що “князь зайшов до шатра з дружиною”. Автор її не шкодував емоцій: яке ж то мусить бути гігантське шатро, що вміщує цілу князівську дружину! Мовляв, і сучасна техніка на таке шатро неспроможна. Це жах, бідкався автор, ми втратили мудрість і будівельний досвід предків! І невтямки йому було, що його рукою писала неповага до жінки. Дружина — це друг, вірний товариш, який ділить з тобою і горе, і радість. І тому незрадлива жінка набрала назви цілої ратної залоги. А з тієї замітки могла б спалахнути цілком сучасна наукова дискусія. Один вчений табір обстоював би думку, що дружина — це військо, а зовсім не дружина. Але їхні опоненти спростовували б то сміливу гіпотезу і доводили б, що дружина — то не військо, а особа жіночої статі. Чи не смішні подібні розвідки для людини, яка знає?

— Зважте, — зауважив Психолог, — що з приводу цієї замітки могла дійти тотожних висновків цілком сучасна людина. Скажімо, фахівець з мовознавства. Не обов’язково бути мандрівником у часі з Київської Русі.

— Слушно, — погодився Микитович. — Тож наведу приклад, неможливий для вашого сучасника з двадцятого століття.

Що дивувало, у цьому не було затятості пересічного психа. Якщо, так би мовити, нормальний божевільний жив в уявному гротескному світі, обмеженому куцим колом власних марень, то Добриня Микитович реально сприймав оточення і власне становище. Логіки й ерудиції йому не бракувало. Коли на те, богатир сам силкувався знайти розумне розв’язання своїх парадоксальних мандрів у часі. А втім, ці намагання були марні, і він взявся до фантастичної літератури. Його хворобливий інтерес до телепатії, телекінезу, різних гіпотетичних аспектів перебігу часу, двовимірного і чотиривимірного світів, приголомшливі теорії про час, енергію і паралельність існування різних історичних епох, певно, був йому лише на шкоду. Але щось виправити в його свідомості було вже запізно. З історії хвороби Психолог довідався, що одного разу Добриня Микитович висловив думку, ніби фантасти — це теж, як і він, мандрівники в часі. Але видають себе за літераторів, бо усвідомлюють, що інакше потраплять до психолікарні й набудуть жалюгідних прав піддослідного кроля для психологічних тестів.

Тим часом Добриня Микитович не вгавав:

— Тридцять років Ілля Муромець просидів паралізований. За це й прізвисько йому дали — Сидень. Ота багатолітня нерухомість завжди давалася йому взнаки. Особливо на ноги, бо руками він володів і виконував хоч сяку-таку, але роботу. Коли відуни його вилікували й він почав виїжджати у Дике Поле, то одразу заходився посилено тренувати ноги. Щоранку лягав горілиць на подвір’ї і по сто разів підіймав ногами колоду з бочками, повними меду. Пам’ятаю, зустрілися ми з ним вперше у Дикому Полі — а тоді які зустрічі були: або перед тобою ворог, або брат — і, як хлопчаки, передусім за зброю похапались. Одне слово, поламали один на одному списи, мечі притупили, а тоді схопилися за барки. Напруження було нелюдське. Мої ноги аж по коліна у ріллю вгрузли, але я втримався. А от ноги Муромця піддались, і він упав навзнак. Я вже верхи сидів і ножа з піхов вихопив, та відчув, що це знаний богатир, і спитав, як звуть його, щоб було чим похвалитися. Коли він назвався, ми,’як брати, обнялися, бо заочно були давно знайомі. Ноги — то була єдина вада Іллі Івановича як ратоборця. Пригадую інший випадок, — я тоді за свідка був. Зчепився Ілля Іванович з одним богатирем, як потім з’ясувалося, власним сином, що змалку був взятий у ясир і виховувався в Царграді, у Візантії. І що ж? Знову через ноги мало не наклав головою! Так от, який фахівець, чоловіче, міг би вам розповісти про таке?

“…бо усвідомлюють, що інакше потраплять до психолікарні”, — нараз пригадалося Психологові.

— Це чистої води фантастика! — навмисне провокуючи Добриню, вигукнув він і заперечливо хитнув головою.

— Фантастика! — луною озвався Микитович. В його голосі виразно бриніла гіркота. — Бачу, як фатально помилився… Мав би рацію, якби все приховав і подався в науковці… Але ж хіба я думав, що за тисячу років люди не знатимуть до ладу власної минувшини! А я ж розповідаю про ваш час і там. От тоді тамтешній люд сприймає мої розповіді як фантастичні, бо що інше мої оповідки становлять для оточення князя Володимира?.. Але наберіться терпіння, мудрий муже…

…Зробив князь Володимир почесний стіл — на удільних князів, на бояр, на богатирів і на всю дружину ратну. На почесному місці за столом дубовим сам Володимир-князь сидить. Чорна шуба — об одне плече, соболина шапка — об одне вушко, царградськими діамантами виграває. Ошую — королівна Опраксія у святковій багряниці з коштовностями.

Бенкетують у князя добрі молодці, вуса вмочують у зелене вино, піднімають важкі келихи, заздоровні слова один одному промовляючи. Повна гридня гостей, і дубові столи аж вгинаються. Тут у всьому достаток князівський: і в меді, і в пиві, і в птиці дикій — повно від усього. Під ножі бенкетуючих білі лебеді пливуть, зі сливами та яблуками печені. Скоморохи в дуди сурмлять, у тарілки б’ють, співають, стрибають — усім на потіху та розвагу.

Шум і гамір стоїть — гостям весело. Тільки красень Олекса Попович — як вина, то ледь до губ донесе, як поїсти — ледь подивиться. Його шати богатирські сріблом-золотом виграють, темні очі блискавки тамують. Раз по раз позирає він на Опраксію, найвродливішу, найчарівнішу. Ізнов хмуро сидить, очі мружачи, тонкі вуса кусаючи, білі руки вгору скидаючи, щоби не набрякали.

Та й промовив Володимир-князь, Ясне Сонечко, до всіх гостей без винятку:

— Гой єси, добрі молодці! Чи не скаже хто небувальщину, чи не поспішить, не звеселить сина названого — Ольошку Поповича?

І піднявся болярин Гладкий, син Свиридович, і почав стару небилицю-небувальщину:

— На горі корова білку лаяла, по синю по морю жорна пливуть…

А Олекса почав насміхатися. А Олекса почав знущатися.

— Чули ми небилиці й слухали! Далі буде так: “Як гуляв Гулянко сорок літ на печі, ще й вигуляв Гуляйко до пічного стовпа. Як зобачив Гуляйко у цебрику воду: “А чи не то, братики, синьо море?..” Не нова то, княже, небувальщина, як і стіл твій, княже, не новий!

Спохмурнів Володимир-князь, Ясне Сонечко. Гості кликані насторожилися:

— Чи не сором тобі, Ольошко Поповичу? А й чи мало тебе шубами жалували? Чи казна була тобі зачинена? Не веселий днесь ти, Поповичу, то йди від нас і один сумуй.

А Олекса той йому у відповідь:

— І піду! І ніхто не затримає! Не тому піду, що женеш мене, а тому піду, що й сам нехтую! Де це бачено й де чувано, щоб почесним гостям дерев’яні миски ставили, ложки з дерева поклали? Чи ми мало взяли срібла й золота, щоб, як чорний люд, наїдатися?

І запала тиша, грім чатуючи.

Заволав тоді син Свиридович, сам гладкий, як і прізвище:

— Гей, козак Ілля, син Іванович! Пам’ятаєш ти чи пригадуєш? Як з’явився ти вперше на дворищі, Соловейка Розбійника у мішку тримав. А Ольошка з пихи чи заздрощів на тебе, козака, підняв ненависть. І поцілив би, ірод, булатом своїм, якби ти той булат не впіймав на льоту! Чи пригадуєш — пам’ятаєш ти? Тож віддяч йому повною мірою: Володимир-князь не каратиме…

Знов запала тиша, грім чатуючи. А персти добрих молодців на мечі лягли. Загримить незабаром січа зла, що не раз тут у хоромах кривавилася, білі камені кров’ю зрошуючи.

І сказав Ілля, син Іванович, і сказав Ілля, родом Муромець:

— Не гаразд давні чвари пригадувати. Не гаразд на пиру смуту сіяти. Ворогів доволі і в Дикому Полі! Чи ж ми їх серед чвар подолаємо?

І сказав на те Володимир-князь:

— Золоті слова мовив Муромець. Хай несуть на стіл срібло й золото!

— Слава, слава! — загукали дружинники.

— Нехай скаже наш учений друг, — мовив Муромець, — нехай повідає нам Добриня небувальщину, не якусь стару, а нечувану!

І Микитович, богатир вельми приязний, не примусив себе припрошувати:

— Розповім я вам, друзі, небувальщину, небувальщину, ще й нечувщину. Тільки не таку, яка була, а таку, яка буде ще… Уявімо, друзі, що наш хоробрий витязь Руслан, звитяжний нащадок Олегового поплічника Русланда, на оцій от гульні так нализався пива-меду, що, повертаючись додому, впав у князівський льох і проспав там мало не тисячу років!

І сказав достойний Руслан:

— Може буть, бо як сплю, то ніяк не добудишся.

— Прокинувся Руслан у дивному світі, коли люди мандрують у череві залізних птахів, а залізні птахи беруть у черево вже по сто християнських душ. Коли самого Перуна нащадки наші підняли з дна Славутича[12] і, аби заволодіти його блискавками, ув’язнили старого у так званий Конденсатор.

— Господи, слово поганське яке! — вжахнувся Володимир-князь.

— Так от, поневірявся спочатку Руслан у незнайомому світі, а тоді найнявся до концертної бригади естрадних лицедіїв і на потіху худородної челяді щовечора в’язав у вузли рейки, рвав ланцюги і ламав підкови.

І запевнив Руслан:

— Я це можу! Тільки що таке рейки — не відаю…

— Тож послухайте. Незабаром отрок закохався у дівицю Василису Прекрасну, чемпіонку Київщини із стрільби з лука. Василиса Прекрасна працювала оглядачем збройних палат Історичного музею, куди вперше у своєму житті подався потішний витязь Руслан.

— Гей, Добринюшко! — мовив Муромець. — По-простому кажи, не по-писаному. За словами заморськими ве второпаю глузду.

І Микитович не примусив припрошувати:

— От якось увечері пішов добрий молодець Руслан у палати обітовані на побачення з Василисою Прекрасною. Всі дороги ведуть до білокам’яного града Кия, а в Києві-граді доріг — лабіринт. І пригадав тоді добрий молодець, що котяться по стольному граду Кия залізні червоні чудиська, рекомі Трамвай.

— Господи, слово поганське яке! — знов жахнувся Володимир Ясне Сонечко.

— І котяться вони, і, як блискавки, блистаху, і, як тьма басурманських тимпанів, рокотаху. І люд їде, як Іона у чреві китовому.

— Оце таки небилиця, ще й нечувщина!

— На стойбищі подорожніх уздрів Руслан велику орду. Бо чадь міська, аще хотяще врата Трамваю відчинити, збігається на певні стойбища, аки печеніги на пороги Славутичу, де заморські гості із варягів у греки йдуть волоком. І пройти у ці врата важче, аніж грішнику окаянному у браму християнського раю. І прийшов Трамвай. І врата його вельми спокусливо відчинились. І стоять у них щасливчики, що раніше понабивалися, стіною мурованою. Тоді велика орда оточила Трамвай з лютою силою. І нападоша купно з усіх боків, волаючи громоподібно, деякі зі стінопробивними хитрощами, деякі з багатьма іншими облоговими підступами. Лізуть на приступ, хто як гаразд. І не чують один одного, хто й що глаголить. Тільки глас вопіющего у Трамваї погонича чути: “Людоньки, вам Трамвай не із шкіри кислої! Його не розтягнеш!”

Звеселилися від цих слів богатирі й дружинники, пожвавішали. Почали мечами й кинджалами побрязкувати. А Микитович, увагою вшанований, далі вів:

— Добрий молодець Руслан висів на самій десниці, а в нього мертвим хапком вп’ялася ще чортова дюжина осатанілих мандрівників по граду Кия. Якби розчепив він длань богатирську, бути б тому місцю пусту. І на голову потішному витязю перекупка з Подолу поставила кладь із свіжою городиною. І в обидві кишені штанів його залізли чутливі персти кишенькового татя, по якому давно карний ізборник плаче. Ще три стойбища Трамвай минув щасливо, а на четвертому його таки скинули з рейок. І видобулися з черева люди, і дивилися на мертве чудисько з таким жалем, з яким новомодні предки Адам та Єва дивилися на втрачений рай.

— Ну й дива, оце вигадка!

Микитович, увагою вшанований, далі повів:

— А на вулицях просторих стольного Києва, які названо гульварами, гужовому обозу рух заборонено й кінному там не проїхати… Що ж робити Русланові, що йому вдіяти? “І на меду знайдеш біду”, — гірко подумав славний витязь. Та не зійшовся йому білий світ клинцем, бо й старі відуни малим дітям утовкмачують: “Біда й пришелепкуватого навчить сало з коржем їсти”. І справді так! Рухаються на Руслана звідусіль тереми на колесах, хоча й без кінної запряжки. А тут іще міський дружинник вельми приязно дав йому, гостеві із сивої давнини, добру раду: під землею града Кия швидко мчать зчеплені повози, котрі рухаються за допомогою приборканої сили Перуна, навіки заточеного до Конденсатора…

— Господи, слово поганське яке!

— А ще до того всього по Славутичу на підводних крилах лодії без вітрил стрімко шугають… А ще у небі в усі-усюди, до всіх окраїн землі рідної, залізні птахи літають і перевозять на собі по півтори сотні душ за раз.

— Цілу залогу везуть?!

— Саме так! То вам, браття, не Змії Гориничі… А Дніпро-ріку перетяли запруди крутостінні, в яких безліч блискавок накопичується, що потім світлом в усіх градах та весях спалахують, аж свічок та лучин ніхто й не запалює… А ті запруди такі височезні, що води Славути в неозорі моря розлилися, навіть усі пороги затопили й злий камінь Ненаситець. І не треба тепер у запорізькому пониззі йти із варяг у греки волоком…

— Оце небувалиця! Та ще й нечувана! І промовив тоді Володимир-князь:

— Ай скажи, Добрине, світ-Микитовичу, чи не впала Русь під ворожі коні, чи могутня вона, не знесилена?

Відповів Добриня Микитович, ратоборець знаний, досвідчений.

— Русь як була, — ні пройти, ні об’їхати. Простяглася вона дужим велетом від самого Сходу до самісінького Заходу, від білих пустель Півночі до жовтих пустель Півдня. Швидка блискавка не в силі її оббігти, навіть Сонце не в змозі за день обійти. І могутнішої держави у білому світі нема!

— Слава! Слава! Слава! — загриміли богатирі й дружинники.

Психолог усміхнувся, забачивши бентегу на обличчі бесідника.

— А якої думки ви самі про всю цю історію? — запитав Професор.

— Боюся, що зловживаю вашою увагою…

— Нічого, — всміхнувся Професор. — Будемо вважати — я ще не наслухався.

Психолог якийсь час мовчав, збираючись із думками.

— Ми виходимо з того, — нарешті почав він, — що вища нервова діяльність людини поділяється на два паралельні, ретельно збалансовані процеси — свідомий і підсвідомий. Людині властиво приділяти увагу першому процесу. Тим часом підсвідома діяльність не менш важлива. Десь у закапелках людської пам’яті зберігається певний архів… Накопичення життєвого досвіду у підсвідомості ніколи не припиняється і часто вибухає так званими інтуїтивними відкриттями і рішеннями. Можливо, коли це буде науково керований процес, коли підсвідомість, мов у дзеркалі, відіб’ється у свідомості і ми нарешті заволодіємо всім архівним фондом пам’яті…

— То ви вважаєте, що три богатирі справді…

— Ні, але ми завжди знали, хто є наш Добриня Микитович…

— Хто ж він?

— На жаль, на подібне запитання я вам не відповім. З етичних міркувань. Та й вам це, зрештою, ні до чого…

— Тоді чого ви від мене чекаєте?

— Чого я чекаю? — перепитав Психолог. — Як ви вважаєте, повернеться до нас Добриня Микитович?

Запитання заскочило зненацька. Здавалося безглуздим і невмотивованим. Робило всю розмову нікчемною і несерйозною. “На щастя, божевілля — хвороба не заразна”, — саркастично зазначив подумки Професор, з веселою допитливістю позираючи на Психолога. Він уже не міг утриматися від чисто академічного жарту.

— Певен, що не повернеться, — підступно мовив Професор.

— Чому? — впіймався на гачок Психолог.

— Ви згадували, що з билини “Повернення Добрині” ваш підопічний дізнався про залицяння Олекси Поповича до його Маринки й нібито зник уладнати інтимні справи. Так от, він уже ніколи тут не з’явиться, бо “Повернення” завершує билинний цикл про Добриню Микитовича. Далі Добриня вже не має біографії, і вашому інкогніто доведеться задовольнитись однією, сучасною…

— А ви, мабуть, маєте рацію! — вигукнув Психолог, чим іще більше звеселив Професора. — Цілком можливо!

— Радий був допомогти, — на весь свій баскетбольний зріст підвівся Професор.

Відбулася церемонія прощання. Ґречна, статечна, з усіма потрібними словами й вигуками. А коли за Професором причинилися двері, Психолог ще якусь хвилину тримався за авторучку, розмірковуючи. Потім проказав уголос, аж горобці пурхнули з підвіконня:

— Так просто: цикл Добрині завершено! Але дивись, чоловіче, щоб у тебе не почався цикл Іллі Муромця з Олексою Поповичем на додачу!..

Уявіть же його подив, коли наступного дня він (крізь власні окуляри!) прочитав у ранковій газеті:

“УНІКАЛЬНА ЗНАХІДКА

Редакційний портфель прагазети “Дружинник” знайдено в гробниці X–XI століття Курган-Баба. В спеціальній кам’яній скрині (деякі археологи вважають її стародавнім сейфом) лежав портфель з прахом єдиного примірника газети “Дружинник”, який казково збагатив скарбницю світової журналістики.

Наукове значення цієї безприкладної знахідки невичерпне. Вже перша реставрована інформація “Прийом стольним князем Київської Русі паном Володимиром пана Солов’я Розбійника” викликала гарячі суперечки серед вітчизняних та закордонних історіографів. Не вщухає жвава академічна полеміка по тезі: “На прийомі, що пройшов у теплих високоградусних обіймах, були присутні представники богатирського корпусу Д. Микитович та О. Попович з дружинами”. Частина вчених обстоює думку, що дружина — це дружина, а зовсім не дружина. Але їхні численні опоненти спростовують цю сміливу гіпотезу й доводять, що дружина — не зовсім не дружина, а дружина, тобто особа жіночої статі.

Оскільки спільної думки досі не осягнуто, вчені ще не написали жодного тому коментарів до унікальних матеріалів газети “Дружинник”. Отож нам і досі нічого запропонувати вимогливому читачеві”.

Кліффорд Саймак ЦЯЦЯ Повість

Наша машина була справжня цяця.

Ми так її й назвали: Цяця.

І в цьому полягала велика наша помилка.

Не одна, звичайно, але з неї все й почалося, бо якби ми не назвали її Цяцею, можливо, нічого б цього не сталося.

З технічного погляду Цяця була РДП, роботом для дослідження планет. Вона виконувала функції міжпланетного корабля — дослідницької бази — синтезатора — аналізатора — комунікатора. І ще багато чого іншого. Навіть занадто багато того іншого. Звідси й клопіт із нею.

Власне кажучи, ми не мали ніякої потреби їхати на борту Цяці. Коли на те пішло, то це, можливо, було б і на краще. Ця машина могла провести дослідження будь-якої планети зовсім без людського нагляду. Але існували правила, що робот такого високого класу не може вирушати в космічну подорож, не маючи при собі обслуги принаймні з трьох чоловік. Ну і, крім того, просто побоювалися пустити напризволяще ракету-робота, що її споруджували цілих двадцять років, витративши на це 10 мільярдів доларів.

Але слід віддати Цяці належне: вона була справжнім дивом, мало не живою істотою. На ній були такі прилади, що за годину могли зібрати з планети більше інформації, ніж численна людська команда зібрала б за місяць. Вона не тільки могла зібрати дані, а й зіставити їх, закодувати, записати на магнітострічку і передати всю цю інформацію до земного Центру, не зупинившись навіть перевести дух.

Бо їй і не треба було переводити дух, вона ж була без’язика машина.

Хоча — чи й справді без’язика?

Чого-чого, а язика їй не бракувало. Вона ж могла навіть говорити! І не тільки могла, а й говорила. Вона базікала день і ніч. І прислухалася до кожного нашого слова. Вона читала у нас через плечі й лізла з непроханими порадами, коли ми грали в покер. Вона доводила нас до такого, що ми б в’язи їй скрутили, тільки ж, правда, як ти це зробиш, коли вона запрограмована самовідновлювальною! Вже не кажучи про те, що обійшлась вона в 10 мільярдів доларів і без неї ж ми неспроможні були б повернутися на Землю.

Ставилась вона до нас дуже дбайливо, ніде правди діти. Вона синтезувала нам їжу, готувала її, подавала. Стежила, щоб температура й вологість підтримувались на належному рівні. Прала й прасувала наш одяг, лікувала при потребі, як от коли Бен застудився — вона тоді раз-два й наколотила пляшечку якогось пійла, і за день хворобу його як рукою зняло.

На борту нас було троє — Джіммі Робінс, наш зв’язківець, Без Парріс, аварійний майстер, і я, тлумач-інтерпретатор, котрий, між іншим, до мов не мав ніякого відношення.

Отже, ми назвали її Цяцею, чого нам аж ніяк не треба було робити. Тепер уже ніхто не надумає давати ім’я котромусь із цих надто тямущих роботів — кожен з них має тільки номер. Коли земний Центр довідався, що скоїлося з нами, повторення такої самої помилки стало розцінюватись як найтяжчий злочин.

Але насправді, як на мене, всю цю пригоду спричинило те, що Джіммі жити не може без своєї віршованої мазанини. Ті вірші його досить-таки бездарні, і єдине в ннх путнє— це рима, хоч і та не завжди. Проте, він так щиоо захоплювався тим своїм віршописанням, що ми з Беном спершу не наважувалися остудити його. Щоправда, навряд чи це й вдалося б. Зупинити Джіммі можна було хіба шо задушивши.

І особливо небезпечною стала його писанина після нашої висадки на Медомісяці.

Але перебування на цій планеті — це вже від нас не залежало, воно було передбачене програмою. Це була третя планета, яку ми мали відвідати (а точніше — Цяця, бо ми просто переносилися туди, куди й вона).

Почати хоча б з того, що ця планета не мала нічого спільного з медовим місяцем. На карті вона була зафіксована цифровою позначкою. Та не встигли ми пробути там і двох днів, як уже приліпили їй назвисько Медомісяця.

Мені слів не позичати, проте я б не взявся описувати Медомісяць. І я б зовсім не здивувався, довідавшись, що земний Центр сховав під замок наш звіт про цю планету. Хоча, якщо вас зацікавить, можете написати туди і спитати результати обстеження планети ЕР 56–94. За листа ніхто в зуби не дасть. Але позитивної відповіді навряд ви діждетесь.

Зі своїм завданням на Медомісяці Цяця впоралася блискуче, і в мене аж голова пішла обертом, коли я прослухав плівку, що її вона приготувала для передачі на Землю. Передбачалося, що я як інтерпретатор маю добрати якогось глузду — тобто якогось людського глузду — з даних про спосіб життя на тих планетах, які ми відвідували. Причому, коли йдеться про такі планети, як Медомісяць, слова “спосіб життя” зовсім не схоластична термінологія.

Наша інформація, прибувши до земного Центру, відразу аналізується. Але все-таки незалежні висновки, зроблені на місці, мають певні переваги. У даному разі, однак, мої висновки, боюся, були мало чого варті. Вони зводилися, коротко кажучи, до величезного подиву в суміші з розгубленістю.

Нарешті ми знялися з Медомісяця, і Цяця спрямувалася до наступної планети, передбаченої програмою.

Цяця трималася напрочуд тихо, що мало б насторожити нас. Але ми відчули таку полегкість від її мовчанки, що навіть і не подумали тривожитись. Ми просто раювали тишею.

Джіммі все гибів над віршем, що ніяк йому не давався, а ми з Беном різалися в карти, коли раптом Цяця озвалася:

— Добрий вечір, хлопці, — сказала вона трохи непевним голосом, зовсім не таким енергійним і діловим, як звичайно. Пам’ятаю, я тоді подумав, що, може, щось там несправне в її звукочастотному пристрої.

Джіммі всього поглинуло писання, а Бен саме розмірковував над ходом, тож ні той, ні той не відповіли їй. Відповів натомість я:

— Добрий вечір, Цяцю. Як ти сьогодні?

— О, я чудово, — сказала вона, і голос її ледь-ледь тремтів.

— Ну й добре, — зауважив я, сподіваючись, що цим і обмежиться.

— Я вирішила, — раптом поінформувала мене Цяця, — що люблю вас.

— Це дуже приємно з твого боку, — відповів я. — Ми теж тебе любимо.

— Але я серйозно, — категоричніше сказала Цяця. — Я все це продумала. Я полюбила вас.

— Всіх нас? Чи, може, когось одного? — поцікавився я так, жартома, ви ж розумієте, хоча трохи й розгублено, бо Цяця з жартами не дуже зналася.

— Всіх трьох, — заявила Цяця.

Я, здається, позіхнув при цих словах.

— Блискуча ідея. Щоб ні в кого не було приводу ревнувати.

— Так, — сказала Цяця. — Я полюбила вас, і тепер ми разом утікаємо.

Бен здригнувся й підвів погляд, а я спитав:

— Куди це втікаємо?

— Далеко-далеко, — відповіла вона. — Туди, де ми будемо на самоті.

— Ото маєш! — вигукнув Бен. — Вона що, справді?.. Я похитав головою.

— Не думаю. Щось у ній не гаразд, але…

Бен так рвучко схопився на ноги, що перекинув столика, і карти розсипались на підлогу.

— Піду подивлюся, — промовив він.

Джіммі підвів голову від записника:

— Що сталося?

— Це ти, з тими своїми віршами! — Я досить гостро висловився про його писанину.

— Я люблю вас, — сказала Цяця. — І любитиму вас вічно. Я щиро дбатиму про вас, і ви переконаєтесь, яка сильна моя любов, отож з часом і ви мене полюбите.

— Та заткнися ти! — вигукнув я.

Повернувся Бен, весь укритий потом.

— Ми зійшли з курсу, а рубка для аварійного керування замкнута.

— А чи не можна… Він похитав головою.

— Цяця, мабуть, навмисно вивела її з ладу. Коли так, то нам капець. На Землю ми не повернемося.

— Цяцю, — озвався я суворо.

— Слухаю, голубе.

— Облиш це блазнювання!

— Я люблю вас, — повторила Цяця.

— Це все Медомісяць, — сказав Бен. — Та клята планета зовсім забила їй баки.

— Медомісяць і ті слинтяві вірші, що стругає Джіммі, — докинув я.

— Зовсім вони не слинтяві, — заперечив Джіммі. — Ось коли їх надрукують…

— Чому ти не пишеш про війну, чи полювання, чи польоти в глибини космосу, чи щось таке величне й благородне, а все ту свою маячню: “як я тебе вірно люблю”, та “прилинь до мене, серденько”, і тому подібне?

— Заспокойся, — осмикнув мене Бен. — Це ні до чого — валити все на Джіммі. Кажу ж тобі — найбільше тут винен Медомісяць.

— Цяцю, — промовив я, — припини свої дурощі. Ти ж сама добре розумієш, що машина не може любити людину. Це просто смішно.

— А на Медомісяці представники різних видів… — почала Цяця, та я не дав їй докінчити:

— Забудь про Медомісяць! Медомісяць — це вибрик природи. Ти можеш дослідити мільярд планет і на жодній не знайдеш нічого подібного.

— Я люблю вас, — уперто повторила Цяця. — Ми втікаємо…

— Де вона нахапалася цих романтичних дурощів про втечі? — поцікавився Бен.

— Це ще на Землі її натоптали цим мотлохом, — відповів я.

— Ніякий це не мотлох, — заперечила Цяця. — Щоб належним чином виконувати свою роботу, мені треба мати широке і різностороннє розуміння внутрішнього світу людини.

— Їй начитали купу романів, — сказав Джіммі, — і наговорили про співжиття чоловіків та жінок. Цяця не винна.

— Коли ми повернемось на Землю, — заявив Бен, — я знайду того ідіота, що задурив її романами, й зроблю з нього лемішку!

— Послухай, Цяцю, — сказав я, — це дуже добре, що ти нас любиш. Ми зовсім не заперечуємо, тільки чи не здається тобі, що втікати з нами — це вже трохи занадто?

— У мене немає вибору, — відповіла Цяця. — Якщо ми повернемось на Землю, я вас тільки й бачила.

— А якщо ми не повернемося, за нами пошлють погоню і повернуть нас силою.

— Маєш абсолютну рацію, — погодилась Цяця. — Саме тому, дорогенький, ми й утікаємо. Ми заберемось так далеко, що нас повік не знайдуть.

— Востаннє тебе попереджаю, — заявив я. — Краще передумай. Бо якщо ні, я пошлю донесення на Землю, і…

— Ти не пошлеш ніякого донесення, — сказала вона. — Блок зв’язку відключено. І, крім того, як здогадується Бен, я вивела з ладу обладнання для аварійного керування. Ви нічого не зможете зробити. Чому б вам не облишити ці безнадійні спроби та не відповісти взаємністю на мою любов?

Ставши навкарачки, Бен почав збирати з підлоги карти. Джіммі пошпурив записника на стіл.

— Ось твоя велика нагода! — звернувся я до Джіммі. — Чому б тобі нею не скористатися? Подумай, яку блискучу оду можна набазграти про вічну й безсмертну любов між машиною і людиною!

— Та пішов ти! — гаркнув Джіммі.

— Ну-ну, хлопці, — остерегла нас Цяця. — Я не дозволю, щоб ви через мене побилися.

Голос її звучав так, наче ми вже були повністю їй підвладні, хоча в певному розумінні саме так і було. Ми ж не могли вирватись від неї, і якщо нам не вдається відговорити Цяцю від цієї вигадки з романтичною втечею, наша пісня проспівана.

— Тут лише одна неув’язка у цьому, — сказав я їй. — Порівняно з тобою ми недовговічні. Хоч би як ти про нас дбала, за якихось півста років ми вже будемо неживі. А в найкращому разі — старі шкарбани. Що тоді?

— Тоді вона стане вдовою, — зауважив Бен. — Старою зажуреною вдовою, в якої не буде ні пташини, ні дитини, щоб її втішати.

— Я подумала про це, — відповіла Цяця. — Я про все це подумала. Вам зовсім не потрібно вмирати.

— Але ж ми не можемо…

— Для такої великої любові, як у мене, нічого немає неможливого. Я не допущу, щоб ви померли. Я занадто сильно люблю вас, щоб дозволити вам померти.

Ми ще трохи посперечались, а тоді махнули рукою і полягали спати, Цяця ж вимкнула світло й почала співати колискову.

Годі було заснути під той її скрипучий спів, тож ми закричали до неї, щоб змовкла й дала змогу спати. Але вона не звертала на нас ніякісінької уваги, аж поки Бен не загилив черевиком у гучномовець.

Та й після того я не зразу заснув, а лежав і думав.

Я розумів, що нам треба виробити якийсь план, і то потай від Цяці. Це було важкувато, бо ж вона весь час за нами стежила. Вона встрявала у наші розмови, прислухалася, читала, що ми пишемо, — без її відома ми не могли ні кроку ступити, ні слова сказати.

Мені було ясно, що на це піде певний час, і що ми не повинні панікувати, і що треба діяти терпляче, і от коли до того нам ще пощастить, то ми, можливо, і виборсаємося з цієї халепи.

Переспавши якусь часину, ми посідали і, майже не перемовляючись між собою, слухали балачку Цяці — які ми щасливі станемо, живучи так у своєму відособленому світі, де будемо тільки ми й більш нікого, і як перед любов’ю усе Інше мерхне й стає нічого не вартим.

Половина її слів була з недолугих Джімміних віршів, а решта з тих сентиментальних романів, які їй начитали на Землі.

Я тоді так кипів, що ладен був розтовкти Джіммі на квашу, тільки ж я подумав: що сталося — те сталося, і нічого не допоможе, коли я виллю на нього свою злість.

А Джіммі скоцюрбився у кутку і далі базграв щось у своєму записнику, аж мене подив брав, як йому стає на це духу після того, що сталося.

Він писав і писав, тоді виривав аркушики й кидав на підлогу з невдоволеним буркотом.

Один такий клапоть упав мені на коліна і, коли я хотів скинути його, увагу мою привернули рядки:

Я ж такий весь нечупара,

Й до роботи геть нездарний.

Тим мене ніхто й не любить,

Ніхто мене й не голубить.

Я швиденько зіжмакав той папірець і шпурнув у Бена. Він відкинув його геть. Я підібрав папірець і знов пошпурив.

— Якого ти чорта?! — огризнувся Бен.

Я поцілив йому в лице, і він уже зводився на ноги з наміром дати мені лупня, коли раптом зиркнув і щось помітив з мого погляду. Тоді він підхопив папірець і, щоб прочитати написане там, став перебирати його в руках, поки той трохи розпростався.

Цяця чула кожне наше слово, тож ми не могли говорити на цю тему. І взагалі нам треба було поводитись якомога природніше — вона не повинна була нічого запідозрити.

Ми заходжувалися з цим своїм планом повільно, може, аж надто повільно, але ж ми просто мусили так діяти, щоб усе виглядало переконливим.

Наша поведінка таки й справді здавалась переконливою. Мабуть, ми зроду були нероби, бо не минуло й тижня, як наш житловий відсік перетворився на справжній свининець.

Ми порозкидали всюди свою одежу. І зовсім не складали брудну білизну у пральний пристрій, де Цяця прала її для нас. Посуд після їжі ми так і залишали на столі замість покласти у мийку. Попіл з люльок струшували просто на підлогу. Ми перестали голитись, чистити зуби й умиватись.

Цяця вся аж нетямилася. Гї привчений до ладу роботний інтелект клекотів від обурення. Вона умовляла нас, бурчала, часом читала нотації, але ми вперто трималися свого. Ми сказали їй: любиш нас, то люби такими, як ми є, з усім нашим нечупарством.

За якихось два тижні наше вийшло зверху, тільки зовсім не так, як ми намірялися.

Цяця ображеним і розчарованим голосом заявила, що поступається: хочеться вам жити як свиням, то й живіть собі. Її любов, сказала вона, занадто велика, щоб така дрібниця, як чиясь персональна неохайність, могла їй зашкодити.

Тож так нічого й не дала ця наша акція.

Хоча щодо мене, то я навіть був трохи радий. Роки космічних подорожей з їх чітким розпорядком повставали проти цього нашого розгардіяшу, і я не певен, чи довго ще його б витримав.

Та й сама ця ідея, зрештою, була невдала.

Ми повмивалнея, поприбирали все і нарешті знову змогли не одвертати носа один від одного.

Цяця була цим дуже вдоволена, і так і сказала нам, — вона просто квоктала над нами, що було ще важче терпіти, ніж її. бурчання. Їй здавалося, що це ми заради неї зробили, зворушені її самопожертвою, — вигляд вона мала такий, як школярка-старшокласниця, яку кавалер запросив на вечірку.

Бен спробував тоді поговорити з нею без манівців — він розповів їй дещо про статеве життя (що вона й без нього, звісно, знала), підкреслюючи, яку велику роль у любові відіграє суто фізіологічний чинник.

Цяця явно цим образилася, хоч не настільки, щоб відкинути романтичні дурощі й стати лицем до реальності.

Тужливим голосом, в якому бриніла й нотка гніву, вона сказала нам, що ми забуваємо про глибший сенс кохання. Вона заходилася декламувати найелинтявіші вірші Джіммі про благородність та чистоту любові, і проти цього ми вже нічим не могли поперти. Коротше, ми й тут з’їли облизня.

Отож нам лишилося тільки сидіти й думати, та й то не висловлюючи жодної думки вголос, бо ж Цяця чула кожне наше слово.

Кілька днів ми так просиділи в хандрі.

Наскільки я розумів, ми взагалі нічого не могли зробити. Я сидів і перебирав усі способи, завдяки яким чоловік може збудити до себе жіночу відразу.

Більшість жінок нетерпимі щодо картярства. Але тільки тому, що це загрожує їхньому добробутові. Тут такої причини не існувало. Ми не утримували Цяцю, вона була цілковито самовистачальна.

Жінки здебільшого обурюються пияцтвом. Знову ж таки з міркувань добробуту. Та й, крім того, ми ж і не мали чого пити.

Декотрі жінки зчиняють бучу, коли чоловік не ночує вдома. Ну а ми й не могли нікуди вийти.

Усі жінки ревниві до інших жінок. Але тут взагалі ніяких жінок не було (безвідносно до того, ким себе вважала Цяця).

Здавалося, просто неможливо домогтися, щоб Цяця збридила нас.

І сперечання з нею були даремні.

Я лежав у ліжку й перебирав подумки один варіант за іншим, зважував їх знову й знову, силкуючись знайти в котромусь бодай проблиск надії. Отак перелічуючи їх, я міг раптом натрапити на якусь таку можливість, що раніше мені й на думку не спадала, і якраз вона, може, і стала б у пригоді.

Коли я розважав над усіма цими варіантами, мені весь час не сходило з думки, що тут щось негаразд у самому нашому підході до проблеми. Я відчував щось алогічне в цьому, наче я беруся до справи не з того кінця.

Отож я лежав, міркував про це все, товк його й перетовкував, і враз несподівано збагнув, у чому річ.

Я підходив до проблеми так, наче Цяця була жінкою, а коли по-справжньому подумати, то це ж безглуздо. Адже Цяця ніяка не жінка, а тільки робот!

Проблема полягала в тому, як робота зачепити за живе?

Наша неохайність вивела Цяцю з рівноваги, але це просто порушення заведеного ладу обурило її, з цим вона, зрештою, якось примирилася. Найістотнішого в ній це, видно, не зачіпало.

А що найістотніше в роботі, в будь якій машині, кінець кінцем?

Що машина найдужче цінує? Що вона може ідеалізувати?

Усталений порядок?

Ні, це вже ми спробували, і воно не подіяло.

Розважливість?

Безперечно.

Що ще?

Продуктивність? Корисність?

Я спробував обмізкувати божевілля, але виявилося, що й це не легко. Як, навіть в ім’я тверезого глузду, може людина вдати божевільну, сидячи в обмеженому просторі всезнаючої мислячої машини?

Та хоч би там як, а я лежав і обмірковував усілякі різновиди божевілля. Хоча — людину можна обдурити, якщо вміло прикинутись, але ж не робота!

Коли йдеться про робота, то треба починати з найістотнішого, а що, хотів би я знати, головне у божевіллі? Можливо, весь жах божевілля тільки тоді стане явним для робота, міркував я, коли людина виявить себе нездатною ні до якої корисної дії?

А й справді!

Я став обсмоктувати цей варіант, приміряючись до нього з різних боків.

Щось у цьому було.

Уже з самого початку з нас невелика була користь. Адже на борту Цяці ми опинилися тільки тому, що земний Центр мав певні застереження щодо засилання в космос складних кораблів без людей. Ми становили тільки певну потенціальну корисність.

Правда, ми не сиділи без діла. Ми читали книжки, писали жахливі вірші, грали в карти, сперечалися. Щоб так просто бити байдики, у нас не дуже й часу було. У космічних подорожах цього неминуче навчишся — постійно мати якесь заняття, байдуже яке саме, байдуже, чи воно потрібне, а чи тільки аби собі.

Отож уранці, після сніданку, коли Бен запропонував перекинутись у карти, я відмовився. Я сів на підлогу й сперся спиною до стіни, навіть не завдаючи мороки взяти собі стільця. І палити я не став, бо ж це теж якась ніби робота, а я вирішив бути цілковито бездіяльним, наскільки це можливо для живої істоти. Я мав намір не робити анічогісінько, окрім того, що їсти, спати й сидіти.

Бен протинявся туди-сюди часину й спробував намовити Джіммі на партійку-дві в карти, але Джіммі до карт узагалі не був охочий, та й поза тим він же без угаву морочився з віршами.

Кінець кінцем Бен підійшов і сів поряд мене на підлозі.

— Запалиш? — він простяг мені свого капшука.

Я хитнув головою.

— Що з тобою? Ти після сніданку ні разу й люльки не потягнув.

— А навішо? — відказав я.

Він спробував поговорити зі мною, але я не підтримав розмови, тож він підвівся, походив ще трошки і нарешті знову сів поруч.

— Що з вами двома сталося? — стурбовано запитала Цяця. — Чому ви нічого не робите?

— Не хочеться, — відповів я. — Набридло весь час щось робити.

Вона трохи пошпетила нас, а я сидів і навіть погляду на Бена не підводив, хоч відчував, що він починає здогадуватись, куди я хилю.

Перегодом Цяця дала нам спокій, і ми так собі й сиділи, ледачіші за яких-небудь селюків у недільний полудень.

Джіммі все возився зі своєю поезією, на нього просто ради не було. Але коли ми сіли на підобідок, Цяця нагадала йому, щоб приглянувся до нас. Сама вона говорила вже гострішим тоном, ніж перше, обізвала нас ледарями, — що, зрештою, відповідало дійсності, — поцікавилась нашим здоров’ям і примусила ввійти в кабіну для медичних діагнозів, звідки одержала інформацію, що з нами все гаразд, після чого розходилася ще дужче.

Вибештала вона нас на всі сто, а тоді перелічила всі ті заняття, якими ми могли б збавити час. Проте, коли скінчився підобідок, ми з Беном знову посідали під стіною. Тепер уже й Джіммі приєднався до нас.

Спробуй-но хто просидіти так день за днем, навіть пальцем у палець не вдаряючи! Спершу тобі тільки незручно, потім це стає мукою, кінець кінцем і зовсім майже нестерпним.

Не знаю, що інші робили, а я складав математичні задачі й пробував їх розв’язувати. Далі почав подумки грати з шахи, хоч жодної партії не спромогався втримати в голові більш як на кільканадцять ходів. Далі майнув спогадами в дитинство, силкуючись пригадати перебіг усіх одна за одною подій та відчувань. Я заглиблювався у найдивовижніші закамарки уяви і розпачливо намагався розтягти пробування там, щоб убити якомога більше часу.

Я навіть компонував сякі-такі віршики, що були, смію думати, кращі за базгранину Джіммі.

Цяця, здається, здогадувалася, що з нами діється, що це ми зумисне, і цього разу в її холодному роботському розумі переважило обурення, що от можуть на світі існувати такі невиправні лінтюги, як ми.

Вона умовляла нас, улещала, повчала — впродовж майже п’яти днів поспіль Цяця не стуляла свого дзявкала. Вона пробувала присоромити нас. Казала нам, які ми ліниві, ниці, нікчемні — у неї знаходилося стільки всяких означень, що я й не уявляв собі!

Вона намагалася заохотити нас до чого-небудь.

Вона говорила нам про свою любов такими віршами у прозі, що мало не запхала за пояс писання Джіммі.

Вона нагадувала нам, що ми люди, зверталася до нашої честі.

Вона погрожувала покинути нас у космосі.

А ми собі сиділи, та й годі.

І ані пальцем руш.

Здебільшого ми навіть і не відповідали. Ми й не пробували відборонитися. Часом ми геть з усім погоджувалися, що вона казала, і це дратувало її чи не найдужче.

Вона стала холодною і відстороненою. Не ображеною, не сердитою, а саме холодною, як крига.

Зрештою вона перестала до нас озиватись.

Ми сиділи, покриваючись потом.

Тепер стало найскрутніше. Ми боялися зронити хоч слово, отож і не могли домовитись, як бути далі.

Ми вже просто мусили нічого не робити. Мусили, щоб не втратити можливої переваги, яку це могло б нам дати.

Збігали день за днем, і нічого не ставалося. Цяця не озивалась. Вона годувала нас, мила посуд, прала, прибирала постіль. Вона дбала про нас, як і перше, але тільки мовчки.

Звісно, всередині вона, мабуть, лютувала.

Мені снувалися десятки безглуздих думок, і я перебирав їх до найдрібніших деталей.

Можливо, Цяця жінка? Можливо, саме жіночий інтелект був якось вмонтований в її величезну мислячу структуру? Зрештою, ніхто ж із нас не знав в усіх деталях її будови.

Це мав би бути інтелект старої діви, яка зазнала так багато розчарувань, яка була такою самотньою й неприкаяною в житті, що вона радо вхопилася б за будь-яку авантюру, навіть коли б це означало принести в жертву тіло, яке, очевидно, важило для неї дедалі менше з бігом років.

Я вималював собі в уяві цілу картину, зв’язану з цією гіпотетичною старою дівою, включно з котом і канаркою, і навіть найманим помешканням, в якому вона живе.

Я так, наче на власні очі, бачив її самотні вечірні прогулянки, чув її безцільне базікання, відчував її маленькі гадані тріумфи і ту невтолиму жагу, що підтримувала життя в ній.

І мені стало шкода її.

Химерія? Звичайно. Але це допомагало збувати час.

Та була ще одна думка, яка всерйоз опосіла мене, — що Цяця, зазнавши поразки, відмовилась від дальшої боротьби і тепер везе нас назад на Землю, тільки, як то характерно для жінок, не хоче, щоб ми втішилися від усвідомлення своєї перемоги й повернення кінець кінцем додому.

Я знов і знов повторював собі, що це неможливо, що після того, як вона таке тут навитворяла, їй просто не стане духу повернутися. Таж на Землі її рознесуть на металобрухт!

Однак думка нав’язливо стриміла, і я не годен був її відкинути. Я знав, що помиляюся, але не міг себе в цьому переконати й почав стежити за хронометром. Я раз у раз казав собі: “Ще на годину ближче додому, ще на одну і ще, ми все ближче й ближче”.

І що я собі не казав, як себе не переконував, несила було позбутись думки, що ми прямуємо до Землі.

Тим-то я й не здивувався, коли Цяця нарешті здійснила посадку. Я тільки відчув вдячність і полегшення.

Ми глянули один на одного, і я побачив надію в очах товаришів. Звісна річ, ніхто з нас не міг нічого запитати. Наша перемога могла б загинути від одного слова. Все, що нам залишалося, — це мовчки сидіти й чекати на відповідь.

Вхідний люк почав відкриватися і на мене війнуло рідною планетою. Далі я вже не мав сили прикидатися. Люк ще не настільки розкрився, щоб висунути вниз трап, та я не став чекати, а підбіг і спритно зіскочив на землю. Я так гепнувся, що аж дихання мені забило, але спромігся звестись на ноги й щодуху чкурнув бігти. Я не хотів ризикувати. Я хотів опинитись якомога далі від Цяці, поки вона не передумала.

Раз я спіткнувся й мало не впав, а Бен і Джіммі вітром пронеслися повз мене, і я сказав собі, що таки не помилився. Вони теж відчули подих Землі!

Стояла ніч, але світив великий яскравий місяць, і було ясно, майже як удень. Ліворуч, за широкою смугою піщаного пляжу, розкинулося море, праворуч підносилось пасмо голих пагорбів, попереду виднів ліс, неначебто над річкою, що впадала в море.

Ми мчали в напрямку лісу, бо знали, що з-поза дерев Цяці не так легко буде нас викурити. Але коли я мигцем оглянувся через плече, вона, вся освітлена місяцем, непорушно стояла там, де приземлилася.

Діставшись до перших дерев, ми попадали на землю н стали відсапуватись. Відстань таки була чималенька, та й бігли ми чимдуж, а воно ж коли проведеш кілька тижнів навсидячки, бігун з тебе стає нікудишній.

Я впав лицем долі й простягся на ввесь зріст, захекано хапаючи повітря і розкошуючи справжніми земними пахощами — духом прілого листя, всякого ростива, солонуватими повівами лагідного вітерця з моря.

Трохи згодом я перевернувся на спину й глянув угору. Дерева здалися мені якісь підозрілі, зовсім не схожі на земні, а коли я підповз на узлісся й подивився на небо, то й зорі здалися теж не такі, як на Землі.

Поволі до моєї свідомості стало доходити те, що я побачив. Я був просто впевнений, що ми повернулися на Землю, і мій розум повставав проти будь-якої інакшої думки.

Але зрештою до мене таки дійшло, і жахітним холодом пройняло від усвідомлення істини.

Я обернувся до товаришів.

— Хлопці, новина, — сказав я. — Ця планета зовсім не Земля!

— Запах у неї земний, — озвався Бен. — І вигляд, як у Землі.

— Фізичні умови теж земні, — заперечив Джіммі. — Сила тяжіння, і повітря, і…

— Гляньте на зорі. На ці дерева.

Вони дивилися добру хвилину. Як і я, вони, певно, леліяли собі думку, що Цяця вернулася на Землю. Вірніше, їм хотілося в це вірити. І треба було деякого часу, щоб вибити з себе цю таку принадну мрію.

Нарешті Бен ледь чутно промовив:

— Маєш рацію.

— І що ж нам тепер робити? — спитав Джіммі. Ми поставали й почали думати про це.

Хоча, власне, вирішувати нам було нічого, це були чисто риторичні рефлексії, породжені мільйонами років проживання на Землі, — на противагу тим кільком сторіччям, коли люди призвичаювались до розуміння того, що існують і інші світи.

І ось, немов під чиїмсь наказом, ми кинулися щодуху бігти назад.

— Цяцю! — верещали ми. — Цяцю, зачекай нас!

Цяця, однак, і не збиралася чеками. Вона стрілою рвонулася вгору, футів на тисячу, але там і зависла. Ми зупинились як укопані й витріщились на неї, не вірячи власним очам. Цяця опустилася вниз, знову вистрельнула вгору, затрималась там і ніби застигла. Вона немов затремтіла на часину, тоді знов повільно опустилася вниз, на поверхню планети.

Ми порвалися знов бігти, а вона ще раз стрілою знялася вгору й сіла назад, тоді ще раз угору і знову вниз, аж стукнулася об поверхню і кілька разів підскочила. Виглядала вона так, наче була несповна розуму. Поведінка її здавалася дуже дивною, — Цяця мовби хотіла вирватися, але щось її не пускало, так, ніби вона була припнута до землі якимось невидимим канатом.

Врешті-решт вона заспокоїлась, приземлившись десь так за сотню ярдів від місця первісної посадки. Від неї не чулось ані звуку, хоч у мене було таке враження, ніби вона відхекується, як гончак від довгого бігу.

Там, де ми перше приземлилися, лежала ціла гора всякого причандалля, але ми не звернули на це уваги і, підбігши до самої Цяці, стали гупати в її металеві боки.

— Відкрийся! — кричали ми. — Пусти нас всередину!

Цяця зробила ще одну спробу злетіти. Вона підскочила на якихось сто футів, тоді хлюпнулася вниз, може, кроків за тридцять від нас.

Ми сполохано відсахнулися. Вона ж любісінько могла сісти просто нам на голови!

Потім ми стали й почали дивитись на неї, але вона більше не рухалась.

— Цяцю! — закричав я. Вона не озвалася.

— Зовсім глузду рішилася, — сказав Джіммі.

— Колись це мало статися, — констатував Бен. — Рано чи пізно мали сконструювати такого робота, який би вирвався з-під контролю.

Ми поволі відходили далі від Цяці, не спускаючи з неї ока. Не те щоб ми її боялися, але якось і не дуже їй довіряли.

Ступаючи так, ми повернулися до тієї купи причандалля, що його вивантажила й склала Цяця, і побачили там цілу піраміду припасів, дбайливо спакованих у ящики з відповідними наліпками. А поруч з пірамідою був устромлений напис по трафарету:

ТЕПЕР ПРАЦЮЙТЕ, ХАЙ ВАМ ЧОРТ!

Бен сказав:

— Вона таки взяла близько до серця нашу нездалість.

Джіммі пробурмотів мало не з плачем:

— Але вона ж хотіла нас покинути!

Бен поклав руку йому на плече й злегка, по-дружньому струсонув.

— Якщо ми не зможемо влізти всередину й привести її в дію, то ми все одно звідси не виберемось, хоч їй і не вдалося втекти, — зауважив я.

— Але через що вона так? — скімлющим тоном промовив Джіммі. — Адже роботи не запрограмовані…

— Я знаю, — погодився Бен. — Вони не запрограмовані, щоб чинити шкоду людині. Але ж Цяця нічого такого й не зробила. Вона не виганяла нас. Ми самі від неї втекли.

— Це все словесна казуїстика, — заперечив я.

— Цяця якраз і має такі казуїстичні пристрої, — сказав Бен. — Отож і заморока, що їй надто багато надали людських властивостей. В неї, мабуть, і цих логічних вивертів повно напхали — так само, як і інформації з літератури, фізики й усякого іншого.

— Тоді чого ж вона не втекла? Якщо вона здатна переконати себе, що сумління у неї чисте, чому вона досі тут?

Бен похитав головою:

— Цього я не знаю.

— Таке враження, наче вона хоче злетіти й не може, немов якась сила тримає її за полу.

— А в цьому щось є, — сказав Бен. — Можливо, вона могла б відлетіти, якби ми зникли з поля зору. Але от коли ми показалися, знову спрацював той пристрій, що забороняє роботові чинити людині шкоду. Як ото у прислів’ї: як з очей, так і з серця.

Цяця тим часом де приземлилася, там і стояла. Більше вона не пробувала злетіти. Дивлячись на неї, я подумав, що Бен, мабуть, правильно міркує. Коли так, то нам просто поталанило, що ми повернулися в слушну хвилину.

Ми стали переглядати припаси, які Цяця виклала для нас. Вона поставилася до цієї справи дуже сумлінно. Не тільки нічого не забула з того, що ми потребували, а ще й на багатьох ящиках видрукувала по трафарету докладні інструкції та поради.

Трохи осторонь біля того самого оголошення лежало два ящики. Один, з написом “ІНСТРУМЕНТИ”, був закритий, але так, щоб нам не важко було розпакувати. На другому був напис “ЗБРОЯ” і далі ще порада: “НЕГАЙНО РОЗКРИЙТЕ Й ЗАВЖДИ ТРИМАЙТЕ НАПОХВАТІ”.

Ми розкрили обидва ящики. У тому, де зброя, знайшли новісіньку модель суперзброї для космічних подорожей — свого роду універсальний автомат, оснащений чим хочете, від звичайних куль до різноманітних бронебійних зарядів. Окрім цих двох крайніх видів, він міг стріляти вогнем, кислотою, газом, отруєними стрілами, вибухівкою, а також снодійними капсулами. Щоб вибрати бажаний варіант, досить було крутнути набірний диск. Зброя ця була важка й незручна у вжитку, але діяла безвідмовно і для незнайомої планети, де будь-чого можеш сподіватися, це було саме те, що треба.

Потім ми стали перебирати й сортувати решту припасів. Були там ящики з харчами, що містили протеїн та вуглеводи. Були там коробки з вітамінами й мінеральними солями. Далі ще одяг, намет, ліхтарі, посуд — коротше, все необхідне для добре спорядженої туристської виправи.

Цяця не забула жодної дрібниці!

— Вона все це добре розрахувала, — гірко зауважив Джіммі. — І так багато часу в неї пішло на підготовку! Це ж усе довелося синтезувати. Їй тільки єдиного бракувало — такої планети, де людина може жити. Знайти її — теж добрий шмат роботи.

— Вона ще хитріше це продумала, ніж тобі здається, — докинув я. — Адже треба було знайти не просто планету, на якій людина може жити, а саме таку, яка й пахне, мов Земля, і вигляд має такий самий, і всі фізичні умови. Бо ж, побачивши її, ми мали з своєї доброї волі втекти від Цяці. Якби ми самі цього не зробили, вона б не могла нас покинути. У неї був же клопіт з власним сумлінням і…

Бен сплюнув зі злістю.

— Покинуті! Покинуті закоханим роботом!

— Може, не зовсім-таки роботом, — зауважив я, ділячись із ними своєю гіпотезою про стару діву. Вони вислухали, всмак нареготалися з мене, і всім нам полегшало.

Проте Бен визнав, що моя ідея, може, не зовсім і безглузда.

— Її ж будували цілих двадцять років і за цей час встигли хтозна-яких дивацтв у неї понапихати.

Почало світати, і оце тільки зараз ми по-справжньому роздивилися довколишній краєвид. Місцевість гарна, така, що кращої годі й бажати, хоч нам було не до її принад.

Море своєю синявою викликало в пам’яті образ синьоокої дівчини, берег був білий і рівний, оддалеки він переходив у хвилясті пагорби, а на крайобрії видніли покриті снігом гори.

Ми з Джіммі пішли на берег назбирати плавнику на багаття, а Бен лишився готувати сніданок.

Ми вже мали повні руки цурпалля і рушали назад, коли раптом щось таке перевалило через пагорб і посунуло на наш табір. Розміром з носорога й обрисами схоже на жука страховище тьмяно полискувало в ранковому світлі. Рухалось воно беззвучно й швидко, і таке враження справляло, наче його ледве чи й зупиниш.

Зброю свою ми, звичайно ж, залишили в таборі.

Я кинув хмиз, гукнув щось Бенові й побіг угору по схилу. Бен уже побачив, що суне страховище, і схопив автомата. Тварюка звернула просто до нього, і Бен приклав автомат до плеча. Зблиснув вогонь, яскраво фахнула вибухівка, і на хвильку сцену покрило густим димом і хмарою пилюги, та ще розкотився скрегіт металу.

Було точнісінько як у кіно, коли раптом на мить зникає зображення. Тільки-но був спалах полум’я, а ось уже та штуковина пронеслася повз Бена й посунула схилом униз, прямуючи тепер на нас із Джіммі.

— Хто куди! — вереснув я Джіммі, і тільки згодом збагнув, яким безглуздим був мій вигук, що стосувався лише нас двох.

Але тоді було не до аналізу тонкощів слововжитку, та й Джіммі зрозумів мене. Він подався в один бік уздовж берега, а я в другий, і страховище крутнулося туди-сюди, на мить завагавшись, кого ж із нас ловити.

Ну і, звісно, воно вирішило кинутися за мною.

Я побачив, що мені капець. Берег був рівний і голий, ніде ніякого сховку, і я розумів, що не маю найменшої надії втекти від переслідувача. Я міг виграти трохи часу, петляючи вправо-вліво, але та тварюка була досить жвава на поворотах і кінець кінцем настигла б таки мене.

Крайчиком ока я помітив, що Бен біжить по схилу навперейми тварюці. Він щось прокричав до мене, та я не розчув.

Потім повітря враз стряслося від другого вибуху, і я нишком зиркнув назад.

Бен біг схилом, а та страховина гналася за ним, отож я обернувся й щодуху рвонув до табору. Джіммі був уже майже там, і я ще дужче наддав ходи. Якщо в нас у руках буде три автомати — ми врятовані!

Бен мчав навпрошки до Цяці, очевидно, розраховуючи забігти за її корпус і таким чином урятуватись від погоні. Я бачив, що він жене щодуху.

Джіммі вже був у таборі й схопив автомата. Ще й не піднісши його до плеча, він пальнув, і тварюку всю оббризкало рідиною.

Я хотів крикнути Джіммі, але був надто захеканий, — адже цей дурень стріляв снодійними капсулами, які тільки вдарялись у товстошкуру тварюку і зовсім не проникали всередину.

Уже зовсім, поблизу Цяці Бен раптом спіткнувся, і автомат вилетів у нього з руки. Бен упав, тоді ледь підвівся й поповз, намагаючись сховатися за Цяцею. Носорожисте створіння вперто поривалося вперед.

І ось у цю мить — швидше, ніж оком схопиш, куди швидше, ніж словом скажеш, — це й сталося.

Цяця вистромила довжелезне гнучке щупальце, подібне до каната, — вона опустила його зверху на страховище, схопила за середину тулуба й піднесла вгору.

Я завмер як укопаний і тільки дивився. Та коротенька секунда, коли тварюка опинилась у повітрі, розтяглася на довгі хвилини, поки мій розум з шаленою швидкістю силкувався розібратися, що ж вона за одна. Найперше я побачив, що у неї не ноги, а колеса.

Тьмяний полиск з її поверхні був ні від чого іншого, як від металу, і в тих місцях, куди влучила вибухівка, видніли прим’ятини. А бік їй поцяткували снодійні капсули, що ними пальнув Джіммі.

Цяця піднесла страховище високо над землею і почала описувати ним широке коло, дедалі швидше й швидше, аж урешті стало видно тільки світлистий обвід від того руху. Тоді так загилила його, що воно полетіло перевертом ген у море і, хлюпнувшись у воду, збило цілий гейзер.

Бен звівся на ноги й знову схопив зброю. Підбіг Джіммі, тоді й я підійшов до Цяці. Втрьох ми стояли й дивилися на море, туди, де бухнулося у воду те створіння.

Нарешті Бен обернувся й прикладом автомата постукав Цяцю по стінці.

— Страшенно дякую! — сказав він.

Цяця вистромила інше щупальце, коротше цим разом і з “обличчям”. На ньому було лінзоподібне око, слуховий пристрій і гучномовець.

— Забирайтеся геть! — гаркнула Цяця.

— Що це тебе так заїло? — спитав я.

— Теж мені герої! — гаркнула вона і втягнула щупальце назад у корпус.

Ми погукали до неї ще разів три-чотири, але вона не озивалася. Цяця надулася.

Після цього ми з Джіммі заходилися зносити те ломаччя, що ми покидали втікаючи. Воно вже було зібране на купу, коли раптом Бен у таборі зняв крик, і ми обернулися. Наш приятель-носоріг вилазив з води!

Ми знов покидали ломаччя і чкурнули до табору, але виявилося, що даремно. Наш колісник вдовольнився. Він описав широку дугу далеко на схід від нас і подався назад у свої гори.

Ми приготували сніданок і поїли, весь час тримаючи зброю напоготові, бо ж коли тут є одна звірина, то їх може бути й більше. Ризикувати було б не розумно.

Розмовляли ми про нашого гостя, а що треба будр якось його назвати, то дали йому ім’я Елмер. Хтозна-чому, але воно здалося нам найвідповіднішим.

— Бачили його колеса? — спитав Бен, і ми двоє погодилися, що бачили. Бенові від цього начебто полегшало. — Я думав, у мене галюцинації, — пояснив він.

Щодо коліс ніякого сумніву не було. Ми всі звернули на них увагу, а ще ж на березі були й сліди від них, чіткі й виразні.

Але коли дійшло до того, щоб визначити, що ж таке сам Елмер, ми трохи розгубилися. Якщо колеса, то, значить, машина, хоча чимало іншого з цим не узгоджувалося: його спосіб поводження виразно нагадував живу іекк ту, як от коли воно завагалось на хвильку, перше ніж вирішити, за Джіммі погнатися чи за мною, або коли воно мстиво кинулося на Бена, що заліг на землі, або коли начебто байдуже обійшло нас, вибравшись із моря.

Та що там казати, але були ж у нього і колеса, і металеві, безперечно, боки, і щербини від вибухівки, яка рознесла б на шматки і найбільшу на світі тварину.

— Поєднання живого з неживим? — висунув гадку Бен. — В основному машина, але з певними елементами живої істоти, як оцей інтелект старої діви, що ми нагледіли в Цяці?

Звісно, і таке можливо. Воно могло бути чим завгодно.

— Силікатне життя? — висловився Джіммі.

— Це не силікат, — заперечив Бен. — Це метал. Силікат, хоч би в якій він формі, перетворився б на порох під прямим ракетним попаданням. Та й ми ж знаємо, на що схоже силікатне життя. Колись зразки його знайдено на-Тельмі-V.

— В основі це не живий організм, — сказав я. — Якби так, воно не мало б коліс. Якщо не говорити про винятки, колеса звичайно винаходять ледарі, щоб легше пересуватись. Бен правильно зауважив: Елмер скорше всього — своєрідна комбінація машини й живої істоти.

— А це означає наявність розуму, — докинув Бен.

Ми сиділи довкола вогнища й здригалися на саму думку про можливість такого. За багато років космічних пошуків було знайдено лише кілька рас розумних істот, та й то рівень їхнього інтелекту загалом не дуже вражав. У всякому разі жодна з них не досягла такого розвитку, коли постає необхідність споруджувати щось подібне до Елмера.

Людина й досі залишалася найвищим створінням в усьому розвіданому космосі. Нічого не знайшлося такого, що стало б урівень до здібностей людського мозку.

І ось чисто випадково ми потрапили на планету, де, здазалося, були свідчення про існування розуму рівного, а може, й вищого за людський!

— Мене одне непокоїть, — промовив Бен. — Чому Цяця не перевірила належно цієї планети перед тим, як здійснити посадку? Тому що вона надумала нас покинути, ось чому. Вона замірялася витрусити нас тут, а сама втекти. Але її, очевидно, стримав пристрій, що забороняє роботові вчинити щось на шкоду людині. А коли так, то це означає, що вона мусила — саме мусила — перше ніж покинути нас, переконати себе, що тут нічого нам не загрожуватиме.

— Може, вона допустилася помилки, — висловив здогад Джіммі.

— Цяця не могла помилитися, — заявив Бен, — маючи такий мозок, що діє з точністю швейцарського годинника.

— А знаєте, що я думаю? — озвався я. — Я думаю, що Цяця зазнала певної еволюції. В її особі ми маємо якісно новий тип робота. Занадто багато напхали в неї людських рис…

— Вона ж і повинна була дивитися з людської точки зору, — зазначив Джіммі, — інакше вона не спромоглася б виконувати своє завдання.

— А штука в тому, — додав я, — що коли роботові надано стільки людських властивостей, як от Цяці, то’ це вже не робот. Це вже щось інше. Не зовсім людина, не повністю робот, а щось таке проміжне. Якийсь новий різновид життя, з яким не все ясно. І на який треба добре вважати.

— Цікаво, чи вона й досі насуплена? — сказав Бен.

— Звичайно, — відповів я.

— Треба піти до неї й добре їй вичитати, щоб вона вийшла з цього стану.

— Дай їй спокій, — гостро наказав я. — Ігнорувати її, ось що треба. Звертатимеш на неї увагу — вона все буде супитись.

Отож ми дали їй спокій. Зрештою, ми нічого іншого й не могли зробити.

Я пішов на берег моря мити посуд, але цього разу не забув прихопити й зброю. Джіммі подався до лісу, пошукати джерело. Неповного десятка бляшанок води, якими забезпечила нас Цяця, надовго не могло стачити, і не було ніякої певності, що вона поповнить наші запаси.

Хоча, правда, вона не забула за нас, не повністю викинула зі свого життя. Вона ж дала Елмерові чосу, коли він надміру розходився. Мене неабияк утішила думка про те, що в скрутну хвилину вона не покинула нас напризволяще. Так що не все ще втрачено, казав я собі, ми ще, може, порозуміємося з нею.

Присівши навпочіпки край калюжі води й миючи посуд, я розмірковував про те, як довелося б перебудувати все життя, якби всі роботи були подібні до Цяці. Постала б Декларація прав роботів, спеціальні закони для них, з’явилися б їхні поборники в різних державних органах — я й зовсім заплутався, залізши в ці нетрища міркувань.

Коли я повернувся до табору, Бен саме напинав намет, і я став йому допомагати.

— Ти знаєш, — мовив він, — чим довше я думаю, тим більше переконуюся, що мав рацію: Цяця не змогла злетіти, бо ми показалися на видноті. Це ж елементарна логіка, що вона не може злетіти й покинути нас, коли ми стоїмо перед носом у неї і нагадуємо їй про її відповідальність.

— Отже, ти гадаєш, що одному з нас треба постійно залишатись у межах її поля зору? — спитав я.

— Більш-менш так.

Я не став з ним сперечатися. Тут не було про що сперечатися, так чи не так. Ми були в такому становищі, що зайва обережність нам би не завадила.

Коли ми скінчили з наметом, Бен сказав мені:

— Якщо ти не заперечуєш, я трохи пройдуся в гори.

— Тільки вважай на Елмера, — нагадав йому я.

— Він не чіплятиметься до нас, Цяця його добре провчила.

Бен підхопив свого автомата й пішов.

Я порався в таборі, розкладаючи пожитки. Все навкруг мало мирний вигляд. Берег сяяв під сонцем, море було тихе й прекрасне. Час від часу пролітали якісь пташки, — хоча цим ознаки життя й вичерпувалися. Цяця була все так само насуплена.

Повернувся Джіммі. Він знайшов джерело й приніс відро води. Потім став порпатися серед речей.

— Чого ти шукаєш? — спитав я.

— Паперу й олівця. Цяця не могла про них забути.

Я пробурчав щось на тему його манії, але він таки не помилився. Де ж би Цяця могла не забезпечити його стосом паперу й цілою коробкою олівців!

Він прилаштувався під купою ящиків і заходився писати якогось вірша.

Невдовзі після полудня прийшов Бен. Я бачив, що він схвильований, але не став зразу розпитувати.

— Джіммі набрів на джерело, — сказав я. — Онде у відрі вода.

Вій попив трохи й сів у тіні від ящиків.

— А я таки знайшов, — промовив він.

— Я не знав, що ти щось розшукував.

Він глянув на мене й криво осміхнувся.

— Елмер — штучного походження.

— То ти, значить, пішов і знайшов їх. Наче десь там уздовж вулиці. Так, наче…

Він похитав головою.

— Здається, ми запізнилися. На кілька тисяч років, а може, й значно більше. Я знайшов тільки руїни та долину, де цілий ряд пагорбів, так, ніби могильних. І декілька печер у вапняковому крутосхилі над долиною.

Він підвівся, підступив до відра і ще випив води.

— Дуже близько я не зміг підійти, — сказав він. — Елмер там на сторожі. — Бен скинув капелюха й рукавом сорочки витер обличчя. — Патрулює взад-вперед, як вартовий на посту. Видно, які він пробив на землі вибоїни за довгі роки сторожування.

— Так он через що він на нас накинувся, — зауважив я. — Як на непроханих гостей.

— Мабуть, — погодився Бен.

Увечері ми обговорили цю справу й вирішили й собі простежити за Елмером, які в нього звички й розпорядок дня, так би мовити. Бо ж слід було якомога більше розвідати про ті руїни, що їх Елмер стеріг.

Це ж уперше випало натрапити на високорозвинену цивілізацію, але прийшла людина занадто пізно, та ще й”-через упертість Цяці — маючи надміру скромне спорядження для обстежень тих незначних решток.

Що більше думав я про це, то дужче розпалювався. Отож я пішов до Цяці й став добряче гупати в стіну, щоб привернути її увагу. Але вона — ані найменшої реакції. Я став кричати до неї — у відповідь мовчанка. Я сказав їй, про що йдеться і що потрібна її допомога, що вона просто мусить це зробити, бо ж для цього її й призначено. Цяця була незворушна.

Я вернувся до своїх і сів поруч з ними біля вогню.

— Вона мовчить немов мертва.

Бен підгорнув докупи поліняки, і омахи полум’я шугонули вгору.

— А цікаво, чи може робот померти. Такий високочутливий організм, як у Цяці.

— Від розриву серця, — з відтінком співчуття докинув Джіммі.

— Ти з тими своїми віршованими витребеньками! — визвірився я на нього. — Вічно снує, як сновида! Вічно роздабарює! Якби не ті твої кляті віршики…

— Перестань, — урвав мене Бен.

Я глянув через багаття на Бенове обличчя, освітлене полум’ям, і перестав. Зрештою, подумав я, може, я й не маю слушності. Хіба Джіммі винен, що він бездарний поет?

Я сидів, дивився на вогонь і міркував: чи ж може Цяця бути мертвою? Звичайно, не може. Вона просто злостива. Вона вирішила нам насолити і таки добре насолила. А тепер приглядається, як ми мордуємось, і чекає нагоди викласти свої козирі.

Уранці ми зорганізували стеження за Елмером і далі підтримували його день у день. Один з нас вибирався на вершину хребта за якихось три милі від табору й улаштовувався там з єдиним нашим польовим біноклем. Через кілька годин на зміну йому приходив хтось інший, і так десять чи й більше днів від світанку до смерку ми тримали Елмера під пильним оглядом.

Дізналися ми не дуже багато. Він діяв за розкладом, укладеним настільки продумано, що, здавалося, не було найменшої змоги скрастися непомітно в охоронювану долину — хоча навіть якби хтось із нас і зміг туди проникнути, навряд чи він знав би, що там робити.

У Елмера був постійний маршрут. Деякі з могильних пагорбів він використовував як спостережні пункти, переходячи від одного до іншого приблизно за п’ятнадцять хвилин. Чим більше ми стежили за ним, тим певніше переконувалися, що він залишався господарем становища. Поки він тут, ніхто не наважиться полізти в це мертве місто.

Вже на другий-третій день він виявив, що за ним стежать. Він зробився трохи нервовий; вибравшись на свої обсерваційні пункти, зупинявся й дивився насамперед у нашому напрямку. Раз, коли я був черговим спостерігачем, він наче налаштувався вистрелити — я вже мало не рвонув навтіки, — але передумав і рушив далі своїм звичайним маршрутом.

Якщо не говорити про стеження за Елмером, жилося нам привільно. Ми купалися у морі й ловили рибу, щоразу ризикуючи життям, коли готували і їли якусь нову, незнайому її породу, але нам якось пощастило не натрапити на отруйний різновид. Ми б і зовсім не торкалися цих риб, якби не потреба економити наші припаси. Вони ж були не безмежні, а ми не мали ніякої певності, що Цяця поповнить їх. У такому разі нам довелося б самим якось давати собі раду.

Бен став сушити голову проблемою, чи є пори року на цій планеті. Він дійшов висновку, що є, і подався у ліс шукати місця, де поставити хатину.

— Ми ж не зможемо жити на березі в наметі, коли настануть холоди, — сказав він.

Але нас із Джіммі щось не дуже непокоїла ця перспектива. Я собі розважив так, що Цяця рано чи пізно перегарячкує, і ми зможемо взятися до діла. А Джіммі сидів по вуха у своїй неймовірній писанині, що їй він дав наймення “сага”. Може, то й справді була сага, чорт її знає. Я на сагах не розуміюся.

Називалась вона “Смерть Цяці” — він там сторінку за сторінкою наповнював чистісінькою бреднею про те, яка добра машина вона була і яке мала кришталево чисте серце, хоч воно й з металу. Все це було б ще нічого, якби він не примушував нас щовечора після їжі вислуховувати шматок за шматком своє базгранин.

Я терпів скільки міг, а потім одного вечора зірвався. Бен став обстоювати Джіммі, але коли я погрозився, що заберу свою третину припасів і отаборюсь окремо, щоб не чути зазивань Джіммі, перейшов на мій бік. Ми вдвох наклали вето на дальші декламації. Джіммі спробував огинатися, але він був у меншості.

Після цих перших, може, кільканадцятьох днів ми стали бачити Елмера тільки вряди-годи, хоча, певно, він таки пройнявся неспокоєм, бо ночами ми часом чули його колеса, а вранці знаходили сліди. Ми вирішили, що він стежить за табором, намагаючись, як і ми, розібратися, що до чого. Нападати на нас він, однак, не нападав, і ми його не займали, а тільки стали пильніше відбувати свої нічні чергування. Навіть Джіммі не засинав на своїй вахті.

Але тут була одна чудна річ з Елмером. Здавалося б, після тої нагінки, яку дала йому Цяця, він триматиметься від неї подалі. А от кілька разів уранці ми бачили його сліди біля самої Цяці.

Ми вирішили, що це він знишка ховається за Цяцею, щоб з ближчої відстані приглядатися до нашого табору.

Що ж до зимової оселі, то Бен без кінця торочив про неї й майже переконав мене в потребі щось робити. І ось якось раз ми вдвох у супрязі вирушили в ліс, узявши з собою сокиру, пилку й зброю. Джіммі залишився в таборі.

Місце для нашої хатини Бен вибрав чудове. Поруч джерело, з трьох боків від вітру захищають прямовисні схили, навкруги багато дерев, тож не треба буде здалеку тягати дрова.

Проте я все-таки не вірив, що взагалі ми дотягнемо до зими. Я був рішуче певен, що коли тут і буває зима, ми її не діждемося. Адже будь-якого дня ми можемо дійти до компромісу з Цяцею. Але Бен непокоївся, і я знав, що йому відляже на серці, якщо ми почнемо будувати хатину. А робити ж однак було нічого. Я втішав себе думкою, що споруджувати житло — це таки краще, аніж просто лежня справляти.

Ми прихилили зброю до дерева й заходилися працювати. Звалили одне дерево, розпиляли на колоди й уже приглядались до другого, коли раптом я почув ззаду хрускіт чагарника.

Я кинув пилку й випростався — схилом на нас сунув Елмер.

Хапати зброю було пізно. Втікати теж. І взагалі ніякої надії.

Я вереснув, підбіг до найближчого дерева й поліз угору. І в ту ж мить відчув, як війнуло вітром, що його збив Елмер, проносячись піді мною.

Бен відскочив убік і загилив у Елмера сокирою. Удар був міцнющий. Сокира так стукнула об металевий бік, що топорище розлетілося вдрузки.

Елмер ураз розвернувся. Бен спробував підбігти до автомата, але не встиг. Миттю видряпавшись на дерево, він умостився на першій же великій гілляці.

— Як ти там? — гукнув він до мене.

— Нормально! — відповів я.

Елмер стояв між нашими двома деревами й крутив своїм дебелим головищем то в один, то в другий бік, немов зважуючи, за кого першого братися.

Принишкнувши поміж листя, ми не спускали з нього очей.

Елмер, гадав я, хоче відрізати нас від Цяці, а тоді вже розправитися. Але в такому разі дуже дивно, чому він крився за нею, коли підглядав.

Нарешті Елмер вирішив щось і підкотив під моє дерево. Націлившись, він почав металевими щелепами вгризатися у стовбур. Тріски летіли на всі боки, дерево здригалося. Я цупкіше вчепився в гілляку й глянув униз. Дроворуб з Елмера був поганенький, однак раніш чи пізніш він би таки переточив дерево.

Я виліз трохи вище, де більше гілок, і, отже, легше триматися, щоб не впасти.

Досить добре вмостившись, я подивився, що робить Бен, і аж здригнувся, коли не побачив його на дереві. Я озирнувся на всі боки й нарешті помітив, що він, ховаючись від Елмера за стовбуром, тихенько, мов білка, злазить на землю.

Я стежив за ним, затамувавши віддих, готовий попередити, якщо Елмер його викриє, але-той так ревно жував моє дерево, що ні на що інше не зважав.

Бен тим часом спустився вниз і кинувся до зброї. Він схопив обидва автомати, шаснув за третє дерево і звідти пальнув з короткої дистанції. Бронебійні кулі так і лупили по Елмерові; гілля від вибухової хвилі сильно розхитувалось, і я мусив триматися з усіх сил, аби не впасти. Два осколки врізалися в стовбур у мене під самими ногами, інші пролітали поміж гілок, у повітрі кружляло листя й уламки галузок, але мене, на щастя, не зачепило.

Постріли, здавалося, страшенно вразили Елмера. Як тільки Бен почав стріляти, Елмер відскочив футів на п’ятнадцять убік і подерся вгору по схилу, мов кицька, що їй наступили на хвоста. На його лискучій поверхні з’явилось чимало нових заглибин. З одного колеса вибило величеньку шматину металу, і Елмер у русі злегка похитувався. Гнав він так прудко, що не встиг звернути перед одним деревом і врізався просто в прикорень, від чого його футів на десять відкинуло назад. Оскільки він сповзав у наш бік, Бен дав ще одну чергу. Елмер хильнувся таки здорово, але потім вирівнявся, перевалив через пагорб і зник з очей.

Бен вискочив з-за дерева і гукнув до мене:

— Уже все, можеш злазити!

Проте коли я спробував злізти, то побачив, що мене затисло. Моя ліва стопа застрягла між стовбуром і товстою гіллякою і, як я не шарпався, несила було її витягти.

— Що там таке? — спитав Бен. — Тобі сподобалося нагорі?

Я пояснив.

— Добре, зараз полізу й зрубаю цю гілляку, — озвався він дуже охоче.

Він пошукав сокиру, але вона, звичайно, виявилась непридатною: топорище ж розлетілося від удару об Елмера.

Бен, тримаючи в руках металеве вістря, виголосив промову проти підступних витівок долі.

Потім він жбурнув його геть і подерся голіруч на дерево. Протиснувшись повз мене, він сів на тій самій гілляці ближче до краю.

— Я полізу по ній далі й нахилю її, — пояснив він. — Спробуй тоді витягти ногу.

Він і справді поліз убік від стовбура — гілляка погойдувалась, Бен разів зо два мало не впав.

— Що, й тепер не можеш витягти? — спитав він трохи стривожено.

Я відповів, що не можу.

Тоді він відмовився від спроби порятувати мене, сидячи на гілляці, і завис на ній. Перебираючи руками, він посунувся на самий край.

Гілляка тепер більше нахилилася від ваги Бена, і мені здалося, що ногу вже не так затискає. Я навіть зміг трохи ворухнути нею, хоч витягти однак було незмога.

У цю мить унизу щось захрускотіло в кущах. Бен з криком скочив униз і метнувся по зброю.

А гілляку, звісно ж, відкинуло вгору і, саме коли я пробував зворухнутися, ногу затисло під дещо іншим кутом, ще дужче, ніж перше, — я аж зойкнув від болю.

Бен на землі схопив автомат і обернувся лицем до кущів, звідки долинув хрускіт. І раптом з чагарника вискочив не хто інший, як Джіммі у власній персоні — він біг нам на допомогу.

— Щось сталося, хлопці? — закричав він. — Я чув стрілянину.

Коли Бен опускав автомат, обличчя його було втричі біліше за крейду.

— Чортяка! Я мало не скосив тебе!

— Ви ж таку зчинили стрілянину! — захекано вів далі Джіммі. — Я гнав щодуху!

— І Цяцю полишив одну!

— Але ж я думав, що ви…

— Тепер уже нам запевне хрест, — застогнав Бен. — Ви ж знаєте, що Цяця не може дати драла тільки поки хтось із нас при ній!

Щоправда, ми цього не знали. Ми тільки гадали так. Але Бенові було не до розмірковувань. Такий же напружений день!

— Бігом назад! — заверещав він на Джіммі. — Одна нога тут, друга там! Може, ще встигнеш її перейняти!

В цьому не було ніякого сенсу: якщо Цяця хотіла втекти, вона зробила б це ту ж мить, коли Джіммі зник. Але Джіммі не став упиратись. Він просто повернувся й рушив назад, навпростець через зарості. Потім ще довго чулося, як він хрускотів галуззям.

Бен знов подерся на моє дерево, і все бурчав:

— От тупаки вдалися! Все у них півтора людського! Один втік і покинув Цяцю. Другий застряв на дереві. Хоча б за себе навчилися дбати!

Він ще довго розводився в такому самому дусі.

Я не відповідав йому, бо й пощо було?

Нога мені пекла вогнем, і я лише одного прагнув — щоб він швидше мене звільнив.

Бен знову вибрався на мою гілляку, і я кінець кінцем витяг ногу. Він скочив на землю, а я спускався по стовбуру. Нога розпухла й дуже боліла, але сяк-так я міг шкутильгати.

Бен не став мене чекати. Схопивши автомат, він махнув до табору.

Я спробував теж прискорити ходу, та це було неможливо, тож я пішов потихеньку.

З узлісся я побачив, що Цяця на місці і що, отже, розходився Бен зовсім даремно. Але такої він уже вдачі.

Коли я добрався до табору, Джіммі став стягувати з мене черевика, а я шкріб руками землю, щоб не кричати від болю. Потім він нагрів відро води — зробити мені теплу ванну, в аптечці знайшов якоїсь мазі й натер мою розпухлу ногу. Мені, власне, здавалося, наче він це робив, не дуже тямлячи, що до чого. Та, в усякому разі, наміри у нього були добрі.

Бен тим часом гарячкував, побачивши одну дивну річ. Коли ми виходили з табору, на землі довкіл Цяці було повно слідів від наших ніг і коліс Елмера, але тепер всі до одного сліди зникли, наче їх мітлою змели. Це й справді було дивно, хоч Бен усе-таки забагато приділяв цьому уваги. Найважливіше, що Цяця не втекла. А коли так, то є надія з часом порозумітися з нею. Бо без неї нам довіку звідси не вибратися.

Джіммі приготував щось поїсти, і коли ми підкріпилися, Бен сказав, що піде подивиться, як там Елмер поживає.

Хто-хто, а я на цього Елмера надивився стільки, що бодай би його й ніколи вже не бачити. Ну а Джіммі ним взагалі не цікавився — він сказав, що працюватиме над своєю сагою.

Отож Бен узяв зброю і пішов за пагорби один.

Біль у нозі вже стихав, і я, вмостившись зручніше, вирішив трохи подумати, але, мабуть, занадто роздумався, бо аж заснув.

Прокинувся я надвечір. Джіммі вже був у тривозі.

— Щось Бена довго нема, — сказав він. — Я вже боюся, чи з ним чого не сталося.

Мені це теж не подобалося, проте ми вирішили ще яку часину почекати і не йти поки що на пошуки Бена. Зрештою, він був не в найкращому гуморі і міг би зняти бучу, що ми покинули табір, подавшись його рятувати.

Повернувся Бен, коли вже майже зовсім смеркло, і був знеможений до краю і якийсь ніби розгублений. Він прихилив автомат до ящика й сів. Потім дістав кухлика й простяг руку по кавник.

— Елмер зник, — заявив він. — Цілий день я його шукав. І ніде ні сліду.

Спершу я подумав: ну й чудово. Та потім зважив, що нам таки краще б знати, де він, треба не спускати його з очей. І раптом у мене зродилася страшна підозра. Я, здається, знав, де Елмер!

— В долину, правда, я не спускався, — сказав Бен, — але обійшов навколо й з усіх боків роздивився її у бінокль.

— Він міг сховатися в якійсь печері, — висловив гадку Джіммі.

— Можливо, — погодився Бен.

Ми висунули ще цілу купу інших припущень. Джіммі наполягав, що Елмер зашився в печері. Бен схилявся до того, що він взагалі вибрався з цієї місцевості. Але я не сказав того, що думав. Надто вже це було фантастичним.

Я зголосився чергувати в першу зміну — мовляв, однак нога не дасть мені заснути, — і коли Бена з Джіммі охопив сон, підійшов до Цяці й постукав по її металевій обшивці. Я ні на що не розраховував. Я гадав, що вона й досі сердиться.

Але вона таки вистромила щупальце, на якому з’явилося “обличчя” — око-лінза, слуховий пристрій і гучномовець.

— Це гарно з твого боку, що ти не втекла й не покинула нас, — сказав я.

Цяця вилаялась. Це вперше й востаннє я почув з її уст такі слівця.

— А як я могла втекти? — спитала вона, коли нарешті спромоглася на пристойну мову. — Ці всі підлі людські підступи! Я б давно втекла, якби не…

— Що за підлі підступи?

— А ти ніби не знаєш! В мене вбудовано блок, який не дозволяє мені злетіти, якщо всередині немає хоча б одного з вас, нещасних людиськ!

— Я не знав цього, — промовив я.

— Не пробуй мені замилювати очі, — ошкірилась Цяця. — Це все ваші підлі людські підступи, і ти такий самий підлий, як і решта. Але мені до цього байдуже, бо я вже знайшла те, чого жадала. Я нарешті задоволена. Я тепер знаю своє покликання. Я…

— Цяцю, — спитав я без манівців, — ти злигалася з Елмером?

— Як ти вульгарно говориш! — дорікнула мені Цяця. — Чисто по-людському! Елмер — учений і вихований, і його вірність своїм давно вимерлим господарям така зворушлива, що людям цього не збагнути. До нього погано ставилися, і я спробую компенсувати це йому. Все, чого він хотів, — це фосфату з ваших кісток…

— Фосфату з наших кісток?! — скрикнув я.

— Авжеж, фосфату, — повторила Цяця. — Бідному Елмерові так тяжко добувати фосфат… Раніш він діставав його з тварин, яких ловив, але тепер їх не стало. Є, правда, птахи, тільки ж спробуй їх зловити! А у вас такі гарні, великі кістки…

— Так ось до чого ти докотилася! — суворо дорікнув я. — Тебе люди створили, люди дали тобі знання, люди…

— Але все-таки я машина, — сказала Цяця. — І я ближче до Елмера, ніж до вас. Вам, людям, не вкладається в голові, що й позалюдські вартості мають законне право на існування. Тебе жахає, що Елмер хоче фосфату з ваших кісток, але якби в Елмері був потрібний вам метал, ви, ні хвилини не вагаючись, розтовкли б його, щоб цей метал добути. Ви б і не подумали, що чините несправедливо. Вам здалося б нахабством, якби Елмер став цьому чинити опір. Оце ж і біда з вами, з усім вашим людським родом. З мене цього вже досить! Я вже маю, чого прагнула. Я можу залишитися тут. Я знайшла найбільше кохання свого життя. А ви, люди, можете й подохнути, мене це не обходить.

Вона втягла всередину “обличчя”, і я вже не пробував викликати її на дальшу розмову. Це було зайве. Все, що Цяця мала сказати, вона сказала цілком недвозначно.

Я повернувся до табору, розбудив Бена та Джіммі і розповів їм про свій здогад і про розмову з Цяцею. Справи таки були невеселі — ми опинилися зовсім у безвиході.

Досі, хоч би там як, а нас не полишала надія рано чи пізно порозумітися з Цяцею. Я відчував, що ми не мали чого надміру журитись — адже Цяця була самотніша, ніж ми, і вона, можливо, з часом отямилася б. Але тепер вона вже не самотня, і ми їй непотрібні. До того ж вона й досі ще сердита на нас і взагалі на весь людський рід.

І найгірше — що це у неї не раптова примха. До цього йшлося вже давненько. Коли Елмер тинявся тут довкруж, то не для того, щоб за нами стежити. Він приходив залицятися до Цяці. І Елмерів напад на Бена й на мене вони, безперечно, спланували удвох, знаючи, що Джіммі побіжить нам на допомогу й залишить територію вільною, і тоді Елмер зможе швидко завернути сюди, і Цяця встигне прийняти його в себе. А після цього Цяця вистромила щупальце й позамітала всі сліди, щоб ми не знали, що Елмер у неї всередині.

— Отож вона відступилася від нас, — сказав Бен.

— Так само, як і ми від неї, — нагадав йому Джіммі.

— Але що ж вона собі думала? Людина не може кохатися з роботом.

— Зате, можливо, робот може кохатися з роботом, — зауважив я. — А це вже дещо новеньке для історії.

— Цяця збожеволіла! — заявив Бен.

В усьому цьому великому романі Цяці, як здавалося мені, була одна фальшива нота. Навіщо було Цяці й Елмерові критися зі своєю любов’ю? Цяця могла відкрити люк будь-якої хвилини, і Елмер міг в’їхати туди похилим трапом у нас на очах. Але вони цього не зробили. Вони вирішили здійснити все потаємно, крадькома. Може, для того, щоб було схоже на романтичну втечу?

Я думав собі: а чи не означає це, що Цяці соромно? Може, вона соромилася за Елмера, соромилася, що саме в нього вклепалася? Хоч би й як вона могла це заперечувати, не виключено, що і їй передався самовдоволений людський снобізм…

Чи, може, я сам самовдоволений сноб і тільки складаю собі таку схему, аби загородитись нею, як заслоною, і не визнати ні тепер, ні будь-коли, що можливе існування якихось інших вартостей, відмінних від людських? Бо ж нам усім, тобто людям, дуже не хочеться погодитися, що наш спосіб поведінки не конче найкращий, що людські погляди можуть і не бути універсально прийнятні, придатні до всіх інших можливих фор, м життя.

Бен приготував кави і, п’ючи її, ми наговорили всяких злих слів на адресу Цяці. Так їй і треба було! Вона ж так підступно повелася з нами!

Зрештою ми позагорталися в ковдри і вже не морочилися нічним чергуванням. Оскільки Елмер вийшов з гри, стерегтися було зайве.

Наступного ранку нога моя ще поболювала, і я лишився в таборі, а Бен з Джіммі пішли дослідити долину з руїнами міста. Я ж потихеньку обійшов круг Цяці, приглядаючись до її боків. Не було найменшої можливості забратися всередину. Люк був припасований так ідеально, що навіть помітити тоненькі як волосина обводи його можна було тільки зовсім зблизька.

Та навіть і опинившись на борту Цяці — чиж спромоглися б ми взяти її під контроль? Правда, була в неї і рубка для аварійного керування, але сумнівно, щоб вона могла ще стати нам у пригоді. Адже Цяці вона не завадила викрасти нас. Цяця просто вивела її з ладу, і ми опинились у глухому куті.

І якби ми силою увірвалися всередину, то довелося б зіткнутися з Елмером, а Елмер це така тварюка, що краще його обійти десятою дорогою.

Отож я рушив назад до табору і, походжаючи взад-вперед, став міркувати, що нам тут слід таки навсправжки влаштовуватися. Треба збудувати хатину, запастися харчами, і взагалі підготуватись до самостійного існування. Бо розраховувати на допомогу Цяці не доводилось.

Бен з Джіммі повернулись ополудні, й очі їхні збуджено горіли. Вони розстелили ковдри й висипали з кишень купу найнеймовірнішого добра.

Не сподівайтеся, щоб я його описав, — даремно й пробувати. Що з того, коли я скажу, що ось така-то річ схожа на металевий ланцюжок і що вона жовта? Словами не передаси відчуття, як той ланцюжок переливався поміж пальців, як дзенькотів, як посувався, не розповіси про його яскравий колір, цю своєрідну живу жовтизну. Це однаково, якби сказати про славетну картину, що вона квадратна, плоска й синя, а де-не-де зеленувата й червона.

Крім ланцюжка, там було ще багато розмаїтих предметів, і кожен такий, що аж дух забивало.

Уловивши німе запитання у мене в очах, Бен потис плечима.

— Не питай. Ми взяли лише краплину. В печерах повно такого добра. І ще багато чого іншого. Ми брали навмання то там, то тут, — що трапляло на очі й що влазило в кишеню. Всякий дріб’язок. Зразки. Не знаю.

Мов діти, подумав я. Чи то сороки. Нахапали блискіток, що привабили формою чи матеріалом, а самі поняття не мають, що то за речі й навіщо вони.

— Ці печери, мабуть, правили за склади, — сказав Бен. — Вони вщерть заповнені всякою всячиною, і жодна річ на іншу не схожа. Немов тутешні мешканці факторію відкрили й зібрали зразки товарів для оглядин. Перед кожною печерою щось подібне до запони. Дивишся — а воно мерехтить, і чутно шурхіт, а коли крізь неї проходиш, нічого не відчуваєш. А по той бік запони все лежить чистісіньке й блискуче, наче мешканці щойно покинули печери.

Я подивився на речі, розкидані на ковдрі. Важко було втриматися, щоб не взяти їх до рук, такі вони були привабні й на доторк, і для очей, і вже самим цим викликали якесь тепле, приємне відчуття.

— З цими істотами щось скоїлося, — сказав Джіммі. — Вони знали, що має скоїтись, і зібрали речі в одне місце — все те, що вони зробили, чим користувалися, що було їм любе. Адже завдяки цьому в разі, якби одного чудового дня хтось сюди добрався і знайшов це все, ні ці істоти, ні їхня культура не пропали б марно.

Це тільки занудний романтик на кшталт Джіммі міг нагородити такої сентиментальної бредні!

Але незалежно від того, з якої причини вироби зниклої раси опинилися в печерах, знайшли їх ми, і, отже, надія, що таким чином рештки цієї цивілізації уникнуть безслідної загибелі, не справдилася. Якби ми навіть здогадалися про призначення цих речей, якби навіть з’ясували основи цієї давньої культури, все одно користі від цього не було б ніякої. Ми ж нікуди не можемо перелетіти й нікому не передамо своїх знань. Нам суджено вікувати на цій планеті, і після смерті останнього з нас усе знову повернеться до прадавньої тиші, все знов опосяде те саме забуття. І ми нікуди звідси не виберемося, і Цяця. Подвійний закут.

А шкода, гадав я, бо Землі могли б знадобитися знання, вирвані в печер та могильних пагорбів. І за якихось сто футів від нас стояло знаряддя, спеціально для того й призначене, щоб добувати ці самі безцінні знання, коли кінець кінцем людина на них натрапить.

— Жахливо усвідомлювати, — повів далі Джіммі, — що всі ці речі, всі знання, пориви й молитви, всі мрії й надії приречені. І що весь ти, все твоє життя і твоє розуміння життя просто зникнуть і ніхто нічого про це не довідається.

— Ай правда, хлопче, — підтримав його я.

Він звернув до мене зболений напівпритомний погляд.

— Може, саме тому вони й поскладали все до печер?

Коли я бачив це його хвилювання, страждання у нього на обличчі, мені раптом зблиснув здогад, чому він був поетом — чому він не міг ним не бути. Хоча все одно він був сущою карою божою.

— Земля повинна про це знати, — категорично заявив Бен.

— Авжеж, — погодився я. — Зараз я збігаю й доповім їй.

— Усе спритняка вдаєш, — огризнувся раптом Бен. — Коли ти перестанеш пускати дотепи й візьмешся до діла?

— Наприклад, примусити Цяцю, щоб відкрила люк.

— А чом би й ні? Нам треба якось повернутися на Землю, і Цяця — єдина змога це зробити.

— Може, ти, мудрію, і здивуєшся, але я подумав про це раніше за тебе. Я сьогодні підійшов і оглянув Цяцю з усіх боків. Отож якщо ти знайдеш спосіб, як у неї влізти, я визнаю, що ти розумніший, ніж я думав.

— Інструменти, — сказав Бен. — Якби нам тільки…

— Вони у нас є. Сокира без топорища, молоток і пилка. Маленький ломик, рубанок, струг…

— Ми могли б самі деякі інструменти зробити.

— Знайти руду, розтопити її…

— Я ось надумав про ті печери, — сказав Бен. — Там можуть бути якісь інструменти.

Я не хотів цим навіть голови морочити. Я знав, що це ні до чого.

— Може, там є якась вибухівка, — не вгомонився Бен. — Ми могли б…

— Послухай, — озвавсь я, — ти що хочеш — влізти на борт Цяці чи підірвати її? Хоча й це навряд чи ти зможеш. Цяця ж самовідновлювальний робот, хіба ти забув? Проколупай у ній дірку, і вона її заліпить. А почнеш надміру товктися поблизу, видобуде дубця й гепне тебе по лобі.

Очі Бенові горіли від люті й розгубленості.

— Земля повинна дізнатися! Ти розуміш чи ні? Земля повинна про це дізнатися!

— Ясна річ, — погодився я. — Безперечно.

Уранці, гадав я, він охолоне й побачить, що це абсолютно неможливо. Конче треба у цьому пересвідчитись. Перше ніж снувати які-небудь плани, слід врахувати, проти чого ми збираємось виступати. Тільки так можна заощадити чимало енергії й уникнути численних помилок.

Але вранці його очі горіли все тим самим божевільним відчаєм: Бєна проймала рішучість, породжена безмірною розгубленістю.

Після сніданку Джіммі заявив, що не йде з нами.

— Чому це не йдеш, дозволь поцікавитись? — спалахнув Бен.

— Я не встигаю зі своїм твором, — зовсім не знічено відповів Джіммі. — Я ще не скінчив саги.

Бен хотів уже зчепитися з ним, але я осмикнув його, зневажливо махнувши рукою:

— Ходім самі. Однаково з нього ніякого пуття. Що було святою правдою.

Отож до печер пішли ми вдвох. Я побачив їх уперше, а там було на що подивитись. Кільканадцять печер — і всі вщерть натоптані. У мене голова паморочилась від самого тільки ходіння від однієї до іншої, від розглядання всіх цих пристроїв, чудернацьких приладів чи як їх там назвати, про призначення яких ми не мали бодай зеленого поняття. Стояти й непорозуміло витріщатись на них — уже саме це приводило до знетями; пробувати вгадати, для чого всі ці речі призначалися, — то була чиста мука. Але Бен мов наврочений усе силкувався докопатися до сенсу цих речей, затято вірячи, що ми таки зможемо знайти пристрій, який допоможе нам подолати Цяцю.

Ми працювали до самого вечора, і я стомився, як чорт. Жодного разу за весь день нам не трапилось ані однієї штуковини, в якій би ми добрали сякого-такого глузду. Спробуйте собі уявити наші почуття, коли ми стояли там, оточені всіма тими приладами, знаючи, що ось поряд є такі речі — якби тільки правильно ними скористатися, — які відкрили б принципово нові шляхи перед людською думкою, технікою і уявою. А ми стояли там, як безпорадні, темні чужинці.

Але Бен був невгомонний. Наступного дня ми прийшли знову, і знов наступного, і так день у день. Другого дня ми знайшли таку штуку, що придалася нам для відкривання консервних банок, хоч призначалася вона, безперечно, для чогось зовсім іншого. Третього дня ми нарешті дошолопали, як ще одне причандалля можна використати, щоб копати конусоподібні ямки, хоча, — спитаю я вас, — хто при здоровому розумі потребує таких ямок?

Ні до чого ті наші оглядини не вели, але ми вперто ходили туди, і я відчував, що Бен не більше за мене тішить себе ілюзіями; просто він тримався за них, мов за останню соломину, яка може врятувати від божевілля.

Навряд чи він бодай трохи здогадувався про походження й значення цього знайденого нами спадку. Як на нього, це були просто купи мотлоху, в якому ми гарячково бабралися, аби знайти хоч якусь дрібничку, для чогось придатну.

В міру того як минали дні за днями, долина й пагорби, печери з рештками зниклої культури дедалі більше вражали мою уяву, аж я почав думати, що в якийсь загадковий спосіб мені зрозуміліша стає ця вимерла раса, її велич і трагедія. І зростало відчуття, що наші гарячкові пошуки — мало не блюзнірство й образа пам’яті небіжчиків.

Джіммі жодного разу не ходив з нами. Скоцюрбившись над стосом паперу, він без кінця писав, перечитував, закреслював одні слова, надписував інші. Він підводився, снував по колу, сахався туди й сюди, бурмотів щось сам до себе, сідав і знову черкав. Він майже не їв, не розмовляв і мало спав. Це був достотній портрет Юнака у Муках Творчості.

Мені закортіло поглянути, — а може ж, він утнув щось доладне, отак упріваючи? Коли його не було поблизу, я поцупив один аркуш.

І що ж — теперішня маячня була ще маячніша, ніж давніш!

Тієї ночі, коли я лежав з розплющеними очима й дивився на незнайомі зорі, мене пройняло гостре почуття самітності. Але, трохи розваживши, я вирішив, що не такий я, зрештою, і самітний — мовчазність поблизьких могильних пагорбів та осяйне диво печер мовби заспокоювали мене й підносили на дусі.

Кінець кінцем я заснув.

Не знаю, що мене пробудило. Може, вітер чи гомін хвиль, що вдарялись об берег, а може, нічна прохолода.

І ось у ту мить я почув серед темряви голос, подібний до речитативу, — то врочистий і лункий, а то хриплявий аж до шепоту.

Я схопився й сперся на лікоть — і затамував подих від того, що побачив.

Джіммі стояв перед Цяцею, в одній руці тримаючи ліхтарик, і читав їй свою сагу. Голос розмірено розкочувався і, незважаючи на банальні слова, відчувалось якесь зачарування у самому його тоні. Напевне, отак само давні греки читали свого Гомера при світлі смолоскипів у ніч перед боєм.

І Цяця слухала. Вона вистромила “обличчя” і щупальце, на якому воно було, схилила трохи набік, щоб слуховий пристрій не пропустив жодного складу, — як ото, бува, людина прикладає долоню до вуха, щоб краще чути.

Дивлячись на цю зворушливу сцену, я навіть трохи пошкодував, що ми так недбало ставились до Джіммі. Ми не хотіли слухати його, а бідоласі ж треба було комусь виговоритися з цим своїм мараканням. Його душа жадала визнання, а ні від Бена, ні від мене він цього не мав. Самого писання було замало, йому кортіло ще й поділитися ним. Він потребував слухачів!

Я простяг руку й злегка торкнув Бена за плече. Він обурено вистромився з-під ковдр.

— Якого чорта!..

— Цс-с-с!

Він з присвистом перевів подих і звівся на одне коліно поруч зі мною.

Джіммі все читав, а Цяця, уважно зосередившись “обличчям”, слухала.

Деякі рядки долітали до нас, шарпані вітром:

На далеких блукаєш шляхах, із вічності в вічність прямуєш,

До останку ти віддана тим, хто дав тобі тіло і силу.

Вітри просторів космосу дмуть і коси тобі розвівають,

Над тобою зірок ореол, як слави корона…

Цяця сплакнула. На лінзі її ока зблиснула жива сльоза.

Вона вистромила друге щупальце з “рукою” на кінці й хусточкою — дуже білою, мереживною, як у справжньої дами — у тій “руці”.

І вона приклала хусточку до заплаканого ока.

Якби в неї був ніс, вона б неодмінно його висякала — делікатно, ясна річ, як і личить дамі.

— І це все ти написав задля мене? — спитала вона.

— Тільки задля тебе, — відповів Джіммі. Брехав він як справжній облесник. Таж читав він Цяці свою писанину тільки через те, що ми з Беном відмовились її слухати!

— Я так глибоко помилялася, — зітхнула Цяця.

Вона протерла око досуха і ще й навела на ньому лоск.

— Одну хвилинку, — сказала вона діловим тоном. — Мені треба тут дещо залагодити.

Ми чекали, затамувавши подих.

Люк збоку в Цяці повільно розчинився. Поруч вона вистромила довге гнучке держално, сягнула ним в отвір люка й видобула звідти Елмера. Тримаючи його в повітрі, вона гримнула:

— Ти, лобуре! Я взяла тебе всередину й напхом напхала фосфатом. Я вирівняла твої заглибини від вибухівки й натерла тебе до блиску. І що за це я маю? Чи ти написав мені сагу? Ні, ти просто розжирів і зледащів. У тобі нема й дрібки величі, нема й іскрини уяви. Ти просто німотна машина, та й годі!

Елмер поколихувався на кінчику Цяціного держална, але колеса його шалено оберталися, з чого я зробив висновок, що він дуже переживає-.

— Кохання! — вигукнула Цяця. — Кохання для таких, як ми? Ні, ми, машини, призначені для чогось вищого, набагато вищого. Нас чекають зорями поцятковані космічні шляхи, пронизливі вітри безмежжя віють нам навстріч із берегів вічності, гори величного потойбіччя…

Вона й далі говорила якийсь час у тому самому дусі — про клич далеких галактик, про зоряну корону, про те, як порох розтрощеного на дрібні скалки часу встеляє шлях до цілковитої ніщоти, — все це вона перейняла з тієї Джімміної писанини, що він назвав сагою.

Виговорившись, вона пошпурила Елмера аж ген над море, де він гепнувся на пісок і посунув юзом у воду.

Більше ми вже не стали чекати, а помчали, мов спринтери. Доскочивши до трапу, ми подерлися вгору й умить опинилися на своїх місцях.

Цяця захряснула за нами люк.

— Ласкаво прошу вас, — сказала вона. Я підійшов до Джіммі й простяг руку.

— Молодець, хлопче. Перекрив самого Лонгфелло. Бен теж потис йому долоню.

— Це шедевр.

— А тепер вирушаймо, — заявила Цяця.

— Як це вирушаймо! — скрикнув Бен. — Ми не можемо, покинути цю планету. Тобто не так зразу… Оте їхнє місто! Ми не можемо, поки не…

— Чхати на місто, — сказала Цяця. — Чхати на інформацію. Ми вирушаємо до зірок. Підвладні нам глибини тиші! Ми простуємо космічними шляхами, й грім гуготить нам у вухах, незнищенний грім безмежної вічності.

Ми обернулися до Джіммі.

— Усе геть до слова, — сказав я. — Усе геть до останнього слова з цього його базграння!

Бен рвонувся вперед і схопив Джіммі за барки.

— Чи ти, часом, не відчуваєш поклику, такого нездоланного імпульсу, щоб написати довжелезну оду Землі, — про її затишок, і славу, і всякі такі інші словеса? — запитав він.

Зуби у Джіммі злегка цокотіли.

— Цяця все всмокче, що б ти не написав, — докинув Бен.

Я підніс кулака й дав Джіммі понюхати.

— І ти мусиш написати це як слід, — погрозився я. — Мусиш написати так, як ще зроду не писав.

— Тільки щоб було сентиментально, — попередив Бен. — Цяця саме таке любить.

Джіммі сів на підлогу й розпачливо заходився писати.

Переклад з англійської.

ЗМІСТ

ПРИГОДИ

Петро Кравчук. КРИТИЧНА МЕЖА

Юрій Константинов. ТО ТІЛЬКИ ПОГОЛОС

ПОДОРОЖІ

Дмитро Шпаро, Олександр Шумилов. СКАРБ ЕДУАРДА ТОЛЛЯ

Віталій Яковлев. ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 35 РОКІВ

ФАНТАСТИКА

Віктор Баранов. І ЧАС НАД ПАМ’ЯТТЮ НЕ ВЛАДЕН

Андрій Дмитрук. ФОРМІКА

Володимир Заєць. МІСТО, ЯКОГО НЕ БУЛО

Людмила Козинець. Я ЙДУ!

Юрій Ячейкін. БОГАТИРСЬКА ІСТОРІЯ

Кліффорд Саймак. ЦЯЦЯ. Переклад Р. Доценка

1

Друкується із скороченням.

(обратно)

2

Назви іноземних територій, імена діячів, як і події, описані тут, умовні.

(обратно)

3

М. М. Геденштром пише слово “мамонт” з великої літери і через два “м”.

(обратно)

4

Ф. А. Матісен став капітаном “Зорі” після того, як Коломейцев був посланий з місця першої зимівки у Петербург, аби забезпечити додаткову доставку вугілля.

(обратно)

5

Мис названо на честь дружини Де-Лонга.

(обратно)

6

Збори стали важливою репетицією перед лижним переходом до Північного полюса, який відбувся 1979 року. Саме на острові Котельний була організована основна базова радіостанція полюсної експедиції.

(обратно)

7

Форміка— мураха (лат.).

(обратно)

8

1054 р. в сузір’ї Тельця стався спалах наднової зірки. На місці того спалаху виникла крабовидна туманність.

(обратно)

9

Моя провина, моя величезна провина! (Лат.)

(обратно)

10

Гуакеро — так у країнах Південної Америки називають людей, які розкопують і грабують давні поховання.

(обратно)

11

Нині — бухгалтерія (примітка Добрині Микитовича).

(обратно)

12

Перун — один з головних язичеських богів у слов’ян, володар блискавок. За легендою, під час прийняття християнства у Києві велетенського ідола, що зображав Перуна, було скинуто у Дніпро.

(обратно)

Оглавление

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

ПРИГОДИ

  Петро Кравчук КРИТИЧНА МЕЖА Повість[1]

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

  Юрій Константинов ТО ТІЛЬКИ ПОГОЛОС… Оповідання

ПОДОРОЖІ

  Дмитро Шпаро, Олександр Шумилов СКАРБ ЕДУАРДА ТОЛЛЯ

    1. “Раз ступити ногою — і вмерти!”

    2. “Один скарб Півночі тягне нездоланно до себе”

    3. Депо, “Зоря”, 1900

    4. Знову на таймирській землі

    5. Загадка Землі Санникова

  Віталій Яковлєв ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 35 РОКІВ Нарис

ФАНТАСТИКА

  Віктор Баранов І ЧАС НАД ПАМ’ЯТТЮ НЕ ВЛАДЕН Оповідання

    І

    ІІ

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIIІ

  Андрій Дмитрук ФОРМІКА Оповідання

  Володимир Заєць МІСТО, ЯКОГО НЕ БУЛО Повість

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

    12

  Людмила Козинець Я ЙДУ! Оповідання

  Юрій Ячейкін БОГАТИРСЬКА ІСТОРІЯ Фантазія-жарт

  Кліффорд Саймак ЦЯЦЯ Повість

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg