«Homo gracilis»

Володимир Заєць HOMO GRACILIS

«Комп’ютер — мозок корабля…» Ця фраза, що стала хрестоматійною істиною, чітко відбивала суть справи. Комп’ютери шостого покоління справді були аналогами людського мозку за своєю архітектонікою, переважаючи його рівнем складності й надійності. Та навіть наднадійні комп’ютери подеколи виходять з ладу.

Комп’ютер міжгалактичного розвідника Р-250 вийшов з ладу по дорозі назад і завчасно став виводити корабель з нуль-простору. Космопілот Семен Орлов зумів заблокувати ділянку з порушеною функцією, але «навіжений» комп’ютер з винахідливістю шаленця знаходив лази в логічних заборонах і знову й знову виводив корабель у звичайний простір.

Коли вп’яте заревіли генератори реалізації і на об’ємному екрані за кілька секунд до виходу корабля з субпростору з’явились незнайомі сузір’я і виросла планета на зразок Землі без найменших ознак цивілізації, Семен якимось дивом збагнув, що реалізація відбудеться у точці, яку займає планета. І Семен почав новий тур боротьби, що здалася нескінченною, але фактично тривала не більш, як дві секунди.

Ракета не реалізувалась на поверхні планети: її нижня частина опинилась під землею. І тому страхітливої сили вибух підняв тисячотонний тулуб корабля і відкинув його, немов порожню шкарлупину, за багато сотень метрів від місця посадки.

Семена викинуло з рубки, й він, гримнувши додолу, встиг подумати, що це кінець, і ще він устиг помітити, як спрацював востаннє перед своєю загибеллю комп’ютер і на місці корабля постав смарагдовий вихор, що завжди утворюється при вході матеріального тіла в нуль-простір.

Семен приходив до тями поступово. Спершу став відчувати й розрізняти запахи: він вловив незнайомий гіркуватий аромат і почув невиразний шелест — так тиховій шелестить листям дерев. Він напружив слух, і йому здалося, що в розмірений шерех удерся звук, схожий на людський голос.

У Семена зажевріла надія на порятунок. Насамперед треба добратися до людей. Та йти Семен не міг: зламані в гомілках ноги були неприродно зігнуті і завдавали болю, що ятрив усе тіло. Семен зміркував, що перелом закритий, але від необережного руху уламки кісток могли протнути м’язи й шкіру, розірвати судини — і тоді смерть від гострої втрати крові чи больового шоку. Семен, згадавши хірургічні студії, роззирнувся довкола в пошуках підходящої палиці, щоб прибинтувати до ноги. Та, на жаль, місцевість була прибрана ідеально.

— Ох і чистьохи! — подумав Семен і поповз до стежки, обережно підтягуючи тіло з непорушними ногами, що волочилися по землі.

Біля самої стежки права нога за щось зачепилася, і гострий біль погасив свідомість.

Семенові здалося, ніби до пам’яті його привели веселі, дзвінкі голоси. Він зволожив шорстким язиком губи й відчув, як холодно його правій нозі та як затверділи просяклі кров’ю штани. «Треба поспішати», — подумав він і, повернувши голову, побачив групу юнаків та дівчат, що віддалялися від нього стежкою.

— Гей, ге-е-ей! — гукнув їм услід Семен, та голос його прозвучав, як тихий стогін.

Видно, не почувши його голосу, молоді люди, весело перемовляючись, зникли за поворотом.

— Дарма, — пробурмотів Семен, зусиллям волі утримуючи свідомість. — Треба повзти за ними. Туди… Там поможуть…

Стежка вивела Семена на схил пагорба. Він поклав підборіддя на руки й каламутними очима поглянув донизу — на широке шосе. За кілька хвилин ним промчала тільки одна машина, схожа на ваговоза з закритим металевим кузовом. У кабіні ваговоза нікого не було.

…Семен втратив відчуття часу, він не знав, скільки повз, та коли ще раз опритомнів, збагнув, що вже полудень і що він лежить посеред зеленої галявини, якою закінчувалася стежка. Просто перед ним височіло кілька схожих на ангари будинків, розташованих півколом; у центрі півкола стиха дзижчав матовий куб, заввишки близько п’яти метрів. Крізь розчахнуті навстіж двері «ангарів» раз по раз входили й виходили групки веселих людей. Було видно, що більшу частину внутрішнього простору займали столи, де стояли високі вази з квітами, поряд — широкий посуд, напевно, з їжею та питвом. Бриніла тиха мелодійна музика; за столами голосно перемовлялися, сміялись. Тільки-но гурточок молоді — старих там не було- залишав столик, туди під’їздив візок з маніпуляторами й прибирав зі столу.

Лінгатор у кишені тихо задзижчав, даючи зрозуміти, що число проаналізованих слів достатнє, щоб порозумітися з місцевими жителями.

Чергова групка молодих людей покинула «їдальню», вони легкими кроками перетяли галявину, ковзнувши байдужим поглядом по космонавтові.

— Та що це ви, телепні? — гукнув Семен.

Але хвиля збудження швидко спливла.

До найближчої «їдальні» зоставалося близько сорока метрів, але, здавалось, останні сили залишили космонавта; між його дедалі слабшою волею і знерухомілим тілом немовби постав непроникний бар’єр.

— Що це вони? — силкувався зрозуміти, що ж воно діється, Семен. — Веселі, вродливі молоді люди. Люди, як боги. Все автоматизоване. Не видно, щоб хтось працював, — тільки розважаються. Невже виродження, дегенерація у світі повної автоматизації?

Нова група проходила мимо — троє гінких плечистих хлопців у кольорових сорочках і три дівчини в білих сукнях та сандалях на засмаглих струнких ногах.

— Гей, ви! — хрипко промовив Семен, марно намагаючись привернути до себе увагу.

Тут одна з дівчат спіткнулась об тіло космонавта і щось прощебетала своєю дзвінкою пташиною мовою.

— Друзі! Це не об’ємник. Він справжній! — переклав лінгатор.

— Не об’ємник, — без найменшого зацікавлення озвались всі, не сповільнюючи ходи.

— Куди ж ви? — гукнув їм Семен. — Заждіть. Допоможіть мені!

Відповіді не було.

— Споживачі, — презирливо прошепотів Семен і спитав навздогін: — Де ваші вчені, інженери.

— Вчені! Вчені! — весело перекидалися незнайомим словом молоді люди. — Чудне слово! Ха-ха-ха!

Вони пришвидшили ходу, а тоді побігли до найближчого гаю.

— Послухайте-но, — долинуло до Семена, — якого вірша я склав: «О ти, підплилий кров’ю, з погаслим зором, мертвотним видом…»

«Так, — подумав Семен, — ситуація прояснюється. Треба дивитися правді в вічі. Мене не знайти жодній рятувальній експедиції і зa тисячу років. Тут мене рятувати ніхто не збирається, а без допомоги я приречений…»

Він поглянув уперед, прикидаючи: куб, де, видно, містився інформаційно-енергетичний центр, був на тій самій відстані, що й найближча їдальня — за сорок метрів.

Семен розумів, що сили його майже вичерпалися, що він має правильно вибрати ціль і що більше, як ці сорок метрів, йому не проповзти… І космонавт поповз до куба.

Ці метри він долав понад годину. Він довго відпочивав коло куба, потім зняв з паса лазерний пістолет і затерплими руками добув з нього компактну енергоустановку. Він ще раз зважив усі «за» й «проти». Так, ухвала правильна: якщо цим веселунам нічого буде їсти, вони змушені будуть працювати. І це кінець кінцем зробить їх людьми. Нехай і не в першому поколінні.

Семен замкнув установку, і вибух — другий за минулу добу — струснув парк.