«Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87»

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 (fb2) - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 (Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87) 1276K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Анатолий Заболоцкий (переводчик) - Владимир Ивченко - Михаил Федотович Слабошпицкий - Анатолий Сиротенко - Вячеслав Брюховецкий

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

Рецензент А. Я. Шевченко, член СП СРСР

Упорядник М. Ф. Слабошпицький

Художнє оформлення О. Г. Дмитрієва

ПРИГОДИ

Анатолій Заблоцький З ЖИТТЯ СКАРБІВ

Майже в кожному куточку світу почуєте ви оповіді про сховані скарби. Такі оповідки не завжди вигадка. Скількох людей у всі часи воєнне лихоліття, наприклад, змушувало ховати найдорожче для них у потаємних місцях, закопувати в землю. Не завжди скарб вертався до власника. Втрачений для всіх на довгі часи, він поволі ставав легендарним, якщо йшлося, приміром, про мистецькі витвори чи велике багатство. Багатьох науковців, колекціонерів чи й просто шукачів легкої наживи ті легенди позбавляли душевного спокою.

Збирачі та крадії

Скарбошукацька пошесть часом призводила до руйнування, а то й до знищення цінних історичних і мистецьких пам’яток.

Згадаймо хоча б сумну долю гробниць єгипетських фараонів. Починаючи з середніх віків, пограбування їх перетворилось у своєрідне ремесло для поколінь мешканців окремих сіл. Не збереглося непограбованим жодного місця вічного спочинку єгипетських володарів, хоч в усипальницях влаштовувались вигадливі пастки проти крадіїв.

До наших часів дійшов цікавий документ — протокол допиту, який було вчинено три тисячі років тому. Свідчення давали раб Ахенофер, селянин Аменемхеб та ще шестеро каменотесів з Хапі, котрі проникли в царську усипальницю.

Ось що вони повідомили слідству: “Саркофаг стояв у камері і був накритий кам’яним віком. Ми зруйнували те все і знайшли там мертвих царя й царицю. Ми знайшли божественну мумію царя і поряд його меч, талісман, золоті прикраси на шиї. Голова його була вкрита золотом. Вся священна мумія була вкрита золотом та сріблом і всіяна самоцвітами. Ми взяли золото, яке знайшли на мумії, талісмани й прикраси з шиї і золото з домовин. Ми взяли також усе, що знайшли на тілі цариці. Потім ми спалили їхні домовини, винесли все, що можна було винести, і поділили чесно на вісім частин…”

Нашестя скарбошукачів не уникли і деякі пам’ятки історії та культури в межах нашої країни.

Коли наприкінці двадцятих років минулого сторіччя в Києві досліджували рештки Десятинної церкви, то, за повідомленням журналу “Отечественные записки”, “народ… хапав мозаїку, уламки мармуру, яшми і різне дрібне каміння; сріблярі (ювеліри. — А. З.) вставляли цю мозаїку й камінчики в золоті та срібні хрестики і продавали”.

Неповторної шкоди науці, взагалі всій нашій культурі завдавали і “шукачі” типу поміщика Анненкова, про якого розповідали, що, знайшовши в київському Акрополі багато золотих і срібних виробів XI–XII століть, він розпорядився виготовити з них… нашийники для своїх псів.

Але в ролі вандалів виступають не тільки неосвічені, грубі люди чи викінчені негідники типу згаданого Анненкова. Нерідко траплялися серед них і такі, що називалися шанувальниками поезії, малярства, архітектури… Горезвісної слави римський імператор Нерон, вихованець Сенеки Молодшого, видаючи себе за “артистичну душу”, маючи в своєму оточенні високоосвічених людей, без вагань пограбував храм Аполлона в Дельфі, забравши звідти п’ятсот скульптур. Під час облоги Александрії він дозволив спалити найбагатшу з усіх відомих тоді бібліотеку.

Середньовіччя не поступилося давнині. Лучники Людовіка XII тренувалися в стрільбі, використовуючи як мішень… єдиний скульптурний твір великого Леонардо да Вінчі — кінний пам’ятник Франческо Сфорца. Виліплений з глини і ще не відлитий у бронзі, він був ущент розбитий.

Під час так званої “опіумної війни” 1860 року французько-англійська армія зайняла розташований за дванадцать миль від Пекіна величезний комплекс багато обставлених старовинних будівель, де містилося найбільше у світі зібрання творів мистецтва Далекого Сходу: колекції меблів, картин, шовкових тканин, порцеляни, виробів із срібла, золота та слонової кістки. Такі перлини архітектури, як палаци Розкоші, Пливучих Хмар, павільйон Фаворита й багато інших споруд, зведених серед садів, озер і фонтанів, були знищені, спалені колонізаторами протягом двох діб.

Вандалізм у ставленні до світу прекрасного дожив і до наших днів. Ось кілька прикладів.

Найвидатніший портрет пензля Леонардо да Вінчі “Джоконда” оберігається, як, мабуть, жоден інший мистецький твір у світі. І все ж якомусь відвідувачеві вдалося пошкодити його ударом каменя.

У тому ж Луврі, де зберігається “Джоконда”, порізано ножем полотно Рубенса “Дівчина з ангелами”…

Нерідко на такі навіжені вчинки штовхає бажання прославитися, вирізнитися з натовпу. Широкого розголосу в 1973 році набуло в Польщі знищення скульптурного комплексу в Лазєнківському парку Варшави. Злочинці поскидали з постаментів погруддя римських імператорів, розбили скульптурне зображення Бахуса. Мотивом їхнього вчинку було бажання прочитати про це в столичній газеті! Піймалися зловмисники на простому: один із них, прочитавши газетне повідомлення, почав хвалитися перед знайомими: “Я теж там був…”

Неабиякої шкоди культурно-історичним пам’яткам завдає невігластво. 1965 року багато швейцарських газет і журналів писали про ресторан, відкритий в одному з провінційних містечок. Його власник додумався оздобити стіни цінними церковними ризами, на матеріал для бару розібрали сповідальню, унікальну Біблію в гравірованій оправі перетворили в скриньку для сигар, дерев’яну скульптуру мадонни, розпилявши на дошки, — у міні-бар для зберігання коньяку.

До злочинного пошкодження витворів мистецтва на Заході часто штовхає прагнення скомпрометувати власті, звернути публічну увагу на брак належного догляду за пам’ятками, опротестувати нову течію в моді чи мистецтві тощо. Коли з Лувра було викрадено картину Ватто “Байдужий”, слідство встановило, що злочинця “роздратували” зміни на полотні, які виникли після консервації. Він очистив картину у своїй майстерні, усунув непотрібні, на його думку, домальовки і потім відніс полотно в поліцію.

Одного ранку, вийшовши на вулиці свого міста, мешканці Брюсселя побачили, що всі давні бронзові статуї стоять, цнотливо обмотані бинтами.

Як з’ясувалося, несподіваний вияв пуританства був своєрідним протестом проти ухвали місцевих властей, які, прагнучи підвищити моральний рівень молоді, наказали власникам картинних галерей заліпити відповідні місця на картинах з голою натурою чорними чотирикутниками.

Чимало пригод, часом комічних, зазнають твори модерністів, взагалі речі з претензією на оригінальність.

Сірий тон на картинах італійського художника Карло Альфієрі привертав загальну увагу. А секрет був простий: художник домішував у фарбу звичайний мисливський порох. Якось на одній з виставок відвідувач з сигарою в роті наблизився до картини, і… стався вибух. Після цього поліція і служба пожежного нагляду заборонили Альфієрі виставлятися взагалі.

Не менш кумедний випадок стався у Швейцарії. Тамтешні митники затримали вантаж, що здався їм підозрілим — химерну конструкцію з шестерень, гайок, маховиків та іншого залізяччя. Митники розібрали її на частини. Власник вантажу, побачивши це, ледве не знепритомнів. Він виявився модним скульптором-абстракціоністом, а купа брухту — його новою роботою під назвою “Хаос”.

Суд, який розглядав позов скульптора проти митниці, виніс таку ухвалу: “Не можна вважати, що митники пошкодили скульптуру. І в такому вигляді вона теж є “Хаосом”.

Та повернімося до серйозних, соціально обумовлених мотивів злочинів проти мистецтва.

На початку шістдесятих років у центрі Амстердама побудували спеціальну споруду для колекції полотен Ван Гога. Один із нащадків художника продав урядові своєї країни зібрання з 326 картин і 700 малюнків та ескізів. У музеї були виставлені також роботи деяких послідовників і сучасників Ван Гога.

І ось через кілька років — серія нападів.

“Пошкоджений “Автопортрет у старому капелюсі”, — заявив представник дирекції, — оцінено в півтора мільйона доларів. Зараз зяють на ньому дві рани завдовжки 53 і 43 сантиметри. Іронія долі: обидва порізи на обличчі Ван Гога зроблені рукою сучасного художника”.

На допиті той молодий художник сказав, що, хоч він і сам шанувальник творчості свого визначного земляка, але хотів знищити його полотно на знак протесту: “В мене немає грошей. Мене викинули з квартири, бо я не міг за неї заплатити. Тричі відмовлялися покласти мене в психіатричну клініку. Я втратив надію на підтримку моїх художніх починань. Я втратив надію на матеріальну допомогу”.

Невдовзі ще один молодик кинувся з ножем на іншу картину Ван Гога — портрет мадам Рулін, дружини листоноші з французького міста Арль, де митець жив у 1888–1889 роках. На щастя, то була лиш одна з чотирьох копій, зроблених самим Ван Гогом. Оригінал зберігається в музеї Оттерло, за сотню кілометрів од столиці Нідерландів. Пошкоджена картина коштувала 700 тисяч доларів. Поліція заявила, що людина, яка вчинила злочин, психічно неврівноважена. Знищуючи картину, злочинець, як він потім сам пояснив, хотів “дати волю своїм сумнівам щодо суспільної справедливості”.

Іронія долі: полотна Ван Гога знищують ті, кому вій мав би бути особливо близьким. Адже видатний художник за життя зумів продати тільки одну картину й прочитати тільки одну схвальну рецензію про свою працю.

Після Ван Гога залишилося 850 картин і стільки ж малюнків. Решта — загинули.

Так от, полотна, що зосталися в паризькому готелі “Тамбурин”, одному з помешкань митця, були продані з аукціону пачками по десять у кожній по ціні від 50 сантимів до одного франка. Купували їх здебільшого як “матеріал для малювання”.

Значну кількість картин скупив перепродувач мотлоху. Частину з них він спалив, а решту возив на своєму візку, збуваючи по десять сантимів за штуку. Був тоді 1903 рік, про Ван Гога вже говорили, як про справжнього майстра.

Лікар Рей, який опікувався Ван Гогом в Арлі, впродовж одинадцяти років затуляв своїм портретом, написаним пацієнтом, дірку в курнику. Коли у 1900 році в нього купили те полотно, доктор здивувався, що воно чогось варте.

Син іншого художникового лікаря використовував портрети пензля Ван Гога як мішені для вправляння в стрільбі.

Коли помер рідний брат Ван Гога, всі картини, які залишилися у його вдови, було оцінено у дві тисячі гульденів. Вдові порадили знищити полотна чоловікового брата взагалі, бо “вони дуже огидні”.

Нині картини Ван Гога на аукціонах з’являються дуже рідко. І оцінюються в мільйони доларів.

Або згадаймо іншого французького митця-імпресіоніста Клода Моне. В молодості, як і більшість його колег, він зазнав матеріальних нестатків, картини свої продавав за безцінь. У двадцять сім років, аби якось перебути чергове голодне літо, він залишив Париж, подавшись у село неподалік Гавра, де мешкала його рідня. Там художник змалював батька і сім’ю тітки. Картина ця відома під назвою “Тераса в Сент-Адрессі”. Восени вона була продана приватній галереї Прата за чотириста франків. А рівно через століття, 1967 року, це полотно продали на аукціоні за два мільйони доларів. На той час це була третя за величиною сума, яку будь-коли платили за картину.

“Я б нізащо не хотів, аби мої картини потрапили до рук янкі, — писав художник. — Найкращі свої твори я б волів назавжди залишити в Парижі, бо там і тільки там розуміють хоч трохи, що таке добрий мистецький смак”.

Через вісімдесят років після написання цих слів найкращі роботи Клода Моне, придбані за грубі гроші, перекочували саме до США…

Трагічно самотній, майже жебрак, Рембрандт помер і був похований на кладовищі для бідняків за гроші, зібрані громадою. А через триста років його “Тітуса” — прекрасний портрет хлопчика — каліфорнійський “консервний король” Маймон купив за три мільйони доларів.

У більшості випадків невизнані сучасниками митці навіть снити не могли сумами, в які зараз оцінюють їхні твори.

Колекціонери — товстосуми

Найдорожчою у світі картиною нині вважається згадана вже “Мона Ліза”: у зв’язку з виставками в Нью-Йорку та Вашінгтоні страхова комісія оцінила її в сто мільйонів доларів. Вважають, що цей портрет Леонардо да Вінчі писав з мадонни Лізи Жерардіні, дружини флорентійця ФраНческо дель Джокондо. Портрет не припав до вподоби чоловікові Лізи, отож він відмовився його викупляти. 1517 року, за два роки до смерті митця, “Джоконду” придбав тодішній король Франції, заплативши суму, яка дорівнює сучасним півмільйону доларів.

Найбільшу ж виплату за одне полотно зроблено ЗО травня 1980 року на виставці у Нью-Йорку: анонімний купець з Аргентіни віддав за картину Уїльяма Тернера, написану цим англійським пейзажистом у Венеції 1836 року, шість мільйонів доларів!

Ще один “рекорд”: картину Ван Ейна “Святий Георгій у битві з драконом”, розміром з поштову листівку, було продано на аукціоні в Лондоні за шістсот тисяч — найвищу ціну, яку досі платили за квадратний сантиметр художнього твору.

Так, товстосуми змагаються. 1983 року агентство Франс Пресе повідомило, що в Амстердамі японський скупник антикваріату заплатив за китайську вазу XIV століття 533 600 гульденів. Теж “рекорд”: за всю історію амстердамських аукціонів ще ніколи не платили стільки за виріб із порцеляни.

У квітні того ж року сталася ще одна сенсація. Всесвітньовідома картина іспанського живописця Мурільйо “Таємна вечеря”, що прикрашала експозиції таких музеїв, як паризький Лувр, мадрідський Прадо і нью-йоркський Метрополітен, була на цей раз виставлена в… торговельному залі універсального магазину “Фієста Март” американського міста Пасадена. За таку незвичайну рекламу господарям магазину довелося розщедритися на півмільйона доларів.

Колекціонування і торгівля творами мистецтва виникли у сиву давнину.

У Римській імперії колекціонування таких творів стало вважатися за вияв доброго тону. І вже тоді серед мистецьких скарбів знавці виділяли “дуже давні” і навіть “надзвичайно давні”.

Східні тирани збирали вироби, пов’язані з усілякими обрядами. Єгиптян і вавілонян до колекціонування заохочував високо розвинений культ прекрасного.

Стародавні греки складали реєстри всіх предметів, що зберігалися в храмах. І реєстри заохочували заможних людей засновувати власні зібрання. Не без їхнього впливу, скажімо, Мітрідат зібрав близько тисячі срібних і золотих посудин, майже дві тисячі оніксових кубків.

Замовляючи виконавцеві той чи інший твір, багатії, прагнучи затьмарити суперників, не скупилися на витрати. Фідій, наприклад, на виготовлення статуї Афіни Парфенонської одержав у своє розпорядження сорок чотири таланти золота (понад 1152 кілограми).

Перший аукціон, на якому розпродувались виключно мистецькі твори, відкрив 1766 року у Лондоні Джеймс Крісті (фірма ця існує й досі). “Золота епоха” в такій торгівлі розпочалася на зламі XIX–XX століть з появою великих фінансових магнатів, особливо американських, японських та арабських.

Вторгнення американців на мистецький ринок пов’язане з ім’ям фінансиста і мільйонера Джона Моргана: у 1893–1913 роках він витратив на це понад 60 мільйонів доларів, його спеціальні посланці бували на всіх відомих розпродажах. Англійський мистецтвознавець Вільямсон присвятив багато років на складання опису морганівського зібрання і підтвердження оригінальності зібраних полотен та скульптур. До речі, вже на початку 60-х років цю колекцію оцінювали у шістсот мільйонів доларів.

Ринок мистецьких творів на Заході схожий нині на біржу. Спеціальні газети і журнали інформують читачів насамперед про їхню матеріальну.

Вартість, а не художні достоїнства

Досить погортати, скажімо, західнонімецький “Культпрейсверцайхніс”, і стовпці астрономічних цифр неминуче нагадають біржові табло Уолл-Стріту. Один із західнонімецьких мистецтвознавців якось сумно зауважив: бізнес зайшов у західному суспільстві настільки далеко, що починає впливати навіть на долі мистецтва. З’явилася вже й така рекламна фраза: “Мистецтво — всесвітня валюта”.

1967 року князь Ліхтенштейн продав Національній галереї у Вашінгтоні твір Леонардо да Вінчі “Джіневра дель Бенчі”.

Європейський шедевр потрапив за океан. Та що князеві до цього: він поліпшив свої матеріальні справи, що похитнулися після банкрутства фінансованої ним фотофабрики, й справив весілля своєму синові.

Коли збанкрутувала швейцарська авіакомпанія “Глобер”, її головний акціонер Штехелін розпродав свою картинну колекцію. Зокрема “Годувальниця” Ван Гога за чотириста тисяч доларів потрапила теж до США.

Населення кантону Базель, на території якого досі перебувало це полотно, почало збирати кошти, аби викупити шедевр. Та нові власники заправили за нього вже ледь не три мільйони.

Красномовний факт наводила англійська газета “Таймс”: з 1950 по 1966 рік ціна на картини, скажімо, Ліоне зросла в одинадцять разів. Наче б заохочуючи до “культурного бізнесу”, газета підкреслювала: такого прибутку не дало б жодне інше капіталовкладення.

Попит, отже, зростає, задовольняти його стає все важче. І це призводить до появи монополій, які скуповують оптом доступні культурні цінності, щоб диктувати потім на них свою ціну.

Продається все, що стосується мистецтва, навіть архітектурні фрагменти. Так, 1969 року було продано на півмільйона доларів фасад храму майя завширшки десять метрів. 1982 року в Лондоні було оголошено, що в графстві Кент продається замок Івер — свідок багатьох важливих подій англійської історії, споруджений 700 років тому. Його тривалий час не ремонтували, приміщення опинилися в жалюгідному стані. Уряд заявив, що через серйозні фінансові та економічні труднощі не може йти мови про державне асигнування для врятування цієї історичної пам’ятки.

Продається все… За скляний ключ з епохи перської династії Ахеменідів заплачено 62 тисячі фунтів стерлінгів, за партитуру опери “Фауст” — 680 тисяч франків. Товстосуми змагаються… Порівняно з 1946 роком, ціни на західному мистецькому ринку зросли більш як на тисячу процентів!

Продані снобам шедеври часто втрачаються для всіх, потрапляють у справжню неволю, стають недоступними.

Ось уже кілька років сховані в підвалах 620 погрудь і статуй, які оздоблювали колись палаци імператорів Константіна і Юстініана. Вони — власність титулованої особи на ймення Алессандро Торлоні. І дістались йому у спадок від діда, який свої прибутки з банківських операцій витрачав на закупівлю творів мистецтва. Так виникла рідкісна колекція. Як твердять знавці, там є експонати цінніші за ті, що зберігаються у ватіканських та італійських музеях.

Але теперішній власник розпорядився закрити свій приватний музей, надумавши переробити його в прибутковий дім з кімнатами на винайм. Італійське міністерство культури спробувало було протестувати через суд, але зазнало поразки…

Якось французький журнал “Аматюр де арт” провів серед тисячі осіб анкетування, запитуючи їх про мотиви колекціонування мистецьких творів. Опитуваними були збирачі з посередніми фінансовими можливостями.

Аж сорок три проценти анкетованих заявили, що прагнуть у такий спосіб надійно убезпечити свої статки. Їх не цікавив художній рівень майстра чи навіть його ім’я, не цікавила історія твору.

“Всесвітня валюта” -

цей вислів неначе перегукується з іншим — “всесвітнє панування”. Адже загарбники, плюндруючи чужі країни, ніколи не гребували мистецькими надбаннями завойованих народів.

Організоване пограбування творів мистецтва вели під час своїх походів шведи. З Праги вони вивезли, наприклад, відоме на всю Європу зібрання імператора Рудольфа II — книги і рукописи, меблі, картини, скульптури, природничі колекції…

Широкі акції по вивезенню чужих мистецьких скарбів здійснював Наполеон Бонапарт, якого в походах завжди супроводжував спеціальний “штаб” експертів. Та імператор і сам прилучався до відбору цінностей. Так, у Венеції йому сподобалися скульптурні зображення коней, що прикрашали базиліку святого Марка, у Флоренції — Венера Медицейська. У договорах, що підписувалися після загарбання тієї чи іншої країни, перераховувалися мистецькі твори, які необхідно було передати імператорові.

Наполеон не пощадив навіть апостольської столиці — Ватікану. Ось рядки з болонського трактату від 26 липня 1796 року:

“…Папа видасть Французькій республіці сто картин, бюстів, ваз або статуй згідно з вибором комісарів, яких буде послано до Рима; серед тих предметів мають бути зокрема бронзовий бюст Юнія Брута і мармуровий бюст Марка Брута, а також п’ятсот рукописів, згідно з вибором тих же комісарів”.

Під час єгипетського походу Бонапарт уже не церемонився й обходився без усіляких там трактатів. А пізніше він зажадав “дарів” навіть од свого союзника — Польщі, його дорадник у справах мистецтв Денон прибув до Варшави із “скромним особистим проханням імператора” й вибрав та вивіз із Варшавського замку п’ять картин Каналетті й Баччіареллі…

Британський музей — на першому місці в лондонських путівниках для іноземних туристів. Адже тут зібрано воістину виняткові твори мистецтв. Та не всі відвідувачі музею, звичайно, знають, що більшість експонатів — трофеї піратських набігів англійських колонізаторів.

Часом це стає причиною міжнародних скандалів. Черговий спалахнув восени 1983 року: уряд Греції звернувся до офіційного Лондона з рішучою вимогою повернути вивезені в бандитський спосіб мистецькі скарби країни, які експонувалися в Британському музеї. Йшлося про скульптурні групи відомого грецького храму Парфенона, викрадені англійцями з древньої Еллади наприкінці позаминулого століття.

Щоправда, самі англійці тоді охрестили цей розбій “операцією по врятуванню творів мистецтв”. Роль головного “мецената” грав лорд Ельджин, тодішній посол Британії в Туреччині. Викрадені статуї Парфенона обліковці музею назвали “мармуром Ельджина”.

Згаданий скандал мав продовження: були опубліковані подробиці й інших операцій по врятуванню чужих цінностей. Виявилося, що в часи колоніального панування в Індії англійці “врятували від псування” у цій країні знаменитий алмаз Кохінор і золотий трон правителя штату Пенджаб — нинішні експонати лондонського музею, який носить ім’я Вікторії і Альберта.

Вже перший генерал-губернатор колишньої Британської Індії лорд Гастінгс наказав вивезти із старовинного палацу Шох-Джехана не тільки рідкісні скульптури, а й навіть мармуровий басейн, який призначався у подарунок англійському королю Георгу IV. А один із наступників Гастінгса лорд Бентінк намагався зруйнувати славетний храм Тадж-Махал в Агрі, щоб використати його мармур для якоїсь будови в Англії. Та, на щастя, його відмовили.

Але не було за всі часи нікого більш ницого в руйнуванні та пограбуванні культурних багатств інших народів, аніж гітлерівська Німеччина.

За програмою біснуватого фюрера в ході війни мала планомірно здійснюватися расистська програма винищення “неповноцінних народів”. Так, після підкорення слов’янських народів не мали більше права на існування ні їхня культура, ні їхні мистецькі шедеври. Тому на окупованих землях розгорнувся

Тотальний грабунок.

1716 року прусський король Вільгельм І подарував Петру Великому надзвичайно оригінальну річ — кімнату, де всі предмети й оздоби були виготовлені з бурштину. Перевезена невдовзі до Росії, вона з 1760 року прикрашала палац у Царському Селі.

Під час блокади Ленінграда у 1941 році палац був пошкоджений авіацією. Але бурштинова кімната не постраждала. Захопивши палац, окупанти розібрали її протягом семи годин і відправили до Кенігсберга (теперішній Калінінград). Спочатку її помістили в замку, згодом у форті № 11. Востаннє бачили кімнату напередодні взяття Кенігсберга радянськими військами.

Куди вона поділася?

Окрім наших властей, питання це з часом зацікавило ще одну людину — німецького селянина Георга Штейна з місцевості Стелле біля Люнебурга. Штейн, родом з Кенігсберга, тільки всміхався, коли читав усе нові й нові версії про зникнення бурштинової кімнати. Одні припускали, що вона загинула під час боїв за місто, інші — що й досі там схована. Дехто висловлював думку, ніби кімнату спалили в гамбурзькому порту, або вона затонула разом з кораблем “Вільгельм Густлофф”.

“Все це дурниці, — сказав у 1978 році п’ятидесятишестирічний Штейн кореспондентові гамбурзького тижневика “Ді цайт”. — Бурштинова кімната знаходиться на глибині 660 метрів в одній із штолень колишньої соляної шахти, неподалік Услар ім Золінга”.

Розшуком вкрадених скарбів культури Штейн захопився у 1966 році, коли вперше дізнався про загадкове зникнення бурштинової кімнати.

Спочатку він вирішив з’ясувати, хто з німців під час війни займався на окупованих територіях реквізицією культурних багатств та перевезенням їх до рейху. Так ІЇІтейн, зібравши масу документів, листів, фотографій, поступово став неабияким фахівцем у справі розслідування таких пограбувань.

Спочатку детектив-аматор, як його назвали, вийшов на слід скарбів, вивезених з Печерського монастиря: 1944 року окупанти забрали звідти дорогоцінне церковне начиння і сорок старовинних ікон. Після війни воші опинилися в музеї ікон західнонімецького міста Реклінгхаузен. І хоч в експозиції ніколи не виставлялись, та Штейн усе-таки дізнався, що цінності переховувалися там. І почав листовно вимагати від уряду ФРН, щоб їх було повернуто законному власнику. 1973 року ікони повернулися в монастир.

Перший успіх окрилив Штейна, він повів своє приватне розслідування далі. І ось про що дізнався.

Стовбур шахти Віткінд на околиці села Фольпрієхаузен від початку сорок четвертого року був пристосований фашистами під склад. На глибині 660 метрів, під товстим шаром солі, було сховано вантаж, доставлений у двадцяти чотирьох залізничних вагонах. Зокрема й дзі великі скрині з експонатами музею бурштину при Кенігсберзькому університеті, привезені сюди двома спеціальними кур’єрами у лютому сорок п’ятого року.

16 січня 1945 року оберштурмфюрер СС Отто Рінгель послав з Кенігсберга у Берлін телеграму: “Бурштинова кімната — акція завершена — предмет вивантажений в Б. Ш.” (так у документах гірники називали шахтний стовбур у Фольпрієхаузені). Виходить, не тільки бурштиновий музей, але й бурштинова кімната опинилася під шаром солі?

Названа шахта стояла в зоні, зайнятій британськими військами. Влітку 1945 року почали піднімати сховані скарби. Найперше архівні та бібліотечні матеріалі і дві скрині з колекцією бурштину…

Штейну вдалося дізнатися, що й досі в Фольпрієхаузені у приватному володінні знаходиться порцеляна із сервізу Катерини II, схованого у шахті. Виходить, операція по видобуванню скарбів не обійшлася без розкрадень? До речі, названий сервіз перед війною зберігався там, де й бурштинова кімната. Їх, вочевидь, вивезли до рейху разом.

Залишалося підняти на поверхню ще приблизно п’ятнадцять скринь, коли 29 вересня 1945 року в шахті стався сильний вибух і її залило водою, що перешкодило роботам. На думку Штейна, той вибух був актом саботажу з боку того, хто був зацікавленим, аби бурштинова кімната залишилася на дні шахти.

Штейн розшукав написаний наприкінці війни документ: “Бурштинова кімната повинна бути схована так, щоб наступний уряд рейху міг скористатися нею як предметом на спродаж”.

Крім бурштинової кімнати, в затоплених скринях, очевидно, лишилися й три старовинні колекції срібла, теж награбовані у Кенігсберзі.

Пограбування культурних цінностей на тимчасово окупованих територіях фашисти здійснювали з державним розмахом — цим займався зокрема й спеціальний відділ міністерства закордонних справ. З порожніми руками не хотіли зоставатися і ті, хто обіймав найвищу владу. Рейхсмаршал Герінг з цинічною “скромністю” говорив про себе, що єдина темна пляма в його біографії, — це пристрасть до колекціонування. За роки війни він задовольнив її неабияк: награбував 1200 шедеврів світового образотворчого мистецтва.

Створений за наказом Гітлера “Ейнзацштаб рейхслейтера Розенберга”, який црвинен був “на окупованих землях вишукувати в квартирах, бібліотеках і архівах цінні для Німеччини матеріали й забезпечувати їхню охорону з допомогою гестапо”.

Як здійснювалося це “забезпечення”, можна побачити на прикладі Франції, де фашистські грабіжники мусили поводитися трохи по-іншому, ніж деінде. Це зв’язано з тим, що в гітлерівській концепції “народу Європи”, який мав постати під німецькою опікою, з Францією передбачалося партнерство. А на час війни ця окупована країна мала бути залучена у союзники.

І все ж одразу після загарбання Франції гітлерівський міністр пропаганди Геббельс поставив вимогу: країна повинна видати німецькому рейху всі твори мистецтва й архіви німецького походження, які від XV століття були французькою власністю, а також усі твори мистецтва, які мають “німецький характер”.

До своєї брудної роботи приступив “Ейнзацштаб”. Спочатку його цікавили тільки бібліотеки та архіви “позадержавних угруповань”, до яких фашисти зараховували марксистів, євреїв, масонів, єзуїтів… Ці зібрання мали бути згромаджені у центральному архіві вищої школи НСДАП, де планувалося надати майбутній гітлерівській еліті можливість знайомитися з ідеологією супротивників завдяки цінним документальним джерелам.

Та невдовзі фюрер поставив перед “Ейнзацштабом” додаткове завдання: “культурні багатства, визнані вартісними, відправляти до Німеччини”. І тоді в організації Розенберга створюється спеціальна частина у справах образотворчого мистецтва. Про те, які фанатики служили в ній, свідчить хоча б таке: в квітні сорок четвертого року, коли всі бачили неминучу загибель коричневої чуми, “Ейнзацштаб” представив своєму начальству “Проект захоплення творів мистецтва, бібліотек і архівів Великобританії”.

Найбурхливішу діяльність “штаб Розенберга” розвинув на тимчасово окупованій території Радянського Союзу, буквально в кожному місті тримаючи свої відділи.

До Німеччини, серед іншого, були вивезені міські архіви Нарви, Новгорода, Риги, Ревеля, державні й університетські архіви Тарту, державні архіви Естонії і Литви, архіви Вітебська, Смоленська, Могилева, книги ремісничих цехів Мінська за 1620–1800 роки… Великими були апетити розенбергівського підрозділу. 24 березня 1944 року розквартирований у Мінську один із його відділів чванливо рапортував, що на цей день тільки з Радянського Союзу прийнято на зберігання в рейху чотири мільйони книг, брошур і газет, з яких два мільйони вже транспортовано до Німеччини.

“Ейнзацштаб”, як уже зазначалось, брав участь і в пограбуванні творів мистецтва. Особливо постраждали колишні царські палаци навколо Ленінграда. Крім бурштинової кімнати, звідси були вивезені всі бібліотеки та архіви, 650 ікон із зібрання Петра Першого, всі меблі, порцеляна і картини з палаців у Гатчині, Павловському й Царському Селі. Багато пограбованих тоді цінностей так і не повернулися на батьківщину.

До рук “людей Розенберга” потрапили і картини, інші твори мистецтва з Києва та Харкова. Ось донесення від 12 вересня 1944 року: “Серед картин знаходиться велика кількість старовинних ікон, полотна відомих німецьких, голландських та італійських художників XVI, XVII і XVIII століть, а також знаменитих російських художників XVIII і XIX століть. Відібрано найбільш вартісні твори з публічних колекцій українського мистецтва, які навіть за приблизною оцінкою коштують багато мільйонів”.

Мільйони — ось що потрібно було нацистам з “єдиною темною плямою в біографії”.

Коли наближався крах “третього рейху”, один з найближчих співробітників Розенберга Арно Шіккеданц опрацював план захоронення найдорогоцінніших із награбованих творів мистецтва з тим, щоб вони могли служити майбутнім урядам нового рейху як валютний еквівалент в скрутний час. Коли на початку 1945 року Розенбергові доповіли, що в руки американців та англійців потрапили кілька менш вартісних складів-схованок, він поставив на тій доповідній таку резолюцію: “А план Шіккеданца таки вдаліший. Сподіваймося, що не знайдеться жодної свині, яка могла б його видати противнику”. А нижче дописка: “Бурштинова кімната є для нас найважливішим об’єктом при веденні майбутніх переговорів”.

Шіккеданц разом з сім’єю покінчив самогубством к квітні сорок п’ятого. Ті ж, хто служив в “Ейизацштабі” й залишився живим, запевняють, що ніколи навіть не чули про план Шіккеданца.

…У пеклі війни мистецьким скарбам випадало безслідно щезати і на рідній землі. Як, наприклад, сталося з тими, що були в звичайнісінькому на вигляд фанерному чемоданчику, обтягнутому чорним дерматином, згодом відомому як

“Золота валізка”.

Фашисти наближалися до Криму, і наприкінці сорок першого року Керченський археологічний музей евакуював до Краснодара свої безцінні експонати: колекцію античних, босфорських і візантійських золотих та срібних монет, філігранної роботи золоті оздоби — браслети, персні, кулони, сережки, маски. Складені вони були до чорного чемоданчика, який в інвентарному списку значився як “пакунок № 15”. Коли фронт підступив до Краснодара, музейні експонати евакуювали далі — спочатку до Армавіра, а потім ще глибше на південь. І тут слід “золотої валізки” щезає.

1976 року газета “Советская культура” за допомогою читачів трохи відслонила запону над цією загадкою.

Встановлено, що влітку сорок другого року директор Керченського археологічного музею Ю. Марті з інструктором Керченського міськкому партії Ф. Іваненковою перевезли “пакунок № 15” до Армавіра. Перед цим валізку відкрили і перевірили її вміст згідно з описом. Все сходилося. Валізу замкнули, опечатали і заховали до кімнати-сейфа, де зберігалися секретні документи. Про її існування знало лише кілька чоловік. Серед них, звичайно, і завідуюча канцелярією Г. Авдєйкіна. Ось що вона писала згодом:

“3 серпня 1942 р., тобто за три дні до зайняття гітлерівцями Армавіра, я, ще зовсім ослабла після тифу, прийшла до Будинку Рад. Вразила мене зловісна пустка і тиша на міських вулицях. В приміщенні Будинку — теж порожньо, двері розчинені навстіж. Заледве зійшла на третій поверх і в канцелярії побачила той чемоданчик з Керчі. Мабуть, під час евакуації на нього не звернули уваги, такий він був непоказний на вигляд. Що робити? Сама я не в змозі була його нести. Біжу додому по свого чотирнадцятилітнього племінника. “Швидше, Шурику, швидше!” — підганяю. Ось і Будинок Рад. Ледве встигли піднятися на третій поверх, як повітря струсонув потужний вибух. Німці почали бомардувати місто. Ми попадали на підлогу. Обійшлося переляком. Витягаємо чемоданчик на вулицю. Несемо, відпочиваючи через кожні п’ятнадцять-двадцять метрів. Нарешті наш будинок по вулиці Лєрмонтова. Залишаю ношу на подвір’ї у траві й біжу шукати, де збираються активісти. На щастя, вдається зустріти голову міськради В. Малиха. Він обіцяє прислати машину. Бігом повертаюся до чемоданчика. З’являється вантажівка. Ставимо в кузов наш скарб. Малих розпоряджається якнайшвидше їхати до станиці Спокійна, бо інші дороги з міста вже зайняті фашистами. В Спокійній здаю чемоданчик у банк і вирушаю на південь. Мені разом з кількома працівниками армавірських установ вдалося перейти лінію фронту і потрапити до наших”.

21 січня 1943 року радянські війська звільнили Армавір. На початку лютого Авдєйкіна повернулася додому. Мати сказала, що її шукали гестапівці, все допитувалися, де валізка. Виходить, довідалися про керченський скарб! Гестапівці приходили кілька разів, хотіли дізнатися, чим виїхала Авдєйкіна з міста, хто її супроводжував, що взяла з дому, вимагали опису валізки, обшукали весь будинок.

Ось і все, що знала Авдєйкіна про “золоту валізку”.

Як уже було згадано, пошуки газети “Советская культура” і її читачів дещо прояснили загадку. З’ясувалося, що тодішній керуючий банку на станції Спокійній Я. Лобода влітку сорок другого року доставив “пакунок № 15” у партизанський загін і сам залишився в рядах народних месників. Та взимку того ж року він попав у полон і був розстріляний. Я. Лобода не зрадив таємниці керченського скарбу, про який у нього, безсумнівно, допитувалися фашисти.

На початку грудня сорок другого партизани потрапили в оточення, залишившись без продовольчих баз, без боєприпасів. Вихід був один: прориватися невеликими групами, з собою взяти найнеобхідніше. Отож зайве спорядження, документи і, очевидно, “золоту валізку” довелося закопати, причому в різних місцях. Про кожне з цих місць знали лиш двоє-троє людей. Але ті, хто знав, де закопано коштовності з Керчі, мабуть, загинули…

Так завжди бувало у воєнне лихоліття: мистецькі твори часто-густо пропадали під руїнами, вчасно не вивезені чи не сховані — щезали надовго, а то й взагалі про них забували, наче їх ніколи й не існувало. І тільки через багато років з’являлися світу, як

Несподівані знахідки.

Чеський король Рудольф II, який правив понад три століття тому, зібрав рідкісну колекцію полотен Веронезе, Дюрера, Рафаеля, Тіціана. На замовлення короля працювали кращі італійські, голландські, німецькі митці. Після його смерті це зібрання поступово розпорошилося. Більшу частину його було вивезено до Відня. Під час Тридцятилітньої війни багато картин опинилося в Стокгольмі й загинуло в огні, коли загорівся королівський палац.

Уже в наші часи історією зібрання Рудольфа II зацікавився відомий чеський мистецтвознавець Я. Нейман. За давніми каталогами він ретельно простежив шлях вивезених з країни полотен. Поступово вимальовувалася доля кожної з картин. Але майже півсотні творів йому так і не вдалося розшукати.

Та ось у шістдесятих роках в Празькому Граді провадилися реставраційні роботи. І саме завдяки їм було виявлено полотна Тінторетто, Рубенса, Веронезе, Фетті, які намагався знайти мистецтвознавець. Увесь світ облетіла звістка про цю знахідку.

У вісімдесятих роках минулого століття в німецькому місті Майнці прокладали водогін. Під час робіт натрапили на рештки якоїсь стіни. Почали розбирати її. І тоді побачили нішу, а в ній невеличку, почорнілу від часу скриньку. Там лежали численні золоті ланцюжки з коштовним камінням, каблучки.

Та найбільше привертала увагу нагрудна прикраса з перлинами й античними камеями. Спеціалісти встановили, що вона могла належати тільки імператриці Гізелі, яка жила на початку XI сторіччя.

Після першої світової війни прикраса потрапила до музею, влаштованого в колишньому кайзерівському палаці у берлінському передмісті Кепенік.

У травні сорок п’ятого палац був зруйнований. Місцеві жителі повідомили радянське командування про поховані під руїнами цінні експонати. Нині унікальна прикраса знову прикрашає експозицію у відбудованому палаці.

Завдяки щасливому випадку була знайдена і статуя Венери Мілоської, яка понад сто шістдесят років прикрашає паризький Лувр. Натовпи відвідувачів надовго зупиняються біля шедевру безіменного грецького скульптора, не задумуючись, звичайно, над тим, як він з грецького острова Мілоса потрапив до Лувра.

А сталося це так. У вересні 1821 року французький військовий корабель “Мессажер” пришвартувався в гавані на острові Мілос. Моряки, як водиться, зійшли на берег. Молодий офіцер Олівер д’Увріль, який захоплювався живописом, зійшов на скелю й заходився малювати. До нього наблизився старий чоловік і запропонував купити мармурову статую жінки небаченої краси. “Дайте мені чотириста піастрів, — сказав він, — і статуя ваша”.

Офіцер зацікавився пропозицією. Він чув, що дехто з англійських моряків, буваючи у цих місцях, скуповував античні знахідки і добре заробляв, перепродуючи їх музеям. Про те, що він побачив у хліві для кіз під хмизом та ганчір’ям, д’Увріль так описав у своїх мемуарах: “Краса цієї статуї була приголомшливою. Її неможливо передати словами”. Але старий не схотів зачекати кілька днів, доки офіцер дістане потрібну суму, і запропонував йому звернутися до священика православної церкви на Мілосі з проханням позичити потрібну суму. Священик, побачивши статую, відразу зрозумів, яку цінність для грецького народу вона становить. Він заборонив старому продавати її французові, та ще й католику, і сам дав за неї удвічі більше грошей.

Багаті грецькі купці, які мешкали неподалік Мілоса на острові Сірос, виявили бажання придбати статую, як вони говорили, для нації. На Мілос прибув з грішми їхній уповноважений і вночі статую перенесли на грецьку шхуну. Шхуна з дорогоцінним скарбом саме лаштувалася вийти в море, коли на борту “Мессажера” з’явилися французький археолог і скарбник посольства з десятьма тисячами піастрів у мішках, їм було наказано неодмінно придбати античну скульптуру.

Греки не схотіли поступитися купленим. Тоді з неозброєним суденцем заговорили гармати “Мессажера”. Статуя опинилася на французькому воєнному кораблі.

Так Венера, названа з тих пір Мілоською, потрапила до Парижа. Вона символізує собою одвічну красу світу. А грекам ще й нагадує про безсоромне пограбування їхніх національних скарбів…

Майже анекдотичний випадок стався у шістдесяті роки з італійським художником Ванні Жофре. Якось він побачив на ринку знайомого селянина з дивною латкою на штанях. Художник запропонував йому нові в обмін на залатані. Селянин погодився. Роздивившись латку через збільшувальне скло, Жофре переконався, що то був клаптик картини давнього майстра. Художник подався до селянина і побачив у хаті полотно відомого митця XVII сторіччя. На щастя, власник встиг відрізати від картини лише один клаптик.

Донедавна вважалося, що в нашій країні зберігається тільки вісім полотен великого Тіціана. Експонуються вони в ленінградському Ермітажі. І от кілька років тому табличка з написом “Тіціан” з’явилася і в одеському Музеї західного та східного мистецтва.

Після війни музеї Одеси стояли спорожнілі: їх пограбували окупанти. Поповнити експозиції допомогли інші музеї країни. Відгукнувся й Ермітаж. У 1949 році в його запасниках для Одеси відібрали кільканадцять картин, які раніше не виставлялися. Було серед них і полотно під назвою “Портрет дожа”, що належало пензлеві невідомого венеціанського художника XVI століття. Цей портрет у середині минулого сторіччя був закуплений для царської родини у знаменитого римського колекціонера кардинала Гонзагі.

Ця картина десятиліття висіла собі в одеському музеї, доки нею не зацікавився відомий мистецтвознавець В. Власов. Під шаром зчорнілого лаку виявили напис “Т. Л.”, яким Тіціан значив свої роботи. Літери ці означали: “Тіціан створив”.

Щось подібне трапилося в Канаді. В одній з приватних колекцій там зберігався альбом з вісімдесят одним малюнком невідомого автора. Власник альбому відіслав його в 1958 році на експертизу до Європи. І фахівці встановили, що автор малюнків — Франціско Гойя. Видатний іспанський художник виконав їх приблизно 1770 року.

Часом таємниці розкриваються після того, як музейні цінності побувають…

У руках злодіїв.

З музею міста Сан-Луї (американський штат Міссурі) було викрадено картину відомого французького художника Поля Сезанна “Портрет сестри”. Незабаром украдену картину знайшли і віддали на реставрацію, оскільки поверхня полотна була пошкоджена. І на зворотному боці “Портрета сестри” виявили ще один портрет, намальований Сезанном.

Індустрію крадіжок в капіталістичному світі поставлено на широку ногу. Існують гангстерські банди, які діють У міжнародних масштабах.

Восени 1983 року з Будапештського музею образотворчих мистецтв було викрадено сім картин, що належали пензлеві Рафаеля, П. Веккьо, Тінторетто і Т’єполо.

Увечері 5 листопада, скориставшись ремонтними роботами в музеї, зловмисники піднялися по риштуваннях до другого поверху, видушили віконне скло і проникли в приміщення. Вони мали намір, як згодом зізналися, вкрасти двадцять полотен. Та плоскогубцями важко було перекусити сталевий дріт, на якому висіли картини.

На місці злочину виявили відбитки пальців, мотузку, пластикову торбинку і викрутку, на якій стояло італійське тавро.

До розслідування залучили експертів з соціалістичних країн, органи внутрішніх справ сусідніх з Угорщиною держав, міжнародну поліцію Інтергюл. Із числа туристів, які відвідали Угорщину в жовтні й листопаді, виділили п’ятеро підозрілих італійців, які одержували візи осібно, а виїхали з країни на світанку шостого листопада двома групами. Документи їхні виявилися підробленими, домашні адреси вигаданими.

Неподалік Будапешта, в Сазхаломбатті, з промислового каналу, з’єднаного з Дунаєм, витягли мішок з підрамниками, алмаз для різання скла, а також металеву пластинку з інвентарним номером рафаелівської “Мадонни Естерхазі”. Мішок, який виявився італійського виробництва, вкинули в річку, та течія втягнула його до каналу.

Тим часом надходили повідомлення від населення республіки, за допомогою до якого звернулася угорська поліція. Увагу привернула заява про зникнення шістнадцятирічної Каталіни Йонаш з містечка Ерд, розташованого неподалік каналу. Дівчина успішно вивчала італійську мову, зустрічалася з приїжджими італійцями.

Шостого грудня Каталіну затримали. Вона зізналася, що допомагала п’ятьом італійцям і двом угорцям викрасти картини. А через дев’ять днів заарештували і тих двох угорців, Ковача і Раффаї, які вже раніше судилися. В одного з них знайшли “Портрет молодої людини” пензля Рафаеля, згорнутий в трубку й закопаний у землю.

Обидва затримані зізналися, що брали участь у крадіжці, ставши підручними професійних грабіжників, котрі приїхали до Угорщини з Італії. Італійців було п’ятеро. Каталіна стала перекладачкою і посередницею. Прибульці пообіцяли Ковачу і Раффаї десять тисяч доларів за допомогу. А оскільки таких грошей у них не виявилося, то залишили одну з картин як заставу. Інші вивезли до Італії.

В Італії на той час заарештували якогось Джакомо Моріні, зв’язаного з неаполітанською мафією. У січні 1984 року поліція затримала ще двох бандитів, які раніше були причетними до крадіжок картин, автомобілів. Всі троє засвідчили, що зустрічалися з грецьким мільйонером Ефтіміосом Москоклаїдесом і були найняті ним за півсотні тисяч доларів.

Звичайно, мільйонер усе заперечував. Які картини?!

Розв’язка настала несподівано. 20 січня хтось подзвонив в афінську поліцію: “Картини сховані в саду монастиря села Патра”.

Грецький товстосум і далі заперечував свою причетність до злочину.

Та головне у цій історії те, що шедеври повернулися до Будапешта майже неушкодженими.

Організовані зграї викрадачів діють не лише в Європі. Все частіше чути про них в азіатських, африканських країнах, де предмети давнини, трапляється, не охороняються взагалі. Відомий випадок, коли із чотирьохсот полотен японських майстрів, виставлених в галереї міста Оцу, крадії винесли майже половину.

Особливо відчутних втрат від пограбувань зазнають пам’ятки старовинного мистецтва в Індії. Викрадені шедеври через деякий час виринають в інших країнах, переважно в США.

Так було 1970 року, коли на одному з аукціонів Нью-Йорка продавали бронзову скульптуру, викрадену з храму в місті Шівапурамі. Діючи через підставних “осіб, цю скульптуру придбав за мільйон доларів якийсь анонімний покупець. На жаль, законодавство Сполучених Штатів дозволяє подібні операції з анонімними покупцями, тож місцезнаходження викраденої скульптури невідоме.

Того ж року вийшов каталог державних музеїв США. В ньому названо бронзову статую Будди, створену в VIII столітті. Цю статую викрали 1968 року з храму в місті Джамшерпур. Однак судові інстанції США не поспішили задовольнити позов індійських властей про її повернення.

Ще одну статую Будди музейні грабіжники вивезли з храму в місті Бхагалпур на замовлення мільярдера Джона Рокфеллера.

Треба відзначити ще один вид викрадення, коли свідомо завдають пошкоджень твору. Вдаються до цього тоді, коли не в змозі продати крадене цілком і ділять його на кілька частин, які збувають за самостійні. Через це безповоротно втрачено немало унікальних мистецьких скарбів.

Зростання злочинності, пов’язаної з культурними надбаннями, викликало розвиток виробництва різноманітних систем і пристроїв для охорони музейних зібрань та різноманітних колекцій.

Технічні “сторожі”

їх розробці присвятили свою діяльність, наприклад, швейцарська фірма “Цербер”, шведська “Еріксон”, англійська “Шабб”. Такі пристрої діють на основі як фізичних, так і хімічних принципів. Звичайно, чим складніші такі установки, тим важче злочинцеві їх нейтралізувати.

Одне з найбільших досягнень охоронної техніки — сучасні сейфи з електронними замками. Одна американська фірма випускає такі сталеві шафи для приватного вжитку з дотепним сюрпризом, який справляє неабияке враження на злочинця. Варто йому увійти до приміщення, як включається магнітофонна приставка, котра відтворює у звуках цілу побутову сцену: стривожений жіночий голос, невдоволене бурчання чоловіка, який знехотя встає з постелі, човгання пантофлів по підлозі, стукіт дверцят шафи, заряджання автомата і — кроки, що наближаються до дверей. Вислухати спокійно таке до кінця не під силу навіть рецидивісту.

Японський винахідник Окуда розробив систему захисту картин, основану на використанні інфрачервоного випромінювання. Сирена тривоги вмикається, коли хтось спробує винести полотно, ходіння ж людей перед ним не викликає тривоги.

Не списано ще з ужитку й традиційні види охорони. В США, скажімо, перед особливо коштовними експонатами, відгородженими куленепробивним склом, виставляють озброєну варту. Щоправда, з живими сторожами бувають ускладнення. Ось який випадок стався 1982 року в Сан-Франціско. Лейтенант поліції Дж. Лабраш подав позов, щоб міські власті заплатили йому 18 400 доларів компенсації за крововилив у мозок, який стався у нього, коли він охороняв виставлену в музеї золоту маску єгипетського фараона Тутанхамона. Свій позов лейтенант обгрунтував тим, що існує єгипетське закляття: того, хто увійшов до священного мавзолею Тутанхамона, дуже швидко навідають крила смерті…

І все ж так воно вже повелося: охоронні пристрої вдосконалюються, винахідливість злочинців — теж. Не так давно, наприклад, римські торговці краденим продали одному американському мільйонерові античний бюст римського консула Лівія Пілави. І не згадували б ми про цю оборудку в царині прекрасного, якби невдовзі колекціонер не дізнався, що такого консула… ніколи не існувало.

Підробка? Ну звичайно! І тут ми переходимо до останнього розділу нашої оповіді. Він про віртуозів, які довели до незвичайно високого рівня

Мистецтво підробки.

Серед колекціонерів добре відома історія найбільшого у Європі приватного зібрання картин Еміля Бюрле. Викликали подив гігантські суми, які він витрачав на придбання все нових і нових полотен. Коли за картину платять, скажімо, 265 мільйонів франків, то інтерес викликає вже не так сама картина, як особа, що може викласти за картину таку суму.

Та коли Бюрле помер, спадкоємці були розчаровані: наукова комісія, вивчаючи зібрання багатого промисловця, визнала половину картин сумнівними щодо авторства.

Пристрасним колекціонером і неабияким знавцем у галузі образотворчого мистецтва вважався до 1963 року Уолтер Крайслер — син американського автомобільного короля. Бо саме того року його колекція експонувалася в Канадській національній галереї в місті Торонто і фахівці після уважного ознайомлення з картинами заявили, що всі твори видатних художників… фальшивки.

Та що казати про зібрання приватні, коли на гачок пройдисвітів ловляться і солідні, світової слави музеї.

Немає, мабуть, жодної книжки про давньогрецьке мистецтво, виданої ще якихось два десятиліття тому, в якій не вміщалася б репродукція невеличкої статуетки бронзового коня, виготовленої, як вважали, за п’ять століть до нової ери. І от наприкінці шістдесятих років виявилося, що ця статуетка — вміла підробка, зроблена десь на початку 20-х років нашого століття. Про це сповістив Джозеф Віч Ноубл, директор нью-йоркського Метрополітен-музею, де зберігався “давньогрецький” експонат.

Перші сумніви виникли після того, як статуетку просвітили рентгенівськими променями і виявили, що її відлито за допомогою піщаної форми, тобто за методом, винайденим у XIV столітті. При подальшому огляді Ноубл знайшов слід шва на морді коня (відомо, що стародавнє литво було безшовне). Дослідник здобув також інші докази того, Що статуетка — добротна підробка.

У Британському музеї в Лондоні на початку 60-х років працювала своєрідна виставка, на якій експонувалися різноманітні підробки, які ще донедавна зберігалися серед найцінніших експонатів кількох музеїв світу, а також у приватних колекціях.

Так одним з найцінніших експонатів Британського музею вважався, наприклад, старовинний етруський саркофаг, придбаний 1873 року. Але зрештою виявилося, що “саркофаг” був виготовлений близько 1860 року в Римі.

Експонувався на цій виставці також “справжній” лист Шекспіра, підроблений І. Айрлендом, який, окрім фальшування шекспірівських листів, писав також п’єси і видавав їх за розшукані твори Шекспіра.

Понад три століття зберігався в Британському музеї ріг єдинорога — казкової тварини, зображеної на британському державному гербі. Та з’ясувалося, що це ікло велетенського нарвала.

Нью-йоркський Метрополітен-музей пишався своїми теракотовими фігурками етруських воїнів. Експерти довели, що насправді фігурки ці були зроблені в минулому столітті, а не в п’ятому столітті до нашої ери.

Є такий дотеп про природженого антиквара. Власник лавки старожитностей, наймаючи прикажчика, відламав маленьку скалку з дощечки й запитав: “Що це таке?” — “Це, — не кліпнувши оком, відповів кандидат у продавці, — зубочистка маркізи де Помпадур”. Роботу він одержав зразу.

Так і в реальності: на що попит, те й пропонується.

До XX століття культурні здобутки африканських країн були мало відомі за межами континенту. Та ось інтерес до них почав зростати. Знавці, колекціонери, а за ними й спекулянти кидаються шукати культові маски, жезли, фігурки… І не лише в Африці. Вимоги ринку збуту сприяли тому, що в Латинській Америці злодії-одинаки і організовані банди обкрадали місця історичних знахідок. Нині, коли вже небагато що можна вкрасти, а найвартісніші пам’ятки давнини охороняються, гендлярі розвинули новий промисел — фальшування індіанських золотих оздоб і ацтекських глиняних фігурок.

Підробки настільки досконалі, що нерідко експерти тільки розводять руками. У Гватемалі, наприклад, місцеві ремісники штампують “ацтекські” фігурки відьом, які збуваються по півсотні доларів за штуку. В США їхня ціна зростає вже вдесятеро: на аукціонах їх видають за вироби кількасотлітньої давнини. Такі ж фігурки виробляють у Панамі та Еквадорі. Коста-Ріка спеціалізується на фальшивих жіночих прикрасах із золота.

Справжнім царством підроблювачів творів мистецтва стала Мексіка. Ще 1974 року хранитель мексіканського Національного музею Хосе Луїс Франко зауважував: “У колекціях музеїв світу нині зберігається у п’ять разів більше фальшивих предметів індіанського народного мистецтва, ніж справжніх”.

Відомо, що роботи Рафаеля, Дюрера, Рембрандта, Рубенса — будь-кого з видатних майстрів — завжди копіювали насамперед їхні учні. Відомо, наприклад, скільки клопотів завдала експертам “Джоконда”. Одні вважають, що є сім її копій, інші, — що аж тридцять дві. Якось групі знавців довелося розглядати водночас двадцять “Джоконд”. І кожна з них справляла враження більш оригінальної, ніж сам оригінал. Хтось тоді навіть пожартував: “А чи й оригінал не фальшивий?”

Згадаймо, що Модільяні з благодушності ставив свій підпис на картинах друзів, які потрапляли у скрутне матеріальне становище.

Так, не дуже просто буває встановити авторство. А надто з тих пір, відколи картини почали копіювати заради зиску.

Були серед фальсифікаторів справжні феномени. За якихось два роки паризький художник Жан-П’єр Шекрун сфабрикував понад вісімдесят “шедеврів”, зокрема акварелей, на яких стояли “підписи” Міро, Пікассо, Кандинського… Найдосвідченіші експерти Парижа, Лондона, Женеви, Рима визнали їх за оригінали. Так би вони “оригіналами”, мабуть, і вважалися б, якби Шекрун не попав до рук поліції і не зізнався в усьому.

А найбільш невтомним копіїстом був земляк Шекруна Антоніо Бін, котрий намалював аж триста “Мон Ліз”. І всі вони за дуже високу ціну були розкуплені.

Але траплялося, що до копіювання спонукав не гендлярський інтерес, а бажання компенсувати моральну кривду. Так, у помсту за невизнання власних творів, голландець Хан ван Мегерен 1936 року скопіював картину “Учні в Емаусі” Вермера ван Дельфта і, підстьобуваний злиднями, продав її, наче оригінал, за 550 тисяч гульденів. Як стверджують численні джерела (а Мегерен був свого роду теж феноменом і здійснив немало інших підробок), у такий спосіб він хотів довести, що найвідоміші експерти, які визнали підробку за оригінал, — дилетанти. Де вже сподіватися, що вони визнають талановитим невідомого ще митця.

З тієї вдалої спроби все й почалося… Мегерен дуже вдосконалив мистецтво підробки. Перед тим як узятися за серію своїх Вермерів, він ретельно вивчив, якими фарбами і пензлями користувався цей митець, для підробок брав полотна виключно XVII століття і малював так, що здавалося, ніби картини написані справді двісті з лишком років тому.

У коло зацікавлень підроблювачів потрапляє не тільки класична спадщина.

У п’ятдесятих роках нашого століття в Італії розвинули діяльність дві розгалужені групи підроблювачів. Виявити їх вдалося лиш наприкінці семидесятих років. І тоді з’ясувалося, що вони постачали своєю продукцією країни всієї Західної Європи та обох Америк. Їхньою головною жертвою став художник Джіорджіо де Чіріко. Йому на той час уже було за вісімдесят. Вважався він великим передвісником сюрреалізму. Підробки його творів, що увійшли були в моду, принесли фальсифікаторам кілька мільярдів лір.

Італія взагалі стала своєрідним центром світового підпільного мистецтва. Звідси фальшиві Кандинський, Пікассо, Полякофф, Матте, а також викрадені оригінали розповсюджувалися по всій земній кулі. Справа в тому, що донедавна італійське правосуддя не переслідувало за таку діяльність.

Організатором однієї із шахрайських зграй, розкритої 1975 року в Мілані, виявився колишній солдат іноземного легіону Данієль Плудвінський, чех за походженням, знавець багатьох мов, власник тринадцяти паспортів на різні прізвища, людина заможна і знана у римських, міланських, паризьких і франкфуртських вищих колах.

Цікаво, що художникам-копіїстам перепадало за кожну картину трохи більше сотні доларів.

Серед збирачів творів малярства, що їх ошукав Плудвінський, було чимало родовитих італійських сімей, не кажучи вже про заокеанських снобів: шахраєві вдалося роздобути на більшість підробок засвідчення експертів.

Інша група фальсифікаторів, у Флоренції, діяла ще спритніше. Натхненником її був Умберто Ломбарді, художник, колишній директор картинної галереї, відома у флорентійському митецькому світі особа. Під час обшуку на його віллі знайшли багато підрамників з натягнутим полотном. На зворотному боці кожного було приклеєне офіційне підтвердження автентичності ще неіснуючого твору, скріплене печаткою нотаріуса.

Справжньою “зіркою” цієї зграї був такий собі Ренато Перетті, художник-невдаха, котрий у кращі свої часи міг протягом однієї ночі намалювати картину.

Найчастіше флорентійська “фабрика” пускала в хід винайдений її ж шефом так званий метод подвійного полотна. На чисте полотно натягувалася оригінальна картина, запрошувався її автор і в присутності нотаріуса свідчив, що це його робота. На звороті підрамника з’являлася офіційна печатка і, коли автор з нотаріусом залишали майстерню, верхнє полотно знімалось, і за роботу брався імітатор. Саме в такий спосіб засвідчив своє авторство на ряді фальшивок і вже згадуваний Чіріко.

Долари, франки, марки, ліри, золоті таланти, Гвінеї, піастри, гульдени… Як часто, на жаль, вони визначають долю витворів мистецтва, їхніх творців. Та хоч би в які б мільйони оцінювали “Джоконду” — заворожує вона нас не тому. Вона чаруватиме й наших далеких нащадків, бо мистецтво визнає одну владу — владу законів прекрасного.

Володимир Івченко ШІСТЬ ХВИЛИН Оповідання

За щербатим серпом мису, що закінчувався низкою лобатих валунів, гуркотів прибій. Після кожного удару хвилі у повітря здіймалося клоччя синювато-білої піни. Відступаючи, вода шипіла і розлючено тягла у вир чорні коси водоростей та відполіровану гальку.

У паузах між гарматними ударами хвиль лунали панічні крики чайок. Птахи висіли над водою, немов припнуті на невидимій волосині, і стрімголов падали до землі, коли море викидало на берег дрібну рибу.

Але тут, у бухті, було тихо. Вапнякові скелі здіймалися над водою, неначе скам’янілі вітрила. Легенькі хвильки ганяли по дну лагідні сонячні полиски, які висвічували то кущ водоростей, то перламутрові черепашки, то вгрузлу в пісок бляшанку.

Павло надів ласти і, ступаючи задом наперед, зайшов у воду.

Пливти недалеко. За скелею Чернець, що настовбурчилася біля входу до бухти, лежить на дні таємниче судно. З поверхні можна помітити частину його борту, оброслого мідіями. Пробоїна з рваними краями манить зазирнути; що там, у моторошних надрах?

Учора вони спорожнили останню банку тушкованої свинини. Петро-перший (його звуть так, аби не сплутати з іншим Петром-другим) похмуро сказав:

— Треба закруглятися. Без повітряних балонів тут нічого не вдієш. Та й харчів уже катма…

Багаття догоріло. Під попелом ледь мерехтіли останні жаринки. Та й то, коли з моря тягло вітерцем.

Петро-другий зосереджено затягнувся. Вогник сигарети висвітив його ніс і ріденьку борідку.

— Маєш рацію…

На південь від бухти загриміло. Стрепенулася, зашуміла над урвищем ліщина.

— А якщо все-таки спробувати, — подав голос Павло, третій учасник цієї невеличкої пошукової експедиції. — Я заглядав у ту дірку. Там щось блищить. Ніби якісь прилади…

Петро-другий кинув недопалок на гальку. Спалахнув фейєрверк іскор.

— Спробувати? На одному вдихові? Не мели дурниць. Краще скажи, чи буде вночі гроза…

Павло лежав горілиць. Ще теплі після спеки камінчики муляли йому худі плечі. У небі тремтіли зорі. Дрібно-дрібно, мов згасаючі електричні лампочки.

— Грози не буде. Можеш спати спокійно. А я завтра все-таки спробую…

Діставшись скелі, Павло трохи потримався за гострий виступ, щоб спочити. Намагався як слід надихатися. Десь він вичитав, що після такої процедури легені краще витримують кисневе голодування.

Над Ченцем у збляклому від спеки небі стояли дві хмаринки. Павло подумав: неначе повітряні кульки. Поруч з ними у недосяжній високості танула мережка від реактивного літака.

Павло набрав ущерть повітря і рішуче відштовхнувся від скелі.

Підводний світ насувався на нього пульсуючими парасольками медуз, притиснутими течією до дна водоростями. Здавалося, що у голові в нього напнуто струну. І дзвенить вона тонко-тонко.

Ось вона, пробоїна! Метал холодний і слизький. Він обріс чимось, схожим на жабуриння.

Павло заплив усередину. Що ж воно так блищало? Карафка! Найсправжнісінька карафка. Спокійно собі стоїть на полиці. Ніби це не каюта затонулого судна, а хатня комірчина.

Щоб дістати карафку, Павло вхопився за металевий ящик і відчув під рукою якийсь осколок. Засунув знахідку за пояс плавок. До карафки йому не дотягнутися: скроні мов лещатами стиснуті. В голові вже не бринить, а ніби телеграфні дроти гудуть. І кожна клітина тіла волає: — повітря, повітря, повітря…

Скоріше на поверхню!

Та що це? Пробоїна зникла за пеленою зрушеного мулу… Як тепер вибратися звідси? Чи є на світі щось дикіше, безглуздіше — загинути за два кроки від товаришів.

Дихнути!.. Голова от-от розколеться… Перед очима спалахують безліч жовтих кіл. Вони звужуються, звужуються, перетворюючись на розпечену трубу. Якийсь ще непаралізований мозковий центр, якийсь нерв чи що там рантом проколов плівку забуття наказом: “Спливати! Просто вгору!”

Свідомість (далеке-далеке плюскотіння води) повернулася до Павла від тупого удару по голові. Він раптом відчув, що… дихає. Так, так — дихає! Отже — живе!

У легені вливалося щось пекуче, гірке, мов бензин. І він здогадався — його врятував повітряний карман, що утворився ще тоді, як затонуло це судно. Павло дихав ядучою сумішшю бензинових випарів і підводної гнилизни. Звідкись збоку сюди навіть проникало каламутне світло.

Мозок працював спокійно і чітко. Немов холодна, байдужа до всього на світі електронна машина. З якихось закапелків пам’яті зринуло: якщо в лабіринті триматися одного боку, зрештою кудись виберешся. І він почав просуватися попід лівою стіною.

Коли Павло нарешті випірнув, його годинник показував рівно одинадцяту. Отже, все тривало шість хвилин.

Біле сонце кришилося на гребінцях дрібних хвильок. У небі так само висіли дві пухнасті хмаринки. Тільки слід від реактивного літака вже пропав.

Петро-перший, примостившись на кам’яній брилі, лагодив водолазну амуніцію. Петра-другого не було. Либонь, побіг до струмка по воду.

— Ось, — показав йому Павло, — знайшов на баржі. Петро-перший пильно оглянув знахідку.

З-під сольових наростів подекуди виступала червона емаль.

— Ну, ти молоток…

І раптом глянув на Павла так, неначе бачив його вперше.

— Та ти… сивий…

Коли хлопці дістали кисневі балони і обстежили затонуле судно, виявилося, що то був воєнний корабель.

Стояв спекотний сухий липень. Скелі розжарювалися, мов чавунні плити. Вода була тепла, ніби чай. Навіть на глибині. Вдалині повільно й величаво пливли сліпучо-білі теплоходи.

Монітор лежав без найменшого крену. Проте палубних надбудов як не було. З-під глейкого намулу стирчали уламки труб, гільзи, снаряди. Скручені вибухом панцерні листи обросли бородами водоростей. У чорні отвори ілюмінаторів запливали табунці зеленух.

На носі монітора вціліла гармата. Її куций стволик завмер у зухвалому, бойовому розвороті. А в замку гарматки лежав так і не вистрілений снаряд. Здавалося, що корабель повільно пливе вперед. На його борту майже непомітний напис — “Партизан”.

Серед перших знахідок хлопців була алюмінієва ложка з видряпаним написом: “Орлов” і три електричних лампочки. Повиринавши у повітряному кармані, вони билися одна об одну і тихенько видзвонювали.

Та особливо поталанило Павлові. Там, де минулого разу він знайшов орден, тепер наткнувся на судновий сейф. Щоб його підняти, спорудили спеціальний пліт — плашкоут.

Довго не вдавалося завести під сейф канат. На поверхні води лопалися лілові бульбашки. Пахло рибою і сірководнем.

Сейф підняли надвечір. Коли хлопці нарешті відкрили його проіржавлені дверцята, з таємничого чорного нутра потекла сіра, схожа на кисіль чи холодець, драглиста маса. Внаслідок небачених хімічних реакцій папір у сейфі перетворився на те, із чого його колись виробили, — на целюлозу.

“Дорогі друзі! Пише вам Федір Павлович Марченко, прочитав я в газеті замітку “Підводна таємниця”. І вирішив, що ви знайшли монітор, на якому служив і я в сорок першому. Наше судно називалося “Партизаном”. Йшли ми під Одесу. Орден Червоної Зірки мав наш комісар капітан третього рангу Дмитро Степанович Смоляр.

Був тоді вересень. Разом з іншими суднами ми мусили прикрити десант під Григорівкою. Коли вийшли з Очакова, погода нам дуже сприяла. Хмари були низько-низько. Потім раптом небо проясніло, і нас помітила ворожа авіація. Так що бій ми прийняли далеко від Григорівки.

Мені, механіку, з машинного відділення не було видно, що там діялося нагорі. Однак судно кидало так, що нам було як тому гороху в решеті. Птім згори наказали: “Негайно залишити монітор”. “Партизан” мав сильний крен, горів. Біля запасного посту я наткнувся на комісара. Дмитро Степанович був тяжко поранений у живіт. Я хотів перетягти його у безпечніше місце, а потім на шлюпку. Але він прохрипів: “Не треба… Передай командирові…” І все, помер. Мене вдарило у плече. По руці зацебеніла кров. Монітор тим часом рухався до берега. Чи то заклинило стерно, чи командир вирішив посадити судно на мілину… Праворуч виступала з води скеля. Всі стрибали у море, гадаючи, що судно в неї вріжеться. Я теж стрибнув.

Нас, врятованих, назбиралося чоловік десять. І комісар, і командир загинули. “Партизан” затонув неподалік берега. Біля скелі, про яку пише газета.

Спасибі вам, дорогі товариші, за пошук. Гадаю, що знахідки з “Партизана” варто передати музею флоту в Севастополі. Надто — орден комісара. Загинув він як герой.

Кілька слів про себе. З листопада 1941-го, після шпиталю, по 1945-й воював у морській піхоті. Ще двічі поранило. Маю орден Слави 3-го ступеня. Після демобілізації повернувся на Алтай, у рідний Славгород. Працював на авторемзаводі. Тепер пенсіонер. Сім’я — дружина і дві дочки. Обидві вже вивчилися на медсестер, працюють у крайовому центрі Барнаулі”.

Відтоді як хлопці знайшли комісарів орден Червоної Зірки (за номером нагороди було встановлено — вона справді належала Д. С. Смоляру); відтоді як підняли з глибини компас, штурвальне колесо і носову гармату монітора й передали їх до музею; відтоді як про все це було надруковано у газеті, минуло три роки. Павло і два Петра вже вчилися на останньому курсі технікуму.

Одного дня викладач фізики, щойно зайшовши після дзвінка до аудиторії, викликав Павла:

— Віхтанський!

Той знехотя підвівся. Бо ж таки задачок не розв’язував. Доки перебрали вчора компресор (хлопці вже мали у своєму спортивно-технічному клубі “Нептун” і пошуковий катер, і компресор для зарядки балонів), в репродукторі на стовпі процигикало дванадцяту. Ледве встиг на останній автобус.

— Ти ось що… — розпорядився фізик. — Гайда в канцелярію. Там на тебе чекають.

— Хто? — насторожився Павло. Фізик лукаво посміхнувся.

— Іди, йди… Там дізнаєшся…

В канцелярії він побачив директора і якусь чорняву дівчину.

— Знайомтеся, — сказав директор, тільки-но Павло зачинив за собою двері. — Оце і є наш Кусто.

Дівчина теж підвелася і, не кваплячись, подала йому міцну засмаглу долоньку.

— Тамара! Тамара Смоляр…

Он воно що!

— Донька Дмитра Степановича?! — без усілякої дипломатії вигукнув Павло.

— Ні, внучка… — ледь зашарівшись, відповіла Тамара.

— То, може, у вас збереглися якісь фото? — засоромившись своєї недотепності, випалив Павло. — Для музею…

Не те! Зовсім не те говорив. Щось би приязне, навіть співчутливе… А він — про музей.

— Звичайно, звичайно…

Гостя опустила свої великі, темні очі, поправила пасемко волосся, облизала сухі губи і дістала з сумочки знімок.

Високе чоло, задерикувато-кирпатий ніс, щирі очі… На перехрещеній ременями гімнастерці комісара виблискував орден Червоної Зірки. На обличчі печать особливої зібраності, невластивої цивільній людині.

— Цей знімок, — сказала Тамара, — зроблено восени сорокового. В Улан-Уде. Перед від’їздом до Миколаєва.

Директор, урочисто блиснувши лінзами окулярів, теж потримав у руках фото.

— Ну, для справ у вас ще час буде, — звернувся до гості. — А тепер, Тамаро, розкажіть, як ви влаштувалися.

Дівчина знову поправила непокірне пасемко волосся.

— У мене тут тітка. Отож із житлом усе гаразд… Це від неї я про все й дізналася.

— Он воно як! Хто ж, коли не секрет, її поінформував про наш музей?

Директор запитав просто так. Аби якось компенсувати безнадійну Павлову мовчанку. Бо ж про знахідки миколаївських аквалангістів писали газети. Однак Тамарина відповідь була несподіваною:

— А моя тітонька працює у вас прибиральницею…

— Серйозно? Невже наша невтомна Уляна Опанасівна?

— Вгадали!

Те, що Уляна Опанасівна, яку доводиться бачити мало не кожен день, Тамарина тітка, надало спілкуванню з гостею із далекого Свердловська якогось безпосереднього, майже родинного відтінку. Павло, проводжаючи Тамару, розповідав про себе, товаришів, як вони обстежували монітор.

Попрощалися на Садовій, біля низенького, вкритого червоною бляхою будиночка.

— А завтра приходьте в технікум. Я зберу хлопців. Покажемо вам наш музей. З’їздимо до моря, на місце… — затнувся, добираючи потрібне слово, — де ми знайшли монітор…

Додому він ішов пішки. Не йшов — летів, відчуваючи на долоні бентежне тепло Тамариної руки.

Торпедами проносилися забрьохані таксі. Глухо клацали штангами об дроти тролейбуси. Десь дзвінко сміялися. Звідкись чулося: “Че-е-ервону ру-у-ту не шукай ве-е-ечорами…” А Павлові дзвеніло: “Прийду рівно о десятій”.

Хотілося йти без кінця-краю, несучи в серці передчуття якоїсь незнаної досі радості, щастя.

…Бухта, де лежав “Партизан”, стріла їх легким хвилюванням води. Тамара скинула кросівки і зайшла по кісточки в море. Воно було холодне і по-осінньому прозоре.

Хлопці зіпхнули на воду моторного човна. Гостя обернулася до них, спитала:

— Біля тієї страшної скелі? Павло витер піт з чола і кивнув:

— Так.

Між берегом та скелею могутньо вигойдувалося море. Воно розпросторювалось, переходило вдалині у таке ж синювато-сіре небо.

— Гайда у човен, — торкнув Тамару за плече Петро-перший. — Щось посвіжішало. Хоча б шторм не розходився.

Запустили мотор — і берег з глинистою кручею та чубчиком ліщини відсунувся назад.

— Ось звідти, — показав Павло на південь, — йшов “Партизан”. А звідти налетіли фашисти. Зграя “юнкерсів” проти легкого судна. Кажуть, комендори стріляли, навіть вже стоячи по пояс у воді…

Тамара, дивлячись на бурун, що скипав за катером, мовчки слухала хлопців. Посеред цієї безіменної бухточки багато що в її житті раптом здалося неістотним і дріб’язковим.

Задерши дюралевий ніс, катер описав білопінну дугу. Хлопці обережно спустили на воду вінок. Він, умившись чистою хвилею, ще дужче заполум’янів оксамитом червоних аргоній і поплив не в море, а до берега, туди, куди пливли колись, шукаючи порятунку, вцілілі матроси…

Потім вони зійшли на перевал, звідти вже було видно місто. Пославшись на справи і пообіцявши провести її завтра на поїзд, обидва Петра заспішили до автобусної зупинки.

Сонце вже зайшло. Холодне світло від ясного небокраю дотлівало на брилах вапняку, телеграфних стовпах, кущах вереску.

— Знаєш, — сумно усміхнулась Тамара, — дідусь мій теж рано посивів. Казали, це в нього спадкове. А в тебе?

Павло почервонів.

— У мене… також.

Легенький вітерець зачепив рядок осокорів при дорозі. Зашуміло, залопотіло листя, показуючи свій сірий, фетровий виворіт. Море вкрилося величезними сірими плямами. Пасмо Тамариного волосся м’яко доторкнулося Павлової щоки. Запахло магноліями.

…Поїзд відходив опівночі. Тільки-но вщух дощ. Від рейок і перону йшло парке тепло. Тамара виглянула у вікно:

— То ви мені писатимете?

Дівчина зверталася до всіх трьох. Та Павло був певен — це стосується тільки його. Він помахав рукою.

— Неодмінно!

Потяг рушив так плавно, що здавалося, ніби поплив перон. І лише тоді, коли розтанув у вологій темряві останній вагон, довколишній світ набув своєї непорушності.

ПОДОРОЖІ

Михайло Слабошпицький ГІЛКА ЯЛІВЦЮ ІЗ СААРЕМАА Нарис

— Що б ви порадили відвідати? — запитав він. — Планету Земля, — відповів географ. — У неї хороша репутація.

Антуан де Сент-Екзюпері

Така вже склалася традиція, що розповіді про великі й малі подорожі заведено починати з дороги. Мабуть, це тому, що значна частина нашого динамічного життя минає в путі.

Рейсовий літак Таллін — Кднгісепп, здається, безрушно завис між низькими рідкими хмарами і збриженим безбережжям Балтики. Але літак реве моторами, здригається від натуги — значить, ми летимо. Я зводжу очі вгору на вицвілі хмари, і пам’ять мені підказує вичитане в книгах, коли готувався до поїздки на Сааремаа: в це небо з острова (тоді він називався Езель) у серпні й вересні сорок першого важко здіймалися літаки і брали курс на Берлін. Майже тисячу вісімсот кілометрів з бомбами на борту — до мети. З них тисячу чотириста — над Балтійським морем. Вісім годин у повітрі, в тилу у ворога. Це було якраз у ті дні, коли геббельсівська пропаганда трубила на весь світ, що радянську авіацію вже остаточно знищено, що вже зовсім близький переможний фінал війни.

Що думали, що відчували наші льотчики тоді, вдивляючись у холодне темне, поцятковане тривожними зірками небо? Висота — майже сім тисяч метрів. Негерметичні літаки. Температура за бортом — мінус сорок п’ять градусів. Я читав спогади учасників тих польотів. Читав, як часто вони потрапляли в смуги непроглядного туману й орієнтувалися тільки по карті. Читав, як не хотіли їх слухатися задубілі руки й ноги, як від величезної нервової напруги на них інколи нападали зорові галюцинації. Бувало, що вони сприймали яскраву зірку за ворожий винищувач із увімкненою фарою.

Після першого нальоту берлінське радіо повідомило: “В ніч з 7-го на 8 серпня великі сили англійської авіації, кількістю до 150 літаків, намагалися бомбити нашу столицю. Діями винищувальної авіації та зенітної артилерії основні сили англійців були розсіяні. З 15 літаків, які прорвалися до міста, 9 збито”. У відповідь на цю інформацію англійці передали таку довідку: “В ніч з 7-го на 8 серпня жоден літак з нашої метрополії не підіймався в повітря через украй несприятливі метеорологічні умови”.

До речі, в тому нальоті на Берлін було всього 15 радянських літаків. І лиш один збили ворожі зенітки.

Дев’ять нальотів на Берлін. На його воєнні об’єкти радянські льотчики скинули 311 бомб загальною вагою 36 050 кілограмів. Доречно сказати, що англо-американська авіація за весь 1941 рік скинула на Берлін 35 500 кілограмів бомб.

В одній з книг я прочитав лист з Берліна на фронт: “Дорогий мій Ернсте! Війна з Росією вже принесла нам багато сотень тисяч убитих. Похмурі думки не полишають мене. Останнім часом уночі до нас прилітають бомбардувальники. Всім кажуть, що бомбили англійці, але ми точно знаємо, що тої ночі нас бомбили росіяни. Вони помщаються за Москву. Берлін од вибухів бомб здригається… Рідні Віллі Фюрстенберга служили на артилерійському заводі. Завода більше не існує!.. Коли російські бомби падали на заводи Сімменса, мені здавалося, все провалюється крізь землю. Навіщо ви, Ернесте, зв’язалися з цими росіянами? Невже не можна було знайти щось спокійніше?..”

…Десь там попереду, внизу, — місце тодішнього аеродрому з назвою Кагул, назавжди вписаною в історію війни.

У мирному небі над Сааремаа — пасажирський літак. Думки людей у ньому дуже далекі від війни, смертей і трагедій.

З усіх у літаку, мабуть, лише мій друг Юло Туулік цієї миті вертає думкою туди, через сорок з лишком років назад, бо в нього нараз здригнулись і загострилися риси обличчя, мовби він знову побачив те, від чого несила відірвати очей. Він там, у своєму дитинстві, під ногами у війни. В його документальному романі “Ялівець вистоїть і в посуху” є слова про таку мить душі: “Потрібна була найменша інформація, щоб увімкнулися механізми пам’яті, народжуючи давнє відчування, клацнули сигнальні лампочки, зімкнулися канали з минулого в сучасне… Пам’ять крові і пам’ять часу поєдналися…”

Очевидно, саме Сааремаа і Сирве — ті місця і той стан, де для нього поєднуються пам’ять крові і пам’ять часу.

А наш літак уже несподівано згойднувся і пішов на посадку; всіяний осінніми перелісками й кам’яними брилами, посмугований білими биндами доріг, острів швидко розрісся в очах, рвонувся нам назустріч.

— Ось ти й на Сааремаа, — здивував мене рівним, буденним тоном Юло, коли ми вийшли до маленького аеровокзалу, під вільгуватий подув морського вітру.

Його обличчя вже набуло свого звичного виразу. Він уже знову готовий усміхатися, виголошувати жартівливі сентенції і каламбури. Очевидно, людина не може довго бути в стані заціпеніння душі — також умикаються невідомі захисні механізми, імунні системи психіки. Розумне життя боронить себе від руйнівної дії пам’яті. Знову ніби аж відторгає, загерметизовуе до іншої нагоди мічені атоми пам’яті. До тої несподіваної миті, коли знову вдарить дзвін із минулого і атоми пам’яті прийдуть у рух, як кров’яні тільця, і вибухнуть спалахом, од якого засліпиться погляд на сучасне, але зримо, виразно, об’ємно, мов на рентгені, зблисне минуле.

“Сааремаа” — у цьому незвичному, як довгий подих, слові є щось особливе. В ньому сказано про піщану, кам’янисту, суглинкувату землю. Про солонавий присмак прибережного повітря. Про павутиння рибальських сітей, що обсотують острів з різних боків теплого сонячного дня. Про острівних чоловіків, які приходять у світ, згідно давньої легенди, вже з веслами в руках. Про досвітковий дзвін якірних ланцюгів, з яким рибалки виходять у море. Про застиглий вираз чекання в очах багатьох поколінь жінок, задивлених у море, звідки вони виглядають своїх чоловіків. Про нехапливі помахи крил вітряків, що перегортають сторінки часу, здувають з них пил забуття і тління…

З прадавніх часів аж до сьогодні зберігся на Сааремаа культ справжніх мужчин. Справжній мужчина повинен, мовлячи словами поета, не їсти уїжно й не спати уліжно. Справжній мужчина має привілей уставати до сходу сонця і трудитися до сьомого поту. Справжній мужчина той, хто проводжає дружину в поле і не замикає дверей дому свого, хто обігріє і нагодує подорожнього, хто вміє латати рибальські сіті й тримати вітрило. А якщо він ще знає й усі секрети соління салаки і в’ялення камбали, то йому взагалі ціни не скласти, — може додати до цього мій друг Юло, який народився на маленькому острові Абрука біля Сааремаа і виріс серед справжніх мужчин, серед цих ставних і мовчазних остров’ян.

“Чи знаєш ти, наскільки бідний грунт півострова Сирве, в який пішов коріннями ялівець — витривалий і жадібний до життя, іржаво-червоний посушливого літа, синювато-чорний безсніжної зими? — писав Юло Туулік. — Жителі Сааремаа також схожі на ялівець, що приносить свої терпкі ягоди ніби на знак того, що все в житті йде за своїми законами”.

Отже, Сааремаа…

Якось Юло мені сказав:

— Хто не бачив Сааремаа, той не бачив Естонії.

Ми пили каву в його затишній квартирі на вулиці Ретке, за вікнами гуляв морозний вітер і лежав незвично щедро всніжений Таллін. Я тільки-но встиг прочитати тоді роман Юло “Ялівець вистоїть і в посуху”.

Я запитував, коли буде друга книга роману.

— Друга книга… Коли тобі за сорок — уже не та гострота відчуттів, не той запас душевних сил, багато недоречних сумнівів у собі й своєму ділі… І про війну вже так багато сказано… Сьогодні якось інакше треба писати про війну, — думав уголос Юло.

У його книзі є такий авторський відступ: “Я втомився від війни. Іноді відчуваю, що готовий кинути все посередині — не писати вже ні рядка. Таке бувало й на війні, коли смерті й злигоди настільки знесилювали людей, що позицію передавали іншій частині. Однак війну не полишають на половині чи фронт відкритим…”

У нього була своя війна. 27 жовтня 1944 року сім’ю вчителя Каарела Тууліка, де був і чотирилітній Юло, разом з тисячами інших людей зігнали до мису Сирве й відправили у “велику Німеччину”. Там і знайшли свої могили Туулікові земляки. Через два з половиною десятиліття шукав Юло у Європі сліди депортованих тоді сирвесців, щоб усе те описати в своєму романі. Водночас вивчалися трагічні подробиці десанту наших військ на Сирве, який фашисти вирішили зробити своєю останньою цитаделлю на Моонзундському архіпелазі. Цей десант з гавані Роомассаре на Сирве не здобув перемоги. Бій в Техумарді став колективним подвигом визволителів Сааремаа.

Що хотів сказати своїм романом Юло?

“Виникнення, характер і хід цієї війни — все докладно описано. Я не маю наївної думки додати щось нове до історії війни. Та й писати я взявся не так про війну, як про той дивний біль, що розриває душу, біль, якого я вже ніколи не міг позбутися. Я не можу пояснити цей біль чи переказати його. Мабуть, єдина можливість у мене — відтворити картину, схожу на давно бачену іншими, яку з дрожем упізнають, і тоді поступово, подібно до того, як устає з-за холодного обрію розжарене небесне тіло, наблизити це явище минулого до очей людей так, щоб вони не могли відвести погляду й інстинктивно відступали крок назад, щоб заціпеніти від жаху: невже таке й справді можливе?”

Ми їдемо на Сирве і ще здалеку бачимо його — меч помсти на полі Техумарді.

Спиняємося біля пам’ятника з білого сааремаського мармуру.

Довкруж — мирний пейзаж. Дрімає під помірним осіннім сонцем ялівцевий перелісок. Унизу, між прибережних каменів, біліють лебеді. На моріжку неподалік поскубують жухлу траву вівці. Маревіє на обрії корабель. У небі нечутно, як павук тонку нить, тягне свій сріблястий слід реактивний літак.

Заспокійливо хлюпають хвилі.

Не хочеться вірити, що тут ходила війна.

Але очі спиняються на маленьких гранітних трикутниках могил. Однакові, як солдатські конверти воєнних літ, вишикувалися акуратними рядами, одна біля одної, мов патрони в обоймі, завжди готові вистрелити.

У кожного дата смерті — 1944-й. У боях за півострів Сирве.

“Мертвий тільки той, хто забутий”, — згадую чийсь вислів.

Юло розповідає мені про них. Хто як загинув.

Одним навальним ривком пройшов Естонський стрілецький корпус до Курессааре (нинішній Кінгісепп). Дехто вже навіть вважав, що весь острів визволено. Справді, лишалося зовсім небагато. Півострів Сирве. Сорок кілометрів вузенької смуги землі, що витикається з Сааремаа в море на південний захід.

Посеред ночі біля Техумарді корпус натикається на переважаючі сили противника. То був страшний бій, у якому ніхто не хотів відступати, не міг відступати. Наші солдати прагнули встигнути врятувати сирвесців од депортації. Німцям одступати було вже нікуди.

Той нічний бій у Техумарді. Невже все те справді було тут?

“Тихого й теплого осіннього ранку 9 жовтня все величезне приморське поле біля Техумарді сочилося кров’ю — солдати лежали один на одному, естонці й німці разом, ще горіли танки і тліли ядучим димом автомобільні шини; тут убивали гарматним, кулеметним і автоматним вогнем, кололи багнетами, били лопатами, прикладами і ножами, а в багатьох місцях билися навкулачки, хапали один одного за горло. Те, що в дію пішли ножі, лопати і дужий просто душив слабшого, було не від нестачі боєприпасів. Ніч була така темна і свої так перемішалися з чужими, що, натиснувши на спусковий гачок, можна було вбити людину, яка могла виявитися і не ворогом. На полі біля Техумарді тої жовтневої ночі солдат упізнавав солдата навпомацки. Хто мав довше волосся, ті були фріцами, і їх треба було душити…”

Якщо на визволення від фашистів усього Моонзундського архіпелагу — крім Сирве — було витрачено кілька днів, то на проривання лінії оборони між селами Унгру й Пагілла, яку захищала ціла німецька дивізія, пішло десять днів.

Десять дорогоцінних днів. Тут, на Сирве, наші війська понесли найбільші втрати.

За ці дні фашисти встигли провести депортацію сирвесців.

Трагедії не змогли запобігти. Все цивільне населення було кинуто в табори “великої Німеччини”.

“Тої ночі, протягом усіх наступних годин, коли десантники наближалися до піщаного берега Сирве… тої ночі ми ще були потенційно врятовані”, — зіставляє хронологію подій Юло.

За визволення Сирве гинули ще тисячі людей. І тисячі малих, старих, немічних, тисячі дружин і матерів визволителів ґвалтовно, під дулами автоматів гнані дорогами Німеччини вмирали на тих дорогах повільною смертю, згасали, мов свічки на вітрі, за колючим дротом таборів.

Війна агонізувала і вбивала людей далі, як і раніше, не вибираючи: хто солдат, а хто — дитина.

Юло до найдрібніших деталей вивчив усе, пов’язане з тими днями. Фашисти сконцентрували на Сирве 12 тисяч солдатів, 500 кулеметів, 300 гармат ї мінометів, 11 реактивних установок, 12 танків. Вони збиралися захищатись аж до зими. Вони вважали свій бастіон неприступним. Два з половиною кілометри між селами Унгру й Пагілла — лінія фронту на Сирве.

Юло знайшов у зведеннях тих днів таку цифру: тільки 19 жовтня 1944 року на фашистські позиції щохвилини летіло 1600 снарядів і мін. І ці артпідготовки тривали по сорок хвилин.

Потім наші знову й знову кидалися в атаку. “Вони йшли по спаленій землі, де валялися тільки шмаття одягу, дивно покручена зброя і жалюгідні шматки колючого дроту біля випадково вцілілих стовпів. Спалена земля ще відстрілювалася, ще гинули наші. І серед полонених у багатьох були ознаки божевілля”.

Конвойовані сирвесді вже брели дорогами Німеччини. А тут неймовірно високо знову зростала ціна за перемогу.

За неї треба було ще заплатити тисячами й тисячами життів.

Фашисти знали, що пощади їм не буде. Вже коли лінію оборони прорвали і вони, відстрілюючись, одходили далі й далі, швидко перемірюючи гірку кам’янисту землю півострова, опинилися аж на березі моря. Потім одстрілювалися вже звідти, стоячи по груди в воді. Всіх їх там і перебили. Потім, кажуть самовидці, в берег довго вдаряли криваві хвилі. А на хвилях гойдалися трупи.

І, мабуть, така неприродна, незвична, аж моторошна тиша стояла в небі, в морі, і на землі.

І зараз на Техумарді тиша. Звична тиша. Спокійна тиша теплої осені.

Ми з Юло старші за кожного похованого тут. Вони загинули в дев’ятнадцять, двадцять, тридцять, тридцять п’ять… Ми живемо, а їх немає. І ніколи не буде.

З моря, звідти, де висаджувався десант, де закипала вода 1 здригалося небо, налітає вологий вітер і остуджує думки.

Ще довго стоїмо мовчки. Недоречно говорити, і слів ніяких немає.

Цього дня ми будемо ще на кількох воєнних кладовищах.

Щораз виходитимемо з них, оточених невисокими кам’яними загорожами — десь по пояс людині, — і Юло щораз бережно замикатиме металеві дверцята, — через які всі заходять на кладовища.

Замикатиме на цих клаптиках землі, вкритих солдатськими могилами, тишу вічного трауру.

Їдемо від Техумарді. Траса рівна, як лід, розсікає рідкі переліски. Ялівець, берізки, вільшина, горобина. З траси обабіч витікають старі, зарослі мохом і травою дороги. Біля кожної з них на білому кам’яному стовпі — покажчик. Яскраві білі літери на синьому фоні. Фарби ніде не вицвілі й не облуплені. Це — назви сіл: Карусте, Соодевахе…

Їх дев’ять, цих сіл.

Вони існують тільки в своїх назвах.

Цих сіл на Сирве від осені 1944-го немає.

Могили їхніх жителів розкидані по Німеччині.

Оглядаюся на пам’ятник. Меч помсти стримить вістрям у небо і грізно блищить на сонці.

Його добре видно з будь-якої точки Сааремаа і Сирве, з усіх околишніх островів, з моря і з неба.

Його тепер добре буде видно і мені з моєї пам’яті.

В мою свідомість увійшло слово “Техумарді” — гостре, як ніж, як біль, пронизливе, мов тривожний скрик чайки.

Я дивлюся в лице свого друга. Аскетичне лице людини, що виглядає значно старшою за свої сорок п’ять. Од страждань і думок не молодшають. Стражданнями і думками людина переганяє свій біологічний час.

Мовчазним поглядом обводить він сирвеські ландшафти.

Як багато на світі залежить од випадковості. Чи потрапив би я сюди, якби не прочитав його роман? Адже все почалося саме з нього.

Вже вдома я знову перечитаю “Ялівець вистоїть і в посуху” й зустріну там такі слова, на які чомусь не звернув уваги спочатку: “Чи повинен я під впливом злої долі сирвесців і тепер, через три десятиліття, пам’ятати тільки про страждання і смерть? Я запитав себе: чи потрібно це мертвим? Ні, непотрібно. Мертві вже нічого не усвідомлюють і не відчувають, ні в чому вони не мають потреби. Вони мертві. Тільки в мені, живому, переплелися, змішалися під впливом минулого страх, співчуття, повага, скорбота й гордість, і мертві беруть участь у народженні цього почуття. Тільки так ми пов’язані з тими, хто пішов од нас. Може, звідси, починається почуття нації — непояснене, непередбачене, але й незнищенне”.

Сааремаа — для нього щось набагато більше, ніж просто “мала батьківщина”.

Сааремаа — це пам’ять його крові.

Юло мовчить і мовчить з посутенілим обличчям.

Машина швидко несеться вперед, мов літак по злітному полю. Ліворуч унизу починається море й пливе в далекий обрій. Якусь веселу мелодію насвистує наш водій — молодий хлопець зі спокійними, розумними очима.

Він народився через десять років після перемоги. Він — це вже інше покоління. Покоління, дистанційоване від війни. Він готовно зрозуміє Юло розумом, але з серцем — складніше.

І він у тому жодною мірою не винен.

А машина мчить і мчить, мовби ми прагнемо наздогнати той час.

Юло веде мене на цивільні кладовища. Показує могили тих, хто повернувся спекотного літа 1945-го з Німеччини і помер тут, на своїй землі.

Чомусь довго не можу відійти від однієї могили. На ній написано ім’я, яке я звідкись знаю: Лійна Хююдме.

— Це її щоденник наводжу я у книжці, — тихо каже Юло.

Коли він через три десятиліття ходив по Сирве, шукав тих небагатьох, хто ще лишався живим і розпитував їх про ті дні, хтось йому сказав, що ця дівчина з села Месса вела в Німеччині щоденник.

Він ніколи не бачив Лійни Хююдме. Йому показали тільки її могилу. Але старенька мати (тепер вона похована поряд з донькою) після довгих вагань оддала Юло зошит, списаний хімічним олівцем. На першій сторінці його було записано німецький переклад кількох слів, якими сказано майже все про дні табірного життя: “нічого не вдієш”, “тяжко”, “мертвий”, “мало”, “погано”… Справді, в тому житті людина могла обійтися тільки цими словами. Всі інші — то вже конкретизація вираженого в них. Можливо, забуто ще одне слово: “хвороба”. Бо разом з голодом, страхом і наругою там їх переслідували хвороби, їхніх маленьких дітей косили скарлатина і дифтерит. Могилки маленьких сирвесців у Європі, певно, давно вже зрівнялися з землею. А тут, далеко від дітей, поховано їхніх батьків.

Війна розкидається життями, як вітер порошинами. Війна має свій спрощений варіант укорочених людських доль.

Між могилами й на могилах — пожухлий верес, висохлий деревій — рідкі невибагливі трави на бідному піщаному грунті, посеред незмінного тут плитняку. І подекуди з-за надгробків виглядає сумний низькорослий плющ.

Могили акуратні й доглянуті. Відчувається, що до кожної хтось приходить і наводить тут лад дбайливими руками.

Десь я чув таку фразу: про культуру народу може сказати його ставлення до могил на рідній землі.

А як же з тими могилами, що лишилися в чужих землях? Народ навіть не може доглянути їх.

Ці могили навічно пов’язали сирвесців з усією великою Європою. Від такого скорочуються відстані на землі, світ стає тіснішим. Він стає мов комунальна квартира, в якій мешканці знають один про одного все і в якій ніяке горе і ніяку радість не можна приховати від стороннього ока.

Горе сирвесців — у Європи на очах.

Якби тільки вона не витрачала стільки сил, щоб його забути.

Звичайно, дуже важко пам’ятати так багато: Хатинь і Саласпілс, Кортеліси і Піски, Бухенвальд і Майданек…

Але пам’ятати треба. В ім’я мертвих і живих. В ім’я того, що було й що буде.

До цього нас закликають могили. То тільки здається, що вони мовчать. Ні, вони озиваються до живих, до тих, хто є і хто буде: пам’ятайте про життя!

Йдемо по звечорілому Кінгісеппу. Вже опускається на ніч у море сонце і напливає волога темінь. Старі бруковані вулички, старі будинки, криті червоною черепицею (її завозять на острів з материка). І здається, що саме ці вулички, будинки, дахи акумулюють дивовижну тишу. Ту тишу, яка буває тільки у вечірніх полях.

Неквапливі в рухах і стримані в жестах та словах остров’яни не люблять галасу і необов’язкових слів. Тих слів, які ми часто кажемо просто так, для годиться. Слово вони вимовляють лише тоді, коли в ньому справді виникає необхідність, коли без нього ніяк не обійтися. Для них слово — це майже свято. Вони виховані морем. А море визнає не слова — вчинки.

— Всі приїжджі кажуть, що Таллін дуже тихе місто в порівнянні з іншими столицями. Може, це й так, — стиха мовить задуманий Юло. — Але справжня тиша тільки тут, на Сааремаа. Повертаєшся з островів — і Таллін видається аж надто галасливим містом. Я завжди втікаю сюди, на острови, працювати…

— А може, тут річ не тільки в тиші?

Він пише другу книгу “Ялівця…”. Тут — усе те, про що йдеться в ній.

— Може, не тільки в тиші… — погоджується Юло.

У цьому схожому на музей місті (майже кожен його будинок охороняється законом як пам’ятка архітектури), місті, про яке він стільки мені розповів, також важко повірити, Що тут ходила війна.

…Пізньої ночі в готелі біля знаменитого Курессаарського замку, спорудженого ще в тринадцятому сторіччі, ми знову говоримо про війну, про сирвесців, про десант у Техумарді.

Коли він ходив по селах і шукав сліди тих людей, про яких хотів розповісти в своєму романі, біля Техумарді зрізали старі дерева. І тривожним зойком озивалися електропилки, щораз натикаючись у стволах дерев на осколки й кулі. Не тільки людські душі, а й навіть дерева вийшли з війни пораненими…

Заснути незмога, і ми виходимо в осінню ніч. Прямо перед очима здіймає в темне мовчання неба гострі шпилі башт середньовічний замок. Освітлений знизу потужними прожекторами, він видається ще більшим і ще грізнішим, ніж удень. І чомусь мені хочеться його порівняти з волею цих острівних людей. Справіку жили вони тут, обступлені зусібіч морем і небезпеками. Сюди приходили завойовники і винищували острівних людей. Але дрібні рештки сааремаасців трималися своєї суворої і скупої землі, мов ялівець її грунту. Вони лишалися тут, народжували дітей, відроджувалися роди. Ніщо не зламало їхню тверду, мов каміння, з якого споруджено цей замок, волю.

Вже в Києві я знову й знову згадуватиму зустріч з тим чоловіком. Звати його Ліблік Пріте. Він — директор найбільшого на Сааремаа риболовецького радгоспу. Пріте розповідав, як вирішили вони гуртом відродити спалене у війну село Вінтрі, як вірить у те, що на колишньому згарищі милуватиме зір затишне сільце і лунатиме сміх дітей.

Слухаючи його, я подумки повторював: “Ліблік Пріте… Ліблік Пріте…” Де я міг чути це ім’я? І вже коли ми попрощалися, коли я поніс у своїй правиці відчуття дужого потиску сильної і вольової людини, я згадав: про нього я читав у романі Тууліка.

…Після перемоги вцілілі сирвесці поверталися додому. Десь на території Польщі злодій украв з їхнього вагона клуночок. Певно, думав, що там якісь харчі. Але там було восьмимісячне немовля. Розчарований злодій викинув клунок на рейки. Добре, що в ту мить по них не проходив поїзд.

Немовля підібрали, занесли у вагон. Воно не вмерло в довгій дорозі від різних хвороб. Його привезли на Сааремаа.

Тим немовлям був сьогоднішній Ліблік Пріте. Милосердя винесло його з війни на своїх утомлених і поранених руках.

Коли я від’їздив з Сааремаа, мені хотілося узяти звідси щось на згадку. Те, що нагадуватиме про все. Сказав про це Юло.

Ми стояли на вокзалі, звідки йдуть маршрутні таксі на материк. Паром переправляє їх через протоку Суурвяйн у порту Куйвасте.

Юло мовчки вийшов з вокзалу, а потім повернувся з гілкою ялівцю в руках.

— Сааремаа — це ялівець, — сказав він.

…Та гілка ялівцю стоїть у мене й сьогодні на столі і нагадує мені про ті дні на Сааремаа.

Зовсім маленька гілочка. Маленька часточка острівних лісів. Як маленьке життя однієї людини порівняно з життям цілого народу.

Анатолій Сиротенко МИНУЛЕ Й СЬОГОЧАСНЕ АНГОЛИ Нарис

Розповідь про сучасну Анголу варто почати з короткого екскурсу в її минуле. Воно мало чим відрізняється від минулого більшості країн Африки. Та ж колоніальна доля, те ж невільницьке становище народу. Така вже природа колоніалізму — якомога більше взяти, якомога менше дати. Не відзначався оригінальністю і його португальський різновид — неподільно користувався всіма скарбами. А вони — унікальні. Країна володіє значними запасами нафти, діамантів, срібла, залізної руди, міді, урану, вугілля, літію та багатьох інших корисних копалин.

Просторі сільськогосподарські угіддя завдяки родючим грунтам і сприятливому клімату дають на рік по два-три врожаї продовольчих та технічних культур. У надбережних водах Атлантичного океану вдосталь промислової риби, в безкраїх лісових масивах східних провінцій країни ростуть цінні породи дерев. Різноманітний і багатий тваринний світ Анголи. Слони, крокодили, зебри, антилопи, буйволи, рисі, мавпи по-варварському винищувались мисливцями з Європи.

Упродовж майже п’яти століть з Анголи безперервно вивозились її багатства. Перелік товарів визначався попитом ринку. Колонізатори збагачувались на продажі ангельського каучуку, діамантів, кави, нафти. Майже чотириста років африканців-невільників відправляли до американських берегів.

За двадцять два кілометри на південь від Луанди, на березі мілководної затоки, стоїть будинок, що нагадує невеличкий палац. Тепер тут музей рабства. Сюди, в мальовниче місце, куди прилітають зимувати рожеві фламінго, прибувають туристи, щоб дізнатися про минуле країни. Саме тут, у підвалах цього будинку, тримали перед відправкою в рабство молодих ангольців, закутих у кайдани, з важкими дерев’яними колодками на шиї.

Багато століть боровся з колоніалізмом народ Анголи. В ніч з 10-го на 11 листопада 1975 року ватажок Народного руху за звільнення Анголи (МПЛА) Антоніо Агостіньйо Нето підняв у Луанді прапор нової суверенної і незалежної держави — Народної Республіки Анголи. Він тоді виголосив крилаті слова: “Народ, що прагне стати вільним, непереможний”.

Колоніалізм відступив, але залишив по собі злидні, голод, розладнану економіку. До революції Португалія була основним джерелом кваліфікованої робочої сили для колоніальної Анголи, тому що близько вісімдесяти п’яти відсотків місцевого населення не знали грамоти. Віками культура лишалась забороненою цариною для мільйонів ангольців, і колонізатори добре засвоїли, що зберегти своє панування в Анголі вони зможуть, лише тримаючи народ у темряві, обмежуючи кількість школярів із чорною шкірою.

У 1975 році менше двадцяти відсотків ангельських дітей шкільного віку відвідували навчальні заклади. На десять тисяч чотириста дев’яносто п’ять жителів припадав один лікар.

Неписьменність — ця тяжка спадщина минулого — стала серйозним гальмом на шляху розвитку незалежної Анголи. Розуміючи це, народний уряд багато робить для ліквідації культурної відсталості країни. За роки незалежності вже близько мільйона робітників, селян, військовослужбовців отримали сертифікат про закінчення курсів лікнепу. Школи широко відчинили двері для всіх дітей. Прийнято закон про загальну обов’язкову безкоштовну освіту. За парти сіло в десять разів більше учнів, аніж до революції. Звичайно, слово “парти” — умовне. Їх не вистачає навіть для десятої частини дітей. Та й шкільних будівель поки що обмаль. От і стає школою відкритий майданчик десь у затінку під баобабом. Не розв’язана ще проблема забезпечення дітей підручниками та шкільним приладдям. І дипломований вчитель поки Що рідкість. Тому довелося залучити до вчителювання випускників восьмих і навіть шоетих класів. Але й цієї категорії письменних людей також мало. В багатьох класах вдвоє-втроє більше учнів, аніж належить.

Люди з початковою освітою сьогодні очолюють великі промислові підприємства, державні установи. На керівних посадах працюють майже всі студенти національного університету. У молодих людей, справжніх патріотів своєї батьківщини, зранку в руках шкільний підручник, вдень — робочий інструмент, а ввечері — автомат. Така ангольська дійсність. Країна вчиться, будується, бореться.

Велику допомогу НРА подають СРСР, Куба, НДР, ЧССР, Болгарія, В’єтнам, Угорщина. В учбових закладах нашої країни навчаються чимало ангольських студентів. Сотні молодих спеціалістів уже повернулися на батьківщину з дипломами. В різних районах НРА при сприянні СРСР створено десять центрів професійно-технічного навчання, обладнаних сучасним устаткуванням, де працюють радянські викладачі.

Урядова “Жорнал ді Ангола” так оцінила роботу одного з центрів: “Створений в м. Лубанго за допомогою СРСР центр професійного навчання є одним з кращих у країні. За п’ять років він підготував понад 95 % спеціалістів для сільського господарства, серед яких — механіки, зварники, трактористи, токарі”.

Пізніше ми зустрілися з радянськими викладачами, які працювали в цьому учбовому закладі. Їхній керівник В. П. Кропивницький розповів, за яких складних умов їм доводиться навчати. Люди приходять з дуже низькою підготовкою. Паралельно з заняттями по спеціальності доводиться “підтягувати” їх загальноосвітній рівень. Багато уваги надається й виховній роботі. Адже ніколи раніше в школах Анголи вона не проводилась. З великим бажанням діти вивчають російську мову, дивляться наші фільми. Радянські викладачі організовують тематичні вечори, диспути, політінформації. Спільно з ангольськими викладачами засновано музей радянсько-ангольської дружби. Експозиція музею розповідає про важливі етапи революційної боротьби ангольського народу, розкриває багатогранність співробітництва з СРСР. Чимало експонатів виготовлено руками учнів.

У провінції Уїла, де розмістився учбовий заклад, часом з’являються банди унітовців. Дехто з учнів, які їдуть додому на канікули, не повертаються до навчання. Їх убивають або залякують. Кожен фахівець сільського господарства зараз на вагу золота. От і летять в них кулі ворогів, які прагнуть завдати втрат основній галузі економіки, де зайнято близько вісімдесяти відсотків всього працездатного населення.

У країні розпочато роботу по оновленню села. Вже діють десятки кооперативів. Спеціалісти з Узбекистану працюють разом з ангольськими селянами на полях бавовнику, в’єтнамці допомагають вирощувати рис, болгари — кукурудзу та овочі, кубинці — цукрову тростину. Все більше радянських тракторів та інших сільськогосподарських машин з’являється на полях кооперативів.

У НРА хороші можливості для розвитку промисловості. Націоналізовано підприємства, які раніше належали іноземним власникам. Добуваються нафта, діаманти, залізна і мідна руди. Випускаються рибні та фруктові консерви, тканини, взуття, цемент, нафтопродукти… І скрізь проблема номер один — нестача кваліфікованих кадрів. До того ж обладнання на підприємствах спрацювалося, потребує ремонту, однак західні країни, які раніше поставляли його, відмовляються продавати запасні частини.

Успіхи Анголи були б вагомішими, коли б не агресивні дії ЮАР, яка з 1976 року веде неоголошену війну проти НРА. Окуповано значну територію південних провінцій країни. На совісті окупантів зруйновані міста і життя тисяч людей. Расисти застосовують хімічну зброю, зокрема високотоксичні отруйні речовини нервово-паралітичної дії і найсучасніші вибухові речовини, здебільшого американського виробництва.

Водночас з ЮАР активізують (це стало закономірністю) свої дії банди контрреволюційної організації УНІТА. Наслідких їхньої “діяльності” особливо помітні в південних та східних районах країни. Зруйновані селища, спалені школи й лікарні, висаджені в повітря мости та підприємства, трупи ні в чому не винних людей.

Якось бандити напали на шахтарське селище Кафунфо в північно-східній частині провінції Лунда-Норт. Вони вбили двох іноземних спеціалістів з Філіппін і Островів Зеленого Мису, а шістдесят два чоловіки погнали в джунглі. Серед них португальці, англійці, філіппінці. Не забули бандити прихопити з собою й кілька ящиків діамантів. Почерк унітовців відомий. Подібну акцію вони провели раніше проти спеціалістів з ЧССР, які працювали на підприємствах по виробництву паперу. Не встигло улягтися обурення друзів Анголи, як світ облетіла нова трагічна звістка про злочини терористів, що пройшли навчання в ЮАР: висаджено в повітря будинок, де мешкали родини кубинських лікарів, викладачів, будівельників. Сталося це суботнього дня, коли всі були вдома. Картина була жахлива! Мета цих акцій зрозуміла: залякати іноземних фахівців, примусити їх відмовитися від допомоги молодій державі.

Не обмежуючись у своїй злочинній діяльності диверсіями, грабіжництвом та вбивствами мирних жителів, унітовці завдають Анголі великих збитків, розкрадаючи її природні скарби. Як сповіщає журнал “Ефрікен бізнес”, в УНІТА створено спеціальні загони, які ведуть хижацьку вирубку тукового дерева на південному сході провінції Квандо-Кубанго і через Намібію переправляють його в ЮАР. Прибутки від награбованого сягають величезних сум. Так само й завдяки контрабандному вивозу ангельських діамантів і слонової кістки.

Наскоки бандитів з УНІТА не лишаються безкарними. Завдяки успішним операціям урядових військ лави зрадників відчутно рідшають.

Поїздка в кооператив

імені Карла Маркса

Ангольські товариші з міністерства планування запропонували нам відвідати сільськогосподарський кооператив, розташований у провінції Бенго, за сорок вісім кілометрів від Луанди. І ось лютневого ранку ми вирушили в дорогу.

Зосталася за спиною Луанда. Асфальтована дорога бігла саваною, обабіч — то групами, то поодинці — росли могутні баобаби, дивовижної форми кактуси, схожі на парасольки акації. Внизу, під деревами, стелився пишнобарвний килим з квітів.

Скоро ми наблизилися до мосту через річку Ріо Бенго.

— Це історичне місце, — мовив супроводжуючий нас працівник міністерства планування товариш Фрейра. — Пропоную зробити тут коротку зупинку.

Ми зійшли на пагорб, і перед нами відкрилася широка, залита зеленню долина, перетнута стрічкою дороги.

— Саме тут, — продовжив Фрейра, — було завдано нищівної поразки контрреволюційним бандам ФНЛА, які рвалися до столиці. На цьому місті, де ми з вдми стоїмо, була артилерійська позиція. Трохи далі стояли стрілкові підрозділи. Бандити йшли зухвало, їх було це менше тридцяти тисяч. Вони були добре озброєні, з бронемашинами та артилерією. За командирів у них були кадрові військові з Португалії, інших країн НАТО. Та нам перевагу дала раптовість. Ворог не встиг отямитися, коли ми накрили його щільним вогнем. Потім в атаку пішла піхота. Гуркіт пострілів був таким сильним, що його чули в Луандо. Після того бою організація ФНЛА практично припинила своє існування. Нашу революцію було врятовано.

Ми з увагою слухали запальну розповідь Фрейри і не помітили, як опинилися в оточенні цікавої дітвори з сусіднього селища. Дівчатка-підлітки тримали за спинами своїх маленьких братів і сестер, трохи більші чіплялися за руки. Нас дивувало, що серед дітей не чути було ні крику, ні плачу, ні гучного слова. Вони тільки роздивлялися нас чорними очима, зрідка перешіптувались і шморгали носами.

Наша мандрівка продовжувалась. За мостом автомобіль повернув ліворуч і покотився рівною, мов стіл, долилиною. З’явилися поодинокі хижі, збудовані з підручного матеріалу — глина та пруття. При дорозі лежали призначені на продаж купки огірків, солодкого перцю, плодів папайї, бананів.

— Красива дорога, — сказав хтось.

— Красива, — підтвердив Фрейра, — але й дуже небезпечна: бандити чаето влаштовують тут засідки.

Всі враз принишкли, а Фрейра раптом рішуче змінив тему розмови:

— А хочете почути про наші звичаї, побут різних племен?

Ми радо погодились.

— У нас багато, наприклад, стародавніх весільних обрядів. У племені баконго, за звичаєм, жінку шукає не сам наречений, а його дядько. Підібравши для небожа наречену, він приходить до неї в дім, і, звертаючись до батьків нареченої, промовляє традиційну фразу: “У вас є курка, а в нае — півень. Щоб курка неслася, їй потрібен півень”.

У племені авімбунду юнак сам знаходить собі наречену. Про свій вибір він ставить до відома батька чи дядька і, коли на те їхня згода, освідчується дівчині. Якщо сторони домовилися про шлюб, визначається розмір шлюбного викупу, яку наречений мусить виплатити на користь родини дівчини. Як правило, за дівчину з освітою платять більше. Шлюбний викуп може даватися грошима, та частіше складається з кількох голів худоби, шматка тканини або діжечки пальмової олії. Половину належної виплати наречений повинен віддати під час урочистих заручин. Потім юнак зобов’язаний збудувати дім для майбутньої сім’ї, зорати і засіяти поле, виростити і зібрати врожай, приготувати нареченій весільне вбрання. Коли все це буде виконано, призначається день весілля.

Після заручин дівчина переходить жити до своєї тітки або до старшої заміжньої сестри. Там її замикають до темної кімнати і впродовж двох тижнів “інструктують” про обов’язки шлюбного життя. Особлива увага надається статевому питанню, народженню дітей, домашньому господарюванню. Дівчину навчають, як поводитись у тій чи іншій ситуації, залежно від Настрою чоловіка. Майбутня дружина має засвоїти головне: чоловік завжди мусить бути задоволений нею.

— А чому про все це їй розповідають саме в темній кімнаті? — здивувався наш перекладач.

— Трудно сказати, — лукаво посміхнувся Фрейра. — Певно, складні сімейні науки краще засвоюються в темряві. Розлучень у селі майже не буває, хоча шлюби там не реєструються.

Потім Фрейра розповів, що після двох тижнів навчання в темряві наречена переходить жити до майбутніх свекра і свекрухи. Дівчина повинна показати, як уміє господарювати. Свекруха знайомить її з сімейними традиціями, визначає її обов’язки, розповідає про характер свого сина, про його звички та смаки. Готуючись до весілля, дівчина зобов’язана настачити для майбутньої сім’ї глиняний посуд, корзини, циновки.

У день весілля, пополудні, родичі та близькі нареченої проводжають її до нового дому, де на неї чекає наречений. Там їх садовлять біля відчинених дверей один навпроти одного, і так вони сидять непорушно, аж поки не зійдуться гості. Перед порогом стоїть мисочка з пальмовою олією. Якщо гості схвалюють шлюб молодих, то опускають в олію пальці правої руки і кладуть поряд з мисочкою свої дарунки. Потім починається частування. Нікого не відпустять з весілля, не пригостивши різними стравами та напоями. Частують звичайно, м’ясом засмаженого на рожні кабана і домашнім пивом.

Гості виголошують довгі тости, розповідають різні притчі та анекдоти. Наречені з’їдають разом одного півня (ні в якому разі не курку) і тільки по тому вважаються чоловіком і жінкою.

Машина тим часом звернула з траси на путівець.

— Ну ось і приїхали, — мовив наш супровідник.

На нас чекали. До машини наблизився невисокий молодий чоловік — ставний і вродливий.

— Ласкаво просимо, дорогі друзі, — по-російському, майже без акценту звернувся до нас, і обличчя його висвітлилося добродушною усмішкою. — Я голова кооперативу. Звати мене Пауль Августо. Закінчив Краснодарський сільськогосподарський інститут.

З гордістю показував нам Пауль новенькі трактори “Беларусь”, вантажівки, систему для зрошування, недавно одержані з СРСР. Ми довго їздили з ним ланами, де йшло збирання кавунів, огірків, кукурудзи. Просто в полі було організовано роздачу овочів селянам в рахунок заробітної плати.

— Проблеми, проблеми, — скрушно говорив молодий керівник. — їх стільки, що не знаєш, з якої починати. Так багато хочеться зробити. Треба забезпечити всіх їжею та житлом, організувати медичний пункт, побудувати нову школу, хочеться створити свої курси механізаторів, майстерні для ремонту техніки… Такі як у ваших радгоспах, які я бачив на Кубані.

Цієї миті пролунав постріл, схожий на гарматний. Ми пєрєзирнулися, а Пауль засміявся:

— Не хвилюйтеся, це не військова стрільба. Поставили на полях гармати-пугачі, щоб відганяли ненажерливих птахів. Водяться у нас такі: маленькі, але гірші за ваших горобців. Хмарами сідають на рисові поля.

— Ну і як, допомагають гармати? — поцікавився хтось з наших.

— Де там. Через день звикають. Деякі ще й сідають на гармату і пританцьовують на ній.

Пауль Августо виявився цікавим співрозмовником. Про своє життя в СРСР по-дитячому радісно говорив:

— То були найщасливіші дні в моєму житті. Мене часто запрошували на всілякі вечори, зустрічі, мабуть, завдяки моїй веселій вдачі. У вас я набув професію і навіть одружився. Моя дружина, — уточнив Пауль, — не росіянка, вона з НДР, але весілля відбулося за російськими звичаями. Російська мова стала нашою сімейною. Адже я не говорю німецькою, а жінка португальською.

— А ви, Пауль, не пропонували нареченій влаштувати весілля за звичаями вашого народу? — поцікавився керівник нашої групи Борис Федорович Антропов.

Обличчя Пауля засяяло в усмішці.

— З цього нічого не вийшло б. Наші звичаї складніші за європейські.

— Так, — сміючись каже Борис Федорович, — у європейських жінок навряд чи стане терпіння їх відбути.

Ми попрощалися як добрі давні друзі. Щасти тобі, Пауле Августо, нехай здійсняться всі твої бажання, нехай буде щасливим твій народ, для щастя якого ти трудишся!

Додому поверталися ввечері. Сонце стало великим і червоним, і вже не посилало на землю пекучого проміння. Його диск, торкнувшись океану, швидко занурився в нього, лишивши на водній гладіні золотий розприск. На північному сході вже сутеніло.

Тільки-но мікроавтобус вибрався на трасу, Фрейра взявся розповідати про життя племені бушменів, що мешкає у провінції Квандо-Кубанго, на півдні Анголи.

— Мало їх зосталося — не більше семи тисяч. Мабуть, жоден народ у світі не зазнав такої тяжкої долі.

І ми дізналися, що зовнішнім виглядом і укладом життя бушмени разюче різняться від усіх інших африканців. До цього часу вчені губляться в здогадах, звідки вони прийшли, хто їхні предки, коли з’явилися в Африці. Відомо тільки, що в 17 столітті бушмени зазнавали переслідувань з боку племен банту і, не маючи сил дати відсіч, були частково винищені, частково поневолені. Лише небагатьом з них вдалося врятуватися в пустелі Калахарі.

З’явившись в Африці, європейці заради розваги полювали на бушменів. Їх ставало все менше. Становище племені ускладнювалося надзвичайно тяжкими умовами життя в пустелі і тільки завдяки неабиякій витривалості, спритності, здатності до існування в екстремальних умовах вони вижили. Природа наділила цих людей кмітливим розумом і всіма якостями чудових мисливців. Як ніхто інший, бушмени знають пустелю, вміють читати її, ніби відкриту книгу. По зламаній гілці, ледь прим’ятій траві, сліду на піску вони безпомилково визначають, яка тварина, яких розмірів, коли і в якому напрямку пройшла в цьому місці. Після тривалого (іноді кількаденного) переслідування мисливці настигають звіра і, нечутно підкравшись до нього, влучають отруйною стрілою.

Як і багато сторіч тому, бушмени ведуть кочове життя. Вони переходять з місця на місце у пошуках дичини і рослинної їжі. Обравши затишне місце, вони заходжуються споруджувати житло. Воно у бушменів без даху і практично без стін. Беруться якомога довші гілки і вкопуються в грунт, огороджуючи коло діаметром від трьох до п’яти метрів. Грунт у центрі кола розпушується, щоб м’якше було спати, і житло готове. Частіше цим займаються жінки, чоловіки у цей чає виконують основний свій обов’язок: добувають для сім’ї м’ясо і шкури. Слід зазначити, що жінки-бушменки, попри свій маленький зріст, дужі і витривалі. Часто їм також доводиться вступати в боротьбу з дикими тваринами, але основне їхнє заняття — піклування про дітей. Жінка скрізь жінка. Бушменки, як і всі жінки світу, люблять прикраси. Носять намисто з голок дикобраза, різних корінців, мушлів, шкаралупи яєць страуса. Одяг виготовляють їз шкур антилопи.

Цікава манера розмови у бушменів. Слова вони промовляють навдивовижу швидко, пересипаючи клацанням, свистом, сичанням, підсилюючи сказане мовою пальців рук, подібно до того, як це роблять глухонімі. Найчастіше вживається слово “ай” — на знак схвалення, згоди чи захоплення.

— Тільки тепер, — говорить Фрейра, — дякуючи перемозі нашої революції, бушмени стали рівноправними громадянами Анголи. Уряд хоче вивести їх з вікової темряви, забезпечити їм умови існування, гідні людини. На жаль, значна частина території, де живуть бушмени, окупована расистами з ЮАР.

По мікроавтобусу раптом сипонули великі краплі дощу. За мить вони злилися в єдиний водяний потік. Майже годину чекали ми, доки припиниться злива, щоб рушити далі. В місто в’їхали вже з увімкнутими фарами.

Відвідування виставки в Луанді

День 4 лютого був неробочим. Країна відзначала двадцять третю річницю початку бойових дій МПЛА проти португальських колонізаторів. Скориставшись вільним часом, ми, група фахівців, відвідали виставку трофейної зброї, захопленої в боях з юарівськими агресорами та бандитами з УНІТА. На виставці демонструвалися також фотодокументи з історії створення МПЛА, її боротьби.

У залах було багатолюдно: посивілі ветерани революційного руху, школярі, робітники і студенти, багато іноземних гостей. Пояснення давав молодий чоловік років двадцяти п’яти.

— Наша боротьба почалася в грудні 1956 року, після створення МПЛА. Це була перша політична організація, яка підняла народ на боротьбу проти португальського колоніалізму. Зверніть увагу на ці фотографії. Вони зроблені на базах наших бійців, розташованих в джунглях. Ви бачите в руках у солдат мачете — традиційний селянський інструмент для праці в полі. На той час це була основна наша зброя. Гвинтівки з’явилися пізніше. Їх здобули в бою з португальцями…

Переходимо від стенда до стенда. Ось знімки зовсім свіжі: величезна, не засипана ще братська могила, заповнена трупами жінок і дітей, спалене селище, висаджений у повітря міст, зруйноване підприємство… Це сліди недавньої агресії расистів Преторії. Поряд фотографії полонених юарівських солдатів. Серед них є також європейці. Під знімками читаємо: Колін Кліффорд, засуджений до двадцяти чотирьох років, Кевін Джон Мархані і Міхаель Дуглас Віземан, засуджені до тридцяти років…

— Заслужена кара, — каже екскурсовод. — Відплата настигне кожного, хто прийде до нас із зброєю. Нам добре відомі й імена натхненників агресорів, тих, кому не до душі наша свобода. Спершу це був фашист Салазар, тоді расист Сміт, тепер — душитель волі Рейган. Та ми не самотні в боротьбі. Серед наших друзів, у першу чергу, Радянський Союз.

Два місяці напруженої роботи в Анголі пролетіли швидко. В день від’їзду ми ще раз пройшлися вулицями міста, піднялися на стародавню, колись неприступну фортецю, розташовану на пагорбі, оглянули її масивні стіни і вежі, в яких збереглися мідні, на дерев’яних лафетах гармати. З фортеці відкривався чудовий вид на бухту. Лагідно плескалися об її береги хвилі, височіли світло-зелені пальми. З бухти у відкритий океан повільно виходило пасажирське судно…

Тричі випало мені працювати в Африці. Кожного разу було нелегко. Довелося двічі перехворіти тропічною малярією, постійно знемагати від спеки, воювати з комарами, пацюками, звикати до незвичних страв, таких, наприклад, як з м’яса крокодила або змії, бути свідком збройних конфліктів, путчів… Але кожне моє перебування. там дарувало багато нових друзів, збагачувало мої знання. І тому, відлітаючи з Анголи, я плекав надію на нову зустріч. До побачення, Африко!

Вячеслав Брюховецький ЧОРНОБРИВЦЯ ЗЕЛЕНЕ ЄСТВО Нарис

Коли збираєшся в далеку мандрівку до незнайомого краю, найперше заходишся вивчати його за літературними джерелами.

Отже — В’єтнам, Таїланд, Філіппіни, Японія.

Складаєш собі уявлення про мужність і працьовитість в’єтнамського народу, який нині будує соціалістичне суспільство і стоїть на сторожі своїх споконвічних кордонів. Із подивом дізнаєшся, що в цій країні ще в XI столітті існувало книгодрукування (з дерев’яних дощечок), що вже на той час там діяли вищі навчальні заклади…

Намагаєшся зрозуміти сутність буддистської релігії, яка визначала уклад життя колишнього Сіаму, а тепер Таїланду.

Завдяки краєзнавчій літературі, творам Хосе Різаля, національного героя Філіппін, дізнаєшся про народ, який засьляє цей архіпелаг з 7107 островів. Іспанські завойовники пригноблювали філіппінців понад триста років, а потім Філіппіни майже половину нинішнього століття перебували в колоніальній залежності від США.

Японія — чи не найбільша загадка для європейця — країна, на чию культуру дуже мало впливали інші народи. Дев’яносто дев’ять відсотків сьогоднішнього майже стодвадцятимільйонного населення країни становлять японці, а європейців і американців серед постійних жителів практично немає. Дивуєшся, що всесвітньовідомий кінорежисер Акіра Куросава вже півтора десятиліття не знімає фільмів у своїй країні. Японська кінокритика відзначила, що він потурає смакам іноземців, а це рівнозначно пожиттєвій зневазі — за традиційними законами японської общини…

Після більш як семигодинного польоту повітряний лайнер Іл-86 іде на посадку. Але поки що в Пакистані, де змінюється екіпаж літака. Трудно й пояснити, чому відразу якоюсь настороженістю й тривогою проймає тебе, тільки-но літак, востаннє здригнувшись, завмирає на, здається, геть порожньому бетонному полі аеродрому — лише десь там, удалині, фіолетовою неоновою в’яззю арабського письма горить назва міста на будинку аеропорту — Карачі. Ніч. Перша година п’ятнадцять хвилин за московським часом… Аж тут літак немов попадає у вир якоїсь метушні. Кілька поліцейських машин із увімкнутими мигалками цілу годину кружляли навколо нашого Іл-86. Всередині цього незримого еліпса руху застиг, також еліпсоподібний, ланцюг військових. Блакитні сорочки, чорні штани й берети. В руках автомати. Вже в повітрі від нового екіпажу дізнаємося, що перед нашою посадкою на аеродромі відбулася перестрілка — неспокійно в країні, де антинародний режим намагається втриматися військовою і поліцейською силою…

Через дві з половиною тисячі кілометрів знову посадка. Тепер в Індії. Калькутта. Літак почав знижуватися, а з кондиціонерів прямо-таки потужними струменями пішла пара. Годі було збагнути це диво, сидячи в кріслі літака. І тільки ступаєш на трап, усе розумієш. Потрапляєш немов у парилку. Повітря можна, здається, стискати руками, настільки воно волого-густе й важке. Але, мабуть, воно таке лише для нас, тих, хто ще не бував у тропіках. Два напівголих хлопчаки (лише якась шматина огортає стегна) обмінюються враженням, які справляють на них іноземці. Сонце стоїть уже досить високо. Московський час — п’ята ранку. Місцевий — 7-ма година 30 хвилин. Порівняно з Пакистаном — незрушний спокій. Так і хочеться видивитися священну корову на аеродромному полі… Але натомість помічаєш через кожні сімдесят — сто метрів військового з якоюсь чудернацькою гвинтівкою-базукою, примкнутою ланцюгом до широкого пояса. Засмаглі, темношкірі, ці солдати, складалося враження, навіть оком не змигнуть, а проте очі їх уважно і зосереджено промацують кожного пасажира. В міжнародному залі Калькуттського аеропорту до радянських пасажирів приєдналась група індійців та кілька скандінавців, які також летіли до В’єтнаму. Бармен і продавці сувенірів люб’язно відповідають на всі питання, аеродромна прислуга (в основному хлопчаки-підлітки) готова виконати будь-яке прохання або доручення. Та якось не виходили з голови оті чудернацьки озброєні військові на аеродромному полі. А коли нас по-професійному елегантно обшукували на митному контролі, то це ще раз підтвердило, що за зовнішнім спокоєм відчувається якесь напруження. А через кілька днів світ уразила звістка: вбито Індіру Ганді.

В ханойському міжнародному аеропорту Нойбай наш літак приземлився опівдні. Новий аеропорт столиці соціалістичного В’єтнаму органічно поєднує в собі елементи сучасної архітектури і традиційної, нагадуючи старовинну пагоду.

Прибули ми до В’єтнаму невдовзі після того, як в країні відзначалося тридцятиріччя вигнання французьких колонізаторів. Ще була в святкових транспарантах центральна площа Ханоя Бадінь, де 2 вересня 1945 року пролунали слова про незалежність В’єтнаму. А зовсім недалеко від цієї дорогої кожному в’єтнамцю площі у скромному скверику буквально потрясає своєю витонченістю всесвітньовідома “Пагода на одному стовпі”, зведена в’єтнамськими зодчими в 1049 році. Цей архітектурний шедевр схожий на квітку лотоса, що підтримується одною масивною кам’яною колоною, встановленою посередині квадратного басейну. В Ханої загалом близько 400 пагод і буддистських храмів, багато з них зведені в X–XI століттях. Священним для кожного ханойця є храм літератури, споруджений 1070 року. Це фактично був перший вищий навчальний заклад у В’єтнамі. Щороку тут проводилися державні літературні іспити по відбору службовців на високі державні пости. Лише одному кандидатові на рік надавалася пошукувана ступінь, і він одразу зараховувався на один з вищих постів у державі. Імена всіх переможців вибито на мармурових плитах, які несуть на собі кам’яні черепахи в дворі храму літератури.

Є в Ханої храм сестер Чинг, які жили ще в сорокові роки першого століття нашої ери. Сестри підняли повстання проти іноземних поневолювачів, звільнили рідну землю й утворили королівство. Обидві Чинг ревно дбали про розквіт свого народу. Була створена могутня армія, якою командували вісімдесят п’ять воєначальників, а серед них і жінки. Країні доводилося вести безперервні війни. В одній із них — проти військ ханьського полководця Ма Юаня, — що тривала чотири роки, загинуло сорок тисяч в’єтнамців. Коли ж останні загони армії відступили перед завойовниками, сестри Чинг кинулися зі скелі в гірський потік. У пам’ять про них і був споруджений цей прекрасний храм. Але в 1287 році його спалила монгольська орда Тог-хана. Проте народні святині не гинуть — і в’єтнамський народ через багато літ відбудував храм сестер Чинг, своїх національних героїнь.

Багато в’єтнамських пам’ятників та легенд присвячено ідеї боротьби проти загарбників. А їх стільки пройшло по багатостраждальній землі цього народу! Майже в центрі Ханоя розкинулося рідкісної мальовничості озеро Повернутого Меча. Легенда, яка пояснює цю назву, переносить нас на півтисячоліття в глиб історії, коли ловив рибу на озері простий рибалка Ле Лой. Одного разу щось ударило в днище човна й мало не перекинуло його. Ле Лой побачив величезну черепаху, яка людським голосом побажала йому успіхів, перемог і віддала рибалці диво-меч. Ле Лой здолав численні полчища ворогів. Він очолив армію, а згодом і всю державу. Якось він плив з багатим почтом по озеру, знову виринула черепаха, штовхнула човен, і меч, що його тримав у руках Ле Лой, упав на дно озера. З того часу він лежить там, але при потребі, мовиться в легенді, черепаха знову вручить його народу для оборони своєї незалежності.

Привітні ханойці підходили до нас на вулицях, радо віталися, намагаючись правильно вимовити російське “здравствуйте”, додаючи легко і радісно “льєн-со” — “радянська людина”. Цю атмосферу дружнього тепла ми відчували скрізь, де нам довелося побувати.

Мабуть, немає більше жодної столиці держави, де б основним видом транспорту був, як у Ханої, велосипед. Півмільйона велосипедистів на півтора мільйона мешканців! Складається враження, що не їдуть на велосипедах тільки в’єтнамки, які граційно несуть на коромислі дві корзини рису. До речі, в’єтнамці люблять порівнювати свою країну з цими двома корзинами рису на коромислі. І справді, коли глянеш на карту, то побачиш, що це не випадкова асоціація. Північ В’єтнаму, Бакбо, нагадує одну корзину, південь, Намбо, — іншу, а центральна частина країни, Чунгбо, — коромисло.

Нині інтенсивно розвивається в’єтнамська промисловість. Досить сказати, що зараз у Ханої 300 тисяч робітників, а до революції тут було кілька невеличких напівкустарних підприємств. Але більшість в’єтнамців-селяни. Тільки ми виїхали автобусом із столиці по дорозі в Хайфон, як відразу опинилися в іншому світі, світі сільсько” праці. Акуратні поля — яскрава зелень рису на блакитному тлі води. І скрізь схилені постаті селян — догляд за рисом дуже трудомісткий процес. Врахуймо й те, що надворі, навіть увечері, спекотно. Звичайно, в’єтнамця від прямих сонячних променів захищає його бриль із рисової соломи — “нон”, але треба мати неабияку витривалість, щоб день у день працювати по коліна у воді на рисових чеках.

Наша дорога вела через смарагдові поля до річки Червоної. Перетинали ми її по старому мосту, але поряд підносилася вже майже закінчена сталева конструкція моста Тханглонг — важливого об’єкта радянсько-в’єтнамського співробітництва. Ця споруда повністю розв’яже проблему переправи через річку Червону.

До самого Хайфона ми милувалися розкішшю тропічної флори. Серед екзотичних пальм, бамбукових зарослів, різноманітних квітів виринали такі, як і на Україні, плакучі верби та дерева, схожі на тополі. В’єтнамці дуже люблять природу, боготворять її. Досить сказати, що більшість жіночих імен у них пов’язані з назвами квітів та дерев. Найшанованіша в народі рослина — священне дерево баньян, один з видів фікуса, під яким, за переказами, любив самозаглиблюватися Будда. Попри те, що три чверті території країни займають гори, В’єтнам — високорозвинена аграрна країна. В долинах річок, куди повені надносять родючий мул, вирощують сільськогосподарські культури.

Хайфон — важливий морський порт В’єтнаму. Прибули ми в місто надвечір і їхали вулицями, немов оздобленими обабіч світлячками: просто неба стоїть стіл-другий, на якому засвічено маленький каганець. Довкола цього вогника сидять кілька чоловік, п’ють чай, обмінюються новинами… Такі ж вогники бачимо крізь розчинені вікна будинків. Виявляється, в кожному в’єтнамському будинку є сімейні олтарі предків. На звичайному столі розставлено ритуальні предмети, лежать таблички з іменами предків. У вазі-курильниці тліють ароматичні палички. Поруч у спеціальній чаші дари предкам — фрукти, квіти. В деяких сім’ях сюди ж кладуть грубенький пагон цукрової тростини, що має слугувати за ціпок предкам дуже похилого віку. Коли вже в Дошоні, невеличкому місті на березі Південно-Китайського моря, я розпитував Кхієма, керівника самодіяльного вокально-інструментального ансамблю, що виступав з концертом перед радянськими туристами, про цей народний звичай, він пояснив мені його просто і мудро: “Не можна збудувати майбутнє, якщо забудеш тих, хто жив і працював до тебе. Тільки священна пам’ять про діла предків здатна привести цілий народ до кращого життя”. Сам Кхієм у своєму житті встиг і повоювати з американськими агресорами, і закінчити вуз у Москві. А тепер навчає в’єтнамських дітей.

А вони, діти, як і всюди, — жваві, меткі, веселі. Чорні оченята випромінюють непідробну цікавість — адже ми були першими радянськими туристами в Дошоні.

Самодіяльні артисти хвилювалися на імпровізованій сцені, яку з усіх боків оточили глядачі. Та в їхніх піснях, граціозних танцях неначе визвучувала гордість: “Ми вибороли незалежність, ми — вільні. Все інше ми збудуємо своїми руками. Так буде, і дуже скоро”.

Море в тропіках не таке прозоре та блакитне, як наше Чорне, — десятки річок, і серед них могутня Хонхга, наносять багато мулу. Але воно для нас нечувано тепле. У В’єтнамі не буває холодів, хоча на півночі країни зрідка на день-другий з’являється й мокрий сніг. При одинадцяти градусах тепла припиняються заняття в школах, а при десяти — у вузах…

Ось і завершилося наше коротке знайомство з В’єтнамом. Ми повернулися до Хайфона, де на нас чекав океанський теплохід “Фелікс Дзержинський”. Опівночі приплив підняв воду в річці Червоній, і ми вийшли в море. Шлях наш лежав до Таїланду.

Океан, бувало, разюче мінявся буквально за хвилини. Могло світити палюче сонце на вицвілому небі, де погляд не зауважить ані хмарки. І раптом, як стій, воно розверзалося зливою. А за кілька хвилин — знову палюче сонце і палуба теплоходу стає сухою.

Годинами можна було спостерігати за мінливою грою барв океанської води — від світло-бурштинового до темно-синього вся гама відтінків творила якусь дивовижно зачаровуючу кольорову мелодію океану. Подеколи неподалік пароплава несподівано виблискувало могутнє тіло акули. Летючі риби зграйками випорскували з води і віялом розсипалися по водяній поверхні. Мартини летіли слідом за кораблем, очевидно, підбираючи приглушену рибу. Дрібні якісь пташечки метушливо перескакували на щоглах. Поважні ж крупні птахи подовгу висіли над кораблем, вибираючи собі місце. І перепочивали вони довше за дрібноту, а потім, враз змахнувши могутніми крилами, віддалялися в бік відкритого океану.

Часом ми доволі близько наближалися до гористого в’єтнамського берега, і тоді птахів над кораблем з’являлося більше, а летючі риби на якийсь час зникали.

А як передати відчуття, коли надвечір з обрію зникли навіть ледь видні обриси в’єтнамського побережжя — морський шлях заглибився в океан. Він уже лежав не синьою рівниною, почали дедалі вище горбитися грізні темно-зелені хвилі, з усієї сили наскакуючи на корабель. Кілька невеликих рибальських суден поспішали до берега. Вітер пронизливо свистів у щоглах. Він був аж гарячим, цей вітер. Починався шторм. І тут ми відчули що наш могутній океанський лайнер чимось схожий на тріску, що попала в розбурхану стихію. Могутні удари хвиль розгойдували його настільки, що із задертої корми ти, як з гори, дивився на ніс корабля. Лише над ранок стишився десятибальний шторм.

Через три дні ми увійшли в дельту річки Чао-Праї. Бангкок, величезне місто з населенням 5,5 мільйона чоловік, лежить на обох берегах цієї повноводої ріки. Обабіч буяла якась невситима в жазі росту рослинність. Просто у воді на сваях густо розташовані невеликі буддистські храми, пагоди. До самого міста підійшли, коли вже стемніло (в тропіках темрява спадає навально). Тільки-но все зеленіло, а вже непроглядна пітьма, і багатокольоровим неоном засвітився Бангкок.

Місто засноване в XVI столітті, з 1782 року стало столицею королівства Сіам та одним з найбільших релігійних центрів усієї Південно-Східної Азії. Понад 400 буддистських храмів та всесвітньовідомий королівський палац Махапрасад прикрашають столицю Таїланду. Береги річки Чао-Праї дуже низькі, найвища точка в Бангкоку — сто вісімдесят сантиметрів над рівнем океану. До 1935 року королівство Таїланд називалося Сіам, що в перекладі з санскриту означає темношкірий. Сучасна назва країни походить від найменування основної народності Таїланду — таї, що означає вільний. Тобто Таїланд — країна вільних. Із сорока п’яти мільйонів населення таї становлять тридцять мільйонів чоловік. За літописними даними про народність таї відомо, що в 650 році до н. є. вони переселилися з долини річки Янцзи (на території Китаю) і в XIII столітті утворили свою імперію зі столицею в Сукотай. Відомою і популярною досі в народі історичною постаттю того часу був король Рама Рам Кам Хаєнг, який 1283 року створив тайську абетку, що збереглася й до наших днів у майже незмінному вигляді.

У 1350 році король Рама Тибоді заснував династію, яка правила королівством протягом наступних чотирьохсот сімнадцяти років. Столицею держави стало місто Аютія. У XVIII столітті Аютія була захоплена загарбниками й повністю зруйнована. Король і його сім’я загинули, але один з генералів тайської армії — Пхра Чао Таксин — зумів підняти народ на боротьбу із ворогом і заснував нову державу, столицею якої оголосив місто Тонбурі, розташоване на правому березі ріки Чао-Праї. Наступником Такенна став генерал Чао-Праї Чакри, котрий і поклав початок сучасній королівській династії Чакри. Саме він 1782 року переніс столицю країни на лівий берег річки, в місто Бангкок. Нині воно розрослося, перейшло й на лівий берег, розпростершись аж до колишньої столиці Тонбурі.

Абсолютна монархія була замінена в Таїланді конституційною, внаслідок буржуазної революції 1932 року. Теперішній король Таїланду — Буміпол Адульядет — є дев’ятим королем династії Чакри.

…О сьомій годині жовтневого ранку температура повітря в Бангкоку становила двадцять сім градусів тепла, а води в річці Чао-Праї — двадцять вісім. Це й не дивно для спекотного, вологого тропічного клімату Таїланду. Влітку (з березня по липень) повітря, як правило, прогрівається до сорока градусів. У прохолодний сезон (з листопада до лютого) температура часом знижується до дванадцяти градусів тепла.

З порту їдемо автобусом на один з плавучих ринків столиці Таїланду. По дорозі зупиняємося в невеликому торговому центрі, що розташувався просто в заростях багатоповерхової тропічної рослинності: манго, бананові й апельсинові дерева, кокосові пальми, папайя. Якась річечка поряд всуціль заплетена водяними гіацинтами. Пругке листя накриває воду і здається навіть, що по ньому можна перейти цю річечку. У воді йде своє життя. То тут то там здригаються пагони гіацинтів. Навіть закрадається химерне побоювання, чи не вирине зараз голова крокодила. Адже зовсім недалеко звідси, як розповідає наш гід, розташована одна з найбільших у світі ферм, де утримується ЗО тисяч крокодилів. І раптом серед цього буйства екзотики — знову наша рідна плакуча верба.

Рушаємо далі крізь тунель рослинності, серед якої острівцями вигулькують будиночки в стилі тайської архітектури. Перед кожним з них обов’язково стоїть мініатюрна пагода — оселя духів. Усі тайці сподіваються на щоденну підтримку Будди.

Під’їжджаємо до причалу на одному з кхлонгів Бангкока, де пересідаємо на джонки й рушаємо на плавучий ринок. Таїланд — єдина країна світу, де існують такі ринки. Але спершу — що таке кхлонги? Бангкок — означає “смісто каналів”, європейці ж охрестили його “місто-амфібія”. До XIX століття пересування по місту було можливим лише густою мережею каналів. Перші дороги з’явилися тільки на початку XX століття. Ці канали (кхлонги) і правили за транспортні артерії міста. Південна Венеція-ще одна назва Бангкока. Нині, звичайно, кхлонги вже не відіграють такої ролі в житті міста, як років сто тому, але їх збереглося ще близько ста сорока. — Кхлонг утворений рядами будинків на сваях, різноманітними підмістками й мостами, насипами землі. Через низинне розташування міста така забудова була єдино виправданою. Сьогодні більшість мешканців живе на суші, але все-таки ще двісті тисяч тайців мешкає в дерев’яних будинках, що стоять на воді.

Щоб звести такий будинок, ясна річ, необхідні спеціальні матеріали. В Таїланді для цього використовується залізне дерево. Це могутня рослина, яка за 150–160 років набуває в діаметрі два — два з половиною метри. Деревина її важка й тверда. Але щоб вона зовсім не піддавалася гниттю у воді, та ще й у вологому кліматі, залізне дерево спеціально обробляють ще на корені. На ньому роблять відповідно спрямовані надрізи, і дерево поступово всихає. Його зрізають, розпилюють на частини і обтесують сокирами, схожими більше на нашу мотичку. Праця дуже важка — вона швидше нагадує роботу каменотеса. Аж тепер залізне дерево готове до використання на будівництві. Широко застосовується також старий бамбук діаметром до 30 сантиметрів. Із цього матеріалу й збудовані вздовж кхлонгу будинки зі східцями у воду. І біля кожного з них, підняті на линвах, що намотуються на дві корби, висять човни-джонки. Зверху така споруда має невеличкий дашок.

Пливучи кхлонгом, бачиш не лише житлові будинки і магазини. Досить часто зустрічаються різноманітні майстерні: карбівничих, різбярів, ткачів, гончарів. Є й майстерні, схожі на невеличкі підприємства. Зокрема ми бачили, як виготовляються джонки-сампали — спеціально для плавучих ринків. Робота ця потребує філігранності, що межує з мистецтвом. Річ у тім, що сама сампала має дуже своєрідний вигляд — коли вона пливе, то і ніс, і корма високо підносяться над водою. Виявляється, що, як на автострадах сучасного Бангкока, так само пробки виникають і на кхлонгах. Сампали буквально налазять одна на одну, але завдяки своїй конструкції ніколи не пробивають і не пошкоджують чужих бортів.

Отож, розмістившись по десять чоловік у моторних джонках, ми хвилин двадцять мандруємо кхлонгами. Обабіч іде звичайне, буденне життя. Люди працюють, обідають, купають дітей, миють посуд, перуть — і все у воді кхлонгу. Кажуть, що рослини-санітари очищають воду. Для пиття ж, звісно, вона не годиться. Тайці використовують для цього дощову воду — збираючи її у великі глиняні чани, що прилаштовані попід дахами будинків. Ці чани схожі на наші глечики за формою, але заввишки метри два і метри півтора в діаметрі. Рослинність за будинками і між ними настільки буйна, що, здається, покриває собою все. Але тайці навіть на підмостках біля будинків у ящиках із землею вирощують квіти, якісь трави. І раптом серед тих геть невідомих рослин бачиш чорнобривці. Перша думка — як вони сюди попали? Як їм тут — серед цих диковинних сусідів? Але минаємо той будинок, і лишається тільки якась легка, радісна пам’ять про ті чорнобривці — ніби зустрів у чужому далекому краї земляків.

Зупиняємося біля великого магазину сувенірів, який водночас править і за майстерню, де працюють скульптори, чеканщики, різбярі…

На інший бік кхлонгу можна попасти завдяки місткам. Основна торгівля йде на воді. У сампалах — купи фруктів та овочів, зелень. Безперестанний рух човнів створює враження барвистого калейдоскопа. Торгують переважно жінки, вміло маневруючи у скопиську човнів.

Бачиш не тільки навантажені товаром красиві, навіть якісь елегантні сампали. Є й човни скромніші, навіть обшарпані. У жінок, які ними правлять, небагато батів і сатангів (грошові одиниці Таїланду) у гаманцях, прикріплених до пояса.

Ось молода жінка на містку продає розкішні в’язки бананів, двоє дівчаток років семи-восьми простягають до кожного туриста долоньки, пропонуючи невеличку квітку, схожу на цвіт дикої шипшини.

Загалом тайці дуже стримані у вияві своїх емоцій, переживань. При зустрічі у них не прийнято подавати руку один одному. Традиційною формою привітання залишається давній молитовний жест “вай”: руки складаються долонями всередину на рівні грудей, тулуб при цьому схиляється трохи вперед. За тайським повір’ям, у голові людини живе дух, що охороняє її життя. Тому голова вважається найсвятішою частиною тіла. Торкнутися її не можна навіть із дружніх поривань.

У парку троянд “Роуз гарден”, райському куточку за тридцять кілометрів від Бангкока, ми не бачили ні бідно зодягнених людей, ні вкритих пальмовим листям убогих хатин простих тайців. Це приватний парк, де відпочивають багаті люди. До їх послуг сучасний готель, ресторани, плавальні басейни, велике озеро. Втім, є там і селянські’ хатини, але то експонати етнографічно-архітектурного музею.

Танці, різноманітні види традиційних народних ігор, які широко розповсюджені в Таїланді, тяжіють до певної ритуальності, обрядовості. Все це, очевидно, пов’язано з буддистськими релігійними переконаннями переважної більшості тайців. У них навіть чимало професійних мистецьких жанрів включено в систему обрядовості. Так, своєрідна, суто тайська різновидність театрального жанру лікей безпосередньо призначена для виконання під час посвячення в монахи, різних релігійних та національних свят, кремації тощо. Слід сказати, що і в народному, і в професійному мистецтві Таїланду багато символіки, але відчувається емоційна стриманість. Здається, що люди тут дають вихід емоціям, тільки прикрашаючи та оздоблюючи будиночки духів біля житла. Це справжні витвори мистецтва — яскравого, неповторного.

Незабутнє, до певної міри навіть приголомшуюче враження залишає Великий Королівський палац і храм Смарагдового Будди. Цей розкішний архітектурний ансамбль було зведено в 1782–1783 рр. на березі Чао-Праї. Нині тут центр політичного, релігійного, культурного життя столиці й країни загалом. Тут міститься й резиденція короля. Ми бачили, як схильні до церемоніалів тайці стримано вітали на вулиці короля Буміпола Адульядета. Проте враження лишалося, як від бучного, барвистого свята. Король сидів на позолоченому троні, його несли з десяток юнаків. Від пекучого сонця короля захищала розкішна парасоля, з обох боків слуги обвіювали його великими опахалами. Обабіч рухався почет королівської гвардії — генерали й вищі офіцери. До речі, форма королівської гвардії запозичена ще в XIX столітті у гвардійців царської армії Росії. Це, мабуть, одне з небагатьох запозичень, зроблених тайцямй в Інших народів. Студент Чулалонгкорнського університету Нарсин Соткео, котрий запропонував нам свої послуги як тлумач давніх фресок на мурованих стінах, що оточують Великий Королівський палац, з гордістю заявив, що його народ повністю зберіг свою національну самобутність, практично не сприйнявши елементів західного способу життя.

Великий Королівський палац — грандіозний архітектурний комплекс буддистських культових споруд, а також адміністративних будинків у стилі тайської архітектури. Його територія, площею близько одної квадратної милі, оточена просто-таки фортечним муром. Складається комплекс з трьох частин: Пхра Маха Прасат — зали і тронні зали, Пхра Ратчамонтьєн Сатан — палаци, Ват Пхра Каео — храм Смарагдового Будди. Останній — святе місце для тайців, В ньому міститься королівська каплиця. Збудований храм у 1782 році королем Рама І за зразком королівських каплиць у колишніх столицях Сукотої та Аютії.

На семиярусному позолоченому вівтарі встановлено скульптуру Смарагдового Будди. Він зроблений із цільного кристала нефриту і вважається священним для тайців. Скульптуру 1434 року знайшли в місті Чиєнграй (на півночі Таїланду), а 1784 перенесли в храм Смарагдового Будди. Доторкатися народної святині має право лише король. Особисто він тричі на рік, відповідно зі зміною сезонів, міняє одяг на Смарагдовому Будді. “На сторожі” біля храмів та споруд палацу — сотні скульптур воїнів, святих, оздоблених золотом, коштовним камінням, смальтою… На території багато монахів у помаранчевого кольору тогах. Вони моляться, уважно вивчають фрески, які розповідають історію буддизму. Мовчазні, зосереджені, самозаглиблені, монахи немов і не помічають зовсім численних іноземних туристів. До людей у тогах ставлення в Таїланді особливе. Річ у тім, що кожен чоловік-таєць включаючи короля, обов’язково повинен на певний час прийняти монашество, таким чином очистивши свою душу. Спокій, стриманість, самоспоглядання — такі риси намагається виховати в собі таєць.

На березі живописної Чао-Праї, саме там, де за переказами понад двісті років тому вийшов на землю з бойової джонки генерал Чакри, розташована й інша велична споруда Бангкока — старовинний монастир-університет Ват Джетупон, або, як називають його в народі, Ват По. “Називають в народі” — не просто фраза. Ват По справді знають і люблять в Таїланді. У цьому, по суті, єдиному на всю Південно-Східну Азію народному університеті, тисячі тайців та жителів інших буддистських країн діставали вищу освіту. Навчання проходило дуже своєрідно. Крім засвоєння наук, студенти мали змогу вивчати історію, феодальну воєнну тактику, інженерію, астрологію за незчисленною кількістю фресок на монастирських стінах та в каплицях. Тут же вивчали з ухилом в практичний бік геологію, традиційну тайську медицину, геометрію… Як символ вчення про нірвану, як символ досягнення повної відстороненості й байдужості до всього минущого, земного лежить в одному з храмів сорокап’ятиметрова фігура Будди, вкрита тонкими золотими пластинами. Але й тут практичні тайці знайшли спосіб вмістити наглядний матеріал для навчання. На величезних підошвах скульптури, кожна з яких має площу по 15,5 квадратних метра, розміщено 108 давніх креслень і малюнків учителів монастиря-університету, за якими проводилося навчання.

У столичному філіппінському морському порту, куди ми прибули з Бангкока, нас зустріли ритуальним танцем малайських мисливців, який виконував дитячий ансамбль під проливною тропічною зливою, на яку юні філіппінці зовсім не звертали уваги. Грізні войовничі випади зі списами, ритмічний барабанний дріб — і усміхнені привітні обличчя дітей. На рекламці, врученій нам, було написано: “Ласкаво запрошуємо до Філіппін, країни, яка уособлює собою усмішку Азії”. Згодом нам скажуть: “Маніла — це місто, де людина, особливо чоловік, може знайти будь-яку розвагу для душі, та й не лише для душі”.

Ми проїздили увечері по вулиці Дель Пілар, вулиці найреспектабельніших розважальних закладів Маніли. І скрізь лунала музика, заклично світилася неонова реклама. Але на тій самій вулиці ми побачили кілька халабуд із картонних ящиків, що тулилися до будинків. Буди ці мали тільки дві стіни, за третю слугувала стіна будинку. До проїжджої частини вулиці і до неба “житла” були відкритими. Чи можна описати вбогу вечерю родини, що мешкала в одному з них? Шість мільйонів жителів населяють Велику Манілу, до них слід ще додати мільйон скваттерів, знедолених бідняків, які приїжджають з усієї країни до столиці в пошуках роботи. Ті, кому не пощастило, мусять животіти в отаких картонних коробках.

У передмістях ще дуже багато будівель, критих листям пальми. Це ніпи — житла, збудовані за традиціями народної малайської архітектури. Кам’яні католицькі костьоли, ажурні палаци будували іспанські колонізатори. Будови в стилі неокласики залишилися з часів панування американців. Нині вулиці Маніли прикрашаються сучасними, модерними спорудами зі скла і бетону. Ці чотири архітектурних стилі характерні для обличчя і великих і маленьких філіппінських міст.

Архіпелаг відкрив Магеллан у 1521 році й відразу ж оголосив Філіппіни власністю Іспанії. Населення острова Мактан на чолі з вождем Лапу-Лапу підняло повстання проти конквістадорів. Лапу-Лапу вбив Магеллана. На місці загибелі піонера кругосвітнього плавання споруджено пам’ятник йому. Неподалік нього стоїть інший — національному герою Лапу-Лапу, який став першим героєм війни з іспанськими колонізаторами, що тривала всі триста тридцять три роки їхнього панування на Філіппінах.

З-понад семи тисяч островів Філіппін заселено лише близько восьмисот, мешканці яких, називаючи себе здавна малайцями, належать до сімдесяти шести етнічних груп.

У філіппінців є легенда про виникнення їхньої батьківщини. Між морем і небом тисячу років літав чорний альбатрос. Він так втомився, що не мав уже сил триматися в повітрі. Але відпочити було ніде. Тоді альбатрос посварив між собою небо і море. Море заливало небо височезними хвилями, а те жбурляло в море величезні валуни. Так і утворилися острови Філіппін.

Та суходіл і водна стихія протистоять одне одному не лише в легендах. На острови часто налітають величезної сили тайфуни, які нищать будівлі, лінії електропередач, кокосові пальми…

Тільки-но ви стаєте на філіппінську землю, вам на шию надівають вінок із квітів сампагіти, що символізують вірність і чистоту.

…Давним-давно жив раджа, який мав красуню-дочку Лакомбіні. Після його раптової смерті вожді племені вирішили захопити владу в свої руки. Лакомбіні поставила на чолі свого війська молодого воїна Лакамгалінга. Він виграв битву і попросив руки Лакомбіні. Вона дала згоду на шлюб, але суджений знову мусив іти в похід. І не повернувся. З туги дівчина померла, і на її могилі виросли білі квіти.

Часто на житлах в обрамленні із сампагіти висить табличка з трьома заповідями, яких філіппінці намагаються дотримуватися все життя:

Розмовляючи з людиною, називай її по імені.

Побільше всміхайся. Коли всміхаєшся — працює 15 м’язів обличчя, коли смієшся — 65. Це засіб від старечого маразму.

У розмові з людиною будь щирим. Говорячи приємні слова, не уникай сказати й про недоліки.

Філіппінці дуже люблять життєрадісні темпераментні танці, народні й сучасні пісні. Вони вміють відзначати свята бучно, весело, віддаючи перевагу карнавалам. Скажімо, з 16 грудня до 6 січня відзначаються різдвяні свята, які збігаються зі святом врожаю і з Новим роком. На свято врожаю кожна сім’я намагається, щоб на столі було всього, аби родило й наступного року. А на Новий рік їстивному приділяють уваги небагато. Натомість повсюди лунають музика, пісні, скрізь танцюють, що, на переконання філіппінців, допомагає досягти успіхів і щастя в наступному році.

Особливо святково на вулицях Маніли 9 січня — у свято Чорного Христа, його розп’яття виносять з церкви Кеапа. До Маніли цього дня з’їжджається багато людей з провінцій, і кожен хоче доторкнутися розп’яття рушником, яким потім витирає все своє тіло. За уявленнями філіппінців, Христос мав чорне обличчя, а біле може бути тільки у завойовників та в чортів…

Такі уявлення не дивні, адже філіппінському народу довелося не одне століття боротися за свою незалежність проти європейських та американських колонізаторів. Ця боротьба дала могутній поштовх і розвитку літератури. Так само, як для українців ім’я Тараса Шевченка, для філіппінців святе ім’я Хосе Різаля, першого письменника, який виступив проти колоніалізму. Він прожив усього 35 років. 30 грудня 1896 року іспанські колонізатори розстріляли письменника-патріота на одній із площ Маніли. Нині там стоїть величний пам’ятник національному герою Філіппін. У його соціально-філософських романах “Не доторкайтесь до мене”, “Флібустьєри”, пронизаних демократичними ідеями, нещадно викривається жорстокість, свавілля іноземних поневолювачів, лунає виразний заклик до боротьби з ними.

Але перша в східному світі буржуазна революція 1896–1898 років уже охопила Філіппіни. Країна здобула незалежність і була оголошена буржуазною республікою. Але того ж року Філіппіни стали американською колонією. В 1941–1945 роках зазнала країна японської окупації.

Вдруге свою незалежність Філіппіни здобули 1946 року.

Іноземцям може видатися дивним, що навпроти пам’ятника Хосе Різалю стоять дві скульптури чорного водяного буйвола карабао. Але дивного тут немає нічого. Ця витривала тварина в глибокій пошані у філіппінців. Адже без карабао немислима жодна сільськогосподарська робота, особливо на рисових полях. Філіппінці вважають його символом трудолюбства і процвітання. Щороку відбуваються фестивалі карабао. Тварин прибирають, уквітчують стрічками, квітами, всіляко виявляють до них свою приязнь.

Філіппінець любить два види їзди — на швидкісному, розцяцькованому джипні і на повільному каретоні, в який запряжено карабао. Джипні — це своєрідні маршрутні таксі, прикрашені безліччю невеличких нікельованих коней. Вони вправно лавірують вузькими вулицями між сучасними автомобілями всіх марок світу. Філіппінці дуже люблять джипні, яких у столиці більше тридцяти п’яти тисяч. Досить сказати, що цим транспортом користується три чверті одинадцятимільйонного населення Великої Маніли.

Якщо джипні — щоденний улюбленець городян, то каретони — святковий вид транспорту для виїзду за місто. Вони повільно повзуть ґрунтовими путівцями. Один карабао непоспішливо тягне великий, накритий дашком віз, в якому вміщається з двадцять пасажирів. На задніх сидіннях розміщуються музиканти й співаки, які розважають пасажирів. Такі прогулянки, звичайно, дуже романтичні. Особливо, якщо зважати на темпи життя, до яких звикла сучасна людина. Дорога в’ється серед буйства квітів, височенних кокосових пальм. Вони, до речі, справжнє багатство країни, адже вона посідає перше місце в світі по виробництву кокосового масла. Філіппінці використовують буквально всі частини дерева — від листя, яким накривають будівлі, з якого виготовляють різноманітні напої, до деревини старих пальм, а вони заввишки метрів тридцять. Саджанці пальм у два-три роки починають плодоносити, якщо на пальмі з’явилося не менше двадцяти двох листків. Ось чому всенародною бідою стають тайфуни, які обламують листя пальм і роблять їх на якийсь час безплідними. Але за будь-яких погодних умов на Філіппінах щороку збирається не менше п’яти мільярдів горіхів…

Філіппінську екзотику не уявити без півнячих боїв, якими захоплюється усе чоловіче населення країни. Цікава деталь — найбільше розлучень відбувається саме через що згубну, як вважають філіппінки, пристрасть сильної статі. Кажуть, що чоловіки можуть тижні збавляти на улюблене видовище. У кожному невеличкому містечку центром життя завжди є площа, на якій містяться католицька церква, муніципальна рада і місце для півнячих боїв. Нині спеціальним рішенням уряду ці півнячі змагання заборонено проводити в будні дні. Однак у мене склалося враження, що, наприклад, у містечку Сан-Пабло Сіті, яке ми відвідали в будні дні, принаймні кожен п’ятий чоловік носив під пахвою жилавого бойового півня.

І знову океан. “Фелікс Дзержинський” бере курс на Японію. Англійський мандрівник Петрі Ватсон ще на початку нинішнього століття так писав про власний досвід її вивчення: “Якщо ви пробули в Японії шість тижнів, ви все розумієте. Через шість місяців ви починаєте сумніватися. Через шість років ви ні в чому не впевнені”. Ми ж пробули там лише шість днів…

Чомусь часто вважають, що Японія — це невелика острівна країна. Насправді ж вона не така й маленька. Площа її становить приблизно п’ятдесят три відсотки території України, але населення вдвічі більше. Найбільшу вагу в житті країни мають чотири великих острови — Кюсю, Хонсю, Сікоку і Хоккайдо. Але до складу Японії входить ще понад три тисячі маленьких острівців. Звичним явищем вважаються тут землетруси, вулканічні виверження. Щороку на території країни їх реєструється близько 1500. Часом вони завдають величезних руйнувань. Скажімо, 1923 року землетрус у японській столиці спричинився загибелі 100 тисяч чоловік і залишив по собі 558 тисяч згарищ…

Оскільки країна розташована в напрямку з півдня на північ, її рослинність дуже різниться у чотирьох кліматичних зонах. У південній — субтропічна вічнозелена, у центрально-південній — типові ліси помірного поясу, у центрально-північній— бук, дуб, ясен, каштан, у північній — майже виключно хвойні дерева.

Коли ми підійшли до південних морських воріт Японії, міста Кагосіма, саме відбувалося виверження вулкана Сакура-дзіма, розташованого на однойменному острові неподалік міста. У повітрі пахло сіркою, попіл осідав на палубу корабля, а над вулканом клубочився дим сіруватого кольору. Власне, Сакура-дзіма нині вже не острів, бо після найбільшого виверження в 1914 році вулканічна лава з’єднала його з островом Кюсю.

Уклад життя японців підлягає чотирьом основним постулатам. “Вабі” — природність. Японці вважають, що природа максимально досконала і слід її наслідувати, а не ^ переінакшувати. “Сабі” — старовина. Культ старовини надзвичайно великий, усе давнє високо цінується і навіть обожнюється. Поєднання “сабі” і “вабі” становить третій принцип світосприйняття японців — “сібукі”. І, нарешті, “юген” — недомовленість. Японець не хоче бачити все повністю розтлумаченим і тому однозначним, його приваблюють природні і мистецькі явища, які дають можливість по-своєму сприймати їх кожній людині.

У місті Кіото є сад каменів, або філософський сад, витвір монаха Соамі. На білому піску лежать п’ятнадцять необтесаних каменів. Але, якщо дивитися на них з спеціальної галереї, якою проходять глядачі, видно лише чотирнадцять. З якого місця не дивишся — бачиш їх лише чотирнадцять. На думку мудрого монаха, ця композиція має надоумлювати людину, що в житті обов’язково щось залишається невідомим, невираховуваним, таємничим.

Кагосіма — місто, через яке здавна найбільше просочувалося в Японію іноземних товарів, думок, ідей. Але загалом японська община прагне до герметизму. Навіть буддизм, який занесли до Японії китайські і корейські монахи в VI столітті, поєднався із суто національною релігією синто — шлях богів. При народженні японцю дають ім’я у синтоїстському храмі. Ховають, як правило, за буддистськими обрядами. Але впродовж життя він може обирати віросповідання на свій розсуд, міняти його. Це чи не єдина країна в світі, де різні релігії не ворогують між собою, а співіснують, взаємодоповнюючи одна одну. Синто, вважають японці, дуже близька людині, оскільки віддає належне природі, природній красі й гармонії. Буддизм переважає в японській філософії мистецтва, в повсякденному житті допомагає людині виховувати стійкість духу. Конфуціанство спонукає до утвердження таких підвалин в моралі японців як вірність, визнання права старшого і можновладного. Цікаво, що в японській мові навіть не існує слова “брат” — є “старший брат” і “молодший брат”. Так само із визначенням “сестра”. Починаючи з простого застілля, кожному обов’язково відводиться місце залежно від його віку й суспільного становища. У японців не існує вчинків добрих і поганих. Вони бувають тільки відповідні або ж невідповідні становищу людини. Наша гід по Кагосімі, всміхаючись, казала, що європейці або обманюють, або говорять правду; японці ж ніколи не обманюють, але їм так само ніколи не спаде на думку говорити вам правду.

За уявленнями японців, природа створилася сама по собі, а не богом. Вона досконала в усіх своїх виявах. Якщо християнство вважає, що Адам і Єва вчинили першорідний гріх, то японці вважають, що Адам і Єва — боги. Проте, звичайно, найшанованіші в Японії божества синтоїстської релігії, яких налічується понад три тисячі.

Японські хроніки, передаючи легенди тисячолітньої давнини, стверджують, що спочатку на світі існував хаос. Потім небо відділилося від землі, виявилися жіноче й чоловіче начало. Перше уособлювала богиня Ідзанамі, друге — її чоловік Ідзанагі. У них народилася промениста красуня, богиня Сонця Аматерасу, яка в тривалій боротьбі з богами Цукійомі (бог місяця) і Сусаноо (бог вітру й води) добилася того, що правити на землі почав її онук Нінігі, якому вона й вручила на знак верховної влади три предмети — дзеркало, меч і яшму. Нінігі й започаткував династію японських імператорів — мікадо. Влада імператора сьогодні здебільшого символічна, але все ж він та його родина увінчані в народі ореолом святості.

Релігія синтоїзму вчить насамперед культу предків і схилянню перед природою. З цього випливає правило моралі: “Вчиняй завжди згідно законів природи, щадячи закони суспільні”.

Цікаво, що буддисти, прагнучи розширити сферу свого впливу, шукаючи можливостей для співіснування із синтоїзмом, навіть йшли на те, що визнавали улюблену серед японців богиню Аматерасу втіленням Будди.

Синтоїстські та буддистські храми будувалися дуже часто поряд, аби японець, урочисто відсвяткувавши, наприклад, народження дитини за синтоїстськими звичаями, міг, перейшовши в буддистську пагоду, пом’янути предків.

Самі синтоїстські храми дуже красиві, яскраво прикрашені, справді життєрадісні. Перед кожним із них є вхідна брама — торі. За формою вона нагадує куряче сідало. Поява брами пов’язана з легендою про улюблену богиню японців. Якось Аматерасу розсердилася на людей і сховалася в глибоку печеру. Ніхто не міг її звідти викликати, і людям загрожувало життя без сонця. Тоді японці збудували дерев’яне сідало і поставили перед печерою дзеркало. Коли вранці проспівав півень на сідалі, Аматерасу визирнула з печери. В дзеркалі вона побачила красуню і вирішила вийти з печери, щоб подивитися на неї. За іншою легендою, Аматерасу вийшла з печери, почувши сміх та оплески. “В дім, де сміються, — мовить японське прислів’я, — приходить щастя”. Храми дуже відрізняються один від одного, хоч побудовані за єдиним принципом: основу храма складає хонден (святилище), в якому зберігається синтай (святиня, божество, на честь якого зведено храм). Хонден з’єднується із хайденом, тобто залом для молільників. Деякі храми прикрашаються зображенням левів, лисиць, мавп, оленів… У синтоїстському храмі в Токіо ми бачили, як весела групка школярів із ранцями за плечима, вкинувши по жертвенній монетці в спеціальний ящик, як за командою, кілька разів схилилися перед олтарем, приплескуючи в долоні і вимовляючи якісь слова. А за хвилину діти пішли собі, про щось жваво перемовляючись.

Але повернемося в сонячну субтропічну Кагосіму, відомий курорт Японії. Тут навіть є королівський готель, де мешкає імператор, коли відвідує південь країни. Містечко Ібусені “відкрив” для світу підприємець Івасакі, який несподівано для себе за три місяці позбавився тут усіх недуг. Адже в цій місцевості розташовано 120 тисяч родонових джерел. Івасакі після одужання збудував готель із сірководневими лазнями. При готелі — розкішна галерея сучасного живопису, ресторан, в якому постійно виступають екзотичні полінезійські, новозеландські та таїтянські народні ансамблі.

Часто вранішня розмова японців починається словами: “Учора в лазні говорили…” Саме там кожен може розслабитися й відчути себе рівним серед рівних, обговорити новини, не поспішаючи розповісти й вислухати цікаву історію.

Грандіозний Токіо, ледь вкритий хмарою бензинових випарів, ми роздивлялися з оглядового майданчика висотної вежі, яка сягає вгору на 332 метри 65 сантиметрів і розхитується з амплітудою 3,5 метра.

На вулицях міста бачили якісь демонстрації і карнавальні видовища. Водії легкових автомобілів часом читали просто за кермом журнали — швидкість на деяких І вулицях не перевищує 15–20 кілометрів на годину. Зате по платному хайвею можна їхати з величезною швидкістю, щоправда, на пропускники швидкісних автострад звертає не так вже й багато автомобілів. Ми дивувалися, що в столиці лише три відсотки вулиць мають назви, що квадратний метр землі в центральних районах міста коштує 11 мільйонів ієн (скільки ж то треба купити тих метрів для швидкісного хайвею!). І раділи, коли в Токійському Діснейленді, в палаці казок, де є ляльки з казок всіх народів світу, побачили Івасика-Телесика у вишиванці. Спостерігали, як уміло, майстерно працюють робітники на токійському рибному ринку (фактично — підприємству по переробці риби) Сукіджі. І переконувалися — на аукціоні, де партіями продавалася свіжа морська продукція, — що стримані японці можуть бути й запальними. На вулицях цього міста упевнено почуваються між потоками автомобілів рикші, послугами яких ще й досі залюбки користуються гейші. Їх інститут, як і в давнину, високо цінується японцями.

В ясний день з причалу Токійського морського порту ми побачили всесвітньовідому Фудзіяму, яка підноситься над містом на 3776 метрів. Кожен японець вважає, що мусить побувати на її вершині. Триста тисяч людей щороку сходять на Фудзі. Одначе не годиться прагнути туди знову. Японці кажуть: “Хто ні разу не побував на Фудзіямі — дурень, хто побував на ній двічі — двічі дурень”.

Завершується наша більш як двадцятиденна мандрівка по Південно-Східній Азії. Шлях наш до Находки лежить між японськими островами Хонсю і Хоккайдо. З правого борту від нас земля, яку японці називають “Східною Україною” — за родючість грунту. Нині острів Хоккайдо вже добре обжитий японцями — вони вміють з дивовижною доцільністю й бережливістю використовувати кожний клаптик землі. Досить прочитати роман Т. Кайко “Нащадки Робінзона”, і побачиш, що, власне, диво японського економічного феномена закладалося на найпростішому і найстійкішому фундаменті — наполегливій праці.

Та ось японська земля лишається за кормою нашого корабля. І в той момент чомусь перед очима вже вкотре виникає озеро Ікеда — найбільше на острові Кюсю. Доки гід розповідала нам про підводне страховисько, яке, за переказами, живе в цій лагідній блакитно-срібній водоймі, я розглядав дерево янагі, що, як вірять японці, приносить щастя й успіхи. Янагі — це звичайна паша плакуча верба. Погляд мій поступово переходив на розкішні клумби хризантем, улюблених квітів японців, і раптом знову, як і в Таїланді, чорнобривець… Але зовсім не такий запах у нього, як на Україні. Я навіть розгубився — що ж не? Зірвав листочок і розтер його між пальцями. І тоді зелене єство рослини ніби заговорило до мене по-рідному терпкуватим запахом. Заговорило про те, що наша Земля не така вже й велика, що невидимі ниті зв’язують цей чорнобривець на острові Ікеда з його побратимом на березі Дніпра. Про те, що живить їх одна мати-Земля. Й тоді подумалося, що не такі вже й глибокі океанські западини і високі гірські хребти розділяють нас, людей різних континентів і країн, щоб забували ми, що вона, Земля, наш спільний дім.

Олександр Ємченко КОЛУМБОВА “СЛАВА” ВЕСПУЧЧІ Нарис

Америка, відкрита Колумбом, не була названа його ім’ям. Величезний подвійний континент протяжністю від Північного полярного кола до Південного дістав ім’я іншої людини. Ім’я Амеріго Веспуччі.

Як же так вийшло, що землі, відкриті великим адміралом, названо в честь того, хто їх не відкривав? Як сталося, що людина, яка чогось значного не здійснила в житті, ввійшла в літопис географічних відкриттів, увічнила своє ім’я? Що це — помилка чи прикра несправедливість, недоладна випадковість чи свідоме привласнення чужих лаврів?

Спробуємо з’ясувати це складне питання, що впродовж багатьох років не давало спокою дослідникам, навколо якого спалахували палкі суперечки. Що то за чоловік був Амеріго Веспуччі, якого поставили врівень з його світлістю доном Христофором Колумбом?

Народився у Флоренції. Точної дати народження не встановлено. Одні називають 1451 рік, інші-1454. Якщо правильна перша дата, то Амеріго Веспуччі — одноліток Колумба, якщо ж… Саме в цей час, а точніше, в 1452 році, у тій же Флоренції з’явилася на світ інша людина — майбутній титан епохи Відродження, гігант розуму і вченості Леонардо да Вінчі. Геніальний художник, мислитель, інженер-конструктор, він був також і мандрівником — побував у Єгипті, Малій Азії, на Євфраті та Тигрі.

Леонардо да Вінчі збирав матеріали для змалювання шляху від Гібралтару до Дону, цікавився рівнем води у Чорному і Каспійському морях, згадував про Азов, Волгу і Дніпро. Можливо, великий флорентієць чув на батьківщині розповіді про Росію московських послів Митрофана Карачарова і Дмитра Ралева, які репрезентували тоді за кордоном велику північну країну, яка, скинувши ординське Іго, вийшла на широку міжнародну арену.

Леонардо добре знав історію мандрів Колумба, Васко да Гамм, а з Амеріго Веспуччі його поєднувала тісна дружба. Та про це пізніше…

Амеріго був третім сином флорентійського нотаріуса Чернастазіо Веспуччі. Грамоти набирався вдома, його дядько Джордано Веспуччі, монах-домініканець, познайомив його з астрономією і математикою, і ці науки припали йому до душі.

Подорослішавши, вступив на службу до флорентійських банкірів Медічі. Нічим особливим не відзначався — був скромним і непримітним конторським працівником. Ніхто тоді навіть подумати не міг, що в цій людині зріє майбутній мореплавець, який кілька разів перетне під вітрилами Атлантику, бачитиме й опише Новий Світ і таким чином увійде в історію, обезсмертить своє ім’я.

Не думав про це і сам Веспуччі. А втім, хто знає… Іноді непоказний і мовчазний рахівник, відклавши стоси банківських документів, над чимось глибоко задумувався. Коли йому виповнилося сорок років, здавалося, вже ніщо не могло змінити розміреного і усталеного плину його одноманітного життя.

Аж ось сталося! В далекій Севільї, в іспанському філіалі банку Медічі, було допущено велику розтрату. Виникла потреба на місці все з’ясувати. Треба було когось відряджати туди. Вибір упав на Веспуччі, як на досвідченого і бездоганно чесного фахівця. Влітку 1492 року Амеріго з ревізорськими повноваженнями прибув до Іспанії.

Здійснивши перевірку і встановивши винних, він зібрався було додому, та саме в цей час повернувся зі свого тріумфального плавання до берегів уявної Індії його славетний земляк Христофор Колумб. Вони зустрілися — і скромний банківський службовець передумав повертатися додому. Натомість він зголосився працювати у філіалі банку Медічі, який фінансував і споряджав заморські експедиції. У Севільї на новому терені Веспуччі відразу поталанило — Колумб доручає йому підготовку свого наступного плавання. Адмірал знав, на кого можна покластися. Тямущий і скрупульозний інспектор Торгової палати тримає в полі зору всі подробиці підготовки експедиції. Його цікавить буквально все — і добір команди, і визначення маршруту, і заготівля їстівних припасів. Весь у цих клопотах, він потайки виношує думку і собі стати учасником цієї мандрівки. Та Колумб не вводить його до складу експедиції.

— На морі я й сам упораюсь, — говорить він Веспуччі, — а ось тут, на березі, мені потрібна довірена людина, яка б своєчасно попереджала лихі заміри моїх недругів.

А недругів Колумбові не бракувало. Чого вартий був один тільки кардинал Фонсека, єпископ Бургосський — запеклий ворог Колумба і взагалі противник будь-яких заморських плавань, будь-якої живої, творчої думки?..

Залишившись у Севільї, Амеріго Веспуччі ревно дбає: про інтереси свого великого земляка, дбайливо оберігає від опаплюження його велике починання. Вечорами, звільнившись від нагальних справ, усамітнюється і подумки лине вслід за Колумбом — що там, які нові землі існують, хто їх населяє? Перед ним лежить карта відкритої частини світу. Вона схематична, пунктирна, неточна… йому б туди!

І банківський службовець береться за перо. Він уявляє, фантазує, описує хід експедиції, якої не було, але яка (Веспуччі в цьому переконаний) могла бути.

…1497 рік. Флотилія з чотирьох суден пристає до берегів Нового Світу. У складі експедиції — Амеріго Веспуччі. Разом із своїми супутниками він обстежує берегову лінію західної Атлантики — називає відкриті затоки, миси, острови, вказує їхні координати.

На нововідкритих землях іспанці бачать “міста над водою, схожі на Венецію”. Будинки в них з’єднуються навісними мостами. У містах живуть стрункі, середнього зросту люди, з “червонуватою шкірою, навподіб левиної”. Взявши на борт кількох аборигенів, білі прибульці відпливли до країни, що лежала близько 23-го градуса північної широти. Потім вирушили на північний захід, далі пройшли вздовж звивистого берега майже 5 тисяч (!) кілометрів. Часто виходили на берег і вимінювали всілякі дрібнички на золото, доки у липні 1498 року не досягли “найвищої у світі гавані”. Тубільці, які жили поблизу, тісно подружилися з іспанцями. Вони просили убезпечити їх від людоїдів, котрі робили набіги на їхні поселення. Через тиждень мореплавці висадились на “острів канібалів”, вступили в бій і захопили полонених… У жовтні 1498 року експедиція повернулася до Іспанії…

Веспуччі так повірив у вигадану ним експедицію, що згодом переповів її у листі до свого друга дитинства, знатного флорентійця П’єро Содеріні. Він так яскраво змалював усі перипетії свого “плавання”, з такими достовірними деталями і точними географічними координатами подав їх, що в Італії його уявну експедицію сприйняли за справжню.

Радіючи за свого друга, Содеріні швидко обнародував його твір. Звіт про експедицію, якої не було, передрукували в інших країнах. Мине час, і Веспуччі звинуватить в ошуканстві. Більше того — в привласненні чужої слави. А він же всього-на-всього просто уявляв, фантазував. Але як прозірливо, як правдоподібно! Воістину в цій людині жили і літератор, і географ, і навігатор.

І Веспуччі, син флорентійського нотаріуса, на ділі довів, що це так.

…1499 рік. Заморська експедиція Алонсо Охеди, того самого, що супроводжував Колумба у другому плаванні, — жорстокого і грошолюбного іспанського ідальго, який заповзявся будь-що розбагатіти у плаваннях до Нового Світу. У складі експедиції — Амеріго Веспуччі. Це вже не безплідне фантазування — це реальний факт. За свідченням історика того часу Бартоломео Лас Касаса, на суднах флотилії Охеди Веспуччі був “одним із штурманів… вельми досвідченим у мореплавстві і обізнаним у космографії”, його час таки настав. І хоч він був лише “одним із штурманів”, під час плавання проявив таку навігаторську вправність, що біля берегів нововідкритого материка Охеда довірив йому два судна і благословив на самостійне плавання.

Кілька місяців Амеріго Веспуччі досліджував бразільське узбережжя між Амазонкою і Оріноко. На відміну від Охеди, який “мечем і вогнем” визискував з тубільців золото, колишній банківський службовець ступав на заокеанську землю з миром. Виходець з простолюду, він шанобливо ставився до аборигенів, і ті відповідали йому тим же, ніби знаючи, що ім’ям цієї людини назвуть їхній материк.

Веспуччі з захопленням описує гостинний край. Привітні усмішки тубільців, мелодійні співи птахів, аромати лісу створювали, за словами Амеріго, повну ілюзію земного раю…

У червні 1500 року експедиція повернулася до Іспанії. Охеда відкрито злостився — він так і не розбагатів. Веспуччі, навпаки, торжествував — він повернувся з дорогоцінним набутком, ім’я якому досвід. Віднині його матимуть за вправного мореплавця, віднині його ім’я стоятиме поряд з іменами Колумба, Васко да Гами, Магеллана… Не минуло й року, як Веспуччі знову запрошують до подорожі. І не іспанські можновладці, а сам король Португалії Мануел Щасливий. Курс — береги Бразілії, завдання — вести літопис експедиції. Офіційним начальником плавби був знатний придворний Гонсалу Куелью, а насправді…

Понад п’ять місяців судна плавали біля берегів нововідкритого материка. Амеріго Веспуччі робить ретельні нотатки про його природу. Тут він гранично точний і правдивий. А ось у змалюванні життя і побуту тубільців бере гору в ньому літератор-фантаст. “Вони живуть райським життям, — пише про них Амеріго. — Тут немає ні королів, ні храмів, ні ідолів, немає в них ні торгівлі, ні грошей. Воли живуть, як мавпи, на деревах і літають, немов птахи, а ще плавають, як риби. У них усе не так, як у звичайних людей. Люди-боги, люди-ангели…”

Така вигадка аж ніяк не бентежила супутників Веспуччі. Головне, що він був неперевершеним навігатором і можна було спокійно довіритись йому у морській плавбі. Після обстеження бразільських берегів, коли настав час вертати назад, португальські офіцери довіряють керівництво експедицією 50-річному флорентійцю. Що робить колишній рахівник банку? Очоливши плавання, він усамітнюється в каюті. Нарешті збулося! Нарешті він вільний у своїх діях і зможе сповна проявити свої навігаторські здібності.

Наступного дня він підіймається на палубу і велить рухатися… ні, не назад, не на північ, а на південь — у відкрите море. Що він, необачний, надумав? Чи не на кругосвітнє плавання замахнувся? Адже він уже знав про кулястість планети. І не хто-небудь, а сам Леонардо да Вінчі повідав йому про це! Але там, куди спрямував судна Веспуччі, ще ніхто з європейців не ходив — там лежав край вічного холоду, там лежала Антарктида.

Та він поплив і дійшов до 52-го градуса південної широти… Можна бути певним, що він плив би й далі, та, налякані безмежністю океану і відчайдушною безстрашністю нового проводиря, екіпажі суден запанікували. Амеріго Веспуччі повернув назад і привів експедицію у вересні 1502 року в Лісабон. До вікопомного плавання Фернандо Магеллана залишилося майже 20 років.

Він повернув назад… А якби поплив цалі? За сприятливих умов міг стати першовідкривачем навколосвітних мандрівок. Чи усвідомлював це тоді Веспуччі, чи осмисленими, як пізніше у Магеллана, були його дії? Важко сказати. Одне він достеменно знав — на південь від екватора лежать населені землі. Ось слова з його листа до Медічі: “…наші знання значно перевершили знання предків. Більшість із них вважала, що південніше від екватора немає материка, а тільки безмежний океан, який вони назвали Атлантичним. І навіть ті, хто вважав за можливе знайти тут материк, з різних причин дотримувались думки, що він не може бути населеним. Тепер моє плавання довело, що такий погляд помилковий і суперечить дійсності, бо південніше від екватора я виявив материк, де окремі долини значно населеніші людьми і тваринами, ніж в нашій Європі, Азії й Африці”.

Це було останнє плавання Амеріго Веспуччі. Після повернення він стає головним керманичем Торгової палати, “штурманом над всіма штурманами Кастілії”. Досвідчений мореплавець екзаменував кандидатів на посаду штурманів, стежив за складанням нових морських карт, систематизував секретні матеріали, привезені з Нового Світу.

…1504 рік. На батьківщині Веспуччі відбуваються важливі події — його рідна Флоренція звільняється від політичної тиранії Медічі. Амеріго приїздить до Італії. Тут він зустрічається з Леонардо да Вінчі. Художник і теоретик мистецтва, математик і механік, астроном і географ, ботанік і анатом, фізіолог і мислитель-матеріаліст, він зажив уже неабиякої слави.

Веспуччі розповідає своєму знаменитому землякові про свої плавання, бачені землі, про людей, які там живуть. З його слів Леонардо накреслює карту Нового Світу.

— Великий земний світ, — говорить він. — У ньому ще багато недосліджених країв і земель. І людина вивчить їх. А хто вивчить саму людину? Ось де найбезмежніший, найзагадковіший і найнедослідженіший материк!..

Вони говорять про людську сутність, місце людини у світі, можливості людського розуму.

— Все підвладне людському розуму, — каже Леонардо. — За умови, якщо він не спить, а розум людини, не знаходячи застосування, нидіє… Так само, як поглинання страви без задоволення перетворюється в нудне харчування, заняття наукою без запалу засмічує пам’ять, яка стає нездатною засвоювати те, що вона вбирає.

Торкаються вони й улюбленого для Леонардо малювання. Вже було явлено світові такі шедеври живопису, як “Мадонна Літта”, “Таємна вечеря”, вже було створено незрівнянний портрет Мони Лізи з її фантастичною усмішкою, що полонила згодом весь світ.

— Живопис, — розмірковує художник, — це поезія, яку споглядають, а поезія — це живопис, який слухають. Живопис сперечається і змагається з самою природою…

Амеріго Веспуччі за п’ятдесят. Він повертається в Севілью, одружується і живе спокійним, розміреним життям. Живе і не знає, що навколо його імені вже точаться палкі суперечки. Його звинувачують в обмані, підтасовці власних листів і документів, нарешті в безчесті. Він про це не знає. Знав би, так пояснив усе, захистився б. А так…

У чому ж справа? Як же все-таки сталося, що Новий Світ назвали ім’ям Амеріго Веспуччі, хоч на таку честь, здавалося, міг претендувати Христофор Колумб? А все вийшло дуже просто.

На початку XVI століття у місті Сен-Дьє, що в Лотарінгії, виник географічний гурток, до якого входило кілька молодих учених. Серед них був Мартін Вальдземюллер. У 1507 році він видав твір “Вступ до космографії”, до якого додав два листи Веспуччі. У цій книжці вперше зустрічається назва “Америка”. Зазначивши, що раніше населену землю поділяли на три частини — Європу, Азію і Африку, які одержали свої назви від імен жінок, Вальдземюллер писав, що “тепер відкрита четверта частина Амеріго Веспуччі… і я не бачу, чому, хто і за яким правом міг би заборонити назвати цю частину світу країною Амеріго чи Америкою”.

Вальдземюллер і гадки не мав применшити славу Колумба. Він вважав, що генуезець і флорентієць відкривали землі у різних частинах світу: Колумб у Східній Азії, де лежить Індія, а Веспуччі — у Новому Світі, де виявився по обидва боки екватора невідомий досі континент.

Молоді лотарінгські вчені сприйняли листи Амеріго як повідомлення про відкриття нового материка. А якщо він відкритий, то йому треба дати ім’я. Чиє? Звичайно, автора цих листів.

Ось так і вийшло, що назва “Америка” утвердилася за двома материками і з’явилася на багатьох глобусах і картах світу. Слава Веспуччі ширилася, про що він, до речі, ні сном ні духом не відав, а про Колумба почали забувати. І тільки тоді, коли з’ясувалася істина, виникла відповідна реакція — Веспуччі звинуватили у свідомій фальсифікації. І це тавро ошуканця довго трималося його імені.

Тільки у XIX столітті відомий дослідник і мандрівник Александр Гумбольдт зробив спробу реабілітувати чесне ім’я Веспуччі. “Що стосується назви великого континенту, — писав він, — то це пам’ятник людської несправедливості. Цілком природно приписати причину такої несправедливості тому, хто здавався в цьому найбільш зацікавлений. Та вивченням документів доведено, що жоден факт не підтверджує цього припущення. Назва “Америка” з’явилась у віддаленій від Іспанії країні через збіг обставин, які усувають будь-яку підозру проти Амеріго Веспуччі… Збіг обставин дав йому славу, та ця слава протягом трьох віків лягала важким тягарем на його пам’ять, оскільки давала привід до того, щоб гудити його характер. Таке становище вельми рідкісне в історії людських нещасть. Це приклад ганьби, яка шириться разом зі славою”.

Александр Гумбольдт переконливо довів, що не можна ставити в провину Веспуччі протиріччя, спотворення фактів, помилки і плутанину в датах його листів, бо він особисто нічого не видавав і не міг стежити за виданнями, які з’являлися за межами Іспанії.

А що ж сам Веспуччі? Гадаємо, він не потребував ніякої реабілітації, його чесність і благородство потвердив саме той, чию славу спочатку йому приписали, а потім відібрали, — адмірал дон Христофор Колумб. Вдалося розшукати його листа до сина Дієго, датованого 5 лютого 1505 року, через рік після останнього, четвертого плавання через Атлантику і за рік до смерті. “Любий мій сину, — писав уже знесилений “віце-король і правитель відкритих земель”. — Дієго Мендес виїхав звідси в понеділок, — 3-го цього місяця. Після його від’їзду я бесідував з Амеріго Веспуччі, який вирушає до двору, куди його покликали, щоб порадитися з ним відносно деяких питань мореплавання. Він завжди виявляв бажання бути корисним мені, це чесна людина. Щастя було до нього неприхильним, як і до багатьох інших. Його зусилля не принесли того зиску, на який він міг по праву розраховувати. Він їде з палким бажанням домогтися при нагоді для мене чого-небудь сприятливого. Я не маю можливості, перебуваючи тут, грунтовніше пояснити йому, чим він міг би бути корисним, оскільки не знаю, чого від нього хочуть. Та він сповнений снаги зробити все для мене, що в його силах”.

Отже, вони ще за життя знайшли спільну мову. Для них не існувало суперечки щодо назви нового континенту, суперечки, що виникла поза ними і не з їхньої волі.

Генуезець Колумб думав, що відкрив Індію. Тільки після четвертого плавання у нього зародився сумнів, що це не Індія, а якийсь інший світ. Флорентієць Веспуччі, йдучи слідами свого попередника, один з перших точно встановив, що це за світ. І в цьому головна його заслуга.

Як і Колумб, Веспуччі помер зовсім не в ореолі слави — тихо і непомітно. Поховали його в Севільї. Згодом сюди перепоховали й Колумба. Вони знову опинилися поруч. Як і в своєму довічному “плаванні” у славу, у безсмертя.

Порівняно з історичним відкриттям Христофора Колумба, Амеріго Веспуччі нічого особливого значного не здійснив у житті. Та він і не претендував на це. Він просто скромно і неупереджено, тільки в інтересах достовірності виявив помилку свого великого друга. Він аж ніяк не зазіхав на лаври Колумба, і ніхто, по суті, в Колумба їх не забирав. Хіба що не його ім’ям назвали відкритий ним континент.

Добре про це і взагалі про стосунки Колумба і Веспуччі сказав Леонардо да Вінчі: “Наша воля рідко йде в парі з нашою долею. Важливо не те, що шукаєш, а те, що знаходиш. Вони не ділили слави — вони поєдналися в ній”. Перший здійснив відкриття. Другий, встановивши істину, довів його до логічного завершення. Вдвох вони звершили великий подвиг — явили світові нове бачення Землі.

ФАНТАСТИКА

Поет Леонід Кисельов (1946–1968) дуже любив фантастику. Особливо ж цінував твори, автори яких зверталися до важливих і не завжди помітних тенденцій у суспільному житті й показували, до чого може призвести розвиток деяких із них.

Він цікавився срутурологією, захоплювався фантазуванням. Говорив, що “451° за Фаренгейтом” Рея Бредбері — це енциклопедія майбутніх катаклізмів капіталістичного світу, суспільства, де “пожежники не ліквідують пожежі, а навпаки, спалюють книжки”.

Л. Кисельов переклав деякі фантастичні твори з англійської мови і сам написав кілька оповідань. З одним із них читачі збірника мають нагоду познайомитися.

Своєму творові автор дав назву “На далекій планеті”, але мав на увазі можливу еволюцію деяких явищ сучасного буржуазного світу й так звані елітарні теорії, які особливо позначилися на працях американського соціолога Маршала Маклюена. Елітарність, як відомо, — антигуманний спосіб мислення, поет казав, що саме з неї і виплодився фашизм. Про те, куди веде елітарність, — пропоноване оповідання. Його внутрішня напруга, насиченість кожної фрази вимагають читання зосередженого, неквапливого, проте, поринувши у цю інтелектуально концентровану оповідь, одержуєш неабияке читацьке задоволення.

ЮРІЙ ПРИГОРНИЦЬКИЙ.

Леонід Кисельов НА ДАЛЕКІЙ ПЛАНЕТІ Оповідання

Нас викликали о четвертій ранку. Сигнал тривоги дав обхідник колії — безглузда посада, що приблизно відповідає директорові-наглядачу четвертого рангу, але я, хоч убий, не збагну, для чого потрібен директор-наглядач, коли вся система складається з двох сталевих стрічок завдовжки в кілька кілометрів. А втім, і систему, і посаду придумали ще живі, обхідник колії теж був живий, і взагалі від усієї цієї ідіотської історії так і відгонило живими. Щиро кажучи, в перші дві години, поки йшло розслідування, я був упевнений, що й злочин — справа їхніх рук.

Вона лежала впоперек рейок така спотворена, що я довго не міг визначити тип моделі й серію випуску; блок пам’яті валявся метрів за шість од насипу, а корелятор об’ємного бачення ми так і не знайшли. Годі й казати про збіг, що не піддається прогнозуванню, бо її голова, руки й ноги були жорстко прикріплені до дерев’яних паралелепіпедів, які називаються шпалами й слугують основою для рейок. Окрім того, з’ясувалося, що її індикатор особистої безпеки був зумисне виведений з ладу внаслідок удару тупим предметом.

Поки ми все це з’ясовували, обхідник колії, що весь тремтів, стояв на самому краю насипу і, здавалося, ось-ось зірветься вниз. Підсвідомо вгадавши в мені начальника, він весь час намагався перехопити мій погляд, і я подумав, що його переляк видає його провину. Відсутність барвника у волоссі й глибокі зморшки на обличчі свідчили про те, що він перебуває на стадії біологічного розпаду. Сильне психічне збудження заважало йому говорити, але поки ми ганяли свій гелікоптер за детектором брехні, він трохи заспокоївся, і ми змогли допитати його.

Виявилося, проте, що він ні в чому не винний, а його переляк пояснюється тією неадекватністю психічних реакцій, які й стали причиною загибелі цивілізації живих. У принципі належало б прихопити його з собою, щоб не патякав зайвого, але потім довелося б брати ліцензію в 9-му відділі, засвідчувати її в Біологічному нагляді, а все це — жахливо довга тяганина, отож ми просто відпустили його.

Оглядаючи паровоз — старовинний пристрій, що сам рухався на хімічній тязі, я із здивуванням виявив, що система керування розрахована на живого оператора, і негайно викликав його на допит. Але тут з’ясувалося, що цей божевільний наважився позбутися Опіки — його покажчик місцеперебування не відповідав на позивні. Оголосили загальний розшук, але я був майже впевнений, що його не знайдуть, і не дуже засмучувався з цього приводу. Горопаха-оператор був лише побічний учасник злочину. Йому просто не пощастило.

Коли ми поверталися назад, до того місця, де вона лежала, я вже напевне знав, хто злочинці. І знав, як їх знайти. Ішли мовчки. Відстань між шпалами була нерівномірна, доводилося весь час дивитися собі під ноги, і все-таки через кожних двадцять-тридцять метрів я збивався з ритму, а це дратувало й утомлювало.

Мені все здавалося, що ось ми зараз прийдемо, а її не виявиться на рейках, і разом з нею зникне решта ланок причинно-наслідкового зв’язку: нічний виклик, допит обхідника колії, втеча оператора.

Але чудес не буває — вона лежала там, де ми її залишили, і було дивно й боляче дивитися на це молоде, могутнє тіло, так безглуздо знищене. Як вона, певно, раділа відчуттю своєї краси і сили, як пишалася новою, нещодавно вмонтованою в неї системою, не знаючи, що ця система й стане причиною її загибелі. Я не люблю говорити про це, та й знаю не дуже багато — офіційна інформація надто мізерна, але суть справи така: нова система — атавістичного характеру, вона була створена для господарів перших трьох класів за зразком біологічного відтворення живих. Вважається, що вона збільшує емоційну місткість, а також екзистенціальну зацікавленість у здійсненні програми. Система вимагає парної відповідності, і це спричинило створення нових моделей обслуговуючого персоналу для готелів і пансіонатів Вищої Консультативної Ради.

Не треба бути великим детективом, щоб уявити собі, як усе це сталося. Кілька господарів нижчого розряду, скоріше за все службовці того самого пансіонату, що й вона, застукали її з кимось із начальства, і враження виявилося таким сильним, що їхні центри гальмування не витримали. Вони й не знали про парну відповідність і спробували вирвати у неї силоміць ту насолоду, яку вона все одно не могла б дати їм, навіть коли б і захотіла. Уперше в житті я не радів з того, що розслідування йде успішно, не відчував високого азарту погоні, бажання чимскоріше зловити й покарати злочинців. Утім, можна було й не квапитися. Все одно вони не могли втекти, як оцей оператор паровоза. Їм просто нікуди податися.

Спочатку було озлоблення, уражене самолюбство, комплекс неповноцінності, що вже стає професійним захворюванням ОП, а потім — тільки страх. Перед скоєним, перед покарою, одного перед одним. Страх, який навіть боягузів робить хоробрими, а тупаків — кмітливими, привів їх на рейки закинутої дороги живих.

“Закинутої дороги живих”, — повторив я вголос, і тут мені сяйнула думка. Ці слова пояснювали все. Дорога не була закинутою. Ми не підозрювали про її існування, але живі їздили нею, вона для чогось була їм потрібна. І рух регулярний — злочинці наперед знали, що вночі паровоз переїде їхню жертву. А що, коли існує ціла мережа таких доріг? І промислові об’єкти живих — можливо, підземні заводи, пов’язані цією мережею?

Ми врятували цей світ, ми упорядкували його і раціоналізували, ми щиро піклувалися про благо вцілілих живих, але вони злі й непокірні. Вони не люблять нас, умишляють лихе, намагаються позбутися Опіки. Зграї бандитів і відщепенців на кшталт отого оператора шастають по наших містах, і проти них не допомагають ніякі обприскування.

Але найстрашніше не це… Було щось символічне в тому, як ми йшли їхньою дорогою, покірно пристосовуючись до аритмії шпал. І коли ми не похопимося, може статися так, що все наше суспільство, весь світ підуть дорогою живих, а це шлях до загибелі. Я подумав, що сьогоднішній злочин можна вважати першим кроком на цьому шляху. Спричинила його система, скопійована у живих, а суть злочину й спосіб, з допомогою якого його хотіли приховати, полягали в тому, щоб створити незворотні деформації, — досі до цього вдавалися тільки живі. І поки вони живуть поруч з нами, навіть такі немічні, як обхідник колії, такі страхополохи, як оператор, ми не можемо почуватися господарями. Вони загрожують нашому існуванню. Найдоцільніше було б знищити їх. Усіх одразу. Покірних і непокірних, тих, що вийшли з-під Опіки, і тих, що залишилися. Щоправда, існує Закон, але якби знайти якийсь привід, зачіпку…

— Нам потрібні будуть проби для спектрального аналізу, — перервав мої роздуми асистент. — Судячи з усього, злочинці — це службовці пансіонату. За десять хвилин я назову їхні номери.

— У спектральному аналізі нема жодної потреби, — сказав я. — її вбили живі. Але ми помстимося за її смерть!

Володимир Кисельов АТОМНА ПЕРЕСТОРОГА Оповідання

Колись вважали, що любов у людини міститься в серці.

А сумління?

Зображення люблячого серця, пробитого наскрізь стрілою, я часто бачив на лавах у парку, на деревах; серця-медальйони, в які легко вставити портрети коханих, продаються у галантерейних магазинах.

Із сумлінням питання трохи складніше. Я, в усякім разі, ніколи не зустрічав у літературі прямих вказівок на те, де воно міститься у людському організмі. Тому я погано уявляю, де воно в інших людей, але де в мене, можу показати пальцем. Біля пупа. Десь поблизу апендикса. Досить мені згадати про якийсь мій негідний вчинок, як у мене негайно починає там щось ворушитися. Це не боляче, але гидко. Ось чому я завжди прагнув не згадувати про Іветт Пуапель. Тільки інколи, на мить, і відразу ж прослизав повз цей спогад.

Та зараз я фотографував Іветт на тлі фортеці Шато де Дюк. Іветт, і її тринадцятирічну дочку Жюстін, і пана Леннека — вусатого чоловіка Іветт, і слухав розмови про те, як граф Рейнський Конан-перший завоював герцогство Бретань наприкінці десятого століття і взяв цю фортецю, і сумління моє затишно згорнулося у клубочок десь під відростком сліпої кишки і тихо дрімало.

Ми оглядали надбрамну вежу і прагнули побачити там усе, про що було записано у путівнику. Говорилося про неї в путівнику так: “Надбрамна вежа являє собою споруду, що складається з великої прямокутної будівлі, спрямованої довгим боком перпендикулярно до вісі проїзду, в яку ніби встромлений видовжений паралельно до вісі проїзду чотирикутний об’єм: він виступає з боку проїзду на кшталт гранованої абсиди, а з двору височить над обхідною аркадою галереї другого ярусу у вигляді зрізаної площини”.

Ніхто з нас так і не зміг зрозуміти, де ж ця “абсида”, “зубці-мерлони”, з якими ми зустрілися далі, і “невибагливий декор з фалічних елементів”. Та все одно перевіряти за путівником, чи все це є в наявності, було цікаво, і пан Леннек, чоловік Іветт, сказав, що саме так на станції обслуговування автомобілів, де він працює механіком, перевіряють комплектність устаткування.

Я дивився на Іветт з її негустим, спаленим хімічною зачіскою волоссям, на її круглі провінційні окуляри — коли ми зустрілися і потяглися поцілуватися, її окуляри стукнулися об мої з костяним звуком — і нічого я не впізнавав у ній. Коли б я з нею просто зустрівся на вулиці, то пройшов би байдуже, і вона мені ні про що б не нагадала. А коли б я здибав на вулиці пана Леннека, то вже йому я, безперечно, ні про що б не нагадав, — він мене бачив уперше в житті. Та зараз, поки я робив безуспішну спробу відшукати, де ж ці “фалічні елементи у декорі”, він придивлявся до мене.

У 1943-му мені було дев’ятнадцять, а Іветт — вісімнадцять, і вона, і її мати, пані Пуапель, переховували мене, пораненого, від німців на горищі свого одноповерхового будинку. Іветт була для мене всім: вранішньою зорею і надією на порятунок, невтримною радістю першої в житті близькості з коханою і людиною, яка заради мене ризикувала головою.

Я був двічі одружений і бував близький з іншими жінками, та ніколи і ні з ким мені не було так гарно, як із Іветт. Я був у неї перший, та все одно у неї все це виходило якось краще, ніж в інших. Нею керував якийсь особливий інстинкт.

Але Іветт, яку я фотографував на тлі так і не знайдених мною “фалічних елементів у декорі”, була зовсім іншою, і дочка її Жюстін, сфотографована на тому ж тлі, була схожа на Іветт нинішню, а не колишню. Не змінилася тільки мати Іветт, пані Пуапель.

Дивина. Адже коли я вперше з нею зустрівся, вона здавалася мені дуже старою жінкою, а тим часом їй, очевидно, тоді ще не було й сорока. Тепер я набагато старший, ніж вона була в той час. Треба мені частіше про це згадувати, особливо у тих випадках, коли мої асистентки показують мені свої красиві коліна й дивляться вологими і безмежно відданими очима з блакитними білками. У них не буває жовтизни в білках. У них печінка, як в акул. І гострий зір. Та все ж, може, вони бачать мене таким, якою я бачив пані Пуапель, коли вона перев’язувала мені плече.

Вона тоді була акушеркою, жінкою, яка встромляла в землю заступ на своєму городі за будинком і, сполоснувши руки, йшла до породіллі; акушеркою вона зоставалася й досі, і город за будинком був той самий, та заступ у землю вже встромляла Іветт перед тим, як піти до ліцею, де вона викладала хімію.

Хтозна, як би склалося моє життя, колії б я вчинив відповідно до вимог сумління, коли б не зумів упоратися із цією печією під пупом і повернувся до Іветт. Може, це я викладав би у ліцеї хімію, день у день віддаючи свій час городу та ліцейському хімічному кабінету, бо я теж хімік, але інших, так би мовити, масштабів: я директор інституту, академік, відомий у вчених колах далеко за межами Франції, загалом, як каже моя менша дочка, “важлива персона”. І чоловік Іветт, якого, як мені здається, тільки я зову паном Леннеком, а всі, незважаючи на вуса, звуть просто Жаном-Люком, прагне триматися зі мною, як із рівним, та сам він не почувається рівним, і тому розмовляти з ним справжня кара. Втім, можливо, я на неї цілком заслуговую, особливо, коли врахувати, що йому, напевно, відома історія моїх взаємин з Іветт.

— А тепер, — хрипко сказав пан Леннек, зазираючи у путівник, — ми подивимося видатний витвір бретонської архітектури — церкву Сент-Мелен, що була збудована в 1715 році на місці набагато більшої кам’яної церкви 1086 року.

— Гаразд, — одразу погодився я, хоч цю церкву я б хотів подивитися без них.

Мене цікавило зовсім не те, що меншу церкву збудували на місці більшої, а в принципі, мабуть, треба було чинити навпаки. Просто я вже бачив цю церкву. Я пробирався до неї від узбережжя, поранений, через якесь кладовище, і тоді вона мені здалася схожою на величезний танк, що повзе з горба униз, на мене. Втім, сучасна фізика, а особливо науки, що вийшли з кібернетики, як семіотика чи структуралістика, привчили нас до думки, що багато чого залежить від точки зору і стану спостерігача. Мені хотілося дійти до церкви Сент-Мелен тією самою дорогою, якщо тільки я зумію її відшукати.

Я сказав, що я тут, так би мовити, турист, а в них, напевно, свої справи, що далі я з допомогою путівника зумію і сам розібратися в тонкощах бретонської архітектури. На мій подив, і сама Іветт, і її чоловік, пан Леннек, несподівано легко зі мною погодилися, взявши з мене обіцянку не запізнюватися на обід. Щоправда, Жюстін, спокусившись можливістю відтягти час, коли доведеться сісти за уроки, спробувала було піти зі мною, та я рішуче заперечив, нагадавши про близькі іспити і підсолодивши пігулку обіцянкою влаштувати ввечері змагання — хто з’їсть більше морозива.

Жюстін усміхнулася у відповідь вдячно й розчулено, я б сказав, навіть якось неадекватно до тих радощів, які б могло викликати виконання моєї обіцянки.

Це зі мною вже не вперше. Останнім часом люди немов подобрішали, стали уважніші одне до одного, легше вибачають помилки. Можливо, це пояснюється тим, що поступове піднесення загального життєвого рівня спричинилося до таких зрушень у сфері людських взаємин. А можливо, річ просто в мені, в точці зору спостерігача і його стані.

Чи тому, що я не знайшов точки, з якої дивився колись на церкву Сент-Мелен, чи тому, що я був інший, але нічого подібного до танка в цій церкві я тепер не помітив. Я довірився стежці, та, очевидно, протоптали її місцеві хлопчаки, вона мало пасувала моєму вікові, бо круто бралася вгору глинистим схилом, і в глині я помітив якісь кістки. Мені здалося навіть, що це людські ребра, — адже тут і раніше було кладовище, і ховати на ньому людей почали принаймні не пізніше 1086 року, коли тут стояла велика кам’яна церква, згадана в путівнику.

Потім я вийшов на це кладовище з нерівними гранітними плитами на старих могилах. Я пішов по стежці над урвищем і раптом помітив, що біля однієї з могил свіжа глина і в ній ніби щось ворушиться.

Я підійшов, зазирнув у яму, яка вела кудись убік, і побачив, що у землі повільно рухається дивна істота, яка, як мені’ здалося, щось жує брудним ротом. Мені важко описати цю істоту через те, що вона була перемащена землею. Найбільше вона скидалася на людський зародок, яким його зображують у книжках з анатомії або для чогось тримають у банках зі спиртом. Та вона була більшою, мабуть, із метр завдовжки. Шкіра брудно-сірого кольору була замурзана, очей не видно, а щелепи рухалися.

Що вона їла?.. Я ніколи не був особливо гидливим, але тут я з відразою відскочив і поспіхом, раз у раз оглядаючись, подався геть. Я вже не пішов до церкви Сент-Мелен, а обминув її, спустився на вулицю і повільно, долаючи задишку, попрямував до оселі Іветт.

“Що ж це таке? — думав я. — Собака?.. Ні, на собаку це було зовсім несхоже. І що воно там жерло?.. Тьху, яка гидота… А може, мені це просто привиділося?”

Досі у мене жодного разу в житті не було ніяких галюцинацій. Та врешті-решт з людиною все колись трапляється вперше. І хоч мені здавалося, що я дуже чітко бачив цю дивну і бридку білувато-сіру істоту з брудними плямами, з короткими відростками замість лап, скручену, як хробак у яблуку, я думав, що, коли б це і була галюцинація, вона, мабуть, залишила б у мене таке саме відчуття реальності баченого.

Треба було повернутися й подивитися ще раз, та на саму лиш думку про це я наддав ходи.

— Зголодніли? — спитала Іветт. Вона тепер інколи говорила мені “ви”, а інколи “ти”. — От і добре. У нас сьогодні мушлі з сиром сен-жак. Як прогулялися?

— Добре, — відповів я.

— Після прогулянки зовсім інший апетит, — зауважила мати Іветт пані Пуапель.

Справді, після цієї прогулянки у мене був зовсім інший апетит — сама думка про їжу викликала в мене огиду. До того ж у кімнаті стояв сильний запах Лярусса, і цей запах для мене асоціювався з тим, що я побачив, або з тим, що мені здалося, ніби я побачив на старому кладовищі.

Великі зміни сталися в цьому будинку. На стінах нові шпалери з якоїсь синтетичної плівки, схожої на гобелен. На голій колись підлозі — справжній турецький килим, нова люстра, нова бронзова гратка у каміні замість старої, чавунної, телевізор з великим екраном. І лише одне, мабуть, лишилося незмінним — книжкова шафа, на полицях якої і тоді вже стояли всі сімнадцять грубих томів Великого всеосяжного словника XIX століття Лярусса, які так само сповнювали дім запахом старого паперу й перегнилого клейстеру.

І все ж я пообідав і розпив з паном Леннеком півпляшки кальвадосу, чого я собі вже давно не дозволяю, а потім Іветт запропонувала мені відпочити. Вони надали мені маленьку кімнату, очевидно, переселивши з неї на цей час Жюстін.

— Тобі тут не жорстко буде? — спитала Іветт, потицявши кулаком у новеньку накрохмалену білизну, якою було застелене, очевидно, спеціально для мене, вузьке залізне^ ліжко.

— Ні, — відповів я. — Дякую.

Ввійшла пані Пуапель з глечиком і великою порцеляновою чашкою.

— А це, — сказала вона, — домашній сидр. Жан-Люк нас так привчив, що й ми тепер усі п’ємо сидр.

— Що це у вас тут на старому кладовищі? — спитав я.

— А що?

Іветт і пані Пуапель швидко перезирнулися.

— Там, — сказав я, — могила розкопана… І в ній щось таке вовтузиться…

Я не наважився сказати, на що була схожа та істота.

— Не знаю, — відповіла Іветт. — На цьому кладовищі вже давно нікого не ховають, так що там нема кому копати ями… Може, примарилося щось таке?

— Може, й примарилося, — не відразу погодився я.

Великий досвід мандрівника — перед тим, як приїхати до Пор д’Арвора, я повернувся з Токіо, а ще раніше побував у Канаді — навчив мене, що для благополучної подорожі в одній кишені слід тримати гаманець з грошима, а в другій — слоїк із содою. Японська дрібно настругана сира риба, канадські напівсирі біфштекси з кров’ю і бретонські мушлі з сиром сен-жак надто екзотичні блюда для людини, яка снідає вівсяною кашею, під час обіду їсть бульйон з фрикадельками і відварну курку, а на вечерю обмежується бісквітами з мінеральною водою “Віттель”. Я налив у чашку духмяного пінявого сидру, насипав туди соди, одним духом випив і ліг, поклавши собі надалі бути поміркованішим.

Слова свого я не дотримався. На мою честь було влаштовано урочисту вечерю для найвищого кола: директора ліцею з дружиною, власника станції обслуговування автомобілів з дружиною, головного лікаря лікарні з дочкою, жінкою років під тридцять, що курила сигарету навіть тоді, коли підносила виделку до рота.

Мене називали доктором, як звичайно звуть лікарів, а не хіміків, пили за моє здоров’я і здоров’я пані Пуапель і Іветт, яким передова французька наука завдячує тим, що її видатний представник залишився живий, бо з ризиком для життя вони врятували його в період окупації, пан Леннек приглядався до того, як посміхається мені Іветт, а я переймався дедалі більшою симпатією до всіх цих людей.

Вони, очевидно, приходили сюди вже не вперше, бо ніхто ніби не помічав запаху, що линув від Лярусса, і, здавалося, належали всі до однієї якоїсь дивної секти, що сповідує ідею відносності загальноприйнятих цінностей. Принаймні в їхніх словах у різній формі з різних приводів прочитувалися думки про те, що буття таке нетривале у порівнянні з безконечністю небуття, що комфорт та інші переваги буття не варті тих зусиль, які на них витрачають. Врешті, коли можна уявити собі веселу поминальну вечерю, в якій взяли б участь доброзичливі і трохи нетверезі люди, то вони б вели між собою приблизно такі ж або схожі розмови.

На десерт подали рум’яні, немов тільки-но зірвані яблука, — мені пояснили, що їх тепер загортають не в папір, як колись, а в спеціальну плівку, і вони добре зберігаються до нового врожаю. Дочка головного лікаря мадемуазель Равелон розрізала яблуко і раптом одсахнулася, випустила сигарету, злякано подивилася на свого батька і вся зіщулилася. Я подивився на яблуко. Там був скручений хробак. Формою своєю він схожий був на істоту, яку я побачив на старому кладовищі. Присутні удали, ніби нічого не помітили, а Іветт мовчки взяла яблуко і винесла його з кімнати.

Спав я погано, часто прокидався, щоразу пив сидр із содою, мені нічого не снилося, але, прокидаючись, я наче в тяжкому кошмарі згадував бридотну істоту, яку побачив у розкопаній могилі, і про те, як перезирнулися Іветт і пані Пуапель, і як злякалася хробака мадемуазель Равелон, і думав, що, очевидно, я занедужав, що в мене якесь дивне і, безперечно, психічне захворювання. І почалося воно не на цьому кладовищі, а ще в Парижі. Чого б тоді я сюди приїхав через стільки років?

Коли я прокинувся вранці і допив свій сидр із содою, всі, за винятком пані Пуапель, уже розійшлися — Іветт і Жюстін до школи, а пан Леннек на станцію обслуговування автомобілів. Я відмовився од сніданку, сказав, що прогуляюся, і рішуче, не залишаючи собі часу на роздуми, попрямував на старе кладовище.

Коли я зазирнув в розкопану могилу — я зупинився за кілька кроків від краю, — то побачив, що там нічого нема. Здавалося, це мало б мене збентежити: виходить, я й справді схильний тепер до галюцинацій, та я, навпаки, заспокоївся. Я підійшов ближче і вирішив, що спущуся в яму, хоч мені дуже не хотілося цього робити.

І тут я помітив, що вже в іншому місці, під шаром землі і глини, щось ворушиться, мені здалося навіть, що я розрізняю білувато-брудну шкіру.

Я відійшов од могили, пошукав очима і побачив на землі те, що мені треба, — зварений з водогінних труб хрест завдовжки у півтора метра. Я взяв іржавий важкий хрест у руки, повернувся до ями, опустив трубу вниз і почав нею розгрібати в тому місці, де, як мені здалося, ворушилася ця істота. Вона була на місці. Вона, як і раніше, щось жувала, і ледь рухалась, і ніяк не реагувала на те, що я розгрібаю землю кінцем труби. Та коли я ненавмисне зачепив її цим тупим кінцем, вона раптом неголосно вискнула, як вищить пацюк, якого вдарили каменем. Я витяг хрест, кинув його на землю і швидко пішов геть.

Це не була галюцинація. Це була якась нісенітниця. Знахідка нового жука — подія в науці. А тут зовсім невідома істота і ніхто про неї не чув?..

На обличчі Іветт я побачив ту саму рішучість і той самий біль, як того дня, коли я знов пішов до партизанів. Вона тоді немов передчувала, що я до неї не повернуся. За вказівкою керівників місцевого Опору мене переправили до Англії, де я навчався готувати вибухівку з того, що є напохваті. Там і розпочалася моя кар’єра хіміка.

Вперше я побачив її колишньою Іветт.

— Не треба було знов туди ходити, — сказала вона.

— Не треба було, — підтвердила пані Пуапель.

Ми були втрьох на кухні, і обличчя жінок були напружені і зосереджені.

— Ми знаємо про це, — сказала Іветт. — Хоч самі не бачили. І не чули, що вже й на старому кладовищі…

— Не розумію, — сказав я. — Виходить, якісь люди вже зустрічали цю істоту?

— Так, — сказала Іветт. — Тільки не тут, а в лісі, побіля Генгана.

Я був приголомшений.

— Але вчені, фахівці обстежили її? Що це таке?

— Не знаю, — відповіла Іветт.

Я не хотів їх образити, та все ж таки зауважив, що в них тут якісь середньовічні уявлення, якесь ставлення до явищ природи, як до вурдалаків і відьм, що насамперед годилося б повідомити про це фахівців, які б розібралися,

що це таке.

— Не знаю, — знову сказала Іветт. — У нас про це, мабуть, усі чули. Та розмовляти не будуть. Страшно всім і гидко. Хіба що пан Блоссак. Це наш інспектор. Він природознавець. Викладає біологію. Поговори з ним…

Після того як я доторкнувся до цієї схожої на людський зародок істоти кінцем залізної труби і почув неголосний виск, мене не залишало дивне відчуття легкого нездужання — щось схоже на початок захворювання на грип: морозило, і тихо дзвеніло у вухах, і злегка боліли суглоби.

— Як ви? — спитала пані Пуапель. — Я вам зараз грогу гарячого… З ромом. Може, ви полежите?.. — І спроквола неохоче додала:

— Кажуть, хто це побачить, потім почувається недужим.

Уночі мені снилося, що в кімнаті сліпуче світло, і я щоразу прокидався від цього, та було темно. Я заплющував очі, засинав, і знову мені здавалося, ніби спалахувало щось схоже на потужну лампу, на прожектор, на сонце, а може, на вибух.

Пан Блоссак — людина близько тридцяти років, схожий на Ісуса Христа-акселерата, зріст майже під два метри, у сірому костюмі, судячи з усього, конфекційного походження, слухав мене, мружачись і злегка пихкаючи.

— Ви хто за фахом? — спитав він, не церемонячись.

— Хімік, — відповів я стримано.

— Хімія тепер як філософія, — зневажливо одгукнувся пан Блоссак. — Який ви хімік?

Хімія й справді перетворилась тепер на надзвичайно широку науку, і мені важко було б пояснити людині, далекої від моєї спеціальності, що саме я роблю.

— Ліофільність глинистих мінералів, — відповів я. — Ну, це колоїдна хімія.

— А теорію еволюції ви собі хоч якось уявляєте?

— Гадаю, що уявляю, — розсердився я. — Для того щоб почути вашу відповідь, я, виходить, мушу довести вам, що розуміюся на теорії еволюції?

— Ні. Я просто хотів би з’ясувати, чи відомо вам, що еволюція — це не тільки природний добір. Еволюція не прямий процес — багато залежить од випадковостей, од дії спадковості і змінюваності, від мутацій.

Я мовчав.

— Як би вам це пояснити наочніше? Ось приклад: пан Дарвін розповів колись про те, як впливає кількість котів на врожай конюшини. Як вам, мабуть, відомо, конюшину запилюють джмелі. Та польові миші розорюють джмелині гнізда. І в тих районах, де є коти, вірогідність високих урожаїв конюшини вища, ніж у тих, де їх нема. Тепер уявімо, що загинули б і коти, і миші, і джмелі. Що б сталося з конюшиною?

— Конюшина так само загинула б, — припустив я.

— Ні. Серед маси конюшини завжди знайдеться кілька квіток, що здатні опилюватися іншим способом, без допомоги джмелів. Це вироди. Випадкові відхилення, які під дією стабілізуючого добору елімінуються, гинуть. Та коли б зникли джмелі, залишилися б тільки вони. Природа має можливості створювати безконечну кількість варіантів. І тепер, коли рівень радіації на земній кулі значно підвищився і може підвищитися ще в кількасот разів, природа створює істот, які зможуть існувати тільки в умовах найвищої радіації. Зараз їм її не вистачає, зараз вони слабкі і, очевидно, гинуть. Та якщо станеться атомна катастрофа, вони одержать усе, що їм потрібно для життя. Поява їх, треба гадати, це і є провісник атомної катастрофи.

— Усе не треба спочатку довести, — заперечив я. — Де ж докази? Чому всі мовчать? Чому про це ніхто не знає?

— А населення Хіросіми знало, що взавтра над їхніми головами станеться атомний вибух? А тепер люди знають, які сили приховані в атомних і водневих бомбах, що зберігаються на складах, може, своїм існуванням викликаючи до життя цих мутантів?

Пан Блоссак зіщулився, як від холоду.

— І все ж, — сказав він, — щось таке люди, вся маса людей, очевидно, відчувають. Вони помічають, що рак “стає молодшим”, що на цю хворобу захворює дедалі більше людей. Вони все виразніше відчувають у собі те, що раніше здавалося вигаданою абстракцією і було на тривалий час виключено із життя цілих народів, — я маю на увазі сумління. Для багатьох воно стає не просто абстрактним поняттям, а ніби фізичним відчуттям.

Пан Блоссак подивився мені в очі сумно і співчутливо.

— А хіба ви цього не відчуваєте?

Я прислухався до себе. Там, біля відростка сліпої кишки, у мене нічого не ворушилося. Сумління моє було цілком спокійне. Хоч це саме я довів, що один з різновидів такого глинистого мінералу — аттапульгіта — може бути надзвичайно корисним при поділі ізотопів урану. Та задовго до моїх досліджень ці ізотопи вміли ділити в інші способи. Люди надто вірять у казки, які самі вигадали. У казку про джина, що його випустили із пляшки. Джина не можна в ній утримати. Коли надходить час, він все одно з неї вибирається. А потім важливо лише одне. Важливо, щоб люди доручали цьому джинові споруджувати фантастичні палаци, а не руйнувати їх. Щоб джином керували компетентні фахівці, а не дурні, які погано розуміються навіть на своїй дурній справі і здатні через недолугі престижні міркування винести гонку атомних озброєнь у космос.

— Усе це дуже цікаво, — сказав я стримано. — Та я зараз же зв’яжуся з атомною комісією, запрошу сюди групу фахівців, а вже після цього ми з вами точно дізнаємось, наскільки відповідають дійсності ваші припущення.

— Що ж, запрошуйте, — відповів пан Блоссак. — Добре було б тільки, якби вони встигли приїхати.

1985 р. Пор д’Арвор -

Новгород-Сіверський.

Наталя Околітенко ДАР ОРІОНА Оповідання

Начальник експедиції Іван Кирилович поглядом наказав Олегові мовчати, однак той не стримався:

— Вибачте, а якої саме зірки це дар? їх же в тому сузір’ї…

— Найбільші — Ригель і Бетельгейзе, — з несподіваною жвавістю озвався лама.

Вони сиділи в бібліотеці дацану, й господар — з уважними очима на довгастому, без будь-яких вікових ознак обличчі — люб’язно пригощав їх чаєм..

За горами сідало сонце, й посередині заставленої дерев’яними стелажами вузенької кімнати висіло рожеве марево, а в кутки вже понабивалося тіней, і від того стало особливо затишно. Лама ледь усміхнувся.

— І як, молоді люди? Вам справді хочеться знати легенди, пов’язані з руїнами башти, що внизу? Вона не така й стара, як здається. VII–IX століття, не пізніше. Якийсь час у ній зберігали Дар Оріона, я вже казав. Боюся, я більше нічим не зможу бути вам корисний. А втім…

З несподіваною швидкістю лама метнувся до найдальшого стелажа, трохи там попорпавшись, витягнув шкіряну течку.

— Ви не образитесь, коли я на хвилину залишу вас із цими записами? На хвилинку, а потім дам усі пояснення.

— Ми не вміємо читати бурятською, — сказав Іван Кирилович.

— А це не бурятською. Є така думка, що ці записи місцевих легенд залишили супутники Реріха.

— Читай, Олегу, що там, — сказав начальник.

Знизавши плечима, Олег покрутив перед очима пожовклі, але списані сучасною машинкою на цілком сучасному папері аркуші, потім, трохи затинаючись, почав:

“З книги Тристана, званого Лунем. Коли син Сонця зійшов на Землю навчити народи, з неба впав щит, який ніс силу для світу. Посередині щита, поміж різних плям, проступили срібні знаки, які віщували різні великі події під сонячним промінням. Явище несподіваної тьми на Сонці перейняло відчаєм сина Сонця, він упустив щит і розбив його, бо сузір’я було сповнене ворожнечі. Сила залишилась усередині”.

— Тут дуже багато, — сказав Олег.

— То пропусти абзац-другий, — порадив Іван Кирилович. — Треба до темряви звідси вибратися.

— “…Кажуть, цар Соломон наказав відбити частину каменя, і взяти срібла, й викувати перстень, і викарбувати на камені осяйну чашу мудрості. Але важко було синам людським володіти каменем. У храмі залишився Той, Що Несе Вогонь”.

Рожеве сяйво, що висіло посеред кімнати, враз згасло, і за вікном по-вечірньому почіткішали обриси гір. Олег перегорнув кілька сторінок:

“Велика помилка — заперечувати камінь. Я справді бачив його — завдовжки з мій п’ятий палець, сірий відблиск, ніби на сухому плоді. Навіть знаки пам’ятаю, хоча й не зрозумів їх. Справді, я бачив камінь, знайшов його. Кажуть, камінь сам приходить і взяти його не можна. Коли так, я дочекаюся каменя. Заради нього піду в пустелю по кінець життя”.

— Благородний намір! — сказав Олег, зводячи веселі очі. — Це хоч знайоме: акридова дієта й умертвління плоті.

— Читай без коментарів, — попросив Іван Кирилович. — Бо ж — ніколи.

— “…Як до спеки й холоду звикнути треба, так треба звикнути до випромінювання каменя. Дурман проміння невидний, та подих таємниці сильніший від радію.

Поїхав посланець до хана: потрібно сторожа для трьох прапорів. Ідуть люди на верблюдах, пил стовпом застує сонце. Вночі хто збереже камінь? Пустеля забрала його”.

— Далі щось про залізну корозу Лангобардів і якогось отця Сульницького, — повідомив Олег. — А далі то й взагалі якийсь набір слів: куку нор — кінь поспішає. Нічого не зрозуміло! Камінь радять носити в кістяній коробочці. От так!

— Що вам незрозуміло, юначе? — трохи підвищив голос лама, нечутно зайшовши до кімнати. — Легенди належить записувати так, як їх розповідають, не дбаючи про стиль. Дар Оріона був у Тамерлана, у Соломона, у кількох європейських правителів, однак ніхто не міг його надовго втримати. Акумулюючи космічні випромінювання, цей камінь водночас вимагає від свого власника додержуватися космічних заповітів.

— Яких?

— Цього я вам сказати не можу — ті заповіти або втрачені, або ж їх належить кожному відкрити для самого себе.

— Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що, а до того ще й зроби те, чого не відаю. Однак темнішає! — визирнувши у вікно, Олег звівся, певний, що й начальник дасть знак пррщатися, але Іван Кирилович невимушено потягнувся до чайника, який тримав у руці лама.

— Необізнаність із законом не знімає відповідальності, — сказав він.

— А я з цим не можу погодитись! Спочатку треба налагодити пропаганду, а потім уже карати, коли що не так.

— Та ж кожен знає моральну основу, на якій виникають закони, — всміхнувся Іван Кирилович, поглядом шукаючи цукерницю. Її не було, й лама підсунув гостеві тарілочку з якимись місцевими ласощами. — Закон — це, так би мовити, для дисципліни, а мораль — для самого себе. Все правильно з тим каменем… До речі, який він із себе?

— Завдовжки з мій п’ятий палець, сірий відблиск, ніби засохлий плід, — нагадав Олег.

— Але ж такого каміння тут повно! — вигукнув Микола, вперше розтуливши рота.

Всі повернулися до нього, й лама поклав руку на свою ріденьку бороду.

Микола побачив камінь першого ж дня, коли вони стали табором неподалік руїн старої башти. Сподівалися трохи тут відпочити, розібрати зразки породи і підготувати коней, добряче втомлених після великого переходу. Почалася спека, й вечорами гори тихо світилися, вичахаючи: тоді ніби ближчала чимала споруда з вигнутим дахом — дацан, що бовванів у передгір’ї хребта, й ставало чути звуки коротких молитв, що їх творили лами, та хрипкі крики птахів, темних, у золотавих цяточках, із довгим дзьобом, схожих на граків, тільки значно більших. За легендою, саме в них переселяються душі буддистських померлих монахів. Розклавши намет, Микола хотів одразу гайнути в гори, та Іван Кирилович не пустив його:

— Це тобі не Крим і навіть не Карпати — з Саянами не жартують.

Уже надвечір вивільнився з-під недремного начальницького ока й подерся вгору крутою стежкою. Йшлося напрочуд легко, й весело було ховатися за дряпучими кущами, де чомусь дужче пахло вогнищем, на якому хлопці ладнали вечерю. Втім, скоро Миколі здалося, що вже й ховатися не стало потреби, — він ніби потрапив у якийсь інший часовий вимір, непомітно переступивши грань поміж сьогоднішнім днем і прийдешнім. Хлопець зупинився.

Стояла неймовірна тиша, тиша із снів — у ній можна було плисти, як у морській воді, лиш варто ступити на карниз і вільно розкинути руки…

Щось змінилося довкола, Микола глянув на обрій і побачив, що до нього стрімко наближається білий кінь. Безгучно торкаються каменю копита, викрешуючи іскри, майорить грива, тріпочуть ніздрі: по-зміїному гнучке тіло розкішно купається в сонячному промінні, яке все ще густо плинуло вгорі, хоч унизу лягла темрява. На спині в коня гостро висявало, ніби він ніс на собі першу вечірню зірку.

Гарячий вітер крутнув Миколою, й на мить він опинився спиною до видива, коли ж повернувся, то попереду, як і раніше, бовванів хребет, а навколо нього глибоко бузковіло порожнє небо.

Таки ж примарилось…

Спадала ніч, і начальник міг послати хлопців по втікача— тоді не оберешся буркотіння; Микола почав роздивлятися, де зручніше спуститися, і раптом збагнув, що метрів за двісті від нього якась істота потрапила в біду. Щось усередині його щемко озвалося на ті страждання, й він подерся поміж сипким камінням, хапаючись за кущі багна. Це було як у дитячій грі: холодно — тепліш — тепліш і врешті — гаряче! Так, тепер він уже виразно чув попискування — гірку, ні до кого не адресовану скаргу, бо хто може відгукнутися на неї серед цього примарного безгоміння — скарга самого життя, невіддільного від болю.

Ну ось нарешті… У вузьку шпарину ввігнався дикий голуб і, не маючи куди розпростати крила, аби зіпертися на них, бився, знесилюючись з кожною хвилиною.

Микола ліг на вже схололий камінь і опустив у пастку руку, тягнучись до маленького змученого тільця.

Його увагу привернув камінець, що лежав біля самої щоки. Довгастий, як палець, із свинцево-сірим відблиском, він був помережаний химерними тріщинами, що нагадували старовинні письмена, й здався на диво знайомим — подібні він начебто кидав у Онон, коли проходили берегом цієї річки. Переляканий голуб ще глибше забився. Микола вже ледь ворушив кінчиками пальців його пір’ячко; стараючись підтягнутися ближче, він ненароком глянув униз і похолов.

Під ним вирувала прірва, всмоктуючи, затягуючи на своє дно; щоб не закрутилася голова, хлопець заплющив очі і, зібравшись з духом, наказав собі бути спокійним. Коли розплющив, то побачив унизу веселу полонинку, що дихала теплом. Посеред неї стриміло щось схоже на кам’яний стовп.

Він дістав птаха. Той свічкою шугнув угору, і тиша одразу згасила фурчання його крил.

Уже спустившись униз, хлопець пошкодував, що не взяв із собою на пам’ять примітний сірий камінець, і раптом точнісінько такий побачив під ногами. Піднявши його, поклав до кишені.

Тихі обриси далеких скель, примарне видиво коня із зіркою на спині, слід, що його залишив голуб на густо-бузковому небі, — усе це потоком радості ринуло в душу…

Отож лама уважно подивився на Миколу, але начальник експедиції звівся й подякував за гостинність.

— Коли не проти, ми ще раз завітаємо до вас з самого ранку, бо сьогодні, на жаль, запізно вибрались.

Лама ввічливо кивав головою, виводячи за поріг гостей, в останню мить він притримав Миколу і, чомусь озирнувшись, сказав:

— Той камінь… Він справді несе в собі силу й може багато, дуже багато, але… Та я не зважусь вам щось порадити, бо ж що я можу радити — мала піщинка у грі космічних сил. Самі подумайте, як зберегти безцінний скарб, інакше…

— Не відставать! — озвався знизу Іван Кирилович. — Темнішає!

— Спасибі! — гукнув Микола до лами, наздоганяючи товаришів.

Днів зо два по тому, коли всі влаштувались навколо пригаслого вогнища пити традиційний чай, начальник експедиції сказав:

— Гадаю, тепер із чистою совістю можна визнати, що ця ділянка неперспективна. Завтра писатиму звіт.

Над вогнищем густо роїлися іскрини, відкидаючи тремтливі довгасті тіні, й від того хлопці почувалися ніби в ятері з тепла й особливого затишку, який виникає між людьми, котрі разом подолали чимало доріг. Розмовляти нікому не хотілося, лиш Ігор, зручно вкладаючись горілиць, кинув:

— Та певно…

У Миколи раптом закалатало серце.

— А я не згоден! — сказав він. — Квадрат А-8 досліджений погано, а там напевно щось є.

— Та ну… — Ігор втупився в нього очима, в яких буйно плавилося золото. — Може, й покажеш, де там є оте щось?

— Може, й покажу.

— А! Ти ж у нас геній інтуїції, шостого чи якого вже там за номером чуття. Де вона була, коли ми ходили цим хребтом уздовж і впоперек? Придумав!

Начальник помирив їх:

— Ось що, хлоп’ята. Чому б і справді вам не зганяти до того квадрата, доки ми приводимо до ладу своє хазяйство? Удвох.

Він знав, куди поцілити. Ігор ладен був іти світ за очі, аби лиш не займатися камералкою, — суперечка всохла на пні. Другого дня, деручись слідом за Миколою козячою стежкою, він почувався щасливим хлопчиськом, який втік з нуднючого уроку.

Звідки взялося це почуття? Воно не боялося тверезого аналізу, втоми, порожніх розмов і навіть відстані. Здавалося б, навіть коли їхня партія повністю згорнула свою діяльність і, здавши в господарство узятих напрокат коней, покотила автобусом до залізниці, незрима ниточка все одно тримала б його на припоні в цих гір, вимотуючись із захованого в надрах клубочка. Нічого собі клубочок! Міг поклястися, що то було величезне родовище, й відкрити його — рідкісне везіння, яким може похвалитися небагато геологів. Ніби якийсь нерв озивався в ньому на невидиме випромінювання: холодно — тепліш — іще тепліш… жарко! Але чому прилади майже нічого не показують? Якась особлива аномалія, чи що?

— Ти задоволений? — спитав Ігор, сідаючи на плаский камінь у затінку гори, що низько нависала над стежкою. — Що там твоя інтуїція — мовчить? Пора б уже й відпочити.

— Може, й задоволений, — повільно сказав Микола і несподівано для себе додав:

— Слухай, ти відпочинь тут трохи, а я все ж таки зазирну за он той шпиль. Зазирну й хутенько повернуся.

— Про мене… — Ігор витягнувся на повен зріст, підклавши під голову рюкзак, і запалив цигарку.

Микола зрадів, що він так легко відстав. Те, що вони всі разом шукали стільки днів, аж дихало на нього жаром, хотілося скоріш лишитися на самоті, віч-на-віч із таємницею, яку мали йому відкрити гори. Дивовижна розпростореність, що її відчував у собі звідтоді, як врятував голуба, робила тіло майже невагомим, а рухи напрочуд точними: незчувся, як вибіг на невеличкий перевал. Зблизька шпиль був масивний й не такий гострий, як здавалося здаля.

Внизу лежала весела полонинка, посеред якої стриміло щось подібне до колони античного храму. Знайоме урочище — він уже підходив до нього з протилежного боку й чомусь одразу загубив дорогу: здавалося, що й кущ деревовидної півонії на виступі ущелини, й рожевуваті, размаяні вітром по траві пелюстки йому примарились, як білий камінь, що з’явився серед хмар у промінні призахідного сонця.

Видовище й зараз було фантастичним: тримаючись за шпиль, Микола нахилився, стараючись запам’ятати всі деталі, й раптом помітив червону ниточку струмка, зав’язану навколо схожого на колону каменя. До нього вела звірина стежка, що тягнулася із буйних кущів багна на схилі: спуститися вниз було зовсім легко.

Червона глина, налипнувши на долоні, мовби пофарбувала їх у ритуальний колір якогось таємничого дійства. Не обтираючи рук, Микола сів на траву, з насолодою вбираючи в себе прохолоду.

От і знайшов. Припавши вухом до землі, він тепер може вловити биття залізного серця хребта, яким вони сходили уздовж і впоперек. От і знайшов… Чи не була передчуттям цієї ось хвилини та радість, що цвіла в ньому останнім часом?

“Знайшов ти, а почесті, а премії, а нагороди будуть усім і насамперед начальнику експедиції, — майнула раптом думка. — Це справедливо?”

“Звичайно, справедливо, бо ми разом шукали”. Але чужий, надто тверезий голос не вгавав: “Досі ти був рядовим геологом, якого із столичного вузу послали у глушину, тільки щасливий випадок може вивести тебе на дорогу життєвого успіху. Який це мізерний шанс — щасливий випадок, та ось він усе ж таки трапився — й що буде, коли ти не скористаєшся ним сповна? Ти загубишся серед сіряків, і проживеш своє життя тихо й непомітно, і будеш у тому винний сам, бо до везіння треба ще розуму та життєвої тактики”. “І що ж робити?”

“Та дуже просто! Нехай начальник пише свою доповідну, а трохи згодом напишеш і ти свою…” “Це майже підло!”

“Ну-ну… Той, хто прагне успіху, так категорично не висловлюється. Просто — розважливо…”

— Миколо! Де ти там? Миколо-о!

Луна, відбившись від скель, заметалася поміж кам’яними стінами й врешті, знайшовши вихід, закотилася в далеку звивину ущелини. Страх, що й товариш може завважити серед трави червону ниточку джерельця — явну ознаку покладів залізної руди, — погнав Миколу вгору вузеньким коридором поміж кущами багна.

— Добряче це в тебе виходить — стрибаєш, як гірський козел, — сказав Ігор, подаючи руку. — Здорове серце… То що — вертаймося?

— Вертаймося, — полегшено зітхнув Микола.

Належало б позначити цей маршрут на карті, але далекоглядний переможець у боротьбі з самим собою стримав його. А нащо, власне! Прив’язана до його нервів незрима ниточка висотувалася із залізного клубка, захованого в гірських надрах. Ниточка Аріадни у лабіринті із звіриних стежок та випалених сонцем скель.

…Стежка попереду світилася, немов полита фосфором, і Микола перегнав товаришів. Могутній потік радості, що, здавалося, струмував над цілою землею, ніс його, немов пушинку кульбабки: міг іти і день, і два, не спиняючись, весь розчиняючись у насолоді від того, що дихає, що живе, що світ набув незнаної раніш об’ємності, й за кожною лінією вгадується нова, ще гармонійніша, за кожною барвою — ще соковитіша.

— А цього ламу темним не назвеш, — вже далеченько пролунав Ігорів голос. — Я не здивуюся, дізнавшись, що він по бібколектору виписує собі всі найновітніші видання.

— Таж має доволі часу — чому б і не зайнятися етнографічною роботою, — відповів Іван Кирилович.

— Як ви гадаєте, він справді вірить у Дар Оріона? — спитав Ігор.

— Навряд чи…

Микола спинився, пригамувавши щасливе відчуття польоту. “Нічого ви не розумієте, — подумав він. — Ще й як той лама вірить!”

Микола вже й сам повірив. Чому б тому маленькому диву й справді не акумулювати космічні випромінювання та не підсилювати в якийсь поки що незбагненний спосіб творчі здібності того, хто його знайшов? Чи ж мав він ці чудові властивості до того, як підняв довгастий, у тріщинах, схожих на старовинні письмена, камінець? Був звичайнісіньким хлопцем, а тепер ось став подібний до смолоскипа, що тихо палахкотить, розкидаючи навсібіч світляні одблиски. Йому впокориться усе, чого торкнеться його рука, він знайде нове родовище, а коли захоче, напише прекрасні вірші або ж намалює картини — стане тим, ким схоче стати, й скрізь досягне висот.

“Більше ні слова про послання Оріона нікому, — озвався в ньому вже знайомий тверезий голос. — У вищому дарунку немає особистої заслуги, а феномен викликає водночас і цікавість, і недовіру, як і все, що відхиляється від норми. Та й хто тобі повірить, окрім буддистського лами? Тим часом — ти відчуваєш? — Дар Оріона підсилив у тобі й практичні здібності. Добре, що ти не роздзвонив одразу про родовище, ось начальник відішле свою депешу — й тоді настане твій час. Ти маєш найкоротшим шляхом досягти того, до чого люди йдуть ціле своє життя, ти маєш встигнути набути такого авторитету, щоб багато важити й тоді, коли ненароком втратиш феноменальні здібності…”

— От і спустилися, — вже зовсім близько мовив Іван Кирилович.

Раптом Микола помітив, що стежка згасла. Він звів голову шукаючи хмари, але небо лишалося чистим. Просто над ним сяяв місяць, великий і лячний у своїй яскравості.

Вранці Микола прокинувся з відчуттям страшенної втоми й якогось лиха, що зненацька його спіткало. Спробував звестися, але головний біль знов вклав ного на похідну надувну подушку. На порозі намету сів Ігор і сказав:

— Але ж і сплюх ти! Щастя твоє, що начальник сьогодні оголосив вихідний.

— Дай мені спокій, — попросив Микола. — Дай мені спокій.

— Та можеш спати скільки завгодно, от тільки… Чомусь у мене з голови не йдуть розмови про той небесний камінець. Чи справді знайшов щось подібне, чи просто хотів нас розіграти?

— Немає у мене ніякого камінця. Будь ласка, принеси з аптечки анальгіну, бо в мене увесь кінчився.

Коли Ігор подався по ліки, Микола підтягнув рюкзак і намацав у ньому залізну коробочку з сувенірами. Великий, вишневого кольору сердолік, халцедон із дивовижними розводами, шматок золотавого нефріту…

Сірого, схожого на засохлий горіховий стручок камінця не було. Там, де лежав, на кришці лишився ледь помітний слід. “Чого ж це я не позначив маршрут? — з тихим відчаєм подумав Микола. — Як же тепер мені його знайти?”

Десь недалеко рівно і потужно билося залізне серце великого хребта, але ніщо в ньому вже не озивалося…

Дмитро Глушенок ЛЕГЕНДА ПРО КИЯ Оповідання

…І тоді з президії зборів почулося:

— А ви, професоре, як вважаєте: князем чи перевізником був Кий?

Мені пригадалося, що таке запитання виникало і кілька століть тому.

Із щоденникового запису професора М. І. Валаєнка від 25 травня 209… року

Над морем — безхмар’я, висока блакить і сонце, що швидко забирається вгору, до зеніту. В гирлі Дунаю стояв густий туман, коли князеві люди споряджали свої лодії. А сивобородий князь, незважаючи на вік, легко ходив уздовж берега, підбадьорював дружину і веслярів: “Такий туман віщує погожу днину. Білими лебедями попливемо до Царгорода — тихим морем, без бурі й грози. Мабуть, умилостивили жони наші щедру Мокош[1] гарними рушниками і не в гніві на нас Сварог[2] за діла і наміри, що покликали в цю далеку дорогу”.

Дужо гребли веслярі, стругали воду лодії, відгортаючи хвилі; милувався князь силою й вправністю воїв і порадників, які дружно налягали на весла. Їхні широкі рухи, молодеча зухвалість на обличчях (“Дивись, князю, як легко долати шлях по морю!”) розхвилювали його, руки вже не хотіли спокійно лежати на колінах; тоді він круто повів плечима, що й сива борода заворушилася, і, стрельнувши очима у Валая, сказав:

— Дозволь, сину Мілія, взяти твоє весло. Від сидіння мліє тіло моє і кров холоне. Хай потруджуся трохи, а ти спочинь.

Засоромився Валай — незручно стало. Може, це князь жаліє його — наймолодшого в дружині? Але ж він зовсім не стомився. А силою вже мірявся з багатьма воями і здужував їх у грі-двобої. Тільки ж князеві не став заперечувати, мовчки поступився місцем, спостерігаючи, як пожвавішали веслярі, заохотилися, і князь старався не відстати у різких і дружних помахах, їхня лодія попливла швидше від інших. Тим часом сонце відгострило промені, з високості почало ще дошкульніше шпигати тіло. У гребців залисніли спини, смага зліплювала губи, хотілося пити, а старий князь нахилявся вперед-назад, наче й не висіло над ним Троянове[3] світило.

Побарилася втома, а все ж з’явилася. Князь знову покликав Валая, і той з радістю схопився за весло, бо сором за своє ледацювання жалив гірше від проміння. Тепер уже державні розмисли обсідали князеві голову, що аж хилилася на груди, а він не помічав того, як не помічав і гребців, які без упину гнали свої лодії до Царгорода.

“Чи то вже важко здогадатися мені, чого так настирно запрошує в гості імператор Юстиніан? Зустріне з почестями, як друга і брата. Бо хоче мати спільника… Бо думає про свою державу. А хіба я не думаю про свою? Слава Сварогові, місто добре захищене горами, лісами і ріками. Тільки ворог підступніший за дикого звіра, проникне хащами, припливе водою, вилізе на найвищу вершину. Треба, треба дбати про власну міць і про оборону. І ще на далеких підступах зустрічати ворога, а не тоді, коли він вдереться у твій дім. Захоче, звісно, захоче Юстиніан[4] намовити мене супроти склавинів, турбуючись про свою безпеку. Якщо вже згоду на дружбу даватиму, то хай по дружбі передасть мені Турріс[5] на Дунаї і ближні землі, щоб сила наша звіддаля ворогів лякала… Ми ж імператорові маємо чим догодити, землі наші багаті, торгувати з нами — діло праведне і розумне. І в дружбі добрій жити, може, й справді нам велено…”

* * *

Ще не зійшли зорі з нічного неба, хіба ледь зблідли, а Кий непомітно зник з княжого двору, майже наосліп спускався з гори, хоча ноги відчували знайому стежину. Внизу, де стояли густі хащі, заклякла така темінь, що Кий на мить зупинився, глянув на зорі і визначив: до світанку таки недовго. Поки перепливе Данапр[6] і покладе дарунки біля священного дуба,[7] вже й збереться люд на тому березі. В одній руці тримав спис, у другій ніс пожертвування — смажене м’ясо вепра: вчора разом зі Щеком вполював його.

З хащі війнуло сирістю, поруч злякано стрепенулися сонні птахи — голосу не подали, знову зачаїлися в гущавині. Скоро опинився біля Почайної, яка визбирувала і клала на дно останні зорі. Виплетені з лозової кори постоли намокли, але ноги не відчували холоду. Кий перекинув човен-довбанку, прив’язану до молодої вербиці, взяв одяг, в якому рибалив чи полював, і відштовхнувсь од берега. Стояв, не боячись, що верткий човен може перехилитися; тихо, без сплеску, кермував упоперек течії. Почайна вистелилася поміж дубами й вербами, наче в’їжджена дорога, текла повільно, мовби й не мала бистрини, а лагідно тулилася до суворого батька Данапра.

Кий залишив довбанку в прибережному лозняку, навіть не прив’язавши. Став поспішати — схід яснішав і рожевів. Уже не шукав очима знайомої стежки, а йшов навпростець, аби швидше дістатися Данапра. Відчував збудження, як завжди перед тим, коли брався за весла, щоб здолати широчінь могутньої ріки. Прихована сила починала лоскотати м’язи. Для Данапра він з братами Щеком і Хоривом змайстрував інший човен, великий і міцний, щоб не могли перекинути ніякі хвилі, коли гніватиметься ріка, а Кий схоче випробувати свою вдачу.

Цього човна він ледве зіштовхував з піщаного берега, зарослого кущами шелюги. І вже не з такою легкістю, як довбанку на Почайній, розганяв його на воді. Однак мав від того неабияке задоволення: напружувалося все тіло, як човен виходив на бистрину і треба було не дати йому спливти донизу. Тоді загрібав майже супроти течії, і мовчазна боротьба могла тривати довго — аж до виснаження. Але сьогодні Кию не доведеться вивіряти свою силу, він хотів якомога швидше перепливти Данапр і вже пішки дійти до священного дуба. Потім забере Мілія, який напевне ж узяв на торг до князевого міста ті вироби, що дуже хвалився ними перевізникові. Мілій — великий майстер. З дерева і кісток тварин, з піску і глини вміє виготовляти іграшки і посуд, якого не мають навіть заморські гості. “Мілія треба було б запросити до свого двору, хай би навчав людей моїх гарному ремеслу”, — думав Кий, дужче й дужче розганяючи човен.

На галявині, де стояв дуб, вже було світло, темінь сховалася між дерев, і зорі зникли в небі, лише найяскравіші блимали ще осиротіло. Десь за деснянськими луками і лісами поспішливо викочувалося сонце, засвічувало над землею новий день. Кий легко розпізнав вепрячі ікла, вбиті у стовбур дуба, — вони біліли рівними рядами аж під гіллям, що шукало простору в своєму могутньому зрості.

Потім устромив спис у землю, поклав дарунок священному дереву і рушив назад. Мілій і ще двоє чоловіків уже стояли біля човна.

— Трояяової ласки тобі, Дане-перевізнику, — сказали радо й заметушилися біля виплетених із лози кошиків.

— Вам теж погожої днини і багатого торгу, — відповів на вітання. — Чим звеселите людей князевих і гостей заморських?

— А вони вже прибули? То зможемо й ми подивувати жон та дітей наших гостинцями незнаними? — пожвавішав Мілій.

— Чужий товар купуйте, але й своїм хваліться, — усміхався перевізник, ладнаючи весла в уключини.

— Гарний товар не вимагає словесної оздоби, — відповів Мілій. — Те, що не соромно показати, негоже вихваляти.

— А показати є що? — Перевізник уже правив на середину ріки. — Вчора моя сестра бігала на торг, бачила крам візантійців. Каже, злота й срібло очі сліпило, таких прикрас ще не було ні в кого.

— Ото, Дане, я теж дещо задумав, — обізвався Мілій, обережно тримаючи на руках чималий згорток. — Піду до князя вашого, про срібло-злото говорити буду… Хочу сам спробувати кувати-плавити. Здається мені, що змудрую вироби не гірші від заморських. Не ті, що з піску і глини…

Знизу, від гаїв і річок, дмухав легковій, веселе сонце наближалося до гір, до князевого двору, де по обидва боки високої горожі більшало руху, пожвавлення, — заворушився люд у денному клопоті. Тепле проміння й ранковий легіт пестили обличчя Либеді, вона мружилась, а вії тремтіли, бо зблиски роси на листі, травах і квітах зманювали очі — аж боляче ставало. Зарошений і стомлений піднімався Кий крутою стежкою, подеколи поривався бігти, але вчасно стримувався: в руках був Міліїв подарунок, отой чималий згорток, який він боявся поставити на дно човна поміж лозових кошиків.

— О князю-брате! — зраділа Либідь, кинувшись назустріч. — Ти знову не ночуєш удома? Де, як приблуда, сновигаєш — в лісах чи горах? Тільки сонце навертає тебе додому. І що за одяг на тобі, князю?

— Ну, ти ж упізнала мене, сестрице, навіть у такому вбранні. Приймай дарунок!

— Невже ти з торгу? Не соромився піти на люди в оцім лахмітті?

— Не гнівайся, сестро. Скажи направду, чи до вподоби амфора?

— Ой, справжнє заморське диво! Тільки мені… навіщо? Лише у княжім домі їй, брате, місце.

— Повіриш, сестро, не з-за моря — з-за Данапра, з того берега, що нам видніє дібровами, привезена ця амфора. Живуть там рукодільці-майстри, яких ми гаразд не знаємо. На ганьбу свою. Тим часом, як діти, радіємо всьому, що прибуває знизу Данапром. А треба честь і славу землі нашої не тільки зброєю відстоювати, а й умінням виготовляти з бронзи, каменю й глини речі, які звеличують дух та розум людський.

Однак думи князеві в кілька наступних днів снувалися навколо високих запросин. Прибули з Візантії гордливі посли, передали бажання імператора Анастасія Декора відвідати його славний Царгород і повести розмову про свої землі і землі сусідів, про оборону від ворогів таємних і відомих. Вирішував князь: негайно збиратися чи зачекати, добре зваживши, на яку угоду пристати, а що заперечувати, піклуючись про майбутнє своєї держави.

Несподіваний гамір почувся за стінами князевого двору, а насторожили Кия сердиті вигуки, схоже було, що лютує юрба. Він заспішив до воріт, але його наздогнав один з князевих охоронців, захекано проказав: “Смерті… смерті хотять йому люди твої… Полював у священній діброві[8]…” Знесиленого незнайомця майже тягли по землі — той не міг ступати, певне, його вже нестямно били, поки штурхонули до князевих ніг.

— На вогнище його! Кари Сварога! — не стихали гнівні голоси.

— Хто ти? — спитав Кий, піднісши руку, щоб змовкли в натовпі.

Чоловік поволі підводився на ліктях. Коли ж, трохи відкинувши голову назад, глянув перед себе, ледь чутно простогнав:

— Да… Дане… Князю…

— Ти, Мілію?! Чим завинив цей чоловік? — запитав Кий.

Серед розгніваних людей виникло замішання: “Князь знає його… Хто він? Звідки?” Той же охоронець знову пояснив:

— Його впіймали у священній діброві біля Почайни, недалеко від бога Велеса[9]… Він убив там ногопрудку кізку…

Мілій опустив голову, глухо мовив:

— Я влучив її стрілою далеко від священної діброви… Вона тікала поранена… Я біг за нею… Я незчувся, коли опинився там…

— Встань, Мілію… Я вірю тобі, — сказав князь. — Допоможіть йому, — звернувся вже до своїх охоронців. — Якщо матиме сили повернутися додому сьогодні, відпустіть. А кізку… хай теж візьме собі.

— Милостей Троянових тобі, князю, — схвильовано шепотів Мілій. — Я повернуся додому… Тільки посиджу трохи… тут., під деревом. Валай, син мій, захворів… М’яса йому хотілося, коли я вранці пакувався на торг…

— Добре, Мілію, дивися за сином. Скільки літ йому — синові твоєму?

— Десять, князю. Гарний син… Рукодільний…. Уміє багато…

— Батько навчає? Гаразд, скоро обох вас покличу до свого двору. — Князь зняв з пальця срібну каблучку, подав її Мілію. — Візьми синові. З нею він може будь-коли з’явитися до мене, ніяка сторожа його не перепинятиме…

Валай з’явився до князя через багато літ — дужим юнаком, з обличчя таки схожим на батька. Сумну звістку вислухав Кий: однієї зими загинув Мілій. Трагічно скінчилася його риболовля — лід провалився, і врятувати чоловіка ніхто не зміг. Але Валай пам’ятав батькові слова: у скрутну хвилину звернутися до князя, а ще краще — проситися на службу до нього.

— Ти щось затямив з батькової науки? — перегодя поцікавився Кий. — З гончарства хоча б…

— Батько дуже хвалив мене. Казав навіть, дещо я вмію робити краще… Коли дозволите, я покажу тут, на ваших очах…

— Вірю тобі. А на човні плавав із батьком?

Валай густо почервонів:

— Ви хочете знати, чи вмію робити лодії, веслувати…

— Та ні, для лодій маю своїх гарних майстрів. Коли ж добре веслуєш, візьму з собою, — у Візантію пливти треба.

— Мене… у Візантію?! — Застугоніло серце у грудях Валая. — Я на веслах чи не щодня… У нас кожен міг би з вами по Данапру…

— А по морю? — усміхнувся Кий. Валай зашарівся, мовчав: яке те море — не уявляв. — Ну, нічого. Наш Данапр — як море. Коли плавав по ньому, то й по морю Чермному[10] зможеш вести лодію. Тим більше, що будемо не одні. В дружину свою беру тебе, Валаю…

* * *

Лодії пливли по морю, а сонце ніби зупинилось над головою. Кий милувався своїми воями і порадниками, що дружно загрібали веслами, потай співчував їм, адже спека підсилювала втому. Дуже старався Валай, і князь радів, що взяв із собою хлопця. Ні, не ще один весляр йому був потрібен… З ним пов’язував свою давню мрію, яку в “перевізника Дана” колись збудив талановитий Мілій. За іншими клопотами не спромігся забрати майстра до свого двору, як і не скористався тоді запросинами Анастасія Декора. Тепер новий імператор Юстиніан покликав до Царгорода. Не став відкладати подорожі… І Валай нагодився вчасно. Нехай придивиться до роботи візантійських майстрів, долучить до батькової науки щось ві них. Це не зашкодить…

“Не зашкодить Валаю і державі нашій, що на горах Данапрових стане наймогутнішою з-поміж близьких і далеких сусідів, — подумав князь і гляеув поверх голів своїх мовчазно-впевнених дружинників. Здалося князеві: на горизорті, наче з марева, виростав ще незнайомий Царгород.

Віталій Забірко СТОРОЖОВИЙ ПЕС Оповідання

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку і в тропічну зливу, в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежки, протоптаної серед прибережного каміння, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, він крокував навколо острова.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі, гостроносі черевики з самонаростаючою металоорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, які траплялися на його шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Мариновані огірки випорскували із скляних; пластмасові тріскалися пивом і лимонадом; з бляшаних, іржавих і новеньких, вичавлювалася риба: шматками і ціла — у прованському маслі, томатному соусі, власному соку, у вині, червоному і білому, пряного соління. Вихлюпувалися компоти і джеми, хрустіли краби, бісером розсипалася чорна ікра. Коли на його дорозі виникала велика бляшана банка з жовтою наклейкою, десь глибоко у свідомості зринала думка: “І чому я досі не куштував ананасів? Хай навіть консервованих…” Наступав на банку, вона чвиркала сиропом, і йшов далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

В п’ятдесятиградусну спеку, крізь безперервну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

Барт лежав долічерева на скелястому майданчику, шорсткому і теплому. Насолоджувався теплом, відчуваючи усією шкірою, як випаровується морська вода, що наскрізь просолила його, сверблячи в подряпинах і ранах, а він нарешті вперше за сім днів може спочити. Усе це було сном. Кепським сном. З аварією корабля, самотністю, голодуванням… Боже, хоч би на острові хто-небудь жив! Він уявив, як підведеться і піде в село. Як нап’ється там кокосового молока. До одуріння… Тільки б на острові хто-небудь жив.

Барт підвів голову і побачив: прямісінько перед ним, кроків за чотири-п’ять, на краю майданчика стояла байка персикового соку. Найзвпчайнісінька. Бляшана. З синьою етикеткою, намальованими на ній персиками і склянкою жовтогарячого, густого соку. Не повірив собі. Галюцинація. Крутнув головою, але банка не щезла, не розчинилася в повітрі, і тоді він повірив, що вона є, і навколішки, здираючи коліна, кинувся до неї.

Барт уже майже схопив її, але раптом чиясь тінь в два скоки наздогнала його і нога, взута в гостроносий черевик, вибила банку з рук. Банка вдарилася об один виступ, другий, на третьому бризнула соком і потім, поступово уповільнюючи падіння, покотилася по схилу. Барт провів її поглядом і лише тоді підняв голову. Над ним стояв голий — в черевиках та ще якійсь пов’язці на стегнах — абориген. Барт сів.

— Нащо ти це зробив?

Тубілець навіть не поворухнувся. Стояв як укопаний і, здавалося, навіть не дихав. Смаглява його шкіра виблискувала металом, очі втупилися крайнеба, скляні і тьмяні, а з чіивота ледь помітно випинався крізь шкіру прямокутник еволюційної скриньки.

Симбіот… Барт здригнувся. Він одсунувся і притулився спиною до скелі, бо його занудило, наче побачив протез на голому понівеченому тілі.

Форма, подумав він. Форма. Єдине, що залишилося в тобі від людини. Та ще тінь.

— Що ти робиш тут, на острові? — знов озвався Барт.

Робот повернув голову і подивився на нього байдужими скельцями очей.

— Стережу продукцію Об’єднаної консервної корпорації, — відповів мляво і показав униз, в улоговину.

— Що? — не зрозумів Барт і придивився.

Те, що він спочатку сприйняв за ряботиння в очах, було насправді велетенською, фантастичною купою різнобарвних банок. Доки він, ледь притомний, видирався сюди, на скелі, якомога далі од розбитого човна, від океану який солоною медузою ще плюскотів у нього в животі він бачив перед собою лише кола, тільки різнобарвні кола…

Банки були повсюди: на скелях і в улоговині, в тріщинах, на валунах і під ними — розбиті, роздавлені і непошкоджені, блискучі й іржаві. А над усім цим синьо-зеленою віхолою кружляли міріади мух. Вони жиріли і плодилися, катастрофічно розмножуючись на найкращих консервах світу, але вряди-годи налітав шквал і відносив їх в океан за багато сотен миль, рибам на поживу.

Конвейєр. Сучасний біологічний автоматизований конвейєр. Що відповідає усім світовим стандартам. Мушина ферма.

Барт облизнув губи. Сухим язиком.

— Слухай, — промовив він і замовк. “Усе це даремно”, — журливо защеміло серце. Він знов облизав губи. — Послухай-но, — горло здавив кашель. Просипів: — Дай мені банку соку… Одну. Лишень одну… Я візьму, гаразд?

Симбіот мовчав.

— Якщо ти… О я не задаремно… я не просто так… Я заплачу… Я добре заплачу!

Барт його дурив. У нього не було нічого, крім чудом уцілілого складаного ножика. Робот ніяк не реагував на його благання, немов знав про це. Непорушно стояв, підзаряджався, підставивши сонцю широку лискучу спину, і відкидав на землю людську тінь.

Барту стало моторошно. Цей острів на рідній, любій Землі загрожував йому загибеллю від спраги. Серед такого багатства… Він до болю стиснув у кишені ніж. І відпустив. Збагнув: це не зброя. Барт відвернувся і почав роздивлятися улоговину.

Острів був вулканічного походження, про що свідчила форма улоговини — колишнього вогнедишного кратера.

Барт ковтнув неіснуючу слину. Онде летіла банка з соком, об цей виступ, об той і… Він здригнувся і глянув на робота, потім знову на виступ, де мокріла пляма персикового соку. В скронях гупала кров, тремтіли руки. Спокійно, спокійно. Заспокойся, сказав він собі.

— Ти один тут, на острові? — запитав симбіота.

— Один.

Відлягло. Не поспішай, не квапся, наказав собі. Продумай усе гарненько. А тіло тремтіло, мов у пропасниці. Він розрахував наперед, що мусить робити, і, вибравши банку, яка стояла над крутосхилом, кинувся до неї. Симбіот блискавкою рвонувся слідом і ногою вибив банку з-під рук. Ударив майстерно — вочевидь, грав у футбол, коли був людиною. І тоді Барт штовхнув його у спину.

Тремтячи всім тілом, ухопив першу-ліпшу банку і встромив у неї ножа. Це були консервовані яблука в теплому, липучому сиропі. Він пив жадібно, не помічаючи, що порізав губи рваним краєм банки, притримуючи долонею яблука, які лізли в рот. Нарешті відкинув банку. Пити хотілося ще сильніше. Побачив трикутну ластикову пірамідку з пивом. Обпікаючи руки, зірвав з неї розжарену сіточку термі. “Нічого, — пробурмотів, дмухаючи на пальці, — тим холодніше буде пиво…” — і надрізав краєчок. Пиво було крижаним — зуби ломило.

Зрештою він погамував спрагу. Приліг у затінку й байдужим поглядом оглянув улоговину. На осипу з-під великого валуна стирчали ноги в гостроносих черевиках. Барт подивився на свої побиті, подряпані ступні.

Було жарко, його обійняла лінива млість, і він поринув у напівдрімоту. Навіть не одразу почув, як над островом з’явився транспортний контейнер з яскравим жовтогарячим написом на борту.

Серце тьохнуло, він підхопився на ноги… і збагнув, що контейнер автоматичний. Він зависнув над улоговиною, з гуркотом розломився навпіл і вивалив на скелі купу консервних банок. Потім розвернувся і полетів назад. Сподіваючись на чудо, увесь цей час Барт вимахував руками і кричав, намагаючись привернути увагу бездушного апарата. Намарно. Цяточка контейнера пропала на видноколі. Він сів. Боліли ступні.

— Чортова автоматика! — ухопив банку, що потрапила під руки, і з усієї сили пожбурив її в провалля.

Туди, де стриміли металеві підошви.

Барт обережно спустився до понівеченого тіла симбіота. Стягнув з ніг черевики, взувся в них і присів на валун.

Побачив неподалік неушкоджену еволюційну скриньку. Зло всіх зол. Нахилився, обережно взяв у руки. Вона виявилася неважкоою, наче з дерев’яного бруска, і теплою.

Приспали цього бідолаху або напоїли, — зринуло на думці. Чи оглушили… Хоча навряд: проламаєш череп — “сировина” стане непридатною… Тицьнули скриньку в живіт і, будь ласка, скоро перед вами готовий робот. Запрограмований, вузькоспеціалізований. Симбіоз машини й людини. Дешево й надійно. І хай забирається до біса Паризька конвенція з її забороною подібного виробництва.

Барт зітхнув і обдивився. Кругом чорні з червонястим вилиском базальтові скелі. Схоже на каньйон у Нью-Мехіко, подумалось, тільки немає рослинності…

Нараз він почув, як у старезному бунгало з тихим скрипінням прочинились двері. То, продираючи заспані оченята, вийшов Джіммі. Зараз він підкрадеться до Барта ззаду, зненацька стрибне йому на шию, повалить, і вони, регочучи, вовтузитимуться на землі.

Хмільно вдарило в голову: “Синочку!!! Любий мій, рідний синочку!”

Простяг руки, міцно обійняти його голову, притиснути до себе…

Барт зірвався на ноги, впустив еволюційну скриньку… і Джіммі зник. Він ошелешено завмер.

Обійняти… притиснути до себе…

Його пронизало холодом. Еволюційну скриньку — в живіт!

Барт позадкував. До дідька все! — і побіг.

Щохвилини озираючись, немов у гарячці, ковзаючи на виступах, видирався крутизною. А перед очима стояло веснянкувате, з сірими, радісними бісиками очей і білозубою, без верхнього і нижнього передніх зубів, посмішкою обличчя його хлопченяти.

Врешті Барт спинився і впав, закривши очі долонями, в гарячу, іржаву куряву.

— Йди геть, іди геть, геть… — благав, скрегочучи зубами.

Відпустило.

Він перевернувся на спину. О, як йому погано! Наче вискочив з бетономішалки. Пекли зранені ноги, гуділо в голові, вивертало нутро. Краєм ока зиркнув униз, де виднілось тіло симбіота. “Надто легко дісталася мені перемога”, — подумав і здригнувся. Уявив собі, як еволюційна скринька всотується під ребра.

Консервні банки давили в спину. Барт посовався трохи, — не допомогло. Він сперся на лікті, огледівся. Консервований горошок, томатний сік, тунець у власному соку, бляшанка з натуральною чорною ікрою.

Барт посміхнувся, йому ще не доводилося нею ласувати! Узяв банку, покрутив у руках. На етикетці над об’ємним зображенням бутерброда з ікрою переливалися слова: “Зроблено на Землі. Об’єднана консервна корпорація”.

Зітхнувши, він поставив банку на камінь трохи вище. Усі ці сім днів він харчувався сирою рибою, яка спливла на поверхню, коли тисячотонний корабель, надсадно ревучи, провалився в океан і щез у безодні. На самий спогад про щось риб’яче йому вернуло з душі.

Купи, гори консервів скидаються на острів, наче на смітник, гниють, розкладаються, годують бридких синьо-зелених мух. А тим часом…

Коли вони стояли в порту Сігелли, робітники станцитових копалень, доведені до відчаю убогою низькокалорійною їжею з гранітного бамбука, цингою і шлунковою пліснявою, вчинили бунт. На Корсумі-4 старший механік корабля Жолій Ха Грего брав із виснажених старателів пригорщу діамантів за кожну банку… Тепер ти, Жолію Ха Грего, лежиш десь на дні, обнявши валізу, повну діамантів, і вже ніщо тобі не кортить.

Барт зітхнув. У Всесвіті тисячі людей мруть від голоду тільки тому, що Консервна корпорація не бажає знижувати ціни на продукти. І ніхто не дізнається, що надлишки викидаються сюди, бо міжконтинентальні пасажирські траси пролягають вдалині від острова, а для випадкових відвідувачів, як ось ти, Барте, є страхопуд, якого можна легко зіпхнути у провалля, щоб він, за винятком, ясна річ, еволюційної скриньки, розбився, і ти, звісно, рухомий цікавістю, піднімеш її. І тоді являється тобі хтось з твоїх рідних чи знайомих і ти раптом збагнеш, що страшенно його любиш, обожнюєш до нестями, і тобі шалено закортить обняти дорогу людину…

Якщо гарненько пошукати, тут, можливо, знайдеш залишки не одного симбіота. І всі вони будуть без еволюційних скриньок. Хоч і не кожному, певно, пощастить зіштовхнути робота в провалля. Не виключено, що за якоюсь із цих скель може лежати відшліфований сонцем і дощами людський кістяк.

З улоговини почувся чийсь крик. Барт здригнувся і прислухався.

— Та-а-ту! — знову різонуло слух.

Внизу, на осипу, радісно підстрибував хлопчик і вимахував руками.

— Джіммі… — з недовір’ям прошепотів Барт і одразу ж заволав: — Я миттю!

Здоровий глузд зупинив його, але він похлинувся щасливим збудженням…

— Я зараз, Джіммі! — і він швидко, з виступа на виступ, почав спускатися вниз, ризикуючи звернути собі в’язи…

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку і в тропічну зливу, в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежки, протоптаної серед прибережного каміння, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, він крокував навколо острова. Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металоорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, які траплялися на його шляху. Томатний сік хлюпав із скляних, пластмасові вибухали пивом і молоком, з бляшаних, іржавих і новісіньких, летіли бризки консервованих фруктів, чвакала тушкована яловичина і фарші із свинини, прискали різнокольорові желе. Коли під ногами траплялася банка з чорною ікрою, у його свідомості зринало: “Я Ще ніколи не куштував чорної ікри…” Він наступав на банку, вона стріляла блискучими глизявими горошинками, і крокував далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

В п’ятдесятиградусну спеку, крізь безперервну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

Олександр Тесленко КОЛЕСО Оповідання

“…Можливо, це все мені просто привиджується. Я марю? Можливо. Я сам нічого не бачив. Я собі це так уявляю. І я сам собі не вірю. Не хочу вірити…”

Була третя година ночі. Двадцять хвилин на четверту по Миколиному годиннику, але він у нього завжди поспішав. Тої ночі вій чомусь не міг заснути. Просто лежав із заплющеними очима, щось його мучило, якась тривога, страх. І раптом — спалах! Яскравий криваво-червоний спалах! Він його побачив через заплющені повіки. І відразу — немов струмом ударило. Перше, що подумалось, — смерть. Смерть прийшла. Крововилив у мозок? Зупинка серця? Що? Але розплющив очі і побачив, що кабінет м’яко фосфорично освітлений. Вія лежав обличчям до вікна, а за вікном — туман, густий-густий туман, суцільне молоко, яскраво освітлене чимось ізсередини, з якимись райдужними відсвітами-переливами.

Він миттю підхопився, ніби пружиною його кинуло до вікна, припав до холодної шиби, вдивляючись у моторошну білу відхлань. Не міг нічого збагнути. Що це? Що трапилось? Сон чи реальність? І раптом долинули приглушені звуки… Грому? Вибуху? За вікном щось рокотало, гриміло, мов далека канонада чи ніби йшла велетенська колона танків. Танків? Канонада? Війна! Подумалось так Миколі, і він злякано принишк. Війна… За вікном ледь бурунився молочний фосфоричний вир. І голосне відлуння вибуху. Але… Все було ніби спокійно — не ламалися стіни, не падала стеля.

Він кинувся до радіоприймача й увімкнув його, зробив те якомога швидше, проте в самого було таке враження, що він застиг у просторі, зав’яз у чомусь густому ті липкому. Важко було робити кожен рух, важко було навіть дихати.

Радіоприймач нарешті озвався знайомим Голосом, але слів Микола не міг розібрати, просто не годен був розуміти слова, ніби й взагалі не було ніяких слів, просто звичний спокійний тембр голосу диктора, знайомі заспокійливі інтонації. А потім почалася музика — класична, могутня, здасться, Бетховен. Але Микола не був певен, що то саме Бетховен.

“…Так мені видавалося тоді. Звучання інструментів я не чув, просто розумів, що звучить музика, знайома музика. Я люблю Бетховена. Любив Бетховена. А зараз я люблю тільки свою маму. Тільки її одну…”

Микола не бачив потворного гриба страхітливого ядерного вибуху. Може, його й не було? Але і тої першої миті, і потім було глибоке внутрішнє переконання — відбулося щось страшне, найстрашніше. Він застиг б;ля вікна і не знав, скільки ж минуло часу. Вічність чи одна лише мить? Він ніби поплив проти швидкої течії. Щосили плив, а його швидко зносило. Він плив, задихався і не міг навіть приблизно визначити, скільки ж він виборов у стихії — метр, два чи й добру сотню? І чи варто взагалі пручатися?

Будинок струснуло, але то був якийсь дивний поштовх — дуже сильний, проте нічого не порушилося. Було відчуття, що він падає, а на нього летять бетонні перекриття багатоповерхової споруди, і ніби страшний нелюдський крик розірвав його груди, і біль розплавленим свинцем розлився тілом, і воно затерпло, і вмерло, мов зів’яло. Але він бачив, що стоїть роздягнений біля великого холодного балконного вікна, за яким — біла пустка, біла смерть, біле пекло, але… Панували тиша і спокій, якісь потойбічні благодать і упокорення.

Він змусив себе одягнутися. Це було нелегко. Він перестав відчувати, де земля, а де небо, ніби потрапив у невагомість. Але якось Миколі вдалося знайти одяг. Він довго пригадував — яка ж пора року зараз? Що треба вдягати? Але не міг пригадати. А потім не зміг пригадати — де його діти? Було соромно, але спогади виявились марними. Тільки чітко знав, що дітей зараз немає в помешканні. Вони кудись поїхали? Зараз канікули? Такі довгі канікули? Зимові канікули? Так, зараз — зима. І вчора були сильні морози… Була новорічна ніч… Вже була? Чи ось скоро буде? Але зима — це точно.

Микола вийшов з кабінету, зазирнув до однієї кімнати, потім до другої, заглянув на кухню і в ванну, щоб переконатися — дітей вдома немає. Де ж вони? Але здавалося, що немає часу на роздуми. Треба поспішати. Та не міг пояснити навіть самому собі — навіщо поспішати? Куди поспішати? Проте квапився. Течія його зносила.

Ретельно, дуже старанно він зачинив за собою двері до помешкання, хоча й був переконаний, що вже ніколи сюди не зможе повернутися. Доки дійшов кілька кроків до ліфта, спітнів. Він одягнувся в кожух і шапку, ще й теплу білизну не забув. Адже на вулиці — зима. Всі документи й гроші — в кишені.

Відчинялися й сусідські двері. Він викликав ліфт, і той незабарно приїхав, розчинив перед ним свої двері-стулки, а сусіди попросили трохи їх почекати. І Микола чекав, вдаючи, що дуже поспішає, але сам не знав — куди ж і навіщо? Вийшли Віталій і Гриць, вони були з дітьми. Зачекали Ніну й Віру. Вони вийшли ошатно вбрані, мов на свято.

— Куди це серед ночі? — запитав їх Микола спокійно і поглянув на годинник, але не побачив стрілок.

— Справи-справи, — проказав Віталій і взяв на руки дочку. — Та й ти, я бачу, не дрімаєш?

— Атож, — буркнув Микола. — Ні світ ні зоря, а треба бігти.

— Ти менше язиком плещи… — багатозначно прорік Гриць і озирнувся навсібіч. — У мене таке відчуття, що це наш язик нас веде у могилу… — Кабіна зупинилася на першому поверсі, двері розчинилися. — Дуже вже ми сміливі були…

Микола подумки посміявся з Гриця, незлобиво посміявся і хотів навіть якось його підколоти, мовляв, власної тіні вже боїшся, обережний, аж далі нікуди. Але жило в душі переконання, що справді краще помовчати, і не треба ображати Гриця, його, швидше, варто пожаліти, допомогти йому. Але він не знав, як допомогти Грицеві. Від того аж сльози навернулися на очі. А піт струменів чолом, спиною, під одягом бігли справжні ручаї.

Вони вийшли на вулицю, і кожен пішов своєю дорогою — заклопотано, цілеспрямовано, не прощаючись, не озираючись, і головне, Микола відзначив, кожен пішов сам, навіть діти. Кожен пішов своїм шляхом. Загубився в тумані. Навкруг — молоко. Сліпуче біле молоко, незбагненним чином освітлене зсередини. За кілька кроків людини вже не було видно. Вона розчинялася, зникала. Але нікого це не лякало.

Микола поспішав на зупинку автобуса, як і кожного ранку, хоча й знав-відчував, що на роботу він не поїде сьогодні, а можливо, й ніколи. Він взагалі не міг пригадати — де він працює? Хто він? Піт струменів, і Микола зупинився перевести подих. Уважно придивившись, він раптом побачив, що на маленькому молодому клені, який ріс перед самим під’їздом, є листя. Серед зими — жовте яскраве листя? Він підійшов у густому молоці ближче до дерева. Справді листя. Зараз ще осінь? Але чому? Щойно зустрічали Новий рік… Чи то був минулий Новий рік? Як швидко плине час… Це несправедливо. Це жорстоко. День-ніч, день-ніч, місяці за місяцями, роки за роками. Яке коротке життя. Жовтий листок на долоні став зеленим. Чи то освітлення змінилося? Туман став рідшим і втратив холодну мармурову білизну. Він набув зеленкавого відтінку.

Спека. Микола зняв кожуха, закинув його за плечі й пішов.

У тумані було ніби важко орієнтуватися, однак Микола знав кожен згин вулиці, кожен камінчик під ногами. Він міг іти із заплющеними очима. Було цікаво дивитися, як під’їздить автобус. Його оранжеві фари у зеленкавому тумані горіли фантастично. Це неможливо описати.

Дуже довго під’їздив автобус. На зупинці зібралося досить багато людей, всі дивилися, як він прорізує світлом тунель вулиці, й здавалося, що автобус уже зовсім поряд. Але в тумані важко визначити відстань. Нарешті перед Миколою прочинилися автобусні двері. Ніхто не виходив з машини, і натовп швидко заніс його до салону. Він не встиг поглянути, який номер маршруту, але не хвилювався — до метро йшли всі.

Микола роззирнувся, шукаючи вільного місця. Хоча на зупинці й було багато людей, але він чомусь був переконаний, що в салоні залишаться вільні місця. І не помилився. Чомусь ніхто з пасажирів взагалі не хотів сідати.

— Туман сьогодні. Справжній туманище, — буркнув огрядний здоровань, сідаючи поруч з Миколою і витираючи спітніле чоло. Він також був у волохатому кожусі. — Це ви правильно зробили, що зняли свою шкіру, — розважливо проказав. Микола свій кожух тримав на колінах.

Автобус їхав без зупинок. Принаймні так видавалось, хоча одні пасажири ніби виходили з салону, а інші — заходили, точніше — одні зникали, а інші з’являлися. Врешті машина зупинилася, і хоч водій і не робив ніяких оголошень, Микола знав, що вони біля станції метро. Поквапився. Врешті ступив на землю і побачив, що туман майже розвіявся, а спека стала ще більшою. З неба яскраво світило сонце, пробиваючись через густий серпанок, а довкола…

Він вражено застиг. Довкола — руїни і залишки пожарищ. Вогню не було, але якісь почорнілі, обвуглені останки впадали у вічі то тут то там. Чомусь це зовсім не злякало, навіть зацікавило. Він почав уважно роздивлятися. А спека ставала нестерпною. Поклав кожуха й шапку на перекинуту бетонні урну й повільно попростував до підземного переходу. Шлях перепиняли дві величезні тополі, звалені якоюсь силою біля самого підземного переходу. Видалося, що тополі судомно корчаться, мов живі поранені істоти. Миколі здалося, що він чує, як вони стогнуть і як їм боляче. Підійшов до одного дерева і спробував підняти. Тополя доторкнулася до нього своїм обгорілим гіллям, потім, приймаючи допомогу, обперлася і почала підводитись. Звалена тополя підводилась. Це було їй нелегко, але вона намагалася. А за нею і друга.

Микола почекав, доки обидві старі красуні стануть на повний зріст. Поглянув — вздовж вулиці було багато повалених дерев, і всі вони поволі зводилися.

— От проклятущі ж! Із жиру бісяться! — почувся хрипкий голос за спиною. — Повоювати захотіли, стерво собаче! Ну, ми їм навоюємо! Ми їм джинси на голову натягнемо. Гади! — А потім чоловік брутально вилаявся і довго голосно сміявся.

Дехто розбирав руїни, але таких було небагато. Де-не-де диркотіли невеликі тракторці, снували вантажівки. Але більшість людей заклопотано ходили, строго й ошатно вбрані, з портфелями та робочими папками в руках.

Микола опустився в підземний перехід. Подумалося, що треба зайти у військкомат, адже він старший лейтенант запасу, хоча й не міг пригадати, яких військ, і в мобілізаційному розпорядженні чітко написано, куди і протягом якого часу треба з’явитися на випадок війни. Військовий квиток лежав у бічній кишені літника разом із іншими документами. Але ж яка війна? По радіо передавали музику. Бетховена. Люди спокійно ходять. На роботу? З роботи? Котра година?

— Пробачте, — зачепив він одну молоду жіночку. — Скажіть мені, куди ви так поспішаєте?

Вона подивилась на нього вивчаюче, пильно:

— Вам що, позалицятися приспічило? Приходь, соколику, увечері, чайком пригощу, про життя погомонимо…

— Я прийду. Я справді прийду. Але куди? Скажіть адресу, — мовив Микола, навіщось імітуючи хвилювання.

— Якщо захочеш, то і без адреси знайдеш… — проказала задумливо жіночка. — Та і яка нині адреса?

— А що трапилось?

— Нічого не трапилось… Ніби й нічого не трапилось, а чомусь страшно. До безтями страшно. Я вже забула, коли ночувала вдома. І на роботу ніяк не можу добратися… Страшно… Бракує часу. Я нікуди не встигаю. Я всюди спізнююсь… — проказала скоромовкою, а потім раптом побігла не озираючись.

Микола попрямував підземним переходом до станції метро. Довго вишукував у кишені п’ятака, нарешті вийшов на перон. Поїзд підійшов відразу. Людей у вагонах було небагато.

Йому видалося, що він дуже схуд. Легко дихалось, легко ходилося. І зовсім чомусь не хотілося їсти. Хотілося співати. Але він стримував себе.

Поруч із ним у вагоні сів геть сивий худорлявий чоловічок з гачкуватим носом і улесливою посмішкою, обличчя у глибоких зморшках, а очі великі-великі, блакитні. Він сів поруч і, по-змовницьки штовхнувши ліктем, прошепотів:

— Як житуха, браток? Нормально? Вірші любиш? А у філософії щось петраєш? — Чоловічок благувато усміхався і сторожко позирав навсібіч. — Ось послухай. Це я сам придумав… Людина приходить у цей світ старою і безпомічною, хворою і немічною. Без допомоги лікарів їй часом навіть важко вижити. Утворившись в глибинах землі-матері, людський організм не без складностей видобувається на поверхню, щоб розпочати свій шлях боротьби, шлях радостей і страждань, перемог і поразок… Ти зрозумів мою думку? Що на це скажеш?

— Цікаво. Дуже цікаво, шановний. Але, даруйте, я зараз дуже зайнятий. Дуже.

Микола пересів на сидіння навпроти, де були вільні місця. Чоловічок не забарився пересісти знову до нього, знову штовхнув ліктем:

— Я відчуваю, що ти мене зрозумієш. У твоїй особі я знайду собі спільника. Як ти гадаєш, скільки мені років? — Не чекаючи відповіді, хоча Микола й не збирався йому нічого відповідати і взагалі брати участь у розмові, він продовжив: — Отож! Я цілком пристойно виглядаю. Я дивився на себе у дзеркало. Я прекрасно себе почуваю. У мене зараз світла голова. Скажу під великим секретом — я дуже помолодшав. Мені було вже дев’яносто вісім років, і я вже був геть вижив з розуму. Так-так, я був геть вижив з розуму. Я вже був старим маразматиком. Правду кажу. А поглянь на мене зараз. Ну як?! Нівроку?! Особисто я задоволений своєю зовнішністю і своєю поведінкою. Я дуже помолодшав. Але нікому про це не кажи, бо нас обох сприймуть за божевільних. Цього ще нам не вистачало. Еге ж? — Чоловічок тихенько, якось злорадно захихикав. — Ось послухай далі… Мені щось сьогодні розумні думки лізуть, мов черв’яки на дощ… Слухай, — він майже припав до Миколиного вуха і зашепотів: — Ніхто не знає, що буде завтра. А я знаю. Ніхто не пам’ятає, що було вчора. А я пам’ятаю. Вчора був Великий Хаос. Вчора було засилля машин і нудних академіків-генералів, вчора був день підлості й байдужості, вчора був день всемогутності гадюки, яка не змогла зжерти сама себе, вчора був день щастя, яке по прийшло, був день доброти, якої не діждалися, був день зґвалтованої справедливості, день смерті, яка повернула назад колесо історії. Ти мене чуєш? Час полетів у зворотному напрямку. От лише ще не можу збагнути — чи це лише для мене? Чи для всіх? Дуже цікаво… Тільки чому він так швидко тече, хоч і в зворотному напрямку? От… Люди могли все і не змогли нічого. Люди могли ощасливити кожного, але зробили всіх нещасними. Раби обставин, раби машин, творці бездушності. Люди — це підлі слимаки, що заховалися в залізобетонних мушлях… Ти зі мною згоден?

— Ви також підлий слимак? Навіщо ви ображаєте людей?

— Я? Ображаю людей? Та ти що?! — просичав чоловічок. — Ти гадаєш, я можу образити людей? Людей взагалі неможливо образити! А чому це так, я тобі не скажу. Бачу, що помилився у твоїй персоні. Шплінтуй далі. — Чоловічок підвівся з місця і галантно розшаркався.

Микола опустив погляд і взагалі не дивився в його бік.

Довго їхали, Микола навіть задрімав. Прокинувся від того, що яскраве сонце ллє проміння просто в обличчя. Розплющив очі — їхали безкрайнім степом через море достиглих хлібів. Він пізнавав знайомі картинки природи, бачені вже не вперше, хоча й важко було пригадати, коли й де бачені. Але все було знайоме, до болю, до сліз рідне — і одинока тополя в степу, і пристанційні будиночки з червоної цегли, і далеке озерце в синім ряботинні, і обеліски териконів на обрії. Він уже знав, куди несе його доля. Лише на якусь мить промайнула думка — а хіба це можливо? Хіба так буває? Але відразу ж і посміявся сам із себе. А як же буває? Саме так і буває. Саме так і повинно бути. Він вже не міг дочекатися, коли поїзд зупиниться. Знав, що треба ще їхати, але якби поїзд зупинився, то вискочив би і прожогом, чимдуж біг би й біг, доки стало б сил. Поїздка ставала нестерпною.

Нарешті він дочекався — ось і знайомий вокзал. Розумів, що він тут не був давно-давно, але не вірилось. Ніби ж учора все це бачив, ходив ось цими тротуарами, де спалені сірники й недопалки розкидані довкола урн, де вітер ганяє обгортки від морозива і кидає в очі піщугу.

На пероні — небагато людей. І всі, на диво, ніби знайомі. Він зіскочив на землю, не чекаючи, доки провідниця, набусурмлена розмальована блондинка, опустить приступки. Дістав з кишені сигарету і поважно закурив. За кілька метрів від нього стояв колишній однокласник. Микола повільно рушив до нього і раптом побачив батька, той стояв у затінку розлогої акації біля самого вокзалу, курив і, лукаво усміхаючись, мружачись, пильно дивився на нього.

— Тату!

Речей у Миколи не було ніяких, і він підтюпцем легко подався до батька. Проминав давніх знайомих і подумки відзначав, що немає нікого з товаришів по роботі чи однокурсників, все переважно знайомі ще по школі чи колишні сусіди. Знову запитав сам себе — а де ж вія працює? Який інститут закінчував? Кого з інститутських друзів пам’ятає? Пригадати не міг. Це засмутило. Підійшовши до батька, він лише промовив:

— Як швидко плине час, тату. Правда ж? Просто летить. І стирає в пам’яті так багато важливого, дорогого…

— Нічого, синку. Час летить, але нам до цього не звикати. Ти приїхав, і я дуже радий.

Вони міцно обнялися, стримано, по-чоловічому поцілувалися. Батько — молодий, міцний, красивий, засмаглий козарлюга, йому років сорок п’ять.

— Ти гарно виглядаєш, синку. Ти також помолодшав. Це мене радує.

Вони пішли через привокзальну площу до зупинки тролейбуса. Миколі захотілося підійти до когось із старих шкільних друзів, але подумав: “Нічого, ще буде час. Я ж сюди приїхав надовго. І вони ж не підійшли до мене. Не впізнав ніхто? Невже я так змінився?”

— Цікаво, синку, правда?

— Що саме, тату?

— Життя цікаве… І те, що ми всі почали молодіти… Колись не повірив би, а зараз — ніби інакше й бути не може. Тільки чому так швидко летить час? Занадто швидко. Це погано. Я часто думаю, можливо, це так тільки для нас? Можливо, ми просто з незвички гостро відчуваємо, що час летить нестримно. А вже іншим поколінням, які житимуть після нас, можливо, буде краще? А можливо, і сам час для них ітиме інакше? Ти ж тільки вдумайся — час плине в зворотний бік. Це тільки ми знаємо, бо на власній шкірі відчули… А іншим — це буде природно… Загалом, нам дуже поталанило, синку. Усім нам… Знаєш, коли почалося, я сидів на кухні біля вікна і курив. А воно — як влупило! Я вже думав — кінець! Аж заплакав. Подумав, як все ганебно, бездарно, відчув усю свою безпомічність і беззахисність, своє безсилля активно втрутитися, зарятувати, допомогти… Я вже був геть старий. Я вже не міг навіть зброю взяти до рук. Але, врешті, боротися за мир не обов’язково зі зброєю в руках… Я побачив ядерний гриб над містом, мені наче хто сили додав. Я кинувся з квартири на вулицю і наче зав’яз у чомусь густому й липкому, ніби в казан з киселем провалився… Та що я тобі розповідаю. Ти й сам пережив те ж саме… Пощастило нам, синку. Спасибі, хоч і не знаю, кому дякувати… Я завжди, ти ж знаєш, до науки скептично ставився, нічого доброго від неї не чекав. А ось бачиш, як я помилився. Колись же я чув і читав, що час можна не тільки зупинити, але й змусити текти в зворотному напрямку, та не вірив. А хтось же, якась мудра голова і благородна, думав про це. Хтось тримав своє знання і вміння про чорний день. І от — спасибі, Час полетів назад. Це також страшно, але спасибі. Бо це — життя. Спасибі. — Батько поглянув на годинник. — Ходімо швидше. Ми можемо запізнитися. Побігли.

Вони на ходу заскочили в тролейбус, що вже рушав. За ними лунко зачинилися двері. Микола знав, куди вони їдуть. Біля базару, величезного купола, схожого водночас на приміщення обсерваторії, Капітолію та Ватікану, пересіли на автобус, увіпхнулися в переповнений салон і ще кілька хвилин, притиснуті обличчями до брудного заляпаного скла, дивилися на монументальну споруду критого ринку. Нарешті автобус форкнув, наче кінь, і повільно рушив з місця.

— Треба квіти купити, — прошепотів Микола.

— Обов’язково. Ми там купимо. Там завжди квіти продають.

— Могли б на базарі найкращі вибрати.

— Часу шкода. Ми можемо запізнитися. Твій поїзд, до речі, дуже затримався. Я вже почав хвилюватися. Думаю, що б могло трапитись?

— Ми горіли дорогою… — невпевнено мовив Микола, бо в пам’яті й справді зринув якийсь спогад. — Один вагон загорівся, букса перегрілася… Декілька годин стояли, а потім, сам знаєш, наздоганяти втрачене важко…

Коли автобус зупинився, Микола почав проштовхуватись до виходу, але батько зупинив його:

— Не поспішай. Тут майже всі виходять.

І справді — за хвилину салон спорожнів. Микола з батьком вийшли останніми. Батько дістав сигарету:

— Все гаразд. Можемо трохи покурити, — поглянув на годинник. — А квіти ми он ті зараз візьмемо. Бачиш? — показав поглядом.

Коло самого виходу на цвинтар стара бабуся тримала в руках розкішний букет червоних троянд.

— Доки ти куритимеш, їх купить хтось. Я зараз…

Батько поблажливо і трохи зверхньо розсміявся, утримав сина:

— Наші квіти ніхто не купить. Ти, я бачу, ще не звик. Наші квіти — то наші квіти. І всі наші біди — то наші біди. Я тепер з впевненістю дивлюся в завтрашній день. Я вже не все пам’ятаю, як воно буде. Позабував. Але знаю, що все буде добре. Шити — це дуже добре.

— І всі наші радощі — то наші радощі, — в тон батькові продовжив Микола.

— Саме так, дорогий мій сину. Ходімо, — батько викинув недопалок і запоспішав до бабусі з червоними трояндами. Нараз він зупинився і злякано підвів погляд до неба, вдивляючись у щось примружено. Від яскравого світла сонця його очі сльозилися. — Подивися й ти, синку. Мені здається, що воно почало крутитися трохи повільніше. Чи мені тільки здається?

Микола також поглянув в небо.

— Про що ти, тату?

— Про колесо історії… Про час… Мені здається, що я вже бачу, як миготять спиці цього колеса від старезного вічного воза… Ти бачиш? Ніби трохи вгамовується… Правда?

— То просто сонце, тату.

— Ет, сину, ти вже геть здитинів. Ти нічогісінько вже не розумієш. Але й це добре… Я все одно радий за нас… Ходімо.

Букет розкішних троянд червонів у батькових руках криваво.

— Від складного — до простого. Від відповідей — до запитань. Від смерті — до народження. Тепер ось такий наш шлях серед вічності. — Батько почав насвистувати бравурну мелодійну якогось власного вигаданого маршу.

Широкою алеєю серед тісних рядів могилок вони поспішали вглиб цвинтаря. Скрізь було багато людей, всі святково вбрані, всі сміялися, де-не-де лунала весела музика. Назустріч їм ішов худорлявий, недбало одягнений, молодцюватий чоловік, тримаючи під руку сухорляву зморшкувату бабусю в квітастій хустині.

— Грицю! — скрикнув батько. — Все гаразд, Грицю?

— Як бачиш. — Чоловік нарешті вивільнився від батькових обіймів. — Тепер ми заживемо. — Він урочисто взяв на руки сухеньку бабусю в квітастій хустині й поніс. — Тепер ми з мамою заживемо! — Всі розступалися перед ним. — Тепер ми будемо мудрими!

Батько довго проводжав їх поглядом, врешті сказав:

— Ходімо, Миколо. Треба і нам поспішити.

Вони дійшли майже до кінця широкої алеї і біля опецькуватої білої мармурової колони з вирізьбленим янголом повернули праворуч асфальтовою доріжкою. На деревах тужавіли бруньки.

— От і весна. Вже весна, сину. Як летить час… — і знову підвів погляд до неба.

Вони підійшли до могили. Акуратна свіжопофарбована огорожа, молоденька калина збирається викинути листя… Сіли на малу, вузеньку дерев’яну лавочку.

— Почекаємо трохи…

— Давай очі заплющимо…

— Не треба, синку. Ти гадаєш, що буде страшно? Аж ніяк. Я вже безліч разів сюди приходив. Я вже все знаю, все це не раз бачив.

Тої страшної-страшної весни, коли ховали матір, відрання мжичило. Сіявся дрібний дощ. І чи не єдине, що гарячим тавром випеклось в пам’яті Миколи, це — обличчя матері, якесь чуже обличчя, він би ніколи її не впізнав, не здогадався б, що це мати, якби не знав, і двоє чистих дощових озерець в зіницях над заплющеними повіками.

А ось зараз світить ясне сонце. Свіжий весняний вітерець літав над звеселілим цвинтарем.

— То, кажеш, це зовсім не страшно? — запитав Микола, і відразу після його слів, немов у відповідь, розсипалась дрібним піском мармурова плита на могилі, і вітер, що хвилею налетів, відразу розніс той пісок довкола. А потім…

— Чуєш? Земля заговорила… — мовив батько і підвівся, зняв з голови картуз, пересмикнувши від холоду плечима. — Під вечір буде вже зима, — сказав.

Нарешті земля розступилася. Якось фантастично розступилася, наче перетворилася на пару, на густий туман. А коли той густий молочний серпанок розвіявся, вони побачили перед собою…

— Мамо! — Микола кинувся до ще не старої жінки, що стояла нерухомо, ніби бездоганно виготовлений манекен.

— Доброго дня, дорогі мої… — Жінка зробила невпевнений крок і вийшла з могили. — Яка я рада вас бачити… Дитинко, ти змарнів. Ти не бережеш себе. — Мати стала на коліна перед Миколою, пригорнувши його до себе.

На батькових устах грала усмішка:

— Ну, що? Все гаразд? Давайте поквапимось. Бо до зими йдеться. Треба добитися додому, поки сніг не випав. Бо я нічого не захопив із теплого одягу. А ти в мене, Марієчко, така мерзлячка. Ще простудишся.

І вони рушили додому.

“Я й сам собі не вірю, не можу повірити… Але намагаюся пригадати все, як зоно було. Дуже багато чого забулося. В пам’яті лишилося тільки усвідомлення баченого калейдоскопа подій. І все. Була якась фантастична мить, що увібрала в себе все — мою смерть і моє народження, всі мої радощі й біди, мої дні й мої ночі, всі мої бажання, об’єднавши їх навіки звуками музики Бетховена… Я люблю Бетховена. Колись любив… А зараз я люблю лише свою маму, тільки одну її. Я зараз такий маленький-маленький. Я згорнувся калачиком у мами на руках… А мама чомусь плаче. Чому? Невже я чимось скривдив свою маму? Невже? Я пригадую. І не можу пригадати… А мама плаче…”

Микола Рябчук ЖИТЛО (Памфлет-пародія)

“Можливо, ніхто з нас не знайшов свого будинку… Ми тільки знаємо — він десь є… І якщо вдасться його відшукати, нехай ми проживемо там усього лиш мить, все одно ми повинні вважати себе щасливими”.

Трумен Кепоте, “Лугова арфа”

Помер чоловік. А що він до останньої хвилини був у власності панів генералів, то дальша його доля упала на їх плечі.

Вирішили його поховати, та з’ясувалося, що для похорону потрібен дозвіл спеціальної комісії.

Чоловіка поклали в незграбну, але новеньку домовину та й лишили до приходу комісії. Там він поволі зогнив і перетворився на купу білих кісток. Лежати було трохи незручно, але чоловік умів думати про щось інше. Найчастіше він уявляв собі день приходу комісії. Пани генерали тоді стоятимуть струнко, а може, їх і зовсім не пустять до кімнати з покійником.

Комісія, однак, не приходила, й коли пани генерали завітали вдруге, то побачили, що домовина потріскалась і фарба на ній облупилася. Довелося її власноручно ремонтувати, аби не зганьбитися перед вищим начальством. Зрештою той ремонт їм набрид. Тоді залишили покійнику необхідний інструмент і суворо наказали доглядати своє житло. Та й пішли геть, теревенячи про футбол, про ресторан “Залізний стовп”, перейменований на “Стовп імені пана Заліза”, та про наступні військові маневри. Ще довго лунала їх бадьора пісня “Орли вилітають, гей, орли!”.

Чоловік зрозумів наказ панів генералів, але не второпав, як з ним упоратись. Попри всі зусилля він не міг нічим ворухнути, тож заснув під болісні самокартання. Вранці він відчув на своїх кістках плоть. Поворушив ногою, потім підвів голову і дзвінко вдарився чолом об віко труни. Так він допевнився, що вже майже живий, але з сумом помітив, що не годен вволити бажання панів генералів — надто вузька домовина і зовсім вона не пристосована до праці. Так минув день, ніч, а на ранок чоловік побачив, що домовина стала просторою, то й зметикував, що це він сам зменшився. На радощах він аж застрибав, дошки, наче паркет, вгиналися під ногами, було трохи затемно, але тепер чоловік міг виконувати обов’язок, покладений на нього панами генералами.

Віднині він сумлінно забивав цвяхами менші тріщини в дереві, пробував також малювати, але це виявилось нелегким ділом, бо малювати слід було ззовні, тоді як сам він знаходився всередині. А що зарадити лихові було ніяк (пани генерали, мов щоб навмисне завдати зайвого клопоту, не появлялися), то чоловік узявся малювати домовину зсередини, від чого вона стала ще гарнішою.

Крім цих турбот, він мав удосталь вільного часу, в який прогулювався уздовж свого житла, згадував минуле або ж майстрував трамвай. Взагалі жилося не зле, спершу чоловіка переймала думка, що його помешкання все-таки — труна, але він її небавом подолав, провівши вздовж і впоперек дощок вузькі смуги, які мусили означати клітчані грати. Аби не лишилося жодних сумнівів, він гостряком цвяха видряпав над головою напис: “ЦЯ КЛІТКА — НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ ДЛЯ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКУ”.

Трамвай вийшов поганенький, він нікуди не рухався, але служив чималою розвагою. Щоранку чоловік сідав у нього, брав квиток, розгортав у пам’яті колишні газети, перечитував, а на зупинці “Оперний театр” квапливо схоплювався і пхався до виходу. Він полюбляв іноді проїхати зайву зупинку. Тоді люто лаявся, погрожував кондукторові і поволі вертав назад. Взагалі ж він мандрував від оперного театру пішки через проспект Героїв, минав алею Генералів, вулицю Квіткову і брався до роботи коло ресторану “Стовп імені папа Заліза”. Ще він полюбляв порушувати правила вуличного руху: авта скрипіли гальмами, пронизливо сюрчав регулювальник, однак чоловік завше встигав на свій трамвай і вчасно повертався додому.

Так спливав час. Чоловік був майже щасливий, а надто після того, як виглянув назовні. Здійснив він це зовсім просто — продлубав цвяхом дірку в дошках та й притулив до неї око.

— Який дурний і безглуздий наш світ! — вигукнув чоловік. — Я ж казав, що все у ньому неминуче заснядів та вкриється павутиною. І навряд чи пани генерали зможуть будь-що заподіяти відмиранню.

Проте чоловік і далі сумлінно виконував свій обов’язок, дірку він щільно замазав і поклявся ніколи більше не потикатися з домовини, чи пак, з клітки. Після того стеля прикрасилась написами: “КЛІТКА — ЦЕ ЄДИНИЙ ПРИТУЛОК ЛЮДСЬКОМУ ЩАСТЮ, МОЯ КЛІТКА — НАЙПРОГРЕСИВШША СУСПІЛЬНА ФОРМАЦІЯ, МОЯ КЛІТКА — КЛІТКА РІВНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ” та багатьма іншими, аж забракло стелі.

Ще чоловік лаяв тихцем панів генералів, що забули про нього, та нишком кляв комісію, котра десь б’с собі байдики, замість того, щоб гідно його поховати. Проте вершив свій обов’язок, дарма що ніхто не приходив оцінити його старанність. Отак чоловік жив.

Коли це зненацька до кімнати знову завітали пани генерали. Дощенту струхлявіла домовина беззвучно розсипалась від потоку свіжого повітря. На її місці, розгублено кліпаючи очима, стояв чоловік з молотком у руках. Він дивився на панів генералів і силувався збагнути, чи то ті самі, котрі зобов’язали його ремонтувати домовину, чи вже інші.

— Оце той самий покійник, якого ми ніяк не можемо поховати без комісії? — мружачи ліве око, спитав перший генерал.

— Еге ж, — відповів другий, — і я бачу, він зіпсував нам першокласну домовину. Слово честі, наше міністерство неспроможне настарчити на них коштів.

Перший генерал протер скельця окулярів і мовив:

— Мені здається, він ніякий не покійник… По-моєму, він с…симулянт!

— У нього замалий зріст. Він, мабуть, навмисне зменшився!!! — обурено вигукнув другий.

— Комісія це швидко з’ясує.

І чоловіка відіслали на комісію, котра виявилась звичайнісінькою медичною, а не тією, що без неї його ніяк не могли поховати. Чоловік одразу пройнявся сумом, засумували й пани генерали, щойно довідались, що він не придатний до виконання жодного обов’язку.

Чоловік, проте, переконав комісію, що як-не-як, а він може щось робити, а саме: доглядати домовину до приходу комісії, після чого його вже напевне поховають. Цей обов’язок поклали на нього самі пани генерали, тож медкомісія, довго не вагаючись, видала чоловікові довідку, котра засвідчила, що він не годен ні до чого, окрім ремонтування власної домовини. Невдовзі по тім йому сконструювали нове житло, трохи менше від попереднього, проте мало воно істотну перевагу — віко труни легко знімалось, аби чоловік міг малювати її і ззовні.

Він спокійно зажив по-старому, дожидаючись дня свого похорону. Комісія не появлялась, і він ніколи не замислювався, як його, живого, поховають, коли та комісія нарешті прийде. Пани генерали його більше не турбували, — вочевидь, покинули всі надії на якесь інше його застосування. Вони й без нього мали безліч клопотів.

Чоловіка ніхто не чіпав, він сумлінно вершив свій обов’язок, тож можна сказати, жилося йому щасливо і весело.

Наталя Кушнєрова АМБІВАЛЕНТНІСТЬ ПОЧУТТІВ Оповідання

Годинник на вежі сусіднього будинку вибив одинадцяту ночі. Пішла четверта година його чергування.

— Почекаю трохи і, якщо нічого не трапиться, спокійно спатиму аж до ранку, — сам до себе сказав Митрофан Фотійович.

Хоча який там сон на старості — десь нявкне кіт чи рипне дошка, і вже крутишся цілу ніч, хоч очі позашивай. Він закутав ноги старою фуфайкою — на горищі доймали протяги — і заходився умощуватися на дивані, терпляче вибираючи положення, за якого його суглоби і пружини дивану найменше дошкуляли одні одним. Ну й роботка! А племінник же обіцяв тепленьке місце. Митрофан Фотійович закашляв, і в боці одразу закололо. Оце вам і тепленьке місце — маєш хронічного бронхіта. Він подивився на екран дисплея. “Хоч би вже сьогодні помовчав, клятий”, — подумав він, і дисплей одразу мстиво ожив. По екрану вужакою поповзло: “Увага! Несправність ліфту номер 3!” Одночасно почувся бридкий писк — це на випадок, якщо він засне “при виконанні”. “Увага! Несправність ліфта номер 3!” — літери уперто тяглися екраном.

— Та вже бачу, бачу, — прокректав старий, сповзаючи з дивана.

Дисплей не вгавав. Тоді Митрофан Фотійович згадав, що за інструкцією належить натиснути червону кнопку і “ввести напис з клавіатури”.

Він почав вистукувати неслухняним вказівним пальцем: “інформацію прийнято”, але зробив у тій клятущій “інформації” аж дві помилки, і дисплей заходився нервово подзвонювати. За хвилину по тому мала увімкнутися сирена, від якої усі миші втікали з їхнього горища і не менше тижня відсиджувались на сусідньому. Через те у Митрофана Фотійовича завжди бували прикрощі з Арнольдом Аристарховичем.

— Ач, який грамотний! — обурився Митрофан Фотійович і набрав відповідь без помилок.

Дисплей заспокоївся, і зловісне око екрана погасло.

— Бач, захарастили усе горище імпортним причандаллям. Діагностика, кажуть. Якби та діагностика ще ліфти ремонтувала. А вони ж такі старі, що давно треба було б списати. Так на ліфти фондів немає, ліміти вичерпано. — Митрофан Фотіевич звично бурчав, але в його голосі вчувалися нотки задоволення. Чула б його стара, які слова вчені знає.

Він натягнув спецівку з великою червоною бляшкою на грудях. Потім про всяк випадок приладнав крильця (він сам змайстрував їх з дроту й обтягнув тканиною) і попрямував до потрібного люка, поклавши за пазуху кілька бутербродів із сиром.

* * *

Семен Іванович затримався на роботі і дуже хвилювався, що не встигне до повернення дружини з театру. Він глянув на свого годинника, але той, як завжди, зупинився на восьмій, уперто відмовляючись працювати у нічні години. Семен Іванович зайшов до ліфта і натиснув кнопку третього поверху, хоча й обіцяв собі щоранку, що підніматиметься пішки. Воно й для здоров’я корисно і не надто високо, а головне, ніякого ризику — чомусь сучасна техніка відмовлялася слугувати Семенові Івановичу, бунтуючи в найнесподіваніший спосіб. Ліфт натужно поминув другий поверх, тоді щось заскреготало у його механічних нутрощах, і він зупинився. Семен Іванович, не втрачаючи самовладання, ретельно перечитав інструкцію і натне кнопку найближчого поверху. Ліфт не зрушив з місця. Тоді він натис по черзі усі кнопки. Ліфт стояв. “Тепер уже не встигнути до приходу дружини”, — подумав він і почув, як годинник на сусідньому будинку вибив одинадцяту.

Семен Іванович натис аварійну кнопку, не покладаючи на це великої надії, бо за своє довге життя жодного разу не стрічався з ліфтерами і навіть почав вважати їх створіннями коли не міфічними, то, в усякому разі, ірраціональними.

Минуло хвилин п’ятнадцять, і, звичайно ж, ніхто не з’явився. Семен Іванович почав уже подумувати, як би зручніше влаштуватись у своєму тимчасовому житлі, бо любив в усьому певний комфорт. Але тут почулось якесь шкряботіння над головою. Вгорі щось повзало і вовтузилось. “Миша”, — з відразою подумав Семен Іванович. Хоч у книгосховищі, де він працював, це було не в дивовижу, але звикнути до цих істот він не міг. Зашкребло сильніше, і кришка люка почала помалу відсовуватись убік. “Пацюк”, — подумав Семен Іванович приречено і одразу згадав усі історії, чуті про цих хитрих і кровожерних створінь. Особливо жахливою була розповідь Марії Дементіївни. Семен Іванович наготував до бою важку палицю, якою відлякував на роботі найбільш нахабних мишей. Люк відсунувся іще на кілька сантиметрів. Семен Іванович побачив лютий блиск очиць.

— Черговий ліфтовик, — почувся згори простуджений голос.

Семен Іванович обм’як.

— Пробачте, нерви, — він заходився допомагати відсовувати люка. — Доброго вам вечора.

— Точніше, доброї ночі, — поправив його ліфтер, засовуючи голову всередину. — Ніч уже. Допоможіть мені спуститися.

Семен Іванович простягнув йому обидві руки і приготувався прийняти на свої слабосилі плечі огрядну, коли судити з обличчя, постать рятівника. Але ліфтер виявився легким, мов пір’їнка. Семен Іванович опустив його на підлогу і побачив, що зростом він був не більший за першокласника. Перед ним стояв дідок з круглим і набряклим обличчям і маскарадними крильцями на спині.

— Обережніше, не пошкодьте їх, — попросив той, важко відсапуючись. — Оце то роботка — лазити, наче мавпа, по канату. Я спустився з горища усього за сім хвилин, — додав він.

Семен Іванович здивовано мовчав.

— На що скаржитесь? — спитав дідок голосом дільничого терапевта.

— Як вам сказати… — знітився Семен Іванович. — Загалом я здоровий.

— Що з ліфтом?

— А, ліфт… Ліфт зупинився. Я уже всі кнопки натискував.

— Даремно.

— Що даремно?

— Натискували даремно, — розлютився дідок. — Ясно ж сказано: кнопку найближчого поверху. — Він тицьнув брудним пальцем в інструкцію. — Ото тицяють без понятія на кнопки, а тоді ліфти зупиняються.

Семену Івановичу забракло мови. Він, звичайно, міг сказати на своє виправдання, що ліфт зупинився не від натискування на кнопки, а навпаки. Та річ у тім, що більше, аніж мишей чи навіть пацюків, він боявся людей, наділених маленькою, але незламною владою стосовно його повсякденних потреб, — продавців, сантехніків, вантажників і прийомників склотари. Прийомники склотари лякали його найбільше. І от коли наставав критичний момент і склотари в домі ставало забагато, а грошей, навпаки, замало, він збирав у великі сумки той делікатний товар і благально дивився на дружину. Бувало, коли вона мала добрий гумор, то супроводжувала його до цієї жахливої установи. Він тремтячими руками виставляв їх спільний капітал на прилавок, а тоді тихенько зникав, полишаючи розрахунки на свою дружину-поетесу, натуру романтичну у хвилини натхнення, але украй прагматичну, коли йшлося про добробут сім’ї. От і зараз йому стало лячно, що цей головатий дідок розсердиться на нього і покине напризволяще, а він може навіть померти у цій страшній пастці. В усякому разі не встигне приготувати дружині вечерю.

— Тицяють, тицяють, — буркотів дідок, але голос його став лагіднішим.

Він обережно зняв свої саморобні крильця, такі недоречні на старій фуфайці. Тоді зняв і фуфайку і кинув її в куток ліфта.

— Сідайте, — запросив гостинно.

— Дякую, я постою.

— То ви так і будете стояти до ранку?

— Себто, як до ранку? Як до ранку? — перелякався Семен Іванович. — Ви ж ліфтер. Полагодьте.

— Який я у дідька ліфтер. Сказано ж вам — черговий ліфтовик, — старий постукав пучкою по червоній бляшанці на грудях. — Ліф-то-вик.

— Пробачте, а яка різниця?

— Ліфтер працює з восьмої ранку до восьмої вечора. Якщо пошкодження дрібне, він може сам відремонтувати ліфта. А я лише чергую ночами і приймаю по дисплею повідомлення про несправність. Тоді передаю їх по інстанції вранці, — повчально роз’яснював дідок.

— То якого ж біса ви залізли до ліфта? — обурився Семен Іванович. — Сиділи б коло свого дисплея і насолоджувалися моїми муками.

— Дисплей дає лише повідомлення про несправність, — дідок образився, і його синя, наче слива, нижня губа затремтіла. — Дисплей, сказано в інструкції, — це останнє слово техніки і могутній засіб діагностики.

— О господи, та яка ж потрібна діагностика, коли й так як день видно, що ліфт несправний.

Ліфтер насупився і засопів. Він і сам не зовсім розумів, який сенс у такій діагностиці, але ставився до техніки з повагою і не міг подарувати цьому хирлявому — учителю чи бухгалтеру? — неповаги до дорученого йому обладнання.

— Розумні люди ставили, — мовив він похмуро.

Тоді витяг з-за пазухи згорток і поклав його на фуфайку.

— Ну, я, той, поліз до своєї кабінети.

Він узяв крильця і попросив підсадити його до люку.

— Фуфайку я вам залишу. І бутерброди. Із сиром.

Семен Іванович почувався негідником. Отак ні сіло ні впало нагримати на немолоду вже людину, яка спускалась з сьомого поверху по тросу, ризикуючи скрутити собі в’язи, яка принесла тобі бутерброди, віддала свою фуфайку і, врешті, просто хотіла підтримати у скрутну хвилину. Він заходився перепрошувати дідка, почав пояснювати, що дуже поспішає, аби приготувати дружині вечерю.

— У неї дієта, а сама вона така безпорадна… Я завжди готую їй яйця в мішечок.

— Куди ви їй готуєте яйця? — від здивування у старого на чоло набігли зморшки.

— Ну, це яйце, зварене так, що жовток зовні твердий, а всередині рідкий.

— Сама вона нездатна і яйце зварити? — не повірив дідок. — Що ж це за жінка?

— Даремно ви так. Вона у мене незвичайна. Пише вірші.

Дідок нічого не відповів, бо не любив віршів і жінок, які незугарні приготувати вечерю.

— Добре, посиджу з вами трохи.

Він розгорнув сумнівної свіжості серветку і видобув бутерброди з грубо накраяним хлібом. Сир був несвіжий. Старий перехопив насторожений погляд Семена Івановича і пояснив:

— Та ви не хвилюйтесь. Хліб я сам купував позавчора. А сир мені видали місяць тому. Для мишоловок. А я так гадаю: нехай ті тварюки вдавляться, щоб на них такі продукти переводити, — він хитро підморгнув Семенові Івановичу. — Я кладу їм у капкани скоринку.

— Шкурочку від сала краще, — тоном фахівця мовив Семен Іванович.

— Краще, — погодився дідок, — але шкурочку я й сам люблю.

Вони неквапно гомоніли й жували бутерброди. Семен Іванович відзначив, що від довгого зберігання на горищі сир лише виграв. Недаремно ж французи їдять його тільки пліснявим.

— Не може бути! — здивувався дідок. — Ото дурні. А коли дізнався, що ті гурмани найвище за все ставлять жаб’ячі лапки, то мало не вдавився.

— Певно, голодують, сіромахи, — сказав співчутливо. — А у нас же того добра на болоті було!.. — Відтак його думки завернули в інший бік, бо він посмутнів: — І як там ведеться моїй дружині?

— Вона у відрядженні? — поцікавився Семен Іванович.

— Та ні, чкурнула з одним зальотником, — махнув дідок рукою. — Чим він її причарував? Хоч і закордонне, а таке худе, аж світиться. Теж вірші писав. Як ваша дружина. — Старий хотів був розсердитися, але передумав і захихотів: — Ото нехай тепер та хвойда жабами харчується.

Семен Іванович делікатно мовчав. А дідок уперто роз’ятрював старі рани.

— А як ми могли б жити! Я ж лісовиком працював…

— Лісником, — поправив Семен Іванович.

— Це ж вам не водяник якийсь, — правив своєї дідок, не слухаючи. — І сусіди були люди поважні. — Він почав загинати пальці, пригадуючи: — Відьма, наприклад, дуже гарна й освічена жінка, тоді той, як його…

“Господи, та він же божевільний”, — кинуло в жар Семена Івановича.

— …а вона мені: він танцює у місячному сяйві, і душа у нього тонка, — очі старого горіли недобрим блиском. — А я й сам, якщо хочете знати, літати навчився.

— Так, так, — промимрив Семен Іванович, аби трохи заспокоїти співрозмовника. — З такими крильцями, мабуть, можна і літати.

— Та ви що, з глузду з’їхали? — зареготав старий. — Це ж я для бабусі змайстрував.

Становище Семена Івановича ставало загрозливим. “До ранку цього не витримати”, — подумав він і чемно запитав:

— Для відьми?

— Та ні, сусідка, тут у вас, на сьомому поверсі, живе. Така забобонна. Вона якось застряла поночі у ліфті. Ну, самі розумієте, жаль стареньку. Бутербродів їй наготував. Так вона мене у люк не пускала. Щезни, каже, анципер. Від бутербродів відмахується. Не спокусиш, каже, святої душеньки. То я змайстрував крильця швиденько. Спускаюсь знову і говорю до неї голосочком тоненьким — прийми, кажу, від янгола за життя праведне. І крильцями тріпочу. Узяла таки, ще й на табличку з правилами користування ліфтом перехрестилася. З того часу беру їх з собою про всяк випадок.

Семен Іванович кивав головою і не наважувався, сказати й півслова.

— Ви не вірите мені? — підозріливо заглянув у очі божевільний дідок. — Старий, думаєте, щоб літати? Та я колись шулікою у небі ширяв. Ось, дивіться.

І раптом дідок піднявся до стелі, наче повітряна кулька, наповнена легким газом. Він уперся головою у стелю і дивився униз на Семена Івановича, радісно посміхаючись. Тоді каменем бухнувся на підлогу і витер з лоба крапельки поту.

— Правда ваша, — мовив, відсапуючись, — старуватий для таких штук.

— То ви… То ви й справді з тих?..

— З лісовиків, — образився старий. — Тільки не кажіть, коли ваша ласка, що я, той, левітував у вашій присутності. Бо наш домовик догану вліпить. Знову ж таки, тринадцяту зарплату зріже. Не положено за інструкцією.

Семен Іванович втратив здатність дивуватися. Раптом він перейнявся дитячою вірою у бачене і навіть здогадався, що домовик — це той, хто перебирає уночі повноваження кербуда.

— Авжеж, інструкція — діло святе, — видобув через силу.

— А ви як гадаєте, — радо погодився старий. — Тут один водяник, коли уночі трубу прорвало, спробував замовити. Молоде, знаєте, зелене. А тоді кілька день з кранів пиво текло. Нарікання, скарги… Була, щоправда, і одна подяка від колективу чоловіків. Та це його не порятувало. Зняли з роботи.

Семен Іванович пригадав, що таки правда, з півроку тому кілька днів з кранів текла пінява жовтувата рідина і дружина скаржилась, що вода геть іржава.

— Тоді ще така історія трапилась. Один підпилий дворовик…

Семен Іванович так і не дізнався, що утнув той підпилий дворовик, бо будинком розляглася сирена.

— Пожежа! — аж утягнув у себе голову Семен Іванович і з жахом почав пригадувати події сьогоднішнього ранку: чи, бува, не полишив він увімкнуту праску, чи зняв з плити чайника і чи вимкнув з розетки електробритву.

— Господи! — дідок мало не плакав з досади. — Оце й справді залишусь без тринадцятої зарплати! — він ухопився руками за миршаві кущики волосся, яке росло довкола лисини бруднувато-сивим вінчиком, і почав рвати його.

“То ось від чого лисіють”, — спало на думку Семенові Івановичу, у якого, попри похилий вік, чуприна була, як у парубка. Сирена на хвильку замовкла, а тоді, ніби набравши сили, взяла на півтори октави вище.

— І, мабуть, без роботи, — додав дідок уже зовсім спокійно, як людина, що їй нічого втрачати. — Підсадіть мене до люка,

— А я? — мало не заплакав Семен Іванович. — Я ж згорю тут.

Дідок подивився на нього уважно, тоді зрозумів, у чім річ, і засміявся.

— Спокійно спіть аж до ранку. Це не пожежа. Просто вийшов з ладу іще один ліфт.

— То це він так страшно виє?

— Ні, то дисплей, — старий видряпався на кришку ліфта, відтак задумливо подивився на Семена Івановича й спитав: — Як ви гадаєте, за скільки я дістануся до горища?

Хвилин за десять, хотів сказати Семен Іванович, але не встиг, бо люк закрився і недоладний дідок щез. Семен Іванович умостився на фуфайці і вирішив терпляче перечекати визначені десять хвилин, але сирена раптом захлинулась. Тиша була пронизливою, якоюсь космічною. П можна було різати на шматки, наче холодець, можна було спробувати на смак, можна було згрібати пригорщами і прикладати, наче сніг, до гарячих скронь. Тиша видзвонювала мільйонами цвіркунів, мінилася срібними крильцями метеликів над стоколірними хвилями надвечірнього озера.

Семен Іванович з насолодою заплющив очі і, перш ніж поринути у сон, устиг подумати: мабуть, ліфтовик ще раз порушив інструкцію і левітував.

* * *

З тієї ночі у Семена Івановича почалося нове життя. Кожного ранку він уставав о сьомій, готував сніданок, брав портфеля і виходив з дому. Повернувши за ріг будинку, він прямував до старого стадіону, оточеного кучугурами сміття і битої цегли. Тут, у гущавині здичавілого бузку, він діставав старі кеди, знімав штани, під якими були спортивні шаровари. Тоді налаштовував крильця ліфтовика, ховав портфеля під купою зопрілого торішнього листя і… летів. Ліфтовик помилявся, бо за допомогою його іграшкових крилець можна було літати. Ще й як! Усупереч усім законам аеродинаміки. Врешті, джмелі теж літають, і теж усупереч. Але Семен Іванович перевершив джмелів. Він умів ширяти. Цьому мистецтву він навчився у птахів. Треба було лише вдало вибрати потік повітря.

Одного разу він побачив здалеку ліфтовика, але не наважився озватися до нього. Той ніжився у висхідному потоці, а поруч грайливо блискала очима гарненька дамочка на елегантній мітлі.

Стояла осінь. Літати було холоднувато, і Семен Іванович подумав, чи не податись у вирій, на південь, де завжди тепло, де ельфи танцюють у місячному сяйві, де немає дружини з її складним характером і незрозумілими віршами. Він навчиться харчуватись пилком і нектаром, він відкриє для себе світ без ранкової тісняви у тролейбусах, без нахабних мишей у книгосховищі, без яєць у мішечок.

Семен Іванович несміло прилаштувався у хвості качиного клина і раптом почув, як дзвенять небесні сфери. І крізь цей неземний дзвін одна качка сказала іншій: “Не зважаючи на амбівалентність почуттів, я все-таки дуже ціную його”.

Богдан Жолдак НЕНАЧЕ КВІТИ Оповідання

Ясновидіння — це така штука, що її найкраще тренувати за допомогою телефонного апарата. Ось він, клятий, дзвонить. Рано-вранці. У неділю. Ти каламутно дивишся якусь мить на нього, деякий час хочеш гепнути ним об стіну, однак, прокинувшись остаточно, згадуєш, що маєш інтуїцію, яку слід невпинно вдосконалювати. Хто сказав, що він дзвонить однаково щоразу? Ні, зуммер багато чого здатен підказати допитливій людині, якій небайдужі власні приховані можливості та їхнє вдосконалення.

Тому я беру слухавку й кажу:

— Здрастуйте, Юрію.

Той деякий час чортихається.

— Покинь ти ці свої антилюдяні експерименти!

Коли людина шепотить у телефон, то мимоволі відчуваєш і її гаряче дихання. Людина щосили намагається говорити спокійно. Про те, як японці сприймають кольори, бо вони є нащадками тунгусів, яких зараз називають евенками, про свій родовід, який ведеться від них, як вони співають, використовуючи відлуння далекого крутого берега над спокійним озером, де вода така чиста, що її можна брати на чай, а коли чай заварювати дистилятом, то він буде червонуватого кольору і пити його слід негайно… Так то воно так, але чому пошепки?

— Щось трапилося? — здогадуюсь я. Інтуїція — вона не підведе ніколи.

— Не трапилося нічого! — гаряче шепотить Юрій у трубку. — Невже ж ти не розумієш, що, оскільки чайна фабрика зіпсувалася знову, то індійський чай ніде пересипати грузинським чи азербайджанським і вилучувати з них таніни й кофеїн нікому. А коли вже щось трапляється, то це вже не для телефонних розмов, і що слід…

— Ви що, не можете сказати?

— Я тобі вже сто разів пояснюю: чай це суспензія й емульсія водночас і що екстрагування відбувається тільки в перші п’ять хвилин, а далі рідина насичується ефірами, а головне, ідіоте, дьогтем та дубильними комплексіонами, які з організму не виводяться, а вода мусить бути не гарячішою за дев’яносто шість градусів…

— Ви дістали спирт, — вгадую я.

— До чого тут спирт! — лютиться Юрій.

— А, то ви вже розгадали секрет Страдіварі! — здогадуюся я й умить пригадую, що секрет Страдіварі він розгадав ще позаминулої п’ятниці…

Він стомився шепотіти і тому прокричав:

— П’ять хвилин! П’ять хвилин заварюється чай, а воду на вогонь я вже поставив!

— То це я мушу за п’ять хвилин добігти до вас? — роблю я висновок із нашої півгодинної розмови про чай.

— Р-р-р-р! — полегшено гарчить він і кидає слухавку.

“Якщо щось і трапилося, — підказує мені тренована інтуїція, — то тільки з його головою. Отже треба бігти”.

— Дивися туди, — цідить Юрій крізь стиснуті зуби, моргаючи у бік протилежного кутка, — вони там.

Він увесь пашить огидою.

А створіння ті надзвичайно симпатичні — в каптурах і куцих штаненятах, схожі на цуценят. Ні, на мишенят. Вони рухаються вздовж стіни, кумедно тримаючи одне одного за поворозки, з перебільшеним острахом зиркають на Юрія. Кругленькі. Вони простують від шафи до комода.

— Оці? І через них ви мене кликали? — сміюся я, бо звірятка, перечепившись лапками, гепнули одне на одне. — Але я чомусь не бачу чаю.

Юрій бере чайника, і я здогадуюся безпомильно, що зараз він ним трісне мене в лоба.

— У мене теж такі поселилися. Веселі!

— І в тебе?.. — розпач відбирає йому силу. Він знеможено сідає край канапи.

По-дурному починається день, їй-богу. З самого рання мене мучить несподіваний присмак мила в роті. “Сімейного”. Я пошукав очима, знайшов пачку чаю й почав його жувати.

— Де ж ваша знаменита дистильована вода?

— Який ідіот заварює чай мертвою водою. — Мимрить мій старший товариш. — А давно вони в тебе оселилися?

— І в Миколи їх бачив, і в Довганя.

— Давно, я питаю?

— Тижнів зо два. Особливо од зінзюльок радіє Орест — його діти покинули дивитися телевізора. Цілісінький день бавляться з оцима звірятками.

— Ти думаєш, що говориш? — знову прошепотів він.

— А що я страшного сказав? Дуже милі, симпатичні ці зінзюльочки.

— Гм… А я, дурень, думав, що це — лише в мене.

Зінзюльки вже посідали на комоді, звісили лапки в незграбних дерев’яних черевичках й заходилися жувати печиво, яке там лежало.

— Ха-ха-ха, — не втримався я, бо звірята кумедно допомагали одне одному, запихуючи крихти до ротиків.

Таки вони більше скидаються на мишенят, от. А не на цуциків. Та вони ж — точнісінькі Міккі-Мауси! Лише вуса в них задовгі. Я навіть сказав би — довжелезні, як для таких крихітних створінь. Але й це додавало їм чарівливості.

Я почув, як Юрій скрипить зубами.

— Вони гризуть геть усе! — засичав він і пожбурив у них капцем.

Однак ті спритненько ухилилися — їх наче вітро здуло з комода. Похапавшись за рученята, вони дременули за шафу. Мені аж серце защеміло — такий у них був покривджений вигляд.

— Ти тільки поглянь, що вони з нею зробили, — гарчав Юрій, піднімаючи з підлоги пошматовану записну книжку.

— Чому це “вони”? — нарешті обурився і я. — Ви й самі могли її погризти.

— Йолопе!

— Я б вас попросив…

— Йо-ло-пе! Вони ж її гризли на твоїх очах. Сидячи отут, на комоді.

Це в нього така манера — шукати винуватця завжди не там, де треба. І це йому дозволяє зробити винуватцем кого завгодно.

— Я щойно дзвонив тобі, — сичав Юрій. — А книжечку я клав ось сюди! — Він ляскає нею об комод. — А потім ти приїхав.

— І ви за цей час не одходили від комода?

— Як би я відходив, коли тричі тобі передзвонював, думав, що ти ніяк не виберешся. — Він гортав записника. — Чудово! Ану, спробуй, знайди тут свого телефона.

Я пошукав, але марно. Саме та сторінка була геть пожована.

З-за шафи висунулася довга вусина. Вона, ворухнувшись у наш бік, завмерла.

Юрій переможно вмостився у кріслі. На лиці його розповзається усмішка. Він уже збирався перейти на поблажливо-менторський тон. Але враз затуляє собі рота. Хапає мене за руку й тягне на сходи.

— Так от: раніше я теж симпатизував їм. А сьогодні сиджу і їм. І ловлю себе на тому, що їм я плавленого сирка. Уявляєш? Плав-ле-но-го! Я ж їх зроду не купую. Так от: хапаю я того сирка й блискавично вибігаю сюди, на сходи. І як ти думаєш, що виявилося в моїх руках?

Він довго й саркастично сміється, милуючись палітрою відтінків власного голосу.

— Ось оце! — він виймає із кишені шмат погризеного туалетного мила.

— А може, це не ви його погризли?

— Глянь — зуби мої! Подивися мені в рот, а потім на це мило! Став би я його ні сіло ні впало гризти?

Я дивлюся на нього, і в мене ворухнувся здогад, що ще не пізно, його можна врятувати. Треба дзвонити друзям, родичам, шукати хорошого лікаря. Не встиг я вирішити, що робити далі із Юрієм, своїм старшим товаришем, як пригадав, що й сам поснідав похапцем таким же плавленим сирком.

Доки Юрій сміється, зазираючи зловтішно в мої очі, я щосили намагаюся пригадати, звідкіля це в мене міг опинитися плавлений сирок? Я, правда, не такий принциповий ворог плавлених сирків, як Юрій, але купую винятково “пікантний” сир, а плавленого можу з’їсти хіба що в турпоході. Язик мій мимовол4, блукаючи ротом, натикається на кутні зуби і я відчуваю чіткий присмак мила. “Сімейного”.

— Ну гаразд, мило, ну гаразд, туалетне. А от чим я вечеряв учора? — наїжачується Юрій. — Я собі починаю пригадувати — і будь ласка: я щось їв ложечкою з миски. Що-о? — заскрипів він зубами. — Я ж нічогісінько вдома не варю…

Він притулився до стіни.

Я також задумався.

З прочинених дверей стирчала вусина. Лише зараз я помітив, що вона зроблена зі сталі. Вона насторожено тріпотіла, скеровуючись у наш бік.

Я поліз до Юрія в кишеню, намацав там погризене мило й вийняв із кишені надкушений брикетик плавленого сиру. Там була ще й етикетка: “Томатний”.

Зінзюльки, коли з’явилися в мене, поводилися дуже тихо. А коли я їх полюбив, почалися концерти, такими вони виявилися славними звірятками. Тоді їх було вже четверо. Вперше хата моя не здалася мені пусткою. Це коли їх стало шестеро. Чи восьмеро? Спершу я давав їм імена, а потім збагнув, що можу їх поплутати. Коли донька моя приходила до мене в гості, то із захватом розповідала мені про витівки своїх милих звіряток. Може, я й помилявся, однак надто вже вона змарніла. Але ж весела яка! Може, мені й привиділося, їх таки в мене десятеро… Цікаво. Цікаво: що ж вони їдять, ці дванадцятеро?

— Але ж як їх люблять діти…

На це Юрій мовчки тицьнув до рота “плавленого сирка” й заходився автоматично жувати.

— Діти просто не знають історії мультиплікаційного кіно і тому здатні дивитися кожен мультик по сто разів. Ти придивився б до своїх зін-зю-льо-чок уважніше, напружив би свою хвалену інтуїцію, та й збагнув би — що то чистісінький плагіат з Уолта Діснея. Типажі, рухи, геги… А їхні гримаси, б-р-р! Тьху. Дехто називає це старістю, а я називаю це досвідом — мене на ці гримаски не візьмеш, — дожовував він плавленого сирка. — Мене цими гримасками не взуєш! Мені — нецікаво. Записна моя книжка була зроблена з натуральної шкіри. Раз. За вікном висіла авоська із салом, базарним. Два. В холодильнику було напхом напхано харчів. Три. Та коли б я й здурів і почав усе те пожирати, то тріснув би напевне. Чотири. Ти краще подивися.

Він задер сорочку й показав свого проваленого живота. Поплескуючи себе по ньому, вів далі:

— Це отут, — кривився він саркастично, — базарне сало? Ціла авоська? Це, любий, тобі не інтуїція, це, брат, логіка.

Я останнім часом теж трохи схуд, однак, на відміну від Юрія, навіть радів таким перемінам.

— О, бачу, мені вдалося тебе трохи переконати, — він дожував сирка. — І скажи мені ще: як оті пухкенькі, кругленькі звірята, твої милі зінзюлічки товстенькі, можуть прослизати за шафу, яка стоїть упритул до стіни? За комод? У таку вузьку щілинку? Скажи мені, інтуїтивісте, ха-ха.

Доки він сміється, я дивлюся в прохилені двері. Сталева вусина, наче відчувши мій погляд, умить завмирає. Мене непокоїть: а що ж там насправді за тою вусиною? Що то за привид такий ненажерливий, який усе поїдає, залишаючи лише мило? Чим воно годуватиме нас завтра?

— Чого ти там завмираєш? — кричу я. — Ти думаєш, я не бачу тебе?!

Вусина та ворухнулася, й ми з Юрієм стояли й спостерігали, як вона поволі перетворювалася на барвисту квітку.

Матвій Ганапольський “ПРИЙДЕ СІРЕНЬКИЙ ВОВЧОК…” Оповідання

Коли вам бува скажуть, що у Диспетчера ангельський голосок, — не вірте!

— Ретранслятори поставимо тут, — громовим голосом прорік він, жуючи бутерброда і вткнувши пальця посеред карти зоряного неба. — Ліс доведеться знищити, річку — в труби! Там якийсь музей. Сповістити їм рішення. Нехай пошукають собі іншого місця, з їхнім керівництвом ми втрясемо. Даю їм двадцять чотири години. Протестуватимуть — вивеземо!

— І на мило!.. — підказав я.

Коли вам бува скажуть, що Диспетчер ще й гуморист, — так само не вірте…

— Завдання небезпечне, — похмуро продовжував він, — занадто ризиковане. Тиждень тому туди відбув екіпаж Дмитрука. Вчора корабель повернувся. В ньому — сам Дмитрук. При ньому свідоцтво про шлюб з русалкою Стеллою.

— З русалкою?

— Саме так. Фото Стелли додається. Я зареготав.

— Сміх тут ні до чого, — солідно зауважив Диспетчер, — особливо тому, що Дмитрук нічого не пояснює, лише благає сховати його від першої дружини. Ми сховали, та попередили, якщо він і надалі мовчатиме, то доведеться влаштувати їм і зустріч.

— Це негуманно, — рішуче висловився я. — Знаю його жінку. Можливі й травми!

— Це крайній засіб. Гадаю, до того не дійде. — Диспетчер важко крокував кімнатою. — Доручаю тобі в усьому тому розібратися. Ретранслятори повинні стояти вчасно, а екіпажі — повертатися. Бермудського трикутника мені тут не потрібно!

— А квадрата?

— Ти тільки зубоскалиш, Серьожкін, — побуряковів Диспетчер, — а перевитрати пального? Чому перевитрати?! Тому, що відхилення в маршруті, невиконання обов’язкових інструкцій, і взагалі — не стромляй носа, куди не слід.

Палець Диспетчера націлився на мене:

— Бережи носа. Ти не Буратіно. Все ясно?

— Все! Тато Карло, можна йти?

— Що-о-о?!!! — ревонув він, та я вже був за дверима.

До планетки було льоту з півгодини. Вона була маленька й гарна.

— Просимо до етнографічного центру! — на галявинці стаяла рум’яненька бабуся з хлібом-сіллю на рушнику.

— День добрий. — Я зніяковів від такої зустрічі. — Мені б дирекцію.

— А це вона і є, — кокетливо промовила бабуся, — тобто я. А звуть мене Марією Іванівною.

— А мене Ігорем. Та не треба мені хліба! Незручно якось…

— Гаразд, дома попоїмо, — засміялася Марія Іванівна. — Ви, мабуть, зголодніли? Ходімо до адміністративного корпусу.

Адміністративний корпус — чудова стилізація під хатку на курячих лапках — гордовито височів на галяві. Верх — дерево “під старовину”, низ — “курячі лапки” з алюмінію.

— Казка! — захопився я. — А повернеться? — Слова промовте.

— Знаю, знаю! “Хатко, стань до мене передом, до лісу задом!”

З прихованих у стрісі динаміків розляглося гучне “ко-ко-ко”. Ноги зарипіли, хатина повернулася.

— Фольклорні традиції збережено! — урочисто проказала бабуся.

— А чому так рипить?

— Ноги немазані… Та чого ж ми стоїмо? Прошу!

В хатині було затишно й пахло домівкою. На печі дрімав великий чорний кіт.

— Це Васько, — відрекомендувала кота Марія Іванівна. — Василю, в нас гості!…

Василь повів вухом, але очей не розплющив.

— Старий він, — сказала хазяйка, — усе спить. Тримаємо за колір шерсті. Згідно з епосом він має бути чорним. А тепер прошу їсти!

Обід був на три переміни. Чудова домашня їжа.

— Смачно! — я ледве одсунувся від столу.

— Культивуємо староруські страви, — посміхнулася старенька. — Пряженики не перепечені?

— Саме в міру! Зараз лусну!

— Рано! Я ще не познайомила вас із співробітниками.

За вікнами пролунав могутній посвист. Горшки на печі затанцювали…

— Всі вже зібралися. Ходімо, покажу.

А було на що дивитися! Перед хаткою стояли працівники: красень леґінь у вишиваному строї з величезним сірим псом на повідку і дивачно вбраний дядечко з м’ячем у руці.

— Специфіка етнографічного музею дає змогу вести роботу по атрибуції казок і легенд, — завчено пробубоніла стара. — Прошу оглянути зразки! Костюм Івана-Царенка, Дідько, присутність Сірого Вовка створює незабутній колорит.

— А то що таке? — я вказав на м’яч.

— Колобок!.. — на диво хрипко проказав дядько в строї Дідька.

— Електричний, — додала бабуся. — Ви йдете, а він котиться!

— Куди? — не зрозумів я.

— Важко сказати… Здебільшого нікуди. Бо його таким виготовили. Решта співробітників на місці. В ставку Водяник, у лісі Лісовик. Є також Ілля Муромець та Чудо-Юдо.

— А то — Змій Горинич? — я вказав на три стовпи диму на горизонті.

— Котельня опалення, — люб’язно пояснила старенька. — Змій у нашому кошторисі не значиться. А тепер помилуємося панорамою!..

Ми ступили в хатину, й хазяйка поставила мене до вікна:

— Прошу кинути оком на територію!

Гарна територія. Незайманий ліс, чиста річенька, поле незжатого збіжжя…

— Мені у вас дуже подобається, — щиро визнав я.

— Нам теж, — посміхнулася Марія Іванівна, — правда, Ваську? — Василь повів вухом, та очей категорично не розплющив.

— Спить, — пояснила хазяйка. — Тоді ознайомтеся з бібліотекою.

Вона виявилася великою й різноманітною.

— Казки! — хазяйка любовно погладила корінчики книжок. — Найповніша колекція. Опалітурена власними силами!.. А тепер нап’ємося кваску…

— Ой, годі! Я вже не можу.

— Зможете! — сказала старенька. — Квас на меду.

Хазяйка вийшла. Я підійшов до вікна знову. Неподалік у ставку плескалися русалки. Водяник стояв посередині, неначе на постаменті фонтана. На полі Ілля Муромець полонив Чудо-Юдо…

— Милуєтесь? — хазяйка внесла квасу й поналивала в керамічні кухлі.

— Милуюся, — признався я. — Жаль, глядачів бракує. Нудно їм, мабуть, самим репетирувати.

— Вони своє діло люблять, — загадково промовила старенька. — Прошу до столу.

Квас був холодненький та хмільненький.

— А тепер ми вам казочку покажемо. Яку хочете, на вибір! Тут у нас самодіяльність…

— Дякую, — зітхнув я, — тільки мені пора вже повертатися. І взагалі, я ж до вас із дорученням.

— З яким же?

Я відвів очі і, дивлячись у вікно, пальнув:

— Зачиняють ваш музей! Точніше, переводять…

— Куди? — спокійненько спитала стара.

— Не знаю, — знизав я плечима. — З вашим начальством утрясають.

— Ми що, заважаємо комусь?

— Чому? Просто ретрансляторів тут понаставлять. До речі, ви тут не бачили пілотів?

— Не бачила, — швиденько відповіла хазяйка. — А що буде з планетою? Ліс повалять, а річку — в труби?!

— Важко сказати, — збрехав я. — Про це, мабуть, потурбуються.

— А що міркуєш конкретно ти?

— Нічого! — твердо сказав я. — Мені доручено передати — я передав!

— А ти старанний, — чомусь зраділа старенька. — Цінна риса! Тоді плани міняються. І мої, і твої.

— В якому розумінні?

— В широкому.

Вона вказала на величезне ліжко:

— Відпочинь поки що. А я пиріжечків напечу… дорогому гостеві!.. А відпочинеш — скатертю доріжка! — Хряпнувши дверима, вона вийшла.

Хатка почала хитатися, наспівуючи приємним сопрано: “Баю-баю, люлі-люлі, люлі-люлі!”

Потягло на сон.

“Ноги в хатки подивитися треба, — подумав я, ледве перемагаючи бажання лягти на ліжко. — Мабуть, роками немазані”.

Галявина була порожньою. Великі лапи височіли гордим монолітом. Я постукав по металу. Хата кокетливо заквоктала і, загрозливо тріснувши, підстрибнула.

— Ти навіщо курку нервуєш?! — розлігся похмурий голос.

Я оглянувся. Позаду стояв Дідько з Колобком.

— Ти хто? — швидко спитав я.

— Я?.. Співробітник… — він сховав очі.

— Який співробітник?

— Цей… як його… вчений…

Я поглянув на його бороду. Розкішна борода, перевита квітами й утикана шишечками.

— Борода, звісно, бутафорська?

— Так точно! — негайно погодився він. — На клею!..

— Побачимо!.. — я схопив його за бороду й смикнув.

— Ти що?! Боляче!!! — загаласував він, впустив Колобка, побіг до лісу.

Я підняв Колобка. Він був теплий і м’який. Присмачений, звісно…

— Що новенького? — спитав я.

— Від бабусі я утік, від дідуся я утік, — пропищав він, — а від тебе… важко сказати…

— Справді, — погодився я. — Між іншим, твоє, так би мовити, обличчя я вже десь бачив…

Він раптом верескнув і стрибнув з рук.

— Мірошниченко, стій! Стій, хлібна твоя душа! — закричав я, але Колобок додав швидкості.

Мені пощастило зловити його хвилин за двадцять завдяки неймовірному стрибкові. Ми сиділи під сосною. Навкруги, як намальовані, із землі повилазили величезні гриби. Десь угорі перецвірінькувалися птиці. Ліричну ідилію псував ридаючий Колобок.

— Москва сльозам не вірить! — суворо сказав я. — Розказуй, це що за маскарад? Чому ти — Колобок?

— Це все вона, — зарепетував він, — триклята баба. Ми прилетіли й говоримо, щоб згортали музей. А вона — ніяк! Все про казки теревенить. Ми їй на те — нам казок не треба і що вона має двадцять чотири години. Тут Перцов недопалка кинув! Вона, значить, кричить, що не можна недопалків, трава суха, і шпарить про екологію. А Дмитрук їй — яка там екологія, все одно все буде залите бетоном. Вона, значить, каже, добре, піду, мовляв, речі складати, а ви поки що на ліжечко лягайте, відпочиньте перед дорогою. Ми й лягли. Тут щось торохнуло — і все!..

— Що “все”?

— Перевтілилися ми! — у відчаї гукнув Колобок і знову заплакав.

— Не плач, розмокнеш! — бадьоро втішив я його.

І раптом зрозумів, що лише диво мене врятувало.

— Де інші?

— На ділянках. Перцов — Соловей-Розбійник, Успенський — Вовк, Ільченко — Дідько.

— Ільченко — Дідько? Не пізнав!

— Заріс він, — поспівчував Колобок. — Стара бритву відібрала. Сказала: “Так ближче до природи. А то ще вріжетесь!”

— А від мене чого ховалися?!

— Стара наказала, — Колобок хлипнув. — Деспотична вона. Якщо, говорить, він через вас та здогадається, то підуть шматочки куточками.

— Які шматочки? — не зрозумів я.

— Наші, — сумно скінчив Колобок.

— Таки веселенька бабуся, — непевно констатував я. — І чим ви тут займаєтесь?

— Перевтілюємося помаленьку, тексти вчимо, казки граємо в дійових особах. Годують три рази плюс полудник.

— І довго тобі бути Колобком?

— У вівторок екзамен тримаємо перед старою, а потім вчитимемо “Мату й Ведмедь”. Я — Ведмідь, Ільченко — Маша.

Я уявив двометрового Ільченка дівчинкою!.. Сміх!

— Смієшся?! — зашипів Колобок. — Поміг би краще людям!

— Відучилися б люди грубіянити зустрічним — нетреба було б допомагати! — сказав я твердо.

— Забиті ми, залякані, — раптом заголосив Колобок. — Дмитрукові русалку підсунули, а Успенського Вовком зробили. Побачить Землю в небі — одразу завиє. Та так же жалібненько!…

— Гаразд, Мірошниченко, — зітхнув я, — щось та придумаємо. А тепер — котися!

— Це ж як розуміти?

— Дуже просто. Ти ж Колобок. Дорогу до хатки показуй.

На сосні біля хатки сидів лахматий чоловічок у кожусі.

— Це Перцов, — пояснив Колобок. — Він Солов’єм до вівторка.

— Здоров, Перцов! — гукнув я. — Ану, свисни!

— Не мофна, хатинка фруйнується, — солідно мовив Соловей.

— Не зруйнується, — засміявся Колобок. — Йому вчора Муромець зуба-свистунця вибив. І знову недопалок!..

— Нафридли фи мені! — огризнувся Соловей.

— Майстер художнього свисту образився, — підкусив Колобок. І раптом, почервонівши, тонко запищав: — Через тебе все! Через твої недопалки. Мало тобі Муромець надавав? У-у, палій!!! Проклятий…

— Стій, Мірошниченку, — зупинив я, — а Муромець хто?

— Місцевий. Їх тут багато, вдень невидимі, а звечора шастають скрізь. Прозорі якісь.

— А фтара на фтупі літає, — нервово прошепотів Соловей.

— Марія Іванівна на ступі?! — здивувався я.

— Точно, літає! — підтвердив Колобок. — А Водяник усю ніч на баяні грає, спати не дає…

— Стій-но, Мірошниченко, з баяном, дай зосередитися, подумати.

Я наблизився до хатки. Гігантські ноги виблискували металом. Знявши покришечку, я просунув руку, щоб намацати шарніра. Його не було! Замість нього була справжня куряча лапа, величезна, тверда і тепла. Не вірячи собі, я полоскотав ногу. Хатка задоволено кудкудакнула.

— Як там? — поцікавився Колобок.

— Погано, — тихо сказав я.

— Фчось трапилося? Муромець іде? — захвилювався Соловей.

— Хлопці, отямтеся! — розсердився я. — Невже ви так і не зрозуміли, куди потрапили? Як можна стільки дров наламати?

— Я не ламав, — замлоїв Колобок. — А в них тут банда. Масовий гіпноз!..

— Добре, — я махнув рукою, — до хатки я піду.

— Обережно, — попередив Соловей, — фона тепе з’їсть!

— І не пий там нічого, — хлипнув Колобок, — на козенятко обернешся…

У хатині було темно. Кіт Василь дрімав.

— Здоровенький був, Баюне, — ласкаво промовив я.

Кіт здригнувся, але очей не підвів.

— Невже ти той самий Баюн? Найгарніший і найрозумніший?

Я простягнув руку, щоб його попестити. Кіт відсунувся.

— Не варто. Може дряпнути, — почулося суворе.

Хазяйка сиділа під вікном. Ми мовчки дивилися одне на одного.

Щось невловимо мінилося в ній, пульсувало, жило загадковим життям.

Мабуть, то дихало волосся, сріблясте, зібране докупи й підіткнуте кривим гребенем. А може, дрижали руки, маленькі, вузлуваті, які так не пасували до її дівоцького стану. А може, то жили півники у неї на фартушку. А може, то пливла й плуталася сіточка зморщок на обличчі — такому гарному й такому схожому на обличчя всіх матерів у світі.

Я підійшов до неї і, взявши її за руку, суху й теплу, поцілував.

— Пробачте нам, — сказав я тихо, — ми більше не будемо.

— Будете, — вона всміхнулася.

— Так, — сумно погодився я. — Ще довго будемо. Адже ретранслятори таки потрібні!..

— А казки? — вона поглянула на небо. — Колись ми жили на Землі. Та, як виявилося, там немає місця для нас… Тепер ми тут. Добре тут. Усього три секунди льоту.

Спіймавши мій здивований погляд, пояснила:

— Уві сні. Ми снимося дітям. А вони тепер кладуться спати так пізно.

У хаті зовсім посутеніло. Пахло травами й квітами. Я вже не бачив хазяйки, лише чув її голос.

— Та справа й не в нас, — говорила вона. — Ви бачили той ліс? Ту річечку?

За вікном кукурікнув нічний півень. Спалахнула райдуга.

— Райдуга! — вигукнув я. — Як дивно!

— Дивно не те, — сказав голос із темряви. — Дивно, що ви напридумували казок, щоб усе життя гнати їх із свого серця.

— Складне питання, — я зітхнув. — Взагалі ми їх не женемо. У нас і книжок багато.

— Вони вмирають, якщо їх не читати, — сказав тихий голос. — Та не можна забувати землю, де народився, й казку, яку полюбив.

— Я пам’ятаю. Повірте мені, то для мене велике щастя, що я зустрівся з вами. Таке буває раз у житті.

Райдуга перехилялася до озера. Воно світилося. Водяник дивився на небо й чеказ.

— Північ, — сказала хазяйка. — Пора!

Райдуга вибухла тисячами вогнів. Водяник підняв рога, затрубив і помчав райдугою. За ним русалки, за ними жаба в короні, з лісу вискочив великий Вовк. На ньому — Царенко з Дівчиною неземної краси. Царенко цілував її, вона сміялася, а за ними гнався жахливий дід у чорному жупані з черепом і кістками на ньому. Дід лаявся й розмахував костуром.

За ними трухикала Піч. На ній хлопець грав на баяні. Поруч сиділа Щука у відрі. Хлопець, Щука і Відро співали на три голоси.

За ними виступав Пудель. На ньому гарненька дівчинка з бантом і дерев’яний хлопчик із довгим носом. Жахливий дядько з нагаєм плентався позаду, плутався в бороді й вимагав, щоб вони повернулися.

Над ними сірі гуси несли на крилах Івасика-Телесика. Снігова Королева кричала:

— Скоріше! Дорогу! Поспішайте!!!

Гноми, олов’яні солдатики, Попелюшки, Чіполліно, Хоттабич, Карлсон, Зла Мачуха, Микита Кожум’яка, Яйце-Райце — все раптом закрутилося у вихорі, майже нічого не можна було розгледіти, неслася лавина.

— Дорогу! Дорогу!!!

Вискочив раптом дивний чоловічок, страшенно свиснув, затремтіла райдуга, стали три стовпи полум’я за лісом, і піднявся в небо триголовий Змій, дихаючи димом…

— Куди то вони?! — спитав я вражений.

— Снитися, — сказала хазяйка. — Сьогодні вони мають багато роботи.

Райдуга спустилася й погасла.

— Ех, — зітхнув я. — був би у вас тут хоча б телефон…

— Телефон? — засміялася бабуся. — Щось краще у нас є. Адже не закапелок тут!

На столі раптом виникла тарілочка, покотилося по ній яблучко. Я побачив, як Диспетчер саме доїв бутерброда й простяг руку за наступним.

— Серьожкін? — витріщився Диспетчер. — Ти в моїй тарілці?

— Новітній зв’язок, — невпевнено пояснив я.

— Знов твої коники, — обурився він. — Ти попередив музей?

— То не музей. То заповідник! А заповідники не можна чіпати.

— Тебе не спитали, — задоволено захихотав він.

— Не спитали, — підтвердив я. — Отож і нагадую.

— Серьожкін! — Диспетчер урочисто побуряковів. — Ось повернешся, тебе тут зустрінуть неприємності особливо великомасштабні!..

— Приємного апетиту! — зле перебив я й зупинив яблучко.

Зображення потьмяніло.

— Неможливо! — вражено вигукнула хазяйка.

Я силувано посміхнувся:

— Байдуже, переживем, усе влаштується…

— Та я не про тебе, — посміхнулася Марія Іванівна. — Васько прокинувся!!!

Справді, кіт стояв на печі у повний зріст і дивився на мене вибалушеними очима.

— Чого то він?

— Важко сказати, — споважніла хазяйка, — мабуть, він здивований. Таким він буває раз на п’ятсот літ.

Кіт насторбучував шерсть і сяяв очима.

— Є пропозиція, — урочисто мовив я. — Треба снитися всім! А не лише дітям!

— Гадаєте, допоможе?

— Допоможе! Моя улюблена казка про Жар-Птицю. А я її стільки років не бачив. Показали б!

— Тобі-то можна показати, — замріялася старенька, — але щодо загалу… — Вона з сумнівом похитала головою. — Невідомо, як відреагують. Це ж дорослі. Загадкові душі!

— Чудово сприймуть! Та головне, — я підморгнув їй, — таких, як Диспетчер, менше буде!

— Це аргумент! — діловито промовила вона й раптом спитала: — А чому ти такий активний? Тобі треба більше за всіх?!

— Більше за всіх, — скромненько потвердив я.

— Тоді лягай! — наказала хазяйка. — Почнемо з тебе снитися. Васю, поправ йому подушки!..

Подушки були пухові й казково м’які.

— Маріє Іванівно, — попросив я, — ви б наших відпустили. Вони вже перевиховалися.

— У вівторок! — твердо сказала старенька. — Одразу після іспитів. А ти спи. Жар-Птиця чекає.

Я лежав на перині. Жар-Птиця сиділа на райдузі і терпляче дожидалася, щоб приснитися мені. Й зовсім даремно!

Спробуйте заснути, якщо ваше ліжко колише великий Кіт і приємним баритоном співає:

Прийде сіренький вовчок

І ухопить за бочок!..

Юрій Пригорницький СОЛОДКИЙ СТІЛ (Рукопис, знайдений у поїзді далекого прямування)

…а тости, як жанр і ритуал нехай належать минулому.

З газет.

Обиватель — житель на місці.

Словник В. Даля

Два торти — брикетник та “наполеон”. Цукерки, домашнє печиво, цукати. Пляшка темно-червоного вина “Українська ніч”, солодшим за яке буває хіба що смерть. Полуничний компот і чай. Горіхи. Мед. Халва. До цього привчені. Цього чекають. Навіть одкривши раптом, що час зупинився, чекають на солодкий стіл. Нібито йому притаманна якась вища невідворотність — гостра, зугарна прохромити застиглий, слюдяний час.

О це миле, пошарпане грозами століття товариство! Яке воно вже пощерблене! Сказано, своїх батьків і своїх дітей пережило. Сутінки і цвітіння десятиліть одлинули; було всякого — снігу й хлібних карточок, була безвість окупації, карусель зміни урядів, од якої сіялись кулі; була і своя карусель — розпорошування нудних родинних коштовностей. Старші краще пам’ятають Київ 1918 року, ніж минулий тиждень… Всього, всього було. Проте завжди, збираючись докупи — чи то на весілля, чи на поминки, — ця балакуча компанія одержувала в кінці свій солодкий стіл.

Хвороби вирвали найголосніших з його посиденьок. Ось так з гуркотом викочуються підпори з-під безвідповідально громіздкої споруди. Дивись, упаде — не падає. І солодким столом супроводжується грімкотливе котіння кожної колоди.

Я завжди волів одійти подалі.

Не знати вже, яка подія зібрала їх цього разу в нашому домі.

— Подагра… — розповідала материна двоюрідна сестра, по шлюбі Оселедченко. — Подагра, подагра… тиск… подагра…

— агра… агро… — заведений цим ключиком, провадив усезагальний дідусь Бармалій Нафталінович. — …комплекс…комплементус…

Успішно завершився тур закусок. Уже й гаряче було з’їдене, — розібрано по кісточці, вимочано шматочками французької булки (так у цьому товаристві за старою звичкою називають булку “городську”). Від лимонного напою сірі лоби порожевішали. Всі частувалися своїм звичаєм — не відмовляючись, однак надто й не допадаючись, якщо не зважати на батька, до прозоро-жовтавого продукту. І коли щоки зробились еластичніші, то не стільки від випитого, скільки од веселої роботи щелепами. Отож настало межиблюддя. Головна пауза. Час розмов, дожовування, останніх вістей (із запізненням на тридцять літ) і длубання в зубах. Чоловіцтво раз і вдруге покропило душу між собою. Мати почала з тривогою позирати на батька.

— Гакько, я в нормі, — обізвався він, ганяючись сигаретою за вогником сірника. І, виловивши з чийогось монологу слова “Я, як інженер…”, недбало кинув: — Не бачу тут інженерів, розтуди… — і сонно засміявся.

Мати з жахом заплющила очі. Але ніхто нічого не зауважив, не помітив.

Тоді батько лірично подивився (наче заслухавшись піснею “А я їду за туманом…”) на Бармалія Нафталіновича:

— Що, соколе сивий? Думаєте, не знаємо, соколику? Хоч і давненько те чинилось… Хочте, вгадаю, на скількох написали? Скількох у тисяча дев’ятсот-т-т…

То мати обірвала йому річ, непомітно й боляче наступивши на ногу. Зайва обачність. За цим столом заведено говорити, не слухаючи нікого, крім себе. До того ж у центрі уваги опинився один родич; розшукуючи конку, він потрапив у метро, й зараз його, ошелешеного, всадовлювали, передавали тарілку, підсували оселедець під шубою, своїми ж виделками накладали шпроти й ковбасу:

— Наступи, Антошо.

Тож нічогісінько цікавого не відбувалося. Щось збоїло — там, у шестернях подій, у трансмісії, і не всі ще здогадувались про те. Змушений чимось себе забавляти, я знишка любувався парочкою, що звичайно випадала із загального контексту — високою сорокарічною Марією та її мікроскопічним чоловіком воротарем Котею. Любувався не тому, що цей двоєдиний нерозщеплювании равлик так мене вже зачаровував, — просто, повторюю, доводилося якось розважатися, вбивати час.

Ще за моєї студентської пори було вжито рішучих заходів, аби ніколи я не міг “одійти подалі”. Спеціально для мене, який вічно одвихався від родинних учт, було замовлено гарненькі нікельовані кайданчики, що їх прикріплено до всіх шести столів у шести помешканнях, де збирались мої любі родичі. “Тепер ти зрозумів, що таке родинні узи?” — ласкаво-суворо запитали багато років тому, перше клацнувши браслетами на моїх зап’ястках.

А втім, у Марії та в Коті, либонь, було щось звабливе, щось примітне. Передусім — унікальна в цьому колі здатність жити зовнішнім життям. Коли решта, за моїми спостереженнями, оживала, щойно збереться довкруг столу, а в інший час, не знаю, чи то спала, чи блукала в просторі на своєріднім автопілоті, — Марія і Котя діяли за всіх обставин. Незважаючи на свій мізерний зр’ст і немізерний вік, Котя був воротарем! Я не цікавлюсь футболом і не можу перед вами звітувати щодо того, в якій команді він грає (скоріш за все — у якійсь дворовій). Але він — воротар (нехай дарує його дружина, що говорить не інакше, як “Мій Котя — голкіпер”; це слово вона полюбляє, певно, за… міцність, таку ж, як у словах “шкіпер” та “карцер”), тож він голкіпер. І в цьому сенс існування чарівної, пишної Марії. “Вона його за муки полюбила…” Вона підібрала цього пуп’янка на якомусь стадіоні і, як їй здавалось, погамувала його біль анальгіном і коханням. Звідтоді Марія не відпускає його від себе нікуди — ну, хіба що до воріт. Вітриська шаленого сторіччя звіюють пилюку цвинтарної глини, свисток наказує гравцям то завмирати, то знов кидатись один на одного; м’яч б’ють ногами, як людину, а Котя стоїть на воротах так, наче за спиною в нього — Марія чи принаймні рай.

Я вважаю його небезпечною для суспільства людиною, позаяк він доводить, що дива на цьому світі бувають: Котя ніколи не пропускає голів. Ніколи.

Як він, неборака, падає! Притне до серденька м’яч і впаде зі стуком, як стілець. Клубком перекотиться по втрамбованій рідній землі, скочить вибити м’яч у поле і, блаженний од болю, задкує, накульгуючи, до воріт.

Неживого приносить його Марія додому.

Всю ніч до себе, свіжої, сніжно-білої (наче з корінфського мармуру) вона тулить це вбоге пташине тільце, вкрите ластовинням синців. Марія заряджає Котю, як потужна електростанція. Коті сняться дощі нетутешніх весен, пам’ятник невідомому центрфорварду і солодкий вітер першої любові. Вранці він, цей щасливий чоловічок, — уже моторний і меткий. Він може стиснути кулаки до крові з-під нігтів. Снідаючи, дещо зверхньо й хижувато позирає в прекрасні, теплі очі Марії, і…

…і мене оступає чорна, мов рентгенівський знімок, заздрість.

За столом не відбувається нічого суттєвого: солодке все ще не подано. Чи не спинивсь, бува, час? — замислюється товариство. Поки паузи, негласно вирішено підкріпитися — стіл, як на те, аж прогинається. Оселедченко виголошує тост за здоров’я іменинника, віншуючи йому (а хто він, до речі?) довгих років життя і здійснення всіх бажань.

Виделки вштрикаються в бузкову шинку, вйойкають об фаянс і порцеляну. Тітонька Маня з несиметричним обличчям (схожа одночасно на трьох історичних осіб: у профіль дві, анфас — ще одна) — тітонька Маня, відсапуючись, дістає з ридикюля пляшечку з ліками й наточує трішки в свою чарочку. І — хиль.

Тато вже не їсть. Він курить одну за одною і змиває рум’янець з облич присутніх. Чоловіки, ті що кволіші, кахикають. Дідусь Нафталінович сприймає це за делікатний сигнал.

— Така… така… людина… людина… — дідусеві труситься верхня губа, наче в кролика, — кинув… покинув… ні луски… є, тобто… земля… земля… пером… пером… вічна… прийнято — до дна…

Усі суворі й абсолютно тверезі. Говорять про покійного тільки добре. (Господи, та хто ж покійний?!) Жінки витягають з-під годинникових ремінців носовички, витирають насухо очі й закусюють. Солодкого столу все ще немає. Чистісінько заморозило час. І, немов пробиваючи його, як крижану кірку, виходить з-за столу, а тоді й з кімнати тітонька Маня… Необхідність рухає нею, оберненою профілем Ісаака Ньютона, змушує стареньку хвору тітоньку “вийти” (в початковій школі це так і називалось для кожного з нас — “вийти”; але тут хіба школа, хіба школа?..). Адже тітонька Маня наливала з аптечної пляшечки кріпну воду.

— Даруйте, — ніби опритомнівши, протестує Марія (боже, яка вона гарна!). Вона вся — щасливе обурення. — Даруйте, ми ж зовсім забули про молодих!

Аудиторія озивається подивованим схваленням.

— Так, так! — радісно гнівається стіл. — Гірко!

— Гі-ір-ко! — плескає в долоні Марія. — Гі-ірко!

Грім оплесків, двозначні привітання-побажання, регіт, зойки, дзенькання, брязкіт. За всім цим сум’яттям і метушнею годі збагнути, хто ж там цілується під оте “гірко”. Раптом помічаю, що батько обхопив руками голову і похитується — чи з відчаю, чи з божевільної втіхи; та його вже затуляють спини тих, що повідомляють якісь секрети своїм візаві. Ось уже і я несамовито верещу якимсь чужим голосом: “Гі-і-ірко-о!.. Гі-і-іррррр!..” Хочеться бігти обіймати, гладити чиїсь плечі, та ланцюжки натягаютьс? і не пускають… Усі починають задихатися, хвиля збудження спадає. Накричавшись, сідають і відкорковують мінеральну воду.

Жодної суєти. Спокій і вдоволення.

— А теє… — звучить голос тітоньки Мані, яка вже повернулась (і стоїть до мене профілем безсмертного Дайте). — Торт, теє, “наполеон”…

Товариство з острахом дивиться у сповнені образи і страждання тітчині очі.

— …і брикетник теж… — ледь ворушить вона спеченими старістю губами. — Зацвіли!.. Запліснявіли… І компот… Я щойно з кухні… І яблука в комашні… комашні…

— Ні, — шепоче мати. — Ні, ні!.. Ні! — Це нагадує протест людини, в яку прицілилися з гвинтівки.

— Ви брешете! — презирливо кидає Котя в обличчя тітоньки Мані. Виявляється, він гаркавий. Його голос почуто вперше. — Ми вам не віримо.

Котя вбивчо зміряє поглядом тітоньку. Його приклад наслідують інші. Чути сопілки: заснув батько.

— Ви нетверезі! — кидає свій камінь і дідусь Нафталінович.

Камінь ледь не збиває тітоньку Маню з ніг.

— Від чого? Від ліків?! — вона передінфарктно поточується на стілець.

— Ви кощунствуєте, — з нудьгою людини, якій уже давно все ясно, повторює Бармалій Нафталінович. — Ви… знаєте що? З подвійним дном! Ви фантазерка. — Тітонька йому нецікава (років тридцять тому, щоправда, вважалось, що він за нею упадає). Ні, вже років п’ятдесят, як він утомився від життя, йому нічого не потрібно. Нічого, крім солодкого винця, над яке солодшим, знаємо, що буває. Нічого, крім шматка “наполеону”, шоколадної цукерки, яблучка і компоту. Нічого, опріч чаю з варенням, цукатів і горіхів.

Хто ж зволікає здійснити перехід до солодкого? Господиня? Але яка вона тут господиня?..

Тож усі налягають на збляклі салати, а я, зраджуючи своїм правилам, беру слово і — слово честі, для жарту! — пропоную випити за здоров’я новонародженого… Чекаю, що хтось прискне сміхом або, що ймовірніше, винесе мені догану. Але — жіноцтво вже сюсюкає, цвірінчить, захлинаючись ніжністю, а чоловіки, доброго здоров’я пивши, поважно посапують і посміхаються, підморгуючи “молодому батьку” (кому? кому? де він?). Материна двоюрідна сестра співчуває породіллі, зводить кутиком брови:

— Нехай… нехай їй там легенько… тикнеться… голубоньці… голубоньці… нашій…

Тим часом учта триває, триває. Ніхто не зневірився в неминучості солодкого столу. Чекання триває вічність, і зрештою присутні утворюють товариство “п’ятого дня”: якщо за п’ять днів солодкий стіл не буде подано, його будуть чекати ще п’ять днів і так далі… Через деякий час із цього товариства вибруньковується оптимістичніша група — другого дня. Таким чином, з жалюгідної жаждивості почали прозирати риси забісованості, фанатизму. Мене посадовили до піаніно, й, оскільки я спробував чинити опір, — зробили так само, як з моїм місцем за столом…

Брязкаючи ланцюжками, я награвав усе те хихотливо-зманіжене, що пам’ятав з дитинства. В мене лишалося ще багато сподівань, що тітоньку Маню все-таки не штовхнуть на вогнище інквізиції — розум і милосердність обов’язково торжествуватимуть! Але разом з тим навіч були всі ознаки того, що гості не підуть уже ніколи.

І я, не будучи мізантропом, усе ж злякався, що до кінця вічності не зумію придумати, чим замінити їм той солодкий стіл.

Василь Плєхов ЄРЕТИК Повість

Я бачив золото вранішнього сонця крізь смарагд океанських хвиль — і вода набувала кольору старого вина, ніби в Гомеровому епосі; милувався вечірніми зорями, що горіли в небі, немов закривавлений ніж, кораловими островами й темно-зеленими віялами пальмового листя; торкався вінків з пурпурових або перлисто-рожевих квітів на струнких жінках кольору меду чи корінфської бронзи; заходив у жовтуваті, як стара слонова кістка, храми Еллади, стояв під залитими жовтогарячим світлом африканського місяця пірамідами Єгипту; відвідав зачаровані мертві міста Ост-Індії, а за океаном, на безмежних обширах Вест-Індії, споглядав піраміди, повиті димом жертовників і залиті кров’ю їхніх червоношкірих захисників; я бачив різноколірне пір’я у зачісках розмальованих тубільців, сяйво коштовного каміння у відблисках димних смолоскипів у забутих скарбницях давно померлих царів та крижаний полиск діамантів на плечах знаменитих красунь. Я бачив світи, яких не бачив ніхто з людей Землі. Майже ніхто…

Я чув тупіт кінноти, що розгортається для навальної атаки; шепіт кохання десятками мов; бойовий клич воїнів і журливі пісні рабів; важке чалапання бегемота серед очеретів Нілу й виття ягуара в сельві Нового Світу; виляски вітрил, напнутих ранковим бризом, зітхання океану і гуркіт землетрусу; слухав мудрі слова жебрака і облудну брехню в кафедральних соборах, велеслів’я вчених і шакаляче виття благуватих. Я розмовляв з людиною, яка народилася далеко від Землі…

Я командував полками й ескадрами, грабував гробниці в овіяній жахливими легендами Долині Царів і торував шлях сельвою до таємничої країни Ельдорадо; бився, абордажною сокирою на облавках ворожих каравел та галеонів і сходив на стіни переможених міст; пиячив у портових тавернах і королівських палацах, кохав жриць майя та іспанських графинь, французьких куртизанок і швейцарських покоївок. Я був гостем Чорного Замку…

Я заглиблювався у вчення перських магів і намагався осягнути таємниці стародавніх папірусів, шукав філософський камінь на дні реторт, а Істину — в прозріннях засновників церкви і великих єресиархів, у працях дохристиянських філософів та східних мудреців. Відчув я на собі й силу неземної логіки чужого, далекого розуму, що прийшов з безмежжя космосу…

Я міг стати володарем цілої планети й засновником нового людства, від мене залежали долі країн і народів, а може, і всієї Землі… І злукавить той, хто скаже, що тяжкі випробування і тривале ув’язнення потьмарили мій розум і химери замінили мені реальність. Ні, розум і пам’ять при мені й служать, немов рапіра вправному дуелянтові.

Як багато вмістило моє життя! Яким коротким воно було!.. Тепер я ніхто. Ніхто й ніщо. Тінь, прикута ланцюгом до стіни. Смішно.

Стіни з грубо тесаного каменю, вичовгані плити підлоги, заґратоване вікно, в яке інколи видно зорі. Ось уже два роки це моя оселя. І годі на щось сподіватися. Хіба що… на останній вихід.

Чому я тут? Чому доля покинула свого улюбленця? “Доля усміхається сміливим”, — так казали в давнину. Усміхалася й мені, доки… Я сам обрав свій шлях і наріканнями не принижу себе. “Бери, що хочеш, — сказав бог. — Бери і плати за це”. Мудре прислів’я. Брав. Заплачу.

Не було меж моїм бажанням. Мандри і бої, красуні й коштовності — чого тільки не вмістить доля конкістадора. Чого ще бажати? Так би й звікувать. Аж ні. Я захотів знання, захотів знайти Істину. Таке собі невинне бажання… Фатальне бажання. Надто дорогою виявилась Істина. Тернистий шлях до неї. Шлях довгий, життя коротке.

“І пізнаєте ви істину, й істина зробить вас вільними…” Але істина тільки для себе — замало. Я писав книгу про | Землю і виникнення розумного життя на ній, про закони, І що керують ним і рухом небесних світил. Я відчував, що вони є — вічні й незмінні. І що скрізь, де виникнуть сприятливі для того умови, народиться життя, розвинеться від простого до складного і нарешті з’явиться Людина — найдосконаліше творігня природи. Незліченні зірки й планети у Всесвіті, умови життя на них визначають незліченні природні чинники. І на інших планетах океани й гори, дерева й звірі, вітри й хмари… Люди… І хіба є над ними бог? Нема бога!

Страшна думка! Але істинна. І той, хто це знає і мовчить, щоб не позбутися спокою, добробуту, життя, — боягуз. А я? Я — ні! Отже — книга! Власним коштом, під вигаданим ім’ям. І тоді довелося мені спізнати, почім ківш лиха. Та спочатку ніщо не віщувало біди. Просто в університеті втратив кафедру. Дарма! Не велика втрата.

Тільки мріяти можна до решти віддатися найчудовішому з усього, що є в житті, -пошукам Істини. Щоправда, мусиш на щось існувати. Але, дякувати богу, якого нема, кошти в мене були. В Європі небагато хто мав їх більше за мене. Хіба що короновані особи, деякі банкіри. Я ніколи не соромився свого минулого, але тут воно набрало такого благородного сенсу! А може, це було визначено наперед і якась незбагненна сила вела мене… до заперечення бога й фатуму!

Легко ж людині стати дурнем!

Додому я повернувся з новими планами.

А там… Мене спокушав сатана. Важко повірити? Мені теж… Тільки впевнив себе, що нема ні бога, ані диявола, і — маєш…

Знайомство з ним я звів давно, коли повернувся з Нового Світу і не був ще ні професором, ні, боронь боже, шукачем істини, а був звичайним корсаром і конкістадором. Тоді він купив у мене деякі заокеанські коштовності, щедро заплатив і не торгувався. Програвши в карти, розраховувався дивними різнобарвними кристалами, в яких спалахували яскраві променисті зірки. Жоден ювелір не міг сказати, що то за камені, але всі хотіли придбати їх. Я не продав, лишив кристали в себе. Одного разу мені знадобилися гроші — дуже багато, готівкою. Він позичив їх одразу й без вагань, без умов і процентів, без закладу… Борг я повернув швидко, і на тому наші фінансові стосунки урвались. Я не прагнув до зближення, його теж не дуже цікавив уславлений корсар. Та згодом я все-таки зацікавив його. Вже як опальний професор.

Що я знав про нього? Високий ідальго, завжди в чорному, стрункий, таємничий і небезпечний, мов клинок у піхвах. Зовні він нібито й не відрізнявся від інших, але загадковістю і загрозою віяло від нього, і я не здивувався, побачивши одного разу, як підібгали хвости мисливські хорти, коли він підійшов до них. Коні, скажімо, його любили й довіряли йому, а ось собаки — гнівне й знічене гарчання рвалося з їхніх горлянок, вони задкували, присідаючи на задні лапи, і ніяк не вдавалося їх заспокоїти.

Щось вони відчували таке, чого не дано було відчути людям. Власне, люди теж ніби відчували дещо першої миті зустрічі з ним, але потім невиразні відчуття зникали — розум долав їх. Вишукана ввічливість — до всіх, дещо холоднувата, проте безсумнівна доброзичливість — до всіх, і заворожуюча люб’язність із тими, хто чимось привернув його увагу. Що ще? Дуже красиве обличчя. Надзвичайно красиве і водночас ніби зліплене з десятка однаково красивих облич. Ніякої індивідуальності. Хіба що очі… Не від цього обличчя вони були. Ні в кого не бачив я таких іронічно-всезнаючих, безмежно сумних і лукавих очей.

Мене спокушав сатана… Таємниче, інтригуюче і безглуздо. Ким він був, той, кого я мав за сатану, доки не дізнався, що безодня, яка стояла за ним, страшніша за пекло? Чужинцем… А втім, де та країна, яка не була йому чужою? Ким він був? Легше сказати, ким не був. Ані купець, ані гранд, але багатство його, здавалося, не мало меж. Не був лікарем, але всі знали, що мимохідь зцілив кількох безнадійно хворих. Алхіміком теж не був, одначе його міркування про найскладніші трансмутації шанувалися високо. Не був географом, але обриси Нового Світу, поки що майже нікому не відомі, малював дуже точно, — я впізнавав знайомі береги. І, звісно, не був істориком, але про часи недавні чи сиву давнину говорив зі спокійною впевненістю очевидця, немов сам бачив Христа на Голгофі, закутих у панцирі вестготів і жахливих богів Нового Світу. Проте, коли хтось заперечував, він не наполягав. Мовчав. Усміхався.

Якось він завів мову про зірки, Всесвіт, властивості матерії. Мало що з того відклалося в голові. Але було в його словах щось ніби відблиск якихось недосяжних знань, ніби… Врешті він звернув усе на жарт, засміявся. Хоча це було чим завгодно, тільки не жартом.

Відтоді як я удостоївся його уваги, він у бесідах наших поводився неначе кіт, що торкає лапою їжака: з одного боку, з іншого — легко, м’яко… І все ніби чекав чогось, ніби сподіваргя щось од мене почути. І нарешті висока честь — запрошення до замку. Його замку.

Про той замок, як і про його господаря, говорили всіляко. Здебільшого пошепки. А де найкраще виловити чутки? У корчмї, звісно.

У замку, казали, ніхто сторонній не бувяв. Звідки ж тоді моторошні чутки? Хтось таки бував. Але той, хто бував, мовчав намертво — ні півсловом, ні натяком… А чутки? Хтось прохопився. Але хто не вмів тримати язика — помирав. Ні, не помирав — зникав. Куди — невідомо… Туди, “де світло завжди в німоті і завиває глибочінь морська, коли двох вихорів лютує ворожнеча. То вітер з пекла, відпочинку він не знає, мчить сонми душ людських серед пітьми і мучить їх, катуючи в обіймах…”

Гаразд, спробувати з іншого боку… Чи далеко до замку? Ніби й близько, але без запрошення туди не дістав тися. Чому? А хто ж його знає. Ось дорога, виїздиш з міста, монастир ліворуч, виноградники праворуч, потім ліс, і дорога нікуди не звертає, де там заблукати; а потім побачиш удалині замок, вежі та стіни. Всі знають цю дорогу… Ну й прямуй собі, куди їхав. А до замку звернути — і знову опинишся там, звідки виїхав: монастир, виноградники. Якщо схочеш іще раз спробувати — всяке може трапитись. У туман потрапиш чи в сусідньому містечку опинишся, а іноді й подалі. Одного ось у Мадрід закинуло. Задрімав він у сідлі, а коли очі розплющив — будинки високі, вулички вузенькі, бруківка, кінь змилений. “Де я?” — питає. “У Мадріді”. Тут тільки дурень не зрозуміє, що й до чого. Перехреститись треба, діву Марію згадати — і додому тихенько. Але ж ви знаєте наших іспанців — у багатьох гордість попереду розуму ходить. Воно й непогано, інакше як би ми колись відстояли свій півострів від маврів, а нині он скільки країн підкорили. Але ж і розуміти не гріх, коли та перед ким сміливість виказувати. Такий ото сміливець диявола згадає, пекло та іншу всячину і — вперед, на штурм. Тільки нікому не щастило. То кінь понесе, то на самого раптом такий жах нападе, що… А то й пам’яті на якийсь час позбудешся. Якщо ж людина просто їде, у своїх справах, їй нічого не станеться.

Можна, звичайно, в місті хазяїна замку порозпитувати. А що запитаєш? Чому в мене кінь сказився? Чому до тебе без запрошення приїхати не можна? Сміх, та й годі… Не порозмовляєш з ним дуже. Ні, не шпага, шпага пусте… Сам не розмовляв, про що такому донові розмовляти з корчмарем, а бачив сміливців, що пробували, — як овечки ставали. Чому? В них і спитайте. Страшна людина він, господар замку, якщо взагалі… людина. А як і людина, то вже напевне за ним стоїть хтось, не проти ночі казати… Кажете, куди дивиться мати наша, свята церква? А звідки вона дізнається? Хоча — ваша правда, що корчмар знає, вона таки теж знає. Більше знає, це так. Але корчмар знає і мовчить, ми з вами, шляхетний доне, ні про що не говорили, я не казав, а ви не слухали, так для обох ліпше буде. Розумію, ви нікого не боїтесь, ви шпагою від усіх відіб’єтесь, а я… Звісно, ви порядна людина, відразу видно, тільки тому я… Так, з вашого дозволу ще трохи вип’ю, пити з вами — для мене велика честь… Та й що там я знаю, теревенив більше, вигадував… Не доведе мене до добра язик мій, ой, не доведе. Церква знає багато, але її обізнаність можна на деякий час приспати. Ні, не лише золотом, хоча й золотом теж. Ось був тут не так давно такий чернець — брат Боніфацій. Ревний та лютий був інквізитор, чимало люду на його совісті… Тьху, що це я? Багато заслуг було в нього перед церквою, пошаною користувався, дарунків не брав і жалю не знав. Звісно, відьом і єретиків нічого жаліти, але дуже він був нещадним. От і в це діло він поліз, “узяв слід”, як сам казав. Нібито й потрапив він туди, а повернувся геть недужим. Оклигав, проте сам на себе став не схожим. У монастирі живе, пташок годує, кошенят і собачок доглядає. Були й ще декотрі… Але то вже…

Даруйте, шляхетний доне, і так уже я вам своїм патяканням, мабуть, набрид. Дякую вам за честь, всього вам найліпшого, завжди радий вас бачити, а про це… Там такі справи, в які краще не встрявати людині. Та й навіщо? Здоров’ям вас господь не обділив, достаток маєте, шану… Послухайте нерозумного базіку, я вам тільки добра зичу. І пам’ятайте, шляхетний доне, я вам нічого, зовсім нічого…

І ось я удостоєний: будьте моїм гостем, і, звісно, один, і, звісно, виїдемо надвечір, і, звісно, нікому нічого… Що ж, побачу на власні очі, тоді й зрозумію, хто він-чорнокнижник, алхімік, чарівник чи… Ця таємниця — вже не таємниця. Когось він добре налякав, комусь заткнув пельку золотом, когось запроторив пташок годувати, але все це до певного часу. І сам він це має розуміти — не дурень. Хто завгодно, але не дурень.

Під вечір з міста виїхали два ідальго без слуг, без почту, в широких плащах і крислатих капелюхах, які закривали обличчя. Копита лунко цокали по нагрітій за день кремнистій дорозі, ультрамаринове прохолодне небо оздобили перші зорі, від п’янкого аромату квітів паморочилось у голові. Зійшов рожевий місяць, перетворивши відполіровану бруківку на тьмяні люстерка.

Куди можуть прямувати два ідальго такого чарівного вечора? Безумовно, в оселю у старому саду за містом; там пригашене світло, і передзвін гітарних струн, і веселі приятельки. Але ідальго їдуть не туди. Куди ж тоді жене вас диявол? Що може бути краще від вишуканих страв, тонких вин, жартівливих і сумних пісень, легких, приємних, хай навіть трохи грішних радостей, які можуть стати сенсом життя — і зовсім непоганого життя? Яка ж сатанинська гордість, яка злочинна гра розуму, яка бісівська мана жене вас, ідальго?

А дорога вже не блищить, мов замерзла річка, її стисло громаддя лісу. В повітрі запахло гниллю, небо вкрилося важкими, мов чавунними, хмарами, і їхні краї, розжарював уже криваво-червоний місяць. Немов обценьки в катівні… Куди ж ви, ідальго? Кінь збився з легкої ходи, рука мимоволі напнула повіддя, а серце стисло щось крижане й липуче… Страх?

Він посміхнувся до мене. Як це я досі не помічав, що в нього такі сліпучо-білі зуби?

— “Тут треба, щоб душа була твердою. Тут страх порадником не може бути”. Знову Данте…

Думати про мене, що я злякався? Та чи знаєш ти, що я перебачив за своє життя? Тобі б десяту частку того — тоді б ми й поговорили про страх. Смішно… Але страх має багато облич. Усміхнеться вам кохана — і зблиснуть вовчі ікла…

В нього немає ікол; рівні, білі, напрочуд гарні зуби, а от очі… Величезні, мерехтливі, смарагдово-зелені, чаклунські. Чи бувають у людей зелені очі? Чом ні, бувають. Ось в однієї моєї знайомої з яскраво-мідним волоссям… Але щоб так горіти в темряві… Моя рука мимохіть стиснула руків’я кинджала, лезо холодно сяйнуло в місячному світлі, і той спокійний, надійно-знайомий блиск прогнав страх. Кинджал може захистити не від усього, це ясно й дитині, і все-таки… Улюблений кинджал, він завжди був зі мною — зручний ефес, добре вигострений чотиригранний клинок. Гарна, небезпечна іграшка. Супутник мій скоса поглянув на мене, очі його втратили інфернальний блиск, він знову посміхнувся:

— Може, вернетесь?

— Чого б це? Залюбки буду вашим гостем.

Він кивнув і пустив коня учвал, його чудовий арабський скакун, білий, з лебединою шиєю, маленькою виразною головою і вогненними очима, мовби летів над землею і тільки інколи, ніби граючись, торкався землі копитами; мій рослий золотий андалузець не відставав. Повітря раптом стало пружним, коні на мить непорушно зависли над землею, ця мить тяглася й тяглася, а дерева край шляху стояли непорушно. Це неможливо, такого не могло бути, але так було. І раптом — немов постріл, чи ляскіт вітрила чи… Повітря знову стало звичайним, дерева побігли назад, а з пітьми виринув замок. Замок? Якісь дивні для ока обриси, в жодних краях не бачив я нічого схожого. Щось потойбічне було в тій будівлі. Власне, темно було, розгледіти важко. Стіни є, і вежі є, чим не замок? Але стіни ніби з якогось дивного суцільного каменю, чорного, як вугілля, слизького, мов лід. І, наче лід, холодного, несподівано холодного теплої ночі. Ніде ні вогника, жодне вікно не світилось. А чи є в замку вікна? Двері принаймні є.

Мій супутник зупинився перед монолітною стіною і щось голосно крикнув незрозумілою мені мовою. Громовий голос відповів йому, немов з неба. Стіна розверзлася, нас затопили хвилі яскравого блакитного світла. Поклавши руку на ефес, я рушив уперед, не чекаючи запрошення. Двері зачинилися самі. Схвальна усмішка зламала тверді губи мого супутника. Попереджаючи моє запитання, він кинув:

— Про коней подбають.

Хто? А, байдуже… Кому належить, той і подбає.

Зала здавалася дуже великою, хоч і була заповнена якимись машинами й приладами. Мерехтіли різноколірні вогники. Дуже тихе, але виразне гудіння виповнювало все довкола, не уриваючись ні на мить. В замку не було ні слуг, ні охорони, та водночас наче хтось і був. Самі відчинялись і зачинялися двері, спалахували й гасли химерні світильники, чиїсь голоси невідь-звідки відповідали господареві, а коли ми ступили на сходинки, вони самі понесли нас угору. Ми опинились у досить просторій, хоч і меншій за нижню залу, кімнаті. Дощана підлога, звичайні килими, стіл, лави, гарної роботи шафи, камін, викладений розписними голландськими кахлями. Незвичайною в кімнаті була тільки стеля. Спочатку мені видалося, що її немає зовсім — так ясно світили крізь неї міріади зірок. Врешті я зрозумів, що стеля була з якогось дуже міцного скла. І вікно було незвичним — велике, непрозоре, наче залите молоком. Під ним — бронзовий штурвал, схожий на корабельний, але набагато менший, а ще нижче — кілька рядів якихось важельків з різноколірними головками.

Я підійшов до вікна, прихилився лобом до шибки, намагаючись щось роздивитися. Дивно, крізь прозору стелю зірки видно, а за вікном — молочна пелена, підсвічена сонцем. Хазяїн вичікуюче стежив за мною, а штурвал ніби притягував до себе. Я рішуче крутнув його і похвалив себе — молодець, додумався, — за вікном стало видно дорогу, що вела до замку. Крутнув ще — побачив дорогу через ліс, монастир, ліпні прикраси брами міста. Так… Господар підійшов до мене, став поруч, натиснув один із важелів. За вікном з’явилися стіни, шпилі високих веж. Щось дуже знайоме. Толедо? Так, Толедо. Ще важіль, ще… Картинки замиготіли, мов уві сні. Я пізнав Бургос і Мадрід, Севілью і Гранаду, потім з’явився океан, невідомі міста, а далі велетенська баня собору, що немов пливла в небесах. Собор Святого Петра у Римі? З вікна замку, розташованого в Іспанії? Пустелі, піраміди, розмаїтий східний базар, ліси, річки, незнайомі церкви, велетенські крижані гори серед океану… Все це я бачив, наче був птахом, який летів то вище, то нижче, то швидше, то повільніше. А над океаном я раптом став підніматись угору, і океан чимраз більше вигинався, немов велетенська чаша, дедалі глибше провалювалося дно, все ширше розходилися краї, окреслені обрієм… А потім край чаші вигнувся донизу, світ вивернувся, і я опинився в чорній пустелі, пронизаній крижаними голками безлічі зірок. У просторі висіла плямиста опалово-блакитна куля, над нею і трохи збоку — волохате, розбурхане, сліпуче світило. Хіба наше Сонце може бути таким?

Я поточився, ноги не тримали, в голові задзвеніли кришталеві дзвіночки. Господар завбачливо підсунув крісло і погасив вікно.

— Пробачте, не розрахував, — нагнувся до мене. — Не можна так одразу, але часу обмаль… Келих аліканте?

— Можна келих… І два, і три. Чудне віконце. Увесь світ можна побачити?

— Різні світи. У вікно — побачити, в двері — увійти.

— У двері? В інші світи — через двері? Де ж вони?

— Світи чи двері? Загалом тут, поряд, — і те й друге. Але це вже потім. Час пізній. На вашому місці я б трохи поспав.

Спати в такому стані? Але сон зморив мене несподівано швидко. Коли господар мене розбудив, сонце хилилося до заходу.

— Пам’ятаєте давню приказку: “Звірі їдять раз на день, люди — двічі, і лише ангели— тричі”? Пропоную, наслідуючи звірів, наблизитись до ангелів — за один раз поснідати, пообідати й повечеряти, — весело сказав він.

Плеснув у долоні, стіл повільно опустився під підлогу, щоб скоро з’явитися знову — прекрасно сервірованим. Дивуватися мені набридло. Байдуже, як у них тут заведено готувати на стіл — під підлогою чи над стелею. Страви вишукані, вино — яке завгодно.

— Кухар у вас добрий.

— Хто? А, кухар… Діло знає…

їлось добре, пилось теж, а от розмова… Він віддав ініціативу мені, а в мене роїлося в голові стільки всякого, що важко було вирішити, з чого почати, і розмова неквапом точилася довкола звичних тем.

— Предки ваші, вестготи… Варвари — вони і є варвари, не гірші за інших, не кращі. Нездоланні? Звідки ви це взяли? Кумедно, кого не візьми, у всіх предки — втілення всіляких чеснот. Мої? Теж, це вже як заведено. Про них потім. А чого саме вестготів ви зарахували до своїх предків? На цьому півострові кого тільки не було — кельтібери й тартессити, еллінскі колоністи й карфагеняни, римляни… А потім — свеви, багауди, іудеї, вандали, не кажучи вже про маврів…

— Ну, маврів ви собі заберіть… З іудеями на додачу.

— Навіть так? А я вважав вас розумною людиною.

— Дякую, я вас теж. До чого тут розум?

— Як до чого? Ви вважаєте, що присвятили життя пошукам істини, отже, повинні критично ставитись до будь-яких догматів, в тому числі й церковних. А ви в полоні таких дикунських забобонів…

— Які в біса догмати? Не люблю маврів, й іудеїв не люблю. Церкву теж не люблю.

— Про церкву ми ще поговоримо. А інші народи чим завинили? Іншим богам моляться?

— Чхати на богів. Я ніяким не молюсь. Але щось таки було, коли стільки народів…

— Було. Спека була того дня, коли, згорбившись під вагою хреста, найганебнішого знаряддя страти, йшов на Голгофу раві Єшуа, якого ви потім назвали Ісусом, сином божим. А він не був ним. Він був людиною — доброю і великодушною, сильною і слабкою, мудрою, божевільною і безпорадною водночас… Голгофа — гора, на череп схожа, гола, пилюки багато. Гидотне місце. Сморід там стояв жахливий. Уламки хрестів, трупи, — все валялося в куряві. Собаки, круки, ворони справляли учту.

Ні, гора не репалась того дня, це вигадки. Темрява “серед білого дня”, як у Писанні, — це було. Вихор з куряви й піску, таке буває поблизу Єрусалима. Правда, вихор сильний і несподіваний, і хмари чорні небо вкрили. Навіть легіонери — а вони небоязкий народ були — злякалися, за мечі схопились. Вони з переляку завжди за них хапались, як ви — за кинджал. А потім учні викрали тіло страченого, поховали в печері, а всім сказали — воскрес, мовляв. Повірили! Та й це не диво, хай воскрес, хіба мало про кого які казки розповідають. Та й розіп’яли — не його першого, не його останнього. І були й серед них люди непересічні. Чому ж саме його образ ліг в основу вашої релігії?

— Дивне запитання. Ніколи не думав. А чий іще?

— Ну хоча б Спартака. Чули про такого? Загинув за сто років до Ісуса.

— Плутарха читав, — процідив я крізь зуби.

— Так, писали про нього лише вороги. І навіть вони захоплювались! Щоправда, римляни були великодушними. Не до самих ворогів, до пам’яті про них. Так ось, сином людським (з натяком, що зовсім не людський він син) себе не називав, але на сина божого схожий був набагато більше, ніж бідний раві. І він був заступником слабших, до того ж не тільки повчав — бився зі зброєю в руках. І як бився! Розіп’яти себе не дав, загинув у битві. Невже це менш достойно? Чому не він?

— Така воля небес…

— Над ким глузуєте? Наді мною? Над собою? Ось вони, небеса, — він показав на прозору стелю. — Там безліч світів, і ви думаєте, їм є діло до Землі?

— Немає?

— Такого, як вам здається, — ні. Але декому… Цікаві ви все-таки, земляни…

Ось так. Слово вимовлено, і все стало на свої місця. Давно треба було збагнути, що й до чого, і я майже догадувався, але чомусь шукав іншого пояснення того, що діялось. А розмова починалась. Досі були просто балачки, вступ, справжня розмова починалася тільки зараз.

— Ми — земляни, люди. А ви?

— Я — людина, що народилася на іншій планеті, — люб’язно усміхнувся він.

— Людина?

— Можна сказати й так. Залежно від того, який зміст ви вкладаєте в це слово.

— Тобто? Все ж ясно.

— Будь-яка розумна істота може називатись людиною. Так?

— Так. Хоча… не зовсім.

— Чому ж? Людина народжується лише на Землі, а розум притаманний лише людині? Хибне коло! Спробуймо розірвати.

— Нічого вам не розірвати. Наука…

— Ну, навчіть мене… Справжня наука, а не те, що ви називаєте цим словом, тільки один із виявів діяльності розуму в пізнанні світу. Ви нині тішитесь її дещо ілюзорною могутністю, наче діти, що одержали нову іграшку, і загалом — недаремно. Наука може багато, хоча й втрати неминучі. Ось ви, людина, яка прагне пізнання, теж обрали своїм інструментом науку…

— А який інструмент порекомендували б ви?

— Теж науку, але в іншому розумінні… Наука — це експеримент, гіпотеза, теорія у взаємодії… Нема у вас іще таких слів. Та дарма, уявімо, що ваш інструмент — наука. Користуючись ним, ви доходите думки про існування людей в інших світах. А зустрівши таку людину, дивитесь на неї з підозрою, немов купець, якому збувають залежалий товар, або ж міняйло, котрому хочуть всучити фальшиві монети. Ви ж писали, самі писали, що…

— Мало що я писав! Може, я робив це для того, щоб церковників подражнити, а простих людей змусити думати. Таке елегантне теоретичне припущення… Але ж хіба міг я. подумати, що воно сидітиме зі мною за столом, вино питиме…

— Правильним виявилося ваше припущення. Одначе повернімось до того, з чого почали. Спробуємо розібратись, що ж таке людина й чим вона відрізняється від нелюдний, і що таке розум… Пофантазуймо. Якщо, наприклад, рослина може мислити…

— Дурниці!

— Чому? Якщо вона рухається, відчуває, здатна орієнтуватись у часі й просторі, спілкуватись…

— Тоді це не рослина.

— Це не ті рослини, до яких звикли ви. Хоч і живуть завдяки енергії центрального космічного світила та розчинам мінеральних речовин. Боротьба за місце під сонцем з іншими рослинами, з мислячими тваринами. На тій планеті, про яку я розповідаю, рослини в процесі розвитку випередили тварин, знищили їх, як істот непотрібних і навіть шкідливих.

— Планеті? Це ви серйозно? Є така планета?

— А я вам не казочки розказую.

— Нічого собі планетка!

— Що саме вам не подобається?

— А що ж може сподобатися? Знищення розумних, нехай несхожих…

— А якщо схожих? Даруйте, прихильнику гуманізму, кров’ю скількох схожих на вас людей заплямовані ваші, особисто ваші руки? Співіснування мислячих істот — складне питання. Мені відомий лише один-єдиний випадок, коли два види розумних істот зуміли поділити свою планету, та й то після тривалої і виснажливої війни, в якій ніхто не міг перемогти.

Я підвівся.

— Ви часом не власну біографію розповідали? Ви самі не з цих… не з рослин?

— Я — ні, — усміхнувся він. — Не треба хапатися за кинджал. Ми зовсім з іншого кутка — скажемо так-Всесвіту. Он наше Сонце, — показав крізь стелю на ледь помітну зірочку неподалік від Великої Ведмедиці.

— Поганеньке у вас Сонце, — із задоволенням повідомив я його.

— Наше Сонце набагато більше й красивіше від вашого, — обурився він. — Просто воно дуже далеко звідси.

— І чого ж до нас… Так здалеку?

— Ми давно вивчаємо Всесвіт. Дуже давно. Перші кроки на цьому шляху ми зробили, коли на Землі ще не було людини.

— А коли добралися до нас?

— Порівняно недавно. Кілька тисячоліть тому.

— Навіщо?

— Навіщо?.. Навіщо ви перепливли океан?

— Океан? — примружився я. — Щоб підкорити й пограбувати жителів материка — там, за океаном.

— Ми нікого не грабуємо й не підкорюємо, — квапливо і трохи злякано вигукнув він. — Та й ви… Ви пожартували, так?

— Які вже там жарти, — лицемірно зітхнув я.

— Ну а якби за океаном не виявилось материка? Якби не було кого грабувати? — він майже умовляв мене. — Все було зовсім не так. Вітер далеких мандрів напинав ваші вітрила і гнав вас у невідоме…

— Отже, вітер… — мугикнув я. — Вас теж… вітром пригнало?

Він глянув на мене скоса, сердито, але схвально.

— Про мету наших візитів, якщо дозволите, трохи згодом. Ні, в намірах наших нема нічого поганого, навпаки… Але для вас самого буде краще, якщо ми повернемось до цього згодом.

Щось він не договорює. Щось дуже важливе. А сказати треба. І часу нема. Це йому заважає.

— Гаразд. Повернемось. А поки що розкажіть мені… про вітер.

— В’їдлива ж ви особа! В мене знайдеться що розповісти й без вітру. Розумієте, зірок у Всесвіті неймовірна кількість. Проте планети є не в кожної, життя взагалі феномен рідкісний, а вже розум… найдорогоцінніший скарб Всесвіту, розумне життя — величезна рідкість. До нашої Спілки Розумних входить лише кілька десятків людств.

— Людств?

— Як ви гадаєте, навіщо я розповідав про спільність розумних рослин? Ось ви, представник людства Землі — а ви нас цікавите саме в цій якості, — скажіть, чи визнає земне людство братами інших мислячих, не схожих на вас? Чи зможете ви подати руку мислячій рослині?

Я думав довго й тяжко. Крутив у руках важкий візерунчатий кришталевий келих. Що він хоче від мене?

— Так. Ні. Не знаю. Та й ще за все людство… Нема критеріїв.

— Є. Розум — єдиний критерій і передумова співіснування. Розумне — людяне, справедливе, корисне. Взаємоповага і взаємодопомога — основа Спілки Розумних. Мета спілки — пізнання світу і формування розумного Космосу, що протистоїть Хаосу. Кожен розум унікальний, становить величезну цінність і може розвиватися самостійно. Мораль, етика, філософія можуть бути найрізноманіт-ні й захищені від будь-яких втручань. Решта — живе й неживе — має право на існування, якщо воно корисне для розуму, становить для нього інтерес і не є небезпечним.

— І всі розумні, звісно, тільки й мріють потрапити до вашої спілки.

— Не всі. Уявіть собі розум, що практично нездатний до співробітництва хоча б через гіпертрофований розвиток цілком природної якості — егоцентризму. Такий розум, попри всі наявні чи потенційні риси, звичайно, обмежений, схиляється до заперечень будь-яких чужих норм та еталонів етики й моралі, що переходить в інтелектуальну, а іноді й не тільки інтелектуальну агресивність, прагнення будь-що нав’язати іншим свої погляди. Інколи ці бар’єри щастить ліквідувати. Інколи — ні. В такому разі…

— Що в такому разі? — зацікавлено спитав я.

— Та ні, зовсім не те, що ви подумали. Ви все чекаєте чогось такого, все по собі міряєте. В такому разі цей розум доводиться ізолювати від загалу, внаслідок чого він, хоч би який могутній був сам по собі, розвивається повільніше й не може становити небезпеки для Спілки Розумних. Ізоляція тимчасова, через певний проміжок часу спробу можна повторити.

— Так чи інакше свої норми ви нав’язуєте. Розумне — корисне, нерозумне — ні, спілкування — добре, втручання — ні…

— Своєю системою цінностей ми користуємось, але нікому її не нав’язуємо. На відміну від вас. Звернімось до земних прикладів. Адже є на Землі народи, звичаї яких, на вашу думку, геть неприйнятні. Канібалізм, приміром, людські жертви. Хоча… для вас це не чуже.

— Для нас?

— А хіба ні? Спалення єретиків — типове принесення в жертву собі подібних. Тільки жорстокості більше, ніж у звичайних дикунів.

— Не подобається?

— Не в тім річ, подобається воно мені чи ні. До речі, якщо вже про мої погляди, — не бачу ніякої різниці між тим, щоб спалити людину чи підсмажити і з’їсти. Нічим ви не кращі від людожерів.

— І ми погані, і людожери погані… Всі земляни вам не до вподоби?

— Всі. Причин багато. Ви, земляни, дуже різні, але…

— Що “але”? Летіть собі далі за вітром, якщо не до вподоби!

— Не можна. На це є причина. Летіти не можна, втручатись не можна. Річ у тім, що історія розвитку зумовила особливості кожного, і якщо вони збігаються з магістральним шляхом Розуму, то є корисними, якщо ні — все одно відімруть. А розумні — справді розумні — можуть і повинні співробітничати в пізнанні, в освоєнні та перебудові Всесвіту. Переконав?

— Не знаю. Треба подумати.

— Думайте. Я вас залишу поки що. До завтра. До головної розмови. Я розповім вам, для чого ми на Землі, чого бажаємо й до чого прагнемо. Може, й домовимось. Відпочивайте. І ще… Тут коридор є, у ньому двері. Без замків і відчиняються дуже просто. За ними — інші світи. Виходити не варто, все може трапитись. Але подивитися раджу, якщо сміливості стане. Там дуже різні світи. Раптом щось припаде до смаку.

Знову “страх порадником не може бути…” Схоже, що він знайшов у мені слабину й користується цим — примітивно, але дієво. Даремно. Хто ж відмовиться подивитись інші світи? Але головне не це. “Домовимось…” Про що? Якийсь із цих світів має припасти мені до смаку. Навіщо?

Я попрямував до дверей, але зупинився, бо побачив масивний стіл, а на ньому — шахівницю з фігурами, майстерно зробленими із золота й срібла. Крісло було лише одне — перед срібними. Я сів, посунув пішака вперед. І відразу у відповідь рушив золотий. Отакої! Я пішов конем, на що золоті фігури відповіли ходом слона. Програв я майже зразу. А гравцем я вважався непоганим! Про все забувши, сердито розставив фігури знову. Цього разу гру почали золоті. Програв я ще швидше. Чортівня якась! Може, срібні тут взагалі не виграють? Хитро всміхнувшись, я переставив фігури. І програв знову. Спересердя плюнувши, вдарив по столу ногою. Про щось подібне я читав у легендах про лицарів Круглого стола часів короля Артура. Один з його улюбленців — Парсіфаль, здається, — теж грав у шахи невідомо з ким у таємничому замку Карбонек. Але ж це було давно, та й чи було взагалі? А в наш освічений вік… Ще одна загадка, хоч і дрібна. Час дивитись невідомі світи.

Ось і коридор. Мертве молочне світло, яке він чомусь називав денним, хоч на денне воно схоже не більше, ніж мул на коня. Чи він інакше бачить?

Довгий коридор, багато дверей. Кожні двері іншого кольору, і на кожних тьмяним сріблом накреслено якісь знаки, літери чи цифри.

Що, наприклад, за жовтими? Жовто-сірий пісок, сіро-жовте небо. Пустеля, бархани, безлисті брунатні кущі, монотонний посвист вітру, сіруватий серпанок. Цей світ можеш забрати собі.

Ясно-червоні двері. За ними сельва, тропічний праліс. Тільки кольори інші. Рослинність сяє всіма відтінками червоного кольору — від перлисто-рожевого до вогненно-гарячого. Дерева, ліани, очерети по берегах малахітових озер. На обрії — гірський хребет, вулкани курять сизим димом, тече вогненна лава, на густо-волошковому небі — сліпуче біле сонце, а поряд — блакитне. Гейзери розсипаються алмазним пилом, веселки — одна, друга, третя… На березі найближчої водойми сидять величезні, мов слони, жаби, вилискуючи ліловими й мідними барвами. Крізь червоний ліс до берега хтось торував собі дорогу — тріщали, ламались дерева. О господи! І в страшному сні не побачиш таку химеру! Рогата ящірка з гострим гребенем на хребті в лісі, як у траві. В повітрі — птахи не птахи, метелики не метелики, слюдою вилискують крила, а там, у безмежній височині — літаючий змій з гривастою головою і міцними пазуристими лапами. Веселенький світ, яскравий. Не мій. Колір дверей пов’язаний з тим, що за ними. Не прямо, звісно. Натяк.

Що можуть обіцяти ці, блакитні? Прочинив — і мимоволі сахнувся. За дверима стояла вода. Ні землі, ні неба— рівний зріз води, немов кришталева стіна, а там водорості, риби плавають, медузи. Зверху пробивалося сонячне проміння, донизу вода швидко темніла, і скелі, що піднімалися з далекого дна, були ледь помітними.

Скільки дверей, стільки світів! За темно-зеленими — похмурий ліс, бурелом у тумані, сіруватий мох і золотистий лишайник на корі, гриби, буйна папороть, трухляві пеньки.

За чорними — безмежна снігова рівнина; чорним тут було небо, глибоке і всіяне зорями. Світ правічної ночі… Зорі віддзеркалювалися на снігу кольоровими вогниками, їх сяйво відбивалося в крижаних горах, а на рівнині тяглися до неба величезні сріблясті квіти…

Ще одні двері, фіалкового кольору, немов самі розчахнулися мені назустріч. За ними була Земля. Земля? Лагідним і прекрасним був цей світ з ласкавим, зовсім земним сонцем, що сідало в світле лазурне море. Лани, озера, гаї — все, як на Землі, тільки… краще. Так буває лише в казковому сні. “Де заспокоїться душа твоя? Там, де ти був до народження…” Я вже був тут?

Тиха річка неквапливо несла свої води, кришталеве плесо затоки було вкрите листям водяних лілій і великих рожевих квітів, схожих на лотоси. Сади Альгамбри, мавританська казка… Земля. Але де на Землі лілії ростуть поряд з лотосами, де є куточок, залитий таким тихим щастям?

Співали птахи, проводжали сонце. Я ступив за поріг. Я пам’ятав, що ці двері впускають лише туди. Дарма. Знайду дорогу, а як ні — мене знайдуть. Не для того ж звали, щоб забути в раю? Вдихнув на повні груди, сів на шовкову траву, прихилився спиною до стовбура товстого дерева і незчувся, як заснув. Прокинувся раптово, наче від поштовху.

Малюнок сузір’їв над головою був чужим, і три місяці сяяли на небі. Виходить, не Земля. Шкода. Біля мене стояв господар замку і усміхався:

— Нам уже час.

Не хотілося повертатись. Так гарно дихалося тут. Мимохідь зірвав з куща ягоду. За формою і смаком — суниця, за розмірами — яблуко. Далі висіли інші плоди — золотаві, бурштинові, рожеві, зелені… Я нічого ще тут не бачив, а вже пора назад. У коридор ми потрапили без затримки — ще б пак, разом з господарем.

Знову сиділи за столом, і крізь прозору стелю мерехтіли зірки, і вогники свічок (добре, що не “денне світло”) відбивалися на келихах з рубіновим вином. Пили. Мовчали. Нарешті він струснув головою, немов відганяючи якісь думки:

— До справи. Гадаю, у вас є до мене запитання. Охоче відповім. На всі. Потім — моя пропозиція. Може, дійдемо згоди.

Запитань у мене було багато. З чого почати?

— З ким я грав у шахи? Він здивовано звів брови:

— В які шахи? Ах, шахи… З машиною.

— Як це з машиною? Що за машина?

— Та ось ви її хвалили вчора. Кухар, казали, добрий…

— То з кухарем чи з машиною я грав?

— З машиною. Вона ж — кухар. І охоронець. І служник. І камердинер. І пічник. І шахіст. Змінити програму неважко.

Кухар… Охоронець… Машина… Програма… Все одно не зрозуміти.

— Де ці світи, які я бачив?

— Далеко. Дуже далеко. Навіть до найближчих важко уявити відстань, хоч до них — один крок. І до близьких, і до далеких. Тут усе складно. І не піддається земним вимірам. Вам здається, що замок стоїть на Землі, але насправді це не так. Спробую пояснити. — Він узяв з полиці пергаментний сувій, розгорнув його на столі. Свинцевим олівцем поставив крапку з одного кінця, потім з іншого. — Далеко?

— Далеко.

Він швидко згорнув сувій. Крапки виявилися поряд.

— А тепер?

— Тепер близько. І що це доводить? До чого тут замок?

Далі слова полилися водоспадом: сувій, що є моделлю двомірного простору, можна звернути у третьому вимірі, то чому б тримірний не звернути в четвертому? А ще ж є багатомірний простір, розтягування вимірів, стискання вимірів, розкладання та складання векторів, викривлення простору, зміщення і синхронізація просторів…

Голова обертом… Зрозумів я небагато, лише те, що всі ці світи дуже далеко від Землі й один від одного, але в межах простору, освоєного спілкою людств. Освоєння простору здійснюється за допомогою космічних кораблів, що плавають у космосі, як земні кораблі в океані. Принципи їх руху відрізняються: деякі з них жене зоряний вітер, деякі підштовхують реактивні струмені. Коли корабель потрапляє до нового світу, з’являється можливість побудови спеціальних пристроїв, завдяки яким окремі ділянки освоєного простору з’єднуються тунелями миттєвих переходів. Одним з цих пристроїв і є Чорний Замок.

— Тому потрапити до нього можна не завжди і не всім? — спитав я.

— Так, невеликі локальні викривлення простору плюс деякі делікатні психогенні впливи, — підтвердив він. — Ви добре все зрозуміли.

Де там зрозумів. Здогадався. Але не це важливо.

— Ви народилися на іншій планеті, а так схожі на землянина. Випадковість?

— Не зовсім. Фізична тотожність значно спрощує контакт. Та не так уже ми й схожі в деталях. Просто наша здатність до зміни зовнішності значно більша, ніж у вас. Але ж ви не це хотіли спитати. Так?

— Так. Уже тисячі років ви на Землі. Навіщо? Що ви тут робите?

— Нічого. — Він невиразно махнув рукою. — Ми тільки спостерігали. Вивчали. Ні в що не втручалися. Потреба пізнання світу…

— І вітер мандрів! Вигадайте щось цікавіше.

— Даремно ви так. Зрозумійте, ми нічим не прагнемо у вас поживитися. Навпаки, ми можемо поділитись… Можемо дати…

— Чому ж не дали? Все це балачки. Якщо ви тисячі років тиняєтесь по Землі, у вас має бути мета. І вона у вас є. Яка?

— Гаразд, слухайте. Я вже казав, що будь-який розум становить величезну цінність. Цінність розуму планети Земля і зовсім унікальна. Йому, точніше, деяким його носіям, притаманні величезні можливості розвитку, якими мало хто може похвалитися з представників набагато цивілізованіших людств. Але самі земляни надзвичайно різні за своїми морально-етичними характеристиками, вдачею, темпераментом. Якби не ваша фізична схожість… За тим, як ви бачите світ, до чого прагнете і чого зрікаєтесь, ви часто відрізняєтесь набагато більше, ніж мешканці різних планет між собою. Це, мабуть, і зумовлює ті складності, які не дають нам можливості ввійти з вами в контакт.

— А ця розмова — хіба не контакт?

— Контакт. З окремим представником людства, а не з людством у цілому.

— Он як! Чим же ми вам не догодили?

— У нас є закон: “Ніяких контактів з тими, хто вбиває собі подібних!”

— Ви хочете сказати, що війни — наш винахід?

— Звісно, ні, — стенув він плечима. — Майже всі людства — і моє теж — знають історичну стадію, пов’язану з війнами. Але минають її швидко й безслідно. Не може справжній розум миритися з цим безглуздям! А земляни використовують можливості свого — унікального, повторюю, — розуму для вдосконалення знарядь та методів убивства. Звичайно, не лише для цього. Інакше вас давно б уже не було. Проте значною мірою. Подумати тільки — військова наука, військове мистецтво! Нечувано! Самознищення розуму — страхітлива перспектива!

— Невже?

— Даремно ви іронізуєте, — хитнув він головою. — Подивіться з іншого боку, киньте погляд на свою історію. За рахунок чого чи кого прогресує земний розум? Чим ви розпалюєте це вогнище? З якою залізною послідовністю земляни, незважаючи на раси, народи, релігії, знищують усіх, хто йде попереду, несе в собі можливість прогресу, прагне до знань, вчить добра, бореться за справедливість. Кожен свій крок уперед ви оплачуєте все більшою кров’ю найкращих своїх представників. А як ви ставитесь до своєї планети? Заради наживи гори перекидаєте, моря занапащаєте. Настане час, і планета помститься, й не спи? тає, хто винен, хто ні. Прогрес для вас — це шлях до загибелі, зупинка — виродження. Вибір невтішний — сон розуму чи смерть розуму.

— Страхітливо, — хотів усміхнутись я. — Навіть дуже.

Усмішки не вийшло. В його словах була правда. Ті, що стояли за ним, правильно підмітили деякі тенденції земного розуму, оцінили, проаналізували, зважили, зробили висновок. Страшний висновок. До нього вела логіка — неземна, безстороння логіка. Вона відштовхувала своєю безжальністю і водночас зачаровувала бездоганною системою доказів. Як їх спростувати? Як?..

— Отже, самі передумови, основні властивості еволюції нашого розуму прирекли нас? — тихо спитав я.

— Так, — твердо відповів він.

— То допоможіть нам, — голос у мене переривався. — Ви ж розумні, у вас спілка, не чекайте, немов стерв’ятники. Дайте ж нам знання…

— Кому саме? І що ви зробите з ними? Повернете проти своїх же землян? Та й учителів не обминете?

— Це так. Це можемо, — холодно посміхнувсь я. І додав зневажливо: — Невже… злякались?

— Уявіть собі. Це не так смішно, як здається. Земляни здібні, в деяких галузях занадто здібні. Військове мистецтво й наука… А на додачу наші знання, техніка. Та не в тім річ. Є закон…

— Ах, закон… Але ж ви його порушуєте.

— Порушуємо. Наші контакти вкрай епізодичні, вибіркові, але… порушуємо.

— Чому?

— На це є багато причин. А якщо коротко, то нам… просто шкода вас.

— Щось не дуже віриться. А якщо навіть і так — жалість без дії мало чого варта.

Він помовчав, а коли заговорив знову, змінився до невпізнанності. Де й поділися холодна незворушність, зарозуміла зверхність. Голос, вираз обличчя, рухи стали м’якими, звабливо-вкрадливими. — Рада Людств, що входять до спілки, постановила припинити будь-які контакти з Землею, закрити дослідницькі програми, заборонити візити на кілька сотень років. Прийнято рішення про цілковиту ізоляцію вашого людства. Проте існує група, яка має дещо іншу точку зору.

— Ви, звісно, представляєте саме цю групу? І що далі?

— Якщо не вдається врятувати дерево, можна спробувати прищепити гілку до іншого стовбура. Колонізація! Благословенний винахід цивілізації. Ми хочемо відібрати найкращих землян, які прагнуть не багатства, влади, а добра, знань, справедливості. І протягом ряду поколінь дати їм вільно розвиватись.

— Утопія — місце, якого нема. Нема на Землі такого місця.

— Немає. Але чому на Землі? Ми пропонуємо вам незрівняннії, царський дарунок. Далеко від вашого світу, в безмежжі космосу, ми знайшли планету Соан — рідну сестру Землі. Природа іноді дозволяє собі такі жарти, хоча й дуже рідко. Так, це той світ за фіалковими дверима. Сестра Землі, її поліпшена копія. Там немає пустель і малярійних боліт, крижаних просторів і неродючих земель. І ще нема розумного життя. Прекрасний клімат, багатюща рослинність, різноманітний тваринний світ. До речі, значні території зайняті земними тваринами й рослинами, переселеними туди кілька сторіч тому. Земні тварини ніколи не хворіють і живуть удвічі більше, ніж на рідній планеті. А от рослини змінюються невпізнанно — суницю ви бачили. Апельсини ростуть завбільшки з кавун, з однієї зернини пшениці виростає сотня…

— Просто рай.

— Так, і ми готові безкорисливо передати його вам.

— Кому саме?

— Вам особисто.

— Не до вподоби мені безкорисливі дарунки. Та й забагато для одного. Засумую я в раю.

— Ви станете засновником колонії на цій планеті. Відберете стільки землян, скільки вважатимете за потрібне, саме тих, чий розум, моральні якості й усе інше викличуть у вас симпатію і повагу…

— Ви так довіряєте моїм смакам?

— Довіряємо. Ми достатньо вас вивчили. Ви поєднуєте в собі дві риси, які нечасто зустрічаються. Здатність мислити і здатність діяти. Ми допоможемо відібрати скарби людської думки, витвори мистецтва — все, що варто взяти з собою. А решта — техніка, наука — наші.

— А як же заборона контактів? Він хитрувато усміхнувся:

— Закони треба поважати. Ваша колонія матиме подвійний статус — як частина земного людства і самостійне людство, рівноправний член Спілки Розумних. Це людство буде розвиватися незалежно, шукати свої шляхи до істини. Всі злети вашого духу будуть при вас, а притаманний землянам інстинкт убивць переплавиться в благородні риси дослідника. А ми порвемо з Землею будь-які контакти. Назавжди.

— Назавжди? А як же…

— Що вам до вашого страшного й похмурого світу? Техніку й тунелі зв’язку ми передамо вам. Земляни, народжені й виховані на іншій планеті, зможуть бувати й на Землі, вони відбиратимуть найкращих, кого зрікається ваша планета…

— І допомагати їм?

— Та ні ж бо! Допомагати одним — заважати іншим. Не можна цього робити! Та й… не треба. Безглуздо це. Забери в самогубця кинджал — він знайде мотузку, в річку кинеться, в прірву. Ні, спостерігачі рятуватимуть добрих і розумних, забираючи їх із світу, де вони непотрібні, в світ, що їх чекає, розкриває їм обійми…

— А це… викрадення людей — хіба не втручання?

— Мінімальне. Не викрадення — вилучення. І лише тих, кого так чи інакше вилучать — ув’язнять, скалічать, знищать, тих, кому немає місця на Землі. Таким чином ви подаруєте нове життя окремим людям, але не втручатиметесь у життя людства — хай збудеться неминуче.

— Може, й ваша правда… І все-таки… Ні! — я рвучко підвів голову. — Чому неминуче? Хто сказав? Хто насмілився взяти на себе роль фатуму? Ви ж можете помилятись? Ви ж не боги? Логіка ваших міркувань переконлива, але… Якась же можливість порятунку є? Якісь шанси?

— Майже ніяких.

— Майже? А ви хотіли б їх іще зменшити, забрати останні?

Я перехилився до нього через стіл, вдивляючись у правильне, до відрази красиве обличчя, рука сама знайшла ефес кинджала. Знайомий дзвін у голові, легкий і мелодійний, ось зараз зблисне лезо, кров рине на скатертину, співбесідник захрипить, впаде на стіл… І розвіється страшна мана цієї розмови. Якби ж то! Я випустив ефес, тремтячою рукою витер лоба. Ще мить… Добре, хоч він нічого не помітив. Ревно хтось молиться за тебе твоєму космічному богові!

Еге ж, не помітив! Усе помітив, але не злякався. Посміхнувся:

— За що?

— Є за що! Забрати у приреченого…

— Отямтесь! — обурено вигукнув він. — Майте ж совість! Я розумію, що намір вирішити нашу суперечку таким… гм, земним методом від вас не залежить. Це в крові. Витрати, так би мовити, земного походження. Претензій не маю. Але ж навіщо все перекручувати? Нічого ми у вас не забираємо. Що міняє для долі Землі те, що ми перенесемо в інший світ людину, голова якої завтра скотиться під сокирою ката?

— За свої переконання треба вміти боротись, треба вміти ставити на карту все, навіть життя. А якщо кращі почнуть живими возноситись до раю…

— Вони не будуть возноситись, — гнівно обірвав він мене. — Вони будуть горіти, гнити в казематах, в кращому разі гинути в безглуздих війнах. Заради кого?

— Заради людей.

— А ті, що гинуть, вони хто? Не люди? Чому вони повинні жертувати собою заради існування інертної, тупої, жадібної і боягузливої маси?

— Ваші уявлення про людей дуже поверхові. Люди добрі — тільки взаємодопомога дозволила їм стати людьми й лишитися ними. Люди хоробрі — вони безстрашно приходять у цей жорстокий світ і живуть у ньому. А тікати до раю, не вміючи змінити життя на своїй планеті, — значить зректися імені людини. На кожного, на кому ви зупините свою увагу, припаде сотня тисяч інших, достойних, але непомітних. Хто їх врятує?

Він довго мовчав, нарешті стомлено проказав:

— Схоже… Схоже на таку ж маячню тих, кому пропонували…

— І всі зреклися безкорисливого дарунку міжзоряних добродійників? Невдячні. А чому ж усе-таки маячня?

— Бо як інакше це назвати? — відрубав він. — Ну, скажіть, будь ласка, ось ви, аристократ і корсар, який не вірить ні в бога, ні в диявола, все життя рахується лише зі своїми примхами, чому ви відмовляєтесь від такої спокусливої пропозиції? Чому? Ах, слинява турбота про інших. Та коли ви помічали їх? Думали про них? Що вам до них? Сміх, та й годі.

— Що тут скажеш? Ваша правда. Все так. А от послухав вас і зрозумів, люди повинні лишатися людьми. Ганьба лікареві, що покинув хворого, ганьба вчителеві, що покинув дітей, і солдатові, що втік з поля бою.

— Це вже на заповіт схоже. А от ви особисто що тепер робитимете?

Я думав довго. Нарешті розтулив спечені вуста:

— Будьте ви прокляті! — прохрипів я. — І ви, і ті, хто стоїть за вами!

— Змилуйтесь! За що ви нас так? — здивовано глянув він на мене. — Адже все, вами почуте, правда. Невже краще бути сліпим?

— Краще, — переконано відповів я. — Набагато. Так, я шукав Істину і навіть зробив якийсь крок на цьому шляху. Може, зробив би ще, а може, й ні. В мене завжди був вибір, я міг втекти в обійми п’янких земних утіх, а далі нехай іде інший. А тепер вибору немає. Важкий тягар поклали ви на мої плечі, і шлях попереду — без кінця. Проклинати вас мені не слід. Але й дякувати нема за що.

Він знизав плечима. Підвівся, підійшов до стіни, клацнув важільцем і погасив свічки. Стелею побігли відблиски вогню. Вони то розгорялись, то пригасали. Те мерехтіння корилося якомусь складному ритму. В кімнаті загойдалися різнобарвні тіні — оранжеві, малинові, лілові, зелені… І в цьому миготливому світлі я побачив, що його обличчя — красиве, гладеньке, незворушно-спокійне — прорізали глибокі зморшки. Неначе хтось в одну мить поорав його. Мабуть, це було для нього важливо — подарувати нам планету.

Десь далеко народилася музика, вона наближалася, виповнювала кімнату. Вгадувалося в ній і завивання вітру, і шум прибою, і ще щось незбагненне, часом моторошне, часом ніжне й печальне. Так, то була музика — могутня і прекрасна. Ритм світла й звуку іноді збігався, іноді розходився, дивна мелодія чайкою летіла над безкраїм океаном, над зачарованим лісом, і була в тій мелодії щемлива надія та крижана печаль. Печалі більше. І в них там, за небесами, мабуть, не все гаразд.

Він сидів, стомлено схилившись на стіл, і були в його очах безнадія, і байдужість, і зовсім людський біль. Мені стало шкода його. Я легко торкнувся його плеча:

— Ну, не сумуйте. Може, не я, може, хтось. Бажаючі знайдуться.

— Тепер уже ні. Це була остання спроба, яку санкціонувала рада. Правда за мудрими з ради, не за нами. І стільки віків роботи, яка передавалася від покоління до покоління, — марно. А ідея була красива. Шкода. І зверталися ми до різних людей.

— Цікаво, до кого?

— Таємниця. Не всі вони лишили слід в історії, хоча були й такі. Ви ставите крапку на всьому. Пропозицій більше не буде. Ми визнаємо свою поразку і покидаємо Землю. Назавжди. А ви… Вашу долю я можу вгадати.

— Ви й це можете? Ну, звісно… Міжзоряні цигани. Ви ж цілим світам долю передрікаєте.

— Це легше зробити, ніж коли йдеться про окремого індивіда. Розв’яжіть торбу з піском: він висиплеться на землю — нема нічого легшого, ніж таке “пророцтво”. А де саме впаде конкретна піщинка? Але вгадати вашу долю не дуже складно. В євангелічних апокрифах є сюжет: коли була битва між темрявою і світлом, між сатаною і богом, білі ангели стояли за бога, чорні — за сатану. Але були й сірі, що так і не стали ні на чий бік. І коли битва минула, ними знехтувало небо, і пекло зреклося їх. Ось і ви станете таким ангелом. Жити в пеклі за законами пекла ви вже не зможете, від раю відмовилися самі. І доля запропонує вам широкий вибір між глибокою канавою для безпросипних п’яниць — у кращому разі, і високим багаттям для затятих єретиків — у гіршому.

— Навпаки…

— Що “навпаки”?

— Високе багаття краще, ніж глибока канава.

— Жартуєте? Що ж, тут вам може й пощастити — з багаттям. Що ж до іншого… Навряд чи ви ще щось зробите тут, на Землі. Ваш земний шлях скінчився, хоча це й не означає, що ви загинете завтра. Проте не думаю, що життя встигне вам дуже набриднути. Існування віднині буде виповнене для вас одним лише змістом — вижити. Це буде змагання з цілим світом. І ви його програєте.

— Ну що ж… Мабуть, так і буде. Але… Хто знає, яка саме піщинка переважить шальку терезів? Ви кажете, що я не використав останній шанс для частки землян, але хто скаже, чиє зусилля, чия кров, життя й доля буде останнім шансом для нашого світу?

— Без гніву, але з сумом прощаюся я з вами. І сум мій безмежний, бо нема чим мені допомогти вам. Хай щастить вам, я маю на увазі всіх.

Наші руки зустрілися в прощальному потиску.

Я ступив у темряву і не здивувався, опинившись зразу просто на галявині — такий уже це був замок. Мій кінь, нагодований і вичищений, зустрів мене радісним іржанням; поряд перебирав стрункими ногами сніжно-білий арабський скакун. Я зрозумів, що це дарунок. Видно, кінь йому вже не потрібен. Обернувшись, я побачив на тлі яскраво освітленого вікна високу чорну постать з прощально піднятою рукою.

Понад годину ніс мене кінь темною лісовою дорогою. Нараз сліпучо-біле пронизливе світло ніби штовхнуло мене в спину, висвітивши довкола кожну травинку. Я обернувся, прикривши рукою очі, і в напрямі замку побачив червону розпечену кулю, яка піднімалась у небо все швидше й швидше, доки геть не зникла.

Ураганний вітер, пригинаючи дерева, пронісся над лісом. І пронизливо заіржав білий кінь, вигнувши шию і дивлячись у небо, немов крикнув: “Прощай!”

Зникнення замку, притулку сатани, що зник, провалився разом зі своїм володарем просто в пекло (хоча багато хто бачив вогненну кулю, що піднімалася в небо, тобто в напрямку зовсім протилежному), справило велике враження на всіх, хто це бачив. І ще більше на тих, хто тихо спав і цього дива не бачив. Це вже як ведеться. А я зрозумів, що в моєму житті дива скінчились. Тихим, сумним і буденним стане тепер моє життя, зовсім нецікавим. Скінчились мої пригоди.

Мого повернення до міста, здавалось, ніхто не помітив. Церква втратила пильність, думав я. Де ж пак! Весь час я був під наглядом — пильним, невсипущим. А що мені якийсь час дозволяли його не помічати, то й це було передбачено. Я мав почуватись вільно, що й робив, — риба в ставку теж до якогось часу почуває себе вільною. Поки воду із ставка не випустять.

Я не думав про це, я продовжував суперечку з моїм космічним співрозмовником. Нічого не можна зробити? Можна, ще й як!

За містом, у здичавілому саду, серед давно замовклих водограїв та затягнутих ряскою каналів, стояв стародавній мавританський палац. Я купив його. Колись палац був розкішний, і, щоб відновити його, потрібні були чималі кошти. Я коштів не шкодував. Палац засяяв колишньою пишнотою. По місту пішов поголос, що там, подалі від людських очей, лаштується таємний сераль, як у маврів, будинок мрій і сад насолод, казки Шехерезади… Що ж, теж пояснення, не гірше від іншого.

А я мріяв про Телемське абатство, про яке писав Рабле, чи фрагмент Утопії сера Томаса Мора, — школу, де навчатимуть тих, кому не до вподоби визнані університети, лікарню, де стануть лікувати тих, кому неспроможна допомогти ортодоксальна медицина, книгосховище, де можна збирати й зберігати те, що відкидає офіційна наука, яка слугує теології. Це початок. А далі — притулок для бідних, та й для всіх бажаючих. Ні, не безкоштовний харч для нероб, а можливість працювати, не перетворюючись у робоче бидло. Працювати щоб жити, а не жити, щоб працювати. Землеробство, скотарство, садівництво, ремісництво. Спільне господарство, спільний розподіл прибутків. Освіта, виховання. А потім і взагалі життя на нових засадах — розумних, гуманних, справедливих. Приклад для навколишнього світу. Спочатку найближчого. Потім…

Обранці, безстрашні й безкорисливі, здібні й талановиті, з дитинства виховані в добрі та прилучені до висот, знання, одержували б чудовий фізичний гарт і вміння володіти будь-якою зброєю — без цього поки що не можна в нашому похмурому світі. І стали б засновниками таких спілок в інших країнах, по всій Землі. Орден Любові, братерство Правди, спілка Людяності…

Божевільна ідея? Чому? Чим вона гірша від утечі в інші світи? Так, знадобиться багато часу. Мені не скуштувати плодів, не бачити квітів, але грунт під засів я встигну приготувати. А потім віддам світоч найдостойнішому з учнів своїх, а той — наступному… Важливо почати… Я почав.

На ринку, де берберійські пірати пропонували свій товар — невільників з цілого світу, мою увагу привернув незвичайний раб. Він сидів на помості під пекучим сонцем, підібгавши ноги, одягнений у туніку, що залишала оголеним праве плече. Гирява голова, незворушне обличчя кольору старого дерева, вузенькі очі, ріденька сива борідка. Ні, не це привернуло мою увагу — чи ж мало які раби трапляються на берберійських ринках. Я дивився на важенні кайдани на сухих, схожих на гілки руках і ногах. На худому, виснаженому тілі ці ланцюги мали недоладний і безглуздий вигляд.

Розпорядник торгу, шоколадно-засмаглий товстий пірат у багряно-фіолетовій чалмі, прицмокуючи язиком, запевняв мене, що без ланцюгів тут не обійтися, що цей старий, висхлий стручок голими руками поклав купу піратів — бійців хоч куди. Торговець віддавав старого за безцінь, вжитку з нього не було ніякого. Мовчки й непорушно сидів він годину за годиною, не відчуваючи болю, голоду, спраги, спеки, холоду. Я купив його.

Придбання виявилось набагато коштовнішим, ніж я думав. Тільки-но мені вдалося розтлумачити китайцю, який багато років тому, шукаючи знань, покинув Серединну Імперію, що віднині він — вільна людина, як довідався про цікаві речі. Блискучий офіцер імператорської гвардії, він зрікся військової кар’єри і в пошуках моральної досконалості пішов у монастир, а звідти — в світ, взявши собі за ім’я назву свого монастиря — Шаолінси. Мандрівний філософ і мудрець, він знав те, про що в Європі ще й гадки не мали. Для учнів моєї майбутньої школи його знання могли стати неоціненними. І не тільки в теорії.

Швидкий розвиток вогнепальної зброї призвів до того, що в Европі протягом буквально кількох поколінь були втрачені грізні таємниці рукопашного бою. А для мого нового товариша “божественне мистецтво” ната, цзю-еді, кунг-фу, цю-ань-шу були і зброєю, і ритуалом, і оздоровчими вправами, і мало не однією з підвалин його філософії. Чи можна було придумати кращого супутника на тому довгому й важкому шляху, який я собі обрав?

Це була перша моя знахідка, мабуть, тому я і згадую його частіше за інших. Інші… Італійський чернець-розстрига Діонісіо, послідовник Телезія та Піко делла Мірандолли, знавець творчості Петрарки, Бокаччо, Данте, мислитель з бунтівною душею й могутнім тілом, кошлатою головою сатира і суворим обличчям воїна. Математик і механік Гаспар, який народився в одному із швейцарських кантонів, завжди поглинутий своїми думками, худий, висотаний, аскетичний, у незмінному широкому сірому плащі, якому було більше років, ніж хазяїнові. Француз Рене, історіограф, поет, спадкоємець слави трубадурів Провансу та Лангедоку, що започаткували світську літературу Європи. Саксонець Гільдебранд, алхімік, який не знайшов філософського каменя, але впритул наблизився до відкриття законів побудови речовини з первинних елементів. Араб Алі, не дуже ревний послідовник Магомета, зате талановитий астроном. Дон Лючіліо, мій співвітчизник, лікар і анатом, що успадкував надбання античних, мавританських та іудейських медиків. Нарешті, Педро, старий вояка, колишній морський вовк, — він бував зі мною майже в усіх моїх мандрах і походах. З нього вийшов неперевершений економ, який охоче взяв на себе всі нудні, але необхідні господарчі справи.

З такими можна було починати! І початок був блискучим. Я радів, що завдяки мені багато людей одержать притулок, кусень хліба, можливість працювати від душі. Радів, що своїм учням вони передадуть не тільки знання, а й вогонь безкорисливого служіння істині.

Мої мрії втілювались у життя. Розпочалися заняття для перших студентів. Це були звичайні мандрівні студенти, не кращі й не гірші за інших — буйні, веселі, бешкетні, ненажери, п’яниці, шукачі любовних пригод… Та головне — жадібні до знань. Палац і сад, лабораторії і книгосховища виповнились голосами, сміхом, суперечками.

Так минув майже рік. Мешканці міста зрідка приходили до нас лікуватись, місцеві книжники — працювали в бібліотеці. Їм не відмовляли. Жебракам давали щедру милостиню, мандрівникам — притулок.

Якось заїхав архієпископ, я зустрів його шанобливо, показав і розповів йому все, чим можна було похвалитись. Офірував на його паству чималу суму. Викинуті гроші, бідні їх не побачать, та дарма. Він поїхав мовчки, хоча й не відмовив мені в пастирському благословенні.

Потім усі кудись зникли — і хворі, й цікаві, і мандрівники, і жебраки, і навіть люди архієпископа. Тиша — немов перед бурею. Мав би замислитись, та де там… Біци я не відчував, навіть коли від’їздив разом з Педро та Діонісіо до Кадиса. Там нібито мали розпродувати зібрання раритетних рукописів, серед яких, за чутками, були й рештки папірусів Александрійської бібліотеки, що їх колись палив халіф Омар. На нас чекало розчарування — папіруси виявилися фальшивими.

Вдома ми побачили жахливу картину. Дим від палаючого палацу піднімався в небо, а в дворах, у саду, біля фонтанів і басейнів лежали трупи студентів, солдатів, ченців. На подвір’ї нишпорили якісь темні постаті, щось шукали, збирали, винюхували, немов пацюки у рік чуми. Вихопивши пістолети, я кинувся вперед. Мої супутники не відставали — зблискувала шабля в руці Педро, із зловісним хурчанням розтинала повітря важка патериця Діонісіо. Постріли впритул, блискавичні удари — людиноподібні пацюки падали, розбігались на всі боки. Одного, в коричневій рясі, з погано виголеною тонзурою (чи не він був серед людей архієпископа?), я схопив за горлянку, притиснув до стіни.

— Хто? Навіщо? За чиїм наказом?

— В ім’я господа… — прохарчав він.

— Ти зустрінешся з ним цієї ж миті, якщо збрешеш чи промовчиш. Хто?

— Не знаю, шляхетний доне. Стихійний вибух народного обурення…

— Стихійний? А солдати, звідки солдати?

— Не відаю. Я вірний слуга церкви, я хотів зупинити, хотів допомогти…

Бреше. До чого тут народ, що лихого ми зробили народу? Хтось стоїть за цим “стихійним вибухом”. Хто?

— Де решта?

— Натовп повів їх до міста. Недавно, зовсім недавно…

Добре, живи. Певніше було б зарізати, але — живи. Чи встигну?

— Педро, Діонісіо, ви залишитесь. Допоможіть, кому можна. Я сам…

Закривавлені остроги знову й знову рвуть боки коня, шалений цокіт копит, і ось… Кінь затанцював на місці, задираючи голову, рятуючи губи від заліза вудил. Кров цівками юшить по сріблясто-білій шерсті. Дивись, дивись, твій хазяїн, мабуть, такого не бачив, ти теж… Хоча до чого тут хазяїн, ти земний кінь, ти всього набачився.

Сам… Що я можу сам? Та й хто може? Перед воротами міста шибениця, на ній — усі, кого я позбавив від турбот про кусень хліба, врятував од злиднів та переслідувань, дав можливість шукати Істину, вчити інших… Моя гординя, моя вина… Але перша думка була про інше, Хоч би хто стояв за цим, а знищив їх… народ. За що?

— Що ж ви робите, безталанні? Що ж ви робите, божевільні? Що ж ви робите, прокляті?

Назад, додому! Хто ще живий? Діонісіо й Педро. Китайця я не бачив ні там, у палаці, ні тут, на шибениці.

На його тіло я наткнувся, коли прискакав додому. Старий лежав навзнак у калюжі крові в оточенні вбитих солдатів. Я нарахував дев’ять трупів. Справді, не з тих був мудрець Шаолінси, кого беруть голою рукою. Гарна смерть. В бою, не на мотузці.

Я повільно брів мармуровими плитами подвір’я. Під ногами валялися пошматовані книги, битий посуд. Шукав живих і знав, що не знайду.

Педро лежав з розбитою головою, розкинувши мозолясті руки. Діонісіо сидів, притулившись спиною до колони; сиві пасма волосся закривали його лице, з грудей стриміла арбалетна стріла, закривавлена ряса подерта мушкетними кулями. Зламана палиця лежала поряд. Я сів біля нього, прибрав з лоба волосся, взяв його важку, вузлувату руку.

— Це ти, сину мій… — він мене так ніколи не називав. Згадав на порозі смерті свій сан чи… — Я дочекався тебе. Цей… слуга церкви. І солдати. Ми не помітили… — Ясно-червона кров струменіла на його сиву бороду, губи кривилися в болісній усмішці: — От і кінець. А як добре все починалося! Шкода…

— Я винен. Але я хотів, як краще… — разом з риданням вирвалося з моїх грудей.

Його рука ледь здригнулася.

— Добрими намірами вимощено шлях до пекла. Але Данте помилявся. Ні, не помилявся, просто пекло вже на Землі й до нього не треба мостити шлях. Винен не ти.

— Що ж, жити в пеклі треба за законами пекла, — так казала одна розумна… людина. Але ще не все втрачено. Я помщуся, я так помщуся, що пекло здригнеться!

— Знову — я та я… Не про те думаєш, сину мій.

— А ти… Про що думаєш ти?

— Прости їм, боже, і дай мені сили простити, бо не відають, що творять.

— Було вже. От і прощайте їм… з господом разом. А я…

— Нічого ти не можеш. Ніхто з них не винен. Або — всі винні. Кого карати? Як? Убивати?

— А чому б ні?

— Кого? Всіх?

— А чому ні? — повторив я.

Велика рука Діонісіо безсило впала на землю.

— Збирався б ти… до раю, сину мій. На іншу планету. А то наробиш тут такого… Надто легко кидає тебе від палкої любові до людства до не менш палкого бажання знищити це людство.

— Купка знавіснілих негідників — не людство.

— Таким, як ти, тільки дай волю. І можливості. Ви так почнете прищеплювати людям добро, що й людей не зостанеться. Руку карай, не сліпий меч. А до руки тобі не дістати.

— Дістану. Та й мечу інколи слід нагадати… Щоб не був таким сліпим.

Він закашлявся, кров струмком ринула на бороду. В запалі суперечки я забув, що розмовляю з помираючим. У відчаї я стиснув його руки. Він прохрипів, задихаючись:

— Не про те ми, сине мій. Один ти… Один лишився. Все, чого ми не зробили, що не встигли… Все тобі. Одному. Для людей. Їм на користь. Зроби… синку.

Тіло Діонісіо здригнулось і завмерло. Непорушні очі дивилися в небо, де з’явились перші зірки.

Підвівшись, я підійшов до Педро, щоб попрощатися з небіжчиком. Нахилившись над ним, раптом почув тихий стогін. Міцна виявилася голова у старого корсара! Тільки-но я встиг його перев’язати, замиготіли смолоскипи, заіржали коні. З’явилася депутація. Поважні городяни, представники архієпископа. Мені було висловлено співчуття…

Я звернувся до високого й праведного королівського суду. Наслідки? Розумна людина мала б передбачити їх, але ж це — розумна. Мої замки конфіскували, на гроші наклали арешт. Дещо я врятував, добре знаючи, що найліпший банк — темний ліс, найліпша каса — та, яку закопав під дубом.

З Педро, який видужав досить швидко, ми зустрілись у старій корчмі на околиці міста. Тепер мене нелегко було впізнати. Я вже не був грандом, “шляхетним доном”. Зацькований і переслідуваний втікач, поставлений поза законом. Я дав Педро грошей, спитав, що він збирається робити далі.

— Повернуся на флот. На ваші гроші я міг би довго жити безтурботно й забезпечено. Але кого отруїв вітер подорожей… Ні, я на флот. А ви, мій капітане?

— “Ваш земний шлях скінчився…” Ні, це я так. Тепер я можу розраховувати лише на себе. Спробую написати книгу, щоб розповісти нащадкам про все, до чого дійшов сам, шукаючи Істину.

— Нащадкам? Книги так добре горять! І навіть якщо не згорять, чи потрібна буде їм ваша Істина?

— Хіба, піднімаючи вітрила каравели, ми завжди знаємо, де кинемо якір? Хіба думаємо в запалі бою, чим він скінчиться? Як казали давні: “Я зробив усе, що міг. Хто може, хай зробить краще”.

Педро хотів щось сказати, але передумав, лише хитнув головою.

— Що ж, прощавай, мій капітане. — Він рушив до дверей і вже з порога, обернувшись, промовив: — Різниця між вами і божевільним ідальго з Ламанчі полягає в тому, що він вибирав супротивників усе-таки по собі. Що там — велети, дракони! Ваші супротивники страшніші. — Махнувши рукою, Педро вийшов.

Грюкнули двері.

“Ваше життя перетвориться на змагання з цілим світом. І ви його програєте…” Ти ба, усі беруться пророкувати долю!

За годину вийшов і я. І зразу чиїсь руки стиснули мої плечі. У світлі смолоскипа я побачив уже знайомого мені вірного сина церкви з почту архієпископа.

— Королівський суд виніс свій вирок, — криво посміхнувся він. — Але це суд мирський. А тепер його превелебність запрошує вас… на бесіду.

Бесіда з його превелебністю, мабуть, варта королівського суду. Та з мене досить. Навіть дурням слід учитися хоча б на власних помилках. А цей посіпака… Марно я зоставив його серед живих. Хоча ще не пізно виправитись. Я кинув погляд навкруги. З ним було лише п’ятеро. Зі зброєю, звісно, але всього п’ятеро. За кого ж вони мене мають? Навіть образливо…

Шпаги в мене, звісно, не було, звідки вона в підозрілого лахмітника, але кинджал сяйнув у багряних відблисках смолоскипа, і за мить смолоскип згас, засичавши в калюжі. Тільки бліде світло місяця падало на слуг його превелебності, розкиданих по бруківці, немов купи брудного ганчір’я.

У сусідньому провулку залунали голоси, замиготіли вогні, задзвеніло залізо. Ага, цих віслюків було більше, просто решту вони лишили за рогом. Ха! В цьому випадку за рогом — однаково, що на іншій планеті. Я легко перестрибнув паркан, пірнув у заглиблення брами… Втекти від погоні в нічному місті неважко, що я і зробив.

Кинджал ось тільки загубив. Лиха прикмета. Не буде мені щастя. Він завжди був зі мною, не раз рятував мене. А я його загубив. Зовсім один лишився. Навіть без кинджала.

“І пізнаєте ви істину, і вона зробить вас вільними…” Такий маленький крок до істини, і така цілковита воля. Цікаво, від чого звільняє наступний крок?

Золото з лісового банку доведеться нести на собі, бо крутими гірськими стежками не пройде ні кінь, ні мул. В одному місці через Піренеї перейшов дон Альварес, в іншому — дон Медина, в третьому… в четвертому… Південна Франція, Аквітанія… Країна з давніми і міцними традиціями боротьби проти ортодоксальної церкви. Країна, де ще вчувається дзвін меча Раймонда, бунтівного графа Тулузького, країна, над якою ще майорять страдницькі тіні абільгойців, країна, що й досі є твердинею гугенотів.

Іспанську борідку клином неважко підстригти на гугенотський манір, і ось — мосьє де Му, чи де Ло, як завгодно, стрункий, зграбний чоловік, правда, не дуже молодий, але жінкам іще дуже й дуже вміє подобатись, чоловік багатий, доброзичливий, щедрий, любитель прийняти гостей чи поїхати в гості, цікавий співрозмовник, знавець вин та кулінарії; купив будинок, у підвалі обладнав лабораторію, на горищі — обсерваторію, в найбільшій кімнаті — бібліотеку. Сад, стайня, яхта. Провінційні розваги. Фехтування. Прогулянки в гори. Прогулянки по морю. А головне — можливість працювати. Це я так думав.

Виявилось… Що, власне, виявилось? Нічого несподіваного. Мати наша, свята церква, має добру пам’ять, необмежений час, невичерпні ресурси. Церква — це насамперед система, а система завжди виграє в одинака, хоч би хто він був. З цього випливає, що одинакові слід увійти в іншу систему. Де її взяти?

Таємні ордени. Вони були дуже могутні, іноді безмежно могутні. І різні. Наприклад, орден люциферитів… Говорять про них багато (завжди пошепки), хоча знають мало. Єдине, на чому сходяться всі, — вони таємничі й страшні. Чому? Ну як це — чому? Схилятися перед сатаною… А чому перед богом схилятися не страшно? Може, навпаки — страшно не схилятися? Що там милосердний бог обіцяє тому, хто не дуже ревно служить йому? Дев’ять кіл пекла. Довічну пітьму, і сморід, і тисняву, і скрегіт зубовний… І полум’я — люте й невмолиме, жорстоке й немилосердне. Уявити тільки — руку обпекти на свічці — відразу відсмикнеш. А тут — нема куди відсмикнути, і не рука — весь палаєш… І муки ці вічні: “Покинь надію, хто сюди вступив”. Так, “бог є любов”, хто візьме це під сумнів? Хто?

Страх, де там любов! Сором людині плазувати все життя.

А в чому ж провина Люцифера? Адже й за церковними канонами він був наймудрішим і найпрекраснішим серед ангелів. Чим не догодив? “Не стану служити!”

І тільки? І за це — проклятий навіки? А як подумати, немало. Заробив прокляття, чесно заробив. Немало ангелів звабив за собою, і людину підняв проти Всевишнього, і змагався із всемогутнім богом, і мало не переміг… Хоча чому — мало? Переміг. Уже тоді, коли кинув в обличчя всемогутньому: “Не стану служити!” І не став. І не розкаявся. І милості не просив. Тим і переміг Люцифер, гордий дух!

Чи був він менш відважний, менш великий у думах своїх, ніж бог, який переміг… ні, тільки подолав його? Ні. Бог переважав його могутністю. Вогнем підперезаний з’явився він, і звеличився лише силою громів. Ось де правота його.

А орден, який своїм протектором обрав князя пітьми — що це? Досить довго не міг я наблизитись до них. Розмови розмовами, але діло я вперше побачив, коли орден зіткнувся з ворогом.

У сусіднє містечко прибула місія святої інквізиції. Страх, наче тінь величезної хмари, упав на місто. Привидом без тіла і обличчя, блукаючим могильним вогнем страх бродив вулицями, заповзав в оселі, мітив людей ще до того, як це зробили інквізитори.

Гряде суд! Невмолимий, немилосердний, невідворотний. Нема пощади тим, хто винен! А хто невинен? Усі винні! Хто насмілиться твердити, що не винен ні в чому — ні в словах, ні в справах, ні в думках? А хто насмілиться, той, отже, винен у смертному гріху гордині. В гріхах можна покаятися — що ж, каяття до вподоби богові, але це лише початок. Робив — з ким? Говорив — кому? Думав — про кого? Розраховував — на кого? Забув? Нагадають. І хто за себе поручиться, хто дасть гарантію, що під час нагадувань, коли рвуться жили і чути запах паленого тіла, в страшних муках переставши бути людиною і перетворившись на шмат змордованого м’яса, не назвеш — кого? Друга, коханку, сусіда, родичів, приятелів, знайомих, незнайомих — кого завгодно! На кого покажуть! На кого натякнуть! Але ж занапастити невинних — це занапастити навіки власну душу. Гріх довічний. Не скажу! Не назву! Не… Це навіть не смішно — така самовпевненість. Що ж робити? Самому заподіяти собі смерть. Але й це може бути доказом вини. Інквізиція викопує трупи засуджених, і вони теж горять на вогнищах — ніхто не уникне кари! Ну, це не страшно, нехай собі палять. Але що буде з близькими? Втекти самому, покинувши їх?.. А може, просто сидіти тихо й чекати? Не на всіх же падає важка долоня інквізиції. Як там: “Хай обмине мене чаша ця…” Блюзнірство? Хай так, але невже нічого не можна зробити?

Можна. І легко. Лише один крок потрібен, щоб перейти невидиму межу, яка відокремила підозрюваних, і опинитись коли не серед суддів, то десь поряд. В усякому разі поза підозрою. Для цього треба так мало — донести. Ах, донос — таке негарне слово, та й гріх — он Іуда був донощиком. Однак церква думає інакше, а їй видніше. Вона щедро ділиться з донощиком майном засуджених, звільняє своїх помічників від усякої підозри і навіть заплющує очі на деякі дрібниці. Ні, донос — це все-таки погано. Незручно. А де гарантія, що сусід уже не доніс? А як не доніс, то донесе. Ось зараз збирається, одягається… виходить. Чого ж ти чекаєш? його треба випередити. Швидше, швидше, швидше…

Страх робить з людей бидло. І перемогти страх можна тільки страхом. Донощиків стали знаходити вранці, кинджал у серці й камінь у роті — звичай, який прийшов з сивої давнини. Членам місії горлянки різали без таких церемоній, їх виховувати — тільки час втрачати. Арбалетна стріла пришпилила до крісла секретаря місії, а її голова, випивши вина з базару, відбув давати звіт богу у своїй великотрудній діяльності. Решта ревних слуг божих спішно відбули.

Це зробили люциферити. Вони зуміли, вони змогли. Вони змусили церкву відступити, хай тільки тут, хай лише на крок. Але — зробили. Чим не інша система?

Перший крок до ордену забрав багато часу й зусиль. Але далі все пішло швидко. Спочатку звичайний виконавець (орден не брав до уваги ніяких давніх “подвигів”), потім по сходинках, а коли й через сходинки орденської ієрархії до тих справ, на яких я добре знався. Протидія церковникам. Протидія, звичайно, може бути різною — підкуп, шантаж, таємні сховища… Моєю справою в ордені був контртерор.

Шпага, куля, стріла, отрута, зашморг — інквізиторам та їхнім помічникам було що згадати за ті три роки, що я був командором Аквітанії. Так, командор — дуже високий щабель в орденському капітулі. Великий магістр ордену бачив у мені свого наступника. Мій авторитет серед орденських братів був дуже високим. Все складалося блискуче, крім…

Підвалиною ефективної антицерковної пропаганди має бути лииіе правда, а правда потребує знань. Багато цікавого в працях великих мудреців та філософів, письменників та поетів. Але як донести це до людей? Орден міг би. Але не стане. Таємні, екзотеричні знання, що їх зберігав орден, стали застиглими догматами. Уривки великих знань зберігались, але далі не розвивалися. Важка запона містики ховала досягнуте від невтаємничених, а для втаємничених зовнішнє замінило суть.

Ритуали, часто запозичені у ворога — церкви, тільки перевернуті. Чорна меса, наприклад. Чорні свічки замість білих, молитви, які читають з кінця. Замість ікон — бронзовий монумент зеленоокого ангела Люцифера, який зрікся бога й приніс світло людині, — так свідчать перекази й легенди. Цікавого немало, але не для наукової системи знань. То що ж, під захистом і протекторатом ордену можна працювати самому? Можна, але тільки для ордену. Та й, крім того, пошуки Істини, як дещо нескромно звик я називати свої наукові заняття, поглинали людину цілком, мої обов’язки командора — теж. Чи слід дивуватися, що я обрав перше?

“Їх зреклося небо, і пекло їх не прийняло…” Орден виявився не менш ревнивим, ніж свята церква. Нелегко було до нього ввійти, ще важче покинути. Проти неспокійного одинака діяли відразу дві системи. І єдина його зброя — швидкі ноги. Ех ти, корсаре, конкістадоре, командоре… Тікай світ за оці… А багато чого тримало мене тут. Дім, книги, обсерваторія, лабораторія… Як там у Вергілія: “Не для себе будуєте ви гнізда, птахи…” Що правда, то правда — не для себе.

Мосьє де Му довелося зникнути, покинувши і оселю, і книги, і безповоротно втрачений час. Довелося зникнути, поталанило зникнути… Швидше — все-таки поталанило.

— Хай буде навіки проклятий дон Альварес, мосьє де Му, колишній Командор Аквітанії, колишній професор, колишній капітан… колишній полковник… колишній… колишній… Хай стане він… Хай не знайде він… Хай одержить він усе, що йому належить!

Куди подітися? Де те місце на Землі, куди не сягнуть закривавлені руки моїх переслідувачів? Англія, Німеччина, Італія?.. Немало змінилося країн, немало збігло років… Грошей теж. І ось в Італії, вже не сеньйор, де там, а просто Банталоне чи Панталоне — та й кому цікаво, як кличуть старого лахмітника, веселого п’яничку і любителя сумних пісень? Виявилось, що декому цікаво. Зашморг затягувався.

За багато років я шкірою навчився відчувати небезпеку. І ось зар аз шкіра в мене горіла. “Бо прийшов день гніву його, і хтсо може встояти?” Ніхто, звісно, де вже там.

Невже він казав правду, невже на всій Землі немає місця для мене іі схожих на мене? “Ваш земний шлях скінчився…” Не вірю! Повернуся в Іспанію. Скільки років минуло, хто там пам’ятає мене, хто згадає? Під розлогим дубом у Басконському лісі ще лишилося золото, з ним я втечу на Схід, у мусульманські країни, в Серединну Імперію або до Нового Світу — може, там, за океаном, не дістане церква.

Викопавши рештки свого скарбу, я виспався в лісі й увечері завітав до вже знайомої мені корчми. Склянка вина, кусень м’яса, купити коня, а потім ніч шаленого чвалу до найближчого порту, — і попереду моє Ельдорадо. Все ще буде в моєму житті!

До корчми зайшли альгвасил і три солдати. І ще чернець у чорній рясі й каптурі, що закривав половину обличчя. Він мені відразу не сподобався. Чернець щось шепнув альгвасилу, і весь гурт попрямував до мене.

Чернець, озброєні люди… Все, як і колись, багато років тому, під час моєї першої втечі з Іспанії. “І вітер повернеться на круги свої…” Вітер повернувся, я повернувся, все на місці. Тільки замість охорони архієпископа — солдати, замість моєї злої та веселої самовпевненості’-важка втома й приреченість у серці, замість мого кинджала — кухонний ніж.

Я налив вина в склянку й почав старанно різати м’ясо.

— Іменем короля вас заарештовано, — глухо зронив чернець.

— З якого це часу в Іспанії іменем короля заарештовують ченці? — ліниво поцікавивсь я, відпивши вина. — Щось ви сплутали, шановний. Чи, може, ви переодягнений офіцер королівської гвардії?

— Ну, ти, вставай, — буркнув альгвасил і спробував, піднявши мене за плече, виштовхнути з-за столу. Їм таки не сказали, кого мають заарештувати! Доручили, певне, просто прихопити одного шкідливого книжника.

Миттю відіпхнувши стіл, я каблуком збив альгвасила з ніг і повернувся до солдатів. Кухонний ніж — непереконлива зброя проти трьох шпаг, але важливо, в кого він у руці! І ось уже один із солдатів лежить на підлозі, обливаючись кров’ю, а чернець біжить до дверей, зрозумівши, що перевага в силі ще нічого не вирішує. А саме він цікавив мене найбільше. Я охоче поквитався б з тими, хто його послав, але поки що й цей згодиться! Він помер смертю боягуза, одержавши удар у спину.

Поворот на підборах, ліва рука, замотана в плащ, закриває груди, права з ножем виставлена вперед. Ну що, котики, будемо далі мишку ловити?

Ні альгвасил, ні двоє його солдатів не виявляли особливого запалу (от і добре, знатимуть, що не кожного книжника можна хапати за комір!). Інші відвідувачі корчми й поготів. А кінь у альгвасила виявився добрий, і ніч сховала мене.

Місто біля моря… Потрапити на корабель не дуже важко, навіть якщо тебе шукають. У гавані завжди метушня. Тільки не йти на кораблі, що стоять біля пірса. Певніше буде проплисти трохи, піднятися по якірному ланцюгу й сховатись у трюмі. А з капітаном можна домовитись і в морі, особливо якщо є вагомі аргументи.

Біла сутана ченця-францисканця, під сутаною — костюм моряка, золото й коштовне каміння зашиті в поясі, за поясом ніж, незворушний вираз обличчя. Хто мене впізнає?

— Подайте каліці, що втратив ноги в битві при… — І раптом: — Мій капітане!

Старий Педро, стерновий моєї останньої каравели, мій помічник і друг, невдалий економ невдалого абатства, сивий та скалічений, дерев’яна мисочка перед ним і кілька мідних монет у мисочці. Я ступив крок до нього, і краєчком ока побачив, що крізь натовп до мене прямують люди. Добре ж вони шукають!

Я швидко зняв пояс і кинув його в порожню бочку, що стояла поряд, показавши на неї очима. Шпигуни були ще далеко, ніхто нічого не помітив, а я схрестив руки на грудях і звернув погляд до океану, якого мені вже ніколи не бачити. Ніколи. Сідало сонце, і його проміння віддзеркалювалось у хвилях, лягаючи стежкою від берега до обрію. Шлях без кінця, шлях в нікуди… Так я й стояв, поки шпигуни не заступили від мене гірко-зчудовані очі Педро, метушню гавані, вітрила кораблів і золоту стежку за обрій.

З порту мене приставили в монастир святого Домініка. Руки зв’язали за спиною (урок у корчмі дечого навчив). Здоровенний чернець з могутніми раменами, молочно-рум’яним симпатичним обличчям, блискучими чорними очима й сніжно-білими зубами весело привітав мене:

— Ах, професоре… Ми так чекали… Ласкаво просимо!

І, відвернувши рукав ряси з волохатого ручиська, що скидалося на стегно тура, широко розмахнувся і вдарив мене в обличчя. Кров з розбитого носа ринула мені на груди. Я всміхнувся йому в очі:

— Даремно ви це зробили, ваша превелебність. Ви помрете за це, ваша превелебність.

Рожевий колір зник з його обличчя, воно стало ліловим, немов налилося буряковим соком. Я навіть злякався, що він дасть дуба без моєї допомоги. Таке буває з повнокровними кремезняками. Мене б це дуже засмутило. Але він розрядився громовим гарчанням:

— Ти… Я… Та я з тебе душу виб’ю!

Важкий дубець, та в таких руках… Душу він з мене не вибив, душа моя виявилася добре припасована до тіла, але втіхи порозмовляти зі мною тут-таки, на місці, він своїх колег позбавив. Прийшов до тями я аж під ранок, у підвалі. Коли мене звідти вивели, я заточувався, налітаючи на стіни й обвисаючи на руках наглядачів. На перше ж запитання захарчав, удаючи що розмовляти не можу — опухле обличчя підтверджувало це, але, показавши на пера та папір, дав зрозуміти, що можу писати. Руки розв’язали…

Стоячи непорушно, можна розім’яти м’язи, розігнати кров, непомітно для стороннього ока напружуючи й розслабляючи тіло. Потім різко хитнувся вперед, сперся рукою на стільницю і, як з катапульти, кинув себе через стіл, ногами збивши вартового, а краєм напруженої долоні діставши горлянку ченця-велета. Розбиті хрящі гортані — тут уже ніякі лікарі не допоможуть. Чернець звивався на підлозі — життя нелегко відходило з його могутнього тіла. Всі немовби заціпеніли на мить. Я посміхнувся:

— Не бійтеся, поки що нікого не зачеплю. Звикатиму…

І ось уже два роки я тут, у камері одного із замків, що належить святому трибуналу. Мати наша, свята церква, виявилась дуже терплячою. Час від часу ввічливі, спокійні розмови.

Якщо прославлений військовий, що очолював так багато походів та експедицій, славний нащадок славних предків дон… і таке інше визнає свої переконання помилковими, — але обов’язково привселюдно, — йому згадають усі його заслуги, повернуть конфісковане майно і забезпечене, приємне життя в будь-якій країні Європи. Якщо ж дон не одумається… Свята церква, незважаючи на лагідність свою, має інші засоби, щоб наставити нерозумних дітей своїх… Краще трохи страждань тут і довічний порятунок там, на небесах. Чи не хоче шляхетний дон пересвідчитись?

Відблиски малинового вогню на стелі підвалу, розпечена жаровня, якесь залізне причандалля, розвішане по стінах, могутні хлопці в шкіряних фартухах на лискучих від поту тілах, у червоних каптурах з прорізами для очей.

Інквізитори роздирали на макунаедрі нестямних жінок, прикладали їм до тіла розпечені залізяки, і вони зізнавалися — так, вони відьми, літали на шабаш, танцювали з Сатаною, занапащали людей… Зізнавалися навіть найупертіші — хай один раз вогнище, ніж конання без кінця! Потім узялися за мене. Бовдури! Я сотні разів помирав від спраги в безводних пустелях і тонув в океані; мене кусали отруйні гади й комахи, коли важким мачете я прорубував шлях крізь джунглі до таємничої країни Ельдорадо; розмальовані жерці майя своїми обсидановими ножами лишили чимало позначок на моїй шкірі; що нового могли показати мені слуги церкви? Загартоване багатьма роками війн та мандрів, моє тіло виявилося на диво міцним і витривалим. І забрало багато сил у божих трударів. Однак усякий терпець може урватись, навіть той, що обумовлений палким бажанням догодити богу. Від мене відступилися, втративши надію переконати.

— Сатана! — кричав кат, кидаючи інструменти. — Вельзевул допомагає йому! Пекельна кузня кувала це прокляте тіло, пекельне полум’я гартувало цю пропащу душу! Звичайна людина вже б давно вгамувалася або… хоча б померла! Це неможливо! Такого не може бути!

Боротьба можлива завжди, навіть тоді, коли, здається, виходу немає. І в цій боротьбі я переміг. Я знову переміг! Зранене тіло не дуже заважало мені мислити (дух володарює над тілом, кажуть вірні діти церкви; що ж, нехай вчаться). Доглядач кілька разів передавав мені вино, м’ясо й фрукти від “старого безногого моряка”. І тут золото мало силу. Не могло воно лише одного — вивести мене звідси, щоб розповів людям — ні, не про Істину, я навчився зважати на свої сили, — про шлях до неї.

А вчора у мене був гість. Товстий, рум’яний, доброзичливий єзуїт, увічливий, напахчений, благодушний, зовсім несхожий на бовдурів-інквізиторів. На ньому була шовкова фіалкова сутана, і пахло від нього фіалкою. Гарненький такий товстунчик, лагідний, лише в очах у нього проблискували холодні вогники.

— Шукаєте Істину? — люб’язно поцікавився він. — А навіщо?

Ну от, здається, і наукова дискусія, про яку я мріяв. Щоправда, умови трохи нерівні, але нехай. Буде фора цьому підсвинку.

— Істина потрібна людям.

— Людям? — черевце його заколихалося, підскакуючи на колінах, зарум’янилися товстенькі щічки, очиці заплющилися. — Цій наволочі? Це вони вам самі сказали? Всі в один голос чи по черзі? Та ні, навряд. Ви, мабуть, самі визначили, до чого прагне людство.

— Це все пусте. Істина потрібна людям.

— Ви знову своєї. Це вам треба, щоб їм потрібна була Істина. Вам так заманулось. А їм потрібне зовсім інше. До мене, як до служителя церкви, зверталися тисячі людей. Тисячі! Просили хліба, грошей, роботи… Притулку, захисту, безпеки… Спокути… Забуття… Істини не просив ніхто. Розумієте — жоден!

— А вони знають, у кого що просити. Істина — не ваша парафія.

— Згоден, нехай ваша. І не собі, хай бог милує, не собі. Все — людям. Людям, бач, потрібна Істина! їм потрібно подивитись післязавтра автодафе, де ви серед десятка відьом, одного чародія та кількох поганеньких єретиків будете головною стравою. Почуєте, як вони горлатимуть: “Вогню! Ще вогню!” Встигнете почути!

Істина потрібна вам. Але не буде вас — не буде Істини. Тієї, якої ви могли б досягти. Істина потрібна мені. Мені, ордену Ісуса, церкві. І ви потрібні. Чому ви усміхаєтесь? Ваш розум, вдача, навіть вперте прагнення досягти того, чого неможливо досягти… Легко знайти бажаючих визнавати догмати церкви, яка перемогла, і сподіватися за це на свою частку благ! Таких багато, таких більшість серед укоханих вами людей, і це добре! Ними легко керувати, на них слід спиратись, хоча й ненадійна це основа… Але потрібні й інші, такі, як ви. Вони потрібні церкві, це про них кажуть, що розкаяному грішникові небеса радіють більше, ніж тисячі праведників. І не судіть про церкву по тих живодерах з підвалу. Що вдієш… Церква не мстива, вона лише карає провини, проливаючи сльози співчуття. І людям бажає добра більше, ніж ви.

Чим хочете здивувати? Бога нема? Звичайно, нема! Є церква. Але спробуйте залишити людей без бога! Натовп, що зірвався з ланцюга… Та вони вас же й розіпнуть, а бога собі все одно вигадають. Або їм вигадають… Що ще? Земля — куля? Крутиться? А якщо ви скажете, що це не так, вона перестане крутитись? Хтось від цього втратить шматок хліба? Захворіє? Помре? Не народиться?

Церква любить людей, і вона мудра. Людям не потрібні зараз ці знання. Потім, колись… І саме церква, що зберегла й примножила знання і культуру, донесе їх людям. — Він розчулено усміхнувся, розвів коротенькі, пухкі ручки. — Ави — шукайте собі свою Істину, займайтеся наукою, збирайте знання — і хай допоможе вам бог… І церква.

Не бажання допомогти людям нині керує вами, а гординя. Я зробив! Я видумав! Пірат— і в пророки!

Та пожартував, пожартував, не треба брязкати ланцюгом. Знову скажу: працюйте для церкви, і люди згодом уславлять ваше ім’я! А поки що — келія (вони бувають досить затишними) чи окрема оселя, розкішний сад, книги і все таке інше, добра їжа, вино… Можливі в принципі й інші умови. Різні. Дуже різні. Назвіть. Вам підуть назустріч, дуже далеко підуть, набагато далі, ніж ви можете собі уявити. То як?

— “І повів його на високу гору, і показав усі царства земні і всю красу земну. І мовив: “Усе буде твоє, якщо станеш на коліна переді мною”.

Єзуїт нервово захихотів:

— Це як Сатана зваблював Ісуса? Оце так єретик! Яку кумедну роль ви відводите представникові святої церкви, га? Годі вам цитувати ці дурниці, ви ж не провінційний священик! Тим більше що у вас нібито знайомство було… кха… з самим… як його, посланцем?.. Та й пропонували вам трохи більше, ніж усі царства земні? Не дивуйтеся, ми, звісно, при цьому не були. Але ви декому дещо казали, а церква має свої методи. Сміливі люди бувають наївними, ті, що будуть мовчати на тортурах, балакучі за склянкою вина… Та не має значення… Інше важливо. Спокушали вас, мабуть, більш вправно, ніж… кхм… того, але ж ви… ви воліли залишитися з нами. Тож не треба посилатися на Писання. По-своєму можна?

— Чому ні? Не з вами я зостався — з людьми. А людям — і втретє повторюю — потрібна Істина. Можете утаїти її від людей, давши їм досить хліба, вина, притулку, розваг. І люди перестануть бути людьми. Назавжди.

Страшну ненависть побачив я в очах єзуїта. Потім він пішов. Мовчки.

Закінчується моя ніч. Востаннє сьогодні на величезній площі лунає моє ім’я. Гучне ім’я. Криваве, горде, зранене, нещасливе…

Ранок. Сонце залило все довкруж. Ведуть відьом — моїх супутниць туди. А серед них є гарненькі, нічого не скажеш!

А он там, посередині, величезне кострище. Це для мене. Певно, кількість дров має бути пропорційна тягареві гріхів. Для мене не пошкодували, гріх скаржитись.

Натовп шумує. Святковий одяг. Гітари. Яскраві квіти в зачісках жінок. Жваво торгують напоями, ласощами. Усмішки. Сміх. Веселі голоси. Вигуки: “Вогню!” Діти на парканах, деревах, на руках матерів, на плечах батьків. Натовп вирує, терпець уривається. — Вогню! Швидше, більше! Вогню! Піднявши голову, сходжу на вогнище. От і все. Часу більше немає. Шкода.

Хто це там видирається до мене приставною драбиною? А, це він, товстунчик, мій позавчорашній співрозмовник. Що йому? Хреста подає. Якщо поцілую — розкаюсь, тоді змилуються — придушать перед тим, як запалити вогнище. Мовляв, церква добра до останньої хвилини, він сам обрав… Сам, звісно. І не зганьблю свій кінець, усі знають. Але хреста принести — будь-хто з помічників міг би, а мій приятель не полінувався, сам несе. Чого б це? Ага, розмову закінчити хоче. Знайшов час і місце. Що тобі, підсвинку? Він схилився до мене і засичав, забувши про хрест: — Ну, і нащо ви прожили життя? Що зробили? Рукописи не горять… Це вигадали невдахи, недоумкуваті бовдури, і втішають себе. І ще довго втішатимуть у майбутньому. Ще й як горять! Чудово!

Але у вас нема навіть цієї втіхи: ваша перша книга давно вилучена, давно забута, та й була вона… Ви ж хотіли написати другу. Де ж вона? Навіть у вогнище кинути нічого. Чого зажили? Навіщо жили?

Я посміхнувся йому в обличчя. Нічого не зробив, нічого не встиг. А навіщо ж таке велике вогнище? Навіть більше, ніж примарилося мені в Чорному Замку, коли пообіцяв мені його мій співрозмовник з далеких світів, який хотів, але не міг допомогти людям. Велике вогнище склали мені, і в цьому — визнання. Та й сам розумієш, не дурень. І… йди геть! Обрид! Кат он нудиться.

Він покотився по драбині вниз.

І раптом — я знайшов Істину! Я знаю все! Не встигну лише… не встигнути розповісти про невідомі країни та неземних красунь, про чужі світи, далекі й близькі водночас, космічні вітри, що напинають вітрила міжзоряних кораблів, і велетенські сріблясті фіалки, що квітнуть серед вічного мороку далеких планет, які не знають Сонця, про…

П’янке й свіже повітря планети Соан дихнуло мені в обличчя.

Полум’я спалахнуло відразу, вигнувшись і лунко ляснувши, як вітрило каравели…

Девід Келлер ВТРАЧЕНА МОВА Оповідання

Девід Філіпс III був таким прегарним немовлям, що ним могла пишатися будь-яка родина.

І його родина пишалася ним: його батько — Девід Філіпс II і його дід — просто Девід Філіпс; пишалися ним також його мати та сестри. Вони милувалися міцним тільцем, жвавими, допитливими очима, коротким темним волоссям хлопчика і подовгу балакали про те, яке це щастя для сім’ї мати нарешті після трьох дочок спадкоємця чоловічого роду. А коли хлопчикові виповнилося два роки, вони вже говорили про нього менше, а коли він досяг чотирирічного віку — перестали й зовсім вихваляти.

Щодо здоров’я хлопчика, то з ним усе було гаразд.

Але він ніяк не хотів говорити.

Всі родичі, лікарі, з якими вони консультувалися, були переконані, що малюк міг говорити, якби тільки захотів.

Він же мовчав.

Він, звичайно, плакав, але з часом це минулося. Здавалося, дитина готує себе до того, аби прийняти життя з усіма його прикрощами, як стоїк, може, навіть, як філософ.

Хлопчик не мав відхилень у розумовому розвитку. Він навчився сам собі давати раду: одягатися, їсти, бавитися. Це була справді життєрадісна, кмітлива, цікава дитина.

Тим часом вся родина непокоїться, всіх турбував стан хлопчика. Заможні батьки звернулися до послуг фахівців, але це не допомогло. Малюка заохочували, силували, навіть карали, прагнучи витягти з нього хоч звук, але марно. Він терпляче сприймав будь-яке поводження з собою і далі жив своїм безмовним життям.

Він бавився тими самими іграшками, що й діти його віку. Працював, їв, спав, мав свої уподобання, улюблені заняття, не цурався мандрівок з родиною, і в сім років з нього вже був добрий, кмітливий, привітний хлопчина, гордість сім’ї і водночас її розпач.

Він залишався німим.

Попри свою безмовність, хлопчик ніколи не втрачав контакту з оточенням. Він завжди розумів, чого від нього хотіли. Його аж ніяк не можна було вважати за глухого. За допомогою тестів у нього виявили виняткову чутливість до звуків. Коли одного разу равлик виліз уночі з акваріума і впав на заслану килимом підлогу, хлопчик почув звук падіння і прийшов равликові на допомогу. Він любив слухати пташиний спів, музичні радіопередачі, сімейні балачки. Навіть більше: він чув звуки, яких не чули інші члени родини, а ось сам не подавав голосу. Підрісши, хлопчик навчився розуміти не тільки те, чого хотіли від нього інші, — він навчився виказувати свої бажання, хоч і не за допомогою мови.

Ще з двох років у нього з’явилася звичка водити на папері олівцем. Пізніше він став користуватися крейдою, а також ручкою та чорнилом. Спершу це були звичайні дитячі карлючки, що їх виводять діти, отримавши папір та олівець.

Пізніше у нього виробилося доволі систематизоване написання знаків, котрі хоч і видозмінювалися щодня, але все ж мали певну усталеність і незаперечну послідовність.

— Та це ж письмо! — вигукнув фахівець, що приїхав за тисячу миль подивитися на дитину. — Це письмо, і дитина силкується спілкуватися зі світом.

Це все, що він міг сказати. Зрештою, всі бачили, що це письмо. Бо чим же ще це могло бути? Але що за письмо? І що воно означає? Навіть коли родичі за рухами хлопця довідувалися, що окремі його знаки передавали, скажімо, бажання поласувати виноградом під час сніданку, то чи легше їм від цього ставало?

Фахівець вів далі:

— Дитина знає те, що вона хоче висловити, і висловлює це по-своєму. Знаки, якими вона користується, не схожі на жоден відомий нам різновид письма. Якби хтось взявся вивчити ці знаки, то хлопець міг би з ним спілкуватися. Ваша родина достатньо заможна, щоб найняти кількох освічених людей, які б вивчили ці знаки. Якби він походив з бідної родини, то закінчив би свою освіту в школі для розумово відсталих. Держава, певна річ, не взяла б на себе турботу про нього.

— Але ж він не розумово відсталий, — запротестувала мати.

— Це чисто теоретичне питання, — відповів фахівець. — Упродовж століть людство спілкувалося спочатку за допомогою звуків, а пізніше — письма. Письмо — не що інше, як замінник звуків. Навіть читаючи про себе, людина підсвідомо перетворює друковані символи на звуки і отримує значення друкованих рядків і цілих сторінок. Крапки та тире в азбуці Морзе просто замінюють літери, які у відповідних комбінаціях означають звукосполучення, а ці звукосполучення протягом століть мають певне значення. У вашого хлопця свої власні символи. Немає жодного сумніву в тому, що вони мають для нього конкретне значення. Ви наштовхнули мене на цю думку, а мої спостереження цілком це підтвердили. Але те, що він відмовляється прийняти символи оточення, вивчити абетку, користуватися засобами спілкування своїх пращурів та сучасників, відразу ставить його в ряд аномальних дітей.

— Але не розумово відсталих! — вигукнув батько. — Я бував у школах для розумово відсталих. Я говорив з лікарями, що опікуються ними. Я силкувався уявити мого сина у їхньому середовищі, порівнював його з ними. Я не психіатр, не претендую на роль психолога, але якщо мій син розумово відсталий, то тоді я білий слон.

Вчений лише безпорадно всміхнувся і знизав плечима.

— Думайте як хочете. Зрештою, він ваш син, і вам вільно гордитися ним. Я згоден, що він гарний хлопець, але він є і залишиться назавжди лише гарним хлопцем, лише фізично здоровою твариною. З часом він виросте, але й тоді буде таким самим, як і сьогодні, лише дорослим. Люди не любитимуть його, глузуватимуть з нього, уникатимуть його так само, як вони уникають кожного, хто не живе за загальноприйнятими мірками, хто не йде разом з усіма в одній спільній упряжці. Ваш син аномальний, і він залишиться таким доти, доки не засвоїть засобів спілкування, якими користується все людство. Глухонімого можна навчити писати, ба навіть говорити, а ваш син має бунтівну психіку. Він відмовляється вчитись.

— А що, коли він не може вчитися? Хіба це бунтарство? — заступилася за хлопця його сестра, випускниця колледжу, що спеціалізувалася на психології, мові та формуванні навичок. Вона любила свого малого брата і прагнула будь-що допомогти йому.

— Перепрошую, ви не зовсім мене зрозуміли. Річ, бачите, в чому… Хлопець настільки розвинений в усьому іншому, що створюється враження, ніби він навмисне і свідомо не хоче вчитися говорити. Дозвольте пояснити. Всі ви знаєте, як пишеться англійською мовою слово “яйце”. Але дозвольте мені написати це слово так, як він:

Тепер я пишу так, як це робимо ми…

EGG

Я показую йому мій напис. Даю йому яйце. Далі показую його напис. Я всіляко силкуюся пояснити, що його і мій написи означають одну й ту саму річ — яйце. Відтак я забираю його напис, даю йому чистий аркуш паперу і прошу переписати англійське слово, що означає “яйце”. Він заперечливо хитає головою і пише по-своєму. Я маю багато трирічних суб’єктів, які переписують це слово і знають, що воно означає “яйце”, а він відмовляється це робити. Вій вважає, що я помиляюся. Це доводить, що він має бунтівний розум. Він відмовляється виконувати вказівки. Він вважає, що його написання слова “яйце” правильне, а моє помилкове. Таку дитину не можна навчити. Він хоче, аби Ми вчили його мову, і не хоче вчитися нашої. З теоретичної точки зору це можливо, але трудність полягає в тому, що його мова незвукоза. Такою мовою не можна говорити.

— А чому б то й ні? — вигукнула сестра. — Він, скажімо, пише слово, що означає “яйце”. Я розумію напис. Я перекладаю його на звук і вимовляю слово “яйце”. Чому ж не можна говорити цією мовою?

Вчений лише похитав головою і мовив:

— Я переконаний в тому, що не може бути мови без звуку.

— А що ви скажете про розмову глухонімих за допомогою пальців? — запитав батько.

— Нічого особливого. Пальцями вони утворюють певні знаки, а ці знаки означають або слова, або літери, з яких складаються слова. А словами користуються всі — чи то в звуковій, чи знаковій формі. Навіть знаки народу майя залишаються беззмістовними доти, доки ми не утворимо з них слів. Якби ваш син вивчив мову глухонімих, картина б одразу змінилася. Але ж він відмовляється перейняти будь-який спосіб спілкування. І саме в цьому я вбачаю бунтівливість його розуму.

— Я намагався бути з хлопцем якомога більше разом, — відповів батько. — Ми провели вдвох дуже багато часу — ловили рибу, виїжджали за місто, мандрували. Може, він і справді має бунтівний розум але, на мій погляд, він є таким, яким йому судилося бути від народження, і бути інакшим не може. Я дійшов висновку, що він цілковито задоволений своєю письмовою мовою і що ця мова для нього не абищиця. Він дуже тішиться, коли хтось із родини цікавиться нею. Його письмо важить для нього дуже багато, і він гордиться ним. Мені часом здається, ніби йому стає прикро від того, що ми недостатньо розвинені, аби зрозуміти його письмо.

— Ну то знайдіть когось, хто б міг озвучити це письмо, і тоді я погоджусь, що це справді мова. А так мені нема чого додати, — сказав учений і залишив їх.

Наступного року батько повіз Девіда Філіпса III до Лондона. Там мешкав Генрі Джордон, винахідник, що своєю працею у галузі дослідження вібрації зажив всесвітньої слави. Він винайшов віброфон — нову друкарську машинку, в яку можна було говорити, як у мікрофон. Машинка перетворювала звукову мову на письмову у вигляді друкованого тексту. При добрій вимові пристрій не допускав помилок у написанні слів. Батькові запала в голову одна думка, і він пустився в дорогу за чотири тисячі миль, готовий на будь-які витрати, аби досягти мети. Завдяки рекомендаційним листам він доступився до лабораторії вченого. Його розповідь про сина зворушила серце винахідника, а симпатичний, з приємною зовнішністю хлопець відразу викликав у нього зацікавлення і приязнь.

— Я, либонь, прошу неможливого, — почав Девід Філіпс II, — але це мій син, і раптом неможливе стане можливим. Ви маєте пристрій, що перетворює звукову мову на письмову. Чи не змогли б ви сконструювати пристрій, який би діяв навпаки? Щоб можна було, скажімо, вклавши в нього письмовий текст, озвучити його?

— Який текст?

— Будь-який. Візьмімо для початку хоча б написання англійською мовою слова “яйце”.

— Але ж ви знаєте, як звучить це слово: EG, EGG, просто egg. І не треба вам для цього ніякого пристрою.

— Так, але це наше, англійське звучання. А мовою мого сина це слово може звучати зовсім інакше.

— Як це може бути? Ви щойно сказали, що він ніколи не розмовляє, навіть не вимовляє звуків.

— Це правда, але в Америці я чув від лінгвістів, що мова може бути лише звуковою, отож його символам мають відповідати якісь звуки, навіть, якщо він і не вимовляє їх. Зрештою, ось його записи. Уявіть собі, що він писав протягом усієї нашої подорожі з Нью-Йорка, повністю поринувши в роботу. Може, це оповідання? І ще я помітив ось що: він хоче мати друкарську машинку.

— Ну то чому б вам не купити її?

— Я вже давно б це зробив, але йому потрібна не така машинка, якими користуємося ми. Він повсякчас подає мені своє письмо, а тоді показує на мою портативну машинку.

— Тобто ви хочете сказати, що йому потрібна така машинка, яка б мала його письмові знаки?

— Саме так.

— Я зроблю йому таку машинку, — сказав Генрі Джордон. — Залиште мені його записи. Доведеться ретельно їх проаналізувати, розбити на окремі графічні елементи і сконструювати машинку, на якій би можна було друкувати ці елементи, так само, як і писати їх ручкою чи олівцем. А ви тим часом покажіть вашому синові Лондонську вежу та Трафалгарський майдан. Заходьте через три дні — я вже матиму для нього подарунок.

На третій день батько та син повернулися до майстерні Генрі Джордона. Винахідник провів їх до кімнати, в якій стояли лише стіл та стілець. На столі виднілася друкарська машинка із закладеним у ній аркушем білого паперу. Джордон натиснув на п’ять клавішів, вийняв папір і подав його хлопцеві. На папері було надруковано слово “яйце” його літерами:

Девід Філіпс III придивився до напису. Відтак почав розглядати машинку. Далі взяв папір і попросив, аби його вклали назад до машинки. Тоді він уважно оглянув клавіатуру і повільно, страшенно повільно почав друкувати своїми літерами слово “яйце”. І нараз розплакався від щастя, кинувся цілувати батька і знаками виказувати свою вдячність винахідникові. Решту дня він безвідривно сидів за машинкою, а обидва чоловіки стежили за його діями, порівнювали тексти з написаними від руки, вказували на різні предмети і просили друкувати назви.

Тієї ночі в готелі хлопець не заснув доти, доки машинка не була надійно приладнана до ліжка в такий спосіб, що він міг тримати її під час сну.

— Єдине, що залишається ще зробити, — сказав батько, — це перетворити його машинопис на звукову мову.

— Авжеж, — погодився Джордон, — але це не так легко, як вам здається. Зайдіть до мене через тиждень.

Тієї ночі батько не міг заснути. Він сидів біля синового ліжка, дивлячись на хлопця з гордістю і надією. Хлопець спав спокійно, але й уві сні не випускав із рук машинки. Рано-вранці батько прийняв рішення. Він ухвалив собі викликати радіограмою дочку, що спеціалізувалася на психології, мові та формуванні навичок, адже вона так любила свого малого брата. Телеграма була коротка:

“ПРИЇЖДЖАЙ ДО ЛОНДОНА

ПЕРШИМ ПАРОПЛАВОМ. ТИ НАМ ПОТРІБНА.

Батько.”

Через тиждень вони втрьох зайшли до Генрі Джордона. Винахідник був втомлений, змарнілий, але щасливий.

— Все гаразд, я зробив пристрій, — сказав він просто. — Ви не винні мені жодного цента. Я можу тепер застосовувати цей принцип для озвучення будь-якого типу письма. Тепер люди, втомившись читати, зможуть вкласти сторінки книги до такого пристрою і сприймати зміст тексту на слух. Ану ж, спробуємо. Хай ваш син надрукує щось.

Мімікою вони пояснили Девідові Філіпсу III, що він має робити. Хлопець надрукував три рядки через два інтервали. Винахідник взяв у нього аркуш, вклав його до іншої машини і натиснув клавішу. З машини долинули звуки, що, здавалося, були мовою, але їхнього змісту ніхто не міг зрозуміти. Хлопець заціпенів. Він здивовано подивився на батька, потім на сестру, на Джордона і на митах попросив повторити те ж саме. Джордон надрукував слово “яйце” мовою хлопця і показав йому аркуш. Відтак він вклав цей аркуш до другого пристрою і натиснув клавіш. Почулося лише одне слово.

— Це слово, — пояснював Джордон, — означає його мовою “яйце”. Звучання слова відповідає його написанню. Хай хто-небудь з нас спробує його вимовити. Я покладу на стіл кілька різних предметів, а ви, Енн, вимовите це слово, і ми побачимо, що він робитиме.

Вони відтворювали слово “яйце” на пристрої доти, доки сестра не навчилася його вимовляти. Відтак на стіл було покладено годинник, ключі, сірники, гроші, цвяхи і яйце. Енн підвела хлопця до столу і, показуючи на розкладені на ньому речі, вимовила вивчене слово. Хлопець, не вагаючись, взяв яйце і подав його сестрі.

— Бачите? — сказав батько, — мій син чує. Ми завжди були переконані в цьому. Він чує, хоча й не говорить. Зате він може писати. Його письмо можна перекласти на звукову мову і відтворити на пристрої. Він розуміє цю мову. Решта залежить від тренування.

— Це схоже на колію, по якій потяги рухаються лише в одному напрямі, — промовив з безнадією Джордон.

— Принаймні це — колія, — не поступався батько. — Давайте закладемо до пристрою цілу сторінку тексту і послухаємо, як він звучатиме.

— Як на мене, то це тарабарщина, — відказав винахідник.

— Це лише тому, що ви не мовознавець, — різко заперечила сестра. Тут треба фахівця-мовознавця.

— Що ж, давайте перевіримо, — сказав, посміхаючись, винахідник. Саме зараз у Лондоні відбувається зустріч учених усього світу. Всі разом вони репрезентують на менше, як п’ятдесят мов. Хай вони прослухають запис. Може, котрийсь із них упізнає знайомі звуки.

Через день шістдесят чоловік з різних кінців світу зібралися в спеціальному приміщенні з винятково доброю акустикою. Їм розказали, в чому справа. Для повного з’ясування ситуації вчені поставили десятки запитань, на які батько, Джордон та Енн давали відповіді. Відтак цілу сторінку хлопцевого машинопису було закладено у звуковідтворювальну машину. Щоб учені могли краще розрізняти звуки, текст подавався в уповільненому темпі.

Після того як прослухали запис тексту, в приміщенні запала тиша, що переривалася невпевненими коментарями деяких учених. Один по одному мовознавці підводилися зі своїх місць і залишали приміщення, даючи знати, що вони не могли нічого зрозуміти. Нарешті залишився лише один чоловік. Він підійшов до розчарованих експериментаторів.

— Я не впевнений у тому, що збираюся сказати, але, може, це вам стане у пригоді, — почав він, ніби виправдовуючись. — Я народився в Уельсі і знаю деякі з уельських діалектів. Мені здається, що ми чули уельську мову, але саме цього діалекту я не знаю. Проте я знаю невеличкий закуток в Уельсі, де багато років тому існувала дивна мова, що дуже різнилася від усіх інших діалектів. П’ять років тому я їздив туди досліджувати цю мову. Нею може говорити лише одна жінка, яку звати Гренні Ланарч, але її ніхто не розуміє. Я чув від неї цю мову, і мені здається, що вона схожа на те, що ми чули сьогодні. Отже, на мій погляд, це старий уельський діалект, яким говорить Гренні Ланарч. Ось її адреса. Крім свого діалекту, вона досить добре говорить по-англійському, отож ви можете попросити її прослухати ваші записи і навіть зробити фонографічні записи її давньої мови.

— Ми поїдемо туди, — сказав Девід Філіпс II.

— Але ця мова не може бути уельською, — сказав винахідник, — адже ви з Нью-Йорка.

— До 1765 року наші пращури мешкали в тому містечку, — сказав батько, — отож тоді вони були ніким іншим, як уельсьцями.

— А те, над чим ми зараз стільки морочимося, може, являє собою приклад спадкової пам’яті. Принаймні психологи вважають, що такі речі можливі.

Вони поїхали до Уельса і невдовзі прибули до невеличкого містечка на березі моря. Проте Гренні Ланарч вони вже не застали. Вона померла два роки тому. Вони зайшли до її будиночка, посиділи на її старих стільцях, дивилися на хвилі крізь ті самі вікна, що й вона колись, але самої Гренні Ланарч вже не було.

Винахідник нервово постукував пальцями по столу, не знаючи, що і як сказати. Батько сидів, безсило опустивши руки. Хлопець, якого дуже зацікавила нова обстановка, щасливо всміхався. Сестра сиділа з пополотнілим об: личчям і заплющеними очима. Нарешті батько стрепенувся, наче зі сну.

— Ми зробили все, що могли, — вимовив він пошепки. — Наш хлопець міг би спілкуватися своєю мовою, але ця мова мертва. Він приречений на самотність.

Сестра розплющила очі, простягнула до хлопця руки і пригорнула його до себе. Відтак різко повернулася до батька.

— Що це значить? — вигукнула вона. — Що значить — приречений на самотність? Він може написати все, що захоче, і коли ми вкладаємо запис до пристрою, то чуємо слова і можемо навчитися їх розуміти, а якщо ми можемо збагнути цю мову, то можна також навчитися говорити нею; а коли б ми говорили нею, то він може чути нас і відповідати на своїй друкарській машинці. І не смій говорити, що він буде самотній. Він не буде самотній — я буду з ним.

— Це неможливо, — промовив батько з ніжністю та любов’ю в голосі. — Це неможливо, Енн. Це б було занадто великою жертвою з твого боку. Чому ти повинна жертвувати всім задля нього?

Вона ще міцніше пригорнула до себе хлопчика й відповіла:

— Бо він мій брат.

Переклад з англійської Володимира Романця.

ЗМІСТ

ПРИГОДИ

Заблоцький Анатолій. З ЖИТТЯ СКАРБІВ

Івченко Володимир. ШІСТЬ ХВИЛИН

ПОДОРОЖІ

Слабошпицький Михайло. ГІЛКА ЯЛІВЦЮ ІЗ СААРЕМАА

Сиротенко Анатолій. МИНУЛЕ Й СЬОГОЧАСНЕ АНГОЛИ

Брюховецький Вячеслав. ЧОРНОБРИВЦЯ ЗЕЛЕНЕ ЄСТВО

Ємченко Олександр. КОЛУМБОВА “СЛАВА” ВЕСПУЧЧІ

ФАНТАСТИКА

Кисельов Леонід. НА ДАЛЕКІЙ ПЛАНЕТІ

Кисельов Володимир. АТОМНА ПЕРЕСТОРОГА

Околітенко Наталя. ДАР ОРІОНА

Глушенок Дмитро. ЛЕГЕНДА ПРО КИЯ

Забірко Віталій. СТОРОЖОВИЙ ПЕС

Тесленко Олександр. КОЛЕСО

Рябчук Микола. ЖИТЛО

Кушнєрова Наталя. АМБІВАЛЕНТНІСТЬ ПОЧУТТІВ

Жолдак Богдан. НЕНАЧЕ КВІТИ

Ганапольський Матвій. “ПРИЙДЕ СІРЕНЬКИЙ ВОВЧОК…”

Пригорницький Юрій. СОЛОДКИЙ СТІЛ

Плєхов Василь. ЄРЕТИК

Келлер Девід. ВТРАЧЕНА МОВА

1

Богиня води, дощу і грози (язичн.).

(обратно)

2

У часи Кия — бог вогню, верховний бог.

(обратно)

3

Троян — бог Сонця у язичників.

(обратно)

4

Імператор Юстиніан домагався розколу між двома головними союзами слов’янських племен — антами і склавинами.

(обратно)

5

Фортеця на Нижньому Дунаї, яку візантійський імператор Юстиніан вирішив уступити антам (Кию).

(обратно)

6

Давня назва Дніпра.

(обратно)

7

Священний дуб (Перунів) з кабанячими іклами був піднятий із дна Дніпра поблизу гирла Десни в 1975 році.

(обратно)

8

Давні кияни обожествляли не тільки окремі дерева, а й іноді цілі діброви, де не дозволялося ловити птахів чи звірів. Порушників чекала сувора кара, навіть смерть.

(обратно)

9

Йдеться про дерев’яного ідола Велеса (Волоса) — поганського бога, покровителя пастухів.

(обратно)

10

Давня назва Чорного моря, означає: красне, красиве.

(обратно)

Оглавление

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

ПРИГОДИ

  Анатолій Заблоцький З ЖИТТЯ СКАРБІВ

    Збирачі та крадії

    Колекціонери — товстосуми

    Вартість, а не художні достоїнства

    “Всесвітня валюта” -

    Тотальний грабунок.

    “Золота валізка”.

    Несподівані знахідки.

    У руках злодіїв.

    Технічні “сторожі”

    Мистецтво підробки.

  Володимир Івченко ШІСТЬ ХВИЛИН Оповідання

ПОДОРОЖІ

  Михайло Слабошпицький ГІЛКА ЯЛІВЦЮ ІЗ СААРЕМАА Нарис

  Анатолій Сиротенко МИНУЛЕ Й СЬОГОЧАСНЕ АНГОЛИ Нарис

  Вячеслав Брюховецький ЧОРНОБРИВЦЯ ЗЕЛЕНЕ ЄСТВО Нарис

  Олександр Ємченко КОЛУМБОВА “СЛАВА” ВЕСПУЧЧІ Нарис

ФАНТАСТИКА

  Леонід Кисельов НА ДАЛЕКІЙ ПЛАНЕТІ Оповідання

  Володимир Кисельов АТОМНА ПЕРЕСТОРОГА Оповідання

  Наталя Околітенко ДАР ОРІОНА Оповідання

  Дмитро Глушенок ЛЕГЕНДА ПРО КИЯ Оповідання

  Віталій Забірко СТОРОЖОВИЙ ПЕС Оповідання

  Олександр Тесленко КОЛЕСО Оповідання

  Микола Рябчук ЖИТЛО (Памфлет-пародія)

  Наталя Кушнєрова АМБІВАЛЕНТНІСТЬ ПОЧУТТІВ Оповідання

  Богдан Жолдак НЕНАЧЕ КВІТИ Оповідання

  Матвій Ганапольський “ПРИЙДЕ СІРЕНЬКИЙ ВОВЧОК…” Оповідання

  Юрій Пригорницький СОЛОДКИЙ СТІЛ (Рукопис, знайдений у поїзді далекого прямування)

  Василь Плєхов ЄРЕТИК Повість

  Девід Келлер ВТРАЧЕНА МОВА Оповідання

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg