«Феномен Фенікса»

Феномен Фенікса (fb2) - Феномен Фенікса 2524K (книга удалена из библиотеки) скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Валентин Лукич Чемерис

Валентин Чемерис ФЕНОМЕН ФЕНІКСА Роман-есе Фантастичні повісті, оповідання

© — україномовна пригодницька література

ФЕНОМЕН ФЕНІКСА Роман-есе про Великий Вибух

ЧЕРВОНЕ ЗМІЩЕННЯ

ХОЛОДНА ОСІНЬ 1947-го ЯК ПОЧАЛАСЯ ЦЯ КНИГА

Давним-давно, коли ще ніхто не жив і нічого — абсолютно нічого, — ще не було. Навіть часу і простору. Все спричинилося в одну мить у крихітній точці. І сталося це 12-14 мільярдів років тому — Фрейд Хол вперше назвав це Великим Вибухом. За межею відомих законів фізики. І настав час X. Народження Всесвіту. Феномен або Колосальна Подія. Передбачення Едгара По. Вічні запитання «Рігведи». Червоне зміщення. На землі немає пам’ятника Едвіну Хабблу. Скільки галактик у Всесвіті? В одному із спіральних рукавів Молочного Шляху, званого ще рукавом Оріона.

«…Можете почати з чого забажаєте. Вас хвилює доля Всесвіту? Почніть з Великого Вибуху», — Стівен П. Маран, доктор філософії.

Всесвіт — це космічний простір і все, що в ньому знаходиться; сукупність усіх форм матерії як єдине ціле; система світобудови. (Також і земна куля з усім, що на ній знаходиться). Він неймовірно великий і стає ще більшим. З багатьох теорій (моделей) народження Всесвіту, найбільшим визнанням користується теорія Великого Вибуху, звана ще Феноменом, або — Колосальною Подією, — з популярних видань.

Гримнуло тоді добряче. В космосі й досі чути його відлуння. Хоч минуло звідтоді дванадцять, ба, і всі чотирнадцять мільярдів років.

… Так, так, це був, здається, 1947 рік, далекий вже, предалекий — як пишуться ці рядки.

Минав третій рік, як затихли залпи Другої світової війни і шостий, як моє рідне село Заїчинці, що на Полтавщині, було звільнене від німецько— фашистської окупації. Відступаючи у вересні 1943 року, окупанти дощенту спалили мою малу батьківщину — вціліли тільки лічені хати і за п’ять років, що минули звідтоді — з них чотири ще воєнні — село на той час так повністю ще й не відбудувалося. Всюди вдовами і взагалі жінками, на яких тоді й тримався колгосп, сяк-так зведені хижки, халупки тощо.

Ще тривала повоєнна розруха, лютував голод, була бідність — жахливі, просто неймовірні нестатки, особливо в сім’ях полеглих фронтовиків. Де вже було зводити добротні хати!

Отож, був, здається, 1947 рік, пізня осінь.

Я тоді ходив до п’ятого чи шостого класу Заїчинської середньої школи (двоповерхова кам’яна школа дивом уціліла, як фашисти нищили село). Уціліла й шкільна бібліотека — щоправда, маленька і вся вона вміщувалася в одній куценькій кімнаті, в закапелку першого поверху. Її активним читачем я став з вересня 1943 року, як на другий день по звільненню села, перший раз пішов у перший клас. Книги я не читав, а — ковтав (навіть на деяку шкоду шкільній програмі), беручи за раз чи не по десятку книжечок, то, й завжди ходив з книгою в пазусі під сорочкою, використовуючи будь-яку можливість прилучитися до друкованої мудрості — читав ледь чи не на ходу. Навіть як кудись ішов вулицею. Про мене бувало казали (але якось… м-м… лагідно): пішов Валько самашедший… Чому «самашедший»? Та тому, що з-за книг я й світу білого не бачив і рідко виходив на гулянки, які так люблять діти й охоче на них збираються, забуваючи й за уроки. Я ж на гулянках заощаджував час для читання, що було для мене рівнозначно відкриттю світу білого.

Років за два чи три я перечитав — хоч вона потроху й поповнювалася новими виданнями, — чи не всю шкільну бібліотеку, а тому записався ще й у сільську. Там я був єдиним школярем, який користувався послугами «дорослої» бібліотеки і там мені теж видавали по кілька книг за раз. Між іншим, я ходив у її активістах і навіть був книгоношею — мав закріпленого за мною старого діда, який любив читати «про війну», але не мав уже здоров’я — негодящі ноги, — ходити в бібліотеку. Я носив йому книги додому, дід Улас (по сільському — Олас) вельми мені за те дякував і завжди виглядав, аби я забрав у нього прочитану книгу та приніс нову. Отож, я був у селі чи не єдиним і серед школярів, і серед дорослих, хто найбільше читав і мав звання кращого читача обох бібліотек села Заїчинці! А вже тому, що я найбільше читав, усім цікавився і до всього дошукувався власним розумом та буйною фантазією, я, зрозуміло, і знав більше за всіх — не тільки серед школярів, а й серед дорослих, яким за щоденною сільською роботою не було коли й книгу розкрити. Навіть вчителі, і ті, знаючи мою неабияку начитаність і добру пам’ять, поводились зі мною обережно, намагаючись не вступати зі мною в дискусії, якщо такі виникали, аби випадково не сплохувати. Та ще в присутності учнів — знав я багато, був затятим сперечальником і за те, що я знав і в чому був впевнений, ладен був життя покласти, аби довести своє. Брав я в обох бібліотеках все підряд, — проковтуючи книгу за книгою — дитячу й «дорослу» літературу, плюс періодику. Найбільше читав художню літературу, книги на теми історії, науки, особливо ж любив астрономію. І взагалі, все про Всесвіт та його «господарство».

Пам’ять у мене, як уже мовилося, була добра, я легко тримав в голові сотні фактів. Мої однолітки знали, що я все… знаю, начитаний аж— аж, тож коли в дитинстві збиралися на вигоні чи деінде в затишку (особливо в негоду на бригадному дворі чи й у когось під стріхою хати), то часто просили «розказати що-небудь цікаве». Двічі мене не треба було просити, я охоче розказував усяку всячину і мене слухали з розкритими ротами. (Я, правда, дивувався, друзі мої й самі те могли знати, досить лише брати в бібліотеці книги й читати, але вони чомусь не брали — чи майже не брали і читали рідко). А за мою любов до астрономії мене прозвали «небознавцем» (це за те, що я «все знав про небо»). Всі ж інші звали лише те, що було очевидне: небо над головою, а в ньому сонце та місяць і зорі — та й усе.

І того разу, про який я оце й веду мову, я теж дивував своїх друзів загадками й таємницями Всесвіту.

Отож, був 1947-й рік, пізня, безпросвітна (золота, з бабиним літом, вже відшуміла— відзолотилася) осінь. Тепла вже не було, хоч бліде, неяскраве і нежарке сонечко ще іноді вигулькувало в ополонці свинцево-сірого хмаровиння, що, набрякле, низько неслося над селом зрання й до вечора.

Чим вечір кінчався — холодною мжичкою, — тим і ранок починався.

Так ось, пригадується, була неділя і ми пасли на вигоні корівок. Наша хата стояла крайньою до вигону (пізніше на тім вигоні буде посаджено парк), не мала (ми з матір’ю-удовою були в селі чи не найбідніші, навіть серед бідних) ніякої огорожі, тож малі пастухи прибігали «грітися» під хату — під її стінами ховалися од вітру та мжички-мокви.

Незважаючи на пізню осінь, всі були босими (берегли єдину взувачку свою для школи, щоб найдовше стачило, бо ж нове батьки не мали за що придбати), тож у всіх були набряклі посинілі ноги. Земля вже була холодною, але ми — загартовані, звиклі до всього, а тому не простуджувалися, хоча босяка бігали чи не до першого снігу.

На голові од мокви вивернутий мішок — так, щоб утворився ріг, званий гузирем. Він заміняв нам і головний убір, і парасолю. Заодно мішок захищав і спину, бо вдяганки були на нас благенькі, якісь затрапезні піджачки, а в кого й самі сорочечки…

А ось босі ноги діти було ніде — доводилося ними місити холоднючу, вже чи не студену грязюку. Тож у затишку під стіною хати де було сухо, ховаючись під стріху од мжички, ми й відходили. Ноги «відігрівали» тим, що по черзі, зігнувши в коліні, піднімали їх до попки. Доки вона там відігрівалася од власного тепла тіла, стояли на одній, притулившись для рівноваги спиною до стіни. Потім ноги міняли: на «відігрітій» стояли, а холодну піднімали й притуляли до тіла.

Але тільки відігрієш їх, як доводиться знову з-під затишної стіни зі стріхою чалапкати холодною грязюкою — бігти завертати корови, які, не знаходячи достатнього наїдку на вже випасеному і стоптаному вигоні, намагалися податися у шкоду — в чий— небудь ближній город, де ще стояла кукурудза і зеленіла гичка буряків…

Всі пасли своїх корів і тільки я — сусідську. По тій причині, що своєї ми з матір’ю не тримали. І придбати її було ні за що, і втримати — одного сіна на зиму треба стільки накосити, а мати зранку й до вечора в полі, а я — малий, що з мене візьмеш, — не було ніякої змоги.

Сусіди були заможнішими від нас з матір’ю (господар повернувся з війни і працював бригадиром у колгоспі, а це була тоді «хлібна» посада). Тож іноді влітку та восени чи й по весні, у вихідні, як я був вільний од школи, сусідка наймала мене в пастухи. Розплачувалася в основному дріб’язком, то й пас я, пригадую, чи не за так її корівку. За той день, про який розповідаю, коли я добряче побігав і попогибів на холоді за її молочницею, господарка тицьнула мені два вареники. Отакунькі (хоч зазвичай вареники сільські люди ліплять великі). Холодні і вже задубілі, позавчорашні, але вони були з сиром — незнана дивина і розкіш для мене, завше голодного, і я давився ними жадібно — такої смакоти, як вареник із сиром з-за клятої бідності я ніколи не знав. Та й де мати могла дістати сиру, як ми не тримали корови.

Так ось… Довгий день, сльота, у всіх задубілі од холоду ноги, тож аби вбити час, хлопці, — як ми «відігрівалися» під стіною та стріхою нашої хати, — прохали мене розказати «що-небудь цікаве».

Я й розказував, тулячись спиною до стіни своєї хати і стоячи, як лелека, на одній нозі (наша хата належала до тих кількох осель, яких німці, відступаючи, чомусь не спалили), а другу, зігнуту в коліні й відведену назад, тримав біля попки, намагаючись її там відігріти…

І розказував, розказував, час од часу присьорбуючи носом — з нього на холоді вже текло.

А коли комусь треба було бігти завертати з шкоди «вредну» корову, той благально прохав мене: «Почекай, не розказуй, поки я заверну…»

Нас, пастухів, крім мене було четверо чи п’ятеро. Та ще сусідська дівчина. Звали її Параска, вона була трохи старшою за нас, з бідної багатодітної родини, де чи не щоліта з’являлося нове дитинча й часто мерло, не протримавшись і року в цьому світі. Вона теж була боса, з посинілими ногами, з мішком на голові, поверх благенької хустки.

Я вів мову про Всесвіт та його загадки — а їх у нього! За вік не перекажеш! Тим більше, я стільки начитався про космос. Пригадую, саме розповідав про метеорити… Як тут, завернувши корову, Параска, шморгаючи синім носиком, рукавом утираючи зарошене мжичкою личко, повернулася під стріху, звично спиною підперла для рівноваги стіну, підігнула одну ногу, сунула її кудись собі під благеньку спідниченьку, намагаючись її там відігріти, перед черговим кидком у мокву — завертати корову. Сонце — холодне, як і увесь навколишній світ, лише іноді зрідка пробивалося на якусь часинку з-за набряклих хмар і тепла від нього не було ніякого…

А повернувшись, дівчина й прислухалася до моєї розповіді.

— Ме-етео-ори-ити??. — повторила вона по складах явно незнайоме їй слово. — А що це таке… ме-ме…

— Метеорити? — я залився чи не соловейком (до чого ж я любив у дитинстві розповідати!). — А це… Так називаються тіла космічного походження. Ну, те, яке долетіло до Землі, не встигнувши згоріти… Чи випаруватися в атмосфері…

— Яке… тіло? — вкрай була вражена Параска. — Людське чи що?

— Та ні, залізне. Чи — залізо— кам’яне. Або й кам’яне. А тілом вчені називають матерію, речовину чи й окремі предмети у космосі. Метеорити ж, як я сказав, залізні, або кам’яні…

Я ще щось хотів було додати, як Параска (Боже мій, у неї від холоду личко й геть посиніло) недовірливо блиснувши на мене оченятами, що теж, здається, були змерзлими, обурено вигукнула:

— Каміння з неба???

— А звідки ж взятися метеоритам, як не з неба? — в свою чергу подивувався я. — Вони літають в небі мільйони років, поки не впадуть на нашу планету. Чи, можливо, на якусь іншу.

— Ка-аміння в небі??? — не слухаючи мене, вигукувала дівчина. — Що ти вигадуєш?.. Каміння з неба не може падати, бо як воно там втримається?.. Хіба як хто його кине вгору, тоді воно підлетить, але відразу ж і впаде… А там… У небі не може бути каміння. Каміння не птахи, як воно там може триматися? Не бреши!

Отакої! Я раптом ще й брехуном став.

Рятуючи свою репутацію (а заодно і науки теж), я заходився було розповідати про небесні тіла (в тім числі й про метеорити та про їхнє «життя» в космосі і про ті закони, за якими вони літають), як Параска кинула (чомусь з роздратуванням):

— Не мели дурниць! Каміння в небі не може бути! Тому й не може воно падати з неба! Каміння є лише на землі!

І замелькала босими ногами — побігла завертати свою єдину годувальницю її численного сімейства, яка — от вреднюща! — знову гайнула в чийсь город!..

А втім (це я вже сьогодні кажу так, рятуючи репутацію дівчини з мого дитинства на ймення Параска) чому тут дивуватися? Свого часу — до ХVIII століття навіть астрономи — тодішні — скептично відносилися до повідомлень про падіння з неба каміння.

Повірили в каміння, що падає з неба лише у 1803 році, коли з’явилося повідомлення про перше знайдене каміння, що впало з неба. А до того падаючі зорі називали вогняними зміями. А щодо метеоритів, себто каміння, то… Року 1772-го Паризька академія наук винесла такий вердикт: «Як відомо, каміння в небі немає і бути не може. А тому різні чутки про нього, що воно звідти падає, явно брехливі». Це постановили французькі академіки у 1772 році, то які претензії до сільської дівчини Параски року

1947-го з глухого села?..

Гай-гай, то був далекий — вже далекий! — 1947 рік, рік злигоднів і нестатків (а втім, повоєнні роки в селі всі такими були). Той рік, — як і попередні й наступні, — був нужденним і ми, діти, чи не пухли з голоду. (Все, що селяни мали, забирала тоді влада у фонд сплати податків! Народна, між іншим, влада! Принаймні, так вона сама себе величала— титулувала!). Пізня сльотава осінь, холодна, надокучлива мжичка. І ми, діти, пасучи корови, тулилися до стіни моєї хати, піднімаючи то одну, то другу ногу, аби хоч якось їх відігріти, а я розповідаю про Всесвіт та його загадки. Хлопці слухають мене із захопленням, а Параска, теж боса, закоцюбла і як і всі ми, голодна, шморгаючи мокрим носиком, вигукує:

— Каміння з неба??? Що ти мелеш??? Та не повірю ніколи, щоби з неба падало якесь там каміння?!!

І я, дивлячись на посиніле дівча (сам посинілий), яке до того зроду— віку не чуло анічого про Всесвіт, дав собі чи не клятву: як виросту та добре вивчуся, то неодмінно напишу книгу про Всесвіт!

Клятву дав з упевненістю школяра, який до того ще не те що книгу, рядка не написав (тільки розказував про все у світі), але який тоді мріяв (мабуть, начитавшись чужих книжок) неодмінно писати й собі книги. Які я так любив і без яких я вже тоді не міг жити. Це я пізніше прочитаю про те, як рядовий 3-ї роти 5-го батальйону Тарас Шевченко, якому царським повелінням було «якнайсуворіше» заборонено писати й малювати, — благатиме з Орської фортеці друзів надсилати йому книги — як він писав, «один рятунок од здеревіння — книги». Для мене тоді — та й усе життя — книги були і є рятунком од здеревіння!

Про що писатиму, я тоді ще не знав, але вірив, що неодмінно писатиму…

Себто стану літератором.

… Звідтоді минуло 60 років (коли вони встигли набігти — це інше питання, як казала одна жінка у дев’яносто літ: і не жила здається, а тільки у вікно подивилася), я став літератором, написав і видав 50 книг — повісті, оповідання, романи історичні, детективні, фантастичні і серед них книга есе про Скіфію), дожив до семидесяти літ, але обіцяну книгу про Всесвіт так і не написав.

Виконуючи дитячу свою клятву, дану собі холодної осені 1947 року (я не знаю, як склалися долі моїх однолітків і самої Параски — чи хоч живі вони?), пишу про Сонячну систему, про нашу Землю і наше небо, про зорі й галактики, і взагалі, про загадки Всесвіту.

Та ще про Великий Вибух…

Про ту точку (сингулярність), яка вибухнула, породивши Всесвіт…

Давним-давно…

Так, чи не казковим зачином починається і наша повість.

Тож і хочеться отут — в дусі казок, — додати: жили— були…

Але тоді НІХТО ЩЕ НЕ ЖИВ І НІЧОГО ЩЕ НЕ БУЛО…

Отже, се діялось давним-давно — так давно, що й збагнути не сила. (Якщо бути точним, терміну «давно» тоді ще не існувало, як не існувало й самої давнини). Отож, ще раз повторимо: се діялось тоді, як Всесвіту ще не було. Принаймні, в такому вигляді і стані, у якому ми сьогодні його знаємо. (Чи — гадаємо, що знаємо). А втім, не було його і в будь-якому іншому вигляді. ЙОГО ВЗАГАЛІ НЕ БУЛО. Аніякого! Хочте вірте, хочете перевірте! Не було того Всесвіту безмежного, що оточує нас з нашою планетою Земля. А втім, ні нас, ні самої нашої планети Земля, ні Сонця вгорі, ні самого неба тоді теж, ясна річ, ще не було. Не простирався й безберегий Космос. З усім його безконечним різноманіттям окремих тіл, їхніх систем та інших космічних утворень, що виникли і виникають в процесі руху матерії[1]; не світилися зоряні скупчення, як і самі зірки, не було галактик та їхніх скупчень, яким несть числа і до яких світло йде сотні мільйонів, навіть мільярди світлових років[2]; не було галактичних туманностей, радіогалактик і загадкових квазарів, не було великих червоних чи темних плям, голубих гігантів; не було гравітації (тяжіння), інфрачервоних і ультрафіолетових випромінювань, різних туманностей, червоного зміщення, метеоритів і метеорів; не було радіохвиль, розширення Всесвіту, наднових зірок; не було, зрештою, й самої плазми, що є головним станом речовини; не було чорних дір, нейтронних зірок, не було ні білих, ні коричневих, ні жовтих карликів, не було червоних гігантів, не було комет, астероїдів, планет і планетарних туманностей, пульсарів, темної незнаної нам досі матерії; не було аніякої речовини, аніякого руху, не було самого просторово-часового розподілу…

Не було ще жодного атому. Не було світла — жодного фотону!

Ще не було й простору — не лише на метри— кілометри, а й навіть на куций сантиметр— міліметр.

Не було й самого часу — жодної мілісекунди (себто тисячної частки).

Не було самої маси, не було швидкості (себто руху, а матерія — се вічний рух), не було ядерного синтезу, не було неба над нашою головою, як не було й нас самих. Не було ні чогось мертвого, ні чогось (чи когось) сущого.

Зрозуміло, що в тому НІЧОГО не світилися зорі, такі звичні нам сьогодні, що здаються вічними, як вічним здається небо над головою.

Такою була ситуація із Всесвітом — якого ще не було, — напередодні Великого Вибуху.

А якщо й було що, то — далеко— далеко, може, і в інших світах — якщо вони були чи є, але за межею відомих нам фізичних законів…

… Коротко ця популярна теорія полягає ось у чому: все відбулося зненацька, раптово і в одну мить. Таку скороминувшу, що її й уявити не просто. А втім, що таке — мить? Дуже короткий проміжок часу, скажете ви. Правильно, так за тлумачними словниками. Але й він — дуже короткий проміжок часу, — для події, про яку піде мова, надто грубий і великий (просто таки величезний), надто довгий-довгий. Як сама вічність. Все відбулося в десятки тисяч, в сотні тисяч, ба, в мільйон разів швидше, як той проміжок часу, що ми, земляни, називаємо його однією миттю. Секунда — теж дуже короткий проміжок часу, але й він надто великий для події, що зненацька — як настав час Х, — відбулася у Всесвіті. У тому Всесвіті, якого до Події по суті ще й не було. Секунда в десятки, сотні тисяч, в мільйон разів більша за той відрізок часу, коли все й спричинилося.

І все відбулося ні з того, ні з сього. Принаймні, так нам здається — на основі сьогоднішніх наших знань і можливостей нашого розуму й науки.

Отож, все лучилося одномоментно і з нічого, адже до того, як все сталося, ще не було НІЧОГО.

НІЧОГО!!!

Ви уявляєте стан, коли не було нічого? Абсолютно нічого. Я, наприклад, не уявляю, і це треба сприймати як реальність.

І все ж… А що ж тоді було, як… не було нічого? Нам, людям матеріального світу, уявити це… Ні, ні, аніякої фантазії не вистачить. Та й вчені безсилі це математично описати. Чи бодай якось пояснити. Бо цього й наука не знає: ЩО БУЛО, ЯК НЕ БУЛО НІЧОГО?

А втім, дещо, очевидно, було. Якась матерія, але вона була стиснена в одну точку[3]. Крихітну точку, що була в тому стані, який ми називаємо НІЩО. І точка та мала надзвичайно велику температуру. Іншими словами,

Всесвіт спочатку являв собою дуже гарячу і дуже щільну суміш випромінювань екзотичних часток, який пояснити навіть самі вчені, — не кажучи описати — не можуть.

А потім ця точка вибухнула. З величезною, просто таки грандіозною силою, більшої за яку й досі у Всесвіті немає. І, мабуть, ніколи й не буде.

За розмірами точка була меншою атома (приблизно така, як електрон — найменша частинка в природі), схожа на кульку, що, як уже мовилося, була дуже гарячою. І вона почала стрімко рости й охолоняти з величезною швидкістю — так почав з точки народжуватися безмежний, неокраїй Всесвіт. Ось ця картина народження Всесвіту і має назву Великого Вибуху. Ніхто не знає, тож не питайте про це в автора, — що викликало (породило) Великий Вибух. Супергаряча суміш випромінювання? А де і як вона взялася? Наслідок стиснення і наростання температур? Але де воно взялося — стиснення?

І ось за якусь найдрібнішу частку секунди Всесвіт після Великого Вибуху із об’єкта, що був менший за атом (приблизно рівний електрону), став раптом більшим за галактику.

Вибух не був схожим на феєрверк, який спалахує в просторі, це було швидше розширення самого простору, якого за мить до вибуху просто не існувало.

В результаті колосального вибуху із супергарячої хмарки субатомних часток, що розширювалася, поступово утворилися енергія та матерія Космосу — атоми, речовина, зорі, галактики, планети і, нарешті, життя. Сам процес вибуху й утворення галактик взагалі, космічних тіл, можна пояснити й на такому прикладі. На кухні, на плиті стоїть каструля з молоком. Його небагато, менше половини посудини, але під каструлею горить вогонь, каструля нагрівається, нагрівається… І ось досягнена необхідна критична температура, молоко закипає. Але перед тим воно починає раптом збільшуватися в об’ємі, збільшуватися, здуватися і дуже швидко, якщо не вжити заходів, перехлюпне через край каструлі, що до того була наполовину порожня. І, зрештою, молоко «збіжить». А вже тоді воно починає кипіти, на його поверхні з’являються бульбашки, лопаються… Так ось бульбашки — то своєрідні галактики, що народжуються у Всесвіті, який починає раптово збільшуватися. Звичайно, як і кожне порівняння, наше теж в міру шкутильгає. Та все ж… Деяка подібність з молоком, що раптом здувається на вогні, збільшується в об’ємі, породжуючи при кипінні бульбашки і Всесвіт, який твориться після Великого Вибуху, все ж є…

Сьогодні ясно одне: енергії Великого Вибуху виявилося досить для утворення всієї матерії Всесвіту. Як і самого Всесвіту. Великий Вибух викликав надзвичайне підвищення температури — до 10 000 трильйонів трильйонів градусів — ви можете собі уявити таке?

На протязі перших 100 000 років після Великого Вибуху, Всесвіт складався з ячеєк, порожнеч оточених газом. Якби тоді існували зорі (чи планети) вони просто випарувалися б від такої температури!

Після Вибуху Всесвіт почав розширюватися. В міру розширення він охолоняв, почали, як уже мовилося, з’являтися електрони, протони, нейтрони і лише через 300 000 років по тому утворилися атоми.

Через 300 000 мільйонів років після народження Всесвіт складався з ячеєк, порожнеч оточених газом. Щільні згустки газу почали зближуватися і через мільярд років з них утворилися галактики.

Прихильники теорії Великого Вибуху вважають, що Всесвіт утворився — як наслідок того вибуху — більше 12 мільярдів років тому. (За найновішими підрахунками це сталося 13,6 мільярдів років тому. Іноді в науковій літературі наводиться цифра 15 мільярдів[4] років. Аби «помирити» різні дані, будемо вживати подвійну цифру — 12-14 мільярдів років тому, плюс— мінус).

Мільярд — назва числа 1 000 000 000 і його цифрового значення: тисяча мільйонів. Іншими словами, це сталося 12-14 тисяч мільйонів років тому. Як вам ця арифметика? Як збагнути (уявити, усвідомити) таку кількість років та ще маючи середній вік життя в якихось 76-80 (хай, навіть і всі сто) років? Для Всесвіту ж 12-14 тисяч мільйонів років (чи 12-14 мільярдів їх), що для нас 12-14 секунд.

Точка… Як її збагнути?

Візьміть аркуш білого паперу і поставте на ньому точку. Крапку. Крапочку— цяточку. Найтоншу, яку тільки зможе залишити на папері перо чи стержень кулькової річки. Подивіться на неї. Мала? Так, крихітна. Ледве видима на білому папері. Але й вона буде гігантською в порівнянні з точкою завбільшки з електрон, хоч і невідомо хто її — як не було Всесвіту, — поставив. Вона така мала, що її неможливо побачити неозброєним оком. Навіть і за допомогою приладів. Ось таким був початковий стан майбутнього супергігантського Всесвіту, що на початку свого існування вмістився у точці меншій атома. А тепер уявіть, що ви точку поставили не на білому папері, а — на чорному. Світла тоді ж не було, була сама лише пітьма. Чи ви її знайдете? Чорну точку на чорному папера?! Це все одне, що в темній кімнаті побачити чорну кішку. І в ній, точці, у вічній пітьмі й сховався майбутній Всесвіт. І була вона неймовірної щільності, а відтак і температури, що її породило колосальне стиснення. Хто породив таку точку? За якими фізичними законами вона утворилася?

Суцільні запитання на які поки що немає відповіді.

Зорі можуть існувати мільярди років, але й вони не вічні. Врешті-решт, вони помирають, перетворюючись в білих карликів, червоних гігантів, нейтронну зірку або й у чорну діру.

Коли помирають масивні зірки, їхні ядра можуть стати нейтронними зірками — найменші й найщільніші зорі з відомих на сьогодні. Утворюються вони під дією грандіозних сил, що змушують протони перетворюватися в нейтрони. Деякі зірки на цьому не зупиняються, а стискуються й далі. І — зникають. В дивовижно щільній точці. Така точка називається сингулярністю, а сингулярність на думку вчених має безконечну щільність.

Отож, згідно моделі Великого Вибуху, Всесвіт спочатку був точкою безмежно малого об’єму, що мала безмежно велику щільність і температуру.

Про такий стан науці абсолютно нічого не відомо, а всі розрахунки аби передати, що таке точка, заводять в тупик. Спроба навіть найвидатніших вчених описати початковий стан Всесвіту зарані приречена на невдачу.

Нобелівський лауреат С. Вайнберг якось зізнавався: «На жаль, я не можу почати свій фільм (кольоровий, документальний про Великий Вибух — В. Ч.) з нульової точки відліку, коли часу ще не було, а температура була безмежно велика».

Справді, як все це передати на екрані засобами документального кіно? Хіба що комп’ютерною графікою, яка й не на таке здатна.

Ніхто не знає, які закони діють в точці сингулярності чи поруч з нею, а тому ніхто не може дати їй характеристику. (Деякі математики вважають що в сингулярності знаходиться так звана червоточина, перехід із чорної дірки в інший Всесвіт). Стан сингулярності не піддається математичному описові і це одне з уразливих місць згадуваної теорії. А тому дехто навіть вважає її такою, що не відбулася. І все тому, що «сам момент початку творення походження Всесвіту не піддається фізичному описові, а тому має вигляд доволі підозрілий…»

Гм-гм… Завжди легше не вірити в те, що не можеш збагнути.

— Уявимо, добродії і добродійки, що хтось з вас був свідком Великого Вибуху — що б він тоді побачив?

Це якось один відомий астроном так, у своєму звичному екстравагантному стилі на одній із своїх лекцій запитав слухачів.

В залі, пригадую, засовались. Перешіптувалися. Ніхто не зважувався подати голос. Аж зрештою, як пауза затягнулася, хтось таки озвався:

— Ні… пітьму. А потім… потім сліпучий спалах — як стався вибух.

— Так, так, спершу пітьму, — підхопив астроном. — Він би побачив — хоча пітьму побачити неможливо, парадокс, — саме пітьму. Чорнющу і непроникливу. Абсолютну пітьму, адже до вибуху ще не було світла — жодного фотона! Тільки вічна пітьма. А вже коли прогримів вибух — то й спалахнуло вогнем. І тоді вперше з’явилося біле світло… Отож, гіпотетичний глядач такої події побачив би раптовий спалах світла, якого до того ніде не водилося. Наш уявний спостерігач в першу мить би зажмурився і розгубився: що це таке? Але ж як видно враз стало! Уявляєте — перше світло у вічній до того пітьмі. Та це ж… Чудо із чудес! Хоча… — астроном зітхнув, — гіпотетичного спостерігача тоді не могло бути. І не тому, що людей тоді не було, що теж вірно, а й тому, що не було тоді й самого простору. В жоден бік. Куди б не поткнувся — всюди не було нічого. Навіть не порожнеча була, а — НІЩО. Була одна точка і в ній все й зійшлося. Де тоді був простір? Хто вам про це скаже, як ніхто про це нічого не відає…

І варився у тій точці майбутній світ — як у казані. А потім вибухнув… Питання ж про те, що було раніше точки (сингулярності) стає безглуздим, адже самого поняття «раніше» в цій точці не існувало. Ніколи не існувало. Коли час конечний і ніякого далекого минулого немає, нема початку, то немає і якогось там «краю».

І в тій точці щось вибухнуло…

Якщо теорію Великого Вибуху вперше запропонував бельгійський астроном і священик Жорж Леметр у 1927 році, то саме словосполучення «Великий Вибух» було вперше використано британським астрономом Фредом Хойлом в радіопрограмі.

Жорж Леметр (1894-1966), бельгійський астроном і математик. (У 1922 році був висвячений в сан священика, за основним фахом — інженер). Глибоко релігійна людина. Але релігійність не заважала йому займатися наукою. Професор астрофізики. Член Папської Григоріанської академії у Ватикані, з 1960 року її президент.

Леметр відомий перш за все, як творець теорії Всесвіту, що розширюється. Вчений сформулював її у 1927 році, ознайомившись під час перебування у США з дослідженнями Е. Хаббла та Х. Шеплі про червоне зміщення ліній у спектрах галактик і витлумачив спектроскопічне розбігання галактик, що спостерігається, як свідчення розширення Всесвіту. Крім того він теоретично обґрунтував закон Хаббла про пропорційність між променевими швидкостями галактик і відстанями до них, заклавши тим самим основи сучасної фізичної космології. Леметр вперше висловив передбачення про дуже високу температуру матерії на перших етапах розширення і про збереження якихось слідів цієї ранньої епохи нинішнього Всесвіту. Серед інших проблем, що його цікавили — фізична природа сингулярності (гіпотеза «початкового» атома), утворення галактик. В якості основного механізму формування галактик із однорідного середовища, що розширюється, він розглядав гравітаційну нестійкість, що виникала на відносно пізній стадії розширення. Нагороджений медаллю Еддінгтона Лондонського королівського товариства.

Помер Жорж Леметр 20 червня 1966 року.

Астрофізик, письменник, драматург, адміністратор, автор багатьох книг і статей, відомий вчений — все це Фред Хойл. Рік народження — 1915, графство Йоркшір, Англія. З десяти років зацікавився зорями і почав вивчати небо. Після навчання в коледжі (Кембридж), в 1939 році закінчив університет по математиці. Досить швидко став ведучим теоретиком: він створив теорію гравітаційної фрагментації розрідженої речовини, що пояснювала народження зірок, планет, галактик, розробив різні теорії багатьох процесів, що відбуваються в зірках. Для астрофізики кожна з його праць була піонерською і дуже важливою. (Недарма ж його в 1997 році нагородили премією Крефорда «За піонерський вклад в дослідження зоряної еволюції і ядерних процесів у зірках»).

З 1958 року Хойл — професор Кембриджського університету, з 1969 року — професор Королівського інституту Великобританії, потім — почесний професор Манчестерського і Кардіффського університетів. У 1957 році Хойла обирають членом Лондонського королівського товариства (він був його віце— президентом).

В 1972 році висвячений в рицарі. Помер у 2001 році в Борнмуті, на півдні Англії, де останні роки жив з дружиною у висотному багатоквартирному будинку. Залишив після себе не лише десятки цікавих книг і сотні статей, але й численних дітей та онуків — був, кажуть, влюбливим.

В передмові до книги Ф. Хойла «Галактики, ядра і квазари» відомий фізик Д. А. Франк— Каменецький пише: «Автор цієї книги — один із найвідоміших представників сучасної астрофізики, зачинатель багатьох її напрямків. Він виділяється сміливістю і оригінальністю мислення. Вся його наукова діяльність — це блискучий феєрверк сміливих ідей. Хай вони не завжди надійно входять в науку, але у всякому разі, вони завжди сприяють її прогресу, викликають гостру дискусію, а в боротьбі думок, як відомо, народжується істина».

Це він, Фред Хойл виголосив на віки:

«Розширення Всесвіту відбувається, але початку в нього не було. Воно відбувається вічно».

Він любив зоряне небо і жінок.

Там і там завжди встигав, живучи і для науки, і для власного задоволення.

Щасливець!

Хоча, якщо вже бути об’єктивним (та заодно й відновити справедливість) першим Великий Вибух передбачив… письменник, далекий— предалекий від астрономії і взагалі, від науки. Можна б сказати, дилетант. Але зоряне небо він любив і його ніколи не полишала думка: а для чого світять зорі? І хто їх засвітив?

Едгар Алан По (1809-1849) мало прожив, горьованим і мученицьким було його земне життя, недовге і страдницьке. Але це він, Едгар По — один із засновників американського гостросюжетного оповідання, попередник наукової фантастики. Та й хто не знає його шедеврів «Золотий жук» чи, скажімо, «Вбивство на вулиці Морг» — від цих оповідань бере свій початок детективна література.

За рік до смерті, у видавництві «Уайлі енд Патізм» вийшла космогонічна поема у прозі Едгара По «Евріка». Тиражем усього лише 500 примірників, що їх видавець так і не зміг продати. Геть не комерційна, можна б сказати, невдала річ — з художнього боку, на яку ніхто тоді й уваги не звернув. (Хіба що пара критиків зауважила: автор надто захопився релігійно— філософськими ідеями на шкоду художності й цікавості поеми, що він взагалі — в полоні містики). А втім, не звертають і нині уваги. А жаль.

В поемі Едгара По «Евріка» автор висловив свої воістину революційні погляди на проблему походження світу.

Не володіючи математичним апаратом і незнайомий з астрономією (чи знайомий виключно по науково— популярній літературі), автор лише силою власної інтуїції підійшов впритул до того, що століттями хвилювало філософів і вчених — до проблеми походження Всесвіту.

Він був чи не першим, хто відмовився від загальноприйнятої тоді концепції Всесвіту — стаціонарного у часі і безмежного у просторі. І сформулював гіпотезу Великого Вибуху, що буде заново відкрита і отримає широке визнання через сто років по смерті По.

За його теорією Всесвіт виник — як сукупність зірок — з якоїсь єдиної і унікальної «першочастки», що вмішувала в собі всю матерію. Потім з волі Творця одномоментно розділилася на багато елементів — внаслідок вибуху — що їх і підрахувати неможливо.

Атоми, що утворилися після цього, почали поширюватись у всіх напрямках (після вибуху!), створюючи при цьому правильну сферу і заповнюючи порожній простір (що виник теж після вибуху), геометричним центром тієї сфери і мала стати та сама «першочастка».

Виходить, Едгар По — єдиний літератор, який передбачив найбільше досягнення двадцятого століття. Як, наприклад, Максвелл передбачив існування невидимих радіохвиль за дев’ять років до їх відкриття Герцем, чи Вольфганг Пауел, який висловив ідею існування нейтрино… Жаль, що «Евріка» не мала успіху в широкого кола читачів і не зробила ніякого впливу на світосприймання людей, які професійно займалися фундаментальними дослідженнями. Але попри все, він, Едгар По, геніальний творець детективу, бідняк, алкоголік, нужденна і страдницька людина, котра так рано — при загадкових обставинах пішла з цього світу, — першим передбачив Великий Вибух при народженні Всесвіту. Жаль, що він не сформулював сам термін — Великий Вибух, — а лише описав його, в іншому разі він був би сьогодні визнаним його творцем…

Отож, Великий Вибух…

«Видовище нічного зоряного неба, всіяне зорями, зачаровує будь-яку людину, чия душа не зледащіла і не зачерствіла до останку. Таємнича глибина Вічності розкривається перед здивованим людським поглядом, породжуючи роздуми про початкове, про те, звідки все почалося…» — так вельми лірично починається одна із статей на тему Великого Вибуху.

«Гіпотетична подія, що поклала початок Всесвіту і змусила його розширюватися з шаленою швидкістю… Ця теорія дозволяє пояснити багато явищ, що спостерігаються і завбачити те, що можна було передбачити раніш. Сьогодні вона вважається кращою теорією про виникнення Всесвіту» — Стівен П. Маран.

Давно відомо: легше запитувати, аніж відповідати на запитання.

Запитувати можна про все, що заманеться (тут фантазія справді невичерпна), відповідати ж можна лише про те, на що є відповідь. А сьогодні наука чим більше знає, тим більше переконується, що… знає мало. Чим більше відкриває, тим менше вона знає (бо відразу ж виникають все нові й нові запитання).

Взагалі, предмет нашої розмови, себто Великий Вибух, називають ще Феноменом (так, так, з великої літери, поштиво), або ще — КОЛОСАЛЬНОЮ ПОДІЄЮ, що колись, на зорі творення всього того, що нині є, викликала появу матерії у Всесвіті.

Спочатку був Феномен (від грецького слова — те, що з’являється, явище, у якому спостерігається суть чого-небудь — Phainomenon. Рідкісне, незвичайне явище).

«Одна із найбільших проблем, що стоїть перед прибічниками теорії «Великий Вибух», якраз і полягає в тому, що жоден із запропонованих сценаріїв виникнення Всесвіту неможливо описати математично чи фізично. Згідно базовим теоріям «Великого Вибуху» початковим станом Всесвіту була точка безконечно малих розмірів з безконечно великою щільністю і безконечно високою температурою. Але такий стан виходить за межі математичної логіки і не піддається формальному описові. Так що в дійсності про початковий стан Всесвіту нічого певного сказати не можна і розрахунки тут підводять. А тому цей стан отримав у середовищі вчених назву «феномен» — Зб. «100 великих тайн».

Феномен… Як переконані деякі вчені, «феномен» знаходиться за межею відомих законів фізики. Аби пояснити його загадку, доводиться припустити такі методи досліджень, які виходять за межі сучасної фізики — себто лише тієї, яка на сьогодні відома. Тому «феномен» як початковий пункт «народження Всесвіту» є таким явищем, що його неможливо описати науковими категоріями, а тому він залишається відкритим питанням. Адже «виникає наступне питання: звідки взявся сам Феномен?» Як він виник? Як утворився?

Проте проблема Феномена — це тільки частина значно більшої проблеми — проблеми самого джерела початкового стану Всесвіту. Якщо на початку Всесвіт був стиснений в точку, запитують такі автори, то що привело його в цей стан? Повторимо слідом за опонентами: справді, що? Звідси і кардинальне питання: як утворився Всесвіт?

Іншими словами — якщо спочатку Всесвіт був стиснений в точку, то що привело його в такий стан? І якщо ми навіть відмовимося від «феномена», що викликає теоретичні труднощі, то все одне постає надто складне питання: як утворився Всесвіт? Тому зростає кількість тих вчених, які переконані в існуванні Бога чи Вищого Розуму. Тоді виходить, що Феномен — це розумний акт, здійснений Творцем і Вседержителем Всесвіту, природа якого незбагненна для людського розуму.

У спробах обійти цю трудність, інші вчені припускають так звану теорію «пульсуючого Всесвіту». На їхню думку Всесвіт безконечне число разів то стискуються в точку, то розширюється до якихось меж. Такий Всесвіт не має ні початку, ні кінця, він вічний. Існує тільки цикл розширення і цикл стискування. При цьому автори гіпотези стверджують, що Всесвіт існує завжди, тим самим ніби повністю знімаючи питання про «початок світу». Як і про існування Верховного Творця званого Богом. Інші ж доводять, що «пульсуючий» Всесвіт має кінець. А, отже, й початок. Тоді хто його створив? Чи створює? Виходить, що все-таки творцем Всесвіту став Великий Вибух? Але з чиєї волі він спричинився — як творець Всесвіту?

Про те, що на початку творення Всесвіту не було нічого, земляни знали ще тисячі й тисячі років тому. Перші астрономічні спостереження за даними археологів проводилися ще 3 тисячі років тому. I кожен народ намагався по-своєму розповісти, що ж було, коли нічого не було і хто все, намагався по-своєму розповісти, що ж було, коли нічого не було і хто все, що з’явилося, створив з нічого? (Це, між іншим, хвилює нас і сьогодні).

«Рігведа» — знаменита книга, яку пошановують в сучаснім індуїзмі, як Божественне Слово.

Вже кілька тисяч років священні тексти «Рігведи» без найменших змін з уст в уста передаються — від покоління до покоління, через туман тисячоліть, доживши до нашого часу такими, якими колись їх співали прадавні орії.

За «Рігведою» Всесвіт так народився:

Тоді не було ні сущого, ні несущого; Не було ні повітряного простору, ні неба над ним. Що в русі було? Де? Під чиїм покривалом? Чим були води непроникливі, глибокі? Тоді не було ні смерті, ні безсмертя, не було Різниці між ніччю і днем. Без подуву само собою дихало єдине, І нічого, крім нього, не було… Із чого виникла світобудова, чи створив (Хто її) чи ні? Хто бачив це на вищому небі, Той воістину знає. (А) якщо не знає?..

Тут більше запитань, аніж відповідей.

І ці запитання й сьогодні — через тисячі літ — хвилюють і нас так, як вони хвилювали людство на зорі його існування. І все так же перед нами безодня світобудови і ми так же сумніваємось чи знаємо закони світу і взагалі, чи дано нам пізнати їх до кінця? І це за наших сьогоднішніх колосальних знань, які не були відомі нашим далеким першопредкам, зниклих в імлі тисячоліть!

Едвін Хаббл народився 20 листопада 1889 року в невеликому американському містечку Маршфілд в штаті Міссурі.

Навчання йому давалося легко і шістнадцятилітнім юнаком Едвін поступив до Чиказького університету, після закінчення якого три роки навчався в Англії (Кембридж) — серед юної англійської еліти.

Повернувшись на батьківщину до своєї альма— матер, підготував дисертацію на ступінь доктора філософії (статичне дослідження спіралей галактик — успіху молодому пошуковцю вона не принесла).

Коли по весні 1917 року США вступили в Першу світову війну, молодий доктор філософії, облишивши стодюймовий — 250-сантиметровий, — телескоп-рефлектор, один з найпотужніший на той час, записався добровольцем в армію, отримав воєнну освіту і був призначений командиром піхотного батальйону дивізії «Чорний яструб». В складі Американського експедиційного корпусу майор Хаббл восени 1918 року потрапив до Європи. Проте війна вже закінчувалася і влітку наступного року Хаббл демобілізовується. Повоювати майору Хабблу (вже відставному, йому на той час виповниться п’ятдесят) доведеться під час Другої світової, коли США оголосять війну Японії. Служитиме він в американській бомбардувальній авіації в 1944 році — створюватиме таблиці бомбування, за що його через два роки нагородять медаллю «За заслуги», спеціально заснованою для цивільних осіб — за видатний вклад у воєнні дії.

А в перерві між двома світовими війнами Едвін Хаббл і зробить своє сенсаційне відкриття, що обезсмертить його ім’я — в числі ста найвидатніших учених людства, починаючи від Піфагора на зорі науки і до наших днів.

Офіційна довідка: червоне зміщення — збільшення довжини хвиль ліній у спектрі джерела (зміщення ліній у бік червоної частини спектра) порівняно з лініями еталонних спектрів. Космологічним червоним зміщенням названо спостережуване для всіх далеких джерел (галактик, квазарів) збільшення довжини хвиль, яке свідчить про віддалення цих джерел одне від одного, в т. ч. від Галактики), тобто про розширення Метагалактики. Червоне зміщення для галактик відкрив американський астроном В. Слайфер у 1912-1914 роках, в 1929 році Е. Хаббл встановив, що червоне зміщення зростає приблизно пропорційно віддалі між спостерігачем і об’єктом (т. зв. Закон Хаббла). Цим законом користуються при визначенні віддалі до зір та інших дуже далеких об’єктів.

В січні 1929 року в «Працях» Національної академії наук США Хаббл опублікує невеличку замітку під назвою «Про зв’язки між відстанями і променевою швидкістю позагалактичних туманностей», у якій до того невідомий астроном довів, що галактики — дякуючи червоному зміщенню — розлітаються одна від одної і швидкості лінійно збільшуються з відстанями[5]. Ця залежність і була названа Законом Хаббла, а коефіцієнт пропорційності, ще раз повторимо, постійною Хаббла і в його честь стала називатися латинською літерою Н.

Іншими словами: червоне зміщення — термін, що використовується для описів того, як від нас віддаляються певні галактики. Світло поширюється у вигляді хвиль, а колір світлових променів залежить від довжини хвилі. Коли галактика віддаляється від нас, її світлові хвилі стають довшими і червоніють — т. зв. червоне зміщення. (Якщо ж галактики рухаються до нас, то їх світлові хвилі стають коротшими і тоді з’являється т. зв. синє зміщення). Звідтоді астрономи досліджують червоне зміщення аби виміряти швидкість, з якою небесні тіла віддаляються від нас. І той факт, що майже у всіх галактик, що їх спостерігають, зареєстровано червоне зміщення і є доказом розширення Всесвіту. Правда, ми не можемо побачити червоне зміщення очима, але можемо визначити його за допомогою приладу — спектрографа.

Великий Вибух був такої сили, що навіть нині Всесвіт продовжує розширюватися з колосальною швидкістю. А чим швидше від нас віддаляються галактики, тим червонішими вони нам здаються. Вивчаючи червоне зміщення галактик вченим вдалося встановити, що вони віддаляються від нас із швидкістю більше 1000 км/с. І так 12-14 мільярдів років поспіль.

Закон Хаббла був відразу ж сприйнятий і визнаний в науці. Високо його оцінюючи, Ейнштейн в році 1931 писатиме: «Нові спостереження Хаббла і Хьюмасона відносно червоного зміщення… роблять вірогідним припущення, що загальна структура Всесвіту не стаціонарна».

І Хаббл стає одним з найвідоміших астрономів світу.

І це при тому, що першим червоне зміщення галактик виявив його співвітчизник і колега Весто Мелфін Слайфер… Доля — чи випадок, — послали йому можливість стати видатним, але він — таке в науці буває — не зумів ним належно скористатися — слава дістанеться Хабблу і його іменем буде названо закон, який би міг носити ім’я Слайфера. Але — не поталанило Слайферу до кінця. Чи він не виявив достатньо тямущої скрупульозності, сказавши «а», не сказав «б». Чи винахідливості й прозорливості, коли залишалося зробити лише один, останній крок до визнання. А може йому Бог не дав того, що надав Едвіну Хабблу — хто тепер достеменно скаже. Та й чи варто. Ми нині знаємо Закон Хаббла і цим все сказано.

Ще одним переконливим доказом теорії Великого Вибуху стало припущення фізика Георгія Гамова, зроблене у 1940 році.

Суть його ось у чому.

Георгій Гамов був переконаний, що Великий Вибух мав породити потужне випромінювання, що його залишки, охолоджені в результаті розширення Всесвіту, можуть все ще існувати. Ба, існують.

І ось у 1964 році фізики Арно Пенціас та Роберт Вілсон, скануючи небо з допомогою радіоантени, виявили слабке, але рівномірне потріскування. Спершу вони було сприйняли його за радіоперешкоди, а згодом переконалися, що це слабкий «шелест» випромінювання, яке залишилося після Великого Вибуху. Це було однорідне мікрохвильове випромінювання, що пронизувало весь космічний простір (його ще назвали реліктовим випромінюванням). Його температура виявилася точно такою, яка і повинна бути за підрахунками вчених — якщо охолодження відбувалося рівномірно з часу Великого Вибуху. За своє відкриття астрономи А. Пенціас та Р. Вілсон у 1978 році отримали Нобелівську премію по фізиці.

Отже, ми живемо у Всесвіті, який постійно розширюється. Чи — розлітається. (За загальною теорією відносності Ейнштейна самі галактики не рухаються, розширюється тканина простору, у якому вони знаходяться). За законом Хаббла галактика, яка знаходиться на відстані 100 мільйонів світлових років від Землі, віддаляється від нас із швидкістю 2100 км/с.

Отож (повернемось ще раз до нашої головної теми), 12-14 мільярдів років тому відбувся Великий Вибух — народився Всесвіт. (Вперше народився чи вже вкотре, в… надцятий раз — це вже інше питання).

Ще раз згадаймо: на першому етапі була космічна протокрапля (точка), що складалася з фотонів, протонів, електронів і нейтрино. Вона була стиснена до неймовірно— дивовижно— страхітливого стану щільності — тоді радіус Всесвіту, сьогодні безмежного, — був усього лише 10-12 сантиметра. Тобто завбільшки з радіус електрона — найменшої частинки хімічного елемента званого атомом. За таких щільностей і лінійних розмірів сьогоднішні поняття і закони фізики (принаймні, відомі нам), як і теорія відносності, повністю непридатні.

Через 0,01 секунди температура краплі складала приблизно тисячу мільярдів градусів. Ні на Землі, ні на Сонці такої температури і уявити не можна. Через 30 секунд температура знизилася до кількох мільярдів градусів і почалося утворення гелію.

І лише через мільярд років (для Всесвіту вік немовляти) гарячий світ став холонути. З’явилися пилові хмари, повні органіки. Якась частина їх почала стискуватися і як наслідок, з’явилися зорі, планети, галактики…

Гігантські зоряні системи, до яких входять зірки, зоряні скупчення і газові туманності, розсіяний газ, пил — це галактики. І, можливо, щось ще досі невідоме астрономам (як, наприклад, існування невідомої речовини, що її вперше припустив швейцарський астроном Фріц Цвіккі в 30— х роках XX ст.) — все це Галактики[6].

Скільки галактик у Всесвіті? Хто вам скаже точно. А втім, астрономи оцінюють їхню кількість в 100 мільярдів — стільки об’єднаних в скупчення галактик найрізноманітніших форм і розмірів існує в космосі. Хоча… Один з відомих астрономів С. Маран вважає, що «нині сучасна апаратура дозволяє зробити наступну оцінку: в оглядовому Всесвіті існує 150 мільярдів галактик». Правда, він далі обережно додає: «Хоч їх ніхто і не рахував». Отакої! Якщо ніхто не рахував, то як же відомо, що їх 100 чи 150 мільярдів? А все тому, що «питання про кількість галактик впирається в можливості телескопів» — гм-гм…

Кожна велика галактика має у своєму «господарстві» тисячі тисяч зоряних скупчень і від мільярдів до трильйонів окремих зірок, що утримуються разом силами гравітації.

Форми і розміри галактик — найрізноманітніші. У 1920-х роках минулого століття Едвін Хаббл поділив їх на чотири основні групи: еліптичні (у формі еліпса), спіральні, пересічні спіральні, або лінійно— спіральні і неправильні. А ще ж Всесвіт має в наявності галактики лінзоподібні, карликові (взагалі, карликові еліптичні галактики є найпоширенішим типом галактик у Всесвіті), чи, приміром, низької поверхневої яскравості. А ще ж є — напевне ж є! — невідомі нам галактики (Всесвіт безмежний), ті, до яких ніякі телескопи (принаймні, земних астрономів) не в змозі «заглянути».

Ви можете уявити 100 (чи 150) мільярдів галактик, а в кожній з них — не забуваймо! — скупчень, а не окремих галактик — мільярди й мільярди — ба, ба, навіть трильйони, число, що дорівнює тисячі мільярдів! — зірок та планет! Ні, ні, людська уява не здатна збагнути таку приголомшливу цифирію.

Найближче до нас Скупчення галактик це — Скупчення Діви. Знаходиться воно на відстані 50 мільйонів світлових років (всього лише 50 мільйонів років до них іде світло зі швидкістю 300 000 км/с! І це — найближче!) — і має сотні галактик у своєму розпорядженні.

Скупчення галактик існує у вигляді груп і утримується силами тяжіння. В свою чергу Скупчення галактик об’єднуються у т. зв. Надскупчення — все тих же галактик! Так, наприклад, Надскупчення Діви складається з десяти величезних витягнутих хмар — скупчень галактик. Ширина Надскупчення — 100 мільйонів світлових років! В центрі перебуває Скупчення Діви. Воно має більше 2000 галактик, що знаходяться на відстані більше 50 мільйонів світлових років і є таким собі галактичним «зоопарком», адже має всі групи галактик.

Ця гігантська еліптична галактика сфероїдальної форми у нашому небі, як запевняють астрономи (а вони — поети!) — одне з найкрасивіших видовисьок. Мається на увазі, нашого зоряного неба.

А ще ж існують Надскупчення!

А ще ж існують Великі Стіни галактик!

Доведено, що скупчення галактик — найбільші структурні одиниці Всесвіту. (Лише Надскупчення їх можуть утримувати десятки або сотні скупчень галактик і мають розміри 100-200 мільйонів світлових років у довжину!). А найбільші Надскупчення — чи групи надскупчень, — що називаються Великим Стінами, мають близько 700 мільйонів світлових років у довжину! Але й це не межа галактичному гігантизмові. Коли Всесвіт безмежний, не має ані початку, ані кінця, то чому б і не вдаватися до гігантизму! Місце, як кажуть, дозволяє. Як вважають астрономи, інші Великі Стіни, що знаходяться в далеких, недосяжних нам глибинах космосу, ще більші. Хоча куди вже більше!

З усіх галактик на Україні найпопулярніша лише одна (як і найвідоміша) — Молочний Шлях, що зветься у нас Чумацьким. В небі ця «своя» галактика має вигляд туманної смуги і виступає як символ довгої і небезпечної дороги.

Чумацький (Молочний) Шлях, що навпіл перетинає своїм срібним сяйвом нічний небозвід, є нашою Галактикою, нашим хоч і велетенським, але рідним домом у безмежному Всесвіті. За формою наша галактика схожа на гігантську лінзу, а якщо дивитися збоку — на веретено. Вона має 200 мільярдів зірок, що в очах людини, яка звівши голову, вдивляється в небо, зливається у світлу туманну путь, смугу, що й називається в народі Чумацьким Шляхом. Зоряною (Соляною, Чумацькою) Дорогою, Дорогою в Єрусалим тощо. Між іншим, фіни, естонці, киргизи, башкири називають її Пташиною дорогою, татари, марійці, чуваші — Гусячою дорогою. У шведів вона — Зимова дорога, в угорців — Шлях Війська, у поляків — Дорога до неба. Спільним, як бачимо, для всіх народів є назва Дорога (Шлях).

У свідомості українців назва галактики Чумацький Шлях пов’язана з чумаками (взагалі візниками, торгівцями ХV ст. — які перевозили на продаж на волах хліб, рибу, сіль — траплялося, що й розсипали її, ось звідки на небі біла дорога, долаючи довгий, небезпечний і тяжкий шлях, інші пов’язують цю назву так: чумаки, їдучи з південного сходу на південний захід, орієнтувалися аби не збитися з путі по небесній дорозі, тому вона й Чумацька Дорога. З часом назва Чумацький Шлях стала в поетичній мові високим символом нашої землі, знаком нашої національної історії, культури. Як тут не процитувати Василя Симоненка, який пристрасно писав:

Упаду я зорею, Мій вічний народе, На трагічний і довгий Чумацький твій Шлях.

Молочний Шлях широкий та яскравий, у протилежному (сузір’я Персея та Візничого) — вузький і менш яскравий. У багатьох місцях Молочного Шляху спостерігаються темні плями, що зумовлено поглинанням світла хмарами космічного пилу. Між сузір’ями Орла та Центавра (десь там міститься ядро Галактики) смуга поглинаючої речовини поділяє нашу галактику на дві гілки.

Наша Сонячна система — мікроскопічна частка галактики Молочний Шлях. Вона розташована на внутрішньому краї одного із спіральних рукавів Галактики, що називається рукавом Оріона. Це місце знаходиться на відстані 25-30 тисяч світлових років від центра Галактики. Себто ми знаходимося на задвірках Всесвіту, на далекій його околиці.

Щодо розмірів: якби Сонячна система була завбільшки з кофейну чашку, то Молочний Шлях мав би розміри Північної Америки!

Наша Сонячна система, що розташувалася на внутрішньому краї одного із спіральних рукавів Галактики, що називається рукавом Оріона, утворилася 5 мільярдів років і тоді ж засяяло її Сонце. Земля народилася 4,6 мільярдів років тому.

3-4 мільярди років тому на Землі з’явилися предки людини, а потім і сама людина. (Отже, ми — діти Великого Вибуху, його творіння). Так виникло людство і свою планету воно назвало Землею, а зірку в небі — Сонцем.

І це він, астроном Едвін Хаббл довів зоряну природу галактик, а його закон червоного зміщення допомагає нині встановлювати віддалі у спектрах галактик.

… Він закінчить життя від інсульту 28 вересня 1953 року, закінчить зовсім несподівано, коли в обідню перерву, як завжди, разом з дружиною повертатиметься з обсерваторії на машині до свого будинку.

Ніщо не віщувало лиха. Лагідно сяяло сонце над головою, обабіч дороги пропливали дерева. Було тихо і спокійно, рівномірно гудів мотор, авто легко неслося стрічкою траси.

Дружина щось безтурботно розказувала. Едвін Хаббл слухав її мову уважно, посміхався, а сам, правда, в той час думав про щось своє… Та ось він зморщився від раптового болю, що невідь де і взявся, не випускаючи керма, однією рукою чомусь схопився за груди.

— Що з тобою? — урвавши свою безтурботну розповідь, тривожно скрикнула дружина.

Відповіді не було.

Едвін Хаббл зітхнув, голова його впала на кермо і — все… Він навіть не встиг попрощатися з дружиною…

На планеті Земля немає нині пам’ятника Едвіну Хабблу — одному з найбільших астрономів з часів Коперника — не забуваймо, світ галактик, що еволюціонує, керується законами його імені. Невідомо навіть де він похований (такою була воля його дружини). Його ім’ям названо кратер на Місяці, та астероїд № 2069. Та ще на честь найвидатнішого астронома XX ст. у 1990 році був названий найпотужніший телескоп, виведений на космічну орбіту — нині світу відомий як телескоп Хаббла. І відкриття він робить чи не щодня, проникаючи своїм, здавалося б, всевидячим оком у неймовірно далекі простори загадкового Всесвіту — на мільярди світлових років. Туди, куди ще не діставав жоден телескоп планети Земля. І слова «Телескоп Хаббла передає на Землю…» — часто з’являються в газетних повідомленнях, лунають з екранів телевізорів…

Досліджуючи процес розширення Всесвіту, вчений дійшов висновку, що колись він був неймовірно гарячим і неймовірно щільним утворенням, а вивільнення величезної енергії (завдяки їй і розлітаються галактики) і було викликано вибухом колосальної сили…

Тим Вибухом, що нині називається Великим…

Хіба це не пам’ятник Едвіну Хабблу — Великий Вибух?

Вічний пам’ятник і пам’ятник справді всесвітній…

«Мовчать в траві невидимі скрипалі, палає захід в зоревім пожарі…»[7]

«Минають віки, волею людей змінюється географія степу, іншими люди стають, і вітри, і трави, зостається незмінним тільки оця безвірна широчінь та високий Чумацький Шлях, що над нею зоріє»[8].

Видовище нічного зоряного неба, неба, що світиться вогнями зірок і справді — зачаровує будь-якого землянина, як то лірично писав один астроном, — того землянина, чия душа не зледащіла і не зачерствіла в клопотах буднів… І перед здивованим людським поглядом розкривається глибина Всесвіту, та справді таємнича і незбагненна, що вічно породжує і буде породжувати вічні роздуми про те, звідки все почалося?..

Чи живе кожен з нас під щасливою зорею?

Надходить — вже зоріє — над людством світанок — скільки їх уже було? — несучи землянам новий сонячний день, і скільки їх ще буде попереду?

І людство вкотре буде задумуватись (і в прийдешні тисячоліття буде, буде, і буде задумуватися), як задумувався Бертран Рассел, коли «хотів збагнути чому сяють зорі»: що було раніше і що буде потім? Як скінчиться епоха розширення Всесвіту з його творінням?

Чи вічні ми і наша Земля, і Сонце наше, і Всесвіт наш, а чи людство — конечне? Чи варте життя того, щоб жити? Який смисл життя?

Звідки ми прийшли і куди йдемо? Що таке розумна діяльність?

Що таке розум? Розумна істота? Як уточнюють теоретики буддизму, всі ці питання можуть бути звернені до одного: що таке реальність?

Невже мав рацію Агатангел Кримський, коли писав в одній з поезій: «Це не вигадка порожня, Щира правда, хоч заплач: Ми — фігури в шахівниці, Круг небесний — наш іграч».

Може й так.

Але ж все одне, все одне людина звівши очі до неба, повного блиску, захоплено вигукує:

— Ох, як же зоряно, Боже, ти мій, як зоряно!..

То хто ми, люди з планети Земля, третьої планети Сонячної системи, що обертається — це наша космічна адреса — в одному з спіральних рукавів нашої Галактики на ймення Чумацький Шлях, званому ще рукавом Оріона, і що таке Всесвіт і яка його подальша доля? А разом з ним і доля нашого Сонця і наша доля — разом з долею планети Земля?

ШІСТЬ ДНІВ, ЩО СТВОРИЛИ СВІТ

…І Дух Божий носився над водою. Отже, підходимо до ідеї існування Розуму Всесвіту. Платон: світ — це жива істота, що має душу. Енлінь з прадавнього Шумеру. Про богів, кількість яких перевалює за тисячу. Земне утілення Святої Трійці. Дім, який збудував Бог. Про матеріалізм, що не відрізняється від релігії. «Де живе Бог?» — відкриття «білої самітниці», від якого нічого відняти і до якого нічого додати.

Наступне каверзне питання: звідки взялася сама незбагненно мікроскопічна точка?

«В цьому місці, — єхидно зауважує один із противників теорії Великого Вибуху, — учені стикаються з тієї тією ж трудністю, що й теологи, яких вони притискують до стінки питанням «Звідки взявся Бог?» і слідом за теологами, які визнають Бога як одвічну причину всіх причин, учені змушені оголосити точку безконечної щільності і безконечно малих розмірів, що її не можна описати математично і такою, що існує поза часом і простором, причиною всіх причин».

Деякі космологи припускають: хоч Всесвіт і виник з нічого, але це ніщо є квантомеханічним вакуумом, для опису якого не потрібно багато сторінок складних математичних викладок. Але й цей вакуум не можна описати теоретично — коли ми ще не знаємо багато чого, коли багато законів фізики нам просто ще невідомі. Першим кроком до інтерпретації сьогодні ніхто не знає як це зробити.

До сказаного варт додати ще й таке: не можна виключати участь нефізичних факторів у діяльності Всесвіту. Більше всього, є такі райони космосу, де взагалі не діють відомі нам фізичні закони. Там можуть бути нові властивості, якості, структури, системи, рівні, що підкоряються зовсім іншим законам природи. Та й що нам заважає припустити можливість існування вимірів принципово нової природи, нам невідомої? Яку ще доведеться пізнавати, а на це можуть піти тисячоліття.

І тут ми підходимо до ідеї існування Розуму Всесвіту. Або — розумного Всесвіту. Про те, що Всесвіт має вищий розум, якому все підлягає і з волі якого все діє і встановлюються закони, особливо доводити не треба.

До цього підходили ще прадавні земляни. За Аристотелем Бог і першоматерія визначають межі світу і встановлюють для цього закони. За Платоном наш світ — жива істота, він має душу, яка щоправда, знаходиться не в ньому самому, а оточує собою весь світ, який складається з елементів води, вогню і повітря. Світова душа також володіє знаннями. Коротко кажучи, структура світу за Платоном така: божественний розум (деміург), світова душа і світове тіло (космос). Останній має кульовидну форму, він створений, а тому конечний. Деміург (бог, творець) надав світу певний порядок, якого він має дотримуватися. Живі істоти творить Бог. А втім, лише їхні душі. Вони нематеріальні, безсмертні й існують вічно. Після смерті душі відправляються в космос, а потім повертаються на землю для нового циклу життя — очевидно, після розширення Всесвіту, що настає після Великого Вибуху. Себто Платон вважав Всесвіт живим організмом. Багатобарвним, як багатобарвний Всесвіт. І єдиним джерелом багатобарвності, вже додають у наш час вчені, є Бог— Творець фізичних і духовних енергій і є особою всюдисущою. І в той же час локалізованою. Весь безберегий Всесвіт з усім безмежжям покоїться у Верховному Творцеві (про це зазначається ще у Ведах, священних писаннях Давньої Індії). І разом з тим Він знаходиться у кожному атомі, в кожній миті життя Всесвіту. Як єдиний Керманич, Владар, Законотворець, Конструктор, Бог, якого нам в силу нашої людської обмеженості не дано збагнути і який створив Всесвіт і завдяки якому Всесвіт існує і буде існувати, підкоряючись законам, установленим Творцем. Невже від цього — визнання Бога верховним Творцем Всесвіту, — самому Всесвіту буде гірше (а разом з ним і нам), що проти ідеї Бога так затято виступають атеїсти?

Всі легенди про початок, себто про створення Всесвіту у різних народів — і зниклих з лиця землі (як хоча б уже згадувані тут вавілоняни, шумери та інші), і нині сущі сходяться в одному (наче ці легенди й передання, міфи і сказання походять із якогось одного спільного джерела): спочатку не було нічого. Ні неба, ні землі, ні світла — НІЧОГО. (Це так, то звідки прадавні про це знали?) Але Бог уже був (у різних народів у нього різні імена, але суть його однакова) і Бог створив усе. З НІЧОГО.

За теорією Великого Вибуху теж на початку не було НІЧОГО, і з НІЧОГО було створено все. А що коли все створив таки Бог (Верховий Творець і Конструктор всього) — це не суперечить теорії Великого Вибуху. Навпаки, воно пояснює те, що досі неможливо пояснити.

«Питання про створення світу належить до числа таких питань, якими цікавилась людина за всіх часів і на всіх рівнях культури… Ось чому і цикл українських легенд відкривається саме легендами про світобудову. В основу їх без сумніву покладено загальноарійський міф, що знайшов собі ясне відлуння навіть у космогонічних переказах американських індійців чипеваї; але на українському ґрунті він переплівся і з буддійськими, і з магометанськими поглядами і особливо з апокрифічними легендами, що перейшли до нас з Візантії і через Візантію» — Г. Булашев.

За українськими міфами все сталося коли «одного разу не було ще на світі ні землі, нічого, а була сама тільки вода». І «ходив Бог по тій воді…» Ось тоді Бог створив небо, землю, людей, весь світ…

У прадавньому Шумері чи не найголовнішим богом був Енлінь. У гімні говориться, що Енлінь «добрий пастор Всесвіту. Пастух, відає усім життям». А ще він «як веселка, що обіймає небо», як «хмара, що плине в піднебессі», «князь небес тільки він», його мова — священна. «Те, що з уст його — дано непорушно, що присудив він — дано навічно».

Як виявляє свою силу могутній бог? Як реалізує свої задуми?

Слово твоє небесам — опора, Слово твоє землі — обнова! Небесам опора, небесам підтримка, Землі — обнова непорушна! До небес наближується, воно родюче: Ллє дощем з небес достаток! До землі наближається, Воно плодоносністю: Плоди землі ростуть у достатку! Слово твоє! Плоди — воно. Слово твоє. Зерно — воно! Слово твоє — повновидий потік, Життя всіх піднебесних країв.

Божественне слово Енліня — запорука порядку в світобудові, це енергія, це, власне, інформація присутня повсюди, одна з основ буття.

І в основі творення світу теж Слово.

І в основі його життя — теж Слово-бог.

Як тут не згадати християнське віровчення (пізніше за релігію шумерів

на тисячоліття) за яким — пригадуєте Євангеліє від Івана, — «спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і слово було Бог».

Так ми підходимо до іншої важливої теорії про те, що Всесвіт і все, що в ньому, створене Богом.

Ассиро-вавилонське сказання про створення світу за традицією називається «Енума еліш», що означає «Коли вгорі…»

Так ось:

Коли вгорі неназване небо, А суходіл внизу був безіменним…

Так ассирійці та вавілоняни уявляли початок світу, коли не було ще нічого, адже коли небо і суходіл не були названі, то вони реально і не існували. Світ тоді являв собою первісний хаос із якого за допомогою бога мав народитися світ матеріальний.

За Біблією до створення світу земля була порожня і тьма була над безоднею, і «Дух Божий — носився над водою». (Взагалі, в Біблії словом «земля» був означений деякий абстрактний простір).

Відомий факт: якщо зібрати міфи і легенди різних племен і народів (чи бодай їхні фрагменти, що вціліли) про різних богів і божеств, то кількість їх перевалить за тисячу!

І це лише ті божества, що збереглися в пам’яті від забуття й пітьми історії, тоді ж як насправді їх вочевидь було значно і значно більше, адже з далеких первісних часів люди свою уяву про світ і себе в ньому втілювали в образи богів та героїв.

Правда, деякі племена, наприклад, корінні племена Сибіру, не мали богів, а поклонялися духам предків, шанували тотемних тварин. Але в переважної більшості таки були боги і вони вирішували все.

Гавриїл Державін, російський поет:

Дух всюди сущий і єдиний Кому немає місця і причин, Кого ніхто збагнуть не може, Хто все наповнює собою, Великий, він творить і зберігає, Кого ми називаєм: Бог.

Але ще раніше — на три тисячі з чимось років, — єгипетський фараон Ехнатон писав у гімні сонячному богові Атону:

Ніхто з богів не знає його справжнього виду, Його образ не переданий на письмі… Він потаємний, щоб була пізнана його сила, Він великий, щоб бути проповіданим, Він могутній, щоб бути пізнаним…

Сьогодні великими богами людства в історії визнано сто (починаючи з первісних часів, звідтоді, як 40 тисячоліть тому на Землі утвердився Хомо сапієнс, людина розумна, кроманьйонська людина, до чийого виду чи підвиду належимо й ми. Можливо, боги були і в попередників кроманьйонців, неандертальців, але це науці невідомо). З часів Великого бога полювання і першої Великої богині-праматері. Їхніх імен не збереглося, хоча, очевидно, їх було декілька — в кожного племені своє найменування божества, як і в кожного народу своє уявлення про богів і свої в них індивідуальні риси, але вже в пізніші часи було запроваджено табу на згадування справжнього імені Бога. Воно вважалося священним і таємним, а заповіт не згадувати ім’я Бога всує існував майже у всіх племен і народів, починаючи з доісторичних часів — існує він і в наші дні.

Отож, нині відомо сто великих богів. (А втім, число сто тут явно умовне, їх може виявитися як менше, так і більше за названу цифру).

Із них у Давньому Єгипті — 13, в Дворіччі (Шумер, Аккад, Ассирія, Вавилон) — 7, в Індії — 15, в Ірані — 6, Китаї — 9, Японії — 3, в Америці (майя, інки, ацтеки) — 7, Центральній та Південній Африці — 3, в Угаріті, Фінікії — 3, в Греції та Римі, — 17, в Давній Німеччині, Скандинавії, Ісландії — 7, на Русі — 7 богів.

Це — політеїзм. Багатобожжя. Всі боги так чи інак пов’язані з традиціями, культурою своїх народів — чи з природою тих місць, де вони існували, чи існують і нині. (На планеті Земля не було жодного народу, які б не вірили в існування надприродних сил і не створювали б собі богів та божеств — це красномовний факт!).

Але ж людство в принципі єдине, воно живе в одному просторі— часі, має тілесну і духовну тотожність, живе на одній планеті під одним небом з одним сонцем у ньому. Все це, врешті-решт, і стало причиною того, що з’явився монотеїзм — єдинобожжя.

До монотеїзму сьогодні належать найпоширеніші релігії світу: християнство та іслам, а також іудаїзм, що їм передував.

Тож замість багаточисленних богів і божеств з’явився єдиний Бог — власне, люди прийшли до ідеї монотеїзму, а бог завжди був один. (А втім, спробу створити єдиного бога зробив ще в ХIV ст. до н. е. фараон Аменхотеп ІV Ехнатон, який визнав найвищим і єдиним богом Сонце, але ця спроба фараона потерпіла крах — він надто випередив свій час).

В залежності від релігійної системи у Нього троє імен: Трійця або просто Бог (християнство), Аллах (іслам). Яхве (іудаїзм). Він створив усе суще, встановив закони. Взагалі, Він — уособлення найвищих якостей, Сам при цьому залишаючись незримим і всемогутнім. Вважається, що у всій повноті Бога не в змозі осягнути обмежений людський розум, з Ним можна встановлювати лише духовний зв’язок, у Нього треба перш за все вірити і виконувати Його заповіти.

Оскільки Його ім’я заборонено вживати всує, адже воно священне і таємне, таке, яке не вимовляється, а тому замість нього стали вживати синоніми — Господь, Всевишній, Творець, Батько небесний тощо. Господь Творець разом з Ісусом Христом — земне втілення іпостасі Святої Трійці: Бога-Отця, Бога-Сина і Духа Святого — це в християнстві. В образі Ісуса Христа і втілюється як зримий явлений Бог. Всі інші уявлення християнського Бога — суть алегорії та художні фантазії. У Бога є світлі сили, сутності: янголи, архангели, серафими. А добрим духам протистоять злі, земні, нечисті: чорти, демони, відьми.

Іслам — наймолодша релігія з усіх великих світових релігій, — в перекладі означає «послушність», «слухняність», «послух». В основі його — абсолютне єдинобожжя. (Трійці іслам не визнає): «Нема Бога, крім Аллаха, і Мухамед пророк Його». В Аллаха 99 імен — Милостивий, Милосердний, Співчуваючий, Прощаючий, Великодушний, Люблячий… Крім Нього існують ангели, а також джини шайтана (сатани).

Перехід до єдинобожжя вважається найважливішою і завершальною стадією релігійного розвитку. (А втім, не забуваймо, існує ще й своєрідне вірування на небуття Боже — атеїзм).

Хоча поки що немає підстав говорити про єдиного Бога усього людства, адже люди розуміють Бога кожен на свій лад, тому в кожного свій погляд на світ і своє місце у ньому.

Також вважається, що Бог у людства все ж таки один, просто в різних народів свої дороги, що ведуть до Нього, свої уявлення про Нього, хоч Він один, а тому всі дороги людства все ж таки ведуть до Бога.

Царство Боже в кожного у його душі. Себто всередині нас самих.

А по наших справах і пізнається наша віра.

Людина — це мікрокосм, світ надто малих величин (атомів, електронів і т. Ін.), кожен живе у своєму мікрокосмосі з якого й починається макрокосм, Всесвіт, світ дуже великих величин, що неодмінно — і в цьому сходяться всі земляни, — має єдиного у Всесвіті Владаря, Всевишнього, Творця і Вседержителя, Батька Небесного…

«На початку створив Бог небо та землю…»

«Земля ж була безводна і порожня, і темрява над безоднею, Дух Божий носився над водою…»

Бог з нічого створив небо, тобто духовний, невидимий світ…

Після створення неба — невидимого, ангельського світу, Бог створив з нічого, одним своїм Словом, землю, тобто речовину (матерію), з якої поступово створив увесь наш видимий (матеріальний) світ: видиме небо, землю і все, що на них.

Бог міг би створити увесь світ в одну мить, та оскільки Він із самого початку хотів, щоб цей світ жив і розвивався поступово, то і створив його не відразу, а протягом певних періодів часу, які в Біблії названі «днями».

Але ці «дні» творіння не були нашими звичайними днями, коли доба містить у собі 24 години. Адже наш день залежить від руху Землі навколо Сонця, а в перші дні творення не було ще і самого Сонця, отже, не могло бути і теперішніх днів… Але знати достеменно, які це були «дні», ми не можемо, тим більше, нам відомо, що «У Господа один день, як тисяча років і тисяча років, як один день». Святі отці Церкви вважають сьомий «день» світу таким, що триває і дотепер, а потім, після воскресіння мертвих, настане вічний восьмий день, тобто вічне майбутнє життя… Святий Василій Великий ще у ІV ст. писав у своїй книзі «Бесіди про Шестидення»: «Отож чи назвеш його днем, чи віком, висловлюватимеш одне і те саме поняття».

Спочатку створена Богом Земля (матерія) не містила в собі нічого визначального, не мала ніякої форми (як туман чи вода) й була огорнена темрявою, і Дух Божий носився над нею, даючи їй життєдайну силу. Під «землею» тут розуміють первісну, ще невпорядковану речовину — матерію, з якої Господь Бог за шість днів упорядкував чи створив потім видимий світ — Всесвіт. Ця неупорядкована речовина — матерія чи хаос — називається безоднею, як неозорий і нічим не обмежений простір, і водою, як водоподібна чи пароподібна речовина.

Темрява була над безоднею, тобто вся ця хаотична маса була занурена в морок через цілковиту відсутність світла.

І Дух Божий носився над водою: тут вже початок творчої дії Божої. Сам вираз «носився» (єврейське слово, ужите тут, має таке значення: обіймав собою всю речовину, немов птах розпростертими крилами обіймає і зігріває пташенят своїх) означає дію Духу Божого на первісну речовину — матерію; це слід розуміти як надання їй життєвої сили, необхідної дії для утворення та розвитку.

Якось в журналі «Загадки Вселенной» я прочитав один цікавий матеріал — «Дім, який збудував Бог». З підзаголовком «Що з точки зору сучасної науки ховається за створенням світу?»[9]

Ось дещо стислий його переказ.

В Біблії говориться, що Бог створив світ за 6 днів. Чи означає це, що тоді ж Бог створив і Землю? Згідно фактам, накопиченим наукою, і її теоріями, розвиток Землі триває вже приблизно 4,5 млрд. років.

Звичайно, біблійні алегорії сприймати буквально не можна. Вони потребують інтерпретації. Наприклад, в першій книзі Біблії «Буття» стверджується, що перші люди на Землі жили по 1000 років. Біологічно це неможливо. Тому виникає питання: що розуміється в Біблії під роком — земним роком? І що означає біблійний день?

Історію розвитку Землі сучасна геологічна наука поділяє на шість значних ер: догеологічну, архейську (найдавнішу), протерозойську (початкове життя), палеозойську (прадавнє життя), мезозойську (середнє життя) і кайнозойську (нове життя).

Але якщо геологічна наука знаходиться ще в стадії розвитку і багато чого в ній неясного і суперечливого, то Біблія — нерушний догмат віри. На думку деяких спеціалістів під біблійним днем створення світу розуміється якийсь етап історико— геологічного розвитку нашої планети.

Тому логічно припустити, що день перший створення світу ототожнюється з раннім періодом догеологічної ери, яка тривала 2-2,5 мільярда років. Кілька сот мільйонів років з них сучасні вчені виділяють на формування Землі, Місяця та інших планет Сонячної системи із первісної газопилової хмари, що оберталася навколо Сонця. А вже з утворенням земної тверді виникає розуміння неба. А під розділенням світла (дня) і пітьми (ночі) мається на увазі обертання Землі навколо її осі і одночасно навколо світила — Сонця.

Другий день. Бог створив твердь небесну і «відділив воду, яка під твердю, від води, яка над твердю».

На мові науки це відповідає процесам, що відбувалися в пізній період догеологічної ери, коли завершилося формування земної атмосфери, гідросфери, первісної земної кори, мантії і ядра. Обсяг планети постійно збільшувався за рахунок поглинання часток густої газопилової хмари, а розігрівання досягло такого ступеня, що окремі ділянки її поверхні стали плавитися і виникали очаги магми. Постійно відбувалося виливання гарячої лави з надр, землетруси, вулканічні атомні і термоядерні вибухи струшували планету, із Космосу на земну поверхню неслися потоки метеоритів, із надр землі били отруйні струмені сірководню, виділялися пари сірки, хлору, фтору, вуглецю і водяна пара. Молода атмосфера, що тільки-но почала формуватися, була густо насичена електрикою. Величезної сили урагани і грози лютували на планеті. Потужний шар хмар закривав сонячне світло, атмосфера була насичена пилом. Коли більше 5 мільярдів років тому з атмосфери стали випадати ріденькі опади, вони, ледь діставшись розжареної поверхні землі, миттєво випаровувались. Земна кора почала жолобитись впадинами та узвишшями, де пізніше, коли планета почала вистигати, захлюпали хвилі океанів і виникли материки.

День третій. Бог збирає піднебесну воду в одне місце і являє суходіл. Називає його землею, а зібрані води — морями. Створює рослинність.

Цілком очевидно, третій день відповідає тривалому періоду, що охоплює архейську еру, а також ранній та середній періоди протерозойської ери. Кожна ера тривала приблизно 2 мільярди років, а періоди відповідно — по 600 і 300 мільйонів років.

Коли біля 4,3 млрд. років тому закінчилися процеси формування первинної земної кори, що складалася із базальтів, а також океанів і морів, з’явилися необхідні передумови для зародження життя. В епоху виникнення первинного життя атмосфера і води морів Землі були без кисневими, а сонячне світло не досягало поверхні планети. Можливо, прадавні форми життя були вірусоподібними. Їхні життєві процеси йшли за допомогою тепла, що виділялося з надр Землі, а також радіоактивного та космічного випромінювань. Первинні організми, вірогідно, паразитували на масі органіки, якою було насичене водне середовище. З’явилися бактерії, потім синьо— зелені водорості, здатні жити в умовах гострого дефіциту кисню і сонячної радіації. Вони виявилися здатними виділяти кисень.

Кінець протерозойської ери завершився потужними рухами, що утворювали гори, розростанням материків і загальним підвищенням суходолу. З появою кисню у воді й атмосфері, зароджуються найпростіші комахи, бурхливо розвиваються водорості. Суходіл являв собою плоскогір’я, складені з лавових потоків, над якими здіймалися конуси гігантських вулканів і залишки круглих кратерів, що обрамлені по краях складчастими горами, які руйнувалися водою і вітрами. На дні неглибоких морів з’явилися черви, корали, губки, голкошкірі, морські зірки, молюски, медузи. Відбулася ще одна важлива подія: на Землі різко похолодало.

Тут просто неможливо не зазначити, що у відношенні континентів і океану схожість Божих діянь під час третього дня створення світу і реального етапу історії Землі — ідеальне. Але в Біблії сказано: «І сказав Бог: хай поросте земля зеленню, травою, що сіє сім’я, дерево плодовите, що приносить роду своєму плід, в якому сім’я його на землі. І стало так».

В описові рослинності є і різночитання. Якою була рослинність, у Біблії говориться занадто загальними словами. А вченим відомо, що в девонському періоді палеозойської ери, що тривала 405-345 мільйонів років, з’явилися предки плазунів, примітивні папоротники і хвощі. Це були трав’янисті рослини, а представники деревних порід виникли тільки в кінці девону. Але Біблія використовує поняття «сім’я», «дерево», «плід», з чого будь-який спеціаліст повинен зробити висновок, що маються на увазі вищі голо— і покритосіменні рослини. Перші з них з’явилися в палеозойську еру, другі — в мезозойську, тобто значно пізніше раннього і середнього протерозою. Вони потребували для існування насиченої киснем атмосфери, присутності озонового шару і достатньої сонячної радіації. Тому, треба гадати, не варто сприймати стосовно до Біблії ці терміни буквально. Книга книг — не наукове дослідження, а оповідь про розвиток життя на Землі, досить проста оповідь, зрозуміла людям далекого минулого.

День четвертий. «І сказав Бог: хай будуть світила на тверді небесній, для відокремлення дня від ночі, і для знамень, і часів, і днів, і років… І створив Бог два світила великі: світило більше, для керування днем, і світило менше, для керуванню ніччю, і зорі».

Четвертий день на думку геолога Анатолія Кузнєцова співпадає з пізнім періодом протерозойської ери, який тривав приблизно 1030 мільйонів років. На цьому етапі атмосфера Землі стає прозорою, земна твердь після тривалого мороку попередніх етапів починає обігріватися променями Сонця, освітлюється світлом Місяця і зірок. Тому алегоричний опис божественного діяння четвертого дня стає цілком природнім і зрозумілим. Бо інакше Богу довелося б — але нащо? — заново створювати Сонце, відокремлювати день (світло) від ночі (пітьми). Адже це діяння було зроблено ним у перший день створення світу.

День п’ятий. Творець населяє моря плазунами і рибами, а землю — птахами. Цей день охоплює палеозойську еру, ранній і середній періоди мезозою. Палеозой тривав 330, а мезозой — 173 мільйони років. Просвітлення атмосфери і її азотно-кисневий склад обумовили еволюційний вибух в розвитку земного життя появою риб, рептилій і птахів. До того життя 3 мільярди років «тупцювалося» на рівні вірусів, бактерій і простих водоростей.

І, нарешті, день шостий. Бог створює худобу, гадів, тварин, а потім — людину[10].

Шостий день відповідає пізньому періоду мезозойської ери і кайнозойській ері, що тривав 67 мільйонів років. В пізньому мезозої у крейдяному періоді зародилися ссавці, а вже потім, в плейстоцині, що тривав 2 мільйони років, з’являється людина.

І тільки на сьомий день «людина розумна» заселила Землю. Тоді, власне, і завершилося біблійне створення світу. Можливо, з цього часу варто починати відлік сьомого біблійного дня, коли Бог «спочивав від усіх справ Своїх».

Зазвичай після такої розповіді вченого-геолога йому задають запитання: яким способом прадавні люди могли описати так точно грандіозну картину створення світу? Описати так, що і через тисячоліття вона знаходить своє підтвердження в історичній геології? Анатолій Кузнєцов відповідає: прадавні нічого не змогли б описати без допомоги Всевишнього. Всі знання, які вражають нас, коли ми читаємо Біблію, були дані вибранцям шляхом прямого одкровення (або, як кажуть сьогодні, контакту) Всевишнього.

Чимало людей гадає, що саме наука в першу чергу підтверджує матеріалістичний погляд на Всесвіт і людину. Але чи відповідає це істині? Якщо звернутися до висловлювань видатних учених останніх кількох століть, то виявиться, що вони ніколи не протиставляли Бога і науку. Бог завжди стояв над Світом, адже створив його. Про це пишуть ті, хто в науці, можливо, «наблизився» до Бога ближче ніж інші: великі дослідники світу Альберт Ейнштейн, Нільс Бор і багато інших. Адже великі фізики старалися збагнути за якими законами влаштований Всесвіт — іншими словами, за якими законами його влаштував Бог? Але досліджують вони це питання звичайно ж не в підручниках для середньої і вищої школи.

Кілька слів про сам матеріалізм. Поняття це досить загальне, розпливчате, кожний вносить у нього свій власний смисл. І мало хто задумується чи знає, що насправді матеріалізм по своїй суті нічим не відрізняється від якої— небудь релігії, тому що в основі його теж лежить віра. Абсолютно незбагненна віра в матерію як єдине джерело всього буття світу і людини.

Отже, матеріалізм — це визнання джерелом нашого життя не Бога, а матерії. Така віра теж має своїх «пророків», вчителів, праведників, свої доктрини, реліквії, «єресі» — буквально все те, що й релігія[11]. Є тільки одна відмінність: релігія дарує людині вічне життя, а матеріалізм позбавляє його.

Але найнебезпечніше в матеріалістичному погляді на світ навіть не це. Віра в матерію як абсолютне джерело буття повністю знищує моральний смисл життя. Матерія байдужа до добра і зла, не може апелювати до вершин духу, ніколи не шукала і не стане шукати ні від кого любові, вірності. Вона не викриває зло, не відкриває смисла життя і не обмежує людську нісенітницю.

Цьому вчить тільки віра в Бога, стремління до духовної досконалості, ляк посмертної покари за гріхи. Щоб збагнути це, досить уявити, яким би був світ, у якому діють виключно матеріалістичні закони і погляди: якщо немає ні доброї волі, ні страху перед Вищою силою, виходить, все дозволено?

Так чому ж ми ще не знищили один одного? Можливо, тому, що наш істинний Творець, істинне Джерело Життя — Бог, одухотворяючи плід у череві матері, дає людині не тільки тіло, але й дух. Не такий, що просто вірить, але який знає правду і про Творця, і про справжнє світо влаштування, про його закони, про добро і зло. Це його голос — голос власного духу, ми вважаємо голосом совісті.

Матеріалізм, як будь-який відхід від істини, властивий нашому розуму, не в змозі заглушити голос духа зовсім. До того ж атеїстичний погляд на світ насправді значно «молодший», як прийнято вважати. У всякому разі, ідолом людської історії він зробився зовсім недавно. В прадавні часи люди поклонялися матерії в окремих її видах: окремо каменю, окремо дереву, золотому тельцю, вогню, зорям, «богам», зробленими власними руками. І тільки дякуючи старанням французьких енциклопедистів ХVIII століття, а потім німецьких натуралістів ХІХ в Західній Європі виникла віра у матерію як останнє джерело добра, мудрості, всіх законів і всієї правди життя.

ДЕ ЖИВЕ БОГ?

Жила-була в маленькому американському містечку Амхерст, штат Масачусетс одна поетеса.

Звали її Емілі Дікінсон.

Єдине, що вміла ця жахливо самотня і в житейському плані по-суті нещаслива — чи невезуча, долею обділена, жінка, — так це творити. Поезії. Писання було смислом перебування її в цьому світі, тож писала вона і писала все своє недовге життя. Але як віршувальницю її не знала не лише Америка, а й навіть найближчі сусіди.

Вона прожила в невідомості, в її бідній біографії подій майже немає. Бо й не було. Мешкала в кімнатці-келії на другому поверсі батькового будинку. У місто вибиралася коли не коли, а згодом і взагалі перестала залишати свою кімнатку, а спілкувалася лише з рідними (іноді через напіввідчинені двері та записочками) і лише декільком адресатам надсилала листи.

Була потайною, нетовариською, некомпанійською, щоб не сказати, відлюдькуватою. Жодна подія, що за її життя вражала Америку, самітницю просто не цікавила, тож і не знайшла відображення в її творчості — поетеса події міста й країни (не кажучи про світ) просто не завбачала.

Вона — жінка, але не спізнала любові чи якогось романтичного захоплення в юності, не знала, як потім писатимуть, любовних сюжетів, що збагатили б її творчість. Бона, як прийнято вважати, жила «життям духу», своїм багатим внутрішнім світом. Нам сьогодні навіть уявити важко таке усамітнення, відсторонення від світу білого, добровільне ув’язнення. Один з тих, хто згодом писатиме про поетесу, назве її «напівстарою дівою, напівцікавим тролем»[12]. «Гостра, рвійна, часто незграбна», вона захоплювалася філософією, релігією та вірою, багато читала, думала і «помирала в кожному своєму вірші». Поетесу заполонювали роздуми про смерть з усіма її тайнами, адже пізнавши загадки смерті, можна пізнати і загадки життя.

Емілі Дікінсон, яка ніколи не була замужем і не мала своєї сім’ї, сьогодні ким тільки не називають: Сафо ХІХ століття, «білою самітницею», відлюдницею, «Амхерстською черницею» тощо. А вона, найзагадковіша поетеса в історії світової літератури, чия тайна досі не розгадана і навряд чи буде коли розгадана, просто писала.

Писала і писала. Старанно те утаємничуючи — навіть найближча рідня довго не здогадувалася чим вона займається, як зачиняється в своїм кімнатці. Свої вірші без заголовків вона писала на маленьких шматочках паперу, на випадкових клаптиках, що їх потім туго перев’язувала ниткою і ховала в різних ящиках комоду. Для неї важливим був сам процес творчості й творення, все інше — публікації, визнання тощо — її ніколи не хвилювало. Ба, навіть, відлякувало.

Іноді вона робила альбомчики з віршами, зшивала їх, але все одне старанно ховала і теж нікому не показувала.

У місті ходили чутки, що стара діва насправді не від світу сього, що вона стала добровільною черницею і несе якусь покуту (але за які гріхи?). Оскільки вона носила переважно білі плаття, то її й прозвано було «білою самітницею».

Сестри взяли на себе всі домашні та побутові турботи— клопоти, аби Емілі ніщо не зважало в її земному існуванні. Духом вона завжди піднімалася до Неба (неодмінно з великої літери) і без Неба, що було для неї символом вищої духовності, справжньої суті буття в цьому світі, не могла жити.

І разом з тим, для Емілі Дікінсон все було дивом незбагненним і чарівним. Як писатиме її перекладач на російську мову А. Гаврилов, квітка, бджола, дерево, вода в колодязі, голубе небо — все її цікавило і хвилювало.

А коли природу відчуваєш як чудо, не вірити в Бога неможливо. «Вона вірила у свого Бога… Того, якого відчувала в собі».

Так вона й жила в кімнатці на другому поверсі батькового будинку до самої своєї смерті (під кінець навіть не виходила в двір). В передсмертній записці самітниця напише всього лише чотири слова: «Маленькі кузени. Відкликана назад».

І хоч перед смертю «дивачка» прохатиме рідних спалити її рукописи (сама вже не могла через неміч те зробити), але, на щастя, воля її остання не буде виконана.

Перша збірка її творінь вийде через чотири роки по смерті авторки — всього ж «біла самітниця» залишить 1770 поезій — принаймні стільки їх буде знайдено в різних ящичках її комоду, написаних на шматочках паперу і перев’язаних нитками.

Мине небагато часу і в XX столітті «добровільна черниця з Амхерста» буде визнана феноменом, літературною сенсацією, однією з центральних фігур американської літератури, її класиком. Творчість Емілі називатимуть пронизливою — в смислі, що вона бере за душу, доймає до самих глибин.

Про Бога «біла самітниця» так написала в одній з своїх поезій:

Хто Неба не знайшов внизу — Його ніде не знайде вже, Бо де б ми не жили, а Бог Завжди неподалік живе.

І цим, здається, сказано все. І до цього нічого додати і від цього нічого відняти.

ЦАРСТВО БІЛОГО БОГА І ЦАРСТВО ЧОРНОГО БОГА

Коли Сонце хочуть «з’їсти» крилаті вовкулаки. «Чорний квадрат» Казимира Малевича. Пітьма і світло — вічні антагоністи? Пригода мадам Жене — справа рук Сатани? Абсолютна пітьма або чорне ніщо. То світ існує доти, доки існує свідомість? Ахуро-Мазда і Ангро-Майнью — іранський еквівалент Білобога і Чорнобога? 90 відсотків усієї маси Всесвіту — темна матерія? Невже Чорнобог візьме коли-небудь гору? Ім’я ж студента буцімто було Альберт Ейнштейн.

Білобог, Білий бог, Білан — поганський міфологічний персонаж у східних і західних слов’ян, уособлення білих (добрих) сил, білого дня. Білобог живе на небесах і керує ними. Уявляється в образі діда з довгою сивою бородою в білому одязі з посохом у в руці. Весь час перебуває в протиріччі з темними силами ночі.

Чорнобог — зле божество, супротивник Білобога. У міфології слов’ян та балтійських народів язичницький бог, уособлення лиха. Також бог зими, темних хмар, нічних жахів і взагалі — пітьми. Заправляє епідеміями, голодом, йому приносили криваві жертви, виголошуючи жахливі клятви, щоб відвернути його гнів і пекло. Споконвіку борються Білобог і Чорнобог, але перемогти один одного не можуть, лише змінюють один одного — день і ніч. Культ Чорнобога, як і Білобога засвідчено в «Слов’янській хроніці» XII ст. Гельмольда.

Зі слов’янської міфології

Виходить, що наші далекі предки поклонялися двом діаметрально протилежним богам — Білобогу і Чорнобогу, представникам світла й пітьми, добра і зла, адже світ за їхніми віруваннями ділиться на світ світла і світ пітьми.

Між ними — богами світла й пітьми — триває вічна, що ніколи не матиме кінця, боротьба за владарювання над світом. День і Ніч — це вищі, безсмертні для наших праотців істоти: День — це верховне божество світла, Сонця, Ніч — це верховне божество пітьми.

Боротьба між ними повторюється щодня і щодня перемагає цар Сонце (скандинави називали його «радістю народів і страхам тьми»), тож сонячні та місячні затемнення, небесні грози пояснювалися саме боротьбою світлих богів з темними.

Повне сонячне затемнення я спостерігав (принаймні, той випадок найбільше мені запам’ятався) в році, здається, шістдесят… якомусь. Точної дати не пригадую, але пам’ятаю, що це було влітку. Про цю подію газети тоді почали писати чи не за місяць наперед. Заспокоювали населення: це, мовляв, усього лише астрономічне явище, яке полягає у тому, що спостерігачеві небесне світило стає невидимим повністю або частково. Що сонячні затемнення спостерігаються під час повного Місяця, коли він перебуває між Сонцем і Землею, затуляючи від спостерігача сонячний диск… Тривалість повного затемнення ніколи не перевищує 7,5 хвилин. Що під час повного затемнення видно зовнішні шари Сонця — сонячну корону, хромосферу і протуберанці.

Що таке протуберанці мої сусіди не знали, а тому говорили: це, мовляв, не до добра, адже «зчепляться» між собою два боги — світлий і темний і як та чим закінчиться ця боротьба — хто його знає… Раптом переможе чорний. бог? Тоді ми «пропали». «Але ж мовби, — додавали інші обережно, — має перемогти білий бог, тому білий світ не має загинути і кінця світу не передбачається…» (Пригадую, тоді поповзли чутки й дещо інші: що це, мовляв, не інакше, як до «підвищення цін», гм-гм…)

За давніми народними повір’ями сонячне затемнення пояснюється

буцімто ще й «бійкою» між сонцем та місяцем, адже — за все тими ж давніми переданнями, — обидва світила — денне і нічне — уособлюють собою чоловічі сутності. У деяких місцевостях довго трималося переконання, що то сонце хочуть «з’їсти» крилаті вовкулаки. Християни певні, що то сонце — як урветься йому, ясна річ, — терпець, — затуляється «руками», аби не бачити наших гріхів. А тому затемнення з давніх— давен наводило на людей жах. Радили під час цього явища хутчій запалювати «страсні» свічки і молитися, прохаючи Бога щодо прощення своїх гріхів…

Я свічок не запалював, лише закіптюжив димом кілька склянок та на тому й обмежив приготування до того випадку, як крилаті вовкулаки почнуть «їсти» сонце — чи то сонце «руками» почне затулятися від наших гріхів…

Як щодо жаху — не відаю, а ось моторошно (хоч і знаєш природу цього явища) стає… Навіть якось аж… боязко. Принаймні, не по собі, коли серед білого, щонайбілішого дня раптом — бодай і на короткий проміжок часу настає у твоєму дворі ніч…

Подібну моторошність відчувають не лише люди, а й навіть тварини — це я спостерігав під час того затемнення. І лякаються вони не менше за своїх забобонних «старших братів».

Я тоді мешкав у приватній оселі, мав деяку живність — собаку в дворі й кількоро курей. За ними й вирішив поспостерігати під час затемнення — чи звернуть вони увагу на це астрономічне явище?

Звернули!

До того, як у визначений час почало насовуватися на світило чорне коло, собака, розкинувши всі свої чотири лапи й відкинувши хвоста, хропів собі в дворі (відсиплявся за нічне своє сторожування), а кури звично порпалися. Не звертаючи ні на що уваги, зайняті були пошуками якогось наїдку. Сокоріли тихенько, а когут, владар їхній («чоловік курки», як його було названо в одному кросворді), знайшовши зернину, звично згукував до неї свій гарем.

Занепокоївся він, як чорна тінь «зжерла» чи не половину небесного світила, що до того сяяло собі у високості, як кажуть, тихо та мирно звеселяючи світ білий…

Наче відчувши якесь лихо, півень урвав своє заняття і раптом почав сполошено озиратися, не тямлячи, що коїться з білим днем і чому це раптом — серед білого дня! — починає сутеніти, а тоді чорнота й зовсім заповзла у двір…

Півень тривожно (чи радше здивовано) крикнув…

Пес біля будки урвавши своє богатирське хропіння, схопився і завертів головою, а увесь його спантеличений вигляд так і промовляв: ну й дав я хропака! Заснув серед дня і проспав аж до ночі! Ну й ну!

Курки, як крикнув півень, позводили голови, теж на вигляд розгублені чи вражені, — а тоді заметалися в дворі, тривожно перекрикуючись… Чим більш чорна пляма пожирала сонце і чим темніше ставало у дворі, тим голосніше кудкудакали кури, прямо кричали.

Переполох у дворі тривав доти, доки й не скінчилося затемнення і чорна тінь почала залишати сонце, а в двір повертався звичний білий день. І ще довго кричали курки, а пес сполошено гавкав і дещо боязко притискував під задні ноги хвоста — це вказувало, що йому не по собі…

А я тоді подумав: якщо на собаку та курей так діє затемнення, то що тоді й говорити про людей, особливо про тих, які «далекі від науки». Та ще й забобонні. Тому й виникло повір’я, що під час затемнення сонце хочуть «зжерти» вовкулаки. Очевидно, з точки зору моїх курей і собаки, це й справді було саме так… Ось тільки створити про те передання на відміну від людей, вони не могли…

… Справіку нічого не було, — говорить легенда, — ні Бога (єдиний випадок заперечення в українських легендах правічності Божої), ні людей, ні янголів, не було ні землі, ні неба, а було темно— темно…

То що таке пітьма — знана нам (мовби) і — не знана?

28 лютого 1878 року в Києві народився майбутній художник — довгий час його слава й визнання були навіть скандальними — Казимир Северинович Малевич, засновник власного абстрактного сталю, названого ним хитромудро і не без замаху на заум, супрематизмом. Найбільшого шуму— гаму наробила його знаменита картина «Чорний квадрат», що стала «іконою, яку футуристи пропонують навзамін мадонн і безсоромних венер», — так тоді писали. Картина багатьом бачилась «ніби на прикордонній смузі — між мистецтвом і не мистецтвом, між логікою і алогізмом, буттям і небуттям, між найпростішою простотою і безмежною складністю».

«Чорний квадрат» не має ні верху, ні низу, приблизно одинакові відстані відділяють краї квадрата від вертикальної і горизонтальної ліній рами. Себто на картині зображено чорний квадрат на білому фоні.

Всього лише чорний квадрат і вся в тім картина! Але стільки здійняв він свого часу гаму! А втім, спірки навколо нього не затихли й досі, як не припинилися й різні філософські та мистецтвознавчі дослідження. То в чому естетичний смисл картини Казимира Малевича? Її називали іконою, хоч до іконопису вона не має аніякого відношення. Тим більше, в іконі чорний колір вживається надто рідко, адже ікона — це образ Царства Божого, а Бог «є світ, і нема у Ньому ніякої пітьми». Чорним кольором, як відомо, зображується пекло, це образ загибелі, смерті і взагалі — потойбіччя.

Чорний колір (абсолютно чорний, у якому окрім чорноти — пітьми всепоглинаючої — більше нічого немає), це і є головний герой картини».

(Взагалі, чорноту називають ще зяючим отвором пітьми).

Мистецтвознавці сходились (і сходяться) в одному: стоячи перед «Чорним квадратом» Казимира Малевича, «ми стоїмо перед безоднею — таке відчуття не полишає багатьох з тих, хто дивився на знамениту картину, на її «чорне ніщо». (Це підкреслював і сам художник, заявивши, що на «Чорному квадраті» мистецтво закінчується, що його картина є вершиною і кінцем будь-якого мистецтва).

«Чорний квадрат» (власне, його всепоглинаюча непрониклива пітьма) діє за принципом воронки — затягує погляд глядача всередину чорної безодні, що надто відчувається. Прямо фізично, коли на перший план виходить «логіка темних сил і стихій».

Себто «Чорний квадрат» для автора і його суперматизму є не тільки символом кінця мистецтва, але й узагалі символом кінця життя. (Не забуваймо, після смерті для покійника настає вічна пітьма — така, яка й зображена на картині в «образі» чорного— чорного квадрата.

А відтак, картина Малевича символізує собою ту пітьму, яка була до виникнення світу і Всесвіту (чорне НІЩО) і яка з’явиться в кінці світу і Всесвіту — теж в образі чорного ніщо. Це єдиний істинний смисл, зміст і образ картини Казимира Малевича. До нього ніхто з митців не передавав так загадково і загрозливо таємницю чорноти, пітьми вічної і абсолютної[13].

На означення терміну «пітьма» в українській мові існує ціла низка синонімів: тьма, темрява, темнота, темінь, пітьма, потемки, морок… А втім, це лише ходові і найбільш вживані синоніми, а ще є — багата, ой багата рідна мова! — хоча б безпроглядність, безпросвітність, дрімучість, імла, мраки, мрок, мрява, мрявиця, мряч, мрячня, непроглядність, непроглядь, несвіт, ніч, оморок, пітьма, померк, потемки, темінь, темнина, темність, темнота, темнощі, тьма, тьмавінь, химородь… Та багато інших.

І всі вони означають одне й те ж явище: відсутність світла, пітьму (темноту) в різних її проявах і консистенціях.

А ще ж: абсолютна темрява, безодня ночі, безпросвітна пітьма, безпросвітна темрява, відьм’яча ніч, вселенський морок, глупа ніч, дьогтярна ніч, єгипетська темрява (пітьма), космічний морок, кромішня пітьма (темрява), могильна мла, непроглядна ніч, непроникнена пітьма, печерний морок, теменна темнота (темрява), темна ніч, темна темінь, темна темнота, темна темрява, царство темноти, чорна імлавінь, чорний морок…

Приповідка: світу Божого не видно.

І всі ці слова, повторюємо, означають темряву (пітьму), тобто — відсутність світла, освітлення, темний простір.

Антиподом темряви, його антагоністом виступає світ (всесвіт), іншосвіт, іншосвіття, мир, білий світ, Божий світ, Новий світ, Старий світ. А ще — світанок, світило — небесне тіло, яке випромінює світло.

Світло — промениста енергія, що випромінюється яким-небудь тілом, — сприймається зором і робить видимим навколишнє. Світло виступає в багатьох значеннях. Одне з них — те, що робить ясним, зрозумілим навколишній світ, те, що робить радісним, щасливим життя. Звичайне біле світло — це набір електромагнітних хвиль, що мають різну довжину і коливаються в різних площинах.

Всі ми в цьому світі світлолюби (а не тільки світлолюбні рослини) і любимо все, що світлоносне і уникаємо всього, що є світлонепроникним, себто чорним, темним…

Ми світло називаємо лагідно і ласкаво: світленько… («Сонечко встало, прокинулось ясне, Грає вогнем, променіє І по степу розлива своє світленько красне…» — Леся Українка).

Отож, пара ця — світло-темрява — антагоністи. Непримиренна суперечність. Ба, навіть споконвічна ворожість. Протилежність, яка ніколи не дійде згоди. Як і добро та зло.

Світло вічно воює з пітьмою, знищує її (своєю появою, бодай іноді й тимчасово), темрява вічно воює зі світлом, адже там, де вона з’являється, світло зникає і настає пітьма.

Обоє вони присутні у світі (Всесвіті) і ні те не може перемогти суперника, ні те — того…

Без ночі (пітьми) все живе може існувати, хоч і відчуватиме деяку незручність, не комфортність. Без пітьми жити можна, і дуже навіть добре. А з часом звикнувши, забудеш, що колись була така субстанція, як пітьма.

Без світла може існувати (і — існує) лише пітьма. Це головна умова її існування. Світ же не буде існувати у вічній пітьмі. Світ може існувати лише завдяки світлу, що його дає нам Сонце. Тому світло є вирішальним, визначальним для існування світу і Всесвіту, наріжним каменем, основою основ. Без нього у світі запанує глуха, мертва, могильна, кромішня, непроглядна темна темрява, зловісне царство темноти.

Абсолютна пітьма. (Є, виявляється, і така). Страшна темрява.

Є, є, виявляється і така — страшна пітьма (темнота).

Ось одне з найнезвичніших і не пояснюваних явищ XX століття на цю тему.

16 червня 1957 року мадам Мірен Жене, мешканка провансальського містечка Арля, що у Франції, яка працювала нянькою по найму, взяла коляску з немовлям і пішла на традиційну прогулянку в парк, у якому гуляла чи не щоденно. Того дня була чудова сонячна погода, світла і ясна. Нянька присіла на лавку в тіні великого дерева — припікало червневе сонце. Немовля мирно спало в колясці. Все було добре, все було, як і звичайно.

І раптом (всі незвичайні події завжди починаються раптово, зненацька) білий світ згас. Разом із сонцем, що до того навіть у тіні під деревом доймало своїм теплом. Світ білий згас так же несподівано, як буває лише тоді, коли вночі вимикають світло. І це не було для мадам Жене ефектом сонячного удару, коли різко темніє в очах. Не було це й результатом якогось захворювання — мадам Жене не скаржилась на здоров’я. Як раптом погас білий день вона зберігала повну і ясну свідомість. Добре пам’ятала всі деталі того стану, у якому вона тоді опинилася.

Проснувшись, голосно заплакала дитина. Нянька навпомацки відшукала коляску в пітьмі, що ні з того, ні з сього так зненацька огорнула білий світ, схопила дитину на руки й притисла її до себе, боячися й поворухнутися. Мала таке відчуття, наче опинилася в безодні — чорній, наповненій густою пітьмою, могильним мороком, і ніяк не могла збагнути що ж сталося мить тому в міському парку? Раптово зникли всі звуки (в тім числі й шум вулиці), пахощі квітів, голоси птахів…

Навколо була глуха, непрониклива і від того страшна пітьма. Ані крихти світла! Ані якогось звуку! І це у місті! Ані іскринки чи бодай ледь видимого обрису чогось з оточуючого світу, як то буває темної ночі. Де верх, де низ, де ліво, де право мадам Жене, дезорганізована пітьмою, не могла збагнути. Якась кромішня, єгипетська пітьма!

Такого жаху, що охопив її в тій могильній пітьмі, бідна жінка ніколи не відчувала в своєму житті. Навколо неї була не просто пітьма, а — АБСОЛЮТНА ПІТЬМА! Безвідносна, узята поза зв’язком, без порівняння з чим-небудь, безумовна, цілковита, повна, необмежена… (В науці абсолютна пітьма, це — абсолютно чорне тіло, таке тіло, яке при будь-якій температурі цілком поглинає проміння всіх довжин електромагнітних хвиль, себто таке, що поглинає світло. Вважається, що такого тіла в природі немає. Мається на увазі світ землі, світ неба, в глибинах Всесвіту воно вочевидь є).

Отож, абсолютна чорнота оточила мадам Жене з дитиною, притисненою до грудей, і навколишній світ та чорнота цілком поглинула. Це був врешті-решт, кінець світу — не інакше! Принаймні, він таким мав бути, подумала злякана жінка. Власне, та абсолютна пітьма, що була колись до виникнення світу білого і буде, якщо коли надійде йому край.

Як здалося переляканій жінці так тривало щось із чверть години. Не більше.

А потім пітьма зникла. Так же несподівано, як і з’явилася.

І тут виявилося, що чомусь вже настав вечір (хоч мав бути лише полудень), швидко сутеніло — у парку вже засвічувалися ліхтарі. Чомусь було холодно, хоч ще чверть години тому жінка ховалася від спеки в тіні дерева. Дув пронизливий вітер.

На бульварі ще прогулювалися люди, але дивно — чомусь всі тепло зодягнені, і коли вони встигли поперевдягатися, як усе тривало не більше чверті години? Мадам Жене відчула, що змерзла. Чи не стрімголов кинулась з парку до будинку своїх наймачів — добре, що він був неподалік. Батьки немовляти зустріли її переполошені й заплакані. І тут виявилося неймовірне. Просто незбагненне: мадам Жене з дитиною була відсутня аж… Аж три дні! Цілих— цілих три дні. Сімдесят дві години! Отакої! Час од часу не легше! Виявляється, всі ці три дні відсутності няньку з дитиною шукало чи не все місто. Шукала поліція, шукали численні добровольці. А парк оглянули чи не по дюйму, але ніяких слідів няньки з дитиною не знайшли. Батьки дитини не знали що й думати. І так тривало три дні. Цілих, цілих три дні! Сімдесят дві години, коли мадам Жене встигла побути в негаданій темноті не більше, як чверть години!

В жандармерії мадам Жене прискіпливо допитали: чим вона може пояснити свою триденну відсутність з чужою дитиною? Де вона була аж цілих— цілих три дні? Сімдесят дві години!

Мадам Жене якось оговтавшись, змогла членороздільно розповісти лише про СТРАШНУ ПІТЬМУ, що її і парк і вочевидь увесь білий світ негадано накрила. Але темрява тривала, на щастя, не більше чверті години — які три дні?

А виявилось, що таки три дні.

Гадали спеціалісти і так і сяк, але й досі вони нічого певного не можуть сказати про той випадок і хоч якось його пояснити. Ясно було — та й нині теж, — тільки одне: нянька з дитиною цілих три дні, що їй здалися чвертю години, була невідомо де. Виходить, що в абсолютній пітьмі, яка невідомо де взялася і яку ніхто крім неї не спостерігав… То виходить, абсолютна — чи яка там? — пітьма трималася в парку цілих три доби? У це ніхто не хотів вірити, але виходило, що так і було насправді.

Варто сказати, що таких випадків несподіваної появи абсолютної, непроникливої пітьми вже задокументовано кілька. Траплялися вони й до випадку з мадам Жене.

Так, наприклад, 7 березня 1911 року близько 16 годин містечко Луїсвілл (США, штат Кентуккі) теж «пірнуло» на дно абсолютно непроникливої пітьми, що протрималася там три години. Тоді в місті — в усьому місті з його інфраструктурою — не було жодної світлої цятки. Тисячі свідків описали це моторошне явище, гідне хіба що пера Данте, як він описував пекло. Жаль, що не можна було сфотографувати пітьму. І той факт теж досі лишився нерозгаданим.

Подібна пітьма якось накрила у 1904 році станцію метро в лондонському районі Уїмблдон, викликавши переполох не лише серед пасажирів, а й серед персоналу метрополітену.

Згодом на місці пригоди був проведений науковий експеримент. Але попри всі зусилля не вдалося змоделювати точно таку ж пітьму — учасники експерименту могли розпізнавати в мороці неясні силуети людей і предметів, бачили один одного — як і поїзд, що рухався в пітьмі. Тоді ж як та пітьма, що окутала Уїмблдон була АБСОЛЮТНИМ МОРОКОМ, у якому не видно було нічого. Жодного світлого промінчика, жодної іскорки чи неясного обрису — хоч в око стрель! Наче станцію з пасажирами залили чорною тушшю. Всі хто писав про це феноменальне, моторошне явище абсолютної пітьми, сходяться в одному:

«Відповіді на питання про природу цієї несподівано виниклої пітьми досі немає. Є такі, що стверджують. Думки різні: що це — справа рук сатани. Або навпаки — знак Божий. Існує і більш раціональна версія, але наука досі не в змозі пояснити цей загадковий феномен. Може бути, що ми маємо справу з порушенням цільності простору. Або з якоюсь взаємопроникливістю різних вимірів. А, може, цей феномен пов’язаний з коливанням електромагнітного поля Землі, коли видима частина спектра несподівано з якоїсь причини змінює частоту коливання і переходить в стан, який не в змозі зареєструвати людські органи почуттів. Хто знає?» — 3б. «100 великих таємниць».

Одне можна сказати (чи припустити з деякою часткою вірогідності): до появи Всесвіту була (але — де? Цього ніхто не знає) ось така абсолютна пітьма, коли не існувало жодного промінчика світла. Коли й самого світла ще не було в природі.

І такою вона буде, якщо у Всесвіті згаснуть всі сонця, зоряні сузір’я, галактики і взагалі, зникне випромінювання енергії. Ось тоді й з’явиться АБСОЛЮТНА ПІТЬМА. Чорне НІЩО. Це й буде кінцем світу. (Щоправда, із зникненням живих істот з їхніми органами зору цю пітьму нікому буде й сприймати).

І такий стан світу був до того, як з’явилося світло.

З давніх і вічних антагоністів — світло й пітьма — найважливішим і найвирішальнішим для створення світу є світло — основа основ не лише життя, а й самого існування Всесвіту.

І це світло може через п’ять мільярдів років зникнути.

І відразу ж тоді з’явиться…

Так, так, кінець світу. В образі АБСОЛЮТНОЇ ПІТЬМИ.

Якось серед ночі я проснувся від чийогось крику.

Стривоженого, зляканого.

Через мить, отямившись від сну, збагнув: закричала уві сні дружина.

Зазвичай, вона спить міцно й спокійно і сни рідко її турбують. А тут… Закричавши, дружина й проснулась — від свого крику.

— Заспокойся. Тобі щось недобре приснилося? — запитую.

— Недобре? — дружина сполошено дихала, наче все ще втікала від небезпеки. — Якби ж то… Мені приснився найстрашніший сон — звідколи себе пам’ятаю.

— Примарилось якесь… чудисько-страхопудало?

— Якби ж то! Але я бачила… бачила уві сні… ПІТЬМУ! Навіть було опинилася в ній. Наче в банці з тушшю — такою вона була густою і чорною. Як у розплавленій смолі. У сажі, зрештою.

— Чи й не дивина — пітьма! Ніч завжди темна, повна темряви — що ж тут дивного?

— Але я бачила не пітьму, а — ПІТЬМУ!!! — вигукувала дружина, все ще збуджено дихаючи. — Не звичайну темряву, а — непроникливу. Можна б сказати — абсолютну. Ту, якої ми не бачимо у природі. А я її бачила… Сниться, — це уві сні мені сниться, — що я проснулась від якоїсь незбагненної мені тривоги. З ляку-переляку. Бо потрапила до чогось такого, ще його й словами не передати. Розплющивши очі, жахнулась: я нічого не побачила. НІ-ЧО-ОГО-О!!! У кімнаті навколо мене була пітьма. Чорна-чорнюща — її чорноту навіть словами трудно передати. Глуха, абсолютна пітьма без жодної світлої цяточки. І вона була налаштована до мене вороже — як наче б жива істота. Це я відчула всіма фібрами своєї душі. А ще я відчувала… Що нічого немає у світі — крім цієї страшної пітьми, що вороже дихала до мене. Це так страшно — опинитися в абсолютній пітьмі, що я закричала. І… проснулася. Слава Богу, це був усього лише сон. Але й досі у мене по спині повзуть мурахи. Як згадаю ту глуху непроникливу чорноту, якої й уявити неможливо. Абсолютну чорноту. Невже така пітьма у світі є? Чи — може бути?

Я подумав, подумав і обережно висловив припущення:

— Тобі очевидно… очевидно приснилася та пітьма, яка накриє Землю, коли не буде Сонця. І взагалі — світу білого.

— Що ти говориш? — злякано дружина. — Хіба таке може бути?

— Яке — «таке»?

— Коли не буде Сонця…

Зізнаюсь, я чи не вперше — та ще серед ночі, уникнув на цю тему прямої відповіді.

— Звідки я… знаю.

— Сонце завжди буде, — сказала дружина впевнено і, заспокоївшись, миттєво заснула.

А я ще довго не міг заснути. Лежав і думав: невже й справді колись зникне наше рідне сонечко, а з ним і білий світ? І тоді Землю огорне ТАКА ПІТЬМА? Невже дружині приснилося те, що вже було — до виникнення Всесвіту? І те, що колись знову буде — як зникне Всесвіт?

І ще я думав тієї ночі: куди зникає світ… Ну, наприклад, для мертвого? Досить людині навіки заплющити очі, як її огортає пітьма (абсолютна!) і для неї вже нічого немає — ні світла, ні простору, ні часу, ні матерії, ні самого світу. (Якщо ж душа складається з атомів і відтак є незнищимою і вічною — це інша річ). То, може, світ білий — це не є реальність? Може світу білого насправді й немає? Може це — ілюзіон для наших очей та свідомості? Ірреальність? Мрія, що існує тільки для живих істот і зникає з їхнім кінцем, перетворюючись у те, ким воно і є насправді — у НІЩО? Чи не було так у світі й до появи людства в ньому? І буде так після завершення людством своєї місії?

Невже білий світ і простір та час у цьому світі існують лише доти, доки існує розумна свідомість, які це й сприймають?

Згадаймо: згасне електролампочка — тієї ж миті зникає світло.

Згасне розум (свідомість) — зникне світ. Але тільки для згасаючої свідомості, а для живого розуму він завжди існує. То що ж таке світ, як не пречудова омана, що її ми сприймаємо свідомістю та іншими органами відчуття — в тім числі й зоровими.

Виходить світ існує лише доти, доки існує свідомість, що його сприймає? А без неї все миттєво огортає вічна пітьма.

То може й справді білий світ — це всього лише те, що знаходиться в нашій свідомості, а поза нею його немає? А є лише велика, грандіозна ілюзія, мана, наслана свідомості, якої насправді немає і бути не може?

Чого свідомість не сприймає, те для неї й не існує. Тобто світ існує лише персонально для кожної свідомості, а з її зникненням він теж зникає, залишаючись лише у свідомості живих доти, доки вони живі. І той, хто дав нам зір — один з п’яти органів почуттів, очі для сприйняття світу — той дав нам і білий світ, якого поза зором та іншими органами почуттів і сприймання взагалі не існує? А є лише вона, абсолютна пітьма? І зовсім не страшна сама по собі, адже такою вона стає лише для тих істот, які мають свідомість та органи сприймання оточуючої дійсності. Без них пітьма є звичайною формою існування матерії — та й по тому.

У давніх іранців верховним божеством був Ахура Мазда — владика порядку і справедливості. (Буквальне значення — «Господь мудрий»). Видимим його виявленням, або «тілом» називають вогонь. А вогонь в свою чергу — це частина сонця. Чи сонце — частина вогню. Його виявом є світло, правда, добро, знання, святість і благодіяння. Він абсолютно чистий і справедливий. Місцем його перебування є надсвітова світлоносна сфера. Світ він творить зусиллям волі, або за допомогою мислі. Це він, Ахура Мазда, створив буття, оповив духовні форми плоттю, зарані визначив усі помисли, слова і діяння. Людина мусить вибирати добрі помисли, слова і справи і всі діяння, а, отже, підсилювати табір добра у його протиборстві з силами зла. (Ахури в ранній іранській міфології суть клас божественних створінь, що борються за людське суспільство проти хаосу, пітьми і зла).

Останніх очолює Анхро-Манью (Ангро-Майнью. Буквально «злий дух»). Це глава сил зла, тьми й смерті, вічний противник Ахура-Мазди. Він споконвічний, первісний і повністю зловорожий.

Ахуро-Мазда і Ангро-Майнью — дві основні протилежності буття.

Іранський пророк Заратуштра бачив їх у вічному протистоянні і зіткненні.

«Воістину, — говорить він, — є два початкові духи, близнюки, що славляться своєю протилежністю. В мислі, в слові, в дії — вони обидва, — добрий і злий… Коли ці два духи зіткнулися вперше, то вони створили буття і небуття і те, ще чекає врешті-решт тих, хто й йде шляхом олжі — це найгірше, а тих, хто йде шляхом добра, чекає найкраще. І ось із цих двох духів один, ще слідує лжі, вибрав зло, а другий — Дух Святіший, вбраний в найміцніший камінь (тобто небесну твердь), вибрав праведність, і хай це знають всі, хто буде постійно боготворити Ахура— Мазду праведними ділами».

Отож, царство Ахура-Мазди втілює собою позитивний бік буття, а царство Ангро-Манью — негативний. Перший перебуває в ніким не створеній стихії світла, а другий в споконвічному мороці. Перший — джерело добра і світла, другий — зла й пітьми. Другий це не лише тьма, а й також обман, зло, незнання.

Одне слово — вічна боротьба добра зі злом, світла з пітьмою, буття з небуттям, правди з неправдою.

Як вважає Заратуштра, довгий час ці краї були розділені великою пусткою і нічим не доторкувалися один з одним. Але створення Всесвіту привело їх до зіткнення і породило боротьбу між ними, що й нині не припиняється. Ось чому в нашому світі добро і зло, світло і пітьма виявилися перемішаними. А тому людина постійно перебуває в небезпеці бути зведеною зі шляху доброчинності.

І все ж Заратуштра переконаний, що Ангро-Мазда може взяти верх над чорним своїм супротивником лише за допомогою чистих, світлих сил і дякуючи участі людей, які повірять у Нього. Адже людина створена бути союзником Бога і трудитися разом з Ним для досягнення перемоги над злом. Людина йде одним шляхом з Богом, його справедливість діє на нас і спрямовує нас. А діючи таким чином, кожна людина не лише виявляє в міру своїх сил і можливостей допомогу богові світла, а й визначає свою майбутню долю. А вже в кінці світу відбудеться всезагальне воскресіння мертвих. Тоді праведні отримають тані-пасен — «майбутнє тіло» і їх — після Останнього Суду, — чекатиме блаженство. Нечестиві зникнуть назавжди з лиця землі. Демони пітьми будуть знищені в останній великій битві. А після смерті взагалі вже не буде, а буде вічно царство світла, добра й справедливості. Всі, хто вціліє, вип’є білого хаомі і стане безсмертним. Тоді люди будуть такими, як самі Безсмертні Святі — єдині в помислах, ніколи не старітимуть і не знатимуть хвороб і тліну, вони вічно радуватимуться в царстві Бога на землі.

Але це настане лише тоді, коли сили добра переможуть сили зла, а світло — пітьму.

Іранці — прихильники вчення Заратуштри, вогнепоклонники вірять, що так воно й буде. Повіримо разом з ними і ми. Хоча б у те, що сили світла врешті-решт — але за нашої дієвої допомоги, — переможуть сили мороку і на землі настане Світлий День Добра і Правди.

«Зорі і галактики — це сяючі розсипи в нічному небі, але ці розкішні брильянти складають всього лише незначну частку всієї матерії Космосу. Виявляється, у Всесвіті набагато більше матерії, яку ми не бачимо» — з астрономічного довідника.

Астрономи назвали невидиму матерію (або ще — невидиму речовину) — темною матерією. Екзотичною, як і антиматерію. Або ще — дивною матерією, незбагненною.

Якщо вірити астрономам, 90 відсотків — ба, навіть 99! — усієї маси Всесвіту не випромінює світло. Цей невидимий матеріал — темна матерія[14] — вважається тим гравітаційним клеєм, який не дає зорям, галактикам, що стрімко обертаються, як і самим галактичним скупченням, розлітатися в різні боки. Іншими словами, темна матерія зіграла вирішальну роль в тому, що Всесвіт сьогодні такий, який ми його знаємо.

Існування невидимої матерії (на прикладі сузір’я Волосся Вероніки) довів у 1933 році астроном Фріц Цвіккі з Каліфорнійського технологічного інституту. Спершу йому не дуже вірили, але коли в 1970-х роках з’явилися переконливі докази існування темної матерії, вона стала реальним фактом. Тоді й було доведено, що видима матерія зорі, світний газ — лише мала частинка загальної маси Всесвіту. Щоб здійснювати достатній вплив на зорі, темна матерія повинна по масі переважати видиму в 100 разів! Темна матерія формує зорі й галактики, тож і виходить, що Всесвіт, величезний Всесвіт з його мільярдами зірок і галактик — всього лише незначна частина матерії, що знаходиться навколо нас. Один з астрономів це пояснює так: якщо галактики — морська піна, то темна матерія — безберегий невидимий океан, у якому вона плаває.

Темна матерія на думку астрономів може мати в собі безліч незвичних і екзотичних субатомних часток, які мало чи зовсім не схожі на інші частинки — аксіони, скварки і фотіно, що їх ще по суті не відкрили, а лише передбачили експериментальним шляхом.

Під час Великого Вибуху вражаюча його енергія і створила дивні «темноматеріальні» частки. Справді, екзотичні. (Наприклад, той же аксіон — легший найменшої частинки електрона в 100 мільярдів разів!).

Нині вчені всього світу розробляють надчутливіші детектори, які допоможуть виявити невловимі ознаки темної матерії. Себто шукають речовину, яку неможливо побачити і яка насправді є — парадокс! (О, скільки їх у Всесвіті, парадоксів!)

Але це справа не проста, адже всі методи виявлення і вимірювання темної матерії є непрямими. Будучи переважаючою формою матерії, темна матерія робить глибокий вплив на минуле, сьогоднішнє і майбутнє Всесвіту. (Більш дивнішою за темну матерію може бути лише антиматерія — але це окрема тема).

Темна матерія це і є та АБСОЛЮТНА ПІТЬМА, що була до початку створення Всесвіту, що й сьогодні займає панівне становище у Всесвіті і буде — займе виключно панівне становище на всі сто відсотків! — і тоді, коли Всесвіт (і ми разом з ним) закінчимо свій шлях. Тоді зникне світло і тоді вона й стане єдиною матерією Всесвіту — до його нового народження. Сили притягання галактик та їхні скупчення показують, що в них таки існує невидима (темна) речовина, що називається ще скритою масою. Ніхто не знає з чого вона складається — недарма ж говориться: чим більше ми відкриваємо, тим менше… знаємо. Але те, чого ми ще не знаємо, нам незнайоме лише сьогодні. Поки що. Принаймні, будемо сподіватися, що поки що.

Можливо, саме тут і ховається відповідь на «вічне» запитання людства (принаймні, кращих його умів): що було спочатку (якщо був він — початок), до Великого Вибуху?

АБСОЛЮТНА ПІТЬМА.

Це є відповіддю і на наступне питання про досі незнайомий стан творення Всесвіту: звідки взялася сама мікро— мікроскопічна, фантастично потужна точка, з якої, методом розширення, розпухання і виник Всесвіт?

З АБСОЛЮТНОЇ ПІТЬМИ. Що є нічим (адже спершу не було, буцімто, нічого), фізичним (нам поки що незбагненним) станом Всесвіту. До Великого Вибуху. Як і на супутнє (може, й каверзне в устах вічних скептиків) запитання: А ЩО БУЛО ТОДІ, ЯК НІЧОГО НЕ БУЛО?

— Була АБСОЛЮТНА ПІТЬМА? Але це не відповідь, — скаже вам перший-ліпший скептик і, безперечно, матиме рацію. — З наукою вона, як кажуть, і близько не ночувала. Для науки потрібне не голослів’я, — була, мовляв, і це треба сприймати на віру, а — точні, перевірені факти, докази.

Теж резон. Та ще і який! Ось аргументація — вельми в’їдлива — одного з найбільш значних наукових опонентів теорії Великого Вибуху:

«Фізики оперують теорією «Великого Вибуху», за якою Всесвіт народився з Порожнечі. Це не витримує аніякої критики, адже не відповідає на питання звідки взялася сама Порожнеча? І це не питання народження простору і часу, як намагаються нам подати його вчені, а питання появи Сущого[15].

Вчені говорять, що на початку була Порожнеча, а з неї з’явився час і простір. Але Порожнеча така ж суща, адже існує без своєї альтернативи. Порожнеча — це посудина, яка має на увазі можливості свого наповнення. Тому Світ почався не з Порожнечі, яка матеріальна, а з того, що в принципі з’явилася альтернатива. Неіснуючому — Суще. Звідки, з чого взялося Суще? ЙОГО НЕ МІГ ПОРОДИТИ ТВОРЕЦЬ, АДЖЕ САМ ВІН Є СУЩИМ, ЙОГО НЕ МОГЛА ПОРОДИТИ ПОРОЖНЕЧА (тут і далі виділення моє — В. Ч.) по тій же причині. Третій варіант нам невідомий.

Питання «звідки все взялося?» — головне для всіх інших питань, в тім числі і другорядного питання про існування Вищого Розуму (а ось це і не є другорядним! — В. Ч.) та інших елементів Сущого. Уявіть на секунду, що нема ні Всесвіту, ні Бога (останнє уявити якраз і не виходить — В. Ч.), ні взагалі нічого. Абсолютно. І нема ніякого натяку, що Суще народиться. Це не вакуум, і не порожнеча — посудини вимагають свого наповнення. Це взагалі нічого. Повне Неіснування. Нема і в принципі бути не може ніякого поштовху, який би штовхнув Неіснуюче до появи Сущого — штовхати нема чого і нічим. І нікому. Учені відповідають, що Природа (Всесвіт) існувала вічно. Теологи і Церква стверджують абсолютно те ж саме, розуміючи під Природою Бога (одне іншому синонім). Що не робить честі ні релігії, ні науці, адже не відповідає на поставлене питання. «Вічний» — це відмахування. Це зізнання нездатності дати відповідь. Всі знають: нема нічого вічного, все Суще має свою історію, свій початок і це закон Сущого, однозначний і для Природи, і для Бога. Вічним може бути тільки несуще, неіснуюче — те, чого нема взагалі».

Але хто ж тоді встановлює закони для Природи і Бога, що є суть синоніми? Яка третя сила, у якої Бог чи не на побігеньках. В крайньому разі є її виконавцем. Виходить, для Бога— Творця встановлюються закони — невідомо ким. Надбогом чи що? Але так ми зайдемо дуже далеко. Далі вже не має сенсу ні цитувати, ні всерйоз такого опонента сприймати, адже і початок, і закони для всього сущого і несущого встановлює Він — далі величайте Його так, як кому більше подобається: Творець, Конструктор, Батько, Владар.

Звідки ж походить сам Бог — сіє нам, земним людям, які мають зовсім іншу природу, як Він, — не підвладне і недосяжне, хто б то не намагався стверджувати.

Але Він був, Він є і Він завжди буде. (Ще раз: називайте Його як хочете — хоч і Вищим Розумом Всесвіту). Це визнає навіть сам опонент гіпотези про Великий Вибух. Ось як закінчує він свою статтю — звідки й процитовано абзац, — про Великий Вибух і про Вищий Розум Всесвіту:

«Висновок такий, що Вищий Розум, як Дещо керуюче Всесвітом, безумовно, повинен існувати. В крайньому разі, у тім розумінні, що Він неуявно досконаліший і могутніший нас в силу Своєї більш довгої історії (та й не тільки в силу цього! — В. Ч.). Але признання цього — не факту, а все-таки припущення, — само собою означає, що між нами і Вищим Розумом лежить така прірва, яку не швидко ми зуміємо подолати і яка абсолютно означає байдужість Вищого Розуму до нашої долі».

А щодо «байдужості», то…

Вищий Розум — це і є Він, Бог— Творець. А Бог — це крім усього, ще й Батько. Отець небесний. А ми його діти. А батькові його діти завжди дорогі. Він любить нас, дітей своїх. Тож байдужим, як стверджує опонент, до нас Він бути не може.

Із Святого Письма:

«Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з нами! Вони будуть народом Його і Сам Бог буде з ними, і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре».

То де ж вона — «байдужість» Вищого Розуму до нашої долі?

Отже, повернемось до «вічного» питання: що було, як нічого не було?

А була… Була все та ж АБСОЛЮТНА ПІТЬМА. Або ще — ТЕМНА МАТЕРІЯ. А вона є постійним вічним станом Всесвіту — і тоді, коли він зникає, стискуючись в точку, і тоді коли в тій пітьмі він починає вибухати з точки і вкотре народжуватися — силою Великого Вибуху[16].

Всесвіт є незбагненною темною матерією. Сиріч АБСОЛІЛНЮТНОЮ, ПІТЬМОЮ, що є для нього животворною. І такою, що його утримує, зберігає і коли надійде час, народжує — після загибелі. Можливо, саме АБСОЛЮТНА ПІТЬМА, як вічний фізичний стан Всесвіту і породжує Всесвіт. Цього ми просто ще не знаємо. Але ми вже знаємо, що темної матерії у Всесвіті 90, ба, навіть, 99 відсотків усієї його речовини. Це в темній матерії, у вічній пітьмі, як запевняють передання різних народів, коли ще на світі не було нічого — як не було й самого світу, а була пітьма, носився дух Божий. У Святому Письмі про це прямо сказано: у темряві над безоднею Дух Божий носився.

А темна матерія для Нього, що для нас яскраве світло.

Бог створив небо з нічого, з темної матерії, що є і початком, і вічним станом Всесвіту — з волі його Творця.

Можливо, вам відомий інший варіант? Науково аргументований?

А щодо діянь Творця, то людям сьогодні не під силу збагнути і розікласти по поличках Його діяння.

І сьогодні, і завжди.

І через тисячо-тисячоліття і, можливо, й через мільйоноліття.

Бо Він — Бог, сутність нам незбагненна, адже ми всього лише люди, нащадки Адама і Єви. І діти Його. А дітям Батька не дано збагнути. І цим все сказано.

Р.S. До нашої теми.

У різних виданнях вже не одне десятиліття кочує красива легенда — про те, що таке зло, холод, світло, пітьма? Згадаємо її і ми. Буцімто професор в якомусь університеті задав своїм студентам «підступне» запитання: «Все, що існує, створене Богом?» Студенти притихли, вловивши в тоні пана професора якусь каверзу. Чи й пастку. І лише один юнак ствердно відповів: так, все, що існує, створене Богом. Пан професор, який відзначався безбожництвом, єхидненько так запитує: «Якщо Бог створив, як ви стверджуєте, все, то виходить, що Бог створив і зло? Адже воно існує. Отже, кимось створене. То виходить, Бог — є зло?» Професор був задоволений, що «спіймав» студентів і взяв над ними гору. Але той юнак раптом запитує: «Пане професоре, а холод існує?..» Не відчуваючи пастки, пан професор відповів ствердно. Але юнак раптом на своєму затявся: «Холод насправді не існує. Бо те, що ми вважаємо холодом, насправді є відсутністю тепла. Абсолютний нуль — 460 градусів по Фаренгейту — є повною відсутністю тепла. Матерія стає інертною і не здатною реагувати при цій температурі. Тому холоду, як такого не існує. Просто людство створило це слово, аби пояснити те, що ми відчуваємо при відсутності тепла». Пан професор тільки й устиг набрати повітря в легені, але студент встиг його випередити: «Пане професоре, а темрява існує?» — Так, існує, — відповів професор не задумуючись. — І темрява не існує, — гнув своє підступний студент. — Бо насправді темрява є відсутність світла — всього лише. А тому ми можемо вивчити світло, але аж ніяк не темряву. Використовуючи призму, можемо розкласти світло на кольори і вивчити різні довжини хвиль кожного з них. Але як виміряти темряву? Просто промінь світла може освітити темряву — та й по тому. Але він нам не підкаже, що таке темрява. Як і не підкаже: наскільки той чи той предмет темніший за інший такий же предмет. Виходить, вимірюється лише, яка кількість світла там присутня. Виходить, термін «темрява» — це всього лише термін, що використовується для того, аби пояснити факт відсутності світла». Відчувши, що він програє — і де цей каверзний і підступний студент взявся? — пан професор розгубився. Але студент, не давши йому бодай хвильку подумати, запитав його: «Ось тепер, я хочу почути від вас: чи існує зло?» — На жаль, так, — відповів професор вже впевненіше. — Я гадаю, що не треба наводити тут приклади зла, адже воно трапляється у світі постійно. На жаль, на жаль… — А я певний, що зло не існує, — відповів студент, переходячи в наступ на пана професора. — Бо як його фізично виміряти? Воно навіть не існує для нього самого. Зло є всього лише відсутність Бога. А тому воно схоже на темряву і холод, теж створений людьми термін, аби описати відсутність Бога. Отже, Бог не створював зло. Бо зло не є віра чи любов, які існують як світло й тепло. Зло, ще раз наголошую, це відсутність у серці людини Божественної любові. Тож воно схоже на холод, що настає коли немає тепла, або як темрява, що настає, коли немає світла… Ім’я професора не збереглося.

Ім’я ж студента буцімто було Альберт Ейнштейн.

СКАЗАННЯ ПРО ЖОВТОГО КАРЛИКА

Імперія Сонця. «Я б землю покинув і в небо злітав…». Воно вже пройшло половину свого шляху. Терем Божий, з якого дивляться на нас очі янголів. Ярило їде… Б’є родюча ярість. Амон— Ра в золотій священній барці. Радість народів і страх тьми. Тіаунака — «діти Сонця». Засновник «сонячної науки». Грецьке слово «геліос». Сім кобилиць по крутих небесах тягнуть свою колісницю. Кам’яні баби були колись людьми? Молодик на ймення Наркіс глянув на Сонце. І звуться вони поетично: сонцевики.

Ми молимось Сонцю,

Безсмертному Світлу,

Чиї коні швидкі.

«Авеста», священна книга давніх іранців.

«Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко».

З українських співанок.

«Нам здаються дитячими ті вислови, що зустрічаються у «Ведах»: «Чи зійде сонце? Чи повернеться зоря, наш давній благодійник? Чи візьме гору божество світла над темними силами ночі?» І коли нарешті сходило сонце, вражений глядач задавав собі запитання: «Яким способом, ледве народившись, воно стає таким могутнім, що подібно Геркулесу, ще в колисці здобуває перемогу над чудовиськом ночі? Як іде воно по небу? Чому нема пилу на його дорозі? Чому не скочується вниз зі свого небесного шляху?»

О. М. Афанасьєв.

ШОСТА ЗІРКА КАССІОПЕЇ

… Здається, я тоді вже не спав.

Чи — додивлявся ранкові сни— марення, золоті й чарівні, як казка.

Швидше, і те, і те: і спав, і мовби вже не спав — ліньки-дрімки ще солодко зліплювали мої повіки в напівсні, в напівдрімоті, нереальній, чарівній, яка буває лише в дитинстві, коли ти, безгрішний і безжурний, не обтяжений пошуками сенсу життя та свого місця в ньому, спиш, набігавшись за довгий день, спиш без задніх, як у нас казали, ніг, а вранці ще і ще розкошуєш у золотому сні…

І тут щось доторкнулося до мого личка — метеликом на нього ніби опустилося тріпотливим. Було воно тепле, навдивовиж ніжне й ласкаве. І, як мені здалося, золотисто— пухнастеньким… Наче… наче зайчик — легкий і невагомий…

Я млосно потягнувся, заінтригований, що ж то присіло мені на личко, розплющив одне очко — то й справді був зайчик— побігайчик.

Тільки сонячний.

Яскраво— жовтий, із золотистим відтінком. І прилинув він до мене через шибку нашого віконця та й заходився лоскотати мені щоки, ніс, очі. Теплий, ніжний, ласкавий. Справді, якийсь мовби аж пухнастенький. Наче сама світла радість, наче саме щастя — я до того навіть не знав, що воно таке — щастя. А втім, хто з дорослих знає, що таке щастя, невловиме і загадкове, а я ж був усього лише маленьким сільським хлопчиком.

У нашій хатці господарювала пресвітла золота сонячність (у шибку було видно край вранішнього блакитного неба), було напрочуд світло, радісно і я, наче той розквітлий сонях, повернув голову до вікна. До нього, до сонечка, що вітаючи мене, зі своїх високих небес прислало мені своє золоте проміння…

— Валіку, пора вставати, — весело гомоніла, заходячи до хати бабуся Зіна. — Вставай, вставай, лежебочко, вже сонечко встало. У віконце зазирає та дивується: чого це наш Валько досі на боковеньці?

Мені тоді ще й п’яти рочків не було і я тільки-но почав для себе відкривати той світ, у який прийшов. Світ, у якому владарювало сонце в піднебессі.

Я схопився. На відчуваючи нічого під ногами, наче полетів у двір. І в першу мить аж зажмурився. Наш двір був повен світла, до країв залитий сонячною повінню — теплою, ніжною, ласкавою. А на воротах у червоних чобіточках зі шпорами стояв наш когут. Змахуючи крилами та витягуючи шию, голосисто співав. Мабуть, теж вітав прихід сонця. І я ладен був разом з ним закукурікати. Від повноти дива, що білий світ, виявляється, такий чарівний. І над селом, але так виходило, що в першу чергу над нашим двором, висіло ранкове сонечко, молоде і гарне, як умите, висіло в ореолі золотистого проміння і наче посміхалося до мене.

Я простягнув до нього руки, відчуваючи на них і на своєму личку і в усьому своєму єстві, сонячне літепло.

Мружачись, підстрибом побіг двором. Щось вигукував — у захопленні, що білий світ такий чарівний. І було мені в океані сонця легко і радісно. А попереду був такий довгий-довгий сонячний день. Той день, що його бабуся Зіна називала віком.

— Бабусю, — вигукував я, — а де сонце в небі взялося?

— Отакої! Звідки я знаю? — але трохи подумавши, бабуся таки зважилася на відповідь: — Де взялося, питаєш? Зійшло. Встало вранці й зійшло, даруючи нам білий день.

— А сонце завжди-завжди буде сходити?

— Завжди-завжди, — підтвердила бабуся. — Бо як же нам без сонечка.

І далі бабуся сказала те, ще я при нагоді повторюю й досі:

— Хоч увечері день і не кінчається, але вранці він зі сходом сонця завжди починається…

Звідтоді всі мої дні хоч і не кінчаються увечері, але неодмінно вранці зі сходом сонця починаються. Заново, але наче вперше. Хіба я тоді, хлопчик з далекої, останньої перед страшною війною весни, залитий сонячним світлом у дворі хати, яка невдовзі буде корчитись і гоготіти в пекельному полум’ї, купаючись у сонці, відкриваючи для себе світ білий і своє місце у ньому, хіба тоді міг подумати — бодай подумати! — що сонце коли-небудь помре?

Постаріє й помре, відживши своє.

«Альфа Центавра — наша найближча сусідка в космічному просторі за межами Сонячної системи і одна з найяскравіших зірок Південної півкулі — насправді є системою, що складається з трьох зірок. Дві великі зірки А і В, обертаються одна навколо іншої за 80 років — за середньої відстані між ними близько 20 астрономічних одиниць (астрономічна одиниця — а. о. — є середня відстань між Сонцем і Землею), третій член системи — зірка С, що знаходиться від нас на відстані 10 000 а. о., обертається навколо пари AB за період близько мільйона років. Кожна із зірок А і В могла б мати планети, зірка С — не могла б.

Гіпотетичний мислячий насельник таких планет, глянувши на своє нічне небо, побачив би такі ж сузір’я, як і ті, що їх ми звикли бачити з Землі: Велику Ведмедицю, Оріон і решту. Але було б і досить значне доповнення. Замість п’яти яскравих зірок в сузір’ї Кассіопеї він побачив би шість. Шостою і найяскравішою (нульової візуальної зоряної величини), що продовжувала зигзагоподібний малюнок із зірок ще на один крок, було б наше Сонце.

Наш гіпотетичний мислячий спостерігач не зміг би загледіти нічого видатного, властивого саме цій яскравій зірці: вона б мала вигляд приблизно такий же, як багато інших зірок у полі його зору. У нього не було б способу виявити, що ця зірка володіє планетою, яка обертається навколо неї і несе на собі життя». — Стефан Доул, автор книги «Планети для людей».

На півночі острова Великобританія та на прилеглих островах (Гебридські, Оркнейські, Шотландські) розташувалася Шотландія (адміністративно-політична частина Великобританії) — країна королів і поетів, балад, пісень і повстань за незалежність, країна Роберта Брюса, Якова I і, звичайно ж, Роберта Бернса, Вальтера Скотта, Роберта Луїса Стівенсона і багатьох-багатьох інших.

В Південній Шотландії, в родовому маєтку «Притулок у долині» довгий час жив і похований там Джеймс Клерк Максвелл.

Творець теорії електромагнітного поля (він передбачив існування електромагнітних хвиль і висунув ідею електромагнітної природи світла), першого статистичного закону — закону розприділення молекул за швидкостями, що названий його іменем.

Виникнувши, електромагнітне поле (Максвелл першим увів цей термін — поле) поширюється в просторі зі швидкістю світла — 300 000 км/с, займаючи все більший і більший об’єм. Максвелл стверджував: хвилі світла мають ту ж природу, що й хвилі, які виникають навколо дроту, в якому є перемінний струм. Вони відрізняються один від одного лише довжиною.

Дуже короткі хвилі і є видиме світло.

Іншими словами — НАШ БІЛИЙ СВІТ.

Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю: Чому я не сокіл, чому не літаю? Чому мені, Боже, ти крилець не дав? Я б землю покинув і в небо злітав…

Вже не одне покоління українців співає цю щемку, що душу реве, популярну у всі часи пісню Михайла Петренка — недарма вона сприймається як народна. А втілена в ній віковічна мрія людства — полинути в небо. Якщо й не завоювати його, щоліття та ліття ще залишатиметься нездійсненним, то бодай побувати в ньому, небі, не кажучи вже про Сонячну систему, яку ми все ще не знаємо. Безкрилій людині (крилатій лише в мріях) споконвіку здавалося, що саме там, «далеко за хмарами», як співається в пісні «Дивлюсь я на небо…», «подалі від світу» є справедлива і добра доля, щастя— талан, тож там можна «ласки у сонця, у зірок прохать і в світі їх яснім себе показать». Бо ж вірилось — «далеке є небо — моя сторона».

Вірилось, не підозрюючи, що в імперії Сонця свої закони, категоричні й імперативні, які нам належить беззастережно виконувати. І жити лише підкоряючись їм. Та ще владиці неба і світу білого, адже його місце перебування в небі, владарювання теж є імперативним. Вірячи про щастя небесне, земні люди не підозрювали, що в неба свої біди, значніші од земних і що саме звідти колись можуть прийти на землю… непереливки. М’яко кажучи.

За тлумачним словником рідної мови — «небо — видимий над поверхнею землі повітряний простір у формі купола». А ще, «за релігійними уявленнями — це місце перебування богів, янголів, святих, потойбічний світ, рай». (Може тому воно віками й вабило та вабить людей? Бо кому не хотілося б пожити в раю, якого на землі, на жаль, не було, немає і не буде. Чи ми його самі не здатні створити?).

Наші предки вірили, що там, на небі — вічне царство, адже з неба падає сонячне проміння, звідти сяють місяць і зорі та ллється цілющий дощ. Ще арійці були певні, що небо — батько, а земля — мати. Тож небо, як чоловіча плідна сила, проливає на землю своє тепле проміння та благодатний дощ, що є родючим сім’ям, а земля приймає весняну теплоту і дощову вологу в своє лоно і тільки тоді вагітніє і дає плід.

Головним небесним світилом є Сонце — цар і бог неба, владар усього сущого в небі і на землі. І взагалі, у світі білому. Тут, повторюємо, у всіх думка одна: Сонце, що дарує нам світло[17] й тепло, а значить і саме життя. Бо коли Сонця ще не було, то не було й неба ясного і самого світла, а виходить, і самого життя.

Уявляється Сонце то вогняною неопалимою купиною, то жарким огнищем, завдяки якому засвічується день, то відблиском лика Божого, через що воно таке яскраве; то великим колесом або кругом і тоді його можна дістати навіть руками — це як світило опускається за пруг; то пресвітлим оком Божим (так пояснюють всевидіння Боже).

В Україні здавна вважали, що земля стоїть непорушно, рухається лише сонце. У полудень воно трохи передихне у високості, а вже тоді починає спускатися з неба, надвечір іде на відпочинок, спить, а вранці знову встає. Чому воно таке осяйне та гарне? Та тому, розповідають, ще колись на сході жила одна красуня, панночка вроди незвичайної. Тільки-но бувало зійде сонечко, а панночка його і вмиє, гарненько витре найчистішим вишиваним рушником з червоними півнями — як мати дитину свою. Ось чому сонце раніше — покіль його вмивала та панночка — світило яскравіше. Де поділася та красуня, панночка незвичайна, яка вмивала сонце і вишиваним рушником з червонястими півнями личко йому витирала, того ніхто не відає… Але звідтоді сонце — як панночка зникла, — стало жовтіше і не таке вже осяйне — хоча все ще гоже та красне.

У деяких місцевостях України сонце уявлялося у вигляді пригожого чоловіка з осяйним лицем, проміння з якого освітлює цілий світ (він, буцімто, має сім’ю — місяць та зорі). Той красень— чоловік хоч і живе як проста людина (навіть викрадає собі жінок), але небом ходить велично, вбраний у шати, сповнені світла й тепла. (Буває, правда, хмуриться, ніби аж супиться, але здебільшого любо й привітно посміхається і своєю посмішкою радує-звеселяє світ білий і людей у ньому. А вранці осміхається як лялечка— дитина, любо на нього й дивитися).

А втім, за деякими українськими переданнями (як і за литовськими теж) Сонце — «божа дочка», є жоною Місяця, а зорі — то їхні дітки. У яскраво— багряному диску сонця, що сходить, бачили цнотливу чистоту богині, що з’являється на небі; у вінці її сяють пурпурові зорі. Проте для більшості наших предків сонце було не простим чоловіком, а — богом. Тож в Україні воно обожнюється з давніх— давен, ще з часів руських і зветься «святим та праведним», «ликом Божим».

«Сонце постійно здійснює свої обороти: осяваючи землю вдень, залишає її вночі в мороці; зігріваючи весною і літом, залишає її у владі холоду в осінні і зимові місяці. «Де ж буває воно вночі? — питала себе прадавня людина, — куди ховається його цілюще проміння в зимову половину року?» Фантазія творить для цього священне житло, де це божество успокоюється після денних трудів і де ховає свою благодійну силу взимку. За загальнослов’янськими переданнями… світило дня, красне сонце проживає на сході — в країні вічного літа і родючості, звідти розноситься весною сім’я по всій землі; там здіймається його золотий палац, звідти виїжджає воно вранці на своїй світлоносній колісниці, що запряжена білими вогнедишними кіньми і здійснює свій звичний шлях небесним зводом. Подібно грекам, серби уявляли сонце молодим і вродливим юнаком; за їхніми сказаннями, цар-Сонце[18] в сонячному царстві, сидить на золототканному, пурпуровому престолі, а біля нього стоять дві діви — Зоря Вранішня і Зоря Вечірня, сім суддів (планет) і сім вісників, що літають небом в образі «зірок із хвостами», тут же лисий дядько його — старий Місяць. В інших казках Цар-Сонце володіє дванадцятьма царствами (дванадцять місяців), сам він живе в сонці, а сини його у зорях; усім їм слугують сонцеві діви, умивають їх, прибирають і співають їм пісні… Сонцеві діви умивають сонце, розчісують його золоті кудрі (проміння), тобто розганяють хмари і ллють дощ, вони чистять лик денного світила, дають йому ясність…» — О. М. Афанасьєв.

Ще первісні люди були певні, що морок і холод ворожі божеству світла й тепла, а тому вони витвори іншої сили — нечистої, злої і руйнівної… Жахалися. А раптом благородне світило дня навіки загине і ніколи більше не осяє землю і небо?

Сонце в той же час є карателем усякого зла, нечистої сили мороку і холоду, а потім і морального зла — неправди й безчестя. Згубний вплив спеки — це гнів роздратованого божества, що карає смертних вогнедишними стрілами — палаючим промінням.

… І співали-щебетали діти (ще й за мого дитинства): «Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко…»

Воно й виглядало. І гарно тоді ставало на землі, сонячно і щасно, а білий день був чарівним і очі радувалися сонцю, брату свому.

І лячно й подумати, що в майбутньому (на щастя, такому далекому-предалекому, що й уявити його не під силу), сонце, цар і бог наш ясноликий, колись не вигляне у віконечко. Добрим та ласкавим. А вигляне таким лютим, страшним і всеспопеляючим, що відразу ж тоді світу білому надійде край…

Коли ти молодий і попереду в тебе роки та роки, десятиріччя, що складаються з весен і літечок, коли ти ще не віриш у конечність буття (смерть завжди поруч, адже там і там помирають люди, але ти чужі смерті всерйоз не сприймаєш, бо ти сам собі здаєшся вічним — «То інші помирають, а я не можу померти» — так думає кожен, хто молодий), то життя тоді здається міцним, вічним, таким, що сприймається само по собі.

Але вже в другій половині другої половини свого перебування у світі білому, ти починаєш розуміти: ти такий же смертний як і всі в роду Хомо сапієнса і що життя на планеті Земля надто і надто вразливо-тендітне.

Справді— бо. Досить зникнути кисневі і через якусь там хвилину-півтори, максимум через дві все буде скінчено.

Раз і назавжди.

Без води можна протриматися якийсь тиждень і — все.

Більше, але теж не довго — без їжі.

А ось без Сонця життя взагалі неможливе.

Без Сонця, його світла й тепла, воно не може навіть зародитися й виникнути. Без Сонця — вічна (уявити неможливо) пітьма, лютий холод у тій пітьмі. То яке життя без Сонця.

Лише тоді починаєш розуміти, що основою основ життя на Землі є Сонце. І життя, і самого світу білого.

У давніх слов’ян не було астрономів з телескопами під обсерваторними баштами, астрофізиків, спеціалістів з фізики Сонця, але слов’яни — від князя й до останнього смерда — розуміли: Сонце означає життя й благополуччя роду людського. І взагалі, сущого на землі. А князі Ігор та Олег вважали себе онуками бога Сонця. Варто згадати, що нащадками Дажбога, себто Сонця автор «Слова о полку Ігоревім» величав староукраїнський народ.

В апокрифі ХII ст. «Ходіння Богородиці по муках» серед інших слов’янських богів згадується і бог Сонце. Більше того, в одному з давніх міфів розповідається, що слов’яни походять від Сонця.

Обожнювали сонце і в народній поезії:

Ой піду я темним лугом, оре милий своїм плугом, Чужа мила поганяє, І к сонечку промовляє: «Поможи, боже, чоловіку, Щоб так орав поколь віку».

Слов’яни-язичники не уявляли сонце без коня — воно їздило або верхи, або колісницею, запряженою трійкою баских скакунів.

Рік тоді поділявся на три частини: весну, літо, зиму (сіяння, збирання, підготовка до весняних робіт), тож і сонце уявлялося триєдиним, немовби трьома істотами, що сполучені між собою єдністю дій. Триєдиність небесного світила уособлювали боги Купало, Ярило, Дажбог. Ярило вважався богом весняного сонця…

В українській мові ярий — те саме, що яскравий (сонце яре), яскраво зелений (яра рута, згадаймо яру пшеницю — ярина — та інші зернові й технічні культури, що дають урожай в рік посіву), світлий, білий, прозорий (яра свічка, ярий мед). А ще ярий — який виражає сильний гнів, лютий (ярився, як лев), ярість — те що й лютість (яра помста), палкий, пристрасний («Ярим словом серце гріє» — І. Франко), надмірний у своєму вияві, дуже сильний — про явища природи, ярі дощі тощо.

Яритися — випромінювати яскраве світло (яріє біле полум’я), яскраво зеленіє (яриться на луках зелена трава)…

З цього гнізда слів — вельми колоритних і симпатичних, справді яскраво— ярих — і ймення слов’янського божества Ярила, покровителя рослинного світу, природи. По весні природа яріє, виділяється яскравими барвами, зеленіє тощо. Зображувався вродливим юнаком в білому вбранні на білому коні з віночком весняних квітів на голові. В лівій руці він неодмінно тримає колоски. Слов’яни вважали: де пройде Ярило — там буде добрий урожай, на кого він подивиться — у того в серці спалахне любов.

По весні слов’яни— русичі справляли «ярилки», ярі свята на честь Ярила.

Ярило їде… Б’є родюча ярість. Ярило їде! Квіти розбуялись, Ясніють скелі — зроду не сміялись! І нароста блакить — на ярус ярус… М. Чхан.

Збираючись на «ярилки» по весні край села чи міста, на луках, серед природи, русичі зодягалися у все краще і йшли влаштовувати гулянки з піснями і танцями, що тривали всю ніч, на узвишшях горіли яскраві — ярі! — багаття…

Коли це було? Тисячу і більше літ тому на Русі нашій, яку нині прийнято називати Давньою… Давно вже немає Русі, а є Україна, християнська держава, чий бог Ісус Христос. Але й сьогодні, як пишуться ці рядки — весна 2007 року — язичники України (уціліли вони, уціліли попри всі гоніння й нині поклоняються давньоруським, ще слов’янським богам і божествам, а верховним своїм богом вважають Дажбога), — так ось язичники відзначають 22 травня Ярилин день, або День сонця, танцюють на луках побіля річок, хороводи водять, співають, стрибають через жаркі — ярі! — огнища, як то й робили тисячу літ тому їхні далекі прапращури— русичі й слов’яни. На таких «ярилках» і нині відбувається обряд постригання хлопчиків і спалення на кострищах пучків їхнього волосся — на знак того, що вони від матері (жіночий початок) переходять під покровительство батьків і чоловічого божества Ярила. В ці дні печуть смачні пиріжки і залюбки п’ють «золоте» пиво, славлячи бога весни, молодого Ярила, адже й сьогодні де він пройде по весні, там яріє природа і сонце в небі теж яріє, стає ще яскравішим, ще прекраснішим…

Якщо Ярило вважався богом весняного сонця, то Купала — літнього, Світовид — осіннього. Слов’яни уявляли сонце як живу істоту. Вона прокидається, встає, сідає, виходить, сходить, піднімається, опускається, ховається за хмари, але неодмінно зігріває світ білий. А часом і добряче його пече! Але ображатися на нього не слід, сонце є сонце, хоч воно і покарає спекою, але ж і приласкає лагідністю своєю. Навіть за первіснообщинного часу слов’яни знали, що Сонце — основа основ життя на землі і всього роду людського.

Обожнюючи сонце, наші предки зверталися до нього як до джерела родючості землі, творця врожаю і всього сущого, до того, хто дарує людям світло й тепло, хто радує їхні очі. У народних піснях до Сонця зверталися як до живої істоти: «Обігрій нас, красне сонечко!». Сонце уявляли й у вигляді вогняного колеса, що котиться небом, тож по весні, на Масляну, закликаючи весняне сонце, возили на санях тичку з надітим на неї колесом — символом сонця. Потім його обкладали соломою й підпалювали. І в самому Дажбогові втілювалися вічні і добрі властивості сонця — його тепло, світло, з ним пов’язувалися непорушність круговороту в природі та забезпечення життєвого благополуччя людей. «Слово «краса» спочатку означало світло («красне сонце»), — зазначає російський історик і фольклорист, — а вже потім отримало те естетичне значення, яке ми тепер з ним поєднуємо, адже для дитинного народу не було в природі нічого прекраснішого за денне світило, що дає всьому життя і кольори. Тому казкова царівна Сонце завжди виступає в переданнях ненаглядною красунею, яку не описати».

Порівняння з сонцем у Давній Русі було виявом всенародної найвищої шани за видатні заслуги. Згадаймо, великого київського князя Володимира русичі називали Красним Сонцем.

За народною уявою сонце вранці народжується чудесною дитиною, а під вечір опускається в океан немічним дідом. Щоб вранці знову відродитися дитиною[19]… В цьому вічному народженні, старінні і знову відродженні молодим і бачився вічний плин життя…

Не випадково арабський письменник X ст. аль-Масуді називав слов’ян— язичників «сонцепоклонниками». Сонцем вони часто скріплювали клятви, мирні угоди, красному сонечку були присвячені найголовніші, найпоетичніші народні свята — Івана Купала (на це свято, були певні русичі, сонце виїжджає на небо в золотій колісниці), Коляди. Ще й вважалося, що весняне сонце приносить молодість.

Слов’яни також вважали сонце «царем неба», який «обходить» землю і під ранок з’являться на сході.

Божественна сила сонця відчувається у заклинаннях типу «Щоб ти не діждався сонечка праведного побачити!»; «Сонце б тебе спалило!». Поминали його і в клятвах. Згадаймо хоча б Тараса Шевченка — «На вічну пам’ять Котляревському»:

Будеш, батьку, панувати. Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!

В українській поезії і прозі, в думах та легендах сонце — ніжний ліричний персонаж, оберіг і талісман, коли саму землю вважали сонце— ликою. А вже кохану (коханого) з давніх-давен ласкаво і з любов’ю називали сонцем, сонечком… Співали: «Нема мого миленького, Нема мого сонця, Ні з ким мені розмовляти, Сидя у віконця…».

Чи у Павла Грабовського:

Позирав щораз в віконце, Чи не трапиться вона, Його щастя, його сонце, Його зіронька ясна…

(А втім, об’єктивності ради «сонечко» в людей буває й дещо іншого штибу. Одна моя знайома любить говорити про свого чоловіка: «Він у мене як ясне сонечко…». «Такий гарний та ласкавий?» — запитують її. «Та ні, з’являється додому лише вранці…»).

А втім, нема в Україні такого творця, який би не присвятив денному світилу найпоетичніші свої рядки, тож і цитувати тут можна безмежно.

Адже тисячу разів була права Ярославна, коли, простягаючи руки де світила в небі, в Путивлі рано на валу з мукою та любов’ю промовляла:

«Сонце світле, три світле! Для всіх ти тепле і красне єси. Чому ж, сонце-господарю, Простерло проміння гаряче своє На воїнів милого мого У полі безводному, Спрагою їм муки посушило, Тугою сагайдаки склепило!» Переклад М. Рильського.

Поклоніння сонцю і різним його божественним втіленням було притаманне язичницьким релігіям чи не всіх народів світу. Ще на зорі людства, навіть не знаючи фізичної будови світила, починаючи чи не з первіснообщинних, з доісторичних часів люди розуміли, що сонце — це життя. А, отже, й бог. У давніх греків, наприклад, богом сонця був Геліос (пізніше його ототожнили з Аполлоном). За міфами Геліос щоранку на сході виїжджає на небо четвериком вогнедишних коней, на вечір спускається в океан на заході. (В римській міфології Геліоса ототожнювали з богом сонця Солемем).

Ймення Геліос походить від грецьк. Helios — Сонце. Звідси й геліогеофізика, вчення про вплив змін у фізичному стані Сонця (сонячної активності); геліобоніти — організми, пристосовані до життя в умовах сонячного освітлення; геліобіологія — розділ біофізики, що вивчає вплив змін активності Сонця та життєдіяльності організмів; геліотерапія — сонцелікування, та ряд інших елів з грецьким словом геліос.

Дві західнонімецькі автоматичні міжпланетні станції запущені до Сонця з метою вивчення навколосонячного космічного простору мали ймення «Геліос».

В країні кельтів сонце обожнювали і його появу після найдовшої ночі 25 грудня святкували кілька днів — як нове народження світила.

Сонце обожнюється і в скандинавській міфології — його персоніфікацією є Соль. В римській міфології бог Сонце теж Соль, його культ в основному був поширений серед селян, чиї урожаї в першу чергу залежали від небесного світила. В образі бога Соля поєднувалися релігійне філософське вчення про Сонце як верховного бога і уява про Сонце як охоронця справедливості, та пропаганда ідей особливої близькості до Сонця імператорів, які зображувалися в сонячній короні — як і Сонце, імператори теж йменувалися «непереможними».

Один з головних індоіранських богів Мітра, чий культ (як і релігія, названа мітраїзмом) був поширений в Малій Азії і у всій Римській імперії, в давнину теж вшановувався як бог денного світила.

В індійській міфології бог Сонця — Сурья. До нього найчастіше зверталися з молитвами, прохаючи здоров’я, багатства, квітучого життя. Як і грецький Геліос, Сурья молодим юнаком роз’їжджав по небу в золотій колісниці — в образі всевидячого небесного ока.

Сім кобилиць По крутих небесах Тягнуть твою колісницю, Полум’яноволосий, ти пітьму спалюєш радісно і легко, і все дихає, бачить тебе і чує. До світла — до тебе всі пориваються… О славний Сурья, Наш Сонцебог, Той, хто бачить далеко!..

У деяких стародавніх країнах сонце було не просто богом — верховним, єдиним справжнім богом.

У шумерів бог неба (як і саме небо) називався Ану (Ан) — він і сидів на небесному троні, як втілення самого сонця. Тим більше, в одному з міфів сказано, що на своєму небі «Ан сяяв», він був верховним богом, шумерським Всевишнім. Але створила небо «Наму — праматір, прародителька всіх великих богів вона створювачка». Вона й створила небо та землю, була уособленням всього первісного, початкового.

У прадавніх корейців існував культ Сонця (власне, Жінки-Сонця), хоч він і не був ідолопоклонницьким.

У ньому — модель загальних космогонічних уявлень давніх корейців про народження і поглинання сонця. Міф про Жінку-Сонце колись був популярним і в Японії, Китаї та в інших країнах Далекого Сходу. У давніх єгиптян богом сонця був Ра. (А втім, сонячний диск спершу з’явився на голові в «божественного сокола» бога Гора).

За єгипетською міфологією Сонце протягом дня постійно змінюється, тож вранішнє сонце єгиптяни називали Хепрі — як запорука існування життя. Вечірнє сонце звалося Атум. А ось денне, «зріле» йменувалося Ра.

Бог сонця Амон-Ра в короні з великим диском у золотій священній барці (плоскодонне річкове судно без палуби) здійснює свій вічний шлях по небу.

Центром культу Ра було місто Іуну (по-грецьки Геліополь, Сонцеград). В давньоєгипетській міфології існує сюжет про юність і старіння Ра — сезонні зміни в природі. Весною багато вологи і ласкаве сонце сприяє росту рослин, Але вже влітку воно стає спекотним, висушує посіви, викликає стурбованість, відчай і гнів людей. За це людей карає гнівне Око Ра, що є втіленням пекучого сонця. (Між іншим, за цим міфом пояснюється «поганою поведінкою людей, які проклинають сонце». Тоді ж як насправді ці прокльони призводять до засухи).

Зберігаючи усталений порядок у світобудові, Ра щоранку випливає на небі і сідає на золотий трон. Яскраво сяє в його короні Око, освітлюючи небо, проганяючи демонів. Завершуючи подорож, Ра знову відправляється в підземний світ вічного мороку, а на землі панує ніч. Сонячний диск йменувався ще Атоном, тож бог Ра здобув друге ім’я — Атон-Ра. Він і став єдиним — справжнім — богом у Давньому Єгипті за царювання Аменхотепа ІV, єгипетського фараона з 1419 р. до н. е. Серед сонцепоклонників та релігійних реформаторів всіх часів і народів він один такий — унікальний і досі ще загадковий, а його реформи все ще викликають інтерес. Це він, заборонивши культ фіванського бога, Амона-Ра, проголосив державною релігією культ Атона-Ра, бога-сонця, нарікши його «царюючим фараоном». Звідтоді, за царювання Аменхотепа бог-сонце зображувався не в образі людини, хоч і з головою сокола, як раніше, а у вигляді кола, від якого вниз спускається багато променів з кистями людських рук на кінцях. Так за Аменхотепа зображувалося сонце — єдиний бог Єгипту. Сам фараон навіть власне ім’я змінив — замість Аменхотеп — «Амон задоволений», став йменуватися Ехнатоном, тобто «Корисний Атону». Ще й оголосив себе пророком сонця, проповідником нової, істинної релігії, її верховним жерцем. Для нього сонце — Атон-Ра — було істинним богом, володарем і творцем всього сущого на землі.

Фараон склав навіть гімн Атону-Сонцю:

Розкішна твоя з’ява на обрії, Втілений Атон, життєтворець! На небосхилі вічному сяючи, Нелічені землі опромінюєш своєю красою, Над усіма краями Величний, прекрасний, сяєш високо, Промінням обнявши рубежі створених тобою земель. Ти далеко, але проміння твоє тут, на землі, На лицях людей твоє світло, але твоє наближення втаємничене…

Для Аменхотепа-Ехнатона Сонце-Атон — універсальний світовий бог, творець усіх земель і світів. Атон втілюється в сонячному диску, хоч сутність його прихована від людини. Без сонця, співається в гімні Ехнатона, життя завмирає, а при його з’яві вранці — оживає. І в цьому суть його всемогутності.

Коли зникнеш, залишивши західний небозвід, Суцільною тьмою, як смертю охоплена земля. Очі не бачать очей, В спочивальнях сплять, з головою закутавшись, люди…

За відсутністю сонця вивільнюються всі ворожі сили. Але творча спромога Атона не знає кордонів. Все підвладне Атону — від величних явищ світобудови до непомітного у побуті.

Життям зобов’язаний тобі, зароджений в жінці плід, В жили вливаєш ти кров, Животвориш в материнській утробі маля, В череві лежачого, ти насичуєш його. Здібністю дихати ти наділяєш творіння свої… Навіть пташаті в шкаралупі дихання даруєш… Нема ліку різним творінням твоїм. Різноманітність їх втаємничена від очей людини. Ти — єдиний творець, рівного нема божества!

За Ехнатоном Атон перебуває вічно. Він єдиний живий творець Всесвіту, люблячий Отець землі, рослин, тварин, людей.

В єдності своїй нероздільний, ти створив… Все, ще ступає ногою по тверді земній, Все, що на крилах ширяє в піднебессі. В Палестині, Сирії, в Нубії золотоносній, в Єгипті Тобою призначено кожному смертному місце його…

Бог-сонце Атон охоплює своєю любов’ю не лише єгиптян, що їх попередники фараона— реформатора вважали справжніми людьми (решту величали «синами диявола»), а всі землі і всі племена.

Кожне око зирить на тебе, Зверхній Атон, з висоти освячуючий землю. Але пізнав тебе і збагнув лиш Ехнатон, твій коханий син. У свої божеські наміри ти посвячуєш його, Відкриваєш йому свою міць…

Ніхто в світі людей ні до того, ні пізніше з такою пристрастю, побожною святістю не обожнював наше світило, як фараон Ехнатон!

А втім, світило нашого життя і тоді, й тепер справді заслуговує аби його боготворили — все інше — суєта суєт і марнославство.

Ехнатон помре несподівано, ще молодим, при загадкових обставинах нерозгаданих і досі. Накладе він головою не виключено за свою любов до сонця Атона і намагання зробити його єдиним державним богом країни.

Посеред високогірного плато (північно-східні області Південної Америки) в кінці II тисячоліття до н. е. виникла цивілізація туаунако, названа так по імені свого священного центру.

Здіймався в місті Туаунако величний палац Каласасайя, що займав площу в 17 500 квадратних метрів!

Це був головний храм Сонця в Туаунако, якому туанако поклонялися як верховному божеству. А в північно-західній частині міста знаходився ще один, теж величний пам’ятник — Ворота Сонця. Верхню частину споруди прикрашав барельєф, в центрі якого була людська фігура. Фігура, як фігура і нічого дивного не було б, якби вона не нагадувала космонавта — сучасного при тому! — в скафандрі! З її голови розходилися сонячні промені. А ще на барельєфі Воріт Сонця були зображені прадавні календарі — сонячні і місячні, надзвичайно точні, що й досі викликають подив: як первісні, по-суті люди, могли складати їх з такою точністю? І це — не маючи астрономічних приладів.

Тіаунако називали себе «дітьми Сонця» і цим було багато сказано.

Навіть на сьогодні.

Між їхнім містом і озером Тітікака[20] існував у племен культовий зв’язок. Згідно легенди, Сонцю так сподобалось це озеро, що світило поселило в ньому своїх дітей — сина і дочку, а вже від них пішли всі чоловіки й жінки на землі.

В часи Імперії Великого Інки мешканцям під страхом смерті заборонялося навіть наближатися до священного озера. В день весняного рівнодення сам Великий Інка підпливав на очеретяному човні до центрального острова. Там на палях встановлювалося шатро для «сина Сонця». Великий Інка залишався в шатрі цілу добу, бесідуючи — так вважалося, — з повелителем інків, божественним Сонцем, і ніхто в цей час не смів навіть глянути в бік шатра, щоб не осліпнути від нестерпного сяйва, що відображало в дзеркалі води Сонце. І тільки після такої «бесіди» Великого Інки із самим Сонцем — про що вони «бесідували» — загадка, — інки могли ще рік спокійно жити, будучи впевненими, що божество Сонце їх і далі буде захищати і леліяти…

Гм, непогана віра.

Сонячна система складається із зорі Сонце, дев’яти планет (Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон — останній, щоправда, нині астрономи намагаються понизити у статусі, із повнометражної планети хочуть оголосити його «малою планетою», чи не супутником на кшталт нашого Місяця) та їхніх супутників (вже відкрито 101!), тисячі астероїдів, сотень комет, мільярдів метеоритних тіл, міжпланетного газу та пилу. І все це чимале господарство утримує величезна сила тяжіння Сонця і змушує його обертатися навколо нього — справді, чи не небесний бог наше Сонце! Імператор в своїй імперії!

Наше Сонце астрономи називають енергетичною станцією Сонячної системи. І це, звичайно ж так, адже Сонце виробляє величезну кількість тепла і світла — основу життя на Землі. Без його життєдайного тепла і світла планета Земля носилася б у вічному мороці крижаною брилою і ніяке життя на ній не було б можливим. І хай у масштабах Всесвіту Сонце як зірка не таке вже й велике і не таке потужне, як інші зірки— гіганти, що бувають більшими за наше світило у 20 і 30 разів, але ж воно — єдине у Всесвіті, що дарує нам життя. Принаймні, з відомих на сьогодні зірок.

Головна його книга, книга багатолітніх роздумів і досліджень з геліобіології, науки про нерозривний зв’язок Життя і Сонця — «Земне ехо сонячних бур» вийде вже по смерті її автора А. П. Чижевського, але саме йому судитиметься стати засновником «сонячної науки».

«Життя на землі зобов’язане головним чином сонячному промінню» — такий лейтмотив цієї унікальної праці і це, звісно, так. Творець геліобіології називав себе сином Космосу (товаришем, братом), заявляючи: «Ми діти Космосу…»

Сонце для нього важило більше, аніж просто рядова зірка Всесвіту. Для нього воно було альфою і омегою всього сущого на Землі і це він постійно і невтомно підкреслював, наголошував, переконував… Променева енергія та інші випромінювання денного світила обумовили не лише життєві ритми Землі, але й історичні цикли (це він довів на основі численних історичних фактів, біографій відомих діячів з різних галузей). Всю повноту космопричетності (а ми, земляни, всі причетні до Космосу) засновник геобіології висловив у поетичних (він був ще й поетом) рядках поезії «Сонце», що її подаємо скорочено і в прозаїчному переказі:

Препишне, державне Світило, Я пізнаю в тобі товариша-близнюка; В чиїх вогненних грудях немає смертного кінця, Як у безмежжі, так і в тому, що буде і що було. В неліченій пітьмі часів ти гармонійно сходило З рисами суворого родимого лиця, І печального мене, земного пришельця, Обняла радісно, творча сила… …І я воскрес, співав. О, в цьому липкому мороці, Під поглядом вічності радій, сонцепоклонник, Припливши до знехтуваної Праматері Землі.

Завершується знаменита книга рядком-нагадуванням про те, що «чим ближче до Сонця, тим ближче до істини».

Вікова народна мудрість, етична мораль з давніх— давен закликають шанобливо ставитись до Сонця — гріх превеликий його ганити, паплюжити, кара небесна (і людська теж) чекає на таких святотатців! Недарма ж ще в давні часи було створено легенду на тему, що буває з тими невігласами, які не шанують Сонце.

В українських степах ще й досі де-де стоять т. зв. кам’яні баби, стародавні статуї, що ставилися в кочових народів на могилах і були пов’язані з культом предків.

Так ось за українськими переданнями кам’яні баби буцімто були колись людьми. Та не якимись там, а — велетнями. Кажуть, то був превеликий народ і жив він ще до створення сонця. Звичайно ж, у пітьмі, що тоді була не тільки вночі, а й удень. (А втім, що таке день, ті люди не знали, бо його тоді не було).

А живучи в мороці, люди якось до нього звикли. Та так, що коли послав Господь сонце, стали ходити на могили і плювати на сонце яснеє. Що з них, людей пітьми, візьмеш! Хоч і велетні, а ума в них було небагато. Господь розгнівався і прокляв їх. З того часу вони почали зменшуватися, зменшуватися та й закам’яніли…

— Ось так буде з кожним, хто не шанує сонце, — додавав оповідач[21].

Існує й інший варіант цієї пригоди. Кам’яні баби були колись живими. Якось влітку жінки жали в степу хліб, а якраз у той день мінялося (???) сонце. І дуже довго мінялося, тож перебило жінкам роботу — показалося уже перед самим вечором. Жінки й давай на нього плювати та лаяти його: «Через тебе ми стільки часу втеряли!..»

От за те вони посліпли й покам’яніли…

«Якщо в тебе запитано буде: що корисніше, Сонце чи Місяць? — наставляв ще Козьма Прутков у своєму дусі й стилі, — відповідай: Місяць. Адже Сонце світить удень, коли й без того світло, а Місяць — уночі».

Отож, Сонце, «яке світить удень, коли й без нього світло». Для нас воно ніжне сонечко, любе— миле, гарне— чарівне, у вчених — найближча до Землі зоря. Себто розжарена плазмова куля, центральне тіло Сонячної системи, всього лише жовтий карлик спектрального класу G2[22].

Відстань до Сонця з Землі змінюється від 147,1 млн. км (січень) до 152,1 млн. км (липень), становить в середньому 149,6 млн. км (заокруглюючи, кажуть — 150 млн. км). Радіус Сонця (воно бачиться нам завбільшки з ситечко) у 109 разів більший за радіус Землі.

Обертається навколо власної осі. Є основним джерелом тепла і світла для Землі, забезпечує погодні і кліматичні процеси, життєдіяльність тварин і рослин…

Ну і так далі — різних даних з життя нашого жовтого карлика, званого богом, набереться пребагацько — чи не на добру книгу!

Жовтий… гм-гм… карлик.

Це в науковців-сонцевиків (астрофізики, які займаються дослідженням Сонця і проблем, пов’язаних з його вивченням, звуться так поетично, сонцевики, на відміну від зірковиків, себто астрофізиків, які займаються зорями), а ось у решти землян Сонце — бог.

Як подумаєш то й справедливо.

ГНІВ НЕМЕЗІДИ: І ЗОРІ ПАДАТИМУТЬ З НЕБА, І НЕБО ЗГОРНЕТЬСЯ, ЯК СУВІЙ

Що кричала автору його читачка пані Євгенія. Про загиблі зорі, світло од яких все ще летить до Землі. Гігантський ядерний казан над нашими головами. І з’явилася зірка-«гостя». Як живуть і помирають зірки. «Корови Гаурі». «Страшний суд», або Пророцтво Ісуса Христа про кінець світу. «На щастя у нас ще є приблизно 5 мільярдів років до того, як це станеться». Червоні гіганти і білі карлики. Всесвітнє пекло. Горітимуть гори і доли. А потім настане вічна зима і чорне небо з тліючою жаринкою карлика…

«Рано чи пізно Сонце повинне вичерпати своє паливо, а тому настане день, коли воно помре. Що поробиш, всьому хорошому рано чи пізно надходить край. На щастя, у нас ще є приблизно 5 мільярді років до того, як це станеться…»

Стівен П. Маран

Якось російський президент В. В. Путін відвідав Калугу, батьківщину К. Ціолковського, вченого і винахідника у галузі авіації і динаміки ракет. Там відбувався міжнародний космічний симпозіум. І там В. В. вперше у своєму житті почув про те, що, виявляється, наше Сонце — кінечне. Що воно згасне приблизно через 5 мільярдів років. Це так вразило російського президента, що на прес-конференції він скрутно зітхнув:

— Виявляється, наше Сонце не вічне. Це вельми сумно…

— … І ви, шановний літераторе, мовби ж твереза, врівноважена і розсудлива людина, не здатна на різні там епатажні штучки та вибрики, виявляється, вірите??? Теж вірите??? Кому? Отим… псевдонауковим байкам? Про кінець світу? Та скільки ми вже наслухалися цих фантазій про кінці світу, га? Що ось-ось, тоді то й тоді неодмінно будуть… Га? Тепер і ви підпряглися до тієї кампанії, що проти нашого сонечка. Буцімто наше Сонце — НАШЕ СОНЦЕ!!! — колись, не проти ночі будь сказано, помре???

Так обурюючись, запально вигукувала одна мила жіночка (щоправда, надто емоційно— вразлива) на ймення Євгенія, моя читачка на літературному вечорі, коли я розповідав про свою нову роботу над книгою «Феномен Фенікса, або Спогад про майбутнє» — про те, що Сонце — НАШЕ СОНЦЕ! — конечне.

— Вірите, що воно… воно помре? Залишивши нас, дітей своїх, у вічній пітьмі? У лютому мороці лютого космічного холоду? Ба, навіть спаливши-спопеливши Землю нашу перед своєю загибеллю? На прощання влаштувавши нам грандіозний кінець світу — Апокаліпсис чи що? Вірите? Що воно, Сонце — НАШЕ СОНЦЕ — конечне??? Себто смертне, як і кожен з нас у роду людському? Має обмежений у часі вік? Вип’є до дна свою смертну чашу? Те Сонце, що є творцем життя на Землі? Всього в ньому сущого? Його колискою? Його по-суті ненькою рідненькою? Та як це мати… рідна мати може повбивати дітей своїх? У прощальному пекельному вогні їх живцем попалити? — Всі в залі мовчали і я теж. Пані Євгенія вигукувала в розпачі, у відчаї, як начеб трагедія із Сонцем мала відбутися вже завтра. — Невже воно стане убивцею всього живого і світу білого теж? Наше рідне сонце— сонечко, чиїми дітьми ми є? Тіпун вам на язик, шановний авторе!!!

І був рік 2006-й, вересень місяць, золотий вересень у Києві, літературний вечір. І я розповідав як у мене написався «Феномен Фенікса…»

— Ви так і не відповіли мені, шановний літераторе… Ви й справді вірите??? Що Сонце — НАШЕ СОНЦЕ!!! — творець життя на Землі і нас самих, стане нашим убивцею??? — вигукувала на вже згадуваному літературному вечорі пані Євгенія, моя читачка, коли мова зайшла про «Феномен Фенікса…»

Набравшись терпіння я обережно, аби й геть не вбити вражену, проте далеку від фізики та астрономії жіночку (іноді мені здається, що то ж Параска з мого дитинства далекого, котра більш як піввіку тому кричала, що не вірить у каміння, яке падає з неба, — вона, вона, Парасочка, тільки вже доросла, ба, навіть постаріла).

Зірки смертні. На жаль. Вони колись народжуються і колись помирають. Як і всі, хто належить до роду простих смертних. Себто як ми. Тільки вік у нас і в Сонця неспівставимо різний.

Але як і наше життя, так і його, сонцеве, кінчається тим же: смертною годинонькою.

Телескоп «Хаббл», піднятий на сотні кілометрів над поверхнею Землі, де вже немає атмосферних перешкод, «надивився» у Космосі зірок, тамтешніх сонць. І молодих та юних (чи й зовсім дітей), котрі або вже народилися, або ще тільки-но народжуються, як і старих, які вже помирають, оточені — після прощального вибуху, — хмарами газу та пилу і плазми. Будемо сподіватися, що з них колись народяться нові зірки. Тим паче «Хаббл» зафіксував і народження нових зірок з протоплазми. Як і тих, які вже віджили своє. Вони вже — маленькі— маленькі світила. Ні на що вже не придатні — колишні сонця Космосу. Згасаючі. Конаючі. А відтак — і жалісливі. На жаль їм уже нічим не можна зарадити, порятувати їх.

Знімки загиблих і конаючих зірок космічний телескоп «Хаббл» передає на Землю і їх показують по телебаченню (програма Дискавері) — гірко і страшно дивитися на їхнє прощальне блимання…

Пані Євгенія потяглася рукою до ока — змахнула там якусь краплю вологи і далі наша бесіда вже відбувалася спокійніше.

— До речі, світло від Сонця до Землі йде 8 хвилин. Тож ми бачимо наше світило таким, яким воно було… так— так, 8 хвилин тому. Взагалі ж, коли ми дивимося на космічні об’єкти, то бачимо не теперішнє, а — минуле. Часом і далеке— предалеке. Тому не можна дізнатися точно, який вигляд має космічний об’єкт саме зараз, сію мить. Ось вам цитата з астрономічного довідника: «Цілком можливо і навіть дуже вірогідно, що деякі великі зорі з далеких галактик, які ми бачимо в небі, насправді більше вже не існують. Річ у тім, що «тривалість життя» деяких великих зірок — тільки 10-20 мільйонів років (радіймо, що наше Сонце рекордсмен по довголіттю і має вік у 10-12 мільярдів років! — В. Ч.). І якщо вони перебувають у галактиці, яка знаходиться від нас за 50 мільйонів світлових років, швидше всього, те, що ми бачимо — вже тільки спогад про ці далекі зірки. Вони більше не осявають свою галактику: вони мертві…»

Туманність Андромеди — найвіддаленіший об’єкт, який можна бачити в небі Землі неозброєним оком. Світло, що його ми сприймаємо зором, залишило Андромеду 2 мільйони років тому, і якщо з якогось незбагненого лиха ця галактика зникла, наступні 2 мільйони років люди на Землі навіть не дізнаються про це — адже все так же будуть бачити світло цієї галактики, що залишило її 2 мільйони років тому. Ще один приклад, що його люблять наводити астрономи: «Якщо ми пошлемо спалах світла в напрямі до якої— небудь найвіддаленішої галактики, то воно туди йтиме 10-14 мільярдів років — на такій віддалі знаходяться далекі галактики. Але за прогнозами вчених приблизно через 5-6 мільярдів років у Сонця вичерпається паливо — запас водню та гелію. «Роздувшись» до неймовірних розмірів, Сонце знищить життя на Землі. А тому послане нами світло стане безнадійною спробою сповістити кого-небудь про існування нашої цивілізації — дивного спалаху життя в холодних просторах Космосу». Сонце загине, Земля й життя на ній з білим світом теж, а до далекої Галактики все ще 5-6 мільярдів років линутиме й линутиме послане нами світло, і гіпотетичні інопланетяни — якщо вони там є, — дивлячись на світло, думатимуть, що життя в нашій Сонячній системі на нашій планеті є. А його вже тоді не буде. Як і самої Сонячної системи, і Землі в ній…

Що ж… Мусимо змиритися. З тим, що творець життя на Землі, якому альтернативи немає і бути не може, врешті-решт виявиться — такі суворі й невмолимі закони Всесвіту і його Творця, — виявиться ще й убивцею. Все того ж життя. І станеться це лише через…

А втім, через який час — трохи далі. Всьому своя черга, і в нашій розповіді теж.

… Коли Улугбеку блискавичним ударом кривої широколезої шаблі, вже трохи щербатої від людських кісток, відсікали мудру голову його, він встиг у воді арику, над яким його було поставлено на коліна, побачити зорю…

І вона осяяла його душу своїм світлом, ту душу, що через мить, полишивши тіло, відлетіла у потойбіччя, де люду вже більше, як у білому світі Землі…

Улугбек був третім у світі астрономом (першими, принаймні, відомими з історії, були китайці Хсі та Хо, яких обезголовили у 2137 році до н. е.), котрого стратили[23].

А ще Улугбек був першим у світі астрономом, який крім усього ще був і монархом (ханом).

Улугбек Мухаммед Тарагай, узбецький астроном і математик, внук Тімура (Тамерлана), середньоазійського державного діяча і полководця, у 1409 році його проголосили володарем Самарканду, а з 1447 року, після смерті батька Шахруха — главою династії Тімридів.

У Самарканді Улугбек створив вищу школу (медресе), збудував астрономічну обсерваторію, що своїми розмірами і обладнанням перевершила всі до того відомі обсерваторії Сходу. Він був ученим — від Бога, — а злий фатум визначив йому ханську посаду, що й погубила його. Улугбек склав «Нові Гураганські таблиці», що крім викладу теоретичної астрономії містили каталог 1018 зір, визначених з великою для того часу точністю. Автор праць з історії, поезії.

Йому ближчим було зоряне небо, аніж земля, на якій він жив.

Його зрадив рідний син, забагнувши влади. Улугбек прохав рідне чадо, що, закусивши вудила, рвалося до трону, дозволити йому тихо та мирно займатися улюбленою справою — вивченням зоряного неба.

Не дозволили…

Нукери (у них була фетива, що дозволяла вбивство старого діда) схопили під чинарою правителя, якому ще вчора в ноги кланялися та

навперебій клялися у вірності, зв’язали його і потягли жертву до арика. Там поставили вченого на коліна. Старий астроном хотів було звести голову до неба, щоб востаннє подивитися на любі його серцю зорі, але не зміг. І тоді небо саме прийшло до нього, пославши йому на прощання зорю.

Старий астроном, стоячи на колінах із схиленою головою побачив її внизу, у воді арика…

Кров бризнула в арик, а голова відлетіла далі…

З-за пазухи вченого випали книги, з якими він збирався працювати в тіні чинари…

І що з того, що вони його обезголовили, а обсерваторію зруйнували із затятістю неуків— фанатиків. (Фанатики — завжди неуки). Що з того, як правим був і залишився Алішер Навої:

«Султан Улугбек, потомок хана Тімура був царем, подібного якому світ ще не знав. Всі його родаки пішли в небуття. Хто про них згадає в наш час? Але він, Улугбек, протягнув руку до наук і домігся багато чого. Перед його очима небо стало близьким і опустилося вниз».

… Минуть роки, багато-багато років спливе у безвість. І ось почала всім здаватися історія про те, як ханові-астроному відрубали голову всього лише красивою легендою. Та коли вже в XX столітті відкрили гробницю Улугбека, то голова його лежала у нього на грудях. Виходить, таки її відрубали.

Є красиве повір’я в Україні про те, що зорі — це діти сонця. Уособлюються в образі маленьких хлопчиків. Створені богом для освітлення землі в нічний час. І звичайно ж для краси, бо немає нічого красивішого вночі, як сяючі зорі вгорі…

В інших повітах існували перекази, що зорі — це янголи, які сидять на сходинках неба із запаленими свічками в руках. Ще десь — що то грішні душі, поставлені Богом спокутувати гріхи свої; чи що то душі померлих людей, які відзначалися за життя свого добротою та безгрішністю, або ж дітки, які померли маленькими і не встигли за свого короткого життя нагрішити.

Зорі пов’язані з людиною. Кажуть, як хтось народжується, Бог запалює в небі його свічку у вигляді нової зорі. Так і вважається: скільки душ живе на землі, стільки й зірок горить у небі. Якщо людина веде доброчинне життя, її свіча-зоря горить на небі ясним, чистим світлом, а коли вона веде негоже життя, то й свіча-зоря її горить тьмяно, слабко… А ось падучі (летючі) зорі означають, що хтось помер. Загледівши таку зірку, треба перехреститися і вимовити «амінь». Ще десь певні, ще падучі зорі — то чорти, які хочуть уподібнитись до добрих янголів. От вони перевтілюються на зірки і вилазять на небо, щоб «світити світу». Янголи їх скидають з неба.

В інших краях певні, що то — змії летючі.

Комети, кажуть, теж зірки, тільки хвостаті. І з’являються вони на небі за велінням Божим для спонукання людей до каяття. Комета червоного кольору віщує війну, білого — мор чи голод. За народними віруваннями комета може підпалити землю, перекинути земну кулю, а впавши і зовсім покрити її. Або ж комета — то найстарша відьма, що ходить небом з дійницею в руках і керує земними відьмами…

Зоря вважалася найпрекраснішою богинею Русі. За віруванням наших предків вона рано— вранці відмикала ключем небесні ворота й випускала Сонце в небо. Сонце наздоганяло красуню, дівчину Зорю, що втікала і ставала криницею. На землю тоді падала «свята роса», яка і запліднювала землю. Бджоли, п’ючи духмяну росу, приносили солодкий мед. Так народжувалося диво з див — життя, тож Зоря була символом животворної й родючої природи[24].

Зоряницею звалася ранкова зоря, світанок.

Вважалося, як уже мовилося, що коли хто народжувався, одночасно з ним з’являлася й нова зоря. Звідси й вислів: народився під щасливою зорею[25]. Кожен вірив у свою щасливу зорю. Про таких щасливців і везунів казали, що вони зорі з неба дістають. А ще в давнину люди вірили: кожному дню і ночі передує зоря — ранкова чи вечірня. Тобто дві сестри, які служать Сонцю. А ще вечірньою зорею (і відповідно — ранковою) в Україні називали Венеру — найяскравішу з усіх планет.

Із зорею порівнювали дівчат. Співали:

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Чи у В. Сосюри: «Під беретом, ніжним, як пушинка, сині очі зорями цвітуть». Чи пестливе звертання до дівчини у Т. Шевченка: «Серце моє, зоре моя. Де це ти зоріла?»

Зорі й далекі людині, адже розташовані (за винятком Сонця) у бозна яких космічних далях, і в той же час вони близькі, адже щоночі так рясно висипають над головою!

Під зорями планети Земля народжуються, живуть і помирають люди. Під зорями живемо й ми і житимемо — покіль білий світ існуватиме і в його космічних далях мільярдами сяятимуть зірки…

З офіційних джерел.

Зорі, зірки — небесні світила, які є джерелом променевої енергії, що створюється в їхніх надрах і випромінюється в космічний простір. Зорі складаються з сильно нагрітого іонізованого газу, стиснутого спільним гравітаційним тяжінням. При заглибленні у надра зірок тиск, густина і температура газу зростають; в центрі зірки температура досягає 15-20 мільйонів градусів. Джерелом енергії є: на ранніх стадіях еволюції — тепло, що виділяється при стискуванні, на пізніших — ядерні реакції перетворення легких хімічних елементів на важчі (в основному водню на гелій). Основні спостережувані характеристики зірок — видимий блиск, колір і спектр. З них виводять зоряну величину, світність зорі, температуру її фотосфери та радіус. Видимий блиск залежить від відстані між нею та спостерігачем. Температуру зовнішніх шарів зірки визначають за її кольором: червоні зірки мають 2000-3000 градусів, жовті — 6000-7000, білі — 12000, голубі — 25000 градусів. Знаючи світність і температуру, обчислюють радіус зірки. Основні типи зірок за розмірами — гіганти і карлики (до останніх належить і Сонце). Детальніша класифікація враховує не тільки розміри, а й світність. Введено класи світності: I — надгіганти, II — яскраві гіганти, III — гіганти, IV — субгіганти, V — карлики, VI — субкарлики, VII — білі карлики.

На зоряній карті (чи в каталозі) завжди зазначається зоряна величина кожної зірки, себто певний рівень яскравості (чи блиску).

Першим всі видимі нам зірки на шість класів розподілив давньогрецький вчений Гіппарх: яскраві, менш яскраві і т. д. по зменшенню яскравості. Найяскравішим зорям він присвоїв зоряну величину рівну 1 (або — перша зоряна величина), наступній за ним по яскравості — рівну 2, і т. д. аж до найтемніших зірок шостої зоряної величини.

Але для най-найяскравіших зірок величину визначили сучасні астрономи, тож кілька зірок мають нульову зоряну величину.

Гіппарх не присвоїв клас зоряної величини тим зорям, яких він простим оком не бачив. А їх, не видимих неозброєним оком — мільйони. Астрономи присвоїли їм великі числа: 7-8 для зірок, які можна легко побачити в бінокль і 10-11 для зірок, які видимі в телескоп. Для найменших зірок, що їх можна побачити в обсерваторії, присвоєно клас 21. І навіть 30-31 для най— найменших об’єктів, зображення яких отримали з допомогою телескопа «Хаббл».

Яскравим зіркам в сузір’ї присвоюється яка— небудь грецька буква. Найяскравішу зірку будь-якого сузір’я називають «альфа» (перша буква грецького алфавіту), другу за яскравістю називають «бета» (друга буква грецького алфавіту) і так аж до «омеги», двадцять четвертої і останньої букви. (Наприклад, Сиріус, найяскравішу зірку на нічному небі, яка знаходиться в сузір’ї Великого Пса називають Альфа Великого Пса)[26].

Неозброєним оком на всій небесній сфері видно близько 6000 зір, у потужні телескопи видно більш слабкіші зірки — їх мільярди.

Фон зірок, що спостерігається з поверхні Землі, не абсолютно чорний, а слабо світиться. Близько двох відсотків цього свічення припадає на світила, видимі неозброєним оком; близько двадцяти — на світила, видимі лише в телескоп і на зодіакальне світло, решта — свічення атмосфери Землі внаслідок атомних процесів, що відбуваються у верхніх шарах атмосфери, і розсіяне сонячне світло.

Німецький філософ і природознавець Іммануїл Кант ще в ранніх своїх працях висунув гіпотезу, яка утверджувала ідею розвитку Всесвіту — про закономірне виникнення Сонячної системи з газової туманності, про те, що зорі у світовому просторі розподілені не рівномірно, а зібрані в «зоряні острови» — галактики.

Головне населення нашої Галактики — зорі. У них і зосереджено до 95 відсотків всієї речовини, що спостерігається у природі.

Астрономи пишуть: зорі бувають різні. Серед них є карлики и гіганти, «є світильники величезної потужності, а є такі джерела світла, що ледве світяться», є спокійні і стабільні, а є такі, що бурхливо змінюються і об’єкти, що вибухають. Наше Сонце, наприклад, на даному етапі свого життя — зоря спокійна і вельми середня за своїми характеристиками. Зорі не залишаються незмінними, у них своє життя, правда, досить довге. Вони народжуються, живуть і помирають. Ці процеси відбуваються в галактиці безперервно — і в наш час теж, тому серед зірок є старі і молоді об’єкти, і є середовище, з якого вони народжуються, і залишки після їхньої загибелі. Зустрічаються зорі одинокі (як наше Сонце), але частіше вони складають групи. Пара зірок, пов’язана силами тяжіння і яка обертається навколо спільного центру — це подвійна зоря. Бувають і більш складніші, кратні системи — до шести пов’язаних тяжінням зірок.

Отож, наше Сонце — типова зоря головної послідовності, спектрального класу G2, але має одну нетипову особливість. Вона одинока зоря (хоч і з планетною системою, із своїм сімейством), а таких, запевняють космологи, в нашій Галактиці меншість. Здебільшого зорі існують парами, або й навіть утворюють кратні системи. Вони бувають одинакові за розмірами, а бувають… Найяскравіша зоря нашого нічного неба Сиріус має свого супутника білого карлика Сиріус В. Оскільки він менший за головну зірку, астрономи його жартома називають Щеням. Взагалі, на небі багато гарних подвійних зірок, що їх видно навіть у невеликий телескоп. Це хоча б В Лебедя Альбірес — оранжева і голуба, А Гончих Псів Серце Карла — жовта і фіолетова, А Скорпіона Антарес — червоний гігант і сліпуча голуба зоря, розміром менша за наше Сонце. Подвійна зоря — Є Ліри (до речі, кожний її компонент є в свою чергу подвійною зорею). А ось А Близнюків Кастор являє собою систему аж із шести зірок. Як правило, число зірок в складних системах — парне, це зоряні пари, що обертаються навколо спільного центра ваги.

І тільки наше Сонце — зоря— одиночка, самотня. Була б у неї пара, себто ще одне Сонце, життя б тоді на Землі гай-гай як би змінилося! На відстані 150 мільйонів кілометрів від двох Сонць життя на нашій планеті було б неможливим — як і існування самої природи. За пекельних температур двох Сонць, Землі тоді довелося б подалі «відходити» від двох сонць у своєму небі на безпечнішу відстань.

Венера, знаходячись надто близько від Сонця, не може від нього відійти далі, що й унеможливлює на ній життя. Тому мусимо бути вдячним Всесвіту, що він послав нам лише одну зорю в наше небо — її цілком вистачило для зародження життя на Землі і його подальшого розквіту.

Але пофантазуємо трохи на тему «якби»…

Якби в нашому небі було двоє Сонць. Себто сяяла подвійна зоря. Та ще й різних кольорів були її компоненти: одне сонечко біле, як наше, а друге… Друге, наприклад, голубе. Або червоне, га? Яка б краса тоді була в нашому небі, ви уявляєте? Тоді б і поезія (особливо, народнопісенна) була б у нас дещо іншою — в небі аж два сонечка. Біле і голубе. Біле і червоне. Ба, навіть метафори у нас тоді б були інші.

Але… Якось я вичитав в одного прозаїка: «Я — сонцелюб. Я живу повним життям тільки влітку, тільки тоді, коли шаліє сонце». Навіть, коли одне сонце шаліє, непереливки бувають, а уявімо, що їх аж два! І обоє вони почнуть шаліти, га? Не позаздриш тоді не лише сонцелюбам, а й взагалі всім насельникам планети Земля!

До всього ж везіння полягає ще і в тому, що наше Сонце (його зоряна величина) таке, яке воно і є. І лише за такого розміру світила і можливе життя на планеті Земля. Але ж є такі яскраві зірки, що за світлістю на багато разів переважають Сонце: Вега, наприклад, в 50 разів, Арктур — в 107 разів, а Канопус — аж— аж у 4700 разів! Уявимо як такий Канопус шалів би в нашому небі! Тоді не лише сонцелюби згоріли б, а й сама планета перетворилася б на величезну пустелю з оплавленим камінням.

Але ж є зірки, які за світністю на багато-багато разів менші за наше Сонце. Маючи таку слабосильну зірочку в своєму небі, Земля вже давно перетворилася б на холодну планету. (А втім, зоря з масою меншою за 0,1 маси Сонця не відбудеться як зоря — вона просто не спалахне, адже її маси буде недосить для термоядерної реакції).

Відомий англійський астрофізик Артур Еддінгтон зазначав, що на світі немає нічого простішого за зорю. Адже зоря — це куля і радіуси її рівномірні. Газ — основний будівельний матеріал, з якого утворюються зорі. Основна реакція в надрах зірок — це об’єднання чотирьох ядер водню в одне ядро наступного елемента, гелію. Але маса гелію втричі менша сумарної маси чотирьох ядер водню — надлишок маси перетворюється в енергію. Утворившись у внутрішніх частинах зорі порції (кванти) енергії починають свій довгий шлях до її поверхні.

Як не повільно, за нашими, земними мірками тривають процеси в зорях, але водень, з якого й складається в основному молода зоря, поступово вигорає. Потім — якщо маса зорі досить велика, — настає черга гелію. Після закінчення життя масивної зорі, її речовина викидається в міжзоряний простір і стає джерелом матеріалів для зірок наступного покоління.

Проте етапи життя зорі тривають так багато часу, що за людське життя, чи життя цивілізації залишаються непоміченими із своїми змінами. Ось чому вважали наші предки — зорі вічні. Ми не можемо прослідкувати життя зірки — це мільйони і мільярди років. Але астрономи спостерігають одночасно багато зірок, які знаходяться на різних стадіях життя — молоді, зорі головної послідовності, старі, які майже вичерпали запас енергії, і все тоді стає ясно.

П’ять мільярдів років тому на місці нашої Сонячної системи знаходилась холодна газопилова туманність, яка стискувалась і одночасно оберталася, і чим сильніше вона стискувалась і чим швидше вона оберталася, тим щільнішим виникало згущення речовини (під дією сил тяжіння) і коли тиск і температура в такій хмарі досягли критичних величин — почалися термоядерні реакції, в результаті яких і спалахнуло наше Сонце.

Ближнім космосом для нас, землян, є наша Сонячна система. Це як вікно у Всесвіт, близький і далекий. Без Сонця не існувала б Сонячна система, бо всі тіла (планети), що її складають, просто розбіглися б по безберегих просторах Космосу. Лише потужне поле тяжіння Сонця утримує їх разом. Тож Сонце виступає тут таким собі пастухом, який утримує стадо.

Пан-господар Системи — теж Сонце.

Володар і його законодавець — теж Сонце.

Або ще — імператор в своїй імперії (на Дискавері є цикл цікавих передач — «Імперія Сонця»).

Всі тіла Сонячної системи пов’язані не лише спільним місцем перебування, а й спільним походженням, адже Сонячна система виникла з однієї газопилової хмари, яка існувала на її місці.

Сонце ми бачимо у вигляді диска, тоді ж як насправді воно — куля. Газова куля. США, наприклад, запустили космічний зонд-дослідник, який облетить невидиму для нас, землян, зворотну, потойбічну частину Сонця. В центрі його колосальні тиск і температура — до 15 мільйонів градусів. В результаті цього ядра водню об’єднуються в ядра гелію, виділяючи при цьому величезну енергію.

Перетворюючись, енергія просочується до поверхні Сонця і йде з неї в космічний простір — у вигляді електромагнітного випромінювання. В тім числі і як світло, і як тепло, що їх ми й отримуємо на Землі.

І цей процес вже триває 5 мільярдів років — звідтоді, як в Галактиці засяяла зоря названа людьми Сонцем.

Правда, Сонце «непостійне» для нашої планети: то посилає нам цілюще світло й тепло як благо, то своїм потужним промінням знищує все живе на землі — засухи, неврожаї, голод. Це теж його «робота».

Але якщо зорі дають землянам красу, то Сонце — життя.

Отож, Сонце є гігантським ядерним казаном. У ньому, власне, у його ядрі, що складає всього лише два відсотки Сонця за об’ємом, але шістнадцять відсотків по масі, температура досягає 15 мільйонів С. Вона й викликає злиття ядер (реакція ядерного синтезу), коли ядра атомів водню стискаються і утворюють ядра гелію, вивільняючи колосальну кількість енергії — щосекунди більше 600 мільйонів тонн водню перетворюється в гелій. Енергія, що при цьому виділяється, переноситься до поверхні Сонця — фотосфери — її товща 350 км — випромінення і ближче до поверхні ще й змішаними потоками речовини (конвекцією). Зрештою, енергія залишає поверхню Сонця і йде в космос у вигляді випромінення — сонячного світла, що й несе життя планеті Земля.

Щосекунди Сонце викидає в Космос 7 мільйонів тонн речовини. Цей потік частинок називається сонячним вітром. Ультрафіолетове проміння небезпечне для всього живого, але, на щастя, воно затримується — принаймні, більша частина, — озоновим шаром.

Діаметр Сонця — 1,4 мільйони кілометрів. Середній період його обертання — 25,4 земної доби. Маса у 333 000 разів більша маси Землі. Радіус сонячного ядра у 27 разів більший радіуса Землі.

Зовнішні шари Сонця на 73 відсотки складаються з водню, на 25 з гелію і два відсотки складають інші елементи.

Всього лише один квадратний сантиметр сонячної поверхні світиться яскравіше 230 000 свічок!

Ця енергія живить не лише саме Сонце, але и усі планети та інші космічні тіла, що обертаються навколо Сонця — тобто всю Сонячну систему, часткою якої є наша Земля.

Сонце творить енергію з величезною швидкістю, що еквівалентна вибухові 92 мільярдів мегатонних ядерних бомб щосекунди. Астрономи підрахували: якби Сонце складалося з вугілля, то воно повністю б витратило свою енергію всього лише за 4 600 років. Але на сьогодні вік Сонця сягає 5 мільярдів років і воно все ще світить і світить добре. Отже, тільки ядерний синтез може забезпечити Сонце такою величезною енергією, дякуючи якій воно й світиться мільярди років[27]. Якби ми навчилися таким способом видобувати енергію, всі наші проблеми з паливом були б вирішені в один день. Але наука досі не може відтворити те, що на Сонці відбувається природнім шляхом.

Але якщо Сонце на сто відсотків складається з гарячого газу, то що змушує газ утримуватися в одному місці? Чому він не розвіється як дим від багаття?

Його утримує, — аби Сонце не розвіялось в космосі, — гравітація. Вона впливає на все у Всесвіті. А маса Сонця дуже велика, тож потужне притягання і утримує газ в одному місці.

Але тут виникає інше питання: якщо сонячна гравітація притягує гази, то чому вона не стисне їх в кулю меншого розміру?

А тому. Чим гарячіший газ і чим більше він стиснений гравітацією, тим вищий тиск. Він і роздуває Сонце, і ось що виходить: гравітація стискує, а тиск роздуває, і на якомусь рівні (що відповідає кулі з певним діаметром) ці дві сили урівноважуються. Тому Сонце й має визначений діаметр — він рівний 1 391 000 км, тобто приблизно в 109 разів більший за діаметр Землі. (В середині Сонця можна помістити 1 300 000 планет типу Землі. Хоча у 1995 році у Всесвіті була виявлена планета, що відноситься до іншої зоряної системи, так ось вона в 150 разів масивніша Землі!)

Цим обумовлена й кругла форма Сонця: гравітація притягує речовину до центра однаково у всіх напрямках, а тиск точно так же відштовхує речовину у всіх напрямках від центру.

Потік іонізованої водневої плазми, тобто газу, що складається з електронів і протонів приблизно однакової щільності, рухається від Сонця з надзвуковою швидкістю — на орбіті Землі ця швидкість складає приблизно 470 км/с. І цей потік заряджених частинок, званих сонячним вітром, збурює постійно і поповнює магнітосферу Землі.

На Сонці час од часу трапляються різні збурення і деякі види сонячної активності роблять вплив на Землю. Ці спалахи викидають згустки сонячної плазми вагою в мільярди тонн в Сонячну систему, де частина їх і стикається з магнітною парасолею Землі, її магнітосферою. В результаті такої взаємодії на Землі виникають північні і південні полярні сяйва, а також геомагнітні бурі — все це називається космічною погодою. І хоч Сонце посилає нам цілющу енергію, без якої було б неможливим життя на Землі, але часом надмір цієї енергії — причина багатьох лих. Як і ліки, сонячна енергія корисна лише дозована. (Як і вода, що теж є однією з основ життя на Землі).

Виходить дилема, яку вирішити неможливо: менше сонця — погано, а більше — ще гірше.

Нашій планеті ще й пощастило, що вона знаходиться на безпечній — ба, ба, благодатній! — відстані від розжареної зірки, пекельної в своїй основі, смертоносної, званої Сонцем, на такій, що дає життя, а не загибель. Бо коли б Земля була ближче до свого світила, вона просто згоріла б (в крайньому разі перетворилася б на мертву Венеру із немислимими для всього живого тисками й температурами), а коли б вона була далі — як хоча б той же Нептун, — то просто замерзла б, покрившись вічним снігом і льодом, що теж убило б все живе на ній. (А втім, на Нептуні воно за таких умов і не могло б зародитися).

150 мільйонів кілометрів від Сонця — якраз та відстань, коли не надто жарко і не надто холодно, коли для життя умови якраз.

І все ж на Землі (в певних її широтах) і довгі та люті зими бувають, і пекельна жарота круглорічно.

Спеки на Землі, здається, більше, і призвідницею її є наше лагідне, гарне і ніжне сонечко, адже це воно нагріває повітря в літню пору часом і немилосердно (про пустелі й не говоримо).

Тож іноді сонечко з лагідного і доброго, і теплого світила, Бога нашого, творця всього сущого перетворюється ледь чи не на диявола, в крайньому разі на безжалісного, невмолимого і лютого ворога всього живого…

Виходить, що Сонце не лише дарує життя, воно його може і знищити. Поки що, правда, лише в певних районах…

У міфі про Ікара, сина міфічного Дедала, втілена вікова мрія людства здійнятися до Сонця і далі, в Космос, аби покорити Всесвіт. Чи бодай його пізнати — це реальніше.

Втікаючи з крітського полону, Дедал змайстрював собі й синові крила з пташиного пір’я, що його скріпив воском. Тому й застерігав сина не здійматися надто високо, інакше Сонце розтопить віск, крила розпадуться і це стане кінцем для літуна.

Ікар не зважив на застереження батька, піддався спокусі «дістатися Сонця» і загинув. Власне, його вбило Сонце своїм гарячим промінням. Цим міфом ніби застерігається людство: бережіться, люди, адже Сонце — джерело життя на Землі, — може бути і вбивцею того життя. Тож Сонце варто тримати на певному повідку (аби тільки була така можливість), не дуже йому довіряти. Ба, навіть остерігатися його, світлоносного творця життя на Землі, бога нашого в небі голубому.

Але як утримати Сонце на повідку? Та й де дістати такий повідок? Отож і виходить все та ж дилема, що не вирішити: мало сонця — погано, багато — ще гірше… І як не верти, як не крути, але колись доля Ікара спіткає і все людство.

Давним-давно в небі Китаю, вище найвищих хмар, під сонцем, місяцем і зорями жило одне божество — лучник на ймення Хоу-І.

Себто Стрілець І.

Він був таким цілким, що ніколи не знав промаху і його стріли, швидкі та летючі, завжди потрапляли в ціль.

А треба вам сказати, що в ті давні-давні часи, коли світ був ще молодим і горя люди буцімто не знали, на небі сходило не одне сонце, як нині, а — повірте, — цілих десять.

Уявляєте? Десять сонць у небі. Але на щастя людей, батько тих десяти сонць, небесний владика Ді-цзюнь суворо слідкував, аби вони сходили на небо не всі разом, а по черзі, у свій день. Тож і виходило, що кожне сонце з’являлося на небі лише один раз на десять днів — як надходила його черга. І все було добре, брати-сонця жили в мирі та злагоді між собою і сходили на небі лише кожен у свій день. Оскільки ж брати-сонця були схожі між собою, як дві крапелиночки води, то люди на землі думали, що в небі незмінно сяє одне сонце — як то й має бути.

І все було добре, і в світі тоді був порядок та лад, а сонце ласкаво осявало землю, даруючи їй тепло та світло, а з ним і життя.

І радувались люди сонечку в небі, і славили його у піснях та легендах. І так тривало не рік і не вік. Може й кілька віків. Може, й тисячі тисяч літ, адже брати-сонця, сини небесного владики Ді-цзюня не знали скону літ і сяяли в небі віки та віки.

І так було доти, доки братам не набридло дотримуватися здавна заведеного порядку, коли кожен в небі з’являвся раз на десять днів. Тож якось вранці брати всі разом і вигулькнули на сході. Уявляєте, як подивувалися люди, загледівши на небі не одне, а цілих, десять сонць? Правда, деякі аж обрадувалися: ах, ах, як добре, що на небі стільки сонць. Тепер дні стануть ще світлішими, ще осяйнішими — красота яка! Наївні!

І засяяли в небі десять сонць. Здіймаючись все вище і вище над видноколом сліпуче-нестерпним світлом, пекельним, пекучим і гарячим, почали заливати землю, самі не відаючи, що творять. Їм було весело сходити разом — наче то забавка яка!

Злякалися люди, адже десять сонць швидко висушили землю і вона почала перетворюватися на гарячий пісок і шкварчати як наче на розжареній сковорідці. Висихали й загорялися посіви, ще вчора зелені на полях, на луках трави, дерева в лісах гинули. А на місці нивок і вод з’являлися мертві пустелі. А десять сліпучих і пекельно гарячих сонць піднімалися ще вище і тоді почали плавитися каміння й залізні руди в надрах землі.

Все, все почало плавитись і горіти, жахливе полум’я з димами там і там шугало до неба. Дикі звірі, які ще вціліли, втікали з палаючих лісів, виходили до людських осель і нападали на поселенців.

Велика біда прийшла на землю. І тоді почали люди молитися до небесного владики Ді— цзюня, благаючи його порятувати від неминучої загибелі — не витримає земля десятьох сонць, згорить разом з усім, що росте і квітне на ній, що бігає та ходить по ній і плаває у водах чи літає в небі.

І скінчиться тоді рід людський і надійде край життю на Землі. Та й сама земля загине в полум’ї десятьох сонць.

На щастя, Ді-цзюнь почув молитви охоплених жахом людей і хутчій покликав до себе небесного лучника Стрільця І. Дав червоний лук з білими стрілами і так йому велів:

— Спустися на землю — чого там люди репетують? Напевне, налякалися десятьох моїх синів— сонць, які порушили установлений мною порядок і всі разом з’являються на небі. Розгулялися хлопці-молодці. Треба їх до тями привести. Прожени неслухняні сонця з неба, примусь їх повернутися до раніше встановленого порядку, за яким кожне сонце має світити лише у свій день. Але, — застеріг, — горе тебе чекає, якщо завдаси їм якої шкоди — вони мої сини. Пам’ятай про це. А якому батькові не шкода його дітей?

І небесний лучник Стрілець І одразу ж помчав на землю, прихопивши дальнобійний лук, що не знав промаху. І побачив унизу випалені спекою поля та висохлих від голоду людей — шкіра та кості на них. Шкода йому стало нещасних, благородне серце його спалахнуло гнівом на братів-сонць, які заради забавки губили невинних. Забув небесний лучник, що владика велів йому лише налякати неслухняних братів-сонць, але шкоди їм не завдавати.

Натягнув Стрілець І тятиву аж до вуха і пустив стрілу в старше сонце, і потрапила вона в ціль — розбилося старше сонце на безліч шматків, розсипалось золотим пір’ям, упало на землю мертвим золотим вороном. А Стрілець І дістав нову стрілу… Загалом дев’ять разів стріляв він, посилаючи в небесну височінь свої цілкі стріли аж доки не зосталося на небі одне, останнє сонце.

В гніві великому Стрілець І хотів було убити і його, але злякалися люди, що тоді настане вічна пітьма, тож потихеньку витягли з його сагайдака останню стрілу…

І зосталося в небі лише одне— єдине сонце.

Швидко чи ні, а вгамувалася спопеляюча спека, повіяло цілющою прохолодою. Земля була врятована.

І ще багато-багато подвигів здійснив на землі благородний Стрілець І, позбавивши людей аж від семи лих. І всі йому дякували, славлячи небесного лучника, як рятівника й героя, повернувся він на небо в ореолі слави. Але мстивий Ді-цзюнь не вибачив йому убивства дев’яти сонць, синів його. Суворо покарав він Стрільця І. Ще й позбавив його божеського сану, перетворивши в простого смертного (разом з його дружиною), назавжди зіслав героя на землю. Але не забули люди того, хто їх порятував і землю вберіг від пекельного вогню десяти сонць. По смерті героя всі його шанували як божество Цзунбу, що відганяє нечисту силу. І досі китайці передають з уст в уста легенди, передання й сказання про Стрільця І, небесного лучника, який колись врятував людство і планету Земля. Зображення Стрільця І та як він стріляє у сонце часто зустрічалося ще на кам’яних рельєфах перших віків нашої ери.

Це легенда. Красива й зворушлива, що має хепі енд — щасливий кінець. Але таке колись і справді станеться… Тільки не буде тоді хепі енду, щасливого кінця.

Ні, ні, не десять сонць одночасно з’являться в небесах планети Земля, сонце буде одне, проте лютіше за десять сонць разом узятих! І згорить тоді все на Землі і зникне життя на ній. І навіть сам світ білий, бо все огорне пітьма, а небо вгорі стане чорним. Ось тільки ніхто не знає, чи з’явиться новітній Стрілець І, чи врятує він тоді Землю? А втім, після всепланетної катастрофи, що чекає на нас, рятувати вже, мабуть, на Землі не буде кого. Як не буде вже й кому спостерігати за агонією Сонця, яке гинучи саме, встигне знищити й білий світ…

Астрономи Китаю ще з давніх часів акуратно й детально записували все, що відбувалося в небесах. (Так, наприклад, 2400 років тому астроном Ші Шень склав каталог 809 зірок). У тім числі й у далекому космосі, куди вони могли заглянути. А втім, китайські астрономи більше були астрологами, адже вважали, що правитель країни, який щось утне і взагалі зіб’ється з праведного шляху на манівці та керуватиме країною не дотримуючись законів, то неодмінно буде покараний Богом. Але перед цим у небі з’явиться застереження у вигляді якихось незвичайних явищ. Отже, астрономи мають постійно слідкувати за небесними тілами і доповідати про все побачене. Особливо про щось незвичайне, рідкісне. І могло бути затемнення Сонця чи Місяця, падіння метеоритів, з’яви хвостатих комет тощо, які потім і будуть витлумачені як Боже застереження. Але при цьому й самі ризикували. Астрономи Хсі та Хо за давньою китайською традицією були страчені — лише за те, що в 2137 році до н. е. не змогли передбачити сонячне затемнення, що дуже налякало тодішнього правителя Китаю.

І ось 4 липня 1054 року астрономи (тоді в Китаї правила династія Сун) одного вечора загледіли в небі щось таке незвичайне, що були безмірно подивовані, вражені й нажахані. Про своє побачене диво вони записали так:

«В день Чі Соу на п’ятому місяці першого року правління Чі Хо (що й відповідає сьогоднішній даті 4 липня 1054 року) в кількох дюймах на південний схід від Тхьєн Каун з’явилася зірка-«гостя». Коли минуло більше року, вона згасла».

Це була подія з подій! У добре вивченій ділянці зоряного неба з’явилася нова зоря! І спалахнула як наче в одну мить. Таке трапляється хіба що раз на сто років, тож китайські астрономи слідкували за небесною гостею звечора й до ранку. Річ у тім, що «гостя» була така яскрава, що її можна було бачити навіть удень — жах! Вона разів у п’ять більша і яскравіша за Венеру вранці чи увечері. Не інакше, як боже застереження людям. І в першу чергу правителям. Про що й було донесено царюючому владиці і він, нажаханий, навіть пообіцяв віднині «справедливіше» керувати підданими. Але нова зоря не довго сяяла так сліпуче яскраво, світність її зменшувалася день від дня, наче б вона згасала — чому? Звідки вона з’явилася така яскрава і чому так швидко почала згасати? Мине щось менше року, як нову зорю в кількох дюймах на південний схід від Тхьєн Каун вже не можна було побачити неозброєним оком.

І все ж астрономи (часу було досить)зафіксували місце з’яви цієї гості на небі — по відношенню до інших зірок. Збереглися записи не лише китайських астрономів, а й сусідніх, японських про зірку, яка з’явилася «в кількох дюймах на південний схід від Тхьєн Каун» — так на Сході йменували зірку Дзету в сузір’ї Тельця. А назвали її гостею тому, що вона всього лише недовгий час сяяла в небі Землі.

Судячи з яскравості нового світила, його появу повинні були побачити в Індії (ось тільки липень там — місяць затяжних дощів, коли все небо закутане хмарами), в Європі, на Середньому Сході і навіть в Америці, на Американському континенті — але даних про те не збереглося. Правда, американські індіанці залишили запис у вигляді піктографії, викарбувавши на скелі петрогліф, яким і зобразили появу в небі гості. Але піктографії розшифрували лише у 1955 році.

І тільки у 1978 році виявили свідчення, що цю подію зафіксували й на Середньому Сході. Там християнський лікар Ібн Буттан із Багдаду, який жив у Каїрі до кінця 1052 року (або початку 1053-го), а потім перебрався в Константинополь, записав, що в сузір’ї Близнюків десь між 12 квітнем 1054 року і 1 квітнем 1055 року було видно незвичну зірку. Коли були зроблені спеціальні уточнення і поправки на змінення напрямку полярної осі Землі за останні дев’ять століть, виявилося, що це положення зорі-«гості» в сузір’ї Близнюків відповідає сучасному положенню тієї зірки-«гості» в сузір’ї Тільця.

Але знову загадка. Якщо глянути неозброєним оком в тому напрямку, де колись за свідченням китайських астрономів була незвичайна зоря-«гостя», там нічого… немає. Правда, на фотографії цієї ділянки зоряного неба, зробленій з допомогою телескопів, можна побачити об’єкт, що його дев’ятсот років тому бачили в Китаї навіть при яскравому денному освітленні. Виявилось, те, що сьогодні видно в туманності, є залишком вибуху, який бачили 4 липня 1054 року китайські астрономи, під час якого зоря втратила більшу частину зовнішньої оболонки. Ось такі зорі, що раптово вибухають, і отримали назву наднових.

НАДНОВІ ЗОРІ — змінні зорі, блиск яких протягом кількох днів зростає у сотні мільйонів разів, а потім повільно спадає. Назва — за аналогією з назвою нові зорі, але відображає значно більші масштаби явища. У максимі блиску світність наднових зірок порівняна з сумарною світністю всіх зірок її галактики або навіть перевищує їх. До початку 20-х років ХХ ст. в різних галактиках зареєстровано понад 500 наднових зірок. Останні спалахи наднових зірок в нашій Галактиці спостерігалися 1572 і 1604 років. Вважають, що причиною спалаху наднової зірки є колапс гравітаційний, що призводить до вибуху з викидом речовини і утворенням нейтронної зорі. Широко відома Крабоподібна туманність — залишки галактичної наднової зірки, спалах якої спостерігали у 1054 році.

КОЛАПС ГРАВІТАЦІЙНИЙ — наростаючий процес стиснення матеріальної системи під діянням власних гравітаційних сил. Становить великий інтерес у зв’язку з проблемами еволюції зір. Згідно з сучасними астрономічними уявленнями, тривалий час свого існування зоря перебуває в рівновазі: гравітаційні сили, що намагаються стиснути її речовину, врівноважуються силами тиску нагрітого (унаслідок термоядерних реакцій) газу, який протидіє стисненню. В міру вичерпування в надрах зорі запасів термоядерної енергії може початися колапс гравітаційний. Якщо він не зупиниться, зоря перетворюється на чорну діру, при цьому поле її тяжіння зростає настільки, що ніякі сили не в змозі зупинити стиснення; починають грати роль ефекти, які описуються загальною теорією відносності, і тому ця стадія називається релятивістським колапсом гравітаційним. Якщо ж процес стиснення зорі зупиниться в її центральній частині (внаслідок розігріву при стисненні), то ударна хвиля, що виникає при цьому, зриває, скидає із зорі зовнішню оболонку (маса якої може становити більшу частину зорі), що спостерігається у вигляді спалаху наднової. Коли маса залишку не перевищує приблизно двох мас Сонця, то зоря стає стабільною надгустою нейтронною зорею, яка ототожнюється з пульсаром. Якщо ж маса залишку перевищує дві маси Сонця, він перетворюється на чорну діру. Теоретично у стан колапсу гравітаційного можуть прийти й інші космічні тіла, наприклад, ядра галактик. — УРЕ, т. 5, ст. 272.

«Кожний житель Землі з ранніх років звикає до вигляду нічного неба, повного таємничих зірок, що загадково мерехтять. Одним із вражаючих, хоч іноді й не усвідомлених спостережень людини є відчуття незмінності зоряного неба протягом всього її життя, що дає відчуття причетності до вічності.

Але насправді зорі, як і люди, народжуються, живуть і помирають. Тільки відпущений їм строк неспівставимо більший людського. Найважливішим завоюванням науки XX ст. є те, що сьогодні вчені можуть детально розповісти про всі стадії життя зірки, їм відома таємниця зоряної енергії і ті бурхливі процеси, що супроводжують народження нових зірок і ще більш грандіозні катаклізми, якими може закінчитися життя деяких із них». — Дж. Нарлікар, астрофізик, автор книги «Від чорних хмар до чорних дірок».

Справді, зірка має тернистий (вживемо це слово по відношенню до небесних тіл) шлях еволюції від початкової розрідженої хмари міжзоряного газу, що стискується власними силами тяжіння, через стадію горіння термоядерного палива і до повного його вигорання — аж до фінальної стадії перетворення. Себто до загибелі.

А народжуються зорі не в один день. І про них не скажеш: ні сіло, ні впало. Цей процес у них триває поступово, повільно і довго. Фантастично довго, як на людські виміри. Мільярди років. Більшість з них утворюються в коконі величезних хмар газу та пилу, що називаються туманностями. (Недарма ж астрономи й космологи кажуть: був би газ, був би пил, а зірка неодмінно буде!) Туманність — газопилова хмара у космосі. (Видно її тому, що вона відбиває світло ближніх зір). А пил — це мікроскопічні тверді частки силікатів, вуглецю, льоду чи різних сполучень цих речовин. В космосі таких туманностей — невичерпні мільйони — є з чого народжуватися новим небесним світилам, званим у нас ласкаво — зіроньки яснії…

Зорі народжуються лише тоді, коли виникнуть для них відповідні умови. Себто коли сила тяжіння (або ударні хвилі) при вибухові сусідньої зірки викидають стиснені газопилові хмари.

І ось така гігантська хмара з’явилася в космосі і пливе собі безкраїми його просторами. Поступово вона розпадається на дрібніші фрагменти (згустки), кожен з яких і може стати зіркою.

Отож, процес почався.

Стискування в хмарі триває і триває — пливуть і пливуть мільйони років (зорі спішити нікуди), аж доки й не народиться т. зв. протозірка. (Прото — грецьке слово, що означає «перший»: перша частина складних слів, що має значення «первинний», «перший»).

Стиснення триває й далі, неспішно, віки (земні, зрозуміло) та віки. Куди спішити зірці, як у неї попереду мільярди літ? Протозірки астрономи називають малечою, адже вони ще не можуть виробляти енергію в своєму ядрі й, отже, не світяться в небі так, як має світитися кожна зірка.

Стискуючись, хмара газу і пилу, досягнувши критичного рівня, починає обертатися навколо своєї осі і обертається все швидше і швидше — доки не здобуде дисковидну форму. Під час обертання диск розігрівається. В цей час центральна частина протозірки — власне, її ядро, серцевина, — дуже ущільнюється, а, ущільнившись, розігрівається далі. Доти, поки не почнеться ядерна реакція.

І як тільки починається ядерна реакція, за якої водень перетворюється у гелій, себто включається топка, так і спалахнувши, народжується нова зірка. Молода і юна. І цей процес постійно триває. (В туманності Оріона, наприклад, чия ширина в поперечнику 50 світлових років, учені виявили близько 150 протозірок, дитинних зірок).

Енергія, що виробилась, розсіює більшу частину газу та пилу, що оточують новоутворення і, врешті-решт, новонароджена починає яскраво сяяти — у нашому, у земному небі.

Період життя зірок, коли їхня світність не змінюється, називається стадією головної послідовності. (Нині більшість зірок знаходяться в такій стадії). Починається активне життя зірки, головне її життя, юність та зрілість. Час, який зірка проживе на стадії головної послідовності, залежить від самої зірки і, зрозуміло, від запасів водневого палива. Зірка з масою нашого Сонця — увага! — проживе у стадії головної послідовності 10 мільярдів років, після чого настає її кінець. Наше Сонце на стадії головної послідовності вже прожило близько 5 мільярдів років, отже, жити йому залишилося — а разом з ним і людству, — ще стільки ж. А ось зірка, яка переважує Сонце в 20-30 разів по масі (а таких дуже багато у Всесвіті) проживе всього лише кілька мільйонів років після свого народження. (Фундаментальний принцип астрофізики: чим більша маса, тим швидше вигорає ядерне паливо і тим коротше життя в такої зорі. І навпаки, чим менша маса, тим повільніше відбувається процес згорання водню і тим довше живе зоря).

Існуючи хоч і мільярди років, що нам, землянам, здаються вічністю, зірки, на жаль, не вічні. Нічого немає у світі безконечного — ядерне паливо, хоч і повільно, але вичерпується. Через 5 мільярдів років на Сонці почнуться невідворотні процеси перетворення. Зовнішні шари почнуть охолоджуватися, а вся зоря «розбухатиме», перетворюючись в червоний гігант. Потім буде скинута оболонка, а далі, в залежності від своєї маси, зорі перетворюються або на білі карлики (протягом мільярдів років білий карлик вихолоне, втиснеться до темної «вуглини» і більше не світитиметься), або в нейтронні зірки, або в червоні гіганти — чи й у чорні дірки… Коли помирає велика зірка, її ядро може стати нейтронною зіркою. Це дуже маленькі і дуже щільні зорі — з відомих на сьогодні найменші і найщільніші. Утворюються вони під дією грандіозних сил, що змушують протони і електрони в атомах перетворюватися в нейтрони.

Отож, зорі народжуються, живуть і помирають. Тільки вік їхній має мільярди років — ось чому в небі нашому нам, людям, та ще за нашого маленького віку, зорі здаються вічними.

Як вічним здається і наше Сонце — теж зоря, між іншим. Не мала, але й не велика. Не найбільша, але й не найменша. Така, як і всі.

І тут виникає питаннячко: як це зірка, хай, навіть, і звичайна, рядова, стає надновою і вибухає?

А стає надновою тоді (але не кожна, а тільки масою більша за наше Сонце), коли у неї вичерпується процес термоядерного синтезу, а він, як уже зазначалося, триває до десяти мільярдів років.

Зірка стає надновою за умови, що процес термоядерного синтезу підійде до кінця і в її ядрі почнуть виникати ядра групи заліза.

Ось тоді зірка стає червоним гігантом — до вибуху її (як щось порушить рівновагу), — як кажуть, рукою подати.

І ось паливо термоядерного синтезу повністю вичерпалося.

Ядро ще стискується і ще нагрівається, але нової термоядерної реакції вже немає.

Тоді починає роздуватися серцевина зірки. Оболонка нагрівається до температури біля 4 мільярдів градусів — хай і на якийсь короткий і проміжок часу, одну десяту частки секунди та все ж… виникає ударна хвиля. Оболонка зривається із зірки, і тоді на мові астрономів настає для зорі «момент істини».

Так ось викидання оболонки і є те явище, що відоме як вибух наднової. Зоря миттєво вивільнює таку колосальну кількість енергії, що в цей час помираюча зірка затьмарює світло всієї галактики, які, як відомо, складаються із сотень мільярдів зірок, що спокійно сяють.

Ось чому вибух наднової 4 липня 1054 року видно було на Землі навіть удень. (За оцінками астрономів в Галактиці кожні сто років повинно відбуватися від двох до трьох вибухів наднових. Також вважають, що від вибуху наднових нашу планету рятують великі відстані до них. А ось коли б зоря перетворилася на наднову на відстані, скажімо, тридцять світлових років від нас, її випромінювання знищило б життя на Землі. Щастя, що Крабоподібна Туманність, де 4 липня 1054 року вибухнула наднова, знаходиться од нас на безпечній відстані в 6000 світлових років!).

Щастя ще і в тому, що не кожна зірка може стати надновою. Для цього їй потрібно мати масу, яка перевищувала б масу Сонця в 6 і більше разів. Менші по масі зірки викидають речовину із своєї оболонки малими порціями і видимі вони в небі як димові кільця.

А ось зірки типу нашого Сонця, як закінчиться в їхньому ядрі водневе паливо, розширившись наприкінці свого активного життя, стають червоними гігантами — що теж смертельно небезпечно для нашої Землі.

У них ядро продовжує горіти за рахунок гелію. Коли ж і він вичерпується — тоді скидається зовнішня оболонка червоного гіганта і стає планетарною туманністю. Ядро, що залишається, починає охолоджуватися і далі стискується, стаючи білим карликом, який світитиметься доти, доки не розсіюються рештки тепла. В зірках значно більших за наше Сонце одна за одною минають стадії горіння різних хімічних елементів аж до утворення ядра із заліза. В такому ядрі вже не відбувається енергії, тиск речовини зірки не відновлює силу тяжіння, відбувається швидке стиснення і тоді в космосі спалахує нова зірка, що зветься надновою. За перші 10 секунд наднова виділяє в 100 разів більше енергії як Сонце за 10 мільярдів років.

Наше Сонце не спалахне надновою в кінці свого життя — для цього воно малувате. Маси не вистачить.

Наше Сонце в кінці свого життя перетвориться на червоного гіганта. І станеться це, як уже зазначалося, через 5 мільярдів років. І коли наше сонечко стане червоним гігантом, його радіус збільшиться в 30 разів. Взагалі, червоний гігант може мати радіус і в 1000 разів більший радіуса нашого Сонця, але щільне його ядро може бути завбільшки усього лише із Землю. Астрономи запевняють, що на стадії червоного гіганта сучасна орбіта Землі виявиться всередині зорі.

Зупинити старіння Сонця? Ні і ні! Зробити Сонце безсмертним, вічним? Теж ні. Отже, залишається… загибель?

Томас Лермонт — напів легендарний поет з Шотландії, прославлений у переданнях та легендах, жив у ХІІІ столітті. Вважається зачинателем шотландської літератури, небагатий дворянин — радше збіднілий, — він умів гарно співати і грати на арфі, а таке уміння у співвітчизників особливо цінувалося — нарівні з військовою доблестю.

(Російський поет Михайло Лермонтов вважав Томаса Лермонта своїм предком. І справді, на початку ХVII ст. якийсь шотландський дворянин Георг Лермонт прибився в Росію, поступив на службу до царя Михайла Федоровича «обучать хитростям ратного строения дворян и детей боярских». М. Ю. Лермонтов і є потомком цього Лермонта у восьмому коліні).

Буцімто королева фей нагородила Томаса Лермонта трьома чарівними здібностями: він здобув хист-талант складати вірші і люди звідтоді стали звати його Томасом-віршувальником; вміння бути правдивим («Твої уста, — сказала фея, — ніколи не вимовлять слова олжі»); третій дар, яким він був наділений — це дар пророцтва: «Ти будеш на багато років наперед передбачувати і віщувати правдиво те, що лише трапиться в далекому майбутньому».

Все, життя Томас був правдивим.

Все життя Томас складав вірші й пісні, що славили його рідну Шотландію і слава його відлунювала по всій батьківщині.

А ще його шанували як мудрого віщуна, як людину, яка ніколи не кривила душею, як натхненного поета і пророка (свої віщування він складав у формі поезій).

Віщування його завжди збувалися — ще за його життя.

І лише одне не збулося й досі, і це добре.

Поет напророчив кінець світу.

А настане він за його передбаченням буцімто тоді, як два валуни, що стоять у затоці Тей, вийдуть на берег. В народі ті валуни відомі під назвою «Корови Гаурі».

Кажуть, що вони наближаються до берега із швидкістю одного дюйма на рік — 2,54 см. (Між іншим, це вельми велика швидкість, якщо взяти до уваги, що саме вони символізують).

Ця красива шотландська легенда про легендарного поета, якого й нині шанують земляки.

Легенда і тільки.

Але й — буцімто, — валуни все ж таки наближаються до берега, бодай і з швидкістю одного дюйма на рік. Попереду в них ще сотні та сотні метрів, які їм треба подолати. По дюйму на рік.

Але чи не так — теж по своєрідному дюйму на рік — наближається до своєї загибелі й Сонце. По дюйму, повторюємо, але — наближається. Тільки в нього попереду не сотні метрів, як у валунів, що звані «Коровами Гаурі», а мільярди кілометрів, що їх воно все одно подолає. Бодай і по дюйму на рік.

І за 5-6 мільярдів років воно таки вийде, як і шотландські валуни на берег своєї (і нашої теж) загибелі. Тому й моторошно стає від красивої легенди про шотландських «Корів Гаурі», валунів, які вперто і вперто рухаються до берега…

Нашу Галактику Молочний Шлях, у якій знаходиться — в Сонячній системі, — наша Земля і ми з вами на ній, населяють сотні мільярдів таких зірок, як Сонце.

Це нам воно здається унікальним. Сонце наше. Хоча… Для нас і нашої Землі воно й справді унікальне, єдине у своєму роді, як ми вже писали, Бог і Владар, Творець усього сущого на Землі. Тоді ж як насправді, це рядова зірка серед мільярдів інших галактик Всесвіту — вони складаються з такої гігантської кількості зірок, що кількість їхню трудно й збагнути. (Сказано ж бо — оригінальне порівняння не гріх і повторити: зірок у Всесвіті більше, як піщинок на всіх пляжах Землі!).

Переважна більшість зірок відноситься до кількох простих типів. У свою чергу ці типи відповідають етапам життєвого циклу зірок, адже зірки, як і людей, ділять на вікові групи.

Можна сказати, що серед зірок — відповідно до вікових та життєвих циклів — є діти, дорослі, літні (підстаркуваті) і — помираючі. Але жоден астроном, який шанує свою професію — а вони всі її шанують! — не буде вдаватися до такої простацької кваліфікації зірок.

У них свої терміни (у світі, між іншим, нараховується 13 тисяч астрономів), згідно яких зоревики ділять свої «підопічні» об’єкти на такі чотири категорії: молоді зоряні об’єкти, зорі головної послідовності, червоні гіганти і зорі, що знаходяться на завершальному етапі своєї еволюції. А втім, жодна зірка не помирає повністю, вона — відживши своє — переходить в інший стан, в новий, що й завершує її еволюцію, стаючи або білим карликом, або нейтронною зорею, або червоним гігантом, або чорною дірою. Але свій головний стан — стан зірки, що яскраво світиться, — вона таки завершує назавжди.

Астрономи ділять життя зірки (подібної нашому Сонцю) на 8 циклів. Ось вони:

1. «Народження» зірки — це коли хмара газу й пилу в холодній туманності стискується, формуючи молодий зоряний об’єкт. Поетичніше: коли народжується зіронька ясная…

2. Процес стиснення триває. Зірка розганяє залишки хмари, що її породила. Починається ядерний синтез, тобто горіння водню.

Внутрішня частина Сонця називається зоряними шарами, а їхній центр — ядром. Всередині ядра відбуваються процеси ядерного синтезу, в результаті якого генерується сонячна енергія. Вона й виділяється у вигляді гамма— випромінювання. Температура там 2,2 мільйони градусів за Цельсієм. І тоді у Всесвіті, в якій— небудь галактиці засвічується нове сонце. Спалахує молода, ще юна — а втім, ще дитинна, — зоря, яскраво, сліпучо-біло. Вона неймовірно гарна, новонароджена, і попереду в неї життя ще на цілих десять мільярдів років!

3. В міру того, як згорає водень — ідуть мільярди років — сонце світить і світить, — зоря переходить до розряду головної послідовності. Такі зорі (не забуваймо, до них сьогодні відноситься і наше Сонце) відкидають хмару (чи — хмари) газу та пилу, що його породили і починають яскраво світити в небі — завдяки реакціям ядерного синтезу (перетворення водню в гелій), що відбувається в ядрі. Такі зорі астрономи ще називають «нормальними зірками». («Сонцеподібна зоря» — це зоря головної послідовності приблизно такої ж маси як Сонце — більше чи менше, але не більше, як удвічі).

Найменші зорі головної послідовності, це карлики, т. зв. червоні, вони мають тьмяний, червоний відтінок.

Їх у Всесвіті превелика кількість. Маса у них мала, тож астрономи (схильні до поезії) називають їх дрібною мошвою, що оточує нас з усіх боків, але самі ледве видимі (червоні карлики настільки тьмяні, що навіть найближчу зірку цього типу, Проксиму Центавру, видно лише в телескоп).

4. Цей період життя зорі започатковується тоді, як вона вже вичерпує увесь водень у своєму ядрі — тоді починається горіння водню в оболонці (великий зовнішній шар, що оточує ядро).

П’ятий етап. Це коли завдяки горінню водню в оболонці, зірка робиться яскравішою і дуже розширюється, роздувається. І хоч вона стає більшою, але температура її падає, вона холодніє, її колір стає червоним і вона перетворюється на так званого червоного гіганта. Це пізній період зірки проміжної маси (тобто таких зірок, які мають або трохи меншу масу Сонця, або в кілька разів більшу). Діаметр деяких червоних гігантів може бути рівним цілій орбіті Землі.

І зірки тоді виходять з категорії головної послідовності («переростають» її). Зорі ж, маса яких набагато перевищує масу Сонця, роздуваються настільки, що стають червоними надгігантами. Такий надгігант в тисячу разів (або й у дві тисячі разів) більший за Сонце. Якщо він опиниться на місці Сонця, то його розміри дістануть аж за орбіту Юпітера чи й Сатурна.

Шостий етап. Зоряні вітри, що бушують навколо зорі, поступово відтискують від неї зовнішні шари, які в свою чергу сформують планетарну туманність навколо залишка гарячого зоряного ядра.

Сьомий етап. Туманність розширюється, розсіюється в космосі і від зорі залишається лише маленьке гаряче ядро.

І нарешті останній, восьмий етап — її ядро стає білим карликом, поступово вичахає і згасає. Назавжди! Зірка померла, навічно завершивши свою еволюцію, своє життя і сходить з арени — що й чекає Сонце через 5 мільярдів років.

Зірки з масою меншою за масу Сонця назавжди залишаються червоними карликами. Горіння водню в них триватиме так повільно — через пень-колоду, — що вони збережуться чи не навічно.

Сонцю, коли воно вичерпає увесь водень із свого ядра, буде приблизно 9 мільярдів років.

Ще один мільярд років воно конатиме — вже у статусі білого карлика. До речі, про білого карлика. Насправді, білі карлики всупереч своїй назві можуть бути і голубими, а не тільки білими, жовтими або й червоними — в залежності від того, наскільки вони гарячі. Це залишки сонцеподібних зірок, які не помирають, а повільно згасають і процес згасання може затягнутися на неймовірно довгий час. Астрономи їх називають тліючими вуглинами з багаття, яке тільки-но загасло. Хоч вони й не горять, але все ще гарячі.

Вони згасатимуть цілу вічність — в міру охолодження.

Це так звані маленькі зорі, компактні і дуже щільні. Білий карлик, маючи масу таку, як наше Сонце, за розмірами буде не більше Землі. Після червоних своїх співбратів, білі — найпоширеніші зорі, але вони такі тьмяні, що навіть найближчі до Землі можна розгледіти лише в телескоп.

Вважається, що в карликові так багато речовини і вона спресована так щільно, що «чайна ложка» речовини білого карлика важитиме на Землі близько тонни!

Доля білого карлика приготовлена і нашому Сонцю — наприкінці його життя, коли він пройде стадію червоного гіганта.

Немесіда (більш відома у нас як Немезіда — хто не чув вислів «Гнів Немезіди»?) — богиня грецької міфології, одна з найдавніших і найшанованіших у давніх греків, з прадавнини виступає як уособлення долі, відплати (кари, помсти) за порушення суспільних і моральних норм. Карала за порушення встановленого порядку речей — як за зайве щастя, так і за надто велику гординю.

Спершу це було морально-етичне поняття, що виникло з ідеї долі. Визначала долю людини — в залежності від її якостей. Віддає належне кожному по його заслугах, відповідно по вині кожного і кара. Особливо за гордість та несправедливість. Втілення помсти богів роду людському.,

Йменувалася ще Адрастеєю — неминучість, невідворотність. Слідкувала за справедливим розподілом благ серед людей, карала тих, хто переступав закон. Богиня помсти. Блискавично запам’ятовує будь-яку людську несправедливість. (Християнство прилучило її як ідею зважування вчинків людей на «страшному суді»).

Зображувалася у вигляді задумливої жінки (чи — суворої дівчини) з атрибутами рівноваги, контролю і швидкості (ваги, вуздечка, меч або нагайка, крила, колісниця, запряжена грифонами).

Образ Немезіди, її гнів і відплата за вчинене, часто використовуються в літературі. А ось в астрономії існує молода гіпотеза (її так і хочеться назвати красивою легендою, сучасним міфом чи переданням), що її підтримують деякі дослідники, про те, що в Сонця був своєрідний двійник — нейтронна зірка Немезіда (повідомлення про її буцімто відкриття з’явилося зовсім недавно).

Але спершу треба пояснити, що таке за своєю природою нейтронна зірка. Якщо коротко — це дуже щільна зірка, що складається переважно з нейтронів (електрично нейтральних елементарних частинок, з яких — та ще протонів — складаються атоми ядра (крім ядра легкого водню). Взаємодіючи з атомними ядрами речовини, вільні нейтрони спричиняють різноманітні ядерні реакції (на цій основі створена жахлива нейтронна бомба, якою можна легко знищити все живе на Землі). Античастиною щодо нейтронів є антинейтрони.

Так ось нейтронні зорі — надгусті зорі, речовина яких складається в основному з виродженого газу нейтронів з невеликою домішкою інших частинок. Нейтронні зірки — кінцева стадія еволюції зір з масою 1-2 маси Сонця і утворюються вони після спалахів наднових зір. Відкриті у 1967 році.

Отож, коли помирає масивна зірка, її ядро може стати нейтронною зіркою. Сьогодні це не лише найщільніші, а й найменші зорі. (Деякі зорі стискуються й далі і зникають в дивовижно щільній точці, яка називається сингулярністю).

Головка булавки з речовини нейтронної зірки — це щодо її щільності, — важить стільки, скільки два великих кораблі! Якби Земля — ще один приклад, — стислася — не доведи, Господи! — і стала щільною, як нейтронна зірка, її діаметр був би усього 60 метрів — отака у неї щільність!

Так ось існує легенда — пардон, гіпотеза! — що в нашого Сонця є двійник — нейтронна зірка. Завбільшки вона з нашу Землю, раз на тисячу років (точніше, що кожні 999,4 роки) ця навдивовиж важка і щільна зірка наближається до Сонця на відстань 50-60 астрономічних одиниць. За космічними мірками це всього нічого. Підходячи так близько до Сонця, Немезіда своїм потужним гравітаційним полем та іншими видами випромінювання періодично викликає серйозні Зміни в живій і неживій природі планет Сонячної системи (а, отже, й у житті на Землі). Буцімто нині згадана зірка Немезіда на підході до Сонця — звідси й усі негаразди, що так і посипались в останній час — хвороби, біди, катастрофи, аномалії — від клімату й до біології та соціальних потрясінь. Які ще лиха принесе Немезіда Сонячній системі — поживемо та й побачимо, але ясно, що такий двійник нічого доброго не принесе нашому Сонцю.

В енциклопедіях чи довідниках (звичайно ж, атеїстичного спрямування) можна прочитати, що «страшний суд — за релігійними уявленнями, «божий суд» над людьми, що нібито відбудеться після «кінця світу». Тоді «праведники» дістануть блаженство в раю, а «грішники» будуть покарані, засуджені на муки в пеклі. Догмати про «страшний суд» поширені в монотеїстичних релігіях — християнстві, ісламі, іудаїзмі та в інших релігійних системах і сектах, є міфом, що «використовується духівництвом для зміцнення позицій релігії».

Інші довідники називають це «фантасмагоричною уявою про судилище бога (богів) над усіма людьми, живими і мертвими», після «кінця світу».

І все ж… Страшний суд таки відбудеться (з волі Бога чи ні — це ще питання відкрите) й відбудеться тоді, як конечне Сонце знищуватиме Землю з усім життям на ній. Правда, тоді не зостанеться ні раю, ні пекла, не лишаться ні праведники, ні грішники, але страшний суд буде.

В цьому астрономи вже не сумніваються.

Фоном страшного суду слугує космічна катастрофа, що й стане кінцем світу: сонце і місяць померкнуть, зорі посипляться з небес, небо згорнеться як сувій…

(В Євангелії від Матвія: «Відразу ж по тих днях горя сонце померкне і місяць не дасть свого світла, і зорі падатимуть з неба, і небесні сили захитаються…»).

ПРОРОЦТВО ІСУСА ХРИСТА ПРО КІНЕЦЬ СВІТУ І ДРУГЕ ЙОГО ПРИШЕСТЯ

Ісус Христос прорік, що спіткає в майбутньому увесь наш світ і всіх людей: настане кінець світу. І земне життя людського роду закінчиться. Він удруге прийде на землю і воскресить людей (тоді тіла усіх людей знову з’єднаються зі своїми душами й оживуть), і вчинить тоді Ісус Христос суд над людьми, і віддасть кожному за ділами його. «Не дивуйтесь цьому, — сказав Ісус Христос, — бо настане час, коли всі, хто знаходиться у гробах, почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть; і вийдуть з могил — одні, хто чинив добро, для вічного, блаженного життя, інші, які чинили зло, для осудження».

Ученики Його запитали: «Скажи нам, коли це буде і яка ознака Твого (другого) пришестя і кінця світу?»

У відповідь на це Ісус Христос попередив їх, що раніше пришестя Його у славі на землі настануть такі тяжкі для людей часи, яких ще не бувало з початку світу. Будуть різні стихійні лиха, голод, моровиці, землетруси, часті війни. Примножаться беззаконня; віра ослабне; у багатьох охолоне любов одне до одного. З’явиться багато фальшивих пророків і вчителів, які спокушатимуть людей і розбещуватимуть їх згубними вченнями. Та спочатку буде проповідане Євангеліє Христове по всій землі, на свідчення усім народам.

Перед самим кінцем світу будуть великі страшні знамення на небі; море хвилюватиметься і збуриться; сум і відчай опанують людьми, так, що вони тремтітимуть від страху і від очікування лиха для всього світу. В ті дні, після скорботи сонце затьмариться, місяць не дасть свого світла, зірки спадуть з неба і сили небесні захитаються. Тоді з’явиться на небі знамення Ісуса Христа (хрест Його); тоді заплачуть усі племена земні (від страху суду Божого) і побачать Ісуса Христа, що йде на хмарах небесних із силою і славою великою. Як блискавка сяє на небі, від сходу до заходу (й одразу буває видимою скрізь), таким (видимим для всіх, раптовим) буде пришестя Сина Божого.

Про день і час Свого пришестя на землю Ісус Христос не сказав ученикам Своїм: «Про те знає лише Отець Мій Небесний, — сказав Він, — і вчив бути завжди готовими до зустрічі Господа».

«Закон Божий», Київ, року 2003

Запам’ятаймо — друге пришестя, це другий повторній Великий Вибух після якого й справді все буде знищено, але після якого всі воскреснуть. Всі, хто коли-небудь жив, адже тоді почнеться новий цикл життя на новій (після Великого Вибуху) планеті Земля у новому Всесвіті під новим Сонцем. Всі, хто колись жив, почнуть нове своє, життя, хоча й не здогадуватимуться про те, а сприймуть його як перше і єдине.

Згідно астрофізичної теорії, коли Сонце було молодим, воно було набагато яскравішим (ви уявляєте наше Сонце ще яскравішим, як сьогодні? Мені здається, вонго й сьогодні дуже яскраве й іноді пече так, що й діватися ніде!), аніж в наступні кілька мільярдів років (в наступні, це значить в роки зрілості). Через багато років, коли воно стане червоним гігантом, то буде віддавати Землі значно більше енергії — правда, тоді вже на шкоду їй і всьому живому.

У главі «Тривалість життя Сонця» астрономи пишуть (меланхолійно) — десь приблизно так:

«Рано чи пізно Сонце повинне вичерпати своє паливо, а тому настане день, коли воно помре. (Так і хочеться тут вигукнути: цур вам, пек, шановні! Тіпун вам на язик! — В. Ч.) Що поробиш, — ще меланхолійніше додають такі автори, — всьому хорошому рано чи пізно надходить кінець».

І далі:

«Уявляється, що без сонячної енергії і тепла життя на Землі стане неможливим (ще б пак! Тут і без особливого уявлення все ясно — В. Ч.): все на нашій планеті замерзло б. Але насправді відбудеться наступне: Сонце збільшиться в розмірі і стане червоним гігантом. Воно буде таким величезним, що просто висушить океани — вода з них випарується до того, як у неї з’явиться можливість замерзнути».

Себто перед «смертю» Сонця (радше його загибеллю), енергія, що її отримуватиме Земля, збільшиться до таких розмірів, що «всі ми помремо від спеки (якщо до того часу людство взагалі буде ще існувати це питання відкрите — В. Ч.), а не від холоду».

І далі автор, якого ми тут цитуємо, Стівен П. Маран, пише:

«Майбутній червоний гігант-Сонце роздметься і перетвориться в красиву туманність, що розширюватиметься. Але, на жаль, захоплюватися нею не буде кому. Тому, щоб збагнути, що ми втратимо, подивіться на зображення деяких планетарних туманностей, які сформувалися в інших зірок. (Маються на увазі їхні фотографії, зроблені за допомогою телескопів і особливо космічного Хаббла — В. Ч.). Ця туманність поступово розсіється і в її центрі від Сонця залишиться тільки крихітна «вуглинка» — маленький гарячий об’єкт, що його називають білим карликом. Ця зірка буде набагато більшою за Землю. Вона буде хоч і гарячою, але настільки маленькою (у порівнянні із загиблим Сонцем — В. Ч.), що спроможна буде віддавати Землі дуже мало енергії. А тому все, що до того залишиться на Землі, замерзне. І цей білий карлик буде схожий на тліючу вуглинку в згасаючому багатті. Він буде повільно— повільно згасати…»

Що буде в цей час творитися на Землі з бідолашним людством на ній, астрономи з толерантної ввічливості, з бажання не говорити про погане і не псувати людям настрій (чи з жалю до приреченого людства) не пишуть. Намагаються цю найпекучішу і найболючішу і найважливішу тему в житті людства обминути. І тільки у Стівена П. Марана я на цю тему прочитав дві фрази:

«На щастя, у нас ще є приблизно 5 мільярдів років (перед загибеллю — В. Ч.) до того, як це трапиться…»

І друге:

«Залишимо цю проблему майбутнім поколінням…»

Бідні, бідні майбутні покоління — їм можна тільки поспівчувати. Адже їм доведеться жити (якщо людство тоді ще житиме) під час загибелі Сонця та Землі і тому їм не позаздриш. Як добре, що нам пощастить — як і нашим цивілізаціям — завершити життя раніше, як станеться всесвітня катастрофа, всесвітній Апокаліпсис — бодай його ніколи не знати!

Але ж він — всесвітній Апокаліпсис — станеться.

Все одне станеться — хочемо ми того чи не хочемо (це як смерть, що неодмінно чекає кожного представника роду Хомо сапієнса), уникатимемо ми про нього писати чи залишимо «майбутнім поколінням», яким і доведеться випити до дна смертну чашу.

Отож, це проблема майбутніх поколінь.

Але що з того, що я, наприклад, не належатиму до майбутніх поколінь. Проблема — бодай і в прадавній давнині — зникнення людства мене хвилює. Бо для чого тоді й жити, для чого розвивати культуру, покращувати життя — так у відчаї часом здається, — якщо все одне розумні істоти планети Земля завершать свій земний шлях і зникнуть на віки вічні. Як наче б їх і не було ніколи. А разом з ним будуть знищені і його, людства, будь-які сліди на Землі. Як і сама Земля. Спершу вона обгорить, перетвориться на вуглину, а потім — те, що зостанеться — ще й замерзне… Зникнуть люди, як вид розумних істот, єдиних на сьогодні у Всесвіті — з відомих нам.

Всесвітня катастрофа загибелі Сонця, Землі й життя на ній, відбуватиметься (тут не треба якоїсь особливо фантазії) десь приблизно так…

Отже, наше сонечко буде сонечком в небі Землі доти, доки не вигорить водень у його центральній частині, званій ядром і не скінчиться ядерний синтез. І тоді почнеться заключний етап у житті нашого світила. На жаль… Хоча, вислів «на жаль», надто несерйозний для такого жахливо— страхітливого катаклізму, який навіть уявити неможливо — людська фантазія теж має свої межі. Та й не йтиме він ні в яке порівняння із жодним катаклізмом, що досі траплявся на Землі, бодай і наймасштабнішим. Той катаклізм, що нас чекає, стане водночас загибеллю не лише Сонця, а й усієї його системи, званої як Сонячна, усієї його, здавалося б, такої безмежної Імперії. А з нею, зрозуміло, й самої Землі — тож не буде кому тоді й висловлювати оте «на жаль», як зникне навіть сам білий світ!

Жалю не буде, адже не буде його носіїв і творців. Не буде кому спостерігати всепланетне лихо, тож не буде кому й жалкувати.

Пеклись тут гарні молодиці, Аж жаль було на них глядіть, Чорняві, повні, милолиці…

Це Іван Петрович Котляревський так зображує у своїй безсмертній «Енеїді» пекло і муки тих, хто в нього потрапив (у тім числі й певна категорія… гм-гм… жіноцтва нашого незрівняного), а яке пекло нам влаштує перед своїм кінцем Сонечко рідне, те ні уявити, ні словом передати, ні пером описати. Якщо сьогодні крім пекла є його антипод — рай (не всі потрапляють у перший заклад, дехто сподівається ощасливити собою другий), то тоді…

Тоді раю не буде, буде саме лише пекло — всесвітнє. А потім і воно зникне. І всі оті поговірки типу «Давати жару» чи «З вогню та в полум’я», як і сама жара— спекота (бодай вогнедишна), що влітку відвідує землю у певних її районах, в порівнянні з тим, що буде — так, дитяча забавка. Лоскотання нервів. Не більше. Ось тоді й справдиться та ситуація, коли світу Божого не буде видно — його взагалі не стане. І присудок «жаль» (жалість, співчуття до кого-небудь, чого-небудь, смуток, журба) все, все то буде просто грою словами.

Червона калинонька, А білий світ; Ой, чи не жаль тобі, Галю, Молоденьких літ?..

Що буде важити цей жаль з приводу прожитих літ, як не буде кому жалкувати? І нічого не вдієш, від долі Сонця залежить наша, людська доля (як і доля самої планети Земля) — як вона складеться у сонця, такою доля (чи недоля) буде і в нас…

«До початку космічних польотів 60— х років у всі часи будь-яка людина перебувала все своє життя і помирала на кулі, радіусом біля 6000 км — планети, яка обертається навколо досить рядової, звичайної зірки в одному з із спіральних рукавів острівної Галактики відомої під назвою Молочний Шлях» — Стефан Доул.

І далі в цього ж автора:

«Ми бачили який вигляд має Земля на чорному фоні космічного простору — прекрасна голуба куля, помережана коричневими плямами і наполовину покрита сяючими білими хмарами.

Тепер ми вже цілком реально переконуємось в тому, що знали, звичайно, і раніше: наш дім всього лише невелика планетка, крихітний оазис в просторі — безкінечна, не безмежна, але все одне безконечно дорога для нас Земля».

І все ж у всі віки й тисячоліття — та й зараз теж, — для нас вона велика, як цілий всесвіт, безмежний і безкраїй, якому немає кінця— краю. (Це космонавти її сьогодні облітають за лічені хвилини, а морякам каравел Колумба чи Васко да Гами вона тоді здавалася безконечною. А насправді ж і маленька, і беззахисна у неоглядних просторах Всесвіту…

Коли в 1977 році американська автоматична міжпланетна станція «Вояджер» (з англійської — мандрівник) була запущена з метою вивчення планет— гігантів Сонячної системи Юпітера, Сатурна і, можливо, Урана й Нептуна; так ось вона з тих далеких далей передала своїм творцям ряд фотографій, зроблених нею в дорозі (десь з району Марса). На одній з них працівниця лабораторії загледіла серед зірок якусь пилинку-порошинку… Отакуньку… І хотіла було її здмухнути з фотографії, аж то виявилась… наша Земля. З порошинку завбільшки серед звізд нічного неба. (З інших зоряних сузір’їв вона й зовсім невидима, хіба що Сонце можна загледіти — як світлу крапочку в зоряному небі). З відстані всього лише Марса, свого сусіда.

Вціліти такій космічній порошинці, загубленій на краю Галактики, як гігант Сонце почне загибати — не світить.

І нічого не вдієш (та й що ми, земляни, можемо вдіяти, порошиночки малі, у всесвітніх катаклізмах?).

ТО ХТО ПЕРЕД КИМ МАЄ ЗНІМАТИ КАПЕЛЮХА?

Це Валентина Терешкова 16 червня 1963 року, здійснюючи на кораблі «Восток-5» свій космічний політ, хизуючись, гордовито вигукнула:

— Ей! Небо, зніми капелюха!

Як покажуть наступні події, цей вигук був дещо передчасним.

Небо їй відомстило.

Політ першої жінки-космонавтки тривав біля трьох діб і ті години не були для «підкорювачки неба» щасливими. Кабіну «Востока» самі ж конструктори називали «консервною бляшанкою». Вона була така тісна, що космонавт у скафандрі міг з трудом поворушитися — яке вже тут «Ей! Небо, зніми капелюха!» Валентина побула ті три доби в космічному кораблі всього лише в якості живого манекена, безпомічна і знесилена та до краю виснажена.

Увесь політ Терешкову нудило, блювоти її вимучували.

Приземлилася вона майже із втраченою свідомістю — навіть фотографувати її чи знімати на плівку заборонили. Добу «підкорювачку неба» лікарі спішно приводили до тями в госпіталі. І лише наступного дня, як космонавтка нарешті оклигала, її повезли на місце посадки до корабля, нарядили у скафандр, посадили в кабіну і почали її фотографувати, наче б вона щойно приземлилася… До посадочного модуля бігли статисти, вони ж відкрили кришку люка і Терешкова, як наче б вона щойно приземлилася, почала пребадьоро посміхатися — ці знімки потім обійдуть і нашу, і зарубіжну пресу.

А щодо «Ей! Небо, зніми капелюха!» — то це виявилося всього бравадою, що нічим не була підкріплена. Пустим хизуванням, адже космонавтка три доби польоту не могла й поворухнутися в кабіні, втрачала свідомість та блювала… Де вже тут було «підкорювати небо».

Капелюха доведеться ще довго-довго знімати не небу перед людною, а навпаки — людині перед небом. Можливо, й увесь вік, покіль на планеті Земля існуватиме людство.

З кожним мільйоноліттям прожитих років Сонце старіє все більше й більше (та й Земля не молодіє, ми живемо вже на досить старій Землі). А вже через якийсь там мільярд-другий років воно катастрофічно почне збільшуватися, роздуватися, як наче надиматиметься. І врешті-решт стане таким великим, таким великим, що й небо собою затулить. А ще через мільярд років на нашій планеті почнеться такий парниковий ефект, який нині спостерігається на Венері (температура там +489 °C? крім усього вона покрита товстим і задушливим шаром вуглецю. На її поверхні тиск такий, як на Землі на глибині 914 м. Величезні хмари на Венері проливають дощі сірчаної кислоти і небо над нею темно-оранжеве).

Атмосфера Землі стане густішою, задушливішою. Переходячи в останню свою стадію, зробиться такою пекучою, що буде зовсім нестерпно. Вона зрештою може просто випаруватися. Принаймні, стане такою ж мертвою як Венера чи Марс, близькі до неї за параметрами планети Сонячної системи.

І нічого не вдієш, у Всесвіті немає такого місця, де можна було б жити вічно. Всюди у Всесвіті початок і кінець, лише відлік часу там інший. Тож питання полягає в тому, а скільки ще нам часу відпущено Всесвітом? Кілька мільярдів років — не більше п’яти, на це ми ще можемо розраховувати. Але не на вічність.

Нині Сонце вже знаходиться на шляху до своєї загибелі і його на смертній дорозі вже не можна зупинити. І тим більше, порятувати, а заодно і свою планету, і нас самих.

Коли в Сонця, як і в будь-якої іншої такої зірки вигорить у ядрі водень (а він неодмінно вигорить через п’ять мільярдів років), наше світило, як уже мовилося, стане червоним гігантом і збільшиться до розмірів орбіти планети Земля — вона стане в 1000 разів більшим як нині. (Ви можете уявити в нашому небі сонце більше за наше нинішнє в одну тисячу разів?!. Я, наприклад, ні). І тоді наше рідне сонечко спалить все, куди дістане його пекельне проміння — а воно дістане на сотні і сотні мільйонів кілометрів! Про це можна прочитати в будь-якій праці, присвяченій небесним світилам у розділі «Смерть зорі».

Ще раз повторимо: прийнято вважати, що більшість зірок починають помирати тоді, коли закінчиться водневе пальне. Маленькі зорі типу нашого Сонця тоді розбухають, розпухають і стають червоними гігантами. Ядро продовжуватиме горіти за рахунок гелію. А вже після вигорання гелію буде скинута зовнішня оболонка червоного гіганта і стане планетарною туманністю (це астрономи спостерігають у космосі часто — як гинуть зірки, перетворюючись у червоних гігантів). Ядрові, що залишиться, випаде незавидна доля білого карлика…

Ось тут, між цими двома стадіями — червоного гіганта і білого карлика — і криється наша загибель.

Уявимо на мить у небі не світило, зване жовтим карликом, як нині, а гігантську червону зорю, розжарену до неймовірних температур, яка за розмірами в 1000 разів більша за Сонце. Це рівнозначно з’яві у небі Землі тисячі (однієї тисячі!) нових сонць.

Що буде з усім живим на планеті Земля і що буде з самим світом білим і самою планетою Земля — уявити неважко.

Червоний гігант спершу висушить океани — вода просто випарується, а після всезагальної пожежі Земля — не забуваймо, — ще й замерзне — без сонячного тепла.

Діаметр червоних гігантів приблизно рівний діаметрові орбіти Венери. І навіть орбіти Землі. (Орбіти, а не планети!)

Пекельна температура червоного гіганта в одну тисячу разів більшого за наше Сонце у небі (а втім, тоді навіть неба не буде, все собою займе гігант) зірве атмосферу з Землі і життя на ній стане неможливим. Все живе просто задихнеться (без атмосфери небо Землі з голубого стане чорним, абсолютно чорним!), але це буде лише початок. Початок ще гіршого.

Води річок, морів та океанів закиплять і випаруються.

Разом з усім живим, що плаватиме в їхніх водах.

Тоді почне плавитись каміння.

Горітимуть гори і доли.

Ґрунт буде плавитись, спікаючись на шлак — планета Земля, охоплена вогнями й димами, повільно вмиратиме в корчах, вмиратиме доти, поки й не перетвориться на чорну вуглину — в холодному мертвому космосі.

Світло із зникненням Сонця теж зникне. Більше не буде дня білого, лишиться лише вічна чорна ніч — це вже як червоний гігант перетвориться в планетарну туманність.

Сонце — як вигорить гелій — чекає ще одне перетворення. Червоний гігант — власне його оболонка, — перейде в ранг всепланетної туманності і з часом геть розсіється, а ядро його перетвориться на карликову білу зірку. Всюди буде лютий холод, вічна зима і чорне небо з тліючою жаринкою карлика.

«І цей білий карлик, — меланхолійно розмірковує астроном, — буде схожим на тліючу вуглинку в багаті, що затухає». Воно затухатиме— помиратиме довго-довго, можливо мільйони років, можливо мільярди, а, можливо, і цілу вічність…

І тут постає чи не найжахніше і найболючіше.

Що буде з нами, людьми.

З мільярдами Хомо сапієнсів, з чоловіками, жінками, дітьми. З усіма їхніми родаками, знайомими, друзями, колегами, товаришами, з усім людством, його історією, культурою, з усім надбанням, з його майбутнім.

«Ми помремо від спеки, — все так же меланхолійно зауважує згадуваний тут астроном. І додає: — Якщо на той час людство ще буде існувати».

Виходить, людство може й перестати… Існувати?

«На щастя, у нас ще є приблизно 5 мільярдів років до того, як це станеться», — оптимістично— пребадьоро завершує астроном.

Але воно станеться і станеться неодмінно.

Через п’ять мільярдів років.

Чи трохи менше.

АРМАГЕДДОН

Про рід Хомо, який представлений лише одним видом — Людина розумна. Суспільство розумних коней Дж. Свіфта. Про наше єдине пристанище у ворожому Космосі. І сказав Господь: «І вже більше не вбиватиму всього живого, як то я вчинив був». Катастрофізм — загибель, кінець, руйнування. Самозагибель людства — завжди реальна? Про що застерігав батько водородної бомби. Бог війни і богиня любові, а між ними — планета Земля? Про дивовижний корабель людей. І буде вивільнена енергія, рівна вибухові 500 тисяч водневих бомб.

…Бо Сонце з Заходу летіло вже на нас, Як Лев поранений, Воно неслось на небі По хмарах, по зірках і по супутниках, І слід тягнувся золотий, кривавий, Як шлейф печалі і близької смерті. …І раптом ми почули дикий стогін, І ми поглухли, бо Земля стогнала, Напівобпечена, змордована і сива. І тільки серцем ми почули стогін: «Рятуйте мене, діти! Годі вам У суперечках убивати роки. Я ваша мати — з пальмами, калинами, З березами, ялинами. Мене вогонь оголює — Я божеволію!» І. Драч.

Офіційна довідка

«Люди — суспільні істоти, що являють собою найвищий ступінь розвитку живих організмів, мають свідомість, володіють членороздільною мовою, виробляють і використовують знаряддя праці…»

З іншого видання:

«Рід Гомо в сучасний період представлений одним видом — Людина розумна, який являє собою заключний щабель становлення Людини…»

Отож і постає питання: а що ж буде з людьми під час всепланетної катастрофи? Чи зникне воно від спеки, власне, згорить у вогні, у якому конатиме Земля, чи замерзне у вічному мороці як не буде вже Сонця? Чи станеться так, як у Платона при зникненні Атлантиди:

«Потім… були землетруси і повені незвичайної руйнівної сили і в один жахливий день і в одну ніч всі ваші воїни були поглинуті землею і острів Атлантида теж був поглинутий морем і щез…» Тільки з тією різницею, що Землю поглине вогонь, потім холод, а вже потім вічна пітьма…

А що коли на той час — час загибелі Сонця і Землі і світу нашого білого — людей вже не буде? І така можлива відповідь.

І тому є свої причини. Вік Сонця 5 мільярдів років. Земля трохи молодша за своє світило. Вважається, що вона утворилася 4,6 мільярдів років тому — шляхом гравітаційної конденсації речовини з протопланетної хмари. Людина ж з’явилася на планеті Земля, як вважають деякі антропологи, приблизно 40 тисяч років тому, коли відбувся перехід від палеоантропів до неоантропів — людини сучасного типу, що виникла на початку пізнього палеоліту в одній великій зоні. А вже звідти неоантропи розселилися по всіх континентах (це чи не найперше, відоме з історії переселення людей) протягом пізнього палеоліту, змішуючись в ранню добу останнього з локальними групами неандертальців. Тоді почав формуватися вид Хомо сапієнс — людина розумна. Кроманьйонці, представники давнього типу сучасної людини роду Людина, які жили на території Центральної і Південно-Західної Європи і породили Хомо сапієнса — людину розумну. (За іншими даними цивілізоване життя на Землі з’явилося протягом останніх 100 000 років. Не рахуючи двох— трьох мільярдів років, на протязі яких існували на планеті Земля живі істоти.

Але сто тисяч років існує людство чи тільки сорок тисяч років — різниця невелика. Та й що вона важить в порівнянні з 5 мільярдами років життя Сонця і 4,5 мільярдами життя Землі? Важливіше інше. Сонцю ще жити стільки ж, а разом з ним стільки ж і Землі, то чи втримається ще 5 мільярдів років рід людський на планеті Земля? Відрізок часу просто таки фантастично великий!

Кожна людина конечна — це ми знаємо. А людство в цілому? Вічне? Але так лише здається. Так хочеться вірити, і ми віримо. Хай, мовляв, ми — кожен із нас — смертні. Бо ж маємо смерть від самої природи. Припинення (не з нашої волі) життєдіяльності організму і загибель його. Себто припинення біологічного обміну речовин в організмі. А всі організми — факт! — переживають розквіт, старіння і смерть. Наука! Але ж рід людський загалом і в цілому має бути безсмертним! Теж так тільки здається. Але ми у відчаї віримо, що рід людський таки безсмертний, бо як же інакше? Оточуючий нас світ старий, а людство в ньому молоде, тож із властивою молодості цікавістю на протязі своєї історії дошукується до першопричин: звідки і як все пішло— закрутилося— зародилося? Хто ми такі на Землі і скільки нам ще дозволено жити?

То що з нами станеться, як Сонце завершить свій небесний шлях?

Варіантів може бути кілька. Є серед них і песимістичні, і оптимістичні. Почнемо з першого.

До кінця життя Сонця та його Системи, а разом з нею і Землі, ще п’ять мільярдів років — то чи варто й побиватися? Велична така, що її трудно уявити, адже людство в порівнянні з п’ятьма мільярдами років не лише ще молоде, а й просто дитинне. І все ж, як нам протриматися ще цілих 5 мільярдів років? Тим більше життя цивілізацій, навіть могутніх і добре розвинених, триває не таку вже велику кількість років — від семи— десяти до ста тисяч. Не більше. А тоді цивілізація, вичерпавши себе, гине, зникає з лиця землі, залишивши після себе тільки руїни міст, храмів тощо. Взагалі археологічні речі. Хоч людство існує не так і довго, а вже стільки народів (про племена й не говоримо) зникло в пітьмі історії — їхній список вельми солідний. Щезли, не лишивши навіть своєї мови, наприклад, скіфи, колись могутній народ. А вірили, що вони вічні і невмирущі. Зникли арії, сармати, половці, гуни, зникли вестготи, етруски, остготи, лангобарди, хети, шумери, фінікійці, інки, алани. І ще багато-багато інших народів.

Правда, хунни зникнувши, невдовзі відродилися — вже як гуни. Але й вони потім зійшли з історичної арени.

Кельти і саки, загинувши, відродилися як нинішні англійці. (В свою чергу частина англійців, перебравшись за океан, поставала там американцями).

Древляни й поляни відродилися вже як українці. Середньовічні тюркські племена булгар, перебравшись на Дунай, ослов’янилися й поставали болгарами.

Але скільки народів, згинувши, так уже більше й не відродилися ніколи. А втім, вони зникли не безслідно, вони передали нам гени, тож у нас нині і їхня частка.

Чимало зникло й цивілізацій, а які були розвинені, міцні і, здавалося, вічні. Хоча б давні цивілізації Єгипту, Месопотамії, Шумеру, Індії. Зовсім несподівано, що й досі залишається загадкою, припинила своє існування критська цивілізація. Ще швидше зникали могутні колись держави.

То де вона, гарантія? Що й людство в цілому не зникне в тумані кількох мільярдів літ, вичерпавши всі свої біологічні та інші ресурси? Нема гарантій. Як немає нічого вічного на Землі. Тим більше, на протязі аж цілих— цілих п’яти мільярдів років!

Чи, зрештою, людство за цей гігантський час просто виродиться.

Джонатан Свіфт написав багато творів, але для сучасного читача — переважно юного, — він автор всього лише «Подорожі Гуллівера», такої ж популярної, як і наприклад, «Робінзон Крузо» Д. Дефо.

Так ось про цю книгу (до речі, повна її назва така: «Подорожі в різні віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів»). В четвертій її частині автор змальовує чи не ідеальне суспільство на необжитому острові, але це суспільство розумних… коней. Гунгемів. Гм-гм… А ось люди там… виродилися. (На відміну від коней, які порозумніли). І виродилися в якихось твариноподібних, даруйте, смердючих істот, названих йєху.

Нічого не маю проти того, аби коні стали розумними — люблю коней ще з свого далекого сільського дитинства. А ось щодо виродження людей, зневажливо названих автором якимись йєху — не хочеться вірити. Тут жовчний Свіфт із своїм злющим сарказмом явно перебрав. Як і тоді, коли його Гуллівер, повернувшись до Англії, не може бути в товаристві людей — вони стали йому огидними. Спокій та душевну рівновагу він знаходить лише в конюшні. Серед коней. Проте факт, що якийсь Гуллівер після довгих мандрів, очевидно, з’їхавши з глузду, не може терпіти людей, ще не є доказом нікчемності людей. Рівних їм на планеті Земля поки що немає. І не передбачається у навіть і віддаленому майбутньому, хочуть цього свіфти та їхні гуллівери чи не хочуть.

І все ж, загроза, що на протязі майбутніх мільярдів років людство може деградувати до рівня первісних мисливців, все ж таки залишається. Чи швидше всього, стомившись, вичерпає свій потенціал і зійде з кону. Але не на протязі якихось там десятків років, як у Свіфта (а втім, у нього сильний сатиричний струмінь), а протягом мільярдів і мільярдів. Якщо, звичайно, вціліє.

На сьогодні однією з найбільших загадок, що хвилюють та інтригують науку, є таємниче зникнення динозаврів в кінці верхньокрейдяного періоду. 65 мільйонів років тому на Землі відбулося щось таке, що його й досі не можуть пояснити спеціалісти. В результаті якоїсь грандіозної і очевидно несподіваної події, що зненацька звалилася на планету Земля, вимерли цілі види представників тваринного світу. В тім числі й такі гіганти, як динозаври, літаючі ящери та інші.

Гіпотез, які намагаються пояснити таку катастрофу, вже набралося з декілька. Але всі вони до кінця так і не пояснюють ті причини, що негадано вигубили древніх гігантів тваринного світу планети Земля. Одна з них — вибух наднової зірки. Слід пам’ятати, що вибухи наднової — це вибухи неймовірної сили, коли світність їхня зростає в мільярди разів. Але й це не головне. Подібні вибухи стають причиною найпотужніших потоків гамма— випромінювання, що згубне для живих організмів.

Є припущення, що 65 мільйонів років тому десь поблизу Сонячної системи відбувся вибух наднової. Атмосфера Землі не впоралась зі своїми захисними функціями і пропустила частину цього смертоносного випромінювання до земної поверхні. Від променевої хвороби і загинули як динозаври, так і більшість інших насельників планети. (Людям пощастило, що їх тоді ще не було на планеті Земля, інакше б їхній рід теж щез би з лиця землі, так по-справжньому і не розвинувшись).

Могло таке статися? Цілком. То де гарантія, що в найближчі мільйони літ (чи й на протязі мільярда років) не вибухне неподалік Сонячної системи наднова зірка і своїм смертоносним випромінюванням не вигубить людство — разом з усім живим. Гарантії, що такого бути не може, немає. За майбутні тисячоліття, стотисячоліття і мільйоноліття все може статися. В тім числі й вибух наднової. Чи якісь інші катаклізми, схожі чи й сильніші, не прикінчать життя на нашій планеті.

Люди відкривали свою планету, на якій вони заявилися, спільно. Гуртом. Їх постійно манило за обрій: а що там? Що далі? Які моря-океани? А раптом там… кінець світу?

З «паспортних» даних планети Земля.

Площа планети — 510 мільйонів квадратних кілометрів. З них — 149 мільйонів квадратних кілометрів займають материки, а 361 мільйон — океани. (Швидше за все наша планета мала б зватися не Земля, а — Вода).

Плюс п’ять мільярдів тонн важить «газова шуба» Землі — атмосфера. (А повітря нам здається таким легким, майже без ваги!)

На висоті 100 км від поверхні Землі знаходиться 0,0001 відсоток всієї маси атмосфери.

На висоті 300 км — таке розрідження, що одна молекула повітря, перш, ніж зустріти іншу, пролетить добрий десяток кілометрів. А далі й молекул не зустрінеш — вічний холод і морок.

Це наш дім, вельми слабенько захищений на випадок всесвітнього лиха. Та й від катастроф теж.

І все ж, все ж — це наше єдине пристанище у ворожому, безповітряному просторі Космосу, де панують пітьма і жахливий холод…

Все в Космосі безперервно рухається. Ще Декарт свідчив: матерія, матеріальний простір, що заповнює всю безмірну довжину, ширину і глибину Всесвіту, постійно знаходиться в русі, взаємодіючи між собою при контакті. Взаємодія матеріальних часток підкоряється основним законам. Космічні об’єкти не можуть стояти на одному місці. Завжди знайдеться тіло, що притягує будь-яку зірку, галактику чи космічний корабель. До всього ж у Всесвіту немає центру. Зорі нам лише здаються непорушними, тоді ж як насправді вони перебувають у вічному русі, швидкість їх — колосальна, але вони так далеко від нас, що здаються нам нерухомими. І все небо, яке ми бачимо над головою, обертається — тому, що обертається Земля. А Земля, обертаючись навколо своєї осі, робить повний оберт за добу.

Вона також а) обертається навколо Сонця, роблячи повний оберт за один рік, або за 365 діб; б) рухається в складі Сонячної системи по дуже довгій орбіті приблизно за 226 мільйонів років (тривалість цієї мандрівки називається галактичним роком); в) рухається разом з Молочним Шляхом навколо центра мас Місцевої Групи Галактик, що знаходиться в нашому кутку Всесвіту; г) рухається разом з Місцевою Групою Галактик в хаббловському потоці галактик у Всесвіті, що породжений Великим Вибухом і який все ще розширюється.

Ось які ми, земляни, мандрівники. Ми рухаємось разом з матінкою Землею в космосі щодня, щогодини, щомиті — все життя. І людство буде рухатися в космосі щомиті доти, доки нестиметься в космосі наш спільний дім — планета Земля.

«Природа щедро обдарувала людство всім, що необхідно йому для існування. Людина вміло чи невміло пристосувалась до її умов, часом і до її примх і нам здається, що ми вивчили нашу планету вздовж і впоперек. А вивчивши, освоївши її природні ресурси, покорили глибини океану і заходилися підкорювати космос. На поверхні землі людина проклала дороги і залізниці і все інше — це наша голуба планета терпить. Але чи не запишалася людина від своїх успіхів, поблажливо називаючи її «бабусечкою Землею»? Сили природи ще до кінця не підвладні людству, неспокійна Земля сильніша нас. Бувають такі трагічні ситуації й обставини, коли людина зовсім безсила що-небудь вжити для свого рятунку» — «100 великих катастроф».

Як тут не згадати міркування професора Челленджера з оповідання Конан Дойля «Коли Земля скрикнула».

«Земля, на поверхні якої ми живемо, сама по собі живий організм, який володіє дихальними шляхами і нервовою системою, а харчується вона космічним ефіром».

Аби підтвердити своє припущення, професор вирішив зробити планеті укол з допомогою певного бурового обладнання. І коли гострий бур угвинтився в глибину планети, почувся жахливий крик, що з Англії докотився навіть до Франції. А з пробитої шахти вихопився фонтан липкої темної маси — крові планети. Рана, завдана планеті, невдовзі затяглася, але Земля довго не могла заспокоїтись, розгнівавшись на людей… Вона гнівається й досі, час од часу застерігаючи людство різними повенями, землетрусами, виверженнями вулканів, тайфунами, які забирають багато людських життів. Застерігає, що довго терпіти нерозумні вчинки людей вона не буде…

Проте людство на ті застереження все ще не звертає уваги.

«Бабусечка Земля» все ще застерігає… Все новими і новими катастрофами, одна одної жахливішими, часом просто руйнівними… Людство поки що й не думає схаменутися.

Про величину катастрофи судять по кількості жертв і за розмірами завданих збитків.

Процитуємо ще із згадуваної книги «100 великих катастроф»:

«Про давні катастрофи немає точних даних, але перша — достовірно відома катастрофа, що спіткала людей, — відбулася біля одного мільйона років тому. Це трапилося в сухому руслі одної з річок в Ефіопії. Несподівана повінь застала зненацька групу людських предків, може й окрему сім’ю. В 1975 році їхні рештки були знайдені під чорними відкладами. За цією катастрофою трапилися тисячі інших…»

Тривають вони й нині.

Найдавнішою з найтяжчими наслідками прийнято називати всесвітню повінь (за міфами різних народів, той чи той бог, розгнівавшись на людей за їхні вчинки, вирішує вигубити рід людський).

«І прибула вода, і сильно збільшилась вона на землі… І дуже-дуже вода на землі прибула, і покрились усі гори високі, що під небом усім. На п’ятнадцять ліктів вода угору прибула — і покрились гори. І вимерло всяке тіло, що рухається по землі: серед птаства, і серед скотини, і серед звірини, і серед усіх плазунів, що плазують по землі, і кожна людина. Усе, що в ніздрях його дух життя, з усього, що на суходолі — вимерло було. І винищив Бог усяку істоту на поверхні землі, від людини аж до скотини, аж до плазуна, і аж до птаства небесного — вони стерлися з землі. І зостався тільки Ной та те, що з ним у ковчезі було. І прибувала вода на землі сто і п’ятдесят день.

І згадав Бог про Ноя, і про кожну звірину та про всяку худобу, що були з ним у ковчезі. І Бог навів вітра на землю, — і вода заспокоїлась. І закрилися джерела безодні та небесні розтвори — і дощ з неба спинився. І верталась вода з— над землі, верталась постійно. І стала вода спадати по ста й п’ятдесяти днях…» А сьомого місяця, на сімнадцятий день місяця, «ковчег спинився на горах Араратських. І постійно вода спадала аж до десятого місяця. А першого дня десятого місяця завиднілися гірські вершини…»

І далі в Біблії розповідається як «висохла вода з— над землі. І Ной побачив: аж ось висохла поверхня землі!

… І промовив Ноєв Господь, кажучи:

«Вийди з ковчегу ти, а з тобою жінка твоя, і сини твої, і невістки твої. Кожну звірину, що з тобою вона, від кожного тіла з-посеред птаства, і з-посеред скотини, і з-посеред усіх плазунів, що плазують по землі, повиводь із собою. І хай родяться вони на землі, і нехай на землі вони плодяться та розмножуються…»

І потім сказав Господь:

«Я вже більше не буду землі проклинати за людину, бо нахил людського серця лихий від віку його молодого. І вже більше не вбиватиму всього живого, як то я вчинив був. Надалі, по всі дні землі сівба та жнива, і холоднеча та спека, і літо й зима, і день та ніч не припиняться!»

КАТАСТРОФІЗМ (від грецьк. загибель, руйнування) — метафізичне вчення, за яким розвиток земної кори й органічного світу відбувається нібито внаслідок періодичних всеземних геологічних катастроф (катаклізм). Виник у XVIII ст. в Західній Європі, окремі ідеї катаклізму зародилися у глибоку давнину. Найбільшого розвитку набув у 1-й половині XIX ст. Катаклізм мав два напрями: нептунізм і плутонізм. Один із основоположників катастрофізму — А. Кюв’є, який об’єднав обидва напрями. 1812 року він прийшов до висновку, що під час катастроф на більшій частині Землі вимирало все живе, а потім на стані спокою планета знову заселялася органічним світом, який переселявся з областей, що не зазнали катастрофи. Його послідовники… вважали, що катастрофи повністю знищували органічний світ Землі, який після кожної катастрофи створювався новими божественними «актам творення». В середині XIX ст. катастрофізм почав втрачати своє значення у зв’язку з нагромадженням фактів, що свідчили про еволюційний розвиток неорганічної природи і органічного світу… Матеріалістична критика катастрофізму сприяла формуванню уявлення про поєднання еволюційного і стрибкоподібного розвитку Землі та її органічного світу. Деякі буржуазні вчені знову відроджують окремі ідеї катастрофізму, відомі під назвою неокатастрофізму». — УРЕ, т. 5, стор. 63.

Катастроф, що забрали тисячі, десятки тисяч людських життів на планеті Земля було та було — і природних, і техногенних.

Це і загибель в Егейському морі острова Санторін (після виверження вулкану місто було засипане попелом на висоту 30-35 метрів — висота дев’ятиповерхового будинку!), загибель острова Кріт з усією його цивілізацією; це й потоплення легендарної Атлантиди, чи знищення Везувієм Помпеї, численні землетруси. Вулкан Мерапі в Індонезії у 1672 році змінив русла дев’ятьох річок, які текли біля його підніжжя, стер з лиця землі десятки міст і сіл, повністю перекроївши ландшафт на величезній території. В Китаї у 1556 році в провінції Шаньсі відбувся один з найпотужніших і найжахливіших землетрусів, коли число його жертв сягнуло 830 000 чоловік!

Чума в Європі у ХIV ст. забрала десятки й десятки тисяч жертв.

Тільки у Франції у 577 році страшна епідемія чуми забрала мільйони жертв! Жахливе лихо приніс португальцям землетрус в Ліссабоні у 1755 році.

Німецький поет Гете залишив про Ліссабонський землетрус такий запис: «Першого листопада 1755 року відбувся Ліссабонський землетрус, що вселив безмежний жах у світі, який вже звик до тиші та спокою. Земля хилитається й трясеться, море закипає, стикаються кораблі, падають будинки, на них валяться башти і церкви, частина королівського палацу поглинута морем… Здається, що тріснута земля вивергає полум’я, адже вогонь і дим рвуться з руїн. Шістдесят тисяч чоловік, які хвилину тому були спокійні і безтурботні, гинуть в змиг ока».

Землетруси в Японії…

Виверження вулканів у Бірмі (наприклад, виверження Тамбори було еквівалентне вибухові 200 000 атомних бомб!), лють вулкану Кракатау, землетрус в Сан-Франциско (США), лавини в Альпах, бурі й смерчі, цунамі й урагани, пожежі (Чикаго у 1871 році вигорів до тла від керосинової лампи!), пожежі в метро, загибель літаків, кораблів, Чорнобиль (радіація — смертельна небезпека всього людства), Хіросіма і Нагасакі — перелік можна продовжувати далі й далі. Все це жахливі руйнації, сотні тисяч жертв, що складаються в мільйони, але що вони важать в порівнянні з тією катастрофою, яка чекає людство із Землею, коли гинутиме наше Сонце!

Значною сенсацією стало відкриття над Антарктидою гігантської «озонової дірки». Через неї в атмосферу на земну поверхню проникає згубне для живих організмів ультрафіолетове випромінювання Сонця. Якщо це так — життя на Землі в небезпеці!

Якщо озоновий шар (до речі, дуже тонкий) почне «прориватися» в багатьох місцях, то це згубно позначиться на стані атмосфери, області життя, а виходить, що й людства. Це може бути наслідком певного з’єднання хлору, що руйнує молекули озону, польотів ракет і надзвукових літаків, різних техногенних газів, а також від того, що на Землі знищуються ліси — основні творці атмосфери кисню.

Сьогодні технічна цивілізація знищує ліси, створює техногенні пустелі, викидає в атмосферу величезну кількість двоокису вуглецю та інших техногенних газів, як наслідок з’являються аномалії погоди, її загальне потепління. А якщо розтане лід в Антарктиді, то поверхня Світового океану підніметься на 50-60 метрів — це катастрофа для людства!

Самозагибель людства на планеті Земля може бути спричинена ядерною війною, адже кінець світу — завжди реальна загроза. Особливо, в епоху ядерної зброї. Тейлор, «батько» водородної бомби, неодноразово застерігав про можливу велику космічну катастрофу — при зіткненні астероїду із Землею. З цього приводу він не раз звертався до президентів США з вимогою створити систему протиастероїдного захисту Землі.

Самозагибель може викликати і деградація довкілля, виснаження ресурсів, генетичне виродження і поступове згасання виду. Нарешті «тотальна втрата інтересу» до життя, ще може настати у надто розвиненої в інтелектуальному відношенні і «перенасиченої» цивілізації.

Якщо людство впорається з проблемами перенаселення, забрудненням довкілля, ядерною загрозою, то загибель їй не буде загрожувати. Хоча… Життя завжди під загрозою і завжди потребує особливого захисту. Реальні осередки загроз, що можуть стати причиною кінця світу — тероризм і варварство.

… З приймача тихо, як прийнято казати, задушевно й довірливо, лине авторська пісня, у якій її творець намагається догодити своїй примхливій душі. Виявляється, збудував він дім та не який-небудь, а кам’яний. Тільки б жити й радуватися. Аж ні. Душа закапризувала, навідріз відмовилася поселятися в нім. Тоді власник її — робити нічого, — збудував ще один дім, на цей раз золотий. Ну, аж тепер, думає, догодить вередниці. Аж ні. Перебірлива душа і золотий дім відхилила, навідріз відмовившись у нім поселятися. Чи ти ба! І творцеві нічого не лишилося робити, як збудувати для своєї капризухи дім «з любові». Слава Богу, довготривале будівництво житла нарешті успішно завершилося. Вередуха таки поселилася в останньому варіанті житла.

Висновок пісні: все треба «будувати» з любов’ю. Гм-гм… Хто ж проти цього заперечить. Правда, істина ця — що все треба робити з любов’ю, — чи не з тисячолітньою «бородою». Але за відсутністю оригінальних ідей доводиться вдаватися і до вже відомого.

Тож зішлемося на давним-давно відому істину ще раз: планету людства, як єдиний його дім у ворожому Космосі, треба нам, людям, насельникам її облаштовувати з любов’ю. Тоді й душі в ній буде затишно й вільготно. А головне, надійно. Однак людство, знаючи це, все ще ніяк не обладнає єдиний свій дім у Космосі і що гірше, геть не береже його. Більше того, завдає ран матінці Землі. Тут Хомо сапієнс все ще виступає в ролі того нерозумного, який сидячи на гілці, підпилює її, не розуміючи, що ось-ось впаде разом з нею.

Земля терпить.

Поки що.

Але ж не за горами той час, коли довготривалий її терпець урветься. І тоді…

Особливо, коли людина стане творцем та активним користувачем молекулярно-біологічних, наногеномних та наномедичних технологій, а також віртуальної реальності та штучного інтелекту. Збільшуючи свою науково-техногенну могутність, нинішня цивілізація землян поширить свою діяльність не тільки на звичні макроструктури, але й на недосяжний сьогодні — ще недосяжний, але це — тимчасово, питання лише часу, — наносвіт. Тобто світ атомарно— молекулярних елементів живої і неживої матерії. Так, наприклад, за прогнозами спеціалістів, до 2050 року з’являться нейроімплантати, які дозволять безпосередньо підключати до свого мозку додаткову пам’ять, різні навчальні програми, а також засоби, які дозволять бачити інші напрямки спектру. З їхньою допомогою люди не тільки розширять своє сприйняття світу, але й переведуть при бажанні власну особистість в електронну форму. І як тільки ці нейрочіпи стануть для людей звичною реальністю, темп еволюції планетарного соціуму, гадають вчені, здобуде таке шалене прискорення, якого ще не знала вся попередня цивілізація. Простіше кажучи, вся попередня практика використання даних технологій здатна буде викликати настільки непередбачені зміни в тілесності людини, його нервової системи та інтелекту, що…

Це врешті-решт може взагалі змести людство з планети Земля. Так, спершу вони принесуть людству невідомі раніше блага, а з ними досить швидко й загрозу людському існуванню. Це вже сьогодні непокоїть багатьох. Виникають багато запитань, тривожних і… тривожних. Що здатний вчинити такий суб’єкт, озброєний могутніми технологіями із самою планетою Земля, з її біосферою і нашим загальнопланетарним соціумом?

Як він змінить — до якої міри — власний геном, а отже, й своє тіло? Як така практика може змінити генетичну, антропологічну, соціокультурну ідентичність людини і його становище в світі? Чи не приведе майбутня революція «технарів» в глобальній еволюції Хомо сапієнса, в результаті якої нинішня людина уступить своє місце якомусь футуроїду? Чи не захоплять Землю біороботи, штучні розумні істоти, які й покладуть край цивілізації людей?

Вже тепер деякі вчені б’ють тривогу: штучний надінтелект переможе своєю неймовірною могутністю природню людину, її розум і можливості, а тому подальший планетарний розвиток може відбуватися по кількох сценаріях.

Сценарій № 1. Створюються все могутніші і могутніші носії штучного надінтелекту (тобто кіборгів), реальні можливості яких будуть вражаюче жахливішими і перемагати в тисячі разів аналогічні здібності людини.

Сценарій № 2. Удосконалення машинно-людського інтерфейса, що здатне забезпечити тісну взаємодію біологічного організму і комп’ютера, що їхні потенційні можливості стануть надприродніми.

Сценарій № 3. Використання найновіших досягнень генетики, наноелектроніки, наноінформатики, квантового комп’ютинга, звичайно ж допоможуть всебічно розвиватися людському прогресу, але…

Але це стане початком перетворення людей у згадуваних футороїдів. І взагалі, у штучні, але бездуховні істоти, всемогутні, які покладуть край існуванню самої людської раси. Про це вже б’ють тривогу гуманітарії, звинувачуючи «технарів» у замахові на саме існування людства. Вимагають заборонити будь-яке посягання на людську природу. Накласти своєрідне табу, що заборонятиме індивідууму змінювати свою природу. Адже футороїди — їхні справи і помисли, — можуть виявитися агресивно— ворожими людству. І такими йому недоступними, як мурахи, які ніколи не можуть збагнути всі складності людського буття. І ті сміливці-експериментатори, які імплантують у свій організм різноманітні нейро-комп’ютерні чіпи, чи відмовляються від власного тіла, але згодні «жити» в інформаційних полях Інтернета, завдадуть непоправимого лиха людству. Практика використання технологій у третьому тисячолітті може стати — і стане! — гігантським ризикованим експериментом над нашою цивілізацією у всій її видовій і загальнокосмічній унікальності. Саме існування людства на планеті Земля самим людством вже поставлене під загрозу.

«Мій маніфест Землі» — так називається книга колишнього Генерального секретаря КПРС, першого й останнього Президента СРСР, що вже опублікована багатьма мовами світу. Її сторінки — крик душі.

«Сьогоднішній ринок не цінує те, що виявиться найбільшою цінністю для людей через сто років, — пише Михайло Сергійович. — Як поцінувати в термінах ринку красу озера чи покритими снігом вершини? А як виправдати «безкорисних» звірів чи комах? А між тим біологи і економісти підрахували в 1997 році, що послуги, які надає нам природа — чисте повітря, чиста вода, родючість ґрунту можна оцінити у 33 трильйони доларів на рік. (Не забуваймо, трильйон — число, що дорівнює тисячі мільярдів — тисяча тисяч становить мільйон, тисяча мільйонів — мільярд, тисяча мільярдів — трильйон — арифметика. — В. Ч.). Природа не потребує від нас плати за ці послуги. Але чи не доведеться нашим потомкам витрачати подібні чи й більші суми, щоб спробувати оздоровити забруднену нами Землю?»

Автор книги нагадує відому істину: якщо ми не вживемо найрішучіших заходів в найближчі 30-40 років, нашій планеті загрожує смертельна небезпека. Як і людству взагалі. На думку спеціалістів нині ми переживаємо серйознішу кризу життя на планеті як та, що привела 65 мільйонів років тому до вимирання динозаврів. Вважається, що число видів рослин і тварин на планеті досягає 12,5 мільйонів, але тільки трохи менше двох мільйонів описані науково. Лише серед відомих нам видів 12 % знаходяться на грані вимирання. 30 000 відомих порід рослин і тварин зникає з лиця землі щорічно. І мова йде не тільки про тигрів, слонів чи китів, що їх людина намагається зберегти хоча б у зоопарках, а перш за все про нелічених сороконіжок, равликів, птахів, комах.

«Якщо протримається ритм, у якому Бразилія розчищає ліси Амазонки, а Індонезія вирубує дерева на Борнео і на Суматрі, то не пізніше кінця століття ми втратимо половину всього біорізноманіття планети. По якому праву ми розпоряджаємось життям інших живих істот, губимо їх, щоб захистити себе від наслідків техногенних катастроф, губимо їх самим фактом нашої життєдіяльності, яка знищує довкілля? Адже, як стверджує американський вчений Едвард Вільсон, «кожна порода — це бібліотека інформації, здобута еволюцією на протязі сотень, тисяч чи навіть мільйонів років»… В результаті кліматичних змін, пов’язаних з «парниковим ефектом» і знищенням лісів, розтають полярні шапки криги, льодовики на вершинах гірських масивів від Альп до Кіліманджаро, неухильно піднімається рівень морів і океанів, загрожуючи зникненням багатьох островів і приморських міст. Від наслідків потепління гинуть полярні ведмеді і пінгвіни, тихоокеанський лосось і такий складний організм, як коралові рифи. З-за великих випарувань пересихають ріки і скорочується кількість прісної води, росте територія пустель. Слідом за підвищенням температури на земній кулі число повеней, ураганів, тропічних циклонів та інших природних катастроф збільшилося в чотири рази за минуле десятиліття в порівнянні з шістдесятими роками минулого століття. Все це дуже серйозна загроза миру і стабільності на планеті. Впливи засух, голоду і природних катастроф будуть тільки посилюватися — вже сьогодні (в основному з бідних країн) 25 мільйонів чоловік стають екологічними біженцями щороку.

«Подібно учневі диявола, людство зштовхується із все більшою кількістю проблем, викликаних техногенними проблемами, в тім числі гонитвою озброєнь і з техногенними катастрофами, які часто є результатом людської помилки чи необережності. Наше довкілля руйнують кислотні дощі, йому шкодять ерозія і засолення родючих нив, забруднення ґрунтів і водоймищ важкими металами та хімікаліями, ядерне забруднення Арктики та інших регіонів. Збіднення і руйнування природних ресурсів є прямим наслідком зростання населення планети. За останні двадцять п’ять років населення Землі збільшилося на два мільярди чоловік. Сьогодні нас більше шести мільярдів, через чверть віку буде вісім мільярдів, біля дев’яти мільярдів — до 2050 року, а до кінця століття людська популяція може сягнути 11-12 мільярдів! Як же забезпечити їм належний рівень життя, якщо природні ресурси виснажуються і наша біосфера все більше руйнується?»

Загроза нестачі води. Уже сьогодні водні ресурси недостатні в багатьох країнах і в першу чергу, на Близькому Сход, в Північній Африці, а також в Китаї та Індії. В цілому, зазначає автор цитованої книги, більше третини світового населення живе в країнах, де існує брак води, де споживання води більше як на 10 % перевищує потенціал відновлення ґрунтових вод. Крім виснаження водних ресурсів і ґрунтів, інтенсивне використання природних копалин, запаси яких формувалися на протязі мільйонів років, невідворотно приведуть до їх подорожчання, а потім і зникнення.

Запаси нафти будуть вичерпані через 50 років. Запасів вугілля вистачить на кілька століть, але його спалювання породжує «парниковий ефект». Родовища урану великі, воно слугує для виробництва ядерної енергії, але виникає майже не вирішувана проблема переробки відходів. То який же світ ми залишимо нашим нащадкам? Вступить людство в період війн за воду і за ресурси? Чи буде продовжуватися ріст населення і виробництва, поки з виснаженням природних ресурсів не настане кінець індустріального миру?..

Я — оптиміст по натурі, — заявляє М. Горбачов, — і сподіваюсь, що людство опам’ятається, поки не відбудуться непоправимі зміни. «І все ж яка прірва відділяє нас від оптимізму вчених, які вірили у всемогутність людського розуму всього лише кілька десятків років тому!

Великий російський учений Костянтин Ціолковський, писав у 1925 році у своїй філософській праці «Монізм Всесвіту»: «Населення Землі може збільшитись, при збереженні найбільшого добробуту, в тисячу разів. Якби не обмеженість сонячної енергії, що припадає на частку Землі, то вся вона могла б перетворитися в живе… Людина стане істинним господарем Землі. Вона буде перетворювати суходіл, змінювати склад атмосфери і широко експлуатувати океани. Клімат буде змінюватися за бажанням чи при необхідності. Вся Земля стане обжитою і приноситиме великі плоди… Техніка майбутнього дасть можливість перебороти земне тяжіння і мандрувати по всій Сонячній системі. Люди відвідають і вивчать всі планети. Недосконалі світи ліквідують і замінять власним населенням. Оточать Сонце штучними житлами, беручи матеріал в астероїдів, планет та їхніх супутників. Це дасть можливість існувати населенню у два мільярди разів більш численнішому, як населення Землі…

Картину душевного світу майбутньої людини, її забезпеченості, комфорту, розуміння Всесвіту, спокійної радості і впевненості у безхмарному і безмежному щасті важко собі уявити. Нічого подібного жоден мільярдер нині не може мати».

Сьогодні ці рядки, з гіркотою зазначає М. Горбачов, такі характерні для ентузіазму, що царював в першій половині минулого століття перед безмежними можливостями науки, викликають лише сумну посмішку. Людина справді стала безмежним господарем планети, але піддала нещадній експлуатації землю, надра і океани, перетворила суходіл, змінила склад атмосфери, змінила клімат, побувала в космосі. Але ці зміни, що дозволили небачені в історії людства збільшення популяції і ріст тривалості життя, не покорили, а погубили природу».

І далі М. Горбачов згадує японського буддиста Дайсаку Ікеда, котрий розповів йому одну притчу. Припустімо, що глечички у ставку щоденно збільшують удвічі площу, що її займають. Підраховано, що їм треба тридцять днів, аби повністю покрити поверхню ставка. Це означає, що на двадцять дев’ятий день покрита тільки половина поверхні ставка. Ті, хто дивиться на ставок того дня, бачать, що половина ставка вільна і думають, що ситуація зовсім не катастрофічна. Але насправді до повного заповнення ставка залишається всього лише один день! І Дайсаку Ікеда підсумував: «Так і сучасний світ зі своїми проблемами демографічного росту та надлишкового споживання, що викликає збіднення природних ресурсів і горючих матеріалів з родовищ, уже живе свій двадцять дев’ятий день. І може виявитись, що на тридцятий день у людини вже нічого в запасі не зостанеться».

З історії відома гучна — громогласна! — заява Архімеда (власне, його погрози людству): «Дайте мені точку опори і я переверну земну кулю!» Ні більше, ні менше! Хоча дурне діло, як відомо, не хитре.

Архімеду ніхто подібної точки опору не надав — на щастя, бо інакше б нас з вами уже не було б у світі. Але… Ідіотів — в тім числі авантюристів і диктаторів та різних завойовників, різних фюрерів— гітлерчуків і вождів, які горять бажанням архібожевільними перевернути хоч і землю, аби захопити й утримати владу, які і фізиків— ядерщиків, новітніх геростратів, які готові своїми супербомбами підпалити не лише храми, а й усю землю, аби втілити в життя свої жахливі винаходи — і сьогодні предосить. І буде їх задосить у всі часи й епохи — люди, не давайте їм такої опори! На свою біду! Земля у нас (жаль, що творці атомних, ядерних, плазмових і ще яких там бомб все ще цього не усвідомлюють) одна, її треба берегти, а не перевертати догори ногами… А якщо вже й хочеться когось перевернути догори ногами, то краще різних фюрерів, як то вчинили італійські партизани в роки Другої світової зі своїм дуче…

Наша технологічна цивілізація з початку виникнення сучасних засобів зв’язку має 100 років від роду.

Всього лише СТО років! В той час, як є припущення, що в центрі нашої Галактики можуть існувати надцивілізації, які використовують ядро своєї Галактики чи квазари як джерела енергії. (Як ми, наприклад, використовуємо енергію Сонця, правда, поки що вельми обмежено). Потужність випромінювання ядра Галактики в мільйони разів вище випромінювання Сонця, а квазар потужніший за Сонце в трильйон разів! Можна тільки уявити — якщо вдасться, звичайно, — якою колосальною — в порівнянні з нами, — енергією озброєні розумні істоти, як знаходяться в центрі нашої Галактики — нам до них навіть рівнятися наївно. Ми для них, що для нас які— небудь первісні племена в африканських лісах! І все ж вчені налаштовані оптимістично. Деякі астрономи (хоча б О’Ніл) певні: людство освоїть Сонячну систему за 2500 років, а Галактику — саму Галактику! — за 250 000 років! І тоді людство нарешті своє візьме. А поки що ми оволоділи лише ядерною зброєю — на свою біду.

Року 1955-го в Майнау, що розташований на острові Констанс у Швейцарії, зібралися шістнадцять лауреатів Нобелівської премії — аби напрацювати заяву, яка засуджувала б подальшу розробку і використання ядерної зброї. Після всіх утрясінь і уточнень, доповнень і редагувань, Заява шістнадцяти швидко набула розголосу і до неї почали приєднуватися інші фізики, ядерники і творці смертоносної зброї — вчорашні її творці. Загалом же до Заяви шістнадцяти досить швидко приєдналися інші і в остаточному варіанті її підписав 51 Нобелівський лауреат. Згодом видатний фізик Макс Борн в числі вісімнадцяти фізиків із Західної Німеччини поклявся не брати участі у розробці і виробництві такої зброї — звідтоді фізики почали брати активну участь в кампанії проти ядерного озброєння. Багато всесвітньовідомих фізиків виступили (і виступають) проти ядерної зброї як такої. Правда, спершу вони створили ядерного монстра, здатного зжерти все людство, а планету перетворити на велетенську заражену пустелю, а тоді, злякавшись якого джина випустили з пляшки, спохопилися і почали його засуджувати. Тобто спершу випустили, а тоді почали закликати інших, аби ті приборкали його. Чи хоч якось загнуздали його. Та все ж добре, що творці смерті хоч схаменулися і почали засуджувати… Але кого? Зброю, яку вони створили, чи самих себе як творців її? Але спасибі долі, що вони хоч отямились, прозріли, остерігаючись аби не повторилися нові Нагасакі й Хіросіми — ще жахливіші!

І ряди таких фізиків— протестантів почали стрімко зростати. Це вже вселяє хоч якусь надію, що спільними зусиллями врешті-решт удасться приборкати ядерну загрозу людству.

Серед тих, хто прозрівши, став активним протестантом і Андрій Сахаров — який належить до ста великих росіян (принаймні, так вважають укладачі відповідного рейтингу), — батько водневої бомби. Чи — один з її батьків, вельми дієвий і талановитий. (Про це він сам з гордістю писав: «Я не сумнівався в життєвій важливості створення радянської надзброї (о, як він згодом жалкуватиме про це — В. Ч.), надзброї для нашої країни і для рівноваги сил у всьому світі. Захоплений грандіозністю задачі, я працював з максимальною напругою сил, ставши автором чи співавтором деяких ключових ідей»).

В серпні 1953 року в радянській імперії (Семипалатинський полігон) була підірвана перша у світі воднева бомба. Жахливої руйнівної сили. Та бомба, якою можна легко знищити і назавжди урвати рід людський на планеті Земля! Це по-суті вже був винесений вирок всьому людству — після її застосування на Землі якщо хто і вціліє, то хіба що купка— друга пігмеїв десь у лісах (які— небудь ака, тикітикі, обонго, батва) Габону, Камеруну, Заїру, Руанди чи в тропічній Америці — якщо тільки там уціліють хоч якісь масиви лісів. Сьогодні питання полягає в тому, чи зважиться хто-небудь її застосувати у загальних масштабах? (А втім, безумців біля керма держави, політиків, які заради влади продадуть і матір рідну, у нас завжди вистачало, вистачає і завжди вистачатиме — на жаль, на жаль!) Після першого вибуху водневої зброї Сахарову, як одному з головних творців її, було присуджено звання Героя Соціалістичної праці — добра соціалістична праця! Про таке і в казках мови немає, аби за створення якого-небудь Змія Горинича, Кащея чи ще якого монстра величали героями! Він був вибраний одразу ж дійсним членом Академії наук, отримав Сталінську премію в розмірі 500 тисяч рублів — фантастична на той час сума в СРСР! Крім премії йому дали одну з кращих у Москві квартир, персональну машину, академічну дачу тощо. Дощ нагород на нього прямо таки посипався зливою!

Коли у 1956 році успішно завершилося випробування модифікованої водневої зброї, що її скинули з літака, Сахаров отримав другу зірку Героя Соцпраці і Ленінську премію. А в 1962 році після випробування на Новій Землі надпотужної водневої бомби, йому присвоїли третю Золоту Зірку Героя Соцпраці — небувалий в СРСР дощ нагород линув на цього вченого. Монстри від влади обсипали нагородами монстра від науки. В тодішньому СРСРі тричі Героям Соцпраці воздавали хвалу і шану, як живим богам. Радше, дияволу. Сахаров і опинився в ранзі живого бога, став такою ж легендою — за тодішніми канонами тричі Героям на батьківщині ставили за життя бюсти! А то й пам’ятники.

І раптом в цього монстра від науки щось ворухнулося людське, озвалася совість і відчуття, що він щось не те творить — лихе і страшне! Та й під виглядом «захисту соціалістичної батьківщини від ворожих зазіхань», кремлівські верховоди могли запросто розв’язати третю — і — останню в історії людства — світову бойню. І творець водневої бомби та її модифікованого варіанта схаменувшись, прозрів і почав круто міняти свій курс: наукові інтереси його чи не в один день відходять на другий план, на перший вийшли громадсько— політичні погляди. Він починає задумуватися над проблемами миру та людства і особливо над проблемами ядерної війни, що вже стала реальністю в перспективі, з її жахливими наслідками.

Вчорашній «батько водневої бомби» починає брати активну участь у підготовці міжнародної угоди про заборону ядерних випробувань в трьох середовищах. Він пише праці про війну і мир, про диктатуру, про свободу думки, забруднення довкілля і про ту роль, що її може відіграти в майбутньому наука і науково-технічний прогрес, застерігає, калатаючи у всі дзвони про небезпеку термоядерної зброї і загибель од неї людства. Виступає проти політиків, які перебуваючи біля керма влади і в погоні за ще більшою владою, підштовхують світ до всезагальної катастрофи.

І тоді в СРСР партійне керівництво забило тривогу. Сахарова для початку відсторонили від секретних робіт, але це його не зупинило. Як і профілактичні з ним бесіди та залякування. «Батько водневої бомби» став ідейним вождем правозахисного руху. Його починають викликати в прокуратуру чи на килим до керівництва Академії наук. Умовляють, погрожують, застерігають… Але він не здавався, не позадкував, не відступився від своєї позиції.

У 1973 році почалося відкрите переслідування вченого, який посмів вийти з-під контролю. В газеті «Правда» з відкритим листом, що засуджував Сахарова та його позицію виступили 40 (СОРОК!!!) академіків, які — ганьба! — «довбали» свого колегу за його погляди. Як нібито не було водневої бомби і взагалі — загрози людству. (Цікаво, чи ті сорок вчених підписали відкритого листа з ляку за можливі репресії властей на випадок відмови, чи з власного переконання?).

У 1975 році непокірному Сахарову присудили Нобелівську премію миру, але кремлівські верховоди заборонили йому виїзд за рубіж.

В січні 1980 року академік Сахаров, тричі Герой Соцпраці був схоплений каральними органами, позбавлений всіх урядових нагород — в тім числі й трьох золотих зірок Героя Соцпраці, лауреатства та всіх орденів — і висланий разом з дружиною в місто Горький, тоді закрите місто для іноземців, де він і жив усі наступні роки — під недремним наглядом Комітету державної безпеки, надтаємної і все одне всім добре відомої всемогутньої таємної поліції — аналог фашистського гестапо!

Телефону в квартирі вчорашнього тричі Героя Соцпраці та академіка не було, за ним постійно стежили, аби він ні з ким не зустрічався. Опальний академік тричі оголошував на знак протесту голодівку (1981, 1984, 1985), його тоді відвозили під конвоєм до лікарні, де зв’язували й силоміць годували.

Головний лікар застерігав його:

«Померти вам не дамо, але ви станете безпомічним інвалідом!»

Пізніше вчений згадуватиме про ті роки:

«Мене валили на спину на ліжко, прив’язували руки й ноги, на ніс надівали тугий зажим, так, щоб я дихати міг тільки через рот… Щоб я не міг виплюнути харчову суміш, рот мені затискували, поки я не ковтав». На додачу лікарі КДБ насильно уводили йому різні психотропні препарати.

Але Андрій Дмитрович Сахаров і після цих знущань та вишуканих тортур не злякався, не здався, а продовжував свою — хоч і дещо запізнілу — нелегку героїчну боротьбу. Саме тоді він написав одну із своїх головних праць, книгу «Небезпека термоядерної війни».

Жаль, що він спершу створив ту небезпеку, а тоді почав од неї застерігати й боротися з нею. Але добре, що він хоч пізно, але прозрів і схаменувся. Жаль, що таких людей — особливо серед фізиків-атомників, — одиниці. Більшість продовжує «ощасливлювати» людство, удосконалюючи найжахливіші бомби, несучи загибель планеті Земля. Невже вони ніколи не схаменуться, невже їм мало того, що вони — монстри, прокляті вже сьогодні, а що буде завтра?

Агов, новітні Сахарови з різних країн — де ви?

Переважна більшість з вас все ще зайнята винаходом воднево-плазмового — чи якого там ще? — дракона. А втім, міфологічний дракон багатьох народів світу — хоча б Японії, Китаю, Кореї чи інших країн — бодай і крилатий та вогнедишний, загалом злий-презлий дух — ніщо! Так, дитяча забавка на сон грядущий, страшилочка, казочка у порівнянні з тим драконом, якого створюють вчені. Як і різні там слов’янські змії-гориничі, вогнедишні тварі, різні перевертні й песиголовці, що буцімто пожирають людей, різні сатанаїли тощо. У порівнянні все з тими чудиськами, що їх вигодовують вчені на наше всезагальне лихо. А втім, не можна знищити людство, а самому вціліти і потім розкошувати на руйновищах, ні і ні. Йдеться про знищення людства, якщо не буде приборкане воднево-плазмове страховисько — його творці знищать разом з людством і самих себе. Як згорять у пекельному полум’ї всесвітньої війни і ті божевільні маніяки при владі, яким своїм розумом, винахідливістю і талантом служать учені. В когось з американських фантастів є оповідання «Абсолютна зброя». Коли її створили (а створити таку зброю вже можна в принципі хоч і сьогодні, принаймні, в близькому майбутньому), вона знищила й тих, хто забаг нею згубити своїх противників. Вона — АБСОЛЮТНА ЗБРОЯ. Вона вигубить усіх під одну косу — і правих, і винуватих, святих і грішних, перетворивши Землю на новітню Венеру чи Марс. Чи й на закрижанілий Плутон у пітьмі вічного космічного холоду.

І це людству, як кажуть, світить.

Уже світить. Маючи таких талановитих фізиків, чому б і не погубити людство, а з ним і планету Земля? І ні для кого тоді буде видавати збірники на кшталт «100 великих учених», куди потрапили такі видатні фізики.

Мчить планета, мов кулька жонглера, По орбіті в космічній імлі. Марс по цей бік, по той бік — Венера, Два найбільші сусіди Землі. Причаїлися бомби у схові, Спрагло зерна жадає рілля… Бог війни і богиня любові, А між ними — планета Земля.

Г. Гарченко.

Так і живемо в очікуванні: хто ж переможе на Землі: бог війни чи богиня любові?

ДЕВ’ЯТЬ ТІНЕЙ НА МОСТУ АЙОН…

Раннім ранком 9 серпня 1945 року по мосту Айон в центрі міста, що розташувалося на південному заході острова Хонсю, йшло дев’ять чоловік.

Йшли вони собі та йшли — мостом через річку Ота, що саме в районі міського порту впадає у Внутрішнє Японське море.

Того ранку вони певно ж квапилися на службу чи до якоїсь іншої праці. Історія не зберегла про них аніяких даних — навіть їхніх імен. Просто йшли мостом Айон через річку Ота дев’ять міських мешканців, йшли кудись у своїх справах — справи, як відомо, завжди починаються вранці. Було 8 годин 14 хвилин ранку — над містом після кількаденної негоди нарешті розійшлися хмари і яскраво засяяло вранішнє сонце — як умите після недавніх дощів та буревіїв.

До того, що ось-ось станеться і навіки вразить людство планети Земля — не кажучи вже про самих мешканців міста, — залишалося всього лише якихось 15 секунд.

Це до того, як полковник Тіббетс віддасть наказ відкрити створки бомбового люка і ще 47 секунд, доки «Малюк» летітиме до землі…

Шістдесят дві секунди залишалося у них спокійного часу.

Одна хвилина і дві секунди залишалося того спекотного серпневого ранку, коли зненацька над містом полосоне вранішнє небо сліпуче-яскравий спалах — яскравіший тисячі сонць…

Так потім свідчитимуть вцілілі очевидці…

А місто звалося, а місто звалося…

Так, так — Хіросіма…

27 липня на маленький острівець Тініан, що в Маріанському архіпелазі прибув американський крейсер «Індіанаполіс». В одному з його трюмів під неймовірною охороною знаходився загадковий контейнер, що у всіх викликав цікавість.

А втім, на перший погляд контейнер, як контейнер — знімне пристосування для перевезення вантажів без упакування — здається, так словники тлумачать термін «контейнер». Суть була не в самому контейнері, а в його вмістові — у ньому знаходився урановий заряд для першої бойової атомної бомби.

Неспішно, але й не повільно, з дотриманням усіх правил безпеки до кінця місяця була повністю завершена підготовка бомби, літаків та їхніх екіпажів, і над людством (а не тільки над японцями) нависла примара атомного удару — першого в історії планети Земля.

Все було готове до задуманого страхіття, але американці чекали. У моря погоди. Кілька днів небо над Японією було щільно затягнуте хмарами в кілька ешелонів — вони й відстрочили загибель сотень тисяч на якийсь час. Хоча давно відомо: перед смертю не надишешся.

Над Японією сіялись дощі, дні були мрячливі й туманні. Лише в понеділок 6 серпня 1945 року небо над приреченою країною прояснилося, негода вгамувалася і над країною Сонця, Що Сходить, виглянуло небесне світило. Чисте і як вмите.

І — все. Близько третьої години ранку із злітної смуги Тініана здійнявся бомбардувальник Б— 29 з бортовим номером 82. За ним літаки супроводження. За штурвалом Б-29-го — командир екіпажу полковник Тіббетс.

Він був зразковим і люблячим сином своєї матері — Еноли Гей. На знак синівської любові до неньки рідненької полковник і назвав свій бомбардувальник Б-29 з бортовим номером 82 на честь своєї матері — «Енола Гей».

На «Енолі Гей» і знаходився «Малюк» (американці взагалі великі любителі давати речам імена, часто веселі, а здебільшого навіть розчулено-ліричні. Це ж треба, син-льотчик бойову машину, бомбардувальник назвав іменем рідної матері!) — уранова бомба потужністю 20 кілотонн тротилового еквівалента, витвір «Манхетенського проекту» вартістю в 2 мільярди доларів.

Ось такий «малюк» полетів того ранку на зустріч із Хіросімою.

Ось уже внизу й ціль — місто, що тільки-но проснулося, раде, що негода нарешті вляглася і в небі сяє лагідне сонечко… Пілот із запасного літака майор Ізерлі (його літак мав ймення «Стрейт Флеш»), потім згадуватиме, яке красиве було внизу того ранку місто — наче оточене білим німбом із хмар, що розходилися. Навіть через роки майор зізнаватиметься, що ніколи не забуде того видовиська! Він і передав на «Енолу Гей» по радіо одну фразу, що пролунала як вирок.

— Бомбуйте першу ціль!

О 8 годині 14 хвилин 15 секунд полковник Тіббетс віддав наказ, під днищем «Еноли Гей» розкрилися створки бомболюка і «Малюк», вивалившись із черева бомбардувальника на світ білий, зі свистом розсікаючи повітря, понісся на голови людей, які після вибуху так нічого й не встигнуть збагнути, як світ для них і згасне.

«Малюк» летів до міста 47 секунд!

І 47 останніх секунд над містом світило лагідне сонце.

І в мешканців приреченого міста внизу ще лишалося аж цілих сорок сім секунд мирного і безтурботного часу.

Потім один з членів екіпажу, стрілець «Еноли Гей» Керон так згадуватиме той жах:

«Кипляча імла, що вертиться, схожа на лаву, закрила місто і розтеклась в різні сторони до підніжжя горбів…»

І гул бомбардувальника Б-29, що віддалявся, зробивши своє…

І — все. І більше нічого у своєму житті не почули 240 000 тих мешканців Хіросіми, які загинули в лічені секунди…

І смерть їм жахливу, каліцтва й руйнації місту, вогненний смерч, коли плавилось навіть залізо, приніс бомбардувальник «Енола Гей» — не просто з жіночим іменем, а з іменем матері…

І мати полковника Тіббетса вмить згубила 240 000 безневинних людей — о, боги, яка страшна була мати в полковника Тіббетса! Хоч вона в принципі й не винувата, але перший атомний удар на планеті Земля був завданий ім’ям матері. І яка ж то була синівська любов полковника Тіббетса, коли ім’ям його матері в одну мить він відправив на той світ 240 000 жертв!

(Через кілька днів, а саме 9 серпня з аеродрому на Тініані підніметься ще один бомбардувальник Б-29, на цей раз з ім’ям «Грейт Артист» майора Суіні, підніметься з плутонієвою атомною бомбою, названою винахідливими творцями смерті ласкаво «Товстуном». В 11 годин 02 хвилини «Товстун» вибухне над центром Нагасакі, знищить місто і в муках мученицьких відправить на той світ ще 140 тисяч безневинних людей. Плутонієва бомба виявилась такою ж ефектною, як і урановий «Малюк», а що менше виявиться внизу жертв, то це спеціалісти пояснять горбистим рельєфом місцевості).

380 тисяч перших землян — чоловіки, жінки, діти, старі, — були принесені в жертву атому — Боже, Боже, це ж лише перші, щонайперші жертви!

Серед них і ті дев’ять невідомих, котрі того ранку в Хіросімі йшли мостом Айон через річку Ота.

Ми не знаємо (і ніколи не будемо знати) хто вони і як їх звали і куди вони квапилися мостом того ранку, як над містом несподівано різонув світ білий сліпучо— пекельний спалах — яскравіший тисячі сонць!

Від них — тих дев’яти перехожих — не залишилося навіть трупів. Вони блискавично перетворилися в пару і попіл.

Але вони йшли того ранку мостом Айон через річку Ота і від них залишилися тільки тіні… (Це ж до чого ми дожилися, це ж до чого розвинулась наша наука, коли від людей можуть залишитися лише тіні!..)

Дев’ять тіней, які кудись безпечно йдуть. Вони — тіні, всього лише тіні, дев’ять тіней від мить тому живих дев’яти людей — навічно впаялися (вкарбувалися, уварилися-приварилися, запеклися) в камінь мосту полум’ям пекельного вибуху уранової бомби, ласкаво названої «Малюком», що її приніс бомбардувальник з ніжним ім’ям матері…

Вони й нині — тіні ті страшні, тіні дев’яти чоловік, — ідуть і йдуть через міст Айон, і будуть так — ТІНІ — вічно йти.

Невже й справді людство планети Земля, яка крутиться-вертиться на орбіті між своїми сусідами Марсом, богом війни і Венерою, богинею любові, вибрали не її, а його — бога війни?..

А втім, ядерні, уранові, атомні, плутонієві і які ще там бомби війну нам не несуть у її старому патріархальному значенні, вони несуть нам всезагальне знищення, а разом з ним і кінець планеті з ласкавим йменням Земля…

«Прадавні наївно вважали свою обитель пласким диском, що покоїться на спинах могутніх китів, пізніше напівсферою, що її підтримують слони, які стоять на гігантській черепасі, потім — кулею, навколо якої обертається Сонце і зорі. В наше XX століття народився новий образ «дому людей». Землю почали уподоблювати величезному космічному кораблю, який мчить у просторах Всесвіту.

Порівняння не позбавлене логіки. Ми знаємо параметри орбіти нашого «корабля». Вона майже кругова: висота в афелії (найбільша відстань від Сонця) — 152 мільйони кілометрів, висота в перигелії (найменша відстань) — 147 мільйонів кілометрів. Період обертання також відомий: 365 діб 6 годин 9 хвилин і 10 секунд. Корабель на ймення Земля летить по своїй орбіті із середньою швидкістю 30 кілометрів на секунду, тобто 108 тисяч кілометрів на годину. Більше 4,5 мільярдів «пасажирів» на борту цього корабля. З певним ступенем точності можна назвати і час старту. Космічний рейс Землі розпочався (правда, тоді ще людей не було) не менше 4,5 мільярдів років тому.

Корабель людей має надійний захист від сонячної радіації, космічних випромінювань і метеоритних потоків у вигляді багатокілометрової товщини атмосфери і магнітного «скафандра». Його система життєзабезпечення вельми раціональна, досконала і надійна.

Дивовижний корабель людей. Ми знаємо, що він постійно важчає. Від 2 до 5 мільйонів тонн космічного пилу осідає щорічно на поверхню нашої планети. Прибавлення у вазі може вплинути і на швидкість обертання нашої планети навколо своєї осі. За останні 50 років середня температура «на борту» піднялася майже на 1 градус. В масштабі планети це немало. «Зелене царство» Землі нараховує приблизно 200 тисяч видів. Для порівняння зауважимо, що рослинність земної кулі (система регенерації) протягом року бере з атмосфери біля 500 мільярдів тонн вуглецю і повертає в неї біля 400 мільярдів тонн кисню.

А Земля тим часом крутиться-вертиться.

Першим на повний голос про це заявив (перед інквізицією) Галілео Галілей:

— Eppur si muove!

Все ж вона крутиться.

А втім, ідею, що Земля обертається, якщо вже бути точним, першим озвучив грецький філософ Геракліт Понтійський, який жив у ІV ст. до н. е. (Про це свого часу писав інший давньогрецький учений Аристрах Самойський — що Земля рухається навколо Сонця. Але як і Геракліт Понтійський, експериментально це підтвердити не міг). Проте їм, як і водиться, не повірили — як це Земля обертається, коли ми на ній живемо і нічого не відчуваємо?!. А все тому, що людям здавалося: якщо Земля буде обертатися, то люди на її поверхні відчують запаморочення, головокружіння — як на каруселі, тоді ж як нічого подібного не відбувалося. Ніхто не хотів вірити, що Земля обертається, адже ніхто цього обертання — його наслідків — не відчував.

Доказ того, що Земля обертається з’явився через дві тисячі років після Геракліта, коли в 1815 році французький фізик Фуко під куполом Пантеона у Парижі підвісив металеву кулю вагою 28 кг на дроту довжиною в 67 м з періодом 16 секунд. Ця конструкція отримала назву маятник Фуко. А суть його заснована на властивості вільного маятника зберігати незмінною в просторі площину (або напрям) своїх коливань — якщо на нього не діє ніяка сила тяжіння. Якщо ж прослідкувати за коливанням маятника, то стане помітно, що напрям, у якому хилитається маятник над підлогою, поступово змінюється, як ніби підлога повертається під ним. Насправді так і є — підлога повертається. Але — разом з планетою.

Мені довелося якось, будучи в Росії, в Ленінграді (тепер Санкт-Петербург) спостерігати за маятником Фуко, що підвішений під куполом Ісаакієвського собору. Довжина його 93 м, вага — 54 кг. Амплітуда коливання рівна 5 м, період — біля 20 секунд. Досить постояти біля нього хвилину— другу (рух такого маятника заворожує), як ти й переконаєшся в тому, що Земля справді обертається навколо своєї осі. Відчуття — колосальне, дещо аж моторошне і в той же час воно притягує себе як магнітом. Враження не передати, адже за якусь хвилину-другу ти на власні очі побачиш, як підлога під тобою разом із собором повертається. Насправді ж — разом з планетою Земля. На якусь мить стає аж лячно. В крайньому разі — незвично. І я вперше, дивлячись на гігантський маятник Фуко, підвішений під куполом Ісаакієвського собору, відчув себе пасажиром космічного корабля під назвою планета Земля. Обертаючись разом з рідною планетою навколо осі, ми в той же час мчимося в космосі із швидкістю 30 кілометрів на секунду — здорово, чи не правда?

Не можна сказати, що наша космічна мандрівка відбувається легко, без будь-яких тривог та ускладнень. Трапляється, що «екіпаж» відчуває перепади тиску і температур, страждає від посух або зайвої вологи, бувають струшування — кожну годину на планеті відбувається в середньому 10 досить сильних землетрусів, зіткнення з космічними блукачами… Є старовинний латинський вислів: «Primum non nocere» — «Перш за все — не шкодити». Заповідь древня. Але й сьогодні, озброєні знаннями люди які вміють творити чудеса, втілювати в життя найзавзятіші і, здавалось би фантастичні задуми, не повинні її забувати» — М. Ребров. «Дім на березі Всесвіту».

Жрецький кодекс майя «Чілам Балам» не баз емоцій, таким не характерним для жреців, розповідає, як застерігає людство:

«… Йшов вогняний дощ. Земля вкрилася попелом, каміння і дерева хилилися до Землі… З неба зірвався Великий Змій… І на Землю впала його шкура і шматки його кісток… а стріли поцілювали сиріт і дідів, вдівців і вдів… І вони знайшли собі могилу на березі моря. І тоді хлинули жахливі хвилі. Небо разом з Великим Змієм впало на Землю і затопило її…»

Ще раніше це підтверджував — на основі давніх достовірних передань, єгипетський жрець (із розповіді Платона про загибель Атлантиди):

«Адже і в нас передається сказання, нібито колись Фаетон, син Сонця, пустив колісницю свого батька… підпалив все на Землі та й загинув сам, вражений блискавками. Це розповідається, звичайно, у вигляді міфу (про планету — десяту? — Сонячної системи, яка колись вибухнула, вчені її назвуть Фаетоном), але під ним ховається та істина, що світила, які рухаються в небі і навколо Землі, ухиляються зі шляху і… (тоді) знищується все, ще знаходиться на Землі за допомогою сильного вогню».

Фаетон у грецькій міфології син бога сонця Геліоса. Фаетон ублагав батька дозволити йому один день правувати крилатими вогнедишними кіньми, запряженими в сонячну колісницю. Батько дозволив — на свою біду. Але син не зміг справитись з кіньми і випустив з рук віжки. Коні збилися з дороги, наблизилися до Землі і мало її не спалили. Загледівши таке, Зевс кинувся рятувати Землю, а для цього уразив блискавкою сина свого Фаетона — Земля була врятована…

Малі планети, астероїди (а вони зашифровані в міфі про сина Геліоса Фаетона) — планети Сонячної системи, що від решти планет відрізняються малими розмірами (діаметр їх до 1000 км). Мають кам’яний склад. Першу малу планету (Цереру) відкрив у 1801 році італійський астроном Дж. Піацці. Після відкриття — така процедура — мала планета одержує попереднє позначення, а після точного визначення її орбіти, номер і назву. Число нумерованих планет перевищує 2000. Загальне ж їх число оцінюється в сотні тисяч! Між орбітами Марса та Юпітера — кільце малих планет. Деякі з них (з групи дрібних) наближаються до орбіти Землі (група Амура). І далі довідники зазначають, що «можливі їхні зіткнення з Землею (що відбувається з інтервалом у десятки мільйонів років), які призводять до утворення, — делікатно так пишеться, — астроблем. Найбільші серед малих планет (дані на 1980 р.): Церера, Паллада, Веста, Гігія, Євросина, Інтерамнія, Давіда, Кібела, Європа, Пацієнція, Євтемія, Псіхея, Доріс, Ундіна, Юнона (діаметри їхні від 1003 до 247 км).

Ім’я давньогрецького бога кохання Ерота носить мала планета № 433. Її відкрив у 1898 році німецький астроном Вітт. Орбіта Ероса відрізняється від орбіти більшості малих планет.

Один раз на 37 років (всього лише на 37 років!) Ерос підходить до Землі на відстань у 22 мільйони кілометрів — це вже небезпечно. Як кажуть, чим чорти не жартують, поки святі сплять!

Діаметр Ероса — 20 кілометрів. Це безформна, витягнута брила, яка обертається навколо малої осі за 5 год. 16 хв.

Вважається, що зіткнення з такою планетою, як Ерос, може трапитись раз на 4 мільярди років — вік майже співставимий з віком Землі. А ось падіння меншого небесного тіла, яке здатне погубити Європу, абсолютно реальне — раз на 100-200 мільйонів років.

Щодо комет, то зустріч з їхньою представницею навіть середньої величини (з радіусом близько 10 км) призведе до того, що буде вивільнена енергія, рівна вибухові 500 тисяч (тисяч!!!) водневих бомб. Цього задосить, щоб знищити всю нашу цивілізацію. І вірогідність такої жахливої події оцінюється в 100-200 мільйонів років.

Та що там мала планета, комета… Звичайний астероїд середніх розмірів здатний натворити стільки лиха, що людство може й не вціліти. Наприклад, падіння боліда всього лише кілометрового радіуса, може погубити таку країну як Швейцарія, двокілометрового — Іберійський півострів. (Варто не забувати, що Мексиканська затока — затока Атлантичного океану біля південно-східних берегів Північної Америки, між півостровами Флорида і Юкатан та о. Куба, площею в 1543 тис. км і глибиною до 5203 км є результатом катастрофи, що трапилася за мільйони років до появи людини. Після удару астероїда, у вогняний кратер ринулись води океану. А далі: «Сонце ледве виднілося крізь суцільну запону попелу і пари, що призвело до похолодання і наступу льодовиків. Різка переміна клімату змінила хід еволюції, як наслідок, вигибли динозаври. Правда, у виграші виявилися дрібні на той час ссавці і врешті-решт, ми, люди. Але хто з’явиться на Землі — якщо з’явиться, — після того, як буде нанесено астероїдом чи кометою нищівний удар по людству, а вірогідність цього ой яка велика!»

Загроза у всі часи була реальною і буде такою у всі прийдешні віки, тисячоліття й мільйоноліття. Лише у 2006 році мимо нас пролетіли 25 астероїдів, серед яких були й досить значні, діаметром 1, 2 і 5 км. Максимальна їхня швидкість досягала 27 км на секунду — на випадок зіткнення з Землею… Ні, ні, краще не уявляти, що буде тоді із Землею, а разом з нею і людством!..

На наше превелике щастя всі вони пронеслися мимо, але пронеслися в кількох мільйонах кілометрів (деякі й далеко за орбітою Місяця), а це вже небезпечно, коли стає — від однієї лише думки, — дуже незатишно на нашій голубій кульці. Поки що бог милував. Але це сьогодні.

А завтра?

Правда, нас дещо заспокоюють, що астрономи здатні зафіксувати навіть об’єкт завбільшки з шкільний глобус чи футбольний м’яч, визначити його швидкість і масу, але…

Але в нашій Сонячній системі, в Імперії Сонця, крім дев’яти планет щомиті носяться сотні тисяч т. зв. малих планет, а до початку нинішнього віку визначено орбіти всього лише 1-2-х відсотків цих небезпечних небесних тіл.

Перший відкритий астероїд був названий ім’ям римської богині Церери (грецька Деметра, богиня родючості і землеробства, божество дозрівання хліба). Ось звідтоді й повелося давати астероїдам красиві імена античних богинь (астрономи — превеликі поети, фах до цього зобов’язує). Та вийшла неув’язка. Планет, як і астероїдів, виявилося так багато, що довелося відступитися від традиції. Тож астероїд № 12 отримав ім’я англійської королеви Вікторії, № 45 — дружини Наполеона III Євгенії. А коли й цих монархічно— коронованих жіночих імен почало не вистачати, довелося братися за чоловічі ймення.

У листопаді 2003 року надто близько від Землі пролетів, як прохурчав астероїд діаметром у 2 км. Астрономи тоді по похвилювалися: а раптом?.. І що з того, ще частота космічних зіткнень таких масштабів вважається в межах 100-200 тисяч років, спеціалісти занепокоїлися — нарешті! — заявивши про необхідність створення оборонної системи, системи захисту планети нашої від незваних гостей з Космосу. Пропозицій на сьогодні зібралося чимало і всі вони різні, часом і нереальні — принаймні, на сьогоднішній день. Серед найцікавіших — пропонується помістити на орбіті супутники з ядерними ракетами і потужними лазерами. Або пропозиція «відбуксовувати» небезпечні об’єкти з допомогою космічних кораблів. Але це поки що фантастика. Але тривога не влягається, головне тут — не спізнитися, адже ніхто не в змозі передбачити, коли може відбутися черговий удар з Космосу із сумними наслідками для Землі. Поки що незвані гості носяться по орбіті навколо Сонця, але в будь-який момент вони можуть, як сказано в Платона про загибель Атлантиди, «ухилитися зі свого шляху». Астрономи вже спостерігали бомбардування Юпітера фрагментами комети Шумейкера-Леві, які завдали Юпітеру значних «ран». Були б на Юпітері живі істоти, навряд чи вони б тоді вціліли!

Наше щастя, що Юпітер своїм потужним тяжінням врятував Землю, прийнявши весь удар на себе.

Землі ще таланить— щастить. Наприклад, тунгуська катастрофа трапилася в безлюдній тайзі. Метеорит, що залишив після себе Каньйон диявола в Америці, упав у пустелі. Сіхоте— Алінський метеорит, що розколовся на багато частин, теж упав в необжиті краї. Але так щастить може не завжди.

Комети складаються із заморожених газів і рухаються навколо Сонця по дуже витягнутим орбітам. Як вони віддаляються в темні глибини Космосу, то охолоняють і, втрачаючи хвости, стають невидимими. А ось помітними вони стають лише наближаючись до Сонця — навіть для неозброєного ока. Тож і кожна з’ява їх на Землі сприймається як загрозливе знамення. (Ще в 1265 році Іпатіївський літопис зафіксував: «Явися звезда на востоце хвостатая образом страшным».

Хвостатих небесних блукачів боялися в Давньому Вавилоні, і в Греції, в Китаї і Римі. (Гомер висловлювався, що з палаючих їхніх локонів сиплються на землю нещастя).

Як свідчить один французький лікар, поява комети у 1528 році мала такий жахливий вигляд, що деякі люди навіть вмирали зі страху. Комета тоді мала вигляд величезної зігнутої руки, що погрожувала мечем. Її супроводжували сокири, алебарди, ножі та відрубані голови з настовбурченим волоссям — так бачилося нажаханим людям.

У 1910 році великий переполох викликала комета Галлея, всі боялися, ще Землю накриє її шлейф із отруйних газів. А трохи раніше, у 1908 році комета з величезним світлим хвостом була видима на значних просторах Східного Сибіру — від Єнисейська до Бодайбо тоді гриміли потужні вибухи. Сейсмічні прилади зафіксували хилитання ґрунту. А повітряна хвиля оббігла земну кулю і була зареєстрована багатьма метеорологічними станціями Росії і Європи.

Більше 90 відсотків астероїдів сонячної системи розташовані в поясі астероїдів шириною у 340 мільйонів кілометрів між орбітами Марса і Юпітера. У хмарі Оорта — так зветься та смуга, що оточує Сонячну систему, — літає трильйон тонн астероїдів та комет. Щороку орбіту Землі пересікає 1500 космічних об’єктів. Правда, вважається, що хоч астероїди і проходять близько від Землі, вірогідність зіткнення — один раз на 250 000 років.

Але й цього буде досить. Найбільші з усіх відомих комет — це комета 1811. Діаметр її голови складає 1,8 млн. км. Взагалі ж комет у Всесвіті набереться добра сотня мільйонів штук!

Коли впаде літак — загинуть сотні його пасажирів. Астероїд упаде — загинуть мільярди. Ба, навіть, вся наша планета із усім людством. Бодай зіткнення відбудеться і раз на 250 000 років, але цього фатального зіткнення буде досить. Удар, атмосфера миттєво перетвориться на розжарену сковорідку, пил на роки закриє Сонце, припинеться фотосинтез, загинуть рослини, за ними тварини і люди, зима вкутає Землю. Досі невідомо, як боротися з астероїдами. Є план руйнувати їх ядерними зарядами, але осколки після такого удару все одне досягнуть поверхні планети Земля. І хай середній розмір астероїдів не перевищує кількох сотень кілометрів, але й цього буде задосить.

З інтерв’ю зав. відділом космічної астрометрії Інституту астрометрії РАН (2006 р.):

«Нам відомо не більше 80 відсотків орбіт астероїдів, виходить, решта 20 відсотків являють собою потенційну небезпеку. До того ж, якщо астероїди більш-менш передбачувані, то щодо комет прогнозувати ситуацію неможливо. Вони прилітають з периферії Сонячної системи і здебільшого телескопи вже постфактум визначають, що якесь космічне тіло «просвистіло» мимо Землі. А якщо комета летить з боку Сонця, ми взагалі не в змозі її побачити.

В США п’ять служб працюють над відверненням астероїдної небезпеки і доповідають ситуацію своєму урядові, а в нас (мається на увазі Росія, про Україну і мови не ведеться — В. Ч.) телескопи ж не придатні для таких спостережень, вони просто застарілі. Ми навіть не можемо зафіксувати об’єкт розміром з Тунгуський метеорит — це біля 50 м в діаметрі…»

Тайга тоді була повалена на протязі площі розміром у 2000 квадратних кілометрів! Сьогодні вчені сходяться в думці, що тунгуська катастрофа була наслідком падіння комети. Щастя що вона врізалась в Землю в глухій безлюдній тайзі. Вибухни вона де-небудь в європейській частині Росії, результат був би співставимий з вибухом тисячі водневих бомб! Ось чому комети прирівнюються до об’єктів особливої небезпеки! Але як трудно визначити невпізнане, а отже, не внесене в каталог небесне тіло — а їм у Космосі несть числа! Та що там про Космос, як ми досі не знаємо скільки насправді супутників у планет— гігантів нашої Сонячної системи. Наприклад, в останній час телескоп «Субару», що на Гавайях, виявив у Сатурна дванадцять нових місяців! І загальна їх кількість у цієї планети-гіганта нині дорівнює 46! (Юпітер їх має 63!)

Астероїдів у космосі тьма— тьмуща. І який з них небезпечний, астрономи можуть розгледіти лише тоді, коли він вийде на пряму траєкторію, націлившись на Землю. Але тоді вже буде пізно що-небудь запобігати. Як і рятуватися. Тоді в людства залишаться лічені хвилини життя. Удар же з Космосу буде — не доведи Господи, якщо він станеться, — невідворотно страшним. Страшнішим за будь-який земний катаклізм. І що з того, що падіння їх трапляється раз на мільйони років (чи десятки або сотні тисяч), як з часу падіння останніх доісторичних катаклізмів минули ці строки. Тож все може статися в будь-який день.

Але доки з неба не зірвався Великий Змій і не спопелив Землю і людство на ній, доки небо не впало на Землю, треба щось робити. Доки не пізно, доки ще є час на спасіння.

Бог сонця Геліос, коли синок його Фаетон не міг справитися з кіньми, запряженими в золоту колісницю, убив його. Аби врятувати Землю. А людству, на випадок чого, навіть і жертвувати не буде ким, загинуть всі.

ДУХ ЗЛА І РУЙНАЦІЙ, ДЕМОН, ЯКИЙ ПОРИВАЄТЬСЯ ЗАНУРИТИ СВІТ У ВІЧНУ ПІТЬМУ

Це Апофіс з єгипетської міфології носить такі жахливі титули.

А ще так названо космічне тіло, астероїд діаметром 400 метрів і вагою в тисячі тонн. Його виявили у 2004 році й відразу ж нарекли Армагеддоном. За прогнозами астрономів, 13 квітня 2029 року цей астероїд наблизиться до нашої планети за різними даними від 38 000 до 32 000 км. (Варт нагадати, що Місяць від нас знаходиться на віддалі 384 400 км). Вдруге Апофіс, дух зла і руйнацій, демон, який поривається занурити світ у вічну пітьму, наблизиться до Землі у 2036 році. Тоді він підійде ще ближче, адже його орбіта буде дещо змінена в результаті дій земної сили притягання в період першого зближення. Не доведи Господи, відстань між нами і Апофісом виявиться 7000-8000 км, тоді сили притягання Землі захоплять цей об’єкт, що й призведе до падіння астероїда. На наші голови, на планету Земля і обом — себто нам і планеті тоді — не позаздриш.

І ось НАСА, Європейське космоагентство та Планетарне товариство заснували нагороду в 50 000 доларів тому, хто придумає ефективний спосіб захистити Землю від астероїда Апофіс. І хоч сьогодні вірогідність зіткнення з Землею мала, але вчені не виключають можливості найгіршого розвитку подій, себто всепланетної катастрофи.

Але що придумати? Агов, раціоналізатори, де ви? Рятуйте нашу рідну Землю. Колись, мільйони років тому, на Землю вже впав такий космічний гість, внаслідок чого загинули динозаври і 80 відсотків усього живого світу планети Земля, у 2029 і 2036 роках, якщо таке станеться, людство швидше всього зникне слідом за динозаврами.

І що тут придумаєш? Подібний сюжет використано у фантастичному фільмі «Армагеддон» — там нафтобурильники в середину астероїда, що наближається до матінки нашої Землі, закладають ядерну боєголовку, вибух якої розносить на кілька частин той астероїд. Сьогодні деякі зарубіжні спеціалісти пропонують нанести удар по астероїду ядерною бомбою. Чи — кількома невеликими. Спершу спрямованими вибухами спробують підштовхнути астероїд, щоби він змінив свою орбіту і пронісся якомога далі від нас. А якщо це не вийде — рознести непрошеного космічного гостя на частини. Приклад уже є. Американські спеціалісти пробили ядро комети Темппел— 1 у 2005 році. Теж вартий уваги варіант. Але він має і суттєвий недолік: частини астероїда все одне впадуть на Землю і цього може виявитися теж досить для катастрофи. Одне слово, нагорода в сумі 50 000 доларів ще чекає того, хто запропонує найефективніший спосіб позбутися духа зла і руйнацій, демона, який мчить аби занурити наш білий світ у вічну пітьму, під поетичним йменням Апофіс.

Будемо сподіватися, що світлі голови у нашій науці все ж таки є. І такі, які незалежно від гонорару візьмуться рятувати нашу голубу кульку. Сьогодні в нас є такий науково-технічний потенціал в ракетно— космічній техніці, що дозволить реально взятися за справу спасіння людства і планети Земля. Наприклад, прилаштують до астероїда реактивний двигун, який і поверне його в іншому напрямку — дай Боже! Людство і планета Земля варті того, аби спробувати їх урятувати.

Та й винагорода в сумі 50 000 доларів — агов, рятувальники?! — теж варта того.

НА ІНШУ ПЛАНЕТУ ІНШОГО СУЗІР’Я ІНШОЇ ГАЛАКТИКИ

Як нам знайти своїх братів по розуму? За 5 мільярдів років ми таки чогось навчимося. «Велике переселення народів». Колонізація. М. В. Гоголь: «Дідько б вас забрав, степи, які ви хороші!» І доведеться назнавати іншу планету. Тільки в нашій Галактиці існує 600-700 мільйонів планет, придатних для життя людини — так вважається. Злиплися, як зерна рису в чашці. 365 мільйонів переселенців з Землі — такою буде річна арифметика боротьби з перенаселенням. Гігантські міжзоряні кораблі перевозитимуть людей тисячі років — день у день. Почнеться епоха людини космічної. І заспівають закохані парубки пісню Миколи Старицького: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная…» Що з того, що нас не буде, головне, що буде рід людський — з усіма його радощами і бідами.

«Чому багато вчених поділяють оптимістичну точку зору щодо можливості існування інопланетян? — запитує Стівен П. Маран, автор книги по астрономії і сам же й відповідає: — Наше місце у Всесвіті нічим не визначне. Звичайно, для нас Сонце — це важлива зоря, але у Всесвіті вона далеко не на головних ролях. В одній лише Галактиці Молочний Шлях таких сонць — десятки мільярдів… в межах досягнення наших телескопів — більше сотні мільярдів інших галактик. Себто у видимім Всесвіті сонцеподібних зірок більше як на Землі травинок. І вважати, що наша травинка — єдина, де відбувається щось цікаве, було б, м’яко кажучи, занадто самовпевнено. І яким би це не було ударом по нашому самолюбству, планета Земля, швидше всього не є розумовим центром Всесвіту.

То як же землянам знайти своїх братів по розуму? На жаль, ми не можемо відвідати їхні вірогідні планети. Політ до далеких зоряних систем, хоч і став звичайною справою в науково— фантастичних книгах (і в фільмах типу «Зоряні війни», додамо, за якими в космосі виявляється повно— повнісінько інопланетян, а багато хто з них швидко і досить непогано володіє англійською мовою — якщо судити за стрічками Голівуду — В. Ч.) в житті це здійснити досить складно. Вражаюча швидкість наших земних ракет — 48 000 км/с вже не вражає, якщо вирахувати, що такій ракеті знадобиться сотня тисяч років, щоб долетіти всього лише до Альфи Центаври, найближчої до Сонця зірки. Що вже говорити про подорожі в глибини Всесвіту!».

А знайти за допомогою телескопа біля якої-небудь зорі, що схожа на наше Сонце, планету нелегко: планети надто тьмяні і надто близько до сліпучого джерела світила (їхнього Сонця). Це все одне, що роздивитися бусинку, яка знаходиться в 30 метрах від електричної лампочки з віддалі в 16 тисяч кілометрів!

І все ж… Ще Джордано Бруно мав мужність заявити у свій лихий час, що «Існують незчисленні сонця і нелічені землі, які крутяться навколо своїх сонць… Між неліченими зірками існує безліч інших місяців, безліч інших світів, подібних нашому… У цих світах перебувають живі істоти…»

Але це складнощі і неймовірні труднощі сьогоднішні, а завтра? А через сотні тисяч років, коли земляни створять принципово нові космічні кораблі?

«Сьогодні люди слабкі, — писав колись К. Е. Ціолковський, — але й то перетворюють, переобладнують поверхню Землі. Через мільйони років ця могутність їх посилиться до того, що вони змінять поверхню Землі, її океани, її атмосферу, рослин і самих себе. Будуть керувати кліматом і будуть верховодити в межах Сонячної системи, досягнуть інших сонць і скористаються їхньою свіжою енергією… Вони скористаються навіть матеріалом планет, місяців і астероїдів, щоб не лише будувати свої споруди, але й створювати з них нові живі істоти».

На все про все у нас ще є в запасі цілих п’ять мільярдів років. Грандіозно— колосальна, незбагненна людському розуму кількість! Точніше — вічність.

Та за таку неймовірно— незбагненну кількість років, відпущену нам Всесвітом, все можна встигнути.

За 5 мільярдів років, що нам відведені — неміряний океан часу! — і Сонцю на життя, ми чогось таки навчимося. Вже стільки досягли, і це лише за останні сто років! І в космос піднялися, і на Місяці побували, і Сатурна та Нептуна наші космічні станції досягли. То чому ж ми далі не будемо розвиватися, якщо, правда, людство саме себе не знищить у ядерному катаклізмі, не загубить планету раніше, до того, як її спопелить Сонце. З прийдешніми тисячоліттями й мільйоноліттями, що складуть мільярди років наука і техніка сягне принципово нових вершин. В тім числі відкриє й нові, досі невідомі нам закони фізики, що стануть нашими союзниками. Ось тоді людство протягом мільйона років освоїть всю нашу Галактику і ми просто… Просто втечемо з конаючої планети від конаючого Сонця в інші світи інших галактик.

Чому б і ні? Багато чого ми вже досягли, а скільки ще досягнемо?!. У нас стільки часу попереду на наш розквіт — цілих-цілих 5 мільярдів літ! Вічність! Та за цей час людство, розвиваючись навіть такими темпами, як нині, сягне немислимих просторів Всесвіту. Воно заздалегідь підготується до кінця Сонця і за мільйон чи й два років до його загибелі почне переселятися на інші планети інших сузір’їв. А їх — придатних до життя — сотні мільйонів і ще більше. Щодо галактик, то космологи, визначаючи їхню кількість, називають цифру, що її трудно збагнути людському розумові: 100 мільярдів! Самих лише галактик! (В науковій літературі можна зустріти й більш приголомшливу цифру. І це лише у нашому Всесвіті, а їх може бути багато!) І в кожній з цих 100 (чи й більше) мільярдів галактик світиться стільки ж — 100 мільярдів у кожній галактиці! — зірок. То невже, бодай на мільйоні з них (мізерний відсоток) чи й на сотнях тисяч (зрештою — на тисячі!) немає життя? Життя взагалі і розумного, як на Землі, зокрема?

Отож, 100 мільярдів галактик…

Але й це не межа. Космічний телескоп Хаббл, піднятий над Землею, невідривно — сотні й сотні годин, — вивчаючи Далекий Космос, виявив галактики, до яких світло летить ні багато, ні мало — 10 мільярдів років із швидкістю 300 тисяч кілометрів щосекунди!

На сьогодні це останні галактики Всесвіту. Принаймні, знаного нам, того, який ми називаємо нашим.

А далі?.. За 10 мільярдів років лету світла?

Далі немає нічого.

Далі, як поетично висловився один космолог, «темні століття» Всесвіту. Далі — ні зір, ні галактик, ні туманностей. Далі — НІЧОГО. Жодної світлої цяточки. То невже Хаббл сягнув своїм «оком» кінця Всесвіту? То виходить, Всесвіт кінечний? Десь починається і десь кінчається? Але що там, де все… кінчається?

Там — абсолютна пітьма.

І як далеко вона простягається? Чи вона взагалі немає простору й, очевидно, часу? Та й для чого він їй — АБСОЛЮТНІЙ ПІТЬМІ?

Інше запитання: а що коли вона — смуга абсолютної пітьми, десь та кінчається? Просто Хаббл туди ще не може «дотягнутися». А раптом за нею знову починається… Всесвіт. Новий, інший Всесвіт, абсолютно нам незнайомий, із своїми фізичними законами й параметрами, зі своїм часом і простором.

Фантазії… Але й таке може бути, тож будьмо оптимістами.

Всесвіт може виявитися таки справді безмежним (це нам теж важко уявити, адже на Землі ми звикли, що все має свій кінець). Точніше, за нашим Всесвітом вигулькне колись інший (в іншому вимірі), за ним ще… ще… ще один… І так до безконечності.

Можливо, між всесвітами існують невідомі нам переходи— тунелі. З одного в інший. Користуючись яким, можна швидко перебратися з одного всесвіту в інший. А втім, це за умови, що як у перехідних тунелях, так і в інших всесвітах фізичні закони будуть такі, як у нас. Бо якщо вони виявляться іншими — бодай на порядок — люди просто миттєво загинуть, а кораблі їхні анігілюють, перетворившись на кванти світла й тепла. Але так чи інакше, а поки що може з нашою допомогою Всесвіт себе пізнає. Бо ми — люди — мозок Всесвіту, його розум і його свідомість. Адже без нас — якщо ми єдині розумні істоти, що сумнівно, — Всесвіт просто не буде знати, що він… Існує.

… То чому б і не знайти собі планетку для життя — в інших сузір’ях, і не перебратися на неї і далі продовжувати — у нових галактиках — рід людський.

А нам — хіба звикати до переселення?

З історії відоме «Велике переселення народів» (В. п. н.) — сукупність етнічних переміщень в Європі в IV-VII ст., головним чином з периферії на територію Римської імперії. Причиною В. п. н. були соціальні зрушення в племен, які переміщувалися (розклад племінного ладу, формування класового суспільства) і кризова ситуація, що склалася в Римській імперії. Близько 370 року гунни перейшли Волгу і разом з алланами рушили на германські племена готів, які займали Північне Причорномор’я. Восени 376 року під натиском гуннів частина вестготів оселилася на території Римської імперії. Протягом V ст. германські племена розселилися на території Західної Римської імперії, утворивши ряд королівств у Північній Африці (429-438), бургундів у Північно-Східній Галії (476), вестготів у Південно-Західній Галії (480), остготів в Італії (493). Англи, сакси, юти в V-VI ст. завоювали Британію. В 568 році лангобарди утвердилися в Північній і Середній Італії. В VI-VII ст. слов’яни заселили Балканський півострів. Велике переселення народів спричинило падіння Західної Римської імперії та заміну рабовласницького ладу феодальним на всій території колишньої Римської імперії». — УРЕ, т. 2, ст. 160-161.

Взагалі, колонізація для землян відома здавна. Процес заселення і господарського освоєння земель своєї країни («внутрішня колонізація») відбувався в Західній Європі в XI-XIII ст. У XIII-XV ст. російськими людьми були колонізовані райони Півночі, пізніше — Поволжя, Сибір, Далекий Схід, Причорномор’я, Північний Кавказ. Організація ж поселень, переважно землеробського плану за межами своєї країни — це вже зовнішня колонізація, переселенська. Почалася вона з кінця 3 тисячоліття до н. е. ассирійцями; в 1-му тисячолітті виникли античні колонії. Жвавіша колонізація територій на інших континентах почалася в епоху Великих географічних відкриттів, коли утворювалися переселенські колонії в Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці тощо.

У Київській Русі незаймані землі (внутрішня колонізація) почали заселяти у IX-XII ст. Особливо цей процес посилився вже в Україні починаючи з ІV (інтенсивніше століттям пізніше). Рятуючись від панської неволі, українське селянство масово втікало на південь, у пониззя Дніпра в незаймані, що тоді здавалися дикими, безкраї степи, де й засновували слободи (від «свобода», селища, де живуть вільні від феодальної залежності люди). Так зароджувалося славне, ніким не скорене українське козацтво, що досягло своєї величі вже в часи Запорозької. Січі.

«Українські степи вабили людину своїми неліченими багатствами. Але в той же час вони боялися їх. Людину лякали не тільки бездоріжжя, звірі, гади та отруйні мухи. Найбільшим, найнебезпечнішим ворогом були татарські хижаки. Проте, здавалося, і від цього ворога було легше відбитися, як від панів.

До широких українських степів і прямували втікачі.

Зрозуміло, нелегко було втекти від пана. Панські посіпаки пильно наглядали за селянами. Як тільки хтось тікав, зараз же посилали погоню. І горе чекало того, хто попадав до рук безжалісних гайдуків. Якщо пани не могли переслідувати втікачів— селян власними силами, то зверталися за допомогою до державної влади. Тоді воєводи, старости й інші урядники посилали за втікачами озброєні загони. Ось чому тікали завжди тільки наймужніші й найвідважніші люди, саме ті, кому воля була дорожчою за життя, хто не боявся не тільки дати збройну відсіч панам, але й сміливо йшов у степ назустріч татарським загарбникам.

Готувалися до втечі з великою обережністю. Радилися таємно, домовлялися, обирали отамана, заготовляли харчі, риштували вози в далеку дорогу. Брали з собою все сільськогосподарське знаряддя і ремісничі інструменти, а також мережі ловити рибу, пастки та всякі причандалля, щоб полювати на звіра. Звичайно, всі старалися озброїтись найкраще — луками, рушницями, шаблями, списами. А хто цього не мав, той брав просто дубового кия.

Валки втікачів виїздили в дорогу навесні, саме тоді, коли просихала земля вже вкривалася травою. Їхали з великою пересторогою, висилаючи у всі сторони дозорців. На ночівлі обирали затишне місце у балці або під гаєм. Тут ставили вози один до одного у вигляді чотирикутника, всередину якого іноді заганяли худобу й коней. Заглиблювалися далеко в степ, куди, здавалося, вже ніколи не зайдуть пани й урядники, оселялися. Під селища обирали місця в глибоких балках і байраках, біля степових річок.

Оселяючись на нових місцях, утікачі вважали себе за вільних людей і називалися козаками.

… Поява козацтва оживила малолюдні степи. З величезними зусиллями орали козаки цілину, вкриту рясною тирсою і терниною. Щоб перетворити царину з її буйною дикою рослинністю на квітучі лани, треба було орати плугом, в який впрягали дві-три, а то й чотири пари волів. Козаки прокладали дороги в невідомих раніше місцях, будували мости через безіменні річки, розводили сади. В безмежному степу, де раніше тільки шелестіла тирса та буйний вітер гойдав сиві голівки татарнику, а в синій височині клекотіли орли, з’явилися ниви золотистої пшениці, ячменю, молочно-білі лани гречки, ділянки льону, конопель. Цей розкішний килим, створений вже не природою, а невсипущою працею козацтва, слався довкола селищ, де зеленіли городи, вишневі та яблуневі садки, біліли привітні хатки. На степовому дозвіллі козаки поклали початок не тільки землеробству: тут почало розвиватися скотарство й різні промисли — рибальство, мисливство, селітроваріння». — В. Голобуцький, «Гомін, гомін по діброві».

Чи в Миколи Васильовича Гоголя, пригадуєте сторінки його безсмертного «Тараса Бульби»:

«Степ щодалі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір, що становить теперішню Новоросію, до самого Чорного моря, був зеленою, незайманою пустинею. Ніколи плуг не проходив по немірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого за них. Вся поверхня землі являла собою зелено— золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали голубі, сині й лілові волошки; жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливався в гущавині. Біля тонкого їх коріння шугали куріпки, витягши свої шиї. Повітря було сповнене тисяччю всяких пташиних свистів. В небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила і непорушно втупивши очі свої у траву. Крик табунів диких гусей, що сунув стороною, відгукувався бог знає в якому далекому озері. З трави здіймалася мирними помахами чайка й розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Ось вона зникла у високості і тільки миготить одною чорною цяткою. Ось вона перевернулася крильми і блиснула проти сонця. Дідько б вас забрав, степи, які ви хороші!».

Рано чи пізно, а землянам таки доведеться назнавати собі іншу планету. А з нею і нову зорю, що її за традицією теж наречуть Сонцем. Та ось клопіт — придатних для життя планет у Сонячній системі немає. Та й сама імперія Сонця загине разом із своїм повелителем і творцем, тож новий дім землянам доведеться шукати в інших галактиках.

А що таке чужа планета, придатна для життя? Розуміється, нам, землянам. Астрономи відповідають на подібні запитання так: це планета, яка повинна задовольняти всі фізичні потреби людини і створити їй такі оточуючі умови, які людина могла б назвати зручними і приємними для життя.

І додають: досі нам відома єдина така планета… Так, так, це вона, матінка наша Земля. Інших ми не знаємо. Але сьогодні. Завтра, можливо, й будемо знати.

Розумно припустити, запевняє одна астрономічна праця, що «може існувати безліч таких планет у Всесвіті, на поверхні яких є зручно поєднані оточуючі умови і на яких люди могли б жити з таким же задоволенням і так же приємно, як і на Землі».

Щоб там був такий білий день, як у нас, такі ж пори року. Середньодобова температура на таких планетах має бути в найтеплішу пору року нижче 40 °C? а найнижча середньодобова в найхолоднішу пору року не нижче — 10 °C?

Світло: середні рівні освітлювальності вдень мають не виходити за межі 0,02-30 люмпен/см2.

Тяжіння — таке ж, як і на Землі.

Склад атмосфери: кисень і вуглець у відповідних пропорціях.

На придатній для життя планеті повинна зберігатися вода, тож на її поверхні мають бути водоймища з рідинною водою, але частина поверхні, покрита водою, повинна бути трохи меншою за 90 %.

На такій планеті не повинно бути ворожих людині мислячих істот чи гігантських тварин типу динозаврів, себто планета не має бути кимось зайнята — іншими насельниками. (З нижчими формами життя людина може вжитися).

Швидкість вітрів на такій планеті має бути у всіх параметрах помірною. Як і вміст пилу в повітрі. (Планета ураганів і постійних бур аж ніяк не підійде для життя людей).

Радіоактивність її має бути в нормі, придатною для існування біологічних організмів.

Також на такій гіпотетичній планеті не повинні часто падати метеорити та інші небесні тіла, там має бути не сильною вулканічна діяльність, не часто відбуватися землетруси, не повинні бути інтенсивними електричні процеси (блискавки).

Вибрана планета за своєю масою і швидкістю обертання навколо своєї осі і водночас навколо зірки має бути такою ж, як у Землі, з такими порами року (плюс-мінус), з такою добою (24 години). Себто з таким як у нас білим днем і такою ж по тривалості ніччю, не кажучи вже про лагідні світанки чи заходи сонця.

Вік планети і зорі, навколо якої вона рухається по орбіті, повинні бути більше 3 мільярдів років, щоб було досить часу для появи складних форм життя і створення пригодної для дихання атмосфери. Водночас вона має бути і не надто старою (не старішою за 4 мільярди років), бо залишиться мало часу для життя на такій планеті.

Зірка — тамтешнє Сонце, — теж має бути такою ж, як наше Сонце — не більшим за нього, але й не меншим, і планета має обертатися навколо нього на такій же віддалі (ближче — буде надто спекотно, далі — надто холодно) і на такій орбіті, на якій ходить Земля навколо нашого світила.

Щоб там була така ж рослинність, як на Землі і такий же (бодай приблизно) тваринний світ. (Присутність гігантських тварин, як уже зазначалося, виключається). А втім, переселенці заберуть з собою насіння земних рослин для полів та городів, як і представників тваринної фауни — вийде такий собі зоряний Ноїв ковчег. І повезуть їх для вирощування та розмноження на новій планеті. Принаймні, пшеницю та всяку іншу пашницю— жито, просо, ячмінь, сонях, бобові тощо, овочі й фрукти, технічні та кормові культури, садові дерева та кущі, а також тварин — корів, овець, свиней, домашнє птаство — одним словом, чи не всю флору і фауну. Повезуть (мають повезти з собою) чи не все сільськогосподарське машинобудування, транспорт, побутову техніку, швейне виробництво, пекарні, медицину і взагалі — науку і т. д., і т. п. Перелік тут чи не безмежний, але без усього, що оточує людину на Землі, що годує її, зодягає, лікує, радує — не обійтися на новому місці життя. Не винаходити ж все заново!

Ці, та багато інших, не згаданих тут вимог, якщо вони будуть дотримані, забезпечать людству нормальне, навіть комфортне життя в інших світах інших сузір’їв, куди людство рано чи пізно, а змушене буде переселитися, рятуючись від загибелі.

Вважається, що тільки в нашій Галактиці існує близько 600-700 мільйонів планет, придатних для життя людини. А ще ж мільйони інших галактик у Всесвіті з мільярдами планет. Особливо, в межах 100 світлових років від Землі (досить скромна відстань, адже товщина нашої галактики в центрі сягає 10 000 світлових років, а її діаметр — рівний 80 000 світлових років).

Під час роботи автора над книгою «Феномен Фенікса» в пресі з’явилася сенсація: «АСТРОНОМИ ЗНАЙШЛИ ДРУГУ ЗЕМЛЮ».

Ось її суть. Планету, на якій може бути життя (уявляєте, НА ЯКІЙ МОЖЕ БУТИ ЖИТТЯ!) вперше виявили за межами Сонячної системи астрономи Південної європейської обсерваторії, що знаходить в Чілійських Андах.

Планета, яка обертається навколо зорі Гліз 581 в сузір’ї Терезів отримала умовне позначення 581С. Температури на ній співставимі із земними (до 40 градусів) і навіть може бути вода в рідинному стані. Розрахунки експертів свідчать, що у 581С може бути атмосфера.

До виявленої планети приблизно 20,5 світлового року (або 193 трильйони кілометрів) а її маса і діаметр більше земних показників у п’ять і в півтора рази відповідно. Установлено, що один оберт навколо свого світила «друга Земля» здійснює за 13 земних діб. Навколо власної осі вона не обертається — день і ніч на ній не міняються місцями. Себто на одній половині 581С постійний день, а на другій — постійна ніч. Отримані дані свідчать, що поверхня «другої Землі» або кам’яниста, або повністю покрита океаном.

Коментар спеціаліста:

— Відкриття планет за межами Сонячної системи вже не є рідкістю. Але в даному випадку цінністю є схожість умов нової планети із земними. Хоча присутність на ній води ще під великим питанням, адже побачити планету 581С в телескоп неможливо. Всі дані планети астрономи отримують побічно. Тобто вгадують їхню присутність по зміні блиску зорі. Припустімо, виявили вчені Гліз 581. Але максимум, що вони бачать — це маленьку крапочку. Правда, сучасне обладнання дозволяє виміряти її світність. Якщо навколо зорі обертається планета, то спостерігачі побачать періодичне зменшення її яскравості. За числом витків можна розрахувати швидкість і масу, а по кривій зміни світла — розмір новоявленої планети. Що ж стосується температури, її вираховують, виходячи із температури найближчого до 581С Сонця.

Отож, за даними деяких авторів, у нашій Галактиці є 600-700 мільйонів придатних для життя планет. Середня відстань між такими планетами біля 24 світлових років, тож вірогідність знайти придатну для життя планету в околицях найближчих до Сонця зірок рівна 43 %.

Якщо людина навчиться рухатися в космічному просторі зі швидкістю близької до чверті або половини швидкості світла, то навіть при тривалих зупинках біля планет можна дослідити Галактику і заселити всі придатні в ній для нашого життя планети за який-небудь мільйон років. Правда, мине чимало часу, перш ніж техніка просунеться вперед настільки, що швидкість пересування людей у Галактиці стане значно більшою, як сьогодні, хоча наступна історія людства вельми можливо буде написана серед зірок.

«Кожна нова ступінь шляху просування людини вперед до зірок в невідомі області Галактики означає процес відбору кращих. Тільки люди безрозсудно сміливі, упевнені в собі, цікаві, відважні і загартовані зважаться добровільно відправитись в експедицію, наслідок якої невідомий, і основою відбору для походу повинні бути гарний стан здоров’я, висока професійна підготовка, емоціональна урівноваженість, вагомість суджень і т. п. Такий принцип відбору виправданий тим, що подібна експедиція завжди буде великим і дорогим заходом — заходом надзвичайно важливим, буде вона фінансуватися приватними особами чи державою, а тому довіряти її можна буде тільки найбільш знаючим і надійним людям. Всі ці якості будуть так чи інакше передаватися по спадковості їхнім потомкам і в результаті цього відбору, ті, хто знаходиться на гребені хвилі, що несе людство через Галактику, будуть представляти найкращі риси людей» — Стефан Доул.

Вибиратимуть планету неспішно, протягом десятиліть, що затягнуться на століття — та й куди спішити? До катастрофи ще залишатиметься мільйон років, а нову батьківщину вибиратимуть не на якийсь там час, аби пересидіти, а — назавжди.

Із ста найближчих до Землі зірок, що знаходяться від Сонця не далі, як 22 світлових роки, вибиратимуть лише найбільш підходящі. Так, наприклад, з великими масами (типу Сиріуса, Проціона чи, скажімо, Альтаіра) обминатимуть — у них надто значна маса, а тому життя на них буде швидкоплинним; білі карлики теж обминатимуть — надто малі та й не мають вони потрібної енергії. Вибиратимуть зірки в параметрах плюс— мінус наше Сонце, навколо яких обертаються планети, що відповідають потрібним нам параметрам.

Врешті-решт, відберуть найперспективніших кандидатів, які відповідають потрібним умовам. Особливо прискіпливо вивчатимуть земляни системи Центавра, Ерідана, Кита, Змієносця, Кассіопеї (до останньої відносно близько — 18 світлових років), Дракона, Павича, Гідри, Лебедя, Оріона, Стрільця та інших…

Але як на сьогодні людський вік надто короткий. В тім числі й для космічних мандрівок. Чи бодай у майбутньому — далекому-предалекому, через сотні тисяч років, ба, навіть через мільйон, — людина здобуде безсмертя? (Якщо, звичайно, на той час людство вціліє) Але хто про це сьогодні скаже. Та й чи скаже взагалі?

Чи бодай людство стане віковічним — себто таким, яке існує протягом кількох віків, якщо вже не вічно. Живуть же й сьогодні деякі тварини, ростуть рослини по два й більше людських віки.

Якийсь там крокодил африканський успішно долає два віки, черепахи трохи менше, але на півтора витягують. Ледь чи не два віки може прожити якась там щука. Папуга. Та й короп, лебідь, сокіл, не кажучи вже про слона, долає людський вік. (Ба, ба, дощовий черв’як живе аж 10 років! Жаба — 36!)

Але всі рекорди по довгожительству б’ють рослини. Якщо в деяких з них життя може обчислюватися кількома тижнями (як в ерофіли весняної), то інші — ого-го! Яблуня — 100, каштан — 250, вишня, черешня, шипшина, чорниця, брусниця по 300, сосна, ялина — 400, дуб, липа, ялівець, груша, фісташка до 1000, кедр — 3000 років! А ось австралійська мікрозалія росте собі та й росте — кілька тисячоліть. Секвоядендрон гігантський шумить собі гіллям до 5000 років! Баобаб — до 5000 років! Болотяний кипарис — до 6000 років!

На тлі цих досягнень вік людський, що його не всі представники Хомо сапієнса й долають — 100 років, аж занадто куций. Та і його рідко — надто рідко — кому вдається досягнути!

Створив Господь людину, розповідає легенда, записана в Куп’янському повіті, — і призначив їй жити на землі всього лише тридцять літ; створив і звірів, і призначив і їм вік: віслюку, верблюду й собаці — також по тридцять років. Людина жила собі на землі, розкошувала й нічого не робила, тільки знай тужила, що Бог призначив їй короткий вік. Пожив, пожив віслюк та й каже: «Як оце мені мучитися всі тридцять літ у праці та горі — не хочу стільки жити. Піду до Бога й попрошу, щоб зменшив мені віку». Бог зняв з віслюка десять років і думає: кому їх віддати? Раптом з’являється людина й просить додати віку. Бог і віддав їх людині. Отож, виходить, після тридцяти років людина живе вже ослячий вік. Пожив собі, пожив і верблюд та й каже: «Кепсько жити! Все тягаєш, тягаєш на собі, нема спокою ніколи! Не хочу стільки жити. Піду до Бога й попрошу зменшити мені віку». Бог зняв і з верблюда десять років і думає: куди їх діти? Коли приходить людина й каже: «Я на землі не живу, а пишаюсь мов квітка. Нічого не роблю, всі звірі слухають мене, птахи втішають співами. Одне тільки горе: лишилося мало жити!» Бог і верблюжих десять років віддав людині. Виходить, після сорока років людина живе вже верблюдячий вік.

Пожив, пожив собака та й каже: «Погано на світі жити! Оце як мені на холоді й з голоду пропадати, та горлянку дерти, та побої зносити — не хочу більше жити, піду до Бога й попрошу збавити віку». Бог і з собаки зняв десять років і думає: куди їх діти? Коли тут знову приходить людина й голосить-приказує: «І жити мені є де, й ходити є в чому, і їсти можу, що лиш схочу, і над звірами й птахами верховоджу, вік лише мій короткий». Бог і собачі десять років віддав їй. Таким чином, після п’ятдесяти років людина живе вже вік собачий…

Ця малопоетична, простецько-грубувата легенда вочевидь створена людьми тяжкої підневільної праці, безпросвітної та нужденної — звідси й такий безнадійний песимізм в цьому переданні, зневіра і скепсис із злим сарказмом, і взагалі, неприваблива оцінка людського життя (собачий вік), що насправді є найбільшим благом людини — життя. Тому життя все ж таки має приносити (зрештою, життя, як по великому рахунку, це безперервна щодення боротьба, переборення труднощів, утвердження себе) світлу радість та оптимізм, віру в кращу долю — інакше для чого тоді й жити. Тяжка праця була, є і буде, а жити треба. І бажано свій вік, а не собачий. Зрештою, сонце світить, негода змінюється гарною дниною, місяць чарівно сяє і в його світлі зустрічаються (за будь-яких економічних, політичних чи суспільних формацій) закохані, створюються молоді сім’ї і народжуються діти — життя триває і в цьому його неймовірна радість. А легким… легким воно не було ніколи. І — не буде. Попри, попри все. В цьому й полягає його особливість. Негаразди випадають на долю кожного покоління, у кожному житті… Хоча з точки зору еволюції (процес зміни, розвитку кого-, чого-небудь, форма розвитку, що полягає в безперервній і кількісній зміні, яка підготовляє якісну зміну) все тут на місці, адже людина має народитися (з чорного небуття, де немає ні світла, ні часу, ні простору) у білий світ, досягти статево зрілого віку, залишити потомство і, вичерпавши себе, зійти з арени, уступивши її іншим поколінням.

Щодо людського віку та його особливостей, то вони такі. (У біології вік — період часу від моменту народження організму до даного або будь-якого іншого відліку відлічуваного моменту, простіше смерті):

Новонароджений — 1-10 днів; немовля — 10 днів — 1 рік; раннє дитинство — 1-3 роки; перше дитинство — 4-7 років (хлопчики), друге дитинство — 8-12 років (хлопчики); 8-11 років у дівчаток; підлітковий вік — 12-16 років (хлопчики), 12-15 років дівчатка; юнацький вік — 17-21 рік (юнаки), зрілий вік — 16-20 років, дівчатки; І період — 20-35 років чоловіки, 21-35 років жінки; ІІ період — 36-60 років, чоловіки, 35-55 років жінки; похилий вік — 61-74 роки, чоловіки, 56-74 роки жінки; старечий вік — 75-90 років, чоловіки й жінки, довгожителі — 90 років і більше. Всього лише.

Хоч вже сьогодні вважається, що верхня видова межа для людини — 115-125 років. Хоча міцність (запас міцності) в людині закладений на 150-200 років. Тож сподіваємося, — а що нам лишається робити? — що в майбутньому (але, мабуть, не близькому та нічого — почекаємо) вік людський з розвитком науки і техніки, медицини й генної інженерії, коли будуть подолані різні сердечні недуги, рак та інфекційні хвороби, коли покращиться санітарно— гігієнічна ситуація, так ось тоді вік людський і справді сягне 150-200 років. Але й це не межа — за умови, що людство вціліє і не знищить себе в ядерній війні протягом найближчого мільярда років. Тоді народжені на початку одного століття завершуватимуть своє життя в кінці другого чи й на початку третього. І хай це буде теж не безсмертя, та все ж… Це вже буде щось, від якого людство «танцюватиме» далі.

Але із збільшенням тривалості людського життя (як і народжуваності) з’явиться чи не найсерйозніша проблема, що її буде названо небезпечною — перенаселення.

ЗЛИПШИСЬ, ЯК ЗЕРНА РИСУ В ЧАШЦІ…

«Чи заселять Землю мільярди китайців»? Під таким, ніде правди діти, тривожним заголовком на початку третього тисячоліття почали з’являтися в газетах матеріали, що викликали деякі міркування.

«За прогнозами скептиків, — писалося під такими заголовками, — у 2057 році як мінімум половина населення планети складуть громадяни Піднебесної…»

Мда-а. Є над чим задуматись — тільки який з того толк і яка кому рада.

Сьогодні в Китаї — і це дякуючи тамтешній комуністичній владі, — всюди висять плакати: «Одна сім’я — одна дитина. Наказ партії — виконаємо!».

З цього приводу — одна сім’я — одна дитина, — пишуть автори, у Китаї вже перепробували все. Із збільшенням населення там борються вже не одне десятиліття на державному рівні (Китай і нині задихається від нестачі простору для життя його громадян, а багато дітей це для них взагалі катастрофа. Та й для нас, не китайців, між іншим, теж).

Найважливішим чинником обмеження народження дітей там існує штраф, названий податком: за народження другої дитини китайці мають платити штраф (податок) в сумі 3 000 американських доларів. А це — добра зарплата середнього китайця за два роки! (Ще там — в рамках боротьби з дітонароджуванням відбувається стерилізація сільських жінок, безплатні аборти з тижневими талонами на обід. Але… Але нічого не допомагає. Як би влада не обмежувала дітонароджуваність, але тільки за минулий рік населення Китаю збільшилось аж на 8 000 000 мешканців і нині складає 1 мільярд 300 мільйонів чоловік! Прямо хоч калавур кричи!

Сьогодні Китай вже задихається від перенаселення, а завтра… «Нас чекає жахливе майбутнє (це газета «Шанхай Таймс»). Навіть такими темпами всього лише через 50 років ми будемо жити в жахливій тісності, злипшись, як зерна рису в чашці».

У китайців (не лише бідних, а й до речі, багатих теж) віковічна традиція: у сім’ї має бути якомога більше дітей. П’ять-сім. Чи й усі десять. Звідси і всі їхні біди. І наші майбутні теж.

Попри всі обмеження не народжувати другу дитину, заборони і так далі аж до кар, в сільських районах другу дитину (і третю-п’яту) все ж народжують. Аби не платити три тисячі зелененьких штрафу (та й де їх візьмуть бідні селяни, це багаті платять і народжують стільки, скільки захочуть, себто й до десятка) другу дитину просто… не реєструють. Тож офіційно такі діти не існують, не ходять у садки, до школи (виростають позазаконним бидлом, але все одне їх народжують — такі традиції вікові!), не мають аніяких документів. Таких людей у Китаї називають «привидами». Ставши дорослими, «привиди» їдуть у великі міста і влаштовуються в якості чи не рабів на будівництва, де трудяться й по дві зміни без зарплати — та й хто їм її даватиме? — за одну лише їжу. І самі безправні, активно продукують купи безправної дітлашні, кожна з яких теж стає «привидом» — без документів і без будь-яких перспектив влаштуватися у житті. І таких нелегальних дітей у Китаї, як гадають, біля ста мільйонів — їхнє число постійно збільшується. Тож сьогодні китайці і розповзаються по інших країнах, де гірша народжуваність. (60-70 років тому в європейських сім’ях було по п’ятеро дітей, сьогодні там ледве одне дитинча, відчувається брак населення, що його непомітно заповнюють китайські емігранти, народжуючи європейцям по п’ять і більше маленьких китаят. І таким робом влаштовують собі благополуччя). «Вирішувати проблеми за чужий рахунок — вельми оригінально. Але китайці, схоже, це уміють…»

Тож і не дивно, що сьогодні 20 відсотків населення на планеті Земля — китайці[28].

Що буде далі (власне, що нас чекає) не важко уявити. Вважається, що до 2057 року китайців на землі буде 50 відсотків — від загальної кількості землян. Знову ж не важко підрахувати, що через другі п’ятдесят років (а загалом через 100 років) китайців буде…

Краще про це сьогодні й не думати, аби не жахатися. «Куди ж у такому випадку дінемося ми?» — запитує одна газета.

Куди? Запитуємо і ми. Куди? Куди? Куди?

Відповіді немає.

Вірніше вона є, але краще б її не було. Планета Земля через сотню років, якщо нічого не зміниться, може запросто стати планетою лише китайського населення.

P. S. Коли китайці почули, що президент у Росії даватиме 10 000 доларів за народження дитини (народжуваність у Росії падає), то вирішили «поскоріше переїздити до Росії, ОТРИМУВАТИ російське громадянство». Бідна, бідна Росія! Та й ми з нею разом, адже за останні 20 років приблизно 30 мільйонів китайців емігрували в інші країни і кількість дітей у таких сім’ях дуже велика. Воістину, китайці звикли вирішувати свої проблеми за чужий рахунок. Це вельми оригінально. Але китайці, схоже, це уміють… [29]

Навіть за збільшення населення на 1,5-2 відсотки щорічно — а це реально, — проблема перенаселення почне набирати колосальної гостроти[30]. Особливо, коли кількість населення Земля сягне за 20-25 мільярдів. Ні прогодувати таку галайстру, ні навіть десь її розмістити наша бабуся Земля не буде в змозі. (Не забуваймо: хвороби, війни, різні мори, епідемії— пандемії — головні поглиначі людства тоді відійдуть в історію). За подібних темпів приросту (і довгожительства), демографічних вибухів, що

лунатимуть чи не щороку, людство досить швидко досягне верхньої межі, після якої почнеться перенаселення. Ось тоді й доведеться (навіть коли до загибелі Сонця й Землі ще лишатиметься пара мільярдів років) на постійному рівні утримувати кількість населення. Хоча б і на рівні 20 мільярдів чоловік. Коли ж з’являтиметься більше — вихід буде лише в переселенні. На інші планети. Спершу еміграція сягатиме 100 000 чоловік, але щоденно. ЩОДЕННО!!! А далі і всього мільйона чоловік. Теж ЩОДЕННО!!! 365 мільйонів переселенців з Землі — такою буде річна арифметика боротьби з перенаселенням. Але вона мусить тривати й тривати не зупиняючись ні на день. Щодня і щодня сотні й сотні космічних ракет— кораблів стартуватимуть із Землі в напрямку того сузір’я, де буде знаходитись планета, придатна для життя. А тому прощання с Землею для певної частини людства триватиме роками й століттями. Врешті-решт це зробить проблему переселення рядовою і звичайною. І коли настане сумний час вивозити всіх людей Землі перед кінцем Сонця, це не буде сприйматися як трагічна справа. Всі вже до переселення звикнуть. Тож буде просто звичайне переселення, яке до того вже триватиме чи не тисячі років і стане звичайною, ба, навіть, рутинною справою — хоч і надто клопітною.

Переселенців на новій планеті зустріне таке ж повітря, цілком земні краєвиди і сонце вгорі (щоправда, місяця на новій планеті може не виявитись, якщо в неї не буде супутника), таке ж зоряне небо.

А втім, буде й деяка різниця. Річ у тім, що ми знаходимося в порівняно бідно населеній зорями Галактиці Молочний Шлях. Тому на нашому нічному небові порівняно мало зірок. Але це в порівнянні з небом планет, що знаходяться в інших краях Галактики. Астрономи переконані, що більш вражаючішим видовиськом буде нічне небо, видиме з придатних для життя планет, що знаходяться в кульових скупченнях або й біля центру Галактики. Вважається, що над горизонтом планети, яка знаходиться в галактичному центрі, фактично буде видно біля двох мільйонів яскравих зірок у небі (у небі Землі їх неозброєним оком, як уже мовилося, можна нарахувати біля 6 тисяч). А тому світло зірок на такому небі буде приблизно співставимо світлу від Місяця при його повній фазі.

Уявляєте, які чарівні ночі чекатимуть переселенців на інші планети де-небудь поблизу центра Галактики! Вражені нічним небом тамтешньої планети, переселенці можливо заспівають про місячну ніч, коли ясно, хоч голки збирай…

Очевидно, справа переселення людей у зв’язку із катастрофою Сонця (а втім, просто із закінченням його життєвого циклу, природнім і передбачуваним, адже у Всесвіті все має свій початок і, на жаль, кінець) набуде не просто вседержавної ваги (держав — багато), а — всепланетної.

А відтак при ООН (чи якійсь іншій подібній організації народів) буде створено єдиний для всіх Комітет по колонізації. У всіх областях (штатах тощо) кожної країни (аж до районів та сіл) теж будуть свої місцеві Комітети.

У них будуть чітко розроблені і скоординовані плани по вивезенню людей з їхніх місцевостей, центри збору, на яких будуть остаточно сформовані для космічних кораблів певні групи.

Першими вивозитимуть общини зі своїми старостами — на новій планеті кожному селу визначатимуть певний район, де й почнеться забудова.

Селяни, як уже зазначалося, братимуть з собою реманент, насіння, саджанці, техніку, щоб на новому місці відразу ж почати засівати ниви, попередньо їх зоравши, а вже тоді будуватимуть житла. На новому місці осідникам виділятимуть кращі землі, кредити на вигідних умовах, забезпечуватимуть сільськогосподарським знаряддям, будівельною технікою та матеріалами.

Гігантські міжзоряні кораблі[31] знаходитимуться на орбіті Місяця, туди переселенців перевозитимуть ракетами класу Земля-Місяць, там їх пересаджуватимуть в кораблі і вони день у день стартуватимуть до вибраної планети чужого сузір’я. Так триватиме день у день не десятки чи сотні років — тисячі років, доки не будуть перевезені всі земляни. Тих, хто переселиться в перші роки, вже не буде серед живих, а їхні нащадки вже будуть аборигенами нових світів. Це вже буде їхня батьківщина, їхня нова земля.

Очевидно, переселенці з України — хоча б ті, що з Києва, — своє місто на новій планеті вочевидь теж назвуть Києвом (може, навіть, Нью-Києвом, новим Києвом), як, наприклад, львів’яни — Львовом, полтавці — Полтавою (миле-любе слово автору-полтавцю!), одесити — звичайно ж — Одесою, бо не уявити одесита без своєї мами-Одеси (ще й неодмінно збудують її на березі місцевого моря, що його назвуть Чорним), як мешканці Карпат, славні верховинці, виберуть для свого нового поселення тамтешні гори (як «особи кавказької національності» — новітній Кавказ); як східняки-українці — степи тієї планети. (Ще й назвуть велику ріку неодмінно Дніпром, як росіяни — Волгою, американці — Міссісіпі, китайці — Хуанхе чи Янцзи, індійці — Гангом. І т. д.). Чи, скажімо, парижани свою столицю неодмінно наречуть Парижем, англійці — Лондоном, поляки — Варшавою, болгари — Софією, чехи — Прагою (золота, золота Прага!), німці — Берліном, іспанці — Мадридом, американці — Вашингтоном, китайці — Пекіном, індійці — Делі, турки — Стамбулом і т. д., і т. д.!

Хоча не виключено, що на той час — не забуваймо, мільйони, мільйони років спливуть у безвість! — національні відмінності зникнуть (збережуться лише етнографічні особливості) і людство планети нарешті стане просто людством — єдиним людством, як то колись і має бути, просто людством, просто землянами, адже всі ми, як по великому рахунку, земляни. Правда, тут необережний автор ризикує викликати на себе священний гнів націоналістів рідних (і чужих теж, але це слово я вживаю з повагою, заспокойтесь, шановні!): я-ак??? Національності, основа основ кожного народу, його становий хребет, його душа і все його єство, нації, зрештою, зникнуть??? А натомість будуть якісь там безликі, безнаціональні двоногі істоти??? А разом з національністю відімруть і мови? МОВИ??? Яких налічується понад 2500? А за іншими даними понад 5000!!! Зникнуть всі, всі? В тім числі й наша рідна українська? Як яка— небудь… скіфська???

Ось цього б і мені не хотілося — тут і моя душа протестує. Тут я прихильник дагестанського поста Расула Гамзатова, який ще в есересерії, коли штучно творився «єдиний совєтський народ» (між іншим, ніхто й тоді до пуття не відав, а що ж це за фрукт такий — єдиний совєтський народ?) з єдиною мовою — звичайно ж, російською, — так ось відважний горець Расул Гамзатов, маючи неабияку мужність — на ті часи це й справді була превелика мужність, — заявив на повний голос: якщо завтра зникне моя мова (це при тому, що в Дагестані носіїв його рідної мови — аварської — лише 349,3 тисяч (всього населення в Дагестані на той час налічувалося 30 народів та етнографічних груп) 1 мільйон 827 тисяч, дані за 1976 р.), то я сьогодні готовий померти! Тож будемо берегти свої рідні мови, аби нам не прийшлося завтра помирати!

Виростатимуть села й міста, прокладатимуть дороги (а втім, можливо, тодішня техніка буде всуціль літальною, тож особлива потреба в дорогах відпаде), творитиметься нова культура (на основі материнської, земної, тож вийде цікавий і своєрідний сплав), від обрію й до обрію колоситимуться золоті хлібні ниви.

Життя налагоджуватиметься і останні переселенці з Землі вже прибуватимуть на добре обжиту планету, в небі якої сяятиме тамтешня зірка, що її люди за аналогією із Землею назвуть Сонцем.

Почнеться епоха Homo cosmicus — людина космічна.

Буде в тієї ще молодої зірки шість— десять мільярдів років життя, тож людству не буде чого хвилюватися. Принаймні, протягом тих шести-десяти мільярдів років.

«Я єсмь, — упевнено повторять земляни слова Фіхте. — Я есмь Я».

«Планета є колискою розуму, — писав про Землю К. Ціолковський, — але не можна вічно жити в колисці».

А втім — не будемо фантазувати. Час покаже. Як надійде.

А надійде він для землян, повторюємо через 3-4 мільярди років. А це майже вічність. Дай Боже людству до того часу дожити, вціліти, не зникнути, досягти нових грандіозних успіхів. Не забуваймо: рід Homo в сучасний період представлений одним видом — всього лише одним! — людина розумна, тож не схибити б! Адже надіятись на когось не випадає. Один вид, як одна гілка на Древі Життя, як один струмок, що може обміліти й пересохнути, а гілка відломиться. Бережімо його — всього лише один вид роду Homo — людину розумну. Оскільки ж ми належимо до розумних — то не можемо загинути, інакше для чого нас сили всесвітні наділили розумом?

Тож мусимо розумом і взяти.

Миколу Васильовича Гоголя, мандруючи в далекі міжзоряні світи чужих галактик і сузірь, земляни неодмінно візьмуть з собою (разом з творами інших письменників). Це крім офіційних перевезень бібліотек, кожен візьме ті книги, які йому найбільше припали до душі. І де-небудь на тихій замріяній планеті, схожій на Землю, в сузір’ї Кассіопеї, Лебедя, Стрільця чи Скорпіона, Візничого чи Малої Ведмедиці, Ерідана чи Фенікса, Великої Ведмедиці чи Геркулеса, Змієносця чи Діви, побачивши незаймані степи, у яких вони будуть облаштовуватись і зводити села, переселенці неодмінно згадають Миколу Васильовича Гоголя і, прочитавши сторінки його «Тараса Бульби», захоплено вигукнуть:

— Точнісінько, як і на Землі! Ось біля отієї тихої річечки і почнемо будувати село, а за ним на тих гонах орати нивки та засівати їх житом— пашницею і усіляким збіжжям.

І так само, як колись на Землі, зоряними чи місячними ночами заспівають закохані парубки пісню Миколи Старицького:

Ніч яка місячна, зоряна, ясная! Видно, хоч голки збирай! Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай. …Ти не лякайся, що ніженьки босії Вмочиш в холодну росу: Я тебе, вірная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу. Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько, Тепло — ні вітру, ні хмар. Я пригорну тебе до свого серденька, А воно палке, як жар…

Із давнього інтерв’ю автора з доктором

фізико-математичних наук В. В. Тельнюком-Адамчуком:

— Чи треба людям боятися, адже фінал настане через 5 мільярдів років… Наше Сонце на той час вичерпає запаси водню і перейде до дуже неспокійного стану його життєвого циклу.

Відповідь трохи обнадійлива.

— Ні, після того, як вигорить водень, Сонце буде жити ще мільярд років. Але цей період буде дуже складний і навряд чи сприятливий для життя на планеті.

— А далі?

— Далі еволюція складна. Швидше за все наше Сонце… згасне. Перейде через стадію вибуху. Ото загроза велика! Як водень вигорить, Сонце почне стискатися. Як куля, з якої виходить повітря. Потім почне вигорати гелій. Вигорить гелій — стиснення посилиться. Підніметься температура, може статися вибух. Сонце стане меншим, період його існування на цій стадії буде коротким. А потім… якщо відверто, то… Сонце почне стикатися до карлика, що відносно швидко охолоне і перестане випромінювати і обігрівати мешканців планети. А масивніша зірка може в свою чергу перетворитися на так звану нейтральну зірку, якщо ж маса зірки збережеться на рівні трьох мас теперішнього Сонця, то її кінцева стадія — стадія так званої чорної зірки.

— Отож, Сонце протримається ще п’ять мільярдів років і… Можливо, до нас, в осиротілу Сонячну систему прийде інша зірка й займе місце зниклого Сонця? І тоді на планеті Земля знову будуть ніжні рожеві ранки й голубе небо вгорі, і білий світ, і діти, які народяться на Землі через п’ять мільярдів років, теж виспівуватимуть «Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко?»

Чекаю відповіді з надією, із сподіванкою на чудо, наче загроза стосується не людства через мільярди років, а мене особисто в цю мить.

— Ні, інша зірка не прийде і не займе місце нашого Сонця. Як і не стане новим Сонцем…

— Тоді що — все?

— Так, усе. Там можливі такі катаклізми… Це коли в Сонця вигорить водень. Такі, що… що ми просто не доживемо до стадії вибуху. Не вціліємо, щоб дожити до цієї стадії. Ми загинемо ще до вибуху. Земля за кілька хвилин може просто випаруватися. І всі планети Сонячної системи також.

Я мовчу, а мій співбесідник ніби відповідає на моє німе запитання:

— І загибель, зважте, може чекати Землю з високою ймовірністю. Але це станеться лише тоді, коли вигорить водень, а далі гелій…

— Мала втіха… Ну, зникне Сонце, зникне Земля. То зникне й життя? Наше унікальне, можливо, єдине у Всесвіті?

— Зникне. Але рід людський зникне лише на планеті Земля, тільки, повторюю, навколо Сонця. У Сонячній системі, але я думаю (Володимир Володимирович кидає мені, а водночас і всьому приреченому людству рятівне коло), що за ці п’ять мільярдів років, які ще в нас є в запасі, ми чогось таки навчимося. Не дурні ж ми, правда? І від катаклізму в Сонячній системі ми просто… просто втечемо. Людство, якщо воно тільки вціліє протягом наступних п’яти мільярдів років, що вельми і вельми проблематично, сягнувши гігантського рівня розвитку (це одна з головних умов порятунку), переселиться в інші світи інших зоряних систем.

І нічого більше я в ту мить так пристрасно не бажав, як того, аби людство в наступні п’ять мільярдів років уціліло, не знищило само себе в ядерній чи якійсь іншій війні і досягло такого рівня розвитку, що дало б змогу переселитися в інші світи. А і там, на далекій чужій планеті, знову щоранку сходитиме місцева зоря, яка неодмінно буде названа Сонцем, і діти на тій планеті, що стане для колоністів з приреченої Землі рідною, весело співатимуть— щебетатимуть: «Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко».

Що з того, що нас не буде, головне, що буде рід людський — з усіма його радощами й бідами, аби він тільки був. І тамтешній Павло Грабовський писатиме про тамтешнього парубка, який:

Позирав щораз в віконце, Чи не трапиться вона, Його щастя, його сонце, Його зіронька ясна…

Але й там, на далекій-предалекій планеті в чужому сузір’ї, під чужим сонцем у чужому небі, що стане для землян рідним, як і на Землі лунатиме правдива (і — вічна) пісня Михайла Петренка:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому я не сокіл, чому не літаю? Чому мені, Боже, ти крилець не дав? Я б землю покинув і в небо злітав. Далеко за хмари, подалі від світу Шукать собі долі, на горе привіту. І ласки у сонця, у зірок прохать І в світі їх яснім себе показать…

… І все ж, переселенням на іншу планету в інше сузір’я іншої галактики — не врятує людство на віки вічні. Переселенням людство купить собі лише кілька мільярдів років життя (що теж немало, адже це — вічність), а тоді надійде ще жахливіша катастрофа — загибель Всесвіту.

Але це тема іншої, заключної частини «Феномена Фенікса».

МИ ВСІ В НАПЕРСТКУ, або Спогад про майбутнє

Безмежний, він стає ще безмежнішим. Але це на стадії розширення, що зміниться стадією стиснення. Відкриття Маргарет Геллер і Джона Хукра. І тоді почнеться кінець світу. І все повернеться в точку — перед новим Великим Вибухом. І все повториться, як і було. Наше безсмертя йде через смерть. І кожний з нас з’явиться точно в той же рік тієї ж епохи і в той же місяць і в той же день. «Божественний першопочаток» Ісаака Ньютона. Генетики вийшли на Єву. Універсум сапієнс. Ми всі в наперстку. Пригоди Гільгамеша — наші вічні пригоди? Ванга: кожна людина прийшла на цю землю із визначеним завданням: зберегти життя у всіх його проявах.

«Прагнення знати прийдешнє, так же природно, як і бажання знати і пам’ятати минуле. Але якщо минуле можна відновити хоча б частково, про майбутнє доводиться лише гадати», — «100 великих загадок історії».

…Але ми не будемо гадати про майбутнє. Ми будемо згадувати. Майбутнє. Яким воно у нас, землян, колись буде Неодмінно буде. Майбутнє.

… А раптом Всесвіт — як жінка, про яку смачно кажуть: чим її більше, тим краще?

Чи, можливо, у Всесвіті мусить бути якась межа? Край його безкраїм просторам? Кінець, про який кажуть, що він є ділу вінець?

Але поки що процес розширення Всесвіту стрімко триває.

Добре це чи не дуже?

Всесвіт не статичний, як раніше думали— гадали астрономи. Принаймні, більшість з них. Він щомиті розширюється, як довів Едвін Хаббл своїм законом про червоне зміщення.

Утворившись 12-13,5 мільярдів років тому з надщільної і надгарячої протоплазми (точки), Всесвіт, породжений енергією Великого Вибуху, ще й нині продовжує збільшуватися, адже й досі скупчення галактик розлітаються. І червоне зміщення тому доказ.

Тож з кожним днем, ба, з кожною миттю протягом згадуваних 12-13,5 мільярдів років Всесвіту стає все більше й більше. Безмежний, він стає ще безмежнішим, безберегий, він не бажає мати аніяких берегів[32].

А тому скупчення галактик три мільярди років тому були на 25 відсотків ближче одне до одного, як сьогодні. І вони нестримно розлітаються й нині і між ними й нині утворюється порожнеча. Все ширша й ширша. Пустка. Всекосмічна пустеля.

Добре це чи ні — цього з певністю ще ніхто нам не скаже. Скупчення віддаляються одне від одного, як цятки на поверхні повітряної кулі, що її надувають. Єдиною силою, що протидіє цьому розширенню є сила тяжіння. Вона досить значна, аби утримувати галактики від розлітання в самих скупченнях, але недостатня для того, аби за час, що минув з моменту Великого Вибуху, зупинити розширення Всесвіту. Тому відстань між скупченням галактик і збільшується. А, отже, й Всесвіт стає все більшим і більшим. А він все ж таки не жінка, коли її чим більше, тим краще…

І тут на кінчику язика починає вертітися питаннячко: чим взагалі скінчиться — якщо скінчиться, — таке розширення? І як довго воно триватиме? Вічно чи… кінечно? У часі й у просторі. Особливо, в часі.

… Якщо 12-13,5 (чи й усі 14) мільярдів років не було нічого — ні сущого, ні не сущого, як за «Рігведою», і в якійсь фантастично загадковій і досі ще незбагненній точці з неймовірно високими температурами та щільністю стався Великий Вибух, що породив Всесвіт, то виходить, що був стан, коли Всесвіта взагалі ще… не було? І не було не так і давно — всього лише 12-14 мільярдів років тому (для вічності — крихітний проміжок часу, все одне, що для нас дванадцять секунд).

І ще виходить: Всесвіт, виявляється, має не просто дату народження, а й отже, його початок? А те, що колись народилося, має колись і скінчитися? Себто Всесвіт має свій… кінець? Неймовірно тяжко, майже неможливо уявити собі простір, який у будь-якому напрямку безмежний — скільки не уявляй простір, а йому все одне немає кінця. Ні, таке людському розумові не підвладне. Але ще трудніше уявити зворотне: у Всесвіті десь існує кінець. Тоді відразу ж виникає похідне від цього запитання: а що знаходиться там? За кінцем? Далі кінця? Якщо там нічого не знаходиться, то як уявити оте «нічого»?

Але якщо Всесвіт має кінець, то він… конечний? А, отже, створений? І створений кимось? Великим Вибухом чи Богом-Творцем? А раптом той Великий Вибух стався з волі Бога-Творця? То що ж тоді у Всесвіті вічне, якщо він сам не вічний? І що ж тоді буде, коли його, Всесвіту, не буде? Виходить, не буде НІЧОГО?

І якщо Всесвіт з’явився 12-14 мільярдів років тому, то нам пощастило — народитися у молодому Всесвіті. У тому, який «щойно» виник. І випало нам з’явитися з першою хвилею життя розумного. Іншими словами — люди є першими розумними істотами новоствореного Всесвіту — до нас, виходить, нікого мислячого (принаймні, на планеті Земля) не було. Ми перші хоробрі, перші аборигени? Перші люди планети Земля, яка сформувалася 4,6 мільярдів років тому і Сонця, яке засяяло в небі 5 мільярдів років тому.

А якщо Всесвіт колись народився, то як він може бути вічним? І як це співвідноситься до панівного постулату про те, що Всесвіт ніколи не народжувався (не виникав) і, отже, ніколи й не скінчиться, бо він — вічний. Завжди був, є і завжди— завжди буде. Нам і досі невтямки: як це щось буде вічно? І що таке вічність?

Але якщо він народився 12-14 мільярдів років тому, то мусить мати і свій кінець?

Замкнене коло.

Справді, феномен.

Людина вже якось змирилася (змушена була змиритися) з гіркою реальністю, що вона кінечна (тільки в кожного свій вік), смертна, але щоб і Всесвіт таким був?

Ні, подібне не вкладається в людській свідомості, таке осягнути надто складно. Якщо взагалі, можливо.

Прихилимося до теорії, що Всесвіт вічний. З одного боку це добре, адже в такому разі Всесвіт не має кінця, себто вічний, а з другого…

За однією з моделей — т. зв. модель відкритого Всесвіту, — він буде розширюватись, розширюватись, розширюватись…

Всесвіт буде… вічно розширюватись. Себто Всесвіт вічний, але…

Галактики зі своїми зорями за якийсь там огром часу — малоуявний для нас через той свій огром, — врешті-решт вичерпають своє ядерне паливо (його для вічності аж ніяк не вистачить — це ми вже переконалися на гіпотезі про подальшу долю Сонця), почнуть охолоняти і згодом згаснуть. Не всі разом, по черзі. Одна за одною гаснутимуть і Всесвіт все більше й більше темнітиме. І, зрештою, перетвориться на безмежну пустку. У якій, дотлівши, мертвими уламками понівечених тіл та осколками висітимуть колишні зірки у пітьмі.

Життя — в будь-якій формі — в такому Всесвіті неможливе.

Його й не буде, хоч Всесвіт за такою моделлю мовби ж вічний.

Він буде мертвим і невідомо для чого мертвим існуватиме — у безмежному просторі, який поступово огортатиме абсолютна пітьма.

Ні, ні, для нас і зовсім не годиться така модель, адже ясно, що за нею людство кінечне. І кінечне навічно. Невідомо для чого з’явившись, воно врешті пощезне назавжди — хоч Всесвіт і буде вічним. (Для кого, правда, вічним, як не буде розумних істот і тоді ніхто не знатиме, що пустельний Всесвіт із згаслими (чи ще згасаючими) галактиками — вічний?

Але, на щастя, є ще й інша модель, модель закритого Всесвіту.

Згідно неї маса замкнутого Всесвіту достатня для того, аби сили тяжіння на якомусь там часі розширення — може й через мільярди років, — таки зупинили процес. Тобто розширення. І Всесвіт тоді почне стискуватися. Галактики й зорі під дією сил тяжіння почнуть рухатися, але рухатися навстріч одне одному. Швидкість буде зростати, щільність — теж. І Всесвіт почне розігріватися.

Почнеться так званий фіналізм. Всесвітній Апокаліпсис. Сказано ж бо: ніщо не триває вічно. За твердженням Фауста (до речі, всім нам добре відомо й без нього): все, що виникло, заслуговує загибелі. В тім числі й Всесвіт.

Отож, Всесвіт почне стискуватися. Галактики й зорі все швидше й швидше рухатимуться навстріч одна одному, Всесвіт ще дужче буде розігріватися та ущільнюватися, стискуватися в одне утворення… І коли настане такий момент, що він припинить своє розширення, наша Сонячна система ще раніше припинить своє існування.

Який би великий предмет не було кинуто в тиху воду і які б великі й тривалі кола— круги по воді він не викликав, все одне надійде час, коли енергія кидка вичерпається, кола уповільняться, а потім почнуть зникати, зменшуватися — піде зворотний процес, коли кількість їх буде зменшуватися і, врешті-решт, вода заспокоїться.

Тобто все повернеться на круги своя. До того стану, який був до кидка предмета у воду.

У нашому випадку до того стану, який був до Великого Вибуху.

Щоб якось пояснити і теоретично опрацювати незбагненність Всесвіту і тієї сингулярної точки, з якої він вибухнув і розпочався і заодно відповісти на запитання звідки взявся Всесвіт, чи має він початок і чи матиме кінець, чи він вічний, теоретики розробили кілька варіантів теорії.

Одна з них — теорія безконечно пульсуючого Всесвіту[33].

Відповідно до цієї теорії, що все більше й більше здобуває прихильників, Всесвіт розширюється, а далі стискується до сингулярної точки, потім вибухає, знову розширюється і знову стискується.

Себто пульсує.

І цей цикл — розширення— стискування, стискування— розширення — своєрідне серцебиття Всесвіту, його життя. А тому він не має ані початку, ані, зрозуміло, кінця.

Він вічний. А тому такий Всесвіт — вічно пульсуючий, — не має ні початку, ні кінця. Він нізвідки не виникає, ніколи не починається і ніколи не кінчається. Він існує вічно — від циклу до циклу, існує, то розширюючись до тільки йому відомих меж, потім стискується до точки, все знищуючи за собою (те, що він створив за попереднього циклу), вибухає, коли стиснеться в точку незбагненну з невідомими нам властивостями і знову починає розширюватись та створювати… самого себе. Створює те, що сам же в кінці завершення циклу і знищить. І так триває… Так триватиме вічно. А тому Всесвіт ніколи не починався і ніколи не скінчиться. Він вічно розширюється після вибуху, вічно стискується і знову як чарівний птах Фенікс відроджується з попелу…

Проте слід зазначити, що модель Всесвіту, який розширюється після Великого Вибуху, а потім стискується до точки, не така вже й благополучна. Вона багато в чому суперечлива й нині. І все ж дані, що спостерігаються, свідчать про те, що Всесвіт розвивається, еволюціонує, а це чи не головне.

Отож, розширення (розлітання галактик) припиниться на якомусь там етапі — як буде вичерпана колосальна сила Великого Вибуху, на якийсь час настане стабілізація (хоча й не міцна), а вже тоді Всесвіт почне стискуватися.

Себто зменшуватися.

В міру того, як він буде скорочуватися, гаснутимуть, зникаючи зорі й зоряні системи — галактики, туманності тощо. І планети (а їх у Всесвіті — мільйони!).

Планети зникатимуть разом зі своїми білими світами, зі своїми рослинами й тваринами, живою і не живою природою, зі своїм людством… На жаль, разом з людьми. Чи іншими якими розумними істотами, якщо такі є в інших галактиках (а вони там неодмінно є). Пощади, як кажуть, не буде нікому, кінця не уникне ніхто. Зорі востаннє спалахуватимуть і гаснутимуть в космосі, як боліди в атмосфері Землі: спалахне вогняна куля, що стрімко летить небом, вся місцевість на якусь мить яскраво засвітиться, від земних предметів впадуть різкі чорні тіні… Ядро боліда — голубувато-зеленого кольору пульсуватиме, то розширюючись, то стискуючись, а за ним тягнутиметься жовтувато-червоний переривистий слід, а через кілька хвилин вогняне тіло розсиплеться, все згасне і пірне в чорну-чорну пітьму…

Небесні тіла при цьому всезагальному Апокаліпсису не просто розсипатимуться, вони анігілюватимуть…

Щоправда, ні на що не перетворюючись (за анігіляцією елементарні частинки та античастинки перетворюються на кванти випромінювання). Не будуть помираючі світи перетворюватися на інші форми матерії, ані в будь-які речовини.

Вони просто зникнуть.

Це страшно навіть уявити.

Досі після всіх катаклізмів хоч щось лишалося — перш за все, сама Земля, Сонце, білий світ, не кажучи про руїни від міст, різні артефакти від зниклих цивілізацій та народів.

При стискуванні Всесвіту не залишиться нічого — ані сліду від людства, ані самого людства! Тож не буде навіть збагнути кому, що все зникло безслідно.

Місце білого світу займе пітьма — АБСОЛЮТНА ПІТЬМА. Та пітьма, за якою вже не буде нічого — ні часу, ні простору, ні світла, ні матерії, ні планет, ні людей, взагалі — НІЧОГО.

Всесвіт буде скорочуватись і скорочуватись.

Гаснутимуть, провалюючись у пітьму все нові й нові світи, перетворюючись у НІЩО.

Стискуючись, гасячи свої зорі, галактики й галактичні скупчення Всесвіт врешті-решт дійде до того, з чого він і починав 12 мільярдів років тому — до точки. Неймовірно щільної, неймовірно гарячої і неймовірно щільної, до тієї точки, яка буде тоді, коли вже нічого не буде — ані часу, ані простору, ані матерії… Увесь безмежний Всесвіт злютується в точці, меншій найменшого елемента званого електроном.

Скільки буде існувати точка — невідомо. Як і де саме вона буде знаходитись, коли вже не буде Всесвіту.

Космологи вважають, що питання про те, що було до Великого Вибуху не може навіть бути поставленим в тих термінах, до яких ми звикли. При неймовірній щільності речовин поняття часу було (чи буде) зовсім іншим. Також неправильною є й постановка питання про «початок часу». Така ж ситуація і з категорією простору — деякі теоретичні результати доводять, що він не був тривимірним, що його ми всі знаємо, а мав більше число вимірів. (Цими питаннями займається квантова теорія гравітації, але ця наука по суті поки що не створена).

«Слід пам’ятати, що слова «Великий Вибух» означають швидше деякий образ того, що відбулося, аніж фізичну картину самої події. Власне, вибух у фізичній уяві означає різке локальне підвищення температури газу, що поширюється в оточуючому середовищі. Для такого поширення необхідна суттєва різниця тисків в місці вибуху і в тім середовищі, у якім він поширюється. Нічого подібного, звичайно, не існувало в момент Великого Вибуху. Простір поза Всесвітом, що розширювався, не існував. Навіть на найранішніх стадіях розширення Всесвіту. Всесвіт був безмежний. І разом з тим зовнішня картина розлітання нагадуватиме саме розліт осколків після вибуху».

Коротко кажучи: всі спроби описати стан Всесвіту до початку його розширення поки що не мають під собою хоч якоїсь твердої фізичної основи.

Чому все так у Всесвіті влаштовано? Це головне питання вчених. Та й взагалі, цікавих, тих, хто думає про першопричини, що та звідки взялося. І що буде, якщо змінити умови, які призвели до такого влаштування?

Якщо відповідати парадоксально, то: Всесвіт влаштований так, що в ньому стала можлива поява людини. Це положення стали називати антропним принципом. На перший погляд це здається банальним — якщо людина існує, значить для чогось були відповідні умови, а якщо глибше?

Для виникнення галактик, зірок і нашого сонця повинні були скластися ті умови, у яких можлива поява планети Земля.

В час Великого Вибуху повинні були існувати фізичні закони, які й визначать хід подальшого розвитку. Звідки вони взялися — наука цього не знає. Якби ці умови виявились хоч трохи іншими — не виникли б не тільки галактики зірок, але й атоми, з яких вони складаються.

Всесвіт досить крихкий, визнають космологи, найменша зміна діючих у нім закономірностей призвела б до катастрофічних наслідків.

А тому ми живемо у світі, який влаштований мудро і гармонійно. Хоч цього ми ніколи не зможемо збагнути. Одне ясно: Всесвіт влаштований саме так, що в ньому стало можливим з’явитися людині.

І ось усе це має зникнути.

Спершу стиснувшись в первісну незбагненну точку.

А потім точка вибухне і все повториться, — щоб знову виникнув світ, а в ньому людина.

І Великий Вибух відродить Всесвіт, і все почнеться знову з’являтися — час, простір, матерія, речовини, за ними зорі, галактики…

Увесь зрештою Всесвіт знову народиться і в його глибинах спалахнуть мільярди зірок, галактик, планет…

В Галактиці Молочний Шлях — яка знову відродиться, — у спіральному її рукаві, званому рукавом Оріона, знову спалахне зоря, що її буде названо Сонцем, у неї з’являться дев’ять молодих планет, третьою голуба планета, що її колись люди назвуть Землею…

Тоді, як вони з’являться і обживуть свою кульку. Вони навіть не підозрюватимуть, що вони вже були і були не один раз. На голубій планеті Земля під зорею, званою Сонцем. Навпаки, вони будуть певні, що з’явилися вперше. І востаннє. Тоді ж як насправді — в черговий раз, своєї вічності, що настає після загибелі…

А думка — при нагоді, чи коли вночі дивишся на зоряне чорне небо над головою, всіяне зорями, чи вдень, коли сяє сонце, ні-ні, та й вигулькує: а раптом ми, люди, (і я, і ти — теж) не вперше живемо в цьому світі? І раптом все це вже… вже було? Га? Га-а???

І раптом я вже був?

І все, що трапилося зі мною за життя, вже колись… траплялося?

І таким же було зоряне (чи сонячне) небо над головою, і таким же був світ, а в ньому таким уже був я і було таким моє життя — із радощами його і бідами його. І я не вперше все це переживаю — гірке й печальне, радісне і щасливе, що ось зараз буде те й те, як уже було колись…

Але якщо було, то — коли було?

Цього ніхто не скаже. Як і не відповість достовірно: так, усе вже було.

І ні в кого запитати, і ні до кого звернутися.

Хіба що до астрономів, які підтвердять: так, світ розширюється, а відтак, як закінчиться ця фаза, він стиснеться в точку і…

І все повториться, як і було. З’являтимуться ті ж самі народи (деякі з них все так же зникнуть потім з історичної арени, як, наприклад, зникнуть з наших степів скіфи), ті ж самі цивілізації, траплятимуться ті ж самі події і так же люди житимуть — всі разом і кожен зокрема. І ті ж самі війни проноситимуться ураганами над землею, забираючи тих самих же людей…

Але чому повториться все, як і було, а не повториться, наприклад, по-новому?

З цього приводу маленька притча.

Колись люди знали про кінцевий строк свого життя, рік і місяць і навіть день та годину, коли вони помруть.

Це — з української легенди.

І ось якось Бог зі святим Миколаєм мандрували землею. Зайшли в одне село і жахнулися запустінню, що там панувало.

Всюди був безлад і розгардіяш, все було занехаяне, напівзруйноване, поля й городи заросли бур’янами, неохайні люди тинялися як сонні — ні за що не беручись. Одне слово, панував у тім селі хаос. Чи не кінець світу.

Стурбований Бог запитав: чому вони так поводяться? Чому дожили до такого запустіння? Чому не працюють, не веселяться?

— А для чого? — відповіли йому. — Нам завтра все одне помирати.

Бог до святого Миколая:

— Їм завтра надходить черга помирати?

— Так, — підтвердив святий. — І вони про це знають.

— А хто ж їм про це… сказав? — дивується Господь.

— Але так прийнято, — стенув плечима Миколай. — Всі люди заздалегідь знають про день своєї кончини, тож готуються до неї зарані. Власне, у них опускаються руки…

Ось тоді Бог і ухвалив: надалі щоб ніхто із смертних не знав наперед про рік, місяць, день і годину своєї смерті. Щоб ніхто й нічого про це не відав!

Чи не тому про кінець світу білого і Всесвіту люди не повинні зарані знати — інакше життя захиріє ще задовго до його кінця.

Люди мають жити так, як наче б вони вічні.

Принаймні, з відчуттям, що світ вічний. А коли кому надійде кінець — сіє має бути таємницею за сімома замками.

(Якось Давид (Х ст. до н. е.), цар Ізраїльсько-Іудейської держави, запитав Яхве, коли він помре? Всевишній відповів: цю тайну не можна відкривати смертним, адже тільки-но людина дізнається про день своєї смерті, як вона перестане жити).

Та й потім… Якби людство жило вічно, воно врешті-решт виродилося б. Все спізнавши, всього досягнувши. А так, за законами пульсуючого Всесвіту, який помирає і знову відроджується, воно хоч і загибає — разом із Всесвітом, але й знову відроджується — теж разом із Всесвітом. І це не дає йому часу на деградацію.

Але чому з кожним новим циклом людство починає заново і рухається по вже колись протоптаній дорозі? Від первісних часів і до науково-технічного прогресу, набуваючи ті знання, які воно колись вже мало. Себто вертиться, як по колу.

Цьому пояснення може бути таким. Безконечно розвиватися — навіть за умови загибелі й відродження, — людство не може. Все одне колись досягне вершин, а далі — деградація і крах. Адже коли людство досягне вершин, далі йому мовби вже й нікуди розвиватися. В цей час і настає стадія стиснення Всесвіту та його загибель. Щоб потім після Великого Вибуху все знову розпочати — хоч і нове життя, але за канонами старого, не знаючи про те анічого.

Якщо ж за нового циклу починати зовсім інше життя, відмінне від першого, то кожен раз треба створювати все нові й нові події для людства й нове життя для кожного індивідуума зокрема.

Потрібно кожен раз «видумувати» сотні тисяч, мільйони мільйонів, мільярди подій і мільярди варіантів життя — все нові й нові.

Це надто складно. Та й для чого створювати щораз нове, все одне людство нічого не відає про свої минулі життя, тож економніше й простіше все просто — за новим циклом — повторити. Менше мороки.

Тож краще повторити одне до одного минуле життя — у щасті й горі, у печалях і радощах. І хто загинув на війні, той знову так же загине, адже війни будуть ті ж самі. Але разом з тим, кожен повторить і своє щастя і свої радощі. А це вже щось…

Але за смерті хоч якась надія на потойбічне життя залишається. Бодай і примарна. Хоч не у всіх та з’явиться рятівна думка, а раптом ТАМ, потойбіч, є життя?

Після стиснення Всесвіту і на це надії не лишиться, адже зникне не лише цей світ, а й той, потойбічний (якщо він є). Зникнуть рай і пекло, святі і грішні, зникне віра і невіра.

І як довго доведеться «чекати» до нового циклу життя — мільярди й мільярди років? Можливо й кілька їх десятків.

Але у вічності немає років.

У вічності є всього лише одна мить.

Наче просто приліг, заснув і проснувся…

Як все відбуватиметься? Себто як надходитиме кінець світу?

Люди (якщо вони ще на той час вціліють) бачитимуть у небі все менше й менше зірок, зоряних скупчень. Небо ставатиме все чорнішим і чорнішим, пустельним і мертвим. Зорі в небі гаснутимуть, стиснення все ближче й ближче підходитиме до планети людей. Нарешті настане такий час, коли в її небі не залишиться жодної зірки — все зжере невмолиме і неспиниме стиснення.

Зникнуть час і простір.

Зникне світло.

І тоді все живе на землі просто засне й не проснеться.

Власне, проснеться, але через мільярди-мільярди років. І кожен народиться у свій час і все піде як і колись: дитинство, юність, зрілість, старість. Все буде, як і було минулого разу. І нікому не дано буде знати, що це вже в який раз… Тому й життя буде таким дорогим, як дороге все, що дається лише один— єдиний раз…

Складовою частиною будь-якої релігії є есхатологія — вчення про кінцеву долю людства, про пришестя месії і про тисячолітнє царство Боже на землі, воскресіння мертвих і страшний суд, про рай і пекло. Кінцева доля людства…

Наука не визнає есхатології як вчення, але згодна, що доля в людства колись таки стане кінцевою.

Але як відбудеться зникнення Всесвіту, його кінець (слава Богу, тимчасовий), всесвітня катастрофа, більшої за яку, жахливішої і всезнищуючої вже й бути не може. Зрештою, Апокаліпсис.

Це така ж незбагненна таїна (можна лише гадати), як і сама сутність смерті.

Як відомо за древнім постулатом: якщо смерті немає, ми є, якщо смерть є, нас уже немає.

Те ж саме відбудеться і за всесвітнього Апокаліпсиса, коли ми будемо, його ще не буде, коли він буде, нас уже не буде.

Як наука не може пояснити стан Всесвіту до точки (звідки все й почалося), так не може пояснити і що буде, коли Всесвіт стиснеться в точку.

Власне, як це станеться.

Одномоментно чи поступово. Як, наприклад, місто готується до сну. Десь після півночі вимикається світло у вікнах будинків, вулиці порожніють, потім вимикається світло на вулицях, нічна пітьма огортає місто, все нишкне, затихає в темряві до ранку. Тільки з різницею, що «ранок» після кінця Всесвіту настанене не через години, а через мільярди років.

А втім, якщо все відбуватиметься, то миттєво. Як спалах. Для тих, хто житиме наприкінці світу. Щоб ніхто нічого й не збагнув, а отже, й не встиг злякатися. Як вимикається джерело електроенергії. Наприклад, лампочка. Натис кнопку вмикача, світло згасло і настала пітьма. Ось так зникне світ, стиснувшись в кнопку. А втім, так чи не так — хто нині про це достеменно скаже? Та й чи варто програвати стан кінця? Знайомий автору фізик і астроном, немолода вже людина, віруюча, так відповів на запитання про кінець Всесвіту:

— Сіє не підвладне нам, людям, і нашому розумові, і нашій душі, а тому краще не ятрити себе фантазіями на цю непросту і незбагненну нам тему. Незбагненну, адже попри все людський розум обмежений. Це буде. Буде! Але про це не треба міркувати, моделювати наперед всесвітній Апокаліпсис. Не варто. Сіє все одне непідвладне людям. Це Божа справа. Як Господь вирішить, так все й відбудеться. Він любить нас, Він милостивий, тож все проведе так, аби ніхто й нічого не збагнув. Як людина вранці просинається після сну, не відаючи, що було під час її спання, так і людство проснеться після народження нового Всесвіту. Але проснеться через десятки мільярдів років, що для нього — як його не буде, — здадуться якоюсь миттєвістю. Або й взагалі нічим не здадуться. І проснеться воно оновлене, на новій планеті Земля, під промінням нового Сонця у новому світі, і почне нести свій хрест — від первісного ладу і до науково-технічної революції, до підкорення космосу. І знову в нього будуть мільярди літ. А мільярди літ для людства — це вічність. Тому й не треба боятися кінця світу. Це буде просто… просто сон. Хоч і триватиме мільярди літ. Але той сон, після якого неодмінно настане пробудження. Ранок людства. Бог — наш Батько, Отець небесний, довірмося Йому і все буде добре. Наше безсмертя йде через смерть. Ми — божі птахи фенікси, які згорають, але неодмінно відроджуються з попелу. Молодими і гарними. І кожний з нас з’явиться точно в той же рік тієї ж епохи, у той же місяць і в той день, у ту годину, і в тому ж краї і в тих же батьків, що й раніше. Ви коли народжені? 8 липня 1936 року в селі Заїчинці Семенівського району Полтавської області? Ось ви точно за нового циклу й народитесь там же і за тієї ж дати — 8 липня 1936 року в селі Заїчинці Семенівського району Полтавської області, точно у тих же батьків, себто у ваших, і все у вас почнеться й триватиме так, як уже тривало…

З усіх теорій про походження й життя Всесвіту, про вічність його (вічність через кінець і через постійне відродження) теорія Великого Вибуху найбільш зрозуміла і близька чи не кожній людині, адже кожну людину це хвилює, а відтак і — найбільш популярна.

А це свідчить, що її автори попали в точку.

Ми будемо вічно загибати разом із Всесвітом і вічно народжуватися — теж разом із Всесвітом. І тому маємо бути вдячними Великому Вибухові, який створив нам усе, що ми нині маємо, Всесвіт і життя в ньому, а в житті й нас самих…

Тож все має бути смертним і в той же час — безсмертним. Тому наш Всесвіт мовби конечний і в той же час вічний. Він не має ані початку, ані кінця.

Безконечне через конечне.

Вічне через скороминувше. І тоді Всесвіт стає чарівним птахом Феніксом, який згоряє старим і знову відроджується, але вже молодим…

І вкотре на Землі виникне життя. І попливуть мільйони та мільйони років, виникатимуть ери — архейська, протерозойська, палеозойська, мезозойська, кайнозойська — в четвертинному періоді якої з’явиться людина.

30 000 років тому в межиріччі Тигру та Євфрату двоногі перейдуть до осілого способу життя й заходяться вирощувати злаки.

Почнеться історична епоха. З’являться давні цивілізації Шумеру, Месопотамії, Єгипту, Індії тощо.

Почне з’являтися культура — культура Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Стародавнього Ірану, Індії, китайська культура, японська, культура класичного арабського Сходу, Австралії, доколумбової Америки, народів чорної Африки, кочівників Євразії, класична давньогрецька культура, культура Стародавнього Риму, візантійська, Середньовічної Русі, Західної Європи, культура відродження і бароко, культура епохи європейського Просвітництва, українська культура. І ще багато-багато культур різних народів, епох, тисячоліть і, сподіваємось, ще з’явиться культура майбутніх мільйоноліть — до чергового Великого Вибуху ще десятки мільярдів років.

Виникатимуть і клекотітимуть війни — на жаль, вічні супутники людства, голодомори, пошесті.

І так аж до України, у якій в році 1936-му народиться автор цих рядків (замість автора кожен читач може вставити себе).

Ця теорія і сумовито-печальна (загибель Всесвіту), але водночас і бадьора (Всесвіт, згинувши, відродиться як птах Фенікс з попелу).

А разом з ним відродимося й ми і почнемо жити так, як наче в перший і єдиний раз, не підозрюючи, що ми вже жили за минулих циклів і ще будемо жити та жити — за майбутніх. Ми смертні в кожному окремому житті і в той же час вічні — у безконечному відродженні Всесвіту.

Оскільки ж Всесвіт вічно відтворює сам себе, то в ньому немає ні початку, ні кінця. Він вічний і юний водночас.

А тому питання що було до виникнення Всесвіту, зайве, адже нічого не було такого. Не було поняття часу, як і поняття «раніше».

Так спеціалісти моделюють нам картину Всесвіту, що вибухає.

Можливо природа (Бог) і «намагалася багато разів створити Всесвіт з найрізноманітнішими властивостями. Ми живемо в «найбільш вдалому» (для нас) варіанті цього вічного творіння. В нашому Всесвіті фізичні властивості й умови виявилися найбільш сприятливішими для виникнення життя. І ми виникаємо, і будемо виникати. Вічно.

…ЯКА ЗІГРІВАЄТЬСЯ ЗІРКОЮ ТИПУ НАШОГО СОНЦЯ

«Річ у тім, що розумне життя у нашому Всесвіті могло зародитися не у всі епохи еволюції. Воно не могло виникнути в далекому минулому, коли не було ні планет, ні зірок, а температура була надто висока. Здається, відомі нам форми життя не можуть зароджуватися і в далекому майбутньому, коли згаснуть зорі чи взагалі розпадеться вся речовина. Всесвіт в прийдешньому, коли почне стискуватися, буде зовсім не схожий на сьогоднішній. Очевидно, в тих умовах, якщо якісь там форми розумного життя і будуть можливі (а я в це вірю), то вони будуть досить сильно розвинуті і такі, що зміняться, зовсім не схожі на сьогоднішні. Варто врахувати, що наша цивілізація дуже молода і життя у відомій нам формі зародиться тільки на планеті, яка зігрівається зіркою типу нашого Сонця. Необхідно ще врахувати, що існування таких зірок і планет можливе тільки на стадії розширення Всесвіту, коли є запас ядерної енергії і речовина, з якої формуються зорі.

Ми, як молода цивілізація, можемо існувати тільки у стадії розширення Всесвіту».

І. Новиков. «Куди тече річка часу».

«У Всесвіті йде незворотний процес — перетворення водню в гелій за термоядерних реакцій в надрах зірок. У значній частині Всесвіту, що спостерігається нами, вже кілька десятків процентів атомів водню перетворилися в атоми гелію. На цей процес могло піти найбільше, як кілька десятків мільярдів років. Якщо б Всесвіт в тому приблизно вигляді, у якому ми спостерігаємо його зараз, існував більше сотень мільярдів років, то він був би майже «гелієвим».

Адже водень давно б «вигорів», світність зірок, що утворюють галактики, була б мала. Та цього немає. Іншими словами, Всесвіт, що нами спостерігається, термодинамічно досить молодий».

Але хто все це створює і хто за усім цим спостерігає і слідкує аби все було саме так, як і запрограмовано?

Відповіді лише дві: сам Всесвіт (розумний) і — Бог-Творець, Архітектор Всесвіту і головний його Конструктор.

І. С. Шкловський

БОЖЕСТВЕННИЙ ПЕРШОПОЧАТОК

Пологи були передчасними, дитя народилося занадто маленьким і всі думали, що воно не виживе. Але Ісаак, як назвали хлопчика, не лише дожив до глибокої старості, а й завжди — за винятком одного-двох випадків, — відзначався добрим здоров’ям.

… Лорд Ісаак Ньютон, англійський вчений, один із засновників сучасного природознавства, творець телескопа— рефлектора, законів всесвітнього тяжіння, що носить його ім’я, автор «Математичних начал натуральної філософії», що є вершиною його багатогранної — механіка, оптика, математика, де йому належить фундаментальне відкриття, наукової діяльності, він — творець законів тяжіння, механіки, що теж носять його ім’я, автор знаменитого постулату «Працювати добре — це значить працювати багато».

А ще він любив повторювати, що «геній є терпіння думки, зосередженої у відомому напрямку».

Ньютон заклав основи нової галузі астрономії — небесної механіки, що сьогодні вивчає рух планет і дозволяє вирахувати їхнє положення в космосі.

Шкільна наука не давалася Ісааку.

В Кембриджі, де він навчався, Ісаак був «субсайзером» — так називалися бідні студенти, які не мали чим платити за навчання і ще недостатньо були підготовлені для слухання справжнього університетського курсу.

У двадцять чотири роки, рятуючись від епідемії чуми в селі, Ісаак Ньютон зробив одне з геніальних своїх відкриттів — вчення про всесвітнє тяжіння. За легендою він, сидячи в саду гарного літнього дня, звернув увагу на яблуко, що впало — і тут його осінило. Закон було відкрито. Звичайно, не все так просто і легенда з яблуком, що впало — всього лише дотепна легенда, не більше. Але знаменита яблуня довго зберігалася як повчання потомству, а коли засохла від старості, з неї зробили історичний пам’ятник у вигляді садової лави.

Все життя він був бідним і лише наприкінці його, коли став головним директором монетного двору й отримував 15 тисяч на рік, вирвався з нужди. Тоді вже не рахував грошей. Мав велику квартиру, шестеро слуг і багатий виїзд, але все одне залишався одиноким. Щедрість його — допомагав бідним та неімущим — не знала меж.

В день його похорон в Англії було оголошено національний траур. Його прах покоїться у Вестмінстерському абатстві, поруч з іншими найвидатнішими людьми Англії (сам король увів його в лицарське достоїнство).

Все життя вчений майже ніколи не відпочивав, не гарцював верхи, що було вельми престижно серед людей його кола (вищої аристократії), не грав у модні кеглі, майже не приймав гостей, спав не більше п’яти годин, старався навіть менше витрачати часу на їжу, він лише трудився, трудився, трудився, працюючи до сьомого, як кажуть, поту. Але всмак. У своє задоволення, вдовольняючи свій непомірний апетит до праці, виконуючи своє покликання — таким було його життя. (Прожив він за вісімдесят). Вчений майже не міняв своїх звичок, раз і назавжди встановлених правил. Вважається, що він був нелегкого характеру, дещо нелюдимий і потайний, але в той же час відзначався простотою і зовнішньо нічим не виділявся серед простих своїх співвітчизників, ніколи не говорив багато (навпаки, мова його була скупою), тим більше зайвого. Будучи від природи мовчуном, зосередженим у собі, він постійно думав-міркував — про свої науки, у яких він стільки зробив відкриттів.

А все тому, що беріг кожну хвилину свого часу (думання — щоденне і щомиттєве — теж було його напруженою працею), не розтринькувався на дріб’язки й суєту суєт (тому і встиг так багато зробити), на пустопорожню балаканину, що стільки дорогоцінного часу відчикрижує від нашого не такого вже й тривалого життя. Бодай і в стінах англійського парламенту, членом якого він довгий час був і який, як відомо, (а втім, як і всі парламенти світу, ради та думи) відзначався безконечною балаканиною. (До речі, в парламенті він таки виступив, але всього лише один раз, коли попрохав зачинити вікно, адже з нього тягло протягом). Вважається — принаймні, в нас, — що «визначальним у поглядах Ньютона на природу був стихійний матеріалізм. Як вчений— природознавець, він визнавав об’єктивне існування матерії, простору і часу, об’єктивність законів природи та їх принципову пізнаваність, Проте, виходячи з метафізичних позицій, Ньютон не міг пояснити причину виникнення руху і зводив її до акту «божественного першопочатку». (УРЕ, т. 7, стр. 445). Основоположники марксистської філософії, панівної в колишньому СРСРі називали це «історичною обмеженістю його світогляду».

Ісаак Ньютон не був обмеженим, він був релігійною людиною.

Ісаак Ньютон вірив у Бога (цього не дано було збагнути «основоположникам Марксової філософії»). І для того часу релігійність вчених не була чимось незвичайним — сьогодні теж багато фізиків щиро і переконливо вірять у Бога. Навіть великі.

Вважається, що брак фактичних знань про початковий період історії Сонячної системи і початковий період історії людини приводив вчених до винаходів фантастичних релігійних рішень цих питань. Мовляв, у його творчості відобразилась в якійсь мірі ситуація, що мала місце в історії розвитку всієї людської культури, коли релігія, віра в чудесні сили була викликана незнанням об’єктивних причин законів і природи суспільства».

Гм-гм… Круто сказано і головне, одним махом усіх побивахом! Хоча, можливо, тут і є якась частка рації — але лишень якась, — проте… Навіть за такої рації не треба з порогу відкидати початок, закладений Творцем у будову Всесвіту.

Ісаак Ньютон щиро і глибоко переконано вірив у Бога.

Він займався теологією та різними — важливим для нього — історико-богословськими дослідженнями.

Він вважав Бога визначальним у створенні світу, що саме Бог дав «першопоштовх» небесним тілам, а потім всі рухи у Всесвіті відбувалися за суворими фізичними законами. А Бог лише час од часу втручався в ті рухи — підправляючи небесний механізм Всесвіту, його «годинник» — якщо траплялися якісь погрішності.

Історики і вчені сходяться в одному: у своїх уявленнях І. Ньютон «залучав Бога кожного разу, коли не знаходив природного наукового пояснення походження Сонячної системи, пояснював походження початкових швидкостей руху планет. Так було і в спробах дати пояснення початку людської культури». Свої теологічні міркування І. Ньютон виклав у заключному розділі «Начал» — головної праці свого життя. Він вважав, що Бог безпосередньо спілкувався з людьми, але потім, коли закони буття були встановлені, він відсторонився від втручання у справи світобудови. І. Ньютон витратив величезні зусилля, щоб, мовляв, «підігнати історичні події під біблійні описи». Зусилля ці, звичайно, були даремні з наукової точки зору (цитата з далеких атеїстичних часів СРСРу та комуністичної панівної «безбожої» ідеології). І — дарма. Сьогодні багато вчених схиляються до думки про «божественний першопоштовх» у створенні Всесвіту і це є вельми серйозним аргументом. Принаймні, і таку точку зору не слід відкидати — вона може виявитися єдино вірною.

Але хто — Він?

Всемогутній, Всезнаючий і Всевидячий, нам незбагненний, Той, який усе може? Та незбагненна нам істота у Всесвіті, яка знає, яке було життя в кожного з нас — за ранішніх циклів розширення Всесвіту і яка звелить кожному з нас повторити його точно — за нових, за майбутніх циклів розширення Всесвіту?

Хто через мільярди й мільярди років пам’ятатиме достеменно, як кожен з нас, землян, жив, яке у кожного було життя, аби таким його повторити?

Ось тут ми й повертаємось до ідеї Розумного Всесвіту. (Між іншим, уява про Всесвіт як про єдину розумну істоту, систему, єдиному космічному континуумі, не нова, вона має вельми шанований вік — лише у відповідності з часом видозмінюється — з огляду на фундаментальну світоглядність людини і про людину).

То хто він, РОЗУМ ВСЕСВІТУ?

— Але хто вам про це скаже, — єхидно вигукне тут якийсь добрий і дотепний читач, трохи скептик і песиміст (здоровий), а загалом чудова людина, і чудова, і ерудована, з тих, які думають. — Ви гадаєте, що хтось у Нього вже брав інтерв’ю?

Сьогодні більшість — навіть і серед безвіриників, — упевнена в існуванні Вищого Розуму і лише незначна кількість за традицією недавніх атеїстичних часів вважає, що його немає. Інша річ, що кожен розуміє Його (як і його присутність чи відсутність) по-своєму і майже завжди поверхово.

Дехто вважає, що Бог і Вищий Розум — суть різні речі, адже Бог живе в серці людини, він інтимний, а Вищий Розум існує поза серцем, поза людиною і об’єктивний, як і все реальне. Бог, вважають прихильники такого погляду, може бути у всіх різним, а Вищий Розум такий, який Він є сам по собі — об’єктивно і поза людством.

Ще інші — таких переважна більшість, — вважають, що і Бог, і Вищий Розум — одна суть, одна надприродна істота, яку кожен може називати по-різному (не забуваймо, Бог єдиний в різних релігіях, хоч і має різні ймення в тих чи тих народах і віруваннях, і в різних народів до Нього ведуть різні дороги, але в кінці тих доріг — Він).

«Додержуючись духу наука, яка нічому не дивується і вважає, що в цьому, мало вивченому нами світі, можливо все, було б правильним гадати, що і Вищий Розум — поряд з усім іншим сущим — цілком, навіть з великою дозою вірогідності може існувати, — пише один автор і тут же запитує: — Але що ми маємо на думці, говорячи про Вищий Розум?»

Автор припускає, що надцивілізації, які існують у Всесвіті, повинні вже створити у своєму розвитку якийсь «Інтернет свідомостей», який можна визначити як Вищий Розум і дещо унікально— індивідуальне, можливо — якусь особистість, єдину у Світі.

Але є й інша концепція розвитку Вищого Розуму, релігійна, коли Вищий Розум повинен бути Творцем, Креатором, Будівничим. І той, хто першим створив Світ, і є Творець, і є Вищий Розум.

І тут же автор теорії висовує на передній план все те ж питання, на яке неможливо сьогодні дати відповідь: ХТО СТВОРИВ ТВОРЦЯ? Тут, зазначає він, наша логіка безсильна. І справді. Бо далі можна й узагалі заплутатися: якщо Творця створила Природа (Всесвіт) то хто створив тоді саму Природу?

Далі автор піднімає тему, коли люди звертаються зі своїми проханнями до Вищого Розуму, і всім тоді здається, що Він «протягне руку допомоги, підкаже порадою, виховає, поведе до щасливого життя. Але неважко побачити, що Вищий Розум, ким би він не був, в принципі не стане слухати ваші звертання, що мають загалом побутовий і житейський характер, вкупі з навіть найважливішими для нас питаннями і проблемами. Нам це важливо, тому що стосується нашого життя і смерті, але байдуже іншим людям і тим більше байдуже Йому, адже Він бачить всю картину в цілому, а не когось із нас окремо. А ця ціла картина — повна копія мурашника… Треба також мати на увазі, що нас у Вищого Розуму 100 мільярдів цивілізацій — адже за оцінками вчених саме стільки сьогодні існує у Всесвіті цивілізацій, що народилися в один час приблизно з нашою і які знаходяться приблизно на нашому ступені розвитку. А є ще й ті, хто раніше з’явився. І їх значно більше. Є й ті, які тільки-но народжуються. Дивно чекати до нас якоїсь особливої уваги… Якби Вищий Розум виконував би всі побажання, що до нього звернені, життя на Землі перетворилося б у бардак. Звертання до Нього замінили б нам і працю, і війну і взагалі все. Зібрались, попрохали — знищили ворога.

Якщо ворог попросить раніше нас — будемо знищені ми. Якщо можна щось випросити, то навіщо взагалі розвиватися? Не було б самого прогресу, праці, була б деградація людей у тих, хто канючить, жебраків, які живуть за рахунок подаянь. А тому, якщо Вищий Розум і в курсі наших потреб, він в принципі не поможе, адже його допомога — Він мусить знати, — погубить людину і людство. Принципово ми ні про що з Вищим Розумом домовитися не можемо і ніколи не зможемо, не ті рівні для бесід. Що ми розуміємо під Вищим Розумом? Такого ж як ми суб’єкта, з тим же рівнем розвитку й виховання, з тими ж національними рисами, який — ось тільки одна відмінність — може добрий, ось тільки до мене одного, а ворогу моєму — ворог. А якщо розібратися, то ті, хто звертається до Нього, чекають, що Він виявиться такою ж сволотою, як і вони самі, якщо певні, що їхні жадібні і хижацькі прохання будуть задоволені.

У єврея Вищий Розум має єврейський зміст, в араба — арабський, і чекають від Нього відповідного: єврейського і арабського. А чогось іншого, неєврейського і неарабського не чекають, цього нікому не треба. Тому вони, араби і євреї досі воюють. І тому ніхто не переміг, що Вищий Розум до їхньої війни і їхніх молитов глухий. А як моляться. А глухота пояснюється просто: Вищий Розум — не араб і не єврей. Цього араби і євреї ніяк не можуть збагнути, ніяк в це повірити не можуть. Мало того, Він не москвич і не вашінгтонець. Він навіть не негр. Він взагалі не людина. Швидше всього, Він і жодної нашої мови не знає. А навіщо йому знати мови? Що таке нове йому можуть повідомити люди?»

Що таке мовлення? Функціонування мови у процесах вираження й обміну думок, конкретна форма існування мови, як особливого виду суспільної діяльності.

Власне, мовлення розраховане на передачу інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку й діяльність, відбувається або у вигляді сприйманої органами слуху усної артикуляції знаків мовних… Це складний умовно-рефлекторний динамічний процес, що здійснюється за допомогою голосового апарату…

За спецлітературою, це у дихаючих легенях тварин, а також у людини сукупність анатомічних утворів, що беруть участь в утворенні звуків. Складається з власне голосового апарату — розміщених у гортані еластичних голосових зв’язок або перетинок і допоміжних органів — легенів, бронхів, трахеї, глотки, носоглотки, носової порожнини, пазух носа і порожнини рота.

Коливання голосових зв’язок, зумовлювані струменем видихуваного повітря, передаються в порожнини дихальних шляхів голови, в результаті чого виникають звуки (голос), що посилюється системою резонаторів.

Звертаючись (на своїй, звичайно мові) до Вищого Розуму, люди сподіваються, що й у нього такий же як у нас голосовий апарат, в принципі примітивний і громіздкий. (Більш дієвіший, наприклад, телепатичний зв’язок: подумав і твої думки інший суб’єкт сприйняв, але й це для Вищого Розуму теж примітив).

Щоб Він нас почув, ми гадаємо, що в Нього органи слуху такі ж як у нас, основними складовими частинами яких є спеціалізовані рецептори, здатні сприймати звук.

Більше того, ми певні, що Він нас тому почує, що в Нього, мовляв, має бути вухо.

Точнісінько таке, як у нас.

Себто з т. зв. середнім вухом — барабанна порожнина з барабанною перетинкою і слуховими кісточками — молоточком, коваделком, стремінцем та Євстахієвою трубою!

Гай-гай!.. Чи варто навіть витрачати всує словеса (а з ними і свій голосовий апарат) аби сказати, що такого примітивного вуха в Нього немає, що Він — інша, надприродна істота, наймогутніша і нам незбагненна в силу обмеженості нашого людського розуму.

Але Він є (Бог, Вищий Розум, це все — суть синоніми) і з Його волі все й твориться у створеному Ним же Всесвіті.

До Верховного Конструктора, Архітектора, Владаря, і Творця— Бога, зрештою — називайте його як хочете — суть від того не зміниться! — багато доріг у різних народів веде до Бога, хоч у різних народів він по різному зветься. Або ще як хтось сказав: чим ближче до фіналу життя, до його кінця — тим менше стає атеїстів.

Отож, Універсум Сапієнс — Всесвіт Розумний.

Про це говорилося ще в сивій прадавнині. За Фалесом, давньогрецьким мислителем, родоначальником античної філософії і науки, увесь світ живий, пронизаний життям.

Демокріт вважав, що в основі світу лежать два початки: атоми і порожнеча.

Такої думки дотримувався і Епікер («Про атоми і порожнечу»).

Геракліт Ефеський, який вів усамітнене життя вченого, філософа, вважав космос вічно живим вогнем, що він ніким не створений, він вічний і безсмертний. Він писав (зберігся лише фрагмент): «Цей космос, один і той же для всього сущого, не створював ніхто з богів, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем».

Вже тоді були різко полярні думки — за Бога при створенні Всесвіту і проти Бога.

Універсум Сапієнс — Всесвіт Розумний.

«Спроба пізнати Всесвіт, — зазначав Нобелівський лауреат з фізики Стівен Вайнберг, — одна із не дуже багатьох речей, які трохи піднімають людське життя над рівнем фарсу і надають йому риси високої трагедії».

Людство тисячоліттями прикуте до Землі, але все одне тисячоліттями багне збагнути Розумний Всесвіт, свого Творця і Владаря, Конструктора і Архітектора, зрештою — Бога. Можна говорити і про тотожність ідеї Всесвітнього Розуму та ідеї Бога. Всесвіт чи Бог існують і діють в рамцях ними ж створених фізичних законів. Спроба пізнати те, що непізнане — як ще однієї характерної властивості Бога, — завжди було властиве людям і ніколи не заборонялося.

Живий і розумний Всесвіт набагато — може, і в мільйони разів, — складніший за наші вічні уявлення про нього, як і про Бога, а тому не будемо надто фантазувати.

Скажемо лише одне. Десь є у Всесвіті, у його неміряних просторах, завжди для людини недосяжних, Інформаційне Поле. Або — Інформ-центр. Або ще — Всесвітній Комп’ютер, у якому закодовано і зберігається вічно все, що стосується Всесвіту: від найдрібніших часток атомів та електронів і їх взаємодії, до матерії (а життя за одним відомим висловом, є не що інше, як жива матерія), від законів самого Всесвіту до галактик та їхніх скупчень і суперскупчень, від зірок та планет до кожної живої істоти — якою б вона не була, є і має бути в майбутньому. (Розум Всесвіту створив стабільні всесвіти, а атоми, що зберігають серед хаосу і руйнацій ентропії свій вигляд і властивості, надмікроскопічні і уніфіковані системи, які служать запорукою побудови більш складніших систем).

Згідно запрограмованих даних у тому Комп’ютері щораз — після чергового Великого Вибуху, — з’являється Всесвіт, а потім і ми в його білих світах.

Якщо точка, з якої виник Всесвіт, неймовірно мала, а в ній, повторюємо, вміщується увесь Всесвіт з його безмежним огромом, — то й Комп’ютерний Центр з його інформаційним полем теж може знаходитись в такій мікроскопічній цяточці, яку й уявити неможливо, але яка у своїх ячейках зберігає АБСОЛЮТНО ВСЕ.

Щоб потім все відтворити за нових циклів розширення — те, що було за попередніх пульсацій Всесвіту.

К. Ціолковський: «Космічні випромінювання вічно і безперервно ллють на парсуну Землі потужний потік сил. Дякуючи космічним випромінюванням біосфера отримує все нові й нові й невідомі для земних речовин властивості. Тварі Землі є творінням складного космічного процесу».

«Ми відчуваємо, що через нас проходить хвиля, що утворилася в нас самих. Вона прийшла до нас здалека, одночасно із світлом перших зірок. Вона дісталася до нас, створивши все на своєму шляху. Дух пошуків і завоювань — це постійна душа еволюці», — Пьєр Тейяр де Шарден.

Тому й маємо надію ще і ще з’явитися в білому світі і знову пройти свій хресний (чи в кого який) земний шлях, тяжкий і гіркий, але водночас радісний і щасливий, адже нічого гіркішого і тяжкішого, але водночас і радісно— щасливого за життя у білому світі немає.

Науці все ще невідомо, як деякі індивідууми, — незвичайні, унікальні, а такі є, це вже доведено історією, — можуть відчувати те, що з кимось ще тільки буде — в недалекому майбутньому.

Наука цього, повторюємо, ще не знає, але пояснення цьому є. Із теорії відносності Ейнштейна відомо: якщо сигнал перевищує швидкість світла (300 000 км/с), час його поширення повинен мати зворотний хід і тоді сигнали спрямовуються з майбутнього в минуле.

Швидкість мислення поки що ніхто не вимірював. Але деякі астрофізики певні, що існують сигнали, які йдуть від зірок із швидкістю, що перевищує швидкість світла. Якщо припустити, що думка (а вона взагалі чи не найшвидша: подумав і ти вже там) окремих унікальних людей може летіти як зоряний сигнал. Ось така думка і принесе інформацію з минулого. І тоді такій людині події близького майбутнього, наприклад, болгарській ясновидиці Ванзі, — будуть відомі. Так, як начеб вони вже відбулися в минулому. Згадаймо численні випадки — більшість з них задокументовані, — про т. зв. «внутрішній голос», що підказує людині як їй поводитись в тій чи тій ситуації, як зробити вибір, прийняти правильне рішення — особливо в екстремальній ситуації, що часом загрожує її життю.

Фізичною основою всіх мислительних процесів в нашому мозку є біотоки. А потік інформації зовні за своєю природою — електромагнітний. І ось хтось у таких випадках підключає свідомість людини до джерел якоїсь інформації і ті джерела підказують їй, що буде, що її чекає і який зробити правильний вибір. І людина починає сприймати інформацію (підказку), що йде невідомо звідки і невідомо від кого. Здається, що вона просто виникає у мозку. Але у світі живої матерії нічого випадкового не буває.

І процеси ці неймовірно швидкі, передаються чи не зі швидкістю світла. В крайньому разі — миттєво, за якісь частки секунди.

Згадаймо, уві сні людина може побачити за лічені хвилини все своє життя. За одну— дві миті десятки й десятки років подій.

Це можна пояснити підключенням (як — це нікому не відомо) мозку такого індивідуума до Інформаційного Поля Всесвіту — звідки до нас і приходять вісті про те, що ще тільки буде. В тому центрі вже є одночасно: минуле, теперішнє і майбутнє, себто те, що ще тільки-но буде. Інформцентр Всесвіту, чи його комп’ютер і підказує в таких випадках, як треба діяти, адже він наперед знає, що буде і яке рішення правильне.

Але після того, як Всесвіт, завершивши цикл розширення, стиснеться в точку, то він зникне. Його більше не буде. Як не буде не лише минулого чи сьогоднішнього, а й майбутнього. То хто ж тоді скаже, як воно буде в майбутньому, як і самого майбутнього вже не буде?

Властивості всього сущого — від бактерій, рослин, тварин і до людей, — закладено в спадкових ознаках — генах[34]. У генетичному коді. Спадкова інформація — сукупність відомостей про склад, будову речовин, складників організмів — хромосомах, цитоплазмі, органоїдах. Генетична інформація передається нащадкам при статевому розмноженні за допомогою гамет та ін. І реалізується в процесі розвитку особини — проявляється у вигляді певних ознак і властивостей організму.

Генетичний код всіх, хто колись жив, живе і ще житиме на планеті Земля — зберігається в Інформаційному Центрі Всесвіту як найбільший скарб. Після загибелі старого Всесвіту і створення нового (в процесі розширення) за генетичним кодом попереднього життя і створюється все живе на Землі — те, що колись існувало. Так досягається безперервність усього живого на Землі, його все нова і нова з’ява у тому вигляді, у якому воно вже існувало[35].

ДВІ ЦИТАТИ ПРО ОДИН ГРАНДІОЗНИЙ ГЕН ТА ПРО ЛЮДСТВО, ЩО МОЖЕ ВМІСТИТИСЯ В НАПЕРСТКУ

Цей гігантський геном і став першою і початковою живою істотою Універсума Сапієнса — Всесвіту Розумного, породженням і часткою якого є Земля і все, що живе на ній, і ми — люди.

Ось думка відомого російського вченого-фізика І. Шкловського про перші кількасот тисяч років історії юного Всесвіту, коли відбувалося стільки незвичайних подій:

«В ту віддалену епоху ще ніяких галактик і зірок не було в згадці, а Всесвіт являв собою досить гарячу, — що просто розширювалась, — хмару воднево— гелієвої плазми із щільністю в кілька часток на кубічний сантиметр. Це найпростіша астрофізична плазма, схожа з плазмою планетарних туманностей, тільки «попростіша» — адже важких елементів, що присутні в планетарних туманностях, тоді ще не було… І ось треба уявити, що закономірний розвиток цієї простесенької хмари, наповненої рівноважним випромінюванням, спричинило до тієї неймовірно багатої картини Всесвіту, що її ми нині спостерігаємо. Величезна різноманітність зірок, враховуючи і нейтронні зірки, планети, комети, живу матерію з її неймовірною складністю і багато чого такого, про що ми навіть не маємо уяви, — все це, врешті-решт, розвинулося з цієї примітивної плазмової хмари. Мимовільно напрошується аналогія з якимось гігантським геном, у якому була закодована вся майбутня, неймовірно складна історія матерії у Всесвіті».

Відомий американський учений Кресм Морісон (колишній голова Нью-йоркської академії наук) писав:

«Диво генів — явище, яке ми знаємо, але яке не було відоме Дарвіну — свідчить про те, що про все живе було виявлено турботу. Величина генів така неймовірно крихка, що якби всі їх (гени) завдяки яким живуть люди усієї земної кулі, зібрати докупи, то вони вмістилися б у наперстку. Однак ці ультрамікроскопічні гени та супутні їм хроми містяться у всіх клітинках усього живого і є абсолютним ключем до тлумачення всіх ознак людини, тварини і рослини. Наперсток! У ньому можуть вміститися всі індивідуальні ознаки всіх людських істот. Не може бути й мови, щоб сумніватися в цьому. Якщо все так, то як же виходить, що ген містить у собі навіть ключ до психології кожної окремої істоти, вміщаючи все в такому малому обсязі!

Ось де починається еволюція! Вона починається в одиниці, яка є охоронницею і носійкою генів, і ось той факт, що декілька мільйонів атомів, включених в ультрамікроскопічний ген, можуть виявитися абсолютним ключем, що скеровує життя на Землі, є свідченням, яке доводить, що про все живе виявлено турботу, що за них хтось наперед передбачив і що це передбачення походить від Творчого Розуму. Ніяка інша гіпотеза тут не може допомогти бодай розгадати цю загадку буття».

За скандинавською міфологією Соль (персоніфікація сонця) править двома кіньми, запряженими в колісницю, освітлює світ, але його постійно переслідують вовки— велетні. Один з тих вовкулаків перед загибеллю світу й проковтне сонце.

Рагнарьок («доля-загибель богів») в скандинавській міфології — загибель богів і всього світу, що відбудеться за останньою битвою богів і хтонічних чудовиськ. Тоді сонце «почорніє» (яка точна метафора — чорне сонце як символ кінця світу!), зорі попадають з небес.

За цим лихом загинуть всі люди. Але за загибеллю світу відразу ж настане його відродження, всі повернуться з царства мертвих і знову поселяться на землі.

І знову започаткується рід людський. Навіть найбільшим жахом — кінець світу білого, — кінчається оптимізмом і вірою в незнищуваність світу і роду людського.

Спасибі міфам і за це!

ГЕНЕТИКИ ВИЙШЛИ НА ЄВУ?

Єва — за біблійним міфом перша жінка, прародителька, праматір роду людського, дружина Адама, нібито створена Богом з Адамового ребра. («І нарік Адам ім’я жоні своїй: Єва, адже стала матір’ю всіх, хто живе»). За намовлянням змія вкусила сама й умовила Адама покуштувати «заборонений плід з дерева пізнання добра і зла». За цей «гріх», що викликав прокляття на все людство, Єву разом з Адамом було вигнано з раю.

З популярних видань.

Гіпотез про походження людини сьогодні чи не стільки, скільки й самих людей на планеті Земля…

Так вважається. Принаймні, їх, гіпотез, дуже багато (з часом з’являються все нові й нові), але всі вони до кінця не можуть пояснити негадану появу людини.

Справді-бо.

Мільйоноліття тому на Землі владарювали динозаври (надряд нині викопних мезозойських плазунів підкласу архозаврів). Переважно велетенські, завдовжки до 30 м і масою до 40-60 і навіть до 70 тонн! (Траплялися й малі, до 1 м завдовжки). Рослинноїдні мали захисні пристосування — кісткові панцири, шипи, роги тощо. Ящеротазові — хижаки з хижаків (двоногі целурозаври, карнозаври). Грізніших машин по вбивству на планеті Земля ні до, ні після не було.

Владарювали вони на голубій кульці сотні мільйонів років і здавалися вічними. Тож і здавалося, що царюватимуть вони вічно, супротивників їм не було. Сили, здатної їм протистояти — чи бодай конкурувати з ними, — теж не було. І — не передбачалося. Бо хіба може бути ще більшою тварина за сімдесятитонного динозавра?!. Більших і земля не витримає. Вони були єдиними господарями і повелителями планети Земля — грізними з найгрізніших!

Сильними із найсильніших!

Страховища із страховищ!

Створити ще грізнішого, ще могутнішого звіра здавалось, що й сама природа не могла. Це був її вінець, тож і владарювати динозаври мали вічно, а планета Земля вічно мала бути планетою динозаврів.

Правда, в якийсь там останній період їхнього владарювання (але хто б міг передбачити, що то останній період цих гігантів!) у них під ногами почали — невідь звідки взявшись — нишпорити якісь маленькі лякливі звірятка і спільним у них було те, що своїх малят вони, ховаючись від динозаврів, вигодовували молоком. То були предки нинішніх ссавців.

Якби динозаврам могли снитися сни, то навіть у найжахливіших видіннях їм не могло приверзтися, що ці маленькі, непоказні, слабенькі, власне, мізерні й нікчемні в порівнянні з владиками Землі, звірки, покриті шерстю (для динозаврів це була дивина), які вигодовують своїх малят молоком, як тільки-но вимруть динозаври — вийдуть на перше місце, захоплять Землю численними своїми видами, — травоїдних і хижих, — і врешті-решт видадуть на— гора людину, двоногого ссавця, яка згодом стане непереможним владарем Землі!

І це ті гомініди, якісь там примати — низькорослі (в порівнянні з динозаврами не просто карлики, а комашки, кузьки!), не маючи гострих ікол та кігтів, копит чи товстої шкіри, ріг і панцирів, гострих кинджалів-зубів, швидких ніг чи потужних бивнів, взагалі не маючи аніякої сили та стануть владиками світу білого!

Слабаки із слабаків!

Здатні лише викопувати їстівне коріння та ловити дрібних гризунів чи комах!

І ось вони стали на задні ноги, кігті їхні перетворилися на нігті, передні лапи на руки з пальцями, що вміли хапати й користуватися зброєю, бодай то був камінь чи палиця, їхній мозок збільшився, з’явилася мова (така необхідна в їхніх зграях для спілкування із собі подібними) і врешті-решт з них почали виникати гігантопітеки, австралопітеки (ці та інші види гомінів відрізнялися один від одного як, приміром, вовк від корови) і на протязі мільйона років з них появилися люди розумні.

Хомо сапієнс.

Слабенький вид — в порівнянні з тваринами— хижаками, сильними і грізними, — і не маючи аніяких здавалося б перспектив на подальше життя, не лише уціліли, а й розмножившись, озброївшись мозком та своїми руками захопили Землю і стали владиками над усім, що жило і живе на Землі…

Починаючи з історичних часів кращі уми людства б’ються над вічною загадкою: звідки ми, люди, взялися? Невже й справді після загибелі динозаврів еволюціонували серед своїх родичів ссавців, конкретно від мавп?

Виходило, що людина розумна — це результат еволюції однієї з гілок гомінідів.

Але досі палеоантропологи не знайшли жодного представника тієї ланки, яка б зв’язувала людину розумну з її далекими предками, якщо вони, звичайно, є. А мусять же вони бути, мусять!

А може її — ланки, що зв’язує, — і взагалі немає? І не було ніколи? Так багато хто переконаний.

Може, таємниця раптової з’яви людини розумної на планеті Земля ховається в чомусь іншому?

Зненацька — ефект бомби, що вибухнула! — журнал «Science News» заявивив:

«Вивчення різниць в будові ДНК людей, які живуть в різних країнах, дозволило зробити висновок, що людство походить від одного спільного предка жіночої статі. Сучасна людина веде свій родовід від єдиної праматері, яка жила близько 350 тисяч років тому».

Всі чи не за голови, вражені до краю, похапалися після цієї публікації-сенсації.

І — було від чого: знайдена біблійна Єва (до речі, родом з африканських рівнин, званих там саванами). Тепер досить знайти… Так, так, Адама!

І ніякої помилки генетиків тут і бути не може. Кожна молекула ДНК має 35 генів, що передаються потомству лише від матері, без впливу батькового генетичного матеріалу. І зміни в таких ДНК можливі лише під дією мутацій.

Так і підтвердилась гіпотеза, згідно якої приблизно 350 тисяч років тому і стався вирішальний стрибок еволюції, після якого й прискорилося олюднення… людини. І ми, нині сущі, носимо в собі гени праматері нашої Єви, яка жила на Землі, повторюю, 350 тисяч років тому.

Ось тут і вигулькнуло — наче й чекало свого часу, — вельми серйозне питання: що (чи хто?) став причиною такої мутації? Чи іншої раптової зміни, що й призвела до олюднення людини.

Сьогодні спеціалісти називають кілька причин і серед них головні: Бог, пришельці з космосу (а вони в свою чергу ким послані? Чи не все тим же

Богом— Творцем Всесвіту і всього сущого?), радіація…

Причин знаходять багато, в більшості вони майже переконливо вмотивовані і кожна з них доводить свою правоту, а ось загальної ясності й немає. І риска все ще не підведена.

Ясно лише одне: випадково це не могло трапитись. (Це все одне, зауважив якось дотепник, якби ураган, що пронісся над звалищем, з деталей розібраного «Боїнга» вмить зібрав новий «Боїнг»).

Навіть сам Енгельс, людина далека від Бога, один з творців та засновників марксизму, і той змушений був ствердити, що «природа створила людину, щоб пізнати саму себе».

Себто, що це не випадковий, а цілеспрямованими акт. Ура! Ура, пане Енгельсе! Адже в такому разі доводиться визнати, що природа розумна. А що таке розумна природа, як не Бог, не Творець Вседержатель, тільки названий іншими словами?!.

І все ж звідтоді таємниця з’яви Хомо сапієнса на планеті Земля не просунулася вперед, хоч і має переконливі докази і факти. А все тому, що одні, як і раніше, вірять у Бога і переконані, що саме Бог створив людину по образу своєму і подобію, інші, дарвіністи та іже з ними, що людина все ж таки походить від мавпи. Внаслідок еволюційного процесу.

Гм… Кожен в міру своєї уяви і знань та світогляду по-своєму (має на те право) уявляє своїх предків — як Боже творіння чи як таких, що походять від мавп.

Але є ще й третя категорія, яка все ще гадає: так від кого ж врешті-решт (чи за допомогою кого, чого) походять люди?

Себто віз поки що й нині там, хоч візничі його — Лебідь, Рак та Щука — і тягнуть, намагаються його тягти, але кожен у свій бік. І кожен терпить крах, хоч всі ми — є синами, далекими— предалекими потомками праматері нашої Єви!

Шкода, що не всі її визнають за свою праматір. А пора вже, ой пора!

Вже й генетики вийшли на Єву, а ми — принаймні, частина з нас — все ще шукаємо своїх предків серед мавп.

РАДІСТЬ ПОДРУЗІ ОБІЙМАМИ ДАТИ…

У кожного народу, що був чи й нині сущий, своє уявлення, розуміння і сприйняття смерті. І в той же час у чомусь вони тотожні і спільні, адже всі ми живемо на одній планеті і доля у нас навзагал одна. Всі ми смертні — від царя до раба, від генія людства до нікому не відомого пастуха чи селянина-орача. Від злочинця до святенника.

Носії месопотамської (месопотамську беремо як приклад) культури вважали смерть правомірною. І в той же час — як зло, як вищу кару людині. Древні месопотамці, які, до слова, всі щезли з цього світу, ще на зорі людства, шість чи й усі десять тисяч років тому, задавали собі гірке запитання: чому людина мусить бути покарана смертю, якщо вона не зробила нічого поганого? (У щасливе потойбічне життя мешканці Двуріччя не вірили, навіть їхні праведники!).

В епосі про шумерського героя Гільгамеша (початок II тис до н. е.) є такі рядки:

«Хто, мій друже, до небес вознісся? Тільки боги з сонцем будуть вічно, А людина — на рахунку всі її роки, Щоб ви не робили — вітер все».

Сказання про Гільгамеша збереглося на глиняних табличках. Вже й тоді людство шукало безсмертя. Іншими словами — спасіння від смерті. А втім, воно, людство, шукало безсмертя завжди. Шукає й нині. Шукатиме й завтра-позавтра — надто тяжко змиритися з конечністю буття в цьому світі. Та і який вік людський — всього нічого. А людству хотілося — споконвіку хотілося, — більшого. Чи не вічності.

Отож, Гільгамеш…

Представник шумерської цивілізації — найдревнішої на планеті Земля. Вчені гадають, що це — реальна історична особа. Принаймні, його ім’я збереглося у списку найдавніших царів Шумера. Правив Гільгамеш — ім’я його буцімто означає «предок-герой» — у місті Урук. На сьогодні на численних глиняних табличках існує кілька варіантів епосу про Гільгамеша — один з них, що є найдавнішим твором давньосхідної літератури, має назву «Про того, який все бачив».

Його пригоди та боротьба, мандри і злигодні базувалися на постулаті, що виражений одним рядком:

«Якщо впаду я — залишу ім’я».

Він його і залишив.

Отож, Гільгамеш подався на пошуки безсмертя. Після тяжких мандрів, сутичок, злигоднів і пригод дістався він нарешті кінця світу. І побачив там

чарівний сад, там листя на деревах з лазурита — синього, блакитного, зеленкуватого, а плоди з сердоліка — червоного, жовтого, помаранчевого…

А за садом розкинулося безкрає море, вічно застигле море Смерті. Над тим морем, на крутому урвищі в хижці жила володарка тамтешніх країв на ймення Сідурі.

— Ти хто такий, мандрівниче? Чого ти шукаєш і чого прибув на край світу до моря Смерті? — поспитала вона прибульця. — Давним давно не бачила я тут двоногих, духу людського не чула.

Гільгамеш відповів хто він такий, сказав, що прибув на край світу в пошуках безсмертя. Де його не шукав — немає ніде безсмертя. Може воно є на краю світу?

— Яке вічне життя? — подивувалася тамтешня володарка. — Чоловіче, схаменися! На кінці світу є лише смерть — тут її володіння.

І так ще йому відповіла:

«Гільгамеш! Чого ти прагнеш? Життя, якого шукаєш, не знайдеш ти. Боги, коли творили людину, Смерть вони визначили людині!»

— Що ж мені тепер робити? — запечалився прибулець.

— Відомо що, — відповіла Сідурі. — Ти живий? Живий. То й радуйся життю, покіль живий. І вся тут мудрість.

Істина в словах Сідурі була вічною, але Гільгамеш відмовився повертатися у світ людей і «жити, поки живий». Він багнув знайти безсмертя. Тож подався далі. В пошуках все того ж безсмертя. Перепливши через темні води, він нарешті дістався другого берега моря Смерті. Там споконвіку мешкав Утнапішті — єдиний безсмертний у всьому світі.

— Дарма ти шукаєш те, що… шукаєш. Та і як можна знайти те, чого нема? — сказав він нашому герою. — Боги визначили людині життя і смерть, тож мусиш жити — поки живий… А смерть прийде — помреш. І вся тут мудрість.

Аби втішити засмученого пошуковця вічного життя, Утнапішті розповів, що на дні моря Смерті росте одна незвичайна квітка… Ні, ні, не безсмертя, безсмертя й вона не дає. Але молодість може повернути і таким робом дещо продовжить життя…

— І це вже щось, — зітхнув Гільгамеш. — Як немає більшого, задовольнюся й меншим. Не здобувши безсмертя, хоч молодість продовжу…

Прив’язав до ніг дві величезні каменюки, пірнув на дно моря й зірвав чарівну квітку.

Вибравшись з моря, повеселілий Гільгамеш зі своєю незвичайною здобиччю подався назад у світ людей, і вже було дістався його — попереду залишався якийсь там день шляху, — як тут і трапилося… Зупинився мандрівник біля озера аби після плавання по морю Смерті обмити себе земною водою. Поклав чарівну квітку на березі, а сам захлюпотівся в озері, радий, що хоч і не здобув безсмертя, проте зможе доточити собі молодість — теж немало.

І доки він купався в озері, на березі з нори виповзла гадюка, взяла чарівну квітку і тільки її й бачили. Скинувши стару шкіру, здобула повзуча твар нову молодість та й поповзла в хащі рада— радісінька.

Робити було нічого, зажурений Гільгамеш мусив повертатися додому ні з чим. Мав таке відчуття, що на власні похорони. Скільки злигоднів зазнав, скільки країв пройшов, ледве вцілів, а з чим повернувся? Та й чи варто жити, як вічності все одне в роду людському немає? Навіть молодість і ту не продовжиш — швидко вона минає, ой, швидко!..

Ось вже вигулькнули з марева могутні захисні стіни рідного міста

Урук, зведені колись по його наказу і Гільгамеш заспокоївся, як заспокоюється мандрівник, повернувшись до рідного краю. Душа його, коли дивився на мури, що оберігали місто, переповнилась гордістю. Від того, що його волею вони колись виникли.

І збагнув нарешті Гільгамеш просту, але вічну істину про те, що справжнє безсмертя людини — у справах її, що їх вона вершить протягом життя свого. Бодай і недовгого. Справді, живи поки живий і радуйся життю і хоч щось роби, аби дякуючи тобі життя стало ще кращим.

За ідеєю епосу, якщо немає безсмертя, то мусить бути хоча б вічна слава за величні подвиги героїв. І хай смерть це зло, але вона не може перекрити цінність життя. А тому людське життя — прекрасне. У всьому. У величному і в буденному. У подвигах і просто в житті— бутті на чорній землі під голубими небесами, у яких сяє таке лагідне, таке гарне сонечко. А ще — у радощах перемог. У коханні, у дружбі. Та мало ще в чому!

Отож, якщо присутня смерть і нам вона непідвладна, треба жити мудро й осмислено. І неодмінно залишити по собі пам’ять у серцях інших. Тому слід помирати у боротьбі зі злом — навіть у боротьбі зі смертю. Але жити вільно, розкуто, насолоджуючись усіма радощами буття.

Боги, коли створили людину, — Смерть вони предрікли людині, Життя ж утримали в своїх руках, А ти, Гільгамеше, наповнюй свій шлунок, Вночі і вдень, нехай будеш веселий, Свято справляй ти щоденно, Вдень і вночі грай і танцюй! Світлими будуть нехай твої шати, Чистим волосся — водою омийся, Поглянь, дитя твою руку хоче тримати, А ти можеш подрузі радість обіймами дати — Тільки у цьому, тільки у цьому справа людини!

А решта…

Про решту можна сказати словами української пісні:

Райдуга над полем, солов’ї в гаях, Радісна усмішка на твоїх устах, І дурманять квіти цвітом нас п’янким, Засміялось сонце над дощем дзвінким…

Р. S. Болгарська віщунка з містечка Петріче Ванга, яку знає чи не увесь світ, свої здібності пояснювала присутністю біля неї якихось прозорих істот, походження яких вона не могла пояснити. Буцімто вони посилали їй інформацію про людей, що її дізнатися й приходили до ясновидиці бажаючі. Життя такої людини, що стояла перед нею, проносилось перед її свідомістю як на кіноплівці — від народження і до смерті. (Очевидно Ванга, сама того не усвідомлюючи, виходила в Інформаційне Поле Всесвіту, його Комп’ютера, де й зберігаються дані про кожну людину, як і про події, які ще тільки-но будуть і відчувала ту інформацію, що з’являлася їй у вигляді «особливих прозорих істот»). Зберігся заповіт Ванги (вона померла у 1996 році):

«Ми не маємо права бути непотрібними і не приносити користі, тому, що кожна людина — ким би вона не була, — прийшла на цю землю із визначеним завданням: зберігати життя у всіх його проявах, щоб воно могло розвиватися в ім’я вищих цілей, про які нам поки що нічого не відомо».

Старість починається не з віком — кажуть мудрі, — зовсім не з віком! — а тоді, коли ти перестаєш дивуватися життю, коли вже не відкриваєш для себе світ білий і щось нове у ньому. Коли ти, зрештою, перестаєш Вірити в диво.

А диво завжди нас оточує.

Хоча б зорі, що так рясно висипають у нічному небі і ти дивуєшся їм, далеким— предалеким світилам— галактикам, куди світло може летіти з шаленою швидкістю цілі мільйони й мільярди та мільярди світлових років.

А вранці — чим не диво? — схід сонця.

Це ж диво з див! — таке знайоме нам з дитинства і таке незнайоме, знане і незнане зародження білого світу — схід сонця.

Ось темна ніч починає біліти, пітьма її рідшати, а на сході й зовсім видніше, там, зарожевівши, тьмяно світиться малиновим краєм довга й широка смуга, що швидко жовтіє.

Над обрієм зненацька з’являється якась жаринка і за хвильку малиновий пруг з нечіткими ще краями вигулькує з-за нічного обрію.

Круг великий, більший за денне сонце.

Сіра мла розсіюється, малиново— кармінний круг ще без променів і без ореолу сліпучого. Над ним з’являються повздовжні золотисті смужки.

За кілька хвилин малиновий круг виходить увесь з-за обрію і перетворюється на велике коло і починає наливатися жовтим кольором і світліти.

Мерехтить сяйвом, що переливається і кипить на ньому, кипить…

Наче разом з тобою радується народженню нового дня.

За якихось п’ять хвилин вже сліпуче сонце весело пливе угору, здіймаючись вище найвищих будинків і під ним далеко внизу залишається димова труба, що ще мить тому здавалось такою високою, що мовби діставала до неба. Ще по якомусь часі ранкове світило вже горить золотистим вогнем, стає меншим, кругленьким, біло-жовтим і таким сліпучим, що ти аж зажмурюєшся, ловлячи лицем його тепле — після нічної прохолоди проміння.

Піднімаючись вище, сонце стає маленьким, і горить, сяє в ореолі проміння, як у золотій короні. Ось воно заглядає в твоє помешкання, спалахує у дзеркалі шафи.

Я завжди зустрічаю схід сонця.

Здіймаючись угору, божество пересувається праворуч від мого вікна, і йтиме весь день піднебессям до заходу, що десь там, за моїми вікнами. Схід я зустрічаю, а захід бачу по вікнах будинків, що стоять трохи збоку нашого, але навпроти. Як вони червоне зазолотяться і в них ніби пожежа спалахне, знаю: то сідає сонце.

Хіба не диво, коли після грози, що негадано розбушувалася, опівночі — як гриміло, як грюкало-трахкало, з вилясками й розкатами, які слупучо-страшні блискавиці краяли чорнюще, ревуче хмаровиння, що вкутало зоряне небо й почало здаватися, що все, кінець білому світові — ніколи-ніколи вже не зійде сонце і не з’явиться білий день, — так ось, коли після тієї небесної какофонії горобиної ночі, вранці, як нічого ніби й не трапилося, знову виглянуло на чистім, наче вмитім небі світле-пресвітле сонце, я підбіжу до вікна.

— Здрастуй, — скажу сонцю.

І мружитимусь в його лагідному промінні і, як у далекому-далекому дитинстві, знову відчуватиму на своєму лиці ніжне тепло, лагідне, осяйне і якесь аж ніби пухнасте…

Ну хіба це не диво — вранішнє сонце?

Хіба це не спільне і не найбільше щастя всіх-всіх землян?

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

ХАББЛ СПЕЙС ТЕЛЕСКОП ПЕРЕДАЄ НА ЗЕМЛЮ…

«На західному бастіоні давнього укріплення Києва, неподалік Житомирської застави».

З давнього манускрипту.

Так офіційно, але не без поезії про місце розташування обсерваторії, що тоді проектувалася, писатиме її перший директор В. Ф. Федоров у році 1838-му. А через сім років рефрактор уже націлиться в нічне київське небо.

Відтоді збігло не багато й не мало — півтораста років. Але й сьогодні у Києві, неподалік колишньої Житомирської застави, на західному бастіоні давнього укріплення, де у ті часи унизу протікала літописна Либідь, височіє Астрономічна обсерваторія з вулицею Обсерваторною. В часи Київської Русі це була західна околиця княжої столиці, що складала частину щекавицьких горбів, куди доходив торгово-ремісницький посад — Копирів кінець. Уперше згадується в літопису під 1121 роком. У другій половині XI століття на Копиревому кінці князь Святослав Ярославич заснував Симеонівський монастир, в кінці XII століття князь Святослав Всеволодович збудував Новий палац і переніс сюди свою резиденцію. Деякі історики вважають, що десь там ще раніше було поховано князя Олега.

У зв’язку з будівництвом у 1841-1845 роках Астрономічної обсерваторії Київського університету св. Володимира (нині імені Тараса Шевченка) вулиця отримала своє теперішнє наймення. Хоч їдучи або йдучи нею, ніхто не побачить ніякої обсерваторії. Узвишшя, на якому вона розташована, сьогодні з усіх боків щільно забудоване спорудами, тому дістатися до обсерваторії з боку вулиці Воровського можна лише чужими дворами та хідниками, а десь на задвірках круто йде вгору металевий трап, як на морському кораблі. Кажуть, що це одне з найвищих місць української столиці (здається, 184 метри над рівнем моря), вище в Києві — тільки Лавра (до двохсот метрів). І ось вони — білі башти з куполами, під якими ховаються телескопи, націлені в небо, у далекий, просто неймовірно далекий, а тому безмежно хвилюючий і загадково— манливий Космос. Тут працюють особливі люди, звані астрономами. Вони вивчають небо, тож професія ця і загадкова, і романтична.

Телескоп (з грецької перекладається, як далекоглядний, він, до речі, й справді такий) збирає енергію від об’єкта і вибудовує його зображення, яке можна розглядати оком та реєструвати пристроями. Діаметр дзеркала дозволяє ввібрати світла в стільки разів більше, у скільки разів він більший від зіниці ока. Тому «далекоглядний» бачить зорі, зоряні скупчення та інші небесні тіла на неймовірно далекій від землян відстані — на мільярди світлових років. А поміж них є й ще один — з унікальними можливостями: сягає в космос аж на 13 мільярдів світлових років!..

Це — Хаббл спейс телескоп. З англійської перекладається як космічний телескоп Хаббла. Його названо на честь відомого американського астронома Хаббла Едвіна Пауелла (1889-1953), основні праці якого присвячені вивченню галактик, він має дзеркало в діаметрі 2,4 м. Давно вже космічний човник «Дискавері», взявши на борт Хаббл спейс телескоп, піднявся над планетою на висоту 600 кілометрів і… І злива сенсацій линула на Землю.

Преса багатьох країн світу захоплено писала, що Хаббл зробив стільки епохальних відкриттів, що, мовляв, підручники з астрономії невдовзі будуть переписувати. І що людство ось-ось отримає — за допомогою все того ж Хаббла — відповідь на вічне запитання: чи існує Бог? (Мається на увазі, в космічних просторах, Бог— Отець, який колись прислав до землян сина свого).

Якщо відкинути емоції й одвічний потяг газет до сенсацій, Хаббл і справді вразив світ. А втім, запитаєте ви, при чім відкриття американського Хаббла, піднятого на висоту 600 кілометрів над землею, до Астрономічної обсерваторії Київського університету ім. Тараса Шевченка? Ну, по-перше, будь-чиї досягнення планети Земля — американські, німецькі, японські та ін. — це досягнення всього людства, а по-друге, сьогодні астрономи різних країн таки працюють у співдружності. Тепер обсерваторії — це, як правило, міжнародні організації, і на кожний великий телескоп створюється міжнародний конкурсовий комітет, який розглядає заявки астрономів різних країн, відбирає цікаві, а їхні автори запрошуються до співпраці. Тож і співробітники обсерваторії Київського університету імені Тараса Шевченка, як розповів її директор (мова велася у 1996 році), доктор фізико— математичних наук В. В. Тельнюк— Адамчук, мають свої програми і на американських телескопах, в тім числі й на космічному Хабблі.

Основні переваги телескопа, виведеного в космос, у тому, що він уникає впливу атмосфери. Адже коли ми дивимося з поверхні планети Земля у небо — це одне, а коли за допомогою телескопа — то це вже зовсім інше. Уявімо, що людина лежить на дні моря на глибині двох метрів і через воду намагається роздивитися щось на березі. Якщо на плесі тихо, можна дещо розгледіти: гори на узбережжі чи сонце в небі. А якщо бриз або хвилі розгуляються, не кажучи вже про шторм? Отак і астроном: дивиться в небо через атмосферу з такими перешкодами, як людина, в нашому прикладі, через воду.

У космосі ж немає атмосфери, там за допомогою оптики можна отримувати зображення високої якості. Цією перевагою і користуються астрономи, які працюють на Хаббл спейс телескопі. За відсутністю атмосфери та її збурень дзеркало Хаббла, хай і не таке велике за земними мірками (2,4 м, на Землі працюють телескопи, діаметр яких сягає 6 і 10 метрів), здобуває просто фантастичні можливості для спостережень та вивчення космосу.

…БІЛЯ ЯКИХ ЗАПІДОЗРЮЄТЬСЯ ЖИТТЯ І ПОБАЧИТЬ МУХУ ЗА 100 км

Це її Хаббл бачить (муху кімнатну, довжина тіла якої — 6-8 мм) на відстані 100 кілометрів! Такі його надзвичайні можливості.

Ось вмикається комп’ютер і я бачу на екрані те, що із своєї висоти 600 км побачив Хаббл спейс телескоп — знімки зірок, галактик, чорних дірок, газопилових хмар, віддалених від нас на десятки мільярдів світлових років! Фантастика! Наче картини якихось неземних художників або ілюстрації до фантастичних книг про таємниці космосу… То хто там, у Всесвіті, Головний Художник і Архітектор? Хто і за якими законами творить усе те? Які нерозгадані й часом моторошні таємниці (особливо чорних дірок) ховаються в далеких світах, куди світло, долаючи 300 000 км за секунду, йде 10 і більше мільярдів років?

Але сенсаційно-захоплююче повідомлення деяких газет, що Хаббл дав позитивну відповідь на вічне запитання про те, чи є життя в космосі, господар Астрономічної обсерваторії Київського університету імені Тараса Шевченка коментує дещо стримано й охолоджує мій запал:

— Хаббл ще не дав такої відповіді, преса перебільшує. До програми багатьох космічних досліджень входить пошук інших планетних систем. Досі їх знаходили за непрямими ефектами. У телескоп ми ще не побачимо біля зірки (тамтешнього Сонця) планет, навіть якщо вони там і є. Річ у тім, що зірка просто сліпить земного спостерігача своїм промінням. А близькі планети — не самосвітні, бо вони маленькі. Отож до програми Хаббла входить пошук планетних систем, на яких можливе життя. Але саме життя на них знаходять не телескопи — його шукають у космосі не одне десятиріччя з допомогою радіозондування. Але все марно. Поки що. Хоча якщо в космосі є розумна цивілізація, бодай і на такому рівні, як наша, не кажучи вже про вищу, то вона зверне увагу — має звернути! — на наші радіохвилі.

— Хаббл знайшов такі планети, про які можна, бодай обережно, сказати: так, життя там можливе?

— Знайшов. — І по хвилі: — Але не саме життя, це навіть йому не під силу, а — планетні системи, на яких можливе життя.

— В тім числі й розумне? — я був просто на піднесенні.

— На це важко відповісти. Поки що.

— Лише в нашій Галактиці, в Чумацькому Шляху зірок майже 300 мільярдів. То невже ж хоч біля деяких з них не можуть існувати планети бодай із зародками життя?

— Можуть. Але сьогодні у Всесвіті я знаю лише один вияв розуму — гомо сапієнс з планети Земля.

То хто ж ми, земляни? Унікальне явище? Може, іншого такого у Всесвіті більше немає? А якщо і є, то в іншій формі, наприклад, без емоцій, з однією лише голою логікою, і нам з ними контактувати буде дуже важко? А, може, чужий розум уже давно спостерігає за нами і знає про нас більше, аніж ми самі про себе? Можливо, він і не в далекому космосі, а десь поруч, в інших вимірах, нам не підвладних? Людина, наприклад, бджолу вивчає сотні років, ба тисячоліття! І наукових праць про цю корисну комаху назбиралося вже стільки, що їх і в музеї не вмістиш, а сама бджола, живучи з нами на планеті Земля, навіть не підозрює, що поруч неї розумні істоти, звані людьми, що вони її вивчають…

Втім, цілком можливо, що ми — унікальне явище. Уже понад сторіччя шукають астрономи життя в Космосі — і не знаходять.

До ХVII ст. люди спостерігали небо без допомоги оптичних приладів. Тільки винайдення оптичних телескопів дозволило вченим проникнути в глибини космосу. У 1608 році голландські оптики продемонстрували перші зорові труби. Винахідники помістили дві лінзи в трубу і виявили, що, дивлячись в неї, віддалені об’єкти здаються ніби ближчими. Проміння світла, що йде від об’єкта, лінзи переломлюють і будують його збільшене зображення. Італійський астроном Галілео Галілей, скориставшись цим винаходом, побудував телескоп— рефрактор, який збільшував у 30 разів! (Перші рефрактори мали досить довгу трубу — для того, щоб забезпечити значно більше збільшення). Але великі лінзи зробити складно, адже лінза діаметром більша 1 м змінює свою форму під дією власної ваги. Крім того великі лінзи мають хроматичну аберацію — навколо зображення об’єкта з’являється кольорова кайма.

Ісаак Ньютон винайшов перший рефлектор у 1668 році. Себто телескоп не з лінзою, а з дзеркалом. (Його дзеркало було виготовлене з міді).

Уільям Гершель (1738-1822 рр.) збудував великий рефлектор у своєму саду в Британії. Діаметр його дзеркала був 1,2 м. Це допомогло спостерігати досить слабкі об’єкти. Але виникла деяка незручність: спостерігач мусив стояти на платформі під телескопом.

До всього ж рефрактори попри все збирали мало світла. А щоб розгледіти деякі об’єкти і отримати детальніше зображення, потрібні були великі телескопи, які більше збирають світла.

У 1668 році з’явився рефлектор. Це був найбільшої конструкції телескоп, і сьогодні всі вчені використовують великі телескопи світу — рефлектори. Якщо у рефракторі для отримання зображення об’єкта застосовують лінзи, то в рефлектора — вигнуті дзеркала. Для збирання світла у рефлекторах використовують великі, ідеально гладкі дзеркала — їх, між іншим, виготовити легше, як великі лінзи. Тому діаметр об’єктива рефлектора може вимірюватися кількома метрами. (Для порівняння: зіниця нашого ока, що пропускає світло, має діаметр до 7 мм). А вже з рефлектором зображення передається в комп’ютер і наукову апаратуру, або на потужну цифрову камеру.

У 1838 році астрономи при допомозі телескопа вперше виміряли відстань від Землі до зірки.

Найбільший рефрактор знаходиться в Йеркській обсерваторії в штаті Вісконсін (США). Він був збудований у 1837 році, діаметр його об’єктива 1,06 м.

Обсерваторія Лоуелл в штаті Арізона (США) почала працювати в 1890-х рр. На ній було відкрито Плутон. (До речі, вона була збудована Персіволем Лоуеллом для того, аби виявити, чи відповідає істині його переконання, що на Марсі є розумне життя).

Найбільшим у світі телескопом-рефлектором з 1947 по 1970 рр. був телескоп, збудований на горі Паломар в Каліфорнії — діаметр його дзеркала більше 5 м. Що таке телескопи і які їхні можливості, свідчить такий факт: найбільший телескоп Чилі дозволяє роздивитися дрібну комашку з відстані в 10 000 км!

Уявляєте?

Взагалі, дзеркала рефлекторів мусять мати надзвичайно гладкі поверхні. А це надто складно виготовити. Наприклад, дзеркало телескопу «Близнюки» діаметром 8 м полірувалося на протязі року!

Варто додати факт (хоч він і відомий), що великі оптичні телескопи розташовують у спеціальних будівлях, що їх називають обсерваторіями. (Перші обсерваторії були збудовані багатими людьми, любителями астрономії).

Сьогодні у світі знаходяться десятки обсерваторій. Здебільшого вони розташовані на великій висоті, подалі від міст, щоб дим та світлові перешкоди не заважали спостереженням. Щодо інтерферометрів, то так називаються кілька з’єднаних між собою (за допомогою комп’ютера) телескопів. Наприклад, обсерваторія Ла-Палма, розташована на висоті 2400 м над рівнем моря, позбавлена від більшої частини світлових та атмосферних перешкод.

Більшої частини, але не повністю.

Повністю цих перешкод позбавлений лише космічний телескоп Хаббла.

До всього ж вони й масивні. Наприклад, дзеркало «Великого бінокулярного телескопа» на горі Грехем в Арізоні важить більше 16 тонн!

Телескопи з року в рік удосконалюються. Так, космічний телескоп нового покоління, будівництво якого буде завершено у 2009 році буде в 400 разів потужнішим будь-якого іншого телескопа з відомих на сьогодні.

Телескоп Хаббла, виведений у 1990 році на орбіту навколо Землі, не маючи перешкод, пов’язаних з атмосферою Землі, веде успішні безперервні спостереження за Всесвітом за межами Сонячної системи. Він забезпечений сонячними батареями довжиною 12,1 м і шириною 2,4 м. Інформація з цього телескопа передається на Землю, де вчені її розшифровують.

Хаббл здійснив ряд значних відкриттів, що змінили наші уяви про космос. Саме космічний телескоп імені Хаббла (так офіційно) зареєстрував найпотужніший вибух, який коли-небудь спостерігався в космосі. У 1995 році він сфотографував народження (уявляєте?) зорі в туманності Орла! Допоміг вивчити галактики, які віддалені від нас на відстань до 10 мільярдів світлових років!

Оскільки електрику для його роботи забезпечують сонячні батареї, Хаббл реєструє інфрачервоні і ультрафіолетові хвилі, що її посилають далекі зорі й галактики. За таким телескопом — майбутнє астрономії та космології.

Варт на завершення теми згадати й ось що. Видиме світло — всього лише один з видів електромагнітного випромінювання, що надходить з космосу. А те, що недосяжне для оптичного телескопу, «бачать» т. зв. радіотелескопи. Перший у світі професійний радіотелескоп був збудований в Джордлелл Бенк (Великобританія) у 1947 році. (Між іншим, астроном— любитель із США Грот Ребер збудував один з перших у своїй країні радіотелескопів, зібравши його, — правда, частково, — з деталей автомобіля).

За допомогою радіотелескопів було відкрито багато об’єктів, у тім числі квазари, пульсари і мікрохвильове фонове випромінювання.

То що ж таке — радіотелескоп?

Річ у тім, що поряд із світловими хвилями космічні об’єкти випускають радіохвилі, що не видимі не лише для людського ока, а й для оптичних телескопів. Щоб вловлювати ці радіохвилі, вивчати об’єкти, недостатньо яскраві у видимому світлі, і використовуються радіотелескопи. Основні його частини — антена і спеціальний радіоприймач. Антена — це металеве дзеркало параболічної форми — тарілки, що обертається. Радіохвилі фіксуються дзеркалом на опромінювач, який посилає сигнал в підсилювач приймача, де сигнал підсилюється. Для опрацювання і аналізу сигналу використовують комп’ютер, який дозволяє перетворювати сигнал у зображення.

Радіотелескоп може слідкувати за певним об’єктом, що переміщується небом, або сканувати певну площину неба.

На відміну від оптичних телескопів радіотелескопи працюють 24 години на добу. Але радіохвилі несуть меншу енергію як світлові хвилі. Щоб подолати це, треба або будувати дуже великі антени радіотелескопу, щоб зібрати достатню інформацію, або об’єднати кілька систем меншого розміру, т. зв. антенні решітки. Друге — простіше. Тому найбільша у світі антенна решітка складається з 27 антен. Вони діють, як єдиний спільний радіотелескоп діаметром у 27 кілометрів! Такі з’єднані радіотелескопи слугують для отримання єдиного радіозображення. Найбільший у світі 305-метровий радіотелескоп знаходиться в Аресібо (Пуерто— Ріко).

Інфрачервоні телескопи на Землі і в космосі використовують для вивчення відносно холодних об’єктів Всесвіту і дозволяють виявляти хмари пилу з температурою до — 20 °C?.

Методом інфрачервоної астрономії були виявлені тисячі галактик, невідомих раніше, водяна пара у космосі тощо.

Із космосу йдуть до нас не лише оптичне, радіо— та інфрачервоне випромінювання. За допомогою спецприладів астрономи досліджують гамма— і рентгенівське випромінювання космосу. А ось для виявлення найгарячіших зірок у Всесвіті з температурою вищою 10 00 °C? астрономи використовують ультрафіолетові телескопи і прилади. Більшість з них виведені на орбітальні станції (ультрафіолетове проміння, що досягає Землі, в основному погашається атмосферою). Перший ультрафіолетовий супутниковий телескоп був запущений в космос у 1972 році. Того ж року на Місяці екіпажем корабля «Аполлон-1» була встановлена ультрафіолетова обсерваторія.

«Не тільки на планеті Земля повинні були існувати умови, за яких виникла перша біологічна структура (перша клітина). Але і в Сонячній системі повинні були скластися передумови для формування такої планети, як Земля і в Галактиці повинна була виникнути зоря типу Сонця, у якої можлива також планета. І для виникнення галактик потрібні були абсолютно певні умови у Всесвіті, що розширюється. І нарешті ті цеглини, з яких збудовані всі зорі і планети, тобто елементарні частинки могли виникнути тільки за вельми вузького і взаємоузгодженого набору початкових умов», — «Космос. Повна енциклопедія». Москва. Ексмо, 2006.

Пошук позаземного розуму…

Що може бути хвилюючішим, фантастичнішим і в той же час ніби й реальним, що може так збурювати уяву, як ідея пошуку таких як ми — чи хоча б взагалі, життя — у далеких холодних світах космосу?

Чи одні ми у Всесвіті, на своїй голубій кульці, чи…

Хто нам про це скаже? Власне, скажуть одні: ми самотні. Інші, що в космосі є наші брати по розуму. Ось тільки їх треба знайти, вийти на контакт з ними, а це — непросто. Якщо взагалі можливо. Принаймні, в наш час. Це — фантастика з фантастик! І все одне ця ідея не перестає хвилювати землян: агов, космосе, відгукнися! Одні ми чи не одні у твоїх ніким не міряних просторах, що мовби мають десь край (за однією з гіпотез) і мовби його не мають — за іншою гіпотезою. (А, може, праві і ті, і ті?).

Пошуками позаземного розуму офіційно займається (любителі та ще без спеціальної дорогої і складної техніки тут безсилі) Програма, що називається СЕТІ (від англ. Search for Extraterrestrial Intelligence — Пошук позаземного розуму).

Програмою СЕТІ займаються астрономи. Для цього в них досить чуттєві радіотелескопи. Пошуковці, озброївшись святим терпінням — справа ця може затягнутися не просто на десятки років, на століття і навіть — навіть! — тисячоліття! — шукають рік за роком. Хоч якісь — хоч геть і мізерні — натяки на сигнали з космосу, що їх можуть інші істоти передати з планет далеких зоряних систем, що знаходяться за межами нашої Сонячної системи. Шукають і такі повідомлення, що можуть прийти за допомогою надпотужних лазерів у вигляді спалахів світла. Впевнені, що подібні лазери можуть мати більш розвиненіші за нашу чужі цивілізації.

— Ми не самотні у Всесвіті, — повторюють астрономи і все шукають, шукають позаземний розум, шукають і… не знаходять. Поки що. Сьогодні.

А завтра?

Невже в глибинах космосу немає планет, заселених істотами, які володіють розумом? Мільярди галактик, зірок ще більше, а біля них мільярди планет! І щоб хоч на кількох з них не було розумного життя?

Астрономи шукають, промацують одне сузір’я за другим, сканують ділянки неба. Ловлять при допомозі радіотелескопів сигнали від позаземних цивілізацій, а їх все не чути й не чути — лише природні шуми.

На відміну від світлових, радіохвилі легко проникають крізь газопилові хмари, що заповнюють міжзоряний простір — їм перешкоди немає. Радіоприймачі нині досить чутливі. Доведено: кількість енергії, необхідної, щоб відправити сигнал від однієї зірки до іншої, не більше за ту, що її споживає будь-яка місцева телестудія — за умови, звичайно, наявності в тамтешніх світах системи, що передає — діаметром із сотню метрів. Як усе просто і… легко. То чому ж вони мовчать, позаземні наші брати по розуму? Чому не бомбардують нас своїми сигналами: агов, земляни, це ми? Ви не одні.

Сигнали шукають у мікрохвильовому діапазоні — це найбільш вигідний діапазон для інопланетян. Звичайно, з нашої точки зору, а як там у них насправді, що вигідніше — піди, розберися! Та й хто знає, на яку саме частоту інопланетяни налаштовують свої прилади, що передають. Якщо вони, звичайно, у них є. (Щоправда, ми шукаємо високорозвинені цивілізації, а не якісь там товариства первіснообщинного ладу).

А каналів — мільйони! (Для кожної зірки — мільярди!).

Та й потім… Отримавши сигнал з космосу, як розпізнати його? Квазари, пульсари, холодний вуглецевий газ теж продукують радіохвилі.

Але тільки штучні сигнали мають найрізноманітнішу частоту, тобто вони розподілені по всьому спектру радіочастот. А вузькополосні сигнали — це ознака обладнання, що передає. А обладнання, що передає — це ознака розуму. Логіка проста. Щоб створити передавач потрібен розум. Та ще і який! Адже розум в принципі мають і люди, приміром, кам’яного віку.

Минуло 40 років звідтоді, як почалися наукові пошуки інопланетного розуму, але… Жодного сигналу (ЖОДНОГО!!!) наша радіотехніка так і не зафіксувала. (Мається на увазі не природного походження — їх багато, — а — штучного).

Можливо, в майбутньому, як наша техніка сягне ще більшого розвитку, вдасться нарешті вловити оте: агов, земляни?!. Чи чуєте нас? Це ми — ваші інопланетні брати по розумові!

Фантастика…

Поки що фантастика.

Давно відомо: Всесвіт безберегий і різноманітний. Невже у його неоглядних просторах, повних зоряного блиску, крім нас немає інших розумних істот? Вчені вірять, що ми не одинокі у Всесвіті, у незнаного нам Творця.

Тож шукаємо.

Братів по розуму.

Шукаємо, не знаходимо і знову шукаємо.

Але це сьогодні не знаходимо.

А завтра?

«… Але позаземна цивілізація має можливість на певному рівні свого розвитку посилати інформацію про себе в оточуючий простір з метою ознайомлення із своїми досягненнями інших позаземних цивілізацій, — пише у своїй книзі «Планети для людей» С. Доул. — Роблять це позаземні цивілізації сьогодні (якщо вони справді існують) чи ні — вирішити на основі теоретичних чи логічних міркувань неможливо. Треба шукати такі сигнали, що їх посилають у простір позаземні цивілізації, безумовно, треба.

Так виникла «проблема СЕТІ», проблема пошуку сигналів позаземних цивілізацій. Всерйоз про цю проблему заговорили з 1959 року…»

Тоді ж було запропоновано шукати сигнали позаземних цивілізацій на хвилях, близьких до лінії радіовипромінювання водню з довжиною 21 см. Скільки книг звідтоді на цю тему було написано! Відбулося і кілька конференцій, в тім числі й міжнародних, на яких прискіпливо обговорювалися проблеми пошуків сигналів позаземних цивілізацій — в тім числі відбувся в Бюракані (Вірменія) радянсько-американський симпозіум… Праці цієї конференції свого часу були видані. Отже, в якійсь мірі питання розвитку в позаземних цивілізацій і пошуки сигналів, що їх вони генерують, стало сьогодні щось як новим розділом науки, для якої вже й назва готова: космософія. Або — екзосоціологія. А ширше — проблеми СЕТІ.

І далі автор цитованої праці пише:

«Якщо час життя розвинутої цивілізації невеликий, то й вірогідність зустріти одночасно існуючу позаземну цивілізацію досить мала. Про оцінку часу існування технологічно розвинутої цивілізації можна тільки гадати. Більшість тих, хто висловився з цього питання, гадають, що розвинута цивілізація існує не більше сотні тисяч років. Астрономічна шкала часу еволюції життя взагалі порядка 109 років. Звідси випливає, що вірогідність того, що на вибраній навмання пригодній для людини планеті виникне розумне життя і цивілізація в проміжок часу, протягом якого їхні сигнали можуть прийматися на Землі, сьогодні порядка 104.

Отже, можна розраховувати, що сьогодні в нашій Галактиці є приблизно 10 позаземних цивілізацій, які досить далеко просунулись у своєму розвитку для того, аби посилати в простір інтенсивні сигнали, що розповідають про досвід їхнього розвитку. Середня відстань такої цивілізації від Землі порядка десятка тисяч світлових років. Дуже далеко, але робити спроби спіймати ці сигнали все ж треба. До такого висновку і прийшли радіоастрономи, які розробляють нині плани пошуку сигналів позаземних цивілізацій».

… Агов, брати наші по розуму, де ви?

Брати мовчать.

Сигналів немає. Але це поки що. Сьогодні. А завтра?

В науково— популярній літературі можна прочитати десь таке: знадобилося кілька десятків тисяч років, аби людина, здійснивши гігантський стрибок, створила сільське господарство, гідроелектростанції і космічні кораблі. А ось строк по космологічним і геологічним масштабам зовсім малий… І далі йде порівняння: якщо вважати, що людина на Землі існує на протязі доби, то цивілізація займає десь останні хвилини цієї доби. І за ці останні хвилини виникли класи, сільське господарство, промисловість, апарат державної вклади і загалом — високорозвинена цивілізація, яка володіє значним науковим і технічним потенціалами. Виникло стремління пізнати оточуючий світ і самих себе. А також здатність прогнозувати послідовність важливих подій…

Ось ці останні дві обставини на думку вчених і характеризують властивості розумного життя. Адже збільшення об’єму мозку у приматів всього вдвічі привело до колосально якісних змін на нашій планеті і людина навчилася застосовувати здобуті знання на практиці…

Але ж може бути, що існують інші шляхи розвитку органічного життя?

«І, звичайно, ніяк не можна виключити того, що на якій— небудь далекій планеті еволюція не привела до появи розуму, — ділиться своїми роздумами науковець А. Мухін у своїй праці «Планети і життя». — Адже не треба забувати й про те, що зменшення темпів еволюції всього вдвічі (а що таке коефіцієнт, рівний двійці?) відкидає нас зараз на рівень одноклітинних організмів.

З другого боку не треба думати, що наша модель розуму, людського розуму, — єдино можливий варіант еволюції у Всесвіті…»

І далі автор зазначає, що «коли ми говоримо «інформаційне повідомлення», то, звичайно ж, мається на думці, що один абонент приймає від іншого повідомлення із смисловим навантаженням. (Ось, ось, саме це й мається на увазі, інакше який смисл в іншому «інформаційному повідомленні» — В. Ч.).

Питання полягає в тому, — чи зуміє людство розшифрувати прийняте повідомлення… Якщо одна цивілізація посилає цілком усвідомлений сигнал про своє існування, вона повинна це зробити таким способом, щоб сигнал піддавався дешифруванню. Зараз більшість вчених переконані, що будь-який «розумний» сигнал, що забезпечений ввідним текстом або кодом для дешифрування, може бути розшифрованим. Звичайно, якщо повідомлення приходить не у вигляді радіосигналу, а у вигляді космічного інопланетного корабля, задача полегшується, хоч і в цьому випадку можуть існувати певні труднощі. Наприклад, ми просто не можемо знати про призначення деяких предметів корабля і їхнє дослідження — теж своєрідна задача дешифрування».

І далі автор висловлює цілком слушну думку: а які можуть бути наслідки контактів з позаземним розумом? На цю тему, ті, хто зайнятий проблемами СЕТІ, чомусь не думають. Чи не надають їй значення А жаль. Адже справді: що може відбутися, якщо ми врешті-решт виявимо позаземну цивілізацію? Ну, отримали сигнал, дешифрували його — припустімо, — а що далі? А далі можливо кілька ситуацій, і серед них сприятливі і несприятливі. Навіть ворожі для людства. Може, й фатальні.

Спробуйте прийняти повідомлення про побудову принципово нової ЕОМ, з можливостями, що ми їх досі не знаємо. Від такого супермозку всього можна чекати — в тім числі й агресії, що хто зна чим обернеться для «патріархального» людства.

І в той же час сприятливі ситуації багато чого допоможуть людству, можуть виявити великий вплив на культурний, науковий і технологічний потенціал людства. Такий контакт може взагалі вплинути на майбутнє людства. Або ж і призвести його до загибелі, до підкорення його іншою, з принципово іншою, з іншою технологією і мораллю цивілізацією — все може бути.

І все ж братів по розуму треба шукати. Хоча б для того, аби дізнатися: одинокі ми у Всесвіті чи не одинокі? А ще коли буде вирішена й друга велика проблема — проблема виникнення живої матерії — людство відразу ж здійснить воістину гігантський стрибок вперед. У тім числі і в освоєнні Всесвіту.

І все ж у нашій свідомості ні-ні та й з’являється гірка думка — це вже автор продовжує своє давнє інтерв’ю: якби воно, життя в космосі десь було, то ми його вже неодмінно б знайшли. То може, ми самотні в безмежному космосі? А виникли як випадково кимось створені? Принаймні, ідея Бога не суперечить унікальності (якщо воно й справді унікальне) нашого життя…

Щоб побачити муху завбільшки в 6-8 міліметрів на відстані ста кілометрів Хаббл може, а ось життя на інших планетах — ні. Поки що. Оце «поки що» тільки й утішає та вселяє надії. А раптом завтра ми його знайдемо? Позаземне життя. Та ще розумне… Та ще… Все може статися, адже Хаббл уже відкрив такі зоряні світи, біля яких запідозрюються планети, придатні для життя.

… І зримо, внутрішнім зором бачиться, як до космопорту, спорудженого на орбіті Нової Землі, десь на відстані в десятки тисяч кілометрів від поверхні планети — такого собі тамтешнього місяця в її небі, — причалює величезний — наче на півнеба — міжзоряний корабель.

Із Землі.

Із землянами, з черговою «порцією» переселенців, цього разу киян. Диспетчер космопорту передає командирові корабля необхідні дані:

— Алло, Земля, Земля?!. Вітаємо з щасливим завершенням міжзоряного перельоту і прибуттям на нашу планету, що віднині і на віки стає і вашою планетою. Вам виділено причал номер такий— то… Щасливого причалювання!..

Гігантський корабель, перейшовши з маршових двигунів на маневрові, повільно і врочисто підходить до визначеного йому причалу (їх космопорт має десятки й десятки і до них одночасно можуть швартуватися по кілька зорельотів), стикується боком — як судно на пристані.

Причал довгий і широкий, з зонами відпочинку, де полум’яніють квіти під штучним освітленням, зеленіють кущі й дерева, дзюрчать фонтани й співають пташки. Оскільки порт плаває в безповітряному просторі, над причалом, аби уберегти його від мертвого холоду Космосу, як і над усім портом, скляний броньований купол.

Сяють невидимі світильники, створюючи білий день.

Останній порух корабля, і він завмирає біля причалу. Все, довгий, довгий міжзоряний переліт з Галактики Молочний Шлях в іншу галактику за маршрутом Земля — Нова Земля успішно завершено.

По команді диспетчера висовується перехідній рукав— тамбур, що пуповиною з’єднує корабель з причалом космопорту.

В рукав— тамбур закачується повітря, тиск у ньому, й одночасно на кораблі і на причалі вирівнюється. В крутому боці зоряного лайнері досі невидимий, наче його там і немає, відкривається широкий овальний люк і на причал через рукав— тамбур починає тягнутися вервечка пасажирів — чоловіки, жінки, діти. Все — сім’ї, сім’ї, сім’ї. У всіх вже назавжди спалені позаду мости, повертатися їм нікуди, тільки вперед. У кожного в руках лише необхідні особисті речі (громіздкий вантажі потім вивантажать) — всі схвильовані, збуджені, хоч і трохи стомлені довгим перельотом, такі, якими й бувають пасажири далеких рейсів. Політ закінчено, все добре, тож прибульці галасують, сміються, на ходу обмінюються враженнями і рікою все вихлюпують з черева лайнера на причал і вихлюпують.

Планета, на яку вони прибули «на постійне проживання», як зазначено в їхніх документах, десь там, внизу під космопортом, до неї ще десятки тисяч кілометрів — її видно на великих оглядових екранах причалу — велика голубувата куля із зеленими материками, синіми морями— океанами і білими хмарами вгорі…

Новоприбулих землян-переселенців групами ведуть до модулів-планетоходів місцевого зв’язку, що поприлипали до обох боків у кінці довжелезного причалу, як катери чи теплоходи на річкових пристанях. Вони й перенесуть переселенців з орбітального космопорту на саму планету.

Оскільки ж цього разу прибули переселенці з України, то їх доставлять в той край планети, що виділений для Нової України з територією, що витягнута з Заходу на Схід на 1316 км, з Півночі на Південь — на 893 км, із площею, що становить 603,7 тисяч квадратних кілометрів, де й помістилися її 25 областей, Карпатські та Кримські гори, степи, ліси і родючі поля; із загальною протяжністю кордонів близько 6300 км, з головною рікою, названою Дніпром…

І ось вже видно внизу в ілюмінаторах планетоходів велике місто, що розкинулось на березі великої ріки — місто Київ, Нью-Київ, столиця Нової України не березі річки, що її названо за аналогією із земною — Дніпром.

На борти планетоходів вже передають вітання Ради Старійшин України. Що по якомусь часі в ілюмінаторах планетоходів, що націлилися на летовище, спалахують золоті бані…

— Лавра?.. — чуються вигуки захоплення. — Києво-Печерська Лавра? Вже встигли не тільки новий Київ збудувати, а й на крутосхилі тутешнього Дніпра і Лавру звести?

Хрестяться. Там і там чути:

— Здрастуй, Нова Україно на новій планеті!

— Здрастуй, Києве, вічний і юний!

— Здрастуй, свята Лавро!..

— Ми нарешті вдома…

І був місяць червень, шостий місяць за земним календарем, знаний на Русі як місяць ізок — так у слов’ян здавна називали коників, що їх у червні як з міха висипає.

І був день літнього сонцестояння, коли небесне світило досягає найвищої точки на небі — звідти воно поверне на зиму і почне все нижче й нижче спускатися по небесній дорозі…

А поки що воно в зеніті.

І все в природі квапилося насолоджуватися теплом — останній місяць кувала зозуля, останню пісню доспівував соловейко.

І був день 24 червня 100 000 року Ери Великого Переселення Землян…

І там, на далекій чужій планеті, що стане землянам рідною, як завжди щоранку сходитиме місцева зоря звана Сонцем і діти на тій планеті, що стане їм рідною, весело співатимуть— щебетатимуть: «Сонечко, сонечко, виглянь з віконечка».

Що з того, що нас не буде, головне, що буде рід людський — з усіма його радощами й бідами, аби він тільки був. І тамтешній Павло Грабовський писатиме про тамтешнього парубка, який

Позирав щораз в віконце, Чи не трапиться вона, Його щастя, його сонце, Його зіронька ясна…

КОСМІЧНА ЕКСПЕДИЦІЯ НА ПОШУКИ БОГА? ЯК ПОВЕРНУТИСЯ В МИНУЛЕ? НЕ МОЖНА БАЧИТИ ДАЛІ, АНІЖ МОЖНА БАЧИТИ

Літ через п’ятнадцять, себто в кінці першого десятиліття XXI століття американці мають намір підняти на орбіту близько тридцяти космічних телескопів нового покоління — на пошуки Бога.

Ну, це я так «кучеряво» висловився, бо не тільки Бога шукатимуть нові американські хаббли, але і його в тім числі. Хоча де його шукати — того ніхто з певністю сказати не може. Але, як висловила припущення одна з газет, нові космічні телескопи, можливо, дадуть відповідь на животрепетне для людства запитання: хто ж створив цей світ? Питання й справді найболючіше, але спробуй — бодай і за допомогою найновішого Хаббла — дати на нього відповідь. Та й чи можлива взагалі відповідь? Зрештою, Бог — це не Скотт Роберт Фолкн, англійський полярник, якого свого часу довго розшукували в Антарктиді. Бога треба шукати у власній душі, у власному світогляді, у власних вчинках і думах. А ось Творця Всесвіту пошукати можна, але…

— Є так поняття, як обмеженість Всесвіту. Ти не можеш бачити далі, аніж можеш бачити… Далі чотирнадцяти мільярдів років ми не можемо знати. Все, що було раніше — міркування здорового глузду. Всесвіт створений так, щоб ми в ньому існували. У нього такі властивості, аби дати людині жити в ньому. Не було б Всесвіту — не було б і життя. Або мав би він якісь відхилення — були б інші форми життя, щось було б навпаки. Отже, властивості нашого Всесвіту, тих елементарних часток, які сформувалися в процесі створення Всесвіту, такі, що дають можливість для існування матерії і розуму (це так званий «антропний принцип»).

Непосвячені завжди відважні та рішучі. Ось і я з одвагою неофіта ставлю запитання, вимагаючи негайної відповіді на них:

— Хто встановлює закони?

— Це питання такі, які… виходять за межі наших знань. Ми живемо у своєму Всесвіті, відлік ведемо від Вибуху. А що поруч, існує — не знаємо. Можливо, поруч інші світи, інші всесвіти, багато таких всесвітів.

Абсолютно різних і незалежних один від одного. І не схожих один на одного. Це ми знаємо всього лише один, той, у якому існуємо, а насправді їх, як уже мовилося, може бути кілька. І в кожного з них, як писав поет, своя доля і свій шлях широкий. Себто свої — тільки їм притаманні фізичні закони, які можуть бути й не схожими з фізичними законами нашого Всесвіту, а, отже, й нам незнанні і недоступні. Такі, які ми й уявити поки що на Землі не в змозі. Або уявляємо як найфантастичнішу фантастику.

І розширюється, потім стискується до якоїсь точки, все знищуючи за собою, вибухає і знову розширюється, все відновлюючи лише наш Всесвіт. (Можливо інші всесвіти — якщо вони є, — функціонують за іншими законами і сценаріями?).

А якщо це так (всесвітів кілька і вони абсолютно різні) то за мільярди років, що в людства ще є, якщо воно не знищить само себе і вціліє, сягнувши грандіозних вершин науково-технічного прогресу, то неодмінно відкриє для себе інші всесвіти. Чи бодай якийсь один з них. І в один з них усім гуртом і перебереться — перед стискуванням в точку нашого Всесвіту.

Але це за умови, що воно, людство, і справді виявить інші всесвіти. І якщо людство сягне такої можливості — відкривати інші всесвіти. І якщо — чи не останнє «якщо» — в іншому всесвіті будуть такі ж фізичні закони, як у нашому.

В принципі їх не можна знайти. У нашому ж світі діють закони, які значною мірою ми вже знаємо. Але це закони, притаманні нашому Всесвітові. Тут вищого (старшого, називайте, як хочете, аж до поняття «Бог» включно) розуму не треба. У наших планет свої закони — наприклад, гравітація. Ось чому і наші планети, і Галактика обертаються, живуть. Хоча… чим далі у Всесвіт, тим складніша справа. Хто запустив усесвіт (називайте його, як хочете), чи все відбулося само собою — ми не знаємо.

— Але ж існує сенсаційна думка, що Хаббл дасть на це відповідь. Навіть знайде Бога.

— Я думаю, що він полегшить нам вирішення цього питання, скажемо так. Дасть нам більше даних, аби розмірковувати над цим питанням, але щодо точної відповіді — ні.

— А раптом… Ну, може, хоч коли-небудь?

Глибоке зітхання…

— А як ви за особисто ставитесь до ідеї Бога? Ви атеїст?

— Ні, не атеїст. Але існують різні шляхи пізнання. Мені вже за шістдесят, а я лише рік тому хрестився.

— Чим це було викликане?

— Це — душа. А в неї — свої закони. Кожна людина по-своєму вірить у Бога. Я, наприклад, вірю у Вищий Розум, але дещо інакше, ніж мій сусід. Як на мене, то абсолютно не виключено існування Вищого Розуму у Всесвіті. (Можете назвати цей Вищий Розум Богом, суть від того не зміниться). Переважна більшість учених не є атеїстами, і не були ніколи. Без віри не можна. Я віруючий, але — по-своєму. В церкву хоч і рідко, але ходжу. Бо сприймаю церкву як історію свого народу. Мої діди й прадіди туди ходили, до чогось прилучалися, а я намагаюся підтримати цю традицію. І щось відчуваю… А щодо Хаббла, то… не може він відкрити Бога, не треба спрощувати. Не може — як і десятки інших телескопів, бодай і найновішого покоління. Бо не можна спорядити космічну експедицію на пошуки Бога. Поживемо ще мільйони мільйонів років, розвинемось, будемо більше знати. А зараз однозначну відповідь на це питання дати не можна…

… Відвідавши обсерваторію, я побував в одній з білих башт під куполом, де працював телескоп, націлений у Далекий Космос… Тихо, майже нечутно повертається купол разом з телескопом (разом з обертанням Землі), і бачу, як, піднявшись на дерев’яні пересувні східці, схожі на трап авіалайнера, біля окуляра восьмидюймового рефрактора завмер спостерігач — далекий у ту мить від земних суєт. А десь за узвишшям обсерваторії, за літописною Либіддю, що в княжі часи текла в тих краях, за пращурами нашими слов’янами, за їхніми сонячними богами — Дажбогом, Ярилом, Купалом, Світовидом, — за Київською Руссю, за чужинськими ордами, що раз по раз шарпали Русь-Україну, за клятими війнами, що стількох погубили, за нині діючими у світі підземними штольнями, де стоять ракети з ядерними — чи якими там? — боєголовками — вирує вечірній Київ. Там, унизу, кудись поспішають машини і люди, а тут, у білій башті, відсторонена тиша. І холод земний, січневий, як і на вулиці, де мороз сягає десяти градусів (башта не опалюється, щоб не запітніли лінзи, дзеркала та окуляри, тож астрономи працюють ледь чи не в кожухах), і тихо гудуть-цокотять механізми. Над Києвом рясно висипали зорі, яскраві і ледь видимі.

І хотілося мені в ту мить повірити, що десь на іншій планеті — може, в Туманності Андромеди, може, в сузір’ї Стрільця, може, у Великій чи Малій Ведмедиці, Магеллановій Хмарі, може й у нашому Чумацькому Шляху, — в таку ж морозяну ніч, відсторонившись від суєти суєт свого міста, десь на горі у білій башті з білим куполом тамтешній астроном, досліджуючи нашу Сонячну систему, шукає в ній планети, на яких можна запідозрити життя. І як мені хочеться, щоб космічний дозорець іншої цивілізації — якщо вона є, а вона мусить бути! МУСИТЬ!!! — нарешті знайшов нас і переконався, що ми, ЛЮДИ, розумні істоти, гомо сапієнс, є. Були і є. І будемо на найближчі п’ять мільярдів років на третій планеті Сонячної системи в одному із спіральних рукавів Галактики званою Молочним Шляхом, в рукаві Оріона, на планеті людей з ласкавим йменням Земля.

Агов, сусіде по Всесвіту, агов!

Ми — є!

І — будемо!

Тож маємо дякувати Великому Вибухові, Творцеві всього нині сущого у Всесвіті, тому Вибухові, який створив усе, що маємо нині. У тім числі й саме життя — унікальне явище у Всесвіті, його очі, його свідомість і розум, його сміх і радість, його вічність. До чергового… Великого Вибуху і до нового витка життя, все такого ж унікального у Всесвіті.

Початок червня, за моїм вікном за кілька хвилин до п’ятої ранку сходить сонце — велике, кругле, червоно-кармінове і на нього ще можна дивитися й не мружитись, не остерігаючись засліпнути. Вигулькнувши ліворуч висотки, воно швидко зникає за нею, залишаючи червонястий як жар слід, щоб через кілька хвилин по п’ятій вигулькнути вже праворуч тієї висотки. Тепер воно вже менше, не таке кармінове, а швидше жовте, стає на очах сліпучішим і навколо нього вже з’являється ореол. На нього вже неможливо дивитися незахищеним оком — засліпить.

Ба, я навіть знаю, де у славному-преславному граді Кия сонце влітку сходить… Небесне світило з-за будинку…

Я, навіть, знаю, що то за незвичайний будинок, один— єдиний такий у всьому Києві — № 4, що по вулиці Святошинській, однойменного міського району, на самісінькому розі її з вулицею Львівською. Там стрімко здіймається в київське небо неподалік людного і гамірливого, машинами завжди забитого проспекту Перемоги (колишнє Брест-Литовське шосе) та станції метро Святошин, отой будинок під номером чотири, най— найнезвичайніший будинок у Києві, адже саме з-за нього сходить сонечко наше рідне. Це я бачу з вікон свого будинку, що по вулиці Відпочинку. Бачу, що сонце сходить саме з-за того будинку № 4, що вулиці Святошинській.

А сходить воно в день літнього сонцестояння — найдовший день року, 21-22 червня. Це найсхідніша у Києві точка сонцесходження, лівіше сонце ніколи не з’являється, тільки правіше і правіше, тож мені здається, що воно там, за будинком № 4 по вулиці Святошинській десь і ночує. За тим будинком. А можливо, й у його дворі — от вже справді незвичайний будинок!

Як колись маленький Тарас Шевченко, дитя семи літ від роду, ходив за своє село Кирилівка у степ дивитися (страх, як цікаво!) на «залізні стовби», що буцімто підпирають небо, так я, але у віці 70 літ ходив дивитися на той загадковий київський будинок у Святошинському районі з-за якого в день літнього сонцеворота (народна назва сонцестояння) найсхідніше сходить — як то мені й видно з вікон мого будинку, з висоти 11-го поверху, — вранішнє сонечко.

Будинок виявився як… будинок. Нічого особливого — хоча й обдивився його з усіх боків, — я в ньому не знайшов. Так звана «свічка» на 18 поверхів, з одним під’їздом, вбрана у сіро-брудно-чорнувату «шубу» з цементу, з рудувато-червоними загородженнями лоджій…

Люди входили й виходили з нього, як то вони входять і виходять з будь-якого іншого жеківського будинку, не підозрюючи, що саме з-за їхньої «свічкі» і з’являється у Києві вранці сонечко.

Праворуч — десяток метрів газону з кущами й деревцями, а за ним вже гуде-вирує Святошинська вулиця, вливаючись в проспект Перемоги, людей там зрання й до вечора — не протовпишся. Всі спішать до метростанції, та й багато автобусних маршрутів саме там завершуються.

Ліворуч — маленький дитячий майданчик, дещо запущений. За будинком — крихітний, заставлений машинами, дворик, що його підпирає сусідній, правда, невисокий, будинок.

Я походив у тім дворику й навколо будинку, разів зо два його обійшов, шукаючи місце де саме там ночує сонечко, якщо воно сходить з-за тієї висотки. Але дворик, кажу, тісний, якийсь… мм… отакунький закапелок, тож я і не знайшов місце де саме там ночує небесне наше світило, коли на ніч відправляється на спочивок, щоби вранці там же й зійти.

Але звідтоді я все ж таки знаю — як гляну зі своєї висотки на той будинок, чи коли проходжу мимо нього, поспішаючи до станції метро Святошин — де саме в Києві у найдовший день літа сходить наше божественне світило. І це моя маленька таємниця, адже я єдиний з усіх киян (а їх близько 4 мільйонів нині у граді Кия) знаю про це — та з-за будинку № 4, що по вулиці Святошинській!.. Вочевидь воно там, і ночує, бо де ж іще, якщо сходить вранці з-за того будинку. Жаль тільки, що обстежуючи двір, я в ньому так і не знайшов місця його ночівлі — а страх як цікаво було б подивитися на нього. Навіть у мої сімдесят літ, що здаються такими ж, як і тоді, коли мені виповнювалося сімнадцять…

Тихо-тихо чудового ранку. Внизу, між будинками ще панують вранішні сутінки, мла. Там ще ні душі. Ще спить місто — неділя ж, куди спішити. Тільки на моєму підвіконні безтурботно і радісно-дзвінко цвірінчить горобець — десь у щілині стіни в нього гніздечко з горобенятками і маленький сірий батечко радо вітає схід сонця і народження нового дня, що обов’язково щось гарне принесе і його горобеняткам. І йому самому.

А на рідне сонце вже неможливо без фільтрів і глянути — таке воно блискучо— осяйне й сліпуче. (Відведеш погляд, а воно ще довго стоїть у твоєму вічу).

Мої вікна все ще горять золотом полум’яніють, і те золото відбивається в кімнатах на протилежних од вікон стінах, у шафах, картинах.

А сонечко тим часом піднімається все вище й вище, гоже, швидке, сліпучо-осяйне і радісно-щасне в чудовому ореолі, і починає рухатись своїм вічним небесним шляхом, спершу до зеніту, а досягнувши його і на якийсь час утвердившись там, починає потроху хилитися на захід.

Щоб завтра знову зійти і пройти все ту ж небесну дорогу, даруючи нашій чарівній Землі і нам на ній найбільше багатство світу цього — життя білого дня у промінні сонця, бога нашого і захисника. То праві були давні— прадавні народи, коли проголошували себе синами Сонця.

Ми й справді у цьому світі, на цій Землі всі — СИНИ СОНЦЯ.

Друже мій, читачу!

Ні, ні, я не прощаюся з тобою — у нас ще будуть і будуть зустрічі. Та й сама тема — звідки все почалося і як виник Всесвіт і життя на Землі — невичерпна.

Просто ти дочитуєш останню сторінку дещо нетипової для моєї письменницької біографії книги — загалом я автор художніх творів, а не науково-популярних, — під назвою «Феномен Фенікса».

До речі, про Фенікса (від грец. Phoenix, букв. багряний), казкового птаха, що за міфами стародавніх народів (фінікійців, єгиптян, ассирійців та ін.) уявлявся у вигляді орла з чудовим пір’ям вогненно-червоного і золотистого кольорів[36].

Народжений в Ефіопії, хоч наймення йому дали ассирійці. Живе (за різними даними) від 500-1460 аж до 12954 років.

Климентій, один з батьків Церкви писав у І ст. н. е.:

«Є такий птах, який називається Фенікс. Він єдиний у своєму роді і живе п’ять сотень літ. А коли надходить (йому) час помирати, він будує собі гніздо з мірри та інших пахучих матеріалів, сідає в нього і помирає…»

Якщо Геродот зізнавався, що він не бачив Фенікса, хоч і досить помандрував Близьким Сходом (зазнаючи при цьому, що історія з цим птахом не здається йому «такою, що заслуговує довір’я»), то вже Пліній свідчив: одного такого птаха було спіймано і що його буцімто демонстрували в Римському Форумі за часів правління імператора Клавдія.

Отож, постарівши, відчуваючи свій близький кінець і не бажаючи онемощілим доживати віку, гордий птах спалює себе в гнізді, що повне ароматичних трав. І ледве згасне вогонь, як з попелу, що не встигає ще й охолонути, відроджується новий Фенікс — молодий і ще кращий як був. Із ще чудовішим, ще незвичайнішим пір’ям вогненно-червоного і золотистого кольорів. (За іншими уявленнями його крила — кольору сапфіра, смарагда та інших коштовних каменів, а на голові він має вінець).

В сучасній мові Фенікс — символ вічності, невмирущості, відродження: «Відродився, як Фенікс з попелу». Простіше, невмируща мрія людства про невмирущість життя на Землі і роду людського на ній.

Чи не так і ми з тобою, друже мій, читачу, знову відродимося, як після чергового (яким немає кінця-краю і бути не може) Великого Вибуху з неймовірно крихітної і неймовірно щільної точки вкотре відродиться Всесвіт, як птах Фенікс з попелу, а разом з ним і нове, молоде життя на планеті Земля…

Те життя, що є унікальним, феноменальним, дивом незбагненним і неосяжним, яке щораз вмираючи, є насправді вічним. Ось тоді, за нового циклу відродження, поставши як птах Фенікс з попелу, ми знову зустрінемось — на планеті Земля.

І знову будемо жити на ній, адже ми вічні — чи не так?

Невмирущі через вмирущість. А поставши, запитаємо самі себе словами поета:

Навіщо я? Куди моя дорога? І чи моя тривога проросла Од сивої печалі Козерога До сивого чорнозему села? Що маю нести в сині-сині далі? Пшеничну ласку в молодих руках Чи чорний рак водневих вакханалій, Що серце їсть п’яти материкам?

І. Драч.

… Отож, не кажу тобі, друже мій, «Прощай», а кажу тобі: «До зустрічі!» На оновленій Землі в оновленому Всесвіті. Через 12 — чи скільки там? — мільярдів років, що для нас, після загибелі старого Всесвіту і з’яви нового, пролетять, як одна мить, коли я, відродившись разом з людством на оновленій Землі, наче вперше писатиму цю книгу, а ти, друже мій, теж відродившись разом з людством на оновленій Землі, знову — наче вперше, — читатимеш «Феномен Фенікса» (все, все повториться!) і ми знову будемо разом. З планетою нашою, із Сонячною системою, із Всесвітом.

Із П’ятою симфонією Людвіга Бетховена, кращою і найдосконалішою з усіх його геніальних творів, що вже більше віку закликає нас: від пітьми до світла, через боротьбу — до перемоги!

Отож, до зустрічі за нового витка життя на Землі — будемо сподіватися ще кращого, інакше й бути не може. Має ж він коли-небудь настати. Якщо й не золотий вік, то хоч такий, коли людство й мати наша Земля будуть єдиними — як і належить бути дітям і матерії їхній. До зустрічі!..

Писано у місті Києві в році 2007-му від Різдва Христового.

ЛІЛІТ — НІЧНА ПТИЦЯ ГРІШНОЇ ЛЮБОВІ (повісті, оповідання)

ПОДВИГ АРТЕМІДИ

Ось яка пригодонька лучилася не так давно з одним давнім греком на ймення Сіпрет.

Якось той добрий молодець, — а паруб’яга він хоч куди був, косовий сажень в плечах, та й на вид нічого. Хоч роду простого— простісінького і до богів йому було далеко, — так ось він одного разу прийшов до якоїсь там водойми, озерця, значить, симпатичного аби той… Освіжитися. Бо парило та пекло тоді!..

Приперся, не відаючи, що туди раніше од ного завітала з такою ж самою метою, — кажу ж вам, парило тоді та пряжило сонце! — громадянка Артеміда.

А треба вам сказати, що то була не проста жінка (хоча простих жінок взагалі не буває, всі вони — ого-го!) — а — богиня. А втім всі жінки — богині. Вона була дочкою самого Зевса, божество родючості, знатна охотниця, покровителька полювання і т. д. І т. п.

Зняла вона пеплум, верхній жіночий одяг, потім— хвиць! — коротенький, чисто символічний хітончик з тілес своїх божественних, і в чім матінка її породила — шувбость у воду!

Плещеться, плюхкається у своє задоволення, як рибка в рідній стихії.

Золота при тому. І накупавшись, виходить на берег прекрасна як… як богиня. А втім, богинею Давньої Греції, як я вже й казав, вона й була.

І стоїть, ніжачись під ласкавим сонечком, аж тут — тиць! З-за кущів, нічого не підозрюючи, той хлоп’яга Сіпрет на берег вискочив, з ходу роздягаючись. Як Пилип, значить, з конопель, і загледів — та пізно було, — Артемідоньку, голу-голісіньку! Щоб знав, як необачно вискакувати!

— Здра-асті, — вихопилося в розгубленого парубійка.

— Ах, який, п-пасаж! — вигукнула богиня, схопила пеплум та хітончик і давай ними дещо в себе затуляти, але Сіпрет все ж встиг те дещо побачити — а там було на що давитися! Справді, який конфуз! Спалахнула гнівом Артеміда.

— Негайно стань, безсоромний, стань… стань жінкою! Щоб знав, як на голу богиню витріщати свої чоловічі баньки!

І Сіпрет, козарлюга, значить, не встиг і ойкнути, як в один момент перетворився на… жінку. Історичний, пардон, міфологічний факт з життя-буття Давньої Греції!

— Ось тепер можеш на мене дивитися, — заспокоїлася Артеміда, — жінка на жінку — хоч я і не проста, але все одне жінка, — може не лише дивитися, а й навіть витріщатися — якщо так їм захочеться. Але, не чоловіки!

Диво… А втім, яке диво, як біда чоловіка спіткала. Кинувся він по лікарях, медицину слізно благати:

— Верніть мені мою чоловічу сутність. Яка я… жінка, коли я зроду— віку чоловік!

— Е-е, — кажуть ескулапи, — як повернути, коли тебе сама Артеміда в жінку перетворила? Було б не витріщатися на голу богиню, не їсти поїдом її очима! Зголоднів чи що?

— Да хто ж знав, що вона там купалася!

Зрештою, подав потерпілий до суду на богиню. Ще й у позові забажав аби Артеміда, значить, на лише повернула йому його чоловічу сутність, а сплатила моральні та інші збитки в сумі, аж 1 (одна) тисяча драхм! Фантастична сума, якщо зважити, що бик тоді — цілий бицюра! — коштував лише 5 драхм, а він аж тисячу забажав здерти з богині.

Так чи не так, але розпочав афінський суд цивільну справу за позовом до Артеміди — про стягнення 1 (однієї) тисячі драхм за завдану шкоду — моральну й фізичну — та щоб вона, значить, негайно повернула йому те, що в нього до того… гм-гм… було.

Оте саме достоїнство.

Суд (геліея) під головуванням самого архонта Артеміду винуватою Визнав, що вона «мужа Сіпрета без згоди його перетворила на істоту жіночої статі». І зобов’язав все повернути — стосовно Сіпрета, на свої, значить, законні місця.

Артеміда — руки в боки.

— А ви знаєте хто я?

— Знаємо, — одказує фесмофет, суддя, — богиня.

— От, от! — велично Артеміда, — Богиня. А хіба може богиня задкувати і визнавати свої помилки, га? Не буду я повертати йому чоловіче… гм-гм… достоїнство його.

Простий смертний та ще чоловічого роду не може витріщатися на богиню у негліже. Не кажучи вже на голу-голісіньку. На богиню може дивитися — в негліже чи й зовсім на голу, — лише рівний їй за статусом. Себто бог…

О! Ідея!

Щоб і нашим і вашим, зроблю я Сіпрета знову чоловіком, але — богом. А такий тип може дивитися на голу богиню — як рівний їй.

І — зробила.

Хочте вірте, хочте перевірте.

… Як подумаєш іноді…

На які тільки подвиги не здатні наші жінки, артемідоньки наші єдині, аби ми, чоловіки, були той…

На рівні, значить.

Навіть здатні зробити з нас богів, братове мої!

ЛІЛІТ — НІЧНА ПТИЦЯ ГРІШНОЇ ЛЮБОВІ

…І задумались янголи: а що ж це за істота така, розпрекрасна, чарівна й спокуслива до солодкого меду, що навіть рай, самий Едем, створений для неї Богом, не задумуючись, проміняла на грішну землю?

І ніхто звідтоді так і не може дати відповіді на це вічне запитання, що є таїною з тайн жіночої натури.

З найновіших апокрифів[37]

— Та що ж це виходить? Про Єву все людство пам’ятає, а ось про Ліліт все людство забуло, а вона ж була першою!

З вигуку одного богослова першого століття від Різдва Христового.

1. ПРО ТУ, ЩО З НАЙКРАЩОЇ РАЙСЬКОЇ ГЛИНИ АБО ПЕРШИЙ СІМЕЙНИЙ КОНФЛІКТ НА ПЛАНЕТІ ЗЕМЛЯ І КОНФЛІКТ У САМОМУ РАЮ

… І створив Бог для Адама жінку і назвав її…

Євою?

Попали пальцем у небо! Не Євою, а — Ліліт. Запам’ятайте гарненько це нині забуте ім’я. Правда, це не за Біблією Ліліт перша, а всього лише за апокрифічними легендами-переданнями старовини далекої. За Біблією, за Старим і Новим її Завітами виходить інше:

АДАМ (давньоєвр. також людина) — в іудаїстській та християнській традиціях прабатько роду людського[38], перша людина, яку створив Бог з праху земного, як вінець творіння світу.

ЄВА (давньоєвр. — хава), за біблейським міфом перша жінка, дружина Адама, створена з Адамового ребра. За іншими тлумачними джерелами Єва означає буквально ребро. За арам. — Хевья, за фінікійськ. — хвт — «змія», «змієподібна богиня» — теж не мед. Бідний Адам.

Оце й усе. А де ж Ліліт?

У словниках власних імен навіть її імені, на відміну від імен Адама та Єви, не збереглося.

Її немає ні в офіційній науковій літературі, ні в біблійній.

А вона ж була. І була першою!

А втім, глуха згадка про першу жінку людства все ж таки майнула і в нас (в міфологічному, здається, словнику):

«Згідно з деякими тлумаченнями Адам (до вигнання з раю чи до появи жони?) народжував злих духів — такої! — що пов’язано з переданням про те, що першою жоною Адама була Ліліт… Адам споконвіку був велетнем, але внаслідок гріхопадіння він став значно нижчим зростом». Затямте це, любителі гріхопадіння! До добра воно не доведе!

І все ж, згідно апокрифічного міфу— автори його, очевидно, чули якийсь дзвін! — першу жону, яку Бог створив для Адама звали… Ліліт. І на відміну від Єви, якій судилося стати всього лише другою жоною першого чоловіка планети Земля, Ліліт Він створив не з Адамового ребра, як згодом Єву, а — з глини. Як і самого Адама. (Образно: з праху земного). І створив десь відразу ж двадцятилітніми — самий розквіт. Створив, сказавши при цьому віщі Свої слова: «Не добре бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього».

Але не так сталося, як гадалося. Не стала Ліліт поміччю мужу свому, плоттю з ним єдиною. Хоча спершу життя у першої подружньої парочки складалася ніби нічого. Принаймні, терпімо. Та й що їм ще треба було, як обоє рівні — себто з глини створені, і він і вона. (Чи вже не тоді й поговірка виникла: обоє рябоє?) Які претензії одне до одного щодо родовитості і такого іншого.

— Ах! Ти з глини, любий чоловіченьку! Усього лише з глини. Пхе!

— Але ж і ти, люба жіночоко, теж з неї, родимої, з глини!

Крити далі мовби нічим, але справжня жінка — на те вона і жінка! На те вона і справжня! — завжди знайду чим, і її завжди буде зверху!

Що з того, що конфлікт було вичерпано в самому зародку — обоє рябоє! Бо ж справді чим у цій ситуації докоряти вибраннику свому?! Тією глиною, з якої ти сама зліплена? Накопаної з берегів річок, які текли в Едемі (за іншими перекладами Еден) чи побіля нього — глина була всюди однаковісінька і в одній і тій же воді її розмішували— замішували. То об чім спір?

Так воно було (власне, мало бути, якби не дещо своєрідна… гм-гм… жіноча логіка), і так не було.

Едем — вічна мрія людства, нездійсненна і покищо недосяжна. А Ліліт рай-сад[39] був за так даний. І це той рай, що за всіма християнськими уявленнями є місцем вічного блаженства, що його обіцяють праведникам в майбутньому житті, де людина (навіть грішники, але які розкаялися і спокутували свої провини) будуть завжди з Богом. Це там, у раю, ще «не бачило того око, не чуло того вухо і не з’являлось на серці людині те, що приготував Бог люблячим його». (Після воскресіння сама природа людини зміниться, вчать богослови. «У воскресінні ні женяться, ні виходять заміж, але перебувають як янголи Божі на небесах»).

Едем був невинним початком шляху людського, дружній людині закуток, що знаходився за «тьмою зовнішньою, за стіною хаосу».

Оазис, що зрошувався цілющою водою. Символ благодаті серед неродючих навколишніх земель, маленький світ в північній Месопотамії, оточений своїм повітрям, в порівнянні з яким звичайне повітря — «зачумлене і згублене» — повен незвичайних плодів, що зцілюють і втішають, коли не треба думати ні про працю тяжку, ні про хліб насущний (там був «хліб янголів»). Там світло, як сяйво неземне, сонячне літепло, не жарке, в міру прохолодне. Кожна сторона раю простягалася на 12000 стадій (бл. 2220 км) і все там — як у Небесному Єрусалимі осяяно славою Божою і течуть там ріки «з водами життя», і дерева життя там росли…

Це ж як пофортунило Ліліт, першій жінці, якій задарма дістався рай! Живи — не хочу! Не кожній невістці так щастить. Заміжжя і відразу ж рай! Тож і живи, як… у раю.

Але Ліліт — от незбагненне це створіння, жінка! — не вжила у раю. Навіть, у самому раю! Пекла захотіла вередлива жінка чи що? Так пекло не рай, кожного — хочеш чи не хочеш — може чекати. І часто й чекає. Ні, ні, що не кажіть, а трудно буває збагнути жіночу логіку — що тоді, що тепер. Не хочу, мовляв, раю, подавай таке… роз таке! Яке — сама не знаю, а тільки не таке. Ще більш райське, як сам рай.

Не хочу глиняного чоловіка, давай кращого! А де його візьмеш кращого, навіть сьогодні, а тоді ж Адам був у світі білому, в єдиному, так сказати, примірнику — з чого, з чого вибирати кращого?

— А я… я виберу — затялась на своєму Ліліт.

Тепер уже і не збагнеш — невже Ліліт такою любострастною та хтивою вдалася? Так тоді ж у раю вибору не було. Крім Адама, як уже мовилося, більше нікого і в помині.

З ким крутити шури-мури? Чи Адам, будучи вайлуватим вахлаком, мало їй приділяв уваги — особливо як над райськими кущами молодий місяченько сходив, пташки співали і нічні квітоньки запаморочливо пахтіли — не знаходила тоді Ліліт собі місця. А чоловік, бувало, в такі ніченьки банально хропів чи не на увесь рай, видаючи на гора носом такі рулади! І бідна жінка мусила терпіти. І де? У самому раю. То який то рай? А тут ще охопила— полонила її гординя. Непомітно, підступно підкравишсь, взяла жінку в бран— полон.

А все тому, що Ліліт ніяк не могла змиритися з думкою, що вона — жінка! ЖІНКА!!! — а повинна підкорятися якомусь там… чоловікові. Ще й у всьому його слухатися. («Ось звідки сучасні феміністки походять!», — вигукне тут котрийсь з нетерпеливих читачів, але ми попросимо його з висновками своїми категоричними ще трохи зачекати).

Це вже було занадто.

З точки зору Ліліт та її гордині. Себто вона себе вважала розумнішою за свого безперечно недалекого чоловіченька, а тому вона — ВОНА!!! ЖІНКА!!! — мусила бути главою їхньої райської сім’ї!

Вона, а не якийсь там… гм-гм… Адам!

Чи, принаймні, рівною йому — зафіміністичила жінка!

Яка її райська першомуха планети Земля вкусила невідомо, а тільки Ліліт на своєму затялася:

— Я не твоя рабиня і навіть не твоя підлегла! Я така ж як і ти!

— Ет, — позіхав вічно сонний Адам, — колись люди скажуть: чоловік та жона — одна сатана!

— Не одна, а я, жінка, краща сатана. Можна б сказати, щонайкраща! І взагалі… взагалі… Я навіть вища! Можна б сказати, рівна, але в порівнянні з тобою — ще рівніша!

— Ти забула, що глава нашої маленької райської сімеєчки я! — Адам підвищував голос. — А ти мусиш мене у всьому слухатися. Бо ти всього лише жона, а я… я твій МУЖ!!!

— Ой, ой, — руки в круті боки. — Який ти глава? Який ти глава? Який ти зрештою муж? Глянь на себе у воду озера. Знаєш з чого ти зліплений? Пхе! З глини! Знайшов чим пишатися — глиняний чоловіченьку!

Адам спершу було аж розгубився, бо ж і справді він був зліплений з глини (з якогось там пороху земного), а тоді швидко й отямився.

— А ти на себе пильніше подивися, жіночко, думаєш ти із золота чи якогось коштовного оніксу? З коралів? Ха! Ти сама з глини!

— Я-а-а??? — сапнувши побільше повітря в легені, обурилась Ліліт.

— Ти! Ти, жіночко моя!

— Я-а… З глини?.. З ГЛИНИ??? — все ще не йняла віри жона.

— З глини, моя голубко. 3 тієї, що її янголи наколупали на березі. Там, до речі, де й для мене колупали.

— А ось і неправда! — на підвищених тонах раптом загаласувала жона. — Я хоч і з глини, але на відміну від тебе — із кращої, щонайкращої!

А ти… з другої… ні, ти з третьосортної глини! З різними там домішками. З порохняви простіше! А я… Та, може я… я… з морської глини. А ти… ти з озерної. Ба, навіть, з болотяної. А тому ти не рівня мені, глиняний чоловіченьку! Мене недарма ж ось-ось назвуть кращою половиною людства. А тебе — гіршою.

Отак!

А тому я собі чоловіка найду з кращої глини!

І як затялася, як затялася!..

Все ту ж пісеньку співає і співає: чоловік з гіршої глини, а вона з кращої— щонайкращої! Ледь чи не з небесної, мани. А тому вона достойна кращого. А Бог її позбавив вибору— зліпив лише одного чоловіка. 3 чого вибирати? (Спірка ця, між іншим, ще й досі триває в роду людському).

І почався в раю конфлікт.

Першими в історії людства сімейний конфлікт.

Впертий Адам — подумати тільки! — вперто не погоджувався, ще він з гіршої глини. Ліліт так і не зумівши переконати його, що він з гіршої, зрештою, хряпнула райськими дверима! Подалася в світ за очі, війнувши пальмовим листям, що правило їй за міні— спідниченьку на її крутих стегнах, засмаглих і вабних. Подалася шукати собі не глиняного чоловіка, що було непростою справою, адже глиняних, здається й нині.. гм-гм… більше.

Три янголи, змахнувши крилами, полетіли доганяти збіглу жону аби повернути її до мужа свого. Глиняного. Бо де ж іншого тоді можна було знайти? Та й що з того, що він глиняний, як він законний! Самим Богом даний!

А коли жінці чогось забандюриться— заманеться, то вона так гайне осою барвистою, до чужого меду ласа, що навіть крилаті янголи її не швидко наздоженуть.

Гналися янголи, гналися чи не з третьою космічною швидкістю на свої крила налягали, ухоркавшись добряче і ледве— ледве наздогнали втікачку — аж біля Червоного моря.

Отак прудко дременула перша жона від мужа свого! Так би мовити, подала «добрий» приклад усім представницям кращої половини роду людського!

Ось так воно мовби насправді було, а потім у Біблії все переінакшили, запевнивши, що Ліліт — це всього лише мовляв, нічна птиця (гарна птиця!), та ще одне з демонічних ймень (справді, демонічне!), а в роду людському, мовляв, була в Адама лише одна Єва. Котра й стала йому зразковою жоною. Як і прикладом для всіх наступних поколінь представницею кращої половини роду людського.

Але про Єву, що з ребра, трохи згодом, а зараз про ту…

Що зліплена була з кращої, буцімто, глини. І це так, бо як тепер достеменно відомо, всі представниці найкращої половини роду людського безперечно походять лише з кращої— щонайкращої глини (жаль тільки, що деякі з них про це чомусь забувають), від добропорядної та цнотливої Єви вони, а не від якоїсь там неврівноваженої — чи не буйної — Ліліт, нічної птиці — гм-гм…

2. ЩО З Т0Г0, Щ0 САТАНА — ЯК ВИЯВИТЬСЯ, ТАКИ САТАНА! — СТВОРИВ ЇЇ НАЙЧАРІВНІШОЮ І НАЙ-НАЙСЕКСУАЛЬНІШОЮ…

Наздогнати крилатим янголам збіглу жону Адама, хоч вона й дременула аж— аж, таки вдалося, але…

Але втікачка категорично відмовилася повертатися до мужа свого, (і в кого тільки вона цього навчилася, будучи першою в світі жоною?)

— Не повернуся, хоч ріжте мене! Хоч розпинайте! Дарма летіли за мною та крила свої били.

— Навіть у рай не повернешся? — вкрай були спантеличені захекані янголи. — В самий Едем квітучий і безтурботний?

— Навіть у рай! У квітучий і безтурботний рай, бо з глиняним чоловіком мені і рай не рай.

— Ой, не дурій, жіночко, — вдалися до погроз янголи, — дізнається про твій… е-е… вибрики Господь — перепаде тобі. Ще й на нас його гнів з-за тебе окошиться. Адам тобі самим Богом даний, а ти… Ти драла. Ганьба!

— Треба буде — сама собі судженого виберу.

— Ой, повертай краще голоблі. Тим паче, ні з якою грішною землею рай і порівнювати не можна.

— Це як для кого. Для мене з милим-любим рай і на грішній землі рай!

— Що ти мелеш, нерозумна жінко?!. Схаменися й повертайся в рай, де не життя, а — мед!

— Не повернуся! І ви мені не укажчики! Сама собі раду дам! Може я етану… стану отією самою… Демоницею!

— Свят, свят! Людську породу поміняти на гемонську? Що речуть твої грішні уста?

— Що чули. Іду спокушувати чоловіків, заявляючись їм в най-най-звабливішому вигляді. О… Ото буде житуха! А з нудним Адамом хіба то життя? Так, суцільне нидіння в нудному раю. Та й що це за рай, як у ньому згрішити ні з ким не можна — нащо мені, жінці, така благодать?!. Та ще огороджена парканом. Сидіти як у заперті? А я птиця вільна — де схочу там і літаю. З ким хочу, з тим і люблюся. І грішу від душі.

Янголам довелося ні з чим повертатися до раю — не зуміли вони вкоськати першу жінку, яка забагла волі.

Не на ту напали!

Досі дивно— предивно: як вона, перша жінка, буцімто створена самим Господом і поселена в Едемі та раптом проміняла його на грішну землю? Та ще й здійняла бунт. До гріхопадіння. Коли ні їй, ні чоловіку її ще не були відомі добро і зло.

— От і виходить мовби неув’язочка. Не знаючи, що таке добро і зло, як можна повстати проти райського життя? Та ще не знаючи іншого взагалі життя. (От і спробуй цим жіночкам звідтоді догодити — ти їй рай, а вона драла! Давай їй грішну землю!)

А все тому, розповідають нам інші апокрифи, що були популярні ще в ранньому Середньовіччі, що причину падіння Ліліт та перетворення її з людини (кращої представниці кращої половини роду людського) у демоницю (демонське кодло), можна пояснити лише одним: насправді Ліліт була створена не Богом.

Зовсім не Богом, а… Сатаною, якому Господь, не маючи вільного часу необачно доручив се діло — створити Адамові[40] жону. Адам тоді тиняючись раєм, тільки й пхикав: хочу жону! Хочу жону! У кожного звіра пара є, а я ж людина.

Сатана — а він тоді був ще зразковим янголом — чи не архангелом, котрий визнавав Бога, — і створив. Знав Господь кому доручати таке архіважливе діло!

Так ось той Сатана, що згодом став вічним противником Господа та падшим янголом і створив Ліліт — на горе Адамові. Я і пізнішим людям. І в першу чергу, звісно, всім наступним чоловікам (От кому ми, чоловіки, повинні дякувати!)

А створив Сатана Ліліт в образі найпрекраснішому. Ліліт була красунею з красунь. Та що з того, як Адам, не маючи з ким її порівняти за відсутністю інших дів, — не вважав її такою, бо й не розбирався в жіночій красі — справді глиняній, що з нього візьмеш!

А Сатана її створив, повторюємо, найчарівнішою і найспокусливішою, як би ми сьогодні сказали — сексапільною чи що. В крайньому разі зело сексуальною. (Прямо секс-зіркою). Але, кого в раю вона могла спокушати? Того флегматика, глиняного Адама?

Все б нічого, так душею та краля-красулечка, ліпота до того небачена на ймення Ліліт, була подібна до свого творця Сатани… Ой, ой, не робіть передчасних висновків та ще на все жіноцтво, шановні добродії новітні Адами — ще не все втрачено. Тому й драла дала з раю, що душу мала… гм-гм… від самого Сатани, і була вона не лише красунею, а в до безміру недоброю, підступною, злою й жорстокою — як і її творець, адже як і Адам, Ліліт не була народженою, а була створеною. А це велика різниця, добродії і товаришочки!

Ось звідтоді, кажуть, на землі живуть два типи людей: злі та жорстокі і взагалі, не добрі (це діти, онуки і правнуки і далекі пра-пра-пра… Ліліт, сатанинського чарівного створіння) і добрі та милосердні — діти, онуки, правнуки і взагалі пра-пра-пра… Єви, творіння Божого.

А щодо Ліліт, то вона, як задерши спідниченьку, дала драла з раю коли і самі янголи не змогли її повернути від Червоного моря, Господу Богу нічого не залишилося робити, як створювати Адамові нову жону. І тепер вже Самому, не довіряючи се відповідальне діло нікому, тим більше Сатані.

Ось тоді на світ білий і вигулькнула Єва. Вирішивши нарешті ліквідувати свою промашку в створенні жони для Адама, Господь, закачавши рукава, енергійно взявся за діло. І створив подругу Адамові не як Сатана з глини свою Ліліт, а з Адамового ребра. Щоб міцніше її прив’язати до мужа свого. І це йому, як час покаже, нарешті вдалося, і вдалося просто таки блискуче!

І сталося це, як згодом казатимуть, за часів Адама. Себто дуже давно, у дуже віддалені часи.

3. ДРУГА СПРОБА ОЖЕНИТИ АДАМ НАРЕШТІ ВДАЛА, ХОЧ І ЗАКІНЧИЛАСЯ ФІАСКО — ГРІХОПАДІННЯМ МОЛОДИХ ТА ВИГНАННЯМ З РАЮ ВТРИШИЯ!

І сказав Господь Бог: «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього…»

І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон і заснув він. І Він узяв одне з ребер його (як саме ліпив Сатана свою Ліліт, в Біблії про те анічичирк), і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку і привів її до Адама, і промовив Адам: «Оце тепер вона кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка. Покине тому чоловік свого батька та матір свою (от що таке запопасти справжню жінку, з власного ребра, а не з якоїсь там річкової глини) та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом». І були вони нагі обоє, Адам та жінка його, і вони не соромилися.

Отож, насадив Господь Бог рай у Едемі, на сході, і там осадив людину, що її Він створив, і Господь Бог зростив із землі кожне дерево, принадне на вигляд і на їжу смачне, і дерево життя посеред раю і дерево пізнання добра і зла.

І наказав Господь Бог Адамові, кажучи: «Із кожного дерева з Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра і зла — не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього напевне помреш».

І були вони нагі обоє, Адам та жінка його вони й не соромились. Райське, одне слово, життя випало чоловікові. Жити б та Богу дякувати і всі його настанови виконувати. Нам би таке.

Але… Але змій був хитріший над усю польову звірину, яку Господь Бог учинив.

… І сказав змій до жінки: «Умерти — не вмреш!.. Ваші очі розкриються і станете ви немов Боги, знаючі добро і зло».

І спокусив змій Єву (чи вона недалеко вродилася від Ліліт?) і вона «взяла з його плоду, та й з’їла, і разом дала теж чоловікові своєму (грішить — так грішить разом!) і він з’їв. І розкрилися очі в обох них, і зшили вони фігові листя (сором пізнали) і зробили опасни собі».

Як дізнався Господь Бог то сказав: «Що ж це ти наробила?»

А жінка сказала: «Змій спокусив мене і я з’їла».

І прокляв тоді Бог змія — «над усю худобу, і над усю звірину польову. На своїм череві будеш ти повзати, і порох їстимеш у всі дні свого життя!»

… До жінки промовив:

«Помножуючи помножу терзання твої та болі вагітності твоєї. Ти в муках родитимеш діти, і до мужа твого пожадання твоє, — а він панувати буде над тобою».

І до Адама сказав Він:

«Ти в скорботі будеш їсти від неї (землі) всі дні свого життя. Тернину і осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову (ну і натворила ж Єва!). У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж допоки не вернеш у землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся».

«І назвав Адам ім’я тій жінці: Єва (себто життя, жива), бо вона була мати всього живого, і зробив Господь Бог Адамові та жінці його одежу шкуряну — і зодягнув їх».

Місце Ліліт у раю зайняла Єва (хоч і не надовго), зайняла його на всіх законних підставах, ставши і господинею, і вірною йому, як мужу своєму.

І зажив Адам у раю з новою жоною як… у раю. І став він забувати свою першу примхливо— вередливу жону, що так брутально кинула його.

І все було б добре, якби не трапилося вже згадуваного гріхопадіння.

І сказав Господь Бог: «Ось став чоловік, немов один з нас, щоб знати добро і зло. А тепер, куди б не простяг він свою руку і не взяв з дерева життя і щоб він не з’їв — і не жив повік віку. І вивів його Господь Бог із Еденівського раю, щоб побрати землю, з якої узятий був. І вигнав Господь Бог Адама». А на схід від Еденського раю поставив Херувима полум’яного, меча який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя».

І соромно та ніяково стало добрій — майже зразковій Єві, що вона не послухавши Бога, вчинила таке, послухавши змія.

Ще й Адама намовила згризти те солодка яблуко з дерева пізнання, занапастила й чоловіка.

І вирішили вони тоді покаятись і провини свої великі спокутувати. І робили те не день і не два. (Як у приказці: є каяття та нема вороття).

З «Книги про Адама» єпископа Аракела Сюнецті виходить, що нібито Адам і Єва після вигнання з раю дали обітницю стояти нарізно з жоною 40 чи 37 днів у ріках Тигр (або Йордань). В раю вони буцімто до гріхопадіння жили окремо: Адам серед тварин-самців, а Єва серед тварин-самок — таке значить, утнули!

Але окремо жили, у водах нарізно стояли, а сина Авеля Єва народила таки — чи не стояли виходить у ріках різних, не жили в різних куточках раю, а більше всього що в однім якімсь, вельми затишному місці.

Так закінчилася перша сімейна драма людства. І звідтоді почалося, що й нині триває, — нещастя людства. Як Адама було вигнано з раю і рай той назавжди скінчився. Наче золотий сон який був і якого ніби й ніколи не було. І виною тому була представниця прекрасної половини людського роду. Виходить, що перша Ліліт, що друга, Єва таки завдали Адамові клопоту по саму зав’язку.

Щоправда, крім втрат є й здобутки: «Пізнав Адам Єву, жінку свою і вона завагітніла».

Виходить, один раз втратив чоловік, в інший — пізнавши нарешті жінку, — здобув. А який з них кращий?

Ні, ні, не беруся судити, бо нікому не догодиш, адже одному перший рай кращий, другому — другий. Визначайтесь, добродії — самі.

4. ДРУГЕ ПОВЕРНЕННЯ ЛІЛІТ КАЇН УБИВ НЕ РІДНОГО БРАТА? І ХТО ТЕПЕР ДОВЕДЕ, ЩО ЛІЛІТ НАРОДЖУВАЛА… ВАМПІРІВ — БОГ З ВАМИ! БУЛА ВОНА ВСЬОГО ЛИШЕ ВІЛЬНОЮ ПТИЦЕЮ НІЧНОЇ ГРІШНОЇ ЛЮБОВІ!

Як бачимо другий експеримент Господа Бога по створенню жони для Адама нарешті завершився.

І завершився успішно — Адам хоч і за другим заходом, але отримав супутницю життя, що припала йому до душі.

І стали вони звідтоді — бодай і вигнані з раю (а хто не помиляється? Кінь на чотирьох, а й він спотикається) жити— поживати і добро та дітей наживати.

А що ж Ліліт?

Як вона жила звідтоді, як дременула, що аж шлях за нею закурів, із раю, з Едему квітучого у світ великий, але грішний?

Не запав за нею слід, не щезла вона. Вигулькнула. Як почула, що й Адама вигнано з раю з новою вибраницею. Виходить, не вона одна така… нестійка. Прибігла якось до Адама лисицею… хі-хі та ха-ха!.. Як же це ти з новою жіночкою дожився, що з раю тебе втришая витурлили? Ой, Адам! Зроду б не подумала, що й ти здатний на гріх! Цим ти мені аж цікавішим став. Навіть не впізнаю тебе, Адаме, синок Божий і раптом… согрішив! Хі-хі, ха-ха!.. Дай я на тебе хоч подивлюся, грішнику ти мій! Давно б так, тоді б і не довелося мені брати ноги в руки і давати драла з раю. Але не біда. Втрачене ще можна навернути. Га? Га-а??? Як ти дивишся на це, Адамчику?

І буцімто навіть забажала повернутися до мужа колишнього свого — не знаю, правда, в якій іпостасі, адже місце законної жони у нього вже зайняла Єва, Адам було розхвилювався як зустрів Ліліт, все минуле — не таке вже й далеке — і сколихнулося в його душі, надто все ще чарівливо-спокусливою була клята і ненадійна Ліліт! А поживши в грішному світі, чарівливішою і ще спокусливішою стала гемонська вертихвістка!

Та за такою на край світу побіжиш, а не те, що з раю. Не встояв Адама перед її чарами.

— Що, Адамчику, з раю вилетів? — тягнула вона насмішкувато і від того ще звабливішою ставала. — А Єва твоя… х-хороша. Я просто накивала п’ятами з раю, яко блудниця, а вона ж, свята та праведна, а що втнула?!. Божу заборону порушила, спокусі змія піддалася свята та непорочна!.. Хоча… Дякуючи Єві ти нарешті спізнав гріх з жінкою — найсолодший і най— бажаніший з усіх гріхів. Чоловіком нарешті став не глиняним, як зі мною, а справжнім. В гарячії плоті. От що таке гріх з жінкою! Тепер втямив?

— Та що ти таке речеш стидне?

— Може й стидне, але житейське. Бачу, бачу в твоїх очах блуд, колишній райський насельнику. Тепер ти справжній чоловік, аж я не проти з тобою знову закрутить шури-мури. Я ж бо Ліліт — птиця нічна. А царство любові — ніченька, і темная, і зоряна та ясная. Я в ній богиня…

Не встояв Адам (слабаком виявився чи що?) проти чарів Ліліт — став з нею… жити. Спершу потайки крутив, а тоді, як розхоробрився то і відкрито, у смак увійшов, стала йому Ліліт не то жінкою, не то коханкою— блудницею. Та й не боявся Адама тепер вже нічого. Розумів: то з раю можна вигнати за гріхи, а з грішного світу за гріхи вже нікуди виганяти — гуляй душа!

І загуляв чоловік — як і загулюють його далекі потомки, та так що довго не міг отямитись Ледь Єву не кинув. Добре, що вчасно схаменувся.

Як свідчать апокрифи — правда, не визнані церквою, — буцімто 81 рік жила Ліліт. Як жінка з Адамом, коли повернулася до нього. То виходить, на той час Адам став двоєженцем? І буцімто в них ще й діти були. Отакої! Правда, з тих дітей — від Ліліт — повиростали люди все злі та недобрі (на відміну від Євиних, котрі всі ставали добрими та милосердними).

Ось звідтоді й розділилося людство і пішли творитися два його типи: злі та недобрі від Ліліт та добрі й милосердні від Єви. От що буває, коли чоловік, маючи жінку, в гречку стрибає. Буцімто Каїн був сином Ліліт і вбив він не рідного свого брата, а — зведеного, адже Авель був сином Єви. Звідси й почалися наші сімейні непереливки, чвари-розбрати, стрибання в гречку, різні амурні походеньки, шури-мури і таке інше їм подібне, для багатьох чоловіків спокусливе.

Звідтоді звинувачують Ліліт у всіх мерзенних капостях, мовляв, вона сама така була, як і вчинки її недобрі. Від неї, мовляв, народжувалися біси, перевертні, вампіри, бо вона сама буцімто володіла тими рисами, що присутні цим жахливим створінням. І навіть ссала кров у новонароджених малят. Могла й сама перетворюватися в перевертнів (із симпатичними жіночими личками), навіть, у звірів — частіше всього в кішок та гусок.

Стоп, стоп!.. Не будемо драматизувати ситуацію та очорнювати Ліліт різними вигадками — все ж таки вона була першею жоною прабатька нашого. Шануймо її бодай за це. А що вона передала деякій частині людства деякі свої негативні риси та якості (чи не на генетичному рівні), то… Не знаю, не знаю. Передала чи не передала… Це, як кажуть, ще довести треба. Тож нічого обмову гнати на чарівну жінку, що хоч і завдала Адамові клопотів, але ж і ощасливила його — птиця нічної грішної любові про яку мріють — і мріяли у всі віки минулі, і мріятимуть у всі віки прийдешні, — всі чоловіки планети Земля. Дай їм, Боже!..

5. ВІД ЧОГО ТАЛМУД СУВОРО-ПРЕСУВОРО ЗАСТЕРІГАЄ ЧОЛОВІКІВ ТА ЯК ВІДБИВАТИСЯ ВІД ЧАРІВ ЛІЛІТ А ВОНА Ж — НЕВМИРУЩА, ЯК І КОЖНА ЧАРІВНА ЖІНКА. А ЧАРІВНІ У НАС, ПОВІРТЕ МОЄМУ ДОСВІДУ І ДОСВІДУ ЧОЛОВІКІВ ЗЕМЛІ, ВСІ ЖІНКИ — ЯКІ КОЛИСЬ ЖИЛИ, НИНІ ЖИВУТЬ І ЗАВТРА-ПОЗАВТРА ЖИТИМУТЬ…

Скільки років прожила у світі білому Ліліт — апокрифи нам цього не повідомляють. Хоч в деяких глухо зазначено, що вона не помирала ніколи, а живе собі та й живе — по сей день.

Хочте вірте, хочте, шановні, перевірте, живе та й живе. Та й як така звабливо— чарівна жінка може залишити чоловіків без своєї… гм-гм… уваги і своїх зваб та любов!? Осиротить же їх.

А ось щодо Адама, то відомо, що він помер, проживши, правда, нічогенько. За одними даними 130 годочків, а за іншими і всі 930! Через шість днів по смерті його, залишила цей суєтний світ і Єва. А втім, хай вас не дівує такий довгий вік. Персонажі Ветхого Завіту всі поспіль жили довго. Ной, наприклад, тільки ковчег свій будував цілих 500 років. А, можливо, в Біблії маються на увазі не роки, а місячні цикли? Хоч і це чимало. Тому деякі автори запевняють, що Адам з Ліліт прожив 130 місячних циклів. Але й це не мало — встигли вона і налюбитися, і дітей на світ благословити, хоч з них буцімто й повиростали не зовсім добрі, але тут вже кому з батьків як повезе на підростаюче покоління. Та не треба всерьйоз сприймати запев— няння, що буцімто Ліліт винувата у всіх наших гріхах. Людство було кому і без Ліліт зіпсувати.

Залишилася інформація, що поховано Адама — так деякі богослови вважають — під Голгофою, на якій був розіп’ятий Спаситель.

А Ліліт благополучно живе собі та й живе. За іншою легендою вона буцімто з віку у вік народжується заново в комусь із своїх потомків — о, це вже ближчі до істини. Ось чому в принципі Ліліт невмируща. Як і її послідовниці — а їх у неї! І так буде тривати до самого Страшного суду.

Це вона нібито, ота сама Вавилонська блудниця, про яку ще в Одкровенні Іоана Богослова говориться. Так, так та сама Ліліт, що знехтувала колись раєм.

Як і раніше в її функції — скажемо… гм-гм… так, входить те ж саме: спокушувати нестійких чоловіків. Тож в одному з кабалістичних текстів її називають не лише Блудницею (може вона й була такою), а на додачу ще й Віроломною, Нечесною і Чорною. Звідтоді Ліліт в іудейській демонології виступає в іпостасі злого духа жіночого роду, який оволодіває чоловіками для того, щоб народити від них і проти їхньої волі дітей, і що вона буцімто (як багато в автора цього невиразного «буцімто»!) стане жоною Антихриста, під час його майбутнього недовгого царювання у створеній ним «імперії» зла — перед Страшним судом. Звідтоді вважають (Хто? який, даруйте, невіглас чи дрімучий пуританин таке придумав? Чи святоша, святіший за самого Папу Римського?), що Ліліт тільки те й робить, що шкодить роду людському. Овва! З якої б то трясці?

Хоча, власне, не так роду людському, як гіршим представникам його. Себто нам з вами, дорогі чоловіки.

Як шкодить нашому братові? Та вельми просто і… принадно. Вночі з’являється одруженим чоловікам в образі розпрекрасної й розперезаної жінки легкої поведінки та й спокушає їх до зради своїм законним… Дехто, правда, і не проти таких нічних візитів демониці, мріє про них і залюбки у них пірнає, як у вирву — солодку і грішну. А красулечка дияволиця — сиріч Ліліт, — ще й насилає на таких нестійких побільше еротики та різні видіння сексуальні тощо… Ні, ні… далі не буду писати, бо… не сила.

А видіння наславши, сама змявляється. У плоті своїй грішній і вже тоді бідному чоловікові од неї спасу ніц немає. Буцімто це вона в образі цариці Савської спокусила колись бідняка Бориса. А про кабаліста Йосипа дела Рейна розповідають, що він, махнувши на все рукою, перехрестившись та зажмурившись, сам добровільно кинувся в її обійми! Повезло ж чоло— вікові!

Недарма ж вона Ліліт— птиця ночі!

Щоб якось їй відомстити, святенники придумали і межи чоловіків чутки пустили, що вона нібито, незрівнянна Ліліт, народжує не просто дітей, а — дияволове кодло, доповнює своїми чадами, — вампірів різних, демонів, перевертнів та їм подібних, їй-бо із заздрощів все це. Зваба та не їм, святенникам, дісталася і не їх, сухарів прісних спокушає, от вони і пускають про неї різні небилиці. Тож Талмуд суворо— пресуворо застерігає чоловіків не ночувати вдома самому — втямили? Щоб не прийшла Ліліт і не спокусила такого одинака у домі його. Адже любить таких спокушувати птиця нічної грішної любові. А щодо шкоди, що Ліліт буцімто все ще завдає немовлятам, то не будемо. Забобони поширювати. Все це намова на невинну жінку.

Чоловіків вона таки спокушає — тут правди ніде діти, а пити кров з немовляти — пхе! Це не з її репертуару. (З чоловічого племені вона, правда, ще може попити кров і, як і всі її дщері, далекі й близькі, але тільки не з немовлят!)

Вона не банальна вампірка, а нічна жриця любові і цим все сказано!

Радять оті цнотливі пуритани, святіші за Папу Римського, як від Ліліт

захищатися (а хто їх просив радити як захищатися?) Як тільки вона, мовляв, з’явиться з явним наміром вас спокусити, треба негайно: а) прочитати 121 псалом (на все горло заревівши); «Не спить і не дрімає страж Ізраїлів…»;

б) перехрестившись, вигукнути (теж на всю горлянку):

— Згинь, Ліліт, згинь!!! Ізиди геть!!!

Хоча тяжко уявити — хіба що євнуха, — чоловіка, який такій чарівній жінці, яка прийшла його ощасливити своїми звабами та раптом кричати почне, немов оглашенний:

— Згинь, Ліліт, згинь! Ізиди геть!!!

Не колода ж він, зрештою, мохом заросла…

Тож захищаючись від Ліліт, старайтеся так захищатися, аби од неї… не зуміли захиститися. Якщо ви, звичайно, ще справжній нащадок прабатька Адама.

А там — що буде, те й буде!

Раз бо на світі живеш!

А гріх… Був би гріх, а спокута завжди знайдеться, тож можна його позбутися. Грішники, які розкаялися — найкращі грішники.

Це знає Ліліт і тому вона безсмертна і невмируща, і птицею нічною прилітає з гріхами — кращими-щонайкращими.

А чи багато у нас того життя — сексуального й поготів, — щоб ще й від Ліліт відмовлятися?

P.S. Ну, а якщо якого чоловіка застукають во гріхах, то він все може звалити на демони цю. Мовляв, круг пальця обвела, чарами обпоїла, все це, мовляв, її штучки— дрючки, а я невинний яко агнець.

6. ФАМ ФАЛЬ? ЖІНКА ВАМП? АЛЕ — ЖУРАВЕЛЬ У НЕБІ А ХТО Ж ТОДІ СИНИЦЯ В ЖМЕНІ? АЛЕ Ж ЯК НАМ, ЧОЛОВІКАМ, ТА БЕЗ НИХ, БЕЗ ЄВ НАШИХ І БЕЗ ЛІЛІТ?

Час завжди працює на Ліліт. В епоху Просвітництва Ліліт — жива і невмируща — стала символом того, чим і була завади, з самого початку роду людського: пристрастей незвичайних, ніким неподоланих. (А втім, такі пристрасті й долати не треба — скільки там того життя!). Зрештою, вона стала «фам фаль» — фатальною жінкою, яка хоч і змушує страждати, але й сама страждає.

Згодом вона перетворилася ледь чи не на жінку— вамп (переносно кровопивця, жорстока людина), яка хоч і незборима, але разом з тим і сама нещаслива, адже прагне незалежності, тому й трагічно одинока.

Про неї вже стільки написали письменники романів, поети віршів та поем!

У Марини Цветаєвої, наприклад, Ліліт нуртує з жару— вогню — як противага Єві — плотській і звичайній. Та й нинішні феміністки (жива, невмируща Ліліт!) взяли цей образ на озброєння (навіть деякі їхні товариства носять ім’я першої жони Адама), і славлять її жінки за те, що вона мужня героїня, сказала «ні» чоловікові, який не хотів її признавати рівною і не цінував її достоїнств, заради протесту, Ліліт навіть рай залишила. І все ж їй ні-ні та й буває протиставляють Єву. Мовляв, Єва надто приземлена жінка, звичайна жінка, а тому глупа: та жінка, яка тільки думає про домашнє господарство і у всьому покірна мужу свому.

Золота виходить жінка, дорогі чоловіки! Бережіть таких Єв — з ними якось м-м… надійніше і спокійніше. І земля під ногами не хилитається і в голові не макітриться. То з Ліліт вас чекають гучні скандали та розбори. Щоправда, вони, на щастя, неодмінно змінюються жагучими ночами, бурхливими примиреннями, повними любові. І в цьому теж є сенс нашого короткого перебування в цьому світі. І в той же час з Євою нас чекає міцна душевна любов (а така любов на все життя), тож вибирайте що кому до душі й тіла.

Гарні ночі з птицею грішної любові, але ще краще життя з вірною Євою, берегинею нашого щастя, певні інші.

Зрештою, Ліліт розпрекрасна, чарівна, незрівнянна, дай Боже, нам побільше таких прекрасних половин нашого роду, це вічний журавель у недосяжному небі. На жаль, для багатьох.

А Єва…

Так, так, синиця в жмені. Надійна синиця у надійній жмені. А синиця в жмені завжди краща за журавля, але в небі. Тож пам’ятайте про це, пани-добродії і товариші, парубки і хлопці, хазяї і гадзи (особливо гадзи), святі і грішні, чарівники і чародії, ведуни і відьмачі, ворожеї і галдовники, знатники і знахарі, мудрі й простаки, химородники і шептуни — просто всі, всі, хто носить горде ймення чоловіків, гірших представників роду людського, котрі насправді теж прекрасні.

А що крім Єви є ще й Ліліт — так це ж просто здорово! Від них наше життя ще кращим стає — дай їм Боже, Євам і Ліліт. І, взагалі, чарівним жінкам, окрасі роду нашого від Адама до наших днів і до далекого— далекого майбуття на тисячі й тисячі літ на наперед всьому роду людському, що його колись започаткували Адам, Єва і…

Так, так і вона, птиця нічної любові грішної, чарівна і незбагненна ЛІЛІТ!!!

ПОКИ ЖИВЕШ І КВІТНЕШ ТИ…

… А десь неподалік, ховаючись в густих травах та чагарниках савани, блукав голодний шаблезубий тигр, терпляче вичікуючи, поки хтось із них, двоногих, заґавиться чи й необачно відіб’ються від своєї зграї…

Що вона тоді, навіть ще безіменна, просто «Ей, ти?!.» знала про квітки? Анічогісінько. Хоча бачити їх, бачила — не сліпа ж. Після дощів вигоріла савана незмінно зеленіла, щораз вбираючись в найрізноманітніше квіття. Тож бачити його, бачила, але…

Але ніколи не звертала уваги — не мала в тому ані звички, ані потреби — милуватися квітами. (Та навіть і не відала, що ними, якимись там квітками, можна ще й милуватися). Та й не було коли звертати увагу на якісь там квіти, як щомиті доводилося сторожко пасти очима савану.

Прислухатися до кожного — а їх там! — підозрілого шерхоту — чи не підкрадається до тебе бува жахний тигр з гострими іклами, що стирчать у нього з роздявленої, запіненої пащеки, готові намертво встромитися у будь-чию плоть. Любить він полювати двоногих — смакують вони йому чи що? Та й інших хижаків, крім тигрів — хоча б тих же левів, — на рівнинах водиться чимало. Серед її — як колись писатимуть, — тропічної, субтропічної і субекваторіальної рослинності, — а трави місцями сягають чи не заввишки на витягнену вгору руку. Чи й ще вище. В таких травах, правда, зручно було ховатися від хижаків, але і хижакам у свою чергу, підстерігаючи здобич, зручно було ховатися у тих заростях, влаштовуючи там засідки. Тож які квіті! Савана завжди небезпечна, смертельно ворожа. Завагаєшся — швидко позбавить тебе життя. Незчуєшся й коли. Тільки вибілений сонцем череп та кістки недогризені з тебе зостануться. А потім між ними проросте трава і сховає їх навіки.

Тому в такому житті було не до замилування квітами — хоч вони й вабні для очей. Та і який з них зиск, як їх ні з’їсти, ні захиститися ними.

Роздобути б що поїсти (і при цьому самому не стати для когось наїдком) і то добре.

Так було завжди, звідколи вона пам’ятала себе у савані, над якою часто часто гриміли гуркітливі жахні грози і з неба шугали теж жахні вогняні блискавиці. Од них у савані спалахував всепожираючий вогонь — особливо, як савана одцвітала і ставала жовтою й сухою. Гогочучи, той вогонь нісся, як на крилах, і все живе тоді — двоноге й чотириноге, забувши про ворожнечу, рятувалося втечею. І так було завжди, звідколи мавпи з дерев спустившись, почали ходити по землі прямо, на задніх ногах, поволі — мільйоноліття спливали, — стаючи людьми.

І раптом…

Раптом вперше квітка опинилася в її руках і вона вперше вражено подивувалася: яке ж це, виявляється, диво — квітка.

Всього лише квітка.

А сталося ось що.

А втім… тепер вже ніхто точно й не повідає коли це сталося.

Одні скажуть: давно.

Інші уточнять: давним-давно. Так давно, що вже й ліку йому немає. Бо лучилося це чи не на самому початку віку земного людства.

Але я вам точно скажу коли: сто тисяч років тому.

Уявляєте, те, що я збираюся вам повідати, лучилося аж СТО ТИСЯЧ РОКІВ ТОМУ!

Себто в четвертинний період, що його називають антропогеновим — в перекладі той, що породив людину. Це пізніше давніми вавілонянами буде пущено ясу, що, мовляв, перших людей їхній бог Бел створив з глини, хоча насправді, як ми тепер знаємо, їх породив антропогеновий період кайнозойської ери. І трапилося це десь у Південній Африці.

В генеалогічному древі нашої — поки що безіменної героїні, — в її родоводі розібратися доволі не просто.

Варто лише згадати, що колись — 2,5 мільйонів років тому, — в Південній Африці з’явилися істоти, нині звані австралопітеками (в перекладі — південні мавпи). Крім маленьких австралопітеків (зростом із сучасних африканських пігмеїв) згодом з’явилися т. з. розвинені австралопітеки — вищі і з більшим мозком. Від них і підуть випрямлені люди — але це станеться мільйон років тому! Вони розселяться по Африці, Азії та Європі. А вже від останніх і підуть ранні люди. Проте одночасно з ними з’явилися й пітекантропи. Себто мавполюди, які вміли якось розмовляти.

Швидко чи ні, а від пітекантропів пішли неандертальці. (Свою назву вони отримають від назви долини Неандерталь — Німеччина — де вперше будуть знайдені їхні залишки). Вони мали широке і довге обличчя, широкий ніс, випуклі надбрівні дуги, маленькі очі, товсту і коротку шию, масивний хребет і короткуваті ноги. І були вкриті густим волоссям. Вони в холод куталися в хутра, жили в печерах, де розпалювали, приручивши його, вогонь — щоб зігрітися і захиститися ним від хижаків. Якщо печера була зайнята печерним ведмедем, то виганяли його факелами, кидали в нього каміння і так кричали, що ведмідь хутчій давав драла з печери. Це й були так звані класичні неандертальці.

Але в наші дні наука буде стверджувати, що поряд з класичними типами неандертальців, які жили 150000-35000 тисяч років тому і з’явилися — десь близько 100000 тисяч років тому — нетипові неандертальці, від яких і пішли люди розумні, що морфологічно нічим не відрізняються від нас, сьогоднішніх.

Отож, наша героїня була нетиповою неандерталкою. Що їх згодом буде названо кроманьйонцями — вперше їхні скелети знайдуть у гроті Кроманьйон, Франція. Ось і виходить, що історія, яку ми вам хочемо повідати, сталася 100000 років тому, коли нетипові неандертальці — себто вже кроманьйонці — розселилися по території Азії, Африки, Європи, досягли Австралії і Америки. Наша героїня і була нетиповою неандерталкою — хоч вона того звісно, і не відала. Що вона — нетипова неандерталка, звана ще кроманьйонкою…

Одне лише відомо: щастя її почалося з нещастя.

З того дня, як родителька вигнала її з рідної зграї двоногих. Вона саме тоді перейшла в групу молодих самиць.

Такого жаху вона до того ще не зазнавала. Родителька — рідна-найрідніша їй! — завжди її захищала в зграї, оберігала, як впольовували яку тварину, підсовувала їй біля багаття найласіщі шматочки, вчила збирати плоди, викопувати їстівне коріння, із шкур майструвати накидки, що рятували в холод, а це раптом взяла і вигнала її! Йди геть мовляв, од нас! Геть, геть, геть!!! Іди й не повертайся. Назавжди! До скону свого віку! Йди геть од рідної зграї, де в гурті і затишніше, і безпечніше. І вигнано її було на всі чотири сторони світу, страшного і ворожого, що владарював у савані.

Так було завжди, так і з нею учинили.

А вона не могла цього збагнути. Тоді родителька заричала — загарчала — рідна їй, найрідніша! — зуби вишкірила — йди геть од нас! Ти вже не наша!

І вона змушена була піти. У страшну савану, де самотньому довго не протриматися. Треба було шукати чужу зграю двоногих, пильно уникаючи чотириногих, які загледівши її, неодмінно схоплять і розтерзають.

В савані бродили страшні звірі. Гострозубі. Із гострими кігтями. Це пізніше їх буде названо левами, тиграми, вовками, гієнами… Найстрашнішим був печерний ведмідь, носороги… Гострозубі зграями полювали в савані на бізонів, зубрів, коней, сайгаків, страусів. Траплялися двоногі, хижаки й двоногих хапали — лакомина! Двоногі тим часом теж полювали (у світі неодмінно хтось на когось полює, хтось когось їсть) — на антилопів чи павіанів, полювали за допомогою гострого каміння, рогів, кісток, дрюччя й загостреного паліччя… Гуртом нападали і часто здобували собі поживу. Добували свиней, дикобразів, маленьких коней і таких же верблюдів, добували птахів, гострими гачками ловили в озерах та ріках рибу. Ловили нелітаючих птахів, які, правда, швидко бігали — на них влаштовували сільця. Найжахливішим був шаблезубий тигр — він мав довгі й гострі ікла і неймовірну силу. Двоногі полювали, але й на двоногих теж полювали. І часто їх добували, адже вони не мали ані достатньої сили, ані гострих ікол чи таких же пазурів. Тому їх легко було схопити.

А одиноку двоногу й поготів.

Першу ніч вона й очей не стулила — трусилася в траві, слухаючи жахливі рики, чиїсь передсмертні крики, що ними всю ніч повнилася савана.

На ранок обережно, озираючись і лякаючись, піша далі, самотня й беззахисна. Довго б вона не протрималася, але їй негадано повезло. Як зійшло сонце й піднялося над головою, вона здибала таких же, як і сама — двоногих. Тільки із чужої зграї.

Але вони чомусь не схотіли приймати її до своєї зграї, погрозливо шкірили зуби, щось кричали, як вона підходила ближче та відмахувалися од неї передніми кінцівками, що означало: йди геть од нас, чужачко, ти нам не потрібна! Ще й кидали у неї палиці, груддя…

Але вона од них не йшла — не мала куди. Доки нову зграю знайде — якщо знайде, — її можуть розтерзати хижі звірі. І ближче не підходила — боялася. А тому трималася осторонь, не упускаючи їх із виду. Куди вони, туди й вона. Бони блукали понад річкою, шукаючи якого-небудь наїдку і вона за ними йшла, вони всідалися відпочивати чи десь у холодку передрімати і вона сідала оддалік і відпочивала, не спускаючи з них очей, аби не втратити їх. Надто боялася ночами. І страшно було самій спати вночі і лякалася, що вони перед світом, як її міцно запеленає сон, знімуться і кудись гайнуть і вона їх більше не знайде, але просипалася завчасно, першою, ще тільки-но в савані сіріло. Вони вирушали у свою безконечну мандрівку, і вона за ними мандрувала…

Так минуло кілька світлих днів. Чужаки почали звикати до присутності її, вже не так на неї кричали і більше не намагалися її відігнати.

Невдовзі — вона теж почала сміліти, — і ближче до них підійшла — голод позбавив її ляку— остраху та обережності. Вони убили якусь тварину і сіли їсти біля багаття, вона більше не могла терпіти голод, підійшла і вхопила собі шматок…

І чужаки її на прогнали.

Так вона зосталася в тій зграї. А по якомусь часі стала й членом їхнього стада, що звідтоді зробилося її новою сім’єю.

Зграя, до якої вона пристала, довго не затримувалася на одному місці. Хіба що доти, доки навколо вистачало дичини, А потім переходили на інше місце. Чоловіки добували м’ясо, а жінки збирали плоди, викопували копачками їстівне коріння. З уламків каменю виготовляли ножі (бо не мали гострих пазурів), скребачки. Озброєні були важким дрюччям, з довгих гілок, обпаливши їх у багатті, виготовляли списи, що ними можна було будь-кого проткнути.

Все у них робилося зграйно — і полювали, і самі захищалися гуртом. Разом мандрували, їли й відпочивали, одне одного на випадок лиха захищаючи. І підтримуючи в довгій дорозі, які не було ані кінця, ані краю. І виходило, що один стояв за всіх, а всі за одного — інакше у савані, повній хижаків, не вижити. Їй починало подобатися в новій зграї і вона вже не почувалася самотньою і покинутою, вигнаною у світ білий, адже в неї віднині була вже сім’я. Особливо їй подобався один мисливець із їхньої зграї, що на нього вона непомітно для самої себе вже накинула оком і вирішила віддатися тільки йому і тільки від нього народити маленьких двоногих…

Найкращим полювальником у їхній зграї був Зірке Око — він бачив у савані далі од усіх і бачив навіть те, чого інші не могли загледіти. Тож був у них найдобутливішим полювальником. А ще він мав міцні, довгі й прудкі ноги, тож бігав швидше за всіх — його ніхто не міг наздогнати, а він наздоганяв будь-кого.

Тож його так і звали: Зірке Око — Прудкі ноги. Він так прудко бігав, що доганяв у савані найпрудкіших кіз і скручував їм роги. Тому плем’я завади було із здобиччю.

Якось Зірке Око — Прудкі Ноги зненацька підійшов до неї на бівуаці і тицьнув їй квітку, що до того тримав її у себе за спиною в руці, відведеній назад.

Вона тоді була голодною, тож схопила квітку з наміром одразу ж її з’їсти. Як до того їла все, що потрапляло їй до рук. Але яскрава квітка виявилася зовсім — пхе! — не їстівною. Вона повертіла дарунок в руках, не відаючи, що з ним робити і для чого їй подарував ту квітку той, хто їй вже давно подобався і за ким вона потай зітхала. А Зірке Око — Прудкі Ноги стояв і наче аж захоплено, на неї дивився. Взагалі, Зірке Око — Прудкі Ноги їй таки подобався — це вона зайвий раз тоді переконалася і вона теж на нього задивлялася — чи в стійбищі, чи при мандрівках та на бівуаках. Він був високий і рівний, непосидючий та невгамовний. Це він подарував їй якось шкуру рудої лисиці, що сам же її й уполював. Її звідтоді в зграї почали звати Лисицею і нове ім’я їй подобалося. Зірке Око — Прудкі Ноги неодмінно повертався у стійбище із здобиччю — зайця вполює, дрофу, козу чи підсвинка або якихось там птахів, і незмінно давав їй ласі шматки. А ще приносив їй черепашки, разки зубів, аби вона прикрашала ними своє вбрання.

Лисиця хапала наїдки, поспіхом, боячись, щоб ніхто в неї не відняв їх їла і вдячно на нього позиркувала, а йому приємно було дивитися як вона радісно їсть і як гарно на нього зиркає. Так зиркає, що в нього щось аж у грудях ворушилося і оживало і йому тоді хотілося щось таке утнути, щось таке…

І ось він приніс їй квітку. Що з нею робити, як вона не їстівна Лисиця не знала, а тому розгублено вертіла квітку в руках. А він стояв поруч, дивився на неї приязно— приязно і навіть аж ласкаво і показував їй зуби. (Лише через десятки й десятки тисяч років люди — вже в званні гомо сапієнс — назвуть те показування зубів усмішкою. «Усмішка — особливий порух м’язами обличчя (губ, очей), який виражає схильність до сміху» — так запишуть до своїх тлумачних словників).

Отож, він посміхався до неї лагідно й привітно, а вона почувалася в сяйві його усмішки, як у надійному захистку. Мабуть, так воно й насправді було. До всього ж він був не злим і не похмурим, а завжди усмішкуватим, і Лисиці так гарно було під його усмішкою. У її сонячному світлі. Вертіла квітку, не знаючи, що з нею робити — як не їстівна, то нащо вона їй? Квітка була жовтувато-червоною, вона аж полум’яніла в її руках дивним вогнем, що не пік її, але в той же час наче й обігрівав. І тут вона відчула, що їй стає якось ніби… ніби гарно. Прямо лепсько. Від того, що квітка гарна, і ще від того, що подарував її він, Зірке Око — Прудкі Ноги, найкращий мисливець з їхнього стійбища.

Та ось вона обережно, наче чогось остерігаючись, понюхала квітку — від неї так звабливо пахло, що в неї аж голова закрутилася, їй стало млосно. І від того зробилося й зовсім хороше. І вона збагнула, що хоч квітка й не їстівна, але вона дарує щось таке… таке гарне й хороше. Особливо від того, що її подарував він, найкращий мисливець їхньої зграї, Зірке Око — Прудкі Ноги, що їй давно вже подобався. Адже він її захищав, давав їй найласіщі шматочки, відганяв інших двоногих, які чіплялися до неї з пропозиціями «піти в кущі». А це приніс таку квітку, од якої їй і зовсім стало гарно.

Лисиця підійшла до озерця, заглянула у його воду і побачила себе — усміхнену і щасливу. І раптом їй захотілося прикрасити себе квіткою. І вона застромила її — червону і полум’яну, — у своє волосся. І радо подивилася на нього: ось, мовляв, яка я!..

— Лисичко, яка ж ти… яка ж ти гарна! — захоплено вигукнув він, Зірке Око — Прудкі Ноги. — Тепер я тебе нікому не віддам. Ти будеш тільки моєю — клянусь Великим Богом Полювання! Ти найкраща моя здобич!

То що сталося того дня у савані майже сто тисяч років тому?

Нічого особливого — можна й так сказати. З одним однак уточненням: на планеті Земля тоді з’явилася перша жінка.

І що з того, що вона була нетиповою неандерталкою, себто вже кроманьйонкою, такою ж — принаймні, за анатомічною будовою, — як і ми з вами, дорогі мої читачі, що з того, як вона стала першою жінкою планети Земля. І стала завдяки тому, що він — теж ставши першим чоловіком планети Земля, — подарував їй квітку.

… А десь неподалік — не забуваймо, це трапилося 100000 років тому, — ховаючись в густих заростях савани, блукав голодний шаблезубий тигр, терпляче очікуючи, — коли хтось із них, двоногих, заґавиться чи й необачно відіб’ється від своїх…

Але звідтоді й по сьогодні чоловіки хоч і… гм-гм… чомусь рідко, проте все ж таки дарують жінкам квіти. Аби подружки їхні й далі залишалися в статусі прекрасної половини роду людського.

А якби Зірке Око — Прудкі Ноги жив у наш час, то, повірте, даруючи своїй вибраниці квіти, неодмінно їй ще й заспівав би (хоча б ось таку пісню):

Мені не можна не любити. Тобі не можна не цвісти. Лиш доти варто в світі жити, Поки живеш і квітнеш ти…

КАРАДАГЗЬКИЙ ЗМІЙ

«Коли Велика крига покривала більшу частину Землі (мається на увазі останнє велике зледеніння, що тривало 20 000 років тому — авт.), в кримських Чорних горах (Кара-Даг) жив Чорний змій…»

З прадавніх язичеських передань

Цю «страшилку», про яку оце нарешті зібрався вам повідати, я почув у Коктебелі, на березі тамтешньої бухти, де швартувалися риболовецькі човни, від старого рибалки Степана Караджі.

За достовірність її ручаюся, адже дядько Стьопа, як його шанобливо знайомі величають і всі тамтешні ловці риби та інших мешканців Чорного моря, ніколи, як то заведено серед рибалок, не бре— бре… Ну, хіба — хто не без гріха? — коли— не— коли. І то — трішки-трішки. Захопившись розповіддю, може якусь дещицю ввернути від себе як кажуть, для красного слівця («Щоби волосся піднімалося на голові, як слухаєш») — в ту мить і сам свято вірячи, що так воно насправді і було.

А так, чоловік він на 95 відсотків правдивий (його власні підрахунки, а в арифметиці він сильний), тож вірити йому можна. Теж на 95 відсотків.

— Кажу, як на духу: це він, — вивішуючи сітки для просушки, клявся та божився Степан Караджі, заодно і розповідаючи мені цю історію: — Істино, ВІН…

— Та хто він, дядьку Стьопо?

— Не перебивай, бо й сам зіб’юся. Та й не любить Стьопа Караджі, коли його, греко— вірменина та ще й татарино— українця і у найцікавішому місці перебивають. Слухай… Кажу. ВІН. Карадагзький змій, бо хто б іще? Отой, що живе у горі Кара-Даг. У печері, що її не кожному дано знати…

— Карадагзький змій? Гм…

— Не гмикай!

Дядько Стьопа Караджі не любить, коли слухачі його гмикають.

Але я в збірнику «Кримські легенді» якось читав, що в Чорній горі, Себто Кара-Дазі живе «страшне чудовисько», але не змій, а — «одноокий велетень-людоїд», власне, колись жив, допоки його не викурили звідти.

— Вай! — сплескує дядько Стьопа порепаними, що їх пороз’їдала сіль морська, чорними од засмаги, широкими і дебелими руками, од яких приляпанні аж виляск злітає: — Та хіба ж невтямки? Викишкали люди з печери одноокого велетня— людоїда, а навзамін нього в тій печері і поселився він — карадагзький змій. Слухай, що тобі дядько Стьопа буде розказувати. Найправдивіший з усіх чорноморських рибалок. Ловили ми тоді скатів, десь так, на глибині 50 метрів. Це в трьох милях на південний схід від бухти. Ну, вибираємо сітку, вибираємо… Аж гульк — сіть обірвана. Отакої! На глибині 50 метрів, і замість скатів у ній заплутався хвостом чималий дельфін афаліна. Глянули — жах! Якась трясця виїла йому живіт аж до хребта! Вай!.. Одним укусом. Як бритвою відчикрижила. Гам і нема в нещасного дельфіна живота. І знаєш яка ширина укусу? Аж біля метра. Оце ротяка! Вай-вай… І видно сліди — ми порахували, — 16 зубів. І кожен довжиною сантиметрів з сім. Справді ротяка! Та і голову дельфіна наче хто пожував… Як загледіли ми, полякалися. Озираємось, чи раптом не вигулькне господар тієї зубатої ротяки? Куди тій акулі — не її робота, це зразу видно, що здоровенний та сильний він, коли одним махом відкусив дельфіну живіт аж до хребта! Порадившись, обрізали ми сіть та й хода з того недоброго місця. Цур йому пек! Налягаємо на весла… До берега примчали самі не свої. Потім розказали про побачене науковцям Карадагзького заповідника, а вони тільки гмикають… Мовляв, байки рибальські… Коли це було? Дай Бог пам’яті, в 1990 році. А через літо знову надибуємо такого ж розтерзаного дельфіна, але вже азовку. Таким же макаром з такими ж слідами зубів на тілі і в тому ж місці. Цього разу ми захопили його останки і передали вченим заповідника. Проте… начальство порадило не здіймати шуму-гаму. Ми здіймали. Правда, щось таки просочилося в місцеву пресу, газети написали про загадкового звіра, який терзає дельфінів, але тому ніхто особливо не повірив. Сприйняли як сенсацію та й по тому. А ми, кажу, шуму— гаму не здіймали. Наше діло рибу ловити. Ми і ловимо собі потихеньку. Правда, звідтоді на сторожі, аби не наткнутися бува на нього…

— На кого, «на нього»?

— Тобі розжуй і в рот поклади. Він — це здоровенний морський змії, котрий живе в нутрі Карада— Дагу, в печері, яку нікому не дано бачити. А зветься він карадагзьким…

Тут я перерву розповідь Степана Караджі і сам розповім, що мені відомо про карадагзького змія.

Сліди його — вже майже невидимі, пунктирні, коли він там і там засвітився — тягнуться (і десь губляться) з далекої— предалекої давнини тисячоліть. Власне, не його персонально, не карадагзького змія (або — «морського змія Криму», так його ще іноді називають. Або й просто: «чорноморського змія»), а родичів його, гігантських змій. Про це в історії збереглося кілька фактів і згадок. Хоча б про царя Саргона ІІ, який у VІІІ ст. до н. е. плавав на острів Кріт і з борту судна бачив «гігантського морського змія». Чи, скажімо, мешканці Трої загледіли як з прибережних вод біля протоки Дарданелли вигулькнули відразу ж «два морські змії з червоними, як кров, гребенями і очима, що горіли сліпучим полум’ям».

Це вони, велетенські змії— чудиська свого часу напали на синів Лаокоона, жерця Трої, який закликав своїх співгромадян не вірити данайцям, котрі дари приносять, батько відважно кинувся рятувати синів, але змії і його обвили та вкусили, тож всі троє й загинули, (випадок цей майже два тисячоліття по тому пам’ятали, бо в першому столітті до нашої ери на острові Родос скульптор втілив у мармурі цей «трагічний сюжет»).

З’явився гігантський морський змій (не плутати його з драконами) у наших кримських краях вперше чи не 20 тисяч років тому. Тоді в Чорних горах, що здіймалися над первісним морем, бушував «вогонь негасимий», що горів вдень і вночі. Швидше всього газ метан, ще пузирьками піднімався з глибин Чорного моря. Взагалі, як свідчать геологи масив Кара-Даг — це результат виверження пра— прадавнього вулкану, що відбулося 40 мільйонів років тому. Тоді територія України являла собою дно солоного моря Тетіс, а єдиним суходолом і був Кара-Даг, Коли з лави виривалися потужні струмені газів — утворювалися порожнини і печери, їх спеціалісти нараховують більше 800! Та ще і море вимило чимало зашкалубин та печерок — було де ховатися «кримським зміям»!

Ще перші грецькі колоністи, які заселяли Північне Причорномор’я і жили у VІІ ст. до н. е. на острові Березань, згадували «родову змію скіфів». Малося, очевидно, на увазі передання про походження скіфів ще тоді, коли грецький герої Геракл, мандруючи тими краями, в одній з печер надибав напівдіву— напівзмію, жив з нею і мав од неї синів, од яких у свою чергу і пішли скіфи. Скіфська легенда про гігантського змія очевидно виникла не на порожньому місці — щось їй передувало. Скоріше скіфи здибувалися в тих краях на ранній своїй історії з великими зміями, що жили в Дніпрі — на цій основі і виникла красива легенда про напівдіву— напівзмію на ймення Апі, яка в «супрязі» з Гераклом буцімто і породила скіфський народ. Ось чому скіфи поетично називали себе «синами змієногої богині». Ще давньо— грецький історик Арріан у ІІ ст. до н. е. свідчив» що скіфи зображували змію на щитах, сагайдаках обладунках та збруї коней. А ще вони на тичках піднімали «опудало змії із кольорових шматочків (луска?), які при рухові надувалися вітром і звивалися як істоти, видаючи при цьому різкий зміїний свист».

Ось чому сусіди скіфів, землеробські племена Нижнього Подніпров’я, називали кочівників «зміїним народом».

Часто й зображували їх у вигляді змії та як вони викрадають вродливих дівчат. Для захисту від цього «зміїного народу» землероби у II ст. до н. е. почали зводити оборонні споруди у вигляді великих багатокілометрових валів — на кордоні між землями хліборобів та кочівниками, тому ці вали й називали Змієвими.

Та й давньоруський богатир Добриня Нікітич боровся із змієм Гориничем на річці Почайні, що на околиці тодішнього Києва. Воював він не просто із змієм, а із «Змієм з гір сорочинських («сарацинських»), тобто кримських. Буцімто в Криму тоді були «нори зміїні» (печери), у яких в полоні у гадів тяжко томилося багато «людей руських».

Можна зіслатися й на кримську легенду пізнього Середньовіччя «Чершамбо», що розповідає про «змієве гніздо». Буцімто воно знаходилося неподалік села Отуза (нині Щебетівка) біля річки Отузка, що й неподалік Судака! «Тут в очеретах жила змія, яка згорнувшись кільцями, здавалася копицею сіна, а коли йшла полем, робила десять колін і більше. Хан Акмализький, нарочито запросив із Стамбула яничар щоби ті її вбили. І вони вбили, але залишилися дитинчата…»

В «Універсальному описові Криму» Кондаракі наводить такий факт:

«У 1828 році євпаторійський справник подав донесення, у якому писав про появу в повіті «великої, із заячою головою і подобієм гриви змії, яка нападала на овець і висмоктувала з них кров. Двоє таких монстрів були вбиті місцевими татарами, певними, що змії припливли з теплих країн».

А вже в минулому столітті, у 1921 році у феодосійській газеті було надруковано повідомлення про те, що «в районі гори Кара-Даг з’явився величезний гад і на його уловлення відправлена рота червоноармійців».

Між іншим, цю газетну замітку, поет Максиміліан Волошин, автор збірки поезій «Коктебельська затока» (він з 1917 року постійно мешкав у Коктебелі і там же похований) відправив письменнику Михайлові Булгакову і той на її основі написав у 1924 році фантастичну повість «Фатальні яйця».

А через десяток з чимось років в рибацькі сітки біля кримського узбережжя потрапила «величезна змія з конячою головою» (треба гадати, що з такою ж видовженою). Рибалки розрізали сітку, хутчій випустили на волю того монстра і погребли до берега, трясучись зі страху і остерігаючись аби той гад не напав бува й на них. Вони ще пам’ятали розповідь про те, як у 1930 року місцевий рибалка, татарин з села Кучук-Йамбат (нині Малий Маяк), наткнувся в місцевості Кам’яний Хаос на велику змію «із собачою головою», він уцілів, але шок від зустрічі з чудовиськом був таким сильним, що нещасного паралізувало і він невдовзі помер…

У травці 1952 року в Коктебелі, в тамтешньому Будинку письменників відпочивав один драматург. Якось прогулюючись берегом Сердолікової бухти, звернув увагу «на великий жмут водоростів, метрів 10-12 в об’ємі», що качався приблизно за півста метрів від берега. Раптом той «жмут» несподівано почав «розмотуватися», витягнувся і… І «рушив проти течії» прямуючи у той бік бухти, де плавала зграя дельфін. Як згадує драматург, істота пливла хвилеподібними рухами, була вона велика, 25-30 метрів, дуже товстою і знаходилась вона «над водою на метр— півтора», чудовисько звивалося так же, як змій, що пливе і пливло в бік дельфінів, але вони швидко зникли. Побачивши це, істота «повернула на попереднє місце і раптом підняла голову — розміром з розмах рук, схожу на зміїну…»

Одна з тамтешніх мешканок — історія навіть зберегла її ім’я — Варвара Зозуля, — на мисі збирала хмиз і ледь не наступила на «змію», сприйнявши її «за купу хмизу». Коли ж ця «купа» «почала підніматися і пищати, жінка, охоплена страхом, замахнулась на неї вірьовкою». За її словами, «у змії була невелика голова, тонка шия, а спина товста, як стовб», і буцімто в того чуда— юда були кінцівки — «передні і задні». Хочте вірте, хочте — перевірте!

Бачив велику змію і один геолог — біля «карадагзької Стіни Лагорі.

А ось на початку 1960— х років газетяр із Судака Олександр Овчинников із двадцятиметрової скелі мису Француженка загледів у морі «змієподібну істоту». Як зазначає очевидець, дельфіни «кинулися ж розсип, коли змія, звиваючись, почала до них наближатися».

А ще одна тамтешня мешканка навіть переступила через кримську Нессі осіннім вечором 1967 року. Жінка йшла собі Арматлукською долиною і почула як позад неї щось сплеснуло. Оглянулась, і побачила як «величезна, товщиною з велике дерево змія переповзала із одного водоймища в інше», ідучи (жінка не встигла зупинитися) незчулася, як і переступила через ту колоду». І «лише тоді злякавшись», закричала й кинулась навтьоки не розбираючи дороги…

Ще один журналіст (надруковано в часопису «Новий мир», № 10, 1969 р.) зі слів очевидця описав зустріч чабана з величезною змією, що мирно собі спала на мисі Казантип Керченського півострова. Так ось у неї буцімто була голова завбільшки «з баранячий череп».

Зрозуміло, що в міру заселення Криму, ареал проживання «чорно— морського змія» почав катастрофічно звужуватися. Якщо в ХІІІ столітті величезних змій зустрічали по узбережжю від мису Таракхут до Кара-Дага і східніше, а під час останньої світової війни — біля Кучук-Амбата і Аю-Дага, то після війни — тільки вже на Кара-Дазі і мисі Казантин Азовського моря. Звідтоді ареал їхній ще звузився і таких монстрів бачили вже лише біля Кара-Дага — вочевидь на їхньому останньому п’ятачку на узбережжі Чорного моря… Судячи із спостережень, карадагзький морський змій не є чисто морським. Як свідчать легенди й передання та розповіді очевидців, його бачили на скелях частіше як у воді. Правда, якщо гада тривожили, ретируючись, чудовисько відразу ж «спішило» до води і зникало в морських просторах. Іноді — як його застукували на скелях, де він, мабуть, грівся на сонці, — змія кидалася в море з великої висоти й теж на очах щезала…

Але й біля гори Кара-Даг в останні десятиріччя того монстра здибувала все рідше й рідше. Власне, вже перестали бачити, тож і почали забувати його, сприймаючи карадагзького змія (чи ширше — чорноморського) з конячою головою, товщиною з добру колоду, всього лише як гарну казку… Чи місцеву легенду, передання давнини давньої, чий родовід тягнеться ще зі скіфських часів, від кочівників з українських степів, котрі називали себе так симпатично: сини змієногої богині…

Це все, що я знав про карадагзького змія до того, як доля — чи щасливий випадок, — звели мене з дядьком Степаном Караджі, знаним коктебельським рибалкою. Отим симпатягою, що його в тамтешніх краях доброзичливо дражнили греко-вірменино-татаро-українцем. Це після того, як він під час перепису населення в графі «національність» розмашисто вивів: греко-вірмено-татаро-українець. Коли йому зауважили, що такої національності у світі немає, дядько Степан загрубілими, аж чорними та порепаними руками сплеснув:

— Вай, вай!.. Що ти говориш, як нічого не понімаєш. У світі такої національності і немає — не спорю, а в Криму вона є. Вай, вай! Як це немає, коли вона — така національність, — перед тобою стоїть?! В образі дядька Степана Караджі. Я і грек, і вірменин, і татарин, і українець. В одній особі. Бо в мене яка тільки кров не тече. Це ж Крим. А в Криму більше національностей, як людей. А ти говориш, немає такої національності! Протри, шановний, баньки і подивись на мене — є така національність, і вона стоїть перед тобою.

Дядько Степан все життя ловить рибу, а тому все життя його пов’язано з морем. Він високий, тонкий, аж худий, засмаглий до чорноти, навіть узимку чорна засмага не сходить з його видовженого носатого обличчя, що все у задубілих, пропечених морською сіллю зморшках на обличчі…

Веселій чоловік, ніколи не вмовкає, все щось комусь розказує. Чи як сам, посміхаючись, уточнює: бає Рибальські байки, яких він знав за власним зізнанням «три міхи та ще й одну торбегу». Кого не зустріне, тому й розказує ті байки (немає слухачів — сам із собою гомонить залюбки — з «вушним дядьком Степаном Караджі»). І всі байки його та побрехеньки — чистісінька правда.

Коли я в пошуках очевидців карадагзького змія (я тоді відпочивав у Коктебельському будинку письменників), вийшов на нього, дядько Степан сплеснув за звичай руками і вигукнув:

— Вай! Добре, що ти (у його вимові — ті) прийшов до мене — ніхто тобі про карадагзького змія стільки не набре… Кгм… Не нарозказує, як я, дядько Стьопа, який стоїть зараз перед тобою. То — слухай… По-швидше слухай. Тобі одному все повідаю. Без рибальських байок і без отого самого… без бре-бре… То з чого починати? Що тобі розказувати-баяти? Замовляй.

— Про змія, котрого називають карадагзьким…

— Про отого самого голубчика, кий живе тайно-потайно в нашій коктебельській горі Кара-Даг? У печері, що її не кожному дано знати? Бо сіє тайна за сімома замками і стількома ж печатями. Як і сама печера. Вона є і її мовби й немає. Як це? А так… Для когось вона є, а для когось її немає. Не любить непрошених гостей. А вже коли спопаде кого і до себе в гості принесе, то не радий той бідолаха буде таким гостинам.

— І кого ж він у гості до себе… приніс?

— Вай!.. Тобі розжуй і в рота поклади. Кого, кого… Та одного нашого…. Рибалку з Коктебеля. Мав він стареньку фелюгу з вітрилом і тихенько собі рибалив… А трапилося це з ним у гентім році… Ні, кажіть, у паза гентім. А діло було так. Повертався він в бухту з уловом, радий, що скумбрії добре взяв. Пливе собі за милу душечку, розслабився. Риболовля добре скінчилася, улов значний — чого ще треба рибалці бажати?!.

Аж тут — гля! Попереду мовби копичка сінця пливе. Чи радше водоростів. Де взялася? Це інакше, як хвилі звідкілясь прибили. Придивляється той рибалка: так, таки й так. Жмут добрячий водоростів. Хвилі, значить, до берега гонять. Пропливає він мимо, безпечний. І раптом ті «водорості», той «жмут» починає… розмотуватися. Вай! А через мить перед ним на довгій шиї голова якась вигулькнула… Мовби на конячу схожа і така ж завбільшки — видовжена, з гребенем на потилиці. Як грива в коня. Та ще й зубата! І очища чи не вогнем— жаром яріють, і пливе та істота до фелюги. Ясно, вона. Зміюка! Чи то пак він — карадагзький змій, про якого рибалка скільки чув, а бачити раніше — не бачив. А це, як кажуть, уподобався. Отетерів він, схопив весла, бо ж вітрило обвисло, гребеться, гребеться з усіх сил і — на місці. Щось з ним таке лучилося. А зміюка тут як уда-арить своєю конячою головою в борт, так фелюга й перевернулася. Скумбрія в один мент у воді опинилася, плавають рибини вгору животами. І сам рибалка у воді опинився, бовтається в скумбрії… Вай, вай! Ворогу свому такого не побажаєш! Хоче він закричати, а голос і пропав к лихій годині! Тільки зіває та хрипить… Та і до берега ще далече — і ніхто не почує. А як почує то не встигне на поміч прийти. Вай— вай! Що робити?.. Як спасатися? А тут вода забурлила і бачить він біля себе голову змія, на конячу схожу — гребінь червоний у нього на потилиці, очі жаром горять, з пащеки як ножі, зуби стирчать і язик висолоплений… Не язик, а здоровенне жало, на кінці роздвоєне… Вай-вай!..

На мить оповідач замовкає, важко дихає, а тоді вигукує:

— Ху-ух!.. Дай передихну, бо й розказувати далі страшно, не те, що на місці того бідолахи опинитися… Та й що далі відбулося, рибалка той, за його власним зізнанням, і не пам’ятає. Все наче в тумані спричинилося. Запам’ятав тільки блискуче, товстелезне, як колода, тіло змія. Воно миттєво обвилося навколо рибалки і рибалка вже зі світом білим прощається… Все, майнула думка, амбець. І близько берег, а не врятуєшся… Ось здавить зміюка свої страшні кільця — поминай, як звали. Миттєво дух з тіла геть! Тільки ребра-кості затріщать… А тут ще й зубата голова, схожа на кінську з очима-жаринами наблизилася впритул до рибалки, пащека ще ширше відкрилася… Матінко рідна! І цілиться пащека на голову нещасного. Ясно, хоче розчавити її. Хрусне вона, головка, все. Капець! Хрусне, як шкаралупа яйця — поминай як звали! Дивиться змій жертві своїй в очі і як не скаже: ага, попався?!.

«Попався, — подумав рибалка і вже з білим світом попрощався (прекрасним йому видався в ту мить білий світ! А раніше навіть не завбачав його, зайнятий клопотами та суєтою суєт. А тут… Та що тепер. Хоч і не нажився а треба вже залишати цей прекрасний світ).

А кільця-колоди навколо його тіла все стискуються, стискуються. Ось-ось затріщать кості і дух з нього прожогом вискочить… Хотів рибалка востаннє крикнути, а голосу як і перше, катма, А далі як тьма на нього насунулась. Після стільки його не розпитували, він так і не міг згадати, що з ним далі було. Буцімто та зміюка попливла до гори Кара-Даг тримаючи рибалку в кільцях…

А вже отямився він у печері…

— У якій… печері?

— А він спершу і сам не міг втямити у якій і де він. Велика така печера, склепіння високо… Всюди каміння, і сам він лежить на одному з каменів, рука на один бік звисають, ноги на другий… Звів голову і в першу мить з ляку аж зажмурився — неподалік нього та страхопудало розляглося. Метрів з двадцять в довжину та колода! Ось вона заворушилася… «Ну, все, зараз вона почне мною обідати чи під полуднувати, подумав рибалка. Для цього й приятила мене в своє лігво…»

Але гад той кільцями згорнувся — кожне кільце — наче шина від доброї вантажівки. Чи й від самого КРАЗа. Вийшла така собі копичка — кожне верхнє кільце було трохи менше за нижнє. А зверху на кільця змій поклав свою чималу зубату голову, схожу на конячу і заплющив очі.. Вирішив, певно, відпочити від трудів своїх неправих. Обрадувався рибалка. Є шанс на порятунок. Схопився, гадаючи тихцем, доки зміюка передрімуватиме, вискочити з печери — отвір був неподалік.

Але тільки схопився то й застиг отетерілий. Вай— вай! Хоч стій, хоч падай, хоч каравул кричи!.. В печері виявилися ще два менші змії, метрів по п’ять завдовжки, але такі ж товстелезні і такі ж головаті — певно дитинчата того гада. Як дві краплі води схожі на свого папашу. Чи мамашу — дідько їх розбере!

І рибалці стало все втямки: змій притягнув його «додому» — на обід своїм змієнятам дорогим.

У печері там і там біліли кості, ребра, черепи. І мовби серед них були й людські… Що робити? Де шукати рятунку? Поки що змієнята гралися, стукалися одне об одного, на хвости ставали, спліталися тілами, розпліталася й від задоволення пищали.

А мамаша їхня тим часом дрімала. Чи — папаша. Треба було рятуватися покіль не пізно. Але тільки хотів було рибалка боком-боком пробратися до виходу і зробив кілька скрадливих кроків, як змієнята облишивши гру, стрімголов кинулись до нього. Те, що першим дісталося, обвилося навколо нього кільцями. Та так, що нещасному і дихати вже не було чим, тільки ротом зіпав. Відчув, що ребра його ось-ось затріщать. А тим часом підбігло й друге змієня і теж хотіло обвитися навколо жертви, що мабуть правила їм за іграшку — мало йому було кілець першого змієняти. На щастя — хоча, яке вже тут щастя?!. — перше змієня відганяло друге, а потім якось помирилися, і зачали гратися з нещасним, кожне по черзі обвивало рибалку кільцями і душило його. Але тільки-тільки, злегка, щоб передчасно не задушити його. Як ото грається кішка із спійманою мишкою. Рибалка вертів головою то від тієї роззявленої пащеки, що намагалася дотягнутися до його голови, то від тієї, а сам вже ледве дихав у страшних кільцях…

І тут одне змієна раптом напало на друге: почало його кусати, певно навмагаючи, щоб воно йому віддало здобич… Те не віддавало і вони заходилися кусати одне одного і сердито пищати. Захопившись, розпустили кільця і зчепилися між собою, наче два клубки. Забувши про свій ж «обід», почали качатися печерою, кусати одне одного…

Рибалка, сапнувши повітря, якось отямився і кинувся до виходу, користуючись моментом.

Кинувся, дошкутильгав до виходу з печери і…

Зробив крок до білого світу і тієї миті стрімголов полетів кудись униз… Аж дух йому забило, як кудись падав-летів… Тільки й загледів унизу море, а позаду круті урвища скелясті. Кара-Дага, у чиїм нутрі й була змієва печера.

У маленькому затишному дворику «греко-вірмено-татаро-українця» тиша і благодать. 3 усіх боків його оточує виноград різних сортів — це видно по щедрих ваговитих гронах, що повсюди звисають наливаючись соком, попідпирані тичками. По гронах впізнаю Ркацітелі, Рислінг, Коку білий, Аліготе, Гасла, Чауш, Перлину Баба, Мускат гамбурзький, Дамські пальчики, Лідію…

Крім риболовлі та моря, що є душею моєю, виноград — мій другий смисл життя в цьому світі, — помітивши мою зацікавленість виноградом, пояснює господар.

Посеред двору в широкому сонячному колі, розкинувши всі чотири ноги, а заодно й хвоста, як ніби він йому непотрібний, дрімає рудий, аж вогнистий пес Гавкун. Час од часу собацюра похропує — як добрий дядько, котрий натрудився.

— Висипляється, — посміхається господар, — вночі він ревно стереже двір… Сюди й туди прогулюються кілька барвистих цесарок.

— Для душі тримаю цих пташок — гарні дуже.

Після обідня млява тиша.

Ми сидимо за маленьким столиком в тіні виноградної лози. Грона звисають над столом, як ми встаємо, то стукаємось об них головами. На столі — чималий глек вина, на тарелі скибки сиру. Смакуємо і вином (добре, добре вино в дядька Степана!), і сиром. Тиша така, що чути, десь бринить, заплутавшись у павутинні муха.

Селище тягнеться від затоки далі до гір, ліворуч — підковою синя затока, повна люду, що смажиться на сонці, бовтається в морі чи дефілює набережної, праворуч — поступово здіймається гірський масив Кара-Даг. А ге-ен море, синє-синє, з білими вітрильниками гуляк. Красота…

А муха, що десь заплуталася в павутинні, все бринить і бринить.

— Ось і той рибалка відчував себе мухою в павутинні, як його змій приволік до свого гнізда.

— Де воно? — питаю ліниво, розімлівши від гарного вина.

— Хто?

— Сховок змія, печера його.

— А— а… Там, — невиразно махає дядько Степан рукою, у якій затиснутий шматок сиру, махає в бік потемнілого — хмарка найшла — Кара-Дагу, знаної гори у тих краях, — у його нутрі. А точнішої адреси не маю. Може ти ще й поштовий індекс змієвої печери забажаєш, так звиняй, не маю. Як і номера чи вулиці.

— А як той рибалка, який побував у змієвій печері та врятувався? Мабуть, щасливець…

— І не кажи. Везун такий, що іншого подібного йому у всім Коктебелі не здибаєш. Так таланить лише раз у житті. А як врятувався… Та кажу ж тобі: вискочив з печери напівзадушений змієнятами і в море з торопу стрибнув… Печера знаходилася високо в крутому боці гори, а внизу — урвище, у якім море пінилося, він і полетів з поквапу, і добре. Бо коли б горою тікав, то змій би міг його наздогнати… А він стрибнув… Пірнув і попід горою плавом до бухти подався. Тільки з’явився пологий берег, вибрався з моря і дременув. Наче мотора йому хто в задницю вставив. В один мент до бухти добіг, до людей. Так і врятувався…

— І де ж він нині?

— А де ж йому бути, як не в Коктебелі? Живий— здоровий, слава Богу.

— От би з ним зустрітися, — замріяно тягну. — Може, зорганізуєте мені таку зустріч, дядечку Степане?

— А нащо вона тобі.. зустріч?

— Отакої! Та я ж люблю слухати про все загадкове й таємниче. Мо’ коли що й напишу.

— Багато вас… цікавих! А розкаже той рибалка те, що я тобі, щойно повідав.

— Але з перших уст достовірніше.

— Вай! — Аж схопився Караджі. — Достовірніші! Ти гадаєш, що дядько Степан, який Караджі, найпраідивіша людина Коктебеля і всіх оцих країв та бре-бре?.. Вай! Ти мене образив! Кого не запитай у Коктебелі, кожен скаже: правдивішого за дядька Стьопу у цих краях і шукати годі!

Вибачаюсь, намагаючись якось загладити свою необережність. Дядько Степан поволі заспокоюється, сідає до столу і дивиться на мене примруженими очима, що поховавшись в густу сіточку зморщок, дивляться на мене, як мені здається, хитро-хитро…

— Кажу ж тобі, той рибалка живий-здоровим. Фелюгу його перевернуту хвилі тоді до берега прибили — не пропала. Тож нею він і далі борозніть море. Як і раніше рибальством займається. Це в морі, а на березі — виноградом. Живе, як після другого народження, коли од зміюки тієї врятувався.

— Він часом не показував де саме в горі змієва печера?

— Чому не показував? Показував. Як ми з ним якось у море пливли. Та тільки печери тієї ні з берега, ні з моря не видко — хоч як не дивися. Кажу ж вона — заклята. Таємна. Не кожному її вдається побачити. Тай й урвища там такі, що й голову скрутиш.

— І все ж, — тягну, смакуючи і вином, і сиром, — хотілося б з ним зустрітися. Послухати його, в очі йому подивитися. Може чоловік той… фантазує, м’яко кажучи. І вірить у свої фантазії — буває й таке.

— Себто, бреше?

— Ну-у… просто вигадує, щиро вірячи, що так і було насправді. Є така порода людей, у яких уява надто бурхлива й багата.

Дядько Степан схоплюється так, що на столику аж глечик з вином підстрибує і я ледве встигаю його схопити і поставити на місце.

— Це я… вигадую??! Брешу? Вай! Щоб ти сто год жив! Та ще стільки ж! У щасті й добрі та доброму здоров’ї! Дядько Степан, котрий Караджі, найправдивіша людина Коктебеля, бреше?

— А при чім тут ви, дядечку Степане, до того рибалки?

— А при тім… — швидкий гнів дядька поволі вгамовується — він не може довго сердитись, як блискавка довго світитися. Спалахне і все.

Зрештою дядько сідає. Хлюпає з глека в глиняні кухлі.

— Будьмо!

П’ємо, власне, смакуємо вмістом божественним наших кухлів.

— А при тому, — тильним боком долоні дядько витирає вуса, — що той рибалка, якому змій перевернув фелюгу та притарабанив його до своєї печери, оце перед тобою. А тепер дивися в мої очі, чи я бре-бре?…

— Дядечку Степане, — тепер уже я схоплююсь, так теж, що на столику підстрибує глечик з вином. — Покажіть мені змієву печеру!

— Щоби й тебе спопав карадагзький зміюка?

— Хоч віддалеки…

Дядько довго думає, супиться. Зрештою, трахкає кулаком по столику.

— Не покажу! — аж кричить (пес Гавкун на той крик схоплюється й гавкає, вертячи головою навсібіч, нічого не тямлячи спросонку). — І не проси! Ні тобі не покажу, ні… Ти хоч знаєш, скіко люду просило мені показати тую печеру? І вчені із заповідника просили — усім відказав. І тобі від воріт поворіт.

— Чого?

— А того…

— Дядечку…

— Не дядькай! Багато вас, охочих, дістатися до змієвої печери. То що мені організовувати екскурсійний маршрут гості до карадагзького змія?

І по хвилі хитро— хитро так підкручуючи сивуваті вуса:

— Можеш йому листа— посланіє написати. Записуй адресу: Коктебель, гора Кара-Даг, змієва печера… Га? Записав? А показати в натурі змієву печеру — не покажу. Бо як покажу, край тоді надійде. Амбець змієві. А він, може, останній змій у цих краях. Покажу, так і змія знищать, і змієнят його не пощадять.

— Та він же хотів вас… зжерти.

— Ага, приволік мене до своєї печери не на гостину, а щоб мною нагодувати своїх змієнят. Зжерли б вони мене, як ото дельфіна в сітці. Але доля моя, виходить, щаслива. Із самого змієвого гнізда вихопився, із зубів його, можна б сказати, а вони отакезні! Як оцей ніж, А я — сміється, — драла. Залишив змієве сімейство без обіду… Хай краще рибу ловить, А показати печеру… Ні, ні, не проси — не покажу. Покіль і дні мої в цьому світі не скінчаться, покіль хробак не сточить моє серце.

— Але ж для науки це…

— Для змія ваша наука обернеться лихом. А він же останній у цих краях.

Чи й у всьому Чорному морі. Тисячі літ був, а це не буде? Га? Науці на потрохи піде? А що він хотів було мене згламати, то я не злостивий. І зла, завданого мені не пам’ятаю. Я його вже давно простив, їсти кожному хочеться, змієві теж. А чіпати його не можна. Хай живе зі своїми змієнятами, і на душі в мене тоді буде спокійніше. Як у дворі верчуся чи фелюгою своєю на риболовлю пливу, гляну на Кара-Даг, згадаю, що там, у його нутрі живе змій, якого ще давні греки та скіфи бачили, і на душі в мене тривога… Чи уціліє він? Убережеться від люду та його цивілізації? Га? Вай! Мусить. Я, дядько Стьопа, котрий Караджі, так гадаю: мусить вберегтися. Без нього світ наш збідніє. Як бідніє він без кожної тварини, яка щезає з нашої землі чи наших вод, чи з нашого неба. Так я, дядько Стьопа, котрий Караджі, так гадаю. Хоча університетів і не кінчав.

— А море?

— О, море — мій найкращий, університет. Тож і гадаю: ми в отвіті за все на землі. У тім числі й за карадагзького змія. Га? Питаю: ми в отвіті? І дивиться на мене пильно-пильно, цей симпатичний греко-вірмено-татаро-українець (є, є й така національність у Криму), дивиться наче в душу мою проникає і я бачу в його очах і відповідь: так, в отвіті!

«Коли Велика крига покривала більшу частину Землі, в кримських Чорних горах (Кара-Даг) жив Чорний змій…»

Себто 20 тисяч років тому.

То невже сьогодні він, чорний, карадазький, не житиме в Чорних горах? А без нього — тут дядько Степан, котрий, Караджі, безперечно правий, хоч університетів, як він застерігає, і не кінчав, — світ наш буде ущербним, не повним. Простіше, він, світ наш білий, мовби ж і багатий, а й без одного змія збідніє…

Плаває дядько Степна на своїй фелюзі морем Чорним, котре насправді синє, а коли в Коктебельську затоку повертає та мимо Кара-Дага пропливає, то зведеться на ноги у своїй старенькій фелюзі і щось скаже до гори. А що саме — хто його відає. Сіє — тайна дядька Степана. Він же Караджі на коктебельській гори, що зветься Кара-Даг…

ТЕЛЕПОРТАЦІЯ

Справа не терпіла зволікань — вже минав третій місяць як командор зник безслідно і невідомо де, тож за доручену мені справу я вирішив взятися зазвичай круто. Отримавши завдання, я піднявся на дах нашого офісу, де причальний майданчик, спіймав авіатаксі, що саме пролітало мимо і за лічені хвилини вже був у Східному районі міста. Там знаходився ЦМС — Центр міжзоряних сполучень. Річ у тім, що в місті циркулювали дані (на рівні, правда, чуток), що нібито командор збирався в якусь чергову міжзоряну мандрівку. Якщо це так, то вочевидь ЦМС він обминути аж ніяк не міг.

І я не помилився. Як швидко виявиться, на самому початку своїх пошуків я попав у чорний кружок, як у таких випадках кажуть стрільці. Себто в яблучко.

Вишколений робот, ледь я переступив поріг ЦМС, запитав що пан бажає випити: чаю, каву, коньяк, тонік? Я замовив склянку холодної води і він вволивши моє прохання, десь зник. Натомість мене прийняла солідна дама бальзаківського віку — референт відділу «Телепортація». Її офіс був увішаний агітаційно-рекламними плакатиками типу «Користуйтесь послугами нашої телепортації — це вельми зручно і стовідсотково надійно!»

«Тільки у нас!.. Блискавичний спосіб переміщення в міжзоряних світах — хоч і на край Всесвіту!..» і т. д., і т. п.

«Телепортація… Телепортація… — пригадував я свої куці, ще шкільні знання з нової фізики. — Ага, це й справді блискавичне переміщення матеріальних предметів з однієї точки в іншу без видимого застосування чи участі фізичної сили…» Гм… Прямо чи не містика. Цікаво, яка ж це демонічна сила, — якщо фізична не бере участі, — переміщує тіла в міжзоряних світах?.. Гм-гм… А взагалі, це, здається, архімодно — телепортуватися бозна— куди — хоч і до чорта на кулички, як колись казали в Україні».

Проте в голос я висловив деякий сумнів:

— Але при чім тут телепортація і Хома Мак-Макогін, знаменитий командор, відомий астромандрівник і взагалі, авторитетний офіцер Космофлоту Землі, що невідомо де та ще й загадково зник?

— А чому це вас, даруйте, так схвилювало загадкове, як ви певні, зникнення командора Хоми Мак-Макогіна?

— А при тому… Між іншим, редакція популярного тижневика «НТ-Р» («Нерозгадані таємниці розгадуймо») доручила саме мені зайнятися пропажею, яка погрожує стати пропажею віку. І за традицією нашого журналу нерозгадане — розгадати. Отже, повторюю запитання: при чому тут телепортація і зниклий добродій?

— А при тому, що, — суворо почала дама-референт, відірвавшись від мандрівки просторами Інтернету, — що… Що названа вами особа зверталася саме до нас.

— В ЦМС? — а сам подумав, що чутки підтверджуються.

— Так, у відділ «Телепортація».

— І ви…

— І ми названу вами особу три місяці тому обслужили по вищому розряду. А ви… Ви, шановний добродію, говорите так, наче його зникнення було зарані заплановано.

— Прошу пардону. Загалом я радий. Адже сходу отримав ниточку. Що, сподіваюсь, приведе мене до істини. Себто до таємниці зникнення командора. Отже, до вас звертався Хома Мак-Макогін?

— В даному разі ви мислите цілком логічно. Не виходячи з рамок здорового глузду і уникаючи дешевої сенсації. До чого, між іншим схильні ваші пишучі брати і колеги. Так, підтверджую: вище названа вами особа зверталася до нас. Командору треба було терміново дістатися в так звану Туманність Андромеди. Терміново, ясна річ… Хоча взагалі ця справа дещо… е-е… туманна — із Туманністю Андромеди. Даруйте за тавтологію. Добродій командор квапився на якусь дуже важливу міжзоряну нараду, що відбувалася саме на Андромеді. Хоч Андромеда — найближче до нас зоряне сузір’я, але навіть зі швидкістю 300 000 км на секунду — швидкість світла, найбільша на сьогодні швидкість, яку здатна досягати наша техніка, — все одне до Андромеди доведеться летіти два мільйони років. Рівно стільки, скільки до Андромеди летить світло.

— Ясно, що така тривалість польоту…

— Ви мислите абсолютно логічно!…

— … не влаштовувала командора.

— І ми запропонували йому інший вид транспорту. Що є сьогодні найновішим досягненням нашої науки. А саме — телепортацію. Квантову телепортацію. — Передихнула, сапнула нову порцію повітря. — Звичайно, можна було запропонувати йому і діркову телепортацію.

— А що це таке?

— Мене вражає ваша дрімуча… Але… Пардон, пардон. Пояснюю не тямковитому панові. Проколіть в різних кінцях аркуша паперу дві дірки. Тепер зігніть лист так, щоб дірки співпали. Якщо раніше відстань між дірками була великою, то тепер, у нашому прикладі її зовсім немає.

— Геніально!

— Авжеж, але за умови, якщо навчитися згинати простір, як паперовий аркуш. Тільки тоді дві точки у Всесвіті співпадуть і відстань між ними зникне. Все! Летіти нікуди й не треба. Просто треба перейти з однієї дірки в іншу і ви опинитеся за тридев’ятий простір Космосу. Але… Діркова телепортація ще не опрацьована до кінця. Ми ще не навчилися згибати простір, як аркуш паперу.

— Ах, який дріб’язок!

— Не іронізуйте. Наука над цією проблемою б’ється-мордується. Тому ми своїм клієнтам з благословління Фізико-технологічного інституту пропонуємо квантову телепортацію. Що таке квант, ви хочете запитати? Пригадайте свої, безперечно вже призабуті шкільні знання. Де частка — носій властивостей якого-небудь фізичного поля.

— В принципі я уявляю, що це за спосіб пересування, адже про нього стільки останнім часом пишуть.

— Телепортація — геніальний винахід наших фізиків!

— Зрозуміло. Але в деталях я ще не уявляю цей процес.

Я безпомічно закліпав. Дама— референт зжалилася над моїм дрімучим невіглаством.

— Телепортація, — тоном шкільного педагога, який втокмачує очевидні істини безнадійному учневі, — це коли людина чи об’єкт зникає. Ясно що в одному місці. Наприклад, на нашій Землі. А в другому, наприклад, в Туманності Андромеди…

— З’являється?

— Але не сам об’єкт вигулькує чи людський індивідуум, а його копія. Точна при тому.

— ???

— Бачите, оригінал в точці відправлення сканується. Себто фіксуються всі дані про нього, потім інформація блискавично переноситься в потрібне місце.

— Щось я не второпаю, шановна пані, що переноситься? — в цей час робот служка приніс мені склянку холодної води, але я подумав, що треба було б випити чогось міцнішого в даній ситуації. — Сам об’єкт чи його копія?

— А ще розгадуєте таємниці для часопису «НТ-Р», — дорікнула мені хоч і сувора, але всезнаюча дама. — Переноситься, себто телепортується не сам об’єкт, а точна інформація про нього. А вже в потрібному місці по ній «будується» об’єкт. Точніше, його копія. Не з речовини оригіналу, а з інших тотожних атомів.

— Гм… Виходить, в Туманність Андромеди було послано не самого командора у плоті, не Хому Мак-Макогіна, а лише його копію?

— Ви попали нарешті в точку, шановний добродію. Копію Хоми Мак-Макогіна ми й послали туди, куди він забажав — в галактику Андромеди на якусь дуже важливу міжзоряну конференцію чи симпозіум. Рівно через мить… А мить, як ви знаєте, дуже короткий проміжок часу, момент. Якась частка секунди. Пху і все! Так ось, через мить — раз і два! — він уже був за вказаною адресою. За мільярди мільярди кілометрів в Туманності Андромеди. Це і є так звана квантова телепортація. В чому її суть? — запитала мене дама-референт.

Але про це я запитав її, тож вона змушена була мені розжувати:

— Припустимо, в іншій галактиці треба створити вашу подобу. Для цього вас треба досконало вивчити, щоби досьє на вас було грубезним. Від і до. А вже тоді повний опис вашої сутності неповторної та фізіології і послати туди, куди й треба — в іншу Галактику.

— А там…

— Правильно, там відновлять вашу точну копію. На основі надісланих нами даних про вас. Себто, повторюю: ми телепортуємо не сам об’єкт, а лише його стан. Оскільки ж атомні частинки з яких ми складаємося, тотожні і всюди одинакові, хоч у нас, хоч в інших світах, там створять точно такий об’єкт. Себто в Туманності Андромеди, отримавши дані про Хому Мак-Макогіна і заходилися створювати його точно копію.

Дама-референт майже весело на мене дивилася, виявившись, між іншим, ще й нічогенькою особою розпрекрасної жіночої статі. «Ось що таке жіночка посмішка» — мигцем подумав я. — Сувора на вигляд дама, а посміхнулася і нате вам — просто чарівне жіноче створіння…» Але моя лірика миттєво і зникла, як дама-референт, погасивши посмішку, знову стала суворо-офіційною. З її подальшої розповіді я збагнув нарешті жахливу річ і відчув, як у мене на лобі виступив піт. Чомусь холодний.

— І ви… ви командора Хому Мак-Макогіна перед телепортацією його копії, розіклали на Землі? На елементарні частинки?

— Звичайно, — спокійно — надто спокійно! — відповіла сувора дама. — Але що вас, я не розумію, так схвилювало? Це миттєва операція — розкладання людини на елементарні частинки. Заведуть об’єкт, тобто людину, в апаратну, натиснуть відповідну кнопку — бух, бах, б-ба-абах! Лясь, торох!.. Спалах світла і ваш комендор, якого ви розшукуєте, вже матеріалізувався в Туманності Андромеди, Куди світло, повторюю, летить аж цілих два мільйони років. А в нас — бух, б-бах…

— … лясь, торох? І — все? І подорож завершена?

— Саме так.

Я з трудом перевів подих. А перевівши, по-простому, по-народному, як то робили мої далекі предки, — незважаючи на присутність дами, рукавом витер з лоба холодний піт. І хоч витер мовби ж культурно, дотримуючись народної традиції, освяченої віками, але вихована дама аж зморщилась — мабуть мій вчинок видався її взірцем мого безкультур’я.

— Стривайте, стривайте… Я починаю здогадуватися. Хоче повірити в це мені чомусь не хочеться. Отже, командора Хому Мак-Макогіна ви розіклали на елементарні частинки…

— Ви мислите цілком логічно, — сувора дама змушена таки була похвалити мій розумовий потенціал.

— Послали його копію в Туманність Андромеди, вона мить — фуррр! — і там. Це ясно. Не ясно лише одне: де подівся сам оригінал? Себто Хома Мак-Макогін.

— На жаль… Я дещо… гм-гм… перехвалила ваш розумовий потенціал. Як і вашу тямовитість. Ви, даруйте, дещо нетямущий. Де подівся Хома Мак-Макогін при телепортації? А… ніде. Він… Річ у тім… Візьміть себе в руки. Вихідний матеріал при телепортації просто… просто руйнується.

— Я-ак? Натурально?

— А як же інакше? Звичайно, тільки натурально. Ми, — аж губи ображено закопилила, — працюємо без браку. Зруйновуємо об’єкт тільки натурально і якісно.

— Даруйте, я щось все ж таки… таки не второпаю. Хома Мак-Макогін… зруйнований? Та чи він річ яка?

Аби я зміг нарешті отямитись, роботу— слузі довелося піднести мені щось… гм-гм… міцненьке. (Що саме — я з поспіху не второпав, і спорожнив посудину на довгій ніжці).

— Пийте, пийте, — ласкаво призапрошувала дама— референт. — Цей трунок — наш винахід. Перед телепортацією ми пропонуємо кожному клієнтові осушити по кубку.

— За щасливу подорож?

— І так можна вважати. Але головно — для позбавлення його можливостей нападу на нього хвилювання, тривог та неспокою, що зветься страхом.

Я залпом спорожнив ще один кубок на довгій тонкій ніжці. Напій хоч і виявився клятющим, але за мить мені стало на диво легко, весело і майже безстрашно.

І я утерши за народною традицією губи рукавом, невідь чому підморгнув… Так, так, пані референтці.

— Точнісінько як і ті індивідууми, яких ми телепортуємо бозна куди в Далекий Космос, — пояснила мені дама. — Після того як вони вип’ють наш фірмовий напій-трунок. — Зітхнула. — Жаль, що вони через мить зникають з нашого відділу.

— Гм… Я, сподіваюсь, не зникну?

— Ви починаєте робити деякі… е-е… успіхи.

— В чому ж?

— Поки що у справі розуміння суті телепортації, — чомусь з жалем відповіла дама. — Так, того, кого ви розшукуєте, у нас було розкладено на елементарні частинки і він зник. Розкладений… А взагалі, — стрибнула вона з теми на тему, — ви — симпатичний молодик… А я така самотня в цім відділі телепортацій. Адже хто не приходить до нас, той миттєво й зникає — не встигнеш з ним і зазнайомитись. Спробуй за таких умов вийти заміж… Але — до діла. Ваш Хома Мак-Макогін після того, як ми його розіклали, зник. І нічого не вдієш, такі закони квантової фізики: не руйнуючи тут, не можна таке саме отримати там, куди посилають. Отже й виходить: при телепортації ви будете зруйновані, але там — не лякайтеся, — відтворені. Точнісінько таким, яким ви й були тут, на Землі.

Знову все тим же рукавом — яка живуча народна традиція! — я витер з власного лоба холодний піт.

— Виходить, квантова телепортація, це своєрідне са… самогубство? Адже в іншій галактиці вже буду не я, а моя копія?

Дама зітхнула (зітхання її було суворо-офіційним).

— Абсолютно правильно.

— Хоч точна, але все ж копія?

— Абсолютно…

— А там, у якомусь декорі мене зберуть по надісланих даних? Але зберуть вже з інших, не моїх, а їхніх частинок? Бодай і тотожних…

— Абсолютно…

— Та що ви зарядили, шановна пані: абсолютно… абсолютно! Ваша телепортація — це смерть тут і нове народження там?

— Лише відтворення. Адже там буде отримано посланий нами опис квантово-атомного складу вихідного об’єкта. Тобто вас, вашої фізичної особи і психічної сутності вашого тіла і вашої душі та емоцій.

Я так напружено думав, що, здавалося, чути було як під моєю черепною коробкою ворушаться відповідні звивини.

— Та це ж виходить… Виходить щось схоже на факс? Телепортація — майже факсовий апарат?

— Майже, але… Але не факсовий. Точніше, майже не факсовий, тільки працює він з тривимірними об’єктами. У нас копія виходить точною, а не блідою і приблизною, як папір, що виповзає з факса. Але різниця все ж є. Коли ви передаєте факс, початковий документ залишається цілим і неушкодженим. А при телепортації оригінал невідворотно руйнується.

— Але ж це… це жива людина!

— Ах, це всього лише емоції. А що таке емоції, дозвольте вас запитати? Застарілі, вельми нині застарілі в наш раціональний і прагматичний вік почуття. Якесь там патріархальне ставлення до дійсності, до особистого і навколишнього життя…

— Душевне переконання, — підхопив я.

— Ось, ось, застарілі взагалі, почуття і наївні у наш діловий час. Для телепортації ви всього лише об’єкт, все інше — згадувані тут емоції. Та й потім… Згадайте, факси, як відомо, часто не проходять.

— Застряють на половині аркуша, — заторохтів я, — рядки іноді злипаються, не читаються, «пливуть»…

— А це нервує…

— Але ж оригінал залишається чистим і цілим, а тут… руйнація.

— Що вдієш, це найновіше досягнення нашої науки.

— І ви… зруйнували Хому Мак-Макогіна при телепортації? Завдяки, як ви кажете, найновішим досягненням науки?

— Інакше б ми не могли його за мить телепортувати туди, куди він квапився — на нараду в галактику Андромеди.

— Тобто тут, на Землі, його вже немає? Завдяки найновішим досягненням науки?

— Ви абсолютно логічно і стовідсотково вірно мислите.

— Де ваш робот? — я безпомічно оглянувся. — Хай принесе мені ще вашого клятющого трунку… То де ж він?

— Хто?

— Та Хома Мак-Макогін, про зникнення якого мені треба писати? Сподіваюсь, ви теж мислите стовідсотково достовірно?

— Він там куди ми його й телепортували — скільки вам про це товкмачити? За ним же вказаною адресою — в Туманності Андромеди. За два мільйони світлових років від Землі.

— Ху— ух! Я вже було подумав чорті що. Виходить, потрапивши в гуманність Андромеди, він таки потрапив на міжзоряну нараду?

— Ви мислите абсолютно…

— Але даруйте… Вже минуло три місяці, а командор не повернувся з відрядження. Ніхто не знає де він загадково зник.

— Чому — загадково? Я вже сто разів вам… е-е… симпатичний молодику, торочу, витрачаючи на вас, ви хоч оцініть мою жертовність, свій дорогоцінний час: він у Туманності Андромеди!

— Але од нього аніяких відомостей. Ми й сприйняли, що він зник. То що з ним?

— В Туманності Андромеди?

— Так, так, там куди ви його швиргонули. Чи, даруйте моє невігластво, телепоріували. То що з ним?

Дама натиснула якусь кнопку під екраном свого пульту.

— Це я, — пояснила, — на всяк випадок замовила для вас ще кубок нашого фірмового трунку. А поки що візьміть себе в руки, при телепортації, як і при будь-яких інших неординарних засобах, можливі деякі, е-е-е… непередбачувані випадки. Помилки, зрештою. Недоробки. Якщо, приміром передачу факсом «заїсть», то ще можна виправити ситуацію — заново передати оригінал. Себто аркуш паперу. Але при телепортації це неможливо. Щось «не пройшло» чи «пройшло» неякісно — повторити операцію вже неможливо. Оригінал зруйновано. Візьміть, візьміть себе в руки, симпатичний молодику. Все одне там… куди ми послали об’єкт неодмінно з’явиться його копія і це вже велике досягнення. У даному випадку в Туманності Андромеди з’явилася копія Хоми Мак-Макогіна. Жаль, що при тому, як «заїсть» телепортацію, то за тисячі і сотні тисяч світлових років посланий нами об’єкт ходить, буває, що і без деяких частин свого тіла.

— Що ви… говорите?

— Те, що пан чує. Наприклад, хтось ходить без носа, без вуха чи без ноги— руки. Чи без енного органу — як то з одним телепортованим бідолахою трапилося. У нього молода дружина, а при телепортації в нього пропав один дуже важливий чоловічий орган… Буває. Але виправити ситуацію вже неможливо… оригінал під час телепортації, як я вже вас інформувала, руйнується повністю. Себто розкладається на елементарні частинки. От, буває, й трапляється: одна половина людини застряне в апараті на Землі і нічим її звідти не виколупаєш, а друга тим часом опиняється бозна де, у бозна якій галактиці. І, як кажуть, ні сюди, ні туди. Щось подібне лучилося, із особою, що її ви розшукуєте і яка за вашою версією буцімто щезла. Себто з командором Хомою Мак-Макогіном. «Розібрали» ми його на Землі взагалі благополучно, розіклали на елементарні частинки — за найновішими досягненнями нашої передової науки. Копію послали на Андромеду. Там, одержавши точну копію, його мали знову «зібрати».

— У плоті? Як справжнього Мак-Макогіна?

— Ви мислите абсолютно правильно — у відповідності з надісланими нами даними. З атомів і квантів. А вони всюди у Всесвіті однаковісінькі: хоч

у нас, хоч у них. Матерія ж бо всюди складається з найдрібніших частинок — молекул, атомів, елементарних частинок. Вони є у нас, вони є у них, у тім числі й у галактиці Андромеди.

— В голові у мене, даруйте, геть замакітрилося.

— Чого так?

— А того… Чого командора зібрали не повністю, а лише половину?

— Бачите… Одержавши нашу копію даних, на Андромеді й заходилися складати— збирати командора Мак-Макогіна, але… Як на лихо на їхніх складах запасних атомів та квантів виявилося обмаль. Власне, тих, які були потрібні. З певною кількістю протонів та нейтронів, які потрібні були для відновлення нашого командора. От і склали його лише на половину…

— А другу…

— Та кажу ж вам, не вистачило елементарних частинок. Себто, по-нашому, по-простому запчастин. Буцімто їхній завскладом сплавив їх, даруйте, наліво. Тамтешня ревізія це негайно виявила і склала відповідного акта.

— То виходить, Мак-Макогін нині існує в половинчастому складі?

— Абсолютна…

— І допоки ж він існуватиме в такому… куцому вигляді?

— Трудно сказати. Річ у тім, що зараз кінець року і на складах Андромеди вичерпані запаси атомів. Але не печальтеся. Після нового поточного року, або тисячоліття на їхні склади підвезуть широкий асортимент елементарних частинок. А поки що він їх чекає.

— Початку нового тисячоліття? У напівзібраному стані? І взагалі. Взагалі, де ваш робот з вашим триклятим трунком? Хома Мак-Макогін, наш знаменитий командор не має навіть змоги повернутися на Землю, бо ви зруйнували його оригінал?

— Що вдієш… Але не хвилюйтесь. Ми, турбуючись за своїх клієнтів, висловили Андромеді свій найрішучіший, вже, здається, дев’ятсот дев’яносто дев’ятий протест! І зараз ми не сидимо, склавши руки. Ми зараз

готуємо новий найсуворіший протест. Рівно тисячний!

І на закінчення сувора дама— референт ласкаво до мене посміхнулася.

— Радимо й вам скористатися найновішим видом пересування у Всесвіті. Нашою телепортацією — останнім криком моди і досягненням нашої розчудесної науки!

— Бух, б-бах-баб-бах, торох!..

— І за мить ви будете там, де й забажаєте бути. Ні тобі ракет, ні космічних кораблів, ні довготривалої — на тисячі років — тяжкої подорожі в космосі.

Справді, зручно. Але телепортуватися мені чомусь раптом пере— хотілося (до того виникла така божевільна сверблячка). Та й невідомо як справи із запчастинами на складах інших галактик. Та ще коли тамтешній завскладом та раптом забагне зайнятися бізнесом і стати мільйонером — звідкілясь же беруться олігархи? Чи — бізнесмени?

І тут нарешті з’явився робот— слуга з тацею мальованою, на якій стояв кубок на довгій— довгій ніжці, повний чарівного фірмового напою «Телепортація».

— Пийте, пийте, шановний молодику… е-е… добродію молодий та симпатичний, з наших славних ЗМІ. Цей трунок — наш геніальний винахід. Перед телепортацією ми пропонуємо його осушити всім клієнтам.

— За щасливу подорож?

— І так можна вважати. Але головно, для позбавлення страху та надання клієнту відваги й сміливості… Пийте, шановний молодику… е-е… молодий добродію. Як мені чомусь здається, ви такий… гм-гм… симпатичний.

Про це я й сам вже почав здогадуватися, а тому залпом спорожнив запропонований мені кубок на довгій— довгій ніжці. Напій і справді від кубка до кубка ставав все розпрекраснішим. Через мить мені стало на диво легко, весело і майже, безстрашно. І я невідь-чому підморгнув… Так, так, офіційно-суворій пані-референтці…

— Точнісінько як і ті наші клієнти, котрих ми телепортуємо на край світу, — пояснила дама і зітхнула, як мені здалося, зі щирим сумом самітництва. — Жаль, що через мить такі підморгувачі зникають з нашого відділу, а ми… Ми залишаємося… Рада, що хоч ви, симпатичний молодику, нікуди не телепортуєтесь. І — правильно робите. — І томно потягнулася, хруснувши кістками. — Тим паче, я така самотня в цій «Телепортації», будь вона неладна! І нікуди не збираюся телепортуватися.

— Я — теж! — вигукнув я вельми і вельми рішуче.

— За це варто нам обом випити! — вигукнула теж вельми і вельми рішуче дама-референт і веліла роботу принести ах два кубки, що виявилися ще чудовішими.

Фірмовий трунок врешті-решт і геть розвіяв мою несміливість і я вже більш рішучіше і заодно звабніше підшморгнув суворій, а насправді такій розвеселім дамі-референтці…

Звідтоді минув рік, другий благополучно сплив, а бідний командор, наш славетний Хома Мак-Макогін у напіввібраному вигляді, власне, одна половина його — чи хоча б краща? — все ще чекає коли потрібні для його повного відтворення атоми нарешті з’являться на складах Андромеди.

Але читачів нашого часопису «НТ-Р» ми заспокоїли: цю справу ми так не залишимо, тож, як і раніше тримаємо її під постійним контролем. Тим більше, що ЦМС та його відділ «Телепортація», як повідомила нам пані, Валерія, е-е… сувора дама-референт, вже готується послати на Андромеду 1001-й найрішучіший і найсуворіший протест у справі недоукомплектованості командора Мак-Макогіна.

ОСОБЛИВА МІСІЯ МАДАМ КРИЖАНІВСЬКОЇ

…Наближався великий вітер з пустелі.

І. Бунін.

Взимку 1924 року за пару днів до його кінця, коли з берегів свинцево-сірої Фінської затоки розбурханого Балтійського моря задули студені вітри і земля закам’яніла, а світ білий став зимним та непривітним, у Таллінні, на одній з його околиць в повному зубожінні й забутті помирала якась Віра на прізвище… А втім, яке було її призвіще, мало хто пам’ятав (та і нікого воно не цікавило — чи не все одно?), знали її як бабу Віру — ворожку на картах.

Ще дехто називав її шанобливіше: Віра Іванівна. Це — її постійні клієнти. А ще ж зовсім недавно в пресі Франції та Росії її величали (з натяком на деяку частку містики) не інакше, як — «таємнича дама». Або й просто — Мадам (у Франції чи Госпожа в Росії). Але то було вчора, а сьогодні (що тільки з нами часом не витворяє життя та його обставини!), усіма забута, вона працювала поденщицею на лісопильному заводику Таллінна. Робота була непрестижна і тяжка — баба Віра в довгім брезентовім фартусі, у таких же рукавицях та гумових чоботях тягала з-під пилорами чималі корзини з тирсою, прибирала кору та обрізки — і це вона, вчорашня — ТАЄМНИЧА ДАМА! За день так вимотувалась, що під вечір ледве на ногах трималася. І це в її шістдесят три роки. Життя здавалося вже прожитим. Мабуть, так воно й було. Навіть замолоду вона ніколи не відзначалася здоров’ям, була хирлявою, а під старість снаги, ясна річ, не прибавилося, навпаки.

Але… Куди подітися? Та й жити треба було за щось. Власне, доживати віку, що так передчасно зійшов нанівець. (А блискуче ж розпочався і блискуче потім тривав!). Заробіток був абиякий, тож вечорами баба Віра підзароблялася ще й на картах — була вродженою картяркою. Клієнти в неї завжди водилися і карти якось допомагали зводити кінці з кінцями. Аби не померти голодною смертю. Була вона грамотною, тож її обіцяли перевести в контору — сухо, чисто і затишно, і робота не пильна, не на жахливих протягах, але… Обіцянки швидко даються та не швидко виконуються. Так баба Віра й не дочекалася обіцяного. Злягла. Протяги, що вільно гуляли в пилорамі, доконали її. Ідучи на роботу, промокла на холодному дощі зі снігом, кашляти почала, хиріла, хиріла і — злягла…

— Це вже… все, дитино моя, — дивлячись кудись мимо дочки, сказала, як невидиму риску підвела. — Не думала, що так рано…

— Не падай духом, мадам Крижанівська, як тебе колись величали у Франції, — силкуючись бути бадьорою, вигукувала дочка.

— Тепер вже ні Франції, ні Росії… Нікому не потрібна. Скінчився мій час, наче вранішній туман…

— Полежиш, відігрієшся вдома, мамулечко моя, воно й мине, і ти знову будеш у всіх на слуху, таємнича моя дама.

— Минулому немає вороття, дочко.

— Але треба надіятись — як би там не було. Надія ніколи не…

— Не залишає людину? Це ти хотіла сказати? — Дочка кивнула: — Але надія мене вже й залишила — я вже й попрощалася з нею. А заразом і з життям. — Мовчала, збираючись з силами. — Мадам Крижанівської більше немає, а є якась… задрипана баба Вєрка, поденщиця і картярка. Отакий у мене вже статус. Та й для чого життя мені потрібне? В чужій країні. Біля розбитого корита. Кому якась там баба Вєрка потрібна?

— Невже тобі не допоможе… ВІН?

— Рочестер?

— Так, Вчитель. Треба його викликати. Він раніше тебе виручав, хоч я ніколи не вірила в його існування та все… Допомагав колись, допоможе й цього разу…

— У мене вже немає життєвої енергії, щоби Рочестера… викликати з астрального світу. Там, — кивнула на замерзле вікно, — за морозами, в холодній далині, у немислимих просторах Всесвіту, де сяють зорі, він, Рочестер. Але він так високо й далеко, що мені до нього… не догукатися. Вже не догукатися, — дихала важко, зі свистом — боліли груди простуджені на пилорамі на протягах. — Та й потім… Все, що мені було долею визначено зробити, я зробила в цьому світі, інше мене нині хвилює. За що мене поховаєш, як у хаті нашій, у бараці — жодної купюри. Правда, на лісопильні мені не заплатили за останній тиждень. Підеш в контору, попросиш. Та якось і загребете… Хоча земля зараз від морозів кам’яна. Чи ж хто візьметься в таку хугу могилу довбати? (В дочки ледь не вихопилося: «Візьмуться, візьмуться, аби гроші…» та вчасно прикусила язика). А втім, ще ніхто з того світу назад не повертався — знайдеться й мені там місце. Гірше, що тебе залишаю в чужій стороні серед чужих людей. Від цього на душі тяжко… А нічого не вдієш — така мені випала карта, як я часто повторюю клієнтам, коли їм ворожу… Випала карта і все тут… Прощай, дочко і не поминав лихом. Подай мої книги, які там у нас примірники вціліли. Хочу востаннє на них подивитися… Та ще, як сили стачить, потримати їх у руках… Це мої діти. Як їм буде без мене? В цьому світі? Чи ж хто хоч згадає їх, як мене не стане?

— Може б ти на карти кинула, мамо?

— На свою долю? Гм… Собі жодна ворожка, яка поважає себе, ворожити не буде. Це, зрештою, не естетично. Та я і без карт знаю, що мене чекає — забуття. Суцільне забуття!

Так закінчила своє недовге земне життя відома до революції російська письменниця Віра Крижанівська. Про таких, як вона, тоді казали: із бувших… І права на майбутнє в царстві більшовиків такі вже не мали. Як й взагалі, на подальше життя. Нова влада їх, недобитих, просто викреслила із списку живих…

За походженням Віра Іванівна з тамбовських дворян, де було коріння її роду. Але народилася у Варшаві — там її батько, генерал— майор командував артилерійською бригадою. Дівчинці виповнилося десять років, як батько негадано помер і сім’я залишилася чи не в злиднях. Якось вдалося Віру прилаштувати до Петербурзького духовного товариства благородних дівиць, через рік вона поступить до Санкт-Петербурзького училища святої Катерини — т. зв. Катерининський інститут, — але через слабке здоров’я та фінансові негаразди змушена буде залишити його. На тім і завершить офіційну освіту. Навчатиметься вдома.

А далі все зміниться як за помахом чарівної палички. У дев’ятнадцять неповних років Віра поїде до Франції, де буде виступати… Ні більше, ні менше, як… медіумом. У дев’ятнадцять неповних літ! Правда, дівчина з юних літ захоплювалася крім історії, ще й окультизмом і досить швидко самотужки оволодіє окультською премудрістю, та все ж… Талан такий мала чи що? Медіум (з лат. щось середнє, проміжне) — за уявленням спіритів посередник між людьми і світом духів. (У парапсихології — людина, яка має здібності до надчутливого сприйняття).

І ось якась Віра Крижанівська, дівча, яке тільки-но заходилося торува— ти самостійну стежку і раптом — медіум! Посередник між людьми і світом духів! Метаморфоза! Але в Парижі дочка генерал— майора виступатиме досить успішно — в ролі медіума. А Париж, як і стріляного горобця, на якійсь там полові не проведеш! А про неї в Парижі навіть слава пішла — це ж треба! Хоч здивувати парижан чим-небудь було ой як не просто.

А ще дівчина писала. Здебільшого ночами.

Історичні романи. Просто так сходу й почала писати історичні романи. Та ще й французькою мовою, якою володіла досконало (потім її твори перекладатимуть і на рідну, російську).

За слабкого здоров’я ця дівчина виявилась сущим титаном у праці. За час перебування в Парижі — чи не десять років, — вона напише й видасть кілька (ціла серія) історико— окультських романів — «Фараон Мернефта», «Помста єврея», «Сім победіші», «Цариця Хатсау» та інші. І всі вони користуватимуться значним успіхом — як у парижан, так й вдома, в Росії — дивина-а! (Як молода авторка прогулюватиметься після трудів праведних набережною Сени чи з’являтиметься на Монмарті, її впізнаватимуть і прохатимуть мадемуазель Віру ощасливити автографом).

Це був час, про який філософ Ніколай Бердяєв писав:

«… тоді було сп’яніння творчим піднесенням (мається на увазі й Росії — В. Ч.) новизна, напруга, боротьба, виклик. У ті роки Росії було послано багато подарунків. Це була епоха пробудження в Росії самостійної філософської думки, розквіт поезії й загострення естетичної чуттєвості, релігійного неспокою, шукань, ІНТЕРЕСУ ДО МІСТИКИ І ОКУЛЬТИЗМУ (виділення моє — В. Ч.). З’явилися нові душі, були відкриті нові джерела творчого життя, бачилися нові зорі, поєднували почуття закату і загибелі з надією на перетворення життя. Але все це відбувалося в досить замкненому колі…»

Критики дивувалися. Ніколи до того і за перо в своєму короткому житті мадемуазель Крижанівська не бралася (тільки дуже захоплювалася історією і перечитала все, що можна було), не виявляла аніяких ознак літературного обдарування чи бодай схильності фантазувати і раптом… Романи! Історичні! Серіями! І всі здобули успіх. І це у вередливої французької публіки!

Її вже почали звати «мадам Крижанівська» — після того, як — дещо екзальтована і безперечно, безприданниця, недовго побувала замужем за набагато старшим за неї чоловіком. Значно старший за неї, він був багатим, служив камергером при його імператорської величності дворі, відомого тоді спірита, який очолював Санкт-Петербурзький «Гурток дослідження в області психології». Чи не він, його імператорської величності камергер і захопив її спіритизмом і всім, що з нього витікає? Правда, замужем вона побувала недовго, народила дочку і невдовзі розлучилася, залишившись на своєму, ще дівочому прізвищі. То звідки вона, по суті без освіти, так добре знає історію? І зокрема екзотеризм, мало тоді кому відомий. Цим грецьким словом — в перекладі «внутрішній», — називається феномен культури різних епох, що включає з одного боку віру в існування надприродного, вищого світу, уявлення про нього, а з другого — засоби спілкування з цим світом, підкорення його своїм інтересам. Одне слово, містика. Модна, популярна, але — містика. В спецдовідниках радянської пори можна прочитати, що містицизм (від грецьк. таємничий) — у широкому розумінні погляди і уявлення, які приписують природнім і суспільним явищам надприродне, таємниче, недоступний пізнанню і поясненню початок. А ще — можливість безпосереднього спілкування людини з надприродними силами — богами, демонами, духами тощо. Містицизм властивий усім релігіям і течіям ідеологічної філософії на рівні буденної свідомості, виражається в ілюзійних видіннях, «одкровеннях», «осяяннях» тощо. Лежить в основі всіх форм магії, притаманний нині окультизму, спіритизму, теософії, антропо-софії, ірраціоналізму, інтуїтивізму.

А ще писалося, що загалом усі різновиди містицизму антинаукові і відіграють реакційну соціальну роль.

Всього цього не знала Віруня, а сприймала містицизм, як тайну з тайн, як справді одкровення, осяяння тощо, можливість зв’язатися з потойбічним та астральним світами, звідки вона чекала— виглядала Вчителя.

Взірцем і кумиром для Віри Іванівни Крижанівської на все життя стала Олена Петрівна Блаватська, письменниця і теософ, авторка численних праць і цілої доктрини. Вона прославилась своїми «чудесними» здібностями — неймовірно-фантастичними, на межі надприродного і так прошуміла, що нині займає чільне місце у двох енциклопедичного типу виданнях, що діаметрально протилежні одне одному — у книзі «100 великих жінок» (Москва, «Вече», 2004) і в книзі «100 великих авантюристів», (теж Москва, теж «Вече», рік видання 2003). І там, і там їй «дісталося», і там, і там вона займає буцімто «законне» місце, тож і суперечки навколо її імені і доктрини з різними, теж діаметрально протилежними оцінками, часто суперечливими, не затихають і досі. А коли так, то «щось, виходить, є». А в часи Віри Іванівни нею захоплювалися — правда, у широкому вузькому колі, — чи не одностайно, тому й оцінка була теж одностайною — видатна, майже, легендарна жінка світу!

Олена народилася в українському (тоді в складі російської імперії) місті на березі середнього Дніпра Катеринославі в сім’ї обрусілого німця на російській службі, артилерійського полковника Гана і письменниці Олени фон Ган, урадженої Фадєєвої, яка видавала романи під псевдонімом «Зенеїда Р-ва», Померла рано, у 28 років від сухот. Письменницею стала і сестра Олени Петрівни Віра — сімейство виявилось, взагалі, талановитим.

Блаватська мала мужоподібну (не повезло жінці із зовнішністю) не складну фігуру, некрасиве обличчя і глибокий нутряний голос, що линув у неї звідкілясь із живота і приводив декого в священно-містичний трепет. (Із свідчення одного із її сучасників: «Широка в кості, вона має вигляд нижче середнього росту. У неї було велике лице, широкі плечі і стегна, світло— каштанове волосся, що вилося…»). Багато курила, сама набиваючи папіроси. Очі мала великі, голубі, що притягували до себе магнітом. Не маючи успіху, як жінка — попри голубі очі, єдине її жіноче багатство — Олена Петрівна проповідувала аскетизм, осуджувала і не сприймала любов, вважаючи її чимось непотрібним і зайвим в роду людському. Взагалі, земна любов у неї замінювалася якимось сурогатом — духовними зв’язками з потойбічними (???) істотами. Для збереження духовної чистоти серця за її правилами треба було уникати тілесних контактів з особами протилежної статі — як вогню! Правда, шістнадцяти років вона все ж таки ухитрилася «сходити» заміж — кажуть, з метою здобути повну незалежність, — за шістдесятилітнього генерала Блаватського. Але одразу ж після вінчання наречена втекла від свого чоловіка, щоб «у нього і в думках не було, що вона йому жона». Ображений і обурений генерал почав було «качати свої подружні права», вимагаючи од своєї юної жони «виконання подружніх обов’язків», але де там. Зостався, як кажуть, не солодко сьорбавши. Юна жіночка його, ще дівча, накивала п’ятами — вже не як Ган, як Блаватська, самостійна, бо заміжня.

«Щастя жінки — в здобутті влади над потойбічними силами (далися вони їй, ті потойбічні сили!), — занотовувала збігла наречена до свого потаємного записника. — Любов — це всього лише кошмарний сон». (Забігаючи наперед, скажемо, що незадовго до смерті Блаватської її недруги і супротивники — а їх у неї завжди було та було! — опублікують в американській газеті «Сан» викривальну статтю, в якій звинуватять Олену Петрівну в розпусті, до якої вона нібито вдавалася в молоді роки — навіть народила позашлюбного сина! Але Блаватська звернулася до суду (за іншими даними лише погрожувала до нього звернутися) і буцімто газета змушена була дати спростування).

Більша частину свого життя Олена Блаватська, залишивши Росію — як час покаже, назавжди, — мандрувала по країнах Азії (відвідала Індію і Гімалаї), Америку, Африку, перетворившись на «жінку світу». За її власним зізнанням, вона здійснила чи не три кругосвітні мандрівки, під час яких з нею траплялися найнеймовірніші пригоди та історії, різні там чудасії-рахуби. (А втім, вважається, що ті історії нею ж самою й придумані — є і такі думки дослідників. Інакше доведеться припустити, що якісь таємничі позаземні сили переносили її із місця на місце, з країни в країну…)

Із своєї десятилітньої подорожі Олена Петрівна повернулася поклонницею магії та окультизму, «тайни» яких вона за власним зізнанням пізнала на Сході. (О, цей загадковий Схід!) Ті, хто її добре знав, свідчили: зі Сходу вона привезла уміння чревовіщати, виконувати різні фокуси, що вимагали вправності рук і складної ілюзіонної техніки, якісь зачатки гіпнотизера— любителя, а також детальні сценарії церемоніалів прадавніх релігійних обрядів, що й допомагало їй потім в Європі та Америці «створювати чудеса». В Америці вона носила яскраво— червону гарібал— дійську сорочку (на сірому оточуючому тлі вона цим яскраво виділилася) і курила папіроси. Володіла магнетизмом, перед яким не просто було встояти. «У ній було щось демонічне..» — зауважить один з тих, хто її тоді близько знав.

Порвавши зі своєю батьківщиною, прийняла американське громадян— ство. У своїй книзі «Пошуки в окультних науках» поділила прихильників на чистих і не чистих, заявивши, що чорна і біла магії — не справжнє чаклунство. Себе вона зарахувала до вибраних, до тих, які «з чистим серцем». Щоб бути в чистоті, треба виконувати відомі на Сході вимоги і правила: уникати статевих зносин, не їсти м’ясного, сторонитися спиртного і наркотиків, зректися суєти суєт земного світу, як можна частіше вдаватися до медитацій (молитв) — в ім’я пізнання вічних істин.

Це підкупляло багатьох і ряди її прихильників росли та росли.

«Не дивлячись на те, що Блаватська зараховувала себе до товариства вибраних, серця і тіла яких перебували в постійній чистоті, їй в той же час був притаманний виключний цинізм по відношенню до того, що вона проповідувала, а точніше сказати, до тих, кому вона проповідувала свої ідеї. Відомому руському літератору В. С. Соловйову попервах захопленому теософією вона буцімто (в пориві відвертості?) говорила: «Що ж робити, коли для того, аби володіти людьми, необхідно їх обманювати, і змусити іти з ким би то не було, треба їм обіцяти і показувати цяцечку… Адже будь мої книги і «Теософіст» в тисячу разів цікавішими і серйознішими, хіба б я мала де б то там не було, і який би то не було успіх, якби за всім цим не стояли феномени… Нічого б я не домоглася і давним-давно околіла б з голоду. Роздавили б мене… І навіть ніхто не став би задумуватись, що я теж жива істота, тож хочу їсти-пити… Але я давно вже, давно збагнула цих душок— людей, і глупість їхня дає мені величезне іноді задоволення… Ось ви так і не задоволені моїми феноменами, а чи знаєте, що майже завжди, чим простіше, тим глупіше і грубіше феномен, тим він надійніше вдається…» — «100 великих авантюристів».

Російський філософ— ідеаліст, богослов, публіцист і поет Володимир Сергійович Соловйов розчарувавшись в теократичній утопії (сповідував ідею катастрофічного кінця історії, есхатологію) називав Блаватську (якою попервах захоплювався) «ловцем душ» і, як вважається, «безжалісно викрив її у своїй книзі».

У 1875 році Олена Блаватська на пару з одним із своїх сподвижників заснувала Теософське товариство, яке швидко об’єднало десятки тисяч, як прийнято вважати, фанатиків.

(Теософія — від двох грецьк. слів — бог і мудрість, будь-яке містичне вчення, що претендує на розкриття особливих таємниць Бога. Зокрема й містична доктрина Блаватської та її послідовників — еклектичне поєднання містики, буддизму та інших східних релігій з елементами окультизму та неортодоксального християнства).

З роками, але досить швидко її товариство перетворилося у теософську церкву (нині, як пишуться ці рядки її прихильниками є мільйони чоловік, переважно в Америці). Варт зазначити, що теософи, як і спірити визнають реальність потойбічного світу, можливість контакту з істотами, які його населяють, та перенесення матеріальних тіл у просторі і в часі за допомогою психічних зусиль проникнення через стіни, читання думок, заклеєних листів тощо. Взагалі ж — творіння неймовірних чудес. В програмі Теософського товариства закладені ідеї Блаватської, один з пунктів яких гласить: вивчати сокровенні тайни Всесвіту, особливо ж психічні сили, що дрімають в людині. (Це Олена Петрівна виклала в своїй книзі «Відкриття Ісиди» (1877)). Потім Олену Блаватську буде звинувачено в містифікаторстві, різних маніпуляціях, нечесних фокусах і підтасовках при демонструванні «феноменів» та інших трюків. Звинувачення набрало аж 200 друкованих сторінок! Висновок: «Пані Блаватська найосвіченіша, дотепна і цікава обманщиця, яку тільки знає історія, так, що її ім’я заслуговує по цій причині бути переданим потомству». На якийсь час після цього почалися чи не масові втечі з Теософського товариства. Блаватська навіть збиралася піти з цього світу, який відхилив її «вчення», погрожувала виїхати назавжди в Гімалаї, але нікуди не поїхала. Тім паче згодом знову почала рости цікавість до Теософського товариства і ряди його знову почали поповнюватися. Олена Блаватська невтомно — як наче нічого не трапилося, — виступала з лекціями, слава і відомість її росли як на дріжджах, влаштовувала різні «феномени», сиріч чудеса, написала багато теософських праць, які лише тепер, починаючи з І990-х років видаються в Росії, де ряди її прихильників ростуть і ширяться.

Померла Олена Петрівна 8 травня 1891 року, її прах після кремації був розділений на три частини і сьогодні покоїться в Нью-Йорку, в Адіярі, де був головний осідок теософів та в Лондоні. Її апартаменти англійські теософи оберігають в недоторканності.

Своє Теософічне товариство Олена Блаватська організувала під впливом індійської філософії, тож вважається, що цим вона проклала на Захід шлях буддизму і медитаціям, кришнаїтам і йогам, вченню про карму та інкарнацію. Як зазначав німецький письменник Курт Воннегут, вона «поділилася з нами мудрістю Сходу».

І хоч спеціалісти Лондонського товариства практичних досліджень свого часу й оголосили Олену Петрівну «однією з найбільш довершених… обманщиць епохи» (такий собі Каліостро в спідниці), але після її смерті залишилося 65 тисяч членів Теософічного товариства, яке існує й нині. А це щось таки говорить.

День поминання своєї великої навчательки Олени Петрівни теософи у всьому світі називають не інакше, як Днем Білого Лотоса.

… Віра Іванівна Крижанівська — письменниця-фантастка, історик, велика прихильниця і пропагандистка окультизму, екзотеризму, відомий медіум, закінчить свої дні через 33 роки після своєї наставниці, з якою вона, до речі, жодного разу не зустрічалася, але чиї ідеї пропагувала у свої романах. І останнє, що вона згадає у цьому світі, перед тим, як його залишити, буде ім’я Олени Петрівни Блаватської, перед якою Віра Іванівна схилялася все життя. Попри все, що говорили й писали недоброзичливці про її вчительку (великі неординарні особи завжди породжують різні судження — від захоплених до часом, зневажливих).

Зітхнувши, дивлячись кудись у простір, скаже швидше звертаючись до своїх майбутніх читачів і прихильників:

— Як би я була потішена, аби день мого поминання (а хтось же згадає колись і мене, мусить згадати, адже дещо і я залишила свого в літературі) було названо так же гарно, як і день поминання Олени Петрівни…

Проте історія не любить повторюватись. В одних це (як і у випадку з Блаватською) День Білого Лотоса, в інших…

А втім, у кожного має бути свій день (тоді світ буде цікавішим і ще незбагненнішим) — може, й День Великої Тайни. Так, так, адже кожна людина в цьому світі є Незбагненною Таїною, як, між іншим, і Космос, що її ми ще будемо розгадувати і яку ніколи — в тім і парадокс — не розгадаємо. Бо всі ми творці небачених книг (навіть ті, хто ніколи не писав їх на папері, а творив самим життям). Скільки людей на планеті Земля, стільки й загадок. І тому ми живемо у світі Таємниць — збагненному і в той же час незбагненному.

Вченням Олени Блаватської Віра Крижанівська захопилася в ранніх своїх літах. Доктрину її добре знала, суть її цілком і повністю поділяла. Людство, досягнувши сучасної цивілізації, втратило Мудрість свого дитинства, воно осиротіло, коли Великі Посвячені, давши можливість самостійно розвиватися, перестали спрямовувати його розвиток. Але розум земний мало чого досягнув в розумному облаштуванні життя, воно як і раніше потребує радників. Ось чому час од часу Вчителі і посилають у світ своїх посередників — з просвітницькою метою. Блаватська і вважала себе наділеною такими повноваженнями, таким собі місіонером планети Земля, здатним принести людям світло екзотеричної істини, яка відкриє людству справжні його можливості — перш за все, психологічні. Тому й запевняла, що пером її водить якась мудра сила. Ось чому, як би вона не хворіла, все швидко закінчується чудесним зціленням. Після чого вона заявляла, що до неї приходив Учитель, він і поставив її на ноги. Так було й останнього разу. Учитель буцімто запропонував Олені Петрівні на вибір: «або померти і звільнитись (перед тим лікарі винесли їй чи не смертний вирок), якщо я того хочу, або жити ще і закінчити «Тайну доктрину». Він сказав, якими важкими будуть мої страждання і який тяжкий час мене чекає. Але коли я думала про тих людей, яким мені дозволено передавати вчення… я зважилась пожертвувати собою…»

Про такого Вчителя з астралу мріяла й Віра Іванівна. З молодих літ. Захоплюючись доктриною Блаватської та її послідовників, вона ідеї цих езотериків і пропагувала в своїх окультних романах. (Окультивізм — лат. таємний, прихований, — загальна назва містичних вчень, які вважають, що у світі існують таємничі надприродні сили, незбагненні для людського розуму, але доступні для пізнання вибраним, посвяченим, що володіють для цього необхідними знаннями та ритуалами). До всього ж Віра Іванівна з молодих літ теж була успішним медіумом. Історичні дані свідчать, що вона досить швидко стала авторитетним медіумом і на її спіритичні сеанси в Петербурзі збиралося багато відомих людей. (А втім, на подібні сеанси тоді була мода). Навіть сам Микола ІІ їх іноді відвідував, дивуючись окультиським знанням тендітної і хворобливої на вигляд дочки покійного генерал— майора артилерії. У вищому світі були певні, що Віра Іванівна вміє спілкуватися з душами небіжчиків і це приваблювало до неї любителів містики.

І романи, що вона їх писала французькою і які виходили в перекладі російською один за одним — коли ця хвороблива дівчина, а потім молода жінка, мадам Крижанівська, встигала писати? І твори її — що дивно — користувалися незмінним успіхом у читаючої публіки. (Як вона їх підписувала — про це трохи згодом). Пізніше її навіть назвуть першою письменницею— фантастом Росії, хоча це зовсім не так. Володимир Федорович Одоєвський (1803-1869) першим в Росії писав фантастичні твори, як той же роман-утопія «4338», тож Віра Крижанівська була однієї з перших фантастів Росії, але не першою.

Романи таємничої дами були не просто популярними, а — модними. Серед читаючої публіки було навіть ознакою поганого тону не читати творінь мадам Крижанівської. Вони написані на матеріалі Середньовіччя, імператорського Риму чи Давнього Єгипту. А ще в них було головне, що тоді і тепер приваблювало і приваблює читача і що треба письменнику для успіху: цікаві накрутки сюжетів, часом і карколомні, досить жива, легка мова, різні містичні тайни і звичайно ж чудеса, що їх щедро було в романах мадам Крижанівської — хоч відбавляй! І всі ніби ж достовірні. Фантастичні і в той час у такі чудеса хотілося вірити. І їм вірили, тож письменниця мала незмінний успіх. Що і треба для творця. До всього ж читачів вражало дивне знання письменницею реалії життя, його побуту тощо тих далеких часів. Звідки авторка, яка по-суті так ніде і не вчилася, знає те, що знають в основному історики і археологи? Тож не дивно, що авторку почали називати «таємничою дамою». Що теж сприяло її популярності. Вона володіла умінням створити навколо своєї особи загадкову ауру — без цього письменнику, навіть талановитішому, буває не пробитися до успіху.

Отож, успіх у читачів був і успіх великий — що ще треба? Але тогочасна російська критика чомусь вперто ігнорувала романи «таємничої дами». Ба, навіть не вважала її за письменницю. Гм-гм… Правда, в році 1899 на мадам Крижанівську раптом звернув увагу не хто інший, як сам Максим Горький. На той час він видав перший двотомник «Нарисів та оповідань» (1898), що мав небувалий успіх у Росії і за рубежем. Двотомник швидко розійшовся і наступного року вийшло друге видання його творів, але вже в трьох томах. Того ж року він приїхав до Петербурга, де викликав чи не овації. Мав такий шалений успіх, який класикам російської літератури й не снився. В честь молодого, але вже неймовірно популярного і модного письменника влаштовували бенкети, літературні вечори і прізвище це у всіх було на устах. Його вітали метри з різних станів суспільства. Всі знали його легендарну біографію — Горький-босота, Горький-самородок, Горький-страждалець (він на той час вже встиг кілька разів побувати за революційну діяльність у тюрмах і був під наглядом поліції) — це тільки додавало йому популярності.

Це він, названий — не без підстав, — іконоборцем, пізніше, засновник соцреалізму і спілки письменників СРСР, стане радянською іконою.

Так ось, Максим Горький у своїй нашумілій роботі «Ванькіна література» (вже з самої принизливої назви зрозуміло про що піде мова) «довбонув» і популярну Віру Крижанівську. В пух і прах тоді розніс її прозу, звинувативши письменницю у всіх гріхах, а головно в тому, що вона, мовляв, орієнтується лише на малокультурного обивателя, що її твори — не висока, соціального ґатунку література, — а всього лише «бульварні розважалочки». І т. д. І т. п.

А втім, минуть роки і пролетарському класику теж дістанеться. Один з його недоброзичливців писатиме, що Горький, мовляв, «середній загалом письменник», уклав угоду з дияволом — ні більше, ні менше, і тому Горькому був даний успіх, якого за свого життя не знали ні Пушкін, ні Гоголь, ні Лев Толстой чи Достоєвський. Тому в нього було все: і гроші, і слава, і жіноча ласкава любов». Пролетарського класика навіть порівнювали з його ж героєм, «старцем лукавим» Лукою («На дні»), який «брехав… але з жалю до нас, чорт візьми!». Сьогодні він один з найнепопулярніших класиків Росії. Не рятує його навіть і те, що жовтневий переворот він свого часу вважав політичною авантюрою (про події 1917-1918 рр. він видасть книгу «Несучасні думки», де змалює жахливі картини здичавіння норовів в охопленому червоним терором Петрограді).

Хто зна, чи укладав радянський Буревісник спілку з дияволом, як то раніше утнув Фауст. Правда, німецький алхімік і астролог ХVІ століття дияволу продався не за здатність до літератури, як буцімто Горький, а — за молодість, силу й багатство та все ж… (Багатство і силу, себто вагу в суспільстві, дає й література). Взагалі, спілка Горького з дияволом — була вона чи ні — темна справа. А ось спілка з дияволом — чи з ким там? — Віри Крижанівської свого часу обговорювалась чи як не доконаний факт. Навіть з досить серйозними «доказами». Це після того, як історичні романи таємничої дами стали популярними — і не тільки своїми захоплюючими сюжетами. Один з критиків писав, високо поціновуючи роман «Цариця Хатасу», що мадам Крижанівська навдивовижку добре знає побут прадавніх єгиптян: «Може, навіть, краще, як прославлений історичний романіст Еберс». (Був такий).

До всього ж із зневажливою критикою Горького письменниці Віри Крижанівської не погодилась Французька академія наук. За надзвичайно точно переданий дух історичної епохи у своїх романах, особливо в творі «Залізний канцлер Давнього Єгипту» «таємній дамі» одноголосно було присвоєно титул — до речі, в тому році як її ганив Горький, — «Офіцер Французької академії» з врученням ордена «Пальма академії» в 1907 році. Тоді ж Російська академія наук не менш високо поцінувала її роман «Світочі Чехії» — виходить було за що? Виходить, її творчість все ж не була «бульварними розважалочками», хоч вона й не сягала класичних вершин. (Але й таких творів, як «Мати» вона теж не писала).

І все ж — «таємнича дама».

Чому — таємнича?

Це загадкове визнання прилипло до неї як письменниця розпочала серію (працездатність її й справді була титанічною! І це за слабкого загалом здоров’я!) фантастичних романів, «окультно-космологічних» за висловом самої авторки. Як бачимо, писала не просто багато, а відразу ж циклами! Чим не Бальзак — але лише по працездатності, — в спідниці! Містика якась!

І все ж варто сказати, що без містики в літературній творчості цієї дами не обійшлося.

Давньою історією та окультизмом Віра Іванівна захоплювалася чи не з дитинства. Коли дівчатка її віку гралися в ляльки, вона не розлучалася з «дорослими» книгами, особливе штудіювала праці істориків. Пам’ять у неї була пречудова, прочитане з ходу запам’ятовувала — цілими сторінками. (Вдома у них ще від батька зосталася добра бібліотека). Оскільки ж з юних літ вона не відзначалася здоров’ям, часто хворіла (до всього ж у неї виявився ще й хронічний туберкульоз — страшна хвороба, від якої тоді не було рятунку — як, між іншим, і нині його позбутися не просто), то з постелі бувало й тижнями не вибиралася. Тож не було б щастя, так нещастя допомогло. Ось тоді вона й захопилася історією, окультизмом та іншою містикою. Свято вірила в потойбічні та космічні сили, що саме вони убережуть її від зла земного світу та хвороб. І так у них вірила, що на тій вірі і трималася. Це зрештою і допомогло дівчині впоратися з хворобами.

А ще маленька Віруня (та й дорослою теж) вірила у свою особливу місію в цьому світі, що космічні сили — які саме, тоді вона ще гаразд і не уявляла, — неодмінно їй допоможуть здійснити її місію і високе покликання. Вона не така, як інші, вона прийшла у цей світ не просто жити, а й творити. Небачені книги. І космічні сили їй неодмінно допоможуть. І надихнуть на подвиг. Особливо астральні сили. (Астральний від лат. зоряний, переносно — неземний). На ті зоряні неземні сили вона і покладалася. Астральні культи були в ассирійців, вавілонян, єгиптян, фінікійців, арабів і ґрунтувалися на вшануванні небесних світил. Їм поклонялася й Віра. Астролатрія — служіння, поклоніння зорям та іноді небесний тілам була її релігією. Як і астрологія. Все, що було пов’язане із зорями, було її світом. Ночами, в пітьмі кімнати в довгій сорочці підходила вона до вікна, у яке зазирали далекі зорі, молилася до космосу, що був її богом. Благала свого бога послати їй Вчителя (неодмінно з великої літери). Якби Віра Іванівна знала латиноамериканську поетесу Габріелу Містраль, то повторювала б рядки з її «молитви вчительки»:

«Вчителю, зроби мою старанність постійною, а розчарування перехідним. Вирви з моєї душі нечисту спрагу помсти, яка все ще бентежить мене, дрібне бажаннячко протесту, яке виникає у мене, коли мене ранять. Хай не печалить мене нерозуміння і не засмучує забуття тих, кого я вчила».

І вона таки домоглась свого — Космос їй послав Вчителя. Це сталося — якщо вірити Вірі Іванівні, — в 1890-х роках. Звідтоді на обкладинках її книг і з’явилося загадкове прізвище: Рочестер. Авторка ставила його через дефіс після свого прізвища (іноді «Рочестер» авторка ставила в дужках після свого прізвища). Всі думали, що це її подвійне прізвище, або Рочестер — псевдонім, що його авторка додавала до свого прізвища. Як, приміром, сатирик Михайло Салтиков до свого родового прізвища додавав вигадане — Щедрін. І ніхто й не здогадувався, що Рочестер — то прізвище її Вчителя. З Космосу, з астрального світу, того Вчителя (по суті духа), покровителя і захисника, що його послали їй небеса.

Один з біографів письменниці так про її подвійне прізвище писав:

«Він (її Вчитель Рочестер — В. Ч.) повністю матеріалізувався, скорис— тавшись медіумічними здібностями самої Віри Іванівни і запропонував їй повністю віддати свої сили на служіння добру. Запропонував писати під його керівництвом. Фактично Рочестер — не псевдонім Крижанівської, а співавтор її романів…»

Ось так і не інак. І трудно збагнути: чого тут більше: фантазії, бажання позабавляти когось чи — правди?

Сама ж Віра Іванівна запевняла, що Рочестером «звуть астральну сутність, яка диктує мені ці твори. В стані надчуттєвого контакту він розповідає мені все про своє життя… Це я наполягла аби його ім’я було також указане… Він прожив незвичайні життя і може розповідати дуже багато…»

І знову ж не просто збагнути чого тут більше: фантазії чи бажання привернути до себе увагу, як до письменниці, що для творця вкрай необхідно, епатаж, хитророзумна гра — розігрування наївних, — чи суща правда? А матеріалізувався — якщо вірити самій письменниці, — її добровільний помічник і співавтор з нічого під час однієї з нічних молитв-благань послати їй Вчителя, що були звернені до астрального світу. Зненацька перед нею захилиталося повітря (чи переломився простір, чи один вимір «наїхав» на інший) і виникла не чітко окреслена фігура людини. Вона була прозора, просвічувалася наскрізь (тільки очі не поземному світилися). Фігура та — власне, обрис людської фігури, — звернулася до Віри телепатично: «Мене звати Рочестер. Я той, кого ти постійно викликаєш у своїх молитвах з астрального світу. Я буду твоїм Вчителем і Наставником. Допоможу тобі в творчості. Я розказуватиму, а ти записуватимеш мої історії, які й стануть твоїми творами. Ти станеш відомою письменницею. За умови, правда, що служитимеш добру. Добру і тільки добру. А про свою хворобу легень — забудь, її більше в тебе не буде. Віднині ти — здорова. Кожного разу, коли я знадоблюся тобі, коли ти відчуєш потребу в спілкуванні зі мною — викликай мене медитаціями— молитвами…»

Потім Вірі Іванівні здаватиметься, що це їй приснилося. Вона навіть переконуватиме себе: так, так, це їй приснилося. І все подальше спілкування з астральною сутністю на ймення Рочестер відбувалося наче уві сні і в той же час в реальності… (Чого було більше — сну чи реальності, вона так до кінця свого життя й не збагне).

Вона знала, що хвора і хвора серйозно. Знала також, що туберкульоз не виліковується, а отже вона — приречена. Але вилікувалася. Навіть без ліків і взагалі без допомоги медицини (та й чим лікарі могли її зарадити?) — силою лише духу свого. Після того, як почала спілкуватися — уві сні чи наяву, швидше на друге, — із загадковим пришельцем з астрального світу. Після того контакту із Вчителем, що згодом стали постійними, Віра Іванівна почала активно писати, здобула літературний успіх і забула про свою не вилікувану недугу — як її й не було. І це була не містика і не фантазія багатої на уяву жінки. Просто Віра Іванівна дуже вірила в астральний світ і той світ її і порятував, приславши їй Вчителя-рятівника. Її біографи зазначають: факт вилікування Віри Іванівни від не вилікуваного тоді туберкульозу — «достоту відомий факт». І додають: хоч астральний світ і сьогодні вважається для нас невідомим і недоступним для наукового вивчення (за скептиків і невір не говоримо), але він є. А що ми в нього не віримо, то це наші проблеми. «Завжди легше не вірити в те, чого не можеш збагнути» — слушно зауважує один із дослідників цього питання. Гм-гм… Здається, так. Ми вперто не віримо в те, що не здатні збагнути і пізнати. Відкидаємо з порогу те, що є загадкою для нас і здається нам містикою. А треба всього лише вірити, бути впевненим і переконаним у тому, що віриш. А хто сам собі не вірить, то й не здатний відкрити щось незвичайне. А в кого віра — той і перемагає. Постулат відомий ще з пра— прачасів. Треба вірити і тоді, коли інші не вірять і віра твоя невдовзі окупиться сторицею.

Звідтоді Віра Іванівна творила на пару — удвох з Рочестером, незбагненно якою сутністю з астрального світу. (Очевидно, він добре знав французьку, адже саме цією мовою в оригіналі написані всі романи Крижанівської).

Який у вчителя був справжній вигляд Віра Іванівна не знала. Мабуть, справжнього його вигляду вона, як людина земна і збагнути б не могла. Щоб їй легше його було сприймати, він і з’являвся їй в образі земної людини, хоч і прозорої на вигляд.

Все її життя звідтоді — наче містика. Принаймні, було і залишилося окутаним містичним ореолом. Але це для сторонніх. Для неї ж то була не містика, а справжня сутність. Завдяки Рочестеру вона й стала відомою літераторкою — це з її свідчень. А як там було насправді — хто тепер скаже. Та й письменнику, який хоче мати успіх, міф завжди потрібний. Чим загадковіший, тим краще.

Один з її знайомих — теж, до речі, літератор, — ось як описував — повіримо йому на слово, — процес творчості Крижанівської (це коли вона писала свої окультні романи):

«Часто під час розмови вона зненацька вмовкала, злегка бліднула і, проводячи по лицю рукою, починала повторювати одну і ту ж фразу: «Швидше олівець і папір». Як завжди в цей час Віра Іванівна сиділа в кріслі за маленьким столиком, на якому незмінно лежав олівець і пачка паперу. Голова її злегка відхилялася назад, напівзаплющені очі спрямовані на одну невизначену точку. І раптом починала писати, не дивлячись на папір. Це було справжнє автоматичне письмо… Стан трансу тривав 20-30 хвилин, після чого Віра Іванівна як завжди впадала в непритомність… І щоразу письмові передачі закінчувалися одним і тим же підписом: «Рочестер». Це прізвище і сприймали за псевдонім…»

Стан трансу, себто процес творчості — автоматичне писання, — у Віри Іванівни, якщо вірити очевидцю, тривав хвилин 20-30. Треба думати за день. За таких темпів (лише якихось 20-30 хвилин щоденної праці) процес творення роману може зайняти 2-3 роки і більше, це за умови щоденної праці — 365 днів на рік, що дасть приблизно 365 сторінок. Теж на рік. Процес творення роману, цього найскладнішого жанру літератури, відбирає навіть у плодовитих письменників багато часу. І це за умови щоденної праці по 8-10 і більше годин на добу. А тут всього лише якихось 20-30 хвилин — їх замало навіть для новелістики, навіть для поета це дуже крихітний час. І в той же час Віра Іванівна видавала роман за романом, писала їх циклами, серіями, для створення яких 20-30 хвилин щоденної праці — бодай і в стані трансу, — було явно замало. То коли вона встигала циклами і серіями писати свої твори? Загадка.

Знайомі довго не хотіли сприймати Крижанівську за письменницю. І на те були свої підстави: Віра Іванівна ніби ж не мала ніяких літературних талантів (хоча хто докаже, що не мала?), а зненацька стала авторкою популярних — складних за матеріалом і побудовою — історичних романів, що читалися із захопленням. Видавці ганялися за її новими творами. Вони були неодмінне жваво написані, повні цікавих сюжетних перипетій, різних містичних таємниць і чудес. І разом з тим така переконлива правда, неймовірне знання побуту та реалій життя тих вже віддалених часів, що їх не всі і спеціалісти знали. Звідки це в неї, пересічної загалом петербурзької дами? Чи не тому її постійно намагалися «вивести на чисту воду» — чим більшим успіхом користувалися її романи, тим більшим було бажання її «викрити». (В чому саме — цього ніхто не знав, але намагалися «викрити»). До всього ж авторка була непрактичною в житейських справах, часто губилася, не могла розібратися у звичайних речах. Врешті-решт вчені якось влаштували їй чи не допит, під час якого письменниця не змогла багато чого пояснити з того, про що вона писала у своїх романах.

— Звідки ви це знаєте? — доскіпувалися перевіряючі.

— А хто вам сказав, що я знаю? — щиро дивувалася письменниця.

— Але ж ви про це… пишете?

— Хіба то я пишу? — все так же дивувалася Віра Іванівна. — Я лише беру олівець до рук, зосереджуюся. А далі воно само пишеться. Я лише встигаю водити олівцем по папері, а відповідає історичній правді те, що я пишу, чи не відповідає — я не знаю… Як ось і те, що я сьогодні написала…

Якось аркуші з її описами містичної містерії, що відбувалася в святилищі Амона-Ра в Абідосі (вона тоді саме працювала над черговим історичним романом з життя Давнього Єгипту) показали відомому на той час єгиптологу Франк-Каменецькому. Він засвідчив, що авторка описала обряд відомий з папірусів, що зберігаються в Британському музеї і в нас, у Росії, як і в самій Англії по-суті нікому не відомі…

— Це мені продиктував Рочестер, — зізналася авторка. — А так воно чи ні — я не відаю…

— Виходить, повідомлення з того світу? — здивувався єгиптолог. — Гм-гм… Все це, даруйте, містика, а я не прихильник різних… забобонів, але… Дані, що їх буцімто передав вам… як його, Рочестер? — насправді є правдиві і відповідають історичним реаліям. Він досить освічений і знаючий ваш співавтор, адже, смію запевнити, таке придумати неможливо. Треба жити в Давньому Єгипті, щоб знати такі деталі…

Після такого резюме відомого єгиптолога Крижанівську більше не перевіряли на предмет того, правдиво вона пише чи вигадує… Виявилось, що її писання не є фантазія, а точні історичні реалії, мало кому — крім дуже вузького кола єгиптологів, — відомі…

Правдою виявилися її численні пророцтва — звідки вони в неї бралися? Невже ця дама читала Книги Доль чи майбутніх події? Її пророцтва стосувалися не лише окремих осіб, а й усього людства, планети і життя на ній. Вона передбачала, що змінюватиметься температура планети, віщувала, що в третьому тисячолітті води заллють землю. І хоч зникнуть різні фізичні хвороби, але людство буде страждати від багатьох психічних епідемій. У її романах, що їх вона писала у співавторстві з якимось духом (астральною сутністю на ймення Рочестер) — всепланетна боротьба божественних і сатанинських сил добра і зла, твори переповнені потаємною силою людини і Космосу тощо. А ще в її творах якось органічно поєднувалася науково-фантастична лінія спіріуалістичною (духовна субстанція, яка не залежить від матерії — на спіритуалізмі базуються всі релігійні вірування), реінкарнація свідомості й душ (особливо в історичній серії, хоча б у тій же «Цариці Хатасу»).

Її твори переповнені найцікавішими ідеями і темами. Наприклад, тема телепортації, як спосіб подорожі в космосі чи не вперше в літературі підняла вона, Віра Крижанівська зі своїм співавтором Рочестером.

В романі «Смерть планети» — це її тема, загибель людства, передбачено багато чого з нашого нинішнього життя, особливо з екології, воєн, нищення природи, занепад духовності тощо. «Хай не подумає читач, що автор писав під впливом якогось пекельного комплексу. Хай гляне він допитливим і тверезим поглядом навколо — тоді ясно побачить зачатки тих жахів, які розквітнуть в майбутньому», — це з її послання майбутньому людству.

Аж надто детально у своїх пророцтвах описала письменниця те, що ще тільки-но мало відбутися в Росії після 1917 року. Початок XX століття, застерігала вона, це боротьба Революції і Царства. Революція, на жаль, переможе.

Во всем мне хочется дойти До самой сути: В работе, в поисках пути, В сердечной смуте. До сущности протекших дней, До их причин, До оснований, до корней, До серцевины…

Це, здається, Борис Пастернак, його кредо.

Це було і її кредо, якого вона дотримувалася все життя, дошукуючись до першопричин, до коріння… І те, до чого вона дошукувалася, було жахливим. Це вона найпершою напророкувала Миколі II загибель від рук катів, застерегла своїх співвітчизників від «червоної чуми», що прийде в Росію в XХ столітті, писала (застерігала?) про революцію криваву і страшну, про ту революцію, якої ще не було, але яка ось-ось буде, про руйнування храмів, диктатуру, що гряде тощо.

Здається, О. Блок у 1918 році застерігав: «Художнику треба знати, що тієї Росії, яка була — немає і ніколи її не буде. В цьому наша трагедія і рятунок для тих, хто приїде після нас».

Про це вона застерігала на 18 років раніше Блока, тільки на її застереження тоді не звернули особливої уваги. (А втім, якби й звернули — щоб від того змінилося?). Зрозуміло, що «велику жовтневу соціалістичну революцію», здійснену більшовиками вона не прийняла — не могла прийняти. Рятуючись від «червоної чуми» і терору більшовиків, що вона його передбачала ще на початку двадцятого століття, письменниця емігрувала в Естонію. (Пізніше Бунін зазначатиме, що «з Росії втікали всі, хто мав можливість втекти», це він, Бунін, побачить в революційній стихії образ звіра — «Окаянні дні»).

Віра Іванівна втекла від більшовиків без зайвої копійки і без речей чи якихось статків. Роботи в Таллінні довго на могла знайти, доки не влаштувалася на лісопильню.

Перед смертю надто сумувала з того, що була позбавлена товариства однодумців, російських письменників, а відтак не було з ким навіть поспілкуватися і це надто гнітило і вкорочувало їй віку.

— Ніколи раніше не думала, що брак спілкування так боляче мучитиме мене й спустошуватиме, — скаржилась у ті дні невідомо кому. — Я зробила непоправиму помилку. Емігрувати треба було не до Таллінна, а до Парижу.

Доходили чутки — навіть до Таллінна, що був тоді дещо тихим і патріархальним, — де у Франції осіло біля 150 тисяч емігрантів з Росії. Париж ледь чи не став російською літературною столицею, де перебувало стільки відомих письменників та діячів різних рангів. В той час, як вона, Віра Крижанівська, ще вчора популярна літераторка, таскала на лісопильні корзини з тирсою — і це вона, тамбовська дворянка! — в Парижі виникали різноманітні російські товариства, виходили газети і журнали… Там стільки було руських, що всюди чулася російська мова і навіть анекдот тоді виник: зустрічаються на бульварі в Парижі два руських… «Ну, як тобі тут живеться?» — «Нічого, жити можна, одна тільки біда: занадто багато французів».

Анекдот вже не таким і далеким був від тодішньої дійсності. Чи, принаймні, від менталітету росіян. Писав же О. Купрін — тоді теж емігрант, — на повному серйозі: «Прекрасний народ (французи), але не говорить по руському і в лавочці, і в пивній — всюди не по-нашому».

Віра Іванівна слухаючи сміховину, тільки зітхала.

— Не те місто я вибрала для еміграції, — скаржилась невідомо кому. — Не в Таллінн треба було втікати з червоного Петрограду, а в Париж… Але що тепер… Переїхати до Парижу немає вже ні засобів, ні сили. Доведеться тут віку вікувати — на березі Фінської затоки Балтійського моря. Тільки і лишилася ілюзія, що я буцімто забрала з собою батьківщину.

Батьківщини у неї вже не було. А з того краю, який вона вважала своєю вітчизною, надходили моторошні вісті — одна страшніша другої. Говорили про нечувану жорстокість нової влади, про безконечні страти… Шлях на батьківщину їй був назавжди заказаний. Хоч і близькій світ — на сході Естонія межує з Росією, але й близьку відстань їй не подолати! Там Віру Іванівну чекала куля в потилицю в підземеллях Луб’янки. За те, що вона свого часу пророкувала з’яву «червоної чуми». Та ще захоплювалася окультизмом, містикою — замість того, аби вивчати марксизм-ленінізм…

Олександр Купрін, який скінчить свої дні в 1938 році в Ленінграді, ще перебуваючи в еміграції, куди він відступив разом з армією Юденіча і в 1920 році опинившись в Парижі, зауважуватиме, що помирати треба в Росії, дома, як звір, який іде помирати у свій барліг… Віра Іванівна і цього була позбавлена.

На той час її зв’язок з астральною сутністю на ймення Рочестер урвався — більше Віра Іванівна не писала.

— Для чого? — казала. — Все одно в мене немає за що видавати книжки. Кому вони зараз потрібні?

— Мамо, у тебе просто… просто меланхолія. Похмурий настрій, туга…

— Меланхолія, — як ехо повторювала мати. — Не пригадую, який саме із шекспірівських героїв заявляв, що меланхолія великої духом людини виражається в тому, що їй хочеться випити… Істино руський спосіб боротися з песимізмом та меланхолією. А мені так і випити не хочеться… Та й з духу мого вже нічого не зосталося. Розвіявся. Вийшов з мене, як повітря із зіпсованої кулі — пшик і все. В душі порожнеча… З літературою покінчено, батьківщини не маю — її окупували свої, але вороги, Вчителя свого з астралу я втратила — більше мене в цьому світі ніщо не тримає. Ось тобі й меланхолія, хоч я раніше ніколи такого темпераменту не мала. Ну, хіба може була до нього схильною…

Але жити треба було за щось, тож ходила на лісопильню, тягала корзини з тирсою — як очманіла. Лісопильня і пришвидшила її кінець. Хвороби, що здавалося, залишили її, після того, як погибіла на протягах біля пилорами, швидко повернулися і урвали її життя. Ніхто не знав, що вона була колись такою популярною письменницею. Та їй і самій те здавалося золотим сном. Черговою легендою її життя. Померла в повній невідомості. За її труною йшло лише двоє — дочка Тамара та її приятель…

Не встигли могильники й горбик вивершити з мерзлого груддя (воно лунко гупало об домовину матері, Тамара до скону віку те гупання не забуде!), як завірюха його відразу ж і замела.

— Невже оце все, що залишилося від моєї матері? — прошепотілаТамара, — білий горбик в чужій країні?

— Лишилися книги Віри Крижанівської, — озвався приятель.

— А кому вони сьогодні потрібні?

— Сьогодні може й не потрібні, — приятель ледве ворушив змерзлими, посинілими, губами, що не слухалися його. — Але зима не вічна, відгуде, відшаліє та й поверне на весну. Так і в житті. Надійде час, коли твори Віри Крижанівської-Рочестер будуть перевидаватися… (Нині Віру Крижанівську-Рочестер хоче видають у Росії).

— Ви… вірите? Що колись такі часи настануть?

— Як тільки Росія одужає від червоної чуми.

— Але це станеться… якщо станеться, не за нашого життя.

— Можливо. Проте — буде. Неодмінно буде. В Росію ще повернеться свобода і демократія. Інтелігенція ще займе в ній належне їй місце. Пригадуєте, як у Пушкіна: «Товарищ, верь, взойдет она, звезда пленительного счастья…»

Віхола вже посилювалася, кладовище пірнуло в білий крутіж. Здавалося, світ білий щез, і щез назавжди. На душі було гнітюче і тяжко. Та ще безпросвітно. Приятель взяв Тамару під руку, міцно притис дівчину до себе.

— Ходімо… Вже вечоріє та й віхола посилюється — хоч би виплутатися з кладовища…

Згинаючись, долаючи спротив вітру, що жбурляв їм в обличчя жмені снігу, вони рушили з кладовища. Тамара ще раз оглянулась на білий горбик, що розчинявся, зникав у білій заметілі і їй здалося, що хтось біля нього стоїть… Людська фігура була якась нереальна, не чітка і наче просвічувалась. Крізь неї принаймні було видно ближні пам’ятники…

— Він! — сполошено і в той же час ніби обрадувано вигукнула Тамара. — Рочестер! Дух із зір, з астрального світу! Мамин Вчитель і співавтор по творчості. Примчав таки провести маму, хоч і спізнився…

Але приятель біля могили забутої письменниці нікого не побачив. Навіть не чіткої людської фігури.

— Вам просто… просто не дано бачити маминого Вчителя.

— Можливо. Але я вам вірю. Проте — ходімо, — приятель потягнув Тамару за руку. — Не вистачало нам ще містики. І де — на кладовищі. Та й що з того, що він з’явився? Покійницю з того світу вже не повернути. Навіть, пришельцю з астралу.

— Хто зна… Якби він встиг…

— Але він не встиг… Та й взагалі… Ми з вами дорослі люди. Все інше нам просто… просто здається. Та ще в таке вітряне й сніжне заметілля. Як писав поет, якого ми щойно згадували: «Буря мглою небо кроет, вихри снежные крутя, то как зверь она завоет, то заплачет как дитя…»

З білої круговерті, що шаліла все дужче і дужче, в якій геть потонув світ, і справді чулося якесь схлипування, ніби хтось скімлив чи за кимось жалкував, хтось стогнав, бурмотів… Чи когось проклинав. Виття, що переростало в звірине завивання, посилювалось, перетворюючись в різноголосий моторошний хор…

Ходімо Тамаро, — вкотре смикав її за руку приятель. — В таку віхолу — тільки біси і шаленіють. Це реальніше, ані якийсь там Рочестер з астралу… А якщо було що, то… Все загуло. Разом зі смертю Віри Іванівни, царство душі їй небесне, якщо вона і справді полинула до зір…

Через кілька кроків Тамара озирнулася — материної могили вже не було видно, кладовище потонуло в білому мороці. Рукою в рукавичці дівчина хотіла було перехреститись, але вітер відкинув її руку. І дівчина потішила себе тим, що мама й справді полинула до зір, до свого Вчителя… Чи він, з’явившись на кладовищі, де залишилося лише мамине тіло, забрав її душу з собою, до осяйних зір, що десь там, високо в небесах за хугою зими сяють величні і такі далекі, що простим смертним вони і вовік недосяжні…

Все життя «таємнича дама» прожила на тонкій, ледве видимій грані, що пролягла між реальністю і міражем. А втім, в реальності вона розпочала своє життя, в реальності його і завершила, лише творила в ірреальності, в тумані міражу, в цьому світі. Може вона, мадам Крижанівська, як і її велика наставниця, теж одна з найбільших обманщиць епохи? Але тим вона нам, зрештою, і цікава, тим вона нас і приваблює. Особливо, коли писала свої такі колись знані історичні та фантастичні романи, переповнені окультизмом, екзотеризмом та містикою. І писала їх буцімто, — а може, так і було насправді, хто нам тепер про це повідає достовірно? — з допомогою астральної сутності на ймення Рочестер. Але якщо Віра Іванівна і нас обманювала, дурила елегантно й вишукано, — то обман її чисто творчий. Це всього лише ілюзія того незбагненного процесу, що іноді в творця здійснюється справді з допомогою якихось неземних сил — чи не звідси й Геніальність? Чи не звідси те, що ми називаємо ТВОРЧІСТЮ?

До всього ж, захоплені чиєюсь творчістю, ми охоче даємо себе обманювати й охоче обманюємось — так цікавіше жити. Та й творчість без ілюзії і легкого серпанку містики не можлива в принципі. Справжня творчість, чарівництво при допомозі слів рідної мови. Справжня творчість загадкова і все ще незбагненна. Зрештою, ми багнемо казки, адже все життя, навіть ставши дорослими, перебуваємо — і це добре! — в КРАЇНІ ДИТИНСТВА, а отже — у МРІЇ і ФАНТАЗІЇ, ІЛЮЗІЇ й трохи в реальності. Тому і очікуємо чуда— юда…

— Не цокаймось, — застерегла Тамара приятеля, як вони, повернувшись з кладовища, геть закоцюблі, присіли пом’янути небіжчицю. — На поминках не цокаються…

Вже як пом’янули, приятель озвався:

— Коли небіжчиця впадала в непам’ять, то згадувала якесь мені мало— зрозуміле слово… Хвилиночку, зараз згадаю: тау… таума…

— Очевидно, тауматургію? Мама моя все життя була прихильницею теософії і взагалі, доктрини Блаватської. І все життя пропагувала теософію в своїх творах — крім екзотеризму, окультизму та містики. Так ось найважливішим елементом теософії є згадувана тауматургія. Означає це рідкісне слівце творіння чудес. На цьому тримається теософія. Проте на тауматургію за переконанням Блаватської здатні лише посвячені в таємниці теософії… Ті, хто вже досягнув надприродних можливостей у пізнанні й практичній діяльності. Себто такі вибрані, якою була сама Олена Петрівна. Мама моя — хай буде добре, — все життя поривалася до оволодіння тауматургією — здібністю творити чудеса, якими вона й хотіла ощасливити людство. Чи бодай трохи покращити йому життя.

Але наприкінці свого життя була засмучена. Що їй не вдалося виробити в собі таку надприродну можливість — творити для ближніх — не для себе — чудеса.

— Але ж вона дечого й досягла, буцімто Космос послав їй Вчителя.

— Це так, проте…

Сама вона не могла здобути надприродні можливості. А як вона багла подарувати людству чудо, як багла! Чуда, якого ми всі чекаємо все своє життя.

— Гм… — приятель довго мовчав, вертячи в руках порожню чарчину й одним вухом прислухаючись до січневої хуги, що розгулявшись над Балтійським морем, звалилася на Таллінн. — А як на мене, то… Віра Іванівна, як і її люба теософія, дещо помилялася. Як за великим рахунком. Ми, люди, вже є творцями чудес.

— Як це?

— Буття кожної людини, яка живе на земній кульці, що мчить з космічною швидкістю в крижаному безпросвітному мороці всесвіту, саме життя її вже є чудом.

Хіба не так?

ДЕ БЕРУТЬСЯ СКЕЛЕТИ ЗА ШТУРВАЛАМИ ЛІТАКІВ?

«ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ЩО ДО НАС ПРИБУВАЮТЬ ЛІТАКИ… З МИНУЛОГО…»

— Гм…

У шеф-редактора був цілий набір різноемоційних вигуків «гм», що виражали у нього, залежно від ситуації і теми розмови та її психологічного забарвлення, то сумнів, роздратування чи подив, то іронію із знущанням чи й роздратуванням і він, знайомлячись з матеріалами співробітників, раз-пораз гмикав, висловлюючи ним те чи те своє почуття та враження.

Цього разу він теж гмикнув і гмикнув ледь розпочавши читати матеріал свого співробітника репортера Брайнена для рубрики «Нерозгадані таємниці».

— Гм… — мовби ж іронічно видав шеф-редактор на гора своє знамените «гм» і воно прозвучало спершу ніби нерозбірливо.

Навіть репортер, який добре знав звички свого шефа, спершу не збагнув якого відтінку було оте редакторове «гм». І лише потім збагнув: іронічне.

— «ТРАПЛЯЮТЬСЯ, ЩО ДО НАС ПРИБУВАЮТЬ ЛІТАКИ… З МИНУЛОГО…»

І після паузи:

— Гм…

Шеф-редактор заплющив очі, потер очні яблука через повіки, потім відкинувся на спинку крісла, сидів так якусь мить, а тоді стомлено — постійно боліли очі, — глянув на репортера, якого добре знав і який в газеті спеціалізувався на сенсаціях.

— Гм… — повторив по хвилі. — Скільки я вже перечитав твоїх сенсацій, звик до них, але цього разу… Як це… з минулого? Що вони справді до нас прилітають з минулого? Чи це данина твоєму закучерявленому стилю?

— Саме так, як і написано: з минулого.

— І взагалі… взагалі у тебе, — зізнайся бодай мені, — докази тому, про що ти пишеш, є? Більш-менш сприйнятливі і не такі фантастичні, що… Що аж дух захоплює. Навіть друкуючи сенсації, ми не повинні виходити за рамки здорового глузду. Ще й маємо якось їх пояснювати своїм читачам. Тож хочу уточнити, — редактор потряс аркушами паперу з матеріалом репортера, — це випадково не «качка», що їх час од часу запускають наші ЗМІ для зростання власних тиражів і навзагал — популярності свого видання?

— Але ж тиражі треба піднімати.

— Згоден. Проте сподіваюсь, у тебе все ж таки достовірні факти?

— Якщо їх можна назвати достовірними, то — так. А взагалі, в історії вже зафіксовано кілька сотень подібних випадків.

— Яких це… подібних? Скелетів за штурвалами літаків?

— Ну— у… — вперше ніби розгубився репортер. — Різні видіння…

— Простіше, навождення? Чи — мана-наслання?

— В тім числі й це. А також провали з часом і простором, гості з минулого, різні привиди над аеродромами… У тім числі й скелети за штурвалами літаків.

— Гм… Навіть… навіть скелети за штурвалами літаків? Де вони беруться?

Репортер чесно стенув плечима.

— Якби хто міг пояснити, — помовчавши, обережно додав: — Наука тут поки що безсила. Це за її межами. Принаймні, сьогодні.

— І багато їх там набралося?

Репортер запитливо скинув брови на лоба.

— Скелетів, — пояснив, морщачись, — не любив зайвий раз розжовувати сказане, шеф-редактор. — Сподіваюсь, не чортова дюжина?

— Більше. Не тринадцять, а — тридцять шість.

— Аж 36? Цікаво, цікаво.

— Ще й як!

— То розказуй, що вони там витворяли. Скелети. У літаку, який приземлився.

І репортер розповів…

У 1939 році в небі несподівано зник пасажирський літак, який здійснював рейс з Ріо— де— Жанейро (Бразилія) в Боготу (Колумбія). На його борту знаходилися 36 чоловік разом з екіпажем.

— І літак зник? У небі? Назавжди?

— Так, у небі. Але не назавжди. Він врешті-решт приземлився. Там, куди й летів. У Боготі.

— Так що ж тут незвичайного, якщо він приземлився? Ще й приземлився там, куди летів.

— Але він приземлився в Боготі у 1994 році!

— Тобто через… 55 років? Після того, як піднявся в повітря?

— Так, через 55 років, — підтвердив співробітник. — Коли відкрили двері, то побачили в його салоні 36 скелетів. Але от диво. Чашки з кавою ще були гарячими — хоч минуло 55 років звідтоді, як літак піднявся в повітря. Ще диміли запалені сигарети. Пасажири не встигли їх навіть викурити. На столиках лежали газети з датою: 16 квітня 1939 року. Для розслідування цього випадку була створена комісія експертів.

— І що ж вона встановила? Якщо взагалі могла що встановити.

— На жаль, нічого. Один з експертів так сказав на підсумковій прес— конференції: «Ми уяви не маємо, яким робом літак міг приземлитися. Адже за штурвалом сидів скелет…»

— Гм… Моторошна історія. Боюсь, ще присниться… Скелети за штурвалом літака… А ти один— єдиний живий і сидиш серед тих скелетів — у салоні літака і за його штурвалом… Хоча… Таке якщо й присниться, то лише у фантасмагоричному сні. А воно подається, як таке, що трапилося насправді… Експертів, сподіваюсь, не вхопив грець?

— Ні…

— Слава Богу. А взагалі…

Взагалі, чим, якими законами чи містикою ми зможемо пояснити читачам бодай один з таких випадків?

Репортер розгублено озирнувся, як ніби шукав того, хто йому зміг би підказати правильну відповідь. Але не найшовши нікого, відповів сам, намагаючись, аби голос його пролунав об’єктивно і дещо аж відсторонено:

— Інформацій, про незвичайні, скажемо так, явища, пов’язані з роботою пілотів, вже назбиралося чималенько.

— Я питаю, дружище, як ми пояснимо ці факти своїм читачам? У нас же солідне видання.

— Але йому теж треба дбати про тираж.

— Згоден. Для цього треба іноді друкувати й містику — під виглядом бодай псевдонауки. Але пояснювати хоч якось треба. Свідки є?

— І досить багато. А багато подібних фактів навіть запротокольовані.

— Гм… А може це уява свідків? Самі вигадали, самі й повірили у свою вигадку, га? Простіше, їх підвели власні почуття і багата фантазія. Може таке бути?

— Ну— у, в принципі… Принаймні, не виключається і такий варіант. Як не виключається, що це — наслідки невідомих нам законів Всесвіту. Ще невідомих. Поки що.

— Гм… Будемо валити на невідомі нам закони Всесвіту. Тимчасово повіримо. А зараз… випий кави і поміркуй ще над цими явищами, що їх образно можна назвати як скелети за штурвалом літака, а я там часом прочитаю, що ти цього разу розкопав. Взагалі, молодець. Подібні історії нам дуже потрібні. Хоч ми й не бульварна преса, але дбати про цікавість для читача маємо. Тим паче, до рубрики «Нерозгадані таємниці».

І прочитав:

«20 листопада 1996 року системи ПВО Великобританії зафіксували об’єкт, що на малій висоті наближався до англійського узбережжя з боку На-де-кале.

На запити пілот не відповідав.

Ще по якомусь часі радари його втратили. А знайшли цей літак лише через добу (де він літав цілу добу — ніхто не знає), — в районі мису Саунт— Фортленд. Літак приземлився біля будинку тамтешньої мешканки Марти Кроуфорд. І ось що вона розповіла.

Жінка поралася в дворі, як раптом почула надсадний звук мотора, що линув звідкілясь згори. Він ніби стрімко наближався. Жінка звела голову і побачила в небі літак, що низько— низько летів натужно завиваючи моторами…

Ось він уже над її будинком… Жінка злякалася, що він упаде на дах. Тим більше, його трусонуло і він вже випустив шасі. Стривожена мешканка села не знала куди тікати з власного двору, але, на щастя, літак пронісся далі і десь за садом приземлився на луках. Отямившись, Марта Кроуфорд підбігла до літака, з кабіни якого вже вигулькнула голова в шоломі. Доки жінка добігла, пілот вже вибравсь на крило. Це був молодий чоловік у незнайомій їй військовій формі. На фюзеляжі його літака у чорному колі виднілася велика біла зірка — здається, в Англії таких літаків не було. Дивно!

— Хто… ви? — пробелькотіла Марта, все ще не знаючи, що їй робити — підійти ближче чи поки не пізно тікати геть.

Пілот здивовано і вражено озирався, певно не тямлячи де він. Потім хитнувся раз— вдруге, наче був п’яний — що й зовсім приголомшило жінку. І все ж вона підійшла ближче. Тим часом льотчик вже присів на крилі і тер рукою обличчя.

— Мадам, — нагледівши жінку, звернувся він, — ради Бога: куди я потрапив?

«Отакої, — подумала Марта Кроуфорд, — Невже він і справді п’яний? Але ж це не водій машини, а — пілот…»

— Мадам, — стомлено допитувався небесний гість. — Я приземлився в Німеччині? У селі — фашисти?

— Яка Німеччина? Які фашисти? — нарешті отямилась Марта. — Я народилася і живу в Англії. Принаймні, жила до сьогоднішнього дня.

— То я… приземлився в Англії?

— Так, сер, в Англії. Принаймні, зранку… Та ще й мить тому, тут, — обвела вона навколо руками, — ще була Англія.

Незнайомець так розгубився, почувши де він, що мимовільно сповз з крила на траву. Він був блідий, очі якісь… наче безтямні.

— Цього не може бути, мадам… Не може бути…

Далі він щось говорив уривчасто, збуджено. З його бурмотіння Марта дізналася лише про якийсь повітряний бій з якимись фашистськими льотчиками, котрі атакували його на мессершмітах («Які мессершміти в небі Англії року 1996-го?») і благав допомогти йому зв’язатися телефоном з командиром полку. Час од часу не легше!

— Мене підбили фашисти, — бурмотів він і очі його були все такими ж безтямними. — Кулі пробили фюзеляж. — Марта сама бачила дірки, — ледве не попали в бак з пальним — інакше б кінець…

«Невже він… п’яний? Чи божевільний?» — губилася жінка і на всяк випадок трохи позадкувала від літака.

Що робити далі вона не знала, але тут прибув із села лікар, без зайвих слів забрав з собою незвичайного льотчика аби відвезти його до воєнного шпиталю. І доки він його вів до машини, дивний льотчик все бурмотів про повітряний бій, про фашистів на месерах — як називалися німецькі винищувачі часів Другої світової…

Вже в шпиталі викликали експертів з британської бази ВВС, вони, прибувши до літака, визначили, що перед ними — винищувач Р-40 «Кертісс» з бортовим номером Р-03227, що був на озброєнні в американців у роки Другої світової війни, по закінченню якої його знято з виробництва.

Пілота звали Джон Уокер. За його розповіддю виходило, що він — лейтенант американських військово-повітряних сил, входить до складу123-ї ескадрильї прикриття, що 9 квітня 1944 року він супроводжував британські «ланкастери» — важкі бомбардувальники, які летіли бомбити фашистські об’єкти на території окупованої гітлерівцями Бельгії… На них напали месери, зав’язався бій. На Уокера насіли три ворожі крилаті машини з чорними свастиками на фюзеляжах… Одного літака він відразу ж збив і той, тягнучи шлейф диму, з ревом понісся до землі, а два інших затисли Уокера як у кліщах. І, зрештою, підбили. Літак струсонуло, він, втрачаючи висоту, попри всі зусилля пілота, почав падати в якусь затоку, що вигулькнула внизу… Уокер вирішив залишити машину. Відкрив люк кабіни і тільки хотів було викинутись з парашутом, як тут…

«Несподівано сірий, димний світ війни, що жахливо гримів у небі, ніби вибухнув переді мною, — розповідав Джон. — Я подумав, що схопив кулю в лоб — у мене навіть іскри з очей сипонули. Майнула думка: все, кінець! Зараз я помру, навіть, навіть, не вибравшись з кабіни і вже мертвим упаду з літаком у якусь затоку, яка невідь— де взялася внизу…

І в ту мить я втратив свідомість. Скільки я був у непам’яті, не знаю, здається, цілу вічність.

А літак тим часом все падав і падав.

Коли я отямився, то побачив унизу вже не затоку, а якусь незнайому долину, залиту сонцем. На зеленій траві паслися стада… динозаврів! Я бачив їх чітко… Мій «Кертісс» в крутому піке нісся прямо на них. Але нісся наче у якомусь уповільненому сні. Швидко-стрімко і в той же час уповільнено. А внизу паслися динозаври. Справжні, щонайсправжнісінькі! Мана якась, наслання, подумав я. Навождення. Які динозаври в долині, як вони вимерли всі до одного ще мільйони і мільйони років тому! А вони паслися там, унизу, в долині, куди стрімко-повільно падав мій літак, завалюючись на ліве крило. Мені вдалося вирівняти літак — не знаю як, але пощастило. Я почав набирати висоту і побачив унизу контури Африки… Яка Африка? Які динозаври?.. Прилади зашкалювали, я вже втрачав керування. І тут за склом кабіни з’явилася — наче згори звалилася, — якась жахлива пітьма. Абсолютна пітьма — хоч в око стрель! Перебував я в ній, як мені здалося, секунд двадцять — не більше. А потім вона так же раптово, як і з’явилася, зникла. Я збагнув, що падаю, літак нестримно несеться до землі. На щастя мотор працював… Якось мені вдалося вирівняти машину — десь на висоті 200 метрів од землі. І тільки я вирівняв літак, як мене чи не оглушила тиша.

Я був один у небі. Ніяких «ланкестерів», яких ми супроводжували бомбити фашистські об’єкти в Бельгії, ніяких мессершмітів, що напали на нас… Не було й наших винищувачів. В навушниках — тиша. Навіть атмосферних перешкод не чути. Глянувши вниз, побачив берег, село на яке я падав… Як мені вдалося перелетіти село, ледь не зачіпаючи черепичних дахів, не знаю. Бог поміг.

Я сів на луках з порожніми баками і майже без свідомості. Ось що сталося зі мною сьогодні, себто 9 квітня 1944 року.

Коли Джону Уокеру сказали, що на календарі нині 1996 рік, з ним лучився шок. Далі він не годен був ні говорити, ні що-небудь адекватно сприймати… Іншого виходу, як відправити його в спецлікарню — психіатричну мається на увазі, — не було…»

— Гм… — редактор, закінчивши читати, знову вдався до традиційного свого гмикання. — Оце і вся загадкова історія? Продовження є?

Репортер мовчки подав йому аркуш паперу.

Редактор прочитав:

«Історія ця набула розголосу і в свій час навіть потрапила на сторінки преси. Всі вимагали пояснень, достовірніших даних, тоді керівництво шпиталю зробило таку заяву:

«25-літній пілот-любитель Джон Уокер, власник відреставрованого Р-40 «Кертісс», страждає від навязливої форми шизофренічної маячні, що загострена повною амнезією, яка несподівано вразила його під час польоту.

Хвороба, безумовно спровокована непомірним захопленням містера Уокера історією аваіації. Хворий вважає себе пілотом ВПС США часів Другої світової війни.

Нині він лікується в спеціалізованій клініці без права доступу до нього відвідувачів, котрі здатні викликати загострення хвороби».

— Всього лише… шизофренік? — розчаровано протягнув редактор. — То що ж незвичайного в цій історії? Маячня може напасти на будь-кого. Хоча… Чому керівництво шпиталю не пускає до нього відвідувачів? Дивно. Дуже дивно. Наче його ізолювали від громадкості.

— Саме так, дивно, — погодився репортер. — А не пускають до нього відвідувачів тому, щоб не виявилися деякі… вражаючі, скажу так, факти. Ось продовження історії.

І подав редактору ще кілька аркушів.

Редактор з цікавістю— хоч і гмикаючи, — почав читати.

«Один журналіст, назвемо його Джеймс О’Хара, не повірив висновку спеціалістів шпиталю щодо Джона Уокера. Як мені вдалося встановити, — писав далі репортер, — заінтригований випадком, Джеймс О’Хара провів самостійне розслідування. І ось що він вияснив.

Літак-винишувач ВПС США з бортовим номером Р-03227 справді входив до 123-ї ескадрильї прикриття.

9 квітня 1944 року один з пілотів тієї ескадрильї пропав без сліду. Після того, як почався бій з месершмітами. Його справді пілотував лейтенант Джон Уокер, фотографію якого вдалося розшукати і перезняти в архіві.

Цікава деталь. На правій щоці в нього характерна родимка. А в льотчика, що з’явився в Англії року 1996-го теж на правій щоці така ж родимка. Він дуже і дуже схожий на американського лейтенанта Джона Уокера, який зник 9 квітня 1944 року — вони наче близнюки. Ясно, що це одна і та ж особа.

Крім усього на літаку виявили свіжі пошкрябини і пробоїни від куль. Виходить, літак обстріляли не 52 роки тому, а щонайбільше 20 хвилин тому — перед його приземленням. Та й звідки кульові пробоїни могли з’явиться у відреставрованому літаку?»

— І яка подальша доля пілота, котрий приземлився в Англії у 1996 році після бою з месершмітами у 1944 році?

— Про подальшу долю Джона Уокера, британська влада зберігає вперте мовчання… Але я над цим зараз працюю. Думаю, мені вдасться дізнатися, що з ним було далі і яка його доля і де він нині?

— Отже, на сьогодні це все?

— На жаль, все. Але — поки що. Продовження, я вірю, буде.

— Коли?

— Цього я ще не знаю. Але вірю — буде. Коли-небудь.

— Гм… — редактор знову відкинувся на спинку крісла, заплющив очі і через повіки масажував очні яблука — у нього від утоми — багато читав, — постійно боліли очі. — Що говорить про цей випадок, якщо він справді був, наша наука?

— А— а— а… нічого. — Поки що.

— Все ті ж прояви невідомих нам законів Всесвіту?

— Виводить, що так. Ми ще не все знаємо.

Редактор довго мовчав, наче зважував щось, потім ляснув долонею по столу.

— Гаразд! Твій матеріал я ставлю в номер. Сенсації нам потрібні. Ось як тільки ми пояснимо цей феноменальний випадок? Всю цю… містику і фантасмагорію…

— Поки що…

— Знаю, наука безсила. Але читачі вимагатимуть од нас хоч якихось припущень. І ми їх повинні дати.

— На думку спеціалістів з аномальних явищ, це, — репортер подумав ще і впевнено закінчив: — Причини подібних пригод криються в явищі, що трактуються як діри в часі і просторі.

— Гм… Діри в часові і в просторі?

— Саме так. І в ті діри час од часу потрапляють літаки. Цим і пояснюються несподівані зникнення і такі ж несподівані появи людей, літаків, автомобілів, кораблів та підводних човні. А також їхнє блискавичне переміщення на величезні відстані. Вони іноді потрапляють і в архідалеке минуле. Може й на мільйони років. Аж до динозаврів. А ось потрапляння їх у майбутнє не зафіксовано.

— А як виникають ці діри? Де вони розташовані? Чому люди ітехніка потрапляють у них?

Запитливо дивився на свого співробітника, не чекаючи од нього миттєвої відповіді, якої він знав, і в природі ще не існує.

— Хто нам про це скаже, — репортер розвів руками. — Сучасна наука безсила пояснити подібні феномени. Але це лише сьогодні. Поки що, а завтра… Можливо, завтра буде знайдена відповідь.

— А раптом все це… вигадки, га? Тому наука і скептики з недовір’ям відносяться до подібних історій. Називають їх фантазіями.

— В принципі все може бути, — зітхнув репортер.

— Але в такому разі доведеться визнати, що серед авіаторів є люди…. з нестійкою психікою. Які очевидно страждають галюцинаціями. Або схильні до вигадок. Фантазій. Простіше — до брехні. На жаль.

— І це може бути.

— Або ще… все це — вигадки нашого брата-журналіста. В погоні за сенсаціями і не таке придумаєш. Та ще маючи добру фантазію і професійне вміння писати, а їм підігрують деякі пілоти, наземні служби аеродромів. Навіть, деякі вчені. Не кажучи вже про фантазерів серед обивателів, які раз вигадавши, вірять, що саме так і було.

— І таке припущення має реальне підґрунтя. — Репортер помовчав, ніби збираючись з духом. — І все ж я вірю що це є результат невідомих нам законів Всесвіту.

— Так вигадки це, чи — дія невідомих нам законів Всесвіту?

Репортер мовчав.

— Тоді поясни де беруться… гм-гм… скелети за штурвалами літаків?

Репортер лише розвів руками.

— Мовчиш? Мовчи. Я від тебе й не чекаю миттєвої відповіді.

— Я її й не маю, сер, — і додав своє традиційне: — Поки що. Хоча певний: всьому причиною вже згадувані діри у часові та просторі.

Вони ще випили по чашечці кави і вже коли репортер збирався йти, редактор мовив:

— Може, це й добре. Що ми не знаємо. Як мудрі застерігали і застерігають: менше знатимеш — міцніше спатимеш, а матеріал твій ставлю в номер, будемо вважати, що це невідомі закони Всесвіту. На нього і звалимо всю цю містику.

Якщо тільки вона містика, а не наука.

ПОДОРОЖ ПІСЛЯ СМЕРТІ або ПОВЕРНЕННЯ НА ПРАБАТЬКІВЩИНУ

ЕТЮД

І сказав один філософ:

«… питання це (посмертне буття — чи не буття) рано чи пізно, хочемо ми цього чи ні, невмолимо і неминуче постає перед кожним. Це, по-суті, центральна проблема людського існування, присутня як всім традиційним культурам, так і сучасним цивілізаціям, які не втратили спадковості духовних цінностей».

І сказав інший філософ:

«Парадоксальність цього мого повідомлення міститься в тому, що я говоритиму про речі ніби фантастичні, але разом з тим, древні, як міф. Вони відомі вже багато тисяч років… Цим я хочу сказати, що при розвитку цивілізації відбувався не тільки розквіт знань, але і втрата їх. І зараз древні прості речі спливають, як фантастичні, неправдоподібні розповіді».

1

Більшість землян називає їх інопланетянами, а меншість (таких, можна б сказати, одиниці, але — спокійно, спокійно!) нашими… співпланетниками. То виходить, що НЛО прилітають на планету Земля із планети Земля? Головний доказ прихильників цієї гіпотези такий: навіть до найближчих зірок відстані неймовірно далекі. То чи можна, долаючи такі відстані, здійснювати жваве міжпланетне сполучення, а НЛО літають до нас сотнями… Ба, рахунок їм іде вже на десятки й десятки тисяч. Тому і не виключено, що батьківщина НЛО та ж, що й у нас — Земля.

Велика наука, що все перебуває в полоні теорії про моноцентризм людства, заперечує множинність форм живої речовини, тоді ж як вже давно існує думка про те, що світів — багато. Цю ідею відстоював, наприклад, В. Д. Вернадський. І особливо К. Е. Ціолковський з його гіпотезою не лише про множинність форм життя, а й їхнє співіснування на планеті Земля. І сьогодні все більше й більше вчених вважають, що на Землі співіснують — не знайомі поки що одна з одною — різні форми життя. У тім числі й мислячого. Для людей таке вперте ігнорування інших мислячих форм життя може скінчитися трагічно — тож людям, проголошуючи себе вінцем Природи, треба про це пам’ятати.

«Зараз, наприклад, відкрито польові форми життя, невидимі для людського ока, — зазначив голова уфологічної комісії кандидат технічних наук В. Ажажа. — Але їх фотографії вже зроблені за допомогою відповідної апаратури. Вони, живуть у таких ефірних формах, як передбачав великий Ціолковський, тобто — мислячий ефір».

Там існує не просто не відомий нам Розум, а — протоцивілізація. Вона старша за нашу білково— нуклеїнову форму життя. А тому «вони» й мудріші за нас, бо будучи протоцивілізацією, знають більше за нас, адже володіють найдосконалішою технологією, такою, що з нашої точки зору й наших можливостей (і — знань!) є фантастично— неймовірною. На користь їхньої переваги говорить хоча б той факт, що не ми до них літаємо, а вони до нас. А про те, що НЛО — матеріальне, сумнівів уже немає. Ось тільки що таке матерія — жива й розумна? (Побіжно зауважу: у світі існують багато невідомих ще нам видів матерії з незвичайними властивостями — є навіть види матерії, що залежать від свідомості, думки. Але про це мова піде на інших сторінках мого етюду). Ні хіміки, ні фізики, ні біологи не можуть дати точної відповіді. Відомо лише: матерія під дією енергії може само— утворюватись в складні структури. Очевидно, НЛО і належить до таких складних структур, що створені не на білкових принципах. Можливо, це плазменні з’єднання, водневі, польові…

Вдалося зафіксувати найбільшу швидкість, яку розвинув НЛО на поверхні Землі — 16тисяч кілометрів на секунду. (Більша їм у ту мить просто не була необхідною, хоча вона, очевидно, можуть при потребі розвивати швидкість у сотні й сотні тисяч кілометрів на секунду). І разом з тим вони можуть літати з швидкістю земного пішохода чи й зависати над одним місцем. Коли летить літак з надзвуковою швидкістю, чути гуркіт, вони ж зі своїми колосальними швидкостями пливуть безгучно, наче уві сні чи казці. І — ніякого забруднення оточуючого середовища.

Джерело їхньої енергії нам невідоме. Науковий співробітник Головної астрономічної обсерваторії кандидат фізико-математичних наук О. Ф. Пугач в розмові з кореспондентом «Літературної України» з нього приводу так сказав: «Можна висунути кілька гіпотез, які пояснюють енергетику НЛО. Одна з них така: «тарілка» та всі її дії — це кінцева ланка якогось надзвичайно потужного силового джерела, що, живить «тарілку» за допомогою не видимого нам променя…» І далі вчений повідомив приголомшуючий факт: «У мене є запис свідчень людини, яка цілу ніч говорила з пришельцем на борту «тарілки» і пришелець просто сказав, що ми шукаємо джерела енергії зовсім не там, де треба — в акумуляторах, бензобаках. Увесь космос, сказав енелонавт, заповнений енергією. І вони її беруть з порожнечі, з нічого…»

Їхня поведінка виходить за межі фізичних законів, що здаються нам нерушними і єдино правильними. Тож на цій підставі дехто взагалі не вірить у їхнє існування. Адже пришельці, наприклад, можуть з’являтися з нічого і так же несподівано зникали. Серед ясного неба. Їхні літальні об’єкти матеріальні, але чомусь вони здатні на неймовірних для нас швидкостях несподівано зупинятися, або так же несподівано і круто змінювати напрямок руху, наче у них немає маси, наче вони подолали інерцію і взагалі — силу притягання планети. А що коли це факт телепортації — паранор— мальне переміщення об’єкта (або і людини) на великі відстані чи перенесення предметів через перепони або екрани? Інакше нічим пояснити як можна уникати небезпечних перевантажень, що неодмінно виникають при раптових маневрах, зупинках на величезній швидкості тощо. А ще НЛО (це теж зафіксували численні свідки) у змозі, наприклад, миттєво змінювати свою форму. І на такому рівні, коли відбувається перехід одного виду речовин в інший, коли взагалі змінюється валентність, ізотопність тощо — без будь-яких зовнішніх фізичних чи хімічних впливів. Тож найголовнішою особистістю, що відрізняє НЛО від нашої техніки, є поліформізм — розмаїтність форм. Очевидно, вони володіють іншими, не відомими й недосяжними нам — принаймні, сьогодні — фізичними законами. Не забуваймо — світ безмежний і невичерпний. І те, що ми знаємо про нього — пилинка, в порівнянні з Еверестом незнаного. Тож не можна не погодитись з думкою В. Ажажі: ще невідомо хто ж справжній господар Землі, ми, люди, чи вони, наші співпланетники, людиноподібна ефірна сутність?

Але де ж існує протоцивілізація мислячого ефіру, окремі представники якої час од часу зчиняючи фурор і сум’яття в наших душах, прилітають до нас у своїх сферах, що ми їх називаємо абревіатурою НЛО? Відповідь може бути — поки що — в стилі чеховського Ваньки Жукова, котрий посилав лист «на деревню дедушке». У нашому варіанті це звучить теж приблизно так: на планеті Земля. Але в іншому вимірі, в іншій області простору— часу. (Як переконані деякі фізики— теоретики, поруч з нашим світом можуть існувати й інші, недосяжні для нас, незбагненні для нас світи із своїми вимірами. Якщо ми, наприклад, живемо в тривимірному світі, плюс четвертий вимір — час, то наука на сьогодні оперує тринадцятьма, п’ятнадцятьма і навіть двадцятьма вимірами різних світів!)

У світлі цієї гіпотези можна пояснити і раптову появу НЛО з нічого (як і таке ж раптове зникнення в ніщо): це результат переходу в інший вимір, або в наш (НЛО тоді раптово з’являється), або в їхній (НЛО тоді раптово зникав).

А, можливо, вони живуть і в Задзеркаллі, де все навпаки — по відношенню до нас, звичайно. Так, наприклад у них, у Задзеркаллі машина, поставлена під горою (чи на середині схилу гори) покотиться не вниз, як у нас, а навпаки, вгору. (Принагідно: якось було промайнула інформація про подібне диво у нас. На одному з крутих відрізків автостради у Вірменії залишена машина рухалась не вниз, а всупереч здоровому глуздові: вгору).

Так ось у тому, іншому — по відношенню до нас — вимірі планети Земля, у її Задзеркаллі живе невідомий, нам Розум, мислячий ефір. Той Розум і є — не лякаймося цього, а пофантазуймо разом — нашим Прабатьком. А ми — синівська чи дочірна цивілізація їхньої протоцивілізації, що є одночасно й їхньою, й нашою колискою життя.

Ось тут ми і підходимо до головного, до виникнення на планеті Земля людства. Як переконаний академік В. Казначеєв, голова комітету з енергоінформаіційного обміну в природі, теорія еволюції Дарвіна не пояснює появи людині. Важко за останніми науковими даними пояснити, щоб інтелект так розвинувся за ті 3-4 мільйони років нашої історії, яку прийнято брати за наш минуле.

«Або інтелект удосконалювався під впливом польових форм життя (протоцивілізація). А вона, напевне, впливає та нас і нині, — роз’яснює точку зору академіка В. Казначеєва кандидат технічних наук В. Ажажа, — або ми з нашим інтелектом доставлені звідкись. Тобто це суцільні запитання, на які поки що немає відповіді».

Відповіді і справді немає. Але це аж ніяк не завадить нам пофантазу— вати на задану тему. Фантазує й сам В. Ажажа: «… складається враження, що ми працюємо під їхнім контролем («їхнім» — мислячого ефіру — В. Ч.).

Не виключено, що ми є їх породженням. Свого роду розсадою, яку привезли з другого світу, а потім беруть у нас на Землі й відправляють на інші небесні тіла».

На цьому цікаве (і сміливе!) припущення В. Ажажі й вичерпується. Тож спробуємо пофантазувати далі.

«Не виключено, що ми є їх породженням».

2

Стародавні народи про антропогенез — процес історико— еволюційного формування фізичного типу людини — не мали, звісно, аніякої уяви. Як і про теорію еволюції Ч. Дарвіна. Але вперто вірили (і розповідали про те у міфах та переказах), що первісна людина кимось (здебільшого богом) була створена. То що змушувало народи (і тепер ще змушує) триматися за міфи про штучне створення кимось перших людей? Просто так, на голому місці міфи не виникають — щось неодмінно став поштовхом для їх створення. Мабуть, подібні міфи є відлунням або справжніх подій, або такої ж інформації, що якимось чином була відома на зорі людства, а потім зітерлася з пам’яті, перетворившись по суті в казки. Не виключено, що саме ефірні люди і створили далеких пращурів роду людського. Досягнувши за мільйони і мільйони років неймовірного рівня розвитку, протоцивілізація мислячого ефіру повністю вивчила й освоїла доступний їй світ. І зрозуміла, що мусить бути на планеті інший світ, в іншому вимірі, в іншій кривій часу, мусить бути Задзеркалля. (А ми з їхнього боку теж Задзеркалля). І люди ефіру, володіючи колосальною технологією, підкоривши час, простір та швидкість і такі закони фізики, про які ми й мріяти не можемо, відкрили Задзеркалля і проникли в нього. І опинилися у безмежному білому світі, де на чорній землі володарювали зелені рослини. В їхньому царстві знаходилося царство комах, плазунів, птахів і тварин. Серед останніх чи не найбільше було різноманітних мавп, котрі, всупереч пізнішій теорії Дарвіна вперто не хотіли ставати людьми. По тій простій причині, що не могли ними стати.

Відкритий світ вразив ефірну цивілізацію пусткою — братів по Розуму, — вони сподівалися їх зустріти, — не виявилося. І тоді протоцивілізація вирішила колонізувати нововідкритий вимір рідної планети. І заселити його своїми людьми. (Чим більш світів заселених цивілізаціями мислячих істот, тим надійніша гарантія, що людство не зникне у Всесвіті внаслідок якихось непередбачених космічних катаклізмів, що не виключено, коли Розум локальний. Як свідчить земний досвід, головною умовою життя є відтворення нею собі подібних форм. Це закон збереження життя, бо воно існуватиме доти, доки відтворюватиме собі подібних. Та й взагалі, Розуму властиво розселятися, відкривати й освоювати все нові й нові краї та материки. — Згадаймо, як ми, земляни, відкривали й заселяли тьеру інкогніто, землю невідому).

Але виявилось, що новій світ, щойно відкрите Задзеркалля, не зовсім і сприятливе для життя ефірних людей — ні атмосфера з її щільністю та складом їм не підходила, ні сила притягання планети, ні інші природні і фізичні параметри. Ефірні люди могли в такому середовищі існувати лише в скафандрах чи під куполами міст, де були б створені необхідні їм умови. Але під куполами нова цивілізація не розвинеться. І тоді вирішено було створити для захисту життя спеціальні кокони, такі собі своєрідні біологічні комбінезони, в яких ефірні люди й народжуватимуться в новому світі, зростатимуть, розмножуватимуться тощо. Мислячий ефір синтезував біологічно важливі органічні сполуки амінокислот, протеїнів, нуклеотидів, вуглеводів, утворив біополімери та інші молекулярні системи. З них було сформовано захисний комбінезон для ефірного розуму-інтелекту — те, що ми називаємо нині тілом. Отак ефірні люди (власне, їхнє енергополе, свідомість та інтелект, те, що ми називаємо душею, а для них то є всією сутністю) були надійно заховані, як замуровані в білково-нуклеїнові тіла. І на білому світі планети Земля з’явилися ми, люди.

Можна навіть сказати коли були створені перші люди: близько 40-50 тисяч років тому. Тобто, тоді, коли за даними науки і з’явилися люди сучасного типу. А з’явилися вони зважте, загадково. За сучасними даними безпосередній антропоїдний предок людини виник десь 3-4 мільйони років тому. А людина розумна (гомо сапієнс, кроманьйонець, або сучасна людяна) з’явилася якось раптово — 40-50 тисяч років тому. І чомусь відразу з неоантропів «перестав діяти добір природній, як фактор формування роду». Діяв, діяв, а тоді ні з того, ні з сього (принаймні, наука цього достовірно пояснити не може) перестав діяти, тільки-но невідь звідки взялися сучасні люди. Більше того, з їхньою появою чомусь «біологічна еволюція людини змішалася з еволюцією її матеріальної й духовної культури».

Процитуємо ще науку: «Серед соціальних факторів основну роль (з появою людини сучасного типу — В. Ч.) відігравало суспільне виробництво, пов’язане з виникненням у неоантропів порівняно високорозвиненої суспільної свідомості, сформованого родового суспільства, а також образотворчого мистецтва, якого практично не було на попередній стадії антропогенезу».

Не було, не було і раптом біологічна еволюція змінилася еволюцією духовної культури і тоді негадано все з’явилося: і суспільне виробництво, і високорозвинена суспільна свідомість, і сформоване родове суспільство, і, зрештою, образотворче мистецтво, на яке, як відомо, ні мавпи взагалі, ні навіть людиноподібні не здатні. Наче все це раптово впало з неба 40-50 тисяч років тому, водночас з появою людини сучасного типу, яка з’явилась теж тоді і такою практично й зосталася. І більше всього, такою вона зостанеться в далекому майбутньому — хіба що у неї до точиться знань.

Протоцивілізація наділила нас двома видами зв’язку (чи способом передачі інформації від одного суб’єкта до іншого): сенсорною сигналізацією — мова, зір, нюх тощо. І далекодіючою (нею користуються ефірні люди) — телепатією, яку ми з часом втратили і якою нині володіють лише окремі представники гомо сапієнса — раніше їх називали чаклунами, тепер екстрасенсами. Оскільки в нас, попри, попри все, добра й гуманізму все ж таки більше, то такими нас, очевидно й запрограмували. (Зла цивілізація нас неодмінно наділила б своєю злістю, що є для неї нормою). Щоправда, внаслідок різних негативних факторів й зокрема соціально-політично-економічно-природніх, ми чимало із закладеного в нас добра і гуманізму порозгублювали в тисячолітній ході свого існування та кривавих пертурбаціях. Але будемо сподіватися, що втратили ще не все.

Про те, що вони наші творці, ефірні люди вирішили — до певного рівня нашого розвитку — нам не зізнаватися. Для чистоти експерименту. Їм цікаво, до чого ми, їхнє породження, самостійно дійдемо і якого рівня розвитку врешті-решт, сягнемо. Без їхньої допомоги і колосальної технології. Для них це має велике значення. Як і для нас — щоб ми, не обпираючись ні на чиї готові знання, могли самостійно утвердитись у світі, пристосуватися до нього, загартуватися і цим гарантувати собі подальший розвиток, як самостійної раси, а не чийогось безпомічного придатку. Тож і прилітають творці до нас, як на всепланетне експериментальне поле Розуму і Інтелекту, де час од часу й беруть окремі екземпляри (генофонд) для розселення людства на інших планетах. Тільки за 1989 рік, як вважають уфологи, при допомозі НЛО було взято лише з нашої країни 5 тисяч чоловік, котрі для нас, просто загадково зникли.

3

Ще стародавні люди знали: крім тіла в людині існує ще й душа. Поняття душі назавжди увійшло в наш обіхід, як щось таке, що не викликає (в людей, а не в науки) ніяких заперечень. Згадаймо: «душа болить», «великої душі людина», «чужа душа — потемки», «працює з душею» тощо. Звідси походить й духовність, те, без чого людину, власне і уявити людиною неможливо. Ще стародавні люди також знали: вмирає (закінчує своє земне існування) лише тіло, а ось щось вирішальне в людський сутності, те, завдяки чому людина є людиною, після смерті все ж таки залишається.

«За релігійно-ідеалістичною уявою, — іронізує атеїстичний (а атеїзм у нас не забуваймо, свого роду релігія!) словник, — душа — це особлива сутність, абсолютно протилежна матеріалістичному світу (якраз душа і матеріальна — В. Ч.), яка існує незалежно від тіла, поселяючись в тілі людини, вона є в ньому активним початком, який ніби то і дає тілу життя («одушевляє» його), обумовлює незалежність людини від природи, її свободу волі, її почуття, розумові здібності й основні, індивідуальні особливості, при всьому душа безсмертна».

«Велика» наука, особливо часів «великого кормчого науки» (за власною освітою, до речі, недоучок— семінарист) та пізніших застійних часів, як відомо відзначалася безапеляційністю, внутрішнім тоталітаризмом та нетерпимістю до інших думок. Обзиваючи їх носіїв ідеалістами або й реакціонерами, а їхні погляди оголошуючи (тоном верховного судії, якому підвладна найвища істина) забобонами та релігійною містикою й духовним закріпаченням людей, вона ніколи не визнавала і не визнає душі, вважаючи її антинауковою уявою, вигадкою первісних людей, якій сьогодні все ще дехто наївно, мовляв, вірить. Це й дало змогу одному з учених іронічно— саркастично зауважити з цього приводу: наука, котра виникла й зміцніла в боротьбі із забобонами, сама починає створювати свої забобони.

«Уява про душу виникла і отримала розвиток в той час, коли люди не знали особливостей будови свого тіла (як нібито сьогодні вже досконало відомі ті особливості — В. Ч.) і не вміла пояснювати психічні явища (як нібито сьогодні вже вміють пояснювати ті психічні явища? — В. Ч.). У людей, що знаходилися на ранніх сходинках суспільного розвитку, була, як писав Ф. Енгельс, «повсюдно поширена уява, що людські образи, які з’являються їм уві сні, є суть душі, що на час залишає тіло». (Як ніби сьогодні ми все ще досконало знаємо про механізм сна — бодай, навіть ще старанніше цитуючи при цьому Ф. Енгельса — і можемо впевнено сказати, що це таке воно врешті-решт, сон? — В. Ч.). І душа — хочте вірте, хочте — ні, — а таки залишає тіло.

«Перше відчуття тих, хто опинився в стані клінічної смерті, це знаходження поза своїм тілом, — розповідає О. Горбовський, автор надзвичайно цікавої книги «В круге вечного возвращения?». І наводить кілька розповідей тих, хто був по той бік життя.

«Я відчув, ніби в повітрі… Я подивиться назад і побачив самого себе на ліжку внизу, і в мене не було страху».

А ось це відчував молодий чоловік, котрий потрапив в автомобільну катастрофу:

«Я ніби ширяв на висоті біля п’яти футів над вулицею… Я бачив серед уламків своє власне тіло, оточене людьми, і повсюди була кров…»

Або ось ще: «Мені здавалось, що я аркуш паперу, що злетів до стелі від чийогось подиху. Я бачила, як лікарі стараються повернути мене до життя. Моє тіло було розпростерте на ліжку прямо перед моїм поглядом, і всі стояли навколо нього. Я чула, як одна з медсестер вигукнула: «Боже! Вона помре!», в той час, як друга схилилась наді мною і робила мені штучне дихання рот в рот».

За даними медичної статистики 25-28 відсотків з тих, хто повернувся до життя, пам’ятають про свій стан. Із 116 реанімірованих пацієнтів, яких дослідили американські вчені, 32 запевнили, що в стані клінічної смерті пережили відчуття подібне до перебуванню поза тілом. Як свідчать такі розповіді, душа, що залишає тіло, відчуває до нього повну байдужість (очевидно, інакше їй би було надто трудно його залишати).

«Я знала, що це моє тіло, але нічого не відчувала до нього».

«Я оглянулась назад і побачила, що моє тіло лежить без почуттів й без руху. Подібно тому, як ніби б скинувши з себе одяг, дивився на нього так і я дивилась на своє тіло, ніби на одяг…»

А ще подібні розповіді свідчать: душа після виходу з тіла іноді робить спробу заговорити з тими, хто оточує тіло і з подивом виявляє, що її ніхто

не чує й не сприймає.

Сьогодні те, що релігія— народи світу — називають душею, а «велика» наука все ще відкидає з порогу, як ідеалістичну містику, вже здобуло своє ймення — аура. Або описово — біополе людини. Як зовсім недавно виявилось, в різних людей різні біополя: у тих, хто живе дуже довго біополе щільне, і навпаки, люди з розрідженим біополем, наче розшитим, живуть не довго. (Принагідно зауважу: не лише людина, а всі органи мають свої власні біополя і довго зберігають інформацію про те, що відбувалося з ними в минулому. Цю інформацію можуть читати екстрасенси. Одяг теж зберігає наше біополе, тобто інформацію про нас. Різні речі теж зберігають інформацію про свого господаря. Наприклад, фотографії, тому екстрасенс, подивившись на фотографію людини, може сказати, що з нею — для цього він прочитав ту інформацію, яку зберігає про свій оригінал фотографія).

Як запевняє З. Гречишникова, котра успішно займається біофізичним ефектом людини («ЛУ» від 20 липня 1989 р.) — це складна енергетична система. Власні спостереження і дослідження З. Гречишникової над біополем привели її до такого висновку: коли людина помирає, то «після її смерті її власне біополе не зникає, не розчиняється в безвісті… Протягом перших дев’яти днів над постіллю померлої людини, над її фотографіями постійно присутнє її власна біополе… Але ж на дев’ятий день, рівно в той час, коли людина померла, це її біополе зникає… На сороковий день це саме біополе померлої людини з’являється над її постіллю. Знову ж таки о тій самій порі, в ті ж самі години і хвилини, коли вона помирала. З’являється лише на добу».

В наші дні вже чимало спеціалістів— медиків, психіатрів, фізиків — вважають, що смерть не є кінцем буття. Що душа безсмертна («Або іншими словами — це безсмертя матерії») переконана і З. Гречишникова. Це добре знали і наші далекі предки, але з часом ці знання розгубили. І як відлуння тих знань — звичай влаштовувати поминки померлих на дев’ять днів, на сорок днів, у першу річницю…

Ленінградські вчені зафіксували приладами, зображення самої душі. «В мить смерті, — запевняють вчені, — від людського тіла відділяється об’єкт, що має форму яйця». Правда, побачити людську душу поки що німому не вдалося — душу фіксують лише прилади. А втім, що людські очі її не бачать, це ще нічого не говорить. Людина, наприклад, не може бачити лопать вентилятора, що швидко крутиться, але це не означає, що якщо ми її — лопаті не бачимо, то лопаті в взагалі немає.

Вже відкрита перша лабораторія фізичних полів людини — в Московському інституті радіотехніки. Її працівники вірять у те, що енергетична субстанція людини є носієм життєвої сили, її пам’яттю, інтелектом і розумом. Так, наприклад, професор Іллюшин вважає, що енергетичне поле складається з «іонів, збуджених електронів, протонів, а також можливо й інших часток. Всі плазмові структури живого організму на думку вченого з’єднуються в єдине ціле».

Деякі з характеристик поля, що оточує людину допомогли виявити експерименти білоруських вчених. А ось відкриття американського доктора Бурра підтвердило факт, що біоенергополе людини є ніби матрицею, своєрідним кресленням, що формує структуру тіла. «Молекули і клітини людського тіла, — говорить доктор Бурр, — постійно перебудовуються, руйнуються і поповнюються свіжим матеріалом, що надходить з їжі. Але дякуючи контролю поля, нові молекули і клітини відтворюються по тих схемах, що й старі…» Тому й людина, кажучи іншими словами, завжди схожа на саму себе.

Медики теж схильні вважати, що одну з основ буття складає енергія. Психологічні процеси — це по суті процеси енергетичні. Є різні види енергії, в тім числі і духовні. У 60— х роках київський вчений Ярослав Береговий висунув ідею, що енергетична база є і в звичайних психічних процесах, і в мислячих. Наші відчуття, думки мають матеріальну основу і складаються з енергетичних випромінювань. Сьогодні доведено, що біополе складається з трьох нашарувань: тілесної енергії, енергії почуттів та енергії думки. Основне ж енергетичне поле — це поле почуттів і думок. При цьому при різних почуттях з організмі протікають і різні процеси. Так, наприклад, є свої основні хвилі у радощів, суму, зневаги, захоплення, нудьги, страху, гніву, подиву, тривоги тощо. Різні характери теж випромінюють різну енергію: спокійний, вольовий — хвилі спокою, упевненості; збуджений випромінює струми нервозності, сердитий — злості, добрий спокою й душевної рівноваги. Одночасно в залежності від настрою змінюється і колір біовипромінювання (це підтверджують спеціальні фотодосліди). Якщо людина в доброму настрої, з добрим початком в душі, то її випромінювання має тоді золотистий, або світло— салатний відтінок. Негативні емоції пов’язані тільки з чорним кольором. Як змінюється настрій людини, так змінюються і кольори її аури: хороший настрій — в аури світлі приємні кольори, поганий, гнітючий і колір аури відразу ж стає чорним — чи не звідси походить поговірка про чорні дні? В чорній аурі бере свій початок песимізм, як у світлій — оптимізм, віра надія… Так біополе людини стає одним з чинників її психофізичного життя.

А ось що собою, являє енергія біополя, думки дослідників розділилися — хоча в світі й існує 270 інститутів, лабораторій та установ, що займаються біополем. Більшість вчених вважають, що це особлива, невідома нам енергія, суть якої не відкрита. І не лише невідома, а й фантастична— загадкова. Тому противники біополя називають її і забобонами, і містикою з чудесами. Тоді ж як один з древніх філософів блаженний Августин влучно сказав, що «чудеса не суперечать законам природи. Вони суперечать лише нашим уявленням про закони природи». Тому й загадкова для нас біоенергія людини, як, між іншим, і сама душа та її невичерпні можливості, межі яких ми теж не знаємо.

Всі народи, починаючи з незапам’ятних часів свято вірили, що вмирає лише тіло, а душа переселяється в інший, потойбічний (що знаходиться по той бік земного життя) світ. Значно пізніше, вже з морально-виховною метою релігія поділила потойбічний світ на пекло (для покарання грішників) і рай (для ощасливлення праведників). За уявою стародавніх греків таке місце знаходиться далеко на заході, на краю нашого світу, глибоко в підземеллі. Ось там крім Тартара (пекла) є ще острів Блаженних (в міфології китайців подібний острів теж називається Блаженним) — де й знаходиться країна вічного щастя і вічних квітів. Все там щедро родить, там вічна весна і ніколи немає спекотного дня, бо завжди панують ранкові сутінки. Там і живуть померлі — безплотні примарні постаті, себто душі, що ніколи не старіють і вічно гуляють при вічному сяйві ранкової зірки.

Науці відомо, що існує закон збереження енергії, закон збереження матерії, але, можливо припустити існування і закону збереження інформації — це не суперечить законам природи. Можна припустити, що наш біоенергоінформаційний каркас (себто те, що ми називаємо душею, аурою — В. Ч.) теж не зникає з фізичною смертю людини.

Залишається додати, що померлі, з якими контактувала ясновидиця Ванга, мають вигляд «прозорих фігур». Ванга вважає, що після смерті особистість зберігається, що людина сприймає смерть тільки, як фізичний кінець. І переконана, що поряд з нашим світом існує інший, паралельний світ, який вона називає вищим Розумом… Ці та інші подібні випадки налаштовують нас на фантастичне припущення: душа (аура, біополе, біоенергетичний каркас — називайте, як хочете), що є сутністю людського інтелекту та її «я», після смерті й справді залишає тіло й відправляється в якийсь інший світ. Академік В. Вернадський називав земне біополе (крім власного біополя планети, воно складається з біополів людей, тварин та рослин) «біосферою, що зберігає в собі загальну інформацію про нас, про історію землі, там є люди, котрі вміють читати це загальне біополе Землі. Бо все існує у всьому і все пам’ятає про все».

Ми навіть знаємо коли починається подорож в інший світ, котрий у різних джерелах називається по-різному: потойбічним світом, світом в різних, інших вимірах, іосферою, загальним біоенергоінформаційним полем Землі тощо. Рівно через рік після фізичної смерті людини. Тоді вступає в дію запрограмований у ній код і вона — згусток мислячої енергії, наділений інтелектом і розумінням свого «я» — назавжди (тепер вже назавжди) залишає цей світ.

За даними «Американського журналу психіатрії» більше половини (57 відсотків) тих, хто пройшов «досвід смерті», пам’ятають і знають, що існує «риска, після якої вже немає повернення». А, знаходиться вона по той бік тунелю. Про той тунель згадує більшість (точніше, кожний третій-четвертий) з тих, хто знаходячись в стадії клінічної смерті, був повернутий до життя зусиллями реаніматорів. Тунель за їхніми розповідями, вузький, довгий і темний. Через нього душі й треба протиснутись головою вперед. Це за свідченням очевидців, тяжко, боляче, але кола душа проходить його, то настає тоді неймовірне полегшення… (Одна з жінок, слухаючи лекцію на цю тему, вигукнула: «Та це ж пологи! Це пологи!..» Так, додамо, душа в тому тунелі ніби заново народжується для нового життя). Світло видно лише в кінці тунелю — яскраве, манливе. І душа поривається через вічний морок тунелю до світла. А далі… далі свідчень очевидців немає. Бо тих, кого реаніматори повернула до життя, змушені були повернутися з тунелю, а ті, хто пройшов його— назад вже не повертаються. І ніколи не повернуться і не розкажуть, що ж там далі. Се велика, якщо не найбільша таємниця для людей і її мабуть не дано нікому відкрити і передати живим. Можемо лише припустити, що тунель той знаходиться на схрещенні різних вимірів простору— часу, нашого і їхнього. Він і є єдиною дорогою в Задзеркалля. Нею, навічно залишивши світ живих і відлітає душа в інші вимір, в далеке і невідоме їй Задзеркалля, до свого пранароду, куди ще раніше відлетіли душі її батьків, дідів, прадідів і пращурів… Згусток мислячої енергії, званий людською душею, летить вперто і цілеспрямовано. Голос предків владно кличе ауру на далеку прабатьківщину, слугує їй маяком і компасом, підбадьорює її, надихає, підтримує в ній віру, що не все ще втрачено, що попереду її чекає нове, зовсім нове життя в новій незвичній їй досі формі й сутності. Роль такого голосу предків виконують невідомі нам хвилі, що її генерує прабатьківщина і посилає в наш світ, на який і налаштовується кожна аура, залишивши після після смерті своє земне тіло.

В кінці тунелю душу чекає яскраве світло, а за ним, в напівпрозорій світлій димці — річка. На березі човен, або як його влучно назвав один з дослідників цього питання — «Корабель душі»… Навряд чи знайдеться на землі такий народ, у якого б не було віри у річку, через яку треба переправлятися у човні. Найраніша згадка (з відомих) у давніх єгиптян — їй сім тисяч років! Про «глибокі води смерті» розповідає повість про Гільгемеша, записана на глиняних табличка Древнього Вавилона — ІІІ тисячоліття до нашої ери. Таких прикладів можна наводити багато. Як сказав один з дослідників цього питання: «Очевидно образ цей — ріки і переправи в потойбічний світ — був, принесений кимось, хто опинився по той бік риски, а потім повернувся, чи був повернутий до життя. Спогади, про посмертний його етан, сприйняті, як свідчення очевидця, увійшли в систему тієї епохи. Пізніше досвід цей підтвердився треба думати, в рамках інших культур.

І сьогодні багато хто з тих, кого реаніматорам вдається повернути до життя, згадує про ріку. Схоже на те, що та ріка є останньою перепоною на шляху з нашого світу в інший вимір простору і часу, в незнане Задзеркалля. І можливо субстанція, що наповнює ріку, не є водою, швидше всього, то згусток викривленого часу. Через нього і здійснюється зв’язок з нашим і тим світом. Але подолати ріку можуть лише безтілесні істоти, що існують у вигляді біополя, енергетичного згустку мислячих протонів та електронів. На березі ріки стоїть маяк, що безперервно посилає душам хвилі, на які налаштовується і завдяки яким душі-аури (а власне, сама сутність людини) і знаходять дорогу. Там ауру чекає човен— корабель (швидше всього, літаюча сфера, схожа на ту, яку ми називаємо НЛО, тільки у вигляді шлюпки). Після короткого перельоту через простір і час, шлюпка приземляється вже в іншому світі, білий день якого схожий на лагідний літній ранок… Там душу— ауру зустрічають представники ефірної цивілізації, вітають її з поверненням на прабатьківщину. Таким чином політ після смерті є початком нового життя в іншому світі де душа стає такою ж, як і всі ефірні люди — «контури чіткі, а стан ніби розріджений», тобто безтілесною, але мислячою… Ось там, у Задзеркаллі, у формі вже не білкових істот, а мислячого енергополя і зустрічаються всі, хто помер і чиї тіла навічно лягли у нашу землю. А щоб аури, котрі вже стали новими людьми у новому світі, не відчували і не тримали в собі мук попереднього життя чи докорів сумління, чи болю кінця, не побивалися за рідними й близькими, залишеними в попередньому світі, згадка про земне життя дещо приглушується. Залишається лише все хороше, світле і чисте, спокійне і радісне, залишається найголовніше — інтелект, відчуття свого «я», своєї вічної причетності до роду людського. Кожний з нас носить в собі свою смерть, сказав якось один з медиків. Але душа визріває часом лише за останній строк. Цей останній строк і є потужним прискорювачем визрівання, коли для людини відкривається все найважливіше, відкривається смисл життя. І людина стає тоді вільною і легко йде від суєти суєт, від його пристрастей.

Збагачена смислом життя, звільнена від усіх земних пут, відчуваючи своє «я», знаючи хто вона і що вона, володіючи емоціями і вміючи насолоджуватися життям — такою входить вона в новій своїй сутності в новому своєму житті на простори Прабатьківщини. А відчуваючи все це, людина живе і живе. І не суть важливо, є у неї біологічне, тіло, котре виконувало для неї скоріше роль одягу чи немає. Суть важливо, що людина знає хто вона, а знаючи — мислить. А коли я мислю, сказав мудрець, значить я існую.

… За даними уфологічної — УФО англійська абревіатура, що означає те ж саме, що НЛО — комісії за останні 30 років на Землі спостерігалося близько 80 тисяч неопізнаних літаючих об’єктів… Все нові й нові НЛО — загадкові, незбагненні, фантастично — неймовірні, в існування яких і повірити трудно, з’являються на планеті Земля, прилітаючи до нас із планети Земля. З’являються у нашому білому світі, німо питаючи нас: як ви живете, люди, діти наші? З’являються не інопланетянами, а нашими, поки що невідомими нам співпланетниками.

І прилітають вони з того світу, де вічно живуть наші батьки, діда, прадіди, пращури, звідти, куди кожному з нас, як надійде черга, теж доведеться відправлятися. Все тією ж дорогою летіти — через чорний тунель і ріку часу в схрещенні вимірів, яку кожному з нас доведеться подолати в різний час, але всього лише один раз. І в одному напряму — від нас до них. Від одного життя до іншого, від миттєвості до безконечності, від однієї нерозгаданої таємниці до ще загадковішої. І вічне це, як вічне і невмируще духовне життя людства, як вічна, сама матерія, часткою якої є, були і завжди будуть наші невмирущі душі.

«Ми люди, не маємо права бути непотрібним, — заповідала нам і всім прийдешнім поколінням мудра Ванга, — не приносити користі, тому, що кожна людина, ким би вона не була, прийшла на землю з визначальною місією: зберегти життя у всіх його проявах, щоб воно могло розвиватися в ім’я вищих цілей».

1989 р.

ТЕПЕР ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ НЕ ЧОРТІВНЕЮ…

ЕТЮД

Так, тепер це називається не чортівнею, не нечистою силою, як воно звалося у наших дещо наївних, але довірливих і глибоко поетичних предків, а — полтергейстом. Дослівний переклад з німецької мови — дух, що шумить.

Але який дух і чого він час од часу здіймає шум-гам, цього вже ні з якої мови не перекладеш, бо цього ніхто достеменно ще й досі не знає. Кажемо ще і досі, бо про незвичайні явища, звані сьогодні полтергейстом, є — чи не одна з найперших на Україні — згадка ще в «Повісті временних літ», укладеної на початку ХІІ століття. Типовий випадок полтергейста зафіксовано і за 1813 рік. В одному з міст Симбірської губернії, у хаті якоїсь вдови ні з того, ні з сього стали раптом літати предмети домашнього вжитку (горщики, склянки тощо), а зі стіни чувся тоненький голосок, наче б там сиділа невидима істота. Перелякана вдова звернулася до поліції і та, розібравшись в чому річ, офіційно підтвердила: неймовірні події (літання предметів домашнього вжитку, голосок із стіни) таки справді мали місце у хаті бідолашної вдови. Справа дійшла навіть до суду, але що той суд міг вдіяти? Лише постановив: «Випадок цей надати суду Божому».

Звідтоді вивчення нього феномену не просунулося вперед ані на крок, хоч за останні два сторіччя зібрано таки чимало достовірних фактів про подібну чортівню, звану сьогодні полтергейстом.

Як гадають спеціалісти, полтергейст, — «явище близьке до психогенезу (здатність людини подумки впливати на предмети, що її оточують — В. Ч.), але іншої природи, пов’язаної із спонтанним переміщенням, польотом, рухом різних предметів домашнього вжитку». І впевнено заявляють, що «сукупність фактів, які ми вже маємо і спостерігаємо сьогодні у всьому світі, свідчать про те, що в принципі вже не викликає сумніву сам факт існування полтергейста, як природного явища, бодай і унікального.

Отже, полтергейст, це таке явище, — коли ні з того, ні з сього, з незрозумілих нам причин, без будь-якого видимого логічного зв’язку, здорового глузду, і (що найдивніше і найвражаючіше) всупереч законам — фундаментальним законам фізики, починають рухатись і літати не «нелітаючі» предмети, наприклад, меблі, шафи, дивани, холодильники тощо, лунають різні звуки, чуються стукоти, гуркоти, виття, крики, відчиняються самі собою і зачиняються двері, відкриваються водопровідні крани, вмикаються чи вимикаються електроприлади (радіо, телевізори, електролічильники, холодильники), або ж на підлозі з доброго дива заявляються калюжки води, чи на стінах загадкові написи. Гірш, коли речі ще й вибухають, як от шибкі, вази, раковини, унітази — траплялося й таке.

Подібне відбувалося (зафіксовано свідками, в тім числі і працівниками внутрішніх справ) у багатьох містах республіки).

Наприклад, через вікно однієї квартири самі собою вилітали предмети домашнього вжитку, серед яких були подушки, ковдри, матраци, вилітали, навіть меблі, холодильники, радіоприймачі. І що дивно: вилітають з вікон скляні речі, а не розбиваються, навіть не перевертаються, а досить акуратно опускаються та землю. І так акуратно, що посуд з серванта не випадає.

Зафіксовано й випадок, коли через відчинене вікно вилетіла і обережно приземлилася на цементній доріжці гаряча сковорода з млинцями, накрита тарілкою, за нею каструля з супом, потім чайник… І відразу ж все це добро своїм ходом (є свідчення очевидців!!!) відправилося через відчинене вікно назад у квартиру, де кожний предмет став на своє місце: сервант у куток, а сковорода, каструля і чайник на газову плиту.

Не вірите?

Тоді відсилаємо вас до вельми солідної — за зібраним матеріалом та аналізом — спеціальної книги «Парапсихология и современное естествознание», виданої радянсько-американським підприємством «Соваминко». Там ви ще й не про таке прочитаєте! Пояснення подібним феноменам (чудо-юдо, як би сказали наші предки, чортівня, одне слово) поки що немає. Але хоча «подібні явища не укладаються в рамки наших уявлень про світ і нам невідомий їх механізм, ми не повинні просто відмахуватися від них» — застерігав академік Ю. В. Кобзарев. На жаль, і багато фізиків не вірять у явища безперечні і експериментально підтверджені тільки тому, що їх поки що неможливо пояснити.

Жаль, що не всі свідки незвичайних явищ повідомляють наукову громадськість про побачене ними, остерігаються, щоб їх бува не сприйняли за схиблених й не відправили в «психушку» (траплялися і такі випадки). Ось чому дбаючи про соціальний захист людей, котрі потрапили в поле дії полтергейста, Комітет з проблем енергоінформаційного обміну в природі підготував для працівників управлінь внутрішніх справ спеціальні інструкції з рекомендаціями владі, як треба діяти в умовах явища полтергейста. Є в ньому й вимога: «припинити практику відправлення у психлікарню власників чи господарів тих квартир та будинків у яких раптом починають підстрибувати чи їздити меблі, або чуються стукоти, моторошні крики чи літають сковороди з яєчнею».

Отак, полтергейст.

Мовби й не забобони, не якась там містика, не міфопоетика народна, а — наука. Адже спеціалісти (їх, щоправда сьогодні ще не багато) пропонують розглядати полтергейст, як явище, яке пов’язане із системою глюконних ланцюгів, з ультразвуковим коливанням, плазменними утвореннями, зміною геомагнітного поля Землі, проявом невідомих нам фізичних законів і ще багатьма іншими причинами. Але всі ці пояснення не виходять за рамки гіпотез, часом оригінальних, парадоксальних чи сміливих, але — гіпотез.

А ось раніше, у все тих же наших пращурів, прадідів і почасти ще й дідів, було простіше: нечиста сила і все тут! Різні там біси, чорти, лукаві, напасті, мара (обмарило), кікімора тощо.

Існувала ця чортівня повсюдно і щомиті була готова пакостити людям, наприклад, забавлялася тим, що збивала з дороги мандрівників, змушуючи їх блукати в трьох соснах, потішалася з п’яних — таке з ними витворяє, таке, що протверезівши, бідолашні жертви нечистої сиди тільки стогнали та й зараз ще ніде гріха діти, стогнуть. Біс попутав, кого застукував, наприклад, та й зараз ще застукує в чужої жінки, тому теж нічого не лишалося робити, як валити все на біса: попутав, сякий-такий!.. Плутає біс і деяких касирок, продавців чи любителів різних приписок, липових звітів чи рапортів про дострокове виконання планів — тут експлуатується дідівський біс. І — досить інтенсивно.

Одне слово й у наші дні представникам патріархальної нечистої сили роботи ще вистачає. Щоправда, як запевняють вже сучасні дослідники народної міфології, біс якоюсь особливою силою не володів і коли б ми не допомагали йому, він був би просто ніщо. Як ми йому допомагали і ще й зараз допомагаємо? Чварами, плітками, нечемністю, аморальністю тощо. Тоді він тут як тут і все це (чвари, плітки, заздрість, брехня, аморальність та інші наші збочення) йому прямо таки додають сили. І — безсмертя.

Що ж до всім відомого домовика, то згадувані спеціалісти запевняють, що його (домовика) «ні в якому разі не можна прирівнювати до нечистої сили. Це сила невідома, могутня і достойна поваги. Домовик не любить чвар, спірок, а тому ночами навалюється на крикунів і «душить». Він в молодості часто пустує: ховає речі, а потім «підкидає». Все перериєш, але поки не скажеш заклинання. «Домовик, домовик, погрався, то й віддай», — нічого не знайдеш. Буває, змушує речі падати, а то й літати. Шарудить, стукає, гасить вогонь у печі, на плиті…»

Запам’ятаймо останню фразу: «змушує речі падати, а то й літати» — вернемося не до народної міфології, а до реальних фактів, що мали місце в Дніпропетровську.

В балці біля прохідної одного із заводів не так давно стояв будинок на два поверхи. Жили в ньому дід і баба. Надійшов час, старі повмирали, як писала міська газету, природною смертю. Оскільки спадкоємців у них не було, то будинок перейшов у відання районної влади. Але всі, кого там не поселяли, зважте, із житлом у нас дуже скрутно, черги на отримання квартири багаторічні, — через місяць-два всі з того будинку втікали, і молоді сім’ї, й не молоді. Селили там і військових, ці вже, мовляв, у містику не вірять, сама професія зобов’язує їх бути не лякливими, але й військові не витримували. Всі ладні бути хоч і на вулиці, але тільки не в тому будинку. А все чому? Там щоночі творилося щось незбагненне: лунали загадкові й від того моторошні стукоти, гуркоти, лунали крики, виття, підстрибували чи літали меблі, посуд. Зверталися мешканці до міліції, тільки ж міліція (як, між іншим і поліція року 1813-го, коли до неї з подібними клопотами зверталася симбірська вдова, теж нічим не могла зарадити. Скінчилося тим, що будинок той зруйнували, балку засипали і звели там багатоповерховий будинок і тільки тоді нічна катавасія зникла. Хто там стукотів— гуркотів, кричав та вив і якої трясці — домовик чи якісь інші представники нечистої сили — піди, розберися.

Або ось ще випадок. Теж достовірний.

В одній з квартир годині о десятій— одинадцятій, як господарі лягали спати, ліжка ні з того, ні з сього, як то кажуть, з доброго дива, починали самі собою трястися і їздити по кімнаті. Згодом таке ж почало творитися й у сусідній кімнаті. Їздили та ліжка по кімнаті — уявляєте тих, котрі у них спали! — щось з місяць, а тоді все й припинилося і ліжка знову поставали ліжками, себто більш не тряслися, не розгулювали по кімнаті. Чому вони їздили й тряслися — піди, розберися. Тим більше, коли це суперечить здоровому глуздові й законам фізики.

Валити ж все на якусь нечисту силу, домовиків та чортів, у наш вік освічений — якось незручно, тож оголосили те полтергейстом. Наука! Але що (чи хто) ховається за тим полтергейстом — нечиста сила все ж таки, інопланетяни, якісь АЯ (аномальні явища) різні там «барабашки» чи нам невідомі фізичні властивості — наука сьогодні розібратися ще не може. Але ми певні, що тепер це називається вже не чортівнею…

Але якраз до чортівні й повернемось. Продовжмо перервану цитату про домовика. «З віком серйознішає, починає «виховувати» домогосподарок, а якщо задоволений порядком у сім’ї — допомагає, на нього можна залишити і малолітню дитину («дідусю, доглянь…»), або неприбрану роботу: шиття, рукописи, прядіння… Не попроси доглянути, прийде кікімора і все заплутає.

Розумні господарі, перебираючись в новий дім, прохають перебратися туди і «свого» домовика. Для збереження ритуалу під ніч або під плиту кладуть старий лапоть (черевик). Із словами: «Сідай, дідусю, в сани, та й поїдемо з нами». Дідусеві на ніч залишають їжу та питво».

Раз на рік — 28 січня, справляють йому іменини. Кішка з домовиком дружить. Її першою в дім пускають, щоб розігнати нечисту силу, зустріти домовика.

Українці колись мали ціле зборище чортів. Колоритні дані про це загадкове поріддя зібрав свого часу Д. І. Яворницький (цитую за книгою Д. І. Шаповала «В пошуках скарбів»):

«Ну, як хочете знати, то чорти бувають водяні, степові, хатні й лісові. З водяних найголовніший — анциболот. Це головне начальство над усіма водяними чортами: потім водяний чорт — той, що греблі рве, далі — степовий синьо-водяний — це старий бородатий чорт, такий, що вночі хапає людей та топить їх між лотоками у водяному млині; є ще з водяних, рябий біс — це дуже злий чорт, моя баба, бувало, як лається, то каже: «А щоб тебе рябий біс узяв!» Із степових чортів найголовніший куцак — у шкоді десь був та й товста збув, далі танцюристий чорт, у вихорі танцює та б’ється з іншими чортами, кажуть, як кинути у той вихор ножа, то він увесь у крові буде.

Ще шут-чорт украде або оброть, або путо в хлопця чи дядька, що пасе коней у степу, та й закине геть. То хлопець ходить-ходить, а далі й каже: «Ну годі вже, пошуткував і годі» — то він і підкине. 3 хатніх чортів найперший чорт це — дідько. Ото, бува, в старовину так лаялись: «Що ти робиш? Дідько б шанував твого батька!». Або: «Щоб тебе дідько взяв!» Цей дідько як удень, то все на горищі сидить, а як уночі, то шастає по сінях та по коморах. Так ото для того, щоб він не шастав уночі, треба ляду на горищі на ніч закривати, бо він спускається з горища до діжки, що в сінях стоїть, та локоче воду, як той пес…

З хатніх же чортів є ще біситель-чорт. Отак і лаються з ним: «Біситель твоєму батькові!». Хатні чорти плохі, а степові дуже дикі. Отож і птиця домашня плоха, а степова дика…»

Згадаємо ще й демона — теж добряче капостив людям. Так, наприклад, року 1666-го в московську богадільню «поселився демон и живучи тамо различные пакости творящие». Як свідчать очевидці, демон стягував людей з постелей та лав, стукав, гуркотів на печі і нікому не давав спокою. Преподобний Іларіон з двома іконками провів у богадільні кілька тижнів, доки чортівня та нарешті не вгамувалася.

Сьогодні вже ні домовики, ні демони, ні чорта, ні українські дідьки не популярні, майже забуті — всьому, як кажуть, свій час. Сьогодні на їхньому місці і з їхніми функціями виступають різні «барабашки».

Пам’ятаєте московську історію, що стільки свого часу натворила галасу. В одній кімнаті в гуртожитку мешкали три дівчини. І ось почали в тій кімнаті творилися різні дива: чулися стукоти, перемішувалися або й зникали речі — і так на протязі кількох тижнів. А потім виявилося, що в тій кімнаті крім дівчат жив ще й таємничий невідомець. Як запевняли газети, він відповідав дівчатам зарані умовленими стукотати, міг дати кому-небудь підпотиличника, ховав капці або серед ночі здіймав несусвітній гам. Щоправда, й допомагав господаркам кімнати — готував сніданок бутерброди, вмикав, коли треба, в розетку праску, застерігав, як на кухні закипав чайник.

Ось у Дніпропетровську несподівано з’явився двійник московського Барабашки на ймення Пет.

— … Це трапилось два роки тому. Була ніч, я спала. І раптом відчула: щось мене душить. Скинула з себе щось вагою кілограмів у тридцять-сорок. Подумала: що це — хвороба. Самопочуття було непоганим. І раптом бачу: від мене «пішла» істота розміром у 80-90 сантиметрів…

Так почала — свою розповідь працівнику міської газети «Днепр вечерний» жінка перед пенсійного віку, технолог, освіта вища, активно бере участь в суспільному житті і займає досить високий виборний пост.

А розповіла Лідія Петрівна (так звуть жінку) ось що. З якогось там часу, йдучи з квартири чи заходячи до неї, вона ніби відчувала слабкий струм — мовби її хтось зустрічав і проводжав. А якось уночі побачила (ні, швидше відчула), траєкторію польоту невідомого, одночасно пролунав звук, як наче б щось рухалось з великою швидкістю. Потім «він» (чи «воно») сів (сіло) їй на коліна. Відважна жінка не розгубилась і спокійно запитала:

— Що треба?

У відповідь — мовчання. Жінка увімкнула світло — нікого. Але в мозок наче надійшла команда: «Потрібна вода».

Звідтоді Лідія Петрівна почала на ніч виставляти для загадкової істоти кухоль з водою, (точнісінько як виставляли колись воду домовику чи дідьку). Як запевняє, вранці води завжди виявлялося менше грамів на 200-300. Ще по якомусь часі встановила й контакт зі своїм постояльцем.

І назвала його Петом.

Звідтоді Пет іноді стукотом (як і московський Барабашка) відповідав на її запитання, хоча здебільшого відмовчувався. Але турбувався за здоров’я своєї господині, іноді, як вона хворіла, розкладав на подушці потрібну кількість таблеток. А якось вилікував її своїм випромінюванням (методика очевидно, екстрасенсів) — тоді у Лідії Петрівни було запалення перетинки носа, допомогло відразу.

— Одного разу кваплюся на роботу, — розповідала жінка. — Ожеледь, а я біжу, як шалена, бо спізнююсь. І раптом якась невидима сила кидає мене на землю. Дивлюсь, аж три машини зітнулись. Ще трохи і я опинилася б під ними…

Пет любив і побешкетувати — якось заходився розкачувати ліжко. Це як ото люльку з малою дитиною. Коли мати Лідії Петрівни нагримала на Пета за ті жарти, невидимий гість розсердився і вирішив їй відомстити.

Зайшла стара, в туалет, раптом чавунна кришка бачка зірвалася з місця, над самою головою просвистіла, аж фаянс розколовся. (А що коли вона просто лежала не на своєму місці?)

Як запевняє Лідія Петрівна, Пет супроводжував її й на дачу, а там допомагав — то сучки позбирає, то ще щось зробить по господарству, то раптом важка сітка «сама йде, і господарці допомагає йти»…

Далі автор публікації про Пета пише:

«Через якийсь там час Пет «відкрився» Лідії Петрівні. У мене на аркуші виведене упевненою рукою технолога креслення: щось, що нагадує колбу від термоса із «соском» на одному місці і видовженим тонким горлом на другому. Розмір — 80-90 сантиметрів. Увесь він складається ніби з часточок, що змінюються й переливаються».

На патріархальну чортівню Пет, як бачимо, не схожий. Але нова доба, невільно перефразуємо поета, нового прагне слова. Себто зображення. Чи, скажімо, міфології. А втім, можливо Пет (чи йому подібні істоти) і в часи наших пращурів був однаковим, його тільки сприймали за нечисту силу. Але менше всього хотілося б іронізувати, бо справа все ж таки серйозна. То що тут сказати?

І за Пета, і за Барабашку, і за десятки, сотні, тисячі випадків, коли в квартирах підстрибували й переміщувались меблі та інші речі, лунали стукоти, чулося виття, або й невидимою силою чинився справжній погром?

На жаль, наукова парадигма (сума знань, що формує наш світогляд) сьогодні ще не може пояснити причини полтергейста. Але це не означає, що подібного явища не може бути. Щось ми, чогось ми таки ще не знаємо. Може й суттєвого, фантастично— неймовірного, але по суті своїй реального, природного. (А фантастикою, вигадкою чи містикою нам здається все, чого що ми не знаємо, чиї закони ми не можемо пояснити, бо впевнені, що все, що не знаємо, то є межа світу.

Згадуючи, аналізуючи всі численні факти чортівні починаючи з часів «Повісті временних літ» і по наші дні, думаєш: більше всього наша наукова і фізична картина світу ще далека від справжнього стану речей.

Або відповідає йому лише приблизно, а ми гадаємо, що знаємо все. А те, чого ми не знаємо, і бути, мовляв, не може, бо то — попівщина, забобони, ідеалізм, віра в потойбічні сили… Чи просто народна міфопоетика про чортів, про різну там нечисту силу, що в наші дні вигулькнула у вигляді різних там НЛО та полтергейстів.

Але валити все на містику, це не означає відкривати нове й рухатись вперед у вивченні світу та його фізичних законів. Скільки б нас не рятувало посилання на все ту ж містику, але доводиться зізнатися, то не чорти, не домовики, не демони і т. п. (незбагненні для наших пращурів явища всього лише міфологізовані, опоетизовані у вигляді нечистої сили), не сучасне НЛО, не полтергейст! То або невідома нам фізика, з її невідомими нам, але природними законами, або невідомий нам розум, що існує (у Всесвіті — чи на Землі) паралельно з людським. Він, наприклад, може існувати на енергетичній основі, у формі фізичних, невідомих нам полів енергії речовини.

Такий розум (жива енергія, наділена розумом — а така форма існування Розуму цілком можлива) зможе будь-які речі змусити літати, для нас залишатиметься невидимим, але фантастично— загадковим все проникливим і все перемагаючим, наділеним невідомими нам властивостями.

До, речі, наше життя теж збудовано на енергетичній основі, якої ми теж ще до пуття не знаємо (згадаймо хоча б здатність окремих людей до теле— чи психогенезу), то як нам розібратися в енергії, на якій можливо збудувати чуже життя!

Нечиста сила минулого — чи НЛО і полтергейсти наших днів — кожна епоха навивала і називає загадкові явища по-своєму, відповідно до рівня своїх знань і свого світогляду. Але загадкові явища, хоч їх у різні віки й називали по різному, вперто з’являються й з’являються. То виходить, що вони існують, бо те, чого у природі немає, заявлятися впродовж століть не буде.

Бо «якщо в певні періоди в якихось географічних пунктах, під водою, на землі чи в ближньому космосі у людини чи у групи людей виникають такі стани, за яких їм бачиться, здається, чи справді спостерігається щось, то що є причиною цього? — запитує академік В. П. Казначеєв. — Оскільки таких прикладів тисячі і десятки тисяч, то пояснити все тільки тим, що хтось десь періодично божеволіє, вже не можна: не вийде списати все на таку випадковість!»

Тож коли мене, бува, запитують, чи вірю я в існування потойбічних явищ (все та ж чортівня, НЛО, полтергейст, різні там «барабашки», загадкові випадки в квартирах тощо) — то відповідаю — з недавніх пір, щоправда, — ствердно: так, вірю. І тоді співрозмовники починають мене ловити на слові: якщо, мовляв, існують потойбічні явища, то, виходить, існують і потойбічні сили? Але — де?

І чекають од мене заледве чи не точної адреси — з поштовим індексом. Але, якби ж то я знав де, то я вже б напевне потрапив у книгу рекордів Гіннесса — як людина, котра знає де знаходяться потойбічні сили…. Я можу тільки гадати, що існують вони в іншому вимірі планети Земля, в ірреальності, не виключено, що й десь майже поруч з нами, може не зовсім близько… Чим я це доведу? А ні чим. Ніяких матеріальних речей чи інших доказів з потойбічного світу, ні тим більше документальних матеріалів про їхню адресу й походження, самі, розумієте, знайти неможливо. Бо це ж зовсім-зовсім інший світ, абсолютно сьогодні ще недоступний нам, незбаг— ненний, що суперечить відомим на сьогодні законам фізики.

Але скільки їх, ще невідомих нам, реальних законів існує в природі?!.

Якщо ми чогось не знаємо, то це не означає, що воно не може існувати — бодай і в паралельних з нами світах. (Колись наші предки навіть не підозрювали, що може існувати така штука, як електронника, телебачення чи радіомовлення, а воно ж з’являлося у нас!)

Життя — і розумне також — більше всього існує на планеті Земля в множинній формі, ми — люди, лише крихти тих форм, один з його острівців. Адже ми — знаємо лише ту частку природи, з якою стикаємось, але гадаємо, що це й увесь світ. Гай— гай, перед нами цілі моря— океани нерозпізнаного, т’єра інкогніто — земля невідома іншого розуму й інших законів фізики, які людству ще колись — як воно доросте, певного рівня — доведеться відкривати, і налагоджувати контакт з тими, кого ми величали чортівнею, а нині полтергейстами.

Очевидно, що існують такі форми матерії, які сьогодні ще невідомі традиційній науці і для вивчення, яких потрібні не традиційні методи. Тільки потрапити у їхній світ — ні у вигляді такого собі НЛО, ні у вигляді якихось там полтергейстів, чи бодай знайти туди дорогу, чи хоч якусь щілину ми безсилі, а тому все, що незбагненне, незнайоме нам, що, в силу певних обмежень наших знань, видається нам фантастикою, те ми й оголошуємо містикою — такого, мовляв, бути не може.

Але для неписьменного навіть письмо видається загадкою із загадок і він аж ніяк не може збагнути таке зрозуміле для письменних мереживо букв і слів. А оголошуючи все містикою, ми повторюємо казус, що свого часу — історичний факт! — стався з вельмишановною комісією Французької академії наук, котра під головування Лавуазьє винесла безапеляційний вердикт щодо метеоритів: каміння з неба падати не може тому, що його там немає!

В пресі вже неодноразово повідомлялося про здатність деяких людей до телекінезу, психогенезу чи левітації (інших феноменів тут за браком місця не згадую).

Так, наприклад, екстрасенс Авдєєв здатний поглядом вертіти стрілку компаса і навіть пересувати — все тим же поглядом! — сам компас, від нього знаходячись на відстані більше метра. Кулагіна — поглядом — переміщує сірники, сигарети, що накриті скляним ковпаком, вона може також діяти поглядом на ваги, розсіювати лазерне випромінювання. Поглядом! Виноградова і Кузьменко володіють здатністю до левітації — створення таких умов, за яких відбувається утримування предметів чи й навіть тіла людського у повітрі за допомогою біосилового поля. Рогожин, та Дегтярьов здатні утримувати поглядом піднімати й утримувати в повітрі м’ячик пластмасовий, а ось руки білоруської школярки Інни Козаченко притягують до себе будь-які предмети (книги, тюбики, ручки, олівці, в’язки ключів.

Подібні експерименти проводилися в присутності вчених — чистота й правдивість експериментів гарантована. Більше того, вчені впевнені що існує можливість навіть навчати цим феноменальним здібностям. То якщо деякі люди можуть творити такі незвичайні явища, то чому представники іншого, невідомого нам енергетичного життя не можуть дистанційно пересувати чи піднімати в повітря меблі та інші речі в наших квартирах, змушуючи їх навіть літати?

Повіримо хоча б Олександру Сергійовичу Пушкіну, котрий 17 грудня 1833 року записав у своєму щоденнику, що в місті меблі «вздумали прыгать и двигаться», й навіть коли «один из чиновников призвав попа», то «во время молебена стулья и столы не хотели стоять смирно».

Часто — аж надто часто! — не хочуть вони спокійно стояти і в наші дні— ось тільки розгадати таємницю, хто ж це врешті-решт змушує їх рухатись, підстрибувати і навіть літати? Містика — на таке просто не здатна. Ну, а щодо нечистої сили наших предків, о вона — невідома сила — освічена тепер — освічене ж бо століття! — називається по-іншому.

Тільки й того.

А суть все так же залишається нерозгаданою. Дехто ставить питання по-іншому: а чи взагалі в змозі ми їх розгадати, коли ми, люди, досі ще гаразд не відаємо, а що ж собою являє людство і чому це ми — люди — часом безсилі зрозуміти один, одного і самих себе?

Ось як розпізнаємо самих себе і ті незвичайні феноменальні здібності окремих представників хомо сапієнса (теле-, психогенез, ясновидіння, телепатія тощо) тоді можливо зуміємо наблизитись і до феномену іншого розуму, іншого життя, що сьогодні нам, завдяки нашій необізнаності, здається просто чортівнею.

ВОЯДЖЕР З УНУКАЛХАЯ ЗМІЇ Напівфантастична приповідка

Приповідка, наче блискавка, — така-бо вже коротка мить її світіння.

З чийогось принагідного вислову.

— Вояджер, — відрекомендувався він під час нашої першої і, як покаже час, й останньої зустрічі-здибанки.

Я запитливо на нього дивився. Ось так:?

— Ні, ні, це не по-вашому, — уточнив він. — Це по-нашому буде: вояджер. З наголосом на першому складі.

Гм… Чому ж «не по-вашому»? З англійської це, здається, мандрівник?

— Так, — відповів він телепатично на моє німе запитання, — мандрівник. Але — не земний. Я з астрального світу.

Гм… Астрал… Астральний… Здається, з латини. Хоча «астро» ніби з грецької — зоря, і означає…

— Правильно, зоряний, — уточнив він. — Астральний, себто не земний. Або ще: з небесними тілами. Пов’язавий з космосом. Звідси у вас астрономія, — повчав він, чужинець, мене, землянина. — Чи — астробіологія, розділ біології. Який вивчає біологічні аспекти. Проблеми існування життя у Всесвіті. Я теж із Всесвіту. Вояджер з Унукалхая Змії. Так, здається, у вас зветься. Найяскравіша зоря нашого сузір’я Змії — Унукалхай. Наше Сонце. Я маю честь бути звідти. Не близький світ.

І з гордістю вигукнув:

— Моя рідна планета найунікальніша! В зоряній системі Змії. Ба, у всій галактиці. Навіть!

Він дещо дивно, себто незвично будував фрази нашої — йому чужої мови, — її він вивчив, здається, за допомогою портативного кіберлінгвіста.

Але мені не треба було питати його за допомогою голосових зв’язків,

вібрації повітря тощо, просто я запитливо на нього дивився. Ось так:??. (Два знаки запитання).

— А тим, — відповів він (я все ще дивився на нього запитливо), — що у нас немає зла. І на розплід. Навіть, мілі-мілі…

Гм… Мілі — латинське — тисяча. Перша частина складних слів, що означає «тисячна частина».

— Навіть тисячної частки зла у нас — ніц! Немає! — Гордовито вигукував він. — І на було! Ніколи! Ви тільки уявіть собі — у нас немає. Зла!

Але таке уявити… Ні, таке годі було уявити. Це — над уяву. Будь-якого землянина. Бодай і най— найбурхливішу. Бо це справді неймовірно і унікально. Чи не фантастично. Країна без зла! Суспільство без кривди-лжі і несправедливості, що їх завдає зло. І тому я запитав, як же це, мовляв, сталося, що у вас під зорею Унукалхай Змії — аналог нашого Сонця — немає зла:??. (Два знаки запитання). Він добре їх відчував і розумів — за допомогою свого портативного кібер— лінгвіста і заодно товмача.

— Можна словесно сказати ваш мова: випадково. А можна й інак: завдяки мудрості Нашого Незрівнянного Садівника. Власне, завдяки його правильному рішенню. Що стало для нас історичним. Та — доленосним!

— ??? — це я так на нього запитливо дивився і він, хоч і колихався переді мною у своїй, унукалхайській формі, формі гіперболоїдній, себто у вігляді всього лише поверхні, що утворюється обертанням гіперболи навколо осі — його звична, рідна форма існування, а все і він мене втямив правильно, і недарма ж у моєму мозку висвітилися вже три знаки запитання:???.

— Доведеться розповідати вам — він, як і кожна поверхня гіперболоїда, обертався навколо осі. — Нашу головну притчу. Що є бувальщиною суть правдивою. Ту бувальщину-притчу, ще її у нас знають всі. Навіть школярі. Бо всі ми з дитинстві славимо. Нашого Садівника. У званні Рятівника Нації, і — життя. А було так. Коли наш Садівник закладав Сад, то виявив… Що в ньому не всі є дерева. Не було дерева добра. А як без добра? Жити? Як без нього Сад виховувати? І Садівник апелював до садової шкілки. Так і так… Прошу саджанець добра. Бо як же сад без добра? Йому й дали… От він у Сад повертається. Витягує з мішка саджанець. А їх там чомусь не один. А — раз— два. Цілих два. Мабуть випадково йому замість одного. Дали.

Трапляється. Посилає він телепатичний сигнал до шкілки[42]… Така й така проблем… Чому два саджанці? Бирки на них немає… Йому відповідь посилають прямою телепатією: один саджанець то є саджанець добра. За яким він і приходив. А другий його антипод — саджанець зла. Але ж… Воно б й клопоту-біди не було б. Як і маруди— мороки. Коли б бирка була. З позначенням. Але бирки немає. Ніц! А саджанці — як дві краплі води. Ідентичні. Як близнюки є. То як розібратися? Де потрібний саджанець? Себто саджанець добра, бо нащо садити в нашому Саду ще й зло? Логічно? Так. Без зла є краше. Оскільки ж саджанців раз— два і обидва однаковісінькі вони — то який з них представник добра є? Садівнику дають відповідь. Непрямою телепатією: ви той саджанець садіть, який є саджанцем добра… Легко сказати: розберіться… визначиться… А як його розібратися? Як визначитися? Як вони — наче брати є. А з шкілки відповідь гонять: садіть обидва. Щоб не помилитися. Щоб добро не проґавити.

— ??? — я все так же на нього запитливі дивився.

— Клопіт вигулькнув. Як розумієте — превеликий. І все того, що один саджанець у тій парі був саджанцем зла. Спробуй виявити який саме. Як обидва вони — однаковісінькі. Умри, а не визначишся: де саме саджанець добра?

А де — саджанець зла? Який треба викинути? Який посадити? Проблема з проблем. От став наш Садівник… е-е… гадати: де той? А де той? Як не придивляється, як не розглядає їх — однаковісінькі. Є. До останньої бруньки-галузки. Як наче обидва одного сорту. З одного і того ж зерняти. Вирощені. Нічого не втне Садівник. А вже нащо мудрий. А тут хоч за голову. Хапайся! Хоч «пробі» кричи! Що робити? Як ви думаєте: що робити? Було. Нашому мудрому Садівнику?

Оскільки я все ще дивився на того гіперболоїдного вояджера і дивився з трьома знаками — запитання (???), він лише сердито світився та прискав іскрами, не в змозі мені пояснити.

— Уявляєте?.. Себе. На місці Нашого Садівника. Який саджанець не візьме і тільки-но підійде до ямки. Щоб кого посадити, а йому здається… Що це саме і є саджанець зла. Посадить кого. Гаразд. Не хитре діло — посадить. Але ж закорініться зло. Розростеться зло. Як його позбудешся тоді? І всі проклинатимуть. Садівника. За те, що виростив зло. Що робити?

Справді, що робити (???).

Сипле іскрами, синім світлом наливається.

— Думав. Наш Садівник. День думав. Два думав. Вагався. Так і сяк. Гадав. Прикидав і…

— ???

— Наш мудрий Садівник таки знайшов вихід. Соломонове рішення. Боячись, що він може помилково… е-е… посадить дерево зла, тому не посадив… Жодне з двох. Обидва саджанці викинув. Геть. Аби маху не дати. Звідтоді в нас немає зла, — пребадьоро і гордо закінчив вояджер з світу астрального. І не втерпів, щоб не похвастатись:

— От який у нас мудрий! У квадраті Мудрий Садівник! Творець наших прекрасних Садів! Окраси планети нашої. У вас як кажуть? Не було б щастя, так нещастя допомогло? Так? А в нас трохи кажуть інако: було б зло, якби не викинули добро. Наша оригінал-приповідка.

Я все ще запитливо дивився на пришельця. Мій стурбований погляд висвітився на його оглядовому екрані, що в них замінює очі, все тими ж трьома знаками запитання, що їх (???) так не люблять на Унукалхаї Змії. (Коли запитують — треба відповідати. А де на всіх цікавих набереш відповідей? Та й Садівник їхній мудрий у квадраті. Творець їхніх Садів прекрасних не любить відповідати.

Але водяжер змушений був мені відповідати, а тому розсердився, сипонув навсібіч шкварки іскор.

— Ти є нетямковитій. Я не розумів… Чому ви, земляни, не радуєтесь? Чому? Та хоча б тому треба радуватись, що… Зло, як свідчіть наш досвід, можна побороть… Перемагай… Адже з нас, у сяйві Унукалхаї Змії немає зла. У вас же, у сяйві Сонця на Земля скільки завгодно. Більше, як добра. А в нас… немає. Уявляєш, нема-ає у нас! Зла!

Я все ще дивився на нього запитливо. Ось так:???. А в підсвідомості в мене вертівся і четвертий знак запитання. І це він вловив своєю радарною системою антен, і сердито світився у своїй зичній гіперболоїдній формі, що являла собою, власне, поверхню, яка утворюється обертанням гіперболоїду навколо осі — їхня звична форма існування. (Вам втямки? Ні? Мені теж). Але по хвилі додав тихіше і не так пафосно:

— Правда, й добра у нас теж немає. Звідтоді немає. Як його в Саду не виростили.

Ось тут нарешті в моїй запитливості з’явився й четвертий знак запитання (????).

І він знову змушений був відповідати:

— Виявляється цікавій факт. Добра без зла взагалі бути не може. Ось чому нашому Садівнику у шкілці дали не один, а два саджанці. Хочеш мати добро — май і зло. Бо як же взнати? Що є добро, коли немає зла? Га? Га??? А наш мудрий у квадраті Садівник не втнув, і тому в нас хоч і зла немає, але ж і добра теж. Немає. А як без добра жити? Та знаєш? Ні? І я — ні. Ні знаю.

Ось чому наша доля нещаслива і гірка. Без добра. Але щаслива. Без зла. Парадокс? Чи не так? Де твої рясні розділові знаки? На означення запитання. Тобі не здається так? Що ми нещасливі без добра. Хоч одночасно і без Зла… Не здається так?

Але мені не здавалося.

Так. Вже не здавалося.

Тому й знаків запитання, званих розділовими, у мене більше теж не було. І я побажав своєму гостеві щасливого путі-дороги на його Унукалхай Змії, де немає… Хоч і зла немає, але ж і добра теж немає. Але він чомусь відмовився. Раптом. Повертатися на свою Унукалхай Змії.

Дивно, чи не так. Тим більше, у нас на Землі, є зло. Але він все одне не захотів повертатися.

І буцімто тому він відмовився повертатися під проміння своєї Унукал— хай Змії, що там немає… Зла. А з ним і добра.

Дивина та й годі!

МИСЛИВЕЦЬ ЗА МАЙБУТНІМ

Чоловік, котрий повідав мені всю цю історію, забажав залишитися невідомим.

— Моє прізвище все одне вам нічого не скаже — Петренко я, наприклад, чи Іваненко — а ось я з того матиму зайвий клопіт. А його в мене й так вже предосить. Тому називайте мене… ну, хоча б мисливцем за майбутнім, — він посміхнувся, але посмішка була невеселою, а очі — сумними. — Колись я любив себе так величати і був надзвичайно гордий, що володію феноменальними здібностями. Таке значення мені тоді здавалось більш оригінальним, аніж, скажімо, старі терміни: ясновидець, ворожбит, чаклун, шаман, вістун, пророк тощо. Як і наукове визначення цього феномену: інсайт — пряме знання, дистанційне сприйняття подій та о6’ектів, що знаходяться. за межею відомих нам органів почуттів. Але суть, звичайне, не в термінології. Тоді я навіть не підозрював скільки лиха зазнаю з-за свого «полювання». Але — по-порядку.

Мої біди почалися, з того, що якось восени дружині — тепер вже колишній, — приснився дивний сон: буцімто я на дачі викопав велику яму, розривши при цьому майже увесь город. Дружина ще й подивувалася уві сні: нащо я, мовляв, копаю яму, коли по весні ми на цьому місці будемо садити картоплю?.. Якби хтось інший, чужий, рив яму, сон можна було б витлумачити в переносному значенні: хтось — або коли це було видно зі сну, такий-то — шкодить там. Як кажуть, підкопується під нас. Але рив яму у вісні я сам, а сам собі шкодити я, звичайно ж, не міг.

Приснилося це, повторюю, в середу, а в п’ятниці увечері ми вже були на дачі. В суботу наша сусідка проріджуючи троянди, несподівано запропонувала нам декілька корінців — шкода їй було викидати квіти. Троянди — та й ще чайної — у нас не було і ми охоче взяли запропоновані корінці. Вирішили їх посадити біля паркану. Копаючи ямки, я несподівано виявив пісок. Він тягнувся під чорноземом неширокою смугою товщиною сантиметрів з п’ятнадцять. Треба сказати, що мені тоді був дуже потрібний пісок — відер з десять— двадцять. Для цементних робіт. Розкопавши ямку ширше, виявив, що язик піску тягнеться у бік нашого городу, де я був повним господарем і міг робити що завгодно. Не вагаючись, заходився знімати верхній шар чорнозему і вибирати у відро пісок та носити його до хати. Так, рухаючись в напряму, куди тягнувся язик піску, я невдовзі розрив майже увесь город, вибравши біля тридцяти відер доконче потрібного мені піску. Як виявилось згодом, пісок цей до початку будівництва нашого садового кооперативу навозили дня вирівнювання вилиці.

Коли дружина побачила мою роботу, подивувалася:

— Якраз на цьому місці ти в моєму сні й копав яму, розривши точно так увесь город.

Вибравши пісок, я повернув на, старе місце чорнозем і задумався, що ж це виходить? Ні дружина, ні я, ні хто інший не міг знати в середу, що в суботу, копаючи ямки для кількох корінців троянд (цього я теж не планував робити, як взагалі не міг звати, що сусідка подарує мені корінці троянд), наткнуся на пісок і, вибираючи його, розрию город. І ось цей розритий в суботу город, дружина побачить уві сні на три дні раніше. Тобто, побачить в середу уві сні те, чого ні в середу, ні в четвер, ні в п’ятницю, ні навіть в суботу зранку не було і бути не могло. Себто, дружина прийняла інформацію про майбутню подію. А це — хоч не хоч, а чистої води фантастика. То хто ж у середу знав те, що я тільки буду робити в суботу? Хто цей «хтось», якому відомо те, що ще тільки відбудеться в майбутньому? А, може, ніхто й не показував дружині уві сні як я в майбутньому копатиму яму на городі? Для чого? Та й подія надто дріб’язкова, буденна, щоб її нарочито показувати, міркував я згодом. Можливо дружина просто випадково наткнулася уві сні на інформацію з майбутнього!

Звідтоді я почав цікавитись спеціальною літературою на тему, що мене так зацікавила.

Виявляється, крім нашої дійсності існує ще й якась незвичайна субстанція, обережно названа реальністю вищого класу. Буцімто у ній, як у своєрідному надкомп’ютері Всесвіту зберігається все, що існувало: минуле, теперішнє і те, що ще тільки з’явиться — майбутнє. Це явище можна ще назвати інформаційним полем, або — полем високого рівня. В тих невідомих нам полях іншої реальності не існує таких понять, як час і простір. Всі події минулого, теперішнього і майбутнього знаходяться там ніби в одному понятті «зараз», «в цю мить», себто вони не діляться часом. І та реальність вищого плану, у якій зберігається інформація про минуле, теперішнє і майбутнє — пронизує наш світ і водночас вона знаходиться мовби поза простором і часом. Ось у таких зонах події, що колись відбувалися, відбуваються зараз чи ті, що відбудуться тільки завтра — сприймаються, як такі, що існують одночасно… Така реальність вищого плану. І вона існує незалежно від того, можемо ми її збагнути чи ні. Очевидно ясновидці та інші віщуни, ті, кого ми називаємо шаманами, ворожбитами, чарівниками тощо якось можуть — змінюючи стан своєї свідомості, наприклад, впадаючи в транс, — своєю зміненою свідомостю проникати в зони вищої реальності і бачити там одночасно те, що буде, що є і що тільки ще відбудеться. Останнє й подається, як пророцтво. Хоча насправді воно вже відбулося, звершилося. Ось чому такі пророцтва завжди безпомилкові і завжди збуваються, вселяючи в нас заледве чи не містичний жах.

Можна також одержувати інформацію і за допомогою сну. Але чому лише вряди-годи сни бувають віщими, пророчими, чому так рідко несуть вони нам інформацію з майбутнього? Один з дослідників цього питання пожалкував, що «судячи з усього до нас доходить лише мала частина інформації, що приходить з майбутнього дорогами сну». За спостереженням спеціалістів в середньому ми пам’ятаємо лише один сон із ста, що їх бачимо. І це при тому, що з майбутнього йде суцільний, безперервний потік інформації — власне, ріка інформації. Щоправда, ця інформація часто доходить до нас у вигляді символів, образів, загадкових знаків, які ще треба розшифрувати, себто тлумачити сон. Але як навчитися керувати сном, замовляти його на певні теми тощо? Цим умінням добре володіють шамани. Прийде до нього людина, попрохає дізнатися якою буде та чи інша подія. Шаман, прийнявши замовлення, викликає в себе сон на задану тему і потім вранці розкаже замовнику сну, все, що віщували сновидіння.

Спробував і я собі замовляти сон на задану тему — нічого не виходило. Шаман, очевидно, впадає в транс, чи якось інакше змінює свою свідомість, ось йому й сниться те, що він хотів би бачити, іноді, щоправда, і мені з’являвся сон на задану тему, але дуже і дуже рідко і лише тоді, як я надто хвилювався. Але спробуй штучно викликати в себе емоції! Для цього треба, щоб подія тебе справді хвилювала, щоб ти її чекав з нетерпінням, навіть з острахом. Можливо, з неспокоєм, покладаючи на неї великі сподіванки…

Згодом я став міркувати: а що таке сон? Це стан людини, коли її свідомість перебуває в особливому вигляді, простіше кажучи, свідомість просто відключається від усього звичайного, зовнішні психологічні подразники на людину майже не діють і лише тоді — з відключеною свідомістю — людина може сприйняти інформацію з майбутнього.

І я подумав: а чи не спробувати мені навчитися відключати свідомість?

Себто змінювати її, адже вийти на інформацію з майбутнього може не людина, а лише її змінена свідомість.

І я почав посилено тренуватися. Треба вам сказати, що працював я тоді оператором (де саме — не суть важливо), а тому вміння відключатися від усього стороннього і зосереджуватися на чомусь одному я вже мав. Але довелося потренуватися кілька місяців, перш, ніж з’явилися наслідки — я навчився від усього відключатися. Навіть від самого себе. Моя свідомість в такі хвилини завмирала на «нулі». Простіше, я був по суті живим трупом. В такі хвилини до мене ніхто не міг догукатись, ніхто не міг увійти зі мною в контакт — на жодний із подразників цього світу я під час відключення не реагував. У цьому світі було лише моє тіло — мене у ньому, моєї свідомості — не було. І хоч я не спав, але навколишній світ до мене вже не доходив, бо мій мозок в такі хвилини не функціонував. Я повністю втрачав контакт з дійсністю, що мене оточувала і входив в контакт з тим, що називається реальністю вищого класу. Іноді мені здавалось, що я зазирав за завісу нашого часу і простору, проникав до того інформаційного поля, чи поля високого рівня, де, як у надкомп’ютері Всесвіту і зберігається вся інформація про минуле, теперішнє і майбутнє, те, що в реальному житті тільки-но буде, а ТАМ уже є. Я бачив який чорний туман, густо помережений золотими крапками чи іскорками, що там і тут спалахували й гасли. Ніякого видимого зв’язку між ними не було, як не відчувався час чи простір. Було тільки відчуття, що простір все знає. І ось, коли моя змінена свідомість піднімалася до рівня цього чорного туману із золотими іскорками, я подумки запитував… Про те, про що хотів дізнатися. І відразу ж отримував відповідь: трапиться те й те. Ніхто мені цього не говорив, не показував, я ніби в одну мить про все дізнавався — буде те й те. І те й те справді відбувалося і тому у своїх «віщуваннях» я ніколи не помилявся. Наприклад, одна, моя співробітниця, добра й симпатична жінка, але в особистому житті глибоко нещаслива, років сорока, розведена, всім уже добре набридла в скаргах на свою самотність.

Під час одного із сеансів зв’язку з майбутнім, я поцікавився: чи вийде вона заміж? Якщо так, то — коли? За кого? Відповідь з’явилась відразу ж: вийде через два місяці за удівця з дитиною, буде з ним щаслива. Я сказав Ніні Михайлівні (в присутності інших співробітників): ви через два місяці вийдете заміж за удівця з дитиною і будете з ним щаслива. Ніхто моїм словам тоді я повірив. Та й знайомого удівця у Ніни Михайлівни тоді не було. Але черев тиждень вона, будучи у відрядженні, познайомилась з чоловіком, він був удівцем і мав дочку, а ще через місяць з чимось вийшла за нього заміж…

Іноді ж, вступаючи в контакт з інформаційним полем, я бачив не чорний туман із золотистими іскорками, а окремі реальні картини. Вони й показували те, що мене цікавило, про що я хотів дізнатися. Я бачив ті картинки чітко і ясно, вони пливли одна за одною перед моїм внутрішнім зором, як кадри уповільненої кінозйомки. В них і діяла та людина, майбутнє якої я хотів дізнатися, чи вже відбувалася та подія, що мене цікавила. Іноді мене аж острах брав від того, що я міг контактувати з недосяжною для інших реальністю вищого плану і бачив те, що ще тільки-но відбудеться в моєму світі.

Ось тоді я й придумав для себе термін «мисливець за майбутнім» і дуже з того пишався, відчуваючи себе унікальним чоловіком, феноменом і взагалі — віщуном. Від дружини я старанно втаємничував свою незвичайну здібність, — інтуїтивно відчуваючи, що до пори, до часу не треба говорити їй про це. Контактами з майбутнім я займався пізно увечері, іноді й вночі. Дружина вже або спала, або дивилася черговий фільм з опівнічної передачі «Нічний кінозал», я йшов у другу кімнату, брав книгу, сідав у крісло і вдавав, що читаю. Тримаючи в руках книгу, я зосереджувався і відключався від цього світу. Дружина іноді дивувалася: «Як це ти можеш так зачитатися, що до тебе й не догукаєшся?.. І що ти таке цікаве читаєш?» До мене й справді, коли я відключав свідомість, догукатися було неможливо, адже в цьому світі залишалося тільки моє тіло, свідомість же мандрувала в іншому вимірі. Всі мої відчуття були поза нашим часом, я з нього ніби випадав полюючи за майбутнім. Здебільшого я цікавився, а що відбудеться в нашому місті завтра, через три-п’ять днів? І то було жахливе видовисько, для дуже й дуже міцних нервів.

За тиждень в нашому місті відбувалося п’ять-сім убивств і я майже всі бачив заздалегідь, коли ще завтрашні жертви були живими і не підозрювали, що їх чекає через день-два. Бачив, як. за допомогою ножів вирішувалися конфлікти — як у темних під’їздах чи на велелюдних вулицях, так в яскраво освітлених квартирах під час застілля, чи в ресторанних залах. Бачив ту зброю — саморобні й заводські пістолети й рушниці, що стрілятимуть через кілька днів, бачив, як оббирали квартири, магазини, бази чи запізнілих прохожих на вулицях. Особливо тяжкими були видовиська дорожньо-транспортних пригод, що ще тільки-но мали статися, але які вже в майбут— ньому звершились, пожежі, що тільки-но ще завтра спалахнуть, нещасливі випадки тощо. Сотні й сотні злочинів скоювалися протягом тижня в нашому місті й області. Гірке то було бачення майбутнього, тяжко було знати, що, наприклад, через два-три дні на такій-то вулиці вріжуться одна в одну дві машини і троє людей — ще сьогодні живих — завтра підуть з цього світу.

Я довго вагався, перш, ніж розповісти кому-небудь із знайомих про свої видіння, ще і ще їх перевіряв, уточнював. Чи справді там-то й там, де я бачив аварію, вона й справді станеться через день чи два? Інформація з майбутнього була точною. І тоді зважившись, я почав застерігати міліцію (щоправда, по телефону), що там-то й там-то завтра відбудуться аварії чи тяжкі злочини. Спершу міліція від мене просто відмахувалась, як від дивака, котрий їм морочив голови. Деякі чергові, коли я звертався в міліцію, радили мені зв’язатися з лікарем-неврологом чи з районним психіатром. А чемні й виховані (серед міліції є і такі) делікатно цікавились, як це, мовляв, сьогодні можна знати те, до відбудеться лише завтра? Мої пояснення, що я можу сприймати (і сприймаю) інформацію з іншої реальності, себто з майбутнього, вважали маячнею. Як і мої докази, що кожна подія, котра ще тільки-но відбуваються в нашому світі, насправді в іншій, вищій реальності же відбулася. «Ми не займаємося снами рябої кобили — це прерогатива психіатрів», — казали мені й кидали трубку. Це зараз, в наші дні, коли всюди тільки й говорять та пишуть про НЛО, полтергейсти, ясновидців, екстрасенсів, коли ті екстрасенсі гастролюють по містах і за великі гроші збирають десятки тисяч людей на сеанси вигнання бісів чи знімання зурочення, так ось це сьогодні міліція справді само запрошує екстрасенсів та ясновидців, щоб ті допомогли їм розплутати якусь справу чи знайти зниклу людину або її труп (і екстрасенси успішно розплутують і знаходять те, що ніхто не може знайти), а десять-п’ятнадцять років тому, про це й мови не могло бути. На всі мої прохання прислухатись до мого пророцтва, відповідь була одна й та ж: містика. Згодом, коли вони почали переконуватися, що мої передбачення аварій та інших дорожньо-транспортних пригод збуваються, мною наче зацікавились. Принаймні, мої застереження почали сприймати серйозна. Але це мало що допомагала — не посадиш же в кожну машину по міліціонеру, щоб він слідкував як водій дотримується правил дорожнього руху. І тому від мене знову почали відмахуватись. Правда, іноді обережно випитували як мене звати-величати і де я живу? З обережності — щоб мене бува не запроторили до психлікарні — я відразу ж кидав трубку — дзвонив я тільки з вуличних автоматів. І тому вже рідше дивився, що завтра чи після завтра станеться в нашому місті — мене вже самого лякали ті безконечні аварії, вищання гальм, удари, скрегіт металу, крики, кров, поножовщина, бійки, крадіжки… Іноді я просто боявся підключатися до вищої реальності, щоб не бачити оті жахи. Я став вразливим, нервовим, після кожного сеансу зв’язку майже не спав, бо досить було лише склепити повіки, як мене переслідували криваві видовиська… завтрашніх аварій в нашому місті.

Чим би все це скінчалося — не знаю, якби не трапився ось випадок такий. Якось мені подзвонив давній знайомий — назву його Іваном і запросив мене з дружиною до нього на вечірку: «Посидимо, поговоримо, позгадуємо…» Івана я добре знав, разом колись навчалися в університеті, жили в одній о кімнаті гуртожитку. Але звідтоді, як він став великою цяцею, чималим цабе в обкомі правлячої тоді партії, бачились ми все рідше й рідше. Іван успішно робив кар’єру, долаючи одну сходинку за іншою. У нього вже був просторий персональний кабінет, секретарка, заступники, машина і на прийом до нього потрапите було ой як не просто. Навіть нам, колишнім його однокурсникам. Навіть по телефону поговорити і то не завжди вдавалося. Казали, що він остерігається своїх однокурсників, аби ті не прохали у нього того, що їм треба було — він бо, повторюю, був при владі і міг — коли б схотів — допомагати будь-чим і будь— коли. Але допомагати своїм колишнім однокурсникам він якраз не хотів. І не мав бажання. Бо вертівся в інших сферах, куди нам, простим смертним було зась. У тих вищих сферах у нього були свої друзі, такі ж, як і він — високопоставлені, при владі. Вистачало там й підлабузників — то для чого йому були потрібні ми, колишні друзі його бідної студентської юності.

І ось раптом він сам мені подзвонив. Згадав, каже, наше студентське братство, розчулився, захотілося зустрітися, погомоніти, чарчину доброго коняку випити, позгадувати-помріяти… Тим більше, каже, може скоро й не побачимося — «Мене збираються перекинути в столицю!». Так й казав — не без хвастощів, звичайно, — перекинути… Я ще раніше чув, що його буцімто готують на якусь відповідальну посаду в Києві, заледве чи не в уряді. І мене хотілось вразити приятеля — власне, вже колишнього — точною датою його переїзду до Києва на нову посаду.

Взяв я того вечора фотокартку (збереглася ще з студентський літ) і, дивлячись на неї, зосередився, відключив свідомість. І ледве почався мій контакт з вищою реальністю. ледве пішли картинки, себто інформація з майбутнього, як я побачив Івана на лікарняному ліжку із забинтованою головою — він лежав в реанімації і помирав. Помирав (це я відчув всім своїм єством) хоч навколо нього товпились люди в білих халатах. І зрозумів, що ніякого переїзду до Києва в Івана вже не буде ніколи. А на стіні реанімаційної висів відривний календар і я побачив на ньому дату — судячи по ній лихо з Іваном мало трапитися через два дні…

Коли я поїхав з дружиною до свого колишнього друга, він, повний сил, здоров’я і снаги, дебелий, червонощокий, свіжий — кров з молоком, що може такому загрожувати? — зустрів мене гамірно й привітливо. Щоправда, на мій стан він все ж таки звернув увагу: «Що з тобою? — поцікавився. — Ти надто блідий… Тобі погано? Пити хоч зможеш, бо в мене французький коньячок, вдруге такий не швидко тобі трапиться…»

Я відповів, що особисто зі мною нічого не трапилось, можу й випити, а ось його чекає… деяка (не хотів його передчасно лякати) неприємність. Може, навіть і небезпечна. А тому радив би йому поберегтися в наступні два дні. Дуже поберегтися, бо за даними…

— Планет? Чи якоїсь планети? — перепитав він мене насмішкувато. — Чому це моя скромна особа враз стала такою значною, що, навіть, планети визначають мій подальший шлях? — По хвилині порадив: — Кинь вдавати з себе астролога. Я й сам читаю гороскопи, непальські та інші, їх тепер всі газети друкують. І скажу відверто: маячня. Дуристика. Ловкі аферисти нас просто розігрують. А неприємність, про яку ти застеріг, у мене така: через три дня я тю-тю-тю-у-у!.. — Їду до Києва. Приміряти нове крісло в уряді республіки. Тобі цього досить? Дай боже іншим такі… неприємності. Але годі про це, прошу до столу…

Смакували французький коньяк, гомоніли, згадували студентські літа. Сміялися. Щоправда, сміявся здебільшого господар — гучно, розкотисто. І хвастався своїми успіхами, А я вже знав, що майбутнього в нього немає. Коли наші жінки пішли на кухню готувати каву, я знову почав його застерігати, бути обережним. Особливо в наступні два дні.

— Тебе чекають дуже сумні неприємності.

— Та що ти закаркав, як ворон: неприємності, неприємності?!. — спалахнув Іван. — Я тебе що — для цього запрошував? Щоб ти мені настрій псував, доморощений астролог, пророк і хто там ще? Теж мені… ясновидець! Баба Ванга з Болгарії! — він вже мене ображав, але я на нього не гнівався, як не гнівається на хворого лікар. — Звідтоді, як я народився, в мене були самі лише удачі. Кар’єра йде рівно й спокійно. Через три дні я — заступник міністра, а там… Там, може, і в Москву заберуть. А чого… Я — везучий, щасливий. Як точніше — правильний. Той, який і потрібний сильним світу цього. А ти… ти просто невдаха. До всього ж мені ще й заздриш.

Тоді я апелював до його дружини. Злегка захмелівши від питва й успіхів свого чоловіка, перспективою швидкого переїзду до Києва, вона на мою обережну мову щодо неприємностей, які чекають її чоловіка, тільки смачно зареготала.

— Дай бог вам таких «неприємностей»! Через два-три дні мій Ваня — заступник міністра. Це — для початку. А там… А ви — неприємності. Говорити вам більше нема про що.

Вона була симпатична, просто дуже гарна, але я все ж вирішив її засмутити.

— Через два-три дні вашого чоловіка, а мого колишнього однокурсника чекає тяжке лихо. Можливо і непоправиме, — вперто повторив я. — Не виключена можливість, що загроза нависла над самим його життям. І я прохав би вас, аби ви вплинули на Івана, щоб він поберігся.

І тут вона верескнула:

— Та ви… ви просто… просто п’яний! Чи вирішили накаркати біду. Ми з Ванею вас запросили, а ви… Ви просто заздрите його службовій кар’єрі! На тім і попрощалися. Як я зрозумів — назавжди. В будь-якому випадку Іван більше не запросить мене до себе. Навіть, якщо й незбудеться моє пророцтво. Дружина мені всю дорогу вичитувала мораль:

— Що ти зарядив, як папуга: неприємності, неприємності?! Що може загрожувати сьогоднішньому обкомівському чину і завтрашньому заступнику міністра? У нього вся влада в друзях ходить. Це тобі можуть загрожувати неприємності, тобі, а не таким, як він. Івана вже навіть у пресі називають відомим діячем партії. Та й звідки ти знаєш, що буде завтра? Тримав би язик за зубами — краще б було. З таким типом, як Іван не можна псувати стосунки — тобі ж і гірше буде, а не йому…

Тепер я розумію, що зробив помилку. Не одну, а відразу ж дві. Перша, що я взагалі зайнявся пророкуванням, друга, що віщував людям неприємності. Піфію і давні греки боялися, бояться її й зараз. Адже призвістка небезпечна тим, що вона збувається.

Ось чому люди завжди намагалися уникати — та й зараз намагаються — будь-яких пророцтв. Вони бояться, що досить напророкувати («накаркати») біду, як вона неодмінно збувається. Бо, мовляв, віщун не стільки передбачає, як — «наводить» лихо. Воно могло й не трапитись, але досить було віщуну завбачити лихо, як воно й прийшло. Чи прийде. Люди взагалі нервово реагують, коли хтось починає їм говорити, що з ними стануться якісь неприємності. Вірять: якби не говорив, то й не сталося б нічого поганого. Бо вважається: те, що напророчено, збудеться тільки тому, що воно… напророчено, наведено словами віщуна. Взагалі — але це я вже тепер знаю, — існує думка, що майбутнє може бути багатоваріантним, по-науковому кажучи, антиномічним. І якщо один варіант уже названий, та ще вголос, (тобто, існує в чиїйсь свідомості), і можливо цей факт приведе в рух якусь чашу терезів, невідомо як, але впливає на весь наступний хід подій і те, що було провіщено — збудеться.

Тому люди й бояться віщунів, бояться зазирнути туди, де ховається нещастя. У декого складаються враження, що віщун своїми провіщеннями ніби творить майбутнє, бо діє на реальність вольовим імпульсом. І наука підтверджує, що це можливо — безконтактний вольовий вплив окремих осіб на майбутнє.

Адже віщун наче створює в своїй уяві, свідомості і свідомості інших людей якусь картину і після цього та картина починає впливати на реальність нашого світу. Реальність починає змінюватись, налаштовуючись так, як їй і було запропоновано. Ось чому мені не треба було пророкувати Івану неприємності — щоб його дружина не сприйняла їх за «каркання», що власне, й сталося. Люди вірять, що лихо завжди ходить поруч, воно десь таїться і доки його не чіпаєш воно й тебе не чіпає. А назвеш його, воно й почне діяти…

Як я і передбачав (точніше бачив у майбутньому під час свого контакту з інформаційним полем вищої реальності) через два дні з Іваном і трапилось нещастя.

Будучи начальником, Іван, як і всі начальники, ходив у дорогій пижиковій шапці — дуже модній в ті роки. Простим смертним тоді було її не купити…

Грабіжник напав на нього в темному під’їзді, коли Іван, відпустивши особистого шофера, простував до ліфту. (Як потім виявилось, лампочка в під’їзді була того вечора розбита. Не виключено, що сам грабіжник і розбив її, бо до того вона була цілою).

Зірвавши з жертви шапку, грабіжник ще й наніс різкий і сильний удар по голові важким металевим прутом. Через день, незважаючи на вжиті медициною заходи, Іван помер у лікарні. Того самого числа, яке я, під час контакту з майбутнім і бачив на відривному календарі, що висів на стіні палати.

Можливо мені не треба було йти на похорони, але я пішов. Не міг не піти, хоча й розумів, що моя поява може викликати небажану реакцію у вдови загиблого.

Так воно і сталося.

Коли я підійшов до неї, щоб висловити їй своє співчуття, шарахнулась вона од мене, як од прокаженого і знетямлено закричала:

— Ось він!.. Чаклун проклятий! Віщун! Шаман! Це він, він накликав біду на мого Ваню… Позаздрив його новій посаді… Він знав, що буде. Знав, що на Ваню нападуть, але не сказав коли і хто…

Як скінчилися похорони, до мене підійшли два ввічливі і якісь наче стандартні молодики. Вони чемно поцікавилися хто я такий і коли я назвав себе, один з них, нахилившись до мене, щоб не привертати уваги присутніх, тихо, але тверде сказав:

— Ви — арештовані. Йдіть з нами до машини. Тільки без дурниць. Вдавайте, що просто зустріли знайомих…

Допити почалися того ж таки дня.

Після традиційних у таких випадках уточнень — прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження, місце проживання, дані паспорту, де працюю і т. д. — почали з головного:

— Ви застерігали покійного що в найближчі дні його чекають значні неприємності? Ви застерігали про це також і дружину покійного? Звідки ви знали, що покійного Ім’ярек чекають неприємності? Та ще за два дні до трагедії?

— Я можу передбачати майбутнє…

— Ви що — шаман?

— Ні. Я всього лише можу вступати в контакт з майбутнім і отримувати від нього інформацію пре то, чого ще сьогодні немає, але що завтра буде.

— Коли так, — сказали мені єхидно, — то що вас чекає сьогодні, завтра, після завтра? В чому вас звинувачено?

Я мовчав.

— То ж бо! — переможно вигукнув слідчий. — Давайте домовимось. Я не спеціаліст з містики та різних снів рябої кобили. Ви знали, що готується замах на життя відповідального товариша. Знали й не повідомили компетентні органи. Чи хоча б органи внутрішніх справ.

Я зрозумів, що їм потрібний винуватець. Справжнього вони не можуть знайти, але згодні на мені врятувати честь мундира. І будь що доведуть, що я один з учасників вбивства відповідального товариша. Знав же я, що його чекає? Знав. Бо застерігав і покійного і його дружину. А якщо знав — учасник злочинної акції.

В камері я відключився, щоб вийти на контакт з майбутнім і подивитися, що мене чекає завтра? І побачив себе за колючим дротом в так званій спецлікарні, що як усі тепер знають, в часи застою були гірше в’язниці.

Я все зрозумів і, відключившись від цього світу, став по-суті живим трупом, Мені встановили діагноз «тимчасове розладнання психічної діяльності» і відправили в спецлікарню.

Звідти я вийшов через п’ять років, коли почалася перебудова і друзі домоглися перегляду моєї справи.

Залишається додати, що дружина покинула мене і через два місяці після того, як я був запроторений до спецлікарні, вдруге вийшла заміж. Кажуть, що з новим чоловіком вона щаслива. У колишній моїй квартирі, куди мені тепер зась!

Мене тимчасово прихистила моя колишня співробітниця Ніна Михайлівна, та, якій я напророчив щасливе заміжжя в сорок років. Вийшовши за удівця, як я їй і віщував, вона всі ці роки жила з ним душа в душу і була мені вдячна. Ніна Михайлівна та її чоловік ставляться до мене, як до свого брата — скривдженого, нещасливого, ображеного долею, але до якого вони зберігають почуття жалю. Живу я за свій кошт, отримую невелику пенсію. Після спецлікарні, де мене безперервно силоміць нашпиговували різними ліками, комісія визнала мене тимчасово нездатним до праці…

Іноді мені стає страшно. Безпричинно наче. Але заспокоївшись і зосередившись, я розумію причину теперішнього страху: а що коли я, заглядаючи у майбутнє, сам і накликав на себе лихо? Хоча… хіба я міг сам на себе «накаркати»? Ні, тут щось не те. Страх — то наслідок жорстоких ін’єкцій в психіатрічці, званій спецлікарнею і мине чимало часу перш, ніж я позбудуся його і повністю видужаю.

Залишається додати, що перед Богом моя совість чиста, перед людьми й законом теж, хоч він мене, безневинного, і покарав. Але тоді такі були часи, тепер вже нічого не зміниш.

Ось тільки перед вдовою Івана я все ще відчуваю якусь провину. Чи щось схоже на неї… Невже вона й досі вірить, що я, позаздривши стрімкій кар’єрі її чоловіка, «накаркав» на них лихо? Я всього лише хотів їх застерегти від того лиха. Хоча змінити що-небудь уже не міг. Та й зараз не можу виправити ні свою долю, ні тим паче, чужу. Те, що вже відбулося в майбутньому, має відбутися і в реальності, і воно відбулося. Всупереч моїм намаганням врятувати Івана.

Що це — фатум? Не знаю.

Але ж недарма сказано ще нашими предками: свою долю і на коні не обскачеш. І ніяка це не містика, як донедавна вважали, і песимізму тут теж немає. Спеціалісти впевнені: майбутнє може впливати на теперішнє через фізичні властивості часу.

І я вирішив розшукати вдову свого колишнього однокурсника, котрому не вистачило всього лише трьох днів, щоб стати заступником міністра республіканського уряду. Для чого? Щоб ще раз спробувати довести їй своє алібі.

Ніна Михайлівна розповіла мені, що вдова після загибелі Івана, вийшла було заміж, але — невдало. Зараз живе самотня, в безнадії. Знайомих сторониться, боїться, що їй будуть висловлювати співчуття, жалітимуть її, а вона надто горда.

А втім, то її клопіт, попри все я надумав з нею зустрітися і поговорити. Щоб не мала на мене зла і не кляла мене все життя. Для мене це мало велике значення, бо коли хто тебе постійно кляне, чи бодай поминає недобрим словом — удачі й добра тобі в цьому світі не буде. Це ще нашим предкам було відомо. Та й незатишно я почувався, знаючи, що завдав комусь болю.

Але перед тим, як іти до вдови свого студентського товариша, я відключившись, вийшов на контакт з майбутнім, щоб подивитися, а якою ж буде наша зустріч? Чи не завдам я їй ще більшого горя? І те, що я побачив там, у майбутньому, мене страшенно вразило. Виявляється, ми з нею ще будемо… щасливі. Ось це, мабуть, вже фантастика. Хоча в перший мій прихід вона зустріла мене вороже, навіть з ненавистю. Але я попри все буду з нею зустрічатися — така вже моя доля, — зустрічатимуся доти, доки ми не відчуємо, що не можемо одне без одного…

Ось таку інформацію я роздобув під час свого контакту з майбутнім. Але, чесно кажучи, щось не вірю в такий вибір долі. Хоча вір не вір, а в майбутньому це вже відбулося. А коли так, то відбудеться й у реальності. Бо того, що вже сталося в ірреальному світі не перехитрити в реальному і заново подію не переграєш.

Як не міг я тоді — п’ять років тому, — відвести від Івана біду, так і сьогодні вже ніхто не відведе од мене моє щастя, яке за законами вищої реальності має принести мені його удова.

Майбутнє невмолиме і воно неодмінно стане теперішнім. Один з дослідників цього питання, відомий у нашій країні вчений, навіть зафіксував течію часу з майбутнього в теперішнє. Уявляєте? Те, чим я раніше займався, вступаючи в контакт з майбутнім, є не містикою, а фізичними законами лише невідомими нам сьогодні.

«Майбутнє вже втілене, — прочитав я в того вченого. — В якійсь мірі ми отримали докази існування долі, тому, що вона вже є».

Розумієте, все вже є.

ВСЕ ВЖЕ Є.

І є те, що ще тільки завтра буде в нашому житті. І хай доля кожного з нас знаходиться за горизонтом видимого нам світу, за межею відомих нам органів почуттів, але вона є. І в ній уже все записано і сказано — про кожного з нас. І тому я мушу йти до вдови Івана, колишнього відповідального товариша. Бо коли я з його удовою щасливий у вищій реальності, то я буду щасливий з нею і тут. Я не хочу до неї йти, не хочу, хоч і знаю, що піду — наперекір всьому. Так уже визначено моєю долею і моїм щастям.

Все ще в майбутньому, за завісою часу, утаємничене і недосяжне.

Але це сьогодні.

А завтра воно буде поруч зі мною. І хоч я вже став остерігатися власного пророцтва, але я йду до неї…

Я все ж таки будучи мисливцем, полював за своїм майбутнім, без якого ніколи не буде теперішнього, а значить і самого життя.

ТИСЯЧОЛІТНІЙ ШАРЛАТАН

В основу цієї майже фантастичної історії покладена стенограма допиту.

Від автора.

— Громадянине, ви — Крутивус Панько Пилипович?

— Так.

— Це ваше останнє — за часом — прізвище? (В протоколі позначка: «Підслідствений на дане запитання не відповів, лише невиразно стенув плечима»). А попередні? Вони, як я переконаний, численні. То, може, будемо і їх називати? За тисячу літ прізвищ у вас зібралося ого-го!

— Я не розумію, про що ви…

— Зараз втямите… Хоча, в ті далекі часи, коли ви починали, прізвищ на Русі — родових найменувань особи, які індивідуалізовують людину і з якими пов’язаний ряд правових відносин — ще не було. Вони виникли пізніше, але десь до вісімнадцятого століття. Прошу відповідати на мої запитання чітко і без затримки. Рік і місце народження?

— Рік точно не відомий, а місце… здається… гм-гм… Київська область.

— Ви хотіли сказати — Київська Русь?

— Гм… Можна й так, адже Київська область колись і справді була Київською Руссю.

— Громадянине Крутивус, не збивайте слідство з товку. Нам відомо, що на зорі своєї… гм-гм… діяльності, скажемо так, ви були учнем волхва.

— Кого, кого?

— Волхва, служителя релігійного культу дохристиянської Русі.

— Дякую, що просвітили. Але дозвольте поцікавитись: в чому я конкретно звинувачуюсь?

— В тому, що регулярно, починаючи з 970 року, ви займаєтесь…

— Ви, очевидно, мали на увазі — з 1970 року?

— Ні, я мав на увазі те, що… мав: з 970 року. Прошу не перебивати слідство, тут запитую я… Так ось, починаючи з 970-го року, ви систематично й ціленаправлено займаєтесь шарлатанством..

— Даруйте, я щось не втямлю: яким ша… шарлатанством?

— Спеціально для вас відкриваю тлумачний словник української мови, том одинадцятий, сторінка чотириста тринадцять, цитую: «Шарлатан — неук, невіглас, що видає себе за знавця, фахівця, — той, хто обдурює кого-небудь». Кінець цитати. Ясно?

— Неуцтво мене не стосується, у мене диплом. Я працюю чесно. Звичайно, можливо… ні, таки точно, я не все знаю в своїй галузі, хоч і прагну все знати, але називати мене… шарлатаном?

— У слідства є переконливі дані, що ви займаєтесь якраз шарла— танством. Конкретно: ви обманюєте довірливих людей в ім’я наживи. А це карається законом. Слідство має незаперечливі факти, що ви під виглядом буцімто еліксиру вічної молодості продавали й продаєте звичайний фруктовий сирок, бодай і вітамінізований. Чи визнаєте себе в цьому винним?

— Ні. Я виготовляв і виготовляю лише справжній еліксир.

— Вічної молодості? Не смішіть людей, Панько Пилипович, чи як вас там насправді. Звичайно, хто не захоче довго жити, чого вже тут, але… Не дарма ж співається у відомій пісні Олександра Олеся: «Цілуй її, цілуй її, знов молодість не буде…» Чи в іншій щемній пісні: «А молодість не вернеться, не вернеться вона…» (У стенограмі помітка: «Підслідствений мовчить..!»). Я офіційно вам заявляю: ви займаєтесь шарлатанством ось уже… уже тисячу з лишком років! Ви — тисячолітній шарлатан! Ти-ся-чо-літ-ні-ій! Хоча не заперечую: ви вчилися і вчилися не один раз протягом останнього тисячоліття. Спершу у волхвів, потім — з часів великого київського князя Володимира. Тоді запроваджувалося християнство на Русі і ви трохи постраждали — як представник язичества, поганських волхвів. Але швидко викрутились і згодом, здається, у 990 році почали вчитися в школі служителів знаті і духовенства, яку відкрив князь Володимир Святославович. Він же й узяв вас особисто в школу — за ваші успіхи в лікуванні травами. У нас є дані, що вперше вас притягували до відповідальності за шарлатанство ще в часи Святослава, у 970 році. Вами займалися довго, але через два роки князь Святослав загинув в бою з печенігами на нижньому Дніпрі і вам вдалося вийти сухим із води. Вдруге вас схопили на гарячому, коли ви продавали наївним русичам свій сиропчик під виглядом еліксиру вічної молодості через сто п’ятдесят років, у 1120 році вже за великого київського князя Володимира Мономаха. Хоч ви й були тоді ченцем, але вас все одне запроторили в темницю — за продаж «зілля волхвів», яких так ненавиділо молоде тоді християнство. Але вам вдалося вступити в змову з охоронцем, пообіцявши йому вічну молодість, і щасливо втекти з-під варти. І на добре століття замели сліди. Вас викрили вже в часи Богдана Хмельницького у 1650 році. Але вам і тут пощастило. Вас особисто визволив сам гетьман, з яким ви свого часу, приховавши своє справжнє минуле, вчилися в єзуїтській колегії Львова — ніхто навіть запідозрити не міг, що ви насправді з Київської Русі, з часів князя Святослава і руських волхвів— язичників… Потім ви влаштувалися писарем до гетьмана Івана Мазепи, благополучно пережили його, хоч гетьманська старшина й насторожено слідкувала за вашою торгівлею еліксиром… Потім на століття ваші сліди губляться, а засвітились ви вже в часи Тараса Шевченка, у 1858 році, коли після закінчення першого випуску мед— факультету Київського університету, почали займатися аптекарською діяльністю… Насправді ж знову «штовхали» в маси свій сиропчик… В останнє проти вас порушували кримінальну справу — все про те ж шарлатанство з лжеелексиром — у 1918 році, вже за Михайла Грушевського. Але слідству тоді було не до вас, на Українську Народну Республіку з півночі сунули російсько-більшовицькі банди Муравйова, послані Леніним, і ви, використавши сум’яття, легко втекли з-під варти. І ось попалися вже в кінці 1994 року. Сьогодні ви вже працюєте гомеопатом, маєте власну гомеопатичну аптеку, в якій поруч з народними ліками, різним трав’яним зіллям, вперто намагаєтесь продавати — але вже за долари, — свій міфічний еліксир вічної молодості. Себто обманюєте наївних та довірливих людей — тому прокуратура и порушила проти вас кримінальну справу.

— Я відкидаю ваше бездоказове звинувачення. Я не шарлатан, я дипломований спеціаліст і продаю не фруктовий сиропчик, а справді еліксир вічної молодості — коли це до вас уже дійде?

— Не раджу знову вдаватися до локшини і вішати її нам на вуха. Ніякого еліксиру вічної молодості, як і самої вічної молодості, в природі не існує. Пора, нарешті, покласти край вашим махінаціям. Ви спритно користуєтесь наївністю людей та їхнім бажанням і віковічними мріями жити довго і мати таку ж довгу, якщо не вічну молодість.

— О, так, люди мріють не про вічну старість…

— А ви спекулюєте на їхніх мріях. Та як вірьовочка не в’ється, а кінець їй все ж знайдеться. Ваш еліксир вічної молодості ми відправили на наукову експертизу. Висновок фахівців: фальсифікація! І якщо за князів Святослава, Володимира Святославовича чи Володимира Мономаха вам і вдалось уникнути кари, як і за часів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи чи Михайла Грушевського, то цього разу вам уже доведеться таки відповідати за все скоєне, громадянине Крутивус, чи як там вас насправді звати?

— Тисячу з гаком літ я намагаюся довести, що я таки справді винайшов еліксир вічної молодості, але мені так ніхто й не вірить. Тисячу літ не вірить! І в кожному столітті мене вперто судять і судять, замість того, щоб… До речі, звідки вам відомо?.. Ну, що я розпочав свою справу ще в 970-у році?

— Ви мене, очевидно, вже й не пам’ятаєте— перед вами стільки промайнуло обличчі за тисячу літ! Але року 970— го я був одним з перших ваших — як по теперішньому сказати, — клієнтів. По наївності я придбав ваш еліксир і навіть випив його. Та прозрів не швидко. Десь через тридцять років по тому, ставши одним з перших християнином на Русі (зараз я, звичайно ж, атеїст, матеріаліст!) я розпочав боротьбу з поганськими волхвами-язичниками. І тоді ж вирішив вивести вас на чисту воду, як язичника— шарлатана. Ось звідтоді я більш, як тисячу літ слідкую — і полюю! — за вами. Але кожного разу вам вдавалося вислизати з моїх пасток… І лише цього разу вам не викрутитись, я таки виведу вас на чисту воду і доведу, що ви — шарлатан!

ІЗ ЗАЛУ СУДУ

(З газетної хроніки)

Укрінформбюро. 8 грудня 1994 року. Вчора відбувся суд над відомим шарлатаном на прізвище Крутивус П. П., якому впродовж тисячі з лишком років вдавалося обдурювати довірливих людей, продаючи їм під виглядом звичайнісінького фруктового сиропу буцімто еліксир вічної молодості. Тисячолітній шарлатан, нарешті, отримав по заслузі. Жаль тільки, що через недбальство конвоїрів (винні будуть покарані!) шарлатану вдалося по дорозі із залу суду до в’язниці втекти. Де він зараз перебуває — невідомо і в якому столітті вирне із своїм буцімто еліксиром вічної молодості — теж. Тож, люди, будьте пильними — тисячолітній шарлатан все ще на волі.

ПОРОСЮЧКА

«… І страшна свиняча морда висунулась, поводячи очима, ніби питалася: а що ви тут робите, добрі люди?»

М. Гоголь

Не шукайте в нашій демонології ще й такого персонажу, його буцімто там немає. Ні серед відьом, ні серед блудів чи вихорів — не шукайте. Не знайдете Поросючки і серед вовкулаків, водяників (чого б це вона водилася в такій компанії?), ні серед домовиків, світилок і тим паче русалок— мавок (для компанії таких персоналій Поросючка красою-вродою не вийшла), ні серед упирів (пхе!), ні серед чарівників, чортів-бісів, ні серед чугайстрів, ні серед злиднів, ні серед скарбників… О, до скарбників Поросючку в якійсь мірі можна віднести. Скарбник — це вірний страж багатств свого господаря, він затримує злодіїв і взагалі, охороняє закопані гроші та закляті скарби. Були вони — скарбники — чисті й нечисті. Люди вірили, що раз на сім літ, до «Вшестя», закопані скарби пересушуються і горять (при цьому золото горить червоним вогнем, срібло — білим, мідь — синім). Вважалося, що гроші, які горять уночі, охороняє скарбник нечистий, взяти їх неможливо, бо вони закляті (прокляті). А коли хтось із настирливих та жадібних все ж їх добуде, то вони в мішку, доки їх нестимуть, перетворяться на черепки та вугілля. Або й на гадюк, жаб тощо. Траплялося, що нечистий скарбник може відкрити скарби, але — в обмін на душу. Цур йому пек! А Поросючці чужа душа непотрібна, тож ні за що вона не уступить довірених їй скарбів — і не просіть, і не моліть, і не хитріть, і рогом не пріть, бо все то — дарма.

Тож не шукайте там Поросючку, її серед того кодла немає. Хоча вона і… є. Я, навіть, можу вам сказати де — за так, але, звісно, під великим секретом. Принаймні, там, в тій потаємній місцині Поросючка була ще й донедавна, коли якось так налякала наших скарбошукачів, що поклялися вони до скону віку свого більше чужих багатств не шукати.

А було так.

Ні, спершу вам треба розповісти про скарби гетьмана Мазепи взагалі, а тоді… Про них багато чуток — достовірних і таких собі, — ходить межи людом, і ще довго, смію думати, будуть вони ходити межи люду простого і, навіть, як один казав, вельми грамотного.

Іван Степанович був людиною не бідною, дещо за гетьманства мав на чорний день. На його багатства розраховував навіть шведський король Карл XIІ, який постійно побирався. Мазепа йому й допомагав, раз, поголоски, ходили навіть послав його величності аж 30 возів зі срібними та золотими монетами — хочте вірте, хочте ті вози перерахуйте. Тридцять їх чи стільки там.

Гроші Мазепи, як він перебрався до шведів, були при ньому, але якась частка. Одні кажуть, що головні скарби нібито при гетьманському обозі знаходилися, тож якийсь час зберігалися в Прилуках, де той обоз стояв, потім у Лохвиці, далі в Хоролі, і хоч руські драгуни якісь там «тєлегі» у Мазепи буцімто відбили, але гетьман все ж таки встиг перевезти більшість своїх коштовностей у Великі Будища, де була на той час головна квартира Карла XII. А вже після нещасливої Полтавської битви, переправляючись через Дніпро біля Переволочної, Мазепа захопив з собою дві бочки із золотими монетами, кілька мішків срібла та чимало іншого різного скарбу.

Але й тут гетьману не поталанило. Під час переправи він змушений був звеліти викинути частину скарбів у Дніпро — не було ніякої можливості їх врятувати.

«Коли Мазепа в червні 27 числа в 4 години дня сів з кількома своїми однодумцями в човен і став переправлятися з лівого на правий берег, — писав ще Д. І. Яворницький, — то люди його почали тонути і Мазепа наказав кидати гроші за борт, і так майже три частини того багатства опинилося на дні Дніпра…»

Отож, його й треба там шукати — на Дніпровому дні біля Переволочної.

Та хіба ж їх тепер знайдеш?

Кажуть, що по смерті гетьмана залишилися у скарбниці його тільки грошима 160 тисяч червінців, не кажучи вже про срібне начиння і різні прикраси. Де те добро поділося в Бендерах після 18 березня 1710 року — хто вам тепер скаже.

Руський цар велів будь-що шукати «клади» Мазепи. Та їхня частина, що зберігалася в Києво— Печерській Лаврі та в Білій Церкві була царськими нишпорками конфіскована (разом з маєтками гетьмана).

Перед тим, як переходити на бік Карла, Мазепа, зібравши своїх старшин в кінці жовтня 1708 року, так порадив-сказав їм: «Хай би всякий заривав у землю все, що дорогое, тому, що цар, не сподіваючись від України постоянства на випадок неприятельського вторгнення, захоче влаштувати щось недобре над гетьманом і над усім народом».

Коли ж гетьман радив заривати старшинам у землю добро, то мабуть, і своє закопав теж. Вказувалося й місце де він міг це зробити, але надійних лише двоє, про них і піде мова. Неподалік Батурина у півверсти від міста у Мазепи був замок («піддвірок») Гончарівка. В останні роки гетьманства свого Іван Степанович зело турбувався Гончарівкою, адже там була його тодішня резиденція. Тож свій піддвірок час од часу зміцнював. Там він ще на початку 1708 року обніс свій замок «знатним валом». Як дивувалися, «для якоїсь невідомої причини». А то ж він там скарби свої хотів закопати, от і «знатний вал» зарані спорудив. Після того, як доблесні руські вояки вчинили в тих краях погром— різанину, коли не щадили навіть безневинних дітей, до тла спалили Гончарівку, те місце стало зватися Мазепинським Городком.

Ще й через 17 років після розгрому, кажуть, можна було бачати залишки гетьманських будівель. «Декотрі з садом, де Мазепа сам жив в одном дворі каменнные палати пустные и разграблвннные, там же церковь деревянная цела, с некоторой частью іконостаса».

На той час в Івана Степановича було два заміських палаци, столиця чия — як і всієї Лівобережної України, — знаходилася в Батурині.

Крім Гончарівського був палац і біля самого Батурина (не далі версти), понад дорогою на Конотоп, над самісіньким обривистим берегом Сейму — з напольного боку його теж захищав «знатний вал», і в Гончарівці, виходить, як і в самому Батурині гетьман міг закопати свій скарб.

Але було в Мазепи й ще одне, чи не найнадійніше місце для сховку.

Знаменитий палац під Бахмачем на хуторі Поросючка!

Спокійно, спокійно, добродії і товаришочки, і всі, хто горить бажанням — сверблячкою знайти Мазепин скарб — ми майже біля цілі. Тільки вам і повідаю таємницю: саме в Поросючці в листопаді 1708 року всі старшини, полковники, сотники і знатні військові товариші принесли на вірність Мазепі присягу, як гетьману України й підтвердили готовність «сподіватися на протекцію короля».

Там же багато з них закопали свої статки — неподалік гетьманських, вірячи: якщо пан гетьман там приховав, то й для них там буде надійний сховок. Адже там захищатиме добро сам Скарбник — та ще з Поросючкою в придачу. Хто такій Скарбник, ми вже, здається, розібралися — чорт— дідько, коли хочете. Вірний охоронець господарських скарбів, котрий швидше сам трупом ляже) а втім, він невмирущий), а сховок йому ввірений, збереже, а ось хто така Поросючка? Казали, ще страшніша і ще надійніша за самого Скарбника, охоронниця доручених їй скарбів. Вічна і невмируща, і вона водиться не де-небудь, а на тім хуторі, що так і зветься — Поросячий. Ось чому саме там гетьман збудував свій палац і там, уклавши темної ночі страшну угоду з Поросючкою, довірив їй свої нелічені багатства.

Я, мовляв, із шведами, з королем їхнім Карлом буду триматися до побіди. А коли побіди не вийде і воєнне щастя нас зрадить, відступлю за Дністер в Бендери… Чи довго там буду — не скажу. Але повернуся[43], а ти, Поросючко, тим часом пильно стережи мої скарби. Вони не тіко мої, а й людські. Після смерті вони мені вже ні до чого будуть, а люду вашому, як вільним стане знадобляться. І Поросючка стереже-береже як їй і велено скарби гетьмана, та так ревно, що навіть сам Скарбник, нащо вже чорт-біс, а й він її остерігається. Частенько буває, як у неділю хильне чарчину— другу бісівської скаженівки з блектою та чемерицею, то підкрутить свого вуса і скаже, невідомо до кого звертаючись: е, що не кажіть, а Поросючка це таки… Поросючка! Ми їй і під ратиці не годимося!

— А що, — питають, — в Поросючки хіба ратиці?

— А якже. Як і в кожної справжньої Поросючки — і ратиці в неї, і рило з п’ятачком, і хвіст бубликом — дама вона серед нашого кодла хоч куди! Тільки очі в неї червоним жаром горять, як розгнівається зело та отакезні ікла стирчать. І щетина на загривку та по хребту тоді стіною стає — аж мені лячно. А я такий, що нічого не боюся. Хіба що крім чортихи. Хто в її очі загляне — щитай пропав! Тож нащо я вже чорт— дідько бравий, а остерігаюся в її очі дивитися. Хіба як добре вип’ю та разів з десять перехрещусь.

— Як? Чорт-дідько-біс і… хрестишся?

— А я, — не губиться Скарбник, — не який-небудь чорт-дідько-біс, а православний. Тож буває і перехрещусь, аби від своєї рідної нечисті вберегтися. Бо вона, рідна нечисть, іноді свого зламає. І не подивиться, чистий ти чи не чистий, свій ти чи не свій.

Ось тепер ми з вами й домовилося де шукати скарби гетьмана, що їх ревно вже якій вік стереже Поросючка. Це — якщо ви не боїтеся оної Поросючки.

Де шукати скарби? Отамечки, де залишки Мазепиного палацу — неподалік залізничної — тільки цур між нами! — станції Бахмач. Підете отак прямо— прямо, потім у ліву руч візьмете. Якраз там де хмарка вгорі стоятиме і тінь кидатиме на землю. Затим ще кудись там повернете — куди саме, вже я не пригадую, — а тоді встрічних і розпитаєте (перед тим гарненько побесідуєте з ними про погоду та життя— буття): де так званий Поросюцький (не забули?) ліс? Отой самий, у якому колись гетьманський палац стояв. А вам і скажуть: о-он тамечки! На штучному острові. Що його колись створили широким копаним ровом. Тоді він був глибокий, а тепер… Заріс бузиною та жостіром. Та все ж рів ще зберігся, хоч і не такий неприступний як раніше. Триста років звідтоді минуло.

Ходять чутки, що його колись викопала нечиста сила найнята самим гетьманом. А він умів з ким завгодно ладити. Як узялася та нечисть дружно, то за одну ніч і впоралась. Біси ж бо, сила у них бісівська, тільки добряче попотіли. Рів копають і вал нагортають і між валами вглиб щось там копають та мурують, мурують та копають — аж гул всю ніч стояв. Та такий, що й дерева наче од буревію гнулися. Ніч темна, так вони місяць над лісом засвітили, щоб видно було, й трудяться аж— аж. Навіть лоби в них мокрі.

Аж тут півні як закукурікають!

Півень, щоб ви знали, має зв’язки з Сонцем — так він «відраховує» час. Тому його й боїться усяка нічна нечисть. Тож півні й відлякують нечисту силу, яка зачувши їхній спів, так і розбігається врозтіч — як хорти. (Вночі від півнячого співу хіба ж так чешуть і відьми, і чародії, і… І все їхнє кодло!)

Тож тільки будимири прокукурікали, біси, які рили підземелля для гетьманського скарбу та оточували його ровом з водою (воду для нього встигли підвести з річечки Бахмач), так й сипонули врізнобіч! Як шкідники які.

Та хоч і розбіглися, а роботу свою таки встигли довершити. Ну, майже встигли — гетьман і заховав там свої скарби. Ще й закляв їх — од недобрих людей. От вони там і досі, а зверху — дерева, кущі, трави на галявах, горби якісь…

Одне слово, пустка.

І ліс навколо шумить, шумить. Там буцімто досі видніються залишки якихось старовинних споруд. А в підземеллі й скарби зберігаються, що їх стереже-береже Поросючка.

Звідки це відоме? Дак скарбошукачів, котрі туди поткнулися, вона ледь було зі світу цього не зжила. Наткнулися вони на неї, як хотіли до гетьманського скарбу дістатися на тім острові в Поросюччиному лісі, і вже буцімто були ледь— ледь до нього не докопалися. Може й на кілька пальців. Але… Не далися їм скарби.

А рахуба та значить ось як закандзюбилася.

Зібралася якось ватага любителів поживитися чужим добром — буцімто аж із самого Києва прибилася. Такі у всі часи водяться — не переводяться. Звечора гайнула та братія до Поросюччиного лісу на острів той. За валом і почали, похапцем, озираючись, — дріж у тілі — ритися. Чи не до самої півночі рилися, освітлюючи собі шлях смолоскипами. Отакезну нору вибахкали, що й самі в неї пірнули. Орудують там кайлами та лопатами, землю тачкою вивозять. І все вглиб риються, вглиб, земля м’яка, наче колись там уже був хід. А ще нібито у них була якась старовинна мапа з різними таємничими знаками — в одного дядька на базарі в Бахмачі купили — за пару пляшок «Спотикача» та ящик пива в придачу. По тій старовинній мапі вони й копали.

І таки докопалися.

Ось лопати наче в порожнечу провалилися. Копачі розчистили хідник, аж гулик — попереду склепіння муроване. Кинулись вони, раді, що докопалися і що на ранок стануть багачами, кинулись та спинилися. Попереду ж бо добрячі залізні двері, наче панцирні з отакезним, чи не пудовим замком висячим, і здіймаються вони аж до самої стелі в тім підземеллі. Ні обминути їх, ні…

Та не залізних дверей з пудовим висячим замком і похмурого заклання вони злякалися. Попід стінами з обох боків, що вели до залізних дверей, сиділи… мертв’яки. Власне, їхні скелети, світячи черепами із роздавленими ротами, повиставлявши поперед себе кістляві руки, жах-жахота! Страх-страховина та ще й бридота!

Отетеріли полювальники за чужим добром, не знають, що далі й робити. Втікати, взявши ноги в руки, але ж ноги наче не їхні поставали, наче поприкіпали до землі — не ворухнеш ними. Наче наврочено їм.

Аж тут десь як загуло, як за-агуло!.. Мовби добрим конем-бахмутом хтось притьмом скаче, і невдовзі, з бічного ходу вигулькнула воно… Чудисько. Що його ні пером описати, ні словами передати. Але слухайте ви. То була вона, Поросючка. Страхопудало, що вочевидь баским конем у підземеллі скакало.

Високичла на чотирьох ногах з ратицями, як добрі копита завбільшки — в акурат доброму дядькові чи не по плечі. Зверху на ногах щось як колода заросла рудою щетиною. З одного боку хвіст з отакезним бубликом (на ньому ще й голубий бант для чогось вив’язаний), а з другого — писок-рило, що закінчувався п’ятачком завбільшки з добру шапку. З двома дірочками, з яких пара так і струменить та цвіркає. На загривку й по хребту щетина дротом гороїжиться. Та ще й пащека роздавлена, з неї отакезні стирчать ікла, куди тим кабанячим! Куди тим вепрячим! Ще більші, ще грізніші. Вмить людину може надвоє роздерти. А над писком— рилом горять очища як жар. І хекає те чудисько як розлючений бик.

Ото й була…

Хто? Та охоронниця гетьманських скарбів Поросючка. Вилетіла, наче паравоз викотив добрячий! Власною, так сказать, парусною.

— Ага-га-га-а!!! То це ви, г— голубчики, сякі— розтакі, гетьманських скарбів забагли??. Га??. Га-а-а???

А скарбошукачі ледь язиками в роті повертають.

— Ні, ні… Це ми так… Прогулюючись. Бачимо нора, якісь злодії, певно, прорили, дай, думаємо, заглянемо — що в ній?

— І для цього кирки та лопати прихопили?

— Ага, на всяк випадок… Прогулюємося ж бо. А що взяли кайла, кирки та лопати… А раптом вовк де вигулькне — щоб було чим відбитися… А так ми ні сном, ні духом. Ось вам, панійко— добродійко, хрест святий…

Хочуть перехреститися, а руки у них як не їхні.

— А цих… бачите? — «панійка-добродійка» повела писком-рилом в один бік, потім у другий. — Бачите? Шкелети, які рядком перед дверима сидять. Це останні, котрі до вас приходили за гетьманськими скарбами. Звідтоді і сидять тутечки, і ви біля них рядочком посідаєте — навіки вічні. Добра буде для гетьманського скарбу охорона.

Розздявила пащеку з жахними іклами ще ширше, голову нахилила як для тарану і тільки хотіла було на нещасних кинутись, а тут десь на горі й закукурікали півні. Певно, на хуторі. А кукурікання півнячого, як уже було сказано, усяка нечисть боїться як вогню. Злякалась його й Поросючка.

— Ваше щастя, — каже. — Виручили вас півні. Ще поживете та поносите свої скелети.

А тут будимири вдруге пропіяли, підскочила на місці Поросючка, крутнулась і тільки її й бачили. Аж загуркотіло в бічній норі. А там в підземеллі щось загарчало, застогнало, завило в сотні горлянок, загуло, як у буревій-чортолом і земля під ногами затряслася і тієї миті на скарбошукачів ще й вихор — мало їм усього іншого! — понісся — як скажений. І вихор як налетів, то в один мент видув їх із підземелля — як мітлою вимів!

Повилітали вони з нори, хто головою вперед, хто ногами, а хто в бублик скручений, а їх ще і далі понесло. Летять вони, млинками вертячись, розмахуючи руками й ногами, кожен із світом прощаючись…

Повикидала їх нечиста сила аж за реви з валами.

І тоді вихор десь зник, все стихло, а будимири втретє проспівали і світ нарешті вгомонився, і зорі знову в небі засвітилися, і місяць угорі лагідно засяяв, тільки сичі ще десь поухкали, а тоді і їм заціпило.

Отямились невдахи, як уже сонце зійшло. Лежать вони за валом як снопи там і там порозкидувані. Стогнучи (боліли всі кістки й ребра впридачу) позводились на тремтячі ноги, кажучи:

— Ну й Поросючка!.. Був би нам кабець, коби півні не закукурікали. Тепер ще поживемо. А скарби… А най їх біс шукає, нащо вони нам, молитовним та хрещеним. Цур їм пек, коли їх та самашедша береже.

Та й потягли ноги хутчій з того острова і лісу, званого Поросюччиним.

Навіть кирки свої та лопати покидали — десь вони там і досі валяються.

Так воно лучилося, як я вам оце розповів (а, мабуть, так, бо інакше б я вам і не розказував), чи не так — хочте вірте, хочте перевірте.

Тільки не раджу вам уночі потикатися на острів та копати там нори— хідники. Не приведуть вони вас до добра. Може, докопаєтесь до залізних дверей, але ж вилетить тоді скажена Поросючка. Як не встигнуть будимири заспівати — хана вам! Біля тих скелетів попередніх добитчиків рядочком посідаєте…

Ось чому на той острів ніхто більше із скарбошукачів — хоч їх і не переводиться, — не ходить. Бояться Поросючки. Та й своє життя дорожче за всі скарби світу разом узяті — це вже точно. Перевірено.

Хай гетьман Іван Степанович Мазепа спокійне на тім світі спочиває — скарби його цілі. А охотників до них потикатися немає.

Скарби ті свого часу чекають та добрих людей. А скільки їх чекати — добрих людей, — хто скаже. Може ще рік, може ще вік, але вони неодмінно з’являться і тоді закляття над скарбами спадуть і дадуться вони в добрі руки добрим людям.

А станеться це ляше тоді, коли завершиться вічна боротьба Добра із Злом перемогою Добра.

І тоді до гетьманських скарбів прийде від усіх нас Доброслав з майбутнього чи й Добромисл і все владнається. Коли з глибини історії знову постануть Берегині наші, Білобоги, Дажбоги, Коляди, Купали, Лади, Свароги… Коли по весні засяє бог весняного сонця Ярило, юнак у білій киреї з вінком маків на голові, із серпом у руці та снопком жита в другій, і заспівають дівчата:

Волочився Ярило по всьому світу. Полю жито родив, людям діток плодив, А де він ногою — там жито копою, А де він походить — там колос уродить…

А доти, доки цього не станеться надійна стражниця гетьманського скарбу, вірна Поросючка нікого до нього не пустять і спроби не робіть. Не такі, як ви робили, а нічого не зробили. Коли з живою душею втекли, то й раді були.

А ось як Перун прогримить молодечим громом над вільною Україною, так і дадуться нам ті скарби — не для себе їх великий гетьман приховав. Для вільної України. Кажуть, сама жахна — страшна Поросючка, ставиш доброю та лагідною, відкриє ті скарби люду доброму.

ВСЕНЕТАКІЯ

ПРИГОДА ПЕРША

Чи знаєте ви, що найважче у світі? А втім, гадати, мабуть, не варто. Запитайте краще про це в учня третього «А» класу Грицька Зінька із села Лоцманки, і ви дістанете точну і вичерпну відповідь. Виявляється, що найважче у світі — бути уважним на уроці, сидіти за партою і ні про що стороннє не думати. Тобто не соватися за партою, не дивитись у вікно на Дніпро, не мріяти про футбол, не смикати Олену Швидку за кіски, не пускати літачків, не шепотітися з Толиком Прокопенком, не підбивати Валі Покотилу, не… Ох, і багато ж набереться ще отих «не»!

А дома що найважче? На глибоке Грицеве переконання, це вчити уроки, коли тобі кортить на вигін, де твої друзі з галасом ганяють м’яча, не рвати штанів, не збивати черевиків, не лазити по деревах і ярах за селом, перед обідом мити руки і… Одне слово, побільше вчити уроки і поменше гуляти. Ще й лягати о дев’ятій, знаючи, що мама й тато після програми «Час» дивитимуться кіно… А потім найважче встати о сьомій, щоб без двадцяти вісім бути у школі. Слухняним, зразковим, з вивченими уроками.

Ох, як це важко, ви навіть уявити собі не можете!

Ось і цього разу, помахуючи портфелем, спішив Гриць до школи, а опинився у вибалках за селом. Просто так, на хвилинку забіг. А у вибалках гарно, там отакезні волохаті джмелі гудуть. І раптом з-за дикої груші вилетів метелик. Знаменита «мертва голова»! Таж такого метелика у їхньому класі ще ніхто не мав! Великий, наче вбраний в чорний оксамит, метелик з білим черепом на спині повільно пролетів через галяву і зник. Як Грицько не бігав, не шукав — марно. І метелика не зловив, і портфель невідомо де приткнув, і, звичайно ж, на заняття запізнився…

«Знову батька до школи викличуть», — тяжко зітхнув хлопець.

Зненацька згори долинуло якесь легке потріскування. Гриць звів голову: просто перед ним на галяву опускалася срібляста куля, що розсіювала навколо себе голубувате сяйво. Ось із неї висунулися три ноги, трохи зігнуті в колінах, а зверху з’явилися дві довгі гнучкі лозини. Сідаючи, чи то пак стаючи ногами в траву, куля трохи пострибала і завмерла. Тоді відчинилися дверці, і на галяву з кулі вистрибнув хлопчик. Зросту він був такого, як і Гриць, але дивний якийсь, смішний. Наче великий мураш. Руки-ноги тонкі, голова здоровенна, очі круглі, ще й вуха отакі!.. І все стрибає, стрибає. Гриць засміявся.

— Ей, ти, коник-стрибунець! Що то в тебе на голові?

— То антени, — сказав хлопчик-мураха.

— Ти часом не із станції юних техніків утік? — поцікавився Грицько. — Я Грицько Зінько, а ти хто такий?

— А я — Шмигик-Мигик, — каже той. — Я дуже прудкий і непосидючий.

Стрибнув і зник за кущем. Метнувся за ним Гриць, а Шмигик-Мигик уже позад нього сміється.

— Прудкий! — згодився Гриць. — Ото здивуються у школі, як про тебе розкажу. Погано, що я в школу запізнився.

— Хіба це погано, коли в школу запізнюються? — спитав Шмигик Мигик. — От новина-а… Та у нас за це тільки хвалять.

— Ти з неба звалився? — здивувався Гриць.

— Ага, — не образився хлопчик. — У нас, всенетаківців, хто коли захоче, тоді і йде до школи.

— А хто ж ви такі — всенетаківці?

— Ті, хто живе на планеті Всенетак.

— У вас і вдома уроків не треба вчити?

— Не треба.

— А що ж ви тоді робите? — не йняв віри Гриць.

— Байдики б’ємо. У мене, наприклад, перший розряд з биття байдиків! — Шмигик-Мигик аж запишався.

— От би у вас пожити! — заздрісно мовив Гриць.

— Гайда! — Шмигик-Мигик відчинив дверцята кулі. — Сідай. І ти будеш щасливий на планеті Всенетак.

Гриць повагався, а тоді махнув рукою і пішов за Шмигиком-Мигиком у сріблясту кулю. Дверці за ними зачинилися, і куля легко та плавно почала підійматися.

— Ой, летимо! — вигукнув Гриць, побачивши в ілюмінаторі, як далеко внизу зменшувались хати.

Зменшувалась і гора, що тяглася понад Дніпром, розтанула двоповерхова школа із садом та стадіоном. І дивно: защемило у Гриця серце. Так йому захотілося зайти у свій клас, сісти за парту… Але — пізно. Куля, набираючи швидкість, несла Грицька Зінька у щасливу країну, де можна з ранку й до вечора тільки те й робити, що… нічого не робити.

ПРИГОДА ДРУГА

Ось так зовсім негадано для самого себе і опинився Грицько Зінько того ранку у всенетаківській школі.

І почалось неймовірне.

Вчителька щось розповідала, але її ніхто не слухав. Клас гудів, як вулик: хто смикав дівчаток за кіски, хто пускав паперових літачків, хто давав сусідові щигля. А вчителька не звертала аніякогісінької уваги на той шарварок. Гриць так розгубився, що сидів за партою наче приклеєний і ніяк не міг збагнути, куди ж він потрапив. Та ось нарешті і перевірка домашніх завдань. Перший вийшов до дошки Шмигик-Мигик.

— Домашнього завдання я не виконав! — весело, на увесь клас вигукнув він. — Я гуляв, потім літав на планету Земля, ніколи було.

— Сідай, «п’ять», — сказала вчителька.

Шмигик-Мигик, широко усміхаючись, шепнув Грицеві:

— Ось як легко у нас заробляти п’ятірки!

— А може, ваша п’ятірка така, як у нас одиниця? — запитав Гриць. — Одиницю у нас теж зовсім легко схопити.

Приятель не встиг відповісти, бо вчителька викликала до дошки ще одного учня. Той весело відповів, що двічі по два буде три або ж п’ять.

— Не знаєш, — мовила вчителька. — Сідай, «п’ять».

— Ого! — вихопилось у Гриця. — Не знаєш і «п’ять»!

Вчителька пильно глянула на Гриця.

— Здається, новенький нам щось хоче сказати?

Гриць випалив:

— Двічі по два буде чотири!

— Правильно. Сідай. «Два».

Гриць сів, але відразу ж і схопився.

— Як «два»? Завіщо?

— За те, що знаєш, — спокійно сказала вчителька. — П’ятірка ставиться лише тим, хто нічого не знає. Та й за поведінку ставлю тобі одиницю.

— Треба ж навпаки! Хто пустує, тому одиницю ставлять. А я сидів тихо! — вигукнув Гриць.

Що тут зчинилося у всенетаківському класі! Всі так і зайшлися реготом. І казали, що на планеті Земля просто все переплутано, все навпаки…

— Та ні, це у вас усе навпаки, — намагався довести Гриць, але ніхто з учнів його не слухав. Більше того, Гриця одностайно визнали «Великим— Превеликим Вигадником і Фантазером».

— Думав тихенько посидіти і п’ятірку схопити? — разом з усіма сміявся і Шмигик-Мигик. — У нас за п’ятірку, брате, треба до сьомого поту пустувати на уроці

ПРИГОДА ТРЕТЯ

Після уроків Шмигик-Мигик запросив Гриця до себе додому. Тільки вони переступили поріг, як Шмигик-Мигик кинув батькові портфель і сказав:

— Щоб до вечора всі мої уроки були пороблені! А мені ніколи: футбол!

— Синку! — забідкався батько. — Я ж поспішаю на роботу.

— Доки не поробиш уроків — ніяких робіт— звелів Шмигик-Мигик. — Та старайся, щоб мої домашні завдання були найкращі. Я не збираюся через тебе червоніти перед усім класом!

Батько позітхав-позітхав і мусив погодитись.

— Точнісінько, як і у нас на Землі, — подумав Гриць. — Тільки все навпаки. Бо мені батько каже: не повчиш уроків — не смій гуляти. Та старайся, щоб я не червонів перед учителем за тебе!

До вечора Шмигик-Мигик і Гриць ганяли м’яча. А нагулявшись вволю, Гриць спитав свого друга, чи не пора їм уже спати.

— Це у вас на Землі діти рано лягають, — вигукнув приятель. — Скільки разів тобі повторювати, що в нас усе не так. У нас батьки лягають о дев’ятій вечора, а діти дивляться кіно хоч і до півночі.

О дев’ятій вечора, подивившись мультфільм для дорослих, батьки Шмигика-Мигика і справді полягали спати. Щоправда спершу не хотіли, вередували, точнісінько, як на Землі вередують діти, але Шмигик-Мигик гримнув, і батьки змушені були скоритися.

— Ну, Грицю, тепер ми вільні птиці! — Шмигик-Мигик увімкнув телевізор, і на голубому екрані з’явилася назва кінофільму.

— Читай, Грицю, швидше, як кіно називається?! — закричав Шмигик-Мигик.

— «Пригоди Чорної маски». Серія сто сорок сьома. Хіба ти сам не прочитаєш? — здивувався Гриць.

Шмигик-Мигик знизав плечима.

— А як же я прочитаю, коли не вмію?

— Як?.. — Гриць навіть про сто сорок сьому серію «Чорної маски» забув. — Зовсім не вмієш читати?

— Не вмію! — Шмигик-Мигик почав гніватись. — Чого ти причепився? Скільки разів я пояснюватиму, що у нас усе не так! За мене ж батьки домашні завдання роблять, тому я й читати не тямлю. І не заважай мені дивитися про Чорну маску. Тссс!..

Починається…

Але стомлений Гриць заснув, так і не додивившись незвичайних пригод Чорної маски. І снилося йому, що він удома, на Землі… Ранок. Гриць веде свого батька. І батько міцно тримається за синову руку, а другою крутить сивий вус. І йдуть вони… Куди б, ви думали? У дитячий садок, що називається тепер батькосадок.

— Мені ж на роботу, який садок? — пхинькає та вередує батько. — Це я тебе колись туди водив. Я, а не ти мене.

— А тепер усе навпаки, — повчає Гриць. — Тепер діти водять своїх батьків у садок! Ясно?

— Та ясно, — зітхає батько. — Ти хоч рано мене забереш?

— Як нагуляюсь, так і заберу, — обіцяє син. — А ти ж гляди, тату, слухайся і не бешкетуй!

І, прокинувшись, засміявся.

— Ну й дивні ж сни сняться на чудернацькій планеті Всенетак!

ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА

Поснідавши, Шмигик-Мигик і Гриць гайнули в місто. Тиняючись вулицями, хлопці спинилися біля химерного будинку з написом на фасаді: «Будинок іграшок». Гриць хотів було зайти, але на дверях виріс грізний робот і сердито заблимав лампочками.

— Дітям заборонено заходити у Будинок іграшок! — проскрипів він металевим голосом.

— Як це заборонено? — розгубився Гриць, бо такого він ще жодного разу не чув на Землі.

Робот байдуже миготів лампочками.

— На планеті Всенетак іграшки тільки для дорослих! — проказав він. — Можете привести свого тата чи маму, бабусю чи дідуся і вибрати для них іграшку.

— Тю! — вихопилося в Гриця.

— Що означає «тю»? — запитав робот. — У моїй електронній пам’яті такого слова немає.

Гриць махнув рукою.

Побалакай з вами! У нас, на Землі, іграшки тільки для дітей, а ви…

— Послухайте… Е-е… — Гриць подумки підбирав різні слова, як би краще назвати робота, але нічого не пригадав. — Послухайте, дядьку, пустіть нас у магазин.

— Що означає «дядьку»? — байдуже перепитав робот.

А мимо них маленькі діти вели за руки своїх батьків, і робот пускав їх у магазин. Гриць ледве відірвав погляд від барвистої вітрини і, похнюпивши голову, побрів вулицею.

— Та як ви тільки живете на своєму Всенетаку? — дорікав він приятелю. — От у нас, у Лоцманці…

— Але у вашій Лоцманці діти щодня ходять до школи, — ображено вставив Шмигик-Мигик. — А ми — гуляємо!

— Що ти затявся зі своїми гульками? — спалахнув Гриць. — Теж мені знайшов заняття. Гульки та гульки! Гуляти теж колись набридне. А ти жодної книги не прочитав. І ким ти виростеш?

Шмигик-Мигик з гордістю вигукнув:

— Ясно ким — гулякою! Тут тобі не твоя Лоцманка!

Шмигик-Мигик аж підстрибнув на радощах і побіг геть. Гуляти.

ПРИГОДА П’ЯТА

— Постривай, Шмигику! — кричав Гриць. — Ти мене привіз на свою чудернацьку планету, то одвозь і назад у Лоцманку. Не хочу я у вас більше жити! Переплутали все і раді!

На вулиці з’явилася куля, смішно застрибала на своїх тоненьких довгих ніжках. Шмигик-Мигик підняв руку, куля спинилась. Не озираючись, Шмигик-Мигик скочив у неї, зачинив дверці. Коли Гриць добіг, куля вже почала підійматися.

— Та почекай, кажу! — Хлопець вчепився руками в ніжку кулі, хотів було її утримати і відчув, що… летить.

Стрибати було пізно. Внизу пливли дахи будинків. Учепившись обома руками, Гриць підтягнувся і зажмурився від страху. Чи ж надовго вистачить сил висіти отак? А куля здіймалась усе вище й вище. Місто лишилося позаду, а попереду виднілася зелена рівнина з гаями і чагарями. Зовсім, як біля Лоцманки. Та ось куля пішла на зниження, і в Гриця трохи відлягло від серця. Ще трохи — і куля м’яко застрибала на галяві. Розчепіривши пальці, Гриць беркицьнувся в траву. А коли звівся, то Шмигик-Мигик уже був далеко.

— Стривай! — крикнув Гриць. — Ти ж куди?

— Гуляти! — підстрибував приятель. — Цілий день гулятиму, де захочу, а ти повертайся у свою Лоцманку і зубри уроки. Ха— ха!

Підстрибуючи, як м’ячик, хлопчик побіг. Кинувшись за ним, Гриць побачив щит. Ще здалеку прочитав:

СТІЙ!!! НЕБЕЗПЕЧНА ЗОНА! СЮДИ ЗАЛІТАЄ УЛУМ-ТУЛУМ!!!

«ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДЛЯ ДІТЕЙ!!!»

Хто такий Улум-Тулум, Гриць не знав, а Шмигик-Мигик пробіг мимо щита із загрозливим написом і зник у чагарях. Він же не вміє читати! І Грицеві стало шкода всенетаківського приятеля. Ще в пастку до Улум-Тулума потрапить.

Зненацька навкруг потемніло, війнув вітер, ніби хто замахав величезними віялами. Гриць звів голову й вжахнувся: над ним летіло щось чорне, страшне, здоровецьке. Воно розмахувало страхітливими крилами, ворушило волохатими кривими лапами, наче хапало щось у повітрі. Метелик!..

Гігантський метелик, певне, вдесятеро більший за нього, Гриця! А слідом за велетнем летів трохи менший метелик. Теж оксамитово— чорний і теж з білим черепом на спині.

Гриць похолов.

Ну й дива! Як махне крилами — трава лягає. А лапи які волохаті — бррр!.. Як у павука. Тут Гриць пригадав, що і в Лоцманці часом з’являється метелик, «мертва голова», але звичайний, маленький. Гриць ще позавчора ганявся за ним по горбах і портфель загубив. А тут метелики більші за людей! От би спіймати такого метелика та принести в школу! Вся Лоцманка прибігла б дивитись. Та що там Лоцманка! Із самої академії приїхали б учені по такого метелика, ще б і назвали його так: «Гігантський метелик Грицька Зінька».

Гриць зітхнув. Ет, спробуй такого спіймати, як він більший за найбільшого у їхньому селі дядька Полікарпа. Такого метелика хіба що на машині привезеш…

— Тату, спіймай мені хлопчика, — раптом запищав менший метелик.

«Чи мені вчулося, чи тут метелики й справді розмовляють людською мовою?» — подумав Гриць.

— Навіщо тобі той хлопчик? — озвався великий метелик.

Голос у нього був неприємний, тріскучий.

— У моїй колекції немає такого гарного хлопчика.

— Ну, гаразд, синку. Де наш сачок?

Волохатими кривими лапами метелик взявся за сачок. Гриць злякався і чимдуж кинувся тікати.

— Лови його! Лови-и-и! — заверещав малий метелик.

— Від нас не втече, — протріщав великий.

Гриць плутався у густій траві, а позад нього вже свистів вітер. То летів гігантський метелик.

— Та що ви робите?!! — обурювався Гриць. — То діти ловлять метеликів. Діти, а не метелики дітей!

Над головою в Гриця просвистіла якась сітка і впала в траву. Сачок! Він у сачку! Ех, не треба було летіти на цю планету!

— Спіймався, спіймався! — аж верещав з радощів малий метелик. — Витягни його, тату, і ми посадимо цього хлопчика в коробочку…

Гриць помітив між сачком і землею щілинку, шмигнув туди і…

ПРИГОДА ШОСТА

… бридкі волохаті лапи цупко схопили хлопця за сорочку, підняли вгору. Хлопчик безпомічно заборсався в повітрі.

— Нічого екземплярчик, — проскрипів великий метелик, уважно розглядаючи Гриця великими очима. — Цей хлопчик прикрасить нашу колекцію.

— Я вам не екземплярчик, я — Грицько Зінько з Лоцманки! — закричав Гриць, все ще махаючи в повітрі руками й ногами, марно силкуючись вирватися з бридких лап. — Та відпустіть мене! Ви все переплутали на своїм Всенетаку! Метелики не ловлять людей!

— Що він пищить? — спитав маленький метелик.

— Він пищить з радощів, що ми спіймали його для нашої чудової колекції, — відповів великий метелик і став запихати Гриця в коробочку.

Гриць опинився в такій темряві, наче замкнули його в глибокий льох. У пітьмі хтось раптом засопів.

— Хто тут? — злякано прошепотів Гриць.

— Я, Шмигик-Мигик…

— І тебе спіймали?

— Авжеж. Сам би я нізащо сюди не поліз.

— Ну й звичаї на вашому Всенетаку! — обурювався Гриць. — Подумати тільки: мене, Грицька Зінька, якого у Лоцманці бояться всі собаки, якийсь нахабний метелик запхнув у коробку!

— Мені з тобою, Грицю, зовсім не страшно.

— Дуже радий! — буркнув Гриць. — Та тільки від цього мені не легше. Ех, ти!.. Занесло тебе сюди! Хіба не бачив, що написано на щиті? Грамотій!

— Та я ж не вмію читати, — запхикав Шмигик-Мигик. — У мене п’ятірка за незнання.

— От і влипли через твоє неуцтво!

Якусь мить хлопці помовчали.

Коробка погойдувалась, наче пливла. Мабуть, «мертва голова» летить і тримає коробку в лапах.

— Слухай, Шмигику, нас і справді метелики спіймали для колекції? — обережно запитав Гриць.

— А для чого ж? У нас метелики Улум-Тулум люблять колекціонувати хлопчиків.

— А мене вони спитали? А може, я не люблю колекціонуватися? — Трохи подумав і зашепотів: — Ось що, Шмигику. Доки нас не перетворили на експонати для колекції, давай тікати, діяти.

— А що таке… діяти?

— Треба щось робити, поки не пізно, — шепотів Гриць.

— Але ж я нічого не вмію робити, — розгубився Шмигик-Мигик. — Я член шкільного гуртка «Невмілі руки».

— Знаю! — раптом радо вигукнув Гриць. — У мене в кишені ножик!

Він дістав ножик, відкрив його і на денці коробки заходився колупати дірку. Ось у пітьму блиснув промінчик світла. Дірка більшала, більшала і зробилася зовсім велика.

— Приготуйся, Шмигику, будемо стрибати!

— Тату, тату, — почувся раптом голос малого метелика. — Експонати тікають!

— Стрибай, Шмигику, бо експонатом станеш! — гукнув Гриць.

Повагавшись, Шмигик-Мигик стрибнув, за ним стрибнув і Гриць.

Стрибнув, відчув, що падає сторч головою, закричав і…

ПРИГОДА СЬОМА І ОСТАННЯ

… прокинувся.

— Де я? Невже й досі в коробці?

— Не в коробці, а в ліжку, — сміючись, мовила мама.

— То я встиг вискочити? А де я зараз? На планеті Земля? У Лоцманці? Чи на Всенетаку?

— Авжеж, не на Місяці, — засміялась мама.

— А м-метелик де? Той, що хлопчиків сачком ловить для колекції?

— Чи ти, бува, не захворів, синку? — мама помацала Гриців лоб. — Всю ніч щось бурмотів та все поривався тікати. І зараз таке щось кажеш… Хіба метелики ловлять дітей?

— На планеті, де я був, ловлять. І на уроках там за пустощі ставлять п’ятірки. Чесне-пречесне!

— Ну й вигадник же ти! — похитала мама головою. — Та досить жартувати, час іти до школи… Чи, може, ти не хочеш?

— Хочу, хочу! — Гриць зістрибнув з ліжка, схопив рушник і побіг умиватися. — Мамо, а де Шмигик?

— Хто?

— Ну, Шмигик-Мигик… Хлопчик з ріжками— антенами. Він мене возив на планету Всенетак.

Мати уважно подивилася на сина, а тоді сказала:

— Ну й наснилося ж тобі за ніч усяких див!

Гриць швиденько поснідав, зодягнувся, схопив портфель і миттю вибіг на вулицю. Ось вона, Лоцманка. Ось вона, рідна вулиця, що круто спускається до Дніпра. Далеко внизу голубів Дніпро. Легко стало на душі у Гриця, радісно…

Засвистів, застрибав Гриць, розмахуючи портфелем. Ні, що не кажіть, а на Землі жити найкраще? Хотів було забігти у вибалок, щоб половити там метеликів (а раптом пощастить і він спіймає знамениту «мертву голову»!), але передумав. Ще ніколи так не хотілося в школу, як після подорожі на дивну-предивну планету Всенетак.

Оце і вся чудернацька історія, що трапилася з учнем третього класу Грицем Зіньком.

Було так чи не було? Автор цього достеменно не відає, але Гриць уперто повторює: все, геть все, що він розповів, — чистісінька правда. Навіть сто та ще й один раз. Бо Гриць і справді, уві сні літав на планету Всенетак. А один дуже поважний учений, спеціаліст з космічних польотів, коли автор розповів йому цю історію, підтвердив: так, подібний космічний політ на іншу планету уві сні цілком можливий. І сказав, як по-науковому називається такий політ, але слово було таке трудне, що автор його й забув. А записати не здогадався.

А втім, коли комусь із вас, діти, заманеться повніше дізнатися про життя на планеті Всенетак про дивного хлопчика Шмигика-Мигика, найбільшого гуляки тієї планети, звертайтесь до Гриця.

Сам же Гриць заявив, що він більше і дня не хоче жити на дивній планеті, де все, геть усе не так, як у нас, а — навпаки!

ДЖМЕЛАНДІЯ

Скільки б ви не шукали на географічних картах (бодай і най-найточніших) дивну-предивну країну Джмеландію, про яку я оце збираюся розповісти, ви все одне її там ніколи не знайдете. Повірте моєму слову, адже я теж не міг її відшукати на великій карті світу, що займає півстіни в моєму кабінеті. Голандію знайшов, Фінляндію теж знайшов, а ось Джмеландії чомусь не виявилось. А, може, географи-картографи ще не встигли її нанести на карту світу? Не побачив я батьківщини джмелів і на маленькій карті, на якій відтворено всього лише нашу область. І вже хотів було й рукою махнути, фантастика, мовляв, якась там країна джмелів, як мене негадано виручив Денис Василько. Ви, певно, його знаєте, він мешкає в тридцять першій квартирі мого будинку.

Отож Денис, коли я марно видивлявся на карті нашої області Джмеландію, тицьнув пальцем в гострий кут, що його утворює Оріль, впадаючи в Дніпро трохи вище нашого міста і сказав упевнено:

— Та ось тутечки вона… Джмеландія.

— Постривай! — спинив я Дениса й уважно подивився на те місце на карті, у яке вперся Денисів палець з облупленим нігтем.

Подивився і ніякої загадкової країни там не побачив. Тоді я попросив Дениса прийняти пальця. Дослідив при допомозі збільшувального скельця і ту ямку, що її продавив на карті Денисів палець, але й тоді в куті Орелі й Дніпра не знайшов Джмеландії.

— На карті немає, а насправжки є! — упевнено вигукнув мій юний приятель. — Вона отам, де луки і де на луках квітне червона конюшина. — пригладивши непокірний рудий чубчик, заквапився. — Я побіг, бо мене хлопці чекають…

І хутко вислизнув з моєї квартири. Я навіть затримати його не встиг. А треба вам сказати, що не вірити всезнаючому Денису Васильку немає аніяких підстав. Адже Денис вже побував у загадковій Джмеландії. І тільки-но звідти повернувся — прилетів на спині у джмеля. Справжнього-принайсправжнісінького.

А втім, не будемо поспішати, бо ви ще сприймете мою найправдивішу розповідь за фантастику. Тоді ж, як все, що трапилося з Денисом, трапилося насправді. Тож переповім вам так, як мені, поклявшись, що все то правда, розповідав сам Денис Василько.

ПРИГОДА ПЕРША

Того дня старший Денисів брат Сергій (він уже закінчував дев’ятий клас) зібрався на Оріль повудити рибу. А Денис тут, як тут: і мене візьми!

Спершу Сергій було завагався, бо з попереднього досвіду знав: якщо візьме з собою меншого брата, невгамовного та непосидючого, то клопоту не обберешся — яка вже там риболовля! Та Денис напосів:

— Ти ж обіцяв… Коли витягнеш арифметику, казав, так і візьмеш мене на Оріль.

Сергієві нічого не залишалося робити, як узяти з собою Дениса.

— Тільки, цур! — застеріг. — Щоб сидів на березі тихо-тихо.

То Сергій, затятий вудкар, як принишкне з вудкою, то й світу білого з-за поплавця не бачить. А Денис не такий, коли клює — затоплюється, а ні, починає нудьгувати, братові заважати. Або шукати якихось пригод, на які він великий любитель. Ось так трапилось і того разу. Ледве вони припливли теплоходом в гирло Орелі й поставили вудки, як Денис і занудьгував. Бо кльову не було, а сидіти непорушно, втувпившись у застиглий поплавець, як ото Сергій, вище Денисових сил і терпіння. Позіхнув Денис — не для нього така риболовля. Звівся, прихопив з собою рогатку (він завжди ходить з рогаткою — жах!), наклав у кишеню камінчиків і подався на пошуки розваг. Добре, що брат, завмерши біля вудки, не замітив нічого. Спершу Денис поникав понад берегом з великим нетерпінням швидше зайнятися чимось інтересним. І невдовзі у верболозі загледів чиєсь гніздечко. Збадьорився. О, це вже хоч трохи буде цікаво. Але до гніздечка не дотягнувся — верболозина тріснула і пташине кубельце з голубими яєчками булькнуло у воду. І тут не пощастило! Тоді хлопець вирішив жаб пополохати. Он скільки їх зібралося в теплому мілководді. Та тільки пустив у них перший камінчик, як жаби, урвавши своє кумкання, хутко попірнали під латаття. Денисі розчарувався — не щастить йому сьогодні на розваги без яких він, треба вам сказати, і жити не міг.

Поникавши у прибережному гайку, Денис подався на луки, де червона конюшина з суницями та ожиною цвітуть. Коли це щось забриніло, загуло натужно і перед хлопчиком на горбочку сій джміль волохатий, барвистий, як жолудь товстий. Сів і в нірці зник.

Опустившись навпочіпки, Денис сунув пальця в нірку і заходився її розширювати. Але нірка виявилась глибокою, пальцем її не розколупаєш. Тоді шукач пригод зломив молоду вербичку, обчухрав гіллячко, застромив палицю в нірку і заходився нею вертіти. І наперед радів — хоч якась розвага та знайшлася. Але тут негадано три сердиті джмелі з нірки вибігли, загрозливо загули, розправили крильця і — на Дениса. Рятуючись від їхніх жал, Денис кинувся тікати. А втікаючи, відмахувався і кричав:

— Та чого ви до мене причепилися? Що я вам такого зробив? Так ніби вже й пожартувати не можна…

Джмелі відігнали жартуна і повернулися до своєї нірки. А Денис знову занудьгував, Зломив одну вербичку і хотів було зробити з неї лук, але вона тріснула. Кинувши зламане деревце, Денис пішов до конюшини, де стільки метеліків та джмелів літало. Там і побачив пухнасте, сіреньке зайченятко. Воно так смішно чистило лапками свої довгі вушка. Денис заклав камінчик в рогатку і, не дихаючи, почав підкрадатися. Заклопотане своїм туалетом, зайченя не підозрювало ніякого лиха. Підкравшись, Денис прицілився і камінцем йому в спину — бац! Зайченя від несподіванки та удару, аж перекинулось. Та як запищить! А тоді схопилося і ну втікати. Весело стало Денису — оце розвага! Далебі краще, як сидіти і на поплавець дивитися.

Та зненацька Денис, урвавши сміх, застиг з розкритим ротом. А тому, що трави на луках раптом почали швидко— швидко рости вгору, Денис і ойкнути не встиг, як пірнув у них з головою й опинився наче в трав’яних джунглях. Сонце лишилося десь високо— високо в небі. Зашуміли трав’яні нетрі непривітно, вороже. З трудом перевів Денис подих, не розуміючи, що трапилося і чому це трава стала вища за нього. Коли це — гуп! Стрибнуло щось. Денис з ляку теж підстрибнув, озирнувся. Жаба! Та здоровенна, більша за нього. Зроду він таких жаб не бачив. Таку напевне й рогаткою не злякаєш. Бридка, зелена, вся в бородавках, наче з іншої планети створіння. Ерр!.. Витріщилась на нього, іде й рота розкриває, наче хоче його проковтнути. Ойкнув Денис і кинувся тікати.

А жаба за ним — стриб! Гуп! Стриб! Гуп! Аж земля гуде.

— А— а— а!!! — закричав Денис і рудий чубчик на голові в нього сторч став.

Велетенська бридка жаба стрибала за ним і гупала. А Денис втікаючи, кричав, що він більше не буде. А що не буде — того й сам не знав. І все те — і велетенська жаба, і гупання, і високі трави — здавалися Денису жахливим сном, бо ніколи-ніколи не водилися раніше на Орелі такі здоровенні жаби.

ПРИГОДА ДРУГА

Денис нарешті виплутався з трав’яних нетрів і надав ходу. Відкритим місцем бігти було легше, принаймні, втікач не плутався в траві. Але й потворній жабі теж на відкритому місці стало легше за. ним гнатися. Та ось попереду невідь де взялися дві високі червоні палиці, схожі на цівки. Денис хотів було схопити одну з тих палиць, щоб відбитися нею від жаби, як зненацька палиці самі рушили йому навстріч. Це було так незвично, щоб палиці самі йшли, що Денис завертівся на одному місці. Що робити? Позаду стрибає страшна жаба, а попереду самі собою йдуть дві червоні палиці — чап-чалап, чап-чалап…

Загледівши неподалік широке листя копитняка, Денис шмигнув під один листок, як під навіс і лише там перевів подих. Обережно виглянув із сховку. Зовсім поруч побачив червоні палиці. Невже вони його теж шукають? А для чого? Щоб відлупцювати? Та як це палиці можуть самі ходити? От дивина-а…. Осмілівши, хлопчик звів голову, щоб подивитися чи високі палиці. Аж голову закинув на спину, такі вони були високі. І лише тоді побачив, що перед ним ніякі не палиці, а — ноги. І стоїть на. тих ногах білий лелека з червоним дзьобом. Тільки був він у кілька разів більшим за звичайного лелеку. Ось він різко змахнув головою, великий, і від того страшний його дзьоб, схожий на червоний спис, полетів навстріч жабі, що все ще стрибала, женучись за Денисом.

— Ага, га! Так тобі і треба, бридка та погана! — загаласував на радощах Денис, як жаба опинилася в лелечому дзьобі. І його рудий чубчик, що з ляку став сторч на голові, теж, здавалося, застрибав на радощах. — Щоб знала як за мною ганятися!

Забув Денис, що радіти з чужого лиха негоже. Бо й сам можеш потрапив халепу. Ось так воно ледь і не сталося. Щось колюче, волохате й холодно-слизьке доторкнулося до його плеча. Підстрибнувши зляку, Денис віч на віч стрівся з гігантською гусеницею, такою ж потворою, як і жаба. Вона теж була бридка. Звиваючись, як зелений удав, мохната багатонога потвора спускалася з листка копитняка явно готуючись впасти хлопцеві на плечі. Підстрибнувши, Денис — руде волосся на його голові знову стало сторч — кинувся навтьоки не розбираючи дороги. Перевів подих лише на бережку маленького лугового озеречка.

Але й там його чекали пригоди.

— Ах, ах, який я пригожий та хороший, — почувся раптом голос, що не говорив, а дзижчав.

Наляканий жабою, червоними ногами та гусеницею, Денис трохи було не кинувся в озерце. Але в ньому кумкали жаби і це його стримало. Вбравши голову в плечі, звідусіль чекаючи лиха, Денис обережно на голос повернувся, готовий у будь-яку мить чкурнути в світ за очі. І побачив на бережку барвисто-волохатого товстуна, поважного і пишного, як бочечка. Товстун не був бридким, як жаба чи гусениця, він справляв враження навіть симпатичної істоти. Придивившись пильніше, Денис здогадався, що перед ним джміль. Тільки не звичайний, завбільшки з мізинчик, а теж здоровенний, як і всі живі істоти на цих предивних луках.

Від голови й до кінчика живота джміль був геть мохнатим, увесь у блискучому оксамитовому ворсі, наче в шубі. Стояв він обпираючись на шість глянцюватих, наче лаком покритих блискучих ніжках. Четверо теж блискучих і теж покритих лаком крил були складені у нього за спиною. Джміль непорушно дивився у воду і лише кінчик живота, що при диханні коливався, видавав у ньому живу істоту. Та ось він зненацька випростався і став на дві ніжки. Денис відсахнувся: барвиста комаха виявилась вищою за цього на дві голови! Ой леле! Та що це таке твориться на приорільських луках! Він, Денис Василько, дев’яти літ від роду, котрий і зростом ніби ж удався, став чомусь меншим за якогось там джмеля!

А велетень-джміль, не звертаючи аніякої уваги на хлопчика, заходився себе прихорошувати вільними чотирма ніжками. На його трохи здавленій з боків чималій голові чорними алмазами блищали великі очі. Від лоба відходили вусики— антени. Вбраний в плющ і оксамит, підперезаний темно-жовтими смужками впоперек грудей і живота, джміль мав вигляд франта.

Та ось франт впорався з прихорошуванням, вусики-антени заворушилися то разом, то по одній вниз, в боки, вгору, наче обмацували простір. Джміль ще раз подивився на своє відображення у воді й раптом вигукнув:

— Ах, ах, який я пригож-ж-жий! Найкращий серед усіх дж-ж-жмелів. Навіть аж-ж приємно себе похвалити, бодай скромно, але цілком заслуж-ж-жено. Аг, ах, я не дж-ж-жміль, а — картинка.

ПРИГОДА ТРЕТЯ

Денис не здивувався, що джміль раптом заговорив людською мовою (на цих дивних луках, як він уже переконався, все можливе).

— Е-ей?!. — обережно озвався Денис до того барвистого товстуна і на всяк випадок пригладив чубчик, що все ще збуджено стирчав у нього на голові. — Ти що тут робиш?

— Не заваж-ж-жай, не заваж-ж-жай, — не то проговорив, не то проджижчав джміль. — Я купаюся.

— На сухому?

— Ми, джмелі, купаємося не у воді, а в сонячному промінні. А потім я полечу в гості до лугових квіток — ніж-жних, запаш-шних, солодких. Ах, ах, який солодкий нектар чекає мене у квітках!

Франт вкотре заходився прихорошуватися, та все говорив, говорив, невідомо до кого звертаючись:

— Ні, ні, навіть не сперечайтеся зі мною, мені краще знати, що я — найкращ-щий з усіх дж-ж-жмелів. Ах, ах, я гарний дж-ж-жміль! — вигукував він майже захоплено. — Скільки не дивлюся на своє відображенні у воді, а все одне не мож-жу намилуватися собою. Ах, ах, як добре бути пригож-жим дж-ж-жмелем, якого чекає запаш-шна конюшина!

Денис вражено дивився на барвисту комаху.

— Ти, здається, добрий, хоч і хвалько. Не такий, як та жаба, що ганялася за мною. Ось тільки не знаю хто ти такий?

— Ніби по мені не видно, що я найкращ-щий дж-ж-жміль Жжж.

Денис засміявся.

— У тебе химерне ім’я — Жжж. От мене гарно звати: Денис.

— У тебе чудернацьке ім’я, а в мене гарне. Я завжди, коли лечу, то співаю сам до себе: жжж, жжж. От мене й прозвали: Жжж.

— Ха! Коли я розкажу хлопцям про тебе — ото сміху буде!

— І я, коли розкажу про тебе джмелям, то вони теж сміятимуться по всій Джмеландії.

— Фінляндії? — не второпав Денис.

— Дж— жмеландії, — поправив його новий знайомий. — Це ж дуже просто запам’ятати: якщо я джміль, то я із Джмеландії.

— А де ж твоя… Джмеландія? — озирнувся Денис.

— Всюди, де ростуть трави, де квітнуть квіти і де живуть джмелі Ось і ти, людський хлопчику на ймення Денис, теж зараз знаходишся у славній-преславній Джмеландії.

І волохатий пишний товстун смішно шкандибаючи на двох ніжках та вертячи вусами— антенами, пішов луками, весело наспівуючи:

У бджіл є Бджоландія, А у нас, у джмелів, є найкраща у світі Джмеландія… Ландія… Ландія…

— А що таке — Ландія? — наздогнавши його, поспитав Денис.

Жжж зупинився і вражено на нього подивився.

— Як? Ти не знаєш, що таке Ландія? — здивувався він.

— Не знаю… — розгубився Денис, — я вперше у ваші Джмеландії.

— Ландія — це… — Жжж довго і напружено думав і зрештою, зітхнувши, чесно зізнався: — Я теж ще не знаю, що таке ландія…

— Але ж ти співаєш про неї!

— Співаю. Адже треба з чимось римувати слово «Джмеландія», у піснях завжди такі слова римуються. От я і придумав Ландію, а що вона означає, ще і сам не знаю. А звучить гарно: Джмеландія— Ландія.

І далі рушив наспівуючи свою нехитру пісеньку.

— Скажи— но мені, чому це у вашій Джмеландії всі такі здорові — здоровенні? — поспитав його Денис. — І ти теж, хоч джмелі взагалі отакунькі, — показав він половинку мізинця. — А ти на дві голови вищий — за мене, і трави у вас, як джунглі, вони завжди такі здорові у вашій Джмеландії?

— Тільки тоді, коли нам загрожує зло — щоб боротися з ним. Бо хто ж нас захистить, якщо ми самі себе не відборонимо від шкідників. Ось, як, наприклад, від тебе.

— Я-а??! — щиро був враженний Денис. — Хто тобі сказав таку дурницю? Хіба я злий?

— Але й не скажеш, що ти добрий.

— Та що я вам такого зробив? — здивувався Денис.

— Він ще й не знає! — обурився Жжж. — Дві вербички зломив?

— Подумаєш, чи й не втрата!

— Ще і яка! Якщо кожен буде ламати деревця, то що ж тоді залишиться? Це раз, — і Жжж підігнув до живота одну ніжку, як ото, рахуючи, люди загинають пальці. — Палицю в нашу нірку совав?

— Та я лише трохи поколупався, — почервонів Денис, — подивитися, як ви живете?

— Вражаюча цікавість! — насмішкувато вигукнув Жжж. — Коли я, твою хату, наприклад, розламаю, щоб подивитися, як ви у ній живете — що ти на це скажеш? Денис Василько, котрий за словом до кишені ніколи не лазив, цього разу не знайшов жодного слова для відповіді.

— Отже, руйнував наше житло. Це два, — і джміль підігнув другу ніжку. — Підемо далі…

— А, може, далі не треба йти? — похнюпився Денис.

— Треба. Хоча б тому, що ти сам далі пішов. Так ось: з рогатки по зайчаті камінець пускав? Це три, — а ще жаб на Орелі бив. Чотири. А ще гніздо кропив’янки з яєчками зруйнував. Це п’ять… — Жжж підігнув четверту і п’яту ніжки і захитався, стоячи на останній, шостій ніжці. — Ой, тримайте, бо впаду. Ти стільки нашкодив, що в мене і ніжок не вистачає загинати.

Денис нічого не сказав, як Жжж раптом вигукнув:

— Стереж-жись!!! Тебе оточують розбійники, — і миттєво випроставши всі свої крила, стрімко знявся.

Денис притьмом озирнувся: з трьох боків його і справді оточували руді мурахи, були вони більшими за нього разів у два, великоголові, з тонкими таліями, озброєні гострими шелепами, грізними жвалами і довгими жалами. Їх було багато, десятків зо два, а все нові і нові мурахи вибігали з трав’яних нетрів.

Денис загледів між берегом озеречка і луками вільний простір і кинувся туди. Та ледве він добіг до краю озеречка, як перед ним вигулькнули з трави нові мурахи. Все. Кільце замкнулося. Денис у западні. Зімкнувши ряди, мурахи швидко наближалися, звужуючи кільце і раптом згори на нього війнуло повітря, чиїсь чорні лапи міцно обхопили його за груди. І Денис відчув, що з-під ніг у нього втікає земля.

— А— а— а! — несамовито закричав хлопчик. — До-опоможіть!

І тут хтось прошепотів йому у вухо:

— Не галасуй і не пручайся, бо ще впадеш мурахам на голови. Це — я, Жжж, тебе рятую.

Бовтаючи в повітрі ногами, Денис відчув, що він і справді піднімається вгору. Чотири глянцево— сірі, чорні і тверді ніжки обережно притискували його до волохатого теплого живота, наче якусь кришталеву дорогоцінність, що може розбитися. А внизу метушилися мурахи, задирали вгору голови, підстрибували, але дістати Дениса уже не могли.

ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА

Денис гаразд і злякатися не встиг, як уже стояв біля горбка, у якому чорніла чимала дірка.

— Це наша хатка, — сказав рятівник, акуратно складаючи за спиною крила. — У ній ти будеш в повній безпеці.

Біля горбика сідали золотисто-жовті від квіткового пилку трудяги— джмелі й поспішно зникали в нірці. Жжж теж зник у нірці. Боячись, щоб на нього знову не напали велетенські мурахи, Денис поспішно побіг за джмелем, нора була довга, метрів десять завдовжки і закінчувалася просторою печеркою з високим земляним склепінням, де й жила джмелина сім’я. Пахло квітами і чимось запашним та солодким, певно медом.

На Дениса ніхто не звертав уваги і він заходився роздивлятися як живуть джмелі. Долівка була добре утрамбована, наче відполірована. Ближче до входу рівними рядами стояли воскові глечички. У них джмелі— добувачі складали принесені нектар та пилок. А в центрі печерки здіймалися воскові чарунки, запечатані зверху — у тих чарунках-чашечках і визрівали личники, котрі мали невдовзі стати молодими джмелями. З тихим гудінням снували в печерці джмелі. Були вони різні — великі і малі і ще менші. Але ніхто з них не сидів без роботи, кожний був зайнятий якимось ділом. А в центрі на чарунках повзав найбільший і дуже поважний на вигляд джміль. До нього і підійшов Жжж.

— Мамо— жмелахо, це я, Жжж, один із твоїх найкращих синів.

— Я слухаю тебе, сину мій — не відриваючись від роботи, озвалася поважна Джмелиха, — що ти хочеш мені повідати гарне?

— Я зробив дуже добру— добру справу, — не без властивих йому хвастощів вигукнув Жжж. — Руді лісові мурахи хотіли спіймати на наших луках хлопчика на ймення Денис, щоб зробити його своїм рабом. А я хлопчика порятував.

— Ти і справді, сину мій, заслужив похвальне слово за свій вчинок, — поважно загуділа Мама-Джмелиха. — Але, на жаль, той, кого ти порятував, не заслуговує доброго слова. Бо прийшов він у вашу Джмеландію не з добром.

— Але ж Денис і сам потрапив у біду. Крім того, віднині він мій гість, а гостя негоже виганяти з хати.

Якщо хлопчик— забіяка твій гість, то вже хай лишається, — милостиво погодилась Мама-Джмелижа. — Але я і моє сімейство, як і всі джмелі не хочемо знатися з шкідником.

— Я — шкідник? — з образою подумав Денис, але промовчав.

Він таки — тут правди не втаїти — нашкодив у Джмеландії, то краще мовчати.

У джмелиній хатці всі були зайняті працею. Одні — найменші джмелята — прибирали. житло, виносили назовні непотріб, найбільші — годувальники сім’ї, добувачі нектару й пилку — раз по раз зникали і по якомусь часі поверталися присипані золотавим борошенцем — на квітках були. В зобиках вони приносли нектар, а на віжках жовті грудочки пилку. Все те добро годувальники складали у воскові глечички, де зберігався харч для личинок і для сім’ї.

Мама-Джмелиха, як і перше повзала по чарунках, обмацуючи їх вусами-антенами, щось вислуховувала. Одні чарунки вона запечатувала воском, інші навпаки, відкривала. У чарунках-чашечках були або яєчка — білі продовгуваті крапельки, або вже личинки — маленькі білі черв’ячки, безногі, сліпі, але ротаті. Вони невгамовно потребували їжі. Мама-Джмелиха годувала їх нектаром, ним же вона змащувала їхні тільця, щоб вони не пересихали. А погодувавши і покупавши в запашному нектарі личинок, знову запечатувала чарунки, обігрівала їх теплом свого тіла. Годувати і доглядати личинок господині допомагали молодші діти. А кілька молодих джмелів (і Жжж серед них) вишикувалися в одну лінію від входу й до чарунок і почали дружно махати крилами. І від того в джмелине житло заструменіло свіже повітря. Денис і собі став у шеренгу — замахав руками.

— Молодець! — похвалив його Жжж. — Старайся і тебе теж похвалить наша Мама-Джмелиха!

Раптом почувся струс — один, другий, потім і третій, наче хто товкся на даху джмелиної хатки. Затряслася стеля, тріснула і в печерку посипалась земля. У тріщину просунувся великий писок — видовжений, зубатий, шерстю зарослий. Джмелі тривожно загули:

— Рятуйтеся, миша! Ми загинемо, загинемо! Миша розриє нашу хатку, зруйнує чарунки з личинками і похапає нас…

Страшний писок всунувся в дірку ще глибше, вже видно було двоє очей, що жадібно обмацували печерку, шукаючи чим би поживитися. Від запашного солодкого духу, що був у джмелиній хатці, з писка потекла слина. Жахливий писок вже дотягувався до чарунок, як Мама-Джмелиха, грізно загудівши, лягла спиною на чарунки і виставила кінчик живота з жалом. По всьому видно було, що вона вирішила захищати чарунки з майбутніми синами і дочками своїми до останнього. Частина джмелів теж полягала на чарунки, виставляючи кінчики животів із жалами, інші дружно накинулись на писок, намагаючись ужалити його, відігнати від чарунок. Писок клацав зубами і вже кілька джмелів упали на долівку. Та решта войовниче гула і кидалась на писок.

Денис сховався в кутку серед джмелят, котрі ще не зважувалися вступати в двобій з писком, почував себе кепсько. Писок був більшим за нього, тож і наганяв страх. Та все ж Денис відчував, що ховатися в кутку за малечу не годиться. І тут він згадав, що ідучи сьогодні на риболовлю, прихопив блешню — щоб половити окунів на спінінг, — її із шматком волосіні він поклав у коробку і сунув до кишені. Та й забув про неї. І ось коробочка у нього в руках. А страшний писок, хоч його і жалили джмелі, вже дотягувався до перших чарунок. Тоді Денис розкрутив над головою блешню (тримаючи її за кінчик волосіні) і точним кидком послав риболовну снасть гризунові в роззявленій писок. Блешня вчепилася гачком розбійниці в губу. Запищавши, миша миттю зникла. Разом з блешнею.

— Врятовані! Ми врятовані! — загули джмелі.

Мама-Джмелиха встала з чарунок і неквапливо шкандибаючи, підійшла до Дениса.

— Людський хлопчику і наш госте, — поважно і ґречно мовила господарка. — Ти здійснив добрий вчинок, порятувавши ближніх, і тепер ти заслуговуєш похвального слова. Я і моє сімейство віднині будемо тебе згадувати тільки добрим словом. Але тобі, Дениску, вже пора збиратися додому. Вже вечір і тебе з нетерпінням чекає твоя мама.

— Як — вечір? — здивувався Денис. — Котра зараз година?

Мама-Джмелиха поворушила вусами-антенами, спершу в один бік, потім у другий і відповіла:

— Шість годин вечора.

— Я спізнився… — ледь не заплакав Денис — Останній теплохід йде звідси о п’ятій вечора. А потім прийде аж завтра вранці.

Мама-Джмелиха задумалась, ворушачи антенами.

— Можеш переночувати і в нас, відважний хлопчику. Але твоя мама всю ніч хвилюватиметься за тебе.

Я теж хвилююсь, коли мої діти забаряться в польоті чи й ночують на квітках. Тож вирішимо так.

Ти, сину мій на ймення Жжж, посадиш цього хлопчика собі на спину і полетиш з ним через Дніпро на той берег, у місто, де він живе. І хутчій повернешся назад. А ви, діти мої, — звернулася вона до сімейства, — доки не настала ніч, треба залатати дірку в стелі до роботи — і джмелям і джмелятам.

ПРИГОДА П’ЯТА

І Денис Василько таки і справді полетів. На спині у джмеля! Спина була м’яка і тепла, ворс, за який він тримався — міцний. І Денисові захотілося, щоб його приятелі подивилися в цю мить на нього — ото б позаздрили. З усього їхнього міста ще ніхто з хлопців не літав на спині у джмеля. А Денис летів. Луки залишилися в внизу, видно стало далеко — від гирла Орелі й до самого Дніпра, що котив свої води за прибережними гаями Джмеландії. Джміль під Денисом гудів-бринів наче літак, що круто набирає височінь.

— Денисе, як тобі політ? — запитав він. — Ти задоволений, що летиш на спині в найкращого джмеля? Тобі зручно сидіти?

— О— о! — захоплено вигукнув Денис. — Як у казці! Здорово!

Та радів він передчасно. Зненацька з високого осокора, що стояв осторонь гаю, стрімко шугнув великий бурувато-сірий птах більшй за джмеля і за Дениса разом узятих. Він стрілою нісся їм напереріз. Жжж з жахом вигукнув:

— Сорокопуд! Ми пропали, Денисе!

— Тіка-ай! — закричав Денис.

Жжж різко повернув до кущів і пішов на зниження, швидко-швидко працюючи крилами. Але втекти вже було неможливо, крилатий хижак наздоганяв їх. Озираючись, Денис бачив позад себе велетенського птаха, що стрімко наближався, його великий гачкоподібний дзьоб, міцні пазурі. Джміль втікав так швидко, що в Дениса за спиною, надувшись пузирем, залопотіла сорочка. І гачкоподібний дзьоб схопив Дениса за сорочку, смикнув так, що коли б хлопець не тримався міцно, то злетів би зі спини джмеля. Загудів вітер від широких крил, зникло сонце й голубі простори Дніпра. І Денис відчув, що не джміль несе його на своїй спині, а сорокопуд їх обох — джмеля, і Дениса в своїм дзьобі.

— Ой, Мамо-Джмелихо, — забідкався в розпачі Жжж. — Ми пропали. Сорокопуд понаколює нас на колючки дерев, він завжди так чинить зусіма, кого не спіймає!

Денис заборсався, силкуючись вирвати сорочку з гачкоподібного дзьоба. Але — де там!

І тут йому спало на думку, як перехитрити крилатого розбійника. Він розстебнув ґудзики, вивільнив спершу одну руку з рукава сорочки, потім і другу. І відчув, що падає з джмелем униз, а сорокопуд полетів далі з його сорочкою в дзьобі. Втомившись, Жжж щосили замахав крилами і невдовзі вони зникли за прибережним гаєм.

— Ти молодець, Денисе! — Жжж радо гудів. — Навіть я, кращий з усі джмелів Джмеландії не додумався б так перехитрити сорокопуда. — Уявляєш, як він здивується, коли виявить у своєму дзьобі лише твою сорочку. Так йому й треба!

— Але ж і мама запитає мене за сорочку.

— А ти скажеш… скажеш, що взагалі ходив без сорочки! — порадив Жжж. — Я от, наприклад, завжди гуляю без сорочки і нічого.

Денис посміхнувся і на душі в нього стало трохи легше.

Вони вже летіли над Дніпром. По всій широчіні ріки вітер гнав потемнілі хвилі з білими баранцями на гребенях. Далеко внизу білим, птахом пронісся швидкісний «Метеор», то там, то тут, долаючи крутизну хвиль, поспішали до берега моторні човни, і було під ними стільки простору, видноколу, голубої широчіні, зелених островів із жовтими піщаними косами, що в Дениса від того видива й дух перехоплювало. А джмелеві було не до замилування дніпровськими просторами. Волохатий товстун увесь напружившись, так натужно гудів, що здавалося летів з останніх сил.

— До-опо-оможі-іть… — почувся в посвистові вітру тоненький голосок, — потерпа-аю…

— Хто терпить біду? — тривожно загудів Жжж. — Закони Джмеландії велять негайно прийти на допомогу потерпілим.

Денис глянув униз. До потемнілих хвиль з білими баранцями падала золотиста бджілка.

По його знаку Жжж круто пішов на зниження. Тільки вони порівнялися з потерпілою, Денис простягнув руку і схопив знесилену комаху за крильце. Ще мить і мокра злякана бджілка вже була в пригорщі Дениса.

— Я прилетіла попити водиці, — як у лихоманці тремтіла комаха. — А вітер підхопив мене і поніс далеко— далеко від берега…

Денис похукав на закоцюблу бджілку, зігріваючи її теплом свого дихання і золотиста крихітка невдовзі почала оживати. А коли вони вже були на тому березі, бджілка не знала, як їм й дякувати.

— Лети здорова, сестро. Та вдруге остерігайся вітру, бо він іноді буває підступним! — застеріг Жжж.

— Спасибі вам, добрі істоти. Я всім— всім розкажу, які ви хороші.

І бджілка полетіла до свого вулика.

— Ах, як чудово, що я зробив ще одну добру справу! — радів Жжж. — Тепер у мене вистачить сил і на зворотну дорогу. До всього ж я стану ще кращим і ще сильнішим!

Барвистий товстунець з подвійною рвійністю замахав крилами, на співуючи свою улюблену пісеньку:

У бджіл є найкраща Бджоландія, А у нас, у джмелів, є найкраща у світі Джмеландія, Ландія, Ландія…

ПРИГОДА ШОСТА

Ось так вони й перелетіли через Дніпро й опинилися на його правому березі, на житловому масиві Червний Камінь. І сіли не де-небудь, а прямісінько на балконі Денисової квартири. На риболовній волосіні, натягнутій на балконі замість вірьовки для білизни, висіла голуба Денисова футболка.

Жжж і сів під тією футболкою.

Стихло джмелине гудіння, наче хто вимкнув мотори і Жжж стомлено склав крила за спиною.

— Славний був політ. І — відважний, — не втримався Жжж, щоб непохвалити самого себе. — Тепер всі знатимуть, що я не тільки найкращий джміль, най-найвідважніший. Ах, ах, який я радий, що я — найвідважніший джміль з усієї Джмеландії. З цією радістю і лечу додому.

— Я тебе так не відпущу, — запротестував Денис. — Ти мій гість і я тебе хочу пригостити. Ходімо зі мною.

Балконні двері були прочинені і вони зайшли до кімнати.

— Сідай, джмелику, а я зараз щось принесу, смачне-смачне.

— О— о! Я дуже люблю смачне— смачне.

Через хвилину Денис з’явився в кімнаті, тримаючи в руках глечик і ложку, Жжж хазяйновито сидів на стільці, поклавши на стіл чотирма із шести своїх ніжок.

— А вгадай, що в глечику?

Жжж хоботком потягнув повітря і збуджено загудів:

— О-о!.. Я відчуваю, що в глечику мед. Став ближче свій симпатичний глечик. І швидше давай ложку. Тільки такому найкращому джмелеві, як я, годиться такий найкращий мед. М-ммм!.. Смачнішого меду я ще зроду не куштував. Жаль, що ложка всього лише одна, а вільних лапок у мене аж чотири.

— Почекай, я зараз принесу тобі ще три ложки.

— О— о! Тоді я вже наїмся меду з чотирьох ложок, зразу!

Коли Денис повернувся в кімнату, джмеля за столом не було. Він сидів на столі.

Біля глечика з медом, і сидів не Жжж на дві голови вищий за Дениса, а звичайнісінький джміль завбільшки з Денисів мізинець. Але такий же волохатий, барвистий товстунець, якими бувають усі джмелі. І до нього з панамкою в руках, не дихаючи, навшпиньках підкрадався Денисів брат Сергій.

Не встиг Денис і крикнути, як брат уже накрив комаху панамкою.

— Є!.. Є!.. — загаласував. — Я його спіймав!

— Ану зараз же відпусти джмеля! — накинувся на нього Денис.

— А як же, спішу, аж спотикаюся! — відмахнувся Сергій. — Тебе просто завидки беруть, що не ти його спіймав. Я перший побачив джмеля на столі і тому він мій, його і засушу. Для колекції.

— Я т— тебе засушу! — Денис аж зблід від обурення. — Кажу, негайно відпусти джмеля, бо я…

— Що… ти? — насупився, брат. — Ти погрожуєш мені? Своєму старшому братові? Ой-ой! Хто ж це тебе так навчив?

Денис не відступився, хоч і добре знав, що Сергій не лише старшій за нього, а й сильніший.

— Так, це я тобі кажу, своєму старшому братові: негайно відпусти джмеля! Втретє я повторювати не буду!

Вигляд у нього був такий рішучий, що Сергій, повагавшись, все ж таки підняв панамку, — відчувши волю, джміль загудів, розправив крильця і знявся.

Він зробив коло над братами, котрі готові були вчепитися один в одного, загудів на прощання і вилетів через балконні двері. Денис вибіг за ним на балкон.

— Щасливого тобі лету, джмелину!

— Подумаєш, йому шкода стало якусь там комаху, — вийшов за ним на балкон і брат. — Тому я тебе сьогодні й не впізнаю, забіяко. І з Орелі ти втік, і блукав десь до вечора. І в квартирі не знаю як з’явився. І сам ніби змінився, ніби вже став не таким, як був.

— Ти просто не знаєш, що вони такі ж, як і ми.

— Хто — вони? — не второпав Сергій.

Денис нічого не відповів. Сергій з подивом глянув на молодшого брата, все ще не впізнаючи його, знизив плечима, але промовчав. Провів очима джмеля — той уже перетворився в крихітну золотисту цяточку.

А тоді й вона зникла.

Наче розтанула на тлі неба.

А по той бік, ге-ен удалині, де в Дніпро впадала Оріль, стояли темно-сині хмаровища.

І над ними, над усім тим краєм, над Дніпром з Оріллю, над водами і луками, над червоною конюшиною і над синіми хмарами з грозами і блискавками вставала веселка.

А Денисові здавалось, що то не веселка встає, а джмелі кружляють над своєю найкращою в світі Джмеландією.

І перед напевне ж веде Жжж — найкращий з усіх джмелів.

Мабуть, так воно й було.

СУД НАД КОВАЛЕМ

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!..

З української казки

Жив та був собі — так у казках завжди гарно починається, — один коваль… До речі, він теж із казки. З отієї, що про Телесика — хто з вас її не чув?

Так ось одного разу коваль прямо з казки — хочте вірте, хочте не вірте, — і потрапив до суду.

І ось як все далі відбувалося.

Як суд почався, суворий суддя у чорній шовковій мантії велів ковалеві, як вирок виніс:

— Ви зобов’язані відповідати на всі запитання суду, відповідати чесно і правдиво. Застерігаю: дача невірних даних чи відмова відповідати вважається злочином і карається згідно закону. Вам зрозуміло?

Коваль — дядько собі нічогенький, як і всі ковалі, чолов’яга можна сказати, ого-го, засмаглий, горном пропахтілий, лише плечима стенув:

— А що ж тутечки невтямки? Чесно то й чесно. Мені не вперше, бо все життя живу правдиво. Та біля горна інак і не можна.

СУДДЯ: Почнемо з уточнення. Ви — коваль безіменний із казки «Телесик»? Так?

— Авжеж, такечки. Із казки я. І коваль, і безіменний.

СУДДЯ (стукнувши по столу чималим дерев’яним молотком):

— Судова справа оголошується відкритою! Слухається справа за позовом громадянки Баби із казки «Телесик» проти Коваля Безіменного із згадуваної казки. Відповідач — Коваль. Звинувачення здійснює радник юстиції прокурор такий-то… Захист — адвокат такий— то. Відхилень до названих осіб немає? Позивач, ви підтверджуєте свій позов?

БАБА: Аякже, підтверджую.

СУДДЯ: Підсудний Коваль Безіменний із казки «Телесик». До суду з позовом до вас звернулася громадянка Баба із звинуваченням вас у…

КОВАЛЬ: Та що ви кажите таке, чоловіче добрий? Яке звинувачення?

СУДДЯ (суворо): Я вам не чоловік добрий, а суддя. До мене треба звертатися «ваша честь». Це вам зрозуміло?

КОВАЛЬ: А що ж тут невторопного? Ясно. Тільки не ясно з якої це лихої години мене звинувачує Баба?

СУДДЯ: Справа починається. Потерпіла, станьте, прошу вас, за кафедру і розкажіть суду як було діло.

БАБА (стає за кафедру, поправляє хустку): А такечки й було, ваша честь, як ото в казці розказується… Як виріс Телесик, то й прохає: зробіть мені, тату, золотий човник і срібне веселечко, буду я рибку ловити та вас на старості годувати.

СУДДЯ: Вельми похвально для молодого підростаючого покоління. (До Баби): Продовжуйте.

БАБА: А що продовжувати, як і так усе ясно. Дід зробив йому золотий човник і срібне веселечко. Я ж синові і наказую: гляди, мовляв, як я кликатиму, то пливи до берега, а як хто чужий, то пливи далі від біди. Бо гадів у нас усіляких ще не перевелося… От Телесик і поплив на річку. Ловить він рибку, нас з дідом годує… А я прийду на берег, снідати принесу до бережка і гукаю:

Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

Телесик пристане до бережка, поїсть, поп’є, віддасть мені рибку, що наловив, відіпхне золотий човник срібним веселечком і прямує до місця уловистого…

Ось тіко зміюка підслухала як кличу Телесика, прийшла до бережка, в кущах заховалася і давай гукати товстим голосом:

Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А Телесик і одказує:

— Чую, чую, не моєї матінки голос. Пливи, пливи, човнику, далі.

СУДДЯ: І що було далі?

БАБА: А далі було, як про те у казці розказується. Клята зміюка бачить, що нічого не вдіє, бо голос у неї і справді товстий та бридкий і на мій геть не схожий. От і подалась вона до коваля…

ПРОКУРОР (з місця): Ваша честь, дозвольте запитання до підсудного?

СУДДЯ: Запитуйте.

ПРОКУРОР (до Коваля): Підсудний, до вас зверталася змія?

КОВАЛЬ: Аякже, зверталася, як про те й у казці розповідається.

ПРОКУРОР: Вона зверталася до вас із скаргою на свій товстий та бридкий голос — чи не так?

КОВАЛЬ: Саме так. Ковалю, ковалю, каже, скуй мені тоненький голосок, як у Телесикової матері.

ПРОКУРОР: І вас, підсудний, не насторожило таке звертання змії?

КОВАЛЬ: Та вроді, як ні… Не подумав я. До мене всі з чимось звертаються і я всіх уволюю і кожному виковую те, що він просить.

ПРОКУРОР: І ви скували змії тонкий голос? Схожий на голос матері Телесикової?

КОВАЛЬ: Та хай йому трясця, скував.

ПРОКУРОР: І тоді змія з підробленим голосом погукала з берега Телесика. Хлопчик сприйняв її голос за материн, приплив до бережка і був підступно схоплений змією, і ледь не спечений нею в печі. (До Коваля) І це завдяки вашому підсобництву. Адже ви персонально скували злочинці тоненький голос і, отже, стали пособником її у нею задуманому злочинові. І тепер маєте відповідати перед законом — як пособник змії!

КОВАЛЬ: Але ж Телесик зумів урятуватися, а в піч на лопаті посадив дочку зміюки. І заслінкою піч затулив, її зміюка зі своїми гостями й спожила як печеню, а Телесик врятувався — хто ж про це не відає, як усі казку або чули, або читали.

ПРОКУРОР: Але Телесик врятувався випадково, завдяки своїй винахідливості. А в пазурі змії він потрапив завдяки вам, підсудний. Але й це ще не все. Як відомо, врятувавшись від печі, Телесик вибіг у двір і, шукаючи порятунку, заліз на високу яворину. Коли ж змія виявила, що вона з гостями спожила як печеню свою дочку— зміючку, а Телесик на яворині, то кинулась гризти дерево. З наміром перегризти явора, він упаде, вона й спіймає Телесика. Але зуби в неї, як і в гостей її виявилися непридатними для такого діла — не перегризти було їм товсту яворину. До всього ж зуби у змії ще й поламалися. Ось тоді змія вдруге кинулась за допомогою до підсудного. Цього разу з проханням викувати їй міцні зуби. Зверталася вона до вас, підсудний?

КОВАЛЬ: А чого ж… Зверталася. Прибігла захекана, зла, шипить: викуй мені пошвидше товсті залізні зуби!..

ПРОКУРОР: І ви…

КОВАЛЬ: Викував. Про це й у казці розповідається — тож не буду втаємничувати чи віднікуватися. Горно в мене гоготить, молот є, ковадло теж — чи довго вміючи?

ПРОКУРОР: І ви навіть не задумалися над наслідками? Ну, наприклад, для чого це змії так нагально стали потрібні залізні зуби, га?

КОВАЛЬ: А що ж тутечки думати? Чи мені вперше… Комусь щось на замовлення кувати? Взяв і скував їй залізні зуби. Скільки там тих ділов: клеп-дзень, грюк-стук, аж іскри летять. І залізні зуби готові. Що хочеш ними гризи!..

ПРОКУРОР: Таким чином ви вдруге стали пособником змії.

КОВАЛБ: Тю! Та чого б це я у гадини ставав пособником?

ПРОКУРОР: Факти свідчать, що стали. (До судді): Дозвольте, ваша честь, нагадати підсудному, як згідно казки «Телесик» розвивалися події? Дякую… Отримавши міцні, гострі й надійні залізні зуби, змія кинулась гризти яворину, на якій не дихаючи у відчаї сидів Телесик, вже й не вірячи у своє спасіння. Життя його маленьке в ту мить повисло на волосині.

Здавалося, що — кінець.

КОВАЛЬ: Еге, змія тоді моїми зубами ледь було не перегризла явір.

ПРОКУРОР: В цей час над селом і над тим місцем пролітали гуси. Як їх з яворини не просив порятувати його Телесик, гуси пролетіли мимо. Аж ту пролітало одне гуся, що відбилося від своїх. Телесик став його благати:

Гуся, гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко. Та понеси до батенька. А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити.

На щастя, гуся взяло на свої крильця хлопчика і таким чином порятувало його від видимої загибелі. Отже, підсудний, викувавши злочиниці знаряддя вчинення злочину, сприяв їй — у вчиненні злочину, передбаченого статтею такою-то Цивільно-кримінального кодексу.

СУДДЯ (до Коваля): Підсудний, вам зрозуміло звинувачення? Визнаєте ви себе винним?

КОВАЛЬ: Та хіба ж я той… Я ж на життя Телесика не зазіхав, я лише змії залізні зуби викував, а тому вини своєї не визнаю. То все зміюка клята хотіла погубити нашого Телесика.

ПРОКУРОР: Але за вашою допомогою!

СУДДЯ (до Адвоката): Захист має що сказати?

АДВОКАТ (встаючи): Так, ваша честь. (Зібравшись з думками).

Судять дядька Коваля… Доброго дядька із гарної казки. Добрий дядько Коваль не може збагнути за що. То все зміюка, а він всього лише скував їй тоненький голосок за першим разом, а за другим — залізні зуби… Не усвідомлюючи, що чинить. Я не знімаю вини з підсудного, але прошу високий суд врахувати ось що. Між підзахисний з простого-простісінького народу. З трудового. І біографія в нього трудова. З малих літ сирота, підлітком пішов учнем до сільського коваля, був багато років ковальчуком, трудився чесно і добросовісно, опановуючи не легке ковальке ремесло. Що таке Коваль? Майстер, що куванням оброблює метал, виготовляє металеві речі. Одне слово, трудяща людина. Все життя його минає в кузні біля горна… Дим, чад, кіптява. Дихати нічим. А він біля горна все кує і кує… Все життя в труді. Баритися йому нема коли, бо коваль клепле поки тепле. І наш коваль все життя трудом і потом своїм заробляв і заробляє собі на прожиття. Та й чи може існувати село без коваля? Всі до нього звертаються, бо всім є потреба. Тому косу виклепає, тому річ яку виготовить — руки в нього золоті. Цілий день з його кузні несеться дзень-бом, дзень-бом. Про таких, як мій підзахисний кажуть: б’є-кує цілий день і цілий день тільки дзень-дзелень!.. У селі без коваля — як без рук. І хто б з чим не звернувся до коваля, він кожному допоможе Крім того наш підсудний ще жодного, разу під судом чи слідством не перебував, досі вів зразкове трудове життя. Прошу високий суд врахувати його раннє сирітство, трудову біографію і ту користь, яку він приносить людям, а тому захист прохає його звільнити з-під варти і. виправдати в залі суду.

ПРОКУРОР: Обвинувачення вимагає притягти його до відповідальності і згідно такої— то статті позбавити волі на три роки!

АДВОКАТ: Захист прохає звільнити коваля в залі суду.

СУДДЯ: Суду все зрозуміло. В такому разі суд — б’є дерев’яним молотком по підставці на столі, — іде для прийняття рішення.

Всі встають. Суддя бере течку й виходить.

Тягнуться довгі хвилини очікування рішення суду.

Добродій Коваль Безіменний все ще знизує плечима і ніяк не може збагнути завіщо ж його судять? Він же нічого… Який він пособник змії, який помагач у скоєнні злочину, як він… Усього лише викував змії тоненький голосок, схожий на голос Телесикової матері… Та ще зуби товсті їй скував, аби вона змогла перегризти яворину. Але вона її все одне не встигла перегризти. Телесик врятувався, то яка ж його в цьому вина? До нього всі звертаються за допомогою. І змія звернулася. Він усім допомагає. І змії допоміг, це ж його професійна честь, він повинен допомагати своїм ремеслом тим, хто до нього звертається. На те він і коваль, аби кувати. Та й коли то було? Давним-давно… Та який він посібник змії?..

Аж ось лунає:

— Встати! Суд іде!

Всі встають. З’являється суддя, займає своє місце, розкриває течку й читає:

— Судом прийнято рішення…

У залі — напружена тиша…

— … Стривай, стривай, авторе, — може отут вигукнути котрийсь із читачів. — Казка — казкою, але ж… Було таке чи не було насправжки Щоб в суді коваля із казки судили. Чи в тебе, авторе, теж казка?

— І в мене казка.

— То, виходить, не було?

— Було. А якщо раптом і не було, то… То все одне мало б бути — бо як же інакше. Зло має бути покараним. Що з того, що це сталось давно, як і нині з ранкового туманцю, що над тихою річечкою сріблом стелеться, наче з років та віків далеких чується:

Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

— Ближче, ближче, човнику, до бережка, — озиваться Телесик, — це ж моя матінка снідати мені принесла… Чую, чую матінчин голосок…

Хлюп та хлюп.

Скоряючись срібному веселечку, пливе Телесиків човник золотий… Ось-ось він до бережка пристане, рибалка маленький…

А десь за болотяними нетрями, сторожко дихаючи, змія ховається.

Та до материного голосу пильно прислухається, пробуючи підробити його — о, гаддя на Вкраїні нашій ще не перевелося… Як, між іншим, і тих ковалів, які готові пособити їм — скувати тоненький голос, як у Телесикової матері. Чи викувати гострющі та міцнющі залізні зуби, що вже напевне перегризуть яворину…

А Телесик срібним веселечком керує, золотим човником плине до бережечка та й плине…

Все ближче і ближче…

Але тут і казці нашій…

Кінець?

Та ні ж бо! Казки ніколи не кінчаються — хіба ви, добродії мої, про це не відаєте?

Казки завжди тільки-тільки починаються.

Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка!..

А коваль клепле, а змія до коваля спішить…

БІДОЛАХ ІЗ ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ

В одній середній школі… Та ви її, напевне, знаєте. В отій, що найкраща в нашому районі. Так ось, у тій школі, яку вочевидь ви знаєте, у п’ятому «а» класі якось вчителька рідної мови та літератури задала дітям домашнє завдання: написати твір на тему: «Приліт інопланетян та їхній контакт із землянами».

Учні, як і годиться, дружно написали твір на задану тему, кращий з них вчителька прочитала перед класом.

Ось він.

«Жили-були собі інопланетяни. На своїй планеті. Справжні, щонай— справжнісінькі. Серед усіх інопланетян — найінопланетяніші.

От якось прилетіли вони із своїх космічних країв, із сузір’я Рака (а, можливо, й Скорпіона) у наше село.

А тому прилетіли, що треба їм було дізнатися, а як же ми живемо на своїй планеті і які ми, люди, взагалі? От прилетівши, зупинилися вони біля крайньої хати, що біля лісу, вийшли із своєї тарілки і чують аж хтось кричить.

Кричить і кричить…

«Ага, — подумали інопланетяни (а вони іноді так, навіть, ще й думають), — не інакше, як тутешні люди такечки між собою балакають». І вирішили вони й собі з ними побалакати. Себто поконтактувати.

Заходять до хати, і бачать там дивну істоту, схожу на людину. Тільки волосся у неї немає, зубів у неї немає, а ходити вона не може, бо ноги її не тримають, і руки її не слухаються. Тільки й уміє, що кричати, але інопланетяни попри всі свої зусилля (а вони знали мови усієї Галактики) так і не змогли з тією істотою поконтактувати.

— Ах, який… бідолах! — у два свої роти почали вигукувати космічні прибульці (у них, щоб ви знали, у кожного по дві голови, а тому вони мають по два роти і вважають себе дуже і дуже розумними та балакучими, що їх ніхто в Галактиці й перебалакати не міг). — Не думали ми, а думати, аж дві голови маючи, ми скільки завгодно можемо, хоч удень, хоч навіть і вночі, — що земляни, виявляються такі… Ні волосся у них, ні зубів. Та ще й у кожного усього лише по одній-єдиній голові на плечах. Дивно, як вони ще й живуть на своїй планеті, коли навіть ходити не можуть? І балакати не тямлять, то як з ними контактувати? Та й нащо нам здалися такі відсталі аборигени планети Земля, на якій, за нашими даними, мали б проживати хомо сапієнси — люди розумні!

Сіли непрошені гості в свою тарілку і гайнули в своє сузір’я Рака (чи й Скорпіона) не солоно сьорбавши. А вдома розказують іншим інопланетянам, що на Землі живуть мало того, що карлики-ліліпутики, так ще й волосся у них немає, зубів їм бракує, руки їхні ні до чого не придатні, а ноги й зовсім їх не слухають. А тому вони не ходять. Ні до школи, ні гуляти, ні взагалі будь-куди. Отакі там аборигени, геть не схожі на хомо сапієнсів! Вчені тих інопланетян (а в них так навіть учені є) кріпко задумалися, і довго-довго думали, а в них є чим думати, адже кожен з них, як уже мовилося, мав по дві голови — в тім числі й для думання. Тож думали вони три роки та ще й три дні. А думали про одне й те ж; чому істоти планети Земля такі маленькі й безпомічні. Та ще й волосся у них немає, зубів їм бракує, а ноги у них такі, що й ходити ними годі! Та ще й у кожного з них всього лише по одній голові, тоді як для думання необхідно мати дві. Аж шкода їм стало людей з планети Земля, тож вирішили вони прозивати їх одноголовими бідолахами, не здатними навіть на контакт. Ось такі до нас прилітали одного разу інопланетяни…»

Вчителька закінчивши читати, звернулася до класу.

— А тепер, діти, поміркуємо разом. Щодо одноголових то зрозуміло, бо ми, люди, й справді одноголові — прошу не сміятися. Тихо-тихо! Але чи знаєте ви таких людей, що їх відобразив у своєму оповіданні «Бідолах із планети Земля» Сашко Півень? Себто без волосся, без зубів і з ногами, якими неможливо ходити? Що це за дивні люди?

В класі запанувала зосереджена мовчанка, що іноді порушувалися, лише таким же напруженим сопінням. Потім діти почали соватись, перешіптуватись, то там, то там хтось несміливо озивався:

— Н— не… знаємо.

А відмінниця Оля Павлюк, схопившись, твердо заявила:

— Таких людей, яких відобразив у своєму оповіданні Сашко Півень без волосся, без зубів і з негодящими ногами, якими не можна ходити на планеті Земля немає!

— А ось і є! А ось і є! — вигукнув юний автор оповідання «Бідах з планети Земля» й почервонів, бо всі на нього подивилися.

— А ось і немає! — гнула своє Оля Павлюк, яка в їхньому 5 «а» клісі знала все, що треба знати зразковій учениці п’ятого «а» класу. — Це все авторова… фантазія!

— Сама ти… фантазія! — вдався до некоректного пасажу Сашко. — В тебе немає таких людей!

— Можна подумати, що вони в тебе є! — не здавалася Оля.

В класі стало тихо— тихо, всі запитливо давилися на Сашка, готові ось-ось розсміятися, бо наперед знали, що й справді в Сашка таких людей, що він описав, немає.

— Є! — затявся на своєму автор тієї фантазії про інопланетян та їхній приліт до села. — Не вірите, ходімо до мене додому і я вам покажу… Це мій молодший братик Вітько. Йому два місяці від роду. У нього справді ще немає волосся, зубів йому бракує, бо ще вони в нього не виросли і ходити він не може, бо й ноги його ще не тримають, балакати він теж ще не здатен, тому тільки кричить і кричить. А іпланетяни, хоч вони й дуже розумні, бо в них аж по дві голови в кожного, подумали, що всі люди на Землі такі. Ще й назвали нас бідолахами! А ми не бідолахи, правда ж, Галино Михайлівно? — повернувся Сашко до вчительки. — Ми ті, як його… хомо сапієнси. Люди розумні!

Увесь п’ятий «а» клас дружно подивувався: ах, який, виявляється, розумний цей Сашко Півень, хоч і має всього лише одну голову! Бо ви навіть знає, як люди по-науковому називаються. Хоч і в п’ятий клас ходить, а вже той, як його… справжній хомо сапієнс! Людина розумна. А його фантастичне оповідання «Бідолах з планети Земля» як краще було вміщене на Інтернет-сайті школи під рубрикою «Літературна студія «Пролісок». Знали б про це інопланетяни з якогось там сузір’я — Рака чи Скорпіона, — які прилітали в те село, то не казали б у два свої роти, що хомо сапієнси планети Земля якісь вам… бідолахи! Пхе! Самі вони бідолахи, хоча й двоголові!

А менший братик у Сашка таки й справді є. І йому справді усього лише два місяці від роду і тому в нього ще немає волосся та зубів, а ніжки такі слабенькі, що він і ходити не може. Та ще й не вміє. Як і балакати, ясна річ, він ще не навчився, тому й кричить… З ним не тільки інопланетяни, а й сам Сашко ще не може контактувати, бо не тямить братикової «мови». Хіба, що Сашкова мати може, бо на те вона й мати. Але Вітько, Сашків братик неодмінно виросте, всього навчиться і стане справжнім хомо сапієнсом, людиною розумною!

І як про те не здогадалися інопланетяни, які й в своїй тарілці прилітали з якогось там сузір’я (Рака чи Скорпіона) у їхнє село? А ще двоголові, тож мають чим хоч іноді, а думати.

КОРОЛЕВИЙ ЦВІТ

Жив та був собі добрий король. Чому добрий, запитаєте ви? А Бог його знає чому. Мабуть, від природи таке трапляється, що й серед монархів іноді добрі попадаються. А може, від батька-матері таким вдався…

Все в нього було. Навіть улюблені квіти біля його палацу росли-квітли. І серед них на першому місці його улюбленець — королевий цвіт. Мати-королева, яка дуже-дуже любила квіти, завжди їх висівала. Власноруч. І дуже з того пишалася. І син-король вдячний був матусі за королевий цвіт. Отож, як уже мовилось, все в нього було, і добре королівство було і саме добро було, а ось дітей у нього не було та й не було. А чого — хто про те скаже? Навіть най-найвсезнаючі вчені, які навіть таблицю множення знали напам’ять у тому королівстві, а й вони не могли знати чому. «Бог не дає», зрештою, мудро вирішили вчені.

Тож добрий король Богу молився і з року в рік терпеливо чекав спадкоємця трону. Корелевича вдатного. Чекав, чекав і — дочекався. Кого б ви думали? Правильно, королевични.

Що ж, утішився добрий король, хотілося короленка, але хай буде й королівна. Звав він її ніжно: дочечка, доня, донечка, донюся, донюсечка (останні два слова його величність в пориві батьківської ніжності сам придумав і надто з того пишався). Щоранку, взявши букетик свого улюбленого королевого цвіту (а він особливо любив королевий цвіт, що мав такі полум’яно-червоні квіточки, і блідо-рожеві, і взагалі строкаті, гарні та яскраві), король радісно наспівував пісню Миколи Свидюка «Доня моя, донечка», яку десь випадково почув. (А може й по радіо… Так, так, здається, по трансляції, бо й королі іноді радіо слухають):

Моє сонце, моє небо, моя доня, Моя радість, моя втіха, моя доля. Зустрічають тата крильця-рученята, Зорі-оченята, оченята-зорі, І немає на землі ні біди, ні горя…

Але співав-наспівував лише про себе, неодмінно на самоті, аби ніхто бува не почув, бо хоч пісня йому й подобалась, але мова була якась… мм… не така… А яка… така?

А така — не королівська. Бо треба вам сказати, бодай і по секрету, що у короля в ужитку була своя особлива мова, королівська і ось як вона по королівському велично звучала: дир, бур, нур, цр-р-р… А тому в короля була своя особлива королівська мова, що не гоже королю говорити простою мовою. Наче він не монарх, а казна й що таке. А за придворним етикетом йому годилося говорити лише королівською мовою. І він нею й спілкувався з підданими: дир, бур, нур, цр-р-р… Але пісня йому подобалась і він, як ніхто його не чув, залюбки її співав. Навіть простою, не королівською мовою, дивуючись, а де ж це він раніше чув цю мову?

Отож, наспівуючи пісню Миколи Свидюка, ніс король своїй донюсі-доні королевий цвіт, аби привітати її з добрим сонячним ранком. А звідтоді, як у короля народилася доня-донечка, ранки в тому королівстві всі поспіль поставали тільки сонячними і гожими — тут вже, мабуть, Гідрометеоцентр королівства старався. Перші десять днів свого життя в світі білому на планеті Земля донечка короля перебувала, як і годиться, у статусі новонародженої, від десяти днів і далі, аж до року — вона була немовлям. А щасливий батько випереджаючи події, вже тихенько собі підраховував ось що: від року й до трьох років у доні має бути раннє дитинство, з чотирьох до семи — перше дитинство, з восьми до дванадцяти — друге дитинство (так вчені його вчили) з дванадцяти й до п’ятнадцяти — підліток. У хлопчиків це підпарубчак, у дівчаток — піддівок.

А вже зрілий вік у дівчаток почнеться з шістнадцяти й до двадцяти років. Ось тоді він видасть її заміж за королевича з сусіднього королівства і матиме собі і зятя, і водночас прийомного сина. А як він, одружившись з королівною, візьме її прізвище, то добрий король матиме спадкоємця свого трону і династія його королівства, хоч він не має рідного сина, не урветься.

Все вирахував добрий король, по-швидше б росла донечка. А дні-деньочки її гарні як наче летіли на крилах, росла— виростала юна королівна. Вже й місяць минув, півроку (вона все ще немовля) та ось і півроку збігло, вже й рік невзабарі, а там і почнеться в доні раннє дитинство. Вона вже й на ніжки звелася, перші в своєму житті кроки зробила — від ліжечка до стіни. Радів король, ось-ось має настати той щасливий день, коли доня-донечка до нього вперше заговорить, ластів’ятком защебече, А поки що вона тільки агуськала. А король до неї незмінно звертався своєю величною мовою — королівською, що її придумали для нього мудрагелі. А товмачі із ясновельможної королівської мови перекладали для підданих на звичайну мову.

Приміром, скаже король: дир, бул, вур, цр-р-р… А товмачі й тлумачать його величність своїми неложними, золотими (уста в короля за традицією того королівства вважалися тільки золотими) зволив те— то й виголосити…

Але от лихо, як заговорить батечко до донечки своєю величною та ясновельможною, можна б сказати, монаршою мовою — дир, бур, нур, цр-р-р, як вона одразу ж — в плач! Чи не з ляку. І не простягає до нього крильця— рученята, як то в пісні співається, а чомусь боїться батька свого.

Запечалився добрий король. Що ж це таке виходить, га? Королівна має знати королівську мову, а вона від неї, а заодно й від батька-короля, як од прокаженого, сахається…

А кажуть, що устами дитини глаголить істина…

І тоді вирішив король знайти своїй доні-донечці не звичайну, не просту, а — кращу-щоякнайкращу мову. А щоб знайти таку мову король послав у всі кінці світу білого своїх гінців. Та от притичина! Яку гінці не виберуть мову (Смарагд! Злото-срібло! Рута-м’ята! Сонях-калина!), король послухає її і… І тільки зітхне. Гарна мова, але ж не найкраща. А яка найкраща і сам не відає. І знову мчать гінці у всі кінці світу, шукають, шукають, але знайти її не можуть. Усі мови гарні, але чомусь найкращої серед них і немає.

«Диво дивнеє, — не перестає дивуватися король, — на планеті Землі 2500 мов, а кращої-щонайкращої чомусь і немає…»

Яка мова — така й душа, нагадують мудрі. Що ж робити?

«Мова повинна бути благородною, — зрештою якось вирішив король. — Недарма кажуть: є прості метали, а є благородні: золото-срібло, платина і метали платинової групи — іридій, осмій, паладій, радій, рутеній… О-о та це ж ідея!..»

І наказав зібрати ковалів з усього королівства. Та таких які й людський волос можуть обкувати, і велів їм з благородних металів викувати для його дочки найблагороднішу і найкоштовнішу мову.

Ковалі відразу на своїх коваделках — дзінь-дзень, дзінь-дзень. Швидко чи ні, а наклепали вони три міхи найдзвінкіших і найблагородніших слів із благородних металів золота-срібла та платини, і коштовні вони вийшли, а все чогось їм не вистачало. От притичина! І гарні, а наче якісь… ммм мм… мертві. Тільки й того, що красиві й осяйні…

Мудрі з мудрих (а в тому королівстві так, навіть, мудрі любомудри водилися) підказують королеві: так, мовляв, і так, але трішечки й не так. Треба, радять, живу мову шукати, а не мертву. А живою мовою, може бути тільки рідна мова. Єдина мова у світі…

— Яка? — подивувався король. — Тож виходить, що доведеться шукати ще й якусь… м… м… рідну мову?

Треба, — кажуть йому, — бо дитину, чия б вона не була, хоч короля, хоч простолюдина, треба вчити тільки рідної мови, тоді вона й квіткою квітнутиме, крильця-рученята до батька простягатиме, до сонечка посміхатиметься, ластів’ятком щебетатиме, і виросте найкращою в світі дочкою…

— Рідною, кажите? — ще й ще дивується король, навіть страшенно дивується. — А хіба є така мова — рідна? У якім вона королівстві чи царстві?

— Це мова батька-матері, — одказують йому.

— Чого ж ви мені раніше цього не сказали? Гей, гінці?! Негайно мчіть у всі кінці світу білого і шукайте рідну мову!..

А сам заходить до своєї доні-донечки, і чує його мати— королева онуці пісеньку співає. Ось таку:

Котику сіренький, Котику біленький, Котку волохатий, Не ходи по хаті! Не буди дитяти! Дитя буде спати, Котик — воркотати. Ой на кота воркота, На дитину дрімота, А-а люлі…

Здивувався король. Розмовляючи лише своєю, королівською мовою (пригадуєте: дир, бул, нур, цр-р-р?), він такої гарної мови, якою співала його мати— королева, ще не чув. Що за мова? З яких країв? А мати-королева й каже своєму синові королю:

— Так це ж твоя рідна мова, синку. Мова моїх батьків і пращурів. І твоїх дідів. Хіба ти забув? Я ж тобі співала, як ти був маленьким.

— Материнська мова? — здогадався король. — Та її, виявляється, й шукати не треба. І як це я, ставши королем та забув рідну мову?

Материна мова нагадала йому дитинство, добрий король нарешті збагнув хто він і якого роду-народу…

— Тепер я знаю, що найкраща у світі мова — це рідна мова! — вигукнув король і прийняв дуже важливу, прямо державну ухвалу: — Будемо вчити доню рідної мови!

І на радощах добрий король заспівав пісню Миколи Свидюка «Доня моя, донечка». Ще і подивувався: виявляється, і він може співати рідною мовою?.. Не королівською: дир, бур, нур, цр-р-р…

А мати-королева тим часом внучку свою заколихувала.

Ой, у гаю при Дунаю Соловей щебече, Він усю свою пташину До гніздечка кличе: Ой тьох, тьох, тьох, тьох, тьох, тьох — Соловей щебече, Він усю свою пташину До гніздечка кличе..

А маленька королівна сміється ще беззубими яснами, дзвінко та радісно, ластів’ятком щось по-своєму щебече-лепече і до бабусі рученятка простягав та аґуськає…

Он воно що, — подумав добрий король. Виявляється, дітям потрібне мова не королівська, а — рідна, мова батька-матері, бо вона і є найкращою в світі, і не потрібно рідну мову в благородні метали вбирати — золото-срібло чи платину, — бо вона й так найкоштовніша, самоцвітами сяє. І хай вона мовби й проста, але як і королевий цвіт у своїй простоті найвеличніша, бо іншої такої, як вона, рідна, світ обійди, а не знайдеш…

І зрадів король) в ту мить він почував себе не так монархом як звичайним батьком), а зрадівши, не зчувся, як і заспівав пісню Миколи Свидюка, що її він якось по радіо чув:

Дівчинка-перлинка, Золота краплинка. Весняна росинка, Літнє моє сонечко, Доня моя, донечка…

І дівчинка, справді, як співається у пісні, перлинка, золота краплинка, весняна росинка, почувши пісню (а не оте королівське — дир, бур, нур, цр-р-р) засміялась, крильця-рученята до батька простягла і щось таке незвичайне йому заагуськала, ластів’ятком до нього защебетала і, навіть, вимовила одне слово з рідної мови: тату.

І щічки її зачервоніли, як наче на них королевий цвіт зарум’янів розквітнув…

І добрий король, батько її щасливий, вигукнувши: «Ах, ти ж мій маленький королевий цвіте!» (в ту мить донечка-донюся йому й справді здалася королевим цвітом — мабуть, так воно й було насправді), заспівав донечці рідною мовою:

Моє щастя, моє серце, моя доня, Моя лада, моя леле, моя доле. Казку вечорову, пісню колискову Пригадаю знову, знову пригадаю І тобі, дитино, знову заспіваю…

БОРИВІТЕР

… І звідтоді, як я вперше про нього почув, він не йде мені з думки. Незнаний мені сокіл.

Хоча взагалі він — боривітер, (вже в самій назві — поезія!). За науковою класифікацією належить до родини соколових ряду соколоподібних (як, наприклад, кречет, балобан, коршун, сапсан, канюка, скопа, саричі, яструби — від орлана чи кондора, які живуть і по п’ятдесят літ і аж до дрібного кібчика; всього їх у світі 290 видів, в Україні — 8). Іржасто-рудий, цілком заслужено вважається, одним з найкращих соколів.

Зіркастий, сильний, міцний тілобудовою в оперенням, з довгими та гострими крилами, чий політ швидкий та стрімкий — як блискавка. А ще прекрасний літун, висоту бере таку, що в маленьку цяточку, якщо дивитися із землі, перетворюється.

«І сокіл вище сонця не літає».

Це так. Не літає. Вище сонечка, але очевидно він все ж таки літає вище всіх крилатих, коли про нього і в прислів’ї згадується.

А називають його боривітром тому, що він з самим вітром бореться. І завжди успішно. А ще має звичку, високо піднявшись, стояти в повітрі — уявляєте? Часто й проти вітру. І небо — його рідний дім.

Навіть буревійне, грозове.

А почув я про боривітра, про отого самого, про якого оце й збираюсь вам повідати, від однієї дівчинки. Та ви, мабуть, вже чули про неї — про те дівча та про його феноменальні здібності якось і в пресі писали, Віта її звати. Віта Корольова.

Очевидно, вам треба неодмінно повідати, що це за незвичайне дівчатко — дванадцяти чи що років. Ще й не піддівок. Просто дівчатко— курчатко та й по тому, але саме воно вивело мене на того боривітра.

Річ у тім, що співлива Вітонька володіє неймовірними (принаймні, як на мене, кому ведмідь на вухо наступив) музикальними здібностями. І надзвичайним слухом, бо чує навіть те, що звичайному вуху не дано чути. Ще й розрізняє такі нюанси, тони й напівтони, що для інших зливаються вони в один акорд.

А ще вона вміє розмовляти з… птахами. По-їхньому, по-пташиному — уявляєте? Ні, нам цього не збагнути, а як мені про це на папері передати, як я в пташиній мові — ні бум-бум.

Скажу лише: Віта їх чудово розуміє, а вони її.

Дівча, цікавеньке до всього, заптує їх, а вони й відповідають.

Тож недарма це дівчатко Цвіркунчиком звуть, бо воно й цвіркуном може цвірчати.

А вміє Віта по-їхньому, по-пташиному лящати, тьохкати, цокати, свистіти-посвистувати, як синички, скрекотати, як ото сороки скрекочуть, цвіріньчати горобчиком, щебетати, ґелґотати, кахкати, сокоріти, голубкою туркотіти… Одне слово, вміє відтворювати найрізноманітніші пташині голоси та їхні співи-перепіви.

Але й це ще не все (та й кого здивуєш, наприклад, умінням тьохкати, бодай і по-солов’їному?). У птахів, виявляється, не тільки свій спів у кожного, а й своя мова. Бо вони не просто співають (хоча й співають), а ще й перемовляються між собою. Інформацією обмінюються. Чи — враженнями-почуттями. Не кажучи вже за новини чи якісь тривожні вісті. Віта тим і незвичайне дівча, що хтось — але — хто? — наділив її здібностями по-пташиному балакати. І вона розуміє пташок, а вони — її. В цьому ділі дівча те — пташиний поліглот, себто знає багато пташиних мов. Ви вірите в таке? Я — вірю. А ви вже повірте мені. І ось що одного разу з нею лучилося.

Якось Віта з мамою зайшла до пересувного звіринця, що саме тоді до нас завітав — з тиграми, ведмедями, вовками, мавпочками…

А з пернатих там був лише один представник крилатих — сокіл-боривітер. Сидів він на пеньку в своїй клітці набурмосений, сюди й туди поводив міцним гачковидним дзьобом, що був наче жовтим лаком відполірований. На відвідувачів звіринця й уваги не звертав. Дивився на них і на бачив нікого, як ото ми крізь скло дивимося на світ білий, а самого скла й не завабачаємо. Звик за роки не звертати уваги на тих, хто на нього по той бік клітки витріщається, пальцями тикає та вигукує:

— Диви, диви!.. Сокіл! Справжній-щонайсправжнісінький!!.

От Віта почекала поки од клітки відійде галаслива дітвора (вона подалася до кліток з мавпами, як тільки-но там залунав регіт — кумедне щось витворяли примати) та раптом і заговорила до нього. Мовою його, що її на папері трудно передати — та ще не володіючи музикальним слухом.

На мові сокола вийшло — крім свисту, — щось як тюві-ік, к’юві-ік… І ще якісь посвисти, якісь невловимі переливи, якісь незбагненні колінця.

Боривітер, який сидів відсторонений од усього світу білого, бо й поспілкуватися йому ні з ким було, вчувши оте тюві-ік, к’юві-ік, стрепенувся. І наче подивовано подивився на маленьку двоногу, але не літаючу істоту, котра стояла по той бік клітки. Визнавши її чи не за свою, за пташку якусь, відгукнувся:

— Тюві-ік, к’юві-ік…

І ще якісь посвити, переспіви, колінця, що все разом, але в різних тональностях і складало мову соколів.

Так почалася між ними розмова — людини і птаха. Слово це — розмови — не беру в лапки, бо ж розмова була справжньою — маленька людина запитувала птаха на його мові, а птах — радий, що є з ким поспілкуватися, відповідав їй своєю мовою. Навіть про абстрактні поняття вони поговорили. Бо й таке мислення притаманне птахам.

Згодом Віта на моє запитання «Про що ж ти з соколом говорила?» відповіла, що поспитала його (чи не з жалю до нього, у клітці запертого):

«Тобі не сумно жити в неволі?» «Ні, — одказав боривітер».

«То ти й не побиваєшся за волею?»

Боялася, аби не завдати йому зайвого болю, але він відповів спокійно, якось просто, як про щось звичайне і буденне:

«Ні, бо я не відаю, що таке воля».

Подивувалася Віта такій відповіді — що птах не знав, що таке воля. (Як згодом виявиться, той боривітер говорив правду, адже народився він) «З яєчка вилупився» — скаже він точніше) і виріс у клітці.

Віта ще запитала:

«І без неба тобі не сумно?»

«Ні, — все так же байдуже (хоча здається, що все ж таки з сумом) птах відповів. — Я не знаю, що таке небо, адже над головою в мене завжди стеля».

Ось яка розмова відбулася в дівчини з птахом.

Почувши про таке, я не полінився завітати до пересувного звіринця (в нашому містечку він перебував вже останні дні і де він зараз, я не відаю). А завітавши, довго стояв біля клітки, затягнутої дрібною металевою сіткою, у ній на пеньку і сидів він. Сокіл. Або ще — боривітер. Кращий сокіл у роду соколів. Неперевершений літун, який може змагатися — і змагається — з вітром піднебесним, і — перемагає його. Якому на волі й грозовий буревій ніпочім. (Сказано ж бо: називають його боривітром тому, що він може стояти в повітрі навіть проти вітру). Буревії над степовими просторами — його стихія, і його батьківщина.

Я стояв і дивився на птаха в клітці (він мене мовби й не завбачав, а поговорити з ним я не міг, бо на відміну від Віти Корольової не знав його химерно— вигадливої мови) і не міг збагнути, що переді мною і справді той сокіл-боривітер, який не знає, що таке небо (адже в клітці над ним завжди нависає стеля) і не відає, що таке воля…

Як не відає й що таке вітер, той вітер-вітрище, що його йому треба було перемагати.

Як і зовсім мені стало тяжко та гнітюче — пішов геть.

А другодні мандрівний звіринець знявся й поїхав з нашого містечка кудись в інші краї і більше у нас не з’являвся. Городяни швидко й забули про нього. І я, здається, теж забув. Ось тільки сокіл той, боривітер, у клітці, з яким розмовляла Віта Корольова чомусь мені не забувався. Як і його тісна, напівтемна клітка, затягнута дрібною металевою сіткою і заперта на великий замок…

Ні, ні, та й нині я згадую того боривітра. А згадуючи його, задумаюсь, і чомусь неодмінно про своє життя-буття. Чи ж на волі я до цього жив?

Чи небо наді мною завжди було, високе й дзвінке, а чи, може, стеля?

Але хто мені про те скаже?

УРМАТ БЕК З ВЕЛИКОГО КАВКАЗУ

Коли у небуття і ймення наше кане,

Не згасне сонечко у небі полум’яне.

Нас не було, та світ не був від того гірший,

Він не погіршиться й тоді, як нас не стане.

Омар Хайям.

Це він так, як ми знайомилися, представився: Урмат Бек з Великого Кавказу. І по хвилі, загледівши мій запитливий погляд, розяснив:

— Моя батьківщина розташована на схилі Великого Кавказу.

Хоч я й не сильний в топоніміці Кавказу, але швидко второпав:

— Карачаєве?

— Так, — йому заімпонувало, що я вгадав його національність. — Перед вами карачаєвець. Самоназва карачайли. Але це умовно. Я, навіть, не відаю скільки різної крові в мені тече. Моя народність утворилася десь у ХІІІ столітті в результаті змішання місцевих гірських племен з аланами, болгарами, кипчаками і ще бозна з ким.

На позір він був яскраво вираженою, як у нас прийнято казати, особою кавказької національності. Але говорив цей карачаєвець чистою російською мовою, без характерного для кавказців акценту. (Вже пізніше я дізнаюся, що він, крім рідної, карачаєво-балкарської та російської, своєї офіційної мови, чи, як казали, мови спілкування, вільно володів французькою, німецькою та англійською).

— І, навіть, розумію хінді, — додав і зітхнув, і надовго вмовк.

З Індії, де він між ділом практикувався в хінді і почалася його по-суті смертна біда.

Він був чи не єдиним моїм літературним персонажем, власне, моєї невгамовної професії журналіста, з яким мені спершу — зізнаюсь як на духу, — наче аж страшно було ознайомитись. (А втім, страшно без «наче»). Себто вступати з ним в контакт, перед тим, як писати задуманий нарис Чи що там вийде. Мужністю — правди ніде діти, — я не відзначаюся, хоробрістю, звагою теж. Не герой, одне слово, який відчайдушно пре на амбразури не задумуючись над наслідками. Але повагавшись, зваживши всі «за» і «проти» та яку небезпеку могло принести мені це знайомство, я все ж таки вирішив пересилити свою тривогу й пішов з ним на контакт. За принципом: що буде, те й буде! Двічі не вмирати, а раз не минувати. А все тому, що Урмат Бек належав тоді — та й тепер належить, як що тільки ще живий, — до прокажених, з якими до того мені ще не доводилося спілкуватися, але жахів про подібну категорію хворих я і наслухався, і начитався чимало.

Я був тоді молодим — 30 років, тільки жити! — успішним журналістом, вже дослужився до заступника редактора газети (в недалекій перспективі мені «світила» його посада — він вже потихеньку збирався на пенсію) мав молоду дружину, двох діток, вельми пристойну квартиру, не кажучи вже про вагу в суспільстві… Одне слово, життя моє і кар’єра тоді були на злеті. І йти на контакт з прокаженим? Я що — вже зовсім того… Ризикувати усім — здоров’ям, життям, сім’єю, кар’єрою?.. Адже тоді — та й тепер, між іншим, — ніхто не знав як передається проказа, а що вона передається при прямому контакті, сумнівів ні в кого не було. Тож ідучи на контакт, я ризикував усім тим, чого на той час досягнув. Зрештою, і життям, але… Перемогла професія, обов’язок журналіста. Та й проста цікавість — я все ж таки творча особистість. І я пішов. На той контакт, що міг для мене закінчитися печально. (Як мій дід у подібних випадках казав: вилізти боком).

Перед тим заглянув до тлумачного словника та енциклопедії аби поповнити свої запаси куцих знань про жахливу недугу. І вичитав там таке: прокажений (а Урмат Бек з Великого Кавказу саме таким і був) — це людина хвора на проказу. У свою чергу проказа — тяжка (гостра) хвороба інфекційного (ось що мене лякало-насторожувало: інфекційного!) захворювання людини, що уражає шкіру, м’язи, гортань, внутрішні органи та периферичну нервову систему. Букет здатен відлякати будь-кого з бажаючих поконтактувати з прокаженими. Та й в ім’я чого? Аби задовільнити свою цікавість, вивчити ще й такий матеріал, написати про нещасного, якому вже ніхто й ніщо не допоможе, якогось там нариса? Тим більше, йти до їхньої колонії, до лепрозорію, що недарма ж знаходиться на відшибі ледь чи не засекречений, принаймні, місце знаходження його ніде не афішується і в персі про те, — аби не сіяти паніку, — ані слівця тоді не було. Знаходиться за колючим дротом та міцною охороною — тюрма тюрмою! А все тому, що проказа (лепра) — дуже і дуже небезпечне захворювання. Заражені люди живуть (мають жити) ізольовано в спецприміщеннях лікувально— трудових закладів, лепрозоріях. Простіше, в резервації, в колонії для прокажених, що їх здорові обминають десятою дорогою, а контактів з її хворими бояться як вогню.

А я зібрався туди йти. За власною забаганкою, а не з чийогось злого повеління. І вела мене туди журналістська етика й обов’язок.

В тлумачному словнику надибав ще й таку цитату до слова «проказа» (з Ю. Смолича): «Може, в цих місцях лютує якась із жахливих і нерозгаданих південних пошестей… — Проказа! Лепра! — здригнувся Сахно на свою здогадку».

Виявляється — це я тоді для себе відкрив, — в Україні є лепрозорій — в одній з її південних областей (у якій — промовчу), на межі з Придністров’ям. У ті часи — найбільша в Радянському Союзі резервація для хворих на лепру. І туди, на зустріч з прокаженим, а отже, потенційно небезпечним, в лікарню— колонію (чи й тюрму — за колючим же дротом!) я й поїхав. Всю дорогу я ні-ні та й непокоївся: а раптом, не доведи Господи, підхоплю?

Журналістська цікавість до всього незнаного мені таки пересилила і я поїхав. На південь — скажу так, — України, до тамтешньої колонії прокажених (казали, їх там чоловік двісті), щоб зустрітися з ним, карачаєвцем з Великого Кавказу на ймення Урмат Бек, долею якого я тоді зацікавився і навіть збирався про нього щось там писати.

Лікарня знаходилась на околиці якогось села, під яром і була обнесена високим і щільним зеленим парканом, добряче правда, облупленим, поверх якого тягнувся колючий дріт. Мда-а…

Розташовувалась вона в якомусь прадавньому, напівзруйнованому замку (на території були новіші будівлі, адміністративний корпус тощо), у якому під час Другої світової були німецькі казарми. Хворі тулилися по п’ять чоловік у кімнаті із склепінчастою стелею і товстими — чи не фортечними — стінами.

Ось і контрольно— пропускний пункт, озброєна сторожа, яку хотілося назвати вартою.

А навколо паркану зарості кропиви, будяків, чортополоху, одне слово, забутий закутень світу.

Зустріч з моїм героєм відбулася за сприяння головного лікаря. Він мені й дозвіл дав відвідати лепрозорій, сказавши при цьому: «Не дрейф, журналісте, — панібратськи так порадив. — Я тут сиджу вже десять років, а бачиш — живий, здоровий, слава Богу. (Він був тлустий, білий халат аж тріщав ньому — і страждав ядухою). — Лепра чіпляється в першу чергу до тих, хто її боїшся. Сподіваюсь, ти її не боїшся? І правильно робиш, бо тих відчайдух, кому вона до фені, зараза обминає». Лікарня вважалася санаторієм для специфічного контингенту хворих.

Нікого в лепрозорії і не виліковували, але спасибі, що хоч турбувалися про хворих, які мали сякий-такий харч, затишок і притулок. А навколо паркану зарості кропиви, будяків, чортополоху, одне у світі, що їх навідріз відмовився приймати, і взагалі, мати з ними справу.

Урмат Бек, особа кавказької національності, як представив його головний лікар, виявився маленьким сухеньким чоловічком віком під сорок, хоч на вигляд значно старший, з покрученими ногами, власне, обрубками ніг, що залишилися від колись невтомних його ніг горця і геолога і пересувався на милицях. Руки, теж мав покручені. Проте обличчя було ще чистим, хоч і безбровим — лепра його обминула — поки що, — що є рідкістю для такої категорії хворих. Тільки очі — чорно-сизі, були ще молодими. Принаймні, не згаслими і в них ще ніби спалахували якісь іскринки, підкреслюючи, що він ще живий. Хоч і схожий на ходячий труп.

Проказа — одна з найжахніших і найдавнішніх хвороб людства. Про неї навіть згадується у Ветхому Завіті, але лікувати її медицина ще й досі не вміє і не знає як, але цим інфекційним хронічним захворюванням страждають не всі, а лише від 5 до 10 відсотків осіб, які схильні хворіти лепрою. Решта щасливо її обминає, хоч і має до неї схильність. Ось тільки спробуй дізнатися, до якої групи ти належиш: до тієї, що може захворіти, чи до тієї, що хоч і схильна, але не захворіє. І вважається, що проказа передається при простому дотику хворого до здорового. Особливо, при тривалому контакті шкіри — тоді зараження відбувається стовідсотково. І все ж деякі спеціалісти вважають, що зараження відбувається лише як наслідок вдихання бактерій, що вилітають з носа чи рота хворого. (Я ледве втримався, щоб не відсахнутися від Урмата, чи не затуливши собі носа й рота, притьмом не кинутися навтьоки). А ще вважається, що не останню роль тут швидше всього відіграє спадковість. (У моєму роду, слава тобі, Господи, ніхто цією заразою не страждав). Але достеменно так ніхто й не відає, що таке лепра і за яких умов вона нападає на людину, — цим вона і небезпечна. І водночас — страшна.

У світі нині від 12 до 15 мільйонів хворих на проказу. І щорічно реєструється 600-800 тисяч нових випадків зараження — ось це мене тоді й непокоїло. Найбільше їх в Нігерії, Бразилії, В’єтнамі — в тодішньому СРСР їх було порівняно з азіатськими країнами, обмаль. Дріб’язок, бо в першу чергу її підхоплюють вузькоокі, і особливо в Індії.

В Індії й підхопив те лихо Урмат Бек з Великого Кавказу.

— До Індії, — розказував він мені за колючим дротом, де ми сиділи на лавочці й тихо-мирно бесідували, — у мене було вельми успішне життя. Наукова кар’єра теж складалася добре. На той час я був перспективним геологом, кандидатом наук. Мав наукові праці. А ще мав кохану дружину Мамаджан (прабабця в неї була туркменка, на її честь і назвали мою дружину, але я її звав на російський манер: Мама. Мали ми й синка з російським ім’ям Степан. Назвав його на честь свого друга— геолога, росіянина Степана. Ми працювали в одній геологічній експедиції в Саянах. Там і сталася зі мною лиха пригода. Я зірвався в прірву. Повис над нею, як кажуть, на волосині. Мав стовідсотково розбитися, але… Мене порятував колега Степан. Я йому безмежно вдячний. Навіть сина, що саме тоді народився в далекій Карачаєво-Черкесії, назвав на честь свого друга-рятівника Степаном… Але… Краще б він мене тоді на врятував. Я загинув би і не знав би всього того, що я згодом зазнав. Щоправда, Степан тут невинуватий. Він тоді мене порятував і моє успішне життя успішно й далі тривало. Як і робота. Я, навіть, поезією захоплювався. Писав вірші, рідною карачаєво-балкарською мовою і якось раз чи два надрукувався в нашій обласній газеті «Ленін байраги» («Ленінський прапор»). Але серйозно я віддавався геології, науці про Землю. Вже готувався до докторської дисертації. Мені було обіцяно місце в престижному інституті Академії наук, а тут і щаслива нагода трапилася. Просто везуха. Яка рядовому геологу з поля ніколи і не світила — зарубіжне відрядження, В Індію. Про зарубіжні поїздки ми тоді в СРСР лише мріяли, але не кожному вони випадали. А тут така оказія! І я полетів в Індію — навіть не встиг попрощатися з дружиною та маленьким синком. Летіти треба було нагально. Працював у складі спільної радянсько— індійської геологічної експедиції в горах Західні Гати. Потім в Гімалаях, в Каракорумі, мешкали в польових умовах в наметах, але часто й у гірських селищах, де санітарія не не завжди була на рівні. Інфекцій же — кишіло. Там я надивився на прокажених — вони тінями-примарами жахними блукали дорогами, неприкаяні, страшні, спотворені і всі од них сахалися, як чорт від ладану. Нещасні зобов’язані були носити з собою дзвоники і їхнім калатанням застерігати про свою появу, аби од них розбігалися люди. І вони різбігалися. Недарма ж і поговірка така існує: втікає, як від прокаженого. Ось там я й підхопив ту проказу… Як? Де? Коли? За яких умов?.. Хто тепер скаже. Та й ніхто досі до пуття не знає як передається це лихо… Якось під носом у мене з’явилася коричнювата пляма. Швидше плямочка, цяточка така ніби ж безневинна. І раптом почала рости, ширитись. І — все. Пропав Урмат Бек з Великого Кавказу, кандидат наук, завтрашній доктор наук, який приїхав до Індії за бабками та фактами для дисертації і за новими званнями та посадами, і все рухнуло — в один день — як медицина винесла мені свій невмолимий вердикт: лепр!

І білий світ для мене став чорним. В один день від мене всі відсахнулися. Навіть, брати геологи, але я на них не мав і не маю обиди. Я розумів їх. Як і те розумів, що мені треба негайно зникнути з цього світу.

Принаймні, триматися од нього осторонь аби ще когось не заразити.

Оскільки способів лікування прокази немає, я тоді, як заразився в Індії, зрозумів, що це вже асе. (Правда, що хоч від прокази і не можна вилікуватися, але лікуватися все одне треба, інакше буде ще гірше). Сама вона не залишить мене. Принаймні, доти, доки не з’їсть, а медицина безсила. Мені доля винесла смертний вирок. Вищу міру — гнити живцем і бути позбавленим суспільства й спілкування з собі подібними (хіба, що з такими хворими, як і сам). Про те, щоб такому хворому мати сім’ю й говорити не доводилося. Не було ані найменшої надії врятуватися. Та ще й заражуватиму ближніх — з ким контактуватиму. (Я знову здригнувся, але виду не подав).

Мій ляк можна зрозуміти — прокаженим не було місця на Землі. І — не має ні серед живих, ні серед мертвих. Захворів проказою — ти вже мертвий, хоч і живий, але вже мертвий. Мертвий, хоч ще чомусь і живий. Таким, навіть, у церквах ставили свічки — за упокій. Ще живим.

Отож, повернувшись з Індії (проказа тільки-но починалася і на моєму обличчі її ще не видно було) в СРСР. Куди далі? Де жити? (Як жити — то інша річ). Додому повертатися? Дружину і сина заразити? Та мене міліція одразу ж схопить і відпровадить в лепрозорій… Почалися безсонні ночі, коли так викручувало ноги й руки, що я качався до ранку і вовком вив. І постала переді мною — вперше у моєму до того такому успішному житті, — дилема. Гострим ребром: або жити, або…

Я добре знав, що проказа — не виліковується.

Наша могутня медицина перед нею, як і перед деякими іншими хворобами — безсило пасує. І навіть не може її загнати, — бодай на якимсь час, — хоча б в ремісію — тимчасове ослаблення проявів хвороби. Бодай на кілька років дати приреченому передих — так ні ж. Хоч лікуйся, хоч не лікуйся — все одне справа буде лише погіршуватися, і погіршуватиметься тільки катастрофічно. Доти, доки я, — в даному разі я, — не перетворюся на живий… Даруйте, смердючий і спотворений труп. Надії на порятунок — нуль. Тільки стрімкий розвиток хвороби в напрямку до загибелі, в крайньому разі до жахливої інвалідності. Як хворих не лікуй, вони все одне благополучно гинуть. А я… Не я перший, не я останній. За тисячі років, що на планеті Земля лютує проказа — мільйони й мільйони таких як я були приречені живцем гнити. І гнили, живцем. Медицина, власне, влада, лише прихистить мене в лепрозорії та й усе і буде лише спостерігати як я гнию. Доти, доки й не переселюся на лікарняне кладовище, де лежать сотні й сотні таких бідолах, які колись приїхали сюди з надією на порятунок…

Тож і постала переді мною дилема: або жити, жити навіть і тоді, коли в тебе, ще живого, почнуть відмирати органи твого тіла, або… або покінчити з таким життям. Одним махом розрубати гордіїв вузол, щоб і себе не мучити, адже кінець все одне буде жахливим, і близьких звільнити від горя. І піти з цього світу, таким радикальним чином вирішивши свої проблеми, страхи, болі, відчаї, безнадію…

Все одне ж колись доведеться помирати — безсмертних в роду людському немає. То краще одним махом: р-раз і все. Як казав один вождь: немає людини, немає і проблеми.

А якщо жити, то доведеться жити самому — без сім’ї, без рідних, без близьких. У мого любого Омара Хайяма ніколи не було сім’ї, як і нащадків, а нічого — жив і творив. Проживу і я без сім’ї.

Аби хоч якось заспокоїти себе, що не буду мати не лише сім’ї, а й друзів, я повторював рубаї того ж таки Омара Хайяма.

Не ті тепір часи, щоб друзів добирати. З людьми на відстані безпечніш розмовляти. До найвірнішого приглянь розумним оком — І ворога в ньому зумієш розпізнати.

Але це було малою утіхою. Я не уявляв свого життя без сім’ї, без друзів. Але нічого вже змінити не міг. Все хтось вирішив за мене.

І я дійшов до думки, що така воля Аллаха. А все зваживши, вирішив… жити. Тобто вибрав те, що важче. Не таке просте як смерть.

Аллах послав мені життя.

Він і тільки Він вільний розпоряджатися моїм життям. Як Він вирішить, так і має бути. Та й не виключено, що це Він посилає мені випробування, які я мушу витримати достойно. Перефразовуючи одного російського поета, я б сказав: померти в цьому світі не трудно, жити — значно трудніше. Тож кожна людина має відстраждати своє, виділене їй Небом. Мав відстраждати і я, випити свою чашу сповна. Наперекір всьому! Аллах дав мені життя і долю в Ніч Призначення (за мусульманським віруванням, ніч, у яку Творець визначає долі всіх людей, які живуть на Землі) і я мушу прожити його…

Бажано навіть достойно.

Серед таких же приречених бідолах, як і я. Та ще серед безпомічних лікарів, з якими я, до речі, люблю грати в шахи, але я тоді був ображений — на увесь білий світ! Як ніби він був винним у моїй біді і повторював рядки свого улюбленого поета про те, що

О світе, знаєш сам, які твої діла! Ти міцно замкнутий у башті гніву й зла! Одним добро даєш, а іншим лихо тільки Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!

Я тоді, повторюю, був ображений на увесь світ білий, який — як я сьогодні певний, — все ж таки прекрасний, і — унікальний. Бо невідомо чи є ще де у безмежному Всесвіті бодай один такий! Тепер я радуюсь кожному новому дню… Сонечко зійшло і добре, і — прекрасно. А тоді я на світ білий вергав громи і блискавиці моїх образ.

Але перед тим, як мій слід назавжди зникне за колючкою лепрозорія, треба було тут, на волі, вирішити останні проблеми. І заодно обірвати — раз і назавжди! — всі зв’язки з життям, зі своєю сім’єю на яку я вже не мав права, і ще живим вмерти для цього світу і його людей.

З вимріяним фахом — геолог, з покликанням — наука, — хочу я цього чи не хочу, вже покінчено. Віднині я ніхто. Просто приречений каліка — яка вже тут наука як у мене вже і самого життя не було, а сам я був хоч ще й живим, але вже мертвим, у сорок неповних років. То яка наука, яка кар’єра для мертвого, хоча ще й тимчасово живого.

Додому я теж вирішив не повертатися. Бодай аби попрощатися. Я не мав на це права. Заразити дружину і сина? Дому, як і сім’ї, в мене вже не може бути. Дім і сім’я для прокаженого відомо які — лепрозорій за колючим дротом. Я вже знав його адресу в тодішньому есересері: Україна, одна з південних її областей. Та й прощатися це значить зізнатися дружині й синові, що я прокажений. А для чого це їм знати? Щоб потім вони все життя терзалися? Чи не жорстоко це буде з мого боку? Та й Мамаджан моя тоді буде і не дружина, і не вдова. То для чого їй все життя зазнавати болю і горя? Чи не краще буде, якщо я раптом помру. Або ще кращі загину. Одержавши похоронку, дружина поплаче, поголосить якийсь час й згодом заспокоїться. Адже давно відомо: час лікує. Аллах посприяє, вийде вона заміж, створить нову сім’ю.

А, знаючи, що я в лепрозорії, побиватиметься за мною все життя — не дружина, не вдова, а хтозна і хто. Ні, краще буде, якщо я для неї «загину». Та це й не буде перебільшенням, адже я вже і справді загинув. Хоча ще й живий.

Урмат Бек відіслав дружині «офіційного» — як він мені потім розповідатиме, — листа. Буцімто з Індії. Про власну загибель. Про те, що «ваш чоловік, кандидат наук, геолог У. Бек, такого— то року народження, перебуваючи в Республіці Індія в службовому відрядженні загинув внаслідок нещасного випадку і похований на південному схилі гори Айнамуді» — є там така.

— А вже тоді дорога мені прослалася одна — в лепрозорій. Туди, куди звозили заражених лепрою в СРСР. Дізнавшись де лепрозорій, поїхав сам. Добровільно.

Знаючи, що дорога моя в один кінець. Назад з лепрозорію таким, як я, дороги немає. Хіба на той світ, а він не забариться. На ногах у мене вже були відкриті рани, але якось я таки дістався лепрозорію… Де мене й прийняли як стовідсотково їхнього хворого. Де я живу й нині. Ось уже десятий рік. А втім, час для мене зупинився. Мені все одне яке сьогодні число. А втім, я не знаю яке. Чи який рік на планеті Земля. І все одне яке число чи який день буде завтра і який рік згодом наступить, і скільки мені годочків виповниться…

— І всі ці десять років ваша дружина Мамаджан…

— Очевидно, вона вже не моя, а якщо й моя, то — колишня.

— Ваші дружина і син певні, що ви загинули в Індії десять років тому? Внаслідок нещасного випадку в горах?

— Мабуть що так. Принаймні, я так сподіваюсь. — По хвилі: — Може, з мого боку це й жорстоко, але… Але все одне це краще, ані ж би Мамаджан, Мама моя всі ці десять років знала, що я в лепрозорії — без права на повернення до нормального життя.

Ще по хвилі, з погано прихованою розпукою та відчаєм.

— Тільки іноді раптом так захочеться — хоч криком кричи, — побачити її. Відчути запах її тіла — я й досі пам’ятаю запах її тіла. Чи хоча б дізнатися: як вона там, Мамаджан, Мамочка моя в Карачаево-Черкесії моїй рідній? Так захочеться, що хоч вовком вий. І я вию… І руки б кусав, так вони вже проказою з’їдені…

Після довгої— довгої мовчанки (я терпеливо сидів поруч):

— Але нічого не вдієш — вище себе не стрибнеш. Тож намугикую— наспівую ночами про себе «Держись, геолог, крепись, геолог, ти ветру и солнцу брат…» Цю пісню ми, геологи, любили наспівувати в горах — як тяжко було… але те «тяжко» ні в яке порівняння не йде з тим «тяжко», що його я відчуваю нині. І відчуватиму до кінця свого невдалого життя…

У цієї історії лучилося негадане продовження. І ось яке. Років зо два по тому випала мені — на дурничку, пардон, профспілка посприяла! — путівка в Єсентуки, в тамтешній санаторій попити мінеральну водичку (у мене тоді були проблеми зі шлунком).

А Єсентуки — це Ставропольшина Російської Федерації. До якої, між іншим, і Карачаєво-Черкеська (тоді спільна на два народи) автономна область входила — на схилах Великого Кавказу. Ну, поїхав, п’ю воду, п’ю…

В санаторії — стабільна нудьга. (За жінками я не спец упадати й до них лицятися — а чим ще в санаторії займатися?) Від безділля. Але виручали екскурсійні поїздки.

В першу чергу відвідав Лермонтовські місця (побував у П’ятигорську, біля гори Машук, де урвалося життя поета). А потім якось поїхав до гори Чегет. Є там такий екскурсійний маршрут — принаймні, тоді був. Збереглася в пам’яті довга-довга дорога, спершу рівниною Ставтопольшини, потім — Передкавказзя. А ще далі з траси пірнули в міжгір’я.

Між схилами гірських відрогів — неширока, радше вузька і довга на кілометри й кілометри, здається, їй немає й кінця, — долина, по якій петляла якась гірська річка. А обабіч неї петляла й дорога з благеньким потрісканим асфальтом.

Проїжджали селища, що одне до одного тулилися в неширокій долині з одного боку до річки, а з другого — до відрогів гір: чим далі вглиб, тим вужчою ставала долина, річка бурхливішою, а гори обабіч стрімкішими. Ми в’їздили в царство Казбеку.

Там і виявилась батьківщина Урмата Бека — його Карачаєво-Черкесія. Назва селища, в якому закінчувався екскурсійний маршрут (далі шляху не було, лише підвісна канатна дорога на гори) видалась мені мовби знайомою. Ніби я її десь уже чув. Але звідки я, українець з Придніпров’я, який вперше опинився на Кавказі, міг чути назву селища карачаєвців?

Пригадав: та ймення того селища мені називав карачаєвець Урмат Бек, як я зустрічався з ним два роки тому в лепрозорії. Виходить, це його рідне селище? Те, де він залишив дружину Мамаджан (я запам’ятав її ім’я) та сина Степана? Виходить, і справді тісно в цьому світі.

І я загорівся бажанням їх розшукати (якщо вони живуть у тім селищі), чи бодай щось дізнатися про їхню подальшу долю.

На гору Чегет я вже не став підніматися, а поки туди піднімалися канатною дорогою інші учасники екскурсії, подався блукати селищем. Просто так, а раптом пощастить? В селищі був достоту гамірний — істино східний! — базар, майже в центрі, неподалік річки, що була там бурхливою, адже тільки-но спустилася з гір.

Торгували усім, чим тільки можна було (а найбільш імпортним ширпотребом, що його з-за кордону завозили всюдисущі тоді човникарі). Покупальників — щодня до гори Чегет прибувало по кілька екскурсійних автобусів, вистачало і базар процвітав. Отож, походив я тим торговищем, придивляючись та прицінюючись до яскравих імпортних товарів з Турції, Ірану та Китаю. Невтримавшись, купив гарний светр місцевого виготовлення з овечої — теж, з місцевих овець, — вовни, теплий і пухнастий. Якраз те, що мені й треба було для зимової риболовлі. Здається, за 45 рублів — ціна для светра невелика. А вже потім заходився розпитувати жінок— торговець: так, мовляв, і так, жив у вас колись родом він звідси, народився і виріс у плетеній з лози хаті, обмазаній глиною, з очеретяним дахом — Урмат Бек, геолог, учений…

І раптом від однієї ятки пролунало:

— Той, що в Індії загинув?

І ось ще я тоді дізнався. Урмата Бека (нашого геолога і вченого) у селищі ще пам’ятала. Та і виріс він на їхніх очах, там школу закінчив, потім у Ставрополі, в університеті навчався. Потім по горах з геологами ходив. Десь у Росії, в Сибіру. Жінка його, Мамаджан, теж звідси родом. Коли він в Індію поїхав підзароблятися, вона його вдома чекала, і дочекалася звістки про його загибель.

— Оге, одержала вона страшну бомагу. Яка писала, що Урмат Бек в Індії голову свою зложив. Там його й поховано — так та бомага сообщала.

Ще я дізнався: дружина Урмата більше року слала розпачливі листи — і в Індію, і в Москву, навіть у Ставрополь, хоч край в цій історії ні при чім був. Благала, аби тіло її чоловіка привезли в Союз, щоб його вдома поховати… З Індії ніякої відповіді так і не отримала, а Москва відгукнулася. Писано було на гербовому папері, що їм нічого невідомо (немає даних) про загибель в Індії радянського геолога Урмата Бека («Як невідомо, — голосила Мамаджан, — як бомагу про його загибель присилали?!.»)

— Що далі було? Відомо, що буває з удовою, яка свого чоловіка втратила. Горювала, як і всі вдови горюють. Побивалася. Переконалася, що ніхто їй тіла загиблого чоловіка не поверне — не надійся і не чекай! — і стукатися далі в державні двері безнадійно, то на кладовищі нагорнула горбик. Ще й поставила там камінь з його ім’ям та прізвищем. Могила вийшла для виду, для блізіру, під горбком, ясна річ, ніякого тіла не було. Для безутішної удови то було місце, куди вона приходила плакати — як то ходять вдови на могили своїх чоловіків. Бо як же без могилки… Мала чоловіка і тепер навіть могилки не має? Бодай і на старому кладовищі? (Я бачив те кладовище. Справді, старе, принаймні, там свіжих могил не було — буцімто в кінці селища відкрили новий цвинтар. Було воно наче занедбане. Чи забуте. Заросле густою і високою — місцями по пояс людині, травою. З неї густо стирчало високе гостре каміння, надгробки. Чимало з них вже попадало в траву, інші похилилися, частина ще стирчала рівно.)

— Як далі вдова Урмата Бека жила? Рік чи два походила Мамаджан на кладовище, поминала, як і годиться поминати померлих, а потім… Мабуть, виплакала сльози. А тим часом синок її Степан Бек закінчив у Ставрополі університет. Направлення отримав до Черкеська, столиці нашої. Чи обласного центру. Працює, казали, там директором школи. По якомусь часі мати перебралася в Черкеськ, буцімто — вигулькували й такі чутки, — там вдало вийшла заміж. Хай Аллах милостивий доточить їй жіночого щастя, плакала, бідолашка, за своїм Урманом. Хоч він, як і вона, мусульманин, але й у православних церквах Ставрополя Мамаджан ставила свічки за упокій Урматової душі. А як вона живе з новим чоловіком у Черкеську — того не відаємо…

Мабуть, добре. Бо лихі вісті, нехороші, завжди швидше за інші прилітають…

Він був живим і тоді, коли я, відвідавши його батьківщину, повернувся з Єсентуків до Дніпропетровська.

Я все-таки знайшов можливість — як був у творчому відрядженні в Одесі, — відвідати його в лепрозорії.

— За це я своїй дружині, Мамочці своїй вдячний, — скаже Урмат Бек, як я розказуватиму йому про свою поїздку в передгір’я Великого Кавказу, на його батьківщину. — Свічки за упокій ставлять мертвим, а я вже давно мертвий. Хоч ще чомусь живий — на все воля Аллаха. І поставивши свічку

за упокій моєї душі, Мамаджан успокоїла мою душу. Я вже змирився зі своєю долею, мені стало легко. І навіть просто. Моя душа вгамувалася. Тож таким, як я і треба ставити свічку. За упокій… Та й перспективи повернутися до життя в мене немає…

В житті колонії багато що змінилося. На той час вже Радянського Союзу не було і не знаю від чого — від того, що СРСР зник, чи з-за скрут фінансових, — озброєну охорону на вході зняли, контрольно— пропускний пункт ліквідували… Вхід до лепрозорію став вільним для будь-кого. І не треба вже було питати дозволу в головлікаря аби відвідати резервацію. Але виявилось, що бажаючих туди ходити і вдень з вогнем не знайдеш. Їх туди пряниками не заманиш. Боячись прокази, люди десятою дорогою обминали лепрозорій, остерігаючись навіть подуву вітру, якщо він дув у їхній бік. Лікарів, в якості обслуговуючого медперсоналу для лепрозорію ще якось знаходили, хоч брак їх постійно відчувається, із середнім медперсоналом — стійка проблема. Не кажучи вже за санітарок — їх там завжди не вистачає. Навіть медики бояться прокази (вони добре знають, що вона не вилікувана), був випадок, коли молодий лікар, який і року не попрацював там, підхопив заразу і загинув.

Оскільки вже не було охорони на вході-виході (як і самого КПП), хворі вже могли вільно виходити за лепрозорій.

Могли, але не виходили. Світ їхню появу зустрів би вороже — вони ж бо прокажені, потенційні носії зарази. Тож знаючи це, хворі й не виходили за ворота колишнього КПП. Та й з ходою в них були непрості проблеми. У більшості — покручені ноги, ступні яких вже повідмирали чи атрофувалися, тож замість ніг — жалюгідні обрубки, на яких не те, що ходити, триматися не просто. У більшості вже й зап’ястів немає, або якщо вони — покручені, — уціліли, то позалишалося там по пальцю-другому, геть скарлюченому. Тож їм тяжко було ходити й на милицях.

Та й обличчя в багатьох спотворені так, що на них лячно й дивитися. Тож вони й не виходили на волю — світ їх не прийме, вони страшні для нього істоти. Носії зарази, з якою людство не може впоратися з часів Ветхого Завіту.

На території колонії — невеличкі городики, на грядках хворі — хто ще міг — якось потихеньку длубалися, аби відвести душу і вбити вільний час якого до безміру було — покалічені, постарілі, онемощілі. Більшість днями сиділа на лавочках під лікарняним корпусом — на сонечку вигрівалися. Хоча це чисто умовно — вигрівалися, — адже прокажені не відчувають тепла. Як і холоду. Тіла їхні нечутливі до подразників — хоч розпеченим залізом їх припікай — їм все одне. Нових хворих після розпаду Союзу в лепрозорій вже не привозять, а ті що були частково вимерли, решта постаріла.

Є там і невеличка пасіка в покинутому яблуневому саду, що вже давно від старості не родить, а новий посадити в адміністрації нема коштів. На пасіці — п’ять рамочних вуликів і стільки ж дуплянок, — і трудиться в міру своїх сил і можливостей Урмат Бек. Бджоли — то останнє захоплення, що в нього ще лишилося в цьому світі, І він йому віддається сповна. «Коли б, — казав, — не бджоли (у його вимові «пчели»), то не знаю, як би й жив тут. А ще, — стримано посміхнувся своїм спотвореним лицем і посміхатися йому було тяжко — шкіра натягувалася, — в нас спільний друг — кіт Харитон. Здоровий такий котяра, пухнастий і ледачий — мишей ліниться ловити то вони в нас і по постелях бігають. А тому ліниться, що ми його вдосталь харчами забезпечуємо. Прокази Харитон не боїться, тому вільно обходить кімнати з хворими і треться об ноги та муркоче… Для нас то щаслива мить забуття, коли здається, що ти вдома, в колі сім’ї і твій кіт тобі об ноги треться та співає свою безконечну пісеньку…

— Згодом, — далі розказував Урмат Бек, — наш кіт Харитон негадано народив семеро кошенят. Уявляєте? Для нас то була новина з новин! Лише тоді ми здогадалися, що то не кіт Харитон, а кішка. Ми її стали звати Харитонихою. І вдячні їй, що вона єдина у світі істота, яка не боїться з нами дружити. Інших новин у нас немає…

За час, що ми з ним не бачилися, Урмат ще більше зсохся, змалів і онемощів — навіть зростом поменшав, перетворившись на такого собі підлітка.

Проказа вже почала діставатися до його лиця й потихеньку його потворила, але ноги та руки — чи те, що від них позоставалося, — перестало крутити і він вже міг спокійно спати.

Хоча… Який там спокій у його стані! Але ні-ні та й намугикує старий геолог, як болячки надто прикрутять його: «Держись, геолог, крепись, геолог, ти ветру и солнцу брат…». Я таки зважився і розповів йому про свою поїздку до Єсентуків та про екскурсії на схили Великого Кавказу.

Ми сиділи на лавочці й він здригнувся — як я почав говорити про відвідини його батьківщини, — здригнувся і завмер. Здавалось, навіть і дихати перестав.

Я ще повагавшись, чесно про все йому розповів — про те, що почув на його батьківщині.

— Мамаджан, кажеш, поставила мені могильний надгробок? — перепитав і по хвилі схвально кивнув. — Це добре. Так і треба — ставити померлим надгробки. Для них, як і для всіх я мертвий. А мертві повинні мати свої могили — цього права нас, мертвих, ніхто не може позбавити!

В цей час в оточенні виводку пухнастих тлустеньких кошенят, підійшла до нас руда кішка, яка ще не так давно перебувала у статусі кота Харитона і заходилася тертися об ноги Урмату. Тручись та вигинаючи спину і задираючи хвоста, затягла свою заспокійливу пісеньку, наче як казала: все буде добре, все буде до-о…

За нею, беручи приклад з матері замуркотіли, тручись об ноги Урмата її кошенята. І все те котяче сімейство так затишно муркотіло, що Урмат і геть розтанув душею. Посміхаючись невідомо до кого — чи до чого, — гладив обрубком руки кошаче сімейство і очі його — коли звів голову, — були просвітлені і чисті-пречисті. І сам він був лагідний і наче аж умиротворений.

— Це мій ірам, — сказав, — казковий сад, рай… — Жаль тільки, що Кавказ звідси далеко. Але він часто приходить у мої сни — високі білоголові гори, хребти й урвища, зелені долини, бурхливі ріки. Ревуть зубри… Від їхнього реву я й прокидаюся і довго лежу та слухаю як у напівсні чи напів маренні стогнуть у кімнаті напівлюди, а мені здається, що я десь далеко— далеко, там, де ревуть зубри і кличуть мене, колись кавказьку людину до себе у гості…

— Кажеш, мої нині в Черкеську? — перепитав, повернувшись до дійсності. — Дружина вже має чоловіка? Це, скажу тобі, добре, дуже добре. Я радий за Мамаджан, що на старості вона не буде самотньою. Хай доточить Аллах їй віку та всіх гараздів. А син мій, кажеш, директор школи? Теж добре. Молодець, Степан, діток вчити — свята справа. Ти навіть не уявляєш яким бальзамом окропив мою душу, яка все ще чомусь жива. Тепер я в спокої доживатиму свого віку. Та й жити треба — іншого дано. Тому живу і буду жити, все інше — у волі Аллаха. Послав Він випробування — витримаю їх. Зрештою, Він батько і дітям посилає лише такі випробування, які можна витримати. І страждання. Без них людське життя ніби й неповноцінне. Чи не так? Не погодитись з ним я не міг.

Проводжаючи мене Урмат якось дошкутильгав до колишнього КПП на своїх обрубках і спинився перепочити.

Стояв передо мною маленький, увесь зісохлий, ледве тримаючись на своїх обрубках ніг, вщепірившись у милиці руками, на яких, я загледів, лишилося по два пальці. (Проказа викликає некроз кінцівок, тож пальці рук та ніг потихеньку мертвіють і відпадають). Безброве лице його було вже достоту спотвореним, якимось деформованим, але очі все так же яріли чистим світлом.

Наче зрозумівши, що я з жалем дивлюся на нього і думаю із співчуттям про нього, нещасного, навічно запротореного до резервації, Урмат процитував мені на прощання свого улюбленого поета Омара Хайяма, чиї рубаї він знав напам’ять:

Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі, Що вмерти мушу я, що строки в нас малі: Того, що суджене, боятися не треба. Боюсь неправедно прожити на землі…

Звідтоді, після відвідання заповідника прокази із живими мерцями, єдине, що я боюся, це, як сказав все той же Омар Хайяма, «неправедно прожити на Землі».

ПРИРЕЧЕННЯ

…Йому приречена смерть, це факт і божа воля.

І. Ле.

Приречений — це той, якому загрожує неминуча загибель, адже приреченість — як наслання, невідворотна, невблаганна доля.

Простіше, фатум.

Рокованість.

Хоча, як по вищому рахунку хто з землян, із хомо сапієнсів не рокований на сумний кінець? Безсмертних і, отже, вічних в роду людському немає. Принаймні, досі таких не водилося.

Але чи завжди приречення буває… приреченим?

Себто, невідворотнім фактом, фатумом, рокованістю?

Завжди, але…

Але доля завжди посилає приреченому — вона справедлива — шанс.

Кому один, кому й кілька.

Треба лише не проігнорувати посланий шанс і використати його — тут уже все залежить від приреченого.

Але несправедливість полягає в тому, що декому цей фатум випадає надто рано. На самому, трапляється, початку. На стрімкому злеті. Чи в розквіті — для митців — творчої спромоги.

Як от і Володимирові Ч. приречення випало на самісінькому злеті, ще коли він і достатньої висоти не встиг набрати.

«У кожного своя доля і свій шлях широкий» — Т. Шевченко.

У Володимира Ч. була своя доля, і свій шлях. Який тільки-но почався.

Але слався перед ним гінко і широко.

А доля… Доля була просто завидною. Декого з його однокурсників аж завидки брали. (Завидники у нас ще ніколи не переводилися).

Це ж треба! Ледь закінчивши театральний інститут, він став знаменитістю. Чи не на всю країну. Таланти з нього били фейєрверками. Артистом він вважався від Бога. Сам — красунчик, живий, ексцентрично— пластичний, дотепний.

Голос — дарунок Божий.

А талант пародиста — особливий.

Міг співати будь-якими голосами (власне, будь-чиїми), пародіюючи будь-яку знаменитість — що жіночого роду, що чоловічого. І виходило в нього блискуче. Чи не краще — яскравіше й образніше — як у тих, кого він з естради дражнив.

Йому віщували велике майбутнє, якого в нього вже не було.

А на його концерти — вчорашнього студента — не можна було дістати квитків. Він встиг провести кілька сот виступів (дехто каже, що близько тисячі), тож носився по всій країні.

А звання та регалії мали посипатись на нього в майбутньому. У тому майбутньому, якого в нього вже не було.

А його ж вважали пестунчиком долі.

Мабуть, воно так і було.

Не відомо чи всім доля у критичних ситуаціях посилає шанс на спасіння, як невідомо чи до всіх доля буває милостивою та ще і рятівницею, але йому — це вже потім стане відомо, — вона послала не один шанс на порятунок, а цілих три. Гай-гай, як щедро! Рятуйся, спасайся, в світі ірреальному ти вже загинув. Але в реальному можна врятуватися.

Кажуть, що доля завжди посилає варіанти події, що відбудеться, посилає за принципом: підеш наліво — буде тобі те-то й те-то, а підеш направо — те-то й те-то… А ти вже сам вибирай куди тобі у який бік повернути. Що вибереш — така твоя доля.

У нього вже були придбані два квитки на літак Москва-Харків, де мав відбутися черговий його концерт.

Спершу він гадав злітати в Харків разом з дружиною — вона постійно супроводжувала його на концерти. Але того разу вона почувалася не зовсім добре, кашляла, очі червоні.

— Гаразд, — пожалів він дружину, — залишайся вдома, пий чай з калиною — малиною і сиди в теплі. А я злітаю, проведу концерт — чи мені вперше? — і повернуся. А ти щоб на той час уже була здоровою!

За день до вильоту він здав у касу зайвий квиток (не пропадати ж грошам!) і цим врятував її — вона й досі живе, хоч звідтоді вже минуло тридцять літ.

Того вечора в нього був концерт у Підмосков’ї.

Він провів його блискуче — як і всі попередні. Але повернувся додому пізно. Та ще й піддатий — після концерту вдячні організатори влаштували щедре застілля.

Ледь переступивши поріг квартири, він впав і заснув.

Міцним, здоровим (та ще й хмільним) сном.

І вранці проспав на літак. Це ж треба, га?

Схопився о десятій ранку. Якраз тоді, як літак в аеропорту здіймався, аби взяти курс на Харків. Це ж треба такому лучитися? Ніколи не просипав, а тут…

Літак вже п’ять хвилин як піднявся в повітря, наступного сьогодні не передбачалося. Сталося найгірше: він зірвав концерт. І що скаже у своє виправдання? Що заспав? Яка ганьба! Справді, гіршого й придумати не можна.

Дружина як могла втішала: не муч себе… Не переймайся. Ну… заспав. З ким чого не трапляється. Та й чого перейматися — літак в повітрі і нічого змінити вже не можна. Зрештою, ти ніколи не зривав концерти, можна один раз і зірвати. Оскільки ж поправити вже нічого не можна, заспокойся — що сталося, те сталося. Тож давай пити каву.

Це був перший шанс, посланий йому долею на порятунок — що він заспав і спізнився на літак. Але про це він тоді й подумати не міг, а дуже переймався: що заспав, що зірвав концерт…

І тут задзвонив телефон.

— Це телефонують з Харкова, чи я вилетів, — зітхнув він. — Скажи їм, що я… Ну, придумай що-небудь…

Телефон невгавав. Дружина зняла трубку, мить слухала і передала її чоловікові.

— Це тобі… Бас-гітарист дзвонить. Хоча дивно…

— Чому дивно?

— А тому, що він в цей час уже мав бути в повітрі, в салоні літака, який летить за маршрутом Москва-Харків, а він телефонує з аеропорту…

— Володя??? — загаласував у трубку бас-гітарист. — Ти чому вдома, а не в аеропорту?

— Яке це має тепер значення чому… Як літак уже в повітрі… Стривай, а ти звідки дзвониш?

— З аеропорту.

— Ти що теж… заспав?

— Рейс нашого літака відкладено і перенесено на годину з чимось. Зліт об одинадцятій, здається, п’ятнадцять, а зараз лише десята… Нічого, що ти заспав. Літак затримується наче на твоє замовлення. Ми всі тебе чекаємо. Швидко натягуй штани, хапай концертний костюм, вискакуй з будинку, лови таксі й мчи в аеропорт — ще встигнеш.

Він не дослухавши, миттєво зодягнувся, схопив валізу звечора приготовлену дружиною, цмокнув її у щоку кулею вилетів з квартири, а потім з під’їзду. Вилетів із криком:

— Таксі?!. Таксі!!!

І тут йому… не повезло. Вільне таксі виявилося біля його будинку і він без затримки помчав в аеропорт підганяючи водія:

— Швидше! Швидше! За кілька хвилин до одинадцятої маємо бути в аеропорту — вдруге запізнитися на рейс Москва-Харків я не маю права. Це саме провидіння, сама пані Удача затримала на годину виліт мого літка! Мабуть, тому, що я заспав…

Коли б літак не затримався, він би врятувався і жив би після того ще довго-довго…

Та коли б колега не подзвонив, що виліт на годину відкладено, та коли б йому не трапилося так швидко таксі — він би уцілів і ще жив би — довго та щасливо, купаючись у славі та визнанні…

Доля послала йому шанс на порятунок (він заспав), але фатум (чи приречення) затримало літак, примусило подзвонити йому і погнало його шукати таксі. І зробило, або таксі трапилося відразу ж і він помчав в аеропорт…

Вже помилуваний, він тепер знову був приреченим і мчав навстріч власній загибелі…

Доля, мабуть, збагнула, що він гине (близький до загибелі) і послала йому другий шанс на спасіння. Як швидко не летіло таксі, але коли він вбіг до приміщення аеропорту, реєстрація пасажирів на потрібний рейс була вже закінчена.

І Володя (так ласкаво називали його друзі — за доброту та лагідність і за тихий незлобивий характер), Володя Ч. був порятований. Удруге за один ранок. Якщо спізнився — сам винуватий. Реєстрація пасажирів завершена — які тепер претензії. Дві молоді співробітниці, котрі проводили реєстрацію, складали папери, весело перемовляючись — ще одна черга з їхніх пліч звалилася. Передих до наступної реєстрації на наступний рейс. Вихід на поле з приміщення аеропорту був закритий. Зареєстровані пасажири вже на злітному полі біля свого літака.

Все. Хто спізнився, хай сам себе й винуватить. І Володя Ч. мав розвести руками — що тепер зробиш, коли спізнився. Дорікнувши самому собі та обставинам, повернутися додому. Мовляв, зробив усе, що міг, але… таксі не встигло. А тому політ у Харків відкладається. Жаль, що зірвано концерт, але тепер вже нічого не вдієш. Іншим разом виступить у Харкові, а зараз — на таксі й додому.

Так на його місці мав би діяти будь-хто з тих, хто спізнився, але тільки не він, не Володимир Ч.

Проте, що це не просто спізнення на реєстрацію, а шанс, посланий йому долею (другий шанс за один ранок) Володимир і подумати не міг. І замість того, аби змиритися з фактом спізнення і повернутися додому, до життя, Володимир Ч. раптом здійняв в аеропорту шум-гам. І заходився вмовляти жінок, які здійснювали реєстрацію рейса. Любі, дорогі, прекрасні, чарівні!.. Виручайте!!! Я не просто в Харків спізнююсь, я зриваю концерт… Так, так, я — Володимир Ч., артист-пародист, у Харкові в мене концерт, тисяча білетів продана, я мушу — кров з носа! — бути в Харкові…

І тут жінки, які проводили реєстрацію і спершу й слухати не хотіли пасажира, котрий спізнився, але на лихо впізнали в ньому популярного пародиста, на концерти якого у Москві вони й самі ходили.

— Хі… Та це ж і справді ви… Володимир Ч., естрадна зірка. Незвичайний пародист…

І жіночки вирішили заради такого пасажира навіть порушити інструкцію і зареєструвати його — після завершення реєстрації. Справді ж бо, не може Володимир Ч. зірвати концерт у Харкові.

Певні, що вони рятують естраду, жіночки заметушилися, дістаючи реєстраційні папери, відкрили відділ і нашвидкоруч зареєстрували знаменитого пасажира.

— А тепер… швидко-швидко… Бігом на поле, ви ще встигнете до літака!..

І Володимир Ч., на ходу подякувавши жіночкам, підхопивши валізу, кинувся на злітне поле — не розуміючи, що цим він переборов і другий шанс на спасіння, посланий йому, прихильною до нього долею-доленькою.

І все ж доля — от вже справді того дня вона намагалася будь-що врятувати свого пестунчика, — сходу посилає йому третій і останній шанс на порятунок. Доки Володимир Ч., розмахуючи валізою, біг до літака, посадка вже була завершена і обслуговуючий персонал відкочував од нього трап.

А вгорі якась жінка — очевидно, стюардеса, — саме бралася зачиняти двері.

Все.

Володимир Ч. спізнювався на літак вже втретє. Що залишалося йому робити, як трап уже забрано і двері зачиняються?

Сплюнути — даруйте! — і повернути назад в приміщання аеропорту. Але не такий був Володимр Ч., легко він не здавався. Добігши до літака у якому ось-ось зачиняться двері, він щодуху загаласував: люди добрі, та це ж я, співак і пародист Володимир Ч. (вирішив зіграти на своїй популярності, досі це безвідмовно діяло), спізнююсь в Харків на концерт, на який тисяча білетів продана! Виручайте! Не можу я зірвати концерт… Прошу вас, благаю, візьміть мене. Ось мій білет… Від вас залежить, відбудеться в Харкові концерт чи ні.

Стюардеса, яка зачиняла вже двері, подивувавшись, упізнала у тому пасажирові, що спізнювався, знаменитого співака і пародиста Володимира Ч. Порадившись з кимось там, вирішила повернути трап і прийняти на борт знаменитість.

Що й було зроблено.

Радий, неймовірно радий, що він таки встиг і концерт в Харкові не зірветься, Володимир Ч., роздаючи навсібіч чарівні посмішки, піднявся в салон приреченого літака…

Третій шанс, посланий йому долею на порятунок ним же було успішно подолано.

Три шанси один за одним послані йому на порятунок, не зупинили його, не порятували, він сам же ними і знехтував, проявивши завидну наполегливість на шляху до власної загибелі.

Як він піднявся на борт, як трап вдруге було відведено, двері зачинено і літак дещо припізнюючись з-за останнього пасажира, вирулив на злітну смугу і невдовзі його шасі відірвалися від бетону, Володимир Ч. сидітиме на своєму місці в салоні і радуватиметься, що таки наперекір всьому встиг.

Літак зніметься, щоб більше вже ніколи не сісти.

На підльоті до Харкова він зірветься в штопор і вріжеться в землю.

Загинуть всі — і екіпаж, і пасажари.

В тім числі й Володимир Ч., найпопулярніщий на той час артист-пародист, молодий (тридцять годочків), симпатичний, архіталановитий якого вже встигли так полюбити шанувальники естради.

Перед концертом у Харкові, коли всі з нетерпінням чекали, що ось-ось молодий кумір з’явиться перед ними і почне вражати своїм незрівняним талантом, на сцену піднявся адміністратор і тихо оголосив:

— Концерт не відбудеться — у зв’язку з трагічною загибеллю в авіа— катастрофі Володимира Ч.

Приречений — це той, якому загрожує неминуча загибель.

Простіше — фатум.

Рокованість.

Але ж доля йому послала три (аж цілих три!) шанси на порятунок — скористайся він хоч одним з них і все б скінчилося для нього щасливо. Але він проявив активність навпаки — щоб перебороти шанси на порятунок. І таки домігся свого, а міг би й перебороти приреченість.

То виходить, що фатум можна подолати, якщо тобі випаде така планида, якщо така твоя доля?..

Чи фатум — це таки й справді фатум, приреченість і її (його) не можна перебороти?

То виходить, що всі ми у цьому світі ходимо під дамокловим мечем? Хто знає, хто скаже— підкаже як нам діяти в подібній ситуації? Недарма ж мудрі та бувалі кажуть про такі випадки: якби знав наперед де впасти, то й соломки б підмостив.

Ось у тім і фокус: якби знав…

Але знати наперед про те, що тільки ще буде, нам не дано.

Хіба що якісь невиразні передчуття, якась тривога, якийсь внутрішній голос, що іноді нас застерігає, але це застереження до нас не завжди доходить. Чи ми не завжди готові його слухати. І тому над усіма, хто приходить в цей світ, висить гострий меч Дамокла?

На кінській волосині, що може в будь-яку мить обірватися…

Невже ми й справді всі приречені й роковані — хто на життя, хто на загибель? Але врешті-решт кожному — тільки в різний час, меч впаде на голову. Коли? Але це вже питання часу — кому раніше, кому пізніше…

І все ж мусимо жити. Попри все, адже альтернативи життю немає.

Хоча завжди правий і завжди буде правим Павло Луспекаєв, який так проникливо співає у фільмі «Біле сонце пустелі»:

Ваше благородие, госпожа удача, Для кого ты добрая, а кому иначе…

ЧОРНА БЛИСКАВКА

— Ця історія, — мені досі здається, що вона фантастична, а відтак, як і кожна фантастика, незбагненна, і в той же час ніби реальна, а відтак і збагненна, хоч і виходить поки що за межі наших знань, — так ось, ця історія лучилася зі мною в далекому від нашого часу році і в далекому од Києва місті…

Отож, 1966 рік, квітень місяць, Ташкент…

26 квітня того року, якщо ви пригадуєте, в узбецькій столиці відбувся надзвичайно потужний землетрус. В ту пору року до Середньої Азії традиційно приходить період найбільшої спеки, що по місцевому «саратан» називається. Дихати було нічим навіть вночі, а тут землетрус, руйнації, пил стовпом і ти почуваєшся в тому пилові як на сковорідці, та ще й час од часу під тобою все трясеться, все тріщить, сиплеться і руйнується…

Софія Віталіївна на мить вмовкає, пригадуючи давню подію, що збиралася при нагоді мені розповісти, але нагоди якось не траплялося, все було ніколи, а тут мовби випала при нашій чергові зустрічі вільна часинка. Це як у нас зайшла мова про незвичайні, чи не містичні випадки, що час од часу трапляються з людьми і не мають ніякого пояснення, пані професорка і пригадала обіцянку розповісти на цю тему один випадок з її життя.

Замислившись, Софія Віталіївна пальцями правої руки помацала для чогось браслет, що його не одне десятиліття носила на зап’ясті лівої руки (це характерна для неї звичка, коли задумається, то перебирає браслет). Штуковина та (господарка її називала бранзолеткою) була з якогось гарного коштовного матеріалу. Збоку на ланцюжку висів маленький брелок у вигляді скрученої напівкільцем змійки явно екзотичної, що звела головку… Гм… Вельми оригінальний брелок — змійка. (Я, зізнатися, терпіти не можу змій і вони — у будь-якому вигляді, бодай і в невинному зображенні — викликають у мене миттєву відразу, що я з нею не годен впоратися). Щось мені — хоч я й не знавець плазунів, — і взагалі, ними не цікавлюся, видалося знайомим у тій змійці. Придивившись, згадав: десь ніби я бачив таку змійку із світлим хрестоподібним малюнком на пласкій голові…

— Я з нею в Ташкенті, м’яко кажучи, здибалась. Хоча б краще її до віку не знати! — пояснила мені оповідачка. — А зазнайомилась ось з-за яких обставин.

Тоді, у1966 році, як я вже казала, в узбецькій столиці стався землетрус. Правда, не такай руйнівний, як в Ашхабаді у 1947 році, але все ж відчутний, адже більша частина міського житлового фонду тоді опинилася в аварійному стані. Їх спеціальні бригади доруйновували, бо руїни становили собою небезпеку. Особливо багато кинули студентів та солдат, які з танків знімали гармати і танками трощили недоруйновані стіни. З Москви надійшла обнадійлива вістка-обіцянка відродити Ташкент, тож узбецька столиця швидко перетворилася на величезний будівельник майдан. Потрібні були тисячі й тисячі робочих рук, техніка. Будівельники прибували з усієї країни, мешкали в основному в наметах. Посеред вулиць, площ та скверів. Крім будівельників, потрібні були, ясна річ, і медики. Ось я, тоді молодий лікар, тільки-но закінчивши інститут і зголосилася в Середню Азію. І патріотизм та молодечий ентузіазм спрацювали, і бажання підзаробитися. Вулиці міста була всіяні битим склом, купами штукатурки тощо. Майже у всіх будинках зміїлися чималі тріщини, дахи ледь трималися. Все тріщало й скрипіло. Там і там здіймалися дими, електрика була відключена, водогін не працював.

Землетрус, що стався тоді о 5 годині 23 хвилини ранку не вгамувався, ще кілька днів відчувалися досить потужні поштовхи — майже щогодинні. Час од часу трясло відчутно, ще руйнувалися стіни й осідало, все тряслося і під ногами наче гойдалки сюди й туди ходили. Сейсмологи запевняли, що це останні поштовхи, але вони все одне не ставали чомусь останніми.

Проте люди працювали, розбирали завали, розчищали майданчики, закладали підвалини нових будинків — всі трудилися не з принуки. Нам, медикам, вистачало роботи. Загиблих на нашій ділянці, слава Богу, не було, але поранених зібралося багато і їх рядами складали прямо на вулицях. І там же й робили їм першу допомогу. Мешкали ми у великих армійських наметах, працювали вдень і вночі, не відчуваючи втоми. Все б нічого, але в Ташкент я, тоді двадцятип’ятилітня, приїхала зі своєю маленькою донечкою. Це не схвалювалося, тож довелося чи не потай привезти з собою Віруньку мою — ні на кого було вдома залишити, чоловік мій на той час молодий спеціаліст, був у довготривалому закордонному відрядженні — заробляв гроші на кооперативну квартиру та машину. Тож ж я й захопила з собою в Ташкент Вірусю, їй тоді лише півтора годочки виповнилося — тільки-но почала ходити, на ніжках ще не міцно тримаючись.

Медпункт знаходився в наметі. Віруся була постійно біля мене. Колеги її полюбили і всі гуртом за нею доглядали. В сусідньому наметі була їдальня, а митися ми ходили до ближнього зруйнованого особняка, у дворі якого був хауз-басейн.

Але швидко вода забруднилась від пилу та сміття, що літало в повітрі і ми змушені були ходити до дальнього арику — зрошувального каналу, що його випадково знайшли неподалік околиці. Він тихо жебонів у тіні яблунь, груш та урюку — так по-місцевому називають абрикоси (як і самі плоди абрикос, висушені з кісточками). Ще понад ариком росла ліщина, здіймалися цілі хащі малини. Якось я привела до малини донечку, хай поласує ягідками, духмяними, наливними. Та і сама заходилася смакувати. Невдовзі мене погукали. Я залишила дочку — рви ягідки, кажу, — а сама пішла до колег.

Відвернулась на якусь хвилинку, а коли повернулася — отетеріла. Ледь чи не в ступорі опинилася. Донечка моя, цікавенька до всього Вірусенька, стояла над ариком і простягала до когось — чи до чогось рученята і щось ласкаве до того, спершу мені невидимого, лепетала.

Я глянула вниз, під ніжки її й знову обімліла. На піщаному взгірку перед дочкою звивалася… змійка. Правда, невелика, але від того мені легше не стало. Я вже знала, що в Середній Азії найотрутніші змії. Серед них кобра, гюрза і ефа ведуть перед. Всі троє — смертельно небезпечні. Кобру я знала по малюнках, особливо з надутим капюшоном. Вона товста й здорова. А тут перед донечкою звивалася менше метра змійка. Якась вохриста, з білуватим візерунком, на голові — світлий хрестоподібний малюнок. По ньому впізнала, що то ефа, піщана ефа, змія з родини гадюкових. Як і її товарки — кобра та гюрза — теж смертельно отруйна, від укусу якої спасу немає. Як і кобра та гюрза — ефа теж основне джерело зміїної отрути. Всі три охороняються законом. І ось одна твар з тієї жахливої трійці, звиваючись, підповзала до босих ніжок моєї донечки…

Сміючись і щось лепечучи, Вірунька саме зробила крок навстріч ефі, присіла і простягла до неї ручки — як до барвистої цяцьки…

В якому я тоді опинилася стані — не буду пояснювати. Все одне в мене не знайдеться потрібних слів аби передати мій моторошний ляк. Здавалось, що страх паралізував мене в ту мить і я не здатна була й ворухнутися, не те, що кинутись рятувати дочку. Правда, я закричала, — хриплий голос ще в мене зберігся:

— Віру-унько??? То — змія!!! Не смій чіпати! І замри на місці!

Але донечка не звернула уваги на мій крик і простягала до зміюки рученята, пропонуючи їй рубінові ягоди малини.

Між мною і донечкою відстань була метрів з десять.

Безконечно довгих десять метрів, що мені в ту мить видалися довшими за стометрівку, яку я, будучи студенткою, не раз бігала і навіть брала якісь там призи. Отже, метрів з десять відділяло мене від донечки.

А донечку від змії — менше метра. Та й ту відстань вона скоротила, наблизившись до змії. Те наближення змія сприйняла як загрозу нападу на неї, зашипіла і почала піднімати голову з розкритою пащекою, з якої висовувався тремтливий язичок…

Мені здалося, що очі її горять злобним вогнем.

Вона загрозливо піднімалася перед моєю донечкою і до того чудовиська Вірусі було і зовсім близько.

Ефа піднялася вгору сантиметрів на тридцять і стояла на хвості, з боку в бік розкачуючись… Вона готувалася до стрибка.

Я знала, що буде далі: кидок вперед, що його навіть поглядом не встигнеш зафіксувати, удар, укус і…

І — все. Донечки в мене немає.

А я наче паралізована застигла од неї в десяти метрах, розуміючи — на рівні підсвідомості, — що випередити змію я аж ніяк не встигну, для цього мені не вистачить кількох секунд. А змії вистачить і десятої частки секунди.

Отож я з жахом збагнула, що мені просто не вистачить кількох секунд першою добігти до Віруньки, схопити її на руки і відскочити в бік. Або загородити її собою — тоді нені доведеться гинути.

Все. Кінець. Я була вже мертвою, але ще живою. А, може, навпаки, ще живою, але вже мертвою. І в ту мить мене наче струсонуло і настав блискавичний провал у пам’яті…

Не пам’ятаю, що було далі. Навіть приблизно. Розум ніби відключився і моїми діями, здається, почала керувати якась невідома мені сила, але ажніяк не моя воля…

В тім провалі — миттєвий спалах чорної — хіба буває така в природі? — блискавки.

Отямилась я не знаю через яку мить. Мабуть, скороминувшу, не підвладну людській свідомості.

Отямилась я з донечкою на руках. Боже мій, я першою встигла добігти — долетіти? — до неї. Схопивши крихітку на руки, відскочила з дитиною в бік, а ефа, вже приготувавшись, стрибнула вперед. На те місце, де стояла моя донечка. Але там її вже не було. Вона була в мене на руках, а я, схопивши її, відскочила вбік.

Встигла, здолавши десять метрів швидше, як змія один метр.

Звиваючись, ефа швидко поповзла геть до малини і зникла в її заростях.

І досі не можу пояснити той феноменальний стрибок, коли за крихітну частку секунди я подолала десяток метрів, підхопила на руки дочку і за цей час відскочила вбік. І все це в провалі пам’яті, коли мене полосонула чорна блискавка. Це так і залишилося незбагненним. Я безсила пояснити той мій, швидший за блискавку, стрибок до дочки, коли я випередила навіть змію, у якої реакція — над людські можливості…

І — нічого не пам’ятаю.

Тільки чорний провал, під час якого я і порятувала свою крихітку…

Нині їй сорок три роки, вона, як і я, медик, виховує двох діток.

А я досі не можу втямити яким робом її тоді врятувала від найотрутнішої змії Середньої Азії.

Софія Віталіївна знову помацала свій браслет з брелоком у вигляді зігнутої півкільцем змійки з піднятою головою…

— Так, це вона, ефа, — пояснила мені пані професорка. — Не знаю чому, але після того жахного випадку вона довго-довго не йшла з моєї пам’яті. Ще довго-довго стояла увічу, готуючись кинутись на мою крихітку… Навіть коли я, виконавши свій обов’язок, як тоді писали, повернулася з Ташкента до Києва, ефа все ще стояла в мене перед очима. І ні, ні та й приходила в мої сни. В ту мить, як готувалася стрибнути до босих ніжок моєї донечки, яка пропонувала їй ягідки малини…

Звідтоді мене моторошно цікавить і навіть чомусь аж насторожує той провал у пам’яті, під час якого я врятувала дочку. Звідки він узявся?

— Мабуть, від тієї спружиненої напруги, що кинула вас уперед. Вона була такою сильною, що раптово потьмарила вашу свідомість — від перенапруги.

— Гм… Я теж так іноді думаю, не знаходячи іншого пояснення, але де вона в мені взялася, та миттєва сила, більша за мої фізичні можливості?

— Коли матері рятують дітей, вони здатні на подвиги, що їх за звичайних обставин не повторити.

— Але де береться та додаткова сила, необхідна, як ви кажете, на подвиги? Мить тому її не було і ось вона наче нізвідки спалахує.

Неймовірна і непідвладна людині ще секунду тому?

Я цього не знав, а тому мовчав, міркуючи і так і сяк.

— Я теж цього не відаю, — зрозумівши про що я думаю, озвалася пані професорка. — Але звідтоді я почала цікавитися випадками незбагненного, неймовірного, що ні-ні та й трапляються з людиною в нетипових ситуаціях. Доходжу до думки, твердої і переконаної, що в людському організмові закладені потужні резерви сили — на всякий, як кажуть, пожежний випадок. Вони нам не підвладні. Ми ще не можемо ними користуватися за звичайних ситуацій у щоденному побуті. Але така можливість у людини може раптово виявитися в хвилини небезпеки, в екстремальних ситуаціях, що загрожують її життю. Подібних прикладів історія знає чимало. Ось хоча б один з них: рятуючись від погоні, втікач одним махом перестрибує двометровий паркан, чи розсовує сталеві прути в огорожі, що за звичайної ситуації він їх не розсуне і на два метри вгору не стрибне… І знаєте коли це з ним трапляється? Під час провалу в пам’яті — це спільне для подібних історій. Коли його наче полосоне чорна блискавка… Що до мене. Думаю, що для того, щоб вчинити подібне, мені в ту мить не була потрібна додаткова фізична сила, а… Так, так, зайві секунди, протягом яких я подолала десять метрів і випередила змію… Всього лише зайві секунди. Де вони взялися? У звичайному житті, в побуті їм і справді нізвідки взятися, а ось в екстремальній ситуації, коли над твоєю дитиною нависає смертельна небезпека…

От я і певна: крім резерву фізичної сили, у глибині нашої пам’яті закладений ще один, незнаний нам резерв. Що дозволяє нам за певних обставин керувати часом… Так, так, самим часом. Себто «розтягувати» мить, коротку мить, тривалість якої дозволить нам уникнути небезпеки. Під час вивільнення такої сили, що розтягує час, даючи нам додаткові секунди і настає від перенапруги «провал у пам’яті», що з’являється в образі чорної блискавки… Фантастика? Не знаю. Іноді мені здається, що це фантастика. А тому незбагненна нам. Іноді ж здається реальністю, тільки теж нам незнайомою…

Але загалом запаси міцності нашого організму, наші можливості нам досі ще невідомі.

Замислившись, Софія Віталіївна гладила браслет з брелоком, на ланцюжку якого звивалася змійка із світлим хрестоподібним малюнком на піднятій голівці…

— Звідтоді ефа — мій талісман, — посміхнулась пані професорка. — Браслет з брелоком у вигляді змійки завжди зі мною, де б я не була, куди б не їздила ось уже сорок з чимось років. І звідтоді нештатні ситуації обходять мене стороною. І я іноді думаю: якщо ефа зі мною, смертельно небезпечна змія, значать лихо мене обмине. І дочка любить цю змійку. Вірунька моя, яку ефа колись хотіла убити…

А я звідтоді в людину вірю.

У її неподоланність.

У кожному з нас на випадок лиха, на чорний день закладено такі резерви живучості, нам ще до кінця незбагненні, чи не фантастичні сили, можливості, що хомо сапієнса, рід людський на планеті Земля, допоки він володіє чорною блискавкою ніхто не зможе подолати. І — ніколи. І ні за яких обставин, адже рід людський створений для життя. Як птаство для неба.

ТАЛІСМАН ДАЛАЙ-ЛАМИ

Коли озброєний двома пістолетами терорист-одиночка 21 січня 1969 року вирішив пристрелити А. І. Брежнєва під час зустрічі в Кремлі космонавтів, він, звичайно, ж не знав про те, що в Заріччі, на дачі в генсека вже другий тиждень жив кіт Лама — не простий представник котячих, а майже легендарний, в існування якого ще сьогодні багато хто не вірить, містика то, мовляв, в крайньому разі, красива побрехенька, себто легенда.

«Ну, замах… Зрозуміло… Але… при чім тут якийсь… кіт? Бодай із далекого, незнаного нам Тібету?» — можливо запитаєте ви.

А при тім. Та дивовижа прожила в Генерального секретаря ЦК КПРС під Москвою на заміській дачі в Заріччі тринадцять років і не раз рятувала свого хазяїна від вірної загибелі — принаймні, двічі, то вже точно. Ви думаєте, то був такий собі котик-вуркотик, якийсь там патріархально-сільський мурчик, що інтимно треться об ноги господарів і муркоче свою безконечну котячу пісеньку? І при цьому, як писав колись поет, «кіт-воркіт біля воріт чеше лапкою живіт»?

Га-гай! Ви навіть уявити не можете, що то був за воістину доленосний для його господаря кіт! Диво незбагненне! Ні в кого більше з кремлівських небожителів, бодай і членів політбюро, тодішніх живих богів СРСР не було такого незбагненно-незвичайного кота! Як точніше — містичного! Та ще й за зовнішніми параметрами то був не якийсь там котятко, а цілий, даруйте, котяра! Здоровенний, кілограмів під двадцять! А від того, що був пухнастим, то здавався ще більшим. Сам чорнющий, аж вороний, з такими проникливо-пронизливими жовтими і до всього ж ще й розумними очима, що як гляне, бувало, на кого, так у того одразу ж мороз по спині!.. Прямо котюга, якого ще треба пошукати! Не тільки в Кремлі більше ні в кого подібних котів не водилося, а й у всій Москві! Ба, навіть, у всьому тодішньому есересері! Тільки у генсека керівної та спрямовуючої і був.

А вже якої породи, того в Москві ніхто — та й сам генсек — не знав.

Довідку ж йому дали загальну, яка мало що прояснила: кіт належить до ряду хижих ссавців родини котячих. Рід включає 25 сучасних видів, серед них: лісовий, бенгальський, лівійський, якого вважають одним з предків кота свійського, хаус, рись, каракал та ін. У Єгипті коти свійські існували близько 4000 років тому, в Європі — 2000 років. Поширений скрізь, де живе людина. Проте легко дичавіє…

Ні, ні, кіт генсека не був ні лісовим, ні риссю і, як на мене, то й теж не був свійським. Сказано ж бо: диво-кіт. А радше фантастичний і взагалі неземний, хоч такої породи і не зафіксовано. Тож у пояснювальній записці спеціалістів-котознавців поданій генсеку, жодного слова не було про тібетських котів і тому справи та довідка не прояснила.

З’явилося те диво в Леоніда Ілліча року 1969-го. (Взагалі, А. І. ніколи не відзначався любов’ю до братів наших менших, за винятком славного жіноцтва, та й то коли був молодим і мав для тієї любові потрібні силу, снагу та звагу (хоча й охоче, правда вже наприкінці життя, дивився «мультики про звірят», сентиментів до них теж не мав, а котів чи собак так взагалі вдома не тримав (не було потреби). В січні того року він поїхав до Індії — то був його перший офіційний візит в країну Індіри Ганді, яка неодноразово відвідувала СРСР та все запрошувала А. І. нанести візит-відповідь. І він нарешті-таки зважився і був просто зворушений виявленим йому прийомом. В палаці Індіри Ганді й представили радянському партлідеру первосвященика ламаїстської церкви Тібету Далай-ламу, що його у вигнанні прихистила Індія.

Ламаїзм — один із основних напрямів махояністського буддизму, панівної релігії Тібету, що поділяється на ряд сект і шкіл.

Лама з монг. букв. — найвищий, буддійський чернець у країнах, де поширений ламаїзм (Тибет, Монголія, Бурятія). Далай-лама (монг. букв, море-лама, лама, що має безмежну, як море владу) — титул глави ламаїстської церкви, який у Тібеті поєднував церковну і світську владу.

Для ламаїзму, як і для всього буддизму характерні постулати про тотожність буття і страждання, про необхідність спасіння від буття шляхом подолання «вічного переродження». Але найвизначальніше місце в культі належить шануванню лам і хубілганів — тобто «живих богів», яким вважається Далай-лама, оголошений найважливішим фактором спасіння. Населений тібетцями (самоназва пьоба) Тібет — автономний район на Південному Заході піднебесної, був захоплений китайськими імператорами ще у 18 сторіччі. У 1949 році Тібет повстав проти ханського панування, коли Великі народні збори Тібету офіційно проголосили незалежність своєї батьківщини. Але давно помічено, що панівна нація країни, яка бореться за свою незалежність, стає досвідченим душителем тієї ж незалежності, але вже стосовно інших, менш численних народів, що віками проживають на її території. Тож народно-демократичний Китай, виборовши свою незалежність, кинув свої вишколені війська на придушення тібетців. Народно— визвольна армія Китаю швидко «визволила» тібетців від бажання стати незалежними та самостійними. Пізніше тібетці повстануть ще й у 1959 році. І знову будуть придушені збройною силою комуністичного Китаю, який звичайно ж виступав за братерство різних народів та самовизначення ними їхнього подальшого шляху розвитку й життя. 14-й Далай-лама — керівник Тібетської держави — змушений був емігрувати з батьківщини і звідтоді вже десять років його резиденція знаходилася в Індії. Тамтешній уряд ставився до нього з належною повагою, запрошуючи Далай-ламу на різні офіційні заходи — в тім числі і на зустріч з Генеральним секретарем ЦК КПРС Леонідом Брежнєвим.

А. І. спершу на нього й особливої уваги не звернув — йому представили якогось непоказного, невизначеного віку чоловічка. Проте в Південно-Східній Азії про нього говорили, як про феномен — мовляв, він може за кілька сеансів вилікувати хворого і взагалі врятувати його від будь-якого лиха, читати книги із зав’язаними очима, а під час вправ йоги, він буцімто відривається від землі і на якусь мить зависає в повітрі без будь-якого опертя. Справді, містика! А. І. будучи любителем всіляких забобонів та різних чудасій, що їх комуніст № 1 старанно приховував від оточуючих, з цікавістю слухав чарівника з далекого і загадкового Тібету. (А втім, А. І. завжди любив слухати розповіді про незвичайні, феноменальні здібності людей, що виходили за рамки узвичаєного, потай їм вірив, як і різним байкам про них, вигадкам— витребенькам, взагалі, в Кремлі і, навіть у штаті генсека, окультисти були своїми — ще й за часів М. С. Хрущова — як консультанти. Теж було й за Брежнєва. У А. І. навіть був «двірцевий» пара— консультант, учений Спірін, член-кор АН СРСР. Він набрав в кремлівський штат цілу армаду віщунів, ясновидців, народних цілителів, екстрасенсів — як для генсека, так і для вищого урядового та партійного керівництва і без їхніх порад у Кремлі й пальцем не ворушили). Тож і розповідь про Далай-ламу теж прийняв за чисту монету — як покаже час, не помилився у своїй вірі. До всього ж про Далай-ламу йому такого понарозказували! І про його незвичайний божественний талант ясновидця. Тож до далай-лами (хоч, і непоказний з себе чоловічок та ще в порівнянні з ним, вдатним із себе) він проникся вірою. Не пронира ж він якийсь. Особливо після того, як знайомлячись, первосвященик затримав на мить руку А. І. в своїй, сухенькій, але на диво міцнющій руці й раптом сказав через перекладача, що «тарга» — велика людина СРСР — тринадцять років тому переніс інфаркт. А. І. Й пригадувати таку подію з власного життя не було потреби: у 1956 році під час перебування на посаді другого секретаря Казахстану, він і справді переніс інфаркт. І трапилось це 13 років тому! Звідтоді він і справді має деякі проблеми з серцем, що ні, ні, та й пустує… А коли той непоказний чоловічок, глава Тібетської держави у вигнанні подивився на лінії долоні «тарги», то застеріг, аби «тарга» був уважнішим — у житті й діяльності своїй, адже дні його життя не завжди будуть ясними. Порадив остерігатися небезпек, які ще чигатимуть на «таргу»… Хоча, це не просто, вберегтися від небезпек, але для «тарги» з СРСР він, Далай-лама, подарує вірного друга, який і буде його попереджати про лихі загрози. Ось він…

При цих словах Далай-ламі подали чималу клітку з котом — чорним, пухнастим, здоровенним, з пронизливо-жовтими очищами, а вже він підніс її високому гостеві — «тарзі»: ось тобі вірний друг, наш тібетський кіт, який наділений хистом провидіння, передбачення, цей живий талісман і застереже «таргу» СРСР від різних непередбачених ексцесів, що можуть трапитись на його життєвому шляху, адже зловорожі люди, на жаль, ще не перевелися у світі білому.

Високому гостю (Індіра Ганді поруч аж сяяла, що догодила дорогому Леоніду Іллічу таким знайомством) кіт— провидець сподобався з першого погляду.

Далай-лама тихенько, напівшепотом про щось ласкаво поговорив, якщо так можна висловитись — з котом, як наче б той розумів його мову, делікатно потім взяв руку А. І. (добрі, мудрі його очі сховалися в сітку дрібних зморщок і ласкаво звідти позирали на гостя) і долонею притулив її до прутиків клітки. Здоровенне котище, що сиділо в клітці, почало неспішно й по-діловому її обнюхувати, навіть вивчати, час од часу кидаючи погляди то на власника долоні, то на Далай-ламу і ламаїстський первосвященик все так же лагідно, як батько до сина прокоментував ті погляди; кіт визнає А. І. за свого нового господаря і вже розпочав виконання своїх нових обов’язків. Яких? Та по охороні А. І. від можливої погуби і різних небажаних пригод. «А що… халепа можлива?» Далай-лама ствердно кивнув. «Лічно для мене?» — уточнив А. І. Далай-лама знову ствердно кивнув, додавши: «На жаль… Від біди не застраховані навіть великі люди. Та й біди у них бувають більшими за біди простих людей»… І ще Далай-лама підкреслив: годувати тварину мусить тільки він, «тарга», не перепоручаючи се діло нікому іншому. І годувати лише сирим м’ясом — раз на день. Тільки сирим м’ясом з кров’ю. Бажано подавати телячу вирізку. Зважаючи на свої розміри, кіт їсть хоч і раз на день, але — чимало. І тільки при особистому контакті «тарги» з котом — через щоденну годівлю — буде створюватися єдине біополе, завдяки якому інстинкт самозбереження кота поширюватиметься і на його господаря, наголосив Далай-лама. Кіт оберігатиме того, хто його щодня годує — щедро і смачно. Лише так священна тварина зможе передбачувати біду— пагубу, що загрожуватиме «тарзі» і вчасно, зарані застерігатиме від неї… Як застерігатиме?.. Хай високий гість Індії про те не клопочеться, як прийде час — дізнається сам…

Фантастика та й годі! Якийсь там кіт, бодай і з Тібету, і — ясновидіння. Передбачення (відчуття) того, що ще тільки станеться. Застереження. Охорона свого господаря. Не кіт, а — чекіст, Андропову та його відомству набрати б у штат таких котів!.. Гм… Скажи кому, так і не повірять, ще з тебе за твоєю спиною і посміються, як з маловіра— наївняка. Та ще озброєного найпередовішим у світі марксистсько— ленінським вченням, яке безапеляційно відкидає— відмітає будь-які забобони!

І все ж в душі А. І. повірив Далай-ламі. «Зрештою, — подумав, заспокоюючи власне сумління, — чи володіє цей кіт хистом передбачення (хоча в принципі тварини можуть передбачати катастрофи і цьому є багато свідчень) завжди можна буде перевірити. А якщо це й перебільшення, то загалом кіт — симпатяга! Такий прикрасить життя, тож хай поживе з ним на дачі, а там видно буде. Зрештою, в уставі партії, керівної і спрямовуючої генсеку не заборонено тримати вдома тварин. Тільки про феномен кота — нікому з соратників (чи обслуговуючому персоналу) — ані слівця! А кіт у сім’ї — це добре, спілкування з тваринами, кажуть, зменшує ризик інфаркту.

У ті роки А. І. з сімейством мешкав на дачі в Заріччі, куди й було привезено з Індії пухнастий дарунок Далай-лами.

На сімейній раді назвали його Ламою — на честь тібетського первосвященика. Оскільки, на урядовій дачі місця було предосить, в тім числі й вільного, — чотириногому гостеві з Тібету виділили окрему кімнату — честь яка! Не кожному коту так щастило в житті! А цей сприйняв виділене йому помешкання, як належне. І тільки його випустили на волю (це умовно, бо дача так препильно охоронялася, що й муха не могла непоміченою пролетіти, не кажучи вже за кота), він неспішно, хазяйновито і незалежно (на численну охорону — нуль уваги!) обдивився два поверхи дачі, все, що йому треба було обнюхати — обнюхав і якісь мабуть зробив для себе необхідні висновки. Спустившись у двір, обійшов територію (охороні дали сувору вказівку: до кота не підходити й близько хоч ока з нього й не спускати!), теж її старанно вивчив і, врешті-решт, оглядинами залишився задоволений.

Так розпочалося життя тібетського кота в столиці однієї шостої суходолу земної кулі на урядовій дачі Генерального секретаря керівної і спрямовуючої, в якості його живого талісмана і охоронця. Кіт жив ні від кого незалежним, ні на кого не звертаючи уваги, а там було обслуговуючого персоналу та персоналу! — і взагалі нікого не завбачаючи. А втім, кожен кіт за своєю вдачею завжди незалежний — така вже порода і стать! Це кішечка і треться побіля господаря, і може бути компанійською, а кіт, як кажуть, сам по собі гуляє по дахах!

Що попало Лама теж не їв. А втім, якщо вже бути точним, він взагалі нічого до рота не брав, крім свіжої телятини — як і застерігав Далай-лама. І неодмінно, щоб вона була з кров’ю. І неодмінно добрячий кус! І той шмат брав лише з рук господаря. Тож в А. І. з’явилися нові обов’язки — крім керування партією і країною, годувати ще й тібетського кота! І все ж А. І. успішно справлявся зі своїми новими обов’язками і йому це навіть почало подобатись.

Від пухнастого талісмана Далай-лами віяло таким сімейним затишком, що навіть казенна дача ставала затишнішою. Від партії й народу нові обов’язки керманича по годівлі кота на всяк випадок старанно втаєм— ничувалися — хоча генсеки теж люди, то чому б їм і не мати вдома якусь, там тваринку? Зрештою, марксизму— ленінізму це не зашкодить, не кажучи вже про те, що сам засновник партії й держави теж якось сфотографувався з котом на руках!

Отож, годує А. І. свого котяру та й годує. Щоранку охорона брала в спецмагазині, де отоварювалися кремлівські небожителі, вирізку молодої телички і привозила її на дачу в Заріччя. А далі А. І. в халаті й капцях на босу ногу вже сам несе той шмат в окрему кімнату і постоялець її неспішно заправлявся на увесь день. А. І. під час трапези що була схожою на якесь священнодійство, сідав біля нього на стільчику і спостерігав як кіт упорується з пригощенням. Апетит він мав чималий, чи не вовчий, мабуть, відносно до своїх габаритів і більш, як кілограмовий кусень, плотоядно муркочучи, наче за себе кидав, а потім довго й ретельно вмивався, як вмиваються всі коти на світі: слинив лапу і нею неспішно акуратно й ретельно витирав рота й вуса, вилизував всю свою блискучу пухнасту шерсть.

Генеральний секретар уже почав звикати до своїх нових обов’язків по годівлі кота і на відміну від керівництва партією і країною, тут мав певні успіхи. Поснідавши і вмившись, кіт неквапом підходив до свого господаря, злегка терся об його ногу й уважно дивився на нього жовтющими очищами. Погляд його був спокійний і сам він випромінював лагідність та затишок і А. І. розумів, що все добре, його життю ніщо не загрожує… Той симпатичний товстун, майже тюхтій, мамула та пухнаста йому все дужче й дужче подобалась, генсек інакше, як вайлом (російською увальнем) кота й не називав.

— Ну, як наш вайло почувається? — питався, коли увечері повертався зі Старої площі, з будинку ЦК КПРС на дачу в Заріччя. — Не нудьгує? Ви його не кривдите, бува?

На відміну від Гофмана, який написав цілий роман про «Життєві переконання кота Мурра», ми нічого не знаємо про переконання (як і взагалі, чи були вони у нього?) кота Лами. Вів він звичайне життя звичайного лінивого кота і навіть на зазнавався від того, що по-суті перебував на державній службі, оберігаючи першу особу такої величезної країни, яка на утримання одного лише Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР витрачала щорічно шість мільйонів ледь чи не золотих рублів, що якийсь там час котувалися на рівні доларів, а вдавалася до послуг якогось там кота!

Щовечора Лама поважно виходив зі своєї кімнати (вдень він здебільшого безтурботно, як і всі коти на світі клював носом) на вечірній моціон і неодмінно заглядав до господарів. Сідав і мовчки витріщався на А. І. своїми, як уже було сказано, жовтими очищами.

— Гарний, гарний, — генсек, крекчучи, нахилявся і проводив долонею по широкій та гладкій спині котяри.

На цьому власне й закінчувалося їхнє спілкування.

Крім А. І. кіт нікого до себе не підпускав. Якщо хто й намагався його погладити чи бодай доторкнутися до нього, відразу ж вигинав спину й загрозливо шипів, а жовті очища його перетворювалися у дві вузькі щілини і кота відразу ж залишали в спокої. Що вдієш, не терпить сентиментів. Чи, як кажуть, телячих ніжностей.

З усього генсекового сімейства кіт робив виняток лише для чотири— річного онука Андрійка, якому дозволяв себе гладити і навіть— навіть! — смикати себе за хвоста, що загалом коти, які себе поважають, і на дух не переносять. Але, повторюємо, для онука робив виняток. Більше того, дозволяв малому кататися на собі. Це ж треба таким здоровенним бути, щоб витримувати чотирирічного опецькуватого карапуза!

Бодай яких ознаків хисту провидця Лама поки що не виявляв — кіт, як кіт. Тлустий, гладкий, ситий, лінькуватий, і завжди сонний. А. І. вже навіть почав сумніватися чи володіє талісман даром передбачення, а чи то Далай-лама для красоти понавигадував? Хоча кіт йому подобався і А. І. був Далай-ламі вдячний за такий дарунок, Виявляється, тримати вдома кота— симпатягу — це так приємно! Та й почуваєшся при цьому великою дитиною, якій батько— мати подарували цяцьку.

Але мине зовсім небагато часу і Лама доведе, що недарма Країна Рад, в якої не всі її громадяни — ой, далеко й далеко не всі! — мали щодень по кілограмовому шматку м’яса, витрачає на нього по добрій вирізці телятини. Ні, щоб там не казали, задарма він не їв. 3’явившись на урядовій дачі в Заріччі на початку січня, Лама всього лише через півтора тижні порятує свого високопоставленого господаря від кулі терориста, який озброївшись двома пістолетами, вийде на полювання, на генсека, звісно.

Хочте вірте, хочте, як кажуть, перевірте, але так було. Після тієї події в «Правде» з’явиться повідомлення ТАРС такого змісту:

«22 січня під час урочистої зустрічі льотчиків-космонавтів скоєно провокаційний акт — зроблено кілька пострілів по автомашині, в якій їхали космонавти Береговий, Ніколаєва— Терешкова, Ніколаєв, Леонов. У результаті одержали поранення водій автомашини та мотоцикліст, котрий супроводжував кортеж. Ніхто з космонавтів не постраждав. Того, хто стріляв, затримали на місці злочину. Триває розслідування».

Тоді в ходу офіційне формулювання було: «ТАРС уповноважений заявити…» — якийсь навіть роман так називався, — і якщо вірити все тому ж офіціозу Телеграфного Агентства Радянського Союзу при Раді Міністрів СРСР становило «єдину державну інформаційну систему», а для його повідомлення «характерні партійність, об’єктивність (хоча як можуть ужитися партійність і об’єктивність, ці два непримиренні антагоністи?), оперативність, точність і достовірність фактів». Цей монстр офіційної інформації СРСР часто передавав те, що незручно було передати іншим органам, особливо «неудобоваримую» інформацію, що її режим змушений був оприлюднювати — як то й сталося у випадку із замахом 21 січня 1969 року.

А сталося кількома днями раніше ось що.

21 січня 1969 року з Ламою, взагалі, як уже було сказано, лінивим, флегматичним соньком, без будь-яких, здається, емоцій, раптом почало творитися щось не те… Принаймні, воно виходило за рамки його звичайної поведінки. Ні світ, ні зоря він вискочив із своєї кімнати, двері до якої ніколи не зачинялися, аби його чотириногий постоялець і вдень, і вночі мав волю, явно чимось стривожений подався до апартаментів генсека та заходився нетерпляче шкребтись у двері… Чого раніше за ним не водилося, адже кіт любив уранці довгенько таки покимарити. Він шкрібся й нявчав доти, доки не вийшла сонна господиня.

— Тобі чого так рано? — невдоволено витріщилась на кота. — Льоня ще спить… Баю— баю… — позіхаючи, проспівала, як наче б кіт міг що втямити.

— Іди й ти на бокову…

Повернулась, щоб зачинити за собою двері, але кіт зненацька вчепився зубами — яка безтактність! — в полу халата й почав господиню витягувати вбік, аби проскочити до хазяїна. Як вона не загороджувала двері, кіт все одне прошмигнув до спочивальні. В одну мить стрибнув на подружнє ложе генсека і навіть вибрався йому на груди — чого теж раніше ніколи собі не дозволяв. ЧП! Сказився він чи що? Дружина вже хотіла було погукати охорону, як тут генсек званий удома Льонею, крекнув від ваги кота на власних грудях і проснувся.

— Ти чого, дурнику, примчав як на пожежу? — невдоволено поспитав.

— Так рано жрать захотів?.. Але хіба для цього треба вибиратися мені на груди?

Проте від традиційної вирізка Лама навідріз відмовився, а ось від хазяїна не відставав і на крок. Увесь ранок ходив за ним тінню, нявкав, терся об ноги — аж підвивав, як песик, — чого з ним теж, раніше ніколи подібного не траплялося. І дивився на А. І. жовтими очищами, такими розумними, як начеб у них щось було, але він, не володіючи мовою людською, не міг те передати. Неспокій кота швидко передався і хазяїнові.

— Він, здається, хоче мене від чогось застерегти Чи — попередити, — насторожено міркував генсек уголос. — Жаль, що я не знаю котячої мови.

Може на мене сьогодні якась пеня чатує? Лихо— біда? Хоча… при такій охороні, як у мене, що мені, врешті-решт може загрожувати?

Вікторія Петрівна, проводжаючи чоловіка на службу, застерігала:

— Льоню, будь обережним, Мені не подобається сьогоднішня поведінка Лами. Пригадай, коли Далай-лама дарував кота, то запевняв, що він завжди відчуватиме небезпеку, що тобі загрожуватиме і своєчасно тебе попереджатиме… То, може, це і є такий випадок? Може б ти сьогодні залишився вдома, га? З дачі Союзом і партією можна керувати, що ти не раз вже доводив, а не тільки з Кремля.

— Керувати партією та Союзом можна й лежачи на дивані, — спираючись на власний досвід відповів чоловік. — Але сьогодні диван виключається. Я маю зустрічати в Кремлі космонавтів, потім святковий обід. До всього ж — пряма трансляція. Ні, така акція без генерального ж ніяк не може відбутися — народ її не зрозуміє і про мене тоді пасталакатимуть чорті й що. Скажуть, що з Брежнєвим щось сталося, якщо він не зустрічає космонавтів… Напився там, розледащів. Чи взагалі при смерті лежить, а партія і Уряд це утаємничують… Ні, ні я маю лічно зустрічати космонавтів.

Два роки тому в СРСР почався запуск серійних багатомісних кораблів «Союз», які правда, хоч і називалися космічними, але літали тільки по навколоземній орбіті. Як офіційно повідомлялося, вони були призначені для «багатопланового дослідження й освоєння космічного простору, відрегулювання конструкції, маневрування і стикування космічних літальних апаратів та інших досліджень».

14 січня 1969 року стартував черговий «Союз» (з бортовим номером чотири) під керуванням В. С. Шаталова, а днем пізніше — «Союз-5» з екіпажем у складі Б. В. Волинова, О. С. Єлісєєва та Є. В. Хрунова. На орбіті «Союз-4» зістикувався з «Союзом-5» і два його космонавти — Єлісеєв та Хрунов — через відкритий космос перейшли в «Союз-4». Це було оцінено як створення першої у світі експериментальної космічної станції. Після переходу всі (загалом політ тривав чотири неповні доби) благополучно повернулися на Землю.

21 січня з космодрому на Байконурі герої космосу прибули в Москву.

За тодішньою есересерівською традицією космонавтів зустрічали з ниймовірною пишністю і такою ж помпою — аби вразити світ.

Це сьогодні подібні акції в Москві відбуваються буденно і по-діловому (хіба що програма «Час» повідомить) і ніхто не знає не лише сімейство космонавтів, а й самих героїв космосу, а тоді… Чи не вся Москва була піднята на ноги, газети, радіо і телебачення аж захлиналися від «історичної події». (В СРСР всі події неодмінно були тільки історичними» — навіть черговий прихід весни чи літа на його території!). На всьому шляху слідування космонавтів від аеропорту Внуково-2 і до Кремля натовпами стояли москвичі. Зобов’язані були стояти, адже всенародна зустріч і саме «лікованіє» були організовані із суворим дозуванням на найвищому рівні. Кожній столичній організації чи відомству, науковому закладу і, взагалі, будь-якому столичному підприємству, не кажучи вже про вузи, зарані визначався на трасі слідування кортежу той чи той відрізок вулиці — від такого-то стовпа — вказувався номер — до такого— то стовпа (теж вказувався номер) вам належить стояти з прапорцями в руках, махати ними при появі кортежу, вигукувати здравиці на честь членів політбюро, рідної комуністичної партії, яка «веде нас від перемоги до перемоги» і, взагалі, розмахуючи руками, «изображать неподдельную радость на лицах» та голосно вигукуючи здравиці, вітати героїв. Позад вітальників на всяк випадок стояли машини швидкої допомоги (при такому збіговську все може трапитись), а також ятки з гарячим чаєм та кавою… (Принагідно: коли автор навчався в Літінституті імені О. М. Горького, в подібних випадках інституту, його викладачам і студентам теж на трасі слідування чергового кортежу визначалася вулиця — від стовпа номер такий— то і до стовпа номер такий— то стояти і дружно махати прапорцями, що їх заздалегідь видавала адміністрація і здійснювати таким чином «всенародне лікованіє». Спробуй не прийти чи прийти і «не здійснювати лікованіє»!)

Із радіотрансляторів, встановлених на вулицях по шляху слідування кортежу неслася архібравурна музика. Диктори захоплено ліковали — чи то пак коментували проїзд урядового кортежа і звичайно ж згадували, що в другій машині, відразу ж за головною з космонавтами їде САМ — Генеральний секретар ЦК КПРС, вірний ленінець… Коротше, лічно Леонід Ілліч Брежнєв…

— Ура, ура!.. — неслося від стовпа і до стовпа.

«Радянські люди, — передавали коментатори, — радісно вітають героїв, космосу і лічно товариша Леоніда Ілліча Брежнєва!..»

Нападник теж слухав вуличні репродуктори і теж знав, що в другій машині кавалькади знаходиться той, на кого він й вийшов на полювання…

Взагалі, історія із замахом на генерального секретаря ЦК КПРС А. І. Брежнєва (саме на Брежнєва, але аж ніяк не на космонавтів, як повідомить «Правда», (себто ТАРС), ще й сьогодні доволі заплутана (комусь і, мабуть, це й по нині вигідно, що і в ній є неясні місця, не кажучи вже про кілька версій, що й дотепер існують. Одне тільки достовірне і сумнівів ні в кого не викликає: збройний напад на поразку таки й справді відбувся. Це, як кажуть, історичний факт. Але й досі невідомі мотиви збройного нападу. Ясно тільки, що задумувалося убивство генсека, але в ім’я чого і чим «лічно» Леонід Ілліч не догодив нападнику? І це декому дало підстави висловити припущення: а чи це не була інсценізація? Проте, яка вистава, як нападник навскидку стріляв з двох пістолетів, стріляв бойовими патронами? І Брежнєв уцілів тільки тому, що… Але про це — нижче. Тоді виникає думка: а чи не був це силовими структурами організований замах? Коли так, то його міг зорганізувати лише Андропов, а це, погодьтеся, повністю виключено, хоч він і знав про кожного кремлівського довго— жителя більше, аніж той сам про себе. Змовником голова КДБ ніколи не був і бути ним просто не міг в силу хоча б того, що Юрій Володимирович, член політбюро, звичайно ж майбутній Герой Соцпраці, голова Комітету державної безпеки при Раді міністрів СРСР (вважай при Брежнєві) вірно служив Брежнєву, підтримував і захищав його («Розбестився служивий люд, розбалакався дуже, — казав він якось одному з партлідерів. — Зводять наклепи на сім’ю Брежнєва… (Брежнєв ще був живим)». Тож залишається головна версія: злостивець діяв з власної ініціативи, сам— один і був він справді тим, ким його пізніше визнає медкомісія… Що ж до генсека, то доводиться визнавати, що його і справді порятував кіт Лама — хочте вірте, хочте, як кажуть, перевірте…

Стріляти по машині генсека на трасі слідування було б безумством чистим (хоча загалом будь де). Це нападник, очевидно, й сам розумів. Машини кортежу жодного разу ніде не зупиняються, проносячись на пристойній швидкості. Чи й устигнеш зробити бодай другий постріл (про попадання в ціль і говорити не доводиться), як машини вже пронесуться мимо. Інша річ, на в’їзді в Кремль, де кавалькада скине швидкість і в’їжджатиме за кремлівську стіну досить повільно. Правда, там найбільше зосереджується охорони, але нападник вирішив її перехитрити. Ось чому він вибрав браму Боровицьких воріт. Ясна річ, що вони охоронятимуться препильно, більше того, там стоятимуть цілі шпалери охоронців — у формі і без. То як бодай наблизитись непоміченим до воріт? Але чому — непоміченим? Навпаки, наближатися треба відкрито, у всіх на очах, нахабно і сміливо — в цьому й полягав успіх.

І нападник легко проник до Боровицьких воріт.

«Все. Вирішено: зустріч відбудеться біля Боровицьких воріт, — ухвалив він сам собі і додав фразу з одного кінофільму про чекістів, що стала вже популярною — місце зустрічі змінити неможливо».

Діяв він просте — аж до примітиву просто, і нахабно, а нахабність, як давно відомо — одна з головних складових успіху…

І в тій геніальній простоті й ховалася зовнішня переконливість його вчинку. Забігаючи наперед, зазначимо, що один з кадебістів, запідозривши щось неладне, підійшов було до нього — як нападник з’явився в шерензі охоронців під брамою Боровицьких воріт і грубо запитав: «А ти як тут опинився?» І коли б терорист бодай на мить розгубився й почав би щось там белькотіти, городячи складну легенду — все для нього скінчилося б в одну мить. Але він недбалим тоном (очевидно, то не була, як кажуть шахісти, домашня заготовка, а — імпровізація, що зірвалася з уст миттєво, на ходу), відповів знічев’я і до геніальності просто: «Поставили — от і стою». І підозрілий кадебіст був обеззброєний тією фразою. Справді, поставили от й стоїть. І відійшов, повіривши недбалій відповіді. Поставили — от і стоїть чоловік. Логіка залізна.

Ну і стій. До всього ж він був у формі офіцера міліції (справжній формі справжнього офіцера МВС), а міліціонерів там було повно і ще одним хіба кого здивуєш?

Молодший лейтенант міліції Віктор Ільїн (за інш. версією армійський офіцер у такому ж званні, але це не так) прибув до Москви з міста Ломоносов, що за 40 кілометрів від Ленінграду— до 1948 року Оранієнбаум). Як і містечка Гатчина, Пушкін, Петродворець, Оранієнбаум виник як палацо— парковий ансамбль 18 століття. Там і. служив у міліції, некто, як росіяни кажуть, Віктор Ільїн — непоказний, тихий, ні чим не примітний молодший лейтенант міліції, не широкої кості, швидше худоребрий, тихий і скромний — такі не здатні збудувати кар’єру. Його постійно переслідувало невезіння, неуспіх був його супутником і він всюди вскакував у рахубу. На нього навіть, товариші по службі не звертали уваги, друзів не мав. Одне слово — невдаха, Сіренький горобчик. Такі далеко не йдуть, навіть до повного лейтенанта дослужитися для них — проблема. І ось цей непоказний, безталанний невдаха, тишко-скромняга і втнув одного разу. Принаймні, в історію влип назавжди.

Закінчивши нічне чергування, Віктор вранці не повернувся в рай— відділення, не здав зміни і табельної зброї, а на таксі помчав в аеропорт (квиток був придбаний заздалегідь, службовий пістолет Макарова з кишені з повним боєкомплектом, а Брежнєв того дня мав зустрічати космонавтів, це він почув по радіо) і невдовзі вилетів у Москву. (Про те, що він не здав зміни і табельної зброї в райміліції чомусь не звернули уваги. Щоправда, як усе скоїться, буде поспіхом заявлено, що райвідділення, як молодший лейтенант не з’явився вранці по місцю служби, забило тривогу і що його, мовляв, вже тоді почали розшукувати, але то, як дехто вважає, була хороша міна при поганій грі).

Прибувши «в зореносну», Віктор з вокзалу поїхав на квартиру свого дядька, теж офіцера міліції. Той, повернувшись з нічної зміни, вже спав, його кітель висів на спинці стільця, поверх якого був кинутий ремінь з кобурою і пістолетом у ній. Це Віктор миттєво зафіксував і подумав, що другий пістолет для задуманого йому аж ніяк не зашкодить. І зрадів, що обставини складаються на руку. Дядина пригостила чаєм, похапки спорожнивши склянку, племінник не став баритися. Зіславшись на обов’язки служби, почав збиратися. Виходячи, непомітно (дядина відвернулась на хвильку за чимось) витягнув з кобури дядьків пістолет, теж Макаров і теж з повним боєкомплектом, сунув його собі до кишені. Дядина вухами хлопала. Дядько міцно спав.

Ось так, озброєний двома пістолетами, Віктор і подався до кремля, до Боровицьких його воріт, де ось-ось мав з’явитися кортеж.

Проникнути в зону оточення і загубитися серед охоронців Віктору в його міліцейській формі було хай і не так вже просто, але не надто складно. Допомогли витримка, нахабність, вміння триматися природно, невимушено. Тут у нього, виявляється, був таки талан!

По ходу проникнення в зону оточення він навіть перевірив якогось сержанта чи правильно той виконує свої обов’язки в зоні оточення і голосно, щоб усі чули, вичитав йому мораль. Потім з’явився той підозрілий кадебіст зі своїм грубим окриком: «А ти що тут робиш?», якого Віктор обеззброїв дивною по простоті фразою: «Поставили — от і стою». Умри, а краще в подібній ситуації і переконливіше навіть не придумаєш!

А далі все відбулося як у поганому сні. Коли під брамою Боровицьких воріт з’явилися перші машини кортежу, раптом один з міліцейських офіцерів, зробивши крок вперед, вийшов з шеренги їм навстріч, викинув руки з двома пістолетами і відкрив вогонь явно на поразку. Це тривало кілька секунд, що охороні видалися вічністю.

Все оточення застигло, як паралізоване такою нахабністю. Ніхто в першу мить нічого не міг збагнути — офіцер міліції з двох пістолетів розстрілює другу машину кортежу! Ні, таке і в найдурнішому сні не присниться! Але тих секунд всезагального розгублення (на цьому, власне, й будувався напад) Віктору вистачило з лишком. Стріляв він по другій машині, де, як передавали вуличні репродуктори, «лічно» знаходився «дорогий Леонід Ілліч».

Якого там насправді не було. Власне, вже не було. Тобто він був, як вирушав кортеж, та коли кортеж прибув до Кремля, його там вже не було. Тієї переміни навіть коментатори не знали і зазвичай передавали, що з другої машини вітає москвичів і гостей столиці «лічно» дорогий Леонід Ілліч. З вікна другої машини вже виглядав не генсек, а — космонавт Георгій Береговий, якого разом з космонавтами Леоновим, Ніколаєвою-Терешковою та Ніколаєвим запросили на святковий обід до Кремля.

А зміна в кортежі відбулася ось чому.

Спочатку А. І. Брежнєв і справді їхав за протоколом, себто в другій машині — разом з головою Ради міністрів СРСР О. М. Косигіним та Головою Президії Верховної Ради СРСР М. В. Підгорним, що супроводжували генсека.

Олексій Миколайович Косигін (тоді ще з однією Зіркою Героя Соцпраці на грудях, другу він отримав у 1974 році), як завжди мовчав, поринувши в себе і мав, як завжди, непривітний, дещо похмуро-невдоволений вигляд — такий вже вдався від народження. Підгорний намагався говорити, але й Брежнєв зберігав мовчанку і Микола Вікторович (теж, до речі, із Золотою Зіркою Героя Соцпраці — на вершині владної піраміди в СРСР всі ставали героями праці і великими трудівниками, другу зірку він отримає на рік раніше Косигіна) зрештою стулив губи. Далі їхали мовчки.

За вікнами салону здавалося і справді езмірно раділа і шаліла від щастя Москва, всі махали руками й прапорцями, вигукували здравиці на честь кремлівських вождів та героїв космосу і ясно було, що все це організовано і організовано добре. Себто проколів не повинно бути, і все ж генсек був чимось стурбований.

Про що так кріпка думав глава СРСР, що навіть аж губами ворушив, наче з кимось невидимим полемізував, його супутники не знали. А А. І. непокоїла предивна поведінка кота Лами, що того ранку не відходив од нього, терся, жалібно навчав і намагався заглянути хазяїну в очі, як ніби хотів щось сказати.

«Жаль, що тварини не здатні говорити, а то Лама повідав, би, що його непокоїло» — вкотре думав генсек і зітхав: і не скажеш нікому, бо сприймуть за маловіра, і залишити без уваги незвичну поведінку кота не можна. А раптом і справді кіт про щось його застерігав? Передавав — намагався передати йому тривожний сигнал, на який треба неодмінно звернути увагу. Якщо є час. От їдуть вони в голові колони, їхня машина друга, а рантом… Раптом Лама відчув якусь халепу, га?

— А чого це ми, товариші, так рвемося вперед? — ні з того, ні з сього звернувся Брежнєв до своїх супутників, звернувся, хоча сам про себе вже вирішив. — Кого зустрічають люди? — кивнув на вікно, за яким галасували й розмахували прапорцями натовпи москвичів: — Нас чи героїв космосу?

— Космонавтів, — ще нічого не розуміючи, але з готовністю відповів Підгорний. — Космонавтів, Леоніде Іллічу.

— І я так думаю, — похмуро вставив Косигін.

— А коли так, то… — Брежнєв повернувся до водія. — А ну, Ніколай негайно перебудуйся і займи місце в кінці колони. Вийшли люди зустрічати космонавтів, хай їх і зустрічають. А то знову пасталакатимуть, що Брежнєв всюди наперед преться…

Як тільки урядовий ЗІЛ по ходу перебудувався й опинився в кінці колони, другою машиною кортежу відразу ж стала третя, у якій їхали Береговий, Леонов, Ніколаева-Терешкова та Ніколаєв. Береговий сидів поруч з водієм, до речі, схожий на Брежнєва. Висунувшись з вікна, не підозрюючи, що його чекає, він помахом руки вітав москвичів…

Зловмисник сприйняв Берегового за Брежнєва (та й чув що той їде в другій машині) і біля Боровицькьих воріт відкрив вогонь, як і говорилося, на поразку. Бив з двох рук, з двох Макарових і доки охорона отямилась, випустив ні багато, ні мало, а чотирнадцять куль (за іншими даними пострілів було шістнадцять).

Водій машини Марков був смертельно поранений (помре по дорозі в госпіталь), осколком пошкрябало обличчя Береговому, Ніколаєву куля черконула спину. (За деякими даними дісталося і Терешковій, його тодішній офіційній дружині).

Одна з куль рикошетом поранила мотоцикліста, який супроводжував кортеж… Невідомо скільки б ще разів встиг Віктор натиснути гашетки двох пістолетів (охоронці, яких було аж забагато, позастигали наче вражені правцем і так стояли, як німа сцена в «Ревізорі» Миколи Васильовича Гоголя), якби не мотоцикліст, якого зачепила одна з перших куль. Він різко повернув свою двоколісну машину і, ризикуючи собою (він був відмінною мішенню), кинув її на людину в міліцейській формі, яка стріляла з двох пістолетів і збив її з ніг.

І лише тоді охоронці нарешті отямившись, ринулися в’язати збитого нападника…

В ту ж мить, як почали лунати постріли Віктора Ільїна, репортаж, що його вело центральне телебачення, миттєво було перерване на півслові.

Без будь-яких пояснень.

Трансляцію відновлять — теж несподівано — як уже почалася в Кремлі церемонія нагородження космонавтів — всім традиційно видали по Золотій зірці Героя. Причин, чому така тривала перерва в проведенні телерепортажу, не пояснили. Вдали, що буцімто нічого й не трапилося, і що з того, що увесь Союз того ж дня зашушукався і на всіх кухнях однієї шостої суходолу — традиційно-безпечне місце радянських людей для обговорення політики, новин, різних чуток та висловлення власних думок — обговорювали несподівану перерву в трансляції з Кремля, нечуване до того явище.

І всі вже того дня знали — від західного кордону й до Сахаліну — «широка страна моя родная»! — що було вчинено у Кремлі збройний напад, і знали, що біля Боровицьких воріт з двох пістолетів стріляв по кортежу міліцейський офіцер, проте влада і далі гралася в мовчанку — нічого не знаємо, нічого не бачили, не чули, і нічого взагалі не було. За принципом страуса, який при небезпеці, засунувши голову в пісок, вірить, що й увесь світ в ту мить пірнув у темряву…

Що ж до повідомлення ТАРС про замах, що з’явилося в «Правде» аж через кілька днів після інциденту біля Боровицьких воріт, то його можливо б і взагалі не було (в СРСР подібні інформацію завжди засекречували), якби не прес-конференція 24 січня, на якій один із західних журналістів поцікавився в Олексія Леонова про його почуття в момент замаху біля Боровицьках воріт Кремля? Космонавт сердито порадив йому самому опинитися на місці людини, у яку стріляють… Оскільки ж прес-конференція для іноземних журналістів транслювалася в ефір, факт замаху відразу ж здобув наче підтвердження з перших уст і влада просто змушена була дати розпорядження оприлюднити в «Правде» повідомлення ТАРС, в якому жодного слова не було про того, хто конкретно стріляв, проти кого насправді вийшов молодший лейтенант міліції. Так само не повідомлялося про причини його вчинку. Досі невідомо чи він був виконавцем, кілером, як би ми сьогодні сказала, тоді хто замовник? Чи замовники? І взагалі — фігуранти? Чи справді Ільїн — терорист— однночка, який діяв на власний розсуд?

Справа темна. І тоді такою була, і сьогодні такою залишається.

Леонід Ілліч від природи взагалі був сентиментальним (з роками, з приходом старості, що невмолимо насовувалась на генсека, незважаючи на всі зусилля лікувально-санаторного управління Кремля й особисто академіка Чазова, Героя Соцпраці, професора, міністра т. д. І т. п., який недремно опікувався здоров’ям лічно дорогого Леоніда Ілліча, часто розчулювався, іноді, здавалося, без видимих причин. А коли дивився яку— небудь мелодраму, що їх пізніше буде названо мильними операми, то й безгучно пускав сльозу за сльозою. (Чи не найбільше любив комедії. «Кавказьку полонянку» Леоніда Гайдая в домашньому кінотеатрі (на дачі) давився близько десяти разів і кожен раз реготав до упаду, чи не половину реплік вивчив напам’ять, не полінився подзвонити керівнику Держкіно СРСР Романову, щоб поздоровити його «з черговим успіхом радянської кінематографії». (Це після того, як Держкіно СРСР — той же Романов — попередньо проглянувши стрічку, велів «покласти її на полицю»). Дивитися комедії в своєму домашньому кінотеатрі любив і Сталін. Так, наприклад, «Волгу-Волгу» давився 20 (двадцять!) разів! Теж реготав до упаду — що, між іншим, не завадило цьому реготуну сотнями виносити розстрільні вироки. От і вір після цього, що красне письменство облагороджує людину і робить її людянішою та вчить добру!)

Розплакався А. І. І того вечора, коли повернувся з Кремля. Прийом космонавтів закінчився урочистим і щедрим обідом, на якому А. І. розслабившись після пережитого, набрався таки добряче — до машини його вели під руки. Вдома, в Заріччі сказав Вікторії Петрівні: «Вітя, вважай, що я сьогодні вдруге народився. А те, що говорив про кота Далай-лами — чистісінька правда. Він мене сьогодні врятував…»

А. І. почаркував ще й удома і Вікторія Петрівна уклала його теплим.

А він навіть уві сні бурмотів: «Лама… Де Лама?.. Він мене врятував… Не збрехав Далай-лама, кіт і справді має хист провидця…»

І довго потім жартував, — щоправда, не весело, — що такого кота, як Лама варто було б оформити в штат Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР — кращого чекіста за нього б не було. Юрій Андропов ввічливо, з властивою йому витримкою слухав ті шпильки і розгублено посміхався. Хоча було йому зовсім не до сміху. Та й хто зна, як би повернулася ситуація, коли б той Лама не застеріг своєю поведінкою генсека.

Мине трохи більше року і Брежнєв остаточно переконається, що кіт, подарований йому Далай-ламою, такий й справді має дар провидця.

20 лютого 1970 року пухнастий талісман вдруге збереже життя своєму хазяїну й підопічному. Щоденно о восьмій тридцять ранку за генсеком в Заріччя приїжджала охорона, щоб везти його на службу. Але того ранку генсек раптом навідріз відмовився їхати в Кремль.

— Хлопці, — сказав старшому бригади, що мала супроводжувати його в Москву, — ви, мабуть, їдьте собі, а я тут попрацюю ще над документами. Через пару годин пришліть за мною своїх змінників.

Бригада квапилась здати зміну, тож навіть пораділа такій пропозиції і без об’єкта помчала в Москву, рада, що можна буде розслабитись, не пильнувати дорогу, не думати про безпеку генсека, а з вітерцем мчати трасою у своє задоволення. А ще можна теревені правити і довга дорога із Заріччя в Москву промайне непомітно. Така безпечність, як швидко виявиться, дорого їм коштуватиме.

Хоча А. І. І зіслався на «термінові документи», які він має нагально проглянути (насправді вів не любив — та ще на дачі — займатися паперами, відчуваючи до них дрімучу нудьгу, оскільки ж важливі документи, хочеш чи не хочеш а все ж таки треба вивчати, їх читали помічники — А. І. легше було сприймати документи на слух), та насправді того разу причиною був кіт.

Знову, як і рік тому, Лама несподівано влетів у спальню хазяїна і таке здійсняв нявкання, що А. І. хоч за звичаєм і спав міцно, схопився, як на пожежу. Із завжди спокійним, сонливо— лінькуватим котом творилося щось несусвітне. Він бігав сюди-туди і пронизливо нявчав, будучи явно чимось дуже стривоженим.

— Ти… чого? — позіхнувши, невдоволено пробуркотів А. І. — Тобі напевне щось приснилося?

Лама нявкаючи, стрибнув на ліжко, потім на груди хазяїну і став пильно дивитися йому в очі своїми незбагненними жовтими очищами, від яких хотілося по-швидше відвести погляд.

Кіт був явно не в міру збудженим і дивився на хазяїна так, як наче щось хотів йому передати. Власне, застерегти його.

В А. І. щось біля серця тенькнуло. Увесь ранок кіт не відходив від нього, нявкав жалібно, а то наче сердито, що хазяїн ніяк не може второпати що й до чого, і раз по раз загороджував йому дорогу. Це вже почало дратувати А. І. А коли він хотів було вийти з помешкання, кіт зубами схопив його за манжети штанів і вперся передніми лапами, намагаючись зупинити хазяїна. Той згадав: точнісінько так Лама поводився рік тому, коли А. І. збирався не зустріч з космонавтами, під час якої той божевільний всадив у другу машину чотирнадцять куль.

Стривожившись (а раптом знову йому загрожує якась халепа?). А. І. вирішив відправити бригаду супроводу в Москву «порожняком», а самому затриматись на дачі на годину— другу. А там видно буде. Зрештою, А. І. спало на думку проекспериментувати, аби ще раз переконатися чи справді кіт володіє даром передбачення — власне, відчуттям біди, що загрожує хазяїну, а чи перший випадок був усього лише збігом обставин?

А далі події розвивалися так.

Чергова бригада охорони і супроводу Генерального секретаря ЦК КПРС поїхала в Кремль без свого «об’єкта». І треба ж такому статися! На трасі, знайомій бригаді до найменших дрібниць, раптом вигулькнула — і де вона взялася? Не з-під землі ж вона вирнула? — військова вантажна машина, за кермом якої сидів солдатик у недбало збитій на потилицю шапці (навушники розв’язалися й один з них бовтався у нього біля щоки, а другий стирчав задраним догори) — це генсекові хлопці зафіксували за мить до біди.

Зіткнення здавалося було неминучим. Проте водій урядового ЗІЛа на якому мав їхати, генсек, зумів вивернутися і ухилитися від прямого удару. Але це вже не зарадило справі — машину миттєво розвернуло і кинуло на трейлер, що якраз в тому місці стояв на узбіччі. (Біда, як кажуть, не ходить одна).

Удар, скрегіт, тріск, крики, мат…

Всі, хто знаходився в ЗІЛі, отримали травми різного ступеня складності — хто відбувся зламаними ребрами, хто струсом мозку, хто вивихом руки чи ноги… А охоронцю В. Є., який дрімав, сидячи на місці генсека, знесло половину черепа…

Через лічені хвилини Брежнєву передали радіотелефоном про інформацію із ЗІЛом на трасі Заріччя-Москва.

Телефон випав з рук і генсек довго сидів у кріслі із заплющеними очима. Зовні здавалося, що він задрімав і голова його впала на груди…

Зайшла дружина, підняла з підлоги радіотелефон, поклала на столик, навшпиньках підійшла до чоловіка, накрила його пледом.

— Я не сплю, — тихо озвався він не розплющуючи очей.

— Тобі недобре?

— Не те слово. Зовсім кепсько…

Він розплющив очі. Дружину вразив його погляд, якийсь наче мертвий, порожній. І дивився він мимо неї, в нікуди.

— Що з тобою, Льоню?

— Півчерепа знесло…

— Ти про що? Про який череп?

— Та вже ж не про свій, бо інакше б оце й не говорив з тобою. Про череп Володі, охоронця. Якби о 8.30 ранку сьогодні я виїхав до Москви, то мені б знесло півчерепа. А, може, й більше. Довбешка в мене чималенька…

Тяжко звівся і, припадаючи на ноги (в останній час скаржився на постійній біль в ногах), підійшов до дзеркала і довго розглядав у ньому власну голову. Навіть мацав її, вертів нею з боку на бік, як ніби якимось непотрібом…

А тоді, отямившись, велів аби йому принесли з кухні шмат телятини з кров’ю і пішов з ним в кімнату Лами…

З того дня А. І. твердо повіряв у те, що тібетський кіт і справді володіє хистом передбачувати події, які тільки-но ще відбудуться.

Звідтоді Лама став для Брежнєвих членом їхньої сім’ї, всі йому виявляли знаки уваги, але гордий котяра, як і раніше, генсекове сімейство ігнорував і лише господареві дозволяв себе іноді погладити чи пошкребти за вухами або під шиєю… Вечорами А. І. любив дивитися мультфільми про звірят, перетворюючись на таку собі дорослу дитину. Всідався перед телевізором в зручному м’якому кріслі, на одне коліно садовив онука, на друге кота Ламу. Обох пестив і обидва — кіт і онук — були задоволені пестощами. Задоволеним був і сам А. І. — мультики про звірят він дуже любив, вони приносили йому утіху і, навіть, аж розчулення — та й онук з котом додавали душевної рівноваги і якогось безтурботного утихомирення.

Сидячи в кріслі з онуком і котом на колінах — ідилія! — дивлячись улюблені мультики для дітей, катастрофічно старіючий генсек іноді й засинав так і дружина, поглядаючи на Льонічку свого, теж пускала сльозу, ідилічну.

Іншим задоволенням, що теж його несказанно тішило й допомагало йому якось забутися (хоча б про той осоружний ядерний чемоданчик, про який він ніде й ніколи не мав права забувати) і просто побути пенсіонером, звичайним пенсіонером, у якого є сьогодні, але вже немає завтра, якщо не рахувати одноманітних буднів, було доміно, настільна гра, у якій викорис— товують 28 кістяних дощечок, з позначеними очками. Всього лише 28 кісточок, але яке море задоволення і забуття од усіх турбот і тривог вседержавних! Якби такої гри не було, її варто було б придумати, хоча б для нього, для старіючого генсека, який уже невідворотно, не спинимо впадав у старечий маразм та прострацію. Люмпен-пролетарська гра в доміно (рідко в якому дворі хрущовок не стукотять пенсіонери все тими ж двадцяти вісьмома кам’яними дощечками) гра дрібного, безперспективного чиновництва, якій він віддавався до самозабуття — була його улюбленою грою. У ній він був не просто неперевершеним мастаком, а — паном, хазяїном, паханом і володарем, справжнім королем. Вечорами, коли А. І. звично нудьгував до отупіння від безділля (а втім, навіть на службі він ніколи не завантажував себе роботою, дотримуючись широко відомого серед слов’янства принципу, що робота — не вовк, у ліс не втече), тож кісточки його й виручали. Можна було стукотіти (чи й трахкати, входячи в азарт) ними об стіл ні про що вже не думаючи і в грі тій потрібен був вельми посередній розум, як такий, яким він від природи й володів.

Грав з охоронцями (а з ким би в його становищі?). Як була негода (чи взимку) у фойє, на дачі або в міській квартирі в Москві по Кутузовському проспекту, влітку у дворі за столом. Там генсек та троє його охоронців стукотіли бувало й до півночі.

Вікторія Петрівна незмінно всідалася біля гравців із в’язанням. А. І. любив такі грища, іноді йому здавалося, що він у Дніпродзержинську молодий, сидить за кісточками в дворі будинку по вулиці Пеліна. Чи в Дніпропетровську по вулиці Рогальова під каштаном, що його сам і посадив. Входячи в азарт, так трахкав кісточками об стіл, що аж виляски йшли, де й сила в нього бралася, що вже тоді стрімко підупадала. Грали часом і далеко за північ (це навіть тішило охоронців) — і служба йде, і не нудно, бо хоч яка, а все ж таки розвага, доміно. Вікторія Петрівна вже відверто клювала носом, випустивши з рук в’язання, кимарила сидячи з відкритими очима (і як це їй вдавалося?), терпеливо чекаючи поки Льонічка нарешті награється. (Вона все життя його покірно чекала — чим і втримувала біля себе, його, за молодих літ ого якого гуляку— баболюба!).

Вигравши з десяток партій (він добре грав, плюс, ще іноді й охоронці йому підігрували), награвшись до знемоги, вставав, смачно потягувався і йшов спатоньки. Поруч дріботіла покірна дружина, а за ними один з охоронців ніс її в’язання. Ідилія, одне слово! І Брежнєв сам собі здавався безтурботним пенсіонером (як йому на старості іноді хотілося хоч день, хоч півдня побути всього лише простим пенсіонером, якого ніщо й ніхто не турбує!) у якого ніц немає аніяких клопотів, що їх він уже й боявся, так вони йому набридали! Часто їх супроводжував і кіт Лама. Такі вечори у генсека, вірного ленінця, видатного діяча, як його за традицією титулували, були чи не найщасливішими, і він у такі ночі спав як після купелі. Про таке життя він не переставав мріяти, а жити доводилось іншим, чужим йому життям і це на старості його тяжко гнітило і підточувало ті сили, що й так швидко танули — як зимовий сніг на весняному сонці. Тоді ж він і зробив чи не приголомшуюче для себе відкриття: виявляється нічого не робити на старості, ні за що не відповідати, не мати клопотів, а дивитися мультики про звірят, сидячи в м’якому кріслі у теплих пантофлях і чесати кота за вухом — це чи не вершина людського щастя…

Існує легенда — хоча швидше людський поговір, може й за принципом: чув дзвін та не знаю де він, — що А. І. звідтоді майже не розлучався з тібетським котом. І навіть, брав його з собою в поїздки — в тім числі й зарубіжні. Так це чи ні — автор достеменно не відає. Хочте вірте, хочте — перевірте. Буцімто бую виготовлено для кота нашийник і він на повідку звідтоді супроводжував свого хазяїна.

Ось тільки не ясно, чому А. І. не прихопив свого живого талісмана, збираючись в Ташкент.

Весною 1982 року генеральний секретар ЦК КПРС Брежнєв поїхав вручати орден Леніна Узбекистану і Ламу чомусь із собою за звичай не взяв. Можливо тому, що візит мав бути коротким? Та й Лама в ті дні поводився вельми коректно й спокійно — вдень, як завжди, ловлячи окунів, придрімував, в ночі ж вкладався спати надійніше і обмостившись довгим пухнастим хвостом, давав завидного хропака. А. І. від цієї поведінки свого живого талісмана мав утіху: спить Лама безпечно й безтурботно, виходить його хазяїну ніщо не загрожує, і допоки тварина спокійна, допоки спокійним може бути і цар. Себто генсек.

А загалом виходило, як у пушкінській «Казці про золотого півника»: У тридев’ятому царстві, тридесятому государстві жив був славний цар Дадон. І ось один мудрець подарував йому золотого півника — точнісінько як Брежнєву Далай-лама підніс кота. І радить той мудрагель Дадону (царя вже замордували злі пригоди):

Посади ты эту птицу, Молвил он царю, на спицу; Петушок мой золотой Будет верен сторож твой; Коль кругом все будет мирно Так сидеть он будет смирно; Но лишь чуть со стороны — Ожидать тебе войны, Иль набега силы бранной, Вмиг тогда мой петушок, Приподнимет гребешок, Закричит и встрепенется…

Ну, а далі, і справді, як у казці:

Петушок с высокой спицы Стал стеречь его границы — Чуть опасность где видна Верный сторож как со сна Шевельнется, встрепенется, К той сторонке обернется, И кричит: ку-ка-ре-ку! Царствуй лежа на боку!

І Брежнєву випадало як царю Дадону: якщо кіт Лама тихий, можна царювати лежачи на боці, а ось як він спохопиться — чекай біди… Але поки що він оберігає свого царя.

Якось А. І. розповіли, що в шумеро— аккадській (хто це такі — він не став уточнювати) міфології є одна симпатична богиня, покровителька і захисниця, носителька особистості людини і що її теж звати Лама.

Вважається, що свою Ламу має кожна людина.

А. І. неймовірно зрадів:

— А я вже маю таку Ламу — захисника свого і друга!

Дрімав Лама і того ранку, як А. І. збирався в Узбекистан — лише крізь дрімоту одним оком подивився на хазяїна і знову засопів носом.

— «Царствуй лежачи на боку» — весело проказував А. І., спостерігаючи за котом (якось «Казку про золотого півника» прочитали його онуку і дід випадково її прослухавши, лишився задоволеним і навіть порівнював себе з царем Дадоном, а його півника зі своїм котом).

— Кіт спокійний, все буде гаразд, — заспокоював перед поїздкою дружину. — Лама чи не на ходу спить — що може мені загрожувати?

— А раптом знову якийсь… божевільний міліціонер вийде з двома пістолетами? — жахалася Вікторія Петрівна.

— Треба думати краще про нашу доблесну міліцію, — весело одказував чоловік, — Що в ній — самі лише придурки служать? Ні, як казав якийсь поет, моя міліція мене береже. А мене так ще й Лама. А він, сама бачиш, тільки те й робить, що кимарить. Значить в царстві моєму все спокійно — золотий півник кричить на спиці… Як у Пушкіна?

Онук приходив на допомогу дідові:

— І кричит: ку-ка-ре-ку! Царствуй лежа на боку!..

— От іменно. На боці. Про це й мені підказує Лама. То й будемо царювати лежачи на боці — думається, що це одне з найпрекрасніших у світі занять.

А між тим загроза — і значна, що ледь не коштувала йому життя, якраз і чекала на генсека в Ташкенті. А те, що його не застеріг перед поїздкою в сонячний Узбекистан Лама, не прорахунок кота. Збив тварину з пантелику сам генсек. Своєю непослідовністю. Річ у тім, що за програмою перебування в Ташкенті, А. І. мав відвідати в числі інших підприємств також і місцевий авіазавод.

Але за кілька день до відльоту в Ташкент, начальник його особистої охорони генерал Рябенко передав шефу прохання узбецького керівництва: у зв’язку з тим, що програма перенасичена, а часу обмаль, скоротити перелік підприємств де мав побувати Брежнєв. І, зокрема, авіазавод. А. І. погодився, авіазавод було викреслено зі списку. Тому й Лама був спокійний — щоб не сталося на тому заводі, хазяїн його там не буде, тож його життю ніщо й не загрожує. Та несподівано вже в самому Ташкенті А. І. забажав все ж таки відвідати авіазавод:

— Я маю зустрітися з робітничим класом!

Генерал Рябенко намагався відрадити генсека, зіславшись на те, що на заводі вже зняті пости. На що Брежнєв (а він іноді бував аж надто впертим!) відповів:

— Як знімав, так і поставиш!

О 13 годині 23 хвилини і сталася лиха пригода. У цеху вздовж фюзеляжу довжелезного авіалайнера, що саме будували, поставили збиті з дощок — явно нашвидкуруч, — дерев’яні помости, щоб робітникам та службовцям було краще видно «вірного ленінця». І тільки-но в супроводі московських і ташкентських офіційних осіб з’явився генсек, як на поміст стільки набилося люду, що він, не витримавши такої маси, затріщав і почав валитися… Разом з людом, що був на ньому…

Тріск, крики, гуркіт і традиційний руський мат-перемат…

Частина помосту разом з людьми, що несамовито кричали, рухнула на те місце, де внизу стояли А. І. Брежнєв, перший секретар ЦК КП Узбекистану Шараф Рашидов та інші чини республіки. Високопоставлених осіб порятувала охорона — встигла їх повитягувати за руки з-під помосту, що падав, але багато з тих, що стояли на помості, при падінні покалічилися.

Брежнєв загалом відбувся легким переляком — охоронці його буквально в останню мить витягли, коли поміст вже падав на нього.

— Ти був правий, — оговтавшись, сказав він своєму начальнику охорони генералу Рябенку. — Не треба було мені їхати на авіазавод.

А сам подумав: чому про цю небезпеку його попередньо не застеріг Лама? Згодом збагнув: та тому, що в Москві він, Брежнєв, не планував відвідати авіазавод, рішення виникло спонтанно, вже в Ташкенті…

Брежнєв запам’ятав час, коли стався обвал помосту — тринадцять годин двадцять три хвилини — і яким же його було здивування, коли повернувшись до Москви, на дачу в Заріччя, дізнався, що саме в той час з Ламою скоїлось лихо. О 13 годині 23 хвилини за московським часом (час зафіксувала охорона генсека) за тисячі кілометрів від Ташкенту на підмосковній дачі генсека в Заріччі з Ламою раптом почало творитися щось незбагненне. Нявкаючи, він безпричинно носився по території дачі як очманілий і очі його горіли жовтим вогнем. Оббігавши чи не всі кімнати і ніде не знайшовши хазяїна, Лама зчинив розгардіяш. І при цьому нявчав так пронизливо, що хоч вуха затуляй!

Охорона, боячись, аби тварина бува не забігла, посадила його на повідок. Кіт ніби вгамувався, тільки збуджено сопів, але досить було охороні лишити його самого, як він перегриз шкіряний повідок і притьмом вискочив у двір. Охоронці кинулись було за втікачем, але вайлуватий і, здавалося, неповороткий генсеків улюбленець, раптом виявивши завидну спритність та прудкість, кулею пронісся двором, вилетів на паркан — а височезний же! — і тільки його й бачили!..

Боячись монаршого гніву — всі знали, як генсек дорожить котом— спішно відрядили машину в погоню, але з кота й слід прохолов…

В Заріччі ледь чи не паніка зчинилася. Вищі чини зазвичай почали звинувачувати нижчих в розґільдяйстві, нижчі — ще нижчих — всі ревно шукали винуватця, на якого можна було б звалити провину за втечу кота. Дружина генсека підганяла обслугу: «Шукайте! Хоч з-під землі, а дістаньте Ламу. Льонічка, як повернеться, ледь переступивши поріг, запитає: а як Лама? Що я йому скажу? Та й ви що йому скажите?» Було навіть створено бригаду пошуковців. І ось що вона виявила. Перемахнувши через паркан, Лама вибрався на трасу, що вела в Москву і подався понад нею в «зореносну». Дорогу він, очевидно, візуально пам’ятав, адже не раз Брежнєви брали його з собою в столицю, на Кутозовський проспект, де була їхня квартира. Мабуть не знайшовши хазяїна на дачі, Лама «подумав», що він — у міській квартирі. І благополучно дістався Кутузовського проспекту, але коли перебігав його напроти будинку Брежнєвих, з ним і приключалася непоправима біда.

Ні, Лама не «покінчив життя самогубством», як, даруйте, напише одна з московських газет (кіт, мовляв, стрибнув під колеса з горя та відчаю, що з його хазяїном скоїлось лихо, а він його не зміг порятувати — це вже було б занадто!), а просто перебігаючи гамірливий проспект, де був особливо інтенсивний рух (напроти будинку Брежнєвих взагалі не дозволялося зупинятися), необачно потрапив під машину…

— Охоронці!!. Т-туди й перетуди!.. — завжди спокійний, витриманий і толерантний (конфліктів та ще між колегами він старався уникати — такий уже мав характер), генсек наче з ланцюга зірвався — Шерлоки Холмси! Ви, навіть, кота не змогли вберегти, а вам довірили дорогоцінне життя генерального секретаря! От і покладайся на вас! Та ви… ви самі себе не здатні захистити!

— Льонічка, Льонічка, — це дружина. — Годі-бо. Ламу не воскресиш, краще себе побережи. Що сталося — те сталося.

А. І. ще хотів було щось під гарячу руку додати, але стомившись, тільки махнув рукою.

— Ідіть геть, охоронці… сякі-такі!.. Ламу й справді вже не воскресиш. А він сам-один був надійніший за все ваше управління!

Після загибелі Лами А. І. наче враз зів’яв. Можливо, це й не було пов’язано із загибеллю кота, до якого він устиг прикипіти душею, можливо, вік брав своє, а тільки А. І. якось знітився й наче аж зростом став меншати, занудьгував, засумував, став безпричинно задумуватись, замикатися в собі. Іноді ж забувшись, никав по дачі, шукав кота, викликаючи його нізвідки: «Кис— кис». Іноді нявкав. І простягав руку ніби щось невидиме пропонуючи невидимому коту…

— Льонічка, — благально дружина. — Ти забув, що Лами вже немає…

— Ах, так… Дякую, що нагадала… А через хвилину заглядав до холодильника й обурливо кричав:

— Робітнички, т-туди т-твою!.. Чому в холодильнику не лежить свіжа телятина?

Через два-три дні шмат м’яса в холодильнику міняли — на свіжий. А. І. суворо за цим слідкував.

Чи від втрати улюбленця (а на старості люди особливо звикають до речей, так і до живих істот), чи просто вік та болячки своє брали, а здоров’я його почало швидко здавати — жити йому залишалося всього нічого…

Лама загинув по весні 1982 року, а Брежнєва не стане в листопаді того ж року. Але це, мабуть, просто збіг. Швидше всього.

Ті останні місяці свого життя (хоч у нього нічого мовби й не боліло, але він увесь був хворий) генсек проведе в напівсні-напівдрімоті.

В Москву вибиратиметься рідко і неохоче, хоча вважалося, що він знаходиться на своєму пості біля руля партії і держави. Возитися з документами, читати їх, і за молодих літ не любив. Навіть книги. Та й що читати, як тодішня т. з. радянська література була зведена до рівня Аскара Токмагомбетова (був такий казахський радянський письменник, «основна тема творчості» якого, «Ленін і партія, дружба народів, творча праця») — то що ж тут будеш читати, бодай той письменник і нагороджений орденом Жовтневої революції!. В останній рік він просто відразу відчував до книг! Коли вже край треба було з чимось ознайомитись — все йому читали помічники, а він, дрімаючи, у піввуха слухав і хутчій все те переадресовував членам політбюро — хай вони приймають рішення.

Втратив і цікавість до полювання, без якого раніше й жити не міг, в Завидово більше не їздив. Особливо після того, як віддачею (вже не твердо тримав в ослабілих руках іменний карабін Тульської ручної роботи) йому садонуло в лице…

— Відстріляв своє, — тільки й махнув рукою. — І на звіра, і на жінок…

Чим далі, тим ставав малорухливішим, довго повертався, відповіді на запитання домашнім від нього доводилось чекати хвилинами. Повільність та млявість були неприродними, наче хто його застопорив. Забарність з кожним днем посилювалась й іноді набувала просто таки гротескних форм. А все від того, що він надто багато приймав снодійних пігулок. Спав і вдень і вночі, ховаючись у сон від проблем життя та служби, пригорщами ковтав різні транквілізатори, що знімають з людини страх, напругу, нервове збудження, а натомість несуть заспокоєння. Вони його й заспокоювали, але до такої міри, що він ставав схожим на робота, у якого штучно загальмовані всі процеси. Щоправда, траплялося, що він наче раптово прокидався від летаргічного сну.

— Поїду в Кремль, — казав. — Так, так, тільки в Кремль і нікуди більше. Мене чекають партійні та державні справи.

А втім, його вже ніхто й ніщо не чекали. Починаючи з 70-х років А. І. був уже тяжко (і безнадійно) хворою людиною, нікого не помічав, нічого не сприймав і дивився поперед себе, як у порожнечу. Керівництво країною фактично перейшло в руки так званої «горіхової трійці» — Громика, Устинова, «творчого поліцейського» Андропова (трійця мала кабінети під горіх). Вони фактично й царювали в СРСР тих років, Брежнєв залишався всього лише фірмовою вивіскою.

Хоч він бувало й починав збиратися в Кремль, проте досить швидко його метушня починала уповільнюватись, він дер рота, смачно позіхав, тер очі. А далі виходило, як у поговірці: мислі в небі, а ноги в постелі…

І хоч він все ще збирався, але вже не в Москву, а в спальню.

— Покимарю трохи і поїду в Кремль. Але спершу полежу, бо щось мене сьогодні на сон тягне. Мабуть, дощ буде…

І спав до обіду, а пообідавши — його будили, — знову передрімував до вечері, після якої вже вкладався на бокову капітально — до ранку. Лікарі заборонили йому безконтрольне вживання транквілізаторів, але він сердився, вередував, як дитина, у якої відібрала цяцьку і вимагав їх ще і ще, ковтаючи пігулки пригорщами.

Тому постійно клював носом, а коли не спав, то передрімував і рухався як сомнамбула, уві сні…

Став загайним до неприродності, говорив з трудом, надто повільно і втямити що він говорив було тяжко. Сімдесяти шестирічне життя, повне неймовірних злетів — від директора якогось профтехучилища та рядового інженера, пересічного, без здібностей, до генерального секретаря шістнад— цятимільйонної партії і керівництва величезною імперією, що займала одну шосту суходолу, поволі добігало до краю. Він уже і тоді, коли спав, і тоді коли просто кимарив, був схожий на живий труп, і на застиглому його обличчі з порожніми очима тільки густі кущуваті брови ще і ворушилися — супились. Під страхом найсуворішої кари обслуговуючому персоналу було заборонено говорити про здоров’я генсека, зокрема про стан його хвороби, вважалося, А. І. Брежнєв як завжди знаходиться на своєму посту. Один з охоронців якось проігнорував заборону і комусь шепнув про недугу керманича, порушника табу відразу ж вирахували і з тріском — немощі генсека вважалися державною архітаємницею, — вигнали не лише з органів, як такого, що не відповідає посаді, а й навіть з партії, хоча те, що він бовкнув, було чистісінькою правдою — партією і країною керувала людина в стані маразму. Але правди в есересерії у всі часи її існування боялися найбільше.

Іноді, але таке траплялося рідко, він прокидався мовби повеселілий, з іскринками у вже згаслих очах, наче аж збуджено-бадьорий. Дружина вже знала, що було причиною тому: її Льонічці снилася Україна — Дніпродзержинськ, де він починав життя й кар’єру свою запаморочливу. Дніпропетровськ, тепла південна Україна, Дніпро… Молодість, радість відкриття життя. Ні, не тому, що він любив Україну і відчував за нею тугу — ні. Пієтету до рідного краю він не мав. Це ж націоналізм, а партія стояла на войовничому інтернаціоналізмові, що на повірку був звичайнісіньким русифікаторством. Як і до Молдови чи Казахстану, де він пізніше працюватиме, а тому, що за життя в Україні він був молодим красенем, високим, струнким і вдатним з себе, як чоловік — повний сили й снаги. Тоді ж він особливо любив жінок — багато і щедро. Жінки були головним сенсом його життя — а не якийсь там марксизм— ленінізм чи взагалі партійні справи. (За своє партійно— керівне життя він жодного разу так і не прочитав бодай сторінку Маркса чи Леніна, як то ритуально були зобов’язані робити) і потім безконечно цитувати) керівники, не кажучи вже за рядових — нудно. Та й не дуже віддавався роботі. За все життя він потрудився всього лише раз, і — добре. Це коли М. С. Хрущов у 1960 році перетягнув, його в Москву, влаштувавши на не пильну посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР, будучи певним, що висуванець за це буде йому безмежно вдячним і підтримуватиме в кремлівських коридорах влади. Але висуванець, швидко призвичаївшись у верхньому ешелоні влади, розвинув бурхливу діяльність, збив групу однодумців (в його офіційній, роботі це буде закамуфльовано, що, він «проводив велику роботу по вдосконаленню державного апарату, розвитку соціалістичної демократії, зміцненню соціалістичної законності»), влаштував двірцевий переворот, давши під зад коліном своєму благодій— нику, а сам усівся в його крісло аж на цілих вісімнадцять років… Більше йому так не випадало трудитися… Хіба що любив «потрудитися» з друзями за щедро накритим (за державний рахунок) столом де-небудь в лісництві чи в закритих спецсанаторіях. Та ще любив «трудитися» коло жінок… Звичайно в молодості та в зрілих роках, коли ще мав снагу… О, жінки!.. Насолода і утіха гіршої половини роду людського!.. О, ночі незабутні, проведені з коханками! Чи не тому іноді прохав почитати йому «Полтаву» Пушкіна (сам, як уже зазначалося, не любив читати, власне, лінився), завмирав, слухаючи рядки про українську ніч:

Тиха украинская ночь. Прозрачно небо. Звезды блещут, Своей дремоты превозмочь Не хочет воздух. Чуть трепещут Сребристых тополей листы. Луна спокойно с высоты Над Белой Церковью сияет…

— І над Дніпром сіяла — наче іграшка в небі, — згадував, усміхався до свого далекого минулого, вже втраченого назавжди, оживав. — Над Дніпродзержинськом, що в роки моєї юності звався Кам’янським, над Дніпропетровськом…

О, які то були ночі-ніченьки…

Дружина ревнувала його і до спогадів, але за звичкою, що вкоренилася в ній, стала за роки спільного з ним життя, її другою натурою, тож виду не подавала. Як терпіла його, гуляку, все життя, так і наприкінці життя терпіла — звично і стійко. Вона все життя його ревнувала, бо він все життя її зраджував, але терпіла — в ім’я збереження сім’ї, з ляку втратити такого чоловіка. Навпаки, знаючи, що він її зраджує на кожному кроці — молодим бугаєм був невтомним! — ще з більшою увагою повсякчас його оточувала, піклуванням, хатнім затишком, смачною їжею, що її сама ж і готувала, різними ласощами і цим, будучи як жінка невиграшною в порівнянні з іншими жінками, не маючи — знову ж як жінка — аніяких зваб, утримувала його, красеня, біля себе все життя. І це його, кота-гуляку!

— Льонічка не треба так перейматися, — це вже як згадала кота. — Годі бо журитися. Ламу вже не повернеш.

— На жаль. Єдиного друга за все своє життя здобув і того втратив. Бо наші славні… так— перетак… чекісти, навіть кота не здатні вберегти! А я довіряю їм все життя. — І як присуд виносив: — Такого друга, як Лама в мене вже ніколи не буде! Не було до нього й після нього не буде!

Виношував задум доручити послу СРСР в Індії вийти на Далай-ламу і попрохати іншого кота — навзамін утраченого, але, обміркувавши цей задум, рукою махнув:

— Після Лами Лами вже не буде!..

У ті роки на естраді була популярною пісенька про чорного кота, її часто крутили по радіо: «Говорять не повезет, если черный кот дорогу перейдет…»

— Якщо перейде такий, як Лама — повезе, — бурмотів він, слухаючи пісеньку. А коли співачка виводила: «А пока наоборот — только черному коту и не везет…» схвально кивав головою.

— Правда. От візьмемо Ламу… Чорнющим був. А кому не повезло? Та самому ж Ламі…

Хто його знає, може й так. Адже у всій цій історії тільки Ламі, чорному коту і справді не повезло. Навіть, терорист-одиночка, який полював за Брежнєвим, і той відбувся порівняно легко…

Після арешту Віктору Ільїну було пред’явлено звинувачення за п’ятьма статтями Кримінального кодексу, але до суду справа так і не дійшла — терориста буцімто врятував діагноз, поставлений йому під час слідства: психічний розлад.

Спецлітература роз’яснює, що до психічних хвороб належать розлади діяльності головного мозку, що виявляється в порушенні психіки людини, тобто у втраті здатності правильно відображати навколишній світ і адекватно реагувати на різні життєві обставини.

До психічних хвороб відносять шизофренію, маніакально-депресивний психоз, слабоумство, епілепсію, тощо. А також хвороби, що виникли внаслідок травми головного мозку, інфекцій, інтоксикацій судинної патології головного мозку і ряд інших хвороб (навзагал їх ціла купа!), які пов’язані з віковими змінами організму.

За одними даними в терориста діагностували маніакально— депресивний психоз, за іншими — то був наслідок травми головного мозку, що її він, буцімто, отримав при виконанні службового обов’язку. Одне слово— психічний розлад. А що з такої людини візьмеш, як вона не здатна відповідати за свої вчинки, як і правильно реагувати на різні життєві обставини.

З січня, коли було вчинено напад і по травень Віктор Ільїн, колишній офіцер міліції, який тихо божеволів доки й не збожеволів до того, що почав стріляти по урядовому кортежі біля Боровицьких воріт Кремля, перебував у слідчому ізоляторі. І хоч він вчинив збройний напад на найвищу в країні посадову особу, та ще і «вірного ленінця», видатного діяча Комуністичної партії, Радянської держави, міжнародного комуністичного і робітничого руху, Генерального секретаря ЦК КПРС, члена Політбюро ЦК, Голову Ради Оборони, двічі Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної праці, Маршала Радянського Союзу (УРЕ, — т. 2) і т. д, і т. п., але так і невтямки чому слідчі органи швидко втратили інтерес до терориста, якому тільки випадок зашкодив прикінчити того видатного на порозі Кремля. Та й саме слідство — диво з див! — велось чи не абияк. В кінці травня зловмисника було відправлено до Казанської психлікарні. Звідтоді й на роки Москва про Віктора Ільїна, терориста-любителя, а загалом невдаху, здавалося, міцно забула. Як казав один з героїв безсмертної комедії Грибоєдова: подписано и с плеч долой!

А коли й самого об’єкта нападу не стане і в країні з’явиться новий генсек, — «творческий полицейский» Ю. Андропов, то й поготів. (Чи не тому й виникла чутка, що мовляв, це він, голова КДБ організував замах на Брежнєва, щоб самому зайняти його місце).

Згадали Ільїна вже після розпаду СРСР журналісти, жадібні до сенсацій. Та й свобода слова (і не тільки слова) прийшла, нечуване до того, явище в есересерії — пиши про що хочеш і про кого хочеш. Тоді ж в деяких московських газетах з’явилися про нападника матеріали. І, навіть, була зроблена спроба виліпити з нього героя — «борця з режимом», але пишуча братія швидко й вгамувалася — на героя він явно не витягував. Це навіть не замполіт Спірін, який на есересерівському підводному човні підняв повстання і вирушив до Ленінграду валити комуністичний режим, за що й був швидко розстріляній.

У 1988 році Віктора Ільїна, як такого, що не є небезпечним для суспільства, з Казанської психлікарні перевели до такого ж закладу в Ленінграді (але хтось же за нього поклопотався?), де режим був значно м’якішим і не нагадував тюремний. Кажуть, він шкодував, що своїм вчинком завдав шкоди безневинним людям — космонавтам Береговому, якому осколком поранило обличчя. Ніколаєву, якому куля зачепила спину, мотоциклісту, якого поранив і водія другої машини, якого поцілив, на жаль, смертельно… В цій частині свого замаху він шкодував. А ще він шкодував, що його замах на Брежнєва виявився невдалим і він так і не спромігся прикінчити лічно дорогого Леоніда Ілліча. За віщо? А хто його знає. Як кажуть, мотиви злочину так і залишилися невідомими. Може, й справді людина страждала психічним розладом і одного разу її спало на думку: а давай, мовляв, я вгепаю Брежнєва, га? Подивимося, що з цього вийде. Може й справді мені тоді веселіше стане жити?

Так чи не так (а чи як ще невмирущий Шельменко в таких випадках обережненько підкреслював: «… усе так, та тільки трішки будучи, не так»), проте на заваді здійснення маячної ідеї-фікс молодшому лейтенанту МВС Віктору Ільїну (достовірний факт) став тібетський кіт Лама. Всього лише кіт, але він і врятував тоді життя Леоніду Брежнєву. — Що було, то було.

Історія зафіксувала десятки достовірних випадків, як домашні тварини (хоча б ті ж коти чи собаки, — а гуси, кажуть, навіть Рим колись врятували), відчуваючи наближення біди спасали від неминучої загибелі своїх господарів, які нічого і не підозрювали. (Факт, але тварини на відміну від хомо сапієнса володіють якимось особливим чуттям невідомим людям). А то все були звичайні амурчики чи бровки, а пухнастий талісман Далай-лами не мав собі рівних.

Хочте вірте, хочте, як кажуть, перевірте. Хоча суть не тільки в Ламі, Лама всього лише привід поговорити про дещо.

Отож, розказавши вам цю історію, дорогий читачу, хочу насамкінець нагадати слова Олександра Пушкіна, якими він закінчує згадувану тут «Казку про золотого півника»:

Сказка — ложь, да в ней намек, Добрым молодцам урок!

В ЗОНІ ВІЧНИХ СНІГІВ

Це знаменитий йога, про якого ми оце хочемо вам розповісти, там жив — у зоні вічних снігів. З доброго дива, з власного хотіння, а не з чийогось злого повеління. Дуже шанований, як мені розказували. Відлюдник — уявляєте, відлюдник, себто той, хто добровільно зрікся людей, шанований. За церковною традицією таких самітників у нас називають пустельниками. Або ще — анахоретами — як величають релігійних подвижників, як і живуть у відлюдних місцях — пустелях, пущах, печерах…

Наш йога жив (як — то вже інша річ) десь у Гімалаях, високо— високо в тамтешніх суворих горах. Чи не на висоті 5 тисяч метрів — уявляєте? Там таке розріджене повітря, така обмаль кисню, що і дихати не просто, а він ще й живе.

У зоні вічних снігів, вічного льоду, розуміється, холоду. Людям там превелика дядя — бррр!!! Від однієї лише уяви про його життя у тому крижаному царстві — мороз по шкірі!

А мешкає йога) щось не здіймається рука написати «живе» — яке то життя!) у хатинці. Що, як у казці, без вікон, без дверей.

Тож студений вітер постійно намітає самітнику в хатинку добрячого снігу, тому в ній все перемерзлося. Бо ж, кажу, немає вікон та дверей — тільки отвори для них. (Правда, двері — отвір їхній — були, мабуть, для близіру завішені якоюсь мішковиною, що її сердитий вітер шарпав і всеїдно в хатину намітав снігу).

А навколо — лід та лід.

Бо там — льодовик.

Чи не з правіку. Від самого сотворіння світу взагалі і Гімалаїв зокрема. А більше там нічого не було, крім, як уже мовилося, льоду— криги та снігу. Та вічної холодриги, од якої й душа ціпеніла.

Якоїсь пічки в хатці теж не було. Як і просто багаття не розпалювалося — вогнем йога не користувався, адже в радіусі 10 км — аніякого палива, лише лід і обледеніле каміння і мешкав йога у тій дюді, в хатині тій цілих двадцять років — уявляєте? Без вогню, без тепла, без одягу.

Звали його Гірі-Баба («гірі» — на хінді — «сильний духом»). Ясно, що слабак, приміром, там і дня не витримає. Тож мусить бути сильним.

Гірі-Баба і справді був сильний духом, якщо зумів вижити в зоні

вічних снігів, льоду та пречудового морозяки. Без вогню і лише зрідка щось там жуючи. Раз на два— три місяці він спускався з гори до ближнього села в долині — там йому давали трохи горіхів та сушених фруктів — ото й уся була його їжа.

Ворогу своєму такого життя не побажаєш, бо й ворог теж людина, а йога, там ще й жив. (Чи, мо’ й досі живе). Буцімто навіть з комфортом — у тому його значенні, як він сам його розумів, і не збирається він повертатися до людей і нині. Тобто спускатися зі свого льодовика у світ, де крім вічної зими, є ще й весна і літо краснеє… Не кажучи вже про все інше, що й робить людину людиною.

Ніякого одягу пустельник теж не мав, зокрема й теплого. Лише короткі штанці та якась легка накидка, що її він не завжди й на плечі накидав, а ходив до пояса голий — у зоні вічних снігів, такого ж льоду і взагалі, відмінної холодриги.

Буцімто йога той займається кріойогою. Цебто омолоджується. Ще й здорово.

За свідченням очевидців, яким можна вірити, бідолашний Гірі-Баба при віці в п’ятдесят має вигляд двадцятип’ятилітнього парубка! Не більше й не менше!

Кажуть, що в йогів є таке поняття, як «внутрішнє тепло». Оскільки ж людина — це згусток енергії, то Гірі-Баба підігріває себе своєю внутрішньою пічкою. Веде він, буцімто, правильний спосіб життя на льодовику (хоча — яке життя на льодовику, в отім холодищі, в студениці тій?!), тож йому й не потрібний теплий одяг. Бо він вмикає свій «туммо», регулятор власного тепла. (Деякі йоги, користуючись отим «туммо», на морозі сушать на собі мокрі простирадла чи білизну — прямо не йоги, а сушилки якісь!)

І ось вам уже відомий результат: чоловікові п’ятдесят, а має вигляд на двадцять п’ять! Та й житиме такий довго-довго. Правда, лише в зоні вічних снігів.

От що таке кріойога.

Спробуйте, шановні!

Хоча, чому б і справді не спробувати, адже кожному хочеться жити довго і мати якісно молодий вигляд. А раптом у сто років будеш як п’ятидесятилітній, га? Чи й узагалі хлопцем бігатимеш, жеребчиком молодим лунко іржатимеш? Тож якось і подумалось: а чи не попертися бува в ті Гімалаї. Та пожити на льодовику, у зоні вічної хвищі, га? Омолодження заради й довгого— довгого життя.

Подумалось, подумалось і… Далеко в ті Гімалаї пертися.

Та й потім…

Жити в зоні вічних снігів на льодовику без вогню відлюдником-анахоретом? Для чого? Аби у п’ятдесят мати вигляд на двадцять п’ять, а в сто — на п’ятдесят?

Взимку живеш очікуванням приходу весни. Тієї весни, що неодмінно нею закінчується будь-яка зима (навіть, житейська, адже вона, зима, буває не лише в природі). Очікуючи, повторяєш рядки поетів про весну, яка «чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила», ще й «защебече» у садочку соловій пісню любую весноньці молодій». А яка весна у зоні вічних снігів? І що з того, що в тій зоні завдяки кріойозі життя стає довшим, а ти молодієш та молодієш (у п’ятдесят маєш вигляд на двадцять п’ять), що з того?

Кому воно, даруйте, потрібне?

Життя таке. Бодай і омолоджене, бодай і довге, якщо біля тебе немає людей, а до тебе, в зону вічної мерзлоти ніколи не приходить — і не прийде, — весна?

ІНТЕРВ’Ю НА ЧОРТОРИЇ

— Дивись, Тимошко, що воно? — запитав водовоз свого товариша.

— То, брат, чорти! — рішив Тимошка і перехрестився.

П. Мирний.

… А треба вам, панове-добродії, одразу ж зізнатися як на духу: до того випадку, що недавно лучився зі мною на Чорториї і про який я оце забаг щонайправдивіше вам розповісти, я живого чорта і в живі очі не бачив. Жодного разу. Не та, як кажуть, компанія. А чорта плачучого й поготів… (Ви можете уявити чорта, який сльози ллє? Я ні. А тут довелося одразу ж побачити: і натурального дідька, і такого, що сльозу пустив. В одній личині.

Про це й мова.

Ми з ним попередньо домовилися — правда, по телефону. (Звідки в мене чортячий телефон? Сіє — моя професійна тайна, журналіст я, врешті-решт та ще й письменник). Отож, домовилися зустрітися саме, а Чорториї, бо де ж іще в Києві можна здибатися з представником нечистих сил, як не на річці, що носить їхнє ймення? Якщо на знаменитій Лисій горі на свої шабаші збираються виключно відьми, то чорти й про це всі знають — на Чорториї. Це такий (для непосвячених) протік в заплаві Дніпра. Починається нижче гирла Десни і впадає в Дніпро в районі Києва перед Дарницьким мостом. Заплава заболочена, в ній багато озер та чорних чи не бездонних — в крайньому разі підступних, — ковбаней — найзручніше місце для різного чортовиння! (Чорториями ще називають великий вир, глибоку яму у якій вода аж вирує— клекоче. І все це, кажуть, є на дні дніпровської протоки, тож і кубляться там чорти (по сучасному — тусуються, риють чортом на дні, тому річечку прозвали Чорториєм ще зі слов’янських часів).

Ну, а чорт… Пардон, що повторюю всім відоме: буцімто забобонними уявленнями — хоч які тут забобони, реальність, панове-добродії, реальність! — чорт — надприродна істота, що втілює в собі зло і має вигляд темношкірої людини, але з козячими ногами, хвостом і ратицями. Ще й здається, зі свинячим писком — п’ятачок такий маленький з двома дірочками, як ото в електророзетці… Правда, нині дехто уникає називати їх — темношкірих, з рогами, хвостом і ратицями та писком свинячим — бісами чи чортами, щоб не подумали, що вони якісь забобонні маловіри. Придумали архінауковий зворот на означення цих типів: «трасцендентальна істота з негативною енергією» — гм-гм… Про те чорта як не називай, а чорт він і є чорт!…

Отож, подумав я так, аж тут… Ба, ба!.. Про вовка промовка… Аж гульк!..

З-за старої груші, що її, пригадується, позаминулої осені розчахнула навпіл блискавка (мабуть, нечистий на ній сидів!) і вигулькнула вона — істота надприродна!

А втім, спершу вискочив просто молодик — як на Закарпатті кажуть файний. На голові — елегантний моднющий капелюх, що його він поштиво підняв, вітаючись (я тоді й загледів, що над скронями в нього ріжки, теж елегантні):

— Здрасті…

Приємний молодий чоловік. Коли б не ріжки під капелюхом, не писок— розетка, не хвіст, не копитця, не… Гм-гм… Так ось він насправді який, злий дух?!

Ні, ні, я не злив дух, — відразу ж чи не з порогу відмів мій візаві

— непохвальну хоч і справедливу характеристику його особистості та фізіологічної будови. — Не біс, не дідько, не сатана, не нечиста сила, як ви про нас пишете…

— А хто ж чорт… е-е, пан буде?

— Чорт. Просто чорт. Скромно і почесно, і відповідає історичній правді. Як кажуть, прошу любить і жалувати…

«Хай тебе відьма любить» — подумав я.

— Відьма мене й так любить, — ов-ва, він може читати чужі думки. Треба з ним бути обережнішим.

— Не думай про мене нічого лихого то й не знатиму твоїх думок. Звати мене Антипко, і я готовий до твоїх запитань, пишучий пане.

— Ов— ва! І в чортів є імена?

— Аякже. Як і в людей. Хіба ми гірші…

«Чорт вас зна» — подумав було я і схаменувся — він же мої думки може читати.

— В деяких краях України так чортів взагалі називають — антипи. А в мене ім’я таке. Тож почнемо… Пляшку, як домовлялися по мобілці, прихопив? Нині задарма інтерв’ю навіть чорти не дають.

Я поставив на пеньок «Українську з перцем». Пили. Нахильці.

Спершу я сьорбнув, потім він хлобизнув. Добряче. Я закусив солоним огірком, що його завбачливо прихопив із собою і запропонував було цю закусь і йому, але він занюхав хвостом (на кінці його придатку до задньої частини тіла — розкішна китиця), запевнивши, що так йому смачніше. Крякнув задоволено.

— Пішла як брехня по селу, — поплескав себе по животу. — Люблю «Українську з перцем». Тепер й інтерв’ю можу дати. Запитуй.

Я почав запитувати. Річ у тім, що редакція журналу «Фентезі» доручила мені побесідувати саме з представником бісівського — пардон! — кодла, тож для зустрічі я й вибрав Чорторий і не помилився.

— Стривай, — спинила мене темношкіра подоба людини, — а ти знаєш хто я такий насправді?

— Як не знати? Злий…

— Знову своєї заспівав, патріархальної: злий дух, злий дух… Скіко можна цю жвачку жувати? Воду в ступі товкти! Я всього лише чорт А ви…

Таке про нас, чортів, за останні кілька тисяч років понавигадували! Що ми і сякі, і такі… нечиста сила, біс, диявол… Ще й уживаєте наше видове ймення як лайку. У прокльонах його застосовуєте: іди під три чорти!.. До якого чорта! Чи — сто чортів. Як вияв гніву. Та й побажаннячка у вас: чорт би тебе взяв! Чорт з ним! Чорти його носять!..

Гм… мені стало аж незручно за моїх одноплемінників, Хомо сапієнсів.

Почав їх виправдовувати:

— Але ж у нас чортом називають ще й когось умілого, жвавого, меткого, хитрого та спритного. Тих, хто відважно себе тримає, хто фат і зух: сам чорт йому не брат, кажуть про таких.

— О— о!… Наливай!… Тобто поїхали!..

Ми й «поїхали». Спершу я, потім він. Я загриз огірком. Він традиційно занюхав своїм хвостом — обидва лишилися задоволені.

— А ще чортом у нас, людей, називають умільця, мастака, — намагався я його заспокоїти. — «Чортом дивиться» — по-молодечому, браво. Чим погано, га?

— О— о!.. Нали… Тобто дриболизнемо — щоб аж у тілі дрібушечки з колінцями застрибали.

Дриболизнули. Я загриз огірком, він занюхав хвостом.

— Але ж тільки й чуєш, що хтось як сердиться то неодмінно — чортом дихає, — не міг він заспокоїтись та вкоськати свою обиду на нас, Хомо сапієнсів. — І пішло, чортзна-де. Чортзна-що. Чортзна-який… Ще й чортихаєтесь ні к селу, ні к городу. Лаючись тільки нас і поминаєте. Чортівня та й годі! А ми ж зовсім не ті…

— О— ва! Можна подумати, що ви янголи з крильцями… Херувимчики!

— Янголи не янголи, херувимчики не херувимчики, але… Але й не такі злі духи, якими ви нас поробили. Що ми буцімто з неба попадали.

— Святий Микола вас звідти поскидав.

— За те, що ми буцімто відмовилися богові служити? І ти попав пальцем у небо. А це і так, і не так. Так, бо ми, чорти, і справді впали на ваші голови. З небес високих. Але це тільки частина правди, адже ми ніколи не були янголами в божому відомстві небесному, які за вашими легендами не зберегли «своє достоїнство», відпали від бога. Мовляв, нам набридло його прославляти… І тому стали «янголами сатани», «янголами безодні» і ще буцімто нас за це і було скинуто з небес. Звідтоді чорти у вашій уяві живуть у пеклі, де, звісно, мучають нещасних грішників, служать сатані, а не богу, злу, а не добру…

Але стосовно неба це не так… Так, бо ми справді впали з небес. Але не бог нас скинув звідти — тут ви чули дзвін та не знаєте де він. Ми прилетіли до вас звідти… — І ткнув хвостом з китицею кудись угору. — З Космосу. Там наша прабатьківщина, звана Чортівнею. Бо ж насельники її ми, чорти, тож планета і Чортівня, ми там були такими ж мешканцями, як ви на своїй Землі.

— То ви…

— Так, так, ті кого ви називаєте іншопланетянами. І іншопланетян чекаєте, виглядаєте їх, шукаєте їх у безберегому Космосі, сигнали їм за міжнародною програмою посилаєте, всі краї зондуєте, не підозрюючи, що ми, іншоланетяни, поруч вас живемо вже тисячі літ… Хоча ми тепер такі ж земляни, як і ви. А що виходить? Ви господарі, а ми наче ізгої. Хоча в себе на планеті Чортівня ми були такими ж господарями і владиками планети, як і ви на Землі, і нас теж називали як і вас називають…

— Суспільні істоти, що являють собою найвищий ступінь розвитку живих організмів, як і мають свідомість, володіють членороздільною мовою, виробляють і використовують знаряддя праці?

— Ага. Ось такі суспільні істоти і ми, чорти. Що являють собою найвищий ступінь розвитку живих організмів, мають свідомість, володіють членороздільною мовою, виробляють і використовують знаряддя праці… Один до одного, що ви, люди, що ми, чорти. А що ми зовні трохи від вас відрізняємося, то… У вас це називається антропогенез, а в нас — чорто— генез, бо такий у нас відбувся процес сформування фізичного типу, такий розвиток нашого, чортячого, суспільства.

Ху-х! Я аж стомився слухати тиради Антипка. І до чого мені трапився вумний чорт — за вік його, здається, не переслухаєш. Так і чеше, так і чеше, на рівні кандидата наук!

— Атож, на рівні. Бо ми такі ж, як і ви — двоногі і дворукі, і всі органи у пас такі ж… навіть, даруй, любовні. Себто… ги-ги, — серця. А ти що було подумав? — Я скромно промовчав. — Правда, є і деяка відмінність: на ногах у нас копита, як у деяких ваших тварин, так званих копитних, на голові ріжки, — знову елегантно знявши капелюха, показав він свої костяні нарости, зауваживши при цьому, що і у вас «між іншим, трапляються деякі чоловіки, котрих називають… ги— ги… рогоносцями» — Позаду — хвіст, — показав свій розкішний хвіст із не менш розкішною китицею. — Отже, підсумовую свій базар науковий: ми такі ж, які ви і є у нас своя чортологія — наука про природу, походження та еволюцію чортів, інших рас і про варіації фізичної будови нашого брата. Як у вас антропологія. Такими — з ріжками, хвостами, ратицями нас і створила еволюція на планеті Чортівня. Для себе ми навіть і красиві. Принаймні, серед нас багато здибаєш красенів. Навіть, писаних.

Це вам кожна відьма підтвердить. Особливо, молода. Жили ми в сузір’ї Великого Пса — чув про таке? — Я кивнув. — Там — знову ткнув хвостом з китицею кудись у небо, — в згадуванім сузір’ї найяскравіша сяє зоря Великого пса — Сиріус. 1, 46 візуальної зоряної величини, — вражав він ще мене й своїми астрономічними знаннями. — Світло її у 28 разів перевищує світність Сонця. Ось там і обертається навколо однієї зорі планета, що ласкаво зветься Чортівнею. Вона була такою прекрасною, як і ваша Земля.

— Була? Чому — була?

Антипко зітхнув, потім, щось поміркувавши, химерно вигнувши ногу, задер її вгору, елегантно пошкріб ратицею— копитом у себе за вухом, знявши для проведення цієї операції капелюха.

— А тому, — знову зітхпув він, закінчивши загалом благополучно карколомну ситуацію по чуханню ногою в себе за вухом та надівши — знову набакир, капелюха. — Слухай і не перехамаркуй. Записуй краще мою сповідь — вперше бо в натурального чорта інтерв’ю береш. Та й не перед кожною людиною чорт сповідується. Я перший. Чорт, який сповідується. Душу свою, можна сказати, виливає…

— Ов-ва! Хіба у вас, чортів…

— … є душа? Це ти хочеш запитати?

— Ага. Відомо ж бо, що чорти купують душі людей. Ще й беруть з них розписки, кров’ю написані.

— Відповідаю. — Знову тим же самим макаром пошкріб у себе за вухом — тільки другою ногою і за другим вухом. — Є-є-є! Це ви, люди, придумали, що в нас, чортів, душі, буцімто, катма. А вона і в нас є. Як кажуть, в наявності. Ну, може, не безсмертна, як у вас, але якщо й не душа, то якийсь внутрішній психічний стан, що заміняє нам душу — з настроями, з почуттями переживаннями… Бо коли я, приміром, у відьму закохаюся — а я, між іншим, най— най парубок і в басаврючок незмінно користуюся успіхом, — то хіба ж такі почуття забушують в моїй душі, якої, якщо вірити вам, недругам нашим, то мовби в мене і катма. Ніц — немає! Ваша душа — безсмертна, джерело психічних явищ, що відрізняють вас від тварин… Наша душа, хоч і не така, як ваша, а все ж — наша… Тавтологія. Та не в цім суть. Яка є, така й є…. Стривай, ви іноді лаєтесь: чортова душа!.. Виходить, і в нас є душа, самі визнаєте. Бодай якась там… аура. Так ось… Жили ми колись на своїй планеті. Жили не тужили. Споконвіку. В сузір’ї Великого Пса. Маленька планетка — серед інших планетів— гігантів, але для нас, чортів, була найдорожчою і найкращою. Недарма ж вона звалася Чортівнею… Як і ваша, теж третя в тамтешній Сонячній системі. Зелена-зелененька… Поля. Доли, ріки, озера… Моря-океани. Ясне сонце вгорі цілий день, після гарної зоряної ночі… А зірок!.. У нас їх було більше, як оце у вас разів у три— п’ять. Небо ночами аж світилося. Від зір там було вночі видно, як у вас від місяця. Населяли Чортівню, зрозуміло, що чорти. В цілому ми, як і ви — чорти сапієнси. Себто розумні. Жити б і радуватись. І дияволу своєму, що в нас виконував роль бога, дякувати. Населення зростало. Науки розвивалися, культура…

— І у вас… культура?

— А що ми — з лопуцька? Кажу ж тобі, чорти, як і люди — розумні істоти суспільні. Добрий загалом народ, прекрасна нація. Хоч і серед нас, як і серед вас траплялися дурні. Ви ж бо кажете, що в сім’ї не без виродка. Ось-ось… Техніка розвивалася, наука. Але почали чорти біситися з жиру. Все є, все доступне. Навіть навколишній космос освоїли — хіба ж такі в нас міжзоряні космічні кораблі були! А потім почали спалахувати чвари, розбрати. Почали наші гиркатися.

— Бо — чорти!

— Ви хоч і люди, а сваритесь між собою не згірш чортів! — відпарував Антипко. — Так і в нас. Почалися взаємні дорікання, вияснення хто більший патріот і кому і має належати вона, рідненька і солоденька — ВЛАДА…

Пішло й поїхало: позиція — опозиція! Той, хто програє, бувало, вибори чи мало голосів набере, а, отже, й влади, через годину після виборів оголошує себе опозицією, кричить, що нова влада — чи ті, хто більшість набрав — ні к чорту не годні. Що вона не дбає за рідний чортячий народ, погано й бездарно працює, а тому негайно потрібні нові вибори-перевибори…

І — пішло, і поїхало! Нові вибори, новий розподіл портфелів. І, хто програв, звично оголошують себе опозицією і починають кричати, що нова влада не дбає про народ, погано й бездарно працює — через день-два після виборів, — а тому, мовляв, потрібні… Негайно потрібні нові вибори… — я хотів було бовкнути що у нас так, але в останню мить стримався, аби не принижувати нашу славну і прекрасну опозицію, що саме вимагала нових виборів. — Вигулькнули чорти— диктатори. Все, як у вас, шановний. Спалахнули війни..

— Бо — чорти…

— Ви, люди, теж до цього йдете та й війни у вас, пригадай краще рідну історію, тисячоліттями не затихають. По тридцять років підряд можете один одного знищувати, називаючи ту бойню Тридцятилітньою війною, і в нас… А воюючи, наші чортячі вчені винайшли…

— Мабуть, ядерну зброю? Бо наші чортячі… е-е… людські вчені теж її винайшли.

— Гірше. Це у вас уже є ядерна зброя. І навіть плазмова, і ще якась там. Лихо з лих. Самовбивство. А наші чортячі вчені винайшли ще страшніше смертовбиство: АБСОЛЮТНУ ЗБРОЮ. Вона й прикінчила, і переможених, і переможців заодно. І владу й опозицію. Ніхто не виграв. Всі програли, і планета наша повисла на волосині.

А чортячі вчені ще постаралися, ще щось там винайшли — правда, вони в нас дружно виступають за мир і озброєння. Ще, кажу, щось там ви найшли — сильніше за саму абсолютну зброю і… І довелося тікати. З нашої планети, нашпигованої як пиріжок печінкою, тією зброєю. У сусідні галактики — хто куди. Наш корабель в пошуках іншої планети направився в галактику Молочний Шлях, до рукава Оріона, де й знаходиться ваша Сонячна система.

Отож, попрямували до планети Земля, де за нашими даними були брати по розуму. Ви, люди. Але при посадці корабель наш вибухнув. Бо кожний з чортів — а вони у нас вумні, далі нікуди — під час посадки давав командиру корабля свої безцінні поради й настанови, і ми, чорти, сипонули з неба горохом. Ось чому у ваших бібліях збереглося, що чорти з неба попадали. Тільки не тому, що ваш бог нас поскидав, як буцімто, прибічників сатани, а тому, що в нас на кораблі своїх сатанаїлів виявилося задосить. Як пірати на морському кораблі, так на нашому космічному правдоборці хотіли захопити було владу… І вести нас далі до світлої мети. От ми й сипонули з неба, як корабель наш кавкнув. Сяк-так поприземлялися… думали-гадали, що ваша планета стане нашою другою батьківщиною… Гай-гай!.. Наївні! Другої батьківщини взагалі не буває. Вона або є, єдина, справжня, рідна, або її немає. А втративши її, можеш знайти лише інше місце проживання, але не другу батьківщину… Та що тепер… Заднім умом всі ми розумні.

Що нам тепер робити?

Повертатися назад?

Але — куди?

Рідну планету загубили. Немає й космічного корабля. Борці за щастя трудящих чортів планету свою, і корабель довели до ручки. Ось так змагалися між собою, хто більший, хто справжнісінький патріот… Так ми й зосталися на Землі, думали, станемо вам братами — не стали. Ви, люди, поробили з нас злих духів, слуг диявола. Бо ми — все можемо. Ось ти… Скажи, що таке чорт з вашого, людського вірування?

— Надприродна істота, що втілює в собі зло…

— Чув, чув уже: лукавий, лихий, ворог, чорний, куций, окаяшка… Чорт, мовляв, постійно втручається в життя людини, примушує її робити негідні вчинки, «вводити у гріх», насилає сором… А ще провокує на злочини, самогубство, намагається відняти в людей душу. Може вселятися в людину, яка відразу ж починає хворіти.

— Ваші… е-е… даруй, колеги можуть викликати негоду, заметілі, самі перетворюються у вихори, що зривають дахи, приносять хвороби. Між іншим, вихор пояснюється тим, що чорт, мовляв, вінчається з, відьмою.

— Не «мовляв», а — точно. Коли наш брат з відьмою вінчається… О-о-о!!! Хіба ж такий зчиняє тоді вихоряку!!. — задоволено вигукнув Антипко, блискаючи блискучими очима. — Куди вашим весіллям. Але продовжуй далі…

Хоча…

Досить. Наслухався! А чому ви нас так величаєте, чому нам стільки ділов приписуєте? Бо на відміну від вас, ми надприродною силою володіємо і такими ж можливостями та знаннями. Бо ми — іншопланетяни, космічні бідолахи-пришельці-погорільці. Коли вже ви це збагнете? Тож маємо владу над стихією, проникаємо в хід людських думок, можемо бути невидимими чи приймати будь-яку машкару — що вам і не снилося… Давай краще, як у вас кажуть, хильнемо. На денці, — кивнув на пляшку на пеньку, — ще трохи лишилося чудового зілля під назвою «Українська з перцем» — заспівав мрійливо:

— «Ой горілочка тума, хоч кого зведе з ума…»

Допили. Я догриз огірок, він за звичкою занюхав «Українську з перцем» своїм розкішним хвостом. І ми довго сиділи мовчки, кожен думаючи про своє, а виходило, що про одне, — як нам далі жити на планеті Земля? Інтерв’ю мовби закінчилося. Принаймні, сімсот п’ятидесятиграмова пляшка була допита, благополучно. Огірок згризений… На той час й геть звечоріло — Київ удалині засяяв вогнями. Над нами в небесній високості густо висипали зорі — близькі й далекі.

Антипко, мабуть, забувши про мою присутність, — дивився в небо. На його ріжках, блискучих, як полірованих чи покритих лаком теж блищали зорі.

Зорі всюди сяяли, вгорі і внизу.

У воді Чортория, де ні-ні та й товкся якись невгамовний чортяка — вода аж бурунами бралася. Та хтось невидимий то ухкав сичем, то по-розбійницькому свистів-гоготів… Мені, чесно кажучи, хоч я й не з лякливого десятка, не дуже подобалася та какафонія. Перевів погляд у небо, де світлою туманною смугою простягся Молочний шлях. Чи, за українськими віруваннями, Чумацький. Яскраво сяяв Сиріус — між сузір’ями Гідри та Зайця.

Глянувши на Антипка (здалось, що він шморгнув носом), я завбачив на його щоці крапелинку чогось блискучого і по хвилі здогадався: по щоці в іншопланетянина, пришельця з сузір’я Великого Пса, скочувалася сльозинка, і в ній відбивалися зорі, і серед них — яскравий Сиріус… Гм…

Я здогадався — ума тут великого не треба, — що Антипко дивився на сузір’я Великого Пса, на Сиріус, на далеку свою і назавжди вже втрачену батьківщину, і спершу аж не повірив: сльози? У чорта на щоці?

Та не може бути! Але то були — я ще придивився — таки сльози. У чорта на щоці… Гм… пригадується, подумав я ще, виходить якась чортівня. Бо не часто побачиш того, хто плаче за батьківщиною — та ще в наш прагматичний вік. Не тільки серед чортів, а й серед нашого брата у якого є — ще поки що є! — рідна планета Земля в рукаві Оріона Галактики Молочний Шлях, у сяйві Сонця.

Я тихенько звівся і навшпиньках подався геть — шаміль-шаміль. Од Чортория, на дні якого нуртувався — чортом рив, — якийсь дідько, адж то там, то там під зорями вода бушувала й вертілася на одному місці.

Відійшовши подалі, зітхнув полегшено і гайнув до Києва, що сяяв на горах дніпровських гарно — втішними і веселими огнями. Подався, аби не заважати Антипкові поплакати за своєю вітчизною — справді-бо не кожен нині за нею плаче. Навіть опинившись в чужих краях. Хіба що сентимен— тальний чорт іншопланетнин, який за віки так і не став на планеті Земля своїм…

Чи ми, люди, того не захотіли?

ЖИЛИ КОЛИСЬ ВЕЛИКІ ЛЮДИ…

Бог його зна, чи до потопу, чи до Христового народження жили тут, біля Дніпра великі люди — велетні.

З прадавніх українських передань.

Якось будучи у тих краях на риболовлі, здибавсь я з одним таким веленем. Яким робом він уцілів до наших днів, не відаю, але й справді виявився богатирем з могутнім важким тілом — земля під ним вгиналася, як ішов. А коли я з ним балакав, то голову мені довелося закидати чи не на спину — аж брилик мій рибальський злетів. І лише тоді я зміг сяк-так угорі розгледіти його сувору парсуну. І відчував себе, хоч я зростом і нівроку вдався, біля того велетня таким собі карликом-ліліпутом. Аж забоявся з ним розмовляти, — раптом такий велетень виявиться дуже велемудрим? Ще осоромлюся. Але пронесло. Велетень виявився, як кажуть, простим хлопцем без величавості, без прибамбасів там різних та закидонів. Богатир звичайний, до велемовства чи погорди не схильний. Правда, завеликуватий, але тут вже нічого не вдієш — велетні карликами— ліліпутами не бувають.

Цікаво, подумав я тоді принагідно, вдавшись до своїх улюблених парадоксів: а чи бувають серед ліліпутів велетні?

— Го-го-го-о-о-о!!! — загагакав-зареготав придніпровський велетень так, що аж хвилі Дніпром, до того спокійним, пішли горою, аж дерева на його берегах понагиналися й заскрипіли, а з води почала вистрибувати оглушена риба. Навіть коропи та лящі, про існування яких у тому місці я й гадки не мав, хоч і сидів там з вудкою чи не півдня.

— Ліліпути — велетні??? — все ще реготав богатир, а я і досі дивуюся, як це мене од його реготу не занесло куди-небудь аж на край світу. — Ну, ти й даєш, козявко! Це серед вас ліліпути бувають, а ми — велетні…

Нарешті він урвав свій гомеричний регіт і я відпустив скелю за яку тримався, щоб мене не здуло к лихій годині.

— До речі, — богатир раптом чомусь підозріло витріщився на мене зі своєї верхотури. — Ти хто така, козявка? Чого узбережжям колобродиш? А дозвіл у тебе є?

— Який… дозвіл? Я приїхав на риболовлю, а вздрівши твою величність, вирішив познайомитись ближче — коли ще така нагода трапиться? Із справжнім богатирем поспілкуватися.

— Гм… — ще більш підозріло. — З якою… такою метою познайомитись зі мною? Щось ти не викликаєш у мене довір’я.

— Та хоча б для того, щоб інтерв’ю взяти.

— Ти-и??? У мене??? А дозвіл у тебе є?

— Які д-документи? — аж розгубивсь я. — Який ще дозвіл?

— А такі… Яка-небудь ксива з підписом і печаткою, що засвідчила б твою особу. А то… Ходять тут… усякі. Інтерв’ю йому забаглося взяти… До речі, що за інтерв’ю? Про що інтерв’ю? Дозвіл у тебе є?

— Та який дозвіл?

— Інтерв’ю брати. Мандат, кажу, на се діло маєш? Багато вас тутечки тиняється. Візьмеш інтерв’ю та й підеш, а мені потім клопіт-морока.

Відповідай за тебе. Тож викладай як на духу: хто такий і хто уповноважив тебе на інтерв’ю?

— Редакція…

— От і давай папір від своєї редакції, — загримів так, що я аж пригнувся — добре, що встиг за скелю вхопитися… — Ходять тутечки усякі… Підозрілі типи. Дам тобі інтерв’ю, не знаючи хто ти за тип, а потім не обберешся халепи. Ні, давай мандата. На бланку, з підписом та круглою печаткою.

Без документа у наш час не можна. Документ має таку силу, що навіть ми, богатирі, проти нього безсилі. Та й потім… Кажу, мало, що може трапитись. А з папірцем інша річ. Може тоді я й дам тобі інтерв’ю. А то…

— … ходять тутечки усякі, — вихопилося в мене.

— Ага, усякі. Відповідай потім за вас. А я дотримуюсь букви папірця та правила: довіряй, але перевіряй.

— Та немає в мене… папірця. Вдома посвідчення залишилося. Збирався ж на рибалку — які документа?

— А нема документа — нема й інтерв’ю, — як відрізав велетень і додав своє улюблене: — Ходять тутечки… усякі! Рибалок з себе видають. А ти потім отвічай за них. Запитають мене в інстанціях: кому давав інтерв’ю? А ти певний, що він має право на інтерв’ю?.. Що я тоді скажу, га? Що не знаю хто ти такий? Ні, як би чого не вийшло. Краще зайвий раз підстрахуватися щоби потім лікті не кусати. А раптом ти виявишся не той, за кого видаєш, себе га? Га-а??? — заревів, і я ледве на ногах утримався, тільки й урятувало, що встиг міцно вщепіритись у прибережну скелю. — Відповідай потім… Багато вас тут ходить. Востаннє кажу: давай документа?

І крикнув так, що мене таки відірвало від рятівної скелі і наче вітром видуло з тих країв…

«Еге-ге, — думав я повертаючись додому з невдалої рибалки. — Може ліліпутів серед велетнів і справді немає, а ось велетні, мабуть, таки є…»

І невідомо на кого розгнівався.

— Ходять тутечки… усякі!.. Документи їм давай. Ну, дам, а раптом…

Як — би чого не вийшло, коли запитають: ти кому документи давав? Відповідай, потім…

Але ні-ні, та й майне іноді думка: а жили ж колись, а були ж колись вони — великі люди.

КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК

ІЗ ЩОДЕННИКА АСТРОБІОЛОГА Н. КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ «ГЕЛІОС»

ЯКОГОСЬ ТАМ… НОРМАЛЬНОГО ЧИСЛА РОКУ 2007.

БОРТ КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ «ГЕЛІОС».

… До речі, хто такий «Геліос»? В лапках і без… За які— такі заслуги його ім’я чомусь носить наш корабель? Наша спільна домовина На найближчі 12-13 місяців в крижаному мороці космічного безуму… Геліос… Геліос… Щось ніби знайоме. Треба якось при нагоді пригадати…

А поки що ми летимо. На Марс. Наш політ все ще триває чомусь успішно.

В один кінець політ займе десь із шість місяців. (До речі, стільки це днів? Треба якось при нагоді підрахувати). Та стільки ж назад. Ні фіга собі! Добрий рік без жінок. Чи та НАСА здурила, коли жодної представниці прекрасної половини з нами в космос не відправила?

Але так, чи інак, а ми вже пролетіли 4,5 місяців. Наша програма називається дещо поетично: «Крізь терни до зірок». Ми — першопрохідці. Перші хоробрі. Треба триматися. За нами про проторених шляхах-дорогах підуть інші. Результати нашого експерименту по виживанню в умовах космічного польоту знадобляться іншим. Тим, хто полетить за нами. Якщо полетить…

Через терни до зірок! Правда, поки що до планети Марс, але й це не мало. Ми — летимо. Все ще чомусь летимо і все ще чомусь успішно. І хай нас чекатимуть не лаврові вінки, а тернові — ми цим будемо пишатися тільки. Вперед наш вірний «Геліос», вперед! Через оті саме, як їх — терни. До отих самих, як їх — зірок! Ура і так далі!

ЗОВСІМ ДЕНЬ БЕЗ ЧИСЛА, АЛЕ РІК ЧОМУСЬ ТОЙ ЖЕ САМИЙ…

До Марса залишилося щось із півтора місяці польоту, і ми на Червоній планеті. Якщо… долетимо. У чому я вже почав сумніватися. Та й сни такі сняться… (Які саме, треба при нагоді якось розібратися). Можливо, летимо ми не в тому напрямку? Чи збилися з дороги. А запитати нема в кого — навколо космічна порожнеча. І жодного попутника не трапляється. Жаль…

12 ЧИСЛА 2007, ЗДАЄТЬСЯ РОКУ.

До речі, про Геліоса. Як я сьогодні вияснив, це — всевидячий бог сонця (взагалі, сонячного світла) у якихось давніх ГРЕКІВ. Щоранку він із сходу сонця виїжджає на колісниці, що запряжена четвіркою швидконогих коней вогнедишних, а увечері спускається в Океан на заході… І все ж, де я зустрі— чався з цим богом давніх ГРЕКІВ? (І взагалі, що це за дивна така національність — ДАВНІ ГРЕКИ??? Казна що таке!!!) Хоча щось пригадується, а не второпаю…

Можливо, ми зустрічалися під час проведення аля— фуршету? Це коли нашвидкуруч, не сідають за стіл. Закушують стоячи. Здається, таким у нас був аля— фуршет, як ми залишали Землю. За круглими столиками оте випили на дорогу. (Пригадується, я пив на брудершафт з Геліосом — треба вияснити з яким саме?)

? ЧИСЛА 200… ЯКОГОСЬ ТАМ (ТРЕБА ПРИГАДАТИ ТА НІКОЛИ ЗА ЦИМ ПОЛЬОТОМ) РОКУ…

В кораблі немає вікон. Жаль. (Вікна, власне, прорізи для них, буцімто зменшують міцність оболонки корабля). Замість них в кожній каюті імітація ілюмінаторів, а в них з імітоване зоряне небо. Виходить, наче справжні! Ілюмінатор, а в ньому справжнє зоряне небо. Як забудешся, так тобі й здається. Коли ж глянеш в псевдо-ілюмінатор (забувши, що це — імітація, підробка), видно чорне зоряне небо, повне блиску. Одні й ті ж застиглі зоряні сузір’я. Господи, як вони вже набридли! Одні й ті ж! Одні й… Нерухомі! Як приклеєні до неба Так воно очевидно й насправжки — хоч би й був справжнім ілюмінатор.

Але нічого не вдієш — все це й справді можна було б бачити — сузір’я непорушні, одні й ті ж — якби в каютах були справжні ілюмінатори.

Дивитися на те чорне небо із застиглими сузір’ями протягом 4,5 місяців польоту? Збожеволіти можна… О, згадав! Кажуть, що дехто з астронавтів вже той… тю-тю!… Божеволіє на нашому «Геліосі».

Цікаво, хто саме? Але це — тайна з тайн! Божевільні старанно приховують свій справжній стан, вдаючи, що вони нормальні, і це дивно Одне і те ж чорне небо! Власне, неба нема. Є космос. Одні й ті і застиглі сузір’я! Навіть, зорі не мерехтять — відсутня атмосфера. І так місяць за місяцем) в майбутньому — роки й роки, навіть десятиріччя!), не дивно, що дехто й той… Душевний зрив. Цьому сприяє обмежений простір. Одні й ті ж члени екіпажу, що вже тобі набридли зі своїми одними й тими ж пиками! Пардон, обличчями. 24 години на добу! Ти вже знаєш, хто з них і що вранці говоритиме, в обід і увечері… Всі їхні жарти геть набили оскому! А до польоту ми всі були близькими друзями, колегами. Товаришами по дозвіллі, і ось… Ледь чи не вороги. В крайньому разі поставали чужими. Набридли одне одному аж-аж! Плюс одноманітна їжа. Тісні помешкання… У нас шість кают — кожному члену екіпажу — і командирові теж, — по каюті. А ще кухня. Кают-компанія, Головний пульт, санвузол… До речі… Із сантехніки на кораблі встановлено лише один унітаз (спасибі, що хоч його поставили!). Але ніяких ванн чи душів! Всі гігієнічні процедури члени екіпажу мають здійснювати за допомогою зволожених салфеток. Мене всюди переслідує запах міцного чоловічого поту! Як все набридло! Це ще й добре, що летимо всього лише на Марс. А якби далі… Наприклад, до найближчого від нас сузір’я Андромеди, у якому є туманність Андромеди — одна з найближчих до Землі галактик Якщо навіть летіти зі швидкістю світла — 300 000 км на секунду! — політ до Андромеди займе два мільйони років. Бідні, бідні астронавти, як вони витримають такий політ?!. На ту Андромеду. Як вони набриднуть один одному! А їм — салфетки зволожені!

ЯКЕСЬ ЧИСЛО (ТРЕБА РОЗІБРАТИСЯ Ж ЯКЕ САМЕ?) ВІДСУТНІЙ ТИМЧАСОВО РІК.

Коли вже на нашому кораблі поставлять ванну? Я піднімаю це питання чи не щоденно, особливо вранці, в обід і увечері, коли ми зустрічаємося за спільним столом в кают— компанії, але… Але віз і нині там. Чи хоча б душ облаштували. Зрештою, я різко про це заявив командирові… Я, мовляв, не вимагаю жінок, хоча й міг би. А ось душ… Командир чомусь уважно на мене подивився і гмикнув… Але пообіцяв «кріпко подумати над моєю рацпропозицією щодо душа, і ванної і жінок на «Геліосі». Та й стільки там тієї мороки? Запросити п’ять жінок на «Геліос» — кожному по одній. Чи ванну встановити… Хай думає, так хочеться прийняти справжній душ або у ванні пополоскатися. Та й скільки там тієї мороки? Викликати сантехніків, вони й поставлять ванну… А щодо жінок… Забув, для чого на «Геліосі» потрібні Жінки? Треба про це розпитати в інших…

15 ТРАВНЯ ВСЕ ТОГО Ж РОКУ. (ПРИГАДАТИ — ЯКОГО САМЕ? РАПТОМ УЖЕ НЕ ТОЙ, ЩО ТРЕБА? НЕ КАЛЕНДАРНИЙ, ГА???)

Політ на Марс все ще триває і все ще триває чомусь успішно. Хоча не ясно: якого дідька ми туди премося??? Автоматична міжпланетна станція «Марінер-9» у 1976 р. зробила 7329 знімків поверхні Марса — чи не досить?

Бека!.. Сьогодні я виявив на космічному кораблі «Геліос» пречудову беку! (До речі, треба ж таки врешті-решт розібратися: хто ж такий Геліос і чому це в нього така дивна національність: ДАВНІЙ ГРЕК??? Сьогодні випадково дізнався… Виявляється… Всі виділення наших організмів (а це 6 членів екіпажу, здорові дядьки з добрими апетитами!) не відправляються в санвузли — сеча і таке інше, — а… переробляються, очищуються (ще б не очищувалися!) і рідина поступає в резервуар з питною водою. Та для варіння їжі. За браком води. Тоді чому більше не взяли води? Місця на кораблі бракує? Тоді чому немає більше місця на кораблі? Чому зрештою, не сіли ми в більший корабель? Треба заявити про це рішучий протест. Не бажаю ні свою сечу, ні будь-чию, пити з водою, бодай і очищеною. Теж мені придумали… уринотерапію!

17 ТРАВНЯ (УРА, ВЖЕ 2007) РОКУ.

Сьогодні відвідав рубку центрального пульту корабля. (До речі, чим я займаюся на кораблі — досі не можу розібратися. Мовби чимось значним… Треба про це запитати в командира. До чого він докомавдувався, коли я не знаю чим я на кораблі займаюся???) Так ось, в центральному пульті на всю стіну — екран. На ньому традиційне зоряне небо. Чорне, повне зірок. Не імітація, як у наших каютах, справжнє. Але і воно набридло до чортиків! (До слова, вони вже починають нишпорити на нашому кораблі. Що вони шукають?) Але як набридло навіть справжнє зоряне небо — одне і теж. Ніяких краєвидів! Між іншим: я хотів би подивитися на екрані справжні Швейцарські Альпи!

У лівому куточку екрана позначена планета Земля, у правому, трохи вгорі — Марс. А між ними пунктиром маршрут «Геліоса» (Та хто він такий, цей Геліос???) Вже пройдено більшу половину відстані. Стрілка все ближче в ближче до Марса. Марс на екрані з кожним тижнем все більшає і більшає — з кожним мільйоном кілометрів, що їх долає корабель. Червона планета немов виростає на очах. Вже видно на ній т. зв. канали, супутники навколо. У Марса два неправильної форми супутники — Фобос і Демос. Можливо, це астероїди, захоплені гравітацією планети? Вони відкриті астрономом Холлом у 1877 році (дивно, що я це, виявляється, пам’ятаю!) він назвав їх на честь синів бога війни. Видно полярні шапки Маркса… Карла Маркса… Стривай, а при чім тут якийсь Карл Маркс? Щось я ніби колись чув про нього, але який це астероїд не пригадую… Карл Маркс…

Ура! Згадав. Ми летимо не до якогось там Карла Маркса, а — до Марса. Просто Маркса. Без Карла. Марс, Марс… Вважається, що не дивлячись на відсутність на ньому атмосфери придатної для дихання, Маркс… Тобто Марс не настільки Карл Маркс… В смислі, Марс не настільки не придатний для життя, як інші планети з твердою поверхнею, наприклад, Венера. Хоча немає атмосфери, води там. І смертельна доза ультрафіолетового випромінювання — куди нас чорт несе? Себто «Геліос»… Та хто такий, врешті-решт цей Геліос??? Треба вияснити. І взагалі, розібратися з Карлом, котрий Маркс — чи придатний він для життя чи не придатний?..

ЧИСЛО. ПРОСТО ЧИСЛО БЕЗ ОСОБЛИВИХ ПРИКМЕТ.

НАШ ПОЛІТ НА МАРС ВСЕ ЩЕ ТРИВАЄ. І ВСЕ ЩЕ ТРИВАЄ ЧОМУСЬ УСПІШНО.

Сьогодні я зробив відкриття! Колосальне! Виявляється, я — астробіолог.

Астробіолог… Астробіолог… Два дні пригадував, що це таке, що за професія в мене і таки пригадав…

ЧИСЛО… ЧОМУСЬ ЗАСЕКРЕЧЕНЕ. РАЗОМ З РОКОМ.

Наш політ до Марса Карла вже триває п’ять місяців. ВСЕ ЩЕ ТРИВАЄ! І ВСЕ ЩЕ ТРИВАЄ чомусь успішно.

Астробіолог… Астробіолог… Що за дивна в мене професія? І раптом… згадав!!! Ура!.. Та це ж розділ біології, який вивчає біологічні системи проблеми існування життя у Всесвіті… Гм-гм…

Не спалося і я до ранку в своїй каюті (а втім, поняття ранок тут чисто умовне, ні якого ранку немає, просто по годиннику визначаємо, що він має бути) качався. У своїй каюті, схожій на номер в районному готелі (ліжко, письмовий стіл, стілець, тумбочка, в стіні — імітація — ілюмінатор з набрид— ливими зоряними сузір’ями — їх аж 88! Думав… Про що? Не збивайте мене, не збивайте!… Бо забуду про що я думав… Ага… Чи є життя у Всесвіті?

У космосі… Я ж бо — астробіолог. Дійшов до висновку, що мовби є. На планеті Земля. Якщо тільки вона ще є, в чому я починаю сумніватися… А чи є життя на Карлі-Марксі? Навряд. Хіба у вигляді мікроорганізмів з якими контакту не встановиш… А втім, чи є життя на Марсі, котрий Карл, — за цим слідкує обсерваторія Лоуелл — хай вона і розбирається!..

25 ЧИСЛО НЕ ЗНАЮ. ЯКОГО МІСЯЦЯ. ВЗАГАЛІ — ДИВНО: ЧИСЛО Є, ЯК ЩОЙНО ВИЯСНИВ, А МІСЯЦЯ НЕМАЄ. ТРЕБА ПРО ЦЕ — ПРО ЗНИКНЕННЯ МІСЯЦЯ ДОПОВІСТИ КОМАНДИРОВІ КОРАБЛЯ… ЗАГАДКОВЕ ЗНИКНЕННЯ МІСЯЦЯ.!!!)

Борт космічного корабля «Геліос».

Я ніби передчував: сьогодні мені цілісіньку ніч снилися якісь два незвичайні пацюки. Їй-право, таких я ніколи не бачив: чорні, отакезні!!! ОТАКЕЗНІ!!! Дивно. Дуже дивно. Як вони проникли? На космічний корабель. От зарази! Я довго думав і ось до чого нарешті додумався: внутрішній інтер’єр корабля обшитий деревом… Пацюки прогризли в ньому дірку. Так, так, вони ж гризуни. Треба заявити, щоб дерев’яну обшивку змінили на залізну. Ліпше сталево— титанову, її пацюки не прогризуть. А так… Прийшли, понюхали і пішли геть… Дивно. ДУЖЕ ДИВНО!!!

27. ЧИСЛО ВСЕ ЩЕ Є, А МІСЯЦЯ ВСЕ ЩЕ ЧОМУСЬ НЕМАЄ. ПРО ЦЕ БУДУ ВДРУГЕ ДОПОВІДАТИ КОМАНДИРОВІ — ЯКЩО ВІН ЩЕ У НА Є. ВЧОМУ Я СУМНІВАЮСЯ…

Увесь день міркував: що за дивні пацюки приходили до мене вночі? І взагалі, де вони взялися на кораблі? Це ж не якась заіржавлена морська посудина, що набирає пацюків у портах, а космічний отой самий… Що саме — треба розібратися.

ЧИСЛО (НЕ ПАМ’ЯТАЮ ЯКЕ САМЕ. З КАЛЕНДАРЕМ У МЕНЕ НЕРОЗБЕРИХА).

Сьогодні за обідом в кают— компанії розповів про свій сон з пацюками.

Члени екіпажу «Геліоса» чомусь ні сіло, ні впало почали сміятися. Стривожившись, чи все у них гаразд із здоровим глуздом (можливо, на них вже почав негативно діяти замкнутий простір нашого корабля?), я розповів сон вдруге… Перестали сміятися… А то… заливали… Що я, мовляв, Гоголя начитався перед сном. Якого Гоголя? Який??. «Ревізора» написав? Який… «Ревізор»? Який городничий? Не Гоголю, не його Городничому снився сон з пацюками!

Коли я втретє розповів за обідом свій сон з пацюками — всі чомусь почали перезиркуватися. Так би і давно. А то… Гоголь… Який, між іншим, Гоголь? Який ревізор… городничий? При чім тут якийсь Гоголь, як це у мій сон приходили два пацюки… Я їх ледве вигнав з каюти, і тепер вони десь нишпорять на кораблі — треба бути обережним. Дивно. Дуже дивно.

ЧИСЛО (НАСТУПНЕ ПІСЛЯ СЬОГОДНІШНЬОГО).

… Прийшли, понюхали і пішли. Два пацюки. Чорні, ОТАКЕЗНІ!!! Прийшли, понюхали, і пішли… Ні тобі здарсті, ні до побачення. І що вони хотіли сказати своїм візитом? Дуже дивно. Мабуть, із космосу залізли до нас. Прогризли в обшивці дірку. А, може, вони з нами летять до Марса, котрий Карл?

… ЯКЕСЬ ТАМ ЧИСЛО. МОЖЛИВО, 25— е РІК ТОЙ САМИЙ, ЩО Й УЧОРА.

… Взагалі, політ на Марс має тривати 500 днів. В обидва кінці. Ми вже пролетіли 137 днів (про це я зовсім випадково почув в кают— компанії). До Марса, котрий виявляється, не є Карл, вже рукою подати… Його видно на екрані головного пульта. Щодень стає все більшим і більшим. Чому? Підозріло. ДУЖЕ ПІДОЗРІЛО! А ще ж нам доведеться на нього й сідати. Ну, дають! Я можу й постояти. Але тут мені заявили, що перша АМС «Вікінг-1» вже сідала на Марс, виявляється, у 1977 році (цікаво, а хіба в літочисленні був такий рік?) Машина— робот «Марс Соджоуер» на поверхню Марса, передавав інформацію про загадкову планету. Сядемо й ми.

ЧИСЛО. (СЬОГОДНІШНЄ І ЧАСТКОВО ВЧОРАШНЄ).

Дивно. Дуже дивно. Доведеться доповідати командирові корабля. Де взялися пацюки? Бррр!!! До Марса ще летіти й летіти, а в нас вже з’явилися пацюки. Що буде далі? Прийшли, понюхали і… І пішли. К такій матері! Нічого не сказавши. Що означає їхній візити Дивно. Дуже дивно.

32 ЧИСЛО ЯКОГОСЬ ТАМ МІСЯЦЯ (ДИВНО, МІСЯЦЯ ВСЕ ЩЕ НЕМАЄ, А ЗАЙВЕ ЧИСЛО ВЖЕ Є. І ВЗАГАЛІ, КУДИ ДИВИТЬСЯ НАШ КОМАНДИР? НАЙБІЛЬША КІЛЬКІСТЬ ДНІВ У МІСЯЦІ 31, А В НАС УЖЕ 32 ДЕНЬ З’ЯВИВСЯ. НЕВЖЕ ВПЛИВ КОСМОСУ ЧИ МАРСА?) ЧИСЛО. ТРЕБА ДІЗНАТИСЯ ЯКЕ??? А РАПТОМ — 33???

Політ на Марс все ще триває і триває все ще чомусь успішно. Чому саме успішно — треба розібратися.

Сьогодні за сніданком, коли ми всілися за великим столом в кают— компанії і нам подали вівсянку з чаєм, командир раптом стривожено заявив:

«Я запросив вас, панове, для того, щоб оголосити неприємну звістку. До нас летить ревізор!»

— Як… ревізор? — вигукнув я.

— А так… Летить і все. Його корабель швидший за наш і завтра він нас наздожене, пришвартується, пройде шлюз і з’явиться перед нами у всій своїй грізній красі.

— Звідки… летить? — зашуміли члени екіпажу тривожно. — Із Землі чи з Марса?

Командир подумав, розмішуючи пакетик у склянці окропу і задумливо відповів:

— Точно не знаю, із Землі чи з Марса, а точно знаю, що з Петербурга, інкогніто. Та ще із секретним наказом…

— От й маєш! — вигукнув хтось з астронавтів. — Не мала баба… отого самого…

Я вдав, що занятий вівсянкою, яка вже в’їлася мені в печінки.

А сам тим часом спішно-пожежно думав: чому ревізор та ще з наказом секретним? Ще й удає… приватну особу? Гм… Дивно. Дуже дивно. І — підозріло. Виходить, недарма мені снилися два пацюки… Досі, дякуючи Богу, ревізували інші космічні кораблі, а це дійшла черга й до нашого. А до Марса ще летіти цілий місяць. Чи встигнемо?

2007 ЧИСЛО, РІК 01.

Чому все-таки до нас летить ревізор? Не інакше, як затівається війна. От міністерія й присилає до нас ревізора — чи немає серед нас зради? А тому треба навести лад і в кораблі, і в деяких головах. Особливо, в головах. Треба вияснити чи ніхто серед нас — бува не хворіє? А коли хто захворів, такого негайно ізолювати і на дверях каюти марсіанською мовою написати діагноз його пожильця…

— З ким війна? — хтось запитав. (Хто саме — вияснити).

— Та хоча б… хоча б з турками, хтось відповів. (Хто саме — вияснити і доповісти куди треба).

— Таке сказонув! — заперечили мені. — Ми вже наближаємося до Марса — які турки?

— А раптом і вони летять до Марса?

Командир ще подумав і роздумливо мовив:

— Пригадується, ще городничий якось казав: нема людини, що за собою не мала б якихось— небудь гріхів. Ті хабарі беруть, навіть борзими щенятами, ті… От один як почне про сотворіння світу говорити — волосся дибки стає! От міністерія і хоче перевірити: а які ми. 3’явиться на нашому кораблі ревізор: «А, ви тут, голубчики? Що ви тут натворили, га?» Що ми тоді скажемо, га? А, може, на нас хтось доноси зробив? Так ми ж ніби хабарів не брали. Та й хто їх у космосі дасть — чекай, діждешся!..

ЧИСЛО…

Наш політ на марс все ще чомусь триває і все ще чомусь успішно, хоча успіхів в наявності і на розплід немає… суціль замилювання очей про успіх — треба про це чесно сказати ревізору…

«Е», сказав я собі (потім інші знагла заявлять, що то вони першими вигукнули «Е», тоді ж як «Е» першим вигукнув я).

Стривай, про що це я?

ЧИСЛО 00 ЯКЕСЬ. З’ЯВИВСЯ НОВИЙ МІСЯЦЬ, ЯКОГО НЕМАЄ НАСПРАВДІ. АЛЕ ЧИСЛО ВЖЕ Е. А РІК ЧОМУСЬ ВСЕ ЩЕ 2007— й, ЧИ — 7002— ий.

Новина! Наш лікар, замість того, аби нас лікувати, заперся в каюті не виходить. Навідріз відмовився.

Трахкали, трахкали у двері — мовчить.

Добре, що двері кают запираються по принципу дверей в купе поїзда. Це зроблено спеціально для того, аби на випадок душевного зриву у кого-небудь з астронавтів, хто-небудь під час польоту на Марс не зміг в своїй каюті ізолюватися.

Командир велів запасним ключем відкрити каюту лікаря, лікар був змушений заявити, що він… заспав. І не чув, як трахкали в двері. Дивно… Дуже дивно. Чомусь витягли з каюти… мене. Ну, дають! Не хворого лікаря, а мене. А я при чім? Але мене, незважаючи на мої рішучі протести до Генеральної Асамблеї ООН, повели на обстеження. А до Марса залишилося ще… днів… — чорт зна скільки ще днів залишилося! Відомо, що на політ зворотний на Землю, якщо вона ще є, буде потрібно 135 днів. Питання: де їх узяти, як жодного вільного дня в наявності!

Чи витримає наш лікар? Хто ж нас тоді лікуватиме? І взагалі… 95 відсотків атмосфери Марса з вуглецю. Кисню там лише 0,03 відсотки. Чим ми будемо дихати? Я зарані відмовляюся дихати вуглецем. Категорично й рішуче!

18 НОВЕМБЕРА ДО Н. Е., А ДО СОНЦЯ ВІД МАРСА 206 МЛН. КМ!

Наш політ на Марс все ще чомусь триває і все це чомусь успішно триває. Підозріло! Дуже підозріло. Хоча… Станція «Піонер-10», наприклад, знаходиться вже на відстані біля 11,5 мільярдів км від Землі — про це нам розповів командир, — і нічого: ЛЕТИТЬ! В напрямку сузір’я Тільця. В пошуках братів по розуму. Мусимо й ми летіти. Але на кий чорт здалися нам брати по розуму, як у нас і своїх братів ніде дівати. Інша річ — сестер по розуму. Треба про це заявити командиру.

Лікар знову не виходить з каюти. З ним — біда. А до Марса ще днів та днів. Що робити з лікарем? Корабель не зупиниш і назад на Землю не повернеш — як Землі вже взагалі немає. (Досі помилково вважалося, що вона є — 4,5 мільярдів років є. А я дізнався, що насправді її немає… (Треба дізнатися де ж вона поділася?)

2 °CЕМТЕМБЕРА до РІЗДВА ХРИСТОВОГО.

Невідомо де подівся ревізор, який спеціальним космічним кораблем летів нас перевіряти на предмет наявності в нас патріотизму і відсутності корумпованості — ці два пороки нині всім властиві. Патріотизм і хабарництво. Приємне з корисним. Особливо ці дві категорії присутні нашим політикам…

Мене знову витягували з каюти… Хоча при чім тут я, коли захворів наш лікар? У нього буцімто душевний зрив. Уявив себе народним депутатом і бореться за народ — так йому й треба. А постраждав від одноманітності польоту. Члени екіпажу йому набридли до чортиків. Так ніби депутати йому не набриднуть в сесійній залі. Які одне й теж теревенять. Нудьга. От і поплив лікар, уявивши себе народним депутатом невідомо, правда, якого народу. Так йому й треба! Бідолашний той народ, який невідомо… який…

Проте лікують чомусь мене. Заявив протест компанії НАСА і заодно компанії «Дженерал моторс».

Десь узявся на кораблі психолог. Бесідував зі мною… власне, я з ним… Закликав його триматися і не падати духом — політ скоро завершиться успішно… Чомусь успішно, а чому саме успішно — хто його знає!

13 ЧИСЛО ВІД ВОЦАРІННЯ ДІОКЛЕТІАНА.

Почув вражаючу!!! Новину!!! Виявляється!!! Про тих двох пацюків незвичайних, як і приходили в мій сон якимось робом дізнався якийсь Гоголь. Хто йому передав мій сон з корабля? Виявляється!!! Той Гоголь, котрий… Без мого відома мій сон з пацюками вже використав у своїй комедії «Ревізор». Вона буцімто вже йде в Петербурзі…

З успіхом! Сам цар на ній присутній (треба вияснити яким саме?). Повернувшись з польоту на Марс, передам на Гоголя в суд. Яке він мав право? Без мого дозволу? Використовувати? В своїй комедії мій сон.

Треба проконсультуватися з юристами і почати проти Гоголя судовий процес. Негайно. Прямо зараз же! Сон з пацюками — мій приватний сон. Я його вже давно приватизував — ще до нашої ери! Та яке він має??? Право??? В суд!!!

Негайно в суд!!!

ЧИСЛО. ЯКЕ — НЕ ЗНАЮ ТА ЦЕ Й НЕ ВАЖЛИВО. ЗРЕШТОЮ ТЕ ЧИСЛО, ЩО ТРЕБА.

Летимо. Через терни до отих самих… зірок. Наш політ на Марс все ще чомусь триває і все ще чомусь триває успішно. Дивно.

Сьогодні відправив урядову телеграму в Петербург панові Гоголю. З протестом проти використання мого приватного — і приватизованого сну з пацюками в його комедії «Ревізор». Телеграму на всяк випадок факсом продублював. Передав її по рації. Подзвонив по телефону. Передав Інтернетом. І, на всяк випадок, через знайомого дядька, який на Марс продавати ніжинські огірки віз.

ЧИСЛО. (ГОСПОДИ, ЯК МЕНІ НАБРИДЛИ ЦІ ЧИСЛА!!! КОЛИ ВЖЕ ЇМ НАДІЙДЕ КРАЙ???)

Йдучи снідати в кают-компанію, дорогою забіг в юридичну консуль— тацію. Попросив, щоб мене у зв’язку з польотом на Марс прийняли поза чергою (космічний корабель «Геліос» не може чекати). Прийняли. Проконсультувався з юристами як викликати Гоголя на дуель? За використання мого сну з пацюками. Без мого відома. В його комедії «Ревізор». Застеріг: я цього так не залишу! Стрілятися будемо доти, поки він не вилучить із свого «Ревізора» мій сон…

2006-й РІК. (З НАБЛИЖЕНИМ ДО МАРСА, РОКИ ПІЙШЛИ У ЗВОРОТНОМУ НАПРЯМУ. МАБУТЬ НА ЗНАК ПРОТЕСТУ, ЩО РІК НА МАРСІ ТРИВАЄ БІЛЬШЕ ДВОХ ЗЕМНИХ РОКІВ).

Ура! Дуель з паном Гоголем відміняється. Він пообіцяв вилучити з «Ревізора» мій сон з пацюками. Вибачився. Се добре. Шкода все-таки вбивати такого письменника. Та ще класика. Я ж не якийсь там Дантес, котрий убив… Треба дізнатися кого ж угепав той Дантес? А Гоголь хай живе у своєму Петербурзі (треба розібратися де той Петербург? Чи не на Марсі?) Пише свої безсмертні твори.

РІК 2005. ЧИСЛО НАЙКРАЩЕ.

Виявляється — ось так новина! — наш успішний політ вже завершено.

Сьогодні. Правда, неясно одне. Летіли ми із Землі на Марс, летіли до того Марса 8 місяців, а прилетіли на… Землю.

Дивно. Треба розібратися. Хто нас збив з толку? Сьогодні нас раптом зібрали, в тамбурі— шлюзі, відкрили двері і… Я побачив якусь алею в якомусь саду. Повна людей з квітами. Придивився: та це ж не марсіани з ріжками. Наші! Рідні! Земляни! У білих халатах. Нас вітають з успішним завершенням якогось єс… експерименту.

Який експеримент?

Пече сонце. Наше, рідне. Не марсіанське. Сад. За ним видніється місто. Ніякого космосу. І тим більше, Маркса, котрий, виявляється, і зовсім не Карл, а — Марс.

Виявляється… Виявляється… Виявляється…

А що, власне, виявляється?

На цьому записи в щоденнику астробіолога Н. уриваються.

З ПОВІДОМЛЕННЯ ПРЕС-ІНФОРМ:

Як розповів на брифінгу прес-секретар Інституту медикобіологічних проблем Академії наук, 6 добровольців протягом 200 днів перебували на дослідній станції в «марсіанському кораблі». Це, власне модуль станції, у якій проходив незвичайний експеримент по імітації польоту на Марс за програмою «Через терни до зірок». Шість добровольців, спеціалістів з різних галузей, відбули 200 днів у замкнутому, ізольованому від світу модулі з імітацією космічного польоту. Тема дослідження: як людина реагуватиме на замкнений простір протягом багатьох місяців. Які в них виникнуть стосунки, як проявить себе психіка, чи не буде душевних зривів?

Експеримент загалом пройшов успішно.

Якщо не рахувати ситуацію з астробіологом Н., на якого негативно подіяв експеримент у наглухо зачиненому модулі, що імітував політ на Марс. Н. відправлено до військового шпиталю. Як запевнили спеціалісти, загрози його життю не має. Спеціалісти сподіваються на швидке видужання пана Н, який все ще заявляє, що він і далі готовий летіти через терни до зірок».

МУРАШВА НА РАНЧО

Тієї ночі перша леді країни з’явилася у їхній спільній подружній спальні (у кожного з них були ще й окремі спальні, але тієї ночі захотілося їй поніжитися під теплим боком чоловіка) десь близько третьої.

За кілька хвилин до дзвінка помічника президента з питань національної безпеки, що його вона потім називатиме фатальним.

Президент мирно посопував на широчезному подружньому ложі, чомусь посміхався уві сні, безпечно і якось по-дитячому — щасливець!

Біля нього, біля його голови на приставному столику — тільки руку простягни, — полискував у світлі нічника телефонний апарат з вельможним державним гербом — для екстрених нічних дзвінків.

Глянула на апарат з державним гербом з неприязню — своїми аж ніяк несподіваними і не передбачуваними дзвінками, здебільшого терміновими, він завжди ніс сум’яття і тому вона терпіти його не могла, але й вдіяти теж нічого не могла — апарат для нічного зв’язку в надзвичайних ситуаціях мав стояти в узголів’ї президента і все тут, державна справа.

Розстебнувши ґудзики, перша леді ворухнула плечем, халатик легко зсунувся і впав під ноги. Струнка й довгонога, на мить помилувавшись своїм ще молодим, звабним тілом, вона переступила через халат (лінь було нахилятися, аби підібрати його), щось замуркотівши кішечкою шмигнула під ковдру і почала миттєво провалюватися в солодкий сон. Правда, перед внутрішнім зором, як тільки-но вона заплющила очі, ще якийсь час золотим казковим сяйвом світився красень місяченько, що його вона, використовуючи безхмарну ніч, майже до третьої години розглядала в телескоп своєї домашньої обсерваторії у Білій вежі ранчо — було в неї таке хобі.

До дзвінка помічника президента з питань національної безпеки, залишалися лічені хвилини.

— Минула нічка варта того, аби бути записаною на скрижалях — чи де там? — історії, — дещо хвастаючи, казатиме він, як уже все вляжеться. — Що й буде, сподіваюсь, зроблено. Але колись, як знімуть гриф секретності. А сьогодні це державна таємниця.

— Навіть для мене? — подивувалась вона.

— Навіть для тебе, — розвів він руками. — Сім’я й держава у нас мають бути на різних полюсах. Хоча гаразд, порушимо суворі інструкції. Запитуй.

— Як все почалося?

— Історія з пришельцями? Якби я знав коли…

— … виникла їхня база на Місяці, якщо вона там виникла?

— Це вже друге запитання, на яке ми теж поки що не маємо відповіді. — Помовчавши, додав: — І не швидко будемо її мати. Як не знаємо де саме, в якому районі нашого нічного світила їхня база. А вона там точно є. Наші астронавти під час відвідання Місяця навіть візуально бачили їхній корабель… А щодо вчорашнього випадку, то все, як ти знаєш, почалося з екстраординарного дзвінка мого помічника з питань національної безпеки, А втім, ти спала в мене під боком, як він подзвонив. Принаймні, встигла лягти до кого дзвінка.

— І все одно, — вередливо скривила вона пишні губки, — розкажи як все відбулося. Раптом я колись писатиму мемуари «Мій чоловік — президент», згодиться…

… Коли помічник президента з питань національної безпеки після термінового дзвінка до нього начальника штабу об’єднаних штабів, вмить від почутого проснувшись, схопив трубку, тремтячими руками набрав номер спочивальні президента (він знав, що той — найголовніший нічний апарат стоїть у президента біля подушки в узголів’ї і по ньому дзвонити мали право лише кілька осіб і то — в най-найкритичніших ситуаціях, що не терпіли зволікань до ранку, була третя година ночі.

Власне, вже початок четвертої і помічник знав, що Глава держави ліг пізно, але все одне після почутого від начальника штабу об’єднаних штабів не зґвалтувати президента не міг, тож кваплячись, набрав номер, будучи певним: його дзвінок вже належить історії.

Президенту снився лагідний сон, у якому він бачив себе то підлітком, то вже юнаком… Після таких снів у нього потім весь день був гарний настрій і він замріяно казатиме своїм помічникам: «Цієї ночі я впадав у щасливе дитинство… Господи, невже я колись був дитиною?..»

Помічник знав, що коли президент був хлопчиком (та й пізніше, як вже навчатиметься в коледжі, потім в університеті і вже коли служитиме у військово-повітряних силах), він над усе захоплювався фантастикою і перечитав, здається, все, що на той час з’являлося друком в цьому жанрі. Особливо любив твори про пришельців, іншопланетян та їхні, — бодай і на папері, бодай і в художніх творах, — контакти з землянами. Чи землян з ними, («Машина часу» Уелса, звісно, займала почесне місце в тім списку), і навіть сам тоді пробував писати на улюблену тему — про зустрічі землян з представниками позаземного розуму. (Він твердо вірив — принаймні, тоді, — що позаземні брати по розуму у Всесвіті неодмінно є).

— Джек, — сонно пробурмотів у трубку президент, — ти хоч знаєш, що ти натворив своїм недоречним дзвінком?.. Так, так, вирвав мене із солодких обіймів Морфея, — він завади вдавався до лірики, коли був незадоволений чимось. — А який сон мені снився! Ніби я маленький, маленький хлопчик, яким, уяви, колись був.

— Сер, — посмів його перебити помічник з питань національної безпеки (тому й посмів, що займав такий пост, а справа стосувалася якраз питань його компетенції й посади, себто національної безпеки країни), — за даними Служби контролю за космосом, до орбіти планети Земля…

— Я поки що, слава Богу, відповідаю не за всю планету, а конкретно лише за ввірену мені державу. Та гаразд. Що там наближається до орбіти планети Земля?

Помічник випалив одним духом, як з кручі кинувся в холодну воду.

— Об’єкт позаземної цивілізації, сер!..

Президент позіхнув, але швидше всього це була захисна реакція, чи нервовий струс.

— Корабель позаземної цивілізації? Чи мені вчулося? Якщо мені це не сниться і твій дзвінок, Джек, теж не з розряду снів, виходить ми, люди планети Земля не одинокі у Всесвіті, якщо до нас летить корабель іншої, позаземної цивілізації?

— Виходить, сер. Саме так, сер. Я це й хотів вам доповісти, сер.

— І ми першими матимемо — чи вже маємо? — шанс зустрічати представників позаземної цивілізації?

— Виходить, сер, саме так, сер, Я це й хотів…

— Стривай, Джек. Дай мені спершу отямитись… Я так пізно ліг, а тут ти зі своїм позаземним кораблем… Можливо це просто… просто оптичний — чи який там? — ефект? Ілюзія чи міраж? Зрештою, збій в системі протиракетної оборони — що тільки не з’являється час од часу на екранах їхніх радарів, га? Але не відходь від апарата. До речі, хто тобі повідомив цю сенсаційну новину?

— Оперативний черговий Служби контролю за космічним простором підняв на ноги начальника штабу об’єднаних штабів, а вже він — мене.

— Гм… Так об’єкт позаземної цивілізації?

— Так, сер.

— І, звичайно ж, невпізнаний?

— Так, сер.

— Точнісінько, як у фантастичних творах, якими я захоплювався в юності. Там пришельці прибувають до нас як по графіку. І всі, між іншим знають нашу мову і чудово на ній розмовляють.

Помічник не знав що й сказати, лише сторожко дихав у трубку.

— Отож, НЛО?

— Так, сер. Виходить, сер.

— Але я не уфолог. Не спеціаліст з невпізнаних літальних об’єктів. Судячи з нашої преси, яка в погоні за сенсацією що тільки не пише, НЛО чи не щодня відвідують Землю. Принаймні, за оглядову історію зафіксовано біля двох мільйонів — десь я читав, — спостережень цього загадкового явища, але ще ніхто й ніколи — на достовірному рівні, — не контактував з пришельцями.

— Зафіксовано біля двох тисяч контактів з НЛО, сер, — посмів вставити помічним.

— Гаразд… Дві тисячі — то й дві тисячі. Хто на даний момент знає про візит непрошених гостей?

— Оперативний черговий Служби контролю за космосом, — заторохтів помічник, — командуючий протиракетною обороною країни, астроном, який першим зафіксував появу чужого корабля, керівник обсерваторії космічного агентства, військовий міністр, державний секретар, помічник президента і ось тепер президент країни.

— Всіх вище названих тобою осіб запросити до мене. Негайно. Місце зустрічі — секретний кабінет мого офісу. Час — п’ять нуль— нуль ранку. Заодно викличе і мою секретарку.

— Слухаю, сер. Всі названі вами офіційні особи будуть в секретному кабінеті вашого офіса о п’ятій нуль— нуль ранку.

— А зараз… Зарай гелікоптер на дах ранчо. Сніданок в повітрі.

— Слухаю, сер…

— Ти — радий? — як він поклав трубку екстреного зв’язку і безпомічно кліпав якось білявими віями.

— Від чого маю радіти?

— Що збулася твоя дитячо-юнацька мрія?

Він довго мовчав.

— Боюсь, — зрештою озвався, — що це може бути… може бути так.

— Ти говориш наче з жалем, наче про якесь нещастя.

— Боюсь, що це може бути саме так. Одна справа зустріч з позаземним розумом у мріях юнака, який начитався фантастики, інша — в реальності.

Якщо тільки це й справді реальність, а не все таж фантастика.

— Ти — перший президент першої країни, яка зустрічатиме на планеті Земля іншопланетян, — дружина в захопленні покотилася їхнім широким подружнім ложем, що нагадувало майданчик для вертольота й опинившись біля нього, цмокнула його в щоку. — Вітаю, дорогий. Справді, те, що відбулося сеї ночі вже належить історії. Я негайно замовлю собі нове плаття, адже поруч з тобою зустрічатиму позаземних гостей — чи не правда? Бодай заради протоколу.

— В цьому випадку протоколу ще немає, адже ще жоден президент до мене не зустрічав представників позаземної цивілізації.

— Тоді ти заведеш такий протокол — зустріч братів по розуму, їх має президент зустрічати разом зі своєю дружиною, першою леді країни. Ти не проти?

Але тут нетерпеливо задзвонив телефон, президент зітхнув і обережно, — як наче б вона була з отруйним жалом, — взяв трубку.

— Все, спати цієї ночі більше не доведеться.

— Сподіваюсь, ти виділиш мені енну суму на новий наряд з такої нагоди? — запитала перша леді, як він поклав трубку.

— Коли Хрущов, — раптом сказав він дивлячись кудись у стіну спочивальні й думаючи про щось своє, — відвідував нашу країну і дружина тодішнього нашого президента запитала високопоставленого гостя чи думає він купити своїй дружині норкову шубу, Хрущов спалахнув (він взагалі був грубуватий): норкову шубу? З якої нагоди? На честь приїзду до вашої країни? А за які гроші ви радите мені купити цю річ? Я отримую як і всі командировочні. До речі, 16 доларів на день.

— Пхе, — скривилась перша леді, — а хто такий цей… мм…

— Хрущов? Колишній лідер — вельми колоритний, — СРСР — була колись така більшовицька імперія, яку один з моїх попередників назвав «виплодом пекла». Чи мого породженням. Одним словом, кодлом.

І вона зрозуміла, що він розповів їй цю історію аби виграти час і бодай отямитись від того, про що доповів йому помічник з питань національної безпеки.

— Але твоєї річної зарплатні, містере президент, цілком вистачить на пристойне вбрання для коханої дружини. Сподіваюсь, я ще перебуваю в цьому статусі?

— І перебуватимеш у ньому завжди, але… Двісті тисяч? У тебе, дорога, й апетит!

— Але й представники позаземного розуму до нас не щодня і навіть не щороку прилітають. Знову задзвонив апарат біля подушки президента.

— Все. Спокійне життя, хоча й неділя, відміняється. Доведеться таки зустрічати незваних гостей. Довго сія радість обминала Землю, а таки не обминула, Боже, за які такі мої гріхи?

Було три години сорок п’ять хвилин ранку, неділя і президент з дружиною, скориставшись вихідним, був на ранчо…

О четвертій сорок п’ять ранку, залишивши на даху своєї резиденції військовий гелікоптер, президент в супроводі начальника особистої охорони і двох агентів, підтягнений, свіжий і бадьорий, наче добре перед тим виспався, зайшов до свого офіційного офісу в правому крилі столичної резиденції.

Особиста секретарка, схвильована, хоч і не подавала виду, вже чекала його. Кивком голови президент привітався з нею.

— Сер, члени комітету з національної безпеки та інші запрошені особи чекають вас у секретному кабінеті.

Військовий міністр коротко доповів про нештатну ситуацію. Пояснення давав керівник Служби контролю за космосом.

— Та де вони… ВОНИ, врешті-решт? Позаземні непрошені наші гості??? — перебивши доповідача з нетерпінням запитав президент.

— Їхній корабель підходить до земної орбіти, сер.

— Се-ер, — насмішкувато (бо хотів заховати за іронією свою не властиву йому раніше розгубленість) протягнув президент. — Дозвольте вам нагадати! Служба контролю за космічним простором підсліджує 50 тисяч об’єктів космічного сміття — щоденно! Космос перетворився на нашу земну сміттярку: супутники різного призначення, які відпрацювали свій термін, останні ступені ракет, навіть болти, гайки, різне там залізяччя, як мені доповідали, — все це збирається на земних орбітах і часто фіксується як… позаземні об’єкти. А ви… космічний корабель позаземної цивілізації! Мені вже доповідали про один подібний казус. Якось вчені однієї обсерваторії повідомили про значний спалах в сузір’ї Персея. А що виявилося насправді? То спалахнув, відбивши сонячні промені, один з давно мертвих супутників, що втративши орієнтацію і всіма забутий дрейфував. Чи як там по-вченому? — на якійсь орбіті… То чи не є повідомлення про з’яву міжзоряного корабля з цієї серії?

— Сер, дані, отримані нами, не підлягають сумніву, — голос начальника штабу об’єднаних штабів був твердим і впевненим. — Протиракетна система космічної оборони піднята по бойовій тривозі. Вона в готовності нуль-один!

— Вони — що, справді підлітають до орбіти Землі? — вмить забувши про свій скепсис, з тривогою запитав президент, — Чому їх так зафіксували пізно? Невже телескоп Хаббл піднятий на 300 кілометрів над поверхнею Землі, який заглядає в глибину космосу на мільярди світлових років, не міг їх раніше вивити?

— Сер, їхній… засіб пересування, назвемо так помічений корабель позаземної цивілізації, має здатність несподівано виринати з нічого. Так само й зникати — у ніщо. Він вирнув вже на підході до орбіти Землі. Він просто з’явився і все. Він нікуди не зникає, просто перестає бути видимим і так само з’являється — себто стає видимим. Ось чому його так пізно зафіксували.

— Звідки гостей… принесло — якщо принесло?

— За попередніми, вельми, зрозуміло, приблизними даними — з Персея, із сузір’я північної півкулі зоряного неба. Не виключено, що від його найяскравішої зорі а Мірфака. За іншими даними — з району Полярної зіркі — Малої Ведмедиці. Вона є потрійною зорею, найяскравіший її компонент — цефеїда. Є ще і третє припущення — далекі гості з туманності Андромеди. Дані уточнюються… постійно.

— Гм… «Є ще й третє припущення» — передражнив він попереднього промовця. — А четвертого, часом, припущення у вас немає? І взагалі… взагалі, що далі?

— Сер, перш ніж астрономи встигнуть визначити звідки вони, гості з’являться в небі нашої планети. На всяк випадок вже підготовлено текст звернення до нашого народу і народів світу планети Земля.

— Гм… яке звернення?

— З приводу зустрічі братії по розуму.

— А ви певні, що до нас летять — якщо й справді летять? — саме брати по розуму, а не якісь там… гм-гм… монстри космічні? Хоча звучить вельми привабливо: брати по розуму. Але це формулювання потребує деякого уточнення: це ви їх називаєте братами по розуму. А вони нас? Ви їх не запитували?.. А раптом ми для них просто… Комашня якась. Прогулюючись чи поспішаючи на службу, ви ніколи не дивитеся собі під ноги, щоб не роздавати там якусь кузьку? Ви їх, якщо вони потраплять вам під ноги, просто давите, не завбачаючи, тож після спите спокійно і совість ваша чиста і себе ви не вважаєте убивцею, аморальним тощо.

Чи не так?

Ось і я не хотів би в якості якоїсь кузьки потрапити під ноги, — якщо у тих, кого ви називаєте братами по розуму, вони є. Я все ще таки хомо сапієнс — людина розумна. Але це я знаю, чи знають ВОНИ? Чи відають, що я — хомо сапієнс, людина розумна з планети Земля?

— Н— не знаю, — хтось невиразно пробурмотів.

— Жаль.

Я теж цього не знаю, — і вже весело, власне, єхидно: — Запитайте про це тих, кого ви так поспішно величаєте нашими братами по розуму. Я не спеціаліст з даного питання, але їхній корабель, судячи з усього, належить цивілізації, яка випереджає нас, землян, можливо, й на сотні тисяч літ. Ба, навіть, на мільйони років у своєму розвитку. Раптом у них зовсім інші поняття про мораль і так далі? Тож нам краще подбати про оборону, аніж про якусь там зустріч якихось, даруйте, братів, по розуму із сузір’я Персея, чи від Полярної зірки, Малої Ведмедиці і так далі, так далі…

— На який Місяць??? — швидко запитав президент (швидкість запитання вказувала на стан хвилювання, що його він у першу мить не міг збороти), як тільки-но секретний агент заніс розшифровку нового повідомлення. — Сів і зник з поля зору?

— Саме так, сер?

— На наш Місяць?

— Так, сер, — за всіх відповів військовий міністр.

— На той, що слугує супутником нашої планети? — тягнув президент аби виграти ще бодай хвилину. — Летів на Землю і раптом повернув до Місяця, сів там і… І зник з поля зору? Як розчинився в безповітряному просторі Місяця?

— Так, сер. Якщо судити за найновішими повідомленнями. Невідомий об’єкт чужої цивілізації здійснив посадку на нашому Місяці.

— І це, здається, не вперше?

— Так, сер. Невпізнані літальні об’єкти постійно відвідують Місяць. Там, очевидно, їхня засекречена база — нам поки що невідома.

— Чорт забирай, а що нам… відомо?

— Відомо… Вони часто у вигляді білих куль супроводжують наші ракети. Їх спостерігали майже всі астронавти, проводжують, супроводжують і зникають… Невідомо де.

— І нинішня з’ява нового об’єкту з цієї серії?

— Так, сер. Тільки цього разу…

— Ось про нинішній приліт і обміняймось думками. Тривогу у військах протиракетної оборони відмінити, перевести їх у звичайний режим чергування. Це ще невідомо чи взагалі щось прилітало до нас і сідало на Місяць чи… Ваші пропозиції й припущення…

Коли в найближчий вихідній перша леді прибула на ранчо, виявилося, що вигнані тижнем раніше мурахи, знову повернулися на ранчо — усією навалою. Прислуга не знала як боротися з тією дрібнотою — всі раніше рекомендовані засоби боротьби були вже випробувані — без будь-яких позитивних результатів. Вигнані комахи знову дружно з’явилися на ранчо і так же дружно заходилися влаштовувати свої муравлиська — обживатися в всерйоз і надовго.

Застосовувати отруту не зважилися — Товариство захисту тварин може здійняти рейвах, а це небезпечно для авторитету президента.

— Не чіпайте цих пришельців, — веліла прислузі перша леді, яка до того терпіти не могла мурах. — Вони більше за нас, людей, мають прав на місце під сонцем планети Земля, адже на ній вони з’явилися на мільйоноліття раніше нас — це їхня планета. Між іншим: на Землі відомо більше одного мільйона — МІЛЬЙОНА!!! — видів комах, що поширені починаючи від Антарктики й далі. Як вечорові сутінки облягли білий світ і чисте небо висвітилося міліардами зірок — чудовий час для астрономічних спостережень, — перша леді піднялася крутим корабельним трапом в Білу вежу правого крила ранчо — вона давно, чи не з студентських літ захоплювалася вивченням зоряного неба. Астрономія була її пристрастю.

У Білій вежі в неї була своя любительська, але обладнана за останнім словом техніки невелика обсерваторії (перша леді і про це знали всі в країні, була членом астрономічного товариства любителів, мала найновіші атласи зоряного неба, регулярно передплачувала астрономічні журнали, користувалася Web-сайтом), де в неї стояв вельми пристойний телескоп Avtostar Controller з комп’ютерним блоком управління.

Ясними ночами леді іноді просиджувала біля окуляра телескопа чи не до ранку (в такі ночі президент змушений був спати сам і потерпав од того, будучи великим любителем… любові).

Цього разу леді навела телескоп на Місяць, добре їй знайомий і в той же час незнайомий, тож щоразу вона відкривала на ньому для себе щось нове. Навіть у вже вивчених нею районах Місяця, що його вина ласкаво називала місяченьком… Ось і цього разу наче вперше роздивлялася добре знайомі їй світлі ділянки поверхні («материки») і темні («моря»), кільцеві гори («цирки») і кратери — навіть тріщини й борозни…

Знала, що на Місяці надто гаряче, надто холодно (вдень температура там піднімається до 117 °C, вночі падає до — 169 °C) і занадто сухо, щоби там могло існувати життя — принаймні, таке, яким ми — біологічні істоти, які можуть існувати лише в певних параметрах — його уявляємо.

Але вони там — ВОНИ — працюють.

А втім, ВОНИ не люди, навіть не антропоморфні істоти, тож їм такі поняття як гаряче— холодно— спекітно, відсутність повітря байдуже. Адже ВОНИ були — якщо були, — пришельцями з немислимих глибин Всесвіту, представниками немислимої для землян цивілізації, іншої фізики й інших законів і були всього лише за 384,401 кілометри від Землі. Зовсім поруч за мірками Всесвіту. Ось тільки як до них догукатися, як привернути їхню увагу, запевнити їх, що ми не якісь там мурахи-комахи, а теж знаходимося на найвищому щаблі розвитку живих організмів, бодай і лише в межах Землі.

Іноді з’являється заспокійлива думка: а раптом їх взагалі немає.

Раптом то всього лише легенди про їхнє перебування на місячній поверхні, мрія землян, міраж, який ми бачимо, бо дуже багнемо його бачити. Як і посадку їхнього корабля на місяці,

В міжзоряних пришельців на Місяці — місяченьку вона не дуже вірила,

хоча й багла вірити. Але серед безвір’я та й холодила душу льодинка; а раптом вони — ВОНИ — і справді вже тисячі років використовують Місяць як перевалочну базу під час своїх мандрів Всесвітом? І хазяйнують на нашому нічному світилі, ігноруючи нас, як колись, мільйони років тому ігнорували на Землі динозаврів? А раптом ми й справді для них, що ті мурахи на її ранчо? Гірше, якщо вони — пришельці, — мурахоїди. Є на Землі така родина ссавців роду неповнозубих, які живляться мурахами, комахами, термітами, та їхніми личинками. А раптом…

Зникають же люди на Землі — як кажуть, з доброго дива. Тисячами! Десятками тисяч! Сотнями тисяч в масштабах всієї Землі, Несподівано і безслідно. Раптом їх і відловлюють ВОНИ, мурахоїди з глибин Всесвіту, маючи при цьому зовсім інші критерії гуманізму, моралі, доброти тощо. Якщо взагалі мають…

Але скільки вона не вдивлялася через трубу свого любительського телескопа на Місяць, відповіді не знаходила, А тим часом льодинка-крижинка в душі все холодила й холодила. Іноді їй здавалося, що вона відчуває — кожною клітиною свого тіла, — їхню присутність, як і те, що вони спостерігають за її телескопом і знають чого вона вдивляється ночами на Місяць і чого хоче…

Почулося гупання — хтось піднімався трапом у Білу вежу. Вона чомусь насторожилась, хоч і знала, що внизу знаходяться препильні агенти охорони і стороннього сюди вони не пропустять.

Та й нізвідки йому взятися — сторонньому.

Ще мить і в Білій вежі з’явився він, президент.

— Ба! Ось де ти?! Нарешті я тебе знайшов, — він був у доброму настрої, що з ним траплялося рідко.

Піднявшись, роздивлявся.

— А в тебе тут затишно, і — романтично. Та й ближче до неба. Біла вежа, зоряна ніч… Ти непогано влаштувалася… Ой, ой, як багато, виявляється, в небі зірок! Справді міріади! Тепер я знатиму де минають ночі моєї жони.

— Всього лише біля окуляра телескопа.

— Але ж у Білій вежі під зоряним небом… Дозволь і мені зазирнути з твій телескоп. Краєм ока, га? Закортіло бодай раз подивитися на Місяць озброєним оком — невже і справді там, приземлився чужий корабель? Може ти вже й бачила пришельців на Місяці, га? Як ти гадаєш, коли-небудь нам вдасться встановити з ними контакт? З братами нашими по розуму.

— Якщо тільки вони… брати, — зіткнула дружина. — Але я тебе про інше хочу запитати. Чому ми, вперше в історії побувавши на Місяці, більше не посилаємо туди своїх астронавтів?

— Вважай, що це, така собі… апорія.

— Пригадую, в грецької перекладається як безвихідь.

— Саме так — безвихідь. БЕЗВИХІДЬ. Це є відповідь на запитання твоє.

— І все ж… Я ще раз повторюю: чому ми більше не літаємо на Місяць?

— Та тому не літаємо, що вони… Розумієш, ВОНИ туди літають. А двом на Місяці тісно.

— ВОНИ ЛІТАТЬ НА НАШ МІСЯЦЬ, а нам — зась?

— Він такий же наш, як і їхній. Більше їхній. Хоч і є найближчим до Землі небесним тілом, супутником нашої, а не, приміром, їхньої планети.

— Ти хочеш сказати, що вони… ВОНИ… що ми…

— Так, саме це я і хочу сказати, моя дорога.

— Ми не йдемо з ними на контакт чи вони не йдуть з нами?

— У твоєму запитанні вже є відповідь.

Він надового вмовк, вказівним пальцем тручи скроню — там раптом почав стукотіти якийсь підозрілий молоточок.

— Ти пригадуєш, — нарешті порушив він мовчанку. — Як минулого літа у нас на ранчо вперше завелися мурахи, влаштувавши — без нашого на те дозволу — ціле муравлисько. Тоді ледве їх спекались.

— Простіше, витурлити їх з ранчо. Та й по тому. Хоча… Чому ми не пішли з ними на контакт. Тай зараз, як вони повернулися, не підімо.

— З комахами встановлювати контакт? Нам, людям… Які стоять на найвищому щаблі розвитку живих організмів? Навіть при всьому бажанні як нам встановити з ними контакт? З мурашвою. Чому ти мовчиш?

— У твоїх словах закладена й відповідь.

— Виходять, апорія?

— Так, безвихідь. Вони на мажуть з нами встановити контакт по тій причині, що ми не можемо встановити контакт з мурашками. Як і самі мурашки з нами — якби й захотіли.

— Справді апорія… БЕЗВИХІДЬ… Стривай! Ти хочеш сказати, що вони… ВОНИ… Пришельці із Всесвіту, з позаземної цивілізації?

— Так, хочу. Як ми, люди, знаходимося на найвищому щаблі розвитку живих організмів, але тільки в масштабах Землі, так вони… Розумієш, ВОНИ знаходяться на найвищому щаблі розвитку розумних істот, але в масштабах Всесвіту, віддалених від нас можливо й мільярдами світлових років. От вони й виявляють де нас нуль уваги. В цьому їхня перевага і страшна, незбагненна нам сила.

— І це твориться на нашому Місяці?

— Це тільки так здасться, що Місяць наш. До речі, здається лише нам. А що їм здається… Нам сіє невідомо, відомо лише — і це таємниця з наш Місяць — їхня база. Очевидно, вони його освоїли ще тоді, коли на землі панували динозаври, якими, зрозуміло, не цікавилися. І коли ми, хомо сапієнс, з’явилися на землі, вони й на нас не звернули уваги. Ми ж такі тварини. Як і решта тваринною світу. Яка, мовляв, різниця, динозаври чи ссавці?

— Але ж ми володіємо розумом.

— Наш розум в порівнянні з їхнім… Ні немає чого порівнювати. А ось коли ми з’явилися зі своїми кораблями на Місяці, на їхньому Місяці, вони сприйняли нас так, як ми сприйняли…

— Мурашок у себе на ранчо?

— Так, але як ми вигнали мурашок із свого ранчо, так вони вигнали нас Місяця. Давши нам зрозуміти, що нам на Місяць — зась! Ми це збагнули і все зваживши, змушені були підкоритися, і більше на Місяць не літаємо. Аби бува не встряти з ними в конфлікт, що безперечно матиме сумні наслідки для Землі.

Довго мовчав, тручи пальцем скроню — молоточок у ній все стукотів і стукотів, наче намагався щось йому передати.

— Та і як не підкоритися, як ми, біологічні істоти, слабенькі, до речі, а вони — мисляча енергія. Всемогутня, незбагненна і невідома нам. Мисляча енергія Всесвіту, Очевидно, надзвичайно руйнівна. Та енергія, якій навіть підкоряються зорі. Час і простір. До всього ж їхня цивілізація випереджає нашу на мільйоноліття… Одне слово, купівля нового для тебе плаття з нагоди прибуття корабля позаземної цивілізації, відміняється…

— Жаль, — зітхнула вона, — що ми для них такі мізерні. Зайшовши без нашого дозволу до нашого дому, вони нас ще й ігнорують.

— Можливо, це й добре, що нічого не знаємо про рівень їхньої моралі, гуманізму, розуміння добра і зла. Не знаємо, чи й взагалі вони у них є. Як зокрема й добро. Зло, — але з нашої точки зору, — у них може бути. У їх розумінні… Між іншим, термін гуманізм трактується з латини, як людяний. Або — ставлення до людини, — а вони, між іншим, не люди, — ставлення як до найвищої цінності. Захист права особистості на свободу, всебічний розвиток, щастя і прояв своїх здібностей… А раптом їм, даруй, все це до фені? Наш гуманізм. Власне, гуманізм у нашому розумінні, У них видно свій гуманізм, від якого нам не поздоровиться.

— І яке ви прийняли рішення? З приводу посадки чужого корабля на Місяці — якщо тільки він там справді здійснив посадку?

— Засекретити на 50 років. Тим більше, ВОНИ самі розсекречуватися не бажають. Длубаються на Місяці, то хай собі й длубаються. А звідки вони прилетіли і чого — це їхні клопіт. Та и не перший це візит позаземних цивілізацій до нашого нічного світила, і, гадаю, не останній. Майже всі астронавти, як і літали в космосі і побували на Місяці, зустрічалися з тим явищем, яке ми трактуємо як НЛО.

— Чому ж вони про це жодного разу не заявили у пресі?

— А тому… Тут ще багато чого неясного, не певного, не стовідсотково вірного. А визнання, того, що у Всесвіті є цивілізація жахливо могутніша за нашу і що вона господарює на Місяці… Ні, краще людство передчасно не лякати, інакше це може кардинально змінити хід історії, міжнародної науки, політики, тощо. А ми, зіткнувшись з такою цивілізацією і справді можемо опинитися в ролі мурах на ранчо. Та, врешті-решт, — удавано обурився він, — ти покажеш мені як користуватися телескопом? Хочу подивитися на Місяць. А раптом побачу там їх, гостей із Всесвіту? Братів наших по розуму. Якщо тільки вони, — зітхнув, сідаючи до окуляра телескопа, — виявляться нашими братами…

НОВЕ ЖИТТЯ ПОПЕЛЮШКИ

Дорога Подруго!

Нарешті! Випий на всяк випадок валер’янки! Звершилося! Збулася моя дівоча мрія. Привітай мене, свою ще вчора затуркану подружку, безнадійну домашню рабиню, що з попелу не вилазила. Бо хто я вчора — ще вчора — була? Якась безнадійна Попелюшка — нерідна дочка, яка виконує чорну роботу і не користується ніякими правами члена сім’ї. Ніхто! Ніхто! Одне слово, бідна, бідна Попелюшка! Яку експлуатують всі, кому не лінь. Безправна двонога істота, роботяща, слухняна й покірна, але й тільки. Без будь-яких перспектив і надій на краще!

А сьогодні я — візьми себе в руки, не падай на рівному, — сьогодні я — Принцеса! Уявляєш, ПРИ-Н-Ц-ЕСА-А!!! З усіма, як кажуть, наслідками, що звідси випливають.

Ось які віражі часом робить життя. Чи — доля. Головонька обертом іде. Але я тримаюся. Хоча й досі не можу отямитись від такої метаморфози. (Іноді мені здається, що я, донедавна бридка волохата гусениця, стала барвистим казковим метеликом, що безтурботно пурхає над квітучим лугом). Ще б пак! Вчора якась там Попелюшка, нужденно зодягнена, яку всі підганяли, замухришка і раптом… Королівський палац! Здохнути можна! Круто! Я навіть сама собі заздрю. Не вірячи, що все лучилося саме зі мною. Насправді, а не в якомусь — там сні!

Зрозуміло, що після того, як я, Попелюшка, стала Принцесою і поселилася в розкішному королівському палаці, моє життя невпізнанно змінилося. Ще вчора я вставала ні світ, ні зоря, коли всі ще спали і починала тягнуті свою безконечну лямку: вибирала попіл з печі, приносила дрова, воду, чистила картоплю, варила їсти, потім мила посуд, прибирала… Коли всі відпочивали, я прала білизну батькові, мачусі та двом її ледачим дочкам. Потім, правда, присідала, але — прясти, шити, шкарпетки та панчохи штопати — кінця краю не передбачалося моїй каторзі. Білка в колесі! Телевізора не було коли подивитися. А втім, у мачухи й телевізора не було.

А вже сьогодні я в королівському палаці. У справжньому — щонайсправжнісінькому. Встаю ні світ, ні зоря, як всі його насельники ще сплять і бачать рожеві сни, прибираю покої) а вони тут, як футбольне поле кожний!), перу (не для якоїсь там мачухи та її недалеких ледачих дочок), а для принца (для самого принца!), а також для його величності та її величності й їхніх менших принценят. Хіба ще вчора, як була Попелюшкою в бідній хатині, я могла про таке мріяти? Про королівський палац! Його величність та її величність, не кажучи вже за самого принца, дуже моїм пранням задоволені. Ніколи не думала, що в принцес таке прекрасне життя! У королівському палаці всі кажуть: так, як я працюю, у них ще ніхто не вкалував. Тепер мені всі заздрять, особливо ледачі дочки мачухи, яким і до віку не світить стати принцесами. З усіх Попелюшок лише я одна стала Принцесою, і це справді, справді так, адже в королівському палаці мене інакше, як Принцесою і не називають. Чесне-пречесне! Заслужила! Я навіть двічі вже бачила — правда, оддалеки, — самого принца. Нічогенький! Хлопець офігенний. Лише побачити такого і то вже можна од щастя здохнути!

А як він глянув на мене, як глянув — досі не можу забути його погляд. В той день я що не робила, — а роботи стільки, що й на хвилинку присісти ніколи! — а все наспівувала:

Очі мов квітки ті весняні, Будуть всміхатись мені, будуть ще довго у серці лунати пісні…

Ах і ох! До речі, попередню Принцесу, на чиє місце мене взяли, буцімто силоміць відправили у якесь далеке село — завагітніла..! І кажуть… Але ні-ні, не повірю тим пересудам — у принца такі небесно-голубі очі, такі… безневинні й щирі! Він, здається, мене покохав. З першого погляду — уявляєш, якою любов’ю я користуюся в королівському палаці! Та про таке жодна принцеса навіть мріяти не може! А я, прийшла, покорила — ах і ох!

Дорога Подруго! Написала б тобі ще багато, хоч і цілу поему чи жмут ліричних од, але, на жаль, мушу закінчувати навіть цього квапливого листа. Все, все. Мене вже дворецький у плечі штурхає. Бувай, твоя вчорашня подруга Попелюшка, а сьогоднішня Принцеса — ах, ах! Біжу. Після обіду, як перемию посуд і все приберу, треба ще поштопати шкарпетки. Самому королю! Уявляєш? Його величність надзвичайно ощадливий і береже кожну свою річ, аби не тринькати державні фінанси. Тому одні й ті ж шкарпетки, наприклад, носить по кілька років підряд — доти, доки їх ще можна штопати. Але мені це блискуче вдається. Уявляєш? Кому ще випаде таке — самому королю штопати шкарпетки! Біжу підстрибом, наспівуючи пісеньку про очі мого принца, якого я вже, здається, покорила. З першого погляду! Пропав, бідолашненький. Готовий! Ніколи не думала, що в принцеси таке цікаве життя… Коли зустрінемось? Не знаю, не знаю… Нам, очевидно, не треба більше зустрічатися, і тим більше, дружити. Як принцеса, я тепер належу до іншого кола, до вищого світського товариства, а ти хто? Всього звичайна попелюшка, яка гне спину на свою мачуху та двох її ледачих дочок… А я верчуся і в королівській сім’ї, у мене тепер нове життя і ти мені вже більше не пара. Прощай!.. (Дворецький вже мене чи не за патли тягне). Колишня Попелюшка і твоя подруга, а тепер — умри, умри із заздрощів — Принцеса!

ДЕ ПОДУМАЄШ, ТАМ І З’ЯВИТЬСЯ…

«…Так що ж — це вигадки чи факти?

З одного боку, збереглося мало свідчень про існування літаючого змія, але з другого — в різні епохи його бачили багато хто.»

Із преси.

… А родовід їхній, здається, спільний, хоч «літають» вони (чи — літали) у різні віки над різними континентами і материками, країнами й краямя. Це й «Русский демонологический словарь» (є й такий, Новикової) підтверджує:

«Походження зміїв-духів, перевертнів, як і іншої нечистої сили стосується часів великої битви Бога і архистратига Михаїла із злими непокірними ангелами, які відмовившись підкорятися Творцеві, і були переможеними в цій війні (перший Армагеддон) і попадали з неба на землю. Частина з них зосталася в повітрі — літаючі змії, інші стали повзати по землі».

З англійської хроніки за 774 рік:

«… на небі після заходу Сонця з’явився червоний знак, і, на великий подив, на горизонті з’явилися жахливі змії, що летіли».

Із цієї ж хроніки дев’ятнадцятьма роками пізніше: «… з’явилося моторошне знамення… Це були надзвичайно яскраві спалахи світла і жахливі дракони, що летіли по небу, а потім настав жахливий голод».

Руський літопис під 1091 роком розповідав:

«У сей же рік — 1091-й, коли Всеволод ловив звірів від Вишгородом, — люди зняли крик, упав превеликий змій із неба, і перелякалися всі люди, бо в цей час загула земля — багато хто чув». У сносці зазначається: «Ідеться про падіння на землю великого метеорита, вогненний слід якого вважали за небесного змія».

Можливо, цілком навіть можливо. Але й у квітні 1383 року, коли й натяку на падіння метеорита не було, «в багатьох місцях був видимий літаючий дракон».

8 грудня 1411 року, у вечері, коли вже смеркалося «пролетів по небу від города Кашіна змій, великий і зело страшний, дихаючи вогнем. Летів він із сходу на захід і як зоря світився. Бачив князь Василій Михайлович його та бояри, і всі люди по всіх селах коло міста, і бачили його всі одночасно».

Можливо, й це було падіння метеоритів, що їх сприйняли за зміїв?

5 грудня 1762 року біля дев’ятої вечора на небі засвітився «змій, що звивався». Спускався він повільно, доки й не зник. Шість хвилин за його польотом слідкували мешканці Бідефорда (Англія), а падіння метеорита навряд чи могло тривати так довго.

А ось що сталося в місті Арзамасі (Росія):

«Лета 1719 июня 4 дня была в уезде буря великая, и смерч, и град, и многие скоты и всякая живность погибла. И упал с неба змий Божьим чудом опаленный и смердел отвратно. И помня указ Божьей милостью Государя нашего Всероссийского Петра Алексеевича от лета 1718 о Куншткамере и сбору для нее диковин разных, монструзов и уродов всяки… и прочих чудес, змия сего бросили в бочку с крепким двойным вином (так тоді називали горілку)…». Жаль, до Санкт-Петербурзької «Куншткамеры» бочка не дійшла. Чи в дорозі загубилася, чи швидше всього, змія з неї викинули — багато йому чести у подвійному вині плавати! — а саме подвійне вино (горілку) як водиться на Русі, випили. (Чи не за здравіє змія?). Загадка «монструза» не була розгадана. І довго потім у Санкт-Петербурзі, у його «Куншткамері» гадали, що ж то було насправді? Подібний «монструз» з’являвся і над Америкою. В середині ХІХст. мешканці Небраски запевняли, що бачили величезного змія, котрий летів «виблискуючи». Довго в роках 1857-58 ходили розповіді про літаючого змія, який ширяв над пароплавом, що плив по Міссурі. Були ранні сумерки, змій вергав вогонь і звивався, то зникаючи за хмарами, то знову з’являючись. По боках його були смуги, що світилися…

Чілі, квітень 1868 рік (за повідомленням газети «Зоолог»): «Вчора, приблизно о 5 годині після полудня, коли денні роботи були завершені і робітники зібралися разом, очікуючи вечері, ми побачили те, що сприйняли було за гігантського птаха. Спершу ми взагалі подумали, що це хмара, відірвана вітром від гряди хмар, кинула тінь на землю. Воно швидко рухалось, тільки по прямій з північного заходу на південний схід. Коли воно виявилось над нашими головами, ми звернули увагу на незвичну формі цієї «хмари». У нього були великі, покриті сіруватим пір’ям крила, голова як у саранчі, а широко відкриті очі світилися наче розжарене вугілля.

Здавалось, що воно було покрите кабанячою щетиною, в той час, як на його довгім, як у змії тілі, ми роздивилися лише сяючу луску, яка відтворювала металевий дзвін при кожному повороті чудовиська».

У 1873 році техаські фермери розповідали, що бачили неподалік Бонхейма те, у що спершу й не повірили — летючого змія. Багато хто з ляку сховався під свої фургони. За свідченням фермерів «змія була велика і довга, як телеграфний стовп, з жовтими смугами по боках і летіла без найменших зусиль». Видно було як вона скручувалась кільцями і викидала вперед свою голову, ніби намагалася когось вразити. Хмари, як і змія рухались в східному напрямку і невдовзі змію бачили в кількох милях на схід від того місця…

Правда, один кореспондент потім назвав це «маренням і дурницями», в той же час як інший запевняв, що «декілька груп вельми шанованих співгромадян готові були під присягою дати свідчення, що бачили величезну змію біля сонця, коли воно здіймалося над горизонтом, і що це явище спостерігалося кілька хвилин».

Збереглися історичні свідчення про те, як 27 травня 1888 року в Південній Кароліні (США) у небі теж бачили змію футів 15 завдовжки, яка летіла над людьми із швидкістю «яструба у вільному польоті», змія шипіла і свистіла..»

У вересні 1891 року в США знову бачили змію довжиною футів 20. Те чудо-юдо «рухалось у повітрі з допомогою кількох пар плавників». Робітники, які те бачили, з ляку розбіглися. Історія потрапила на сторінки газет і потім виявилося, що місцевий священик теж спостерігав «примару».

Більше того, увечері наступного дня «воно» повернулося і його бачили сотні мешканців і всі сходилися, що то була жива істота. У неї як виявилося, було одне око і воно палало червоним вогнем. Іноді воно корчилося як в агонії і один раз навіть кинулося вниз і попливло над гуляками, які зібралися внизу і всі казали, що від «нього» йшов гарячий подих…

Вже значно ближче до нашого часу, у 1935 році одночасно в Данії та Норвегії бачили велику змію, що пропливала у хмарах. Спостерігав це також і кореспондент однієї з норвезьких газет. За його свідченням «об’єкт» мав п’ять сегментів і ніби видивляючись щось, летів з опущеною вниз головою.

Через два роки подібне явище спостерігали в Бразилії.

А ось який випадок стався в Росії., в Архангельській області біля села Лябла (свідчення очевидця):

«У 1927 році 24 вересня в пасмурний і холодний день я вийшов на вулицю близько четвертої й бачу на середині ріки Двіни летить щось сліпуче, світле, наближається до берега, потім до нашого дому. Летить на висоті 6-7 метрів од землі.

Форма цього чудиська — наче скелет величезної рибини чи колосальної змії. Його тулубище складалося з розжарених кілець, які стискувалися і розтягувалися. Середина тулубища потовщена, кільця поступово зменшувалися, хвіст трохи червонувато-оранжовий. Останні кільця найменші — як у змії. Голова, як у риби. Очі великі — прожектори сліпучі. Летить повільно, з шипінням. Частиною тулубища зигзагоподібна виявляє, наче щось шукає на землі. Кінчиком хвоста швидко робить кільця.

Ми завмерли від ляку, думали, «воно» зачепить наш дім і вріжеться в телеграфний стовп. Але чудисько піднялося і обминуло його. Летіло з північного сходу на південний захід. Зникло на горизонті в лісі, але світло було видно ще довго».

Подібний випадок спостерігали й раніше, у 1909 році під час сінокосу біля Двіни. Побачивши крилатого змія, люди зі страху розбіглися хто куди і навіть заривалися в сіно…

Подібних свідчень про літаючого (крилатого) змія в різних країнах у різні часи назбиралося вже таки чимало. Може, для якихось висновків їх ще й мало, але вони були і з цим, як кажуть, доводиться змиритися, хоч би якими фантастичними вони не видавалися…

Відвідували ці «монструзи» й Київську Русь. Ба, навіть там жили.

«… І був коло Києва Змій, і кожного разу посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину».

Це з українських передань про знаного в наших пращурів— слов’ян Змія Горинича, крилатого представника злого початку, дракона часом з трьома, а часом і з шістьма і, навіть, з дев’ятьма (а в деяких легендах — якщо то легенди, а не билиці, — і з дванадцятьма) головами.

(Між іншим. Як кажуть, інформація для роздумів. Щодо родоводу багатоголових зміїв, то… Буцімто вони з Китаю походять, адже китайські палеонтологи вперше в світі виявили закам’янілі рештки водоплавної рептилії з двома головами і двома шиями — її відразу ж охрестили «Змієм Гориничем».

Те чудо-юдо, слід од якого зберігся на камені у скелях Ісянь, жило десь у період з 145 до 65 мільйонів років тому і померло (чи загинуло) ще в «дитячому» віці. Серед нині сущих тварин двоголові особини зустрічаються відносно часто — у світі зареєстровано більше 400 випадків двоголовості у зміїв. Виходить, легенда (якщо легенда) про кількаголового Змія Горинича виникла не на порожньому місці. Правда, всі відомі на сьогодні двоголові відносяться до невеликих видів. Але хто скаже, які «Гориничі» зустрічалися в давнину?!)

Взагалі, в прадавні часи, коли пращури наші були ще юними, зміїв водилося пребагацько. І всі вони мали одну препогану звичку: поїдом їли людей. Чоловічину полюбляли над усе. Снідали нашими прапращурами, обідали ними, вечеряли теж ними. Кому таке взагалі сподобається? Та ще й гурманами були перебірливими — до свого столу вибирали — чи замовляли — головно молоденьких представників людства. (Як нині люди віддають перевагу здебільшого молодим тваринам, а не старим). Тож і «давали їм або молодого парубка, або дівчину». Спробуй не дати! Тож у переданнях там і там можна прочитати, що колись на землі жив змій. Багато він пожер людей, бо дужчого від нього на світі не було». (Як час покаже, дужчі все ж таки знайдуться — хоча б той же Кирило Кожум’яка — але з’явиться він значно і значно пізніше). Або в легенді про урочище Розори: «Тут жив колись змій. Він їв людей і не давав ніколи їм проходу».

Головним же серед літаючого кодла і був він. Змій Горинич. Мав він свої печери, де у нього були сховані скарби і де він тримав «руський полон» — чергову викрадену царівну— королівну, там же знаходилося численне його потомство. 3’являвся Змій Горинич в супроводі грізного шуму і тоді «дощ дощить», «грім гримить». Але головною його зброєю був вогонь. Він рідний брат інших чудовиськ — Змія Тугарина, Зміулана, Вогняного Змія.

З руської билини про Добриню Нікітіча:

«… І раптом потемніло небо, а хмар на небі й немає, і дощу теж немає, а грім гримить, і грози немає, а вогонь блищить… Підняв голову Добриня і бачить, що летить до нього Змій Горинич, страшний змій з трьома головами, із сімома хвостами, з ніздрів полум’я шугає, з вух дим валить, мідні кігті на лапах блищать»..

А появились вони на Русі в часи половців (друга половина ХІ ст. — поч. ХІІІ ст.), частково ще у печенізькі.

Ніхто не знає, як його звали половці. Може й просто: Триголовий. (Варіант: шести-дев’яти-дванадцятиголовий). Або ж мали якусь іншу назву, половецьку.

Гориничам його прозвали русичі.

Але родом він звідти, з Половеччини. Або як русичі казали: з Поля. Себто зі Степу. Принаймні, на Русь він прилітав звідти, з ворожого Степу хвиля за хвилею накочувалися кочівники двісті років підряд, несучи Русі спустошення, неволю.

… А довгими зимовими вечорами степовими вовками-сіроманцями завивали на Русі хуртовини-заметілі: у-у-у, у!… Порубіжна Переяславщина тоді пірнала на дно тієї сніговійниці. В ніч тривожну і глуху страшно ставало в беззахисних хатках простому людові. Кочівники зі Степу можуть наскочити і взимку, метелиця їм тільки на руку, обмерзлі, обліплені сніговицею і від того ще зліші, вирнуть вони зненацька на своїх обліплених памороззю конях, під завісою метелиці-пурги, як біси вирнуть з того світу — ось у такі зими переповідали бабусі онукам моторошні й лячні руські билини про крилатих зміїв вогняних (тоді малі русичі вперше починали відчувати дух батьківщини, руський дух) — про злого Тугарина, змієвого поганського сина.

Заввишки він, як високий дуб, між плечима — коса сажень, між очей можна стрілу впоперек покласти.

У нього не кінь, а лютий звір, з його ніздрів полум’я шугає, з вух дим валить і свистить те поріддя пекельне геть по-зміїному — не їдьте у Степ, люди добрі, лихо вам буде!

Невідомо чи був Змій Горинич загально половецьким фольклорним образом, а чи якогось одного їхнього племені, але вигулькнуло те страховисько вперше десь на Нижньому Дніпрі — від придніпровських половців, тому згодом давньоруські легенди і визначили йому батьківщину — Подніпров’я.

І сьогодні тамтешні краєзнавці знаходять відлуння в історичній літературі та переданнях, що Кощій Безсмертний та Змій Горинич мало того, що це історичні особи (надприродними здібностями вони були наділені пізніше), так і родом вони з Придніпров’я. (Очевидно, з тих далеких часів, коли Подніпров’я, зокрема Нижній Дніпро входило у володіння половців (лівий берег тоді був половецьким, а правий руським), теж званими придніпровськими.

На Нижньому Дніпрі, починаючи від теперішнього Дніпропетровська й до Запоріжжя, відомі дві печери з йменням Змієві.

Одна з них нижче порогу Лоханський, на південній околиці села Волоське. Як свідчить Д. Яворницький, печера зветься Змієва. Чому Змієва — історик не пояснює й місцевих легенд не наводить, тільки додає, що на «підгір’ї Бичкової селі, на землі колишнього селянина Якова Заскоки, єсть так звана Змієва печера з дуже вузьким входом і, щоб пролізти в середину її, треба спершу проповзти два сажні животом по вогкій землі, витягнувши вперед себе руки, а потім вже можна стати і йти ногами. Скільки та печера має довжини, напевне невідомо: одні кажуть — не більше 25 саж., а інші кажуть, буцімто вона тягнеться більше ніж на верству, і де саме її кінець, ніхто того не знає, бо ніхто не доходив до її краю. В одному місці печери, кажуть, є така глибока ямина, що коли туди кинути камінь, то не чутно, як він і на дно падає…»

Ще одна печера з йменням Змієва знаходиться біля Будильського порогу (сьомий поріг Дніпра), на острові Перун, у західній його частині.

Про неї Д. Яворницький у своїй праці «Дніпрові пороги» наводить легенду:

«В тій печері колись то жив змій— цар з трьома головами. У нього була дочка красуня. Змій беріг свою дочку, щоб вона не покохала якогось руського царевича, та все-таки не вберіг: красуня відпливла з якимось лицарем по Дніпру аж у Чорне море. З того часу змій зробилася ще лютішим, ніж був до того, і щодня вилітав куди-небудь в округу за новою жертвою».

«Колись, кажуть, змій був на небі і літав по всьому світу, його всі боялись, а інші то й кланялись йому. Як узнав про те бог, що йому поклоняється, взяв й пооднімав у нього крильця, він упав з неба в Дніпро тай поплив. Ідолопоклонці бігли берегом та й кричали: «Перуне, Перуне, припливи до берега». Він приплив до острова і показалась йому глибока нора; він туди й пропав. Від того часу й прозвано острів Перуновим».

«Кажуть, що Перунового острівка тут не буяло, а приплив до нього змій відкілясь з гори. Як плив він, кажуть, одним боком бігли ідолопоклонці й викликали на берег, а другим вийшли на зустріч православні й почали молебствувати та заклинати. Де стояли наші з корогвами, туди він підплив і став. Змієва нора з боку Дніпра була, кажуть, дуже глибока, а після того, як змій загинув, скеля зійшлася щільно, і нори нема. Бить— то так було, а чи правда цьому — не знаю».

Про цей острів Перун ось що я чув від старих людей. Якось: кажуть, бог Перун плів Дніпром, і його хвилею викинуло на острів; тут заховано його, а потім одкопано. Від того й острів став Перун. На Перун, від Дніпра, є нора: «Колись, кажуть, там жив змій, і йому носили людей, а нору звали Змієвою».

«До Христового народження, кажуть, там жив змій; він гарбає під себе жінок і дівок, а мужів пожирав. Як Христос народився, змія прокляв, а потім його завоював якийсь богатир. У змія, кажуть, було три голови й крила. Він, як летить, освіщає весь світ, а вогонь так і палає».

Можливо, Змій Горинич і справді родом з нижнього Дніпра, ще тоді половецького, а вже пізніше його діяльність разом з наскоками половців на Русь поширилася на Середній Дніпро і Верхній, дісталася Києва і навічно увійшов руські легенди й передання та літописи.

Існують припущення (переважно краєзнавців), що Змій Горинич як і Кощій Безсмертний — це імена жорстоких і лютих половецьких ханів, які найбільше досадили Русі. Є й думка, що кощій — це військове звання в половців (в чині кощія був відомий половецький хан Боняк). А якийсь з їхніх ханів був довгожителем. Років біля ста прожив, що було великою рідкістю для степовиків, які в середньому не сягали й піввіку, от його й прозвали Безсмертним. А мав він звання військове кощій, тож і став у народній пам’яті Кощієм Безсмертним. На Русі ж звання кощій трансформувалося в надприродну істоту. Родовід половці вели від тварин, від свійських — кінь корова, бик, свиня, вівця тощо. І від диких — вовк, лисиця, але хани аби виділитись, шукали собі грізніших предків.

Наприклад, хан Тугарин (Тугаринич) мав зображення змія на своєму прапорі (буцімто свого предка), та не якогось там, а — триголового. Інші, аби перевершити Тугарина, видумували собі шестиголового змія, дев’яти, а хто й дванадцятиголового — аби взяти верх. Знай, мовляв, наших! Таких зображень боялися навіть самі половці, що вже казати про руських смердів, на чиї села налітали степовики під стягами із зображенням триголового змія!

Хан Тугарин був лютим ворогом Русі, часто налітав на Переяславщину, Київщину та Чернігівщину під своїм триголовим змієм, тож русичі й прозвали його Гориничем — горе ж бо ніс! Пізніше, коли вже був створений образ Змія Горинича, він переселився і в руські легенди та під Києвом зажив самостійним життя. А від імені хана Тугарина із змієм на прапорі, народне передання створило поганського богатиря, змія Тугарина, сина Горинича.

Ось звідтоді Змії Гориничі з 3, 6, 9 і 12 головами і почали розбійничати на Русі. Споживали людське м’ясо, а їхні печери переповнювалися понад Дніпром полоняниками, захопленими в різних краях землі руської.

Загледівши жертву, Змій Горинич перш за все намагається її обпалити вогнем, обсипати іскрами, попалити її вогняним подихом, потім хапає в пазурі людське тіло і несе його (часом і над морем) у своє лігво. А ось той, хто стане з ним на герць, має відрубати йому всі голови, а для цього має бути богатирем з особливим мечем…

Поселившись біля міста (наприклад, коло Києва) Горинич бере данину і всі покірно платять її, ведучи йому парубків та дівчат…

Пардон, вели… Чи то пак, водили. На заклання. Бо сьогодні, слава Богу, до крилатого змія— людоїда наших хлопців та дівчат вже не водять. Бо й самого крилатого та багатоголового змія-людоїда, званого у нас на Русі Гориничем сьогодні — ніц— немає.

І невідомо де він подівся і хто його, лютого, зі світу білого нарешті зжив?

Мабуть, все той же Кирило Кожум’яка. Його ще за свого життя боявся Горинич. І якось, коли його запитували, чи є, мовляв, у світі білому такий чоловік, щоб тебе подужав, змій і зізнався:

— Є, — каже, — такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, як вийде на Дніпро мочить кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюся за них, чи витягне то він їх? А йому й байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.

От якось той Кирило обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже:

— А що, Кириле, прийшов битися, чи миритися?

— Де вже миритися, — одказує Кирило. — Битися з тобою, проклятим іродом, я прийшов…

А далі процитуємо за «Українськими переданнями» що їх зібрав М. Возняк:

«От і почали вони битися — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій як огонь горить, — так йому жарко. І поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмолився. Ото вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою тільки луп, що розженеться, то він знай його булавою тільки луп, та луп! аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні, аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.

А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши — руки; жде, що то буде! Коли ж зміюка бубух! Аж земля затряслась. Народ стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі, Господи!»

Але — казка казкою, легенда легендою, а раптом Змій Горинич і не вигадка, не казка, а тільки відображення в казках чогось реального. Адже недарма розповіді про незвичайних літаючих зміїв існували з давніх— давен у багатьох країнах світу, на різних континентах і материках, віддалених часто один від одного на тисячі кілометрів.

Ось тільки де вони жахні монструзи — нині подівалися?

Чому їх не видно — цур їм, пек, правда! — нині в небесах наших? Чи ми вже надто раціональними поставали, не романтиками, а прагматиками і перестали вірити в легенди, от крилаті монструзи й позникали. А в чудо треба вірити. Без віри в чудо чуда не буває — давно відома істина.

«Спогади про багатоголових драконів збереглися в основному в казках лише та билицях», — журиться один з авторів, який писав на цю тему.

Хоча «не можна зарані передбачити, шановні читачі, де доведеться зустрітися з нечистою силою, — слушно зауважує інший автор, який теж писав на цю тему, але на відміну від першого — оптиміст. — З’явитися її представники — нечистої сили, цур їй пек! — В. Ч. — можуть будь де… «Де подумаю, там і з’явиться» — говорили в народі. Диявол такий же легкий, як і людська думка і такий же, як важка дума, нав’язливий та причепливий… Одне слово: «Де подумаєш, тут і живуть…»

«Так що ж це — вигадка чи факти? — запитує він далі і сам же й відповідає: — з одного боку збереглося мало свідчень існування літаючого змія, але з другого — в різні епохи його бачили багато людей. В пошуках істинної відповіді залишається порпатися в книгах і рукописах, вишукуючи додаткові свідчення. Кому ж ліньки розшифровувати старовинні фоліанти, можемо порадити чекати чергової з’яви вогняного змія».

Але все ж таки під Сквирою «жила люта змія», — звернемось ще раз до «Українських передань» зібраних М. Возняком, — яка тільки те й робила, що… «робила багатсько лиха людям, — кажуть, що вона буцімто тільки і їла, що хлопців та дівчат молодих. То вже що не робили, щоб відрятуватися від цієї лютої змії, так і нічого не пособляє…»

У зв’язку з цим — чим же все-таки завершилася історія із сквирською змією, автор і звернувся до одного чоловіка, — мешканця Сквири. І ось що він відповів (сховавшись, правда, за криптонім «М. Б.»):

— Так, я із Сквири — є таке містечко на Київщині, райцентр на річці Сквирці… Вперше згадується в писемних джерелах 1390 року… А ще раніше — не знаю вже чи точно, — в літописах і писали, що буцімто біля Сквири «жила люта змія, що вона тільки те й робила, що хлопців та дівчат молодих їла». Так це чи ні — хто вам тепер скаже.

Та ще достеменно, як оце їй до мене, шановний, причепилися, аби я вам точні дані про сквирську зміюку повідав… Хоча все могло — коли писали, — бути. Тим більше, змії на Русі нашій завжди водилися. Кого, кого, а різного гаддя у нас завжди вистачало.

Яка воно нині ситуація із проживанням змії біля Сквири, не відаю.

— Чи вірю я в існування зміїв?.. Власне, змії… а чому б і ні? Га? Ще і як вірю. Тим більше, одна змія живе у мене вдома… Тобто я з нею живу. І, як бачите, ще й нічого.

Живий — здоровий.

Ох, скажу ж вам, і змія у мене!..

Але хоч і змія, а — МОЯ! Єдина. Найкраща у світі, яку я на жодну янголицю ні за які скарби світу не проміняю…

Та й що вам казати. Кожен з нас, чоловіків, повинен мати одну, але свою. Ту, про яку іноді з серцем — життя є життя — може й сказонути: ЗМІЮКА!!!

І швидко охолонувши, додасть радо, як хвастуючись:

— Але ж… МОЯ!!! Хоч і змія, а — МОЯ!!!

АГОВ, НА ПОЛЯРНІЙ ЗІРЦІ!

Сім яскравих зірок Малої Ведмедиці утворюють фігуру Ковша (українські народні назви цього сузір’я — Малий Віз, Пасіка). В нашому небі Мала Ведмедиця видима протягом року. Найяскравішою зіркою сузір’я є Полярна зоря 2-ї візуальної зоряної величини, розташована біля Північного полюса (звідси назва), тому її використовують для визначення напряму на Північ (улюблена зірка мореплавців) та широти місця, що приблизно дорівнює П. З. над горизонтом.

З астрономічного довідника

Чи є життя біля Полярної зірки, запитав мене якось один приятель і дещо «конкретизував» його: на якій— небудь тамтешній планеті (якщо вона там є), заселеній тамтешніми хомо сапієнсами. Чи якимись іншими аналогами нашого людства. Але хто про це достовірно скаже? Тому я нічого певного і не міг відповісти приятелю.

А так би хотілося дізнатися, так…

Тільки ж як до неї, до далекої Полярної зірки, що вічно сяє у нас над головами у високому зеніті дістатися земному хомо сапієнсу? Як зв’язатися з нею?.. Чи хоча б дати про себе знати… Яким-небудь сигнальчиком, що ми — Хомо сапієнси, — ще водимося в Сонячній системі, що розташована у спіральному рукаві Оріона місцевої галактики, званої Молочним шляхом. Знаходимось ми на далекій околиці — до центра Галактики від нас 25-30 тисяч світлових років. Конкретно — на третій планеті згадуваної Сонячної системи під назвою Земля.

Живемо. Поки що. На далекій-предалекій околиці Молочного Шляху.

Ще й співаємо…

— Співаємо?..

Та це ж… це ж ідея! Пошлемо до Полярної зірки — тамтешнім іншопланетянам нашу найпопулярнішу пісню. А раптом і вони її заспівають, га? Так ми зазнайомимося, встановимо контакти з позаземною цивілізацією — якщо вона там є.

Так чи не так вигукнуло американське агентство НАСА. І не довго думаючи, відправило до Полярної зірки (правда, за методом одного відомого чеховського героя — у село дідусеві) пісню «Через Всесвіт», хіт легендарної британської групи «Бітлз».

Трансляція була приурочена до 40-річного ювілею запису пісні і відбулася в 00.00 за Гринвічем 5 лютого 2007 року.

Сигнал антени був спрямований на Полярну зірку (Пол Макартні, колишній член групи «Бітлз» на всяк випадок попросив — як істинний джентльмен, — НАСА «передати привіт і найкращі побажання іншо— планетянам. Як ніби приятелям, з якими давненько не бачився).

І сигнал полетів та й полетів. До Полярної Зірки. З піснею-хітом «Бітлза».

Все, як кажуть, о’кей!

І все б нічого, та ось заковика. Чи одержать іншопланетні хомо сапієнси — за умови, звичайно, що вони там чомусь є, — пісенний дарунок землян? Про це ми дізнаємось так… так десь через 431 світловий рік. Рівно стільки йтиме туди сигнал з Землі — зі швидкістю 300 000 км на секунду! (З меншою швидкістю він туди і за тисячу літ не дістанеться!).

Та стільки ж — 431 світловий рік — землянам доведеться чекати відповіді. Якщо, звичайно, вона буде.

Отже, через якихось там 862 світлових роки земляни можуть отримати відповідь Полярної Зірки. Один рік, як сигнал послано, вже благополучно минув, лишився ще якийсь там 861.

Агов, на Полярній Зірці, агов у сузір’ї Малої Ведмедиці — ви чуєте нас? Агов, агов… (Що таке «агов» можуть поцікавитися іншопланетяни, а ми їм: агов, це вигук, уживається коли треба привернути чиюсь увагу, покликати когось…)

Агов, агов на Полярній Зірці?!.

Відповіді поки що ніц. Немає. Що ж, почекаємо. Лишилося чекати всього лише якийсь там 861 рік. Дасть Бог дочекаємося.

А тоді… Тоді — через 861 рік з добрим гаком в один прекрасний день із Всесвіту пролунає пребадьоре і радісне:

— А-гов… земляни?!. Агов!!! Це ми… Хто — ми? Тю! Та з Полярної Зірки. Ті, яким ви колись надіслали в дарунок пісню. Нею ми задоволені… хоч нічого й не второпали, У нас, щоб ви знала, інша музика і, зрозуміло, інші пісні.

— Яку… пісню? — подивуються земляни (якщо вони, звичайно, ще будуть на Землі). — Даруйте, але ви, шановні іншопланетяни, щось плутаєте. Ми ніякої пісні нікому не посилали… Хоча, стривайте, стривайте… Це, мабуть, наші далекі пра-пра щось там утнули.

ПОЛЯРНА ЗІРКА: Ми отримали ту пісню, що ви чи не тисячу літ тому її відіслали нам. Пригадуєте? Джон Ленон… Пол Макартні… Який Макартні? Ну ви й даєте!.. Та той, якого ви колись називали найбільшим… гм-гм… композитором з часів Бетховена.

ЗЕМЛЯ: Бетховена ми знаємо, А якогось там Пола… Як ви кажете? Макартні? Вперше чуємо. Треба запитати в наших істориків. Хто вам його прислав?

ПОЛЯРНА ЗІРКА: Ви:

ЗЕМЛЯ: Ми— и? Пол… як ви кажете… Макартні? Найбільший композитор з часів Бетховена? Ну ви й даєте! Досиділись на своїй Полярній Зірці по саме далі нікуди! Просніться, шановні, протріть, даруйте, баньки. Вершини вже давно пройдено. В музиці — це Бетховен, Бах, Моцарт. Звідтоді ніхто не піднімався вище. Та вже й не підніметься, А ви, якийсь там…»Бітлз»… Про яку групу ви торочите? Хоча стривайте, стривайте, щось пригадуємо…

ПОЛЯРНА ЗІРКА: Ну й пам’ять у вас!..

ЗЕМЛЯ (вражено): Так що ж ви хочете, шановні, як звідтоді минула чи не тисяча літ! У нас зараз зовсім інші захоплення. «Бітлз»… Пригадуймо тепер. Була у нас колись така архіпопулярна група, яка цілу бітломанію породила. Здається, ще в предалекому 1966 році вона досягнула піку своєї слави. Пригадується… Простирадла, на яких у якомусь там готелі спали музиканти «Бітлза», два меткі бізнесмени купили по 375 доларів за штуку і розрізали їх на 160 тисяч шматочків. Кожний розміром з дюйм, і успішно продали їх бітломанам— фанатам по долару за штуку… Розмели! Тоді бітло— манія сягнула розмірів всесвітньої епідемії, перетворившись у масовий психоз, істерику небувалих масштабів! Коли слухали їх, то непритомніли… Буцімто від захоплення. Чи ще від чогось там… Шматували на собі одяг. Ридма ридали… Якийсь психолог, пригадується, на повному серьйозі писав у пресі, що «Бітлз» викликає «статеве задоволення»… Га? Як вам? Що буцімто на концертах того «Бітлза» деякі дівиці відчували навіть… даруйте, оргазм.

ПОЛЯРНА ЗІРКА: Який… пасаж! Чого ви нас про це не застерегли, як посилали пісню?

ЗЕМЛЯ: Саме тоді «Бітлз» став полоняником своєї слави, але через три роки група розпалася… А звідтоді, як минула чи не тисяча літ, ми за «Бітлз» і геть забули. У нас уже інших пісень співають.

ПОЛЯРНА ЗІРКА: Якщо у вас інших пісень співають, про «Бітлз» вже й забули, то на якого дідька ви його нам прислали?

(Це по-нашому «на якого дідька», іншопланетяни якось, мабуть, по іншому лайнулися).

ЗЕМЛЯ: Не врахували, що мода швидко змінюється.

ПОЛЯРНА ЗІРКА: Та й оргазм ми відчуваємо не на концертах, а дещо іншим… гм-гм… способом. Традиційним, і взагалі, це ваші кумири й ви з ними розбирайтеся. Самі вже інші пісні слухають, а нам присилають старезні та давнезні. Ті, про які вже й самі благополучно забули.

Розсердилися іншопланетяни з Полярної Зірки і більше не захотіли з нами контактувати.

От і думаєш… Справді, на той час — через 862 роки, — у нас уже інші будуть кумири — люди без них аж ніяк не можуть обійтися. І, зрозуміло, тоді співатимуть зовсім-зовсім інші пісні. Та й музика тоді в моді буде інша, (Але навряд, щоб значніша за Бетховена, Баха чи Моцарта!)

Правда, співатимуть, якщо… гм-гм… тоді ще взагалі на Землі співатимуть — ось у чім річ.

А якщо співатимуть — чомусь думається — оптиміст! — що таки співатимуть, — то співатимуть (і це вже точно), зовсім інших пісень.

Адже пісні в кожного покоління мають бути лише свої, і зовсім не ті, що буцімто, можуть викликати… гм-гм… оргазм.

Себто вони викликають, але — щось інше.

ЗМІЄВА МОГИЛА Найправдивіша химерія

На околиці одного села — Семихатки йому ймення, та ви, мабуть, чули про нього, це на верхньому Дніпрі, на лівому його високому березі, одразу ж за Грушівкою, де такі коропи ловляться, такі, — так ось там з давніх давен, чи не од сотворіння світу кажуть тамтешні діди здіймається високий горб з гострою вершиною, схожий на степові кургани, що їх на Україні за народною традицією звуть могилами.

Горб той, як горб — безлісий (чи не тому його називають ще лисим), навіть трава на ньому не росте. («Тому й не росте, — запевняє Солоха Голуб, перша знахарка Семихаток, — що нечисть його видрибцювала»). Хіба що всюдисущий полин дереться по його крутих боках. Але полин, це всім відомо, відьмина трава, тож він і вигулькує навіть на нечистих місцях — це вам і Солоха Голуб може підтвердити.

Так ось та могила споконвіку прозивається Змієвою. Чого так? А хто вам тепер скаже чого їй таке ймення дано — це треба в старших запитати. Буцімто ще в прадавні часи, розказують вони, чи й пізніше, за Київської Русі, за князювання Володимира Великого на тім горбі замешкав крилатий змій. Мо й сам Горинич. Голів у нього за неперевіреними даними було шість, а за іншими, наприклад, дядька Явтуха, котрого ви — і не робіть спроби, — зроду віку не перебалакаєте, хоч кіл йому на голові теши, якщо вже він на своєму впреться, — так ось за даними дядька Явтуха, — буцімто він якось підкравшись до могили, хутенько порахував, — голів тих у змія аж дев’ять і всі з огненними пащеками, так що краще обминайте те місце десятою дорогою, радить дядько Явтух.

А можливо то був і не Горинич, а сам Зміулан — чули про такого змієвидного демона? Але Горинич чи Зміулан — хрін від редьки не солодший. На тій могилі й справді жила колись якась страшелезна — зміюка, що частенько в Семихатках та в навколишніх селах тибрила гарненьких дівчат і таких же молодиць, якщо ті ще перебували в соку. За іншими ж даними — все того ж дядька Явтуха, — дядьки аби вберегтися, самі давали зміюці як данину дівчат та молодиць у соку, до яких та жахна химера була зело ласа. Ось звідтоді горб той і прозвали Змієвою могилою, буцімто і самого змія, клявся та божився дядько Явтух, як він оджив тисячу літ та ще й тридцять три годочки, там поховано.

За іншими переданнями, що їх активно в тих краях поширює Пріська Кривенька (а вона й справді крива, звідтоді як на горище драбиною лізла і нога її сприснула зі щабля і вона впала) зміюка та — Горинич чи Зміулан, — могилу й досі відвідує найтемнішими, звісно, ночами. Тільки того ніхто не бачить — крім Пріськи, яка ближче за всіх живе до тієї могили, — рівно опівночі навідується. А коли на могилу сідає, то земля трясеться і двигтить, а в Семихатках тоді кажуть:

— Знову зміюка на могилу прилетіла, і що їй там тре, що вона до нас внадилася?

— Не інакше, — запевняє Пріська Кривенька, — як дівку чи молодицю хоче викрасти. Та вражина і на мене цілить, я ж найближче до могили живу. Та й у розквітлому стані все ще перебуваю. Тіко я не дамся їй у кігті — не на ту напала!

Себе тітка Пріська все ще вважає такою, на яку може пожадничати та ласа до жінок зміюка. Тому звечора Пріська — ані ногою з хати. Знають про те нечисте місце і в навколишніх селах.

— Так хто ж у наших краях не чув про Змієву могилу — дідько б її од нас забарав?!. Ото літають тут усякі, земля од них трясеться як сідають, трясеться, а тоді дивись і ціни зростуть, фляція (очевидно, інфляція) тоді до нас припреться — життя не буде.

Скільки вже віку звіковано з часів Київської Русі та її зміїв Гориничів, скільки води з Дніпра утекло, а й досі ні-ні та раптом задрижить Змієва могила, затрясеться і, кажуть, гул тоді підземний чути і якісь не то голоси, не то звірине виття…

Обминають семихатківці те нечисте місце — чорти там вибрикують чи якась інша погань — спробуй розібратися. Одне ясно: якесь страхопудало все ще товчеться у Змієвій могилі, наче вибратися на світ білий хоче… Тільки за останнє сторіччя могилу кілька разів освячували, але — як мертвому припарка.

— Понеже люди грішать, того й нечисть плодиться, — невтомно нагадує своїм прихожанам тамтешній отець Даміан. — Бога забули, у церкву треба чи не калачем заманювати — от вам і дияволове наслання. Не схаменетеся, люди добрі, біда гряде. А тоді тільки праведники й зостануться. А їх нині щось не видно, тож ніхто й не спасеться. Ні старе, ні мале, ні хиле чи немічне, ні ті, хто при доброму здоров’ї та в розквіті…

Але на застереження отця Даміана, може й справедливі, тамтешній люд не дуже звертав увагу — щось там піп проповідує, то й хай проповідує. На те він і божий слуга, щоби казання казати та грішників на праведний шлях навертати. Та й народ наш відомо який: доки грім не гуркне, не перехреститься.

А грім якось і гуркнув.

Гроза тоді зчинилася гуркітлива, добру добу ливень періщив — на рівному вода стала. І гриміло, і трахкало (ось тоді люди хрестилися — аж-аж!), а блискавиці… Так і полосували небо, так і полосували. Мабуть, правий був отець Даміан — доста люди нагрішили, от і зчинилося. От земля, як їй терпець урвався, затряслася-задрижала — аж гул пішов! І репнула тієї ночі Змієва могила, що на околиці Семихаток, неподалік лісу…

Як хто її розчахнув!

А там, де могила репнула, дірка заявилася. Хоч яка там дірка-діромаха отакезна!

Наче хід у підземелля.

Чорно в тій діромасі, гуде і виє у ній, як ото в трубі, коли туди вітер увірветься.

Та, слава Богу, під ранок стихло.

Природа вгамувалася, вітровії вляглися, грози кудись в інші краї поцурганилися. Тільки над Дніпром на якийсь час чорно— сиза мгла залишилася. А над Семихатками сонечко виглянуло, світ божий засяяв. От сзмихатківці, — а сміливці й у Семихатках знайшлися, — і полізли в ту діромаху у Змієвій могилі. А раптом там скарби, га? Бо чого б то хід утворився? Ясне діло, в підземелля він веде, до скарбів заклятих.

Хід, казали потім шукачі скарбів і при тому зубами цокотіли, — глибоко під землю їх повів, а там… Печера не печера, а щось як вокзал з високим склепінням, і з нього у всі боки тунелі ведуть.

Тепло там, аж парко та душно і щось булькає — як ніби вода в казані кипить. І видно. Мовби світло яке невідь звідки струменить. Одне слово, як казали потім семихатківці, жити там можна, хоч і під землею. І все б нічого та раптом щось як затовчеться в підземеллі, а тоді — яа— ак зареве!.. Наче у нього сто горлянок і всі лужені. Аж мороз по спинах у тих сміливців пішов! Не зважились вони далі випробовувати долю — бо ж товклось щось і ревіло жахно, — а драла! Як вітром їх видуло з того підземелля. Повилітали на світ білий, раді, що дякуючи Богу, живі й здорові.

Громада після того й звернулася до міліції, до наших доблесних і рідних захисників, стражів правопорядку.

— Ідіть собі, люди добрі, туди, звідки прийшли та голів нам не морочте — вони й так у нас пухнуть від проблем. Як криміналітет, що й у нашому районі завівся, приборкати. А тут ви зі своїми… гм-гм… хвантазіями. Нема нам коли займатися дивовижами різними, на кшталт того, що могила буцімто ні з того, ні з сього репнула й гуде… Звертайтеся до вчених. Робити їм нічого, хай розбираються.

I тоді громада — виходу вже просто не було, — і звернулася до землячки своєї тітки Фросі, яка у Києві на Троєщині перепродує свіжі овочі, що їх задешево скуповує в навколишніх селах. Знали, що в неї часто купує овочі один вчений чоловік.

«Такий учений, що… Їдрі т-твою!.. — хвасталась тітка Фрося. — Тільки в мене й купує на борщ та до борщу й на різні там салати. Учені, щоб знали ви, теж полюбляють борщі. А він такий… Все, що не запитай, знає як отче наш. І так мене своєю наукою буває забалакає, задовбає, як торгується, що я продаю йому тоді овочі чи не за дурно. Аж самій потім обидно. Уміє баки забивати своєю наукою — їдрі т— твою!.. І ні в кого не купує, крім, як у мене. Бо в мене, приміром, картопля не яка— небудь. Solanum fuberо Sum по-латині. А я, щоб ви знали, й по латині петраю. Бо я, щоб ви знали, не яка— небудь торговка, а женшина дуже вультурна. У мене бульба не проста, а сортова. «Чарівниця» називається. І я чи не за так тому типу віддаю, як баки мені своєю наукою заб’є…»

От як той дуже вчений чоловік прийшов до тітки Фросі, теж майже ученої, картоплі, бурячків, моркви, капусти та різної зелені для борщу й салатів купувати (він сам ті борщі й варить), тітка Фрося й розповіла йому про пригоду із Змієвою могилою на околиці її колись рідного села Семихатки та про нору, що веде в підземелля… Та ще й про той гармидер, яким супроводжувалося утворення тієї нори і про ту чортяку, що гуде в норі, товчеться і не то лається, не то виє.

Вислухав її той учений чоловік і каже (по-вченому звісно, так, що не все й уторопаєш, коли ти проста людина, але ми вже передамо його казання простою мовою), — є, мовляв, одна цікава теорія, наукою ще не доведена, але й не спростована, що Земля насправді порожниста. Планета, значить, наша, кулька земна, на якій ми, люди, й отаборилися. І що буцімто біля полюса Північного є діромаха, що веде в підземний світ — головний хід у порожнисту Землю. А вже в тій порожнині живуть різні чудиська і тварини, які давно зникли на поверхні, у нашому світі.

Там світло є — своє, підземне сонце чи що? («Та ні, — пояснив той учений чоловік, — радіація там випромінює світло, тому й видно»). Від гарячих підземних вод, по-вченому, термальних, там тепло. Підземні води якось стикуються з теплом вулканічних надр. І вони, ті води, між іншим, насичені мінеральними речовинами, тож мають цінні властивості, чи не лікувальні… В інших краях — навіть і далеко від Північного полюса з його діромахою в підземний світ, — час од часу з тих чи тих причин додаткові ходи відкриваються до порожнини Землі, що й сталося біля села Семихатки у Змієвій могилі… Там теж одкрилася дірка, хід у підземелля. Але це не страшно. А кому не страшно, коли насправді страшно, тітка Фрося так і не второпала. Але той учений чоловік своєю байкою про якусь там порожнину під землею так забив баки бідній жінці, що вона знову продала йому цілу торбу картоплі майже задурно. От і зв’язуйся з ученими, та ще на базарі! І чого з того, що їм переказала тітка Фрося, семихатківці не второпали, хоч вони теж не з дурних. Крім того, що тітка Фрося, виконуючи їхнє прохання та випитуючи вченого про те, звідки взялася діромаха у Змієвій могилі, сплохувала і продала ученому чоловікові, який забив їй баки, картоплю майже задурно…

А з нори, що утворилася в череві Змієвої могили, тим часом гуде й гуде… Наче там страшний суд йде. І земля час од часу дрижить і трясеться, хоч землетрусами в тих краях зроду віку й не пахло (у Києві, правда, ще за княжих часів якось відбувся один землетрус, але ж тисячу з гаком літ тому!). Аж до села те двигтіння докочується, сну доброго, яким споконвіку відзначалися семихатківці, людей позбавляє.

Що робити? До чого воно догуде-дотряееться? Стали семихатківці гадати — і так, і сяк… А раптом воно догуде й дотрясеться до того, що й Семихатки у підземелля проваляться? У ту порожнину, що буцімто існує в середині земної кульки, га?

І що робити з тією діромахою у Змієвій могилі? Затичкою її не заткнеш, а на нерви зело дєйствує… Хоча чому б і не заткнути? Ось тільки чим? Землю чи пісок скільки не сип у ту діромаху — як у прірву, аж гоготить. Порадились дядьки і в складчину — з усіх мешканців села гривні збирали, — купили добрячу машину каміння та й завалили ним те провалля.

— Отак буде спокійніше, — казали. — Хай тепер під землею трясця біситься та нуртує, а каміння їй не здужати. Та й ми спатимемо спокійніше, жили досі без чортівні, то і далі без неї якось проживемо. Хай вона казиться в порожнечі, що буцімто аж до Північного полюса од нас тягнеться…

Поверх каміння ще й піску машину висипали — все чин-чином запломбували. Змієва гора мовби й заспокоїлась.

День минає — нічого, вечір надходить — слава Богу тихо-мирно на тій могилі й побіля неї.

А вночі раптом і зчинилося — щось страшелезне й жахне. Наче сто чортів разом затовклися. А тоді хтось у підземеллі Змієвої могили почав ревіти і одночасно трясти навколишнє, як кажуть, довкілля. Може йому, не сподобалось, що семихатківці нору камінням загатили.

А тоді отой самий хтось якраз опівночі почав зсередини завал з каміння розбирати, а далі, вибравшись назовні, заходився його шпурляти подалі од могили.

Здоровенним виявився той хтось, бо важенне каміння з Змієвої могили полетіло як іграшкове. Аж у селі почало падати, здіймаючи хмари пилу. Ями, падаючи, вибехкувало. І таке той підземний хтось натворив, таке… У тітки Явдохи каменюкою бовдур з хати збило, у Килини Савченкової вікно вигатило, а в дядька Карпа (отой, котрий трохи шепелявить) у стіні дірку пробило, а в діда Хвеська в саж влучило і підсвинка вгепало…

Посипалось каміння на село чи не градом — люди не знали куди й розбігатися. Дехто зопалу так навіть із села дременув.

Аж під ранок гупання стихло. Як усю машину того каміння, що ним завалено було нору, якась нечиста сила на село поперекидала і лише тоді вгамувалася, завдавши людям добрячих збитків — за здорово живеш. У Санька Прудкого, в отого, що не ходить, а бігає, наче хто його підганяє, такий невгамовний, каменюкою вугол хати знесло — як бритвою одрізало!

Вранці люди побігли до рідної міліції.

А та: ми вашими колективними хвантазіями займатися не будемо, позаяк нам за наведенням порядку у ввіреному районі ніколи иншими ділами та пригодами займатися. Як, між іншим, і криміналитетом, що й геть розперезався — на жаль, теж у нашому районі. А ви… З якоюсь там діркою у якійсь там могилі, де земля просто запала, голови нам морочите…

Та найбільша жахота семихатківців чекала другодні. Бідні люди думали, що все найгірше вже лишилося позаду, як зненацька з дірки у Змієвій могилі щось вилізло. Натурально якесь бісівство несусвітне! Петько Івченко, круглий відмінник Семихатківської середньої школи, першим загледівши оте, що вилізло з дірки на світ білий, сказав, що то, прости Господи, динозавр!

Це ж треба! Семихатківцям до всіх бід не вистачало ще динозаврів! Які, між іншим, давним-давно благополучно повимирали. А Петько, прибігши від могили до села, загорлопанив: ми, кричить, у школі динозаврів проходили. Динозавр виліз із Змієвої гори! Справжній— щонай— справжнісінький! Здоровенна така тварюка, тонн з двадцять буде. А висотою — як кран із стрілою. І як таке здоровидло з діромахи у Змієвій могилі вилізло? Одна шия у нього довжиною метрів із п’ять завдовжки буде, а на ній маленька голівка з гострим писком, у якому не зуби, а — ножі.

Усі, хто бачив того плазуна мезозойської ери не дадуть збрехати.

За розповідями семихатківців, що їх пізніше зібрав автор, насправді попередні дані про того динозавра дещо перебільшені — в страха очі великі. Насправді, динозавр був невеликий, трохи вищим за людину, але вельми прудким. На голові в нього стирчав ріг, а на спині — кістяний гребінь. Судячи з усього, гадає автор, то був цератозавр. Пересувався він на задніх ногах, кожна з яких мала три пальці з великими кігтями. А передні ніжки в нього були маленькі, щось як ручки — ними він міг кого завгодно вхопити.

Петько, сам злякавшись, почав казати: не бійтеся, мовляв, динозаври давним-давно повимирали, а як цей уцілів у Змієвій могилі, він не відає, бо про те в школі вони не проходили…

Потім вчитель з місцевої школи підтвердив: так, каже, динозаври вимерли. Мільйони та мільйони років тому. Шістдесят з гаком мільйонів років тому, як ще й люди не водилися. Були вони великі і малі, висотою сягали від одного до тридцяти метрів. Два поверхи міського будинку! А вагою сягали й до сорока тонн! Були у них кістяні панцирі, шипи, роги, не кігті на ногах, а — кинджалюки! Одним таким кігтиком розпоре тебе і пікнути не встигнеш. Були двоногі й чотириногі. У кожного не хвіст, а хвостяра з гострими шипами на кінці. Як уперіщить тебе, летітимеш як футбольний м’яч. Власне, не ти летітимеш, а те, що від тебе залишиться.

Рослинноїдні були — такі корівками на луках паслися, — і плотоядні — жерли собі подібних. Кого не здибували. Людей би поїдом їли, якби тоді люди були, тож за відсутністю людей, вони один одного їли. Так їм і треба! Може й поїли самі себе, а вже останні з голоду вимерли. Викопні їхні рештки повсюди трапляються, а це трапився й живий — дідько б його взяв! Як він уцілів, вчитель не знає. Мабуть, їхній довгожитель. Коли динозаври вимирали, цей меткий, під землю заліз і пересидів там лихо. А це із Змієвої нори виліз — гуп-гуп! Чап-чалап! Аж земля під ним прогинається. От би такого у плуга запрягти, гори б розорав!

На село посунула гемонська личина. Пащека роздявлена, зуби-ножі стричать, очі вогнем горять…

Порозбігалися люди перед тим страшидлом, а воно суне й суне — як паровик! І ніхто його не може зупинити.

Гуп та гуп, тільки з боку на бік похитується той целурозавр — чи як там його. Схопить собаку — гам і немає бідного пса. Півня, який забарився на тину в баби Лукери, схопило — хрум і немає когута. На один зуб тому динозаврику!

Поникав він селом сюди й туди, переполоху на сто год нагнавши на бідне село. У баби Мотрі цілого кабанюру зжер (перед Різдвом стара збиралася його колоти, тож викохала!) Нарешті ніби наситився і трохи аж подобрів, і тоді забрався в клуню діда Тодося, отого, що в нього в гентім році блискавка теличку вбила, вивалив двері і якось втиснувся в середину, чортяка! Розлігся й заснув. Та так тварюка захропіла, що аж шибки у вікнах ближніх хат задзеленчали…

Либонь тоді бідне село (окрім, звичайно, діда Тодося, якому шкода було клуні) якось перевело подих. Але до спокою було ще далеко. Та й який спокій при такій пригоді!

День спить та чудасія і хропака дає, ніч минає — хропе!

Осміліли люди, навколо клуні Тодосевої ходять (дід так у хаті й ночувати боявся, до куми на другий кінець села ходив ночувати) Що робити? Як спекатися такого чуда— юда?

Знову в міліцію подзвонили, а вона стару пісню заспівала: займатися вашими колективними хвантазіями нам нема коли. Ми зайняті наведення зразкового порядку у ввіреному нам районі, тож нам нема коли навіть криміналітетом займатися, що й геть розперезався, а ви… Звертайтесь до охотників — це по їхній частині. Хай влаштовують облаву на вашого, як ви кажете, динозавра!…

Робити нічого, зажурені семихатківці звернулися до Товариства мисливців та рибалок — як до останньої інстанції. Більше звертатися вже не було куди. Ну, звернулися, а ті: коби вовка— сіроманця вбити та коби ви ще й бензинчику нам підкинули то наші охотники його б той… укокошкали б. Як повезло б. А на динозавра йти — нема дурних! Тоїсть, вони є, бо де їх немає, але досвіду як вполювати динозавра у наших охотників катма. Від 1921 року, коли було створено Товариство мисливців та рибалок і по наші дні ми динозаврами ще не займалися. Та й путного ружжа проти такого звіра у нас немає. У наших хлопців— молодців якісь там пукавочки, а ви — динозавра вгепати! Що з грецької перекладається як жахливий, страшний надзвичайний ящур! Та проти жахливого, страшного і надзвичайного пушка потрібна, гаубиця якась там! Самоходна на гусеничному ходу. Чи бойова машина реактивної артилерії Ш-24. Себто «катюша». Чи установка реактивних керованих протитанкових снарядів. Чи англійська 133,7-міліметрова гармата МК-3. Чи 90-міліметрова саморушна німецька проти— танкова гармата, гірська, або гаубиця, що в італійців. Або наш 60-міліметровий міномет М-160. А ви — до охотників. Нема дурних! Полюйте свого динозавра самі. Що порадити? О, це ми гаразді — на поради. Спить та чортяка в клуні діда Тодося, то хай і далі дає хропака. Не будіть лихо, покіль спить воно тихо — а там видно буде. Як та динозавряка переїсть у вашому селі всю живність, сама піде геть. До іншого села…

Ще раз до вченого звернулися. До того, який забалакавши тітку Фросю своєю наукою, задурно в неї купує картоплю. А він:

— Не інакше, як один динозавр, коли його родаки мільйоноліття тому вимирали, якимось робом уцілів і до вас приперся. Ви його мать і випужали із Змієвої могили, тож самі й винуваті…

Ще подумав учений чоловік, ще згадав про свою науку:

— Існує, — каже, — версія про те, що на Землі періодично відбувається викривлення простору і часу. Тож у таких місцях, як у вашій Змієвій могилі тоді виникають чорні діри… Ще одна версія існує: час од часу відбувається взаємопроникнення паралельних світів і тоді в такій аномальній зоні (аномалія, пояснив простим семихатківцям, це відхилення від норми, від загальної закономірності, ненормальність), тож у такій, — каже, — аномальній зоні, у якій опинилася Змієва могила біля вашого села і відбулося взаємопроникнення паралельних світів, тож мешканці Землі-2 (… о, а де ця ще взялася?) з’явилися на Землі-1. Що і сталося біля Змієвої могили. Але, звісно, така гіпотеза ще не підтверджена ніякими емпіричними матеріалами.

— Що порадити? А ось що — майте на увазі за так вам пораду даю, хоч інший би за консультацію здер би з вас мішок картоплі. Так ось. Хай спить динозавр у клуні діда Тодося, а як протре баньки то беріть у руки все замашне дрюччя— ломаччя і гуртом його в ту діромаху у Змієвій могилі назад заженість. А взагалі, остерігайтеся її, аномальної зони, не інакше, як там паралельні світи зустрічаються і тоді мешканці інших світів з’являються у нашому світі…

І далі своєю наукою і геть нашим дядькам баки замакітрив та так, що вони, повернувшись додому, довго не могли до тями прийти та второпати що й до чого…

Легко радити. Ломаччя замашного, правда, в Семихатках скільки завгодно, але як ту твар назад у Змієву могилу загнати, того ніхто з дядьків не знав, хоч серед них деякі мали світлі та мудрі голови.

Думали-гадали семихатківці, покіль динозавр з аномальної — чи якої там? — зони давав хропака в клуні діда Тодося. Все вони спізнали за життя — навіть колись гуртом комунізм будували і погрожували його збудувати, — ось тільки з динозаврами їм ще не доводилося мати, справу, тож як з халепи викрутитися не відали.

Добре, що той жахливий та страшенний спить собі та й спить у клуні діда Тодося — там сухо, тепло, затишно. Чого йому й не хропіти. Розлігся, як у себе вдома, у юрському періоді. Чи й ще краще. То дід Тодось собі місця не знаходить, боїться за клуню, а динозаврові що — день спить, ніч спить, ще день хропака дає. Мабуть не виспався в своєму юрському періоді мезозойської ери — так вона ж тривала 170 мільйонів років — було коли виспатися!

А діди все думають і думають — що з тим монстром робити? Покіль він спить з ним ще можна якось боротися, а як устане то вже ладу йому не даси. То як би так зробити, щоби вік не проснувся? Принаймні, в цьому світі.

Думали, думали світлі та мудрі голови і нарешті придумали: треба його, покіль він не проснувся, той… вгепати. Ось тільки добровольців, які б до сонного динозавра підкралися та довбнею його по башці обамбурили, не знайшлося в Семихатках. Та й де такого дрюка, таку довбню важенну найти, аби того динозавра до його динозаврячих праотців відправити? Тут не інакше, як Кирило Кожум’яка, який колись Змія Горинича вгепав, потрібний. Але де того Кожум’яку в Семихатках знайдеш? Та й перевелися тепер Кожум’яки, ніц більше богатирів на Русі. Хоча б таких, які були в часи князювання Володимира Великого. І все ж семихатківці— виявляється, і серед них були винахідливі, звані народними умільцями, — надумали підкрастися до клуні, вивалені двері дровиняччям загородити і за сірники взятися…

— Ей, ей, що ви надумали, їдрі т— твою! — переполошився дід Тодось. — Клуні жалко, вона ж у мене в обійсті чи не піввіку стоїть.

— А людей тобі, діду, не жалко? — питають односельці. — Тих, що їх, як проснеться та чортяка, та на той світ відправить? Чи то пак, у свій шлунок, з якого є лише один… гм-гм… вихід. Не жалко? Тобі клуня дорожча?

Жалко стало дідові Тодосю і людей, яких проснувшись, може пожерти той монстр, що хропе у клуні, тож повагавшись, старий рукою махнув. Робіть, мовляв, люди добрі, як вам лучче! Хата не ворог — підпалиш, згорить. Так і моя клуня.

От люди добрі перехрестившись й підпалили клуню з трьох боків, добряче висохла за піввіку, вона спалахнула як порохова скіпка. Жарке огнище шугнуло чи не до хмар. А тут ще й вітер налетів, як мотонув полум’я, так на додачу до клуні ще й три ближні хати згоріли — у Біликів, Петринчуків і в Павлюків. Вони й пред’явили претензії діду Тодосю — від твоєї клуні згоріло, компенсовуй нам витрати. То діда Тодося крім жалю за клунею, ледь грець не схопив.

Але ж і клятий динозавр той, що страшний та жахний, разом з клунею та трьома хатами згорів — туди йому й дорога! Сидів би у підземеллі своєму, у порожнині Землі чи в якомусь паралельному світі і лиха б не знав.

А виліз, бедламу натворив — себе й винувать!

Вогонь зжер все, чим йому було поживитися і згас, рухнули недогорілі крокви, шматки лат — купа попелу на місці клуні вивершилася. Димить та іскрами стріляє.

— Амбець динозаврові, — радо загомоніли дядьки, а дід Тодось ще й перехрестившись, додав при цьому. — І моїй клуні також!

Аж тут з купи попелу та недогорілого дрюччя, що диміло, вилазить динозавр. Обгорілий, аж дивитися на нього страшно, — шкура на ньому — чи що там у нього, — шматтям звисає та маслаки біліють…

— От зараза, — вилаявся дід Тодось, за яким раніше такий гріх, як лайка, ніколи не водився, зразковий до того був дід. — За що ж я клунею пожертвував, як ця чортяка в такій пужежі вціліла?!.

Але динозавру таки перепало, ледве-ледве на своїх могутніх ногах тримається. Такого вже гуртом і добити можна.

Все б нічого (хтось уже хотів було бігти за дрюччам), так не сама твар вилізла з пожежі, а ще з однією такою ж тваринкою, як і сама. Тільки маленькою, але точною копією її самої.

— Йой!!. — дядьки в один голос. — Виявляється, ніякий це не динозавр, а — динозавриха!

— Еге ж! І в клуні діда Тодося вилупила диназавреня. Ось чого вона з клуні так довго не виходила — маля своє годувала.

— Т-туди т-твою!!. — затягнув своєї дід Тодось. — За віщо ж моя клуня за димом пішла?

— І наші хати, — загаласували інші погорілці. — Відшкодовуйте нам тепер збитки! Чухаються дядьки, один на одного уникають дивитися.

— Що ж нам теперички робити? — питають невідомо в кого семихатківці. — Їй кабець, а динозавреня ж куди? Вона його від вогню собою прикрила — не вбивати ж мамку після цього? Та ще й маля її — на дідька воно нам здалося?

Стали думати-гадати. Та і як же ти не будеш думати, як такої пригоди з семихатківцями зроду— віку не лучалося, а це Змієва могила отакого клопоту завдала!

А динозавриха обгоріла тим часом на них суне на своїх тумбах— ногах і за ручку маля веде. (Чи то в них ручки, чи передні недорозвинені ноги — сам чорт в цьому не розбереться!). Розбіглися люди навсібіч, а одна жінка стоїть як стовб укопаний, хреститься та бурмотить:

— Свят, свят!.. Чи сниться мені це чудо-юдо чи насправжки?

Звали її Мавра. Мавра Срібна. («Чого Срібна? — бувало питала співбесідників і сама й відповідала: — Та тому, що на золото не спромоглася. Але й так дяка Богові, що не залізна к приміру, не дерев’яна!») Вже багато весен-літ мешкала вона самотиною у своїй хатці край села, що дуже нагадувала оті казкові хатки, що на курячих ніжках. Чоловік її помер бозна й коли і Мавра вже й не пам’ятала скільки літ вона була на вдівстві.

— Я, — казала, бувало, Мавра про себе, — королева-удова. Бо в мене на причілку королевий квіт росте.

Дітей у неї не було і бідна жінка надто з того потерпала і ніяк не могла змиритися, що вона — самотина у такому людному світі. «Межи людьми живу, а як на безлюдді» — жалілась іноді. А вже як змирилася зі своїм одинацтвом, то наче зів’яла:

— Гірка удовина доля, німую та німую, вже й балакати розучилася. Хіба що сама з собою поспілкуюся і то легше… А ще тяжкіше, що немає за ким турбуватмся-піклуватися. Як це так, жива людина, а нема за ким поухажувати. А людина мусить за кимось турбуватися, когось доглядати комусь допомагати — хоч за рідним, хоч за ближнім. Хоч за твариною — інакше для чого вона й людина?

Отож, до Марфи й сунуло те чудо-юдо, а бідна жінка тільки хрестилася і — ні руш з місця.

Кричать їй односельці:

— Мавро, бери ноги в руки й чеши подалі од біди!

А вона:

— Я клуні не палила, то чого маю тікати?

— А того… Страхопудало не буде розбиратися хто палив, а хто ні — на тебе суне.

— Але ж то хоч і чортяка, прости Господи, а — мати. А ми гріх вчинили, що матір спалили.

— Істино гріх, — підтвердив і отець Даміан, на всяк випадок тримаючись подалі та хреста виставляючи поперед себе. — Кожна твар є божою твар’ю і має вона право на життя, дароване їй Господом. Тіко Він один може рішати кому ще пожити, а кому вже й пора. А ми, грішні, життя цій тварі не давали, то й забирати його не маємо права.

А динозавриха тим часом якось дошкутильгала до Маври, а тоді підштовхнула до неї своє маля, а сама важко беркицнулась на бік — аж загуло навколо. Дриґнула раз-другий ногами й затихла.

І лежить — гора горою.

А динозавреня до туші кинулось, жалібно щось кричить — люди аж охнули.

— Хоч і твар, але й вона за матір’ю побивається. Що ж тепер нам робити?

Допоки вони гадали, Мавра динозавреня за ручку його маленьку передню взяла і повела його додому. А перед тим сказала односельцям:

— Хоч і уродина це малятко, але ж і воно без рідної матері потерпатиме. Заберу його до себе. То й буде мені про кого турбуватися.

Ось таке страховиння одного літа лучилося в селі Семихатки, що на лівому березі Дніпра розкинулося. І не казка це, щоби ви знали, не легенда, не передання яке, а істина бувальщииа— билиця. Розказували люди (та ви самі можете про це семихатківців розпитати і вони вам підтвердять, що це — щонайправдивіша — правда), що динозавреня те прижилося у вдови Маври, як у рідної мамки. Мавра для нього — пенсію ж одержувала, — купувала в односельців молоко і чудо-юдо те на молоці швидко росло й сил набиралося.

Щодня до Маври цікаві заглядали, на диво незнане подивитися.

— Еге, росте, — радо казала жінка. — Вже й курей моїх їсть. На мясце її потягло, і нівроку на курятині здоров’ям наливається.

— А що ж буде, як чудо-юдо твоє виросте? — жахалися односельці. — Та воно ж і нас без солі пожере. Та і який з нього зиск? Як із цапа нема молока, так і з нього. Але з цапа хоч м’ясо, а з нього й мняса катма!

— Бог створив його для життя, то хай і живе, — гне своє Мавра. — Мені курей не жалко.

Впоравшись з Мавриними курми, те чудо-юдо, — а воно так і шугнуло вгору рости, — почало сусідських ловити. У діда Микити півня, — а був же генеральський на вигляд! — схопило, як він на тину кукурікав — поминай як звали когута!

У тітки Секлети селезня згламало — тітка на все село заголосила. А коли в дядька Никодима динозавреня індика з’їло («Не зовсім підходяща птиця гиндик, — казав бувало дядько. — Одного мало, а двох не з’їсиш»), дядько чи не всі Семихатки зґвалтував.

— З тією уродиною, що у Маври прижилася, тре щось робити — доки вона й нас живцем не поїла!

І люд галасливим тлумом посунув до Мавриного обійстя…

Вийшла Мавра до воріт (з-за неї те чудо-юдо визирає, цікавими очима навсібіч стріляє та хвостом позад себе кушпелить).

— Чого вам треба, люди добрі? — питається Мавра. — Я вас, здається, у гості не кликала.

А люди ті добрі й кажуть:

— А віддай на оту… потвору рогату з гребенем на спині кістяним. Що у тебе з-за спини визирає і в хаті твоїй живе.

— Динозавренятко? — уточнює Мавра, хоч і знає кого односельці мають на увазі.

— Ага, як ти кажеш… ди-ди… Чортеня одне слово, дияволення з світу підземного віддай нам.

— А нащо воно вам, люди добрі?

А люди добрі й одказують:

— А ми його вб’ємо. Покіль воно великим не виросло та не натворило біди. Нащо воно нашому селу. Прибилося з підземного світу, із Змієвої могили, то хай туди й повертається. Під землю. Уб’ємо його. От візьмемо й уб’ємо, поки ще мале.

— І не жалко вам божу твар життя позбавляти?

— А воно й справді твар. Тільки не божа, а — дияволова. Почвара, прости Господи!

— Але й виродок хоче жити.

— Хай і живе, тіко не в нашому селі. У нашому — вб’ємо.

— Гріх життя живу істоту позбавляти, навіть твар.

— Але ця твар у нас курей та іншу птицю пожирає.

— Бо й твар їсти хоче. А я заплачу за ту шкоду.

— Краще віддай саму твар, бо силоміць заберемо. Ти, Мавро, нікому не чинила, ти добра й жаліслива. Але зміюку добрячу пригріла на своїй доброті — сама ж од неї і постраждаєш.

Мавра взяла вила— трійчата, що біля тину стояли і каже:

— Не підходьте. Бо хто наважиться динозавреня вбивати, дуже об тім пошкодує.

— Тю, тю, дурна! — люди їй. — За якусь потвору людям убивством погрожуєш? Схаменися!

— А ви не несіть до мого обійстя убивства, то й вас воно обмине. У святому письмі що сказано: як ти воздаєш, так і тобі воздається.

Погаласували односельці, погаласували і бачачи, що Мавру на понт не взяти — на смерть вона стане за те чудо-юдо, — то й розійшлися.

— Отакечки й краще, — вила в одну руку, динозавреня за його ручку в другу і почвалала Мавра до хати, бурмочучи: — Ідіть собі з миром та з добрим серцем і не чіпайте живу істоту. Ви жити хочете і твар хоче. То хто вам дав право позбавляти її життя? Яке б воно в неї не було, а воно їй рідне і найрідніше. Всі маємо під сонцем у світі білому життя — і двоногі, й чотириногі.

Звідтоді вечорами у хатці Маври Срібної чи не до півночі світилося єдине віконце на дві шибки («Насправді воно в мене велике, — казала бувало жінка, — адже у нього щоранку заглядає сонечко…»)

Ні, ні та й заглядали односельці вечорами в те віконце — аж королевий квіт на причілку витоптали.

Ділилися потім побаченим:

— Мавра при світлі каганця вишиває, а те чудо-юдо біля неї грається клубочками ниток. Мавра щось до нього балакає, а воно мовби й тямить людську мову, бо й собі щось там по своєму харамаркає. І Мавра мовби його розуміє. Мо й справді їй легше, що в неї жива істота в хаті — Бодай і страшна. Є з ким самотній жінці погомоніти і є за ким тепер турбуватися…

А ті, радикали (є, є і в Семихатках прихильники рішучих дій і заходів, що ні перед ким у броду не стоять), на своєму затялися:

— Мавро, віддай нам своє чудо-юдо!

— А нащо воно вам?

— Та ми ж тобі вже казали: уб’ємо його. Щоб за ним і слід запав, цур йому пек!

— А з ким же я тоді житиму? Самотньому щоби ви знали не мед.

— Дак воно ж… воно потвора несусвітня!

— А мені з потворою краще, як самій.

Так ні до чого й не добалакалися сільські радикали з Маврою Срібною. Тож почали проти неї лихе готувати. І по якомусь часі Маврина хатка спалахнула — як сухий сніп соломи (та вона й крита була соломою).

Ледве бідна жінка встигла зі своїм чудом-юдом та ще прихопивши вузлик з вишиванням вискочити з тієї пожежі. Забемкав у селі дзвін, але що з того.

Згоріла хатка, крокви впали, стеля обвалилася, віконце, двері й начиння нехитре в хатці на попіл та недогорілі головешки перетворилося.

— Ех, люди, люди, — тільки й зітхнула Мавра. — Є речі які силою та вогнем не вирішуються. Спалили хату бідній удові — вам від того легше стало? — Мовчать люди, мовби їм аж недобре стало. — Прощавайте. Живіть у мирі та злагоді — як то й заведено людям у світі білому жити.

Вузлик в одну руку, другою взяла за ручку динозавреня та й пішла з села у світ білий — куди очі дивляться.

І де вона нині — того ніхто не відає. Світ, як кажуть, широкий і місце в ньому кожному знайдеться. І чи жива вона — того ніхто з семихатківців не відає. Десь таки знайшлося місце добрій жінці з її малою потворою — тож є їй за ким турбуватися. Бо ж і справді має людина за кимось турбуватися, комусь допомагати, бо інакше для чого ж тоді й жити. А на місці її хати, як вітер попіл розвіяв по весні королевий квіт рясно-рясно вигулькнув — як хто кого посіяв. Та й зацвів квіточками — червоними, блідо-рожевими, строкатими… Він односельцям ще довго нагадував про королеву— удову й їм, як дивилися на ті маленькі квіточки аж незручно ставало. Вони щось там бурмотіли й хутчій обминали те місце.

Ось така пригода— приключка одного літа — дай Бог пам’яті якого саме року, — лучилася в селі Семихатки, що над Дніпром.

Зрозуміло, що десь у світах з Маврою дибуляє і те чудо-юдо, назва якого з латини перекладається, як жахливе, страшне і надзвичайне.

А Змієва могила звідтоді не трясеться… Ніякі потвори з неї вже не вилазять, а нору семихатківці знову камінням завалили і зверху піском та землею засипали й посіяли траву.

Могила зазеленіла гарно так, врунами і мовби вгамувалася. Ось тільки чи надовго?

Але… Поживемо — та й побачимо.

А жити й справді треба, бо життя як той казав, того варте. Між іншим, будь-чиє.

ВАЛЕНТИН ЧЕМЕРИС

Сучасний український письменник, народився на Полтавщині в 1936 року. Навчався в Літературному інституті ім. О. М. Горького (м. Москва), працював на підприємствах Придніпров’я, в редакціях обласних газет, у дніпропетровському видавництві «Промінь».

У 1989-1998 р.р. був головою Дніпропетровської організації Спілки письменників України, працював в Адміністрації Президента України головним консультантом (1993-1994).

У 1996-2001 рр. — секретар Національної Спілки письменників України, член її Президії і Вищої Ради. Багато років працює у редакції газети «Літературна Україна».

Нагороджений орденами рівноапостольного князя Володимира Великого (І, ІІ, ІІІ ступенів) та святого архистратига Михаїла, Почесною грамотою і медаллю Кабміну України та іншими відзнаками. Заслужений працівник культури України.

Свій творчий шлях Валентин Чемерис розпочав як сатирик— гуморист. Видав 18 веселих збірок — гуморески, пародії, веселі повісті.

Серед них: «Вибори таємного агента», «Як стати щасливим», «Коли спокушає диявол», «Операція «Земфіра», «Царська охота», «Де хазяйнує Валя Чемерис» та ін.

Лауреат республіканської премії в галузі сатири та гумору їм. О. Вишні, літературної премії ім. Ф. Маківчука, ім. Степана Олійника, гумористичної премії Одарки і Карася, за кращі оповідання присуджено премі ім. Ю. Яновського.

За романи з історії України «Фортеця на Бористені» та «Ордер на любов» автору присуджена Міжнародна премія Українського козацтва «Лицарське перо», 2008 рік.

В. Чемерис — автор дев’яти романів, серед них історичних: «Ольвія» (чотири масові видання), «Скандал в імператорському сімействі», «Смерть Атея» (літературна премія ім. Д. І. Яворницького), «Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська», «Фортеця на Бористені», «Генерали імперії», повістей: «Її звали янголом смерті», «Я любила Шевченка», «Кохання в Україні», «Життя і смерть Володимира Глібовича, князя переяславського», «Убивство на хуторі біля Диканьки» (літературно-мистецька премія ім. І.Нечуя-Левицького), «Три шаблі над скарбом», «Державна коханка», «День Ворона» та ін.; фантастичних: «Білий король детективу», «Приречені на щастя», «В Сузір’ї Дракона»; збірок оповідань і повістей: «Три секунди на вибір», «Маруся Чурай», «Тайна Агати Крісті»; романів-есе: «Президент», «Голгофа українського православ’я», «Бомба для Патріарха», «Веселий смуток мій»; романи: «Сини змієногої богині»«Ордер на любов», «Таємнича пригода на Орілі», «Золотий саркофаг» та багатьох інших.

В. Чемерис — автор ряду творів для дітей… Повість «Аравійська пустеля» вміщена в підручнику з української літератури для 5-го класу, уривок з роману «Ольвія» — в хрестоматії української літератури для 7-8-х класів, у 4-му класі вивчається оповідання «Три секунди на вибір».

Виступає також як публіцист.

Літературні твори, що вийшли у 1962-2008 роках

«Хто на току, а хто на боку», гуморески, 1962.

«Урок виховання», гуморески, 1964.

«Коли спокушає диявол», повість, гуморески, 1966.

«Сватання по телефону», гуморески, 1968.

«Операція «Земфіра», гумористичні повісті, 1968.

«Закохана відьма», гуморески, 1969.

«Гуморески», 1971.

«Сватовство по телефону», повість, гуморески, переклад російською мовою, 1973.

«Родина Гордія Залізняка», роман, 1974.

«Вуса № 3», гуморески, 1976.

«В понеділок, після вибуху», повість, 1976.

«На порядку денному», вибране, 1978.

«Музикальний комар», повісті, гуморески, 1980.

«Як стати щасливим», повісті, гуморески, 1981.

«Домашній музей», гуморески, 1981.

«Ольвія», історичний роман, видання 1983, 1990, 1993, 2008.

«Як стати мудрим», повісті, гуморески, оповідання, 1984.

«Приречені на щастя», фантастичний роман, 1985.

«Білий король детективу», фантастично-пригодницька повість, 1986.

«Славко», повість для дітей, 1987.

«Три секунди на вибір», повісті, оповідання, 1987.

«Скандал в імператорському сімействі», історичний роман, 1988.

«Еліксир для чоловіків», гуморески, 1990.

«Фортеця на Бористені», історичний роман, 1993.

«Президент», роман-есе, 1994.

«Вибори таємного агента», гуморески, 1995.

«Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська», історичний роман, 1996.

«Марина Чурай», історична повість, 1997.

«Смерть Атея», історичний роман, 1997.

«Я любила Шевченка», історична повість, 1997.

«Голгофа українського православ’я», роман— есе, 1998.

«Її звали янголом смерті», історичні повісті, 1999

«Кохання в Україні», історична повість, 2001.

«Життя і смерть Володимира Глібовича, князя Переяслав— ського», історична повість, 2001.

«Да святиться ім’я твоє, або Бомба для патріарха», повість, 2001.

«Убивство на хуторі біля Диканьки», історичні повісті, оповідання, есе, 2003.

«7 ночей», оповідання, 2003.

«Три шаблі над скарбом», історичні повісті, оповідання, 2004.

«Загадка Віктора Януковича», спроба дослідження, 2004.

«Царська охота», гуморески, 2005.

«Генерали імперії», історичні романи, 2005.

«Державна коханка», повісті, оповідання, 2005.

«В сузір’ї Дракона», фантастичні повісті, оповідання, 2005.

«Де хазяйнує Валя Чемерис», гуморески, 2006.

«День Ворона», пригодницькі повісті, оповідання, 2006.

«Тайна Агати Крісті», пригодницькі повісті, 2006.

«Сини змієногої богині», роман-есе про Скіфію, 2006.

«Ордер на любов», історичні романи, 2007.

«Таємнича пригода на Орілі», роман, повісті, оповідання, 2007.

«Веселий смуток мій», автобіографічна трилогія, 2007.

«Золотий саркофаг», історичні повісті та оповідання, 2009.

«Феномен Фенікса», роман— есе, повісті, оповідання, 2009.

ЗМІСТ

ФЕНОМЕН ФЕНІКСА. Роман-есе

ЛІЛІТ — НІЧНА ПТИЦЯ ГРІШНОЇ ЛЮБОВІ (повісті, оповідання)

ПОДВИГ АРТЕМІДИ

ЛІЛІТ — НІЧНА ПТИЦЯ ГРІШНОЇ ЛЮБОВІ

ПОКИ ЖИВЕШ І КВІТНЕШ ТИ

КАРАДАГЗЬКИЙ ЗМІЙ

ТЕЛЕПОРТАЦІЯ

ОСОБЛИВА МІСІЯ МАДАМ КРИЖАНІВСЬКОЇ

ДЕ БЕРУТЬСЯ СКЕЛЕТИ ЗА ШТУРВАЛАМИ ЛІТАКІВ?

ПОДОРОЖ ПІСЛЯ СМЕРТІ або ПОВЕРНЕННЯ НА ПРАБАТЬКІВЩИНУ

ТЕПЕР ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ НЕ ЧОРТІВНЕЮ

ВОЯДЖЕР З УНУКАЛХАЯ ЗМІЇ

МИСЛИВЕЦЬ ЗА МАЙБУТНІМ

ТИСЯЧОЛІТНІЙ ШАРЛАТАН

ПОРОСЮЧКА

ВСЕНЕТАКІЯ

ДЖМЕЛАНДІЯ

СУД НАД КОВАЛЕМ

БІДОЛАХ ІЗ ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ

КОРОЛЕВИЙ ЦВІТ

БОРИВІТЕР

УРМАТ БЕК З ВЕЛИКОГО КАВКАЗУ

ПРИРЕЧЕННЯ

ЧОРНА БЛИСКАВКА

ТАЛІСМАН ДАЛАЙ-ЛАМИ

В ЗОНІ ВІЧНИХ СНІГІВ

ІНТЕРВ’Ю НА ЧОРТОРИЇ

ЖИЛИ КОЛИСЬ ВЕЛИКІ ЛЮДИ

КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК

МУРАШВА НА РАНЧО

НОВЕ ЖИТТЯ ПОПЕЛЮШКИ

ДЕ ПОДУМАЄШ, ТАМ І З’ЯВИТЬСЯ

АГОВ, НА ПОЛЯРНІЙ ЗІРЦІ!

ЗМІЄВА МОГИЛА

ВАЛЕНТИН ЧЕМЕРИС. Творча біографія

ЛІТЕРАТУРНІ ТВОРИ, що ВИЙШЛИ У 1962-2009 рр

Примітки

1

Матерія є об’єктивною реальністю, що існує поза людською свідомістю і незалежно од неї. «Одне лиш вічне без початку й кінця. Жива і сильна — се є матерія» — І. Франко. Та матерія, що є основою Всесвіту з її безперервним рухом. Те, з чого складаються тіла в природі; речовина. Як не було й вуглецю та водню з азотом, що утворюють живу матерію. Нині існуючий матеріальний світ — матерія, що рухається, — уявляється нам у двох основних формах — речовина і світло.

(обратно)

2

У 1675 році астроном Рьомер вперше визначив швидкість світла — 300 000 км/с. Світловий рік — рік, протягом якого світло летить зі швидкістю 300 000 км/с. Світлова секунда — це відстань, яку долає світло за одну секунду — 300 000 км. Світлова хвилина — 18 млн. км., світлова година — більше 1 мільярда км. Світловий рік — приблизно 9,2 трильйонів км. Від Сонця до Землі світло йде лише 8 хвилин.

(обратно)

3

Точка — одне з основних понять геометрії, фізики; місце, що не має виміру, межа відрізка лінії. У механіці — місце, пункт, де зосереджується якась дія або виявляється певна властивість чи якийсь стан. Температурна межа, коли речовина з одного агрегатного стану переходить в інший.

(обратно)

4

Як давно почалося розширення Всесвіту? Розрахунок, заснований на швидкості розбігання галактик, що спостерігається, показує, що це трапилося близько 15 мільярдів років тому. Що тоді відбулося і що було до цього? Які були властивості простору і часу поблизу сигулярності? Це загадка, загадка нашого Всесвіту» — І. Новиков.

(обратно)

5

Залишається вияснити звідки бралася (і береться) енергія, яка й породжує процес розширення (роздування). Відповідь теоретиків: генерується з нічого. Точніше, із вакууму. За квантовою теорією вакуум не є порожнеча. Він повний часток і анти часток, вони постійно створюються і постійно руйнуються. Їхня енергія (первісна точка була з’єднана з вакуумом) і забезпечила необхідною колосальною енергією Великий Вибух та випромінювання, ним породжене.

(обратно)

6

Від грецьк. Galakticos — молочний.

(обратно)

7

В. Сосюра.

(обратно)

8

О. Гончар.

(обратно)

9

М. Бурлешин.

(обратно)

10

За давньою монгольською легендою, коли Бог створив світ, то спершу зробив людину з душею чорною, як ворон. Потім подумав, що це негарно: з такою душею людина попаде прямцем до пекла. Зламав її, зробив іншу, але з душею білою, як лебідь. Подумав, подумав — знову негарно. Як така людина буде різати баранів? З голоду помре. Знову зламав, а третю зробив з душею, як сорока. Себто чорно-білою. Від неї й пішли всі люди. Звідтоді в одних багато чорного пір’я, в інших — білого. Звідтоді монголи й кажуть: людина, як сорока. Себто чорно-біла.

(обратно)

11

Атеїзм (безбожництво) — це свого роду теж релігія, коли Бога намагаються замінити політичними діячами, диктаторами тощо, як то спостерігалося в СРСР під час утвердження там комуністичної ідеології на рівні нової віри. Там підійшли до цього з більшовицьким розмахом — у 1932 році Союз войовничих безбожників оголосив, що друга п’ятирічка в СРСР буде п’ятирічкою остаточного знищення релігії.

Тоді ж в СРСР заборонили Різдво, Хрещення і Масляну, а Пасху замінили Днем Коперника.

Молодим замість вінчання в церкві запропонували «комсомольське весілля» в клубі. Замість ікони — портрет Леніна, замість священика — секретар партячейки, а в якості весільного дарунка — твори класиків марксизму.

Дітей називали досить екзотичними іменами. В тім числі й Небо (нема Бога) і Бебо — без Бога. Одночасно була піднята широка кампанія вступу громадян в ряди Союзу войовничих безбожників, що на той час нараховували майже 100 тисяч первинних осередків. Але незважаючи на всі ці зусилля, Бога із свідомості людей, з їхніх душ так і не було вигнано. Репресії не тільки не знищили православ’я, а стали тим горнилом, в якому церква загартувалася, вистояла і перемогла.

(обратно)

12

Троль — в скандинавській міфології — надприродна істота (відьма, карлик, велетень) — часто ворожа людині.

(обратно)

13

В жовтні 1983 року, близько 23.45 одна москвичка побачила в небі біля Місяця чорний квадрат, його видно було в хмарах, підсвічених рожевим світлом. Розміри його приблизно рівні двом місячним дискам. Квадрат якийсь час зберігався незмінним, не дивлячись на те, що хмари навколо були в русі. Дійшовши до кордонів квадрата, вони безслідно розчинялися. Зірок в чорному квадраті не було видно. Хвилин через десять чорний квадрат зруйнувався, а рожеве світло зникло.

(обратно)

14

Конкретні цифри, що характеризують фізичні параметри космічних «чорних дірок», які не випромінюють світло та радіацію, а тому невидимі навіть в найпотужніші телескопи, вперше отримали британські астрономи. Використовуючи цю формулу в Інституті астрономії Кембриджа, дійшли висновку, що «темна речовина» складає 95 % всієї маси Всесвіту.

(обратно)

15

Сущий — який існує, є в наявності. Те, що існує, буття. Справжній, дійсний, істинний.

(обратно)

16

В японському суперкомп’ютері змоделювали ріст Всесвіту за останні 13 мільярдів років. Астрофізики прослідкували за виникненням сучасних космологічних структур — галактик і їхніх кластерів — з газових «пузирів», яким космос був наповнений через 300 мільйонів років з початку Великого Вибуху.

Тепер астрофізики стверджують, що «хімічну історію» Всесвіту треба переписати — моделювання не підтвердило гіпотезу про повільне поступове виникнення найважчих елементів. Раніше вважалося, що сучасне розташування атомів встановилося за 10 мільярдів років дякуючи поступовому «вигоранню» воднево-гелієвих зірок. Згідно нового розрахунку, вже через мільярд років після Великого Вибуху хімічні елементи були присутні в тій пропорції, що й нині.

(обратно)

17

Земля отримує одну двомільярдну частку енергії, що дарує їй Сонце. Щоб отримати таку кількість тепла і світла, людям треба протягом року спалити 200 000 000 000 тонн вугілля. Потрібно 1700 електростанцій (кожна по мільйону кіловат), щоб створити лише 1 відсоток тієї потужності енергії, яку випромінює Сонце на поверхню Землі.

(обратно)

18

Колись у слов’ян Місяць вважався чоловічим началом, а Сонце — його нареченою. Про це і в народній колядці говориться: «Ясен Місяць — пан господар, Красне Сонце — жона його».

(обратно)

19

Люди здавна вірили в край світу, в край, де закінчується Земля. Там, мовляв, щовечора й сідає Сонце.

Астроном і мандрівник античності Піфей, обстежуючи під час своєї експедиції західну околицю Європи, засвідчує, що «варвари показали нам те місце, де Сонце відправляється на спокій…» І це — в Європі!

(обратно)

20

Тітікака — солоне озеро у Південній Америці на кордоні Перу і Болівії. Лежить у Центральних Андах, на висоті 3812 м над рівнем моря. Площа 8300 квадратних метри (найбільше з високогірних озер світу), глибина до 304 м. Є острови. Через ріку Десагуадеро має стік в озеро Поопо. Рибальство, судноплавство. На південно-східних берегах Тітікака та на островах збереглися пам’ятники індіанської архітектури, зокрема Туауанако.

(обратно)

21

…Один молодик на ймення Наркіс забаг побачити землю такою, якою її бачать птахи. От піднявся він високо в гори і глянув на свій аул. Все внизу було дрібним і розмитим. Але орел ширяв ще вище і тоді Наркіс вирішив піднятися туди, де здіймався засніжений пік. Тепер хмари пливли біля його ніг і затуляли все, що зосталося внизу.

— Що ж бачать птахи? — вигукнув юнак, глянув на сонце з погордою: — Та воно і над горами таке ж мале, як і над землею.

І в ту ж мить осліп. Надто сліпучим і спопеляючим було Його проміння…

(обратно)

22

Колір зорі визначається температурою її поверхні. Найгарячіші зірки світяться біло-голубим світлом, а найхолодніші — оранжево-червоним. В залежності від температури, астрономи ділять зірки на сім класів, що звуться спектральними класами. Найгарячішівідносяться до класу О, потім ідуть В, А, F, G, К і найхолодніші — М. Наше Сонце належить до спектрального класу G, отже, воно не таке вже й гаряче.

Та частина електромагнітного спектра, що її бачить людське око і яку ми називаємо світлом, зосереджена в основному між довжиною хвиль 380 і 760 ммк. Використовуючи досить інтенсивні штучні джерела, можна дещо розширити межі людського зору до 310 і 1050 ммк. В середині цих значень, але головним чином в межах довжини хвиль між 380 і 760 ммк, знаходиться також діапазон зору інших тварин, чуттєвість рослин до світла, орієнтація рухів тварин і, що важливо, фотосинтез усіх типів.

(обратно)

23

До загиблих у різні віки й у різних країнах астрономів слід прилучити й Гіпатію з Александрії (її величають Александрійською). Вона була першою жінкою-астрономом, математиком і філософом (370-415 рр.). Дочка математика Теона Александрійського, вона після навчання в Афінах викладала астрономію, математику й філософію в Александрійському музеї. Жоден її твір (а вона їх написала кілька) не дійшов до нас. У віці 45 років першу жінку-астронома розтерзала юрба християнських фанатиків. За її любов до зірок.

(обратно)

24

Ось що зауважують спеціалісти: «Відоме нам життя включає дивно малу кількість хімічних елементів. В природі 85 стабільних елементів — життя використовує лише чотири: водень, кисень, вуглець і азот утворюють 95 відсотків речовини, що її ми називаємо живою. Ці ж чотири елементи — найбільш поширені у Всесвіті, якщо не рахувати інертних гелія і неона». Іншими словами, хімічний склад живої речовини більше нагадує склад зірок, ніж склад планети, на якій ми живемо. То виходить, ми діти не Землі, а — зірок?

(обратно)

25

Свято вірив у свою зорю знаменитий казкар Ханс Кристіан Андерсен. «Щаслива зоря сяє наді мною, — писав він, хай дещо поетично-захоплено, але щиро вірячи в те. — Багато хто заслуговує цього більше, аніж я… І навіть якщо ця зоря мусить закотитися, хай так і буде; все одно я можу сказати, що вона сяяла…»

Чи треба нагадувати, що життя наше тільки тоді чогось варте, коли ти будеш вірити в свою провідну зорю — неодмінно щасливу! — з такою впевненою вірою і поетичним завзяттям, з яким вірив у неї дещо наївний, але твердий у своїх переконаннях датський казкар…

(обратно)

26

Джордано Бруно вважав Сонце — нікчемною пилинкою в необмежних просторах Всесвіту.

(обратно)

27

В одній популярній ще з радянських часів пісні є такі рядки: «Я — Земля, я своїх проводжаю синів. Долітайте до самого Сонця і додому вертаєтесь скоріш…» Навряд чи сини Землі повернуться додому, якщо вони долетять, як їм радить пісня, «до самого Сонця». Вони згорять у його пекельному промінні, а їхній корабель, потрапивши в зону притягання світила, просто впаде обвуглений на Сонце. А втім, це пісня (і пісня, до речі, гарна, щемка), реальним космонавтам біля «самого Сонця» робити нічого — якщо тільки вони не самовбивці. які забагли таким способом поквитатися з життям.

(обратно)

28

За даними на 2007 рік на планеті Земля проживає 6 мільярдів 600 мільйонів чоловік. За прогнозами експертів, через 6 років населення планети досягне 7 мільярдів чоловік. При цьому щорічно кількість землян збільшується на 80 мільйонів (в основному за рахунок найбідніших країн), а кількість європейців скорочується на 900 тисяч.

(обратно)

29

Сьогодні приріст населення йде в основному за рахунок слаборозвинутих країн — там у сім’ях 10-12 дітей норма!

(обратно)

30

Людству знадобилося 1800 років, щоб довести населення Землі до 1 мільярда чоловік. І всього лише 200 років, щоб ця кількість перевалила за 6 мільярдів. У 1990 р. населення Землі було 1,8 мільярда чоловік, у 2006-му — біля 6,5, а до 2025 року прогнозується вже 8,5 мільярда чоловік!

(обратно)

31

А втім, не виключено, а дуже-дуже, навіть, можливо, що на той час — не забуваймо: минуть сотні і сотні мільйонів років! — земні цивілізації (якщо вони на той час уціліють), ставши надцивілізаціями, могутніми і всезнаючими та всеуміючими, почнуть керувати зорями і галактиками (принаймні, навчаться використовувати їхні колосальні енергії), перемігши час і простір, відкривши нові, нам ще невідомі фізичні закони Всесвіту, замість космічних кораблів — бодай і гігантських, які стануть вже тоді архаїкою (як приміром, сьогодні каравели Колумба чи Васко да Гама), винайдуть зовсім інший спосіб пересування в Космосі, що для нас сьогоднішніх може здаватися просто фантастичним, і тоді проблема переселення народів буде вирішена принципово іншим шляхом, завдяки якому проблема швидкості й безмежності Всесвіту просто перестануть існувати, а кожне фізичне тіло і буде самою швидкістю, часом і простором. Тільки нам до цього — на жаль, на жаль! — вже не доведеться дожити.

(обратно)

32

У 1984 році американські астрономи Маргарет Геллер і Джон Хукра відкрили небачене раніше скупчення галактик протяжністю 500 мільйонів світлових років і шириною в 200 мільйонів світлових років. На збудованому ними тривимірному зображенні ця структура має вигляд гігантської стіни. «Це — найбільша структура, виявлена у Всесвіті, — сказала Геллер. — Ми навіть не можемо собі уявити, яка сила могла її створити».

(обратно)

33

Відкриття величезної наукової значимості зробили американські астрофізики: вперше вдалося отримати експериментальне підтвердження інфляційної теорії еволюції Всесвіту. Про відкриття було оголошено на прес— конференції НАСА. Інформація, що дозволила його зробити, була отримана за допомогою космічного зонда «Уілкісон» по вивченню анізотропії мікрохвильового випромінювання, що був запущений у 2001 році.

Новий аналіз даних дозволив установити, що варіації в яскравості цього випромінювання на «невеликих» ділянках космічного простору довжиною в мільярди світлових років, разюче відрізняються від таких флуктацій на більших ділянках, довжиною в сотні мільярдів світлових років. Якби інфляційного періоду в розвитку Всесвіту не було, то не було б і цієї розбіжності, стверджують вчені. За їхніми словами, крихітні флуктації в реліктовому випромінюванні почали виникати ще в період інфляції, а в остаточному підсумку дали початок зіркам, галактикам, планетам.

(обратно)

34

Система «запису» генетичної інформації в нуклеїнових кислотах у вигляді послідовності нуклеотидів. «Літерами» генетичного алфавіту є пуринові і піримідонові основи в дезоксирибонуклеїновій кислоті (ДНК) — аденін (А), цитозин (Ц), гуанін (Г), тимін (Т): в рибонуклеїновій кислоті (РНК) замість Т містить урацил (У).

(обратно)

35

Володимир Іванович Вернадський, засновник вчення про біосферу Землі, вважав її організмом живим. Адже вона перетворює сонячну енергію, переробляє мінеральні маси земноїкори, синтезує складні хімічні сполуки із простих, здійснює обмін речовин. Людина — за вченим — творіння біосфери. Тож деякі вчені вважають її не лише живим організмом, а й розумним. Якщо вона створила людину, чому б не вважати її розумним космічним тілом?

(обратно)

36

У Давній Русі — Фініст (мабуть, перекручене з грецького «Фенікс») — теж чарівний птах, теж невмирущий, що відроджується з попелу. Часто у весільному фольклорі наших предків-русичів виступає в образі сокола-жениха.

Його можна побачити і на зоряній карті Південного неба. Найяскравіша зоря — 2,4 візуальної зоряної величини. Сузір’я Фенікса знаходиться між сузір’ями Ерідана та Кита (з півночі на південь) і Південної Гідри, Журавля та Південної Риби — зі сходу на захід.

(обратно)

37

Апокриф — грец. таємний, прихований — релігійно-легендарні твори на біблійні теми, неприйняті церквою.

(обратно)

38

Першу людину було створено з чисто практичною метою: «Не було людини для оброблювання землі». Всього лише. За іншими легендами Адам) давньоєвр. букв. — земля, червона земля, або червонозем — родючий залізистий грунт субтропічної зони, багатий на перегній. Варто також додати — суттєве уточнення! — Адам не народжений, а створений, чим і відрізняється від усіх майбутніх людей.

(обратно)

39

Етимологію слова рай пов’язують з авест. «багатство, щастя», з давн. інд. «дарунок, володіння», з грец. «сад, парк», від давн. іран. — «звідусіль огороджене місце».

(обратно)

40

За мусульманською ідеологією Адам в раю буцімто говорив арабською мовою — цікаво, хто ж її його навчив, коли мов ще взагалі не було — в тім числі і арабської. А на землі він буцімто говорив багатьма мовами, але головно сірійською.

(обратно)

41

Кара-Даг — гірський масив у східній частині Головного пасма Кримських гір на березі Чорного моря, до якого обривається крутими уступами. Являє собою зруйнований вулканом масив, заввишки до 577 м. Складений лавами і туфами. Поширені оригінальні форми вивітрювання (башти-стовпи). Біля східного підніжжя — місто-курорт Коктебель. (З путівника).

(обратно)

42

Зменшено-пестливе від школа. Ділянка, де вирощують саджанці деревних та кущових рослин; розсадник.

(обратно)

43

І досі ходить не спростована, але й не підтверджена документально чутка, що буцімто Іван Степанович не помер 1З березня 1710 року в Бендерах, як про те ясу пустили, а прибув потай до Києво-Печерської Лаври, де й прийняв чернецтво, а згодом і схиму. І закінчив простим ченцем дні свої земні, молячись щоби український народ таки здобув волю. Мабуть, дійшли його молитви до Господа, отримала Україна року 1991 незалежність.

(обратно)

Оглавление

Валентин Чемерис ФЕНОМЕН ФЕНІКСА Роман-есе Фантастичні повісті, оповідання

ФЕНОМЕН ФЕНІКСА Роман-есе про Великий Вибух

  ЧЕРВОНЕ ЗМІЩЕННЯ

    ХОЛОДНА ОСІНЬ 1947-го ЯК ПОЧАЛАСЯ ЦЯ КНИГА

    ШІСТЬ ДНІВ, ЩО СТВОРИЛИ СВІТ

    ДЕ ЖИВЕ БОГ?

    ЦАРСТВО БІЛОГО БОГА І ЦАРСТВО ЧОРНОГО БОГА

  СКАЗАННЯ ПРО ЖОВТОГО КАРЛИКА

    ШОСТА ЗІРКА КАССІОПЕЇ

    ГНІВ НЕМЕЗІДИ: І ЗОРІ ПАДАТИМУТЬ З НЕБА, І НЕБО ЗГОРНЕТЬСЯ, ЯК СУВІЙ

    ПРОРОЦТВО ІСУСА ХРИСТА ПРО КІНЕЦЬ СВІТУ І ДРУГЕ ЙОГО ПРИШЕСТЯ

    ТО ХТО ПЕРЕД КИМ МАЄ ЗНІМАТИ КАПЕЛЮХА?

    АРМАГЕДДОН

    ДЕВ’ЯТЬ ТІНЕЙ НА МОСТУ АЙОН…

    ДУХ ЗЛА І РУЙНАЦІЙ, ДЕМОН, ЯКИЙ ПОРИВАЄТЬСЯ ЗАНУРИТИ СВІТ У ВІЧНУ ПІТЬМУ

    НА ІНШУ ПЛАНЕТУ ІНШОГО СУЗІР’Я ІНШОЇ ГАЛАКТИКИ

    ЗЛИПШИСЬ, ЯК ЗЕРНА РИСУ В ЧАШЦІ…

    МИ ВСІ В НАПЕРСТКУ, або Спогад про майбутнє

  …ЯКА ЗІГРІВАЄТЬСЯ ЗІРКОЮ ТИПУ НАШОГО СОНЦЯ

    БОЖЕСТВЕННИЙ ПЕРШОПОЧАТОК

    ДВІ ЦИТАТИ ПРО ОДИН ГРАНДІОЗНИЙ ГЕН ТА ПРО ЛЮДСТВО, ЩО МОЖЕ ВМІСТИТИСЯ В НАПЕРСТКУ

    ГЕНЕТИКИ ВИЙШЛИ НА ЄВУ?

    РАДІСТЬ ПОДРУЗІ ОБІЙМАМИ ДАТИ…

  ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

    ХАББЛ СПЕЙС ТЕЛЕСКОП ПЕРЕДАЄ НА ЗЕМЛЮ…

    …БІЛЯ ЯКИХ ЗАПІДОЗРЮЄТЬСЯ ЖИТТЯ І ПОБАЧИТЬ МУХУ ЗА 100 км

    КОСМІЧНА ЕКСПЕДИЦІЯ НА ПОШУКИ БОГА? ЯК ПОВЕРНУТИСЯ В МИНУЛЕ? НЕ МОЖНА БАЧИТИ ДАЛІ, АНІЖ МОЖНА БАЧИТИ

ЛІЛІТ — НІЧНА ПТИЦЯ ГРІШНОЇ ЛЮБОВІ (повісті, оповідання)

  ПОДВИГ АРТЕМІДИ

  ЛІЛІТ — НІЧНА ПТИЦЯ ГРІШНОЇ ЛЮБОВІ

    1. ПРО ТУ, ЩО З НАЙКРАЩОЇ РАЙСЬКОЇ ГЛИНИ АБО ПЕРШИЙ СІМЕЙНИЙ КОНФЛІКТ НА ПЛАНЕТІ ЗЕМЛЯ І КОНФЛІКТ У САМОМУ РАЮ

    2. ЩО З Т0Г0, Щ0 САТАНА — ЯК ВИЯВИТЬСЯ, ТАКИ САТАНА! — СТВОРИВ ЇЇ НАЙЧАРІВНІШОЮ І НАЙ-НАЙСЕКСУАЛЬНІШОЮ…

    3. ДРУГА СПРОБА ОЖЕНИТИ АДАМ НАРЕШТІ ВДАЛА, ХОЧ І ЗАКІНЧИЛАСЯ ФІАСКО — ГРІХОПАДІННЯМ МОЛОДИХ ТА ВИГНАННЯМ З РАЮ ВТРИШИЯ!

    4. ДРУГЕ ПОВЕРНЕННЯ ЛІЛІТ КАЇН УБИВ НЕ РІДНОГО БРАТА? І ХТО ТЕПЕР ДОВЕДЕ, ЩО ЛІЛІТ НАРОДЖУВАЛА… ВАМПІРІВ — БОГ З ВАМИ! БУЛА ВОНА ВСЬОГО ЛИШЕ ВІЛЬНОЮ ПТИЦЕЮ НІЧНОЇ ГРІШНОЇ ЛЮБОВІ!

    5. ВІД ЧОГО ТАЛМУД СУВОРО-ПРЕСУВОРО ЗАСТЕРІГАЄ ЧОЛОВІКІВ ТА ЯК ВІДБИВАТИСЯ ВІД ЧАРІВ ЛІЛІТ А ВОНА Ж — НЕВМИРУЩА, ЯК І КОЖНА ЧАРІВНА ЖІНКА. А ЧАРІВНІ У НАС, ПОВІРТЕ МОЄМУ ДОСВІДУ І ДОСВІДУ ЧОЛОВІКІВ ЗЕМЛІ, ВСІ ЖІНКИ — ЯКІ КОЛИСЬ ЖИЛИ, НИНІ ЖИВУТЬ І ЗАВТРА-ПОЗАВТРА ЖИТИМУТЬ…

    6. ФАМ ФАЛЬ? ЖІНКА ВАМП? АЛЕ — ЖУРАВЕЛЬ У НЕБІ А ХТО Ж ТОДІ СИНИЦЯ В ЖМЕНІ? АЛЕ Ж ЯК НАМ, ЧОЛОВІКАМ, ТА БЕЗ НИХ, БЕЗ ЄВ НАШИХ І БЕЗ ЛІЛІТ?

  ПОКИ ЖИВЕШ І КВІТНЕШ ТИ…

  КАРАДАГЗЬКИЙ ЗМІЙ

  ТЕЛЕПОРТАЦІЯ

  ОСОБЛИВА МІСІЯ МАДАМ КРИЖАНІВСЬКОЇ

  ДЕ БЕРУТЬСЯ СКЕЛЕТИ ЗА ШТУРВАЛАМИ ЛІТАКІВ?

  ПОДОРОЖ ПІСЛЯ СМЕРТІ або ПОВЕРНЕННЯ НА ПРАБАТЬКІВЩИНУ

    ЕТЮД

    1

    2

    3

  ТЕПЕР ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ НЕ ЧОРТІВНЕЮ…

    ЕТЮД

  ВОЯДЖЕР З УНУКАЛХАЯ ЗМІЇ Напівфантастична приповідка

  МИСЛИВЕЦЬ ЗА МАЙБУТНІМ

  ТИСЯЧОЛІТНІЙ ШАРЛАТАН

  ПОРОСЮЧКА

  ВСЕНЕТАКІЯ

    ПРИГОДА ПЕРША

    ПРИГОДА ДРУГА

    ПРИГОДА ТРЕТЯ

    ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА

    ПРИГОДА П’ЯТА

    ПРИГОДА ШОСТА

    ПРИГОДА СЬОМА І ОСТАННЯ

  ДЖМЕЛАНДІЯ

    ПРИГОДА ПЕРША

    ПРИГОДА ДРУГА

    ПРИГОДА ТРЕТЯ

    ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА

    ПРИГОДА П’ЯТА

    ПРИГОДА ШОСТА

  СУД НАД КОВАЛЕМ

  БІДОЛАХ ІЗ ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ

  КОРОЛЕВИЙ ЦВІТ

  БОРИВІТЕР

  УРМАТ БЕК З ВЕЛИКОГО КАВКАЗУ

  ПРИРЕЧЕННЯ

  ЧОРНА БЛИСКАВКА

  ТАЛІСМАН ДАЛАЙ-ЛАМИ

  В ЗОНІ ВІЧНИХ СНІГІВ

  ІНТЕРВ’Ю НА ЧОРТОРИЇ

  ЖИЛИ КОЛИСЬ ВЕЛИКІ ЛЮДИ…

  КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК

    ІЗ ЩОДЕННИКА АСТРОБІОЛОГА Н. КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ «ГЕЛІОС»

  МУРАШВА НА РАНЧО

  НОВЕ ЖИТТЯ ПОПЕЛЮШКИ

  ДЕ ПОДУМАЄШ, ТАМ І З’ЯВИТЬСЯ…

  АГОВ, НА ПОЛЯРНІЙ ЗІРЦІ!

  ЗМІЄВА МОГИЛА Найправдивіша химерія

ВАЛЕНТИН ЧЕМЕРИС

Літературні твори, що вийшли у 1962-2008 роках

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg