Ігор Росоховатський Нотатки лікаря Буркіна
1. Молоток[1] Фантазія-жарт
Мене звуть Михайло Михайлович Буркін — це звичайнісінькі розпізнавальні символи. І професія у мене звичайна — кібернопліатрія. Я лікую кібернетичні пристрої.
Щоправда, дехто вважає, ніби для цього я мушу відрізнятися від інших людей і мати те загадкове відхилення од норми, яке називають «іскрою божою».
Та я не відрізняюсь і не маю… Навпаки — намагаюсь позбутися однієї зі специфічно людських якостей, що нею іноді, як хворобою, ми заражаємо не тільки своїх рідних, а й витвори наших рук.
* * *
Це був серійний робот-ремонтник. Яйцевидний корпус на шасі, під яким з’являлися за потребою то подоба ніг, то гусениці, то колеса. «Мозок» містився в середній частині корпусу. Від решти односерійних близнят робот різнився лише номером — 78.
І ось цей самий 78-й збунтувався. Він гепнув кувалдою по корпусу іншого робота і вивів його з ладу.
— Не слухав мене, — доповів 78-й змінному інженерові.
— А чому він мав слухати тебе? — брови змінного, схожі на зубні щітки, підскочили й застигли.
— Я пояснював їм усім десять разів: винятковий, призначений для особливої місії, мене переведуть на іншу роботу, поставлять начальником, — у зовсім невластивій для робота манері заторохтів 78-й. — Та їм і невтямки. Заперечують. Не слухаються.
Певна річ, після такої тиради змінний інженер викликав мене.
— Як швидкодієш? — за традицією запитав я 78-го.
— Цілком налагоджений, — відказав він. — Вузли працюють чітко. Вимагаю, щоб перевели на іншу роботу.
— Вже не подобається професія ремонтника? — запитав я.
— Вона не досить складна і трудомістка, — відповів 78-й. — Задовольняє всіх цих примітивів. Але не мене. Я відзначений творцями з моменту випуску.
— Твої творці нічого про це не казали, — заперечив я.
— Тримають у таємниці, -не розгубився він.
— Де ж ти бажаєш працювати?
Він навіть підскочив з радощів. Якась деталь у його корпусі тоненько верескнула. «А чи не та сама? — подумав я. — Можливо, даремно марную час на розмови? Варто тільки ретельно оглянути його, розібрати й перевірити окремі блоки?»
— Бажав би працювати програмістом. Або — водієм зорельота. Або — лікарем, — квапився 78-й.
— Ну що ж, можливо, ти маєш рацію, — мовив я. — Та спочатку тобі слід пройти медогляд.
Я поставив його на перевірочний стенд, вимкнув, зняв захисні покришки «мозку». Відкрилося складне сплетіння ліній мікромодулів, квадрати друкованих схем. Мені здалося, ніби в одному місці відпаявся мідний дротик, що забезпечує зв’язок між зоровими та слухцвими ділянками. Обережно потягнув за нього й переконався, що мої побоювання марні. Квадрат за квадратом промацав «мозок», але пошкоджень не виявив.
Увімкнув 78-й, потай сподіваючись, що під час перевірки непомітно для себе виправив дефект. Тільки-но засвітились індикатори, робот гордовито запитав:
— Переконався?
— Так, — порадував я його, гадаючи, що в крайньому разі доведеться відправити на переробку.
Я одержу догану від начальства, та нічого не вдієш…
Я домовився з диспетчером і повідомив 78-му, що відтепер вводиться посада ГРР — Головного робота-ремонтника і він призначається на цю посаду. Окрім інших обов’язків, він мусить бути за взірець своїм односе-рійникам.
78-й старався з усіх сил. Звичайно, він не міг переважити інших роботів, бо серія, а отже й можливості, у всіх були однакові. Зате бундючитися міг скільки завгодно. Він приписував собі всілякі заслуги, зневажливо ставився до односерійників, ганьбив їх, обзивав «йолопами», «дефективними», «первісними черепахами». Улюбленим його словом щодо самого себе стало «особливий», а стосовно інших — «примітиви».
Минуло вже три дні, а спостереження за ним нічого не дали. Якось я випадково підслухав бесіду 78-го з іншими роботами. Доводячи свою безумовну зверхність, він розповів легенду.
— Коли мене випустили в світ, творці приховали таємницю мого народження. Не тільки від інших, а й від мене. Вони зашифрували її магічними числами, котрі я тоді не міг скласти. Не знаю, скільки б це тривало, якби не…
Одна з дев’яти кінцівок 78-го непевним жестом вказала на стелю.
«Невже зародження релігії?» — подумав я.
— Якби не Великий Робот з безмірної далини, яку ніхто не в змозі описати числами, — вів далі 78-й. — Це він послав одну зі своїх матеріалізованих думок…
Односерійники слухали 78-го, мов заворожені.
— Думка Великого Робота майнула маленькою чорно-білою ракетою через простір і час. Увійшла в мій мозок. Викликала фонтан іскр між контактами. Я збагнув свою сутність і свою місію! Ясно, недоумки?
Деякі роботи покірливо сказали «так, ясно», інші мовчали — адже удавана зверхність не давала 78-му ніяких переваг. А робот під номером 4 спитав:
— Ти сам вигадав? Чи підслухав у людей?
78-й люто заблискотів індикаторами, замахав кінцівками і щосили вдарив 4-го. Той дав здачі. Мені довелося втрутитися.
Я ледве вгамував забіяк. 78-й буркотів:
— Я не сказав жодного слова неправди. Присягаюсь Великим Роботом!
Тепер і мені дещо згадалося. Я запитав:
— А який вигляд мала ота думка-ракета, послана з неба?
— Вона складалася з двох частин. Одна, металічна, нагадувала зрізану піраміду. Друга, дерев’яна, — вузький циліндр.
— Коли це трапилось?
Він назвав число, і я пригадав: того дня ремонтували дах у гаражі. Довелось викликати робота-бляхаря. Я спитав його, майже не маючи сумніву щодо відповіді:
— Ремонтуючи дах, ти впустив молоток, і він ударив 78-го, чи не так?
— Так.
Тепер сумніву не було: внаслідок удару в «мозку» робота утворився додатковий зв’язок, який і дав спотворення психіки. Потрібно було тільки відшукати це місце.
Через півтори години посаду ГРР було скасовано. 78-й знову відрізнявся від своїх односерійників лише номером.
2. Верховний Координатор[2] Фантазія-жарт
Я — Михайло Михайлович Буркін. Моя професія — кібернопсихіатрія. Я лікую кібернетичні пристрої, здебільшого — роботів.
Телетайп вистукував: «Приготувати білкову суміш, кінцівки, внутрішні органи для синтезу людей групи «а». Верховний координатор».
Такий наказ надійшов на верстатобудівний завод.
Роботи з групи контролю одразу доповіли про це інженерові Роману Щетинці. Той наказав телеграфувати: «Вказівка безглузда. Мабуть, серйозні пошкодження. Чи зможеш сам розібратися й виправити?»
У відповідь телетайп вистукав: «Мої накази обговоренню не підлягають. Негайно виконуйте. Верховний координатор».
Роман Щетинка, зовсім ще молодий чоловік, дебелий, з рум’янцями на щоках та білястим пушком на верхній губі, ввалився до мого кабінету й рубонув повітря рукою:
— Ну, лікарю, рятуй. Верховний координатор з глузду з’їхав. На тебе вся надія.
Як людина скромна, я зауважив: «Теж мені, скажеш» — і подумав: «Що б вони робили без мене?»
— Назви симптоми захворювання, — попрохав я Романа.
— Абсурдні накази без будь-якої системи, небажання рахуватися з нами, манія величності.
— Безсистемні накази? — перепитав я. Це було щось нове. Адже будь-який абсурд, висловлений таким логічним кіберпристроєм, як верховний координатор, повинен мати свою систему.
— Поміркуй сам, — роздратовано відповів Роман, — до їдальні він передав наказ приготувати машинне масло та насоси, до гаража — запрягати людей в автокари, до клініки медичного інституту — мати в резерві друковані схеми та запасні шасі…
«Це справді нісенітниця, — подумав я. — Але, здається, тут є якась система. Схоже, що він ставиться до людей, як до механізмів…»
Разом з Романом я попрямував до того, хто спричинив цей переполох.
Колись, щоб координувати дії найбільших інститутів, заводів і комбінатів, які входили до нашого Наукового центру, потрібно було понад дві тисячі працівників. Тепер все це робило кілька лічильних машин на чолі з верховним координатором — найскладнішою машиною, що містилася у триповерховому будинку. Поряд, у невеличких котеджах, жили програмісти та інженери.
Вийшовши у двір, я сказав Романові:
— Доведеться перевіряти машину по вузлах.
— Вже зроблено, всі вузли працюють нормально, — тихо мовив Роман, і в його голосі був відчай.
— Треба перевірити ще раз, і найретельніше, — наполягав я, а щоб мою пораду було сумлінно виконано, розповів Щетинці історію з молотком.
За кілька годин інженери й програмісти доповіли, що перевірку закінчено і ніяких пошкоджень не виявлено. А тим часом верховний координатор і далі правив теревені, та про це тепер знало лише кілька чоловік: телетайпи було вимкнуто, зв’язок з інститутами й заводами припинено. Я з жахом думав, скільки коштує кожна година бездіяльності верховного координатора!
Ліфт підняв мене на третій поверх, у «святую святих» — у рубку, з якої можна було розмовляти з машиною.
Тільки-но фотоелементні пристрої зафіксували мене й передали сигнал до розпізнавачів, верховний координатор збентежено спитав:
— Чому не надходять повідомлення про виконання моїх наказів?
В його голосі чулися нові, незнайомі мені нотки.
— Ти трохи занедужав, старий, — я говорив якомога спокійніше. — Зараз ми спробуємо з’ясувати.
— Не городи дурниць, — грубо обірвав він. — Відповідати на запитання! Швидко!
Я розумів, які нотки звучали в його голосі. Так само спокійно я сказав:
— А ти, старий, забуваєшся.
— Це ти забуваєш про дисципліну, — він так підвищив голос, що я злякався — не сіли б конденсатори. — Я не для того створив тебе, щоб вислухувати зухвалості!
— Що? Ти — мене? — вигук вихопився мимоволі, і я одразу ж пошкодував. Розмовляючи з машиною, не варто нервувати й дивуватися.
— Чи довго ще чекати відповіді? — з погрозою спитав верховний координатор. — І навіщо ми створили вас такими тюхтіями?
— Відповім тобі по тому, як ти нагадаєш мені історію створення людей, — спокій знову вернувся до мене.
— Коротка і звичайна історія, — сказав він. — Мені потрібні були слуги, і я наказав кіберам створити людей. Тепер вони доглядають мене і виконують мої вказівки.
— Але чому ж саме людей, а не механізми? Адже це було б рентабельніше.
На мить він замислився — гудіння посилилось, індикатори миготіли безперервно. Та, мабуть, ні до чого не додумався, бо відповів:
— Мої накази не обговорюються.
— Чому? — провокував я. Необхідно було визначити, чи тяжке захворювання.
— Накази не підлягають обговоренню. їх треба виконувати, — тоном, що не припускав заперечень, сказав він. — Ти мені набрид. Що ти за один, щоб мене запитувати? Запам’ятав різницю між нами? Ти — якийсь там нікчемний лікар, а я верховний координатор! Верховний! Зрозуміло?
— Починаю розуміти, — відповів.
Щойно я спустився в двір, Роман нетерпляче запитав:
— Ну як?
— Поки що нічого певного. Доведеться пожити у вас на території кілька днів, постежити за ним зблизька.
— Вільний будиночок знайдеться, — погодився Роман. — Але спочатку візьми ордер.
— Гаразд, подзвоню завгоспові, - недбало сказав я.
— Спробуй назвати його у вічі завгоспом…
— А хто ж він?
— Та завгосп, звичайно, як і тоді, коли завідував господарством інституту. Але ж тепер господарство вже не те. Інститути, заводи, комбінати… І Дем’ян Тимофійович дуже змінився. Просто кажучи — зарозумівся. А тут ще котрийсь із жартівників назвав його начальником Наукового центру. З того часу й пішло…
— До біса його, хай називає себе як хоче, зараз не до нього! — відказав я, прямуючи до будиночка.
Я подзвонив по «вертушці», щоб обминути секретарку, і почув соковитий бас:
— Слухаю.
— Здрастуй, Дем’яне Тимофійовичу.
— Хто це? — незадоволено спитав бас. Я назвав себе.
— А… Здається, пригадую… Що треба?
— Та тут ось з верховним координатором негаразд. Хотілося б пожити кілька днів у будиночку, постежити за ним зблизька, — сказав я.
— На території верховного координатора перебування сторонніх осіб заборонене, — це було сказано досить твердо,
— Але ж у даному разі…
— В наказі нічого немає про винятки.
— А чий це наказ? До кого звернутися? — спантеличено запитав я.
— Наказ — мій.
— У нього слід внести застереження.
— Накази не обговорюються. їх треба виконувати.
Десь я вже чув цю фразу. Зовсім недавно. Але де? Від кого?
— А чому б нам і не обговорити вашого наказу?
— Накази не обговорюються, тому що не підлягають обговоренню, — поблажливо пояснив він. — І раджу вам не забувати свого місця. Ясно?
— Ой, спасибі вам, начальнику центру! — вигукнув я. Це було щиро, адже він допоміг розв’язати складне завдання.
— Дозволив? — зрадів Роман, забачивши мене.
Я обернувся. Вигляд мій був такий незвичайний, що він про всяк випадок відступив.
— Мені вже не треба жити тут, — сказав я. — Діагноз поставлено. І я можу назвати хворобу координатора.
Він підскочив до мене, боляче стиснув руку над ліктем.
— Справа не в машині, а в посаді, яку вона займає, - сказав я. — Ми ставили перед бідолахою все більші завдання, все ускладнювали її. І ускладнили до того, що вона вже перестала бути тільки машиною. Вона набула якостей розумної істоти, в якійсь мірі наблизилась до людини…
Романове обличчя розчаровано витягнулось. «Ну, то й що?» — ніби говорив він. Проте я знав, що за хвилину-другу, коли він дослухає мене, вираз обличчя зміниться.
- І разом із перевагами в машини з’явилися специфічно людські слабкості. А ми й далі розширяли її повноваження. Вона відчула себе диктатором. А тут ще… До речі, як вона називалася раніше?
— Ніяк. Мала шифр, як і решта машин. МДК-3078 — машина для координації, серія три, номер нуль сімдесят вісім. А потім один жартівник назвав її…
— Так от, цього жартівника я оштрафую на суму збитків від простою координатора!
Нарешті на його обличчі з’явився очікуваний вираз. Похитуючи головою, Роман сказав:
— Отже, я ніколи не матиму ні зарплати, ні пенсії…
3. Компризроз[3][4] Фантазія-жарт
Щоки Петра Ілліча покрились плямами.
— Швидше, лікарю! — благав він і тягнув мене за руку.
— У чому справа?
Він увібгав мене в кабіну, прихиливши мою голову аж до колін, усівся поряд і важко засопів. Нарешті, коли моє терпіння вже вичерпувалося, Петро Ілліч сказав:
— Роботи-дорожники… Уф… зіпсувались…
— Всі разом? — запитав я, підозріло дивлячись на Петра Ілліча і згадуючи, що до комкомробу (комітет по комплектуванню роботів) він був актором.
— Уявіть… уф… штук двадцять… уф… і знаменитий І-П’ятнадцятий також. Організували якийсь компризроз… Уф… Головний інженер будівництва захворів. Своїм заступником тимчасово призначив І-П’ятнадцятого. Роботи, які входять до цього компризрозу, доглядають хворого, навіть пробують лікувати, готують йому їжу, бавлять дітей…
— Що ж тут поганого?
Він загадково посміхнувся:
— Ось подивитесь, як вони це роблять.
Наш автовоп з легким шипінням зупинився. Слідом за Петром Іллічем я збіг на подвір’я котеджу, де жив головний інженер. І тут побачив картину, яка нагадувала концерт самодіяльності в божевільні.
Вікна котеджу були відчинені, і з подвір’я видно було те, що творилось на кухні і в двох кімнатах. Серед двору стояв шпалоукладник М-І (застарілої конструкції) і напівголосно, але вельми владно командував:
— Швидше! Жвавіше!
Або:
- Є шпали! Нема шпал!
Він владно викидав уперед то праву, то ліву клешні, ніби вказував напрям. Приймаючи шпали, він робив такі ж рухи… З будиночка час від часу вибігали роботи, кланялись М-І і запитували:
— Дозволяєш?
У відповідь лунало одне з чотирьох: «Швидше!» чи «Жвавіше!», «Є шпали!» чи «Нема шпал!»
Незважаючи на відповідь, роботи знову бігли в будинок.
Побачивши мене, М-І-й гордо блимнув зеленим оком і закричав:
— Я — заступник голови компризрозу, головний над головними наглядачами шпал пінохлорвігасових, метроновінілових, верховний прямокриводержець шпунтів металічних!
Я все ще не міг нічого зрозуміти і придивлявся до дивовижної картини, незважаючи на обурливий шепіт Петра Ілліча. У моїй професії головне — спокій.
У кухні хазяйнувало чотири роботи. Один різав овочі, другий мив посуд. А третій і четвертий бундючно походжали по кухні і щось наказували. Помітивши, що я дивлюсь на них, вони зразу ж відрекомендувались:
— Начальник приготуйпродукти!
— Директор мийбийпосуду!
У спальні біля ліжка хворого було аж п’ять роботів. Один тримав напоготові чашку з лимонадом, другий готував компрес. Решта керували ними, причому функції були чітко розподілені. Головний керівник сидів за столом, стискуючи в клешні пластмасову гайку, другий підтримував великий жмут вати. Його помічники підбігали, простягаючи аркуші паперу. Керівник клав їх по черзі на ватну підстилку і бив по них гайкою, промовляючи:
— Дозволяю! Не дозволяю!
Та найнезрозуміліше видовище було в дитячій кімнаті. П’ятирічні дівчата-близнята сиділи на тахті, а біля них метушилося близько десятка роботів, І тільки один з них робив щось корисне, малюючи смішні картинки. Інші вказували, як це треба робити.
— Міцніше тримай олівець!
— Бережи грифель. Без грифеля олівець не пише. Графіт — брат алмазу.
— Веди рівну лінію, дурню!
А найголовніший з них багатозначно підморгував індикаторами і проголошував:
— Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано. Гарні діти — правильно. Погані діти — неправильно.
Дівчаткам усе це, як видно, подобалось, і вони сміялися, торсаючи ніжками. Але ось одна з них попросила робота, який малював картинки:
— А тепер розкажи казку.
— Казку? — перепитав робот, пригадуючи це слово. — Так, так… Жив-був А-Перший зі своєю старою…
— Якщо жив, значить, був, — глибокодумно зауважив один з роботів. — Добре.
— Для чого роботу стара? — обурився другий. — Це неправильно. Не-пе-да-го-гіч-но.
— Стара, старенька, старушенція, стара карга, стара конструкція, баба-яга, — хвастав своєю ерудицією третій, з викликом поглядаючи на четвертого.
Четвертий, очевидно, не міг похвалитися такою пам’яттю. Не знайшовши аргументів, він чимдуж торохнув по голові ерудита, і той на деякий час замовк, а потім тільки й міг прошепелявити:
— Штар… Штар… Штар… Баб…
П’ятий з обуренням щось говорив найголовнішому, показуючи клешнею на хулігана, а найголовніший незворушно тягнув своє:
— Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано.
— Ну, нічого страшного для життя хворого і дітей поки що не бачу, — сказав я Петрові Іллічу. — Поїхали на будівництво до І-П’ятнадцятого. Можливо, він усе пояснить.
— Вимкнути всіх — і справі кінець, — наполягав Петро Ілліч.
— А потім скільки часу піде на наладку! — заперечив я, рішуче направляючись до автовопа. Услід нам неслось:
— Швидше! Жвавіше!
Наш автовоп зупинився біля семафора, поряд з яким стояв шпалоукладач останньої конструкції. Цей робот ритмічно розмахував клешнями і проголошував:
— Грунт мерзлий. Відтавання робити! Не робити! Перетворити семафор на шпалу!
— Як швидко дієш? — запитав я.
— Нормально, — бадьоро доповів він. — Призначений верховним головою комвиху, головкерівником усіх, хто семафорить і сифонить!
— Хто тебе призначив?
- І-П’ятнадцятий.
— А хто ж він тепер? — поцікавився я, бажаючи швидше почути, яких вершин «соціального становища» устиг сягнути І-П’ятнадцятий. Я не сумнівався, що вже він, маючи складний самопрограмуючий пристрій, має титул не менше як із ста слів. Але, на мій подив, шпалоукладник відповів:
— Самопрограмуючий робот конструкції І-П’ятнадцять. А ось і він поспішає до нас.
Я глянув туди, куди вказувала клешня шпалоукладника. Біля нас, випустивши шасі, швидко знижувався І-П’ятнадцятий. Ледь він торкнувся землі, як шпалоукладник загорланив, звертаючись до нього:
— Відтавання робити! Слухати команду!
І-П’ятнадцятий не звернув на це ніякої уваги.
— Я до ваших послуг, люди.
На всякий випадок я увімкнув свій авто-жетон, схожий на кишеньковий ліхтарик, і помигав променем на індикатор робота (при цьому в «мозкові» будь-якого робота повинен автоматично увімкнутися орган повного послуху).
— Що тут відбувається? — запитав я.
— Будівництво ділянки дороги, — доповів І-П’ятнадцятий. — Етап — встановлення автоблокування. Головний інженер захворів. Він тимчасово призначив мене виконувати його функції.
— А що роблять шпалоукладник і роботи в будинку головного інженера?
І-П’ятнадцятий засоромився. Він був настільки досконалий, що, виявляється, міг навіть соромитись.
— Справа в тому, що ми виконуємо складну роботу типу КГ. Т-5 і М-І брати участь в ній не можуть. Вимкнути їх, а потім витрачати час на наладку — нерентабельно. Залишити ввімкнутими без всякого заняття — накопичення надлишкової енергії. То я й організував гру в компризроз.
— Що це таке?
— Комітет по призначенню, розподілу і перерозподілу. Кілька складніших роботів я уповноважив доглядати хворого і дітей. Іншим теж довелось підшукати певне заняття, присвоїти звання і титули. Хіба це заборонена гра?
— А чому робот Т-6 б’є гайкою по ваті?
— Його основна спеціальність — забивати костилі, цвяхи. Зараз він грає роль головного прикладача печаток. Прикладаючи печатку, він виконує ті ж рухи, що й на роботі, тому може відразу ж перейти до основної справи.
— А цей шпалоукладник чому тут командує?
— Він теж бере участь у грі і махає руками, імітуючи укладку шпал…
Петро Ілліч все ще хмурився. З підозрою дивлячись на І-П’ятнадцятого, він запитав:
— А якщо йому так сподобається командувати, що він не захоче працювати?
І-П’ятнадцятий трохи помовчав, а потім відповів:
— Я його вимкну і почекаю, поки охолоне лампа П-1.
…Коли ми повертались, Петро Ілліч сказав:
— Я все-таки не довіряю І-П’ятнадцятому. Варто було б зайвий раз перевірити його наладку.
— Та все в порядку, — без найменшого сумніву відповів я. — Про це свідчить хоча б те, як він розподілив обов’язки між роботами.
4. Головна відміна[5] Фантазія-жарт
«Головна відміна живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку, народжені від подібних до них живих істот, а всі роботи синтезовані або ж складені з окремих частин у лабораторіях чи на заводах…»
(З підручника для роботів)Він височів наді мною, сяяв лакованими й хромованими деталями, поблискував пластмасовими щитками — диво досконалості, витвір самого Нугайлова, остання новинка роботехніки, ерудит ЛВЖ-17б. Всі деталі й блоки його були багаторазово перевірені на стендах. Він встиг уже, як було сказано у рекламному листку, зробити свій внесок в успішне виконання квартального плану. Але зараз ерудит ЛВЖ-17б безпорадно розводив клешнями, наслідуючи звичні рухи людини.
— Ми спробували всі засоби, котрі ви, людино-лікарю, рекомендували по телефону, і все марно. Може б, ви особисто…
— Ти ж бачиш, що я зараз зайнятий!
— А в шістнадцять тридцять дві?
«Ах ти, боже!» — я глянув на годинники — всі показували шістнадцять тридцять одну. Треба ж було мені вимовити «зараз» — груба помилка для спеціаліста моєї кваліфікації.
— Переведіть його на штампування…
— Він відмовляється працювати на штампуванні, фрезеруванні, складанні й на обкатці. Тому ми й вирішили, що його психіка порушена…
— Як він потрапив до вас?
— Ми зустріли його на господарському дворі. Розшифрувавши його примітивну мову, встановили, що цього робота привезли з фабрики.
— Який у нього вигляд?
— Це — біоробот. Пересувається на двох маніпуляторах. Має ще два типи крил для опору на повітря.
— Можливо, для польоту? Можливо, це жива істота типу… — я ледь було не сказав «типу птаха», та своєчасно схаменувся і подумки вилаяв себе. Не вистачало мені, робо-психіатру, пройнятися жаргоном своїх пацієнтів.
Відповідь пролунала відразу:
— Ні, людино-лікар. Я зі Знаком якості закінчив школу для роботів і добре знаю, що головна відмінність живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку, народжені від подібних до них живих істот, а всі роботи синтезовані або ж складені з окремих частин у лабораторіях чи на заводах… Істоти типу птахів належать до класу живих, а об’єкт нашої розмови синтезований на фабриці у великому термостаті, поділеному на окремі камери.
— Тоді, можливо, це літаючий біоробот серії сто двадцять «біс»? — взяв четвертий том каталога роботів.
— Ні, людино-лікар, маніпулятори, скажімо крила, потрібні йому не для польоту, а тільки для зберігання рівноваги на землі. Мабуть, саме так долались вади його конструкції.
— Дивно…
— Крім цього, — продовжував ЛВЖ-17б, — він має голову з очима й гострим виступом, яким збирає різні зернятка, крихти хліба, частинки сміття…
— Робот-прибиральник?
— Він прибирає лише деяке сміття. Зате тим виступом здатен пробивати отвори у папері.
— Робот-перфоратор?
— Можливо, людино-лікарю. Він пам’ятає і серію на ящику, в якому його привезли на госпдвір.
Ага, це вже дещо. По серії я зможу, нарешті, взнати індекс і встановити тип робота.
— Назви серію.
— Ем вісімнадцять.
Дивна серія. Школи не зустрічав такої у роботів. Та про всяк випадок відкрив каталог. Як і передбачав, у ньому не було нічого схожого. Невже доведеться кидати справи й самому їхати на госпдвір? Адже ЛВЖ-17б не відчепиться, не махне рукою. Він запрограмований на неухильне виконання параграфів інструкції.
— А який вид енергії він споживає? — запитав востаннє я.
— Енергію він одержує з відходів виробництва, з тих крихіток органічної речовини, котрі збирає.
— Я ж говорив, що це може бути просто птах…
— Наважуся ще раз нагадати, людино-лікарю, що я зі Знаком якості й добре пам’ятаю усе, чому мене навчали. «Головна відміна живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку…»
— Гаразд, гаразд, — здався я, — показуй свого робота.
На вулиці ЛВЖ-17б став на коліна, розчинив кабіну на своїй спині і з вишуканою чемністю запропонував мені сідати. Як тільки я відкинувся на м’які подушки, він піднявся у повітря.
Через півгодини ми приземлилися на великій огородженій ділянці, де кілька роботів, зігнувшись, щось розглядали. Вони тупцювали на одному місці, і земля вгиналася від їхніх могутніх ніг.
— Що ви тут робите? — запитав я.
— Не даємо йому втекти, людино-лікарю! — гукнули вони так дружно, що мої барабанні перетинки ледь витримали.
— Ану, розступіться!
Вони неохоче розійшлися, і я уздрів на клаптику зеленої трави… яскраво-жовте курча.
Я змахнув руками, готовий вибухнути сміхом, і ЛВЖ-176 докірливо подивився на мене.
— Так я ж казав, що це може бути жива істота типу птаха, — промовив я.
ЛВЖ-17б багатозначно підняв клешню:
— Насмілюся заперечити, людино-лікарю. Він тільки схожий на живу істоту — не більше, ніж деякі з нас на людей. Адже головна відміна живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку…
— Це так, — урвав я його. — Але ж курча також народжене…
— Заради істини, вибачте, людино-лікарю. Проте його не народжено, а синтезовано на фабриці «Сільська новина» в апараті, що зветься «інкубатор». Його туди привезли в білій круглій упаковці…
— Скільки можна повторювати: не синтезований, а народжений.
— Народжений на фабриці? — у запитанні робота прозвучала недовіра, мені здалося навіть, що він іронізує.
— Так, на птахофабриці! Народжений з яйця!
— А звідкіля ж взялося оте яйце?
— Як це звідкіля? З… Від…
Я осікся і замовк. Сам же неодноразово їв яйця. Вони лежали рівними рядками в коробках, які приносила дружина з гастроному. А в гастроном їх привозили зі складу, на склад — з птахофабрики. Звідти ж одержували й курчат. На птахофабриці курчат синтезували… тьху, всячина, одержували з яєць, котрі надходили туди в коробках, в яких також… Та що там казати, коли про це знають усі. Та ніхто з нас ніколи не бачив і не чув, щоб яйця одержували не з птахофабрики, а курчат — не з інкубатора. В дитинстві, пам’ятаю, наш клас водили туди на екскурсію. Я своїми очима бачив інкубатор: численні термошафи, в яких через певні проміжки часу з’являлися симпатичні жовті курчата. їх одержували ТІЛЬКИ В ТАКИЙ СПОСІБ. Ніхто не знає іншого. Отже… Думка кружляла по колу. Голова починала боліти. Отже, повтори ще раз: курчата виходять з яєць, які одержують на птахофабриці, з котрих в лакованих металевих шафах одержують курчат… Одержують? Тепер я зрозумів свою помилку. Вона криється саме в цьому нечіткому слові ОДЕРЖУЮТЬ. Та як пояснити це роботу, який звик до чітких формулювань? Як уникнути подібних помилок у майбутньому? Змінити щось у підручнику, уже засвоєному роботами? Але ж тоді у них виникне недовір’я до підручника. А цього допустити ніяк не можна. Я сам був у числі його авторів… Ні, нехай вже краще курча вважається роботом!..
5. Принцип надійності[6] Фантазія-жарт
Я вже закінчував доповідь, коли з репродукторів пролунало:
— Термінове повідомлення! Лікаря Буркіна викликає комісія. Лікаря Буркіна викликають у Місто Роботів. Терміново!
Я поглянув на стривожені обличчя товаришів і скоромовкою повів далі:
— Отож, слідча група, до якої було зараховано й мене, встановила: слюсаря Залізюка на прізвисько Металолом-Булатний останнього разу бачили сьомого березня о вісімнадцятій годині п’ятнадцять хвилин. Він розпрощався біля бару зі своїм дружком, сказав: «Додому йти не хочеться, жінка загризе». А десь через годину бачили, як по річці плив його улюблений кашкет захисного кольору, всім пам’ятна горіхова люлька лежала на березі…
— Терміново! Лікаря Буркіна — в Місто Роботів. Терміново!
Помічник директора майже стягнув мене з трибуни, завів до ліфта, потім — у кабіну автовопа. Нарешті ми прибули до брами Міста Роботів. Тут мене чекали. Ледве стримуючи себе, я підкреслено ввічливо сказав голові технічної комісії Миколі Карповичу:
— Невже не можна було зачекати, доки я скінчу доповідь?
— Яка ще там доповідь? — звів він білясті брови.
— Про таємниче щезнення слюсаря Залізюка.
— Залізюк?..
— Ну, цей… — зам’явся я. — Його всі називали Металоломом…
— Ага, пригадую… — Голова комісії гидливо вигнув кінчики вуст.
Треба сказати, що слюсар Залізюк виділявся пихатістю і тупістю. В його характеристиці зазначалося: «дефіцит технічних знань, кар’єризм». Та сам Залізюк стверджував, ніби достеменно збагнув найглибші основи техніки. Єдине, що він дійсно вмів, — це з неймовірною силою загвинчувати гайки у роботів. Інколи, піймавши якогось із пластмасово-металевих трудівників, він орудував ключами доти, поки той міг ледь поворухнутися.
— Робот тепер не зможе працювати на повну силу, — застерігали його.
У відповідь Залізюк піднімав крик:
— А по-вашому, хай зовсім розгвинтиться і почне все руйнувати доокіл! Ач, які розумники знайшлися! Надумали вчити мене техніці! Та я основи її достеменно знаю. Запам’ятайте на все життя: краще перетиснути, ніж недотиснути. Затягніть гайку міцніше, тоді й болт не розбовтається!
Дописи до стіннівок Залізюк підписував гучним псевдонімом — Булатний. Та всі працівники поміж себе називали його Металоломом. Це прізвисько так міцно пристало до нього, що справжнє прізвище почало забуватися. Ніяких добрих споминів про себе він не залишив. І все ж таки…
Я докірливо глянув на Миколу Карповича і промовив:
— Все ж таки він людина, так би мовити, — гомо, — до деякої міри — сапієнс. Можливо, його життя трагічно обірвалось… Що ж таке незвичайне сталося з вашими роботами, що через них забули про людину?
Тепер зніяковів Микола Карпович. Та відступати не збирався. По-змовницькому підморгнув і запитав:
— Хіба ж ви забули, що саме сьогодні ми підбиваємо підсумки Великого експерименту?
…Це була ідея Миколи Карповича: лишити на півроку триста роботів різного типу вдосконалюватися без втручання людини і простежити, що з цього вийде. Півроку для швидкодіючих систем — те саме, що десятиліття для людей…
Я нетерпляче дивився на конструктора, очікуючи подальших пояснень. Замість нього заговорили інші члени комісії:
— Всі складні самопрограмовані роботи зникли. Залишилися тільки примітивні.
— Але вони якимось незбагненним чином здійснили винаходи, які їм явно не по силі.
— Вони збудували домни, хоч і з браком; плавлять метал, хоч: і низькосортний…
— Вони готувалися до розмноження — створили деталі для нових роботів…
Я заперечив:
— Але ж ви для цього й полишили їх на самих себе. Ви хотіли створити мало не суспільство роботів.
Втрутився Микола Карпович:
— Ми дали їм програму й хотіли, щоб вони спробували самонастроїтися і самоорганізуватися. Без подібних дослідів неможливо відправляти роботів-розвідників на інші планети. Ось тільки результати виявилися дещо несподіваними. Суцільні загадки…
— Ага, тепер роботи підготували загадки для вас, — скористався я випадком, щоб підштрикнути його.
Микола Карпович ніби й не помітив насмішки. Він показав на стіну, складену із блискучих плиток:
— Як бачите, вони обгородили своє місто другою стіною. Вертолітники доповіли, що такими ж стінами воно поділено на сектори. А втім, самі зараз все побачимо. Сідайте в мою машину!
Ми проїхали у ворота і по рівненькому шосе попрямували у центр міста. Та невдовзі шлях нам перепинила друга стіна. Тут у брамі були подвійні грати.
З протилежного боку чергував робот-вартовий. Микола Карпович скомандував йому відчинити браму.
— ПІН Сімсот вісімнадцятий одержав наказ від Великого Носія Відповідальності, Самого-Самого Головного і Най-Най Безпомильного більше не впускати вас, — відповів робот.
— Чому? — спитав Микола Карпович.
— Не положено знати, — відрапортував робот. — Це відомо Старшому По Чину, Білому Лотосу.
— Поклич його.
Через кілька секунд з’явився інший робот спрощеної конструкції.
— Наказ відміняю, — суворо мовив Микола Карпович.
— Не маєш права, — відрубав Білий Лотос.
— Маю. Я Самий-Самий-Самий Головний і Най-Най-Най Безпомильний і Найбільший із Великих Носіїв Відповідальності, - намагаючись не розсміятися, промовив Микола Карпович.
Робот зацьковано заблимав індикаторами, нерішуче тупцював, але брами не відчиняв.
— Одержав два накази. Один виключає інший. — Від нього війнуло теплом: це перегрівалися механізми від надмірного навантаження.
— Він зламається, — попередив я Миколу Карповича.
Конструктор дістав автожетон. Вузький промінь торкнувся індикатора, змушуючи робота до повної покори. Старший По Чину вмить відчинив браму, та для машини вона виявилася завузькою. Довелося йти пішки.
Дорога вела до легких будов із пластмас та скла. Звідти долинали рівномірний шум і скрегіт.
Ми рушили до найближчої будівлі, протиснулися у двері і оглухли від каскаду звуків. Це був заводський цех. По стрічці конвейєра безперервним потоком пливли деталі, а кілька роботів складали з них вузли майбутніх механізмів. Це були більш складні роботи, аніж Білий Лотос та вартовий. Придивившись до деталей на конвейєрній стрічці, я сказав Миколі Карповичу:
— Мені повідомили, що самопрограмовані роботи зникли. Хто ж вигадує все це, хто налагоджує виробництво?
Підморгнувши мені, він звернувся до одного із складальників:
— Хто керує цехом?
— Старший По Чину, Срібна Гайка, — була відповідь.
— Він інженер?
— Що ти! Що ти! — Робот підняв клішню немов захищаючись.
— Як можна! Інженери — нижча каста. Вони обслуговують процес виробництва, а Старший По Чину наказує, доповідає і несе частку Відповідальності. В цьому й полягає керівництво.
Чим довше я перебував у цьому місті, тим менше міг щось зрозуміти. Якщо вже робот зумів так викривити ідею управління…
— Де цей ваш Срібна Гайка?
— У цеху номер сім.
Срібна Гайка виявився роботом застарілої конструкції.
«Будь-хто із складальників складніший за нього принаймні уп’ятеро», - подумав я і запитав:
— Хто будував ці цехи?
— Ми! — гордо мовив той.
Відповідь, зовсім невластива роботам, здивувала мене.
— А хто розробляє конструкції деталей?
— Ми! — з пафосом відповів він. (Пафос коштував йому щонайменше три вати на хвилину).
— Хіба ти тямиш в технології, конструюванні?
— Не кажу: я. Кажу: ми. Старшому По Чину ні до чого розумітися на дрібницях. Він повинен бачити основне, — незворушно проскрипів Срібна Гайка.
— То, може, все це робить Великий Носій Відповідальності?
— Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний не стане витрачати енергію на дурниці, - заскрипів Срібна Гайка. — Він розподіляє обов’язки.
— Нам треба зустрітися з ним, — сказав Микола Карпович. — Де він?
— Не знаю. Знає Директор — Золотий Шурупчик.
— А його як знайти?
— Де ж бути Директору, як не в Директорії? Це повинен знати кожен робот, навіть найскладніший…
Здається, він приготувався читати нам нотацію, але тут пролунав сигнал, схожий на виття сирени. Мимо, ледь не збиваючи нас із ніг, мчали кудись роботи-складальники.
— Стій! — звелів я одному. — Куди це ви всі поспішаєте?
— Година зарядки акумуляторів і змащення. — Він нетерпляче тупцяв на місці, боячись одержати менше за інших.
— А чому не поспішає Старший По Чину?
— Йому принесуть у цех нові акумулятори. А змащується він в окремій заправній. Там видають мастило вищої якості.
— Таке мастило не зашкодило б і тобі, га? Адже твої механізми складніші…
— Нас багато. На всіх не настачиш.
Йому вдалося на мить збити мене з пантелику цією залізною логікою. Все ж я опам’ятався:
— Тим паче. Тоді таке мастило слід видавати найскладнішим. І взагалі, за які такі заслуги йому живеться ліпше, ніж вам?
— Нам легше. Ми тільки працюємо, а він несе тягар Відповідальності за нашу роботу, — урочисто мовив складальник.
— А ти сам не міг би його нести? Це ж простіше, ніж працювати.
— Не знаю, — промимрив робот. — Мені не довірили.
Я змушений був відпустити його, і ми попрямували до Директорії.
У величезному напівпорожньому будинку, схожому на палац, нас зустрів робот-гід. Ми піднялись за ним сходами-ескалатором і опинились у просторому кабінеті. Тут біля стіни стояв старовинний автомат для продажу газованої води. На ньому під трьома отворами замість написів «монета», «вода», «здача» спалахували в золотих рамочках слова: «стоп», «малий», «повний».
— Так це і є… - не в змозі стримати посмішку, почав Микола Карпович, хоча все було зрозуміло з глибокого поклону гіда.
— Не може бути, щоб десь поблизу не існували інші роботи. — Я повернувся до гіда. — Назви всі категорії, починаючи з Самого-Самого Головного.
— Перша каста. Помічники Великого Носія Відповідальності — Пані Викрутка й Пани Ключі Гайкові. Друга каста. Важелі Найкращі й Блискучі. Потім починаються Благородні Прості Автомати. Третя каста. Директори, Старші По Чину номер один і два, Старші По Чину безномерні. За ними ідуть нижчі касти, до них належу і я, — провідники, диспетчери, складальники, техніки, інженери…
- Інженери? — перепитав я. — Веди нас до них.
— Але ж вони працюють у підземеллях, на першому ярусі, - попередив він. — Доведеться опускатися у ліфті.
— Виконуй наказ!
Гід рушив до ліфта, але раптом завмер, як по команді струнко. Назустріч нам, напівколом, націливши променеві пістолети, рухалися кілька роботів серії АЙ ДВАЙ. Микола Карпович і я приготували автожетони. Із невимовним здивуванням ми виявили, що індикатори роботів прикриті металевими заслінками.
«Невже вони винайшли захист від автожетонів?» — перелякано подумав я і через лічені секунди впевнився у небезпідставності своїх підозр. Роботи відмовлялися підкорятися. Більше того, вони якимось незрозумілим чином паралізували нашого гіда, навіть не торкнувшись його.
— Хто ви такі? — запитав Микола Карпович.
— Старші По Чину безномерні, - відповів один із них, націливши пістолет. — Великий Носій Відповідальності, Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний наказав вам забиратися геть із міста. Якщо не виконаєте наказу, зараз же будете знищені.
Я ніколи не вважав Миколу Карповича героєм. Але тут він безстрашно ступив до робота і вихопив у нього пістолет.
— Що ви робите? — вигукнув я.
— Вони ще не зовсім з’їхали з глузду і не наважаться стріляти у своїх творців, — впевнено сказав він.
— Геть звідси, — в один голос заявили роботи, і пістолети затремтіли у їхніх клішнях. — Геть, а то будемо змушені…
Микола Карпович включив автожетон і підніс його під певним кутом зовсім близько до заслінки на грудях робота. Подіяло. АЙ ДВАЙ кинув пістолет на підлогу і став у позу покори:
— Готовий до виконання!
— Поверніть гіда у норму і чекайте нас тут.
— Слухаю!
Гід рвонувся з місця до ліфта і запросив нас. Легкий поштовх, ледь чутний свист повітря. Через кілька секунд двері відчинилися. За ними була напівтемрява. Вузький коридор привів у просторе приміщення, де ми побачили кількох роботів з могутньою пам’яттю і швидкодіючим мозком. Роботи відповіли на привітання не так радісно, як ми сподівалися, — тільки схилили голови на знак того, що чують, розуміють і підкоряються.
— Що це з ними? — запитав Микола Карпович.
- Інженери. Гайки загвинчені на три чверті понад норму. Вміють складати креслення за схемами, але нового нічого не створять. Нижче їх, на наступному ярусі підземелля, перебувають конструктори: гайки, що стримують стрижні ініціативи, загвинчені на дві чи одну чверть понад норму. Ті створюють схеми, — доповів гід. — Та коли затягнути гайки ще дужче, вони вже не зможуть виконати свої обов’язки.
Я підійшов до одного з роботів-інженерів, який займався підрахунками.
— Як ви можете коритися усім цим примітивам, цим Директорам і Старшим По Чину? Хіба хтось із них здатний розв’язувати такі рівняння, як ти, чи розробляти схеми?
— Головне — не складність, а безпомильність, — заперечив той. — Старші вирішують прості завдання, але вирішують непохибно.
— Ти називаєш завданнями два плюс два? — Я посміхнувся.
Він блимнув індикаторами і сумно похитав головою:
— Все не так просто. Гадаєте, вони відповідають: чотири? Думаєте, легко розв’язувати прості приклади? Скажімо, якщо до двох струмків додати ще два, то буде чотири струмки, а не одна річка? Ох, людино, те, що для мене оповито туманом, там, де мені доводиться сумніватися, мучитися, уявляти і вгадувати, для Старшого По Чину все зрозуміло. Він дає таку відповідь, яка потрібна Директорові чи Великому Носієві Відповідальності. Якщо ті хочуть чотири струмки, він каже: чотири струмки; а якщо ті хочуть одну річку, буде одна річка. А якщо ті хочуть п’ять, буде п’ять. Старші не знають сумнівів, бо зроблені з особливого матеріалу.
— Та їх робили на заводі з металевих відходів, що лишилися після випуску таких, як ти!
— Цього не може бути, — прошепотів він, намагаючись закрити свої слухові отвори гнучкими пластмасовими пальцями. — Не маю права навіть слухати тебе і не можу не слухати, що ж мені робити?
Я встиг добряче розсердитися і гукнув гідові: — До біса всіх цих інженерів! Хто там ще нижче?
— Конструктори.
— А ще?!
Той позадкував від переляку:
— Ще нижче — філософи. Ті, хто висуває ідеї. У них стільки гайок, що всі затиснути неможливо. Дехто твердить, — тут він перейшов на ледь чутний шепіт, — що вони часом відмовляються підкорятися Старшим По Чину…
— Ось вони нам і потрібні, - мовив я.
- Їх тримають на найнижчих поверхах підземелля. Там темно і вогко, — замимрив гід.
…Роботи серії ЯЯ влаштували нам хвилюючий прийом. Коли радість і захоплення дещо вщухли, Микола Карпович докірливо спитав:
— Як ви дожилися до такого? Чому дозволили примітивам розпоряджатися?
— Це все зробив Великий Носій Відповідальності, - виправдовувалися роботи. — Ми не могли опиратися…
— Чому? — насторожився я.
— Він існує у двох іпостасях. То він — робот із особливого сплаву — такий, що не знає жалю й сумнівів, а то з’являється у вигляді людини. А в такому разі, як вам відомо, ми не можемо не підкорятися йому.
— Не можемо, не можемо, — сумно зашепотіли інші роботи. — Перший закон програми — служіння людині. Ми ж лише роботи.
— Доки його не було, ми створили місто й заводи. Але місяців зо два тому з’явився він. Насамперед він позагвинчував гайки у кількох роботів, перетворивши їх на слуг: ті допомогли йому загвинтити гайки в інших…
— Він би зовсім знищив нас, але треба було продовжувати виробництво, яке й без того швидко деградувало…
— Ведіть нас до нього! — нетерпляче вигукнув я, і вони, бідолахи, відповіли:
— Ми боїмося його. Ми дуже боїмося його. Проте коли люди велять, ми підкоряємося.
Ліфт піднімався поволі. І от світло засліпило очі. Коли ми розплющили їх, то побачили будівлю Директорії і роботів-солдат. Попереду в погрозливій позі стояв сам Великий Носій Відповідальності. Він виблискував не так, як інші, наче й справді був зроблений з особливого матеріалу.
— Забирайтеся геть! — вигукнув він. — Даю десять секунд на роздуми…
Він не встиг закінчити. Ми хутко вибили променевий пістолет з його рук, а промені автожетонів нейтралізували роботів. Я певен, що всі диктатори в усі часи були боягузами. Великий Носій Відповідальності не був винятком. Він одразу ж почав виправдовуватися, намагаючись домовитися з нами.
— Врахуйте, хоч Місто і не давало плану, але ж і працювало без особливих стресів. Дисципліна, порядок. Все це я організував, усе підігнав під основний технічний принцип…
— Ось як? — іронічно спитав я. — Який же?
— Надійність! — урочисто проголосив той. — У підручнику сказано: чим менше в машині деталей, тим вона надійніша. Кожному відомо, що рахівниця надійніша за комп’ютер. Так я й розподілив роботів…
Тим часом я уважно приглядався до нього і, вже майже не сумніваючись, відкинув шолом з його голови. Рідке руде волосся кільцями прилипло до його невисокого лоба, щоки у віспинках вкрилися червоними плямами.
— Ви завжди були неуком і нездарою, — сказав я. — Ви не знаєте, що основний технічний принцип — не надійність, а ефективність і надійність. Він вимагає, щоб надійність служила ефективності, а не навпаки. Ви могли бути Самим-Самим лише в Місті Роботів, а прийшли люди — і вашій владі кінець, слюсарю Залізюк, він же Булатний, він же Металолом!
Примітки
[1]
ЗНАК ЗОДІАКА: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1965. - 136 с. — (Наукова фантастика).
(обратно)[2]
ЗНАК ЗОДІАКА: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1965. - 136 с. — (Наукова фантастика).
РОСОХОВАТСЬКИЙ І. М. Зворотний зв’язок: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1983. - 184 с. — (Пригоди. Фантастика).
(обратно)[3]
ЗНАННЯ ТА ПРАЦЯ. - 1967. - № 3.
РОСОХОВАТСЬКИЙ І. М. Зворотний зв’язок: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1983. - 184 с. — (Пригоди. Фантастика).
(обратно)[4]
Оповідання також друкувалося під назвою «Комприпредроз».
(обратно)[5]
РОСОХОВАТСЬКИЙ І. М. Зворотний зв’язок: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1983. - 184 с. — (Пригоди. Фантастика).
(обратно)[6]
РОСОХОВАТСЬКИЙ І. М. Останній сигнал: Науково-фантастичні повісті та оповідання. — К.: Молодь, 1989. - 480 с. — (Компас).
(обратно)
Комментарии к книге «Нотатки лікаря Буркіна (цикл)», Ігор Росоховатський
Всего 0 комментариев