«Миколаївське небо»

Миколаївське небо (fb2) - Миколаївське небо (пер. Василий Фляк) 980K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Вячеслав Александрович Астров-Чубенко - Ольга Бакк - Юрий Ефимович Гельман - Владимир Николаевич Васильев (Воха) - Василий Грозев

МИКОЛАЇВСЬКЕ НЕБО Збірка оповідань

©    — україномовна пригодницька література

Дякую керівникові Миколаївської мережі супермаркетів «П’ятий Океан» панові Сергію Тараненку за доброчинну допомогу у виданні цієї книжки.

Василь Фляк

Тексти друкуються в авторській редакції.

ДЛЯ ЧОГО ЧИТАТИ ЦЮ КНИЖКУ?

Мовою символів і алегорій «небо» означає щось духовне, високе, не пов’язане з матеріальним і непідвладне йому. Саме таке значення має назва збірки «Миколаївське небо». Її призначення — показати, що в нашому далекому від ідеалу (в матеріальному розумінні) місті є душа. І вона накладає свій відбиток на багатьох людей, що народилися або прожили в місті якийсь, хай навіть нетривалий, час.

Оповідання збірки розмаїті, написані різними людьми в різний час. Та всіх їх поєднує загадкове Щось. Це об’єднавче начало не завжди можна чітко побачити чи пояснити, але майже завжди можна його відчути. Якою мірою — це вже проблема кожного читача зокрема. Те, що лежить на поверхні, — загальна тема всіх оповідань — Миколаїв. Явно чи приховано він присутній у кожному творі. Усі автори — миколаївці, у тому числі й наш знаменитий земляк Володимир Васильєв, незважаючи на те, що зараз Він більше часу проводить у Москві. Задум цієї книги виник саме завдяки патріотичній складовій творчості Васильєва.

Використовуючи спортивну термінологію, можна сказати, що наш земляк у письменницькому світі — це гравець вищої ліги, який входить до збірної країн СНД і України. Любителям фантастики добре відомі його ім’я і творчість. На відміну від інших вихідців з Миколаєва, Володимир Васильєв не тільки ніколи не забуває Україну і свій Миколаїв, але й всіляко підкреслює своє походження. Росіянин по батькові й українець по материній лінії, Володимир визнає, що в нього дві батьківщини, і жодну з них він ніколи не зрадить. Більшість творів Васильєва підписані «Москва — Миколаїв». У багатьох з них явно й неявно присутня Україна та наше рідне місто. Миколаївці — часті герої в книгах Васильєва. До того ж герої симпатичні, такі, що дають фору й одеситам, і киянам, і тим же москвичам.

Перший твір, у якому добре видно промиколаївську спрямованість творчості Васильєва — це невелика повість «Хірурги». У ній фігурує і Миколаїв, і Намив, і Соляні, і приморське Коблеве. Ця повість цікава ще й тим, що містить передбачення майбутнього. Васильєв у «Хірургах», написаних за чотири роки до введення в Україні нової національної валюти гривні, передбачив і її назву, і те, що на купюрі буде зображений український гетьман, і досить точно спрогнозував її купівельну спроможність: «морозиво — п’ятірка, склянка масандри — двадцятник, а банка паршивого баварського пива сорок гривень!» А ще за дванадцять років до «помаранчевих» подій в Україні письменник чітко побачив три її центри: Київ, Львів, Донецьк.

Проукраїнська спрямованість творчості Васильєва також яскраво простежується в одному з кращих його романів — «Лик Чорної Пальміри». Невеличка деталь — герої роману сперечаються «про переваги українського пива над російським» — уже сама говорить багато про що. Кияни стверджують, що Київ — могутнє й тепле місто, яке любить людей, а люди люблять його. Москва ж, на думку персонажів-українців у романі, «байдужа до людей». Письменник, який об’їздив чи не увесь колишній Союз, вустами свого героя звертає увагу читачів на зроблене ним відкриття: «Ви ніколи не відчували волю міст, їхній настрій, їхню душу?». По суті, у цьому питанні й закладена головна ідея роману «Лик Чорної Пальміри». Ця ідея перенесена і в збірку «Миколаївське небо».

Повість Васильєва «Хірурги», безумовно, є «фронтом» збірки. Навіть ті, хто вже читав цю повість російською, безумовно отримають моральне й естетичне задоволення від філософського «послання» й оригінального стилю письменника, який в українському прояві набув особливого колориту.

Поруч з Васильєвим стоять також інші миколаївські автори, можливо, ще не такі знамениті, та не менш талановиті, які так само люблять наше місто й становлять частину його душі. Це миколаївці, якими ми можемо пишатися вже зараз.

Василь Фляк

Володимир Васильєв ХІРУРГИ

Переклав Василь Фляк

0

Це ж треба така халепа? Судіть самі: 31 грудня, час — 23.45, на «ас чекають біля новорічного столу, правда, в іншому кінці міста, куди тачкою пиляти не менше півгодини, а всі машини — рідкість, як оази в Сахарі (не психи ж вони — свято!), проскакують стороною, обдавши морозним вітром і вихлопами.

На місто спадав пухкий, лапатий і білий до запаморочення сніг. Вікна зажурених дев’ятиповерхівок освітлювалися відблисками ялинкової ілюмінації чи просто тривіальними лампочками малошанованого нині Ілліча. Звідусіль лунали уривки музики, сміх і, здавалося, навіть дзенькіт келихів. Мимо на скаженій швидкості промчала приземиста «жигулька».

Ольша відчайдушно махала рукою, та водій її проігнорував. Можна було вилаяти його. Але який сенс? Ольша зі злістю похукала на змерзлу, незважаючи на подвійну рукавицю, долоню. Усе, пропало свято…

Тієї ж миті з проспекту, розганяючи мутну напівтемряву новорічної ночі, вигулькнула ще одна машина. Ольша без особливої надії підняла руку. Диви-но, пригальмував! Ольша кинулася до машини. Дивна тачка, замість фар — суцільна промениста смуга над бампером. Іномарка, напевно. Ольга придивилася. Точно, іномарка. Здалеку схожа на сорок перший «Москвич», але не більше, ніж той самий «Москвич» на пристойний автомобіль. Дверці полізли нагору, на дах, та Ольші вже ніколи було дивуватися. Мало чого понавидумують кляті буржуї!

— Шефе, на Намив. Півсотні, якщо за півгодини довезеш!

За кермом сидів непримітний хлопець у дзеркальних окулярах. І це зимою!

«Зараз він скаже, що йому в Соляні!» — вирішила Ольша. Але хлопець хитнув головою: залазь, мовляв. Ольша, глянула на годинник (23.45) і всілася поруч. Водій торкнув щось праворуч керма й дверці тихо стали на місце. Приладів і циферблатів у машині було більше, ніж зазвичай бачила колишня радянська людина.

Автомобіль м’яко ковзнув уперед.

— Пристебнися, — неголосно попросив хлопець.

Ольша насмішкувато витріщилася на нього. Дзеркальні окуляри дратували.

— Що, автоінспекції боїшся? Вони вже п’яні давно…

— Пристебнися, — не змінюючи тону повторив хлопець.

Ольша вирішила не сперечатися — ще впреться й висадить. Ремінь безпеки сухо клацнув, сам собою натягнувся, притиснувши ц до крісла, зручного, як і все закордонне.

А хлопець раптом розвернувся й, утопивши акселератор, погнав машину зовсім в інший бік.

— Ей! Нам не туди! — сказала Ольша. Стало страшно. «Вляпалася!» — вирішила вона.

Хлопець, не дивлячись на неї, відповів:

— Помовч.

Ольшу втисло в крісло. Машина чомусь задерла капот, потім завалилася набік, ковзнула між тролейбусних проводів і злетіла, мов літак. Земні вогні провалилися вниз. Ольша вчепилася в дверну ручку. Думки розповзлися й поховалися.

Але ж так не буває!

Плавно розвернувшись, хлопець повів машину (чи що там?) прямо на Намив, над рікою. Ольша зацьковано глянула назад — за склом витанцьовувало шалене малинове полум’я. І було дуже тихо, ні гудіння, ні рокоту, ніби двигун узагалі не працював. «Ракета? — подумала вона, почуваючи себе повною ідіоткою. — Бредня псяча!»

Праворуч внизу вгадувалися обриси порту. Місто згори нагадувало рій різнобарвних світляків. Сніжинки танцювали за склом і створювали відчуття казки.

На Намив (точніше — над Намив) вони ввірвалися через сім хвилин.

— Який будинок? — запитав хлопець цілком буденно, щось перемикаючи на панелі кермування.

Якимсь незбагненним чином Ольші вдалося пояснити. Хлопець кивнув, взявся за кермо обома руками, бо до цього моменту він зо дві хвилини керма взагалі не торкався.

— Сьомий поверх, — додала Ольша невідомо навіщо. Мабуть, згадала старий новорічний фільм.

— Подати до балкона? — єхидно довідався шофер (чи пілот?).

Довелося вказати й балкон. Чудо-машина зависла врівень із поруччям. Знову самі собою відчинилися дверцята. Ольша вагалася.

— Слухай, — сказала вона, — ти, часом, не Новий Рік?

У голові була повна каша.

— Ні, — відповів хлопець серйозно. — Витрушуйся. Грошей не треба.

Так-сяк Ольша перебралася на балкон, уже там збагнула, що забула відстебнутися. Проте дивуватися не залишилося сил. Трусонувши головою, востаннє заглянула в машину.

— Я тебе ще побачу? — запитала для чогось.

Хлопець довго, секунд п’ять, дивився на неї, потім різко зняв окуляри.

— Можливо.

Лице його Ольша запам’ятала добре. Дверці плавно стали на місце, чудо-машина, злегка нахилившись, відчалила від балкона й шугнула вгору, задираючи капот до зірок. Здавалося, вона так і піде, загубиться серед мерехтливих небесних вогнів і пропаде з виду. Колеса в неї були чомусь горизонтально, під днищем. «Бек ту зе ф’юче…» — промурмотіла Ольша. Спробуй отямся після такогої.

Згори сипав і сипав пухнастий новорічний сніг. На балконі було холодно й незатишно. Ольша легенько постукала в покрите памороззю скло. Двері відчинилися.

Компанія за столом дружно звісила щелепи.

— Ольша? — не своїм голосом запитав Юра-Панкрат. — Ти звідки?

— З неба, — зітхнула Ольша й увійшла одночасно з першим ударом курантів. — Це нічого, що я не в двері?

Незважаючи на загальне замішання, шампанське все-таки відкоркували, й Ольша, як була — у пальто й рукавицях — опорожнила келих.

— З Новим Роком!

1

Червень поливав морське узбережжя щільною виснажливою спекою. Пісок розпікся до того, що обпалював босі ноги. Нескінченний коблевський пляж кишів засмаглими тілами, надувною гумою, квітчастою матерією над ажурними металевими грибками. Усі, хто ще не очманів від сонця, плавилися біля прибою або мокли в гірко-солоному місиві серед посинілих від довгого купання дітлахів і сизих від народження медуз. Більшість ховалася в тінь. Над морем танцювали примари: до того прогрілося повітря.

Ольша томно потяглася й ойкнула, ненароком торкнувшися піску. Гліб з Юрою— Панкратом мов по команді підняли голови.

— Громадяни! — сказала Ольша. — Я киплю, шиплю й пузирюся.

Фраза була ритуальною. Перед купанням її обов’язково хто-небудь вимовляв. Море не дало бажаного полегшення. Виник досить тверезий задум сходити за пивом. Відразу й вирушили.

За першою шеренгою пансіонатів, старих, ще старорежимних, тяглася асфальтова стрічка дороги, розсікаючи навпіл вузьку смужку соснової посадки. Дорогою снували курортники й нечасті автомобілі. Зустрілося кілька щасливих компаній, що дбайливо несли повні бутилі (каністри, фляги, графини…) Виходить, що пиво було в наявності. У першої ж компанії з’ясували, де саме — біля «Ракети». У принципі, банкове пиво постійно водилося у будь-якій кафешці, але більшість відпочивальників віддавала перевагу бочковому, позаяк значно дешевше.

На Ольшу й Ритку всі витріщалися — мужики голодно, жінки — з заздрістю. Дівчата до цього давно звикли. Не можна сказати, що Гліб з Юриком надто раділи з цього, однак обоє зберігали вигляд гордий й поблажливий. Кому не стане приємно, коли поруч ступає симпатична дівчина з обличчям і фігурою голлівудської кінозірки, засмагла до бронзи, а ти ще на додачу точно знаєш, що вона не повна дурепа, як більшість красунь, але й не дрімуча інтелектуалка, нудна й набридлива? Поки хлопці стали в чергу, очікували на живильну пінну вологу, Ольша з Риткою зазирнули в скляну кафешку тут же, біля «Ракети». Відвідувачів було небагато, усього з десяток. Останнім часом таких кафешок розвелося по всьому узбережжю без ліку, не те що п’ять років тому. Незважаючи на значну кількість курортників, черги біля стійок кафе й барів якось самі собою розсмокталися. Та й ціни багатьох залякували: морозиво — п’ятірка, склянка масандри — двадцятник, а банка паршивого баварського пива — сорок гривень!

Ольша ковзнула очима по заставлених різнобарвними й різнокаліберними пляшечками полицях. «Кола», «Оранж», «Лайм», «Трамінер», «Гратиєшти», червона «Варна», мускат «Лівадія», «Південне ігристе», ще сухеньке щось, здається феодосійський «Сильванер». Чотири сорти пива плюс миколаївське пляшкове. Ритка порпалася у сумочці-ксивнику, які носять на поясі.

І тут щось змусило Ольшу обернутися, дивний свербіж між лопатками, немов у спину їй уперся важкий уважний погляд. Відкриті двері сяяли в напівтемряві скляної кафешки сліпучим знак оклику. Підкотила сіро-зелена іномарка, поблискуючи й іскрячись під променями сонця. Мутне тоноване скло не давало розгледіти, хто сидів у салоні.

Заокруглені дверцята знайомої машини відсунулися вгору, на дах. Ользі перехопило дух. Дальше відбувалося ніби в уповільненому кіно. Вийшли двоє — однаково рослі, засмаглі, у сланцях-в’єтнамках, потертих шортах, легковажних майках із трафаретними криво усміхненими пиками, бешкетних панамках-дзвіночках зухвало червоного кольору й однакових дзеркальних окулярах.

Ритка, що була застигла біля стійки, машинально відсторонилася. Бармен догідливо завсміхався:

— Привіт, хлопці! Як завжди?

— Ага… — відгукнувся один із хлопців, поправивши окуляри, і осікся. — О! Мускат! Ящик!

Бармен свиснув Підручним; ящик вина й дві упаковки пива відразу винесли й завантажили в машину.

— Ну, і тут по пляшечці… — зітхнув другий.

Дві запітнілі «Дак Гессер» вкрадливо виникли на Стійці.

— Три шістсот, — оголосив бармен.

На стійку шльопнулися вісім кредиток по п’ятсот гривень із хвацьким гетьманом Петром Сагайдачним. Бармен згріб все й розсипався в подяці. Про решту з отриманої суми, очевидно, не йшлося.

Другий хлопець стягнув окуляри, й Ольша переконалася, що саме він підвозив її до Гліба в новорічну ніч.

— Привіт, — сказала Ольша, усміхнулась і ступила вперед. — Ти мене пам'ятаєш?

Хлопець примружився й подивився в її бік.

— Ну, привіт…

На стійку лягла ще одна кредитка.

— Х’ю, видай їм чого попросять…

Однаковим рухом хлопці повернули порожні пляшки на стійку, переглянулися й вийшли з кафе. Дверцята машини плавно стали на місце і сіро-зелене іскристе диво, понеслося в бік молдавських баз.

Ольша розгублено дивилася услід. Зате Ритка не розгубилася.

— Два мускати й по морозиву!

Бармен миттю спорудив у білих пластикових вазочках дві маленьких сніжних зими з сиропом і шоколадом, а пляшки з вином дбайливо впакував у плетений кошик з вигадливою ручкою. Решту вимагати не зважилася навіть Ритка.

Дівчата зайняли дальній столик. Ольша не могла прийти до тями.

— Хто це, Олю? — цікавість Ритки неважко було зрозуміти. Та от спробуй відповісти на це просте запитання!

Ольша зітхнула:

— Ще не знаю. Пам’ятаєш Новий Рік? Коли я з балкона з’явилася?

Ритка кивнула. Ольшиній історії з літаючою машиною ніхто, звичайно ж, не повірив. А придумати вона нічого не змогла. Та й не пробувала.

Ольша сонно длубалася в морозиві. Чи впізнав її той хлопець? Чи просто кинув кредитку, щоб відчепитися? Це питання муляло її два наступні дні.

Диво-машину вона знову побачила рано вранці. На «Чорноморці», біля міжміських телефонів. Більшість курортників ще спала, кілька жайворонків квапливо похмелялися в буфеті. Бляшані відра гучномовців меланхолійно хлюпнули новинами.

Ольшин знайомий стояв, привалившися плечем до пофарбованої в бадьоро-зелений колір будки; його приятель телефонував, нервово постукуючи вільною монеткою по склу.

Серце чомусь закалатало сильніше, Ольша здивувалася й розсердилася одночасно. Випроставши спину, підійшла ближче.

— Привіт!

Хлопець схилив голову. Вираз його очей залишався нез’ясованим: окуляри він, очевидно, знімав лише у виняткових випадках.

— Ти пам’ятаєш новорічну ніч? Машину, подану до балкона?

Дві дзеркальних краплі окулярів продовжували відображати Олыпу.

— Ну?

— Я вірила, що ми ще зустрінемося.

Хлопець знизав плечима без слідів емоцій на обличчі. Це було страшенно дивно, лице взагалі без будь-якого виразу!

— Це та сама машина? — запитала Ольша, щоб не мовчати.

Хлопець відповісти не встиг; його друзяка повісив трубку й обернувся, критично розглядаючи Ольшу. Втім, дивився він цілком дружелюбні, без цинізму.

Ольша зніяковіла; зніяковіла до того, що випустила книжку, яку читала з ранку. Вітер зашелестів сторінками, м’якою лапою витяг закладку — миттєву фотографію. Десь тиждень тому пристав до Ольші якийсь заїжджий монстр-воротило. У ресторан водив, сфотографуватися разом змусив. Ледве здихалася. А потім замість закладки фотка ця під руку попала.

Ольша присіла одночасно з хлопцем. Той підібрав книжку, мигцем глянув на фотку… І завмер.

— Ти його знаєш?

Ольша розгубилася.

— Трохи…

— Де живе?

— У «Лазурному»…

— Їдьмо!

Ольшу дбайливо взяли за лікоть.

У салоні було прохолодно, пахло перегрітою пластмасою і конваліями. Удень панель кермування виглядала не менш загадково, ніж у ту пам’ятну ніч.

— Як тебе звуть?

— Ольша…

Безшумно розвернувшись, машина поринула до воріт вузькою алеєю.

Ольша набралася хоробрості:

— А вас як?

Знайомий хлопець охоче відповів:

— Я — Сеня. Сеня Бісмарк. А це — Єнот.

— Єнот? — не зрозуміла Ольша.

Сеня розсміявся.

— Це прізвисько. Взагалі його Олегом нарекли.

За вікном шелестів гарячий вітер, миготіли сосни й курортники.

Ворота в «Лазурний» охоронялися заіржавілим величезним навісним замком. Сеня пригальмував і вислизнув назовні. Ольші допоміг вийти Єнот. Дверцята, тихо клацнувши, опустилися й закупорили машину.

— Ходімо!

Єнот тягнув Ольшу за руку, Сеня нетерпляче дріботів поруч.

— Який корпус?

Ольша почувалася щораз розгубленішою.

— Он той…

— Як цей тип себе назвав?

— Боря… Борис Завгородній…

Увійшовши в корпус Сеня з Єнотом умить І припинили метушитися: ну просто тобі два ледацюги, що забрели в гості до знайомої дівчини. Навіть настирна кістлява кастелянша тільки ледь повела носом у їхній бік. Завгороднього в номері не було. На стукіт ніхто не відповів, зате за спинами виникли двоє горилоподібних холуїв Завгороднього — Ольга часто їх помічала, коли за нею бігав цей діляга.

— Кого шукаємо?

У голосах вчувалася ледача гордовитість. Сеня і Єнот явно поступалися горилам силою. Подальше сталося дуже швидко. Єнот по-ведмежому переступив з ноги на ногу: «Туп-туп!». Рухи були зовсім не бойовими, Ольга навіть назвала б їх доброзичливими. Однак один із громил з розмаху в’їхав у стіну й затих, звалившися на лінолеум. Другий прийняв ефектну стійку.

«Х-хех!»

Нога, мов гарматне ядро, летіла Єнотові прямо в груди. «Туп-туп!»— Єнот знову потупцював на місці. Він не бив і не відбивав удар!!! Тим не менш другий опонент — каратека головою вперед полетів уздовж коридора, причому ноги його бовталися значно вище голови. Він теж так і не підвівся.

Сеня за цей час відімкнув номер Завгороднього — саме відімкнув, а не зламав. Ольша застигла на порозі, Сеня з Єнотом швидко й професіонально обнишпорили обидві кімнати, ванну. Якщо вони чого й шукали, то цього разу не знайшли.

Двері Сеня за собою замкнув. Чим — Ольша не розгледіла. Вона відчувала себе втягненою в якусь дивовижну гру. Трохи отямилась вона лише в машині. За кермо сів Єнот. Її привезли в затишний маленький котедж на самій межі молдавських баз. На веранді спав ще один хлопець — якщо не близнюк Сені з Єнотом, то принаймні двоюрідний брат.

— Це Паха Товстий. З ним краще не говорити, ясно?

Хлопець був зовсім не товстий. Навпаки, сухорлявий і підтягнутий, як Єнот або Сеня. У кімнаті господарювала благодатна прохолода. Винуватцем цьому був невеликий імпортний кондиціонер.

— Пити будеш? — запитав Єнот цілком буденно, киваючи одночасно на просторе звабливе крісло.

— Буду! — хоробро відповіла Ольша й шубовснула в податливу бараканну глибину. Крісло й вона, схоже, створювалися спеціально один для одного. Хлопців цих вона боятися перестала. Коли що — однаково ж дістануть. З-під землі. Та й взагалі — інтерес до неї виник тільки коли з’ясувалося, що вона знайома з Завгороднім, чисто діловий інтерес. А пити погодилася, пам’ятаючи ящик мускату — учора вони винесли вирок обом пляшкам із Глібом, Юриком та Риткою і знайшли це питво пречудовим.

Єнот витяг на світ божий пляшку «Єким Кара». Рубінова рідина темніла в старомодній запиленій посудині.

— Сонячна долина, урожай 57 року. Цінуй!

На дні пляшки зібрався шар схожого на рудий лишайник осаду. «Ну їх, ці проблеми!» — зло подумала Ольша й взяла протягнений келих.

2

Наступного коника компанія Сені Бісмарка викинула вдосвіта. Ольшу ніхто пальцем не зачепив, хоча спочатку вона вважала, що її намагаються впоїти, бо за «Чорним доктором» пішли не менш запилені й витримані пляшки південнобережного «Токаю» й «Кагору», а потім казахського фіолетового мускату якогось особливого елітного розливу.

Ольша прокинулася в тім самім чудернацькім кріслі (воно непомітно трансформувалося в диван), укрита пухнастим картатим пледом. У кутку на голому матраці сопів Єнот.

На вулиці буянило червневе сонце; з кожною годиною коротшали й без того куці тіні. Сеня у позі лотоса сидів на капоті машини.

— Доброго ранку, містере йог! Вам не гаряче на цій залізяці?

Сеня не ворушився, уп’явшись у порожнечу. На веранді безсовісно спав Паха Товстий. Здається, він так і не прокидався з учорашнього дня. У розпиванні вина він теж не брав участі, а коли Ольша запитала чому, Сеня з Єнотом розсміялися й сказали: «Йому не треба…»

Коли нарешті всі прокинулися, ні про що, крім сніданку, поговорити не вдавалося. Сеня заїкнувся про корейський ресторанчик на «Дельфіні», за що й був посаджений на місце шофера.

Ольша влаштувалася поруч. Дивно: раніше вона не звернула увагу, що не тільки букви, але й цифри на шкалах приладів були чужими. Навіть не римськими. Ольші ніколи раніше не траплялися такі знаки.

Спідометр, наприклад, ділився на шість секторів, кожен сектор — поділявся ще на шість. Що означали нерівні символи біля кожного сектора залишалося тільки здогадуватися. Кілометри? Милі? Ліги?

— Сеню, просвіти мене, темну. Це чия машина? Штатівська? Чи япончеська?

— Гіанська, — відповів Сеня цілком серйозно.

— Називається «Аз-Б’ат». «Північний вітер» по-вашому.

— Гіанська? — Ольша наморщила чоло, — Це в Африці, либонь?

— У сузір’ї Змієносця.

— Пан жартує?

Сеня знизав плечима:

— Аж ніяк…

Заверещали гальма. На дорозі, витягнувши руку вперед, стояв один з громил Завгороднього. Ольша, пристебнута ременями до крісла, стиха зойкнула.

Автомобіль уріс в асфальт біля самого коліна громила, бампер трохи не торкався холоші його варених штанів.

— Товстий, розберися, — поморщився Сеня.

Паха неквапливо виліз із машини й дістав вінчестер. Знаєте, така пушка, ствол калібром із середній огірок, а затвор там, де цівка. Ольша такі лише з відиків знала. Де Паха ховав такенну машину, залишилося загадкою. Не під футболкою ж?

Громило, побачивши вінчестер, знітився. Курортники, які потрафили саме в цей момент проходити стороною, квапливо розсмоктувалися хто куди.

На обличчі Пахи красномовно цвіло єдине запитання: «Ну?» Позаду під’їхали дві «Самари», з них полізли похмурі плечисті суб’єкти. Шестеро. Ще троє з’явилися з воріт найближчої бази. Для більшої солідності їм дуже не вистачало бейсбольних біт. Ольші стало дуже незатишно.

— Хм! — сказав трохи заскочений Сеня. — Йолопи.

І вибрався назовні. Єнот — теж. У руці його зачорнів великий пістолет а-ля «Кольт-Магнум».

«Боже мій! — похолоділа Ольша. — Куди ж я, дурепа, влізла?»

Вигляд зброї трохи остудив опонентів, однак навряд чи злякав.

— Де Завгородній? — жорстко запитав Сеня, видно, не бажаючи втрачати ініціативу.

Громили переглянулися.

— Сховай пушку, — запропонував один. — Побалакаєм.

— Балакай, — погодився Сеня, але пушку не сховав.

Їх взяли в кільце. Рахунок десять-три навіював Ольші серйозні побоювання щодо наслідку конфлікту. Дуже хотілося стати прозорою. Втім, залишалося тільки міцніше втискатися у крісло.

— Хто ви такі? Кому служите?

— Не твоє собаче діло, — майже безтурботно відповів Сеня.

— Хамиш, — констатував громило-ватажок. — Покараємо.

Сеня зненацька легко погодився:

— Валяй, карай.

І шепнув неголосно Єнотові:

— Гер ормі?

— Туу, — була відповідь.

У ту ж секунду троє з оточення проворно витягли зброю, але зробити нічого не встигли; щось блиснуло яскравіше сонця, і всі троє розсипалися чорним оксамитним попелом, а пістолети багряними розпеченими грудками повільно грузли в асфальті, огортаючись їдким димом.

Уцілілі громили очманіло перезиралися, їх залишилося семеро. Ольша злякано лупала очима. Вона могла заприсягти: ні Сеня, ні Паха, ані Єнот не застосовували своєї зброї. Сяйво обрушилося на громил зверху, з вицвілої блакиті неба.

— Ну їх к бісу, — знову російською сказав Єнот. — Їдьмо.

Сеня відразу сховав свій пістолет і сів за кермо. Єнот поліз на заднє сидіння.

— Е-е! — запротестував громило-ватажок. — Стійте!

Паха Товстий холоднокровно підняв вінчестер:

— Ду-дут!

Бідного громила жбурнуло на вкритий курявою асфальт. Замість голови в нього стало суцільне криваве місиво. Ольша схопилася за щоки, відчуваючи, як до горла підступає гидкий клубок.

Із хрустом пересмикнувши затвор, Паха сів у машину й захлопнув дверцята різким рухом зверху вниз. Вінчестера в нього в руках уже не було — сховав. Куди — незрозуміло.

Здоровані застигли, хто де стояв, немов чекали дзенькоту стрибаючої по асфальту гільзи — логічного завершення епізоду, якого дійсно не вистачало.

У цей день коблевський асфальт увібрав у себе багато: кров, попіл і три шматки заліза, які були колись пістолетами. Втім, попіл швидко розвіявся за вітром.

3

Сніданок у ресторанчику не залишив ніякого сліду в пам’яті Ольші. Сеня і Єнот жували куксу, ніби нічого й не сталося. Паха чомусь залишився в машині — його товариші сказали, що «йому не обов’язково».

Наситившись, замовили вина й довго сиділи в напівтемряві зали. Сеня з Єнотом явно не поспішали, потягуючи колекційний херес і тихо розмовляли, здається, не російською. Ольша помовчувала. А що залишалося? Супутники її церемонитися не звикли, якщо судити за останніми подіями…

Неголосно награвала музика, спочатку старенький «Спейс», потім Кріс Рі. Ближче до обіду налягли на щось модно-танцювальне, Ольша поморщилася: це любила вона слиняві пісеньки прилизаних хлопчиків-шоуменів. І чого народ від них так мліє?

Вона навіть не помітила, що сталося: Єнот раптом підхопився і промовив уривчасту фразу, наче коротко лайнувся. Сеня опинився на ногах лише на секунду пізніше. Обоє вони мигцем глянули у вікно; Сеня підхопив Ольшу під лікоть і потяг до виходу. Єнот на ходу протяг офіціанту віяло кредиток і поспішив слідом.

Біля машини стояло четверо хлопців, один заглядав у напіввідчинене вікно й щось втовкмачував Пасі. Паха, відповідно, мовчав, очевидячки, вже досить давно. Хлопці злилися.

— Агов, хлопці, — з непі дробленою нехіттю промовив Єнот. — Чого до німого причепилися?

Сеня заспокійливо погладжував Ольшину долоню, але хотілося стиснутися або зникнути, тому що швидше за все зараз знову всі почнуть хапатися за пістолети й палити один в одного.

— Кльова у вас тачка, — з недоброю посмішкою прорік один з хлопців, сухорлявий і довгоносий, як тапір. — Мабуть, шкода буде, якщо хтось скло розтрощить. Га?

— А кому заважає наше скло? — Єнот являв собою саму благодушність, хіба що не позіхав у лице довгоносому.

Довгоносий вищирився:

— Ходім-но поговоримо, розумнику…

— Ходімо! — навіть зрадів Єнот. — Куди?

— Та ось, у тир хоча б…

Неподалік стояв фарбований у зелене автобус, перероблений у пневматичний тир ще за радянських часів. Єнот негайно попростував до напіввідчинених дверей.

— І ти йди, чого вже там… — запропонував довгоносий Сені. — Разом з тьолкою своєю…

«Гад!» — подумала Ольша й раптом піймала себе на думці, що зловтішається. Бо не без підстав очікувала, що її нові знайомі зараз рознесуть автобус на кавалки — і це ще в кращому разі.

Сеня незворушно рушив до тиру, як і раніше, притримуючи її за руку.

— Не бійся, — шепнув він. — Нічого вони нам не зроблять. Це лохи якісь…

У тирі покурювали ще двоє типів, таких же неприємних, як і ті, що приставали до Пахи.

— Постріляємо? — запропонував довгоносий, переламуючи гвинтівку. — Хто краще стріляє, тому й тачка. Годиться?

Єнот мовчав, щось вичікуючи. Довгоносий тим часом зарядив усі п’ять рушниць і виклав їх у ряд на стійку.

— Ну, так що? — повторив він. — Постріляємо?

Піднявши найближчу до себе гвинтівку, він вистрелив. Сухо клацнула кулька й перша мішень — душманистого вигляду вершник на верблюді — перевернулася й захиталася. Другий постріл — і з пузатої бочки з написом «Пиво» виліз рогатий чорт, стискаючи тризубця.

Стріляв довгоносий непогано: п’ять пострілів, п’ять влучень. Притому, що він майже не цілився.

— Твоя черга, — підсунув він бляшану коробочку з-під вакси, наповнену кульками. — Стріляй!

— Із цих пукалок хіба? Е ні! — відповів Єнот і додав: — Паха!

Довгоносого знесло вбік — у тир увійшов Товстий і похмуро дістав вінчестер, зі скреготом пересмикнувши затвор. Хлопці трохи присмирнішали.

«Ду-дут!»

Перший постріл проробив у задній стіні автобуса неабияку діру.

«Ду-дут! Ду-дут!»

Сеня і Єнот синхронно палили по мішенях зі своїх дивовижних пістолетів, не цілячись і не міняючи обойм — ніби в рукоятках ховалися мініатюрні фабрики патронів.

Раптова тиша увіткнулася в барабанні перетинки. Хлопці боязко тислися до металевих бортів. Довгоносий, здавалося, став навіть нижчим на зріст.

Замість стенда з мішенями спостерігалася суцільна діра з нерівними краями, ніби в злощасному автобусі розірвалася граната.

— Ми виграли, — задоволено, навіть радісно сказав Єнот. — Бувайте, хлопці.

І вийшов. Сеня вивів Ольшу, що істерично реготала, на вулицю. Слідом ступав Паха. Ольша продовжувала реготати навіть у машині, заспокоївшись, тільки коли Сеня заговорив з кимсь по радіо.

Після Сениної розмови всі веселощі миттю розвіялися — Ольша вловила це безпомилково. Щось трапилося.

Єнот направив «Аз-Б’ Ат» до пошти й довго дзвонив по міжмісту; Ольша чекала в машині разом з Пахою. Сеня розгулював навколо, напевно, виглядав небажані хвости.

Потім вони повернулися до котеджу, де ночували. Паха негайно ж повалився спати на веранді. Сеня і Єнот, обоє похмурі, як нічна тайга, сіли один навпроти одного в кімнаті. Ольша боязко забилася в крісло.

— Що зі мною буде? — запитала вона тихо. — Я навіть не запитую, хто ви, краще не знати. Але зі мною що?

Сеня часто-часто закивав.

— Власне, можеш не боятися. Знайдемо Завгороднього — і гуляй собі.

— А якщо не знайдете?

— Знайдемо, — впевнено сказав Сеня. — Нікуди він не подінеться. Тебе ж бо захистити ми зуміємо, — не сумнівайся. Раз утягли, маємо захищати. А це ми можемо…

Ольша зітхнула:

— Я бачила…

Наслідки Пахиної стрілянини дотепер стояли перед очами.

— Ти поспи краще, — порадив Сеня м’яко.

Ольша заперечно захитала головою — заснеш після такого, як же! Але Сеня раптом простягнув руку, заговорив про щось тепле і знайоме…

… І прокинулася вона тільки наступного ранку. Ні Сені, ні Єнота в кімнаті не було; Паха валявся на своїй улюбленій веранді, немов манекен. Із учорашнього дня він не рухався й начебто б навіть не дихав.

Потягнувшись так, що хруснув хребет, Ольша прислухалася до себе. Голова була легкою і свіжою, а ще страшенно хотілося їсти. І не мармеладу якого-небудь, а бажано м’яса. Смаженого. І побільше.

До котеджу, жалібно скрипнувши протекторами, підкотила іномарка, але не Сенина. Вискочила вона з-за рогу зовсім зненацька, Ольша навіть здригнулася. Дверцята полізли вгору точно так само, як і на «Північному вітрі».

Перед очима з’явився хлопець — високий, сухорлявий, природно — у темних окулярах.

— Доброго ранку, — привітався він доброзичливо. — Ти — Ольша, так?

Ольша кивнула.

— Де Сеня?

Відповісти вона не встигла: Бісмарк і Єнот стрімголов вирвалися з іншого кута. На лицях їх змалювався вираз близький до легкої паніки.

Незнайомець відкрив було рота, але його перебили.

— Проблема, Артуре. Вони зчесали супутника-сторожа.

Імовірно, це було недобре. Ольша згадала, як учора щось із піднебесся присмажувало особливо запопадливих бойовиків, і зметикувала, що краще мати над головою такого сторожа, ніж не мати.

— Не кипи, Сеню. А ти чого чекав — що вони співати й танцювати стануть? Я б на їхньому місці вчинив так само.

— Але це ж війна! Неприкрита!

Говорили чомусь російською.

— Ходімо-но в будинок…

«Розвідка! — вирішила Ольша. — Це західна розвідка. Сузір’я Змієносця, а як же… Морочать голову. От нарвалася!»

Яким чином утекти Ольша навіть боялася уявити. Та й знайдуть же, це точно — вчора Сеня так солідно обіцяв знайти слизького й невловимого Завгороднього. Відшукати перелякане дівчисько не складе для таких спеців ніяких труднощів. Документи її давно вже вивчені — ідіоти вони, чи що?

Хотілося вити від страху. Рання смерть зовсім не входила в Ольшині плани.

Тим часом ця контора радилася, навіть не намагаючись сховати що-небудь від Ольші.

— Завгороднього треба брати. Перебити цих його підручних, засідку влаштувати…

— Не клюне він. Та й куди ми без сторожа? Куля сліпа, як тут кажуть.

Єнот нервово тарабанив пальцями по столу.

— Нашому Пасі кулі не страшні.

«Це чому ж? — подумала Ольша. — Залізний він, чи що?»

— А може плюнути на угоду? Викличемо модуль, нехай сядуть, оточать усе навколо. Га? — запропонував Єнот, але особливої впевненості в його голосі не відчувалося.

— Не мели дурниць, — перервав його Сеня. — Справжньої війни хочеш?

— Пусти Паху з Хасаном, — чи то попросив, чи то наказав Артур. — Вони вже відрівняють усе як треба, незважаючи на тубільні пукалки…

«Їхньому Хасанові, як видно, кулі теж до фені…» — розгублено вирішила Ольша.

— Я за Хасаном. Біля «Лазурного», хвилин за десять, — Артур відразу ж вислизнув.

— Ходімо, — звелів Сеня Ольші.

Вона слухняно встала, тому що суперечити на її місці насмілилася б або Мата Харі, або повна дурепа.

— Я їсти хочу… — жалібно зітхнула вона.

— Ходімо, ходімо…

Єнот узяв її за руку. Долоня його була тверда й напрочуд суха. Паха вийшов останнім, замкнувши будиночок.

Вони завернули за ріг; біля Сениної машини тупцювали двоє поліцейських і троє у цивільному. Віддалік виднівся жовто-блакитний джип із блимавкою.

«Знайшли вбитого, і хтось згадав машину, бо таких тут більше нема», — здогадалася Ольша. Чомусь здавалося, що цього разу вбивств не буде.

Сеня скрушно зітхнув:

— Тьху ти… Поліції якраз і не вистачало…

Він нагнув голову й вперто й незалежно пішов до «Північного вітру». Долоня лягла на ручку дверей.

— Хвилиночку, — сказав один з поліцейських.

Сеня невдоволено обернувся. Єнот незворушно відкрив задні дверцята й запхнув Ольшу всередину.

— Інспекторе, у мене мало часу, — тон Сені був цілком миролюбним і в міру непривітним. — Ми поїдемо.

— Не раніше, ніж ми вас відпустимо, — настільки ж миролюбно й непривітно виголосив поліцейський.

Сеня поліз на рожен:

— От уже не збираюся з вами тріпатися.

— Ти тихіше, — втрутився раптом цивільний на вигляд — начальник. — Ти в убивстві замішаний, зрозумів?

— Та пішов ти, — процідив Сеня з таким презирством, немов перед ним був останній покидьок. — Фраєр хріновий. Так-так, це образа при виконанні…

Цивільний спалахнув:

— Взяти!

Поліцейські ворухнулися, але тут Єнот двічі вистрілив у напіввідчинене вікно; цивільний і один з полісменів важко осіли на вигорілу траву. Сеня тим часом зарядив другому цивільному в обличчя, та так, що бризнула кров, і відразу ще одному, начебто ногою. І знову: Ольша готова була заприсягтися — так не б’ються! Рух скоріше нагадував спробу встояти, зберегти рівновагу.

Полісмен, що залишився, схопився за кобуру, але Сеня потряс біля його носа казна-звідки виниклим пістолетом з великим чорним глушителем.

— Стули писок, друже!

Друг замовк, як ошпарений. У ворота бази на повному ходу увірвався автомобіль Артура. Скрипнула гума, завили гальма. Артур і ще один хлопець східної зовнішності миттю вискочили, ляснувши дверцятами.

— Перед «Лазурним» кордон, не проїдеш…

— Тут теж, — пробурчав Сеня. — Заворушилися, робітнички… Гаразд, їдьмо, подивимося.

Артур оглянув повалені тіла правоохоронців; уцілілий поліцейський, піднявши руки, боязко переминався з ноги на ногу біля джипу.

— Товстий, — розпорядився Сеня, — зіпсуй їм машину. І рацію не забудь.

Паха похмуро дістав вінчестер.

«Ду-дут!»

Хрускіт затвора.

«Ду-дут!»

Хрускіт затвора.

І так кілька разів. Він прострелив колеса й розтрощив панель кермування. Наостанок тицьнув у бік поліцейського, що з жахом дивився на це свавілля, і той приречено влігся поруч із розгромленим джипом.

Вінчестер зник, немов льодинка в полум’ї. Паха його засунув начебто в кишеню штанів. Такенну машину — і в кишеню, р-раз! І все. А кишень у штанях у нього просто не було, це Ольша знала точно. Кілька раз придивлялася.

Вони з’їхали на дорогу й ковзнули за ворота. Біля «Лазурного» справді вистачало поліції. Сеня з Артуром припаркувалися неподалік, спостерігаючи за метушнею біля корпуса.

— Товстий, — скомандував Сеня. Паха слухняно штовхнув дверцята нагору. Виліз. Хасан теж вибрався з машини.

Ольша витріщила очі. Щойно Паха сидів перед нею у своїх коричневих штанах, футболці й кедах, а коли ступив на асфальт, на ньому вже красувалася форма лейтенанта поліції — новенька, хрустка, від гарних туфель до хвацької кепки з кокардою-тризубцем.

Хасан був у формі сержанта.

«Чортівня! — Ольша до болю прикусила губу. Так і справді доведеться повірити в сузір’я Змієносця. Ніякі шпигуни-американці не зможуть переодягтися швидше ніж за секунду. І потім — літаюча машина. Для Землі це теж занадто круто. Невже справді чужинці?»

От тепер стало по-справжньому моторошно. Ольша стислася в грудку й забилася в кут, подалі від Єнота. Той на неї навіть не глянув.

У спину їй упилася якась рукоятка на дверцятах, але Ольша немов намірилася втиснутися в тісну щілину між сидінням і обшивкою.

За хвилину-другу долинули начебто приглушені постріли. Сеня, не обертаючись, запитав:

— Здається, взяли когось?

Єнот стис скроні, посидів секунду й ствердно замукав.

Незабаром з’явилися Паха з Хасаном; заламавши руки за спину одному з громил Завгороднього, вони вели його до машин. Поліцейський з оточення попхався до них, але Хасан потряс у нього перед очима жетоном, що блиснув на сонці, і той миттю відстав, навіть козирнув наостанок.

Громила посадили в автомобіль Артура. Ольша думала, що Сеня бажатиме забратися подалі від кордону; так і сталося, правда Ольша чекала поспіху, а від’їхали за хвилину й без зайвої метушні. Проїхалися майже до причету й зупинилися в тіні біля парку атракціонів. Сеня з Єнотом пересіли до Артура, з Ольшею залишився тільки Паха. Він знову вирядився у звичайні свої штани, футболку й кеди. Шорти, як Сеня і Єнот, носити він чомусь не бажав. Тепер вона не пропустила момент перевдягання: коли Паха сідав у машину, поліцейський мундир на мить придбав дзеркально-сталевий колір і за дві секунди «перетік», ставши футболкою й штанами. Кепка немовби розповзлася й розчинилася на голові, що вразило Ольшу найбільше.

Поки в машині Артура радилися, Паха мовчки сидів спереду, зрідка тихенько постукуючи нігтями по лобовому склу. Ольшу він повністю ігнорував.

Сеня і Єнот повернулися хвилин за сім, ведучи полоненого громила.

— Ольшо, сядь наперед, — наказав Сеня й вона слухняно пересіла. Узагалі, вона старанно грала слухняну дитину, хоча підмивало рвонути від «Північного вітру» з тією ж швидкістю, благо місце людне. Але не зважилася.

Артур з Хасаном поїхали вглиб молдавської зони; Сеня повернув назад до кордону. Але біля «Лазурного» вони не затрималися, поїхали далі. За «Кристалом» Сеня пригальмував.

— Проведи його, Товстий, — звелів він неголосно.

Паха виліз, витяг з машини громила й похмуро дістав вінчестер. Як завжди — незрозуміло звідки. Виразно махнув головою. Громило неохоче заглибився в посадку; сосни, що вимахали за три десятки років, поглинули їх, заслонивши від очей бронзовою колонадою стовбурів.

Повернувся Паха один, голіруч. Буквально через хвилину. Спокійно сів поруч із Єнотом.

— Усе? — поцікавився Сеня.

Паха без виразу кивнув.

Сеня натис на газ. Асфальт, стертий тисячами босих і взутих ніг, стелився під колеса; гаряче полуденне повітря співало в розкритих вікнах.

— Сеню, — боязко запитала Ольша, — а де той тип?

— Паха його застрілив, — байдуже відповів Бісмарк. І глянув з-під окулярів на Ольшу. — А що?

Ольша втягнула голову в плечі.

Пригальмували біля «Чорноморця». Ольшине серце завмерло — її черга? Чи вирішили відпустити?

Ні. Сеня заглушив двигун і повернувся до неї.

— Зараз ти підеш до себе. Заспокоїш Риту, ну, і Гліба з Юрієм, якщо зустрінеш. Бери всі свої речі й повертайся. Зрозуміло?

Вони все про Ольшу знали. Де живе, друзів та інше. Ну, звичайно, професіонали… Чи варто дивуватися?

— Навіщо? — не сподіваючись на відповідь запитала вона.

Але Сеня з готовністю пояснив:

— Завгородній уночі втік. До Криму — у Ялту. Ми їдемо туди ж. Негайно.

«Так-так. Одісея триває».

Ольшу проводжали Єнот і Паха. Ритки в будиночку не було, але двері були незамкне— ні. Ольша ввійшла; провідники сіли на лавку неподалік від входу. Єнот невимушено молов Пасі якісь небилиці про Антарктиду.

Вона майже вже зібралася, коли Єнот замовк на півслові, а за секунду в будиночок увірвалася Ритка.

— Де тебе носить? — без дипломатії почала вона. — Що за приколи — два дні бозна-де, незрозуміло з ким? Я тут божеволію… — в голосі Ритки звучало праведне, нічим не прикрите обурення.

— Я їду в Ялту, — тихо сказала Ольша.

Ритка вмить відчула щось недобре.

— Хто ці двоє — на лавці? — понизивши голос запитала вона.

Ольша змовчала. Не казати ж — інопланетяни?

— Та поясни ти, — не вгамовувалася подруга.

— Вони обіцяли мене відпустити.

У стіну делікатно постукали, фіранка відсунулася, й у щілину просунулася, поблискуючи окулярами, голова Єнота.

— Час!

Ольша взяла сумку й, на секунду зустрівшись поглядом з Риткою, вийшла.

Не встигли вони відійти й тридцять кроків, як з-за будиночків показався десяток хлопців; Гліб і Юра-Панкрат, зрозуміло, сю процесію очолювали. Цього Ольша й боялася.

— Хвилиночку…

Єнотові й Пасі перегородили шлях. Декого з «рятувального загону» Ольша знала — волейболістів із МКІ, Максима Саєнка, Боцмана, Вовчика Наумова… Усередині щось обірвалося: двоє із сузір’я Змієносця просто не вміли зупинятися. Язик прилип до гортані, Ольша хотіла втрутитися, але раптове заціпеніння скувало її, немов гамівна сорочка.

Поправивши окуляри, Єнот кивнув Пасі. Той похмуро дістав вінчестер. Два неголосних постріли, заглушених розпачливим Риткиним лементом; з Юри-Панкрата й одного з волейболістів зірвало однакові жовті кепки з «кемелом». Ольша смертельно зблідла; але ніхто не падав, усі продовжували стояти.

Паха наступив ногою на гільзи й сховав свою зброю. Єнот підхопив Ольшину сумку.

Її друзів чомусь пощадили. Дотепер валили всіх неугодних направо й наліво, а тут — полякали і все. Вона ніяк не могла зрозуміти — чому? Не через неї ж?

Коли Паха рушив геть, Ольша помітила, що гільз на асфальті вже не було.

До машини вона дійшла як у тумані.

4

— Якщо тобі щось треба — скажи, ми купимо.

Сеня недбало вів машину й говорив з Ольшею; Єнот читав свіжий «Спорт-експрес». Паха як завжди спав.

Ольша в’яло кивнула. Її супутники були похмурі, як Чорне море в бурхливу зимову ніч. За винятком завжди безтурботного Пахи.

Після стрілянини по кепках вони ненадовго заскочили у свій котедж, Єнот приніс звідкись дві велетенські піци, а коли з ними впоралися, відразу ж стартували в Ялту. Удень літати команда Бісмарка не зважилася, тому поїхали як усі, по дорозі. Правда, надзвичайно швидко, обганяючи навіть прилизані «Мерседеси» з одеськими номерами.

Неприємності почалися вже на півдорозі до основної траси: ліворуч, увіткнувшись зім’ятим капотом у штабель бетонних плит, незручно прилаштувалася червона машина Артура. Усередині нікого не було; Сеня, зв’язавшись із якимсь Сластом, сказав, що Артур важко поранений, його відніс Хасан на реабілітацію. Автомобіль хтось пошкодив. Грішили, звичайно, на Завгороднього і його бойовиків.

Із цієї хвилини Сеня і Єнот зціпили зуби й поринули в незрозумілий транс — лише за Нечаяним до Ольші вперше звернулися. А вона все ще бачила біле, немов костюм тенісиста, обличчя Юри-Панкрата, який втупився в ствол Пахиного вінчестера. Найпарадоксальнішим було те, що вона відмовлялася сприймати цю трійцю як ворогів, хоча вони вже вбили кількох людей — її, Ольшиних співвітчизників. І співпланетників. Найнеприємнішим їй був Паха-Товстий. Скеля, закрита книга, замкнені наглухо двері, а ключ викинутий багато років тому невідомо куди. Від нього віяло холодом і безоднею. Іноді їй здавалося, що це взагалі не людина, а маніпулятор Сені, бездушний і слухняний. Товстий, зроби те, Товстий, забери це. Не їсть, не розмовляє… Сеня з Єнотом виглядали зовсім звично, як сотні й тисячі людей навколо, якби не їхні витівки. Втім, це якраз і не дивно: агент не повинен виділятися з юрби, інакше це мертвий агент. Закон, єдиний для усіх планет.

— Ти що, злякалася? — запитав Сеня, якось дивно, по-батьківськи переймаючись. Турбується, чи що? Зіграти таке не всякий актор зумів би. Ольша запитально вп’ялася в нього.

— А ви на що чекали?

— Не треба нас боятися. Ми не приносимо зла людям.

Ольша мерзлякувато стислася.

— Як же… Я бачила.

Поклали чоловік десять і бровою ніхто не повів. І це називається «не приносимо зла!»

— Якщо ти маєш на увазі бойовиків Завгороднього, то їх ми до людей не відносимо. Хто підняв руку на собі подібного заслуговує лише смерті.

— А поліцейські? Вони що, теж не люди?

Сеня усміхнувся:

— Можеш не продовжувати. Мовляв, родини в них, дружини, діти, батьки… Я знаю. Та поліцейских ми не вбивали!

Він спритно добув з-під тонкої джинсової сорочки знайомий пістолет з набалдашником глушителя. Все-таки ховати зброю вони були великі майстри.

— Це біопаралізатор. Він не вбиває, тільки знерухомлює на якийсь час. Поліцейські біля нашого будиночка давно прочухалися й, напевно, бідкаються біля уламків свого джипу.

Сеня помовчав.

— Справжня зброя тільки в Пахи.

— Цей його вінчестер? — запитала Ольша.

Сеня уточнив, знову роблячи непроникне обличчя:

— Якщо ти маєш на увазі його пушку, то вона виглядає під «снайдер», а не під справжній «вінчестер».

— Яка різниця! — перебила Ольша. — Стріляє як снайдер, так і вінчестер, однаково — на смерть!

Сеня знову замовк.

— Послухай, дівчинко, — сказав він по хвилиннім роздумі. — Ваше суспільство хворе. А коли хвороба вчепиться в організм, настає час скальпеля. Ніхто не плаче, коли сталь вирізує уражені тканини. І ніхто не сміє називати хірурга вбивцею.

Ольша дивилася Сені прямо у вічі.

— Ваша хірургія більше змахує на ампутацію.

— Ні, — Сеня похитав головою. — Ампутація робить людину інвалідом. А якщо ми пристрілимо кількох покидьків, бандитів і вбивць, суспільству буде тільки ліпше. Ми не збираємося оздоровлювати все ваше суспільство — тут у вас такий смітник, що, боюся, вже пізно. Але тим, кого ці вже не пограбують, не вб’ють, не принизять — їм буде ліпше.

— Круто, — констатувала Ольша. — Всесвітні судді. Але вас сюди ніхто не кликав, між іншим, на наш смітник.

Сеня поморщився:

— Тільки не кажи, що ми не маємо права, і так далі.. Маємо. Знищувати тих, хто будує своє благополуччя за рахунок інших, вважається обов’язком. Це закон усього космосу. Тому ми й надалі будемо їх знищувати.

У голосі Сені не було злості, і це Ольша вважала головним. У чомусь він навіть мав рацію.

— А решта? Якщо у вас на шляху випадково стане зовсім стороння людина? Як мої друзі годину тому?

Сеня знизав плечима:

— Сьогодні ти вже могла наочно переконатися у нашій реакції на таку ситуацію. Пристрашимо… У крайньому разі, — він потряс паралізатором, — це. Малоприємно, звичайно, зате ніякої шкоди. Гарантія.

Тепер задумалася Ольша. Ловко це у вас виходить, панове хірурги! Та з іншого боку, ця погань, ці молодчики з тупими поглядами, але з тугими м’язами отримують саме те, на що заслуговують. Діалог ведеться їхньою мовою, і нехай, чорт забирай, вони хоч раз, хоч перед смертю дізнаються, як доводиться їхнім жертвам.

Якщо тільки Сеня не бреше.

Та Ольші здавалося, що він каже правду.

— Скажи, — понизивши голос запитала вона. — А чому Паха не їсть і не розмовляє?

Позаду делікатно захихотів €нот, шелестячи газетою. Сеня теж усміхнувся:

— Розмовляти він не може, тому що він не людина. Ну, а харчується він по-своєму.

— Не людина? — запитала Ольша зі здивуванням. — Невже робот?

— Ні. Колонія кристалічних мікроорганізмів, які дружні з нами. Точніше, крихітна частина колонії. Вони утримують форму, подібну до людини, зберігають видимість одягу, стріляють зі «снайдера», але насправді все це, аж до кулі, що вилітає зі стволу, плоть. Вони можуть прийняти вигляд чого завгодно — хоч куща, хоч автомобіля. Коли прийде час, ця частина зіллється з головною колонією. Тут Паха всього лише посол. Як і Хасан, до речі.

Ось вони, відповіді, розгадка безглуздя й багатьох таємниць. Невразливість для куль, перевдягання в рекордний строк, вінчестер, що невідомо звідки виникає… Чи як його там — снайдер…

Сеня обігнав колону румунських вантажівок і знову повернувся до Ольші, в очах якої застигло цілком закономірне запитання.

— Ну, а ми з Єнотом — звичайні люди. Правда, різних рас. І для нас, як і для тебе, вогнепальна зброя смертельна.

— Люди? Із сузір’я Змієносця?

— Я — так, Єнот — із зірки, що має поки тільки номер у ваших астрономічних каталогах. Із Землі її не видно. Це в сузір’ї Риб.

— Із зірки?

— З однієї із планет, звичайно, — фиркнув Сеня. — Так кажуть тільки, що із зірки. Адже коли ти кажеш, що ти з України, це не значить, що ти живеш і в Києві, і в Львові, і в Донецьку?

Ольша зітхнула. Чомусь вона сприймала це як належне — ніби друзі-іноземці розповідають про свою далеку Америку. Адже все одно дурне дівчисько там ніколи не було й не буде, і не відрізнить правду від посередніх байок.

— Що ж вас сюди привело?

— На Землю? Чи в Коблеве?

— На Землю.

Сеня знизав плечима:

— За всіма населеними планетами ведеться спостереження. Ви не виняток.

— І скрізь ви займаєтеся такою… хірургією?

Сеня з повагою глянув на неї — зовсім не зрозуміло чому, немов вона сама дійшла до якоїсь прихованої істини.

— Ні. Тільки там, де доводиться втручатися.

— Хіба в нас щось не так? — поцікавилася Ольша з ревнощами в голосі.

— Та все у вас не так! — роздратовано стукнув по баранці Сеня. — Ви стали небезпечними. Природу нищите, себе не щадите… А зброї скільки нагромадили — це ж з глузду з’їхати можна! І це притому, що третина населення голодує, а ще третина ледь зводить кінці з кінцями.

Ольша жадібно слухала. Напевно, вона була першою із землян, хто слухав думку про себе з боку.

— І разом з тим дивно здібна раса! За якихось шість тисяч років піднятися з бруду, з дикості в космос. Але в той же час багато в чому так і залишитися в бруді. Ваші вчені навпомацки, інтуїтивно збагнули те, до чого нам довелося доходити сторіччями, набиваючи без ліку ґуль на лобі. Ми вже втомилися дивуватися. Ви начисто вбили в собі екстрасенсорику — середні віки, інквізиція — проте раз у раз заганяєте наших фахівців у глухий кут.

Сеня замовк. Та Ольші було мало.

— Що ж змусило вас утрутитися?

Сеня, не відриваючись, дивився на дорогу. Минули Половинки — до Миколаєва залишалося хвилин десять їзди.

— Загинуло два наших агенти. У Коблевому. Дванадцять днів тому. Якраз коли «сторож» перебував у тіні вашого метеосупутника протягом двох хвилин.

— Завгородній?

— Не особисто, звичайно. Але, схоже, він за цим стоїть.

— А хто він? Теж ваш? Із сузір’я?

Сеня знову глянув на неї з повагою.

— Здогадалася? Молодець. Ні, він не має стосунку до нашої служби. Земля, безумовно, зацікавить будь-яку високорозвинену цивілізацію. Схоже, ми зіштовхнулися з конкурентами, про яких дотепер не підозрювали. Причому, хлопцям пальця в рот не клади. І поступитися ми не можемо просто так, і на рожен не полізеш… Піди взнай, хто вони? А нам оголосили війну, поки тиху: «сторожа» зчесали, Артура намагалися усунути. Коротше — незавидне становище.

— Виходить, Завгородній не землянин?

— Напевно. Хоча, може й землянин. Його могли завербувати.

— А чому ви вирішили, що він має стосунок до смерті ваших агентів?

Сеня покосився на Єнота.

— В одного з них спрацював аварійний прилад для фіксації зображень. На кшталт фотоапарата, тільки мініатюрний. На останньому знімку Завгородній і один з його громил. За секунду до смерті.

Сеня важко зітхнув.

— Він був співвітчизником Єнота. Вони готувалися в одному центрі…

Якийсь час чувся тільки шелест покришок по асфальту, сильно приправленому гудроном. «Чому вони мені все це розповідають? — подумала Ольша й сама ж собі відповіла: — А чого їм боятися? Мені ж бо й стукнути нікуди. Альо, це служба безпеки? Тринадцятий відділ по боротьбі з нечистою силою? У мене тут інопланетяни-розвідники. Люди — дві штуки й колонія кристалічних мікроорганізмів — одна штука… Заїкнешся лиш — у психушку запроторять. Мені навіть Ритка, краща подруга — і та не повірить. Батько — не повірить. Не тягти ж із собою Паху з вінчестером як доказ?»

Перериваючи її думки, замиготів тривожний червоний вогник на пульті. Сама собою вискочила коротка трубочка антени й зазвучала незнайома мова. Сеня відповів тією ж мовою. Напевно, це була його-рідна мова. Ольша ніколи не чула нічого подібного.

Уже за хвилину Сеня, не припиняючи слухати, звернув з траси й поїхав курним путівцем уздовж куцої смужки чи то високого чагарника, чи то дерев-недоростків.

Голос не вгавав ні на секунду; було в ньому щось від скоромовки темпераментного футбольного коментатора-італійця. Неодмінно італійця — ніхто так не захлинається, не ковтає закінчень і не тараторить, намагаючись спресувати інформацію, як гарячі жителі Апеннінського чобота.

Трохи згодом Сеня зупинив машину. Антена втяглася в приладову дошку, голос затих. Єнот відчинив дверцята, вибрався й негайно поліз у багажник. Паха допомагав йому діставати вміст — кілька невеликих валізок, два ящики вина та Ольшину сумку. Сеня спустошував бардачок.

— Що трапилось? — запитала Ольша про всяк випадок.

Сеня вигріб стос тисячегривневих банкнот товщиною з цеглу, в кишеню навіть не лізла. Ще два таких же він віддав Єнотові.

— Шукають нас, — просвітив він. — Поліція, відділ по боротьбі з тероризмом. Машину розпізнали, треба змінити.

«Ага, — догадалася Ольша. — Цю кинуть, а на шосе кого-небудь загальмують. Убити не вб’ють, напевно, але залишать посеред дороги з роззявленими ротами, це точно».

Але, помізкувавши, вирішила: ні. Не стануть вони цього робити. Не можна. Здобута в такий спосіб машина дуже швидко стане «гарячою», тому що потерпілі негайно повідомлять у поліцію. А Сені енд компані така реклама ні до чого. Як вони умудряться викрутитися Ольша навіть не уявляла.

Тим часом Єнот з Пахою віднесли нечисленні пожитки метрів на двадцять убік.

— Ходімо, — сказав Сеня. У руках його чорнів предмет, що нагадував пульт дистанційки від відика.

Відійшли до речей; Пахасів на ящики, Єнот, схрестивши руки на грудях, приготувався спостерігати. Сеня відкрив капот, покопався усередині й витяг чорну плескату шухлядку розміром з дипломат. На верхній її площині красномовно скалився череп з кістками.

Сеня приєднався до решти, дбайливо водрузивши шухлядку на гору валіз. Ольша нервово переминалася з ноги на ногу. Нарешті на машину був спрямований пульт і натиснута одна з кнопок. Спочатку нічого не змінилося. Потім почувся неголосний хрускіт і корпус «Північного вітру» став повільно зминатися, немов його з усіх сторін здавлював гігантський прес. Метал обшивки пішов складками, машина згорталася в округлий зморшкуватий клубок, швидко зменшуючись у розмірах, немов провалювалася всередину себе. Останніми стислися покришки коліс.

Хвилин за десять усе було закінчено: замість машини на утрамбованій дорозі спочивала поїдена каньйонами звивистих впадинок кулька, схожа на волоський горіх, тільки більша. Рази у два. Пульт тихенько пискнув і висвітив неяскравий у світлі дня червоний вогник. За якийсь час пульт пискнув удруге й вогник змінив колір на зелений.

Єнот негайно підібрав кульку й присів біля однієї з валіз. Ольша витягнула шию, вдивляючись: у валізі в спеціальних нішах таких кульок налічувалося більше десятка.

— Що візьмемо? — запитав Єнот, оглянувшись на Бісмарка.

— Ммм… «Оксо», мабуть.

Єнот вийняв іншу кульку, схожу на колишню й відніс її на дорогу, закривши попередньо валізу.

Усе повторилося у зворотному порядку: кулька розпухла й перетворилася в новенький автомобіль, що блискав лаком. Іншої моделі. Кольору мокрий асфальт.

Писк, червоний вогник.

Ольша заворожено ступнула до цього чотириколісного дива.

— Куди! — схопив її за лікті Єнот. — З глузду з’їхала, чи що? Там же випромінювання!

Ольша здригнулася.

— А тут?

— Тут екран… — пояснив Єнот.

Незабаром на пульті зазеленів веселий дозволяючий вогник. Єнот одразу схопився за валізи, Паха — за ящики. Сеня взяв «дипломат» з черепом і відкинув кришку капота. Ольша підійшла й глянула: ніякого двигуна там не було. Навіть у згадці. Порожнеча, наче у старорежимного «Запорожця». Але двигун не міг розміщуватися й позаду, як у того ж «Запорожця», — Єнот з Пахою саме вантажили пожитки в багажник.

А Сеня спритно закріпив «дипломат» у спеціальних затискачах і приєднав єдиний роз’єм. Чорна в’язь провідків губилася в надрах корпуса.

«Ця коробка, мабуть, і є двигун», — вирішила Ольша. Паха з Єнотом уже сіли всередину.

Земля поблизу новонароджені машини була теплою, Ольша відчувала це навіть крізь пластмасові підошви туфельок-мильниць.

— Прошу, — запросив Сеня, відкриваючи дверцята. Ольша не без задоволення сіла: машина їй подобалася й вселяла якийсь неясний захват. Здавалося, під іскристим металом дрімає пружна, але покірна водієві міць.

Сеня взявся за кермо, прилади ожили, «Оксо» ледь відчутно завібрував і піднявся над ґрунтом, одночасно розвертаючись. А потім земля одразу поринула вниз, і в кабіну увірвалося шалене сонце — дотепер вони стояли в невеликій тіні. Вони йшли в невідчутну блакить неба, залишаючи під собою і польову дорогу, і асфальтову трасу, і близький уже Миколаїв. Сеня брав курс на Крим, на Ялту. Напевно, він поспішав.

— Скажи, — звернулася до нього Ольша, — а що означає «Оксо»?

Сеня, залишивши кермо, позіхнув, прикриваючись долонею. За нього відповів Єнот:

— Птах такий. Типу орла.

5

Гори зачаровували: суцільно покриті лісом вони нагадували сплячих їжаків. З висоти на них можна було дивитися нескінченно. Втім, «Оксо» летів зовсім низько. Унизу вигадливим серпантином вилася ниточка дороги.

Сеня вибрав момент, коли на короткій ділянці, затиснутій між двома крутими поворотами, не було жодної машини, знизився, сів і як ні в чому не бувало покотив до Ялти. При цьому він дуже спритно пірнув під тролейбусні проводи, дряпнувши днищем об верхівки кипарисів. Гурзуф і Ведмідь-гора вже лежали позаду, невдовзі проїхали ботанічний сад і Масандру з її новими багатоповерхівками. Спереду розкинулася Ялта — галаслива багатобарвна Мекка курортників-товстосумів. Про тутешню дорожнечу ходили легенди, але Ольша не бентежилися: хірурги-розвідники явно не відчували браку коштів. Так що, дивись, ще й вигорить гульнути на халяву.

Місто зустріло їх строкатим вбранням тисяч відпочивальників, скупо розріджених діловитими аборигенами. Сеня впевнено обігнув автовокзал і повів машину по Київській, ніби бував тут сотні разів. Єнот ліниво п’ялився у вікно.

— Та-а-ак… — протягнув він багатозначно.

Перед майданом Сеня звернув праворуч і проскочив колишню вулицю Маркса, нині Платанову, потім скерував на Садову, проїхав під канаткою, повз собор Олександра Невського, і майже відразу знову звернув праворуч, на вулицю Манагарова. «Оксо» йшов угору легко, без надриву.

Вони зупинилися біля сірої девятиповерхівки часів горбачовської перебудови. Поруч стовбичила ще одна. Дорога, звиваючись, ішла вгору, піднімаючись по схилу гори. На наступному «витку» вона проходила уже на рівні четвертого поверху. Біля єдиного під’їзду стояло двійко «Жигулів» та одна іномарка. Ольші здалося, що вона теж гіанська (треба ж, запам’ятала!). Відчувався якийсь єдиний стиль, неповторний і своєрідний — і в «Північному вітрі», і в машині Артура, нині розбитій, і в «Оксо», і в цій, що кольором скидалася на переспілий лимон.

— Ага, Хасан уже тут, — із задоволенням відмітив Сеня. — Чудово.

Ольша вийшла й солодко потягнулася — тіло жадало рухів. Захлопнула. дверцята з жалем і погладила «Оксо» по опуклому даху. Ідеально рівна поверхня приємно холодила руку.

— Так, чудові у вас тачки! І що радує, при нагоді легко поміщаються у валізу. По кілька штук.

Сеня серйозно кивнув:

— Мені теж подобаються. У вас, на жаль, ембріомеханіка ще тільки зароджується як наука. Думаю, ви швидко нас обставите, якщо тільки не поскубетеся на той час.

Увійшли в під’їзд.

— Яка квартира? — запитав Єнот діловито.

— Шістнадцята. Це на четвертому.

Стугонливий і скреготливий ліфт підніс їх на потрібний поверх. Квартира була трикімнатна.

Їх зустрів високий блакитноокий блондин — вилитий швед в уяві пересічного обивателя. Перший із ЦИХ, побачений без окулярів із самого початку.

— До незі… Він осікся, побачивши Ольшу, і заговорив по-російському: — Добрий день.

Сеня і Єнот обмінялися з ним хитромудрим, із зачепом, рукостисканням, Паха стримано кивнув і відразу пішов у кімнату. У щілину Ольша угледіла Хасана, що валявся на дивані.

«Швед» з ходу взявся доповідати, не чекаючи поки Сеня почне його смикати.

— Клієнт осів у готелі «Ореанда», це недалеко, на набережній. Прибув о дев’ятій ранку.

— Чим займався?

— Сидів у кабаку й клеївся до всіх дівок без розбору. І не без успіху, повинен відмітити.

«Звичайно, з такою грошвою… Певно, шампанського перевів не один ящик…» — подумала Ольша. Втім, одних тільки грошей особисто їй завжди було мало. Навіть під шампанське.

Сеня зітхнув.

— Як тут узагалі?

«Швед» усміхнувся:

— Як у нас на Саніті. Але загалом спокійно.

Паха з Хасаном тим часом спустилися за речами. Сеня відрекомендував блакитноокого:

— Ольшо, це наша людина, звати Римас. Про тебе він усе знає.

«Так уже й все», — фиркнула про себе Ольша.

«Швед», який косив під прибалтійця, з гідністю кивнув.

— Ось твоя кімната, — продовжував Сеня, розкриваючи одну з дверей. — Нагадую: як щось знадобиться, відразу кажи.

Паха, що нечутно виник за спинами, поставив її сумку біля ліжка й вийшов.

Кімната Ольші сподобалася. Невелика, затишна, вся завішана килимами, товстими, як пухова ковдра. Велике і на вигляд досить звабливе ліжко в кутку. Величезне дзеркало. Вікно з видом якраз на схил — за склом величаво погойдувалися зелені лаписька кипариса.

Поки Ольша влаштовувалася, у сусідній кімнаті радилися. З-за напівпрочинених дверей чітко долинав низький голос Римаса.

— … двічі проявлявся один фрукт на ймення Сергій Затока. Хто такий — неясно. Треться серед серферів біля Фороса, там якийсь хвилегін минулого року запустили, вони туди й сповзлися із усього узбережжя. Приїхав із друзякою на «Смузі» зеленого кольору.

— Із Завгороднім зустрічався? — Сенин голос.

— Першого разу — ні, не застав. Відсидівся у підвальчику, знаєш, поруч із канаткою, у провулку? Внизу?

— Знаю.

— Потім знову в «Ореанду» приперся. До цього моменту Завгородній уже добряче нажлуктився. Затока отримав дипломат і відразу виїхав. Уміст — усе, що завгодно, крім металевих предметів. Вважаю, гроші.

— Куди він подівся далі?

— Повернувся до Фороса. За ним Кейсі доглядає.

— Гаразд. Сьогодні ні до чого не приступаємо. Сходимо в ресторан, розвіємося. Вина тут непогані, кажуть, — Сеня чимсь дзвякав весь час, схоже ключами.

«Цікаво, мене візьмуть?» — подумала Ольша. Хотілося б. Ялта, літо, ресторан…

Її взяли. Вечеря вийшла на славу — затишний зал, ненав’язливий тапер на крихітній сцені, шикарна кухня. Сеня, Єнот і Римас улаштували справжнісіньку дегустацію: замовили всі двадцять шість сортів вин, які були наявні в ресторанчику. Здається, Сеня з Єнотом всерйоз цікавилися виноробством — офіціанта вони просто замучили вузькоспеціальними питаннями. Той невдовзі розчулився й досить дешево викотив запилену пляшку «Алеатико Партеніт» тридцять якогось року з власних запасів.

— Запам’ятайте, панове, це вино не роблять більш ніж півстоліття…

Ольша по черзі танцювала з усіма; нарешті вона зрозуміла, чому Єнот не знімає темних окулярів — у нього були зовсім нелюдські очі. Темно-пурпурного кольору, більші, ніж у землян до того ж незвичайного розрізу. Щілиновидні, як у кішки, зіниці, але не вертикальні, а трохи похилі, як літера V. Побачивши це, Ольша здригнулася і знову надягла на Єнота його дзеркальця. Як вона насмілилася їх зняти, і сама не зрозуміла. Танець, мабуть, зблизив. Єнот не противився, тільки поправив зачіску, що приховувала вуха.

Без окулярів він виглядав чужим, але не відразливим, у вигляді його почувалася своя неповторна гармонія.

Танцював він краще за всіх — через півгодини Ольша і Єнот втяли такий рок’н’ролл, що за іншими столиками дружно зааплодували, підпила парочка в кутку залу все хапалася за відеокамеру, хоча, що вони там назнімали в напівтемряві, Ольша не розуміла, а хтось навіть надіслав пляшку новосвітівського брюта.

До півночі всі помітно захмеліли — дегустація видалася пишною, та й реліктове вино виявилося надзвичайно підступним. Ольша неясно запам’ятала зворотну дорогу. За кермо сів, здається, Римас, але відразу же, начебто б, задрімав, засунувши руки в кишені. Ранком її розбудив Сеня.

— Їдемо на пляж, — повідомив він. — Не забудь купальник.

Ольша помітила, що голова, незважаючи на вчорашнє, на диво ясна.

На кухні шкварчала велетенська яєчня — хлопці-хірурги з дивним спокоєм міняли вишуканість ресторанів на домашню холостяцьку невибагливість. Ольшу до готування вони не залучали, очевидно, з принципу. А може, і ще чомусь.

Людні міські пляжі їх не цікавили. Сеня гнав «Оксо» на південний захід, уздовж узбережжя. Дорога петляла, як налякана мурашка. Зелень, скелі, море — все це змінювалося з калейдоскопічною швидкістю. Доглянуті ряди виноградників, свічки кипарисів, сірі вежочки Ластівчиного Гнізда… Лівадія, Гаспра, Місхор, Алупка, Сімеїз…

Сеня пригальмував, коли погляду відкрилася зовсім незвичайна для південного Криму картина: пряма берегова лінія. Жовтуватий пісок устеляв довгий, добрих два кілометри, пляж. Гори величаво застигли на відстані. Незважаючи на досить спокійне море, на берег обрушувалися круті метрові хвилі; темна синь води цвіла білопінними бурунчиками. І стояв нескінченний гул — це співало море, як співало воно вже мільйони років. Кожна хвиля мала свій голос, вела свою партію в споконвічному концерті природи. Машину вони залишили прямо на узбіччі. Ольша справедливо вирішила, що вкрасти її, швидше за все, непросто. І згвинтити щось типу дзеркальця — теж. Гвардія Сені, у всякому разі, нітрохи не турбувалася, залишаючи «Оксо» біля траси.

На нескінченній стрічці пляжу купками засмагали люди. Вільного місця вистачило б, щоб розмістити ще не одну сотню курортників. Напевно, сюди могли добратися лише ті, хто мав власні колеса. І гроші на бензин. Або друзів з колесами й грішми на бензин. Уздовж пляжу тяглася курна дорога, там і сям стирчали, як гриби-дощовики, зачохлені автомобілі. Ольша знала, що на Південний беріг приватний транспорт з-за меж Криму не пускали вже років вісім. Сеня пояснив, коли міняв номерні знаки на «Оксо».

Майже ніхто не купався, зате на гребені хвилі ковзали кілька серферів, окутаних райдужним ореолом бризок і жмутами піни. Зіваки на березі подбадьорювали їх незлагодженим вереском і розбійницьким свистом, але, ймовірно, даремно, тому що море шуміло голосніше.

Тільки-но вони ступили на жовтий, як масло, явно привізний пісок, Сеню окликнув стрункий мускулистий хлопець у строкатих плавках і темних окулярах. Здавалося, він тільки зліз із дошки й сяючі в променях сонця бризки так і залишилися в нього на плавках, «їхня людина», — негайно вирішила Ольша й не помилилася. Звали його Кейсі.

Не пройшло й п’ять хвилин як Ольша, Сеня, Римас, Єнот і Кейсі в компанії десятка серферів і їхніх подружок — просолених, засмаглих до синюватого блиску хлопців і дівчат — уже реготали, спілкувалися, пили коблевський мускат і пиво, якого Єнот приніс цілу сумку, купалися, грали у волейбол, обговорювали якісь внутрішні, малозрозумілі стороннім серферовські проблеми — одним словом, вели себе, як будь-яка нормальна молодіжна компанія на пляжі. Ольша плюнула на всі земні й космічні прикрощі й відверто розважалася, тим більше, що біля неї негайно стали упадати відразу троє аборигенів. Поступово тусовка росла й ширилася, підходили нові люди, все більше з портвейном; раз у раз хто-небудь хапав яскраво розфарбовану пластикову дошку, біг до моря й сковзав на очах у всіх уздовж пляжу. Аси демонстрували стрибки. Народ утішався з берега. Ольшу намагалися навчити триматися на дошці — у результаті вона разів п’ятнадцять шубовснула у воду й нареготалася на кілька років уперед. Потім їх викликали на змагання сусіди, що розташувалися за півмилі лівіше. На верхівці хвилі відбулося таке видовище, що Ольша більш як на годину забула, хто вона й де вона. До цього часу вітер з моря зміцнів і хвилі виросли ще на півметра, що серферів неабияк потішило. Таких, що програли, виявити не вдалося, тому справу обмили черговою дозою пива.

Наближався вечір, коли Кейсі й Римас звернули увагу Сені на світловолосого хлопця з дошкою в руках. Він ішов, загрузаючи в піску, з боку Фороса.

— Це дружок Сергія Затоки, — шепнув Римас.

Сеня неквапливо й немов би навіть знехотя обернувся. Ольша сиділа так близько, що розчула слова Римаса теж.

Єнот устав і перевальцем пішов назустріч. Смаглява шкіра, драні джинси, які зсохли— ся від довгого й важкого життя до шортів з торочками внизу, і довга шевелюра, що приховувала вуха, робили його схожим на завсідника дикого пляжу.

Побачивши його, незнайомець із дошкою завмер.

— Агов, Куню! — крикнув хтось. — Де тебе носило весь день? Ми мало понизовським не продули!

Той, кого назвали Кунею, насторожено позадкував, потім став бочком відступати до моря. Сеня підхопився, Єнот додав ходу, а праворуч, від дороги, з’явився Паха, який успішно таївся із самого ранку.

Куня з усіх ніг кинувся до прибою, усім пузом завалився на дошку й щодуху погріб від берега. Єнот, що загальмував біля самого краю мокрого піску, обернувся до Пахи.

— Корса-а отра-а! — крикнув він протяжно.

Утікач відгріб уже метрів на сорок.

Паха метнув Єнотові щось подібне до короткої тростини. — Швидше! — тихо процідив Сеня, косячися то на Єнота, то на Куню. Той уже встиг стати на дошку і неймовірно швидко заковзав геть, у бік Симеїза і Ялти.

«Тростина» в руках Єнота розкрилася на зразок віяла, перетворившись в незамкнутий диск-напівбублик. Не вистачало сектора градусів у сорок-сорок п’ять. Єнот жбурнув його пласким боком під ноги; розкрите віяло дивним чином зависло в двадцяти сантиметрах над мокрим піском. Під вагою Єнота він просів ще сантиметрів на п’ять.

Серфери з усього пляжу давно вже стояли на ногах, перетворившись у глядачів. Встала й Ольша. Віддалік, ні у що не втручаючись, застигли Римас і Кейсі.

Єнот, являючи собою щось середнє між серфером і скейтбордером, нісся над хвилями. Пінні верхівки хльостали віяло, розсипаючись світлими бризками, від чого воно танцювало під ступнями Єнота, наче норовистий кінь.

— Ч-чорт! — тихо лайнувся Римас. Ольша перехопила його погляд — удалині стояв чоловік з відеокамерою і знімав погоню на плівку. Напевно із самого її початку. Секундою пізніше його помітив і Сеня, і пронизливо свиснув.

Чоловік з камерою припинив зйомку і кинувся навтьоки. Сеня, Паха й Єнот, що заковзав напереріз до берега (мабуть, камера була важливішою від втікача Куні) спробували наздогнати його, та марно: неподалік стояла зелена «Смуга», машина, як відомо, потужна й швидкохідна. Чоловік з камерою блискавично стрибнув за кермо, і тільки його й бачили. Куню, що благополучно втік разом з дошкою, він підібрав за кілька хвилин у всіх на очах.

Лиця в Сені і Єнота стали наче кам’яними (у Пахи воно інакшим не бувало). Компанія серферів якось раптом відразу витягнулася півкільцем, повільно насуваючись.

— Що ви з ними не поділили, хлопці? — не без погрози пролунало перше запитання.

Перше й останнє. Інших не виникало — Паха похмуро дістав вінчестер. Хрускіт затвора мав властивість миттєво протвережувати.

Сеня взяв Ольшу за руку, Єнот підхопив одяг і спустілі сумки. Ні на Римаса, ні на Кейсі ніхто навіть не глянув, видно, їм нічого було розкриватися.

Ольша обернулася й безпомічно глянула на засмаглу строкату юрбу. Так і не вдалося стати частиною неї. А хотілося.

Ще здалеку стало помітно, що «Оксо» понівечили до невпізнанності. Скло й фари, щоправда, лише покрилися дрібного мережею тріщин, але вціліли, зате по корпусу 1 мов кувалдами молотили. І шини порізали І на жмути.

— Так! Чудово… — процідив Сеня. — Хвилин І на двадцять, не менше. Тепер їх точно не І наздогнати.

Квапитися хірурги відразу перестали. Взагалі, навіть зробивши помилку, Сеня з Єнотом ніколи не злилися й не ремствували. Намагалися виправити по можливості швидше й докладали до цього всіх зусиль.

Покалічені дверцята спільними зусиллями вдалося трохи відчинити, точніше підняти. Усередину просочився Паха, зробившися пласким, як дошка. Він торкнув щось на пульті й поспішно покинув машину.

Поранена «Оксо» ожила. Мутними плівками «потекло» скло, з покришок лахміттям почала відвалюватися ушкоджена гума, захрумтів, випрямляючись, метал. Вм’ятини пропадали. Автомобіль відновлювався на очах.

— Що це Паха там сотворив? — буденно запитала Ольша. Здивування цього разу не було.

Сеня пояснив:

— Задіяв програму машинної регенерації…

От так. Машинна регенерація. Ніби в ящірки: відтоптали хвіст, ну й дідько з ним. Новий виросте.

Ольша зітхнула. Адже насправді перед нею стояла втілена смерть усіх станцій техобслуговування. У вигляді кнопки на панелі кермування і якоїсь крихітної коробочки в надрах інопланетного автомобіля.

Сеня не помилився з часом: за двадцять дві хвилини «Оксо» знову став як новенький.

— Їдьмо…

Незважаючи на видимий спокій і незворушність, настрій у хірургів було надзвичайно огидний.

— Скажи, Сеню, — запитала Ольша, дивлячись просто в бісмаркові окуляри, — чому з «горіха» машина виростає повністю за десять хвилин, а регенерує вдвічі повільніше?

Сеня помовчав, потім буркнув:

— Це до Єнота. Він спец…

— Програми різні, — зітхнув Єнот. Напевно, він не міг второпати, як можна не знати таких простих речей. — Різний рівень складності: чи рости за готового програмою з форсажерами, чи відслідковувати ушкодження й заново створювати програму. Та й енергії на регенерацію разів у сім більше йде…

Ольша зітхнула. Ембріомеханіка… Слово якесь неживе.

Зелену «Смугу» дорогою вони так і не наздогнали. Що, власне, й очікувалося.

У Ялту в’їхали вже затемна. Нічне небо атакували міріади вогнів по всьому узбережжю, темінь висіла тільки зверху, над горами, а в місті потоки електричного світла захльостували кожну вулицю.

— До «Ореанди»? — запитав Єнот.

Сеня кивнув.

«Оксо» звернув на вулицю Гоголя й покотив уздовж канала, куди люди сховали жваву гірську річечку Учансу.

Вони припаркувалися на стоянці між «Фордом-Венера» і низенькою пальмою біля тротуару. Пальма дуже була схожою на дитячу іграшку.

— Товстий! Перевір номер і ресторан. Потім повертайся.

Ольші Сенин наказ нагадав шкільні задачки з програмування. «Взяти кулю зі смугастої урни…»

Паха безмовно пішов до шикарного порталу, дорогою «переодягтись» в денді-стилягу, аж до хризантеми в петлиці. Швейцар на дверях поклонився йому, немов арабському шейхові, набитому нафто доларами.

Ольша хихикнула: якщо Паха сотворив кредитку із власної тканини, швейцар пошиється у дурні, бо Паха тканинами не розкидався, навіть гільзи після стрілянини втягував у себе.

Повернувся він дуже швидко. Похитав головою — мовляв, немає ніде.

Єнот рушив машину. Емоції вони із Сенею стримували.

Майданчик перед будинком на Манагарова освітлював стародавній ліхтар на металевому стовпі а-ля Лондон, дев’ятнадцятий вік. Тільки не газовий, а електричний. І яскравий, наче галогенна фара.

Тільки-но вони покинули «Оксо», не встигнувши навіть опустити двері, збоку, з— за дерев, хтось прокричав:

— Руки! Ви оточені. Стріляємо без…

— Ліхтар! — шепнув Сеня. Паха похмуро дістав вінчестер. Тихе «Пок!» замість звичайного «Ду-дут!» потонуло в гуркоті трьох пострілів з вогнестрілки. Ліхтар бризнув осколками матового скла й відразу запала напівтемрява, ледь розсіювана світлом у кількох вікнах.

Ольшу миттєво й дбайливо вклали на асфальт. «Не ворушися», — прошептала їй на вухо неясна тінь голосом Сені й зникла. Немов би хтось чаклував. Щойно була поруч, а наступної секунди вже нікого не залишилося.

«Пок, пок», — пролунало праворуч. Потім глухо й дуже голосно заговорили земні пістолети. Шум бійки, лайки (теж земні), і раптом — тиша. Довго-довго. Ще шум бійки, і знову тиша. Цього разу назовсім.

Голову від асфальту Ольша ще довго не зважувалася підвести. Нарешті, насмілилася, підняла й побачила, як квапливо йдуть від сусідньої дев’ятиповерхівки Сеня і Єнот. З іншого боку наближався Паха.

Сеня поставив її на ноги, немов важила вона не більше плюшевого ведмедя. Потягнувся до своїх окулярів, поправив. Два скельця віддзеркалювали перелякану Ольшу.

— Хто це був?

Сеня зітхнув:

— Їдьмо… Не бійся, все вже гаразд.

«Оксо» так і стояв з піднятими дверцятами й зараз дуже нагадував птаха, що здійняв на зльоті крила.

Ольша подумала, що справи в хірургів раптом ускладнилися. Наркоз перестав діяти, пацієнт небезпечно заворушився.

Ночували вони в готелі «Південний» навпроти морвокзалу.

6

Вранці Сеня з Єнотом одержали по зв’язку прочухан і мали відповідний вигляд. Замовили сніданок прямо в номер (Ольші, що жила в одномісному за стіною — теж) і безрадісно поглинали «Піно Грі Ай-Даніль», куплений у вестибюлі.

Годині о десятій з’явився Хасан. Якщо він і повідомив щось нове, то вдався до чогось іншого, ніж мова. Сеня з Єнотом відразу пожвавилися, допили «Піно Грі» і наказали Ольші збиратися «гуляти на набережній».

Паха з Хасаном одразу пішли геть. Хвилин за п’ять спустилися й вони втрьох. Цього разу Сеня вирішив іти пішки, та й тої ходьби до набережної було всього близько хвилини.

Тільки-но вони показалися з вестибюля, казна-звідки з’явився поліцейський з відділу регулювання руху. Довелося затриматися. Ольша помітила, що Єнот потай узявся за паралізатор. Навряд чи це передвіщало щось добре.

— Вибачте, панове, чи не вам належить он та машина, хетчбек, темно-сірого кольору?

Сеня, зберігаючи кам’яне лице, погодився:

— Так, це моя машина.

— Прекрасна модель! Як, до речі, називається? Щось не пригадаю такої, хоча регулярно переглядаю європейські, американські та японські каталоги.

— «Кондор Кордильєра», — без запинки відповів Сеня. — Мені теж дуже подобається.

Ольша ледве стримала усмішку. Адже «Оксо» дійсно був птахом «типу орла».

— Вперше чую! Чия збірка?

— Південноамериканська. Перу. Дочірнє підприємство австралійської фірми «Бас-роллс». Екзотика, знаєте… А що не так, офіцере? Страховка…

— Та бачте, — перебив поліс, — учора цю машину, сильно ушкоджену, бачили неподалік Фороса…

Сеня дуже натурально розсміявся:

— Що ви! Моя в повному порядку, можете глянути, — він запрошувально повів рукою.

Єнот випереджально притримав Ольшу за лікоть.

— Стій на місці… він сам розбереться.

«Не сумніваюся», — подумки фиркнула Ольша.

Поліцейський якийсь час бродив біля «Оксо», дивлячись на неї то з одного боку, то з іншого, потім довго вдивлявся в папери, слухаючи пояснення Сені, і, козирнувши наостанок, величаво віддалився.

— Дурило, — констатував Сеня, повернувшись. — Однак, оперативно працюють, цього не віднімеш. Добре, що вчора номери змінити не полінувалися…

Ольша похитала головою, дивлячись на Сеню: «не полінувалися»! Та ж там тої всієї справи, що натиснути кнопку на пульті. Чи трохи точніше: набрати на компі команду й увести дані. От шланги!

Єнот зітхнув:

— Гаразд, ходімо…

Звернули праворуч. Сеня мигцем глянув на вивіску з багатообіцяючим написом «Таверна» і твердо попрямував стороною. На набережну вони потрапили, минувши готель «Крим», будинок моряка і крихітний ледь вигнутий місток з ажурним зеленим поруччям. Перед пам’ятником Леніну трюкачили хлопчаки на скейтах. Позад Леніна синів щедро приправлений мідним купоросом басейн; здавалося, що вождь більшовиків щойно випірнув і зійшов на гранітний п’єдестал, тому що сам пам’ятник весь був покритий зеленуватим нальотом. Час нікого не щадив. Прибирати Леніна, схоже, ніхто не збирався.

«І правильно, — вирішила Ольша. — Нехай собі стоїть. Заважає він, чи що? Зрештою, він теж історія. Я от навіть не пам’ятаю імені останнього російського царя. Чи то Микола, чи то Олександр, чи то другий, чи то третій — нізащо не згадати. Може, і знала б, якби бунтівний жовтень не змів усіх героїв минулого з постаментів».

Море синіло ліворуч непідробленою (некупоросною) фарбою. Набережна кишіла гуляючими, торговцями, фотографами, жебраками, лоточниками… Око ловило безперервний рух. Пальми, ялини й кипариси шелестіли про щось своє, рослинне. Надувні ляльки й звірі фотографів дуже яскравими плямами майоріли на тлі сірого асфальту, розм’якшеного шаленим ялтинським сонцем. Величезний лайнер, що блискав білизною, являв погляду неосяжний, у віспинах ілюмінаторів, бік.

Трохи далі розташувалися художники, окупувавши всі лавки. Схоже, проходила якась виставка. Удалечині хтось мерзенно горлав під гітару, зіваки помилково приймали цей немилосердний лемент за спів. Позиритися на виставку вирішили пізніше й звернули в «Штурман». Там подавали дванадцять сортів морозива. Ольша навмання замовила три. Єнот не зводив очей (точніше окулярів) з входу. Дивно, але Сеня з Єнотом не стали пити — зазвичай вони не пропускали нагоди скуштувати щось їм ще незнайоме.

— Пам’ятається, за «русалкою» пивна була, «Парус», — зітхнув Сеня мрійливо. — Бармен сидів ще такий пузатий… не пам’ятаю як звали. Жонглер, їй богу, келихи так у нього й порхали… У дев’яностому, здається…

Ольша в дев’яностому ще в школу бігала. Бантики, фартушок білий. І вже сережки, предмет особливої гордості.

Після «Штурмана» спустилися в підвальчик, схожий на підземелля лицарського замку. Усередині таїлися дві крихітних зали. Єнот з порогу вслухався в музику.

— Здорово, — прошептав він. — Що це?

— «Пінк Флойд», — Ольша сіла за столик. — Сімдесят п’ятий рік. «Wish you were here», самий початок.

Єнот зачаровано піддавшись магічному дійству англійської четвірки, що тужила по Сіду Баррету, опустився на стілець.

Прийшов Сеня з замовленням.

— У їхньому світі така музика у великій шані, — пояснив він Ольші. — До речі, може ти не знаєш: Єнот чує набагато краще, ніж ми з тобою. І в ширшому спектрі.

Ольша дивилася йому в окуляри.

— А у вас що в пошані?

Сеня усміхнувся:

— Все потрохи. Мабуть, щось на кшталт вашого кантрі, тільки важче — це найпопулярніше. Типу «Кріденса» або «ЗетЗет Топ». Ритм плюс мелодія. Стравінського в нас навряд чи оцінили б. Хоча я особисто дуже люблю ваш «Дип Перпл» і «Металіку».

«Перпл» і «Металіку» тільки ледачий не любить», — подумала Ольша і покосилася на Єнота — той навіть дихати перестав.

— Треба буде подарувати йому компакт, — вирішила вона. — Хоча, чи знайдете на чому прослухати?

Сеня похитав головою:

— Не варто… В архіві напевно є.

Ольша глянула на нього з повагою. Якщо архів чужопланетної розвідки містить «Флойд», «Перші» і «Кріденс», значить вони непросто дундуки з рефлексами зелених беретів. Значить, вони готові не просто розмахувати скальпелем, але й спробувати зрозуміти нас. Зрозуміти!

Тому що різати може й мавпа, а зрозуміти — лише Людина.

Але хіба може Людина вбити іншу людину, навіть якщо та — негідник? Хто відповість? Хто напоумить?

Ольша стисла кулаки. Ці двоє і, напевне, їхні співвітчизники на двох планетах вирішили питання на користь скальпеля, раз і назавжди. Ольша ще не вирішила — для себе. І ще вона раділа, що опинилася серед тих, кого хірурги намагаються зрозуміти, а не відразу з вінчестера…

Виходить, операція має шанс пройти успішно.

Полудень лежав на гострих маківках кипарисів. Дуже не хотілося з прохолоди підвальчика виходити на задушливу волю літнього дня. Однак Сеня з Єнотом невблаганно тягли до відомої лише їм мети.

Народу на набережній поменшало. У тінь, напевне, поховалися, в кав’ярні. Лише фотографи стоїчно стирчали під своїми квітчастими парасолями, терплячі, немов павуки в тенетах. Кожен норовив націлитися в Ольшу заморським об’єктивом.

Пройшли повз художників; Завгороднього Ольша побачила тільки після того, як Сеня легко бацнув її ліктем.

— Дивися! Він?

— Він…

«Ніби й сам не знаєш…» — подумала.

— Підійди, привітайся, — звелів Сеня. — Поговори. Хоча б півхвилини.

Ольша на мить розгубилася. Сеня і Єнот шаснули в сторони, наче в повітрі розтанули.

Завгородній фланірував трохи попереду двох громил. Ні кроку він не ступав без охорони — Ольша ще в Коблевому це помітила.

Ну що ж, затримати, так затримати. Піднесла голову, змусила себе усміхнутися, хоча й без особливого ентузіазму.

Завгородній її впізнав, розцвів, руки розчепірив, навіть його бульдоги від несподіванки шарпнулися.

— Ба! Стара знайома!

— Здрастуй, Борю!

Ольша говорила розтяжно, щоб потягти час.

Завгородній продовжував цвісти:

— Ти яким вітром у Ялті?

Ольша невиразно знизала плечима:

— Так, занесло… Попутним.

Завгородній критично глянув на її вбрання. Незважаючи на деяку ефемерність (літній же), він коштував Сені неміряних баксів у валютному відділі готельного шопу. Ольша гляділася як дочка мільярдера, що втекла з будинку і прихопила з собою кредитну картку татуся.

Краєм ока Ольша помітила, що Сеня й Єнот поклали двох охоронців, що слідували трохи на відстані. Як Римас із напарником кладуть ще двох зовсім вже на відстані, не помітив би з її місця й багатоокий Аргус, навіть якби мав підзорну трубу: діло робилося за рогом, в Чорноморському провулку, що виходив на набережну.

— Може… — почав було Завгородній, але тут громило за його спиною звалилися горілиць, не видавши ні звуку, а їхнього боса акуратно взяли під лікті виниклі просто з асфальту Паха з Хасаном.

Упакували його за секунду.

Отут на гріх собі з’явилися двоє поліцейських. Обидва розгублено потяглися за зброєю.

Хасан міцніше схопив Завгороднього й повів його вбік, Паха похмуро дістав вінчестер.

«Пок!» — так говорила його рушниця, коли Паха не хотів нікого лякати, а намагався, навпаки, діяти тихіше й по можливості непомітніше.

Пістолет одного поліса вибило з рук; другий, підкоряючись жесту Пахи, сам кинув свій на землю.

Із провулка заднім ходом випірнула машина; Хасан заштовхнув Завгороднього в салон і пірнув слідом. За кермом сидів, начебто б, Римас.

Ольшу шарпнули за руку — це виявився Сеня.

— Ворушися!

Прямо на набережній стояла ще машина. Її появу Ольша проґавила геть-чисто. Єнот тримав ногу на акселераторі і рвонув з місця, ледь Сеня захлопнув дверцята. Дороги Єнот не розбирав: набережна, крамничка, клумби, кущі — усе пірнало під капот, під днище. Потім колеса торкнулися асфальту; Ольша відсторонено дивилася у вікно. Вулиця Катерининська, пам’ятник Лесі Українці, дім-музей з шикарним різьбленим балконом… Леся залишилася ліворуч. Вулиця Кірова, поворот.

— Колір! — нервово нагадав Сеня. Єнот кивнув.

Капот, що дотепер виразно білів за лобовим склом, раптом налився червоним, немов засоромився. Єнот поводився з компом з надприродною швидкістю.

Хвилин сорок вони каталися містом без певної системи. «Напевно, обрубують хвости», — вирішила Ольша. Про Паху запитувати вона не стала. Кому-кому, а йому втекти від поліції простіше простого: звернув за ріг, перевернувся собакою, скажімо, чи зграєю горобців, і тю-тю. Або ще простіше — у воду, і тільки його й бачили. Дихати йому начебто не обов’язково.

У готель вони увійшли зі службового входу, відсидівшись з годинку в «Чарді». Швейцар, що попивав каву на варті, побачивши купюру з Шевченком запопадливо посміхнувся. Купюра перекочувала в його кишеню. Відтепер тут ніколи не проходили двоє молодих людей у темних окулярах і дівчина у вражаючому вбранні.

— Переодягнися і приходь до нас, — сказав Сеня, відмикаючи номери.

Він дочекався Ольшу в коридорі, сковзнув у її кімнату й закотив щось розміром з горошину під ліжко. Потім вийшов і замкнув двері.

Паха валявся на кушетці, нагадуючи, як завжди, мумію. Єнот розмовляв по-гіанському з кимсь захованим у дипломаті. Сеня став поруч, трохи повернувши стіл; тепер Ольша бачила в дзеркалі відображення нутрощів того, що зовні виглядало, як звичайний дипломат. Майже всю, що стояла вертикально, кришку займав плаский екран. На екрані було в наявності обличчя літнього чоловіка з печаткою начальництва. Одягу його не можна було розглянути.

«Мабуть, їхній шеф, — подумала Ольша і налила собі вина з початої пляшки, що стояла на столі. — Віщає з піднебесся. Із супутника, наприклад…»

Глянула на етикетку, перш ніж пригубити: десертне, «Золоте поле».

Люблять ці монстри гарні вина, трам-тарарам!

Монстри, себто Сеня з Єнотом, смиренно слухали начальство. Ймовірно, їх знову шпетили.

Нарешті начальство вгомонилося, і лже-дипломат був закритий.

— Фу! — зітхнув Сеня і негайно потягнувся за пляшкою.

Темно-рубінова рідина полилася в кришталеві фужери, підводячи риску під незапланованою одісеєю Ольші.

Сеня з Єнотом розслаблювалися. Зробив, як кажуть, діло…

Ближче до вечора передавали місцеві новини по каналу «Південний Крим». Єнот заздалегідь увімкнув телевізор. Обіцяли приголомшливий репортаж нової зірки тележурналістики Сергія Градового. Тут він устиг здобути популярність, яка й не снилася у свій час Політковському. А вражаючий репортаж не міг не мати стосунку до сьогоднішніх подій на набережній.

Ольша байдуже чекала, зручно влаштувавшись у кріслі й слухаючи впіввуха Сеню з Єнотом. Ті точили ляси на тему вина, плануючи, що вони тут закуплять, щоб відвезти «до себе».

Її обіцяли відпустити, як тільки піймають Завгороднього. Ніби тепер час. Вона чекала, не відважуючись нагадати про себе. Мурмотіння телевізора пролітало повз свідомість.

Раптом Сеня з Єнотом замовкли на півслові. Ольша вп’ялася в екран.

Великий план: вид Ялти з гір. Сонце, море, зелень.

Добре поставлений голос:

«… кого тільки не побачиш у нас у Криму. Стікаються звідусіль, були б гроші».

Низка лотків із три-чотиризначними цінами. Ліниво-нахабні лоточники в фірмі безупинно жують який-небудь «Орбіт» або «Стиморол».

«Приходять…»

Екзотичного виду хлопці — хайрасті, з гітарами й пухлими рюкзаками — бредуть уздовж дороги.

«Прибувають морем…»

Теплохід біля причалу. Чайки. Прапор тріпається на вітрі.

«Приїжджають… хто на чому».

Тролейбус із Сімферополя. Двері з шипінням відчиняються, виходить різномастий народ з поклажею й без; на задньому плані миготить шикарний «Мере», камера кілька секунд проводжає його.

«А іноді навіть прилітають».

Ольша мало не випала з крісла.

«Оксо» над дорогою. Ширяє; позаду майже невидиме у світлі дня полум’я. Колеса горизонтально під днищем. Ось «Оксо» завалюється набік, пірнає під тролейбусні проводи, колеса стають, як треба, й торкаються покриття дороги.

«Ті, хто прибув у Ялту таким незвичним, способом свою появу не афішували».

Пустельна дорога, «Оксо» довго котить на самоті.

«Напевне, їм є що приховувати».

Великим планом — Сеня з Єнотом. Обидва в дзеркальних окулярах, схожі чи то на легковажно одягнених дипломатів, чи то на контррозвідників з пригодницького фільму.

Незворушний Паха, схожий на манекена. Повністю нерухомий, хоча добре видно, що довкола нього в’ються кілька бджіл.

Розсміяна Ольша — її зняли вчора на пляжі.

Сеня тихо вилаявся по-гіанському. Ольша ні слова не зрозуміла, але інтонацію цілком уловила. Так, від такої реклами добра не чекай…

«Ця симпатична команда далеко не байдужа до ще одного гостя Ялти. Теж не особливо бажаного».

Завгородній великим планом.

«Завгородній Борис Олександрович, 1952 року народження, громадянин Росії, мешканець міста Волгограда. Замішаний у гучній справі дворічної давнини, пов’язаній з торгівлею рідкоземельними металами, а також у низці дрібніших махінацій. Благополучно ховається від правоохоронних органів уже декілька років».

«А це… — камера ковзає по обличчях громил-охоронців, — це його руки. Точніше, кулаки. Залізні кулаки».

Набережна, народ, що прогулюється.

«Та повернімося до більш симпатичної команди».

Сеня, Єнот і Ольша. Гуляють. У натовпі миготить обличчя Пахи, з ним поряд — Хаеан, але на Хасана оператор уваги не звертає. Це знято вже сьогодні. Незадовго до того, як взяли Завгороднього.

«Ніхто з них не значиться в розшуку ні в нашій, ні в будь-якій із сусідніх країн. Особи їх установити поки не вдалося. Однак, це браві хлопці».

Сеня кладе громила Завгороднього. Спритно, майже без рухів. Єнот стріляє з паралізатора, хтось падає.

Єнот на льоту ловить «тростину», розкриває її «віялом» і мчить спочатку над піском, потім над водою.

Паха прямо з тіла дістає вінчестер і стріляє в поліцейського. Точніше, у його пістолет. Рука поліцейського сіпається, самого його розвертає, пістолет, брязкаючи, стрибає по асфальту.

«Це не монтаж і не спецефекти. Все знімалося на звичайну відеокамеру за один раз».

Уповільнений повтор: «віяло» падає й завмирає над піском, повиснувши в повітрі. Без усякої опори. Єнот стрибає на нього, відштовхується й сковзає до моря.

Паха тягнеться до боку. Посередині долоні його набухає горбок — рукоятка вінчестера. З ліктя іншої руки й прямо з футболки тягнуться, течуть два потоки податливої плоті, зливаючись в один. Добре видно, де футболка змінює колір і стає вінчестером. Все це стикується з рукояткою, тече, поки не відокремлюється від тіла. Постріл. Вилітає гільза, відскакує до Пахи, торкається правої руки й усмоктується шкірою, не залишивши ні найменшого сліду.

Паха біля готелю «Ореанда». У добре зшитій парі й стильних «саламандрівських» штиблетах. Раптом весь його одяг починає обпливати і за кілька секунд перетворюється в штани, футболку й кеди.

«Вони зухвалі й відважні. Поліції зовсім не бояться».

Сцена на набережній. Охорона перебита, Зав городнього, заламавши руки за спину, веде Хасан, обеззброєні поліцейські хмуро дивляться перед собою.

«Троє з «залізних кулаків» убиті на місці. Один помер по дорозі в лікарню. Один поліцейський відбувся вивихом кисті, другий не постраждав зовсім. Зазначу, що незважаючи на стрілянину, не постраждали й випадкові свідки».

Машина летить над тротуаром, шугає через кущі й лавки, наче скаковий кінь. Колеса під днищем. Це не «Оксо», це та, на якій вони кружляли містом, ще біла.

— Двома камерами знімали, — похмуро відмітив Єнот. Сеня мовчав.

«До речі, про їхні машини. Ось одна з них».

«Оксо» перед готелем «Південний».

«Якщо повірите мені на слово: вчора вона піддалася нападу банди хаммерів у районі Фороса. Стекла, як не дивно, не піддалися. Зате інше…»

«Оксо» вчора. Вид жалюгідний. Номерний знак великим планом.

«А це вона ж сьогодні вранці».

«Оксо» у доброму здоров’ї. Номерний знак, що не має нічого спільного з учорашнім.

«Вона ж учора ввечері…»

«Оксо» на стоянці біля «Ореанди». Паха віддаляється. Видно, що машина ціла. Номер учорашній.

«До речі, так і не вдалося довідатися, що це за автомобіль. Жоден каталог не дає відповіді, а наш експерт просто здивований. Таке враження, що на бабці-Землі його не робили. Агов, може хто підкаже?»

«Ач як він спритно на міжпланетні теми звернув!» — подумала Ольша.

«А ось ще один».

Машина Римаса, оранжево-жовта, немов всмоктала літнє сонце.

«І ще».

«Північний вітер», на якому сьогодні відвезли Завгороднього.

«Ці автомобілі теж не значаться в каталогах. Не зустрічалися раніше й подібні товарні знаки».

Великим планом — птах на «Оксо», потім два переплетених символи на «Вітрі» і машині Римаса.

«Додам ще дещо, — продовжував віщати голос. — Позавчора вранці в зоні відпочинку Коблеве (це між Одесою й Миколаєвом) поліція й служба безпеки намагалися заарештувати чотирьох чоловік у підозрі скоєного напередодні вбивства із застосуванням вогнепальної зброї. Дівчину й трьох хлопців. Їм удалося зникнути на іномарці не встановленої моделі. Убитий, а також троє без вісті зниклих за дивним збігом обставин виявилися мешканцями Волгограда й області і в Коблеве прибули разом із Завгороднім. Днем пізніше знайдено труп ще одного волгоградця з охорони Завгороднього. Смерть наступила в результаті пострілу з крупнокаліберної рушниці незадовго до полудня того самого дня, коли таємничі власники дивних автомобілів залишили Коблеве.

Поліція, що проводила арешт, піддалася дії зброї, яка немає земних аналогів. Заради справедливості варто відзначити, що життя й здоров’я поліцейських не ставилося під загрозу — всі вціліли, кілька годин пробувши в повній нерухомості. Зате службовій машині дісталося сповна». Чорно-біла картинка: фотографія розгромленого Пахою джипа.

«З Коблевого вони зникли близько першої години дня. У Ялті з’явилися вже о третій дванадцять. Непогано для відстані в півтисячі кілометрів. По-моєму, за дві з невеликим години подолати його можна єдиним способом: ось так».

«Оксо» в небі. Політ його стрімкий і нестримний.

«Напевно, вони люди, — вів далі голос, — у всякому разі ніщо людське їм не чуже…»

Кадр: Сеня купує вино в готелі.

Єнот з Ольшею танцюють. Гарно танцюють. І знято гарно: напівморок, кольорові відблиски.

— Це ті, за кутовим столиком, з камерою! — чорним голосом сказав Єнот. Ольшу навіть пересмикнуло.

«Чомусь вони ховають обличчя».

Кілька кадрів підряд:

Сеня в окулярах. Єнот в окулярах. Римас в окулярах. Знову Сеня, але вже ввечері, у напівтемряві. Єнот. Ольша. Єнот.

«Втім, один раз нам удалося заглянути під окуляри. І побачити, що там ховають».

Уповільнена зйомка: Ольша і Єнот танцюють щось явно блюзове. Рука Ольші тягнеться до обличчя Єнота, бере за дужку окуляри й плавно знімає їх. Ривком збільшується план, освітлення поліпшується.

Знімаючи окуляри, Ольша зачепила довгі пасма волосся Єнота, сама не помітивши цього. Добре видно вухо Єнота, що відкрилося, — гостре, а не заокруглене, як у землян або Сені. Єнот машинально ховає його під зачіскою. Тепер акцент переноситься на його очі. Червонуваті, величезні, з похилими щілиновидними зіницями.

Рука Ольші повертає окуляри на місце й опускається Єнотові на плече. Танець триває.

Багатозначна пауза.

Панорама Ялти.

«Уявлення не маю, чим завершиться ця історія, оскільки в справу вступили працівники служби безпеки. Але на вашому місці, панове телеглядачі, навіть якщо ви й не вірите в літаючі тарілки, міжзоряну експансію та Іншу нісенітницю і зустрівши цих хлопців…

Знову обличчя Сені, Єнота, Ольші й Пахи.

… я б запитав у них: «Звідки ви?»

Останні кадри репортажу розтанули на телеекрані, канал давно вже вибухнув рекламою, а Ольша все витріщалася на променистий прямокутник. У вухах звучав трохи хриплуватий голос Сергія Градового.

— Це Затока з дружком, — похмуро сказав Сеня. — Вони журналісти, виявляється. Боже мій, я ж попереджав — це велика раса!

Ольша глянула на нього зі співчуттям.

— Так. Засвітили вас талановито.

Єнот уже спілкувався з розкритим «дипломатом». За хвилину Паха встав, перетворився в… Ритку, точно скопіювавши одяг Ольші, і вийшов з номера. Ольша підняла брови.

Сеня виглянув у вікно крізь завісу.

— Диявол! — сказав він й узявся за паралізатор. Напевно, унизу коїлося щось недобре.

Ольша встала й наблизилася до світлого прорізу вікна. На стоянці біля «Оксо», зовсім не криючись, стояли кілька типів у цивільному, всі, як на підбір, плечисті й міцні.

Сеня вийшов на балкон, прямо у них на очах видавив скло в номері Ольши, проник усередину й виніс її речі. Типи внизу затурбувалися, не звертаючи уваги на Ритку, чи то пак Паху, що наближався.

За хвилину (а може, й менше — Ольші здавалося, що все відбувається напрочуд повільно) біля балкона завис «Оксо». У дверцятах і склі зяяли кульові отвори, що швидко затягувалися. Речі як попало покидали в салон. Єнот підсадив Ольшу й уліз слідом. Останнім сів скуйовджений Сеня. Він уже захлопував дверцята, коли в двері номера голосно й вимогливо постукали.

— Жми! — скомандував він. «Оксо» стрімко вгризся у прогріте літом повітря. Удалечині гурчали вертолітні двигуни.

Але літаюча машина залишила їх безнадійно позаду.

— До побачення, Ялто! — прошепотіла Ольша з незрозумілим жалем. Унизу запаморочливо синіло море.

— Знаєш, Сеню, — серйозно протягнув Єнот. — А ми ж не заплатили за рахунком в готелі…

6,81

Ольшу висадили в Миколаєві. На пустельній вуличці недалеко від центру.

— Уже вибачай, до свого дому доведеться добиратися самій.

Ольша кивнула.

— На ось… — Єнот порився в об’ємистому бардачку й вигріб товстелезну пачку тисячогривневих купюр.

Сеня понишпорив у дипломаті й додав стільки ж.

— Ми однаково йдемо геть… Купині собі щось. Не бійся за гроші, вони справжні.

Ольша як попало звалила гроші в сумку, глянула на годинник, потім — довкола.

— Вибач, що довелося тебе… м-м-м… затримати. Ти нам дуже допомогла. До речі, Завгородній, схоже, зовсім не винний у смерті наших. Просто волею випадку виявився поруч. А супутника-сторожа збив дурний метеорит. Уявляєш, попав у єдине вразливе місце й під потрібним кутом. Імовірність — один до п’ятнадцяти мільярдів. У найближчий галактичний рік такого більше не трапиться. Але однаково, спасибі тобі.

Навіть не вірилося, що доведеться розстатися з цими хлопцями. Схожими на її друзів, і несхожими. Добрими й безжалісними.

— Ви… до себе? Додому?

Сеня знизав плечима:

— Спочатку на базу. За прочуханом. Тисяча чортів, ніде ми так не провалювалися!

— Не заріжте Землю, хірурги, — попросила Ольша серйозно.

— Постараємося, — пообіцяв він і зітхнув.

— Ну, давай лапу…

Долоню Ольші легенько стисли — спочатку Єнот, потім Сеня, а потім (до невимовного подиву Ольші) і Паха. Рука в нього була гаряча й ледь-ледь волога. На обличчі зберігалася все та ж непробивність. Потиснувши руку, він показав Ольші розкриту долоню, що стала матової, як екран ноутбука. Під «шкірою» повільно виникали букви, складаючись у коротке речення: «Ти дуже приваблива самка свого виду». Ольша зніяковіла, Сеня з Єнотом зареготали на всю вулицю. Паха незворушно «погасив» напис і повернувся в машину.

— Агов, Товстий! Коли-небудь я навчу тебе робити компліменти гуманоїдам, — пообіцяв Єнот, всідаючись за кермо. Ольші він помахав ручкою. Сеня затримався, заглядаючи їй в очі. На секунду здалося, що зараз він її поцілує. Але Сеня тільки зняв окуляри й простягнув їй.

— Візьми. На пам’ять.

Ольша прийняла подарунок обома руками, їхні погляди зустрілися.

— Я ще побачу тебе?

Сеня усміхнувся:

— Одного разу ти вже ставила це запитання.

Він різко повернувся й ступнув до машини.

Сухо клацнули дверцята, опускаючись на місце. «Оксо», підібравши колеса під днище, круто пішов у зеніт. Ольша проводжала його очима, поки темну крапку не поглинуло небо. Залишилася лише найзвичайнісінька вуличка, яких у Миколаєві десятки. Дива закінчилися, повернулася повсякденна сірість, але залишилися ще спогади й несподіване відчуття минулого свята. Зітхнула. Наділа подаровані окуляри. Сеня-Сеня, розвідник-гіанець. Розчинився, зник з її життя, як передранковий сон. «А йому б дуже пасував білий халат», — подумала Ольша, підхопила сумку й пішла додому, знаючи напевно, що її шлях набагато коротший, ніж у трійці там, нагорі.

Квітень 1992 — січень 1993 Миколаїв

Василь Ґрозів МИКОЛАЇВСЬКЕ НЕБО

— Ну? Так що ви все-таки бачили? Як же ви не помітили? Ми ж сьогодні над моєю Украї-ї-їною билися.

— А як тут помітиш? Ті ж поля, дороги, села…

— Е-е ні! А повітря? Інше. А небо? Голубіше! І земля зеленіша.

Андрій натиснув «Стоп» і трохи повернувся до початку.

— А як тут помітиш? Ті ж поля, дороги, села…

— Е-е ні! А повітря? Інше. А небо? Голубіше!

Ще раз «Стоп» і ще раз до початку.

— Е-е ні! А повітря? Інше. А небо?

Андрій знову натиснув «Стоп» і мовчки дивився в нерухоме зображення на екрані монітора. У кімнату тихо ввійшла дружина Віра й зупинилася за спиною Андрія. Вона хотіла якось допомогти чимсь засмученому чоловікові, але не знала як і чим. Єдине, що вона добре засвоїла, було просте правило: поки чоловік у своїй «печері», його краще не чіпати.

— А повітря? Інше. А небо? — знову заграв Андрій на клавіатурі.

— Андрію! — не витримавши, покликала дружина.

— Так-так, я бачу, — Андрій якось приречено зітхнув і різко перевів курсор навігатора кудись на середину.

— Ну що ж, молодь, завтра в бій, — зазвучали колонки комп’ютера. — У першому бою у вас головне завдання — утриматися за ведучим. Можете не збивати літаки супротивника, не стріляти. Утримаєшся за хвіст ведучого — будеш літати.

«Стоп».

Зображення завмерло. Андрій завмер. Дружина за спиною стояла нерухомо. Андрій повернувся до неї. Їхні очі зустрілися. Обоє полегшено усміхнулися.

— А ти знаєш, Віруню, давай-но ми справді поїдемо в Миколаїв.

— Поїхали. Ти цю поїздку Богданчику вже другий рік як обіцяєш. Він йому вже сниться цей Миколаїв.

*

— Дуже, дуже правильне рішення, дорогий мій Андрюшо! — лікар гаряче трусив Андрія за плечі. — Миколаївське небо вам дуже допоможе. От побачите! Ще привезете мені миколаївський сувенір за гарну пораду.

— Та я вам цілу бочку коблевського вина привезу, якщо відпустить мене ця зараза.

— Відпустить, відпустить. Нікуди вона не дінеться. Коли людина повертається до нормального способу життя, ця зараза, як ви висловилися, обов’язково відступає. Це, як тінь, що завжди зникає, коли запалюють світло. Технологія відпрацьована десятиліттями. Сумніватися в ній — те ж саме, що сумніватися, чи покотиться колесо чи ні. Колесо завжди котиться. Така його сутність. Так що будьте впевнені. За бочку вина спасибі, звичайно, але… Я давно вже не п’ю. Подарунки від клієнтів тримаю для друзів. І то їх у мене стає все менше й менше… Я маю на увазі питущих друзів.

— А мене ви вважаєте питущим? — недовірливо запитав Андрій.

— Відверто кажучи, я не вважаю вас тверезником, Андрію. Коли ви пішли з пивзаводу й перестали пити пиво, я думав, що нарешті алкоголь, як і нікотин, зазнав поразки в боротьбі за вашу душу. Виявилося, що тільки здалося. Спирт ще тримає вас. Не так міцно, як раніше, не так сильно, як інших. Але він для вас чимсь схожий на секс, Ви спокійно можете розмірковувати про жінок, про взаємини з ними. Але варто вам зачепитися за трохи оголені чи навіть ледь опуклі під одягом груди, то вас уже може занести аж до ліжка. Я правий?

— Так, ви маєте рацію, Анатолію Борисовичу. Поки пляшка закоркована, вона для мене майже не існує. Але досить її почати… Все! Поки дно не побачу, не зупинюся.

— Тому…

— Тому краще не відкорковувати, — закінчив фразу Андрій.

— «І якщо око твоє спокушає тебе, — усміхнувшись, сказав лікар, — вирви його й кинь від себе: краще тобі кривим увійти в життя, ніж з двома очима бути ввергнутим у геєну вогненну».

— О, ні-ні, Анатолію Борисовичу! — заблагав Андрій. — Я вам вірю, ціную вашу думку, але я ще не готовий до розмови на такому рівні. Взагалі, коли я чую «геєна вогненна», то якось весь внутрішньо напружуюся. Мабуть, я ще не засвоїв цю термінологію. Напевно, з такими, як я, треба говорити якоюсь іншою мовою. Ну, наприклад, краще бути однооким нормальним, аніж двооким ідіотом. Або щось подібне.

— Гаразд. Я ж не духівник ваш. На ці теми, справді, поговоріть, краще з ним. А від мене як від лікаря вам порада. Беріть сина з собою. Тим більше, що ви обіцяли відвезти його в Миколаїв за гарне навчання й поведінку. І дружину, звичайно, беріть. Вона цього заслуговує за статусом. Зверніть увагу — я усміхнувся. На письмі наприкінці цієї фрази я б обов’язково поставив смайлик.

— О’кей, лікарю.

— Ви ще скажіть мені «вау!», — докірливо поморщився лікар.

— «Вау» я вам не скажу. Сам не люблю, — жорстко сказав Андрій. — Взагалі не люблю, що так багато американізмів у нашій мові. Як можу — пручаюся, але з «о’кей», вважайте, змирився. Надто вже багатопланове й часто вживане слово. Та й есемеси з електронною поштою привчили, що досить послати дві букви «о» й «к», щоб усе було ясно.

— Не виправдуйтеся, я ж жартома, — усміхнувся лікар. — Я знаю про вашу українську місію.

— Місію? — здивувався Андрій.

— Авжеж. Хто, наприклад, каже «мур», а не «стіна», «хатній телефон», а не «домашній», «есемес», а не «есемеска», «йой», а не «ой»? Про «вау» я й не згадую.

— Йо-о-ой! — артистично вигукнув Андрій. — Підловили. Але ж яке смачне слово «йой»! А пам’ятаєте, як Маяковський захоплювався українським словом «чуєш»?

— Пам’ятаю, що захоплювався, але не пам’ятаю де. Навіть зачепило… Я раніше творчість цього товариша добре знав.

— Анатолію Борисовичу, мене теж зачепило. Ввійдіть-но в інтернет. До речі, ви як пишете «інтернет», з великої букви чи маленької?

— З великої.

— А я прихильник письменника Лук’яненка, який вважав, що інтернет, як і телефон, як і телеграф потрібно писати з маленької. Та менше з тим. Уводимо два слова «Маяковський» і «чуєш». Ну?

На екрані монітора з’явився вузенький рваний стовпчик віршів під заголовком «Борг Україні».

— О! — жваво вигукнув Андрій. — Навіть в українському перекладі є. Може, й справді варто його з великої літери писати цей інтернет, коли вже це таке чудо техніки.

— «Борг Україні», — прочитав лікар. — Переклад з російської Леоніда Первомайського.

Псевдонім, мабуть…

Я немало слів придумав вам,

важу їх, і хочу,

аж розчулись,

щоб зробились

віршів

всіх моїх

слова

важучими, як слово «чуєш».

— А от ще фраза прикольна, — підхопив Андрій:

«товаришу москаль,

на Україну

зуби не скаль».

— Досить, Андрію, — різко урвав його лікар. — Мову ви, як ніхто інший, знаєте. Та щодо цих рядків ви помиляєтеся. Повірте фахівцеві. Те, що по-справжньому Маяковський мову не цінував і не знав, доводить хоча б те, що чого це раптом він взагалі оголосив слово «чуєш» чисто українським словом? Це слово з давньоруським коренем, загальним для багатьох слов’янських мов. Це слово є й у Даля, і в Ожегова, воно зустрічається в російській літературі здавна. Маяковського ж зацікавило ширше вживання цього слова, і саме тому, що воно годилося для агіток. «Даєш п’ятирічку в три роки!», «Чуєш, буржуй, чим пахне пролетарський кулак? «— щось у цьому стилі. Так, воно йому подобалося. Він, до речі, був дуже талановитим рекламщиком і творцем брендів. «Нигде кроме, как в Мосселъпроме» — і таке інше… Він саме з тих талантів, які все б встелили рекламою. Аби лиш заплатили й дали волю. Заперечувати його талант не можна. Але, навіть, якби Маяковський завчив увесь український словник, легше від цього Вакулам і Оксанам, у яких більшовицька влада відбирала нажите добро, не стало б. Маяковський сам особисто не грабував селян, не саджав у в’язниці, не заганяв у колгоспи. Але він дуже талановито сприяв утвердженню радянської влади, канонізації її вождів і командирів, створенню легенди про революцію. І чим більше таланту, даного від природи, він вклав у цю «дезу», тим більшою є його провина. Цвєтаєва, отримавши звістку про його смерть, як жінка великої душі й поетеса, пожаліла поета й сказала, будучи впевнена, що він вистрілив собі в серце: «Виходить, все-таки, було серце…»

— Ну, Анатолію Борисовичу, ви вже зовсім тему заполітизували. Може, ви й маєте рацію стосовно людських якостей Маяковського, але я ж про конкретний вірш казав. Ви ж не станете критикувати танець маленьких лебедят Чайковського через нетрадиційну сексуальну орієнтацію композитора?

— Не стану. Але чому цей танець так люблять виконувати чоловіки, переодягнені в балерин, напевно, варто задуматися.

— Холєра ясна! Ну ви даєте!

— Добре, Андрію! Давайте — їдьте в Миколаїв! А то ви мене знову ще в якийсь диспут уплутаєте.

— Йой, лікарю, ви з мене вже зовсім якогось монстра робите. Ну, гаразд. Приїду — покажусь.

— До побачення!

**

— Так це що — депресія?

— Та хай Бог милує! Що ти, Настю! — Віра чи то докірливо, чи здивовано глянула на подругу. — Депресія — це страшна річ. У депресії люди можуть на себе руки накласти. Стрес. Правда, незрозумілий якийсь. Безпричинний. Тобто причина є, звичайно, але Андрій ніяк не виказав, що в нього щось не так. І раптом ставить свій улюблений фільм «У бій ідуть одні старики» і переглядає його чи не покадрово. Я відразу зрозуміла, що справи кепські.

— Може, на роботі проблеми?

— Ніколи про них не говорив. А якщо й розповідав, то тільки як про курйози людської логіки. Навіть пробував жартувати…

— Може, ти не розуміла його гумору. Чоловіків це дістає.

— Іноді не розуміла… Але, однаково, похихочу для годиться. Та частіше, усе таки розуміла. І сміялася від душі.

— А як у вас із цим? — Настя подивилася подрузі в очі, не моргаючи.

— Із чим? — не зрозуміла Віра.

— Ну, із цим… Я кажу про це, розумієш? Про це!

— Та нормально. Хоча… — Віра задумалася. — Хоча…

— Що «хоча»? — не витримала подруга. — Що «хоча»?

— Та я згадую… Жартував він якось. Говорив, що секс для нього тягар, якого він хотів би позбутися, але ще не може. Я тоді якось більше увагу звернула на «хотів би». І от лише щойно раптом зрозуміла, що наголос він, здається, робив на «ще не можу».

— Ну от! — радісно вигукнула подруга. — Шерше ля фам! Старе як світ.

— Що значить «шерше ля фам»? — насупилася Віра.

— А то й означає, що причиною всього є жінка. Або він тобі зраджує з іншою, і його совість мучить. Або він тобі не зраджує, але мучить його щось інше. І ти сама повинна розуміти що.

— Холєра! — лайнулася Віра.

— При чому тут холера?

— Та це я так лаюся. Від чоловіка навчилася. Може, справді, у цьому проблема. Як же заговорити про неї? Якусь нагоду треба знайти. Не можу ж я, як Манька з бомбоскладу: «Чоловіченьку, нам треба поговорити про це».

— А от миколаївське небо вам і допоможе. Особливо зоряне.

— Що таке зоряне?

— Ну, коли зірки на небі.

— А-а… Читала, знаю.

— Читачко ти наша! — весело обійняла подругу Настя. — Давай дуй скоріше в Миколаїв! Коли повернешся, заходь, розповіси. Моя кума Наталя звідтіля з Борею повернулася.

— З яким Борею?

— Із сином! Ти що, не розумієш?

Віра з якоюсь настороженою надією дивилася на подругу. Потім трохи сумно усміхнулася й сказала:

— Йой.

***

— Отже… — вчителька уважно вдивлялася в класний журнал. — Отже, до дошки піде…

Клас притих. Викладачка історії встала й тепер уважно дивилася на аудиторію. Досвідчене око професіонала бачило, кого можна викликати, а кого треба пощадити.

— А, може, хтось сам бажає відповісти?

Над класом піднялася самотня рука.

— Богдан? Ну що ж, якщо інших охочих нема. Прошу!

Невисокий, спортивної тілобудови хлопчик охоче встав з-за столу й попрямував до дошки.

— Так, весь клас уважно слухає Богдана. Він нам розповість, які міста України протягом своєї історії змінювали назви. А ми порахуємо, скільки міст він назве. Давай!

Хлопчик став у позу, яка точнісінько повторювала позу вчительки, відкашлявся і сказав:

— Отже… — він уважно подивився на аудиторію. — Отже, тема мого виступу…

— Богданчику! — вчителька ніжно насупила брови. — Зараз урок історії, а не ораторського мистецтва. І не конкурс пародій…

— Сьогодні день гарний, Валентино Петрівно! Сонечко привітне…

— Богдане! — уже жорсткіше перервала вчителька. — Ми теж не в захваті від усіх так званих досягнень прогресу. Я знаю про твої переконання, про твою любов до природи. Я знаю, що ти з батьками їдеш у Миколаїв. Заздрю. Та давай все таки по темі. Добре?

— Гаразд. Рекордсменами серед українських міст, що змінювали свої назви, я б назвав Січеслав і Луганськ. Перший був заснований, очевидно, при цариці Катерині й мав назву Катеринослав. Пізніше місто було перейменоване в Новоросійськ, а потім знову в Катеринослав. Свою нинішню назву Січеслав місто вперше отримало в 1919 році, але тоді вона протрималася недовго. Знову був Катеринослав, а з 1926 по 2019 рік місто звалося Дніпропетровськом. От.

— Може, ти знаєш, на чию честь так було названо місто? — запитала вчителька.

— Знаю, — погодився учень. — На честь якогось Петровського, соратника Леніна. До. речі, у місті Миколаєві дотепер є парк Петровського. Того самого.

— Ну, ти про свій Миколаїв, безсумнівно, усе знаєш!

Богдан пропустив повз вуха зауваження вчительки й продовжував:

— Петровський і Ленін разом робили революцію в 1917 році. У цій компанії був ще Сталін…

— Про це не треба, — різко обірвала Валентина Петрівна. — Давай про міста!

— Другим містом, що частіше за інші змінювало назви, є місто Луганськ. Заснований він був під цією назвою. Потім його перейменували у Ворошиловград. Носило місто цю назву трохи більше двадцяти років і знову було перейменовано в Луганськ. Потім знову — Ворошиловград і знову в Луганськ в 1990 році. Донині.

Богдан подивився на Валентину Петрівну.

— Давай, Бодю, давай! — та заохочувально кивнула головою.

— Місто Кіровоград, — продовжив Богдан, — було спочатку назване Єлизаветградом. Коли Ленін, Петровський, Сталін… зробили революцію, місто перейменували в Зинов’євськ. На честь якогось Зинов’єва, теж з їхньої компанії. Пізніше місто знову перейменували і воно отримало назву Кірово. На честь якогось Кірова, теж з їхньої компанії. Потім Кірово стало Кіровоградом. Донині. Коли міняли Дніпропетровськ на Січеслав, була спроба змінити й назву Кіровограду. Але так нічого й не придумали.

— Ви б, напевно, щось придумали, Богдане Андрійовичу, — усміхнулася вчителька.

— Я б, напевно, щось придумав, Валентино Петрівно, — у тон їй відповів хлопчик. — Місто майже в географічному центрі України. Гарна підказка.

— Давай, давай, — підбадьорила жінка.

— Даю, даю. Місто Донецьк. Засноване було під назвою Юзовка. На честь якогось англійського підприємця Х’юза, що будував перші шахти в тій місцевості. Коли Ленін, — хлопчик грайливо посміхнувся, — та інші зробили революцію, місто перейменували в Сталіно. Область теж називалася Сталінською. А потім, коли після смерті Сталіна почали говорити, що він був негарною людиною, місто перейменували в Донецьк. Донині.

— Усе? — запитала Валентина Петрівна.

— Чому ж усе? Місто Івано-Франківськ спочатку називалося Станіславом, місто Хмельницький мало назву Проскурів. Навіть Львів німці пробували називати Лембергом. І навіть місто Миколаїв…

У класі пролунав сміх.

— Навіть місто Миколаїв, — теж усміхнувшись, продовжив Богдан, — пробували перейменувати у Вірноленінськ. Проте, як ви всі можете здогадатися, спроба була невдалою.

— Браво! — вигукнула вчителька. — Молодець, сідай. Задовільно.

— Тобто, як «задовільно»? — насупився Богдан.

— Тобто, я задоволена твоєю відповіддю. Тому задовільно, — відкрито посміхалася вчителька. — Та розслабся, Бодю! Відмінно, звичайно ж. Пожартувала я. Сам же казав, що сьогодні день гарний. Сонечко, казав, привітне. У Миколаєві. Привезеш мені миколаївський сувенір?

— Ну, заради відмінної оцінки, — посміхнувся у відповідь Богдан.

****

— Бодю, пристебнися! — Андрій глянув на сина й рушив з місця.

— З Богом! — зітхнула Віра на заднім сидінні. — Ти ж тільки не жени швидко.

— Та тут знаки підганяють! — кинувши кермо й розвівши руками, показав Андрій на дорогу. — Менше двохсот не можна.

— От більше двохсот і не… — почала було дружина, але різко зупинилася.

— І не обмежуй себе, — продовжив мамину фразу Богдан і весело подивився на батька.

Той схвально підморгнув у відповідь і натиснув педаль газу до упору. Машина понеслася по прямому шосе. Рекламні щити уздовж дороги миготіли все частіше й частіше, поки не почали зливатися в одну розмиту смугу. Віра відірвала погляд від цієї картини й зітхнула.

— Нікуди не сховаєшся від цієї реклами. І який сенс, якщо я там нічого не розберу.

— Двадцять п'ятий кадр, — не відриваючи погляду від дороги, відповів Андрій. — Свідомість не розуміє, а підсвідомість фіксує й запам’ятовує те, що хоче рекламодавець.

— Я ще розумію, коли дають якусь інформацію, коли довідуєшся про щось нове. А коли от так нав’язливо: купи-купи-купи, пий-пий-пий, їж-їж-їж. О! Набридли. Скоріше б Миколаїв.

Віра опустила сидіння і, напівлежачи, утупилася в стелю салону автомобіля. Андрій глянув у дзеркало й побачивши, що дружина дивиться нагору, натиснув кнопку на панелі. Дах автомобіля з’їхав, і над головами відкрилася яскрава панорама неонової реклами.

— Знущаєшся? — сумно посміхнулася дружина. — Закрий, будь ласка, а то я приєднаюся до бунтівників.

— Вибач, я хотів розсмішити тебе, — Андрій засунув дах і ввімкнув приймач.

Після секундного характерного хрипу зазвучав голос диктора:

«Лос-Анджелес. Антирекламний бунт увійшов у нову стадію. Не зумівши домовитися з владою, бунтівники зробили нову спробу розгромити кілька горизонтальних щитів над містом. У Куполі утворився невеликий пролом. Кілька сотень жителів Лос-Анджелеса зібралися під дірою, що утворилася у Куполі. Поліція просить людей розійтися. Механіки використовують вертольоти для ремонту зіпсованої реклами. Наступний випуск слухайте через півгодини. А зараз — реклама. Найзручніший…»

Андрій вимкнув приймач.

— Нічого це не дасть, — уголос сам собі сказав він. — Раніше й не такі бунти були. І, однаково, Купол росте й росте.

В автомобілі якийсь час стояла тиша. Було чутно тільки шум двигуна й шурхіт сторінок жіночого журналу, який гортала Віра.

— Тату, — якимсь перепрошуючим голосом вимовив Богдан і подивився на маму. — Відкрий ще на хвилинку. Я не встиг прочитати. Там якесь цікаве оголошення було. Щось про рок-гурт.

— Ну, от бачиш! — чи то сумно, чи то весело вигукнув Андрій. — Послуга затребувана. Як же тут зупинитися?

Він натиснув кнопку, дах знову з’їхав. На Рекламному Куполі саме над головою яскравим неоновим світлом горіло оголошення: «Тільки три дні в Україні знаменитий рок-гурт «Пінк Флойд». Львів — Київ — Донецьк».

— Безсмертний гурт. І дід мій його слухав, і батько, і я. Ти, Бодю, теж, бачу, любиш «Пінк Флойд»?

— І я люблю, — подала голос дружина. — Особливо «Стіну», або «Мур», як ти кажеш. До речі, Купол — це теж стіна, якою люди відгороджуються від…

— Усе! Закриваю. Треба маму щадити. — Андрій знову натиснув кнопку.

— Як піклується! — з іронією сказала Віра. — Можна подумати, що тільки заради мене ти ховаєшся від цього «головного болю».

— Раніше ти цей термін не вживала, — буркнув Андрій.

— Не вживала, — підтвердила Віра. — Тебе жаліла, поки ти працював у рекламі І на своєму пивзаводі. Але думку про те, що Рекламний Купол над головою — це головний біль, завжди підтримувала. Ніколи не розуміла, чому ви з ним так носитеся.

— Та тому що це багатьом дає роботу! — трохи підвищивши голос, сказав Андрій. — Ти уявляєш, скільки всього зав’язано навколо Купола? Реклама — це само собою. А сонячні батареї на зворотному боці Купола? Звідки електроенергія береться? Вісімдесят відсотків дає Купол. А дренажна система? Адже дощ падає саме туди, куди направлять механіки Купола. А супутникові ретранслятори? А «воротарі» для авіації? А…

— Тату, не заводься! — попросив Богдан.

У салоні знову запанувала тиша. Машина мчалася по швидкісному шосе, і рекламні щити за вікном, як у мультфільмі, зливалися в динамічну рекламу. Андрій відвернувся.

— Та я не заводжуся. Просто пояснюю, що горизонтальна реклама — це один зі стовпів сучасної світової економіки. Як авіація, залізниця, інтернет… Були часи, коли цього всього не було. Тепер на цьому світ стоїть.

— А Миколаїв? — трошки уїдливо запитала дружина.

— Миколаїв — це виняток, що, як завжди підтверджує правило. Це — як Центральний парк у Нью-Йорку. Серед хмарочосів незайманий зелений луг. Виняток.

— Якби ньюйоркці не були такими наполегливими, не було б ніякого винятку. Я не права?

— Маєш рацію, — погодився Андрій. Миколаївці — молодці. Наполягли. Але, як не дивно, цей антирекламний феномен завдячує рекламі. Якщо не помиляюсь, саме миколаївські рекламісти першими виступили проти горизонтальної реклами в місті. Правильно я кажу, Богдане? Ти ж у нас про Миколаїв усе знаєш.

— Правильно. Спочатку запротестувала «Наша доля», її підтримала Корпорація альтернативної реклами Деменських, потім рекламна аґенція «В&М» і пішло-поїхало. Так про це у всіх підручниках історії сказано. Річ у тім, що спочатку у Миколаєві найбільше понаставляли рекламних щитів. Вертикальних. Тоді в місті й виник перший антирекламний бунт. Це навіть назвали Миколаївською революцією. Під тиском мешканців міська рада наклала мораторій на будь-яку зовнішню рекламу: і вертикальну, і горизонтальну. Тому, коли почав розростатися Рекламний Купол, у Миколаєві небо залишалося відкритим. Донині.

— І так буде повік! — радісно завершив голова сім’ї та сильніше натиснув на педаль акселератора. — До Миколаєва залишилося сто кілометрів. Радуйтеся! Незабаром ми побачимо небо.

Лютий, 2006 р.

Анатолій Маляров ГРА В МИНУЛЕ

Миколаїв не тільки місто наречених, але й сховок усіляких фантасмагорій.

… Породиста дама в пишному шиньйоні й просторому кімоно командирським контральто сказала:

— Дочка забирає мене в Баварію. Наймаю вас сторожити квартиру, поки посередники запропонують гідну ціну. Ви — письменник, сподіваюся, гонор не Дозволить вам украсти або насвинячити. Десять гривень на добу вас улаштує?

У моєму становищі влаштовувало навіть саме безплатне проживання. Видавництва брали рукописи тільки зі спонсорськими грішми, газети друкували рідко й не платили, а до пенсії чекати було ще три місяці.

Будинок для обраних: доглянутий, у гайочку, двері броньовані, ящики для сміття приховані; зустріти людину — рідкість. Не випадково під фронтоном зневірена душа цеглою по кумароновій плитці вишкрябала: «Будинок великий, а поговорити ні з ким».

Кастелянша десь у підвалі, очевидно, гнала самогон. Приносила сировину й збувала продукцію вночі. Мене запримітила в перший прихід. Поскаржилася, мовляв, сама дуріє від одного запаху спиртуози й запитала: «Ви як людина інтелігентна не змогли б раз на тиждень дегустувати це пійло? Бутербродик я буду приносити разом з пляшечкою. Сто грамів вас улаштує?»

У такий спосіб моя самотність на час тушувалася.

Красти й свинячити я не вмів, а от біс пізнання в мені прокинувся одразу, як тільки десять гривень нагодувало, а пляшечка додала впевненості. Я оглядав дивовижну для мене чотирьохкімнатну обитель осмислено, з усім моїм життєвим і творчим досвідом. Спочатку поверхово, тобто, ледь торкаючись до того, що було на видноті, потім поглиблено, дещо піднімаючи, читаючи тексти на картинах і розкиданих сторінках, на фотографіях; ненароком висмикуючи шухляди, які виявилися незамкненими. Узагалі, хороми виглядали давно не прибираними й покинутими поквапливо.

Особливо зала так метрів на сорок квадратних і почивальня із пом’ятими покривалами й думками. На Порозі розкладений пилосос.

Ішли дні, вміст пляшечок накопичувався в мені. Часом я уявляв, що живу у віртуальному світі, спеціально посланому мені як літературний матеріал. Ні дзвінків у двері чи по телефону, ні зустрічей у під’їзді… Я — сам.

Із вітальні в кухню двері настіж, за ними розкішні меблі з закарпатського бука; ліворуч — кабінет, там комп’ютер, на стіні кинджал, два телевізори, на підлозі дві купюри по двадцять гривень. І тонко кута шафа цікавої роботи з незамкненими шухлядами. Комп’ютер у ніші.

Я — Робінзон у безлюдному світі. Облаштовуюся. Ні, не шукаю матрац і покривало, вивчаю околиці. За грубкою — пляшки з— під «Абсолюту» й «Білого лелеки», порожні пачки й недокурки «Кінга» і «Мальборо», тільки-но прикриті дорогим, але пошарпаним віником. За шторою на підвіконні — м’яті рецепти: седуксен, еленіум, феназепам-мезапан, не розбереш, але здогадаєшся — пошуки спокою через алкоголь, нікотин і фармакологію.

З кожною новою знахідкою зупиняюся, вивчаю портрети господині на столах,' стінах, у стопці. Молода, трохи старша й років п’ятдесяти — щоразу гарна, готова до спалаху магнію, приваблива. У сарафанах, кофтах, відкритих і закритих сукнях, з буйними й вибагливими зачісками. На тиснутих, зі смаком підібраних шпалерах поруч із портретами господині, часто вирвані з м’ясом цвяхи й слабка тінь прямокутника: очевидно тут висіла інша рамка. Швидше за все, чоловіка, оскільки жодного чоловічого образу в квартирі не знайти.

Під стосом файлів виявилися документи: посвідчення про смерть генерала, рапорт полковника про відставку… підписаний жіночим прізвищем. Господині? Але вона на всіх знімках у цивільному!

Зовсім доконали знахідки другого тижня. У далекій шухляді — купа запилених орденів, а в загашнику, в репсовому ганчір’ї — пістолет.

Потягло спуститися вниз і попросити в кастелянші дострокову пляшечку.

Пережив напад страху: куди потрапив і чи не доведеться відповідати?

Потім заговорила творча жилка: докопатися до істини й описати.

І тут — хай Бог помагає! У розкішному туалеті, за унітазом знайшов м’яті начерки: лист чи сповідь? Рештки сторінок інтригують, нервують. Склав, прочитав усе, що було доступно. І вдень упав поспати — сили закінчилися.

Уночі з мене рвалися рядки, образи, репліки. Я проганяв їх. Досвід переконував мене: не пиши, це нікому не потрібно.

І не писав би, якби в кабінеті не виявив комп’ютера. Такою технікою я не володів. Та чудеса тривали — навчився враз.

Ще пробував відірватися від писання. І тут виникла крапля, що переповнила все моє терпіння: у дорогій папці знайшов написані нервовим, плутаним почерком із граматичними помилками, з повторами й найдурнішими вигадками доноси, що починаються словами: «Джерело повідомляє, що…»І я побачив уві сні свій витвір. Не новелу, не повість — драму. Відразу й на сторінках і на кону. Почув діалоги, впізнав людей. Прокинувшись, не пішов у парк погуляти до приходу собачатників із псами, забув про милу консьєржку з пляшечкою — сів набирати на комп’ютері п’єсу. Я вже знав імена дійових осіб, бачив їхні фізіономії, проникав у їхні страхи, адже деякий, властивий часу життєвий досвід у мене був.

Кажуть, у мій час із темними органами контактував кожен четвертий обиватель. Я— не виняток…

Я втямив, яке щастя самотність. Ніхто в будинку, у місті, навіть у світі добрим порухом душі не перешкодить мені. На землі тільки я й ці п’ятеро персонажів — живіші за живих, більш живі, аніж я. Вони говорили рідною українською мовою. Втративши чоловіка-генерала через секретні служби (убивство чи самогубство?), згублена алкоголем і наркотиками, відставна гебістка Аура, вигадує собі ретро: відшукує своїх колишніх інформаторів і вимагає сьогодні, у дні напівдемократії й дикої волі, писати доноси. Задля гри, задля пустощів, тільки б оживити свою кінчену душу й ще раз познущатися над давньою паствою… Гра ця руйнує залишки спорохнявілого існування рано постарілого Кутепи, колись закоханого у свою мучительку…

***

Не пам’ятаю, через скільки діб я вибіг купити хліба й мокрої ковбаси. Від консьєржки, що озвалась до мене, відмахнувся. Її зілля мені не годилося, у мене з’явилося інше підживлення.

У лихоманці минув місяць, ще два тижні. А може, три, ні в кого запитувати про числа й дні. П’ятдесят восьма сторінка відбита… Прийшов заголовок — «Гра в минуле». Усе стало нудотним, чужим, марним. Мене вивертало, бісило й водило з кута в кут. Я впав на карпатський диван і спав ніч і день, навіть по маленькому сходив під себе.

Депресія тривала й тривала. З важкою головою я підняв гривні з підлоги кабінету, примусив себе дійти до крамниці канцтоварів і купив пачку паперу. Силуючи себе, переклав п’єсу на сторінки. При цьому дивився повз монітор і аркуші.

Напосів на прибирання, купання. Гаряча вода, ванна з трьома кутами, шампуні, мазі, пінки, махрові простирадла — виявляється, все це може існувати в нашому місті. Я виріс у власних очах, випростався, м’язи налилися, у голові розвиднілось.

Гарячково я кинувся до рукопису. Вичитував, правив, немов чуже, не завжди вірячи, що цю репліку вигадав я, що такий поворот подій не мав місця в цій квартирі рік або три тому. Усе літературне, усі красивості, усю зарозумілість викорінив розжареним залізом.

Ще набирав, читав і правив.

Нарешті зрозумів: краще я не можу.

Драма відокремилася від мене, зажила власного долею. Долею, яку вона ще мала зустріти.

Я випрасував, чи не вперше, свої штаненята, знайшов у шафі генерала немодну краватку, зачесав своє розпатлане волосся в поетичне каре й тричі перехрестився:

— Господи, зроби милість… Не треба грошей, не треба слави — нехай справжні майстри сцени полюблять цю непідроблену бувальщину! Допоможи!

Статечний і мудрий художній керівник театру прочитав п’єсу за два дні:

— Талановито зроблена річ, — сказав він з легкою задишкою, — але ви не боїтеся наслідків? Я побоююся… І потім, драма не зовсім для українського музично-драматичного… Скоріше для російського художнього. Спробуйте…

Знов потяглися нелічені дні. Я перекладав. Благо, у хоромах загадкових генералів-полковників збирали все — билиці й словники, і комп’ютерний перекладач, який я опанував досить просто.

Молодецький, заряджений на жарт і незбагненно закручений перебудовою театру директор подивився п’єсу майже при мені.

— Можна ставити… у принципі. Мене обдало жаром, я полюбив цього чоловіка. А він сказав:

— Я в бігах між держадміністрацією й спонсорами. Рукопис передам головному режисерові.

Моє життя перетворилося у свято очікування. Ніщо так не підносить душу, як надія. Запитайте в першого ліпшого православного. Я зачастив до консьєржки: авансом пропивав десятигривенники, залишені господаркою про запас, ковтав чарками шмурдюк. Але не поправлявся — гарячка з’їдала енергію. Головний читав довго. Їздив додому, у Харків, звідки повільно переселявся до нас, возив артистів у Севастополь на конкурс, повернувся з премією. Освоював наше місто й театр.

Нарешті він повернув мені п’єсу:

— Можна ставити, — повторив він слова директора і додав: — Знайдіть режисера й вперед.

Це в наш-бо час шукати путнього режисера. І кому? Мені, хто сто років тому в театрах був приживалою, а нині знає тільки своїх віртуальних персонажів! У мене немає ні зв’язків, ні грошей, ні сміливості. Я зрозумів — це відмова. З усією можливою у рабі гідністю я забрав рукопис, поспівчував головному:

— Так, так, у вас облаштованість на новому місці, поновлення своїх постановок…

Утік. Повз консьєржку прослизнув, як мимо вицвілої афіші. Нормальні люди з горя п’ють, а тут — відвернуло.

Сидів у бездонному кріслі з листками якоїсь нікому не потрібної писанини в руці. У потилиці гуділо, потім холонуло. З великим запізненням і знесилено я полегшував душу, тобто плакав. Розради чекати не доводилося. Жодної душі поруч, мовчав телефон, давно не дзвонили у двері…

Втім, ні, мариться: дзвонять. Галюцинація? Помаленьку дуріємо… сиджу.

Дзвоник безпардонний, вочевидь, хтось знає, чого хоче. Я його уявив живим. Однак, це замикання струму, коротке чи довге, але треба відчинити двері.

У вітальні стояло чудо: провідна артистка російського театру Інга Березіна. Їй було за сорок, доглянута, пещена, під гримом грала двадцятип’ятилітніх і п’ятдесятилітніх; та просто гарна й Богом обдарована жінка. Вона дивилася мені в лице, м’яко усміхалася, тактовно, не зауважуючи розквашених очей, розбухлого носа, зсунутої краватки в соплях, ковтунів у зачісці…

— Вибачте, я задихалася. Присядемо?

— Заради Бога, заради Бога!

Я не знав, де мені її посадити. Вона красиво зайняла моє місце в кріслі й підняла на мене свої круглі, невинні й одночасно хтиві очі:

— У поїзді з головним я прочитала вашу п’єсу. Знаю про всі її митарства. Я все життя мріяла зіграти роль без фальші… У театрі зараз це не пройде.

І замовкла, видимо, готуючись сказати щось страшне.

— Що ж робити? Що ж робити? — по-бабськи й у той же час по-резонерськи безнадійно схлипнув я.

— Не сприйміть мене за помішану, але ця річ не може пройти повз мене. Я знаю, що ця зала тимчасово належить вам… Знаю, що ви колись скінчили театральний, ставили, грали… Простіше! — оглушливо скрикнула Інга. — Ми можемо зіграти вашу п’єсу самі й для себе. Ви — Кутепа, я — Аура й Поліна, обидві ролі — мої ролі…

— Психотерапія? — промукав я. — Така чуйність? І від вас?..

— Ви не готові зрозуміти мене… говорите зовсім не про те. Давайте-но керувати буду я.

— У нас виходить сцена з паскудної мелодрами. А я серйозна людина. І п’єсу писав з усіх сил…

— Про справу потім. — вона раптом вихопила з-за своєї спини місткий пакет і взялася вивантажувати на стіл бутерброди й термос. — Перекусимо.

***

З наступного дня ми впали… або піднеслися в дитинство. Вивішували розклад репетицій відповідно до зайнятості Інги в театрі. Я роздруковував ролі, вона виманювала в своїх костюмерів одежину для наших персонажів. Репетирували по понеділках і середах двічі на день, в інші дні — вечорами, коли партнерка не брала участі в спектаклях на великій сцені. За її відсутності я боявся потьмарення розуму, жахався раптової, безпричинної смерті, природних катаклізмів, зміни влади, розчарування партнерки… Знаходив собі заняття, скажімо, складав анонси для преси, вивішував на кухні, намагаючись жартувати, радіти, дивуватися. Вона приходила, читала мою рекламу й сміялася набагато більше, ніж заслуговували мої опуси.

У жодному театрі я не зустрічав такої суворої творчої дисципліни, такої щирої самовіддачі. Кожну сцену, півхвилинний шматок акту ми повторювали десятки разів, придумували, згадували з нашого побуту деталі й фарби, найсуворіше карали одне одного за штампи, вульгарності, несмак. І заохочували за знахідки. Інга навіть цілувала мене за чергову удачу.

Якось відключили електрику. В аспідній пітьмі я звалився на диван і розкинув руки. Зник у реальності, не відчував ні тіла, ні душі. Поруч прим’яли подушку голі коліна, наді мною шепотіли гарячі вуста:

— Ви не рано постарілий невдаха. Ви просто втекли далеко вперед і загубилися в майї, не наздогнати. У вас міцне волосся, що не втратило забарвлення, білозуба посмішка. Очі бачать у пітьмі. Ось на мені ґудзик. Ось його вже немає. Ось блузка. Немає її! Бачите? Це груди… Поторкайте. У вас вовча хватка. Це солодко! О, ви тільки зверху припорошені нестатком і нерозумінням. Ви тільки граєте пересічного простачка, щоб не виділятися, не принижувати принижених. От зняти лахміття з вас, добратися до суті… Потенція — дерево! Я цілую вас назавжди. На вічну пам’ять. Нехай моє поклоніння буде завжди з вами…

Повторної ночі любові не було. Жодної, незважаючи на те, що обоє ми були вільні.

Я вліз і щохвилини сидів у шкурі Коки Кутепи, а йому не міг спасти на думку неморальний вчинок; Інга грала й Ауру, що втратила відчуття реального, і Поліну, яка давно, ще з першими клієнтами відкинула від себе навіть смак сексу. У нас було вище надбання — непідроблений театр.

Мене можна зрозуміти — я причастився до блаженного. Але вона? Жінка — диво!

Репетирували й переконували одне одного:

— Зіграємо прем’єру тільки для себе!

— Нікому-нікому не покажемо!

— Жодна людина не варта такого видовища!

— Жоден не зрозуміє!

Якось в антракті ми помітили, що худі, бліді, старі. І втішали себе:

— Так і треба, віддаємося до самозабуття!

— Ми й згідно ролей маємо бути старшими!

І я повірив, що в Інги не було іншого задуму, як зіграти мою п’єсу вдвох і тільки для себе. І зробив кілька знімків у ролях.

… Понеділок. Театри міста відпочивають, глядачі звикли по понеділках не відвідувати спектаклі. А в нас — прем’єра.

З ранку ми мовчали, були зібганими, напруженими, мацали кожну деталь меблів, реквізиту, костюма; ходили один за одним і дублювали перевірки.

Потім розійшлися по різних кімнатах і примусили себе поспати, набратися сил. Про обід забули.

Грали як востаннє в житті. Зовсім забули, хто я й хто вона, — жили в нас тільки Кутепа, Аура, Поліна…

Потім почувалися, ніби нас переїхали асфальтоукладачем. Напівмертвими лежали по диванах. Мовчки розійшлися.

Нам було мало. Наступного понеділка була друга прем’єра. Успіх її для нас перевершив найсміливіші сподівання. А гордість переповнила чашу. Адже ми творили не на продаж. Навіть не заради слави. Заради наших душ…

Так співається пісня в степу — безпричинно, заради себе.

Вирішили зіграти третій спектакль…

Але Бог не завжди любить трійцю.

Коли ми були вже в костюмах і в гримі — у двері подзвонили.

З’явилася господиня з посередником і покупцем.

***

… Я хворів довго, навіть відвідував психлікарню. Прочув: Інга Березіна звільнилася з театру й виїхала до Італії. Дуже нескоро вона з’явилася на тиждень у нашому місті. Під іншим прізвищем — Аталано. В Неаполі вона вийшла заміж. Ми більше не зустрічалися.

Я цілий рік за копійки розмножував «Гру в минуле», розсилав по театрах країни: може, де-небудь ще знайдеться двійко-трійко божевільних…

Коли розпач хлюпнув через край, я згадав долю другого тому «Мертвих душ», розклав багаття в палісаднику й взявся нишком від сусідів виносити поштучно екземпляри рукопису, подзвонив директор Художнього театру.

— Як тиск? — почав він своїм жартівливим тоном, від чого співрозмовник відразу налаштовується на його безтурботну хвилю. — Я вам підніму його. Нарешті, і справді ми прочитали вашу «Гру в минуле». Кайф!

Я мовчав. Не вірив у реальність дзвінка, як не вірив у все, що складало перипетії моєї торішньої творчості.

— Зайдіть, підпишемо договірчик.

Прем’єра відбулася через три місяці, точно двадцять сьомого березня, у День театру.

Серцеві напади я пережив не легше від потрясінь. Знову лікувався, навіть у клініці.

А спектакль все йде та йде.

Грудень 2005

Ольга Бакк БАГАТОЗІРКОВИЙ КУРОРТ «ВАРВАРІВКА»

Літо — пора відпусток… Хто б сперечався! Тільки от поїздка на модний курорт не кожному по кишені. З іншого боку, річка — теж непогано. Тим паче що Миколаїв привільно розкинувся на берегах одразу двох річок. Потьомкін був не дурень, вибираючи місце для майбутнього міста. Напевне, фаворитові Катерини теж клопіт з готівкою докучав, от і вирішив він влаштувати курорт саме тут — до моря ж недалеко… Приплив заганяє солону воду аж до Варварівського мосту. І пляж у Варварівці непоганий. Не такий людний, як у центрі, зате чистіший. Варварівка нині — мікрорайон; узагалі-то в місті багато кварталів з дивними назвами: Соляні, Аляуди, Намив, Абісінія…

От і тішив свої лінощі Юрко, лежачи на річковому пісочку, помірно брудному. Лежав, потягуючи злегка прохолодне пивце, та споглядав дівчат, що не покотили по далеких курортах… Надвечір на пляжі з’явилася ВОНА.

Біле волосся з моднячим зеленуватим відливом, розсипане по плечах з недбалістю, що дарується престижними салонами, купальник з легким натяком на пристойність, запаморочлива смаглявість. Не вульгарно-коричнева річкова, а золотисто-медова — пам’ять про тропічне море або дорогий солярій. Вона не йшла — пливла… Ні! Вона несла своє божественне тіло провінційним пляжем, недбало збираючи данину захоплених поглядів чолов’яг, що отетеріли. Несла, ігноруючи демонстративну неувагу жінок, що вмить перетворилися з гарнесеньких та милих лялечок у похмурих гарпій.

— Привіт, — сказала богиня. — Рот закрий!

Юрко сіпнувся і слухняно прикрив рота. Поки панночка стелила рушник, він у найбезпосереднішій близькості від свого носа оглядав її прегарні груди, пружні сідниці і нескінченно солодкі сантиметри запаморочливих ніг. Коли все вищезазначене вляглося поряд з Юрком, і на нього ласкаво глянули очі кольору міцного чаю, він відчув себе у раю.

— Не заперечуєш?

— Гмм! — тільки й зміг відповісти Юрко.

— Спеко-отно сьогодні! — чи то проспівала, чи то проказала красуня.

— Угу!

— А ти балакучий… Люблю таких, — голос був такий же прекрасний, як і його власниця. — Як звуть тебе, велеречивий мій?

— Ю… Ю-ю… Юрій…

— Ну, ось і познайомилися. Юрко, значить. А мене — Руслана. Друзі кажуть на мене Руся, — вона змахнула головою, і волосся слухняно лягло на спину. — Пивцем пригостиш?

Юрко, який вирішив було залити зніяковілість пивом, закашлявся і пролив на себе залишки:

— У мене скінчилося… — побачивши її усмішку, він поквапився: — Я зараз!

Стрімголов він кинувся до пляжного кіоску. Чоловіки проводили його заздрісними поглядами.

— Ось, — Юрко плюхнувся на пісок поряд з Русею і протягнув запітнілу пляшку. — Я не знаю, яке ти любиш, тому взяв світле.

— Ти багато ще чого про мене не знаєш, — млосно зауважила Руся. Від її голосу у хлопця по тілу побігли мурашки. — Я люблю темне. Але й це піде.

Вона піднесла пляшку до губ, і Юркові захотілося провалитися крізь землю. Він дуже швидко перевернувся на живіт. Лежати було незручно. Чоловіки, що позабували своїх вірних подруг, практично синхронно повторили квапливий рух Юрка.

— Непогане пиво, — похвалила Руся. На горлечку пляшки залишився слід криваво-червоної помади.

— Може… скупаємося? — ризикнув запропонувати Юрко.

— Б-р-р, — повела округлим плечем Руся. — Вода брудна, та й водоростей багато.

— Тоді навіщо ти сюди прийшла? Чи ж не засмагати?

— Майже, — лукаво всміхнулася Руся. — А ти?

— І я майже, — розсміявся Юрко. — Естетично насолоджуватися.

— Швидше еротично, — підморгнула Руся. — Ти тутешній?

— Не зовсім. У мене тут родичі… Я іноді до них приїжджаю. А ти?

— Я тут… проїздом, ніколи раніше не бувала. Та й потрапила сюди, загалом, випадково.

Тим часом пожвавлення, що охопило пляж з появою Русі, досягло апогею, і нерви деяких осіб сильної статі не витримали високої амурної напруги. Кращі представники місцевої фауни — Павло Шафа, що насправді був «дахом» для половини міста, і Микола Бойко, його спритний сподвижник, — наблизилися до парочки, яка вела милу бесіду.

— Хлопчику, тобі тут не затісно? — наголошуючи на слові «хлопчику», глузливо запитав Бойко.

— А то ми тебе можемо посунути, — процідив крізь зуби Шафа, — якщо сам не відповзеш.

— Хлопці, та ви чого? — розіграв здивування Юрій, чудово розуміючи «чого», не дурень.

— Того! — нависнув над ним Шафа. — Котись звідси, поки ноги не повисмикував.

— А якщо в мене такого бажання нема? — Юрко сів, підтяг коліна до грудей.

— Ми тобі допоможемо, блін, — сказав Бойко, з ніжністю ката дивлячись на бовдура, що наважився сперечатися з «дахом».

— Молоді люди, що це ви до нас причепилися? — устряла в світську бесіду Руся. — Ми вас не чіпали, то і йдіть собі стороною.

— Це ти з ким зараз балакала? — оторопів Шафа. — Це хто тут молодий?

— Може, запитаєш, хто тут людина? — запропонувала Руся.

— Ти що, коза, конкретно з глузду з’їхала? — обурився Бойко. — Що за пургу женеш?

— Коза? Бідне-енький! У тебе ще й із зором проблеми? — вже відверто глузливо протягнула Руся. — Чи може, люб’язний, ти латентний зоофіл?

— Чого-чого? — хором перепитали Шафа й Бойко, остовпівши від нечуваного нахабства дівчини.

— Словник тлумачний простудіюй, а потім із розумними людьми розмовляй, — порадила Руся.

— Я ща з тобою побалакаю! І з твоїм друзякою теж! — Шафа загрозливо підтяг труси, що за пріснопам’ятних часів іменували «сімейними».

— Знаєте, люб’язні, ви мені абсолютно не подобаєтесь. Вигляд у вас якийсь такий… не гламурний! Правда, Юрчику?

— Еге ж, — відгукнувся той, гарячково міркуючи, в що йому виллється словесна жвавість неймовірної Русі.

— Ну все, голуби, — нависнув над ними Бойко. — Ща ви йдете з нами, блін…

— Та що ти кажеш! А якщо я відмовлюся? — Руся посміхнулася і кокетливо провела пальчиком по своїх грудях.

Від її посмішки Шафа похитнувся, як від удару в щелепу. Зачаровано простеживши за пальчиком, він ікнув і витиснув:

— Тобі допоможуть дійти, люба моя! Колян, ану маякни хлопцям!

«Хлопці», кількістю не менше дюжини, вешталися під найближчою різнобарвною парасолькою. За сигналом ватажка вони вишикувалися в щось схоже на великий китайський мур, вельми вдало затуливши потенційні жертви від сонця та очей свідків.

— Ну що, коза, йдемо, чи як? — просипів Шафа, не відриваючи погляду від пальчика Русі, — який у своїй подорожі по тілу саме підібрався до стегна.

— Чи я-як, — промуркотала Руся.

Її рука перемістилася до горла і торкнулася кулона у вигляді русалки з різного кольору очима — одним зеленим, другим блакитним…

Кілька секунд хлопчаки навколо Юрка й Русі насолоджувалися сліпучою усмішкою дівчини та похмурими фізіономіями товаришів по банді. Потім розлетілися, як кеглі в боулінгу після влучного удару кулі. Кулею, точніше, двома кулями, виявилися вельми симпатичні хлоп’ята, з обличчями і комплекцією вогнетривких сейфів.

— Познайомся, Юрку, це Міха і Ста-асик, — ніжно проспівала Руся. — Мої друзі.

«Сейфи» по черзі потисли (трохи не відірвавши) руку Юрка, та й відчалили собі, так само мовчки, як з’явилися.

— Тобі не здається, що тут дуже людно? — запитала Руся, роздивляючись невдалих залицяльників, що перебували в комі. — Може, знайдемо більш… е-е, затишну місцинку?

Юрко, притиснувши до грудей джинси, нервово кивнув. Міркувати все одно не вдавалося. Якби Руся запропонувала йому зараз піти повіситися на брудершафт, він так само погодився б.

Затишна місцинка знайшлася доволі далеко від пляжу. Стара верба опустила свої довгі коси в воду, створивши непроникний для погляду намет. Берег усередині зеленого намету вистилав білий, найчистіший пісок. Дивно, що такий відокремлений притулок залишався не запаскудженим любителями інтиму.

Руся підійшла до Юрка, поклала йому на плечі руки. Очі дівчини були зовсім близько… Близенько… Не вірячи своєму нахабству, Юрко потягнувся до її губ. З легким стогоном вона відповіла на поцілунок. Дівочі руки попливли по шкірі, від них йшов сухий жар, проникав у самісіньке серце хлопця і колов голочками в паху. Руся пригорнулася сильніше, на що Юркове тіло миттєво відгукнулось відповідним чином. Це явно сподобалося Русі, і руки дівочі, спритні як дві змії, зірвали з Юрка плавки.

— Гм, — дозволила вона собі зауважити.

Ніжні пальчики пробігли по недвозначній ознаці його бажання, і в голові Юрка неначе вибухнула бомба. Прийнявши вигук дівчини за ознаку схвалення, він накинувся на Русю, ніби тільки-но вийшов з багаторічного монастирського полону. Розкішна партнерка солодко стогнала, коли він, наче зголоднілий вепр, зубами здирав непотрібні смужки тканини…

Що було далі, Юрко так ніколи й не пригадав. Він пам’ятав, що БУЛО, а ось подробиці, на зразок: як, скільки, що саме, — випали з пам’яті геть-чисто. Залишилося тільки відчуття чогось нестерпно-приємного, кошмарно-солодкого, нестямно-млосного…

Коли хлопець отямився, то зрозумів, що лежить на рушнику та витріщається в зелене склепіння. У голові тихенько дзенькало, в тілі була неймовірна легкість, немов його накачали повітрям. Вилиці звело від дурнуватої посмішки. Поряд сиділа Руся і розчісувала своє дивовижне волосся.

— Ну що, герою, — промуркотала вона, і нахилилася над ним, провівши волоссям від підборіддя до кінчиків пальців на ногах.

Коли її дихання обпалило низ живота, Юрко здригнувся. «Тільки не це!» — промайнула млява думка. Сил абсолютно не було. Навіть говорити.

— Я бачу, ти трохи втомився, — розчаровано протягла Руся.

На цей відвертий випад проти його чоловічої честі Юрко все одно не відповів. Ні, в інший час він би встав дибки й довів, що він іще — о-го-го! Але тільки не зараз… Ця зачарована красуня витягла з нього всі сили.

— На, випий, — Руся простягла йому пляшку пива.

Юрко підвівся на одному лікті, тремтячою долонею обхопив пляшку і випив залпом. Пиво потекло по підборідді. Рука з пляшкою безвільно впала на пісок. На нього ж звалився і господар.

— Ну що, любий? Я так розумію, на сьогодні все? Дуже шкода… В мене на тебе були грандіозні плани, — Руся скептично посміхнулася. — Мабуть, не судилося.

Вона встала, висмикнула з-під Юрка рушник і задрапірувала своє фантастичне тіло.

— Ти хто? — прохрипів Юрко.

— У якому сенсі? — звела брови Руся.

— Ти не жінка. Ти — робот! Що ти зі мною робила? Звідкіля в тебе стільки сил?!

— А, ось ти про що! — дзвінко розсміялася Руся і опустилася поряд з Юрком.

Її пустотлива долонька знайшла забавку на його тілі. Але іграшка не відреагувала на дотик.

— Знаєш, а ти маєш рацію. Я не жінка… Я — русалка.

— Хто-о? — Юрко рвучко встав і зморщився. Руся не встигла його відпустити.

— Що, погано чути? — удавано здивувалася вона. — Русалка я. Знаєш, з хвостом, у воді живуть. Казки читав?

— А де… хвіст? — очманіло запитав Юрко, втупившись у її ніжки. Довжелезні, справжнісінькі… Дві.

— Ех, Юрію. Темна ти людина! Який хвіст?

— Ну, ти ж сама казала! — Юрко перелякався. Дівчинка ж бо — того, з вивертом!

Візьме й залюбить до смерті… Або в жертву його принесе. А що? Поруч нікого. Тільки два її приятеля. І залишаться від Юрка одні плавки на піску. Хоча ні — плавки вони теж зариють, це ж доказ! Або утоплять його разом з плавками. Пішов Юрко купатися — і втопився…

Руся розсміялася, немовби прочитала думки коханця:

— Хвоста нема. Пластична операція.

— Що??!

— А то! Були б гроші! А луску зручно депілятором знімати. Жодних проблем.

— Ти жартуєш?

— Аж ніяк, — хижо посміхнулась Руся.

Сонце вже опустилося за обрій і в сутінках, що наступали, Юркові здалося, що її волосся починає світитися. Мертвотним зеленкувато-білим світлом, як море в липні… Він зненацька їй повірив, наче по голові стукнули сокирою — БУМММ! — і ввімкнулося розуміння. Разом з ним прийшла цікавість.

— Гаразд, про ноги наче зрозуміло. А дихаєш ти як?

— Дуже просто. Двоякодихаюча істота. Генна інженерія, чув?

— Чув, — невпевнено мовив Юрко, — а в нас хіба це вже вміють?

— У нас — так, але не у вас. Між іншим, наша підводна цивілізація на тисячі років древніша за вашу, сухопутну. Коли якась ненормальна риба виповзла на берег і мільйони років перетворювалася на мавпу, яка потім з таким же скрипом стала людиною, інша, набагато розумніша риба залишилася у воді й набагато швидше еволюціонувала в інтелектуально розвинену й гармонійну особистість. Наша наука далеко пішла вперед. Вам і не снилися такі досягнення.

— А звідки ти знаєш людську мову?

— Не сміши мене! — відмахнулася Руся. — Я гадала, ти розумніший. Кораблі стільки століть тонули з книгами, тепер йдуть на дно з комп’ютерами. Плюс — радіо, телебачення…

Зголоднілий комар вчепився в сідницю, і Юрко, спересердя хлопнувши по ній, раптом виявив, що голий. Він став нервово натягувати плавки, трапляючи двома ногами в один отвір. Одягнувшись, хлопець відчув хоч якусь упевненість.

— Слухай… А що ти забула у цьому місті?

— Знаєш, мені набридли модні курорти. По-перше, там повно наших, а по-друге, я вирішила трохи розважитися. Зробити еротичний круїз…

— І давно ти так розважаєшся?

— Давне-енько, — солодко потяглася Руся.

— Щастить тобі, — заздрісно зітхнув Юрко. — А Міха і Стас — вони хто?

— Охоронці, — недбало відмахнулася Руся і підвелась. — Колишні акули. Така ж сила і такий же обмежений інтелект. Ну все, любий, будемо прощатися. Ти був дуже навіть нічо-ого! — проспівала вона.

— Ви попливете? — тупо спитав він.

— Прямо зараз шубовснемося у воду й погребемо! — захихотіла вона. — Звичайно, попливемо. На яхті!

Руся притислася до нього пружним тілом, рушник зісковзнув на пісок. Але якийсь блок у свідомості заважав Юркові зосередитися. Йому здавалося, що він тримає в руках рибу. Оселедець-переросток. Він замружився і поцілував Русю.

— Прощавай!

— Прощавай! — вона підняла рушник, розсунула гілки верби і зникла в ночі.

Юрко чекав хвилин двадцять, щоб дати час русалці з акулами віддалитися на безпечну відстань. Він натягнув джинси й сидів тепер на пісочку, дивлячись на тремтливі у воді вогники. Місто святкувало свій день народження, розпорюючи небо феєрверками, а річка топила їх дублікати в смоляній чорноті. У водоростях плюскотіли рибки, ганяючись за віддзеркаленнями падаючих зірок. Хоча, — у світлі знань, що відкрилися Юркові, — можливо, то були русалки, але з берега не побачити. Взагалі ж йому давно настав час повертатися додому, але з голови не йшла історія Русі.

— Чого тільки не придумають ці дівчиська, — зітхнув Юрко. — Русалка. Ага, звичайно! Чи я настільки схожий на ідіота?

У небі рвонув особливо сильний феєрверк. Ймовірно, це була кульмінація свята. Пора! Юрко встав, дістав з кишені мобільний телефон, набрав довжелезний код. Потім підніс трубку до вуха й проказав пароль. Відбиток палаючого неба у воді здригнувся, розколовся на шматочки і розтікся з боків апарату, що сплив. Так, нічого «крутого» — одномісний міжзоряний модуль. Серія «А-То!». Модель «Блукач».

— Русалка! — похитав головою Юрко, спостерігаючи, як вірний блукач вибирається на берег, обтрушує водорості й протирає ілюмінатори. Він підійшов і поплескав друга по боку, модуль здригнувся і задоволено загурчав, прогріваючи міжпросторовий двигун. — Та бачив я цих русалок! — досадливо сплюнув на пісок Юрко й поліз у догідливо відчинений люк.

«Блукач», проковтнувши господаря, сито гикнув, задраїв люки та інші отвори, дістався до води, покрутився трохи, і, відірвавшись від поверхні, разом з останнім акордом феєрверків, розтанув в обсидіановій безодні неба…

Яхта з хижими обводами, залишивши за бортом маяк на острові Березань, вийшла в акваторію Чорного моря.

— Які ці мужики довірливі! — виливала тим часом Руся душу супутникам. — Русалка! А якби я сказала богиня? Він би теж повірив?

— У цій шкірці, Русенько, тобі хто завгодно повірить. Яку б нісенітницю не верзла! — відгукнувся Міха. — Ти краще скажи, вдалося?

— Аякже! — відгукнулася Руся, знімаючи кулон-русалку з шиї. Знаєш, скільки я йому датчиків наліпила! Причому в такі місця… — вони втрьох захихотіли.

— І що тепер? Він так і житиме з датчиками? — поцікавився Стас.

— Та ні, — мотнула головою Руся, старанно виколупуючи очі русалки. — Як тільки залізе під душ, стане вільним як вітер. Датчики водорозчинні. Ось! — вона урочисто поклала кристали до коробочки, яку вистилала пиловодорадіаційнонепроникна плівка. — Зелений записав мої імпульси. Блакитний — його.

Руся помилувалася сяйвом кристалів. Зітхнула.

— Ну що, хлопчики, підведемо підсумки?

У шість рук вони випатрали сейф і понакладали на стіл батарею контейнерів. Повний місяць, зазирнувши в ілюмінатор, аж присвиснув від подиву: каюта сяяла так, ніби тут підірвали райдугу!

— Ви, друзі, як хочете, а треба перевірити продукцію. Раптом не кондиція або ще щось! — сказав Стас, жадібно дивлячись на самоцвітовий розсип.

— Підтримую! — підхопив Міха, — А ти як, Русю?

— Ні, хлопчики, — я пас. Ще раз не хочеться. А ви як хочете.

— Значить так, — потер руки Міха. — Ми зараз швиденько стартуємо, включаємо автопілот і починаємо інспектувати колекцію. По місцях!

Зоряне небо, відбите у воді, абсолютно індиферентно поставилося до трансформації морської яхти в космічну. Яхта стрімко злетіла у небо, хоча, можливо, пірнула під воду. Невідомо ще, хто в чому відображався!

Руся сиділа й постукувала кігтиком по прозорому, як сльоза, камінчику — діаманту своєї колекції. Нудно! Міха й Стас, активувавши генні перемикачі, повернулися в початковий стан і желеподібно розтеклися в кріслах. Над кожним витав сексодекодер і транспонував в нервові сплетіння «хлопчиків» інформацію, що зберігалася в кристалах. Міха, насолоджуючись екзотикою, блаженно дриґав моноп’ятою. З його псевдорилець сочилася в’язка субстанція, наповнюючи приміщення різким запахом, вельми неприємним для людського носа Русі. Вона скривилася. Міха примудрився всадити в декодировщик чотири кристали. Забійна солянка з шлюбних ігрищ каракатиць, левів, скарабеїв і змій.

Стас хтиво заплітав миготливі хоботки в джгути, а його фальшиві черевця подорожували по всьому тілу, іноді відриваючись і зависаючи в повітрі, щоб потім з солодким схлипом всмоктатися в хазяїна. Стас скромно узяв два останні кристали і додав до них ще один, з відчуттями мурашиної матки.

Руся зітхнула. Так вже сталося, планета Земля виявилась багата на фауну. Щоб зібрати цю колекцію, їй довелося неабияк потрудитися під різною подобою. А хлопчиська тепер веселяться, паразити! Звичайно! Як працювати — то вона, а як насолоджуватися — то чоловіки. Дискримінація за статевою ознакою! Руся подивилася на кристал, що лежав перед нею. Ну вже ні! Цей вона нікому не віддасть! Досить з них всього іншого!

Вона встала, підійшла до крісел, скептично подивилася на плями, що блаженствували, і в яких відбивалася скривлена фігура людської самки. Руся підморгнула своєму відображенню в фальшивому черевці Стаса, що ширяло неподалік. Мабуть, вона поки що залишить собі ці форми.

Тим часом над Варварівкою світив повний місяць, і безглуздо посміхався своєму відображенню у воді біля старої верби. Налетів вітерець, і довгі гілки заколихалися, зашуміли. Дерево гойднулося, скрипнуло. Потім похитнулося ще раз. Гілки зашуміли сильніше, немов навколо бушував ураган. Жваво злетіли вгору, хльоснули вітер, що зазівав, потім зчепилися в жмут і стрімко провалилися всередину стовбура, так що з піску залишився стирчати лише непоказний стовбур, схожий на обрубок…

Стовбур захитався, викорчовуючи коріння, що глибоко засіло, забурчав, обтрушуючи прилиплі піщинки й комашок, що вчепилися в тріщини. У його бурчання впліталися нотки невдоволення — тільки-тільки знайшов спокійнісіньку планетку, вирішив помедитувати кілька сотень обертів навкруги сонця, а тут — на тобі — щодня якась парочка влаштовує показовий сеанс розмноження! По стовбуру пройшло дрібне тремтіння — він важко зітхнув, крутнувся, вибираючи зручніше положення, націлився верхівкою в сузір’я Дроворуба і вистрілив собою в небо.

м. Миколаїв, червень 2006 р.

Дмитро Тарабанов МІКРОРАЙОН НА СИПУЧИХ ПІСКАХ

Оглядаючи будівельний майданчик, Костянтин гадав, чому величезна територія залишалася без уваги довгі п’ятнадцять років. Чому квадратні кілометри піщаного ґрунту використовувалися під звезення дрібного побутового сміття, горіхової шкаралупи й макухи з олійного заводу, під проведення фантастичних рольових ігор і для вигулу собак. Так чи інакше, усього цього більше не буде. Костянтин прийшов, щоб змінити старий уклад, ножами скреперів і ковшами бульдозерів змести з території сліди тліні й розкладання, виполоти бур’ян і сховати в глибокі балки сміття, а ще… зробити її обителлю людини.

Так розмірковував він, стоячи біля будівельного вагончика на території Намиву-2, з пластиковою склянкою гарячої кави в руці. Кава гріла вихолоджені листопадовим вітром пальці, а Костянтин крізь вуаль пари, що здіймалась над ебонітовою рідиною, спостерігав за втіленням свого задуму в життя.

Ліворуч гуркотав копер — десятиметрова вежоподібна машина, увінчана чавунним колосом. Удари преса об верхівку палі трясли повітря пороховими пострілами, звук яких бився рикошетом об вікна рожевих багатоповерхівок, гублячись далеко на дахах сусіднього мікрорайону. Черга вже вкопаних стовпів сірими монолітами цілилася в припудрене рідкою хмарністю осіннє небо. Як урбаністичний Стоунхендж. Як занедбані пляжі з полотен Майкла Уелана. Перевалюючись на незграбних гусеницях та залишаючи за собою глибокі рельєфні треки, немов равлики на мокрих від дощу тротуарах, плазували трактори по пустельній території, що поросла бур’яном і колючками.

Колись Костянтин глянув на піщану долину крізь бурштиново-рубінову призму склянки з чаєм, справжнім англійським, судячи з розрекламованого єдино правильного кольору. І зрозумів, що не елітний район із заздалегідь проданими квартирами будувала його бригада. У нього взагалі не було бригади. Були тільки терраформатори, що підкорювали Марс. Люди в громіздких скафандрах, що сковували будь-які рухи, снували по дюнах паленої вохри, плечем до колінвалу з кутастими шестиколісними апаратами. Вони будували кисневі заводи й повертали скіапарельскі канали. Видіння розсіялося тільки-но інженер опустив склянку. Замилування людською силою залишилося.

Картина здавалася ідилічною. Костянтин гонив по дну склянки останні краплі кави, немов коханець, що розхлюпував відведений на побачення з куртизанкою час по скляних стінках клепсидри. Костянтинові подобалося тут. Будувати. Йому взагалі подобалося будувати. Він уже не відмежовував своє життя від будівництва. І споглядання будівельного процесу було особливо рідкісним задоволенням, яке хотілося розтягти до розмірів вічності. Якщо він доп’є каву, то йому доведеться затиснути ніс і з головою поринути в роботу куди більш виснажливу — розгрібання кошторисів і погоню за підрядниками.

А поки що…

Щось привернуло його увагу. Там, край берега за очеретом, де пустир заглиблювався у води Південного Бугу. То була людина. Судячи з одягу й неквапливості — не з будівельної бригади.

Костянтин окликнув виконроба. Антон Леонідович, приземкуватий чоловік у порваному ватнику й сірих ситцевих штанах вискочив із будівельного вагончика. Від Леонідовича пахло ковбасою й мастилом.

— Що там, Костянтине Едуардовичу?

— Часто у вас по будмайданчику ходять сторонні?

Леонідович обтер рукавом масні губи й відповів:

— Начебто не ходять.

— А цей як проскочив? Не через паркан же і не ви ж його впустили?

Тиждень тому територію з боку об’їзної дороги й будинків мікрорайону Намив, якому новобудова доводилася молодшою сестрою, обгородили щитами гофрованої бляхи двометрової висоти. Навряд чи хтось міг на нього просто так видряпатися.

— Може, він убрід? — знизав плечима Леонідович. — З боку Південного Бугу?

Костянтин покачав головою. Йому подобалася докладність сорокавосьмирічного виконроба, огрядненька дружина якого завжди загортала чоловікові кілька теплих пиріжків на роботу, а діти-стипендіати підкидали батька на гуртом придбаній «Волзі». Леонідович умів тримати всіх робітників у залізному кулаці, і робота з ним вдавалася. Але зараз він явно щось недоговорював.

— Убрід?

— Ну, або з боку стоянки — там є, де пролізти.

— Виходить, уже пролазили?

— Діти… Але ми їх вигнали. Раптом щось скоїться, буде біди як води. Батьки плачуть, за комір тормосять, у суд такий, у сякий… Як по заду надавали, то начебто не лазять. Дітям, не батькам. Хоча — теж та ще управа.

— А цей?

— Хто? — Леонідович труснув головою, немов проганяючи ману. Він поморгав, а потім, ляснувши долонями по животі, вигукнув: — Цей? Так він узагалі — привид… Ми його ловити втомилися.

Костянтин подивився на самотню фігуру. Привид не зникав, не брижився, не ширяв. Привид виглядав зовсім як людина.

— Приведи його сюди, — наказав Костянтин. — Я йому поясню, що до чого. І більше ми його не побачимо.

— Д-добре, — низенький виконроб знизав плечима й жваво затрусив до берега. Добігши до незнайомця, зупинився на відстані й окликнув того, немов дворняга — породистого тер’єра. Начебто справді боявся.

А незнайомець не боявся. Він покірно пішов за дворнягою.

Найменше він скидався на примару. На ньому були сині потерті джинси, трав’янисто-зеленого відтінку на колінах, розтягнуті, закочені над масивними скелелазними черевиками. Весь інший одяг вкривали ремені з нанизаними алюмінієвими карабінами. Стрічки з капронової нитки перехоплювали його груди, немов патронташі уніформу бойовика, тричі його обперізували, навхрест перекидалися через плечі й практично повністю закривали сіру плащову тканину куртки, утепленої хутром, що фривольно вибивалося з-під коміра. Проте й ремені впали в око не відразу.

Ні.

Спочатку Костянтин побачив прилади.

Десятки приладів.

Вони звисали важкими гронами з карабінів-черешків. Шумні й скрекотливі кишенькові радіоприймачі. Мобільні телефони, що підморгували ілюмінацією. Роликовий сканер, який був схожим на пістолет. Диктофон, що крутив валиком тісно намотаної плівки. Включений медичний ліхтарик та інший, похідний, з потужністю прожектора. Тихий у своїх вимірах дозиметр. Перемотана синьою ізоляційною стрічкою міліцейська рація. Збільшувальне скло в пластиковій оправі. Ціла обойма недешевих батарейок «Duracell» і сірникових коробок. І ще безліч картонних коробок, із щілин і дір яких стирчали різнобарвні проводи, болти й світлодіоди. Що було в них — запасні деталі чи інші саморобні пристрої — Костянтин міг тільки здогадуватися.

Поки Костянтин розглядав причіпне знаряддя ходячої барахолки, магніту, що притяг до себе все металеве, електричне й електронне, кремнієвий організм, що наїжачився зовнішніми пристроями, гість наблизився на відстань потиску рук. Інженер стрепенувся, немов його застали зненацька за якимсь недобрим заняттям. Він переклав склянку з руки в руку.

— Ви знаєте, що порушуєте закон, вриваючись у приватну власність?

Незнайомець, виявляється, увесь цей час дивився Костянтинові в очі. Райдужка в незнайомця була чистою, сіро-блакитною. Як вицвіле листопадове небо.

— Так-так, знаю…

— І з якої причини ви розгулюєте тут серед білого дня, заважаючи працювати будівельникам і подаючи поганий приклад дітям?

— Я не заважаю, — відповів незнайомець. — Я намагаюся ходити на відстані, щоб не порушувати правила техніки безпеки, і досліджую потихеньку. А дітям я сам казав зайвий раз сюди не пхатися. Не повинно бути цього…

— Досліджуєте? — перепитав Костянтин. — Що?

— Піски, — порушник обвів рукою територію. — Піски, але, точніше, те, що під ними. Хоча ні. Навіть не «під». І не «над». Тут не повинно бути нічого, я ж казав…

— Району не повинно? Нас?

— Нічого не повинно. Тут ріка була… Вона й приховувала.

— Що приховувала?

— Те, чого бути не повинно. Зазвичай, — він насупився, і на носі з’явилися рельєфні, як шифер, складки. Немов йому самому не сподобалося, як він пояснив, — ніяк не повинно.

Маячня. Костянтин швидко окинув поглядом так звані Піски, настовбурчивши нижню губу, видихом, немов потоком повітря з фена, підняв із чола чубчик. Піймав пальцями на лету й зачесав набік. Жест вийшов ефектним.

— Не знаю, чого тут не повинно бути, але кого — знаю напевно. Тут не повинно бути вас, — сказав Костянтин. І цілком чемно попросив. — Зникніть, будь ласка!

— Я ще повернусь… — повідомив Костянтина гість, і повернувся до виходу.

— Матимете справу зі мною, — холодним недобрим тоном відповів інженер.

Коли людина зникла за бляшаним периметром, і чутний навіть у канонаді копра звук силіконових підвісок, що передзвонювалися на спині незнайомця, стих, Костянтин підніс до рота склянку. Губ торкнулася холодна рідина. З несподіванки інженер шарпнув рукою з перевернутим і низько усіченим конусом прозорого пластику. Краплі вистиглої кави по інерції хлюпнули на пісок і відразу всмокталися, залишивши після себе лише ледь помітні бежеві кружки.

Час на перепочинок, влитий у клепсидру, скінчився. Попереду була робота. Костянтин із тріском зім’яв склянку й викинув в урну, що стояла поруч із вагончиком.

Молот копра прудко злітав по вертикалі, на долю секунди зависав у вищій точці й стрімким важезним ешелоном урізався в залізобетонну палю, що вже наполовину ввійшла в пісок. Дим разом з кам’яними крихтами бурхливими потоками виприскувався назовні крізь щілину між стовпом і молотом, повисав у повітрі. Тиском газів, що вивільнялися з піропатрону, молот знову підкидало нагору, і він, повертаючи ударний імпульс, приречено падав униз.

Немов знав: упаде й не підніметься.

Він упав. Глухо, без газу й пилу. Не вибух, а схлип. І завмер…

Костянтин глянув на ківш крізь мутне заґратоване скло вагончика. Потім глянув на годинник. На небо. Смеркло. Вітер гнав потривожену скреперами поземку від річки, як лісова пожежа жене табуни оленів. Тільки у вагончика, поруч із електрокаміном було тепло й затишно.

Якби ще із цими проводами навести лад…

Двері вагончика зі скреготом прилиплого до гумової прокладки кварцу розчинилися.

— Костянтине Едуардовичу, ви ще довго? Робочий день уже закінчився. Хлопців по домівках відправляю, — сказав Антон Леонідович, заглянувши всередину.

— Ну, ви ж іще не йдете?

— З годинку побуду. Потім закрию все й зганяю додому. Повечеряю — і назад.

— Справді? — Костянтин замислився. — Тоді я почекаю, поки ви повернетеся. Роботи в мене вдосталь. Зі світлом потрібно розібратися до завтрашнього приїзду електробригади.

— Усе думаєте, де помилка? — запитав співчутливо Леонідович.

— Річ у тім, що помилки немає. Довжина нормальна, а як тягнемо… Ну, ви бачили.

— Може, з припуском? — після паузи запропонував виконроб.

— Подумаємо, — ухилився від некомпетентної поради інженер.

— Ну, щасти вам!

Сказавши це, Леонідович зник за дверима, які грюкнули, немов обойма, ударом зап’ястя загнана в паз рукояті пістолета.

Костянтин працював ще годину. Звіряв креслення, кошториси, поринав у ноутбук, який блідо мерехтів, — відкидався на стільці, невідривно дивлячись у тьмяну, бурштинового кольору лампочку, вкручену в стелю вагончика.

Учора вранці до будмайданчика завітала бригада електриків, щоб протягти світло від третього, найближчого й практично незавантаженого намивського трансформатора. Усе як звичайно — стали тягти проводи по неглибоко вбитих стовпцях, яких було вісімнадцять, щоб після будівництва можна було легко демонтувати. Провід перекинули через верхівки п’ятнадцяти з них, коли той дивним чином скінчився. Факт браку довжини ошелешив усіх — від електриків до самого Костянтина. Тиждень тому він особисто переміряв проводи на складі, не раз навчений підприємливими постачальниками — 727 метрів. Стільки, скільки з урахуванням провисання проводу й інших погрішностей треба для покриття відстані в 657 метрів від трансформатора — до мобільного розподільника на будмайданчику.

Засоромившись власної помилки, Костянтин зайнявся перерахуванням. Він розраховував за формулою, малював графіки, розробляв в «Mechanical Desktop» комп’ютерну модель, але, що найцікавіше, помилки не знаходив. Виходило 727 метрів, навіть менше. Чому цих проводів не вистачало — було для нього загадкою.

У двері постукали.

Костянтин сіпнувся й обернувся на звук. За віконцем, врізаним у сумнівної неприступності шлюз, було темно.

— Леонідович? — окликнув він виконроба.

За дверима мовчали. Якби це був Леонідович, він би ввійшов без стуку.

Повільно Костянтин устав зі стільця. Узяв зі столу важкий сталевий прут, що використовували для притиску паперів через брак пристойного прес-пап’є. І підійшов до дверей.

— Хто? — запитав він суворо.

— Не сходяться довжини проводів? — пролунав незнайомий голос.

Костянтин відчув, як, поколюючи, холодніють пальці ніг.

— Хто ви?

— Той, кого ви визнали божевільним. Ми зустрічалися три тижні тому. Я ходив по вашій території. Ви сказали, щоб я не приходив, але я подумав, що можу допомогти тим, що знаю. Довжини проводів — це перший безлад, що у нас тоді трапився.

— У кого це в нас?

— У будівельників. — Пролунало ззовні. — Я теж інженер.

Впускати сторонніх на територію, тим більше в будівельний вагончик, де частенько без догляду лежать важливі документи, — адміністративне правопорушення. Кілька тижнів тому Костянтин забарикадував би двері й викликав би допомогу по мобільному. Але після того, що трапилося вчора…

Костянтин штовхнув двері назовні, навмисно загрозливо махнувши в повітрі сталевим прутом. За два кроки від порогу, худими пальцями захищаючи очі від неяскравого, але пекучого світла й піднятої в повітря піщаної поземки, стояла якась людина. Без патронташів, Костянтин не відразу впізнав у ньому колись обвішаного технікою дивака. Гість був одягнений у ті ж старі джинси й кутався у ту ж сіру куртку.

— Що вам треба? — запитав Костянтин.

— Мені не треба. Я допомогти хочу.

Без технократичної амуніції він виглядав жалюгідно. Худий і змучений. Йому самому потрібна була допомога — соціальна, матеріальна, фінансова, медична.

— Я сам упораюся.

— Костянтине Едуардовичу, — чемно вимовив нічний гість, — а ви в цьому впевнені доконче?

І головний інженер будівництва Намиву-2 раптом відчув, як сталевий прут тане в руці, іржавіє, осипаючись рудими ошурками, які жадібно вдихає вітер ніздрями завиваючих удалечині труб.

Він так і не зрозумів, чому сказав:

— Заходьте.

Вони зайшли у вагончик. Костянтин запропонував гостеві табурет Леонідовича, поверхня сидіння якого була поцяткована слідами від ножа. Це виконроб, підклавши газетку, за звичкою обробляв на табуреті сало й ковбасу. Гість із дивною грацією сів, склавши руки на колінах. Зітхнув.

На вигляд йому було років сорок. Старший за Костянтина на кілька зим.

— Чаю? — запитав Костянтин.

Гість кивнув. А хазяїн зрозумів, що увесь цей час, як тоді на Пісках — пластикову склянку, зараз стискав у руці ребристий сталевий прут. Ціленький, нітрохи не винюханий. Він поклав його на стіл і витер почерканим аркушем смугу іржі з вологої долоні.

— Як мене звуть, ви знаєте, — сказав Костянтин. Він відкрутив кришку термоса, дістав з пакетика дві одноразові склянки й розлив у них ще гарячий чай. — Не буду запитувати, звідки. Зараз про це де завгодно можна дізнатися.

— Вибачте… — Сказав гість. — Мене звуть Геннадій.

— Геннадій, — повторив інженер, розвернув стілець і сів навпроти. — Дуже приємно. Чим ви хотіли мені допомогти?

— Я знаю багато чого про це місце.

— Я теж. Ми два місяці тому провели підготовчі роботи. Кілька томів підшито.

— Ні, це не те… Ваші томи нічого не варті. Ми теж такі підшивали, тільки папки в нас були картонні й на зав’язках. Але вони нас не врятували…

— Від чого?

— Від провалу будівництва Намиву-2.

Костянтин подався назад.

— Намиву, — виправив він.

— Намиву-2, — уперто повторив Геннадій. — П’ятнадцять років тому я будував Намив і Намив-2. Перший ми побудували…

Він замовчав.

— Чудово, — сказав інженер. — Другий побудую я.

— А вам не цікаво, чому це не вдалося нам?

— Відомо чому. Через розвал Союзу. В 1991-му не одне лише ваше будівництво впало, якщо не в Лету, то в летаргічний сон.

— Союз ні до чого, — похитав головою Геннадій. — Я був головним інженером цього будівництва, і мені краще знати.

Він розстебнув блискавку куртки й поліз кудись у внутрішню кишеню.

Пушка, подумав Костянтин.

Але гість дістав пакетик товстостінного поліетилену — радянських часів, коли на зміну целофанового анахронізму ще не прийшли китайські хрусткі різнобарвні та невагомі пластик-бегі. Він розгорнув поліетилен і витяг на світло пожовклі, складені втричі папери.

Це були будівельні плани. Унизу кожного з них значилося прізвище. І підпис.

— Г. Н. Стрілецький?

Геннадій дістав паспорт з пошарпаними кутиками й поклав поверх паперів. Костянтин обережно відкрив документ. Парубок на замацаному синькою печатки фото віддалено нагадував Геннадія. Він і був власником цього паспорту.

— Ви все ще не вірите? — запитав Геннадій.

— А я вас покликав не для того, щоб ви мене у віру навертали. Якщо я правильно дочув, ви обіцяли допомогти із проводами. — Інженер відкинув документ, цього разу забувши сховати огидливість. — Я просто хочу розібратися із цими триклятими проводами!

— О! Я теж хотів, — Геннадій подивився за віконні ґрати й погляд його загубився. — Сімнадцять років тому ми проектували мікрорайон Намив. Це було найударніше будівництво за моєї пам’яті. Будинки зростали один за одним, немов воїни із зубів дракона, посаджених Ясоном. Тільки в нас вони росли з піску.

Зараз розійдеться, подумав Костянтин. І нітрохи не помилився.

— Піщинки, — продовжував Геннадій, — ніби самі пресувалися в бетонні панелі й перекриття, забивалися в щілини цементом і штукатуркою. Ми кожний будинок здавали на кілька місяців раніше терміну. Нас преміювали без кінця. Можна було купити хоч десять квартир і зо п’ять гарних закордонних машин. Коли Намив був зданий, мені довірили проектувати другий Намив. Без жартів, правда! Ми побудували чотири будинки з внутрішнім двором, ті, Що біля ринку й гаражного кооперативу, і діло застопорилося. Почали коїтися дивні речі. Дуже дивні. Ви вже зіткнулися з однією з них. Незабаром побачите й інші. Але, будь ласка, навіть не подумайте, що я вам погрожую.

— Чесно кажучи, я мужньо борюся з бажанням подзвонити у відповідну інстанцію, — проговорив Костянтин.

Геннадій зрозуміло посміхнувся.

— Найпереконливіше — у нас палі в пісок ішли, — сказав він. — Причому, плавнів там не було. Це на глибині п’ять метрів вище рівня ґрунтових вод! Заб’ємо палю, вранці приходимо — нема палі. Порожнє місце. Протремо очі, побігаємо по будмайданчику. Так і не знайшли тоді палю. Забили нову. Перевірили — рівень дотриманий, не хитається. Вранці приходимо — нема її на місці. Стали бити третю, а вона ввійшла наполовину й відмовилася йти глибше. Перевіряємо — а там верхівка вчорашньої палі, на двометровій глибині. Через кілька днів всі палі, як пластинки ксилофона, стирчали — кожна різної висоти. Ми повисмикували бешкетниць краном. Забили по новій. До речі, біля підстанції є котлован, що давно сповз, із залізобетонними штирями, нестрункими, як індикатори частот на еквалайзері гарного китайського магнітофона. Це він — так і недобудований будинок. Ну й креслення пропадали, кілька разів техніка розчинялася в тумані й з’являлася тільки після чергового туману. Добре, що тут тумани часто. Все це гарненько тиснуло на психіку. Протягом двох років ми не побудували жодного будинку! Отримали чимало штрафів, а потім будівництво згорнули. Багато хто подумав, що це гроші в будівельників вичерпалися. А все починалося, як у вас, з дивної головоломки з проводами.

Геннадій доказав і вичікувально подивився на Костянтина.

Той так само спокійно сидів на стільці. Але цей стілець повільно сповзав кудись униз, немов провалювався. Інженер обережно глянув під дерев’яні ніжки й нічого не побачив, окрім непорушного, але добре подертого лінолеуму. Чомусь йому стало страшно. Нахлинув той дивний абсурдний страх, від якого німіють всі члени. І від якого змусити себе перестати боятися, як завжди — зусиллям волі, практично неможливо.

— Я вам не вірю, — сказав він.

— Можна не вірити в існування автомобілів і продовжувати ліпити пасочки на розділовій смузі швидкісної траси.

— Навіть такими гучними фразами ви мене не переконаєте. Можете зайвий раз не намагатися. Припускаю, що наступного разу ви прочитаєте віршик: «Паска-паска, удавайся! Як не вдашся, я тебе вб’ю…» Такі віршики полюбляє вживати Стівен Кінг для нагнітання саспенсу. Тож знайте! Він не подіє. Тому що я прочитав чимало фантастики й зумів для ясності розуму розмежувати реальність і божевілля.

— Я можу довести, що ви не праві.

— Давайте. Хоч зараз. Тільки навряд чи у вас щось вийде.

— Зараз холодно. Вітер. Давайте завтра.

Ну ж! Відмовся! Вижени втришия, — підказував Костянтинові здоровий глузд.

— Завтра, — кивок. — О котрій годині погода Намиву-2 дозволить вам?

— О сьомій ранку буде вже світло. Давайте біля котловану зі стовпами-еквалайзерами.

— Там і зустрінемося, — кивнув інженер. — Заразом і подивлюся, що вас так налякало, — усміхнувся. — А зараз ідіть. Мені треба працювати. Розберуся з проводами, які довели мене до стану, в якому я погодився на вашу компанію.

Геннадій підвівся зі стільця й, розуміючи марність естетичних турбот, розгладив витягнуті коліна на джинсах. Від його долонь на кошлатій матерії залишилися темні сліди, як від щітки на вичесаному проти ворсу перському килимі, який часто тягали на пікніки й рідко віддавали в хімчистку.

— Відміряючи довжину, виходьте з того, що найкоротша відстань між деякими точками тут — не пряма, — сказав гість. — Походіть з мотузкою й виберіть нове місце для стовпів. Або просто замовте провід у два рази довший. Має вистачити. І ще… Дякую вам за чай.

Гострі й обламані на кінцях, немов ребра велетенської тварини, що давно згинула й мимоволі передала свій висушений пустелею й обгризений вітром скелет мисливцям на скам’янілості, бетонні стовпи стирчали з неглибокої вибоїни, краї якої давно згладила ерозія, зсуви, і підошви дитячих кросівок. Костянтин, намагаючись не розхлюпати з розм’яклої пластикової склянки трав’яний м’ятний чай, що по-ранковому бадьорив і додавав думкам ясності, спустився на дно западини. Туфлі грузли в податливому піску, збиваючи його дрібнозернисту крупу й глибоко вминаючи її в холодне вологе тісто кварцу, начиненого черепашками. Костянтин підійшов до однієї з низеньких паль, що діставала йому до грудей. З її обгризеної верхівки заточеним пазуром стирчав іржавий сталевий прут. Костянтин простяг руку й торкнувся його шорсткої поверхні.

— Раніше тут стояв кран, — пролунав голос. — П’ять років стояв, погризений корозією, завалював ґрунт опалим листям облупленої фарби. Чорною й жовтою зверху й криваво-бурою знизу. З ним картина запустіння виглядала довершеною. Він наочно й дуже переконливо демонстрував, якими неспроможними виявилися ми, творці досконалої техніки, проти сили природи. Невідомої нам природи й невідомої її сили.

Костянтин підняв голову, й глянув поверх обламаних обелісків на чоловіка, який стояв на укосі котлована. У ранковому повітрі кожен пристрій на ременях Геннадія було видно чітко й ясно, аж до маркування на провідках і цифр на кнопочках. Карабіни блищали, відбиваючи біле осіннє небо. Екранчики двох чи трьох пристроїв світилися чужими для пісків кольорами. Щось тихо пищало й потріскувало. Може, лічильник Гейгера.

— Доброго ранку! — привітався Геннадій. — Дякую, що прийшли.

— Здрастуйте, — відповів інженер.

— Ви любите пити на повітрі?

— Останнім часом принадився.

— Я, здається, здогадуюся, чому…

— Здогадки мене не цікавлять, — похитав головою Костянтин. І відштовхнувшись рукою від бетонного обеліску, перестрибнув котлован у напрямку Геннадія. — Ви збиралися мені щось показати. Поки я бачу лише старий фундамент. Невагомий доказ.

— Це останній форпост людини в цій зоні. Далі починається те, що вона ніколи не повинна була бачити. Дещицю, що я зміг відшукати, — вам і покажу.

Костянтин багатозначно викинув спорожнілу склянку і піднявся нагору.

Вони попрямували у бік річки.

— Ви знаєте, чому цей район назвали Намив? — запитав Геннадій.

— Наприкінці вісімдесятих у рамках всюдисущої і всепроникної Перебудови ландшафтні будівельники підводними насосами підняли з дна річки пісок і намили його на берег.

— Виходить, цього району раніше не було?

— Виходить.

— А якщо в річці щось було приховано, то воно опинилося на поверхні? Або, у крайньому випадку, під нею.

— Скарб? Поховання?

— Я раніше теж так думав. Але потім зрозумів, що виявився неправим. Ні те ні інше, — Геннадій зітхнув. — Ви, напевно, чули про аномалії? Про курську магнітну, наприклад?

— Начебто погодилися, що магнітометри збивали родовища магнітних руд…

— Якби це були вони, аномалію назвали б рудним басейном.

— Ви хочете сказати, що тут, на території двох Намивів, — така ж аномалія?

— Ні.

— Тобто?

— Це інша аномалія. Сильніша. Її навіть річкою, як тином, відгородили, щоб людство не потрапило на її територію. Там ховалося те, чого людина ніколи не повинна була бачити. Заводний механізм всесвіту. Машинне відділення, у якому підтримуються усі фізичні закони й регулюється швидкість перебігу часу. Але, як і в будь-якому машинному відділенні шикарного лайнера, тут панує нестерпний шум, пахне мастилом і концентрація простору-часу досягає немислимих показників. Якщо ви прийдете у відділення й поставите там шезлонг, струмінь гарячої пари, що виривається з навіженого клапана або удар струму від погано ізольованого проводу швиденько вас звідтіля виженуть. Як вони зігнали нас. І вже почали підбиратися до вас.

— Це смішно, — Костянтин зробив незрозумілий жест. — Людина забудувала всю Землю, а тут, у Миколаєві, у якому населення — п’ятсот тисяч, — потрапила в аномалію. Якби такі аномалії дійсно існували, ми б про них знали.

— 1 знаємо.

— Ви про Бермудський трикутник і гори Непалу? Здається, це фантастика.

— Ви колись забивали цвях у стіну? — запитав Геннадій.

— Що-що?

— Але ж забивали?

— Ну…

— І жодного разу не попадали в проводку?

— Ні. Я завжди уявляв собі, де які проводи проходять і намагався вдаряти молотком туди, де їх гарантовано немає, — він усміхнувся. — Я все-таки будівельник…

— Я теж так роблю. А тепер уявіть, що звичайні люди, забиваючи цвях, ніколи не замислюються над тим, що, коли вони заб’ють його не туди або якраз туди, — по цьому маленькому металевому провідникові потече струм і гарненько полоскоче їм нерви, а вся проводка у квартирі — згорить. Вони ж не знають, де проходить проводки. І нехай такі випадки поодинокі, але якщо мешканець почне із завзятістю, такою характерною для сучасної цивілізації, вкривати стіну їжачком із цвяхів, рано чи пізно він нарветься на вкритий тонким шаром замазки потік струму, що здасться йому справжнісінькою аномалією.

— Дуже переконлива метафора. Але це метафора. Доказів немає як і раніше.

— Секунду…

Геннадій завовтузився зі своїми підвісними приладами. Натиснув кілька кнопок. Щось заторохтіло, зашуміло. Потім він витяг два щупи, від яких тяглися до вольтметра червоний й чорний проводи.

Глибоко зітхнувши, Костянтин відвернувся. І подивився навкруги.

Більш-менш вирівняний скреперами пустир, сумнівно білого кольору мокрого вапна, з трьох боків обступали людські будівлі. На півночі височіла гряда блідо-тілесного кольору з рідким рум’янцем багатоповерхівок. На сході, за Курною Гіркою, блищав бляхою конвеєрів відбудований завод. На півдні ковзали в ранковому тумані стріли підйомних кранів річкового порту, глухо гримаючи тугими суглобами й вантажами. Людина оточила цей район, взяла в облогу. І тільки на заході тихо хлюпалася холодними водами річка, що відступила під його натиском.

— Слухайте, — сказав Геннадій. — Це аудіозапис нашої з вами бесіди. Я ставлю не з початку, тому що на плівці до цього ще не було… нічого стороннього.

— … Із дна річки пісок і намили його на берег, — пролунав глухий чоловічий голос із динаміка. Геннадій впізнав — це говорив він. Для багатьох людей — почути свій голос на записі, значить, отримати шок. Нехай багато хто каже зніяковілі фрази типу «як твій магнітофон спотворює», але саме так їхній голос звучить у реальності. Так само пискляво або глухо й огидно, аж морщитися хочеться! Але інженер уже не раз чув свій голос. Тому був підготований.

— … Виходить, цього району раніше не було? — запитав Геннадій.

— … Виходить…

— Навіщо ви поставили запис? — запитав Костянтин.

Геннадій шикнув:

— Слухайте!

— … А якщо в річці щось було приховано, то воно опин…

Голос перервався на півслові. Засичало. І з динаміка пролунав зовсім чужий, незнайомий голос. Жіночий.

— … Галочко, як же ти все це додому віднесеш? Тут не… ш-ш-ш…

Усередині Костянтина похолоділо.

— … Ви напевно чули про аномалії? Про курську магнітну, наприклад? — знову пролунав голос Геннадія.

— … Ш-ш-ш!… Потрібно було зробити щось, щоб перекрити дорогу сміттю, раз…

— … Ви хочете сказати, що тут, на території двох Намивів, — така ж аномалія?

— … Ні.

— … Щ-щ-щеня! — різкий викрик ударив по нашорошених вухах. — Поплюєте в мене потім, щ-щ-щеня! — і вдаривши знову, розбився в статичне шипіння.

— … Це інша аномалія. Сильніша. Її навіть річкою, як тином, відгородили, щоб людство не потрапило на її територію. Там ховалося те, що людина ніколи не повинна була бачити. Заводний механізм вс…

Знову шипіння. І солодкий дівочий голосок:

— … на такому морозі лежати з одним драпуваннячком… П-ш-ш!

Костянтин не розумів, що відбувалося; Але він чув голоси людей, яких тут не було. Ніколи.

— … як і в будь-якім машинному відділенні шикарного лайнера, тут панує нестерпний шум, пахне мастилом і концентрація простору-часу досягає немислимих показників. Якщо ви прийдете у відділення й поставите там шезлонг, струмінь гарячої пари, що вирветься з навіженого клапана або удар струму….

— Припиніть! — наказав Костянтин.

— … від погано ізольованого проводу швиденько вас звідтіля зженуть. Як вони зігнали нас. І вже почали підбиратися до вас.

— Досить! — крикнув він. — Вимкніть!

Дзвінко клацнула виштовхнута простим механізмом пластикова кнопка. Диктофон вимкнувся, немов світло в раптом стихлій вітальні, з якої вигнали всіх галасливих гостей.

— Що це?

— Запис нашої розмови.

— А ці голоси? Вони ж уже були на плівці?

— Ні, я, як і ви, вперше їх чую.

— Так я й повірив! Ви підробили плівку! Записали голоси різних людей, а потім зверху — наші. Зробили мікс.

— Так уже виходить, — сказав Геннадій, — що творці Всесвіту з метою економії об’єднали машинне відділення з рубкою керування, у якій стоять тисячі комутаторів, що передають голоси з нашого й паралельного світів. Коли ми проходимо стороною, деякі голоси записуються на плівку.

— Дуже добре, — Костянтин відчув, як пальці на ногах починають зігріватися. Після абсурдного пояснення Геннадія нахлинув спокій. — Але навіть я, без вашої хитрої амуніції, зміг би зробити такий різноголосий запис.

— Можете. Якщо візьмете диктофон, — він простягнув пристрій.

— Не треба!

— Ну, тоді хоч лампочку візьміть. Може, вона, так би мовити, проллє світло на навколишню реальність.

Костянтин так і не встиг відкрутитися. У його руках опинився тендітний пухир скла. Геннадій, пальці якого були грубими й холодними, поклав одну руку інженера на цоколь, а палець другої притулив до торця. І швидко відійшов.

— Чекайте.

— Мені ніколи, вже робочий день хвилин п’ять як… — почав обурюватися Костянтин.

— Ще секунду!

Секунда пройшла. Пройшла друга. І третя.

І четверта.

Зараз бахнути його, Геннадія, цією лампою…

І тільки на п’ятій секунді у вакуумі лампочки загорілася іскорка. Несмілива, вона стала розтікатися жовтою карамеллю по тонкій спіралі, розгораючись усе сильніше. Костянтин бачив, що лампочка ні до чого не приєднана. Ні до чого, крім його рук. Він ніби сам був батарейкою, а його пальці мали різні потенціали, здатні живити стоватну. Це, в принципі, неможливо, але в його руках розгоралася лампочка. Світло її ставало яскравішим, воно вже майже сліпило очі. Її стало неможливо тримати — скло й цоколь розжарилися, стали нестерпно гарячими…

Костянтин випустив рукотворне джерело світла. Лампа втратила контакт із його руками, крутнулася, немов вивільняючись із невидимого патрону, і розбилася, тільки-но торкнулася піску. Лише кісточка цоколя, темна пляма в очах і обпечені пальці нагадували про факт її існування.

Інженер ошелешено подивився на Геннадія.

Той знизав плечима.

— Доказів тут багато, — сказав він. — Учора просто вітер був, ми б замерзли…

Того далекого ранку Костянтин навіть не уявляв, що доказів аномалії, яка існувала тут, так багато. Для більшої впевненості він зателефонував Сергію Герасимову, що знав усе про будівництво в Миколаєві, і той підтвердив сумне алібі Стрілецького.

З тих пір він часто втікав з роботи й складав Геннадієві компанію, гуляючи по не зачепленій будівництвом території біля річки. Вони продовжували робити записи й слухали їх, намагаючись за уривками розмов зрозуміти, про що говорять люди. Костянтин сам піймав SMS від неіснуючого оператора 8078 з текстом: «Олеже! Акумулятор поставив. Можеш забирати свій телефон!» Зателефонувати за вказаним номером не вдавалося.

А одного разу Геннадій привів інженера на край території, щоб показати трубу, що стирчала з землі.

— Це пневмоканал, — сказав Геннадій. — П’ятдесят у перерізі труби, що проржавіли трохи не до дір. Як велетенські гільзи, відстріляні Рембо з пропорціями Гулівера. По них і наганяли пісок із дна річки Південного Бугу. Потім якось непомітно вони щезли.

— Їх забрали Піски? — заворожено запитав Костянтин.

— Ні, що ви, — Геннадій дивно посміхнувся. — Їх забрали заповзятливі люди, щоб здати на брухт.

Геннадій постукав кісткою пальця по трубі, яка лунко «заспівала».

— Я спочатку подумав, що це уламок тої труби. Потім зрозумів, що це не так, — він дістав з кишені на поясі кілька білих картонок і ручку. — Напишіть щось.

— Що?

— Повідомлення.

Костянтин прийняв картонку й вивів креслярськими літерами: «Привіт! Тут у нас такі речі відбуваються…»

— Не бійтеся, я не буду читати, — сказав Геннадій і списаним боком від себе кинув картонку в трубу. — Через хвилинку прийде відповідь.

Вони стали чекати. Приблизно через хвилину із труби, немов видутий вітром, вискочив аркуш картону. Тільки не білий, рожевий.

Костянтин нахилився й підняв його з землі.

«Привіт! Я Люда… Ти, напевно, дуже втомився, коли в вас таке коїться… Хочеш розслабитися?»

— Що це за папірець? — запитав Костянтин.

— Відповідь на ваше послання. З паралельного світу, — сказав Геннадій. — Я з ними спілкувався, в них там розбіжність сталася, електричні процесори так і не винайшли, і всі комп’ютери побудували на пневматичних елементах, як пропонували в п’ятдесятих. Тому й Інтернет у них став пневматичний. Спілкуються картками, які пересилають по трубах. А так — усе як у нас.

— Ясно… — Костянтин затнувся. — Дайте ще.

Геннадій покірно простяг аркуш картону.

«Тут увесь час виникають якісь перешкоди. Це напружує».

Він написав і самотужки кинув записку в пащу труби. Виплюнутий пневматикою рожевий папірець, що пах парфумами, він піймав у повітрі.

«Я допоможу тобі. Бажаєш дізнатися, яка я там?»

Костянтин з усмішкою подумав, що за останні три тижні таємнича Люда була вже другою людиною, що хотіла йому допомогти. Невже він виглядав таким безпорадним? Він, який побудував кілька районів у найбільших містах колишнього СРСР?

Ще кілька днів пройшли в безглуздому пеленгу радіопередач з паралельних світів. Потім Геннадій притяг знайдену десь фаянсову вазу з наліпкою, на якій креслярським шрифтом було каліграфовано: «Династія Мін».

— Не схоже, — сказав Костянтин. — Візерунки якісь слов’янські.

— Справа не у візерунках. Справа в написі. Дивіться!

Вони викопали в підмерзлому піску яму й поклали туди вазу. Знову засипали. Потім розстелили валик фетру й сіли зверху.

— Почекаємо з півгодини, — вказав Геннадій.

Вони стали чекати. Уперше в той день Костянтин став ініціатором розмови.

— Значить, це машинне відділення — єдине на кілька світів?

— Як і проводка. Електрична мережа теж одна на декілька квартир. Якщо підключитися в обхід лічильника, можна виграти трохи кіловат. Вам, як будівельникові, це відомо.

— А ми зараз чим займаємося? Відмотуємо?

— Шукаємо ширші щілини. Скажімо, поштові скриньки р вентиляційні канали. Я вважаю, що тут можна знайти і двері. Колись я відкрию такі двері й відправлюся в паралельний світ. Може, там усе складеться… — він подивився на таймер, що висів над серцем, і звівся на ноги. — Так, уже начебто час.

Вони взяли лопату й почали шар за шаром згрібати пухкий пісок. На глибині тридцять сантиметрів лезо лопати зі скреготом лизнуло щось металеве. Вони присіли біля ямки й розчистили знахідку руками.

Це була бляшанка. Банка з пивом. Судячи за київською маркою — з нашого світу.

— Раніше я викопував відро, повне дрібних цвяхів, електрочайник в утилітарному стилі «Ностромо» й розбитий радіоприймач вісімдесятих років. Речі мені непотрібні, — сказав Геннадій. — Зараз — та ж ситуація. Пиво можна випити. Тільки я не п’ю, боюся, що захоплюся, — він крутонув бляшанку в руці. — Холодненька… Та й дата свіжа. Візьміть!

Костянтин піймав кинуту Геннадієм бляшанку.

Усередині неї, зміщаючи центр ваги, переливалася рідина.

А одного разу, гуляючи будмайданчиком в повній самотності й милуючись чудовим заходом сонця, Костянтин побачив щось, що й дивним назвати — мало.

Рекламний лайтбокс неба над темно-бірюзовою водою підсвічував розлиті, немов свіжа акварель по гладкій променистій поверхні, яскраво-червоний, ніжно-рожевий, фіолетовий і пурпурний кольори. Барви розтікалися розводами вздовж горизонту над темною смугою протилежного берега. Зображення було чітким, немов картинка гарного монітора, і з відстані два-три кілометри можна було розгледіти розкидані по березі двоповерхові дачі, немов білі крихти, по яких Хлопча-як-палець сподівався знайти дорогу додому до того, як птахи склювали їх. Він зметикував і позначив шлях зібраною в струмку сріблистою галькою.

Костянтин розглядав ці казкові будиночки, коли знову краєм ока помітив зміну.

Над річкою виріс міст.

Він, масивний і в той же час витончений, злітав над водою на метрів тридцять і темно-бузковою стрілою нісся за обрій. Це не було мостом у звичному для людей розумінні. Комунікація являла собою широку в перетині трубу, верхня частина якої складалася зі скляних, як лусочки, сегментів, що заломлювали промені призахідного сонця. Скляним склепінням тунелю рухалися вогники — відблиски від невидимих із землі верхівок і вікон автомобілів. Міст спирався на колону, що здіймалася зі спокійних вод та архітектурними елементами нагадувала готичну базиліку, виткану з тонких і витончених прутів неметалічного походження. Від гострої верхівки опори струнами грецької арфи міцні троси тяглися до екзокілець, що перехоплювали міст по всій довжині. Міст був побудований з якогось невідомого інженерові матеріалу, тому що за такого розмаху й такого легкодумства, якби він був бетонним, то завалився б у воду в першу ж секунду. Але міст стояв.

Він стояв ще секунд двадцять, доки Костянтин не оглянувся, щоб гукнути виконроба або ще когось, щоб ті подивилися. Коли Костянтин знову глянув на небо, міст зник.

— А, — посміхнувся Геннадій, коли інженер розповів йому про видіння, — тепер ви побачили майбутнє. Може, наше. Це був міст на Малу Корениху й Сади, що планували побудувати ще за радянського режиму, але так і не побудували. Може, йому пощастить більше, ніж Намиву-2. До речі, я міст побачив тільки на другий рік. Піски вам довіряють. Мені так здається…

Поруч із Костянтином у тисячний раз проїхав навантажений піском скрепер «МоАЗ», так близько, що інженер зміг відчути, як туго закручено кожен гвинт на його металевому тілі. Як жваво рухаються поршні двигуна внутрішнього згоряння. Як важко, але вперто обертається колінвал. І з якою міццю врізається в пісок кожна опуклість і западина рельєфних шин. Пофарбований жовтою й сріблястою фарбами, «МоАЗ» здавався хитрим механізмом із фільмів Камерона, незвичайним за формою й надзвичайно габаритним. Колись у дитинстві Костянтин дістав від батьків набір маленьких вантажних машинок. Якби там була модель скрепера, саме вона (а не аварійна) була б його улюбленою машиною-іграшкою. Реальний скрепер — вернув гори. У буквальному розумінні.

Три таких скрепери циркулювали вкритою снігом територією. Гуркочучи двигунами й упевнено перекочуючись на високих ребристих колесах, кожна машина під’їжджала до урвища котловану майбутнього будинку, з двох боків позначеного рядами ввіткнутих у пісок пластикових пляшок, немов злітна смуга, спускалася на його дно й завмирала. Поки вона відпочивала, ззаду до неї наближався схожий на робота-коротуна жовтий трактор-штовхач. Скрепер вмикав гідравліку — заховані в кузові щелепи розходилися в боки, готові вщерть наповнити ківш ґрунтом. Потім штовхач приладжував щупи до задньої рами «МоАЗа», і, з’єднавши сили, вони рухалися вперед, долаючи опір ґрунту. Два широченних леза безжалісно й начисто зрізали всі нерівності піщаної поверхні. Ківш повільно наповнювався, і коли він був повний, зчеплення розривалося, і скрепер важко вибирався схилом, щоб висипати накопане в дальній ярок.

Цикл повторювався.

Людина колись на зорі свого розвитку зрозуміла, що без сильнішого друга, на сталеве плече якого можна буде спертися в битві з багатоликою й жорстокою природою, вона не виживе. Він створив машину, механічну П’ятницю, разом з якою зміг би в іншому статусі освоювати незаселений острів Землі. Вкривати її сухопутні площі частоколом міст, а водойми затягувати густою сіткою мостів, або — повертати, осушувати, намивати…

Костянтин приклався до банки реверсного пива. Вся хитрість цього украденого з паралельного світу напою полягала в тому, що він не закінчувався. Як клепсидра із забитою перемичкою, що зберігає час у верхньому скляному конусі. Костянтин пив пиво другий тиждень, але банка завжди залишалася повною. Пиво вже давно видихлося, але Костянтин продовжував завзято його пити.

Поки він пив, Піски не могли його висушити, зломити його волю, всмоктати його, як бетонні стовпи. Він був річкою, запобіжником у щитку, фреоном радіатора, поки пив. І Піски нічого не могли йому зробити. Вони не могли вкрасти його, як вкрали скрепер.

Три дні тому. Величезна машина вагою в тридцять тонн зникла просто під час циклу грабарств, зникла в непроглядному тумані, що впав з неба. Вповзла в молочно-білу суспензію й розчинилася в ній. Була — і не стало.

Це битва, зрозумів Костянтин. Битва людини та її механізмів, з одного боку, і природи, з іншого. Нерівна й жорстока. Зараз у Костянтина було два шляхи — боротися або відступити.

І він знав, що буде боротися.

Він знав, що не відступить.

Костянтин задер голову, розіп’яв руки й глянув у сіре» Зимове небо з докором:

— Чуєш! — крикнув він так голосно, як дозволили розв’язані холодним напоєм голосові зв’язки, — Я побудую цей район! Я його побудую!

Нехай Піски обдають його парою або б’ють струмом, він знайде спосіб замінити трубу й ізолювати провід. Він — будівельник, і не простий — він інженер! Сильний інженер, на відміну від Геннадія, що маскується під дослідника, а в ділі — жалюгідний боягуз, що не зумів дати відсіч природі. Костянтин знайде спосіб обіграти природу на її власному полі, за законами фізики й математики, часу й простору, що звихнулися. Він вирівняє еквалайзер паль, проведе фінську сантехніку й оптичне волокно, викладе рибу з кісток бетонних плит, панелей, силікатних блоків, натягне міцні мідні троси ліфтів, вставить лінзи скла, назавжди захистивши людей від гіпнотичного погляду Пісків цими викуваними з піску ж панцирами. І будинки, немов зібрані з барвистих кубиків конструктора «Lego», стануть рости вгору. Як У прискореному відеозаписі. Шпала крана буде переміщатися, як у мультфільмі, рвучко закидати на верхівку новобудови нові й нові блоки. Кран буде складатися, як іграшкова Ейфелева вежа, в одному місці біля вже побудованого будинку — і виростати в іншому, щоб знову розпочати метушливе плетиво багатоповерхової лялечки. Ще й ще, поки весь район, включно з житловими будинками, школою, спорткомплексом, двоповерховим гаражем, приватним причалом, не буде збудовано.

Буде збудовано.

Буде.

І Костянтин стримав своє слово.

Він побудував Намив-2. Хай з піврічним запізненням, влітку наступного року, але це вже не мало значення.

Костянтин переміг, а переможців, як відомо…

Після приїзду численних комісій, які достроково стоптали вкриті червоненькими килимами сходи й нанесли пилу в порожні квартири з вкритими ламінатом підлогами, підвісними стелями, що, як імпи, дивились десятками очей-лампочок, і студійною акустикою незаймано порожніх стін, район обгородили стрічечкою. Не жовтою пластиковою з написом «Небезпечно!», а червоною смужкою шовку. Святковою.

Відкриття мікрорайону відбулося в спекотний полудень 12 серпня. Саме тоді біля входу в найпрестижніший район Миколаєва скупчилися запрошені гості, майбутні мешканці й журналісти. Вони, як маленькі діти, раз у раз підстрибували, намагаючись заглянути за огорожу. При кожному такому стрибку паркан ішов униз, а поцятковані сотнями вікон рожеві паралелепіпеди ще вище злітали в небо.

З боку першовідкривачів, що стояли в розкритих, але обмежених червоною смужкою чутливого периметра, воротах, Костянтинові ця маса уявлялася екранчиками еквалайзерів дорогих китайських магнітофонів, складеними в товстий стос. Він труснув головою, і показники частот знову стали людьми.

Стрічку розрізали після довгих промов. Костянтин, прокидаючись, як пацієнт від клацання пальців гіпнотизера, чітко почув брязкіт ножиць і побачив, як повільно, завиваючись у спіралі, опадають половинки червоної стрічки. Нарешті вони торкнулися піску, і тканина, обм’якаючи, вляглася на ньому.

З вереском і свистом юрба добре і яскраво одягнених мешканців міста стала протискуватися в розчинені ворота. Ця течія підхопила Костянтина хвилями поздоровлень, поплескувань і рукостискань. У його руці дивним чином з’явився келих шампанського, і переможець, не перестаючи посміхатися всім і кожному, припав до його скляного тіла, впускаючи в спраглий вологи рот грайливу й колючу рідину.

Хтось став заходити в будинки, люди визирали з балконів, фотографувалися. Їхні обличчя сяяли й блищали посмішками. Незабаром юрба відринула від несхильного до бесід Костянтина й він залишився самотньо стояти з келихом у руці, як ліліпут у країні велетнів. Нарешті… Як же він втомився. Нескінченно втомився. Але побудував!

Потім до нього луною повторів і охів донеслося:

— Дивіться, будинки йдуть! Вони йдуть у пісок!

Костянтин відірвав погляд від сапфірової рідини, що пузирилася, і охопив поглядом Намив-2.

Будинки, ці багатотонні панельні гіганти, усі до одного прийшли в ледачий, розважливий рух. Вони ледь відчутно колихалися на хвилях рівних доріжок і газонів, як свічі айсбергів в оточенні колотого льоду, що повільно тане під палючим сонцем на поверхні холодних вод океану. Пекуче повітря, що піднімалося над Пісками, наче крізь лінзу, лише збільшувало рух багатоповерхових будинків. Представниці найвразливішої статі заверещали й кинулися врозтіч від конструкцій, немов тут ще залишалося місце, яке не могла вкрити зрушена маса бетонних плит і борошняний вапняний пил.

Але будинки не руйнувалися. Не опадали кам’яними крихтами й не плавилися силікатним воском. Із шурхотом, який Костянтин прийняв за звук річкового прибою, будинки занурювалися в ґрунт. Біля їхніх підмурівок пісок уже згортався валами, що вирували й викидали вуса пилу. Він скидався на тісто, у яке майстерний кухар занурював край дерев’яної качалки. Перший поверх далекого будинку — без людей — увійшов майже наполовину, і скло з дзенькотом шпильки, що зірвалася з волосся королеви балу, вилетіло з рам. Целофановим конфетті засріблилося в спекотному повітрі. Перелякані відвідувачі домів-примар збігали сходами на другі поверхи й перескакували через бортики балконів, що впиралися днищами в пісок. На кілька хвилин рух багатоповерхівок зупинився, Піски немов дозволяли всім вибратися. Потім, ривком проковтнувши виступи лоджій, піщана рівнина облизала слизькими язиками новий поверх. І продовжила трапезу.

Людей виводили з території. Костянтин нерухомо стояв посередині побудованого ним району, оточений осідаючими кондомініумами. Його мовби ніхто не помічав. Ніби він сам був привидом.

Але ось підбіг виконроб Леонідович і схопив його за лікоть.

— Не треба, Костянтине Едуардовичу! Втікайте звідси! Нічого ви вже не зміните! Все скінчено!

Костянтин похитав головою, і виконроб зрозумів, що тягти його. звідси марно:

Будинки осідали до восьмої вечора. Коли сонце сідало, з піску стирчали лише присадкуваті коробки пентхаусів, втикані антенами, кабінками ліфтових моторів, громовідводами. Потім щупальця піску зімкнулися над їхніми запорошеними дахами, сплелися в смерчове макраме — і поглинули їх.

Літнім вечором над Пісками, рівними і нескореними, лунало схоже на статичні радіоперешкоди піцикато цвіркунів.

Будбригаду після дивного інциденту, як висловився раніше Леонідович, тягали по судах, але звинуватити їх у недбалості або саботажі не вдалося. У висновках комісії, що побувала в будинках, не знайшли ніяких скарг. При розкопках будинків під пісками також не знайшли, тому бригаду відпустили.

Виконроб Леонідович, переживши це будівництво, пішов на пенсію, але через місяць оговтався й улаштувався сторожем на кормову базу.

Геннадія місцеві жителі ще бачили кілька разів, він прогулювався пустирем, але потім зник. Пропав безвісти. Казали, що він знайшов-таки двері в паралельний світ і не відмовився ними скористатися.

А Костянтин поїхав назад до Києва й продовжив будувати нові райони. Було нестерпно важко повернути довіру до себе. Усі ставилися до Костянтина з побоюванням, йому довелося змінити ім’я, щоб розірвати зв’язок з тим миколаївським будівництвом. Він почав спочатку, з проектувальника системи зовнішніх дренажних труб. Довелося заново будувати в собі інженера.

Але він вистояв.

11–20 лютого, 2006

Сергій А. Вольнов МИКОЛАЇВ ДЕНЬ

Присвячується всім, хто народився й живе в цьому Місті

Миколаївський морський порт зустрів «Андрія Голубєва» далеко не ласкаво. Похмуре свинцево-сіре небо кілька раз на добу виливало осоружний дрібний дощ. Мокрота сіялася осіння, без щонайменших домішок снігу, але холод при цьому панував цілком зимовий…

Стара восьмитрюмна «калоша» стала під завантаження брухту. На тиждень, як мінімум. Цілу добу, з невеличкими паузами, гримів спотворений метал, заповнюючи трюми. На березі він був звалений у величезну купу, з вигляду рази в три більшу за саме судно.

Того дня Юрій заступив на вахту. Матрос перебував біля трапа, відбираючи документи в тих, що прибували на борт, і видаючи бейджики натомість. Робота легка, але нудна. Тужлива навіть. Адже приходять тільки місцеві тальмани[1] та портові робочі, що подають сигнали кранівникам…

Такі спеціальні люди, які спостерігають за вантаженням. Щоб не підсунули каміння, балони всілякі, чи фольгу. Усіляке-різне в металобрухті, як виявилось, трапляється. Починаючи з кузовів легковичків і закінчуючи кладовищенськими огорожами. Іржа, дрантя і непотріб в асортименті. Ну і, звичайно ж, незмінні каналізаційні люки.

Юрію все це було в новинку. Тому що пішов він усього лише в другий рейс. Закінчивши інститут, вирішив трохи поплавати, так би мовити, скласти стартовий капітал. У свій перший рейс хлопець ходив палубним матросом на поромі «Новоросійськ — Стамбул». Потім перевівся матросом-мотористом на «Андрія Голубєва» — стару посудину, за якою вже років двадцять як газорізка плакала, величезними іскристими сльозами. Під шаром чорної фарби, якою зараз був пофарбований корпус, виразно виднілись попередні назви судна, одна на носі, інша — на кормі: «Художник Хачатурян» і ще щось грузинською. (Кормову надбудову пофарбували в отруйно-помаранчевий колір, до і речі, і це зовсім не додало старому кориту з чарівності). Закінчивши дрібний ремонт у Новоросійському порту, ветеран чорноморського флоту відправився в український порт Миколаїв…

Погодка, і без того мерзенна, сльотава, цього дня видалася особливо паскудною. Дощу набридло вдавати з себе осінню мряку, і часом він переходив у липкий мокрий сніг. Кутаючися в бушлат, хлопець забився в куточок, де не так сильно дуло, і дивився, як за сніжною пеленою рухаються портальні крани. Велетенські механізми видавали химерні звуки, і здавалося, що там, на березі, неспокійно топчеться череда динозаврів.

— Нудьгуєш?

Хлопець обернувся на голос. Біля нього стояв Вітька Іванов, судновий кок, бувалий вже маріман і штатний веселун команди.

— А варіанти? — знизав плечима Юрко.

Іванов, голосно гмикнувши, розплився в задоволеній усмішці. Потім, злодійкувато стрельнувши очима довкола, відкинув низ куртки, накинутої поверх колись білої поварської куфайки… Продемонстрував почату пляшку горілки.

— Потрохи, — сказав він, знову озирнувшись. — Для сугріву, типу як. Суто в медичних цілях.

Юрко не те щоб любителем алкоголю був, але… погода більш ніж сприяла.

— А Дракон? — все ж таки запитав він.

— По-перше, Дракона на борту нема, — кумедно скорчивши зухвалу руду морду, розвіяв його сумніви Вітька. — А по-друге, ми ж потрохи?

Матрос, погодившись, махнув рукою. Із спритністю бувалого фокусника кок дістав з повітря склянку і два невеликі зелені яблучка.

— Для особливо вимогливої публіки можу запропонувати на закусь цукерочку, — повідомив Іванов, наповнюючи стакан до половини. — Смоктальну, «Дюшес»…

Юрко задовольнився яблуком. Випита горілка розлилася по організму теплою хвилею і злегка вдарила в голову. Вітька, перехилив свої півстакана, сів поряд і закурив.

— Ну, що, як життя?

— В якому значенні? — не зрозумів матрос.

— Ну, як житуха, в цьому розумінні, чого засмучений такий? — пояснив Вітька, видихаючи клуби тютюнового диму.

— А чого радіти? Сидиш тут як пень, на холодризі…

— Ну, тут вже, брате, нічого не попишеш. Служба! Ти за неї, до речі, грошенята отримуєш.

— Отри-имую, — зітхнувши, погодився Юрко.

— А чого ж так песимістично?

— Та просто, настрій паршивий, — признався Юрко. — До дівчини своєї додзвонитися не можу.

— Тільки й всього? — звів руді брови судновий кок. — Ще чого вигадав! Може, в неї телефон зламався?

— Може й зламався… — погодився хлопець. — Але за добу з гаком вона б знайшла можливість подзвонити.

— Ви що, щодня зідзвонюєтесь? — здивувався кок.

— Ну так, — у свою чергу здивувався Юрко. — А що тут такого?

— Та ні, нічого… Зовсім нічого. Просто грошей, напевно, неміряно йде?

— Нічого не поробиш, — Юрко усміхнувся. — Любов!

— Гаразд, закоханий, слухай анекдот, — змінив тему Вітька. — Завалює у фотоательє натовп китайців. Чоловік десь із сотню. Заплатили гроші, їх сфоткали кожного, коротше, все як годиться. «Приходьте завтра» і таке інше. Ну, китайці пішли собі, а ті в ательє замислилися… Навіщо, думають, стільки роботи зайвої? Китайці ж бо всі на одне лице! Надрукуємо сотню штук з будь-якого негативу, та й по всьому… Сказано — зроблено! Приходить наступного дня перший китаєць за своєю фоткою. Подивився й каже: «Це не я». Вони йому: «Як так не ви?! Обличчя ж ваше!» А він їм: «Обличчя-то моє, а от сорочка не моя!»

І, не чекаючи реакції аудиторії, кок залився життєрадісним сміхом. Потім підвівся, хлопнув вахтового по плечу.

— Гаразд, бувай, Ромео! Почвалав я. У мене там «Янтаря» пляшка на десерт захована. По морозу пивце не в масть, а мені — у самий раз. Янтарне «Світле»… хм, кращий у світі засіб для прояснення душі!

Вітька розреготався і, до знемоги задоволений власною рекламною імпровізацією, пішов смакувати внесок Миколаївського пивзаводу в прогрес цивілізації. Юрко знову залишився один. Посидів декілька хвилин, дістав мобільник, подзвонив Натці… З тим же результатом: «На даний момент абонент перебуває поза зоною досяжності».

— Вогника не знайдеться? — маленький кругленький тальман з неакуратною чорною чуприною, що вибивалася з-під брудно-білої каски, стискав у пухких губах не підпалену сигарету. Юрко задумався, згадуючи свою Натусю, і не помітив, як той з’явився.

— Звичайно, — хлопець усміхнувся, добув з кишені запальничку й простяг «Губошльопу» (чомусь саме так він відразу ж подумки прозвав губастого колобка у задрипаній синьо-білій болоньєвій куртці). Тальман прикурив, повернув запальничку і, мабуть, збирався ще щось сказати, але в цей момент у Юрка затирликав «Siemens». Гарячково засунувши запальничку назад до кишені, хлопець вихопив трубку… Дзвонила Інна — краща Натина подруга.

— Привіт, Іннок! Як справи? Як жи… — почав було він, та різко замовк. «На тому кінці» чулися істеричні ридання. — Що трапилось?! — скрикнув Юрко.

— Юра-а-а! — провила Інна. — На-ата під машину попа-а-ала! Стан дуже важки-и-ий…

Дівчина викрикувала щось ще, але Юрій вже не чув її. Палуба різко нахилилася в його очах, збираючись стати дибки. Боляче вдарившись головою об стіну надбудови, він звалився на палубу… Щось пищав затиснутий в руці телефон. Але зараз хлопця це абсолютно не хвилювало.

Сталося СТРАШНЕ!!! Наталочка, його єдина любов, сенс його життя!.. Не може бути! Тільки не вона!!!

… Юрій відчув, як чиїсь сильні руки підхоплюють його під пахви й підіймають вгору. Насилу сфокусувавши погляд, він побачив перед собою високого міцного чоловіка років шістдесяти, з акуратно підстриженими бородою і вусами, одягненого в зелену армійську плащ-накидку. Він уважно дивився хлопцеві в очі.

— Юначе, що з вами?

— Так, нормально, спасибі… — невлад пробурмотів Юрій, притуляючись до стінки. І додав: — Вже… краще.

Губошльопа в межах видимості не спостерігалося. Змився… А звідки взявся цей бородань, хлопець не мав уявлення.

— Ви впевнені? — немолодий чоловік ще пильніше подивився на нього, здавалося, намагаючись дістатися пронизливим поглядом до найдальших куточків душі.

— Так… Спасибі ще раз…

Нежданий помічник недовірливо похитав головою, але сперечатися не став. Побажавши Юркові здоров’я та успіху, він глибше насунув каптур і попрямував до трюмів, що порозкривали до неба свої кришки.

Ледве опам’ятавшись, хлопець набрав телефонний номер батьків. Відповіла мати, але нічого, крім сліз, добитися від неї було неможливо. Трубку на тому кінці дроту взяв батько. «Тримайся, синку…» — почав він. Від нього Юрій дізнався, що вчора ввечері, коли Наталка поверталася додому, її збив «мере» якогось п’яного виродка, що не впорався з кермуванням. Дівчина отримала кілька переломів, але не це було найгірше. Вона вдарилася головою… Вона в комі! І лікарі кажуть, що наступна доба — критична. Якщо протягом доби вона не прийде до тями, то — все…

ВСЕ.

Юрій притиснувся щокою до холодного металу надбудови, відчуваючи, як в нього ворушиться волосся на голові.

Цього просто НЕ МОЖЕ БУТИ!!

ТІЛЬКИ НЕ З НЕЮ!!!

Думки кидалися як очманілі. Що робити? Що робити?!! Наталочко, сонечко! Ні! Не може бути! Це просто страшний сон, я прокинуся і кошмар згине… А якщо ні?! Потрібно терміново їхати додому. До біса все! Я потрібен їй!!! Я повинен бути там! Біля НЕЇ! Поряд…

Поміркувавши, що робити, Юрко негайно кинувся до старпома.

— Овчинников! Ти чому не на місці? — було перше, що пророкотав грізний Старий, якого всі на борту боялися не менше, ніж грізного Дракона — капітана судна. Збиваючись на кожному слові, Юрій виклав свою біду.

Старший помічник капітана спохмурнів, беззвучно пожмакав губами.

— Ти-и ось що… — Старий поривчасто піднявся, розкрив настінну шафку, дістав пляшку коньяку й чарку. Побачивши заперечний жест підлеглого, старпом відмахнувся: — А-а, облиш, Юрку! На ось, випий і заспокойся.

— Справа, звичайно, серйозна, розумію, — продовжив Старий, після того, як матрос випив. — Але й квапитися не слід. У будь-якому разі, треба дочекатися кепа. Без нього ти навіть грошей на дорогу не отримаєш.

— Але вона ж там…

— Вибач, все розумію, але ключі від сейфа в нього. А з екіпажа багато не настріляєш, навіть якщо все до копійки вигребуть… Отже чекай! Кеп через кілька годин буде.

Старий знову спохмурнів.

— Ти ось що, знаєш… Відправляйся до своєї каюти! Зараз пришлю когось тобі на зміну… І не сперечайся! Давай, давай!

Насилу обертаючи думками, що стали раптом важкими, немов чавун, Юрій сомнамбулою відправився в свою каюту.

— Ти, я дивлюся, навіть гірше за тих китайців! — пролунав над вухом знайомий голос. — У них на всіх одне обличчя, а на тобі його взагалі немає! Юрок! Трапилось щось?

Хлопець з відчаю тільки заскрипів зубами і витер зрадницьку сльозу, що побігла по неголеній щоці. Від безвиході йому хотілося голосно розревтися. Як малому хлопчакові, у якого старші хлоп’ята відібрали улюблену іграшку.

— Ну, ходімо!

Вітька втягнув його в свою каюту, посадив на канапу й хутко замкнув двері.

— Ну, що сталося?!

— Наречена під машину потрапила… — відповів Юрко, втупившись тужливим поглядом в кут. — У комі лежить.

— Оце так справи! — заметушився кок; у його голосі, завжди такому відчайдушному, почулися нотки невпевненості. — Ну ти, це… Не переживай занадто! Якось владнається… Наречена видужає, все буде добре!

Юрко й сам не зрозумів, як перед ним, на столику, опинилась склянка горілки й знайомі вже яблука.

— Та ну!..

— Випий, полегшає!.. — з компетентністю знавця порадив Вітька. Очі, проте, убік відвів. Його амплуа було «масовик-витівник», і в ролі утішника Іванов явно відчував себе незвично.

Уважно вислухавши переказ Юрчиної бесіди зі Старим, кок запевнив матроса, що це найправильніша лінія поведінки в конкретній ситуації. Порадив хлопцеві негайно лягати спати, щоб забутися і заодно «призбирати сильонок, які тобі в самому найближчому майбутньому дуже навіть знадобляться».

Зробивши цю заяву, Вітька рішуче хлюпнув Юркові ще горілки, і собі заразом, підняв склянку і… раптом тихенько запитав:

— Дуже кохаєш?

— Більше за життя!!!

У трьох словах, сказаних без щонайменшого вагання, в цю мить для Юрія дійсно полягав увесь сенс його існування — в цьому світі, в цьому житті. Він із проникливою ясністю усвідомив: йому тут, в цьому світі, — просто робити нічого ОДНОМУ.

— Значить, все буде добре! Ну, за здоров’я нареченої!..

Юрій добрався до своєї каюти й завалився на ліжко. Спробував заснути, але сон не йшов.

Випита горілка, замість того, щоб одурманити мозок і, якщо не вигнати, то принаймні притупити спогади, що перемішалися з найстрашнішими картинами можливого майбутнього, подіяла абсолютно протилежним чином. Переживання зробилися ще гострішими, йому здавалося, що це не Наталя, десь там в неймовірно далекій зараз Керчі, а він, тут-зараз, вмирає…

Від страшенно гострої нестерпності самої думки про те, що ВОНА може перестати БУТИ, раптом шалено захотілося курити. Юрко схопився, накинув бушлат і піднявся на палубу. Вийшовши з теплого коридору назовні, він насамперед відчув порив крижаного вітру й отримав жменю снігу в обличчя. Мерзлякувато повівши плечима, хлопець попрямував до тальманської каюти, яку на час вантажень завжди робили «курилкою», і двері якої виходили на палубу в декількох метрах від поста вахтового.

Вмостившись на жорсткому дивані, Юрко закурив. Глибоко, щосили затягнувся, наповнюючись гірким, як його нинішнє життя, димом, і… друге затягування не зробив. Курити абсолютно перехотілося. Цигарка відправилася дотлівати в попільничку. Вперши лікті в кришку столу, Юрко вмостив підборіддя у ківш долонь, втупився засклянілими очима в одну точку й провалився в безодню думок, що хаотично рухалися, рухалися… Трохи почекавши, опустив руки на стіл, а голову на руки, увіткнув палаюче чоло в долоні, і розревівся.

Ридма ридав, з підвиванням та стогонами, ніби від гучності цього відчайдушного реву залежало, ЩО саме далі станеться.

НЕ ТРЕ-Е-Е-БА!! НІ-І-І-І!!! НІ-І…

Коли сил ридати вже не залишилося, спустошений Юрко знесилено принишк. Міцно замружився, заціпенів, заховав обличчя в схрещені руки. Немовби намагаючись сховатися від горя, відгородитися, НЕ БАЧИТИ страхітливу реальність…

Скільки він так просидів, визначити не зміг би навіть приблизно. Час зовсім втратив сенс. Лише коли скрипнули двері, впустивши порцію холоду й лопату снігу, Юрко стрепенувся, підвів голову, розплющив очі та здивовано втупився в цигарку, що давним-давно зітліла в попільничці. Потім перевів погляд на… знайому зелену плащ-накидку.

— Бр-р! Ну й погодка! — потираючи руки, тальман сів до столу навпроти матроса й відкинув каптур. Обличчя в нього виявилось правильне і, мабуть, навіть красиве. Якоюсь особливою, чудовою красою, яку додає обличчю людини… утихомиреність? Чомусь саме це слово несподівано спало Юркові на думку, коли каптур відкрив голову чоловіка.

— Бажаєте?

Не відриваючи від хлопця пильного погляду пронизливих темно-синіх очей, тальман витяг з-під столу термос, відкрутив кришку. По тісному приміщенню тальманської курилки рознісся тонкий аромат доброї кави, злегка приправленої коньяком.

— Ду-уже корисно в таку погоду, — пояснив він, наливаючи гарячий напій у кришку з-під термоса.

— А-а, ви?.. — запитав Юрко, квапливо ліквідуючи зім’ятою носовою хусткою сліди гіркого плачу.

— Не турбуйтесь! — незнайомець нахилився, показавши «кінський хвіст», у який було стягнуто на потилиці його довге сиве волосся, і поставив на стіл простеньку порцелянову чашку.

— Дякую, — Юрко обережно відсьорбнув палючу рідину.

— Та нема за що! — посміхнувся немолодий чоловік.

— Вибачайте, що питаю, — додав він після паузи, коли хлопець знов закурив, — але я так розумію… у вас щось серйозне скоїлося?

— А вам яка різниця? — буркнув Юрко, розуміючи, проте, що грубити несподіваному співбесіднику абсолютно не хочеться.

— Може, й ніякої, — нітрохи не збентежившись, відповів сивий тальман. — Просто я… відвіку перебуваю в цілковитій упевненості, що, будучи розділеним, горе в два рази легшим стає. Я, звичайно, не нав’язую вам своє товариство, юначе, не подумайте! Я не… допитлива бабця з лавки біля під’їзду. Але… Я можу вас вислухати й поспівчувати, а це вже немало.

Він говорив ще щось, пізніше Юрко не зміг навіть до ладу пригадати, про що саме. Проте ж дивним чином, старий викликав прихильність до себе, і в якусь мить хлопець зрозумів, що виклав йому все, що накипіло на душі. Все, абсолютно все, починаючи з п’ятого класу школи, коли вони з Наталкою познайомилися, і до відправлення Юрка в цей рейс. ©

Слухачем бородатий старий виявився насправді дуже хорошим. Не перебив жодного разу, але дивився на розповідача з неослабною співчутливою увагою.

Коли матрос замовк, тальман тепло усміхнувся. Від цієї усмішки віяло щирим, непідробним співчуттям, і в хлопця несподівано… ПОЛЕГШАЛО НА ДУШІ.

— Не хвилюйся, Юрку! Видужає наречена. Іди в рейс далі й ні про що не турбуйся. А коли повернешся, буде твоя Наталка чекати тебе на вашому місці, на схилі… Гаразд! Засидівся я, на палубу пора, ще сила силенна справ чекає… як завжди.

Тальман підвівся, поправив пристебнутий до коміра бейджик.

— Не журись, Юрок! Вам з коханою жити й жити, в злагоді та згоді… Я тобі кажу. А ти вір мені.

Він підморгнув хлопцеві, рішучим рухом накинув каптур, відчинив двері, на мить впустивши з похмурого зовнішнього світу завиваючий голос вітру, і попростував з курилки в сніжно-льодову заметіль..

Важкі металеві двері зачинилися, відгородивши Юрія від холоду й мороку.

… Він, як і раніше, сидів на тому ж місці, де зовсім недавно ВМИРАВ, і прислухався до себе самого. Дивно, але факт — у душі більше не було крижаної висмоктуючої порожнечі, а в голові — думок, що скавчали від страху. Щось сталося з ним, після того, як виговорився цьому безіменному сивому бороданю… Судячи з відчуттів, ХОРОШЕ щось.

Юрко щільніше загорнувся в бушлат, ривком відчинив двері й зробив крок на палубу. Обличчя обпекло ударом крижаного вітру. Хлопець поспішив сховатися в надбудові. Він ще не знав достеменно, куди зараз піде й що робитиме, але був упевнений на всі сто: там, у мороці ночі, що насувається, йому бути ні в якому разі нема потреби!

Юрко ледве встиг піднятися на одну палубу, як з кишені залунали дзвінкі поліфонічні трелі. Мобілка транслювала мелодію виклику, привласнену групі «СІМ’Я».

— Так?.. — несміливо запитав він, піднісши телефон до вуха.

З динаміка зазвучав мамин голос, що весь час збивався;

— Юрчику, синочку! Радість яка! — схлип.

— Наталочка… опритомніла! Лікарі кажуть… — схлип, — криза… минула!

— ПРАВДА?!!

— Так, синку!.. Істинна правда! Головлікар так і сказав… вже немає приводу… для неспокою!

— Мамо, УРА-А!!! — від тієї РАДОСТІ, що хлинула в душу і вмить її заповнила, Юрко в буквальному розумінні підстрибнув. — Це просто чудово!!!

— Так, звичайно! — мати ще раз хлипнула. — Лікар каже, диво сталося!.. Справжнє диво!

Від захоплення йому хотілося стрибати, скакати, кричати. НЕ стояти і НЕ мовчати!

— Ма, тепер все буде добре!!!

— Звичайно, синку! Звичайно! Все буде добре! — запевнила мати. І трохи знизивши голос, додала: — Наталочка, як опритомніла, насамперед про тебе запитала. Як дізналася, що ти додому їхати зібрався, сказала, хай не їде. Передайте, каже, тітко Дусю, що коли повернеться, я зовсім видужаю і буду, каже, чекати його на нашому місці, на схилі Мітрідата…

— Мамочко, а мобілка в неї?..

— Поки нема. Слабенька вона зараз. Лікарі не дозволяють. Ось днів через п’ять телефонуй…

Поговоривши з мамою, Юрко заховав телефон і з блаженного усмішкою сповз спиною по стіні коридору.

ВОНА ЖИТИМЕ!!!

«І я… МИ. Житимемо… тепер… в злагоді та згоді».

Він мимоволі потягся думками в минуле.

Перший поцілунок, схил гори під пеленою кримської ночі… Це місце потім і стало «їх місцем»… СТОП.

Юрко розплющив очі й подивився на оббиту крапчастим пластиком стелю коридору.

«Щось, щось… Зрозумів! Тальман! Він казав: чекатиме тебе на вашому місці! Звідки старий міг знати? Адже я точно пам’ятаю, що про це йому нічого не розповідав! Все, все вибовкав, а про це — ані-ні…»

Юрко схопився, вихором вилетів на палубу й заметушився між горловинами трюмів.

— Ти чого носишся, як очманілий? — схопив його за руку Губошльоп, що казна-звідки вималювався.

— Тальмана не бачив? Такий, з ваших… Сивий такий, з бородою, в плащ-накидці…

— Щойно до надбудови пішов. Туди! — махнув рукою «колобок».

Юрко кинувся до надбудови. Вахтовий відповів, що такий, мовляв, борт не покидав. Юрко пробіг усі палуби надбудови, перевірив коридори, зазирнув, куди тільки можна було. Ще раз оббіг палубу й надбудову… повернувся до вахтового.

Ні, такий борт не покидав!

Увійшовши знов до коридору, Юрко привалився спиною до стіни, знесилено переводячи дихання… І раптом бічним зором помітив ЯКИЙСЬ рух у кінці коридору. Миттєво обернувшись, він встиг помітити щось зелене, що сховалося за рогом…

Вилетівши туди, за поворот, хлопець побачив порожній коридор, засланий не дуже чистою червоною килимовою доріжкою.

Біля самих його ніг на килимі лежало щось біле. Юрко нагнувся і підняв… бейджик.

«SveMir shipping services

motor vessel «Andrey Golubev»

VISITOR № 11»

***

… Припорошені сніжком вулиці стелилися під ноги. З того часу, як він останній раз бував тут, нічого не змінилось. Хіба що кумачу додалося. Але його це зовсім не турбувало…

Арсеній тріумфував. Нарешті він обійме рідних! Батька й маму! Він не бачив їх так давно!

Вісім місяців тинявся в морі, транспортуючи вкрай необхідні молодій Радянській республіці вантажі. І ось тепер «Революція» — колишній вантажний пароплав «Катерина Велика», де він служив старшим помічником, — нарешті став під розвантаження в Миколаївському порту. Капітан на добу відпустив додому свого молодого помічника, знаючи, що той тутешній. Нехай хлопець побачиться з рідними! Сам капітан, уродженець Архангельської губернії, чудово розумів, наскільки необхідно побувати вдома його молодому енергійному соратникові, що на очах виріс з мотористів в старпоми.

А що залишалося робити?!.

Досвідченого персоналу молодій державі не вистачало, а старий морський вовк у першу чергу цінував тямущих людей. Найбільш тямущим був Арсеній Мартиненко, місцевий, «чорноморський» хлопець. Плюс, яка б не була, але технічна освіта!.. У решти членів екіпажу, відряджених на борт «Революції» Ленінським комсомолом (за винятком десятка справжніх моряків) походження хоч і було справжнісіньке робітничо-селянське, зате в механізмах вони, як правило, не розуміли ні-чо-го.

Ось так Арсеній Акакійович Мартиненко й «вислужився» несподівано для себе в старші помічники на пароплаві «Революція»… І тепер, коли судно стало під розвантаження в Миколаївському порту, поспішав він припорошеними снігом вулицями додому.

Додому 1 Туди, де люблять і чекають!

У свої двадцять сім він не був одружений. Якось не склалося. Переживши тяжкі роки громадянської війни як слухач Миколаївської штурманської школи, Арсеній надалі уникнув призову в РСЧА[2]. Молода держава робітників і селян дуже потребувала морського флоту, і революція, що перемогла, відправила його на «Революцію». Батько й мати — ото й усі його рідні люди…

Добре знайомими з дитинства широкими вулицями хлопець поспішав до тихого провулку на Слобідці, куди їх витіснив сімнадцять років тому «пролетарський переворот», як називав Жовтневу революцію батько, якого Арсеній обожнював. Незважаючи на походження й усі соціальні перипетії, закінчивши-таки школу у двадцять другому році, п’ятнадцятирічний Арсеній відправився «в моря». З того часу зі своєю сім’єю бачився він зрідка, уривками.

Останній раз удома пробув усього два тижні. Цілих вісім місяців тому!..

І ось біжить він вулицями, з дитинства знайомими, притискуючи до боку вузлик з гостинцями, прагне скоріше опинитися вдома, переповнений передчуттям зустрічі… Повертає в двір, відчиняє дерев’яну, фарбовану в зелений колір стару хвіртку.

Арсеній нашвидкуруч приголубив дворового Трезора, пса досить великого й кошлатого. Той чомусь виглянув з будки боязко і, виляючи хвостом, підшкутильгав на трьох лапах, лише коли переконався, що молодий господар у дворі сам. Звичайно Трезор — принесений тим же Арсенієм вісім років тому сліпим цуценям, грудкою, що тужливо скиглила, викинута якоюсь жорстокосердою людиною на січневий мороз, — радів поверненням сина господарів набагато жвавіше. Хоча й бачив його рідко, але був до нього дуже прив’язаний. Пам’ятав добро!

Вірний пес звичайно показував свою радість з приводу нечастих зустрічей з Арсенієм куди прудкіше. Але молодий старпом не звернув уваги ні на це, ні на потоптаний безліччю підошов сніг у дворі. Серце співало. Туди! Швидше туди, де люблять та чекають!

Погладивши по патлатій голові пса, що стрибав навколо нього і повискував від захоплення, Арсеній вбіг до будинку. По його обличчю розпливлася широченна усмішка, яка тут же почала танути. Вузол з подарунками випав з руки. Замість вітань зустрів хлопця гучний плач. Мати ридала на плечі своєї старшої сестри, Агафії Іванівни, жінки манірної й непривітної. Арсеній ніколи тітку не любив.

Побачивши сина, заплакана мати кинулася йому на шию. З її надривної, майже незв’язної мови він розібрав тільки одне: батька забрали. У НКВС!

— Як?! Не може бути! — оторопів Арсеній. — За що?!

Ситуацію роз’яснила тітка. Гидливо стиснувши губи, вона відвернула свою кам’яно-відчужену пику, і, дивлячись убік, повідомила:

— На заводі «Руссуд», там есмінець, що зі старих часів залишився, недороблений був. Ось стали його доробляти. Раніше ніби «Наварін» був, а зараз начебто «Комсомольцем» мають намір назвати… Отже, вибухнуло там щось.

— Що? — мимоволі подався вперед Арсеній.

— Звідки ж я знаю? — відрубала тітка. — Але дуже голосно вибухнуло. І до нас було чутно. — (Жила Агафія за кілька верст від заводу!) — Го-олосно бабахнуло. Жертви, кажуть, є. Ніби з кільканадцять робітників померло, і покалічені у великій кількості…

— Ну а батько ж тут до чого? — не зрозумів Арсеній.

— Я-ак же! — тітка поблажливо знизала плечима з приводу нетямущості племінника, якого вона завжди вважала недолугим. — То понаїхали ж до заводу сині кашкети, диверсія і саботаж, кажуть. Ну й похапали всіх, кого причетним визнали!

— А тато? — запитав Арсеній, сповзаючи на стілець і продовжуючи вражати тітоньку своєю тупістю. Ноги раптово ослабли й не тримали.

— Так він же ж ще за царя-батечка працював! — Агафія Іванівна обдарувала небожа зневажливим поглядом і перехрестилася. — Такі, як він, завжди в «цих», — вона енергійно мотнула головою кудись убік, — під підозрою…

Арсенія вмить охопив жах. Батько! Чесна й благородна людина, чесніша за всіх, кого він знав! Батько, скільки син його пам’ятав, завжди трохи розсіяний в тому, що не стосувалося справи всього його життя — суднобудування!.. Тато причетний до диверсії… Це просто смішно! Йому ж абсолютно все одно, яка влада! Для інженера головне — будувати кораблі! Яке безглуздя! Треба терміново їм усе пояснити! Але куди бігти? З ким говорити?..

Абияк утішивши матір, він намірився негайно відправитися в органи».

— Мамо, я піду подихаю повітрям, — сказав Арсеній, зводячись на ноги, що трохи зміцніли. — Не хвилюйтеся, незабаром повернуся…

Мати, продовжуючи схлипувати, намагалася щось сказати у відповідь, але він вибіг на вулицю й рішуче попрямував до центру міста. Його метою був двоповерховий білий особняк з колонами й флігелем, великий та красивий. До революції в цій оселі проживав купець першої гільдії Бакк, тепер же, наскільки Арсенію було відомо, там розмістилося Миколаївське управління Народного Комісаріату Внутрішніх Справ…

Увійшовши до будівлі, моряк несміло звернувся до чергового, що схилився праворуч від входу над кипою паперів, розкладених на столі.

— Перепрошую, товаришу?..

Черговий підвів голову, і Арсеній раптом із подивом упізнав у ньому свого колишнього гімназійного однокашника Вовку Грутцука. Той змінився дуже сильно, звичайно, але не настільки, щоб не впізнати. Погладшав, змужнів…

Арсеній щиро зрадів зустрічі. Та й обставина, що колишній товариш дитячих ігор служить у цій «конторі», дуже до речі! Так йому подумалося. Яке б звання у Грущука не було, а все ж таки… Зовсім недавно запровадили нові петлиці й нарукавні знаки, тому «шпали» минулого дитячого товариша й «кутовий» шеврон нічого старпому «Революції» не говорили.

— Вовка! Скільки літ, скільки зим! Не знав, що ти служиш в НКВС!..

Але обличчя колишнього друга дитинства чомусь посуворішало.

— А-а, Мартиненко! Сам прішол! Хорошо… Не прідьотся за тобой людей посилать, — процідив він крізь стислі зуби, чомусь російською, хоча в дитинстві спілкувався з хлопцями переважно рідним суржиком. — Сержант! Вот етого в трінадцатий кабінет!

Із-за найближчих дверей з’явився енкавеесник, ні слова не кажучи, схопив Арсенія за лікті і спробував виштовхати його з вестибюля, потягнути до глибини будівлі.

— Володю, ти чого?.. — пробелькотів хлопець, обімлівши від такого повороту справи.

— Для тебя, падаль, я ґражданін капітан! — виплюнув Грущук з перекошеним обличчям. — Веді его!

До сержанта приєднався боєць. Арсеній одержав два вкрай болісні удари по нирках, що примусили його вигнутися дугою. Після цього моряку завернули руки за спину й поволокли коридором. Широкі сходи на другий поверх промайнули перед носом, і його заштовхнули в якусь кімнату, посадовили на стілець, міцно прив’язали до спинки й залишили одного.

Виконано все це було із завидною вправністю, що виказувала багатий практичний досвід.

Розгублений, збитий з пантелику Арсеній зацьковано озирнувся на всі боки. Сидів він посеред великої прямокутної кімнати з наглухо запнутими шторами на вікнах. Усе меблювання приміщення, не враховуючи його стільця, складалося лише зі стола біля дальньої стіни, напівкрісла і якоїсь високої конструкції, накритої чорним чохлом. Через кілька хвилин, тільки Арсеній встиг роздивитися навкруги, з’явився «ґражданін капітан» і мовчки пройшов кімнатою до столу.

Світло згасло. Кімната занурилася в непроглядну темряву.

— Володю, що все це означає? — в нікуди запитав Арсеній. Відповіддю йому була тиша.

Арсеній помовчав.

— Володю?..

Раптово в кутку спалахнула автомобільна фара; сліпучий промінь яскравого світла був спрямований точно в обличчя арештованого моряка.

Одночасно з темряви почулися звинувачення, висловлені Володимиром Грущуком.

Голос був тихий, вкрадливий і, здається, навіть дещо вібрував, виказуючи торжество… Здивований Арсеній дізнався, що він, мовляв, зараз сповна одержить за все разом. Мало того, що він, мовляв, зіпсував Грущуку все дитинство, так ще й син ворога народу, як з’ясувалося… «С кем твой отец мініровал завод? Говорі, падла!»

Засліплений Арсеній кліпав і намагався ухилитися від безжалісного світлового розстрілу.

Не отримавши відповіді на поставлене питання, голос зірвався на вереск, а з темряви градом посипалися жорстокі, нищівні удари.

… Отямився Арсеній тому, що його облили крижаною водою. Моряк побоявся одразу розплющити очі, тим паче, що крізь заплющені повіки пробивалося яскраве світло. Відчув, що лежйть боком на чомусь холодному й твердому і, як і раніше, міцно прив’язаний до стільця… І ще в нього страшно болить голова, права нога й ребра з обох боків.

Десь вгорі, на віддалі, лунали голоси. Незнайомий, сувороначальницький, такий, що виказує звичку наказувати, і розгублений, знову ж таки з легкою вібрацією (цього разу чи не від страху?) тенорок його ката.

— Чем ето ти, Ґрущук, здесь занімаєшься? Почему вместо тебя на входе сержант сідіт?

— Допрашиваю сина врага народа, товаріщ полковнік…

— Кроме тебя, значіт, некому? Ти у нас нєзамєнімий? — в начальницькому голосі почулися ледь стримувані нотки роздратування. — Ти знаєш, что коміссія із центра прієзжаєт?! І пост бросіл! Ану, марш на место!

— Єсть! — клацання каблуків.

— Стой! Коґо ето ти так обработал? — поцікавився «суворий», немов тільки зараз помітивши Арсенія, що скорчився на підлозі.

— Так я ж і говорю, товаріщ полковнік!.. Син саботажника, Акакія Мартинєнка. Увєрєн, что оні в сговорє! Я єго з дєтства знаю. Та ещьо сволочь!..

— Ладно, разбєрьомся. Свободєн!

Пролунали чіткі кроки, скрипнули двері.

— Сержант! Отвязать, умить і в камеру покамєст.

— Єсть! — дзвінко відповів третій голос, що мовчав до цього. Сильні руки підхопили напівживого Арсенія. Його безвільний тулуб відв’язали від стільця і знову кудись поволокли. Ще раз облили водою і з розмаху жбурнули на підлогу, об яку він досить відчутно вдарився. Десь ззаду гуркнули важкі металеві двері.

Чиїсь руки підхопили його під пахви й відірвали від підлоги.

Наскільки дозволяли набряклі очі, що заплили синцями, Арсеній огледівся. У приміщенні, де він опинився, мабуть, підвальному, окрім нього сиділо десятка півтора різномастого народу. Люди роздивлялися новоприбулого з повною байдужістю. Але батька серед них не спостерігалося.

Над Арсенієм схилився пристойно одягнений старенький.

— Як ви себе почуваєте, молодий чоловіче? — співчутливо поцікавився він.

— Не ду-уже… — зізнався моряк; він спробував сісти, спершись спиною до стіни, і зашипів від гострого болю в області ребер.

Старий допоміг йому сісти й сам прилаштувався поряд. Помовчали кілька хвилин.

— Вас, моряче, за що взяли?.. — запитав старий, дивлячись кудись вдалечінь, за стіни підвалу.

— Сам не знаю, — чесно відповів хлопець. — Прийшов з рейсу, забігаю додому… Батька, виявляється, заарештували з абсолютно безглуздої причини! Там у них на заводі щось вибухнуло на замовленні, і його звинуватили в саботажі. Але це ж бредня якнайповніша!..

— А хто, вибачте, ваш батечко?

— Інженер на «Руссуді».

— Вочевидь, ще за старого режиму служив?

— Звичайно, — спробував знизати плечима Арсеній. — Він все життя будує кораблі. Це справа, якій він присвятив усього себе! Він будує кораблі, а не руйнує їх…

— Ну, з ним зрозуміло, — кивнув співбесідник. — Старорежимний фахівець, ясна річ, що під підозрою. Але вас за що?

— Ось саме це я зовсім збагнути не можу! Прийшов сюди довідатися, що й як… Тут раптом зустрічаю товариша дитинства. Сам не чекав! Зрадів ще, дурень. Гадав, допоможе чим… А він мене натомість до стільця прив’язав і молотив, як селяни пшеницю на току.

— О-он як?! — пожвавішав візаві. — Колишній товариш, кажете? Зрозуміло. А вам, часом, не траплялося його в дитинстві бити?

— Ну, було кілька разів…

— І через дівчаток, мабуть, сутички бували? — старий звів брову.

— Один раз, — відповів здивований Арсеній. — А…

— Не здивуюся, якщо вашого батька узяли саме за його наведенням.

— Але навіщо? — здивувався хлопець.

— А ні навіщо! Просто, щоб помститися. Якщо не безпосередньо, то через батька. Іншими словами, тим або іншим способом нашкодити вам! Таких людей багацько. І чимало з них, як і ваш товариш, дорвалися зараз до влади. Тупе стадо нероб, сп’янілих від крові, що проливається ними. Сумне, скажу вам, видовище…

Арсеній дивився на співбесідника широко розплющеними очима. Ще б пак! Говорити таке, і де?! У підвалі міського управління НКВСН.

— Так, так, молодий чоловіче. Саме так! — старенький засмучено похитав головою. — Але, з іншого боку, кожен народ має тих правителів, на яких заслуговує…

Він обернувся до Арсенія, що сторопів.

— Але ви, хлопче, не хвилюйтеся! Все владнається. Хоча ЇМ це й не властиво, але розберуться.

Важкі металеві двері із заґратованим віконцем, що замикали вихід з камери, гучно вдарили об стіну. Два похмурі бійці цілеспрямовано пройшли через усе приміщення до співбесідника Арсенія, мовчки підхопили старого під руки й потягли до виходу.

— Минуле виправить сьогодення, — устиг кинути той через плече, перш ніж двері брязнули об металевий косяк.

Арсеній провів у камері ніч. Забувшись на холодній підлозі кількома годинами неспокійного сну, на ранок він відчув себе абсолютно розбитим. Боліло ВСЕ!

Окрім того, дуже хотілося їсти. Проте сніданку для арештантів передбачено не було.

У вікні, що виходило на вулицю, остаточно посвітлішало, коли двері знову відчинилися. Увійшли двоє, зупинилися на порозі.

— Мартинєнко Арсєній! — ні до кого конкретно не звертаючись, якимсь млявим, тремтливим голоском, вимовив один.

— Я! — відгукнувся старпом «Революції», підводячись.

— С намі! — коротко кинув другий та кивнув головою на вихід.

Арсєній насилу підвівся на ноги, підібрав своє пальто, постелене на підлогу. Крекчучи й похитуючись від болю і слабкості, попрямував до дверей.

— Пробачте, — звернувся він, піднімаючись сходами, до одного з конвоїрів. — А що сталося з тим стар…

— Не разговарівать!!! — так гаркнув на моряка один з супроводу, що той трохи не впав. — Впєрьод!

Подальший шлях пролягав у мовчанні. Після короткої подорожі вони зупинилися перед масивними двостулковими дверима темного дуба з масивними бронзовими ручками.

— К стєнє! — скомандував один з поводирів і несильно підштовхнув Арсенія в спину. Другий постукав у стулку, відчинив її й доповів:

— Товаріщ полковнік! Арєстованний Мартинєнко по вашему пріказанію доставлен.

Арсенія грубо, але не дуже сильно, штовхнули в спину, і він опинився в просторому кабінеті. Тут, по обидва боки довгого, засланого червоною тканиною столу, сиділи троє в напіввійськовому і якийсь «чин» у парадній формі НКВС. А з краєчку, по-сирітськи, примостився… змучений і постарілий Мартинов-старший.

— Батьку! — Арсеній рвучко зробив крок… І зупинився.

— Нє стєсняйтєсь! — дозволив чин у формі вже знайомим Арсенію суворим голосом. Хлопець кинувся до батька, вони рвучко обнялися.

— Тату! Як ти? Тебе не били? — шепотів хлопець, утираючи рукою сльози, що бігли по щоках.

— Все добре, синку! Все добре!.. — як заведений, повторював старий суднобудівник, стискаючи сина в обіймах з такою силою, яку важко було чекати від його немічного тіла. З плутаної розповіді батька Арсеній зрозумів таке.

Голова комісії, немолодий грузин у гімнастерці, галіфе, начищених до блиску чоботях і чорному шкіряному реглані, прикрашеному трьома орденами Червоного прапора, така собі «маленька копія товариша Сталіна», як виявилось, раніше, ще до революції, теж певний час працював на заводі «Руссуд» і був особисто знайомий з інженером Мартиненком. Дізнавшись, що він арештований за звинуваченням у саботажі, товариш Ерінідзе особисто провів короткий допит.

Мартиненко-батько був негайно виправданий з усіма можливими вибаченнями. Коли ж стало відомо, що й син опинився… гм-м… помилково, так би мовити… словом, виправдано було й сина теж.

— Ета-а, стала біть, твой орол і ест? — грузин, вважаючи, що дав їм досить часу для першого сплеску емоцій, підійшов, примружився.

— Вах, сино-ок, кто ето тебя так отделал?

— Та я… — Арсеній зам’явся.

Голова комісії перевів погляд на «форменого» полковника, багатозначно підвів праву брову і запитав:

— Может біть ві, товарісч, что-небудь знаетє об етом?..

Полковник напружився, видав щось схоже на «ґґрррггхм», після чого повідомив:

— Досадное нєдоразумєніє! Ґґрмхх…

— Дасадноє нєдоразумєніє, ґаваріш! Ві так ета називаєте? — грізний голова нахмурив брови. — Дасадноє нєдоразумєніє, дараґой, ето ка-агда на-а ґрабля на-аступил. Абідна, дасадна, но ладна, да-а?!. А ти на неґо пае— матрі. Он, на-а-твоему, щто-о, баролея с етім ґраблям, да-а? І он его сільно на-абіл? Неті.. Ті пасматрі, на-асматрі! У неґо же на ліце живоґа места нет, да! Ето разве харашо-о? Он же маладой красівій парень! Джиґіт! — Георгій Вахтангович щиро хлопнув Арсенія по плечу, вціливши при цьому прямо у здоровезну гематому, яка виразно проступила за ніч, що примусило моряка хворобливо скривитися. — Должен девкам нравіца! А ві? Вах! І, ґлавноє, за щто-о? А?..

Чорні очі комісара свердлили полковника. Полковник відчайдушно лупав очима; решта, хто був у приміщенні, застигли в німій сцені.

— Кто? — буденно запитав голова комісії з центру, дуже значуще піднімаючи вже обидві брови.

— Ґрхмм… Чьто… ґмм… кто? — відповів місцевий начальник, міняючись з обличчя.

— Слющьй, дараґой! Ті щто, ба-альной, щто лі? Щто ті всо время ґуди-ищ, хрипи-ищ, как ба-альной паровоз, чеснає слово, даі.

— Нікак нєт! Не болєні — відрапортував його «співбесідник», витягуючись по швах.

— Во-от! Ві-ідіщ? Ті не ба-альной, а парень во-от ні за щто-о болен, — голова підійшов до полковника, фамільярно обійняв його за плечі. — Причінілі парню зло, на-анимаєш! А зло, ано же да-алжно біть наказано, да?

Не чекаючи згоди співбесідника, він сам відкинув будь-які можливі сумніви.

— Да-алжно! Вот і ска-ажи мне, кто тот художьнік, ка-аторій так еґо раскра-асіл?

— А-а-а-е-е… — полковник набрав повні легені повітря і прошепотів впівголоса: — Капітан Ґрущук. Владімір е-е… гм! Он у нас немного того… нєрвний!

— Не-ервний, ґаваріш, да? Вот ет-та і плохо, слющьй! Чекіст, ведь, ка-ак ґаваріл таварисч Желє-єзний Фелікс, кроме всего прочеґо должен іметь халодний ум! Аднаго ґа-арячега сердца здес недостатощно, не-ет!.. А он у тебя на людей брасаєца, бьо-от іх ни за щто, репутасию о-орґанам портіт, да-а?.. І какіх людей! Сам пасматрі! Ма-аладой маряк! Старщій на-амощнік капітана, да-а?! Харощій спесиалист, слющьй, в калектіве все его уважа-ают, да?!. Ладна, слющьй!! Я-a пака с лудьмі на-апращаюс, да-а? А ти давай, дараґой, зові суда сваего мясника-а. Буду с нім беседовать.

Віддавши розпорядження, комісар-голова охопив руками плечі обох Мартиненків, гуркочучи щось бравурно-втішливе. По дорозі їм попався капітан Грущук, що поспішав нагору по сходах; Обличчя колишнього однокласника перекосилося від побаченої ідилічної картини. Він рвучко став у стійку «струнко», чітко віддав честь, обпікши Арсенія ненависним поглядом, і продовжив підйом з подвоєною енергією.

— Ладна-а, А-акакий!.. Бі-івай!.. Работаць нада. Сам видишь, пра-аблем мноґа-а, e-e! І кадри не тє-е… Ладна-а, джиґіти-и, бівайте здарові-е, не держіте злаї.. А етаґа вирадка-а в чінах, да-а, мі-і пріме-єрно нака-ажем, да-а?!

Батько з сином попрощалися зі своїм несподіваним рятівником і, підтримуючи одне одного, попрямували додому.

Стоячи на ґанку й проводжаючи їх довгим пильним поглядом, Ґоґі Ерінідзе пригадав своє минуле. Буйні вихори революції захопили його, вже немолодого робітника, крім того, ще й одного з таємних миколаївських кримінальних авторитетів. І піднесли вони його не мало не багато, а майже на саму вершину республіканської НКВС-ної ієрархії!

Акакій Мартиненко був дійсно хороший фахівець і добра людина! А крім того, Лаврентій Павлович особисто, 6 приватній телефонній бесіді, «висловив побажання» зразково покарати кого-небудь «із органов! А то жалоби пріходят»…

Маючи чітку директиву, Ерінідзе з радістю узявся за її втілення в життя. Тим пач^е, що сама по собі випала така слушна нагода!

Ґоґі рішуче повернувся в будинок, стрімко злетів сходами на другий поверх в кабінет, зачинив за собою двері..

— Ну-у, ґаварі дава-ай, на-арщивес-сц, а— аправдива-айса, да-а?!.

***

Він ледь вибрів у двір і там знесилено привалився до стіни. Ніг просто не відчував.

Ще б пак! Така звістка кого завгодно здатна підкосити.

Чверть століття тому він, жвавий відчайдушний хлопчисько-сирота, найнятий на допомогу панському прикажчикові, з вантажем прядива по підряду приїхав до Севастополя. Раніше він не бачив води більше, ніж річечка під назвою Синюха, що протікала через село. З першого погляду він несподівано, але щиро, всією душею полюбив те, що побачив.

МОРЕ.

Полонив хлопчика простір. Хвилі, що напливають на берег нескінченно. І відсутність землі на горизонті… А що там? За горизонтом?.. І раптом нестерпно захотілося йому подивитися, що там, за цим самим горизонтом, знаходиться.

Він кинув обоз, пробрався на корабель, сховався у канатний ящик… Знайшли його вже в морі, поки вирішували, що з ним робити, малий прижився, став юнгою. Потім, коли виріс у кремезного парубка, — став матросом.

З того часу багато що сталося, багато що траплялося. Походи й битви, шторми й штилі. З простого матроса вислужився в боцмана…

— Гавриличу!.. Винуват, пане боцмане! З вами все гаразд? — поряд з ним стояв юнга Альошка.

Христофор настовбурчив його буйну чуприну.

— Йди, хлопче. Все у мене добре! Так, потьмяніло щось…

Відштовхнувся від стіни лазарету, ступив крок. Невгамовний Альошка все ще був тут.

— Юнга! — гаркнув Христофор. — Нумо! Швидко начисти бляху!..

— Слухаюсь, пане боцмане! — просяяв, витягнувся «у фрунт» юнга. — Є начистити бляху!

Спритний Альошка випарувався геть з очей.

«Справний хлопець! — подумав старий вояка, відволікаючись від своїх невеселих дум. — Зовсім як я в його роки!»

Христофор Гаврилович Міріков, сорока років від народження, давно міг би звільнитися, пити геть з імператорського флоту. Але йому це й поготів було не потрібно! Сирота, нікуди йому повертатися. Життя своє він присвятив морю. Починав ось так само юнгою, як розгільдяй Альошка. А потім чого тільки не було!..

Ось таким же сопливим малим він брав участь в Наваринській битві. Пекло на морі! Не інакше! «Азов», на якому він тоді служив, одержав сто п’ятдесят три пробоїни. Сім з них в підводній частині! Цей корабель прийняв тоді на себе основний вогонь супротивника. «Азову», першому на флоті, присвоїли Георгіївський кормовий прапор! А сам юний Христофор, виконуючий обов’язки номера, що подає снаряди до гармат, загасивши пожежу в крюйт-камері «Парижа», отримав першу медаль «За відвагу» з Георгіївською стрічкою. Після тієї битви Христофор Міріков став ординарцем самого Павла Степановича Нахімова, тоді ще лейтенанта.

Потім була Синопська битва. На борту флагману «Імператриця Марія» саме Христофор, після того, як сигнальні фали «Імператриці» були перебиті ворожою картеччю, на шлюпці відправився на «Париж» — передати екіпажу подяку командувача. Був поранений в плече, ледве одужав. Турецькі кораблі горіли. Два з них вибухнули, засипавши місто уламками. Горіло воно в ночі величезним факелом… За цей подвиг, не без втручання самого адмірала, його ординарець отримав орден Анни 4-ого ступеня!

Після цього була оборона Севастополя. Там скрізь кипіла робота. Всі бігали, метушилися. Полки та ескадрони були озброєні лопатами, кирками, мотиками, іншим інструментом для побудови укріплень; робочі носили землю в кошиках, мішках, шинелях, у всьому, в чому тільки можна було. Звідусіль зносили й звозили колоди, дошки і таке інше, що могло бути використано у спорудженні укріплень, на яких встановлювалися гармати, зняті з потоплених кораблів Чорноморської ескадри. Навіть жінки брали участь в укріпленні батарей. Десятирічні хлопчаки пробиралися на бастіони, де й залишалися зі справжнім героїзмом під сильним вогнем ворога. Підносили гарматній обслузі снаряди та заряди…

Христофор тоді й сам гасав по бастіонах услід за своїм невгамовним начальником. Павло Степанович отримав подряпину від штуцерної кулі. Саме тоді, мабуть, передчуваючи швидку загибель, адмірал сказав йому: «Пора нам, Христофор, перестать себя помещиками полагать, а матросов — крепостными. Матрос есть движущей силой на корабле, а мы лишь пружины, которые на него действуют. Сам посуди, матрос есть главная сила на корабле. Он управляет парусами, наводит пушку, пойдёт на абордаж, ежели потребно станет…»

Ех! Та що там казати!.. Яка людина була — батько рідний. Від щирого серця про матросів піклувався…

Після смерті адмірала Христофор потрапив служити на сімдесятичотирьохгарматний «Цісаревич» старшим каноніром третього дека. Був у нього талант до гарматної стрілянини.

Минули роки. Христофор тепер вже боцман, на фрегаті. Але, завжди відрізняючись завидним здоров’ям, старий морський вовк раптом занедужав. Незрозуміло, що з ним. Слабкість, пітливість.

Корабельному лікареві казати не став; думав, застудився. А як зайшов фрегат до Миколаєва, з усіх ніг кинувся до знайомого фельдшера. Ісаак Мойшец був немолодий єврей, що мав дві характерні риси: великий ніс і на диво добрі та розумні карі очі.

Уважно вислухавши його скарги, подивився суворо поверх скелець, обрамлених у золото пенсне.

— Я вам, Христофоре, так скажу. Я, звичайно, не гарантую, Боже збав! Ось тільки підозрюю я, що це у вас таки сухоти!..

— Не може бути! — зблід моряк.

— На жаль, на жаль… — фельдшер розвів руками. — Проте тут недавно до штабу новий указ таки надійшов. Піддати весь наявний склад рядових і унтерів медичному огляду… Через місяць збереться медична асамблея і почнеться кінець світу… Так що ви, звичайно ж, зможете проконсультуватися й у них!

— А якщо… якщо це… підтвердиться, ну… підозра? — вичавив з себе вражений новиною моряк, вкриваючись холодним потом.

— Якщо підтвердиться моя підозра, — Ісаак Семенович знизав плечима, — вас спишуть на берег, друже мій, і спробують лікувати.

— На берег? Як на берег? Мені не можна на берег! — Христофор стрепенувся. — Я без моря не можу! Ніяк не можна…

— Таке життя, дорогий мій, дорогий мій! Якщо підтвердиться, що це сухоти, вони вас таки ізолюють. З цим нічого не поробиш.

— А видужати якось… можна? — із завмиранням серця запитав моряк.

— Вилікуватися теоретично можна від усього, окрім смерті, молодий чоловіче. Тільки ось сучасна медична наука не знає надійного методу лікування цієї хвороби… А поки що попийте ось це.

Ісаак черкнув щось на аркуші, подав Христофорові. Боцман тупо витріщився на клаптик паперу, поданий фельдшером. Там було написано не російськими буквами.

— Це латинь, Христофоре. Покажете аптекарю, він зрозуміє. І повірте старому бідному євреєві, це повинно таки вам допомогти!..

Ісаак Семенович, що в медичних колах мав авторитет — куди там іншим лікарям! — був, звичайно, немолодим. Що правда — то правда! Познайомилися вони років двадцять тому. Вже тоді Ісаак Мойшец був фельдшером. Правда, тоді ще корабельним.

А зараз він влаштувався при штабі Чорноморського флоту і портів.

А ось що стосується бідності…

Ісаак Семенович, м’яко кажучи, лукавив. Люди, що більш-менш знають його, мірою в курсі того, що старий єврей глибоко пустив свої корінці в надра машини, званої Постачання Чорноморського флоту. І жив він далеко не бідно!

Хоча раптовому горю боцмана Мірікова це жодним чином допомогти не могло…

Почував себе Христофор, як палицею по голові вдарений. Оце так! Сухоти!!! Невже невдовзі почнеться кровохаркання?!!

Попрямував до аптеки, настільки поринувши у свої думки, що навіть не помітив лейтенанта, який ішов назустріч. І отримав би прочухана сивий ветеран від сонливого юнака, але офіцером виявився Мітя Зайчіков з «Цісаревича». Побачивши повну байдужість боцмана до себе, Мітя здивувався, знизав плечима й пішов собі далі. Христофор Міріков був на фрегаті особою авторитетною. М’яко кажучи. Та ще й колишній ординарець самого Нахімова…

Залишивши в аптеці гривеник, Христофор став власником невеликої темно-зеленої скляної пляшки з білою етикеткою і маслянистою рідиною, що хлюпалася всередині.

Покрутивши пляшечку в руках, засунув її в кишеню і розсіяно побрів вулицями, не розбираючи дороги. Життя руйнувалося… СПИСАННЯ! Дійсно, залишалося тільки лягти й померти. Флот був його життям, його сім’єю! Позбавити Христофора моря — все одно, що вбити. І тут ще ця зараза!..

— Моряче, га, моряче! — увірвався в його свідомість приємний жіночий голос. — Купи бубликів!

Боцман зупинився. Перед ним стовбичила миловидна жінка років сорока з упевненим поглядом виразних чорних очей. Одягнена біднувато, але чисто и охайно, вона тримала великий лоток, на якому були розкладені якісь булки.

— Красеню! — тітка завзято підморгнула. — Купи бубликів чи пиріжків! Все свіженьке, смачне! Щойно з печі!

— Мені зараз не до пиріжків, сестро, — відмахнувся боцман. — Апетиту немає!

— Так ти про запас купи! — не здавалася торговка. — Потім з’їси, а то он який блідий! Вас що, там не годують на кораблях ваших? Купи! Купи, не пошкодуєш!..

— От причепилася! — зітхнув Христофор. — Ну, чого тобі треба?

— Мені дітей годувати треба, — серйозно сказала тітка, відкинувши грайливий тон.

Моряк запхав руку в кишеню, вигріб кілька мідяків і протягнув їй.

— Ну, так чого тобі, голубчику? — уточнила вона, приймаючи гроші.

— Та нічого не треба мені! — він відмахнувся і попрямував було далі вулицею, але невгамовна тітка наздогнала його і схопила за руку.

— Любчику! Я ж не жебракую… Я товар продаю. Вибирай що хочеш!

Тітка тицьнула йому під ніс свій лоток.

— Ну й настирлива ж баба! — боцман видавив. слабку усмішку і байдуже зняв з лотка найближчу булку. — Задоволена тепер?

— Я-то завжди задоволена… А ось ти, голубчику, дивлюсь, не веселий. Трапилося щось?

— Ну трапилося. Тобі що до цього?

— Та так… Може, й нічого. Просто в народі кажуть, що розділене горе в два рази легшим стає. Поділися зі мною, раз вже сестрою назвав. Раптом підкажу щось?

— Нічим ти мені, сестро, не допоможеш. Підозрюють лікарі сухоти у мене, а це загрожує списанням. А я без моря жити не можу. І померти хочу в морі, на кораблі. Краще, в битві! І похованим хочу бути в морі!..

— Так? Ой, лихо… — абсолютно щиро поспівчувала торговка.

— От так! — спересердя сплюнув моряк. — А фельдшер каже, медична наука, мовляв, не знає вірного способу лікування.

— Значить, треба до дідівської науки звернутися! Я ось бабцю одну знаю, справжня тобі чарівниця. Дива творить. Ось тобі хрест! — Жінка розмашисто перехрестила в’язки бубликів, що навісила на шиї. — Бабцею Явдохою звуть. Не знаєш? Давай відведу тебе до неї. Я неподалік живу та й торгувати вже скінчила. Підемо?

Доведений до відчаю, Христофор зважився негайно. А чом би й не спробувати? Він був готовий вдатися до будь-якого засобу, лишень би допомогло!

Ремінь, що підтримував лоток, перекочував на його ще міцну шию, і чоловік попрямував кудись через усе місто в компанії з новою знайомою Катериною, яка виявилася жіночкою вельми балакучою, легкою в спілкуванні. Була вона солдаткою-вдовою. Чоловік загинув, а вона з того часу осіла з двома хлоп’ятами в Миколаєві. Працювала вуличною торговкою при пекарні купця Старікова. Синок одинадцяти рочків влаштований у друкарню розповсюджувачем газет, дев’ятирічна дочка Марія сидить на господарстві.

Поки Катерина описувала своєму супутникові жалі та радощі життя вдови, вони непомітно дісталися до бідних, не мощених вулиць міської околиці.

— Ну, спасибі, що допоміг! Далі я сама, — жінка забрала у моряка лоток і крикнула в бік мазанки, біля якої вони зупинилися: поміч! Я тут до тебе хворого привела… Не відмов, зроби милість!

— Ну, давай, іди! — це було сказано вже безпосередньо Христофору. — Щасти тобі, моряче!

Катерина відкрила перекошену хвіртку, підморгнула Христофору й попрямувала далі вулицею. Проводячи тужливим поглядом В ще неабияку гарненьку фігурку, він перетнув маленький дворик і увійшов до напівтемної хатини з низькою стелею. Відшукав поглядом червоний кут, перехрестився на лики святих, що потемніли від часу, ледве освітлені слабенькою лампадкою.

Увійшовши з яскравого денного світла, боцман не відразу помітив у напівтемряві, серед почеплених де тільки можна пучків трав, корінців і ще казна-чого маленьку, сухувату, сутулу жіночку від брів до підборіддя закутану в чорне. Господиня була зайнята чимсь для гостя незрозумілим і вигляд мала справжнісінької відьми. Жовта пергаментна шкіра, ніс гачком, пронизливі, обпалюючі очі.

Бабця нехотячи глянула на гостя через плече.

— Ну, я тобі нічим допомогти не зможу, служивий! — заявила вона, повертаючись до заняття, перерваного появою моряка. — Сходи-но краще до собору через… сьогодні у нас… через три дні йди. Сходи, склади молитву щиру Миколаю Чудотворцю… Тільки щиро молися! — раптом прикрикнула бабця. — Істинну молитву чути!!

Навіть ногою притупнула. На підлогу впали обривки якихось сушених рослин.

Христофор навіть відскочив до стіни.

Бабця тим часом витягла звідкись химерну люльку. Довгу таку, тонку. З великим, схожим на чашу чубуком, прикрашеним, як і мундштук, майстерним різьбленням. Все Це було вкрито чорним лаком і перев’язано в кількох місцях різноколірними шнурівками. А ще вся ця композиція завершувалася трьома, досить великими, бурими пір’їнами, закріпленими біля чубука кумедною круглою пряжечкою, виробленою, схоже, з почорнілого від часу дерева.

Усі ці тонкощі Христофор зміг розгледіти вже після того, як «бабця Явдоха» вправно зачерпнула чубуком з середини однієї з численних гірок, розсипаних по невеликому столику серед всілякого непотребу і якихось віників, і притоптала те, що зачерпнула, коричневим пальцем з довгим жовтим нігтем.

— А-а, ти ще тут? — здивувалася бабця, коли обернулася до нього з люлькою в зубах. — Ну, коли не пішов ще, то пригости жінку вогником.

— Що?! — здивувався Христофор.

— Що-що? — передражнила його Явдоха. — Куриш, мабуть? Кури-иш…

— Курю, — погодився боцман.

— Ось я й кажу, пригости жінку вогником за добру пораду, від щирого серця дану, бо відома мені скрута твоя.

— Яка скрута? — завмер моряк, вже витягнувши з кишені кресало.

Явдоха вихопила його у боцмана, з помітною вправністю висікла іскру та розкурила свою люльку. По кімнаті рознісся своєрідний такий, з одного боку і приємний, а з іншого, навпаки, десь навіть і відразливий запах.

Заплющивши очі, Явдоха глибоко затягнулася, завмерла на кілька секунд. Випустила дим.

— Що це у вас, бабусю, за люлька така цікава? — раптом осмілівши, поцікавився боцман. — І тютюнець якийсь дивний… Ви, перепрошую, часом не відьма?

Бабця, що в цей час знову затягнулася, поперхнулася димом, зайшлася важким кашлем з гучними хрипами, намагаючись чергувати його зі сміхом.

— От насмішив! — Явдоха втерла рукавом сльози, що виступили; ще кілька раз хлипнула. — Ну, ти даєш! Сто років так не сміялася!.. Ти при своєму розумі, хлопче? Чи з глузду з’їхав на ґрунті життєвого розладу? Яка відьма? Чого раптом? Такий солідний з вигляду чоловік, начальник, а в казки вірить!

Бабця усміхнулася, показавши за синюватими старечими губами набір гнилих пеньків.

— На, спробуй! — вона протягнула Христофору свою люльку, заздалегідь протерши мундштук хусточкою.

Моряк слухняно узяв люльку, кілька разів затягнувся. Кашлянув.

— Міцний у вас тютюнець, бабусю! Кахи-кахи… І такий…

Христофор зробив правою рукою в просторі багатозначний жест, але, так і не пояснивши, який саме у неї тютюнець, раптово притулився до стіни. Вираз обличчя у нього був найздивованіший з усіх, які бувають у людських істот. Бо сповнився він зараз відчуттями, які збентежили сильніше, ніж усе, що траплялося з ним за сорок з лишком років багатого на події життя!

Ноги зненацька зробилися ватяними, голову ніби зчавили чиїсь невидимі обережні пальці. Кілька разів його хитнуло, але штормом боцмана не налякати! Христофор звично розпластався по стінці, неначе вона була стіною надбудови під час шторму. Думки плуталися у важкій голові, що раптово стала чомусь чавунною, думки наповзали одна на одну, вимагаючи уваги тонесенькими осоружними голосками… А він все намагався пригадати те, єдине, НАЙГОЛОВНІШЕ!

Христофор похитав головою, ніби намагався витрусити з неї горезвісний дур.

— …привіз мій пращур з Америки, — донісся, нарешті, до його слуху скрипучий голос відьми. Тепер Христофор був упевнений в цьому, що «бабця Явдоха» була найсправжнісінькою відьмою. — З тих пір вона в нашому роді переходить у спадщину, разом із силою…

— Га-а?.. — спробував вступити в бесіду боцман, але бабця відрубала:

— І скажу тобі таке. Зроби, що раніше казала, а потім придивися до Катерини… Придивись-придивись! Справна дівка, якраз для тебе.

Бабця ще раз затягнулася з своєї дивної люльки.

— І пам’ятай! Щиру молитву! Щиру!!! Зрозумів? Зараз же — йди геть!..

І, відвернувшись, взялася за свої незрозумілі маніпуляції з горами зелених, з гострим запахом, подрібнених рослин.

Його винесло з бабциної хатини, неначе вихор під лікті підхопив. Через короткий час Христофор не міг пригадати ані вулиці, де жила бабця Явдоха, ані того, як він примудрився дістатися практично до центру малознайомого міста.

Тут він отямився. Постояв, розгублено оглядаючись довкола. Потім втомлено сів на найближчу лавку, набив свою люльку й закурив.

«Ну й справи, — думав Христофор, пихкаючи люлечкою, набитою добрим матроським тютюнцем. — Їй-бо відьма!.. Але…»

Він помовчав, попихкав, поширюючи навколо себе хмари сизого диму.

«За таких обставин? Та все, що завгодно! Хоч дияволу душу продати…»

Від цієї думки Христофор Міріков здригнувся, як від удару батогом, наїжачився і почав хреститися, супроводжуючи свої дії бурмотінням:

— Свят, свят, свят! Боже, навіть вигадати таке! Святий Миколаю, покровителю моряків та інших мандруючих по водах! Спаси й захисти!..

І озирнувся довкола. Чи не бачив хто раптом моменту його сумніву у Священних Канонах.

Широка вулиця була порожньою. Ще раз перехрестившись для певності, Христофор докурив люльку, вибив її та заховав до кишені. Посидів кілька хвилин у роздумах.

Потім устав і рішуче рушив уздовж вулиці. Виявилось, що його занесло до Адміралтейського собору, який підносився над дахами будинків у кварталі ліворуч. Моряк рішуче звернув туди, підійшов до храму. Похрестився-помолився на святі хрести, постояв трохи й вирушив додому на «Цісаревич».

Біля трапу тупцював Альошка. «Йому що, зайнятися нічим?» — промайнула грізна думка, але тут же теплом розлилася інша: «Чека-а-а-є!»

Альошка був йому замість сина. Десяток років тому купили хлоп’я, скинувшись всією командою, на невільничому ринку в Ізмірі. Так припав морякам до душі п’ятирічний карапуз, що однаково гарно шпарив російською й турецькою, але пам’ятав тільки своє ім’я: Альошка. За всіма ознаками був хлопчисько слов’янського роду. Та й хрестик натільний… Кульгавий араб, що продавав Альошку, не зміг пролити світло на його історію. Сам, мовляв, купив у когось, родоводу не питаючи.

З того часу хлопчисько вступив у юнги Російського Чорноморського флоту.

— Гавриличу! Та де ж ти ходиш? — Альошка витягнувся у фрунт, відважно, як Христофор учив, віддав честь. — Там тебе каноніри з обіду чекають.

— Чого б це?.. — здивувався боцман, ступаючи на трап.

— Так там Козибов з Гришкою Марфутіним посперечався про щось. А про що — не кажуть. Чекають на тебе, кажуть, тільки тобі їх розсудити довірять, — пояснював Альошка, поспішаючи по трапу позаду нього.

— Гаразд, розберемося.

— Гавриличу! — це був вже лейтенант Зайчиков. — Що це ти по вулицях чорніший за хмару ходиш, людей не помічаєш, не вітаєшся?

— Ви це про що, пане лейтенанте?!

— Так сьогодні удень на Спаській! — вигукнув Мітя, червоніючи, що траплялося з ним завжди, коли боцман Міріков величав його за званням.

— Не пам’ятаю! — чесно зізнався Христофор. — Може, і був я на цій вулиці сьогодні, але вас не бачив точно, перепрошую.

Зайчиков знову знизав плечима і, коли боцман з юнгою сховалися в надбудові, пробурмотів:

— Ось вона, старість, що з людьми робить!.. Адже міцний ще мужик.

Юний лейтенант був старший за Альошку всього лише на два роки, але все ж таки він трохи гонорився. Хоча всього лише місяць тому споров мічманські нашивки і змінив їх на лейтенантські еполети. І те, що два своїх мічманських роки провів на батареї Хіума, одного з островів Моонзундського архіпелагу, і в море виходив лише двічі, не враховуючи переходу з Одеси до Миколаєва, теж не рівняло Мітю з Альошкою, що виріс на кораблі… Адже Зайчиков був офіцером і дворянином! Хай не казна-якого знатного роду, але все ж таки.

Поклавши руку на серце, Мітя просто заздрив Альошці. Юнга був улюбленцем всього екіпажу і капітана зокрема. Сильний, спритний, вже досвідчений моряк!..

«Ну то й що! Теж мені! Ну не всім дано по реях скакати! — в думках бурчав, чесно кажучи, трохи незграбний Мітя, дивлячись на усмішки, що спалахували на обличчях моряків, які стежили за хлопчиськом, що пурхав по снастях зі спритністю мавпи. — Я ось, може, артилерист не з останніх! І міг би тут декого примусити себе поважати. Та ось на судні я всього місяць. І жодної стрілянини за цей час не було!»

Дійсно, артилерист Мітя Зайчиков і справді був, як кажуть, від бога! Вже чого-чого, а настрілявся за два роки на батареї він більш ніж достатньо.

Батарея знаходилася на маленькому острівці, де НЕ ВІДБУВАЛОСЯ НІЧОГО.

На сусідніх острівцях теж були батареї. І відбувалося там те ж, що й на Хіумі, тобто ЗОВСІМ НІЧОГО! Панове офіцери давно перепробували всі можливі й доступні розваги, включаючи скотолозтво. При тому продовжуючи безперервно пиячити. Коли виникала необхідність, з тієї або іншої причини постріляти, вони, не змовляючись, відправляли на яликах матросів, які везли на Хіум картузи з порохом і ядра для «пришелепкуватого» мічмана. І якщо де й кипіло життя в сонному царстві численних батарей берегової оборони Моонзундського архіпелагу, так це на батареї нумер 243, де служив заступником командира «Мічман Заєць», як, не змовляючись, прозвали його панове «боги війни», навколишні офіцери-артилеристи. «Нічого! — сміялися п’янички з еполетами, дивлячись на те, як бігають матроси на батареї «Зайця». — Просидить тут з наше, обросте мохом, йому це набридне. Скоро набридне! Всі через це проходили. «Мічманська хвороба» називається! Жадання діяльності, вирування молодої крові та прагнення змінити світ. Мине, як минає все в цьому світі…»

Не минуло! Щойно отримавши еполети лейтенанта і виставивши відповідне частування товаришам по службі, Дмитро Петрович Зайчиков написав рапорт про переведення до флоту.

Так от і потрапив він на корабель Чорноморського флоту «Цісаревич», боцман якого виявився великим знавцем артилерійської справи. У Міті з’явилася до нього велика пошана. І тепер юний лейтенант, сам того не усвідомлюючи, боровся за увагу свого кумира.

— Мітю… Гм-м, винуват, пане лейтенанте, люльки моєї не бачили?

Лейтенант, який саме задумався, здригнувся, почувши поряд хрипкий голос боцмана.

— Га? Що? Ні!.. Що це ти, Гавриличу, так офіційно? Ти не подумай, я не образився, що мене не помітив! Ну, буває ж, задумалася людина!..

— Так точно! Буває!

— Облиш, Гавриличу!

Христофор у відповідь сумно зітхнув. Невідомо, скільки йому залишилося, а тут ще й таке!

— Розумієш, Мітю, люлька моя кудись щезла. Курив вдень сьогодні недалеко від Адміралтейського собору. Але точно пам’ятаю, що в кишеню клав… А зараз знайти не можу. От халепа!

— Загубив? Купиш нову, не турбуйся!

— Нова мені без потреби! — відрізав боцман, спираючись на фальшборт. — У мене люлька особлива, дідівська. А йому від його діда залишилася…

— Так, кепські справи, — погодився Зайчиков.

— Гаразд, піду я… — боцман потупцював і пішов. Коли він спускався до себе в закуток, його раптом скрутив короткочасний, але вельми хворобливий напад кашлю. Розпрямившись, Христофор з жахом виявив на долоні, якою прикривав рот, яскраво-червону пляму…

Два дні, котрі залишилися до терміну, він провів, як на голках. Чотири рази стираючи кров з долоні.

Вранці третього дня вмився, одягнувся в чисте й відправився до храму. Було морозяно, вулиці вкрила паморозь, з рота виривалася пара. Христофор щулився від холоду.

Адміралтейський собор був якось по-особливому святковий цього ранку. У кришталево-прозорих небесах без жодної хмаринки, над золотом куполу, носилася зграйка голубів.

Коли боцман вже виходив з храму, відбувши відповідний ритуал і помолившись, його зупинив хлопчик-служка.

— Вибачте, пане моряче! Ви, часом, люльку не Губили?

— Так, загубив третього дня! Ви її знайшли? — пожвавішав Христофор.

— Ні, не я, — засмутив його служка. — Але один пан знайшов люльку неподалік від храму й описав моряка, схожого на вас. З бакенбардами…

Боцман машинально погладив свою гордість — пишні бакенбарди, що переходили у вуса.

— Зараз він має вже підійти. Та ось він!..

Перехрестившись на порозі, до храму увійшов підтягнутий чоловік років сорока п’яти, одягнений скромно, але зі смаком.

— Здрастуйте! — усміхнувся він. Добре усміхнувся так. Широко, відкрито. І очі! Пронизливо-блакитні, ясні. Вони, здавалося, навіть блиснули.

— Сердечно дякую вам, е-е…

— Микола! — завзято усміхнувся пан. — Гм… Микола Миколайович.

— Міріков Христофор Гаврилович, боцман фрегата «Цісаревич»! — відрекомендувався моряк. — Величезне вам спасибі! Я вже зневірився зовсім. Люлька ця в нашій родині стільки років вже передається!

— Нема за що, нема за що! Головне — не треба зневірюватися. Все буде добре!

Удвох, пліч-о-пліч вони вийшли з храму; прогулюючись вулицями, поговорили про море.

Христофор був надзвичайно задоволений. І люлька знайшлася, і з гарною людиною побалакав! Людиною, яка, мабуть, так само, як і він, старий боцман, щиро любить море.

Ця двогодинна бесіда немов овіяла його свіжим вітром відчайдушної молодості…

З того часу кашляти він перестав. Розпрямив плечі, немов десяток років скинув. Здоров’я бравого боцмана впевнено пішло на поправку.

Йдучи на медичну асамблею, Христофор трохи хвилювався. Але, як виявилось, надаремно. Коли він вже одягнувся й вийшов до коридору, услід за ним вислизнув Ісаак Мойшец у білому лікарському халаті.

— Вітаю вас, дорогий мій! Виходить, що я таки помилявся. Але це просто неймовірно, скажу я вам! Усі ознаки захворювання були наявні… Значить, або сталося диво, або одне з двох, — фельдшер узяв його за руку. — Христофоре! Скажу вам авторитетно, що наука в чудеса не вірить. У будь-якому разі, ви таки здорові, як бик!

Через півроку Христофор Гаврилович одружився з Катериною Палієнко. На той час, як її старшого віддали навчатися на штурмана, вона вже народила щасливому боцманові спадкоємця — Миколу Христофоровича Мірікова…

***

Леонід Максимов піднявся на другий поверх готелю; пройшовши темнуватим коридором, постукав у двері п’ятнадцятого номера.

Відчинив розпатланий хлопець років двадцяти.

— Я до Володимира Олексійовича! Удома він?..

— До-ома, — зітхнув хлопець. V Тільки не приймають вони. Веліли не турбувати…

— Чому ж так? — поцікавився Леонід, входячи до кімнати та знімаючи рукавички.

— Меланхолія у них… — знизав плечима слуга, причиняючи за ним двері.

— Он як? — усміхнувся гість. — Ну, це ми вилікуємо! Ти, люб’язний, повідом пана, що лейтенант Леонід Максимов жадає аудієнції.

Він зняв кашкета й пригладив волосся.

— Поквапся, люб’язний, не стовбич!

Хлопець ще раз знизав плечима. З помітним небажанням поплентався до дверей у сусідню кімнату. Глибоко зітхнув і, обережно прочинивши стулку, просунув голову в утворену щілину… І тут же корком вилетів назад. У двері з силою вдарило щось тверде. Судячи зі звуку — дзвону уламків, що сипалися, — це була пляшка. Слуга стояв прямий, як палиця, і білий, як крейда.

— Пане, він… той… спокійний зазвичай пан наш. Але вже якщо гніватися зволить. Краще вже під руку не потрапляти. Зовсім скаженим стає!

— Що? Гнівається? — усміхнувся Леонід, протягуючи слузі кашкет і рукавички. — Давно п’є?

— Третій день… — буркнув той. — Нікуди не виходить і не їсть нічого.

— Зрозуміло! — лейтенант підхопив стілець, що стояв неподалік, і виставив перед собою як щит. — Відчиняй!

Слуга зробив круглі очі, але наказ виконав. Заледве Леонід переступив поріг, як отримав пляшку в сидіння стільця, що радісно дзенькнула на всі боки уламками зеленого скла.

— Ей, братику! Трохи легше! — вигукнув він, обережно визираючи з-за стільця.

Картина, що постала перед ним, була невтішною. На тлі загального буйного безладу, що панував у кімнаті, посеред ліжка стояв капітан-лейтенант Володимир Олексійович Дубов, фамільний дворянин і морський офіцер, із занесеною для кидка черговою пляшкою в руці.

Але в якому вигляді стояв, Боже милостивий! Зім’ятий увесь, змарнілий, блідий. Волосся у безладді, не голений, сорочка розстібнута до середини грудей…

І очі! Каламутні, виснажені, вони розгублено бігали, силоміць намагаючись розгледіти зухвалого прибульця.

— Володю! Це ж я, Леон! — гість опустив стілець. — Ну?! Впізнав?..

— Льонька? Ти, чи хто? — губи Дубова розпливлися в усмішці. Він захитався. — Яким вітром ти тут?

Леонід поставив на підлогу стілець, підійшов до кузена, і вони міцно обнялися.

— Ось приїхав до Миколаєва, випадково дізнався, що ти тут, і-і… — Леонід красномовним жестом обвів приміщення.

— Це треба відзначити! — вирішив Володимир і заглянув у пляшку, затиснутої в правій руці. Побачене його розчарувало. Він стиснув губи, не дивлячись, кудись викинув спорожнілу посудину і, хитаючись з одного боку на інший, повідомив: — Випити треба, а нічого… Васька!!!

До кімнати боязко зазирнув слуга.

— Зганяй в магазин! Принеси-и… ну та-ам, сам знаєш!..

— Вольдемаре! Зачекай! — спробував зупинити брата Леонід, але той гаркнув: — Ну?! Чого стовбичиш? Пішов!

— Добре, пане! — зітхнув Васька й зник.

Володя Дубов був старший за свого двоюрідного брата на п’ять років. У дитинстві Леон Максимов кожне літо проводив у підмосковному маєтку Дубових, і старший брат був учасником усіх його ігор та повіреним усіх його хлоп’ячих таємниць. Вони тоді були надзвичайно дружні!

Пізніше Володя вступив до Петербурзького Морського кадетського корпусу. З того часу бачилися вони зрідка, але ці нечасті зустрічі приносили обом величезну радість. Леонід дуже пишався братом, коли дізнався, що той виявився кращим випускником кадетського корпусу. І не тільки свого року!

Потім він і сам вступив туди ж. Рік тому одержав перший офіцерський чин… А любимого братика бачив востаннє добрих роки два тому. Точно! На похороні тітоньки Ернестини! Ну й набралися ж вони тоді!..

Хм-м… Гаразд! Справа минула. Але п’яницею Володимир ніколи не був.

Ні! Вони, звичайно, напивалися в дим, бувало. Але в звичку це не переходило. А тут — третій день вже!..

Тим часом, Володимир витримав тривалу паузу й повідомив:

— Зараз Васька повернеться… Усе влаштуємо! Відзначимо!

— Вольдемаре, ти маєш кепський вигляд, — сказав лейтенант, намагаючись розгледіти що-небудь в каламутних «дзеркалах душі» брата. — Щось трапилося?..

— Ну, як ся маєш, братику? — довідався у відповідь капітан-лейтенант Дубов, ніби не почув його запитання. — Розкажи-но мені, Левове Серце, як живеш, як служба?..

— Володю!.. — спробував повернутися до колишньої теми Леонід, але брат картинно зморщився, приклав вказівний палець до губ.

— Тш-ш-ш…

— Але, Володю…

— Лейтенанте!!! — гаркнув Дубов, клюнувши носом. Але зробив це ОСОБЛИВО, тим самим «командним голосом», який молодий офіцер Максимов виробити ще не зумів!

Леонід інстинктивно схопився і став по стійці «струнко», чим викликав напад нестримного реготу у свого п’яного до нестями кузена.

— В-в-вільно!.. — прохрипів Дубов і це, здавалося, додало йому нових сил.

Володя впав на спину й залився щасливим дитячим сміхом. Напади реготу стрясали його кілька хвилин. Леонід, добре знаючи брата, не намагався перервати його веселість, чекаючи, коли вона вщухне сама собою. Коли ж Володя остаточно відреготав і затих, запитав:

— Володю! Щось трапилося?..

Дубов витримав ще одну паузу, сів, і, дивлячись кудись убік, повідомив:

— Трапилося…

— І-і, що?..

Скрипнули двері.

— Пане, Володимире Олексійовичу! — в кімнаті з’явився лакей Васька, навантажений громіздким кошиком. — Все виконано. Прошу бачити…

Васька почав, вправно вивантажувати вміст кошика на стіл, супроводжуючи свої дії цінними коментарями про властивості того чи іншого продукту, що виставляв на суд глядачів.

Відразу було видно, що при всій своїй «наїжаченості» Васька щиро прив’язаний до свого пана. Бо, крім випивки й щедрої закуски («Може, хоча б гість ЇХ поїсти змусить?..»), потурбувався також і придбанням неабиякої дози «похмільного порошку» Віденської аптечної фірми «Зельтцер і Сини», що продається у всіх, навіть найвіддаленіших куточках вельми обширної Російської Імперії.

По собі Леонід знав, що порошок цей ні к бісу не годиться! І його звичайні товариші по чарці, перевірені хлопці, з якими випито не одне барильце, стверджували, що воно є «шахрайство й обдурювання щонайповніше, тільки смак у роті псує».

Васька, що виявився несподівано вправним під свинцевим поглядом пана, який раптово посуворішав, миттєво накрив стіл. Хутко подав холодну закуску, змів на позичений у готельної прислуги совок залишки «панської стрілянини» та зник. Враз випарувався!

Леонід, який увесь цей час уважно спостерігав за братом, дістав з кишені кітеля срібний портсигар і пачку новомодних сірників. Закурив і твердим голосом запитав:

— Вольдемаре! Скажи нарешті, що трапилося?

Дубов налив собі та кузену горілки, підняв свою чарку.

— Трапилося!.. — видихнув він, чокнувся з братом, не чекаючи, коли той візьметься за свою чарку, і перехилив горілку всередину.

— Хе-ех… — зморщився Володимир, увіткнувся носом у рукав, а потім відправив до рота солоний огірочок. — От-так, панове… Міцна!.. Й-і-ех! Поїдьмо, Леоне, в номери! Тут недалеко начебто…

— Дрейку! — Льоня назвав його, як у дитинстві. Це прозвучало по-особливому — після того, як Володя згадав його власне прізвисько, що залишилося в їхньому безтурботно-щасливому дитинстві. Тоді він був — Ричард Левове Серце, а брат — знаменитий капер Британської корони. Володя вже тоді марив морськими просторами.

З самого дитинства кузен мріяв про військово-морську кар’єру. І нічого дивного в цьому не було! Дубови з покоління в покоління вірою і правдою служили російським царям з того часу, як Петро Великий заснував Флот Російський!

Де вже Леоніду змагатися зі своїм кузеном, володарем двох медалей і ордена за героїзм, проявлений при блокаді російською ескадрою Босфору під час останньої турецької війни, що закінчилася Адріанопольским мирним договором 1829 року.

— Що?..

— Усе погано, Льоню! — жалісливим тоном повідомив зазвичай життєрадісний Дубов. — Я під слідством, а «Олена» — на дні Понту Эвксинського[3]! Отак воно!

— Як на дні? — Леонід знав, що останні півтора роки брат служив старшим помічником капітана на бригу «Свята Олена».

— Дуже просто, Леоне! Банка, не позначена в жодній лоції Чорноморського басейну!

Володя спересердя махнув рукою.

— Я переслідував шхуну контрабандистів в районі Одеси… Ми обстріляли їх, вони вже майже лягли в дрейф, коли «Олена» за чергового маневру несподівано напоролася черевом на камінь!

— І?.. — Леонід нахилився до брата.

— І, — гірко посміхнувся Дубов, — контрабандист пішов, а все, що зміг зробити я, це кинути всі сили на порятунок екіпажа! У результаті — старий маразматик Воленберґ бризкає слиною мені в обличчя, вичитує, як шмаркача, і погрожує розжалувати в матроси!!!

Леонід присвиснув. Сам він не був знайомий з сімдесятидворічним заступником Головного, командувача Чорноморською ескадрою і портами, Миколаївського і Севастопольського військового губернатора, контр-адмірала Лазарева. Але вже почув чимало про цього старезного Солов’я-розбійника, який міцно засів у штабі Чорноморського флоту волею одного з фаворитів Імператора на посаді заступника Головного командувача. І це при тому, що високошановний Ананій Ігнатович Воленберґ все довге життя прослужив у гвардії на тепленькому місці, і лише ближче до старості захотілося йому пригод і порохового диму, що й привело його в молодий Миколаївський край…

Близькість неспокійних турків загрожувала можливістю чергової війни в нескінченній низці конфліктів північного й південного берегів Чорного моря, розпочатій, мабуть, ще за часів «оних», коли князь Олег у 907 році від Різдва Христового прибив свій щит на воротах Константинополя!..

Скільки існувала Імперія Османа, турки постійно й наполегливо лізли на землі України. Чимсь вона їх притягала, вабила нестримно. І до її возз’єднання з Росією лізли, і після — не лінувалися…

Втім, як і багато інших народів до і після османів. Було, мабуть, в цих ковилових неозорих степах і справді щось украй привабливе! Наче медом помазане, одвіку пруть і пруть кляті вороги на землі ці приморські…

— То що тепер?

— Тепер!.. — Дубов гірко посміхнувся і налив собі ще. — Тепер ось сиджу, чекаю закінчення слухання у моїй справі.

Володя ще раз чокнувся з кузеном, що так і не доторкнувся до своєї чарки, і відправив горілку до рота.

— Левенятку! Чому не п’єш? — капітан-лейтенант Дубов кілька разів клацнув пальцями, смачно захрумтів огірочком. — Чи ти не радий мене бачити, га-а?..

— Що ти, Дрейку! Радий, звичайно! Ось тільки новини ти повідомляєш… такі, що ой-ой-ой.

— Така дійсність, братику! — Володя смішно відкопилив нижню губу. — Твій брат…

— Краса й гордість Чорноморської ескадри! — утнув Леонід жарт, що вперше прозвучав давно вже, приблизно вісім років тому; тоді брат, ще будучи мічманом, повернувся з медаллю з кругосвітнього плавання на шлюпі «Мирний». То була перша російська кругосвітка…

Почувши це, Володимир гірко посміхнувся.

— І ось тепер «краса й гордість Чорноморської ескадри» «бездарно втопив довірений його команді бойовий корабель», я цитую, упустив контрабандистів і сидить під арештом!.. І нікчема Воленберґ, що до ладу не знає, що таке море, втоптує ветерана Наваріна в багно!

— Дрейку, Дрейку! — Льоня поклав руку братові на плече. — Все владнається! Не вірю, щоб не розібралися. І вже зовсім навіть не припускаю думки про те, що ти міг помилитися! Адже море — твоя стихія!!

Дубов посміхнувся з ще більшою гіркотою.

— Проте все виходить саме так! Контрабандист утік, бриг на дні, а я…

Він приречено махнув рукою.

— А капітан?

— А капітан з лихоманкою звалився ще за тиждень до виходу в море. Отже капітаном на момент, хм… Інциденту, був я. Таким чином, на мені вся відповідальність!

— А Микола Петрович? Він же, ти казав, прихильно ставився до тебе ще з часів походу на «Мирному»?

— А Микола Петрович, Льоню, зараз по той бік моря, в Туреччині з візитом від Імперської Корони. Ананій же в повному розумінні заміщує адмірала… І не інакше, як мстить мені за дуель з його племінником.

— Ти про того зухвалого поручика інфантерії, що стрілявся з тобою роки три тому через Анастасію Довгоруку?!

— Саме так! — знов схопився за пляшку Дубов.

— Вольдемаре, годі пити! — спробував зупинити його Леонід, але марно.

— У мене, братику, жорстока меланхолія виникла з цього приводу, — пояснив Володька. — Ні можливості з’єднатися з коханою, ані реалізуватися як офіцер!..

— Але ти ж…

Дубов підняв руку в застережному жесті, і Леонід слухняно замовк.

— Льо-он-чику! — брат буквально повалився на нього своїм масивним тілом. — Не рий і не намагайся!.. У Воленберґа все схоплено, як кажуть мої матроси!

— Але ж ти…

— Пусте! — відрубав Володимир. — Тим більше, що Настю вже не повернеш!

Після дуелі, що мала вельми гучні наслідки при дворі, княжну Анастасію Довгоруку видали заміж за посланця Французької корони, але вона не прожила в шлюбі й півроку — згоріла від швидкоплинних сухот, як і її новий чоловік услід за нею!

— Вовчику! — нерішуче покликав Леонід. — Ну, так що ж тепер?..

Володимир Олексійович Дубов, капітан-лейтенант Російської Чорноморської ескадри, був його кумиром з дитинства. І тепер ВІН раптом опинився під судом! Леонід навіть у страшному нічному кошмарі не міг уявити такої ситуації! Брат, якого він щиро обожнював, вплив якого змусив молодшого кузена порушити сімейну традицію!..

Наскільки він знав сімейну хроніку, Льоня був першим Максимовим, Щ° став морським офіцером. Споконвіку Максимови служили царям російським як піхотні офіцери. Традицію цю не зумів зламати навіть несамовитий цар Петро Олексійович!

І ось тепер Леонід Пантелеймонович Максимов став першим у всьому, далеко не короткому, роді Максимових морським офіцером.

І все завдяки впливу кузена, старшого на п’ять років!

Максимови, по роду військові, неабияк проявили себе на полях битв. І все на суші. Він же, Леон Максимов, п’ятий Леонід в роду Максимових, під впливом брата, який заразив його морськими просторами, захотів бути першим Морським офіцером у роду…

Слава Богу, що Вольдемар виявився набагато майстернішим стрільцем, ніж Саша Пушкін!

Саме тому бездітний Ананій, прив’язаний до свого племінника, однозначно вирішив поквитатися з його «кривдником і убивцею»…

Поручик Болен-Тодес сам кинув Володимиру Дубову виклик!

Життя або смерть через жінку!

Цього Володимир Олексійович Дубов не стерпів! Тим паче, що княжна Анастасія очевидно симпатизувала йому!..

Скривавлений кітель поручика інфантерії Аристарха Болен-Тодеса дотепер зберігався в одному з його південних маєтків. І не тому, що був чимсь примітний! Просто Володя мав слабкість…

Він колекціонував призи!

Медаль «За відвагу», підв’язка від панчохи якоїсь завзятої баронесочки, простенький, але зручний в ужитку олов’яний ківш, поцуплений мимохідь з якогось невідомого готелю в Альпах, у якому вони разом проводили відпустку… Ще медаль, орден.

Бо за вдачею своєю Володимир Дубов був Переможцем! Навіть думка про можливу поразку не допускалася ним, як така. ТІЛЬКИ ПЕРЕМОГА.

«Aut Caesar, Aut Nihil!»[4], — завжди, скільки пам’ятав Леонід, було девізом кузена. І ось нині…

— Вольдемаре! Думаю, тобі слід розвіятися! — вирішив лейтенант Максимов. — Давай прогуляємося містом. Можливо, і в ну мера сходимо…

При згадці «нумерів» — «краса й гордість Чорноморської ескадри» помітно пожвавішав!

— Оп-на, братику! Говориш вже, як справжній морський вовк, що повернувся з круго— світки!

Леонід встав.

— Так, може, вийдемо «в чисте поле»?

— Вийдемо! Обов’язково вийдемо! — пообіцяв Дубов, наливаючи знову… — Тільки не раніше, аніж ти зі мною вип’єш…

— Добре, Вольдемаре! Давай вип’ємо! — лейтенант підняв свою чарку.

— За Могутність і Славу Чорноморської ескадри, трясця її матері!!

Володя випив, закусив. Дочекався відповідних дій від молодшого кузена.

— Скажи-но мені, Леоне! Якщо за стільки років не зуміли тямущої лоції скласти…

— Господарю! — в кімнаті виник ординарець Васька. — Пакет вам!

Володимир забрав простягнутий лакеєм великий поштовий пакет, розірвав його і зосередився на читанні.

— Ось, Льончику! — повідомив він, кидаючи листки паперу на стіл. — Шедевр графоманства від барона фон Воленберґа! Цим словоблудством приписується мені злочинна змова з контрабандистами, зловмисне затоплення російського бойового корабля і частка в незаконній торгівлі забороненими товарами, а саме: тютюн турецький, тканини…

— Володю, прошу тебе! — скривився Максимов. — Не звертай уваги на старого маразматика! Ходімо!

— Ходімо! — погодився з ним старший брат. — Дівчатка вже, мабуть, заждалися!

Не без допомоги Леоніда Володимир Дубов одягнувся і покинув готель… Дуже скоро вони опинилися в єдиній на той час у молодому Миколаєві ресторації під назвою «Корона».

— Люб’язний! Чарку коньяку! — крикнув Дубов з порогу.

До них підскочив уважний слуга, посадовив за вільний столик… Далі Льоня Максимов пам’ятав усе досить туманно. А його гаряче любимий братик у результаті взагалі десь зник.

Був-був, і не стало!

Ось тільки що, начебто, пили за перемоги російського флоту! І от вже стілець навпроти Льоні порожній!

Де ж Володя?..

Володимир тим часом опинився у кабачку для простолюддя, сидячи за гладенько обструганим столом.

Дубов озирнувся і побачив, що навпроти сидить якийсь старий і дивиться на нього вельми співчутливо. Сива акуратна борідка додавала його обличчю благородного вигляду. На столі перед старим лежала книга в чорній строгій палітурці й стояв кухоль пива.

— І?.. — запитав візаві.

— Що-о, и-ик, і?.. — не зрозумів капітан-лейтенант.

— Ну, ви казали, що ваш корабель напоровся на мілину! Де саме це трапилося?

— А вам яка різниця? — буркнув Володимир, відсьорбуючи пиво з кухля, що стояв поряд з ним. Взагалі-то пиво він не любив! Але в цьому місті варили дуж-же непогане…

— Мені-то, якраз, дуже велика різниця! — відповів його несподіваний співбесідник. — Я служу в Миколаївському картографічному депо, і такі питання мене цікавлять надзвичайно.

— Ну, значить, погано працює ваше депо, — досить грубо кинув у відповідь Дубов, від душі прикладаючись до свого кухля.

— Дарма ви так говорите, молодий чоловіче! — співбесідник теж сьорбнув пива. — Справа нова, наука поки що не дозволяє…

— Та до дідька вашу науку! — гаркнув Володимир, чим привернув увагу інших відвідувачів невеличкого закладу. — Тим більше не дозволяє вона…

— Спокійніше, молодий чоловіче! Не треба так нервувати, — спокійно сказав старий. — Тим паче, що ви привертаєте зайву увагу тих, хто нас оточує.

Володимир хотів було образитися, але випадковий товариш по чарці поставив запитання, що абсолютно збило його з пантелику.

— Де це сталося?

— Що? — не зрозумів капітан-лейтенант.

— Ваша катастрофа.

— А вам яка…

Старий не дав йому договорити. Він мовчки підсунув під ніс Володимиру книжку, що лежала на столі. Витиснена золотом назва свідчила: «Особливості навігації Чорного моря».

— Ця книга тільки готується до видання. Це найдокладніша на даний момент лоція Чорноморського басейну з усіх, що коли-небудь складалися.

— Е-е-е… — тільки й зміг вичавити з себе Дубов. Старий посміхнувся. Подальша бесіда мала суто спеціальний характер.

Випив, звичайно, Володя Дубов чимало, але він був фамільним офіцером! Не можна сказати, що випите зовсім його «не брало», але «звалити» не могло. Капітан-лейтенант, звичайно, був далеко не тверезим, але…

У розмові, що зав’язалася, він несподівано навіть для самого себе вилив душу перед випадковим слухачем. Розповів, як усе було, повідав щиро, як любить море, що без моря йому — життя немає… хоч стріляйся!

Співбесідник вислухав його дуже уважно й запевнив, що з огляду на останні дані гідрографії, зокрема, вже описані у новій лоції, капітан-лейтенанта просто зобов’язані виправдати.

Все, що було далі, Володя, чесно кажучи, пригадати не міг… Прокинувся він у своєму готельному номері. Братик Леонід спав поряд, як бувало в дитинстві. З тією лише різницею, що в дитинстві від нього не несло перегаром за версту. А ій; е він в дитинстві не блював і не страждав вранці жорстоким похміллям…

Нещодавня бесіда справила на Володимира Дубова мало не чарівну дію. Ні! Досада не пройшла. Тим паче на старого дурня Воленберґа! Просто…

Він би й сам не зміг до ладу пояснити, що саме змінилося. Але щось змінилося! Напевно…

Леон виїхав до Севастополя. А через два дні капітан-лейтенанту Володимиру Олексійовичу Дубову прийшов наказ негайно з’явитися в штаб флоту. Нашвидкуруч привівши себе в порядок, він вирушив до штабу. Досить йому лише було доповісти про своє прибуття черговому ад’ютантові, як його негайно провели прямо в кабінет Головнокомандувача; той, як виявилось, тільки вчора повернувся зі своєї заморської місії.

— Володю! — Михайло Петрович Лазарев відкинув у бік папір, який вивчав до його приходу. — Заходь, заходь!

— Здравія бажаю, пане…

— Облиш! — відмахнувся контр-адмірал. Він обійшов завалений документами стіл і гаряче потис руку молодого офіцера. — До чого ці церемонії між старими товаришами? Чи ти думаєш, що, ставши контр-адміралом, я раптом забуду всіх своїх соратників?!

Капітан-лейтенант Дубов аж ніяк не чекав, що Лазарєв його хоч би пам’ятає! І не наважився навіть сподіватися, що адмірал вважає його своїм товаришем…

Уже вийшовши зі штабу, Володимир зумів нарешті зрозуміти лише одне: його визнано невинним у тому, що трапилося. Більш того, його дії були визнані максимально корисними і єдино правильними в даній ситуації.

За проявлену мужність і уміле командування, а також за порятунок екіпажа, довіреного під його команду, Володимир Олексійович Дубов нагороджується «Георгіївським хрестом» IV ступеня і призначається командиром нового, тільки-тільки спущеного на воду красеня-фрегата…

***

За Кючук-Кайнаджирським мирним договором 1774 року до Росії відійшли обширні області на південному заході.

Ще до початку російсько-турецької війни вісімдесят сьомого — дев’яносто першого років для Російської Імперії гостро постало питання необхідності спорудження третьої суднобудівельної верфі на Півдні. Молодий Чорноморський флот потребував виготовлення кораблів у місці зручнішому, ближче до моря. Севастопольське адміралтейство цілком було завантажене ремонтними роботами на суднах, що вже увійшли до ескадри, а Херсонське не могло поодинці самостійно забезпечити зростаючі потреби флоту у великих морських бойових кораблях, що мають велику осадку.

При цьому виведення побудованих на Херсонській верфі суден по мілководному Дніпровському гирлу ускладнювалося низкою додаткових обставин. У літній час Дніпро дуже мілів і, взагалі, мав порожистий фарватер. Це вимагало спеціальних понтонних пристроїв — камелей і дуже значних витрат часу як для проводки суден на корабельню для ремонту, так і для виведення їх у море через лиман.

Крім того, турки, що тоді ще володіли добре укріпленим Очаковом, у будь-який момент могли перекрити вихід з Херсона в море…

Тому пресвітлий князь Потьомкін-Таврійський, який командував у той час Чорноморським флотом, своїм ордером від двадцять п’ятого жовтня 1787 року зобов’язав голову Чорноморського адміралтейського правління контр-адмірала Мордвинова провести ретельні роботи з пошуку відповідного місця для майбутньої верфі. Іншими словами: «сделать промер глубины на Ингуле от устья вверх вёрст на 20 или более и доложить оный немедленно».

Місце на півострові, утвореному при злитті Інгулу та Південного Бугу, для будівництва запропонував Фалеев. Глибина дозволяла будувати тут кораблі практично необмежених розмірів і переправляти їх до Севастополя — головної бази юного Чорноморського флоту. Своїм ходом, без камелей.

Врешті-решт, після особистого огляду командувача, який висловив велике задоволення і затвердив розташування верфі й «будущего грандиозного адмиралтейства — гнезда грядущего Черноморского флота», була вибрана велика вільна ділянка на лівому березі, де річка Інгул впадала в Південний Буг…

У перших числах серпня 1788 літа від Різдва Христового інженер-підпоручик Соколов на місці, вибраному пресвітлим, провів інженерне розбиття під будівництво двох суднобудівельних елінгів і кузні при них. Услід за цим почалася екстрене спорудження верфі.

«К прибытию моему изготовьте проект корабля 46-пушечного, в самых лучших пропорциях, чтобы нижняя батарея состояла из 24-фунтовых, на баках и шканцах 18— фунтовые, включая тут по 2 картаулъных единорога на сторону, да и на деке по два же поставить, ют так укрепить, чтобы можно было поставить карронады, — писав Потьомкін Мордвинову. — Все орудия будут медныя, ежели надобно, то длину и ширину можете прибавить. Ещё лёгкий нарисуйте фрегатец скорого хода и прочный, 22-пушеч— ный, нанизу по 8-ми орудий, 6 и 18 фунтовпушек, на середине по два картаула на баке и шканце полукартаульные, кают хороший, который убрать прикажу сна рядом своим, артиллерия вся медная. Сие судно строю для себя, чтобы иногда водою в Тавриду или ко флоту ездить. Экипаж будут греки».

Ще через рік нове підприємство, рішенням того ж «светлейшого князя Таврического» перетворилося на адміралтейство й разом з усіма спорудами, що належали до нього, казармами та житлом іменуватися стало градом Миколаєвим.

Не примусила себе довго чекати й грамота імператриці Катерини Другої, Государині Всеросійської. Грамота, що затверджувала рішення всесильного фаворита…

Відбулося це 1790 року.

На підприємство, що активно будувалося, були направлені з Петербурга та Архангельська майстри корабельні й майстрові, хто здібним був. Зібрали й робочі екіпажі. По розверстуванню із сіл набрані були кінні та піші робочі люди…

Таким ось чином Кузьма Савєлов й опинився серед корабельних теслярів.

6 січня 1790 року на новій верфі урочисто заклали перший корабель, сорокашестигарматний фрегат, що іменувався «Святий Миколай».

Михайло Фалеев, який здійснював будівництво верфі, 16 серпня представив Потьомкіну плани майбутньої «колиски кораблів», із зазначенням величин і відстаней. Плани склав корабельний майстер Семен Опанасович Соколов, той самий, який збудував перший миколаївський фрегат. Фалеев писав князю:

«… Заложил корабль святого Николая на канун богоявления Господня при собрании всех членов адмиралтейских, штабу и обер-офицеров и нижних служителей… Работа проводится со всевозможным поспешанием, надеюсь и его отстроить до…»

При Миколаївській верфі створили артилерійську кузню і токарню, а трохи згодом і канатний завод.

Стапельні роботи на «Святому Миколаї» тривали близько восьми місяців. 25 серпня після полудня о шостій годині спустили корпус корабля на воду…

У цій вельми значній для нової верфі події брали участь усі члени Чорноморського адміралтейського правління, офіцери, майстрові й, звичайно ж, народ. Тільки для виготовлення насалки спускового пристрою було потрібно сім десятків відер пісного масла, шістдесят пудів топленого сала й двадцять пудів гарячої сірки.

Ці витрати вразили Кузьму, звиклого до тихого житія у своєму глухому селі Покровці Рязанської губернії.

Кузьма, крім землеробства, потроху теслярував, як і батько, і дід його. Та раптом, по розверстуванню, потрапив на нову верф… Це б ще й нічого. Панське свавілля на Русі не новина! Проте ось нині його з робочого екіпажа намірилися перевести в корабельні теслярі з припискою до борту «Святого Миколая». Бо майстерний дуже в теслярській справі…

Кузьма впав у відчай. У нього ж у Покровці дружина Фекла та троє хлоп’ят! Давид, Михайло і Марфутка, молодшенька, яка обожнювала татка і обожнювалася татком…

Рішенням адміралтейства «о недостатке плотных людей корабельных касательно экипажей» Кузьму перевели з екіпажа робочого в екіпаж фрегата, що будувався. Тому перебував мужик у повному чорному відчаї. Удома земля-годувальниця хиріє без нього, дружина, діти! Та й прихворіла Феклуша, як він чув від односельця кривого Федьки Вознюкова, який потрапив зовсім недавно на нове будівництво. Що ж тепер буде?! Він уже думав, відпрацює повинність та й додому, до сім’ї… Ну, рочки два-три, не більше… А зараз…

Служба на флоті — двадцять п’ять років, як відомо. Як же вони там без нього? Хто годуватиме їх?..

Кузьма не хотів служити на флоті. Був він з діда-прадіда селянином і любив землю. Перетирати в зашкарублих від нелегкої селянської праці пальцях свіжозорану земельку, опускати зерно в її черево… Що може бути краще за це?!

Нехай і став він майстерним теслею, але завжди однозначно був людиною землі. Велика вода для нього — страховисько. Та й, крім того, нудить його нещадно від хитавиці… Жах, що з ним робилося, доки йшов сюди фрегат відкритим морем!!!

Отже, ніяк Кузьмі не можна у флот. Немає для нього доленьки гіршої, ніж хвилі борознити! Мила його душі доля — в землі борозни проорювати…

— Савєлов! Пішов! — проревів молодий лейтенант Аркадій Варсоноф’євич Мафусаїлов.

Саме його капітан другого рангу Львов, призначений командиром нового фрегата, поставив стежити за тим, щоб екіпаж «висповідався й отримав благословення» на флотську службу; корабель зовсім недавно влився у Чорноморську ескадру, і малодосвідчені здебільшого матроси відчайдушно потребували зміцнення духу…

Кузьма підхопився і пройшов до каюти капітана, де батечко сповідав майбутніх моряків.

Тесляр увійшов до капітанової каюти й побачив молодого священика років тридцяти. Дивився той привітно і з розумінням, як і личить святому отцеві.

— Проходь, сідай, Кузьма Савєлов, син Демида! Повідай, чим серце важке.

— А ви мене знаєте, отче?! — подивувався тесляр.

— Може, й знаю… — ухильно відповів священик. — Хто щиро молиться Господові, відомий слугам його.

Цей молодий отець мимоволі викликав довіру.

Не те що Лукавий попик з Покровки, отець Никифор, якого не тільки в їхньому селі, але й у всіх навколишніх поселеннях позаочі йменували не інакше як Лукавим. Не у значенні бісом, а саме лукавим. Та подейкували, що й у монастирі, де він перебував до того, як з’явився пастирем в Покровський прихід, за ним водилися грішки, не тільки з черницями з сусіднього жіночого монастиря, але й з мирянками з навколишніх сіл.

Несподівано навіть для себе самого Кузьма «на духу» виклав молодому священикові все. І про землю, і про сім’ю, і про хитавицю, і про долю гірку, що привела рязанського мужика в чорноморські степи…

Уважно вислухавши сповідь селянина, святий отець запитав раптом:

— А чи знаєш, Кузьмо, день який сьогодні?

— Як не знати! — пожвавішав мужик. — На Миколая Угодника у нас в Покровці завжди… Е-е-ех! — зітхнув тесляр тяжко й замовк. Знов зажурився, опустив голову долі. Згадалася йому рідна хатинка, яскраво вималювалася в уяві… Дружина, дітки, старенька-матуся, ПОЛЕ…

— Миколай тобі допоможе… — тихо мовив священик, і його ясні очі виблискували, чи то відображаючи вогники свічок іконостасу, чи то самі по собі. — Що бажано душі твоїй, яка настраждалася, те й збудеться. День такий сьогодні. Дива не обіцяю, проте обіцяному — бути… Кому з моряків найгірше, тому й підмога в цей день поспівала, той і врятований був. Силоміць людину на погибель в море тягнути — куди вже гірше. Тим паче на першому кораблі, що народжений в місті, яке прозвали…

Тихий голос отця стих, і мужик, боячись повірити власним вухам, поволі звів голову…

Очей таких Кузьма Савєлов ні до, ні опісля того ні в кого на всьому білому світі не бачив. Бездонно-сині, як ясне полуденне небо, вони сяяли, немов яскраві лампади, проте небесний вогонь цей не палив зовсім, а зігрівав змерзлу, зболілу душу…

— Не бійся, сину мій. Все буде добре. Море відпускає тебе додому. Вільну тобі дає.

— Скажи, отче, як тебе звуть? — майже нечутно, одними губами, запитав селянин. — За кого молитися мені, кому подяку складати…

— Молитися Господеві нашому Всевишньому треба. Всі дари від нього, воістину. Ми лише сподвижники… А мене пам’ятай… як отця Миколая. Йди з миром, сину божий. Віруй в небесного Творця нашого й пам’ятай, що щирі молитви Небеса чують.

— Небеса чують… — луною повторив заворожений Кузьма.

— І відповідають істинно страждаючим… З Богом, майстре. Амінь.

Сонячноокий священик перехрестив Кузьму. Підневільний моряк, ревно повторивши хресне знамення, поклонився в пояс, приклався до руки отця і мовчки, затамувавши подих, навшпиньках вийшов з капітанової каюти.

… Корабельного теслю Савелова викликав до себе командир «Святого Миколая» за тиждень після візиту священика.

— Кузьма! Дійшла тут до нас грамота від твого пана Павла Андріїча Троєцького… — Михайло Іванович помовчав. — Вільну тобі пан дає! І земельки… Чого б це, га?

— Не можу знать, пане капітане другого рангу! — за статутом відрапортував Кузьма.

Львов ще помовчав, уважно вивчаючи матроса, який витягнувся по швах.

— Гаразд! Успіху тобі! Йди…

— Дуже вам вдячний, пане капітане другого рангу!

Душа корабельного теслі, який раптово чудесним чином перетворився на землероба, тріумфувала. Не обдурив дивний батечко, і справді воля прийшла! ВОЛЯ!!!

Питання, як молодий священик міг дізнатися про наміри пана, Кузьма собі не ставив. Небеса чують щирі молитви… І відповідають! Тому тепер усі помисли мужика були про ЗЕМЛЮ, яка, стомившися без турботи, кликала його додому тихим і рідним голоском.

Не всім випадає любити море… Не всім Творець дарує таке щастя. Кузьмі ось — доля залишатися на березі. Хто щиро прохає — неодмінно отримує. Амінь.

… Наприкінці вересня корабель, названий на честь Миколая Угодника, зі встановленими щоглами й бушпритом, на камелях прибуксирували до Очакова, для подальшої добудови й озброєння артилерією. Звідти 29 листопада 1790 року, прибув він своїм ходом до Севастополя. Де наприкінці осені під командуванням капітана другого рангу Михайла Львова й почалася флотська служба першого корабля, народженого на верфі в місті, нареченому ім’ям цього ж Святого.

***

— Годі тобі!.. — відмахнувся від кока Юрій. — Завжди ти перебільшуєш!

Містечко на перший погляд було так собі. Нічого надпримітного. Місто як місто. Невже це — центр суднобудування півдня колишнього СРСР? У минулому, знову ж таки!..

— А ось ще анекдот! — Іванов закурив і обернувся до своїх супутників. — «Дочка скаржиться матері: — Мамо, здається, я вагітна! — «Чому ти так думаєш? Де, цікаво, була в цей час твоя голова?» — Не пам’ятаю! Здається під кермом!»

Аудиторія вибухнула дружним реготом. Особливо, нечисленна жіноча її частина…

Вони йшли головною вулицею міста; подібно до московського Арбату, була вона пішохідною. Народ енергійно снував нею туди-сюди.

— Онде барчик цікавий, — повідомив кок, указуючи на склопластикову прибудову на розі будівлі. Споруда була прикрашена розфарбованим під камуфляж муляжем авіаційної бомби й дівчинкою в стилізований військовій формі часів Великої Вітчизняної, але в дуж-же коротесенькій спідниці!

— Зайдемо? — з надією спитав Вітька.

— На зворотному шляху! — відрубав перший механік. — Ходімо далі!

Завантаження вже скінчилося, і Дракон відпустив їх у звільнення на берег, заздалегідь попередивши властивим йому менторським тоном, щоб не надумали «влипати в різні неприємності»… Інакше «на судно навіть не повертайтеся!»

— Ну може, хоч в намет заскочимо, свіженьким «Янтарем» підзаправимося? — з придихом запитав Іванов, широким жестом вказуючи на пивний заклад, що знаходився посеред пішохідної мостової вулиці.

Намет із загостреним дахом, розписаний яскравими лейблами легендарного Миколаївського пивзаводу «Янтар», що нині входить до структури європейського концерну «Сан-Інтербрю», гостинно прочинив отвір входу. Там, у теплій затишній напівтемряві, заклично й принадно мерехтіли ряди пляшок, що підсвічувалися лампочками барної стійки. «Біле», «Багряне», «БілаНіч», «Янтар» — преміум, темний, міцний та світлий, відновлений «Чорний Принц», не кажучи вже про обов’язкове «Чернігівське» — світле, міцне, темне та преміум — щонайповніший комплект пивних радощів був у фірмовій точці пивного гіганта. На мить здалося навіть, що там, на полицях, стрункими рядками вишикувалися пляшки з легендарними сортами миколаївського пива минулих уже часів: «Фаворит», «Особливе», «Вечірній Миколаїв», «Веселий Роджер», «Оксамитове», «Гетьман» і часів позаминулих — «Українське» перших років незалежності та «Жигулівське» радянської доби…

Застигнувши при вході до цього «палацу» насолоди, Вітька дивився на супутників з торжеством, ніби чарівник, що помахом руки викликав з небуття всі ці хмільні скарби.

Чіф глянув на кока не менш виразно.

— «Оболонь» краще! — безапеляційно заявив він. — З українських — найправильніше пиво.

— Нахабна брехня! — заволав ображений до глибини душі Іванов. — Це було давно й неправда! А в Миколаєві як варили добре пиво, так і досі варять…

— А мені «Живчик» оболонський подобається, — заявив старший моторист Вовчик Абеленцев, єдиний в екіпажі непитущий. — І мінералка в «Оболоні» смачна…

Під акомпанемент диспуту на тему пивних та інших смаків, моряки з «Андрія Голубева» | пройшли ще з півкварталу.

— А, до речі, он там, — невгамовний корабельний кухар раптом різко змінив тему і махнув рукою вліво, — миколаївці недавно поставили пам’ятник Миколаю-Чудотворцю… З-поміж іншого, покровителя моряків, — багатозначно додав він. — Ходімо подивимося?..

Протестів ця пропозиція ні в кого не викликала. Навіть у чіфа.

Тільки непитущий Абелєнцев запитав, ні до кого зокрема не звертаючись:

— Блін, а хіба ж можна ставити пам’ятники не реальним, а вигаданим особам?

— Ну, це як подивитися, — сказав раптом Сергій Стульник, третій помічник капітана. — Де вигадане, а де справжнє. Якщо безліч людей у щось або в когось вірять, напевно, це | неспроста? Казка — брехня, та в ній…

— Щодо цього святого, я десь читав, що якраз він був цілком реальною людиною, — повідомив чіф. — Християнський священик, здається… І діяннями своїми заслужив таку величезну славу, що дотепер пам’ятають його… Дива творив насправді, людям допомагаючи.

— Невже? Ну-ну, — скептично прокоментував кок. — Шкода, що в наш час чудеса тільки в кіно бувають. А в житті хіба що з перепою привидітися можуть!

— От-от, жива людина! І взагалі, я вірю, що в основі будь-якої легенди лежать якісь реальні події й факти, — переконано гнув свою лінію категоричний, як завжди, Стульник. — Диму без вогню не буває! Просто не вся інформація стає широковідомою. Але щось просочується, і народжується міф… Причому, цілком можливо, насправді істина куди крутіша і фантастичніша, ніж ми думаємо. У Всесвіті ІСНУЄ не тільки те, що бачать наші очі і що ми можемо помацати руками…

… Вони піднялися сходами між двох битих життям левів з білого мармуру.

— До речі, — перебивши балакучого штурмана, з натхненням повідомив Іванов, — є про них місцева легенда! Ці леви прокинуться, коли між ними пройде незаймана дівчина старша за вісімнадцять років!

— Ха! Цікаво, який факт лежить в основі цього міфу… — прокоментував старший механік.

— І що? Давно вони тут чекають? — поцікавилася, ніби між іншим, буфетниця Тетяна, володарка «найбільшого в СНД заду», за визначенням того ж кока.

— Таню! Якщо за їхнє виховання візьмешся особисто ти, думаю, все налагодиться! — запевнив її невгамовний кок, обіймаючи за плечі.

— Здохни! — від щирого серця побажало йому буфетниця, скидаючи кухарську «клешню» зі свого пухкого плеча.

… Але Юрко їх вже не чув.

Його немовби магнітом потягнуло геть, геть від міщанства й суєти… Вабило його в глиб скверу, утвореного високими старими капітанами. До пам’ятника, що височів у центрі широкої алеї.

На паралелепіпеді чорного мармуру здіймалася закутана у безформний балахон фігура бородатого чоловіка з книжкою в руці…

Юрко оторопів!

З постаменту на нього дивився не хто інший, як його позавчорашній співбесідник. Той самий тальман, з яким хлопець розмовляв і пив каву з коньяком у курилці, а потім вештався у пошуках його по всьому кораблю…

Той самий!!!

Юрко не міг помилитися. Обличчя нещодавнього співбесідника вкарбувалося в пам’ять якнайміцніше.

З відкритим ротом застиг матрос перед пам’ятником і відверто вирячився на нього.

— Юрок! Ти ніби НЛО побачив! — обійняв його за плечі Вітька. — Що трапилося?

Ні слова не кажучи, Юрко скинув з плеча руку кухаря і побіг до краю скверу. Туди, де виднівся квітковий риночок.

Повернувся матрос з букетом гладіолусів. Від хвилювання прискорено дихаючи, поклав квіти до квадратного постаменту… на гранях його було висічено: «МИКОЛАЇВЦІ СВЯТИТЕЛЮ МИКОЛАЮ ЧУДОТВОРЦЮ».

А зверху Юрко приладнав бейджик. Той самий, який (хлопець спеціально дізнавався!) виявився чомусь зайвим у «судновій канцелярії». Ну не було одинадцятого відвідувача на борту! Десятеро їх було зареєстровано 19 грудня. Рівно десять…

Юрко раптом похитнувся. Гаряча хвиля Ударила в голову.

Мармуровий святий підморгнув?!

Чи йому це тільки здалося?..

Як би там не було, бейджик він знову забрав. Заховав у внутрішню кишеню, ближче до серця. Чомусь з цієї хвилини моряк свято впевнився, що поки у нього є «документ» незареєстрованого Візитера № 11, нічого поганого з ним не трапиться.

Нез’ясовним чином Юрко знав напевно, що найстрашніший день його життя залишився позаду. У нього дійсно все буде в/повному порядку. Тому що й він тепер, можна сказати, один з миколаївців…

м. Миколаїв, грудень 2005 року від Р.Х.

Особлива гаряча подяка за поміч у написанні, фактично співавторові — Андрію Синенкові, який відстояв не одну тальманську вахту на крижаному вітрі, під дощем та снігом…

Юрій Гельман ЕНДШПІЛЬ АДМІРАЛА

Сонце, наче руда кішка, неквапливо вмивалося кошлатими лапами хмар. Спекотне липневе місто, притулившись боками до річки, важко дихало асфальтово-бетонними грудьми бульвару. Було гучно й людно. Численні літні кафе, штовхаючись різнобарвними грибами парасольок, безвідмовно напували всіх охочих. Звідусіль гриміли примітивні радіо-хіти сезону. Народ пив воду й пиво і не хотів розходитися по домівках — задушливих квартирах, де навіть телевізори гріли повітря.

Вечоріло. Легкі коливання гарячого повітря раз у раз приносили через річку з парку «Перемога» нові звуки — там відкрилася дискотека. Колесо огляду, що в народі завжди називають «чортовим», позначилося в західному небі різнобарвним контуром з лампочок, що весело моргали.

І раптом якось враз потьмяніло небо, закрасилося в інші, холоднуваті тони. Це з півдня, з боку моря, тяглася до міста велика кучерява хмара. Багряна, повновісна, з золотавою облямівкою по краях, пробита наскрізь бронзовогарячим лезом сонця, що заходило, вона була схожа на мішок за спиною Санта-Клауса, з якого на притихле місто сипалися не по сезону іскристі подарункові блискітки заходу.

О пів на дев’яту Костя вийшов із шахового клубу. У його сірих очах хлюпалася розгубленість. Може, це були сльози? Ні, батько давно навчив хлопчика мужньо ставитися до невдач, переживати поразки. «Зрозумій, — казав батько, — немає шахістів, які виграють завжди. Це закон. Просто треба пам’ятати про це і не засмучуватися».

Батько завжди мав рацію. Після того, як це сталося з матір’ю, батько став для Кості всім, чим тільки міг — нянькою, учителем, другом. Він багато працював, іноді в нічну зміну, але все-таки знаходив час готувати їжу та гуляти з сином. І ще — привчав Костю до самостійності. «Чоловік повинен уміти все, — казав батько, — і ґудзик пришити, і зварити борщ, і полагодити стілець, і випрати білизну». До одинадцяти років Костя навчився багато чому. Він любив батька й не міг ставитися до його науки легковажно.

Одне тільки було погано: батько почав випивати.

— Не треба, тату, — казав йому син. — Мені це не подобається.

— Розумієш, — відповідав батько, — мені дуже зле без мами…

Костя розумів. Він добре вчився, він непогано грав у шахи. Він не хотів підводити батька, до якого сильно прив’язався за останні три роки.

І ось тепер, вийшовши з шахового клуба, він раптом зрозумів, що назріває катастрофа. Тут проходив міський турнір серед юнаків. Костя, якому тільки нещодавно виповнилося одинадцять років, був наймолодший з учасників. До нього ставилися зверхньо, не брали в розрахунок. Він відчував на собі поблажливі погляди й злився від цього. Хоч і не показував нікому те, що діялося в його душі. Він просто грав. Грав у повну силу. Грав так, як умів.

І — дивна справа — хлопчик, якого ніхто не сприймав усерйоз, ішов по турніру як тріумфатор. Він виграв у восьмикласника Титова, змусив капітулювати Шиманського, якому програвав раніше. Ще зіграв у нічию з Еким’яном і Зубовим. Програвши одну партію, потім знову виграв. До останнього туру в Кості було усього на півочка менше, ніж у лідера.

— Тату, якщо я виграю турнір, ти не будеш більше пити горілку? — запитав Костя в батька кілька днів тому.

— Обіцяю, — запевнив батько і сумно посміхнувся.

А сьогодні вранці він виїхав на здачу якогось важливого об’єкта.

— Мене не буде два дні, — сказав на прощання. — Їжа в холодильнику, голова на плечах. Ну, сину, будь молодцем, не здавайся!

— Я не здамся, тату, — відповів Костя, цілуючи батька в чисто виголену щоку.

… Він пройшов до парапету, сів на гарячу гранітну плиту, поклав поруч свою шахівницю, у якій, весело штовхаючись, перекочувалися фігури. Потім звісив ноги над обривом і став дивитися на міст. Уже гірлянда ліхтарів перекинулася в сутінку з одного берега на інший, уже машини й тролейбуси нишпорили фарами по асфальту, а Костя все сидів на гранітній плиті, майже не ворушачись, як статуя.

За його спиною ще горіли вікна шахового клубу — одноповерхового будинку, побудованого півтора сторіччя тому. Колись тут був ресторан, у якому ті, хто прогулювалися бульваром, могли посидіти за столиками, поїсти й послухати музику. Оркестр у красивих уніформах, що розташовувався на відкритому майданчику, награвав вальси й мазурки тих років. Публіка чинно прогулювалася, хтось танцював, хтось, напевне, освідчувався в коханні. Потім, набагато пізніше, поруч з рестораном було побудовано ротонду. Тоді, коли випадала погана погода, музиканти перебиралися під навіс.

Це було улюблене місце відпочинку городян. Таким воно, утім, і залишилося, хоча, крім самого будинку, не збереглося нічого. Але була якась аура, був таємничий магнетизм, що не ослаб за довгі роки, не убитий ані війнами, ані революціями, ані перебудовою.

Костя відклав останню партію з турами й різнопольними слонами, в якій у його суперника був зайвий пішак. Якби не він, якби не цей маленький чорний солдатик, що сміливо дійшов до третьої горизонталі, — він міг розраховувати на нічию при дограванні. Але тепер… Тепер усе зводилося нанівець, і усвідомлення власної безпорадності гнітило хлопчика.

Уже зовсім стемніло. Згасли вікна шахового клубу, і сторож замкнув двері з середини. Спорожнів бульвар. Останній радіоприймач в останньому відкритому кафе замовчав, нарешті, як убитий комар. Стало тихо й самотньо.

Костя зліз з парапету, озирнувся навколо. Нікого ніде не було. По трьох перекособочених сходинках він піднявся на майданчик ротонди, де тьмяно горіла одна єдина лампочка. У хиткому конусі світла стояла старенька лава. Хлопчик улаштувався на ній, розкрив дошку і неквапливо розставив фігури у відкладеній позиції.

Ледь хлюпала ріка десь унизу. Спорожнів міст, полегшено зітхаючи. На сході зійшов місяць — як чисто вимита тарілка.

— Що ти тут робиш, хлопчику? — раптом почув Костя зовсім поруч.

Здригнувшись, він підняв голову. Неподалік стояв високий чоловік у військово-морському кітелі. Широка борода з рівною сивою доріжкою посередині акуратно лежала на його грудях, ледь прикриваючи срібний хрест біля коміра. Щось знайоме було в рисах цієї людини. Але Костя не міг згадати, де бачив його раніше.

— Я… — сказав він боязко. — У мене зранку догравання, а вдома все рівно нікого нема.

— Ти сирота?

— У мене є батько, — відповів Костя, — але він у відрядженні.

— І ти вирішив провести тут усю ніч? І не боїшся?

Костя знизав плечима. Тільки тепер він зрозумів, що краще було б, справді, виїхати додому, коли ще було світло.

— Не бійся, — сказав незнайомець. — Зараз підійдуть мої приятелі, і ніхто не посміє тебе скривдити. Ти можеш залишитися, якщо не заважатимеш нам.

— А що ви будете робити?

— У нас відбудеться військова рада.

— Я не заважатиму, — підтвердив Костя. — Тільки посиджу збоку.

І тут він побачив, як з темряви в ротонду піднімаються четверо чоловіків. Усі вони були у військовій формі. Тільки не сучасній, а якійсь стародавній, баченій раніше тільки на картинках.

Один з них, який чомусь здався Кості головним, на голові носив невелику білу перуку з завитками над вухами. На витягнутому обличчі з високим чолом виділялися виразні розумні очі. Хлопчикові навіть здалося, що цей чоловік не може бути військовим, тому що занадто теплим і привітним був його погляд. І тільки кітель з коміром-стійкою, що був розшитий золотою ниткою, та численні зоряні ордени, які прикрашали груди, викривали в цій людині військового.

У другого було ледь одутле, гладке обличчя, опущені до низу куточки губ і гострозорий наставницький погляд. Він теж був у стародавньому кітелі, але іншого крою — з величезними еполетами, але без особливих витребеньок та прикрас.

Третій був сухорлявий і вилицюватий. На ньому був чорний мундир і кашкет з коротким, майже стоячим козирком. Вуса строгою щіточкою й орлиний погляд видавали в ньому людину сувору і цілеспрямовану.

І, нарешті, четвертий з чоловіків був явно молодший за інших, вигляд мав відважний, гусарський, хоча на ньому, як і на решті, бездоганно сиділа військово-морська форма.

І раптом Костя зрозумів, кого бачить перед собою. Зрозумів і жахнувся. Зрозумів і обімлів. Це ж були російські адмірали, чиї вольові погруддя давно прикрашали фасад Миколаївського музею суднобудування і флоту! Не кам’яні — живі! Той, у сивій перуці, не хто інший, як Ушаков. Другий був Лазарєв. Кашкет і вуса носив Нахімов. Наймолодший був Корнілов. А той, з великою бородою, що з’явився першим, — так це ж сам адмірал Макаров!

«Ну й справи! Нічого собі!» — промайнуло в голові хлопчика.

Він переводив захоплений погляд з одного легендарного героя на іншого, і вже тепер розумів: якщо завтра комусь здумає розповісти про свою пригоду, то неодмінно буде звинувачений у неправді й висміяний. І він твердо вирішив тримати язика за зубами.

— Степан Осипович, — раптом запитав Нахімов, суворо глянувши на Костю, — а мальчик нам не помешает?

— Ему, Павел Степанович, все равно некуда идти, — відповів Макаров. — К тому же, господа, я обещал малышу, что наше с вами присутствие станет порукой в его безопасности.

— Что ж, — помізкувавши, сказав Ушаков, пильно дивлячись на Костю, — мальчишка, кажется, смышленый и мешать нам не будет. Как тебя зовут, отрок?

— Константин, — несподівано для самого себе відповів Костя.

— Хорошее имя, твердое, — помітив Корнілов. Він підійшов до хлопчика й поклав руку йому на плече. — Малыш и прислужить может, ежели понадобится.

— Конечно, понадобится! — сказав Лазарев. — Жара-то какая! Ну-ка, дружок, сходи в ресторацию да принеси нам чего-нибудь прохладительного.

— А это куда? — здивовано запитав Костя. — Да вот же, сюда, — сказав Корнілов, указуючи на будинок шахового клубу.

— Так это же… — почав було Костя і раптом побачив, що вікна клубу залиті яскравим світлом.

— Там вестовой у входа, — продовжив Корнілов. — Скажешь, чтоб вынес тебе воды для адмиралов. Он знает.

— Слушаюсь! — вирвалося в Кості, і він кинувся виконувати наказ.

— Ну, что, господа, — сказав Ушаков, — начнем?

— Пожалуй, пора, — відповіли усі разом.

— А вот, кстати, шахматная доска, — вигукнув Нахімов. — На ней и разберем все маневры. Степан Осипович, не возражаете?

— Отнюдь, — відповів Макаров.

Через кілька хвилин повернувся Костя. У плетеному кошику, що він приніс, дзенькотіли пляшки з водою і кілька склянок. Адмірали стояли навколо лави, пильно дивлячись на шахівницю. На ній, як і раніше, була розставлена позиція відкладеної хлопчиком партії.

— А вот и живительная влага, господа! — вигукнув Корнілов. — От имени всех выражаю тебе, Константин, благодарность.

— Не за что, — відповів той.

— И ты бери, — по-батьківськи сказав Лазарев. — Небось, в горле пересохло?

— Спасибо, — відповів Костя і, узявши пляшку з кошика, причаївся в тіні.

— Ну, что, Михаил Петрович, — сказав Ушаков, звертаючись до Лазарева, — начинайте.

— С вашего позволения, разбор проведут Павел Степанович с Владимиром Алексеевичем, — відповів Лазарев.

— Не возражаю, — погодився Ушаков і присів на край лави.

— Что ж, господа, — почав Нахімов, знімаючи кашкет і витираючи хусточкою піт з чола, — прежде всего нам хочется послушать доклад адмирала Макарова.

— Как вы знаете, господа, — почав Макаров, відкашлявшись, — я был назначен командующим Тихоокеанским флотом. Японцы тогда были очень сильны, и наш флот, равно как и гарнизоны на берегу, претерпевали большие трудности. В конце февраля девятьсот четвертого года прибыл я в Порт-Артур. И знаете, что сразу бросилось в глаза? Безысходность в поведении боевых офицеров. Да, господа, представьте себе, это было так. Уж не знаю, почему, но настроение во флоте было ужасным. Впрочем, простая человеческая психология: когда тебе противостоят силы превосходящие, не каждый способен найти в себе мужество сопротивляться с достоинством.

— Однако же есть немало и обратных примеров, — зауважив Лазарев. — Впрочем, прошу прощения, что перебиваю вас. Продолжайте.

— Да, так вот, — продовжував адмірал Макаров, — когда я прибыл в Порт-Артур, только генерал Кондратенко, руководивший сухопутной обороной города, проявлял должный энтузиазм. В остальных же офицерах я обнаружил полную апатию и страх. Как вы думаете, господа адмиралы, мог ли я в такой ситуации оставаться безучастным, мог ли пойти на поводу у всеобщего настроения? Конечно же, нет! Познакомившись с ситуацией, я тут же сделал ряд перестановок в командном составе кораблей. Но, к сожалению, дело было давно запущено. Вот почему, господа, я принял единственно правильное, на мой взгляд, решение — выходить на разведку в открытое море, вне зависимости от того, что подумают об этом японцы. Они, конечно, в эти дни находились в сильной ажитации. Накануне, как вы знаете, был затоплен крейсер «Варяг» под командой Руднева, и японцы полагали, что теперь-то нас можно будет взять голыми руками. В заливе Бохайвань, на берегу которого стоит Порт-Артур, они не решились, впрочем, выставить свой флот, чтобы закрыть нашим кораблям выход в открытое море. Этим обстоятельством я и решил воспользоваться. Тридцать первого марта на броненосце «Петропавловск» в сопровождении двух канонерок я вышел в залив. Погода стояла прескверная. Волнение было на пять баллов, но ветер с востока крепчал, так что, во избежание сильной бортовой качки, приходилось держаться ближе к корейским берегам. Поначалу мы прошли к острову Синмидо, где, по данным разведки, наблюдалась какая-то активность японцев. Там ничего не обнаружили. Затем взяли курс на юг. На выходе из залива, милях в четырех от нас, увидели шесть дымов. Это была японская эскадра. В наши планы пока не входило вступать в бой. Во-первых, были слишком неравными силы. Во-вторых, и это главное, я еще не полностью знал возможности корабля. Мы приняли решение развернуться и пройти в виду неприятеля милю-другую, а затем вернуться на базу. Японцы заметили нас. Они предприняли попытку приблизиться, но, очевидно, тоже не готовы были к сражению, вот почему спокойно позволили нам уйти.

Адмірал Макаров замовчав. Було видно, що подальші спогади завдають йому біль.

— Что же было дальше? — холодно запитав Нахімов.

— Дальше вы сами знаєте, Павел Степанович, — відповів Макаров, надпиваючи воду зі склянки. — Мне трудно об этом говорить.

— И все же, извольте рассказать о событиях этого дня до конца, — наполягав Нахімов.

— Дальше… — Адмірал Макаров тяжко зітхнув, обвів поглядом присутніх. — Дальше, у входа в залив, мой эскадренный броненосец подорвался на мине. Скорее всего, это была связка японских мин, потому что пробоина выявилась чересчур большой, и корабль в считанные минуты стал погружаться. Мы не могли спастись…

— А что канонерки? — запитав Коршлов.

— Они не могли подойти близко, потому что от детонации начали взрываться арсеналы «Петропавловска», а это грозило гибелью для всех. Все было кончено очень быстро. Команда даже не успела спустить на воду ни одного спасательного баркаса. До последней секунды я стоял на капитанском мостике. Рядом со мной постоянно находился господин Верещагин. «Вы умеете плавать?» — спросил он меня. Я ответил, что в такой холодной воде и при таком волнении даже самый лучший пловец может продержаться лишь несколько минут. «Жаль, — сказал он, потом добавил: — Море — не самая худшая могила для моряка. Прощайте». Мы обнялись. Потом раздался еще один взрыв, и корабля не стало. Взрывной волной меня отбросило на несколько метров и швырнуло в ледяную воду. Я пытался разглядеть рядом хоть кого-нибудь, но тщетно. Затем ноги мои свело судорогой, и… все, господа, это все, что я могу рассказать.

— А что было потом с Порт-Артуром? — запитав адмірал Ушаков після паузи.

— Узнав о том, что командующий флотом погиб, японцы осмелели и почти беспрепятственно вошли в залив Бохайванъ. Затем началась длительная и кровопролитная оборона крепости. Русские войска под руководством генерала Кондратенко героически сражались на подступах к Порт-Артуру. За несколько месяцев боев они выдержали четыре сильнейших штурма. Увы, после гибели Кондратенко крепость была сдана противнику генералом Стесселем, — сказав Макаров.

— Который был приговорен военным судом к смертной казни, но помилован царем, — додав Корнілов.

— Да, — протягнув Лазарев, — довольно безрадостная картина.

— Вы только не обижайтесь, Степан Осипович, — сказав Нахімов, — но скажите, вы считаете себя героем?

— Люди — как спички в коробке: для каждого свой черед вспыхнуть и сгореть, — зі смутком у голосі відповів Макаров.

— Э, не скажите, дорогой мой! — заперечив Нахімов. — Люди вашего уровня и ранга не должны сгорать просто так, ни за грош. Это наше общее мнение. Ведь правда, господа адмиралы?

— Я, господа, выполнял свой долг, — сказав Макаров.

— Выполняя свой долг, вы потеряли чувство ответственности перед Родиной. Долг и ответственность, мой друг, это, как ни странно, разные вещи, — хмуро сказав Нахімов. — Никто из нас не умаляет ваших прежних заслуг перед Отечеством. Но неужели была в том такая острая необходимость, чтобы вы сами, адмирал флота, выходили в море? Вы подвергли себя опасности. Причем, сделали это опрометчиво и, простите, необдуманно.

— Я хотел личным примером…

— Личный пример, говорите? И чего вы добились этим? Ваша гибель предопределила исход войны, господин адмирал!

— Не надо уж так строго, Павел Степанович, — сказав Ушаков. — Вы и сами-то на Малаховом кургане от пуль не уклонялись. Тоже личный пример показывали.

Нахімов кивнув головою і замовк. Настала пауза.

Адмірал Макаров дістав з кишені хусточку й промокнув зіпріле чоло. По його обличчю було видно, що він згоден з усіма твердими доказами Нахімова.

— Подойдите, пожалуйста, Степан Осипович, — покликав Лазарев. — Посмотрите-ка на шахматную доску.

Макаров підійшов до лави. На дошці Корнілов і Нахімов пересували фігури.

— Вот, смотрите, — сказав Корнілов, — это — ваш броненосец, это — две канонерки. А вот здесь вы увидели японскую эскадру. Так?

— Так, — погодився Макаров.

— Теперь вот что, — продовжував Корнілов, — вы шли курсом на зюйд мимо острова Чходо, а затем повернули на вест и стали возвращаться, так?

Макаров хмуро кивнув.

— Японская эскадра вас не преследовала, так?

— Да.

— Тогда почему же вам, опытному моряку, не пришло в голову проложить обратный курс по собственным следам? Или вы не знали, что в заливе плавает полно японских мин?

Макаров мовчав, нервово покусуючи вуса.

— Вот как вам необходимо было маневрировать, — сказав Нахімов, підтверджуючи слова Корнілова, і став пересувати фігури на шахівниці. — Вот здесь вы разворачиваетесь, вот так уходите. Все. Тем самым вы сберегли бы себя для Родины, господин адмирал.

— Благодарю вас, господа, — глухо сказав Макаров. — Но теперь уж ничего не исправить.

— Да, историю переписать невозможно, — підсумував Ушаков.

— Однако я слышал, что в современности находятся некие силы, которые хотят определенные события прошлого в ином свете показать, — сказав Лазарев.

— Нас с вами это не касается? — запитав Нахімов, насупивши брови.

— Ни в коей мере. Наше место в истории государства незыблемо! — відповів Лазарев.

— Ну, а в остальном — Бог судья, — узагальнив адмірал Ушаков.

— Кстати, господа, — помітив Корнілов, — скоро светать начнет. Нам пора заканчивать совет.

— Что ж, — сказав адмірал Лазарев, — мы, с вами неплохо провели время. Пора, так сказать, по домам. А где, друзья мои, этот мальчишка?

— Да вот он, здесь, — відгукнувся Корнілов. — Мужественно просидел с нами всю ночь.

— Эй, Константин, — покликав Нахімов, — подойди-ка.

Хлопчик, у якого сну не було в жодному оці, наблизився до адмірала. Той, як і раніше, здавався йому суворим і неприступним. Навіть якусь образу Костя почував у душі. За адмірала Макарова, якого так лаяв Нахімов.

— Голодный? — запитав Павло Степанович по-батьківськи.

— Есть немного, — боязко відповів Костя. Адмірал вийняв з кишені кітеля два яблука і простягнув хлопчикові.

— Ешь, — сказав з теплотою в голосі, — тебе нужнее.

— Спасибо, — відповів Костя.

— Шахматы не потеряй, — сказав на прощання Корнілов.

— Не потеряю. У меня скоро доигрывание, я тут подожду, пока клуб откроется, — сказав він, оглядаючись. — А вы часто сюда приходите?

І коли Костя повернувся до співрозмовників, нікого поруч вже не було. Тільки голос адмірала Макарова з темряви пролунав, як напуття.

— Жизнь в равной степени состоит из удачи разочарований. Следует только помнить о том, что рано или поздно всему приходит конец, — сказав цей голос, і все навколо стихло.

Костя встав з лави, оглянувся ще раз. Бульвар був порожнім. Хлопчик пройшов до пам’ятника. Адмірал стояв на постаменті, спрямувавши свій сумний погляд на схід. Там посвітлішало небо, порожевіли хмари. Десь неподалік з відкритого вікна став нервово «пікати» будильник — голосно так, на всю вулицю. Прокидалося місто, жадібно вдихаючи обпаленими грудьми ранкову прохолоду — недовгу й тому ще більш бажану.

Костя повернувся до лави, кинув розсіяний погляд на шахівницю. Час для нього затаївся, перестав шелестіти крилами невблаганних хвилин, застиг — начебто запечатаний до конверта з позначкою «до запитання». І раптом хлопчик зрозумів, що бачить наперед усі ходи свого успішного догравання. Це були ті ходи, що показав щойно Нахімов, пересуваючи фігури. Це був ендшпіль адмірала Макарова, який Степан Осипович сто років тому зіграв неправильно…

… О десятій годині ранку він уже повернувся додому. Відкривши двері, Костя побачив батька.

— Татку, ти повернувся! — вигукнув він. — А я у відкладеній партії зіграв внічию і розділив перше місце з Шиманським!

— Який ти в мене молодець! — сказав батько, обіймаючи сина. — Я вірив у твою перемогу.

Костя звільнився з обіймів батька, прислухався. На кухні хтось дзенькнув посудом. Хлопчик глянув на батька.

— Бабуся приїхала? — запитав він.

— Ні, — відповів батько. — Розумієш, я давно хотів тебе познайомити…

У цей час у вітальню ввійшла жінка. На ній був мамин фартух. Зупинившись, вона притулилася до стіни.

— Це тітка Галя, — сказав батько, якось винувато розводячи руками.

— Здрастуй, Костику, — сказала жінка й усміхнулася. — Будемо дружити?

— Не знаю, — буркнув хлопчик, не зводячи очей з фартуха.

Він підійшов до батька, пригорнувся до нього і заглянув у вічі.

— Ти дотримаєш слова? — запитав якось по-особливому строго.

— Тепер так, — відповів батько й обійняв сина. — Пропоную після сніданку піти погуляти всім разом. Ми давно не були на бульварі імені адмірала Макарова.

Костя здригнувся і посміхнувся своїм спогадам.

м. Миколаїв, січень 2006 р.

Олександр Кудрявцев ТРІЩИНА

Тріщина вперше заявила про себе в ту саму мить, коли мені подзвонила Галинка, щоб швиденько продиктувати маленького нехитрого вірша. Вірш називався «Бездиханна Мрія». Це був текст пісні. Галинка попросила віднести текст на студію «Ольвія-Рекордз», що знаходилася у Палаці творчості учнів. Її начальник був дуже суворий і десятихвилинну відлучку міг розцінити, як привід до звільнення. У студії з середини липня працював над своїм новим альбомом Сергій Лавочкін. Текст треба було передати людям із його команди.

Лавочкін був нашим земляком-миколаївцем. Перший же магнітоальбом підніс його на музичний Олімп, і протягом останніх півтора року «земеля» жодного разу не опускався нижче третьої сходинки в численних рейтингах популярності. На початку весни Сергій Лавочкін отримав гран-прі «Санкт-Петербурзької відлиги» — вищу музичну нагороду на просторах колишнього «непорушного», російськомовний варіант «Греммі».

Становище напівбога естради змусило його розпрощатися з осілістю і кочувати з міста до міста. Рішення на якийсь час осісти на історичній батьківщині виникло у співака, очевидно, з міркувань фінансового характеру: запис альбому в нашому місті коштував набагато дешевше, ніж у студіях братерської, у минулому, республіки.

Літнього віку вахтерка, яка сиділа при вході до Палацу творчості учнів й ретельно просвічувала всі дитячі таланти, які входили в цю кузню, двічі пояснила, майже розжувала, у який бік мені слід іти і як високо треба підніматися. Але навіть після цього знайти студію я не зміг.

Я піднявся на четвертий поверх, де, за словами вахтерки, розміщалася «Ольвія-Рекордз». Здивовано озираючись, знизав плечима: у який із трьох коридорів потрібно було звертати, я встиг забути.

Діставши сигарету, я чиркнув сірником і жадібно затягся. Перегнувшись через поручні, взявся розглядати сходовий майданчик поверхом нижче. На моєму лиці застиг безтурботний вираз, начебто в Палац творчості зайшов я виключно для того, щоб оцінити внутрішнє оздоблення цього шедевра соціалістичного кубізму. Це скидалося на якусь дивовижну гру, у якій моя байдужість повинна була обдурити тих, хто не бажав, щоб я передав продиктований Галею текст. Мнимі недоброзичливці втратять пильність, і в особі старої жирної балерини, піонера-переростка або похмільного худрука, які знають, де знаходиться триклята студія, з’явиться моє рятування-спасіння.

Я продумав дальший сценарій: знайду Лавочкіна й особисто, хоч би як там не шипіли й лили жовч підмайстри, передам йому списаний моїм рівним почерком аркуш. Я бачив кожну деталь: цілеспрямовано ступну вперед, стисну його долоню в нахабному рукостисканні і з апломбом представлюся: «Олександр Берсенев».

Сигарета зотліла до фільтра, але ніхто так і не матеріалізувався на сходовому майданчику. Я підкурив наступну. Недокурок, на зло демонові «совкових» лабіринтів, втиснув у діру, що світила цнотливо-білим поролоном, вирізану на спинці незручного коричневого крісельця.

Діставши з кишені текст, я уважно його прочитав. Він мені не сподобався: кілька слів були підібрані невдало, у двох місцях страждала рима, в одному — порушувався розмір. У мене в голові виник злочинний, навіть трохи блюзнірський задум — піддати текст виправленню. Гіршим від цього він не стане — друзі вважали мене талановитим поетом.

Захоплено підшукуючи синонім до слова «засмутитися», я не помітив як до мене підійшли. І тільки тінь, що впала на аркуш, змусила мене обернутися.

За моєю спиною стояв Сергій Лавочкін. Він ніяково м’яв у долоні свої повні губи. Ми цілу хвилину сконфужено мовчали. Я так був ошелешений його несподіваною появою, зовсім забувши, як збирав у кулак свою нахабність і прагнув знайомства. Що збентежило знаменитого співака, мені було невідомо.

— Ви дозволите присісти? — для чогось запитав він і, не чекаючи відповіді, сів. У те саме крісельце, у спинці якого, немов мінометний осколок, спочивав мій недокурок.

— Курите? — несподівано запитав я.

— Так, — відповів Лавочкін.

Я почав шарити по кишенях. Вивернув одну, другу, перевірив навіть маленьку кишеньку сорочки. Нічого.

Розгублено заморгавши, я розвів руками.

— Ви курите «Темп»? — запитав Лавочкін. І вказав поглядом на білу сигаретну пачку, що лежала на самому краї сходового майданчика.

Імовірно, діставши другу сигарету, я недбало сунув пачку в кишеню і вона, досить було мені поворухнутися, вивалилася.

Я нахилився, пальці торкнулися гладкої прозорої оболонки… Пачка хитнулася, центр ваги змістився і вона полетіла вниз. Через дві секунди пачка з глухим, картонним звуком вдарилася об плити чотирма поверхами нижче.

Лавочкін, дивлячись на мене, як мені здалося, з жахом, приглушено запитав:

— Звідки у вас цей текст?

— Чесно кажучи… Я вам його… Це… — Я чомусь зніяковів, ніби насправді безжалісно почеркав текст ручкою. — Я не знаю, хто автор. Це краще запитати в Галі. Галі Мін.

— Це останній текст мого брата.

— З вашим братом щось сталося?! — злякався я моторошнуватого підтексту.

Вони працювали разом: його брат Ігор був і композитором, і автором слів, і аранжувальником. Без нього співака Сергія Лавочкіна просто не існувало б.

— На перший погляд, нічого незвичайного, — співак надовго змовк, немов прокручуючи подумки якісь події. — Ми жили в «Туристі». Квартиру Ігор продав торік. На третій день… чи на четвертий… не пам’ятаю… у холі готелю ми зустріли худючу, наче смерть, жінку. І вона всучила Ігореві ті прокляті брошури, — слова Лавочкіна були схожі на сповідь.

— Ви бачили такі: «Хто насправді править світом?», «Коли зазвучать труби Страшного Суду?» Ми жили з Ігорем у різних номерах. Того ранку він затримувався — звичайно Ігор заходив за мною і ми разом направлялися в ресторан снідати. Я зайшов у його кімнату. Постіль була не прибраною, на подушці лежав текст пісні, а на журнальному столику — брошура, у куточку якої я знайшов напис: «СЕРГІЮ, З БОЖОЮ ДОПОМОГОЮ МЕНІ ВДАЛОСЯ НАРЕШТІ ДОПИСАТИ «БЕЗДИХАННУ МРІЮ». Я ВПЕВНЕНИЙ, ЦЯ ПІСНЯ ПІДКОРИТЬ СЛУХАЧІВ, ЗМУСИТЬ ЇХ ПЛАКАТИ. ТВІЙ БРАТ ІГОР». Знайшли Ігоря швидко. Напевно, ви не раз зіштовхувалися з усілякими новоявленими християнами. Він був серед них, — Лавочкін зробив паузу й важко зітхнув.

— Текст я ношу з собою, — він дістав з кишені піджака акуратно складений блокнотний аркуш. Назва «Бездиханна Мрія» була виведена великими друкованими літерами.

Ми порівняли текст, записаний мною під Галине диктування, і той, автором якого був Ігор Лавочкін. Різниця полягала в одній зайвій, у моєму варіанті, комі.

— І в чому сенс цього ідіотського розіграшу?.. — почуваючи себе обдуреним, зло мовив я. — Не думаю, щоб Галя могла дозволити собі щось подібне. Скоріш за все, її теж ввели в оману.

— Тепер ви розумієте, чому я так здивований? Але найголовніше, — тоном семирічного хлопчиська, що повідомляє стра-а-ашну таємницю, вимовив Лавочкін, — я ніколи, нікому не показував цей текст. Я не маю ні щонайменшого уявлення, відкіля він у вашої знайомої. Більше того, вперше про неї чую.

З центрального коридору вискочив маленький круглолиций чоловічок у дорогому сірому костюмі. Він посміхався, але його посмішка більше скидалася на оскал. Чоловічок, докірливо погойдуючи головою, направився до Сергія. Мене він в упор не зауважував.

— Сергійку, як можна?! Ми вже почали переживати. Роботи — непочатий край, підняли на ноги стільки людей, а Сергій Лавочкін прохолоджується!

У музичному діловодстві я розбирався кепсько. Тому наклеювати ярлики — імпресаріо, менеджер, продюсер — на спинку гнома в сірій парі не зважився. Більш за все гном нагадував опікуна.

Лавочкін винувато зсутулився і покірно побрів слідом за ним. Ідучи, співак навіть не обернувся. Немов геть-чисто про мене забув. Я хотів було окликнути його, але гном у сірій парі на мить оглянувся і пропалив мене наскрізь своїм поглядом. Тепер я зрозумів, чому Лавочкін був настільки покірливий — людині, здатній так на тебе дивитися, навряд чи хтось міг суперечити.

Я безпорадно подивився довкола, в наївному сподіванні, що свідком сцени, у якій я мимоволі взяв участь, був хтось ще. Мені хотілося почути: «На твоєму місці кожен стояв би, як безмовний бовдур. Твоя нерішучість тут ні до чого. У гномі насправді є щось демонічне.»

Однак мої сподівання так сподіваннями й залишилися — свідків не було, приборкувати свої комплекси мені належало самому.

Я терпіти не міг незручні становища. І саме в такому становищі зараз опинився. По-перше, Галинчине доручення я не виконав. По-друге, у мене залишився блокнотний аркуш, на якому Ігор Лавочкін власноруч записав свій останній текст.

Блокнотний аркуш слід було повернути, це вирішило б одразу обидві проблеми. Здавалося, не було нічого простішого. Однак — не для мене. Я не бажав більше зустрічатися з гномом у сірій парі, і своє небажання міг охарактеризувати не інакше як словом «надзвичайне».

Я вирішив залишити блокнотний аркуш на коричневому кріселку, хоча й розумів, що перша ж прибиральниця відправить його в сміттєвий бак.

Потоптавшись ще хвилин п’ять на сходовому майданчику, я спустився вниз. Знайшов у холі телефон-автомат і згадав, що мені потрібно було подзвонити Катюші. Тиждень тому ми домовилися сходити на пляж.

У моїй голові спрацював перемикач. Відсунулися на задній план і Сергій Лавочкін, і «Бездиханна Мрія» і дивовижний гном… Залишилася одна лише Катюша, моя солодко-гірка дівчинка.

Солодко-гіркий — такий був на смак дивовижний коктейль, до складу якого входили ніжність і відраза, бажання відгородити від болю і бажання біль заподіяти.

Три місяці тому Катерина вийшла заміж за мого друга Ваню Давидова.

Давидови жили в сусідньому будинку. Я часто заходив до них у гості. Тим самим караючи себе. За те, що прорахувався, упустив свій шанс. Адже зустрічався я з Катюшею майже рік: обіймалися, цілувалися, але…

Це «але» все й вирішило. Я не бажав затягувати її в ліжко. Доти, доки не визріє в моїй душі справжнє почуття. Мені здавалося, що не любов, а лише її зародок, живе там. Без любові сексом можна було займатися з ким завгодно. Але не з Катюшею. Я терпляче чекав. І от — дочекався.

Регулярно, раз на два тижні, мені доводилося вислухувати Ваньку. У ці хвилини він здавався мені особливо огидним. Цей дурень усе виправдувався переді мною, не бажаючи розуміти, що відбив Катюшу тільки через моє небажання, не побачивши міражів любові, тримати її біля себе. Від нашої колишньої дружби залишився лише смердючий труп.

Телефон-автомат проковтнув обидва мої жетони. Зганяючи свою злість на вахтерці, я гучно заявив, що настав час телефон викинути на смітник. Вахтерка в боргу не залишилася, єхидно зазначивши: «Отож бо, синочку, пора. З таким зв’язком телеграмою і то надійніше буде».

Я в черговий раз розлючено набрав новий Катюшин номер. І почув її радісний щебет, що вона, як завжди, попередила своїм солодко-тягучим «Са-а-ашечка». І моє тіло немов прошило електрострумом — подих завмер, серце пропустило удар, а потім гарячково застукотіло, руки зсудомило.

— О пів на четверту, як домовлялися. На косі, біля труби. Ваня сказав, що візьме вудки.

Я вичавив із себе стверджувальне «Ага». Катюша прощебетала: «Тоді — бувайчик!» і поклала трубку.

Близько хвилини я простояв, розсіяно розглядаючи носки своїх черевиків. Потім, увірувавши, певно, що навчився приборкувати телефонні автомати, знову взявся дзвонити без жетона. Цього разу Галинці. Автомат уже після другої цифри замогильним голосом забубонів: «Неправильно набраний номер. Неправильно набраний номер. Неправильно набраний номер…»

Я натиснув на важілець. І знову на другій цифрі стався зрив.

«Неправильно набраний номер. Неправильно набраний номер…»

Від цих слів, що вимовлялися монотонним, безмежно втомленим голосом, хилило в сон. Вони скидалися на заклинання. Або молитву.

Я подзвонив у довідкову.

«Молодий чоловіче, — позбавленим інтонацій, ще більш неживим, ніж в автовідповідача, голосом вимовила чергова довідкового, — АТС-51 у нашому місті немає. Вам дали неправильний номер».

— Дівчино, як це неправильний номер?! — прокричав я у трубку, але у відповідь почув лише голосні гудки, що нагадували передсмертну гикавку. Я підійшов до вахтерки і запитав, чи немає в неї телефонного довідника.

Одягнена в синю робу бабця відповідати на моє запитання не стала.

Я залишив будинок Палацу і за звичкою потягся за сигаретою.

Сигарети лежали під сходами. Згадавши, що в пачці їх залишалося всього три штуки, я вирішив не повертатися.

Незабаром звернув на Радянську, головну вулицю міста. На Радянській було не менше трьох десятків кіосків і крамничок, що торгують усіляким порохном, від колотих кокосів до горілки в поліетиленових стаканчиках. Я дістав гроші, пригадавши, що саме на Радянській я кілька разів купував свої улюблені сигарети «Match».

Більшість кіосків з невідомої мені причини були зачинені. У відчинених же строкате тютюнове різноманіття змінили ряди бляклих квадратних пачок з написом «Стара фортеця», немов продавці вирішили познущатися над курцями.

Від роздратування я став порикувати, щільно стиснувши зуби. Звуки, які я видавав, часом нагадували гудіння високовольтного трансформатора.

Жертвою собі я обрав багатокутний кольоровий кіоск із загадковим написом «Вочег». Не знайшовши на його полицях нічого, крім «Старої фортеці», я просунув свою голову у віконце кіоска і вихлюпнув в обличчя нафарбованій з несмаком юній продавщиці своє обурення: «Ви знущаєтеся?! Ви мені чесно скажіть?! Вважаєте, я повинен курити цю погань?!»

На поличці, в яку впиралися її круглі колінця, стояла попільничка-саморобка — порізана ножицями коричнево-зелена пивна банка. Від одного краю попільнички до іншого перекинулася схожа на стрижень від тонкого коричневого фломастера сигарета «Моrе». Вона випускала ароматний димок.

Зненацька комір моєї футболки виявився зім’ятим, тканина болісно урізалася в шию. Далі ривок — і мою голову різко й грубо висмикнули з віконця. Я преболяче вдарився потилицею.

На мене вирячилися маленькі червоні очиці — здавалося, ніби дивився бультер’єр. За винятком вічок і голови, усі інші частини тіла були занадто масивними. Вибивало просунув свою коротко обстрижену голову у віконце кіоска й звернувся, пересипаючи свою мову узорчастим матом, до дівчини. Я узагальнив його слововилив: «То що, вбити цього гада? «— запитував він.

Серце нагадувало паровий молот, кров кипіла від вприснутого в неї адреналіну. Я не міг вирватися з рук громила, судорожні скорочення моїх хирлявих м’язів не давали результатів.

Він збирався розмазати мене по асфальті, але раптом йому на плече лягла красива (рівні пальці, акуратно підстрижені рожеві нігті) чоловіча долоня. Громило з розвороту вдарив. Щось захрумтіло. Він зі свистом утяг повітря і схопився за руку, якою завдавав удару. Рука була в крові.

Мій несподіваний рятівник тримав у руці велике металеве розп’яття. По тілу Ісуса струменіла кров громила: кісточки його пальців потрапили в знівечене тіло металевого месії.

Почувся звук багатьох кроків. З Потьомкінської, що перетинала Радянську, звернула помпезна, повна відчуття власної гідності процесія. Красиві чоловіки й жінки простували, взявшись за руки. Вони тримали в руках кіптяві смолоскипи, чорний дим яких осідав на білій цеглі й дзеркальних вітринах магазинів. Це були п’ятдесятники.

Мій рятівник влився в ряди факелоносців. Процесія, яка його поглинула, втративши однорідність, вивергнула зі свого черева групу міцних, усміхнутих хлопців. Вони попрямували до викидайла. Той позадкував. Хлопці обняли його. Один із них, поцілувавши мого кривдника в щоку, простягнув йому свою долоню і повів убік процесії, що віддалялася. Громило жадібно подивився на мене, немов уважав, що я можу йому допомогти.

Остаточно прийшовши до тями, я побачив, що тримаю в руках кольорову брошуру з золотим написом на титульному листі: «Чи може верблюд пройти крізь голкове вушко?» Трохи нижче були зображені долари, що кружляли у вихорі, марки, фунти. Купюри, опускаючись на землю, складалися в число звіра, 666.

Я зім’яв брошуру і жбурнув її у брудну урну. Перед тим, як згинути в чорному проваллі, брошура блиснула заголовком: «… Ізь гол…»

Біля тролейбусної зупинки, між двох кіосків, синього книжкового, і облізло-рожевого, що торгував талонами, сиділа товста баба, яка торгувала насінням. У місткій мисці лежали білі прямокутні пачки — «Темп». Я заплатив за дві.

Замість золотих молдавських левів, що прикрашали герб тютюнової фабрики, на пачці була зображена розгорнута книга. Попередження Мінохорони здоров’я, що приїлося, зазнало істотних змін: «Від усякої напасті позбавить вас Віра в Господа нашого, Ієгову!»

Тоді я не надав цьому значення, навіть пожартував: «Свіжо!»

Зробивши кілька затяжок, я остаточно розслабився. Роздратування зникло. Я дивився на світ крізь рожеві окуляри.

Насолоджуючись тим, як нікотин отруює мій організм, я пропустив напівпорожній тролейбус. Добре, що на це ніхто не звернув уваги: у нашому місті, що катастрофічно страждало від недоліку транспорту, за такий вчинок могли запросто обізвати ідіотом.

Подумки я повернувся на півгодини назад.

«Це дурниця якась! — сказав я собі. — Немає п’ятдесят першої АТС! А як же Галинка? Її я знаю чотири роки, три з них — регулярно дзвоню їй. Вона живе й працює на схід від центра. Я. впевнений, що Всі абоненти, що мешкають там, обслуговуються нібито неіснуючою АТС-51… Неіснуючі номери. Неіснуюча АТС. Залишається сказати: «Неіснуючий район». Буддизм якийсь! Як там буддисти проповідують? Речі, що нас оточують, це майя — мильні бульбашки в нескінченності порожнечі. Так, здається?»

Підійшов черговий тролейбус. Я, затоптавши недокурок і рукою підштовхнувши двері, що не до кінця відчинилися, опинився в його квадратній утробі.

На майданчику біля зупинки «Вулиця Червоних Майовщиків», тієї зупинки, де мені треба було виходити, за час моєї відсутності установили металевий навіс. Навіс був не пофарбованим, метал балок покривав оранжево-коричневий наліт. У контурі навісу проглядувалися гострі лінії середньовічної готики. Люди чомусь цуралися тіні від навісу, юрблячись під спекотним сонцем.

… Катюша була одна. Вона сиділа на сіренькому покривалі, підібгавши під себе ноги. Прикриваючи очі долонею, але все рівно продовжуючи мружитися, дивилася на водну гладь, що блискала в променях сонця. На Катюші була верхня частина купальника й чорна, у дрібну складку, спідниця. Я безшумно підійшов ззаду і ніжно торкнувся долонями її пліч.

— Вітаннячко! — відгукнулася вона на мій дотик. — Ванька незабаром підійде. Його викликали: аварія на заводі.

— Попереджаєш? — поцікавився я.

— Знову? Знову ти починаєш? Припини, прошу тебе! Адже ми йшли сюди не за тим, щоб сваритися.

— Ти вважаєш, я провокую сварку? — театрально здивувався я. — Та хіба я здатний на це? Усім же відомо: я — ангел, — іронія здавалася мені вкрай доречною.

— Розумію, — кивнула головою Катюша і в’яло всміхнулася. — Це схоже на одну дуже розповсюджену чоловічу хворобу. Ти мене хочеш, але не можеш. Бачити, — спробувала відбутися жартом Катюша.

— А ти й можеш, і…

— Припини! — вона спробувала скинути зі своїх пліч мої долоні. — Адже ти сказав, що крапки над «і» ми розставили! Що ворушити минуле ти не будеш більше! Чи твої слова вже нічого не важать?

— Боже мій! — сплеснув я руками. — Клятвопорушник прямо-таки! Фу!

— Може, досить насміхатися з мене? Адже тобі легше від цього не стає. Навпаки, твоя провина…

— Я в чомусь винний? — перебив я Катюшу, у моїх словах відчувалося навмисне здивування.

— У тім, що я пішла.

— Ну-у-у! Убила. Наповал. Виявляється, це я винуватий! Яка проникливість! Я винуватий! Я винуватий!!! У чому? У тім, що не гатив, як сучку? У тім, що не казав «Люблю», коли, насправді, не любив? У тім, що не брехав? Я ж ніколи тобі не брехав! Хочеш, скажу, чому ти вийшла за Ваньку заміж? Просто стомилася ти, зстраждалася! Ти думаєш, я не розумів, про що ти думала увесь час? Оченятка тебе видавали. «Під кого б підстелитися, кому б віддатися? Нехай нікчема, аби лиш в штанях щось бовталося!! Побіг! Аж перевертаюсь».

Усередині мене, пульсуючи, витікав величезний нарив. Душу на частини розривав біль. Заглушити його можна було, лише знищивши Катюшу.

І Катя була розчавлена, розмазана по піску.

Моя жорстокість перетворила її в пластилін, готовий відобразити будь-як форму. І цей пластилін повільно затікав за зламані краї тріщини, що розширювалася.

Я стяг з Катюші спідницю і потяг її у воду. З-під ніг, у шлейфах мулу і піску, слизькими кометами вискакували бички. Погойдуючися в мутній воді, плила темно-зелена клоччаста твань. Сірі хмари, що матеріалізувалися, немов від помаху чарівної. палички, вигиналися своїм черевом убік водної гладі.

Уздовж фарватеру вишикувалися яхти з золотими хрестами на червоних вітрилах.

Крізь плескіт хвиль долинали чисті звуки зверненого до Нього гімну.

Я м’яв Катюшині груди, як на Радянській — золотобуквенну брошуру п’ятдесятників, безжалісними поцілунками рвав її губи. Кров капала у воду й у ній розпливалися мутно-червоні обручі.

Хмари напухали, немов небо було вагітним якимсь грізним одкровенням.

Я зірвав з Катюші залишки одежі. Розтиснув пальці, куці квітчасті шматочки неквапливо потонули в темній воді.

Раптом зірвався вітер. Піднялися хвилі й стали розгойдувати нас, не даючи зблизитися. Я двічі намагався схопити Катюшу за талію, притягти, але її тіло зробилося чомусь напрочуд слизьким. Наче покрилося тонким шаром слизу.

Я схопив Катюшу за волосся, і в цю мить вперіщив дощ. Пролунав родильний зойк неба. Сяйнула блискавка, у її електричному світлі на яхтах спалахнули золоті хрести. І слідом за цим, розколюючи гуркоти грому, закричав Ванька.

Я здався. Відпустив Катюшу і знесилено побрів до берега. І чим ближче я до нього підступав, тим свинцевішою — і за кольором, і за вагою — ставала вода.

Ванька стояв по щиколотки в піску. Він стискав кулаки, стримуючи в собі чи то плач, чи то бажання звернути мені шию.

Катюшина блузка, яка лежала на трубі, промокла. Крізь тонку білу тканину в двох місцях проступили плями іржі, що нагадували величезних червоно-коричневих амеб.

Я зі здивуванням відзначив, що труба наскрізь проіржавіла, метал розлущився, і його можна було ламати пальцями. Але ж ще тиждень тому це чавунне чудовисько здавався безсмертним, його боки могли витримати влучення кумулятивного снаряда.

Ванька, не знімаючи одежі, увійшов у воду. Я, сковзнувши по ньому байдужним поглядом, сів на порослу яскраво-зеленою травою купину й закурив. Червоний носик сигарети доводилося ховати в гроті долонь.

Ванька упав перед Катюшею на коліна, повільно занурився в мул. Лише його голова, немов відсічена поверхневим шаром, виднілася над водою.

Він притискався щокою до Катюшиного живота. Катюша, здійнявши мокре обличчя до мокрого неба, губами жадібно ловила дощові краплі. До її маленьких безформних грудей прилип срібний хрестик, що з’їхав набік…

… Надвечір відключили світло. І відразу ж нахлинула грузька, важка пітьма. Я лежав на дивані. З розплющеними очима. Не рухаючись. Точніше, не в змозі поворухнутися.

Невдовзі з кухонного вентиляційного отвору потягло запахом гарячого воску — сусіди взялися палити свічки.

Дзвякнули гардинні кільця, на кілька сантиметрів піднялася штора — як вітрило після довгого штилю.

Я, як і раніше, придавлений до дивана важкою пітьмою, не міг поворухнутися. Раптом пітьма здригнулася і пружно заколихалася. Начебто желе з чорних переспілих слив.

Пройшла хвилина, дві. Коливання не загасали, більш того — посилювалися. Не витримавши вібрації, з мелодійним дзенькотом лопнула тендітна скляна шкаралупа пісочного годинника. Зашурхотів пісок, що розсипався, дрібний, немов товчене скло. Піщинки підхопив стрімкий вітер. Його струмені захльостали по тонких гранях струнких, величних кристалів, стісуючи білястий наліт, що зветься «цивілізація».

Усередині в мене щось болісно натягнулося і через секунду беззвучно лопнуло. Я відчув, як з-під грудей, заповнюючи живіт і грудну клітку, розповзається порожнеча й смокче мене.

… Коли тихохідна годинна стрілка, що палахкотіла фосфоричною зеленню, підтяглася до цифри «10», у мої двері неголосно постукали. Почувши стукіт, я здригнувся. І відчув, що заціпеніння пройшло. Після нетривалої паузи стукіт повторився.

Неважко було здогадатися: того, хто стукав, брав страх. Він боявся, що його почують мої сусіди, і не почую — я.

Беззвучно ступаючи, я підійшов до вхідних дверей, прислухався. Нічний візитер тимчасово затаївся. За дверима було надзвичайно тихо. Немов у глибокому підземеллі.

Я зіщулився. Хотілося втекти, забитися під ковдру, спиною втиснутися в поставлені ребром диванні пуфики. Сховатися.

Будинок, чотирипід’їздний, блокова цегла, спорожнів. У ньому залишилися двоє — я і той, хто причаївся за дверима. Бажання стрімголов бігти геть заполонило розум, мені з натугою вдавалося з ним боротись.

Подумки обізвавши себе параноїком, я простяг руку до дверного засуву, але… пальці зсудомило, рука заледеніла.

Темрява перетворила мене в заляканого дикуна. Для якого ілюзорна, існуюча лише в його уяві небезпека, страшніша, ніж небезпека реальна. Тисячоліття по тому, голодні мудреці, марно намагаючись перебороти нікчемність людини, розвинули постулати дикунського ідеалізму. Вони повідомили: реальність не є об’єктивною, вона — породження людини.

— Сашко, — видихнули за дверима.

— Сашко, — схлипнули.

— Сашко, — жагуче зашептали. Мене шарпонуло: лише одне ім’я можна було вимовляти настільки несамовито — ім’я Бога.

Шепотіла Яна. Обережно, боячись заскреготати якимсь металевим зчленуванням, я відчинив двері. Простягнув руку і намацав її зап’ястя.

Затягнувши дівчину всередину вітальні, я порушив тишу хлопком дверей і брязкотом замків, засувок і засовів. Немов бажаючи заявити, що поруч з нею темрява не страшна мені.

Обнявши Яну, я відчув, що вона тремтить. Я стис її пальці, розтер їх. Погладив холодні щоки, витер сльозинки.

Потім відвів її на кухню і посадив на табурет. Сам же підійшов до газової плити, висунув пластмасову шухлядку кухонної шафи і витяг з неї коробку сірників.

Сірник зайнявся з тріском і яскраво, немов магнієвий спалах, освітив скромний кухонний інтер’єр. Лице Яни на мить перетворилося в неживу маску — блискучі очі-ґудзики, гумові губи, мармурове чоло.

Синьо-червона айстра полум’я виглядала хирлявою і недоглянутою — тиск у газопроводі упав.

Я дістав дві сигарети. Вони були сухими» аж шелестіли. Здавалося, досить іскорки, щоб сигарети спалахнули, немов порох.

Я прикурив їх, нахиливши до палаючої конфорки. Одну з сигарет передав Яні.

Дівчина, вдихнувши тютюновий дим, закашлялася, мов хвора на сухоти. Зігнулася, впираючись долонями в стегна.

Я набрав у велику фаянсову чашку води й поставив її на стіл. Яна простягла мені сигарету, яка диміла, і заперечливо похитала головою. Я взяв сигарету й утопив її в раковині.

Коли кашель стих, вона запитала:

— Це з пачки із золотими хрестами?

Я промовчав, очікуючи, що скаже вона далі.

— Що за тютюн у них? Убивчий, хоч тарганів труй!

— Не зауважував щось. Хоча півпачки убити встиг, — і я на доказ своїх слів розгорнув підопустілу картонну пачку. — Сигарети як сигарети.

Довго мовчали. Я курив, Яна втупилася в підлогу.

— У мене забрали Віталика, — повсякденним тоном вимовила вона. Я здивовано на неї втупився.

Яна підвелася зі стільця й підійшла до мене. Уткнувшись обличчям у мої груди, заговорила:

— Знаєш, я на годинник забула подивитися. Може, восьма була. Може, трохи раніше… Я й мама сиділи в залі, а Віталик у своїй кімнатці спав, у тій, що з балконом. Подзвонили в двері, ну я відчиняти й пішла. Поки підійшла, двері й вилетіли. Бачиш? — вона підняла халат і провела пальцем уздовж ключиці. — Не бачиш — темно. Синець тут… Віталик і не плакав навіть. Замість нього я репетувала. Репетувала, у ногах плазувала — все марно. Знаєш, що вони на прощання мені сказали? «Дівуля молода — дасть Бог, понароджуєш. Але якщо знову без чоловіка, я тебе, шльондру» до урків своїх на ніч засуну». Тоді я й помітила, що це сусіда наш, з першого під’їзду. Він заступником начальника райвідділу міліції працює. Завжди жалісливий такий: «Як так, пацан без батька росте?» А сам на мої ноги коситься, сволота…

Я заплутався у її сумбурних поясненнях.

— Яно, будь ласка, постарайся трошки доступніше. Я зовсім не розумію, навіщо їм відбирати в тебе Віталика.

— Вони не пояснювали, — втомлено вимовила вона. — Не знаю, Сашуню, навіщо їм Віталик! Але боюся я за нього, боюся. Страшні вони. І — однакові якісь, на роботів схожі. Однаковий одяг, однакові лиця. А на лицях — однакові посмішки, солоденькі такі, самовпевнені, — полум’я конфорки, глухо хлопнувши, згасло.

Знову навалилася пітьма. За вікном посилився вітер і зацокотали по шибці піщинки.

— Ходімо в кімнату, — сказав я Яні і, взявши її за руку, немов дитину, повів за собою. Я рухався навпомацки. Минав ванну й туалет, стінну шафу й старий величезний шифоньєр. Залишилися позаду вхідні двері й хиткий сервант, зашкарубла шафа з відкритими дверцятами й холодне підвіконня…

Я зупинився, зненацька усвідомивши: моя квартира витягнулася в довжину, уздовж нескінченної стіни стояли незнайомі меблі — хиткий сервант, зашкарубла шафа… Якби поруч зі мною не стояла Яна, я б, напевне, закричав. Від жаху.

— Сашко, що коїться? — пошепки запитала дівчина.

— Зокрема чи загалом? — бадьореньким тоном запитав я.

— Мені зараз не до жартів. Вибач.

— Коїться? Ти запитуєш, що коїться? — повторив я запитання, поставлене Яною. — Не знаю. Але в мене є гіпотеза — щойно виникла. Може, ця гіпотеза бредня, не мені судити… Я вважаю, що ми — це два здорових нейрони в глибинах хворого мозку. Як тобі?

Яна знизала плечима й нічого не сказала у відповідь. Тоді я заговорив про Віталика — у тиші з бажанням закричати боротися було важко.

— Янчику, завтра зранку я зідзвонюся з Митрофановим. Це головний редактор «НІКА-ТВ». Друзями нас не назвеш, звичайно, але ставиться він до мене добре. Я поясню йому ситуацію. Думаю, не відмовиться допомогти. Може, надішле оператора. Може, особисто під’їде. Адже матеріал сенсаційний. «Міліцейський кіднепінг».

— Що-що?

— Так англійці називають викрадення дітей.

— Спасибі, Сашко, — сказала Яна. — Я хочу прилягти, голова щось розболілася.

Я не знав, чи стояв мій старенький диван на старому місці. Можливо, словосполучення «старе місце» взагалі втратило сенс. Як не напружував я зір, розгледіти в темряві мені так нічого і не вдалося. Закусивши губу, я рушив ліворуч. Там, підказував мені невпевнений внутрішній голосок, мав знаходитися диван.

Моя нога торкнулася накритого покривалом пуфика. Коліна ослабли, подих ледь участився — я відчув радість маленької перемоги.

Сівши на диван, я стис рукою краєчок пуфика. Диван був для мене зараз єдиним острівцем статичності в необ’ємному морі розбурханого хаосу. Вкривши Яну колючою верблюжою ковдрою, я приліг поруч з дівчиною і почав ніжно гладити її долоньку.

— Сашко, я не заважаю тобі? Не запитала відразу, вибач.

— Не мели дурниць, — коротко відповів я.

На декілька секунд запанувала тиша.

— Сашко, не мовчи — моторошно!

— Моторошно, — підтвердив я. — Не знаю, Янко, що тобі розповісти. Лякати не хочеться, анекдотів не пам’ятаю. Краще ти.

Дівчина присунулася. Її губи іноді торкалися мочки мого вуха, подих лоскотав:

— Мама за ними пішла. А я… Упала біля дверей і — ні поворухнутися не можу, ні слова сказати. Шок, напевно. Не пам’ятаю, скільки так пролежала. Коли отямилася — до одних сусідів, до інших. Мало кулаки не повідбивала — світло на той час пропало вже. Стукала, стукала — так ніхто і не відчинив. Затаїлися. Вискочила я на вулицю. Бачу, біля школи багаття горять. Придивилася, біля багать — люди в білих балахонах. Думаю, куди тепер бігти? Сопот і Фаля на морі. Денис у нічній…

… Коли я прокинувся, на годиннику було за п’ять друга. Спросоння я ніяк не міг зметикувати, чому нічний небокрай висвітлює денне світило.

Я жахнувся — невже Земля зійшла з орбіти? І лише після цього зрозумів, що за вікном — день, я проспав більше дванадцяти годин.

Яна пішла.

Нестерпно хотілося курити. Я попрямував в кухню, за сигаретами.

Моя квартира виглядала звично. Зникли зайві меблі, повернулися знайомі пропорції. Однак її немов би мимохіть торкнувся безжалісний час. Шпалери вицвіли, стеля була у вогких розводах.

Коли я взяв у руки сигаретну пачку, з неї посипалося сухе біле-коричневе кришиво. Другу пачку розпечатувати я не став. Струснув її, почув шурхіт тютюну і жбурнув у відро для сміття.

Можна було скрутити самокрутку, але робити цього я не став — процедура здалася вкрай принизливої. Я відшукав ключі, закрив квартиру й вийшов у двір. Гроші я залишив дома.

Зовні будинок виглядав дуже дивно. І не тільки він один — увесь мікрорайон. Здавалося, простір витягнули вшир. Багатоповерхівки сплющилися, увійшли в землю. Вони дещо скидалися на середньовічні фортеці. Їхні стіни були в патьоках жирної кіптяви, начебто їх обпалив вогонь велетенського смолоскипа. Вікна витягнулися вгору і були схожі на вузькі засклені бійниці. Вулиця була безлюдною. І головне — тихою.

Мої коліна затремтіли. Я сів, намацавши рукою ослін. Нічні страхи обросли плоттю, світобудову дійсно вразила важка хвороба.

Мені здавалося, що от-от обрушаться небеса і я, нікчемна мураха, не встигнувши навіть скрикнути, загину.

Вітер за ніч наніс піску, який тонким шаром покрив асфальт.

Листя вишень і абрикосів, які росли біля І під’їзду, було буро-зеленими, запиленими. Біля сміттєвого бака лежала гола лялька з і відірваною головою.

З проходу між будинками почулася хода.

Я повернув голову.

Назустріч мені косолапо прямувала молода присадкувата жінка. Це була Ніночка, колишня моя однокласниця і залицяльниця.

Ніночка була одягнена в дивне архаїчне убрання — важке брудно-оранжеве плаття до п’ят і яскраво-жовтий чепець зі спущеним на спину шлейфом. Одяг був не по сезону, тому на вічно зморщеному Ніночкином лобику блищали великі бісерини поту.

— Господи, благослови! — сказала вона, І і я, почувши оглушливий тріск, схопився за голову. Ніночка, яку я знав, гостра на язик, весела й велелюбна, перетворилася в марновірну бабу, на обличчі якої лежала печатка дрімучого неуцтва.

Ніночка грузно присіла поруч. Ослін: жалібно заскрипів, прогнувшись під нею. Вона мовчала, важко дихаючи.

— Ох і кричала, паскуда! — зло промовила Ніночка. — Сльозами обливалася! Зате і коли почали її вогнем палити, по-звіриному заревла. Єпископ її запитує: «Визнаєш, що кров’ю людскою чрево своє насичувала?» А вона, стерво, розсміялася, у горлянці в неї заклекотало! Плюнула. Єпископ від себе плювок відвів. Той на пісок упав, дим від нього пішов. Як глянули, пісок у скляну кульку перетворився. Після цього топити її почали. Завертілася — відчуває, що кінець їй прийшов. Ніхто раніше й подумати не міг, що відьма! Поруч жили ж…

— Почекай, про кого це ти? — перебив я Ніночку. Мені не треба було запитувати — відповідь виявилася страхітливою.

— Про Янку. Смагіну.

Мене зім’яло. Під ліву лопатку невидимі мучителі засунули розпечену спицю, на внутрішній стороні повік затанцювали сині блискавки, легені перехопила судома.

Яна Смагіна. Проспав! Проспав!!!

— … І куди очі дивилися! — продовжувала Ніночка. — Якщо без мужика дитя народжується — насторожитися треба! І куди очі дивилися! Від диявола вона зачала, від диявола! Чого ж він у неї дефективний був?! Хворість, казала, у спадок перейшла. Відомо, від кого спадок такий дістається. Святі батьки вовченя її вчора ще відібрали. А сьогодні вранці її схопили — докумекали, який на ній гріх.

Логіка була жорстокою. Нелюдською.

… До Барона я добирався в розбитому й торохтливому екіпажі. Крізь вкрите павутиною і мохом місто. Його вулиці й проспекти надзвичайно звузилися. Над головою подекуди ще провисали проводи тролейбусної лінії, однак ні тролейбусів, ні автомобілів я не трапив — вони були з іншої епохи.

Асфальт просів. Екіпаж рухався стародавньою бруківкою.

Місто смерділо перекислими залишками привокзальної їдальні. Уздовж узбіччя тяглися неглибокі канави, по яких струменіла огидна грудкувата рідота.

Ближче до центру безлюдні вулиці почали оживати.

По проїзній частині рухалися вишукані карети, на їхніх дверцятах красувалися вигадливі герби — золотогривий лев, що пожирає змія, тризубий дракон на жовто-блакитному полі, вітрильник в оточенні товстощоких хлопченят, що видували зі своїх легень стрімкі вихори.

На Радянській палало полум’я автодафе.

Солодкуватий запах горілого людського м’яса довгий час переслідував мене. Я затискав ніс, дихав крізь носову хустку, але це не допомагало.

Екіпаж зупинився біля будинку, в якому жив Барон. З візником я розплатився золотими монетами невідомого карбування, що загадковим чином опинилися у кишені моїх штанів.

Барон не здивувався моєму візитові. Він мовчки провів мене у свою єдину, тісну кімнатку. П’яний Лена, погойдуючись, виціджував у пластиковий стаканчик з-під сметани останні краплі мутнуватої рідини.

— Відкорковуй коньяк, — сказав Барон. Лена, опустивши руку за спинку дивана, зробив невидимі перестановки, супроводжувані скляним дзенькотом, і витяг на світло пляшку «Білого лелеки». Мені налили в червону кавову чашечку з відбитою ручкою.

— За довгоочікуваний Кінець Світу! — вимовив Барон і торкнувся своєю склянкою моєї чашки.

Лена й Барон випили, захрумтіли огірочком. Барон подивився на мене і грізно наказав: «Пий!» Мені довелося скоритися. Лена розлив ще раз.

Коли пляшка спорожніла, Барон, уподібнюючись суворому комдивові з фільму про Велику Вітчизняну, сказав:

— Тепер, братухо, доповідай обстановку.

Моя розповідь була плутаною, з купою відступів. Я розповідав то докладно, то вкрай поверхово, перескакував з одного на інше, плутав послідовність подій. Іноді — плакав, і тоді Барон підкурював сигарету й акуратно вставляв її мені між губ. Я затягувався і чмихав носом.

— Бароне, чому це робиться?! — запитав я, зім’явши п’ятий недокурок об дно зеленої скляної попільниці.

— От тобі й на, приплили! І в кого ти такий кмітливий? — здивувався Барон. — Сашко, ти сам щойно відповів на своє запитання.

— Я? Я відповів? Бароне, ти п’яний!

— Відповів. Причому докладно. Але ти боїшся визнати це, — Барон перейшов на хриплий шепіт. — Боїшся усвідомити свою провину. Тому що вона розчавить тебе.

— Костю, — зненацька назвав я Барона по імені, — це п’яна бредня! Тобі потрібно проспатися!

— На жаль, ні. Саме ти винуватий у тому, що наш світ неждано-негадано звалився в середньовіччя. Згадай про голодних мудреців. Реальність не об’єктивна, вона — породження людини.

— Ні!

— Сашко, у нашому місті ніколи не було АТС-51. Як і вулиці Лейтенантова, на якій нібито живе твоя Галинка. До вчорашнього дня ти не був з нею знайомий, я вперше чую це ім’я. Тріщина, дозволь і мені використовувати цей термін, зародилася в той момент, коли ти переніс на матеріальний носій, папір, текст пісні «Бездиханна Мрія». Я не знаю, чи написав ти її сам, і вже потім видумав Галинку, її телефонний номер і вулицю Лейтенантова, чи текст був надиктований тобі згори-знизу. Не знаю. Чи відбулося роздвоєння реальності, чи час повернув назад, чи справді настав Кінець Світу, першопричиною цього стала поява другого тексту. Пам’ятаєш, тобі в голову прийшла думка про важку хворобу, що вразила світобудову. Отож, я, дипломований біохімік, заявляю: хвороба — інфекційна. «Бездиханна Мрія» — вірус. Головний симптом хвороби — регрес цивілізації. Текст Лавочкіна з’явився першою ланкою, геном вірусу, вбудованим у нашу реальність, немов у ДНК клітки-вірусоносія. Ти став рибосомою цієї клітки, за допомогою якої був синтезований наступний вірус. Будучи ключовою ланкою у розмноженні вірусів, ти міг виробити імунну відповідь, запобігти сповзанню в середньовіччя. Але, розтоптавши Катюшу, ти обірвав пута ненависного тобі минулого, і тим самим знищив шлях назад.

— Не вірю! Сказане тобою — повна, цілковита бредня!

— Ти можеш пояснити те, що сталося, за допомогою звичних формул? — Барон схилив голову набік, заглянув мені в очі.

— Бароне, але чому я?!!

— Що за непристойність? Єдине, про що можна шкодувати, те, що твоє ім’я залишиться невідомим.

Коли ми прощалися, Барон сказав:

— Витри соплі — нічого вже не зміниш. Краще подумай, який з новоявлених християнських Орденів найбільше імпонує тобі. Я вибрав Орден Баптистів. І, до речі, дуже сподіваюся одержати баронський титул. Головне, не втрачати почуття гумору. Навіть тепер.

… Коли я засунув руку в кишеню, щоб дістати ключ, двері моєї квартири розчинилися. У їхньому прорізі, на тлі жовтеньких шпалер, стояв заступник начальника райвідділу міліції. В одній руці він тримав чорно-червоні чотки, в іншій — батіг з металевою кулькою на кінці. Посміхаючись, він запитав: «Як, друже, гарні Янчині принади?» Слідом за цим чимсь важким і твердим мене вдарили по потилиці. Втрачаючи свідомість, я заглянув йому в очі. Його зіниці були бездонними.

… Уздовж насиченими запахом гару стін підвалу, де раніше знаходився бар «Баварія», а нині — темниця, блукали блідо-зелені безтілесні тіні. Розрізнити, де кінчаються примарні бачення і починається примарна реальність, я був не в змозі. Я не міг навіть підняти голову — крові було втрачено стільки, що я непритомнів при найменшій спробі зробити це. Хотілося пити, але попросити води я не міг — мені відрізали язик.

Через деякий час мені вдалося сісти. Я притулився потилицею до холодної стіни. В очах трохи прояснилося.

Крізь маленьке брудне вікно я став спостерігати за тим, як неголені мужики вкопували в землю грубу сукувату колоду й обкладали її в’язками хмизу. Я знав, що незабаром в’язки запалають і жаркі язики полум’я торкнуться моїх п’ят. А потім мій попіл рознесе по місту пронизливий вересневий вітер.

Заскрипіли двері й у темницю, намагаючись не послизнутися на крутих і ослизлих кам’яних сходах, спустилося четверо чоловіків, одягнених у картаті чорно-білі плащі. В одному з них я впізнав громила з очицями бультер’єра. Мені заламали руки.

Коли в мої долоні стали забивати товсті іржаві цвяхи, я майже не відчував болю — я звик до нього. Згодом мене залишили на якийсь час у спокої. Я стулив повіки, і перед моїми очима виникла голенька Катюша, що грається відсіченою Ваньчиною головою. А трохи збоку я побачив себе. Я з посмішкою спостерігав за Катюшею, оскільки не знав ще своєї долі.

Мене повернув до дійсності цокіт підків. Розтягнувшися на кілька кварталів, до Інгульскому мосту прямував загін важкої кавалерії.

Одноманітний цокіт порушив голосний лемент. Кричав юнак:

— Барон Костянтин! У мене пакет для барона Костянтина!

Його лемент вітром знесло вбік. Вітер метнувся до небес, припав до землі, і поніс уздовж пропахлої горілим м’ясом Радянської мільйони однакових паперових аркушів, яких з кожною миттю ставало все більше.

1996 р.

Геннадій Молчанов ЯК ОМЕЛЬКО БЕКОН СВАТОМ БУВ

1

От воно, неминуче завершення кар’єри гонщика.

Отакої! Здавалося, морально давно себе підготував, а сталося — розгубився як юніор. Безсумнівно, причина мого сходу з Олімпу полягала не в тім, що я втратив спортивну форму; навпаки, з кожним роком я усе більше й більше жену. Я і в юності-то гнав — будь здоров! А зараз — так просто ховайся! Багатьох це дратує, кажуть: «Омельку, досить гнати!» Омелько — це я. Утім, не варто банальничати — хіба ще десь знайдеться людина з числа тих, що цікавляться результатами турнірних таблиць, яка б не чула імені Омелька Бекона (космічного Шумахера)?!

Так отож. Часто мені доводиться чути: «Омельку, досить гнати!»

Отакий я гонщик.

Я їх розумію: кому ж цікаво ганятися з абсолютним міжгалактичним чемпіоном без найменшої надії на перемогу — я ж не дам перемогти. І справа зовсім не в принципах. Просто я протягом багатьох років намагався досягти того, щоби хоч хтось із закоренілих консерваторів, що залягли у Федерації Міжгалактичного Спорту, виліз, нарешті, із цієї простроченої консервної бляшанки; нехай би з нього стекла «заржавіла» шпротна олія…

Перепрошую, це я образно. А що робити?! Наболіло!

Мені рівних нема. Усі призи мої. Але цей факт чомусь нікого не наводить на жодні думки. Спитали б: «Омельку, ти не міг би заради Великого Спорту поділитися своїми «фішками»? А «фішки» у мене дійсно є. Тому й жучу всіх без винятку на космічних трасах на своєму «Феррарі». Звичайно, я хитрую. Це ж очевидно! Однак їм мої фішки, як зайцеві стоп-сигнал.

З одного боку, воно й зрозуміло, для них — я всього лише якийсь там провінціал із периферійної планети Земля. Вони тисячі років грали за своїми нудними правилами, а тут бачте месія з’явився…

Та ну їх! Нехай живуть як хочуть.

Нудно мені з ними стало, і я відправився в експедицію по галактиках у пошуку собі подібних. Космос нескінченний, форми розуму неймовірно різноманітні, я не сумнівався в тім, що знайду однодумців. Утім, не можна сказати, що я розраховував на зустріч винятково з братами по розуму. Будь-яка експедиція — це завжди ризик. Безсумнівно, мені світило зіштовхнутися і з ворогами по розуму, і з найнебезпечнішими з істот — нерозумними. Однак я намагаюся не труїти себе й навколишніх негативщиною; такі події зазвичай відображають у моїй пам’яті інформацію хіба що у вигляді висновків для скарбнички життєвого досвіду. Навпаки ж, усе суб’єктивно цікаве, скажімо так, ненудне, мій мозок фотографує в деталях і мені часом доводиться самовіддано боротися зі спокусою захопитися подробицями якої-небудь історії. А історій цих, з огляду на відносний час, проведений мною в міжгалактичних просторах, накопичено просто незміряно. Навіть у межах однієї планети цивілізація, найчастіше, розвивається за різними моделями, що вже тоді говорити про форми цивілізацій різних планет і тим більше сузір’їв… Тому й майорять мої історії різножанровістю. То їх в впору образно порівнювати з протоколом, якого зобов’язаний дотримуватись англійський пер, то вони подібні до картин Сальвадора Далі, а буває, нагадують твори Гоголя і Гребінки з урахуванням того, що обростають антуражем неземного характеру…

До речі, чому б не повідати одну з таких історій, раз уже я змушений без усякого корисного діла тинятися по нечисленних відсіках мого скутера в надії згаяти час, необхідний на переліт з туманності Стрьома в сузір’я Цьоми.

2

Пролітаю це я, значить, повз одну симпатичну планетку під назвою Паланка св. Миколая.

Лечу.

Тут тільки «джюх» на перехоплення мені два сторожовики: «Стояти!»

Стою.

«Прізвище і все таке інше!»

Дивлюся — ніякої піратської атрибутики. Прапори без черепів, із гербами й таке інше. Загалом усе офіційно.

Зрозуміло, приймаю офіційний тон, відрекомендовуюся. Виявляється, знають мене і навіть дуже раді зустрічі. Ну що?! Цілком природно, просять здійснити посадку на єдиному космодромі планети. З мого боку безглуздо було б відмовлятися від запрошення — що ж тоді є метою моєї експедиції, якщо не відвідування обжитих планет?! Зрозуміло, я з глибоко прихованою радістю приймаю статус гостя.

Зустрічають.

Підскакує до мене якийсь кривоногий хлопець у широченних камуфльованих галіфе, об ногу рукоятка променевої шаблі б’ється. Осавулом відрекомендовується. А прізвище йому, ну точно як ті самі плямисті галіфе зі шкіряною вставкою проміж ніг, — Сідло. Радий, каже, вітати знаменитого гонщика всіх часів і народів на нашій скромній планеті й запрошую до його високоблагородія пана полковника на ланч. Суне мені в руки хліб-сіль і, не гаючись, веде по килимовій доріжці до гравільоту. Головне, не вженешся за ним, хода, як у жеребця: тик-дик, тик-дик… А я ж тільки зі скутера зійшов, бовтає мене — звичайна справа: ти-ин, ди-ин, ти-ин, ди-ин…

Пролітаємо кілька кілометрів і висаджуємося біля біленької розписної хати з очеретяним дахом. Дивлюся: через очерет вертикально стирчить ствол протонної гармати, а з вікон за мною спостерігають пульсарні кулемети. Тин навколо хати, на тинові — глечики глиняні догори дном, у дворі: «Гуси-гуси». — «Га-га-га». Загалом, затишком віє, привітністю. А тут ще осавул каже, типу, та ви проходьте в хату, що ви як нерідний? Оце я розумію, гостинність. Єдине, що створює дискомфорт — передчуття неминучості вживання самогону — не мій стиль.

Разючий контраст. Усередині все автоматизовано, з фольклорної атрибутики лише стара підкова на стіні. Усе. Крапка.

Розумію, що безглуздо звертати на це увагу, але надто вже боляче б’є по вухах гуркіт, що доноситься з контейнера з вакуумними ракетницями. А контейнер чималенький, стандартний: 2Х2Х2 м. Якщо гахне, то все: зливай воду.

Наскільки розумію, приміщення, у якому я знаходжуся, є одночасно і Командним Пунктом, і кают-компанією. За комп’ютерним столом сидить досить рослий і вгодований хтось та монотонно впливає на клавіші дотиком одного пазура вказівного пальця-сосиски. Боюся навіть припустити, що цей хтось є родичем заслінних чохловиків — вихідців із планети Тристагон, лютих монстрів. Про себе відзначаю, що на червоній пиц… на червоному обличчі відсутні бородавки, а на кінчиках вух замість пензликів майорять метелики, маленькі такі, миленькі, що нетипово для даної раси. Виходить, його швидше можна назвати просто заслінним, але не обов’язково чохловиком. Це мене тішить. До того ж очі — навіть розумніші за мої. А в мене, без удаваної скромності, розумні — аж гидко.

Гуркіт із контейнера посилюється вербальним супроводом:

— Галушка, це твої викрутаси? Відкрий, гадючий сину!

— Тобі треба, ти й відкривай, — комусь спокійно відповідає заслінний і відразу звертається до мене: — Рима до слова «плюралізм»?

— Пофігізм, — без запинки реагую я, із побоюванням оглядаючись на контейнер.

— Цілком, — схвально киває головою заслінний, і метелики на кінчиках його вух змінюють забарвлення.

Зненацька гуркіт усередині контейнера припиняється і звідтіля чутно лише могутній хрипкий бас:

— А це чий там ще голос? Галушко, досить стібатися, відчиняй!

— Ти, пане полковнику, генетично повноцінний, тобі це легше зробити, — холоднокровно відповідає заслінний.

— Якщо було б легше, то зробив би. Відчиняй.

— Я зайнятий.

— От добре! Люди скажуть: дурень Галушка, таки примусив полковника усю цитадель на молекули рознести! — реве хрипкий бас.

— У тебе зброї при собі немає, — сказавши це, заслінний виходить із хати. Перед тим, як голосно ляснути дверима, він хмикає: — Цитадель!

По якімсь часі у кімнату вбігають чоловік десять осавульців на чолі з осавулом на прізвище Сідло. Вони жваво налягають на контейнер плічми й упираються руками, намагаючись зрушити його вбік; і тільки з третьої спроби їм удається подужати те, що було під силу зробити одному заслінному — слабаки.

Виявляється, контейнер закривав собою дверний люк із табличкою «ПОЛКОВНИК НЕРВИПУП».

Полковник — дійсно ПОЛКОВНИК! Років сорока чоловік, ставний, ретельно відпрасована камуфляжна форма на ньому сидить як улита, от тільки обличчя, що запекло вимагає прасування, видає в ньому людину, що зловживає горілкою.

— Де цей… Цей? — задихається розлючений полковник, розмахуючи інкрустованою коминковою коцюбою. — Ууу, Брут нещасний!

Осавульці, оцінивши настрій полковника, кидаються до виходу, але він зупиняє їх окриком:

— Куди?! Стояти! Стр-р-рунко!!! Інвентар — на склад, мені чарку горілки, решті по наряду позачергово!

— Є: інвентар на склад, мені чарку горілки, решті по наряду позачергово! — козиряє осавул, забігає за барну стійку, дістає з холодильника пляшку «Перцівки», наливає собі повний фужер і, одним махом заливши рідину собі в горло, кричить на своїх підлеглих: — Ну, що поставали як корови?! Команда була: інвентар на склад!

Осавульці знову налягають на контейнер і штовхають його до виходу з кают-компанії.

І тут раптом мутний погляд полковника зачіпляється за мене:

— Не зрозумів!!! — реве він. — А це що за тіло?! Чому воно не виконує наказів?! Га?! Стояти! Струнко!!! — полковник, заклавши руки разом із коцюбою за спину, оглядає мене з усіх боків. — Хто дозволив вуса відрощувати довші за мої?! Га?! І взагалі, що це за форма одягу?!! У самоволку зібрався?! Я тобі покажу самоволку!!! Осавуле, під арешт його!

— Та я, власне, той, як його… — намагаюся я розставити крапки над «і». Утім, моя спроба так і залишається спробою — пізно!

— Господи, а це ще що таке?! — погляд полковника тверезіє без уживання «Алкозельцера», коли він бачить на моєму комбінезоні червону зірку.

Комбез, зрозуміло, по замовленні шитий: оболонка закамуфльована під джинсу, не сказав би, що занадто ексклюзивна модель, але деякі прибамбаси присутні. Спереду він, начебто, і не навернений, зате позаду виглядає дуже імпозантно, особливо всіх дражнить кишеня для сигарет на правій гомілці. Кишеня «лісточкою», а нижче — велика й чудова асиметрична зірка вишита червоними нитками. От ця сама зірка і подіяла на полковника, як на бика ганчірка.

— Ну ні, такого нахабства я не потерплю! — рикає полковник. — Осавуле! Розстріляти нахабу!

— Пане полковнику, так він же не служить у вас, — заступається за мене осавул. — Це гість. Я насмілився запросити його відвідати нашу планету, поки ви спали.

— Не говори так, люди скажуть: дурень осавул, — змилостивлюючись, зауважує полковник.

— Перепрошую, поки ви зі сном боролися.

— От так-то воно краще, — схвально киває полковник, остаточно змінюючи гнів на милість. — Що за гість? Якого стану?

— Гонщик він.

— Навіщо мені ще один гонщик? Тут від своїх не знаєш, як здихатися. Один Галушка чого вартий. Та й ти не далеко від нього пішов. Іди поклич мені Галушку. Скажи, полковник смирний, полуднати бажає. Ступай.

— Дурень ти, а не гість, — каже полковник, коли за осавулом зачиняються двері. — Тут я хазяїн, тут усі зірки мої на багато парсеків в околиці, а ти зірку із себе надумав корчити, — він кидає в крісло коцюбу і направляється до холодильника. — Ну, гаразд, не тремти, — заспокоює він, виймаючи з холодильника пляшку «Перцівки». — Ніхто не може мене звинуватити в негостинності, — ставить на барну стійку дві чарки, наповнює їх горілкою і жестом пропонує випити.

— Вибачте, але я не п’ю горілки, — відмовляюся я.

— Паскудна якість людини, — зауважує полковник. — Що, так-таки й узагалі не п’єш?

— Ну чому ж, від альтаїрського лікеру не відмовився б.

— Фу, капость яка — бабське пійло, — полковник уливає в себе чарку горілки, начебто комара відганяє. — Примхи в тебе справді зоряні. І де цей паскудний Галушка?! Галушко!!! — гаркає він у розкрите вікно. — Ну, годі вже дутися, я голодний! — і, знову обертаючись до мене, продовжує розмову — Гонщик, кажеш?! От добре! Зараз ми подивимося, який ти гонщик. Я буду їсти й пити, а ти будеш гнати.

— Перепрошую, я дійсно гонщик, але більшою мірою спортивний, ганяюся за призами. Може, вам доводилося чути про Омелька Бекона? Це я.

— На чому ганяєшся?

— На скутері.

— Ну й дивина! Мої хлопці обженуть тебе за дві секунди хоч на скутері, хоч на есмінці, хоч на мітлі й призів не зажадають. А все тому, що я їм накажу.

Сперечатися, як я зрозумів, було марно.

І подальше спілкування з полковником ще більше впевнило мене в цій думці. Схилити його до себе можна було лише хитрістю. Однак виявилося, що він сам є втілення хитрості й розуму. Та, власне, інакше й бути не могло — полковник! Він був єдиновладним хазяїном на планеті. У ньому зосереджувалася влада військова й цивільна; він був і воєначальник, і суддя, і правитель; він безмежно, безвідповідально розпоряджався на своїй території. Правда, право життя й смерті було за законом надано гетьманові галактики, але нерідко полковники порушували це право й навіть страчували самовільно злочинців. Хто смів скаржитися на полковника? Оточені численним збройним почтом, являлися вони перед народом — і міста, і села схилялися, поважаючи їхні військові доблесті й тріпочучи перед їхньою владою.

Був у полковника вірний ординарець Галушка — відданий як собака. Його походження справді мало безпосередній стосунок до раси заслінних чохловиків, однак через існування в даної раси закону відбраковування за генетичними відхиленнями, він був мутантом, покидьком суспільства і, власне, був приречений на голодну й холодну смерть. Йому пощастило. Полковник, який на той час був ще в чині поручика, підібрав його крихітним на планеті Тристагон, сп’яну прийнявши за дорослого собаку. Потім розкумекав через тиждень, але не прогнав, залишив при собі.

Галушка був вічно босий, нечесаний, з немитими руками й такими пазурами, що земні хижаки могли б йому позаздрити. Якщо траплялося бути війні, він завжди снував як полковницька тінь, незмінно тягаючи на плечі станковий лазерний кулемет; у мирний час спав, як тварина, згорнувшись у клубок на підлозі біля порога полковницької каюти, і готував полковникові їсти. Він користувався привілеєм безкарно говорити полковникові гіркі істини, суперечити й навіть грубіянити як рівному.

У цю ніч, забуваючись у хмільному маренні з першими півнями, полковник нагадав Галушці про його генетичну неповноцінність і змусив замовчати. Галушка блиснув очима й замовчав, але коли полковник заснув мертвим сном, узяв та й притяг зі складу величезного контейнера. Заслонивши вхідний люк у каюту полковника, він сів за комп’ютер і взявся складати вірші про життєву несправедливість; причому через те, що перебував у кают-компанії на одинці, дозволив собі поетизувати вголос.

— Недурно читає людина! — сказав полковник, продираючи очі від сну. — Однак дуже демократичний настрій у неї. Буде розумно припинити шкідливу тенденцію, чия б вона не була.

Але припинити не вдалося. Полковник поголився, умився, одягся і надовго відволікся у пошуках своєї табельної зброї — нема її. Нема! Він до дверей — глухо. Якийсь дурень заслонив вихід контейнером: стулки люка роз’їжджаються на різні боки, а вийти неможливо, нікуди йти.

От саме в цей час мені й поталанило в якості гостя з’явитися в кают-компанії: потрапив, як то кажуть, під гарячу руку. Утім, нічого непоправного не сталося, ми таки з полковником знайшли спільну мову, та ж усе-таки мені довелося пройти через іспит приниженням — препоганий осад. Але він людина військова, мислить своїми стандартами, його вже не переробити в цьому житті, треба приймати таким, який він є.

Приймаю.

Але все нанівець. Розумію, що довго не протримаюся. Підшикуватися під полковника — значить цілком перешикуватися, назавжди забути своє «я». Ніяких напівзаходів він не приймає. Якщо вже п’є — то горілку, якщо вже курить — то обов’язково набиває люльку самосадом, якщо вже їсть — то такі страви, що розумніше буде попросити його віддати осавулові команду «Розстріляти». Я й сам без люльки жити не можу, але ж набиваю її тютюном із сигарет «Політ», а не вбивчим самосадом; можу випити альтаїрського лікеру, але не горілки ж, зрештою; та й шлунок у мене нормальний, не занадто розбещений делікатесами, але вживати в їжу так званий «здоровий борщ», рецепт якого є ровесником Січового Козацтва і який на замовлення полковника на моїх очах готує Галушка, — понад мої сили!

З принесеної клітки ним він дістає зовсім дорослого дракона завбільшки з пристойного коропа і ще живого очищає своїми пазурами, без допомоги ножа знімає лушпайки. З невимовним задоволенням полковник спостерігає за операцією і періодично крякає: «Славно, Галушко! Як вовк управляєшся! Добрі нігті! Так його! По-похідному…»

Ну що я можу протиставити полковникові?! Свою бридливість до живої крові?! Нерозумно! Господи!

Галушка тим часом, очистивши дракона, кладе його у велику мідну каструлю, вливає туди ПЛЯШКУ ОЦТУ (!!!), додає жменю чорного перцю, солі, кілька цибулин, щільно накриває каструлю кришкою і ставить на плиту.

— Не здумай витяжку включити, нехай усе буде природно, — каже полковник.

Поки це зілля сичить, кипить і вариться, Галушка стоїть мовчки біля вікна й жадібно ковтає ротом свіже повітря. Я, сидячи в кріслі напроти полковника, змушений нюхати це вариво, так би мовити, у всій його концентрованій вроді.

— Чудесний буде борщ! — каже полковник, принюхуючись до пари, що вилітає тонким струменем з-під кришки.

— Кращого зварити не зуміємо, — підтакує Галушка.

— І не треба! Чи доста там солі?

А тобі хочеться солоного після пиятики?

— Що за пиятика! Так, злість прогнав склянкою-другою-третьою; проклята Христя в усьому винувата, набридла! Так і лізе в очі, так і лізе, хамка!

— Плюнь. Не рівня вона тобі. Ти хто? Ти — полковник, у тебе тільки на одному погоні аж цілих три зірки, а коли на двох, то й узагалі шість. А вона? Тьху! Плюнь.

— Та плював уже скільки разів! Тьху! — махає рукою полковник і звертає свою увагу на мене: — Ну, і що ж гонщик робить у наших богом забутих краях? У нас призів за такі штуки не дають, у нас люди серйозні, військові, ділом зайняті.

— Якщо дозволите, я зауважу, що існують світи, де люди теж серйозні, ділом зайняті, але не військові.

— Не говори так, люди скажуть: дурень гонщик. Найважливішого й найсурйознішого за військову справу нічого нема і бути не може.

У такому ж дусі ми спілкуємося з годину, поки вариться злощасний борщ. Утім, я усе більше зміцнююся в думці, що полковник належить до тієї категорії людей, що говорять так: «Якщо я з тобою розмовляю, це ще не означає, що ми спілкуємося». Та, власне, це й добре, мені доводиться більше мовчати, значить, я більше можу довідатися про співрозмовника, тим паче про такого колоритного співрозмовника…

І от про що я довідуюся.

Одержавши чергове звання й призначення на посаду, полковник Нервипуп відправився на планету Паланка св. Миколая і, відразу ж після прибуття на місце служби, занедужав найнебезпечнішою хворобою у місцевій сонячній системі — любовною лихоманкою. Предметом його обожнювання, як, власне, і предметом обожнювання для тисяч місцевих поселенців, зробилася зірка Христя, що живить променями свого цілющого світла все живе на планеті. Христя закохувала в себе, поневолюючи своєю сліпучою красою; любовні страждання без надії на фізичну близькість перетворювали людей на зомбі, що швидко марніли й ішли в могилу. Найсильніші із сильних запекло боролися з лихоманкою і, якщо не вмирали протягом п’яти років, то здобували перемогу над хворобою, адаптувалися, і ніщо більше не заважало їм назавжди залишитися жити на планеті. Лише аборигени не були підвладні чарам підступної любовної лихоманки. Точніше, процес адаптації для них проходив у більш м’якій формі, оскільки починався з моменту народження — вони любили своє сонце як батьків, як невід’ємну частину світу, у якому вирував потік їхньої життєвої енергії.

Безсумнівно, полковник Нервипуп був найсильнішим із сильних.

Йому радили не їсти місцевих драконів, тому що лихоманка їх не любить. «От і добре! — говорив полковник. — Стану я поважати жіночі примхи! Лихоманка — баба, а я, дякуючи Богу, — полковник». І три роки полковника колотила жорстока любовна лихоманка, і три роки він постійно їв драконів, кажучи: «Подивимося, чия візьме». Своє внутрішнє занепокоєння він запивав горілкою і майже щодня до вечора робився замисленим. І тоді він обов’язково посилав у сусідній бар за кобзарем. Приходив ді-джей і починав пальцем вертіти пластинку. Полковник пив і слухав, пив і слухав. І кидав кобзареві монети, якщо пісня зачіпала внутрішні струни, або стукав його пальцем по чолу, кажучи: «Брешеш, божа людино, не так! Ти п’яний і не виспався!» Із першими півнями, звичайно, полковник програвав битву зі сном, а, прокинувшись, знову опинявся в обіймах любовної недуги…

— От така вона паскудна ця Христя! І все одно, люблю її, гадюку! От таке моє надбання! Військові люди голови ламають, досліджують її, як можуть, а ти кажеш «гонки». От тобі й гонки! А що там борщ?

Галушка виставляє на кухонний стіл штатив із пробірками: одну на третину наповнює бульйоном із каструлі, із пляшки в піпетку набирає горілки і, відраховуючи натисканням пальців рівно три краплі, змішує інгредієнти.

У пробірці відбувається реакція і за лічені секунди з неї виривається півметровий стовп полум’я.

— Готовий, — відповідає Галушка.

— Фу! Яка штука! У роті палить, — каже полковник, підходячи до плити й куштуючи ложкою з каструлі борщ. — Чоловіча страва! У горлі наче віником мете, здоровий борщ! Я думаю, абориген не з’їсть цього борщу?

— Я думаю, лопне, — підтакує Галушка.

— Саме так, лопне! Одна людина здоровішає від нього, тому вона людина, усьому начальник.

— І людина не всяка.

— Не говори так, люди скажуть: дурень Галушка. Якщо доброму полковникові воно здорово, то аборигенові тим більше на користь піде. Усякий поздоровіє від такої знатної страви.

— Хіба, якщо Бог дасть, а всякий — що за вольниця!

— Правильно кажеш: якщо Бог дасть.

— Коли б я сказав по-твоєму, люди сказали б: дурень Галушка.

— Може, і так. Але, коли Бог дасть, то і всякий поздоровіє, — наполягає на своєму полковник. От хоча б гонщик. Гонщик поздоровіє?

— Ну, коли Бог дасть, отчого ж йому не поздоровіти, — погоджується Галушка. — Але, думаю, Бог нині вечеряє.

— Не говори так, люди скажуть: дурень Галушка. Бог не може вечеряти, зараз саме час полуднати.

— «Полуднати»! — обурюється Галушка. — Проспала людина полуденок, та й хоче полуднати. А нічого, що незабаром вечеряти пора?!

— Шкода. Хіба вечеряти прийдеться пізніше. Пропав день! — каже полковник. — Добре, розливай борщ, полуднати будемо.

— Я пас! Мені не треба борщ наливати! — говорю я, але таке враження, начебто верещу в паніці.

— Із якого горя? — здивовано запитує полковник.

— Я не можу. Це не людська страва! — точно, так і є: верещу.

— Що ж я урундюнин безвухий чи що? — ображається полковник.

— Від цього й урундюнин безвухий здохне!

— Так я гірший за урундюнина?! — починає закипати полковник.

— Боже збав мене думати таке! Це страва геройська, така важлива — а я що за важлива людина… Я простий гонщик, — червона зірка на моїй кишені «лісточкою» приймає джинсове забарвлення.

— Добре, бризни йому, Галушко, ложку. Нехай лиже, коли їсти не вміє, бо люди скажуть: дурень полковник, гостя не вшанував гостинністю.

— Помилуйте, я не можу. Я умру навіть від ложки цієї рідини, і ви ніколи не довідаєтеся, яке вам щастя звалилося на голову зустріти мене на своєму життєвому шляху, — узагалі, мені доводиться гнати таку завірюху, що в самого вуха загортаються. — Мені відомий секрет, як вилікувати вас від лихоманки.

— От добре! Одна людина каже: Бог нині вечеряє, а інша каже: я Бог, однак відмовляється від полуденка, навіть лизнути відмовляється! От яке завихрення, — каже полковник, зсьорбуючи з ложки палюче вариво. — Ох, добре! Просто менделєєвський склад у цієї страви, не інакше!

— Тому й відмовляється від полуденка, що вечеря нині, — сперечається з ним Галушка. — Хіба Бог стане полуднати у вечерю? Хіба що він не Бог зовсім, тоді так, тоді інша справа.

— Твоя правда. Наче не Галушка, а Сократ. Коли людина каже: я Бог, а сам і не полуднає у вечерю і від вечері відмовляється, хіба він Бог?

— А якщо людина не Бог зовсім, — запитую я, тремтячим голосом, — а просто відмовляється полуднати у вечерю кип’яченим оцтом, але бажає шинки або, скажімо, вареників?

— Отчого ж тоді ця людина, коли вона не Бог, бажає їсти божественний сніданок, коли інша людина каже: полуденок нині, а третя взагалі усе плутає, каже: вечері настав час бути?

На мене нападає істеричний сміх. Я давно чекав цього моменту, але протримався, на диво, довше, ніж очікував. Я Монотонно б’юся чолом об стільницю, на моїх очах сльози і зовсім пофігістський стан душі. Я навіть згоден, нехай мене розстріляють, нехай я умру від шлункових кольок, нехай я більше ніколи не одержу жодного призу…

Витираю рукавом сльози, відбираю в полковника миску з варивом і підношу ложку до рота.

Галушка напоготові, як барс перед стрибком. Вибиває ложку з руки. Полковник радісно відтягає мене по спині долонею, начебто ставить штамп «ПЕРЕВІРЕНЕ».

— Саме так, — каже він. — Молодець. Істинний гонщик! Ризиковий!

Галушка несе з холодильника буженину, яйця, фаршировану рибу, салат із натуральних овочів із сметаною і все таке… І пляшку альтаїрського лікеру.

— Підеш тренером до мене? — запитує полковник. — Хлопці мої засиділися, залудились — упору їм освоювати, як то кажуть, нові меридіани. Треба виходити на всесвітній рівень. Підеш?

— Отчого ж не піти? Піду, — відповідаю.

— Бачиш, Галушко, який козак! Навіть Христі нашої не боїться! — вигукує полковник. — Істинний характерник!

— А чого її боятися? Я знаю, як із нею спільну мову знайти.

— Я теж думав, що знаю, а бач-ти, скосила мене болячка, — зауважує полковник і рухає до себе миску з варивом. — Тільки цим і лікуюся. Коли б не здоровий борщ, у могилі гнив би.

— Хіба що через впертість характеру ти не в могилі, а здоровий борщ — що за вольниця? — каже Галушка. — Запах цього борщу хіба що тебе дражнить та гарних людей труїть. І Христя твого борщу не любить.

— Дурна баба тому що, — відповідає полковник і, звертаючись до мене, каже: — Я їй цілу каструлю посилав з безпілотним кораблем — хоч би спасибі сказала. Дурна баба, от і вся тобі пісня! Та ти їж, їж, бо люди скажуть: дурень полковник, заморив голодом самого Омелька Бекона, найвидатнішого гонщика всіх часів і народів.

— Та я тепер і не знаю, чи це я?

— Нічого-нічого, попустить, — знову відтягає мене полковник дружнім ляпасом по спині. — Відшкодуємо тобі моральний збиток. У госпіталі підлікуємо, підгодуємо; відіспишся, а то диви — одна шкіра так кістки. А знаєш, які в нас аборигенки?! Не сумуй! їж, поправляйся.

— Я не хочу в госпіталь.

— Шкода. У нас там тихо, затишно, Христя зі своєю любовною лихоманкою не дістає. П’ять років полежиш і все, адаптуєшся.

— П’ять років в ізоляторі?! — кричу я. — Ні! Я ж гонщик! Краще вже розстріляйте!

— Ця процедура нікуди від нас не втече, — ласкаво поплескує мене полковник по плечу. — От станеш погано моїх хлопців навчати — розстріляємо, що ж робити? — і посміхається в’їдливо. Гад такий.

У принципі, я більше боявся, що мене насильно відправлять у шпиталь, ніж якоїсь там зіркової лихоманки, оскільки побачив зірок на своєму віку — дай Боже всім і кожному! В одному тільки зоряному скупченні Цьоми така звичайна розмаїтість, що простому гонщикові важко було б виділити якусь зірку із загальної гірлянди. Усі вони по-своєму притягальні, красиві своїм різноцвіттям, величиною й конфігурацією корон. Відверто кажучи, я не зміг би тикнути пальцем, припустимо, у нашу жовтувато-білу красуню Вегу й сказати типу: «О! Оцю я люблю більш за всіх!» Краще вже полюбити кінозірку, її хоч можна за величезного бажання підкараулити десь… І щось таке вчудити, залежно від того, як зірки ляжуть. У крайньому разі, із неї можна хоч автограф вимагати. Я ж і сам зірка, тому знаю, що кажу. Зазвичай, я намагаюся відбитися автографами від тих, хто на мене чатує. Хоча не завжди і вдається… Але мова не про це.

Мене не розстріляли — хлопці в полковника виявилися розумні, гоночні істини всмоктують, як поролон: ще кілька місяців — і можна буде влаштовувати місцевий чемпіонат. От тільки сумніваюся, що полковник дасть добро. До нього зараз не достукатися. Він від своєї Христі не відходить ані на крок — справжня любов. Обопільна. До речі, завдяки моїм старанням.

Приходжу якось до полковника й кажу, типу, я прекрасно розумію, що ризикую, пане полковнику, оскільки ви є ніхто інший, як самодур, тому що є удільним князем, й управи на вас ніякої нема. Можете мене розстріляти, але краще вислухайте. А полковник образився і каже: відставити, ми ж свої, навіщо так офіційно? Люблю тебе, каже, гонщику! Сідай, розповідай, що там у тебе наболіло? Ну, я йому й кажу, що за професією своєю багато подорожую, багатьох людей зустрічаю на своєму шляху і, буває, історії всілякі вигадую, а враховуючи те, що я певною мірою вигадник, то мені доводиться бути трохи психологом і з психологічної точки зору мені ваша проблема здається зрозумілою. Полковник навіть не розлютився, на вигляд спокійний, каже, що взагалі-то, говорити до мене відверто — прерогатива Галушки, але один раз я тебе вислухаю, якщо влучно, то й другого разу можеш, а не влучно — розстріляю. Добре, героїчно кажу, двом смертям не бувати. І викладаю усе на чистоту. Ви, кажу, пане полковнику, замість того, щоб оцтом кип’яченим себе труїти, краще постаралися б установити контакт із своєю недосяжною Христею. От добре, каже полковник, я й не вигадник і не психолог, а й сам додумався до такої штуки. Що ж ти думаєш, каже, я не налагоджував із нею контактів? Ще й як налагоджував! Цілу каструляку борщу відсилав їй з безпілотним кораблем. Так вона проігнорувала таку мою прихильність до неї! Ви, відповідаю, тільки не ображайтеся, але дії ваші занадто солдафонські, ви поводитеся, як поручик Ржевський. Що мені, ображається полковник, якийсь поручик, коли я сам полковник?! Саме так, кажу я, ви — полковник, то й поводьтеся, як личить полковникові. Бо ви, як у тім анекдоті: «Підходить до поручика Ржевського молодий військовий і запитує, як це вам, поручику, вдається бути таким ловеласом? Дуже просто, відповідає Ржевський, підходжу до жінки, що сподобалася мені, і запитую, мовляв, мадам, а чи не дозволите вас впердолити? Господи, хапається за щоку молодий військовий, адже за це можна й ляпаса отримати! Можна, спокійно каже Ржевський, але можна і впердолити». От добре, вигукує полковник, ти диви, усього лише поручик, а замашки полковницькі, оце по-нашому, молодець поручик, бути йому полковником! Помиляєтеся, кажу я, Ржевський особистість легендарно-непристойна, вище свого чину навіть за тисячу років йому не піднятися, так і залишиться на рівні поручика; вам, пане полковнику, рости треба, мабуть, мрієте гетьманом зробитися? Мовчить полковник, думу думає. А я його добиваю по гарячому. Ваша каструля борщу, кажу, як те ж саме «чинеможнавасвпердолити». М’якше, кажу, треба. М’якше. Ви їй це саме, тобто борщу каструлю, а вона вам… От добре, каже полковник, що ж воно тоді виходить? Виходить, вона мені ляпаса дала? Виходить, не треба було посилати їй борщ? Отчого ж, кажу я, дуже навіть треба було, а раптом би їй сподобався ваш здоровий борщ? А так, ну що ж… Ну, не сподобався. Виходить, вона виявилася зіркою не спектрального класу М, а, можливо, і до самого спектрального класу О належить. Якщо б я, кажу, був таким, як ви, характерником, то обов’язково послав би їй любовне послання, як годиться, із запрошенням на вечерю у місцевому ресторані «Зірка полковника»; але, кажу, шкода, мені на таке не зважитися, для цього характер потрібний. От добре, каже полковник, характеру в мене — упору поділитися з кимсь. Вирішено, каже, от тільки чарку доброї горілки вип’ю — і напишу їй любовне послання!

На жаль, я не лірик, і допомогти полковникові не зміг, зате Галушка виявився на висоті — переклав щиросердечні переживання полковника поетичною мовою. На місцевій студії закатали болванку з піснею: «Прийди, прийди, Христю, на галявину під дубом…» у виконанні полковника. Я розрахував траєкторію і відправив увесь пакет інфи у вигляді зашифрованого радіосигналу прямо в саме «серце» зірки.

Наступного дня опівдні прокидається полковник від свербіння в носі — виявляється, сонячний зайчик турбує полковника. Чхає полковник і остаточно прокидається. Сідає на постелі, а зайчик — стриб на стіну й давай відсвічувати букви: «Я йду».

— Треба Галушці пряника дати за спритність, — каже полковник, роблячи потягеньки, і бачить, як розсуваються стулки вхідного люка, а на порозі Галушка стоїть. — Твої штуки? — запитує полковник, вказуючи підборіддям на стіну.

— Хіба що її. А так більше нема кому, — каже Галушка і, відійшовши убік, пропускає в спальню неймовірної краси жінку в легкому вечірньому платті. Жінка труситься від холоду, долонями потираючи плечі, покриті ципками. Вогненно-руді кучері сплутані.

— Христю, — шепоче в паніці полковник. — Господи, я на тебе так чекав, так чекав, — і прикладає долоні до серця.

— Це я тебе з учорашнього вечора на галявинці під дубом чекала, змерзла, — відповідає жінка у вечірнім платті. — Сходила, називається, у ресторан. Добре, хоч признав.

— Та хіба ж тебе можна не признати! — вигукує полковник. — Я тебе саме такою й уявляв!

— Добре, на перший раз вибачаю.

Сонячний зайчик перестрибує зі стіни на її посиніле обличчя. І раптом з її волосся на всі боки з дзенькотом тисяч дзвіночків повільно розлітаються іскорки. Коли вони осідають, то в жінки більше не видно ні синюшності, ні ципок; волосся завите в стильну зачіску. І головне, обличчя її грає усмішкою.

— Уставай, лежню, полуднати пора, — ласкаво співає жінка.

Потім вона повертається до Галушки і, куйовдячи рукою його нечесане волосся, каже: — Достойний Галушко, будь ласка, замов нам із паном полковником столик на двох у ресторані. І ще. Підбери собі більш підходяще ім’я, я розгляну варіанти…

А потім гуляли весілля… Боже, яке це було шоу!!! Мій «Феррарі» був прикрашений різнобарвними стрічками й голограмою весільних кілець, ми носилися по всій галактиці, молодята раділи, як діти, особливо, коли я сильно гнав.

— Істинно, гонщик, — задоволено крякав полковник. — Хочу, щоб мої хлопці швидше навчилися так само гнати.

— Хіба що Бог дасть, а хлопці — що за вольниця? — суперечив йому Богдан.

— Правильно, коли Бог дасть, — погоджувався полковник. — А кому не дасть, тому моя зірка допоможе! Чи не так, зіронько моя ненаглядна? — грайливо запитував полковник у жінки й цілував її взасос, бгаючи своїми величезними долонями фату.

— Так, мій полковнику, так, мій миленький, — погоджувалася з ним Христина…

От така-от історія.

У принципі, моя місія виконана. Я б давно залишив планету, але мені не вдається поставити крапку в програмі за курсом навчання молодих гонщиків — доводиться за сумісництвом працювати листоношею, тому що весь час хтось відволікає мене проханнями відіслати зірці зашифрований радіосигнал. Доведеться додатково відкривати курси листонош. Думаю, це заощадить час і я незабаром зможу, нарешті, продовжити свою експедицію.

А хлопці у полковника, що треба, бойові — істинно гонщики! По закінченні моєї експедиції з такою командою не соромно буде навести лад у Загальногалактичній Федерації Спорту. Як то кажуть, чим більше буде нас, тим менше їх.

м. Миколаїв, 1.06.2004

В’ячеслав Астров-Чубенко ЗАХИСНА РЕАКЦІЯ

Коли Андрійчук приїхав на місце, машина вже догоріла. Але навіть у цьому зім’ятому обгорілому трупі, він упізнав нову марку БМВ. Як завжди, асфальтівка була перекрита й навколо аварії скупчилася міліція. Андрійчук вийшов з машини.

— Ну, що тут у вас? — запитав він одного сержанта.

— Ви не повірите, товаришу капітане, — з ентузіазмом почав рудий амбал, — Живописець розбився!

Андрійчук підійшов ближче і пригледівся до купки попелу, що була колись людиною, точніше — нелюдом. Знаменитий Живописець, на якого вже п’ять років безрезультатно полювали майже всі «органи». В отроцтві — маніяк і насильник, згодом — платний кілер. Тлумачення клички було ще красномовнішим, хоч і конкретнішим, аніж сама кличка — Живописець — тому що пише… писав по живому. І тепер він влаштував правосуддю майже те ж саме, що й Коперник Святій Інквізиції — помер без суду та слідства.

Те, на що перетворилася іномарка, покоїлося метрів за п’ять від шосе, навколо дерева, від якого теж майже нічого не залишилося. Страшний удар практично повністю розколов машину навпіл. Проте все виглядало, як банальний нещасний випадок, що, зрозуміло, було більш ніж дивно. Майже неймовірно, щоб такий вправний водій як Живописець не впорався з кермуванням на абсолютно рівній, практично порожній дорозі. Втім, чого не буває на трасі… Версія про самогубство здавалась анітрохи не кращою.

— Орієнтовно ДТП сталася години дві тому, тобто о дев’ятій вечора, на десятому кілометрі від міста по Херсонському шосе, — почав зачитувати сержант те, що вже було відомо. — До зіткнення машина йшла зі швидкістю приблизно двісті — двісті десять кілометрів. Те, що це саме Живописець, було встановлено по відсутньому в нього лівому нижньому ребру, золотому медальйону у вигляді полум’я й іменному Макарову, гм, точніше, по тому, що від усього цього зосталося. Також було знайдено три комплекти патронів. Практично відсутність гальмівного сліду свідчить, що потерпілий, — він вимовив останнє слово підкреслено саркастично, — не встиг навіть зреагувати. Слідом за зіткненням стався вибух бензобака.

— Так, не схоже на покидька… — пробурмотів Андрійчук.

— Ну, тепер уже сучий син нічого не скаже, — роздивляючись уламки, озвався його напарник, лейтенант Тарасов. — Хіба що — паталогоанатому. А було б цікаво з ним поговорити. Як взагалі сюди занесло таку знаменитість? Так, Михаличу, схоже, і цю справу на нас навісять.

Андрійчук зітхнув:

— Швидше всього. Ну, гаразд, я поїхав. Свиснете, коли будуть результати розтину.

Він сів у свою вірну «копійку» і попрямував назад до міста. Не тиждень, а чортзна-що! Якийсь ряд незрозумілих, зовні абсолютно не пов’язаних між собою смертей. Не інакше, як над цим тихим містечком нависло якесь прокляття. А ім’я йому — президентські вибори. Спершу з бруківки відшкрібали відомого міського інформатора всіх про всіх Шила, якого невідомо яким вітром занесло на дах шістнадцятиповерхівки й невідомо яким вітром здуло звідти вниз. І ніяких слідів, окрім ознак того ж горезвісного нещасного випадку. Цей Шило був вигідний усім, особливо СБУ. Власне, це сталося в понеділок, коли всі негаразди ще можна було списати на «важкий день». Проте у вівторок з річки довелося виловлювати Красновського — офіційного голову міського виборчого штабу Журавля — разом з його «мерсом» і трьома соратниками. Знову ж таки, невідомо, навіщо він влаштував подвійний обгін на мосту й куди так поспішав. Ну і, звісно, його екіпаж надто вже всіх обігнав. Зрозуміло, це теж лише нещасний випадок із сотнею свідків. Середа — незбагненне запалення легень прокурора області з тяжкими ускладненнями на нюх і зір. Найімовірніше — інвалідність і відставка. Четвер — гострий напад ішемічної хвороби на абсолютно здорове серце «свіжого» начальника міської податкової. Але тут не Москва, а він — не Єльцин. Тому Майкл Дебейкі зі своєю диво-апаратурою не перегородив цьому начальнику його шлях до кладовища. Ну і на закуску — попіл невловимого Живописця. Чортівня якась! А ще ж тільки четвер, точніше, майже п’ятниця…

«То про що це я? — струснув головою Андрійчук. Вже сліпили очі вогні нічного міста й виходили на полювання усі, кому «належить» полювати (шпана, карні злочинці, деякі менти). — А, значить так. Спочатку — виспатися, потім — у морг, тобто, знову в морг, вислуховувати результати найточнішого виду діагностики — розтину».

Почесна професія патологоанатома була найбільш виснажливою влітку. Адже не завжди справних холодильників вистачало далеко не на всіх, тому доводилося робити свою справу в будь-який час дня і ночі, розтинаючи потерпілих, поки вони ще свіженькі. Проте цього разу Мозговий був украй обурений: підняти його посеред ночі тоді, коли підсмажений, хай навіть і Живописець, цілком міг почекати до ранку. До того ж знову не було на кого залишити п’ятирічного сина, який прокинувся, а у хлопчика був гострий страх самоти.

— Та-ак, небагато від нього залишилося, — говорив Мозговий своєму асистентові Озеренку, котрий стояв навпроти, біля анатомічного столу з обгорілими останками. Раптом він кинувся до одного зі столів біля стіни й крикнув: — Синочку, не чіпай! Не бачиш, тітоньці холодно, вона спить.

Мозговий знов натягнув покривало на вже напіврозкритий труп, — одну з тих «клієнток», про яких він без тіні іронії зазвичай говорив: «Підписалася за Журавля і повісилася». Потім поправив п’ятирічному Вовочці марлеву пов’язку й повернувся до столу з Живописцем.

— Тату, татку. Тут смердить, і я їсти хочу!

— Потерпи, синку. Зараз тато закінчить, ми підемо додому і я приготую щось смачненьке. На ось, пограйся поки.

І Мозговий подав дитині лопатку для виколупування кісткового мозку.

— Тату! Тату, я пісяти хочу! — сказав хлопчик, колупаючи лопаткою кахляну підлогу.

Мозговий зітхнув і подивився на свого напарника.

— Гаразд, Мишко, — сказав він, — піди, погуляй з ним поки що. Я тут і сам впораюся. — І звертаючись до сина: — Зараз дядько Михась погуляє з тобою на подвір’ї. Там і попісяєш. А татко скоро прийде.

Напарник зняв халат і підхопив Мозгового-молодшого на руки.

— Ну, Вохо-Вовуню-Володимире Григоровичу, полетіли!

Коли кращий експерт-криміналіст області залишився сам, він нарешті узяв до рук скальпель і пробурмотів собі під ніс майже ритуальні слова:

— Що ж, почнемо, мабуть, штурм головного питання труповодства — що день минулий йому вготував?

З цими словами Мозговий швидким точним рухом зробив перший розріз на торсі Живописця.

Близько десятої ранку Андрійчук приїхав до моргу. Коли він увійшов до кабінету судмедекспертів, його кивком привітав молодший патологоанатом Михайло Озеренко, що попивав чай і читав газетку.

— А де ж Мозговий? — поцікавився Андрійчук.

— Пішов додому відіспатися. Усю ніч працював, бідолаха. Та ще й Вовчика знову з собою притягнув. Ні, він все-таки геній, негідник. Та ось, до речі, результати його експертизи.

Він простяг слідчому кілька віддрукованих на машинці й скріплених між собою аркушів.

— Так, подивимося… Стовідсотковий опік п’ятого ступеня, численні пошкодження внутрішніх органів, переломи кісток, випалені очні ямки… Ага, ось! Це вже цікаво: вміст шлунку.

Виявляється, незадовго до смерті кілер добряче повечеряв устрицями в соусі й запив червоним вином, витриманим тридцять два роки.

— Ну, як вам це? — сказав Озеренко, відкидаючи з лоба копицю свого непокірного рудого волосся. — Сподіваюся, це якось допоможе слідству.

— Та сподіваюсь, — загадково посміхнувся Андрійчук і поклав звіт до своєї шкіряної теки. — Залишається тепер знайти той ресторан, де відбувся цей історичний акт вечері, а якщо пощастить, то й «елемент», який складав нашому клієнтові компанію.

— Ну, залишається сам дріб’язок, — додав якось глузливо судмедексперт. — До речі, ти бачив останній номер «Незалежної Постаті»? Обурливі наїзди на владу! Та інших і за менше закопують, не звертаючи уваги на оголошену гласність, а цим наче сам дідько не страшний. Молодці, хлопці. Особливо цей, Вадим Космосе…

— Не бачив, не читав, — зітхнув Андрійчук. — Поки що. Гаразд, поїхав. Може, куплю по дорозі. Бувай. І передай Мозговому, що від імені всього дружного колективу «ментівки» я присвоюю йому звання героя патологоанатомічної праці.

Це був уже п’ятий ресторан, і якби у Тарасова були гроші, вони б уже давно скінчилися. Заклавши ногу на ногу і дивлячись, як черговий адміністратор перегортає чергову реєстраційну книгу, лейтенант поступово втрачав надію і терпіння. Але раптом жінка сказала:

— Ага, ось. Дві порції тихоокеанських устриць під соусом і пляшка «бургундського» шістдесят сьомого року. Двадцятий столик.

Ну, нарешті, зітхнув Тарасов. Вголос же сказав:

— Тоді мені необхідно поговорити з офіціантом, який обслуговував цей столик.

Адміністратор натисла одну з кнопок пульта на своєму столі.

— Ігоре, хто вчора близько восьмої вечора обслуговував двадцятий столик?

— Зараз скажу, — почувся з селектора молодий голос. — Так, тут кажуть, Зінка Антоненко.

— Попроси її до мене, терміново.

— Звичайно, але вона тільки-но понесла замовлення.

— Нічого. Як тільки повернеться, нехай негайно зайде до мене в кабінет. Тут з нею хоче поговорити один ме… людина з міліції.

Тарасов ледь помітно всміхнувся. Трохи не зірвалася на загальнолюдську мову. І не товариш, не пан, — «людина». Ну, що ж, людина— це теж звучить гордо. А хвилин за п’ять він встав зі стільця, тому що до кабінету увійшла офіціантка. Лейтенант машинально оглянув її з голови до ніг — професійна звичка, особливо приємна відносно протилежної статі. Це була манірна дівчина років двадцяти трьох, з рудим збитим догори волоссям, водянистими хитрими оченятами, кирпатим носиком та бризками настирливого ластовиння. Хвилинку, десь він її вже бачив… А — студентка «могилянки».

— Я нічого не зробила! — тут же попередила вона.

— Не враховуючи того, що нагодувала кілера, — відрізав Тарасов. — Та не хвилюйтеся, панночко. Вам ніщо в провину не ставиться. Я тільки хочу знати, як виглядав, точніше, виглядали ті, хто вечеряв учора за двадцятим столиком.

— Так це ж був Льовка Кабель, з команди Журавля. Тільки я не знала, що він зробився кілером.

— Він, може, й ні… А з ним був хто-небудь?

— Так. Чолов’яга якийсь…

— Як він виглядав? Могла б його впізнати?

— Думаю, що так. Високий, у капелюсі, одягнений пристойно…

Тарасов одним рухом дістав зі своєї теки фотографію Живописця.

— Він?

— Точно. Він. Хоча той був трохи темнішим, певно, загорілий.

Де нам до Америки-Європи з їхніми вишуканими якнайтоншими психофізичними методами виціджування інформації з підозрюваних. З їхніми кваліфікованими поліцейськими, психологами-гіпнотизерами й дорогою апаратурою. У нас — усе набагато простіше, хоча й не менш ефективно. Особливо, коли йдеться про таких довгов’язих сонливих пройдисвітів, як цей Льовка Кабель. Достатньо протримати його добу в КПЗ разом з вошивими бомжами, без жодної можливості зв’язатися із зовнішнім світом та барвисто вималювати йому тюремні перспективи, якщо він мовчатиме. Природно, його бос Остап Торфянян, голова виборчого штабу Журавля у місті (який, напевне, не має до цього жодного стосунку), навряд чи погладить Льовку по голівці за зв’язок з усюди розшукуваним злочинцем. У кращому випадку Торфянян його ж підставить і кине, ну, а в гіршому… У гіршому він сам розпочне проти Льовки показовий судовий процес, демонструючи всьому люду свою чесність і принциповість. І вже точно доведе справу до логічного кінця: Льовка одержить на всю котушку! Насамкінець не завадить навісити кілька синців для профілактики, і клієнт готовий, можна брати голіруч.

Подібні навчально-методичні заходи на таких, як Льовка, завжди справляли належне враження, і ось вже він, хлюпаючи й підтираючи рукавом соплі, сидить у кабінеті Андрійчука, готовий викласти навіть те, чого не було. Одним словом, Промокашка з усім відомого фільму.

— А все через цю сучку Пархоменко… — прогундосив Кабель.

— Це редактора «Незалежної Постаті», чи що? — не зрозумів Андрійчук. — А вона ж тут до чого?

— А до того! До того. Ніхто не може заткнути рота їй та її газетці.

— Ну?

— Ну, ось ми і вирішили дещо придумати. Звичайно, — крайній захід. А що робити?! Вони нам усі вибори перепаскудять!

— Стривай, стривай. Хто це «ми»? — Андрійчук не помітив, як запалив цигарку.

— Та я з корешами.

— А Торфянян?

— Він нічого не знав. Але від такого розвитку подій він теж би не відмовився. Загалом, я хотів проявити ініціативу, випендритися перед ним, так би мовити, піднятися в його очах. Піднявся…

— Так, ну і що ж ви вирішили?

— Ну, що вирішили? Ви, напевно, знаєте, що вона, ну, Пархоменко, цього вівторка проводитиме прес-конференцію. Тому саме доречною була б засідка в сусідній будівлі, гвинтівочка з оптичним прицілом… Коротше, гахнути ми її вирішили. Та так, щоб усі бачили. Та так, щоб ніхто не підкопався. Ніхто, крім Живописця, на таке не здатний…

— Та як же ти на нього вийшов, падлюко?! — не витримав Тарасов, що досі сидів мовчки.

— Через Уазика, місцевого авторитета. Він мене з ним і звів.

Залишалося тільки сплюнути й розвести руками. «Так, що глибше в ліс, то більше дров, — думав Андрійчук. — А гра все більш непередбачувана…» Що далі? Торфяняна турбувати поки що рано… Спершу варто з’їздити до Пархоменко й порадити їй підвищити пильність.

По дорозі в редакцію «Постаті» Андрійчук купив газету і в котре задумався над цим феноменом. Закривали і розоряли навіть куди більш нейтральні видання, а деякі з «майстрів гострого слова» вже давно сиділи на нарах або відпочивали на кладовищі, зрозуміло, не без сторонньої допомоги. А цим — хоч би що. Та неможливо, щоб у якоїсь газетки, тим більше опозиційної, був такий «дах»! Ніякий «дах» не встоїть проти влади. Ні, тут явно щось нечисто… І все-таки ця газета була для міста — немов ковток свіжого повітря.

***

— Все, Ігорчику, як це не сумно, але далі відлежуватися ніколи, — сказала Пархоменко, рвучко зриваючи з сина ковдру. — Я вже готова тебе піднімати, одягати, умивати… ну, і так далі, за планом. Чи ти сьогодні не йдеш на роботу?

— Та йду, звичайно. Куди ж вас подіти? — сказав Ігор, сідаючи на дивані. — І коли все це скінчиться, — пробурмотів він, потягуючись, хоча насправді мав на увазі зовсім не роботу.

— Після виборів, — відрізала мати, кидаючи йому сорочку. — Сподіваюся. Може хоч тоді нашу «Постать» перестануть намагатися підім’яти.

— Я б навіть сказав «невразливу постать»! — засміявся Ігор. За сніданком вони обговорювали зміст чергового номера газети. Звісно, куди приємніше було б писати про мистецтво, культуру, науку (хай навіть вони й спочили в Бозі). Але заголовки на кшталт: «Претендентів багато, а Патрон — один», «Вибираємо демократично, а то розбомблять», ну або, врешті решт, — «Почім опіум для народу, товариші комуністи?», наводили на глибокі підозри, що в статтях і не пахне такими благородними темами, як мистецтво, культура, наука… І ці підозри повністю підтверджувалися. У статтях під такими помітними заголовками, безперечно, йшлося про одне: про все ту ж найдавнішу професію — політику.

Скільки разів маленький колектив редакції поривався начхати на все, послати всіх подалі й писати про більш приємне. Але, мабуть, у цих людях було щось таке, що не давало їм стояти осторонь, коли когось втоптують у бруд, і спокійно, заліпивши очі «зеленими», не помічати, коли хтось тоне в трясовині брехні й лицемірства, коли хтось закриває від тебе світло сонця тільки тому, що він сильніший. Тим більше зараз, коли всім майстерно позатуляли роти, вважаючи, що при цьому всі засоби добрі.

— Так, уявляю, які фізіономії будуть у Торфяняна і компанії, коли вони побачать мою «Як у наших демократів недостатньо компромату», — сказав Ігор, допиваючи свій чай.

Пархоменко в цей час у коридорі готувала до виходу саморушне крісло.

— А ти її, до речі, так і не дописав, — зауважила вона.

— А ось зараз і допишу. В редакції, — Ігор поглянув у вікно на простору порожню вулицю і якось відчужено сказав. — Так, не заздрю я Торфу, якщо він вирішить дати нам за це по тім’ячку. Добре, коли для нього це обійдеться тільки лікарнею…

— Ти б хоч вголос цього не говорив, — сказала мати, підходячи до Ігоря. — Їм же і так дістається. Ну, їдемо?

Вони йшли пішки до офісу редакції, що знаходився відносно недалеко від їхнього будинку. Точніше, вона йшла, а він їхав у своїй електричній колясці.

— Не знаю… — раптом сказав Ігор. — Не знаю, але, здається, коли я про це говорю вголос, то удар якось м’якшає. Втім, я в цьому не впевнений.

Вони підійшли до величезної мілкої вибоїни прямо на проїжджій частині. Ще вночі вона була заповнена нечистотами, що натекли звідкись, а зараз зовсім висохла.

— Нічого собі, — здивовано сказала Пархоменко, коли вони переходили вибоїну. — Вчора ми б тут точно не перепливли: все було залито лайном.

— Тому ми й їхали вчора по Адміральській, — зазначив Ігор, — де зараз усе перекрито. Розбірки, здається, були. А ти що, усе ще дивуєшся?

— Не те щоб дивуюся… Просто ніяк звикнути не можу.

— Я теж, — зітхнув Ігор, коли вони вже минули вибоїну й наступне перехрестя. — Я б із задоволенням відмовився від цієї своєї здібності. Але, очевидно, в цьому чортовому світі мені без неї не можна…

***

У дверях редакції, що знаходилася в напівпідвальному приміщенні, Андрійчук мало не зіткнувся з Торфяняном. Той був темніший за хмару і навіть не привітався. Його «Фольксваген» понісся геть на непристойній швидкості.

— Здрастуйте, дівчата! — сказав Андрійчук, ледве увійшовши до кабінету.

— А, Анатолію Михайловичу! — відгукнулася редактор. — Яким вітром?

Андрійчук сів на стілець біля редакторського столу. За столом сиділа невелика темноволоса жінка років тридцяти п’яти з виду.

— Я, власне, прийшов серйозно поговорити… А що тут цей робив, ну, Торфянян?

— Пропонував заткнутись і лягти під нього, — відповіла Пархоменко. — Це я просто розшифровую його дипломатичну мову. І так само дипломатично ми його відшили. Чхали ми на нього і його наїзди.

Вона говорила і паралельно підписувала дискети.

— До речі про наїзди. Я саме тому до вас і прийшов. Я, звичайно, не хочу вас лякати, але мій обов’язок повідомити, що на вас, Єлизавето Матвіївно, готувався замах.

— Що? — вигукнула Лілія Вавілова, секретар-референт редакції.

— Та не лякайтеся ви так. Злочинців схоплено й знешкоджено, — тут же збрехав Андрійчук. Втім, не така вже це була й неправда.

Пархоменко з незворушним виглядом відклала підписані дискети і взяла до рук макет наступного номера газети.

— А хто вам сказав, що ми злякалися? — сказала вона, розглядаючи газету. — Ми вже давно нічого не боїмося.

— Авжеж, — зітхнув слідчий і, поклавши ногу на ногу, відкинувся на спинку стільця. — Та все ж, надалі будьте обережнішими. Особливо на перехрестях і прес-конференціях.

— Постараємося. Проте, напевне, саме з цим був зв’язаний приїзд у місто Живописця, нині покійного?

— Ви і це вже знаєте… — Андрійчук не відловів на пряме запитання.

— Ну, четверта влада, як бачте.

— Ось дивлюся я на вас і не перестаю дивуватися. І як це у вас виходить?

— Що, все знати?

— Ні, виживати. Адже, якщо по-чесному, після всього того, що ви пишете, будь-кому шию б уже скрутили, а газету — закрили або купили. У вас же навіть охорони доброї нема. Я просто відмовляюся це розуміти. Ви наче зачаровані! Чи, може, на вас у церкві якийсь захист наклали? Я, звичайно, не дуже віруючий матеріаліст, та все ж…

Тут у розмову втрутився третій, присутній в кабінеті. Немічне тільце за комп’ютером в інвалідному візку, рівний прямий погляд свердлячих наскрізь карих очей. Словом — Вадим Космосе, або просто Ігор Пархоменко.

— Не верзіть нісенітниці, капітане, — спокійно сказав він голосом, що не передбачає заперечень. — Ви бачите тут хоч одну ікону? Я ніколи по-справжньому не вірив у цю міфологію і ніхто на нас нічого не накладав. Ми самі на кого хочете… Проте ми думали над цим. І прийшли до більш-менш задовільних для нас висновків — хоч якогось раціонального пояснення, без зайвих неіснуючих сутностей. Розумієте, моє нормальне й ефективне фізичне існування прямо залежить від певної категорії необхідних мені людей, їх здоров’я і душевної рівноваги. Іноді я просто починаю відчувати загрозу всьому цьому з боку якихось людей чи їх груп, або угрупувань, якщо так вам звичніше. Далі все, тобто усунення цієї небезпеки, відбувається само собою. Як? Не знаю. Та, чесно кажучи, і не дуже хочу знати. Назвіть це просто захисною реакцією мого організму. Як кашель або засмага. Отже, нам справді ніщо не загрожує, а ваша турбота — прослідкувати, щоб на нашу «НП» ніхто не наїжджав. Трупів буде менше.

Кілька хвилин Андрійчук сидів мовчки замислившись. А що тут скажеш? Коментарі зайві. Проте щось сказати бажано.

— То значить, усі ці нещасні випадки?.. — почав він, намагаючись залишатись серйозним.

— Так, наша робота. Точніше, моя. Тільки це не доказово. Тому моя вам порада — закривайте ці справи, все одно нічого не знайдете.

— А як же Шило? Його ж бо за що?

— Звідкіля мені знати? Може, це був справді нещасний випадок. А може, він якось пронюхав, що у нас ще не було касової книги. Прекрасна інформація для податкової…

«Цікаво, — думав Андрійчук, прямуючи до свого авто, — такі версії можна буде колись розглядати в суді? Бідна дитина. Мабуть, у таких, як він, дійсно існує така своєрідна захисна реакція. Відхід від реальності. Так, здається, десь я про таке читав… Їм би сидіти тихіше за мишу у цій бандитській державі, а вони… У політику лізуть. Збирай потім їх частинами».

Раптом він почув якийсь віддалений гул, від якого в будинках задзвеніли шибки. Проте небо було ясним і сонячним. А за деякий час пискнула рація у машині.

— Капітан Андрійчук на зв’язку.

— Товаришу капітан! — донісся з рації молодий схвильований голос. — Патрульний сержант Ставненко. У нас знову «чепе». На проспекті Миру «Фольксваген» в’їхав у бензовоз. Видовище не з приємних… Здається, це була машина Торфяняна.

Миколаїв, субота, 26 червня 1999 р.

Коротко про авторів

ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬЄВ

Я, Васильєв Володимир Миколайович, уперше заявив про себе голосним криком уранці, близько одинадцятої години, у вівторок восьмого серпня 1967 року й з тих пір ще жодного разу не вмер, хоча шансів було близько десятка.

У три з половиною роки батько навчив мене читати, і прогресивне людство втратило мене назавжди, тому що відтоді читаю фантастику, тільки фантастику і мало що, крім фантастики.

Про дитинство і юність спогадів мало — десь вчився, щось вчив, нічого тепер не пам’ятаю. Звичайну середню школу закінчив з досить пристойними оцінками, але єдина спроба вступити до вищого навчального закладу (Київський інститут інженерів цивільної авіації), на щастя, провалилася. Якимсь містичним чином опинився у стінах Миколаївського СПТУ 21 і вчився за фахом «регулювальник обчислювальної апаратури».

Потім два з половиною роки провів на південному кордоні у Туркменії. Демобілізувався 29 лютого 1988 року одним з останніх в окрузі. Після служби закінчив СПТУ, диплом одержав чомусь як «регулювальник радіоапаратури і приладів». Майже півтора року працював на залізничній АТС, а потім вдався до бродяжництва. З літа 1990 р. по осінь 1997 р. устиг пожити (хоча б недовго) у таких містах: Миколаїв, Київ, Москва, Пітер, Рига, Євпаторія, Ялта, Вінниця, Харків, Магнітогорськ, Волгоград, Свердловськ, Южно-Сахалінськ, Новосибірськ, Іваново, Тирасполь, Одеса, Керч, Мінськ… Возив цукор з Москви в Магнітогорськ. Вантажив книжки в Києві й Москві (тут ще й торгував книгами на Олімпійському). Працював комп’ютерником у фірмі, що сьогодні відома як «Ексимер». З літа 1996 року став жити на гонорари. Писати, звичайно, фантастику почав у класі восьмому. Перша публікація відбулася без моєї участі: я в цей час служив, а колеги з Миколаївського Клубу любителів фантастики зуміли опублікувати в місцевій газеті оповідання. Першу книгу в 1991 році на свій страх і ризик видав Борис Завгородній. І навіть продати її зумів — краще продавався лише «Будинок у центрі» Леоніда Рєзника.

Першу закордонну публікацію влаштував нині покійний Івайло Рунєв — у 1992 році в Болгарії вийшов дуплет на двох з Генрі Сайерсом. Першу «справжню» книгу видала фірма «ТП». Потім якийсь час я співпрацював із видавництвом «Локід», а з початку 1996 року ввійшов у команду авторів «АСТ», де залишаюся й понині. Для «АСТ» написано більше дюжини романів, готується черговий; там вже вийшло понад п’ять десятків книг, що постійно перевидаються.

Маю дочку 1997 року народження. Захоплення як у всіх: музика, футбол, яхтинг. Пиво й більшість інших спиртних напоїв — люблю і вживаю. Особливо — марочні вина, переважно масандрівські. Окрім книжок виходили також аматорські компакт-диски з музикою. Якщо складеться, колись запишу альбом у стилі хард-рок. Так-сяк граю на гітарі (акустиці й электро), на бас-гітарі й на ударних.

Дівчата подобаються руді й зеленоокі. Вболіваю за київське «Динамо» і «Манчестер Юнайтед». Дуже люблю смажену картоплю. На компах стоїть, на жаль, Windows, хоча взагалі до Windows ставлення стримане. Не вегетаріанець. За національністю — гібрид, батько — росіянин з-під Вологди, мати — українка з-під Житомира. Прихильник об’єднання країн екс-СРСР, позаяк митниця в потягах дістала, спокійно не проїдеш.

У ФІДО — з 1994 року, в інеті — з 1998. У ЖЖ присутній як — boxa-. Мрія життя — потоптати всі континенти й скупатися в усіх океанах. В інопланетян не повірю доти, доки не побачу. Улюблені фантасти — Сергій Лук’яненко та Олександр Громов, із західних — Тім Пауерс і Анджей Санковський. Улюблені нефантасти — Себастьен Жапризо, Дональд Уестлейк, Ене Рейто і Фарлі Моует. Не терплю кастанедівщини. Зріст — 183 см, вага коливається біля позначки 90 кг. Колись не кепсько грав у футбол і баскетбол. Зір поганий — мінус два.

АНАТОЛІЙ МАЛЯРОВ

Анатолію Малярову 73 роки. Він пережив два голодомори: народився у пік вимирання українців 21 квітня 1933 року, недоїдав і чотири роки в евакуації під час радянсько-фашистської війни.

Щасливий тим, що вчився п’ять років у столичному театральному вузі; не був членом компартії; виростив гідного сина.

Знав два «зоряні» періоди: у шістдесяті роки неймовірна кількість телеглядачів дивилося його постановки кращих драматургів Європи: Дж. — Б. Пристлі, Едуаржо де Філіппо, М. Себастьяна, М. Коцюбинського, М. Уеста, А. Володіна й ін. А в роки відродження України написав свої кращі прозові твори російською та українською мовами: «Кар’єра», «Сублімація», «Стукач», «Розповіді в одну сигарету», «Цей невдалий вересень». Книжки вийшли в Миколаєві та в Києві. У журналах цих міст публікуються новели, гумор, есе. У театрах країни ставилися його п’єси: «Пристрасті по Ісусові», «Кримінальний масаж» та ін.

Маляров придумав кільканадцять афоризмів не без натяку. Наприклад, «Один дурень — просто дурень, багато дурнів — уже менталітет», «Правда — не дівчина з подіуму, голенька вона має досить непривабливий вигляд», «Про життя можна говорити тільки жартуючи. За великим рахунком про нього ніхто нічого не знає». І ще багато інших.

Письменник пише тільки те, що прожив, і вірить у написане.

Маляров любить повторювати, що основна риса його характеру — страх, найгірший з пороків. З ним письменник і бореться у побуті й книгах.

ОЛЬГА БАКК

Поетеса, прозаїк, письменник-фантаст.

Народилася в Росії у місті Артемі, Приморського краю. З 1972 року проживає у Миколаєві. Училася в СШ № 3, закінчила МДПІ ім. В. Г. Бєлінського за фахом фізик-астроном. Багато років працювала в школі вчителем фізики та інформатики. На даний момент працює в Національному державному університет імені адмірала Макарова.

Поезією займається з вісімдесятих років минулого століття. Прозу почала писати з 2001 року. Перша книжкова публікація (оповідання «Казка») відбулася у збірці «Фантастика (Конкурс КЛФ№ 2)» (Москва, 2002 р.)

Авторка сотні фантастичних оповідань, кількох повістей, дитячих казок, двох п’єс і понад тисячі віршів. Кількаразовий переможець «сітературних» конкурсів фантастичних оповідань.

Багаторазово публікувалася в українській газеті «Просто фантастика», російських журналах, збірках оповідань.

ДМИТРО ТАРАБАНОВ

Дмитро народився в місті Миколаєві в 1984 році. Видав понад сорок оповідань і статей у журналах «Реальность фантастики», «Мир фантастики», «Полдень, XXI век», «Шалтай-болтай», «Игромания», «Имена», «Магия ПК», «Порог». Його твори входили до збірок «Право на пиво» і «Шлях у тисячу снів». Дмитро є активним популяризатором ідеї космічного ліфта і творцем найбільшого російськомовного сайту про цей дивний винахід. Він брав участь у майстер-класах відомих вітчизняних письменників, у тому числі, Ніка Перумова, Олександра Громова, Марини та Сергія Дяченків, Генадія Пашкевича. На асамблеї фантастики «Портал-2005» отримав премію «Майстер-клас».

Оповідання, яке запропоноване читачеві в цій книзі, закриває авторський цикл «Під спідницею реальності» й описаними реаліями перетинається зі світами всіх інших оповідань циклу.

СЕРГІЙ ВОЛЬНОВ

Вольнов — літературний псевдонім автора; справжнє прізвище — Стульник. Прозаїк, поет, письменник-фантаст. Народився 6 грудня 1965 року в місті Миколаєві. Вчився в СШ № 41 і МДПІ ім. Бєлінського (філологічний факультет), згодом працював на ЮТЗ «Зоря-Машпроект».

Літературну творчість розпочав у середині вісімдесятих років минулого століття. Перша газетна публікація — 1991 р. Перша книжкова публікація (повість «Сльози льоду» під псевдонімом Анатолій Рубінов) відбулася в збірці «Харон назад не перевозить» ВТОМПФ «Молода Гвардія» (Москва, 1994 рік). У 90-ті роки друкувався у регіональних виданнях, переважно російських. Нині публікується в найпопулярнішій книжковій серії «Зоряний Лабіринт» московського видавництва «АСТ» і в інших видавництвах.

Автор фантастичних книг «Армія Сонця» (М.: ACT, 2002), «Точка неповернення» (М.: ACT, 2003), «Відхід у відповідь» (М.: ACT, 2004), «Пожирач Простору» (С. — П.: Ленвидав, 2005), «Вічний похід» (М.: ACT, 2006), «Зоряний Меч» (С. — П.: Ленвидав), «Планета особливого призначення» (М.: ACT), «Раби Волі», а також новел, що побачили світ у колективних збірках видавництва «АСТ» («Бажана», «Гастрономічна обсерваторія»), інших творів (романів «Аз Победиши», «Королева бажань», «Ланцюгова реальність», «Край Неба», «Король бажань» та ін., оповідань і віршів).

Лауреат найпершого миколаївського обласного конкурсу молодих літераторів «Золота Арфа» (цикл новел був визнаний кращим із прозових текстів). У 1995 році був номінантом санкт-петербургської премії «Інтерпрескон» за кращий фантастичний твір року, у 2003 році — призером премії «Старт», яка щорічно присуджується в Росії за кращі дебютні книги. Свого часу був учасником легендарного миколаївського К ЛФ «Арго». Ініціатор і художній керівник Літературного клубу «П’ята стихія» імені Ірини Ухової, що кілька років існував у Миколаєві.

ЮРІЙ ГЕЛЬМАН

Народився у 1958 році, корінний мешканець міста Миколаїв. Вищу освіту здобув у Миколаївському Кораблебудівному інституті. Працює на підприємстві «Зоря-Машпроект».

У шкільні роки почав писати вірші, пізніше — прозу. Написав близько півтори тисячі віршів і видав сім малотиражних збірок. Автор понад двадцяти оповідань, одне з яких («Повернення») було опубліковане у Кіровоградському журналі «ПОРОГ». В активі автора є й більший за обсягом твір — історико-пригодницький роман.

У даний час пробує себе в жанрі фантастики.

ОЛЕКСАНДР КУДРЯВЦЕВ

Народився в 1973 році в м. Миколаєві. Закінчив історичний факультет Миколаївського педагогічного інституту.

У літературі з початку 1990-х. Спочатку щ пробував себе на ниві авангардного та класичного віршування.

Із середини 1990-х починає писати прозові твори в жанрі фантастики. Є автором низки розповідей і роману «Породжені грозою», написаного в жанрі, «міського фентезі» (дія роману розгортається в сучасному Миколаєві, що провалився у середньовіччя). Публікувався у журналі «Порог» та місцевій пресі. Його есе «Заклинання як еталон поетичного» потрапило в номінаційний список премії «Інтерпрескон» (Санкт-Петербург).

Тривалий час займався КВК. З 1999 року змінив творчу ниву й подався в інтелектуальні ігри. Його тричі визнавали кращим гравцем сезону Миколаївського клубу інтелектуальних ігор. Активно пише питання для інтелектуальних шоу. У рейтингу запитальників Міжнародної асоціації клубів «Що? Де? Коли?» за підсумками 2005 року посідає 12 місце у світі.

ГЕННАДІЙ МОЛЧАНОВ

Молчанов Геннадій Анатолійович народився в місті Миколаєві в 1960 році. У пологовому будинку підчепив якийсь підозрілий вірус, який почав дуже серйозно прогресувати, і з 1996 року набув певних ознак письменницької болячки. Усвідомлюючи те, що проти цієї хвороби не існує ліків — скорився. Тому весь час сидить за комп’ютером і пише стьобово-гумористично-фарсові романи, повісті, оповідання та п’єси. Одна з п’єс («Черговий ранок») стала лауреатом премії «Золота арфа» (1996 р.). Іноді з його голови випадають фантастичні тексти, однак не вважає себе письменником-фантастом, незважаючи на те, що навіть деякі його твори (роман «Ножни» та повість «Стуком повниться земля») у 1998 році номінувалися на премії «Бронзовий слимак» та «Інтерпрескон».

В’ЯЧЕСЛАВ АСТРОВ-ЧУБЕНКО

Народився в 1973 році в Миколаєві. За фахом викладач фізики й астрономії. У1997 році закінчив із червоним дипломом фізико-математичний факультет Миколаївського педінституту.

У 19-літньому віці написав перше фантастичне оповідання, а в роки після закінчення інституту написано безліч публіцистики, кілька повістей, близько трьох десятків оповідань, роман. Перші публікації в газетах і альманахах Миколаєва з’являються, починаючи з 1997 р. У журналі «Порог» (Кіровоград) у 2001 р. вийшли оповідання «Дерьмовочка» і «Останні п’ять хвилин». Дві збірки оповідань та повістей «Дзвоник» (1999) і «Останній іспит» (2002) вийшли в Миколаєві. На сьогодні є публікації в науково-популярному журналі «Вселенная. Пространство. Время» і в багатьох фантастичних журналах, у числі яких знаменитий московський журнал «Если».

Сфера зацікавлень: астрономія, наукова фантастика, високі технології. За власного характеристикою — сангвінік, прагматик, аналітик, що живе під девізом: «Я поспішаю посміятися над усім, інакше…»

Лауреат спеціальної премії «За мужність і волю до життя» П’ятого Міжнародного фестивалю фантастики «Зоряний Міст» (Харків, 2004 p.).

Лауреат у номінації «Висхідні зірки» Першого Міжнародного фестивалю фантастики «Планета 8141 Nikolaev» (Миколаїв, 2002 p.).

ВАСИЛЬ ҐРОЗІВ

Інформація не надана.

ЗМІСТ

Для чого читати цю книжку?

Володимир Васильєв. Хірурги. Переклав Василь Фляк

Василь Ґрозів. Миколаївське небо

Анатолій Маляров. Гра в минуле

Ольга Бакк. Багатозірковий курорт «Варварівка»

Дмитро Тарабанов. Мікрорайон на сипучих пісках

Сергій А. Вольнов. Миколаїв день

Юрій Гельман. Ендшпіль адмірала

Олександр Кудрявцев. Тріщина

Геннадій Молчанов. Як Омелько Бекон сватом був

В’ячеслав Астров-Чубенко. Захисна реакція

Коротко про авторів

Примітки

1

Tallyman (англ.) — контролер, що відстежує розміщення на судні вантажів; як правило, направляється незалежними сюрвєєрськими компаніями. Інспектує якість вантажу (зокрема відбирає проби — зерна, хімічних добрив), а також веде тальманський рахунок (вантажі скрупульозно перераховуються, якщо кількість їх визначається поштучно, наприклад, труби, колоди й так далі, або пакети, упаковки металопрокату або мотки дроту).

(обратно)

2

Переклад українською абревіатури, складеної з російського словосполучення «Рабоче— Крестьянская Красная Армия».

(обратно)

3

Старогрецька назва моря, нині відомого як Чорне.

(обратно)

4

Дослівно з латини: «Або Цезар, або ніщо!»; тобто: «Або все, або нічого!». Авторство вислову приписується римському імператорові Калігулі.

(обратно)

Оглавление

МИКОЛАЇВСЬКЕ НЕБО Збірка оповідань

ДЛЯ ЧОГО ЧИТАТИ ЦЮ КНИЖКУ?

Володимир Васильєв ХІРУРГИ

Василь Ґрозів МИКОЛАЇВСЬКЕ НЕБО

Анатолій Маляров ГРА В МИНУЛЕ

Ольга Бакк БАГАТОЗІРКОВИЙ КУРОРТ «ВАРВАРІВКА»

Дмитро Тарабанов МІКРОРАЙОН НА СИПУЧИХ ПІСКАХ

Сергій А. Вольнов МИКОЛАЇВ ДЕНЬ

Юрій Гельман ЕНДШПІЛЬ АДМІРАЛА

Олександр Кудрявцев ТРІЩИНА

Геннадій Молчанов ЯК ОМЕЛЬКО БЕКОН СВАТОМ БУВ

В’ячеслав Астров-Чубенко ЗАХИСНА РЕАКЦІЯ

Коротко про авторів

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg