«Авантюра»

Авантюра (fb2) - Авантюра 605K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Авраменко

Володимир Авраменко АВАНТЮРА Фантастично-пригодницький роман

©   — україномовна пригодницька література

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ І ЗАСІДАННЯ

Всупереч традиціям позачергове засідання Державного Комітету по космосу було призначене за день до його початку. Безпрецедентне рішення Голови для багатьох було несподіваним — вихідний день, початок бархатного сезону відпусток — усе свідчило про неординарність по дії. Звичайна млявість і розважливість ще молодого академіка давно були притчею во язицех, але зараз його не впізнати, і члени Комітету в кулуарах шепотіли: Євстафій відчув поживу, або ж запах смаженого…

Рівно о п’ятій годині в зал засідань на третьому поверсі зайшли — хто впевнено, з іронічною посмішкою на масних губах, а хто розгублено — сімнадцять чоловік, опора космічної науки. Євстафій в генеральському мундирі, передню частину якого закривала широка чорна борода, кожного зустрічав проникливо-настороженим поглядом, немов ще й тут перевіряв, чи не затесався чужий. Посилені наряди у штатському, охорона в мундирах при вході, електронно-контрольні пристрої у дверях і закодовані іменні перепустки цього разу здавалися йому недостатніми.

На церемонію відкриття засідання вистачило кількох слів. Скоромовно виголосивши їх. Голова перейшов до діла — либонь спішив.

— Як ви розумієте, сьогодні у нас незвичне засідання… — схвильований голос академіка тремтів. — Закінчилась обробка даних про нову планету. Вони свідчать про наявність навколо неї атмосфери, за складом подібної до нашої, а це означає життя…

Зал зірвався бурхливими оплесками. В сльозах обнімаючи, обціловуючи один одного, усі встали.

— Прошу вас! Сядьте, сядьте… — Голова Комітету розпачливо замахав руками, закликаючи колег до спокою, хоч в самого тремтіли коліна.

— Ми йшли до цього усе життя… Це вже третя планета. Третя, й найближча до Землі, а це накладає на нас особливу відповідальність…

Зал принишк.

— Ситуація на Землі вам добре відома — стоїть питання про виживання людини в просторі й часі. Масове нагромадження страхітливої зброї, невідомі донині епідемії, невиліковні хвороби, розлад психіки й поголовне вимирання захльостують нас. І тут вишукувати причину, шукати винуватого, — академік обвів присутніх іронічним поглядом, — недоцільно, та й нема часу. Пізно… Наша економіка розвалюється, як і держава…

— Що ж робити? — почувся голос із залу.

— Шукати вихід в позаземному середовищі. Потрібно виходити на зв’язок. Таке рішення прийняте там, — він підняв очі до стелі, натякаючи на високі інстанції. — Як ви розумієте, це першочергове завдання. Для цього нам виділяються безмежні ресурси й відповідні кошти — народ чекати не може. Навіть розпад держави й банкет чуми тут не завада… Зараз нами захоплено НЛО — космічний корабель з двома інопланетянами на борту. З ними працює наш Центр. Ми маємо використати їх для зондажу планети. По цьому питанню доповість начальник Центру. Бобо Мурадович, — Голова Державного Комітету втупився в літнього чоловіка з масивною блискуче-лисою головою, що сидів праворуч. Прошу…

Той повільно зіп’явся на ноги.

— Корабель належить цивілізації Манів із сузір’я Рак. За місяць досліджень ми вийшли на контакт, тільки вони нам нічим не допоможуть. Хіба що, можемо запрограмувати їх під «зомбі». Зараз вони наполягають на поверненні корабля… Ми не проти, але тільки після того, як використаємо його для зондажу планети. Це зекономить час і ресурси… Якщо встановлена на кораблі наша автоматика підтвердить наявність придатної для життя атмосфери, за справу візьмуться воєнні і служба безпеки. Ми просимо дати згоду на використання інопланетян. Сподіваюсь, ви не проти… — Бобо Мурадович замовк і терпляче окинув зал сталевим поглядом.

— Заперечення є? — в унісон начальнику Центру запитав Голова.

Вчені мовчки вивчали глянець стола, наче щось там вичитували, і тільки один, наймолодший, підвівся.

— А чи погодяться інопланетяни на ваші умови?

— Ми запрограмуємо їх під «зомбі».

— Проти їх волі?

— А ви вважаєте, що це можна зробити за згодою?.. — Бобо Мурадович здивовано-іронічно вишкірився на комітетчика і, щоб якось пом’якшити враження присутніх від такої реакції, спокійно, але категорично додав: — Другого виходу нема.

— Що з ними буде потім?

— Програма «зомбі» діятиме по нашій команді.

Як тільки інопланетяни виконають завдання, вона вичерпає себе і згорнеться. Вони повернуться додому.

— Ще є зауваження? — Голова струснув бородою і тут же задоволено відповів: — Нема. Отже, вважаємо прохання Центру задоволеним.

Прийнявши ще одне рішення з організаційних питань, Комітет завершив свою роботу.

Розділ II ЗУСТРІЧ В ЦЕНТРІ

Дорога була не гірше, аніж посадочна смуга аеродрому — без видимих поворотів, гладенька, як скло, вона одним кінцем впиралася в столичну трасу, другим злітала в далеке піднебесся.

Зморено розкинувшись на м’якому сидінні «Лінкольна», Бобо Мурадович безтурботно зирив на пропливаючи низькорослі зелені дерева, що закривали собою похмурий, сірий ландшафт. З-поміж голих, випалених нещадним сонцем пагорбків лише зрідка вигулькували поодинокі кущі безлистого, покрученого гілля, що знеможено тяглося до неба, мов висохлі руки нещасних в пустелі до Бога.

Він любив шалену їзду, коли сам за кермом, коли вітер свистить і звук двигуна відлунює… Зараз спокійно й затишно… Натис кнопку радіотелефону.

— Озой Керамович!..

— Слухаю… — той обізвався за кілька секунд.

— Чекаю тебе о восьмій. Запроси Гуслім Кана.

— Добре.

— Я в дорозі.

— Зустріти?

— Не треба. Стеж за маяками, — посміхнувшись, він задоволено зиркнув на міцну, стовбувату шию водія, на пульт управління вогнем свого розкішного лімузину, що аж ніяк не поступався бойовій машині, а в швидкості навіть переважав. Інакше їздити небезпечно — такі часи настали…

Незабаром перед капотом «Лінкольна» вигулькнула висока стальна брама. Праворуч від неї по чорному металу золотом було написано: «Космічний Центр. Державна власність».

Кодувальний пристрій подав сигнал і брама розійшлась в різні боки, відкривши сховане за нею містечко.

Прошелестівши широкими колесами по розм’яклому асфальту внутрішньої дороги, машина зупинилась біля котеджу, піддашшя якого нависло над входом рятівною тінню. Назустріч вискочив міцний молодик у захисній формі. Притримуючи дверці, віддав честь.

Томно озирнувшись довкіл, Бобо Мурадович зайшов в середину. За дверима повернув ліворуч, до басейну, — ще змалку терпіти не міг поту, а тут ще й ця нарада…

У воді плескалися дві білявки-пестунки. Він зовсім про них забув. Залишаючи женихів з «носом», вони мають тут гарний прибуток. Тільки вже примелькалися. «Пора міняти. Нехай по виклику працюють…» — прийняв рішення.

Демонструючи показну радість, дівчата піднялись назустріч. Граціозні, в символічних купальниках, які підкреслювали звабливість форм, вони були чарівні. Допомагаючи знімати піджак, як завжди, обцілували з двох боків, на що він тільки промуркотів:

— Потім, потім, — і погладив по голому тілу.

— А може зараз? — сіроока насмішкувата красуня грала свою роль бездоганно.

Оригінальна жіночість межувала в ній з чоловічим началом.

— Пізніше, — жалісливо зітхнув Бобо Мурадович, не в змозі відірвати погляду від низько посаджених маленьких рожевих перс, заглибини пупка і струнких ніг. Це було єдине, що зараз по-справжньому хвилювало. Навіть купання в холодній воді не зняло млявості. Спокійно, із якимось легковажним нехтуванням оточення пішов до себе. На вітання зустрічних і вартових відповідав лише кивками.

Біля кабінету нетерпляче совався в кріслі огрядний чоловік з білою, як сніг чуприною. Риси обличчя в нього були м’якими, проте сірі очі дивилися допитливо-гостро й нахабно. Для таких начальство було не указ. Озирнувшись на легкий шум дверей й зуздрівши там Бобо Мурадовича, він продовжував сидіти.

— Вас чекає Озой Керамович… — доповіла секретарка — жінка середніх літ. Молодим надавав перевагу в басейні.

— Добре… Зробіть три кави.

— А я вас чекаю… — врешті-решт піднявся сивоголовий.

— Змив дорожню пиляву, — начальник Центру був незворушний.

— То не гріх.

— Ми гріховними справами не відаєм. Чому один?

— Гуслім Кан зараз з’явиться — відправляє японців. А ось і він… — Озой Керамович мов знічев’я кивнув у бік вхідних дверей приймальні, що різко відчинилися. Поріг переступив статний, років за тридцять, вусатий чоловік. Чисте, смугляве обличчя, великі, невиразно-чорні очі й статура борця — усе несло в собі показну відкритість й простоту, і тільки досвідчене око могло запримітити в ньому зневагу, холод й утаємничену пихатість.

В кабінеті після кави з коньяком Бобо Мурадович приступив до справи.

— На використання космічних пришельців Комітет дав згоду. Озой Керамович! Сподіваюсь, програма підготовки завершена!?

— Так.

— Ну що ж, мені залишається нагадати окремі моменти, — зі знанням справи заглянув кожному в очі. — По-перше: для достовірності легенди інопланетяни-зомбі не без нашої допомоги прихоплять із собою якогось безневинного любителя космічних мандрівок з подругою. Ним може бути той же Горбатов — для цього дозволу Комітету не треба. Будемо вважати, що це ініціатива пришельців. Якщо вціліє — його щастя… По-друге: програма передбачає невеличку аварію, і як тільки ми отримаємо сигнал про неї, зберігати безневинність і спокій. Після посадки інопланетян, під виглядом надання допомоги потерпілим посилаємо в розвідку свій корабель, а самі тим часом приватизуємо Центр. Аварія в цьому допоможе…

— А як зреагують там?.. — Озой Керамович знав, що питав.

— За це нехай турбується Голова Комітету… Для цього ми виділяємо певну долю акцій.

— А як він сам?

Бобо Мурадович виждав деякий час, пильно вдивляючись в обличчя підлеглого, потім, видихнувши сперте в грудях повітря, відмахнувся:

— Не турбуйся… Він буде з нами.

— Підходить! — Гуслім Кан був категоричний. — Тільки нехай сидять у своїх кріслах і не заважають.

— Не будуть — це не їх профіль.

— Ага… Це зараз… А коли до нас попливе зо лото й останні підштанки будуть знімати, аби тільки драпонути з цієї проклятої Землі, усі враз стануть грамотними, — обличчя Гуслім Кана судомно перекосилось.

— Контрольний пакет ми залишимо в себе. Трішки Вищій Державній Раді, трішки Комітету і юстиції, решту собі…

— Тут, Бобо Мурадович, ситуацію треба тримати під жорстким контролем, — лисяча усмішка по-дитячому скрасила повне обличчя сивоголового. Воно просвітлішало, очистилось від накипу й явилось на світ божий приємно-чистим у своїй відвертості. — Ми повинні керувати, а не то… Щоб зберегти свою владу, наші правителі хочуть вивести ядерний арсенал на нову планету нашими руками безплатно, а самі будуть шантажувати Землю й наживатись — це мені достеменно відомо. Тільки ж нас тут не проведеш… Зараз ми можемо й повинні мати ще й асигнування на їх програму. Приватизуємо Центр за їх рахунок…

— Розумно, — погодився начальник Центру.

Розмова точилася доти, поки у пляшці був коньяк, а коли він закінчився, Бобо Мурадович згадав про білявок в басейні.

Розділ III ФАТАЛЬНА ЗГОДА

Висвічуючи розмиті контури інтер’єра пишно обставленої кімнати, крізь мережані портьєри повільно сочаться відблиски вогнів нічного міста. Здалеку долинають брутальні голоси п’яних, валування собак, крик, відлуння пострілів та ще нестихаючий гуркіт запізнілих автомобілів. Усе це доповнює гармонію ночі, робить її зрозумілою, земною.

Сонне умиротворення й відносний спокій несподівано порушується різким світлом. Воно вривається до кімнати, зухвало витанцьовує поміж недопитих пляшок, стрибає по стінах і безсоромно висвічує дівочий стан — пестить довгі, пружні ноги, ласунцем обнімає м’яко окреслені стегна й любовно грається тремтливо випнутими персами, наче вважає їх за свою власність, поки суперник і потенційний претендент на цю роль втішено сопе в забутті.

З появою світла він дихає важко, з присвист ом і хрипом.

— Професор Горбатов!.. Ви нас чуєте?.. — в приміщенні несподівано лунко звучить жіночий голос.

— Слухаю… — чоловік механічно проплямкав скривленими губами і шарпнувшись, злякано відсмикнув з білого стегна свою оброслу, як лапа ведмедя, кострубату п’ятірню. Ошелешено розкрив волові очі. — Хто тут? — кинув в півморок — начебто приверзлась дружина. — Що треба?

— Не бійтесь… Ми запрошуємо вас з нами, в міжгалактичний політ, — вчувся незрозумілий акцент. — Ми вам допоможемо… — Голос на мить чимось перепинився, потім прошелестів знову: — Ви самі переконаєтесь.

— Де ви? Я не бачу вас… — тремтячими руками Горбатов мацає довкіл себе, шукаючи чим би накритись, але окрім дівчини нічого не знаходить і тягне її на себе, прикриваючись білим тілом, як щитом — все таки щось є в руках. Так певніше.

— Можете брати з собою…

— Що?..

— Асистентку.

— Я не знаю…

— Думайте, у вас є час.

— Скільки?

— Ви нічого не програєте, — мов не розчувши питання Горбатова, чужинець продовжує напрочуд впевнено і якось завчено: — зате здорово виграєте — здобудете славу і зробите кар’єру. Я почекаю…

В кімнаті зависла мертва тиша.

Щоб переконатися, що це не сон, професор трусонув плече дівчини.

— Ти чула?

— Чую, — та байдуже-сонно позіхнула й, видихнувши винні випари межи очі, присмокталася до товстих випнутих губ.

— Почекай, — професор із силою відірвав її від себе наче п’явку. — Тут серйозні речі.

— Беріть мене і все буде гаразд.

— Беріть, беріть, — кинувся до стільця, на спинці якого висів костюм і, хапаючись за голову, знервовано пробубонів: — В мене ж сім’я, сім’я…

— І тут же забув про ближніх — щось незвичне коїлось в голові вченого. — Що ж вони хотіли?..

— Щоб ви летіли з ними й мене не забули… — не вгавала молода особа.

— Це цікаво… А як же назад?

— Назад через два дні, — неждано прозвучало під акомпанемент електронного писку «бі-іп, бі-іп»… В обох з’явилось бажання прийняти пропозиції, тільки невідомість лякала і стримувала. Писк посилився.

Горбатов не раз чув про різні дива, про незнайомі літаючі об’єкти і не признавав їх, але щоб отаке сталося з ним, професором фізики… Ні… Цього так просто облишити не можна. Треба летіти. А це дівча нехай буде з ним, а то розпатякає завчасно… Сорому не оберешся. Два дні — невеликий строк.

— Ми згодні! — Горбатов поспішно кинув одяг дівчини в ліжко. — Швиденько вдягайся.

— Ай! — та радісно верескнула, неначе її штиркнули чимось приємним і лоскотним.

Нараз в кімнаті стало зовсім ясно, неначе сонце опустилося до їх розчиненого навстіж вікна. Краєвид закрило щось незвично-блискуче.

На цьому ж фоні з’явилася світляна фігурка чоловічка, схожа на дитячий малюнок нечистого з пекла — велика стовбувата голова ледь трималася на тонкій шиї; вражала ніжністю блакитна шкіра, що висвічувалась пульсуючими прожилками, а гнучкі ноги й довгі, до щиколотків, передні кінцівки з шістьма відростками-пальцями нагадували оголене коріння рідкісних дерев.

Від чоловічка до професора пролягла прозора доріжка.

— Заходьте, — голова інопланетянина заметлялася як в цяцькового песика на задньому склі автомобіля.

Здригнувшись від почутого й побаченого, Горбатов на якусь мить завагався, потім підхопив дівчину під руку й рішуче смикнувся вперед. По мірі їх наближення дивний чоловічок безшумно віддалявся, а коли здивований професор сторожко оглянувся, то побачив позаду себе лише блискучу оболонку. Повертатися було пізно.

— Дивись, — дівчина показала рукою вперед. Там проступали слабі контури чогось схожого на широкий, довгий диван.

Горбатов з властивою йому гідністю узяв супутницю за лікоть і вони разом, по-королівському вмостилися, наповнюючись спокоєм та благодаттю — настороженість зникла, а бундючність і цікавість набрали форми внутрішнього самозадоволення. Господар же відсторонився ще трохи назад, й навколо зашумів прибій далекого моря, запахло французькими парфумами, евкаліптом, і ще чимось рідним, але приємно-незбагненним.

«Спеціально для нас… — Горбатов втішено притис дівчину, ніби вперше, і та радо блиснула очицями й кінчиком рожевого язика облизала спраглі губи — певний знак, і тут його тіло, інстинктивно відчувши бажане дійство, напружилось, але чужий голос остудив гарячу кров.

— Ми виходимо з орбіти Землі. Я й мій поміч ник, — пальці лівої верхньої кінцівки чоловічка ледь-ледь ворухнулися — Горбатов бачив це добре — й осторонь з’явилася ще одна, така ж незграбна постать, — доправимо вас до… — голос запнувся. Сильний удар по корпусу їх корабля звалив господарів з ніг і ті під страхітливе шипіння раптом кудись пропали, а професора з дівчиною вирвало із сидіння і, не даючи змоги навіть слова сказати, з нелюдською силою закрутило еліпсовидним колом в невагомості.

Загубивши лік часу, професор відчув, як коловорот слабне, натомість їх стало різко підкидати, наче вони рухались не в космічному просторі, а на возі по вимощеній грубим камінням сільській дорозі, котрих так багато на рідній Землі, і котру вони так необачно полишили — мигнула думка.

Стрибкоподібний рух посилився і від чого стало ще гірше. Свідомість потьмарилась, а в середині так запекло, немов хтось намотав кишки на руку й повільно висотував їх звідти без наркозу, анітрохи не турбуючись про пацієнта. «О, Боже!.. І чого я поліз сюди?.. — простогнав Горбатов і провалився в безпам’ятство.

Розділ IV ПАДІННЯ В НЕВІДОМІСТЬ

Космічний корабель інопланетян у вільному падінні стабілізувався — ліниво повертався навколо своєї осі, чого в середині не було навіть відчутно. Як докір винуватим у скоєному, в центрі окресленого корпусом корабля простору лежало обвуглене тіло одного з його господарів. Очманілий професор зі своєю студенткою знетямлено зіщулився на тому ж ложе, де тільки-но так зручно почувався. Над ним схилявся маленький чоловічок, блакитна шкіра якого потьмяніла і взялась темно-бурими плямами.

— Нас ударили променем лазера із космічної станції землян. Вона знищена, а ми падаємо в невідомість, — маленьке блюдце бездонного неба на лобному виступі чоловічка потемніло, раз по раз бралося чорно-вишневою поволокою. — Якщо не зможемо сісти на якусь планету й вийти на зв’язок з галактичними базами, нам ніхто не допоможе…

— А як же ми? — обурився Горбатов. — Ви ж нам обіцяли повернення!

Стало зовсім тихо.

— Я хочу додому, — заявила про себе дівчина, яка до цих пір сиділа зляканим кошеням. — Я не асистентка… Я студентка, — заскиглила й пустила сльозу.

Чоловічок звівся на свої хиткі ноги й мовчки розтанув у просторі — як це йому тільки вдається? — Горбатов ніяк не міг зрозуміти, хоч розгадка невідомого завжди була його хобі.

— Це ви у всьому винуваті, — кошеня випустило пазурі. — Чого було сюди летіти? Хотіли позбутись мене? Так?.. Я вам набридла?..

В облямуванні ореолу пишних золотих кіс її голівка з чутливим припухлим ротиком завжди чарувала його, притягувала й відволікала від граціозного тіла під легким димчасто-прозорим платтям. Тільки тепер крізь теплу млість чорних очей виблискувало лезо холодної сталі, а скрижаніла подоба усмішки спотворювала миле й жадане юне обличчя.

— Рая… — хотів було щось сказати.

— Цить!.. — топнула ніжкою. — Ви мене спокусили… Кожному з ваших начальничків хотілося того ж самого… І ви їм не борони-и-ли… Я вам зіньки видеру, — її красиві довгі пальці з вигнутими пурпурними нігтями зловісно розчепірились, перетворившись в пазури кровожерного вампіра. І він уперше за час їх близькості злякався…

— Раєчко, я кохаю тебе… Прости, що не вберіг, — розпачу не було меж — він і справді жалів про скоєне. — Я назавжди твій, і до останніх днів, — покірно опустився на коліна й похнюпив голову, намагаючись хоч якось захистити обличчя.

— Кохаєш? — Рая визвірилась і, стиснувши кулачки, з розгону вдарила ними по лисуватій голові, від чого та загула і пригнулася ще нижче. — У-у-у, тхоряка… — шаленіючи в безвихідді, в розпачі увігнала розчепірені пальці в розпатлані коси, звалилася на коліна й, хитаючись з боку на бік, завила не своїм голосом.

Розділ V НЕВІДОМА ПЛАНЕТА

Для них час перестав існувати — виснажені м’язи кудись зникали, танули на очах, а вугласті кістки випиналися і, здавалося, есе меншали й меншали. Від огрядності професора не лишилося й сліду.

По мірі здрібнення обличчя, очі на ньому пропорційно збільшилися. Особливо помітно було це в Раї — звабливо окреслений рот западав, жадібні губи втратили свою знаду й провалились в середину. Замість них виділялися огрублі рубці старої шкіри, й шокований Горбатов вдивлявся у великі чорні очі, наче шукав там спасіння.

За кілька десятків кілометрів до незнайомки корабель, залишаючи за собою вогненний смерч, зробив спробу зменшити хід, і це йому вдалося. На якусь мить він навіть завис, неначе якийсь гумовий захват, що утримував його, розтягся до неможливого, й тепер зупинив свою жертву, готовий відкинути її на висхідну. Але це тільки здалося.

В ту ж мить, в карколомному стрибку він рвонувся вперед й, осліплений своїм власним полум’ям, що скаженіло гиготіло по розжареному металу оболонки, досяг планети. Спотворюючи вогнем, ламаючи усе на своєму жахливому шляху, хряпнувся об щось тверде й розвалився на кілька частин. З розломів його тіла пирснув блакитно-сірий пар, обволік усе довкіл. Жар. що взявся було тут господарювати, в той же час здався й полум’я зникло. Навколо стало тепло й тихо.

Розділ VI НА МЕЖІ СМЕРТІ

Не пройшло й години як на місці падіння корабля зібрався чи не весь тваринний світ цього краю. Непосвяченому могло здатися, що в заростях сама поверхня планети, так разюче схожа на Землю, ворушиться, стогне, дибиться й невдоволено шипить від вторгнення в її володіння непроханих гостей, тільки свого дійсного обличчя не показує; терпить і сторожить інородне тіло до приходу господарів. І ті не забарились. Гілля розсунулось й на галявину, що утворилась від падіння космічного корабля, вийшли чоловіки метрового зросту, формою тіла схожі на землян, тільки якісь приплюснуті, з довгими, нижче колін, руками й короткими ногами, з такою ж незвично розтягнутою вшир головою, насадженою прямо на круті плечі.

Були тут ще зовсім молоді, щоки яких роздувалися брунатними баклажанами, але перед вели старші за віком. Одіті в легку захисну форму, що зливалася з місцевістю, вони, здавалося, виростали із нічого і тут же, зупинившись, вростали в оточуюче середовище, наче стояли тут вічно. Кожен з них тримав у руках коротку й товсту, схожу на булаву, річ, широкий ремінь від котрої тягнувся за спини. Їх голови були охоплені темними обручами, з-під яких світилося зеленисте голе тім’я.

Уздрівши перед собою нутро розваленого корпуса невідомої конструкції, вони обережно наблизились і деякий час заніміло розглядали дівчину й професора — обросле, з густою сріблястою бородою і широко розкритими зляканими очима, його обличчя мов тільки-но зійшло з образів богомаза і своєю виразністю навівало священно-трепетне почуття, а голизна білого дівочого тіла, що висвічувалась з-під розірваного плаття, не могла не зворушити протилежну стать навіть на іншій планеті…

Невдоволено-обурливий і навіть злорадний вираз з’явився на обличчі сіро-зелених, коли ті вгледіли тіла зовсім маленьких, зморщених чоловічків, що звисали з розломів. Вони враз заґелґотіли й кинулись до уламків — одні обережно наблизились до професора з дівчиною і після кількахвилинних маніпуляцій підняли на ноші і, як дорогоцінні жбани з чарівним питвом, понесли в глиб лісу; другі, зламавши сучкувате гілля і підчепивши ним зчорнілі тіла, потарабанили ними через завали й пеньки. Згодом вигулькнули на невеличкому пагорбку, обіч якого стояли темно-зелені гори, над якими висів велетенський диск розжареного Сонця, що безжалісно вихлюпувало із себе пекуче проміння. Але, о диво, навіть тут, на кам’янистому виступі довкіл буяла густа зелена поросль, духмяніло п’янким ароматом, якого Горбатов не звідав і на рідній Землі.

… Спантеличено розплющив очі. Не в змозі звестися на ноги, він ще зовсім недавно крізь пелену туману з болем в очах спостерігав за своєю коханкою, як та, у відчаї прощання з життям, не надіючись на нього, рвала на собі одяг й насилувала тіло, щоб хоч якось відволіктись і не збожеволіти, скрасити останні хвилини — зустріти смерть без мук, в екстазі насолоди, і раптом…

«Ні… Тільки не це…» — знеможено закрив повіки блаженно посміхаючись, кудись поплив, підсвідомо відгороджуючись від реальності, не бажаючи повертатися в неї — в душі був спокій і благодать.

Опісля, коли йому із силою розкрили рот, і через горло по всьому тілу розтеклась терпкувата рідина, свідомість прояснилася. Небувалий навіть в молодості прилив сил й енергії збадьорив змучене тіло. Професор з натугою повертає голову і потайки дивиться у бік сіро-зелених. Там відбувається щось ритуальне: кілька чоловік тягнуть оберемки сухого хмизу, інші, в чому мати народила, з дрюччям в руках витанцьовують навколо розпластаних тіл інопланетян якийсь дикунський танець.

Купа гілля виростає до кількох метрів, дрюччя перетворюються в палаючі смолоскипи. Під гортанні завивання маленькі тіла інопланетян сіро-зелені постаті з розмаху викидають наверх і, о Боже, усе це миттєво спалахує.

В Горбатова німіє нутро, внутрішній параліч відбирає мову, а коли він мимоволі зиркає у бік Раї, стає страшно ще й за дівчину — вона уся тремтить, блудить божевільним поглядом довкіл вогнища…

Галас поступово стихає. Один із втомлених сіро-зелених наближається до Горбатова, від страху закриває очі й вичікуюче завмирає, уявляючи себе посеред купи палаючого хмизу… А коли сіро-зелений нагнувся і ніс в ніс схилив над ним своє жаб’яче обличчя, він, як то було в дитинстві, зненацька для самого себе підняв руку і з усієї сили хлопнув долонями по дутих щоках, від чого очі в хірянина ледь не вискочили з орбіт, а з його рот ударив цілий фонтан якоїсь смердючої рідини. Хлопнув, і тут же пожалів про скоєне — чуже обличчя кудись зникло, а сірчанокислий запах слизі, що миттєво гусла й боляче стягувала давно неголену шкіру, визвав блювання й він повалився набік.

На цьому неприємності не закінчились — зверху немов чан із смолою перевернувся. Обпалююча рідина, згортаючись гамівною сорочкою, стягує тіло в лубок. За мить опинився в чомусь твердому, неначе в бетонній оболонці.

З боку видовище нагадувало похоронну процесію — попереду, на ношах, обережно підтримуючи довгими руками, господарі цих місць несли дівчину, задні тягли безформну сіру глибу, котра нагадувала скоріш доісторичного бегемота, аніж професора університету.

Натовп неспішно спустився униз. Там, разом зі своєю здобиччю вони втовпились в машини незвично-низької конструкції і ті безшумно зірвалися з місця.

В машині дихалось легко, як і до цього. Руху майже не відчував і зорієнтуватися не міг — очі впиралися в сильні, оброслі ноги, що майже повністю затіняли ліву частину кузова. Дивитися міг тільки прямо перед собою. Лещата лубка тримали тіло справно, воно почало терпнути.

Коли машина зупинилась, в середині пожвавішало. Зелено-коричневі щось гнівно проґелґотіли і його потягли головою до виходу. Потім світ перевернувся й боляче захитався разом з нутром. Далі була темінь, м’яке падіння кудись униз, й відчуття холоду, котре так гармоніювало з подихом смерті. Горбатов змирився і знеможено закрив очі.

Розділ VII ВОСКРЕСІННЯ

Немов із-під землі долина тихе, заспокійливе бубоніння — чи то молитва, чи то заклинання — дослухатись не може, хоч не дуже то й намагається. Розкрив очі. Зір одразу ж наштовхнувся на ідеальну білизну рівної, як скло, низько звисаючої стелі. Скосив праворуч, потім ліворуч — приміщення овальної форми й за розмірами не поступається університетській аудиторії, котру він так полюбляв.

Призвичаївшись до яскравого світла, на білій стіні побачив кострубаті тіні, а потім і низькі постаті сіро-зелених в комбінезонах небесного кольору. У вічі кинулось дивне поєднання зеленасто-блискучої шкіри обличчя і яскраво-фіолетового вогню широко розкритих очей, над котрими в обидва боки різко виступали розкошлані надбрівні дуги.

Собі не на радість відчув їх нелюдську силу. Вона давила на мозок, вселяла жах.

Подумки хотів було наблизитись до присутніх, але ніяк не міг переставити ноги — почувався мов у сні. Наче був не живою плоттю, а безтілесним, живонародженим духом сприймання, приреченим тільки спостерігати й шануватися душею…

З розпачем стулив повіки… Відчуття часу й реалій зникло.

Друге прозріння наступило разом і різким болем — його мов заштовхували в тісну посудину, затим навпаки, розтягували на дибі — рвали сухожилля і безжалісно шмагали по плечах, по спині, руках і ногах, а він корчився, проклинаючи все на світі й вив не своїм голосом.

Поступово звільняючи тіло, біль кудись зникає, натомість приходить невгамовна бадьорість. Підхопився було із свого ложа, та відчувши, що на ньому нічого нема, сів як Будда — склав долоні човником, підніс до підборіддя й наче в знак дяки за турботу закивав головою, думаючи про інше — де він?

Несподівано в отворі дверей з’явилась студентка в супроводі двох мідноликих молодиків зростом до трьох метрів. Її обличчя світилося молодістю і щастям.

Усі троє були в однаково білих курточках і шортах, тільки зріст супроводжуючих, чисті, без єдиної зморшки, обличчя з ніжною шкірою, малорозвинена, як для чоловіків, безволоса грудна клітка з чотирма припухлими темними пуп’янками перс, що проглядалися з-під розстібнутої тканини, вносили в душу професора сум’яття, але в тому, що це були особи чоловічої статі, він чомусь сумніву не мав. Вони з розкритим ротом зирили зверху униз на повні дівочі форми, котрі Рая старалася випнути ще більше; раз по раз хитромудро поправляла на грудях свій незвичайний одяг.

— Професор, — відрекомендувала Горбатова сіро-зеленим. Їх ввічливі кивки сприйняла за підтримку і зверхньо посміхнулась. — Семен Лапович!.. — на його жах, звернулась офіційно. — Ми на планеті Хір. Тут цілий рай… — Імпульсивно розвела руками й охопила своїх німотних супутників нижче талії.

Від баченого професор мало не підскочив в гнівному протесті — зрозумів так, що це жіночий натяк… До того ж постфактум… Челюсті зсудомило. «Ні, він цього так не залишить…» — від злості зуби зацокотіли. На деякий час запанувала мовчанка.

— Чого ж ви?.. — студентка й сама розгубилася — вона зовсім не хотіла шокувати свого благодійника. Опанувавши себе, добавила: — Тут любо… Краще, аніж на Землі.

Сіро-зелені в підтвердження закивали головами і членороздільно повторили мовлене дівчиною. «Неймовірно, але факт… — приголомшений Горбатов пригнічено закліпав очима. — Вона й тут пристосувалась».

Хіряни стояли до нього півколом; насторожено-вивчаюче розглядали, як небаченого досі дикого звіра, і дійсно, серед сріблясто-небесного блиску, стерильно-білих стін і приплюснутих лисих голів без єдиної волосинки, густе сріблясто-чорне розкошлане волосся, що вкривало усе тіло крім полохливих очей та лисої маківки голови професора, слугувало йому не на користь.

— Вставай, — передній хірянин жестом показав, що від нього хочуть.

— Хто ви?

— Професор Горбатов, а це моя асистентка, — не моргнувши оком, кивнув у бік коханки. Рая тільки дивно зиркала з-під лоба.

— Звідкіля?

— З Землі.

— Як ви сюди потрапили? — все той же передній сіро-зелений хірянин, мабуть старший, продовжував допит.

— До нас прилетіли інопланетяни й запросили… Вони хотіли допомогти… — розповів усе, що пам’ятав.

— Де гарантія, що ви не вороги?

— У нас сталась аварія…

— Це ми чули.

— У нас нема злого наміру.

— Ти агресор, — прозвучало неждано, як вирок.

— Це не так… — розпачливо зойкнув професор й кинувся було до хірянина, щоб довести це, але міцні лещата з двох боків навалились на його плечі.

— На жаль, це дійсно так, — голос хірянина звучав переконливо й категорично. — Ти залишився жити тільки завдяки своїй помічниці… Це вона просила за тебе.

— Вона вас влаштовує?

— Так. Рая чудовий екземпляр… — хірянин відповів на повному серйозі.

— Що нас чекає?

— Відносно тебе рішення ще не прийнято…

Відповідь хірянина не тільки насторожила, а й підказала лінію поведінки. А відносно Раї?.. Відчував, що їх роль на цій планеті буде різна.

— Розкажи про Землю, — прозвучало розпорядженням.

Почав як лекцію в школі, потім перейшов до більш складних проблем.

Сіро-зелений сприймав мовлене без особливих емоцій, і тільки тоді, коли Горбатов оповідав про досягнення в галузі ядерної фізики, неначе струм високої напруги пронизував тіло хірянина зверху донизу.

В кінці бесіди він хитро примружився. Теплий вогонь синіх очей відійшов кудись в глиб і від них повіяло холодом.

— Без роботи не будеш, — важко видавив із себе — було видно, що обіцянка давалась йому важко. — Займешся корисною справою… Зараз відпочивай.

«Слава Богу, — полегшено зітхнув Горбатов. — Товариство не із приємних. Треба тягти час — може щось проясниться», — подумалось.

Коли зрушив з місця, здивувався: не без зусиль вправляючи своїм масивним тілом на Землі, і тут він за звичкою різко переставив ноги й опинився далеко за межами наміченого. Неждано для самого себе захитався і якби хірянин не підтримав його, звалився б. Тяжіння Хіра було явно менше від земного.

Їх вели разом: попереду, злегка похитуючись з боку на бік важко ступав мідноликий велетень з широчезною спиною, по боках набурмосено чапали ще два таких же увальня; з Раї — професор це бачив, іноді крадькома оглядаючись, не зводили гарячих очей все ті ж два мідноликі хіряни.

Біля слабо окреслених пунктиром дверей зупинилися.

— Це житло, — незворушно повідомив мідноликий. Слідом за ним невідомо звідки з’явився ще й сіро-зелений. Вони разом зайшли до кімнати.

Висвітлюючи напівкруглий стіл без ніжок, що випирав із стіни й висіву повітрі, створюючи ілюзію невагомості, прямо із стелі сочилося яскраво-загадкове світло.

— Де Рая? — не втримався Горбатов.

— Поряд, — пропищав хірянин, зовні схожий зі старшим, що вів допит.

— Я її можу бачити?

— Звичайно, тільки не зараз.

— Чому?

— В неї консультант.

Горбатов уявив консультацію на свій лад й подумки вилаявся, що напевне відчув сіро-зелений. Він спішно добавив:

— У вас відпочинок.

З великою валізою в руках до кімнати зайшов ще один мідноликий громило. «Вони, що тут, — прислуга, охорона, чи може катюгами служать?» — ледь не зірвалося з язика. Зовнішній вигляд й повадки нагадували останнє. «Влип, як ніколи…» — зціпив зуби.

На столі з’явилися не то дині, не то щось подібне до них. Свіжо-духмяний запах плодів визвав відчуття голоду. Принюхуючись, обережно надкусив в надії вгамувати спрагле нутро, а наситившись, відчув сонливість. Сон був неспокійний — весь час намагався від когось втекти, а коли, захекавшись, через непролазні хащі продерся до лісового озера, серед латаття уздрів чарівну голівку Раї. Вона звабливо усміхнулась й, висунувшись з води, поманила рукою до себе — так здалося. Коли ж він, поспішно роздягшись, беркицьнувся з кручі у вологий пісок і спантеличено зупинився біля води, побачив, що Рая дивиться вгору і ще більш інтенсивно махає рукою — чи не лихого зве? Оглянувся. О, Боже… Та це ж мідноликий громило…

Розділ VIII ЗНАЙОМСТВО ПРОДОВЖУЄТЬСЯ

Невизначеність і безнадійність породжують гіршу крайність — апатія й пустота захлюпують душу, відзиваються ниючим болем у грудях ґ безсиллям у всьому тілі… Зникає бажання рухатись, чути, жити…

Нещодавно був шанованим професором престижного університету, із друзями, з коханкою, а зараз навіть ця, тупоумна… відвернулась. Чується в’їдливий смішок: «Ха-ха-ха… Минулась коту масляниця, тхоряка…» Наче й не жив.

Після сніданку з якогось коричневого місива І фруктів з’явився знайомий сіро-зелений. Його просвітлілі очі дивилися здивовано-пестливо, ніби й не було в них вчорашнього холоду.

— Я забув сказати, — хірянин з натугою наморщив лоба. — Завтра приступаєш до праці… Твої знання ядерника нам пригодяться, але тільки до тих пір, доки працюватимеш чесно, а сьогодні відпочивай, — зробив вигляд, що розмову закінчено. Потім, немов щось згадавши, в задумі приклав короткі пальці до лоба й пучками зібрав докупи й без того зморшкувату шкіру. — Вибач, професоре, знову забув. З тобою буде любимиця, не зобижай її, — відкинув руку в напрямку дверей. Там, немов за помахом чарівного жезла з’явилася Рая. В димчасто-блакитній кофтині вільного крою, в блискучій міні-спідниці, з-під якої проглядали повні форми, перетяті вузенькою декоративною поворозкою замість трусиків, вона легко випурхнула з дверей й, наштовхнувшись на здивований погляд професора, зупинилась.

Забувши про своє недавнє обурення поведінкою коханки, Горбатов невідривно зирив на її довгі ноги, що починалися, здається, від шиї. Такою він ще не бачив її — набухлі видовжені перса, що й без того збурювали душу, тепер колихнулися, піднялися й націлились йому прямо в груди.

Не вірячи очам своїм, погладив прозору тканину, що обтягувала жадане тіло. Припав до нього легким поцілунком. Вона ж церемонно-недбало підтримала його за потилицю й поверх голови запитально глипнула на хірянина. Зникаючи за дверима, той підбадьорливо кивнув.

Схопив в оберемок таке знайоме, пристрасне й водночас чуже, лякаюче дивним вогнем тіло. Став цілувати його, пестити і… вкрився холодним потом.

— Усе? — роблено здивувалася Рая.

Він і сам сторопів. Тішачись дівчиною, щось незрозуміле плямкав, намагався хоч якось зарадити горю, але та енергійно відсторонилась, грайливо повела плечима.

— Пішли гуляти, — примружилась. — Я тобі таке покажу… — в бісівських очах Раї виклично прозирає нечиста сила. Це Горбатов відчуває усім єством і, не в змозі витримати їх погляд, опускає голову й рушає услід. Мідноликий громило чапає ззаду.

Через широкий світлий коридор вони виходять з приміщення. Їх зустрічає чужий, немов мальований, безмежний простір. Неосяжне блакитне небо висить так низько, що, здається, в ньому потопає усе живе й неживе, чим посилюється враження крихкості цього світу. Воно доповнюється великим розжареним світилом, що висить немов на прив’язі під куполом кришталевої споруди, готове ось-ось зірватися.

Вражений Горбатов повернув голову назад й побачив знайомий силует громіздкої мечеті, зовнішній вигляд якої спотворювала приплюскнутість і відсутність мінаретів. Важкі, різьблені двері височіли наче ворота в пекло, а товсті, з графічно викладеними загадковими фігурами кольорові стіни компенсували прорахунки архітектора своєю привабливістю — милували око веселковими барвами. Поодаль виднілось ще кілька таких же споруд. Поміж них плелося мереживо доріг з твердим покриттям.

— Пішли купатися, — Рая схопила Горбатова за руку, від чого той здивовано витріщився. — Так, так, — дівчина, розсипаючи дзвінкоголосий сміх, потягла його за собою. За ними на відстані кількох десятків метрів назирці чапав мідноликий.

Хвилин через десять з-поміж дерев блиснула синь води і Рая, на ходу скидаючи непотрібний одяг, засвітила голизною. Потім раптом кудись зникла, немов провалилась.

Розгублений професор поспішив навздогін, і даремно… Оступившись, головою вниз звалився з кручі в сухий, колючий пісок. Поки відпльовувався, Рая була вже посеред озера. Висунувшись з води, вона демонстративно виставила свій оголений пишний торс й обома руками замахала, поманила до себе.

Горбатов смикнувся було вперед, але в ту ж мить остовпів — згадав недавній сон. Озирнувся… Ззаду, точнісінько так, як у сні, на кручі стояв їх охоронець.

Сів там, де стояв. І тільки тепер розгледів хірян, що голяком купалися під берегом. Їх міцні, налиті тіла віддавали червонястим блиском І це незвично кидалося у вічі.

Придивившись, він і рота розкрив. «Так вони ж двостатеві…» — ледь не вигукнув і зірвався на ноги, але його Імпульсивні рухи, як I падіння з кручі, залишилися без уваги. Зате Рая своїми чисто земними жіночими формами викликала загальне захоплення.

Спостерігаючи реакцію мідноликих, він спочатку злякався за дівчину. Заспокоївся пише тоді, коли переконався, що норов у них не гірший, аніж у землян. З полегшенням сів, — єдиний чоловік в одязі під гарячим промінням Сонця.

— Що, сподобалось?.. — Іронічно фиркнула Рая, легко струшуючи з тіла водяний бісер. — Чи може боїшся втопитись?

«Тьху, ти чорт… З’явилась як дух…» — невдоволено подумав професор і, почервонівши, зробив вигляд, що недочув.

— Що, що?

— Ага… Ти вже глухий, — дівчина хитро усміхнулась. — Я питаю: біорики сподобались?

— Хто, хто? — цього разу йому здалося, що він дійсно недочув.

— І вірно, глухий. Я питаю: біорики сподобались?

— Які? — інтуїтивно відчув каверзу.

— Оці, — показала у бік хірян одними очима. — Це ж біологічні роботи…

— Вони?.. — у здивуванні Горбатов аж зойкнув.

— Вони, вони, — не одягаючись і так само як І раніш, демонструючи усі свої зваби, Рая широко розставила стрункі довгі ноги, заклала руки за шию, розвела лікті й підняла обличчя назустріч теплим променям. Із заплющеними очима продовжувала: — Так сподобались?

— Ну… — він нічого певного сказати не міг. Відчував, що таке екзотичне царство йому до вподоби, і навіть снилось колись, але Раї признатися не міг.

— Ото ж бо, — вона здогадалась і підморгнула. Мовляв, усі ви, мужчини, однакові.

Присіла поруч I, як було раніше, замуркотіла, потяглася до нього усім своїм оголеним тілом, від чого серце Горбатова радісно заспівало і кров запульсувала з новою силою. Руки потяглись до заповітного, та Рая перехопила ініціативу — цілуючи й пестячи чоловіче тіло, демонстративно улещувала професора, наче на любовний олтар була кинута її доля, котру вона так цінувала…

Коли ж Горбатов після бурхливого екстазу зморено розпластався по теплому грубозернистому піску, вона й тут не залишила його, що бувало рідко.

Пестячи, муркотіла:

— Тобі роботу дають?

— Начебто, — зараз він про це не думав.

— Не відкажешся?

— Я ще не знаю про що йде мова.

— Ти ж спеціаліст з ядерної фізики…

— Як ти можеш? — здивовано вигукнув професор…

— А що? — в свою чергу Рая роблено округлила очі і відчужено відсунулась. — Їм ядерники, мабуть, потрібні.

— Це страшна річ.

— Ну то й що? Ти їм потрібен, а тобі робота… — виждавши якусь мить, пустила сльозу. — Я тобі чужа…

— Ну, що ти? — хотів було дотягтися до Раї руками й приголубити, але та вороже відскочила.

— Краще з біориком бути…

— Чому?

— Тому, що він чесний, а ти придурюєшся.

— В чому? — щиро здивувався.

— В тому самому… Тобі ж біорики сподобались?!

— Чому вони двостатеві? — важко зітхнувши, вирішив змінити тему.

— Ах, професоре… — Рая загадково-жеманно блиснула очицями й не без іронії продовжувала: — Якщо науці невідомо, звідки ж мені знати?

— Неначе мало ти знаєш…

— Знаю тільки, що аборт тут не зроблять…

— Цікавилась?

— А ти що, збираєшся роди приймати? Тоді на, носи… — скорченими пальцями дівчина схопилася за ледь-ледь випнутий живіт й, хижо вишкірившись, пішла в наступ. — Ну, сміливіше… Чого злякався? Не подобається?!

— Стривай, стривай, — захищаючись, професор виставив розчепірену п’ятірню поперед себе, — Ти що, вагітна? — в нутро немов холодного льоду хтось кинув з півпуда.

— Тьху, дурень! Зв’язалась на свою голову… ой горе мені, горе, — нараз осіклась, розм’якла й постарішала років на десять. — Якщо відмовишся працювати на них, вони дитину заберуть…

— Для чого? — ворухнув здерев’янілим язиком.

— Для чого, для чого?.. — хлипаючи, Рая передражнила професора. — Запитай у них!.. Я просила зробити аборт, а вони… — захлинаючись словами, заголосила дівчина й звалилася до ніг чоловіка. Він заніміло обійняв її за плечі I з болем запустив пальці рук в позолоту кіс, не в змозі ні встати, ані слова сказати.

Коли світило зсунулось в бік і від дерев пролягли темні кошлаті тіні, вони, холодно-байдуже притулившись один до одного, увійшли в тінисту алею.

Розділ IX ВИЛІТ В НЕВІДОМІСТЬ

Без одягу Горбатов почувався тут набагато краще, аніж на Землі, й одівся з неохотою. Серце нило… Ця пригода стала кісткою в горлі, а тут ще й студентка із своєю вагітністю… «Лихий мене смикнув її взяти», — мигнула іскра жалю.

Після сніданку з’явилося троє сіро-зелених в легкій, наглухо закритій формі. Їх супроводжували два мідноликі велетні з жахливими біцепсами, що перекочувалися під блискучою шкірою мов каміння. Вони не мали не те що жіночості, а й не були навіть мужчинами — короткі, неначе гумові, шорти в обтяжку виказували відсутність того самого… Мабуть, у цих біориків було своє призначення, своя програма… «Їх позбавили людських придатків і зробили охоронцями. Яка жорстокість…» — промайнула крамольна думка.

Сіро-зелені у вітанні підняли правиці до плеча. Мідноликі ж незворушно стяли поряд, насторожено втупившись прозорими очима в професора. Їх напружені, буйволові тіла нависли над сіро-зеленими як дві камінні гори над вкритими штучною зеленню свіжонасипаними могилами — від тих і від других віяло потустороннім холодом.

Наслідуючи сіро-зелених хірян, Горбатов привітався і замовк, допитливо вдивляючись у жаб’ячі обличчя, намагаючись розгадати їх задум.

— Семен Лапович! — один з них скорчив подобу усмішки й рекомендуюче кивнув у бік своїх колег. — Будеш працювати під керівництвом Жі і Ре. Чи може проти?.. — сарказм межував з погрозою.

— Ні, ні, — поспішно завірив професор — іншого виходу не бачив.

— От і добре. Пішли, нас чекають.

— Мені щось брати? — огледівся в кімнаті — спрацювала земна звичка. Завжди, коли відлітав у відрядження, брав із собою добру валізу.

Сіро-зелені хіряни перезирнулись.

— У тебе усе буде на місці, — його поблажливо заспокоїли.

Коли вони минули освітлений коридор й опинилися за межами його стін, всепроникаюча молочно-густа Імла заполонила їх у свої обійми, розмила постаті. Спасінням стали червонясті промені, що бризнули Із зеленої форми. По їх сліду імла танула, зникала, немов лід під вогненними ножами. Вони рушили вздовж сірих стін, котрі за ними тут же змикалися.

Невдовзі попереду з’явилися обриси приземкуватої круглої конструкції в діаметрі до кількох десятків метрів. По її периметру ледь-ледь висвічувалися різноколірні вогні, котрі ставали все більш яскравими і менш приємними — блиском працюючих газових різаків били в очі, викликаючи головний біль.

Коли підійшли, нижня частина конструкції Горбатову здалася перевернутою кришкою велетенської каструлі, яка в силу своєї випуклої конфігурації не могла втриматись без сторонньої допомоги і її підперли стояками, що нагадували ноги живого верблюда.

Спонукуваний хірянами, Горбатов піднявся у штучно замкнутий простір; розгублено опустився на вказане місце І відчув себе недолугим піддослідним цуциком в університетській лабораторії, що відчуває попереду глухий темний кут і пастку в ньому, тільки шляху до вороття назад не бачить. В розпачі прикрив очі долонею.

Розділ X ПРИБУТТЯ

Коли закінчилось колисання й хіряни за пультом Із співчуттям І пошаною повернулися у бік своїх пасажирів, ті сумно перезирнулися — в ілюмінатор було видно тільки суцільну стіну води, неначе вони помилково опустилися на дно моря й попали в потужний придонний потік— мимо, чіпляючись гіллям І коріння за обшивку, проносились дерева й кущі. Окремо виділялися звуки глухих ударів по корпусу чимось твердим, масивним. Усі почувалися заложниками хірянської стихії.

Так продовжувалось більше години, й Горбатов під монотонний шум води задрімав— не злива, — апатія затопила душу, заволоділа тілом.

Пробудила тиша і тепле сонячне світло, що вдарило у відкритий отвір. З поверхні Хіра ледь-ледь піднімалися легкі випари, через які проглядалося сіре, буденне місто з однотипними, стандартними будівлями, що нагадували багатоповерхові бараки. І тільки в центрі низьке, швидко світліюче небо підпирали різнокаліберні за величиною камінні шпилі й округлі бані.

Місто лежало в низині прямо перед ними; ліворуч підносились гори, а праворуч, нижче міста, виднілося безмежне плесо води. Тільки колір у неї був неприродній, відлякуюче-кров’янистий.

Придивившись до змитої поверхні Хіра, Горбатов побачив підтвердження своєї думки — уся вона мала один відтінок, — пурпурний. «І як тільки ще й нас не змило…» — жахнувся.

Горбатов незчувся, як звідкілясь збоку тихо й плавно до них наблизився автомобіль, дещо схожий на наш мікроавтобус. По серпантину вузької дороги вони за кілька хвилин спустилися униз і були в місті.

Зупинилися біля нової споруди з високим гострим шпилем, по боках якої стояли більш старі, а нова була нібито втиснута зверху, без будь-яких ознак дисгармонії — навпаки, вона лише підкреслювала єдність стилю стародавніх зодчих.

По камінних східцях піднялися до невеличкого ганку, за котрим була простора світла зала з двома дверима в протилежній стіні. Одні, ліворуч були більшими І менш примітними — за кольором зливалися з окраскою стін. Другі ж, ближчі до них, виділялися різким сіро-сталевим блиском. Поміж них в скляній кабінці напівлежав мідноликий велетень. «Охоронець…» — зрозумів Горбатов — досвід перебування тут давався взнаки.

— Прошу, — пропускаючи професора поперед себе, Ре показав рукою в напрямку ближніх дверей.

Потім він вийняв з кишені пластинку і вставив її у вузьку щілину. Долоню другої руки з розчепіреними пальцями приклав до невеличкого темного віконця, і тільки тоді двері зрушили з місця. Поповзли вгору…

За кілька хвилин вони опинилися в кабінеті із стерильно-білими стінами, із спеціальним химерним кріслом посередині, схожим на стоматологічне. Напроти нього стояло ще кілька звичайних, м’яких.

— Сідай, професоре… — Ре був одна люб’язність.

Горбатов потяг до себе ближнє, м’яке, та хірянин перепинив його.

— Ні, туди, — показав на спеціальне.

— Для чого? Чому?.. — кров відхлинула від обличчя й воно стало білим, білим.

— Не турбуйся… Ти ж влаштовуєшся на роботу, а в нас є секрети, котрі ніхто із чужих не повинен знати. Ми шкоди не зробимо, але витік інформації ми зобов’язані попередити. Ми запрограмуємо тебе так, щоб про те, що будеш робити тут, ніхто й ніколи не довідався.

— Я нікому не скажу… — подався назад Горбатов, і тут же наштовхнувся на залізні пальці охоронців. Звідкілясь з’явилися ще кілька чоловік в білому, і він опинився прикутим до крісла. Його руки, ноги й груди — усе схопили міцні й безжалісні захвати.

В глибині душі сумніваючись в правильності своїх дій, професор із силою, намагаючись розірвати пута, напружився, смикнувся… В розпачі закинув голову назад і… відчув легкий укол в плече. Обм’як. Стало хороше, навіть холодні жаб’ячі обличчя визивали симпатію.

— Заплющ очі й розслабся, — чужий голос звучав доброзичливо і навіть пестливо. Здавалося, що його готують в жертву хірянським богам, і зараз улещують, укоськують, аби він не гнівав їх своїм ображено-нещасним виглядом, коли покладе професорську голову на їх камінний олтар, і це не лякало. Навпаки, він блаженно відключився від реального світу й занурився в приємне тепло ще незвідано-вічного спокою. Ні один звук не досягав його слуху, ніщо не турбувало.

Тілесного болю не відчував, лише душа краялась на якомусь дикому роздоріжжі, не знаходячи прихистку. Була синь неба й моря, зелень гір… Либонь, одного не вистачало — снігу…

І чому зелень гір, а не камінь?..

Поступово поверталося усвідомлення того, що довкіл люди і він їх розуміє…

— Як почуваєшся, професоре? — Ре посміхнувся.

— Нічого, — Горбатов здвигнув плечима. Йому подобалось ось так лежати й спостерігати сіро-зелених, що не без цікавості схилилися над ним. Нехай…

— Піднімайся, — хірянин в білому халаті допоміг йому зіп’ятися на ноги. — Тепер професором будеш тільки неробочому місці. Поза ним ти заблокований. В цей час будеш знати тільки їжу та жінку… — голубі очі хірянина Іронічно примружились. — А цього добра у нас хоч відбавляй. Ми їх спеціально вирощуємо…

Не вникаючи в суть мовленого хірянином, Горбатов згідно кивнув головою.

Мідноликі охоронці разом із Жі обережно взяли його попід рук й повели геть, за що він був вдячний — втомлений пережитим і внутрішньо умиротворений, на більше почувався нездатним.

Вони довго піднімалися ліфтом вгору і Горбатов ніяк не міг збагнути, чому, адже ззовні будинок був не більше трьох поверхів.

Коли кабіна зупинилась, всі вийшли у вузький довгий коридор. Пройшовши по ньому з десяток метрів, зупинились біля дверей під третім номером. Жі вклав в руку професора теплу, вузьку пластину й допоміг вставити її у двері.

— Це ваш код, а тут житло, — пояснив.

Воно було із двох кімнат. Одна з них нагадувала нору для сну — спартанське ложе займало майже весь нижній простір. Друга було квадратна, з круглим столом I чудернацькими кріслами посередині. Прямо перед собою побачив чотирикутник затемненого вікна, лівіше якого виднілося вмонтоване в стіну велике, неначе екран, зелене скло.

— Це Інформатор, від нудьги… Тут державна інформація, — уточнив Жі і натис лівий виступ нижче екрана. Горбатов відсахнувся, — прямо перед ним на склі у весь зріст вигулькнув хірянський диктор з рикаючим, розкритим ротом.

— А це розважальна програма, — натис правий крайній виступ, і загадково посміхаючись, мовчки розвалився в кріслі.

На екрані з’явилося зображення приміщення, що нагадувало собою щось середнє між вишукано обладнаним малим гімнастичним залом І спальнею королеви. Тут було усе: кругле, розкішне ложе п’ятиметрового розміру, пухові мати на полу з виступами різної форми й висоти, і сплетіння перекладин та химерних спортивних снарядів незрозумілого для нього призначення. Воно подвоювалось міражем у дзеркальних стінах і казково перепліталось.

Не встиг Горбатов розгледіти як слід бачене, як там з’явилися юні біорики, за ними увійшли старші, всього до десятка чоловік, І він наяву побачив любовне дійство, яке не могло навіть приснитись — йшло навчання мистецтву любовної справи… Він так зрозумів.

Жі дістав з кишені тоненькі, довгі папіроси. Простяг Горбатову. Той жадібно затягнувся — забув, коли вже й курив. Солодке марево в ту ж мить накинуло на нього химерні сіті… «Наркотик…» — обпалило мозок. В цей час двері відчинилися й поріг переступила красуня-біорик в одних тільки шортах.

— Це найкраща програма… Я вам заважати не буду. Всього найкращого, — Жі пішов до дверей. Там натис непримітну темну ручку, й перегородка, що розділяла дві кімнати, роз’їхалась в різні боки, утворивши для розваг вельми достатній простір.

Горбатов хотів було щось заперечити, але хірянин, обминувши дівицю-біорика, поспішив зникнути. Вона ж розстібнула єдину одіж і він уздрів на відстані якогось метра те, за чим з таким нетерпінням слідкував на озері, коли Рая купалась… Він забув і час, і місце…

Опам’ятавшись, відчув таку спустошеність, котрої не знав усе своє життя. Лежав один, як непотріб.

Не в змозі ні спати, ні піднятися, довго валявся в постелі, а коли надоїло, пішов шукати воду. Освіжившись, включив виклик державної Інформації. Почуте здалося неймовірним… Хірянський диктор повідомляв про другий космічний корабель невідомої цивілізації, нещодавно знайдений на березі моря. Коли ж на екрані з’явилися його обриси, очі Горбатова полізли на лоба. Він упізнав типовий космічний корабель землян.

— Знайомий? — голос за спиною гримнув немилосердним громом, відібрав мову. І тільки опам’ятавшись, професор через силу видавив із себе:

— Ні-і-і… Я такого не бачив.

— Звідки ж він узявся?..

— Не знаю, — здвигнув плечима.

— Ви прилетіли на іншому…

— Я й кажу, — порадів Горбатов можливості відсторонитися від незваних землян, а то ще біду накличуть… З нього досить. — Пора снідати, — Жі натис ще один виступ посередині. За хвилину до кімнати зайшов мідноликий охоронець з візком попереду себе. Складалося враження, що він стояв під дверима і чекав сигналу.

— Стереже? — здивований Горбатов глипнув на хірянина.

— Ні… Ти нікому, крім нас, не потрібен. Вище того, на чому стоїш, — обличчя й мова Жі вихлюпнули йому у вічі наглий сарказм, — ти ніхто, ти біологічний робот… Твоя доля — дивитися, слухати, розважатися сексом й виконувати наші вказівки… Професором будеш там, — показав кривим пальцем кудись униз. — Коли переступиш заблоковану зону.

Горбатов мовчки слухав — йому було байдуже; умиротворений, згадував дівицю-біорика в її незвично-сексуальній красі, й жив відчуттям близькості з нею.

Після сніданку вони спустилися ліфтом в Хір. Там пересіли в машину, що нагадувала електропоїзд метро, тільки рухалась вона по звичайному покриттю тунеля, що буквально був залитий світлом. Коли зупинились, в Горбатова перехопило подих — перед ним був велетенський майдан, від якого в різні боки вело розгалуження тунелів. З їх глибин доносився могутній гул турбін і ще якась суміш виробничого шуму.

Пропустивши довгий і широкий автомобіль-тягач, вони повернули праворуч й незабаром опинилися перед суцільною стіною. Тут вийшли. Минувши охорону, вони попали в реакторний зал атомної станції — це Горбатов зрозумів по знайомій блискучій випуклості посередині великої зали.

— Нам потрібна ядерна зброя усіх видів, і ти нам в цьому допоможеш. Відпочивати будеш там… — холодний, як лід, погляд піднявся до стелі.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ І ТУРИСТИ

Сонце докучає цій частині Хіра не менш, ніж африканській пустелі; хіба що тут, замість піскуватої, повитої сухим маревом, обезводненої й порепаної твердині землі, поверхня вкрита густою низькорослою зеленню.

Як тільки обрій позолотився, задушливо-теплі хвилі повітря, що ніччю ліниво перекочувалися із краю в край, зараз і зовсім безсило зависли над сірим громаддям міста, накривши його змертвілою попоною задухи. А з першими променями сонця стало ще гірше: увсебіч поповзли випари сміттєзбірників й розплавленого асфальту, досаджаючи смородом своїм творцям і всьому живому. Від нього навіть здичавілі хірянські собаки й коти, які завжди зграями обсідали покидьки, зараз і ті кудись зникли, наче відчули смертельну загрозу. Хіряни ж, незвично-різні за кольором шкіри й будовою тіла, розморено зиркнувши вгору, розходились, хто куди… І тільки тендітні мідноликі біорики під проводом поодиноких сіро-зелених кучкувалися на центральних вулицях Касіоли, безглуздо посміхаючись один одному, напевне вичікуючи для себе щось звично-приємне — місто, як і весь півострів, приваблювало туристів. У вузьких смужках з легкої тканини, які умовно можна було б назвати одягом, звабливо-екстравагантні біорики-дівиці справляли враження безтурботно-щасливого племені й могли вразити не тільки любителів екзотики — навіть місцеві жителі не обходили їх боком. І по-своєму були щасливі.

Із літака, що наче вертоліт без лопастей, плавно опустився у центрі залитого сонцем майдану, вийшла група до п’ятдесяти чоловік. Вони наперебій загаласували, показуючи у бік високих териконів скам’янілої бурої породи на околицях міста, що явно псувала довколишній пейзаж своїми незугарно-дикими формами.

Екскурсовод знервовано-збуджено засмикався, замахав руками, показуючи пальцями у протилежний бік, на химерні будівлі у центрі міста, тільки туристів хвилювало інше, і він зморено відійшов від них. Саркастично усміхнувся, мовляв, випустять пар і все стане на свої місця — не перший раз…

Звичний прийом спрацював без осічки. Вгледівши привітні обличчя напівоголених біориків, прибулі радісно заклацали маленькими фотоапаратами, намагаючись пильніше розгледіти й зафіксувати на пам’ять незвичну сексуальність мідноликого дива. Ті ж були раді — безсоромно демонстрували свої форми тіла кожному на вибір. І самі в накладі не залишалися — розрахунок відбувався на місці. За цим пильно слідкували сіро-зелені.

Екскурсовод із жаб’ячим обличчям користувався нагодою:

— Перед вами молоде, щасливе покоління півострова й однойменної держави. Хоч ваше суспільство ізолювало нас від себе, створило тут резервацію й назвало її заповідником-державою минулого, ми своїм життям стверджуємо здатність нашої системи до виживання. Ми не тільки вчорашнє, а й майбутнє; докажемо, що ми є, були й будемо… І ми переможемо! — виголосивши тираду, він полегшено видихнув.

— А переселятися до вас можна? — підняв обидві руки вверх згорблений дідок, що не зводив з біориків бляклих очей.

— Хоч сьогодні, — зрадів екскурсовод. — Ми надаємо політичний притулок усім, хто цього бажає. Ми тут усі рівні й маємо одинакові права — фабрики, шахти, заводи і все інше багатство належить народу, котрий під керівництвом свого виразника й захисника, партії Колективного порядку, досягає все нових і нових висот… Слава партії Колективного порядку!.. Хай живе партія Колективного порядку!..

Поки він патякав, дідок, а за ним і парубійко до двадцяти років, протислися ближче й шепнули:

— Ми хочемо залишитись…

— Не відходьте від мене, — почули у відповідь. В руках екскурсовода з’явився маленький передавач. Продовжуючи жестикулювати й вигукувати лозунги, він натис червону кнопку.

— Кінчай агітацію, — показуй пам’ятки, — півголосом, але досить чітко висловився блідолиций чоловік в легкому білому напиналі. Його підтримали майже усі туристи й екскурсовод осікся…

Група направилась до музею великого рульового партії Колективного порядку Ле Ні. Вступаючи в протиріччя із внутрішнім змістом, своїм зовнішнім архітектурним оформленням він явно претендував на лідерство в розвитку цивілізації — модерний різновид бетону, скла і легкі повітряні форми відтворювали фантастичні пориви сьогодення, а експозиція, що проглядалася крізь скло, нагадувала давній період становлення людства. І було незрозуміло: чи це прорахунок архітектора, чи це його бачення світу.

В цей ранішній час біля входу в музей було чомусь людно, і ніхто не звернув увагу на трьох чоловік із спортивними сумками через плече, що, переморгнувшись, відстали від групи й змішалися з місцевими жителями. Вони пильно зирили за екскурсоводом, що справно, мов диригент, задавав тон — пропускав туристів у навстіж розчинені двері й утримував біля себе парубійка з дідусем.

Коли останні бажаючі попасти в музей ще товпились у дверях, до входу на великій швидкості під’їхав легковик продовгувастої форми. Його корпус розкрився й екскурсовод підштовхнув своїх підопічних.

— Сідайте… — Його жаб’яче обличчя світилося справжньою радістю. По очах було видно, що перший успіх окриляв, вселяв надію…

Машина, прийнявши в себе переселенців, зникла так само швидко, як і з’явилась.

Через годину звеселілі туристи вийшли й гамірною юрбою направились до старовинного особняка, що височів над химерними виступами покрівлі неподалік, і тільки вони зникли, на голови перехожих опустилися кийки мідноликих охоронців. У своє задоволення перекочуючи горами біцепсів, вони з гиком висипали з бокових під’їздів музею.

— Розійдись, розійдись… — у такт ударів по майдану розляглися веселі окрики.

Кілька агонізуючих голомозих звалилися тут же, інші кинулись хто куди — по двоє, по троє хіряни зникали в провулках. Підозріло оглядаючись, одними з перших кинулась туди й трійця туристів.

Перегодя, впевнившись у безпеці, сивоголовий, коренастий чоловік із пошрамованим обличчям зупинив свою компанію біля масивних дверей невеличкого бару, звідкіля вилітали злі, ритмічно-гавкаючі звуки джазу.

— Перепочинемо…

Вони зайшли. В автоматі взяли брудно-сіре пійло і відійшли у дальній кут.

— Кисле, — сивоголовий задовольнився тільки одним ковтком, а наймолодший жадібно випив усе до дна, після чого тихцем сплюнув.

— Фу, погань…

На їх жах, двері із гуркотом розчинилися і знадвору до приміщення ввалився здоров’як з перекошеним від люті обличчям, статурою не гірше мідноликих охоронців.

Не володіючи собою, прибулець кинув купюру на стойку.

— Холодного!..

Вгодований бармен механічно відволікся від розмальованої, з райськими губами, живої ляльки-біорика й, іронічно скривившись, узяв гроші. Тим же, завченим рухом налив і поставив перед відвідувачем кварту рудої каламуті.

Відвідувач, що, мабуть, забрів сюди вперше, здивовано заглянув у середину, потім ривком нагнувся вперед. Схопив закучерявлений на бичачій шиї бармена чуб і з силою притис його голову вниз. М’яким, розтеклим обличчям протяг її по залитій поверхні стойки вправо, потім вліво й, піднявши кварту, вилив рідину за напахчений комір розкішної сорочки. А коли в такий же спосіб підняв і вивернув гикаючу голову обличчям до себе, співчутливо усміхнувся.

— Ну й мармиза ж в тебе… Холодного!.. — роз’ясняюче повторив і поблажливо розтис кулак. Руки старанно витер об сорочку на грудях рудого.

Буряковіюча, з розкошланими густими бровами і брудними потьоками, фізіономія бармена смикалась, а широко випуклі прозорі очі догідливо моргали в такт нерозбірливого белькотіння.

Відчувши звільнення, кинувся до холодильника. Тремтячими руками вийняв звідти й подав велетню кілька строкато розмальованих банок. Лялька ж, незвично кліпала віями й мовчки розкривала та закривала малиновий ротик.

Випивши все до краплі, скандальний відвідувач невдоволено покрутив головою і мовчки почовгав до виходу.

У темному кутку перезирнулися.

— Йдемо на контакт, — пошрамоване обличчя сивоголового в напівтемряві видалось зловісно-рішучим. Усі троє піднялися й потяглися за хірянином.

Той неквапом дибав і, здається, не помічав ні переслідувачів, ні випадкових перехожих, що суєтно звільняли дорогу. На перехресті звернув за ріг якоїсь старої будівлі й туристи, злякавшись, що хірянин в хаотичному лабіринті вулиць Касіоли загубиться, поспішили, але було вже пізно. Він зник…

Розгублено озираючись, сивоголовий зупинив свою компанію біля покинутого напівзруйнованого будинку, конструкції якого нависали над вулицею.

Невідомо звідки мелькнуло масивне чоловіче тіло й міцні руки з розчепіреними пальцями тисками схопили ближніх за горло, а третій навіжено зарепетував диким матом.

— Що, ублюдки?.. Не чекали? — обличчя хірянина на цей раз було звеселіле, й чи то від ляку, чи від задухи, переслідувачі в його руках обм’якли. Либонь це спасло їх.

— Тьху, мерзота, — розтис пальці й обидва чоловіка із хрипом попадали до його ніг. — Другого чекати від Тхо не приходиться… — пробурмотів півголосом до себе й гидливо витер руки об їх одяг. Хотів було податися назад, та увагу привернула міміка старшого з трійці, із свистом вдихаючи повітря травмованим горлом, той махав руками й хрипів:

— Ні-і-і… Не ві-і-ін…

— Не він?.. А хто? — згрібши його за груди, допоміг зіп’ятися на ноги. — Ну, слухаю… — притяг пошрамоване обличчя до своїх бездонних блискучих очей.

— Ми самі пішли… Ти нам потрібний.

— Он як… Для чого?

— Я противник Тхо, — чоловік випалив скоромовно, а це мої помічники, — кивнув у бік своїх нещасних колег.

— Ти?.. — хірянин і рот розкрив, неначе подібне чув уперше. — Швидше піднімайтеся — тут вам не місце. Поїхали… — згріб їх в оберемок, затяг у двір й увіпхнув в автомобіль. Сам усівся за кермо.

У вузькому провулку машина плавно повернула праворуч і з прискоренням стала віддалятися у напрямку гір.

Розділ II ЗНАЙОМСТВО

За містом вони пірнули під карниз низько навислої скелі й незабаром вискочили на рівну уторовану дорогу, з одного боку якої висвічувалося червонясто-мерехтливе черево безодні, а з другого гострими зазубринами ощирилось узбіччя; здавалося, десь там, попереду, вони не витримають цієї гонитви і зваляться на світло безодні, що з глибин Хіра манило до себе чарівно-кривавим блиском, або ж, тікаючи від нього, кинуться в зуби камінного дракона.

Жаданим спасінням мелькнуло розгалуження доріг і машина повернула ліворуч і запетляла своєрідним каньйоном поміж двох гір.

Невдовзі попереду в камінній стіні показалась металева брама. Як тільки машина зупинилась, вона відкрилася. За нею була приплюснута сіра будівля з блискуче-чорним дахом. Маленькі віконця у її стінах нагадували бійниці; і вся вона була схожа більш на в’язницю, аніж на людське житло, тільки прибулі й цьому були раді.

Перетнувши двір, машина майже навпомацки вповзла у темний підвал, котрий освітився тьмяним світлом. Це було досить просторе приміщення, по боках якого виднілося плетиво конструкцій.

— Пішли, — господар направився до ліфта, яким вони опустилися ще нижче й вузьким коридором вийшли до зали з великими кріслами та довгими столами попід стінами, що нагадувала земну середньовічну харчівню.

— Тепер розповідайте, — велетень з недовірою поглянув на трійцю.

— Я розшукую брата… Він, мабуть, разом із своєю асистенткою попав у руки Тхо.

— Хто він за фахом?

— Ядерник.

— Ядерник?.. — обличчя хірянина витяглось. — Ядерна технологія на планеті заборонена, а на півострові тим паче…

— Він спеціаліст по контролю, — знайшовся сивоголовий. Під боковим світлом його малоприємне обличчя робилося хитрувато-жорстким і холодним.

— Звідки ви?

— З півночі…

Господар задумався. Пройшов раз, вдруге… Потім, широко розставивши ноги перед гостями, зупинився.

— Припустило, я тобі вірю… Якщо твій брат дійсно у руках Тхо, — ткнув пальцем в груди старшому, — це і для вас небезпечно. Тхо давно рветься до ядерної зброї. Тільки, чому ти пішов саме за мною?

— Ти невдоволений, а це означає, що ми разом…

— Логічно, тільки я б так не сказав, — іронічно посміхнувся. — А що тобі зараз потрібно?

— Ми прилетіли як туристи і нас будуть шукати…

— Тут ви в безпеці, — хірянин заспокійливо махнув рукою. — Звіть мене Грімом.

Назвавшись Кошманом і відрекомендувавши своїх супутників Жуком і Гарцманом, сивоголовий продовжував:

— Якщо ми не знайдемо брата, його можуть використати. Він м’якохарактерний і податливий, особливо до жіночої статі.

— Погано… Як його звати?

— Горбатов. Професор Горбатов…

— Ви знаєте, куди потрапили? — теплі очі Гріма взялися кригою.

— Начебто… — усі троє непевно стенули плечима.

— Ні-і-і… Цього не відає ніхто до тих пір, аж поки сам не опиниться у нас. Тільки тоді вже пізно… Ми тут живемо, як музейні експонати минулого й харчуємось домаганнями Тхо стати ідеологом всієї планети. Для цього він обіцяє золоті гори кожному, хто підтримає його» устремління до створення рівного суспільства незалежно від здібностей кожного. Тільки рівність буде визначати він і його люди… Ви бачили мідноликих?

— На майдані…

— Так ось, Тхо бачить наше майбутнє керованим за його теорією і ним персонально… — щось примушувало Гріма вихлюпнути із себе давно наболіле. Мідноликі — це біологічні роботи, слухняність яких обумовлена біологічно. Це майбутнє нації… У нас існує ціла комуна державних вчених мужів, котрі плодять їх за певною генетичною програмою — окремо охоронців режиму, окремо прислугу, інженерів — кожному своя програма. Проституток плодять для іноземців і власної втіхи. Опісля вони йдуть у вільний продаж і вивозяться за кордон — Тхо має на це виключне право… І взагалі, у нас усе державне, а держава, це Тхо. Навіть люди і ті… — Грім замовк. ©

— Це ж добре. Нема експлуатації… — Жук, ще зовсім зелений парубок, схожий на молодожона, котрого тільки-но підняли із-за весільного столу, був категоричний. В його чорних, ззовні спокійних очах світилося чекання чогось незвіданого, утаємниченого. Третій — Гарцман, раз по раз поправляючи на лобі закучерявлений білявий чуб, сприймав розмову нехотя-сонно, у всьому покладаючись на сивоголового, очі якого дивилися на світ божий якщо не з погордою, то не без іронії.

Після слів Жука м’ясисте обличчя Гріма відобразило невимовне здивування і він, запнувшись на півслові, нарешті, видавив із себе:

— Як ти хочеш шукати брата? — питання було звернене тільки до Кошмана.

— Його використовують як спеціаліста.

— Тобто, ядерником?

— Мабуть…

— Гм, — Грім замислився. — Тут треба починати з інспекції за роботою гірників. Там немало фізиків… Більшість з них постійно працює в шахтах і про них нічого невідомо.

— Де ця інспекція?

— На майдані перед музеем Ле Ні.

— Нам туди треба попасти.

— Складно… Туди вхід стороннім суворо заборонений. Вас одразу ж візьмуть на приціл спецслужби і ви усі можете стати роботами під Хіром, а там забудете, хто ви є насправді…

— Чому?

— Звідти нормальними не повертаються. Маленька операція і ви з насолодою працюєте на благо держави, на благо «народу», для себе нічого не маючи. Хіба що, будете безплатно користуватися біориками-проститутками… Люди Тхо дадуть таку можливість.

— Нам потрібно там побувати…

— Добре, — погодився Грім. — Тільки без мене. І для цього вам потрібно змінити зовнішність…

По цьому він нап’яв на їх голови блискучі, з темними виступами, ковпаки й запропонував пересісти у глибокі ніші в стіні, що до цього були зашторені однотонною тканиною. Повернувши штору на місце, сам вийшов. Світло померкло, а руки й ноги здавили широкі захвати.

В якусь мить немов тисячу голок увігнались у їх тіло — з голови до ніг пронизало струмом, і навіть опісля невідома сила ще деякий час різно трусила їх кінцівки, вібруючим холодком гуляла у збудженому мозку. І вони проклинали той час, коли підставили свої голови під холодні обручі металу. Коли Грім зняв їх, Кошман із своїми підлеглими ошаліло-здивовано витріщились один на одного, явно шоковані — голомозе тім’я, темна, до чорноти, шкіра вразила їх у саме серце. І тільки оговтавшись, розгублено змогли спитати:

— Це надовго?

— Це ваш вибір — другого нема, якщо хочете жити, — голос Гріма був аж занадто спокійний. — Ви маєте вигляд тутешніх жителів і тепер можете показуватись на очі навіть самому Тхо… Знімайте ще й одяг, — серед різного мотлоху допоміг вибрати відповідні за розміром зеленисті легкі комбінезони. Коли ж вони влізли в них, ззовні від хірян стали різнитися лише статурою і ніжними рисами обличчя.

Не демонструючи свої істинні наміри і своє причандалля перед Грімом, скрушно дістали із містких спортивних сумок мініатюрні лічильники радіоактивного випромінювання, масивні пістолети для оборони в космосі і на всякий випадок дві часові міни з напалмом. Зайве залишити в приміщенні в надії зберегти це пристанище за собою. Грім робив вигляд, що приготування несподіваних гостей йому байдужі, постійно слідкуючи за усім, що відбувалося.

Коли Кошман і його компанія закінчили все й опинилися в машині, Грім повільно вирулив на дорогу і, не затримуючись, погнав її до міста. На під’їзді стишив хід, намагаючись менше привертати до себе увагу.

Зупинився за квартал до майдану. Звідси чітко проглядався простір специфічної бруківки, окреслений широким півколом сірих будівель оригінальної архітектури. Його пустинність раз по раз порушувалась окремими групками людей, що спішно зникали у ближніх провулках. І лише зрідка мелькали поодинокі перехожі.

— Ідіть самі. Я вас почекаю…

Розуміючи все, вони вийшли з машини. Тримаючись ближче до стін будинків, задибали в напрямку майдану. Мов прикурюючи, по ходу дістали лічильники, і їх очі від здивування полізли вгору… Прилади різко зашкалили. Бажання рухатись вперед зникло, натомість хотілося повернутися назад і швидше чкурнути звідсіль. Змушено розширивши діапазон вимірів і тим самим заспокоївши прилади, вони повели ними по колу. Найбільший фон давав майдан.

— Потрібні нейтралізатори, — із жалем похитав головою, Гарцман.

— Нічого. Повернемось, приймеш, — Кошман був незворушний. — Горбатов, мабуть, тут. Із столиці його вивезли, а це єдине місце із таким фоном. Обійдемо майдан. Я займусь будинками, Жук знімає фон із майдану, а ти слідкуй, щоб до нас несподівано ніхто не підійшов, — видав розпорядження Гарцману.

Уявляючи заклопотану невідкладними справами компанію, що не може дійти згоди й вирішує їх походя, жестикулюючи й тихо перемовляючись, вони посунули вперед. Коли дійшли до споруди напроти музею, де розміщалась інспекція, лічильник Кошмана істерично заверещав, сигналізуючи про небезпеку.

Щоб менше привертати до себе увагу, без зупинки обійшли загадкові споруди й попрямували периметром майдану. Радіаційний фон біля музею Ле Ні знову помітно підскочив.

— Фонить будинок, — Кошман у своїх висновках був категоричний. — Наче в ньому, або ж під ним зберігаються ядерні заряди. Обслідуємо прилеглі квартали.

За межами майдану рівень радіації був значно меншим і вони продовжували свій шлях ще кілька годин. Це місто здавалося найбільш загадковим з відвіданих, а присутність тут Горбатова з коханкою дає можливість наблизитись до таємниць хірянського життя. Виходить, вони все ж таки недаремно відправили їх…

Розділ III СМЕРТЬ ЖУКА

Після п’ятої години вечора на вулицях Касіоли помітно пожвавішало, ставало гамірно, — неначе хтось навмисне виганяв жадібних до розваг біориків-красунь, щоб показати гостям і підстаркуватим жителям міста їх забуту молодість та збавити на гріховні справи: дати втіху одним і заробіток іншим. Окремо вирізнялися чоловіки в легкому жіночому вбранні і без, в одних тільки чудернацьких напиналах.

В якийсь час вони випірнули з натовпу на розі вулиць Героїв громадянської війни і Рози Гапширонської, відомої повії Касіоли. Зацікавлено розглядаючи підлітків-біориків, що зазивно демонстрували свої можливості, вони скрушно зиркали з-під лоба один на одного й крокували в ногу з хірянами до майдану в надії швидше дістатися до автомобіля. Зараз він був для них важливішим за хліб, і не так він, як його власник. Загаялися і тепер сумнівалися, що він буде чекати.

— Сюди, — Кошман потяг Жука у ближній провулок. Розгублений вигляд підлеглого насторожив. — Що сталося?

— Нічого, — Жук непевно покрутив головою. — Мені здалося…

— Що?

— Неначе лице Горбатова показалось.

— Де?

— Там… — Жук кивнув у бік похмурого ансамблю підозрілих будівель.

— Пішли, — підштовхнув його Кошман в тому ж напрямку.

Роззираючись увсебіч, вони повільно пробирались натовпом, але професора, якщо він і дійсно був там, мов корова язиком злизала. Пройшли мимо дверей і нічого підозрілого не помітивши, зупинились.

— Жук… — Кошман не відривав погляду від входу, наче його тягла туди якась таємнича сила. — Проникаємо… Гарцман страхує.

Жук рушив вперед. Смикнув за ручку дверей раз, вдруге, і, вони несподівано одчинилися. Хлопець буквально влетів у темний отвір. За ним, механічно вихопивши пістолет, кинувся Кошман і немов спіткнувся об роздираючий душу крик, але було вже пізно — в котрий раз у своєму житті знову необачно боляче стукнувся лицем об щось тверде, смердюче. Підхльостуваний немилосердною лайкою свого помічника, що звучала десь зверху, він різко скинув голову і прямо над собою уздрів безпомічно-гарячково теліпаючі ноги. Загородивши собою вхід, на витягнутих руках його тримав мідноликий охоронець-велетень.

Відчувши появу ще одної живої істоти, охоронець з усієї сили, здавив свою жертву, від чого Жук захрипів передсмертним хрипом і замовк… З його тіла в усі боки, наче з розчавленого помідора сік, бризнула кров, а той здивовано підніс останки тіла до носа, понюхав і гидливо скривившись, шмякнув ними об камінний підлогу.

Ще мить, і Кошман буде там же — це він зрозумів блискавично. Інстинкт самозбереження зробив свою справу. Треновані пальці натисли курок і розривні кулі знизу вверх впилися в широкі груди охоронця, які тут же продірявились в кількох місцях рваними ранами. Звідти добряча бочка гарячої крові вилилась на Кошмана. Добре, що він хоч трошки встиг відскочити.

Агонізуюче тіло охоронця скрутилося й гримнуло на підлогу. Судомно смикнулося кінцівками й, наповнюючи простір смородом, заспокоїлось.

З прямокутного отвору в протилежній стіні один за одним з’явилося ще кілька охоронців. В руках у них були короткі, до метра, блискучі труби з товстими рукоятями.

Не вагаючись, Кошман плюхнувся в калюжу крові, в падінні встигнувши вгостити з пістолета ще й цю пару. Вимазуючи собою стіну в червоний колір, вони один за одним повільно-здивовано сповзли додолу.

Кошман кинувся до Жука в надії вчути в ньому життя, та даремно… Його тіло було бездиханне, а з-під розірваної шкіри біліли гострі злами кісток.

Похапки забрав зброю і лічильник радіоактивного випромінювання. Діючи по інструкції, включив і поклав на зламані груди часову міну з напалмом й метнувся до дверей, тільки ті не зрушили з місця, готуючи страшну смерть і для нього.

Жахнувшись передчуттям своєї близької кончини, Кошман гарячково схопився за пістолет й випустив усю обойму, і лише тоді з натугою вислизнув з пастки.

Поливаючи строкатий натовп гарячим промінням, над містом, як і раніше, висів червонястий диск вечірнього сонця; так само мирно шарувалися й пливли своєю дорогою малі й великі потічки людської маси, і коли Кошман, весь в темно-червоній крові, що скапувала з нього, вигулькнув перед Гарцманом, ніхто, крім нього, не жахнувся. І тільки тоді, коли за дверима гримнуло, посипалось скло і з усіх шпарин загадкової споруди вирвалося занадто яскраве полум’я, майдан заревів… Усе змішалося. Затоптуючи старих і малих, люд кинувся геть, подалі від проклятого місця.

Кошман, не даючи опам’ятатися Гарцману, схопив його за руку й, лавіруючи серед охоплених жахом перехожих, потяг за собою. Вирвавшись з майдану, вони пірнули в провулок, де повинен був стояти автомобіль. Побачили його, коли вже й надії було мало. Запилюжений, неначе тільки-но приїхав, він стояв під якимось накриттям.

Уздрівши перед собою закривавленого Кошмана, що важко дихав, хірянин осудливо, із жалем похитав головою. Ні про що не розпитуючи, широко розкрив дверці й, коли обидва прибулі опинилися на сидіннях, зайцем запетляв поміж будівель.

Розділ IV СЮРПРИЗ ГРІМА

Низькорослий чоловічок у старезному пальто й таких же незугарних черевиках на босу ногу ідеально вписувався в торчкувато-гостре каміння, що обрамляло дорогу після розгалуження над безоднею. Коли машина стишилась, Кошман з Гарцманом сприйняли постать за камінну скалку і тільки пильне око господаря цих місць запримітило в ній людину.

Зупинившись і давши задній хід, Грім відкинув верх автомобіля.

— Залазь, — запропонував обірванцю місце в машині, але той, насторожено вдивляючись в незнайомих пасажирів, продовжував стояти. По всьому було видно, що від цієї зустрічі добра він не ждав.

«До сорока градусів сягає, а він в пальто…» — відчужено-холодно мелькнула думка у збудженому мозку Кошмана — безглузда смерть Жука змінила не тільки його пошрамоване обличчя, а й душу — ненависть і бридке презирство до цієї планети розтинало груди.

— Це свої, — Грім підбадьорливо-змовницьки кивнув на заднє сидіння, і тільки після цього чоловічок на диво легко заскочив в середину. Змахнувши полами, як птах крилами, він опустився на вільне місце. Світляними очима ковзнув по Гарцману й зупинив свій погляд на обличчі Кошмана. І тут же відвів… Під тонкою сіро-зеленою шкірою ворухнулося жовно.

Благополучно опустившись з машиною разом у підвал Гріма, Кошман з Гарцманом полегшення не відчули. Смерть Жука стала поганим провісником — зловісне передчуття посилювалося з кожним поглядом Гріма, що, мов рентгеном, просвічував їх наскрізь.

Залишивши виснаженого хірянина в машині, Грім звелів їм піднятися й запросив до кабіни ліфта, а коли вони разом підійшли до кімнати, де залишили свої речі, відчинив двері й пропустив їх вперед.

— Заходьте й чекайте… — не переступаючи поріг, повернувся назад.

Кошман з Гарцманом полегшено зітхнули і розслабились.

Виймаючи вистріляні обойми, Кошман направився за новими. Їх спакували на совість: гранатомет, багатодульні кулемети залпового вогню, міни й гранати з напалмом — усе було добротно вкладено у вигляді спортивного причандалля. Зараз там було пусто. Відчувши пастку, Кошман з пістолетом в руках кинувся на двері.

— Відкривай!.. — затарабанив кулаками й рукояттю, а не почувши відповіді, приготувався до стрільби і став повільно відходити назад.

— Допомогти? — голос Гріма за спиною змусив підскочити. Прямо із стіни, що слугувала й екраном, на них в притул дивилися двоє хірян — масивний, як ведмідь, Грім, і мізерний сіро-зелений чоловічок із жаб’ячим обличчям.

— Що це значить? — Кошман був у нестямі.

— Це ти мені відповіси… Зрозумів? — холодно-спокійний голос хірянина остудив обох.

— Я не розумію…

— Прийдеться… Попереджаю: хоч раз вистрелиш — розчавлю…

Екран потемнів. Зверху над ними щось загуло й стеля стала невмолимо опускатися донизу, від чого Кошман з Гарцманом, не наважуючись стріляти, заметушились, застукали рукоятями пістолетів по стінах і дверях.

— Стій, стій… Випусти, побалакаємо…

— Хто ви й що вам тут треба?

— Я сказав.

— Ні, Кошман… Ти ще скажеш.

Стеля продовжувала опускатися, і тільки тоді, коли вони впали під її тиском на коліна, вона зупинилась.

— Думайте, — тихо звелів Грім.

Скільки часу пройшло з тих пір — ні Кошман, ні Гарцман не пам’ятають. Для них він тягнувся безкінечно…

— Пити, пити… — шепочуть потріскані губи, а жорстка підлога, немов катуючи їх, боляче давить на вразливі місця. Задуха, темінь і безвихідь долучають своє.

— Відкрий… Ми усе скажемо, — Гарцман методично-тихо стукає у двері важкою рукояткою пістолета.

— Терпи… Вони і так відкриють, — не хоче признатися у своїй поразці Кошман, хоча в душі і згоден. Краще знайти спільну мову, аніж бути розчавленим і гнити на якомусь смітнику цієї проклятої планети.

— Відкривай!.. — реве недорізаним бугаєм. — Я усе скажу…

І неначе Бог змилостивився над ними. Низько нависле громаддя стелі здригнулося й повільно-повільно поповзло вгору, нагадуючи тим самим крихкість милості своєї. Бризнуло світло й вони відвернулись один від одного — жалюгідний вигляд не сприймався, а так було легше. Знеможено сіли й оперлись спинами об стіни у різних кутках.

— Звідки ви? — повторилось те ж саме питання.

— З Землі.

— Це ваш космічний корабель на березі моря?

— Так.

— Що вам у нас треба?

— Одним словом не скажеш…

Через кілька хвилин мовчання Грім розпорядився:

— Роздягніться… Усе залиште в кімнаті, самі вийдіть за двері.

Голос Гріма був категоричним, і вони підкорилися. За дверима побачили маленького сіро-зеленого чоловічка, тільки тепер він був одітий в легкі білі шорти, що лише підкреслювали його немічність. Він пахнув не то травами, не то квітами.

У вузькому, довгому коридорі хірянин зник, а на них з усіх боків несподівано обвалився шквал води; довкіл щось загуло й механічні щітки, як на мийці машин, вийшли із стіни й, боляче вдаряючи по голому тілу, погнали м’яку піну.

— О, Боже… — Кошман з Гарцманом смикнулися назад і, впершись задом у замкнуті двері, не витримали й, захищаючи обличчя піднятими руками, кинулись напролом в рудий клекіт, аби швидше вискочити звідсіль.

Опинившись поза межами цього кошмару, зіткнулися віч-на-віч з Грімом. Відступивши назад, він вмостився на лаві.

— Сідайте, — сухо кивнув напроти себе. Широкі лави попід стінами, грубе ложе і такий же неоковирний стіл створювали враження незавершеності. — Я вас слухаю, — мохнаті брови хірянина ще більше настовбурчились.

— Що ти хочеш почути? — із внутрішнім болем, ледь-ледь перевівши подих, тихо пробулькав Кошман.

— Що вам тут треба?

— Нічого.

— Чого ж ви тут?

— Нас послали…

— Хто?

— Наше начальство.

— Для чого?

— Вивчити умови життя й оборону, якщо вона є…

— Для чого? Тільки правду кажи, — відчувши вагання Кошмана, попередив Грім.

— Нам це точно невідомо… Ми чули тільки розмови, що тут хочуть розмістити ядерний арсенал. Наша система супутників і космічних станцій уже не може забезпечити захист від сусідів — вони мають таку ж, і тримають нашу під прицілом своїх ракет. Нам потрібна неприступна база в глибині космосу.

— Навіть так?.. — сарказм Гріма межував із здивованим презирством. — Ви націлили ракети на свою ж планету?..

— Так… — розгублено підтвердив Кошман. — Ми воюємо давно — континент із континентом, держава із державою, сусід із сусідом.

— І ви хочете ще й нас втягти в це?

— Це чутки… — в голосі Гріма Гарцман відчув відкриту погрозу і спробував загладити гостроту розмови, але було вже пізно.

— Розумово відсталі негідники, самогубці… — хірянин, жахливий у своєму праведному гніві, схопився на ноги й обидва землянина втислися в куток. На їх щастя перед Грімом несподівано вигулькнув все той же маленький сіро-зелений хірянин із світляними очима.

— Стій!.. — він виставив перед собою зморщену суху правицю розчепіреною п’ятірнею вперед. — Вгамуй свій гнів… Це дійсно зло, — показав вивернутою лівою рукою назад, у бік землян, — і ми будемо боротися з ним, тільки зараз у нас під боком зріє наше, домашнє… Ми використаємо пришельців проти нього!.. Нехай спокутують свою вину і тоді ми їх простимо, якщо заслужать, — кинув жорсткий смерч вогню своїх очей на Кошмана з Гарцманом.

Переконавшись, що Грім заспокоюється, сіро-зелений відійшов до лави й, схрестивши короткі тонкі руки на фізично немічних грудях, стомлено сів.

— Горбатов — це правда? — Грім продовжував допит.

— Правда. Він з коханкою прилетів сюди раніше нас на кораблі інопланетян, що відвідали Землю.

— Виходить, він в руках людей Тхо й допомагає їм готувати нам неволю і смерть… — зробив однозначний висновок.

— Можливо, — погодився Кошман.

Хіряни перезирнулись. Відчувши потрібний момент, Гарцман проявив ініціативу:

— Якщо ви нам повірите, ми готові допомогти…

— Ним? — Грім підозріло оглянув обох.

Кошман, в душі вдячний Гарцману за підказку лінії поведінки, підтримав його:

— Ми були на майдані…

— Ну й що?

— Радіаційний фон в будинку інспекції і в музеї небезпечний для життя. Це ненормально.

— Що це?

— Покійний Жук бачив там Горбатова.

— Ти впевнений, що він в інспекції?

— Я впевнений в іншому: там не тільки інспекція й музей. Не виключено, що під їх дахом знаходиться щось більш серйозніше… Там така радіація, неначе в середині знаходяться розкриті ядерні боєзаряди.

— І тому ти сколошкав усю комуну?

— У мене другого виходу не було.

— Авжеж…

— Ми люди дії, а ви хочете дочекатися, поки Тхо усіх вас відправить в пекло…

— Це наша справа, а ти відповідай за себе, — відрізав Грім. — До речі, ти маєш зв’язок із Землею?

— Зараз ні.

— Як маєш передати дані про нас?

— З космічного корабля.

— Що потім?

— Сюди прилетять інші кораблі.

— Передачі з Землі можеш приймати?

— Так, якщо вони призначені для нас.

— Що з ними робити? — Грім повернувся до сіро-зеленого, наче той служив йому радником.

— Поки ми повернемось, нехай посидять у першому боксі — це для них корисно й безпечно, — чоловічок ледь-ледь примружив очі.

— Добре, — погодився Грім, і в бік Кошмана з Гарцманом: — Одягайтесь, — дав зрозуміти, що розмову закінчено. Як доказ цьому, до кімнати зайшов ще один тутешній житель. Середній зріст, непевний колір шкіри й розпливчасті риси обличчя робили його невиразним, безликим. Серед натовпу, чи просто на вулиці його можна було б признати в кожному, на кому зупиниться зір. І це мало свої переваги. Особливо тут, у цій ситуації, — подумалось Кошману.

Прийнявши з рук хірянина зеленисту одіж, вони поспіхом прикрили грішне тіло. Опісля, під проводом Гріма ліфтом піднялися вгору й опинилися не то на горищі, не то в давно забутій коморі, але від цього спокійніше не стало. В безладді розкидані незнайомі старі речі, жорсткі нари попід стінами і щось схоже на маленьке віконце з ґратами, в яке пробивався маленький сонячний зайчик — усе лише підсилювало відчуття тривоги і чогось непоправного.

— Сюди можуть завітати агенти спецслужби, тому сидіть тихо, — Грім був небагатослівний. Показавши їжу й воду, ступив за поріг.

— Грім! Віддай зброю. Так буде надійніше.

— Не думаю…

Розділ V НАПАД

Слизька, напівпрозора рожева маса тихо заполонювала весь вільний простір — міжгір’я, ущелини; заповзала в щілини, під каміння, покривала воду. Яскрава зелень розчинялася в ній, а будівлі і вся поверхня півострова розм’якали, зберігаючи форму лише завдяки своїм внутрішнім, закритим конструкціям і природнім силам. Але й вони поступово слабли, не в змозі протистояти підступній силі, і Зіг задвигтів, заклекотів нутром своїм, неначе мобілізовував себе на боротьбу із цим ласкавим монстром, що своєю плоттю і всеїдністю нещадно поглинав усе живе й неживе — хіряни й тварини, котрих ніжно-тиха стихія захопила на відкритій місцевості, задихалися, падали й повільно, без крові, танули, швидко зменшуючись в розмірах. Як господня кара, рожева слизь неслась півостровом, не минаючи ні живих, ні мертвих.

Кошман з Гарцманом прокинулися від незрозумілих и ударів знизу — дім тремтів, готовий розсипатись, мов картковий будиночок. В кімнаті безперестанку усе кудись рухалося, пересувалося із кінця в кінець. Навіть важкі нари, і ті їздили від стіни до стіни, а більш легкі предмети то тікали від них попереду, то навпаки, налітали на землян, залишаючи після себе синяки й подряпини.

— Землетрус!.. — Істерично закричав Гарцман, з усіх сил намагаючись втриматись на своєму ложе, як наїзник на брикливій коняці.

— Який в біса землетрус?! Ми на Хірі, — Кошман намагався зробити те саме.

— Треба скоріше вибиратись звідсіль! — Гарцман кивнув на вихід з кімнати.

Не відаючи, що відбувається за стінами, він із усіх сил направив свої масивні нари на двері.

— Разом!.. — Йому допомагає Кошман, тільки, на їх щастя, з того нічого не виходить, і вони отримують ще по кілька чималих синців.

Через три-чотири хвилини гуркіт і двигтіння стихають, й хлопці безсило падають у свої жорсткі постелі.

— Що це було? — Гарцман через силу намагається зіп’ятися на ноги.

— Подивись у вікно, — Кошман перев’язує ганчіркою розбите до крові коліно.

Вони разом тягнуться до маленького квадратика, тільки там, крім ніжно-рожевої поволоки нічого не видно. Навіть правий кут двору, що так добре проглядався перед сном, І той зараз був закритий від їх очей.

Коли хіряни залишили їх тут одних, вони досконало вивчили і приміщення, і простір за вікном, а зараз навіть кам’янисту поверхню Хіра, до якої можна було б дотягтися рукою, і ту не видно було. Всюди, мов живий, в’юнився рожевий кисіль. Тільки товсте скло і міцні стіни захищали їх від негоди — так думалось.

Втішаючись внутрішнім теплом камінних стін, що невідомо звідки з’явилося, астронавти приємно-здивовано прикладали до каменю долоні й обличчя, і не відчували близькості смерті — її хірянський подих був їм ще невідомий.

Сяк-так прибравши приміщення, вони пустилися в розмови.

— Дивні літаки у них — не потребують ні аеродромів, ні аеродромної служби, — Кошман не міг забути, як у дворі з’явився дисковидний апарат невеликого розміру й повільно проплив над вікном на метровій висоті. Через віконце вони впізнали під ковпаком його кабіни Гріма і маленького сіро-зеленого чоловічка.

— Треба взнати принцип дії.

— Так, тільки спочатку нам потрібно було б знати, куди вони полетіли й коли повернуться— без них нам звідсіль не вибратись…

— Якіщо раніше них сюди не з’являться агенти спецслужби, — уїдливо відмітив Гарцман.

— З голими руками проти них ми нічого не зробимо, — Кошман погодився.

— Треба маяк включити.

— Включимо, якщо туди доберемось. Якби тільки Грім не здогадався про нього. На сигнал маяка наші прибудуть у всеозброєнні.

— Якби тільки тут не почали війну…

— На це глузду вистачить.

— Для нас головне, швидше вибратись звідси.

Обидва важко зітхнули.

Раптом в кімнаті посвітлішало. На камінній підлозі з’явився сонячний зайчик.

— Розпогодилося, — Кошман виглянув у вікно.

— На радість спецслужб! Тепер вони напевно з’являться тут.

— Грім закрив нас у якийсь камінний прикалабок. Може вони сюди не поткнуться?

— Дай Бог…

— Чому він назвав Касіолу комуною?

— Мабуть, по принципу організації життя в ній. Тут, настільки мені зрозуміло, жорстка регламентація відносин — доля і рівень добробуту визначені наперед. Формально тут усі рівні й живуть по принципу комуни, тільки сам принцип розподілу заробленого дивний.

— Яку нас…

— Схоже.

За розмовою одразу й не почули картаво-приглушених голосів у дворі. І лише тоді, коли пролунав гуркіт, від якого будинок знову здригнувся, їх підкинуло мов пружиною. Через віконце вони побачили кілька темних, без вікон, фургонів-машин, біля яких сновигали могутні мідноликі велетні в одязі з коротких темно-коричневих шортів, широкого пояса і вузького реміння, яким навхрест був обтягнутий їх тулуб. Уже знайому Кошману короткодульну зброю вони тримали напоготові.

Сахнувшись від скла, до якого прикипіли, астронавти продовжували слідкувати за незваними гостями.

— Це люди Тхо, — тихо прошепотів Гарцман, наче його могли почути за стінами.

— Так… Вони вже в будинку, — Кошман насторожився. Було чути, як унизу, десь збоку заскрипіла кабіна ліфта І натужно поповзла догори. Потім щось загрюкало, заскреготіло і дім ще раз добряче трусонуло. Згодом голоси залунали зовсім поряд і, віддаляючись, поступово стихли.

— Пронесло, — ледь не перехрестився Гарцман.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — Кошман на відстані метра від віконця не спускав очей з того маленького клаптика двору з машинами, що з труднощами проглядався звідсіль. — Вони щось затівають.

— Що це в нього? — Гарцман помазав на мідноликого хірянина з чорним ящиком на грудях.

— Зараз побачимо…

По всьому було видно, що команда мідноликих до чогось готується — за помахом руки сіро-зеленого товстуна із жаб’ячим обличчям вони кинулись до машин і сховалися за ними, як за щитами.

— Ого, скільки їх…

Від будинку відійшло ще кілька шеренг мідноликих. Виставляючи попереду себе блискучі товсті труби, вони спішно задкували. За ними нехотя відступав і хірянин з чорним ящиком.

Раптом, мов не витримавши напруги, він щось крикнув стишеним голосом. Маніпулюючи своєю ношею, присів. І наче розкололося небо… Увсебіч бризнуло блискуче полум’я. Разом з димом і пилявою воно рвонулося високо вгору плямистим мухомором, а сам будинок химерно підстрибнув, піднявся і на якусь мить завис на вогненному підмурів! Потім, хитнувшись з боку на бік, із страшенним гуркотом, посипався униз.

Ще деякий час висвічуючи у своїй основі сліпучим фосфорним сяйвом, закриваючи собою білий світ, велетенський стовп диму став розпливатися, ховати під собою хірян і машини.

В розпачі охопивши голови кровоточивими руками, не в змозі нічого ні усвідомити, ні чути, оглушені й осліплені астронавти тихо лежали поміж конструкцій і молили Бога, аби пронесло… І це врятувало їм життя. Дочекавшись, поки дим розвіявся, мідноликі із зброєю напоготові обійшли розвалини. Не помітивши нічого підозрілого, вони по команді сіро-зеленого товстуна вмостилися в машину і зникли на дорозі до Касіоли.

Розділ VI НА МЕЖІ СМЕРТІ

Безлисті, покручені дерева й голе каміння, донедавна вкрите густою зеленню, низько нависле небо, ближній і дальній космос — усе світилося упереджено-холодною блакиттю. Безрадісно-гнітючий пейзаж Ідеально доповнювався безвітрям, потойбічним спокоєм і мертвотною тишею, що, здавалося, поселилися тут навіки вічні. І незрозумілим, дисонуючим викликом цьому світу стали важкі, великі краплі дощу, що невідомо звідки задріботіли по розжареному камінню, і так само безслідно зникали з поверхні негостинної планети…

Та раптом ніби могутній, хижий звір, густа чорна хмара, таємно підкравшись з-під Сонця, накрила півострів. Насолоджуючись перемогою, вона глухо заґелґотіла, заревла диким громовим реготом; розкидала покручені стріли блискавок-рук по вершинах, від чого ті розкололися і скинули перед нею свої камінні шапки донизу. Тільки цього їй було мало… Висвітлюючи увесь свій шлях І страхітливо-чорні пасма, прорізаючи глуху темряву, вона продовжувала наносити удар за ударом, а потім, немов притомившись, линула напослідок мільйони тон води.

Шаленіюча стихія миттєво затопила поверхню. Темна каламуть ніагарськими водопадами ринулась в глибокі ущелини, змиваючи каміння й пісок. Гуркіт, шум і хаос лунали жорстокою відповіддю холодній гармонії потойбічного спокою, що тільки-но був повновладним господарем. Воістину шлях господній незбагненний.

Свідомість прояснилася при перших каламутних струмках, що зволожили тіло. А коли небо розверзлося І звідти линув суцільний водопад, Кошман з Гарцманом Із жахом побачили, що вода підмиває камінні брили, під якими вони почувалися більш-менш затишно. Заскрипівши, камінь загрозливо похилився, ось-ось готовий привалити свої жертви остаточно.

— Вилазь… — підштовхуючи свого напарника до отвору поміж них, Кошман злякано напружився. Той був попереду і закривав хід.

— Не пролізу.

— Пролізеш. Лізь!..

Гарцман повільно поповз. Висунув голову й затих, остаточно закривши отвір.

— Ну…

— Тут нас змиє.

— Лізь, чорт забирай!.. — Кошман почав підштовхувати Гарцмана, намагаючись швидше звільнити шлях для себе, тільки той, утримуючись в зручній позі, не спішив. А коли Кошман став надто докучати, хвицьнув його ногою в обличчя.

— Ах ти ж тварюка… — задній астронавт нашарив рукою гострий уламок якогось металевого стержня і штиркнув ним в товстий зад — раз, вдруге… на що Гарцман злякано заверещав не своїм голосом. Що було сили шарпнувся й вивалився по той бік сховища. За ним став вилазити Кошман.

Він із самого початку польоту не почував особливих симпатій до колег, і тільки після смерті Жука дещо зріднився з Гарцманом, але зараз усвідомив нетривкість їх дружніх відносин. Це зрозуміли обоє і тільки необхідність триматися разом стримувала їх від остаточного розриву.

Силует Гарцмана виднівся одиноко серед двох занурених у воду глиб. Простір поміж них слугував надійною підмогою.

Не бажаючи приєднуватись до нього, Кошман силкувався вибратись проти течії. Коли ж він з труднощами вийняв ноги з щілини, куди вони несподівано провалилися, під водою щось боляче вдарило в пах. Втративши контроль, поплив за течією мимо Гарцмана. Той встиг тільки щось злякано крикнути.

Інтуїтивно відчувши, що вода невблаганно наближає його до безодні, Кошман натикається на якийсь шершавий виступ і з усієї сили хапає його руками. Немов приклеївшись до каменю, він пробує розслабитись, економити сили — невідомо, скільки ще буде поливати їх страхітливе у своєму гніві чорне небо. Рани ятрилися, знесилювали, тільки їх зараз не відчував — думка була про одне: втриматись… Раз по раз закривали стомлені очі, мружили їх при кожному ударі блискавок і грому. Втягували голови в плечі й молили Бога в надії, що пронесе… І так було безкінечно довго. Коли ж стало світлішати, астронавти в це навіть не повірили. Тільки тихий шум водопадів І вода, що перестала заливати їм рота і вуха, вернули до дійсності. Астронавти озирнулись, чекаючи від хірянської природи нової каверзи. Коли ж бризнуло пекуче проміння сонця, вони стягли із себе лахміття і знеможено розпластались на вологому камінні.

Розділ VII ЕКСПЕДИЦІЯ

— Ти диви, які красені… — низькорослі, приплюснуті донизу сіро-зелені чоловічки з жаб’ячим обличчям здивовано розглядали тіла земних астронавтів. Навіть перевтілені, зранені І в синцях, ті були красиві статурою.

— В них кров півночі, — жорстко висловився другий.

— Для виведення нової породи біориків жіночої статі це не перешкода. Різномаста завжди відтворює цікавість. Особливо, коли воно приємне, — одновухий сіро-зелений, що поводив себе як старший, був явним філософом.

— В них гени наших противників…

— Ми їх нейтралізуємо. Основа буде наша, а від цих візьмемо фізичні задатки… Дивись, яка гармонія, які пропорції… Переверни, — одновухий, продовжуючи полеміку із своїм колегою, кивнув мідноликим громилам, що вичікуюче стояли за їх спинами. Ті слухняно кинулись до астронавтів і перевернули їх голі тіла обличчям вверх.

— Сі… Ти великий художник і не бачиш, що вони немічні, — хірянин постукав паличкою по землянах.

— Тим краще, їх легше буде заповнити нашою програмою. Успіх гарантую… — Сі в захопленні потер долоні. — У мене є подібний екземпляр жіночої статі, а ці доповнять експеримент. Забирайте їх, — кивнув мідноликим.

Ті по двоє підняли астронавтів і занесли до літака, що своїм овальним корпусом займав чи не весь вільний простір біля розвалин.

— А якщо їх розшукує спецслужба?

— Тим краще, їм нікуди тікати… Для нас це ж дармовий матеріал.

— Все таки цікаво, звідки ж вони взялися? — підозрілий хірянин не міг заспокоїтись.

— Для нас це не так важливо. Ти ж, Міко, знайдеш недоліки навіть у самого себе… Головне, наша експедиція отримала дивні екземпляри, а півострів після рожевої слизі відновиться сам по собі — таке вже бувало. Природа, вона почекає… А для Тхо ми приготуємо сюрприз — він це лю-ю-бить… Ним будуть маленькі дівчатка-біорики, а то наші трьохметрові працюють, як бульдозери в горах; ці ж будуть згорати від одного дотику… ними можна буде гратися, як ляльками — ніжні, невибагливі і конструкція тіла на замовлення. Це ж його мрія й валюта, — Сі підняв вказівний палець. — Швидше додому, — правицею підштовхнув колегу до трапу.

Літак піднявся, на якусь мить завис і з прискоренням понісся над сірим, безликим ландшафтом — рожева слизь гірше саранчі опустошила півострів, а те, що осталося, довершили небесні сили.

Розділ VIII В ДОСЛІДНОМУ ЦЕНТРІ

Кошман з Грацманом почувалися так, неначе їх випатрали, вимили й поклали сушитись. Страшенно хотілося їсти, пити, але самим піднятися бракувало сил. Вони лише важко повертали голови й, зустрівшись очима, читали в них не те, що, неприязнь, але особливого бажання спілкуватися там не проглядалося. І це було їм зрозуміло.

Невдовзі з’явився Сі в блискучому комбінезоні небесного кольору. Не знаючи передісторії свого місцезнаходження тут, астронавти зирили на нього, як на ката.

— Як почуваєтесь? — при кожному звуку його повні щоки ще більш роздувалися, готові лопнути, мов перезрілі помідори.

Не почувши відповіді, він розуміюче похитав головою.

— Добре, добре. Зараз вас погодують… Відпочинете й приступимо до справи, — перевірив пульс. — У нас відчуєте себе справжніми мужчинами — це вам сподобається…

Позаглядавши у схудлі обличчя землян, вийшов. На зміну йому в білих шортах І таких же легких курточках на голе тіло зайшло кілька юних осіб непевно? статі. На їх блискучих тацях збуджуюче випинали боки червонясті плоди, відбивала світло скристалізована біла маса, а в прозорих сосудах пінилося жовтувате питво.

Поки астронавти з рук хірян їли, ті встигли оглянути їх і промацати, екстазно голублячи чоловіче єство, неначе це входило в раціон харчування. Гарцман з Кошманом лише дивувалися. Опісля блаженно занурились в сон.

Прокинулися від легкого дотику ніжних рук. Розкрили очі й оторопіли: прямо перед ними на довгій ніжно-білій шиї схилилася мила голівка Раї, супутниці Горбатова. Згадуючи фотокартки і фільм, які проглядали на випадок зустрічі з професором, вони безпомилково впізнали її чисте обличчя. Воно й зараз зберегло свіжість, тільки ледь-ледь помітні зморшки в куточках хитро примружених чорних очей свідчили про жагу і неспокій, а чутливий ротик набрав форми пишно розквітлої троянди. Не здогадуючись ні про що, вона радісно-розгублено розглядала рідні, земні риси обличчя, і тільки темний колір шкіри та блискучі, як у хірян, голови, стримували її від дикого захоплення й радості.

— О… Я бачу, тобі подобаються наші гості, — Сі тихо підійшов ззаду.

— Так, — Рая не розгубилася. — Вони симпатичні, — увесь її вигляд свідчив про готовність слугувати сіро-зеленому, а коли той задоволено пирхнув і відійшов, хазяйновито плескала астронавтів по мохнатих грудях: — Вставайте хлопчики… Відпочили й досить.

Кошман з Гарцманом з недовірою опустили ноги додолу.

— Це вам… — попереджаючи зростаючу ніяковість астронавтів, вона ткнула рукою в зеленисту купку одягу. — Одягайтесь.

— Для чого? — Кошман вирішив зіграти простачка.

— Сьогодні у нас день відпочинку, день оздоровлення. Його треба використати, а то завтра може бути пізно… — в голосі дівчини прозвучав смуток, а її блискучі зіниці з-під руки зло стрельнули у бік хірян, що кучкувалися у протилежному кутку.

Мідноликі поставили таці з їжею й вони охоче взялися наповнювати свої порожні шлунки. Опісля відчули себе збадьорено — сон і дивовижні калорії зробили свою добру справу: рани затяглися й вони стали про них забувати, і тільки різкі, необережні рухи й випадкові стикання з твердими предметами визивали неприємні відчуття.

Ззовні усе складалося якнайкраще і саме це найбільше турбувало Кошмана. Ласкаві сіро-зелені щось готували. «Остерігайся тихого пса і спокійної води…» — подумалось. Зиркаючи у бік світляно-ніжних очей ближнього до них Сі, що випромінювали внутрішнє задоволення й невимовну радість, він проймався незрозумілою тривогою. Неспокій наростав.

Коли ж хірянин порадив їм відпочити на лоні природи, в нього радісно тьохнуло серце. «Ось він, останній шанс. Упустимо, — другого не буде…»

— Пішли, — Рая взяла ініціативу у свої руки.

— Далеко? — Гарцман претензійно притулився збоку.

— Вам не завадить трохи екзотики, — як справжній екскурсовод кращої туристичної компанії світу, дівчина звабливо усміхнулась; обійняла чоловіків за талії і, легко принаджуючи до свого гарячого тіла, направила їх до виходу. Услід рушило кілька мідноликих охоронців.

Коли вийшли з приміщення, Кошман боковим зором побачив супроводців і поки вони були на достатній відстані, демонстративно-екстазно притиснувся до Раї. Підморгнув Гарцману, котрий дивився на нього чортом, але той дав зрозуміти, що йому усе набридло, і Кошман змушений був непомітно показати кулак. Обнімаючи дівчину, зашепотів на вухо:

— Не оглядайся… Щоб не почули, усміхайся. Де Горбатов? — запитав в притул, підкріпляючи мовлене міцними обіймами.

Рая ледве не захлинулася словами і тільки злякано зиркнувши в спотворене шрамами обличчя астронавта, в повній мірі зрозуміла серйозність ситуації. Кисло усміхаючись, так само тихо прошепотіла:

— Не знаю… Йому пропонували роботу.

— Яку?

— По спеціальності.

— Ядерником?

— Мабуть… — оговтавшись, продовжувала дзвінко сміятися, наче хтось лоскотав їй п’ятки.

— Де ми?

— В дослідному Центрі. Нас доставили сюди разом з Горбатовим… Мене залишили, а його забрали, — з істеричними нотками в голосі зашепотіла, тільки Кошмана зараз цікавило інше.

— Для чого нас привезли?

— Для дослідів, — відповіла після деякого мовчання.

— Ого… — не стримався. Інформація була не з приємних. Це зрозумів і Гарцман — надувся, як сич.

Не бажаючи серйозним виглядом насторожувати мідноликих громил, що чапали позаду, Кошман несподівано запустив свої пальці в шорти дівчини.

— Ай, — та від ляку гнівно-весело верескнула, схопила його за руку й розкуто, по-земному щасливо розсміялася. Випурхнула з обіймів і кинулась навтьоки.

— Куди? — Кошман з Гарцманом побігли за нею.

Дівчина, оглядаючись, чи не занадто прудко біжить, остовпіла. Ні про що не здогадуючись і продовжуючи біг, астронавти позаду себе почули легкий, здавлений хрип і глухий удар падаючого тіла. Озирнувшись, за десяток метрів побачили Гріма з двома зеленистими чоловіками, що поспіхом поралися над тілами мідноликих охоронців. Ще якась мить, й вони опинилися біля Раї. Заткнули злякано розкритий рот дівчини куском якоїсь темної тканини, а саму її кинули собі на плечі й підтюпцем понесли в гущавину.

Грім, що з самого початку перетнув астронавтам шлях до Раї, схопив обох за плечі.

— Швидше, — потяг слідом.

За густим, безлистим гіллям проглядалася галявина. В її центрі стояв літак хірянської конструкції.

— Ми не помістимось, — відсторонилися від нього зеленисті.

— Один сяде, — Грім не роздумував. Примостивши Раю, Кошмана і Гарцмана, він знайшов місце ще одному. Сам вмостився за пульт управління. Звідти одинокому зеленистому кинув:

— Чекай у схроні.

Закрившись, вони низько, ледь не торкаючись зчорнілого гілля покручених дерев, тихо понеслись геть.

Розділ IX В КОМІТЕТІ ПО НАГЛЯДУ ЗА ПІВОСТРОВОМ ЗІГ

Їх вели широким світлим коридором. Попереду йшов плечистий, із квадратним обличчям, молодий чоловік. За ним повільно-урочисто рухались всі інші.

Грім ступав поруч землян — збентежених і насторожених. Коли їх літак після кількагодинного льоту опустився на тверде покриття перед низьким і на вигляд суворим, казенним будинком, нерви у них не витримали й вони кинулись за ріг, на що хірянин зреагував з характерною для нього швидкістю. Опісля роз’яснив, що вони направляються в Комітет по нагляду за півостровом Зіг для дачі показань по факту свого прибуття і діяльності на півострові адміністрації Тхо. І все ж таки вони потерпали.

Коридор закінчився широкими світло-блакитними дверима. Як тільки молодий чоловік наблизився, вони одним махом розчинилися, відкривши приміщення з подобою довгого напівкруглого стола, за яким сиділо декілька десятків чоловік у білому одязі. На відміну від раніше бачених, ці мали жовтувато-милі слов’янські обличчя.

— Як представник народу півострова Зіг я рекомендую вам інопланетян з планети Земля, — Грім навально пішов уперед і зупинився посередині зали. — Вони прилетіли сюди для розвідки, щоб встановити, чи можна тут створити ядерну базу для війни проти своєї ж планети, і це ще не все… Перед цим від них прилетів професор-ядерник Горбатов із своєю асистенткою. Ось вона, — показав у бік Раї і замовк, даючи змогу членам Комітету осмислити мовлене.

— Де ж він зараз? — миршавий, зморщений чоловічок, що сидів посередині у високому кріслі-троні, іронічно розкрив свої блякло-сірі очі.

— Наскільки мені відомо, він знаходиться в Касіолі і по завданню Тхо розробляє ядерну зброю. Вони вже випробували космічні ракети й налагодили їх виробництво.

— Грім… — миршавий хірянин заспокійливо усміхнувся. — Ти щось плутаєш. Ми дали вам право жити так, як ви цього хотіли. Це вибір твого народу, а те, що Тхо налагоджує виробництво ядерної зброї — сумнівно… І майже неможливо — робити йому це нема сенсу. Півострів Зіг займає лише одну мільйонну долю поверхні нашої планети, і стільки ж по населенню… Ми можемо перевірити твою версію, але впевнені, що це нічого не дасть і компрометувати себе цією невдячною роботою нам не хотілося б.

— А те, що попираються права людини і Тхо перетворює народ в біологічні роботи, це ви також піддаєте сумніву? — груди Гріма клекотіли гнівом.

— Твій народ хотів жити комуною і сам вибрав собі вождя — це його право. Ми погодились із цим, а відносно землян, то тут треба ще розібратися. Може це також дезінформація опозиціонерів Тхо? — чоловічок за столом був незворушний.

— О, Боже, — Грім двома руками схопився за голову. — Невже ви, навчені життям, не розумієте, що Тхо рветься до влади над всією планетою і не зупиниться ні перед чим. Тоді буде вже пізно…

— Заспокойся, заспокойся Грім, — хірянин зліва від миршавого чоловічка свої слова доповнив жестом правиці. — Який ти знервований, невихований… Тхо чудова людина і ним усі задоволені, а ти нагадуєш розбійника з великої дороги, що пнеться в політику. Це не чесно…

— Чи не купив вас Тхо?.. — громовицею пронеслося по залу. У відповідь за столом зашуміли, затупотіли ногами й замахали руками.

— Геть звідси!

— Під стражу його!..

— Видати Тхо!

— В холодну…

І ні одного голосу в захист, або ж у підтримку.

Кошман, Гарцман і Рая здивовано переводили очі з Гріма на присутніх за столом і назад. Цей гамір нагадував їм щось близьке, рідне, земне… «Парламент…» — згадав Кошман.

— Пішли, — Грім обійняв землян. — Тут нам робити нічого. Це зборище старців нам не допоможе.

Спішно вийшли тим же коридором і, поки їх не схопили ще й тут, літаком піднялися в повітря.

— Грім… — дійова натура Кошмана не могла стерпіти такої наруги і він наблизився до хірянина, що невідривно дивився на панель управління.

— Що тобі?

— Нам би попасти на свій корабель. Там у нас могутня зброя…

— Ні… Спочатку я пошлю повідомлення Комітету безпеки Хіра, а потім почнемо діяти. Дійсно, було б добре попасти на твій корабель. Ми перевірили — він стоїть на тому ж самому місці під охороною спецслужби. Там влаштована засідка, але ми їх обхитруємо. Тільки зв’язку з Землею я тобі не дам…

— Чому?

— Для повного щастя тут ще не вистачає землян з ядерними ракетами. А ось з допомогою твого корабля ми могли б протриматись до підходу сил безпеки Хіра. Це було б добре.

— Я згоден, — Кошман змовницьки моргнув Гарцману, що, притиснувшись до Раї, навпомацки гамував голод по жіночому тілу.

— От і домовились, — Грім прояснів. — За годину відправимо пакет і назад.

— За нами спеціально прилетіли? — виждавши деякий час, запитав Кошман — терпіти не міг загадок.

— Ми дізналися, що супутницю Горбатова використовують в дослідах по виведенню нової породи жіночих біориків. — Грім тайно зиркнув у бік Раї, що, схоже, знайшла собі нового партнера по любовних іграх. Ми прилетіли за нею, а тут ви…

— Дякую за спасіння.

— Радій, тільки це ще не все… — стишив голос, втиснувся в сидіння і довкіл себе підняв захисний екран. Панель управління разом з пілотом виявилась відгородженою від них.

Літак провалився кудись вниз, потім вильнув вправо, вліво, і всі вони — розпарене тіло Раї з Гарцманом в обнімку, Кошман І зеленистий хірянин, набиваючи собі гулі в намаганні утриматись один за одного, попадали і змішалися. Найгірше прийшлось Кошману: Рая випустила слизького від поту Гарцмана, що мав необережність скинути непотрібну було одіж, і вчепився йому в шорти, а коли ті не втримались і сповзли, з його допомогою піднялася вище. В обнімку катаючись по днищу, вони дійшли дикого азарту.

Захисна стінка опустилася і Грім, не оглядаючись, прокоментував подію:

— Нас переслідували і хотіли знищити… Зараз ми відірвалися від них.

Не вірячи у спасіння, вони ще деякий час знеможено лежали, потім, оговтавшись, стали здивовано розглядати синьці і сяк-так приводити себе до порядку.

Через кільканадцять хвилин легке відчуття льоту зникло і Грім, вручивши зеленистому хірянину невеличкий квадратний пакетик, випустив його назовні.

— Почекай закриватися!.. — Гарцман підвівся.

— Чого? — Грім здивовано втупився в землянина.

— Ти вважаєш мене мертвяком чи залізним? Довго я ще буду терпіти? Мені що, тут робити свої справи…

Рая пирснула сміхом. Не втримався й Кошман. Таким розлюченим свого підлеглого він ще не бачив.

Нарешті Грім усе зрозумів і знову відкрив округлий отвір, більш схожий на люк для бомбометання, аніж на вихід, Один за одним присутні вийшли розім’яти ноги й побачили себе на невеличкому камінному майданчику з якого зміїлися вниз непримітні східці. Вони вели до одноповерхових витягнутих будівель, контури яких розмивалися сизим туманом.

Коли ж літак знову піднявся в повітря, наступило загальне полегшення.

Розділ X ЗАХОПЛЕННЯ КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ

Донедавна зелені дерева й кущі на схилах гір тепер були покручені, чорні, як після ядерної, пожежі, а каміння, вкрите у свій час густою зеленою порістю, тріскалось від спеки і ніщо не могло втримати в ньому вологу. Навіть в глибоких ущелинах, де до цього вирувало нелегке хірянське життя таємничого світу, і там зараз стало тихо й пустельно. Це чітко проглядалось зверху.

Літак легко опустився на маленький п’ятачок поміж двох гір.

Коли ж вони вийшли, невідь звідки взялися кілька різноликих хірян.

— Запаси води кінчаються, — були їх перші слова, на що Грім міцніше стиснув зуби.

— Це друзі, — кивнув у бік астронавтів з дівчиною.

— Пішли, — господарі повели їх за собою.

Наблизившись до скелі, побачили вхід до оселі, запнутий темною тканиною. Це була малопримітна ніша в кілька метрів шириною і такої ж висоти. Коли увійшли, побачили щось середнє між печерою природного походження і темним гротом тюремного коридора, з обох боків якого чулися приглушені голоси.

Коли астронавти переступили поріг невеличкої, тьмяно освітленої зали; усе раптом стихло так, що вони більше не почули жодного звука, який був би для них орієнтиром.

І це не радувало… Єдине, що приносило полегшення, так це прохолодний затінок — спека й дорога зморили, внесли в душу сум’яття зневіри.

Поки вони розглядали химерно розмальовані виступи камінних стін, що міняли свою форму в залежності від кута зору, Грім з господарями тихцем пірнули в темінь, а звідти вигулькнула маленька жіночка з їжею і питвом. Мерзлякувато кутаючись у легку одіж, вона чекала поки земляни відламали собі добрячі шматки крихкої маси — за час свого перебування тут м’яса, чи чогось подібного до земної їжі вони ще не бачили.

Прибравши залишки, жінка задріботіла у темне відгалуження. А коли вони млосно розслабили на помості свої змучені тіла і стомлено закрили очі, недоречно з’явився Грім.

— Пішли… Нам пора.

— Рая залишиться тут, — хірянин дав зрозуміти, що відносно дівчини у нього інші наміри. Й астронавти погодились — тут їй безпечніше, в них же попереду невідомість.

Понуро піднявшись у літак, вони побачили свою складену в купу зброю: вражаючі уяву дула кулеметів, гранатомет… Окремо виднілися гранати, міни й коробки з патронами.

— Так ось вони де… — Кошман ледь не поцілував метал.

— Знудьгувався? — Грім похмуро посміхнувся. Біля пульта управління лежала його зброя.

— Куди ми? — Гарцман хотів знати усе напевне.

— До вашого корабля… — спокійно-байдужий голос хірянина визвав сум’яття — бажання швидше попасти додому підхльостувало, а невідворотна сутичка з підрозділом спецслужби півострова несла в собі реальну загрозу залишитись тут довічно.

— Угу… — тільки й зміг видавити із себе Кошман.

— Вона може стріляти? — до розібраних кулеметів Грім віднісся з недовірою.

— Зараз перевіримо…

— Тільки не тут.

Коли зброя була готова до бою, вони знову піднялися в повітря.

Час спливав непомітно. Коли ж перестало заколисувати, Кошман огледівся. Грім, відкинувшись на спинку крісла, вичікуюче маніпулював приладами на пульті управління, а Гарцман із заплющеними очима міцно тримав у руках заряджений кулемет.

Після посадки двері літака відкинулись.

— Виходимо в готовності!.. — Грім із цими словами пригинки пірнув униз. За ним послідували Гарцман з Кошманом.

Сонце немов і не збиралося за обрій — нещадно поливало зчорнілу поверхню півострова гарячим промінням. Довкіл усе було чужим, відлякуюче-мертвотним — жалоба й сум впевнено святкували перемогу… Їх же світло-зелений одяг демаскував.

— Роздягайтесь, — хірянин швидко прийняв рішення і першим скинув свою форму. Темно-коричнева шкіра злилася з поверхнею гірського каміння й вони, ховаючись між валунами, рушили вперед.

До моря вело кілька доріг і кожна з них йшла по променях невисоких хребтів, що полого сходились на золотистому піску узбережжя; входили в Хір, перехрещувалися й далі прямували кожен своїм природно вивіреним шляхом. Це ясно проглядалось на мілині, але далі усе зливалося в суцільний темно-рудий колір води.

Вони пішли поміж ними, складним і небезпечним підніжжям. Перед вів сіро-зелений хірянин, що зустрів їх на спуску. За ним йшов Грім, далі прямував Кошман з Гарцманом. Вловивши мить, коли вони відстали від хірян, Гарцман зупинив Кошмана.

— Треба включити маяк.

— Обов’язково… Ми повинні вийти на нього.

— Може я їх… — підняв кулемет.

— Ні в якому разі, — прошипів Кошман. — Це тільки здається, що ми тут одні — тут повно людей Гріма. Я в цьому впевнений. Пішли… — узяв Гарцмана за лікоть.

З підніжжя хребта берег не проглядався й вони йшли навмання. Коли ж відчули зволожену близькість моря, зупинились.

— Грім!.. — захекано спираючись на кулемети, астронавти зробили вигляд що мають щось йому сказати.

— Ну… — хірянин зупинився.

— Нам спочатку потрібно було б зняти засідку.

— Їх основні сили в печері.

— Є пропозиція… Ми вийдемо до старого дерева над печерою і зверху заблокуємо їх.

— Як?

— Ось цією штуковиною, — Кошман похлопав по боках гранатомета, — ми їх спалимо живцем.

— Згоден, — подумавши, Грім показав рукою на трьохметровий камінний шпиль, що виднівся попереду. — Там підніметесь на хребет і як тільки вийдете до печери, починайте. То для нас буде сигналом.

Дійшовши до призначеного місця, вони, не прощаючись, мовчки розійшлися — хіряни попрямували підніжжям далі, а Кошман з Гарцманом подерлися вгору.

Коли ж опинилися напроти неба, за сотню метрів від себе уздріли напівзламане товстелезне дерево, що мов жива істота, з натугою чіплялося за чорне, німотне каміння — скалічене, безпомічне, воно вмирало повільною смертю, і в цьому було щось символічно-болісне…

Кошман відвів погляд.

— Невже вони знайшли маяк? — Гарцман думав про своє.

— Навряд…

З наближенням до велетенського валуна, що перетинав їм шлях, астронавти не витримали і, втративши обережність, підтюпцем кинулись вперед. Біля нього відвернули у бік менше каміння й побачили елегантний корпус знайомої конструкції, про атомну силу якої навіть на Землі знали одиниці. Зняли блокування, в чотири руки повернули верхнє кільце вправо, а нижнє вліво й, побачивши ледь-ледь помітний світлячок вогню у маленькому віконці, що блимав у такт випромінюваних сигналів, із слізьми в очах обійнялися — радість надії повернення на Землю стерла границю відчуженості…

Раптом позаду щось гримнуло, вибуховою хвилею ударило в спину й кинуло на Хір. Зверху посипалось дрібне каміння. Дочекавшись, поки усе стихне, астронавти сторожко підняли голови, озирнулися. Валун зник, і тільки невеличке підвищення з маяком ще було на місці. Попереду, з-під дерева їх досягали відблиски скелець не то окулярів, не то якихось приладів.

— Прикрий… — Кошман підняв гранатомет.

На глухе гуготіння кулемета почулися панічні крики, стогін, а коли там же, один за одним пролунали потужні вибухи і два стовпи вогню піднялися вгору, немов поверхня заворушилась — з-поміж диму піднялося ще кілька небачених досі потвор-мутантів і, перелякано рикаючи на всю потужність своїх нелюдських легень, живими факелами понеслись під уклін. Там, не втримавшись на своїх коротких лапах, вони із страхітливим ревом зірвалися і разом з камінням погуркотали вниз.

— Швидше!.. — Кошман схопився на ноги. Згинаючись, вони важко побігли по вершині гори, що рівною стіною обривалась над піщаним берегом моря. Там, внизу проглядався темний вхід в печеру, звідкіль вискакували на світло й нагло роззиралися з перекошеним від люті обличчям мідноликі велетні і розгублені сіро-зелені.

— Гранати!.. — Кошман проявляв завидну оперативність.

Перед печерою загиготіло полум’я. Хтось застогнав, закричав і відчайдушно-жалібно позвав на допомогу.

Кошман дав команду спускатися. Чіпляючись за виступи, рушив першим.

Внизу нуртувало пекло… З нього, а вірніше, з лівого кута входу в печеру, що менше всього охоплювався полум’ям, раз за разом вискакувало кілька мідноликих. Опинившись за межами вогню, вони ошаліло хапалися за зброю й стріляли невідомо куди. Від цього гармидер і жах смерті в навколишніх лише посилювався й вони в паніці робили те ж саме.

Відірватися від теплого каменю, до якого астронавти прилипли, їх змусила небезпека загинути в цьому безладді — справа і зліва щось постійно вибухало, рвало породу і тільки їх п’ятачок ще милувала доля. Кошман направив гранатомет на видимий кут печери й натис спуск. Поспіхом перезарядивши, повторив постріл в скопище мідноликих, що під командою опасистого сіро-зеленого почали збиратися неподалік. Це допомогло — стрілянина стихла, а крики і команди поодиноких сіро-зелених злилися з виттям божевільних…

Астронавти зіп’ялися на ноги.

— Кошман!..

Він вражено обернувся. Учулося, що то вже прилетіли земляни на виклик маяка, але тут же опам’ятався, — перед ним стояв закіптюжений, із своїм незмінним помічником, Грім.

Розділ XI ЗВ’ЯЗОК ІЗ ЗЕМЛЕЮ

— Усе. Ми виграли… — Гарцман злорадно усівся за бортову лазерну гармату з екраном локатора кругового огляду — це було його звичне місце.

— Дай Бог… — Гріма щось непокоїло.

В цей час космічний корабель з двох боків освітився яскраво-сліпучим світлом і різкий голос гаркнув у надпотужні мегафони:

— Інопланетяни!.. Вийдіть із корабля, інакше знищимо вас. Рахуємо до трьох: один…

Екран висвічував конусоподібні установки, біля яких в сповільненому темпі рухалися тіні. Не гаючись, Кошман включив автоматичну систему наведення і рвонув ручку управління вогнем на себе. Космічний корабель бризнув смертельним вогнем. Під його тиском вода закипала, а камінь розсипався в попіл.

— Дякую, — Кошман був небагатослівний. — Це війна…

— Проти Тхо… — уточнив Грім.

— Все одно, негаразд…

— В тебе є інша пропозиція?

— Зараз треба готуватися до найгіршого — нас можуть дістати бойовою ракетою.

— До цього часу встигнуть підійти сили безпеки Хіра, — Грім в цьому був впевнений.

— Можливо, — двозначно відповів Кошман, — а поки що будемо чергувати.

Пильнуючи за поверхнею Хіра, астронавти не випускали з виду й хірян, що ледве трималися на ногах — не спали, мабуть, кілька суток. Коли ж у м’яких кріслах солодка знемога розслабила їх зморені тіла й вони заплющили очі, Кошман кивнув Гарцману у бік пульта управління космічним кораблем. Той, спішно зайнявши крісло командира корабля, з радісним хвилюванням включив комп’ютер на пошук зв’язку із Землею. Обидва напружено чекали…

Забувши, де вони і для чого, Гарцман з Кошманом читали одними очима: «У нас зникає озон. Міста перетворюються в багатоповерхові кладовища, а поверхня Землі в пустелю. Зникає життя… Просимо допомоги…» Комп’ютер ще раз і ще раз механічно видавав один і той же текст і координати Землі, їх Землі… Космічний Центр на позивні корабля не відповідав.

— А-а-а… — Гарцман завив диким голосом і щосили став колошматити комп’ютер кулаками.

Прокинувшись від жахливого крику астронавта, хіряни із заспокійливими словами кинулись до нього, але Гарцман продовжував знавісніло бити скривавленими руками беззахисну апаратуру. З горла виривалися незрозумілі вигуки, а налиті кров’ю очі божевільно блукали в пошуках нової жертви. Нею став Грім: астронавт пантерою стрибнув вперед, ногами вдарив у груди хірянина, від чого той кілька разів болісно схлипнув, а опам’ятавшись, масою свого тіла підім’яв Гарцмана під себе. Умудрився зняти із зброї ремінь і перетяв ним руки астронавта. Гарцман, у відповідь на його дії, вивернув голову і щосили вп’явся зубами у литку Гріма. Бризнула кров.

Хірянин застогнав й ребром долоні рубонув по напруженій шиї астронавта. Той обм’як і тільки рот ще продовжував пінитись та помутнілі очі безтямно блукали під лобом.

Пальцем відвернувши повіки астронавта, маленький хірянин вимовив щось незрозуміле і Грім, важко зітхнувши, вивернув ноги Гарцмана до рук і все це зв’язав одним міцним вузлом. Підняв його на плечі й відніс за перегородку.

Кошман сидів тихо й байдужими очима дивився на екран.

Грім підійшов до нього.

— Що сталось? — поклав важку руку на плече. — Чого мовчиш? — поторсав. Не дочекавшись відповіді, повернувся у своє крісло.

Розділ XII СМЕРТЬ ГРІМА

Ніч пройшла спокійно. Коли ж розвиднілось і Сонце позолотило обрій, на чорно-синьому тлі гірського каміння з’явилася ледь помітна тінь сферичної півкулі, що наближалась. Її одинокий, повільний шлях начебто свідчив про миролюбність. Пильнуючи дії пришельця, Кошман підпустив його на мінімально безпечну відстань і намірився зробити попереджувальний постріл.

— Інопланетяни!.. — долинув голос. Він був нарочито-доброзичливий. — Передає спецслужба півострова Зіг. Чому ви починаєте війну на чужій вам планеті? Від імені Тхо пропонуємо перейти до нас на службу. Дайте відповідь.

Кошман, не роздумуючи, включив зовнішній гучномовець — переговори були дуже потрібні.

— Що ви особисто нам пропонуєте?

— Нічого. Нам потрібен час.

Ззовні обнадійливо пролунало:

— Даруємо життя, службу, їжу, дівиць-біориків і наркотики — усе, що ви хочете. Нам передайте космічний корабель, Гріма і Раю.

— Ми порадимось…

— У вас п’ять хвилин.

Відключившись, Кошман не спускав очей з екрана. Здавалося, повідомлення з Землі за ніч забулося і зараз він продовжував сумлінно нести свою ношу… Про Гарцмана не думав — до пам’яті той не приходив і, здається, уже не прийде ніколи. Інтуїція підказувала, що для них зараз головне: пильність і час.

— Грім… У вас політика канонізована? — не спускаючи очей з екрана, намагався забутися в розмовах. Це був вивірений засіб зберегти здоровий глузд в екстремальних умовах.

— Так, — підтримав його хірянин. — Її постулати священні.

— В чому їх суть?

— Тут ціла наука… Колись весь Хір був однією комуною… І ми від неї втомились. Почалась анархія. До влади прийшли політики-пустомелі, котрі більше дбали про себе, аніж про народ… Пізніше здоровий глузд узяв верх і вони відійшли в тінь. Поборників колишнього режиму відвезли на півострів Зіг і дали їм можливість жити так, як вони хотіли— в науку прийдешнім поколінням. Тут усе збереглося так, як було раніше — жорстка розподільча система, регульована правлячою верхівкою, примусова праця на благо «народу» і стимул: робота в катакомбах, дівиці-біорики, наркотики, ідеологія комуни і, звичайно, зміна психіки відповідно до вимог політики.

Останнє нововведення дає змогу Тхо і його сімейству правити ще й сьогодні. На превеликий жаль і за межами нашої держави знаходяться продажні душі, що підтримують Тхо. Вони продаються за біориків, за екзотику — це ви бачили в Комітеті по нагляду за півостровом, — Грім важко зітхнув і на хвилину замовк. Потім продовжив: — Вони тримаються на словоблудстві, а тим часом Тхо розширяє свою діяльність і пнеться знову правити бал.

— Та-а-ак, — протяжно і глибокодумно видавив із себе Кошман. — Усі ми під одним Богом ходимо… — мовлене Грімом навіяло знайому ще по Землі тугу й душевний щем.

— Чекаємо відповідь!.. — дійшло ззовні. Цього разу голос був жорстким, з металевими нотками. Мабуть, у них щось змінилось.

— Ми згодні, — Кошман не гаявся — час, і ще раз час потрібен їм, — але у нас з’явилася проблема: Грім захопив управління лазерними гарматами і не підпускає нас до них. Почекайте, поки ми не впораємось з ним, — Кошман моргнув хірянину, на що той і рота розкрив від здивування — такої вигадливості від землянина не чекав.

— Добре… Можете знищити його, — на цьому спецслужба Зіга відключилась.

— Ого… — Кошман вражено скривився. — Тебе хочуть прибрати нашими руками…

— У свій час вони випустили мене з виду, а тепер кусають лікті… — Грім звеселів. Злість сіро-зелених явно тішила його, але так безкінечно продовжуватись не могло. Півкуля повільно, мов черепаха, стала підповзати до космічного корабля.

— Дивись!.. Вони наближаються, — першим побачив це маленький хірянин.

Кошман прикипів поглядом до екрану.

— Не випускай із сектору обстрілу, — Грім був насторожі.

На якусь мить екран висвітив над морем більше десятка різнокаліберних дисків. Поступово збільшуючись, вони наближалися до узбережжя, а сферична півкуля швидко поповзла назад.

Здивований Кошман блискавично переорієнтувався, тільки тут втрутився Грім.

— Це сили безпеки Хіра… — накинувся на астронавта з обіймами.

Дископодібні літаки зависли, потім плавно, із шипінням опустилися на жовтий пісок неподалік космічного корабля, із одного з них зійшло кілька чоловік в яскраво-блакитних комбінезонах.

— Відкривай!.. — Грім настійливо рвався з корабля, до чого Кошман віднісся з пересторогою. З’являтися на відкритій місцевості у присутності агентів спецслужби Зіга було б самогубством, тільки хірянин про це слухати не хотів. Відмахнувся рукою:

— Відкривай!..

Поспіхом зійшов униз. Недбало обтрусився, й, посміхаючись та накульгуючи на прокушену ногу, рушив назустріч прибулим.

Не встиг відійти від корабля десяти метрів, як щось гримнуло і Кошман із жахом побачив, що хірянин смикнувся і вкляк. Його огорнула напівпрозора поволока; з усіх отворів голови бризнули цівки крові, а тулуб взявся яскраво-жовтими плямами. Страхітливе видовище сховало в собі полум’я з чорним димом, що потужнім вибухом рвонуло з-під ніг Гріма. Космічний корабель хитнувся.

Ситуація вимагала дій, і Кошман підвівся. Смерть Гріма потрясла його більше, ніж божевілля Гарцмана — в ту ніч він і сам був недалекий від цього. Мовчки вийшов. Пройшов останній шлях хірянина й нахилився над його маленьким супутником. Той був ще теплий.

Із літаків, що вичікуюче продовжували стояти, висипало з півсотні одягнених в єдину форму хірян, статурою схожих на сіро-зелених, а обличчям на азіатів.

Тримаючи напоготові свою короткодульну зброю, вони за лічені секунди відрізали астронавта від корабля. Взяли на руки помічника Гріма й обережно понесли в один з літаків, що смугастим корпусом нагадував відпочиваючу зебру космічних розмірів.

— Хто ти й що тобі тут треба? — ближній хірянин простяг руки за кулеметом, якого Кошман механічно прихопив із собою.

— Я друг Гріма, — віддав його без опору.

— Ти один?

— Ні… Там, — кивнув у бік космічного корабля, — мій товариш. Він збожеволів.

— Де асистентка професора?

— В горах…

За кілька хвилин хіряни винесли з космічного корабля Гарцмана. Сіре, судомно перекошене обличчя, налиті кров’ю очі і піна в куточках губ спотворювали його людську подобу. Кошман мимоволі опустив очі.

Розділ XIII СИТУАЦІЯ ПРОЯСНЮЄТЬСЯ

Піднявшись у літак, Кошман огледівся. В очі кинулась сліпуча білизна, простір якої був окреслений колом внутрішньої прозорої стіни. За нею проглядалася далека подоба земної операційної з довгим столом посередині. Його посадили напроти, в кабіну з такого ж прозорого матеріалу, як стіни операційної.

Придивившись до дійства в середині, під руками хірян розрізнив тіло маленького помічника Гріма. Одягнені в біле хіряни маніпулювали над його зморщеним тілом. Не було ні розтину, ні крові. Було лише священнодійство іншого толку, якого астронавт так і не зрозумів, і вельми здивувався, коли, втомившись спостерігати, мов поряд почув важке дихання хірянина. Воно поступово стабілізувалося, стало більш ритмічним, врівноваженим, а сухі груди, що спочатку сполохано-різко колихнулися, заспокоїлись і тепер ледь-ледь піднімаються.

На душі стало легше. Цей хирлявий чоловічок зараз був для нього своєрідним талісманом, його спасителем — тільки він знав суть їх відносин з Грімом.

Через кільканадцять хвилин почувся шепітний говір, але розібрати слів він так і не зміг. Лише обнадійливо спостерігав за перебігом змін настрою, що мов у дзеркалі, відбивався у світляних очах хірян.

Намагаючись зрозуміти, куди поділи Гарцмана, озирнувся і праворуч побачив ще одні, ледь помітні, наглухо закриті двері.

— Хто бачив Горбатова в Касіолі? — питання хірянина, що непомітно з’явився збоку, відволікло увагу.

— Загиблий астронавт.

— Ти зможеш впізнати його?

— Зможу.

Підозріло примружившись, хірянин по-воєнному розпорядився:

— З асистенткою професора відправишся в Касіолу. Нам потрібен Горбатов… — зробив акцент на останньому слові.

Вони разом пересіли в один з літаків. За розмірами він був значно меншим за смугастого і в середині нагадував комп’ютерний зал — ряди маленьких екранів вздовж оболонки мерехтіли позначками і незрозумілими схемами. Зліва вимальовувались м’які риси обличчя хірянського диктора.

Його приглушений голос звучав інтригуюче: «… сили безпеки Хіра вступили в заповідник-державу Зіг на однойменному півострові. Генеральний Секретар партії Колективного порядку, Голова Вищої державної Ради Тхо під час арешту покінчив самогубством. Силами безпеки Хіра проводиться розслідування незаконної діяльності названої партії і Вищої державної Ради Зіг по виготовленню ядерних боєзарядів. Про результати повідомимо додатково», — диктор ввічливо посміхнувся.

Розділ XIV КАТАСТРОФА

Майданчик поміж гір і цього разу здавався замалим, а коли вони все ж таки сіли, зітхання звільнило напружені груди.

Нещадно пекло Сонце. Повітря було насичене чимось незримо-важким, задушливим, а напружена тиша посилювала непевність і передчуття непоправного.

Раніше прихований вхід до печери тепер проглядався здалеку.

— Чекай, — вказавши астронавту місце в тіні літака й залишивши з ним одного чоловіка, хіряни зникли в печері. Кошман вичікуюче-стомлено сів на підніжку трапа.

Незабаром, підтримувана з обох боків, з’явилася Рая. Схудла й розгублена, вона здивовано розглядала астронавта, а впізнавши, заплакала.

— Де професор Горбатов? — хіряни тут же влаштували їй допит.

— Працює, — Рая почувалася мов у сні.

— Де?

— Його забрали.

— Куди?

— Мене заставили…

— Що?

— Сказати йому…

— Про що?

— Що я вагітна й вони заберуть дитину.

— Для чого?

— Якщо він відмовиться…

— Шантаж?

Рая ствердно кивнула головою й безсило звісивши голову донизу, прошепотіла:

— Води…

Випита рідина і перепочинок далися взнаки: очі дівчини просвітліли. У літаку вона обнадійливо притулилась до Кошмана.

Коли злітали, далеко за обрієм заклубочилося сліпуче сяйво й наче розкололося небо… Поверхня планети попливла вправо, потім вліво і, о Боже… Вершини гір захиталися. Туди, де вони тільки-но були, полетіли камінні брили, а їх літак підхопила страхітлива сила й тугою хвилею повітря пожбурила в невідомість. Внизу ж розсипалися гори, тріскалась рівнина й кипіло море — усе змішалося в суцільному вогні, що смерчем котився півостровом від Касіоли. Здавалося, наступив кінець світу…

Опам’яталися далеко за межами Зіга.

— База!.. База!.. Я Зет-5… На півострові Зіг бачив великий ядерний вибух. Вибуховою хвилею нас віднесло на північ… — послідували координати. Опісля пілоти передали свої враження.

Скорчена під боком Кошмана, Рая була несхожа сама на себе — ридання і внутрішній крик перехоплювали горло, а безупинні сльози сліпили очі…

Після сумної, траурної музики хірянський диктор скорботно повідомив: «При спробі сил безпеки Хіра проникнути на розміщені в катакомбах заводи по виготовленню ядерних боєзарядів, фанатично запрограмовані прибічники режиму Тхо зірвали їх… Півострів знищено разом з населенням. Він пішов під воду… Рятувальні роботи ведуться в умовах смертельної радіації. Про їх результати повідомимо у вечірньому випуску новин. Усіх, хто має відомості про діяльність урядових органів півострова Зіг, просимо негайно з’явитися в Комітет безпеки Хіра для дачі показань».

Оглавление

Володимир Авраменко АВАНТЮРА Фантастично-пригодницький роман

ЧАСТИНА ПЕРША

  Розділ І ЗАСІДАННЯ

  Розділ II ЗУСТРІЧ В ЦЕНТРІ

  Розділ III ФАТАЛЬНА ЗГОДА

  Розділ IV ПАДІННЯ В НЕВІДОМІСТЬ

  Розділ V НЕВІДОМА ПЛАНЕТА

  Розділ VI НА МЕЖІ СМЕРТІ

  Розділ VII ВОСКРЕСІННЯ

  Розділ VIII ЗНАЙОМСТВО ПРОДОВЖУЄТЬСЯ

  Розділ IX ВИЛІТ В НЕВІДОМІСТЬ

  Розділ X ПРИБУТТЯ

ЧАСТИНА ДРУГА

  Розділ І ТУРИСТИ

  Розділ II ЗНАЙОМСТВО

  Розділ III СМЕРТЬ ЖУКА

  Розділ IV СЮРПРИЗ ГРІМА

  Розділ V НАПАД

  Розділ VI НА МЕЖІ СМЕРТІ

  Розділ VII ЕКСПЕДИЦІЯ

  Розділ VIII В ДОСЛІДНОМУ ЦЕНТРІ

  Розділ IX В КОМІТЕТІ ПО НАГЛЯДУ ЗА ПІВОСТРОВОМ ЗІГ

  Розділ X ЗАХОПЛЕННЯ КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ

  Розділ XI ЗВ’ЯЗОК ІЗ ЗЕМЛЕЮ

  Розділ XII СМЕРТЬ ГРІМА

  Розділ XIII СИТУАЦІЯ ПРОЯСНЮЄТЬСЯ

  Розділ XIV КАТАСТРОФА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg