«Бiлi звiрi (на украинском языке)»

Iгор Росоховатський

БIЛI ЗВIРI

Повiсть

Семеновi здалося, що за кущами. промайнула тiнь. Почувся трiск. Вiн швидко пiдняв пiстолет.

Бiла вузька морда з довгими вусами i червонуватими очима втупилася в нього. Цiкавiсть в очах звiра змiнилась плотолюбною жадiбнiстю, немов вiн подумки облизувався. Семен уявив, як зараз iз темного черева вирветься вдоволене гарчання. Однак бiла морда почала розмиватися в повiтрi, зникати. Замiсть неї лишилася тiльки купчаста хмаринка. Кущi зробилися сiрими, нiби запорошеними. Промiння ковзнуло по скелi, повело за собою тiнь. Марево розсiялося...

Семен ударив тильною стороною долонi по каменю. Ще й ще раз, поки не вiдчув болю. Вiн озирнувся i побачив Тiма. Витягнута напружена шия, вузькi щiлини очей, блискучi плити щелеп. Отже, i йому щось приверзлося? Тодi не варто докоряти собi й соромити себе. Може, це було не марево?

Тiм подивився скоса, їхнi погляди схрестилися. Тиша одразу стала хисткою.

- Там щось було? - спитав Тiм.

У таких випадках вiн вважав за краще питати. Iнодi вiн заганяв Семена своїми запитаннями в глухий кут, викликав у нього роздратування. Тодi той починав огризатися питанням на питання.

- Ти бачив?

- Я бачив, як ти прицiлився.

"Та сама пiсня, - втомлено подумав Семен. - Новий запуск старого диску. А втiм, це тiльки частина платнi за право бути ведучим. По злочину й кара. Заслужив".

- Передай, нехай запустять зонд у наш бiк. Для страховки, - сказав вiн i, зиркнувши на товариша, виправив себе: - Для перестраховки.

"Якщо вже попадаєш у безглузде становище, то краще першому посмiятися над собою, - подумав вiн, помiтивши, як здригнулися i враз стали непорушними губи "зброєносця". - Тiм збагнув справжнiй змiст моїх слiв i те, що криється за ними. Вiн добре вивчив мене. Це ще одна частина платнi. Скоро вiн навчиться бачити мене "голим" - без прикрас i облуди. Чи витримаю я перевiрку? Чи вiн скине мене з п'єдесталу?"

Тiм увiмкнув рацiю, i за кiлька хвилин з корабля надiйшла вiдповiдь, яка розвiяла останнi сумнiви. "Повернемося?" - подумав Семен. Мабуть, вiн подумав уголос, тому що одразу ж луною вiдгукнувся Тiм:

- Повернемося на корабель?

- Додивимося квадрат, - з жалем заперечив йому i собi Семен. Щоб удруге сюди не повертатися.

Вiн увiмкнув електронний щуп, подивився на екран, звiряючись iз картою, i повiльно, як наказувала iнструкцiя, рушив в обхiд скелi. Тiм, тримаючи напоготовi зброю, йшов за ним, зберiгаючи належну вiдстань. Вiн нi на мить не випускав з поля зору довгу незграбну постать, її рухи могли здатися вайлуватими й хаотичними, насправдi ж були м'якими й нечутними. Тiм примудрявся утримувати в полi зору й цю постать, i невелику дiлянку навколо неї i водночас - бачити вiддалену перспективу. Цього навчили його ще в школi косморозвiдки.

Багрянi вiдблиски танцювали на виступах скель, заповнюючи довколишнiй свiт химерним мигтiнням. Тiнi були зовсiм не такi, як на Землi. Вони щоразу змiнювали колiр, ставали об'ємними, наче на голограмi. Скелi й вiддаленi горби густо заросли чагарником - високим, безлистим, з тонкими закрученими вусиками, жорсткими, мов сталевий дрiт. Тут стояв рiзкий нудотний запах: чагарник видiляв якiсь летючi масла i, мабуть, тому над кущами клаптями хмар роїлися мiрiади дрiбних комах - єдиних живих iстот, що лишилися на планетi. Всiх iнших, рахуючи й розумних, знищили бiлi звiрi, про яких iз забобонним жахом розповiдалося в записках, зроблених синьою та оранжевою фарбою на матерiалi, схожому на стрiчки грубого полотна. Мало не два мiсяцi витратили учасники експедицiї на розшифрування цих записiв. Вивчивши мову аборигенiв, вони водночас довiдалися, що це - мертва мова, бо народ, носiй її, вже не iснував.

Семен зупинився, простягнув руку. Тiм глянув у вказаному напрямку i помiтив вхiд до печери. На каменi синьою фарбою було намальовано коло i стрiлу. Тiм пiдiйшов до товариша, Семен вiдчув на потилицi його подих. Вiн усмiхнувся, покрутив головою i промовив:

- Нас запрошують.

- А чи це запрошення? - спитав Тiм.

- Зараз з'ясуємо. Чекай тут.

Семен низько нахилився i пiрнув у печеру. Незабаром почувся його голос:

- Ласкаво просимо!

Повторювати запрошення двiчi не довелося.

Печера виявилася просторою, в нiй легко могли розмiститися п'ятеро осiб. Крiзь вузьку щiлину в склепiннi проникали розсiянi променi, пiд якими виблискувало вологе камiння. Довiльно виникали i розпадалися орнаменти з росинок. У дальньому кутку печери громадився абияк топчан, поряд з ним - одноногий стiл, другим кiнцем обiпертий об камiння.

На цьому саморобному столi Семен уже розгортав знайдений тут же сувiй, густо списаний синiми позначками. Вiн робив це так обережно, наче сувiй мав от-от розсипатися на порох. Спершись руками на заломи в стiнах, вiн нахилився над сувоєм, вдивляючись у знаки i ворушачи губами. Зрештою, згадавши про Тiма, сказав:

- Тут був останнiй притулок вченого. Вiн залишив для нас послання.

- Для нас? - спитав Тiм, зазираючи йому через плече.

- Атож. Окрiм нас, прочитати його нiкому. Проте вiн про нас не знав... Вiн, мабуть, гадав, що помирає останнiм з людей на цiй планетi...

- Для кого ж вiн писав? - спитав Тiм.

Вiдлуння його голосу вдарилось об склепiння печери i, немов кажан, злякано метнулося назад...

Запис перший

"Ми оточили своє мiсто потрiйною огорожею. Вiд самого початку я i мої колеги не вiрили в байки чафхiв про диявольську хитрiсть бiлих звiрiв. Проте навряд чи вони могли зрiвнятися за розумом хоча б iз чафхами. Ми боялися їхнiх зубiв та пазурiв дужче, нiж їхньої хитростi.

На той час ми вже знали: бiлий звiр нападає. на жертву завжди ззаду. Робить вiн це мовчки i, тiльки досягнувши мети, видає короткий писк. Той, хто чув навiть на вiдстанi цей писк, уже не може його забути. Стверджують, що вiн жахливiший вiд найгрiзнiшого ричання. Вiн вчувається людям ночами, i тодi вони зiскакують з лiжок i, роздягнутi, охопленi страхом, вибiгають з помешкань. Вони мчать крiзь нiч, не розбираючи дороги, i благають про смерть, як про порятунок.

Коли з'явилися на нашiй планетi бiлi звiрi?

Лiтописи про них не згадують. Правда, iсторики знаходили свiдчення про рiзнi чудовиська, але при уважному вивченнi виявлялося, що то не бiлi звiрi.

Вони мають iще одну назву - "небеснi". Ця друга назва зацiкавила мене. Звiдки й чому вона з'явилася? Витончена фантазiя, вигадки мiстикiв, злий задум жерцiв, якi лякали непокiрних? Чи в цьому криється якесь свiдчення?

У працях iсторика Ертауна я натрапив на розповiдi мисливцiв з племенi чафхiв. Чафхам, як вiдомо, не можна цiлком довiряти, однак їхнi оповiдi здалися менi цiкавими.

Четверо мисливцiв, що полювали на горбах поблизу озера Ланi, нiбито бачили, як на небi, подiбно до блискавицi, з'явилася розжарена куля. Вона впала на берег озера в болото. На мiсцi її падiння здiйнявся стовп пари, почулося гучне сичання.

Мисливцi попадали на землю, закривши очi руками. Коли сичання стихло, люди побачили на кулi розколину. Одного з мисливцiв послали по вождя.

Але й вождь, ясна рiч, не мiг пояснити появи "небесного дарунка". Вiн просто звелiв вiднести кулю на Священну гору.

А за кiлька днiв, пiд час одного з молитовних ходiв на Священну гору, мисливцi побачили бiлих звiрiв. Чафхи запевняли, що тодi звiрi були зовсiм маленькими. Жрець оголосив їх священними тваринами.

Одного з них жрець принiс до храму. Вiн годував його з рук, i звiрятко швидко звикло до людини: прибiгало на поклик, розумiло деякi слова. I росло, перетворюючись у слухняного звiра-охоронця. Якось вiн навiть врятував священнi храмовi таблички вiд грабiжника. Жрець саме був у саду, коли з храму почувся нестямний крик. Прибiгши в храм, служитель культу побачив мертвого грабiжника з прокушеною бiлим звiром потилицею.

Згiдно з твердженням жерця, вiдтодi звiр почав швидко рости. Незабаром вiн уже був по пояс людинi. Звiр лишався таким самим слухняним, як i ранiше. Та чомусь жрець старався не повертатися до нього спиною.

Невдовзi i жерця знайшли у храмi мертвим з раною на потилицi.

Звiр зник...

Це i є, як стверджує iсторик Ертаун, перше свiдчення про бiлих звiрiв.

Я вирiшив перевiрити його твердження. Для початку необхiдно було зiбрати i систематизувати свiдчення очевидцiв про зустрiчi з бiлими звiрами, впевнитись у їхнiй достовiрностi, потiм порiвняти їх мiж собою.

Але подiї розвивалися надто швидко, моя праця не встигала за ними. Бiлi звiрi почали з'являтися всюди - на дорогах, у селищах. Вони вже нападали не на окремих осiб, а на групи людей.

Мене ввели до урядової комiсiї. Я виїхав у мiсцевiсть, де було зареєстровано кiлька таких нападiв. Нас супроводжували сотня солдатiв i провiдники-мисливцi.

Невдовзi провiдники знайшли лiгво бiлих звiрiв i влаштували облаву. Я мiг на власнi очi пересвiдчитися, що чутки про невразливiсть i хитрiсть бiлих звiрiв дуже перебiльшенi. Щоправда, самиця силкувалася вiдвести мисливцiв подалi вiд лiгва, але так само чинять i iншi тварини. Однак солдат, що застрелив її, стверджував згодом, нiби погляд самицi був не звiрячий, а осмислений. Та чи можна вiрити солдатовi, бабуся якого походила з племенi чафхiв?

Одного з дитинчат бiлих звiрiв менi вдалося привезти додому. Про висновки комiсiї доповiли зiбранню жерцiв, а вони оповiстили про них народ. Панiка трохи зменшилась.

О, якби я мiг передбачити майбутнє!"

- А що коли це були зовсiм не звiрi? - пошепки мовив Тiм, округлюючи прозорi очi-крижинки й зводячи рiдкi брови.

- Хто ж тодi? - безвинно спитав Семен.

- Вiн пише "небеснi" й твердить, що. вони з'явилися з космiчного апарата, - невпевнено почав Тiм, введений в оману тоном товариша, - крiм них, якщо вiрити свiдченням, в апаратi нiкого не було. Виходить, вони самостiйно керували кораблем. Фатальна помилка могла таїтися в тому, що їх вважали за звiрiв.

- Невже? От молодчина! I як це ти одразу збагнув? - захоплено вигукнув Семен.

Цей бурхливий слововилив насторожив Тiма. Вiн вiдповiв трохи ображено:

- Ти сам не раз казав, що не можна так просто вiдкидати навiть найневiрогiднiшi гiпотези...

Семен примружився i похитав головою:

- Щось ти став надто вразливим. А може, я й. справдi в захватi вiд твоєї прозорливостi? До того ж i у фантастичних романах писали, як тi, кого вважали за звiрiв, виявилися розумними iстотами. I навiть дуже розумними...

- I як у тих, кого вважали за розумних iстот, з-пiд шоломiв виднiлися довгi вуха, - спалахнув украй ображений Тiм.

Семенове обличчя лишалося спiвчутливо доброзичливим. Темнi, майже чорнi очi посвiтлiшали, в них мовби вiдчинилися вiконця. Здавалося, що ось зараз на спiврозмовника полинуть два яснi променi i твердi, виразно окресленi губи розтуляться в усмiшцi.

"Як вiн схожий на свого знаменитого брата, - подумав Тiм. - Такий же величний, недосяжний i безжально глумливий".

Вiн, мабуть, не дуже здивувався б, коли б довiдався, що в дану хвилину й Семен згадав про свого брата. "Вiн сказав тодi: "Я вже давно розучився помилятися, брате. Висновок з цього може бути тiльки один". I пiшов геть, навiть не глянувши на мене. Навiщо йому було роздивлятися на перешкоди, коли вiн навчився через них переступати? I тодi пiдiйшла Валя..."

Запис другий

"Бiле звiрятко я назвав Бiдолахою. Надто вже нещасний вигляд воно мало спершу. Бiдолаха тихо скиглив i тицявся рожевим носиком у стiнки своєї хатинки-коробки, наче шукав вихiд на волю. Вiн мiг довго лизати менi пальцi, коли я просував їх у його коробку.

Звичайно, найдужче зрадiв появi звiрятка синок Гуруу. Тiльки-но угледiв його, закричав:

- Я гратимуся з ним!

- В нього iнше призначення, - вiдповiв я, вже шкодуючи, що показав йому звiрятко.

Гуруу негайно вдався до випробуваного засобу - безлiч разiв повторював крiзь сльози: "Чому?"

На допомогу йому, як завжди, заквапилася моя дружина Ксанда i вкрадливо спитала, чому б i справдi не дозволити йому погратися iз звiрятком.

Я не мiг коротко вiдповiсти на її питання i замислився, пiдшукуючи слова. Цього було досить, щоб вона почала давню пiсню про чоловiчий егоїзм, про гарних та поганих чоловiкiв. Вона вдавалася до цього щоразу, коли хотiла добитися, щоб я дiяв всупереч своїй волi. Вона думала, що я не розумiю її справжнiх намiрiв, що може обдурювати мене i водити за носа. А я добре розумiв її гру, та... робив так, як вона хотiла. Те, чого не могли добитися мої опоненти й вороги - досвiдченi старi вовки науки, - добивалася вона. Менi робилося тоскно, я починав жалiти i її, i себе. Я думав про те, чи варто псувати нерви i здоров'я собi i їй, i поступався. Це часто коштувало менi недешево, але я нiколи не знав наперед, яку цiну доведеться платити. Не мiг я передбачити її i цього разу.

Гуруу годинами бавився iз звiреням, гойдав перед його носом мотузочком i дзвiнко смiявся, коли Бiдоласi не вдавалося його схопити. Ксандi подобалося гладити шовковисту бiлу шерсть, подобалося, що звiреня поводиться тихо, майже не видає звукiв, хiба що iнколи тихенько попирхує.

За матiр Бiдолаха мав довгошерсту сульгiпу Масу. Вона вилизувала його, дозволяла гратися своїм хвостом, їсти iз своєї миски.

Через два тижнi пiсля мого повернення до столицi мене викликав жрець Талiу. Його довгобразе, гостре, мов сокира, обличчя мало виснажений вигляд, наче пiсля тяжкої хвороби.

Я ввiчливо спитав про його здоров'я.

Талiу мовчки схилив голову, дякуючи за турботу.

- Я ознайомився з твоїм звiтом, - сказав вiн. - Ми давно знаємо один одного, я довiряю тобi. Ти певен, що бiлi звiрi не становлять великої небезпеки для людей?

- У кожному разi меншу, нiж ми для них, - вiдповiв я, усмiхаючись. - Менi розповiдали, що два полки вiдправлено для винищення їх у провiнцiю Еме. Мабуть, невдовзi у мене лишиться один-єдиний екземпляр i я зможу вигiдно продати його звiринцю.

Жрець нiяк не реагував на мiй жарт.

- А ще ти писав, - провадив вiн далi, куйовдячи клинчик бороди, - що чутки про силу й хитрiсть бiлих звiрiв дуже перебiльшенi...

Я розчув грiзнi нотки в його голосi й насторожився. "Що сталося? Новий напад бiлих звiрiв? Чому ж я нiчого не знаю про це?"

- Ми без зайвих зусиль знищили цiлу родину цих звiрiв. Самця, самицю, шiстьох дитинчат. Вони поводилися, як звичайнi звiрi, не виказали нi особливої сили, нi хитрощiв...

- А чутки?

- Чи можна вiрити оповiдям неписьменних чафхiв? Чафхи ладнi напатякати що завгодно, аби їх слухали. Вони добалакалися до того, що хитрiсть бiлих звiрiв перевершує людський розум!

Я уважно стежив за жерцем i все ж прогавив момент, коли вираз його обличчя почав змiнюватись. Тепер воно ще дужче стало скидатися на сокиру - холодне, гостре, без зморщок.

- Ну, то слухай. Два полки, про якi ти згадав, геть . знищено. Провiнцiю Еме перетворено на пустелю. Знищено людей i худобу, посiви i сади. Гинуть лiси, бо кору на деревах погризено...

Його похмурi очi виблискували сталлю.

Я обiперся рукою об стiл, щоб не впасти. Я не мiг повiрити в те, що почув.

- I все те вчинили бiлi звiрi?

- Може, в тебе виникла пiдозра, що я чафх? - вiн не пiдвищував голосу. Точнiсiнько так, не змiнюючи тону, вiн посилав людей на страту.

- А чи правильнi данi?

Жрець зневажливо знизав плечима. Вiн дивився на мене так, наче я вже стояв на помостi перед катом.

- Кара чекає на тебе попереду, - сказав вiн. - А поки що за моєю рекомендацiєю тебе зараховано до групи розслiдування. Треба визначити, як боротися з бiлими звiрами. Збери всi необхiднi iнструменти й завтра зранку вирушай до жерця Сандуу.

Збентежений, я повертався додому. Хоч якi великi були мої страх i тривога, я не мiг не здивуватися, що бiля порога мене не зустрiла довгошерста Маса.

Я гукнув дружину, але вiдповiдi не було. Обiйшов кiмнати - нi Ксанди, нi сина.

- Мабуть, пiшли погуляти, а Бiдолаху i Масу взяли з собою, подумав я. - Але чому не дочекалися мого повернення?

Я вийшов на вулицю i зiткнувся з Ксандою та Гуруу. Дружина вела синка за руку, а другою вiн розмазував по личку сльози.

- Що сталося, Гу? - лагiдно спитав я, взявши його на руки.

Вiн притиснувся до мене i заплакав ще дужче.

- Зникли Бiдолаха i Маса, - вiдповiла за нього дружина. - їх нема зранку. Ми обшукали весь будинок, садок.

Як мiг, я заспокоїв сина. Силкувався не показати дружинi своєї тривоги. На її питання про причини виклику до Верховного жерця вiдповiдав ухильно: треба уточнити деякi данi про бiлих звiрiв, доведеться для цього на кiлька днiв поїхати в провiнцiю.

Ксанда довгим поглядом знизу зазирнула менi у вiчi, але промовчала. Невже не повiрила?

Удвох ми ще раз обшукали кiмнати, комiрчини...

- Поглянь-но, що це? - раптом крикнула Ксанда.

Невисоко над пiдлогою на стiнi кухнi виднiлося кiлька червоних цяточок. Я придивився уважнiше, спробував пошкребти їх. До однiєї з них прилипла шерстинка. Довга, сiра, як у Маси...

Холодний пiт оросив менi чоло. Я закляк, дивлячись на червонi цяточки.

- Ну, що це? - спитала Ксанда.

- Бризки фарби, - збрехав я. - Пам'ятаєш, кiлька днiв тому я фарбував плiнтуси?

- Не пам'ятаю, - сказала Ксанда, недбалим рухом вiдкидаючи волосся з чола.

- Виходить, забула, - мовби мiж iншим докинув я, милуючись нею. Я завжди милувався нею - i коли тривожився, i коли сварився з нею, тiльки намагався не зiзнаватися собi в цьому.

- Я не могла забути! - наполягала Ксанда.

- Ну то я забув тобi сказати, - мовив я примирливо, обiймаючи її за плечi, пiдкреслюючи i тоном, i винуватою усмiшкою, що йдеться про пусте.

Вона вийшла з кiмнати, похитуючи повними стегнами, а я опустився на стiлець, втупивши очi в бризки "фарби". Часом я вiдчував на своїй потилицi важкий погляд. Озирався, але позад мене нiкого не було.

Зрештою я рвучко пiдвiвся iз стiльця i зненацька побачив два червонуватих свiтлячки, що втупилися в мене з шафи. Я iнстинктивно подався назад, але одразу ж засоромився свого страху.

Свiтлячки виявилися очима Бiдолахи. Вiн сидiв на шафi, тому ми й не побачили його. Однак вiн же нас прекрасно бачив. I не пiдiйшов, не вiдгукнувся. Чому?

- Йди-но сюди, Бiдолахо, - покликав я. - Йди сюди, чого ж це ти?

Довелося кiлька разiв погукати його, вiн нiби вийшов iз забуття i впiзнав мене. З його червонуватих очей немовби сповзла полуда, вони втратили нерухомiсть, яка лякала, i дивилися тепер, як i ранiше, вiддано й лагiдно.

Я покликав Ксанду i Гуруу. Коли син побачив улюбленця, сльози миттю висохли на його личку. Я зняв Бiдолаху з шафи, почухав йому за вухом, i вiн з насолодою примружився.

Гуруу враз вихопив його в мене i притис до себе. Звiрятко лизало йому лице вузьким рожевим язиком.

Менi вдалося умовити себе, що в мене розладналися нерви, тому й уявляються рiзнi страхи. А сульгiпа Маса ще знайдеться. Мабуть, теж сидить десь за шафою або в комiрчинi. Та зовсiм заспокоїтись я не мiг. Коли Гуруу заявив, що вiзьме Бiдолаху з собою в лiжко, я рiшуче заперечив. Зрештою домовилися, що Бiдолаха лишиться ночувати в його спальнi, але на килимку, в кутку, де ранiше спала Маса.

Заснути я не мiг. Менi вчувалися шерехи, кошлатi тiнi падали на стiни. Я раз у раз прислухався. Все було спокiйно. Але тiльки-но я схиляв голову на подушку, шерехи чулися знову. Кiлька разiв я заходив до спальнi сина. Як би тихо я не ступав, на звук моїх крокiв Бiдолаха незмiнно зводив голову.

Зрештою я перенiс його разом з килимком за дверi спальнi i тiльки тодi, заспокоєний, заснув.

Уже вдосвiта менi вчувся крик дружини. Та сон був такий тяжкий, що я не одразу збагнув, звiдки вiн долинув. "Може, приснилося?" подумав, прокидаючись.

Навкруги панувала тиша, цiлковита тиша, як i має бути в домi, де все мирно спить. Та ось я розчув рипiння дверей. Воно долинуло вiд спальнi дружини.

- Ксандо, - тихо покликав я.

Вiдповiдi не було, але рипiння повторилось.

- Це ти, Ксандо? - спитав я голоснiше.

I знову нiхто не вiдповiв, хоча дверi продовжували рипiти.

Я встав з лiжка, стараючись робити все тихо, i попрямував до жiнчиної спальнi. Вже в коридорi вiдчув легенький протяг i зрозумiв, чому рипiли дверi. Вони були прочиненi. Я вiдчинив їх i пересвiдчився, що Ксанди там нема.

Руки тремтiли, я засвiтив свiтильник. Тiнi затанцювали надi мною i довкола мене - по стелi та стiнах. Я оглянув кiмнату. Всi речi були на мiсцi. Може, вона пiшла до сина?

Прожогом кинувся я до дитячої кiмнати. Свiтильник пiдстрибував у руцi, i химери тiней помчали туди ж, випереджаючи мене i витанцьовуючи на коридорних стiнах дикий танок. Бiля самих дверей кiмнати я зупинився, похитнувся. З-пiд дверей витiкав темний струмочок...

Крик бився в моєму здавленому горлi, але коли я нарештi рвучко розчинив i тi дверi, вiн завмер, загус, став тугим сухим клубком, котрий неможливо проковтнути.

Мiй син лежав у лiжечку ниць...

Пам'ятаю, що в тi страшнi хвилини я найбiльше боявся наступити на темний струмочок - на кров мого Гуруу.

Я довго ще не мiг вимовити й слова, не мiг крикнути, покликати Ксанду. Я шукав її, обходячи кiмнати, примушуючи себе не думати про те, що побачив у дитячiй.

Ксанди не було нiде. Не було й Бiдолахи.

Мене знову охопило жахливе вiдчуття. Його не могло притамувати навiть горе. Менi здавалося, що хтось невiдривно дивиться менi в потилицю.

Тiнi зменшились - велетнi перетворилися в карликiв. Я випадково глянув на годинник. Свiтало. Надходив час, коли я мусив з'явитися до жерця Сандуу. Треба якось сповiстити його про те, що сталось, i попросити вiдстрочки. Може, хтось замiнить мене? Я передам їм мої записи, iнструменти. Ось вони, зiбранi в похiднiй скриньцi...

Машинально я вiдкрив її. Блиснули анатомiчнi iнструменти. Менi здалося, що на полiрованiй поверхнi лопатки-сокири виднiються червонi плями. Я потер їх, вони не зникали. I раптом я збагнув, що це за плями: лопатка, наче дзеркало, вiдбивала частину кiмнати у мене за спиною.

Я обернувся, махнув лопаткою. Бiдолаха сплигнув зi столу i прожогом вискочив до сусiдньої кiмнати.

Колiна в мене тремтiли, я вiдчував спиною мокру вiд поту сорочку...

Зачинивши дверi на защiпку, я в знемозi опустився на стiлець. Треба було щось вирiшувати, а думати не хотiлося.

Щось клацнуло, рипнули дверi. До кiмнати прослизнуло бiле гнучке тiло, але я встиг зiрвати iз стiни зброю.

Все вирiшували частки секунди. Чи встигне вiн стрибнути ранiше, нiж я зведу курок?

- Бiдолахо! - крикнув я. - Бiдолахо!

Вiн на мить зупинився, i цього було досить.

Я стояв над його трупом. Не було нi жалю, нi страху, тiльки розгубленiсть. Менi здавалося, що Бiдолаха вирiс за нiч мало не вдвiчi. I весь час думалось: як же вiн зумiв вiдкинути защiпку? Жоден вiдомий менi звiр не був здатен на таке...

Жрець Сандуу згодився вiдкласти виступ експедицiї на один день i дав менi загiн солдатiв для пошукiв Ксанди. Ми побували всюди, куди вона могла б пiти в такому станi: у моїх i її рiдних, у знайомих. Опитали сотнi мешканцiв нашого кварталу.

Одна бабуся розповiла, що бачила жiнку, яка бiгла до лiсу. На нiй був халат такого самого кольору, як на Ксандi. Бабуся стверджувала, що жiнка бiгла, закриваючи руками голову.

- Закривала вуха? Ось так? - спитав я.

- Схоже, - пiдтвердила вона. - Але я не встигла добре роздивитися.

Ми прочесали лiс. Бiля озера солдати знайшли останки Ксанди. Труп був майже з'їдений. На м'якому грунтi навколо нього виднiлися слiди бiлого звiра..."

Запис третiй

"Разом iз жерцем Сандуу i загоном добiрних воїнiв я прибув на кордон провiнцiї Еме. Ми розташувалися в невеликому селищi. Дорогою до нього бiженцi розповiдали нам про напади бiлих звiрiв, про їхнiй жахливий писк. Тепер я вже не вiдмахувався вiд розповiдей про їхню дивовижну хитрiсть. Адже i Бiдолаха зумiв вiдчинити дверi. Мабуть, спочатку вiн штовхав їх, а потiм, коли дверi трохи вiдiйшли, сильно натиснув i водночас кiгтями через щiлину зачепив защiпку.

Мене поселили разом iз жерцем Сандуу та двома офiцерами у великому будинку на другому поверсi. На першому розташувалися солдати i слуги.

Вiд мiсцевих жителiв ми довiдалися, що в лiсi живе зграя бiлих звiрiв. Це пiдтверджували обiдрана кора, обгризенi гiлки. Жрець Сандуу наказав менi разом з офiцерами органiзувати облаву.

Ми склали план дiй, розподiлили солдат на загоничiв i стрiльцiв, поставили на чолi кожного десятка досвiдчених мисливцiв. Пострiли, гук труб, дрiб барабанiв наповнили лiс. Мiж листям - солдати бачили це - шугали гнучкi бiлi тiла, та коли загоничi i стрiльцi зiмкнули коло, в ньому не було жодного бiлого звiра - нi живого, нi мертвого.

Ми прочесали лiс. I... не долiчилися шiстьох солдатiв, А ще троє збожеволiли. Вони чули писк i тепер металися серед своїх товаришiв, стискаючи руками голову, затикаючи вуха, сiючи панiку.

Вiдiбравши досвiдчених мисливцiв, я велiв їм поставити заздалегiдь приготовленi пастки. Крiм того, солдати викопали чимало ям, з дна яких стирчали гострi кiлки. Бiля кожної ями виставили варту в такому порядку, щоб кожен солдат бачив принаймнi двох Iнших. Але й цей захiд не допомiг. На ранок ями лишились порожнiми, а троє вартових зникло.

Користуючись своїми повноваженнями, жрець i офiцери мобiлiзували на полювання все чоловiче населення провiнцiї. Загони зайняли заздалегiдь визначенi позицiї i почали повiльно просуватися назустрiч один одному. Наказано було знищувати густi заростi, не шкодувати нi лiсiв, нi посiвiв. I що ж? Нам вдалося вбити десятки бiлих звiрiв, але при цьому ми втратили майже стiльки ж людей.

Я бачив кiлька трупiв солдат i цивiльних. Однi з них були пошматованi бiльше, iншi - менше, однак у кожного, наче тавро, була рана на потилицi.

Не раз я згадував свого бiдолашного маленького Гуруу, Ксанду, поєдинок з Бiдолахою i мiцно стискав зуби, щоб не закричати. Я присягався собi знайти засiб знищити бiлих звiрiв, а для цього необхiдно було вивчити їхнi звички, особливостi, проникнути в таємницю їхньої появи...

Забобонний страх i панiка швидко розкладали ополченцiв. Почастiшали випадки дезертирства. Трималися поки що тiльки гвардiйцi. З допомогою солдатiв та єгерiв пощастило знищити кiлька лiгв бiлих звiрiв. Я не змiг впевнитися в тому, що хитрiсть бiлих звiрiв дорiвнює розуму людини, зате вияснив, що розмножуються вони справдi блискавично швидко. Кожнi три тижнi самиця здатна привести сiм - десять дитинчат. Уже через кiлька днiв вони починають самостiйно полювати. Але тут я зiткнувся з незрозумiлим явищем. Усi дитинчата народжувалися крихiтними, не бiльшими за дитинчат сульгiпи, проте однi вже за п'ять днiв ставали завбiльшки як дорослi, а iншi за такий час майже не росли. Отак повiльно рiс спершу i Бiдолаха...

Що впливало на рiст бiлих звiрiв?

Якби вдалося вiдповiсти на це питання, то, можливо, вдалося б знайти i дiйовi засоби боротьби..."

Запис четвертий

"Вiд нашого загону лишилося менше, нiж десята частина. Селища провiнцiї Тупi обезлюднiли. Люди цiлими сiм'ями йшли геть, забравши з дому хто що мiг понести. Та не всiм щастило вiдiйти далеко. Якщо не бiлi звiрi, то хвороби й холод убивали їх у дорозi.

За цi днi я схуд так, що одяг висiв на менi, як на кiлку. Спав не бiльше чотирьох годин на добу. Паморочилося в головi, вогнянi кола пливли перед очима. Зате спогади рiдше терзали мене. Я весь час носив з собою флягу з настоєм нгони. Вживання цього тонiзуючого напою невблаганно вкорочувало моє життя, але тримало на ногах i давало змогу працювати.

Чотирьох крихiтних бiлих звiренят ми принесли в селище i помiстили в загородки, обнесенi з усiх сторiн сплетеними гiлками колючого чагарника лиху - єдиної рослини, якої бiлi звiрi не їли i, як я з'ясував, до якої намагалися навiть не наближатися. Одне звiреня я годував корою з дерев i листям, другому до рослинної їжi додавав м'ясо, третьому давав лише м'ясо, а в загородку до четвертого, якого теж годував м'ясом, помiстив ще й величезну сульгiпу.

Першого ж дня воно спробувало напасти на неї, але подолати її не змогло. Вночi воно двiчi нападало на неї, неодмiнно пiдкрадаючись ззаду, але обидва рази сульгiпi пощастило вивернутися. Втроє бiльша за нього, вона бiгала по загородцi, силкуючись вискочити з неї, врятуватися вiд страшного сусiда, якого могла б звалити одним ударом лапи. До ранку сульгiпа знесилилась i зголоднiла. Мабуть, втомилося i бiле звiреня. Воно згорнулося в кутку i, здавалося, спало. Насторожено поглядаючи на нього, сульгiпа пiдкралася до кормушки. Запах їжi дражнив її i примушував забути про небезпеку. Але тiльки-но сульгiпа дозволила собi захопитися їжею, до неї майнула бiла блискавка. За одну мить усе скiнчилось.

Наступного дня ми впустили у загородку ще двi сульгiпи. З ними звiр упорався набагато швидше й помiтно додав у зростi й вазi. Тепер вiн був уже бiльшим за будь-яку сульгiпу.

За цей же час контрольнi звiренята, рахуючи й того, якому давали м'ясо, але не дозволяли полювати, росли дуже повiльно, не швидше за дитинчат сульгiпи.

Можна було вважати з'ясованим, що бiлий звiр збiльшується в розмiрах не поступово, а стрибками, етапами, i цi етапи пов'язанi не просто з одержанням їжi, а з певною їжею i певним способом її добування.

Чому найбiльш ласою частиною є для них потилиця жертви? Можливо, саме там є речовина, що прискорює їхнє зростання, дає додаткову енергiю?

Лишалося провести заключнi дослiди - визначити, яка саме речовина, що є в потиличнiй частинi, стимулює рiст бiлого звiра. Я здогадувався, що то за речовина. Та чи вистачить у мене часу i сил, щоб пiдтвердити свiй здогад?"

Семеновi захотiлося уявити, яким був учений, що залишив цi записи. Вiн почав лiпити в уявi його портрет з уривкiв спогадiв, iз забутих, загублених, розкиданих по закутках пам'ятi деталей iнших портретiв. Лоб - широкий, з залисинами... Густi брови... Прямий нiс з чiтко вирiзьбленими нiздрями... Але до таких нiздрiв не пiдходить такий нiс... Спершу Семен замiнив нiздрi на меншi... Тепер нiс не пасував до лоба. Тодi вiн змiнив форму носа, зробив його з горбочком, а нiздрi взяв попереднi. Для гармонiї довелося пiдвищити лоб... Так обличчя мало бiльш природний вигляд.

Семен робив у своїй пам'ятi пiдстановки i перестановки, як кримiналiсти роблять це на фотороботi. Старанно вибрав губи - твердi, рiвно окресленi й трохи примхливi... Чому примхливi? Чому вони з'явились у цього вченого, що втратив усе в пошуках iстини, в розкриттi таємницi? Губи були не просто знайомi Семеновi, а дуже, дуже знайомi. Вiн бачив їх тисячi разiв. Такi губи були у батька, тiльки вигинались вони м'якше i спокiйнiше. Такi губи вiн бачив, коли дивився на себе в дзеркало, але в них не було примхливостi. Майже не було...

Час зiзнатися собi - вiн знову згадує Євгена, губи брата...

Семен збагнув, що пам'ять тiшиться, жартує над ним. Вiн лiпить портрет, нiби пiдкоряючись логiцi записок, а насправдi згадує людину, перед якою схиляв голову i якiй заздрив з дитинства. Фоторобот, що ожив у його пам'ятi, був зручний - безвiдмовно корився бажанням, а вони розпоряджалися пам'яттю по-своєму.

"Ну що вдiєш, - сказав собi Семен, - Євген i справдi схожий на цього вченого..."

З глибини пам'ятi повiльно випливло знайоме обличчя гордовитого красеня, натхненне обличчя людини, яка спалювала себе в гонитвi за успiхом. Воно затулило фоторобот, але не злилося з ним.

Отже, мiж цим обличчям i записами нема повної гармонiї, людина з таким обличчям не буде поводитись так, як автор записiв. Справдi, мiж ним i Євгеном була подiбнiсть, та, певно, була й рiзниця.

В чому вона полягає?

Брат такий самий одержимий. Проте його одержимiсть розподiлялась дещо iнакше. Бiльша частина її витрачалася на висунення гiпотези, менша - на перевiрку її. Євген поспiшав, завжди поспiшав. I скорiше за iнших досягав успiху. Закономiрно.

Закономiрно? А Валя? М'якi губи з глибоким жолобком, який опускався до них вiд носа, гладенько зачесане пухнасте русяве волосся, налитi яблука колiн. Усi молодшi брати закохуються в дiвчат, яких люблять обожнюванi старшi брати. Може, через те, що вони захоплюються i вибором старших.

Чому вiн завжди згадує Валю? Чому вона втручається у всi його думки, вносить емоцiйну неврiвноваженiсть у його логiчнi настрої, не дає бути холодно об'єктивним, неупередженим, утруднює пошуки iстини?

А iстина полягає в тому... В чому ж? Вiн знову втратив нитку роздумiв... Треба повернутися назад, до того мiсця, коли вiн подумав про Валю. Про що вiн думав тодi?

Про рiзницю мiж Євгеном i автором записiв. Вона полягає в тому, що Євгенова одержимiсть мала iнший напрямок. Звiдти й треба починати пошуки iстини.

Шукати iстину зараз? Визначати подiбнiсть i рiзницю мiж жителями рiзних планет, рiзних цивiлiзацiй? Теж знайшов вiдповiдний час.

Та чи є вiдповiдний час для пошукiв iстини?

Запис п'ятий

"Бiлi звiрi розмножуються з швидкiстю, яка просто лякає. Вже нiхто з нас не наважується виходити за огорожу укрiплення.

Бiлi звiрi знищили запаси продуктiв, навiть тi, що були схованi в глибоких пiдземеллях. Як вони туди дiстаються, лишається загадкою, її нiхто не наважується розгадувати, бо тi, хто спускається в пiдземелля, рiдко повертаються назад.

Гинуть дерева з обгризеною корою, хутко зникають лiси. Про рейди проти бiлих звiрiв нiчого й думати. В останньому рейдi брало участь вiсiмсот ополченцiв, а лишилося в живих п'ятеро. Вони розповiдали, як котилися на них живi вали з червонуватими очима, що горiли жагою i люттю. Вони вбивали десятки звiрiв - на їхньому мiсцi з'являлися сотнi, вбивали сотнi - з'являлися тисячi. Незлiченнi бiлi зграї пожирали лiси, посiви, вбитих родичiв, живих i мертвих мисливцiв.

Наше укрiплення - одне з останнiх у провiнцiї. Серед солдатiв почалися заворушення. Доводиться вдаватися до найжорсткiших заходiв, щоб утримати їх вiд дезертирства.

Я тримався з останнiх сил, змушував себе не спати. Тiльки-но дрiмота хоч на кiлька хвилин склеплювала мої набряклi важкi повiки, менi вчувався писк. Вiн летiв у мене, мов спис - гострий, пронизливий, проникаючи розпеченим вiстрям у мозок. Вiд жаху перед ним я ладен був тiкати куди завгодно. Смерть уже не лякала мене, а уявлялась бажаним порятунком. Я ладен був умерти, але пiсля того, як поставлю заключний дослiд. Необхiднiсть його була останнiм якорем життя.

Ми згодували потиличну частину свiжої тушi одному iз звiренят. Потрiбна була ще доба, щоб остаточно пересвiдчитись у своїх припущеннях.

Однак нашi пiддослiднi теж не дрiмали. Здавалися, вони експериментують з нами. Примiром, один iз звiрiв прикинувся дохлим, спiймав за полу шинелi солдата, котрий доглядав його, i прокусив йому потилицю. З'їсти свою жертву вiн не встиг. Другий солдат застрелив його.

Я наказав не прибирати вбитого звiра iз загородки i впустив до нього маленьке дитинча, годоване тiльки рослинною їжею.

На наш подив i жах, звiреня враз кинулось на потилицю мертвого родича, а потiм стало пожадливо виривати шматки м'яса з iнших частин тушi. Невдовзi я впевнився, що мої гiпотези цiлком пiдтверджуються.

Про результати я поквапився доповiсти жерцю Сандуу. Вiн глянув на мене спiдлоба великими ясними очима, на його перенiссi зiбралися дрiбнi зморщечки, начебто вiн збирався чхнути.

- Отже, ти нарештi переконався?

- Так. У потиличнiй частинi тварин є речовина, що дiє на бiлих звiрiв як сильний стимулятор, викликаючи надзвичайно швидкий рiст.

Жрець важко пiдвiвся, i тiльки тепер я вiдзначив про себе, як вiн схуд. Навiть його кругла голова здавалася вже не такою круглою, а широкi плечi злегка горбились. Дрiбнi зморшки збiглися на перенiссi i так швидко розiйшлися. Обличчя стало майже незворушним. Вiн добре володiв собою, як i всi жерцi. Недарма їх цього навчають. Щоб володарювати над iншими, треба було навчитися панувати над собою. Тому вони так скидалися один на одного, нiби спецiально виведена порода людей-володарiв: високi, плечистi, з незворушними лицями, впевненi в собi. Великi яснi очi жерця Сандуу доброзичливо подивилися на мене:

- I ти нарештi можеш порадити, як з ними боротися?

Нi його лице, нi його очi не обдурили мене. Я добре зрозумiв прихований змiст його "нарештi". Але не злякався. Менi нiчого було втрачати, крiм життя, а ним я вже не дорожив. I я вiдповiв вiдверто:

- Поки що нi.

Вiн уколов мене швидким поглядом.

- Знання, якi ми добули, не потрiбнi?

- Непотрiбних знань не буває. Ранiше чи пiзнiше вони дадуть свої плоди.

- "Пiзнiше" нас уже не цiкавить. Чи ти вирiшив залишити вiдомостi про бiлих звiрiв їхнiм нащадкам?..

"Хiба нема правди в його словах? - думав я. - Але треба ще визначити, яка частка правди. Вiн вважає, що зараз треба думати не про розгадку таємницi, а про те, як врятувати людей. Але обидвi цi проблеми пов'язанi нерозривно. I мiй обов'язок вченого полягає насамперед у тому, щоб вiдкрити iстину, добути новi знання. А вже потiм їх можна використовувати для створення засобiв боротьби. Це зроблю я або вiн, можливо, вiн це зробить навiть краще, їхню касту навчають не того, як добувати знання, а як їх використовувати. Так розподiлено ролi в нашому суспiльствi..."

Я чув голоси дiтей за вiкном i вiдчував запах квiтучої алугувини. У неї великi бiлi квiти, їх дарують юнаки своїм коханим, хоча для того, щоб зiрвати їх, треба залiзти високо вгору по слизькому стовбуру. На мить я згадав тих, хто у мене був колись i кого я втратив, i в мiй мозок вп'ялася безжалiсна отруйна думка: "А чи мiг би ти так роздумувати, якби живi були Ксанда i Гуруу, якби ти сам дорожив життям? Може, тодi ти визнав би, що в словах жерця є логiка i що цього разу вiн, жрець, говорить з позицiї логiки, а ти, вчений, прикриваєшся, мов щитом, словами про те, що непотрiбних знань не буває..."

* * *

"... - Я завжди дивувався, якi ми стали рiзнi, брате, - сказав Євген. - Але зараз ти перевершив себе. Хiба Григорiй Олександрович у даному разi може бути для мене прикладом? Вiн лiтня людина. Все, що вiн устиг зробити, лишилося позаду. Над усе вiн боїться втратити те, що придбав.

- Таж вiн не просто обертається назад! Вiн перевiряє себе, щоб виключити можливiсть помилки, - заперечив я.

- Iстину треба вмiти вiдчувати, - сказав Євген. - Iнтуїцiя вченого - дивовижний iнструмент. Це той самий "дубець", котрий безпомилково вказує на воду там, де iншим доводиться рити землю сотнями свердловин.

- Однак рано виносити дослiди за межi лабораторiї! Треба почекати, треба перевiрити наслiдки попереднiх дослiдiв, - промимрив я, вiдчуваючи, наскiльки прiснi й нецiкавi мої слова. Я розумiв, що Валi та iншим уже набридло мене слухати.

Євген хитнув головою, i густе довге волосся на мить закрило йому лоба. Вiн промовив:

- Як казав Леонардо, "не обертається той, хто спрямований до зiрки"!

Валя вiдверто милувалася ним. А вiн скоса поглядав на представника президiї академiї.

I тодi я сказав... Що ж я сказав?.."

Тiм простягнув руку до сувоя. Вiн не розумiв, чому Семен зволiкає...

Запис шостий

"Зграя бiлих звiрiв з'явилася в околицi столицi.

Їхнiй натиск не стримує нi сила зброї, нi глибокi рови, нi отруєнi шматки м'яса, якi ми розкидаємо повсюди. Вони гинуть тисячами, а народжуються сотнями тисяч. Вони нападають на самотнiх перехожих i на великi загони озброєних солдат. Люди гинуть не тiльки вiд їхнiх iкл, а й вiд голоду та хвороб. Епiдемiї, про якi вже стали забувати, тепер пожинають багатий врожай. Стали пiдприємства. Люди поступово повертаються до первiсного способу життя, стають iграшками стихiй...

Пiсля повернення нашої експедицiї збори жерцiв позбавили мене звання вченого. Але яке значення має це тепер? Єдине, про що я думаю - дiстати зiлля, яке допомагає притамувати писк, що звучить у пам'ятi...

I ще одне бажання пригнiчує мене. Щоб задовольнити його, я радо витрачаю рештки обридлою життя. Я силкуюся дiстатися до озера Ланi, де мисливцi вперше помiтили бiлих звiрiв, що впали з неба. Можливо, менi пощастить розгадати їхню таємницю.

Дорогою я дiйшов висновку: там, де росте чагарник лиху, бiлi звiрi не водяться, i тiльки-но вони поїдають на якiйсь дiлянцi рослиннiсть, вона густо заростає цим чагарником..."

- Дивна людина! - вигукнув Тiм, коли вони закiнчили читати записи. - Кожному б ученому бути таким одержимим...

- Шкода, що вiн усе-таки не дiйшов до озера Ланi, - сказав Семен.

Задушлива, чадна темiнь оточувала печеру. Бiля входу коливалося сизе марево, облямоване срiблистими блискiтками, - це працював вартовий, - апарат, що створював енергетичний бар'єр.

- Треба дiйти до озера, - промовив Семен, роздивляючись карту, прикладену до записiв.

- Завершити його шлях? - напiвпитально мовив Тiм, спершись лiктем на кам'яний залом.

- Чому _його,_ а не наш? - у тон йому вiдповiв Семен, досить уже вивчивши зброєносця.

- Ну, це вiн хотiв з'ясувати...

- А ти не хочеш?

- Та я ж згоден iти, чого ти нервуєшся? - невдоволено мовив Тiм.

- А думаєш при цьому: заради чого? Щоб врятувати _його_ народ, _його_ цивiлiзацiю? Адже рятувати вже нiкого...

- Нiкого... - розгублено повторив Тiм, вкотре дивуючись, як це Семеновi вдається читати його думки. Тiм намагався наслiдувати його у всьому - в смiливостi, в сумлiнностi, в умiннi володiти собою i часто-густо досягав цього. Але як навчитися вiдгадувати думки?

Вiн спiдлоба глянув на Семена i сказав, мовби думаючи вголос:

- Це буде йому найкращим пам'ятником.

Вiн думав, що ця реплiка пiдiллє масла у вогонь, i не помилився. Темнi Семеновi очi спалахнули, обличчя пожвавiшало.

- Пам'ятником? - перепитав вiн. - Ти гадаєш, ми йдемо, щоб поставити пам'ятник?

- А чого ж? - продовжив гру Тiм. Вiн знав, що Семен пояснює залюбки. Це лишилось у нього з дитинства, з того часу, як старший брат завжди щось пояснював йому, навiть коли пояснення були непотрiбнi.

Семен допитливо подивився на Тiма, зрозумiвши, що той прикидається. Тiмовi очi були невинно запитальними. Семен прийняв гру. Надто вже вiн любив її. Надав своєму обличчю виразу загадкової багатозначностi i промовив, несвiдомо наслiдуючи брата:

- Пам'ятаєш, вiн пише: "Непотрiбних знань не буває..."

Поснули вони швидко. Семен неспокiйно крутився увi снi, стогнав. Йому снилося, наче їх оточили бiлi звiрi. Найбiльший з них, ватажок, розкрив пащу, всiяну гострими iклами, i закричав:

- Знаєш, хто я? Я - Бiдолаха! Ти думав, ми зникли разом з людьми? А ми залишились! Та ти не бiйся. Ми не чiпатимемо вас зараз, ми чекаємо на вас бiля озера...

- Нi! - вигукнув Семен i прокинувся.

На нього стривожено дивився Тiм.

- Що сталося? - спитав Семен буркотливе. - Чого ти витрiщився на мене? Спати не даєш...

- Ти кричав у снi, - сказав Тiм, перевертаючись на другий бiк.

Семен прислухався до того, що робиться надворi, йому почувся трiск гiлок. Вiн схопив зброю, тихенько пiдвiвся i попрямував до виходу. Стараючись, щоб голос звучав сонно, сказав:

- Якщо вже ми рано прокинулись, то збираймося в дорогу.

- А куди ти зараз iдеш? - спитав Тiм, не обертаючись.

- Подивлюсь, яка погода, - вiдповiв Семен.

Гра тривала далi.

Увiмкнувши ранцевi гравiтри, вони летiли низько над дорогою. Через кожнi десять кiлометрiв виходили на зв'язок. Праворуч вiд них громадилися скелi, зводячись зазубреними пiками в порожнє блiдо-бузкове небо. Лiворуч дорога по краю круто уривалась, iнодi траплялися напiвзгнилi дерев'янi стовпчики, що лишилися вiд колишньої огорожi. I скрiзь - в ущелинах скель, обабiч дороги - стримiли, наче дротянi "їжаки", кущi лиху.

Розвiдники опустилися в долину, густо порослу цим чагарником. Зрiдка, мов оазиси, траплялися гайки молодих дерев. Кора на них була незаймана.

- Схоже на те, що тут немає бiлих звiрiв, - з пiдкресленою безтурботнiстю сказав Тiм. - А хотiлося зустрiти хоча б одного з них... Невже нам не пощастить?

"Страх невiдомостi непокоїть над усе", - згадав Семен рядок з вiрша i втiшив товариша:

- Може, ще й зустрiнемо. Тiльки невiдомо, кому тодi пощастить.

- Мабуть, вони вимерли з голоду, - бадьоро сказав Тiм. В голосi його виразно вчувалася надiя.

- Це було б непогано, - усмiхнувся Семен.

Попереду замаячила темна шапка горба, заросла кущами та деревами. Тiльки-но вони проминули його, за закрутом рiчки вiдкрилося мiсто. Блищали дахи будинкiв, вiдливала сталлю вода басейну посеред круглого майдану. Прямi вулицi простяглися вiд нього, мов променi зiрки.

Розвiдники довго роздивлялися мiсто в бiноклi. Здавалося, хоч один же хтось мусить з'явитися на цих вулицях, виглянути у вiкно, вiдчинити дверi будинку. Проте мiсто було безлюдне, й будинки скидалися на соти, з яких викачали мед i викурили бджiл.

Вони перелетiли через рiчку i кiлька разiв облетiли мiсто. Не помiтили нiчого пiдозрiлого й вирiшили опуститися на майданi. Оглянули його i вийшли на довгу пряму вулицю.

Гучно лунали кроки на плитах. Розвiдники трималися посеред вулицi, подалi вiд будинкiв. Скоса поглядали на вiдчиненi й напiввiдчиненi дверi, але заходити довго не наважувались. Пройшли повз магазин з виставленими у вiтринах товарами, повз майстернi. Тiм чекав, що ось-ось до їхнiх крокiв приєднається iнший звук. Вiн почав вдивлятися в порожнi вiкна: раптом там з'явиться чиєсь обличчя?

Семен зупинився бiля будинку iз зiрваними дверима й вибитими шибками. Стояв, трохи схилившись уперед, i його обличчя вiдбивало болiсний роздум.

- Зайдiмо? - спитав вiн i, не чекаючи вiдповiдi товариша, вiдповiв сам: - Зайдiмо.

Тiм пiшов слiдом за товаришем, поквапливо ставлячи на бойовий звiд пiстолет-лазер.

Вони опинилися в темному довгому коридорi. Мов три бiйницi, свiтилися входи до кiмнат.

- Постiй тут, - сказав Семен i ввiйшов до найближчої кiмнати.

За хвилину звiдти почувся його голос:

- Заходь.

Тiм розслабив пальцi, що стискали рукоятку пiстолета.

Кiмната, очевидно, була вiтальнею. Овальний стiл, шафи в нiшах, крiсла з високими спинками. Товстий шар пилюки лежав на меблях, на пiдлозi. Всi речi стояли на своїх мiсцях, нiчого не було перевернуто, розбито - нiяких слiдiв боротьби.

Вони оглянули другу кiмнату. То була спальня. Поперек широкого лiжка лежав скелет людини з поламаними шийними хребцями.

В третiй кiмнатi - дитячiй - вони побачили два скелети: дорослого й дитини. Скелет дорослого лежав бiли входу в кiмнату, скелет, дитини - в кутку. В обох - поламанi шийнi хребцi.

Навдивовижу ясно пригадав Тiм рядки записiв. Вiн побачив усю сцену загибелi людей, почув їхнi крики...

Враз пересохло в горлi, захотiлося швидше вибратися звiдси.

Однак Семен i не збирався йти. Вiн опустився на дитячий стiльчик, що жалiбно зарипiв пiд ним. Звук був неприємний - нiби вони почули скаргу мертвого дому.

Семен сидiв у незручнiй позi, зiгнувшись, поклавши пiдборiддя на колiна i напiвзаплющивши очi. Тiмовi здалося, що вiн знає, про що той думає, що згадує. Йому знову вчулися вiдчайдушнi крики, швидкi кроки, брязкiт зброї. Довгi бiлi тiла, що ожили в його пам'ятi, розпластувалися в стрибку. Вривався у вуха, пробивав голову навилiт жахливий писк.

Нiяк не вкладалася в рамки звичної логiки страшна арифметика. На цiй планетi бушували вiйни й повенi, виверження вулканiв i епiдемiї. Вченi застерiгали проти забруднення навколишнього середовища, висловлювали рiзнi пророцтва. Та хто мiг передбачити, що найстрашнiшою i невiдворотною небезпекою, "карою небесною" стануть якiсь невеликi тварини, названi бiлими звiрами.

Тiм помилявся: Семен думав не тiльки про цю планету. Вiн згадував: "...i тодi я сказав Євгеновi:

- Нам щонайменше потрiбен ще рiк.

Я знав, що представник президiї академiї прислухається до моїх слiв, що вiд нього залежить фiнансування наших дослiдiв. А втiм, i Євген пам'ятав про це.

- Нашi дослiди вже коштували немало! Ми не можемо без кiнця витрачати державнi грошi!

- Однак комусь це може обiйтися ще дорожче, - заперечив я.

Валя з жалем, майже з презирством, подивилася на мене i демонстративно вiдвернулася.

- Кому ж? - засмiявся Євген. - Марсiанам?.."

Семен хитнув головою, вiдганяючи невiдчепнi спогади, i незграбно пiдвiвся. Потягнувся, розминаючись пiсля довгого сидiння.

- Мабуть, ми знаємо досить, - промовив вiн, не помiчаючи запитання в поглядi Тiма.

Вiн дiстав карту, звiрився з нею.

- Можемо летiти до озера Ланi. Звiдси недалеко, - сказав.

"Вiн так звик до мене, що забуває пояснювати свої рiшення, - думав Тiм. - Але хто з нас бiльше винен у цьому?"

Вийшовши на вулицю, вони ввiмкнули гравiтри i попливли в прозорому повiтрi. Пiд ними тяглися долини, геть зарослi чагарником лиху.

- Бiлi звiрi з'їдали дерева i людей, а їх з'їв чагарник, невесело пожартував Тiм.

Семен рiзко повернув до нього голову, наче тiльки цiєї митi згадав про зброєносця:

- Твоя правда! В записах теж сказано, що вони бояться чагарника. - Очевидно, для них отруйний навiть його запах, летючi масла, якi вiн видiляє. Уявляєш, який парадокс? З розвитком цивiлiзацiї люди знищували непотрiбний їм чагарник, вiдвойовуючи мiсця для полiв, та коли бiлi звiрi знищили людей, чагарник розрiсся i в свою чергу знищив бiлих звiрiв...

- Тодi ми скоро повиннi знайти їхнi останки, - дiйшов висновку Тiм. - Починаються болота, а чагарник лиху, як нам вiдомо, росте всюди, крiм болiт.

Внизу пропливли луки, пасма горбiв... Потiм горби скiнчились, заблищали ланцюжки озер. Судячи з опису i карти, розвiдники були поблизу мети.

Семен круто спiкiрував униз. Тiм - за ним слiдом.

- Поглянь-но! - вигукнув Семен, простягаючи руки. - Ось що мав побачити автор записiв, щоб знайти зброю проти бiлих звiрiв!

Береги великого круглого озера були всiянi кiстяками. Сотнi тисяч кiстякiв в однiй позi - спрямованi до озера, розпластанi в останньому стрибку.

- Вони йшли помирати туди, звiдки прийшли, - зненацька охрипнувши, промовив Семен. Вiн показав на далекий конус згаслого вулкана. - Це, певно, Священна гора.

Вони опустилися на самiй вершинi й недалеко вiд кратера натрапили на металевi уламки, якi стирчали з грунту. По формi їх було видно, що колись то були частини сферичної споруди. Семен дiстав нiж i почав обережно викопувати їх, зчищаючи налиплий грунт. Його обличчя ставало дедалi похмурiшим. Губи ворушилися. Тiм спробував за рухом губ вгадати слова, але марно.

...А Семен згадував губи Євгена. Вони витягнулися двома вузенькими смужками, примхливi зморщечки зникли.

"- Я багато прощав тобi, брате, коли ти заважав менi, - казав Євген. - Думаєш, я не розумiв, чому ти робиш так? Не тiльки Валя стала причиною. Ти просто заздрив менi! Все життя, вiд самого дитинства! Начебто я був винен у тому, що народився не таким, як ти.

Вiн навiть не думав, як ранять тi слова й та правда, що була в них.

- Але тепер ти намагаєшся шкодити науцi, якiй я служу, - вiв далi Євген. - А цього я тобi не дозволю!

Семен вiдвернувся - не хотiв бачити блiдого обуреного обличчя iз скривленими губами, що робили його майже невпiзнанним. I так, не дивлячись на Євгена, вiн промовив:

- Я залишаю твою лабораторiю. Назавжди. Мiняю професiю. Буду лiтати. Я бiльше не матиму нiякого вiдношення до твоїх дослiдiв.

На одну-єдину мить вiн зустрiвся очима з братом i побачив: той зрозумiв, якого болю завдав йому.

- Роби, як знаєш, - вiдповiв Євген. - Але пам'ятай: те, що лишиться пiсля нас, - це i є наша справжня цiна, наша суть, тобто ми самi".

...Тiм торкнув Семенове плече, щоб нагадати про себе. I тодi той насилу вимовив:

- У легендi була правда. Це небеснi звiрi. I знаєш, з якої планети?

В його очах з'явився недобрий блиск, який не сподобався Тiмовi. Вiн заглянув через плече товариша i побачив лiтери, вибитi на металi.

- Хай йому чорт, невже це...

Тiм замовк, пiдшукуючи потрiбнi слова. Його обличчя скривилося. Вiн хапав повiтря ротом, мов риба, захлинаючись вiд образи й лютi, вiд дурної безпорадностi, вiд свiдомостi того, що вже нiчого не можна змiнити, що все вже сталося. Цi почуття переповнювали його, гнiтили. Вiн не знав, як позбутися їх. Давлячись вiд огиди, вiн виплюнув кiлька непристойних слiв.

Семен здивовано звiв голову.

- Не допоможе, - сказав вiн. - Перевiрено.

Вiн мiцно стулив губи, i Тiм ще раз вiдзначив, якi вони схожi iз своїм знаменитим братом. Вони разом працювали в генетичному центрi, згадував Тiм. Семен пiшов звiдти пiсля сварки з братом. Казали, що приводом до неї була якась дрiбниця: Євген хотiв негайно перевiрити вплив космiчного випромiнювання на виведену ним винятково чисту породу мишей, якi нiбито здатнi вiдчувати найнезначнiшi порцiї опромiнення. А Семен вважав, що робити це рано. В подальшому тi мишi мали бути iндикаторами на кораблях i у фiзичних лабораторiях..."

Рiзко пролунав Семенiв голос:

- Можна вважати доведеним, що на цiй планетi бiлих звiрiв практично не лишилося.

Тiм подивився йому просто в очi:

- Отже, ми можемо повертатися назад?

- Так, - вiдповiв Семен. - Але спершу я передам дещо на корабель.

Вiн увiмкнув передавач. Тiм слухав Семена й думав: на кораблi "здивуються його рекомендацiям, однак виконають їх. Семен просив, щоб уся команда й пiдручнi автомати негайно почали збирати насiння i сiк чагарника лиху.

Тiмовi хотiлося спитати, навiщо їм так багато, однак вiн промовчав i взявся допомагати Семеновi упаковувати кiстяк бiлого звiра, готувати його до транспортування.

- Щелепи в них точнiсiнько такi, як у земних гризунiв, - зазначив вiн. - Тiльки набагато бiльшi...

- Нiчого дивного, - вiдгукнувся Семен. - Коли їхнi предки перебували в бiосупутнику, вони називалися бiлими мишами.. Так, так, бiлими лабораторними мишами, - повторив вiн. - Земнi генетики, щоб одержати iдеальнi iндикатори для космiчних кораблiв i орбiтальних станцiй, вивели надчисту породу! Надмiрно чутливу до випромiнювань.

- Це був той самий бiосупутник, який потягла за собою комета? - спитав Тiм. Вiн волiв би не питати, та треба було з'ясувати все до кiнця.

- Так. Вона потягла його i повела за собою, мов бичка на мотузочку...

Тiм бачив: Семеновi губи пересохли, i вiн раз у раз облизує їх. Бажаючи якось утiшити товариша, Тiм сказав:

- Мандрiвка з кометою могла викликати мутацiю.

- Могла, - вiдрубав Семен. - Однак це не зменшує нiчиєї вини. Той, хто виводив чисту породу, зобов'язаний був передбачити й такi наслiдки. В тому ж, що чужинцi пристосувалися до мiсцевих умов краще, нiж самi аборигени, нема нiчого дивного. Iсторiя нашої Землi знає чимало прикладiв, коли рослини, тварини або мiкроби, занесенi з одних мiсць в iншi, пригнiчували i губили мiсцевi породи... До речi... вiн помовчав, напружено думаючи про щось i рухаючи жовнами, - чиста порода могла зазнати мутацiї в такому ж напрямку не лише в космосi.

Його очi блищали двома сталевими кульками, в яких вiдбивалося свiтло. Брови, застиглi й напруженi, здавалися двома стрiлами, вже накладеними на тятиву. Семен згадував, як одного разу Євген сказав: "Ця порода мишей гарна ще й тим, що розмножується втричi iнтенсивнiше вiд будь-якої iншої породи мишей. Пiд час польоту змiниться щонайменше чотирнадцять поколiнь, кожне з яких перебуватиме в космосi на три тижнi менше попереднього. Ми можемо з'ясувати з бiльшою точнiстю, що означає ця рiзниця для впливу космiчного випромiнювання на мозок тварин. Тодi я вiдповiм на твоє питання про психiчнi зрушення у деяких космонавтiв на далеких рейсах..." I ще звучали в нього у вухах Євгеновi слова: "Те, що залишається пiсля нас, - це i є наша справжня цiна, наша суть, тобто ми самi..."

Невже вiн усе життя помилявся в своєму братовi, а водночас, виходить, i в собi?

Корабель сiв на космодромi штучного супутника. Пiдйомник прийняв металеву сигару капсули в пружнi обiйми i опустив на нижнiй ярус. Цього разу, порушуючи субординацiю, Семен першим вийшов iз капсули. Привiтався з диспетчером i, дивлячись на його золотi нашивки, спитав:

- Ну, що там, на Землi?

- Ви вже знаєте? - здивувався диспетчер. - Але звiдки?

- Про що це ви? - спитав астронавiгатор. - Що сталося?

- На Землi з'явилися якiсь незнанi бiлi звiрi, - вiдповiв диспетчер. - Кажуть, що вони...

- Ми привезли засiб боротьби з ними, - урвав його Семен. - Треба негайно доставити його на Землю.