«Червона зоря»

Олександр Богданов Червона зоря Фантастичний роман-утопія

Присвячується моєму співробітникові.

Автор.

ДОКТОР ВЕРНЕР ЛІТЕРАТОРОВІ МІРСЬКОМУ.

Вам, товаришу, посилаю я записки Леоніда. Він хотів їх видати, — ви краще за мене зумієте упоратись з цією справою. Сам же він зник. Кидаю лікарню і їду його шукати. Гадаю, що знайду його в Гірському Районі, де зараз починаються поважні події. Очевидно, мета втечі — загинути, не накладаючи на себе руки — не що інше, як наслідок тієї ж душевної хвороби. А тим часом, він же ось-ось мав цілковито одужати…

Ледве про що довідаюсь, зараз сповіщу Вас.

Гаряче вітаю

Ваш П. ВЕРНЕР.

24 липня 190? (8 чи 9 — не розібрати)

РУКОПИС ЛЕОНІДА

ЧАСТИНА ПЕРША

І. РОЗРИВ

Було це тоді, коли щойно починався той величний процес у нашій країні, що тягнеться й досі та нині, на мою думку, наближається до свого неминучого грізного кінця.

Його перші, криваві дні так глибоко струснули громадську свідомість, що на швидкий і радісний кінець боротьби вичікували геть чисто всі; скрізь панувало враження, що все лихо вже минулося, що старе ніколи не вернеться. Нікому й на думку не спадало, до якої міри цупкі ще кощаві руки мерця, що давив, — та й досі ще давить, — живого в своїх корчах-обіймах.

Бойовий запал як повідь опановував маси. Душі людей безоглядно линули назустріч майбутньому: сучасне розпливалося в рожевому тумані, минуле гинуло в далечині, зникаючи з очей. Всі людські відносини стали такі хисткі й тонкі, як до того часу ще не бували ніколи.

В ці дні й трапилася мені пригода, що перекинула догори все моє життя і вихопила мене з виру народної боротьби.

Хоч мені й було лише двадцять сім років, а я був одним зі «старих» робітників партії. Праці моєї було вже шість років, з перервою лише на рік ув’язнення. Я перше, ніж хто інший, відчув наближення бурі і зустрів її спокійніше за кого-будь. Працювати тепер доводилося значно більше, а проте я не кидав ні своїх наукових дослідів, — мене особливо цікавило питання про будову матерії, — ні літератури: я співробітничав у дитячих журналах і це давало мені заробіток на життя. Одночасно, — я був закоханий… чи може мені здавалося, що я був закоханий.

У партії звали її Ганною Миколаївною.

Вона належала до іншої, до більш поміркованої течії нашої партії. Це я поясняв собі лагідністю її вдачі та загальною плутаниною політичних стосунків у нашій країні; попри те, що вона була старшою за мене, я дивився на неї, як на людину ще не зовсім викінчену; але тут я помилявся.

Ледве ми зійшлися, так незабаром різниця наших натур почала виявлятися чим далі, то виразніше та болючіше для нас обох. Поволі вона прибрала форм глибокої ідейної незгоди, як у розумінні наших стосунків до революційної праці, так і в поглядах на природу нашого власного співжиття.

Вона йшла до революції під прапором обов’язку й жертви, я ж — під прапором своєї вільної охоти. Вона тулилася до великого пролетарського руху як моралістка, шукаючи собі втіхи в його вищій справедливості, я ж — як амораліст, що безпосередньо кохається собі в житті, бажає йому найвищого розвитку, а тому й вступає до тої його течії, котра й є природною ходою історії до цього розвитку. Для Ганни Миколаївни пролетарська етика була святістю сама з себе; я ж уважав її лише за корінне пристосування, хоч і потрібне робітничому класові в його боротьбі, але ж біжуче, часове, — як і сама ця боротьба вкупі з ладом, що її викликає. На думку Ганни Миколаївни, в соціалістичному суспільстві можна було передбачати лише перетворення класової пролетарської моралі в мораль загальнолюдську; я ж був перекопаний, що пролетаріат вже й нині йде до нищення будь-якої моралі взагалі, і що соціальне почуття, котре з людей за спільною працею, радощами й болями витворює товаришів, зможе цілком вільно розвинутись лише тоді, коли скине з себе фетишистичну облуду моралі. З цих незгод, за оцінкою політичних і соціальних фактів, випливали суперечки, котрі ніяк і нічим помирити не було нам сили.

Ще гостріше не погодилися ми в поглядах на наші власні стосунки. Вона вважала, що любов зобов’язує — до уступок, до жертв, найперше ж — до вірності, поки шлюб тягнеться. Звичайно, я й не думав іще там на когось позирати, але ж не міг і визнати обов’язку вірності, саме як обов’язку. Я навіть принципово гадав, що багатошлюбність стоїть вище за одношлюбність, бо здатна вона дати людям більше багатство в особистому житті і більшу розмаїтість комбінацій у сфері спадковості. На мій погляд, лише суперечності буржуазного ладу являються причиною, що багатошлюбність за наших часів або не можна перевести в життя, або ж є вона лише привілеєм експлуататорів і паразитів, котрі все бруднять своєю загнилою психологією: иайбутнє і тут проведе свої глибокі реформи.

Такі погляди Ганну Миколаївну гостро обурювали: вона добачала в них лише спробу обгорнути пожадливе відношення до життя в ідейні форми.

І однак, мені й на думку не спадало передбачати можливість розриву, коли ось до нашого життя вплутався вплив зокола і прискорив події.

Близько того часу до столиці прибула молода людина, що мала незвичне в наших колах конспіративне ім’я — Менні. З привезених Менні з півдня деяких доручень і повідомлень видно було, що в товаришів користується він повним довір’ям. Упоравшись зі своїми справами, він ще на деякий час ухвалив залишитися в столиці і став чогось учащати до нас. виявляючи одверте бажання зі мною заприятелюватися.

Це була людина різнобічної оригінальності, починаючи вже із зовнішності. Очі йому було так замасковано темними окулярами, що я навіть не знав, якого вони кольору: голова була трохи більша, ніж би слід їй було бути; риси обличчя були гарні, але навдивовижу нерухомі й нежиттєві і ніяк не пасували до лагідного й промовистого голосу, як і до ставної й гнучкої юнацької фігури. Мова його була рівна й пливка та завжди повна змісту. Наукову освіту мав він широку й різноманітну. Фахом же був, очевидно, інженер.

В розмові Менні завжди мав звичку зосіблені й практичні питання зводити до загального ідейного обґрунтування. Коли він навідувався до нас, то завжди виходило якось так, що суперечності вдач і поглядів у мене з дружиною одразу випиналися на очі, та ще й так чітко й яскраво, що ми з сумом помічали повну неможливість їх погодити. Менні мав світогляд, подібний до мого; інженер висловлювався завжди дуже обережно й лагідно по формі, але ж так само рішуче й глибоко по суті. Наші політичні незгоди з Ганною Миколаївною він умів так добре лучити з ґрунтовною незгодою наших світоглядів, що вони здобували вигляду психологічно неминучих, майже логічних із них висновків. Отже — никла всяка надія вплинути одному на одне, затушкувати суперечності та дійти до чого-будь спільного. Ганна Миколаївна почувала до Менні щось подібне до зненависті, сполученої зі жвавим інтересом. У мене ж він викликав і глибоку повагу і невиразне недовір’я: я почував, що він простує до якоїсь мети, а до якої саме, — того вже зрозуміти я не міг.

Одного січневого дня — це було якраз у кінці січня — керівні групи обох течій партії мали обмірковувати проект масової демонстрації з можливим закінченням її збройною сутичкою. Зайшовши до нас перед тим днем звечора, Менні зняв питання про участь у демонстрації, якщо її буде ухвалено, так само й партійних ватажків укупі з масою. Одразу ж почалися суперечки, що швидко здобули неабиякого запалу.

Ганна Миколаївна заявила, що кожен, хто подасть голос за демонстрацію, уже тим морально зобов’язується йти в перших її лавах. Я ж уважав, що це зовсім не так то вже й зобов’язує, а йти слід тому, хто там потрібен, чи хто може бути там справді корисний: тут мав я на оці сам себе, як людину з певним у цих справах досвідом. Менні зайшов іще далі, твердячи, що, з огляду на неминучість сутички з військом, на полі подій мусять бути вуличні агітатори й бойові організатори, політичним же керівникам робити там нема чого, а люди фізично слабосилі й нервові можуть навіть справі дуже пошкодити. Ганна Миколаївна просто образилася цими міркуваннями, уявивши собі, ніби вони цілять якраз на неї. Вона перервала розмову і подалася до своєї кімнати. Незабаром пішов собі й Менні.

Вранці довелося мені встати дуже рано і піти з дому, з Ганною Миколаївною не побачившись. Повернувся я вже смерком. Демонстрацію одхилив і наш комітет, та, як я довідався вже, і комітет іншої течії. Я був з того задоволений, бо знав, що до збройної сутички робітники підготовлені кепсько, і що виступ спричинився б лише до непотрібної витрати сил. Мені здавалося, що свіжа постанова хоч трохи заспокоїть роздратування Ганни Миколаївни після вчорашньої розмови… Але на столі в своїй кімнаті знайшов я від неї записку:

«Я од’їжджаю. Що краще я розумію себе й вас, то видніше мені стає, що простуємо ми різними шляхами і що обоє ми помилилися. Краще вже нам і не зустрічатися. Вибачте».

Довго блукав я вулицями, утомлений, з почуттям порожнечі в голові та холоду в серці. Коли ж я повернувся додому, то застав у себе несподіваного гостя: біля мого столу сидів Менні, пишучи листа.

II. ЗАПРОСИНИ

— Мені треба побалакати з вами в дуже важливій, хоч може й не зовсім звичайній справі, — звернувся до мене Менні.

Мені було однаково; я сів і наладнався слухати.

— Я читав вишу книжечку про електрони й матерію, — почав він. — Я сам кілька літ працював над цим питанням і думаю, що в вашій книжечці багато правдивих думок.

Я мовчки вклонився, він же провадив далі:

— В тій праці є у вас одна особливо цікава для мене увага. Ви висловили там думку, що електрична теорія матерії, освітлюючи силу тяжіння як вивідну від електричних сил притягання й відштовхування, мусить призвести до відкриття тяжіння з негативним знаком, себто — до винаходу такого типу матерії, котрий відштовхується, а не притягується Землею, Сонцем і іншими нам відомими тілами; порівнюючи, ви вказували на діамагнітне відштовхування тіл і на відштовхування електричних течій протилежного між собою напрямку. Все це зауважили ви лише побіжно, але я гадаю, що ви надавали йому значення більше, ніж хотіли виявити.

— Ви маєте рацію, — відповів я. — Я гадаю, що лише ступивши на цей шлях, людство зуміє розв’язати питання про цілком вільний рух у повітрі, а потім і між планетами. Але, чи ця ідея правдива сама по собі, чи ні, жодної користі з неї не буде доти, доки нема докладної теорії матерії і тяжіння. Якщо інший тип матерії і є на світі, то безпосередньо знайти його нема жодної змоги: силою свого виштовхування він давно вже витіснений зі всієї Сонячної системи. а певніше — він зовсім не вступив у її склад, коли вона ще лише починала організовуватись у туманність. Отже, цей тип матерії треба ще збудувати теоретично, перш ніж синтезувати практично. Нині ж теоретичних вказівок для такої роботи нема, і завдання це, по суті, можна лише передчувати.

— А тим часом воно вже розв’язане. — заявив тут Менні.

Я здивовано позирнув на нього. Обличчя йому лишалися так само нерухоме, але в тоні голосу було щось таке, що не дозволяло полічити його за шарлатана.

«Мабуть психічно хворий», — майнуло мені в голові.

— Я не потребую дурити вас і добре тямлю, що кажу, — відповів він, наче чув мою думку. — Вислухайте мене уважно, а потім, коли забажаєте, я дам вам і докази.

І ось що він мені оповів.

— Величне відкриття, про котре я оце вам розказую, осягнуте було силами не однієї окремої особи. Воно належить цілому науковому товариству, що існує вже здавна і довго працювало над цією справою. Товариство це досі було таємне і мені не дано права розказувати вам докладніше про його походження й історію, доки ми не порозуміємося з вами на першорядному.

В багатьох важливих питаннях науки товариство наше значно випередило весь академічний світ. Про радійні елементи та їхній розпад ми знали значно раніше, ніж Кюрі га Рамзей, а аналіз будови матерії нашим товаришам пощастило завести і далі, і глибше. На цій путі спочатку було передбачено можливість існування елементів, що відштовхуються земними тілами, а потім було виконано й синтез цієї «мінус-матерії», як ми її коротко звемо.

Після цього вже дрібницею було розробити й пристосувати це відкриття до практичних потреб і дати відповідні конструкції літаючих апаратів, спочатку для руху в земній атмосфері, а потім і між планетами.

Всупереч спокійно впевненому тонові Менні, його оповідання видалося мені і надто чудним, і надто мало правдивим.

— І ви зуміли все це і здійснити, і зберегти в таємниці? — закинув я, перебиваючи йому мову.

— Звичайно. Ми ставилися до нашої праці, як до справи найпершої ваги. Ми гадали, що було б дуже небезпечно публікувати наші винаходи, доки на чолі більшості держав світу стоять реакційні уряди. Ви, російський революціонер, краще за кого іншого мусите нас зрозуміти. Подивіться лише, як дотепно ваша азіатська держава користується з європеїзованих засобів руху й винищування, щоб гнітити й викорінювати все, що є у вас живого й поступового. А чи набагато кращий за ваш є уряд тої напівфеодальної, напівконституційної країни, трон котрої запосів войовничий дурноляп, керований вельможними шахраями? А чого варті навіть пара міщанських республік Европи? Тим же часом ясно, що якби ці уряди про наші літаючі машини довідались, вони перш за все захопили б їх у свою монополію і зміцнили б ними владу й могутність вищих класів. Цього ми, звісно, не хочемо ніяк, чому й залишаймо монополію за собою, вичікуючи слушного часу.

— То вам і справді пощастило вже досягти інших планет? — спитався я.

— Так, двох сусідніх, Венери й Марса, не рахуючи, звичайно, мертвого Місяця. Тепер ми якраз докладно їх досліджуємо. У нас є всі потрібні засоби, але нам потрібні ще нові дужі і певні люди. Отже, з доручення від своїх товаришів, я й запрошую нас вступити до наших лав, з усіма, певна річ, правами й обов’язками, що звідси випливають.

Він спинився, вичікуючи на відповідь. Я ж не знав, що мені й думати.

— Докази! — нарешті згадав я. — Ви обіцяли дати докази.

Менні витяг з кишені пляшку з якоюсь металічною рідиною, що нагадувала живе срібло. Але — дивна річ! — ця рідина, займаючи не більш третини пляшки, лежала не на денці її, а вгорі — біля горла і в самому горлі, аж до пробки. Менні повернув пляшку денцем до гори і рідина потекла до денця, себто просто вгору. Менні випустив пляшку з рук і вона лишилася в повітрі. Цьому важко було пойняти віри, але ж не можна було його ні збити, ні заперечити.

— Пляшка ця — звичайнісіньке скло, налито ж у неї рідини, котру тіла Сонячної системи відштовхують, — пояснив Менні. — Рідини налито якраз стільки, щоб вона врівноважувала пляшку; отже, всю сукупність позбавлено ваги. Чисто так само робимо ми й свої літаючі апарати: ми виготовляємо їх зі звичайних матеріалів, лише в середині містимо резервуар, куди наливаємо потрібну кількість «матерії негативного типу».

Після цього треба лише усій системі надати 6ажану швидкість руху. Для земних машин вживаються звичайні електричні мотори з лопатками; для міжпланетного ж руху цей спосіб, звичайно, не годиться і тут ми користуємось цілком іншим методом, про котрий я вам розкажу докладніше згодом.

Вагатися більше не доводилось.

— Які ж обмеження, окрім, звісно, обов’язковості таємниці, накладає на нових членів ваше товариство?

— Загалом беручи — майже ніяких. До особистого життя, чи громадської діяльності товаришів, коли вона не шкодить діяльності товариства в цілому, діла йому нема. Але ж одразу після вступу кожен мусить виконати якесь важливе й відповідальне доручення товариства. Таким чином, з одного боку, зміцнюється зв’язок нового члена з товариством, а з другого — вже на ділі з’ясовується рівень його здатностей і енергії.

— Значить, і мені дано буде таке доручення?

— Атож.

— Яке ж саме?

— Ви муситимете взяти участь в експедиції, що завтра великим етеронефом від’їздить на планету Марс.

— А чи ж довго триватиме ця експедиція?

— Цього вже я не скажу. Одна подорож забере цілих п’ять місяців. А можна й зовсім не повернутись.

— Та я це розумію і не про це й клопочуся. Але ж, бачите, на мені лежить революційна робота. Ви ж теж соціал-демократ, отже мусите розуміти моє вагання.

— Вибирайте самі. Ми гадаємо, що для закінчення вашої підготовки перерва в тій роботі потрібна. Доручення відкласти не можна. Відмова від нього — це відмова від усього.

Я замислився. Тепер, коли на кін боротьби виступають широкі маси, одному робітникові можна зникнути без найменшої шкоди для справи в цілому. До того ж, зникнути мав я лише на деякий час, а вернувшись до праці, я, зі своїми новими зв’язками, знанням і засобами, зможу посунути справу що краще. Я зважився.

— Коли ж мушу я від’їздити?

— Зараз, зі мною.

— А ви дасте мені дві години, щоб сповістити товаришів? Мене вже завтра ж треба замістити в районі.

— Це вже майже зроблено. Сьогодні прибув, утікши з Півдня, Андрій. Я попередив його, що ви можете виїхати, і він охоче згодився вас заступити. Чекаючи тут на вас, я написав йому на всяк випадок листа з докладними вказівками. Ми можемо завезти йому цього листа по дорозі.

Більше балакати не було про що. Я швидко знищив зайві папери, написав записку господині помешкання і почав одягатися. Менні вже був готовий.

— Ну, ходімо. З цієї хвилі я ваш бранець.

— Ви мій товариш! — відповів Менні.

III. НІЧ

Менні жив на п’ятому поверсі великого будинку, що відокремлено стримів посеред низеньких будівель одного з передмість столиці. Не зустрів нас ніхто. По кімнатах було порожньо і в яскравому світлі електричних світильників ця порожнеча видавалась особливо похмурою й неприродною. У третій кімнаті Менні спинився.

— Тут, — вказав він на двері четвертої кімнати, — держу я повітряний човник, котрим ми зараз поїдемо до великого етеронефа. Але спочатку я мушу трішечки перетворитися. В цій машкарі мені було б важко керувати човником.

Він розстібнув комір і зняв з себе вкупі з окулярами ту навдивовижу дотепно зроблену машкару, про котру я, та й усі інші, думав до цієї хвилі, що це його обличчя. Мене просто приголомшило те, що я одночасно побачив. Очі в Менні були напрочуд великі, якими ніколи в світі не бувають очі людські. Зіниці були надмірно широкі, навіть порівнюючи до величини самих очей, від чого вираз їхній був аж трохи здатний навіяти жах. Верхня частина голови була така широка, як було треба, щоб умістилися такі очі. Нижня ж, навпаки, була порівняно мала і цілковито безборода й безвуса. Все вкупі творило враження надмірної оригінальності, майже каліцтва, але не карикатури.

— Ви бачите, яке обличчя подарувала мені природа. — зауважив Менні. — Ви розумієте, що я мушу його ховати, уже хоча б для того, щоб не лякати людей, коли не згадувати про вимоги конспірації. Але вам уже доведеться призвичаюватись до моєї краси; інтереси справи вимагають, щоб ви чимало часу пробували в моєму товаристві.

Тут він прочинив двері до сусідньої кімнати і засвітив електрику. Це була простора зала. Посеред неї лежав невеличкий, досить широкий човник, збудований з металу й скла. Спереду борти його й дно були скляні зі сталевими ребрами; скло — на два сантиметри завтовшки — було, напевно, дуже міцне. Над носовими бортами, творячи гострий кут, стояли дві кришталеві дощечки, щоб розтинати повітря і укривати пасажирів від вітру в разі швидкого льоту. Машина містилася в середній частині човника, гвинт на три лопатки був ззаду. Перед човника і машину вкрито було тоненьким тентом на легеньких стальних стовпчиках, прироблених до металевих деталей скляних бортів. Все вкупі було тендітне, наче іграшка.

Менні сказав мені сісти на лавочку, загасив світло і прочинив велетенське вікно зали. Сам він сів спереду біли машини і викинув кілька мішків баласту, що лежали на дні човна. Потім він поклав руку на стерно. Човник захитався, поволі піднісся вгору і вилетів через прочинене вікно.

Я сидів як зачарований, не зважуючись ворухнутись. Свист гвинта голоснішав; холодне зимове повітря прохоплювалось під тент, приємно повіваючи мені на гаряче обличчя і безсило спиняючись перед моєю теплою одежею. Над нами переливчасто блимали тисячі зірок, внизу ж… через прозоре дно човника я бачив, як меншали чорні плями будинків та пливли в далечінь сліпучі крапки електричних ліхтарів. Низько-низько під нами сяяли кволим блакитно-білим світлом снігові поля. Спочатку не дуже, а потім усе ущипливіше завертілась мені голова; щоб спекатись цієї прикрості, я мусив закрити очі.

Дедалі свист гвинта й вітру все вищав, повітря гострішало, швидкість зростала. Незабаром вухо моє помітило тоненький, невпинний і дуже рівний сріблястий тон, — це бриніла, розтинаючи повітря, скляна стінка човника. Чудна музика опановувала свідомість, думки плутались і линули кудись геть, лишалося лише саме почуття стихійно легкого й вільного руху, що ніс далі й далі вперед, у безмежні простори.

— Чотири кілометри за хвилину, — обізвався Менні і я розкрив очі.

— Далеко ще? — запитав я.

— Їхати біля години, стоїмо на льоду одного озера.

Ми були на висоті кількох сот метрів і човник летів горизонтально, не знижуючись і не підносячись. Очі мої звикли до темряви і служили мені вже краще. Ми налітали на країну озер і гранітних скель. Ці скелі подекуди чорніли, вільні від снігу. Ліворуч позад нас лишалося снігове поле замерзлої затоки, праворуч — білі простори велетенського озера. Над цим мертвим зимовим краєвидом належало мені порвати зв’язки зі старою землею. І враз я відчув, — не вагання лише, а справжнє переконання, що це — розрив назавжди…

Через годину човник повагом спустився проміж скель у невеличкій бухті гірського озера перед темною будівлею, що стриміла посеред снігу. Ні вікон, ні дверей видно не було. Частина металічного панцира будівлі одсунулася набік, розкривши чорне устя, куди й заплив наш човник. Потім устя знову закрилося, після чого засяяла електрика, освітлюючи простору й довгу кімнату без меблів; на помості лежала купа мішків з баластом.

Менні припнув човник до спеціальних стовпчиків і прочинив одні з дверей. Ми вступили в довгий, напівосвітлений коридор. По обидва боки його були, очевидно, каюти. Менні завів мене в одну з них.

— Оце ваша. Влаштовуйтесь самі, я ж піду у машину. Побачимось завтра вранці.

Я був радий лишитися на самоті. Попри все зворушення від чудних подій цього вечору, втома помітно давала себе ночувати. Не доторкнувшись до поставленої на стіл їжі на вечерю, я загасив світло і ліг спати. Думки безглуздо плуталися в голові, переплигуючи з об’єкта на об’єкт найменш сподіваними способами. Я вперто примушував себе заснути, але з того довго нічого не виходило. Нарешті свідомість почала пригасати: перед очима зароїлися невиразні й розпливчасті образи, оточення попливло кудись геть, важкі мрії опанували мозок.

Низка снів завершилася гнітючим кошмаром. Я ніби стояв над краєм велетенського чорного провалля, на дні якого сяяли зорі: Менні непереможно тяг мене в те провалля, доводячи, що нема чого боятися сили ваги і що через кількасот літ падання ми опинимося на найближчій зорі. Я застогнав у нелюдській останній боротьбі і прокинувся.

Ніжне блакитне світло заповнювало кімнату. Сидячи біля мене на ліжку, хилився до мене… Менні? Так, він, але якийсь чудний, наче привид із себе, якийсь ніби інакший: здавалося, він наче значно поменшав, очі його не так уперто випиналися на обличчі і мав він вираз лагідний і добрий, а не холодний і невблаганний, як щойно оце на краю провалля.

— Який ви гарний… — вимовив я, поволі спостерігаючи з ним зміну.

Він осміхнувся і поклав мені на лоб руку. Рука його була невеличка й м’яка. Я знову стулив очі і з безглуздою думкою, що слід би поцілувати цю руку, спокійно й радісно заснув знову.

IV. ПОЯСНЕННЯ

Коли я прокинувся й одкрутив світло, годинник показував десяту. Одягшись, я натиснув ґудзик дзвіночка і через хвилину до кімнати вступив Менні.

— Скоро від’їжджаємо? — спитав я.

— Через годину, — відповів Менні.

— Чи не ви заходили до мене цієї ночі, чи то мені лише приснилося?

— Ні, то не був сон, але приходив не я, а наш молодий лікар — Нетті. Ви кепсько й тривожно спали, і він мусив вас присипляти блакитним світлом і впливом.

— Він ваш брат?

— Ні, — усміхнувшись, відповів Менні.

— Ви ще й досі не сказали мені, якої ви національності… А решта ваших товаришів, вони теж належать до вашого типу?

— Так. — відповів Менні.

— Значить, ви мене одурили, — гостро закинув я. — Це не наукове товариство, а щось інше!

— Атож, — спокійно відповів Менні. — Всі ми люди іншої планети, представники іншого людства. Ми — марсіани.

— Навіщо ж ви мене дурили?

— А ви б стали мене слухати, коли б я одразу сказав вам усю правду? У мене було замало часу вас переконувати, отже довелося для правдоподібності тую правду перекрутити. Без цього перехідного ступеня вашу свідомість було б порушено надто гостро. Що ж до суті, до майбутньої подорожі, то я сказав вам правду.

— Значить, чи сяк чи так, а я ваш бранець?

— Аж ніяк. Ви й нині цілком вільні. Ви маєте ще цілу годину часу на міркування. Якщо за цю годину передумаєте, ми одвеземо вас назад, а подорож відкладемо, бо самим нам вертатися немає рації.

— Навіщо ж я вам здався?

— Щоб бути живим зв’язком між нашим і земним людством, щоб придивитися до нашого ладу життя і толком розказати марсіанам про земний, щоб бути — поки ви того бажатимете — представником вашої планети у нашому світі.

— Це вже повна правда?

— Так, повнісінька, аби лише ви змогли упоратись зі своєю роллю.

— Коли так, то треба спробувати. Лишаюся з вами.

— Це ваше останнє слово? — запитав Менні.

— Так, як що й ваше останнє слово не є знову якийсь… перехідний ступінь.

— Ну, значить, їдемо, — сказав Менні, полишаючи без уваги мою шпичку. — Зараз дам останні вказівки машиністові, а потім вернуся до вас і поведу вас дивитися на відплиття етеронефа.

Він пішов, а я на самоті віддався своїм міркуванням. Власне кажучи, розмови своєї ми не закінчили. Лишалося ще одне і доволі важливе питання, але я не зважився його Менні ставити. Чи свідомо сприяв він моєму розривові з Ганною Миколаївною? Мені думалося, що свідомо. Певна річ, він бачив у ній перешкоду своїй меті. Може бути, що він і мав собі рацію. Та чи так, чи інак, — він міг лише прискорити цей розрив, він його не створював. Звичайно, вже й це було непроханим втручанням у мої особисті справи. Але ж тепер я вже був пов’язаний з Менні і однаково мусив свою проти нього ворожість за це — приглушувати. Отже, не було чого й чіплятися за минуле, краще й не розводитися над цим питанням.

До того ж, взагалі кажучи, новий поворот справи не дуже то й вразив мене: я добре виспався, а здивувати мене після всього вчорашнього було б доволі важко. Треба було лише виробити план дальшої поведінки.

Певна річ, перш за все треба було якнайшвидше й найповніше зорієнтуватися в новому оточенні. Найкраще — починати з найближчого і крок за кроком переступати до дальшого. Найближчим був етеронеф, його пасажири і початок подорожі. Марс був іще далеко: щонайменше — два місяці їзди, коли пригадати вчорашні слова Менні.

Зокола бачив я етеронеф іще вчора: це була майже сфера зі стесаним знизу сегментом, як оте знамените колумбівське яйце. Звісно, цю форму взято було тому, що вона дає найбільший обсяг для найменшої поверхні, отже — вимагає від будівничого найменше матеріалів і творить найменшу площу для остуджування. З матеріалів ішли, очевидно, здебільшого залізо та скло. Внутрішню конструкцію мусив показати й пояснити мені Менні, він же мав і познайомити мене з усіма іншими «страховиськами», як я нишком обізвав своїх нових товаришів.

Повернувшись, Менні повів мене до решти марсіан. Усі вони скупчилися в залі з великим, на півстіни завбільшки, вікном. Після електрики сонячне світло справляло дуже приємне враження. Марсіан було чоловік з двадцять і всі вони, як мені тоді видалося, були на одне лице. Відсутність бороди, вусів, а також зморщок на обличчях затирала їм навіть різницю віку. Я несамохіть стежив очима за Менні, щоб, бува, не загубити його серед цієї чужої мені компанії. Та через деякий час я навчився вже впізнавати серед них мого нічного гостя — Нетті, що давав себе помічати своєю молодістю й жвавістю, а крім нього — широкого в плечах велетня Стерні, що просто занепокоїв мене якимсь навдивовижу холодним, майже зловісним виразом обличчя.

Російською мовою говорив зі мною, окрім Менні, лише Нетті; Стерні ж та ще троє чи четверо чоловік говорили по-французьки, інші по-англійськи; між собою ж розмовляли на якійсь цілковито новій для мене, мабуть, що на своїй рідній мові. Мова ця була голосна й гарна і, як я з задоволенням одразу ж помітив, не приховувала в собі жодних труднощів для вимови.

V. ВІДПЛИТТЯ

Хоч які цікаві були мені «страховиська», проте найдужче увагу мою притягало наближення урочистого моменту одплиття. Я уважно приглядався до снігової поверхні під нами та до прямовисної гранітної скелі, що стриміла за нею. Я чекав, що ось раптом одірвемося ми від землі і все це швидко замигтить перед очима, віддаляючись. Але нічого подібного я не дочекався.

Од снігової поверхні почали ми відділятися без жодного звуку, повагом, ледь помітним рухом. Кілька секунд піднесення було майже непомітне.

— Прискорення — два сантиметри, — зауважив Менні.

Я зрозумів. За першу секунду ми мали пройти лише один сантиметр, за другу 3, за третю 5, за четверту 7 сантиметрів; швидкість мусила весь час зростати, невпинно змінюючись відповідно до закону арифметичної прогресії. Через хвилину ми мусили мати швидкість ходи людини, через 15 хвилин — кур’єрського потягу і т. д.

Ми рухались у згоді з законом падання тіл, але падали вгору і в 500 разів повільніше, аніж звичайні тіла поблизу землі.

Скло вікна починалося від самого помосту, створюючи з ним тупий кут, відповідно до напряму кулястої поверхні етеронефа, частиною котрої воно й було. Завдяки цьому ми, нахиляючись уперед, могли бачити й те, що було просто під нами.

Земля швидко тікала з-під нас і обрій розсовувався. Поменшали темні плями скель і селищ, береги озер малювалися як на плані. Небо що далі, то темніло і коли синя смуга незамерзлого моря простяглася по всьому обрію з заходу, — мої очі вже почали помічати більші зорі в повному світлі полуденного сонця.

Повільне обертання етеронефа навколо вертикальної осі дозволяло нам оглядати всю просторінь під нами.

Нам видавалося, що обрій підноситься вкупі з нами і земна поверхня здобуває вигляд велетенської вгнутої мисочки з рельєфними оздобами. Але контури дрібніли, рельєф спадав, весь краєвид все дужче починав нагадувати географічну мапу, гостро викреслену посередині, розпливчасту й невиразну з боків, де все затягувалося напівпрозорим блакитним туманом. А небо зовсім почорніло і безліч зірок, аж до найдрібніших, сяяли на ньому спокійно й не блимаючи, ані трішечки не боячись сліпучого сонця, проміння котрого стало пекуче аж до болю.

— Скажіть, Менні, наше прискорення в два сантиметри ми збережемо аж до кінця подорожі?

— Авжеж, — відповів він. — Лише на середині путі його напрям зміниться на негативний і швидкість тоді вже не ростиме, а падатиме, — кожної секунди знову ж на ті два сантиметри. Отже, хоч найвища швидкість, етеронефа буде біля 50 кілометрів за секунду, а середня — біля 25 кілометрів, проте в хвилю прибуття вона стане так само малою, як була і в початку руху, і ми пристанемо до Марса, не струснувшись і не вдарившись. Без цих велетенських змінних швидкостей ми не могли б дістатися ні до землі, ні до Венери, бо навіть їхні найближчі відстані — 60 і 300 мільйонів кілометрів — вашими, наприклад, потягами пощастило б проїхати лише протягом кількох століть, а не місяців, як ми оце з вами нині робимо. Що ж до способу «гарматного пострілу», про котрий я читав у ваших фантастичних романах, то це ж, звичайно, простісінький жарт, бо в згоді з законами механіки — цілком однаково, чи сидіти в момент пострілу в набої, чи зустрінути його своїм тілом зокола.

— А яким же чином здобуваєте ви собі це рівномірне гальмування і прискорення.

— Етеронеф штовхає нам сила одної у радійних матерій, котру нам щастить здобувати в великій кількості. Ми віднайшли спосіб прискорювати розпад її елементів у сотні тисяч разів: це робиться в наших моторах за допомогою досить простих електрохімічних процесів. Таким способом вилучається величезна кількість енергії. Частинки розкладених атомів розлітаються, як ви знаєте, в десятки разів швидше, аніж гарматні набої. Коли ж вони можуть вилітати з етеронефа тільки в одному напрямі, себто з каналу, що має непроникливі для них стінки, — тоді весь етеронеф простує в протилежний бік, чисто так, як це буває з рушницею чи гарматою в момент пострілу. Взявши відомий вам закон живих сил, ви без жодних труднощів зможете вирахувати, що мізерної частки міліграма цих частинок вам цілком вистарчить, щоб дати етеронефові його рівномірно прискорений рух.

Протягом нашої розмови всі марсіани повиходили. Менні запросив мене до своєї каюти полуднувати. Я пішов за ним. Каюта його тулилася просто до стіни етеронефа і мала велике кришталеве вікно. Ми повели розмову далі. Я знав, що мені доведеться зазнати нових відчуттів у зв’язку з утратою ваги свого тіла: я й запитав про це у Менні.

— Так, — сказав Менні. — хоч сонце й притягає нас, але тут впливу його не помітно. Вплив Землі так само зникне, завтра — позавтра. Лише завдяки невпинному прискоренню етеронефа ми збережемо 1/500 своєї нормальної ваги. На перший раз звикати до цього досить важко, хоч зміна відбувається дуже повільно. Легшаючи, ви втрачатимете спритність, будете робити силу не до ладу розрахованих рухів, що вестимуть вас поза вашу мету. Втіха від літання видасться вам доволі сумнівною. Не минеться вам, щоб не стукотіло серце, не паморочилася голова, щоб навіть не нудило; та Нетті допоможе вам всього того позбутися. Важко вам буде також поратися біля води та й усякої іншої рідини, котра, аби ви її ледве-ледве штовхнули, виплигуватиме вам з посуду і скрізь розкидатиметься величенними сферичними краплями Але ми добре пристосувалися до всіх цих незручностей: меблі й посуд прироблюється у нас до своїх місць, рідини зберігаються заткнутими, скрізь наставлено ручок і протягнуто ремені, щоб спиняти небажані підлітання в разі нерозрахованих рухів. Та ви звикнете, часу на науку вистачить.

З моменту відплиття минуло біля двох годин, а зменшення ваги вже давало себе почувати, і поки що — найприємнішим способом: тіло ставало легшим, рухи вільнішими — та й годі. Атмосферу ми вже встигли минути цілком, але це нас ніяк не турбувало, бо кисню на нашому герметично закритому кораблі було, звичайно, досхочу. Видима половина земної поверхні стала остаточно нагадувати географічну мапу — з переплутаним, правда, масштабом, дрібнішим посередині і більшим до обрію; подекуди її вкривали ще й білі плями хмар. На півдні, за Середземним морем, північ Африки та Аравію крізь блакить можна було бачити досить добре; на півдні, за Скандинавією, погляд безнадійно блукав по сніговій та льодовій пустелі, — лише скелі Шпіцбергена малювалися ще самотньою темною плямою. На сході, за зеленкувато-рудою смугою Уралу, подекуди перетнутою сніговими плямами, починалося знову суцільне царство білого кольору з лише де-не-де зеленкуватим полиском — блідим натяком на велетенські хвойні гаї Сибіру. На заході, за яскравими контурами середньої Європи, розпливалися під хмарами береги Англії і північної Франції. Я не міг довго без відпочинку дивитися на цю величну картину, бо думка про страшну глибину безодні, над котрою ми були, швидко викликала у мене почуття, подібне до непритомності. Я відновив розмову з Менні.

— Ви капітан корабля, правда?

Менні ствердно мотнув головою і додав:

— Але це зовсім не свідчить, що мені належить те, що у вас зветься владою начальника. Просто я маю найбільший досвід у справі керування етеронефом і мої вказівки беруться до уваги так само, як я приймаю астрономічні розрахунки Стерні, або ж — як усі ми приймаємо медичні поради Нетті для підтримання нашого здоров’я й робочої сили.

— А скільки ж років цьому докторові Нетті? Він видається мені занадто молодим.

— Не пригадаю. 16 чи 17, — з посмішкою відповів Менні.

Так само вгадував і я. Але мене не могла не здивувати така рання вченість.

— І в такому віці вже бути лікарем! — несамохіть вихопилося в мене.

— Ще ж і додайте: тямущим і досвідченим лікарем. — притиснув Менні.

В ту хвилю я не зміркував, а Менні може й навмисне не нагадав мені, що роки марсіан майже вдвічі довші за наші; Марс обходить Сонце за 686 наших днів, — отже 10 років Нетті відповідали 30 нашим земним рокам.

VI. ЕТЕРОНЕФ

Пополуднувавши, пішли ми оглядати наш «корабель». Перш за все пішли ми «в машину». Машинерія забрала собі весь нижній поверх етеронефа, містячись просто на плескатому його дні. Поверх поділявся на п’ять кімнат: одну центральну і чотири бічних. Якраз посередині центральної кімнати стояла моторна машина, а округ неї з усіх чотирьох боків уставлено було в поміст круглі скляні вікна, одне з чистого кришталю, а три з трикольорового скла різних барв: скло було в три сантиметри завтовшки, навдивовижу прозоре. В цю хвилю ми могли бачити через них лише частину земної поверхні.

Головною частиною моторної машини був вертикальний металічний циліндр трьох метрів заввишки і півметра в діаметрі, зроблений, як пояснив Менні, з осмію — шляхетного, спорідненого з платиною металу, що майже зовсім не плавиться. У циліндрі відбувався розпад радійної матерії: розпечені до червоного жару стінки в 20 сантиметрів завтовшки яскраво свідчили про енергію цього процесу. Проте в кімнаті не було дуже душно: весь циліндр було вкрито вдвічі товщим футляром з якоїсь прозорої матерії, що дуже добре захищала від вогню: зверху від цього футляру йшли канали, а ними гаряче повітря текло в усі боки, рівномірно гріючи весь етеронеф.

Інші части машини, сполучені різними іншими способами з циліндром — електричні бобіни, акумулятори, покажчики з циферблатами і т. д. — в доброму ладі розмішено було навкруги. Завдяки системі люстр черговий машиніст бачив їх усі одразу, не сходячи зі свого кріселка.

З бічних кімнат одна була «астрономічна»; праворуч і ліворуч від неї були «водяна» і «киснева»; проміж ними ж — «рахівнича». В астрономічній кімнаті поміст і зовнішня стінка були з суцільного кришталю, з геометрично вишліфуваного скла ідеальної прозорості. Коли я, йдучи висячими місточками слідом за Менні, зважувався позирнути просто вниз, то між собою й безоднею під нами я не помічав рішуче нічого і мусив затуляти собі очі, бо болюче паморочилася голова. Я силкувався дивитися вбік, — на інструменти, котрі містилися поміж сітки містків на хитромудрих штативах, що йшли зі стелі та внутрішніх стін кімнати. Головний телескоп був біля двох метрів завдовжки, але мав невідповідно великий об’єктив такої ж, певне, великої оптичної сили.

— На окуляри ми вживаємо лише алмаз, — зауважив Менні, — він дає найбільше поле зору.

— До якої міри побільшує цей телескоп? — спитав я.

— Чітке побільшення — біля 600 раз, — відповів Менні; — коли ж його не досить, ми поле зору фотографуємо і розглядаємо фотографію під мікроскопом. Таким чином побільшення фактично доводиться до 60 тисяч і навіть вище: часу ж на фотографування йде менше хвилини.

Менні запропонував мені зараз же подивитися в телескоп на полишену Землю. Телескопа він навів на неї сам.

— Віддаль тепер біля 2000 кілометрів. — сказав він. — Чи впізнаєте ви, що бачите?

Я одразу ж упізнав порт скандинавської столиці, куди не раз їздив у справах партії. Мені цікаво було розгледіти пароплави на рейді. Повернувши бічну ручку на телескопі, Менні в одну мить замість окуляра поставив фотографічну камеру, а через кілька секунд зняв її з телескопа і цілком пересадив у великий апарат, що стояв поруч і виявився мікроскопом.

— Ми викликаємо й зміцнюємо малюнок у самому мікроскопі, не торкаючись до скельця руками, — пояснив він і після кількох дрібних операцій, через якихось півхвилини, пустив мене до окуляра мікроскопа.

Напрочуд чітко побачив я відомий мені пароплав Північного Товариства — так, ніби я був лише за кілька кроків від нього; діапозитивний малюнок видавався рельєфним і був цілковито натуральних барв. На містку стояв сивий капітан, що з ним я не раз розмовляв собі в часи своїх подорожей. Матрос, що саме звантажував на містку якусь велику паку, так і застиг у своїй позі, як і подорожній, що вказував йому на щось рукою. І все це бачив я за 2000 кілометрів.

Тут до кімнати вступив молодий марсіанин, помічник Стерні. Йому треба було добре виміряти пройдений етеронефом шлях. Ми не стали перешкоджати йому і пішли далі, до «водяної» кімнати. Там містився великий резервуар з водою і поважні апарати, що її відсвіжували. Сила труб вела цю воду з резервуару в усі кіпці етеронефа.

Далі йшла «рахівнича» кімната. Там стояло багато незрозумілих мені машин з безліччю циферблатів та стрілок. За найбільшою машиною працював Стерні. З неї лізла довга стрічка з наслідками, очевидно, розрахунків Стерні, але знаків на ній, як і на всіх циферблатах. я не розумів. Мені не хотілося перешкоджати Стерні, та і взагалі з ним балакати. Ми швидко вийшли в останню бічну кімнату.

Це була «киснева». В ній містилися запаси кисню, а саме — 25 тонн бертолетової солі, звідки можна було вилучити в міру потреби понад 10 000 кубічних метрів кисню, чого вистачило б на кілька подібних до нашої подорожей. Тут же були й апарати для розкладу солі. Далі лежали запаси бариту й їдкого калію для виловлювання з повітря вуглекислоти, а також запас ангідриду сірки — проти зайвої вогкості та літаючого левкомаїну — тої фізіологічної отрути, що видихається людьми і шкодить значно більше, аніж вуглекислота. Цією кімнатою завідував лікар Нетті.

Після цього ми повернулися до центральної машинної і з неї невеличким ліфтом дісталися на самісіньку гору етеронефа. Там у центральній кімнаті містилася знов же обсерваторія, цілковито подібна до нижньої, але значно більших розмірів. З цієї обсерваторії видно було іншу половину небесної сфери, вкупі з «планетою призначення». Марс сяяв своїм червонуватим світлом збоку від зеніту. Менні навів на нього телескопи і я чітко побачив відомі мені з мап Скіапареллі контури земель, морів та сітку каналів. Менні сфотографував планету і під мікроскопом з’явилася детальна мапа. Та без пояснень Менні я нічого на ній не міг зрозуміти: плями міст, гаїв і озер відрізнялися одна від одної тендітними й різноманітними подробицями.

— Далеко? — спитав я.

— Зараз не дуже — біля 100 мільйонів кілометрів.

— А чому Марс не в зеніті? Ми, значить, летимо не просто на нього, а вбік?

— А ми інакше й не можемо. Від’їжджаючи з Землі, ми, в згоді з законом інерції, зберігаємо, між іншим, швидкість її руху навколо Сонця — 30 кілометрів за секунду. Марсова ж швидкість — всього 21 кілометр, і коли б ми летіли по перпендикуляру між обома орбітами, то ми б мусили ударитись об Марс з різничною швидкістю 6 кілометрів за секунду. Це річ мало зручна, отже — ми мусимо вибрати криволінійний 9лях, щоб ту зайву бічну швидкість урівноважити.

— Якої ж тоді довжини має бути весь наш шлях?

— Біля 160 мільйонів кілометрів, що має забрати найменше 21/2 місяці.

Коли б я не був математиком, ці числа не сказали б моєму серцю нічого. Але тепер вони викликали в мені почуття справжнього кошмару: отже, я чим швидше залишив цю розкішну обсерваторію.

Шість бічних камер верхнього сегменту, що оточували кільцем астрономічну кімнату, були зовсім без вікон і їхня стеля, являючись продовженням кулястої поверхні етеронефа, похило йшла до самого помосту. Вгорі містилися великі резервуари «мінус-матерії», відштовхування котрої мусило паралізувати вагу всього корабля.

Середні поверхи — третій і другий — містили в собі спільні зали, лабораторії окремих членів експедиції, їхні каюти, умивальні, бібліотеку, гімнастичну залу і т. д.

Каюта Нетті була поруч з моєю.

VII. ЛЮДИ

Що далі, то втрата ваги давалася взнаки все дужче. Зріст почуття легкості вже не спричинювався до приємності. До свідомості домішувався елемент невпевненості і якоїсь розпливчастої тривоги. Я пішов до своєї каюти і простягся на ліжку.

Дві години спокою й напружених міркувань призвели до того, що я непомітно заснув. Коли ж я прокинувся, у мене біля столу сидів Нетті. Несамохіть, доволі жвавим рухом підвівся я з ліжка і, ніби підкинутий чимось угору, стукнувся головою об стелю.

— Коли важиш менше 20 фунтів, то треба бути обережнішим, — доброзичливо філософським тоном зауважив Нетті.

Він прийшов до мене зі спеціальним наміром дати мені всі необхідні вказівки на випадок тої «морської хвороби», що вже чіплялася до мене в міру втрати ваги. В каюті моїй був особливий сигнальний дзвіночок до його кімнати: отже — я завжди міг би його покликати, коли б потребував допомоги.

Я скористався з нагоди побалакати з молодим лікарем, — мене якось мимоволі вабило до цього симпатичного, дуже вченого, але ж і дуже жвавого хлопчика. Я спитав у нього, чому це трапилося так, що з усієї компанії марсіан на етеронефі лише він один, окрім Менні, тямить балакати на моїй рідній мові.

— Це річ проста, — пояснив він. — Коли ми шукали людину, то для вашої країни Менні вибрав себе й мене. Ми двоє і прожили в ній більше року, поки нам не пощастило завершити справу з вами.

— Отже, інші «шукали людину» в інших країнах?

— Атож — серед усіх більших народів Землі. Але, як Менні й передбачав, знайти її найшвидше пощастило в вашій країні, де життя котиться найбільш енергійно й яскраво, до люди змушені перш за все дивитися вперед. Знайшовши людину, ми сповістили решту; вони з’їхались з усіх країн і ось ми й їдемо.

— Що ви, власне, розумієте, кажучи: «шукали людину», «знайшли людину»? Я гадаю, що вам потрібен був суб’єкт, придатний до певної ролі. Менні пояснював мені, до якої саме. Мені дуже приємно бачити, що вибрано мене, але я хотів би знати, якій саме причині мушу я тут бути вдячним.

— Скажу вам найбільш загально. Нам потрібна була людина, в натурі котрої містилося б якнайбільше здоров’я й гнучкості, якнайбільше здатності до розумової праці, якнайменше особистих приязней на Землі, якнайменше індивідуалізму. Наші фізіологи й психологи гадали, що перейти з умов життя вашого суспільства, гостро розбитого невпинною внутрішньою боротьбою, до умов нашого, організованого, ви б сказали, соціалістично, — річ дуже важка для окремої людини і вимагає особливо сприятливої організації. Менні заявив, що найбільше годитеся для справи ви.

— І його гадки для вас усіх вистачило?

— Так, ми цілковито покладаємося на його оцінку. Менні — людина надзвичайно могутнього й світлого розуму і помиляється дуже рідко. У зносинах із земними людьми він має досвіду більше, аніж хто інший з нас; та він же перший і зносини ці налагодив.

— А хто віднайшов спосіб руху між планетами?

— Це діло не одної людини, а багатьох. «Мінус-матерію» було здобуто ще за кілька десятків літ перед тим. Та спочатку її щастило виробляти лише в мізерній кількості і потрібні були зусилля дуже багатьох фабричних колегій, щоб знайти й розвинути способи здобувати її одразу багато. Після цього виявилася потреба вдосконалити техніку добування й розкладу радійної матерії, щоб збудувати годящий для етеронефів мотор. Це теж вимагало чимало праці. Багато знов же труднощів постало з самих умов міжпланетного осередку з його лютим холодом та пекучим сонячним промінням, не ослабленим повітряною сферою. Не останньою дрібничкою виявилося і обчислення шляху: тут траплялися такі помилки, яких ніхто спочатку не передбачав. Словом, всі попередні експедиції на Землю гинули, аж поки Менні не пощастило організувати першу вдалу. Нині ж, користуючись із його методу, ми недавно дісталися і на Венеру.

— Раз так, то Менні — дійсно велика людина, — зауважив я.

— Хай і так, коли вже вам так хочеться дати цю назву людині, що, справді, багато і добре працювала.

— Я хотів сказати не це: працювати багато й добре можуть і звичайні люди, люди-виконавці. Менні ж, як бачимо, це річ інша: він геній — людина, що творить нове і веде все людство вперед.

— Ви говорите щось невиразне, та й не вірне. Творить кожен робітник, але ж і в кожному робітникові творить людство й природа. Хіба в руках Менні не було всього досвіду попередніх поколінь і сучасних йому дослідників і хіба ж не виходив з цього досвіду кожен крок його праці? І хіба не природа дала йому всі елементи і всі зародки його комбінацій? І хіба ж, нарешті, не з самої боротьби людства з природою виникли всі живі стимули тих комбінацій? Людина — особа, але діло її неособове. Рано чи пізно людина помирає, діло ж її залишається в житті, що безмежно зростає. І тут різниці між робітниками нема: неоднакова лише сума того, що вони пережили і того, що лишається в житті.

— Але, наприклад, ім’я такої людини як Менні не вмирає ж укупі з ним, а лишається в спогадах людства: безліч же імен інших людей гине без жодного сліду.

— Ім’я кожної особи зберігається доти, доки живуть ті? хто жив з нею і знав її. Але людству не потрібен мертвий символ особи, коли її вже немає. Наша наука й мистецтво зберігають наслідки спільної праці неособово. Тягар імен минулого спогадам людства зайвий.

— Може бути, що ви й маєте рацію; але нашого світу чуття проти цієї логіки обурюється. Для нас імена керманичів думки й діла — живі символи; без них не обійдеться ні наша наука, ні наше мистецтво, ні все наше громадське життя. Трапляється, що в боротьбі сил і ідей певне ім’я на прапорі важить більше, ніж якесь абстрактне гасло. Й імена героїв — не тягар для наших спогадів.

— Це тому, що єдине діло людства — для вас ще й досі не єдине діло; в ілюзіях, породжуваних боротьбою між людьми, воно кришиться і видається ділом людей, а не людства. Мені так само важко було зрозуміти вашу точку погляду, як вам нашу.

— Ну так, погано чи добре, але, значить, серед нашої компанії безсмертних немає. Натомість, певне, смертні тут з кращих найкращі — правда ж? — із тих що «багато й добре працювали», як ви кажете?

— Загалом беручи, це гак. Менні вибирав собі товаришів з числа багатьох тисяч, що висловили бажання з ним їхати.

— Найвидатніший після нього, мабуть, Стерні?

— Так, якщо вже вам так кортить міряти і порівнювати людей. Стерні — великий учений, хоч і цілком іншого, ніж Менні, ґатунку. Він — математик, яких трапляється дуже мало. Він розкрив цілу низку помилок у тих обчисленнях, відповідно до котрих улаштовано було всі попередні експедиції на Землю: він довів, що декотрі з тих помилок уже самі мусили стати причиною загибелі і справи, і робітників. Він знайшов нові методи обрахунків, і аж по цей час вони давали найкращі наслідки.

— Я так його собі і малював на підставі слів Менні та перших власних вражень. А тим часом, — я й сам не розумію чому, — його вигляд викликає у мені якесь тривожне почуття, якесь розпливчасте занепокоєння, щось подібне до безпідставної антипатії. Чи не зможете ви, товаришу лікарю, дати цьому якесь пояснення?

— Та бачите, Стерні — це могутній, але холодний, головним чином аналітичний розум. Він усе невблаганно й послідовно розкладає, і висновки його — досить часто однобокі, а інколи й непомірно суворі, бо ж аналіз частин дає не ціле, а менше цілого: ви ж знаєте, що скрізь, де лише є життя, ціле завжди буває більшим за суму своїх частин, як живе людське тіло більше сукупності своїх членів. Через ту свою аналітичність Стерні менше від усіх може входити в настрої й думки інших людей. Він завжди й охоче допоможе вам у справі, з якою ви самі до нього звернетесь, але він ніколи не здогадається за вас, чого вам бракує. Цьому перешкоджає звичайно і те, що його увагу майже завжди прикуто до праці, що його голова повсякчас вирішує якісь складні питання. Він цілковито неподібний до Менні: цей завжди ясно бачить усе оточення і навіть мені самому не раз умів пояснити, чого мені хочеться, що мене бентежить, чого шукає мій розум чи моє почуття.

— Коли все це так, то, мабуть, до нас, повних суперечностей і вад земних людей, Стерні ставиться доволі вороже?

— Вороже? Ні; це почуття йому чуже. Але скептицизму у нього, гадаю, більше, ніж би слід було його мати. Він пробув у Франції всього півроку і вже протелеграфував Менні: «Тут шукати нема чого». Можливо, що почасти він і мав рацію, бо ж і Летта, що був разом з ним, — і цей годящої людини не знайшов. Але характеристики, що він дає людям тої країни, значно суворіші, ніж характеристики Летти і, звісно, однобокі, хоч нічого безпосередньо невірного в собі і не приховують.

— А хто такий цей ваш Летта? Я його якось не пригадую.

— Хімік, помічник Менні, уже не молода людина, старший від усіх на нашому етеронефі. Ви з ним швидко подружитесь і це дасть вам чималу користь. У нього лагідна вдача і неабияка здатність розуміти чужу душу, хоч він і не психолог, як Менні. Заходьте до нього в лабораторію: він буде радий цьому і покаже вам багато дечого цікавого.

Тут я пригадав, що ми відлетіли від Землі вже далеко і мені схотілося поглянути на неї. Ми пішли разом до однієї з бічних зал із великими вікнами.

— Чи не доведеться нам пролітати повз Місяць? — спитав я йдучи.

— Ні, Місяць лишається далеко збоку і то дуже шкода. Мені також хотілося б подивитись на нього зблизька. З Землі він видавався мені таким чудним. Великий, холодний, повільний, загадково спокійний. — він зовсім не нагадував мені двійко наших місяців, що, ніби та весела, жвава дітвора, так швидко бігають по небу і так швидко змінюють своє личко. Ваш місяць хоч і один, проте він значно яскравіший за наших пару і світло його таке приємне. Яскравіше світить і ваше Сонце. Тут вам випало велике щастя. Ваш світ у два рази світліший за наш; тому саме вам і непотрібні такі очі, як наші — з великими зіницями, аби ловити значно слабше проміння нашого дня і нашої ночі.

Ми сіли біля вікна. Земля сяяла оддалік велетенським серпом; на ньому можна було помітити лише обриси заходу Америки, північного сходу Азії, невиразну пляму Великого океану, та білу — Північного Льодовитого. Весь Атлантичний океан і Старий Світ ховалися в темряві; про їхню присутність за розпливчастим краєм серпа можна було лише здогадуватись, і саме тому, що ця темна частина Землі закривала зорі на великому просторі чорного неба. Наша скісна траєкторія й обертання Землі навколо своєї осі призвели до такої зміни картини.

Я дивився на Землю і журба мене взяла, що не бачу я рідного краю, де так жваво вирує життя, боротьба і страждання, де ще вчора стояв я у лавах товаришів, а нині на моє місце мусив стати інший. І зневіра підвелася в моїй душі.

— Там, унизу, там ллється кров, — вимовив я, — а тут учорашній працівник лише спокійнісінько дивиться…

. — Кров ллється за краще майбутнє, — відповів мені Нетті, — але й для успіху самої боротьби — треба знати те краще майбутнє. А ви сидите тут саме заради того знання.

Несамохіть, раптово стиснув я йому його маленьку, майже дитячу руку.

VIII. ПРИЗВИЧАЮВАННЯ

Земля невпинно віддалялась і, ніби худнучи від розлуки, набувала вигляду місячного серпа, супроводжуваного також і зовсім дрібненьким серпом справжнього Місяця. Одночасно ж усі ми, мешканці етеронефа, ставали якимись фантастичними акробатами, здатними літати без крил і зручно приймати всяку бажану й небажану позицію — до помосту, до стелі, чи до стін головою — майже однаково… Поволі я звикав до своїх нових товаришів і починав почувати себе з ними вільніше.

Вже на другий день після нашого відплиття (ми зберігали цей рахунок часу, хоч для нас, звичайно, справжніх днів і ночей уже не було), я з власної ініціативи перевдягся в марсіанську одежу, щоб менше від усіх відрізнятися. Одежа ця сподобалася мені й сама по собі: проста, зручна і без усяких непотрібних умовних подробиць, як, наприклад, краватка чи манжети, вона нічим не зв’язувала волі рухів. Окремі частини так сполучалися невеличкими ґудзиками, що вся одежа ставала чимось суцільним, а проте, в разі потреби, зовсім легко було відстебнути і зняти, наприклад, один чи обидва рукави, а то й цілу блузу. І манери моїх товаришів схожі були до їхньої одежі: безпосередність і відсутність усього зайвого й умовного. Вони ніколи не віталися, не прощались, не дякували, не затягували задля ввічливості розмови, коли її безпосередню мету було вичерпано; одночасно ж вони дуже терпляче давали всякі пояснення, уважно пристосовуючись до рівня розуміння слухача та входячи в його психологію, хоч би як сильно різнилася вона від їхньої власної.

Само собою розуміється, я з перших же днів почав учитися їхньої рідної мови і всі вони з великою охотою взялися мені допомагати, особливо — Нетті. Мова марсіан дуже оригінальна; попри всю простоту її граматики і правил словотворення, вона має свої особливості, і освоїтися з ними мені було досить важко. Її правила не знають винятків, у ній немає такого поділу, як чоловічий, жіночий і середній роди; але ж поряд з тим усі назви предметів і прикмет відмінюються за часами. Це ніяк не вміщалося мені в голову.

— Скажіть на милість, навіщо вам здалися ці форми? — запитав я в Нетті.

— Та невже ж ви не розумієте? От ви, в своїх мовах, називаючи предмет, уважно відзначаєте, чи вважаєте ви його за чоловіка, чи за жінку, що, власне кажучи, нікому не є потрібним, відносно ж неживих предметів видається навіть чудним. Куди більше рації відрізняти предмети, що існують, від тих, що їх уже немає, або тих, що ще мають бути. У вас «будинок» — чоловік, а «стеля» — жінка, у французів це навпаки і справа від того не змінюється. Коли ж ви говорите про будинок, що вже згорів, або що його ви ще лаштуєтесь будувати, ви берете те ж самісіньке слово, яким називаєте будинок, де зараз живете. А чи ж є в природі більша різниця, ніж різниця між людиною, що живе, і людиною, що вже вмерла, — між тим, що є, і тим, чого нема? Вам потрібні цілі слова і речення, щоб відзначати цю різницю; то чи ж не краще додавати для цього одну літеру в саме слово?

Чи так, чи сяк, а пам’ять мою Нетті похвалював, його метод був бездоганним і наука моя посувалася швидко. Це допомагало мені швидше призвичаюватись до марсіан, я більш упевнено починав подорожувати по всьому етеронефі, заходячи в каюти й лабораторії моїх товаришів та розпитуючи у них про все, що мене цікавило.

Молодий астроном Енно, жвавий і веселий помічник Стерні, теж майже хлопчик віком, показував мені безліч цікавих речей, одверто захоплюючись не так вимірами й формулами, де він був, проте, справжнім майстром, — як красою досліджуваного. Мені було дуже добре з цим астрономом-поетом: законне ж намагання орієнтуватися в нашій позиції серед природи повсякчасно давало мені привід чимало часу пробувати з Енно біля його телескопів.

Одного разу Енно показав мені в найсильнішому збільшенні манісіньку планету Ерос; частина орбіти цієї планети проходить між орбітами Землі й Марса, решта ж лежить далі Марса, переходячи в район астероїдів. І хоч у цей час між ним і нами було 150 мільйонів кілометрів, проте фотографія його невеличкого диска стала в полі зору мікроскопа цілою географічною мапою, подібною до мапи Місяця. Звичайно, це так само мертва планета, як і Місяць.

Іншого разу Енно сфотографував рій метеоритів, що линув собі лише за кілька мільйонів кілометрів від нас. Фотографія дала, звісно, лише розпливчасту туманність. З цієї нагоди Енно оповів мені, що в одній з перших експедицій на Землю один етеронеф загинув якраз у ту хвилю, коли протинав отакий рій. Астрономи, що стежили за ним у найпотужніші телескопи, побачили, як раптом згасла на ньому електрика і він навіки згинув у просторах.

— Певна річ, етеронеф наскочив на кілька цих дрібнісіньких тілець, а через величезну різницю швидкостей вони мусили блискавкою майнути крізь усі його стінки. Тоді повітря витекло геть, а холод міжпланетних просторів заморозив уже мертві тіла подорожніх. І тепер етеронеф летить кометною орбітою: він назавжди віддаляється від Сонця і невідомо, де буде кінець путі цього страшного корабля трупів.

За цими словами Енно холод ефірних пустель наче б ускочив і до мого серця. Я чітко уявив собі наш малесенький світлий острівець серед безмежного мертвого океану. Жодної підпори, блискавично швидкий рух, чорна безодня навкруги… Енно схопив мій настрій.

— Менні дуже гарний стерни чий, — зауважив він, — а Стерні не помилиться. Смерть же… ви її напевне бачили вже поблизу себе… вона ж — лише смерть… та й годі.

Дуже швидко настав час, коли мені довелося пригадати ці слова в боротьбі з лютим душевним болем.

Хімік Летта вабив мене до себе не лише тією лагідною й чутливою вдачею, про яку оповідав мені Нетті, а й своїм великим знанням у найбільш цікавому для мене питанні науки, а саме — про будову матерії. Один лише Менні мав ще більшу компетенцію в цьому питанні, але я силкувався якомога рідше звертатися до нього, розуміючи, що його час — надто дорогоцінний для інтересів науки й експедиції, щоб я мав право одривати його від його роботи. Доброзичливий же дідок Летта так неймовірно терпляче ставився до мого неуцтва, так охоче і навіть із задоволенням пояснював мені саму абетку предмета, що з ним я почував себе цілком вільно.

Летта став читати мені цілий курс теорії будови матерії, ілюструючи його низкою спроб розкладу елементів та їх синтезу. Багато з дотичних сюди спроб він мусив, однак, пропускати, обмежуючись лише описом їх на словах. — саме ті, де реакції мають особливо бурхливий характер і або неминуче мають форму вибуху, або ж можуть її набути.

Якось одного разу на лекцію до лабораторії завітав Менні. Летта закінчував опис дуже цікавого експерименту і лаштувався приступити до його проведення в натурі.

— Стережіться, — сказав йому Менні. — Я пригадую, що у мене ця спроба якось завершилася дуже кепсько; досить наймізернішої домішки чогось стороннього до матерії, котру розкладаєте, щоб найслабший електричний розряд викликав її вибух, коли ви станете її нагрівати.

Лєтта хотів уже відмовитись від спроби, але Менні, незмінно уважний і прихильний до мене, сам став йому допомагати, пильно перевіривши всі умови спроби. Реакція відбулася якнайкраще.

На другий день ми мусили робити досліди знову ж із цією матерією. Мені видалося, що цього разу Летта взяв її не з тої банки, що вчора. Коли він поставив уже реторту на електричну піч, мені спало на думку сказати йому про це. Летта занепокоївся і одразу ж пішов до шафи з реактивами, залишивши піч і реторту на столику біля стіни, котра була зовнішньою стінкою еторонефа. Я пішов за ним.

Зненацька щось оглушливо тріснуло і нас обох з великою силою ударило об дверцята шафи. Після цього чути стало голосний свист, виття і металічне бряжчання. Я відчув, що непереможна, подібна до урагану сила тягне мене назад до зовнішньої стінки. Я встиг машинально ухопитися за міцну ремінну ручку біля шафи і повис горизонтально, утримуваний так могутньою течією повітря. Летта висів так само.

— Тримайтесь міцніше! — гукнув він мені і я ледве почув його голос серед галасу бурі.

Гострий холод пронизував мені тіло.

Летта швидко озирнувся навкруги. Обличчя його було біле як крейда, але приголомшеність в очах раптом зникла, поступившись місцем світлій думці і твердій рішучості. Він вимовив лише пару слів — я не міг їх почути, лише здогадався, що це було прощання навіки, — і руки його відпустили ручку.

Щось глухо гупнуло і виття урагану спинилось. Я відчув, що вже можна не триматись і озирнувся. Від столика не лишилося й сліду, а біля стіни, щільно притиснувшись до неї спиною, стояв Летта. Очі його були широко розкриті, лице ніби скам’яніло. Одним стрибком опинився я біля дверей і розкрив їх. Порив теплого вітру відкинув мене назад. Через секунду до кімнати вступив Менні. Він швидко наблизився до Летти.

Ще через кілька секунд у кімнаті стало повно людей. Нетті розштовхав усіх, припавши до Летти. Решта присутніх оточували нас у тривожній мовчанці.

— Летта помер, — пролунав голос Менні. — Вибух реторти пробив стінку етеронефа і Летта своїм тілом заткнув дірку. Тиск повітря розірвав йому легені і паралізував серце. Смерть сталася в одну мить. Летта урятував нашого гостя. Коли б він того не зробив — загинули б обоє.

Нетті глухо заридав.

IX. МИНУЛЕ

Кілька днів після катастрофи Нетті не виходив з кімнати, а в очах Стерні я став інколи помічати вираз просто недоброзичливий. Певна річ, через мене загинув видатний учений, і математичний розум Стерні не міг не рівняти цінності того життя, що було втрачене, до того, що було врятоване. Менні лишався незмінно рівним і спокійним, навіть подвоїв свою уважність і піклування про мене; так само поводився і Енно, і всі решта.

Я став ще впертіше вчитися марсіанської мови і при першій зручній нагоді попросив Менні дати мені якусь книжку з історії марсіанського людства. Менні радо привітав мою думку і дав мені підручник, що популярно викладав всесвітню історію для марсіанських дітей.

З допомогою Нетті я почав читати й перекладати цю книжку. Мене здивувало мистецтво, з котрим невідомий автор оживлював і конкретизував ілюстраціями найзагальніші й найабстрактніші, на перший погляд, розуміння й схеми. Ця мистецька вмілість дозволяла йому вести свій виклад так геометрично витримано і так логічно послідовно, як не зважився б писати для дітей жоден з наших земних популяризаторів.

Перший розділ мав просто філософський характер і був присвячений ідеї Всесвіту, як Єдиного Цілого, що все в собі містить і все собою визначає. Цей розділ яскраво нагадав мені твори того робітника-мислителя, котрий уперше в безпосередній і наївній формі виклав основи пролетарської філософії природи.

Другий розділ оповідав про ті безмежно давні часи, коли у Всесвіті ще не склалось було жодних відомих нам форм, коли хаос і непевність панували в безмежних просторах. Автор пояснював, як відокремлювались у цьому осередкові перші безформні скупчення невловимої і хімічно ще не визначеної матерії, — і як скупчення ці стали зародками велетенських зоряних світів, якими є зоряні туманності, а в тім числі й наш Молочний Шлях зі своїми 20 мільйонами сонць, серед котрих наше Сонце є одним з найменших.

Далі йшла мова про те, як матерія, концентруючись і переходячи до триваліших сполук, набувала форми хімічних елементів, а поряд з цим первісні безформні скупченим розпадалися, утворюючи газоподібні сонячно-планетні туманності, що їх і нині за допомогою телескопа можна знайти не одну тисячу. Історію розвитку цих туманностей та кристалізації з них сонць і планет автор викладав ніби в згоді з нашою канто-лапласівською теорією походження світів, лише більш упевнено та з більшими подробицями.

— Скажіть, Менні, — запитав я, — невже ж ви вважаєте гарним давати дітям із самого початку ці безмежно загальні і майже так само абстрактні ідеї, ці бліді світові картини, так не подібні до найближчої дітям конкретної дійсності!? Чи ж не значить це — населити дитячий мозок майже порожніми, словесними лише, образами?

— Та бачите, у нас ніколи не починають, навчання з книжок, — відповів Менні. — Дитина здобуває свої знання з живого свого приглядання до природи та з живих же стосунків з іншими людьми. Перш ніж узятися за таку книжку, вона вже зробить силу подорожей, надивиться найрізноманітніших картин природи, навчиться упізнавати безліч рослин і звірів, зрозуміє призначення телескопа, мікроскопа, фотографії, фонографа, наслухається від старших дітей, учителів тай інших дорослих людей, безлічі оповідань про минуле й майбутнє. Така ж книжка, як оця, мусить лише сполучати докупи і зміцнювати її знання, заповнюючи випадкові порожні місця і вказуючи дальшу путь науки. Звісно, перш за все і повсякчасно ідея цілого мусить чітко стояти перед очима, мусить викладатись від початку й до кінця, щоб дитина не морочилася над подробицями. Гармонійну людину треба творити ще в дитині.

Все це було для мене первиною, але я не став детальніше розпитувати Менні: адже, через деякий час я однаково мушу побачити і марсіанських дітей, і систему їхнього виховання — безпосередньо. Я повернувся до своєї книжки.

Предметом дальших розділів була геологічна історія Марса. Її виклад, хоч і стислий, був, проте, повен порівнянь до історії Землі й Венери. Всі троє були одна до одної подібні; істотна різниця полягала лише в тому, що Марсові було в два рази більше літ, ніж Землі, і майже вчетверо — ніж Венері. Було вказано вік і інших планет — я їх дуже добре пригадую, але не хочу тут наводити, щоб не дратувати земних учених, для котрих ці числа були б великою несподіванкою.

Далі йшла історія життя з самого його початку. Дано було опис тих первісних сполук, — складних ціанових похідних, — котрі, не бувши ще справжньою живою матерією, мали вже багато властивих їй прикмет; вказано було геологічні умови, в котрих ці сполуки хімічно утворювалися. Роз’яснено було закони, силою яких ці сполуки зберігались і накопичувались серед іншої, хоч і витривалішої, так менш гнучкої природи. Простежено було крок за кроком ускладнення й диференціацію цих хімічних зародків деякого життя, аж до організації справжніх живих клітин, де вже починається «царство протистів».

Картину дальшого розвитку життя змальовано було як щаблі поступу живих істот, чи, вірніше, як їх спільне генеалогічне дерево: від протистів в один бік до вищих рослин, і в другий бік — до людини; не залишено було без уваги і різні інші, бічні парості. Порівняння до «земної» лінії розвитку доводило, що на шляху від первісної клітини до людини перші кільця ланцюга майже однакові; так само мало різниць і в останніх кільцях, — середні ж відрізняються значно сильніше. Це мене надзвичайно здивувало.

— Цього питання, — сказав мені Нетті, — скільки мені відомо, ще спеціально не досліджували. Адже ще якихось двадцять років тому ми й самі не знали, як побудовані вищі створіння на Землі і нам дивно було побачити таку схожість до нашого типу. Очевидячки, число можливих вищих типів, що найповніше втілюють у собі життя, невелике; на планетах, так подібних одна до одної як наші, в межах доволі однакових умов, природа могла осягнути цього максимуму життя лише в одним-одній формі.

— До того ж, — додав Менні, — вищий тип, котрий запосідає свою планету, є той, що найбільш суцільно висловлює всю суму її умов; середні форми мають спроможність захопити лише частину свого осередку, значить — висловлюють ці умови так само частково і однобічно. Отже, з огляду на надзвичайну схожість загальної суми умов, вищі типи мусять бути майже однакові, середні ж, силою своєї однобічності, можуть відрізнятися значно більше.

Я пригадав, як мені, ще з часів мого університетського навчання, та ж сама думка про обмеженість кількості можливих вищих типів запала в голову цілком з іншого приводу: у спрутів, морських головоногих молюсків, вищих організмів цілої окремої гілки розвитку, очі надзвичайно подібні до очей нашої гілки — хребетних: а тим часом походження й розвиток очей головоногих цілком самостійні — до тої міри самостійні, що навіть відповідні плівочки подвійної тканини апарата зору розміщено у них якраз навпаки…

Так чи сяк, а факт стояв перед очима: на іншій планеті жили люди подібні до нас, і мені лишалося тільки уважно студіювати їхнє життя й історію.

Що ж до передісторичних часів і взагалі початкових фаз життя людства на Марсі, то й тут била в очі схожість із земним світом. Ті ж форми родового побуту, те ж відокремлене життя поодиноких громад, той же розвиток зв’язку між ними через обмін. Але далі починалася і несхожість, — правда, не в самому напрямку розвитку, а швидше в його стилі і вдачі.

На Марсі хода історії була якась лагідніша й простіша, ніж на Землі. Були, звичайно, війни племен і народів, була і боротьба класів; але війни в історичному житті роль відігравали порівняно невелику і доволі рано припинилися й зовсім, а класова боротьба рідше призводила до сутичок брутальної сили. Це хоч і не вказувалось у книжці безпосередньо, проте недвозначно випливало з усього викладу.

Рабства марсіани не зазнали зовсім, їхній феодалізм майже не хворів на воєнщину, а капіталізм дуже швидко спекався національно-державних перешкод і не створив нічого подібного до наших сучасних армій.

Пояснення всьому цьому я мусив шукати сам; марсіани, навіть сам Менні, ще тільки починали вчитися історії земного людства і не встигли ще провести досконалого порівняння свого й нашого минулого.

Я пригадав одну з попередніх своїх розмов з Менні. Приступаючи до вивчення мови моїх супутників, я захотів довідатись, чи вона не найбільш поширена з усіх мов, які існують на Марсі. Менні пояснив, що це одинока мова письменства й життєвих стосунків усіх марсіан.

— Колись і в нас, — додав. Менні, — люди з різних країн не розуміли одне одного: але давно вже, за кілька сот років до соціалістичної революції, всі різні діалекти наблизились і злилися в одну загальну мову. Це сталося без насильств, стихійно — ніхто і не думав, і не силкувався якось вплинути на процес. Досить довго ще, відповідно до певних місцевих особливостей, животіли і ніби окремі, хоч і зрозумілі усім говірки. Розвиток літератури поклав край і їм.

— Я лише одним можу собі це пояснити, — сказав я: — очевидно, на вашій планеті зносини між людьми з самого початку були ширші, легші й тісніші, ніж у нас.

— Так і є, — відповів Монні. — На Марсі немає ні ваших велетенських океанів, ні ваших нездоланних гірських хребтів. Моря у нас невеликі і ніде не шматують суходолу на окремі континенти; наші гори, крім декотрих поодиноких шпилів, — невисокі. Вся поверхня нашої планети в чотири рази менша від земної; одночасно ж сила ваги у нас менша у півтора рази; мавши легке тіло, ми можемо рухатися доволі швидко навіть і без штучних засобів: ми самі бігаємо не гірше, і втомлюємося від того не дужче, ніж ви, коли їздите верхи кіньми. Природа поставила між нашими племенами значно менше стін і кордонів, ніж у вас.

Така, значить і була найперша і найповажніша причина, що стала на перешкоді гострому расовому й національному роз’єднанню марсіанського людства, а вкупі з тим і повному розвиткові війн, мілітаризму та взагалі системі масового вбивства. Звичайно, силою своїх внутрішніх суперечностей капіталізм все ж створив би всі ці прикмети високої культури, але й розвиток капіталізму йшов там своєрідним шляхом, висуваючи все нові умови для політичного об’єднання всіх племен і народів Марса. Тут рішучу роль відіграло те, що великий капітал дуже швидко виштовхнув із землеробства дрібне селянство, а незабаром після того відбулася націоналізація всієї землі.

Цим подіям спричинилося невпинне висихання ґрунту, з чим дрібні хлібороби не могли дати собі ради. Кора планети глибоко всмоктувала воду і не повертала її. Ця було розвиток того стихійного процесу, завдяки котрому колишні океани Марса здрібніли і стали порівняно невеликими морями. Такий процес іде й на нашій Землі, але тут він зайшов іще не так далеко. На Марсі, що в два рази старший за Землю, справа стала погрозливою вже перед тисячею років, бо поруч зі зменшенням морів зменшувалась, певна річ, хмарність, рідшали дощі, міліли річки, висихали струмочки. У більшості місцевостей виникла потреба обводнюватись штучними способами. Що могли тут удіяти незалежні дрібні хлібороби?

Здебільшого вони просто розорювалися і їхні землі відходили до рук сусідніх великих землевласників, що мали досить капіталів, аби упоратись з обводнюванням. Подекуди ж селяни засновували великі асоціації, об’єднуючи для цього спільного діла всі свої засоби. Але рано чи пізно таким асоціаціям доводилося зазнавати недостачі в грошах — на початках начебто тимчасової; а вже як асоціації хоч раз запозичалися у великих капіталістів, справи їхні починали швидко гіршати: чималенькі проценти збільшували витрати на ведення справ, з’ясовувалася потреба нових позичок і т. д. Асоціації мусили підлягати економічній владі своїх кредиторів, а ті насамкінець їх руйнували, одразу захоплюючи собі землю цілих сотень і тисяч селян.

Так уся годяща земля перейшла до рук кількох тисяч великих земельних капіталістів; але в середині суходолів лишалися ще великі простори, де води не було і куди окремі капіталісти власними силами провести її не могли. Коли державна влада, до того часу вже цілком демократична, змушена була заходитися біля цієї справи, щоб дати роботу зайвому пролетаріатові і допомогти решткам селянства, що от-от мало зовсім вимерти, то у самої цієї влади не знайшлося таких засобів, які були потрібні для побудови велетенських каналів. Синдикати капіталістів хотіли прибрати справу до своїх рук, але проти цього повстав увесь народ, добре розуміючи, що тоді синдикати візьмуть у кріпацтво і всю державу. Після довгої боротьби і неймовірно впертого опору земельних капіталістів заведено було великий поступовий податок на прибутки від землі. Здобуті від цього податку суми і стали фондом велетенських канальних робіт. Силу лендлордів було надламано, а незабаром відбулася й націоналізація землі. Тут уже зникли останні сліди дрібного селянства, бо держава у власних інтересах давала землю лише великим капіталістам і сільськогосподарські підприємства стали ще ширші, ніж перед націоналізацією. Отже, знамениті канали стали і могутнім мотором економічного розвитку і міцною підпорою політичної єдності цілого людства.

Коли я прочитав про все це, я не міг утримати перед Менні свого здивовання — як це руками людей можна було утворити такі велетенські водяні шляхи, що їх видно з Землі навіть через наші кепські телескопи.

— Тут ви трохи помиляєтесь, — зауважив мені Менні. — Канали ці й справді великі, але все ж не в кілька десятків кілометрів, коли їх, власне кажучи, тільки й могли б помітити ваші астрономи. Те ж, що вони бачать, то широкі смуги гаїв, розведених нами уздовж каналів, щоб підтримувати рівномірну вогкість повітря і не дозволяти воді швидко випаровуватись. Декотрі з ваших учених, здається, вже й здогадалися про це.

Доба канальних робіт була періодом великого розквіту в усіх галузях виробництва і глибокого спокою в класовій боротьбі. Попит на робочу силу був величезний і безробіття зникло. Але коли Великі Роботи було завершено, а слідом за тим завершився рівнобіжний процес капіталістичної колонізації колишніх пустель, то незабаром вибухнула люта промислова криза і «соціальний мир» було порушено. Справа посунула до соціальної революції. І знову ж, хода подій була мирною; першою зброєю робітників були страйки, до повстань справа дійшла лише в кількох випадках по небагатьох місцевостях — майже виключно хліборобських районах. Крок за кроком пани корилися неминучому; і навіть тоді, коли влада опинилася в руках робітничої партії, з боку переможених не виявилося жодної спроби оборонити свою справу насильством.

Викупу, в стислому значенні цього слова, за соціалізовані знаряддя дано не було. Але капіталістів на перші часи було залишено на пенсіях. Багато з них відіграли потім видатну роль в організації суспільних підприємств. Дуже важко було побороти всі труднощі поділу робочої сили в згоді з бажаннями й здібностями самих робітників. Біля століття існував обов’язковий для всіх, окрім пенсіонерів-капіталістів, робочий день, спочатку біля шести годин, а потім усе коротший. Але поступ техніки й докладні підрахунки вільної праці допомогли спекатись і цих останніх слідів старої системи.

Вся картина рівної еволюції суспільства, не пройнятої, як у нас, вогнем та кров’ю, несамохіть викликала у мене почуття заздрості. Я заговорив про це з Нетті, коли ми дочитували книжку.

— Не знаю, — задумливо сказав мені юнак, — але мені здається, що ви трохи помиляєтесь. Суперечності на Землі гостріші, це так; її природа сіє удари й смерть значно щедріше, аніж наша. Але причина цьому, може, якраз саме та, що багатства природи Землі значно більші, і що Сонце дає їй знову ж значно більше своєї живої сили. Погляньте, на скільки мільйонів років наша планета старша за вашу, — її ж людство народилося лише за кілька десятків тисяч років перед вашим, а тепер випереджає його хіба на якихось дві-три сотні років. Наші людства нагадують мені двох братів. У старшого натура спокійна і врівноважена, у молодшого — бурхлива й поривчаста. Молодший брат гірше витрачав сили і робить більше помилок; дитячі роки його були хворобливі й нерівні, а тепер, коли він переходить у юнацтво, часто трапляється йому зазнати й болючих корчів. Та чи не вийде з нього художник-творець дужчий і більший, ніж його старший брат, чи не зуміє він тоді розкішніше і різнобарвніше прикрасити нашу Велику Природу? Не знаю, але мені здається, що це буде саме так…

X. ПРИБУТТЯ

Керований світлою головою Менні етеронеф без жодних нових пригод летів далі до своєї далекої мети. Я встиг уже сяк-так призвичаїтись до умов життя без ваги, як також і побороти більші труднощі марсіанської мови, коли Менні заявив нам, що ми долітаємо вже до половини шляху, досягнувши найвищої межі швидкості, котра відтепер почне спадати.

Саме в призначений Менш момент етеронеф швидко й м’яко перевернувся. Земля, що давно вже з великого серпа встигла стати маленьким, а з маленького — яскравою зеленкуватою зорею поблизу сонячного диска, тепер з нижньої, частини чорного неба перескочила у верхню; червона ж зоря Марса, що до нього часу весело сяяла над нашими головами, опинилася внизу.

Минули ще десятки й сотні годин, і зоря Марса стала яскравим маленьким диском, а невдовзі після цього заблимали і дві малесенькі зірочки її супутників — Деймос і Фобос, невинні планет очки, що нічим не заслужили на ці грізні імена — «Жах» і «Страх» по-грецькому. Поважні марсіани пожвавішали і почали унаджуватись до обсерваторії Енно, — позирнути на рідні краї. Дивився на них і я, але мало розумів те, що бачив, хоч і як старанно й терпляче давав мені різні пояснення Енно. Там, справді, було для мене чимало чого дивного.

Червоні плями ставали гаями й луками, а зовсім темні — ланами, готовими до жнив. Міста малювалися якимись синіми плямами і лише води та сніги мали зрозумілий для мене колір. Веселий Енно змушував мене іноді здогадуватись, що я бачу в полі зору апарата, і мої наївні помилки дуже бавили його й Нетті; я ж їм дякував за це жартами зі свого боку, називаючи їхню планету царством учених сов та переплутаних барв.

Тим часом червоний диск поволі більшав; незабаром він у кілька раз перевершив своїми розмірами диск Сонця, що значно поменшало, і нагадував тепер астрономічну мапу без написів. Починала прибувати і сила ваги, що надзвичайно добре впливало на самопочуття. Деймос і Фобос із яскравих зірок теж стали маленькими, але чітко окресленими кружечками.

Лишилося 15–20 годин їзди; Марс широко розгортається під нами; звичайним оком бачу я більше, ніж дають усі астрономічні мапи наших учених. Деймос лине по цій круглій мапі, а Фобоса не видно — він якраз по той бік планети.

Всі навкруги мене радіють, один лише я не можу побороти тривожної журби очікування.

Ближче й ближче… Всі покинули всяку роботу, — всі дивляться вниз, де розгортається інший світ, для них рідний, для мене повний загадкової таємниці. Один Менні не з нами, він біля машини: останні часи подорожі найнебезпечніші — треба перевіряти віддаль і регулювати швидкість.

Чому ж я, цього світу не по своїй охоті Колумб, чому ж я не почуваю ні радощів, ні гордості, ні навіть того заспокоєння, котре мусив би викликати твердий беріг, після довгої подорожі океаном невловимого?

Події майбутнього вже кидають свою тінь на сучасне…

Лишилося останніх дві години. Скоро ми вступимо в атмосферу. Серце починає люто калатати, я не можу більше дивитися і йду до своєї каюти. Менні йде за мною.

Він починає мені говорити — не про сучасне, а про минуле, про далеку Землю там, угорі.

— Ви мусите ще туди повернутися, коли впораєтесь зі своїм завданням, — каже він мені і його слова дзвенять для мене, як ніжне нагадування про мужність.

Ми міркуємо про це завдання, про його необхідність і труднощі. Час минає для мене непомітно.

Нетті дивиться на хронометр.

— Приїхали, ходімо до них! — закликає він.

Етеронеф спинився. Одсовуються широкі металічні двері, свіже повітря лине всередину. Чисте, зеленкувато-синє небо над нами, юрби народу навкруги нас.

Менні й Стерні виходять перші. Вони несуть на руках прозору труну, де лежить задубіле тіло втраченого товариша — Летти.

За ними виходять інші. Я з Нетті виходжу останнім і ми вкупі, плече в плече, йдемо через кількатисячну юрбу людей, подібних до нього…

ЧАСТИНА ДРУГА

І. МЕННІ

На перші часи оселився я у Менні, в фабричному містечку, центром і душею котрого була велика хімічна лабораторія, збудована глибоко під землею. Надземна частина містечка лежала серед парку, розкидана по площі в десяток квадратових кілометрів: тут було кілька сот жител робітників лабораторії, великий Палац Зборів, Споживча Комора — щось подібне до універсальної крамниці, і Станція Сполучень, що зв’язує хімічне містечко з рештою світу. Менні був тут керівником усіх робіт і жив поблизу громадських будинків, поруч великого спуску до лабораторії.

Перше, що мене найбільше вразило в природі Марса і до чого мені найважче було звикнути, — це був червоний колір його рослин. Матерія, що їх так забарвлює, складом своїм дуже наближається до хлорофілу земних рослин і виконує аналогічну йому роль у життєвій економії природи: створює тканину рослин з вуглекислоти повітря, використовуючи енергію сонячного проміння.

Уважний Нетті пропонував мені носити спеціальні окуляри, щоб уникнути незвичного роздратування очей. Але я відмовився.

— Це колір нашого соціалістичного прапора, — відказав я. — Мушу ж я звикнути до вашої соціалістичної природи?

— Коли так, то треба визнати, що соціалізм є і в земній флорі, хоч і в прихованому стані, — зауважив Менні. — Листя земних рослин мають також і червоний полиск, — його лише замасковано сильнішим зеленим. Досить надіти окуляри зі скла, що цілком затримує зелене проміння, а вільно пропускає червоне, то й ваші гаї й степи стануть червоні, як і в нас.

Я не можу витрачати час і місце на те, щоб малювати своєрідні форми рослин і звірів на Марсі, його атмосферу — чисту, прозору й рідку, але багату на кисень, чи його небо — глибоке й темне, зеленкуватого кольору, зі схудлим сонцем і малесенькими місяцями, з двома яскравими вечірніми чи ранішніми зорями — Венерою й Землею. Все це — чудне й чуже тоді, прекрасне й дороге мені тепер, коли я про нього лише згадую. — до суті мого оповідання стосується не так тісно. Люди й їхні відносини — ось що має для мене найбільшу вагу. А в усіх тих казкових обставинах саме вони були чимось найбільш фантастичним, найбільш загадковим.

Менні лив у невеличкому будинкові на два поверхи що архітектурою своєю не різнився від інших. Оригінальною прикметою цієї архітектури був прозорий дах з кількох великих шибок блакитного скла. Просто під цим дахом містилася спальня і кімната для розмов з приятелями. Години свого відпочинку марсіани завжди перебувають під блакитним освітленням, що заспокоює їх, і не бачать нічого неприємного в тім лиховіснім для нашого ока полискові, котрий це освітлення надає людському обличчю.

Всі кімнати для роботи — кабінет, лабораторія та комунікаційна — містилися в нижньому поверсі, великі вікна котрого вільно пропускали хвилі подразнюючого червоного світла, відкидуваного яскравим листям дерев парку. Це світло, котре в мене на початку викликало тривожний і неуважливий настрій, лише підбадьорює марсіан за роботою.

У кабінеті Менні було багато книг і різних приладів для письма, від звичайних олівців до самописного фонографа. Останній апарат являє з себе складний механізм, котрий, приймаючи чітко вимовлені слова на фонограму, одночасно приводить у рух і частини друкувальної машинки. Фонограма від цього не псується і з неї можна користуватись так само вільно, як і з друкованого її «перекладу», що кому до вподоби.

Над робочим столом Менні висів портрет марсіанина середнього віку. Риси його обличчя дуже нагадували самого Менні, але різнилися виразом суворої енергії й холодної рішучості, виразом майже грізним, не властивим Менні, на чиїм обличчі завжди можна було бачити лише спокійну й тверду волю. Менні розповів мені історію цієї людини.

То був предок Менні, великий інженер. Він жив за довгий час до соціальної революції, за доби прокопування Великих Каналів; ці славетні роботи було організовано в згоді з його планами і ведено під його керівництвом. Заздрячи його славі й могутності, перший його помічник закрутив проти нього інтригу. Один з великого значення каналів, над котрим працювало кілька сот тисяч чоловіка, починався в болотяній, хворобливій місцевості. Тисячі робітників мерли там від хвороб, а серед решти розпалювалося невдоволення. В той саме час, коли перший інженер домовлявся з центральним урядом Марса про пенсії родинам померлих і тих, хто позбувся здатності до праці, — старший його помічник нишком провадив проти нього серед незадоволених агітацію: він підмовляв робітників до страйку з вимогами, по-перше — перенести роботи з цієї місцевості в іншу, що було неможливим по суті справи, бо руйнувало весь план Великих Робіт, і, по-друге — звільнити першого інженера, що, звичайно, зробити було вже можна. Коли ж той довідався про все це, вій закликав до себе старшого помічника для пояснень і тут же його убив. На суді інженер відмовився від усякого захисту і лише заявив, що вважає свій вчинок справедливим і необхідним. Його присудили до довголітнього ув’язнення в тюрмі.

Але незабаром виявилося, що ніхто з його заступників не здатен вести далі його велетенську роботу; почалися непорозуміння, крадіжки, безладдя; весь механізм справи розхитався, витрати зросли на сотні мільйонів, а гостре незадоволення серед робітників загрожувало повстанням. Центральний уряд мусив сквапливо звернутися до старого інженера; йому запропоновано було повне помилування і відновлення прав посади. Він рішуче відмовився від помилування, але згодився керувати роботами з в’язниці.

Призначені ним ревізори швидко з’ясували стан справи на місцях; було прогнано й віддано під суд тисячі інженерів і підрядчиків. Заробітну плату було підвищено, організацію постачання робітникам харчу, одежі й знаряддя праці перебудовано на новий лад, плани робіт переглянуто й виправлено. Незабаром лад було цілком відновлено і величний механізм почав працювати швидко й акуратно, як слухняне знаряддя в руках справжнього майстра.

А майстер не лише керував усією справою, але й розробляв план її ведення на майбутні роки; одночасно ж він готував собі заступника в особі одного енергійного й талановитого інженера, що висунувся з робітничого середовища. До дня, коли мав вийти строк ув’язнення, все вже було так наладнане, що великий майстер знайшов можливим передати справу до інших рук, не боячись за її долю; і в той саме момент, коли до в’язниці з’явився перший міністр центрального уряду визволяти ув’язненого, старий інженер наклав на себе руки.

Коли Менні оповідав мені про все це, обличчя йому якось дивно змінилося, набувши того ж самого виразу невблаганної суворості. Він став цілком подібний до свого предка, а я відчув, до якої міри близька й зрозуміла йому ця людина, що полишила життя ще за сотні років до його народження.

Кімната комунікацій була центральною кімнатою нижнього поверху. Тут містилися телефони і відповідні їм оптичні апарати, що передають на однаково яку віддаль зображення всього, що перед ними відбувається. Одні з апаратів в’язали житло Менні зі Станцією Сполучень, а через неї — зі всіма будинками містечка й з усіма містами планети. Інші були зв’язком з керованою Менні підземною лабораторією. Ці останні працювали невпинно: на кількох тонкосітчастих скляних дощечках видно було зменшені зображення освітлених зал з великими металічними машинами й скляними апаратами, біля яких працювали десятки й сотні робітників. Я звернувся до Менні з проханням взяти мене з собою в цю лабораторію.

— Це не годиться, — відказав він мені. — Там працюють над матерією в її хисткому стані і небезпека вибуху чи отруєння темним промінням, хоч і мізерно невелика через усі наші засоби захисту проти неї, — все ж завжди є. Ви не повинні їй підлягати, бо ви у нас тепер один і заступити вас нема кому.

У своїй домовій лабораторії Менні тримав лише ті прилади й матеріали, що стосувалися до поточних його дослідів.

В коридорі нижнього поверху припнуто було човника, котрим кожної хвилі можна було вирядитись, куди лише було потрібно.

— Де живе Нетті? — спитав я в Менні.

— У великому місті, за дві години повітряного шляху звідси. Там є машинний завод з кількома тисячами робітників і Нетті має там більше матеріалу для своїх медичних дослідів. Тут же ми маємо іншого лікаря.

— А машинний завод мені можна буде оглянути коли-небудь?

— Ну, звичайно! Там жодної спеціальної небезпеки нема. Коли хочете, ми поїдемо туди хоч і завтра.

Так ми й умовились.

II. НА ЗАВОДІ

Біля 500 кілометрів за дві години — швидкість найшвидшого соколиного лету, не досягнута навіть нашими електричними шляхами… Внизу, швидко змінюючись, линули дивовижні, незвичні краєвиди, а ще швидше мигтіли повз нас чудні, невідомі птахи. Проміння сонця відбивалося синім світлом від дахів і звичайним жовтавим — від величезних бань якихось невідомих мені будівель. Річки й канали блискали стальними стрічками: очі мої на них відпочивали, бо ж вони були однакового вигляду з земними. Але ось віддалік замаячило величезне місто, розкидане навколо невеличкого озера і перетнуте каналом. Через кілька хвилин човник стишив ходу і м’яко пристав біля гарненького невеличкого будиночка, де жив Нетті.

Нетті був дома і зустрів нас дуже радо. Він сів у нашого човника і ми поїхали далі: до заводу було що кілька кілометрів, він лежав по тім боці озера.

П’ять величезних будівель навхрест і всі на один взірець: чистий скляний дах на кількох десятках темних колон, розставлених колом, чи ледь розтягненим еліпсом; скляні шибки, почергово матові й прозорі, між колонами замість мурів. Ми висадилися біля центрального, найбільшого корпуса, перед ворітьми, що зайняли одне міжколоння, бувши метрів з 10 завширшки та з 12 заввишки. Стеля першого поверху горизонтально перетинала посередині наші ворота; по землі в ворота бігло кілька пар рейок, зникаючи в глибині корпусу.

Ми підпливли до верхньої половини воріт і, заглушені гуркотнею машин, одразу ж опинилися на другому поверсі. Але, це не був поверх у звичайному змісті цього слова: це була, радше, мережа повітряних мостів, що з усіх боків оплітала велетенські машини незрозумілого мені призначення. На кілька метрів над нею містилася друга мережа, за нею третя, четверта й п’ята; всі їх було зроблено зі скляного паркету, переплетеного брусками залізних ґраток, і зв’язано безліччю ліфтів та східців: кожна нова мережа була менша за нижню.

Ні диму, ні сажі, ні прикрого запаху, ні дрібного пороху. Серед чистого, свіжого повітря, освітлені неяскраво, але звідусіль, машини працювали рівно й спокійно. Вони різали, пиляли, стругали й свердлували величезні шматки заліза. алюмінію, нікелю, міді. Велетенські стальні руки ходили рівно й повільно; просторі платформи совалися туди й сюди, як хронометр: шківи й паси ніби стояли. Не брутальна сила вогню й пари, а делікатна, але ще могутніша сила електрики була душею цього грізного механізму.

Сама гуркотня машин, коли вухо до неї потроху звикало, починала видаватися майже мелодією, якщо не зважати було на ті моменти, коли падав головний, на кілька тисяч тонн ваги, молот і все струшувалося наче від грому.

Сотні робітників упевнено ходили проміж машин і ні кроків їх, ні голосів не чути було серед моря звуків. На обличчях у них не видно було напруженої заклопотаності, лише спокійну уважність; вони мали вигляд цікавих учених спостерігачів, котрі плутаються тут майже без діла: їм, мовляв, просто цікаво дивитись, як величезні шматки металу, запливши на рейкових платформах під прозору баню, дістаються в залізні обійми темних страховиськ; як потім ті страховиська розгризають їх своїми міцними щелепами, мнуть своїми важкими твердими лапами, стругають і свердлують своїми гострими блискучими кігтями, і як, нарешті, наслідки цієї жорстокої забавки вивозяться з другого боку корпусу вагонами електричної залізниці у вигляді струнких і тендітних частин машин загадкового призначення. Видавалося явищем цілком природнім, що сталеві страховиська не чіпають маленьких великооких спостерігачів, дозволяючи їм вільно і без страху гуляти проміж себе: це було ніби потурання їхньому слабосиллю, визнання здобичі надто мізерною, не вартою грізної сили велетнів. Не видно й не помітно було тих ниток, що сполучали тендітний мозок людей з незламними органами машин.

Коли ми, нарешті, вийшли з корпусу, наш поводар технік запитав нас, чи бажаємо ми оглядати решту корпусів і допоміжних будівель одразу ж, чи наміряємося зробити перерву для відпочинку. Я висловився за перерву.

— Я бачив машини і працівників, — сказав я; — самої ж організації праці ніяк собі не уявляю. От про це мені й хотілось би у вас розпитати.

Замість відповіді технік повів нас до невеличкої, кубічної форми будівлі, що стояла між центральним і одним з бічних корпусів. Таких будівель було ще три і розміщено їх було аналогічно. Їхні чорні стіни вкрито було низками блискучих білих знаків. Я вже доволі добре тямив марсіанську мову, щоб їх зрозуміти: це були звичайні таблиці статистики праці. На одній з них, позначеній номером першим, містилося:

«Машинна продукція має зайвини 968,757 робочих годин щодня, з них 11,325 годин праці досвідчених спеціалістів.

На цьому заводі — зайвина 753 годний, з них 20 годин праці досвідчених спеціалістів.

Нема недостачі працівників у галузях: хліборобській, гірничій, земляних робіт, хімічній…» і т. д.; було перераховано за абеткою безліч різних галузей праці

На таблиці номер два було написано:

«Продукція одежі має недостачу в 392,685 робочих годин щодня. з них — 21,380 годин праці досвідчених механіків на спеціальних машинах, та 7,852 години праці спеціалістів-організаторів.

Продукція взуття потребує 79,360 годин: з них…» і т. д.

«Інститут обчислень — 3,078 годин…» і т. д. Подібного ж змісту були й таблиці номер 3-й та 4-й. У списку галузей праці були й такі, як виховання дітей молодшого віку, виховання дітей середнього віку, медицина міст, медицина сільських округ і інше.

— Чому саме зайвину праці докладно вказано лише для машинної продукції, а недостачу з такими подробицями скрізь? — запитав я.

— Це річ проста, — відповів Мецці. — Таблицями треба вилинути на поділ праці, а для цього необхідно, щоб кожен міг бачити, де робочої сили не вистачає і в якій саме мірі. Тоді, в разі однакової або ж приблизно рівної прихильності до двох спеціальностей, людина вибере собі ту з них, де недостача більша. Про зайвину ж праці докладні відомості досить знати тільки там, де ця зайвина є, щоб кожен робітник цієї галузі міг свідомо взяти на увагу і ступінь зайвини і ступінь своєї прихильності до зміни спеціальності.

Коли ми так оце розмовляли, я зненацька помітив, що декотрі числа таблиці зникли, а на їхньому місці з’явилися нові. Я спитав, що це означає.

— Числа змінюються щогодини, — пояснив Менні. — За годину кілька тисяч чоловік устигли заявити своє бажання перейти на другу роботу. Центральний статистичний механізм весь час стежить за цим і щогодини електрика розносить його повідомлення по всьому Марсу.

— Але яким чином центральна статистика встановлює свої числа зайвин і недостач?

— Інститут обчислень має скрізь свою агентуру, котра наглядає за рухом продуктів по коморах, за продуктивністю праці всіх підприємств і за зміною числа робітників по них. Цим шляхом докладно з’ясовується, скільки й чого саме слід виробити на певний термін і скільки потрібно на це робочих годин. Після цього інститутові лишається лише підраховувати по всіх галузях праці різницю між тим, що є, і тим, що мусить бути, та про це скрізь оповіщати. Хвиля добровольців відновлює рівновагу.

— А споживання продуктів не обмежене нічим?

— Цілковито нічим: кожен бере те, що йому потрібно і стільки, скільки захоче.

— І від нього не вимагають чогось подібного до грошей, якихось свідчень про кількість виконаної праці, чи зобов’язань її виконати, чи взагалі чогось на цей взірець?

— Рішуче нічого такого. У вільній праці у нас ніколи не буває недостачі; праця — природна потреба соціально розвиненої людини і будь-яке замасковане або й одверте приневолювання до праці цілком нам зайве.

— Але раз споживання у вас нічим не обмежене, то чи ж не можливі в ньому гострі хитання, котрі можуть перекинути догори всі статистичні розрахунки?

— Звичайно, ні. Окрема людина може й стане їсти ту чи іншу страву у двічі чи тричі більше, ніж усі, може схоче змінити десять одежин за десять днів, але ж суспільство в три тисячі мільйонів душ так чинити не може. Коли маємо справу з такими великими числами, то відхилення в той чи інший бік урівноважуються і середні величини змінюються дуже поволі, в суворій безперервності.

— Отже, ваша статистика працює майже автоматично — безпосередні підрахунки тай годі?

— Е, ні. Труднощі тут величезні. Інститут обчислень повинен пильно стежити і за новими винаходами, і за зміною природних умов промисловості, та добре на них уважати. Чи заводиться нова машина, — вона одразу ж вимагає переливання праці, як у тій галузі, де ту машину застосовують, так і в машинній продукції, інколи ж і в продукції матеріалів для обох цих галузей. Чи виходить руда, або ж знаходять нові мінеральні багатства, — знову потрібно регулювати працю в цілій низці спеціальностей — в гірничій справі, в продукції залізничних колій і т. д. Все це треба розрахувати з самого початку, коли хоч і не зовсім точно, то аби з практичним наближенням; це ж дуже складна річ, поки не одержано наслідків безпосереднього досвіду.

— Раз це така складна річ, — зауважив я, — то вам обов’язково треба мати певну зайвину праці в запасі.

— Безперечно, — на ньому ж найбільше наша система й стоїть. Років за двісті до нас, коли колективної праці лише ледве-ледве вистачало для задоволення всіх потреб суспільства, тоді потрібна була велика обережність у обчисленнях і поділ праці не міг навіть відбуватися цілком вільно: існував обов’язковий робочий день і в його межах доводилося не завжди і не в повній мірі уважати на прихильність товаришів до тої чи іншої спеціальності. Але ж кожен винахід, створюючи для статистики тимчасові труднощі, полегшував розв’язання найпершої ваги завдання, — перейти до необмеженої свободи праці. Спочатку робочий день скорочувався, а згодом, коли в усіх галузях праці знайшлася зайвина, всяку обов’язковість було скасовано. Зауважте собі мізерність усіх чисел недостачі праці по продукціях: тисячі, десятки, сотні тисяч робочих годин, не більше, і все це — на мільйони і десятки мільйонів годин праці, котрі вже витрачаються в тих галузях.

— Але недостача праці все ж буває, — заперечив я. — Та її, мабуть, покриває потім зайвина, так чи ні?

— Та й не одна зайвина. На ділі й сам підрахунок ведеться так, що до справді потрібного числа додається ще якась кількість. В найбільшої для суспільства ваги галузях — у виробництві харчів, одежі, будівель, машин, — цей додаток досягає 5 відсотків, в менш важливих — 1–2 відсотки. Таким чином, числа недостачі в цих таблицях відображають, загалом беручи, лише відносну, а не абсолютну недостачу. Коли б позначених тут десятків і сотень годин і не було поповнено, то суспільство ще б не відчуло собі з того жодної шкоди.

— А скільки часу працюють щодня на цьому, наприклад, заводі?

— Здебільшого 2,5, 2 і 1,5 години, — відповів технік, — але буває і більше, і менше. От, наприклад, товариш, що завідує великим молотом, до такої міри захоплюється своєю роботою, що за всі 6 годин щоденної праці заводу не дозволяє себе заступити нікому.

Я переклав собі в голові ці числа з марсіанського числення на земне. Доба там трошки довша, ніж у нас, і поділяється на 10 годин. Отже вийшло, що звичайна праця людини тягнеться 4, 5 і 6 годин; робота заводу — 15 годин, себто така, як у нас на Землі по найтяжче експлуатованих підприємствах.

— А хіба товаришеві біля молота не шкодить так багато працювати? — спитався я.

— Поки що не шкодить, — відповів Нитті. — Якихось там півроку він іще може дозволяти собі таку розкіш, зі свого боку я, звичайно, попередив його про небезпеки, котрими загрожує йому його захоплення. Найперша з них — це можливість раптового психічного пориву, що з непереможною силою потягне його під молот. Торік такий випадок трапився тут-таки з іншим механіком, таким самим шукачем гострих відчуттів. Тільки щастя допомогло спинити завчасу молот і врятувати людину, що й не думала про самовбивство. Жага гострих відчуттів ще не є хворобою, але ж вона легко набуває шкідливих форм, щойно лише нервова система хоч трохи похитнеться від перевтоми, душевної боротьби, чи якоїсь випадкової хвороби. Певна річ, я не спускаю з очей тих товаришів, що надуживають своїх сил на якійсь одноманітній роботі.

— А чи ж не повинен би був цей товариш скоротити свою роботу, раз у машинній продукції є зайвина праці?

— Звісно, ні! — засміявся Менні. — З якої речі саме він мусить відновлювати рівновагу за свій рахунок? Статистика нікого й ні до чого не приневолює. Кожен бере її собі на увагу, але не може керуватися нею одною. Коли б ви схотіли негайно поступити на цей завод, вам, напевне, знайшли б роботу, а в центральній статистиці число зайвини збільшилося б на 1–2 години, та й годі. Вплив статистики позначається на масових перекочуваннях праці, окрема ж особа — цілком вільна.

За розмовою ми встигли відпочити і всі, окрім Менні, пішли оглядати завод далі. Менні ж поїхав додому — його було покликано до лабораторії.

Увечері я ухвалив лишитися у Нетті: він обіцяв на другий день повести мене в «Дім дітей», де в числі виховательок була й його мати.

III. ДІМ ДІТЕЙ

Дім дітей являв собою велику і до того ж найкращу частину міста з населенням на 15–20 тисяч душ. Цим населенням, справді, були майже самі діти та їх вихователі. Такі інституції заведено по всіх більших містах планети, в багатьох же випадках вони створюють і самостійні міста; лише по невеличких селищах, от як «хімічне містечко» Менні, їх здебільшого не буває.

Великі двоповерхові будівлі зі звичайними блакитними дахами, розкидані серед садів зі струмочками, ставками, галявками для гулянок та гімнастики, грядками квітів та корисних трав, хатками для свійських звірят та птахів… Юрби великоокої дітвори — невідомої статі через однакову для хлопців і дівчаток одежу… Щоправда, і серед дорослих марсіан важко по одежі відрізнити чоловіка від жінки: вона, загалом беручи, однакова, різниться хіба стилем: у чоловіків вона краще змальовує форми тіла, у жінок — їх дужче маскує. Та попри все те, та немолода вже особа, що зустріла нас, коли ми виходили з човника, була, безперечно, жінкою, бо Нетті, обіймаючи її, назвав її «мамою». В дальшій розмові він, проте, часто позначав її, як і всякого іншого товариша, просто іменем — Нелла.

Марсіанка вже знала про мету нашого приїзду і одразу ж повела нас у свій «дім дітей», по всіх його відділах, починаючи з відділу найменших, котрим сама завідувала, до відділу старшого віку, який уже межує з юнацтвом. Маленькі «страховиська» приєднувалися до нас по дорозі, зацікавлено оглядаючи своїми великими очима людину з іншої планети, — вони добре знали хто я такий, — і коли ми обходили останні відділи, за нами йшла вже ціла юрба, хоч більшість дітвори ще з ранку розбіглась по садках.

Всього в цьому домі жило біля 300 дітей різного віку. Я запитав Неллу, чому саме в «домах дітей» всіх їх держать укупі, а не поділяють по віку, що значно полегшило б поділ праці між вихователями і спростило б їм їхню роботу.

— Тому, що тоді не було б справжнього виховання, — виповіла мені Нелла. — Щоб виховатись для суспільства, дитина мусить і жити в суспільстві. Життєвий досвід і знання діти в найбільшій мірі засвоюють одне від одного. Ізолювати один вік від другого — значило б утворити для них однобічний і вузький життєвий осередок, де розвиток майбутньої людини йшов би поволі, мляво й одноманітно. І для безпосередньої активності різниця віків дає найбільшу волю. Старші діти — наші найкращі помічники в догляді за маленькими. Так, ми не лише свідомо з’єднуємо всі віки дітей, але й вихователів у кожному домі піклуємось вибирати різних віків і практичних спеціальностей.

— А проте в цьому домі я бачу поділ дітей на відділи по віках: а це ж ніби й не відповідає тому, що ви говорите.

— Ви помиляєтесь; по відділах діти сходяться лише для того, щоб спати, полуднувати й обідати, — тут, звичайно, потреби змішувати різні віки немає. Для гулянок же і навчання вони повсякчас гуртуються так, як їм самим до вподоби припадає. Навіть коли влаштовується якесь читання для дітей одного відділу, — в аудиторію завжди напихається сила дітвори всіх інших відділів. Діти самі вибирають собі товариство і люблять сходитися з дітьми інших віків, особливо ж — із дорослими людьми.

— Нелло, — сказав тут, виступивши з юрби, один хлопчисько, — Еста забрала мого човника, котрого я сам зробив; візьми в неї човник і віддай мені.

— А де вона? — спитала Нелла.

— Вона побігла до ставка спускати його на воду, — пояснив хлопчисько.

— Ну, мені зараз ніколи туди йти: хай хтось із старших дітей піде з тобою і умовить Есту не ображати тебе. А найкраще йди туди сам і допомагай їй спускати човника. Нема нічого дивного, що човник їй сподобався, раз ти добре його зробив.

Хлопчик пішов, а Нелла звернулась до решти.

— А ви, діти, добре б зробили, коли б полишили нас самих. Не думаю, щоб чужоземцеві було приємно, що на нього вирячила оченята сотня дітлахів. Уяви собі, Ельві, що на тебе одного уважно дивиться ціла юрба таких чужоземців. Що б ти тоді зробив?

— Я б утік, — розважливо заявив найближчий з юрби, котрого вона назвала, і в ту ж хвилю діти з веселим сміхом розбіглися.

Ми вийшли в сад.

— Чи бачите силу минулого, — з посмішкою зауважила вихователька. — Здавалося б, комунізм у нас повний, відмовляти дітям майже ніколи і в жодній дрібниці не доводиться. — звідки ж тут взятися почуттю особистої власності? А дитина приходить і заявляє: «мій» човник. «я сам» робив. І так дуже часто, інколи справа доходить навіть до бійки. Нічого не вдієш, — загальний закон життя: розвиток організму коротко повторює розвиток виду, розвиток особи так само повторює розвиток суспільства. Самовизначення дитини середнього і старшого віку в більшості випадків і має такий невиразно індивідуалістичний характер. Наближення статевої зрілості спочатку ще й загострює цю рису. Тільки вже в юнацькому віці суспільний осередок сучасного остаточно перемагає спогади минулого.

— А ви ж розповідаєте дітям про те минуле? — питав я.

— Звичайно, розповідаємо; і вони дуже люблять розмови про старі часи. Спочатку це для них лише гарні, трішечки страшні казки про інший далекий і чудний світ, котрий, однак, будить своїми картинами боротьби й насильства невиразні відгуки в атавістичній глибині дитячих інстинктів. Тільки згодом, перемагаючи живі залишки минулого у власній душі, дитина звикає краще засвоювати зв’язок часів і картини-казки стають для неї дійсністю історії, перетворюються в живі кільця живої безперервності!..

Ми йшли алеями великого саду. Часами натрапляли ми на гуртки, котрі або гралися, або копали рівчачки, або працювали з якимись ремісницькими інструментами, або споруджували будочки, або ж нарешті, просто жваво балакали проміж себе. Всі вони зацікавлено озиралися на мене, але слідом за нами не йшов ніхто; всіх, мабуть, уже було попереджено. Більшість гуртків була мішаного віку; в багатьох було по одному, по двоє дорослих.

— У вашому домі, як бачу, вихователів доволі багато, — зауважив я.

— Так, особливо коли в числі їх рахувати й усіх дітей старшого віку, як і слід робити по справедливості. Але вихователів-фахівців у нас усього три; решта дорослих, котрих ви тут бачите, то здебільшого матері й батьки, що на деякий час селяться у нас поблизу своїх дітей; бувають іще також молоді люди, охочі вчитися науки виховання.

— А чи всі батьки, хто схоче, можуть селитися тут, щоб жити зі своїми дітьми?

— Певна річ. Декотрі матері живуть тут по кілька років. Але більшість їх наїздить часами, — на тиждень, на два, на місяць. Батьки з’являються сюди ще рідше. В нашому домі є лише 60 окремих кімнат для родичів і для тих дітей, що шукають собі самотності, і я не пригадаю випадку, коли б цих кімнат не вистачало.

— Отже, діти інколи відмовляються жити у спільних помешканнях?

— Так, діти старшого віку часто воліють жити окремо. Тут позначається почасти той невиразний індивідуалізм, про котрий я вам уже говорила, почасти ж, — особливо в дітей, що люблять заглиблюватися в наукову працю, — просто бажання усунути все, що перешкоджає роботі та відвертає увагу. Та й із числа дорослих у нас люблять жити цілком окремо здебільшого ті, хто більше від інших працює над науковими дослідами, або ж творить художні речі.

Тут поперед себе на невеличкій галявці побачили ми дитину, на мій погляд — шести або ж семи років, що з ціпочком у руках бігала за якимсь звірям. Ми прискорили свою ходу; дитина не звернула на нас уваги. Коли ми саме підходили, вона наздогнала свою здобич, — це було щось подібне до великої жаби, — і міцно оперезала її своїм ціпочком. Звіря з перебитою лапою повагом полізло по траві.

— Нащо ти зробив це, Альдо? — спокійно спитала Нелла.

— Я ніяк не міг спіймати її, вона все тікала, — пояснив хлопчик.

— А ти знаєш, що ти зробив? Ти завдав жабці болю і перебив їй лапку. Дай сюди ціпок, я тобі поясню це.

Хлопчик подав ціпочок Неллі і вона швидким рухом міцно вдарила його по руці. Хлопчик зойкнув.

— Тобі боляче, Альдо? — знову ж так само спокійно спитала його вихователька.

— Дуже боляче, зла Неллло! — відповів він.

— А жабку ти вдарив дужче. Я лише забила тобі руку, ти ж поламав їй лапку. Їй куди болячіше, ніж тобі, до того ж, — вона не може тепер бігати й плигати, вона не знайде собі їжі і з голоду помре, коли не загризуть її злі звірі, від котрих їй тепер не втекти. Що ти про все це думаєш, Альдо?

Хлопчик стояв мовчки, плачучи від болю та притримуючи забиту руку іншою. Але він замислився. Через хвилину він сказав:

— Треба поладнати їй лапку.

— Оце діло, — сказав Нетті. — Давай же я навчу тебе, як це зробити.

Не гаючи часу спіймали вони поранене звіря, котре встигло відповзти лише на кілька кроків. Нетті витяг свою хусточку і подер її на стрічки, а Альдо, за його вказівками, приніс йому кілька тоненьких трісочок. Потім обидва вони з уважністю справжніх дітей, що ладнають якусь поважну справу, почали накладати міцну пов’язку на перебиту лапку жаби.

Скоро після цього ми з Нетті намірились іти додому.

— Стійте, ось що, — пригадала Нелла. — Сьогодні ввечері ви могли б побачити у нас вашого давнього приятеля Енно. Він мав читати дітям старшого віку лекцію про планету Венеру.

— А він, значить, тут живе? — запитав я.

— Ні, обсерваторія, де він працює., лежить за три години звідси. Але ж він дуже любить дітей і не забуває за мене, за свою стару виховательку. Тому він часто й наїздить сюди і щоразу розповідає дітям щось цікаве.

Звичайно, ввечері в призначену годину ми знову з’явилися в дім дітей, у велику аудиторію, куди зійшлися вже всі діти, окрім наймолодших, та кілька десятків дорослих. Енно зустрів мене дуже радо.

— Я вибрав тему ніби спеціально для вас, — жартівливо забалакав він. — Вам дошкуляє запізнілість вашої планети і дикунські звичаї вашого людства. А я розкажу вам про таку планету, де вищі представники життя, — ще поки що динозаври і літаючі ящірки, а їхні звичаї — гірші, ніж у вашої буржуазії. Ваше кам’яне вугілля не горить там у вогні капіталізму, а ще лише росте величними гаями. Поїдемо колись туди вкупі пополювати на іхтіозаврів? Це тамтешні Ротшільди й Рокфеллери, значно, правда, більш помірковані від ваших земних, проте значно менш культурні. Там царство первісного початкового накопичення, забутого в «Капіталі» вашого Маркса… Ну, Нелла вже хмуриться на мої легковажні балачки. Зараз почну.

І він майстерно почав оповідати про далеку планету з її глибокими бурхливими океанами та височенними горами, з її пекучим сонцем та густими білими хмарами, з її страшними ураганами й грозами, з її огидними страховищами та величними велетенськими рослинами. Все це ілюстрував живими фотографіями на екрані, що займав цілу стіну зали. В темряві тільки й чути було голос Енно; глибока уважність панувала в залі. Коли він, розповідаючи про пригоди перших мандрівників по тому світові, змалював, як один з них ручною гранатою убив велетенську ящірку, сталася чудна невеличка сцена, котру більшість публіки не помітила. Альдо, що весь час тримався біля Нелли, зненацька стиха заплакав.

— Що тобі скоїлося? — нахилившись до нього, спитала Нелла.

— Мені шкода страховища. Йому було дуже боляче і воно зовсім умерло, — тихо відповів хлопчик.

Нелла пригорнула дитину і почала їй щось нишком поясняти, але та ще довгий час не могла заспокоїтись.

А Енно тим часом оповідав про безліч природних багатств прекрасної планети, про її велетенські водоспади на сотні мільйонів кінських сил, про шляхетні метали, знайдені просто на поверхні її гір, про багатющі скупчення радію на глибині кількох сотень метрів, про запаси енергії на сотні тисяч літ. Я ще не так добре знав мову, щоб відчувати красу викладу, але вже самі картини захоплювали мою увагу так само повно, як і увагу дітей. Коли Енно закінчив і залу знову було освітлено, мені стало навіть аж трохи сумно, — як буває з дитиною, коли їй закінчують гарну казку.

Після лекції почалися запитання й заперечення з боку слухачів. Запитання були різноманітні, як і самі слухачі; вони стосувалися подробиць у картинах природи і способів боротьби з нею. Було й таке запитання: через скільки часу на Венері мусили б виникнути з її власної природи люди і як мало б виглядати їхнє тіло?

Заперечення, здебільшого наївні, а інколи й дуже дотепні, змагалися головним чином проти того висновку Енно, що за сучасної доби Венера — планета для людей дуже незручна і що навряд чи пощастить скоро використати в хоча б трохи значній мірі її великі багатства. Молоді оптимісти енергійно повставали проти цієї заяви, хоч вона й висловлювала погляд більшості дослідників. Енно доводив, що пекуче сонце й вогке повітря з безліччю бактерій утворюють для людей небезпеку багатьох хвороб, чого й зазнали на собі всі мандрівники на Венеру, що урагани й грози утруднюють роботу і загрожують життю людей, що… і багато ще дечого. Діти вважали, що дивно відступати перед такими перешкодами, коли можна опанувати таку прекрасну планету. Для боротьби проти бактерій і хвороб треба якомога швидше вирядити туди тисячу лікарів, для боротьби проти ураганів і гроз — сотні тисяч будівельників, котрі поставлять скрізь, де треба, високі стіни й громовідводи. «Хай дев’ять десятих загине, — палко говорив один хлопчик років дванадцяти, — тут є за що умирати, аби лише здобути перемогу!» І запал його очей недвозначно свідчив, що й він сам, звичайно, не покинув би справи навіть перед упевненням, що він опиниться в числі тих дев’яти десятих.

Енно лагідно й спокійно руйнував карткові будівлі своїх опонентів, але видно було, що в глибині душі він співчуває їм, і що в його палкій юнацькій фантазії приховуються такі ж розважливі плани, більш обмірковані, звісно, але, напевно, не менш самовіддані. Сам він іще не був на Венері, але яскраво було видно, що її краса і її небезпеки потужно ваблять його до себе.

По закінченні розмов Енно поїхав зі мною до Нетті. Він вирішив ще на день лишитися в цьому місті і запропонував мені піти разом зі мною до музею мистецтва. Нетті не міг взяти участь у відвіданні музею, бо його викликали в інше місце на велику нараду лікарів.

IV. МУЗЕЙ МИСТЕЦТВА

— От уже ніяк не гадав, щоб у вас були окремі музеї художніх творів, — зауважив я Енно, йдучи з ним до музею. — Я гадав, що культурні й картинні галереї. — то особливість якраз капіталізму з його чванькуватим розкошуванням на людях та змаганням накопичувати багатства. В соціалістичному ж суспільстві, міркував собі я, мистецтво плине скрізь поруч із життям, оздоблюючи його.

— Ви й не помилялись, — відповів Енно. — Більша частина творів мистецтва у нас завжди йде для громадських будівель, де ми обмірковуємо наші спільні справи, де ми учимось і досліджуємо, де відпочиваємо… Значно менше прикрашаємо ми свої фабрики й заводи: естетика потужних машин і їхнього упевненого руху до вподоби нам уже й сама одна: дуже мало є таких творів мистецтва, що цілковито гармонували б їй, не ослаблюючи і не розвіваючи вражень від неї. Найменше ж прикрашаємо ми свої житла, де, здебільшого, перебуваємо дуже мало. Що ж до наших музеїв мистецтва, то це науково-естетичні інституції, це школи, де люди вчаться тому, як розвиваються мистецтва, чи, вірніше, як розвивається людство у своїй художній діяльності.

Музей містився на невеличкому острівці озера, котрий вузеньким мостом сполучався з берегом. Сама будівля, що довгим чотирикутником оточувала сад з високими водограями і безліччю синіх, білих, чорних та зелених квіток, була смаковито прикрашена зокола і повна світла всередині.

Тут справді не було такого безглуздою накопичування статуй і картин, як це буває по великих музеях Землі. Переді мною в кількох сотнях творів пропливла нитка розвитку пластичних мистецтв, від дикунських спроб передісторичної доби до ідеальної технічної досконалості витворів останнього віку. І з початку до кінця скрізь видно було вплив тої живої внутрішньої цілісності, котру люди зовуть «генієм». Очевидно, це були найкращі витвори всіх часів.

Щоб до пуття розуміти красу іншого світу, треба глибоко знати його життя, а щоб дати й іншим відчути цю красу, — треба бути самому з нею органічно сполученим… Ось чому безсилий я докладно описати все, що я там бачив; я можу дати лише деякі натяки, лише повихоплювані з цілого окремі вказівки на те, що мене там найдужче вразило.

Ґрунтовним мотивом марсіанської, як і нашої скульптури, є прекрасне людське тіло. Фізично марсіани різняться від людей не дуже: коли не звертати уваги на їхні великі очі, а через те, почасти, і на певну відмінність черепа, то їхні особливості вільно могли б стати поруч з особливостями окремих земних рас. Я не вмію докладно пояснити їх — я не так гарно знаю анатомію; але моє око швидко звикло то них, засвоївши їх не як огидність, а як оригінальність.

Я помітив, що тіла чоловіків і жінок схожі між собою в більшій мірі, ніж у більшості племен Землі: порівняно широкі плечі жінок, не так міцно розвинена мускулатура чоловіків та їхній ширший таз ослаблюють різницю. Це, між іншим, стосується останньої доби, — доби вільного людського розвитку; ще у статуях часів капіталізму статеві відмінності виявляються яскравіше. Очевидно, хатнє рабство жінки і гарячкова боротьба за життя у чоловіка впливають на їхнє тіло не однаково.

Ані на хвилину не міг я позбутися то яскравої, то невиразної свідомості, що переді мною — образи чужого світу; вона надавала всім моїм враженням якогось дивного забарвлення, наче б це були напівпривиди. І навіть розкішне жіноче тіло цих статуй і картин викликало в мене незрозуміле почуття, наче б зовсім не подібне до відомого мені любовно-естетичного потягу; воно радше нагадувало мені ті невиразні передчуття, котрі бентежили мене колись давно, на межі дитячих літ і юнацтва.

Статуї ранніх епох були однотонні, як і в нас; найновіші — природних барв. Це мене не здивувало. Я завжди думав, що ухилятися від дійсності зовсім не є обов’язковим елементом мистецтва, що це навіть шкодить художності, зменшуючи, як це буває з одноманітністю скульптури, багатство засвоєння, і що в таких випадках воно не допомагає, а перешкоджає художній ідеалізації, котра концентрує життя.

В статуях і картинах старих епох, як і в творах нашої античної скульптури, переважали образи величного спокою, образи нескаламученої гармонії, вільної від будь-якого напруження. Середні, перехідні часи, говорять щось інше: тут — поривання, пристрасті, бурхливе змагання, інколи ослаблене до ступеня блукання мрії — еротичної чи релігійної, інколи ж розвинуте до останньої межі напруження неврівноважених сил душі й тіла. За соціалістичної доби характер творчості знову інший: тепер це — гармонійний рух. спокійно-упевнений прояв сили: чин, вільний від хворобливості зусилля; змагання без турботи: жива активність, пройнята свідомістю своєї прекрасної єдності і непереможної розумності!

Коли ідеальна жіноча краса старовинного мистецтва висловлювала безмежну можливість кохання, а ідеальна краса середніх віків і часів Відродження — невгасиму жагу кохання, містичну чи почуттєву, то тут, в ідеальній красі іншого світу, що йде поперед нас, — втілювалося саме кохання, в його спокійній і гордій самосвідомості, сама любов — яскрава, світла, всепереможна…

Характерною рисою найновіших художніх витворів, як, між іншим, і найдавніших, була надзвичайна простота і єдність мотиву. Змальовуються дуже складні людські істоти з багатим і владнаним життєвим змістом і для того беруться такі моменти їхнього життя, коли все воно скупчується в одному якомусь почутті, змаганні…

Улюблені теми останніх марсіанських художників — це екстаз творчої думки, екстаз кохання, екстаз утіхи з природи, спокій добровільної смерті; все це сюжети, що глибоко окреслюють суть великого племені, котре і жити тямить повно й напружено, і вмирати — свідомо та з почуттям гідності.

Відділ малярства й скульптури творив одну половину музею, другу ж цілковито присвячено було архітектурі. Під архітектурою марсіани розуміють не лише естетику будинків і великих інженерних будівель, але й естетику меблів, знаряддя, машин, взагалі — естетику всього матеріально-корисного. Яку велику роль відіграє в їхньому житті це мистецтво, про це можна було судити, зауваживши особливу повноту і дбайливість, з котрою було складено цю колекцію. Від первісних печерних жител з їхнім примітивно прикрашеним начинням, до розкішних громадських будинків зі скла й алюмінію з їхнім виконаним найкращими художниками умеблюванням, до велетенських заводів з їхніми грізно прекрасними машинами, до могутніх каналів з їхніми гранітними берегами й мережчатими мостами, — тут було представлено всі типові форми в картинах, планах, моделях і, особливо, — стереограмах для великих стереоскопів, у котрих найменша дрібниця поставала з повною ілюзією тотожності. Окремий відділ творила естетика садів, ланів і парків; і хоч яка незвична була мені природа планети, проте й я досить часто схоплював красу тих сполучень барв і форм, котрі утворював з елементів цієї природи колективний геній племені з великими очима.

У витворах попередніх епох дуже часто, як і в нас, краса досягалася за рахунок зручності, мистецтво творило насильство над безпосереднім призначенням речей. Нічого подібного око моє не помічало у витворах останньої доби — ні в її меблях, ні в знаряддях, ні в будівлях. Я запитав у Енно, чи дозволяє їхня сучасна архітектура ухилятися від практичної досконалості предметів задля їхньої краси.

— Ніколи, — відповів Енно. — Це була б фальшива краса, — викрути, а не мистецтво.

За передсоціалістичних часів марсіани ставили своїм великим людям пам’ятники; тепер же вони ставлять ці пам’ятники лише великим подіям, от як перша спроба дістатися до Землі, що завершилася загибеллю дослідників, як знищення смертельної прилипливої хвороби, як відкриття розкладу й синтезу всіх хімічних елементів. Низку пам’ятників представлено було в стереограмах того відділу, до містилися надгробки й храми (у марсіан були колись і релігії). Одним з останніх пам’ятників великим людям був пам’ятник тому інженерові, про котрого розповідав мені Менні. Художник зумів дуже добре показати силу душі людини, що переможно керувала армією праці в боротьбі з природою і погордливо відхилила боягузливий суд моралі над своїми вчинками. Коли я несамохіть задумливо спинився перед панорамою пам’ятника, Енно стиха проказав вірша, що змальовував суть душевної трагедії героя.

— Чий це вірш? — спитав я.

— Мій, — відповів Енно. — Я написав його для Менні.

Я не міг повно оцінити внутрішню красу вірша на чужій ще для мене мові, але ж я добре бачив, що думка його не плутана, ритм дуже доладний, рима голосна й багата. Це дало новий напрямок моїм думкам.

— Значить, ваша поезія ще й досі кохається у ритмі й римі?

— Звичайно, — трохи здивовано відповів Енно. — Хіба вам видається, що це не гарно?

— Ні, зовсім не те, — пояснив я. — Бачите, у нас панує думка, що цю форму породив смак гнобительських класів нашого суспільства, — як вираження їхньої вередливості і прихильності до умовностей, що сплутують волю художньої мови. А звідси роблять висновок, що поезія майбутнього, поезія доби соціалізму мусить скасувати й забути ці тісні для творчості форми.

— Це зовсім не так, — гаряче заперечив Енно. — Правильно-ритмічне подобається нам зовсім не через нашу прихильність до умовного, а тому, що воно глибоко гармонує з ритмікою ходи процесів нашого життя й свідомості. А рима, що завершує низку різноманітності однаковим кінцевим акордом, хіба ж вона не глибоко пасує до життєвого зв’язку людей, котрий їхню внутрішню різноманітність вінчає єдністю втіхи в коханні, єдністю розумної мети у праці, єдністю настрою в мистецтві? Художньої форми без ритму взагалі бути не може. Де нема ритму звуків, там мусить бути ще навіть строгіший ритм образів, ритм ідей… А що рима, справді, походження феодального, то це ж можна сказати і про багато інших корисних і гарних речей.

— Але ж рима й справді тіснить і утруднює висловлювання поетичної ідеї?

— Ну, то й що ж з того? Адже ж це утиснення випливає з тієї мети, котру художник ставить перед собою вільно. Але воно не лише утруднює, а й удосконалює висловлювання поетичної ідеї і задля того тільки й існує. Що складніше мета, то важчий до неї шлях, отже, — більше різних утисків на цьому шляху. Коли ви схочете збудувати гарну будівлю, скільки вимог техніки й гармонії будуть визначати, а тому, отже, і утискувати вашу роботу! Ви вільні вибрати собі мету, — тут і край вашій людській волі. Але раз ви бажаєте мети, ви тим уже бажаєте і засобів, котрими ви можете до неї дістатись.

Ми вийшли в сад відпочити від безлічі вражень. Був уже вечір, тихий і лагідний весняний вечір. Квітки почали вже згортати своє листя й цвіт на ніч: це загальна особливість усіх рослин Марса, породжена його холодними ночами. Я відновив почату розмову.

— Скажіть, якого сорту белетристика у вас тепер переважає?

— Драма, особливо ж — трагедія, а крім того — поезія картин природи. — відповів Енно.

— В чому ж полягає зміст вашої трагедії? Де матеріал для неї у вашому щасливому, мирному житті?

— Щасливому? Мирному? Звідки ви це взяли? У нас панує мир між людьми, це правда, але немає миру з природою, та й не може його бути. А це ж такий ворог, що з самої його поразки народжується нова загроза. За останній період нашої історії ми в кількадесят разів збільшили експлуатацію нашої планети, паша чисельність росте, та ще швидше ростуть наші потреби. Небезпека виснаження сил і засобів природи вже не один раз повставала перед нами або в тій. або в інший галузі праці. До останнього часу нам щастило перемагати її, не звертаючись до огидного нам зменшення життя в нас самих і в нащадках, а от тепер стан боротьби набуває особливо грізного характеру.

— Я ніяк не думав, щоб вашій могутності в техніці й науці загрожували такі небезпеки. Ви кажете, що це вже вам траплялося у вашій історії?

— Ще сімдесят років тому, коли вичерпалося кам’яне вугілля, а перейти на водяну й електричну енергію ми ще до ладу не встигли, — нам, щоб виконати велетенську перебудову машин, довелося винищити безліч дорогого нам лісу нашої планети, що на десятки років зіпсувало їй красу і клімат. Після того, коли ми вже упоралися з цією кризою, років з двадцять тому знову виявилось, що виснажуються залізні руди. Почалося прискорене вивчення твердих сплавів алюмінію, і безліч своїх технічних сил ми кинули на електричне видобування алюмінію з ґрунту. А тепер статистики вирахували, що через тридцять років нам загрожує недостача їжі, якщо до того часу не буде винайдено синтезу білків з елементів.

— А інші планети? — заперечив я. — Хіба ж ви не зможете брати поповнення вам потрібного звідти?

— Звідки? Венера, як бачите, ще в руки не дається. Земля? У неї є своє людство, та і взагалі кажучи, ще й досі не ясно, в якій мірі пощастило б нам використати її сили. На їзду туди потрібно щоразу витрачати чималу кількість енергії, запаси ж потрібної для цього радійної матерії, — зі слів Менні, що нещодавно розповідав мені про свої останні н цій справі досліди, — на нашій планеті дуже невеличкі. Ні, труднощі скрізь чималі, і що тісніше наше людство стулює свої лави для боротьби проти природи, то щільніше єднаються й первістки для помсти за своє уярмлення.

— Але ж завжди можливо, наприклад, зменшити розмноження, щоб полагодити справу.

— Зменшити розмноження? Так це ж і є перемога первістків. Це значить — відмовитись від безмежного росту життя, спинити його на одному з найближчих ступенів. Ми перемагаємо, поки нападаємо. Коли ж ми відмовимося від зростання нашої армії, то це означатиме, що первістки обложили нас з усіх боків. Тоді почне слабнути віра в нашу колективну силу, в наше велике спільне життя. А вкупі з цією вірою гинутиме і сенс життя кожного з нас, бо ж у кожному з нас, дрібненьких кліточок великого організму, — живе цілість і кожна людини живе тією цілістю. Ні, зменшити розмноження — це останнє, на що б ми могли зважитися: коли ж це трапиться, то воно проти нашої волі стане початком кінця.

— Ну гаразд, я розумію, що трагедія цілого завжди висне над вами, принаймні як погрозлива можливість. Але ж поки перемога лишається за людством, окрему особу добре захищає від цієї трагедії колектив; навіть коли наближається безпосередня небезпека, то велетенські зусилля й терпіння від напруженої боротьби так рівно діляться між безліччю осіб, що не можуть занадто глибоко порушити їхнє спокійне щастя. Для такого ж щастя у вас, здається, є все, що лише потрібно.

— Спокійне щастя! Та хіба ж може людина не почувати потужно й глибоко всіх заворушень життя цілого, в котрому її початок і кінець? І хіба ж не виникає глибоких суперечностей життя з самої лише обмеженості окремої істоти, порівнюючи її до цілого, з самого безсилля її цілковито злитися з тим цілим, цілковито розчинити в ньому свою свідомість, як і охопити його тією своєю свідомістю? Ви не розумієте цих суперечностей? Це тому, що в вашому світі їх заступають інші, ближчі й болючіші. Боротьба класів, груп, осіб заступає вам ідею цілого, а з нею і те щастя та страждання, що вона за собою тягне. Я бачив ваш світ; я не міг би витерпіти й десятої долі того безумства, серед котрого живуть ваші брати. Але саме тому я й не зважився б вирішувати, хто з нас ближчий до спокійного щастя: що ладніше й гармонійніше життя, то болючіші неминучі в ньому дисонанси.

— Але скажіть, Енно, хіба, наприклад, ви не щаслива людина? Молодість, наука, поезія та, мабуть, і кохання… Чого такого тяжкого могли ви зазнати, щоб так гаряче говорити про трагедію життя?

— Знаменитий приклад, — засміявся Енно і якось дивно пролунав його сміх. — А чи знаєте ви, що веселий Енно вже раз вирішив був померти? І коли б Менні всього на день спізнився був прислати йому сім слів: «Чи не хочете ви їхати на Землю?», котрі сплутали йому всі його обчислення, то ви б свого веселого супутника не мали. Зараз он я вам не зумів пояснити всього цього. Але ви самі побачите згодом, що якщо й є у нас щастя, то лише не те мирне й спокійне, про котре ви щойно балакали.

Я не зважився розпитувати далі. Ми встали й повернулися до музею. Але я вже більше не міг систематично розглядати колекції. Увагу мою було розсіяно, думки розпливались. Я спинився у відділі скульптури перед одною з останніх статуй, що представляла прекрасного хлопчика. Риси його обличчя нагадували Нетті; дуже вразило мене те мистецтво, з яким художник зумів у недорозвинене тіло, в незакінчені риси й тривожні з допитливим поглядом очі дитини, втілити народження геніальності. Я довго й нерухомо стояв перед статуєю і все на світі зникло з моєї свідомості. Тут голос Енно змусив мене очуняти.

— Це ви, — сказав він, вказуючи на хлопчика. — Це ваш світ. Це буде чудовий світ. Він ще дитина, але погляньте, які невиразні мрії, які тривожні образи хвилюють його свідомість… Він ще дрімає, але він прокинеться, я відчуваю це, я глибоко вірю в це!

До радісного почуття, що викликали в мені ці слова, домішувався у мене якийсь чудний жаль:

«Чому не Нетті сказав це!»

V. У ЛІКАРНІ

Я повернувся додому дуже втомлений, а після двох безсонних ночей і цілого дня повної нездатності до праці вирішив знову поїхати до Нетті, бо не хотілось звертатися до невідомого мені лікаря нашого хімічного містечка. Нетті з ранку працював у лікарні: там я й знайшов його за оглядом хворих.

Щойно Нетті побачив мене у вітальні, він одразу ж наблизився до мене, уважно придивився до мого обличчя, взяв за руку й повів до віддаленої невеличкої кімнатки, де під лагідним блакитним світлом плавали в повітрі якісь приємні, невідомі мені пахощі і панувала повна тиша. Там він спокійно всадовив мене до глибокого крісла і сказав:

— Ні про що не думайте, ні про що не турбуйтесь. На сьогодні я все це беру собі. Відпочиньте, а потім я подивлюся.

Він пішов, а я ні про що не думав, ні про що не турбувався, бо він узяв на себе всі мої думки й турботи. Мене опанувало почуття приємного вдоволення і через кілька хвилин я заснув. Коли ж я очуняв, Нетті знов стояв переді мною і з посмішкою дивився на мене.

— Краще? — спитався він.

— Я цілком одужав, а ви геніальний лікар, — відповів я. — Ідіть до своїх хворих і не турбуйтесь про мене.

— Сьогодні я вже своє зробив. Коли хочете, я покажу вам нашу лікарню.

Мене це дуже зацікавило і ми рушили в обхід по всій просторій і гарній будівлі.

Серед хворих переважали хірургічні й нервові. Хірургічні були, здебільшого, жертвами нещасних випадків з машинами.

— Невже ж у вас на заводах і фабриках не вистачає забезпечень? — спитав я.

— Абсолютних забезпечень від нещасних випадків майже нема. Цих же хворих зібрано з району із населенням понад двох мільйонів чоловік; на такий район кілька десятків пошкоджених — число невелике. Здебільшого це все новаки, що ще не оговталися з тими машинами, біля яких працюють: у нас же всі так люблять переходити з одного виробництва в інше. Найчастіше жертвами своєї неуважливості стають спеціалісти вчені й художники; вони часто задумуються, глибоко захоплені якимсь несподіваним спостереженням.

— А нервові? Ці, мабуть, хворіють найперше від перевтоми?

— Так, їх чимало. Але ж не менше й таких, що занедужали від хвилювань і криз статевого життя, а також інших зворушень, наприклад, смерті близьких людей.

— А є тут душевнохворі з затемненою чи сплутаною свідомістю?

— Ні, тут таких немає; для них у нас є окремі лікарні. Там потрібні особливі прилади для тих випадків, коли хворий може завдати шкоди собі, чи комусь іншому.

— В таких випадках і у вас застосовують насильство над хворими?

— В тій мірі, як це дійсно потрібно, — звичайно.

— Оце вже вдруге зустрічаюсь я з насильством у вищому світі. Перший раз це було в домі дітей. Скажіть, вам, значить, не пощастило цілковито усунути ці елементи з вашого життя; ви мусите терпіти їх свідомо?

— Так, як терпимо хворобу й смерть, або ж, наприклад, гіркі ліки. Яка ж розумна істота відмовиться від насильства, ну, скажімо, для самооборони?

— Знаєте, для мене це значно зменшує безодню між нашими світами.

— Але ж перша різниця між ними полягає зовсім не в тому, що у вас насильства й приневолення багато, а у нас — мало. Вона полягає в тому, що у вас і те й інше прибирається в шати закону, в норми права й моралі, котрі панують над людьми і повсякчас тяжіють над ними. У нас же насильство існує або як прояв хвороби, або як розумний вчинок розумної істоти. І в обох цих випадках ні з нього, ні для нього не утворюється ніяких громадських законів і норм, ніяких особових чи неособових приписів.

— Але ж маєте ви вказівки, у згоді з якими ви обмежуєте волю ваших душевнохворих чи ваших дітей?

— Так, цілком наукові правила догляду за хворими, як і педагогіка. Але, певна річ, і в цих технічних правилах зовсім не враховано всіх випадків потреби насильства, як і способів його вжитку чи міри його. — все це залежить від усієї суми дійсних умов.

— Коли так, то тут можливе справжнє свавілля з боку вихователів чи тих, хто доглядає хворих.

— Що є, по-вашому, — «свавілля»? Коли це непотрібне, зайве насильство, то воно можливе лише з боку хворої людини, котру саму потрібно лікувати. Розумна й свідома людина ніколи не здатна до цього.

Ми проминули кімнати хворих, операційні, кімнати ліків, помешкання доглядачів за хворими, зійшли на другий поверх і дісталися до великої, прекрасної зали, через прозорі стіни котрої видно було озеро, гай і оддалік — гори. Кімнату прикрашали високохудожні статуї й картини, стояли розкішні художні меблі.

— Це кімната для тих, хто умирає, — сказав Нетті.

— Ви їх усіх сюди приносите? — запитав я.

— Частину приносимо, частина ж і сама приходить. — відповів Нетті.

— Невже ж у вас такі ще й ходити можуть? — здивувався я.

— Хто фізично здоровий, звичайно, — може.

Я збагнув, що розмова йшла про самовбивць.

— Ви даєте самовбивцям цю кімнату для їхньої справи?

— Так, і всі засоби для спокійної і безболісної смерті.

— І не чините їм жодних перешкод?

— Коли свідомість пацієнта світла і воля тверда, то які ж можуть бути перешкоди? Звичайно, лікар спочатку пропонує хворому порадитися з ним. Дехто пристає на це. дехто — ні…

— І часто ж у вас трапляються ті самогубства?

— Так, особливо серед стареньких. Коли чуття життя слабне і притуплюється, тоді багато з них воліють не чекати природного кінця.

— А доводиться вам мати справу із самогубством людей молодих, повних сил і здоров’я?

— Так, бува й це, але не часто. В цій лікарні за моєї нам’яти таких випадків трапилося два, третю спробу пощастило спинити.

— Хто ж були ці нещасні люди, і що їх призвело до такого горя?

— Першим був мій учитель, знаменитий лікар, що вклав у науку безліч нового. Він мав надмірно розвинену здатність відчувати страждання інших людей. Це скерувало його розум і енергію в бік медицини, та це ж його й порішило. Він не витримав. Свій гнітючий настрій він приховував так добре, що катастрофа сталася для всіх цілком несподівано. Це трапилося після одної важкої епідемії, що виникла під час робіт з висушування однієї морської затоки, де загинуло й загнило кілька сотень мільйонів риби. Епідемія мучила, як ваша холера, а була гірша від неї, бо видужував лише один на десять хворих. А через присутність невеличкої надії, що хворий може одужати, лікарі не могли задовольнити прохань своїх хворих про швидку й легку смерть: не можна ж було визнавати цілком свідомою людину, опановану гострою гарячковою хворобою. Мій учитель героїчно працював під час епідемії і його досліди допомогли доволі швидко упоратися з нею. Але, коли все вже владнали, він покинув життя.

— Скільки тоді було йому років?

— На вашу лічбу — біля п’ятдесяти. У нас це зовсім молодий вік.

— А другий випадок?

— Це була жінка, у котрої померли чоловік і дитина одночасно.

— А третій, нарешті?

— Про третій вам міг би розповісти лише сам той товариш.

— Це правда, — погодився я. — Але поясніть мені це: чому ви, марсіани, так довго не старієте? Чи це властивість вашої раси, чи наслідок кращих умов життя, чи може ще там чогось?

— Раса тут ні до чого: літ за 200 перед тим наше довголіття було в два рази коротше. Кращі умови життя? Справді, у значній мірі це вплинуло. Але ж не тільки саме це. Найпершу роль тут відіграє наш метод поновлення життя.

— Що це таке?

— Річ, по суті, дуже проста, хоч вам вона, мабуть видасться дивною. А тим часом, ваша наука вже здобула всі підстави її опанувати. Ви знаєте, що природа, щоб підвищити життєздатність клітин чи організмів, повсякчасно поповнює одну істоту другою. Для цієї мети одноклітинні істоти, коли в одноманітнім оточенні їхня життєва сила зменшиться, зливаються по двоє в одне і тільки тим способом повертається їм повна міра здатності до розмноження. — «безсмертя» їхньої протоплазми. Той самий сенс має й статеве сполучення вищих рослин і тварин: там так само єднаються життєві елементи двох різних істот, щоб утворився новий, досконаліший зародок третьої. Нарешті, ви знаєте вже і вживання кров’яних сироваток, котрими передаєте від однієї істоти до іншої елементи життєздатності, сказати б, частково, — коли треба, наприклад, підживити опірність організму тій чи іншій хворобі. Ми ж ідемо далі і вживаємо заміни крові між двома людськими істотами, з яких кожна може передавати іншій безліч умов підвищення життя. Це — простісіньке одночасне переливання крові одної людини другій подвійним сполученням відповідними приладами їхніх кровоносних органів. Коли додержати всіх вказівок обережності, то це річ цілком безпечна. Кров одної людини живе в організмі іншої і вносить глибоке поновлення в усю її тканину.

— Таким чином можна повертати молодість старим, вливаючи в їхні жили юнацьку кров?

— Почасти, так: але, звісно, не в повній мірі, бо кров — це ще не все в організмі і вона в свою чергу ним переробляється. Тому, отже, молода людина не старіє від крові старої; молодий організм швидко перемагає все, що в тій крові є недужого й пристаркуватого, а в той же час він засвоює з неї багато дечого такого, чого в ньому нема; отже, енергія і гнучкість життєвих функцій зростають і в ньому.

— Якщо це така проста річ, то чому ж наша земна медицина ще й досі не використовує цього методу? Адже вона знає переливання крові вже кілька сотень літ, коли не помиляюся.

— Не знаю, може бути, що вам перешкоджають якісь особливі органічні умови, котрі позбавляють у вас цей метод його значення. А можливо, що це просто наслідок вашої психології індивідуалізму, котра так гостро відмежовує у вас одну людину від одної, що думка про життєве злиття їх — вашим ученим майже не по силах. Крім того, у вас поширено безліч хвороб, що отруюють кров, про котрі й самі хворі часто не знають, інколи ж з ними ховаються. Те ж переливання крові, що тепер, — дуже рідко, — практикує у вас медицина, має якийсь філантропічний характер: у кого крові багато, той дає її іншому, хто в цю хвилю дуже її потребує, в разі, наприклад, великої втрати її через рану. Звичайно, у нас подеколи буває й це, але. як система, живе щось інше. — те, що відповідає всьому нашому ладові: товариський обмін життям, не лише в ідейному, а й у фізіологічному існуванні…

VI. ПРАЦЯ І ПРИВИДИ

Враження перших днів, що бурхливою хвилею заповнили мені свідомість, дали мені зрозуміти величезні розміри тої роботи, що переді мною змальовувалася. Треба було найперше збагнути цей світ, незрівнянно багатий і своєрідний у своїй життєвій суцільності. Потім треба було вступити в нього, і вступити не як цікавому музейному екземплярові, а як людині проміж людей, як робітникові до робітників. Тільки тоді міг би упоратись я зі своїм дорученням, тільки тоді міг би я послужити початком дійсного обопільного зв’язку двох світів, між котрими я, соціаліст, був на межі, як безмежно мала мить сучасного — між минулим і майбутнім.

Коли я од’їздив з лікарні, Нетті сказав мені: «Не дуже кваптесь!» Мені видалося, що він помилявся. Якраз саме треба було квапитись, треба було зворухнути всі свої сили й енергію, бо ж відповідальність була безмежно велика! Яку велетенську користь нашому старому замученому людству, яке неймовірне прискорення його розвитку, його розквіту мусив принести з собою живий енергійний вплив вищої культури, могутньої й гармонійної! І кожна хвиля зволікання в моїй роботі могла припізнювати його початок… Ні, вичікувати, відпочивати — не було часу.

І я вперто почав працювати. Я вчився науки й техніки нового світу, напружено приглядався до його громадського життя, досліджував літературу. Так, тут треба було покласти силу праці.

Їхні наукові методи просто мене морочили: я механічно засвоював їх, переконувався на досвіді, що вжиток їх легкий, простий і не веде до помилок, — а тим часом я не розумів їх, не розумів, чому вони доводять до мети, де їхній зв’язок з життєвими подіями, де їхня суть. Я був наче ті старі математики XVII століття, нерухома думка котрих не могла засвоїти живої динаміки безмежно малих величин.

Громадські зібрання марсіан вражали мене своїм напружено діловим характером. Чи вони були присвячені питанням науки, чи питанням організації робіт, чи навіть питанням мистецтва. — доповіді й промови були неймовірно стислі й короткі, аргументація певна й докладна, ніхто ніколи не повторювався і не повторював інших. Постанови зборів, здебільшого одноголосні, переводились у життя так швидко, як у казці. Чи збори вчених певної спеціальності постановляли організувати певну наукову інституцію, чи збори статистиків праці — що треба закласти нове підприємство, чи, нарешті, збори мешканців міста, — що треба прикрасити його певною будівлею, — негайно ж з’являлись нові числа потрібної праці, публіковані центральним бюро, наїздили повітрям сотні й тисячі нових робітників, а через кілька днів чи тижнів справу вже було викінчено і робітники зникали не знати куди. Все це було для мене якоюсь своєрідною магією, чудною магією, спокійною й холодною, без заклять і містичних прикрас, але ще більш загадковою в своїй надлюдській могутності.

Література нового світу, навіть художня, теж не була для мене ні відпочинком, ні заспокоєнням. Образи її були ніби й прості й зрозумілі, але якось внутрішньо чужі для мене. Мені хотілося дужче в них заглибитися, наблизитись до них і повніше збагнути їх, але мої зусилля приводили до цілком несподіваного результату: образи ставали наче привидами і вкривалися туманом.

Коли я йшов до театру, то й тут почуття безпорадності не кидало мене. Сюжети були прості, гра розкішна, життя ж лишалося десь поза сценою. Промовляли герої так стримано й лагідно, поводилися так спокійно й обережно і почуття свої підкреслювали так мало, ніби не хотіли нав’язувати слухачеві жодних настроїв, ніби вони були суцільні філософи, та й ще ж, як мені здавалося, чимало ідеалізовані. Лише історичні п’єси з давнього минулого давали мені хоч трохи відомі враження, а гра акторів там була так само енергійна і висловлювання особистих почувань так само щире, як я звик бачити це по наших театрах.

Була й іще одна дрібниця, котра всупереч усьому сказаному вище, вабила мене до театру нашого містечка з особливою силою. В цьому театрі зовсім не було акторів. П’єси, котрі я там бачив, передавалися оптичними й акустичними апаратами з далеких великих міст, або ж, — здебільшого, — були відновленням гри, що відбулась колись давно, так давно, що самі актори вже й померли.

Знаючи способи моментальної фотографії природними барвами, марсіани вживали їх для фотографії життя в русі, як робиться це для наших кінематографів. Але вони не лише сполучували кінематограф із фонографом, — це починають робити і у нас на Землі, хоч досі й дуже невдало, — вони використовували й ідею стереоскопа і пласкі картини кінематографа перетворювали в рельєфні. На екрані давалося одночасно два малюнки: дві половини стереограми, а перед кожним кріслом зали було поставлено відповідний стереоскопічний бінокль, котрий зліплював пару пласких малюнків у один тримірний. Дивно було гарно й чітко бачити живих людей, їхні рухи і дію, чути їхні думки й почуття. — і тямити в той же час, що там нічого такого немає, що там є лише матове скло, а за ним фонограф і електричний ліхтар з годинниковим механізмом. Це викликало майже містичне зачудування та будило невиразні сумніви і відносно решти дійсності.

Все це, однак, не допомагало мені в моєму завданні — збагнути чужий світ. Мені, звичайно, потрібна була поміч збоку. Але до Менні за вказівками й поясненнями я звертався все рідше. Мені ніяково було виказувати всі свої утруднення в усьому їхньому обсязі. До того ж у цей якраз час Менні цілковито заглибився в якийсь неймовірно важливий дослід у справі здобування «мінус-матерії». Він працював без відпочинку, часто не спав цілими ночами, а його захоплення працею було живим прикладом, що несамохіть спонукував і мене йти далі у своїх зусиллях.

Інші ж приятелі на деякий час позникали з мого обрію. Нетті поїхав за кілька тисяч кілометрів керувати закладанням нової велетенської лікарні на другому боці планети. Енно, як помічник Стерні на його обсерваторії, працював над вимірами й обчисленнями, потрібними для нових експедицій на Землю й Венеру, а також на Місяць і Меркурій з метою їх краще відфотографувати та доправити зразки їхніх мінералів. З іншими марсіанами я близько не сходився, лише обмежувався необхідним розпитуванням у розмовах по справі: важко й чудно було приятелювати з чужими мені й вищими за мене істотами.

Згодом мені почало видаватися, що праця моя, загалом беручи, посувається добре. Все менш ставав мені потрібним відпочинок, та навіть і сон. Наука моя якось механічно, вільно і без зусиль почала вкладатись у голову, а почуття було таке, ніби голова цілковито порожня і в неї можна вмістити ще дуже й дуже багато дечого нового. Правда, коли я пробував, як здавна звик, чітко формулювати собі свіжовивчене, то тут мені, здебільшого, не щастило; та я вважав, що це не біда, що мені не вистачає лише висловів та якихось подробиць і дрібниць; загальну ідею я опанував, а це річ найперша.

Жодного живого задоволення моя праця мені вже не давала; початковий безпосередній інтерес десь загинув. «Що ж, це річ проста, — думав собі я. — Після всього, що я тільки побачив і про що довідався, мене вже важко чим-будь здивувати. І не в тім справа, щоб усе було мені приємним, а в тім, щоб опанувати все потрібне.

Одна лише була прикрість: все тяжче було зосереджувати увагу на одній якійсь речі. Думки повсякчасно линули то в той, то в інший бік; яскраві спогади, часто досить несподівані й давні, спливали над свідомість і змушували забуватися про оточення, віднімаючи такі дорогі хвилини. Я помічав це, отямлювався, і з новою енергією хапався за працю, але ж — минав короткий час і знову літаючі образи минулого чи фантазії опановували мій мозок, і знову доводилося опиратися їх гострим зусиллям.

Все частіше бентежило мене чудне й неспокійне почуття. Ніби є щось дуже важливе і спішне, чого я не виконав, про що повсякчас забуваю і про що старанно силкуюся згадати. Слідом за цим почуттям злітав цілий рій відомих мені облич і минулих подій та непереможною хвилею ніс мене все далі назад через юнацтво й підліткування до мого найранішого дитинства, гублячись потім у якихось непевних і невиразних почуваннях. Після цього моя неуважливість ставала особливо сильною і упертою.

Скоряючись внутрішньому опорові, котрий не давав мені довго зосереджуватись на чомусь одному, я почав усе частіше й швидше перебігати від речі до речі, а для цього навмисно назбирав до своєї кімнати купу книжок, розкритих завчасу ні потрібному місці, таблиць, карт, стереограм, фонограм тощо. Цим способом сподівався я усунути втрату часу, але неуважливість знову непомітно підкрадалася до мене і я ловив себе на тому, що довго вже дивлюся в одну точку, нічого не розуміючи і нічого не роблячи.

Зате, коли я вкладався до ліжка і крізь скляну стелю дивився на темне небо ночі, — тоді думка сама починала працювати, навдивовижу жваво й енергійно. Цілі сторінки чисел і формул повставали перед моїм внутрішнім зором так чітко, що я міг перечитувати їх рядок за рядком. Але ці образи швидко зникали, поступаючись перед іншими; і тоді свідомість моя ставала якоюсь панорамою дивовижно яскравих і чітких картин, що не мали жодного стосунку до моєї праці й турбот: земні краєвиди, театральні сцени, картини дитячих казок — спокійно, наче в дзеркалі, відбивалися в моїй душі і, змінюючись, зникали, не викликаючи жодного хвилювання, лише легеньке почуття зацікавлення, не позбавлене ледве помітної приємності. Ці картини спочатку пливли в глибині моєї свідомості, не домішуючись до оточення; згодом же вони відсовували його геть і на мене злітав повний живих і складних видінь сон, що дуже легко переривався і не давав мені найпершого, чого я прагнув — почуття відпочинку.

У вухах у мене почало гудіти вже доволі давно: тепер же це гудіння ставало все впертіше й голосніше: інколи воно перешкоджало мені слухати фонограми, ночами ж просто не давало спати. Часами в ньому бриніли людські голоси, відомі мені й невідомі; часто мені здавалося, що мене гукають моїм ім’ям, що я чую розмову, слів котрої через те гудіння не можу толком розпізнати. Я став розуміти, що я, мабуть, чи не занедужав, тим паче, що моя неуважливість остаточно опанувала мене і я не міг навіть читати більше, ніж кілька рядків за раз.

«Це, звичайно, простісінька перевтома, — думав собі я. — Мені треба більше відпочивати; може бути, що я надто багато працював. Треба тільки, щоб Менні не помітив, що зі мною робиться, бо ж це — чисте банкрутство та ще й на самому початку справи.

І коли Менні навідувався до мене, — це інколи бувало, — я прикидався, ніби старанно працюю. Він же зауважував мені, що я надуживаю своїх сил і ризикую перевтомитися.

— Особливо сьогодні у вас дуже кепський вигляд, — казав він. — Подивіться в дзеркало, як у вас горять очі і як ви зблідли. Нам треба відпочити, ви згодом на тому виграєте.

Мені й самому хотілося б того, але якось не щастило. Щоправда, — я майже нічого не робив, але ж усяке навіть найменше зусилля мене виснажувало; бурхлива ж хвиля живих образів зі спогадів і фантазії вирувала і вдень і вночі. Оточення якось блідло й відступало перед ними, набуваючи нереального вигляду.

Нарешті я був змушений скоритися. Я бачив, що млявість і апатія все дужче опановують мою волю, що у мене все меншає сил боротися зі своїм становищем. Одного ранку, коли я щойно встав з ліжка, у мене все раптом потемніло в очах. Але це швидко минулося і я пішов до вікна, позирнути на дерева парку. І от, зненацька, я відчув, що хтось на мене дивиться. Я повернувся і побачив Ганну Миколаївну. Обличчя її було бліде й засмучене, дивилася вона з гірким докором. Мені стало прикро і я, зовсім не думаючи про те, як вона могла тут опинитися, ступив до неї і хотів щось сказати. Але вона зникла, ніби розтанула в повітрі.

З цієї хвилі почалася оргія привидів. Багато дечого я вже не пригадую і, здається, свідомість часто сплутувалась у мене, як у сні. Приходили й виходили, або ж просто з’являлися і зникали різноманітні люди, з ким я зустрічався в житті, — навіть цілком мені невідомі. Але між ними не було марсіан, все це були люди Землі, здебільшого ті, кого я давно вже не бачив — старі шкільні товариші, молодший брат, що вмер іще дитиною. Одного ж разу побачив я через вікно на лавочці відомого мені шпига, котрий глузливо поглядав на мене своїми хижацькими непосидячими очима. Привиди не розмовляли зі мною, вночі ж, коли було тихо, галюцинації слуху зростали, стаючи суцільними, але безглуздо беззмістовними розмовами проміж невідомих мені, здебільшого, осіб: то пасажир торгувався з візником, то прикажчик умовляв покупця взяти у нього крам, то галасувала університетська аудиторія, а суб умовляв її заспокоїтись, бо зараз, мовляв, прийде пан професор. Галюцинації зору були, принаймні, цікаві, та й заважали мені менше й рідше.

Після примари Ганни Миколаївни я, певна річ, сказав усе Менні. Він одразу ж уклав мене до ліжка, покликав найближчого лікаря і протелефонував Нетті за шість тисяч кілометрів. Лікар сказав, що він не зважується до чогось приступати, бо не так добре знає організацію людини Землі, але, як би там не було, а найпотрібніша для мене річ — це спокій і відпочинок; забезпечивши це, не страшно й почекати, поки приїде Нетті.

Нетті з’явився на третій день, передавши свою справу іншому. Побачивши, що зі мною сталося, він із журливим докором поглянув на Менні.

VII. НЕТТІ

Хоч лікував мене сам Нетті, та хвороба моя тяглася кілька тижнів. Я перебував у ліжку, спокійний і апатичний, байдужий і до дійсності, і до привидів; навіть повсякчасна присутність Нетті тішила мене чуже мало, ледве даючи себе помітити.

Мені дивно згадувати про своє тодішнє ставлення до галюцинацій: хоч десятки разів мені доводилося переконуватись, що вони не є реальністю, проте кожного разу, коли вони з’являлись, я якось забував це; навіть, коли моя свідомість не затемнювалась і не сплутувалась, — я визнавав їх за дійсні особи й речі. Розуміння ж їхньої нереальності приходило лише після того, як вони вже зникали, або ж саме за хвилю перед тим.

Перші свої зусилля Нетті скерував на те, щоб примусити мене спати й відпочивати. Жодних ліків для того він, однак, уживати не зважувався, розуміючи, що всі вони можуть стати отрутою для земного організму. Кілька днів йому не щастило приспати мене своїми звичайними способами; галюцинаторні образи втручалися в процес впливу і руйнували його роботу. Та нарешті йому пощастило, і коли я прокинувся після двох-трьох годин сну, він заявив:

— Тепер ви, безперечно, одужаєте, хоч хвороба ще довго йтиме своєю ходою.

І вона й справді йшла тією ходою. Галюцинації траплялися рідше, але не стали менш живими й яскравими. Вони навіть ускладнились — інколи гості-привиди починали зі мною розмову.

Але з тих розмов лише одна мала толк і значення для мене. Це трапилося в кінці хвороби.

Прокинувшись ранком, я побачив біля себе, як звичайно, Нетті; за його ж кріслом стояв мій давній товариш по революції, немолода вже людина, глузливий і гостроязикий агітатор — Ібрагім. Він ніби на щось вичікував. Коли Нетті вийшов до сусідньої кімнати приготувати ванну, Ібрагім брутально й гостро кинув мені:

— Дурню! Чого зіваєш? Хіба не бачиш, хто твій лікар?

Мене якось мало здивував натяк, що приховувався в цих словах, а їхній цинічний тон не обурив мене — я його знав за цілком природній для Ібрагіма. Але я пригадав залізне ручкання маленької руки Нетті й Ібрагімові не повірив.

— Не віриш, так тобі ж гірше, — погордливо посміхнувся він і в ту ж хвилю зник.

В кімнату вступив Нетті. Побачивши його, я відчув якусь чудну ніяковість. Він уважно подивився на мене.

— Добре, — сказав він. — Ви одужуєте швидко.

Весь день після цього він був якось особливо мовчазний і задумливий. На другий день, переконавшись, що я почуваю себе добре, а галюцинації не повторюються, він поїхав по своїх справах, поставивши замість себе іншого лікаря. Після цього він кілька днів з’являвся лише вечорами, щоб приспати мене на ніч. Лише тоді я гаразд зрозумів, як для мене потрібна і приємна його присутність. Поруч із хвилями здоров’я, що ніби пливли в мій організм зі всієї природи навкруги, стали все частіше навідувати мене міркування про натяк Ібрагіма. Я вагався і всяким чином переконував себе, що це безглуздя, породжене хворобою: ради чого Нетті й інші друзі почали б мене відносно цього дурити? Проте невиразний сумнів усе лишався, і він був мені дуже неприємний.

Інколи я розпитував Нетті, над якими справами він оце зараз працює. Він поясняв мені, що нині йде низка зборів, присвячених справі влаштування нових експедицій на інші планети, і він там потрібен як експерт. Менні керував цими зборами, але ні він, ні Нетті швидко їхати не збиралися і це мене дуже тішило.

— А ви самі часом не думаєте повертатись додому? — спитав мене Нетті і в його тоні помітив я занепокоєння.

— Та я ж іще нічого не встиг зробити. — відповів я.

Обличчя Нетті заясніло.

— Ви помиляєтесь, ви зробили багато… Навіть і цією відповіддю, — заперечив він.

Тут я відчув якийсь натяк на щось таке, чого я ще не знав, але що стосувалося до мене.

— А чи не можу й я піти на одну з цих нарад? — запитав я.

— Нізащо! — рішуче заявив Нетті. — Крім повного відпочинку, котрий вам потрібен, вам треба ще цілі місяці уникати всього, що має безпосередній зв’язок з початком вашої хвороби.

Я не сперечався. Мені було так приємно відпочивати що мій обов’язок перед людством поплив кудись далеко. Мене тільки все дужче турбували чудні думки про Нетті.

Одного вечора стояв я біля вікна, дивився на потемнілу внизу таємничу червону «зелень» парку, і вона видавалася мені прекрасною, і не було в ній нічого чужого моєму серцю. Тут хтось постукав у двері і я зразу відчув, що це — Нетті. Він зайшов своєю швидкою, легкою ходою і, посміхаючись, простяг мені руку — старе земне привітання, котре йому подобалось. Я радісно стиснув йому руку з такою енергією, що його дужим пучкам стало прикро.

— Ну, я бачу, що моїй ролі лікаря — край, — сміючись сказав він. — А проте, я мушу вас іще раз добре розпитати, щоб це твердо встановити.

Він допитував мене, а я безглуздо відповідав йому, не знати чого зніяковівши, і читав прихований сміх у глибині його великих очей. Нарешті я не витерпів:

— Поясніть мені, чому це мене так тягне до вас? Чому я так неймовірно радий вас бачити?

— Найшвидше тому, гадаю, що я лікував вас і ви несвідомо переносите на мене радість одужання. А може бути й… ще одне… саме те, що я… жінка…

Блискавка майнула у мене перед очима, все потемніло навкруги, серце ніби спинилося. Через секунду я, як божевільний, стискував Нетті в своїх обіймах, цілував їй руки, лице і її великі глибокі очі, зеленкувато-сині, як небо її планети…

Великодушно і просто дозволяла мені Нетті мої бурхливі пориви… Коли я очуняв від свого радісного божевілля і знову цілував її руки з самовільними сльозами вдячності на очах. — то було, звичайно, слабосилля від подужаної хвороби, — Нетті сказала мені зі своєю любою посмішкою:

— Так, мені зараз здавалося, що весь ваш юнацький світ почуваю я в своїх обіймах. Його деспотизм, його егоїзм, його божевільна жага щастя — все це було в ваших ласках. Ваша любов — рідня вбивству… Але… я люблю вас, Ленні…

Це було щастя.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І. ЩАСТЯ

Ці місяці… Коли я про них згадую, все тіло мені починає трепетати, туман застеляє очі і все навкруги видається дрібницею — не знайти слів, щоб змалювати минуле щастя.

Новий світ став мені близьким і, здавалося, цілком зрозумілим. Минулі поразки не лякали мене, юнацтво й віра повернулись до мене і, думав собі я, ніколи вже мене не покинуть. У мене був гарний і могутній спільник, квилити не було чого, майбутнє було моїм.

До минулого думка моя поверталася рідко, здебільшого до того, що стосувалося Нетті і до нашого кохання.

— Навіщо ви ховалися від мене з тією своєю статтю? — запитав я її незабаром після того вечора.

— Спочатку це трапилося само собою, випадково. Але потім я підтримувала вашу помилку цілком свідомо і навіть навмисне усунула зі своєї одежі все, що могло б сприяти здогадам. Я боялася труднощів і складності вашого завдання і я не хотіла вам його ще дужче ускладнювати, особливо ж, коли помітила ваш несвідомий до мене порив. Я й сама не зовсім добре розуміла себе… до вашої хвороби.

— Значить, не вона вирішила справу… Як же я вдячний моїм любим галюцинаціям!

— Так, звістка про вашу хворобу була мені з ясного неба громом. Коли б мені не пощастило вас урятувати, я може й умерла б…

Після кількох секунд мовчанки вона додала:

— А знаєте, серед ваших друзів є ще одна жінка, про котру ви цього й не подумали б. Вона також дуже вас любить… Не так, звичайно, як я…

— Енно! — одразу ж здогадався я.

— Атож. І вона також дурила вас навмисно з моєї поради.

— Ах, скільки обману й лукавства у вашім світі! — вигукнув я з жартівливим пафосом. — Хай лише хоч Менні не стане жінкою; коли б мені трапилося покохати його, це був би жах.

— Так, це страшна річ, — задумливо ствердила Нетті, і я не зрозумів її дивної поважності.

Дні минали за днями, і я радісно опановував прекрасний новий світ.

II. РОЗЛУКА

А все ж надійшов той день, якого не можу я згадати без прокльону, — день, коли між мною і Нетті постала чорна тінь ненависної і неминучої розлуки.

Зі спокійним і ясним, як завжди, виразом обличчя Нетті сказала мені, що вона незабаром мусить виряджатися разом з велетенською експедицією, організованою під керівництвом Менні. Побачивши, як приголомшила мене ця звістка, вона додала:

— Це ненадовго; в разі успіху, а я в ньому впевнена, частина експедиції вернеться дуже швидко, — разом з нею і я.

Потім вона почала пояснювати мені, в чому річ. На Марсі запаси радіоматерії, потрібної для міжпланетного руху та розкладу й синтезу всіх елементів, — вичерпувались: вона тільки витрачалася, поновити ж її не було жодних засобів. На Венері, що була майже в чотири рази молодша за Марс, яскраві прикмети свідчили про присутність під самою поверхнею велетенських скупчень радійних порід, що ще не встигли розкластися самостійно. На одному острові, що лежить серед найбільшого океану Венери і зветься у марсіан «Островом Гарячих Бур», скупчилося тої радійної породи найбільше: там і ухвалено було розпочати її негайне розроблення. Але ж перш за все для того треба було б побудувати височенні міцні стіни, щоб забезпечити працівників від впливу вогкого гарячого вітру, що лютує там гірше, ніж бурі наших піщаних пустель. Тому й виникла потреба вирядити експедицію з десятка етеронефів, що везли півтори-дві тисячі людей, з яких лише двадцята частини мала провадити хімічні роботи, решта ж — будівничі. До участі в експедиції було залучено найкращі наукові сили, в тому числі й найбільш досвідчених лікарів: небезпеки загрожували здоров’ю і з боку клімату, і з боку вбивчого проміння й еманацій радійної породи. Нетті казала, що вона не могла ухилитися від участі в експедиції; але вважалося, що коли робота посунеться добре, то вже через три місяці один етеронеф вирядиться назад зі звістками й запасом здобутої матерії. Цим етеронефом мала вернутися й Нетті, значить, через 10–11 місяців після від’їзду.

Я не міг зрозуміти, чому саме мусить їхати Непі. Вона доводила мені, що починання надто поважне, щоб від нього можна було відмовитись, — що воно має велике значення і для моєї справи, бо його успіх уперше дасть можливість часто й широко зноситися з Землею, — що найменша помилка в організації медичної допомоги з самого початку може призвести до загибелі всієї справи. Все це було так, — я вже знав, що Нетті всі марсіани визнають за найкращого лікаря для всіх тих випадків, які не вміщуються в рамки старого медичного досвіду, — а все ж мені здавалося, що це ще не все. Я відчував, що тут є щось недоказане.

В одне лише я вірив цілковито — в саму Нетті та в її любов. Коли вона каже, що їхати треба, значить і справді треба; коли вона не каже чому саме, значить не слід її й допитувати. Я бачив страх і муку в її прекрасних очах, коли вона не помічала, що я дивлюсь на неї.

— Енно буде для тебе гарним і вірним приятелем. — говорила вона з сумною посмішкою. — Тай про Неллу ти не забувай, вона любить тебе за мене, у неї багато досвіду й розуму, її порада в тяжкі хвилини дуже цінна. Про мене ж думай лише одне, — що я повернуся, якомога скоріше.

— Я вірю в тебе, Нетті, — відповів я, — а тому вірю і в себе, — в людину, котру ти покохала.

— Ти маєш рацію, Ленні. І я певна, що з-під всякого нагніту долі, з усякої катастрофи ти вийдеш вірним собі, дужчим і кращим, ніж раніше.

Майбутнє кидало тінь на наші прощальні ласки і вони зливалися зі слізьми Нетті.

III. ФАБРИКА ОДЕЖІ

З допомогою Нетті за ті короткі місяці я встиг значно просунутися до здійснення найпершої точки свого плану — стати корисним робітником марсіанського суспільства. Я свідомо відхиляв усі пропозиції читати лекції про Землю та її людей: було б безглуздям зробити це своєю спеціальністю, бо це означало б навмисне спиняти свою свідомість на образах свого минулого, котрого я й так не міг спекатись, — замість засвоювати майбутнє, котре я повинен був завоювати. Отож я надумав безпосередньо стати на роботу і вибрав для того — після уважного порівняння й обмірковування — фабрику одежі.

Звичайно, я вибрав для себе роботу найлегшу. Але мені й тут довелося чимало попрацювати, щоб себе до неї як слід підготувати. Довелося засвоїти вироблені наукою принципи впорядковування фабрик узагалі, ознайомитися спеціально з тою фабрикою, де мені належалося працювати, з її архітектурою і організацією праці, з’ясувати собі хоч побіжно призначення всіх уживаних тут машин, як і тієї ж машини, біля котрої я мусив сам працювати — в усіх, звичайно, подробицях. За цією роботою виявилась потреба спочатку добре вивчити деякі розділи загальної й прикладної механіки, технології і навіть математичного аналізу. Найбільші труднощі тут виникали не зі змісту виучуваного, а з його форми. Марсіани писали свої підручники не для людини нижчої культури. Я пригадував, як мучився я колись дитиною над французьким підручником математики, що потрапив мені до рук випадково. У мене завжди був значний потяг, як і порядні здібності до цього предмету: тяжкі для більшості учнів ідеї «межі» і «вивідної» я засвоїв був якось непомітно, ніби здавна мав з ними справу. Але в мене не було тої дисципліни логіки і практики наукового мислення, на котрі сподівався від свого читача-учня французький професор, суворий і чіткий у висловах, але ж дуже скупий на пояснення. Він повсякчас оминав ті логічні місточки, що самі собою розумілися для людини вищої культури, але не для молодого азіата. І не один раз цілими годинами сидів я над якимсь переходом, що виникав слідом за словами: «звідки, зважаючи на попередні рівняння, виводимо…» Так було мені й тепер, — тільки що важче, — коли читав я наукові книжки марсіан; ілюзія легкості й зрозумілості, що була в мене на початку моєї хвороби, зникла тепер без сліду. Але терпляча допомога Нетті повсякчас була зі мною, розчищаючи мені важкий шлях.

Після від’їзду Нетті я незабаром зважився і вступив на фабрику. Це було величезне і дуже складне підприємство, що зовсім не відповідало нашим звичайним уявленням про подібну фабрику. Тут пряли, ткали, викроювали, шили й фарбували одежу, а матеріалом для роботи був не льон, не бавовна і взагалі не волокно рослин, як і не вовна та шовк, а щось цілком інше.

В старі часи марсіани виготовляли тканину для одежі майже так само, як це робиться нині у нас: вирощували потрібні рослини, стригли вовну з відповідної худоби, розводили особливу породу павуків, з павутиння котрих мали щось подібне до шовку, і т. д. Зміну техніки викликала потреба за всяку ціну збільшити продукцію хліба. Волокнисті рослини мусили віступитись перед волокнистими мінералами, от як гірський льон. Після цього хіміки зосередили свої зусилля над дослідженням павутиння і над синтезом нових матеріалів з такими ж властивостями. Коли винайти синтез їм пощастило, то в усій цій продукції за короткий час відбулася повна революція і тепер старого типу ткання можна знайти лише в історичних музеях.

Наша фабрика була справжньою дитиною цієї революції. Кілька раз на місяць із найближчих хімічних заводів залізничними коліями доставляли до неї «матеріал» на пряжу — густу прозору матерію в великих цистернах. Особливими апаратами, що захищали матеріал від повітря, його переправляли з цистерн у великий і високо почеплений металічний резервуар, рівне дно котрого мало сотні тисяч найтонших мікроскопічних дірочок. Великий тиск продушував через ці дірочки тонесеньке павутиння, котре твердло вже через кілька сантиметрів, міцніючи. Десятки тисяч механічних веретен підхоплювали це павутиння, скручуючи його десятками в нитки різної товщини і тягли їх далі, передаючи готове «прядиво» в другий, ткацький відділ. Там ткацькі верстати плели ці нитки в різне ткання, від найбільш тендітного — як серпанок і батист, до найтовщого, як сукно й повсть; ткання невпинно тяглося широкими стрічками ще далі — до майстерні викроювання. Тут його підхоплювали нові машини, уважно складали в кілька шарів і тисячами витинали з них завчасу розмірені з планів різноманітні шматки для окремих частин одежі.

У «швейні» всі ці шматки без жодних голок, ниток чи машинок для шиття сполучалися в готову одежу. Для того рівно стулені шматки змащувалися особливою хімічною рідиною, котра розтоплювала їх, а через хвилину й випаровувалась, полишаючи шматки міцно з’єднаними, — краще, ніж би це можна було зробити яким-будь шиттям. Тим же способом скрізь наліплювалися й ґудзики, і з майстерні виходили готові частини одежі — кілька тисяч зразків, різних формою й розміром.

На кожен зріст виготовлялося кілька сотень зразків, з котрих кожен міг собі вибрати одежу на себе, що ще й полегшувалося звичкою марсіан, аби одежа була цілковито вільною. Коли ж відповідної знайти ніяк не щастило, через, наприклад, не зовсім нормальний склад тіла, то негайно знімалася спеціальна мірка, машину встановлювали на нові плани і «шили» спеціально на певну особу. Все це забирало не більше години часу.

Що ж до кольору одежі, то більшість марсіан задовольняється природнім темним і м’яким тоном самого краму. Коли ж би хто забажав іншого кольору, то його одежу негайно шлють у фарбувальню, де їй через кілька хвилин електрохімічними способами надають бажаної барви, ідеально рівної й ідеально міцної.

З цієї ж тканини, лише значно товщої і теплішої, і майже тими ж способами виготовляється й одежа на зиму. Наша фабрика цього не робила, інші ж, більші фабрики, виробляли одразу все, що лише потрібно, аби одягтися людині від голови до п’ят.

Я працював у всіх відділах фабрики почергово і спочатку дуже захоплювався своєю роботою. Найцікавіше було працювати у відділі викроювання, де мені доводилося залучати до справи нові для мене способи математичного аналізу. Завдання полягало в тому, щоб з певного шматка краму викроїти всі частини костюма з найменшою втратою матеріалу. Завдання, звичайно, дуже прозаїчне, але ж і дуже поважне, бо найменша помилка, коли її повторювати мільйон разів, мусить дати величезну втрату. І вирішувати це завдання щастило мені «не гірше» від інших.

Я всіма силами намагався, щоб працювати «не гірше» від інших, і мав, узагалі кажучи, чималий успіх. Але ж я не міг не помічати, що це коштує мені зусиль значно більших, аніж решті робітників. Після звичайних 1–6 (земного рахунку) годин праці, я дуже стомлювався і мусив негайно ж відпочивати: в той же самий час інші йшли собі по музеях, бібліотеках, лабораторіях, або ж на інші фабрики придивлятися, що й як там робиться, а то ще й навіть працювати там…

Я сподівався, що до роботи з’явиться звичка і зрівняє мене з усіма робітниками. Але вона не приходила. Я все більше мусив переконуватись, що мені не вистачає культури уважності. Фізичних рухів треба було дуже небагато і тут я мав і швидкість, і спритність навіть більшу, ніж будь-хто. Але ж потрібна була така невпинна й напружена уважність у догляді за машиною і за матеріалом, що моєму мозкові було дуже важко: доводилося визнати, що лише за низку поколінь ця здібність могла розвинутись до тої міри, яка тут була звичайною й середньою.

Коли під кінець роботи я вже стомлювався, уважність починала мене зраджувати і я робив якусь помилку або ж запізнювався на хвилинку з виконанням якогось акту роботи, — тоді негайно й не помиляючись рука котрогось сусіди виправляла справу.

Мене не лише дивувала, а подеколи просто й обурювала їхня дивна здатність, ані на крихітку по спускаючи очей зі свого діла, помічати все, що твориться навкруги. Їхнє піклування викликало в мене не так удячність, як досаду й роздратування: у мене з’являлося таке відчуття, ніби вони повсякчас слідкують за моїми вчинками… Це тривожне відчуття ще збільшувало мою неуважність і псувало мені роботу.

Тепер, коли спливло чимало часу і я уважно й уже безсторонньо пригадую все оце, я бачу, що я ставився тоді до марсіан не так, як слід було. Цілком так само запопадливо, — може тільки не так часто, — мої товариші на фабриці допомагали й одно одному. Я зовсім не був предметом якогось виключного догляду і контролю, як мені це тоді видавалося. Я сам — людина індивідуалістичного світу, — несвідомо й несамохіть відокремлював себе від решти і хворобливо приймав до серця людську доброту і товариські послуги, за котрі — як це думалося мені, людині товарного світу — мені нічим було заплатити.

IV. ЕННО

Минула довга осінь. Малосніжна й холодна зима запанувала в наших краях — середніх широтах північної частини планети. Маленьке сонце зовсім не гріло, та й світило також слабше. Природа позбулася яскравих барв, зблідла і посуворішала. Холод залазив у серце, на душі зростали сумніви і моральна самотність заброди з іншого світу ставала все прикрішою.

Занудьгувавши, вирядився я до Енно, з котрою вже давно не бачився. Вона зустріла мене як близького й рідного — ніби яскравий промінь недавнього минулого перетнув холод зими і присмерки турбот. Потім я помітив, що й сама вона була якась бліда і ніби стомлена, чи чимось вимучена: прихований сум визирав з-за її поведінки й розмови. Нам було про що побалакати проміж себе і кілька годин минуло для мене так непомітно й гарно, як ще не траплялося мені з самого від’їзду Нетті.

Коли я встав, щоб рушати до дому, нам обом стало сумно.

— Якщо ваша робота не прив’язує вас до цього міста, то їдьмо зі мною, — сказав я.

Енно одразу ж згодилась (вона якраз не працювала на обсерваторії, бо мусила перевіряти величезний запас обрахунків) і ми поїхали до хімічного містечка, де я жив сам-один на все помешкання Менні. Ранком я щодня подорожував на свою фабрику, що була за сотню кілометрів, чи за півгодини льоту від мене, довгі ж зимові вечорі ми з Енно пробували разом — за науковою працею, за розмовами, а то й гуляючи по околицях містечка.

Енно розповіла мені історію свого життя. Вона кохала Менні і була колись його дружиною. Їй дуже хотілося мати собі від нього дитину, але минали, роки, а дитини все не було. Тоді вона звернулась за порадою до Нетті. Та уважно з’ясувала що було слід і прийшла до рішучого висновку, що дітей ніколи й не буде. Менні надто пізно став з хлопця чоловіком і надто рано розпочав напружене життя вченого й мислителя. І активність його мозку своїм надмірним розвитком надламала й приглушила життєвість елементів розмноження з самого початку: допомогти тут не можна було нічим.

Присуд Нетті тяжко вразив Енно, у котрої любов до геніальної людини і глибокий інстинкт матері сполучилися в одне жагуче бажання, а на здійснення його надія раптом зникла.

Але це ще було не все: дослідження привели Нетті ще й до іншого. Виявилося, що для велетенської розумової праці Менні і для необмеженого розвитку його геніальних здібностей йому треба було якомога більше фізичної стриманості, якомога менше втіх кохання. Енно послухалась поради Нетті і швидко упевнилась, що та мала повну рацію. Менні ожив, став працювати енергійніше, ніж будь-коли. Нові плани надзвичайно швидко народжувалися в його голові і здійснювалися особливо успішно; він же ніби й не відчував утрати. Тоді Енно, для котрої її кохання було дорожче за життя, але геній коханої людини — дорожче того кохання, зробила з усього того належні висновки.

Вона полишила Менні. Це спочатку його засмутило, але потім він швидко з фактом помирився. Про дійсну при чину розриву він, можливо, і не довідався, бо Енно й Нетті затаїли її; але, звичайно, не можна було ручатися, що проникливий розум Менні не збагнув прихованої суті події. Для Енно ж життя так спорожніло, приглушене почуття творило таку муку, що через деякий час молода жінка вирішила позбутися життя.

Щоб перебити самогубство, Нетті, за допомогою до котрої пішла Енно, різними зачіпками затягла справу на один день, а сама сповістила Менні. Той як раз у цей час організовував подорож на Землю і негайно ж запросив Енно взяти участь у цій тяжкій і небезпечній експедиції. Ухилитися було годі і Енно на запросини пристала. Безліч нових вражень допомогла їй упоратися з душевним болем і на час повернення на Марс вона встигла вже в такій мірі опанувати себе, що могла взяти на себе вигляд веселого хлопчика-поета, котрого я знав на етеронефі.

В нову експедицію Енно не поїхала, поячись знову надто звикнути до присутності Менні. Але тривога за його долю не залишала її в її самотності: вона надто добре знала небезпечність подорожі. Довгими зимовими вечорами наші думки й розмови повсякчас поверталися все до тієї ж одної точки Всесвіту: туди, де під промінням великого сонця, під подихом пекучого вітру найдорожчі для нас обох істоти з гарячковою енергією провадили свою титанічно сміливу роботу. Нас глибоко зближувала ця єдність думки й настрою. Енно стала мені більше, ніж сестрою.

Якось само собою, без пориву і боротьби, наше зближення довело нас і до любовного зв’язку. Незмінно лагідна і добра, Енно не ухилялася від нього, хоч і не прагнула його сама. Вона лише вирішила не мати від мене дітей… Був відблиск лагідного смутку в її ласках — ласках ніжної дружби, що все дозволяє…

А зима, як і раніше, віяла над нами своїми холодними блідими крильми, — довга марсіанська зима без відлиг, бур і хуртовин, спокійна й нерухома, як смерть. І у нас обох не було бажання летіти на південь, де в цей час гріло сонце і повна життя природа розгортала свої пишні шати. Енно не хотіла цієї природи, що надто мало пасувала до її настрою, я ж уникав нових людей і нового оточення, бо звикання до нього вимагало нової, зайвої праці й утоми, а я й так надто повільно просувався до своєї мети. Дивною і нереальною була наша дружба-любов серед царства зими, клопоту й вичікування…

V. У НЕЛЛИ

Енно ще замолоду була найближчою подругою Нетті і багато мені про неї оповідала. В одній з наших розмов моє вухо вразила така комбінація імен: Нетті й Стерні, що видалася мені трохи дивною. Коли я руба поставив питання, Енно спочатку замислилась і ніби навіть зніяковіла, а потім відповіла:

— Нетті була дружиною Стерні. Коли вона вам цього не казала, то й мені, мабуть, не слід було казати. Я, значить, припустилася помилки, тому ви не розпитуйте мене про це далі.

Мене якось дивно вразило те, що я почув… Здавалося б, нічого тут такого нового не було… Я ніколи не думав, що я у Нетті перший. Було б безглуздям вимагати, щоб жінка, повна життя й здоров’я, гарна з тіла й душі, дитина вільної і високо культурної раси, — мусила проживати без кохання до нашої зустрічі. Чому ж тоді мусив я завдячувати своєю приголомшеністю? Я не міг міркувати про це, а почував лише одне — що мені треба знати все, знати докладно й толком. Але ж допитуватись у Енно, очевидно, не було змоги. Я згадав про Неллу.

Од’їжджаючи, Нетті казала: «Не забувай про Неллу, йди до неї в тяжку хвилину!» I я не раз уже ладнався її відвідати, але мене спиняли почасти робота, почасти якийсь невиразний острах перед сотнею цікавих дитячих оченяток, що її оточували. Але тепер усяка нерішучість зникла і я того ж таки дня прибув до Дому Дітей у Великому Місті Машин.

Нелла одразу ж кинула свою роботу, здавши її на іншу виховательку, і повела мене до своєї кімнати, де діти не могли нам перешкоджати.

Я не зважився відразу говорити їй про мету своїх відвідин, бо ж і мені самому ця мета видавалася і не дуже розумною та й не такою вже чемною. Було цілковито природною річчю почати розмову про найближчу нам обом людину, а потім лишалося тільки зачекати на зручну хвилину для мого питання. Нелла з захопленням почала мені розповідати про Нетті, про її дитинство й підліткування.

Перші роки свого життя Нетті перебула біля матері, як це здебільшого й буває у марсіан. Потім, коли треба було віддати Нетті до Дому Дітей, щоб не позбавляти її виховання впливу дитячого товариства, Нелла вже не могла з нею розлучитися і спочатку тимчасово оселилась у Домі, а далі й назавжди лишилася там за виховательку. Це не розходилося і з її фахом: вона працювала найбільше над психологією.

Нетті була жвавою, енергійною, поривчастою дитиною, повною жаги знання й діяльності. Особливо цікавив і притягав до себе її увагу таємничий астрономічний світ за межами планети. Земля, котрої ще тоді не щастило дістатися, та її невідомі люди були улюбленою мрією Нетті, улюбленим сюжетом її розмов з іншими дітьми й вихователями.

Коли було опубліковано звіт про першу вдалу експедицію Менні на Землю, дівчинка ледве не збожеволіла з радості й зачарування. Доповідь Менні вона вивчила слово в слово і потім замучила Неллу й вихователів вимогами пояснити їй кожний незрозумілий термін цієї доповіді. Вона закохалася в Менні позаочі і написала йому палкого листа, де, між іншим, благала його приставити їй з Землі дитину, котру там не було б кому виховувати: вона обіцяла виховати її якнайкраще. Вона позавішувала всю свою кімнатку земними краєвидами і портретами земних людей і почала студіювати словники земних мов, щойно вони вийшли з друку. Вона сердилась за насильство, котрого Менні і його товариші вжили над першою зустрінутою ними земною людиною — вони взяли її в полон, щоб вона допомогла їм ознайомитися з земними мовами — і в той же час гаряче жалкувала, що, від’їжджаючи додому, вони відпустили її на волю, а не привезли з собою на Марс. Вона твердо вирішила поїхати колись на Землю і у відповідь на жарт матері, що вона одружиться там із земною людиною, подумавши, заявила: «Дуже може бути!»

Всього цього Нетті сама мені не розповідала ніколи: у своїх розмовах вона взагалі уникала минулого. І звичайно, ніхто, навіть сама вона не могла б розказати цього краще за Неллу. Як яскраво світилася материнська любов у оповіданнях Нелли! Хвилинами я цілковито забував про свій настрій і, як живу, бачив перед собою чудову дівчинку з палкими великими очима і загадковим поривом до далекого, далекого світу… Але це швидко миналося: поверталася свідомість сущого, згадувалася мета розмови і знову ставало холодно на душі.

Нарешті, коли розмова діткнулася пізніших років життя Нетті, я зважився якомога спокійнішим і безстороннішим тоном запитати, як виникли відносини Нетті і Стерні. Нелла на хвилинку замислилась.

— Ага, он воно що! — зауважила вона. — Значить, ви прибули до мене за цим… То чому ж ви мені не сказали цього просто?

Незвична суворість бриніла в її голосі. Я мовчав.

— Звичайно, я можу розказати вам про це, — провадила вона далі. — Це не складна історія. Стерні був одним з учителів Нетті, — він читав молоді лекції з математики й астрономії. Коли він повернувся з першої подорожі на Землю — то, здається, була друга експедиція Менні — він виступив з цілою низкою доповідей про цю планету та її мешканців. Тут Нетті була його постійною слухачкою. Особливо наблизили їх одне до одного та терплячість і уважливість, з якими він ставився до безконечних її запитань. Це зближення довело й до одруження. Тут було ніби полярне тяжіння двох несхожих і в значній мірі суперечних натур. Згодом ця ж несхожість, виявляючись більш яскраво й невпинно в усьому їхньому спільному житті, привела їх до охолодження й розриву. Це й усе.

— Скажіть, а коли стався цей розрив?

— Остаточно — після смерті Летти. Власне кажучи, вже зближення Нетті й Летти було початком цього розриву. Нетті ставало все прикріше від холодного аналітичного розуму Стерні, що систематично й уперто руйнував усі пориви фантазії, розуму й почуття, котрими вона так щиро й широко жила. Отже, вона несамохіть почала шукати людину, що ставилася б до всього цього інакше. А старий Летта мав навдивовижу щире серце і силу-силенну напівдитячого ентузіазму. Нетті знайшла в ньому такого товариша, якого їй і треба було; він не лише тямив терпляче ставитись до поривів її фантазії, а й сам часто захоплювався ними разом з нею. У нього вона відпочивала душею від суворої, крижаної критики Стерні. І він і вона, вони обоє любили Землю мрією й фантазією, вірили в можливість спілкування двох світів, що потягне за собою великий розквіт і велику поезію життя. І коли вона довідалась, що людина з таким скарбом почуття в душі ніколи не зазнавала жіночого кохання й ласки, вона не могла того стерпіти. Так виник її другий зв’язок.

— Одну хвилину, — перебив я. — Чи так я вас зрозумів? Ви кажете, що вона була дружиною Летти?

— Атож, — відповіла Нелла.

— Але ж ви, здається, казали, що остаточний розрив зі Стерні стався після смерті Летти?

— Так. Вам цього не зрозуміти?

— Ні, я розумію вас. Я лише не знав цього.

В цю хвилину нас перебили. З якоюсь дитиною трапилася нервова пригода і Неллу негайно покликали до неї. На кілька хвилин я лишився сам. Голова мені трохи паморочилася і я почував себе так дивно, що жодними словами не міг би цього переказати. Що, власне сталося? Та ж нічого особливого. Нетті була вільною людиною, та так і поводилася. Летта був їй чоловіком? Я завжди поважав його і був би до нього однаково гаряче прихильним, коли б він навіть і не жертвував своїм життям за мене. Нетті була дружиною двом своїм товаришам одночасно? Але ж я завжди гадав, що одношлюбність у нас випливає лише з наших економічних умов, що обмежують і плутають людину на кожнім кроці; тут же цих умов не було, а були якраз інші, що не творили жодних утисків для особистого почуття і особистих зв’язків. Звідки ж бралися тривожна приголомшеність і незрозумілий біль, від котрих мені хотілося або кричати, або сміятися? Чи може я не вмію почувати так, як думаю? Здасться, так. А мої стосунки до Енно? Де ж моя логіка? І що таке сам я? От безглузде почуття!

Ба ні, ось іще що… Чому Нетті не казала мені всього цього? І скільки є ще таємниць і обманів навколо мене? А скількох їх ще очікувати в майбутньому? Ні, знову неправда! Обману тут не було. Була таємниця. Але ж хіба в такому випадку таємниця не обман?

Ці думки виром гасали в моїй голові, коли двері прочинилися і до кімнати повернулась Нелла. Вона, певне, побачила на моєму обличчі, як мені було тяжко, бо в її тоні, коли вона звернулася до мене, вже не було тої сухості й суворості.

— Певна річ, — сказала вона, — тяжко звикати до цілком чужих життєвих відносин і до звичаїв іншого світу, не мавши з ним кревного зв’язку. Ви перемогли вже багато перешкод, — упораєтесь і з цією. Нетті в вас вірить і я думаю, що вона мак рацію. А хіба наша віра в неї захиталась?

— Навіщо вона все це ховала від мене? Де тут її віра? Я не можу зрозуміти її.

— Чому вона так поводилась — я цього не знаю. Але я знаю, що для цього вона мусила мати мотиви поважні й гарні, а не дріб’язкові. Можливо, що вам пояснить їх цей лист. Вона залишила його мені для вас на випадок якраз саме такої розмови, що оце ми з вами мали.

Листа було написано на моїй рідній мові, котрої так добре навчилась моя Нетті. Ось що я там прочитав:

«Мій Ленні! Я ніколи не говорила з тобою про мої старі особисті зв’язки. Але не тому це було, що я хотіла ховатись від тебе з чимось із мого життя. Я глибоко довіряю твоїй світлій голові і твоєму шляхетному серцю: я певна, що які б не були чужі й незвичні для тебе деякі з наших життєвих відносин, ти насамкінець завжди зумієш добре зрозуміти і щиро їх оцінити.

Та мені страшно було одного… Після хвороби ти швидко набував сил для роботи, але та душевна рівновага, від котрої кожної хвилини і поруч із будь-яким враженням залежить панування над собою в словах і вчинках, — вернулась до тебе ще не зовсім. Коли б під впливом моменту і первісткових сил минулого, що завжди приховані в глибинах людської душі, ти хоч на хвилину виявив би до мене, як до жінки, те негарне ставлення, що виросло у вас із насильства й рабства, і тепер панує по всьому вашому старому світі. — ти б ніколи не подарував би собі цього. Так, любий мій, я знаю, ти суворий, часто навіть невблаганно жорстокий до самого себе, — ти надбав цієї вдачі з вашої суворої школи, вічної боротьби земного світу: і одна хвилина негарного, хворобливого пориву назавжди лишилася б темною плямою на нашім коханні.

Мій Ленні! Я хочу й можу тебе заспокоїти. Хай спить і ніколи не прокидається в душі твоїй зле почуття, котре з коханням до людини поєднує також турботу за живу власність. У мене не буде інших особистих зв’язків. Мені не тяжко запевнено обіцяти тобі це, бо перед моїм коханням до тебе, перед жагучим бажанням допомогти тобі у твоїм величнім життєвім завданні — все інше стає лише нікчемною дрібницею. Я люблю тебе не лише як дружина, я люблю тебе і як мати, котра веде свою дитину в нове й чуже їй життя, повне зусиль і небезпек. Ця любов дужча й глибша за будь-яку, яка лише може бути у людини до людини. І тому в моїй обіцянці нема жодної жертви.

До побачення, моя дорога, люба дитино.

Твоя Нетті».

Коли я дочитав листа, Нелла допитливо звела на мене очі.

— Ви мали рацію. — сказав я і поцілував її в руку.

VI. ШУКАННЯ

Від цього епізоду лишилося мені на душі почуття глибокого сорому. Ще болючіше, ніж перше, став я відчувати зверхність марсіан наді мною і на фабриці, і в усіх інших з ними зносинах. Безперечно, я навіть перебільшував цю зверхність і свою нікчемність. В їхній доброзичливості до мене і в їхньому піклуванні про мене почав я добачати відблиск напівпогордливої поблажливості, а в їхній обережній стриманості — приховану огиду до нижчої істоти. Що далі, то гірше міг я розуміти справу відносно всього цього.

В усіх інших відношеннях думка лишалася ясною і тепер вона особливо вперто силкувалася поповнити порожні місця, пов’язані з від’їздом Нетті. Дужче, ніж будь-коли, був я тепер переконаний, що для участі Нетті в тій експедиції мусили бути ще невідомі мені мотиви, сильніші й поважніші за ті, що мені було нею дано. Новий доказ любові Нетті і тої великої ваги, котру вона надавала моїй ролі в праці зближення двох наших світів, знову доводили мені те, що без виключних причин вона не зважилася б на довший час покинути мене самого серед глибин, мілин і підводного каміння океану чужого мені життя, краще за мене розуміючи своїм світлим розумом, які небезпеки мені тут загрожують. Було тут щось, чого я не знав, але відносно чого був певний, що воно має якесь поважне до мене відношення. І треба було з’ясувати це щось за яку-будь ціну.

Я вирішив достукатися правди шляхом систематичних досліджень. Пригадуючи декотрі випадкові натяки, що несамохіть інколи злітали з уст Нетті, занепокоєний вираз, котрий я дуже часто помічав на її обличчі, коли побіч мене розпочиналася розмова про колоніальні експедиції, я дійшов до висновку, що Нетті зважилась на нашу розлуку не тоді, коли мені про це сказала, а вже давно, не пізніше перших днів нашого одруження. Отже, мотиви треба було шукати біля цього часу. Але де ж саме їх шукати?

Вони могли мати зв’язок або з особистими справами Нетті, або ж із походженням, характером і значенням самої експедиції. Перше після листа Нетті видавалося мені цілком неправдоподібним. Отже, треба було скерувати пошуки в інший бік і почати з того, щоб якнайкраще з’ясувати собі історію народження цієї експедиції.

Само собою розуміється, експедицію цю ухвалено було «колоніальною групою»: так звалася спілка робітників, що брали активну участь в організації міжпланетних подорожей, разом з представниками центральної статистики та заводів, що роблять етеронефи і взагалі постачають усі необхідні засоби для цих подорожей. Я знав, що останній з’їзд цієї «колоніальної групи» відбувся якраз за час моєї хвороби. Менні й Нетті брали у з’їзді участь. Я тоді вже одужував, мені було сумно без Нетті і я теж хотів був відвідати цей з’їзд, але Нетті сказала, що для мого здоров’я це було б річчю небезпечною. То чи не полягала та «небезпека» в чомусь такому, чого мені не слід було знати? Виходило отже, що треба було добути докладні протоколи з’їзду і прочитати все, що могло мати стосунок до мого питання.

Та тут стали мені на шляху перешкоди. В колоніальній бібліотеці дали мені лише збірку резолюцій з’їзду. В резолюціях розкішно було змальовано, майже до дрібниць, всю організацію величезного почину на Венері, але не було там нічого такого, що мене тепер спеціально цікавило. А це моєї справи ніяк не вичерпувало. Резолюції, попри всю їхню докладність, викладено було без жодного обґрунтування, без жодних вказівок на обговорення перед їх ухвалою. Коли я сказав бібліотекареві, що мені потрібні самі протоколи, він мені пояснив, що протоколів не опубліковано, що докладних протоколів взагалі не велося, бо ж цього ніколи на зборах технічно-ділових не робиться.

На перший погляд це видавалося правдоподібним. Марсіани, справді, здебільшого публікують лише резолюції своїх технічних з’їздів, вважаючи, що всяка висловлена будь-ким розумна й корисна гадка або знайде собі місце в самій резолюції, або ж її далеко краще й ґрунтовніше пояснить сам автор в окремій статті, брошурі чи книзі, коли надає їй порядну вагу. Марсіани взагалі не люблять надміру розплоджувати літературу і нічого подібного до наших кількатомних «праць комісії» у них знайти не можна: все скорочуються до найменшого можливого розміру.

Але на цей раз я бібліотекареві не повірив. Надто великі й поважні справи розглядав з’їзд, щоб можна було поставитись до їх обговорення як до звичайних дебатів над якимсь звичайним технічним питанням.

Я, однак, присилував себе приховати своє недовір’я і, щоб зняти з себе будь-яке підозріння, ніби покірно заглибився в розгляд того, що мені дали. Насправді ж я тим часом обмірковував план своїх дальших вчинків.

Було ясно, що з книжкового відділу бібліотеки я не видобуду того, що мені було потрібне: протоколів або й справді не було, або ж застережений моїм питанням бібліотекар майстерно їх від мене сховав. Лишалося одне — фонографічний відділ бібліотеки.

Там протоколи можна було б знайти навіть якби їх не було видруковано. Марсіани вживають фонограф замість стенографії і в їхніх архівах зберігається багато невиданих друком фонограм різних громадських зборів.

Я підгледів хвилину, коли бібліотекар був дуже заклопотаний і непомітно для нього прошмигнув до фонографічного відділу. Там у чергового товариша спитав я великий каталог фонограм. Він мені його дав.

У каталозі я швидко знайшов номери фонограм цікавого мені з’їзду і, удаючи, ніби не хочу турбувати чергового товариша діставанням їх, пішов шукати їх сам. Мені пощастило.

Всіх фонограм, як і засідань з’їзду, було п’ятнадцять. До кожної, як це звичайно у марсіан робиться, було додано писаний заголовок. Я швидко передивився їх.

Перші п’ять засідань було присвячено самим лише доповідям про організовані після останнього з’їзду подорожі та про нові вдосконалення в техніці еторонефів.

У заголовку шостої фонограми стояло:

«Пропозиція Центральної Статистики про перехід до масової колонізації. Земля, чи Венера? Промови й пропозиції Стерні, Нетті, Менні та інших. Тимчасове рішення на користь Венери».

Я відчув, що це саме й є те, чого я шукав. Я вклав фонограму в апарат. Те, що я почув, назавжди глибоко запало мені в душу. Ось, що там було.

Шосте засідання розпочав Менні, голова конгресу. Перше слово взяв представник Центральної Статистики. Цілою низкою докладних обчислень він довів, що при сучасному зростанні населення і розвиткові його потреб, якщо марсіани й надалі обмежуватимуться експлуатацією лише своєї планети, то через тридцять років почнеться нестача продуктів харчування. Подолати її могло б відкриття путнього технічного способу синтезувати білки з неорганічної матерії, але — ніяк не можна ручитися, що за тридцять років досягти цього пощастить. Тому стає необхідним, щоб колоніальна група від звичайних наукових екскурсій перейшла до організації справжнього масового переселення марсіан на вільні місця. Для того є зараз дві доступні для марсіан планети з великими природними багатствами. Треба негайно ж вирішити, котру з них зробити спочатку центром колонізації, а потім розпочинати й вироблення плану.

Менні запитує, чи бажає хтось заперечити по суті пропозицію Центральної Статистики або ж її обґрунтування. Охочих не виявляється.

Тоді Менні ставить на обговорення питання про те, яку планету в першу чергу взяти для масової колонізації.

Слово бере Стерні.

VII. СТЕРНІ

— Перше питання представника Центральної Статистики, — почав Стерні своїм звичайним математично діловим тоном, — питання про вибір планети для колонізації, на мою думку, нема чого й вирішувати, бо його давно вже вирішила сама дійсність. Вибирати нема з чого. З двох доступних нам планет взагалі годиться для масової колонізації лише одна. Це — Земля. Про Венеру є у нас велика література, з котрою всі ви, звичайно, обізнані. З усіх зібраних нею відомостей виснувати можна лише одне: опанувати Венеру тепер ми не можемо, її пекуче сонце виснажить і знесилить наших колоністів, її страшні грози й бурі зруйнують наші будівлі, розкидають по просторах наші аероплани і поб’ють їх об велетенські гори. З її страховищами ми б іще могли упоратись, хоч би й ціною чималих жертв; її ж бактеріальний світ ми знаємо дуже мало, а скільки нових хвороб приховує він у собі для нас? Її вулканічні сили ще шумують: скільки несподіваних землетрусів, викидів лави та океанічних повеней нам вони обіцяють! Розумні істоти не повинні братися за неможливе. Спроба колонізувати Венеру потягла б безліч жертв, до того ж некорисних, — не жертв науки й спільного щастя, а жертв безумства й мрії. Мені здається, що вже сама доповідь останньої експедиції на Венеру мусила позбавити будь-кого і будь-яких ілюзій у цій справі.

Таким чином, коли мова взагалі йде про масова переселення, то можна говорити лише про Землю. Тут перешкоди з боку природи мізерні, її багатства невичерпні, — вони у вісім разів більші за те, що дає нам наша планета. Саму справу колонізації уже добре підготовлено тамтешньою, хоч і невисокою культурою. Все це, звісно, добре знає і Центральна Статистика. Коли ж вона ставить нам питання про вибір, хоч ми й не вважаємо потрібним його обмірковувати, то це виключно з тієї причини, що на Землі є одна для нас поважна перешкода. Це — її людство.

Люди Землі населяють її й нізащо її добровільно не відступлять, не відступлять хоч скільки-небудь значної частини її поверхні. Це випливає з усього характеру їхньої культури, ґрунтом якої є власність, забезпечена організованим насильством. Хоч навіть найбільш цивілізовані племена Землі на ділі експлуатують лише мізерну частину доступних їм сил природи, проте бажання захоплювати нові території у них ніколи не слабне. Систематичний грабіж земель і майна зветься у них колоніальною політикою і освітлюється як одне з найперших завдань їхнього державного життя. Чи можна собі уявити, як поставляться вони до природної і розумної пропозиції з нашого боку — поступитися нам частиною їхніх суходолів, за що ми б навчили їх і допомогли б їм значно краще використовувати їхню частину?.. Для них колонізація — це лише питання брутальної сили і насильства; хочемо ми чи не хочемо, — вони примусять і нас застосувати цю систему відносно них самих.

Коли б справа стояла лише так, щоб одного разу довести їм перевагу нашої сили — то це була б річ проста, що потягла б жертв не більше, ніж якась звичайна їхня безглузда й некорисна війна. Ті великі табуни натасканих для вбивства людей, що звуться у них арміями, прислужилися б як найкращий матеріал для такого неминучого насильства. Один з наших етеронефів міг би струменем убивчого проміння, що виникає внаслідок прискореного розкладу радію, — за кілька хвилин знищити один чи два таких табуни, і з того радше була б користь, аніж шкода для їхньої культури. Та на жаль справа стоїть не так просто і справжні труднощі тільки почалися б з цього моменту.

У віковічній боротьбі між племенами Землі у них виробилась психологічна особливість, що зветься патріотизмом. Це невиразне, але дуже глибоке почуття приховує в собі і злісне недовір’я до всіх чужих народів і рас, і стихійну звичку до своїх спільних життєвих умов, особливо ж до території, до котрої земні племена приростають як черепаха до свого панцира, і якусь колективну зарозумілість, а часто, здається, і безпосередню жагу винищування, насильств і загарбань. Патріотичне почуття надзвичайно зміцнюється й загострюється після військових поразок, особливо ж — коли переможці віднімають у переможених частину території. Тоді патріотизм переможених набуває характеру живучої й лютої ненависті до переможців і помста останнім стає життєвим ідеалом усього племені!. Не лише найгірших його елементів — «вищих» чи правлячих класів, а й найкращих — його трудящих мас.

І от, коли б ми взяли собі частину земної поверхні шляхом неминучого насильства, то, безперечно, це призвело б до об’єднання всього земного людства в одному почутті земного патріотизму, в невблаганній расовій ненависті і злості проти наших колоністів; винищування заброд будь-яким способом, хоч би й зовсім зрадницьким, стало б у очах людей святою й шляхетною справою, справою невмирущої слави. Життя наших колоністів стало б зовсім нестерпучим. Ви знаєте, що руйнувати життя дуже легко, навіть для істот нижчої культури. Ми незрівнянно дужчі за земних людей в разі одвертої боротьби, але при несподіваних нападах вони можуть убивати нас так само успішно, як це звичайно роблять проміж себе. Треба до того ж зауважити, що науку винищування вони розвинули в себе значно краще, ніж будь-який інший бік їхньої своєрідної культури.

Жити разом з ними і посеред них було б, звичайно, річчю неможливою. Це плодило б повсякчасні змови й терор з їхнього боку і судило б нашим товаришам безліч жертв серед повсякчасної свідомості тієї неминучої небезпеки. Довелося б виселити їх зі всіх окупованих нами країн, — виселити одразу десятки, а можливо, й сотні мільйонів. А в їхньому суспільному ладі, що не визнав товариської всебічної допомоги, в їхніх соціальних відносинах, де послуги й допомога даються лише за гроші, в їхніх, нарешті, незграбних і закляклих способах виробництва, що не дозволяють швидко підносити продуктивність праці і справедливо ділити її продукти, — в усіх цих умовах ці мільйони виселених нами людей в великих масах було б засуджено на муки голодної смерті. Та ж меншість, що з цієї біди врятувалася б, склала б кадри найлютіших фанатичних агітаторів проти нас серед всієї решти земного людства.

Боротьба тяглася б далі. Вся наша територія на Землі мусила б стати безперервно стереженим військовим табором. Страх подальших захоплень з нашого боку і велика расова ненависть скерували б усі сили земних племен на підготування й організацію проти нас війн. Коли вже й тепер їхня зброя досконаліша за їхні знаряддя праці, то тоді прогрес їхньої техніки винищування просунеться у них ще значно швидше. В той же час вони будуть вишукувати й вичікувати випадків застукати нас війною несподівано і, коли їм пощастить у цій справі, ми, безперечно, понесемо великі втрати, хоч би війна й завершилася нашою перемогою. Крім того, не було б дивницею, коли б вони якимсь чином довідались про сутність нашої найпершої зброї. Радійну матерію вони вже знають, метод же прискореного її розкладу вони можуть або розвідати якимись хитрощами у нас, або ж здобути цілком самостійно з праці власних учених. А ви ж знаєте, що з такою зброєю хто лише на кілька хвилин випереджає противника своїм нападом, той неминуче його винищує. І зруйнувати в таких обставинах вище життя так само ж легко, як і найелементарніше.

Що ж це за життя було б нашим товаришам серед цих небезпек і безперервного вичікування? Було б отруєно не лише всі радощі життя, але й самий тип його було б зіпсовано ї пригноблено. В нього поволі вкоренились би недовір’я, надмірне занепокоєння, егоїстична жага самооборони і міцно пов’язана з нею жорстокість. Ця колонія перестала б бути нашою колонією, ставши лише військовою республікою серед переможених, незмінно ворожих племен. Все нові й нові напади не тільки породжували б почуття помсти й лютості, що псують любий і звичний нам образ людини, але й об’єктивно змушували б нас переходити від самооборони в нещадний наступ. І насамкінець, після довгих вагань і недоцільної та болючої розтрати сил, справа неминуче докотилася б до такої постановки питання, яку ми, свідомі і здатні передбачати події істоти, повинні ухвалити з самого початку: колонізація Землі вимагає повного знищення всього земного людства.

(Серед сотень слухачів пролітає гомін жаху, серед котрого чути голосний вигук обурення Нетті. Коли тиша відновлюється, Стерні спокійно провадить далі.)

Треба зрозуміти необхідність і твердо поглянути їй просто в очі, хоч і яка там вона сувора. Перед нами одне з двох: або спинити розвиток нашого життя, або ж знищити чуже нам життя на Землі. Жодного третього способу немає (Голос Нетті: «Неправда!»). Я знаю, що має на оці Нетті, протестуючи проти моїх слів, і розгляну зараз ту третю можливість, про котру вона собі думає.

Це — спроба негайного соціалістичного перевиховання земного людства, план, до котрого ми ще нещодавно були прихильні і від котрого ми змушені тепер, на мою думку, неминуче відмовитись. Ми доволі вже добре знаємо земних людей, щоб зрозуміти повну нездійсненність цієї ідеї.

Рівень культури розвинених народів Землі відповідає тому, котрий мали наші предки за доби Великих Канальних Робіт. Там панує ще капітал і животіє пролетаріат, ведучи боротьбу за соціалізм. Зважаючи на те, можна було б думати, що недалеко вже момент перевороту, котрий усуне систему організованого насильства і створить можливість вільного й швидкого розвитку людського життя. Але ж земний капіталізм має особливі прикмети, що дуже змінюють усю справу.

З одного боку, земний світ неймовірно пошматовано політичними й національними межами, через що боротьба за соціалізм ведеться не як єдиний і суцільний процес в одому великому суспільстві, а як ціла низка самостійних і своєрідних процесів по окремих суспільствах, роз’єднаних державною організацією, мовою, а подеколи й расою. З другого ж боку, форми соціальної боротьби там значно брутальніші й механічніші, ніж як це було у нас, і незрівнянно більшу роль відіграє у них безпосереднє матеріальне насильство, втілене в постійні армії і збройні повстання.

Через усе це — питання про соціальну революцію стає дуже невиразним: доводиться сподіватись не однієї, а безлічі соціальних революцій — по різних країнах, в різні часи, не однакового, напевно, в багатьох відношеннях характеру, а що найгірше — з сумнівним і нетривалим результатом. Спираючись на армію й високу військову техніку, панівні класи можуть подеколи завдати пролетаріатові такої лютої поразки, що вона в низці великих держав на десятки років відкине далеко назад справу боротьби за соціалізм: приклади такого лиха в літописах Землі вже бували. А окремі розвинені країни, де соціалізм переможе, будуть ніби островами серед ворожого їм капіталістичного, а почасти навіть і передкапіталістичного світу. Боячись за своє власне панування, вищі класи несоціалістичних країн скерують всі свої зусилля на те, аби зруйнувати ці острови, будуть повсякчас організовувати на них військові напади і знайдуть серед людності соціалістичних націй чимало готових на всяке зрадництво спільників з числа колишніх власників — великих і дрібних. Наслідки цих сутичок важко передбачати. Але навіть там, де соціалізм оборониться і вийде переможцем, його характер буде глибоко й на довгий час зіпсовано довгими роками стану облоги, необхідного терору й воєнщини з неминучим наслідком її — варварським патріотизмом. Це буде у великій мірі не наш соціалізм.

Завданням нашого втручання було б, як ми спочатку думали, — прискорити й допомогти справі перемоги соціалізму. Яким чином можливо нам це зробити? По-перше, ми можемо передати людям Землі нашу техніку, нашу науку, наше вміння панувати над силами природи і тим так одразу підвищити їхню культуру, що відсталі форми економічного й політичного життя стануть у надто гостре з нею протиріччя і загинуть через свою непридатність. По-друге, ми можемо безпосередньо підтримати соціалістичний пролетаріат у його революційній боротьбі і допомогти йому зламати опір інших класів. Інших способів немає. Але чи ці два доведуть до пуття? Ми тепер уже досить знаємо, щоб рішуче відповісти: ні!

До чого, справді, призведе відкриття людям Землі нашого технічного знання й методів?

Першими захоплять їх на свою користь і збільшать ними свою силу панівні класи всіх країн. Цього не уникнути., бо ж до їхніх послуг усі матеріальні засоби виробництва разом із дев’яносто дев’ятьма відсотками всіх учених та інженерів, отже, — саме їм і належатиме вся можливість використання нової техніки. І вони використають її якраз у такій мірі, в якій це йтиме на їхню власну користь та зміцнюватиме їхню владу над масами. Всі ж нові й потужні засоби винищування й руйнування, котрі теж дістануться їм до рук, вони негайно ж скерують на придушування соціалістичного пролетаріату. Вони вдесятеро збільшать утиски і організують широку провокацію, щоб швидше викликати його на одвертий бій і в цьому бою розчавити його свідомі й найкращі сили, ідейно стяти йому голову, поки він устигне в свою чергу опанувати нові й кращі методи військового насильства. Таким чином, втручання наше лише підштовхне реакцію згори, давши їй у той же час зброю нечуваної сили. А врешті решт — воно на цілі десятки років призупинить перемогу соціалізму.

А чого тепер досягли б ми спробою надати негайну допомогу соціалістичному пролетаріатові проти його ворогів?

Припустимо — це ж іще не напевно, — що він пристане на спілку з нами. Перші перемоги дістануться тоді легко. А далі що? Неминучий розвиток серед усіх інших класів суспільства найлютішого скаженого патріотизму, скерованого проти нас і проти соціалістів Землі… Пролетаріат ще й досі є меншістю майже в усіх, навіть найрозвиненіших країнах Землі; більшість складають залишки класу дрібних власників, що ще не встигли розкластися, маси найменш освічені, найтемніші. Розлютити і підбурити їх проти пролетаріату буде для великих власників і їхніх найближчих прислужників, — урядовців і вчених, — пустою справою, бо ці маси по суті консервативні і навіть почасти реакційні, будь-який швидкий поступ відчувають надзвичайно болісно. Оточений зі всіх боків розлютованими невблаганними ворогами, а до них пристануть і широкі лави припізнених розвитком пролетарів, — поступово пролетаріат опиниться в такому ж нестерпному становищі, в якому опинились би наші колоністи серед переможених земних племен. Будуть безконечні зрадницькі напади, погроми, різанина — а головне, вся позиція пролетаріату серед суспільства буду така, що найменш сприятиме йому керувати перетворенням суспільства. І знову ж, наше втручання не прискорить, а припізнить соціальний переворот.

Таким чином, час для цього перевороту залишається непевним, і не від нас залежить його прискорити. Кожного разу чекати на нього довелося б довше, ніж би це було для нас можливим. Вже через 30 літ у нас з’явиться 15–20 мільйонів зайвого населення, а потім щороку воно зростатиме ще на 20–25 мільйонів. Треба заздалегідь провести значну колонізацію, бо інакше у нас не вистачить сил і засобів, щоб одразу зробити це в потрібних розмірах.

Крім того, є річчю більше ніж сумнівною, щоб нам пощастило толком дійти до згоди з соціалістичними суспільствами Землі, коли б навіть вони там несподівано швидко позасновувались. Як я вже раз казав, це буде в значній мірі не наш соціалізм.

Віки національного шматування, взаємного нерозуміння, брутальної й кривавої боротьби не можуть минути марно, — вони на довгий час полишать глибокі сліди у психіці визволеного земного людства; і ми не знаємо, скільки варварства й вузькості соціалісти Землі принесуть з собою в своє нове суспільство.

Перед нашими очима спроба, котра дозволяє нам судити, в якій мірі чужа нашій психологія Землі навіть у кращих її представників. Зі своєї останньої експедиції привезли ми з собою одного земного соціаліста, людину видатної серед свого оточення душевної сили й фізичного здоров’я. І що ж? Все наше життя видалося йому таким чужим, таким суперечним усій його організації, що минуло зовсім небагато часу, а він уже й занедужав глибоким психічним розладом.

Таким є один з найкращих, котрого вибрав з-посеред багатьох сам Менні. Чого ж нам сподіватися від решти?

Отже, лишається та сама дилема: або спинити наше власне розмноження, а з ним і весь розвиток нашого життя, або ж колонізувати Землю, винищивши все її людство.

Я висловлююся за винищення всього її людства, бо ми не можемо навіть виключити з цієї долі і його соціалістичний авангард. Нема, по-перше, жодної технічної можливості відокремити цей авангард з усієї засудженої на винищення маси, непомітну частину котрої він із себе становить. І по-друге, коли б навіть нам пощастило зберегти соціалістів, — вони самі потім почали б проти нас люту, нещадну війну, жертвуючи в ній собою до останнього, бо ніколи не могли б забути вбивства сотень мільйонів людей, подібних до них і пов’язаних з ними багатьма, часто навіть дуже тісними життєвими зв’язками. В сутичці двох світів не знайде собі місця жоден компроміс.

Ми мусимо вибирати. І я кажу: ми можемо вибрати лише одне.

Вищим життям не можна жертвувати для нижчого. Серед земних людей не знайдеться й кількох мільйонів таких, щоб вони свідомо змагалися за справді людський тип життя. Задля цих зародкових людей ми не можемо відмовитись від можливості народження десятків, а може й сотень мільйонів істот нашого світу — людей у незрівнянно повнішому значенні цього слова. Та й жорстокості не буде в наших вчинках, бо ж ми зуміємо провести їхнє знищення зі значно меншим стражданням для них, ніж яке вони самі повсякчасно вчиняють одне одному.

Світове життя єдине. І не втратою буде для нього, а здобутком, коли на Землі замість її ще далекого й напівварварського соціалізму розгорнеться нині ж наш соціалізм — життя незрівнянно більш гармонійне в його невпинному безмежному розвиткові.

(Після промови Стерні настає глибока тиша. Її перериває Манні, запрошуючи висловитися тих, хто не поділяє думок промовця. Слово боре Нетті).

VIII. НЕТТІ

— «Світове життя єдине», — так сказав Стерні. І що ж він нам порадив?

Знищити, вигубити до ноги цілий своєрідний тип цього життя, тип, котрого потім ми ніколи не зможемо вже ні відновити, ні замінити.

Сотні мільйонів років жила прекрасна планета, жила своїм особливим життям, не таким, як інші… І ось із її потужних стихій почала організовуватись свідомість. Сходячи в лютій і тяжкій боротьбі з нижчих щаблів на вищі, вона, нарешті, набула близьких, рідних нам людських форм. Але ці форми не такі, як у нас. В них відбилась і скупчилась історія іншої природи, інакшої боротьби; під ними приховано іншу стихійність, в них замкнено інші протиріччя, інші можливості розвитку. Надійшла доба, коли вперше може відбутися поєднання двох великих ліній життя. Скільки нової різноманітності, яка вища гармонія мусить виникнути з цього поєднання! Нам же кажуть: світове життя єдине, а тому нам треба не поєднувати, а… руйнувати його.

Коли Стерні зазначав, до якої міри людство Землі, його історія, його звичаї, його психологія не подібні до наших, він спростовував свою ідею майже краще, ніж це можу зробити я. Коли б вони цілковито були подібні до нас, крім хіба щабля розвитку, коли б вони були тим, чим були наші предки за доби нашого капіталізму, тоді зі Стерні можна було б і погодитись. Нижчим щаблем варто пожертвувати для вищого, слабосилими заради дужих. Але ж люди Землі не такі, вони не лише слабші й нижчі від нас культурою, — вони інші, і тому, усуваючи їх, ми лише механічно заповнимо собою ту порожнечу, котру утворимо в царстві форм життя.

Не у варварстві, не в лютості земної культури полягає її справжня різниця з нашою. Варварство й лютість — це тільки побіжний вияв того загального марнотратства в процесі розвитку, котре так позначилося на всьому житті Землі. Там боротьба за життя енергійніша й напруженіша, природа невпинно творить нових форм значно більше, але ж значно більше їх і гине як жертви розвитку. Та це й не могло бути інакше, бо ж із криниці життя — Сонця — Земля в цілому забирає променистої енергії у вісім разів більше, ніж наша планета. Тому-то там і розпорошується та розкидається так багато життя, тому-то з різноманітності його форм виникає така сила протидії, тому такий болюче складний і сповнений катастроф шлях їх примирення. В царстві рослин і тварин мільйони видів люто боролись і швидко витісняли одне одного, беручи участь своїм життям і своєю смертю в утворюванні нових, більш закінчених і гармонійних, більш синтетичних типів. Так було і в царстві людини.

Наша історія, коли її порівняти до історії земного людства, видається навдивовижу простою, вільною від блукань і правильною до схематичності. Спокійно й невпинно йшло накопичення елементів соціалізму, — зникали дрібні власники, підводився зі щабля на щабель пролетаріат; все це відбувалося без хитань і сутичок, на всьому просторі планети, об’єднаної в суцільне політичне тіло. Ведено було боротьбу, але люди все ж якось та розуміли одне одного. Пролетаріат не зазирав далеко вперед, але ж і буржуазія не була утопісткою у своїй реакційності; різні доби й суспільні формації попереплутувались до такої міри, як це є на Землі, де у висококапіталістичній країні можлива іноді феодальна реакція, а численне селянство, припізнене у своїй культурі на цілу історичну добу, здебільшого служить в руках вищих класів знаряддям пригнічення пролетаріату. Рівним і гарним шляхом дійшли ми за кілька поколінь перед цим до нашого суспільного ладу, що визволяє й об’єднує всі сили соціального розвитку.

Не таким шляхом ідуть наші земні брати; судився їм шлях тернистий, кручений, переривчастий. Не багато з нас знають, а ніхто ж не здужає собі яскраво уявити, до якого безумства доведено було способи мучити людей у найкультурніших народів Землі в ідейних і політичних організаціях панування вищих класів — у церкві і державі. А що ж врешті-решт? Запізнився розвиток? Ні, ми не маємо підстави твердити це, бо ж перші стадії капіталізму, до народження пролетарської соціалістичної свідомості, пролетіли серед плутанини й лютої боротьби різних формацій не повільніше, а швидше ніж у нас, де це сталося повільно в спокійних переходах. Але ж сама ця суворість і нещадність боротьби породила в борцях таку міць героїзму й мучеництва, яких не знала більш упевнена і менш трагічна боротьба наших предків. І відносно цього земний тип життя людей не нижчий, а вищий за наш, хоч ми, старші культурою, і стоїмо на значно вищому щаблі.

Земне людство пошматоване, його окремі раси й нації глибоко приросли до своїх територій та просяклися своїми історичними традиціями: вони говорять на різних мовах і глибоке взаємне нерозуміння панує над усіма їхніми життєвими стосунками… Все це правда, правда й те, що загальнолюдське об’єднання, що лише з великими труднощами пробиває собі шлях через усі ці кордони, брати наші осягнуть значно пізніше, ніж ми. Але ж подивіться на причини і глибше цінуйте наслідки. Це розпорошення людства Землі виникло з просторості їхнього світу, багатства й різноманітності його природи. Воно призвело до народження безлічі різних точок зору і відмінностей у розумінні Всесвіту. Хіба ж усе це ставить Землю й її людей нижче, а не вище нашого світу за аналогічних епох його історії?

Навіть механічна різноманітність мов, котрими вони говорять, багато де в чому допомагала розвиткові їхньої думки, визволяючи поняття з-під грубої влади слів, що для них існують. Порівняйте філософію земних людей з філософією наших капіталістичних предків. Філософія Землі не лише різноманітніша, а й тонша: вона не тільки випливає зі складнішого матеріалу, але в своїх найкращих школах і аналізує його глибше, краще встановлюючи зв’язок фактів і понять. Звичайно, всяка філософія є виявом слабосилля й розпорошеності знання, неповного наукового розвитку: це — спроба дати єдину картину Буття, заповнюючи порожні місця наукового досвіду здогадами, чому саме філософію і буде усунено на Землі, як усунено її вже у нас, монізмом науки. Але подивіться, скільки здогадів філософії, створеної їхніми чільними мислителями й борцями, в ґрунтовних рисах попереджує відкриття нашої науки, — а така ж майже вся суспільна філософія соціалістів. Отже ясно, що племена, котрі випередили наших предків у творчості філософській можуть потім випередити і нас самих у творчості науковій.

А Стерні хоче міряти це людство числом праведників — свідомих соціалістів, котрих воно нині в лоні своїм має, — хоче судити його за його сучасними протиріччями, а не за тими силами, котрі породили і у свій час знищать ці протиріччя. Він хоче висушити навік цей бурхливий, але прекрасний океан життя!

Твердо й рішуче мусимо ми йому відповісти: ніколи!

Свій майбутній союз із людством Землі ми мусимо підготувати. Ми не можемо значно прискорити його перехід до вільного ладу, але ту дрібницю, котра нам до снаги, ми мусимо зробити. І коли першого посланця Землі в нашому осередку ми не зуміли встерегти від непотрібних страждань і хвороби, це докір нам, а не їм. На щастя, він скоро одужає, але коли б навіть урешті-решт це надто швидке зближення з чужим для нього життям і вбило його, — він устигне багато ще чого корисного зробити для майбутнього союзу двох світів.

Наші ж власні клопоти й небезпеки ми мусимо перемогти на інших напрямах. Треба скерувати нові наукові сили на хімію білкових матерій, треба готувати, як лише можливо, колонізацію Венери. Якщо ми не зможемо вирішити ці завдання за той короткий час, що нам лишився, — мусимо на деякий час зменшити розмноження. Який розумний акушер не пожертвує життям ненародженої дитини, коли це має зберегти життя жінки? Отже й ми мусимо, раз це потрібно, пожертвувати часткою того нашого життя, котрого ще нема, для того — поки що чужого — життя, котре вже є і розвивається. Союз світів без міри винагородить цю жертву.

Єдність життя є найвища мета, а любов — найвищий розум!

(Глибока тиша. Потім слово бере Менні).

IX. МЕННІ

Я уважно придивлявся до настрою товаришів і бачу, що значна більшість їх стоїть на боці Нетті. З цього я дуже радий, бо ж майже однакова і моя на цю справу точка зору. Додам лише одне практичне спостереження, варте, на мою думку, чималої уваги. Доводиться зараз дуже турбуватися, чи вистачить нам уже технічних засобів зробити спробу масової колонізації інших планет.

Ми можемо побудувати десятки тисяч великих етеронефів, але може статися, що їх не буде з чим посилати в дорогу. Тої радійної матерії, котра одна може нам служити потрібним мотором, нам доведеться витрачати в сотні разів більше, ніж досі. Тим часом усі відомі нам родовища її виснажуються, нові ж знаходимо що далі, то рідше.

А не треба ж і забувати, що радіоматерія повсякчас потрібна нам не лиш для того, щоб давати етеронефам їхню велетенську швидкість. Ви знаєте, що всю нашу технічну хімію побудовано на цих речах. Їх ми витрачаємо і при виробництві «мінус-матері», без котрої ті ж етеронефи і безліч наших аеропланів стають нічого не вартими важкими скринями. Жертвувати цим необхідним використанням активної матерії нам не доводиться.

Але найгірше те, що єдина можлива заміна колонізації — синтез білків, може стати нездійсненною через ту ж саму недостачу радійних речовин. Доброго для техніки і зручного для фабричного виробництва синтезу білків не можна віднайти на шляху старих методів синтезу — методів повільного ускладнення. Кілька років перед цим, як ви знаєте, нам пощастило цим способом здобути штучні білки, але так мало і з такою витратою енергії й часу, що вся ця праця може мати лише теоретичне значення. Масове виробництво білків з неорганічного матеріалу можна налагодити лише шляхом тих раптових і гострих змін хімічних сполук, які проводимо ми впливом нестійких елементів на звичайну стійку матерію. Щоб добитися результату в цій справі, спеціально на досліди з синтезу білків мусять перейти десятки тисяч робітників і здійснити мільйони найрізноманітніших нових спроб. Для цього, а згодом, в разі успіху, для масового виробництва білків знову ж потрібно буде витрачати чимало активної матерії, якої у нас і тепер уже обмаль.

Таким чином, з якого боку не зайти, ми можемо добре впоратися з цікавим для нас питанням лише тоді, коли знайдемо нові джерела радіоелементів. Але ж де їх шукати? Звичайно, на інших планетах; і я цілком переконаний, що першу спробу варто зробити саме на Венері.

Відносно Землі можна передбачати, що там є багаті поклади активних елементів. Відносно Венери їхня присутність точно встановлена. Земні родовища нам невідомі, бо ті, що їх знайшли тамтешні вчені. — на жаль, нічого не варті. Поклади ж на Венері ми вже знайшли з перших кроків наших експедицій. На Землі вони знаходяться, — так само, мабуть, як і у нас, — глибоко під поверхнею. На Венері ж вони так близько до поверхні, що їхню радіацію одразу ж було помічено фотографією. Коли шукати радій на Землі, то доведеться перерити її суходоли так, як ми це зробили на нашій планеті. На це треба витратити десятки літ, та ще й можна помилитися у сподіваннях. На Венері ж лишається лише добувати те, що вже є знайдене, і це можна робити без жодних зволікань.

Отже, хоч як би ми згодом не вирішили питання про масову колонізацію, щоб забезпечити можливість самої колонізації — на моє глибоке переконання — треба негайно ж провести невеличку, можливо, тимчасову, колонізацію Венери з єдиною метою добування активної матерії.

Звичайно, природні перешкоди зустрінуться тут величезні, але ж нам зовсім не доведеться тепер перемагати їх цілковито. Ми мусимо опанувати лише невеличкий шматочок цієї планети. Власне, це вийде велика експедиція, котра мусить пробути там не місяці, як перші наші експедиції, а цілі роки, видобуваючи радій. Доведеться, звісно, одночасно провадити енергійну боротьбу проти природних умов, обороняючись від убивчого клімату, невідомих хвороб і інших небезпек. Будуть тяжкі втрати; можливо, лише мала частина експедиції повернеться назад. Але спробу зробити треба.

Є багато вказівок, що найкраще місце для початку — це Острів Гарячих Бур. Я уважно дослідив його природу і склав докладний план організації всієї справи. Якщо ви, товариші, вважаєте можливим обмірковувати його зараз, я негайно ж його вам викладу.

(Ніхто не висловлюється проти, і Менні починає викладати свій план, уважно розглядаючи всі його технічні деталі. Після Менні виступають нові промовці, але всі вони говорять виключно з приводу його плану, обмірковуючи подробиці. Дехто висловлює недовіру успіхові експедиції, але всі згодні, що спробувати треба. Насамкінець з’їзд ухвалює резолюцію, запропоновану Менні).

X. ВБИВСТВО

Так глибоко приголомшила мене ця фонограма, що я не міг навіть спробувати зібратися з думками. Я лише відчував, як холодний біль залізними лабетами стискував мені серце, та як ще перед моєю свідомістю з яскравістю галюцинації поставала величезна фігура Стерні з його невблаганно спокійним обличчям. Все інше плуталось і гинуло в важкому, темному хаосі.

Як автомат вийшов я з бібліотеки. Сів у свого човника. Холодний вітер від швидкого лету змусив мене щільно загорнутися в плед і це ніби наштовхнуло мене на нову думку, котра одразу ж зміцніла у свідомості і стала безсумнівною: мені потрібно лишитися на самоті. Приїхавши додому, я негайно ж її здійснив, — механічно, ніби не я, а хтось інший.

Я написав керівній фабричній колегії, що тимчасово покидаю роботу. Енно я сказав, що нам треба на деякий час розлучитися. Вона тривожно й допитливо поглянула на мене, зблідла, але не сказала жодного слова. Тільки опісля, саме під час від’їзду, вона спитала, чи не хочу я побачитись із Неллою. Я відповів: «Ні» — і поцілував Енно востаннє.

Після цього насіло на мене мертве задубіння. Холодний біль і клаптики думок. Від промов Нетті й Менні спогади лишилися бліді й ніякі, ніби все це було пустим і нецікавим. Лише раз майнула думка: «Ось чому, значить, поїхала Нетті: від експедиції залежить усе». Гостро й чітко згадувались окремі вирази й цілі фрази Стерні: «Треба зрозуміти необхідність… кілька мільйонів людських зародків… повне знищення земного людства… занедужав тяжкою душевною хворобою…» Але не було ні зв’язку, ні висновків. Іноді мені ввижалося знищення людства як доконаний факт, але в невиразній, абстрактній формі. Біль у серці зростав і народжувалася думка, що це я винен у тому знищенні. На короткий час виринала свідомість, що нічого цього ще нема, та ще ж, може, й не буде. Біль, однак, не минав, а думка знову повільно плела своє: «Всі загинуть… і Ганна Миколаївна… і робітник Івась… і Нетті… Ні, Нетті лишиться: вона марсіанка… а всі загинуть… і не буде жорстокості, бо не буде страждань… так, це обіцяв Стерні… а всі загинуть, бо я був хворий… значить — винуватий…» Клапті важких думок застигали й дубіли і лишалися у свідомості, холодні й нерухомі. І час ніби спинявся разом з ними.

Це було марення, тяжке, безперервне, безпомічне. Привидів навколо мене не було. Був один чорний привид у моїй душі, але він був — усе. І кінця йому бути не могло, бо спинився час.

Виникала думка про самогубство і поволі снувалася в голові, але не заповнювала свідомості. Самогубство видавалося і марним, і нудним: хіба ж могло воно спинити цей чорний біль, що був усім? Не було віри в самогубство, бо не було віри у своє існування. Була нудьга, холод, ненависне все, а моє «я» зникало в ньому як щось непомітне, мізерне, безмежно мале. «Мене» не було.

Часом моє самопочуття ставало таким нестерпним, що виникало непереможне бажання накидатись навколо себе на все живе й мертве, бити, руйнувати, нищити все без сліду. Але я ще розумів, що це було б безглуздям, дитячими забаганками; я зціплював зуби й утримувався.

Думка про Стерні знову й знову верталася до свідомості й нерухомо там спинялася. Вона була тоді ніби центром всієї нудьги й болю. Потроху, дуже повільно, але невпинно, біля цього центру став формуватися намір, що згодом перетворився в чітку й неухильну постанову: «Треба побачитись зі Стерні». Навіщо, з яких мотивів бачитись, — я не міг би цього сказати. Була лише міцна певність, що я це зроблю. Та було також болюче тяжко вийти зі своєї нерухомості, щоб постанову здійснити.

Але нарешті надійшов день, коли у мене вистачило енергії, щоб перемогти цей внутрішній опір. Я всів до човника і поїхав до обсерваторії Стерні. Дорогою я силкувався зміркувати, про що я буду з ним говорити. але холод у серці і холод вітру паралізували мені думку. За три години я доїхав.

Вступивши до великої зали обсерваторії, я сказав одному з товаришів, що там працювали: «Хочу бачити Стерні». Товариш пішов до Стерні і, через хвилину повернувшись, сповістив, що Стерні зараз перевіряє інструменти і звільниться через чверть години; мені ж тим часом зручніше зачекати на нього в кабінеті.

Мене завели до кабінету і я всівся у кріселко навпроти письмового столу. В кабінеті повно було різних приладів і машин, котрі я почасти вже знав, а почасти ні. Праворуч від мене стояв якийсь невеличкий інструмент на важкому металічному штативі з трьома ногами. На столі лежала розгорнута книжка про Землю та її мешканців. Я машинально почав її читати, але спинився на перших фразах і відчув знову почуття майже такого, як і раніше, задубіння. Тільки у грудях, разом зі звичною вже нудьгою, калатало якесь непевне тріпотливе хвилювання. Так пропливло не знаю скільки часу.

Аж ось у коридорі залунала важка хода і до кімнати вступив Стерні зі своїм звичайним спокійним і діловитим обличчям. Він сів по другий бік столу і допитливо позирнув на мене. Я мовчав. Він перечекав хвилину, а потім запитав руба:

— Чим можу вам бути в пригоді?

Я все мовчав і нерухомо дивився на нього, мов на не живу річ. Він ледь помітно повів плечами і вичікувально розташувався в кріслі.

— Чоловік Нетті… — нарешті вимовив я через силу, напівсвідомо і, насправжки, до нього не звертаючись.

— Я був Нетті чоловіком, — спокійно спростував він. — Ми розлучилися вже давно.

— …Знищення… Не буде… жорстокістю… — провадив я далі так само поволі й напівсвідомо, висловлюючи думку, що закаменіла мені в мозку.

— Ага, ось ви про що, — сказав він спокійно. — Але ж про це тепер уже й мови немає. Тимчасове вирішення, як ви знаєте, ухвалено зовсім іншого роду.

— Тимчасове вирішення… — машинально проказав і я.

— Що ж до мого тодішнього плану, — додав Стерні, — то хоч я й не зовсім від нього відмовився, але мушу сказати, що тепер міг би захищати його не так упевнено.

— Не зовсім… — знову проказав я.

— Ваше здоров’я і участь у нашій спільній роботі почасти зруйнували мою аргументацію…

— Знищення… почасти, — перебив я і мабуть уся нудьга й мука надто яскраво відбились у моїй іронії, бо Стерні зблід і тривожно позирнув на мене.

Запала тиша.

Зненацька холодні лабети болю з нечуваною, неймовір мою силою стиснули мені серце. Я відсахнувся до спинки крісла, щоб утриматись від безумного крику. Рука моя цупко ухопила щось тверде й холодне. Я відчув важку зброю у своїй руці і стихійно непереможний біль став мені лютим одчаєм. Я вихопився з крісла, завдаючи страшного удару Стерні. Одна з ніг штатива поцілила йому у скроню і він, не скрикнувши й не простогнавши, похилився набік, мов інертна маса. Я відкинув свою зброю, вона задзвеніла и загуркотіла по машинах. Вже було по всьому.

Я вийшов у коридор і першому ж товаришеві, котрого зустрів, сказав:

— Я убив Стерні.

Той зблід, швидко зайшов до кабінету; але там він, певно, швидко переконався, що допомога уже непотрібна, і одразу ж повернувся до мене. Він відвів мене до своєї кімнати і, доручивши іншому товаришеві, що там був, покликати телефоном лікаря, а самому піти до Стерні, — лишився разом зі мною. Я сам спитав у нього:

— Енно тут?

— Ні, — відповів він, — вона поїхала на кілька днів до Нелли.

Потім знову настала мовчанка, доки не приїхав лікар. Він спробував розпитати мене про подію, — я сказав, що мені не хочеться балакати. Тоді він відвіз мене до найближчої лікарні душевнохворих.

Там мені дали велике й зручне помешкання і довго мене не турбували. Це було все, чого я міг бажати.

Ситуація видавалася мені ясною. Я забив Стерні і тим загубив усе. Марсіани на ділі бачать, чого їм чекати від союзу з земними людьми.

Вони бачать, що навіть той, кого вони вважали найбільш здатним увійти в їхнє життя, не може їм дати нічого, крім насильства й смерті. Стерні вбито — ідея його оживає. Остання надія гине, земний світ засуджено. А я всьому винуватець.

Ці ідеї швидко виникли в моїй голові після вбивства і непохитно, вкупі зі спогадом про нього, там запанували, їхня холодна безсумнівність спочатку навіть, до певної міри, мене заспокоювала. Але потім нудьга й біль знову почали зростати — здавалося, без краю.

Сюди ж прилучилася й глибока до себе огида. Я почував себе зрадником усього людства. Мигтіла інколи невиразна надія, що марсіани мене заб’ють; але зразу ж являлась думка, що я для них надто бридкий, що їхнє презирство стане тут їм на перешкоді. Вони, щоправда, приховували огиду до мене, але ж я, всупереч всім їхнім зусиллям, бачив її добре.

Скільки часу минуло так, я не знаю. Нарешті лікар прийшов до мене і сказав, що мені потрібно змінити оточення і що мене вирядять на Землю. Я думав, що за цими словами приховано мені смертну кару, але проти цього нічого не мав. Я лише просив, щоб тіло моє викинули якомога далі від усіх планет, — воно могло опоганити їх.

Враження подорожі назад у моїх спогадах дуже невиразні. Знайомих мені осіб біля мене не було; я ні з ким не балакав. Свідомість не було сплутано, але з оточення я не помічав майже нічого. Мені було однаково.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

І. У ВЕРНЕРА

Яким чином опинився я в лікарні мого старого товариша доктора Вернера, — не пригадую. Це була земська лікарня одної з північних губерній, відома мені ще раніше з листів Вернера: була вона за кілька верст від губернського міста, була дуже кепсько влаштована і завжди неймовірно переповнена. Був у неї надзвичайну спритний економ і нечисленний, замучений працею медичний персонал. Доктор Вернер провадив уперту війну з дуже ліберальною земською управою за економа, за кілька зайвих бараків, котрі вона будувала дуже неохоче, за церкву, котру вона добудовувала хоч ти тут що, за плату працівникам і т. д. Замість одужувати, хворі спокійно божеволіли остаточно, як, також, мерли від сухот через недостачу свіжого повітря й доброї їжі. Сам Вернер, звичайно, давно втік би звідси, коли б не примушували його залишатись особливі обставини, пов’язані з його революційним минулим.

Але мене вся ця благодать земської лікарні анітрохи не зачепила. Вернер був гарний товариш і не задумався, щоб пожертвувати для мене своїми вигодами. В цьому великому помешканні, відведеному йому як старшому лікареві, він дав мені дві кімнати, в третій поруч з ними поселив молодого фельдшера, а в четвертій — одного партійного товариша, котрому треба було переховуватись, зачисливши його як служку для догляду хворого. Звичайно, тут не було особливого комфорту, а догляд за мною, попри всю делікатність моїх товаришів, був значно помітніший, ніж у марсіан: але ж для мене все це було однаковісінько.

Доктор Вернер, як і марсіанські його колеги, мене майже не лікував — інколи лише давав снодійного, піклувався ж найперше про те, щоб було мені зручно й спокійно. Щоранку і щовечора він заходив до мене після ванни, котру готували мені мої дбайливі товариші; але заходив вій лише на хвилину і обмежувався запитанням, чи мені, часом, чогось не потрібно. Я ж за довгі місяці хвороби зовсім відвик балакати і або відповідав йому лише саме «ні», або ж і зовсім не відповідав нічого. Але його уважність мене зворушувала, а в той же час я вважав, що ніяк не вартий такого ставлення і мушу йому про це заявити. Нарешті мені пощастило накопичити сил настільки, щоб сказати йому, що я душогуб і зрадник, і що через мене загине все людство. Він не заперечив мені, лише посміхнувся і після того став навідувати частіше.

Поволі зміна оточення почала справляти свій доброчинний вплив. Біль слабше тиснув мені серце, нудьга блідла, думки ставали моторнішими, колорит їхній світлішав. Я почав виходити з кімнат, гуляти по саду і в суміжному гайку. Хтось із товаришів повсякчас був поблизу; це було не надто приємно, але я розумів, що не можна ж, справді, душогуба пускати самого гуляти собі на волі; іноді я починав з ними розмовляти, — на порожні теми, звичайно.

Була рання весна і відродження життя навкруги вже не загострювало моїх болючих спогадів; слухаючи щебетання пташок, я навіть до певної міри журливо заспокоювався на думці, що вони лишаться й житимуть, що до загибелі засуджено самих лише людей. Раз якось біля гайка зустрів мене душевнохворий, що йшов із заступом працювати в поле. Він негайно ж мені відрекомендувався, надзвичайно гордовито — у нього була манія величності — видаючи себе за урядника. Це, певне, була найвища влада, яку він знав за час життя на волі. Вперше за час моєї хвороби я несамохіть засміявся. Я відчував батьківщину навкруги себе і, як Антей, підживляв себе — щоправда, дуже повільно, новими силами від рідної землі.

II. БУЛО, ЧИ НЕ БУЛО

Коли я став більше думати про оточений, мені схотілося довідатись, чи знає Вернер і двоє інших товаришів, що зі мною було і що я зробив. Я спитався у Вернера, хто привіз мене до лікарні. Він відповів, що я приїхав з двома невідомими йому молодими людьми, котрі не могли розповісти йому про мою хворобу нічого цікавого. Вони сказали, що випадково зустріли мене в столиці цілковито хворого, що знали мене ще до революції, коли чули від мене про доктора Вернера, чому й вирішили звернутись само до нього. Вони від’їхали того ж таки дня. На Вернера вони справили враження людей певних, котрим не було підстави не вірити. Сам же він випустив мене з очей вже за кілька років перед цим і ні від кого не міг дістати жодної звістки про мене.

Я хотів розповісти Вернерові історію мого вбивства, але це видавалось мені дуже тяжкою справою через заплутаність її і безліч таких подробиць, котрі кожній безсторонній людині могли б видатися занадто дивними. Я пояснив свій клопіт Вернерові і від нього почув несподівану відповідь:

— Буде найкраще, коли ви не станете мені зараз розповідати нічого. Це не допоможе вашому одужанню. Сперечатися з вами я, звичайно, не буду, але й історії вашій, однаково, не повірю. Ви занедужали на меланхолію, в якій люди цілком щиро приписують собі вигадані злочини, а їхня пам’ять, пристосовуючись до їхнього марення, витворює фальшиві спогади. Але ж і ви мені теж не повірите, доки не одужаєте, а тому — краще відкласти вашу розповідь на потім.

Коли б ця розмова відбулася за кілька місяців до того, я, безперечно, побачив би в словах Вернера найбільше до себе недовір’я й презирство. Але тепер, коли моя душа шукала відпочинку й заспокоєння, я поставився до справи цілком інакше. Мені приємно було думати, що про мій злочин товариші не знають і що про сам факт його ще можна законно сумніватися. Я став думати про це менше й рідше.

Одужання пішло швидше: лише вряди-годи поверталися інколи приступи старої нудьги, але вже не на довгий час. Вернер відверто був мною задоволений і навіть майже зняв з мене і медичний догляд. Якось одного, разу, пригадуючи його думку про моє «марення», я попросив його дати мені на перегляд якусь типову історію подібної до моєї хвороби, з числа тих, що він сам спостерігав тут у своїй лікарні. З великим ваганням і справжньою неохотою, він, однак, мене задовольнив. З великої купи історій хвороби він на моїх очах вибрав одну і подав її мені.

Тут розповідалося про людину з далекого, покинутого села, котру злидні погнали на заробітки в столицю, на одну з найбільших там фабрик. Життя великого міста нового робітника, певне, дуже приголомшило і, як розказувала вже жінка його, він довгий час ходив «наче сам не свій». Потім це минулося і він жив та працював, як і решта. Коли вибухнув на фабриці страйк, він був разом з товаришами. Страйк був довгий і впертий: і йому, і його жінці та дитині довелося голодувати. Тут він зненацька «зажурився», став докоряти собі за те, що одружився й прижив дитину, і що взагалі жив «не по-божому».

Потім він почав «забалакуватись» і його відвезли до лікарні, а звідти до земської лікарні тої губернії, де він народився й жив. Він запевняв, що зламав страйк і видав товаришів, як і «доброго інженера», котрий потай підтримував страйк і котрого за те уряд повісив. Випадково я був добре обізнаний з історією всього цього страйку — я тоді працював у столиці; на ділі жодного зрадництва там не трапилося, а «доброго інженера» не лише не було скарано на горло, а й навіть не арештовано. Хвороба завершилась для робітника добре: він одужав.

Ця історія вплинула на мої думки досить своєрідно. Стали виникати сумніви, чи справді вчинив я вбивство, чи може, як казав Вернер, це було «пристосовування моєї нам’яті до марення меланхолії»? Тогочасні всі мої спогади з життя серед марсіан були навдивовижу невиразні й бліді і висіли в голові, мов якісь пошматовані клапті; і хоч картина злочину пригадувалась найяскравіше, але й вона якось плуталась і блідла перед безпосередніми й ясними враженнями сучасного. Часами я відкладав ці легкодухі й приємні сумніви і гостро відчував, що все було і що нічим його не змінити. Та потім сумніви й софізми повертались: вони дозволяли мені спекатись думки про минуле. Люди ж так охоче вірять тому, що їм подобається… І хоч десь під сподом душі ще жевріло усвідомлення, що це — брехня, я, проте, вперто йому віддавався, як віддаються всіляким радісним мріям.

Тепер я гадаю, що без цієї самоомани одужав би я і не так швидко, і не так цілковито.

III. ЖИТТЯ КРАЮ

Вернер старанно відхиляв від мене будь-які враження, котрі могли б «зашкодити» моєму здоров’ю. Він не дозволяв мені заходити до себе в саму лікарню, і з усіх душевнохворих, що там були, я міг бачити лише тих безнадійно одурілих і дегенератів, котрі ходили на волі і працювали на полі, в гайку й саду; а тут для мене не було нічого цікавого: я дуже не люблю всього безнадійного, всього непотрібного й засудженого. Мені кортіло подивитись на важкохворих, саме на тих, що ще можуть одужати, особливо ж на меланхоліків та веселих маніяків. Вернер обіцяв, що сам мені їх покаже, коли я вже досить добре одужаю, — але все зволікав та зволікав. Так мені й не довелося їх побачити.

Ще старанніше силкувався Вернер ізолювати мене від усього політичного життя мого краю. Він, напевне, гадав, що хвороба моя виникла не з чого іншого, як із тяжких вражень революції; йому й на думку не спадало, що я весь час був від краю відірваний і навіть не міг знати, що там діялося. Це повне незнання він поясняв собі простісіньким забуттям, за котре я мусив дякувати своїй хворобі, і вважав, що воно дуже мені корисне. І він не лиш сам нічого мені про всі ці справи не розповідав, але й заборонив це робити і моїм доглядачам. А в цілому його помешканні не було ані жодної газети, ні жодної книжки з місячників за останні роки: все це він ховав у себе в кабінеті, у лікарні. Я мусив був жити на політично дикій канапі.

Спочатку, коли мені закортіло лише спокою й відпочинку, таке становище мені подобалось. Але далі, в міру прибуття нових сил, мені почало ставати все тісніше у цій черепашці; я почав чіплятися з питаннями до своїх товаришів, а вони, слухаючись лікарського припису, відповідати мені відмовлялися. Було досадно й нудно. Я став шукати спосіб визволитися з-під свого політичного карантину і спробував переконати Вернера, що я вже досить одужав, щоб уже мати змогу читати газети. Але ж спроба вийшла даремною: Вернер пояснив, що це ще річ завчасна і що він сам скаже, коли можна вже буде перемінити дієту для мого розуму.

Треба було, отже, вжити хитрощів. Я повинен був найти собі прихильника серед своїх товаришів. Фельдшера схилити на свій бік було б дуже тяжко: він був надто високої думки про свій професіональний обов’язок. Я скерував свої зусилля на іншого доглядача, товариша Володимира. Тут великого опору не трапилося.

Володимир колись був робітником. Малої освіти і май же хлопець віком, він був солдатом революції, але солдатом уже випробуваним. Під час одного знаменитого погрому, де безліч товаришів загинула від куль і в огні пожежі, він пробив собі дорогу через юрбу погромників, застреливши їх кілька чоловіка і не зазнавши якимсь чином жодної рани. Потім він довго блукав нелегально по різних містах і селах на невдячній і небезпечній ролі переносника зброї й літератури. Нарешті, земля стала вже надто пекти йому ноги, і він змушений був на деякий час сховатися до Вернера. Про все це довідався я, звичайно, згодом. Але з самого початку я помітив, що юнака дуже гнітить недостача освіти і труднощі самостійної праці без попереднього здобуття потрібної наукової дисципліни. Я почав учити його: справа пішла добре і дуже скоро я назавжди завоював його серце. Далі вже була річ проста. На медичні міркування Володимир узагалі зважав мало і у нас із ним відбулася невеличка розмова, котра спаралізувала суворість Вернера. Оповідання Володимира, газети, журнали й політичні брошури, котрі він потай мені приносив, швидко розгорнули переді мною життя краю за час моєї відсутності!

Революція йшла нерівно і болюче затягувалася. Робітничий клас, виступивши першим, спочатку, завдяки раптовості свого нападу, досяг великих перемог; але потім, не підтриманий в рішучу хвилю селянськими масами, зазнав лютої поразки від об’єднаних сил реакції. Поки робітники накопичували енергію для нового бою та вичікували селянського ар’єргарду революції, між старою поміщицькою владою і буржуазією почалися переговори — спроби сторгуватися і домовитися для спільного придушення революції. Спроби ці проводилися у формі парламентської комедії; вони повсякчас закінчувалися провалом, через непримиренність кріпосників-реакціонерів. Парламенти-іграшки скликалися та брутально розганялися один за одним. Втомлена бурею революції, залякана самостійністю й енергією перших виступів пролетаріату, — буржуазія все правішала. Селянство, в масі своїй цілком революційне, повільно засвоювало політичний досвід, освітлюючи шлях до вищих форм боротьби вогнем безлічі пожеж. Стара влада поруч із придушенням селянства пробувала частину його купити продажем земельних ділянок, але вела всю справу в таких копійчаних розмірах і так безглуздо, що нічого з того не вийшло. Повстанські виступи окремих партизанів і груп щодень то частішали. В країні панував нечуваний ніде в світі подвійний терор — згори й знизу.

Видно було, що країна йшла до нових, рішучих боїв. Але такий довгий і повний хитань був цей шлях, що багато борців устигло втомитися і навіть впасти у відчай. З боку радикальної інтелігенції, що брала участь у боротьбі здебільшого своїм співчуттям, зрада сталася майже поголовна. Та за нею, звичайно, жаліти не було чого. Але навіть серед декотрих моїх товаришів устигли загніздитись нудьга й безпорадність. І цей факт свідчив, яке безмежно тяжке було революційне життя за минулий рік. Сам я, свіжа людина, що пригадувала початок боротьби, але не зазнала потім жодного гніту всіх поразок, — бачив дуже добре все безглуздя цього відспівування революції. Я бачив, як усе змінилося за ці роки, скільки нових елементів приєдналося до боротьби, як безнадійно неможлива рівновага між реакцією й терором. Нова хвиля неминуче насувалася.

Доводилося, однак, чекати. Я розумів, як болюче тяжко працювати в таких умовах товаришам. Але сам я не рвався йти до них, навіть незалежно від думки Вернера. Я гадав собі, що краще набратися сили, щоб було що витрачати, коли з’явиться поважна потреба.

За час довгих прогулянок у гайку ми з Володимиром обмірковували шанси й умови майбутньої боротьби. Мене глибоко зворушували його наївно героїчні плани й мрії. Він видавався мені шляхетною, гарною дитиною, котрій судилася така ж проста й безпретензійна смерть, якою було його молоде життя. Цінні жертви призначає собі революція і прекрасною кров’ю червонить вона свій пролетарський прапор…

Не один Володимир видавався мені дитиною. Чимало наївного й дитячого, чого я спочатку ніби не помічав і не почував, бачив тепер я і в Вернері, старому робітникові революції, і в інших товаришах, котрі мені згадувались, — навіть у наших ватажках… Усі люди, котрих знав я на Землі, уявлялися мені напівдітьми, підлітками, що невиразно приймають життя і в собі, і навколо себе та напівсвідомо віддаються внутрішній і зовнішній стихійності. В цьому почутті не було й краплинки поблажливості чи презирства, була лиш симпатія й братерський інтерес до людей-зародків, дітей молодого людства.

IV. КОНВЕРТ

Гаряче літнє сонце ніби розтопило лід, що сковував життя країни. Вона прокидалася і блискавки нової грози вже спалахували на обрії, а приглушене гуркотіння починало долітати з низів. І це сонце, і це прокидання пригрівали мені душу й підносили мої сили: я почував, що скоро буду такий здоровий, як ще ніколи за все своє життя.

В цьому невиразному, радому життю стані, мені не хотілося думати про минуле і приємно було відчувати, що я вже забутий усім світом, забутий всіма… Я лаштувався ожити для товаришів у такий час, коли нікому й на думку не спало б розпитувати мене про роки моєї відсутності, коли всім буде надто ніколи і моє минуле потоне на довгий час у бурхливих хвилях нового припливу. Коли ж мені траплялося помічати факти, що викликали сумніви щодо певності цих моїх надій, то в мене виникала тривога й занепокоєння і невиразна ворожість до всіх, хто ще міг про мене згадувати.

Одного літнього ранку Вернер, повернувшись з лікарні після огляду хворих, не пішов до саду відпочивати, — як це робив звичайно, бо цей огляд його дуже втомлював, — а навідався до мене і став старанно розпитувати мене про моє самопочуття. Мені видалося, що він запам’ятовував мої відповіді. Це була трішки не зовсім звичайна річ і я спочатку подумав, чи не здогадався він, часом, про таємницю моєї з Володимиром маленької змови. Але з розмови я швидко помітив, що йому ніщо таке й на думку не спадає. Потім він знову ж пішов не в сад, а до свого кабінету і лише через півгодини побачив я через вікно, що він гуляє вже своєю улюбленою темною алеєю. Я не міг не думати про ці дрібниці, бо ж нічого поважнішого навкруги мене взагалі не було. Після різних здогадів я спинився на тому, що Вернер мав написати комусь, — на його спеціальне прохання, звичайно, — докладний звіт про стан мого здоров’я. Пошту йому завжди носили вранці, до його кабінету в лікарні, — цього разу він, певне, дістав там листа з запитанням про мене.

Від кого лист і навіщо? Довідатись про це, та ще й негайно, стало мені конечною потребою для заспокоєння. Питати у Вернера не випадало, — він чомусь не вважав можливим сказати мені це, бо ж інакше сказав би й сам, без якихось там розпитувань. Чи не знає чогось Володимир? Ні, каже, що не знає нічого. Я став міркувати, яким би способом дошукатися правди.

Володимир охоче став мені допомагати. Моя цікавість, на його думку, була цілком законною, потайність же Вернера, — безпідставною. Не довго думаючи, він провів справжній трус по кімнатах Вернера та в його медичному кабінеті, але нічого цікавого не знайшов.

— Він, певне, або носить цього листа з собою, або ж подер його й викинув, — сказав Володимир.

— А куди він кидає подерті листи й папери? — спитав я.

— У кошик під столом у кабінеті. — відповів Володимир.

— Добре, тоді принесіть мені всі клаптики, котрі знайдете в тому кошику.

Володимир пішов і швидко повернувся.

— Там нема жодних клаптиків, — заявив він. — Ось лише що я знайшов там: конверт листа, з печатки судячи — сьогоднішнього.

Я взяв конверт і зиркнув на адресу. Земля попливла мені з-під ніг і стіни почали падати на мене..

Рука Нетті!

V. ПІДСУМКИ

Серед того хаосу спогадів і думок, що знявся в моїй душі, коли я побачив, що Нетті була на Землі і не схотіла побачитись зі мною, для мене спочатку виразно повстав лише кінцевий висновок. Він виник ніби сам собою, без жодного помітного логічного процесу, і був цілком певний. Але я не міг обмежитись лише тим, щоб просто якнайшвидше його здійснити. Я хотів також до ладу й чітко вмотивувати його для себе й для інших. Особливо ж не міг я пристати на те, щоб мене не зрозуміла і Нетті, та повважала б за безпосередній порив почуття те, що було логічною потребою, що неминуче випливало з усієї моєї історії. Тому я повинен був перш за все до ладу розповісти свою історію, — розповісти для товаришів, для себе, для Нетті… Ось що породило мій рукопис. Вернер, котрий прочитає його перший — на другий день після того, як ми з Володимиром зникнемо, — потурбується, щоб його було видано, з потрібними, певна річ, для конспірації змінами. Це мій єдиний йому заповіт. Дуже жалкую, що не доведеться потиснути йому руку на прощання…

В міру того, як я писав оці спогади, минуле прояснювалося переді мною, хаос відступав перед певністю і моя роль та вся моя діяльність поставали перед свідомістю якнайяскравіше. В здоровому розумі й твердій пам’яті можу я тепер підвести всі підсумки…

Ніяк не можна сперечатися, що доручена мені справа виявилася мені не до снаги. Де ж лежала причина мого банкрутства? І як можна пояснити помилку гострозорого, глибокого психолога Менні, що так невдало вибрав саме мене для цієї справи?

Я пригадую свою про це з Менні розмову за тих щасливих для мене часів, коли кохання Нетті вливало мені безмежну віру в свої сили.

— Як сталося, — спитався я, — що ви, Менні, з безлічі різноманітного люду нашої країни, що зустрічали ви у своїх пошуках, саме мене визнали за найбільш придатного на роль представника Землі на Марсі?

— Вибирати не дуже то й було з кого, — відповів він. — Сфера вибору одразу ж мусила обмежитись представниками наукового революційного соціалізму: всі інші світогляди значно більш чужі нашому світові.

— Добре, але ж і серед цієї течії ви зустрічали людей безперечно сильніших і талановитіших від мене. Ви знали того, кого ми жартома зовемо Дідом Гори: ви знали товариша Поета…

— Так, я уважно приглядався до них. Але Дід Гори — це людина виключно боротьби й революції; наш світ йому зовсім не пасує. Він — залізо, а залізні люди не гнучкі: в їхній природі безліч консерватизму. Що ж до Поета, то в нього не вистачило б здоров’я. Він надто багато пережив, блукаючи по всіх верствах вашого світу, щоб йому можна було подужати перехід ще й до нашого світу. Крім того, обидва вони — і політичний ватажок, і художник слова, до котрого прислухаються мільйони, — надто потрібні тій боротьбі, що у вас іде зараз.

— На останнє я охоче пристаю. Але ж коли так, то я нагадаю вам про філософа Мірського. Його професійна звичка ставати на найрізноманітніші точки зору, порівнювати їх і погоджувати, здається мені, чимало полегшила б йому труднощі справи.

— Це так, але ж він — людина насамперед абстрактної думки. Щоб пережити нове життя чуттям і волею, на це ледве чи вистачило б йому душевної свіжості. Він справив на мене враження навіть трохи притомленої людини, а це ж, як ви розумієте, перешкода найважча.

— Хай і так. Але серед пролетарів, що є основою й найпершою силою нашої течії, — хіба серед них не могли ви найлегше знайти те, що вам було потрібне?

— Так, шукати там було б найкраще. Але… здебільшого, їм бракує одної риси, котру я визнавав необхідною: широкої, різнобічної освіти, що стояла б на всій височині вашої культури. Це й відхилило лінію моїх шукань у інший бік.

Так говорив Менні. Його сподівання не справдились. Та чи означало це, що йому взагалі не було кого взяти, що різниця між обома культурами є глибоченним проваллям для окремої особи, проваллям, подолати котре може лише ціле суспільство? Думати так було б може і втішно для мене особисто, але в мене лишається що поважний сумнів. Я гадаю, що Менні слід було б ще переглянути своє останнє міркування, — щодо товаришів робітників.

Бо ж на чому я, власне, провалився?

На перший раз це сталося таким чином, що велетенська хвиля вражень від чужого життя в його неймовірному багатстві затопила мою свідомість і поруйнувала лінії її берегів. З допомогою Нетті я пережив кризу й упорався з нею. Але чи не зросла, часом, надміру ця криза через ту підвищену чутливість та витонченість засвоювання, що властива людям особливо розумової праці? Чи не могло б бути, що натура трохи примітивніша, трохи менш складна, зате органічно більш витривала й міцна, упоралась б із тим переходом зі значно меншими муками? Чи не могло б бути, що увійти в нове, вище життя малоосвіченому пролетареві коштувало б менших зусиль, бо, хоч йому й довелось би більше вчитися вперше, та зате значно менше треба було б переучуватися, що є працею найтяжчою… Мені здається, що це була б річ можлива. І я думаю, що Менні тут помилився, надавши рівневі культурності більше ваги, ніж культурній силі розвитку.

Вдруте душевні мої сили розбилися об сам характер тої культури, в котру я спробував вступити всім своїм єством: мене приголомшила її височінь, глибина її соціального зв’язку. чистота й прозорість її міжлюдських відносин. Промова Стерні, що так гостро висловила неспівмірність двох типів життя, була лише приводом, лише останнім імпульсом, що скинув мене в ту чорну безодню, до котрої стихійно й невблаганно вела мене суперечність між моїм внутрішнім життям і всім соціальним оточенням — на фабриці, в родині, в приятельських стосунках. І знову ж, чи не стала ця суперечність значно дужчою й гострішою саме для мене, революціонера-інтелігента, що весь час дев’ять десятих своєї праці виконував або безпосередньо на самоті, або ж в умовах однобічної нерівності з товаришами співробітниками, як їхній учитель і керівник, в умовах відокремлення своєї особи з-поміж інших? Чи не здалася б ця суперечність слабшою для людини, що дев’ять десятих свого трудового життя перебуває хоч і в примітивному нерозвиненому, та все ж товариському середовищі з його, можливо, трохи недоладною, але справжньою рівністю співпрацівників? Мені знов здається, що це й справді так, і я гадаю, що Менні слід було б поновити свою спробу, на цей раз уже з іншого боку…

А потім, самому вже мені лишається те, що жило поміж двома банкрутствами, що дало мені енергію і мужність для довгої боротьби, те, що й досі дозволяє мені без почуття приниження підводити її підсумки. Це — любов Нетті.

Безперечно, любов Нетті була непорозумінням, помилкою її шляхетного й палкого серця. Але ця помилка вийшла можливою — цього ніхто не відніме і ніщо не змінить. Тут для мене порука і за справжню близькість двох світів і за їх майбутнє злиття в один, нечувано прекрасний і гармонійний.

А сам я… та тут підсумку немає жодного. Нове життя мені закрите, а старого — я вже не хочу: я не належу до нього вже ні своєю думкою, ні почуттям. Нема чого й міркувати.

Час кінчати. Мій спільник чекає на мене в садку: ось і його сигнал. Завтра ми обидва будемо далеко звідси, на шляху туди, де життя шумує й ллється через край, де так легко стерти ненависну для мене межу між минулим і майбутнім. Прощавайте, Вернере, старий, любий товаришу!

Живи ж, нове, краще життя, і привіт тобі, його світлий привиде, моя Нетті!

З ЛИСТА ДОКТОРА ВЕРНЕРА ЛІТЕРАТОРОВІ МІРСЬКОМУ

(Лист 6ез жодного числа — мабуть, через неуважливість Вернера).

…………………………………………………

Канонада вже давно була вщухла, а поранених усе везли та й везли. Величезна більшість їх були не міліціонери і не солдати, а мирні мешканці: багато було жінок і навіть дітей: всі громадяни рівні перед шрапнеллю. У мій шпиталь, найближчій до театру бою, везли здебільшого міліціонерів та солдатів. Чимало ран від шрапнелі та гранатних осколків справляли надмірно важке враження навіть на мене, старого лікаря, що колись кілька років працював хірургом. Але над усім цим жахом витало й панувало одне світле почуття, одне радісне слово: «перемога»!

Це наша перша перемога в нинішньому великому бою. Але будь-кому видно, що вона вирішує справу. Терези похилилися в наш бік. Перехід до нас цілих полків ворога з артилерією — свідчить добре. Страшний суд почався. Присуд його буде не милостивий, але справедливий. Давно вже час кінчати…

На вулицях кров і сміття. Сонце від диму пожеж і канонади почервоніло зовсім. Але ж не зловісним видається воно нашим очам, а радісно-грізним. В душі бринить бойовий її спів, спів перемоги…

…………………………………………………

Леоніда привезли до мого шпиталю біля полудня. Він дістав небезпечну рану в груди і кілька дрібних подряпин. Він ще серед ночі вирядився з п’ятьма «гренадерами» в ті частини міста, що були ще під владою ворога. Доручення його полягало в тому, щоб кількома відчайдушними нападами посіяти там тривогу й деморалізацію. Він сам запропонував цей план і сам же зажадав його виконати. Як людина, що за старих часів довго тут працювала, а тому й добре знала всі куточки міста, він міг упоратись з цією безнадійно геройською справою краще від будь-кого іншого і старший начальник міліції після деякого вагання пристав на його пропозицію. Їм пощастило дістатися зі своїми гранатами до одної з батарей ворога і з сусіднього даху викликати вибух кількох ящиків із набоями. Серед паніки від вибухів вони збігли вниз, попсували гармати і висадили в повітря решту набоїв. Тут Леонід дістав кілька перших ран від осколків з набоїв. Спішно після цього тікаючи, вони віч-на-віч опинилися перед відділом ворожих драгунів. Леонід передав команду Володимирові, котрий був йому ад’ютантом, а сам з останніми двома гранатами метнувся під найближчу браму, де й засів, поки товариші відходили, використовуючи різні випадкові захистки, та енергійно відстрілюючись. Він пропустив повз себе більшу частину ворожих драгунів і кинув першу гранату в офіцера, а другу в найближчу купку драгунів. Драгуни сипнули врозтіч, а наші повернулись і взяли Леоніда, тяжко пораненого осколком із другої своєї гранати. Вони успішно доставили його до наших ліній ще до світанку, а потім передали на мої турботи.

Осколок гранати пощастило вийняти одразу ж, але вияснилось, що він зачепив легені, отже становище пораненого було дуже небезпечне. Я поклав його якомога краще і зручніше, але, однак, одного не міг йому дати — повного спокою, котрий йому так потрібний. Перед світанком бій відновився, його гуркотіння було дуже добре у нас чути і неспокійний інтерес до його перебігу підвищував Леонідові його пропасницю. Коли почали надвозити нових поранених, він став хвилюватися ще дужче і змусив мене по змозі ізолювати його, поставивши навколо нього параван, щоб він хоч не бачив чужих ран.

…………………………………………………

Біля четвертої години дня бій ущух, наслідки його вже було видно. Я був на огляді поранених і на поділі їх на групи. В цю хвилю подали мені картку тої особи, котра кілька тижнів перед тим цікавилася у мене листом про здоров’я Леоніда, а потім з’являлася до мене сама і мусила заїхати до вас із моєю рекомендацією, щоб перечитати його рукопис. Тому, що ця дама, безперечно, — товариш і, очевидно, — лікар, я запросив її безпосередньо до себе в палату. Як і тоді, коли я бачив її вперше, вона була під темною вуалькою, котра майже зовсім ховала риси її обличчя.

— Леонід у вас? — запитала вона не вітаючись зі мною.

— Так, — відповів я; — не турбуйтесь понад міру. Рана його хоч і небезпечна, але, я гадаю, що виходити його можна.

Вона швидко й тямуче поставила мені низку питань, щоб з’ясувати становище хворого. Потім вона забажала його побачити.

— А чи не схвилює його це? — заперечив я.

— Безперечно, схвилює, — відповіла вона. — Але це завдасть йому менше шкоди, ніж корнети. Ручуся вам за це.

Тон її був цілком рішучий і упевнений. Я побачив, що вона тямить, що каже, і не міг їй відмовити. Ми пішли до палати, де лежав Леонід, і я жестом указав на параван, сам же лишився по сусідству, біля ліжка іншого важкопораненого, котрого я однаково мусив оглянути. Я хотів прослухати всю її розмову з Леонідом, щоб у разі потреби втрутитись.

Заходячи за параван, вона трохи підсмикнула вуальку. Я бачив її силует через не дуже прозору тканину паравану і міг помітити, як вона нахилилася над хворим.

— Машкара… — через силу вимовив Леонід.

— Твоя Нетті! — відповіла вона, і стільки ніжності й ласки почув я в тих двох словах, вимовлених тихим мелодійним голосом, що моє старе серце затріпотіло в грудях, опановане до болю радісним співчуттям.

Тут вона якось гостро ворухнула руками, ніби розстібала комір і, як мені видалось, зняла з себе капелюшок з вуалькою, а потім ще ближче нахилилась до Леоніда. Настала хвилинка мовчанки.

— Я, мабуть, умираю? — сказав він тихо, тоном запитання.

— Ні, Ленні, життя перед нами. Рана твоя не смертельна, навіть не небезпечна…

— А вбивство? — за перечив він тяжко й тривожно.

— Це була хвороба, мій Ленні. Заспокойся, цей порив смертельного болю не стане ніколи між нами, як не стане й на шляху до нашої спільної великої мети. Ми дійдемо до неї, мій Ленні…

Тихий стогін вихопився йому з грудей, але це не був стогін болю. Я пішов, бо відносно свого пораненого вже з’ясував усе, що було треба, а підслуховувати далі чужу розмову не личило, та й не було для чого. Через кілька хвилин невідома, знову в капелюшку й вуальці, викликала мене ще раз.

— Я візьму Леоніда до себе, — заявила вона. — Леонід сам цього хоче, та й умови догляду у мене кращі, ніж тут, отже, ви можете не турбуватись. Двоє товаришів унизу чекають. Накажіть дати їм ноші.

Сперечатися не доводилось: у нашому шпиталі умови справді не так блискучі. Я спитав її адресу, — це було дуже близько — і ухвалив собі завтра ж навідатись до Леоніда. Прийшло двоє робітників, обережно поклали його на ноші, і понесли…

…………………………………………………

(Приписка на другий день).

І Леонід і Нетті без жодного сліду зникли. Оце зараз зайшов я до їхнього помешкання: двері відчинено, кімнати порожні. На столі у великій залі з відчиненим навстіж великим вікном побачив я адресовану мені записку. В ній тремтячою рукою було написано лише кілька слів:

«Привіт товаришам. До побачення.

Ваш Леонід».

Дивна річ: не відчуваю жодного занепокоєння. Я смертельно втомився за ці дні, бачив багато крові, безліч страждань, котрим безсилий був зарадити, надивився на картини загибелі й руїни, а на душі все ж радісно і ясно.

Все, що було гіршого. — вже позаду. Боротьба була довго й тяжка, але перемога перед нами… далі боротьба буде легшою.

© БОГДАНОВ О. Червона зоря: Утопія. — Берлін: Україно-американське видавництво «Космос», 1922. — 160 с.

© БОГДАНОВ О. Червона зоря: Утопія. — Берлін: Україно-американське видавництво «Космос», 1923. — 160 с.

© НИТКА Остап, переклад з російської, 1922.

© ГЕНИК Віталій, літературна адаптація, 2010.

Оглавление

Олександр Богданов Червона зоря Фантастичний роман-утопія

РУКОПИС ЛЕОНІДА

ЧАСТИНА ПЕРША

  І. РОЗРИВ

  II. ЗАПРОСИНИ

  III. НІЧ

  IV. ПОЯСНЕННЯ

  V. ВІДПЛИТТЯ

  VI. ЕТЕРОНЕФ

  VII. ЛЮДИ

  VIII. ПРИЗВИЧАЮВАННЯ

  IX. МИНУЛЕ

  X. ПРИБУТТЯ

ЧАСТИНА ДРУГА

  І. МЕННІ

  II. НА ЗАВОДІ

  III. ДІМ ДІТЕЙ

  IV. МУЗЕЙ МИСТЕЦТВА

  V. У ЛІКАРНІ

  VI. ПРАЦЯ І ПРИВИДИ

  VII. НЕТТІ

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

  І. ЩАСТЯ

  II. РОЗЛУКА

  III. ФАБРИКА ОДЕЖІ

  IV. ЕННО

  V. У НЕЛЛИ

  VI. ШУКАННЯ

  VII. СТЕРНІ

  VIII. НЕТТІ

  IX. МЕННІ

  X. ВБИВСТВО

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

  І. У ВЕРНЕРА

  II. БУЛО, ЧИ НЕ БУЛО

  III. ЖИТТЯ КРАЮ

  IV. КОНВЕРТ

  V. ПІДСУМКИ

  З ЛИСТА ДОКТОРА ВЕРНЕРА ЛІТЕРАТОРОВІ МІРСЬКОМУ X Имя пользователя * Пароль * Запомнить меня

Регистрация

Забыли пароль?