«Викривлений простір»

Викривлений простір (fb2) - Викривлений простір 881K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Константинович Тесленко

Олександр Тесленко ВИКРИВЛЕНИЙ ПРОСТІР Фантастична повість та оповідання

©    — україномовна пригодницька література

Рецензенти: В. Ф. Гужва, П. Г. Щегельський

ВИКРИВЛЕНИЙ ПРОСТІР Фантастична повість

1.

В час, коли схочеш лишити

клопоти буднів

заради важливіших справ,

щоби продовжувать шлях наш,

напнувши усі вітрила,

ти намагайся тоді, щоб привітно

дивилися лиця —

лагідність личить людині,

а гнів ти для звірів лиши.

День ще зрання видався сонячним. І, мабуть, саме тому в Антона Сухова був просвітлений, позначений карбом бентежної осені настрій. Сухов радо й бадьоро їхав на роботу, в клініку. Вправно і швидко прооперував. Операція видалася складною, але все пройшло нормально. Таке трапляється не часто.

Антон вийшов із клініки і неквапливо прошкував тротуаром вздовж магістралі, що вигиналася довкола яру правильною дугою. Обабіч дороги відсвічували черленим золотом клени, а на протилежному боці яру ще не вжухла зелень акацій та дубів.

З самого ранку того дня світило сонце після трьох днів безперервних дощів. Легкий вітерець перебирав його волосся з сивиною на скронях. Він посміхався сам до себе, радіючи погожому дню. Додому йти не хотілося.

Осінь. Сонце. Вдала операція. Натруджені мозок і тіло мимоволі шукають спочинку. А що може бути кращим за отакі хвилини? Відпочиваєш… І не хочеться ні про що згадувати.

«Вероніки ще немає вдома. Шкода: якийсь невидимий бар’єр проліг поміж нами, і той бар’єр важко зруйнувати, бо, власне, зараз немає бажання його руйнувати. Оті бар’єри дарують перепочинок, тож і за це їм дяка. А що водночас приходить самотність… можливо, то й не біда, бо на самоті ніхто тебе не принизить і не скривдить».

Колись він щиро кохав її. Це вже нині доводиться запитувати себе, що означає кохати щиро. А колись не запитував. Просто відчував кожною своєю клітиною, що йому завжди хочеться бути з нею.

Сонце. Осінь. Прекрасний день.

— Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять… — почулося за спиною. Сухов озирнувся. Його наздоганяв анестезіолог Митрофан Степанюк. — … І дарувать комусь бентежне щастя… Нічогенький сьогодні деньок видався, Антоне. Еге? І лиш моя зоря ясна…

— Осінній подарунок галерникам.

— … упала з неба і погасла… Сьогодні можна ощасливити дружину. Повертаюся додому не серед ночі… Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять…

Поміж собою вони називали жартома один одного галерниками, колись були бранці-невільники, а вони, як кажуть, за покликом серця придбали собі вериги. Того всього можна було легко й позбутися, проте ніхто не поспішав цього робити, доки не випробовував себе до останку. Світячи іншим, згораєш сам. Але ж, видається, сам згориш не так скоро. Безсонні ночі, клопітні дні, хворі пацієнти, диспути, симпозіуми, пошуки нових напрямків і пошуки самого себе. Важко працювати в клініці, відомій на всю планету. Але й не соромно сказати, де ти працюєш. Інколи навіть похизуватись приємно. Важко працювати, але ж відчуваєш себе на вістрі наукового пошуку. І не залишається часу для хворобливого самодлубання і виношування «геніальних» прожектів. Власне, окрім невдоволення своїм сімейним життям, Сухова все цілком влаштовувало.

Осінь. Таке лагідне сонце. Операція пройшла вдало. І не хочеться йти додому так рано. І можна просто насолоджуватися пахощами осіннього світу.

— Візьмемо машину?

— Поспішаєш? — запитав Антон.

— Ні. Але в такий день гріх губити час. Аж не віриться, що сьогодні небо усміхнулося. Можна приїхати додому, а у вікна світило променить. Заберу дочку із садочка. Томка зараз така потішна. Саме той вік, що й не висвариш… А там і дружина прийде… Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять…

Кремезний Степанюк вайлувато міряв кроками тротуар. Антон ледь встигав за ним.

— То як, беремо машину? Чи я сам?

Замість відповіді Сухов зупинився біля одного з найближчих пультів магістрального селектора і натиснув зелену клавішу.

— … І дарувать комусь бентежне щастя… — наспівував Степанюк.

Машина зупинилася біля них хвилини через три. Прочинилися дверцята блакитного гелікомобіля. Митрофан пропустив Антона:

— Сідай, тобі їхати далі, а я в центрі зійду.

— Поспішаєте? — баритоном запитала машина.

— Ні, але й губити час… Гарний день сьогодні видався, правда?

— Мені всі дні однакові, — монотонно сказав гелікомобіль. — Погано тільки тоді, коли клієнтів чи пального немає. Куди їдемо?

Вони назвали адреси, і машина рушила з місця.

— Ми з тобою завтра не разом працюємо?

— Міг би й не нагадувати про завтра, — трохи роздратовано мовив Степанюк. — Завтра у мене Гирзанич оперує… Певне, такий день, як сьогодні, трапиться знову не скоро…

Жінку з дитиною на руках Антон помітив здалеку. Пригадалися маленький Вітасик і Вероніка… Які вони тоді були щасливі! Тішилися, мов діти, з кожної дрібниці. Але як сталося, що все зникло? Якось відразу. Раптово. І раніше траплялися нелади з Веронікою, навіть сварки, але Антон ні на мить не сумнівався, що то все не ти’мчасові складнощі, а смішні непорозуміння. В її очах бачив одсвіт отієї щирої любові. А нині почав думати, що все це йому колись приснилося… Але ж ніщо не зникає безслідно? Один дотепник прорік: якщо в душі оселилася ненависть, то, значить, були колись і зерна любові. Але й ненависті не було в душі Антона Сухова. Йому самому видавалося, що душа з якогось часу стала бездонною пусткою… Чому?

— Зупинимось! — несподівано самому собі наказав Сухов і звернувся до гелікомобіля. — Підвеземо ту жінку… Місце в салоні є…

Степанюк незадоволено пробуркотів:

— Вона нікуди не збирається їхати. Вродлива жінка, я тебе розумію, але ж вона нікуди їхати не збирається. Даремно ти лицарствуєш. Красуня просто гуляє зі своїм чадом.

— Ти ж бачиш, поблизу немає пульта магістрального селектора. А вона з дитиною на руках…

Мабуть, саме тому Сухов і звернув увагу, що жінка тримала дитину на руках. Щось незвичне було в її постаті. Струнка, світловолоса, в зеленкуватому легкому плащі, ніби з кольорового повітря зіткана, вона стояла спокійно, незворушно і водночас аж промінилася напругою, хвилюванням.

Машина зупинилася метрів за десять від неї. Сухов визирнув із салона і гукнув:

— Вас підвезти?

Якусь мить жінка стояла нерухомо, ніби не почула пропозиції. Потім повільно обернулася, запитально подивилася на Сухова, спершу ніби сторожко і злякано, як видалося Антонові, та нараз голосно відказала:

— Так, безумовно. Велике спасибі. — Приязно усміхнулася, саме приязно, а не вдячно, відзначив подумки Антон, і впевнено підійшла до машини.

Дитина на руках розплакалась. Голос малюка був неприємний, деренчливий. Сухов посунувся в глиб машини, і жінка зручно вмостилася поруч.

— Тихо, Серафимчику, тихо…

Пола її зеленкуватого плаща лягла на коліно Антона, а пасмо довгого золотавого волосся впало йому на плече, лоскотало щоку.

Гелікомобіль рушив, набрав швидкість.

— Куди вам їхати? — запитала машина.

Жінка подивилася довкола, якось дивно усміхнулася, ніби вибачливо, але й відчужено воднораз:

— Мені з вами по дорозі, - сказала впевнено, немов точно знала, куди їдуть Антон з Митрофаном. — Ну тихо, Серафимчику! Що це з тобою?!

А малий на руках не вгавав. Крізь плач він намагався щось сказати, але неможливо було зрозуміти бодай слово. Він роздратовано витирав кулачками сльози. В блакитному комбінезончику, повненький, рожевощокий.

— То куди ж вам їхати? — знову запитав гелікомобіль.

— Я скажу, де зупинитися, — ухильно відповіла жінка.

А малий репетував, аж у вухах лящало. Антон і Митрофан іронічно перезирнулися між собою.

— Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять…

— Як тебе звати, малий? — голосно запитав Сухов. — Ти вже вмієш говорити? — Антон поглянув на маму.

Вродлива! Навіть погляд відвів.

— Мене звати Серафимом, — несподівано спокійно проказав хлопчик. — Ви чули, як мене кличе мама, а запитуєте… — І зарюмсав ще нестримніше.

— Скільки йому років?

— Два, — якось непевно відповіла жінка.

— Симпатичний хлопчик, а такий плаксій… — Антон взяв маля за вушко і злегка смикнув, імітуючи чоловіче розчулення, хоча Серафим, а особливо його деренчливий голос, дуже дратували Антона. — Я таких завжди забираю із собою. Ось у цьому великому портфелі… Чуєш, Серафимчику?

— Чую?! Так! Ти все одно не забереш мене! — вигукнув хлопчик і розкричався ще голосніше.

Жінка вибачливо подивилася на Антона і вдавано безтурботно проказала, карбуючи кожне слово:

— Так от, я зараз віддам тебе дяді. Мені не потрібен такий поганий, неслухняний хлопчик.

Антон враз нахмурив брови, розкрив чорний і справді чималий портфель.

— Зупиніть, будь ласка. Я зараз виходжу, — мовив Митрофан. — До завтра, Антоне. Бажаю тобі щонайкраще провести цей день, — багатозначно усміхнувся.

Степанюк вийшов з машини, за ним нечутно зачинилися дверцята. Гелікомобіль помчав далі, а малий репетував, час від часу переводячи подих.

— Ану, давай подивимось, вереднику, чи помістишся ти в моєму портфелі?

Сухов уже й не радий був, що розпочав цю гру. Міг би їхати собі спокійно, не встрявати у розмову. Кричить малий, але ж він на руках у матері, вона знає, що йому треба і чого не треба. І взагалі не було ніякої потреби зупинятися, лицарствувати, як сказав Митрофан. Але… Ось іще хвилина-друга… Ця жінка… Ця красива жінка вийде із салону, і Антон Сухов помчить прямісінько до себе додому.

— Бачиш, який у мене великий портфель? — повторив. — І сьогодні він майже порожній. Я ніби передчував, що зустріну такого плаксивого хлопчика.

— Забирайте його, — мовила жінка. — Раз не слухається, тож він не любить свою маму, — і ніби несамохіть поклала долоню Антонові на коліно, Сухова аж пересмикнуло від того.

Здавалося б, мав інакше зреагувати на дотик чарівної супутниці, але йому стало так боляче, ніби щось жорстоке і всеїдне доторкнулося до нього.

— Безумовно, я заберу… — затнувся Сухов, тамуючи біль.

Узяв хлопчика собі на коліна, внутрішньо приготувавшись до непередбаченого. Але нічого такого не сталося. Серафим спокійно перебрався на руки до Антона, не змінивши тональності свого плаксивого співу.

— Ось так, Серафимчику, — сказала жінка. — Ти не слухався своєї мами, живи тепер з чужим дядею. Зупиніть, будь ласка.

Гелікомобіль слухняно загальмував.

Антон Сухов не встиг нічого збагнути. Золотоволоска в зеленавому плащі вискочила з машини і швидко поцокотіла каблучками вздовж магістралі.

А Серафим відразу замовк, полегшено по-дорослому зітхнув, розважливо і умиротворено витираючи сльози. Сказав:

— Ну, нарешті….

Сухов аж ніяк не чекав такого повороту. Він сидів, намагаючись приховати свою розгубленість і безпорадність.

— Тобі зовсім не шкода розлучатися зі своєю мамою?!

Хлопчик подивився на нього пильно, зосереджено, якусь мить ніби вагався, підшукуючи слова, але так нічого й не сказав, тільки багатозначно усміхнувся.

Моторошна хвилина минула.

— Пробачте, зараз ми також вийдемо, — голосно мовив Сухов.

— Розумію вас, — відповіла машина. — Бажаю успіхів.

Сухов з дитиною на руках вийшов з салону і, максимально зосереджуючись, як під час роботи в операційній, поглянув довкола. Ніде не було помітно жінки в зеленкуватому плащі. Вона ніби розчинилася, випарувалась, ніби просто наснилася. Але ж дитина… Хлопчик на руках…

— Поставте мене на землю! — владно звелів малий. — Я вмію ходити не гірше за вас.

— І що ж ми будемо робити? — мовив Сухов. — Маєш ти, хлопче, відверто кажучи… Не знаю навіть, як сказати… Маєш ти не зельми розумну матусю…

— Нормальна мама, — сказав Серафим. — То ви її не знаєте. Вона дуже втомлюється…

— …

— Ходімо, — рушив тротуаром.

— Куди? — пішов поруч Сухов.

— Погуляємо.

— Де ти живеш?

— А хіба ми поїдемо не до вас?

— …

— Ось цією вуличкою ми скоро вийдемо до чудового парку. А ти молодець! Як тебе звати?

— Мене? — розгублено перепитав Сухов.

— Тебе.

— Антон… Антон Сухов.

— Ти мені відразу сподобався. Від тебе лікарнею пахне. Ти лікар?

— Лікар…

Антон ошелешено зупинився. Ну й деньок видався! Тепле проміння сонця. Золоті крони дерев. Чисте небо. Серафим…

— Тобі справді два роки?

— Тебе дивує, що я такий розумний? Вундеркінди всі такі.

Сухову раптом нестерпно забажалося побути на самоті.

І портфель став непомірно важким…

— Мені завтра дуже рано на роботу. Операції починаються о восьмій…

— До завтра ще дожити треба, як сказала б моя мама. Не хвилюйся. Все буде гаразд. Я тебе не підведу, — багатозначно прорік малий.

Хлопчик у блакитному комбінезончику дибцяв швидко. Антон ледь встигав за ним.

— В тебе є діти, Сухов?

— Двоє…

— Це добре. Я їх багато чому навчу. Хто вони — хлопчики чи дівчатка?

— Хлопчик і дівчинка.

— Ну, ти просто молодець! Цілковита гармонія… Але, бачу, ти не дуже радий нашій зустрічі, — малий глянув йому у вічі й зупинився.

Антон відчув: не слухаються ноги. Він, хірург, почувався, як на операційному столі. Він нічого не міг збагнути, навіть того, чи все це зараз відбувається насправді.

Нараз у нього з’явилося бажання якось відстати від Серафима. Власне, втекти. Вундеркінд не пропаде. Але Серафим ступив кроків два-три і, не обертаючись, голосно запитав:

— Що сталося? Чому ти зупинився? — Малий чекав, доки Сухов підійде.

Довелося знову йти поряд…

— Давай покатаємося он із тієї гірки.

— Мені… незручно, — буркнув Сухов. — Адже там самі діти.

— Байдуже. Діти теж люди. Ходімо.

Маленька кабіна пневматичного ліфта, кумедно сіпаючись, підняла їх на верхівку вежі, звідки починався до блиску відполірований дітлахами пластиконовий спуск. Він тягнувся аж до кінця парку. Сідай, відштовхуйся, і ось тебе вже понесло, закрутило у віражах, спіралях, крутих спусках і бентежних підйомах.

Коли вони (нарешті!) стали ногами на землю, Серафим уважно подивився на Антона і сказав:

— Ну, хіба було погано? Отож! Було чудово. Але, знаєш, у мене відірвався ґудзик… Подивися. — На малій долоні лежав блакитний ґудзик. — Я встиг його спіймати на льоту. Я молодець, правда ж, Сухов? У мене блискуча реакція.

— Так. Ти молодець, малий.

— Але мені зараз треба його пришити, — сказав Серафим. — У тебе часом немає голки з ниткою?

— Ні, немає. Поїхали вже до мене додому. Щось придумаємо, якось розшукаємо потім твою матусю… І голку з ниткою вдома знайдемо… В мого Вітасика канікули. А ввечері Вероніка, дружина моя, прийде, — мовив і відчув, як спиною пробігли мурашки.

— Я не можу з відірваним ґудзиком знайомитись із людьми. Давай зайдемо у будь-яку квартиру і попросимо голку з ниткою. Якщо не хочеш, то поїхали до найближчого магазину… Але краще і швидше попросити у когось. Ходімо! — Хлопчик рішуче попрямував до виходу з парку.

Антон ішов як загіпнотизований.

У під’їзді найближчого від парку будинку були сутінки. Під стелею тьмяно світила одна віолова лампа. Сухов підійшов до перших-ліпших дверей на першому поверсі, подзвонив. Але ніхто не відчинив. У сусідніх помешканнях також нікого не було вдома.

— Давай піднімемось вище, — запропонував Серафим.

Сухов слухняно підійшов до кабіни ліфта, натиснув кнопку виклику, і за мить двері прочинилися.

— На який поверх поїдемо? Давай на третій? — Сухов поглянув на малого.

— Байдуже. На будь-який поверх.

Сухов натиснув на кнопку, двері почали зачинятися, та раптом звідкись вигулькнув чоловік:

— Зачекайте мене! — крикнув і руками вхопився за стулки дверей.

Двері відразу пропустили його. Захеканий чоловік подякував:

— Спасибі. Мені на п’ятдесят восьмий поверх. — І раптом вигукнув: — Антоне! Привіт! Яким вітром?!

Сухов упізнав колишнього однокласника Василя Бора.

— Це твій малий? — запитав Василь. — Ти тут живеш?

— Ні, — усміхнувся Сухов, а що сказати далі — не знав. — Я не тут живу. І дитина це не моя. Син… моєї знайомої.

— У гості приїхав?

— Так… У гості, — мовив якомога впевненіше, боячись, що Серафим не витримає і бовкне щось недоречне.

— Тобі на який поверх?

— Мені? Мені на третій, — похопився відразу, сподіваючись, що вони з Серафимом вийдуть собі швиденько, а Василь поїде до свого п’ятдесят восьмого.

Бор натиснув кнопку.

— Як тобі живеться? Ти працюєш там же? В тій же славній концентраційній клініці? — Василь голосно розсміявся.

— Так.

Двері ліфта прочинилися на третьому поверсі. Антон простягнув руку попрощатися, але Василь вийшов разом з ними.

— Ти надовго до знайомої?

— Не знаю… — Сухов був украй розгублений.

Він розумів, що зараз викриється його обман. От ситуація… Василь Бор ніби зрозумів його і запропонував:

— Може, потім до мене заглянеш? Посидимо, погомонимо, згадаємо однокласників. Це вже стільки років ми з тобою не бачилися! Я живу в квартирі сто п’ятнадцять. Чуєш?

— Так, чую.

— То я чекатиму. Піднімешся потім до мене? Чи, може, не дуже поспішатимеш? — усміхнувся.

— Не знаю…

— Ти одружений?

Сухов зрадів цьому запитанню.

— Так. Вже давно. Сина маю, дочку. — І раптом згадав, що Василь був у нього на весіллі, і коли народився Вітасик, то Бор також приходив привітати.

Згадав і зрозумів, чому Василь про це запитав. Хотів спробувати щось вигадати, щось пояснити, але потерпав, що зараз обізветься Серафим, і тоді спробуй щось пояснити, принаймні ось так, похапцем.

А Бор не поспішав додому.

— Ти в яку квартиру зараз?

Сухов вирішив грати до кінця, навмання вказав поглядом, а Василь підійшов до дверей і подзвонив, йому було цікаво, до кого ж прийшов Антон.

Сухов аж очі заплющив, витер спітніле чоло задерев’янілою від хвилювання рукою і подумав: «Будь проклятий цей сонячний день!»

Двері прочинилися, і всі побачили стару жінку в сірому, а по ньому дрібні жовті квіточки, домашньому халаті. Худа, обличчя жовте, в глибоких зморшках. Жінка ширше відчинила двері й запитально дивилася на Антона.

— Добрий день, — мовив Сухов і облизав пересохлі губи.

Стара нічого не відповіла, але її тонкі губи ніби ворухнулися у привітанні.

— Галина вдома? — якомога безтурботніше спитав Сухов і витер спітніле чоло.

Жінка подивилася на нього зосередженіше, обличчя її ще більше зморщилося.

Потім вона перевела погляд на малого Серафима.

— Галина? — перепитала стара навдивовижу молодим і дзвінким голосом.

— Так… Галина тут живе? — Сухов назвав перше-ліпше ім’я, аби швидше почути, що трапилась помилка, прикра помилка, що Галина тут не живе і, безумовно, стара нічим не може допомогти, треба звернутися в довідкове бюро тощо…

І Василеві треба спробувати пояснити… Аби тільки Серафим не втрутився. Але, видавалося, вундеркінд розуміє ситуацію.

— Галина, — знову мовила стара. — Безумовно. Заходьте, будь ласка. Вона вже давно на вас чекає.

Антон Сухов приховав своє здивування, потиснув Василеві руку, пообіцяв забігти до нього, якщо буде час. Пропустив Серафима і слідом за ним нерішуче переступив поріг.

2.

Хлопчик не залишав у спокої свого тата:

— Літак великий? А чому ж він у небі прикидається маленьким? А чому листя з дерев не падає? Тому, що міцно приклеєне? А чому ведмеді не відлітають у теплі краї? Тому, що добре пристосувалися?..

Вероніка повернулася додому раніше звичайного. На роботі все негараздилось. Навіть старезний, досвідчений і досі безвідмовний помічник, інформаційний фільтратор «Буран» почав барахлити, Робота не клеїлась. І хоч Вероніка не почувалася хворою, все ж пішла з роботи на дві години раніше, переконавши себе, що сьогодні варто посидіти вдома.

Вона відчинила двері, почепила на пластиконову вішалку капелюшок, сіру ледрову торбинку, зайшла до вітальні. Вітасик з Оленкою сиділи за столом якісь втомлені й водночас поважні. Побачивши матір, Вітасик підхопився:

— Мамо, а ми сьогодні дуже добре попрацювали!

— Ви в мене молодці. Не голодні? Скоро закінчуються канікули, Вітасику… Ти сьогодні вчив математику?

— Так, мамо…

Вероніка підійшла до стінної шафи, зняла з себе і повісила білу мережану блузку, накинула на плечі рожевий домашній халат.

«Хвилин п’ять треба відпочити. А потім братися до якоїсь роботи. Недописана стаття чекає. Скоро звітувати на роботі. І дітьми треба зайнятися…»

Вероніка зручно вмостилася у глибоке м’яке крісло біля вікна, заплющила очі. Вітасик з Оленкою стиха розмовляли за столом.

— Коли наш клас водили на птахофабрику, я побачив справжніх курей. От цікаво! Я одну взяв у руки, а вона дивиться на мене так дивно — то одним оком, то другим. Ось так. Ну, думаю, якась ненормальна курка. Навісна. А потім півень прибіг…

— А півень схожий на папугу?

— На папугу? У півнів хвости красиві… Ти бачила півнячі хвости?

— Ніколи…

— Ти ще не бачила півня?!

— Ніколи… Але я вже бачила папугу. Справжнього. У дяді Гриші.

— А я — ні… Тільки на малюнку.

— Вітасику, півні літають?

— Не знаю. Той півень скакав…

— Як скакав?

— Ну як… Ну, ось так… І хвіст пишний-пишний!

— От би і йому хвоста відчикрижити! Правда?

— Авжеж. Без хвоста всі смішні.

Вероніка розплющила очі. Підвелася й підійшла до вікна. В кутку кімнати стояв — майже на півстіни — акваріум, підсвічений зсередини трьома кольоровими ліхтариками: рожевим, синім і зеленим. У світлі цих ліхтариків рибки були ще красивішими, видавались яскравими фантастичними істотами. Але… Вероніка ковзнула поглядом по кулястому акваріуму й раптом відзначила, що рибок немає. Всі у підводному гроті, викладеному з камінців? Вероніка підійшла до акваріума і подивилася уважніше. Ледь не зомліла: всі рибки лежать на дні… без хвостів. Аж зойкнула.

— Мамо, це ми сьогодні дуже добре попрацювали. Правда? Дуже смішно?

Вероніка стояла геть ошелешена.

— Вітасику…

— Знаєш, як важко було їх ловити? Бачиш, ми зовсім не розхлюпали води. Бачиш, мамо, які ми акуратні. Ми молодці, мамо, правда?

— Вітасику, як ти міг?

— Смішно вийшло, правда, мамо? Ми з Оленкою так пожартували.

— Вітасику… Які жорстокі і… дурні ваші жарти.

— А хіба жарти повинні бути розумними? Ти незадоволена? Але ж ти ніколи не казала, що рибкам не можна відрізати хвости.

До кімнати зайшов старий волохатий кіт Юпітер. Він зупинився на порозі, підійшов до акваріума і солодко позіхнув, аж очі заплющив, а потім раптом зиркнув збентежено на Вероніку і відразу підібгав під себе розкішного смугастого хвоста. Колись, як Юпітер був ще маленьким кошеням, Антон ненароком наступив йому на хвіст. Після цього кіт на тиждень зник. Всі думали — назавжди. Проте Юпітер з’явився, кілька днів тримався осторонь людей. Відтоді де б не лежав — постійно ховав під себе хвоста.

— Мамо! А ми сьогодні зробили відкриття! — бадьоро вигукнув син. — Ось поглянь, мамо, — Вітасик підійшов до Юпітера. — Якщо погладити кота ось тут, саме в цьому місці за вухом, то він заплющує очі і голосно муркоче. Чуєш? Бачиш? Цікаво, правда?

— Про всяк випадок, застерігаю: не можна відрізати котові хвоста. Бо скажете потім, що ви цього не знали.

— Чому… не можна? — вихопилось в Оленки.

Мати промовчала. А щоб не спитали вдруге, поспішила присоромити:

— Як ви могли? Я ніколи не думала, що в мене такі жорстокі діти!

Вероніка знову сіла в крісло. Вона була вражена і навіть не знала, як повестися. Сварити? Знайти якесь покарання? Просто поговорити?

«Про що говорити? Що розказувати? Про те, що рибки були живі і їм було боляче? Діти й без мене це знають. Набити? Щоб вони відчули, що таке боляче? І це знають… Такі були красиві рибки, їх так важко дістати. Антонові один вдячний хворий подарував… Яка безглуздість. Взяти й повідрізати… Ще й хваляться, що воду не розхлюпали. Може, ще й гадали, що я їх похвалю? Який химерний день сьогодні».

Вероніка відчула себе вкрай стомленою. Спробувала думати про щось приємне, але не могла зосередити думки на чомусь одному. Все зводилося до намагання уявити, якими були рибки раніше, як вони плавали у світлі різноколірних ліхтариків.

«Антон любив посидіти біля акваріума. Іван також…»

Вероніка згадала про Івана і відчула, що це принесло деяку втіху. Принаймні злість на дітей трохи вщухла.

«Іван теж буде засмучений. Він завжди цілує мене отут біля освітленого акваріума. Якась пустка всередині. І навіть зла немає. Ні на кого зла немає. Але немає й краплі любові. Ні до кого. Хіба що до дітей… Пустка… Чому? Хочеться лише спати. Лише спати. Колись так не було. Іван… Якби він прийшов зараз, було б добре. Принаймні спати не хотілося б. Така пустка в душі. Мертва тиша. Які жорстокі діти. Повідрізати рибкам хвости. Без хвостів усі смішні, кажуть, Антон і сьогодні, мабуть, прийде пізно… Колись чекала його з роботи… Антон вважає, що я ніколи не любила його по-справжньому… Не можу з ним не погодитись. Але колись все було інакше. Антон тоді не дратував мене. Я могла терпіти його занудства, його кострубаті розумування і хлопчачу впертість. Ми з ним ще не старі. Ще можна все змінити в житті. Але не хочеться нічого міняти. І від цього приходить страх, але й цей страх якийсь розфасований у поліетиленові мішечки, не спонукає до дії, до бурі, він пропонує себе спожити спокійно, проковтнути, як гіркуваті пігулки, необхідні для нормалізації обміну речовин… Щось трапилось зі мною… Але не збагну, що саме… Хочеться спати…»

… У перші роки після того, як вони побралися, Антон Сухов багато розповідав про Вероніку своєму братові Миколі, членові Вищої Ради Землі. Він любив її, тендітного молодшого економіста з науково-дослідного інституту енергетики. Вони познайомилися на концерті. Антон часто при нагоді переказував, як їм випало сидіти у сьомому ряду і як він одразу звернув увагу на дівчину. Микола Сухов кожного разу гамував дещо поблажливу посмішку. Особисте життя Сухова-старшого склалося так, що’ доводилось бути переважно в чоловічому колективі, а коли й траплялися жінки, то для нього вони були просто колегами. Ніколи Микола не вважав себе знавцем жіночої психології. Бо, власне, і не припускав існування якоїсь окремої жіночої психології, сприймав усе те за вигадки гуманітаріїв, був переконаний, що можна говорити лише про одне: про психологію людини. Інколи його обіймало почуття вини перед природою, навіть почуття сорому, але такі хвилини були дуже швидкоминучими. Переважали робота ї впевненість, що він потрібен планеті. І від тієї упевненості народжувалося відчуття морального задоволення. Безумовно, доводиться чимось жертвувати. Траплялися і в нього миті, коли він безтямно закохувався, але кожного разу те кохання залишалося не взаємним. Або, як він казав, на справжню любов не вистачало часу. Бадьорився, притлумлював одну за одною хвилі жаги. А потім взагалі навчився вміло пропускати їх мимо себе, як тореадор пропускає розлюченого червоним кольором бика. Тож, слухаючи розповіді Антона про «майже казкову істоту» — про Вероніку, — він лише поблажливо усміхався. Його брат — лікар, прекрасний хірург, талановитий терапевт. У нього часу не більше, ніж у його старшого брата — одного з керівників Вищої Ради Землі. А всі сентиментальні поривання — недовговічні, вони пригасають, як багаття без оберемку сухого хмизу. Або ж переростають у пожежу, з якою треба боротися. На жодне з них, гадав Микола, брат не піде, тож хай трохи пограється-потішиться, зіграє чужу роль, щоб краще зрозуміти свою. Академіка Сухова тішило, що брат з кожним роком ставав спокійнішим, поважнішим, статечнішим. Проте спокій Антона, ота несподівана толерантність і злякали одного разу. Тоді вже з’явилися деякі тривожні звістки від психіатрів планети про появу незрозумілого масового психозу. В одній із розмов — а зустрічалися брати доволі часто — Микола помітив раптові, досить химерні зміни у братовій вдачі… Йшлося тоді про братового пацієнта Івана Ровича, котрий бозна-звідки об’явився. Кілька років тому він звернувся до Антона, почувши про його новий метод терапії неврозів. За словами самого ж Антона, цей метод мав і має один недолік: неприємні, навіть больові відчуття у клієнтів під час процедури. Незважаючи на прекрасні результанти лікування, тривалий час Антон Сухов був як на роздоріжжі зі своїм медичним відкриттям: люди не поспішали звертатися до нього. І от саме Рович виявився тим пацієнтом, який приніс молодому лікарю популярність і славу. Іван Рович аж надто настійно рекламував усюди новий метод лікаря Сухова. Антон розповідав, що в нього відразу закралося упередження щодо несподівано сміливого хворого, у котрого Сухов, при всьому бажанні і при всіх наполегливих проханнях допомоги, не знаходив навіть натяку на якісь об’єктивні відхилення від норми.

«Це дивувало мене, ба навіть злякало, але я так і не наважився запитати Івана про мотиви його симуляції. Може, просто було приємно чути його захоплені вигуки на мою адресу? Але головне те, що після нього почали звертатися до мене дійсно хворі. А коли помітив, що Івана цікавить більше моя дружина, аніж мої методи лікування, то, скажу відверто, я зрадів, оскільки це відразу все пояснювало… — Антон тоді болісно і втомлено посміхнувся. — Не знаю, що зі мною трапилось останніми роками. Адже колись був не таким — ревнивим, вразливим. А нині, бачиш, я поблажливо розповідаю про коханця. моєї дружини. Спробував колись натякнути Вероніці, що для мене вже не є секретом її захоплення. А вона тоді багатозначно подивилася на мене і мовила: «Фізіологія — це дуже серйозно. Інколи вона диктує поведінку людини». А я лише подумав, що хай собі диктує».

Микола уважно, навіть злякано слухав брата, але спромігся тоді тільки здивовано запитати: «А чому так, Антоне?» — «Тому, що вона мене ніколи не любила». — «Ніколи?» Антон похнюпився. «У вас двоє дітей і ви прожили вже стільки років. Ти нею так захоплювався…» — «Я не знаю, що з нами коїться. Безумовно, колись вона, мабуть, любила мене… Може, любила». — «Ти перевтомився. Ти дуже багато працюєш. Ти ж сам лікар, не мені тебе вчити. Треба вміти відпочивати…»

3.

Немає безвихідних ситуацій. Колись, як рейсові машини були вкрай перевантажені і дістати квитки було майже неможливо, я прив’язав сам до себе табличку з адресою і відправив себе додому поштою.

Антон Сухов обернувся, поглядом попрощався з Василем і переступив поріг, міцно тримаючи Серафима за руку.

Стара почекала, доки вони пройдуть далі, і метушливо зачинила за ними двері.

— Пробачте, — почав було Сухов, але відразу замовк, не знаючи, що сказати далі.

— Проходьте в кімнату, — бадьоро мовила стара, приязно простягнула руку для привітання: — Будьмо знайомі, мене звати Маргаритою Нікополівною. Прізвище — Біос. А вас як звати?

— Антон Сухов… Але, пробачте, трапилась помилка…

— Помилка? — здивовано звела очі стара. — Чому ви так думаєте? Яка помилка?

— Маргошко, приший мені ґудзика! — раптом втрутився Серафим. — Ось ґудзик, тримай, — і заходився знімати свій блакитний комбінезончик.

Сухов був ладен крізь землю провалитися.

— Сьогодні у мене взагалі дивний день. Розумієте, у ваше помешкання я потрапив цілком випадково…

Серафим зняв комбінезончик і кинув його в руки старій. Вона лагідно усміхнулася до дитини.

— Іди до кімнати, — торкнулася рукою чубчика. — Я зараз пришию.

Антону Сухову було вкрай соромно за все: і за свій прихід, і за невихованість чужої дитини, і за власну розгубленість.

— Пробачте… — Він хотів сказати, що це не його син, але відразу ж зрозумів: ці слова нічого не пояснять.

— Я зараз пришию, — повторила жінка. — Гайда до кімнати, бешкетнику.

Серафим, підстрибуючи на одній нозі, зник за дверима, навіть не озирнувшись на Антона.

— Тож до вас я потрапив цілком випадково і тому хочу вибачитись…

— Байдуже, не мучте себе, — сказала жінка. — Ходімо до вітальні. Безумовно, якщо ви хочете бачити Гіату, або, як ви сказали, Галину, її багато хто називає Галиною, але ж вона Гіата. Я ще не забула, як назвала свою дочку.

— Розумієте, все це дуже дивно, і сторонній людині…

Стара взяла Антона під руку і повела до кімнати.

— Ви мені можете не повірити, але я не знав, що…

— Заходьте, будь ласка. Я вас уважно слухаю. Що ви, кажете, не знали?

— Я не знав, що у цьом^помешканні живете ви і Галина… чи, як ви сказали, Гіата.

— Справді? Яка цікава випадковість…

Антон Сухов переступив поріг кімнати, зробив крок і раптом побачив у кріслі біля вікна ту золотокосу жінку, з якою вони їхали в машині. Вона була також у зеленкуватій сукні вільного крою, волосся ефектно спадало на плечі. Антон відчув, що двері за ним зачинилися. Озирнувся. Стара до кімнати не зайшла.

Сухова пройняв внутрішній трепет, що межував з панічним страхом. Що це? Як це? Божевілля? Жарти? Щось взагалі незбагненне? Але на обличчі і в рухах той острах не позначився. Лікар Сухов умів володіти собою.

Він зовні спокійно вивчав кімнату.

Вона була доволі великою. Біля вікна — стіл, два крісла, розкидані по столу папери, штатив з пробірками і три невеликі реторти, газова горілка, невеликі аналітичні ваги, ще один штатив з якимись реактивами, маленька друкарська машинка і прилад, схожий на кардіомонітор. Антонові все, що мало екран осцилографа, нагадувало кардіомонітори. Всі стіни в кімнаті були зайняті стелажами з книгами — старими, з паперовими аркушами і новими бібліоскопами.

— Ви Гіата? — Сухов не спромігся на щось інше, лише відчував, що пауза затягується.

— Так. Мене звати Гіатою. А ви — Антон Сухов, я чула, як ви знайомилися з моєю мамою. Заходьте. Сідайте, — вона показала поглядом на крісло навпроти.

Сухов повільно подійшов до столу, якусь мить напружено стояв.

— Як це все зрозуміти? Жінка тихо розсміялася.

— Що — розуміти? — дивилася лукаво.

— Ви хочете сказати, що я знав вашу адресу, а ви просто сиділи вдома і чекали на мене, чекали, доки я набавлюся з вашим Серафимом… Чи не так?

— Все справді не дуже складно. Безумовно, я прошу вибачити мене, але… — Жінка усміхнулася якось завчено лагідно. — Але до мого помешкання ви потрапили справді не зовсім випадково. Не хвилюйтесь. Ніхто з нас не божевільний. Принаймні ви, Антоне, в цьому можете на мене покластися, це я вам гарантую. Все гаразд, Антоне. Чи можна, я вас величатиму просто Антоном? Тобі погано гулялося з Серафимом?

— Гулялося прекрасно, — процідив Сухов, — але, можливо, ви все-таки поясните, навіщо цей спектакль?

— Це не спектакль. Сподіваюсь, що як лікар і просто як розумна сучасна людина без зайвих комплексів, ти не тільки все швидко зрозумієш і сприймеш, а й висловиш свою думку… Але не про все відразу. Гарний день сьогодні, чи не так? В тебе рано закінчились операції, ти поспішав додому. І раптом…

— Звідки ви знаєте, де я працюю і коли закінчились операції?

— О, це все дуже просто, Антоне. Я просто читаю твої думки. Але не поспішай з висновками. Хочеш кави?

— Дякую, не хочу.

— Даремно відмовляєшся…

Сухов мав одне-єдине бажання: підвестися й піти геть. Проте цікавість і химерність ситуації змушували сидіти.

— Чому — даремно?

— Кава — напій бадьорості! — патетично вигукнула Гіата. — Хіба не так написано в кав’ярні на Київській площі?

— Не пам’ятаю. Я дуже рідко буваю на Київській площі.

Гіата лукаво дивилася на Антона, і він одразу відчув приховану багатозначну іронію.

— Може, припинимо імітацію невимушеної розмови?

— Навіщо припиняти? Тобі не цікаво?

— Аніскілечки.

— Чому? — вона звабливо й ніби невимушено усміхнулася, але Сухову стало моторошно. — А що тобі цікаво, Антоне? Скажи мені чесно.

— Як я зрозумів, ти й сама повинна знати не лише час закінчення операцій, але й коло моїх інтересів, — сказав Сухов, карбуючи кожне слово і переходячи також на «ти».

— Не перебільшуй моїх можливостей, — Гіата блиснула низкою рівних білих зубів. — Я можу багато. Можу читати твої думки. Але це ще не все. Далеко не все.

— Хто ти?

— Гіата Біос.

— Я зараз підведуся й піду. Якщо я запитав тебе, хто ти, то щонайменше хотів ще раз почути твоє прізвище.

— А що ж ти хотів почути?

— Я, власне, нічого не хотів… Але коли вже опинився в твоєму помешканні, та ще й у такий дивний спосіб, то, можливо, ти сама хочеш мені щось повідомити?

Лукава усмішка не полишала її обличчя.

— Навіщо так поспішати? Хочеш кави?

— Так…

— Ну, це вже прекрасно. Кава — напій бадьорості. А поспішати ніколи не треба. До того ж сьогодні у тебе такий приємний день. Легкий день. Ти просто мусиш відпочивати сьогодні душею і тілом. Чому ти такий напружений?

Гіата говорила спроквола, спокійно, втаємничено.

— Чому ти зляканий? Власне, нічого ж не трапилось… І тобі не випадає ніяковіти в присутності молодої… дуже молодої жінки.

Сухов заплющив очі.

— Хіба мій настрій викликаний зараз присутністю молодої жінки?

— Галантного кавалера, бачу, з тебе не вийде, але не сумуй. Про наші роки зараз не будемо говорити. Добре? Серафимчику! — Двері до кімнати майже відразу прочинилися. — Принеси нам кави і трохи коньячку.

— Трохи — значить одну пляшку? — почулося запитання Серафима.

— Любите коньяк? — бовкнув Сухов.

— І коньяк люблю. Все люблю, що існує на цьому світі. Адже все на цьому світі існує саме для того, щоб його любити. Чи не так?

— Все?

— Так. Все. Я втішена, що ти саме на цьому слові загострив увагу. Мені приємно, що ти здатен так тонко відчувати.

У цей час прочинилися двері, і зайшов Серафим з невеликою тацею в руці. Він лукаво підморгнув Сухову, поставив тацю на стіл, зробив рух рукою, мов ілюзіоніст на сцені, — і з’явилася пляшка коньяку.

— Завтра підемо гуляти? Чуєш, Сухов? — малий знизу лукаво дивився на нього.

Сухов змовчав, навіть не зупинив погляду на Серафимові.

— Мовчанка — ознака згоди. Тож до завтра. Хоча, власне, ми ще й сьогодні побачимось. Адже ти не квапишся додому?

Серафим вийшов з кімнати, зачинив за собою двері.

— Чудове створіння! Чи не так? — запитала Гіата, закинувши рукою пасмо золотавого волосся за спину.

— Так… В тебе цікавий син…

— Син? — розсміялася Гіата.

— А хіба ні?

— Це цілих десять синів разом… Прекрасна кава. Молодець Серафим. Він з кожним днем стає все розумнішим. Антоне, а ти не хочеш і собі такого розумного хлопчика?

Сухову стало зовсім кепсько, він вже переконував себе, що поруч з ним — психічно хвора людина. Він сидів і якось приречено дивився на письмовий стіл, на реторти, пробірки, прилади, папери.

Пата ніби мимовільним рухом поправила спідницю, оголивши коліна.

— Здається, ти знаєш їм ціну, — досить зле кинув Антон.

— Чому я знаю ціну? — усмішка не зникала.

— Ціну своїм колінам.

— Принаймні мені видається, що вони у мене цілком пристойні. А хіба не так? Але чому ми почали розмову про мої коліна?

Сухов зрозумів свій програш, адже міг і не помітити того ніби мимовільного руху. Проте спрацювала вроджена безпосередність, яка, власне, ніколи Антонові не зраджувала. І тому він втішив себе, що все на краще, головне — завжди залишатися самим собою.

— Мені просто видалось, що цим рухом ти…

— Яким рухом?

Так можна було розмовляти вічно, і Антон Сухов знав не одного шанувальника подібних розмов, але сам він ніколи не відчував у собі навіть натяку на подібну здатність.

— Послухай, Гіато, мабуть, ти погано читаєш мої думки…

— Помиляєшся, Антоне, саме таким я тебе люблю.

Слово «люблю» прозвучало для Сухова наче постріл. Йому захотілося відразу підвестися й піти, залишивши цю божевільну разом з її ретортами, осцилографами, серафимами… Проте він усміхнувся й напівіронічно:

— Любов з першого погляду?

— Гадаю, не варто рахувати моїх поглядів, Антоне. Ми можемо збитися з лічби.

— Ти хочеш знову наголосити, що наша сьогоднішня зустріч — не випадкова?

— А хіба є щось випадкове в нашому світі? Все від чогось залежить і чомусь підпорядковується. Закони природи: біології, фізики, фізіології… Розумієш?

— Не важко зрозуміти.

— Тож і наша сьогоднішня зустріч теж кимось запрограмована.

— Тобою запрограмована?

Гіата задоволено примружилась. Сухов відчув, що його охоплює незбориме бажання брутально вилаятись, образити цю самовдоволену, несповна розуму красуню. Як видавалося Сухову, вона могла вічно вести безцільну розмову, щось запитувати, давати багатозначні відповіді.

— Антоне! — раптом гукнула Гіата, і з її обличчя відразу зникла маска привітності. — Ти поводиш себе як хлопчисько! Коли ти думаєш, що я з тобою просто легковажно теревеню, то ти помиляєшся. Я просто чекаю, коли вже ти трохи оговтаєшся. Сидиш напружений, злий… Відверто кажучи, я трохи розчарована. І не помічаю в твоєму погляді зацікавленості. Бачу лише напружене роздратування. Чому ти не п’єш каву? — Останні слова прозвучали майже як наказ.

Антон дивився на Гіату справді з неприхованим роздратуванням і неприязню.

— А чим, на твою думку, я повинен зацікавитись? Химерами моєї появи в цьому помешканні? Так повір, що я дуже вражений і приголомшений усім сьогоднішнім, але якщо ти чекаєш, що…

— Кава прохолоне, — мовила Гіата знову лагідно і миротворно. — Хочеш, я увімкну музику? Що ти полюбляєш?

— Нічого.

— Тобі погано зі мною? — запитала Гіата тихо й дещо розчаровано, таким тоном, ніби вони вже були знайомі багато років чи принаймні заприязнилися щойно на хвилі всепоглинаючої пристрасті. — Ти нудьгуєш… Ти роздратований. Це я тебе дратую? Антоне, скажи, якою ти мене хочеш бачити, і я стану такою… Ти скажи, що тобі в мені не подобається. І я спробую виправитись. Ти зрозумій мене, Антоне… Я химерна особа, це я знаю, але я насамперед людина, і я нікуди не втечу від людських недоліків.

— Ти давно була у психіатра?

— Спасибі за відвертість. Але психіатр мені не потрібен. А ти, Антоне, трохи задумайся — адже це саме ти прийшов до мене, я не кликала тебе, не запрошувала, але якийсь мудрий випадок звів нас разом.

— Ти розрахувала все…

— Смішний. Виявляється, ти зовсім не розумієш жартів. Я просто пожартувала з тобою. А щодо розрахунків, то… Я звичайнісінька жінка… Ну, трохи незвичайна, але… Кого нині здивуєш розумом, здатністю мислити? А нашим знайомством можеш завдячувати моєму Серафиму, він у мене великий жартівник, а я і не бороню йому в цьому. Веселіше жити. Я звичайна самотня жінка, Антоне…

Сухову тоскно згадалися діти, дружина. Він з радістю подумав про завтрашній день. Робочий день. Вже вкотре захотів підвестися і піти додому, але невідома сила все ще утримувала в м’якому кріслі.

4.

Я проти будь-якої експансії; наукової, військової, літературної… В цьому, власне, моє життєве кредо. Життя прекрасне простотою своїх складностей, гармонією, таємничістю невідомого, не відкритого ще, не розгаданого. І не треба квапитись. Людству дано велике благо — кожному поколінню заново відкривати для себе світ, який ніби недосконало влаштований, але чи не ця недосконалість і таїть у собі привабливість, можливість відкриттів, бо цілком досконала тільки смерть.

Антон Сухов вихопився на магістраль і зупинив гелікомобіль. Було вже за північ. Минулий день, що обіцяв бути приємним, майже ідилічним, але який перетворився на щось зовсім протилежне, нарешті закінчився. Від надлишку вражень душа була спустошена, з нею зникло все: думки, слова, бажання, сили. Спробував пригадати операцію, яка ніби так вдало і швидко завершилась. Проте зараз Антон вже не був певен, що з хворим справді все гаразд.

«Треба було подзвонити в клініку. Треба було запитати. Але ж хіба думалось про це під час розмови з цією божевільною Гіатою. Божевільною? Навряд… Вероніка, мабуть, вже спить. І діти вже сплять. Після операції, коли я вже йшов додому, хворий дихав самостійно. Врешті, вночі чергує кваліфікована бригада…»

Антон намагався думати про будь-що, тільки не про Гіату. Але… ніби відчував її присутність у кабіні машини.

Хотілося спати, але виснажене тіло не полишало хворобливе збудження. Антон заплющив очі і дрімав так, як часом на нічних чергуваннях, — сторожко, не втрачаючи здатності все чути. Дуже часто він спав так і вдома, не роздягаючись, у кріслі біля письмового столу. Такий сон був звичним. І лише тоді, коли був геть виснажений, як ось зараз, волів повного розслаблення, бажав провалитися на кілька годин у прірву цілковитого забуття.

— Ви лікар? — запитала машина.

— Так, — відразу відповів Антон, а перед його заплющеними очима стояла велика прозора камера наркозного апарата.

На тому прозорому ковпаку сиділа… Гіата, підібгавши під себе ноги, світила красивими коліньми, втаємничено усміхалася. Правою рукою вона весь час поправляла-розгладжувала на лівому плечі золотаве волосся, а лівицею притримувалась, аби не з’їхати з гладенького скляного купола наркозного апарата, біля якого чаклував анестезіолог Митрофан. Під ковпаком ритмічно скорочувався дихальний міх. Поруч, на пульті, блимали датчики газоаналізатора.

— Все гаразд? — запитав Сухов анестезіолога.

— Що? — здивовано мовила машина. — Що ви сказали?

Антон розплющив очі і відразу зрозумів, що він не в клініці, не в операційній, і відразу пригадав попереднє запитання машини.

— А чому ви подумали, що я лікар?

— Лікарнею пахнете. Так всі медики пахнуть, Я вже їх перевозив багато. Вивчив. А ви хірург?

— Так.

— З роботи їдете?

— Так… — відчепно мовив Антон і знову заплющив очі.

… Назустріч йому коридором, освітленим яскравими віоловими лампами, ішов професор Павич, нинішній керівник клініки. У лівій руці він тримав флакон консервованої крові, але той флакон чомусь було незакорковано, і від кожного кроку — а ходив Павич швидко, рвучко — з нього вихлюпувалось кілька крапель: на білий халат, жовту підлогу, матові стіни. Але Павич не помічав цього, квапився, насуплено думаючи про своє. Антон зупинився, якусь мить дивився йому вслід, потім дістав з кишені носовичок і вже заходився витирати забризкані кров’ю стіни, але вчасно подумав, що треба покликати санітара — той зробить це вправніше. Хотів гукнути і нараз побачив, що з сімнадцятої палати в кінці коридора валує густий білий дим, в повітрі все їдкіше пахло горілим і вчувався приглушений, вдоволений сміх Гіати. «Ну, це вже занадто, — подумав Сухов. — Врешті, все повинно мати якусь межу! Скільки можна терпіти ці божевільні витівки?!» Антон щосили побіг коридором, але, чомусь втрачаючи рівновагу, боляче вдарився об щось невидиме.

— Пробачте, — мовила машина. — Я не помітив, що ви задрімали. Різко загальмував. Вам не боляче?

— Все гаразд, — буркнув Сухов.

— Здається, у вашому будинку пожежа, — мовив гелікомобіль.

— Що?

Антон сам прочинив дверцята. Швидко вийшов із салону. Серед нічних сутінків Сухов спершу відчув запах пожежі, потім побачив, як із квартири на другому поверсі будинку, в якому він мешкає, валує дим. За темним склом час від часу схоплювались язички полум’я. У тій квартирі живе стара Наталя. Прізвища він не пам’ята, але добре знає ту жінку — самотню, без чоловіка і дітей, худорляву, завжди бадьору. Вікна затемнені — тож її, певне, немає вдома. Але, може, вона там? Може, потребує допомоги? Стояв у напрузі і не міг зважитись на щось рішуче.

«Такого дня в мене ще не було. Власне, годину тому почався новий день. Що ж робити? І чи треба взагалі щось робити? Двері Наталі, напевне, зачинені. Можна їх виламати. А може, їх уже виламали…»

Під вікнами будинку гомонів невеликий гурт людей.

Десь в глибині вулиці з’явилися пожежні машини. Виття сирен ставало моторошним. Ось уже зойкнули гальма. З кабін швидко вистрибували пожежники-біокібери. Антон подумав, що все це схоліє на кадри кінохроніки чи передачі телеінформатора. Він уперше в житті бачив справжню пожежу. Біокібери в сірих комбінезонах з відразою дивилися на дим, на язички полум’я, завчено вправно розмотували шланги, під’єднували їх до машин. До вікна на другому поверсі піднімалася телескопічна драбина, на вершечку котрої примостився пожежник з брандспойтом в руках. Через мить потужний струмінь рідини вдарив у шиби, і скло відразу брязнуло. Біокібер метеляв струменем, намагаючись хутко збити полум’я. Він став ногою на підвіконня, його постать зникла у густому диму.

Антон чомусь пригадав операційну, хвилини власної безпорадності, коли часом не здогадуєшся зробити щось елементарно просте, скажімо, відрегулювати світло рефлектора. Раптом санітар скаже турботливо чи з тамованим роздратуванням: «Треба лампу поправити, вона ж не туди світить…»

До першого пожежника піднявся другий — з великим ліхтарем.

Вируючий дим, схожий на білий туман, освітився зсередини.

— Халепа в когось, — промовила машина.

Антон обернувся. Гелікомобіль все ще стояв край дороги.

— Там була прекрасна бібліотека, — зітхнув Сухов.

— Ви знаєте, хто там живе?

— Стара жінка… Одинока.

— Одному погано, — сказала машина.

Нарешті полум’я вщухло. Все чіткішими ставали обриси пожежників. За якусь мить один із них крикнув уже з кімнати:

— «Швидку допомогу» викликали?

«Тож Наталя вдома, якщо запитують про «швидку». Жива?»

Антон нараз згадав, що він лікар, побіг до будинку.

Двері помешкання були відчинені. В коридорі Антон побачив пожежника з ліхтарем в руці. Сухов переступив поріг, не сказавши ні слова. Біокібер засліпив йому очі прожектором і загородив шлях своєю могутньою поставою:

— У чому справа?

— Я лікар. Живу в цьому будинку. Де вона?

Пожежник спрямував промінь в глибину кімнати і освітив обгоріле тіло.

— Лікар вже не потрібен, — мовив тихо.

Антон підійшов, за ним ступив пожежник, освітлюючи застигле в неприродній позі тіло.

Сухов відчув під ногами драглисту квашу. Поглянув на підлогу, аби не дивитися на те, що лишилося від старої Наталі. Він стояв на якійсь грубій шматині, просотаній вологою. Підвів погляд, побачив, що двері шафи відчинені, все, що в ній було, викинуто на підлогу і на стіл біля вікна.

Наталя, мабуть, намагалася гасити пожежу? Але чому ж вона сама лежить, ніби спала? І чому це все загорілося? Адже існує автоматична протипожежна система… Від старих книжок із аркушами, напевне, взагалі нічого не залишилось, А нові бібліоскопи також, мабуть, вийшли з ладу. Блоки пам’яті не витримують високої температури. В кімнаті — нудотний запах мокрого пожарища і горілого волосся. Що ж тут трапилось?

— В якій ви квартирі живете? — торкнувся його ліктя пожежник.

Антон відповів.

— Ви її добре знали? Розумієте, тут така справа… Все це дуже схоже на самогубство. Протипожежна система була свідомо заблокована. Власне, виведена з ладу…

Антон помовчав, потім попрямував до виходу, високо піднімаючи ноги, хоч вони все одно вже були геть мокрі. На порозі тихо повторив номер свого помешкання і додав по паузі:

— Це на п’ятому поверсі.

Пожежник спрямував світло ліхтаря, аби Сухов не перечепився в коридорі через перекинутий стілець.

— У вас часом немає запасної віолки? — запитав другий пожежник, коли Антон був уже на порозі. — Від високої температури всі лампи тут потріскались чи, може… хтось зумисне…

Сухову здалося, що він непритомніє. Навіть не задумуючись, чи є в нього вдома запасна віолова лампа, тяжко видихнув:

— Немає, — і поплентався до ліфта.

Зайшов до свого помешкання, довго, якось невміло роззувався. Проходячи повз дитячу кімнату, несподівано перечепився об волохатий килимок перед дверима, не втримав рівноваги і гримнувся. Розбудив сина чи, може, той ще не спав.

— Це ти, тату?

Антон почув голос сина і зайшов до кімнати.

— Так, це я.

— Ти знову пізно… Увімкни світло.

— Не треба, спи. Оленка прокинеться. Тобі давно пора спати.

— Тату, ти не брав дистанційний пульт від Антика?

— Ні, не брав. А ти сьогодні займався математикою?

— Так… Але без Антика дуже сумно. Ти не знаєш, де міг подітися пульт?

— Не знаю… Спи. І хай тобі сняться гарні сни. Хай тобі присниться, що ти літаєш.

— Не буду такого сну вибирати.

— Чому?

— Я не хочу уві сні літати. Я хочу по-справжньому.

— Колись будеш і по-справжньому, Вітасику.

— Буду. Я зроблю собі такі… Ну, знаєш… Ні, не крила…

«Колись і я майстрував собі повітряну кулю, щоб полетіти самому по-справжньому. Коли це було? Ніби вчора і ніби наснилося. Вчора наснилося. Посеред двору стояв дротяний каркас, і всі через нього перечіпалися…»

— Я зроблю собі такі акумулятори, що піднімають в небо.

— Акумулятори не піднімають в небо, Вітасику, але колись… Колись ти зробиш все, як мрієш. Спи…

— Навіщо ти зайшов до дитини?! Як тобі не соромно?! Сам живеш як перекотиполе, і дитину привчаєш, — почувся роздратований голос дружини.

— До чого привчаю, Вероніко? Вітасик не спав, — повернувся до неї.

— Ти просто негідник, — спокійно мовила дружина і позіхнула. — Твоя операція давно закінчилася. Я дзвонила в клініку. Ти просто негідник. Думаєш тільки про себе.

Сухов зціпив зуби.

— Спи, синку. Тобі треба рости.

Він знав, що Вероніка не запитає, де він був. Знав ще й те, що декілька днів вони взагалі не розмовлятимуть, імітуючи обопільне умиротворення і внутрішній спокій.

«Власне, чому — імітуючи? Кожен із нас і справді буде спокійним. Байдужість? Втома? Розчарування? Щось інше чи все відразу? Але як вона може ось так стояти на порозі кімнати, позіхати і при дитині називати мене…»

— Наталя згоріла, — сказав ледь чутно.

— Яка Наталя? — спокійно перепитала дружина, але зацікавлено звела брови.

— Стара Наталя з нашого під’їзду.

— Коли?

— Я щойно з її помешкання. Пропусти мене. Я смертельно втомлений. Хочу спати.

Сухов повільно зайшов до своєї кімнати, не дивлячись на дружину і не кажучи більше нічого.

Вітасик теж мовчав. Певне, вдавав, що спить.

5.

Може, краще було б, якби ти мене менше любив, Зевсе? Краще б ти мене взагалі не любив! Я геть виснажена твоєю любов’ю, мій великий повелителю. Я помираю.

— Ну де ж він? — мовив Вітасик майже в розпачі, обнишпоривши кожен закуток. — Не може бути, щоб він просто так загубився.

«Не може бути, але може статися», — подумав Антик.

Вітасик, ніби відчувши ці непромовлені слова, визирнув з-під ліжка, поглянув на Антика й кинув сердито:

— Тобі добре. А мені? Сказали, щоб сьогодні з кімнати не виходив. Нудьга яка! — Хлопець довго дивився на Антика і раптом запитав: — А може, ти й без нього можеш?

Антик незворушно стояв на столі і дивився на Вітасика. В інструкції чітко написано, що іграшка «Космічний розвідник» працює тільки після під’єднання пульта дистанційного керування. Тож які можуть бути запитання? Хто, як не сам. Антик, повинен щонайсуворіше дотримуватись кожного пункту цієї інструкції? Врешті кожен має право на відпочинок. А комплект батарей майже виснажився. Добре, що вистачає енергії ось так стояти на столі, дивитися, міркувати. Заміна джерела живлення не передбачена. Батареї намертво впаяні, їх повинно б вистачити на рік безперервної роботи. І ось цей час вже минає.

— То не можеш? — Вітасик сів на стілець, дивився на Антика, а в очах — сльози.

Але Антику не було його шкода. Антик дуже добре пам’ятав, як ще позавчора хлопець змусив його знову стрибати в духовку калориферної печі, уявляючи, що посилає розвідника до кратера діючого вулкана. З Антиком, безумовно, нічого не трапилось. Але вже вкотре лізти в духовку калориферної печі, намагаючись не осмалити красивий комбінезон, було справою не тільки неприємною, але й принизливою. Антик стояв на столі, спиною прихилившись до прохолодної стіни, і поволі усвідомлював, що нарешті може відпочити.

«Відпочити! Спасибі коту Юпітерові! Довго довелися його умовляти, власне, знаходити можливість порозумітися».

Кіт не відразу здогадався, що від нього хочуть. Антик допоміг йому висмикнути з гнізда дріт, і Юпітер потягнув кудись пульт дистанційного керування. Де він його подів? Антик зараз і сам не знає. А з Юпітером по-справжньому не порозмовляєш. Може, це й на краще.

— Антику, ну скажи, де він може бути… Адже один… Ти знаєш… Тільки підморгни, я здогадаюся… Серед книжок? На кухні? На балконі?

«Відпочивати, відпочивати. Які можуть бути підказки. Космічний розвідник уже все розвідав, що міг. Ось так, хлопче. Яке це щастя — просто стояти, про будь-що думати і не поспішати виконувати чиїсь забаганки. За вікном — сонце на безхмарному небі, виблискує дніпрова затока з-за шереги будинків, аж ген швидкі машини летять магістраллю. Красиво! І — спокійно!»

— Антику, будь ласка, підкажи… Ти ж знаєш, я тебе люблю. Я хочу саме з тобою гратися.

«Ці слова тішать самолюбство в останні місяці чи навіть дні існування. З кожною хвилиною зменшується напруга живлення, змушуючи думати про логічне завершення… Як мені було приємно бачити Вітасикове захоплення іграми зі мною, коли я був молодий! Я тоді був безмірно щасливий. А нині… Краще б ти мене менше любив, Вітасику. Краще б ти мене взагалі не любив. Поставив би мене десь у закутку і згадував про мене на свята… Я геть вистежений твоєю любов’ю, Вітасику…»

Хлопець сидів на стільці біля столу, дивився на Антика і вголос бідкався:

— Канікули! Зачинили вдома. І все через ту математику. Батько і сам її терпіти не може, а від мене вимагає, щоб я любив її. Телеінформатор вимкнули, мене зачинили — мовляв, учи математику. Антику, скажи, де заховали пульт керування. Я шукати не буду… Чуєш? Бо раптом знайду, то ще й висварять. Але я просто хочу знати.

Антик, безумовно, нічого не відповів, проте на якусь мить йому стало шкода хлопця. Але відразу ж пригадалася духовка калориферної печі, і жалість до хлопця де й поділася. Останнього разу Антик трохи підсмалив рукав свого блакитного комбінезона, спіткнувся і потрапив просто в полум’я. Йому те дуже зіпсувало настрій. Щоправда, Антик усвідомлював і свою провину в тому, що Вітасик послав його у «кратер діючого вулкана». Хлопець знав Антикову неприязнь до нутрощів калориферної печі. Але того дня космічний розвідник сказав (він і сам не знав, чому) таке: «Твій батько, Вітасику, нагадує мені мислячу ляльку. Він такий слухняний. Слухняніший за мене». А Вітасик образився:

«Навіщо ти так говориш про мого батька? Сам ‘ти лялька! Ходімо гратися!»

І тоді він послав Антика у кратер діючого вулкана.

Але сьогодні все інакше. Немає пульта і разом з ним немає та й бути не може наказів. Нині спокійно. Відпочинок. І усвідомлення щастя від власного існування.

«А чому я тоді справді назвав Вітасикового батька мислячою лялькою? Про що я тоді думав? Даремно витрачаю час на пригадування, але… Якщо і не думати, не згадувати нічого, то навіщо взагалі існувати? Фініш?! Мені, власне, й пригадувати нічого не треба, бо справа не в якомусь окремому випадку. Справа в щоденних спостереженнях, які лишають по собі висновок — він слухняна лялька!»

Проте Антик змусив себе не думати ні про шо. Він втомився. Він хоче відпочити. Треба берегти енергію.

6.

Одного разу біокіберові Дьондюрагу поклали на стіл коротку записку на стандартному бланку:

«6786795647776659452657685644255678

76546777777»

Можете уявити, як він не просто здивувався, а злякався, ще навіть до пуття не вдумавшись у значення прочитаного.

… Вони помітили загадкове космічне тіло цілком випадково. Власне, помітили не тіло, а порушення на одній із спектрограм. Спершу навіть не звернули належної уваги, подумали просто, що це дефект зображення. Але. професорові Віктору Гару спало на думку зробити декілька контрольних знімків, і відразу стало зрозуміло — служба Довколосонячного Простору матиме роботу.

Сухов-старший мерщій зв’язався з Козубом — заступником голови Європейського філіалу Вищої Ради Землі. Вислухавши його, той відразу ж вилетів до третьої лабораторії.

Вони довго з професором Гаром роздивлялися знімки, радились, дискутували. Микола прислухався до їхньої розмови лише краєм вуха, бо займався розрахунками траєкторії руху виявленого тіла.

Нарешті Козуб, ніби підсумовуючи розмову, сказав:

— Вашій пильності, ретельності, як завжди, можна позаздрити, професоре. А як довго цей об’єкт перебуває на земній орбіті? — запитав, дивлячись на Сухова.

— Цілком вірогідно, що об’єкт з’явився порівняно недавно…

— Не певен, колего, зовсім не певен… І маю на це підстави. Але про це потім, мені ще треба дещо з’ясувати. Ретельніше прозондуйте всі квадри простору, якнайточніше розрахуйте траєкторію руху об’єкта, а зараз викличте машину — спробуємо вийти на контакт. Якщо, безумовно, все саме так, як уявляє собі шановний професор Гар.

Микола Сухов відразу вклав перфокарту до третього блока, передаючи наказ.

Козуб сів у глибоке крісло, правицею пригладив пасмо сивого волосся, що спадало на чоло:

— Наш вельмишановний Віктор Никифорович певен, що маємо справу з гостями із далеких світів, які досі чомусь ховаються від нас…

— Ви самі бачили знімки, — тихо мовив Гар. — Йдеться про викривлення простору, а воно може бути, якщо не думати про якісь там фантастичні варіанти, лише штучного походження. Об’єкт рухається по навколоземній орбіті…

— Мене, професоре, непокоїть, що наші гості маскуються! А ви знову — вже вкотре! — починаєте переконувати, що це не артефакт, не космічний міраж, не антиречовина! Як на мене, то краще б це була звичайнісінька холодна каменюка. І тоді — ніякого викривлення простору і ніякої небезпеки. Розумієте, професоре? З добрими намірами не треба ховатися!

— Але погодьтесь, вони наших намірів також не знають, — усміхнувся Віктор Гар. — Пам’ятаєте, як було з центуріанами, які були добре інформовані про земне життя і не повинні були нічого боятись? Чи вони просто потерпали, що земляни можуть їм свідомо віддячити за колишню центуріанську негостинність? — Професор хрипко засміявся. — Пригадуєте, які вони були до кумедності обережні?

— Так, пам’ятаю. І, власне, все розумію. Але не люблю оцих дитячих ігор з маскуванням, викривленням простору. Це дратує мене… Мабуть, старію. Коли людина втрачає любов до ігор, вола вже стара. Так говорять? — Козуб дістав сигарету і клацнув запальничкою. — А до всього, я просто не маю права заспокоювати самого себе.

Через дванадцять хвилин вони стартували з першого майданчика термінової спецлінії. Заступник голови Вищої Ради стомлено мовчав. Професор Віктор Гар ледь помітно усміхався, передчуваючи зустріч з представниками чужої цивілізації. Певно, він намагався уявити: хто вони? Які? Звідки?

Козуб масажував собі надбрів’я.

— Майже не спав цієї ночі. Не повірите — зачитався. Збирався кілька сторінок прочитати, а схаменувся о п’ятій ранку. Спогади про Редина… Підлітаємо! Увага! — Козуб напружено вдивлявся в екран зовнішньої панорами.

За якусь мить запрацювали гальмівні системи.

— Он! Попереду! — вигукнув професор. — Я їх бачу! — вказував пальцем на екран, де в одному місці зображення було нестійким, драглистим, хоча недосвідчене око не змогло б там побачити нічого особливого. — Пропоную на малій швидкості підійти до них якомога ближче і подивитися, як вони зреагують на це.

— Професоре, потім саме так і зробимо. А спершу пройдемо з максимальним наближенням на великій швидкості. Зробимо вигляд, що ми їх не помітили, — сказав Козуб, вимикаючи систему автоматичного керування польотом.

Шматочок драглистого простору на екрані швидко зменшувався позаду.

— Ніякої реакції, професоре, правда? Зараз промчимо ще ближче до них. Потім — зовсім близько. Пограємось трохи в аварійність ситуації.

Машину їхню досить сильно струсонуло. Козуб не зміг приховати багатозначної посмішки. Він озирнувся, пильно подивився назад на круговий екран:

— Гляньте, вони змінюють траєкторію, переходять на іншу орбіту, професоре!

Козуб знову зробив крутий віраж, ліг на зворотний курс і вже зі значно меншою швидкістю наближався до таємничого об’єкта, що волів залишатися невидимим під пеленою викривленого простору.

— Я спробую посигналити, — мовив професор, — сподіваючись на вашу згоду… — Напружена рука Віктора Гара лягла на пульт.

— Не заперечую, — згодився Козуб, — Але, знаєте, я чомусь не чекаю нічого хорошого. Передчуття… А точніше, є деякі факти, які не можна було нічим пояснити, ні з чим пов’язати. Але ось зараз, гадаю, з’являється саме така можливість.

— Побачимо, — кинув квапливо професор. — Тож я спробую… — Він почав подавати періодичні світлові сигнали, за кілька хвилин перейшов на сигнали когерентним променем, потім пройшовся по всіх каналах радіодіапазону.

І знову починав усе спочатку.

Тривало це досить довго. Але професорові очі блищали збуджено, він, мабуть, уявляв, як з хвилини на хвилину гості вимкнуть захисне поле, і перед очима землян постане чужий корабель. Який він? Якої конструкції? Звідки прилетів?

Минав час, але на їхні сигнали не реагували ніяк.

Вони повільно робили оберт за обертом довкола драглистої кулі.

І раптом космічний об’єкт ожив, довкола нього запульсували омахи блакитного сяйва, а за мить; нестримно набираючи швидкість, він узяв курс у відкритий космос. Хвилин десять земляни наздоганяли таємничих пришельців, йшли паралельним курсом. Нарешті Козуб сердито кинув:

— Безглуздя. Вони тікатимуть доти, доки ми від них не відчепимось. Треба буде підняти всі машини нашої служби. Нема сумніву, що «гості» скоро повернуться. Але якщо ми їх знову помітимо — а в цьому я майже не сумніваюся — і якщо вони знову відмовляться вийти на контакт…

— Не гарячкуйте, — перебив його професор. — Адже нам ще нічого не відомо.

— Не хвилюйтесь, Вікторе Никифоровичу, є речі, на яких я непогано розуміюся, — офіційним тоном промовив Козуб, припиняючи розмову.

Ось такою була перша зустріч землян з маргонами.

7.

Я вчора був випадковим свідком однієї сцени. Мав відбутися суд честі над дівчинкою, котра нібито відірвала трав’яному конику задні лапки. Ніхто не знаходив їй ніякого виправдання. Оголосили вирок: побити. І раптом один із хлопчиків став на захист.

— Ви подумайте! — крикнув він. — Хіба могла ця дівчинка відірвати конику задні лапки?! Погляньте, яка вона гарна і які в неї добрі очі. Вона не могла цього зробити!

Антон Сухов натиснув на кнопку дзвінка, чомусь думаючи, що, як і минулого разу, двері відчинить стара із зморшкуватим обличчям. Але на порозі стала Гіата. Вона мило посміхнулася.

Гіата була в робочому комбінезоні з ледровим фартухом, обляпаним якоюсь рожевою рідиною.

— Ти працюєш? — запитав Сухов.

— Я завжди працюю. І завжди можу не працювати. А чому ти про це запитуєш? А-а-а, ти побачив мій одяг…

— А де мати, твій син Серафим? — запитав Антон.

— Ти хочеш їх бачити? Серафимчик вже спить. Я його з півгодини тому поклала. І мама відпочиває. Я можу розбудити…

— Не треба. Я просто…

— Ото який ти. Запитуєш просто так. Ти любиш поговорити, — лукаво дивилась на нього, — аби трохи розважитись?.. Але ж у тебе ніби не така вдача.

— Гіато, ти мене запрошувала — і я прийшов. Якщо ти працюєш, я не буду заважати, — хотів піти до виходу.

— Не гарячкуй. Проходь до кабінету.

Лише цього разу Сухов роздивився, що двері були з красивими різьбленими ручками. Багато чого тут було виготовлено під дуб. Безумовно, синтетична плівка, але дуже майстерно зроблена. Помешкання мало ошатний вигляд.

— Заходь. Я дуже хочу, аби тебе зараз ніщо не шокувало, — усміхнулася Гіата. — Але ти лікар. Ти вже стільки бачив у своєму житті. Ми з тобою майже колеги, адже я біолог. Пам’ятаєш, я тобі трохи розповідала про свою роботу… Сідай, будь ласка. Ось в те крісло, де ти сидів минулого разу. Мені видається, що ти з тих людей, які дуже швидко звикають до незвичайних речей і ситуацій… Тож сідай саме в те крісло.

— А де традиційна кава? — бадьорився Антон.

— Зараз я сама принесу. Серафим уже спить. Мама трохи нездужає, мені незручно її просити.

Гіата квапливо вийшла.

Антон залишився сидіти в кріслі, роззирався довкола. Він заплющив очі, подумав: «І навіщо я прийшов?» Десь в глибині душі ловив себе на думці, що завітав тільки тому, що Гіата дуже вродлива жінка…

— Не нудьгуєш? — прочинилися двері, і з’явилася Гіата з невеликою тацею в руці.

— А коньяк?

— Буде. Не хвилюйся. А ти любиш цей трунок? — раптом серйозно запитала Гіата, дивлячись Сухову просто в очі.

— Чи люблю коньяк? — здивовано перепитав Антон і раптом пригадав учорашні слова Гіати. — Безумовно. Я люблю все, що існує в цьому світі. Адже все існує на цьому світі тільки для того, щоб його любити.

— О, ти швидко перейнявся моєю філософією, — розсміялася Гіата.

— Я не стільки перейнявся, як погодився, що набагато краще все на світі любити, ніж усе на світі ненавидіти… Мені видається, що ти також міркуєш саме так. Правда?

— Не зовсім… Але все це дуже близько… Ти мені подобаєшся, Антоне. Пий каву. Ось коньяк, — вона нахилилася, дістала з шухляди столу пляшку, поставила її на стіл. — А відкоркуєш сам. Адже ти мужчина?

— Принаймні вважав себе мужчиною до останнього часу. З кожною хвилиною все більше упевнююсь, Гіато, що ти не божевільна.

Гіата знову розсміялася.

— Але досі я не уявляв собі існування таких… людей.

— Таких жінок?

— Я гадаю, що такими, як ти, можуть бути й чоловіки.

— О-о, звідки це знаєш, Антоне? Ти не помиляєшся. Справді, такими можуть бути й чоловіки. І я дуже б хотіла, щоб ми з тобою добре порозумілися, навіть без слів… І знаєш, Антоне, відверто кажучи, я сумнівалася, що ти прийдеш до мене сьогодні. Чекала, але не вірила. Ти молодець. Я тут затіваю одну роботу. Допоможеш? Адже ти медик. Врешті-решт, ми знайдемо спільну мову.

— Побачимо, Гіато.

— Сідай, будь ласка, ближче до столу. А я займуся своїми справами. Ти придивляйся. Спершу просто дивися, що я роблю… Експеримент, Дуже цікавий експеримент.

— У чому він полягає?

— Це нелегко переповісти кількома словами. Іноді краще взагалі змовчати, ніж говорити про дуже складні речі примітивно. Правда ж? Я тобі з часом усе розповім. — Вона пройшлася по кімнаті. — Науковий експеримент. Я одержала вже досить цікаві результати.

У стіні над письмовим столом були невеликі дверцята. Вона прочинила їх, підставила жолобок, і звідти сторожко вибігла одна нікі — сіренька істота, схожа на велику мишу. Гіата вправно підхопила її за всі чотири лапки, попестила за вушком і піднесла до її мордочки гнучкий ашот від рожевого балона. Сухов зауважив, що під столом стоять три балони, пофарбовані в рожевий, чорний і сірий кольори. Умовність барв була знайома Сухову по операційній: циклопропан, вуглекислий газ, закис, азоту.

Нікі дуже швидко затихла, а Гіата подивилась на Сухова, пояснила.

— Присипляю, щоб не пручалася. Кров розбризкують. — І завважила: — А ти, бачу, нудьгуєш. Міг би й допомогти. Це ж твій фах.

— Не сказав би, — буркнув Сухов.

— Ти чимось незадоволений?

Гіата поклала сонну нікі на препараторську дошку, якусь мить розглядала її. Потім взяла до рук великий ампутаційний ніж.

Сухов навіть не помітив, коли тільце й голова нікі вже лежали окремо. Тулуб Гіата недбало кинула до великого кошика зі сміттям, що стояв поряд з письмовим столом. Кілька зовсім крихітних крапель крові потрапило на ледровий фартух, і Гіата витерла ті краплини зеленою хусткою, але витерла недбало — на фартусі лишилися рожеві розводи. Сухова здивувало, що Гіата все це робить просто за письмовим столом у тій кімнаті, де вона, мабуть; і спить. Прочитавши Антонові думки, жінка сказала:

— Треба буде окрему кімнату для лабораторії… Я чула, що саме в тому будинку, де ти живеш, звільнилося одне помешкання. Це правда?

— Яке… — хотів перепитати Сухов, але всім єством відразу збагнув, що йдеться про помешкання старої Наталі.

— Невелика кімната. Там жила одна жінка…

— І згоріла…

— Так. Але не це важливо. Я відразу подумала, що треба попросити саме ту кімнату для моєї лабораторії.

— А чому ти не працюєш в інституті?

— В якому інституті? — усміхнено перепитала Гіата, прочинила дверцята в стіні і чекала, доки вибіжить ще одна нікі.

— Ти ж десь працюєш?

— Вдома, Антоне. І ні з яким інститутом свою долю і творчу енергію пов’язувати не бажаю. Звикла завжди відчувати себе вільною. У всьому!

— Ти, може, і вчилася вдома, за особливою програмою?

— Саме так, — мовила Гіата і підхопила другу нікі за ніжки, піднесла до її мордочки гнучкий ашот, з якого струменів наркотизуючий газ. — Ти дуже здогадливий, Антоне. Я справді вчилася самотужки. Маю вже кілька наукових відкриттів у царині біології та кібернетики…

Гіата поклала нікі на масивну препараторську дошку, взяла в руки ампутаційний ніж.

— Тож, може, будемо сусідами, якщо мені виділять лабораторію в твоєму будиночку… Вона була стара?

Голівка нікі відокремилась від тулуба.

— Хто?

— Ота жінка, що жила і чомусь згоріла. Тільце нікі полетіло до кошика зі сміттям.

— Так, вона була стара, — Антона пересіпнуло від бридливості.

— А чому вона згоріла?

— Не знаю, може, заснула з сигаретою?

— А-а-а, вона палила. Вгостити сигаретою, Антоне?

Гіата взяла до рук невелику ложечку і почала досить недбало вибирати мозок з голівки першої нікі.

— Ні, я не курю. Колись балувався, а потім кинув. — Сухов одвернувся до вікна, бо відчув, як до горла підкочується нудота.

— А чому ти кинув?

— А ти палиш? — глибоко вдихнув повітря.

— Ні, — мовила Гіата, постукуючи ложечкою об вінце металевого кухлика, стріпуючи залишки мозку. — Я не палю. Не подобається. Але інколи можу. Інколи дуже подобається.

Вона ще раз зачерпнула ложечкрю. Сухов одійшов до вікна.

— Ти радий, що ми будемо сусідами?

Сухов змовчав, лише подивився здивовано на Гіату.

— Красиві ці істоти, правда? — запитала зворушено і, не чекаючи від Сухова відповіді, продовжила: — Вони такі лагідні, такі чистьохи. І мозок у них дуже приємний на дотик. Ось попробуй, — вона простягнула Антонові виповнену мозком ложечку.

Антон відсахнувся.

— Не, треба. Навіщо тобі все це?

— Довго розповідати. І ще не час. Ти ще не зможеш всього зрозуміти. Одне слово, я використовую цей мозок для виготовлення одного препарату.

— Зрозуміло… — сказав, аби щось сказати.

— В тебе красива дружина?

— Що?

— Питаю, чи твоя дружина красива?

Гіата спорожнила голівку однієї нікі і взяла до рук другу.

— Ти її любиш?

Сухов відчув, що краплини поту струмками стікають по його обличчю. Він дістав хустинку і витер чоло, щоки.

— Саме час поговорити про мою дружину…

— А чому б і не поговорити? Мені цікаво… Ти любиш дітей?

— Так, — скупо мовив Сухов, ще раз витер чоло і пошкодував, що прийшов до Гіати.

— Дітей взагалі чи тільки своїх?

— На твою думку, це дуже важливий розподіл? — відбувся запитанням.

— Важливий, — сказала Гіата. — Мені страшенно цікаво, що в тобі переважає — індивідуальне чи громадське.

— Я не знаю, Гіато, що в мені переважає. І не знаю, навіщо це тобі потрібно.

— Мені зараз нічого не потрібно, окрім нікі. Окрім моїх дорогих, милих, симпатичних нікі. Неповторні створіння! Правда ж, Антоне? — Струсила мозок у металевий кухлик. — Вони такі лагідні, ти просто не знаєш, ти просто сухар, цивілізований сухар. Я ж бачу, що ти не здатен сприймати красиве, насолоджуватись життям… А воно ж — прекрасне.

Гіата якусь мить зазирала в нутрощі малого черепочка, щось там видивлялась і раптом запитала:

— Антоне, ти щасливий?

— Чому ти не відповідаєш? — Вона усміхнулася так безпосередньо, так мило і зворушливо, але Сухов нараз відчув, що його знову нудить.

— Так, безумовно, я дуже щасливий… Але, знаєш, як я міг забути? З одним товаришем домовились про зустріч… Це все ти винна, Гіато, — спробував щиро усміхнутися, і це йому вдалося. — Дивлячись на твоє золоте волосся, я про все забув.

«Що я кажу? І навіщо я це кажу? Я божеволію… Ні, я просто боюсь її. Мушу швидше втекти. Втекти?! Так!»

— Ти хочеш піти?

«Втекти і більше ніколи не приходити. Але ж вона сама прийде. Ми будемо сусідами».

— Так, на мене чекають… Ти вже пробач, Гіато.

Коли вона зачинила за ним двері, якусь мить стояла непорушно. Потім повернулася до кімнати, підійшла до столу, взяла до рук металевий кухлик, у який вона вибирала мозок нікі, і жадібно перехилила його до рота.

8.

Інколи приходять такі хвилини, коли видається, що все на світі задумане вічним: люди, біокібери, птахи, дерева… Я знаю, що це не так, але часом видається, що люди гинуть тільки тому, що самі себе чи іншого позбавляють життя.

Сухов лежав і не міг заснути. Чим більше він себе переконував, що йому треба заснути хоча б тому, що завтра напружений операційний день, тим далі сон тікав від нього, кидаючи Антона у бездонну прірву глухого отупіння, коли голова ніби відокремлюється від стомленого тіла, існує сама собою, ігноруючи всі писані і неписані закони існування. Рахував до тисячі. Випив три пігулки транквілізатора. Вдаватися до засобів більш дійових не хотів.

«Ось іще хвилина-друга, і я засну. Адже колись я таки мушу заснути».

Антон Сухов умовляв себе, але марно. Перед очима, як зображення на воді, мінилися риси обличчя Гіати Біос — риси красивого жіночого обличчя, на яке він дивився з приємністю і тамованим страхом водночас. Сухов не міг пояснити словами причини свого страху, але той страх жив, не питаючи ніякого права на своє існування, не вимагаючи ніякого пояснення.

«Хто вона, ця химерна жінка? Невже просто хвора? Але ж ніби ні. Що їй треба від мене? А немає ж сумнівів, що я її чимось зацікавив. Наше дивне знайомство, коли Серафим, вундеркінд з пелюшкою під рукою, змусив — саме змусив! — якимось чином бути гостем Гіати… Низка химерних подій. І чому я потім не бачив Серафима? Та й сама Гіата дивно до нього ставиться — син чи не син?»

В його уяві риси Серафимового обличчя чомусь почали поступово видовжуватись, спотворюючи образ, і нараз утворили подобу людиноподібного щеняти, незарослого вовною, з розумними, допитливими очима. Сухов аж здригнувся від такого несподіваного видіння, а воно не тільки не зникало, а навпаки- обростало деталями. З Серафимового рота за якусь мить вибився довгий собачий язик, почулося часте собаче дихання. На обличчі Серафима з’явилася переможна посмішка.

«Ну, Сухов, ти ось так зможеш? — і склав язика трубочкою. — А ось так? — Щеня почало енергійно махати великими вухами. — І взагалі, нічого путнього ти, Сухов, не можеш!»

Серафим голосно розсміявся, аж зайшовся від сміху.

«Дурень ти, Сухов! — раптом пролунав голос Гіати. — Мені видавалося, що ти мудріший. А ти не розумніший за стару Наталю, твою колишню сусідку».

«Вона швидко згоріла, — поважно промовив Серафим, нараз набираючи майже людської подоби. — Вона майже не мучилась».

Мурашки пробігли спиною Сухова. І пригадалися йому слова пожежників тої страхітливої ночі — система протипожежного захисту була заблокована, виведена з ладу. А сама Наталя лежала на канапі… Всі речі викидані з шафи… Щось шукала? Коли почалася пожежа чи ще до цього? Самогубство? Антонові не вірилось. Він добре знав стару Наталю, час від часу вони навіть заходили один до одного в гості — Наталя інколи консультувалася в Сухова як у лікаря, Антон часом просив дозволу послугуватися прекрасною бібліотекою сусідки.

Ніколи Сухов не бачив Наталю бодай просто засмученою, вона випромінювала бадьорість, власне, якусь дивну енергію, поруч з нею було приємно стояти, про щось, навіть незначне, розмовляти зі старою, довкола неї витали промені життєдайної енергії.

Хоча і не міг не думати Антон Сухов про те, що все прожите старою ніби й не сприяло такій, як він називав, хронічній радості існування.

Батьки Наталі трагічно загинули в автомобільній катастрофі, коли їй було лише сімнадцять років. Чоловік її — космодослідник — не повернувся разом з експедицією Федора Драголюба з планети Центурія. Вони тоді майже всі пішли свідомо в рукотворний всесвіт, у чорну діру, з якої для них не було вороття. Колись про ту експедицію багато писали, виходили окремі книги, ставилися спектаклі. Наталя розповідала, що майже відразу після звістки про «загибель» чоловіка до неї приходив якийсь письменник, як до дружини героя космосу. Він хотів усе розпитати про чоловіка, але Наталя відмовилася будь-що говорити, пояснивши коротко: «Я чекаю дитину. Мені не можна хвилюватися. Я не буду нічого згадувати».

Дочка народилася мертвою. Після цього вона два роки приходила до тями в психіатричній лікарні. Інтенсивне стаціонарне лікування.

«А вже потім я стала невиправною оптимісткою, — сміялася Наталя, оповідаючи Сухову деякі подробиці свого життя. — Мене підлікували, виписали з лікарні… І нічого мені не залишалося, як радіти всьому тому, що я два роки ненавиділа. Я не хотіла жити оті два роки. Мені все було осоружно. А потім я сміялася сама з себе. Адже жити набагато краще, ніж… Чи не так?»

Скільки Сухов знав стару Наталю, вона була енергійною і сповненою всілякими планами й ідеями. Вона перекладала з багатьох мов всесвіту, віршувала, виступала з лекціями від товариства «Прогрес».

Одне слово, Сухову не вірилось, що Наталя пішла з життя добровільно… Але й не міг, навіть для самого себе, щось стверджувати однозначно.

А Серафим знову сміявся і махав великими вухами: «Наталя також невміла ворушити вухами. Вона швидко згоріла. Вона майже не мучилась. Правда ж, Гіато?»

«Правда, Серафиме. Такі, як вона, ніколи не мучаться. Вони всьому радіють», — сказала Гіата і раптом істерично зареготала.

9.

Безумства мирних днів народжують безумства війни.

«Сьогодні четвертий день мого відпочинку. Відпочинку? Не уявляв навіть, що так швидко все стане невеселим і безрадісним. І не думалось, що так яскраво зринатимуть спогади. Спогади… Спогади…»

… Незнайомець, Антик тоді побачив його уперше, зайшов до кімнати і сказав бадьоро:

— Привіт!

З’явився несподівано. І голос у нього був незвичайного тембру.

Проте Антик не міг пояснити, в чому ж полягала та незвичність, бо голос як голос. До того ж, чіткий, басовитий. Гарна дикція. Але щось відразу здивува. ло Антика. Зацікавило.

— Привіт, — відповів стиха.

Антик стояв на столі біля книжкової полиці без шолома і навіть без комбінезона. Незнайомець підійшов і простягнув руку для привітання. В його рухах, у виразі обличчя, у голосі відчувалася впевненість у собі. І, може, саме це насторожило Антика. Коли людина дуже добре знає, що і як їй треба робити, це вже привертає увагу і насторожує. Антик відразу чомусь подумав: це — біокібер.

— Ви до мене? — запитав Антик і поправив штекер від пульта керування, що погано сидів у гнізді. — В чому справа?

На вустах незнайомця на якусь мить з’явилася усмішка, проте відразу зникла. І це також не сподобалося Антику.

— Я до тебе, Антику.

— Звідки ви знаєте, як мене звати? Я вас уперше бачу.

— Мені Вероніка сказала, — мовив незнайомець. — Ми з нею колись працювали…

— Ви біокібер? Ваше ім’я?

На ці слова незнайомець раптом спохмурнів і сказав:

— Звати мене Іваном. Я не біокібер. Я давній приятель Вероніки Олександрівни. А до тебе, Антику, я ось у якій справі, — неквапно поліз до внутрішньої кишені піджака і витягнув звідти точнісінько такого, як Антик, космічного розвідника. Антику не сподобалось, що його дублікату було відведено місце в кишені, проте він нічого не сказав, лише подивився трохи здивовано, а незнайомець продовжував: — Я колись придбав цю іграшку, вона цікава, але, на жаль, я бездітний… Атоль, так його звати, сумує. А мені його шкода. Вероніка якось призналася, що в її сина точнісінько такий космічний розвідник. Тож я і подумав, що Атоль буде радий хоч інколи розважитися з тобою, Антику, і Вітасиком.

Антик слухав його з деяким здивуванням. І раптом спіймав себе на думці, що… не вірить незнайомцеві.

— Ви говорите правду?

Іван довго не відповідав, потім усміхнувся і, дивлячись мимо Антика, сказав:

— А що ти знаєш про правду, шановна лялько? Тільки те, чим тебе начинили на комбінаті. А я тобі скажу: неправда буває всякою, якою тільки захочеш, — красивою чи незграбною, приємною чи неприємною, розумною чи дурною, корисною чи шкідливою, серйозною чи наївною. А правда завжди однакова. І вона жорстока, однозначна, як смерть. На дозвіллі можеш про це подумати, шановний Антику. А зараз не будемо гаяти часу. Мій Атоль вже зовсім знудився. Години дві тобі вистачить на сьогодні, Атолю? — звернувся до свого розвідника.

Той одразу ожив, кліпнув очима і бадьоро мовив:

— Так, цілком вистачить. — І завчено додав по паузі: — Велике спасибі.

«А мене навіть не запитує, чи мені приємне товариство його Атоля. Безумовно, я все одно не можу нікому заперечити, доки штекер пульта керування сидить у гнізді. А він сидітиме там, доки я функціоную. Але існують же якісь правила доброго тону…»

— Подякуй Антикові, — сказав Іван і підвівся з крісла. — Шкода, що сьогодні Вітасика немає, він у театрі, ви б славно погралися разом… Тож я зайду до вас через дві години.

Він вийшов, зачинив за собою двері, і не просто, а на ключ. Антик чомусь подумав: «А що ж вони робитимуть з Веронікою дві години?»

Антик точно знав, що Вероніка вдома.

Атоль відразу спробував захопити ініціативу в свої руки:

— Я скажу тобі лиш одне: ми-представники різних цивілізацій. Ми розвідники різних цивілізацій. Ми зустрілися на одній із невідомих нам планет…

— Ми зустрілися в одній із кімнат, де живуть Антон та Вероніка Сухови, — трохи роздратовано мовив Антик.

Атоль дивився на нього іронічно і зверхньо:

— Навіщо така прямолінійність?

— Давай просто поговоримо. Воно тобі треба — ота невідома планета, де все відоме?

— Просто поговоримо? — здивовано перепитав Атоль.

— Так.

— Про що поговоримо?

— І сам не знаю… Про наше з тобою існування. Згадаємо, що було цікавого і приємного у тебе і в мене…

— Навіщо? — різко запитав Атоль. — Ти, бачу, дивак.

— Чому дивак?

— Тому, що ми з тобою створені для гри, а не для спогадів. Якщо не хочеш гратися в розвідників різних цивілізацій на невідомій планеті, то…

— Я взагалі не хочу гратися, — розсердився Антик.

— Чому? Я тебе не розумію! — крикнув Атоль, і Антику нараз видалось, що той хоче його вдарити.

Різко відсахнувся.

— Ти ще й боягуз.

Ці слова не образили Антика, але остаточно розізлили.

— Граємося! — вигукнув він у запалі. — Але по-справжньому!

— Як це по-справжньому? — спокійно запитав Атоль.

— А ось побачиш!

— Побачу.

— Тож — невідома планета, а ми з тобою — представники різних цивілізацій. Так?

— Так.

— І оскільки інших мов ми не знаємо, то будемо говорити так, як говоримо, але вважатимемо, що ми розмовляємо на різних мовах. Кожен своєю. Домовились?

— Прекрасно. Дуже цікава умова. Давай розійдемося, щоб спершу не бачити один одного. Починаємо.

І вони розійшлися у різні кутки кімнати. Антик став за Вітасиків портфель, Атоль заховався за коричневою шторою. Антику загалом все це не подобалось. Може, просто тому, що відчував: заряд батарей з кожною хвилиною вичерпується. А що цікавого у цій грі в розвідників на невідомій планеті?

Якби ще з Вітасиком — інша річ. Антик відчував потребу служити Вітасику.

«Але з цим Атолем так безглуздо витрачати енергію… Проте накази людей не варто піддавати сумніву. Тож починаємо…»

Антик поволі вийшов з-за портфеля, поглянув довкола.

«Це стілець? Але ж я не знаю, що це стілець, бо знаходжуся зараз на невідомій планеті. Проте ця конфігурація дуже нагадує мені стілець».

Антик обійшов довкола ніжки, тягнучи за собою м’який дріт від пульта керування.

«Які дурниці! Дивуюся сам собі, що так легко погодився на ці безглузді ігри. Це якби за пультом сидів Вітасик… Тоді все було б інакше».

Атоль випурхнув із-за штори з когератом в руці. Але не спрямував зброю на Антика, а стояв, ховаючи когерат за спиною.

— Хто ти? — скрикнув Атоль.

— А ти хто? — запитав Антик і відразу пригадав, що сам запрограмував розмовляти на різних мовах.

— Хто ти? — повторив Атоль.

— Я тебе не розумію.

— Я тебе теж, — сказав Атоль.

— Ото халепа. Підійди ближче!

— Що ти говориш? Я тебе не розумію.

— Я зараз сам підійду ближче.

Атоль вже тримав когерат напоготові.

Антик поволі дістав і свій когерат, простягнув його Атолю.

— Ми дуже схожі один на одного. І ми, здається, можемо зрозуміти один одного. Візьми мою зброю. І поклади свою зброю. І давай спробуємо порозумітися. Давай спробуємо вивчити мову одне одного…

Атоль напружився, ударом ноги вибив когерат із рук Антика.

— Хто ти? Звідки? Що хочеш?

— Я прилетів із планети Земля. А ти?

— Я не розумію тебе. Хто ти?

— Але ж і я тебе не розумію.

Атоль спрямував цівку когерата просто в груди Антикові.

— Дурень! — не втримався той.

— Що? — напружився Атоль.

— Кажу, що ти дурень! Несусвітний дурень! Адже я не проявляю ознак агресивності. Чому ж ти злишся?

Атоль якусь мить вагався, адже за домовленістю він не повинен був розуміти значення слів, сказаних Антиком, проте так чи інакше він їх розумів і після миттєвого вагання вдарив Антика прикладом когерата по голові.

— Сам ти дурень!

Антик упав — удар був сильний. Він упав і не поспішав підводитись, лише контролював усіма рецепторами, чи Атоль не збирається продовжувати напад. Атоль дивився зверхньо. Власне, він мав для того всі підстави. Антик віддав йому свою зброю, а сам безпомічно лежав на підлозі, та ще й не поспішав підводитись до бою. Боягуз! Іржава лялька, яку потрібно викинути на смітник…

— Вставай!

Антик спостерігав за ним з-під примружених повік. Зорові аналізатори останнім часом почали зраджувати, бо понизився заряд на клемах…

«Цікаво, а що роблять зараз Іван з Веронікою? Чому двері зачинені? Аби ніхто з нас не вийшов? А якщо ми тут повбиваємо один одного?!»

— Вставай!

«Який дурень цей Атоль. Він агресивний. Дивно, що я не був таким навіть замолоду. Чим це пояснити? Безліччю варіантів центрального аналізатора?..»

— Ну, підводься!

— Що ти белькочеш? Я тебе не розумію, дурню. І розуміти не хочу таких невихованих косморозвідників.

— Що ти белькочеш?

— Що з такими дурнями не граюсь!

Атоль, вже ні секунди не вагаючись, спробував знову вдарити свого антипода по голові, проте Антик був уже напоготові. Він майстерно ухилився від удару і, схопивши Атоля за ногу, позбавив його рівноваги. Той незграбно повалився на підлогу, Антик відразу зорієнтувався, схопився правицею за штекер дистанційного управління і крикнув:

— Якщо будеш пручатися, штекер залишиться в моїх руках!

— Що?! — перепитав Атоль, напружено завмерши.

— Кажу, що я висмикну штекер.

— Я тебе не розумію. Який штекер? — злякано мовив Атоль, відчуваючи як натягується в нього на спині м’який дріт.

— Зрозумієш!

10.

Андреш, поет, якого я глибоко шаную, колись і гадки не мав, що його слова «для людини доти існує спокуса і можливість схибити, доки вона живе» свого часу народять цілу теорію. «Теорію розчарувань». Суть її ось у чому: людина не повинна вірити в щирість і постійність будь-яких намірів, обіцянок, оскільки це рано чи пізно неодмінно призведе до трагедій чи просто гіркоти розчарувань. Я міг би згодитись, що в цій тез? в частка істини, якби не знав, що існування подібного погляду на життя свого часу призвело до найвитонченішого цинізму і поступового знищення духовного підґрунтя в цілого покоління землян.

… Страшної ночі після того, коли вона поховала відразу і маму, і батька, їй приснився химерний сон.

— Маргарито! Мар-га-ри-то! — ніби голос батька.

— Марга-а-а-рито-о-оо! — ніби голос мами.

— Маргарито! — ніби голос…

Але чий?

Він такий знайомий. Хоча вона була певна, що чує цей голос уперше. Проте він народжував у її душі дивне, бентежне тепло, воно розпливалося по тілу, виповнюючи його відчуттям спокою і певності у собі.

Спокій. Неспокій. Вічний спокій. Дивишся зблизька — хрестиком вишито. Мама так любила вишивати хрестиком. Дивишся здалеку — троянди палахкотять. Спокій. Неспокій. Вічний спокій. На пелюстках троянд роса прозоріша за твої сльози… Вічний спокій, розпачливіший за крик душі.

Чий це голос? Такий бентежний…

— Мамо?! Тиша.

— Тату?! Тиша.

— Маргарито!

Чий це голос? І де я зараз? Сплю? Ні. Така зелена трава, яскраво-зелена, аж очі болять. І квіти. Поодинокі, але такі великі. Не знані раніше. Чийсь обережний дотик до плеча. І тихий голос біля вуха:

— Маргарито…

Рвучко обернулася. Чоловік непевного віку в сірому костюмі і сірій сорочці з обличчям землистого кольору стояв позаду і кволо усміхався.

— Хто ви?

Чоловік розгублено знизав плечима.

— Ми просто ходимо осіннім степом і збираємо квіти, — промовив утаємничено, ніби повідомляв величезний секрет. — Але не знаємо, хто посадив ці квіти. І не ми посадили їх. Хоча дивимось, як над нами пролітають птахи. Але не знаємо, куди вони летять. І ви не знаєте, Маргарито?

— Не знаю… Вони летять кудись далеко…

Чоловік раптом голосно розсміявся:

— І хай собі летять. А в нас замість крил — коріння. Вдень і вночі воно проростає все глибше в землю.

І тут Маргарита помітила, що ноги незнайомця неприродно стрункі, сірі черевики, ледь помітні в густій траві, — мов прикипіли до землі, зрослися з нею.

— Ви жартуєте?

— Ні, я ніколи не жартую. У нас замість крил справді коріння. Але ви не зможете його побачити отак відразу. Для вас воно невидиме.

— Але ж як вам тоді вдається…

— Ви мислите дуже прямолінійно і спрощено, — перебив її незнайомець. — Коріння не заважає нам ходити й літати, навпаки, саме завдяки нашому корінню ми й можемо ходити і літати.

— Ви можете… літати?!

— Атож, — незнайомець повільно піднявся у повітря, на кілька хвилин завис.

— А коріння ваше, кажете, невидиме…

— Атож, — ствердив чоловік і опустився ногами на землю.

— Як вас звати?

— Називайте мене поки що просто маргоном.

— Дивне ім’я у вас. Ніколи такого не чула. Хоч воно звучить як Маргарита.

— Це, власне, не моє ім’я… Звати мене Маром. Так мене кличуть інші маргони. Розумієте?

— Трохи… ніби розумію… Ви здалеку?

— Дуже здалеку, — поважно мовив маргон. — Прийміть наші щирі співчуття з приводу смерті ваших батьків.

— Звідки ви знаєте, що вони… Що сьогодні…

— Я все знаю. Все, що мені треба знати. А ваших. батьків знав особисто. Дуже прикро, що я прилетів до вас із певним запізненням. Можливо, я зміг би допомогти, і цього не сталося б. Дуже прикро. Зайвий раз перекопуюсь, що в житті треба завжди поспішати, — чоловік в сірому костюмі багатозначно усміхнувся.

— Я навіть не знаю, що із ними трапилось. Зателефонували мені на роботу: прилітай, померли батьки! Примчала. Мені кажуть: заснули і не прокинулись. Сусіди зайшли вранці, вони завжди до моїх заходили, а батьки сплять. Ніби сплять…

— Ну, тримайтесь. Не треба плакати. Вже нічим зарадити неможливо.

— Неможливо.

— Який безкінечний степ, Маргарито. І трава така м’яка…

— Як доторки маминих долонь…

— Не треба плакати. Я не думав, що ви настільки сентиментальні. У вас ніжна душа, Маргарито. Який безкінечний степ. Красивий. І таке чисте повітря. Правда? І хочеться йти, йти… Ген до обрію. А він утікає. А ти його наздоганяєш. А степ ніби вливається у крайнебо… Він безкінечний…

— Як для білки колесо.

— Звідки ви про це знаєте, Маргарито?

— Про що?

— Аналогія з білчиним колесом розчулила мене і насторожила. — Маргон дивився на жінку запитально і розгублено водночас.

— Я нічого не знаю. Я просто відчуваю.

— О-о, Маргарито, заздрю вам.

— Чому?

— Навіть не знаю, як сказати. Просто заздрю і все. Погляньте.

— На що?

— Он… перед вами…

— Могила моїх батьків? Чому так? Звідки вона тут?

Маргарита кинулась бігти, зашпорталась у високій траві, ледь не впала. Маргон підтримав її.

— Чому ви так схвилювалися? Я гадав, що вам саме зараз буде приємно побачити могилу батьків.

— Приємно? Саме зараз? В цьому безкінечному степу?

— Так. Але можливо… — маргон загадково дивився на неї і раптом виструнчився, звівши правицю до неба… — Будь ласка, — маргон опустив руку і застиг, схиливши голову. — Будь ласка…

Маргарита поглянула довкола — степ покрився невеликими обелісками. Побігла до найближчого. Короткий напис на металевій пластині: «Нікополь та Марта Біос…» А далі не змогла прочитати, хоч і знала все напам’ять. Розплакалась.

— Вони народилися і померли в один і той же рік, один і той же день. Вони були щасливі. Правда, Маргарито? І ось цієї миті весь степ — ваш! Він усіяний могилами ваших щасливих батьків.

Вона тихо плакала.

— Це сльози щастя, — сказав маргон. — Я багато можу зробити для вас. Але не все відразу. Хочу вам розкрити маленьку таємницю. Загалом, я маю трохи інший вигляд. Одне слово, зараз ви сприймаєте мене дещо інакшим, ніж я є насправді. Ось погляньте…

Маргон виструнчився… За якусь мить його тіло почало втрачати чіткість обрисів, стало драглистим, поволі зібралося в пульсуючу, із зеленастим відтінком кулю, з якої повільно почали випинатися відростки, як у живої амеби під мікроскопом. Вони росли і ставали схожими на мацаки спрута. Три дебелі відростки — при самій землі, три — на верхівці драглистої кулі. Довгі, та ще й з присосками. Вони незграбно ворушилися. А на самій кулі поволі окреслювалися величезні очі і величезний рот зі стиснутими вустами. Химерна істота, але Маргариті чомусь не було ні страшно, ні дивно. Вона все сприймала як належне. І навіть спіймала себе на думці: «Який він красивий, цей маргон. Мар. Яке в нього красиве тіло. Воно, мабуть, таке м’яке на дотик. І такого приємного кольору з рожевим відсвітом…» Як тільки вона це подумала, маргон відразу перетворився на чоловіка, знову стояв перед нею в густій, високій траві — стрункий, у сірому костюмі, усміхнене обличчя землистого кольору.

— Спасибі. Мені приємно, що я вам сподобався.

— Ви читаєте мої думки?

— Не хвилюйтесь.

— Я не хвилююсь. Просто цікаво.

— Я заздрю вам, Маргарито.

— Мені? Ви такий могутній… Ви мені заздрите? Я не вірю.

— Я заздрю, що для вас іще лишилось щось цікаве у світі. А не вірите ви мені даремно. Я завжди кажу правду. — Мар подивився багатозначно. — Точніше, що б я не сказав, рано чи пізно стає правдою. Розумієте?

— Здається, розумію…

— Ви б хотіли мати сина чи дочку? — несподівано запитав чоловік, і це запитання не видалось Маргариті дивним.

— Дочку, — тихо мовила, майже не роздумуючи. — Безумовно, дочку.

— Добре, — відповів маргон. — Ми потурбуємось. Прохання — назвіть її Гіатою Біос — дуже приємно звучить. Правда ж?

11.

Відьми й відьмаки — це такі люди, котрі за допомогою деяких мазей та перевертів через дванадцять ножів перетворюються на всяких звірів та птахів, а особливо на вовків, свиней, сорок та копиці сіна, а також на інших людей вони перетворюються і чинять добре чи зле ближнім своїм, як їм заманеться. І ще ці люди називаються не-ревертнями.

Термінове засідання Вищої Ради Землі відбулося в Блакитній залі, призначеній для багатолюдних зібрань. Проте запрошених було тільки одинадцять. Всі вільно розмістилися за окремим круглим столом. Сиділи дещо здивовані перед великим порожнім залом, чекаючи на прихід Ірвіна — голови Вищої Ради. Ніхто не міг зрозуміти, чому він вирішив зібрати їх саме тут, а не в своєму кабінеті.

— Дорогі друзі, шановні колеги, науковці! — звернувся до присутніх, зайнявши чільне місце за столом, Ірвін. — Я розумію, що сказане мною викличе у вас велике здивування. Проте закликаю до найсерйознішого сприймання інформації. Мій європейський заступник товариш Козуб звернув увагу на досить дивовижні явища, котрі останнім часом почали поширюватися на Землі. Йдеться про численні випадки психозів, а також про масові появи на планеті не просто вундеркіндів, а дітей з фантастично прискореним рівнем обміну і швидкістю розвитку. Все це не може нас не турбувати. Гадаю, що про це більш грунтовно і вичерпно розповість сам академік Козуб.

Юрій Георгійович Козуб підвівся:

— Шановні колеги! Кілька днів тому ми помітили на довколоземній орбіті об’єкт, замаскований викривленням простору. Погляньте на фотографії, спектрограми та гравітограми одного й того ж квадрата. Ось гравітограми, зроблені з борту «Роляра». Думаю, в жодного з нас нема сумніву, що об’єкт штучного походження, — Юрій Георгійович повільно обводив стрілкою світлової указки найважливіші місця на великому екрані, куди проектувалося зображення. — Можна, безумовно, припустити щось фантастичне, якийсь геть невідомий фактор, що призводить до подібного викривлення простору, але треба рішуче відкинути подібну думку, бо після кількох наших спроб вийти на контакт невідомий об’єкт спершу перейшов на більш віддалену від Землі орбіту, а потім, зрозумівши, очевидно, що ми його помітили, чимдуж подався у відкритий космос. Це може бути тільки свідомою, продуманою діяльністю мислячих. Не маючи ніякого бажання безпідставно звинувачувати у чомусь представників невідомої нам цивілізації, хочу завважити, що з добрими намірами не треба ховатися, хоча в цьому, як кажуть, можуть бути варіанти, але… Я переконаний, що, навіть припустивши цілком добропорядні наміри невідомої цивілізації, можна пов’язати масові психози і появу вундеркіндів саме з перебуванням на орбіті невідомого космічного об’єкта. А якщо це свідома підступність пришельців? Хто вони? Які вони? Як саме їхнє перебування на орбіті впливає на психіку людей? За останній тиждень я відвідав кількох психіатрів, ознайомився з історіями хвороб хворих. Маю на увазі ті психози останніх років, які в різних хворих клінічно схожі, як дві краплі води. Особисто розмовляв з багатьма пацієнтами стаціонарів. Чимало цікавого розповіли мені психіатри. І, признатися, в тих розповідях є… загадковість. Ось послухайте один із фонозаписів. Це розмова лікаря з молодим інженером, котрий звернувся за допомогою, — Козуб натиснув на пульті клавішу.

З кількох гучномовців під стелею пролунали голоси:

«Скільки вам років?»

«Двадцять вісім буде через три місяці».

«А вигляд у вас вісімнадцятилітнього».

«Це не дуже тішить мене, лікарю. Я хочу з вами порадитись. Можна мати вигляд вісімнадцятилітнього і зійти з рейок. А мені чомусь не хочеться».

«Ви гуморист. Це прекрасно. Працюєте?»

«Інженер на «Тразоні». Сьомий цех».

«Важко?»

«Дурниці, лікарю. Вдома важко. Особливо вночі. А на роботі я відпочиваю».

«Ви певні, що справді відпочиваєте на роботі? Я трохи знаю ваш «Тразон». І сьомий цех знаю. Ви у зміні Буркала?»

«Ні, ми разом із Селінжером. Теж порядок любить, своє діло знає».

«Напружена у вас робота. І відповідальна. Зовні видається, що нічого особливого, а нерви у постійній напрузі».

«Я вас розумію, лікарю, але повірте мені, що після того, що відбувається зі мною майже кожної ночі, робота видається мені відпочинком».

«Ви одружені?»

«Ще ні. Ми з Луїзою думали минулого року поселитися разом, але після того, як зі мною почалося… Я сам зволікаю. Боюсь. Не знаю, чим усе це закінчиться».

«А що каже Луїза з приводу… Ви, власне, ще не розповіли мені, в чому ж полягає те, що з вами коїться, але дивлюся на вас і переконуюсь, що ви цілком здорова людина».

«Не треба мене втішати, лікарю. До вас я не прийшов би, якби… А Луїзі я нічого не кажу, вигадую, що на думку спаде, зволікаю, доки сам якось розберуся… Та бачу, що сам не розберусь».

«Я слухаю».

«Вперше він прийшов до мене десь років півтора тому. Я не пам’ятаю точно, але, думаю, це не так важливо. Я тоді, власне, зовсім не злякався. Сон, та й годі. Страшний сон. Але чого не насниться? Прокинешся, на другий бік повернешся, та й далі вже інший сон дивишся. Але наступної ночі він знову прийшов. І сказав точнісінько те саме…»

«Що саме?»

«Він сказав: «Привіт! Ти мене дебре чуєш?»

«А яким він був зовні, ваш нічний гість?»

«Худорлявий чоловік у респектабельному костюмі якогось непевного кольору, землисте зморшкувате обличчя. Я другої ночі теж не злякався, тільки пам’ятаю, що уві сні здивувався, знову почувши оті слова: «Ти мене добре чуєш?». Це ж треба, думаю, щоб сни отак повторювались. Нічого не відповів тому худому. Прокинувся, сигарету випалив. А наступної ночі — знову він. Так ніби я степом ішов, а він з густої трави назустріч. І знову: «Привіт! Ти мене добре чуєш?» А мене ніби якийсь ґедзь укусив, крикнув йому, мовляв, якого біса ти до мене причепився. А той посміхнувся: «Нарешті ти заговорив. А я вже подумав, що ти справді мене не чуєш». Я зрозумів: мені сниться, але здається, що це насправді. «Бачу, ти з характером. Важко з тобою буде. Але, як у вас кажуть: погана рибка — погана юшка. А з тебе юшка буде добра. — Той худий силувано засміявся, поклав руку мені на плече і запитав: — Як тобі живеться?» — «Спасибі, — відповів. — Хто ви такі?» — «Твої друзі. Запам’ятай це раз і назавжди. Усвідом, що ми бажаємо тобі лише добра, бо інакше ти погано скінчиш, хлопче». Я тоді розсміявся, пам’ятаю, якось істерично, мов розплакався…»

«Наступної ночі він знову прийшов?»

«Так».

«Той чоловік схожий на когось із ваших родичів?»

«Ні».

«А чи не нагадує когось із співробітників?»

«Ні! Ні! Він ні на кого не схожий. І взагалі схожий не на живу людину, а на вправно виготовлений манекен».

«Зрозуміло. Розповідайте далі».

«Розумієте, лікарю, не знаю, про що розповідати. Це триває вже півтора року. І чи треба знати вам все слово в слово?»

«Помиляєтесь, ваші уявні образи, конкретні дії можуть мені багато про що сказати. Як ви почуваєтесь удень?»

«Чудово. Поспішаю на роботу, як на свято. Але з жахом думаю про наближення ночі».

«Він приходить щоночі?»

«Ні. Але від того не легшає. Я все одно вже чекаю його…»

«З Луїзою ви часто зустрічаєтесь?»

«Загалом, часто… Але тут така справа, лікарю: десь через місяць той дивний чоловік назвався… маргоном».

«Так… Бачу, що у вас, друже, все це дуже схоже на модну нині болячку. Що ж, все тече, все змінюється, натомість з’являється нове, і нові хвороби… Але повірте мені, друже, з досвіду вже знаю, що все це не дуже серйозно. Розповідайте далі, будь ласка. Ви сказали, що десь через місяць…»

«Так, десь через місяць той чоловік…»

«Називайте його маргоном, мені буде зрозуміліше».

«……….»

«Що з вами? Пробачте, чому ви так на мене дивитесь?»

«Він теж мене просив називати його маргоном, лікарю. Але я його маргоном не назвав ні разу. І не назву!»

«Он як».

«Той чоловік сам почав зі мною розмову про Луїзу. Я запитав його, звідки він знає про мою дружбу з Луїзою. А той чоловік лише усміхнувся, ніби вишкірився, і виймає з кишені фотографії: «Ось, подивися на свою Луїзу». Я розумію, що все це лише сон, але я не хотів би розповідати, що було на тих знімках… А потім каже: «До речі, вона хвора на спарасис». — «Вона мені ніколи не казала про це». «Скаже, не хвилюйся, вона тобі скаже про це, коли вже не зможе приховувати». Я, певно ж, відповідав йому щось невправне, а сам, розуміючи, що це сон, лише чекав, коли ж, нарешті, прокинуся… Далі той чоловік продовжує: «Я прекрасно розумію, що тобі треба від життя. Облиш свою Луїзу. Ми, добродії великого космосу, зробимо для тебе все, що належить. Без Луїзи… Ти матимеш сина чи дочку, як забажаєш. Вони будуть твоїм безпосереднім продовженням… Скажи тільки нам, що ти полюбиш. Їх і зможеш утримувати сам, без Луїзи, і вже завтра вранці щасливим батьком будеш. Не хвилюйся, про деталі ми подумаємо самі, ні в кого не виникне навіть запитання, звідки у тебе з’явилися… з’явилося немовля…»

Юрій Георгійович зупинив фонозапис.

— Це невеликий уривок. Але достатньо промовистий. І що характерно для всіх дивних психозів: уявний чоловік невизначеного віку, худорлявий, називає себе маргоном і так чи інакше пропонує «взяти на виховання», «усиновити», «народити», «знайти» дитинку. Хочу зауважити, що кожного разу маргони грали на відвертих людських почуттях. Зараз наведу декілька сторінок-копій з однієї, не випадкової, історії хвороби. За минулий тиждень я познайомився з безліччю людей, переглянув і прослухав сотні відео- та фонозаписів і зараз для вас демонструю тільки найхарактерніші, які, на мою думку, найкраще підтверджують мою версію. Зверніть увагу на ці рядки.

На великому екрані з’явилося зображення:

«Санітарною машиною РАФ-16-д-5 вона була привезена в стаціонар. Збуджена, негативістична, робила дуже багато зайвих рухів, марила, про себе нічого конкретного розповісти не змогла, але багато розумувала на загальні теми, хворою себе не вважала, від огляду категорично відмовилась.

При подальшому обстеженні соматичних відхилень не виявлено. Хвора багато часу проводить у ліжку. Неспокійна, часто збуджується, нервово озирається і підозріливо оглядає тих, хто її оточує. В перший день лежала спокійно і шепотіла щось нерозбірливе, потім раптом підхопилася з ліжка, дала ляпаса сусідці і після цього умиротворено повернулася на своє місце. Вона правильно називала дату, коли її привезли до нас, проте довго не могла зрозуміти, куди її привезли, називала лікарню інститутом, школою, храмом, музеєм, навіть театром.

Кожного разу від обстеження відмовляється, непідробно, щиро соромиться, проте без будь-якої ніяковості і навіть із задоволенням завжди стоїть гола перед групами студентів. На всі запитання відповідає багатозначними натяками. Скажімо, коли її запитали, де вона раніше жила, вона сказала: «Жила? Життя є дуже абстрактним поняттям». Коли студент запитав, де вона вичитала таку мудрість, хвора сказала: «В сімнадцятому столітті, в сімнадцятому щоденнику, сімнадцятий рядок згори». Ставлення до лікарів упереджене, злякане.

За словами самої хворої, вона може «викликати» для розмови будь-яку людину на планеті, може «лікувати гіпнозом на відстані», може передбачити майбутнє тощо. Часом хвора до чогось прислухається, щось шепоче. Сама себе вважає надзвичайно обдарованою індивідуальністю, майже генієм, але, на жаль, не може врятувати планету від катастрофи, що насувається. Загибель близька. На запитання: яку це катастрофу має на увазі, — відповідає: «Побачите самі. Все одно змінити вже нічого не можна. Ми програли. Все, що я можу вам сказати, тільки прискорить смерть». Неодноразово хвора скаржилася, що на неї впливають якимись хвилями, і вона повинна їх постійно відганяти, і тому в неї тремтять руки. Хвора часто сидить, закинувши долоні на потилицю, бо саме так їй найкраще «захищатися від хвиль, що пронизують її тіло». Тримається незалежно, говорить здебільшого в наказовій формі, часом стає відверто цинічною, еротичною… На другому місяці хвороби вона імітувала пологи: приймала характерні пози породіль, вимагала, щоб увесь персонал приготувався і кричала: «Я мушу народити маргона!»

Юрій Георгійович вимкнув проектор, екран погас.

— Якби не остання фраза про маргона, ці рядки можна було б сприймати за виписку із звичайної історії хвороби: шизофренія. Але спогад про маргона… І навіть не це головне. Я розмовляв з лікарем. Це унікальна випадковість, що серед сотень історій хвороб, доволі однотипних, я наштовхнувся саме на цю, і чомусь інтуїтивно зацікавився особою хворої. Скажу відразу, це — Луїза Хенкель. Так, саме та Луїза, про яку згадувалось в попередньому фонозаписі. Санітарну машину до Луїзи Хенкель викликали випадкові люди, котрих здивувала поведінка молодої жінки, яка стояла на березі річки і кричала: «Алло! Алло! Говоріть голосніше! Я вас погано чую!» Коли Луїзу Хенкель силоміць привезли до лікарні, в неї знайшли невеликий записничок, а в ньому — щось на зразок щоденника. Ті записи для лікарів були зайвим підтвердженням її хвороби, але для мене… Ось погляньте тільки на одну сторінку:

«… він знову приходив. Я вже боюся засинати. Інколи видається, що божеволію. Боюся зустрічатися з Ігорем. Ще минулого року ми збиралися побратися, але я свідомо зволікаю, чекаю, як же воно скінчиться… Минулої ночі він мені говорив: «Скажи Ігорю, що ти хвора на спарасис. Адже треба якось перевірити його почуття. Якщо він злякається, то яка ж це любов». Я не могла не погодитися з ним уві сні… Який це жах: я вже не знаю, де реальне, а де уявне…»

— Ось такий запис, — продовжив Юрій Георгійович. — Особисто для мене це поставило крапку в суперечці про природу невідомих психозів. Безглуздо шукати фізичний, хімічний чи будь-який інший чинник. Маємо справу з підступним раціональним втручанням. Майже кожен хворий називає слово «маргон» чи «маргони», а в конкретному випадку з Ігорем та Луїзою спостерігаємо типову провокаційну гру. Сподіваюсь, немає потреби щось пояснювати або в чомусь переконувати?

Юрій Георгійович замовк, обвів поглядом присутніх.

— І ще одне. Часті появи на світ вундеркіндів за останні роки також треба пов’язати з перебуванням на земній орбіті невідомого об’єкта. Гадаю, заперечень також не буде. Особами вундеркіндів ми повинні зацікавитись щонаисериозніше, активно, але якомога тихіше, з максимальною рішучістю. І взагалі, треба розгадати мету їхньої агресивності. Варто посилити патрулювання по всій Сонячній системі і потрібно терміново створити спеціальну Комісію безпеки… В мене все. Хто хоче висловити власні міркування?..

12.

Хай принесе вам щастя темно-синя шия Шамбху! Коли Парваті припадає до грудей свого чоловіка, то обвиває вона його шию люблячими поглядами, ніби петлею!

— Тобі не здається, що ми вкрай розледачіли? — Дірар позіхнув і поволі підвівся з крісла.

— Відпочивати не тільки приємно, але й необхідно. Відпочинок — це є продовження роботи. Та й, відверто кажучи, я з кожним роком все менше надій покладаю на успіх.

— Все дуже добре задумано.

— Але надто повільно розвивається. На цій планеті нам не щастить. Особисто мені це вже набридло. Кляті гомо сапієнси!

— Тобі викликати заміну? Ти втомився?

— Від чого я міг стомитися? Від п’ятирічного неробства? — Мар безтурботно закинув третю верхню кінцівку за другу і чомусь голосно, довго і нестримно зареготав, аж його завжди блідо-зелене тіло порожевіло, і всі три ока заплющив. — Ти гуморист!

— А ти дивак! Я ж не сказав нічого смішного.

— Безумовно, — погодився Мар і відразу заспокоївся. — Але ж я й не сміявся б, якби ти сказав щось дотепне. Чого сміятися, коли смішно? Тоді все одно смішні). Сміятися треба тоді, коли якийсь Дірар хоче остаточно зіпсувати тобі настрій. Чи не так, любий колего?

— Ти справді перевтомився, — скрушно зітхнув Дірар.

— Якщо викличеш для мене заміну, я тобі все повідкручую. Зрозумів? То буде твоя заміна! Я скажу, що ти не витримав надлишку позитивних емоцій.

Вони занадто добре знали одне одного, щоб ображатися.

— Погодься, Маре, що наш експеримент проходить досить вдало.

— Ти кого хочеш переконати? Мене чи себе? Я вже пухну тут від наших невдач і прорахунків.

— Ніяких невдач. Просто дуже довго все тягнеться… Із землянами важко працювати.

— З ними просто неможливо працювати! — раптом істерично закричав Мар. — Я після кожного перевтілення, після кожного виходу до них втрачаю контроль над власними вчинками! Більшість із них якимось чином вже навчилася читати мої думки. Це мене просто обеззброює. Я вже не знаю, хто на кого більше впливає — вони на нас чи ми на них?

— Облиш, ти, як завжди, схильний перебільшувати. Ніхто із землян поняття не має про наше з тобою перебування на орбіті.

— П’ять земних років! — закричав Мар. — Нічогеньке собі перебування!

— Не горлопань!

— Тупаком тебе треба було назвати, а не Діраром! Ніби ти на власній шкурі нічого не відчуваєш. Швидкої та блискучої перемоги не відбулося. Наших карів не беруть, принаймні у тих кількостях, які можуть забезпечити нам успіх. Мене вивертає після кожного перевтілення, а ти ще хочеш, любий колего, щоб земляни дізналися про наше перебування? Ще не знаю, чи все минулося. Адже немає сумніву, що нас помітили, хотіли вийти на контакт. Тепер вони будуть дуже уважно контролювати. І, можливо, будуть…

— Ні, вони не будуть атакувати. Адже ми не проявляємо ніякої агресивності. — Маргон зловтішно розсміявся. — Ніякісінької! Треба комусь із нас вийти і ретельно прозондувати, що вони про нас — невидимих — подумали…

— Четвертий у Гіати ще не визначився?

— Здається, ще ні. Міцний горішок. А Гіата — мудрий вилупок. Вона його приручить.

— Так говориш, ніби отой міцний горішок… щось кардинально вирішує. Але я остаточно не впевнений, що нас чекає успіх, а вже щоб вийти на його брата, котрий у Вищій Раді, то й нашого життя не вистачить.

— Замовкни, телепню! Я доповім Чарові, що ти остаточно деградував.

— Спробуй. Хочу я потім на тебе подивитися. Ми обоє вкрай розледачіли…

— В цьому нашої вини немає. Після того, як нас помітили, ми просто мусили побити байдики.

— Але, видається, ми трохи легковажимо. Перед цілою планетою ми практично беззбройні.

— Не думаю. Врешті, якщо не буде іншого виходу, ми зможемо навіть вийти на контакт. Не турбуйся. Але зараз для нас єдиним законом існування є накази нашого Чара. А він однозначно вимагає зберігати в цілковитій таємниці наше перебування на орбіті.

— Не думаю, що це для них таємниця. А ота гонитва за нами?

— Дійсно, Чар далеко, ми, на жаль, мусимо розраховувати тільки на власні сили.

— Безумовно, шкода, що земляни на високому ступені розвитку. Не було б ніяких проблем, якби вони були дикунами. Але що зробиш… Ми трохи запізнилися у наших пошуках.

— Та й кари з’явилися у нас порівняно недавно. А без них не легко колонізувати планети, навіть населені дикунами. А з карами ми впораємось і тут. Мине ще рік-другий, ось побачиш, все буде так, як колись на Діраузі, — тихо розширяться володіння Чара, наші володіння.

— Якщо ми вдало виконаємо програму, до кінця своїх днів ні в чому не знатимемо нестатку.

— Доки не поналітають наші. Бо вже як вони освояться, то й тут доведеться обмежитись заслуженим Бункером щастя, в сузір’ї…

— Можна податися ще далі — відкривати нові світи, розширювати володіння Чара. Бо поки щось шукаєш, доти і щасливий.

— Ми вже старі з тобою. Аби встигли тут коріння пустити.

— Дарма так міркуєш. Але про. що це ми з тобою базікаємо? Мусимо найближчим часом зустрітися з Гіатою і Ровичем. Та й усім іншим більше уваги треба приділяти. І це після нашого вимушеного байдикування. До Гіати, мабуть, я вийду, найближчим часом. Чи, може, ти?

— Деградуємо… Розлінувалися… Занадто вжилися в земний образ, земний антураж. Скоро самі землянами станемо! З вогнем граємось!

Дірар розсміявся, відштовхнувся відразу трьома кінцівками і під самою стелею зробив красивий розворот:

— Треба ще трохи зменшити гравітацію, ти не заперечуєш? — запитав з-під стелі. — Ти ж знаєш, я люблю стан вільного падіння.

— Кинь! — закричав Мар. — Я терпіти не можу, коли моє тіло майже нічого не важить, коли не відчуваю його ваги. Тоді я себе просто не поважаю.

13.

Дегенерат з почуттям власної гідності. Що може бути страшнішим?

Вона була в простому квітчастому халаті, розхристаному на грудях, усміхнена, щось дожовувала, коли Сухов відчинив двері.

— Смачного, — мовив Антон замість привітання, здивовано роздивляючись по-домашньому вбрану Гіату.

— Спасибі. Привіт! Як бачиш, ми вже сусіди. Чому не запрошуєш до кімнати?

— Так, безумовно, заходь.

— Дружина. вдома?

— Нікого немає.

— Шкода. Мені було б цікаво побачити твою дружину. Ось, візьми для дітей, — Гіата тицьнула Сухову два батончики «Мрія». — А діти твої де?

— Пішли до театру. У Вітасика канікули… А я відсипаюся після нічного чергування.

— То я тебе розбудила. Пробач. — Довго застібала одного ґудзика на грудях, ще два лишились розстебнутими. — Але ж я не знала, що ти відпочиваєш. Ходімо, подивишся мою лабораторію. Я вже все привела до пуття і, врешті, дуже задоволена.

— Гіато…

— Ти ніби сахаєшся мене. — Вона розсміялася так чарівно, що Сухов і себе змусив усміхнутись, аби витримати бодай якісь норми гостинності.

— Я дуже втомлений, Гіато. Хочу спати.

— Ніколи не думала, що ти такий сонько. Не поспав одну ніч і вже розкис. Ходімо. Мені потрібна твоя допомога.

Антон з відразою до самого себе усвідомив, що все його єство протестує проти такого безцеремонного втручання-вторгнення цієї жінки, проте він слухняно підкоряється її забаганкам.

— Я зараз, — буркнув якось приречено. — Лише перевдягнуся.

— Навіщо? Які можуть бути формальності? Відчувай себе зі мною цілком вільно. До речі, це — на майбутнє… Хай тебе не дивує безліч пропозицій з мого боку. Скажімо, я можу запитати тебе: чи не хочеться тобі зі мною переспати, або поміняти роботу, або… Власне, будь-що… Сприймай це як звичайні запитання. Вибачай, такий у мене характер. Я дуже імпульсивна і безпосередня натура. Якщо мене раптом щось зацікавить чи якась думка народиться — я не можу чекати ані хвилини, щоб задовольнити свою цікавість. Тож хай тебе нічого не дивує. Домовились? — Гіата лукаво усміхнулася.

Сухов не поспішав з відповіддю. Нарешті вимовив:

— Домовились.

І спромігся на усмішку.

Кімнати старої Наталі він не упізнав. Насамперед впала в око велика кількість картин на стінах. Сухов поглянув і з подивом відзначив, що на кожній із них зображено одну й ту ж потвору — зелену, з довгими щупальцями. Гіата перехопила його зацікавлений погляд і пояснила:

— Я малювала. Це маргон.

— Маргон?

— Так. Він часто приходить до мене уві сні. Ніби страшний, а насправді такий добродій. Я його дуже люблю. І чекаю кожного вечора, щоб заснути і побачити його. Але він не кожного вечора приходить.

— А навіщо так багато однакових картин?

— Однакових? Ну, що ти, Антоне, він на кожній картині різний. Не дивись на мене, як на божевільну… Хочеш, я йому скажу, він і до тебе прийде?

— Ні. Дякую. Не хочу, — відповів Сухов цілком серйозно. — А де Наталчина бібліотека?

— Що?

— Куди ти поділа всі ті книжки, що тут були?

— То вже мотлох, а не книжки. Все згоріло. А бібліоскопи, сам знаєш, не витримують високої температури.

— Так, це я знаю. На жаль…

— Що — на жаль?

— Шкода, кажу, що сучасні бібліоскопи не витримують високої температури…

— Антоне, та мені не шкода, бо тепер ми сусіди. — Гіата на мить стала не схожою сама на себе, навіть волосся набуло незвичного брунатного забарвлення. — Мені запам’яталися слова… Колись один чоловік на старому кладовищі сказав, дивлячись на древні, з каменю тесані, хрести: «Нас не буде, а цей камінь стоятиме». А потім підійшли до могили його матері. Сучасний мініатюрний надгробок. Я запитала: «А чому ж ви не поставили мармурової плити своїй матері, щоб стояла тисячу років?» Він прорік: «Навіщо? Нас не буде, а камінь буде? То що, ми гірші від каменя? Хай і його не буде після нас». Я запитала: «А пам’ять?» Він подивився на мене зверхньо: «А пам’ять — вічна». І мені спершу стало страшно. А потім — легко-легко. І я до цього часу не можу збагнути, що ж трапилося зі мною тої миті… Але щось таки трапилось, Антоне. По-моєму, саме після тої хвилини я стала такою, як ось тепер. А яка я зараз, Антоне? Яка? Скажи відверто.

— Що я можу сказати?!

Гіата від його слів неначе пробудилася зі сну, кумедно мотнула головою, поправила рукою волосся, а в очах засвітилися звичні для Антона холодний вогонь і удавана лагідність.

— Яка дивна, безглузда смерть старої Наталі, — мовив Сухов, пронизуючи Гіату поглядом.

— Тобі її шкода? Стару і вже нікому не потрібну Наталю шкода? Дивак. Якщо так до всього ставитись, то, врешті, житимеш на купі сміття, на купі старого мотлоху. Вже давно їй пора було… відійти, — спокійно просторікувала Гіата. — А в мене тепер тут справжня лабораторія. І так близько від тебе…

— Житлорада знає про твоє переселення?

Гіата дуже спокійно мовила:

— Безумовно, знає.

Сухов не міг пояснити собі причини недовіри, але й не міг змусити себе повірити бодай одному слову цієї жінки.

«Треба сьогодні ж подзвонити, а краще самому зайти до житлової ради. Там принаймні скажуть мені, хто ця жінка. Біолог. Божевільна чи справді науковець? Сьогодні ж треба поговорити. Чи, може, спершу порадитись із Миколою?»

— Про що думаєш, Антоне? І чому ти запитав мене про житлораду? — Гіата дивилася на нього лукаво і зосереджено, а Сухову раптом стало дуже незатишно, він був переконаний, що Гіата прочитала його думки.

— Ти ж прекрасно знаєш, про що я думаю…

Гіата розсміялася.

— Антоне, мені потрібна твоя допомога. Чуєш?

— Так.

— Дуже прошу тебе, відріж голову ось цій симпатичній нікі, — Гіата показала поглядом на стіл, де лапками догори лежало сіре створіннячко. — І вибери мозок у той срібний кухлик, що стоїть поруч. Добре? А я зараз швиденько приготую нам щось поїсти. Придумаю щось смачненьке. Що ти любиш, Антоне? Гостре чи прісне? Холодне чи тепле?

«Погань!» Сухов навіть губи міцно склепив, щоб не зірвалося це слово. Проте Гіата враз завмерла, на мить закам’яніла і тихо мовила по паузі, карбуючи кожне слово:

— Здається, я нічим не завинила перед тобою. Я не нав’язую тобі своїх життєвих принципів. Перш ніж засуджувати когось, оціни власне життя. Мені прикро, Антоне, що ти виявився лайном, — несподівано для Сухова Гіата раптом дуже привітно усміхнулася. — Лайно ти, Антоне. Але підійди і поцілуй мене. Ти мене дуже образив. Шкода, що я, мабуть, помилилася в тобі…

14.

Існує така дитяча гра: на зелене, скажімо, сказати чорне, а на стіл сказати гарбуз, а руку назвати вухом чи ногою і так далі продовжувати розмову, кожне речення ускладнюючи новою плутаниною, лиш треба не переплутати назв предметів, бо кібернетичний пристрій фіксує кожну помилку. Скажімо, спершу ти назвав виделку крокодилом, а потім забув і назвав дирижаблем тощо. Гра розвиває пам’ять. Принаймні так вважають ті, що її придумали. А придумали її ті, до речі, що вже давно ні в які ігри не грають. Я кілька разів розважався з дітьми, яким ця гра дуже припала до серця, і ловив себе на думці, що мені трохи ніяково від того, що всі тільки й бачать: де зелене, де чорне, де крокодили, а де виделки, де руки і ноги. Цікаво, чи ця гра справді розвиває пам’ять і кмітливість? Мені, принаймні, все це чомусь не дуже подобалось.

Антон Сухов переступив поріг братового помешкання і хворобливо усміхнувся.

— Привіт. Ти вже, мабуть, збирався спати?

— Та ні, я ж завжди пізно лягаю. Не можу рано заснути, читаю перед сном, доки не відключуся. Роздягайся. У тебе щось трапилось?

— Та ні. Люблю погомоніти з хорошою людиною. Ти вже вибачай.

— Ти стурбований чимось? — Микола обняв брата, потім увімкнув світильники, але Антон злякано примружився:

— Не треба такого яскравого світла. Аж очі ріже.

Сіли за стіл.

— Я в тебе переночую. Добре? Не хочеться їхати додому, завтра дуже рано починається операція, унікальний експеримент, а від тебе до клініки рукою подати. Добре?

— Про що запитуєш? Певно, добре… Вероніці сказав, що будеш у мене?

— Вероніці? — відчужено перепитав Антон, зустрівся з братом поглядом і довго дивився, мов нічого не розуміючи. — Я можу їй подзвонити від тебе. Але вона не чекає. Коли операція затягується, я, буває, залишаюся ночувати в клініці. І часто забуваю подзвонити. Все гаразд…

— Ти щойно з роботи?

— Ні. Знаєш, останнім часом… Я так втомлююсь… Ти ж чув, напевне, що зараз діється?

Микола якомога природніше звів брови у здивуванні.

— Що ти маєш на увазі?

— Позавчора викликали машину «швидкої допомоги» і забрали просто від операційного столу нашого анестезіолога. Психоз… Останнім часом трапляється багато таких випадків. Ти ж не міг не чути про це.

— Так, дещо чув, — ухильно мовив Микола. — А що з вашим анестезіологом? Розкажи.

— Все це дуже сумно і дуже нецікаво, Миколо. Митрофан раптом почав кричати: «Ні! Ні! Я на роботі! Ви можете дати мені спокій?!» Кричав і сміявся водночас на всю операційну, потім брутально лаявся і реготав: «Ну, дають газу, пройди! Ну, дають!» А потім кинувся зі сміхом на одного з хірургів, лоскотав його і вигукував: «Я тебе виведу на чисту воду, маргончик! Мене не обдуриш! Я тебе давно упізнав!» Ми кинулись на нього, скрутити хотіли, але він порозкидав нас, як дитинчат, з високо піднятою головою вийшов з операційної і, звертаючись до того хірурга, голосно сказав: «Приходь до мене вночі, як завжди, потеревенимо, а то причепився під час операції, нахаба!» Ми зачинили його, коли він зайшов до роздягальні, і викликали машину. Я його дуже добре знав. Ми з ним часто стояли разом на операціях, товаришували. Миколо, що це таке? Останнім часом… Що це за «маргони», що в багатьох на вустах?

— Ми привидами не займаємось, — безтурботно розсміявся Микола. Йому стало моторошно, але він ані подихом не виказав свого стану. На якусь мить виникло бажання розповісти братові про невідомий космічний об’єкт, помічений на орбіті довкола Землі, але утримався, оскільки у рішенні Вищої Ради говорилося: «Діяти виключно силами Ради, без розголосу, аби не викликати непотрібної паніки й непорозумінь серед населення». — До тебе ж вони не приходять ночами? — поплескав Антона по плечу.

— До мене ще ні. Але до моєї знайомої… В неї вся стіна завішана картинами про маргонів.

— Твоя знайома зараз, мабуть, в психіатричній клініці, а тобі, Антоне… — почав глибокодумно Микола, але брат перебив його:

— Моя знайома зараз живе за адресою: Фібули, 16, помешкання 18, — і займається науковою діяльністю, якщо все те можна назвати науковою діяльністю…

Микола запам’ятав адресу і подумки повторив двічі, щоб не забути.

— Як її звати, твою знайому?

— Гіата Біос. І, до речі, вона ніколи не потрапить до психіатричної клініки. Якщо вона божевільна, то це її нормальний стан.

— Он як? — Микола розхвилювався, але намагався приховати це від Антона. — Ти давно знаєш Гіату Біос? Розкажи мені. Можливо, я зможу тобі щось порадити.

— Чи давно я її знаю? Ні, зовсім недавно, і познайомилися ми з нею за дивних обставин. Якось їхали з Митрофаном у машині, до речі, з тим анестезіологом, котрого позавчора забрали в психіатричку, а жінка з дитиною на руках стояла на троту. арі. Мені чомусь закортіло її підвезти, а Митрофан ще сміявся з мене, мовляв, даремно я лицарствую. Але ми зупинилися, і вона сіла в салон. А потім почалися химери. Дитя верещало в неї на руках, в мене того дня настрій був дуже гарний, я почав якось розважати малого, сказав, що заберу його до себе, якщо буде плакати, ну, сам знаєш ці прохідні жарти: на портфель йому показую, мовляв, сюди тебе покладу, бачиш, який великий портфель. А жінка теж почала підспівувати мені: не треба такого вередуна, забирайте його до себе. Взяв я малого на руки, а Гіата попросила машину зупинитися, вискочила з салону і, доки я очима лупнути встиг, вона зникла. Отак ми з нею познайомились. Власне, познайомилися ми з нею того ж дня, трохи згодом. Ми з малим, його Серафимом звати, відразу також вийшли з салону. Але наздогнати жінку не змогли. Вона мов крізь землю провалилася. Серафим повів мене до парку, на прогулянку. А потім він сам привів мене до Гіати, але так, ніби то я сам прийшов: давай, каже, зайдемо в будь-яку квартиру, попросимо голку з ниткою, бо в мене ґудзик відірвався. І я сам подзвонив до першої-ліпшої квартири, а в тій першій-ліпшій квартирі жила… Гіата Біос. Уявляєш? Отак ми познайомилися.

— А хто вона?

— Каже: біолог. Але ніде не вчилася. Домашнє виховання. І зараз ніде не працює. Запевняє, що не хоче зв’язувати свободу своєї наукової творчості з жодним інститутом. Експериментує з нікі, голови їм відрізає…

— Скільки їй років?

— Десь мого віку, трохи ніби молодша. Миколо, вона не божевільна, але… Все. це дуже страшно, і За цим щось приховано. Я так відчуваю. І цей Серафим, вундеркінд…

— А на стінах, кажеш, намальовані картини? Маргони? — Микола все ще нагамався утримувати на обличчі хоч натяк на усмішку. — А які вони, маргони?

— Зелені, стерви, з відростками якоїсь непевної форми… Схожі на мацаки. Маразм, ге ж, Миколо? Жахливий масовий маразм.

— Ти перевтомився, Антоне, але… Я просив би тебе, коли ще буватимеш у цієї Гіати, спробуй розпитати її про маргонів, про її Серафима. Можуть бути цікавими і корисними найменші подробиці.

— Ви займаєтесь цим?

— Психози, які справді можна назвати… — почав Микола, але відразу й замовк. — Не хвилюйся. Я певен, що дуже скоро вдасться докопатися до істини…

— Миколо, розкажи мені все, що ти знаєш. Я мовчатиму. Врешті, я твій брат. І повинен хоч щось знати напевно. Бо інакше, здається, я сам збожеволію. Розкажи.

Микола подивився на брата втомлено і співчутливо:

— Я нічого не знаю, Антоне. На жаль…

15.

Так, це все справді було. Але це все неправда. Бо все мусило бути зовсім інакшим. Але ніхто не знав, яким саме все мало бути. Кожен із очевидців може тільки стверджувати, що тої зими випав дуже глибокий сніг, а тріскучі морози трималися недовго і раптово змінилися відлигою, ранньою весною, яку змінило літо, проте і воно відлетіло небавом з пожовклим листям, аби започаткувати нове життєве коло. Кожен із очевидців може тільки стверджувати, що і того року також ткалося з повітря щось нематеріальне, як бажаннчт усміхнутися, і багато хто справді усміхався бентежно, навіть голосно сміявся, проте не кожного дня, бо щось, ніби таємнича засторога, змушувало задумуватись над усім, що тоді було.

— У чому справа, Діраре? Ти чуєш, як вони плачуть?

— Виють. Голодні.

— А що трапилось, Діраре?

— Ти більше спав би на центральному пульті!

— Міг розбудити. Не створюй зайвих проблем. Що трапилось? Чому кари так плачуть? Вони голодні?

— Так. Пошкодження автоматичної кухні. І в цьому ти винен.

— Серйозне?

— Біс його знає. Беларар ремонтує. Але всі вони сконають, якщо ремонт затягнеться.

— Треба спробувати нагодувати.

— Цікаво, як ти це собі уявляєш? Життя набридло?

— А хіба не можна нічого придумати?

— Придумай.

— Загалом, мене давно непокоїла ця витівка нашого Чара. Навіщо було закладати в генетичну програму потребу шматувати зубами кожного, хто захоче нагодувати кара?

— Нагодувати — значить, приручити. А звідси і все інше. Чар у таких, як ти, розуму не позичає.

— Він зараз тебе все одно не чує, тож можеш заткнутися.

— Чар все чує і все бачить. Але навіть якби він нічого не чув, я все-таки скажу, що Чар від тебе порад не чекає. Він добре знає, що робить. Нагодувати — означає приручити. А що то за перевертень, якого можна приручити? Якщо треба, він і сам приручиться…

— Хай Чар все чує і все бачить, але я також хочу нормально існувати. Він далеко, а земляни — близько! І вони мене розкладають! Кожна зустріч із ними для мене — як капля отрути. А нас лише двоє. І це мене бісить!

— Вгамуйся. Припини істерику.

— А що з цими гемонами робити, якщо Беларар вчасно не відремонтує систему автоматичного годування?

— Не знаю. Мабуть, знищити. Або чекати, доки самі поздихають. Що ж тут придумаєш розумного?

— А потім знову виховувати нових вилупків?! Ці вже майже доросли до запуску на Землю.

— Сам казав — нам немає куди поспішати. Виховаєм нових анциболотів, ще кращих за цих.

— Всі вони однакові.

— А годувати їх я не піду!

— Тебе ніхто і не змушує годувати їх. Але… Можна попросити Беларара якось зімітувати автоматичне годування. Бо шкода втрачати цю групу карів. Вони ж нам непогано вдалися.

— Як жалісно плачуть. Вони молоді і не звикли голодувати. Ще тільки розвиваються. І ще тижнів зо два ми не зможемо вживити їм універсальні енергоблоки. Отже, тижнів зо два їх треба годувати стаціонарно.

— Ходімо до Беларара. Він може допомогти. Він розумний робот.

— Увімкни світло. Терпіти не можу сутінок.

— Розбестився за ці роки.

— Сорок сім тобі на третій щупалець!

— Можеш обійтися і без лайки. Навіть подумки. Бо сам знаєш, я тобі зроблю колись тридцять два на тридцять два, якщо не припиниш мене кривдити.

— Пішли до карів.

— Почекай, я увімкну світло, бо цей віадук такий захаращений, що справді можна нахромитися.

— Як вони виють! Це вже занадто. Я зараз…

— Обережно! Не поспішай заходити в зал. Треба викликати Беларара і про все домовитись тут. Хай ті куцаки нічого не чують. Бо ще молоді й дурні, вони можуть нас неправильно зрозуміти.

— Сто сьомий! Наказую сто сьомому вийти в тамбур сектора номер три! Сто сьомий! Наказую вийти в тамбур третього сектора!

— Натискай сильніше, нам уже давно пора зайнятися поточним ремонтом. На нашій базі багато що вже геть розклеїлось.

— Сто сьомий! Наказую вийти!

— Викликай сто восьмого! І не поспішай сам заходити. У мене якесь передчуття.

— Сто восьмий! Негайно вийти в тамбур третього сектора!

— Мабуть, там щось трапилось.

— Не поспішай з висновками.

— Не маю сумніву… Беларар вийшов би відразу після виклику. Ти ж сам знаєш.

— Сто восьмого викликали?

— Так, Брунаре. Що там із сто сьомим? Чому він не виходить?

— Дуже прикрий випадок, маргони. Я ще не встиг повідомити. Це трапилось щойно. Власне, коли ви мене покликали, я витягував його, сто сьомого, і покинув. Мабуть, від нього вже нічого не залишилось. Сто сьомого розірвали кари. Він мав необережність імітувати автоматичне годування. З ними не можна легковажити, а Беларар був занадто вразливим роботом. Я йому не раз казав, що такі своєю смертю не вмирають. І от я виявився правим. Що накажете робити?

— А що тут наказувати? За скільки ти зможеш полагодити систему автоматичного харчування?

— Не знаю точно. Це дуже важко сказати. Беларара вже немає. Такого майстра не стало!

— Зрозуміло. Тож усіх карів треба негайно знищити.

— Послухайте сто восьмого!

— Що ти хочеш сказати?

— Розумію, що я звичайний робот, але… Здається, не варто знищувати цих карів. Шкода енергії на їхню анігіляцію. А якщо не анігілювати — смердітимуть. Пропоную заслати цю групу карів на Землю недозрілими. Вони зараз дуже схожі на земних собак, і нікому нічого підозріливого не спаде на думку. Шкода, що вони не зможуть стати справжніми карами. Врешті, на це можна дивитися, як на експеримент. Можливо, дехто з них зможе дозріти вже на Землі. Це в тому випадку, коли вдало перейдуть на режим самостійного годування.

— Ти путній робот, Брунаре. Спасибі за гарну думку. Енергію нам справді треба економити. А якщо не анігілювати — смороду буде на всю базу. Молодець, Брунаре. Дуже цікавий експеримент. Хай там на Землі поламають голови, чому із собак… люди виростають. Паніка буде. Якщо хоч кілька виживуть. Більшість, безумовно, поздихає. Треба доповісти Чару. Гадаю, це йому сподобається.

16.

Біокібери плачуть в таких випадках:

1. Засмітився правий чи лівий лакримальний канал.

2. З’явилося незбалансоване збільшення еманаційного потенціалу між сьомою і дев’ятою клемами церебелярного колектора.

3. Втрата електрозаряду на сорок сьомому тразоні лівої групи.

4. Збільшення опору в системі базиліки.

5. Загальне перевантаження блоку пам’яті.

Сухову снилося, що він опинився на вулиці і якийсь час ішов майже безцільно, чекаючи, доки’ надійде конкретне рішення. Ніби спека… Біля автоматів з єклектонами — черга. Якби було менше людей, Сухов залюбки перехопив би гальбу прохолодного напою, але не хотілося зупинятись, то було б нестерпно, мозок вимагав, аби тіло рухалось, хай навіть без певної мети.

Останні дні Антон Сухов почував себе кепсько. Внутрішня напруга межувала з виснаженням. Робота, Гіата, непорозуміння з Веронікою (хоча до нього ніби давно звик). Проте останнім часом його все дратувало, обеззброювало і виповнювало жахливим, ще не знаним досі страхом існування.

Змусив себе сісти на лавочку в сквері.

Гамірна тиша. Шум від машин. Голоси перехожих зливаються, проте мозок вихоплює з того хаосу звуків окремі речення:

— … І ти на все це так спокійно дивишся?

— … спека, як за часів моєї юності…

— … а що ж мені залишається робити?

— … а він не хоче злітати. Що йому зробиш?! Я геть усі тельбухи йому новими тразонами замінив, а літати не хоче…

— … ха-ха-ха… Сам ти не вмивався..

Раптом Сухов відчуває слабкий дотик до лівого черевика. Різко відсмикнув ногу. Поглянув. Великий і кудлатий пес сидів і дивився на Антона. На мить Сухову видалось, що пес усміхається, висолопивши червоного язика. Потім пес поклав морду на Антонів черевик.

Антон нахилився, щоб погладити кудлатого, і зустрівся з ним поглядом. І йому стало не просто страшно, а моторошно, йому видалось, що він зустрівся поглядом з Гіатою. Відчув, як усе тіло виповнилось розплавленим свинцем, який витоплював залишки сил і думок. І водночас народилася хвиля непереборного зла: до самого себе, до Гіати, до незрозумілих химер життя. Захотілося щосили копнути пса черевиком. А пес раптом напружився, звівся на лапи і хижо вишкірився, мов прочитав Антонові думки. Зараз ухопить зубами його ногу. Проте кудлатий повільно відійшов, раз-у-раз озираючись і дивлячись не просто люто, а зверхньо і презирливо.

Антон Сухов відчув, що його очі зволожніли. Кілька сльозин скотилося по щоках. Було тоскно і страшно. Він жив у світі, який він чомусь перестав розуміти. Але й не було бажання зрозуміти щось більше, бо ніби внутрішній голос підказував: те розуміння тільки підсилить якесь фантастичне страхіття. Сухов плакав. Уві сні плакав…

17.

Розповідають, що під час однієї із своїх депресій Вольдемар Єжур хотів повіситись, але саме на той час в кабіні був стан невагомості.

Він сказав, що прийде о сьомій вечора, а з’явився вже о п’ятій і сам пошкодував, що невчасно. Чи варто бачити все те, що ти відчуваєш кожною клітиною свого єства? Відчуваєш, але… Коли Антон поторгав ручку вхідних дверей і зрозумів, що вони зачинені, то вже тоді йому подумалось: міг би ще погуляти, є справи на роботі, посидів би з друзями чи навіть до Гіати зайшов… Щоправда, від згадки про Гіату Сухова пересмикнуло.

Подзвонив до помешкання, а не відкрив двері ключем, передчуваючи, що це буде ліпше. Ключі завжди були в кишені. За дверима довго панувала тиша. Сухов навіть подумав, що Вероніки справді ще немає вдома. Але не встиг він дістати ключі з бічної кишені літника — клацнув замок.

— Це ти, Антоне? Привіт! Це прекрасно, що ти прийшов так рано. А ми тут нудьгуємо.

— З ким це ви нудьгуєте?

— Іван зайшов. Він зміг дістати рибок. Які жорстокі діти, правда, Антоне? Взяти і повідрізати нещасним створінням хвости. Який жах!

Сухов змовчав, переступив поріг.

— В тебе немає нічого випити? — тихо запитала дружина. — Бо аж незручно. Хоч би пляшка «Колі».

— Обійдемось. Привіт, Іване. Як життя?

— Привіт. Клопітно, але все гаразд. Ось дістав нових рибок. Довелося побігати, Антоне. Але це дрібниці. Поглянь, які красені. Теж натуральні, як і ті, що в тебе повиздихали.

— Що з мене належить? — галантно усміхнувся Сухов, стримуючи себе. Йому не подобалось в Іванові все: і обличчя, і голос. Але…

«Стриманість — запорука мудрості. Хто це сказав? Чув або десь вичитав. Стриманість…»

— Що ти, Антоне?! Коли ти лікував мене, я ж не думав про те, чим буду тобі зобов’язаний.

«Я лікував його. Це справді було. Але ж я тоді розумів, що лікую цілком здорову людину. Тоді я радів кожному пацієнтові, а Іван… Яке гидке обличчя. Тонкі вусики, як два хробаки під носом. Іван, власне, зробив мені кар’єру. І за це я повинен платити стриманістю? Як хочеться сказати щось брутальне, навіть вдарити навідліг. Чи це в мені говорить архаїк? Ми просто вже давно чужі з Веронікою, і тому мені стало байдуже, з ким вона… Як там уСандра? «І все одно ніколи вже не буде до божевілля дивного й простого, тремтливого бажання таїни і трепету від доторків звичайних. Ніколи. Вже ніколи. Хоч з ярликами наймодерніших із фірм. Ніяка імітація турботи, інтелігентності, розважливості не оживить того старого фото, на котрому ви стоїте красиві й молоді, і ніби можна вам повірить, і ніби можна вам довірить той вогник трепетний, що, наче свічка, горів-горів між нами і загас…» Що від моєї любові залишилось? І кому потрібна моя ревність?»

— А зараз ти чомусь говориш про зобов’язаність, Антоне, — Іван невимушено усміхнувся. — Це я твій вічний боржник. Ти зробив мене здоровою людиною.

— Пусте, — відмахнувся Сухов.

«Він мені бридкий, як маргон… Чи не маргон він?»- стрельнула підступна хвороблива думка.

— Ти стомився, Антоне? Складні операції? — скільки співчуття в голосі.

— Складні, — спроквола ствердив Сухов і сів у крісло навпроти акваріума.

— Тобі подобаються нові рибки? — Вероніка поклала йому руку на плече, і Сухов здригнувся, йому захотілося відсторонитися. Проте навіть вигляду не подав.

«Навіщо показувати характер? Вони лише сміятимуться в душі наді мною. Вероніка якось сказала: «А хіба відвідини Івана якось позначаються на наших з тобою стосунках?» І то правда. У покійників глибокий сон. Краще сидіти, відпочивати І подумки згадувати вірші Сандра. «І пролітають літаки, далекі білі свистуни, а ми, мов чаклуни горбаті, за вікнами своєї хати сміємось, плачемо, і так, мов непомітно, пролітає маленьких чаклунів життя. Над нами — небо й літаки, над літаками — виснуть зорі, а над зірками вже — нікого, а над нічим-то знову ми посвистуєм, як літаки, і руки зводимо, як крила, щоб бути схожими на них, далеких, білих!..»

— Гарні рибки. Правда, Антоне?

— Так.

— А ось у цієї такий славний хвіст. Розкішний. Спасибі, Іване. Я… Ми тобі дуже вдячні.

18.

На світі є речі, які можна оцінювати тільки однозначно.

Голова житлової ради підвів погляд і довго дивився просто в очі Сухова-старшого, ніби прагнучи віднайти там щось недомовлене, приховане. Видавалось, Платон Миколайович має до вченого деяке упередження.

— Здається, я можу зрозуміти вас, ваше здивування і вашу цікавість. Справа в тому, що я знайомий з Гіатою.

— Ви давно її знаєте? — запитав Сухов.

— Порівняно недавно. Але, погодьтесь, для того, аби по-справжньому взнати людину… Одне слово, хочу сказати, що пуд солі не обов’язково їсти все життя. Чи не так?

— Отже, ви згодні зі мною?

— Пробачте, що ви маєте на увазі?

Сухова дивувала надмірна обережність Платона Миколайовича. Той ніби чогось боявся, щось передчував, від чогось хотів максимально застрахуватись.

— Ви погоджуєтесь зі мною, що Гіата Біос — людина дуже…

— Дуже химерна, хочете сказати, — рішуче перебив його Платон Миколайович. — З цим я просто не можу не погодитись. Але, врешті, у вас більші можливості, — втомлено мовив голова житлоради. — Тож у вас, будемо сподіватися, більше підстав твердити — хвора вона чи здорова. А я, пробачте, на вундеркіндах не дуже розуміюся.

Карбуючи кожне слово, Сухов-старший процідив:

— Ні, вона не хвора, бо хворих людей не бояться голови житлорад.

Платон Миколайович підвів погляд, проте дивився кудись удалину, ніби крізь Сухова. За якусь мить примирливо усміхнувся.

— Ви помиляєтесь. Я не боюсь її. Але мені справді важко однозначно сказати вам про моє ставлення до Гіати Біос.

— Чому?

А що міг відповісти Платон Миколайович? Розповісти, як Гіата колись прийшла до нього вперше? Прийшла до нього додому. Розповісти, як він зачудовано дивився на її золотаве волосся, що розтікалося струмками по плечах? А п’янкий запах її тіла. А її магнітні погляди…

— Розумієте, мене життя навчило, що не варто бути дуже категоричним у своїх твердженнях. Принаймні, не варто поспішати зі своєю категоричністю.

— Даруйте, я прийшов до вас не зопалу. Сподіваюсь, ви це розумієте.

— Так. Але зрозумійте й мене — я не боюсь її. Все це складніше, вона дуже цікава, навіть приваблива жінка.

Микола Сухов несподівано для самого себе розсміявся… Він не чекав, що розмова хоч якоюсь мірою торкнеться делікатної теми стосунків поміж чоловіками й жінками.

— Даруйте, мені як представникові влади досить важко зараз…

— А від вас цього ніхто й не вимагає! — вигукнув Сухов. — І вам не потрібно багато говорити! І мені аж ніяк не цікаво, як ви знаєте Гіату Біос. Я прийшов не особисто до вас, а до голови житлової ради, і вимагаю серйозної розмови.

— Ви даремно гарячкуєте. Вас дивують її експерименти?.

— Так. І вся її поведінка, мені брат багато розповідав. І те, що вона швидко вселилася в помешкання трагічно загиблої старої жінки. Не без вашої допомоги, виявляється. І маю підстави підозрювати, що смерть тої жінки не була випадковою. Скажіть меніккому потрібні Гіатині «наукові експерименти»? Яку вони становлять цінність для науки? Ви можете мені це пояснити?

— Людина хоче мати кабінет для наукової діяльності. А вона, Гіата Біос, для мене вже не просто житель нашого міста, вона як акселерат-вундеркінд вимагає від мене більше уваги, їй же тільки три з половиною роки від народження. Самі уявляєте, які дива! То що ви хочете від мене? Три роки, а вона вже не тільки доросла й красива жінка, але й особистість, яка прагне наукового пошуку. Я розумію, що вся ця акселерація може закінчитися досить сумно, але я не бачив і не бачу ніяких підстав заперечувати їй у бажанні мати власну лабораторію, А поцікавитися, мабуть, і справді варто… Давайте створимо кваліфіковану комісію. І хай вона займається серйозним аналізом діяльності Гіати.

Пауза була дуже довгою. Сухову стало соромно. Він не знав, що не тільки Гіатин Серафим, а й вона сама — акселерат-вундеркінд.

19.

Ти пам’ятаєш ніч? Найпершу ніч амеби…

Антон Сухов почув якийсь звук. Йому здалося, що хтось подзвонив до помешкання, проте він продовжував читати монографію «Особливості біохімічних реакцій у хірургічних хворих при тривалому режимі штучного дихання». Цю працю він читав уже не вперше, знаходячи кожного разу щось цікаве для себе, а коли й не знаходив, то, бувало, просто втішав себе тим, що він дуже хоче знайти ще щось нове у новітньому і дуже серйозному науковому дослідженні. Але відчуття, що хтось хоче подзвонити до його помешкання, відчуття, що хтось стоїть за дверима його квартири, було настільки матеріальним, набридливо непереборним, що Антон врешті підійшов до вхідних дверей, проте не поспішав їх відчиняти.

Він з поблажливістю поглянув у дзеркало на самого себе. Ніч. Пізня ніч. Діти і дружина сплять. Вже всі нормальні люди сплять. Нормальним людям нічого не видається. Він доволі довго стояв, ніби просто думав про щось своє, науково-медичне. Проте за якусь мить Антон сторожко прочинив двері і визирнув. Нікого. Ну, певно ж, нікого. І хіба могло бути інакше? Треба відпочивати. Треба взагалі якось інакше жити. Перевтома.

Він уже зачиняв двері, коли почулося тихе скавуління. Поглянув на підлогу в коридорі — цуценя. Мале, руде цуценя. Безпомічна жива істота.

Сухов трохи вагався — навіщо їм цуценя? Зайвий клопіт. Діти не будуть доглядати, їм же тільки гратися. А в нього з Веронікою немає часу.

Цуценя знову заскавуліло — жалібно, настирливо.

Антон, вже ні про що не думаючи, нахилився і взяв на руки малий волохатий клубочок. Цуценя підняло до нього мордочку, плямкнуло малим рожевим язичком.

— Звідки ти таке?

Щеня якось не по-собачому писнуло.

— Як тебе назвати? Рудим чи як? Чи просто Приблудою?

— Тяв-ав!

— О, ти вже з характером, — Антон посміхнувся.

Він заніс щеня до своєї кімнати, простелив на підлозі в куточку свій старий літник, поставив поруч мисочку, накришив хліба і полив учорашнім бульйоном.

— Спати, друже, спати! Завтра в мене напружений операційний день. А що з тобою робити завтра, просто не знаю. Але щось придумаємо. Правда ж, Рудько? Правда ж, Приблудо? — погладив цуцика за вухом. — Спати. Кажуть, що ранок мудріший за вечір.

Цуценя слухалось Антона у всьому, ніби розуміло кожне його слово. Воно віддано піднімало мордочку, дивилося уважно і було готове коритися будь-якому наказу.

— Хочеш їсти?

Приблудько підповз ближче до мисочки, глитнув трохи, потім звів погляд і ніби питав, чи ще їсти, чи вже не можна, Сухов дивився на нього усміхнено. Потім знайшов старий тюбик з пастою «Уні». Цуценяті паста сподобалась.

— Смішний ти, Приблудо. Такий кумедний. Спати.

— Тяв-ав! Ав!

А вранці Антон Сухов з подивом відзначив, що цуценя помітно підросло за одну ніч. І впало у вічі, що колір шерсті став набагато світлішим, вже не рудим, а солом’яно-жовтим. Таким і Антон був колись в дитинстві. Мама розповідала. І видовжені риси собачої мордочки ніби округлилися. Проте першого ранку Сухов тільки подивувався, пояснивши все перевтомою і своєю буйною фантазією.

Він поміняв воду в мисочці, попросив Вероніку, яка виходила на роботу завжди трохи пізніше нього, щоб вона не гнівалася, що взяв Приблуду до хати. Шкода, мовляв, жива істота, та й дітям буде радість. Вероніка, на диво, не обурилась і сприйняла появу Приблуди просвітленим, лагідним поглядом.

— Такий милий песик. Він нудьгуватиме, доки нас нікого не буде вдома. Але ми щось придумаємо. Правда, Антоне?

У погляді Вероніки було дивне тепло і лагідність. Як і колись раніше. Щоправда, зараз її погляд був звернений не на нього, Антона, а на цуцика, проте щось давнє зринало в пам’яті і бентежило. Аж млосно стало. І все ж Сухов буркнув:

— Мені треба бігти. А ти не ображай Приблуду. Хай поживе. в нас. Я спробую сьогодні поверну» тися якомога раніше. Якщо мені це вдасться.

Вероніка мов не чула його слів. Схилилась над рудим цуценям, пестила його. Аж Антонові самому захотілося стати таким рудим, волохатим і бездомним. Увечері Сухов переконався — собача справді росте дуже швидко. І не просто росте. У Приблуди мінявся колір шерсті, мордочка.

— Що з тебе виросте, Приблудо?

— Тяв-ав-ав!

Юпітер приволік пульт дистанційного керування, витягнувши його із тільки йому відомої криївки. Він поклав пульт посередині кімнати, сам сів біля ніжки столу, підібгавши під себе хвіст, задоволено мурчав, заплющивши очі.

Антик побачив пульт, як тільки Юпітер з’явився на порозі кімнати. Неймовірна радість виповнила його. Він ще буде діяти. Функціонуватиме! Хай зовсім трохи, може, навіть кілька хвилин, але ж… рухатиметься! Розмовлятиме!

А потім прийде вічна темрява.

Але не було ні краплини страху, навпаки, тільки радість. Ось зараз пульт помітить Вітасик. Він також зрадіє. Вже скоро. Ще трохи почекати…

— Я вітаю вас! — вигукнув Антик щосили і розсміявся, та раптом відчув, що бракне сил: важко навіть підвести руку у привітанні, неможливо спромогтися ще хоч на одне слово.

Антон, заплющивши очі, сидів у кріслі. Не спав. Навіть не дрімав. Тіло виповнювалося химерним відчуттям моторошного страху і водночас якогось жорстокого внутрішнього оновлення. У ньому щось пульсувало в пошуках шляху для звільнення, вимагало гучного бунту, самоствердження. І це лякало Сухова. А ще він гостро відчув млосну хвилю огиди до самого себе.

Антон Сухов не почув радісного вигуку Антиказ «Я вітаю вас!» Але він розплющив очі і рвучко підвівся з крісла.

Вітасик плакав, схилившись над Антиком, який непорушно лежав на килимку посеред кімнати.

— Що трапилося, синку?

— Він… Він уже не діє… Він помер.

— Хто?

— Антик. Ти ж бачиш. Антик помер.

— Не плач. Ми візьмемо тобі другого, — тихо мовив Сухов і, як сновида, підійшов до вікна.

Серце калатало в грудях. Хотілося почати життя спочатку. Хотілося зрозуміти щось незбагненне. А перед очима стояли обличчя Гіати й Серафима.

Осінні, ще ошатні клени за вікном губили жовтогаряче листя.

Приблуда тицявся в його ногу носиком. Антон глянув. І на мить зовсім закам’янів од хвилювання — погляд цуцика нагадав йому погляд Гіати Біос. Він аж очі заплющив, витер холодний піт з чола.

… Наступного ранку Сухов наскоро одягнувся і побіг на роботу, ніби тікав з дому.

Вітасик з Оленкою підійшли до маленького песика, гладили його за вухом.

— Який ти кумедний. Як добре, що до нас приблудився. Мені з тобою майже так, як із Антиком. Навіть краще, бо ти живий, хоч і не вмієш розмовляти.

— Тяв! Гав!

«Я від народження знав їхню мову. Але я боявся, що мені так і не випаде щастя пожити… Напівпродукт, і єдине, що в мені закладено повною мірою, — це бажання жити. І я ще живу. І, може, мені також вдасться стати справжнім каром — схожим у всьому на людей і водночас у всьому відмінним. Яке це щастя — знати, ким ти повинен бути завтра, позавтра, знати-відчувати своє призначення і свій великий розум зрілої істоти в маленькому тільці щеняти…»

— Ти просто чудо. Як же тебе назвати? Тато назвав тебе Приблудою, а нам не подобається.

— Гав!

— І тобі не подобається? А як же тебе назвати?

«Я відчуваю, як обсипається моя шерсть під їхніми маленькими долонями. Відчуваю, як росту з кожною хвилиною, як змінюються обриси мого тіла…»

— Мені треба бігти, песику. Оленку в садочок треба відвести, а потім перед школою мене товариш чекає. Завтра у нас контрольна з математики. Ти вже пробач.

— Ми ввечері з тобою пограємось.

«І я знаю, яким стану завтра. Обсипається моя шерсть, моя руда вовна. Тільки ніхто не додумається зібрати її… Прекрасно! Хай лежить. Сміття. Для них то буде просто сміття… Я стаю собою».

Повернувшись увечері додому, Вероніка не відразу збагнула, звідки взялися волохаті руді пасма на підлозі, на столі.

— Вітасику! — гукнула вона. — Оленко!

Але дітей не було вдома. Вероніка, не роздягаючись, взяла із стінної шафи пилосос, увімкнула його і нараз зрозуміла, що це шерсть Приблуди. Поспішила заглянути в кімнату до Антона, де на старому літнику мусив лежати цуцик. Але щеняти там не було.

— Дивно, — мовила вголос сама до себе і відразу пригадала рибок з відрізаними хвостами в акваіріумі.

Знову діти щось утнули? Чи, може, Приблуда з Юпітером щось не поділили? Але ж не міг Юпітер так обскубти його. Відзначила, що й кота не вид-но. А він же завжди виходив поважно до дверей, коли Вероніка поверталася додому. Таки щось трапилось?

— Юпітере! Кс-кс-кс… Юпітере! Киць-киць-киць…

Приблуду Вероніка знайшла випадково на шафі десь через кілька хвилин. Песик спав. Хоча песиком назвати його було неможливо. Вероніка злякано сахнулася і бридливо скривилась. Вона стояла на стільці, тримаючи шланг від пилососа, і спантеличено дивилася на голе, без шерсті, створіння. Воно спало. Ребра під рожевою шкірою ритмічно піднімалися і опускалися від дихання.

Якось не відразу, а поволі в душу закрадався панічний страх. Вероніка випустила щітку пилососа. Стояла бліда, закам’яніла. Потім доторкнулася до потворної істоти. Приблуда здригнувся, розплющив очі і рвучко, як це часом робив Антон, сів. Саме сів, а не звівся на лапи, передні кінцівки звісив уздовж тулуба.

— А-а-ав, — сонно подав голос.

— Що… трапилось? — не пізнаючи власного голосу, хрипко вимовила Вероніка.

І здивувалася: зверталася до себе чи до пса?

Приблуда зістрибнув на підлогу, приземлився на всі чотири кінцівки, і це трохи втішило Вероніку.

— Авава! — сказав Приблуда.

Вероніці здалося, що той усміхається.

— Що? Що ти хочеш? Що з тобою трапилось? Як це все розуміти? — белькотіла Вероніка.

— Ававав. Вава.

Моторошне дзуміння народжувалось десь усередині голови, вона відчувала, як до горла підкочується нудота.

Потворна істота підійшла до пилососа і правою лапою… Вероніці нараз видалось, що правою рукою, лапа Приблуди чимось нагадувала людську руку… Правою лапою істота натиснула на клавішу.

Моторошне дзуміння в голові урвалося. Вероніка зрозуміла, що то просто працював пилосос. Нудота від горла поступово почала відступати.

Намагаючись не дивитись на Приблуду, Вероніка взяла пилосос і вийшла з помешкання до сміттєпроводу і, гидливо кривлячись, викинула величезний жмут рудої вовни.

Коли Вероніка повернулась, Приблуда сидів на килимі серед кімнати, сидів застигло, схрестивши «ноги», його морда вже майже не була схожа на собачу.

Вероніці здалося, що вона геть втрачає відчуття реальності. Галюцинації? Так подумалось.

Але Приблуда махнув правою лапкою, схожою на людську руку і сказав людським голосом:

— Вавар-р-р-р. Вевер-р-рон. Вевер-р-р-р.

Він знову посміхнувся, розтягнув свою потворну пащеку.

І раптом обм’як, повалився на лівий бік і заплющив очі. Вероніка полегшено зітхнула: може, помер? Але Приблуда дихав. Рівно, глибоко дихав. Він заснув.

Вероніка взяла його на руки. Одночасне відчуття жалю, огиди і величезного здивування не залишали її. Вероніка віднесла Приблуду в кабінет до Антона, поклала в кутку на старий літник.

Пізно ввечері принесли мертвого Юпітера. Антона ще не було з роботи. Вероніка відчинила двері, сподіваючись побачити чоловіка, і вже навіть рота розкрила сказати щось байдуже-традиційне, скажімо: «Де ти був? Я дзвонила в клініку. Операція давно закінчилась», — хоч, безумовно, нікуди вона не дзвонила і насправді їй було байдужісінько, де буває Антон після операцій, навіть раділа часом, що він не поспішає додому, але саме того вечора, того пізнього вечора, коли Приблуда налякав її, Вероніка справді чекала Антона і в душі щиро на нього гнівалась.

— Пробачте, це ваш кіт, — похмуро мовив русявий хлопчик. — Я знаю, що це ваш кіт, Юпітер. — І раптом хлопчик заговорив швидко-швидко: — Ми знайшли його за трансформаторною будкою. Ми випадково знайшли його. Ми не винні. Ми не знаємо, що з ним трапилось. Ми всі любили Юпітера. Він був дуже розумним котом. Ми не винні. Ми знайшли його за трансформаторною будкою. Він мертвий. Ось він.

Юпітер бездиханно, як волохата ганчірка, лежав у хлопця на руках.

З кімнати вибігли Вітасик і Оленка.

— Візьми, Вітасику, Юпітера. Ми не винні. Він мертвий.

Оленка побігла до ванної, стримуючи ридання.

— Вітеку, ти віриш, що ми не винні? — запитав хлопець.

Вітасик нічого не сказав, але ствердно кивнув головою.

В Юпітера було прокушене горло. Маленька, ледь помітна ранка на волохатій шиї.

Антон Сухов повернувся додому пізно. Дружина і діти вже спали. Він тихо зайшов до своєї кімнати, увімкнув світло, причинив за собою двері і остовпів.

За його робочим столом сидів… Серафим.

Сухов витер спітніле чоло, відчуваючи, як знову до нього повертається той химерний, страшний стан, коли він познайомився з Гіатою.

— Ти як опинився у мене?

— Як я опинився у тебе?

— Так.

— А ти не пам’ятаєш? Ти сам заніс мене до цієї кімнати. Ти назвав мене Приблудою. Я просто трохи виріс за цей час.

Темні кола попливли перед очима Сухова. Він намагався щось зрозуміти.

— Ти не Серафим?

— Не знаю. Ти хочеш назвати мене Серафимом? Я буду Серафимом. Спасибі тобі, що взяв до своєї кімнати. Я загинув би від голоду, якби ще з годину полежав під дверима. Спасибі.

— Хто ти? — прошепотів Сухов пересохлими губами, сів на бильце дивана. — Як ти… Якщо ти справді… Оте руде щеня… Як ти потрапив до моїх дверей?

Антону Сухову було не просто страшно, а панічно моторошно.

— Як я потрапив? Не знаю. Але щось ніби пригадується. Я все пригадаю. Завтра. Чи трохи пізніше. Я відчуваю, що все пригадаю. А зараз давай спати. Але я хотів би лягти з тобою. Можна? Мені не хочеться спати в кутку на твоєму літнику.

— Зі мною?

— Так. Можна?

— Гм-км… Я зараз постелю. Зачекай трохи.

Антон Сухов вийшов з кімнати повільно, навіть поважно, проте, коли причинив за собою двері, майже бігцем кинувся до кімнати Вероніки, не вмикаючи світла, торкнувся її плеча під тонкою ковдрою. Вона прокинулась відразу.

— Антоне? Нарешті ти прийшов. Ти завжди так пізно приходиш. Чому? — В її голосі, на величезний подив Сухова, не було роздратування чи образи, і знову ж напівзабуті, але такі знайомі нотки прозвучали. Як за пори їхньої молодості. Це здивувало Сухова не менше, ніж поява в його кабінеті Приблуди-Серафима. Принаймні, почувши на диво лагідний голос Вероніки, все його хвилювання щодо Серафима ніби рукою зняло. — Антоне, ти знаєш… Тут у нас таке трапилось. Я навіть не знаю, як тобі розповісти. Ти не повіриш, подумаєш: збожеволіла, — Вероніка збуджено сіла в ліжку. — Ти вже заходив до своєї кімнати?

— Так.

— Ти бачив Приблуду?

— Так.

— Злякався?

— Розкажи мені спершу, що тут трапилось.

— Я прийшла з роботи. Перше, що помітила, — це пасма рудої шерсті по всій квартирі.

І Вероніка розповіла йому все. І про Юпітера, якого знайшли діти з прокушеним горлом і невеличкою діркою в черепі за вухом, ніби хтось мозок висмоктував.

— Ти давно його бачила?

— Кого?

— Приблуду.

— Я ж кажу, що він заснув, і я поклала його в твоїй кімнаті. Це було ввечері, годині о шостій.

— І після того ти не заходила до кімнати? Не цікавилась?

— Я боялась, Антоне. Дуже боялась. Я навіть двері до твоєї кімнати зачинила на замок. І дітям заборонила заходити. Все це так химерно, Антоне. І так мені страшно.

— Ходімо, подивишся на нього, — Сухов хворобливо усміхнувся.

Вероніка довго не могла втрапити ногами у волохаті капці, що стояли на підлозі біля дивана.

Ручка дверей видалась незвично холодною.

Серафим сидів за Антоновим столом і бавився олівцем, власне, щось малював на одному із аркушів, що лежали.

— Хто це?

Вероніка вклякла на порозі, зблідла. Та ще блідо-рожева нічна сорочка…

— Не бійся, Вероніко, — озвався малий і обернувся.

Сухову здалося, що за ці кілька хвилин Серафим ще підріс, змужнів.

— Це він? — ледь ворухнула губами Вероніка.

Сухов ствердно кинув.

— Як же це, Антоне? Як же це?

І раптом Вероніка, охоплена хвилею жаху, божевільно закричала, захлинулася власним криком, кинулася бігти, але відразу зашпорталась у довгій нічній сорочці і впала в коридорі, не намагаючись підвестися. Вона здригалася всім тілом, ніби плакала, проте очі її були сухі. Коли Антон підбіг до неї, вона страшно закричала, і Сухов був змушений затулити її рота долонею.

— Дітей розбудиш.

А вона дивилася на нього божевільними очима, і коли він відпустив її, вона лише безтямно повторювала:

— Як же це, Антоне?! Як же це?!

— Я розумію не більше від тебе, — Сухов намагався утримувати маску безтурботного спокою. — Я теж нічого не розумію. Але ти заспокойся. Рано чи пізно ми у всьому розберемось. Інші розберуться. Заспокойся.

Прочинилися двері, і виткнулись заспані, злякані личка Вітасика і Оленки.

— Що з мамою?

— Нічого. Спіть, діти. Треба спати. Мама просто дуже злякалася.

— Це я її налякав! — раптом пролунав дзвінкий голос Серафима. — Власне, я нікого не лякав, але сама моя присутність… Пробачте мені… Ви не дали загинути з голоду, холоду, і як там ще у вас кажуть. Спасибі. І особисто вам, Вероніко. Давайте знайомитись. — Серафим звернувся до дітей, що, як горобенята, пороззявляли роти на порозі дитячої кімнати. — Ваш чоловік, Вероніко, а ваш тато, діти, вирішив мене назвати Серафимом. Тож я Серафим! — він простягнув руку для привітання спершу Вероніці, яка сиділа на підлозі і дивилася довкола затуманеним поглядом, потім Вітасику і Оленці. — До речі, Вітасику, чи не знайдеться в тебе якоїсь сорочечки, штанців? Ти ж бачиш, що я зовсім голий, — Серафим поплескав себе лунко по животу і дзвінко засміявся. — Але зараз треба спати. Вже пізня година. Ходімо, Антоне. Ти обіцяв спати зі мною. Чи я обіцяв спати з тобою? Одне слово, ми обіцяли один одному спати разом.

Вероніка нарешті спробувала підвестися з підлоги. Сухов допоміг їй встати, але ноги її погано тримали.

— Антоне, нам треба поговорити. Допоможи мені дійти до ліжка. Мені погано.

На ліжко Вероніка просто впала.

— Ти назвав його Серафимом?

— Так.

— Взяв і назвав. Ти навіть не здивувався, не злякався. Як це зрозуміти? — Вероніка дихала часто, збуджено, хлипала. — Чи ти знав, що так буде? Ти знав?! — Вона раптом знову закричала: — Ти робиш з мене ідіотку!

— Я нічого не знав. Даремно ти… Я теж дуже злякався спершу. Але… Цей, як його і назвати, дуже нагадав мені одного хлопчика, одного химерного вундеркінда. А його звати Серафимом. І я, коли тільки зайшов до кімнати, навіть подумав, що це той самий Серафим прийшов до мене. Розумієш? Я назвав його так, а він і каже, що якщо хочете, то я буду зватися Серафимом. От і все… І даремно ти…

— Я збожеволію, Антоне. Весь цей рік для мене якийсь викривлений. Я більше не можу. Я думала, що все якось нормалізується. Я ж колись любила тебе. Все це було. Мені страшно, Антоне. Юпітера це він загриз! — раптом вигукнула Вероніка і сама собі закрила рота долонею, продовжила пошепки: — Я відчуваю, що це він його загриз. Твій Серафим.

— Облиш…

— Я не міг без справжньої їжі гуляти цілий день. Я росту, — Серафим стояв на порозі кімнати, склавши руки на грудях, малий, але по-дорослому скроєний хлопець, голісінький, але те якось і не впадало у вічі. — Я росту. І мені багато чого потрібно. Якби я… Одне слово, іншого виходу в мене просто не було. А Юпітер був дуже старим котом, стара кров, старий мозок. Я не знаю, за чим так побиватися. Ніщо не вічне в цьому світі. Зате ми маємо зараз щасливу можливість спілкуватися. І повірте, ви ще подякуєте долі. Я ось трохи підросту і зможу бути вам дуже корисним. Ви ось побачите, як славно заживемо. Безумовно, якщо… не будемо поспішати.

— Мамо, — почувся благальний голос Вітасика з сусідньої кімнати. — Мамо, можна ми з Оленкою прийдемо до тебе спати? Ми за тобою так скучили…

Серафим рішуче підійшов до Антона:

— Ходімо і ми спати. Нам з тобою ще треба трохи побалакати. А вони хай заспокояться.

— Вероніко, кинь хвилюватися. Врешті, все стане на свої місця. Все колись стане зрозумілим. Будь-які химери завжди мають під собою цілком реальне пояснення. Спробуй заснути. Я справді ляжу з Серафимом. Навіщо його залишати одного? Правда?

— Іди! Іди до Серафима! Мені з тобою ще страшніше! — прошипіла Вероніка, але Антон не образився і ніяк не зреагував на її злість.

Він сам ледь тримався, аби не закричати, як щойно Вероніка, аби не забитися в пароксизмі панічного страху.

Коли вони з Серафимом зайшли в кабінет, малий по-діловому кинув:

— Зачини двері. Я певен, що нас будуть підслуховувати.

Сухов зачинив двері, намагаючись тримати себе в руках.

— Вероніка не буде… Вона перелякана…

— Вероніка не буде, — швидко погодився Серафим. — А діти будуть підслуховувати. Можеш мені повірити.

Сухов підійшов до стінної шафи, дістав постіль, його рухи були спокійними, розважливими, і саме тому, хто знав Антона, міг здогадатися, що він дуже хвилюється. Серафим спостерігав за ним, сидячи на стільці за столом.

І раптом він вигукнув:

— Хоч ти можеш заспокоїтись?! Чого боїшся? Твоя Вероніка взагалі… — Серафим так точно скопіював вираз обличчя Вероніки, що Сухов щиро посміхнувся. — А ти теж, бачу, тільки бадьоришся. Я дуже вдячний тобі за все. І наголошую — швидше заспокойся. Візьми себе в руки. Немає нічого страшного. Звикай.

— То розкажи, хто ж ти такий і як потрапив до мене?

— Спершу ти повинен заспокоїтись.

— Я цілком спокійний.

— Не обманюй себе. А мене тобі просто ніколи не вдасться обдурити. Я читаю твої думки і відчуваю твій стан. Розумієш? Мене дуже радує, що це не лякає тебе, Антоне. Хоча нині тобі ще просто немає чого приховувати від мене.

— Розкажи, як ти потрапив сюди.

— Відверто кажучи, я не знаю. Але я дуже багато відчуваю і пам’ятаю… Так, як ти пам’ятаєш цікавий сон. Розумієш?

Сухов зітхнув. Завтра у нього мав бути важкий операційний день, складна реконструктивна операція. Але поспати цієї ночі, мабуть, не вдасться.

— Не хвилюйся, Антоне, ти матимеш час виспатись і відпочити, — сказав Серафим, усміхаючись. — Хочеш знати, як я потрапив до тебе? Слухай. Я пам’ятаю ніч, глибоку, темну, як колодязь. На дні колодязя лежить моє ім’я. І легкий подих зоряних мелодій колиску мою в просторі гойдав. Я пам’ятаю ніч. Найпершу ніч амеби, що народилася від погляду творця. І пам’ятаю доторки залізних рук бентежні до органічного дитячого лиця… Ну, як я імпровізую? Правда, я дуже талановитий? Я — вундеркінд. Хочеш, я буду продовжувати?.. Я пам’ятаю все, хоча не знаю нічого, я пам’ятаю ніч, що увібрала в себе день. І голод, спрагу, страх найпершого порога — я не забуду їх ніколи і ніде. Але я вижив у космічній пустці, рука творця мене принесла до людей…

— Серафиме, завтра ми з тобою встанемо якомога раніше, — перебив його Сухов. — Зранку, ще навіть до початку моєї операції, ми з тобою завітаємо до одного товариша, він сам біолог, професор, видатний вчений, йому буде цікаво познайомитись з таким вундеркіндом, як ти… Можливо, ти навіть залишишся з ним… В їхньому інституті прекрасне обладнання, прекрасні спеціалісти. Ти повинен пройти обстеження.

— А ось цього я тобі і не радив би робити.

— Чому?

— Я не радив би тобі намагатися спекатися мене. Це не в твоїх інтересах насамперед. Буде дуже шкода, якщо ти зрозумієш це запізно. Юпітер тобі міг би дещо розповісти, якби він взагалі вмів розмовляти і якби він був живий. Але, на жаль, чи на щастя, ті, на кого гнівається Серафим, уже не хочуть нічого розповідати, не хочуть ділитися своєю мудрістю. Ти мене розумієш?

— Лягаємо спати! — зле кинув Сухов.

— Ти справді нічого не розумієш? — мовив Серафим і, несподівано, раптово підвівшись на стільці, стрибнув легко і красиво майже через всю кімнату.

Він опинився спершу на плечі в Антона, але відразу ж осідлав його, вкусивши за потилицю. Сидів, звісивши ноги.

— Тепер ти зрозумів? Але сьогодні не бійся нічого. І взагалі ніколи нічого не бійся, якщо ми будемо друзями. Справжніми друзями. Домовились? А про себе я розповім тобі завтра. Добре? Сьогодні і справді вже варто заснути. В тебе завтра складна операція, — мовив співчутливо.

Вимкнули світло й лягли. Але заснути Сухов безумовно не міг. Він лежав нерухомо, глибоко і рівно дихав із заплющеними очима, він відчував мале тільце Серафима, що притулився до нього. Сухов намагався вгамувати тремтіння всього тіла, воно народжувалось у глибинах єства і прагнуло вирватись, звільнитись у пароксизмах істеричних судом. Навіював спокій, упокореність… Але все марно. Серце калатало. В голові ніби працював потужний трансформатор. Серафим кілька разів за ніч тихо запитував:

— Чому ти не спиш?

Але Сухов нічого не відповідав, лежав з заплющеними очима і глибоко, і рівно дихав.

— Не хочеш зі мною балакати? І спати не хочеш? Ну, як знаєш, Сухов.

Вранці, виборсуючись з-під тонкої ковдри, Серафим запитав:

— Мені видається, що ти погодився зі мною. Правда? Мені не варто проходити ніякого медичного обстеження? Залиш мені щось поїсти, і побільше, а сам іди на роботу. Я тебе чекатиму. І будь розумним! — сказав повчально, навіть пальчик підняв у засторозі.

Антонові нестерпно захотілося навідліг ударити вундеркінда, ще й копнути ногою, як шкідливе цуценя. Але він не зробив цього. Він поглянув скоса, аби лиш зрозуміти, чи відчув це його бажання Серафим, чи його здатність читати думки не безмежна. Сухову здалося, що Серафим нічого не помітив. Це його трохи втішило.

— Добре, — сказав він. — Поїсти знайдеш сам у холодильнику. Та й на плиті Вероніка завжди щось залишає. Ти, бачу, такий, що не пропадеш. До вечора.

20.

— Дозвольте бути сміливим! — вигукнув хлопчик.

В його голосі було стільки дитячої наївності, що ніхто не зміг стримати усмішки. Проте його батько чомусь спохмурнів.

Під час операції Сухову стало погано. Перед очима попливли фіалкові кола, а за ними червоні, а потім повільно почала опускатися сіра пелена забуття. Сухов устиг відійти від операційного столу, сів на стілець і знепритомнів. Колегам довго не вдавалось привести його до тями. Вони злякалися за Сухова, а потім за того хворого, що залишився на столі, — доки знайшли хірурга, котрий зміг би належно замінити Сухова, минуло хвилин десять. Але все обійшлося.

Після третього заштрику суміші Грасса Антон Сухов, нарешті, кліпнув очима.

— Пробачте, хлопці… І як це зі мною трапилось?

— Як ти себе зараз почуваєш? Відвезти тебе додому чи полежиш трохи в рідній клініці?

Лягати в палату Сухов не хотів, але й повертатися додому…

— Я трохи посиджу тут. А потім видно буде. Гаразд?

Він вагався: може, розказати зараз комусь про дивне перетворення цуцика? Але підсвідомо розумів, що треба не просто комусь розказувати, а повідомити компетентних людей. Насамперед, потрібно зателефонувати братові, хай він вирішує, які служби піднімати на ноги. Вища Рада Землі повинна про це знати. Але водночас Сухову було дуже страшно. І за себе, і за дітей. Він ніби відчував дотик зубів Серафима на своїй потилиці. Він переконував себе, що можна ще зачекати, що варто трохи подивитися, зорієнтуватися, як розвиватимуться події. Може, самі собою якось зникнуть усі страхи і проблеми? І водночас зникне огида до самого себе? Але ж знав, що саме собою нічого не відбудеться. «Чому я зараз такий? — запитував сам себе. — Як слухняна лялька. Я — слухняна лялька. Юпітера знайшли за трансформаторною будкою. День сонячний. Як у кривих дзеркалах. Важко дихати. А вдома Серафим. Треба подзвонити Миколі. Негайно. Паморочиться в голові. Почекати. Страшно…»

— Я поїду додому, хлопці. Пробачте. Все буде добре.

— Ти перевтомився, друже. Посидь кілька днів удома, відпочинь. Не будь таким запопадливим до роботи, а то завжди хапаєшся за все, як голодний до ложки.

Дорогою додому в машині-таксі у Сухова пішла носом кров.

«Якби це трапилось на кілька хвилин раніше, хлопці не відпустили б мене, госпіталізували, — подумалось Сухову. — І, може, так було б краще? Вдома Серафим. Він росте. Який він зараз? Без нагляду… Страшно…»

Зупинившись перед дверима власного помешкань ня, Антон довго стояв у нерішучості, він боявся заходити, боявся побачити щось таке, що й уявити важко.

Проте нічого не трапилось. І Серафим майже не змінився, хоч і помітно підріс, але ніякої метаморфози не відбулось.

Серафим вийшов до Сухова з його ж таки кабінету, одягнений в старий Вітасиків костюмчик з книжкою в руках.

— Молодець, Антоне. Ти сьогодні не пізно. А я читаю. Зацікавився «Діалектикою існування». В тебе непогана бібліотека. Мені подобається з тобою.

— Ти щось їв?

— Так. Спасибі. Я прекрасно поснідав. Я з’їв твою Вероніку.

— …

— Ну який ти тонкошкірий. Я пожартував. Просто пожартував. Все гаразд із твоєю Веронікою. Вітасик у школі. Оленку я сам у садочок відвів…

— Ти відвів?

— А чому ти такий здивований? Чи не задоволений? Міг би й сам відвести дочку в садок зранку, — мовив Серафим із інтонаціями, точнісінько, як у Вероніки, коли вона в доброму гуморі.

— А як Вероніка сприйняла це?

— Вероніка? Вона вже не боїться мене. Вона вже полюбила мене. З Веронікою ми вже порозумілися. Не хвилюйся. Ходімо до тебе в кабінет, нам треба серйозно поговорити. Що це в тебе? Ось, тут, на щоці, кров?

— А-а-а… Під час операції… Забув витерти.

Серафим голосно розреготався:

— Ну, даєш ти, Сухов! Хірург-кровопивця! І на губі он кров. Витри. Молодець, Сухов. І прийшов ти сьогодні рано. Я тобою дуже задоволений.

Серафим взяв Антона за руку і повів до кімнати.

— Сідай, Антоне. Ти вчора хотів почути, звідки я узявся на твою голову. Зараз я все розповім. Але уважно слухай, не поспішай з висновками. І вір кожному моєму слову, бо інакше все втратить будь-який глузд.

— Продовжиш читати поему? — доволі грубо перебив його Сухов. — Я пам’ятаю ніч, колиску і колодязь… Еге?

— Даремно іронізуєш, — карбуючи кожне слово, проказав Серафим. — Це тільки зайвий раз підтверджує думку, що земляни перебувають ще на низькому щаблі розвитку. Ось так, Сухов. Сподіваюсь, ти вже зрозумів з моїх слів, що я істота не земна. Але я створений за земною подобою.

Сухов сів на стілець до столу і подумки відзначив, що, коли він сказав вундеркіндові про кров на щоці, яка лишилася ніби після операції, то Серафим не запідозрив обману.

— Ти не слухаєш мене? — здивовано перепитав малий. — Чому?

— Зморився дуже, — якомога спокійніше кинув Сухов.

— Складна була операція?

— Так. Дуже складна… — Він уявляв собі операційну, навіював сам собі спокій. Сам себе примушував повірити у власну брехню.

«Якщо я не хвилюватимусь, якщо я подумки не формуватиму думки у слова… До дідька всі внутрішні монологи. Серафим не повинен здогадуватись, про що я думаю…»

Певно, що ці слова також не прозвучали в голові Сухова, хоча думав він саме так. Власне, він змушував себе не думати про це. І йому легко вдавалося розуміти самого себе без слів. Здалося, що він п’є воду не ковтаючи, вода ллється до рота, хочеться ковтнути, але він знає, що цього робити не можна, вода ллється, стікає у шлунок, приємно холодить.

— То слухай мене, Сухов. Ти навіть не здогадуєшся, наскільки все це серйозно для тебе. Якби ти тільки знав, то не сидів би зараз, як мокра курка. Чому такий блідий, Сухов? Ти погано себе почуваєш?

— Втомився дуже.

— То, може, відпочинеш?

— Ні. Все гаразд. Розповідай, Серафиме. Зупинився ти на тому, що є істотою не земного походження, хоча і створений за земною подобою…

— Так, Антоне. Я справді пам’ятаю ту ніч, коли мене створили. Принаймні мені видається, що я пам’ятаю себе навіть одноклітинним. Довкола — якась яскрава темрява, жива темрява, — Серафим заплющив очі і говорив притишено, втаємничено. — І я відчував, розумів ту темряву усім тілом. Вона була доброю, та ніч, та мудра ніч мого народження. Клітина розділилася, і спершу мені видалося, що я почав існувати в двох особах, але дуже швидко відчув, що ми настільки зв’язані один з другим, що становимо неподільну цільність. А потім і ці клітини поділилися, а потім наступні… Я дуже швидко звик до власної множини. Антоне, дай мені, будь ласка, аркуш паперу і олівець… Спасибі… Я поступово ріс. І от одного дня, однієї миті ніч вибухнула — я прозрів. Відверто скажу, що не був від цього в захопленні, а кожна клітина боліла, все протестувало. Але я мусив розвиватися далі. — Серафим говорив і водночас щось малював на аркуші. — Знаєш, Антоне, як смішно і неприємно бачити власну потворність, недолугість. Величезна голова, хвіст… Якби я не знав, не відчував, яким повинен бути за кілька місяців, то, мабуть, змирився б з усім, ще й переконував би себе, що досконаліших істот придумати важко. І часто заплющував очі, надовго заплющував, аби не бачити себе — потворного. А потім насолоджувався тими змінами, що відбувалися за кілька годин… Ось, глянь, Сухов, чи тобі подобаються такі істоти? — і Серафим простягнув аркуш, на якому намалював щось подібне до спрута чи кальмара: три мацаки знизу, скільки ж зверху.

— Дуже миле створіннячко… Це ти таким був?

— Ні. Я таким не був. Але скажи відверто, що б ти подумав, якби зустрівся з таким ось, тільки живим?

— А як же твоя здатність читати мої думки?

— Я хочу, щоб ти сказав уголос. Читання твоїх думок вимагає від мене багато енергії.

— Я ж і кажу тобі: дуже миле створіннячко. — Сухов витер спітніле чоло, він прекрасно усвідомлював, що все це не сон, не хворобливі видіння, але й сприймати серйозно Серафима і його розмови також не міг.

— Одне слово, Сухов, ось так виглядають істоти, що створили мене. Загалом, вони можуть бути всякими, можуть набувати будь-яких форм, але насправді вони саме такі, як я намалював. Вони — вершина досконалості. Мені треба гарно поїсти, а потім. ми продовжимо розмову. Скажу тільки: вони називають себе маргонами. Вони прилетіли дуже здалеку. І дуже розумні, мудрі створіння. Вони хочуть осісти на Землі. Вони хочуть підняти землян на вищий ступінь розвитку. І ти, Сухов, повинен мені допомогти! Допомогти маргонам. Ходімо їсти!

Серафим жадібно глитав, не розжовуючи, шматки м’яса, продукцію хімкомбінату харчових продуктів. Він їв і не міг наїстися. Шматував зубами, як дикий звір. І ледь помітно усміхався. Страшно усміхався.

— Спасибі, Сухов! — вигукнув нарешті. — Тож продовжимо. Маргони — це далека розумна цивілізація, яка хоче допомогти землянам у їхньому розвитку.

— Пробач, Серафиме, мені смішно і дико, але… Я просто змушений розмовляти з тобою, як з дорослою, розумною істотою. Скажи мені, чому ці маргони, добродії з великої дороги, ведуть переговори з землянами через таких, як ти? І, взагалі, хто є ти? Я ще нічого не можу втямити. І якщо ти хочеш, щоб я до пуття щось збагнув, то мусиш говорити конкретніше і ясніше.

— Що конкретніше і ясніше? — Серафим двозначно усміхнувся. — Ти такий дивний чоловік. Навіть думки твої читати важко.

— Це тому, що читати немає чого, — буркнув Сухов, і знову ніби випив води не ковтаючи. — Коли хтось бреше, я й сам дуже легко відчуваю. Стан людини відчуваю. Але давай не будемо розводитись… І хай тебе не дивує, що ти опинився саме перед моїми дверима. Я, може, знаю про маргонів не менше від тебе, — сказав і подивився на Серафима уважно, чекаючи на його реакцію.

Серафим, як і сподівався Сухов, насторожився.

— Не розумію тебе, — сказав.

Антон втішно подумав, що не такий страшний чорт, якщо ініціатива в твоїх руках.

— А що, власне, ти не розумієш? Я сказав цілком зрозуміло, без якихось натяків.

— Що ти знаєш про маргонів?

Сухов пригадував усі свої розмови з Гіатою Біос, її картини на стінах.

— Ти хочеш, щоб я розповів тобі про маргонів? — запитав Сухов іронічно. — Слухай! Вони… зелені. За формою такі, як ти намалював. — Антон відверто знущався з Серафима і сам дивувався, як це йому вдається.

— Так, вони справді зелені, — пробелькотів у відповідь вундеркінд.

— Але часом їхнє забарвлення дещо змінюється.

— З’являються рожеві відтінки, — було видно, що Серафим боїться, аби Сухов не запідозрив його в некомпетентності.

— Ну, от бачиш, і я дещо знаю. Знаю, що ти не маргон, — сказав Сухов, вдивляючись зосереджено в обличчя вундеркінда, водночас боячись помилитися.

Серафим відвів знічений погляд.

— Так. Я не маргон. Я — кар. Я — дитя розуму маргонів. Я — робітник. Я — виконавець. — І раптом Серафим розплакався. — Ти не знаєш, Антоне, як було страшно мені ще тиждень тому. Голод! Ти знаєш, що таке голод?! Я знаю!

Вони стояли посеред кухні. Серафим притулився до Сухова і плакав. Антонові здавалось, що тільки якийсь мент відділяє його від божевілля. Але він відчував свою силу, свою вищість у цьому химерному діалозі. І це його тішило.

— Я міг вмерти. Я міг заснути, загинути… Але спасибі…

— Мені спасибі, — тихо мовив Сухов, відчуваючи щирість Серафимових сліз і тому продовжуючи гру сміливо і відчайдушно.

— Так, тобі спасибі, Антоне.

Серафим ще міцніше обхопив коліна Сухова, його тільце здригалося в риданнях.

— Я не знав. Я не міг знати. Що я міг знати? Мені просто снилося, що я щось знаю. В мене закладено якісь знання…

— Якась програма, — перебив його Сухов.

— Ти — маргон! — з урочистою зляканістю тихо мовив Серафим.

Сухов багатозначно насупив брови і дивився на вундеркінда суворо, мов на якогось свого пацієнта:

— Пробач, здається, це ти мені хотів щось розповісти про далеких пришельців і їхнє бажання допомогти людям у розвитку. Чи не так?

— Пробач… Пробач. Я вже нічого… Спасибі… Не дай мені загинути. Я хочу жити. Якби ти тільки знав, як це страшно помирати з голоду, помирати, не виконавши своєї програми, свого призначення. Мене викинули за борт, красиво викинули… Вони боялись, що я буду смердіти, — Серафим закусив губу.

«Що я кажу?! Я шукаю свою загибель! Він же маргон! А я не можу навіть розмовляти. Що це зі мною?! І я зовсім не знаю, що мені робити. Я розгубився… Сухов — маргон…»

— Заспокойся, Серафиме. Все буде гаразд.

— Не вбивай мене.

— Заспокойся, Серафиме. Розкажи мені ще щось.

— Що хочеш почути, Сухов? Я все скажу.

— Ти знаєш Гіату Біос?

— Не знаю. Правда. Я не знаю її. Хто вона?

— Яке твоє особисте призначення на Землі? — суворо запитав Антон. — Мені здається, ти багато чого забув і ведеш себе дуже безтурботно.

— Моє призначення? Як і в кожного кара.

— Невже? — Сухов змусив себе зверхньо посміхнутися. — Доведеться перевірити, що ти взагалі знаєш, окрім імпровізації про ніч, колодязь і колиску. Я слухаю тебе.

— Що ти хочеш почути, Антоне?

— Земне призначення кожного кара. Повтори мені слово в слово. Мені видається, що в тебе не голова, а решето, Серафиме.

— Слово в слово? — перепитав малий, і Сухов на мить злякався, що передав куті меду, сказав щось не те.

Але відразу втішив сам себе: ініціатива в його руках, зник страх, а натомість з’явилася бентежна відвага, в нього вистачить снаги забити памороки цьому дитяті розуму маргонів.

— Так, слово в слово. Маю на увазі — чітко й однозначно.

— Кожен кар, відповідно до ситуації, приймаючи ту чи іншу подобу, повинен розділяти всіх землян на дві категорії: на тих, що зможуть працювати на маргонів, і на тих, які на маргонів працювати не зможуть. Перші залишаються жити під постійним наглядом і контролем карів, другі — знищуються, відповідно до ситуації, їхні мозок і кров використовуються для харчування молодих карів.

— Так. Все правильно, — мовив Сухов, з останніх сил стримуючи тремтіння в голосі. — А твоє конкретне завдання?

Серафим довго, зосереджено мовчав, дивився на Сухова.

— Пригадуй. Бо інакше я не гарантую тобі, що все закінчиться для тебе нормально.

— Моє завдання?

— Так. Чим ти відрізняєшся від інших карів?

— Чим я відрізняюсь? Ти й про це знаєш? Чим… Чим… — безтямно повторював Серафим і раптом знову розплакався. — Не вбивай мене… Я хочу жити. Хіба я винен, шо в мені дефект? Я намагався — і не можу. Дай ще поїсти. Але, Сухов, придумай щось справжнє, ти ж знаєш, мені треба мозок і кров. І тоді я стану каром. Ось побачиш! Я стану! Сухов, ще одного Юпітера. Хоча б… Мабуть, я тільки цим і відрізняюсь. Я не можу приймати енергію маргонів. Не можу! Мені треба мозок і кров. Червона земна кров. Пожалій мене. Допоможи.

— Ходімо до мене в кабінет. Я зроблю тебе справжнім каром.

Сухов боявся лише одного — раптом наркотичний засіб, який він постійно брав з операційної для господарських потреб (переважно, щоб мити пензлі та пульверизатор після Веронічиних фарбувальних авралів) виявиться недійовим. Хто знає, який організм у цього кара? І з кімнати не вийдеш… Він про все здогадається. І не подзвониш нікуди. Спробувати фізично подолати свого ніби вутлого супротивника Сухов не відважувався. Уявлялися двобої з отруйними зміями, хижими звірами. Антон любив дивитися подібні передачі. Вдатися до наркотичного засобу — найрозумніш. Для нього і для Серафима… Ото тільки чи подіє «засіб для відмивання малярних щіток»?

— Ходімо. Вже пора, — багатозначно промовив Сухов. — За кілька хвилин ти станеш справжнім каром. Невеличка процедура, і ти зможеш одержувати енергію від самих маргонів. Ходімо.

У кабінеті Сухов відкоркував пляшечку фторотану, хлюпнув рідину на вату і простягнув Серафимові.

— На, вдихни трохи. Лягай ось тут і вдихай. І розмовляй зі мною. Весь час розмовляй. Розповідай про все, що відчуватимеш.

Серафим слухняно взяв у руки вату і підніс до свого носа.

— Неприємно пахне, — сказав, але вдихнув глибоко. — Що це таке?

— Я потім тобі розповім… Навіщо марнувати час? Тут і мозок і кров — усе, що тобі потрібно. Скоро ти станеш справжнім каром, і тоді ми поговоримо. Домовились?

— Так. Спасибі тобі. Я знав, я відчував, що Дірар казав мені правду. А він казав: «Не турбуйся, малий, все буде гаразд. Ми подбаємо про тебе… Шкода, що змушені викидати тебе за борт. Але все буде гаразд. Ось побачиш».

— Дихай. Глибоко дихай.

— Так. Я дихаю. Цікаве відчуття. Я ніби відриваюсь від усього, зависаю в повітрі. Я лечу…

Антон підійшов з пляшечкою і хлюпнув на вату ще трохи фторотану.

— Розмовляй, весь час розмовляй зі мною. Чуєш?

— Чую. Як тебе звати насправді, Сухов? Ти давно на Землі?

— Я давно на Землі. А як мене звати, це для тебе зараз… Дихай глибоко. Зараз не це для тебе важливо. Дихай.

Серафим заплющив очі, усміхнувся.

«Це моє щастя, що фторотан подіяв. Мине ще кілька хвилин, він засне. Я подзвоню… І це страхіття закінчиться».

— Я лечу. Я провалююсь у чорний колодязь. Я народжуюсь вдруге, знаходжу наймення своє. — Серафим голосно сміявся, розплющив очі, а Сухов ще хлюпнув із пляшечки фторотану.

«Ну, ще трохи. Дихай глибоко. Пройде стадія збудження… Дихай глибоко. Давай, Серафимчику».

— Я лечу. Спасибі тобі. Я хочу жити. І зараз я навіть не думаю про маргонів. Я живу, я лечу. Я вільний птах. У найвищім піднебессі. Як тебе звати, Сухов? Ха-ха-а-а… Спасибі. Лебеді летять у глибоку криницю без дна. Летять. Спасибі. Ніч, що увібрала в себе день. Лечу. Позаду голод! Позаду страх! Усе позаду!

— Ти прокинешся справжнім каром.

Але Серафим не заплющував очей, не засинав. Лежав усміхнений.

Антон Сухов був на грані, де кінчається реальність і починається невідоме.

І раптом він відчув знову легке запаморочення… Темні плями попливли перед очима. Сухов торкнувся обличчя долонею і побачив на долоні кров. Він спробував відвернутися, витерти кров непомітно. Але Серафим раптом кинувся:

— Маргоне?! Що я бачу? Червона кров? І білі лебеді… Ти ошукав мене, Антоне?!

У ненародженій пам’яті Серафима з’явилися ненароджені асоціації.

«Він не маргон. Він мене ошукав. Він мене знищить. Червона кров. У маргонів зелена кров. Я лечу. Білі лебеді у чорну криницю… Я співаю. Він прийде. А хто? Останній шанс! Чи вистачить сили висмоктать його мозок? У нього червона кров. А я лечу. Він мене ошукав! Чи стане сил?»

Серафим схопився, правицею відкинув з обличчя вату, пошпурив її через усю кімнату. Але його рухи були погано координовані, він заточився і знову впав на диван, а Сухов з пляшечкою фторотану в руках навалився на нього всім тілом, відчайдушно притиснув і лив фторотан просто на обличчя, намагаючись якомога економніше його витрачати. Серафим з усіх сил пручався, фторотан розхлюпувався, затікав у очі, в ніс. Серафим кричав, кашляв, кліпав очима і крутив головою, але з кожною миттю ставав кволішим, заспокоювався, і коли, нарешті, він обм’як, Сухов відчув, як смертельно втомився.

Серафим виявився дуже сильним.

Ще якусь хвилину Антон лежав і хлюпав фторотан Серафимові на обличчя. Боявся, що передозує, але ще більше боявся, що той раптом прокинеться і перегризе йому горло. Хай навіть цього разу «хворий» не прокинеться. Коли йому здалось, що Серафим взагалі перестав дихати, Сухов підхопився і метнувся в комірчину: на верхній поличці лежав пристойний моток капронової мотузки. Антон ледь не впав зі стільця, дістаючи її. Він кинувся до кімнати. Серафим лежав, як і раніше.

Антон почав ретельно його зв’язувати, туго окручувати мале тільце.

Серафим ледь дихав.

Сухов нарешті впорався. Він зав’язав останній вузол і, схопивши Серафима, кинувся до відеофона. Кинувши вундеркінда на підлогу, квапливо набирав номер центральної довідкової служби:

— Пробачте, як зв’язатися з Вищою Радою планети?

— Вам який відділ потрібен?

— Не знаю. Дайте будь-який номер…

Дівчина люб’язно назвала йому номер і водночас запитала:

— Якої конструкції у вас апарат?

— Сорок другий Ве-Де-Ер. А чому ви запитуєте?

— Натисніть рожеву клавішу на центральній панелі.

— Дякую. Я не знав… Забув..

Антон Сухов натиснув рожеву клавішу. Майже відразу на екрані з’явилося обличчя худорлявого чоловіка:

— Європейська філія Вищої Ради слухає.

Сухов втупився в екран і не міг промовити ні слова.

— Слухаю вас.

— Приїздіть. Негайно приїздіть! — белькотів Антон і скоромовкою назвав адресу. — Мій брат Микола Сухов… Скажіть йому…

Серафим на підлозі злегка заворушився.

— Що у вас трапилось?

— Я не знаю. Я нічого не можу збагнути, але приїздіть… Озброєні! Миколі скажіть! Розшукайте його!

— Он як?! — звели брови на екрані.

Доки вимкнувся зв’язок, Сухов ще встигнув почути: «Сьома спеціальна бригада — терміновий виліт!»

Серафим розплющив очі, втупився в Сухова бездумним поглядом, але вже за мить він став осмисленим, злим, а потім хижа посмішка спливла на обличчі:

— Ну, то що, Сухов? Ти, певно, думаєш, що спіймав мене?

Антон мовчав.

«Цікаво, чи чув Серафим, що я дзвонив?»

— Але я не все тобі сказав. Дуже прикро, що ми не стали друзями. Шкода. Але ж я тебе попереджував…

Сухов кинувся в кабінет, взяв ще пляшечку фторотану, не дуже кваплячись розкоркував її. Руки тремтіли, губи застигли у зляканій, але переможній усмішці.

Коли він повернувся в коридор до Серафима, той уже звільнився правою рукою від пут. Сухов з жахом побачив, що тіло Серафима стало довшим і тоншим, голова видовжилась, стала подібною до голови ящірки.

Доки він стояв і ошелешено дивився, Серафим звільнив і другу руку. Пляшка фторотану випала, але не розбилася, фторотан тонкою цівкою витікав на підлогу, виповнюючи все довкола специфічним солодкуватим запахом.

Сухов не знав, що робити. Відчував, що губить дорогоцінні хвилини і не знав, як повестися.

… Сьома спеціальна бригада приїхала через п’ять хвилин.

Двері помешкання були відчинені.

Антон Сухов лежав у коридорі. На шиї і на потилиці в нього були невеликі ранки, з яких сочилася кров. Повітря було виповнене випарами фторотану.

Нікого більше в кімнаті не було.

… У скверику перед будинком у кабіні оранжевого пластиконового гелікомобіля сидів хлопчик років шести і намугикував пісеньку: «Як добре нам живеться у полі серед трав…»

Коли до роззявленої пащеки багажника великої машини вклали тіло Антона Сухова, той хлопчик підійшов разом із іншими дітьми й запитав:

— Що це з дядею Антоном?

Йому ніхто нічого не відповів.

21.

— Фантастичні створіння космосу — люди, слабкі, але незборимі, смертні, але вічні, — патетично виголосив академік, проте нараз замовк. На його обличчі була печать жалоби.

Служба Довколосонячного Простору нарешті знову помітила зону викривлення. Всі пункти спостереження перебували у стані цілковитої готовності. Помітити на відстані сотень кілометрів від. Землі невидимий об’єкт — справа нелегка.

Таємничі пришельці були зафіксовані відразу трьома патрульними машинами. Кілька днів тому на розширеному зібранні Ради дійшли одностайного рішення: при виявленні зони викривлення простору і в разі відмови невідомих вступити в контакт, — без вагання використати всі засоби, що ведуть до знешкодження об’єкта.

Машини Вищої Ради оточили кульку драглистого простору, найрізноманітнішими сигналами вимагали контакту, але невідоме тіло не відповідало.

Мар з Діраром були украй пригнічені. Вони знали про останнє рішення Вищої Ради і сподівалися тільки на те, що їх не вдасться виявити, принаймні так швидко, вони постійно переходили з орбіти на орбіту, міняли швидкість і траєкторію. І от доводилось терміново вирішувати — як повестися? Просити і чекати допомоги чи бодай поради від Чара не випадало: часу обмаль, та й що їм могли порадити на віддалі п’яти світлових років. Вступати в нерівний бій? Погоджуватись на контакт? Безглуздя. Адже вони вже знали, що земляни здогадувались про походження вундеркіндів, про причини масових психозів. Вийти на контакт означало за найщасливішого випадку, як сказав Дірар, стати живими експонатами одного із земних музеїв.

— На Діраузі було веселіше, — похмуро мовив Дірар.

— Не згадуй… І ми були набагато молодші. Я в розпачі: що нам робити зараз?

— Спробувати втекти? Назавжди втекти!»

— Звівши нанівець справу кількох років? Хто нам це пробачить? Ми ж не самогубці.

— Втекти треба звідси. Я ж не кажу тікати додому. Чар нам такого не подарує.

— Не в нашому віці тікати від самих себе.

— Не панікуй, нам ще вистачить енергії на багато років.

— Це нашому горіху вистачить енергії, щоб летіти і нас годувати. А де взяти нам енергію, щоб жити? Я ж не зможу просто їсти, пити і спати! Живе тільки той, хто прагне перемогти! Он вони живуть! — хижо дивився на екран зовнішнього огляду. — І житимуть! Такі скрізь і завжди житимуть.

— А що ж нам придумати? — белькотів Дірар.

— Є один прекрасний вихід. — Мар підхопився з місця і підійшов до центрального пульта. — Красивий, ефектний вихід і дуже…

— Шо ти робиш?! — заволав Дірар. — Не маєш права! Не маєш права розпоряджатися і моїм життям! Я заперечую. Я хочу жити!

— Простий і ефектний вихід… — Мар не звертав уваги на крики Дірара.

На очах у всіх кулька драглистого простору яскраво спалахнула блакитним сяйвом, яке на коротку мить виповнило собою все довкола. На екранах зовнішнього огляду усіх машин з’явилися контури велетенського розколотого горіха: безліч дрібних часток розліталося врізнобіч. Більше двох годин «Роляри» виловлювали всі ті предмети, тим часом інші машини готували «розколотий горіх» до спуску на Землю.

Ще під час попереднього огляду чужого корабля було виявлено велику кількість апаратури незрозумілого призначення, а також багато істот, котрих за будовою тіла можна було поділити на три самостійні групи: дві м’якотілі істоти з трьома нижніми та трьома верхніми кінцівками у формі щупалець сіро-зеленого кольору, дев’ять істот, дуже схожих на перших, але помітно менших і твердотілих, дев’яносто сім м’якотілих істот найрізноманітнішої будови, але всі вони були дуже схожі на форми земного життя — рибоподібні, собакоподібні, птахоподібні і людиноподібні.

Після зникнення невідомого космічного об’єкта Земля вражено гомоніла про страхітливу низку фантастичних смертей: люди раптово вмирали у найнесподіваніших місцях і позах, всихаючи на очах. Загалом таких випадків було зареєстровано 139779. То гинули кари, позбавлені постійної енергетичної підтримки з космосу. Як стало відомо після всебічного вивчення залишків контуру велетенського розколотого горіха, кожен кар мав уживлений в біологічне тіло універсальний енергетичнний блок, що живив організм кара енергією випромінювання певної частоти від генератора, що знаходився на борту бази маргонів. Той блок міг використовувати будь-який вид енергії, скажімо, сонячної. Але маргонам було важливо тримати всіх карів залежними, власноручно забезпечувати їхню життєдіяльність за будь-яких умов. Акселерати-вундеркінди, швидко розвиваючись самі ї беручи на виховання нових карів, мали сформувати цілком залежне від маргонів ядро могутніх і жорстоких нащадків.

… Платон Миколайович, голова житлової ради, подзвонив до помешкання, але ніхто не озивався. Поторгав ручку дверей. Вони виявились відчиненими.

Члени комісії по черзі зайшли, сторожко озираючись.

Те, що вони побачили, виходило за межі розуміння. Перше, що впало у вічі, — мала дитина. Хлопчик років шести лежав ниць на підлозі. Максим Чередай, професор біології, взяв на руки хлопчика, і всі вражено застигли, поглянувши на обличчя дитини: воно було схоже на гумову кулю, з якої випустили повітря.

Гіата сиділа на стільці, схилившись обличчям на стіл. Мовби заснула. Коли до неї доторкнулися, її тіло гойднулось і впало на підлогу. Власне, не впало, а шурхітливо опустилося. Ніби зеленувату сукню Гіати Біос кинули на підлогу.

Вона лежала горілиць, і було страшно дивитися на її обличчя, зморшкувате і висохле.

Сухов-старший, змарнілий, жовтий, із чорною жалобною стрічкою на правому вилозі літника, також входив до складу комісії.

— Ви мали рацію, — тихо мовив Платон Миколайович. — Треба було раніше втрутитися…

Сухов нічого не відповів, зупинився над тілом Гіати, дістав з кишені телекамеру. Максим Чередай збентежено щось буркотів сам до себе.

Микола Сухов повільно фіксував у телезаписнику все, що видавалося вартим уваги, пройшовся камерою і по стіні, на якій справді, як і розповідав Антон, висіло десятків зо два химерних картин.

Анжей Фолькс та Гріт Барбітуров щонайретельніше дослідили шухляди, полички, шафу і з подивом відзначили, що серед хімічних реактивів переважають сіль, цукор, крохмаль. Безліч графіків на робочому столі справляли враження акуратно виконаних, але цілком випадкових лекальних кривих, пов’язаних одна з одною хіба що законами орнаментовки.

Коли тіло Гіати взяли на руки, щоб перенести до машини, здалося, що воно зіткане з повітря — таким легким було.

22.

— Моя мама навчилася читати думки. Тато на роботі, а ми з нею удома сидимо, і вона розповідає мені, про що тато зараз думає. Я теж так хочу навчитися.

— А мій тато пише нову книгу про те, що контакти з маргонами виявились дивовижним каталізатором зростання людських можливостей. Мама каже, що він і сам дуже порозумнішав за останні роки.

Минулого місяця Сухову виповнився сто один рік. Ця симетрична цифра, особливо якщо нуль вивести довгастішим, а одинички змістити донизу, нагадувала йому форму колишніх «Ролярів», швидкісних патрульних машин.

Останнім часом Микола Сухов ловив себе на тому, що часто, сидячи за столом у своєму невеликому холостяцькому кабінеті, мимовільно вимальовує на якомусь аркуші, а то й просто пальцем на припиленій темній поліровці довгастий бублик в обрамленні коротких одиничок: спогад про сто один прожитий рік, про швидкі «Роляри», спогад про брата.

З кожним роком спогади обсідали Миколу Сухова і катували німим докором… Ніби приходив брат і мовчки довго дивився йому просто в очі, без осуду і навіть без прохання допомогти, але з тою тугою в погляді, яку вже ніхто й нікели не розвіє. На братові сірий строгий костюм, Антон майже завжди ходив у сірих костюмах. Світла жовта сорочка. Він ніби хоче сказати: «А ти ж міг допомогти. Я твій брат. Я правильно зрозумів би тебе. Але вже пізно, Миколо. Хіба що напиши про все, що трапилось. Сьогодні вже про те можна говорити, як про давноминуле. З певними домислами». Академікові Сухову видається, що брат хоче сказати саме це. А ще він хоче почути слова: «Я розумію тебе, Миколо, і не гнівайся: не ображаюсь… Просто все так безглуздо склалося…»

Але брат мовчить, його постать міниться, розпливається, немов барви призахідного сонця.

ОПОВІДАННЯ

ЗАПРОГРАМОВАНЕ ЩАСТЯ Триптих

1.

— Послухай, Лі, не поспішай. Так нестерпно хочеться спати. Куди поспішаєш?

— Ходімо, так треба.

— Вічно ти зі своїм «треба». Хай би вже старий Мин казав.

— А я сьогодні просто щаслива, — сказала Лі. — Віриш?

— Вірю. Ти завжди щаслива. Звідки взагалі взяла, що треба іти цим переходом?

— Бо відкрили дверцята.

— Хто?

— Ти ще не прокинулась, Мі. Він відкрив.

— Він сам?

— Так.

— А чому вирішила, що мусимо йти?

— Бо відкрили дверцята, їх ніколи не відкривали раніше.

— Тож треба іти цим переходом? Хочу їсти.

— Нас там нагодують.

— Думаєш?

— Хіба пам’ятаєш хоч би день без їжі?

— Та ні…

— Тож ходімо швидше.

Вони пройшли коридором, відмежованим від навколишнього світу дротяним плетивом, від клітки до клітки. Наступні дверцята були також відчинені.

— Бачиш, нас чекають.

Лі поважно переступила поріг нової клітки, урочисто переставляючи кожну лапку. Мі зайшла за нею, сторожко озираючись, відразу кинулась до кормушки. Вона була порожньою.

— Лі, поглянь. Їжі… нема.

— Облиш.

Лі роздивлялась довкола, їй було цікаво на новому місці.

— Нам немає чого їсти.

— Буде, — мовила Лі. — Я відчуваю, сьогоднішній день принесе щось незвичне.

— А де всі вони? — запитала Мі. — Чому немає нікого з великих?

— Звідки можу знати, — посміхалася Лі.

Вчений-біолог Майкл Арм зі своїм біокібернетичним помічником Клітоцибером зайшли до лабораторії, як завжди, о сьомій годині ранку. Клітоцибер відкрив основний енергопровід, ні, дійшов до пультової, увімкнув лабораторну апаратуру.

— Можемо починати, — сказав тихо.

— Нікі вже є? — запитав Арм, гортаючи папери з вчорашніми телезаписами.

— Так, дві самички. Вони народилися одного дня і мають однакову вагу.

— Прекрасно, — Майкл Арм підійшов до клітки і роздивлявся двох нікі з довгими хвостиками, рожевими носиками і малими зеленкавими ґудзиками очей. — Одній із них введеш мікроелектрод в потрібну звивину мозку. Другій — в трете поле центральної звивини, в один з больових центрів. Так, як завжди. Я тим часом попрацюю.

Майкл Арм сів у м’яке крісло до робочого столу, перегорнув велику сторінку останнього реферативного тележурналу.

Клітоцибер, випробуваний біокібернетичний помічник, розпочав 197 науковий експеримент біолога Майкла Арма…

— Послухай, Лі. Нас так і не нагодували. Клітоцибер поклав її на спинку, вона кумедно перебирала ніжками, метеляючи ними в повітрі. Клітоцибер підніс до її рожевої мордочки гнучкий ашот, з котрого струменів невидимий газ. Мі дихала і сміялась:

— А мені зовсім не боляче. Зовсім не боляче. Чуєш, Лі? Мені так весело. Я вдячна, що ти повела мене зі старої клітки. Як мені добре. І зовсім не боляче, бо-о-о-ля-я-че-е-е… Який великий шмат ярі бачу я. Аж слинка потекла. Зараз його з’їм, Лі, як прекрасно!

А потім вона затихла, рожева мордочка ще посміхалася, гострі вушка ще напружено ловили звучання навколишнього, але вона вже мовчала, маленька Мі на долоні Клітоцибера. Біокібер відніс її до препараторного столу, і Лі не могла бачити, що він робив. Але все тривало лічені хвилини. Клітоцибер повернув сонну Мі до клітки, поклав на лівий бік біля порожньої кормушки, взяв на свою долоню Лі, вона також спершу сміялась і щось захоплено вигукувала.

Прокинулись одночасно.

Жолоб кормушки був виповнений вщерть запашним коріцом та шматками ярі. Нікі лежали на шорсткому дні. Розплющили очі і спершу сонно дивились одна на одну, усміхались після того веселого газу, нарешті непевно підвелися на ніжки.

— Ніби вічність минула, — зітхнула Лі.

— Мов біду пережила, — сказала Мі.

Обидві голосно розсміялись.

— Де ми були?

— Десь ми були.

— У якомусь казковому світі. Пригадую білих таїв з великими крилами, що губили сріблясте пір’я з піднебесся дзвінкого, високого.

— А я пригадую прозорий палац з блакитними стінами, і вода струменіла… Яка була музика, Лі! Але хочеться їсти.

— Справді, хочеться їсти.

Знову нестримно розсміялися, аж попадали на шорстке денце клітки. Насміявшись досхочу, обидві нікі, голодні ще від учора, схилились над жолобом кормушки. Вони вхопили по великому шматку ярі, натиснувши на замаскований важіль рефренатора. Замкнувся ланцюг телебіотонної імпульсації. Тої ж миті Лі відчула блаженну млість, що розлилась тілом, легкість і радість, а Мі відчула протилежне — гострий, болючий спалах обійняв її нестерпно і вєезатьмарююче.

Лі смакувала ярі та коріц, а Мі відсахнулась від кормушки.

— Що це? — скрикнула бридливо.

— Про що ти? — Лі апетитно плямкала.

Мі знову спробувала взяти шматок з кормушки, але знову з’явився гострий біль.

— О-о-о, — застогнала і безсило опустилась на денце клітки. — Тепер я розумію… Це вже колись було… Пам’ятаєш, Лі? Ми були ще зовсім малими. Він приніс нам біле ярі, але ми не змогли з’їсти… Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — Лі набила повний рот запашного коріца. — Ми тоді були зовсім молодими, ми тоді ще не знали життя. Чому не їси?

— Я не можу! — закричала Мі. — Це так боляче!

— Що боляче? — Краплини соку ярі стікали по губі вдоволеної Лі. — Тобі вже і їсти боляче? Як ти мені набридла. Просто не можу дивитися на твою квасну фізію.

Мі підвелася на ніжки і знову підійшла до кормушки. Але знов одержала сильний внутрішній поштовх. В розпачі впала на денце.

— Все повторюється, як тоді, в дитинстві! Тоді також було боляче. Але тоді все швидко минуло. Може, і зараз мине. Чому я така нещаслива? Тобі, Лі, завжди було легко у всьому. Дістань для мене шматок ярі. Чуєш?

— Ти лінива, як старий Мин. Може, я замість тебе і їстиму? — Розсміялася з власного дотепу, довго пирхала, недожоване ярі летіло на всі боки.

— Дістань для мене шматочок… Будь ласка… Тобі так легко це зробити, я ж бачу, як ти блаженно мружишся, схиляючись над кормушкою. В тебе інша природа, мабуть. Дістань для мене… Я хочу їсти, Лі, — благала.

— То їж.

— Дістань для мене.

— І не подумаю. Чому повинна тобі прислужувати? Бери сама.

— Я не можу! — закричала Мі. — Мені боляче!

— Як ти мені набридла, — старанно пережовувала коріц. — Коли вже ти навчишся жити?

Мі лежала непорушно на денці клітки і важко дихала. Лі, наївшись, позіхнула і проспівала:

— Який же сьогодні день прекрасний!

Пройшлась двічі по периметру клітки, поважно вимахуючи довгим хвостом, потім лягла і швидко заснула.

Мі лежала з розплющеними очима і намагалася не думати про голод. Вона дивилася на дротяну загорожу клітки, на блискучі форми вже звичних, і від того ніби зрозумілих, пристроїв навколо клітки, на різнокольорову миготняву малих вогників, дивилась на велетенську постать великого. Заплющила очі і спробувала заснути, як Лі. Але сон не йшов.

Підвелась на лапки. Побачила, що великий схилився над кліткою і уважно дивиться на неї. Хто вони, великі? Ті, хто кожного дня приносять їжу, відкривають часом дверцята, аби змусити кудись іти, або ж зачиняють їх перед самим носом. Чому так? Великий приніс їсти, а вона не може. Якби великий знав, він би допоміг.

Мі заплакала. Схлипувала спершу тихо, а потім спалахнула, як сухий хмиз від малого вогника, голосним риданням.

Те розбудило Лі. Вона розплющила очі, перевернулася з боку на бік і застогнала:

— О, як ти мені набридла.

Підвелася на лапки, підійшла до жолоба кормушки, спроквола витягла великий шматок ярі.

— Дай мені, — крізь сльози знову попросила Мі.

І раптом її опанувала нестримна хвиля ненависті, злоби до всього і, в першу чергу, до цієї самозакоханої Лі з масними від ярі губами. Вона не розуміла, чому так чинить. Вона просто не могла нічого з собою вдіяти. Кинулась на Лі, точним ударом всього тіла відкинула її аж у кут клітки, а сама схопила зубами шматок ярі. Навіть встигла надгризти. Але Лі підвелася і кинулась на неї.

— А-а-а, ось ти яка! Негідниця!

Лі вчепилась гострими зубами в плече Мі. Присмак крові розлютив її ще більше. Але Мі знайшла сили вирватись. Вона вирвалась і вперше за життя усвідомила свою силу, відчула потребу боротьби. Вона кинулась на Лі. Бачила перед собою її масні губи, її розлючений, але все ще самозакоханий погляд, вже уявляла, як зуби зануряться крізь тонку оболонку шкіри в шию Лі, вже відчувала присмак крові. Але що це? Раптом… Не могла збагнути, як це трапилось. Гострі зуби Лі вп’ялися в її шию. Невже вона так віддалась уявним образам уявної віддяки за голодні хвилини, за гіркоту образи, віддяки за масні губи? Невже справді прийшов кінець? Відчувала, як зуби Лі сходились на її шиї. Захрипіла. Тіло кілька хвилин ще судомно стріпувалось, але вона була вже мертвою.

— Тож мені видається, прийшов час підбити підсумки. Чи не так? — звернувся Майкл Арм до Клітоцибера. — Я слухаю тебе.

— П’ятдесят чотири відсотки нікі, котрим електрод через гірус цингулі вводиться до центру аферентного синтезу, перемогли в боротьбі за існування інших нікі, котрим електрод вводиться до больових центрів.

— Так, прекрасно. П’ятдесят чотири відсотки. Це значить, що більша половина щасливих нікі перемогла своїх нещасливих партнерів. Прекрасно. Підтвердження моєї теорії. Щасливі мусять перемагати. Безумовно. Тож варто ставити перед Центром питання про штучну стимуляцію парагіпокампальної звивини мозку добровольців. А потім побачимо. Гадаю, цей експеримент можна припинити. На завтра даю тобі день відпочинку. Готуйся, до нових робіт.

— Добре, професоре. Але чи вас не цїкавить моя думка щодо цього експерименту?

— Ні, не цікавить, — Майкл Арм зверхньо, самовдоволено посміхнувся.

— Але дозволите сказати?

— Чому б і не сказати, Клітоцибере. Скажи.

— Ви погано закінчите, професоре.

— Що маєш на увазі? — голосно розсміявся біолог.

— Я лише виконавець ваших планів, але коли думаю про сутність ваших досліджень, професоре, я відчуваю, як мною опановує щось таке… А коли кібер не може чогось пояснити, тоді він думає про коефіцієнт дельта Ір. Не запитуйте, професоре, що це таке. Я не знаю. Але ми, біокібери, назвали цей фактор коефіцієнтом дельта Ір. Це може бути передчуття якихось дій, що суперечать класичній логіці, Первинній програмі. Це може бути хворобливе бажання втрутитися в життя людей. Я працюю з вами не перший рік, професоре, і бажаю вам лише добра, але люди створили нас, біокіберів, аби ми постійно нагадували про…

— Облиш, Клітоцибере. Ти мені набрид. Нам обом треба добре відпочити. — Біолог масував правою рукою груди в області серця, що почало турбувати останнім часом, кілька разів глибоко вдихнув і продовжив по паузі. — Іди відпочивати. Не маю бажання слухати твої занудні повчання. Без тебе достатньо клопоту.

Клітоцибер стояв, схрестивши руки на грудях, дивився на професора з невимовним жалем, мов на нещасливу нікі, що лежала на денці клітки з прокушеним горлом.

2.

Ще вчора не повірив би, аби сказали, що сьогодні його, свідомість затьмарюватиметься пеленою не усвідомленого до кінця бажання втрутитися в людське життя.

Він був ще зовсім молодим біокібером, і навколишній світ був для нього продовженням зрозумілого і цікавого уроку в просторій аудиторії комбінату біокібернетики.

Він знав, що інколи приходять хвилини, коли кібер може відчувати себе людиною. Про те їм говорили на комбінаті. А вже старі біокібери нагадували про хвилини, коли з’являється раптове бажання бути вершителем чужих доль.

І ось ця хвилина прийшла до нього вперше.

Біокібер Гіднум стояв за скляною перегородкою, за котрою — люди навколо операційного столу. Операція тривала вже другу годину.

Три місяці тому Гіднум був направлений на роботу до Інканського дослідного центру проблем довголіття. Ці перші місяці в його обов’язки входило небагато — лише технічне забезпечення операцій. Його ще не допускали до експериментальних робіт, до участі в наукових розробках. Він був звичайним кібером-виконавцем, від котрого, проте, залежало багато — життя людей.

Гіднум дивився на того чоловіка, захованого за зеленими стерильними прістамц, за кольоровим плетивом дротів від датчиків, за сигнальними телекаріусами моніторів, за постатями хірургів, теж стерильно-зелених, схожих від того на древніх, казкових крокодилів.

Дивився на чоловіка, життя котрого залежало і від тих людей, чиї обриси спотворювало товсте скло перегородки, і від нього, біокібера Гіднума.

Він розумів: його стан, висловлюючись людськими термінами, — хворобливий. Але намагався збагнути, що ж спричинило до внутрішнього протесту.

Всіма силами прагнув прогнати від себе те відчуття, але йому видавалося, що чоловік, захований за зеленими прістами, повинен… померти. Кожна клітка його біокібернетичного єства болісно напружувалась у боротьбі з тим відчуттям, з тою страшною думкою, що чоловік за стерильними прістами не заслуговує на продовження життя. Якусь мить навіть сумнівався — може, його спонукує до цього збудження еманаційне поле когось із хірургів чи біокіберів операційної обслуги? Але ні… Ось Ніколіан Бер, голова Центру проблем довголіття, вже старий, сухорлявий, як ніжка тразона, але бідовий і затятий у своєму гніві і своїй доброті. Знав, що Ніколіан Бер — не янгол, але розумів найменші порухи його бажань, навіть інколи вгадував зародження химерних наукових прожектів у голові вченого. Жодного разу за останніх три місяці еманаційне поле Бера його не дратувало. Ось Тихін Раст схилився з блискучим ланцетом, напружений, як демпфер модулятора, вдивляючись в таке зрозуміле для нього людське начиння. Ліворуч — Антін Верес, молодий науковець. А за ним — перфузіолог Максим. Він їх знав не перший день. Але ж хто був причиною його болісного неспокою?

Гіднуму хотілося прочинити прозорі пластикові двері, підійти ближче до операційного столу, аби все зрозуміти. Але зробити того не міг. Мусив напружено слідкувати за показаннями датчиків, центрального монітора. І тому залишалося лише здогадуватись — яке зло вчинила ця людина, така маленька, безмовна і нерухома, в повній залежності від цих моніторів і газопроводів і ще безлічі всіляких пристроїв? Може, вона спричинила чиюсь смерть? Може, проводила досліди, позбавлені людяності?

Ніколіан Бер закінчував операцію заміни хворого серця на біокібернетичний протез. Навіть через товсте скло перегородки Гіднум чув його гортанні накази, а часом просто окрики. Отже, той чоловік мусить жити?

Гіднум знав, що ніколи, ні за яких обставин не вчинить нічого, що суперечить Первинній програмі. Ніякі внутрішні збудження, асоціації не сформуються у програму спонтанної дії. За будь-яких обставин він, як і належить біокіберу, виконуватиме всі настанови інструкції: підтримуватиме рівень кисневого обміну в межах п’яти літрів за хвилину, затримуватиме в руслі респіраторного блока не менше одного відсотка двоокису вуглецю, реагуватиме на найменший порух стрілки датчика гемодинаміки, слідкуватиме за йонною рівновагою. Він зробить все. Бо інакше вийде з ладу… На мить уявив: якби його знайшли нерухомого, як того чоловіка за зеленими прістами, терміново замінили б на іншого кібера і, може б, сердито лайнулися: «Ет, знову біокібернетики наефірували! Невчасно вийшов з ладу».

Але Гіднум був певен за себе. Він знав, що зробить все, аби засвідчити своє біокібернетичне здоров’я.

— Як справи, Гіднуме?

Відчув легкий доторк до плеча. Знав, що то Імела. Але не обернувся, нічого не відповів, бо в цей час змінився тиск у киснепроводі. Легким обертом праворуч блакитного диска збільшив потік газу.

— Як справи? — вона розсміялася. — Чому це ти мов новачок?

— Це ти, Імело?

— А то не признав.

— Що тобі потрібно?

— Нічого.

Він поволі обернувся, але не глянув їй у вічі. Боявся, що вона зрозуміє його страхітливе бажання. І запитав:

— Щось трапилось?

Вона тільки голосно розсміялася.

Імела прийшла до Центру проблем довголіття водночас із Гіднумом. Вона працювала секретаркою Тихона Раста. Вже давно могла іти в готельний комплекс «Біокібероза», відпрацювавши належні години. Невідомо, коли її керівник, Тихін Раст, звільниться після операції, та й певно ж, він не захоче, вийшовши втомленим, займатись паперами і програмами експериментальних досліджень. Але в Імели зникло бажання йти спочивати. Вона тихо підкралась до Гіднума, котрий залишався для неї в Центрі найближчим, найзрозумілішим біокібером, адже вони були створені майже одночасно. В них було дуже багато спільного.

— Що з тобою, Гіднуме? Я не пізнаю тебе, — вже стурбовано повторила.

Чорнява, з модерною короткою — під кірлі — зачіскою, вона намагалася збагнути його стан.

— Я тебе не бачила таким ніколи. Хіба що першого дня…

— Кожен день є першим, — занадто серйозно зауважив Гіднум.

— Ти говориш багатозначно, як люди, — знову розсміялась Імела.

— А чому б ні? Сьогодні я відчуваю себе людиною.

— Справді? — Імела злякано відсахнулася. — Тож старий Арміляр казав правду?

— Що казав старий Арміляр? — перепитав Гіднум.

— Що в житті кожного біокібера надходить хвилина, коли він відчуває себе людиною, відчуває потребу діяти за власною програмою.

— Так, Імело.

— Гіднуме, — прошепотіла ласкаво і утаємничено. — Гіднуме… — повторила і замовкла, не знаходячи слів. — Як я заздрю тобі!

— Дурна. — Він майже крикнув. — Я можу вийти з ладу.

— Розкажи мечі все.

Кібер помітив незначне падіння тиску в системі молібденового обміну і мусив вирішувати, тримаючи руку на рожевій клавіші, скільки треба ввести ленкіну, аби підняти його до належного рівня.

— Я ненавиджу себе в цю хвилину, я відчуваю…

І замовк, ніби зляканий власними словами, готовий розказати все, чого Імела ще не збагнула сама.

Але по довгій паузі промовив холодно:

— Я хочу побути на самоті.

— Я заважаю тобі?

— Так.

— Чому, Гіднуме? Тому, що ти відчуваєш себе людиною?

— Імело, а ти сама нічого зараз не відчуваєш?

— Нічого.

— Але ж ти також мусиш відчувати…

— Що?

— Не знаю. Добре, побудь зі мною… Ти мусиш зрозуміти сама, коли вже хочеш все знати.

Імела підійшла до товстого скла перегородки маніпуляційної. Вона завмерла, мов закам’яніла, як це можуть робити лише кібери. В ту мить Імела була віддана єдиній думці — збагнути основне. Оте, що хвилює зараз Гіднума. Вона перетворилась на маленьку, напружену, красиву машинку з короткою зачіскою під кірлі.

— Хтось із них… За перегородкою… вчинив зло. Я відчуваю: у мене закипає бажання щось негайно змінити, бодай попередити. Ти вже не заздриш мені?

Вчасно помітив: клюнула довгим носом стрілка оксиметра, і відразу збільшив оберти одного з насосів.

— Вже не заздрю, — прошепотіла. — Мені страшно. Хто цей чоловік?

— Вчений-біолог Майкл Арм.

— Гіднуме, я так боюсь, що він не прокинеться.

— Ти думаєш про коефіцієнт дельта Ір?

Зелений зайчик на екрані центрального монітора неждано почав вимальовувати хвилясту лінію. Гіднум простягнув правицю до блискучого важеля іонометра і натиснув на нього. За якусь мить зайчик стрепенувся, припинив химерні зигзаги. Гіднум полегшено зітхнув.

— Так, я думаю про коефіцієнт дельта Ір. Пробач мені, Гіднуме…

Безумовно, багато важить, що ти робиш. І — як. Але існує ще й залежність від коефіцієнта дельта Ір, як називають той фактор між собою біокібери. Люди з цього приводу кажуть, що в справу треба вкладати душу. Можна все зробити за звичними схемами, без душі, отже — заподіяти зло.

— І… не залишай мене, Імело. Тепер ти знаєш усе…

— Хочеш, щоб ми разом…

— Що?

— Щоб обоє були причетні?

— Ні, - заперечив Гіднум. — Але я не хочу… — І замовк, перемикаючи потрібні тумблери. — … Вже не хочу залишатися на самоті.

— Операція закінчується, — мовила Імела.

— Так.

Ніколіан Бер поважно, як і належало великому вченому, відійшов від операційного столу, зірвав з обличчя зелену маску, його тонкі вуста щось промовили, але так тихо, що жоден звук не пройшов крізь перегородку. Тихін Раст витер спітніле чоло. І всі відійшли від нього, від того чоловіка, захованого за зеленими прістами. Всі дивилися на біокібера Гіднума, ніби запитували поглядами — ну, як? Вони знали: він зробив усе, що міг, але запитували.

Гіднум стояв напружений. Його — теж запитальний — погляд був звернений до людей.

— Я зробив усе, що міг, — прошепотів.

Коефіцієнт дельта Ір. Він вищий за нього. До цього часу навіть славетний Олександр Сфагнум не пояснив своїм створінням, біокіберам, що ж то таке — фантастичний, нематеріальний коефіцієнт дельта Ір. В сфері людських емоцій ніби простіше. Люди не завжди прагнуть до повної ясності буття. Люди химерні, кожен з них трохи різний, як листя на дереві. Але кібери, як і люди, не знали — як пояснити існування коефіцієнта дельта Ір.

Люди… дивилися на кібера, він — на людей.

— Імело? — ніби запитав Гіднум, але вона розуміла, що йому немає про що запитувати і немає чого сказати їй у ту мить.

Майкл Арм після операції не прокинувся.

Майкл Арм був досить відомим на Інкані біологом, що входив до десятка вчених, котрі мали доступ до Всеінканського інформаційного центоу «Зета-люкс». Батько двох дітей — сина і дочки, його дружина, Вікторія Ленка — відома на Інкані співачка. Це давно знали Гіднум з Імелою. І про вибух минулого тижня в приміщенні інформаційного центру «Зета-люкс» вони також знали. Той вибух, такий незбагненний і невмотивований для свідомості людей і кіберів, якось випадково щасливо пошкодив лише 127 ченів пам’яті. Вчений-біолог Майкл Арм зголосився відновити втрачену інформацію. Він дуже швидко впорався з тією роботою. Щоправда, він забув імена трьох своїх попередників, залишившись таким чином єдиним засновником нового напрямку в біології — неодарізму. Але тої миті, коли він не прокинувся після операції, про те ще не знали ні Гіднум, ні Імела, ні славетний Ніколіан Бер — ніхто.

Смерть Майкла Арма була такою ж випадковою для загального сприйняття, як і вибух в приміщенні інформаційного центру «Зета-люкс».

3.

На великому екрані телеінформатора плакала жінка. Передавали чергову постановку драматурга Жаліо. За столиками кав’ярні «Веселий довгожитель» сиділи переважно працівники Інканського дослідного центру проблем довголіття. Курили запашні сигарети, пили каву, дивилися на екран, голосно розмовляли і сміялися, аж часом не чути було, як плакала жінка, закриваючи обличчя долонями, а її довге руде волосся куйовдив вітер.

— Лането, чи не час її втішити? Скільки вона буде плакати? — біокібер Камчуг підвівся з-за столика і підійшов до стойки.

Ланета слухняно натиснула рожеву клавішу, і зображення на екрані зникло.

— Зроби мені ще бокал «Інканського». Біокібер Ланета, професійно посміхаючись, виповнила бокал.

— Як настрій? — запитав Камчуг невимушено.

Вона не звикла бачити його таким. Науковий консультант професора Тихона Раста завжди був для неї взірцем стриманості та поважності.

— Дякую. Ти сьогодні такий веселий, як ніколи.

На обличчі Камчуга народилася посмішка. Зробив невеликий ковток.

— Що в світі новенького? Я тиждень не виходив з лабораторії.

— Новенького?

— Так, які нові плітки ви народили за цей тиждень?

— Вчора я чула, що пропав старий Пелун.

— Це той, що з центральної селекторної?

— Так. Подейкували, що його спіймали ті… — зробила жест, показавши пальцем догори. — Ті, з Дванадцятого антисвіту, і розібрали на запчастини.

— Лането, які дурниці! — презирливо скривився Камчуг. — Антисвіти і запчастини. Певно, знову напився боро і спить, старий пройдисвіт.

— Не знаю… Я просто краєм вуха чула.

Камчуг залпом допив «Інканське», поплескав Ланету по плечу.

— Сьогодні гарний день, чи не так?

— Сьогодні ти дуже дивний… Що ви бажаєте? — мовила до чоловіка, котрий підійшов.

— Бокал еклектону і тістечко.

— Напій, не гідний кібера, — голосно розсміявся Камчуг.

— А я не кібер, — тихо, але роздратовано мовив чоловік.

— Он як? — кинув Камчуг. — Ви працюєте в Центрі? Я вас уперше бачу.

— Я вас також. — Чоловік втомлено відсьорбнув з блакитного бокала.

Ланета нахилилася до Камчуга і злякано прошепотіла;

— Що з тобою? Це ж Антін Верес, заступник голови лабораторії серцевих досліджень.

— Он як! — зверхньо поглянув на чоловіка.

Камчуг і сам відчував, що його поведінка недостатньо синхронізована з наказами центрального директу, але то його не турбувало. Своїй поведінці він знаходив виправдання, котре видавалось таким вагомим, що приходив навіть подив — чому він не кричить на весь світ про таїну, що відкрилась йому?

Камчуг тиждень не виходив з лабораторії. Ти-хін Раст вимагав терміново опрацювати результати експерименту з новими культурами алоренальних структур. І от сьогодні, власне, годину тому… Камчуг добре запам’ятав ту мить. Він саме натиснув регістр «фільтр дельта-ритму» і навіть не встиг підвести погляд на екран магнітомонітора, аби переглянути останні записи датчиків, як прийшло осяяння. Спершу він нічого не міг збагнути. Лише відчув приємну млость. Потім відчув приємне збудження. І раптом зрозумів, що йому відкрилась велика таїна буття. А може, це — таїна безсмертя? Ті кілька слів, кілька формул, кілька багатозначних припущень, до яких століттями прагнули одинаки і цілі дослідні Центри, котрим присвятив своє життя славетний Ніколіан Бер, — відомі зараз біокіберу Камчугу. 7982 робочі години життя віддав біокібер Камчуг проблемам біологічного довголіття- віддавав свої руки і знання безкінечним експериментам професора Тихона Раста, днями просиджував в інформаційних теленакопичувачах. І от сьогодні, мов дяка за сумління, — осяяння.

— Пропоную по шклянці «Дипломату».

— Облиште мене.

— У вас неприємності чи ви просто народилися відлюдьком?

Антін Верес довго мовчав. Коли допив еклектон, пересиливши себе, запитав:

— Хто ви такий?

— Камчуг. Науковий консультант Тихона Раста. Дивно, що ви мене ще не знаєте.

— Я не кібер, аби знати все.

— Он як! У вашому голосі не багато поваги до кіберів. А вони, може, й заслуговують на неї.

— Заслуговують, — байдуже повторив Верес. — Що ви хочете від мене?

— Нічого. Просто не люблю бачити квасні обличчя.

— Камчуже, що з тобою?! — цього разу істерично скрикнула Ланета.

Кібер переможно посміхнувся.

— Годину тому я розгадав секрет безсмертя, Лането. Налий мені ще один бокал.

Якби Камчуг з самого початку був стриманішим і поважнішим, його слова не справили б такого враження. Але нахабство ніби виправдовувало його і тому підсилювало значення щойно сказаних слів. В погляді Камчуга було стільки божевільного блиску, радості, непідробного торжества, що ті слова були і для Вереса з Ланетою мов осяяння.

— Так, вам не вчулося.

— Пробачте, — лише й спромігся Верес. Довго дивилися один на одного.

— То розказуйте, — не втримався Антін Верес. — Ви переконані, що проблему вичерпано повністю?

— Абсолютно. Наш Центр можна розганяти, — голосно розсміявся. — Наша об’єднана діяльність втратила свою доцільність. Що таке проблема довголіття, коли розгадано секрет безсмертя?

— Де ключ до розуміння цієї проблеми? — Верес оговтався і запитав вже без хвилювання в голосі, поважно, як науковець науковця.

Камчуг також споважнів.

— Все виявилось елементарно просто. Деякий перегляд законів Бакса…

— Ви вже можете висловити свою думку в конкретних формулюваннях? — нетерпляче обірвав його Верес.

— Так, — ображено сказав Камчуг, а потім викрикнув:

— Я тиждень не виходив з лабораторії. Я працював. І я відкрив цю таїну всесвіту!!!

— Пробачте, — спокійно мовив Верес. — Розповідайте.

— Деякий перегляд законів Бакса. Слухайте. Матерія вічна. Але не вічні клітини, молекули і всі угрупування, котрі її утворюють. Чому так? — запитав сам себе і сам собі поважно відповів. — Вони не вічні тому, що сьома корелятивна алель постійно продукує фактор кадарин. В. цьому й полягає основна функція сьомої корелятивної алелі. Якщо вилучити її зі складу клітин, вони будуть жити вічно, постійно знаходячи нові резерви в продукції тилових субстратів. Клітина і організм зможуть самооновлюватись вічно.

— Але ж так звана сьома корелятивна алель існує лише в нашій уяві, гіпотетично. Як ви можете стверджувати? Як її можна вилучити зі складу клітин?

— Ви не можете, а я можу, — посміхнувся Камчуг. — Я тиждень не виходив з лабораторії! — знову крикнув на всю кав’ярню. — Працював! А ви тут перехиляєте в горлянки еклектони і боро! А я працював! Коли продукувати навколо клітини чи всього організму гравітаційне поле вище 27 герів, сьома корелятивна алель розпадається на елементарні складові і виводиться ренальними структурами.

— Але ж хто може продукувати поле такої інтенсивності? Це ще недосяжно. Жодна експериментальна установка не створила такого…

— Я можу продукувати таке поле, — різко перебив його біокібер. — Я тиждень не виходив з лабораторії! Я ще не знаю, за рахунок чого мені це вдається, але відчув — можу продукувати таке поле. Не забувайте, що я біокібер.

Голосна розмова привернула увагу оточуючих. До стойки, ніби зовсім випадково, підійшло кілька чоловік. Вони балакали між собою, але прислухались до слів Камчуга. Його добре знали в Центрі. Він був путящий біокібер, працелюб.

— А тепер мусите сказати, чому ви такі сумні сьогодні? — посміхнувся до Вереса. — Я розказав причину свого збудження. Але що засмутило вас? — В словах Камчуга заховалася зверхня іронія.

Верес пробачив біокіберу його тон, напружено подивився в очі і сказав:

— Ходімо зі мною. Якщо ви справді можете генерувати гравітаційне поле такої інтенсивності, ї якщо справді це поле руйнує сьому корелятивну алель, і якщо справді саме від цієї алелі залежить довголіття клітин — тоді ходімте зі мною. Ви можете мені допомогти. І, головне, зможете мене переконати.

Камчуг з Вересом, а за ними весь гурт людей, пішли повітряним віадуком до третього експериментального корпусу.

Коли підійшли до 16-ї барореторти, органокомплекс № 17/8 був практично нежиттєздатним. На екрані монітора писалась пряма лінія. Жоден датчик еманаційного поля не реагував на внутрішнє вітальне випромінювання. Під куполом 16-ї барореторти ніщо не свідчило про найменші ознаки життя.

Зупинилися, оточили малим півколом прозорий купол. Камчуг урочисто прочинив важкі пластикові двері і підійшов до маніпуляційного столу. Дивився поперед себе напружено і схвильовано. Став тої миті якийсь вирлоокий, не схожий сам на себе. Доторкнувся долонею до слизького субстрату ї зробив рух, котрий неможливо описати словом, ніби прийняв позу інканського нікі. Він аж тремтів від збудження. Потім зробив химерні паси над органокомплексом, якісь чаклунські рухи, позбавлені для оточуючих найменшого змісту.

Верес і весь гурт напружено вдивлялись в зелений зайчик, що виписував, як і раніше, струнку пряму на екрані. Жоден датчик не свідчив про найменші прояви життя. Але вони вірили. Бо ж як могли не повірити цим словам, цьому захопленому погляду, що випромінював навколо себе хвилю величезного осяяння? Вони не могли не повірити.

Пройшла хвилина, друга, можливо, ціла вічність. Але ніщо не змінилося. А сам біокібер Камчуг, теж напружено вдивляючись крізь прозорий купол барореторти в екран монітора, раптом здригнувся, його очі запали, а постать зіщулилась. Він першим зрозумів, що трапилось.

Повільно, мов поранений чи смертельно хворий, потворний центуріанський діліак, прочинив пластикові двері барореторти, вийшов до гурту. Тихо промовив:

— Пробачте. Я просто тиждень не виходив з лабораторії. Я перевтомився. Пробачте. Мені треба хоч трохи відпочити. Не віддавайте мене на демонтаж. Я відпочину, і все буде добре.

ПРИЙДУ ЗАВТРА

«Дуже специфічна у мене робота, делікатна.

Мабуть, перша ж помилка коштуватиме мені життя. Чи спробують відремонтувати? Швидше всього — без зайвих вагань відправлять на демонтаж-реконструкцію, після чого набуду якихось зовсім інших властивостей, здатностей, рис характеру. Одне слово, то вже буду не я, не біокібер Ферар. Жаль. Дуже звик до себе теперішнього і мушу сказати, що сам собі подобаюся, хоч і не молодий і міг би бути набагато кращим: універсальнішим та жвавішим. Але всі мої вади для мене самого — не біда, і навіть звичка часто розмовляти з собою не видається мені недоліком. Сьогодні для мене організували найприскіпливіший профілактичний огляд. Навряд чи зможу це швидко пробачити Анатолію Севастіановичу…

«Розблокуйте перший контур… Спасибі… Відключіть сьомий блок… Дякую… Ви часто розмовляєте самі з собою?»

«Я ніколи не розмовляю сам із собою».

«Чому?»

«Не знаходжу цікавої теми», — спробував я тоді пожартувати з майстром.

«Он як… — щиро здивувався той і довго незворушно дивився на мене, задумливо підкручуючи свого рудого вуса. — Я не радив би вам жартувати зї мною, — нарешті він мовив з притиском. — Поза стінами цього кабінету можете, скільки вам заманеться, самовдосконалюватись у жартах, відшліфовувати свою, так би мовити, гумористичну спроможність, але тут… Ви ніби не розумієте, що йдеться про серйозні речі. Серйозні для вас. Я відповідаю за безпомилковість вашого функціонування. От! А ви, шановний Фераре, не просто біокібер, я біокібер спеціального призначення, тож рівень моєї відповідальності також дуже… А про що ви переважно розмовляєте з собою? Які проблеми чи теми вас хвилюють?»

«Я ніколи не розмовляю сам із собою», — вперто повторив я.

Майстер довго дивився на мене. Він прекрасно розумів, що я кажу неправду. Будь-яка мисляча істота не може функціонувати без внутрішніх монологів. Вся справа у тому, про що ті монологи і скільки їх. Втім, багато говорити про дрібниці-подробиці я ніколи не любив. Та й головне — я відчуваю себе цілком нормальним біокібером. І навіщо зайві слова.

«Якщо ви ніколи не розмовляєте самі з собою, то це…»

«… також є свідченням деяких зрушень, — продовжив я слова майстра доволі різко. — Але в мене не вистачає часу на розмови із самим собою! — майже вигукнув я. — Адже я біокібер спеціального призначення, у мене вистачає роботи! В мене розписана кожна хвилина! А ви вимагаєте від мене відповіді на ваші, даруйте, не дуже розумні запитання!»

Майстер зверхньо посміхнувся. Формально він уже мав підстави віддати мене якщо й не на демонтаж, то в руки серйозної комісії, адже я, власне, образив його. З майстрових вуст уже злітало страшне (для мене) і таке буденне (для нього)слово, але я перебив його, ні на крихту не сумніваючись: моє буде зверху!

«Ви дасте відповідь перед Центром за кожну секунду, мого перебування у вашому кабінеті. А рапорт Анатолія Севастіановича можете використати… як вам видасться за потрібне. Він ще дуже молодий диспетчер, аби мати право так вільно забирати мій час, і ваш, до речі, також, через свої підозри. Ви знаєте, майстре, де я зараз маю бути? Контролювати проходження сімнадцятого ваговоза. Якщо вам це нічого не говорить, то з’єднайтесь із Центром, і раджу зробити це якнайшвидше, бо вам перепаде за кожну, секунду моєї затримки!»

Майстер лише пильно подивився на мене. Він зрозумів мій хід, проте не відважився навіть на якесь слово, бодай іронічне. Все ж я біокібер спеціального призначення і можу дещо не традиційно відстояти свої права на існування.

«Не буду вас затримувати, — сухо мовив майстер. — Але щиро вам раджу…»

Я вийшов з кабінету демонстративно швидко, не чекаючи на його поради. Почував себе кепсько: «Навіщо було розбалакувати із Анатолієм Севастіановичем про свої внутрішні монологи?!» Усвідомлюю, що вони справді забирають у мене забагато внутрішньої енергії, яку потім треба поновлювати набагато частіше, ніж це роблять інші біокібери, проте я чітко відчуваю внутрішню гармонію. А це — головне.

Якби не розмова з майстром, якби не моя категорична заява щодо відповідальності за проходження сімнадцятого ваговоза, то навряд би я оце пішов до Центру після профілактичного огляду. «Елефант» ще достатньо молодий і надійний кіберон, працює бездоганно, і можу йому цілком довіряти: проведе сімнадцятий найоптимальніше. Власне, за будь-яких умов тримаю з «Елефантом» постійний радіозв’язок, моя безпосередня присутність у Центрі може бути необхідною лише в разі якихось екстремальних ситуацій, не просто аварійних, а надзвичайно специфічних — пов’язаних із загрозою для людини. В цьому моє спеціальне призначення в Центрі транспортного забезпечення. Можу не втручатися в розрахунки, графіки проходження доти, доки не виникне небезпека для життя людини. Лише я маю право зупинити рух на будь-якій магістралі міста і навіть на всіх відразу, якщо в тому буде потреба. Приємне і відповідальне це право, і трохи страшне, бо якщо я помилюся і з якихось причин постраждає людина, тоді мене просто не стане, з’явиться хтось інший, він буде схожий на мене, але то буду не я.

«Не буду вас затримувати. Але щиро вам раджу…»

Дивно, що ці слова мене роздратували. Може, і справді в мене зараз не все гаразд? Адже майстер щиро турбується про мій стан, про мою здатність нормально, функціонувати, а я ображаюсь і його ображаю… Не чекав від Анатолія Севастіановича такого. Звернувся б він сам до лікаря: піт струменить, коли стоїть біля пульта. Хлопчисько. Досвіду ще ніякого. А вдома молода дружина. Я переконаний, що він кожної хвилини думає про неї і чекає тої миті, коли закінчиться зміна. Я так і сказав йому жартома, а потім ці слова видались дещо фамільярними, і, щоб трохи виправдатись, додав, що й сам постійно думаю про всяку всячину, розмовляю сам із собою, коли стою біля пульта. А він виявився вкрай обережним. Ще не забув лекції професора Тріша: «Якщо процеси уявного моделювання та аналізу переважають над процесами активного функціонування, то це свідчить про органічне пошкодження в системі центральної групи сьомого тразонного перетворювача…» Хлопчисько, він думає, що в житті все так логічно і просто, як на лекціях професора Тріша. Але, врешті, то просто його обов’язок: потурбуватися, аби з Фераром все було в нормі. Турботливий…»

— Я радий вас бачити, Фераре. Все гаразд?

— Так. Безумовно, Анатолію Севастіановичу. Хіба у вас були якісь сумніви?

Диспетчер вловив у голосі біокібера приховану образу.

— Мене дещо турбує сімнадцятий ваговоз, Фераре. За півгодини він увійде в третій сектор з північного тунелю, але щойно прийшов наказ терміново пропустити через третій сектор спеціальний транспорт. А сімнадцятий ваговоз, як ви знаєте, Фераре, також затримувати не можна.

— Гадаєте, «Елефант» не знайде правильного рішення?

— Сподіваюся. Але…

Ферар підійшов ближче до центрального екрана і довго дивився на мереживо магістралей, на рухливі ланцюжки зеленкуватих вогників.

«Безумовно, нічого серйозного. Ситуація навіть буденна. Але чому я хвилююсь? Боюся, що може щось трапитись? Після цього профілактичного огляду я чомусь розбалансувався. Треба все зважити, навіть порахувати. Північний тунель має пропускну здатність…»

Ферар дістав із кишені портативний комп’ютер і почав квапливо програмувати. За хвилину він уже мав результати. Вони його втішили. Навіть подумки покепкував із себе: навіщо ця арифметика? «Елефант» усе це робить за частки секунди, і немає підстав йому не довіряти.

— Справа ще в тому, Фераре, що прийшло повідомлення про пошкодження стабілізації, швидкість спецтранспорту дещо відмінна від розрахункової і, головне, не постійна, отже, ми практично не можемо бути впевненими в діях «Елефанта», оскільки керування рухом іде переважно за принципом зворотного зв’язку, а звідси і відставання сигналу майже на сім секунд.

— Чому ви не сказали про це одразу, Анатолію Севастіановичу?! Навіщо було починати з турбот про сімнадцятий ваговоз?

— Сімнадцятий під вашою персональною опікою…

Біокібер Ферар з роздратуванням і обуренням дивився, як черговий диспетчер витирає вилицювате спітніле обличчя хустинкою.

«Хлопчисько. Нервує. Ніколи не сподівався від нього такої підступності: не сказавши мені й слова, подати рапорт в бюро технічного контролю. Чи, може, він гадає, що коли я біокібер, то позбавлений радості існування, і зі мною можна поводитись, ніби з… Ет, прикро. І все це лише тому, що я дозволив собі покепкувати з нього. Якщо справді буде хоч натяк на небезпеку в проходженні сімнадцятого, мені загрожуватиме демонтаж: цей новоспечений диспетчер, відчуваю, намагатиметься всіх переконати, що я також винен, а він, мовляв, першим помітив у моїй поведінці ознаки патологічних змін. Чи, може, я перебільшую? Але що ж робити? Відставання сигналу на сім секунд… Швидкість спецтранспорту нестабільна…»

Ферар зосередився, прислухаючись до радіопозивних «Елефанта». Настроєна на частоту того блока, який проводив корекцію маршруту сімнадцятого ваговоза, капсула тихо, з ритмічними перервами дзуміла в лівому вусі. Дзуміла нормально. Ніщо не віщувало біди.

«Але якщо «Елефант» помилиться? Таке ж може трапитись? Що тоді? «Елефанту», власне, нічого не буде — неодухотворене двоповерхове громило. Анатолію Севастіановичу загрожує зміна роботи. А мені — фініш?! Так? Мушу застрахуватися на всі сто відсотків! І можливість така лише… Так. Вихід один. Без варіантів!»

Ферар заклопотано ходив біля пульта, стурбовано позирав на екран, час від часу діставав з кишені портативний комп’ютер, рахував. Довго стояв замислений, потім знову нервово ходив біля пульта. Ніхто не міг би помітити, що його поведінка була чистісінькою імітацією діяльності, він вдавав, що шукає вихід із ситуації, проте вихід цей він уже знайшов, залишилося тільки виправдати його в очах диспетчера.

— Сімнадцятий іде з випередженням на тридцять дві мілісекунди, — нарешті голосно мовив Ферар.

— Мілісекунди — то дріб’язок, — сказав диспетчер, не відриваючи погляду від екрана великого довідкового бібліоскопа.

— Ви так гадаєте? — з ледь помітним викликом мовив Ферар. — Чи не знадто ви спокійні, шановний Анатолію Севастіановичу?

Той одвів погляд від екрана і здивовано подивився на біокібера.

— Тридцять дві мілісекунди випередження за умови нестабільності руху спеціального… можуть призвести… до зустрічі ось на цьому коліні, — Ферар яскравим зайчиком світлової указки тицьнув на згин восьмої магістралі. — А цей поворот траси, як мені відомо, ослаблений ґрунтовим зсувом, потребує ремонту. Зустріч двох транспортних засобів, та ще таких великих, на цій ділянці просто недопустима. А вона повинна відбутися.

— Треба збільшити або зменшити швидкість сімнадцятого, аби вони зустрілися в іншому місці, — якось непевно мовив диспетчер.

— Цього робити не можна ні в якому разі, тому що тридцять другий поштовий, який іде за сімнадцятим, буде позбавлений змоги… — І далі Ферар так запально, так чітко і переконливо почав доводити всю загрозливість ситуації, натхненно імпровізуючи в розрахунках, вдаючись навіть до мови жестів, що коли він вигукнув: «Ситуація вкрай загрозлива для життя людини!» — диспетчер лише ствердно кивнув головою. Безумовно, це велика неприємність: порушаться графіки руху і постачання, буде витрачено невиправдано багато дорогоцінної енергії, за яку доведеться звітувати, але ж…

— Що може бути дорожчим за життя людини? Чи не так, Анатолію Севастіановичу.

— Так, безумовно, Фераре. Спасибі вам.

Біокібер поважно підійшов до пульта, поклав правицю на важіль реверса. За якусь мить на великому оглядовому екрані два зелені пунктири восьмої та одинадцятої магістралей засвітилися. червоним — рух запинено!

«Так. Це єдиний вихід. Лише повна зупинка руху на магістралях гарантуватиме стовідсоткову певність, що нічого несподіваного не трапиться. Я прийду завтра, коли чергуватиме вже Антуан Вікторович. Ми з ним. завжди знаходили спільну мову. Я увімкну рух на восьмій та одинадцятій магістралі. «Елефант» досвідчений кіберон, він кваліфіковано проведе транспорт, а якщо і виникнуть якісь проблеми, то ми з Антуаном Вікторовичем порозуміємось… Хай повчиться… Хай повчиться, як по» розумітися можна з іншими мислячими істотами…» Ферар дістав з кишені свій номерний срібний жетон, підійшов до блока спеціального призначення, опустив жетон у щілину, набрав код, відомий тільки йому, біокіберу Ферару. Тепер до завтра ніхто не зможе дозволити рух на магістралях. Ніхто. Навіть директор Центру. А завтра наполегливий пошук оптимального варіанта щасливо закінчиться.

— Ось так, шановний Анатолію Севастіановичу. Могла трапитись неприємність, якби я затримався бодай на кілька хвилин після профілактичного огляду, куди ви так люб’язно мене направили. Спасибі, що турбуєтесь про мій стан. Але, як бачите, в цьому ще немає великої потреби, я функціоную нормально. Принаймні всі ситуації, що можуть призвести до небезпеки для життя людини, я відчуваю, передчуваю, сказати б, усім єством. Добре, що я сьогодні не затримався…

— Спасибі вам, Фераре. Я дуже вдячний. Чому замовкли?

— Хочу вам порадити: до кінця чергування зробіть звіт для Центру, поясніть причину вимушеної і такої тривалої зупинки руху на двох магістралях відразу, не забудьте наголосити на необхідності ремонту восьмої магістралі, там знають про це, але чомусь не поспішають.

— Фераре, ви сказали, що зупинка руху буде тривалою? Так?

— На жаль. Я не зовсім впевнений, що вдасться швидко щось придумати. Але безвихідних ситуацій не буває, шановний Анатолію Севастіановичу. Правда? — біокібер стримано посміхнувся. — Ми з «Елефантом» щось обов’язково придумаємо. Зараз піду до своєї кімнати. Прошу не турбувати мене. Я вийду сам, коли народиться розумне рішення. Не хвилюйтеся. Повірте, ми з «Елефантом» не будемо гаяти ні хвилини. Не забудьте про звіт. Якщо виникнуть ускладнення, звертайтесь до мене, з радістю допоможу усе пояснити якомога переконливіше, але не сьогодні. Треба докласти максимум зусиль, аби швидше віднайти ключик…

— Безумовно, дорогий Фераре. Спасибі вам.

Біокібер квапливо пішов до виходу. Якийсь час кроки лунали коридором.

Зайшовши до своєї кімнати, Ферар надійно зачинив двері, потім сів у крісло біля вікна і кілька хвилин дивився на кружеляння лапатих сніжинок надворі, на небо, закрите сірими клаптями хмар, дивився з висоти на плетива магістралей і високі обеліски будинків. Потім заплющив очі і впокорено слухав тишу, яку порушувало тільки мелодійне дзуміння радіокапсули.

МАЛЕНЬКА ІСТОРІЯ

Всі сумні історії починаються дуже весело. Так говорила інколи моя мама. Колись і я малим був, і, пригорнувшись до матусі, допитувався: а як же починаються веселі історії? А мама усміхалася і майже пошепки запевняла, що веселі історії починаються всяко, а сумні тільки весело. А я дивувався і нічого не міг збагнути. Навіть гадав, що мама кепкує з мене. Але вона казала втаємничено і довірчо: «Ось підростеш і сам переконаєшся. Зрозумієш мене. Всі сумні історії повинні починатися тільки весело, інакше вони вже не будуть сумними».

Але тоді я так нічого й не зрозумів.

Я ревно виконував усе, що від мене вимагалося. Ходив на задніх лапках, гавкав на кожного, хто вперше заходив до помешкання, лизав ноги господарю, зрозумівши, шо це йому приємно, порвав дві спідниці господині, зрозумівши, що вона мене за це не висварить, слухняно бігав на піски з дітьми, тільки двічі без дозволу взяв зі столу шматки м’яса… Цього ніхто не бачив, тож і провини моєї нема. Те м’ясо потім довго шукали, але нікому й на думку не спало, що я міг — зі своїм зростом — вилізти на кухонний стіл.

Починалося все так… Коли я трохи підріс ї вже міг слідкувати сам за собою, батьки урочисто повели мене до павільйону. Кого тільки там не було?! І собак, і людей. Ми з мамою жили в професора біології на третьому поверсі всім відомого будинку з аркою, що на Хорошому шосе, а тато мій мешкав навпроти, на п’ятому поверсі у дільничного лікаря. Мама казала мені того дня, як ми виходили з дому, щоб я не поспішав виявляти симпатію до найпершого, хто мене приголубить. Можливо, саме в цьому і полягає моя помилка. Я не замислився серйозно над словами моєї матінки. А поклався на роздуми татуся: «Ніколи не вгадаєш… Хай малий сам зорієнтується, з ким йому буде краще».

Хлопчик усміхнувся до мене так приязно, відкрито, лагідно. Я сидів на м’якому дзиґлику, поруч зі мною гнула кирпу на такому ж дзиґлику білява кучерява потвора, я й зараз чомусь не люблю кучерявих. І Антосик, це вже я тепер знаю, що його кличуть Антосиком, дивився на мене так бентежно і, нарешті, вигукнув: «Мамо, ти поглянь, який він симпатичний! Хай живе у нас. Добре?» Господар того дня був не в гуморі, буркнув щось на зразок: він не для того прийшов на виставку, щоб когось брати, а лише показати синові тварин; а погавкати, мовляв, він і сам зможе, якщо його попросять. Проте по деякій паузі він примирливо сказав, що не заперечує проти мого існування, але й не обіцяє бодай палець об палець вдарити заради нової істоти, яка з’явиться в домі. Надалі я зрозумів, що всі вони того дня говорили неправду. Господар відразу полюбив мене, і це — незважаючи на те, що я тихцем гриз його черевики. А що, хіба молоде щеня нечмає на те права? Господар тільки для годиться сварився. Я від щастя повискував, особливо у ті хвилини, коли робив невелику шкоду. «Коли знаходиш сили пробачити, ото і є справжня любов», — казала моя мама. «Або цілковита байдужість», — похмуро додавав мій тато.

Як давно те було.

Антосик першим скоро охолов до мене, хоча саме його лагідними словами і приязним поглядом я спокусився свого часу. Ромашка дивилася на мене спокійно, хіба що підігравала часто Антосикові, а особливо господині в імітації любові до мене. Безумовно, любов до тварин так облагороджує. Шкода тільки, що я ні на крихту не облагородився від стосунків з людьми.

Господар почав мене бити погризеними устілками й понівечиними капцями. Всі поспішають. Робота, школа, дитячий садочок, прибіг, побіг, уроки, розмови…

А навіщо я? Щоб сидіти, підібгавши хвоста, під шафою? В мене вже геть зіпсувався характер. Мій старший брат колись випадково випав з вікна на асфальт із четвертого поверху. Після цього в нього дуже зіпсувався характер. Але в мене? Немає ж ніякої вагомої причини. Але я став зовсім іншим… Навіщо ви мене брали? Я так хотів догодити усім вам. Але кому я потрібен? І навіщо робити з мене дурня?

Пригадую, одного вечора, як і кожної п’ятниці, увімкнули сильний вітер. Ми з Антосиком поверталися з дитячого садка. Антосик тримав Ромашку заруку, а я біг попереду. Сильний порив нараз розчинив великі залізні ворота, роз’єднавши ненадійну защіпку. Ворота зарипіли у нас за спиною, широко розчахнулися стулки, мало не зірвалися із петель. Я розгавкався, зупинив Антосика і Ромашку, бо вони спершу взагалі не звернули уваги на жалібне постогнування важких воріт. Я нестямно гавкав, намагаючись примусити зрозуміти, що ворота нівечаться, що їх треба зачинити. Страхітливе скрипіння просто душу виймало. Діти зупинилися. Вони дивилися на мене і сміялися, під’юджували погавкати якнайдовше. Коли вітер вщухав, то вони самі розгойдували стулки воріт, гримкотіли ними. Цього вже я не міг стерпіти. Вони вважали мене недоумком? Замість того, щоб зачинити ворота, вони розважалися, тішились моїм лементом. Я ображено замовк і побіг додому сам.

А згодом діти взагалі перестали брати мене з собою. Я обтяжував їх, хоча й намагався поводитись якнайчемніше.

І от я наважився поставити останню крапку в цій сумній історії. Я втікаю до мами й тата. Соромно усвідомлювати, що життя не склалося, але… Мама поспівчуває мовчки. А тато, мабуть, буркне: «Може, ти й сам винен?.. До речі, не бачу ніяких трагедій. Я особисто вже третій рік тільки радію, коли на мене уваги не звертають. Аби лиш голод не проймав, а розваги й самому знайти можна». Ми посідаємо біля теплої трансформаторної будки на маминому подвір’ї. Тато, як завжди, час від часу позиратиме на вікна свого господаря. «Погано, що його зараз не випускають із хати. Так наш Кудланчик геть переведеться», — скаже мама. А тато зітхне: «Атож… Самому погано…»

Я втікаю. Ось вже третій день безпритульно тиняюсь величезним містом, намагаючись не потрапити під колеса машин і віднайти правильний шлях до мами. Третій день. Спершу я намагався якомога менше привертати до себе увагу. Але швидко переконався, що мене ніхто не помічає, ні в кого просто часу немає мене помітити — всі біжать, їдуть, летять, кричать, мовчать… І ніхто тебе не шукатиме, ні в кого не запитаєш дороги, і ніхто тобі не допоможе. Хіба що хтось подумає про розпрокляту тварину, яка мусить благотворно впливати на дітей, а вона втекла.

З кожним днем втрачається надія, що я зможу знайти маму. Я вже геть охляв… Хочеться їсти, але не хочеться красти. Та й немає ані найменшої можливості щось украсти — сміттєпроводи герметично зачиняються, до магазинів без хазяїна не проникнеш. Поскавуліти біля чужих дверей можна дозволити собі тільки остаточно втративши останню надію. Бачу, що це станеться дуже скоро.

… Арсен повертався додому пізно, провівши гостей, що затримались у нього майже до півночі. Завтра увечері йому вилітати на Землю. Черговий транспортний рейс «Орбітон-Планета». Арсен вже сьомий рік працює на дев’ятнадцятій машині відповідальним за енергетику. Власне, він відповідав за двигун і за все, що той вимагав для своєї роботи.

Колись Арсен прагнув літати далеко, за найдальші межі людської уяви. Але, кажуть, не судилося. Проте мав можливість переконатися, що все йде на краще. Довколоземний орбітон ніби те ж саме, що й Земля. Кілька годин польоту, і умови життя — прекрасні. Мешкав Арсен саме на орбітоні — проспект Героїв, перший поверх, третій ряд, сьомий сектор, тридцятий корпус, двісті тринадцятий відсік, помешкання сімсот тридцять п’яте. Коли він був справді молодим, був годен співати гімни людській всеможності. А нині зрозумів — аби бути щасливим, замало розуміння того, що ти майже все задумане можеш здійснити у житті. Здійснене тобою може виявитись цілком непридатним для твого ж власного існування.

Степан Степанович, перший пілот трансгалактичних, колись сказав: «Яке прекрасне паскудство — створене нами. Ми можемо все — і нічого». Арсен здивовано усміхався: «Звідки такий скепсис у космічного вовка?» — «Це я просто так жартую. Космічні жарти космічного вовка».

В Арсена сім’ї не було. І нікому не міг він пояснити у свої тридцять вісім років, чим зумовлене оте «ще не час». «Н’е знайшов себе, і мене ще не знайшли». В Степана трійко дітей, бруньок, як він каже. Арсен йому заздрив, але він не міг відважитися на рішучий крок. Степана тижнями-місяцями не бувало вдома, а Юлія спокійно і якось приречено поралася з дітьми. І навіть називала себе щасливою. Одного разу, вони зустрічали Новий рік разом. Юлія нестримно розплакалась, проте швидко притамувала свої сльози, притиснувшись до нього у танці; «Я справді щаслива, бо в мене є діти… А Степан і дітей не бачить місяцями». — «Але він не може без польотів. І він літає. Тож і він щасливий. Правда ж, Юліє?» А вона промовила тиха. «Всі ми щасливі, коли нас не позбавляють того, що вкорочує нам віку».

На Землі Арсен бував часто. На Землі жили його батьки, але саме батьків Арсен бачив не часто. Від транспортного космопорту їхати далеко. А часу завжди обмаль. І кожного разу хотілося по-справжньому відпочити після рейсу. Хай навіть просто посидіти з друзями у кав’ярні.

Але саме під час останнього свого прильоту він викликав таксі й поїхав до батьків. Посиділи вечір, погомоніли. На ранок батько раптом сказав: «Арсене, сіна хочеш взяти? Справжнього!» — «То все я його мучу, — сказала винувато мама. — Кажу, дістань і дістань сіна. Пам’ятаєш, як твій дід косив… А як же воно. пахне!..» Арсен навіть тоді покепкував із батьків, але несподівано йому і справді закортіло привезти на орбітон трохи, земного сіна. Натоптали в полістирольний лантушок. Батько з благоговінням зачинив двері міської кладовки, вдихаючи на повні груди п’янкий аромат сухої скошеної трави.

Вдома, на орбітоні, Арсен акуратно склав невелику копичку просто на хіднику двісті тринадцятого відсіку. Дехто із сусідів подивився на нього здивовано, але в тій копичці сіна було щось таке бентежне, що навіть найзатятіші прагматики, урбаністи, технократи не могли проходити повз неї без хвилювання.

Арсену здалося, що копичка рухається. Він раз у раз навіть зупинявся і уважно вдивлявся в сіно, освітлене кволим світлом нічного ліхтаря. Що за мана?! З копичкою справді щось діялося.

Арсен обережно пішов до неї. Чулося шарудіння і якийсь химерний, мов потойбічний сміх. Порівнявшись нарешті із купкою сіна на сірих квадратах хідника під вікнами свого помешкання, він зупинився зачудований.

Тихенько повискуючи, на сухій скошеній траві катався невеликий кудлатий песик, сам чорний, але з білою грудкою, білими вушками, захлинаючись від незрозумілої для нього радості; він заривався у сіно, виборсувався з нього, сопів, чмихав носом, знову заривався, оббігав довкола копички і знову кидався стрімголов у неї.

Арсен не відразу помітив ще й дівчину. Вона лежала, розкинувши руки, в темному комбінезоні, темне довге волосся, розплющені очі зоріли мов дві росинки. Видавалося, що дівчина спить з розплющеними очима. Це злякало Арсена, він кинувся до неї, намагаючись збагнути, що ж із нею трапилось. Проте дівчина, побачивши його, граційно підвелася і запитала:

— Що це за чудо? Добрий вечір.

— Власне, вже ніч… — усміхнувся Арсен. — А це чудо зветься сіном. Чи про яке ви говорите?

— Про оце, — дівчина вхопила обома руками невеликий оберемок трави, притисла його до грудей.

— Це я від батьків привіз. Справжнє сіно. Із Землі.

— Це ви привезли? Сіно? А що таке сіно?

— Скошена трава, що висохла під сонцем.

— Яка вона прекрасна, трава скошена, яка потім висохла під сонцем!

— Скільки вам років? І, взагалі, пробачте, хто ви?

— Скільки мені років? Вже багато… Вже було сімнадцять… А хто я, навіщо вам знати?

— Пробачте, я загалом не дуже допитливий. Але як звати вас?

— Марією мене звати. Ви пробачте, що я тут так… Я взагалі не знала, що це сіно, і що привезено воно вами аж із Землі. Але воно таке духмяне! І ось цей песик… Це ваш песик? Він так радів цьому сіну. Я спершу просто дивилася, а потім і сама… Пробачте.

— Це не мій собака, Маріє. Який кудлатий і симпатичний. Щоправда, ніби охлялий. Правда? А ви не поспішаєте додому, Маріє? Вже пізня година…

— Ні, я не поспішаю. Я пішла з дому… А ви часто буваєте на Землі?

— Часто. Я відповідальний за енергетику на дев’ятнадцятій машині «Орбітон-Планета». Я на Землі буду завтра увечері. Але як розуміти, що ви пішли з дому?

Дівчина винувато потупилась:

— Я не повинна була вам цього казати. Я розумію… Але зараз ночі стали такими прохолодними, і так буває сумно і самотньо, що я вже інколи… Я не знаю, що говорю… Я не знаю, що треба говорити… Я вже третій день не їла.

Кудлатий песик лизнув Арсенів черевик. Арсен нахилився і взяв волохате створіння на руки.

— Як ви сказали? Третій день не їли?

— Пробачте. Я погано сказала… Я просто не хочу повертатися додому.

Арсен несподівано для самого себе розсміявся:

— Ходімте. Я тут живу. Он мої вікна. Сподіваюсь, ви не боїтеся мене?

— А чому я вас маю боятися?

— Навіщо ви пішли з дому?

— А з ким мені там бути? Мати — геолог, батько — косморозвідник. Вони вдома бувають раз на кілька років. Спершу зі мною бабуня панькалась. А зараз усі кажуть, що я вже доросла. А я не можу сама в порожній величезній квартирі. Я божеволію…

— А де бабуня?

— Немає. Вже другий рік.

Вони повільно йшли до Арсенового помешкання, кудлатий песик сумирно припав до Арсенових грудей, час від часу вдячно лизав його руки.

— Ви навчаєтесь?

— Вчилася. І працювала. Втекла… Ви справді часто буваєте на Землі?

— Справді. А куди ж ви тікаєте, маючи власний дах над головою?

— Не знаю. Виходить так, що я тікала до вас… — І раптом вона затремтіла мов у лихоманці. — Пробачте, я сама не усвідомлюю, що кажу. Але… Так холодно… І людині неможливо жити самій, навіть якщо довкола неї наймудріші автомати. Пробачте. Це для вас, мабуть, дуже сумна історія. Але, якщо дозволите, я чекатиму на вас… Адже, якщо ви на Землі буваєте часто, то й вдома, на орбітоні, також буваєте. Правда? А це запашне чудо я ніколи не кинула б ось під цими вікнами… Я занесла б його до кімнати. І згадувала про вас. Кожного дня, кожної миті. Про вас думала. Але кого зараз чекати? Батьків? Ви пробачте мене, будь ласка. Сама не розумію, що я зараз говорю. Так холодно увечері! Ви не гніваєтесь на мене?

Кудлатий песик раптом запручався, заборсався на руках, зістрибнув на землю, на шорсткі сірі квадрати хідника, побіг до копички сіна, зарився в неї, заскавулів тихенько, мов розсміявся, перекрутився кілька разів і прожогом побіг до Арсена.

— Спасибі вам, — тихо мовила Марія, переступаючи поріг. — Але все це сумна історія, на жаль… Правда?

МІСЯЦЯ СРІБНИЙ РІЖОК

Вже не зосталося жодної непідкованої блохи, а цвяшків була ще повна жменя.

Як тільки молоденька, струнка, зі смаком підфарбована стюардеса дозволила виходити, Микола Цвіркун кинувся від літака до приміщення аеропорту, точніше — до шереги телефонних будок, що вишикувались під сірою стіною. Позаду — відпустка, а попереду — звичні робочі клопоти: штовхати, як кажуть, науку вперед, розуміючи, що потім вона може підштовхнути і тебе.

Микола зайшов до вільної кабіни, квапливо набрав номер. Нарешті на тому кінці дроту підняли трубку. Цвіркун відрекомендувався, плутано пояснив, що телефонує з аеропорту дізнатися, що новенького в інституті, і просить з’єднати його з директором. Секретарка стиха назвала його несусвітним дурнем, і нарешті Микола почув голос Макса Берна:

— Я вас вітаю, колего. Як відпочивалося? Це ви телефонуєте просто з аеропорту? Хочете якомога швидше почути приємну новину? Чи так засвідчуєте свою запопадливість до роботи?

— Про яку приємну новину ви говорите, товаришу директор?

— Несподівано для нас усіх розрахувався голова пошукової лабораторії…

— Фідель Ворич?

— Так… Ми порадились… Вирішили, що ваша кандидатура….

— Спасибі, товаришу директор. А чи є ще претенденти на цю посаду?.. Вже немає? Спасибі, дуже вдячний, товаришу директор.

Поміж Миколою Цвіркуном та директором Максом Берном віддавна встановилися стосунки ділового взаєморозуміння й довіри. Цвіркуна директор майже відразу полюбив за відданість. Щоправда, не міг Макс Берн однозначно визначитись — за відданість науці, колективу, просто цікавій роботі чи йому особисто? Але відданих людей директор любив. Принаймні він добре знав, як з ними працювати. А що від керівника вимагається вміння працювати з людьми, цього ніхто не заперечить. Ще як Цвіркун був звичайним лаборантом із вищою освітою, директор доволі часто дозволяв собі зайти увечері в лабораторію, де працював Микола Цвіркун, аби перемовитись кількома словами. Інколи невимушені розмови затягувались до півночі. Директор любив працівників, які затримувались на роботі допізна. Він сам таким був із студентських років. Хіба що не ночував на кафедрах та в бібліотеці. Тому запопадливість молодого лаборанта припала Максові Берну до душі.

Варто сказати, що Микола Цвіркун та Макс Бери були людьми дуже відмінними, майже ні в чому не схожими, проте Микола мав одну щасливу здатність — відчувати товариша-ворога шкірою. Відчувати й відповідно реагувати. Миколине життєве кредо було розважливе: прогнівити легко, а помиритися — важко. А жити всім треба в мирі. «Слабосилі цвіркуни не люблять жорстокості, вони бояться боротьби», — в’їдливо сказала йому колись одна подруга, Галина, і відтоді вони не бачились. «Хочете, щоб перед вами павичевий хвіст розпускали. Хочете, щоб перед вами навприсядки чудеса героїзму демонстрували, а самі…»

Наука цікавила Миколу насамперед як прекрасний засіб усамітнення й самоствердження. Мріяв, що стане колись доктором наук, матиме власний великий кабінет, секретарку, керуватиме лабораторією, а може, й цілим інститутом. Далі керування інститутом мрії не сягали. Пригадувалися батькові слова: «Горе тому, хто переоцінює власні сили».

Його батько все життя пропрацював офіціантом у найкращому ресторані міста, май удома все, чого душа бажала, але роботу свою не любив. І прикладав максимум зусиль, щоб прилаштувати сина до ВЕЛИКОЇ НАУКИ. А Микола з дитинства був слухняним хлопчиком.

«Шановний колего, що змусило вас затриматись так допізна, коли жодним науковим працівником, як кажуть, в лабораторії і не пахне?»

«Я вивчаю лабораторію. Я зовсім недавно у вас працюю», — відповів Микола того вечора, коли директор вперше зустрівся з ним уже майже поночі на робочому місці.

«Хвалю за ентузіазм. Знати гарно лабораторію — справа вельми потрібна. Особливо для лаборанта».

«Я не хотів би довго зоставатися лаборантом. Але, гадаю, добре знати свою лабораторію не завадить і науковому працівникові».

«Маєте рацію, колего. Мене радує ваш підхід до роботи і ваша впевненість у дні завтрашньому». — Директор сів до лабораторного столу, подумки відзначивши, що він вимитий майже до стерильної чистоти, однак нічого не сказав, побоявся перехвалити вчорашнього студента, навіть подумав дещо зле: «А може, він нічого і не вміє до пуття, лише ось так майстерно витирати столи та здмухувати куряву».

«Ви закінчували наш політехнічний?»

«Так».

«Сподіваюся, з відзнакою?» — не приховуючи іронії, запитав директор.

«Безумовно, — цілком серйозно відповів лаборант. — Якщо вже закінчувати інститут, то тільки з відзнакою. Мій батько сказав би, що навіть не дуже вдало зварений борщ варто розливати в красиві тарілки, від того борщ стає смачнішим».

«Ваш тато гуморист?»

«Ні, він просто знає діло».

«Даруйте, а хто ваш тато за фахом?»

«Він працює в сфері громадського харчування», — ухильно відповів Микола.

Макс Берн не став уточнювати.

«Вас вабить до себе наука?»

«Так», — однозначно відповів Микола.

«А вас не лякає, що з кожним десятиліттям, з кожним роком і навіть з кожним днем зменшується для кожного науковця шанс потрясти світ небувалим відкриттям. Довколишній світ уже непогано досліджено, таємниць майже не залишилося або ж вони дуже далеко від нас. Залишається переважно буденна робота, копітка, виснажлива, невдячна. Вас це не лякає?»

«А чому робота повинна лякати? Робота — не життя. Цікава робота — цікаве життя. Дешева рибка — погана юшка».

Директор усміхнувся.

«А щодо відкриттів… — продовжив Микола по тривалій паузі, ніби вагаючись, говорити чи ні. — Щодо відкриттів, мені здається, що… Одне слово, якщо комусь потрібне відкриття, то його завжди можна зробити…» — колишній студент винувато потупився.

Макс Берн зверхньо, але щиро п голосно розсміявся:

«Ви справді так гадаєте?»

«Справді, — вже без ніяковості мовив колишній студент. — Мій батько казав, що можна відчинити будь-які двері й зробити двері там, де вони потрібні. Гадаю, мій батько не помиляється?»

Минуло хвилин десять, доки директор заспокоївся. Він сміявся, реготав, витирав хустинкою сльози. Нарешті зміг сказати:

«І звідки ви такий з’явилися на цьому світі? Просто диво… Я вперше зустрічаю таких лаборантів… Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?»

«Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював… А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста».

Директор нарешті остаточно заспокоївся і багатозначно прорік:

«Цікавості ради, хочу побачити ваше перше відкриття. Коли воно буде?»

«А яке відкриття вам потрібно? — спокійно запитав Микола, дивлячись просто в очі директорові. — Можете познайомитись із ним хоч би й завтра».

«Навіть так?» — скептично звів брови директор, така самовпевненість і хлопчача бравада йому відверто не подобались.

«Навіть так», — винувато схилив голову лаборант.

«Ну, що ж, немає нічого простішого, ніж давати замовлення на відкриття, колего. Повірте, що набагато складніше їх робити… Ви, даруйте, знайомі з напрямком особисто моїх праць, моїх наукових пошуків?»

«Так, безумовно. Адже я працюю саме у вашому інституті».

«Логічно, — буркнув директор і вийняв записник із бічної кишені піджака, знайшов потрібну сторінку, перечитав її, ствердно кивнув головою, вирвав і простягнув Миколі. — Саме так… Якщо ви обізнані з моїми працями, ця сторінка буде вам цілком зрозумілою… І де я хотів би прорубати двері, сподіваюсь, також буде ясно… — Директор поблажливо усміхнувся. — Не заперечуєте, шановний колего?»

Микола спокійно взяв аркуш і з благоговінням у голосі промовив:

«Спасибі… Я дуже вдячний вам… Коли ми завтра зустрінемось?»

Макса Берна не могла не спантеличити ота серйозність і вдячність у словах лаборанта. Але на блаженного Микола Цвіркун не був схожий.

«Я кожного дня на роботі. Вам не важко буде мене знайти», — сказав Берн спокійно вголос, а подумкн відкарбував: «Знайти, щоб вибачитись переді мною, колего!»

Проте наступного ранку Микола Цвіркун чекав директора біля дверей його кабінету. Як видалось Максові Берну, чекав ще з ночі. З тою ж винуватою усмішкою сидів у м’якому кріслі в приймальні, тримав на колінах новісінький учнівський зошит. Привітавшись, він простягнув зошит директорові й тихо проказав:

«Ось, будь ласка, ви будете задоволені… Це не остаточне вирішення проблеми просторового континууму, але відкриття є… Подивіться…»

Макс Берн якомога спокійніше взяв до рук зошит, списаний майже наполовину, і свідомо утримався від будь-якої реакції, від будь-якої репліки.

«Добре, колего. Зайдіть до мене. Зараз і подивимось…»

Розкривши зошит, Макс Берн тамував у собі неабияку злість, роздратування: «Хлопчисько, самовпевнений дилетант, невіглас, все життя будеш столи витирати та мити лабораторний посуд…» Проте, заглибившись у перші ж рядки тексту і формул, директор був змушений визнати, що рядки ті написані вправною рукою далеко не дилетанта. Щоправда, й відгонило від тих сторінок школярською академічною багатозначністю загальників, які смакують тільки школярам, але, догортавши зошит до кінця, Берн раптово збагнув, аж зойкнув, мов сів на гаряче, — відкриття є! Справді новий, оригінальний, несподіваний підхід, прорубані двері там, де їх треба прорубати. Ще невідомо, що ж там, за новим порогом, але вже є цей поріг, за яким відкривається широке поле діяльності.

Директор того ранку спромігся лише на кілька слів:

«Ви унікальний товариш… Даруйте, ви — справжній науковець! Ви таки з неба до мене впали…»

… Ревище авіаційних двигунів лишалося позаду. Микола мчав магістраллю відразу на роботу. Ідучи у відпустку, він залишив свого пошарпаного зовні, але оновленого зсередини «Дракона» на стоянці аеропорту, і тепер знуджена місячною бездіяльністю машина вдоволено вуркотіла.

Миколу радувала новина. Він буде очолювати пошукову лабораторію. А лише три роки тому він прийшов на роботу звичайним лаборантом.

«Щасливчиком» прозивали його вже другий рік. На нього почали задивлятися дівчата, відверто загравати й годити в дрібницях, сподіваючись колись, якщо буде зоря, не доступитися чимось набагато важливішим. Проте Микола ніби й не помічав їхніх чарів, їхньої досконалої жіночої гри. Сам себе запитував часом, чому він такий, а не інший. Відповісти навіть самому собі було важко. Лише звучало у вухах давне, майже вигадане, але таке реальне: «Слабосилі цвіркуни бояться боротьби». І він усміхався по думки, жоден м’яз обличчя не оживав, але в душі перекочувалась химерна хвиля вдоволення: «Живіть собі, леви з левицями, а цвіркуни теж не пропадуть…» Навіть самому собі дивувався, коли цвіркунячі пророцтва справджувались — леви й левиці, тигри і тигриці сходились під традиційну прекрасну ніжну мелодію Лактаріуса, а розбігалися із гарчанням та погрозами. А Цвіркун лише усміхнувся, мов свою зверхність відчував. Проте не міг і не розуміти, що його існування далеке від досконалості. Втішався тим, що ніколи не дурив самого себе. А жертвувати доводилось хіба що так званою жіночою увагою й любов’ю, яка для Цвіркуна з кожним роком видавалася все смішнішою й безглуздішою грою. Часом млоїло Цвіркуна те, що в нього немає дітей, але коли виходив на магістралі міста, коли потрапляв у мурашник людського виру, вдоволено думав: «Все прекрасно. Вистачить на цьому світі людей і без моєї участі».

Він зупинив «Дракона» біля станції метрополітену. Добиратися далі своїм ходом було вкрай нерозумно — дорогі були час і пальне. Залишив машину на стоянці, з’їхав ескалатором (одна хвилина і тридцять шість секунд), вскочив до зеленого вагона, за ним гучно зачинилися стулки дверей, проте не до кінця. Він озирнувся. Руде дівчисько-підліток розгнівано смикало за якусь паличку, притиснуту дверима. Микола не відразу роздивився, що то древко святкового прапорця. Сам прапорець залишився по той бік дверей. Дівчисько обурено смикало за круглу синтетичну деревину, копнуло двері носаком модельних черевичків, мовляв, відчиняй, що це за неподобство. І двері справді на якусь мить, вже на ходу поїзда, злегка прочинилися. Дівчисько вдоволено усміхнулося, висмикнуло прапорець.

«А яке ж сьогодні свято, — подумав Цвіркун, — окрім мого повернення з відпустки?»

— А яке сьогодні свято? — тихенько запитав Цвіркун.

Дівча поглянуло на нього так, ніби він відірвав її від щонайсерйознішої справи, нарешті прорекло;

— Сьогодні у нашій школі репетиція свята.

Цвіркун розсміявся.

Рідний науково-дослідний зустрів Миколу звичною академічною стриманістю. Вусатий черговий при вході кивнув головою, працівники на ходу вітали з новою посадою, гадаючи, що Цвіркун ще не знає про це, і відверто засмучувались, що Микола, як і завжди, прекрасно у всьому інформований. В коридорі біля кабінету директора його перестрів Іван Литвак і відразу, схопивши за ґудзик, почав знайомити із станом справ:

— Тебе призначили головою нашої пошукової лабораторії. Вже знаєш? Вітаю. Я переніс деяку твою літературу до нового кабінету. Позичав у тебе, користувався, а віддав уже в новий кабінет. До речі, відразу приступай до виконання службових обов’язків. — Литвак хвацько розгорнув зелену теку, що стирчала з-під руки, висмикнув аркушик паперу, дістав ручку: — Підпишіть, будь ласка.

— Що це таке?

— Традиційні півтора літра спирту для нашої тьоті Стефи… Вчена рада, як бачиш, уже підписала.

Цвіркун здивовано звів брови:

— Не розумію. А не забагато честі для вашої тьоті Стефи — забезпечувати її спиртом через вчену раду? Може, вистачить з неї і магазинної горілки?

Литвак стримано усміхнувся:

— Даруйте, ви ще не знаєте по-справжньому нашої лабораторії. — Якусь мить він переступав з ноги на погу і, перейшовши знову на «ти», продовжив: — Ти просто не знаєш, кого ми називаємо тьотею Стефою. Це паша стара ЕОМ «Стеф-ТІТ», вона без спирту не працює… На жаль… А півтора літра — це межа для неї. Тепер ти голова, і треба подумати, щоб якось збільшити норму для тьоті Стефи. Якби ти тільки бачив, які перли вона видавала, коли норма була два літри. А колись вона працювала на двох з половиною. Це було феноменально. Чуєш? Про не варто подумати. Але зараз підпишися під цими традиційними краплями. Ти ще не знаєш нашої тьоті Стефи. Для неї спирт — це життя. Без нього в неї контакти відразу окислюються. Така вже особистість. А яка робота з окисленими контактами, сам знаєш.

Микола Цвіркун потягнув носом, вже з гідністю завідуючого лабораторією поглянув на свого підлеглого. Мовляв, буде час, розберемося і з вашою, тепер вже нашою, тьотею Стефою, дістав з кишені самописку.

Чомусь пригадалося море, безкрайнє блакитне море і висока прозорінь неба над ним, два дні справжнісінького шторму, пишногруда кокетлива Діана, що мешкала в сусідньому номері будинку відпочинку… Зітхнув і залишив свій підпис на аркуші цупкого паперу.

З деяким упередженням переступив поріг нового кабінету — як то воно вестиметься тут, на новому місці? Але швидко оглянувши велику і загалом звичну, бо скільки разів бував тут раніше, кімнату, заспокоївся. «Справа не в кімнаті, а лише в мені самому», — подумалось. І тому він спокійно і умиротворено роззирався довкола — великий стіл, блискучий, потертий ліктями його попередників. Від часу створення цієї лабораторії він став сьомим завідуючим. Рожеві штори на великих вікнах. Маленький телевізор треба буде поміняти на великий, найсучасніший. Микола Цвіркун не любив зменшених постатей, краєвидів, він волів бачити їх максимально великими, виповненими барвами й відтінками кольорів. Квіти на підвіконні — дві королівські бегонії та червона герань. Під морений дуб оздоблені панелі. Велика стінна шафа, переповнена книгами, він знав майже кожну з них, бо не раз бував у Фіделя Ворича. І ворухнулося в душі співчутливе запитання: «А чому ж Фідель так раптово пішов з інституту? Старий? Безумовно, що вже не молодий. Але… Зморився? Не зміг забезпечувати рівень пошукових розробок лабораторії? Мабуть, саме так. Він був душе грамотним, але… не пошуковцем, не «криницею ідей», як казав і каже Макс Берн. Це правда. Цікаво, куди ж він пішов? Невже просто на пенсію?»

Він сів за стіл, довго сидів непорушно, звикаючи до нового місця, і десь хвилин через п’ятнадцять йому здалося, що він сидів тут вічно.

І він вільно відкинувся у кріслі, перекопавши себе, що все на краще, що він з усім цілком упорається.

Проте невеличкі хробачки сумнівів все ж підточували зсередини. Він був ще дуже молодий, недосвідчений для такої посади. Микола Цвіркун це прекрасно усвідомлював. Але…

Він підсунув ногою ближче до столу свій великий портфель, нахилився над ним, не підводячись з крісла, дістав дві теки з паперами, які возив із собою повсюдно, розклав аркуші на великому, вже (і ще) не захаращеному столі, гортав їх.

«Треба почати із чогось фантастично несподіваного. Врешті я нині очолюю пошукову лабораторію… І мій науковий пошук має бути на вістрі найсучасніших поглядів…»

І нараз пригадалися слова Макса Берна: «Я вперше зустрічаю таких лаборантів… Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?» І пригадалася власна відповідь: «Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював. А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста».

Він сидів у великому кріслі, мимовільно зібравшись у клубочок, намагався збагнути, чому йому пригадалися ці слова, бо знав, що донині йому ніколи нічого не пригадувалось просто так. Тож, мабуть, і зараз у цих словах чаїться якийсь підтекст, якась мудра думка, затримана підкірною, щоб видати її тоді, коли цього потребуватимуть обставини.

Світ… Антисвіт… Анігіляція… Антиречовина як джерело енергії… Анігіляція… Цікаво… Хтось прилітає на Землю з антисвіту для того, щоб захопити побільше нашої звичайної матерії. Це може бути грунт, скелі, вода, начиння міських смітників» машини, люди… Все це для них — запаси величезної енергії! Все це може бути дуже делікатний втручанням…

Пригадалося знову море. Пригадався 303-й номер пансіонату і несподіване зникнення трьох пар брудних шкарпеток і старих капців…

Знайти винуватця йому не вдалося. Власне, він і не шукав його, але не міг збагнути, куди ж воно все поділося з номера… І раптом така прекрасна химерна гіпотеза. Чим погана? Безумовно, згадка про шкарпетки звучатиме недоречно і брутально, але ж суть… На вістрі найсучасніших поглядів.

Микола Цвіркун задоволено вмостився у кріслі.

«Хтось прилітає на Землю, щоб запастися енергією. Для когось ми — антиречовина».

Він уявляв і пояснював відразу сам собі і всім, що це цілком можливий варіант. Прилітають далекі могутні (і хай навіть найгуманніші) гості, викрадають якісь частки нашої речовини… Було б добре знайти лише наш непотріб, наше сміття. Врешті, їм байдуже, яку антиречовину використовувати. Хоча, якщо вдуматися, наше сміття нам також потрібне. Бо якщо віддавати його просто так, то за кілька десятиліть від нас і сліду не залишиться. Наше сміття нас же потім і формує, змушує думати, змушує діяти, змушує його перетравлювати, змушує народжувати сміття вищого порядку. От! Саме так! Нам потрібне наше сміття! І ми його нікому не віддамо! Ні грама нашого сміття навіть найгуманнішій цивілізації! Хай шукають власні резерви! Але… Можна подумати про обмін сміттям. Наше сміття для них — джерело енергії, а їхнє — для пас. Про це треба серйозно подумати.

Микола Цвіркун задоволено примружився. Йому сподобалась власна вигадка. Щось у ній було привабливе, навіть бентежне… Одне слово — пошукове.

Він поглянув на вікно і побачив серед небесної осінньої блакиті срібний ріжок місяця, вузенький ріжок молодика, мов кимось акуратно обгризеного.

«Отож, і Місяць також! Його простіше споживати непомітно. Він, врешті, може просто зникнути, згоріти в анігіляційних топках пришельців… Не відразу, мине тривалий час, але ж це серйозна проблема… Можливість зникнення Місяця…»

Він вдоволено усміхався з власної вигадки. Нарешті підняв телефонну трубку і набрав номер директора.

— Максиме Петровичу, турбує Цвіркун.

— Ви вже на місці?

— Так.

— Подобається новин антураж? Освоюєтесь?

— Так. Дуже вдячний… Максе Петровичу, маю одну ідею, хочу поділишся з вами… Щоб для початку…

— Відразу хапаєте бика за роги? Пізнаю вас, колего. І щиро радий за вас… А що сказав би з приводу вашої ідеї ваш батько? — Макс Берн голосно розсміявся. — Даруйте, колего, але справді цікаво.

— Мій батько сказав би, що всі кулінарні рецепти дуже розпливчасті, Беручи до рук рецептурну книгу, кожен кулінар знає, що для того, аби страва по-справжньому вдалася, до кожного друкованого рецепту треба додавати власного хисту і розуміння… І якщо доручити біокіберові зварити справжній суп, то доведеться звичні слова щоденного вжитку визначати за допомогою функцій приналежності, звертаючись до теорії нечітких алгоритмів…

— Пізнаю вас, друже. Ви у прекрасній формі. Як вам відпочивалося? Радий чути ваш голос. Зайдіть до мене через півгодини. Зараз у мене люди. Даруйте. Чекаю вас із своєю повою ідеєю в себе через півгодини.

Микола Цвіркун поклав трубку. Заплющив очі. Довго сидів непорушно. Врешті підвівся і підійшов до вікна. Срібний ріжок місяця ледь висвічувався у осінній блакиті чистого сонячного неба. Червонолисті клени губили своє вбрання.

За півгодини Микола Цвіркун сидів у кабінеті директора. Почали розмову здалеку — про море і про морські прогулянки, про техніку підводного плавання і про красивих жінок, про нові кінофільми і про новітні методи самонавіювання уві сні. Врешті Цвіркун дуже тактовно перевів розмову в русло пухнастих множин з розмитими функціями приналежності, і Макс Берн не зміг стримати усмішки:

— Переконуюсь, що ми не помилилися у вашій кандидатурі. Тож уважно слухаю вас. Ви сказали, що маєте цікаву ідею…

Цвіркун почав розповідати дуже обережно, аби вчасно відчути, що варто зупинитися і не давати волю нестримному фантазуванню. Проте директор слухав уважно, і не було на його обличчі й тіні іронії. Коли Микола закінчив, про всяк випадок винувато потупившись. Макс Берн, багатодумно збриживши чоло, спроквола проказав:

— Цікаво… Дуже оригінальний підхід. І дуже сміливо. Та й цілком вірогідно, що головне. Наша матерія є прекрасним джерелом енергії для цивілізації з антисвіту, а відповідно їхня матерія може бути джерелом для нас. Колись ми навчимося до пуття працювати з антиречовиною… Щодо Місяця також… — Макс Берн заплющив очі і довго сидів непорушно.

— Я розумію, — тихо мовив Цвіркун, — що ця ідея дуже далека від… Маю на увазі, що практичного застосування… Буде дуже нелегко…

— Помовчіть, — буркнув Берн. — Ви вже все сказали. А тепер треба подумати.

Цвіркун слухняно замовк, уважно дивлячись на директора. Він не сподівався, що його химерна ідея настільки зацікавить Макса Берна. Врешті той мовив бадьоро і збуджено:

— Даремно ви вважаєте цю ідею чисто теоретичною. Слухайте мене. Насамперед дуже перспективна сама хвиля чергового захоплення-зацікавлення антиречовиною. Ми мусимо навчитися працювати з нею. По-друге: варто спробувати виявити представників антицивілізацій. Принаймні якісь сліди їхньої діяльності… Ваша ідея настільки мене захопила, що я просто не хочу й думати, що ніяка цивілізація не використовує нас… Гарно ви придумали з цим обміном сміттям, покидьками… Щодо Місяця — зробимо там філіал нашого інституту, створимо дослідну базу… Певен, що саме на Місяці й відбудеться наша перша зустріч з представниками антисвіту… — Макс Берн лукаво примружився. — І на Землі також роботи вистачить. Прекрасна тема для пошукової лабораторії. Перспективна, з поглядом у далеке майбутнє… Я радий за вас, друже.

Додому Микола Цвіркун повернувся украй збуджений. Він переступив поріг свого холостяцького помешкання, поставив на підлогу портфель, гарячково забіг до ванної, вмився холодною водою, сів за робочий стіл, намалювавши на запилюженій полірованій поверхні два хрестики і три нулики, підхопився і почав наводити порядок, власне, просто витирати порохняву, бо порядок і так у кімнаті був ідеальний. Вимкнувши пилосос, Цвіркун задоволено примружився, засмикнув щільніше штори на вікні й клацнув вимикачем, бо надворі вже сіріло. Кімнату виповнило приємне блакитняве світло. Микола сів у м’яке крісло, намагався заспокоїтись, в голові роїлися думки-ідеї, все тіло було напруженим, а руки не знаходили собі місця. Він прагнув діяльності.

Нараз почув незвичне сюрчання. Воно народжувалось десь у його помешканні. Ніби на кухні. Рвучко підвівся і майже вибіг з кімнати. Коли грюкнув дверима на кухні, сюрчання припинилося. Але за якусь мить зазвучало знову. Микола розрізнив два голоси.

Він аж розсміявся. Це ж цвіркуни! Його однофамільці з маленької літери. Звідки вони з’явилися за час його відпустки?

Микола підійшов до вікна, дивився з височини на вогні вечірнього міста і намагався визначитись — подобається йому їхнє сюрчання чи дратує? Воно було мелодійним, нагадувало чимось пташиний спів, так принаймні здавалось Миколі, коли цвіркуни перегукувались між собою. Один сидів десь під кухонною шафою, а другий немов за холодильником. Сюрчання було доволі одноманітним, заспокоюючим, умиротворюючим. Микола сів до столу, уважно, ніби важливе повідомлення, слухав цвіркунів, намагався уявити, які вони на вигляд. Вийшов до кімнати, взяв том енциклопедії і знову повернувся на кухню. Читав і перечитував, роздивлявся кольоровий малюнок. Зовнішнім виглядом своїх однофамільців Микола залишився невдоволений — схожі на тарганів і водночас на трав’яних коників. Закрив грубий том, заплющив очі і слухав, відчував, як зникає-розчиняється напруження, як душею заволодіває млосне упокорення і навіть якесь блаженство.

Двоє цвіркунів про щось розмовляли між собою. Мабуть, Він і Вона, подумалось. Він і Вона. Аж замлоїло щось під серцем. І захотілося щось пригадати із власного життя. Але пригадувати було нічого. Він і Вона. За час його відпустки у помешканні поселилася цвіркуняча сімейка?

Микола довго сидів і слухав, але нараз усвідомив, що те сюрчання наче паралізує його думку. Він не міг ні про що думати, ні на чому зосередитись. Він чув і сприймав лише сюрчання цвіркунів, наче розчинявся в ньому.

— Прокляття! — вигукнув він. — Це до добра не доведе!

Микола підхопився, намагаючись повернутися в той стан робочого збудження, в якому перебував досі, Проте все виявилось марним. Він чув тільки цвіркунів. До всього — з’явилося непереборне бажання побачити, які ж вони в житті, а не на малюнку?

— Я так не можу вдома працювати. — Вів стріпнув головою, як мокрий пес. — Це просто знущання. Треба щось придумати.

Він повзав навколішки і уважно прислухався, намагався точно визначити, де сидять цвіркуни. Він повідсовував від стін усі кухонні меблі. Нараз відзначив, що голоси лунають уже з іншого місця.

— Як же це? Не міг же я не помітити, якби котрийсь перебіг кімнату?

І раптом здогадався — цвіркуни сидять за плінтусами і можуть бігати там по периметру кухні.

— Прекрасно, є дуже гуманний спосіб попросити вас звідти, вдало поєднавши приємне і корисне.

Микола приніс із комірчини банку білої емалі та малярний пензель.

— Ремонт! Буде маленький ремонт, шановне товариство!

Микола вирішив освіжити панелі на кухні, заливаючи фарбу у щілини між плінтусами і стіною. Він рачкував підлогою, і раптом з-під плінтуса спроквола виліз цвіркун, точнісінько такий, як на малюнку, не вельми приємне створіння, лівий бік був білий від емалі.

Цвіркун дивився на Цвіркуна якось збентежено, докірливо, злякано, потім повільно й невпевнено попростував до дверей в коридор, хитаючись з боку в бік. За ним з-під плінтуса виліз трохи менший цвіркун і досить бадьоро побіг за першим. Він ще не був вимазаний у фарбу. Вже на порозі цвіркун з білою ознакою зупинився, озирнувся і, Миколі так здалося, покрутив правою передньою кінцівкою біля скроні. Микола підвівся й прочинив кватирку. Від запаху нітроемалі наморочилося в голові.

А цвіркуни повільно собі подибцяли до виходу з помешкання, Миколі здавалося, що вони пішли, взявшись за руки-лапки. Зупинилися перед дверима. Миколі на якусь мить спала думка, що можна просто наступити на оцих ніпівтарганів-напівкоників, але відразу й присоромив самого себе. Хай живуть. Він і Вона. Хай живуть. Відчинив двері, і цвіркуни, ніби все розуміючи, весело перескочили поріг, почимчикували до сміттєпроводу.

Нашвидку закінчивши на кухні ремонт, Микола вирішив гарно виспатись перед напруженим робочим днем.

Але вночі йому приснився сон…

Ніби прилетіли до нього гості з антисвіту, і були вони схожі на великих цвіркунів, обмінювались сміттям і «покидьками цивілізації». Микола великодушно віддав цвіркунам свого сусіда-п’яничку. а представники антисвіту позбулися тлустого Нукрізця, який зловживав водою, не курив І цим остаточно підірвав свою психіку… І раптом…

Микола навіть уві сні збагнув усю глибину помилки, Він прокинувся спітнілий від хвилювання. Як же він не подумав відразу, що ті двоє цвіркунів можуть виявитись представниками антисвіту? Як же він не подумав? А були ж усі підстави запідозрити… Сама їхня несподівана поява за час його відпустки вже б мусила насторожити. І оте покручування лапкою біля скроні. Теж мені розумники знайшлися… І безсловесне прохання випустити з помешкання. Треба ж знати, які двері куди ведуть… 1 побігли вони до сміттєпроводу…

Цілком можливо — то якісь механічні розвідники з антисвіту, які не анігілюють при контактах зі звичайною земною матерією. А може бути, що й самі антисвітяни уміють якимось чином оточувати себе захисним полем?

Цвіркун вистрибнув з ліжка і в самих плавках вибіг на ліфтовий майданчик, роззирався довкола, у кволому нічному освітленні віолової лампочки під стелею хотів побачити двох. маленьких цвіркунів. Він би покликав їх. Але як їх покликати? Підбіг до сміттєпроводу. Немає. Безумовно, нікого немає. Хоч плач. А міг же додуматись, затримати, принести в інститут і ретельно дослідити.

Повернувся до помешкання. Вийшов на балкон. Тепла ніч ранньої осені. Монотонне тихе рокотання великого міста. Безхмарне і зоряне небо. Срібний ріжок місяця над головою.

Він і Вона з далекого антисвіту. Вони йшли до дверей, тримаючись міцно за руки-лапки. Мабуть, їм гарно разом. Цвіркун підвів погляд, до сліз вдивлявся у срібний ріжок місяця, і було йому, чи не вперше в житті, дуже незатишно, безпросвітно сумно і самотньо.

А над ним кружляли в повітрі дві маленькі істоти, їхні тіла сріблилися під місячним світлом, вони майже не махали прозорими крильцями, але кружляли в повітрі, піднімаючись все вище і вище, вони трималися за руки-лапки, вони весело сюрчали, вони сміялися. Вони були щасливі.

Зміст

Викривлений простір. Фантастична повість

ОПОВІДАННЯ

Запрограмоване щастя (триптих)

Прийду завтра

Маленька історія

Місяця срібний ріжок

Оглавление

Олександр Тесленко ВИКРИВЛЕНИЙ ПРОСТІР Фантастична повість та оповідання

ВИКРИВЛЕНИЙ ПРОСТІР Фантастична повість

  1.

  2.

  3.

  4.

  5.

  6.

  7.

  8.

  9.

  10.

  11.

  12.

  13.

  14.

  15.

  16.

  17.

  18.

  19.

  20.

  21.

  22.

ОПОВІДАННЯ

  ЗАПРОГРАМОВАНЕ ЩАСТЯ Триптих

  ПРИЙДУ ЗАВТРА

  МАЛЕНЬКА ІСТОРІЯ

  МІСЯЦЯ СРІБНИЙ РІЖОК

Зміст Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg