«Сам собі бог»

Сам собі бог (fb2) - Сам собі бог 1252K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Петрович Емченко - Виктор Васильевич Савченко - Тимур Иванович Литовченко - Віктор Масов - Анатолій Лазаренко

САМ СОБІ БОГ Фантастичні повісті та оповідання

©   — україномовна пригодницька література

Віктор Савченко ТОЙ, ЩО ПОВЕРНУВСЯ Фантастичне оповідання

Попри високий ступінь доктора наук, Білокінь одягався просто і одноманітно — темно-синій костюм, сорочка — коли біла, а коли й картата, без краватки. Сидить за письмовим столом — нікому ні слова, пише або гортає якусь книжку. Ми вже звикли до його могутньої спини, до піджака, що найчастіше висів на бильці крісла-вертушки, до його «доброго ранку» й «до побачення» — єдиних слів, що він вимовляв, бувало, протягом цілого дня… А сьогодні Білокінь з’явився якийсь врочистий. І врочистим його робили не так сірий костюм з м’якої шерсті та незаймано білий комірець, як вираз просвітління на завжди суворому обличчі.

— З якої нагоди при параді? — поцікавився я, шкодуючи подумки, що наш третій колега у відрядженні й, отже, позбавлений можливості бачити таке.

Замість відповіді Михайло Теодорович витяг з кишені поштову листівку і поклав переді мною. В ній сповіщалося, що він — лауреат премії Вернадського за цей рік і що премію ту присуджено за наукову розробку «Про форми руху матерії».

Моїми привітаннями, як і святковим настроєм, Білокінь утішався недовго. Вже по хвилі його вишуканий піджак теліпався на бильці крісла, а сам він навис, немов скеля, над портативною друкарською машинкою. Тим часом я губився в здогадках: як стосується його наукова розробка геології? До фізики — так. А от до геології…

— До всього стосується, — відказав Білокінь на моє запитання. — До хімії, до фізики, навіть до суспільства… — В його грубому від природи голосі було стільки ж впевненості скільки й самовдоволення. — І настільки, що доведеться вносити корективи в усі фундаментальні закони природи, — додав не без хвастощів.

— Але ж ви все життя займались геологією… — зауважив я здивовано.

— Ви — теж. А грішите й літературою…

Досі він відповідав, не обертаючись. Та раптом повернувся в кріслі-вертушці і подивився очима, в яких не було ні хвастощів, а ні вдоволення. Я вперше завважив, що очі в нього зелені.

— До цього відкриття я йшов усе життя. Якби не випадок, то воно так би й зосталося незбутньою мрією. Інколи спадає на думку: чи погодився б я добровільно побувати там, куди мене кинув випадок? Ні, — скажу. Навіть за ту велику винагороду, яку я звідти виніс.

— Це ви про ту країну, де?..

— Так. Але географія значення не має. Бо побувати мені довелося… — на мить він затнувся, подумки підбираючи відповідне слово, а тоді промовив:

— Ну в іншому вимірі, чи що…

Білокінь зиркнув на годинник, покосився в бік друкарської машинки, на смаглявому обличчі його майнуло вагання. Та зрештою повернувся до мене і, вмостившись зручніше в кріслі, сказав:

— Ми там проводили розвідку на тантал, здебільшого життя протікало на колесах. І день, коли зі мною сталася та дивна пригода, почався, як завжди, з дороги… Лендровер прудко котив шосейкою, що нагадувала смугу з іржавої бляхи. Власне, там усе руде, немовби вкрите корозією. Я довго не міг звикнути до того кольору, причиною якого був червонозем. І ґрунт, і пил, і навіть шкіра людей, хоч і чорна, але з рудуватим відливом. Після двох років перебування в тій країні я став помічати на собі буруватий відтінок. Під їхнім сонцем тіло моє, смагляве від природи, стало брунатним і мало чим відрізнялося від темношкірих аборигенів. Власне, це і стало причиною того, що зі мною трапилося.

Так от, ми вже годину їхали шосейкою, обабіч якої зрідка траплялися переліски, поселення, які й поселенням можна було назвати лише умовно — три-п’ять хатин. Машина була відкрита, і від сонця нас із шофером рятували тільки коркові шоломи. Мушу сказати, що з усієї спадщини, яку залишили по собі колонізатори, це, мабуть, найгуманніша… До речі, у ту спадщину внесли свою лепту й араби, що хазяйнували там з десятого по п’ятнадцяте століття і португальці, котрі витіснили арабів, і англійці та американці. Разом з корковим капелюхом, ісламом та християнством від зайд народові дістався й національний розбрат. Автоматні черги лунали навіть у столиці. Щоправда, геологів жодне з угрупувань не займало. Бо кожне з них вважало, що рано чи пізно прийде до влади і, отже, потребуватиме мінеральної бази. За тантал добре платять країни, що досліджують космос.

Отож, ми поспішали до містечка Тете, що знаходиться на річці Замбезі, неподалік якого провадили розвідку на тантал. Савана в той період року зелена і на обрії ще можна було побачити табуни антилоп або зебр.

Я ніколи не помічав у собі здатності до інтуїтивного відчуття, але цього разу, коли дорога, що досі пролягала саваною, вповзла в перелісок, я відчув небезпеку. Відчуття було таким сильним, що тільки побоювання виявитися в очах шофера панікером утримувало мене від наказу спинити машину. Пролунав єдиний постріл, якого мій шофер уже, мабуть, не почув. Голова його різко сіпнулась і повалилася на кермо. Я, можливо, встиг би ще вхопитись за бублик руля і спрямувати машину по дорозі, але спека притлумила мою реакцію… Я ще встиг почути, як гахнув об дерево бампер, помітив вітрове скло на капоті, над яким пролітав, і стовбур баобаба — широчезний, немов стіна…

Далі стало коїтись щось неймовірне. Я побачив під деревом тіло високого худорлявого чоловіка. З носа й рота в нього цебеніла кров. Над тілом схилилися двоє чорношкірих, а поряд стояли ще троє, озброєних карабінами. На них був одяг з маскувальної тканини. Я немовби наближався звідкись до тієї групи і побачив корковий капелюх, що валявся поряд з потерпілим, віддалік — лендровер с погнутим бампером і в ньому — водія, який грудьми лежав на капоті. Раптом я зрозумів, що високий худий чоловік у жовтих шортах і білій сорочці — це я. Тим часом один з тих, що схилилися над тілом (він, мабуть, тямив у медицині), закотив віко і довго вдивлявся у моє око. Тоді скрушно похитав головою.

Напевне, сталася помилка. Нашу геологічну машину прийняли за урядову. І причиною помилки була моя засмагла шкіра степовика. На Донеччині в нас, буває, дядьки за літо так чорніють, що кольором мало відрізняються від негрів. Між тим я не тільки бачив, а й чув, про що говорили озброєні люди і навіть уловлював запах пороху, котрим сходили ще їхні постаті. Вони перемовлялись мовою банту. Один, мабуть, старший, дорікав височезному чоловікові, у якого на карабіні був оптичний приціл… А я звідкись ніби повертався. Але не весь повернувся. Частина мене ще підходила до місця події. Я, немовби, щойно відділився від океану, але мене тут же виштовхнуло з нього і тепер моя духовна сутність збиралась докупи. Я поторсав за плече старшого п’ятірки і порадив дістати з машини аптечку й дати мені (тобто постаті, що лежала під деревом) понюхати аміаку. Але він не почув і дотику мого не відчув. Все відбувалося немов уві сні. Ми хоч і знаходилися у тому самому просторі і в тому ж самому часі, але мене від них (втім, як і від мого тіла) відділяла невидима стіна. Я бачив себе збоку, як бачать стороннього. Я тоді завважив, що й постаттю — сухою й довгою — майже не відрізнявся від людей, котрі мене оточували. Як, зрештою, і кольором волосся. З тією тільки різницею, що в мене воно пряме.

Нарешті командир, і двоє, які з ними стояли, кинулись до лендровера, і, порившись у багажнику, витягли тент. По хвилі моє тіло вже лежало на брезенті, а четверо несли його в хащу. Хода в них була м’яка і швидка, як професійних мисливців. Ліс виявився не надто густим, але тінистим. Полуденне сонце лише зрідка пронизувало верховіття. Я рухався з людьми, котрі несли моє тіло. Правда, що то був за спосіб пересування — не скажу… Коли тінь стала густішою, я побачив довкола постатей ореоли. Люди в них нагадували істот у прозорому променистому пухові. Власне, і навколо мого тіла теж було світіння, але дуже слабке. Ви запитаєте, чи відчував я біль? Ні, не відчував. Навпаки, мені було приємно. Так, ніби я багато років носив, не скидаючи, тісні черевики й гумовий, теж тісний на мене одяг. Та раптом усе те скинув. Почуття незнаної розкутості, безмежності мого Я, для якого не існувало ні простору, ні часу… Єдине, що мені муляло, це відчуття чогось невиконаного. Я підозрював, що саме воно тримало мене весь час неподалік мого бідолашного тіла, довкола якого вже дзижчали мухи. Та ось носіїв спинив окрик і брязкання затворів. Старший групи відповів мовою банту. Рушили далі, так і не побачивши того, хто запитував пароль. Але вартовий був схований від носіїв, та тільки не від мене. Його аура світилася на півлісу.

Нарешті ми вийшли на галявину. То була місцинка під височезними баобабами й акаціями-парасольками. Кілька круглих сплетених з гілок і мазаних глиною хатин, укритих пальмовим листям, тростиною та циновками… Між ними на палях було споруджено щось схоже на терасу з дахом. Моє тіло поклали під навісом поряд з великим бубоном. Враз до тераси посипали голі дітлахи, за ними — дорослі. Останнім з’явився старий з пучком сивого волосся на голові. Перед ним шанобливо розступились і він зійшов на поміст. Озброєні, котрі принесли моє тіло, привітались і їхній старший розповів про те, що сталося. Старий був не просто худий, а якийсь ніби висушений, і обличчя мав зморшкувате, як суха слива. На ньому була довга картата сорочка і більше нічого. Він схилився над моїм тілом і прикипів до нього блискучими чорними зіницями. Ореол довкола нього був найсвітлішим. Я б сказав — найпотужнішим. Він то слабшав і ставав майже таким, як у пересічної людини, то раптом спалахував і збільшувався до таких розмірів, що поглинав ореоли односельців, котрі стояли біля помосту.

Повторюю, все те відбувалося, немов уві сні. І так само, як під час сну, людина в будь-яку мить може опинитися в іншій ситуації, я теж раптом побачив свою жінку, яка на нашій кухні готувала сніданок для себе й доньки. Вона була стурбована. Ні — хвора. Металася по квартирі, хапалася за серце. Моє лихо невидимою хвилею докотилося й до неї. Вона не просто відчувала, а була переконана, що я потрапив у біду. Кидалася до телефону і пробувала дзвонити у міністерство, котре відрядило мене за кордон. Але у нас, на другому кінці світу, була ще рання пора і там, отже, ніхто не брав трубку. Нарешті приречено опустилася в крісло і по її щоках скотилися дві сльозини. З кухні тим часом долинали пахощі кави, що збігла з плити. Жінка ввижалася такою ж реальною, як і старий чаклун, що схилявся над моїм тілом. Променисте «павутиння» навколо нього стало таким яскравим і потужним, що в його сяєві вже й не проглядалися аури жодного з людей. Африканець викликав дух свого батька, який (він був у тому переконаний) мав допомогти йому вигнати з мого тіла злого духа. Чаклун пояснював духові свого батька, що лиха сила ввела в оману доброго чоловіка, який підняв карабін на безвинних. Та дух не поспішав… Але, мушу сказати, що як тільки знеможений старий упав біля мого тіла, мені здалося, що між мною — безмежним моїм Я — і нерухомим тілом на брезенті з’явився якийсь зв’язок. Власне, майнуло таке відчуття, ніби в сон на коротку мить увірвалася ява. Але мить, на яку мені довелося побувати в своєму тілі була такою короткою, що я не встиг відчути свого тіла. І знову став існувати в образах, а не в думках… Знесилений чаклун, між тим, довго лежав, набираючись сили. Фізичної сили, яку він під час танцю майже всю перевів у невідомий вид енергії. Старий, власне, перетворив себе на біологічний контур, поле якого наклалося на моє безживне тіло і навіть щось там увімкнуло. Але тільки на мить… І чаклун це вловив…

— Духові мого батька не подолати злого духа, що засів у цьому чоловікові, — сказав він згодом, зводячись на ноги, які тремтіли від виснаження.

Тоді військовий взяв його за лікоть і вивів з юрби. Коли вони віддалилися на таку відстань, що їх уже не могли почути, він сказав:

— Мірамбо, ти великий чаклун. Іншого такого немає. Ніхто, крім тебе нам не допоможе… Білий не повинен покинути світ! З його смертю нас проголосять терористами, а відтак не бачити нам більше ні зброї, ні допомоги. Ні від кого. Бо угода по боротьбі з тероризмом — міжнародна. Якому торговцеві зброєю захочеться псувати репутацію?

— Кхе-кхе… Яка може бути репутація у гендляра зброєю? — зауважив чаклун. По хвилі повторив. — Духові мого батька не подолати злого духа, який засів у тілі білого. — І ніби виправдовуючись, додав:

— Старий я вже… Можу не витримати… А що тоді буде з Секелету — моїм онуком? У нього ні батька, ні матері.

— Ти ще дужий, Мірамбо, — заперечив військовий. — А про Секелету не турбуйся. Коли ми прийдемо до влади, він в столиці житиме, вчитиметься в коледжі.

Молодик хоч і не мав позначок на уніформі, але з усього було видно, що це офіцер. З чаклуном він розмовляв на рівних, але поштиво.

Старий довго про щось міркував, а тоді сказав:

— Спробую звернутися по допомогу до духа мого діда.

В натовпі односельців, яким чаклун повідомив про намір звернутися до духа свого діда, почулися схвальні вигуки. Ті голоси належали літнім людям, які ще пам’ятали чаклування діда Мірамби.

— Але дід мій виганяв духів не тут, а в печері. Туди й несіть білого. — По цих словах він притис до грудей фігурку з чорного дерева, яка теліпалася в нього на шиї — чоловік з рогами буйвола.

… І знову тіло моє погойдувалось на брезенті. Носії — четверо озброєних — продиралися вузькою звивистою стежкою, місцевість була кам’яниста, вкрита шипуватими високими кущами. Процесія селян — від малого до старого, що йшла слідом, витягнулася на півкілометра.

Після короткої іскри, що блискавкою проскочила між нерухомим тілом і безмежним моїм Я, світіння навколо тіла ледь посилилось і водночас з’явилося відчуття, яке інколи буває у сні: ти спиш і усвідомлюєш, що це тільки сон. Мушу сказати, що я не хотів прокидатись. Але мені щось муляло, ніби псувало сон… Тим часом люди в плямистій маскувальній формі спинились перед густими заростями мімози, за якими зяяв темний, у людський зріст, отвір. Старий, що йшов попереду, порозсовував колючки і перший зник у тому отворі. По хвилі він покликав. Зайшли тільки озброєні люди, котрі несли моє тіло, їхній командир і юнак-«ударник». Всередині печера нагадувала перекинутий глек; в найбільшому місці мала метрів із п’ять у діаметрі. До того ж була розписана малюнками. В ній було чисто, а світла, яке проникало сюди крізь отвір, виявилося достатньо аби розгледіти кожен петрогліф[1]. Втім, для того стану в якому перебувало моє Я, освітленість не мала значення. Навіть якби там стояла темінь, я однаково все «бачив» би.

— Сюди кладіть, — сказав старий і показав місце в центрі між купкою закіптюженого каміння і великим бубоном, видовбаним із шматка суцільної колоди.

Носії поклали брезент з моїм тілом не дуже поштиво. Вони вже ставились до нього, як до трупа. Тим часом Секелету став біля бубна.

— Вийдіть, — наказав старий і, коли в печері залишився тільки юнак, заходився знову витанцьовувати навколо мого тіла. Рухи його ставали дедалі жвавішими; він звертався до дідового духа переповідаючи йому те саме, що й недавно батькові. Просив, ні — благав вигнати злого духа, який засів у тілі білого чоловіка. Прохання хоч і звучало аж надто побутово, та ритм підвивання, звуки бубна, що відлунювали в стінах печери, надавали сцені чогось містичного. Втім, містичного там було мало. Чаклун, дедалі збуджуючись, генерував у собі особливий вид життєвої енергії, яка мусила передатись і моєму безживному тілу. Носіїв тієї енергії цивілізація білих Людей ретельно винищувала, як, власне, і носіїв будь-яких відхилень від посередності. Серед чорного населення вони збереглися, і один з них буквально пломенів, його аура була такою сильною, що її бачив навіть Секелету. Худючий старий в картатій сорочці, який не дуже чемно канючив у духа свого діда життя для білого чоловіка, уособлював сам потойбічну силу…

Натовп перед печерою очікував дива. Та найбільше того дива прагнув командир озброєних людей, бо особисто для нього вбивство іноземного спеціаліста мало б погані наслідки.

… Рухи чаклуна ставали дедалі різкішими. Зморшки на лиці розгладились; тепер це було лице божевільного…

І тут проскочила друга «іскра» між тілом, що безживно лежало на сірому брезенті і моїм безмежним Я. Лише мить тривав зв’язок між тілом і духом. Було таке відчуття, ніби я прокинувся від сну, та враз і поринув у сон…

Білокінь замовк і знов схилився над машинкою, але його довгі пальці так і не торкнулись клавішів. Він мовчав, обличчя його, як і під час оповіді не виказувало жодних почуттів. Мені тим часом спало на думку, що за багато років спільної з ним роботи я жодного разу не помітив, аби Білокінь змінився на обличчі. Його видовжене лице з важким підборіддям і сухим рубцюватим носом за будь-якої ситуації лишалося незворушним. Саме за цю незворушність, що зовні межувала з жорстокістю, а ще за пергаментну жовтизну обличчя ми прозвали його колись Блідолицим.

Нарешті він знову подав голос:

— Від усього того, що я вам кажу, сильно віддає містикою. І нікому крім вас, я б того не розповів.

Помітивши не моєму обличчі подив, він пояснив:

— Ви — літератор і вам, можливо, стане в пригоді бодай щось із того, що я кажу. Під яким соусом ви підсунете його читачеві — чи як елемент умовності, а чи як фантастику — ваш клопіт, а тільки пригода, яка сталася зі мною в Африці, має право на те, щоб про неї знали. Надто ж дивовижні наслідки до яких вона призвела.

Білокінь надовго замовк, а тоді провадив:

— Отож, після другої «іскри» чаклун, довівши себе до крайнього збудження, впав знеможений долілиць і завмер. Його аура була такою великою і потужною, що не тільки печера, а й гірська порода зовні, і люди були в ній немов у дивному опалесціюючому тумані. Хоча вони про те і не здогадувались. Вона — та аура — складалася із двох шарів — невеликого, але потужного, який палахкотів у якомусь метрі від тіла, і слабкішого, але такого, що його знати було на півсотню метрів. У тому потужному чаклуновому біополі спочатку не можна було і вгадати світіння навколо мого тіла. Та що довше лежав поряд старий чарівник, то відчутнішим ставав зв’язок між «посудиною» і тим, що з неї виплеснулося. Відбувалося щось подібне до дії магніту, який притягував порошинки з простору. «Магнітом» моє тіло робилося від світіння старого. Досі я перебував у стані безтілесної свідомості, а точніше інстинкту, — бачив, чув, відчував без допомоги очей, вух, носа, шкіри. Під дією ж сяйва у чисту, так би мовити, свідомість стало проникати щось індивідуальне і почасти я вже знав, що моє безмежне Я належить Білоконю Михайлові Теодоровичу… Власне, це вже була думка. А де думка, там і спомин. І я згадав, що основним обов’язком життя того Білоконя, тобто мого, було дослідити та пояснити суперечливі моменти ентропії[2]. І тоді ж у пам’яті виникла висока, худа і згорблена постать викладача фізичної хімії Кудрі, який писклявим голосом пояснював нам, студентам, друге начало термодинаміки, пригадалося, як вразило мене тоді не так поняття міри хаосу, як те, що за ним стояло. А стояла, як відомо, теплова смерть Всесвіту. Висновок цей лежав на поверхні. Адже якщо всі природні процеси розглядати як рівномірний розподіл тепла і вирівнювання температури, то мусить же настати мить, коли Сонце, віддавши тепло Землі, і навколишньому простору, перестане світити й гріти. Така ж доля мусить спіткати й інші світила. Всесвіт нарешті перетвориться в резервуар омертвілого розлитого рівномірно тепла… Є над чим замислитись. Пізніше, правда, Кудря запевняв, що висновок про теплову смерть, то — чистої води ідеалізм, і що насправді… Але всі його докази розбивались об той факт, що тепло передається від більш нагрітого тіла до менш нагрітого. І ніколи не навпаки… Я б сказав: «У пам’яті виникло…» Це не зовсім так.

Те, що згадав тоді, так само відрізнялося від звичайних картин пам’яті, як чорно-біле фото від живого об’єкта. То була не просто згадка; я опинився в аудиторії серед однокурсників, навіть спізнав бентеги, котра проймала щоразу, як я опинявся поруч з одною нашою дівчиною.

Пам’ятаю, як зараз, Кудрю за кафедрою, який обережно так перегортав спорохнявілі сторінки якоїсь книжки. Ми тоді, здається, писали контрольну. Раніше я бачив у нього і прижиттєві видання поетів минулого сторіччя, і томик Вільгельма Оствальда, і багато чого ще. Мені здавалося тоді, що Кудрю цікавив не так конкретний автор, як сам факт володіння старовинною книгою. Та згодом, коли до рук потрапили роботи Оствальда, я переконався, що Кудря не тільки милувався стародруками, а й читав їх. А тому не проминав нагоди ввернути якусь сентенцію (звісно, без посилання на видатного вченого), ті сентенції правили йому за туман, в якому ховалось, як мені тоді здавалося, щось значно більше, ніж викладач Кудря із своїми стандартними знаннями фізичної хімії… Але справа не в ньому, а в тій бентезі, яку він посіяв у мою юнацьку душу. Часом мені здається, що це вона — юнацька мрія, а згодом домінанта всього життя зібрана по Всесвіту мою розхлюпану свідомість і вселила в її домівку — моє тіло. Хтозна, чи спромігся б добрий старий африканець повернути мені життя, якби не було її Мушу сказати, що тому чоловікові дорого обходилося моє оживлення. Він не лишив собі й частки фізичної сили.

Тим часом день згасав. В печеру заповзала сутінь. Люди, не дочекавшись дива, почали розходитись. Першими пішли жінки, за ними діти. А коли уже ніч посунула з кущів, місце біля печери покинули й чоловіки. З настанням темряви почали завивати гієни. Завивання перебивалося стогоном, істеричним реготом, клацанням зубів. Мені не раз доводилося бачити тих потвор з масивними головами, сильними щелепами й грізними іклами. Але найогидніше в тому пожирачеві падла — завжди голодні каламутні очі, які в поєднанні з широким носом і круглими вухами надають йому боязкого і водночас зухвалого вигляду. Ці істоти нападають навіть на людей, котрі сплять просто неба, і виривають із тіла шматки м’яса. Африканці ненавидять цю нічну тварину і пов’язують з нею безліч легенд про таємничих диявольських істот, котрі вночі їздять верхи на гієнах.

Зрештою настала тиша. Моє Я стало складовою африканської ночі. В мені, немов у повітрі, тріщали цикади, мене наповнювали крики нічних птахів, крізь мене високо в небі яріли зорі. Та, власне, й оці люди, що зараз жували вівсяні коржі, як і Секелету, який сидів загіпнотизований біля свого бубна, перебували в мені. І печера й пагорби, в яких було доволі таких печер, теж були в мені. Далеко за північ моє Я стало відчувати щось схоже на біль. Але де він був той біль, я не знав, бо в тіло своє ще не вселився. Хистким містком між духом і тілом була домінанта. Це по ній проскакували оті «фантоми», яких ні пам’яттю, ні згадкою не назвеш, такими життєво правдивими вони були. Якось перед самим від’їздом є Африку я здибав у «Букіністі» Кудрю. Мене він, звісно, не впізнав. Стояв біля прилавка і тими ж кощавими пальцями гортав старовинну книгу. Він майже не змінився. Тільки голова стала пласкішою, мабуть, за рахунок втрати шевелюри й зубів, від чого колишній мій викладач нагадував ученого пітона… Так от, ця сценка повторилася до того реалістично, що я навіть відчув запах прілого паперу і дешевого лосьйону, яким тхнуло тоді від Кудрі.

Втім, Кудря був тільки тим, хто заронив у мою недоторкану на той час, свідомість сумнів. А вже йому, сумніву, на зміну прийшло бажання розібратись в усіх тих плутаних концепціях. Шукаючи правди в книжках, я помітив, що різні автори по-різному тлумачать обидва начала термодинаміки.

— Як то, по-різному? — здивувався я.

Білокінь посміхнувся поблажливо.

— Ну, в підручниках вони формулюються приблизно однаково. А от в науковій літературі тих формулювань скільки завгодно. — Помітивши, що така відповідь мене не задовольняє, пояснив:

— Ну, наприклад, деякі вчені трактують перше начало термодинаміки так: «Тепло, що підводиться до системи, витрачається на зміну внутрішньої енергії та виконання роботи системою», інші — «Вічний двигун створити неможливо» тощо. Друге начало термодинаміки, крім відомого вам з вузівського підручника, має ще з десяток тлумачень. От тоді мені в свідомість і запав сумнів: або з тими законами не все гаразд, або ж вони вимагають пояснень для кожного окремого випадку. Сумніви підігрівав образ «змія-спокусника» Кудрі. В ті часи мені навіть снилася його голова на надмірно довгій шиї. Вона то похитувалася над клубами густої пари, то ховалася в ту пару.

І тягнулося те впродовж багатьох років. Але ми відволіклись від теми…

Десь уже перед світанком командир розбудив своїх товаришів, які спали, прихилившись спинами до скелі, і, залишивши невдаху-снайпера, пішов з трьома в село. В одній з хат вони взяли лопату і тією ж дорогою, якою несли моє тіло, поспішили на місце вчорашнього лиха. Прийшли вчасно, бо навколо машини з мертвим водієм уже никали гієни. Довелося навіть полоснути по них чергою з автомата. Оглянули лендровер. Удар прийшовся на бампер, передню панель і капот. Радіатор виявився неушкодженим. Командир сів за кермо і ввімкнув ключ запалення. Вони від’їхали далеченько від місця події і поховали водія. Хоч моє нерухоме тіло лежало в печері, я все те бачив. Мою свідомість немов би було підключено до всезнаючої, всеосяжної машини, з якої я черпав не тільки інформацію, а й шматки життя. Ну, що сказати: я пам’ятаю навіть таку деталь, як страх одного з озброєних людей, коли пролунало грізне рикання. І сміх їхнього старшого, бо то кричав усього-на-всього страус. Мушу сказати, що крик страуса таки нагадує лев’яче рикання. А тим часом старий африканець лежав нерухомо, і можна було подумати, що він мертвий, якби не потужне, невидиме для людського ока, світіння. Правда, воно помітно послабшало і не виходило вже за межі печери. Водночас зі зміною чаклунової аури дедалі сильніше відчувався біль. Той біль з самого початку був немовби пуповиною між тілом і духом, а точніше — лійкою, крізь яку вливалася розхлюпана свідомість Невдовзі я вже знав, що болить у сонячному сплетінні. Ані плече, яке я пошкодив, вилітаючи із машини, ані голову, яку тільки завдяки корковому капелюхові не розчерепило, я не відчував. Біль був саме в сонячному сплетінні. Власне, це був той самий біль, що непокоїв мене впродовж усього життя, і який минав тільки тоді, як я починав творити. Але в печері я цього не усвідомлював, бо свідомість ще не повернулась. Я перебував у якомусь дивному задзеркаллі, де існує не думка, а образ, де згадка нічим не відрізняється від події, відбитком якої вона є…

Білокінь замовк і довго не озивався.

Тим часом мені пригадалася давня розмова з ним, коли він, повернувшись з-за кордону, відмовився очолити наш відділ, який до того очолював.

— Ото ми вже вам так дошкулили, що ви… — казав тоді я.

— Та ні, хлопці, все діло в мені, — його грубий і такий же незворушний як і лице голос пом’якшав. — Ось-ось п’ятдесят стукне, а я досі не довів до пуття свою наукову ідею. То одне на заваді стане, то інше. Ви — мої по суті, вихованці стали за ці роки знаними спеціалістами, вченими; кожен з вас міг би не лише відділ, — інститут очолити, а я ніби захряс на місці. — Він подивився тоді на мене якось сумно.

… Нарешті Михайло Теодорович відвів погляд від машинки. В зелених його очах читалося погано приховане вагання. Нарешті він подав голос:

— У корпорації, де я працював, був геолог з Ірландії. Він називав мене Біл. А повне прізвище вимовляв Біл-О’Кінь. Так отой хлопець першим забив тривогу, коли я не повернувся на базу. Він узяв урядову машину, десяток солдатів, простежив увесь шлях, яким я мусив був проїхати. Але не виявив ні лендровера, котрий нападники сховали в заростях, ані місця, де сталася подія. Весь час я був з ним, радив не піднімати поки що паніки. Але він, звісно, не чув. Між нами була стіна — прозора для мене і невидима для нього.

… Ішла вже друга половина дня; чаклун лишався нерухомим. Люди, що заходили до печери, не дуже хвилювалися. Вони очікували… А біль у сонячному сплетінні не слабшав. Моя свідомість, яка донедавна перебувала у вигляді туману, стала густішати. Наче між дощовими хмарами пробігає блискавка, так само в свідомості блиснула перша думка: а що як я не повернусь? За нею одразу ж друга: але ж тоді я не зроблю того, заради чого жив. І знову я опинився в «Букіністі» поруч з вузькоплечим двометровим чоловіком, дослухався до тихого шелесту сторінок книги, яку він гортав; крадькома поглядав на загадковий усміх, який, здавалося, колись дуже давно було намальовано на його обличчі. «Якщо енергія — цариця світу, то ентропія — тінь її», — казав той усміх. А ще він казав, що ентропія, а по-простому безлад, зростає тільки в напрямку від минулого до майбутнього. А з цієї посилки тягнулися дивовижні висновки. Виходило, що в природі в перспективі мусить усе перемішатись. Спершу подібне, потім подібне з віддаленим, а в далекому майбутньому живе з неживим. Серед людей, отже, найперше не стане націй, потім рас, далі з’явиться гібрид людини із звіром, ще далі — гібрид того монстра з комахою, ще далі з рослиною, а потім — з каменем… От яку думку намагався прищепити лукавий Кудря. Але ж, якщо в це повірити, то треба визнати процеси монстризму не тільки природними, а й невідворотними. А тому марно чинити їм опір. Хоч в логічній споруді, яку він колись зводив, і не було видимих протиріч, але в ній усе ж існувала замаскована цеглина, витягнувши яку, можна було звалити всю споруду. Ні-ні… я мусив повернутися, щоб віднайти ту цеглину. Вперше, відколи моє Я перебувало в неприродному стані, вслід за думкою наступило бажання. Правда, кволе. Але все ж це було бажання повернутись…

За життя я зазнав кількох спалахів бажання поставити всі крапки над «і» у фундаментальних законах світобудови.

І щораз, як я починав над тим замислюватись, в мене вливалася невідома енергія, і я відчував, що прилучаюсь до невідомої системи, крізь яку протікали невідомі струми. Водночас логіка поступалась місцем інтуїції, думки скидалися більше на поетичні образи. Я перебував на межі свідомості й інстинкту… Я завів собі зошита, до якого дописував усе, що пов’язане з ентропією. Ви запитаєте, що мною рухало? Бажання дошукатись істини: чи справді світ підстерігає безлад і теплова смерть. В одній цитаті писалося: «Якщо маємо два відра з холодною і гарячою водою, то ми можемо скористатися різницею температур між ними для запуску машини, яка виконує корисну роботу. Якщо ж воду обох відер перемішати в одному баку, то вже з однорідної температури корисної роботи не добудемо». Згадуючи ту цитату, я щораз ніби чув скрадливий голос Кудрі: «А хіба є принципова різниця між відром гарячої води і Сонцем». «Немає, чорти б його вхопили, немає! — відповідав я подумки Кудрі. — Але чому ж тоді за такого сильного прагнення матерії до перемішування, є крила у птаха і плавники у риби, чому з хаосу розчину випадають кристали чіткої будови?» Після тих моїх заперечень уявна голова на довгій шиї обкутувалася парою і тоді мені ввижався тільки холодний полиск її очей… Той особливий стан душі, який наставав у мені щораз, як починав займатися ентропією, зветься натхненням. Тепер я вже знаю напевне, що це не що інше, як вихід людського Я за межі свідомості і дотикання до загальнолюдського розуму… Той стан, в якому я перебував, витаючи над своїм скаліченим тілом, багато в чому нагадував інтуїцію, інстинкт, рефлекс…

Між тим день хилився до вечора. Старший нападників, які вдосвіта ще познищували сліди вчорашньої трагедії, нервував, дедалі частіше зазирав у печеру. Хоча зайти не наважувався. І селяни проявляли неспокій. На їхній пам’яті сеанс оживлення ще ніколи так довго не затягувався.

А в посольстві тим часом забили тривогу. Там вирішили, що мене викрали з метою отримати викуп. На батьківщину не повідомляли, очікували, поки зловмисники подадуть звістку. Не сиділи, склавши руки урядовці. З допомогою парламентарів вступили в контакт з усіма відомими угрупуваннями. Але жодне, як і те, до якого належали учасники, не визнали себе причетними до того. Все замикалося на учасниках нападу. Навіть односельці чаклуна не знали правду, але й те про що вони знали, не зважаючи на глуху місцину, в якій причаїлося село, рано чи пізно мусило просочитися до загалу. Тому так непокоївся командир повстанців.

Та ось чаклун знову ожив — перевернувся горілиць. Сяєво довкола його тіла помітно послабшало, але все ж перекривало світіння будь-кого з односельців, що купками сиділи в заростях і на стежці. Проте воно було вже нерівномірним, а у вигляді джерел, ні — фонтанів на тілі, їх було сім: в сонячному сплетінні, на середині грудей, горлі, чолі і на маківці, — це по вертикалі, а по горизонталі — на серці і симетрично з правого і лівого боків. Якщо вертикальні і горизонтальні точки з’єднати прямими, то вийде хрест. До речі, й на моєму тілі у тих самих місцях пульсували джерельця силових полів. І тільки в одному місці — в сонячному сплетінні — сяєво було досить помітним. Та й аура навколо мого тіла значно посилилась.

І тут я побачив чаклуна. Не тіло, котре лежало нерухомо поряд з моїм — щось інше. Воно ніби було часткою мого Я. Але водночас це був старий африканець, який переступив риску дозволеного, щоб допомогти мені повернутись. Він був здивований моїми тривогами. «Теж мені, вигадав проблему! Теплова смерть Всесвіту, безлад… Та поки існують рух і енергія, нічого такого не станеться. Бо з безладу виникає порядок. Втім, як і з порядку часом — безлад. Це такі ж поняття, як ліве і праве…» Але я не міг би стверджувати, що це сказав чаклун, а не я. Наші свідомості немов би злилися. Втім, ми теж були частками чогось великого і безмежного. «Якщо тобі вже так свербить торкнутися істини, — знов сказав Мірамба, — поміркуй над категорією носія руху, його потенціалом і ємкістю, та спроектуй все на людське суспільство. І ти побачиш, що порядок виникає тільки на межі різноманітностей. Змішання ж різноманітностей, надто в закритій системі, призводить до хаосу. Отут твій Кудря має рацію. Ти побачиш, що зливання — річ така ж неприродна, як і злочинна. А найбільший злочинець той, хто посягає на різноманітність».

Раптом від сильного болю потьмянів світ. Моє Я входило в якийсь тісний тунель. Це відбувалося не в просторі, а в іншій — невідомій системі координат.

… Довкола на стінах і стелі печери рясніло безліч петрогліфів. Там були полювання на слона і двобій воїна з левом, військові дії між племенем високих людей і пігмеями. Попри нестерпний біль у плечі й голові, я подумав, що малюнки, хоч і були схематичними, але мали свою метрику оцінки майстерності. В основі її лежали точність руху і дії. Це було щось середнє між ієрогліфом і малюнком. На деякі сцени можна було дивитись як на полотно і читати їх як письмо. Було там чимало теїстичних символів, смисл яких негоден був я розгадати. Несподівано завважив, що не бачу свого тіла, як і тіла чаклуна, і що лежу горілиць з відкритими очима. Вперше майнула думка: «але ж я повернувся!..» Я не знав, — радіти чи плакати. Все було якимось тьмяним і похмурим. До того ж дошкуляв біль. Спробував сісти, і мені це вдалося, поряд лежав Мірамба. Він витягнувся немов струна. Довкола його тіла, як і мого, не було й натяку на якесь світіння. Лице чаклуна, колись зморшкувате, з виразом хитрості й владності, тепер, здавалося, було лице іншої людини — мудрої і благородної. Пересилюючи біль у плечі я нахилився до нього. В розплющених його очах не залишилось ні краплини життя.

Сонце хилилося до заходу. Промені його, подолавши зарості мімози, падали на стіни печери рухливим золотим мереживом. Раптом потемнішало. Вхід заступила постать. То був старший нападників. На мить він вкляк, а тоді зробив кілька швидких кроків і спинився вражений біля мене.

— Ти живий? — нарешті запитав він португальською, тамуючи невпевненість, ніби звертався до мерця.

— Живий, — відказав я теж по-португальськи.

— О, диво! — вигукнув він, а далі почав казати щось мовою банту — швидко-швидко.

Скоро я збагнув, що він звертався з подякою до чаклуна, ще не здогадуючись, що старий мертвий. Та скоро, коли минула хвиля потрясіння, військовий запідозрив лихе. Нагнувся над Мірамбою, заглянув у вічі, помацав пульс. Тоді швидко, ніби труп старого перебував під високою напругою, відсмикнув руку.

Повстанець був практичною людиною. Він звернувся до мене рішучим голосом: «Рухатись зможеш?»

Замість відповіді я спробував підвестись. Але одразу ж і впав. Сили в ногах не було. Тоді він підхопив мене під пахви, щоб допомогти, але відчувши як обм’якло моє тіло сказав: «Ні, не зможеш. — А далі пробубнів. — Тільки ж не віддай богові душу».

А мені подумалось: «Ну, якщо вже повернувся, то чого б мав рипатись туди сюди…»

Несподівані, драматичні колізії почалися тільки-но мене, а потім і Мірамбу винесли з печери. Дочекавшись нарешті дива, селяни кричали, сміялись як діти. Кожне хотіло побачити мене — живого на власні очі. Стежка була вузька, і вони лізли в колючі кущі, обдираючись до крові. Скоро ті кущі повиламували й повитоптували. З гори стало видно савану — жовто-руду, із зеленими парасольками акацій і баобабів. Під впливом того, що сталося зі мною, люди на мить забули про чаклуна. Та як тільки його тіло поклали на стежку, гамір вщух і стало тихо-тихо. А відтак почалося щось неймовірне. Репетували жінки, плакали діти й чоловіки. Тільки повстанці робили все спокійно й чітко: поклали мене на тент і, піднявши, швидко понесли. Горе селян за мить змінилося на гнів і агресивність. Вони кинулися слідом з криками:

— Білий мрець, ти вкрав нашого Мірамбу!

— Поверни нам чаклуна!

— Віддай Мірамбі його душу!

Вони були переконані, що дух чаклуна, лишивши своє старече тіло, вселився в моє. Якби не зброя у повстанців, селяни учинили б наді мною розправу. Потім вони почали проклинати озброєних людей, а надто командира. Кричали, що хай він і носа не показує в селище. Не буде йому ні молока, ні м’яса, ні бобів. Та помалу юрба рідшала, і з сутінками вже ніхто нас не переслідував. Мене несли довго — години три. Зупинялися тільки для того, щоб помінятись місцями. І за весь час ніхто й словом не прохопився. Маршрут пролягав на межі савани й кам’янистого передгір’я, вкритого де кущами, де невисокими баобабами. Та зрештою ми спинились на галявині. Давно вже була ніч — ясна й гомінка. Тріщали цикади, кричали нічні птахи, в рясно всипаному зорями небі мелькали кажани. Я впізнав це місце. Неподалік у кущах стояв прикиданий гілками лендровер.

Воїни поклали мене на землю і самі попадали від утоми. Старший, відстібнувши від паска флягу, налив у ковпачок якоїсь рідини, подав мені. Вона пахла не то м’ятою, не то цикорієм. І ще чимось невідомим, але приємним, я випив і попрохав ще. Він блиснув білими зубами і вдовольнив моє прохання. Ковтнувши вдруге, я раптом кудись провалився.

… Прокинувся від тряски й гуркоту. Я лежав у відкритому передньому кріслі лендровера, укутаний в брезент. На місці водія сидів молодий чоловік, в якому я не відразу впізнав старшого над повстанцями.

Помітивши, що я нарешті прочумався, водій зупинив машину і зняв з мене брезент.

— Сидіти зможеш? — запитав.

— Зможу.

Він обережно підняв спинку сидіння і, ще раз доскіпливо окинувши поглядом мою постать, знову сів за кермо.

При в’їзді в місто нас ніхто не спинив, хоча всюди снували патрулі. Ми проїхали повз гомінкий базар, в кілометрі від якого стояв білий двоповерховий офіс корпорації. Водій припаркував машину на півдорозі до офісу. Вимкнув двигун, помовчав, а тоді повернув до мене обличчя і сказав:

— Вибач… Все сталося не з лихого наміру. Це… — він затнувся, а тоді додав. — Трагічне непорозуміння.

— Ніхто не застрахований від помилок, — відказав я.

— Радий, що ти розумієш… Рухатись, мабуть, ще не зможеш. Я подзвоню в корпорацію, щоб тебе забрали.

Він відхилив дверці і вже ступив на землю.

— Зачекай, — зупинив його я. — Ти не забув, що обіцяв зробити для Секелету?

Він подивився на мене, як на мерця і, прошепотівши «Мірамба…» кинувся бігти.

Михайло Теодорович замовк і довго мовчав, а я намагався порівняти могутнього чоловіка з грубими рисами обличчя і чималими вже залисинами, який сидів переді мною, з тим виснаженим Білоконем, котрий тоді повернувся… Мабуть у моєму погляді було щось таке, що виказувало сумнів, бо він посміхнувся і запитав:

— Що, не віриться? Мені й самому інколи здається, що то було марення. Але думати так не дозволяють кілька обставин. Перша — випадок із Секелету, адже я перебував тоді у стані клінічної смерті, і почути, про що домовлялись повстанець з Мірамбою, не зміг би. Не кажу вже про ту відстань, на яку вони відійшли від натовпу. Друга обставина — галявина, куди мене принесли. Я одразу «впізнав» її, як і місце в заростях де було сховано лендровер. Ви скажете, що це не можна перевірити. Але є ще одна обставина — я вказав місце, де повстанці зарили труп водія.

Білокінь мить помовчав, а тоді, мабуть, поборовши вагання мовив:

— І нарешті — головне. Але його, на жаль, теж неможливо перевірити. — Він повернувся в кріслі-вертушці до столу і поклав руку з довгими своїми пальцями на стос паперу, що лежав поряд з машинкою. — Все, що тут написано, звідти. Я віднайшов ту замасковану цеглину, котра є своєрідним замком у похмурій, але, на щастя, фіктивній споруді…

— А чого ви тоді згадали про Секелету? — поцікавився я. — Ви що в дорозі думали про нього?

— Ні, це прийшло в голову несподівано, в останню мить.

Віктор Маслов САМ СОБІ БОГ Фантастична повість

— Любий, ну й бешкетник росте у нас. Мені на клопіт, а тобі, напевно ж, на втіху. Адже ти так хотів бачити в ньому щось своє, гайворонівське. От і маємо… Слухай нашу нову сімейну пригоду.

… Трапилось це на твій день народження. Як завше, встала ранесенько, щоб завчасно приготуватися до святкової вечері.

Бралася за все поспіхом, бо Ростик невідчепно плутався під ногами. Забавити однією цяцькою — годі й думати. Хіба що картою наддалеких галактик. Але до твого кабінету впускаю, коли конче потрібно вийти з дому.

Ось і того дня перед приходом гостей я мала відвідати салон вроди. Завела Ростика до кабінету, посадила на підлозі перед «Космодромом», показала на карті сузір’я Лебедя, де ти досліджуєш «білі плями», і він став пускати тобі навздогін радіокерований кораблик.

Отож залишила одного, а сама побігла до салону. Повернулася десь за годину і вже на порозі відчула: щось скоїлося. Кличу — тихо… Заходжу до кабінету — порожньо. Метнулася по кімнатах, обшукала всі шафи, комори — наче крізь землю провалився. Присіла край столу, коли чую: — «Вельмишановний комп’ютере, з’явилась планета-дивина…» «Синочку, де ти?» — скрикнула на радощах і обімліла: «Зроду-віку такої не бачив. Міняємо курс! — озвався кухонний комбайн голосом Ростика. Вхопилася за ручку — дверцята не піддаються. «Ану, відпусти защіпку, і то мерщій! Я кому кажу!» «Матусю, не заважай. Я влітаю в розбурхану атмосферу», — відказав син.

Що ж, почекаю, думаю, нехай приземлиться. Збігло хвилин п’ять, і комп’ютер доповідає: «За даних метеоумов посадка неможлива». Поки перечікували бурю на орбіті, умовляла припинити «політ». Де там! Терпіння луснуло і я викликала аварійку. Ремонтники пошарпали за ручку комбайна і сказали, що без автогену тут не обійтися. Щоправда, силувалися відкрити, і досмикалися — одірвали ручку. Від них довідалася про контрзащіпку, яку на внутрішньому боці дверцят зумисне заблокував малий нахаба.

Невдовзі прийшов сусід-пенсіонер, колишній лікар-психолог: він бачив, як сунули до нас пожежники. Спробував подіяти на Ростика магією слів: на мене вплинуло, а йому — хоч би що. Тоді дідусь сходив за шприцом. «Не зарадило слово, поможе наркоз», — запевнив він і хвацько встромив голку в понівечене гніздо. Вприснув кілька крапель.

«Комп’ютере, аврал! — враз залементував Ростик. — Порушена герметизація! Ввімкни систему захисту! Та швидше ж бо…» Не минуло й хвилини, як клацнула защіпка, і дверцята легко подалися. Горе-космонавта витягли з духовки. «Зіпсувала такий політ», — зітхнув він докірливо. А коли всі вийшли, сказав: «Шукай тепер татка сама…» Ну, як це тобі подобається?..

Відеодружина глянула очима, повними смутку, жалю і ще чогось такого, від чого він мимоволі здригнувся і поспішно вимкнув апарат.

Гайворон покрутив відеоролик, надісланий космопоштою років сім тому. Не перший і не останній, але саме його переглядав найчастіше. У санбоксі висіло кілька полиць з дискетами для розвіювання психоемоційних вибухів. Яких тільки пікантних шоу не було в них, та він носив при собі власний секрет — домашній. Хоч той аутосеанс обривався на невеселій ноті, проте безневинна витівка сина-вундеркінда врівноважувала його дух.

Гірко і болісно зізнаватися рідним, що його, зорельотчика найвищої кваліфікації, комісували і повернули в Сонячну систему на посаду начальника місяцедрому. Що він скаже дорослому синові? Як дивитиметься у вічі друзям, знайомим? Ні, нізащо не пробачить собі тієї прикрої необачності. Зашморгнув би вчасно на спині гермокостюм, і все було б добре, уникнув би проклятущого крижо-поперекового остеохондрозу…

Сухо, наче відмерла гілка, хруснув енцефалограмний покажчик. Час, відведений на самоочищення, вичерпався. Він підвівся, струсонув з себе останні залишки неврозності і попрямував до виходу.

… Ліфт катапульта пружно загальмував під куполом башти. У прозору напівсферу, де містилася диспетчерська, Гайворон піднявся гвинтовою драбиною. Двоє молодих помічників, стоячи обличчям до залитого неоновим світлом місяцедрому, про щось професійно сперечалися, та інтуїтивно вловивши «дух» шефа, поспішили до своїх пультів.

— «Леонардо да Вінчі» вже сів, — спокійно констатував Головний, зиркнувши на втиснуту в колонку дисплея назву апарата сеньйора Мазіні.

— Так, двадцять хвилин тому. В африканської «Геліокаравели» при посаді звело набік корму, але примісячилася вдало. На підході англійська саморобка. Йде за графіком, очікуємо виходу на останні корегування, — коротко відрапортував стажер Джон Сарт.

— Спасибі за службу. А що з «Чумацьким возом»?

— Чесно кажучи, нам не хотілося турбувати вас, — делікатно озвався Поль Віккі. — Космопілот Непийвода попередив, що змушений перейти на іншу траєкторію. Причину такого маневру пояснить після прибуття. Будьте певні, його космоплан надолужить своє…

— Що за нахабство, а дисципліна де? Цікаво, хто готував цих гастролерів до перельоту: центр космічної навігації чи гурток юних космонавтів? — Головний навмисне звів свій гнів до хизуватої риторики. Потім, коли крізь екранну каламуть виразно проступили обриси апарата, схожого на роздуту консервну бляшанку, мовив вже іншим тоном.

— Ось, прошу, тіштесь! До нас прибуває геній абсурду, його величність ретрокорабель «Кірогаз»…

— Та це ж «Самородок», — м’яко виправив Джон.

— Кажеш «Самородок», а чадить, як парова машина Уатта. Полю, ану з’ясуй, що за ґноти в його котлах.

Розмальована авангардистськими химерами бляшанка поволі розвернулася то одним, то іншим боком, наче плавець-актробат у басейні. Складалося враження, ніби вона позувала приймальним телекамерам, аби ті зафіксували рекламні написи «Мейд ін хоум» («Зроблено вдома»), старанно виведені сріблястою фарбою.

Завше стриманий Поль шанобливо привітав гостя із входженням в акваторію примісячення і поцікавився:

— Містере Крейн, Кантату непокоїть шлейф, який волочиться за вами. Прийом…

— Не турбуйтеся, то бутафорія під старовину. Моє пальне, до речі, не знає аналогів. Я, дорогі мої селеніти, завбачливо запатентував його.

— А чи відомо вам, любий гостю, про наші допустимі норми токсичності? — шляхетно втрутився у радіопереговори Головний.

— Не хвилюйтеся, мої викиди екологічно нейтральні.

— Ви можете пред’явити акт експертизи?

— Авжеж…

— Пане Гайвороне, — поспішно обізвався Сарт, — у рекламному буклеті повідомляється: «Самородок» випробовує суміш, продуктом згорання якої є водяна пара.

— Знайшов, чим подивувати. Якби з тих сопел парували, скажімо французькі парфуми, — ото, я розумію, сенсація!.. Гаразд, нехай заходить на посадку, ми — диспетчери, а не космопатруль! Його стоянка — вісімнадцята.

Передавши Крейну корегувальні дані, Сарт кивнув напарникові, й обоє квапливо перебралися до сектору візуального огляду. Насувалися сутінки і мясяцедром, освітлений по периметру висотними прожекторами, проглядався звідти, як стадіон з нависаючої трибуни. Поміж чудернацьких космоапаратів, сконструйованих і розфарбованих за примхливими смаками їх творців, заклопотано снували розпорядники найвідоміших телекомпаній Землі. Меткі техніки розмотували кабелі, настроювали софіти, прокладали колії для пересування відеокамер…

Тільки Головному диспетчеру було якось байдуже до того «супердива». Шкода, що організатори перельоту саморобних тарантасів не ввели до маршруту листа кожного зайдиголови графу на «артистичність примісячення», а то наші хлопці могли б здорово підсобити їм у нарахуванні балів… І придумають же таке… фаворит космосу, — насміхався подумки Гайворон.

Та якби там не розпиналися балакучі телекоментатори в своїх дифірамбах на адресу «Голубого полум’я» американського пенсіонера Гоффарда чи «Нащадка Ікара», збудованого якимось службовцем музею старожитностей Греції, він був певен: ніяке домашнє конструкторське бюро не в змозі суперничати з Центральним космічним КБ об’єднаних націй. Це зрозуміло будь-якому тямущому школяреві. Особисто йому сподобалося «Колесо фортуни», змайстроване начебто за прадавнім описом міфічної індійської вімани. Проте практичну користь цієї «повітряної колісниці» він бачив лише в одному аспекті — рекламуванні космічних круїзів для товстосумів. Решта ж — таке собі комедіантство, й годі. «Невже здоровий глузд остаточно втратив на білому світі свій пріоритет? Швидше всього там, на Землі, — думалося Гайворону, вже вичерпалися теми для пікантних телешоу, до яких надто звикли земляни, вкрай розбещені крикливими сенсаціями. Але то вже не його проблеми…»

Гайворон ще раз пробіг очима викарбувані на табло назви крилатих саморобок. Не вистачало однієї: «Чумацький віз» зловживав його терпінням.

Про будь-яке порушення графіку перельоту службовий статут зобов’язував негайно доповідати Землі. Але він зволікав з виходом на прямий канал. Хаплива послужливість, думалося йому, могла лише нашкодити, призвести до паніки, гарячкових, а тому нерідко й безглуздих команд. Поки є можливість, він скористається даною йому владою. А гуляй-хлопцям не уникнути гострої розмови. Дискваліфікує — і край!

Принишкли за дозорними екранами розгублені вкрай помічники. Вони намагалися не бачити, як рука Головного іноді сіпалась до тумблера «Землян» і зависала в повітрі…

— Кантата, я — сімнадцятий! Прошу дозволу на посадку, — розколов напругу далекій радіоголос.

— Сімнадцятий, Кантата чомусь не бачить вас. Назвіть свій курс, — випередив усіх Сарт.

— Я наближаюся із зворотного боку світила. Прибуваю, до речі, з компроматом…

— Що-що?..

Усі троє німотно перезирнулися, але годі було щось уточнювати. Хлопці заходилися розвертати башту на 180 градусів. Невзабарі на приймальному екрані висвітилася «ще одна цяцька дорослого дяді», як враз завважив про себе Гайворон, — дещо одутловатий апарат, в стилізованій формі якого вгадувалися обриси прадавнього селянського візка. Збігаюча цифрова індикація вказувала однозначно: «Чумацький віз» гасив гіпершвидкість.

Головний міг вчинити космолюбителю за порушення графіка лайливий і короткий радіодопит, але час для нього ще знайдеться.

* * *

Обговорення перельоту «Земля-Місяць» відбувалося в конференц-залі підземної галереї. Космолюбителі сходилися дещо розважливо, займали місця і гомоніли, не звертаючи ні найменшої уваги на високе начальство. Гайворон не сум’ятився. Він сидів спокійно за столом і зосереджено оглядав не зовсім зрозумілих йому чудіїв, котрих при першому, так би мовити, заочному знайомстві, прозвав «геніями абсурду».

Коли ж надали слово, він повагом зійшов на трибуну. Як годиться, привітав усіх із завершенням першого етапу космічної одіссеї аматорів космоплавання.

— Шановна громадо, а тепер, — він вдихнув на повні груди, наче забракло кондиційованого повітря, — ми маємо розглянути деякі прикрі порушення космічної навігації. Обійшлося без катастроф, але втішатися цим не можна. Попереду ті ж 380 тисяч кілометрів, тільки в зворотному напрямі. Досить одного нещасного інциденту, як великий космос закриється для нас назавжди. Пропоную заслухати космолюбителя Мазіні. Без поважної причини він ухилився від курсу і майже добу не відповідав на запити нашого телесупроводу. ©

— А що тут пояснювати? — енергійно випростався у другому ряду худорлявий літній італієць. — З траси зійшов, бо змалечку страждаю неврозом прямої дороги. Хоч як утримувався, а нічого подіяти з собою не міг. Окрім того, я мав випробувати прискорювач власної конструкції. Прошу зважити на таке: сімнадцять літ я угатив на розробку, покинули три дружини, позбувся кількох престижних посад. Навіть рідні та друзі відвернулися від мене, не бажаючи мати справу з невдахою. Слово честі, я проклинав би себе довіку аби не скористався слушною нагодою. А підвела, о мама мія, — італієць скрушно хитнув посивілою головою, — ота бісова гарячковість. Але… повірте, я мав знати, чого вартий мій рушій.

— А чому знехтували експрес-допомогою? — запитав хтось з оргкомітету.

— Цікаво, чим би вона підсобила, коли у мене немає жодного стандартного вузла? — підкреслено недбало відказав Мазіні.

— Припустимо, але ж вам подавав руку допомоги колега-умілець… Космолюбитель Ларсен, ви пропонували свої послуги «Леонардо да Вінчі»?

— Я вже казав вам, пане Гайворон, — неохоче озвався довготелесий блондин. — Сеньйор Мазіні образився не на жарт. Його слова, трансльовані підсилювачем, досягли, мабуть, найдальших галактик.

— А якщо ближче до справи…

Скандинавець похмуро глянув в бік президії, даючи зрозуміти, що прилюдне смикання за язик йому не до вподоби. Якусь мить він роззирався довкола і врешті-решт сказав із притиском:

— На буксир?! Та ні в якому разі! — і, витримавши паузу, додав: — Вибачайте, я передав його слова максимально точно.

Принишклий було зал знову зайшовся оплесками, але із знаком мінус для Гайворона У словах Ларсена йому вчулося щось значно більше, ніж зарозуміле честолюбство. Що саме — він з’ясує на дозвіллі, а зараз головне — не пійматися на емоційну приманку і чітко триматися свого берега.

— Космічна траса, сеньйоре Мазіні, — це не міжконтинентальна автомагістраль, де можна поводитися, як вам заманеться. Ви були зобов’язані неухильно дотримуватися правил космічного руху.

— Перепрошую, пане Гайворон, але «Леонардо да Вінчі» теж не авто, — в’їдливо ушпигнув італієць. — Якби ви самі випестили того космоптаха і піднялися на його крилах у піднебесся, напевно б, перестали вважати себе простим смертним.

Зал зааплодував ще запальніше. Та розпекти Гайворона це не могло, бо й у думці не мав наміру зводити рахунки із призвідником учорашньої інфарктогенної сутички.

— Вельмишановні гості, — не перечікуючи поки вщухнуть виляски долонь, вів він далі, — у вашій ескадрильї є ще один порушник. Віддамо належне: він попередив про свій вчинок, але все одно зробив негаразд.

— Ви судите упереджено, — сколихнув запалу тишу гучний баритон і всі подивовано наставили очі на кремезну постать. — Даруйте, я вчинив по совісті. Так, дозволу не просив, бо через ті ж, ваші правила, ніхто не дав би його. А що було насправді? У вільні хвилини я проводив астрономічні спостереження — то моє хобі ще з юних літ. На двадцять сьомій годині польоту забачив у телескопі дивний феєричний вихор. Якийсь незбагненні салют, по думалося спершу, та добре роздивившись, упізнав запланетний перекид сміття. Мене відразу взяла злість: скільки вже підписано конвенцій, аби наднаціональні корпорації не перетворювали космос на всесвітнє звалище, і виходить — все даремно. Миттєво я рвонув навперейми: хотілося довідатися, чиї ж то покидьки. Наблизився майже впритул, і ще більше обурився. Впереміж із кольоровим мотлохом кочували… як визначив умить комп’ютер — ще й промислові радіоактивні відходи! Виловити ту гидоту було нелегко, адже на борту — жодного пристрою. Швиденько, з того що малося під руками, сконструювали пилосос. Зразки земної нечисті я втягнув в цинкову капсулу. Маю намір передати криміналістам, аби виявили злочинців і притягли їх до інтерсуду…

— Прошу слова, — ледь приховуючи гнів, гордо підвівся високий смаглявець. — Я космополіт із Палестини Халід Міарі. Вибачте за тон, але якби знав, що нас тут розпікатимуть, клянусь Аллахом, обігнув би Селену десятим колом…

— Дякую за відвертість, а до вас ще дійдемо, — дещо злостиво урвав палестинця Гайворон, — Нормами космоплавства зневажив і гість з Франції Жан Деллоне. Він прилетів на «Зоряній ночі» з особою не вказаною у маршрутному листі, а це, шановні, категорично забороняється. Далі, хотілося б знати… — Головний заходився гортати записника, а під ошатною люстрою випросталися на весь зріст молодята, готові постояти за себе. Обоє причепурені бозна за якою модою: в затерто голубих комбінезонах, на шиї — картата хустина, пружинні зачіски укладено на один манер — під обрис норовистої хвилі. Усміхалися теж однаково — вибачливо, безневинно.

— Не вказана особа… будь ласка, знайомтесь… — це моя дружина Софі, — Жан люб’язно обняв за осину талію свою напарницю і, скориставшись замішанням в президії, почав пояснювати: — «Зоряну ніч», ми спорудили разом, щоб узяти шлюб, так би мовити, на небесах і з благословення мовчазно мудрих зір. Даруйте за прямоту, але існуючі на Землі ритуали-вінчання і церковні, і світські — нас не влаштували. Чому? Бо вони на якомусь етапі цивілізації втратили свою виняткову романтику, цілісність і навіть благородство. Шлюбні обряди на нашій грішній планеті, а ми переконалися в цьому на власні очі, відбуваються за принципом бездушного конвеєра — поспіхом, одноманітно, за принизливим графіком, — і тому не здатні чарівно злучати закохані серця. Ми щасливі, що вибрали космічний варіант своєї долі. Правда, Софі?

На знак цілковитої згоди сором’язливо відчужена «молода», котра ні на мить не зводила з Жана своїх блискучих оченят, ніжно пригорнулася до його плеча. Поринувши в родинну задуму, молодята випромінювали утаємничену радість — таку зрозумілу, неповторну і сповнену здорового життєвого глузду. Присутні нараз посхоплювалися з місць і сердечно привітали подружжя з… космічним вінчанням.

Спантеличений Гайворон дивився на зчинений гамір, як на невдало зімпровізований спектакль.

— Та годі, годі вже, товариство. Зрештою, ми не в шлюбному палаці.

І коли вляглася хвиля грайливих поздоровлень, набрав знову дещо суворого вигляду.

— Готуючись до вашого зльоту, я гадав, що матиму справу із вельми поважними людьми, а ви — наче інопланетні зайди. Не хотілося ображати вас, але й потурати вам не можу. Коли на те пішло, скажу прямо: незалежно од висновків робочої комісії я, як голова оргкомітету, наполягатиму зняти декого із завершального етапу…

Зал несхвально сколихнувся. Доведений до відчаю і не маючи змоги вже приховувати свій розпач, Гайворон різко одвернувся, забувши про звичну обережність. Поривно ступив кілька кроків — і судомно закляк, геть змарнівши. В пекучі обійми взяла його «одвічна приятелька» — так він нарік свою хронічну болячку. До завбачливо підсунутого кимось крісла було подати рукою, а йому — й не ворухнутися, не те що сісти.

Не зовеш розуміючи, що трапилося з промовцем, Широкий, що досі копирсався в паперах, поспішно вхопився за мікрофон.

— Маю честь оголосити підсумки технічної комісії, — почав він, загородивши скоцюрбленого Гайворона. — Нас, експертів, вельми порадували геніальні, я не перебільшую, справді геніальні новації аматорських зорельотів…

Заступник по технічній частині відразу ж заволодів увагою космолюбителів. Про що він говорив далі — Гайворон не чув — нестерпний біль затьмарив очі.

Він таки зібрався з силами і, немов первісний робот, подибав у морок куліс. Намацав потаємні двері і вийшов у ледь освітлену підземну галерею, що вела до житлового комплексу «Біосфера».

Просувався неквапом, раз по раз хапаючись правицею за холодний бетон стіни. Позаду, дещо осторонь, невідступно слідувала намощеними плитами химерно видовжена тінь. «Як же ти став горбатим, друже?» — спроквола усміхнувся сам до себе, пригадавши біду одного веселуна. «Бо з коня упав». «А якого дідька тебе занесло на нього?» «Бо любив коня над усе…» Тихцем промовлений діалог, вичитаний в давно прочитаному бозна якому історичному романі, подіяв навдивовижу терапевтично. На довгому мученицькому переході він повторить його ще не раз, дивуючись, як зуміла пам’ять зберегти життєво мудрі слова, ніби в них провіщалася його доля. Тепер йому залишалося одне — змиритися зі своїм горем за прикладом безіменного горбуна.

* * *

Безпорадно склавши на грудях руки, нерухомо лежав на канапі. Скільки скніти у позі єгипетської мумії — тиждень, місяць?

— Йому вже байдуже. Тут, на Місяці, хвороба не діймала його вже п’ять місяців. Потай втішався й складав молитви йогівським вправам, та мабуть, наврочив. На що тепер сподіватися, коли неспроможний був провести рядовий аналіз роботи космонавтів…

Оцінюючи свій провал в конференц-залі як факт професійної непридатності, він ладен був кричати, та нестерпний біль відмовляв навіть у цьому природному праві на голос. Досить вдихнути на повні груди — як відразу мутніло в очах од разючого защемлення в хребетному стовпці. Рятували лишень марева рожевого кольору про останнє кохання, домівку, дитинча.

Близько опівночі його чарівні видива обірвав делікатний тихий стук. Всі види комунікаційного зв’язку він завбачливо вимкнув, та непроханий гість вдався до хитрощів. «Дозвольте увійти в нагальній справі. Це — Широкий», — відбив «морзянкою» в автоматичні двері. Хочеш чи ні, а довелося впустити.

«Зубр космонавтики», як відрекомендували голову технічної комісії після прильоту, увійшов дещо вибачливо, тримаючи напоготові гербові бланки.

— Вранці космолюбительська гвардія має відлітати на Землю. Годилося б завізувати деякі документи, — пояснив шанобливо. Затим коректно і по-діловому заходився оповідати рішення технічних експертів. «Геніальні новації» в космічних саморобках землян подавав без особливих коментувань, однак Гайворон усе ж перехопив у його голосі вже знайоме захоплення «зробив сам». Він бачив на власні очі ті літаючі тарантаси, що причмихали своїм ходом, і волів лишитися при своїй думці.

Терпляче вислухавши рапорт, він подзьобав своїм факсиміле подані папери, не читаючи їх змісту.

— А оце просили передати вам особисто. — Широкий поклав на стіл два пакунки. — Бандероль від рідних доставив Непийвода, а згорток — хтозна й чий. Його анонімно передали із залу по завершенні роботи.

Гайворон чемно подякував, і коли безшумно стулилися за візитером двері-автомат, розгублено зиркнув на родинну космопередачу. «Як вони довідалися, що я тут, на Місяці? Не інакше, як галасливе телебачення розтрубило про епохальний зліт диво-апаратів, змайстрованих самоучками. Не обійшлося, мабуть, і без показу інтригуючого відеокліпа про голову оргкомітету, колишнього зорельотчика екстра-класу»…

Аби належно підготуватися до зворушливої відеозустрічі, він, наперекір родинному інстинкту, відклав бандероль і потягнувся за другим, «хтозна й чиїм» пакунком. Зняв не першої свіжості інформбюлетень, що правив за обгортку, і побачив туго звитий пасок та вчетверо складену записку.

«Пане Гайворон, повірте, я позбавлю Вас остеохондрозу назавжди, — напружено розшифровував каракулі, писані до коліна. — Підпережіться цим аплікатором так, щоб активна зона, вона прострочена шовковими нитками, прилягала до хребта. Через п’ять-десять хвилин відчуєте пощипування. Знайте: то беруться за хворобу гірські мінерали. Система спрацьовує від різниці температур тіла й оточуючого середовища. Лікувальний ефект — феноменальний! Щиро радий вам допомогти».

Учасник 1-го міжнародного зльоту СКА».

І справді, обіцяний ефект узявся за нього по-написаному: не зоглядівся, як відпустив свої чіпкі клешні біль, і в тілі знову заструменіла живка моторність.

На радощах він охоче підстрибнув би аж до стелі, та передусім кинувся до відеотелефону і, незважаючи на пізній час, почав обдзвонювати знайомих: «Зізнайтеся, чи не ви часом передали мені рятівний аплікатор?» Однак усі космопілоти тактовно віднікувалися.

Безмежно зворушений чудодійним зціленням Гайворон ладен був прихилити небо своєму благодійнику, а той зумисне не виказував себе як легендарний Авіценна. Тепер місця в кімнаті було замало. Хотілося простору, широкого й безмежного.

* * *

… На оглядовий майданчик, призначений для трансгалактичних туристів, Гайворон піднявся ледь змокрілий і захеканий. До старту залишилися лічені хвилини. Розпечений сонцедиск ніби щойно виповз із самої горловини кратера, що бовванів на видноколі. Сліпуче проміння барвисто спалахувало на розмаїтих корпусах саморобок. Еластичний термокостюм прилип до грудей і тріскотливо залопотів під обстрілом роздмуханих піщинок. Першим запустить двигуни схожий на падаючу краплину «Леонардо да Вінчі».

За мить до відльоту він доброзичливо помахає італійцю рукою і невимовно зрадіє нестатутному миганню бортових ліхтарів на рукотворному диві. «Наче між ними й не було зарозумілих чвар… Хтозна, можливо, саме він і зцілив мене», — з приємністю подумалося Гайворону.

Бентежною теплотою проймали адресовані йому прощальні сигнали «Сина неба», «Дракона», «Блакитного полум’я», «Самородка», «Зоряної ночі», «Геліокаравели», «Нащадка Ікара»… По-доброму насварить «Чумацького воза»: земляк навмисне опише над місяцедромом коло, демонструючи ризиковані піруети, і гайне наздоганяти свій дивацький ескорт.

Боковим зором угледів, як від готичної тіні «Колеса фортуни» відкололася чорна довгаста скалка і стрімко посунула навкоси до оглядового майдану. «Невже ар’я Вішна вміло заворожив його недугу? — викресав здогадку зблиск шолома, що наближався. Спритно збіг східцями вниз і рушив проти сонця назустріч людській тіні.

— Радий бачити вас здоровим! — почув в автономних навушниках знайомий голос. На сліпучому тлі перед ним постав Широкий, екіпірований під космолюбителя.

— Не дивуйся, вирішив повернутися додому не рейсовим «човном», а на «Колесі фортуни». Індієць заінтригував мене своїм нетрадиційним рушієм. Каже, якщо дати йому волю, то «Колесо» здатне розвинути тягу грому і перетворитися на блискавицю у небі. Коли це так, я хочу пересвідчитися в цьому. Що не кажіть, не прості це люди — УМІЛЬЦІ. Тільки з першого погляду їхні «доісторичні корита», — тут Широкий дружелюбно зазирнув під сонцезахисну заслінку гайворонового шолома, — здаються дивакуватими. Коли ж оглянув їх професійно, то майже в кожній саморобці забачив плетиво вельми хитромудрої конструкторської думки.

— Чесно кажучи, я теж намагаюся збагнути живучість прадавнього феномену «сам собі майстер». А особливо із вчорашнього дня. Щонайперше, дуже вдячний долі, яка звела мене із рукодільниками. Отой згорток доставлений вами, повернув мені не лише здоров’я… — Гайворон великодушно потис руку головному експертові і, напевно ж, поділяючи його думки, заохотився сповідати свої міркування. — Ви маєте радію, затяті неоумільці спроможні вдихнути божу іскру в будь-яку справу, що припаде їм до душі. Краюсь, їхню якусь бунтівничу наснагу збагнув не відразу. Як я здогадуюся, своїм захопленням космолюбителі кинули викличне «ні!» тотальному роботизованому виробництву, а відтак і породженому ним бездумному споживанню «полюбуйся і, заплющивши очі, викинь на смітник». Погодьтесь, надто ідеалізований владика-ринок, що міцно пов’язав своїми путами усі континенти й народи, задовольняє землян чисто умовно, оскільки безцеремонно ігнорує індивідуальні смаки. Цей безальтернативний благодійник горне на споживачів гори, безспірно, потрібних, різноманітних, вишуканих і невідтворно звабливих товарів, але ж, за своєю сутністю, вкрай стандартизованих. Який же вибір у того, кого така манна небесна не влаштовує? Будь як всі, або лягай на дно, як підводний човен. Слава Богу, на Землі ще не виродилися люди, які прагнуть бути творцями самих себе, а не підневільними співучасниками штампування.

— Дорогий колего, приємно чути таке. Я передбачав, що знайду у вашій особі однодумця. Але мені вже пора…

Поручкалися, як давні приятелі, і «зубр космонавтики» рушив до «Колеса фортуни», що своєю будовою нагадувало один старовинний індійський храм.

Гайворон розчулено провів поглядом «космічне диво», яке стрілою метнулося вгору, і ще довго споглядав конденсаційні молочні пасма, залишені космопланами, немов загадкові небесні автографи.

Про пакет в глянцево-чорній упаковці згадав у номері вже надвечір. Ножем розітнув бічний шов, оплавлений жалом побутового паяльника, і йому відкрився звичайний відеодиск. «Знято у вересні 2990 року», — скупо вказувала незнайомим почерком смужка для нотаток. Вправив передачу від рідних у касетне ложе «індивідуального затишку» і блаженно сів у м’яке крісло.

— Здрастуй, батьку! — бадьоро привітав його з екрана юнак. Від попереднього телепортрета сина майже нічого не залишилось — настовбурчений чуб, круті дуга брів і широченні плечі. Назвати Ростиком не повернеться язик, уже — Ростислав.

Швидше задля етикету син повідав, що вдома «все по-старому», і поступившись місцем, представив свого нового друга…

— При-ві-т, ко-ман-ди-ре! Як ба-чи-ш, я жи-ви-й! — електронно прогаркавив до болю знайомий образ.

— Камуфляж, — зопалу вигукнув Гайворон. — Ось зачекай, бешкетнику, повернуся на Землю, спізнаєш, як збиткуватися над батьком. Рвонувся, було, вимкнути відеомагнітофон, але до клавіші не дотягнувся. Жести, манера триматися, дикція і неморгаючий погляд — усе нагадувало побратима-робота, котрого він давно «поховав».

Слухаючи, як його «партнер» по косморозвідці вихваляв Ростислава за неабиякі здібності реаніматора, Гайворон схопився за голову: «О, Боже, що коїться на білому світі! Його син відновив геть розруйновану сітку робота. Зробив те, чого не спромоглися посивілі специ…»

В мозку промайнула згадка про фотонну катастрофу, що спіткала розвідувальний плазмоліт і про втрату робота.

А це що за вибрик? В рамку екрана втислося зеленаве пласке поле, яким біснувато гасали за великим, наче шкільний глобус, м’ячем гонщики, тримаючись за роги тріскотливих двоколісних машин. Раптом кулястий утікач потяг ватагу гравців в напрямі штрафного майданчика.

— На-с-ни, Ро-с-тя! Ну-у!!!

— Держи паса, Ваньок!

Вертка «вісімка» технічно прийняла «пас», в ту ж мить віртуозно перекинула м’яча через стінку суперника, і на повному газу, в’юнко метнувшись вбік, рвонула навперейми свого ж кидка. Ще один спритний трюк — і м’яч блискавично влітає під лівий кут перекладини. За кадром враз вибухнуло нестримно гучне багатоголосся… А тим часом король голу зайняв собою весь екран. Він недбало зняв шолом і, гордовито усміхаючись, звернувся прямо до нього, Гайворона:

— Мі-й ко-ман-ди-ре, бу-дь не-вен, я не га-ю да-рем-не ча-су. Д-ба-ю п-ро гар-ну фор-му і ті-шу-ся дум-кою, що ти пок-ли-че-ш ме-не на к-ра-й сві-ту.

На останку відеокліпу веселкувато моргнув йому на прощання.

Ще довго незворушно сидів Гайворон перед онімілим екраном, роздумуючи над прожитим днем і перебігом неймовірних подій. «Ну, хто б міг подумати, — не вгавала його розбурхана душа, — що якісь земні диваки, не одначе як замасковані боголюди, повернуть йому віру в себе і вже було втрачену надію на польоти в глибинний космос, без яких його життя не мало ніякого сенсу. Мало того, син, його син, ніби у таємній змові з космопілотами, поставив на ноги ще й його партнера по космостихії… Тож звідки черпається ця надмудрість і заповзяте натхнення робити з нічого щось, із неможливого можливе?»

Він так і не надумав слушної відповіді, ніби своєю допитливістю посягнув на одвічну таїну людського духу. Відчувши підступ нездоланної втоми, машинально звів очі на стіну, де була зоряна карта Всесвіту, і піднесено, наче йому наставили дюжину мікрофонів, вимовив уголос:

— Коли б моя воля, заселив би тямущими умільцями всі галактики, бо певен: з такими людьми світ ніколи не пропаде…

Уже далеко за опівніч він знесилено упаде на тахту, не роздягаючись і навіть не скинувши взуття. Такого за ним не водилося ніколи. Під нічником на прибраному робочому пульті фосфорично зорітимуть два каліграфічно списані аркуші: рапорт на звільнення від обов’язків начальника місяцедрому імені Ціолковського і клопотання на переатестацію…

Тимур Литовченко МІСЯЧНИЙ СОНЕТ Фантастична повість

I

У селі було набагато краще. Особливо в полі. Монотонно цвіркотіли цикади. Із зрошувальних каналів, що розрізали лани на величезні прямокутники, піднімалися пасма туману. Біля повороту дороги стовбичила суха груша з вузлуватим гіллям, немов підняті догори худі руки. І над усім цим панувало чорне зоряне небо. Йдеш крізь пітьму, немов крізь Всесвіт. Безглуздя. Там нема повітря. Нічого, він іще все побачить сам. Якщо тільки його приймуть… Стривай. Не треба загадувати, всяке може статися.

Повітря помітно посвіжішало. Річка близько.

Леонід звернув з дороги й почав обережно наближатись до води. Нічне життя йшло поволі. У траві щось шелестіло, шаруділо, пищало, хтось від когось тікав, хтось за кимось гнався.

Люди забились у будинки, вкладалися спати. А життя тече поруч з ними. Ось його голос і кипіння. Тут йому не заважає дурна людина, «цар природи». Тільки найрозумніші зрозуміли: людині вже тісно на Землі, вона виросла з неї, як дитина із старої сорочки. Вона повинна йти далі — до космосу. Леонід теж бажає піти геть. Полетіти…

Він зупинився біля води і повільно роздягнувся. Закинув голову, розвів руки й зачаровано глянув на чорне нічне небо. Зараз він дивиться зіркам просто в очі, провалюється в глибину століть, у первісний стан. Ось він уже дикун, але дикун, що має небачені можливості для підкорення простору. Могутній варвар шепоче зорям:

— Я полечу до вас. Чуєте? Полечу.

І він уже летить, а зорі мчать йому назустріч… Так буде.

Вода була тепла, спокійна. Він присів, занурившись по плечі, відштовхнувся й поплив нечутно, без жодного плескоту. Теплі струмені приємно лоскотали тіло. Було дивовижно легко.

Через чверть години Леонід вийшов на берег і витерся рушником. Одягатись не хотілося. Так приємно, коли тіло вдихає в себе ніч. Він опустився навпочіпки біля води й почав чекати сходу місяця. Коли його верхній край виринув з-за лісу, все навкруг зробилося нереальним. Жива казка…

Леонід здригнувся. Щось хлюпнуло у воді зовсім поруч. Він мимоволі відсахнувся й позадкував. Жаба сміливо вистрибнула на берег і втупила в нього лупаті очі.

— Гониш мене? Добре, зараз піду.

В цю ж мить ззаду роздався дзвінкий сміх. Гармонія зоряної ночі зникла. Леонід скочив й обернувся. Що це? Хто? Русалка? Німфа? Фея?

На нього дивилося зовсім молодесенька дівча. Її тендітний стан в купальнику й пухнасте волосся здавалися напрочуд легкими, як павутиння, в оманному світлі місяця.

Від несподіванки Леоніда знов позадкував, спіткнувся й шубовснув у річку, здійнявши безліч сріблястих бризок. Дівчина засміялася ще голосніше.

— Куди це ти, прекрасний юначе? Чи може подався до своєї нареченої? А що, віддала тобі Царівна-Жаба стрілу?

— Хто ти? — здивовано запитав він.

— Не слід так розмовляти з дівчатами, — вона ображено надула губки. — Спочатку треба самому назватися… А втім, мене звуть Селеною.

— Селена… — прошепотів Леонід. Гармонія чарівної ночі відроджувалась. — Селена… Може ти — місячне сяйво?

Це сподобалося дівчині.

— Якщо хочеш, так. Я дочка Місяця. А ти, ймовірно, водолаз? — і сміх, схожий на місячні бризки, зазвучав з новою силою. Леонід зрозумів: дурницю сказав. Почервонів і розгублено пробурмотів:

— Та ні, я льотчик.

— Льотчик? То ти, мабуть, з морської авіації, якщо тобі до вподоби вода.

— Звідки ти взялася? Ти не тутешня. Всіх місцевих я, здається, знаю. І на що ти тут?

Селена усміхнулася.

— Звідки я? Ну, якщо мої батьки — небесні світила, то я… То я звалилася з неба! — вона знову засміялася. — А навіщо я тут? Можливо мені теж до вподоби нічні купання, як і тобі, — після нетривалої паузи Селена продовжувала: — Але слухай-но, льотчику. Моя мати-Місяць уже на небі. Раніше темрява все переховувала, тепер вона може помітити нас. А батьки дуже гніваються, коли застають мене з незнайомцем. До побачення, льотчику! Я тікаю… Інакше ти змерзнеш. І тобі доведеться переходити в полярну авіацію. Так що ти мій боржник!

— І підхопивши з густої трави невеличку сумку, дівчина побігла у напрямку дороги.

— Агов, Селено! Як знайти тебе? — загукав Леонід, висунувшись з води.

— Захочеш — знайдеш! — крикнула вона у відповідь.

— Але де, де тебе шукати?..

Селена на мить зупинилась:

— На Місяці, — засміялася й швидко зникла за деревами.

Леонід вийшов з річки й довго стояв, дивлячись їй услід.

II

Сидіти було дуже не зручно. Спина задерев’яніла. Селені навіть здалося, що вона перетворюється на статую. На статую… Напрочуд вдала думка!

«Я мчуся у космічному просторі, немов овіяна солоними вітрами дерев’яна фігура на носі древнього фрегата. Над пультом керування схилився мужній космонавт, не менш відважний, ніж древні капітани…»

Селена дуже обережно поклала на коліна портативну друкарську машинку і розслабила втомлені пальчики. Дуже шкода, що не можна диктувати. Руки просто відвалюються. Тільки раз вона працювала за таких жахливих умов. Це було ще на Землі, два роки тому. Селена писала етюди з життя тигрів, занесених до «Червоної книги». Тепер поруч з нею не сім’я грізних хижаків, а людина. І не просто людина, а Льоня. Однак, він не повинен нічого знати. Поки не повинен. Зараз головне — закінчити репортаж. Потім можна буде вийти, взяти інтерв’ю. Ото буде сенсація! Кореспондент-жінка потай пробралася на корабель і бере інтерв’ю в космонавта-чоловіка. І не на звичайний корабель, а на випробну «раму», куди вхід усім категорично заборонено. Здається, ще нікому з журналістів таке не вдавалося… Усі лопнуть від заздрощів!

Пальці відпочили. Селена зручніше прилаштувала друкарську машинку й увімкнула перегляд тексту. На табло поповзли яскраво-блакитні рядки.

Репортаж не годився. За таку пихато-героїчну оду на факультеті журналістики їй би вліпили не «двійку», а «нуль з трьома мінусами». Можливо, треба зробити акцент на технічні деталі? Навіть не на технічні, а на враження від техніки. Від цього матеріал тільки виграє. Обов’язково написати про двигун. Саме задля нього Льоня вже п’ять місяців стирчить на Орбітальній. Вона прислухалась.

— «Полігон», я — «Витязь». Витрата суміші один і чотири. Температура в нормі, швидкість в нормі. Бортові системи функціонують нормально. Прийом.

Селена спробувала уявити, які в нього зараз очі. Жагучі? Ні, тепер не такі, такими вони бувають, коли він з нею. Хоча пристрасть професійного випробувача… Завзяті? Мрійливі? Але ж він дивиться не на зорі, а на кнопки, стрілки й лампочки. Скоріш за все зосереджені, вдумливі… Саме так. Він намагається перевтілитися в двигун, стати металевим драконом, що вивергає плазму величезної температури. Бо лише завдяки перевтіленню можна відчути усі тонкощі його роботи: тут добре, тут відмінно, а це нікуди не годиться, все повністю переробити…

Втомлено потерла чоло. Репортаж обов’язково повинен бути з борту «рами», інакше ламаного шеляга не варті усі її зусилля.

За шість годин все було готове. Вона витягла з-за комірця червоно-синій циліндрик на ланцюжку, ледь не помилилася і не з’їла тонік, але вчасно похопилася. Перезбудження, що залишилося після напруженої роботи, й без того вистачить. Треба поспати. Щоб знову не помилитися, Селена витягла таблетку снотворного з синього кінчика циліндра й всунула її у червоний…

«Готово», — Леонід рвучко зняв з голови навушники і зник у вузькій кабіні.

Думки про відпочинок вилетіли з пухнастої голівки Селени швидше, ніж можна було чекати. Милолиця журналістка, ведуча популярної телепрограми, зникла безслідно. Натомість з’явилося невгамовне дівчисько, пустотливе, немов кошеня. В руці вона тримала мініатюрний радіоблокувач.

Екран монітора покрився суцільною засвіткою. З чорних навушників лунав такий шум, немов там розвантажувалися десятки самоскидів одночасно. Задоволена собою вона негайно викинула блокувач у люк відходів, прудко обігнула пульт і сховалася за ним.

Тієї ж миті у дверній проймі з’явився заклопотаний астронавт. Його пальці забігали по кнопках, шукаючи поламку в системі зв’язку. Селені нестерпно хотілося розреготатися, вискочити з-за пульту і прокричати щось безглузде: «гав!», «піф-паф!»

Несподівано її тіло виповнилося дивної легкості і почало плавно відриватися від підлоги. Десь унизу, тримаючись за пульт управління, лаявся Леонід.

— Ой, матінко! — скрикнула вона, борсаючись у повітрі. — Держи мене! Лови!

— Селено?! — зойкнув від несподіванки. — Селено! — тепер вчувалася не тільки тривога, але й непідробний жах.

— Ой, допоможи! Рятуй!

Він спритно спіймав її й розвернув обличчям до себе.

— Звідкіля ти?

Селена жваво висунула кінчик язика, скорчила миленьку гримасу й дзвінко засміялася.

— Ти відповіси чи ні?!

— Льонька, ох Льонька!.. Чого ти такий похмурий? Витязю мій!.. А фізіономія ж, ой, не можу! Ти нагадуєш літеру «ша», яку написав не дуже старанний першокласник.

Він з усіх сил струсонув її за плечі. Довелося здаватися.

— Та я ж тут ховалася! Тільки зваж, я тебе чесно попереджала по радіо: скучила, чекай.

— Ми ж бачилися на базі!

— Бачилися?! П’ятнадцять, нехай сімнадцять хвилин, поцілунок у щічку. Фі! — Селена тупнула ніжкою, але влучила в порожнечу і знов засміялася. — Мені мало. Ти вже півроку тут. Я ску-у-чи-ла! Ти навіть не уявляєш собі, що таке самотня жінка — без чоловіка…

— Як ти сюди втрапила?

— Дуже просто. Навіть нецікаво розповідати. На базі працює моя подруга. Ми з нею тимчасово помінялись. Вона вилетіла на Місяць, а я залишилась на базі і сховалась на твоєму кораблі.

Він нерозбірливо прогарчав. Селена в душі обурилась: скільки можна дратуватись! Здається досить?.. Та він знову окриком:

— А зв’язок?! Ти заблокувала канал?

— Я! — вигукнула Селена, мстиво випнувши підборіддя. — А що? Можливо, я не хочу, щоб на нас роздивлялися твої друзяки-жононенависники, які рік пропадають на базі.

— Божевільна! Що ти накоїла! — загорлав він, почервонівши від натуги.

— Що?! Я ще їй божевільна? — вона була ображена до глибини душі.

Ні, справді, як він сміє! Жінка продерлася до нього крізь усі терни, з неймовірними труднощами дісталася на цю кляту «раму», сховалася в кабіні, чекала стільки часу, поки він скінчить свої нікчемні виміри, забезпечила таємницю зустрічі… Такий геніальний план, і ось така дяка!..

— Селено, віддай блокіратор, — вже спокійно попрохав Льоня. Вона лише мовчки мотнула головою.

— Віддай, будь ласка. Це останній шанс.

— На! — Селена пхнула йому друкарську машинку.

— Селено, віддай, — наполегливо попрохав Льоня, погладжуючи її волосся.

Від довгоочікуванного прояву ніжності у неї запаморочилося в голові, але Селена лише зціпила зуби. Іще чого!

— Я його викинула.

Льончина рука здригнулася.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Я чекала, щоб ти хоч поцілував мене. Я знала, що ти відразу вимкнеш блокування і все зіпсуєш. Тепер я шкодую! Не треба було викидати, треба було віддати тобі.

— Так, треба було.

Він відпустив її, Селена попливла вздовж кабіни, чіпляючись за стінки. Але це їй було вже майже байдуже…

— Льоню, — тихо вимовила вона.

— Дай мені п’ять хвилин, — він нахилився над панеллю бортової ЕОМ і щось гарячково обчислював.

Все зрозуміло. Вона йому набридла. Селена зіщулилася й забилася у найтемніший куточок кабіни.

— Селено, Селено, миленька моя…

Вона мерзлякувато затремтіла. Льоня обнімав її. Спрагло дихав у волосся і пошепки перепрошував:

— Ну не гнівись, рідненька. Погарячкував я. Ти права, ти. Справді, коли ми ще зможемо посидіти отак, удвох серед зірок! Це і є щастя.

Спочатку вона не відповідала. Більше задля порядку, щоб цей підступник не хизувався своєю привабливістю. Поступово дозволила йому заглянути собі в очі. Потім — стерти сльози, що набрякли двома прозорими півкульками. Перед нею ширяв у повітрі колишній Льоня. Люблячий, сильний, ніжний.

— Селено…

Вона розтанула в його обіймах.

— Селено, а про що ти писала?

Отакої! Вона незграбно підпливла до магнітофона.

— Льоню, я зовсім розгубилася. Увага, Інтерв’ю, — Селена клацнула чорною клавішею й почала задавати «вчені» запитання. Льоня відразу ж перетворився на космонавта-героя: сталеві очі, вольове підборіддя, широкі вилиці. Тільки цей сучасний ковбой, що залюбки підкоряє космічних мустангів, чомусь іноді дивився на годинник…

Після «вчених» почалися особисті запитання:

— Ваш вік?

— Тридцять три.

— Вік Христа! А що ж ви досягли? Він навернув багатьох у свою віру!

— Я зробив корисніше: «обкатав» п’ятнадцять ракетних двигунів.

— Ваш улюблений колір?

— Місячний, — він зиркнув на годинник.

— Який політ був найскладнішим?

— Останній.

— Розкажіть, будь ласка, докладніше.

— Із задоволенням. Політ «рами» тільки здається простим: старт, рух по прямій лінії у суворо окресленому режимі, заплановані маневри, посадки. Ні. Цей корабель недарма прозвали «рамою». Тут все підпорядковано одній меті: гранично зменшити вагу. Нічого зайвого! Вузька кабіна, начинена найнеобхіднішим обладнанням, система забезпечення життя мінімальна, — Леонід задоволено глянув навкруг.

— Міцні кронштейни зовні. До розйомів кріпляться баки з пальними та двигун, що випробовується. Нічого зайвого: пального, чи азоту у випадку плазмового двигуна — обмаль.

— Тоді в чому ж складність польоту? — запитала Селена, скориставшись паузою. Взагалі, про це можна було і не питати. Вона чудово знала, за що її коханий любить «раму» і за що не любить. Але репортаж для глядачів.

— В останньому польоті сталося несподіване: на борт прошмигнув «заєць», точніше «зайчик», — Льоня багатозначно глянув на Селену. Вона все ще нічого не розуміла. — Тендітна така «зайчиха», красива. Але ж кілограмів шістдесят п’ять в одязі, шоломі. Якщо не більше. Додамо рюкзачок з водою, їжею, друкарською машинкою, магнітофоном, касетами та запасними блоками живлення. Десь я чув, що маленькі, тендітні журналісточки тягають за плечима два-три пуди. Чи не так?

— Це що, інтерв’ю? — у грудях ворухнулися недобрі почуття. Він знову поглянув на годинник.

— Разом, як мінімум, зайвий центнер. У сиву давнину капітани казали, що жінка на кораблі приносить нещастя. У своєму останньому польоті я отримав цілком наочне підтвердження, навіть більше — неспростовний доказ їх мудрості. Зайву масу теж треба розганяти. Варто пам’ятати, що випробувачі перевіряють роботу двигунів не просто в критичних, а в надкритичних режимах. Тому й за таких умов зайві сто двадцять кілограмів призвели до збільшення витрати азоту майже у півтора рази. Спочатку відхилення було майже непомітним, та коли баки азоту спорожніли, воно стало очевидним. Щоб не порушувати графік польоту й витримати задану швидкість, мені довелося підвищити витрату азоту, ось і все! Тепер весь азот вичерпано, двигун замовк, на борту — невагомість. Мені нічим гальмувати. «Рама» у межах тяжіння Місяця. Так, що, «зайчиха», марш до капсули.

Говорив він дуже спокійно, з батьківською посмішкою на вустах. Селену вразила ця недоречна посмішка й ніжність. Магнітофон вже давно зупинився, але вона навіть не помітила цього.

— Але ж є резервний двигун! — вигукнула з надією.

— Є невеличкий, — погодився він. — Але я давно хотів випробувати потрійну суміш азоту, водню та кисню. Тому за згодою «Полігону» спустошив резервні баки. Тільки в рятівній капсулі є трішки. Та цієї краплинки не вистачило б навіть для найпростішого маневру «рами». Зрозумій, я вичерпав пальне, приготувався до аварійної посадки і вже хотів залишити «раму», як несподівано з’явилася ти. Так що досить балачок. Марш до капсули!

— А ти?!

— Селено, зрозумій, капсула не човен, де один може веслувати, а інший плисти по воді й триматися за корму. Капсула розрахована на одну людину — пілота «рами». Іди до капсули. А я щось придумаю.

Селена вдивлялася у непроникні очі чоловіка і раптом зрозуміла: він обдурює її. Виходу нема.

— Льоню!!!

— Досить. За годину від «рами» залишиться брухт… Тому треба поспішати. Якщо вчасно не відчалити, капсула не встигне загальмувати, тоді станеться непоправне.

Від безвиході у Селени запаморочилося в голові: він усе знав ще відтоді, як вона виплила з-за пульту. Знав I не сказав їй ані слова, ані разу не дорікнув. Нещирий! Щоправда, спочатку він гарчав і гримав, але хто б стримався за такої ситуації. Він пестував, гладив, цілував своє кохання. Кохання… Надія! На що? Ніякої надії… Розпитати… Може?..

Несподівано Селена розревілася й пробурмотіла крізь схлипування:

— Льоню, Льончику, я нікуди не піду. Ми розіб’ємося. Наші кістки перемішаються і зотліють разом…

— Немає сенсу… Якщо один з нас може врятуватися, — він знизав плечима, — капітан останній залишає корабель, чоловік поступається місцем жінці. Марш до капсули й не кажи дурниць. За мене не хвилюйся, я щось придумаю.

— Я не зможу її запустити!

— Дурниці, запущу я. На пульті є кнопка аварійного запуску.

— Де? Покажи, я натисну її. Капсула відлетить, і ми загинемо разом.

— Що ж натисни, — він показав кнопку, саркастично посміхаючись. Відчуваючи каверзу, вона злегка натиснула її. Потім сильніше. Вдарила кулачком. Сміх чоловіка зупинив її.

— Нічого не вийде. Капсула сполучається з кабіною, тому її заблоковано. Лягай. Хтось повинен летіти, щоб розповісти на «Полігоні», що трапилось. Раптом я нічого не придумаю, не знатимуть, що сталося. Перевірятимуть, роки змарнують.

— Я не можу керувати капсулою, — Селена знову заплакала.

— Капсула рятує навіть пілота, що знепритомнів. На Місяць ти в усякому разі потрапиш. Як і я, — Льоня всміхнувся.

Нарешті вона дізналася про все. Підкорившись, попрямувала до капсули, та несподівано обернулась.

— Я… я хочу, щоб у нас була дитина. Син.

Вона відвела очі: не могла так відверто брехати.

— Кохана моя, нам залишилось бути разом менше як тридцять хвилин!

Так, вона досягла мети. Він ще ніколи не називав її коханою. Вважав, що почуття не потребує гучних слів.

— Кляте життя, — Селена схопилася за голову, — шість років ти на «Полігоні», я у відрядженнях. І ось — тридцять хвилин. Я хочу, щоб ти жив, — і додала спохопившись: — Жив у своєму сині.

Вона витягла з червоного кінчика циліндра, що висів у неї на шиї, дві таблетки:

— Це замість шампанського…

Теплі солодкі хвилі ще перекочувались та вдаряли в голову, але тонік, що вона з’їла, нарешті привів Селену до тями. Переможно глянула на чоловіка, який спав міцно, по-дитячому стуливши губи: обдурила таки. Замість тоніку випив таблетку снотворного. Чого тільки не придумаєш, аби зберегти життя коханому. Гарячі цілунки вкрили його лице, руки, груди… Востаннє. Рвучко відсунулася, якомога швидше одягла його й підштовхнула до люку капсули.

Аварійний носій справді був таким тісним, що вона з великими труднощами заштовхнула в нього сплячого. «Як у домовину», — подумала Селена і тут же подумки лайнула себе. Старанно задраїла люк. Рука повільно потяглася до кнопки скидання. «Раму» трусонуло. Капсула відійшла.

Вдягатися не стала. Для чого? Впіймала свої речі, що безвільно плавали, запихала під крісло. Щоб не заважали. Деякий час носилася по кабіні, насолоджуючись невагомістю й безшумним польотом. Намагалася думати про щось приємне: про Льоню, про місячне сяйво. Про шість років щастя.

Раптом її вразило страшне порівняння: капсула — це труна. А вона летить, немов ангел смерті.

Ні, у ці останні години усе встало з ніг на голову. Замість боротьби за життя — боротьба за смерть. Капсула-домовина не ховає, а рятує. Вона вирішила народити дитину (принаймні сказала це йому). І ніколи не народить. Хотіла порадувати — та засмутила його. Він намагався врятувати її, та буде врятований сам.

Селена плавно опустилася в крісло перед непотрібним пультом керування і послала сліпому екрану заворожуючу посмішку. Право смерті дало їй право вирішувати:

— Живи… Вмри… Живи…

Десь поруч з «рамою» летіла капсула, в якій спав Льоня. Селена солодко потягнулась, звернулася у кріслі клубочком й вже без жодної думки почала чекати удару. Назустріч їм мчав Місяць.

III

Я засинав, коли у двері постукали.

— Отак ти зустрічаєш друзів, — сказав Джек, впливши до кімнати.

Його обличчя, яке звичайно мало колір смачного ванільного шоколаду, було геть сірим. Залишки сну розвіялись: Джек не з тих хлопців, яких можна легко налякати.

— Що трапилось? — коротко спитав я.

Він промовчав. Відстібнувши широкі спальні ремені я виринув з надувного матрацу й умить опинився біля нього. Але він лише час від часу кидав на мене короткі погляди. Тепер, коли ми ширяли в невагомості поруч, я помітив, що білки його очей порожевіли.

— Ти плачеш? Кажи все, — я енергійно трусонув його за плечі.

— Тільки обіцяй, що ніхто ні про що не взнає.

Голос його тремтів.

— Дурний, я згоден заздалегідь. І ніхто нічого не пронюхає, певна річ.

— Я недаремно прошу, май на увазі, Янісе. Треба організувати вихід у простір.

Я здивовано уп’явся в нього поглядом. Він зневірено посміхнувся й спробував піти.

— Стій. Я з тобою.

Поки я вдягався й під час польоту I до люка ми не вимовили жодного слова. Штучне сонце, що висіло в центрі Місяця, сяяло, здавалось, яскравіше, ніж звичайно. Від цього рівного світла, що псувало нерви, хотілося заповзти під надійне сплетіння ременів чи десь заховатися. Я відчував себе сонним павучком. Стомленим павучиськом, який надто ткав свою сітку…

Джек смикнув мене за ногу. Я відразу ж прокинувся й вирівняв курс свого вертокару. Штучне сонце сяяло тепер абсолютно нормально.

— Вибач, друже, задрімав.

Він не відповів. Схоже, все ще дувся на мене через непорозуміння. Цікаво, для чого я йому потрібен?.. Я засинав іще двічі чи тричі, і кожного разу Джек пробуджував мене.

Люк загубився серед старих комунікацій, вже давно залишених без догляду. Напевне, тому досі його не взято під контроль авто-сторожа. А втім, мене це не здивувало, як і Джека. Ми були справжніми «місячними людьми», тут народилися та виросли. Ми знали, що подібні знахідки — не таке вже виняткове явище. Тільки чому Джек не поділився своїм відкриттям зі мною, кращим своїм товаришем?..

Коли спускаєшся до такої «загубленої» шахти, здається, що пірнаєш униз головою. Хоча насправді піднімаєшся з середини Місяця на його поверхню. Та усвідомлення цього з’являється тільки разом Із тяжіння, що поступово зростає.

— Дивись, щоб у башку нічим не тріснуло, — це були перші слова мого супутника.

Джек промови їх, тільки-но ми вибралися на поверхню Місяця. Подібне застереження не було позбавлено сенсу. У поясі астероїдів повно дріб’язок розміром від піщинки до кулака, яких не усмоктує «вирва» й не фіксує жоден локатор. Якщо така штучка, що несеться зі швидкістю ракети, влучить в шолом скафандра, кісток не збереш.

Коли я почав все це пояснювати, він спрямував промінчик світла свого ліхтарика просто в моє обличчя й прошепотів:

— Благаю тебе, Янісе, помовч. Адже він загинув.

Хрипкий голос, що бринів у моєму шоломі, подіяв переконливо. Я злякався. Хотілося вірити, що дрижання викликано завадами. Плакати у скафандрі не тільки безглуздо, а й небезпечно для життя. Гіршим може бути лише приступ нудоти. Так і задихнутися можна…

— Друже, додай кисню…

Він мовчки плентався по місячній рівнині.

— Хто там у тебе загинув?

— Побачиш.

Пітьма гнітила мене, хоча при світлі було б не легше. Терпіти не можу нескінченної одноманітності місячного пейзажу. Кажуть, раніше тут були гори, моря та кратери, але тепер вони покояться глибоко під товстими нашаруваннями подрібнених порід. Чудово, тому що такий «щит» не проб’є жоден астероїд, але все це має сумний вигляд…

— Джеку!!!

— Чого ти?

Мене охопило недобре передчуття. Здається, я почав здогадуватися… але все одно не розумів. Якщо людина загинула при падінні астероїда, чому не організувати рятівну експедицію? Чому таємна вилазка? І що можна взагалі найти, крім великої-превеликої вирви?

Вирва дійсно була. Джек спустився по схилу, зупинився біля купи піску, якраз над чорним отвором, метрів два у діаметрі й жестом покликав мене. Поки я діставався до входу, він уже спустився. Схоже на таємну оселю на поверхні… Тим більш потрібна рятівна експедиція!

«Колодязь» утворювали поставлені один на одного баки з— під пального без днищ. Удар астероїда призвів до того, що вони трохи змістилися. Їхні стінки були зім’яті. Опинившись на дні, я переконався, що Джеку таки була потрібна допомога: весь пісок, що був насипаний на схилі вирви, він зумів вийняти один, але люк під ногами заклинило.

Ми товклися з ним цілу годину. Коли він піддався, Джек прошепотів:

— Заходь за мною. Не знаю, як би Леонід поставився до твого візиту. Мені він вірив…

Повагавшись, він увімкнув шлюзовий пристрій. Як і слід було чекати, тамбур не заповнився повітрям.

— Задихнувся! — простогнав Джек.

Яскраві промінчики наших ліхтариків вихоплювали з непроглядної темряви шматочки незнайомої обстановки. Мій супутник орієнтувався безпомилково, тому що був тут не вперше. Житло мало старомодну конструкцію. Його будували ще у той час, коли «місячні люди» не відвикли від гравітації. Розглядаючись довкола я завернув до бокового тунелю.

— Янісе, куди ти запропастився? — почулося в навушниках.

— Та тут квіти якісь, — я все ще не міг зорієнтуватися у тісному приміщенні, закони побудови якого підкорялися гравітації.

— Еге, ти в садочку. Там волошки та ромашки. Такі квіти ростуть на Землі.

Я наздогнав Джека. Той завмер біля перекинутого крісла, знятого, очевидно, із списаного транспортного корабля. Поруч, опустивши голову й праву руку на маленький саморобний столик, застиг навколішках чоловік. Вакуум зробив страхітливе: його очі лопнули й повитікали, з вух, носа, куточків рота тягнулися криваві доріжки. Проте кров майже не стекла на стіл, тому що швидко застигла при близькій до абсолютного нуля температурі. Вона намерзла чудернацькими рудими бурульками. Шкіра обтягувала череп тонкою гумовою мембраною, виділяючи широкі вилиці.

— Оце і є твій Леонід? — спитав я Джека, аби сказати що-небудь.

Він не відповів.

Щоб дати йому отямитись, я почав обходити кімнату, відкривати й зачиняти дверцята шухляд та шаф. Часточки чужого, незвичайно скупого й безрадісного відбування життя на мить то з’являлися, то ховалися, і тут я побачив: у черговій шафі висів блискучий скафандр. Архаїчний, як і все у цій незвичайній оселі, але скафандр! Я не вірив власним очам. Висмикнув з гнізда чорну гнучку трубку й трохи відкрив клапан балону. Шипіння я не почув (його взагалі бути не могло), але на дверцях шафи негайно почав розповзатися іній: замерзала повітряна суміш.

— Джеку… Джеку! В нього був годящий скафандр! Чому ж він…

Я розгублено замовк.

— Він не хотів рятуватися, хіба ти не зрозумів? Ось записка, — голос мого товариша хрипів у навушниках.

Я повернувся до столу і побачив клаптик паперу, який не помітив раніше:

«Джеку, закопай мене там, де лежить Селена. Я втомився, не можу більше. Тільки поруч з нею і квіти з гологра…»

Літери, що мали сильний нахил ліворуч, наприкінці були надто розтягнуті й виведені майже горизонтально, останнє слово закінчувалося довгою кривою рискою.

Уперше в житті я ось так по-простому бачив живого… даруйте, мертвого випробувача. Мені зробилося прикро: безстрашний і відважний підкорювач космічних просторів, шибайголова кинутий на коліна й розірваний вакуумом. Скільки фільмів про піонерів Галактики, флібустьєрів космосу й берсеркерів простору-часу передивився я! І щоб насправді така людина не дісталася^у критичну мить до рятівного скафандру!..

— Так, він був випробувачем. Під час аварії чи то знепритомнів, чи в голові запаморочилося, я не знаю точно. Але він не тільки запізнився Із стартом аварійної капсули, а й вліз у неї догори ногами. Сам розумієш, що з цього вийшло. Після шпиталю його списали на транспортні кораблі.

Тепер я дивився на мумію з легкою Іронією. Влізти в капсулу догори ногами!

— А хто така Селена? — поцікавився я розчаровано. Відповідь вразила мене ще більше:

— Його дружина. Вона загинула. Тоді ж. Ось вона.

Джек простяг мені голографію. Щось незвичайне й хвилююче відчувалося в зображенні. Перевернувши голознімок, я побачив зі споду два написи, зроблені російською. «Ми — Льоня = Селена», — було виведено рівними літерами з претензією на красу. Другий напис був схожий на поспішні рядки передсмертної записки, особливо літери «а» та «е», які в російській і в англійській мовах пишуться однаково: «Я знайшов тебе на Місяці, як ти й обіцяла. Тепер ти там назавжди. Де шукати тебе?»

Мені захотілося уважніше роздивитися жінку, яку випробувач змушений був шукати на Місяці. Я подивився на знімок. Даремно! Тепер я шкодую про цей вчинок, тому що…

Тому що з глибини голо-знімка просто на мене йшла дівчина… усього лише дівчина, проте…

На знімку була ніч, незвичайна, якась дика. У небі, оксамитно-чорному з краю, сріблясто-синьому угорі, висіло яскраво-біле коло невідомої планети. Праворуч росло кілька високих дерев з дрібнесенькими листочками на гілках. На межі світла й тіні стояла вона. Без скафандра. На ній взагалі був самісінький вузенький бузковий купальник. Оголені плечі, руки, ноги блищали від безлічі дрібненьких краплинок води. За спиною дівчини виблискувала гладінь величезного озера, яке я сприйняв спочатку як поліровану базальтову поверхню.

Я вп’явся у знімок як бовдур. Мені ураз заманулось вистрибнути із скафандра, опинитись поруч з купальницею і… пестити її пухнасте волосся, наблизити свої губи до її величезних синіх очей і… І щоб її дихання торкнулося моєї щоки…

Ця Селена давно вже перестала жити. До того ж вона годилася мені в бабусі. Невідомою планетою могла бути тільки Земля. У небі був Місяць. Отже, початкове фото було зроблено ще до того, як Місяць перекинули у пояс астероїдів, щоб добувати залізо й нікель. Яка давнина! А я ідіот.

— У нас мало кисню. Пішли поховаємо його.

Поки я млів над знімком, Джек притягнув купу уламків волошок та ромашок. Він розсипав їх на якійсь сірій тканині, туди ж кинув і голографію. Я намагався протестувати. Джек поглянув на мене співчутливо:

— Закохався? Леонід теж кохав її. Дуже кохав. Такий знімок не зробиш, якщо не покохаєш на все життя… Але тепер віддай. Це його жінка, він так хотів.

Ми спробували підняти випробувача, але він примерз до стільниці. Джек покопався в одній із шаф й повернувся з товстим сталевим прутом. Йому вдалося розтрощити дошки, та все ж на щоці і на правій руці покійного лишилися сліди. Проте, щоб розпрямити крижану мумію, не могло бути й мови. Ми так і тягли його через трубу, по схилу вирви й по поверхні Місяця. Уламки волошок і ромашок падали на місячний ґрунт сумною доріжкою.

Місце, про яке писав Леонід, знаходилося у тисячі ярдів від його таємної оселі. Джек поблукав навколо, знайшов неглибоку вирву, що залишилася від падіння крихітного астероїда, й ми спустили до неї тканину з тілом старого. Потім ретельно засипали піском та посідали біля невеликого горбочка.

Мовчали тривалий час. Аж поки я не почав відчувати маківкою прямо через скафандр таємничу безодню космосу.

— І чому твоєму Леоніду не сиділося на Землі?! — роздратовано вигукнув я. Обличчя Джека затуляв світлофільтр, але я відчув, що він подивився на мене.

— Ти бачив голографію, Янісе. Тепер Місяць ніколи не світить у тому небі вночі. Леонід казав: «Я втратив одну Селену, не хочу втратити й ту, що в небі». До речі. він пояснив мені, що Селена — це Місяць по-давньому.

— І тому він не жив у середині, як усі нормальні люди?

— Та він ставився до всіх нас за це з презирством, — голос Джека став глухішим. — Він казав: «Варто було летіти до зірок, щоб випотрошити Місяць, як курку!»

— Краще б сидів на Землі.

— Заощаджуй кисень і не базікай!!! — гримнув Джек. — Він залишився тут, щоб не розлучатися ні з Місяцем, ні з дружиною…

От і все. Не враховуючи того, що я «захворів» на Селену. Вона сниться мені щоночі. Я купаюся разом з нею в озері, що нагадує полірований базальт, а потім прокидаюся у холодному поту. Протягом останніх днів мені навіть кортить вибратися нагору, розкопати могилу й забрати голо-знімок. Навіщо він мерцю?

Джек теж «захворів». Він зник на два тижні разом зі своєю подружкою. Обидва з’явилися похмурі й злі. Клере відразу ж потягла нещасного до психіатра. Я підозрюю, що цей придурок літав з нею на Землю й примушував купатися вночі. Але таких ночей там більше нема! Ми обидва бачили голографію й обидва з’їхали з глузду.

І ще в мене з’явилися бридкі думки. Нікель і титан — це, зрозуміло надчудово. Просто здорово. Але навіщо все це, якщо ніколи не повториться місячна ніч нікому більше не усміхнеться Селена…

Олександр Ємченко ЗМІЯ ІЛЮЗІЇ Фантастичне оповідання

— Це вам, — літнього віку службовець, одягнутий у довгий білий хітон, подав астрофізику Міняйленку телефонограму, прийняту по космічному зв’язку. — Знаючи про ваш статус, — продовжив він, — ми не хотіли вас турбувати, але з Церери наполягали…

Прочитавши повідомлення, астрофізик поспішив на берег озера.

— Тобі доводилося бувати на другій планеті? — спитав він у геолога Гаха, коли той, прилизуючи неіснуюче на голові волосся, вихопився з басейну-солярію, розташованого на березі африканського озера Вікторія, де вони разом відпочивали після виснажливого рейду на Сатурн.

— На другій планеті? — перепитав геолог, струшуючи із засмаглого тіла краплі води. — Ти маєш на оці Венеру? Там немає чого робити. Спека, як у вулкановій безодні… Планета-лазня, — махнув він рукою, лягаючи на поролоновий матрац.

— Я кажу не про поверхню планети, — уточнив астрофізик, — а про горішні поверхи атмосфери, де триває підготовка до екологічного експерименту.

— Один біс, — зневажливо кинув геолог. — Я не вірю в цей експеримент. Марна вигадка…

До фанатизму залюблений у свій фах, Гах не визнавав ніякої планети, крім тієї, де можна було, длубаючись у її нутрощах, знайти щось коштовне. Венера у цьому плані була для нього неприйнятна. Пекельна планета. Голими руками не візьмеш…

— А наш командир бував на Венері?

— Ти краще запитай, де він не бував, — не дуже охоче відповів Гах. — Будь-яка планета для нього — рідний дім, а скафандр — найулюбленіший одяг. З деякими його атрибутами він і на Землі не розлучається…

По гладенькому плесі басейну пробігли брижі, зняті легким вітерцем. Сонце стояло вже навзаході. Близькі гори кидали на землю довгі тіні.

— Ти ж знаєш, — продовжив Міняйленко, — що космічні польоти для мене новина, тому й цікавлюся…

— А чому тебе зацікавила саме Венера?

— Політ намічається, — тихо мовив астрофізик.

— Політ? — підвів голову геолог. — Який політ — розвідувальний? Там вже немає чого розвідувати…

— Не вгадав… Рятувальний…

— Рятувальний? — Гах рвучко підвівся і запитально подивився на астрофізика. — Чому ж ти мовчиш?

— Я не мовчу, я розповідаю…

— Що ж там коїться?

— Щойно повідомив академік Шафорост з Церери. Він ще там перебуває. Виявляється, п’ята аероплатформа нахромилася на венеріанський стрімчак…

— Ти хочеш сказати, що наштовхнулася на одну з високих гір? — примружив очі Гах. — О, я знаю, які високі гори на другій планеті! Вони сягають увись на десятки кілометрів. І все ж це виключено. Наскільки я знаю, маршрути всіх п’яти платформ, що дрейфують в атмосфері Венери, вже давно добре вивчені й накатані. Зіткнення не могло бути!

— І все ж воно сталося… Чіля робив нештатну корекцію руху і вскочив у халепу.

— Чіля? — мимоволі всміхнувся Гах, згадавши химерне прізвисько давнього друга Симоненка. — Я не знав, що він літає над Венерою. Але ж це досвідчений пілот. Правда, пам’ятаю, він був дещо некерованим…

— У тому й вся біда. У чужому світі зайва ініціатива чи надмірна заповзятість іноді заводить у глухий кут.

— І що ж, платформа пішла на «дно»?..

— Гірше, застряла у глибокій ущелині. Намертво, як у зубах дракона. Фторлоновий купол платформи з людьми і всіма комунікаціями вцілів, а гондола, що утримувала земний острівець у вуглекислій атмосфері планети, продірявлена. Тепер Симоненко не може без сторонньої допомоги видобутися з урвища. Ситуація ускладнюється ще й тим, що катастрофа сталася на затемненому боці, а ти знаєш, які на Венері чорні й довгі ночі…

— Суцільний морок протягом майже двох земних місяців… Не заздрю тим, хто потрапив у пастку. Що говорить наш командир?

— Його теж терміново викликали. Він перебував у Більманському заповіднику, де разом з Поповичем відпочивав на землі своїх предків. Зараз збирає всіх наших, кличе і нас з тобою. Щоб швидше дістатися до Центру космічних польотів, скористаємося трансконтинентальною лінією Африка — Європа.

— На коли призначено збір?

— На післязавтра…

— А де решта наших відпочиває?

— Наскільки мені відомо, астроном Яланський і психолог Тристан забилися аж на Тібет, а планетолог Карпенко, головний енергетик Треба і головний механік Нехайчук облюбували острови Тихого океану. Їм довше добиратися…

Вислухавши астрофізика, геолог розважливо мовив:

— Вибір тихоокеанських островів можна зрозуміти, бо це райські місця. Земля предків, де зупинився наш командир з астробіологом, — це святе діло. Тут і говорити нічого. Озеро Вікторія у розтоках якого ми зупинились, теж престижне місце для відпочинку. А ось чому Яланського і Тристана занесено аж на Тибет, у гірську пустигу — цього я не збагну.

— Кажуть, десь там знаходиться дах світу, — відповів Міняйленко. — Колись на підступах до нього, у гірських храмах, мешкали первосвященики ламаїстської церкви і правителі Тибету. Вони нібито були посланцями неба і тримали зв’язок з далекими світами. Ось астроном та психолог і подалися туди…

— Їм мало реальних космічних польотів?

— Бачиш, ми поки що за межі Сонячної системи не виходимо, а Яланському і Тристану забаглося макрокосмосу, їм сняться наддалекі зоряні світи.

— Що нам далекі світи, коли рідний дім підносить скільки сюрпризів!.. Не хотів би я опинитись на місці Симоненка. Сірчанокислий газовий океан, непроглядна темінь ночі, монолітні лещата скель… Словом, постійна загроза згину, — геолог хвилину помовчав, а потім додав: — Я знаю геологічну структуру другої планети. А що коли станеться венеротрус, і захитаються шпилі високих гороутворень? Платформу розчавить як яєчну шкарлупину.

— За прогнозами венеріанських сейсмологів сильних коливань поверхні у тому районі не передбачається.

— А грозові бурі, — не заспокоювався Гах. — Там же блискавиці крешуть щосекунди. Може статися пряме попадання…

— Досі такого не траплялося…

— Це коли платформа рухалася і можна легко маневрувати, уникаючи скупчень грозових хмар. А тепер, коли вона стоїть на вимушеному припоні? Це ж чудова мішень!

— Обстановку там оцінювали не згірші від нас фахівці…

— І що вони запропонували?

— Залучити до врятування потерпілих екіпаж нашої «Правди».

— Атож… Не знайшли кращого способу. Не подобається мені все це. На Венері уже саме небо — передпокій пекла. Гаспидська планета…

— Ти маєш на увазі гіпотетичних сірчаних монстрів, які нібито мешкають у горах Венери? — запитав астрофізик.

— І ти віриш побрехенькам Поповича? — саркастично всміхнувся геолог. — Це ж чистісінька маячня…

— Чому ж? Астробіолог цілком серйозно допускає можливість існування життя на Венері. Він висловлює думку, що воно гніздиться у середній частині атмосфери, на шпилях височенних венеріанських гір.

— І що ж це за життя? — скептично поцікавився геолог.

— Таке, що відповідає середовищу, яке його породило і оточує, — незворушно відповів Міняйленко.

— Себто, сірчанокисле, — глузливо уточнив Гах, маючи на увазі натуральне середовище Венери, настояне на концентрованій сірчаній кислоті. — Химери усе це, — додав він, — плід уяви таких життєлюбів, як Попович. Я допускаю тільки одну форму життя — схожу на земну…

— А Сатурн? Ми ж недавно виявили там кремнійорганічних істот, що населяють його феноменальне кільце. А супутники Юпітера?

— Це теж плід нашої розбурханої уяви, — муром стояв на своєму Гах.

— Іноді уява буває сильнішою за реальність, — заперечив йому Міняйленко.

— Дивлячись, як уявляти. Іноді справді уява породжує подію, але це вже з царини психолога Тристана. Що ж стосується Сатурна, то перебування на ньому подарувало нам не одне сиве пасмо на голові, а декого взагалі позбавило волосяного покрову, — по цих словах геолог красномовно провів долонею по своїй голій, як бубон, голові.

Міняйленко збирався вже було відпарирувати Гаху класичною фразою про те, яке волосся залишає яку голову, але стримався і примирливо ласкаво сказав:

— Гашок, настав себе на розум і хутчій забирайся в дорогу.

Йдучи до центрального корпусу солярія, геолог, забувши про супутника, стиха наспівував рефрен улюбленої пісні: «Мені, як устриці, весь світ своїм кайлом розкрити».

Простуючи позаду, астрофізик лише поблажливо на це всміхнувся.

* * *

Повідомлення про нещастя на Венері застало командира космольота «Правда» Куриленка у Більманському заповіднику, де він і астробіолог Попович, власноруч змайструвавши вудки, сиділи на березі тутешнього ставка і ловили водну живність. Не для споживу, а просто для забави — зачеплені на гачок мешканці ставка тут же опинялися у своїй стихії.

Стояла сонячна погожа днина. Плакучі верби, що росли на березі ставка, кидали на водне плесо прохолодну тінь. Високо в небі виспівував жайворонок, а з цілинного степу долинали уривчасті звуки перепела.

— За давніх часів наші пращури у спілкуванні з природою не знали міри і зупинку, — говорив, мружачись від південного сонця, Куриленко, — брали і користали все, що попадало під руку. І це свавілля тривало доти, поки люди не збагнули: на будь-яке завдане природі зло, вона, природа, неодмінно реагує. І ця реакція носила мстивий характер…

— Справді, тривалий час, — підтримав розмову Попович, — людина дивилася на природу, як на щось таке, що безроздільно їй підлягає, зневажаючи просту істину, що природа не може перечити людині, коли людина не перечить природі. Колись говорили, що ми не можемо чекати милостей від природи, що їх треба силою взяти, і тільки пізніше люди зрозуміли, що час проявити милість до самої природи…

— Можна обманути себе, інших, — мовив Куриленко, піднімаючи з води вудку з порожнім гачком, — а ось природу не ошукаєш. Її очі втілені у вселенському розумові, невсипно стежать за кожним з нас. Вони спрямовують нас і захищають, підтримують і нагороджують, а в разі потреби суворо запитують і карають…

З-за густого масиву лісу виплив легкий гелікоптер.

— Певне, до нас, — висловив здогад Попович.

— Дізнаємось…

Коли повітряна машина приземлилась, молодий пілот, привітавшись, коротко мовив:

— За вами. Викликає академік Шафорост. Подробиці — по дорозі.

— … П’ята платформа зазнала аварії, — вже вкотре повторював Куриленко, сидячи в тісному гелікоптері, що доправляв його з Поповичем до пункту далеких перельотів. — Винен пілот. Що ж там сталося? Симоненко — вправний астрольотчик…

— Так, — перебрав слово Попович, — він бував у бувальцях, але від нього можна всього чекати. Пригадую, як ми з ним закінчували школу космоплавання. Склали чотири екзамени, залишився останній, найважчий, з навігації. Отоді Чіля й утнув штуку — умудрився замість себе послати на іспит свого роботизованого двійника. Як потім ми дізналися, допоміг йому в цьому майстер на всі руки механік Нехайчук. Вони зробили все так, що комар носа не підточить. Співпадали і статура, і фізіономія, і жести, і манера розмовляти… Викапаний Чіля та й годі. Але якщо справжній Чіля мав прогалини в своїх знаннях і дуже кепсько підготувався до останнього екзамену, то його двійника важко, а то й просто неможливо було на чомусь заскочити… І номер удався. Ні ми, ні професори не помітили підміни. Симоненка, себто його двійника, зарахували до загону астрольотчиків, причому далеких рейсів. Чіля торжествував. Сидячи в своїй кімнаті і стежачи через свого двійника за ходом екзамену, він задоволено потирав руки. Та сталося непередбачене. Нас, новобранців, не розпускаючи по домівках, відразу відправили на одну з місячних баз. Отам і виявився підкіп. Симоненко-робот не був запрограмований на перебування на земному супутнику, де тяжіння в шість разів менше. З перших же кроків він оконфузився, незважаючи на всю свою «геніальність». Сам же Чіля не зміг поспіти на Місяць, щоб вчасно заступити свого двійника і замести сліди камуфляжу. Скандал був мало не на всю Сонячну систему. Втрутився академік Шафорост. Невдаха-мудрагель щиросердно покаявся і залишився на повторний курс…

— Так, — мовив Куриленко, — він метикуватий, аж надто метикуватий зух, але іноді його заносить на слизьке. І тепер ось він пішов на незаплановану корекцію руху…

— І, можливо, уникав нічної грозовиці? — спробував виправдати свого приятеля Попович.

— Значить, невдало уникав. Платформа обладнана приладами інфрабачення. Не помітити високого стрімчака просто неможливо було…

У Центрі космічних польотів на них уже чекав академік Шафорост, який щойно прибув з позамарсового астероїда Церери.

— Кепські справи, хлопці, — мовив він, коли екіпаж «Правди» зібрався у Зоряному залі. — Симоненко сам не виборсається з венеріанських лещат. Рятувальні служби готові прийти на допомогу, але потрібна цілковита, повторюю, цілковита гарантія. От і вирішено залучити екіпаж «Правди», — академік зробив паузу, оглянув присутніх і зупинив свій погляд на командирові космольота. — Не бачу психолога Тристана…

— Пояснення дасть Яланський, — відказав Куриленко.

— Його не буде серед нас, — підвівся астроном. — Він полинув у світ, звідки можна й не повернутися…

— Не розумію…

— Ні, психолог не загинув. Він просто відійшов за пруг земного життя, а точніше, разом з двома тібетськими ламаїстами телепортувався в сузір’я Змієносця, на їхню прабатьківщину.

— Але ж, — звів брови академік, — наскільки я знаю, земляни ще не освоїли такого наддалекого телепортування.

— Для священної спілки ламаїстів це вже пройдений етап.

Вони здатні вільно пересуватися у часі і просторі. Розумовий апарат нашого психолога, його телепатичні здібності виявилися такими, що дали змогу і йому перенестися в інший світ. Повернеться Тристан назад чи ні — побачимо. В усякому разі, прощаючись, він просив не справляти по ньому поминальної учти. Він просто змінив свою адресу, переїхав, так би мовити, на іншу зоряну квартиру.

Академік Шафорост, заклавши за спину руки, двічі пройшовся вздовж столу, потім, чомусь всміхнувшись, згідливо промовив:

— Так, Всесвіт — наш спільний дім. Кожен з нас вільний у виборі свого помешкання. Якщо, звичайно, зуміє реалізувати цей вибір.

До Венери «Правда» летіла на планетарних двигунах — для гіперпросторового переходу була надто мала відстань. І хоч як вони квапилися на допомогу Симоненку, головний енергетик Треба не наважився заганяти космоліт в короткохвилинний сон, який міг коштувати людям життя.

— До Юпітера, Сатурна і далі — будь ласка, — говорив він, — доправлю у змиг ока, а ось ближче — даруйте, — Треба розвів руками, а потім грайливо всміхнувся. — Що, парадокс, нонсенс? Авжеж, у тому енергетичному вимірі, куди ми себе кидаємо, все навпаки — великі відстані долаються швидше, ніж малі, — неперевершений за вдачею мовчун, головний енергетик аж упрів від такої довгої тиради.

Коли «Правда» вийшла за межі сягу земного тяжіння, академік Шафорост, який визнав за необхідне особисто очолити експедицію, звернувся до присутніх у центральній каюті космольота:

— Ми в загальних рисах уже обміркували план рятувальних робіт. Деталі — на місці. А поки що у нас в резерві є кілька вільних годин. Хотілося б ґрунтовніше поговорити про вільне пересування у часі і просторі. Ми вже дечого досягли в цьому, але тільки в межах Сонячної системи і з допомогою техніко-енергетичних засобів. А ось так, як це вміють тібетські ламаїсти і, зрештою, наш психолог? До речі, з чимось подібним ми вже зустрілися на Плутоні, коли Куриленка й Поповича незбагненим дивом було перенесено з надр планети на космоліт. Завдяки чому ж, на якому ґрунті з’являється можливість безборонно прошивати безмежні простори Всесвіту? Хто, насамперед, здатний на таке і яким шляхом можна досягти цього? — не чекаючи відповіді, Шафорост вів далі: — Пригадую, коли я проходив курс східної філософії і психології, нас тоді вчили, що треба до мінімуму обмежувати чисто механічну роботу пам’яті, а більше часу присвячувати розвитку й вдосконаленню внутрішніх почуттів, виявленню й реалізації здібностей і прихованих сил. Ви ж знаєте, що цивілізація, яка досі існувала на Землі, розвивала в людині фізичні й інтелектуальні засади на шкоду психічним і духовним. Колись люди жили в атмосфері мороку й відчаю тільки тому, що їхні очі були прикуті до земного життя з усіма його фізичними і грубими матеріальними проявами…

— А що ж, треба було задерти голову й весь час вдивлятися в небеса? — з нотками іронії запитав геолог Гах, якому не до душі були подібні філософські розмірковування.

— Ні, любий друже, не в небеса, а в самого себе. Зрозумів?

— І що тоді?

— Тим-то й ба — що тоді? А тоді, — академік підвівся з крісла і відійшов у протилежний кут каюти, — а тоді людина швидше звільнилася б від великої змії ілюзії…

— Щось дуже туманно, — не здавався геолог.

— Я не збираюсь читати лекції, — Шафорост повернувся на своє місце, — висловлювати хрестоматійні істини на кшталт того, що «пізнай себе, і ти пізнаєш весь світ», «людина-це те, про що вона думає», тощо. Це всім відомо.

І все ж скажу, що істинні мудреці всіх часів постійно наголошували: людське суспільство повинно створювати вільних людей, вільних розумово, вільних морально, вільних духовно, вільних від будь-яких забобонів і особливо вільних від егоїзму. Бо що таке егоїзм? Це диявольська сила, що змушує людину зловживати набутими знаннями і силою. Егоїзм — це людська споруда, вікна і двері якої завжди широко відчинені для проникнення в душу всіляких провин і гріховностей. І це насамкінець знецінювало людину…

— Бачу, — втрутився в розмову Куриленко, — що ми мимоволі скочуємося на розмову про «добро і зло», що є наріжним каменем людського буття. Справді, колись люди не знали, що кожна низька і корислива дія відкидає їх назад, тоді як благородна думка і безкорисливий вчинок винищує людину, ставить сходинкою до горішніх і світліших сфер буття. Тоді не всі розуміли, що вселенський закон причинності відноситься не тільки до теперішності, до сьогодення, а й до минулого й майбутнього. Жоден вчинок не залишається без відповідних наслідків, бо, як відомо, подібне породжує подібне. І якщо ці наслідки не проявляться в теперішньому часі, вони неодмінно дадуться взнаки в майбутньому, і тоді вчинок уже буде в минулому…

— Ти хочеш сказати, — подав голос астробіолог Попович, — що в людині воєдино злиті всі три часові стани?

— Так, людина несе в собі і минуле, і сучасне, і прийдешнє. І між всіма цими складовими частинами людського буття прокладено тоненький місточок…

— Як же утриматися людині на цьому хиткому підґрунті?

— Тільки шляхом рішучого подолання власних вад. Але жодна людина не зможе піднятися над індивідуальними ґанджами, не підносячи при цьому, бодай, на мізерну висоту всю людську сутність, складовою частиною якої вона є. Зробити це, ой непросто. Але тим більшою буде нагорода людині. Хто ж порушує закони гармонії, тобто закони життя, той занурюється в хаос, який він же сам і породив. Не хтось там у високості нагороджує чи карає нас, а ми самі звеличуємо чи принижуємо себе у залежності від того, живемо у злагоді з природою, дотримуємось її законів чи грубо порушуємо їх.

— Нехтування, а тим паче порушення законів вселенського буття, — перебрав слово астроном Яланський, — це вже прояв зла. Раніше, щоб виправдати існування злих сил, часто говорили: «А що робило б добро, якби не існувало зла», тобто цілком свідомо допускалася необхідність прояву лихих сил, мовляв, без зла неможливе благо. Але справа в тому, що в добрі закладений принцип творення, єднання і примноження, а зло несе в собі тільки руйнацію. Звідси в минулому й виникли глобальні конфлікти, які обертались для людства великими трагедіями. Якщо ж брати окремого індивіда, то злозичливі люди, як правило, немудрі люди. Вони засліплені ненавистю і чорною заздрістю, тому й короткозорі та недалекоглядні. Риють яму для інших, як правильно завважив наш командир, з часом, навіть уже по смерті зловмисника, тобто відбитися на його нащадках. Словом, розплата неминуча. Якщо говорити образно, то злодіяння не скипає відразу, як молоко. Воно подібне до вогню, який жевріє під попелом, і рано чи пізно сам стане попелом. Недарма колись у народі казали, що добро — це сонячний день розуму, а зло — чорна ніч душі. Причому добрих людей радує добре, а ницих — нице. До лотоса тягнеться бджола, а не жаба, хоч вона й живе поряд з цими білосніжними квітами. А ще добру людину можна порівняти з сніговою вершиною, яку видно здалеку. Лиха ж людина лишається, як правило, непомітною, як пущена вночі стріла…

— Стривайте, друзі, — урвав мову астронома академік Шафорост, — ми почали розмову про пересування у часі і просторі, а захопилися проблемами добра і зла, хоча, якщо вдуматись, все правильно. Гадаю, найпершою перепусткою у вищі світи є саме доброта і благородство. Злим руїнницьким силам туди дорога закрита… Та час уже нам зайнятися Венерою. Ми на підході до неї… Що, планета вже сама виходить на зв’язок? — мовив академік, помітивши на передньому екрані сигнали виклику. — Певне, Симоненко…

Шафорост не помилився. На екрані спливло погруддя пілота п’ятої аероплатформи. В його круглих лупатих очах гніздилася тривога, перемішана з почуттям неусвідомленої провини.

— Вітаю, добродії, — почувся підсилений гучномовцем голос. — Коротко про обстановку на нашому дирижаблі. Ми самотужки вже полагодили гондолу, наповнили її газом. Увімкнули рушійну установку, пробували злетіти, але марно. Платформа — ні руш, немов уросла в скелі. Враження таке, ніби якась невідома сила тримає її на припоні…

— Не сіпайтесь зопалу, не надривайте своїх сил, — поспішив попередити академік. — Чекайте нашого прильоту…

— Важко втриматися від спокуси вирватися з пастки. Довкола крешуть блискавиці, — з нотками наростаючої тривоги мовив Симоненко.

— А силове поле?

— Воно не діє. Вмикаю, але щоразу його хтось повністю нейтралізує…

— Отак відразу й «хтось», — поблажливо всміхнувся Шафорост.

— Я інших слів не доберу, — розвів руками Чіля.

— Хтось нейтралізує, — не дивлячись на екран, повторив академік. — Вам би туди антигравітаційне обладнання, — Шафорост знову звернувся до Симоненка. — Але з міжпланетних апаратів Землі поки що тільки «Правда» має таку установку. Решта антигравітаційних агрегатів стаціонарні. Вони мають чисто земне призначення. У далекий космос їх не потягнеш. Щоб не гаяти часу і не піддавати вас ризику, доведеться прямо з дороги точним наведенням перекинути вам антигравітаційний захист, а коли вже підійдемо ближче, спробуємо всією силою «Правди» вихопити вас з сірчанокислого полону…

Зображення на екрані зникло, але в каюті ще довго стояла німа тиша.

— Гаразд, — нарешті мовив планетолог Карпенко, — ми зараз захистимо платформу від ударів блискавиць чи венеротрусів. А що будемо робити, коли потім камінна гора все-таки не випустить жертву з своїх лабет?

— Тоді ми накинемо петлю на всю гору і вирвемо її з корінням, потім піднімемо на високу орбіту, де й звільнимо платформу, а залишки гори змусимо обертатися навколо планети. Власне, гори на Венері такі високі й масивні, що досить незначних зусиль, щоб найвищі з них під дією відцентрованих сил відірвалися від своєї основи і полинули над планетою…

— Саме про це я й хотів сказати, — пожвавився планетолог. — Чому висота гір на Землі не перевищує дев’яти кілометрів? Та тому, що якби вони були вищими, уже давно б під дією гравітації залишили свою альма-матір і стали б її міні-супутниками. Отак і на Венері, з тією тільки різницею, що ця планета повільніше, ніж Земля, обертається навколо своєї осі, що зумовило таку високість тамтешніх гір…

— А де саме зазнав аварії Симоненко? — запитав головний механік Нехайчук, якому свого часу добре влетіло за те, що підбив свого друга на фокус із злощасним двійником.

— Твій друг Чіля загорає на Землі Іштар — так у Стародавньому Вавилоні називали матір богів Венеру. Там є гори Максвелла висотою до сорока кілометрів. До речі, саме там Земля планує розпочати експеримент по переобладнанню клімату другої планети… Такий збіг!

— А на якому проекті зупинилися? — ? поцікавився головний енергетик Треба.

— Висувалось кілька ідей облагородження атмосфери Венери, — обізвався академік Шафорост. — Спершу пропонували утворити поміж Сонцем і планетою пилову запону. Для цього треба було водневою бомбою розтрощити у відповідній точці величезний астероїд. Утворилася б гігантська хмара, котра б і закрила планету від немилосердної сонячної спеки, що й призвело б до охолодження Венери. Але цей проект відхилили, бо він не обіцяв цілковитого успіху. Потім на передній план вийшли «дзеркальний» та «кульовий» проекти, суть яких полягає в тому, щоб вивести на навколовенеріанську орбіту мільйони дзеркал чи наповнених воднем і покритих тонкою алюмінієвою плівкою повітряних куль, які б і відбивали сонячне проміння. Але й ці пропозиції не пройшли, бо їхня вартість переважала всі гадані межі. І тоді зупинилися на останньому проекті — «водоростевому». Група вчених запропонувала послати на Венеру автоматичні ракети з резервуарами, наповненими водоростями. Попавши в щільну венеріанську атмосферу, вони не впадуть на поверхню, а зависнуть у газовій шубі. В умовах парникового ефекту представники земного життя розвинуться, розмножаться, поглинуть зайвий вуглекислий газ і збагатять повітря Венери киснем. А кисень — це вже шлях до життя, — академік Шафорост обвів усіх уважним поглядом, зробив невеличку паузу і продовжив: — На поверхні планети будуть осідати тверді органічні сполуки і карбонати. Розпочавшись, цей процес розширятиметься лавиноподібно. Кожен нейтралізований процент вуглекислоти — це зменшення температури на кілька градусів. Товщина венеріанського газового «пирога» і його оранжерейні властивості зменшаться настільки, що парниковий ефект перестане бути диктатором клімату на планеті. З’явиться рідка вода, температура понизиться до такого рівня, що вже на самій поверхні зможуть розмножуватися спеціально виведені види мікроорганізмів і бактерій, а потім і рослин. Вони доведуть справу до кінця — переведуть атмосферу Венери в новий стан. Поверхня планети охолоне настільки, що там зможе жити людина. Ось так, — академік провів долонею по високому чолі і звернувся до головного енергетика: — До речі, ви перекинули антигравітаційний захист на місце аварії аероплатформи?

— Так, «п’ята» вже перебуває під надійним куполом антигравітонів, — коротко відповів Треба.

— Ну, як вам «водоростевий» проект? — запитав академік, повертаючись до щойно викладеної ідеї перебудови клімату Венери.

— Я добре ознайомлений з цим проектом, — взяв слово астробіолог Попович. — Захоплюючий проект, але він суперечить святому правилу — не пнутися з своїми законами в чужий монастир. Населивши атмосферу Венери водоростями, ми забруднимо її земними формами життя, а це ж недопустимо. Там можуть бути свої форми…

— Я знаю, що дехто висловлює думку, буцімто у венеріанських горах корениться своє життя. А якщо й справді так? Ось тому й дрейфують над планетою дослідницькі лабораторії. І, можливо, аварія на Землі Іштар прояснить ситуацію, вирішить долю проекту. До того ж мене, та, певне, і всіх вас заінтригувало повідомлення Симоненка… Хтось невідомий нейтралізовує силове поле, — академік стенув плечима. — Незбагненно… Тому думаю, що перш, ніж визволяти платформу, нам самим треба ступити на неї… Повідомте Чілю. А зараз, перед підходом до Венери, пропоную всім відпочити. На нас чекає небуденна робота.

Над темним сонним краєм висіла чорна завіса хмар.

Ніч ступала нечутними кроками і помалу губилася вдалині. Непроглядний морок змінювався багряним світанком.

Минуло небагато часу і крізь рожеві випари ранкової імли став просвічуватися велетенський диск Сонця. Жовтогарячими струнами своїх променів воно розігнало пластівці темряви по густих хащах дивоглядних рослин, що буйно в’юнилися на обширних болотах.

… Перший промінь Сонця, що проник у печеру, де відпочивав її господар, освітив пітьму і впав на голову сонного ящера. Деякий час він лежав у теплій лавині сонячного тепла, потім підвівся і повільними кроками залишив сиру печеру.

Він зупинився на широкому скелястому бескиді, що круто спадав у воду, високо підвів голову на довгій шиї і зеленими очима оглянув простори водоймищ, які були місцем його полювання. У довжину ящер сягав трьох метрів, але не вважався гігантом серед своїх родичів: багато з них мали такі велетенські розміри, що глибоке озеро їм по коліна.

Так стояв він, не рухаючись, і лише пильно розглядав водну поверхню, що вкрилася легкими брижами від подиху вітру і виблискувала у променях ранкового Сонця. Оглянув він і скелясті береги, і північні піщані мілини, що світилися жовтизною. Довкола стояла мертва тиша.

… Глибокою долиною, стиснутою з обох боків крутими базальтовими скелями, вузькою стежкою, що в’юнилася вздовж струмка у тіні старезних дерев, пересувалася кремезна істота, одягнута в шкіру химерної тварини.

В одній кінцівці вона тримала важку довбню, в іншій — щось на зразок лука із стрілами.

Істота впевнено просувалася вперед, уважно оглядаючи скелі й густі нетрі. На її видовженому засмаглому обличчі не було й тіні страху чи боязні. Очі сяяли відвагою й усвідомленням сили.

Слідом за кремезною істотою йшла ще одна — менша на зріст і тендітніша…

… Різкий зумер автономного відеофону вивів Поповича зі сну. Він прокинувся і невидящим поглядом обвів стіни опочивальні. Потім зосередив зір на вмонтованому у дверях екрані. Черговий по космольоту Нехайчук подавав сигнали пробудження. Підвівшись, астробіолог став пригадувати, які химери йому щойно привиділися. Ага, фрагменти з стародавніх фантастичних відеострічок, бачених в дитинстві. Таким колись земляни уявляли життя на Венері. Гай-гай, як же вони помилялись, змальовуючи сусідню планету за аналогією з Землею у різні періоди її біогеологічного літопису. Звичайно, бурхлива уява фантастів тоді не знала спину. Чого тільки не приписували Венері! Як хотілося мати по сусідству планету, придатну до життя! Але виявилось… Стривай, достеменно ще нічого не виявилось, ще толком нічого не відомо. Зрозуміло, що дитя навподіб земного там не могло вродити, хоч обидві планети й народилися під одним світилом. Але не може вся система Сонця бути населеною однією формою життя, як не можуть в одному саду рости дві абсолютно однакові яблуні. Вони в чомусь, але неодмінно різняться. Та так уже повелося, що земляни затято шукають собі подібних. І якщо зустрічають щось інше, рішуче заперечують його, або просто не звертають уваги. А поміж тим у вселенському безмежжі й безмежні форми життя. Деякі вчені, в тому числі і він, Попович, допускають існування і білкових, і кремнієво-органічних, і плазмових, і променевих, і польових, і ефірних форм життя… Була 6 тільки змога їх виявити і увійти в контакті Коли Попович зайшов до центрального поста управління, всі були вже в зборі. На передньому екрані всіма барвами веселки сяяв велетенський диск планети, до якої, здавалося, було рукою подати.

— Ось вона, наша Вечорниця, — мовив академік Шафорост. — Так колись у слов’янських народів називалась Венера. Не раз доводилося бувати там, але щоразу, підлітаючи до планети, ніби вперше бачу її.

— Чарівна, бестія, — додав планетолог Карпенко, — але ця чарівність ілюзорна. Планета оманлива, як замаскований отруйний гриб, і недоторклива, як гримуча змія.

— Чи не занадто сильне порівняння? — завважив астроном Яланський. — А втім, воно нагадало мені одну старослов’янську притчу про гриби й відьму-змію. Не знаєте такої? То я коротко оповім, поки ми пристанемо до Венери. Колись у наших лісах росла тьма-тьмуща грибів. Траплялося, що вони розташовувалися кільцями. У центрі земля була немов випалена. Це місце колом обступали гриби. Далі росла трава, яку оперізувало нове кільце грибів, і так далі. Що це за диво було? Серед наших пращурів ходило повір’я, що в таких місцях чаклувала відьма-змія. Більше того, нібито тут вона ховала свої скарби. Щоб їх побачити, треба було розрив-травою протерти очі. Але по кільцях чаклунки не можна було ступати — могла пристати нечисть. Потрібно було накреслити на землі хрест і таким чином розвести закляті кола і дістатися до скарбів…

— От і нам треба якось розсупонити бісівський зашморг, що затягнувся на земному острівці в океані отруйного повітря підступної планети, — мовив академік Шафорост, який уважно слухав астронома.

— Я брав би ширше, — тоном, що не допускав заперечень, додав геолог Гах. — Треба визволяти не тільки аероплатформу, а й звільняти від отруйного полону всю поверхню Венери. Треба ж таке — планета під боком, а доступитися до неї не можемо. Ні, потрібно нам діяти…

— Нашому Гашкові нетерпеливиться увігнати свій дзьобик у тіло чарівної сусідки, — всміхнувся головний механік Нехайчук. — Але, як кажуть, є в глеку молоко, та голова не лізе…

— І до того ж, — у тон механікові додав астробіолог, — у чуже просо не сунь носа…

— На все свій час, добродії, — дещо суворим голосом урвав балаканину академік. — Будемо діяти залежно від обставин.

* * *

Сповільнюючи стрімкий лет «Правда», наблизившись до Венери, вийшла на колову орбіту і, кілька разів обігнувши планету, немов свічка, повисла над Землею Іштар — прямо над горою, де спіткало землян лихо. Там ще стояла ніч. Серед чорної, як сажа, темряви було видно незрозуміле світіння, що ширилося на очах.

— Коли у горах Максвелла завидніє? — звернувся академік Шафорост до астронома Яланського, котрий разом з командиром космольота Куриленком уточняв координати місцезнаходження п’ятої аероплатформи.

— Вже скоро — днів за три, — відповів той.

— Ні, не будемо чекати. Підемо в ніч… На космольоті залишаться головний енергетик і бригада техніків.

— Думаю, — приєднався до розмови Куриленко, — немає потреби лаштувати десантну ракету. В них полинуть два крилаті всюдиходи. Тут така щільна атмосфера, що можна й на парасольці опуститися.

— Або на ручних крилах, — додав механік Нехайчук.

Академік, усміхаючись, зауважив:

— Нам зараз не до дитячих забав. Відчуваю у душі наростаючу тривогу. Щось там негаразд унизу. Зв’яжіться з Симоненком.

— Він постійно на зв’язку, — обізвався астрофізик Міняйленко. — Перемикаю на центральний пост.

— Що там у вас? — запитав академік, коли на екрані з’явилося зображення пілота п’ятої аероплатформи.

— Роз’ярилася небачена грозовиця, — пригніченим голосом сповістив Симоненко, і в його словах вчувалися нотки прихованого жаху. — Все довкілля охоплене вогнем. Вам видно з висоти?

— Так, навіть звідси, з трьохсоткілометрової висоти, ми бачимо незвичайне світіння у вашому районі. Пробували з’ясувати його характер?

— Це щось більше за звичайні енергетичні розряди. Спалахують навіть самі хмари. Чи витримає антигравітаційний захист?

— Про це не турбуйтеся. Навіть, коли вся камінна озія, що полонила вас, піде перекидом, платформа вціліє. Головне — не спровокуйте нового лиха. До нашого прибуття — анітелень…

Симоненко хотів ще щось сказати, але стурбований академік, подавши знак, що для розмов немає часу, урвав зв’язок.

По всіх відсіках космольота пролунали сигнали форсованих дій. Не минуло й п’яти хвилин, як з його черева випливли два всюдиходи і, підтримувані незримою тягою, почали по спіралі вгвинчуватись у густе баговиння венеріанської атмосфери. Невдовзі, утворивши в захисному полі п’ятої платформи прохідний коридор, вони пристали до її стикувальної естакади.

Гори Максвела горіли. Їхні гострі шпилі, охоплені полум’ям, були схожі на поминальні свічки у божому храмі. Під натиском бурі багряні помахи вогню звивалися, мов зміїні язики. Там, де вони стикалися із захисним полем, що оточувало платформу, вибухали пекельним сплеском жароплаву.

— Враження таке, що ми перебуваємо у самому епіцентрі гігантського багаття, — говорив Симоненко, зустрічаючи рятувальну бригаду.

— Які ж сили знуртували таку вогненну веремію? — запитував академік Шафорост. — Атмосфера Венери надзвичайно наелектризована. Тут безупинно гугонять грімниці. Земні у порівнянні з ними — дитяче белькотання. І все ж досі не помічались самозаймання…

— А може десь поряд вулкан заколобродив, викинувши легкозаймисті гази, — висловив здогад астрофізик Міняйленко.

— Не схоже, — обізвався планетолог Карпенко, що йшов поряд. — Разом з газами мала вилитись й розпечена лава, а її щось не видно. Я прозондував це, коли ми спускалися.

— А не міг десь з комунікаційних резервуарів платформи статися витік атомарного кисню? — обережно запитав астробіолог Попович.

— Побий мене тутешній грім, але це абсолютно виключено, — гаряче заперечив Симоненко.

— А решта платформ, що дрейфують навколо планети?

— Я зв’язувався з ними. Нічого подібного. Правда, перед вашим прибуттям з «другої» і «четвертої» повідомили, що там теж, в окремих регіонах, помітили загорання атмосфери, але сприйняли це за звичай ні спалахи блискавиць…

Коли всі зайшли до приміщення, начальник експедиції звернувся до Симоненка:

— Розкажіть детальніше, як ви сюди ввігналися.

Чіля хвилинку мовчав, нервово стискуючи довгими пальцями поруччя крісла, потім зосередившись, почав розповідати:

— Наша платформа не раз пропливала над горами Максвелла — і вдень, і вночі. Досі нічого особливого не траплялося. Брали проби газів, аналізували їх, перевіряли на вплив земних водоростей… І ось десь місяців зо три тому, пролітаючи над цим районом, зафіксували підвищення концентрації вуглекислоти, ніби вибух якийсь стався. Через місяць, обігнувши планету, знову прийшли сюди. Вміст вуглекислоти в атмосфері став ще більший. Це нас заінтригувало, і коли втретє тут проходили, я вирішив докопатися до цієї аномалії і дещо збочив з протореного шляху. Отоді ми й відчули вплив чогось невідомого. Управління платформою вийшло з-під контролю, і нас затягло в цю кляту ущелину, та так, що було продірявлено гондолу, яка утримувала нас в атмосфері…

— А що сталося з силовим полем? — запитав астрофізик.

— Далі — більше, — не реагуючи на запитання, продовжував Симоненко. — Нам вдалося полагодити гондолу, пробували знятися, але ні туди, ні сюди, немов хто припаяв нас до скель. А тут, як на лихо, почалася громовиця, та така, що немов усі злі духи Венери збіглися докупи. Хотіли захиститися силовим полем, але нова оказія — воно безпричинно відмовило, точніше, щоразу, коли вмикали його, воно починало діяти, але тут же згасало. Наші енергетики що тільки не робили, але марно. Тим часом зловісне згущення атмосфери наростало. Напруга сягнула такого рівня, що наші прилади аж позашкалювало. Отоді й спалахнуло все довкруг. Але на той час ми вже були під надійним щитом антигравітонів, які ви нам перекинули, поспішаючи на допомогу, — закінчив розповідати Симоненко, а потім, щось згадавши, непевно додав: — і ще одне. Увесь цей час ми відчували чийсь сторонній магічний поклик. Ну, як це сказати, ніби хтось кликав нас, звертався до нас, але не вголос, а, шкода, що немає серед нас психолога-телепата, подумки, якимось невідомим робом… І, як мені здалося, цей поклик линув з вершини сусідньої гори…

За межами платформи тим часом яріла вогненна стихія. Її кордони ширилися далеко навсебіч, охоплюючи нові й нові території. Враження було таке, що палахкотить уся планета.

— Поки не пізно, — знервовано подав голос геолог Гах, — треба брати ноги на плечі й хутко забиратися звідси. Ми ризикуємо залишитися тут назавжди. Невдовзі ця планета стане домовиною…

— Отак і забратися звідси, не встановивши істини, не розгадавши причин такого глобального пожарища? — осудливо заперечив командир космольота. — Нам цього ніхто не пробачить…

— А що чекати, поки ця металева сковорода, — геолог тицьнув пальцем у підлогу, маючи на увазі платформу, яку спересердя порівняв з хатньою пательнею, — стане для нас жаровнею? Запаси антигравітонів у нас не безмежні…

Всі мовчали, скоса поглядаючи на керівника експедиції. Академік теж мовчав, шеретуючи у думках здогад, який щойно його осяяв. Нарешті, він підвів голову й поглянув на прозорий овал бічної стіни, за якою незгасним вогнем плахкотіла венеріанська ніч.

— Ми прилетіли сюди, — карбуючи кожне слово, мовив він, — порятувати своїх колег. Вважай, що це вже ми зробили. Але при цьому зіткнулися з незбагненним феноменом. І що ж? Відступитися, спасувати? Чи по нас це?.. Звідки ти кажеш, — звернувся академік до Симоненка, — ви відчували те, що сприйняли за поклик?

— Зі шпиля сусідньої гори, — ледве вичавив з себе той. — Вона зараз запнута вогнем…

— Все правильно, — ударив долонею по столі керівник експедиції. — Я так і знав. Готуйте всюдихід. Виходимо на поверхню. Гадаю, нас там ждуть…

Останні слова академіка пролунали для присутніх, як грім серед ясного неба.

Мовчки, ні про що не розпитуючи в Шафороста, який, поки готувалися до виходу, не зронив більше ні слова, у всюдиході зайняли місця Куриленко, Попович і Карпенко.

— Беріть праворуч, — звелів керівник експедиції, коли Куриленко вивів машину за межі платформи. — Далі, набираючи висоту, тримайте прямо…

Минула третина години. Захищений надійним антигравітаційним полем, всюдихід линув у суцільній вогненній купелі.

— Десь тут має бути названа гора, — порушив мовчанку начальник експедиції. Я її зафіксував ще тоді, коли ми підходили до платформи.

Його супутники німували. Вони ще не могли отямитися від приголомшливої фрази академіка про те, що їх уже хтось жде.

Всюдихід піднявся метрів на п’ятсот угору, і Шафорост з ледь прихованим почуттям вдоволення вигукнув:

— Так і є — он вона! Кермуйте туди. Оце так сюрприз!..

На маківці гори, що зненацька випливла з-за завіси, стояв велетенських розмірів прозорий сфероїд, зусебіч оторочений блакитним сяйвом. У ньому за овальним столом бовваніли чотири, схожі з вигляду на мешканців Землі, постаті.

Куриленко підвів всюдихід майже до шпиля гори, і тепер можна було краще розгледіти господарів сфероїда. Троє були явно земляни, а четвертий різнився від них хіба що вищим зростом та кольором шкіри, що здавалося, була зіткана з луски морської змії. Та не це викликало щирий подив екіпажу всюдихода. Їх до глибини душі вразило інше — серед чотирьох сидів… психолог Тристан. «Все правильно, все збігається, — подумав Шафорост. — Я чекав на його з’яву». Остаточно академік впевнився у своєму здогаді, коли почув знайомий голос Тристана.

— Вітаю вас, колеги, — звернувся він до своїх друзів. Поділяю ваш подив і задовольню вашу цікавість, хоча й сам ще перебуваю під впливом того, що сталося. Як ви вже знаєте, з двома тібетцями, ось вони, — Тристан жестом руки вказав на застиглих, як мумії, ламаїстів, — телепортувалися в сузір’я Змієносця. Духом я був уже там, а єство моє ще лишалося в системі Сонця, тобто зв’язок з Землею ще тривав. Завдяки цьому, я довідався про лихо, що скоїлося на Венері, а також про те, що ви поспішаєте на допомогу. Я пояснив ситуацію своїм супутникам і господарям планети, куди ми прибули. Ті з розумінням поставилися до моєї турботи і зголосилися допомогти. Більше того, виявляється, що вони знають про історію Венери і нашої Землі таке, до чого ми ще не дійшли. Справа в тому, що район Галактики, де знаходиться наше Сонце, входить до зони, яку патронують мешканці розумних світів із сузір’я Змієносця. Так ось, за їхніми відомостями, мільйони років тому на Венері існувала гуманоїдна цивілізація, котра розвивалась у цілковитій злагоді і гармонії з природою. Та потім вона збочила з істинного шляху. На планеті завладарювала технократична олігархія, котра пустила всі закони природи під нещадний ніж урбанізації. Це завело венерян у глухий кут, і вони змушені були… А втім послухайте краще сповідь-послання самих венерян, — Тристан хвилинку помовчав, а потім продовжив: — У надрах цієї гори знаходиться кібернетичний центр-храм венерян. Покидаючи планету, яка стала їхнім ворогом і вже їм не належала, вони залишили тут закодовану розповідь про свою сумну і повчальну історію. Мені з допомогою моїх супутників вдалося її розшифрувати і перекласти на сучасну мову. Отож, слухайте…

Довкруг гори продовжував шаленіти вогненний смерч. Звиваючись у несамовитих корчах, довжелезні язики полум’я були схожі на гігантських змій, що пустилися в дикий танок. Ночі як не було.

— Не звертайте на це уваги, — вперше обізвався до принишклих землян їхньою мовою мешканець планети з сузір’я Змієносця. — Відбувається те, що мало відбутися. Слухайте гірке одкровення знехтуваної істини…

Шафорост бачив, як Тристан пересунув на столі кілька важелів і застиг у позі напруженої уваги.

«Люди, хоч би ви хто були, послухайте нашу гірку сповідь і візьміть собі на карб, — почувся підсилений гучномовцем голос. — Наша цивілізація народилася під променями теплого і лагідного світила. Ми були слухняними і вільними дітьми матері-природи, ні в чому не перечили їй, жили в унісон з її законами і ні в чому не знали нестатків. Ми не зводили будівель, не ховалися в штучні індивідуальні шати, не створювали ні наземного, ні водного транспорту, не винаходили літальних апаратів і думаючих за нас машин. Усе це нам давала природа, і ми платили їй тим же — свято берегли і примножували її багатства, спрямовуючи на це весь свій фізичний і духовний потенціал. Саме в служінні природі, яка породила, годувала і утримувала нас, ми вбачали сенс свого буття. Ми розвивалися в одному напрямку — нарощували свої фізичні сили і паралельно вдосконалювали роботу мозку. Цей процес був нероздільний, його не можна було розірвати, бо, коли випаде одна ланка — порветься весь ланцюг, — голос на хвилину вмовк, почулося тяжке зітхання, після чого розповідь тривала, але вже без особливого піднесення. — Та ось знайшлися «мудрі» голови, яким не до вподоби були фізичні навантаження. Їм забаглося розвивати тільки свої духовні засади. Але одне без другого не могло існувати. Сталася страшна і фатальна помилка. Фізичну працю було перекладено на плечі роботів, а чудесний людський інтелект замінено холодним і байдужим розумом машин. Ми порушили основний закон свого існування, ми зрадили матір-природу. Вона нам цього не пробачила. Почалася наша як фізична, так і розумова деградація. Щоб стримати виродження венерян, ці ж самі голови, сповнені примарних ілюзій, з ще більшим завзяттям продовжували нарощувати псевдонауковий технічний прогрес, який в реалі виявлявся регресом. Вся планета була запруджена громіздкими промисловими монстрами, які, щоб функціонувати, поїдали віками леліяні природні багатства. Зужиті речовини отруйними горами виростали по колись квітучих долинах, на берегах водойм, під боком наших осель, виносились в атмосферу. Забруднення навколишнього середовища сягнуло такого рівня, що похитнулась і насамкінець урвалась екологічна рівновага. На планеті почалася теплова задуха, спровокована надзвичайно енергонасиченим технічним виробництвом. Утворився щільний хмарний покрив, який стояв пасткою як для променів, що їх щедро лило наше світило, так і для внутрішнього тепла, продукованого самими нами. Закупорене тепло перетворило нашу планету на гігантську парильню. Поступово зникли вода і кисень, натомість на поверхні і в атмосфері запанували агресивні хімічні кислоти, які в процесі еволюції породили свої форми життя потворних мутантів-самоїдів. Під їхнім натиском біологічні форми життя почали по схилах високих гір підійматися у вищі шари атмосфери, де було прохолодніше і менш брудне середовище. Рослини і тварини не вижили — загинули у сутичках з кислотними хижаками. Лишилися одні ми — розумні, але такі легковажні й необачні істоти. Відступаючи, ми поселилися на шпилях найвищих гір планети. Але й сюди дісталися вампіри-самоїди. Борючись за виживання, за місце на планеті, вони її поїдали одне одного, спричиняючи небажані стихійні лиха, які вигублювали планету, геть усе з неї стираючи, — голос знову урвався, а коли відновився, у ньому вчувалися глибокий розпач і біль за втраченим. — І тоді ми почали залишати планету. Ті, що вже раніше оволоділи своїм духовним єством і вміли вільно пересуватися у часі і просторі, полинули у далекі світи, а решта, так-сяк спорядивши вутлі літальні апарати, подалися на сусідню, третю від світила планету. Невідомо, чи вдасться там вижити і пустити своє коріння, бо ж те небесне тіло віддаленіше від нашого світила, а позатак холодніше і менш пристосоване для теплолюбних венерян. Але в нас немає іншого виходу. Кислотні дияволи сплюндрували поверхню планети, випалюють атмосферу. Ми не маємо місця у рідному домі — нам у спину дихає смерть…» — на цьому Тристан вимкнув апарат.

— Далі, — звернувся він до своїх краян, — йде застереження не повторювати допущеної помилки, тобто, як говорили наші пращури, не поганити криниці, з якої доведеться напитися водиці, чи, — не рубай сучка, на якому сидиш…

— Пращури… — вхопився за слово астробіолог Попович. — То виходить, що нашими пращурами були венеряни, тобто, що люди Землі пішли від мешканців цієї нещасної планети?

— Однозначно стверджувати, — спроквола мовив психолог, — що прабатьківщиною землян є Венера, не можна. За словами нашого гостя, — Тристан подивився на Змієносця, — втікачам з Венери таки вдалося прижитися на новій планеті, яка на той час ще не мала своїх гуманоїдів. Правда, по дорозі багато з них загинуло, не всі й адаптувалися у новому світі, але найвитриваліші призвичаїлися до нового дому і посіяли свої зерна. Проте це було мільйони років тому, отак з певністю говорити про пряме кревне споріднення нинішніх землян з венерянами важко. І все ж, якщо зважити на те, яким страдницьким було життя первісних людей на Землі, в яких муках вони пристосовувалися до навколишнього середовища, ця думка не виключається…

— Справді, — відгукнувся Шафорост, — людина — єдина істота на Землі, яка найменше пристосована до навколишнього середовища. Чи не з часів «прописки» венерян на Землі це тягнеться? По-перше, немає на нашій планеті іншої істоти, яка після народження вимагала б так багато часу, щоб почати самостійне життя. Згадаймо: справіку жодне дитя на межі так не гедзує, не, вередує і не хворіє, як маленька дитина. Колись гадали, що людина на Землі пішла від мавпи, і це вважалось незаперечним фактом. Але сама мавпа, скажімо, шимпанзе, стає дорослою до дев’яти років, а людина у цьому віці ще тільки починає осягати суспільні взаємовідносини, а до «біологічних» вона підходить лише через кілька років. Нонсенс! По-друге, у біологічній пам’яті людини відсутні двадцятичотиригодинні ритми життя. Будь-який інший ізольований від зовнішнього середовища організм продовжує існувати так, ніби реально бачить схід і захід Сонця. В людини ж цієї здатності немає. Вона, як правило, починає вважати добу довшою, ніж вона є насправді. До речі, венеріанська доба набагато довша, ніж земна. І нарешті, людина — єдина, хто наряджається у другу шкіру. Вона не захищена від суворої природи ні густим хутром, ні лускою, ні товстою шкурою з шаром жиру. На більшості території Землі людина без одягу неминуче гине… Не могла земна природа-мати народити таке беззахисне дитя! Тут якась аномалія…

— Так, — відгукнувся зі сфероїда Тристан, — тут є над чим подумати. Та повернемося до ситуації, що склалася на Венері. Дізнавшись про неї, ми прибули сюди, щоб допомогти вам розімкнути зміїне кільце, що петлею нависло над світом Венери…

— Аварія п’ятої аероплатформи — чиїх рук це робота? — запитав Шафорост.

— Кислотних мутантів, — обізвався лускатий Змієносець. — Відтоді, як з планети зникли біологічні форми життя, агресивне кодло потвор, постійно ворогуючи поміж собою, видозмінюючись і вдосконалюючись, продовжувало нещадно нищити сліди колишньої цивілізації. Нарешті монстри намацали останню цитадель венерян — кібернетичний центр-храм, який знаходиться у тій частині планети, яку ви назвали Землею Іштар. Стікаючись сюди, вони почали нарощувати у цьому районі свої сатанинські сили, котрі притягували до себе все, що пропливало поруч. Отак і потрапила в їхні лещата ваша аероплатформа. Коли ми прибули сюди, вона вже була полонена…

— Як тільки «Правда» з’явилася над Венерою, — перебрав слово Тристан, — я почав подумки посилати вам поклики…

— Так, я підсвідомо відчував їх, — підтвердив Шафорост, — а ще більше вони дійшли до Симоненка. Це й допомогло нам зустрітися. Що ж буде з Венерою? Пожарище шириться, набирає глобального характеру…

Тристан подивився на Змієносця, що непорушно сидів за столом. Збагнувши, що від нього чекають пояснення, він зобразив на своєму обличчі щось подібне до усмішки і відповів:

— Я вже говорив, що відбувається те, що мало відбутися. Цього треба було чекати. Це агонія кислотних мутантів, фінал їхньої руїнницької діяльності. Вони, як колись казали у вас на Землі, немов павуки у банці, поїдають одне одного, самовинищуються. Цей процес ще довго тривав би, та ми його активізували, щоб планета швидше очистилась від бруду. Так що ви з своїм експериментом почекайте. Коли страшні породження пекла згинуть до пня, вам легше буде переобладнати клімат планети…

— А вони не вихопляться у космос, не перекинуться на іншу планету? — обережно запитав астробіолог.

— Це виключено. Ми заблокували їх. Вони згинуть у тому середовищі, яке їх породило…

Настала хвилина прощання. Відчувши це, академік Шафорост запитав у мешканців сфероїда:

— Куди ж ви тепер?

— Всесвіт безмежний, — коротко відповів Змієносець, а потім, підводячись на весь свій велетенський зріст, мовив: — Прощаючись з вами, нам хотілося б, щоб ви послухали остаточні рядки з послання венерян. Щось подібне ми вже чули від тібетських ламаїстів…

За його знаком Тристан пересунув на столі кілька важелів, і земляни почули проникливі слова: «Людська душа — це безмежна ріка. Її джерело — самовладання, її вода — істина, її береги — праведність, її хвилі — страждання. Наші страждання говорять нам про минулі радощі!»

«Еге, — подумав Шафорост, — дорого їм коштували ті радощі… Треба мерщій виводити на орбіту аероплатформу і зняти з маршрутів решту. Незабаром тут настане таке гаспидське пекло, що й небу буде жарко».

В його уяві постала гігантська змія, що поглинала власний хвіст.

Анатолій Лазаренко СИГНАЛИ ЗІРКИ Фантастичне оповідання

І тут раптом здалося: плазма вийшла з-під контролю, корабель падає, аварія неминуча. Центавра наближалася з неймовірною швидкістю В ілюмінаторах виразніше проглядалися контури червоного і сліпучого піску, міріади гіпнотизуючих іскринок, велетенські смерчі. Рой міцніше стискував штурвал, сидів непорушне, ніби закляк. Погляд гарячково ковзав по блискучій поверхні, що своєю владною силою холодила тіло, мовби гіпнотизувала його. Праглося відшукати живих істот. Вже котрий місяць корабель летить у мовчазному, безкрайньому просторі, відірваний від Планети, один серед численних зірок.

Майже щодня через певні інтервали Георг викликає центр. Зв’язок з континентами перерваний.

Після першого місяця польоту їх сильно трусонуло і потягло далі від траєкторії, начебто в безодню.

Космонавти спробували вирівняти корабель і спрямувати його по зазначеному ще на Планеті маршруту, та керування не підкорялося розуму людей. Центр ще деякий час передавав накази, прагнучи скоординувати траєкторію. Та корабель, скорившись невідомій силі, відхилявся від курсу. Деякий час екіпаж ще приймав сигнали Планети, намагався виконати накази центру, одначе зв’язок гіршав і врешті зовсім припинився. На зміну йому в ефір увірвався незрозумілий, безладний клекіт і вже не залишав їх ні на хвилину. Діяв настирливо і гнітюче, нили скроні.

Рой ще раз оглянув безмовну пустелю досі ще невідомої для них зірки, що наближалася, зручніше вмостився у кріслі і втупився в прилади. Янош і Фред, що за тривалий політ навчилися розуміти командира навіть з погляду, теж почали готуватися до посадки. Змарнілий і неголений Георг перевірив пульт керування і знову прислухався до шерхоту рації, ніби тішив себе надією почути голос центру. Командир безнадійно махнув і увімкнув гальмівні двигуни.

Велетенські піщані вершини, що чітко проглядалися в ілюмінаторах, притягували, як магніт і, здавалося, ворушаться сильніше. Рой, як і тоді перед стартом, напружився. — знову неприємний холодок огорнув тіло. Ще там, на Планеті, в обсерваторії, високо в горах, він також вловлював цей холодок, спостерігаючи досі невідому ще їм зірку. Але значення тому не надавав. Думав: певно, взнаки давалася перевтома, як наслідок важких тренувань, підготовкою до польоту. І все ж передчуття змушувало думати свідоміше. Ось в котрий раз він пересилює цей пригнічений, заморожений стан. Йому іноді здається, що він, цей стан, такий же, як і тоді, в обсерваторії, на далекій тепер Планеті. Він давно вивчав зірку, незрозумілу, гіпнотизуючу, мовчазну. Але вона не розкривала таємниць.

Корабель знову трусонуло і занурило у м’який пісок. Ілюмінатор заскрипів, мовби його шліфували десятки майстрів. Деякий час корабель ще дрижав, гуркотіли мотори, на блискучу поверхню сипався пісок, а потім запала зловісна тиша. Здавалося: за прибулими стежило безліч жорстких і насторожених очей. Сонце хилилося на захід і по розпеченому піску пробігали химерні тіні. Командир відкоригував на екрані зображення поверхні, закрадалася підозра: в дюнах вирує життя. На Центаврі вечір минає непомітно, все навкруги відразу огортає морок і гнітюча тиша. На заході ще біліла смужка останніх променів, ще вгадувалося Сонце, а потім і вона згасла і все довкола занурилося в зловісну і важку темряву. Рой увімкнув ще один ліхтар і перевірив щиток контрольних приладів. Сигнальні лампочки не сповіщали про наближення будь-якої небезпеки. Георг жорстко потер щоку і вимкнув рацію. Фред раптом зойкнув схопився за комірець, намагаючись його роздерти, мовби його щось почало душити. Янош кинувся до фізика і почав торсати його за лікоть. Обличчя Фреда від натуги налилося кров’ю, він щосили рвонув комірець, захрипів і горілиць повалився на підлогу.

— Там, — показав на ілюмінатор і втратив свідомість.

Янош розтулив його міцно стиснуті губи і силоміць влив з прозорого балончика кілька сіруватих крапель імуностимулюючої рідини. Фред зітхнув жалібно, ледь-ледь покрутив головою, підвівся і втупився на командира. Рой сидів непорушнр і прислухався до шерхоту, що дужчав.

— Закрийте завісою ілюмінатор, швидше! — закричав фізик і закашлявся.

Командир увімкнув коригувальні прилади, ілюмінатор закрило щільними магнітними жалюзями, в кабіні стало враз легше дихати. Георг звірив фосфоруючий циферблат годинника із стрілками на щитку і раптом кинувся до рації. В очах його спалахнули іскринки.

— Сигнали, є сигнали центру! — крикнув, чоло вкрилося холодним потом.

Космонавти мовчки підійшли до рації і мовби закам’яніли.

«Як смеркне, — на поверхню не виходити. Корабель тримати напоготові. Двигуни не вимикати. Спробуємо підняти його за командами з найближчої космічної станції. Уникайте зустрічі…» — зв’язок обірвався зненацька, відчувалося, що надовго.

Георг збагнув одне: на якийсь час простір звільнився від перепон, і останні сигнали центру дійшли.

Командир увімкнув двигуни на сповільнений хід, перевірив комп’ютери, апаратура діяла бездоганно. Він ледь скерував паливо в системі, почалася термоядерна реакція, плазма ожила, миттю створилося витікання з дуже високою швидкістю струменя частинок високих енергій Двигуни тихо гуркотіли. «Здається, все гаразд», — полегшено зітхнув, задоволене розправив плечі і раптом застиг, побачивши, як невідомої сили чудернацький, блакитний струмінь ковзнув по задрапованому ілюмінатору і мовби голкою прошив кабіну. Космонавти з жахом притислися до стінок. Поверхня на спостережному екрані заворушилася, з глибини піщаних дюн виповзали невідомі ще біологам істоти, що нагадували велетенську мурашву.

Командир мимохіть відсахнувся: неподалік ілюмінатора з’явилися могутні, з дивовижними щелепами гуманоїди і спрямували в кабіну паралізуючий тіло, холодний і жорстокий промінь очей. В них була порожнеча, безжалісна, розрахункова. Вони не розуміли страждань, для них вони являлися чужими.

Командир пригадав повідомлення першої експедиції: «Коли мешканці з інших світів потрапляють в дюни, втрачають розум, не володіють собою, припиняють опір, перетворюються в справжніх роботів, позбавлених будь-якого мислення, і виконують лише волю інших». Георг спробував піднятися, мозок розривався від неймовірного болю, ноги тремтіли: хтось мовби телепатував і наказував: «Негайно відчинити дверну нішу!» Фізик, що сидів похмурий і, здавалося, більше не володів собою, напружився дужче, страх охопив його сильніше, в кабіні з’явилися невідомі чорні і холодні тіні. До дверної ніші хтось повільно і безшумно підкрався, почувся вкрадливий шурхіт, мовби люк хтось намагався відчинити.

Настала ніч, на небі жодної зірки, лише дюни висвічували пучками гіпнотизуючих і холодних, розсудливих очей. Фред, скорившись невідомим ще досі наказам, повз до пульта керування. Обличчя було охоплене жахом, вираз його нагадував божевільного.

Біля дверей, хапаючись за горло, корчився від болю лікар. Промінь очей гуманоїдів пронизував його мозок сильніше, паралізував тіло. Захисту практично не існувало. Розум створінь заволодів розумом людини, злився з ним і перетворив його в єдине гіпнотизуюче море. За космонавтами, що ховалися за приладами, вчинили справжнє полювання.

Фізик вчепився за пульт, гуманоїди керували ним повністю. Лікар схопився за дверну нішу і подумки намагався втекти з корабля в дюни. Георг збоку ще дивився в ілюмінатор, не в силі відвести погляд від жахливого і потворного чудовиська. «Якась галюцинація, — блискавицею обпекло раптом мозок, трохи прояснився розум. — Будь-що взяти себе в руки, не підкорятися чужим наказам і розуму!».

Рой стиснув руки так, що захрустіли пальці. Серед ефірного клекоту штурман раптом почув голос Планети, що зненацька увірвався до простору чужої зірки. «Негайно скерувати парус-дзеркало, увімкнути магнітний захист. Команда на підняття негайно…» З піщаних дюн виповзали все нові чудовиська, їх чіткий стрій щільніше оточував корабель. Від щелепів на стінках корабля з’явилися глибокі вм’ятини. Георг, не втрачаючи ні секунди, ударив фізика по руках і подав коректувальні сигнали. Екран миттю спалахнув, оживали системи, стрілки на приладах злегка тремтіли. Штурман відступив за край пульту і знову натиснув клавішу, повільно піднімалася захисна магнітна стіна. Потужний і вузенький лазерний пучок непомітно торкнув надійно вмонтований біля верхнього люка парус. Командир увімкнув невеличкий відбивач хаотичних частинок, і тепер вони не досягали вже стінок корабля. Магнітне поле дужчало. Гіпнотизуючі промені очей потвор не мали вже такої велетенської сили і, натикаючись на магнітну перепону, згасали. Руки командира точно і швидко за наказами центру торкали одну за одною клавіші біля екрана, в систему подалася антиречовина, двигуни гуркотіли сильніше, системи підкорялися сигналам Планети. Магнітна стіна огорнула корабель і легко відштовхнула пучки світла, що їх надсилали гіпнотизуючі створіння. Тепер не відчувалася болісна сила гіпнозу. Янош потер скроні і трохи відхилив жалюзі.

— Швидше звідси, з цього хаотичного, безладного жаху, швидше до простору, до зірок.

Двигуни заревли, здійнялася велетенська хмара піску, розкидаючи навкруги гуманоїдів. Електронні прилади одну за одною подавали команди на системи.

З ілюмінатора кабіни було видно, як внизу хмарами клубочився пісок, в дюни поспішно відступали полчища потвор, шквалистий вітер перекидав крайніх, роздирав щелепи, піднімав у повітря. Стрій гуманоїдів порушився, вони намагалися скоріше зануритися у розпечений пісок. Системи діяли бездоганно. Ось корабель здригнувся, ледь-ледь хитнувся і легко відірвався від поверхні. Командир глянув на прилади: тепер можна було розганяти корабель до надсвітових швидкостей. В ілюмінаторі Георг ще бачив пошматований і розгублений стрій потвор, здалося, навіть трохи здивованих. Це був для них перший відомий чужинець, що торкнувся їх землі і не скорився гіпнозу, вольовим діям, не піддався їм.

Корабель деяку мить ще висів над вируючими дюнами, потім здригнувся раптово і зник за хмарами. Рой розігнав його до швидкості світла і повів між холодними зорями, по широких просторах, все далі у Галактику, до своєї Планети.

Анатолій Лазаренко ЧЕТВЕРТА ЦИФРА Фантастичне оповідання

За стіною продзвонило сімнадцять. Годинник цокотів монотонно. Так само, як і вчора, заходило сонце, золотилися бані собору, над кедрами пролопотіла зграйка. Ледь-ледь відчинена кватирка, поволі коливалася штора. Час плинув непомітно, але відчувалося, що не так, як раніше. Артур в задумі пройшов з кутка в куток і знову сів за невеличкий, з червоного дерева, столик. На папери рівненькими рядками лягають формули. Якщо врахувати припущення конструктора, з пульсарами можна зустрітися в третьому ряду. Але чому? Артур насупився і швидко записав ряди: перша і друга цифри зійшлися, — третя не виходила. Мабуть, варто ще раз перевірити прилади і апарати в лабораторії. І все ж йому здавалося: третя близько, але ниточка, що вела до розгадки і знайдена з такими труднощами, втрачалася, мовби хтось навмисне перешкоджав йому і підсвідоме він потер скроні, вкотре зринули слова короля «космічної опери» Едмонда Гамільтона. «Розум — це електронна структура в мозку. Апарат перетворює іі в фотонну. А фотонну свідомість можна переслати через будь-яке вимірювання, в тому числі і четверте, тобто час…» Артур зняв окуляри, глянув у вікно і жахнувся: невже все зупинилося? Певно досліджують комбінаційну машину. Він схопив розрахунки і подався в лабораторію міжпланетних зв’язків.

Двоповерхові котеджі біля пагорбів мало скидалися на учбовий центр, скоріше на житло фермерів. Артур піднявся гвинтовими сходами до напівкруглої зали з полірованими меблями. Шафи, вщерть наповнені книгами, тислися біля стіни з фотошпалерами. За дубовим столом дрімав, поголений до синяви, дужий і лисий, схожий на жерця, конструктор. Артур мовчки присів на канапу, зиркнув на ватман і мовби прикипів до креслення. Він пізнав супутник. Фобос. Два місяці тому його запустили до сузір’я. Апарат відмінно пройшов шлях до Козерога і раптом зник. Причину з’ясувати не вдалося. Гіпотези були різні, але не переконали Джона. Конструктор замкнувся в обсерваторії, щось досліджував, на дзвінки не відповідав.

— Ти знаєш, пульсари грають, — порушив мовчання Джон і втупився почервонілими очима, начебто бачив його вперше. «Натренований і мускулястий, — думав, — бліде, загострене обличчя, очі дивилися твердо і задумливо. Цей слова на вітер не кидає і хоча голос тихий, але додає впевненості, викладки його змістовні, не дають підстав для заперечень. Що ж там в нього з четвертою?».

Конструктор стукнув олівцем по стопу. Артур слухав мовчки.

— Вони сходяться і розходяться, зринає ледве вловима приладами мелодія і на лічену мить з’являється отвір, за якими, певно, існує інша міра числення. От, якби дійти до абсолютно точної, неперевершеної швидкості, апарат за командою увійшов би в новий світ. Артур підсів ближче і таємниче так повів:

— Ось дійшов до третьої цифри і, якби відшукати четверту, можна було б зрівняти час відрахунку. А які ж це перспективи? Невідома ще досі галактика відкрила б свої таємниці. — Джон хруснув пальцями. Комбінаційна машина підтверджує наші думки. Через тиждень Фобос наблизиться до Квазера. Думаю, на цей раз апарат пройде в загадковий отвір. Але вийти звідти вже не зможе. Для нас важлива і незбагненна мить важлива, бо саме вона і підведе впритул до розгадки. Задзвонив телефон. Джон підняв трубку і спохмурнів.

— Знову про село Молебка. Селяни втекли звідти, зараз в лікаря скаржаться на якісь невідомі істоти. Мовляв, з’явилися зненацька, вигнали з будинків, поселилися там і надсилають загадкові сигнали, ніби спалахи. Артур хмикнув.

— Пришельці. Сигнали.

— Ось бачиш, — вигукнув Джон, — і ти з недовір’ям. А тут щось є. І сигнали, спрямовані не в бік, а до ваших квартир, біострум діє негайно і де вже тут до розрахунків.

Двері відчинилися і зайшла секретар, повновида і русява дівчина років двадцяти п’яти подала журнал спостережень за супутником.

Арнольд вирушив, як і наказали, в Молебку. Селяни захворіли. Джон хитнув і уважно почав переглядати папери. Артур заквапився: «Є деякі припущення. Думаю, сьогодні ж і перевірити. Третя цифра, певно, знайшлася». Він потер чоло і прожогом кинувся на вулицю. В квартирі, навіть не роздягаючись, присів біля журнального столика, формули заповнювали папірець. Інтеграли, ряди, різні умовні позначки. Так, ось вона. Значить припущення вірні. Треба встигнути з розрахунками ще до входження Фобоса в отвір між пульсарами і послати йому інші команди. Є третя; залишилася остання, четверта. Артуру здалося: час вже інший і сам він начебто інший. І раптом відчув, як до його мозку доторкнувся холодний і чужий розум. Ледве підвівся і навіть дивувався, чому це так, і спробував оглянути себе в овальному дзеркалі над шафою. Риси на його обличчі застигли, в очах спалахнули і згасали іскорки, Артур хапав повітря широко розкритим ротом.

— Вони проходять крізь мене, — ледве шепотіли його губи, — я більше не можу їм протидіяти, вони в моїй свідомості, я безвладний як-небудь вивести розум з такого стану. — Він раптом відчув сильне психічне навантаження, здавалося, мозок ось-ось закипить від перенапруги. Його охопив страх, чоло вкрилося краплинами поту, намагався опуститися на коліна та лише жадібно хапав ротом повітря. І знову з жахом відчув чужий, холодний і телепатичний дотик до мозку.

— Ваш аналітичний метод пізнання згубний нашій цивілізації. Ви не дійдете четвертої цифри, — твердила в його мозку чужа думка і воля.

Десь начебто збоку щось загуркотіло, кімнату перетнули блакитні спалахи, що йшли з невеличкими інтервалами і впиналися в стінку, як голочки. Молоточками застукотіло в скронях, папери на столику зашелестіли, мовби їх здувало вітром. «І все ж до четвертої близько, — сяйнула його думка, — ось лише кілька рядків, ще пару інтегралів». Артур стиснув губи і, обливаючись холодним потом, схопив фломастер, умовні позначки слухняно лягали на аркуші нерівно. «Ось він, — це вже довершений ряд, — подумав. — Ще одне, останнє зусилля. Фобос не впаде, уникне Квазера». Кімнату раптом залило незвичайним світлом, торкнуло чоло, голочками пронизало все тіло. Артур захилитався, впав горілиць і втратив свідомість. Світло миттю погасло, будинок огорнув морок. Папірці зникли.

Арнольд продирався крізь чагарник упевнено, колючі гілочки терну боляче хльоскали по обличчю. Ось нарешті і Молебка на високому березі Силви. Невеликі хатини під стріхою, в долині жахів панує тиша та Арнольд знає; вона підступна, під кожним чагарником небезпека. Йому здавалося, що втратив час. Він роздер до крові і руки, і щоки, сльозоточили очі; доводилося перетинати звалені бурею потрухлі стовбури, обминати кутки хмизу з гадючками, в хащах шелестіло. Стрілка компасу почала обертатися вкругову, залипала, намагалася прийняти вертикальне положення. Земля ледь-ледь здригалася, мовби в пульсації. З долини жахів донісся шум, він сильнішав. «Певно, галюцинація», — подумав і втратив на мить орієнтування. Ще і ще раз перегортав подумки накази центра: «Дійти самостійно долини, не ставити до відома помічника, що піде іншим шляхом, уникати випадкових зустрічей, на будь-які сигнали не реагувати і не відповідати. Підійти до села, як тільки з’явиться вечірня зірка, туман буде густіший, а тому непомітно можна підкрастися до об’єкта і записати на «Мезон» команди і розмову пришельців; через прилад нічного бачення зафіксувати все навкруг, особливо ретельно обстежити карту галактики із шляхами повітряних кораблів і таблицю четвертої цифри. Розрахунки мають зійтися з формулами Артура. І якщо це так, Фобос одержить нові команди і можна буде увійти в іншу, ще досі не пізнану, міру числення, вивести його з Квазера і пізнати новий світ. Карта і таблиця. І головне — не спізнитися, з’явитися точно з вечірньою зіркою». Арнольд відчував: сили залишають його, підкошуються ноги, йти ставало дедалі важче, темнішало чимдуж. Нестерпно боліла голова, страшенно хотілося пити, якийсь голос нашіптував: «Досить». Та Арнольд лише стискував кулаки, облизував пошерхлі губи і уперто продирався далі. Війнуло свіжістю. Десь начебто збоку загомоніли, на пагорбі, майже поряд, з’явилося вогнище і велетенські навколо сосни. «Це вже так близько», — подумав і зібрався з останніми силами. Вогнище з химерними навколо істотами віддалялося, дерева відходили в далечінь. Арнольд протер очі і вже не йшов, а майже біг. Останні кілометри видалися занадто важкими, а вогнище з прибулими не наближалося; воно мовби застигло на місці. Арнольд раптом згадав накази: «Біля об’єкта відтворити цифри». Долину огортав туман, вогнище піднімалося вище. Гарячково пригадував ряди, подані Джоном. Ось перша цифра: вогнище затремтіло, істоти начебто підійшли до об’єкта. В думках умовні позначки, інтеграли, ще ряди — і ось друга цифра. Щось клацнуло, Арнольд і сам наблизився до об’єкта. Туман огорнув його, з долини встиг угледіти смужку неба і вечірню зірку, що зійшла якось непомітно, а потім за туманом все зникло. «Швидше», — квапливо розгорнув пакунок і вийняв прилад нічного бачення. Він протер окуляр, ввімкнув живлення і припав до тубуса. Арнольд підійшов до густішого лісу. «Тут сховаюся надійніше», — подумав, і відчув біль у скронях, теплоту, в очах почало різати.

Він обережно розгорнув кущі і на обпаленій галявині побачив незвичайної форми корабель, що спирався на чотири опори і світився всередині. Арнольд підвівся і зазирнув: на численних екранах з’являлися і згасали химерні креслення, невідомі ще досі позначки. Обіч пульта керування поралися живі істоти в скафандрах і сріблястих накидках. Ось вони з’явилися в дверях і пропливли у повітрі. Арнольд спробував глибше відійти в кущі та ноги не слухались, коліна його тремтіли, стояв, мовби паралізований. Він побачив обличчя пілота з космосу: розкосі очі, яскраво-червоні повні губи, розширене у верхній частині і вузьке біля підборіддя, його хода і жести, одначе, не відрізнялися від людських. На плечах срібляста плащ-палатка з капюшоном. Незнайомець металевим голосом щось його спитав і вказав на східці, що вели до кабіни. Арнольд обережно доторкнувся рукою бортової стінки, наштовхнувся на якусь незриму перепону, на його обличчі зафіксувався жах. З вікна ударив блакитний промінь, пронизав тіло, перед очима попливли яскраві кола і він звалився на землю. Арнольда почали вивчати, торкалися незвичними принадами. «Сильний і витривалий. Дужі, натруджені руки. Упертий в досягненні мети. Мовчазний і рішучий. Обличчя європейське, звичайне, поголений дбайливо. Стійкий і мужній. Організм не здатний перенести швидкості і перевантаження. Розум вимагає вдосконалення, розрахунки з цифрами легко стираються, свідомість другорядна».

Артур відчував: мозок втрачає інформацію. Свердлила одна і та ж думка: чому з ним так поступають? Долинув металевий, чужий голос: Четверту йому не збагнути. Пам’ять втратила методи пізнання. Хай живе. Увімкніть карту галактики». Арнольд побачив на мить екран у невеличкому вікні і жахнувся: з’явилася галактика, численні зірки, і планета Троон. Фобос падав до Квазера і здавалося ніхто не турбувався про його попереднє гальмування. Зоряний корабель почав розкручуватися проти стрілки годинника, потім увібрав опори; піднявся над лісом, з його нижньої частини вихопилося полум’я, дерева огорнуло яскраве світло, на землі виникли невідомі ще досі сплави хімічних елементів. В повітрі почулося гудіння і апарат зник так несподівано, мовби розтанув. Арнольд збагнув одне: корабель певно не мав інерції, за лічені секунди зупинявся, прямо з місця набирав швидкості світла і легко переборював сили гравітації. Він спробував підвестися, та ноги не слухались, його дуже притискувало до землі, перед очима пливли рожеві кола. «Невже кінець, — думав. — Як же повідомити конструктора?» За лікоть торкнули, помічник Джона щось говорив і торкав дужче. «Де ж це ми?» — Арнольд побачив котеджі, пагорби і здивувався: «Щойно ж була Силва і ліс, хімічні сполуки на землі і він, нездатний навіть ворухнутися. Що це, сон?»

Над лабораторією клубочився густий і чорний дим, тягло паленим. Сутеніло, руки помічника тремтіли, по щоці котилася сльоза.

Юрій Загородній СНИ, ЩО ПОВТОРЮЮТЬСЯ Фантастичне оповідання

В усьому тілі я відчув легкий дріж, взявся за ручку дверей.

— Добрий день! — привітався з жінкою, яка сиділа за комп’ютером. — До вас можна?

— У якій справі? — жінка обернулася обличчям до мене.

Ось… — розгорнув я газету. — Прийшов за об’явою.

— Сідайте, — запропонувала жінка, вказуючи на стілець біля її столу. — Що вас турбує конкретно?

— Сни. Упродовж останнього місяця мені кілька разів сниться одна і та ж місцевість, і, коли прокидаюсь…

— Ясно, — перервала мене на слові жінка. — Ось вам анкета. Заповніть її.

Взявши анкетні аркуші, я став їх розглядати. Звичайно, насамперед, треба було вказати своє прізвище та адресу, що я швиденько і зробив. Далі стояло запитання про моє самопочуття. Я ні на що не скаржився й підкреслив слово «здоровий». Після цього треба було вказати причину мого приходу. Тут наводилося п’ять альтернатив — цікаві відчуття, цікаві сни, цікаві зустрічі, події, спостереження. Я вибрав «цікаві сни». На окремій сторінці я описав, що в мене накопичилося за останній місяць.

— Здається все, — сказав я і повернув анкетні аркуші жінці.

— От і добре, — мовила вона. — Ваша анкета буде опрацьована і завтра вранці ви зможете зустрітися з вашим психологом.

Весь день я думав про завтрашню зустріч. Намагався передбачити про що той питатиме мене, яку може дати пораду. Адже, що б там не казали мої знайомі, щось є у цих снах. Не може бути, щоб просто так собі повторювалися вони. А який стан після пробудження! Тіло немов омолоджується. При тому відчувається його незвичайна легкість. Може, щось подібне вже траплялося з кимось?

Другого дня я був біля входу до знайомого будинку вже о дев’ятій ранку. Бачив, як чергова відчинила двері, чекаючи на перших відвідувачів. Але я поки що не збирався заходити: знав, що не прийшли ще потрібні мені люди. Знічев’я я направився в парк, що розкинувся понад річкою. В парку не було нікого. Але біля річки… Над самісінькою водою стояла дівчина з гілочкою каштана в руці. Зачувши мої кроки, вона обернулася. Наші погляди зустрілися і я відчув, що побачив в її очах щось знайоме. Можливо, й вона відчула подібне, бо дивно усміхнулася і пригорнула гілочку до грудей. Посмішка дівчини надала мені сміливості і я заговорив з нею.

— Чудовий ранок, чи не так? — Привітавшись, запитав я.

— Так, — стиха відповіла дівчина.

— Ви тут когось чекаєте, пробачте? — поцікавився я, намагаючись бути ненастирливим.

— Зовсім ні, — відповіла дівчина. — Чекаю, коли почне працювати відділ допомоги. Он у тому будинку.

— Невже? — щиро здивувався я. — Знаєте, я теж чекаю… Мене звуть Сергієм. А ви, мабуть, Оля?..

— Так, я — Оля. Як ви здогадалися?

— Не знаю…

— Ви вперше до них, Сергію?

— Ні, був учора. Заповнював анкету.

— А я вже тут п’ять разів, і все не можуть зарадити моєму клопоту.

— Що ж то за клопіт, якщо не таємниця? — Запитав я, але не одержав відповіді, бо дівчина взяла мене під руку й махнула гілочкою каштану у напрямку будинку.

— Певне, і вам пора…

Психолог уважно читав мою анкету. Я тим часом розглядав картинки, що висіли на стінах кімнати. На них були зображені дивні тварини, незвичайні місцевості, і все — немов ілюстрації до якоїсь казки.

— Подобається? — нарешті Іван Максимович відклав анкету.

— Дуже. А що це?

— Картини, які бачать наші клієнти у снах.

— І вони малюють самі?

— Ні. У нас є спеціальний відділ, який займається комп’ютерним моделюванням. Ви теж побуваєте в тому відділі. Відверто кажучи, ваш випадок — не винятковий, але окремі моменти викликають цікавість. Варто змоделювати ті картинки, які ви бачите у снах.

— Це щось на зразок фоторобота?

— Авжеж, — усміхнувся психолог. — Але тут є свої особливості, що характеризують саме комп’ютерне моделювання.

— І коли мені туди?

— Як тільки закінчу писанину…

Мені не терпілося побувати в лабораторії комп’ютерного моделювання. Тому на запитання, які ставив Іван Максимович, я відповідав дещо механічно. Я все думав про картинки, що висіли на стінах кімнати та… Олю. Цікаво, де була вона?

— Ну ось, Сергію, — сховав ручку до кишені Іван Максимович. — Тепер прошу в лабораторію. Там я познайомлю вас з нашим модельєром, до речі, теж Іваном.

Іван виявився приємним чоловіком років тридцяти з великим привітним обличчям. Він одразу ж усадив мене в м’яке крісло перед величезним екраном, на якому, як я здогадався, мали відображуватися певні картинки.

— Ми користуємося, — повідав Іван, — двома методами дослідження. Перший — це пряме моделювання. Ви називаєте мені характеристики місцевості і за тими характеристиками я будую модель. Другий — я вам показую ті моделі, які є у нас в комп’ютерній пам’яті, і ви зможете порівнювати їх із вашими даними.

— Може, другий метод?.. — попросив я.

— Можна і другий, — погодився Іван. — Тоді всю увагу — на екран!

Перед моїм зором попливли картинки різних місцевостей.

— Ось ручка і папір. Занотовуйте, які номери і чим схожі на ваші видіння, — велів Іван.

Кожна картинка трималася на екрані якихось десять секунд і через півгодини у мене заболіли очі. Треба було зробити перерву і я вже хотів сказати про це Іванові, але… Ні, це не можливо! На екрані з’явилася картина із моїх снів. Я піднявся з крісла.

— Що сталося? — запитав Іван. — Ви втомилися?

— Ні-ні, — заперечив я. — Можна ще раз глянути номер сто вісімдесят три? Ця місцевість… Зелена галявина з незвичайним сонячним освітленням. Посеред галявини повалене дерево, на якому сидить великий птах. Це вона! Це та картинка, яку я не раз бачив у снах!

— Не може бути! — здивувався Іван. — Гаразд, я затримаю її на екрані й покличу Івана Максимовича. Який номер? А, сто вісімдесят третій…

Іван Максимович був так само здивований. Він буквально влетів до лабораторії.

— Кажете, номер сто вісімдесят три — Ольга Кошинська. Сни, що повторюються!

— Хто вона? — зірвалося з моїх вуст, хоч я знав відповідь.

Так, це вона! Я бачу її усміхнене обличчя на фото, яке мені простягнув Іван Максимович.

— Загадковий, незвичайний випадок, — сказав при цьому він. — Треба негайно попередити шефа.

Іван Максимович ще щось говорив, але я його не слухав. Я думав про Олю. Як так могло статися?. Це не могло бути випадковим. Наша ранкова зустріч і ось…

— Де вона зараз? — запитав я.

— Мабуть, уже пішла, — відповів Іван Максимович.

— А ви… прийдіть завтра вранці, гаразд?

Після відвідин лабораторії минуло два тижні. Ми з Олею зустрічалися чи не щодня. Увечері я зустрічав її біля лікарні, де вона працювала медсестрою, і ми допізна проводили час разом. Ми зблизилися, і коли її не було поруч, я почував себе украй самотньо.

І ось… ми разом їдемо на північ… Геологи натрапили на місцевість, яка за всіма ознаками була такою, яку ми з Олею бачили у снах. Це було неймовірно! Знайомий Івана Максимовича, біоенергетик, який там працював показав йому фотографію тієї місцевості до і після пожежі. Володимир Іванович Козак, так звали біоенергетика, досліджував саме проблему біопотенціалів живої природи в екстремальному стані неспокою. Він провів уже багато експериментів, коли із зеленої рослини знімалися електричні потенціали. Володимир Іванович дослідив, що живі рослини специфічно реагували на емоційні думки людей, які знаходилися поряд. Нехай читач мені пробачить, але я не можу описати це детальніше, оскільки, по-перше, я не спеціаліст у цій галузі, а, по-друге, і досі не можу приборкати своє хвилювання, коли думаю про це.

Володимир Іванович зрадів нашому приїзду. У наметі, суціль заставленому всілякими приладами, він розповідав:

— Ось, бачите, на цих осцилографах весь час пряма лінія. Вони знімають сигнали з тих трьох дерев, що стоять обгорілими. Це свідчить про те, що ці об’єкти мертві. А ось на цьому екрані сигнали від дерева, яке я посадив місяць тому. Будь ласка, Олю, побажайте цій рослині доброго росту. Подумайте про це. Тепер бачите, який спалах на екрані! Навіть мені таке не вдавалося! У вас дуже сильна енергетика. А тепер побажайте те ж саме обгорілим деревам. Завважте, ніякої реакції!

Увечері за чаєм Володимир Іванович прочитав нам ледве не лекцію про закони фізики і біології, закон єдності всього сущого. Цікавий чоловік! Проте загадка так і лишалася нерозгаданою. Чому нам з Олею снилася саме ця місцевість? Може, Володимир Іванович і міг пояснити, та він висловлював лише гіпотези.

Ранком ми з Олею вирішили оглянути місцевість, яка не давала нам спокою. Я ступав поряд з нею і мені хотілося нарешті сказати їй ті слова, які я вже давно хотів сказати. Моє бажання зробити це і моя нерішучість дратували мене. Я все більше заглиблювався у свої думки, опустивши голову. Оля бачила це, і я відчув, що вона усміхається.

— Ти хочеш мені щось сказати? — запитала вона, зазираючи в мої очі.

— Олю, — ледве вимовив я, — мені здається, що ми знайомі вже давно. Таке враження, що ми рідні…

Я шукав кращих слів, але вони не з’являлись. Тоді я випалив:

— Я кохаю тебе! — і глянув у небо.

Мені чомусь не хотілося бачити, як вона сприймає ці слова.

Зненацька піднявся сильний вітер. Крізь шум його я лише почув:

— І я тебе…

Це сказала вона, чи мені здалося, але я обняв дівчину і став цілувати. Чекав, що вона відштовхне мене, але цього не сталося. Я вже не знав, де я і що було зі мною раніше. Я жив лише цією миттю.

Аж раптом десь поблизу почувся людський крик. Ми роззирнулися й побачили Володимира Івановича, який біг до нас, розмахуючи руками.

— Дивовижно! — волав він. — Я підозрював, але ж це неможливо!

— Про що ви? — запитав я біоенергетика.

— Спалах активності одразу на всіх трьох осцилографах! Місцевість живе. Ви… Ви…

Я тільки тепер завважив, що Оля залишилася в моїх обіймах. Вуста знову зійшлися в гарячому поцілунку.

Володимир Іванович міг нам більше нічого не говорити. Ми самі знали, що сталося. Але як воно сталося? Це залишилось таємницею, яка робила мить ще прекраснішою.

м. Житомир

Юрій Загородній ЗАХИСНА РЕАКЦІЯ Оповідання — містика

1

Клацнув замок. Господар затишного кабінету, маленький лисуватий чоловік років сорока, зачинив двері і повернувся до робочого столу. Перед тим як сісти у крісло, він швидко кинув погляд на людину, яка стояла біля вікна.

— Я сподіваюсь, що ти все вірно зрозумів, Кіндрате? — порушив він тишу після того, як його співрозмовник примостився у кріслі.

— Так, Вікторе Івановичу. Не хвилюйтеся.

— Головне те, що він в кінці не повинен прокинутися!

— Я зрозумів. Але… Ви не боїтесь наслідків?

Віктор Іванович підійшов до столу, сів напроти Кіндрата, і пильно подивився йому у очі.

— Наслідків не буде! Просто нещасний випадок. Такі ж випадки були у вашій практиці, коли після сеансів людина впадала в кому, на все життя залишаючись там… Я вірю в вас як спеціаліста.

Кіндрат подивився на Віктора Івановича зі страхом, і нервово засміявся.

— Не хотів би я бути вашим недругом. У вас немає ні краплі жалю? Він все ж ваш небіж.

— У наш час не може бути жалю, Кіндрате? — владно відповів Віктор Іванович. — Світ такий: або ти, або тебе.

— Але ж він ще молодий і нічого не розуміє…

— Достатньо того, що він стоїть між мною і… У житті є дві речі, які варті уваги. По-перше, гроші. Великі гроші, які несуть владу. По-друге, жінка. Жінка, від якої можна збожеволіти. Так вийшло, що він стоїть на моєму шляху одразу на цих двох фронтах. Ти мене розумієш. Це справа великих грошей, і я в боргу не залишусь.

Віктор Іванович встав із-за столу і знову підійшов до вікна. Кіндрат сидів деякий час не рухаючись, а потім відповів:

— Не хвилюйтеся. Все буде добре.

* * *

— Юро, так рано? — маленький лисуватий чоловік вистрибнув із-за робочого столу і,вітаючись, підійшов до молодої людини, яка з’явилася в кабінеті. — Мабуть, тобі сподобався наш вчорашній пробний сеанс. Привіт. Сідай ось там. Вип’єш чогось? — Його голос звучав дуже підлесливо. ніби він хотів прислужитися гостю.

— Ні, Кіндрате Йосиповичу, дякую, — відповів Юра і сів у м’яке крісло для гостей.

— Ну що, так зразу і почнемо?

— Почнемо…

— Тоді ти почекай тут декілька хвилин. Я піду перевірю, чи все готове до нашого нового сеансу.

Кіндрат Йосипович зник за дверима кабінету, і в ту ж мить вся кімната залилася тихою м’якою музикою. Юра розслабився, закрив очі і став чекати повернення господаря. Відчинилися двері, і в кімнату зазирнула дівчина Побачивши Юру, вона посміхнулася і наблизилась до нього. Дівчина виглядала дуже привабливо мала густе руде волосся, чарівну усмішку і великі блакитні відверті очі. Вона присіла біля хлопця і доторкнулася до його обличчя. Юра відкрив очі і швидко випростався. Але нічого сказати він вже не встиг, бо у цю мить повернувся Кіндрат Йосипович.

— Добрий ранок, Віто! — привітався він з гостею і потім звернувся до хлопця. — Юрію, все готово. Можемо починати. А скажи, це дуже гарна ідея. Твій дядько, Віктор Іванович, молодець! Це ж він порадив тобі саме таким чином зняти психологічну напругу! Можеш мені повірити, кращого засобу проти депресії не існує! Чи не так, Віто!

— Так, — погодилася дівчина дзвінким голоском. — Я сподіваюся, що пройде ще два-три сеанси і ми Юру не впізнаємо… А він спочатку відмовлявся! Я умовила його пройти хоча б кілька сеансів. Я впевнена, що це тільки на користь. Він мене все ж таки послухав, бо я, як не як, — майбутній психолог!

Дівчина засміялася, поцілувала хлопця і попрощалася з присутніми:

— До побачення! Юрик, бажаю успіху! Зустрінемось увечері.

Вона зникла за дверима кабінету, а Кіндрат Йосипович в цей час уважно спостерігав за Юрою.

2

— Розповідай, Андрію, все послідовно, — вчитель вимкнув кавоварку і сів поряд мене. Я. напевно поїду. Володимир Максимович.

— Куди? Ти що, здурів?! Ти, напевне, не знаєш, де їх шукати! Моя тобі порада — не хвилюйся і чекай, незабаром все минеться. Все одно, мені тут вже робити немає чого! Все пропало…

— Ти ніколи не змінишся, — зітхнув учитель, встав із за столу і почав розливати каву.

— Тобі з молоком?

— Так, дякую.

Я вже сам не знав, що мені робити. Вчитель тут був правий: потрібно заспокоїтися. Але ж як? Як можна бути спокійним, коли на твоїх очах руйнують все, що ти зробив і не дають змоги працювати; коли кохана дівчина зникає і разом з нею зникає папка, де лежали папери з останніми даними моїх досліджень: коли найкращий друг відмовляється допомогти тобі у цій вічній боротьбі з «верхами»?

— Так, потрібно все сприймати спокійно, — повторив Володимир Максимович. — Андрію, я все розумію. Те, що трапилося з тобою за останні дні — жахливо. Ніби все навколо повстало проти тебе. Але ж життя іде. потрібно все обдумати і прийняти оптимальне рішення. Ти вже непоганий спеціаліст у галузі задач оптимального керування! Отже, сам можеш поставити задачу і знайти розв’язок.

Я уважно подивився на шефа. Неможливо було зрозуміти чи жартує він, чи каже серйозно. Володимир Максимович — дуже мудра і цікава людина. Я був вдячній долі за те, що звела мене саме з ним. Він мені вже багато дав, і не тільки у науці…

— Мені здається, що тут винна, насамперед, моя зла доля.

— Не зрозумів, — Володимир Максимович з цікавістю подивився на мене.

— Ви знаєте, коли повинна була з’явитися збірка моїх віршів, але не вийшло… Я ще тоді відчув, що щось у моєму житті є таке, що ламає всі мої починання, коли вони ось-ось набирають обертів…

Володимир Максимович посміхнувся у вуса:

— Це не серйозно, Андрію. Ти вчений!

— Я розумію, що це здається дивним, але таке припущення багато що пояснює…

— Яке припущення?

— Ну, що… ну, що, наприклад, у мене порча…

Тут мій шеф не витримав і засміявся:

— Я підозрював, що у тебе з’являться такі думки.

Я мовчав.

— Не ображайся, Андрію, але ти схильний до цього. Давай краще ми ще вип’ємо кави і ти мені все ж таки розповіси все з самого початку.

Я взяв у руки свою чашку, зробив ковток і сказав:

— Все почалося майже тоді, коли я отримав роботу і поїхав з Києва. Одразу запало у вічі те, що моє нове начальство зустріло мене з насторогою. Я не приділяв цьому великої уваги, тому що робота мені подобалася. Якось під вечір я проходив по міському ринку. Всі продавці вже збирали речі, було не дуже людно. Раптом мене зупинили дві циганки. Я не хотів з ними розмовляти, але одна з них була дуже стара, мене це зацікавило… Вона відразу ж щось почала бубоніти про те, що досі у мене був дуже жахливий період у житті, але зараз все змінюється на краще. Назвала два імені, від яких мені на серці защеміло. Я не витримав і дав їй гривню. Потім… потім вона сказала, що у мене є ворог. Його ім’я починається з літери В, і якщо я дам їй ще гривню, вона скаже точно, як його звуть. Мені стало неприємно, я відповів, що це мене не цікавить і пішов геть. Але… знаєте… дуже цікаво, що майже всі мої шефи на роботі мають імена, які починаються на В, половина моїх друзів також… Навіть ім’я того хлопця, до якого пішла моя дівчина, яку я колись кохав, починалося на букву В. Це все збентежило мене. Невже ви, Володимире Максимовичу, людина, що краще за всіх знає, що наш Всесвіт — велика, складна і, скоріше за все, керована система, ви не побачите тут нічого крім гри уяви та омани?

— Я не те мав на увазі, Андрію, але, відверто кажучи, я не хочу, щоб ти звертав на це дуже велику увагу.

— Добре, не пояснюйте, Володимире Максимовичу. Я вас розумію… А кава ваша дуже смачна…

— А хто ще тобі щось казав?

— Ну ще була одна зустріч з… з циганкою? — перебив мене вчитель, посміхаючись.

— Ні, ви все смієтесь, але для мене це серйозно!

— Вибач мені, Андрію, я тебе уважно слухаю.

— Це сталося у крамниці Я купував хліб і, розрахувавшись, хотів було відійти від прилавка, як мене хтось охопив за руку Я обернувся і побачив жінку. Вона була одягнута дуже бідно. Чорна, розірвана в декількох місцях довга куртка прикривала дуже брудну синю спідницю. Вона дивилася на мене якимось божевільним поглядом.

Я злякався, але жінка почала говорити… Вона сказала «Хлопче, не лякайся. Я мушу тобі щось сказати».

Жінка відпустила мою руку, не зводячи погляду від моїх очей. Потім продовжила: «Хлопче, на тобі прокляття. Я хочу тобі допомогти».

«Яке прокляття?» — здивувався я.

«Порча на все життя: на твою роботу, якою ти пишаєшся, на твоє щастя, на твоє особисте життя».

«Звідки ви це взяли?» — я вже заспокоївся і контролював ситуацію.

«Бачу», — просто відповіла жінка. Вона відчула, що я їй не вірю і додала: «Тобі багато хто заздрить, але у тобі немає того, чому можна заздрити, розумієш?»

«Так, я знаю, що у мене немає чому заздрити», — відповів я, але вона продовжувала: «У тебе є ворог. На, тримай дзеркало, подивися — там буде його обличчя». Вона витягла з кишені своєї чорної куртки маленьке дзеркальце і протягла його мені. Я відштовхнув її руку і сказав: «Я не хочу нікого бачити! Хоча знаю, що у мене є ворог. Про це мені вже казали…» Я думав, як її спекатися, але вона не відставала. Ми відійшли до вікна, і вона продовжувала: «Ти тому ще й не можеш тут зустріти дівчину своєї мрії. Та, з якою ти зараз зустрічаєшся, не є та, хто тобі потрібна! Якщо хочеш, я допоможу тобі. Порча зніметься, і все буде гаразд. Ти зустрінеш свою дівчину. Вона буде невеликого зросту, з довгим рудим волоссям і відкритими блакитними очима. У вас спершу буде двійня — два чарівних хлопчика… Тобі потрібно звернутися до діда-віщуна. Я дам тобі його адресу. Він живе за містом, на окраїні Соснівки».

Ось така історія, Володимире Максимовичу.

— Ну, я сподіваюся, що ти не думаєш їхати кудись до невідомої людини…

— Навпаки. Я вирішив їхати. Але хотів з вами порадитися, куди мені поїхати спочатку: до Інни у Крим чи до того діда?

— А ти впевнений, що Інна поїхала додому? — відповів питанням на питання мій шеф.

— Так, вона там. Я вже дзвонив, і її мама сказала, що вона вдома.

— Якщо так, тоді мені здається, що тобі не потрібна моя порада. Ти сам все вирішив, чи не так?

— Можливо.

* * *

Соснівка — невелике селище, у якому мешкає близько двохсот людей. Про діда Миколу тут знали всі, тому мені було не важко розшукати його дім

Двері були зачинені. Я постукав, але мені ніхто не відповів. Мабуть, дід блукав десь у лісі. Я постукав ще Нікого… Я обійшов хатинку, все навколо казало про те. що господар був поряд: незачинені двері хліва, тліюче багаття з листя, розставлені біля дверей хатини півлітрові банки з травами. Я вирішив дочекатися діда саме тут і почав з цікавістю розглядати все довкола. Чекати довелось недовго. Спочатку я почув гавкіт собаки, а потім із-за де рев вибіг великий чорний пес невизначеної породи.

— Що, Сірко, у нас гості?

До мене йшов дід Микола. Він був саме таким, яким я його і уявляв: невисокого зросту, трохи згорблена стара людина з густим сивим волоссям і довгою бородою.

— Здрастуйте, діду. — привітався я — Мене зовуть Андрієм. Мені порадили звернутися до вас.

— Так, так, — дід підійшов до мене і глянув у очі. — У тебе хлопче, мо’, великі неприємності?

— Так, є грішки.

— Ну, ходімо у хату. Мені тут потрібно дещо закінчити, — дід відчинив двері і зник у хатині.

Я рушив за ним. Ми опинилися на кухні.

— Проходь сюди. — почув я голос діда і увійшов за ним.

Кімната виглядала дуже бідно дерев’яне ліжко, стара шафа і довгий зелений стіл, біля якого стояли три стільці. Я озирнувся навколо і завмер: зліва на стіні висіла велика ікона Божої матері. Я зрозумів свою помилку, тепер мені здалося, що в кімнаті заховане велике багатство. Я несподівано відчув спокій і надію, що всі мої проблеми вирішаться саме тут і зараз.

— Сідай ось тут, — дід вказав на один із стільців, і я сів.

— Я зараз закінчу з травами і буду до твоїх послуг. Мо’, ти хочеш попоїсти? Все ’дно ти з ранку нічого не їв.

— Та ні, діду, дякую. Відверто кажучи, я трохи схвильований і не відчуваю потреби у їжі.

— Це добре, — схвально відгукнувся дід. — Тоді я зараз приготую тобі відвар, він врівноважить тебе.

Через хвилин десять я пив зроблений дідом відвар і розповідав йому про свої неприємності. Коли я закінчив, дід ще хвилини дві мовчав, потім поглянув мені прямо у вічі і сказав:

— Знаєш, кожна людина — це як океан: якщо все гаразд, тоді тиша та спокій, рівна поверхня. Якщо ж йде шторм, збурення, людина починає хворіти. Те, що з людиною відбувається, яких вона людей зустрічає, все це вже визначається хворобою.

— Тобто, я хворий?

— Так, але ти не лякайся На кожну хворобу є ліки.

— Ви мене можете вилікувати?

— Вилікувати себе можеш тільки ти сам. — Дід загадково і лукаво подивився на мене.

— Мені казали, що у мене порча. Це правда?

— Правда, — знову одномовна відповідь.

— І… її можна зняти?

— Можна. Але подумай, мо’, тобі самому потрібно, щоб ця порча була?

— Вибачте, але я вас не розумію.

— Ти, хлопче, багато чого не розумієш. Шкода. Головне те, що твоє життя — є твоя тюрма, і ти полонений. Прагнення до свободи люди іноді плутають з неприємностями… Замість того, щоб радіти і допомагати собі, вони бідують…

Настала тиша. Дід займався травами. Я сидів, опустивши голову, і не знав, що ще треба сказати. Мені дуже хотілося саме зараз і назавжди вирішити мою проблему. Але я бачив, що дід не настроєний на те, щоб мені допомогти. І що значить, що я сам мушу це зробити?

Несподівано для себе я почув:

— А ця дівчина, Інна… Ти справді її кохаєш?

— Так.

— Мо’, тобі це тільки здається? Допоможеш мені збирати пучки?

Я сів поруч з дідом і почав допомагати.

— Чому ви запитали про Інну?

— Я ж казав, що ти є великий океан. А живеш лише в одній краплі. Почав вважати, що ця крапля і є ти… Добре, що у тебе порча. Так ти позбудешся цієї краплі…

— Зі мною ця порча, може, буде завжди?

— Так, якщо ти для себе не вирішиш хто ти є насправді.

— А хто я є насправді?

Замість відповіді я почув. як дід почав сміятися.

— Хто ж тобі про теє скаже?!

— То що ж мені робити зараз? — спитав я з гіркотою у голосі.

Дід подивився на мене, і відповів:

— О, людино! Яка ж ти слабка… Якщо хочеш погратися у зняття порчі, дам тобі адресу мого сина. Він живе у Києві.

— У Києві? А хто він?

— Він вчений. Працює в університеті. А ще вважає себе великим екстрасенсом. Йди до нього!

— А він мені допоможе? — спитав я і відразу ж відчув недоречність мого запитання.

— Хто знає, — відповів дід. — Доля покаже.

* * *

Як тільки я повернувся до Києва, я відразу подзвонив до Петра Миколайовича, дідового сина, і домовився з ним про зустріч наступного ранку.

І ось, о десятій годині ранку, в своїй квартирі на Дарниці мене приймає привітний господар.

— Доброго ранку, Андрію. Якщо дід дав тобі мою адресу, то тут дійсно є над чим працювати, — сказав він.

Через хвилин десять ми вже сиділи у маленькій затишній кімнаті.

— Не сумнівайся: це все дійсно серйозно! У тебе велика деформація життєвого поля. Наслідки хвороби бувають не тільки на тілесному чи психологічному рівні, але і у долі людини.

— Я це розумію, Петре Миколайовичу. Після зустрічі з вашим батьком, я серйозно замислився над своєю долею. Але що ви маєте на увазі під деформацією життєвого поля?

— Це порушення твоєї пінії життя. Треба спочатку визначити причину. Розумієш? Якщо ми знайдемо причину, ми знайдемо і ліки.

— Дід Микола казав, що допомогти собі можу я сам. Але як?

— Це правда. Єдине, що я можу зробити, це підштовхнути тебе на шлях одужання. Спробуємо.

— Петре Миколайовичу, — спитав я після невеличкої паузи, — можна деформацію поля визвати порчею?

— Можна. Порчею на життя. Можна навіть вирахувати людину чи подію, що стала причиною цього.

— Тобто, ви можете мені сказати, хто навів на мене цю деформацію?

— Не сказати — намалювати.

— Як це?

— Зараз візьмемо чистий папір, і мені потрібно буде зосередитися. А ти сиди і не рухайся. Зрозумів?

— Так!

Петро Миколайович дістав з шухляди зошит та невеличкий олівець. Після хвилини напруженого чекання він почав щось малювати.

— Ось що вийшло. Тільки ти не лякайся. — загадково вимовив він і розвернув папір.

Я побачив на папері те, що ніколи б не очікував — своє власне обличчя! У мене защеміло серце.

— І що це означає?

— Я і сам такого не очікував, — відповів Петро Миколайович.

Я бачив, що він здивований не менше, ніж я сам.

— Треба розібратись, — промовив вів Тут щось не так. Мабуть, твоя проблема лежить ще глибше.

— Тобто!?

Петро Миколайович почав пояснювати і його голос ставав все більше владним і погрозливим.

— Порчу на життя накладають тоді, коли не хочуть, щоб людина взагалі жила на світі. Тоді руйнується повністю структура поля людини і вона вже не може керувати процесами свого життя. В кінці кінців це веде до смерті! Такі порчі майже не можливо зняти. Для цього, по-перше, треба знати причину деформації, взнати що чи хто і навіщо наклали порчу. Але у твоєму випадку, цей перший етап провалено. Я далекий від думки, що ти сам бажаєш собі зле. Але… Така ситуація скоріш за все каже про те. що тобі самому потрібно, щоб ця порча була.

— Як це? — я відчував серцем, що вчора дід казав серйозно і про важливе, коли зауважив, що ця порча мені потрібна.

Настала пауза. Я: все хотів зрозуміти сенс того, що почув Петро Миколайович сидів поряд,і я відчував як він усміхається у вуса. Мабуть хтось інший вже б пішов від цього «божевільного» екстрасенса, але я знав, що у його словах приховано зерно істини. Невже і він розумів, що я це сприйму серйозно? Напевно! Інакше, він таке мені не казав би.

Дід казав, що моє життя — моя тюрма. Це могло означати те, що все чим я жив і про що переживав, закривало від мене істину. Тому мені ж краще, коли нічого не виходить! Так я даю собі шанс все це зрозуміти і якось собі допомогти! Невже це я сам наклав на себе порчу?! Але ж як? Я подивився на Петра Миколайовича і відразу відчув, що він миттю прочитав мої думки.

— Ти знаєш у чому тут складність? Твоя проблема має два рівні впливу. Так, ти сам хочеш, вірніше твоя внутрішня сутність хоче, щоб ти не пірнув з головою у життя. Тому вона весь час перешкоджає тому, щоб все було гаразд. Інша справа, чому це так? Хоча… тут є інша людина, яка наклала на тебе порчу, але ця порча скоріше за все не позитив… Комусь потрібно, щоб у тебе все було гаразд: щоб ти випустив свій збірничок, одружився з Інною та жив собі як у раю… Тим самим, мабуть, тебе відштовхують від чогось величного, може від твоєї місії… Порча на позитив — це річ рідкісна і дуже складна… Я зараз спробую побачити цю людину, а потім ми подумаємо, як зняти дану деформацію…

Знову він почав малювати. Я намагався навіть не дихати, щоб йому не заважати. Невже я зараз взнаю, хто винен у моїй долі? Звичайно, це хтось знайомий. Але хто? Невже… Ні! На мене з листа паперу дивилося обличчя незнайомої людини. Це був чоловік років п’ятдесяти, і через декілька секунд вагання я сказав:

— Я не знаю, хто це.

— Я так і думав, — відповів Петро Миколайович, і додав: — І ти нічого не відчуваєш, коли дивишся на нього?

Я взяв папір і ще раз уважно подивився. Так, я не знаю цієї людини, але… але щось було у його обличчі знайоме.

— Таке враження, що це мій родич, але це смішно, бо я ніколи його не бачив.

— Зараз, — сказав він. — Я спробую зняти цю деформацію, але не надовго. Дні два-три у твоєму житті будуть чистими. За цей час ти повинен зустрітися з тими людьми, які на твою думку, мають вплив на твій внутрішній стан. Ти повинен розібратися зі своєю дівчиною, а також дізнатися, куди поділися твої папери. Мені здається, що вони зникли не випадково. Мабуть, ти своїми дослідженнями міг прийти до висновків, які б тобі допомогли зруйнувати деформацію поля. Через три дні ти, мабуть, дізнаєшся вже про щось важливе Тоді обов’язково зателефонуй мені, згода?

— Звичайно, Петре Миколайовичу.

3

Кіндрат Йосипович зробив собі чай, і повернувся до кімнати, у якій працював телевізор. Вже було пізно, і він вирішив додивитися новини та лягти спати. Кіндрат сів у м’яке крісло. Через деякий час він подивився на великого чорного пса Дінго, який дрімаючи розлігся на дивані хазяїна. Раптом ліве вухо собаки потяглося вгору, і він стрепенувся. Кіндрат поставив чашку на стілець, що стояв біля крісла, і приготувався до того, що за мить його спокій порушиться. Передчуття не підвели ані Дінго, ані хазяїна: у двері подзвонили. Подзвонили три рази. Кіндрат Йосипович вже знав, що це був Віктор Іванович.

Віктор Іванович сухо привітався, увійшов до помешкання, роззувся і пройшов у кімнату. Кіндрат рушив за ним.

— Щось трапилось, Вікторе Івановичу?

— Кіндрате, ти ж знаєш, що я не пробачаю, коли від мене приховуються важливі речі.

— Я не розумію…

— Все ти розумієш. Кажи сам. Я ще зачекаю.

Настала тиша. Віктор Іванович спокійно сидів і дивився телевізор.

— Якщо ви маєте на увазі порушення в енце-хвилях, яке я помітив позавчора у вечері,то я не вважав це настільки важливим, щоб вам повідомити, — відповів Кіндрат, і подивився на Віктора Івановича.

— Кіндрате, я до тебе весь час відносився поважно і терпляче, але ти починаєш мене дратувати. Я не вірю, що ти, спеціаліст з психосистемології, не надав потрібної уваги цьому порушенню. Це було б смішно, якби не так важливо для мене. Ти розумієш? Важливо!

— Ні, Вікторе Івановичу, я не розумію. Чому для вас так важливо порушення у цих енце-хвилях. Вони можуть вказувати на різне.

— Не треба, не виправдовуйся, — голос Віктора Івановича почав набувати погрози. — Це каже про наявність у об’єкту думок певного, не потрібного нам, спрямування.

— Чому не потрібного? — спитав Кіндрат, і було помітно, що він заспокоївся.

Разом з господарем заспокоївся і собака.

— Якщо ти хочеш вийти з гри, то не вийде.

— Нічого я не хочу.

— Вибач, Кіндрате, може я не правий, але я не хочу, щоби ти накоїв дурниць.

— Яких дурниць? — запитав Кіндрат. — Невже ви думали, що я можу вивести Юру з псі-стану? Навіть якби і хотів, то це не в моїх силах.

— А! — схаменувся Віктор Іванович. — То ти пробував!

— Я цього не казав, — швидко відповів Кіндрат, і знову почав хвилюватися. — Я просто знаю це, як спеціаліст.

— Якщо, Кіндрате, ти дозволиш собі зайве, я… Я можу знайти когось іншого собі в помічники. Гадаю, ти зрозумів…

4

Наступного дня я їхав у Крим, до Інни. Напередодні ввечері я дзвонив їй, і її мати сказала, що Інна приїхала додому і знаходиться у дуже не втішному стані Я попрохав Марію Василівну передати привіт Інні, але не сказав нічого про те, що приїду. Наступного вечора я підходив до будинку, який знаходився на околиці Ялти, і дуже хвилювався, бо знав, що зараз дізнаюся про щось дужо важливе. До Інни я відчувай більше ніж почуття дружби, і мене дещо образив її від’їзд без попереджання і прощання. Я зайшов на подвір’я, і великий чорний пас загавкав і підбіг до мене.

— Хтось прийшов, — почув я голос жінки із-за відчинених дверей, і у ту ж мить з дому вибігла Інна.

Вона була у домашньому халатику з відром у руках.

— Привіт, Інчику, — привітався я і підійшов до дівчини, але вона миттю забігла у дім.

Вистрибнувши у курточці, вона щосили кудись побігла. Я стояв приголомшений такою зустріччю. Через секунду вийшла Марія Василівна.

— Андрію, ти не казав, що приїдеш, — зустріла вона мене.

— Доброго вечора, Маріє Василівна, — привітався я. — Що це з Інною?

— Вона не очікувала, що ти так швидко приїдеш, — відповіла мати Інни і взяла відро, яке лежало на землі.

— Вона не хоче мене бачити?

— Здається, Андрію, вона сама не знає, чого хоче. Заходь у дім.

— Може, краще я дожену її?

— Вона сама незабаром повернеться…

Але Інна довго не поверталася. Ми з Марією Василівною вже почали хвилюватися.

— Якщо хвилин десять Інни не буде, то піду її шукати, — сказав я, трохи заспокоївшись тим, що знайшлась моя папка з паперами.

Отже, її забрала Інна. Але навіщо? Її мати нічого не могла пояснити.

— Що у вас трапилося? — спитала вона мене.

— Я б сам хотів дізнатися, що сталося. Я нічого не розумію. Не хвилюйтеся, Маріє Василівно, все буде гаразд. Я піду її пошукаю.

Я був впевнений, що Інна десь на узбережжі. Якщо у неї на душі було невесело, то заспокоїти її могли лише морські хвилі. Шукати довго не довелося. Я побачив Інну. Вона сиділа біля самого моря, обхопивши руками коліна. Я тихо підійшов і сів поруч. Інна навіть не ворухнулася.

— Інчику, пробач мені, — сказав я. — Хоча я не розумію, у чому я провинився.

Вона відповіла не відразу. Ми мовчки просиділи хвилину-другу, коли я почув її голос.

— Ти ні в чому не винний, — сказала вона.

— Тоді що ж трапилося? Чому ти поїхала?

— Я боюся.

— Чого?

Вона не відповіла Ми ще помовчали, коли я знову сказав:

— Давай все обговоримо. Я ж не дурень. Я бачу, що ти на впевнена у своєму почутті до мене. Скажи мені, що тебе турбує?

Вона нарешті глянула на мене і наші очі зустрілися. Я посміхнувся, але вона знову відвернулася, і відповіла:

— Мені здається, що я не підхожу тобі. Розумієш?

— Ну що ти таке кажеш, Інчику? — обурився я і хотів обійняти її, але вона ухилилася від моїх обіймів.

— Не треба, Андрію, — сказала Інна. — Я сказала це серйозно. Я знаю тебе вже достатньо, щоб зрозуміти, що ти дуже дивовижна і добра людина. Ти знайдеш у своєму житті велику любов і щастя. Але… але я зрадила нашу дружбу.

— Як? Що ти кажеш.

— Т и вже знайшов ті свої записи?

— Так. Але я не розумію, навіщо ти їх взяла. Я… Ти знаєш, що я пережив, коли поїхала ти і зникли всі мої роз рахунки?

— Можу собі уявити. Тому я і кажу, Андрію, що я не впевнена, що тебе кохаю… Бо, якби я тебе кохала, то ніколи б так не зробила. Тиждень тому до мене у гуртожиток прийшов якийсь чоловік і сказав, що він твій знайомий. Все розпитував мене, який ти зараз, про що думаєш, бо, мовляв, давно тебе не бачив. Мені, звичайно, це все здалося дуже дивним, і я насторожилася. Але він сказав, щоб я не хвилювалася, бо він бажає мені щастя. Тому і прийшов.

— Дуже дивно. А як його звали?

— Він сказав тільки, що ти у дитинстві називав його дядя Вітя.

— Дядя Вітя? Так, це вже серйозно, бо я не пам’ятаю ніякого дядю Вітю. Що ж було далі?

— Далі він казав, що ти… ну що ти мене обманюєш.

— Як це?

— Ну що у тебе є дівчина, і що нібито він вже запрошений на твоє весілля.

— І ти повірила?

— Мусила, бо у нього був доказ.

— Доказ? Який?

— Фотографії.

— Фотографії?

— Так, фотографії. Ти на них був зі своєю дівчиною. Ти її держав в обіймах, цілував… Я відповіла йому, що мені в це важко повірити, але я весь час відчувала, що між нами є якась прірва.

— Інно, яка прірва? Я кохаю тільки тебе. Ніякої дівчини у мене немає… Невже ти могла в це повірити?! — я скочив на ноги, але тут же сів, бо страшна думка прийшла до мене. Я спитав голосом, який тремтів від хвилювання: — Як вона виглядала?

— Ну… нижча за мене. Блакитні очі. Густе руде волосся… Вона була одягнута у гарну довгу блакитну курточку, що дуже підходило до кольору очей.

— Так! — вимовив я знесилений цією звісткою. — Боже ж мій, що це все означає?!

Я все розповів Інні: про мою зустріч з незвичайною жінкою у магазині, про діда, про порчу. Вона спухала дуже уважно, і коли я закінчив, відповіла:

— Ось бачиш: отже така дівчина існує.

Після невеличкої паузи, вона продовжила:

— Я була дуже обурена цією звісткою. Ти мене розумієш? Той чоловік порадив як помститися тобі Він на поліг на тому, щоб я забрала у тебе папку з розрахунками і віддала її йому.

Я посміхнувся і спитав:

— Він хоч пояснив, навіщо вона йому?

— Ні. Але він сказав, що копи ти дізнаєшся, що папка у нього, то поїдеш за нею додому, там залишишся і не будеш більше мене турбувати. Одружишся.

Інна замовкла, і я побачив, що вона плаче. Я обняв її.

І на цей раз вона не ухилилась від моїх обіймів.

— Чому ж ти не віддана йому папку, а повезла її додому? — спитав я через хвилину, копи вона заспокоїлася.

— Тому що перед тим як її віддати, я розмовляла з Віталиком.

— Ну і…

— Він наполягав на тому, що ти мене кохаєш. Він сказав, що знає тебе дуже давно, і ніякої іншої дівчини у тебе немає. Що той чоловік мене обманув, що це все було зроблено для того, щоб вкрасти твої розрахунки. Віталик казав, що вони дуже важливі, що після того, як ти виступив з ними на міжнародній конференції, було багато пропозицій і таке інше… Отже, я заплуталася і не знала, кому вірити.

— Бідна дівчинко, — сказав я і поцілував її.

Морські хвилі, набігали, торкаючись нас, і відкатували назад.

* * *

Поїзд віз мене до Києва. Я сидів один у купе, і дивився на миттєво пробігаючі стовпи та дерева. На столі лежав мій зошит, в якому одна на одній були записані формули та числа. Добре все ж таки, що моя папка знайшлася. Я був радий цьому, і в той же час великий сум панував у моїй душі, бо спільної мови з Інною ми так і не знайшли. Раптом мої думки були перервані. Двері купе відчинилися, і зайшов чоловік років п’ятдесяти, який привітався зі мною.

— Добрий день, — відповів я, і уважно подивився на людину.

Це був незнайомий мені чоловік, але у мене з’явилося відчуття, що я його десь бачив…

Супутник сів напроти мене і почав виймати з своєї сумки речі. Я знову заглибився у свої розрахунки, коли почув його запитання:

— Відпочивали?

Я з зацікавленістю подивився на попутника. Він вже встиг переодягтися і сидів у спортивному костюмі, тримаючи у руках свіжий номер газети. Де ж я його бачив?

— Ні, — відповів я після паузи. — їздив у справах.

— Бізнес?

— Знову не вгадали, — засміявся я. — Наука.

— Що? Яка зараз наука? Не смішіть! Ви — молодий, здоровий, енергійний хлопець. Скоріш за все, якась любовна пригода. Вгадав?

— Майже, — відповів я.

— Ну, будемо знайомі. Іван Іванович Клопов. Викладаю в університеті, у Києві.

— Невже? Я теж викладаю в інституті. Андрій.

— О, то ви справді їздили по науці?!

— Так. І по любовних справах також.

— Ви так кажете про це… Що, невдачі?

— Є трішки… — я не хотів продовжувати розмову.

Тому взяв у руки свій зошит, і зробив вигляд, що заглибився у схеми, формули і слова.

— Ви ще молода людина. Але я хочу сказати, що в коханні завжди чекає програш… В будь-якому разі. Навіть якщо люди кохають один одного, все рівно з часом їх чекає розчарування.

Тут постукали у двері, і провідник запропонував чай.

— Нам два! — відповів за себе і за мене Клопов. — Давай поїмо, бо я вже зголоднів.

Він став діставати з сумки харчі. Я теж витяг свої скромні запаси.

— Мені здається, що я вже десь вас бачив. Від вас віє щось знайоме і тривожне…

— Та ні, — заперечив Клопов. — Ми не бачилися. Ти просто прийняв в штики те, що я казав про кохання. Це природно…

У мене сало з хлібом застряли у горлі.

— А що ти розглядаєш у зошиті? Якісь формули?

— Так. Це мої розробки.

— Щось важливе? Дисертація?

— Може і буде дисертація, — я вже не витримував. — Вибачте, я вийду.

Я поклав зошит на стіл, встав і вийшов з купе. Поїзд підходив до станції Шевченка. Я вирішив вийти на зупинці і пройтися по перону. Я знав, що ця станція вважається вузловою, і поїзд стоятиме щонайменше п’ятнадцять хвилин.

— Хлопче, купи груші. Дуже смачні, — до мене підійшла бабця з відром груш, але я не дивився на неї, бо побачив, як з сусіднього вагону вистрибнула дівчина, що за описам тітки у магазині і Інни була схожа на мою «наречену».

Вона швидко проскочила біля мене і зникла у будинку вокзалу. Я рушив за нею. В душі вирував океан дивних емоцій. Невже я зараз про щось нарешті дізнаюсь…

В залі очікування було дуже людно, і я на мить злякався, що вже не знайду дівчину. Я побачив її біля кас. Вона поставила свою сумку на підлогу і уважно вивчала розклад руху пасажирських поїздів.

— Вам допомогти? — спитав я, підходячи до неї.

Вона повернулася до мене обличчям, і я зрозумів, що я її не знаю, і взагалі, що вона не могла бути кимось мені ані в минулому, ані в майбутньому.

— Ні, дякую, — сухо відповіла вона, і я відійшов до прилавка з газетами.

Мій мозок працював безперебійно, і у цю ж мить видав найжахливішу інформацію. Я пригадав, де бачив свого попутника. Це була людина, яку малював Петро Миколайович! Я здригнувся. Але моєму мозку цього виявилося замало, і він сказав ще два слова, від яких защемило у душі: «Дядя Вітя»!

Я кинув на поличку журнал, який розглядав і побіг до вагону. Через секунд десять я відчинив двері свого купе, і… Не було вже ні мого попутника Клопова, ні його речей, ні мого зошита, який я залишив на столі.

Я знову вибіг на платформу, але відчував, що шукати його безнадійно.

— Молодий чоловіче, ми рушаємо. Заходьте у вагон.

Я повернувся до свого купе, і витяг сумку. На моє щастя, другий зошит був на місці.

Що ж це відбувається? Виявляється, у мене дійсно є ворог. Тобто, все правда. Він назвався «Іваном Івановичем», але ім’я скоріш за все не є справжнім.

* * *

Петро Миколайович зустрів мене з радістю. Коли я закінчив йому розповідати про все, що трапилось у ці два дні, він спокійно відповів:

— Я зразу ж побачив, що у тебе поле деформоване, і деформоване від народження.

— Як це? Ви ж казали, що порча. Я навіть на свою біду зустрів його, свого ворога. А тепер ви кажете, що це у мене від народження.

— Андрій, сядь і заспокойся. Тут немає протиріччя.

— Ви можете мені допомогти?

— Спробую, — знову просто відповів Петро Миколайович.

— Отже, ви розумієте цю виняткову ситуацію, у яку я потрапив?

— Так, розумію. Але не тішся: твоя, як ти кажеш, ситуація не є винятковою. Навіть більше, вона дуже поширена.

— То ви мені можете пояснити.

— Так. Ти і сам би дійшов до розкриття цієї таємниці, якби тобі дати ще час.

— Ви маєте на увазі ось це? — спитав я після невеличкої паузи, виймаючи з сумки зошит, який залишився у мене.

— Так, про це. Мабуть тому і хотіли цей зошит у тебе відняти, бо комусь дуже не хочеться, щоб ти просвітився…

Настала пауза у розмові Ми мовчки поринули у свої думки Мені здалося, що поруч стоїть дід Микола і посміхається.

— Мені здається, все, що відбувалося зі мною в останні гри дні — це результат мого лікування, яке почав ваш батько.

— Ти, Андрію, зараз знаєш майже все про себе сам. То розповідай. Розповідай те, до чого ти прийшов.

— Головне, я почав відчувати, що моє життя відокремлене від мене. Я сам по собі, воно само по собі.

— Вітаю. Це великій успіх у духовних дослідженнях, — посміхнувся Петро Миколайович. — Продовжуй.

— Ніби в мене вкрався вірус, який штовхає мене на дії, які не принесуть мені та оточуючим щастя. Знаєте, все, що я робив, не є те, що б я хотів робити. Це внутрішнє… Зовні у мене нічого у житті не виходило, щоб я не задумав. Казали, що це порча. Але після зустрічі з дідом Миколою я гадаю, що сам так роблю, бо мені не вигідно, щоб я «з головою поринув ужиття». Що є недруг, який все робить для того, щоб моє життя повністю заволоділо мною, щоб я досяг успіхів у професіональній діяльності, у особистому житті, у творчості. Але я підсвідоме роблю так, що все ламається. Природно допустити, що я захищаюсь від того життя, яке мені кимось нав’язується. Якась своєрідна захисна реакція. Захисна реакція на життя. Дивно звучить. Прямий шлях до шизофренії. Чи не так?

— Шлях до звільнення, — відповів Петро Миколайович, і додав, більше звертаючись до самого себе. — Нарешті я знайшов те, що шукав.

— Я не розумію.

— Вибач. Сам того не розуміючи, ти зараз знаходишся на крок від таємниці життя. Я навіть тобі заздрю. Не смійся — це так. У такому стані людина — як би сказали релігійні діячі — може побачити Бога.

— І ви, науковець, таке кажете?

— Тут наука ні до чого. Наскільки ти знайомий з Біблією?

— Читав.

— І що ти думаєш про неї.

— Кажуть, що вона Книга Життя.

Петро Миколайович чекав на більш розгорнуту відповідь, і я продовжив:

— Мабуть, тому що там описана історія життя, історія розвитку всесвіту.

Петро Миколайович, здавалося, був задоволений моєю відповіддю. Після паузи він сказав:

— Там записана історія розвитку людини.

— Ну, так, — відповів я. — Створення людини, Адама. Потім — Єва. Потім — гріхопадіння, і так далі… Ну і що?

— Ні, Андрію, ти не зрозумів. Там записана історія розвитку однієї людини.

— Кого?

— Будь-кого!

Я зразу ж не зрозумів, що хотів сказати мій співрозмовник. Ми помовчали. До мене потроху почало доходити те, про що він говорив. Петро Миколайович, мабуть, відчув це, бо посміхнувся і сказав:

— Кожна жива істота, в тому числі і ти, спочатку була Словом Божим. Вона жила разом з Богом, і була Богом. Але потім було створення егоцентричної істоти, яка почала відділяти себе від зовнішнього світу. Тоді для такої істоти почали виникати простір і час. Вона почала розвиватися. Іншими словами, жити. Бог — це таємнича внутрішня сутність людини, яка створила собі світи для того, щоб в них могла жити і розвиватися її егоцентричне відображення. Але тоді і відбулося те, що звуть гріхопадінням першої людини — ця егоістота забула, що вона лише відображення, і поставила себе у центр. Ось і все. Ти думаєш: «може це і цікаво для теологічних дискусій, але яке значення це має для моєї проблеми», чи не так? Тоді я тобі відповім: саме головне значення. Це і є твоя проблема!

Петро Миколайович зробив паузу, скоріш за все для того, щоб я приготувався вислухати те, що він скаже далі.

— Ні, не лякайся. Я не божевільний, я — вчений! Розумієш, я не можу тобі все це пояснити на пальцях, бо сам ще багато чого не розумію, але… але уяви собі таку модель розвитку Всесвіту. У кожного з нас є внутрішня сутність. Вона безпосередньо не може проявитися у житті, але вона і є те, що ми називаємо собою. Щоб жити, їй потрібно проявитися, потрібні умови життя, простір для рухів та час для вдосконалення тощо. Отже Бог робить так, щоб ці внутрішні сутності мали змогу створити для себе проявлення у вигляді егоістот. Тоді виникає така істота, яка ставлячи себе у центрі, створює поле для свого життя. Виникає багато різних відображень, де живуть міріади таких егоістот. Ці відображення — є різні світи, які відображають внутрішні стани тих егоістот, які там мешкають. Як тільки внутрішній стан такої істоти міняється, вона попадає у інший світ, який більш підходить до її нового стану. Я нагадую, що це лише модель, щоб тобі хоч якось пояснити.

— Здається, Петре Миколайовичу, я зрозумів. Отже, я не в своєму світі?!

— Краще сказати, що ти зараз не у своєму звичайному внутрішньому стані. Хтось змінив його, а отже і змінилося оточення, у якому ти живеш.

— Боже, — я закрив обличчя руками. — Тоді все, що мене тут оточує, — не є по-справжньому моїм. Тому… тому я і відштовхував все, я сам… так, як і казав дід Микола….

Знову наступила пауза у розмові. Я приходив до тями, бо все, що я почув, мене приголомшило.

— То що мені робити? — спитав я через деякий час.

— Повернутися у свій справжній стан. І не переживати так, бо то є велике щастя, що ти потрапив у таке становище.

— Не розумію…

— Все просто. Люди так звикли до своїх егоістот, що вважають, що це і є вони. А у тебе великий шанс звільнитися від такої думки, а отже і почати пошук своєї внутрішньої суті. Це є по-справжньому те, чим людина повинна займатися у житті. «Шукайте Царства Божого…». Пам’ятаєш?

— А ви? Ви в змозі мені допомогти повернутися, чи не так?

— Так, — засміявся Петро Миколайович.

Потім ми сиділи мовчки. Я обдумував все, що почув. Незвичність ситуації, у яку я потрапив, вимагала напруження всього мого їства. Отже, всі, хто мене зараз оточує, зникнуть, як тільки я повернуся до свого світу. Я спитав про це Петра Миколайовича.

— Так, це правда, — відповів він. — Всі, хто тебе зараз оточує зникнуть для тебе, бо залишаться у цьому світі.

— Це щось на зразок віртуальної реальності? Все, що зі мною відбувається, відбувається тільки у моїй уяві.

— Так, вірно! Але ти не думай, що ми існуємо тільки у твоїй уяві. Це не так. Ми існуємо об’єктивно. Цей світ такий же реальний, як і той, у який ти мусиш повернутися.

— А ви?.. Я так зрозумів, що ви знаєтеся на таких речах, і у мене виникає думка, що ви можете існувати і у цьому і у тому світі.

Петро Миколайович знову засміявся.

— Як Гослодь Бог!

— Ні, це правда?

— Правда Я виведу тебе з цього світу, бо знаю міст між світами а точніше — між своїми егоістотами. Твій так званий дядя Віт, мабуть, теж знається на таких речах… Давай зробимо так. Ти вже побудь у Києві день. У тебе є де зупинитися? А наступного ранку я буду чекати тебе у лабораторії. Там ми спробуємо тебе повернути.

* * *

Дивне почуття, копи знаєш, що це твій останній день у цьому світі. Від Петра Миколайовича я йшов ніби уві сні. Все навколо, здавалося, прощалося зі мною. Треба було знайти Віталія, сказати, що я вже приїхав, і напроситися на ніч.

Я застав його на роботі. Він був приємно здивований моїм приходом. Ми майже зразу ж вийшли з контори і вирішили піти пішки, прогулятися по парку Слави над Дніпром. Виявилося, що я попав на свято. Сьогодні його донці, Ганні, виповнилося шість років, і я, звичайно ж, був запрошений…

— Після того, як гості розійдуться, ти у мене і заночуєш, — сказав Віталік, коли ми були у парку, а потім запитав: — А Інна що?

— Залишилася вдома.

— Чому?

Я йому все розповів. Потім він декілька хвилин обдумував все, що почув.

— А я? — запитав він. — Що я існую тільки у твоїй уяві? Нічого собі…

— Все не так! — запевнив я друга. — Наскільки я зрозумів, цей світ існує також об’єктивно, як і той, мій. Цей світ тільки для мене перестане існувати. Розумієш?

— Отже, тут нічого не зміниться? Тільки зникнеш ти? А це вже не мало!

Я подивився на Віталіка. Він засміявся:

— Вибач, але я не вірю! — сказав він.

— Мені також не віриться. Але так можна дійсно багато чого пояснити.

— Що саме?

— Все. Все, що з нами відбувається….

Дома у Віталіка було дуже людно. Прийшли всі близькі родичі і друзі Ганусі. Один з них, п’ятирічний Валерко, весь час кружляв біля мене. Він сидів поруч зі мною за столом, а потім просив з ним погратися. І я погоджувався…

— А знаєш? — заявив він. — Я тебе не буду називати Андрієм. Ти не Андрій.

— Невже? — засміявся я. — А як же мене звуть?

— Юрко. Ти будеш дядько Юра!

— Та що ти таке говориш! — пожурила його мати. — Тоді я тебе буду звати Іваном. Згода?

— Ні, — запротестував Валера. — Не хочу.

— А називати іншим ім’ям дядю Андрія хочеш?

— Бо він не дядя Андрій, а дядя Юра, — стояв на своєму маленький Валерка.

— Добре, Валя, — заспокоював я його маму. — Хай називає мене як хоче. Це ж дитина.

Віталік багатозначно подивився на мене.

5

У палаті лікарні було тихо. На єдиному ліжку лежав молодий хлопець. Здавалось, він спав. Поруч з ліжком у кріслі сиділа дівчина і весь час дивилася на хворого. Вона іноді розслаблялася, закривала очі і поринала у дрімоту. Але майже зразу ж прокидалася і тривожно дивилася на хлопця. Ніби все було гаразд, і ось вона вигукнула і покликала медичну сестру. Через декілька секунд у палаті з’явилася жінка у білому халаті.

— Щось трапилось. Віто? — спитала вона.

— Мені здалося, що він блимнув очима.

— Не може бути, — відповіла жінка і глянула на осцилограф. — Піду, покличу лікаря.

Вона вийшла, а Віта знову подивилася на хлопця і здригнулася. Очі у нього були відкриті, і він уважно дивився на дівчину.

— Юро? Ти мене чуєш?

— Віто? Де ми?

— Слава Богу, ти прокинувся.

— Що? Що трапилося?… У мене болить голова. Я… — Юра хотів піднятися, але не зміг.

— Лежи, не ворушися. Зараз прийде лікар.

— Лікар? Це лікарня? Чому я у лікарні?

— Ти нічого не пам’ятаєш?

— Я спав. Спав і бачив дивовижний сон. Ніби все життя пройшло там, уві сні. А скільки… скільки я… спав?

— Три дні.

Здавалося, що ця звістка приголомшила хлопця. Він знову закрив очі. Але через мить запитав:

— А ти? Ти була тут всі три дні?

— Так, звичайно. Але… я дещо чула. Коли ти… спав, то декілька разів кликав якусь Інну. Хто це?

Юра слабо засміявся.

— Ревнуєш? Такої дівчини не існує. Вірніше, не існує тут у нас.

— Вона зі сну?

— Так. Вона просто мені наснилася. І не тільки вона. Віталій, дід Микола, Володимир Максимович, Микола Петрович… А знаєш, там, уві сні, майже всі мої друзі і знайомі мали імена, які починалися на букву «В», навіть, ворог… Тепер я розумію, чому так було.

— Чому ж.

— Тому, що ім’я найдорожчої людини у світі, людини, яку я кохаю, теж починається на букву «В», — відповів Юра і взяв Віту за руку.

Тут двері палати відчинилися, і зайшло п’ятеро людей у білих халатах.

— Так, хворий прокинувся, — посміхнувся лікар, підійшов до Юри, і уважно подивився у вічі. — Ти популярний у народі.

— Чому? — запитав Юра.

— Не встиг ти прокинутися, а на тебе вже чекає лист.

— Лист? Дайте його Віті, хай прочитає. Але спочатку скажіть, чому ви сказали: «один хворий…»?

— Юро, я тобі не встигла сказати, — відповіла замість лікаря Віта. — Твій дядя, Віктор Іванович, раптово зник.

— Дядя Вітя? Цікаво…

Віта розгорнула здвоєний папір, який їй дала жінка, і прочитала наступне:

— «Добрий ранок, Юрку! Я радий, що все пройшло гаразд. Бажаю тобі щастя і любові. Ніколи вже не потрапляй у такі ситуації. А якщо щось трапиться, то знай, що у тебе є друг, який завжди допоможе. Хай щастить… Петро Миколайович». Хто це? Теж людина зі сну?

— Так, — засміявся Юра. — Від тебе нічого не приховаєш.

Юрій Загородній БАЖАННЯ ЛЮДИНИ Фантастичне оповідання

Я вийшов на балкон. Вдихнув свіжого повітря, і мені стало легше. Я вагався всього півхвилини.

— Ігорю! — покликав я друга, але той не чув, бо розтанув у танці з чарівною дівчиною.

Я почекав поки закінчиться музика і покликав знову. Ігор повільно відпустив свою партнерку, підійшов до мене і хитнув головою в знак запитання.

— Є діло, — признався я. — Ти залишишся на ніч у мене?

Я побачив, що Ігорю не зовсім сподобалася моя пропозиція. Скоріше за все у нього вже були плани на сьогоднішній вечір, але я владно подивився йому у вічі і додав:

— Мені треба.

— Добре, — згодився через хвилину мій товариш. — Але… я підійду до тебе пізніше, десь об одинадцятій, згода?

— Згода, — відповів я.

Коли гості розійшлися, я прибрав в кімнаті, вимив весь посуд і став чекати на друга. Ввімкнув телевізор. По першому каналу передавали новини. Говорили про перше засідання новообраної Верховної Ради і про обрання нового голови, далі знову йшлося про страйки шахтарів і вчителів, казали про обіцянки уряду погасити заборгованість по зарплатні. Знову теж саме… Я перемкнув на інший канал. Там йшло ток-шоу з відомим співаком, але я ніяк не міг пригадати його ім’я. По третьому канапу демонстрували бойовик. Фільм мене зацікавив, і я почав поринати у хвилюючий сюжет: зникла дружина мільйонера і приватний детектив почав розслідувати що справу.

Але ж довго всидіти біля телевізора я не зміг. Мене хвилювало дзеркало у прихожій… Я навіть відчував всім тілом як воно мене кликало знов і знов… Я дав собі слово, що більше не розпочинатиму нові експерименти без Ігоря. Але ж… Хтозна, коли він точно прийде? Може, доведеться чекати годину. Я встав, переключив телевізор на новини і повільно вийшов з кімнати. Біля дзеркала стояло крісло. Я сів, витягнув ноги і розслабився. Спочатку глянув на годинник: половина одинадцятої. Перевів погляд на дзеркало. Звідти на мене дивилося моє відображення і я усміхнувся йому в знак привітання. Відразу ж відчув приємний потік, який пройшов крізь все тіло. Я заглибився в очі свого відображення, ніби чекав від нього відповіді…

Хтось штовхав мене у бік. Я прокинувся не відразу. Петрусь, син сусіда робітника місцевого заводу, Федора Північного, намагався мене розбудити.

— Пилипе, прокидайся, швидше!

Я розплющив очі і незадоволено подивився на друга.

— Що? Що таке? Петре, навіщо… Такий гарний сон.

— Який там сон! Мати твоя йде!

— Де? — почувши цю новину, я відразу схопився і подивився вниз.

Так, моя мати йшла, обдивляючи все навколо і вигукуючи моє ім’я… Знову батько щось задумав. Як мені це набридло!

— Може, Петрусю, втечемо? Не хочу я додому, — промовив я стиха.

— Тоді, Пилипе, давай швидше, через ліс, поки твоя мати нас не побачила.

Ми швидко піднялися і побігли у ліс. Через півгодини ми були у Петра вдома. Мати Петра, Ганна Іванівна, мені дуже подобалася. Я взагалі любив бувати у Петруся. Атмосфера його домівки була, як на мене, дуже незвичайною і приємною. Дядько Федір хоч і був простим робітником на заводі, але все ж таки був людиною освіченою. Багато розповідав нам про свою роботу, знав безліч казок і легенд. Йому подобалося те, що я весь час дуже уважно спухав, повив кожне слово і намагався збагнути повний зміст того, що він розповідав. Він завжди казав: «З Пилипа виросте освічена і сильна людина, якщо тільки його батьки не загублять».

Тоді я не розумів повністю чому між нашими батьками виросла така велика стіна недовіри. Мій батько був дияконом місцевого приходу і весь час намагався насадити в мені «закони божі». Але я завжди уникав таких занять і батькові це дуже не подобалося. Він не міг зрозуміти того, що хоча я і був людиною віруючою, мене не задовольняло багато речей, про які йшлося у святих писаннях. Батько не знав, в кого я такий вродився і приписував мої вагання негативному впливу Петруся та його родини. Але я пам’ятаю, як декілька років тому, коли ще був живий мій дід Панас, він весь час повторював мені: «Пилипе, ти повинен збагнути і записати у голові одну річ, до якої я йшов все життя. Ось вона: Бог є. Але його немає у церкві! Він є в нас.» Я пам’ятаю, що тоді я розумів його дуже добре. Мій дід багато мені передав, але найголовніше — він посіяв у мене зерна сумніву і велике бажання до волі, до звільнення від будь-яких забобонів. Я не бачив цього у вченні, яке мені нав’язував батько. Тому я і сидів зараз у затишному кутку Петрусевої хатини і слухав дядька Федора.

— А ось скажи мені, Пилипе, — раптом той звернувся до мене. — Чому ваш Бог дозволяє таку несправедливість на Землі? Ми, робітничий клас, працюємо день і ніч, але все одно ми — бідні, а наші хазяї багатіють. Невже той, хто не народився у багатій родині, примушений все життя голодувати? Ми ж такі люди, як і вони…

Я ж злякався цього запитання. Я знав, що дядько Федір підозрювався у стосунках із страйкарями і його декілька разів навіть забирали жандарми. Одного разу Петрусь прибіг до мене додому і з заплаканими очима розповів про те, що його батька забрали люди у формі і повели невідомо куди. Тоді мій тато сказав: «Так вам і треба, ледацюги!». Я його тоді ледь не побив. Петрусь, обурений, пішов від нас, а я змушений був терпіти побої ремінцем і ніч читати Біблію.

— Дядьку Федоре, Бог мабуть не знає про це, — обережно відповів я.

— Як це не знає!?

— А ось так, не знає. Його мабуть обдурюють його слуги. Один з його янголів навіть зрадив йому! Невже ви цього не знаєте?

— Звідки нам це знати, — дядько усміхнувся у вуса. — Ми в бурсах не навчалися. Ми знаємо тільки те, що бачимо на свої власні очі. А вони бачать сумне.

— А що ви думаєте про те? — запитав я.

— Ми думаємо так: Бога як такого немає! А навіть якщо Він і є, то такий же кат, як і наші хазяї та їх прислужники — такі, як твій батько.

— Схаменись, Федоре! — злякалась його дружина, тітка Ганна. — Зовсім злякаєш хлопця.

— Мо’, Ганно, ти боїшся, що він нас зрадить. Побіжить, розповість все батькові і мене завтра заберуть жандарми, але тепер вже назавжди? — засміявся дядько Федір.

— Та що ти таке кажеш! Схаменися!

В кімнаті настала тиша. Тітка Ганна пішла на кухню, а її чоловік задимів цигаркою. Ми з Петрусем почали переглядати малюнки у великій книжці, яку вчора звідкись приніс його батько.

Раптом постукали у двері. Я здригнувся. Невже батько? Та ні… В кімнату ввійшов високий чоловік і привітався з Петрусевим батьком.

— А, здоров, босяки! — звернувся прибулець до нас, — Як справи, Петре?

— Як завжди, Миколо Івановичу, живемо!

— Живете!? Це добре, — засміявся той, і вони з дядьком Федором почали тихо розмовляти.

Ввійшла тітка Ганна, і привіталася з гостем.

— Мо’, тобі пора додому, Пилипе? — звернулася вона до мене. — Батьки, напевно, хвилюються.

— Так, я вже піду. Дякую вам за все, — я піднявся і попрощався з чоловіками.

Петро вийшов зі мною.

На вулиці вже було темно. Я боявся повертатися додому, бо знав, що там на мене чекають великі неприємності. Петро мабуть відчував мій настрій, бо всміхнувся, штовхнув мене в бік і запитав:

— Що, боїшся?

Я тільки хитнув головою у відповідь.

— Не бійся! Скоро все зміниться.

— Що ти маєш на увазі.

— Життя зміниться. Так батько каже. Всі заводи будуть належати робітникам. Земля — селянам. Ми всі будемо навчатися у школах, а потім тому, що ми хочемо робити в житті. Ти що не чув? Царя вже скинуто…

— Це що, апокаліпсис? — серйозно запитав я.

— Що таке апокаліпсис?

— Кінець світу.

— Який кінець світу! Це буде початок нового життя, — відповів Петро і мені здалося, що він обурився. — Ви там геть подуріли зі своїми «божими» законами!

Після невеличкої паузи я відповів:

— Не ображайся на мене. Я ж теж багато чого не розумію у такому житті, яке в нас. Я у всьому згоден з твоїм батьком… майже у всьому. Я теж хочу, щоб все було справедливо. Я теж хочу навчатися, любити і жити, а не бути попом!

Я схаменувся і нібито прокинувся. Щось трапилося! Щось вивело мене зі стану розслаблення.

Так. Дзвонили у двері. Я встав з крісла і подивився у «очник». Ігор! Нарешті. Я відкрив двері, і мій товариш прямо ввалився у квартиру.

— Половина дванадцятої, і я на місці, — задоволено рапортував він. — Кажи, що трапилося?

— Нічого Я тобі не буду розповідати…

— Не зрозумів.

— Почекай. Краще давай сідай ось тут, біля мене і дивись уважніше, — я пересунув ще одне крісло з кімнати до дзеркала.

— Знову не зрозумів. Куди дивитися?

— В дзеркало.

— Ти що, збожеволів?

— Можливо, але все ж таки сідай. Мені цікаво, що ти побачиш тоді, коли… Ну взагалі, чи побачиш ти щось на протязі, ну скажемо, хвилин десяти.

— Це я тут з тобою повинен сидіти і тупо дивитися в дзеркало майже чверть години! І це тоді, коли я б вже спав!?

— Ну зроби мені ласку. Тільки чверть години Якщо за цей час нічого не трапиться, ти зразу ж лягаєш спати на моєму дивані. Згода?

— Ну добре, раз я сюди прийшов…

Ми так і зробили. Я сів на своє старе місце і знову почав заглиблюватися у відображення своїх очей. Як я і сподівався…

Трошки згорблена людина з сивим довгим волоссям, одягнена у сутану, бігала по подвір’ю і гукала:

— Пилипе, не ховайся! Я знаю, що ти десь тут! Виходь, сину сатани!

Я знав, що це мій батько, і як мене не тримала мати, я вийшов з хліву і одізвався.

— А, ти тут! — батько повернувся до мене. — Як ти міг зрадити Святе Слово?! І це мій син! Ти — зрадник! Ти зв’язався зі слугами сатани! Дешево ж ти продав свою душу.

Викрикуючи ці слова, батько розмахував руками і все ближче підходив до мене.

— Заспокойтеся, тату. Я — не зрадник. Я зробив свій вибір. Це мої переконання.

— Переконання?! Які переконання?! Ти навіть не знаєш про що говориш!

Батько підходив до мене з погрозливим поглядом, але я стояв і твердо дивився йому прямо у вічі. Раптом він зупинився, сів на землю і заплакав:

— У мене більше немає сина. За що, Господи, Ти мене так караєш у час Твого Суду?

Я нічого не сказав, вийшов з подвір’я і пішов геть з дому. На душі був неспокій. Я знав, що вже не повернуся і, можливо, ніколи більше не побачу свого батька. Я обрав свій шлях. Можливо, то і був шлях до пекла, як казав він, але це був мій шлях, і звернути з нього я б вже не зміг.

Треба було розшукати Петра, який теж разом зі мною повернувся до рідного міста щоб побачитися зі своєю матусею, і повертатися через річку до своїх. Петра я застав вдома. Він вже був готовий вирушати.

— Ну, як вдома? — спитав він мене, поки я вітався з Ганною Іванівною.

— У мене вже немає дому… — відповів я.

— Не горюй, Пилипе, незабаром вся Росія буде твоїм рідним домом. Ходімо, нам вже пора…

Ігор тряс мене за плече. Я прокинувся від видіння і запитливо подивився на нього.

— Що це було? — запитав він хитаючи головою до дзеркала і я зрозумів, що він теж щось бачив.

Я відповів після невеликої паузи.

— Не знаю. Я і попросив тебе прийти сьогодні, щоб порадитись про це. Наскільки я зараз розумію, це існує в дійсності, раз і ти бачив щось. До речі, що ти бачив? Скажи, це важливо для мене.

— Ну… чесно кажучи, я нічого не очікував побачити, але… Спочатку дзеркало стало матовим, я злякався і хотів звернутися до тебе, але… потім я побачив справжнє кіно. Я зрозумів, щось про часи перед революцією…

— Після, — поправив я друга. — Це вже відбувалося після революції. Мені навіть важко було пояснити, чому я був так впевнений, що останнє видіння відобразило події вже після революції. Я просто це знав.

— А що ти відчуваєш, коли бачиш це? І взагалі, коли це почалося? — Ігор встав з крісла і підійшов до дзеркала. — Може, ти мене розігруєш?

— Як це розігрую? Ти ж сам все бачив!

— Так, бачив, — погодився Ігор. — Але все ж таки…

— Це почалося позавчора. Я прибирав у квартирі, і протирав дзеркало вологою ганчіркою. Раптом я побачив, що ті місця, де я тільки-но пройшовся, почали мутніти і там щось з’являється. Мені зразу ж стало недобре. Поблизу стояло крісло. Я розвернув його до дзеркала і сів. Відтоді я і почав це бачити.

— А хто то були? Старий дід і хлопець. Я так зрозумів, що це батько і син.

— Так, ти не помилився: це дійсно батько і син. Але я не просто бачу це як кіно. Я ніби засинаю і бачу сон, де я ж відіграю головну роль. Але ж я не сплю!!!

— Ти хочеш сказати, що той хлопець, то і є ти? Тепер зрозуміло чому ти знаєш, що це було після революції… Стій! — Тут Ігор повернувся до мене. — А може це те, що справді було з тобою?

— Не розумію, — відповів я, але серце почало сильно битися від хвилювання.

— Це є твоє попереднє життя. Ну, не мені тобі казати про перевтілення, про карму і таке інше… Невже до цього ти жив у час революції? — я побачив, що Ігор справді захопився цією думкою і вирішив підіграти йому.

— Так, — підтвердив я і усміхнувся. — Це дійсно схоже на правду. Я жив у ті часи і боровся за радянську владу.

— А ти впевнений, що боровся за революцію?

— Так. А чому ж, як ти гадаєш, мій батько прогнав мене з хати?! Я виріс у родині священика. Я це відчуваю зараз так сильно, нібито воно дійсно так і було!

— Дуже цікаво, — сказав Ігор. — Дуже. Дай щось пити. У мене від цього у горлі пересохло.

Я пішов на кухню і приніс звідти склянку води.

— А що ти ще знаєш чи відчуваєш про це? — Ігор повернув порожню склянку і з цікавістю подивився на мене.

— Так, я щось відчуваю, але це важко вимовити. Тоді для Пилипа єдиним авторитетом був дід Він його дуже поважав, але той вже помер. У діда був дуже цікавий погляд на Бога і людину. Він зовсім не сходився з тим, чому тоді навчали у школі та церкві. У них з батьком Пилипа було багато суперечок з цього приводу. Дід жив окремо, у іншому селі, і Пилип дуже часто гостював у нього.

— А ти можеш коротко виразити позицію діда?

Я задумався на хвилину, але потім відповів:

— Людина не може бути рабом Божим Вона може бути або злодієм, або антихристом, або Сином Божим. А син не може служити Батькові. Він — його нащадок. Я не знаю, як це виразити більш правдиво, але десь так… — Ігор хмикнув і сказав:

— Тепер зрозуміло, чому ти вирішив піти за революцією. Свобода… рівність… братерство… Саме братерство. Якщо ми всі сини Божі, то ми — браття!

У розмові наступила пауза. Я пішов на кухню і поставив чайник.

— Слухай, — перервав мовчання Ігор. — У мене є один знайомий дід, Микола. Він живе в селі. Його хата знаходиться у лісі, десь з кілометр від хати моєї бабусі. Давай завтра, чи коли, поїдемо до нього. Він допоможе, бо знається на цих речах.

— Добре, поїдемо, — погодився я, розлив чай і ввімкнув радіо. — Звісно, якщо тільки мені на роботі щось дадуть. Ми не отримували платню вже два місяці. У мене не буде грошей навіть на квиток…

Ми повечеряли, ще поговорили про незвичайні речі, і вирішили відпочивати. Я, як привітний господар, поклав Ігоря на дивані, а сам примостився у кріслі. Радіо щось бубніло, але я звик засипати під його звук: так відчуваєш себе не повністю самотнім.

Як тільки я почав поринати у приємну дрімоту, як відчув вже знайомий мені неспокій. Я подивився у дзеркало. Так і є: воно почало мутніти. Я піднявся у кріслі…

Наш загін увірвався у село на світанні. Вже здалеку я побачив, що церква, де служив мій батько, згоріла. Зараз на її руїнах йшла кривава боротьба. Промайнула думка, що там, мабуть, зійшлися у смертельній бійці ті, хто колись ходив до неї разом.

Але ще мить — і я летів до своєї хати. Петро біг позаду. На нашому шляху ми зустрічали ворогів, але зараз мене вже ніхто не міг зупинити: я був поряд з домом.

Я увірвався на подвір’я. Хата була ціла, двері відчинені. Я миттю опинився у кімнаті і побачив свою матір. Вона напівлежала біля ліжка і пустим поглядом дивилася у вікно. Почувши шум, вона повернулася у мою сторону і тихо скрикнула.

Я опустився на коліна і обійняв її. Вона була ледь жива. Я поклав її на ліжко і запитав:

— Де батько?

— Не знаю, сину, — тихо відповіла вона. — Він пішов з дому ще тиждень тому, так і не повернувся. Я вже думала, що не побачу ні його, ні тебе. Але Господь змилостився…

В кімнату вбіг Петро. Він сухо привітався з моєю матір’ю і крикнув:

— Пилипе, зараз тут будуть наші. Це одна з хат, яка повністю вціліла. Я хочу знайти свою…

Я хутко встав з колін.

— Не хвилюйся, мамо. Все вже буде добре. Я скоро повернуся.

Ми вибігли з хати і швидко рушили далі. Бій за селище майже скінчився: ми перемагали… Тільки окрема частина бандитів ще чинила опір, засівши в деяких хатах.

Ми побігли через ліс по знайомій стежці.

Хата Петра була напівзруйнованою. Петро зник за дверима, а я вирішив обійти ззовні. Все начебто було тихо. Петро з’явився через півхвилини.

— Нікого немає, — крикнув він розгублено.

— Не хвилюйся, Петре. Можливо вона десь у сусідки. Бачиш, хата майже зруйнована. Тут жити вже не можливо. Пошукаємо її в іншім місті.

Раптом ми почули шурхіт на горищі.

— Там хтось є! — вигукнув Петро і поліз по драбині нагору. Я рушив за ним. Петро швидко відкрив двері і зник у темряві. Почулися постріли.

— Петре! — вигукнув я щосили, але не встиг прийти другові на допомогу. Знизу почувся гомін і хтось вигукнув:

— А, червоний собака! Не отримаєш ти наше майно!

Я навіть не встиг озирнутися. Постріл, ще один… Поштовхи у спину… Я не зміг втриматися на драбині і полетів у прірву… навіть не відчув, як впав.

«Я вмираю» — почуття було жахливе. Встиг побачити, як мій вбивця рушив нагору. «Петра, мабуть, теж вбито…» — думки розсіювалися у небутті.

Раптом повз мене почали швидко пропливати миттєвості мого життя. Що я встиг зробити. Нічого. Невже все моє життя було помилкою? Я побачив свого батька біля церкви. Здавалося, він дивився на мене суворо, але з любов’ю. Я хотів було попросити у нього пробачення, але він кудись зник, і на його місті опинився дядько Федір. Він усміхнувся і сказав: «Нічого, Пилипе, ми ще поборімося». Але я і йому не встиг нічого відповісти, бо він зник так само, як і батько. Потім я побачив маму. Вона йшла до мене і щось казала. Я не чув, що вона говорить. Я почав плакати від злості. Чому я нічого не чую?

— Мамо, — вигукнув я і відразу відчув, як все тіло прорізав біль. Мати ще стояла біля мене і тримала в руках білу сорочку.

— Мамо, навіщо мені зараз нова сорочка? — запитав я, та не почув відповіді.

Мати чомусь почала плакати і звати мене. Невже вона мене не бачить? Я ж поряд.

— Мамо! — ще раз вигукнув я, але видіння зникло.

До мене знову повернулася свідомість. Я відчув, що лежу на землі. Хтось підбігав до мене. Я хотів піднятися і подивитися хто це, але не зміг. Разом з ясністю розуму до мене прийшло відчуття величності. Світла і присутності Сили… «На тебе зараз дивиться Бог» — виникла думка, і вона заспокоїла мене.

— Боже, — вирвалося у мене чи в думках, чи в голос. — Я вмираю… Невже все даремно? Як це прикро! Я б хотів жити у новому світі, у світі справедливості. Я вірю, що діло революції переможе, і я хочу бачити її наслідки. Я хочу жити в майбутньому… Я хочу… Вірю, знаю, що Ти можеш так зробити. Я благаю. Отче… Після цього я побачив лише туман, бо біла пелена торкнулася моїх очей.

* * *

Підбігли два бійці. Один схопив Пилипа за голову і намагався відчути слабке дихання.

— Пилипе, ти чуєш? — спитав другий і почав давити на груди хлопця, аби привести його до тями.

Раптом Пилип відкрив очі і сказав:

— Дядьку Федоре, а Петро…

— О, Гриню, поглянь, він мене пізнав, — зрадів Федір. — Пилипе! Де ж Петро?

Замість того, щоб відповісти Пилип оглянув людей, його очі божевільне загорілися, і він промовив:

— За даними Мінфіну за попередній місяць ціни виросли на дві тисячі відсотків. Гіперінфляція досягла великого розміру…

— Про що це він? — запитав Гринь. — Що таке гіперінфляція?

— Тихо! — наказав дядько Федір. — Бачиш, людина марить, вмирає…

Він сів і поклав голову Пилипа на коліна. Сльози з’явилися на його обличчі і він промовив:

— Вибач, Пилипчику, не встигли ми. Але я обіцяю: твоя смерть не буде марною. Ми переможемо. Наші сини і онуки будуть жити у оновленому світі…

На горищі почувся шурхіт…

ЗМІСТ

Віктор Савченко. Той, що повернувся

Віктор Маслов. Сам собі бог

Тимур Литовченко. Місячний сонет

Олександр Ємченко. Змія ілюзії

Анатолій Лазаренко. Сигнали зірки

Анатолій Лазаренко. Четверта цифра

Юрій Загородній. Сни, що повторюються

Юрій Загородній. Захисна реакція

Юрій Загородній. Бажання людини

Примітки

1

Петрогліфи — висічені на каменях давні зображення часів палеоліту, неоліту та міді. Деякі петрогліфи мали магічне значення.

(обратно)

2

Ентропія — (від грецьк. — перетворення) особлива фізична величина, яка характеризує тепловий стан тіла і можливі зміни стану матеріальних систем.

(обратно)

Оглавление

САМ СОБІ БОГ Фантастичні повісті та оповідання

Віктор Савченко ТОЙ, ЩО ПОВЕРНУВСЯ Фантастичне оповідання

Віктор Маслов САМ СОБІ БОГ Фантастична повість

Тимур Литовченко МІСЯЧНИЙ СОНЕТ Фантастична повість

Олександр Ємченко ЗМІЯ ІЛЮЗІЇ Фантастичне оповідання

Анатолій Лазаренко СИГНАЛИ ЗІРКИ Фантастичне оповідання

Анатолій Лазаренко ЧЕТВЕРТА ЦИФРА Фантастичне оповідання

Юрій Загородній СНИ, ЩО ПОВТОРЮЮТЬСЯ Фантастичне оповідання

Юрій Загородній ЗАХИСНА РЕАКЦІЯ Оповідання — містика

Юрій Загородній БАЖАННЯ ЛЮДИНИ Фантастичне оповідання

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg