«Марсові онуки»

Олександр Казанцев МАРСОВІ ОНУКИ

Багато в небі й на землі такого,

Що нашій філософії й не снилось.

В. Шекспір, «Гамлет»

Малював ВОЛОДИМИР АПТЕКАРЄВ

Перекладено з видання: А. Казанцев. Внуки Марса. М., Детгиз, 1963

Частина перша СЕСТРА ЗЕМЛІ

Розділ перший ТАЄМНИЦЯ ЖИТТЯ

Звідки взявся у людини мозок?

Звідки і чому раптом з'явився у порівняно слабкої голої двоногої істоти цей дивний орган, що дав їй усеперемагаючу здатність мислити, чого позбавлена решта жителів Землі?

Чому таку чудесну властивість має наймолодша на Землі істота, якій не минуло й мільйона років, яка народжує найнепристосованіших до життя малят і все ж таки незмірно піднялася над тваринним світом?

Певна річ, людину створила праця, та чому викопний череп первісного мисливця майже не відрізнявся од черепа сучасного робітника, мозок ученого — від мозку дикуна?

Дивно, що саме ці питання привели професора Іллю Юрійовича Богатирьова на міжпланетний корабель «Знання», зробили його зорельотчиком і командиром міжнародної космічної експедиції.

Вирушаючи в космос, учений думав про Людину, про таємницю її народження, про вершину земної еволюції, яку досі розглядали лише в масштабі однієї планети. А скільки їх, таких планет, де еволюція може йти своїми шляхами! В одній нашій Галактиці налічують півтораста мільярдів сонць! Хай, як вважають, лише в одного з мільйона світил є планета, що рухається не по витягненій траєкторії, не дуже віддаляючись в глибини вічного холоду, не дуже наближаючись до спопеляючого сонця, хай на мільйон планетних систем припадає лише одна планета з умовами, близькими до земних, — все одно в самій тільки нашій Галактиці таких світів сто п'ятдесят тисяч, не кажучи вже про сестру Землі — Венеру…

І напівсивий велетень з важкуватими, але правильними рисами лиця, що куйовдив розкішну, темну, немов оправлену в срібло бороду, протягом годин у «непроглядній тиші», як любив він казати, вдивлявся в колючий розсип немигаючих різнобарвних світил, цих безмежно далеких вогнищ атомної несамовитості матерії, що дарують навколишнім світам променисте тепло, перше з основ Життя…

Життя виникає повсюди, де є сприятливі умови, де вода не завжди камінь чи газ, але й рідина, де в атмосфері є кисень для творчих процесів горіння, де в наявності найпростіші хімічні матеріали для вдалих комбінацій молекул, що поминули межу між мертвим і діючим, де серед міріад спроб, що канули в небуття, лишилось, збереглось, продовжило існування тільки таке сполучення клітин, яке вже стало першим організмом, що знає обмін речовин і постійну зміну зим і весен, дня і ночі, смерті і життя.

У цього сполучення клітин було стільки ж шансів з'явитися, скільки в будь-якого іншого, та всі інші не залишили сліду в часі, і тільки цей один, перший організм міг жити, існувати і, що найголовніше, давати життя. І як серед мільйонів відповідей на питання є тільки одна правильна, так і цей перший організм був обраний не сліпим випадком, а безпомилковою логікою розвитку, тому що лишився в потомстві. А лишившись, він ліг у фундамент тисячоголового Храму Життя, сходи якого ведуть у незліченні вежі розвитку. Сходинки вирізьблено смертельною боротьбою за право жити в поколіннях, усе досконаліших і пристосованіших. Від форми до форми, від виду до виду ведуть ці сходинки, розгалужуючись, повертаючи то вбік, то вверх, підіймаючись і у вежі риб та плазунів, і у вежі птахів та комах. Але особливо широкі, прекрасні сходинки приводять у найвеличнішу надбудову, що увінчана найвищою і неприступною вежею з банею, під якою розмістився чудовий людський мозок.

Самотнім стовбуром серед трав і чагарників здіймається ця горда вежа до самого неба, до мерехтливих зірок. Та немає в ній цілого маршу сходинок. Тільки десь унизу з'єднана вона з незмірно нижчою башточкою мавп, які сперечаються з… жабами про подібність свого скелета з людським.

Великий Дарвін, що розгадав у тумані пошуку точну архітектуру грандіозної будівлі Природного Добору, в думці заповнював сходинки, яких бракувало у «вежі Людини», часом не вирізьблені в камені історії, а хитро відлиті з гіпсу сучасності, як це було із знаменитим пілтдаунським черепом доісторичної людини, що був спритно сфабрикований невідомим і безсовісним знавцем. На ці ж нижчі сходинки біологічного розвитку помилково ставив Дарвін і сучасних дикунів, не підозрюючи тоді, що взята з канібальського села чорношкіра дитина, одержавши європейську освіту, закінчивши Кембриджський чи Оксфордський університет, стає вченим, бо мозок її має ті самі можливості, що й мозок юного англійського лорда.

Дарвінів сучасник, що одночасно з ним прийшов до теорії природного добору, Альфред Рассел Уоллес, статтю якого про принципи еволюції всього живого Дарвін одержав, уже двадцять п'ять років працюючи над усе ще не опублікованою ним теорією видів, перший звернув увагу на незрозумілу прірву, що відділяла людину від решти тваринного світу. Це Уоллес задав питання: «Звідки взявся в людини мозок?» — маючи на увазі стрибкоподібну кількісну і якісну відмінність людського мозку од мозку решти тварин. У всьому згодний із Дарвіним щодо еволюції живих істот, Уоллес схильний був зробити для людини виняток, пояснивши нерозгадано швидкий її розвиток божественними силами.

Дарвін темпераментно відповідав Уоллесу: «Ні, ні і ні!» — та не мав тоді достатніх доказів.

Доказів і в наші часи мало, проте наука шукає їх, вони мусять бути!

Палеонтолог і антрополог професор Богатирьов, звичайно, був переконаний матеріаліст, він не тільки відкидав божественне втручання в формування двоногого ссавця, який ходить прямо, але й схильний був не замикати Дарвінову теорію на самій лише планеті Землі. Він був переконаний, що саме на інших планетах, де життя в певних формах буде виявлене, можна знайти сходинки у вежі еволюції, яких бракує.

Він брав участь у перших експедиціях на Місяць і вивчав там примітивні форми життя на дні кратера Платона, а також «місячну плісняву», знайдену на краю глибокої тріщини першою експедицією Петра Громова.

Та особливо багато обіцяли дарвіністам відвідини, певно, навіть не Марса, планети глибокої давнини, а передусім юної Венери, де, можливо, пощастить перенестися в минулі ери земної історії, побачити втрачені ланки розвитку природи або натрапити зовсім інші шляхи еволюції.

Богатирьов таки домігся того, що перша експедиція в глибини сонячної системи була направлена не на Марс, а на Венеру.

Дбайливо сам доглядав він, годував і стежив за своїми годованцями в «Новому ковчезі», як прозвав він відсік «космічного звіринця» з піддослідними тваринами: свою улюбленицю сибірську лайку Пулю, яка так страждала від невагомості, що її довелося прив'язати за попонку до підлоги; кішку Мурку, що плавала в повітрі, лавіруючи хвостом і лапами, й народила в дорозі п'ятьох котенят, які не уявляли собі інших умов, окрім невагомості; пару мишей; варана, якого доводилося годувати, обов'язково імітуючи стрибки шматочків неначе живої їжі; і голуба, що втратив на кораблі усяку здатність літати.

Невеличким оранжевим півмісяцем, як маленький Місяць в останній чверті, поставала в корабельному вікні Венера, планета раннього, як хотів вірити Ілля Юрійович, життя, планета бур…

Флагманський зореліт «Знання» замикав ланцюжок з трьох кораблів. Попереду йшов радянський корабель-розвідник «Мрія», названий так на честь першої космічної ракети, що стала десятою планетою сонячної системи.

Посередині летів американський корабель «Просперіті» («Процвітання»).

Кораблі летіли не до Венери, а поперед неї, по власній еліптичній орбіті навколо Сонця. В момент, коли вони підійдуть до її орбіти, Венера мала як би наздогнати їх; тоді всі три кораблі стануть супутниками планети, яку можна вивчити з висоти, перш ніж флагман «Знання», взявши американців з «Просперіті», сяде на її поверхню. «Мрія» і «Просперіті» мали лишитися супутниками Венери на весь період досліджень її поверхні, несучи на собі паливо на зворотний шлях для себе і для флагмана, котрий витратить свої запаси на спуск і піднімання.

Та все змінило страшне повідомлення…

Корабельний радист Олекса, блідий, із скам'янілим лицем, з'явився в отворі радіорубки, наче не наважуючись увійти в кабіну керування, де сиділи в кріслах, прозваних зуболікарськими, пристебнуті через нестерпну невагомість ремінцями командир Богатирьов та інженер Добров, заглиблені в програмування електронно-лічильної машини. Олекса одним поглядом передав Іллі Юрійовичу все, що скоїлося.

Богатирьов рвучко повернув обертове крісло, став квапливо відстібати ремені.

Олекса переступав з ноги на ногу, магнітні підошви, які притягали його до підлоги, зрідка клацали.

Добров також повернувся. Кремезний, з крутим лобом і бритим черепом, він зовні не приваблював, був надто заклопотаний і раціоналістичний. Здивовано дивився він на радиста, що мовчав.

— «Мрія»… метеорит… — тільки й міг вимовити Олекса.

Лише два найбільших у світі телескопи, в Криму і в Скелястих горах Америки, могли стежити за рухом трьох надзвичайно малих зірочок, і лише вони зафіксували спалах на місці головного корабля, що блиснув зіркою, яка миттю народилася і навік згасла…

Так закінчив свій шлях корабель-розвідник «Мрія», що зустрівся з метеоритом. Розпливлася в холодній порожнечі безформна хмаринка, в яку перетворилася і мандрівна залізо-нікелева брила, і чудовий витвір розуму тисяч людей, і три відважних чоловіки з цілими світами почуттів, сподівань, мрій.

Тяжка тиша в космосі, безмірна, всепоглинаюча, стискуюча. Тиша на Землі — це ціла симфонія непомітних звуків, шурхоту, скрипу, далекого собачого гавкання чи шуму поїзда, цвірчання коників у траві, потріскування меблів…

З космосу в кабіну не долетіло і не могло долетіти ніяких звуків.

Ілля Юрійович, незвично похмурий, обважнілий, чув тільки годинникове цокання. Воно краяло серце. Ніколи він не гадав, що цокання може бути таке гучне, галасливе, гірке…

Нарешті він підвів голову, оглянув товаришів.

— Тяжке горе, друзі, тяжке… — сказав він, завзято закручуючи на руці прив'язаний ремінець. — Удар метеорита — і нема більше товаришів наших…

Олекса відвернувся.

Добров перебирав перфоровані картки для математичної машини. На його скроні тіпалася жилка.

— По-людськи не уявити нічого гіркішого, — вів далі низьким басом Ілля Юрійович, — а все ж таки не тільки в цьому біда.

Добров підвів голову, поклав на пульт картки, акуратно пристібнув їх пружинкою.

— Розрахунок простий, — мовив він. — Тепер тільки два кораблі. — Голос його перервався.

Ілля Юрійович уважно глянув на нього:

— В тім і горе.

Добров заговорив сухо, офіційно:

— «Програма, пункт другий. Інструкція, пункт сьомий. На випадок неможливості лишити на орбіті супутника два кораблі з запасами палива на зворотний шлях для всіх трьох від спуску на планету утриматися». Ні нам, ні американцям тепер на Венеру не спуститися. — І, відстібнувши ремені, він рішуче підвівся з крісла; його магнітні підошви цокнули.

Олекса обернувся.

— Це що ж! — гнівно кинув він. — Товаришів наших втратили… за сто мільйонів кілометрів до самої Венери дістались… І тепер повернути назад? Ні! Не бути цьому!

Ілля Юрійович сумно подивився на Олексу. Добров поморщився.

— Обережність — сестра розрахунку, — вів далі він, — обмежимося перевіркою висновків автоматичних станцій. На Венері є що розвідати і через хмарний покрив.

— Що правильно, то правильно, — задумливо підтвердив Богатирьов.

— Уточнимо період обертання — раз, вивчимо атмосферу і вплив на неї Сонця — два, складемо радіолокаційний глобус Венери — три… Дослідимо магнітне поле — чотири, вивіримо полюси — п'ять…

— Не будьте арифмометром, Романе Васильовичу! — перебив Олекса. — Все це вже робили і можуть зробити автомати. Їх висновки ви уточните, і годі. Летіти в космос треба було в ім'я Землі… в ім'я таємниць її розвитку, а щоб відкривати — треба бачити!

Добров знизав плечима.

Олекса рвучко обернувся до Іллі Юрійовича:

– Ілля Юрійовичу… прошу вас… За інструкцією на випадок неможливості посадки дозволяється використати планер.

— Для спуску універсального автомата, — нагадав Добров.

— До біса автомат! Пустіть замість нього мене! — випалив Олекса.

Богатирьов насупився.

— Планер не повертається, Олексо, — серйозно сказав він.

— Я знаю, — мовив Олекса. — Мені зовсім не просто наважитися… Але ж лікарі в ім'я науки прищеплювали собі чуму. Хай я залишусь на Венері, та я повідомлю по радіо все, що побачу. Опишу форми життя. Можливо, виживу до нової експедиції. Я вельми прошу. Мені потрібен тільки планер…

Ілля Юрійович підвівся. В сусідній радіорубці лунав зумер.

— Земля! — сказав Добров.

Олекса метнувся до пульта й увімкнув репродуктор.

Крізь шум і тріск космічних перешкод почувся далекий голос. Зорельотчики завмерли, страхаючись поворушитися.

— Увага! В космосі! Сектор Венери! Сектор Венери! Слухай, «Знання»! «Просперіті»! Говорить Земля. Передає Місяць. Сумуємо разом з вами. Віримо в вас. Виходьте за планом на орбіти супутників. Повідомте характер пошкодження метеоритним пилом захисних шарів кораблів. Чи зможете без шкоди для здоров'я дочекатися «Шукача-сім», котрий, якщо є необхідність, вилетить до вас через два тижні?

Голос вичікувально замовк.

На Землі ждали відповіді. Понад триста секунд пробуде в дорозі радіопромінь.

— «Шукач-сім», — прошепотів Олекса. — Він прилетить через п'ять місяців…

У репродукторі зловісно шаруділо, ніби ворушився хтось невидимий, що причаївся, обвив корабель.

Добров кивнув у бік репродуктора:

— Ось він, космос, виказує себе. Все довкола пронизано випромінюванням.

— Так, — підтвердив Богатирьов, — у космосі бійся невидимих бур, а не тільки летючих скель. Колись метеорити фотонним променем знищуватимуть, а поки що…

— А поки що смертоносні промені за п'ять місяців крізь попсований захист знищать тут усе живе, — доказав Роман Васильович.

Олекса пожвавішав, майже зрадів:

– Ілля Юрійович, то дозвольте, я повідомлю зараз про це Землі! І те, що ви… дозволяєте мені, — додав він, благально дивлячись на Богатирьова.

Ілля Юрійович підійшов до Олекси і провів рукою по його волоссю.

Розділ другий ШЕДЕВРИ ЛОГІКИ

У вантажному відсікові космічного корабля «Просперіті» стояв планер. Зі складеними крилами, із заскленою кабіною, він нагадував фюзеляж маленького швидкісного літака.

На вільному місці між планером і картонними ящиками з консервами стояв командир «Просперіті» інженер Аллан Керн, сухорлявий, жилавий чоловік з довгастим лицем, холодними голубими очима і коротко підстриженими вусами. Він уже знав про нещастя, але, не змінюючи розпорядок дня, займався гімнастикою: натягував гумові тяжі, присідав, глибоко дихав, відкидаючи назад руки, здіймаючи груди.

У вантажний відсік увійшла Мері Стрем, корабельна радистка і астронавігатор, дівчина спортивного складу, з твердою ходою, гордою головою і гострими, але приємними рисами обличчя.

— Містер Керн, — дзвінко сказала вона, — містер Богатирьов запитує вашу думку.

— Прошу пробачення. Ще дві вправи, — відповів Керн, витягуючи ногу вбік.

Мері Стрем насупилась, осудливо дивлячись на шефа, і гірко сказала:

— Не всі тепер можуть дотримуватися розкладу… В останній раз під час радіозв'язку я розмовляла з ними… жартувала…

— Жартам у космосі не місце, — сухо відрубав Керн, згортаючи гумові тяжі. — В їхньому становищі цілком могли опинитися і ми.

Мері Стрем знизала плечима і пропустила начальника вперед.

Рубка керування «Просперіті» була схожа на кабіну радянського корабля, тільки пульт стояв не спереду перед кріслами, а, поділений на дві частини, займав бічні стіни, передня стіна була суцільним вікном, у якому виднівся зоряний розсип. Виразно відчувалося, які зорі ближче, які далі. Знайомі сузір'я здавались якимись іншими.

При появі Аллана Керна з крісла, відстібнувши ремені, підвівся другий пілот корабля, відомий американський астроботанік Гаррі Вуд. Він мав би вигляд атлета, якби не був такий незграбний і вайлуватий. Великі руки фермера і грубувате засмагле лице не пасували до «учених» окулярів.

— Сер, вельми прошу вас… Якщо є хоч найменша можливість… Побувати на Венері — мета всього мого життя.

— Ви гадаєте, що головна наша мета — це засвідчити вашу славу астроботаніка? Намацав із Землі радіолокатором на Венері якусь погань, що росте, і одержав національну премію!

— Тільки тут і можна довести, що я не дарма одержав.

— Дріб'язково, Гаррі! Я визнав би за краще зазирнути в надра планети! Дістатися до них мені важливіше, ніж побачити нікчемні папороті.

— Отож, сер, не все ще втрачено?

— Я сам хочу задати це питання, — сказав Аллан Керн, сідаючи в крісло і повертаючись лицем у куток.

— Будити це страховисько! — гнівно вигукнула Мері. — В таку хвилину?

— В таку хвилину нам потрібна бездоганна електронна логіка, — спокійно відповів Керн і, уважно дивлячись в одну точку, почав чітко і розмірено вимовляти: — Сім… дванадцять… дев'ять… Хедло! Джон! Прокиньтесь!

У кутку кабіни в позі єгипетського фараона, поклавши руку на коліна, сидів залізний чоловік, його металевий панцир нагадував лати лицаря-велетня. Він повернув шоломоподібну голову і втупився у Керна двома опуклими, як у рака, очима-об'єктивами.

Десь у глибині віконця на грудях розгорялося червонясте м'яке світло. Блимнув і засвітився зелений сигнал. З отвору в голові, накритому залізними ґратами, долинуло шипіння, тріск, потім почувся неприємний металевий голос:

— Так, сер!

Мері Стрем відвернулася.

Керн дивився роботові просто в очі. З ним він пов'язував усі свої особисті розрахунки освоєння планети Венери. Робота було зроблено геніальним, як звик казати Аллан Керн, Томасом Керном, рідним його братом, знаменитим кібернетиком, що витратив усі багатства на свій винахід. Розчарований, він помер у злигоднях, заповівши братові, астронавту, свого Залізного Джона. Саме в інших світах могли виявитися всі незвичайні здібності робота, байдужого до навколишніх умов. Колонія роботів могла видобувати величезні багатства планет за будь-якої сили тяжіння, за будь-якої температури, в будь-якій атмосфері чи без неї. Їм, на думку і Томаса і Аллана Кернів, належало майбутнє в освоєнні космосу.

— Прошу вас, шановний Джоне, — шанобливо мовив містер Керн. (Дивакуватий Томас запрограмував кібернетичний пристрій робота так, щоб він реагував тільки на чемне поводження). — Прошу вас розв'язати рівняння: два кораблі з відомими вам запасами палива… Потрібно спустити на поверхню шістьох і підняти хоча б п'ятьох для повернення на Землю.

— Тобто як це — п'ятьох? — рвучко обернулась Мері, пронизливо дивлячись на Керна. Керн підняв руку:

— П'ять мужчин з середньою вагою по сто вісімдесят фунтів, — уточнив він.

— Мужчин! — вигукнула Мері. — А я?

— Ви залишитесь у космосі, — недбало кинув через плече Керн.

— Шостим спуститься Джон, — прошепотів Гаррі Вуд.

Мері була в нестямі від обурення. Вона заговорила впівголоса, загрозливо:

— Чудово! Свою чортову ляльку ви збираєтесь брати, а мене залишите вартувати вам паливо на зворотний шлях!.. До дідька, сер! — Вона хитнула головою. — Не для того мій батько субсидував експедицію, — нагадала вона, задерши підборіддя.

Керн обернувся до неї.

— Ви вже досить використали його долари, — злісно сказав він, — включивши до експедиції і свого жениха і себе.

— Це безсовісно, шефе! Гаррі заслужив політ на Венеру дослідженнями її рослинності, а я… я, здається, теж довела свою придатність для космічного польоту.

Керн посміхнувся. Мері задирливо дивилася на нього. Вона завжди була переконана в своїй правоті, в собі, вважала, що не знає страху. Вона бувала в преріях і гасала там на необ'їжджених конях, вона спеціально відвідала Мексіку, де смугляві юнаки стрибали за гроші з незбагненної висоти в бурхливе море. Їй закортіло примусити себе також стрибнути. І вона стрибнула… Про неї писали газети, а вона лежала в лікарні. Та вона все ж таки стрибнула. А потім зустрівся Гаррі, здибався на гірській дорозі, по якій вона мчала в автомобілі. Вона ледь не збила його, — він стояв із жмутиком трав, зібраних для гербарію. Вона прекрасно загальмувала, милостиво залишивши його існувати. Так, принаймні, сказав він їй тоді, жартома даруючи свій недоладний букет. Та вона оцінила букет не за рідкісні трави, а за те, що це був букет од нього… Навіжена, вона примусила його їхати разом із собою. Щоправда, правити на гірській дорозі він визнавав за краще самому, занадто вже вона демонструвала свою безстрашність. А коли вони дістались до міста, вона вже вважала, що не зможе жити без цього глузливого телепня, який так чарівно «мотав на вус». І тут з'ясувалося, що він розмірковує про свою. участь в експедиції на Венеру, як про новий похід за травами на гірський перевал… Втратити Гаррі, якого так щасливо знайдено на крутому повороті, Мері не збиралась. Вона готова була бути з ним повсюди і… взялася за радіотехніку та астронавігацію. Вона блискуче склала екзамени, вона вміла домагатися свого. Звичайно, на третє місце в американській частині експедиції було сорок тисяч претендентів, два місця було давно залишено космонавту, що літав на супутниках і на Місяць, — Аллану Керну та американському послідовнику радянського вченого Гаврила Тихова, лауреату Національної премії по астроботаніці Гаррі Буду, який передбачав існування на Венері гігантських форм рослинності типу флори кам'яновугільного періоду Землі… Решту справді зробили гроші містера Стрема, який в усьому догоджав доньці. Він зробив застереження щодо права своєї компанії на новій планеті.

— Авжеж, — саркастично сказав містер Керн, — екзамен на астронавігатора ви витримали, та передбачається серйозніший.

— Лишитися в цій космічній одиночці? Не вийде! Збираєтесь узяти з собою робота? Так він залишиться тут, я сама задам йому програму. А я спущуся разом з вами, разом з Гаррі! — задерикувато додала вона.

— Що ж, — посміхнувся Керн, — якщо ви в усьому згодні помінятися долею з Джоном…

— Містер Керн має на увазі, що шостому, тобто Джону, доведеться лишитися там, унизу… — шепнув Вуд.

Мері здригнулась.

— Яз більшим задоволенням лишив би там міс Стрем, ніж це незрівнянне чудо техніки, з яким нам зараз треба радитися.

— У вас електронний мозок, шефе! — відчуваючи свою поразку, вигукнула Мері.

— Радий. Електронне мислення прикрасило б будь-якого міністра, воно безпомилкове. В зв'язку з цим дозвольте мені вести далі. Отож, шановний Джоне, прошу вас… без помилки.

Людиноподібна машина Залізний Джон була й справді чудом сучасної техніки. Її електронний мозок з п'ятьма мільйонами запам'ятовуючих комірок уміщав силу-силенну понять, що становили людські знання в важливих для космічного побуту галузях. Робот Джон не тільки перекладав з російської мови на англійську і розмовляв обома мовами, цілком грамотно і літературно шліфуючи фрази, але й міг бездоганно логічно мислити, ставити перед собою завдання і розв'язувати їх, вибираючи найправильніше рішення. Звичайно, він робив це, знаходячи відповідь серед сотень тисяч варіантів, які з педантичністю машини бездумно перебирав. Але швидкість цього механічного мислення була така блискавична, що він устигав зробити до мільйона спроб у секунду і вибрати найгостріше і найправильніше рішення. Залізний Джон мав і завидні електричні м'язи, і потужне енергетичне джерело, що працювало на ядерних перетвореннях.

Машина мислила… Електронні схеми виконували небачену титанічну роботу. Машина не мала інтуїції, натхнення, світлого прозріння, та вона знаходила «загублений на морському березі діамант», перебираючи весь пісок до останньої піщинки.

Нарешті робот клацнув, повернув очі-об'єктиви до містера Керна і байдужим голосом доповів:

— «Знання» спустить на Венеру мужчин — трьох. Планер спустить мужчин — двох, роботів — одного. «Знання» піднімає мужчин — п'ять, роботів — нуль.

— О'кей! — сказав містер Керн.

— «Знання» одержить все пальне «Просперіті», — вів далі робот. — «Просперіті» залишиться супутником Венери і згорить на дев'ятсот сімдесят четвертому оберті.

Мері з жахом дивилася на байдужу машину, що наче виголосила вирок, але не перервала її.

— «Знання» доставить на Землю, — лунав металевий голос, — мужчин — п'ять, жінку — одну, роботів — нуль. Для посадки на Землю одержить пальне на орбіті супутника Землі.

— Чудово! — вигукнув містер Керн. — Я вважаю, що командор оцінить це блискуче рішення і погодиться на деяку тісноту на своєму кораблі. Чи готові ви, містере Вуд, спуститися зі мною і Залізним Джоном на планері?

— Я вважаю, містере Керн, що риск у космосі — це норма поведінки, та… — Гаррі подивився на Мері.

Вона стояла похнюпившись. Він підійшов до неї, поклав на плече свою здоровенну руку.

— Певен, — сказав він, — щоб залишитись тут самій, потрібна більша рішучість, ніж для того, щоб спуститися всім разом.

Мері звела очі.

— Я не знаю, — прошепотіла вона, — від кого вимагається більше. Я була готова до всього, крім цього… Якщо я не збожеволію…

— Член екіпажу, — перервав її Керн, — потрібен на «Просперіті» при своєму розумі, щоб з орбіти супутника підтримувати з росіянами зв'язок, поки ми не сядемо на планері поблизу них.

— Не турбуйтесь, витримаю! — майже гнівно запевнила Мері.

— Мері… спасибі! — Гаррі Вуд стиснув її руку вище ліктя.

Мері припала до скла, за яким сяяло сонце, їй здавалося, що вона наважилась зараз стрибнути з хмарочоса.

Та треба було йти в радіорубку передавати думку «Просперіті» командору.

Розділ третій ПЛАНЕТА ТАЄМНИЦЬ

Край велетенської жовтогарячої кулі заступив у вікні радіорубки мало не все зоряне небо.

Як зачарований, дивився на нього Олекса.

Трохи розпливчасті, золотились на сонці неземні гірські хребти. Вони нагадували гребені штормових хвиль, що піднялися й застигли.

Гребені напливали, ставали гострими, пересувались, помітно змінюючись, перетворюючись то в клуби вибухів, то у вежі замків; закручені смерчами, здіймалися колонками, між якими просвічувалися червоні провалля, що інколи сліпуче спалахували світлом вольтової дуги.

Вічні хмари Венери! Колись і Земля була оповита такою самою ватяною ковдрою хмар…

Ось вони, непрозорі, отруйливі хмари, що, здавалося, виключали можливість існування життя на планеті. А втім, чи так це? Аміачні чи метанові, вони пливуть на величезній висоті. Внизу можуть бути зовсім інші умови. Що це за червоні провалля, що спалахують?

Астрономи за мізерними побічними даними намагалися розв'язати питання про життя на планеті.

Висловлювалися найрізноманітніші пропозиції. Декому здавалося, що Венера в усьому схожа на Землю, перебуває в зоні Життя. Проте радіоастрономи якийсь час висловлювали занадто песимістичні погляди. Температура на поверхні Венери становила за їхніми вимірами близько 300 °C!.. За такої температури на планеті не могло бути не тільки життя, але навіть води. Пояснити таку високу температуру на поверхні Венери було дуже важко, вона здавалася надто дивною. Адже майже така температура існує тільки на обернутій завжди до Сонця поверхні Меркурія (400 °C), а Венера набагато далі, до того ж закрита хмарами…

Радянський астроном М. О. Козирєв ще 1961 року висловив припущення, що радіоастрономи вимірюють температуру не на поверхні Венери, оскільки іонізований шар венеріанської атмосфери в шість разів активніший земного і не пропускає радіовипромінювань. Температура 300 °C належить саме цьому іонізованому шарові. Як відомо, в земній атмосфері є шари, де температура в її умовному розумінні, як характеристика теплового руху молекул газу, досягає 700 °C. Щоправда, така «земна» температура зовсім не клеїться з уявленням про «спеку», оскільки щільність газу з такою температурою мізерна. Щодо поверхні Венери, то Козирєв, як і решта астрономів (зокрема Барабашов), вважав, що там температура в межах 30–50 °C.

Розходилися думки і про воду. На противагу думці радіоастрономів інші астрономи схильні були вважати, що поверхня Венери залита суцільним водяним океаном.

А життя?.. Адже саме в морях з'явились на Землі перші живі клітини, вони перетворювалися потім в організми, а ті уперто пристосовувалися, вдосконалювались і розмножувалися.

Проте можливо, що океан, який укриває Венеру, складається зовсім не з води, а з вуглеводів.

Океан нафти!..

Але ж на Венері, близькій до Сонця, атмосфера, звичайно, перенасичена електрикою. Страшенні, безперервні грози з гігантськими блискавками, удари яких видно навіть крізь непроникний шар хмар, одразу ж запалили б океан нафти…

Запалили?.. Якби там був кисень! Кисню в атмосфері Венери тривалий час не знаходили. Тільки 1960 року там було знайдено (у верхніх шарах атмосфери) атомарний кисень. А через рік кримські астрономи знайшли молекулярний кисень, що свідчив про існування органічного життя. А от вуглекислоту знаходили, і навіть у більшій кількості, ніж на Землі. Стільки на нашій планеті було тільки в кам'яновугільний період, коли викинуті вулканами гази дали змогу бурхливо розвинутися гігантській рослинності. Сотні мільйонів років поповнювала жива зелень земну атмосферу киснем, сприяючи появі нових життєвих форм.

Та чи є схожа рослинність на Венері?

Підлітаючи до Венери, дослідники переконалися, що температура на Венериній поверхні швидше допускала існування життя, ніж виключала його. 300 °C справді слід було віднести до іонізованого шару атмосфери, але про те, що відбувалося на поверхні, яка завжди схована за хмарами, робити висновок все ще було важко.

Ще вивчаючи Венеру з Землі, люди науки намагалися думкою проникнути крізь загадкову заслону.

Засновник астроботаніки Г. А. Тихов вважав червонясті промені, що пробивалися крізь заслону Венериних хмар, відбиванням світла рослинністю. На Венері дуже тепло, і рослинність її не потребує теплової частини сонячного спектра, вона має відбивати червоні й інфрачервоні промені.

Після Тихова астроном М. О. Козирєв вивчав увесь спектр світла, що відбито Венерою, і виявив «провал» у фіолетовій і ультрафіолетовій його частині. Венера поглинала величезну кількість енергії, можливо, завдяки фотосинтезу рослин.

Такого висновку дійшли також американські вчені, складаючи баланс енергії Венери. Тільки існуванням на ній рослинності можна було пояснити «захоплення» сонячної енергії, яке було виявлено при складанні балансу.

Два космічних кораблі, американський і радянський, летіли тепер над самою Венерою. Зорельотчики бачили рухливі хребти її скуйовджених хмар, та були поки що не ближче до розгадки таємниці життя на ній, ніж далекі астрономи.

Проблема життя на планетах сонячної системи була темою кандидатської дисертації Олекси, його керівником був професор Богатирьов. Разом з Богатирьовим він брав участь в експедиції на Місяць, його дослідження місячної плісняви виявили її дивовижну здатність до розвитку в земних умовах, зробивши місячні плантації на Землі цілком реальними.

Підказав йому тему той-таки Ілля Юрійович. Він узагалі непомітно керував Олексою, людиною надзвичайно і небезпечно обдарованою. Чотири роки тому закінчивши університет, Попов, маючи сильний драматичний тенор, вирішив стати оперним співаком. Та, зайнявшись музикою, раптом виявив, що може писати чарівні вальси й пісні. Цим і захопився, відразу заживши слави не меншої, ніж мав до того в живописі, якого не полишав. Він писав і пастеллю і маслом, любив і портрети й пейзажі.

Він здатний був на світанні під зливою бродити по лісах, збираючи гриби. Або плавати у човні по річечках і тихих озерах.

У нього були ще й золоті руки, він змалку майстрував радіоприймачі, у студентські роки працював техніком по телевізорах і сам своїми руками виготовив для особистої «бібліотеки» «машину пам'яті» з мільйоном запам'ятовуючих комірок, перетворивши її в портативний довідник з потрібних йому галузей знань.

Ще раніше він зробив собі кишенькову «машину пам'яті» і застосував «електронну шпаргалку» під час екзаменів в університеті, попередньо записавши в її пристрій усі відповіді на екзаменаційні білети.

Після екзаменів він чесно зізнався в цьому і поставив приймальну комісію в скрутне становище. Проте її члени визнали, що студент, здатний створити такий апарат, не менш цінний, аніж той, що відповів на екзамені. Деякі професори казали, що вища освіта, крім загальної культури фахівця, передусім дає вміння користуватися довідниками, і навіть дозволяли студентам заглядати в книжки на екзаменах, як у житті, доводячи, що скористатися цим зможуть тільки тямущі.

Та Олекса вступив не на технічний, а на біологічний факультет. Остаточний вибір між музикою і біологією допомогла зробити романтика космосу, що її розкрив перед Олексою Богатирьов.

Завдяки Іллі Юрійовичу Олекса став зоре-льотчиком, біологом і радистом корабля «Знання», здатним при потребі замінити інших членів екіпажу. За тривалий час подорожі він часто співав у своїй радіорубці перед мікрофоном. Його слухали не тільки Ілля Юрійович і Роман Васильович, але й американці на «Просперіті», і зорельотчики «Мрії»…

«Мрія»…

До найменших подробиць пам'ятав Олекса все, що було потім.

Взнавши по радіо думку американців, Ілля Юрійович викликав Романа Васильовича і Олексу, щоб порадитися з ними.

Він сидів тоді в магнітному кріслі, що притягало костюм, зсутулившись, ніби на кораблі була не невагомість, а потрійна тяжкість зльоту. Широко розставивши великі коліна і спершись на них руками, він невидющим поглядом дивився в куток кабіни.

Роман Васильович, цокаючи магнітними підошвами, ходив по кабіні й ганив американську пропозицію:

— Авантюра! Не передбачено ніякими інструкціями! Пожертвувати ще одним кораблем! Піти на риск подвійного перевантаження «Знання»! Викинути навіть запаси кисню і прилади… Олекса запально перервав його:

— Наші очі на Венері замінять багато приладів!

Добров не вгавав:

– І чи можливо це — спускатися на планері, який призначено для самого тільки робота! Що це? Безумство?

— Швидше сміливість, — встряв Олекса.

Роман Васильович зупинився перед Богатирьовим:

— Як же ти сам гадаєш, Ілля?

— Гадаю — не спитавши броду, не лізь у воду.

— Правильно гадаєш! — зрадів Добров.

— Отже? — тривожно спитав Олекса.

— Отже, думки такі, — підсумував Ілля Юрійович. — Як на Олексу, слід негайно, сторч головою, шугати вниз на американському планері. Як на Романа, виходить — повертай голоблі, покружлявши над планетою…

– І як же? — підвищив голос Олекса.

– І не так, і не сяк. У воду поліземо, та… раніше про брід дізнаємось. Це значить, спершу, як пропонував Роман, станемо супутниками Венери і гарненько вивчимо її: чи не суцільний на ній океан або пустельний материк, що покритий попелом вулканів, де й життя ще нема?

— Цього не може бути! — не втримався Олекса.

— Все можливо, — відповів Ілля Юрійович. — Так ось. Коли з допомогою радіолокації одержимо глобус Венери, позначимо, де її моря, а де суша, коли виберемо місце для посадки, тоді викидай крісла і ліжка пілотів, усе, крім нашого звіринця, і готуйся до посадки на «Знанні». Саме знання доставимо ми на Землю. Роман Васильович знизав плечима:

– І навіщо ти тільки думку людей запитуєш, Ілля?

… Кораблі підійшли до Венери і стали її супутниками, пролітаючи над мінливим, непроникним океаном вічних хмар.

Почали промацувати поверхню планети радіопроменем. Американці на «Просперіті» і Олекса з Іллею Юрійовичем на «Знанні» робили це незалежно один від одного, звіряючи результати по телевізійному зображенню.

Ілля Юрійович показував американцям глобус, на якому поступово з'являлися контури океанів. Містер Вуд у свою чергу показував на екрані свій варіант Венери.

Слід сказати, що варіанти дуже розходилися.

— Тут гори! — сперечався з Гаррі Вудом Олекса.

— Боюсь, що ви сприйняли за гори пилову бурю, — відповідав Вуд.

— Та тут вода, — показував на глобус Олекса.

— Або нафта, — висловлював припущення містер Аллан Керн.

В одному спостереження співпадали — в розташуванні дивної інфрачервоної плями.

Мері Стрем вперше втрутилася тоді в цю розмову.

Керн і Вуд уточняли з Богатирьовим берег океану, а Мері сказала Олексі зовсім тихо, наче на вухо:

— Що, коли ця теплова пляма — місто?

— Постараємося сісти недалеко! — запевнив Олекса.

— Ви щасливий, Олексо, — зітхнула вона, — ви побачите чарівну країну. Все одно споконвічна це пустеля чи… А раптом там цивілізація? І вони бачать нас… Я все вслуховуюсь у тріск атмосферних розрядів, все хочу почути адресовані до нас знизу радіопередачі.

— Марно стараєтеся, Машо, — прорипів Роман Васильович, що підійшов до екрану. — Цивілізації тут не може бути.

— Чому ви так гадаєте? — стурбовано запитала Мері. — Ви проти існування інших цивілізацій?

— Ні, — відповів Добров. — Цивілізація на інших світах можлива, та…

— У нашого Романа Васильовича з будь-якого питання є «та», — сказав Олекса, відсовуючись од екрана.

Добров скоса глянув на нього і сказав:

— Та розумне життя не може виникнути на різних планетах водночас.

— Чому? — здивувалася Мері.

— Цивілізація — це мить на космічному годинникові. Адже планети існують мільярди років, а розумне життя — десятки тисяч років. Воно спалахує і гасне, як і все на світі в коловороті життя. Спалахи розуму співпасти не можуть… Тим більше тут, де містер Вуд передбачає кам'яновугільну еру.

— О'кей! — відгукнувся з екрана Гаррі. — Ви слушно зауважили — кам'яновугільна ера! Командоре! Уточнюємо… тут у вас також вийшло щось схоже на рослинність.

— Рослинність або мілка лагуна. Поки що важко дійти висновку, — відгукнувся Богатирьов.

— Наш містер Вуд знав про це ще з Землі, — дошкульно зауважив Аллан Керн.

— Можливо, що це справді рослинність. Я б дуже цього хотів, — сказав Богатирьов.

Богатирьов і два американці знову схилилися над глобусом.

Мері зробила Олексі знак. Він пішов до радіорубки, надів навушники, почув голос американки:

— Чому вони не говорять про цю теплову пляму?

— Вони вважають її районом вулканів.

— А мені так хотілося, щоб це було місто… Ні! Я не хотіла б цього. Поблизу вулкана Гаррі буде в меншій небезпеці, ніж біля міста невідомих істот…

Край велетенської жовтогарячої кулі затуляв у вікні мало не все зоряне небо.

Розділ четвертий ПЕРША НІЧ

Корабель «Знання» пішов на посадку.

Інженер Добров розвернув корабель дюзами вперед. Починалося гальмування.

Червонястий океан, що клубочився, насувався знизу.

На телевізійному екрані виднілись напружені обличчя Керна і Вуда.

Ракета настільки знизилась, що торкалася вихрових язиків туману. Вікна на мить ставали рожеві, відтак у них знову зазирали розпеченими вістрями зорі і величезне кошлате Сонце.

Корабель пронизував хмарні гори, що поставали на його шляху, опинявся над глибокими ущелинами, врізався в рожеву товщу, світло гасло і яскраво спалахувало знов.

У кабіні дедалі теплішало. Олекса обливався потом. Очевидно, ракетні верстати розжарилися від тертя об повітря. Добров заощаджував пальне, намагався загальмувати опором атмосфери.

Корабель увійшов у суцільну масу хмар.

Олексу втиснуло в крісло. Це Роман Васильович увімкнув-таки дюзи, загальмував. І вчасно, інакше спеклися б!..

У кабіні засвітилася електрика, за вікном стояла червона ніч.

До радіорубки зайшов Богатирьов і погасив лампочки.

Ні! За вікном була не червона ніч, а червоний день!

Внизу лежали снігові поля з ватяними горбами, що вилискували рум'янцем.

Угорі крізь серпанок хмар просвічувало неймовірно величезне криваво-червоне Сонце, як під час заходу на Землі, тільки ще червоніше, зовсім мідне… На нього можна було дивитись.

Внизу бовваніла не поверхня планети, а новий хмарний шар. Олекса відчував свою вагу, вона приємним почуттям буття наповнювала члени. Він мимоволі напружував м'язи, що зовсім відвикли од справжньої ходьби за місяці польоту. Недарма містер Керн так уперто наполягав на щоденній гімнастиці.

За вікнами мчали білоструменисті потоки. В кабіні стало не так гаряче. Олекса витер піт з лиця і всміхнувся.

Ілля Юрійович порався коло аналізаторів. Показання станцій-розвідників підтверджувалися. Шар отруйливих хмар пройдено. Білі хмари, як і гадали, насичено водяною парою! Водяні океани, а не нафта, не море вуглеводів унизу.

Не мертва планета, а життя в негаданих формах зустріне там дослідників!..

В атмосфері, крім вуглекислоти, виявилося багато азоту, а кисню мало. Та внизу станції-розвідники показали його більше! Радій, Гаррі! Є там рослинність, є!

Корабель виринув з білих хмар.

І відразу ж налетів ураган. Велетенську ракету струсонуло так, наче раптом запрацювали бічні дюзи. Богатирьов ударився об спинку крісла. Олекса вилетів на підлогу — не послухався, не прив'язав себе ременями! Тільки Добров сидів, неначе прикипів до місця, вчепившись руками у важелі керування. Лице його закам'яніло, на голому черепі блищали краплини поту.

Олекса подумав про американців, які мали пройти шалену атмосферу на планері! Які вони все ж таки сміливці!.. Підводячись, зустрівся поглядом з Іллею Юрійовичем. Він, звичайно, думав про те ж саме.

Олекса вчепився обома руками за раму ілюмінатора.

Внизу червонів новий шар хмар… пурпурових і сріблястих.

То це не хмари! Це поверхня планети! Суша!.. Червона суша, материк, вкритий червонястою рослинністю!..

— Гей, Гаррі Вуд! Чуєш нас? — кинувся Олекса до радіоапаратури.

Обличчя Вуда і Керна ще виднілися на телевізійному екрані крізь темні смуги перешкод.

Олекса ввімкнув «телевізійне око», щоб на «Просперіті» теж побачили поверхню планети. Вуд кивнув головою, всміхнувся.

— Вона червона, твоя рослинність! — гукав Олекса. — Саме такою уявляв її твій учитель Гаврило Андріянович Тихов! Та що це сріблясте?

— Це море, — відгукнувся Ілля Юрійович. — Вода срібляста чи такою ввижається зверху… Гра світла.

Телевізійний екран зовсім закрило темними смугами.

— Повна «непрохідність» радіохвиль, — похмуро зазначив Добров.

— Як же вони радіопеленг почують? — стурбувався Олекса.

— Підуть до квадрата «сімдесят», де ми сядемо. Знизяться, почують, — пояснив Ілля Юрійович.

Олекса заспокоївся.

Він милувався дивовижним ландшафтом.

Добров вів ракету до берега морської затоки. На обрії курилися вулкани. Гостроверхі конуси викидали фонтани диму, що розпливався парасольками.

— Ех, Мері, Мері! А ми з тобою сподівалися, що теплова пляма — це «їхнє місто»…

Криваво-червона пляма сонця падала на гірське пасмо. Дослідники «влетіли» у вечір.

Ілля Юрійович вирішив приземлитися на межі дня і ночі, де повинно бути менше бур…

Ракета пройшла низько над вулканом. Попіл обгорнув її пітьмою, потім внизу блиснуло розпечене жерло і вогняні ріки на схилах. Потім знову вода, що мала мідний полиск.

І ліс! Виразно видно зараз ліс, криваві його зарості на березі!

Олекса схопився.

— Слава Життю, вічному і всюдисущому! Воно є тут, є! На сором чванькуватим невігласам, що вважають себе єдиними обранцями Природи, а Землю — центром Всесвіту! — Він кинувся до мікрофона й заволав — Гаррі! Гаррі! Дідько б узяв оцю непрохідність хвиль! Це папороті! Слово честі, папороті! Схожі на пальми, листя тюльпанами…

Ніби пропасниця тіпала Олексу. Все життя переконаний у тому, що на інших планетах є життя, він зараз боявся, що його розбудять…

Добров не сів на морському березі. Хто-зна, які тут шторми або припливи від урагану. Краще сховатися на лісовій галявині.

Ілля Юрійович показав йому рукою вниз.

Обидва вони зовсім не думали про велич відкритого ними світу, а буденно вибирали місце для посадки.

Скелі на болоті. Мабуть, можна ризикнути. В крайньому разі негайно злетіти.

Реактивні двигуни ревіли… Це було могутнє ревіння земної техніки!

Ракета вертикально спускалася.

Поштовх. Ракета нахилилася. Добров готовий був дати «газ», та ракета ще раз хитнулась на вистромлених лапах і завмерла.

Дим, курява й пара обгортали корабель.

— Приїхали, хлопці! — сказав Богатирьов, притупуючи ногою. — Венера!

— Венера… — майже пошепки повторив Олекса, відчуваючи, що все тіло у нього наче налилося свинцем.

Вага становила тут 0,85 земної, та Олексу після тривалої невагомості вона не пригнічувала, а тішила, вливала енергію, жадобу діяння, силу.

У відсікові «космічного звіринця» гавкала Пуля.

Дим і пара розвіялися. Дослідники припали до вікон.

Стелився туман, насувалася темрява.

Велетенські червонясті стовбури, голі й гладенькі, без гілля, колонами тягнулися вгору. Там вони утворювали темні шатра. Трави під ними не було. Замість неї вузлами перепліталося змієподібне коріння. А поміж стовбурами простяглися… сіті?

Олекса так і завмер. Сіті! Майстерно сплетені сіті!

Та вчений заглушив у ньому мрійника. Це були ліани, чіпкі, що обвилися навколо стовбурів, хитромудро сплетені між собою. Гущавина здавалася непрохідною.

До болю в очах вдивлявся Олекса, намагаючись побачити хоч який-небудь рух.

Та насувалася пітьма. Скоро все зникло. Засвітилися вогники і в лісі, і на болоті. Якби не вони, темінь була б непроглядна.

Жителі Венери ніколи не бачать ні зірок, ні сонця…

Олекса вичікувально глянув на Іллю Юрійовича.

— Зачекай, — одразу зрозумів його Богатирьов. — Романе, ввімкни зовнішні мікрофони.

Олекса завмер. У вухах стукотіла кров.

І раптом зразу, без переходу, в кабіну ввірвалася хвиля звуків.

Далекий, уривчастий гуркіт грімкотливої колісниці або нестримної лавини каміння змінився близьким виттям. Потім пролунав пронизливий писк і зойк болю, надривний, хриплий. І раптом залопотіли крила…

Пулька несамовито скавучала і шкрябала перегородку.

Добров хотів увімкнути прожектор, та Ілля Юрійович спинив його.

Тепер чулося ухкання, рівне, розмірене.

Олекса вчепився в спинку крісла. Невже машина?

Почувся тріск ніби роздертої на частини тканини, і відразу — наростаючий свист, що завмер на граничній висоті.

Потім мелодійна нота, друга, третя… Співи? Олекса здивовано глянув на Іллю Юрійовича.

Той заперечливо похитав головою.

Добров засвітив прожектор.

І відразу замовкло все, наче вимкнули мікрофон, завмерло, причаїлося.

Тільки собака жалібно вищав у своєму відсікові.

Сліпуче світло вихопило з пітьми ближчі стовбури велетенських папоротей і сіті ліан, що чомусь побіліли тепер. Змії коріння немов застигли в боротьбі, задубіли.

У хащі заблискотіли зірочки… І ніякого руху.

Олекса не міг подолати тремтіння, а Добров діловито доповідав Богатирьову, що зовнішня температура різко впала від 57° до 31 °C.

«Оце чудово! — подумки вигукнув Олекса. — Що може бути краще для розвитку життя? Кисень біля поверхні є, як і гадали. Щоправда, його втричі менше, ніж на Землі, але він є. І може… Дихають же альпіністи на гірських вершинах!.. Та хіба дозволить Ілля

Юрійович вийти з ракети без шоломів. Слово буде за вараном, голубом і Пулею…»

Богатирьов уважно глянув на Олексу, на Доброва і оголосив:

— Завтра буде видніше… І на Венері.

«Спати? — жахнувся Олекса. — Хіба можна спати на чужій планеті першої ночі? Звичайно, не можна!»

Олекса чув, як крутиться у своєму відкидному «зуболікарському кріслі» Ілля Юрійович. Зовні долітали приглушені звуки. Мабуть, виводив вітер. Тварини неспокійно вовтузились у своєму відсікові. Олексі здавалося, що ракета тремтить від ураганних поривів, та, певно, вона тільки пружинила на посадочних лапах і стояла міцно… стояла на венеріанських скелях.

Усвідомити все це було просто неможливо.

І не тільки Олексі…

Ілля Юрійович все думав, думав про Венеру, все намагався переконати себе, що він уже на її поверхні, і раптом спіймав себе на тому, що думає про Землю. Не венеріанські велетенські папороті поставали перед ним, а тихий сосновий ліс. І навіть смолисті пахощі наче дмухнули звідкілясь, і не чужий поривчастий вітер, а свій, земний вітерець розкуйовдив бороду, і десь у селі, зовсім як Пулька, гавкав собака.

Стежина спускалася до річкової заплави Істри, про яку Ілля Юрійович співав своєму онукові: «Наша річка, наче обручка, в долині в'ється, Істрою зветься». А дворічний Микитась з розгону хлюпався у воду, верещав і бив по ній рученятами, здіймаючи бризки.

Протилежний берег річки був стрімкий, порослий лісом, завжди у затінку…

А на Венері, тобто тут, затінку не жди. Ніколи тут не визирне сонце. Хоч би вже швидше сходило…

І Ілля Юрійович, крекчучи, перевернувся на другий бік, потім несподівано сів і засміявся.

Олекса і Роман Васильович одразу ж підвелися. Вони не спали.

— Що, браття, не спиться на чужій планеті?

Олекса підвівся і притиснувся чолом до зовсім тепер холодного скла.

За вікном накрапав дощ. Звичайний земний дощ.

Дощові краплини були зовсім звичайні, рясні-рясні. Вони збиралися у струмочки і текли по склу, ховаючи лісові вогники… Зовсім як на лобовому автомобільному склі. Ех! Склоочисників не передбачили конструктори!

Олекса обернувся:

– Ілля Юрійович, можна співати?

— Співай, — засміявся Богатирьов. — Як же не співати, коли на Венеру сіли.

Розділ п'ятий ШАЛЕНА АТМОСФЕРА

Мері не могла відірвати од підлоги магнітні підошви. Треба було передати шефу командорів наказ. У репродукторі, краючи серце, лунав радіопеленг, заклична радянська пісня, що була зараз для Мері сигналом розлуки.

Прохід до вантажного відсіку, де Керн і Вуд поралися біля планера, заступив Залізний Джон. Мері ставилась до нього із змішаним почуттям подиву, нелюбові й протесту.

— Прошу вас, Джоне, відійдіть, будь ласка, — чемно запропонувала вона.

Робот, увімкнутий на зовнішні реакції, зразу ж відсунувся, глипнувши на Мері холодними рачачими очима, клацнув і проскреготів:

— Прошу вас, леді.

Аллан Керн нервово обернувся на роботів голос.

Мері простягла йому бланк з радіограмою командора.

— Помолимося господу богові, — сказав Керн, дістаючи молитовник, і вимкнув робота. — Це його не стосується.

Поки Керн бубонів молитви, робот стояв байдужий, з погаслими очима.

Мері присунулась до вікна. Вона знайшла в космічному мороці блакитну зіроньку, найтеплішу, найяскравішу, найкрасивішу, і по-язичницьки молилась їй, молилась за Гаррі і за себе, за їхнє щастя, яке знайдуть вони, повернувшись на цю милу зірку, щоб ніколи вже не залишати її…

Аллан Керн закрив молитовник і кілька секунд стояв мовчки. Він подумки розмовляв зі своїм покійним братом, що пуританськи виховав його без батьків, прищепив йому аскетичну стриманість, філософію вигоди і стриманість ділка. Він згадував хлопчаче захоплення лютою грою регбі, презирство до танців, яскравих краваток і автомобільних поїздок з модними дівчатами, шанобливу ненависть до багатих щасливчиків і несамовите навчання — в коледжі, університеті, на космодромі… І завжди міцну, спрямовуючу Томасову руку, який учив жити серед вовків. Аллан Керн розмовляв зараз про все це з братом і був певен, що той чує його…

Мері відвернулася од вікна і також мовчки розмовляла з Гаррі. Вони прекрасно «чули» один одного.

Гаррі незграбно пригорнув до себе Мері і поцілував її поміж брів. Всю волю зібрала Мері, щоб не розридатись.

Керн відвернувся.

— Джоне, прошу вас зайняти місце в планері. І вас, Гаррі, також, — квапливо запросив він.

Мері треба було вийти з відсіку, підлога якого зараз розчиниться.

Скільки дівчат проводжало коханих на війну! Скільки дружин бігло за стременом чи за підніжкою вагона! Скільки рибачок, стоячи на скелях, дивилося у штормову далечінь! Та Мері здавалося, що ніколи ні у кого не було такого всепоглинаючого горя, як у неї. Щоб горе це, гостре і невблаганне, як ніж гільйотини, впало на неї, Мері треба було повернути червоний важіль…

Мері вийшла з вантажного відсіку, кусаючи губи, зачинила герметичні двері. Закам'янівши, дивилася через кругле віконце, як Керн, а потім Гаррі і, нарешті, робот залізли в кабіну планера, як опісля прозорою пластмасовою напівсферою закрили кабіну зверху. Вони ледве розмістилися там у страшній тісноті.

Планер нагадував стрілу. Відігнуті назад маленькі крила схожі були на оперення.

Гаррі намагався розсмішити Мері, корчив гримаси, показував пальцями, як вони крокуватимуть там, унизу…

Усе всередині Мері застигло, скам'яніло, а вона… посміхалася Гаррі.

Містер Керн подивився на неї і раптом також усміхнувся. Це було так незвично, що в Мері наче відірвалося щось.

Вона зрозуміла його посмішку, як останній наказ, і рвонула на себе червоний важіль.

Підлога зразу ж розділилася на дві стулки, і планер з людьми і людиноподібною машиною провалився, зник.

Мері здалося, що вона своєю рукою знищила їх, та вона поборола себе і пішла до радіорубки.

У репродукторі вже лунав голос Гаррі:

— Хелло, Мей, — так тільки віч-на-віч називав він її. — Я бачу наш корабель збоку. Який же він гарний у польоті! Вам, напевно, дуже приємно літати на такому скакуні.

На пульті радіорубки серед циферблатів спеціально для Мері було вмонтовано овальне люстерко. Мері бачила своє змарніле лице, холодні очі, зблідлі щоки і сльози на них.

— Хелло, Гаррі! — весело гукнула вона в мікрофон. — Вам напевно також дуже приємно летіти на нашому кондорі!

Планер пронизував рожеві хмари. Велетенське сонце затуманилося червонястим серпанком.

Керн і Вуд одягли ковпаки скафандрів і стали схожі на байдужого робота.

Гаррі сердився на себе за те, що розкис, прощаючись із Мері, наче злякався того, що жде їх унизу. Бракувало тільки, щоб шеф помітив це!.. «Коли перебуваєш у кабіні разом із двома людиноподібними роботами…» — нешанобливо подумав Гаррі і посміхнувся.

— Здається, ви тримаєтесь дуже добре? — пролунав голос Керна в шоломофоні.

— Я подумав, як важко в шоломі протирати окуляри, — відгукнувся Вуд.

Через деякий час, що потрібен був електронній машині для «усвідомлення» почутого і обрання з мільйона відповідей найправильнішої, робот сказав:

— Окуляри найкраще протирати замшевою ганчіркою, в умовах нормальної температури, зі скинутим шоломом.

Гаррі кинув на електронного мислителя такий погляд, що можна було порадіти за машину, яка реагувала тільки на слова…

Планер виринув з червоного туману.

Гаррі портативною кінокамерою знімав чужий світ і пригадав знайомий казковий світ західних хмар, на які мрійно дивився ще в дитинстві, тікаючи з ферми в поле, світ уявних палаців, жовтогарячих велетнів, літаючих драконів з кривавими крильми, бездонних криниць із схованими в них сонячними скарбами.

Керн майстерно вів планер. Робот не працював, поблискуючи байдужими скельцями об'єктивів.

— Температура крил нині підвищилась до червоного розжарювання, — байдуже сказав він. — Потрібне охолодження. Якщо ні, крила зруйнуються, планер зустрінеться з твердою поверхнею при швидкості 3,69 милі на секунду. Це не забезпечить збереження моїх механізмів, життя пасажирів і виконання заданої програми.

Робота завжди вмикали на самозбереження, і його логічні побудови були безпомилкові. А втім, Керн і сам уже зробив потрібні висновки і наповнив крила рідким гелієм, щоб охолодити їх.

Планер мчав наче в киплячому молоці. Поблизу проносилися витягнені бульбашки і димчасті шарфи.

Апарат гальмувався тільки опором повітря, і кабіна вельми нагрілась, попри охолодження рідким гелієм. Проте Керн і Вуд, одягнені в скафандри, не страждали від перегріву, а робот був байдужий до спеки.

Венеріанські хмари знаходились на величезній висоті, спіраль гальмування, яку обчислив іще чудовий російський учений, провидець Ціолковський, проходила в їхній товщі. Гаррі Вуд ніяк не міг дочекатися, коли ж планер вирине з каламутного туману і вони побачать нарешті поверхню планети, її незвичайні червонясті ліси…

Планер, облетівши кілька разів навколо планети і поступово знижуючись, мав уже вийти в заданий квадрат «70» материка. Та суша не показувалася. Туман темнішав, з молочного перетворився на сірий, потім на бурий, зрештою, на чорний.

Попереду блиснула блискавка. Робот сіпнувся. Керн з тривогою подивився на нього. Нова блискавка мигнула зовсім близько. Робот затремтів, та не мовив жодного слова.

Планер трясло, тіпало, кидало, як гоночний автомобіль, що зірвався з бетонового шосе.

Від безперервних блискавок кабіну ніби залило вогнем електрозварювання.

Невагомість уже давно зникла, та Гаррі несподівано відчув, що знову втрачає вагу, як у ліфті, що падає. Наступної миті він відчув подвійну, навіть потрійну вагу. Такої хитавиці не буває навіть в океані за будь-якого шторму. Прокляття! Гаррі не знав морської хвороби, та навіть він почував себе кепсько. Він ледве встиг простягнути вперед руки і спертися на залізну роботову спину, що тремтіла од електричних розрядів.

Планер падав у безодню носом униз.

— Радість дияволам! — вигукнув Керн, насилу виводячи машину зі штопора. — Я надто загордів, поклавшись на себе. Прошу вас, Джоне, зайняти моє місце. Перемикаю вас на автопілотування в оптимальному режимі.

Гаррі помітив, що шефове лице вкрито дрібними краплями поту.

Робот, тремтячи при кожному спалахові блискавиць, слухняно перебрався на пілотове місце.

Математична машина зважила на швидкість вітру, його напрямок, шквальність, перепади тиску й температури, висхідні й низхідні потоки, закономірне розташування повітряних ям і проваль, вона прокладала примхливо-звивисту і найкращу трасу польоту серед лютих атмосферних хвиль, обминаючи невидимі гребені, бездонні провалля. І все ж таки…

Потужні потоки шматували планер, підкидали його, спихали з повітряних урвищ, розламували його об майже тверді вихори туману, крутили в диявольському Мальстримі венеріанської шаленої атмосфери… Ніякий пілот не врятував би літальний апарат. Тільки чудова електронна машина, що з субсвітловою швидкістю надлюдського мислення обчислювала кожен рух, могла керувати ним.

Гаррі не знав, де низ, де верх, де світло, де пітьма… І раптом він побачив над головою червоні кола, що обертаються. Він заплющив очі — кола зникли. Знову розплющив — з'явились.

Венеріанські зарості! Він летів над ними вниз головою!

Робот майстерно вивів планер з мертвої петлі, запобігши ударові об поверхню планети.

Ураган ніс клоччя туману чи вулканічного пилу. А внизу тріпотіла різнобарвна, небезпечно близька стрічка заростей.

Над нею летіли чи то тварини, чи то рослини, з розчепіреним корінням-щупальцями, чіпляючись за верховіття ще не вирваних дерев. Невже це потворні чужепланетні перекотиполе? І вони пристосувалися в боротьбі за існування, перелітаючи з місця на місце в шаленому краю неймовірних бур?

Внизу на галявині воронованою крицею блиснула російська ракета.

Залізний Джон байдуже доповів:

— Швидкість вітру — сто двадцять три милі на годину. Щільність атмосфери щодо земної — три і дві десятих. При посадці можуть бути пошкоджені мої механізми. Шукаю інше місце.

— Скиньте на автомобільне кладовище вашу бісову ляльку! — гримнув Гаррі.

— Бог послав нам її за наші молитви, — відповів Керн.

Ракета «Знання» зникла.

Разом із хмарами піску й попелу буря притискала планер до заростей, загрожуючи розбити вщент.

Дерева поступилися місцем хвилям. Їх піняві гребені начебто хапалися за планер. Він пролетів над морською затокою, часом пронизуючи зірвану з гребенів піну.

Промайнув вулканів схил. Планер бриючим польотом мчав над ним.

Робот доповідав залізним голосом:

— У повітрі можна пробути п'ятдесят сім секунд. Можлива посадка на воду, на дерева, на болото. Шанси на загибель сто процентів, вісімдесят шість процентів, шістдесят два проценти. Вибираю болото.

Гаррі не встиг нічого збагнути. Внизу майнули велетенські віяла листя, гострі скелі, купини, баюри… Одне крило зачепилося за камінь і відлетіло. Фюзеляж покоробився і став' мало не вертикально. Апарат зарився носом у трясовину й почав повільно занурюватися.

Керн відкинув пластмасову напівсферу:

— Швидше! В ім'я бога, чорта чи бізнеса! Планер тоне!

Астронавти вискочили з машини, загрузнувши по коліна в багні. Це було багно чужої планети, вони ступили на Венеру, та ніхто з них навіть не подумав про це.

— Радість дияволам! Загинуло все! Джон не залишить планера, поки його ввімкнуто на автопілотування! — несамовито волав Керн.

Гаррі флегматично поліз до потопаючої кабіни, та вистрибнув назад спритніше. За ним слідом, чіпляючись за алюмінієву обшивку, незграбно вибирався робот. Він одразу загрузнув у багнюці.

Нелюдським напруженням витягнули його астронавти на купину. Він спокійно стояв на ній. Керн, опустившись на коліно, зчищав з його ніг липке баговиння, а Гаррі похмуро спостерігав, як засмоктує драговина знівеченого сріблястого кондора. Лишилося тільки хвостове оперення зі смугами американського прапора. Ось і воно зникло.

У калюжі довго з'являлися і лопали бульбашки.

Розділ шостий МИНУЛА ЕРА

Флагманський корабель експедиції стояв на Венері.

Люди вперше за історію людства дісталися іншої планети. Вони відчували її незвичне тяжіння, слухали її незрозумілі звуки, діждались її несвітлого ранку, та не побачили іншого світу. Венера начебто схаменулась і, як завжди загадкова, закуталася туманом.

— Просто як у Лондоні! — хитав головою Ілля Юрійович.

Олекса згадав Лондон, куди приїжджав з доповіддю про місячну плісняву. Лондон запам'ятався йому як місто «приватних фортець», парасольок і жовтих вогнів. У «приватних фортецях», — у власних будинках, якими пишно називалися похмуро-одноманітні трьох-чотирьохповерхові секції цегляних будівель, — лондонці жили не «по горизонталі», як усі люди, а «по вертикалі». З кімнати до кімнати не переходили, а піднімалися сходами, як у вежі маяка. Зате коло кожної фортеці був свій під'їзд, зовсім такий як у сусідів, з тими ж незмінними сходинками, але самовдоволено пофарбований у свій особливий колір. Від цього колона, що розділяла під'їзди, часом виходила двокольоровою, а кілька квадратних ярдів підстриженої «під машинку» трави біля тротуару вважалися власним садом. Парасольки, як жартував Олекса, відрізняли лондонців од амфібій, дозволяючи «розумним ссавцям» існувати у воді, що оточувала їхній острів морями, падала на їхній острів дощами і підіймалася з їхнього острова туманом. Жовті вогні на вулицях, жовті автомобільні фари, що схожі на жовті котячі очі, дозволяли лондонцям бачити в тумані, як у пітьмі…

А ще краще від жовтих променів пронизують туман промені інфрачервоні, невидимі. Про це подумав зараз Олекса, та не встиг сказати Іллі Юрійовичу, бо думали вони, очевидно, про одне і те ж.

Ілля Юрійович уже сидів за інфрачервоним перископом.

Жестом він покликав Олексу і поступився йому місцем біля окулярів:

— Сідай-но в «машину часу».

Олекса, схвильований і нетерплячий, прикипів очима до м'якого еластичного козирка.

У туманній імлі, як у товщі води, бовваніла велетенська розпливчаста тінь з хребтом, що нагадував гірське пасмо, з довгою витягненою шиєю і могутнім хвостом, який волочився по землі.

Жива істота! Типовий ящір минулих земних ер!..

Добров, заощаджуючи енергію, вимкнув інфрачервоний прожектор, і «допотопна примара» зникла.

Олекса схопився, кинувся до Іллі Юрійовича:

— Ви бачили? Бачили? Це ж диплодок!

Богатирьов, перебираючи густу бороду, задумливо кивнув:

– Інакше й бути не могло. Венера — сестра Землі, молодша.

Олекса і Добров прекрасно зрозуміли, що він мав на увазі. В трійці планет сонячної «зони життя» — Венера, Земля, Марс — Венера була «молодшою» не тому, що з'явилася пізніше, а тому, що остигала довше своїх побратимів. Першим охолоджувався і втрачав атмосферу найвіддаленіший од Сонця Марс. Маючи найменшу з трьох планет масу, він був безсилий утримати часточки атмосфери і водяну пару, що прагнули відлетіти од нього. Він перший з трьох планет втратив «ватяну ковдру» суцільних хмар, яка зберігала власне тепло планети, його первородні океани почали холонути, і в них неминуче мало зародитися життя, коли Земля й Венера були для цього ще занадто гарячі. І життя, що з'явилося в марсіянських океанах, повинно було вийти на сушу через їх висихання задовго до того, як це сталося на Землі. Живі організми на Марсі змушені були пристосовуватися до умов, які змінювалися швидше порівняно з земними, і тому сходи еволюції на Марсі могли виявитися довші, ніж на Землі, там можна було б чекати…

А втім, Богатирьов завжди мовчав про те, що можна було чекати на Марсі. Олексі здавалося, що Ілля Юрійович має з цього приводу невисловлену гіпотезу, та яку, він не знав.

Венера порівняно не тільки з Марсом, але і з Землею відставала в розвитку: досі не втратила суцільного хмарного шару, перебувала ближче до Сонця, остигала набагато повільніше, і на ній цілком можна було уздріти давню земну еру. Ось чому не здивували Богатирьова ні папороті, ні навіть ящір. Не здивувався він, та, звичайно, був схвильований, хоч і намагався це приховати, кажучи Олексі:

— «Машина часу»… Ми перенеслися в далеке минуле Землі, хоча…

Олекса запитально глянув на Іллю Юрійовича.

— Схожі шляхи розвитку природні, — вів далі той, — та вони можуть бути не єдині!

— Отже, на Венері, можливо, побачимо те, чого ніколи не було на Землі? — зрадів Олекса.

Богатирьов кивнув.

– Ілля Юрійович! Дорогий! Ну, дозвольте ж вийти…

— Кортить поглянути? Запитаймо Романа, чи закінчив він стерилізацію?

Стерилізація! Це може видатися дивним багатьом. Берегти Венеру від «земної небезпеки». Та згадаймо про першу ракету, що принесла радянські вимпели на Місяць. Її турботливо дезинфікували навіть перед стартом у здавалось би мертвий світ. Хтозна, якої шкоди венеріанському світові завдали б космонавти, не вживши заходів проти мікробів, які можемо необережно занести з собою.

Олекса зупинився біля вікна, силкуючись розглядіти в тумані «доісторичну тінь», та побачив тільки вологе каміння внизу.

— Туман підіймається! Підіймається! — зраділо вигукнув він.

Добров, задкуючи із сусіднього відсіку, приніс оберемок скафандрів, які опромінив гамма-променями і промив антисептичним розчином.

— Ну, браття, — мовив Богатирьов, — сядьмо, за давнім російським звичаєм, поміркуємо…

Олекса сів, відчувши урочистість хвилини.

Випущена із «звіринця» Пулька ласкаво терлася об його коліна.

Кішка Мурка лишилась у «звіринці» і не відходила од своїх прикутих до підлоги котенят. Народжені в космічному польоті, вони не могли тепер навіть повзати.

— Романе, зброю! — наказав Богатирьов. — Олексо, готуй автоматичну метеостанцію. З її монтажу почнемо. Пулька! За мною! Підемо за населенням ковчега.

Туман огортав тепер ракету лише трохи вище посадочних лап.

Богатирьов, Олекса і Добров зайшли до радіорубки, яка тимчасово перетворювалася на повітряний шлюз.

Разом з ними було і населення звіринця, всі, крім котів. Собака неголосно боязко повискував.

Білих мишей Ілля Юрійович тримав на долоні. Ящірка забилася під пульт. Голуб сидів на Олексиному плечі.

Двері в кабіну щільно зачинили. Добров діловито відгвинчував баранці люка, що вів на Венеру.

Дослідники, одягнені в скафандри з шоломами, нагадували водолазів.

Повітря Венери, щільніше, ніж у кабіні, зі свистом вривалося зовні в щілину трохи відчиненого люка.

Собака перший почув свист і нашорошив вуха.

Олекса і Ілля Юрійович перезирнулися.

Добров стежив за вараном. Ящірка важко дихала, ніби після швидкого бігу.

На лайці шерсть дибилася, і собака тулився до Олексиних ніг. Голуб замахав крильми, та лишився на Олексиному плечі.

Миші витягнули лапки і нерухомо лежали на величезній долоні Іллі Юрійовича… Люк ще повністю не відчинився, а вони вже сконали.

Пулька лягла на підлогу. Боки її запали.

Люк відчинився. Внизу виднілося чорне каміння, гостре й вологе.

Олекса взяв собаку на руки. Добров забрав дві гранатних рушниці й автомат. У Іллі Юрійовича був інший вантаж…

Він почав спускатися перший, відшукуючи ногою щаблі алюмінієвої драбини.

Було видно, як він торкнувся каміння, став на вологий грунт і важко опустився на коліна.

Олекса і Добров переглянулися, як люди, що розуміли один одного.

Російський учений Богатирьов став на коліна на чужій космічній землі, немовби хотів засвідчити повагу до невідомої природи і схвильованість людини, що прийшла сюди.

Та Богатирьов не просто став на коліна, він ще й нахилився, наче віддав земний уклін… Але він не торкався чолом землі, а старанно спушував її лопаткою, розгортав руками.

Добров, що спустився за ним слідом, стояв, як на варті, з однією гранатною рушницею в руках, з другою рушницею за плечима і з автоматом на шиї. Він вартував Богатирьова.

Ілля Юрійович саджав на іншій планеті земні рослини.

Олекса, що стрибнув з останніх щаблів драбини, поклав важко дихаючого собаку й почав копати лопатою ямки.

Перші посланці Землі посадили на Венері чотири рослини: тополю, кипарис, кактус і бамбук, і чотири зернятка: пшениці, кукурудзи, винограду і рису…

Ілля Юрійович піднявся з колін, виростався на весь свій величезний зріст, однією рукою обняв за плечі Олексу, другою — Доброва.

— Ну ось! Здрастуй, Земле-друга! Приймай шукачів! — сказав він. Собака встав, обнюхуючи грунт, зробив кілька кроків і тицьнувся носом у ногу Богатирьова.

— Але ж дихає, дихає! Жива наша Пулька! — сказав Богатирьов, поплескав собаку по загривку й подивився вгору.

Туман злетів кудлатою хмарою, оголивши гостроверху ракету й вершини папоротей.

Майже невидимі в летючій імлі, над лісом ширяли крилаті істоти.

Добров змінив гранатну рушницю н автомат і насторожено вдивлявся у небезпечні хмари:

— Ану, Олексо, пусти-но в політ голубочка нашого. Що він на твоєму плечі відсиджується?

Олекса взяв у руку голуба. Здавалося, він дихав зовсім нормально. Чорні бусинки його очей поблискували. Це був звичайнісінький сизий голубок.

— Ну, лети, віснику миру! — напучував Олекса і підкинув голуба.

Голуб спочатку затріпотів і піднявся по вертикалі мало не до хмар. Потім почав повільно махати крилами зовсім не по-земному, не по-голуб'ячому, хутче як чайка, що летить над хвилями. Щільна атмосфера дозволяла йому ширяти. Він став кружляти навколо ракети.

Дослідники з цікавістю стежили за ним.

І раптом чорною блискавкою вихопився з-за низької хмари крилатий звір з вищиреною зубастою пащею і на мить закрив голуба перетинчастим крилом. Потім трохи не впав на каміння, злетів над ним і сховався в туманних вершинах.

Голуб зник.

Собака гарчав. Шерсть у нього на загривку стала дибом.

— Це птеродактиль, — констатував Богатирьов. — Шкода сизого.

— Що ж ви не стріляли в цю гадину! — накинувся на Доброва Олекса.

— Стріляти тільки в крайньому разі, обороняючись, — суворо застеріг Богатирьов. — Роман має рацію. Витримка у нього є. Шкода голубочка. А справу свою він зробив.

Добров випустив на каміння варана. Ящірка пожвавішала, забігала, залізла на камінь, сповзла з нього, притаїлася, вистромила голову і стала озиратися, немовби виглядаючи здобич.

— Чує, що світ гадів тут, — зауважив Добров.

Пуля загарчала, дивлячись у гущавину. Туман зник. Високо в червонястому небі пливли білі хмари.

Ілля Юрійович наказав дати планеру американців радіопеленг.

Добров почав монтаж автоматичної станції, спущеної Олексою через люк.

Птеродактилі зникли разом із туманом.

Ілля Юрійович ходив тепер з рушницею і автоматом сюди-туди, допитливо придивляючись до гущавини, мовчазної і загрозливої.

Пулька тривожно обнюхувала каміння.

Добров, працюючи, щось мугикав собі під ніс. Викрутка двічі зривалася й падала на каміння. У рукавицях все ж незручно було працювати.

Та ось він увімкнув станцію із світловою батареєю, яка заряджалася від денного світла. Тепер хоча б що скоїлося з дослідниками, прилади, захищені яйцеподібною бронею, триста днів записуватимуть венеріанську погоду, фотографуватимуть небо й навколишню місцевість, а на випадок наближення якої-небудь істоти знімуть її на кіноплівку. Через триста днів потужний радіоімпульс, пробивши іонізований шар венеріанської атмосфери, надішле на Землю в сотню тисяч разів прискорений запис звіту, який розшифрують, сповільнять і відтворять прилади на Землі.

Перші істоти, відбиті на плівці, зображення яких майже через рік побачать люди на екранах Землі, — три радянські зорельотчики, що обнялися перед об'єктивом станції.

Олекса схопив Іллю Юрійовича за руку, показав на небо.

Над їхніми головами, мало не зачепивши верховіття папоротей, пролетів планер.

Олекса замахав руками, перестрибуючи з каменя на камінь. Планер зник…

За ним, ніби наздоганяючи, мчали за вітром рослини з розчепіреним корінням.

— Кепсько, — сказав Ілля Юрійович.

Пулька заскиглила.

Розділ сьомий МІСЦЕВА ГОСТИННІСТЬ

Аллан Керн і Гаррі Вуд стояли на димучій купині посеред туманного болота й дивилися один на одного.

Все було зрозуміло без слів. Загинув не тільки планер з апаратами дальнього радіозв'язку — загинули запаси продовольства, а найголовніше, запаси кисню…

Залізний Джон повільно повертав шоломоподібну голову й запасався враженнями.

Навколо трясовині тяглася вузька смуга сухішого грунту, за яким похмурою стіною підіймалися зарості папоротей. Їхні вершини ховалися в клочкуватому тумані.

— Про цю картину я мріяв на Землі, — трохи насмішкувато сказав Гаррі Вуд. — Мені завжди здавалося, що я вже бачив це…

— … у кам'яновугільних шахтах, — похмуро відгукнувся Керн. — Там зустрічаються відбитки цих бісових рослин, інколи навіть скам'янілі стовбури. Сподіваюсь, у венеріанській кам'яновугільній шахті через сто мільйонів років натраплять на наші скам'янілі тіла і ми попадемо в музей.

— Сказати правду, шефе, я вважав би за краще іншим шляхом сприяти розквіту науки.

— На жаль, у нас не лишилося шансів повідомити в газети, що ми бачимо.

— Ви хочете сказати, що росіяни не шукатимуть нас?

— Не будьте бебі в окулярах з національною премією в кишені, — посміхнувся Керн. — Росіяни заправляться паливом у вашої невтішної вдови Мері, доставлять на Землю сенсаційні експонати і одержать всі премії, що належать вам.

— По-перше, я ще не одружений…

— Боюсь, ви так і залишитесь нежонатим.

— По-друге, як же ми?

— Нас почали б шукати, коли б на «Знанні» були не люди, а роботи. І тільки тоді, коли б у цих роботів було вимкнуто «самозбереження». Який розумний наважиться йти на загибель, продираючись п'ятдесят миль через ці чортові джунглі, драгви, морську протоку? І тільки для того, аби пересвідчитися, що ми вже задихнулися без кисню.

— Все ясно, сер. Почнемо з цього, — сказав Гаррі і став рішуче скидати з себе шолом.

— Божевільний! — вигукнув було Керн, та махнув рукою. — А втім… Це право кожного з нас.

Гаррі скинув шолом. Чоло його спітніло, груди судорожно піднімалися, рот широко розкрився.

— Носом… дихайте носом, Гаррі, — порадив Керн, що уважно стежив за ним. — Матимете кисню на двадцять п'ять процентів більше.

— О'кей, шефе! — відгукнувся Гаррі; голос його лунав глухо. — Дихаю… І, здається, живий…

— Це справді цікаво, Гаррі.

— Це шанс, шефе.

— Не вмерти довше? Що ж, тоді доведеться розвідати берег.

Гаррі сів на купину. Він важко дихав. Повітря було гаряче й вологе, насичене якимись дивними запахами. В голові паморочилося, і від цього здавалося, що повітря п'янить, хоча його ввесь час бракувало. Просто очей пливли кола і клоччя туману. Крізь них Гаррі ледве розрізняв, як його сухорлявий шеф перестрибує з купини на купину, наближаючись до велетенських папоротей. Папороті, папороті… В свідомості Гаррі спливали латинські назви. Мимоволі він систематизував венеріанську флору. Це означало, що дихати все ж таки можна.

Гаррі відзначив, що в цьому світі нема трави. Будь-яка, здавалось би, трав'яниста рослина мала тут деревоподібну форму, і до земної латинської назви слід було додавати ще одне слово. Особливо багато було змієподібних коренів, що тягнулися болотом з купини на купину. Вони перепліталися, трохи занурені в баговиння, там і тут випираючи з нього. Вони нагадували бридких плазунів.

По них і пробирався до берега Керн.

Купини було вкрито кулястими безбарвними грибами. Коли Керн наступав на них, вони вибухали чорною хмарою.

Сонця, звичайно, не видно. Все навкруги було червонястим: темно-пурпурове низьке небо, мідні калюжі води поміж купинами і рослинність.

Так! І кармінова рослинність!

«Так і мало бути, — подумав Гаррі, одягаючи шолом, щоб віддихатися; тепер він знову міг міркувати. — Тут занадто гаряче, рослини випромінюють зайве тепло, відбивають промені теплоносної частини спектра, тому й червоні».

Гаррі Вуд зупинився поряд з байдужим до всього роботом. Обидва вони стежили, як Керн вийшов на берег.

І відразу берег ожив. Звідусіль до Керна повзла сила-силенна маленьких істот.

— Життя! Ось воно, життя, шефе! — радісно вигукнув Гаррі.

— З усіх видів життя на Венері віддаю перевагу власному, — відповів через шоломофон Керн.

— Егей, шефе! Обережніше! Боюсь, вашу точку зору не поділяє місцева живність.

— Здається, це ящірки, — висловив припущення Керн, одступаючи. — Притім дуже шанобливі. Вони стали переді мною на задні лапки!

— Стережіться, шефе! Динозаври й тиранозаври теж ходили на задніх лапах.

Усе скоїлося за одну мить. Невеликі ящірки, спираючись на задні лапи і довгий хвіст, схожі на ховрашків або маленьких кенгуру, наздогнали Керна і вчепилися в його чоботи. Задні перелізли по спинах передніх і стали повзти по Кернових ногах. Американець різким рухом стріпнув їх, та нові ящірки накидалися на нього з усіх усюд.

Керн відступив на кілька кроків і опинився серед калюжі.

Ящірки, мабуть, обминали воду. Вони заповнили берег і жадібно роззявляли маленькі зубасті пащі.

— Прокляті тварюки! — лаявся Керн, перебираючись у безпечне місце. — Гадаю, що це зветься у них місцевою гостинністю. Ми мало не втратили шанс потрапити в майбутній музей. Сподіваюсь, вони підуть звідси коли-небудь?

— Навряд, — висловив сумнів Гаррі, сідаючи біля роботових ніг. — Я пам'ятаю, на Землі був подібний випадок.

Керн дістався до Гаррі. «Цікавий хлопець, — подумав Керн. — Він справді такий чи не хоче осоромитись».

— Що ж скоїлося за сто мільйонів кілометрів звідси? — бадьоро поцікавився Керн.

— Одного разу військо, не пам'ятаю вже яких завойовників, зупинилося табором у пустелі, — спокійно почав розповідати Гаррі.

— Завойовників? — діловито перепитав Керн.

— Вартові занадто пізно помітили, що на військо суне море мишей. Їх легко було знищити ударом чобота, та… Їх було, шефе, дуже багато. Люди захищалися щитами, сікли мишей мечами, та нові маси гризунів лізли по горах трупів. Воїни падали знесилені… Коні іржали, обриваючи повіддя, несучи на крупах мишей, що вгризлися в них. Коні падали, і на тих місцях лишались геть-чисто обгризені кістки… Від цілого війська завойовників не зосталось нічого. Було з'їдено навіть ремінці від кінської збруї і від багато прикрашених шоломів полководців… Лавина мишей пішла далі…

— Не збагну, хлопче, хочете підбадьорити чи розсердити?

— Може, і се і те, — усміхнувся Гаррі.

— О'кей! — розізлився Керн. — Не будем порівнювати з собою з'їдених мишами варварів. Ми маємо дещо досконаліше, ніж мечі й стріли. Чи не всипати цим тварюкам залізного перцю?

— Якщо ви під перечницею маєте на увазі Залізного Джона…

— Атож! Прошу вас, Джоне, перебратися на берег і ознайомитися з місцевою гостинністю.

Робот слухняно рушив у путь.

— Прошу вас, Джоне, обережно вибирайте дорогу. Тут легко провалитися.

Залізний Джон завмер з піднятою ногою.

— Так, сер, — байдуже мовив він. — Невідомий припустимий тиск на купину, коріння і болото. Брак цифрового матеріалу.

— Робіть обережні експериментальні кроки, Джоне. Нагромаджуйте нові відомості, прошу вас.

— Так, сер, — відповів робот і почав тупцювати на місці.

Нарешті він рушив. Гаррі і Керн з тривогою стежили за ним.

Провалившись двічі по коліно, робот навчився вибирати правильний путь і вийшов на берег майже по сухому.

Жадібні ящірки люто накинулися на нього, їх зібралося так багато, що різнобарвні — сині й жовті, — вони вкрили берег рухомою пістрявою масою.

Не звертаючи на ящірок уваги, закутий в обладунок робот вийшов на берег і спинився. Звірята буквально обліпили його, стали чіплятися за залізо, очевидно, липкими лапами, дерлися по його ногах, по тулубу, на плечі і на голову. Сріблястий робот змінився, покрився раптом бридкою строкатою шкірою.

Робот роздумував. Його математична машина перебирала сотні тисяч вчинків, які він міг би здійснити, і ніяк не могла на чомусь зупинитися.

– Інформуйте, Джоне, прошу вас, — радирував Керн, насилу зберігаючи ввічливість. (Нагадаємо, що його брат створив таку машину, яка реагувала тільки на ввічливе обходження). — Інформуйте мене, будь ласка.

Робот байдужим голосом повідомив, що він полічив кількість ящірок на квадратному футі, визначив загальну площу, зайняту ними, і, нарешті, загальну їхню кількість: двісті сім тисяч триста сорок вісім штук, з точністю до двох-трьох ящірок. Якщо душити ящірок ногами, то для того, щоб витоптати фут за футом усю згадану площу, знадобиться при оптимальній швидкості пересування вісімнадцять годин тридцять дві хвилини шістнадцять секунд.

— Дідько б його взяв, шефе! — вилаявся Гаррі. — Цей підрахунок більше годиться для натирання паркетної підлоги! Тут треба діяти хутко.

— На жаль, вогнепальна зброя тут ні до чого, а вогнеметів ми не передбачили. Краще за все підійшов би важкий механічний коток, яким коткують асфальт на дорогах.

— Прекрасна ідея, шефе! Чи не можна передати її Джонові?

— На жаль, нічого про асфальтові дороги, здається, немає в його запам'ятовуючому пристрої.

— Тоді перемкніть робота на мене, щоб він повторював мої рухи. Адже він розрахований на телекерування.

— О'кей, Гаррі! Ви починаєте мені подобатись. Увага, Джоне, прошу вас. Я перемикаю вас на телекерування. Не марнуйте часу, Гаррі. Пересуньте важіль свого радіоапарата на цифру «дев'ять».

Тепер робот мав діяти не розмірковуючи, а тільки точно повторюючи рухи Гаррі Вуда.

Гаррі, стоячи на дальній купині, підняв ногу. Підняв ногу й робот на березі. Гаррі тупнув ногою. Опустив свою важку ступню і робот. Пролунав страшенний вереск. Ящірки відбігли, лишивши кілька трупів.

Та знову вони люто кинулись на Залізного Джона.

Гаррі шаленів на своїй купині. Він підстрибував, тупцював, б'ючи купину кулаками, здається, ладний був лягти й качатися в баговинні, душачи важким тілом, як котком, незліченних ворогів. Робот точно копіював усі його рухи. На березі виросла гора знищених ящірок. Вона заважала роботові пересуватися, та він не міг перейти на нове місце, бо його володар був прикутий до купини.

Ящірки зважили на малу рухомість ворога. Збираючись для нової атаки, вони вже не переходили невидимої забороненої межі. Робот кинувся на них, та раптом спіткнувся і впав, простягнувшись на весь зріст. І зараз же, повалений, він був укритий грубим шаром ненажерливих переможців. Їх зуби скреготіли об метал.

Робот безпорадно змахнув руками, під ударами яких гинули нестямні ящірки. Їхні місця займали інші люті тварюки.

Роботові рухи ставали дедалі безладніші. Він крутився в масі хижаків, що налипли на нього…

Та робот тільки відтворював рухи Гаррі Вуда, який у розпалі боротьби з невидимими ворогами спіткнувся і попав у трясовину. Він загруз по самі плечі і судорожно чіплявся за ближні купини… Тому й були такі безпорадні рухи Залізного Джона.

Аллан Керн, перестрибуючи з купин на вузли коренів, поспішав Буду на допомогу.

Ще трохи — і вона була б уже не потрібна. Разом із Вудом завмер би і робот, якого не пощастило б уже перемкнути…

Вимащеного по саме горло, обліпленого тванюкою Вуда витягнув Керн на купину. Роздавлені гриби курилися…

— Топчіть, топчіть їх, підлих! — горлав Керн. — Йдіть за мною, тримайтесь за руку! Наступайте на них!

Робот, відтворюючи рухи Гаррі, знову підвівся. Він стріпував із себе ящірок, як стріпував баговиння Гаррі. Він стрибав на березі, як Гаррі на болоті. Налякані ящірки розбігалися з-під його ніг, а в Гаррі під ногами клубочився дим від роздавлених грибів. Ящірки, відчувши наступальний дух залізного страхіття, що кинулося на них, відбігли на чималу відстань, лишивши на полі бою величезну кількість загиблих. Трупи покривали стежку, яка вела в гущавину заростей.

Керн помітив, що ящірки вільно рухаються тільки по відкритій смузі між джунглями і драговиною. Він вирішив цим скористатися і сховатися від ящірок у пущі.

— Перемикайте Джона на самостійні дії! — наказав Керн. — Він уже нагромадив тепер досвід. Самі — за мною!

Гаррі перемкнув апарат. Робот немовби й не відчув цього. Він і далі витанцьовував на березі, наступаючи на ящірок, наче його хазяїн продовжував задавати йому ці рухи.

Ящірки тікали, поступаючись перед металом.

Керн і Вуд умить перебігли відкриту смугу і зупинилися в лісі, намагаючись віддихатися.

Робот рухався до них, задкуючи, лякаючи ящірок важкими ногами.

— Знищено дев'ять тисяч триста сорок одну штуку, — байдуже доповідав він. — Для повного знищення тих, що лишилися, буде потрібно…

— Хіба це не чудо техніки! — вигукнув Керн. — О, мій покійний брате! його дух був із нами!

— У всякому разі, машина працювала з душею, — зауважив Гаррі. — Та які тут рослини! Ви тільки гляньте, шефе! Докторські дисертації, професорські звання, навіть Нобелівська премія — все тут знаходиться на відстані простягнутої руки!

— На жаль, ракета, що потрібна для повернення, знаходиться трохи далі, — буркнув Керн.

Розділ восьмий УЯВНА ВЕЛИЧИНА

Два чоловіки в скафандрах без шоломів брели венеріанським лісом. Вони здавалися пігмеями поруч з велетенськими папоротями. Віялоподібні крони на клоччя шматували низькі хмари, що їх гнав вітер.

Земля цмокала при кожному кроці, готова засмоктати, поглинути.

Стояти можна було тільки на вузлуватому корінні.

Ліанові сіті дротяними загородами поставали на шляху, загрожуючи гострими колючками на гнучких стеблах.

Дорогу прокладав робот.

У вологому блискучому панцирі, він трощив сокирою зарості, як мечем.

Керн був похмурий і щось шепотів, може молитви.

Гаррі Вуд примушував себе дивитися на всі боки, пригадувати джунглі Амазонки, які він якось мріяв порівняти з лісами Венери.

Тепер він міг порівняти.

Зарості Венери схожі і дивовижно не схожі на земні. Якщо джунглі Амазонки прозвали «зеленим пеклом», якщо під склепінням дерев, що зрослися вгорі, там завжди зелена ніч, яку змінює чорна ніч із злими вогниками і лякливими звуками, то у венеріанському лісі було «червоне пекло». Темно-червоні туманні сутінки, низьке рухливе небо, голі стовбури без кори і сучків, що піднімалися просто з багнища, ні трав, ні квітів…

Угорі щось пролетіло зі свистом і лопотінням. Попереду чулося гарчання або гуркіт. Позаду, то наближаючись, то віддаляючись, щось клекотіло.

Гаррі примушував себе залишатися вченим, усе бачити, помічати, зараховувати до того чи іншого земного виду чи невідомої форми. Та свідомість була пригнічена безвихідністю. Крижана байдужість паралізувала мозок. Він лишався байдужий до ящірок з недорозвиненими крильми, якими вони користувалися, як кермом, зигзагоподібно і невловимо літаючи над водою, чи до крилатого ящера з зубастою пащею, що заплутався в колючих сітях ліан. Коли Гаррі жив на Землі, він ладен був віддати півжиття за те, щоб тільки поглянути на такий світ. Тепер він міг бачити, відчути, пізнати його, але… платив за це життям…

Він розумів, що на порятунок надії не було, і все ж шукав цю надію. Він уявляв собі росіян, командора Богатирьова, обачного інженера Доброва, запального Олексу… Що зроблять вони? Знижуть плечима, відлітаючи? Зітхнуть удавано? Невже має рацію шеф і всьому на світі пан — вигода?

До того ж пішов дощ. Він падав зверху грубими рідкими цівками. Скоро він перейшов у зливу і в яку зливу! Повітря перетворилося на водяний потік, що збивав з ніг. Драгва вирувала, стала озером, піднялася до колін.

Велетенські папороті гнулись від ваги струменів.

Подорожани, заощаджуючи кисень, не встигли одягнути шоломи. Їх мокре волосся липкими пасмами збилося на чолі. На щастя, за герметичні коміри вода не затікала.

Та дихати стало легше!

Злива принесла з собою кисень.

Дивна властивість людського організму пристосовуватися до різних умов! Людина живе навіть в Антарктиді, де температура знижується майже до — 90 °C, коли гине все живе. Вона переносить спеку, що викликає опіки. Вона може дихати на гірських верховинах, затримує дихання на кілька хвилин під водою, зазнає тиск у кілька атмосфер у кесонах, витримує удар електричного струму, що вбиває слона!..

Коли Гаррі вперше скинув шолом на болоті, він ледве міг дихати венеріанським повітрям. А потім… потім і він і Керн пристосувалися, навчилися дихати. Допомогло вчення йогів про дихання, яке вони обидва знали. Якщо дихати рідше, глибше і через ніс, організм краще засвоює кисень. І якщо альпіністи вдовольнилися на великій висоті малою часткою кисню, Вуд і Керн у венеріанському лісі обходилися ще меншою. А коли пішов дощ, дихати стало зовсім легко. Треба було тільки захищати рот і ніс від води, бо порівняно з дощем на Венері земна тропічна злива здалась би дрібним дощиком.

А навкруги гуркотіло, як під час землетрусу, коли розвалюються будинки і зсовуються гірські схили, змітаючи кам'яною лавиною все на шляху. Над головою блискали блискавки. Червоне пекло на мить ставало мертво-блакитним. І різкі тіні стовбурів лягали то вправо, то вліво, перші тіні, які бачили люди на Венері.

Затремтівши від нового удару блискавки, робот повідомив:

— Мої механізми в небезпеці. Занадто багато води тече зверху.

— О'кей! — з гіркою іронією відказав Керн. — Правильний висновок не тільки щодо механізмів.

Гаррі тільки за рухом Кернових губ зрозумів, що той сказав.

Робот же автоматично збільшив підсилювання і вигукнув, перекривши венеріанський грім:

— Потрібен дах.

— Який тут, у біса, дах, — верескнув Керн, — коли ми не в кращому становищі, ніж люди кам'яного віку в дні всесвітнього потопу!

— Кам'яний вік… кам'яний дім… кам'яне склепіння… грот, печера, — послідовно відбив робот фази свого мислення.

— Браво! — відгукнувся Керн. — Віддав би частину майбутніх прибутків за найпаскуднішу печеру в світі.

— Шукаю печеру, — доповів робот. — Увімкнув радіолокатор. По азимуту сімнадцять виявив скелі з виїмкою.

— Йдіть, шановний Джоне, поступаюсь керівництвом! — прокричав Керн.

При спалахові блискавок видно було сріблясту спину робота, який, махаючи сокирою, прокладав шлях у вказаному напрямку.

Вуд ледве витягав ноги з липкої грязюки, насилу підіймався на корені, зісковзував з них у пузирчасту воду.

Керн владно взяв Вуда під лікоть:

— Не будьте прочитаною газетою на панелі, хлопче! Нам лишилося покладатися тільки на бога та на робота.

Вуд не відповів. Він зосередив усю увагу на тому, щоб триматися на ногах.

Робот точно вивів астронавтів до скель, з яких каскадами, пінячись і б'ючи фонтанами, бігла вода.

Знайдене радіолокатором заглиблення виявилося гротом. Люди вже не могли йти. Виконуючи наказ, робот втягнув їх по слизькому камінню в печеру.

Вуд і Керн упали на кам'яну підлогу.

Вуд бачив, як трохи піднявся на лікті Керн, як підповз до робота й став протирати його ганчіркою.

Робот байдуже стояв, повертаючи голову вправо і вліво. Він, виконуючи закладену в нього програму, накопичував враження, запам'ятовував їх, опрацьовував, готував висновки. Він був позбавлений людських слабкостей.

Гаррі подумав про це і всміхнувся. Що сказала б Мері!

Дощ ущухав, повітря було вологе, а в роті пересохло.

— Хотілося б перевірити, — зауважив Керн, викручуючи ганчірку, — скільки пощастило нам пройти по цій чужепланетній липкій тванюці.

Робот реагував:

— Пройдено дві і три десятих милі зі швидкістю шістдесят дві сотих милі на годину. Падаюча зверху вода затримала нас на сорок сім хвилин.

– І затримає ще, — додав Керн, ховаючи ганчірку в роботову спину і зачиняючи залізні дверці.

Робот почав лічити можливі втрати часу в дорозі.

Гаррі Вуд втомлено слухав його, дивуючись і його методичності, і в той же час бідності його фантазії. Машина використовувала запас одержаних вражень, та на більше вона була не здатна. Проте і можливих, на її погляд, перешкод було досить, щоб імовірність не спізнитися до відльоту ракети, полічена електронним мозком, становила всього 1,74 шансу зі ста.

Гаррі Вуда нудило. Та, коли він дізнався про висновки машини, йому стало ще гірше. Даючи вихід внутрішньому протестові, він сказав:

— Ваш робот телепень! Він не враховує, що росіяни підуть нам назустріч.

Керн розреготався:

— О, наївний варваре! Він не знає елементарних законів взаємин вовків чи людей, що, зрештою, одне і те ж. Проте, щоб відповідь була переконлива, ми задамо питання втіленню залізної логіки і холодного розуму.

— Запитуйте хоч у птеродактиля, — втомлено відмахнувся Вуд.

Він сидів тепер на кам'яній підлозі, уткнувшись мокрою головою в коліно, його морозило.

— Шановний Джоне, — звернувся Керн до робота, — прошу вас, полічіть, скільки шансів, що росіяни відповідно до норм поведінки людей, зафіксованих у вашій електронній пам'яті, залишать свою ракету і, ризикуючи всім, підуть через протоку й джунглі до нас на допомогу.

— О'кей, — байдуже відгукнувся робот і став вираховувати.

Злива майже стихла. Повз печеру бігли каламутні струмки, по воді пливли зірвані гілки і чи то риби, чи то ящірки.

Було жарко й задушно, парило. Калюжі, з яких стриміло коріння дерев, начебто димились, від них здіймався туман. Робот клацнув і розміреним голосом мовив:

– Імовірність того, що російські комуністи наважаться подати допомогу, ризикуючи не повернутися на Землю, дорівнює семи і трьом десятим, помноженим на корінь квадратний з мінус одиниці.

— Корінь квадратний з мінус одиниці. О безпомилковість математичної логіки! Вона показує в результаті обчислення уявну величину! Логічний висновок — шанси на можливу допомогу вигадані!.. Це математика, Вуд, а не хіромантія…

Гаррі Вуд похитав головою.

— Тут усе вигадано, — хрипло сказав він. — Вигадана дружба, вигадана надія. Навіть спека вигадана. Вода випаровується, як на розпеченій плиті, а мені холодно. — Вуд цокотів зубами.

— Облиште, Вуд! — гримнув на нього Керн. — Ніхто ще не хотів так жити, як я! Ми повинні жити, чорт візьми! Повинні, хоча б уся Земля розпалася на мільйони шматків у термоядерному вибухові океанів… І нам нікуди було б повернутися!

Вуд звів на Керна запалені очі:

— Вижити? Вижити на цій планеті? Самим?

— Так! Самим! Раз дихати тут можна, то треба й вижити… хоча б нас навіки забули в цих бісових джунглях і не шукали сто років!..

— Ви марите, шефе, — сказав Вуд, угледівши неприродний блиск у Кернових очах.

— Ось наша перша оселя! — показав Керн на кам'яне склепіння. — Печера! Прекрасна первісна печера, нічим не гірша, ніж у наших предків на Землі. Хіба наш з вами мозок гірший, ніж у людей кам'яного віку?

— Мозок у нас, здається, такий самий… І обсяг мозку такий же…

— Та знань у нас більше, ніж у первісних мисливців!

— Навіщо нам ці знання, якщо ми самі станемо тут первісними мисливцями?

— Я не певен, що ми змогли б передати знання нашим нащадкам. Та мисливцями своїх внуків зробили б не гіршими, ніж були неандертальці, кроманьйонці чи австралійські аборигени. М'яса гадів, що напали на нас біля болота, вистачить, навіть коли розрядяться через рік акумулятори незрівнянного Джона і його розберуть на ножі й сокири.

— Ви говорите, шефе, про нащадків, начебто моя Мері з нами.

Керн криво посміхнувся:

— Ви спіймали мене. Я справді починаю марити.

— Цього разу ви марили, як ясновидець.

— Що ви маєте на увазі?

— Запасний планер, сер.

— Ага! Отож марите все-таки ви…

— Анітрохи. Не думайте, що Мері віддасть росіянам паливо на зворотний рейс і полетить з ними.

— Так ось навіщо вам запасний планер!

— Не планер, а Мері, що ним скористається. На «Просперіті» її утримував тільки обов'язок, сер. Якщо планер заніс нас сюди, то чому другий планер не дасть їй змогу віднайти нас?

— Цього я не знаю, — похмуро сказав Керн. — У мене інші погляди на людей і їхні почуття. Ми виживемо з вами, якщо не поб'ємося. А битися нам не можна тому, що поодинці не вижити. О'кей! Вважайте мене вождем нового племені венеріанських дикунів! Обіцяю вам найповнішу західну демократію. Ми обиратимемо мене кожні чотири роки.

— Шефе, я ціную, що ви намагаєтесь підбадьорити мене. Ви кращий, ніж я про вас думав.

— Мені байдуже, що ви про мене думали! Не підбадьорюю я вас, а переконую: треба вижити, дідько б його взяв! Цілий рік з нами буде Залізний Джон! А печеру ми знайдемо затишнішу, ніж ця.

Робот глибокодумно зреагував на останні слова:

— Затишок пропорціональний печері, помноженій на квадратний корінь з мінус одиниці.

– І тут уявна величина! — похмуро констатував Вуд. — А втім, тут ваша чортова машина має рацію.

— Вона завжди має рацію! І вона не сказала, що життя на Венері — уявна величина, — урочисто вигукнув Керн. — Дідько з ним, із затишком, комфортом і цивілізацією! Краще стати печерною людиною, ніж здохнути… І ми пристосуємось, хай без університетських знань, та пристосуємось, Вуд. Відтепер ви зватиметеся не Вуд, що означає на останній земній і першій венеріанській мові «дерево», ви зватиметеся Дрючок. А я вже не Керн, що означало «інструмент, який лишає при ударі позначку», а Удар. Отже: Дрючок і Удар! Непогано для перших старійшин племені. Дідько б його взяв, навіть непогано було б, якби спустилася ваша Мері. Мері Стрем… Ми назвали б її Стремено! Вождю племені будуть потрібні мисливці і воїни.

Кернові очі гарячково блистіли. Він схопився і став ляскати Залізного Джона по плечу.

— Заприсягаюсь пам'яттю Томаса, ти непоганий хлопець, Джоне! Цілий рік ти будеш рівноправним членом нашого племені, останнім залишком непотрібної тут цивілізації… поки не розрядишся. А потім… потім цивілізацією тут будуть Дрючок і. Удар!

Керн нервово зареготав і впав на кам'яну підлогу.

Вуд лежав нерухомо, він з нудьгою дивився на Керна, начебто хотів щось сказати йому.

Обох морозило.

А вони… хотіли вижити! Хотіли, не вірячи в людей…

Частина друга ЗАКОН КОСМОСУ

Розділ перший УДАР ДРЮЧКОМ

У темно-червоних заростях періщив дощ.

Косі цівки гнули дерева, відламували гілки. Болото вирувало і здувалось.

Блискали зореподібні блискавки. Грім котився хвилями, як морський прибій, підсилений в сотню разів.

Не звертаючи уваги на зливу, лісом крадькома йшли двоє. Їхні мокрі кошлаті плечі переходили в дужі шиї, злипле волосся ховало круте чоло з опуклими надбрівними дугами. Маленькі гострі очиці насторожено дивилися з-під кудлатих брів з густо зарослих облич. Довгі вузлуваті руки розсували ліани, не боячись колючок.

З волохатих плечей спускались лускаті шкіри, що скоріше нагадували панцирі, ніж одяг.

Кожен мав величезного вузлуватого дрючка.

Ящірки з недорозвиненими крилами кидалися врозтіч при їхній появі. Та дрібні тварини не цікавили мисливців, що вже бачили бажану здобич.

Великий ящір на вигнутих суглобами назовні лапах з пилкоподібним хребтом, що переходив у хвіст з бивнем на кінці, ніжився в дощових струменях, вдоволено пирхав і трохи затуляв очі плівками.

Перед ним лежала мокра купа недоїдків, серед яких ще ворушилося кілька поранених ящірок.

Ситий ящір байдуже спостерігав, як одна з них, спираючись на хвіст, зашкутильгала по калюжі на задніх лапах і сховалася за сітями ліан. Він не переслідував…

Мисливці накинулись на ящера з різних боків. Два дрючки майже одночасно опустилися на очі страховища.

Плеснувши водограєм, осліплий ящір повернувся. Його хвіст навмання ударив гострим бивнем невидимого ворога. Бивень з розмаху встромився в грузьку землю.

Мисливці ждали цього й побігли до загрузлого краю хвоста, накинули на нього зашморг з ліан.

Розлючений ящір скаженів. Він не міг вирвати хвіст і не бачив ворогів.

Один з них кинув у роззявлену зубасту пащу моток колючих ліан. Звір від злості проковтнув моток і став кидатися то в один, то в другий бік. Від болю, страху і люті ящір звивався на прив'язаному хвості, величезне його тіло відокремлювалося од багнища, і всі чотири кігтисті лапи розсікали повітря.

Все той же мисливець, із спритністю тореадора ухиляючись від ударів, стояв перед клацаючою смердючою пащею, чекаючи нагоди.

Другий спокійно спостерігав осторонь, готовий замінити товариша при невдачі.

Ящір гепнувся черевом у воду. Голова його з горбом на тім'ї опинилася саме напроти мисливця. Той змахнув дрючком і, крякнувши, опустив його на горб.

Ящір упав на бік, як падає на бойні оглушений бик.

Ящір був ще живий, шия його то піднімалася, то падала, та мисливці, підійшовши до нього впритул, засунули дрючки в щілини поміж пластинами, що прикривали шию, і віддерли їх.

Під пластиною тремтів ніжний м'якуш. Мисливці добре знали, де пролягає важлива артерія.

Через хвилину величезний ящір був мертвий.

— Ми могли б убивати навіть літаючих, — гордовито сказав один з мисливців.

— Ти знову про сокири з дзвінкої шкіри Чуда?

— Для цього треба опустити дрючки на голови стариганів.

— Вони хутко помруть самі.

— Помирають тільки мисливці. Старі не полюють і весь час живуть.

— Вони мудрі.

— Ми сильніші за них. Я опущу дрючок на їхні голови і дістану дзвінку шкіру Чуда.

Навантажені здобиччю мисливці дісталися скель.

З печери йшов дим.

Відблиски вогню вигравали на кам'яному склепінні.

Кошлаті мисливці віднесли здобич углиб печери.

Сухорлява бабка кидала корені в багаття і монотонно бубоніла.

Кілька брудних волохатих дітей, сидячи навпочіпки, слухали її.

Мисливці, грубо відіпхнувши дітей, сіли до вогню.

— Старі прилетіли з-за хмар, — розповідала бабка. — Вони бачили небо.

Один з хлопчиків штовхнув другого в бік, той зареготав.

Мисливець дав обом стусанів, діти вгомонилися.

— Вони бачили, — вела далі стара, — розсипані по небу пломінкі вуглини і Велике Вогнище, яке розгоряється щоранку, даруючи нам день, і гасне до ночі.

Мисливець усміхнувся.

— Старі, живучи на небі, знали велику мудрість, — розповідала бабка. — У них був ящір із дзвінкою шкірою, який випускав вогонь багаття і летів сам, як викинута з багаття іскра.

— Чого ж старі не літають, — запитав мисливець, — а тільки жеруть м'ясо?..

— Для цього потрібно багато дзвінкої шкіри, якої нема в наших лісах, — заперечила стара.

— Зате вона є там, — зловісно хитнув головою мисливець углиб печери.

— Я знаю, про що ти кажеш, Хам, — прошамкотіла стара. — Чому ти не захотів навчатися мудрості, коли я ще тільки починала підкидати сучки у Вічне Вогнище племені?

— Навіщо слухати про вигаданий світ? Хіба мисливці влаштовують з каміння печери одна над одною? Хіба побачиш угорі розсипані вуглини? Вони впали б донизу. Треба добувати м'ясо. В цьому мудрість. А старі дурні.

Бабка люто глянула на Хама й відвернулася до дітей:

— Старі прилетіли на двох крилатих. Спочатку мужчини, потім жінка, від якої пішло все наше плем'я.

— Краще скажи, стара, про Чудо в дзвінкій шкірі. З неї можна зробити багато сокир і ножів, кращих за кам'яні.

— Замовч, мерзенний! Чудо в дзвінкій шкірі може заговорити. Один тільки раз. Востаннє. В ньому зосереджена мудрість іншого світу. Тільки старійшини можуть примусити його говорити.

— Мені не потрібен голос Чуда, мені потрібна його дзвінка шкіра, — сказав Хам, підводячись.

— Може, зачекаємо? — запитав його молодший супутник.

Та Хам пхнув його ногою, і той скочив. Взявши в руки дрючки, вони пішли углиб печери.

Їм зустрічалися жінки, майже не вкриті шерстю, з перев'язаним ліанами волоссям. Вони злякано давали дорогу, тягнучи за руку маленьких дітей.

У печері було багато переходів, вони привели зрештою до напівтемного гроту, з якого був другий вихід у ліс.

— Хто тут тривожить старійшин? — запитав деренькучий старечий голос.

— Це я, Хам. І мій брат зі мною. Ми принесли м'ясо, — нерішуче сказав мисливець.

— М'ясо віддай тим, що сидять біля Вічного Вогнища племені. Чого тобі треба тут?

— Мені потрібна дзвінка шкіра Чуда. Ми зробимо з неї сокири і ножі для всього племені.

— Ви чуєте, Вуд, що каже ваш нащадок? Чи варто було для них зберігати акумулятори електронного мозку! — закричав старий.

Другий старійшина застогнав у кутку.

— Я не розумію, що ти кажеш, старий, якого звали Ударом, — сказав Хам, наступаючи. — Мені потрібна дзвінка шкіра Чуда. Минулого разу ти віддав нам його руку, тепер мені потрібна вся шкіра.

— Геть, печерний! — гримнув старійшина.

Та мисливці тупцювали на місці. Потім Хам махнув дрючком:

— Я вирішив опустити дрючок на ваші голови. Ви тільки жерете м'ясо і мурмочете про пусту мудрість. Ми візьмемо дзвінку шкіру.

Два худорлявих сивобородих чоловіки, майже голі, у якомусь неймовірному дранті, схопилися на ноги й стали відступати в темряву гроту.

Та мисливці прекрасно бачили в темряві, їхні очі ніколи не знали сонячного світла. Вони наступали, махаючи дрючками.

— Відійди, дикуне! Та вмикайте ж нарешті, Вуд!.. Вмикайте! Чи ви також здичавіли! — кричав старий другому.

— Я не можу, шефе… Мене морозить, як того першого дня.

— Та вмикайте, вмикайте, дідько б вас узяв! Бачите, вони розмахують дрючками, ваші дикі нащадки! Увімкнули? Шановний Джоне, прошу вас…

У кутку щось клацнуло, там замерехтіло червоне світло.

Мисливці відступили на крок.

— Ти роздмухуєш вогнище всередині Чуда. Я не боюся вогнищ.

— Ти великий мисливець, Хам, — заговорив старий. — Ти почуєш голос, який мовчав більше часу, ніж ти живеш. Окрім нас, старійшин, тільки він, Чудо, може сказати про Велику Мудрість.

— Ти брешеш, старигане, якого звали Ударом! Ти заслуговуєш на удар. Я опущу дрючок на твою голову і послухаю, як ти базікатимеш.

— Відійди! Дай Чуду розігрітися… Шановний Джоне, прошу вас… Невже він зовсім розрядився?

У кутку знов клацнуло, і звідти пролунав байдужий скрипучий голос:

— Так, сер.

— Шановний Джоне, прошу вас, скажіть… скажіть що-небудь!

Залізний голос промовив:

— Можна осушити заболочений простір. Для цієї мети знадобиться прорити траншеї з загальним обсягом земляних робіт шістдесят сім мільйонів кубічних футів.

— Ти не злякаєш Хама голосом. Ящір також мурмотить, раніше ніж я убиваю його. Ти заробив своє, старигане.

Хам махнув дрючком і, крякнувши, опустив його на голову старійшини.

Худорлявий, виснажений старий упав на кам'яну підлогу печери.

Другий старий сховався за однорукою залізною статуєю, що трохи поступалася розмірами перед мисливцем, який розмахував дрючком.

— Джоне, прошу вас! Рятуйте мене, рятуйте!..

— Акумулятори майже повністю розряджено, — байдуже повідомив робот. — Працює тільки електронна пам'ять. Порятунок був у тому, щоб досягти російської ракети, яка віддалена од печери на шістдесят дев'ять миль.

Два мисливці підскочили до робота з двох боків і зі звичною спритністю спрямували на його світні очі дрючки.

У робота щось дзенькнуло, світло в ньому погасло, він похитнувся і, гуркочучи, покотився по кам'яній підлозі.

Уцілілий старий кинувся до виходу, та шлях йому перетнув Хам. Він штовхнув волохатою рукою старійшину в груди, і той упав.

Старий побачив занесений над ним скривавлений дрючок і зажмурився.

Чутно було, як із печерного склепіння падали краплі в калюжу на її підлозі. Нерозбірливо мурмотів, очевидно, лежачи на камінні, робот:

— До російської ракети можна доїхати в автомобілі за тридцять сім і дві десятих хвилини, якщо скористатися бетонованим шосе.

Дрючок не опускався.

Гаррі Вуд розплющив очі.

Він побачив кам'яне склепіння печери, стовбури велетенських папоротей, калюжу на підлозі, нерухомо лежачого Керна в скафандрі.

Керна вбито… вбито ударом дрючка дикого нащадка, дикуна з племені людей, що вижило на Венері…

Ззаду лунав розмірений роботів голос:

— Для будівництва бетонованого шляху потрібно п'ятдесят сім мільйонів доларів, рахуючи за оголошеною фірмою Сміт вартістю. Чудово, вигідно, тріумфально.

Вуд сів.

Ніякого дрючка над ним не було.

Робот не лежав, а стояв біля входу до печери і бубонів.

Керн перевернувся на другий бік, застогнав і мовив крізь зуби:

— Ми мусимо вижити, мусимо… Хоча б довелося ждати сто років.

Вуд потер скроні.

Голова палала.

— Марення! — прошепотів він. — Марення. Та дійсність не краща.

Вуд опустився спочатку на лікоть, потім упав на підлогу. Щока його відчула мокрий камінь.

«Росіяни, — подумав Вуд, — аби вони знали… Невже?..»

Думка вислизала, провалювалася в темряву.

Венеріанські мікроби зробили свою справу.

Розділ другий СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК

Із заростей велетенських папоротей долітав дзвінкий вереск.

Несподівано він обірвався, і з гущавини на болото випливла дивна машина. Вона нагадувала автомобіль-амфібію, та була без коліс.

Диски циркульних пилок, якими розрізались ліани, ще крутилися.

Коли машина з'явилась над болотяними купинами, з-під її корпусу вдарили водограї.

Могутні повітряні течії, що били вниз, виганяли воду з калюж, утворюючи під корпусом машини повітряну подушку, яка й утримувала її над поверхнею.

Невеликий реактивний двигун забезпечував всюдиходу значну швидкість по будь-якій дорозі, точніше, без дороги, в лісі, на драговині, навіть над водою.

У всюдиході сиділи три чоловіки в скафандpax. Та тільки один був у шоломі, решта, звикаючи до нових умов, була без шоломів.

За рулем сидів інженер Добров. На його голеному черепі виступали крапельки поту. Він дивився вперед гострим поглядом.

Олексине лице було мокре від поту, дихав він важко, та очі сміялися. Навкруги були вежоподібні дерева з верхівками, схожими на струмені водограю, густе, задушне, завжди туманне повітря, неясні тіні рухливих живих істот, наляканих виттям дискових пилок.

Олекса ніяк не міг звикнути до того, що він на Венері. Хвилина за хвилиною пропливали в його пам'яті години, проведені на чужій планеті.

Планер американців пролетів над ракетою «Знання» і зник.

Кожні півтори години, коли «Просперіті» пролітав над районом посадки «Знання», Мері Стрем дедалі тривожніше повідомляла, що не може намацати радіолокатором планер.

Останній раз вона викликала до мікрофона командора і вмовляла не вважати Вуда і Керна загиблими…

Ілля Юрійович добре розумів її стан, говорив з нею тепло, підбадьорював, та після розмови з нею ставав суворий і мовчазний, вимагав від помічників прискореного виконання всієї програми досліджень, не дозволяв у той же час відходити далеко од ракети. Сам він зібрав дуже багату колекцію мінералів, а також передав Олексі для гербарію кілька цікавих зразків рослин. Олексин гербарій мав дивний вигляд. Надто велике було все знайдене ним у світі без трав і квітів.

Добров спустив з ракети всюдихід, який призначався для близьких мандрівок. Розрахований на двох спостерігачів, він являв собою пересувну дослідницьку станцію, був забезпечений різноманітною апаратурою і навіть озброєний скорострільною гарматою.

Поміж себе дослідники говорили про силу магнітного поля, що набагато перевищувала земну, про знайдену тут давню геологічну еру, про повітряні течії, які, очевидно, дозволяють літати навіть дуже великим тваринам, про виявлений у лісі сильний радіоактивний фон, а думали… про американців!

Надія була тільки на Мері Стрем.

Щоразу, встановлюючи зв'язок з «Просперіті», Олекса підмикав до радіоприймача свій шоломофон, щоб голос Мері було чутно в усіх скафандрах.

Цього разу крізь тріск атмосферних розрядів пролунав тонкий, радісний голос Мері. Щаслива, вона повторювала без упину, що виявила рухому металеву точку. Це міг бути тільки робот!

— Оце здорово, Машенько! — крикнув Олекса і побіг до люка, щоб спуститися до Богатирьова й Доброва.

— Скільки навпростець до робота? — спитав Богатирьов. — Вона сказала — сімдесят кілометрів?

— Тільки сімдесят… Зовсім дрібниці… Ми вмить доїдемо на всюдиході! — вигукував Олекса, стрибаючи з драбини на каміння.

Богатирьов ішов до всюдихода, поблизу якого порався Добров.

— Шосейних шляхів тут нема, — нагадав Добров. — Путь через джунглі, через морську протоку, по вулкановому схилові.

— Атож! — підхопив Олекса. — Пішки їм не дійти.

— Всюдихід розраховано на двох, — нагадав Добров.

— Я поїду на ньому сам. Повернемося втрьох. Скинемо деяку апаратуру.

— Сам? — з іронією запитав Ілля Юрійович, кладучи Олексі на плече руку. — Ти, Олексо, розумніший за всіх місцевих ящерів.

— Розлучатися не можна, — підтвердив Добров.

— А тому треба об'єднатися, — рішуче сказав Ілля Юрійович. — Всюдихід розвантажити, взяти тільки найнеобхідніше, зняти гармату.

Добров мовчки похитав головою.

— Багато місця займає кисень, — пожвавішав Олекса. — Ми збережемо його, якщо принаймні половину часу проведемо без шоломів.

Ретельно вивчивши склад атмосфери і поведінку собаки Пульки, вони вже пробували дихати венеріанським повітрям.

Всюдихід розвантажили, взяли тільки найнеобхідніше. Коли знімали скорострільну гармату, Добров був особливо похмурий.

Взяли дві гранатних рушниці і автомат. Олекса озброївся… кінокамерою.

Трохи піднявшись на повітряній подушці, всюдихід рушив у гущавину.

Олекса востаннє глянув на ракету. Вона здалася йому такою земною і рідною, що у нього защеміло серце. Він уявляв, як скиглить зараз залишена в ракеті Пулька…

У заростях було так темно, що Добров увімкнув прожектори. В їхніх променях поблискувало мокре коріння.

Дискові пилки різали колюче загородження. Ліани мертвими зміями падали на вологий грунт.

І ось всюдихід видерся на болотяний простір. Тут можна було рухатися швидше.

Крізь туманну імлу бовваніли конічні гори вулканів. Їхні вершини ховалися за хмарами.

Всюдихід розмірено плив над трясовицею. Богатирьов, сидячи на носі, тримав у руках рушницю. Олекса раз у раз брав кінокамеру й знімав усе, що бачив дорогою.

Раптом позаду, звідкілясь із пройденої гущавини, долинув страшний свистячий звук, що скріб по шкірі, звивався на найвищі ноти і не стихав, а начебто лунав далі, незрозумілим чином діючи не тільки на органи слуху, але й на нервові центри.

Олекса відчув, що в нього паморочиться голова. Він зиркнув на Іллю Юрійовича, побачив за склом шолома його спокійне лице, і йому стало соромно за себе. Оглянувся на Доброва, зустрівся з ним очима і зрозумів, що він сам не свій.

Олекса пригадав, що він уже чув цей звук першої ночі, проведеної в ракеті, та він лунав тоді через мікрофон, який, очевидно, не міг відтворити всі його незбагненні обертони.

Вітер дув поривами, проносячи над всюдиходом клоччя туману й зірване гілля.

Неймовірний звук посилився. Всюдихід вильнув, нахилився й осів.

Богатирьов здивовано оглянувся.

Добров зіщулився, похилив голову на груди.

Олекса впустив з рук кінокамеру й скотився на дно всюдихода.

Богатирьов кинувся піднімати Олексу й відчув, що наростаючий звук шматує його. В голові паморочилось, руки й ноги задубіли. Зусиллям волі стиснувши щелепи, він переміг себе і підняв обм'яклого Олексу, прихилив спиною до борту.

Олекса закинув голову назад, і раптом очі його стали зовсім круглі.

Ілля Юрійович глянув угору. В повітрі летів дракон, яким малюють його китайські художники, із зміїним тілом і перетинчастими крилами…

Богатирьов підняв рушницю. Він не роздумував — Змій Горинич перед ним чи птеродактиль своєрідної форми. Він захищався.

Та в дракона не треба було стріляти. Він каменем упав на болото, звиваючись гнучким тілом і тріпочучи крилами, що прикрили купини.

Богатирьов усе збагнув.

По купинах від лісу до дракона швидко бігла ящірка з потворним роговим гребенем і огидною мордою.

Це страховище не могло літати, та було здатне збивати літаючі жертви нищівним свистом.

Богатирьов узяв на мушку нового ворога. Той зробив останній стрибок і люто накинувся на значно більшого від себе змієподібного дракона. Затріпотів гнучкий хвіст жертви, спробували ворухнутися крила. Свистячий ящір зривав лапами луску на драконовому горлі, поспішав уп'ястися в нього пилкоподібними щелепами.

Богатирьов вистрілив гранатою в «Солов'я-розбійника», як подумки назвав він ящера.

Граната вибухнула на панцирі ящера і не завдала йому ніякої шкоди, тільки роз'ярила. Певно, його шкіра була як броня.

Помітивши ворога, ящір вигнувся дугою, готуючись до стрибка. Богатирьов побачив, як стали роздуватися його боки. Над болотом забився, немов у конвульсіях, страхітливий звук. Якби мільйоном ножів одночасно провести по мільйону тарілок, якби бридко рипнув мільйон гумових м'ячів, якби вищання пилки змішалося з вищанням поросяти, якби всі ці звуки злилися докупи і перейшли за межі чутного, в царину ультразвуку, тільки тоді можна було б уявити, що почув Богатирьов.

Олекса і Добров, що прийшли до пам'яті під час паузи, знову впали, паралізовані. Богатирьов, захищений шоломом, долаючи паморочення в голові, вистрілив у дивовижного звіра другою гранатою, але також безрезультатно. Той уже стрибнув до всюдихода, певний, що нова жертва від нього не втече.

«Куля не бере «Солов'я-розбійника», отож, як і в сказанні, треба бити його в око», — подумав Богатирьов і замінив рушницю на автомат.

У ящера очі нагадували дві вузьких вертикальних щілини їдкого жовтого кольору.

Богатирьов зачекав, поки ящір приготувався до останнього стрибка, і випустив влучну чергу.

Пролунав нестямний вереск, що перейшов у клекіт. Ящір качався по купинах, звиваючись і здригаючись в останній агонії. Роздуте тіло поступово спадало. Вереск, що нагадував скрегіт, завмирав.

Богатирьов торкнувся шолома, який врятував його, наче побоюючись, що він таки розколовся.

Далеко над озером ширяли на розпростертих крилах невідомі істоти. Буря посилювалася. Вона несла через трясовицю велетенські рослини з розчепіреним корінням. Богатирьов прийняв їх за хижаків і знову хотів був стріляти, та ці рослини впали у багнюку, зачепились корінням за купини і застряли.

Тільки дві з них, підхоплені вітром, знову піднялись у повітря і полетіли.

Богатирьов сидів, важко дихаючи. Олекса і Добров повільно приходили до пам'яті. Богатирьов дав їм понюхати рідину з пляшечки, що гостро пахла.

Звалений дракон прийшов до пам'яті без сторонньої допомоги. Він поворухнув крилами, заметушився між купинами, намагаючись відповзти подалі од страшного ворога, що лежав зараз нерухомо. Потім, поставивши крила під кутом до шквального вітру, дракон підстрибнув і піднявся над болотом. Він летів, набираючи висоту, і його змієподібне тіло звивалося.

Олекса дивився на нього й протирав очі.

— Що це? Народні казки?

— Можливо, — всміхнувся Богатирьов. — І дракон летить… І від солов'їного свисту всі мертві лежать.

— Як же могли ці образи перекочувати на іншу планету, жити в народних сказаннях? — дивувався Олекса.

Богатирьов усміхнувся багатозначно.

— Надягніть для надійності шоломи, — сказав він.

— Без спеціальної зброї їхати далі не можна, — рішуче заявив Добров і вийшов із всюдихода.

— Що надумав? — насупився Ілля Юрійович.

— Це був ультразвук, — сказав Добров. — У них на планеті він діє краще гармат. У диявольському акорді були нечутні, але паралізуючі обертони.

— Ах, ось ти про що, Романе. Апарат ультразвукової розвідки ми не зняли?

— Не поїдемо далі, поки не пристосуємо його для кругового обстрілу.

— Оце правильно, Романе! — сказав Ілля Юрійович.

Розділ третій ХИЖА КРАСА

Всюдихід сховався серед велетенських папоротей. Ілля Юрійович не дозволив лишитися на відкритому болоті.

Роман Васильович і Олекса хутко й спритно розібрали прилад.

Ілля Юрійович стояв коло них з гранатною рушницею в руках і гостро позирав у гущавину.

Над багнищем стелився туман. З грунту під деревами струменіла пара.

Туманні мінливі струминки через колір папоротей здавалися червонястими. Вони також були схожі на стовбури, тільки якоїсь невідомої, казкової рослинності, живої, рухливої.

І раптом з туману почувся крик.

Олекса, тримаючи викрутку в руках, випростався, подивився на Іллю Юрійовича. Той зустрівся з ним поглядом.

Добров з докором глипнув на Олексу, потім показав на розібраний апарат.

Крик повторився знову, переливчастий, закличний.

Олекса рішуче поклав викрутку.

— Що? — сердито спитав Добров. — Тепер уже не Соловей-розбійник, а сирена?

— Я боюсь подумати про те, який вона має вигляд, — схвильовано зізнався Олекса.

Добров презирливо гмукнув:

— «Вона»!.. Ящірка чи жінка?

— Тихше! — підняв руку Олекса. — Чуєте? Вона кличе…

— Ящірка, смердюча, огидна тварюка — ось хто кличе. Невже ще незрозуміло, що тут нема й не може бути нікого, крім гадів, що плазують з холодною кров'ю, венерозаврів, що повзають чи літають…

— Це чому ж? — задирливо спитав Олекса.

Добров докірливо подивився на нього:

— Яку еру ми застали на Венері?

— Очевидно, кам'яновугільний період, — нерішуче відповів Олекса.

Добров демонстративно склав інструменти, оголошуючи перерву. Він став говорити рипучим, монотонним голосом:

— Так, дещо давнішу, ніж на землі, еру розвитку. І тваринний світ тут дещо давніший — типові представники ящерів. А людина? Розумна істота? Це вищий ссавець. Її організм має бути створений на вищій енергетиці ссавця, вона повинна мати теплу, гарячу кров! Чуєш? І у неї мають бути вільні від ходьби кінцівки, здатні до праці, яка й робить істоту розумною. Вона повинна ходити вертикально, маючи найбільший обзір місцевості, мати стереоскопічні органи зору й слуху в безпосередній близькості від потужного мозкового утворення, вона повинна мати, коротше кажучи, людську голову, а не голову диплодока!.. Поважайте Дарвіна! Ви ж біолог! — Добров перейшов з Олексою, що понуро слухав його, на «ви». — Уявіть собі сходи еволюції на Венері. Вони не відрізнятимуться од земних. Тут не вистачає численних сходинок від ящера до людини…

— До речі, — устряв Богатирьов, — ви ніколи не замислювались, друзі, над тим, що на Землі також нема однієї дуже важливої сходинки? Нема проміжної ланки між людиною і тваринним світом Землі.

— Так, цю сходинку поки що не знайдено, — погодився Добров. — Вона загубилась, та… вона була.

— Ви певні? — лукаво спитав Ілля Юрійович.

Добров здивовано глянув на нього і знизав плечима:

— Сподіваюсь, ви не маєте сумніву, що людина походить від мавпи?

— Питання тільки в тому, від якої? — відповів Богатирьов.

— У всякому разі, на Венері навіть подоби таких мавп ще не було. Людський рід у процесі еволюції тваринного світу міг би з'явитися тут через сотню мільйонів років.

— Це правильно, — погодився Богатирьов.

— На Венері поки що не вистачає не однієї якої-небудь сходинки, а цілого маршу сходів еволюції. Чи наполягатимете ви, біологе, — звернувся Добров до Олекси, — що розумні істоти можуть з'явитися в еру ящерів?

Олекса, зніяковілий, припертий до стіни, змушений був відповісти:

— Не наполягатиму, звичайно…

Добров торжествував. — Біолога я переміг! — задоволено повідомив він.

— Та лишився ще поет, — розсміявся Ілля Юрійович.

Олекса прислухався. Десь зовсім близько пролунав той же таємничий голос. Здавалося, варто зробити тільки кілька кроків — і здибаєшся віч-на-віч із володаркою цього голосу.

— Йди, йди! — посміхнувся Добров. — Шукай місцевий вінець творіння. Апарат я зараз закінчу.

Олекса з неспокійним серцем зробив крок у туман.

— Не йди далеко! — гукнув услід Ілля Юрійович. — І не знімай шолом!

Олекса помахав рукою.

Туман сягав йому по пояс. Підіймаючись на гору, Олекса виходив з туману, як з молочної річки. Ліс був огорнутий напівпрозорою імлою.

Олекса побачив незнайомі рослини. Він спочатку вважав їх за різновид ліан, та на них були квіти, величезні, дивної краси квіти, що нагадували земні орхідеї, збільшені в сотню разів. Перша квітка на чужій планеті! Ось вона яка, незвичайна, дивна!

Невже мелодійний голос йшов від квітки? Співаюча квітка, що кличе до себе? Яка неповторна природа! Земні квіти приваблюють комах п'янким запахом, солодким нектаром, аби тільки рознесли вони їхній пилок, а тут… тут квітка кличе, як сирена.

Олекса відчув подих вітру, туман заколивався прозорими язиками перед ним.

Так ось яка прекрасна жителька планети, красуня, що кликала його мелодійним голосом!.. Вона розкрила обійми ніжних пелюстків, можливо, дурманячи пахощами, яких не відчуваєш через шолом.

Ну що ж, можна допомогти дивовижній рослині перенести її животворящий пилок…

Олекса підійшов впритул до квітки і не помітив, як заплутався в ліанах. Досадливо визволяючись, він відчув, що м'які наконечники стебел, схожі на гумові подушечки, прилипли до його костюма. Він став роздратовано віддирати ці огидні щупальця, та зрозумів, що йому швидше пощастить розірвати міцну тканину скафандра, ніж позбутися проклятих присосків.

Він не вважав становище безвихідним і не хотів кликати на допомогу. А втім, всюдихід був за два кроки. Чутно, як Добров працює викруткою.

Витягнувши з-за пояса великий ніж, Олекса став відтинати щупальця, що присмокталися. Так, саме щупальця! Він уже не вважав їх ліановими стеблами. Занадто вони нагадували пальці хижака, які обачливо рухалися…

йому вдалося перерубати кілька соковитих стебел, та інші стебла обплутали його руку, утруднюючи її рух. Він важко дихав, силкуючись вирватися.

Над головою майнули крила, і зовсім поруч спустився хтось крилатий.

Олекса затремтів від огиди. Перед ним, усього лише в кількох метрах, водив опуклими яйцеподібними очима птеродактиль, маленький літаючий ящір. «Місцевий стерв'ятник, — подумав Олекса, — вже прилетів!..»

Проте крилатому ящеру було не до здобичі. Ліани вже обплутали його, як і Олексу.

Охоплений жахом, бачив Олекса, як поривався ящір і як рослинні щупальця неухильно підтягали його до прекрасної квітки, що розкрилася на всю красу.

Мить — і ящір опинився на величезному пульсуючому віночку. М'ясисті вологі пелюстки стулилися, як ненажерливі губи. Звивистий хвіст ящера лишився зовні.

Олекса похолонув. Він згадав земні хижі рослини, які так само ловлять комах, щоб висмоктати їхню кров.

Олекса зрозумів, як працював механізм квітки. Рішення прийшло негайно. Та, на жаль, Олекса був вірний собі. Фальшиве самолюбство утримувало його від крику про допомогу. Він хотів викрутитися сам, вважав, що може це зробити. Ледве дотягнувся він руками до шолома і скинув його.

На повні груди вдихнув він вологе повітря. Від страшної квітки йшов ніжний п'янкий запах.

— Зачекай, росянко-венеріанко, зараз я тебе перехитрую! — промурмотів Олекса, розмахнувся і кинув важкий шолом на віночок…

«Живий механізм» хижака мав спрацювати. Як тільки він відчує на віночку вагу жертви, пелюстки стуляться, а щупальця, що присмокталися, послабшають.

І справді, ледве торкнувся шолом віночка, важкі вологі пелюстки, наче прицмокнувши, стулилися, сховавши шолом зорельотчика.

Розрахунок Олекси виправдався, та… тільки наполовину. Ліани, що присмокталися, не послабшали, а й далі чіпко тримали його. Більше того: присоски потягнулися до його оголеної шиї і вп'ялися в неї, а щупальця обвилися навколо шиї.

Олекса намагався гукати, та зі стиснутого щупальцями горла вихопився тільки хрипкий звук.

І раптом зовсім не з боку квітки, а з туману, майже від всюдихода, схованого туманом, пролунав знайомий Олексі переливчастий голос.

Олекса непритомнів, щупальця душили його, до того ж він вдихав п'янкі отруйні випари.

Голос, у якому лунали і заклик і жах, почули також Богатирьов з Добровим. Це так нагадувало людський зойк, що вони, не промовивши й слова, кинулися в туман, куди сховався Олекса. Вони відразу ж натрапили на знесиленого в боротьбі Олексу.

Збагнувши все, Богатирьов і Добров стали рубати великими ножами ліани, що обвили Олексу.

Добров хотів було відірвати щупальця, що присмокталися до Олексиної шиї, та марно.

Олекса слабо і вдячно посміхався.

— Навіщо скинув шолом? — з болем запитав Ілля Юрійович.

Олекса зміг тільки очима показати на квітку, пелюстки якої стулилися. Могутніми ударами Богатирьов розрубав хижого красеня. Ніж стукнув об металеву частину шоломофона.

Ось чому Олекса не міг викликати допомогу по радіо! Нарешті шолом було визволено.

Богатирьов узяв Олексу на руки й легко поніс, як дитину.

— Солі! — наказав він Доброву. — Втирай йому кухонну сіль у шию… Щупальця восьминога тільки так можна відірвати.

Сіль допомогла. Щупальця відпадали одне за одним, лишаючи після себе яскраві синці.

— Хто ж гукав, Ілля? Хто? — тихо спитав Добров. Богатирьов знизав плечима.

Олекса повільно приходив до пам'яті.

Розділ четвертий ВЕНЕРІАНКА

Олекса лежав на сидінні всюдихода, його морозило, йому здавалося: якщо скинути шолом, одразу стане добре, зігрієшся, дихатимеш легше.

Туман тиснув.

Крізь серпанок з'явилася потворна голова страховища. Олексі хотілося загорлати, та він розглядів знайому бороду й очі, що дивилися на нього з тривогою і співчуттям.

Потім туман погустішав і заповнив усе.

Олексі навіть здавалося, що волога мла проникає йому в свідомість.

І він кидався на подушках сидіння.

Потім Богатирьов і Добров зникли зовсім…

Чи Олексі так здалося… Він перестав їх чути.

Часом він відчував, що втрачає вагу, інколи ставало важко в грудях.

Голова гула.

Їх нема… отже, можна скинути шолом, який заважає… Все мине, стане добре…

Тремтячими пальцями Олекса натиснув на грудях кнопку. Шолом відокремився од магнітного коміра.

Олекса трохи підвівся на ліктях, труснув волоссям. Шолома не було.

Олекса жадібно вдихав п'янке повітря, наповнене гострими пахощами. У голові паморочилося, ставало радісно, кортіло співати.

І Олекса, підкоряючись щирому почуттю, заспівав, узяв високу, сильну, пустотливу ноту і навіть сам заслухався. Таке траплялося, коли він закінчував під оплески улюблену арію.

І раптом з туману почулася у відповідь нота, світла, дзвінка, переливчаста…

Олекса сів, вдивляючись у туман. Він розпізнав стовбури папоротей, поміж них гігантські розпуклі квіти, яскраві, темно-червоні, золотаві і емалево-сині…

Олекса немовби зміг бачити в тумані. Що це? Хвороба чи повітря планети так загострили його органи чуття?

Він чітко бачив галявину біля всюдихода. Та ніде не було ні Доброва, ні Богатирьова.

А що це рухається поміж велетенських квітів? Постать, начебто одягнута в туман, легка, майже прозора, що могла злетіти за першого пориву вітру…

Вітер дме тут завжди. Олекса відчував, як куйовдить він його волосся.

І туманна постать трохи піднялася над квітами, злетіла, розпростерши руки-крила…

Легко й нечутно опустилася вона біля Олекси.

І Олекса почув знайомий голос, тихий, звернений зараз тільки до нього.

Він збагнув, що це була вона!..

Він бачив ліс і квіти за її спиною, та не міг розпізнати лице.

У неї не було крил. Плащ кольору туману спадав широкими складками. Його поли ставали крилами, коли вона розставляла руки.

Руки… тонкі, ніжні… Олекса не тільки бачив, він відчував їх дотик.

І ще він побачив очі… очі венеріанки, глибокі, іскристі. Вони хвилювали його, кликали, щось говорили, пояснювали.

А потім знову пролунав її голос. Вона заговорила. Він не розумів її слів, та очі ніби робили переклад, проникаючи Олексі в розум і в душу. Він чув незнайомі звуки, та знав, що вона говорить.

— Звідки ти? — запитала вона. Олекса глянув угору.

Вона зрозуміла. Він сказав:

— Тебе не може тут бути. Тут ящери. Розумні істоти не встигли ще з'явитися…

Вона всміхнулася:

— Але ж ти з'явився.

Вона сказала це так просто, так зрозуміло! Вона не могла і не повинна була сказати нічого іншого.

І Олекса знову зрозумів її.

— Я інша річ, — заперечив він. — Ми прилетіли… Прилетіли з іншої дочки Сонця, якого ти ніколи не бачиш.

Вона закинула руки за голову, плащ сповз на плечі. Голі руки були золотаві.

— Я чула про нього, — сказала вона. — Воно яскравіше від усіх блискавок. Воно світить без грому, воно літає без крил, воно гріє без диму.

— Звідки ти знаєш? Ти підіймалась вище хмар?

Вона заперечливо похитала головою, уважно дивлячись на Олексу:

— Його бачили ті, хто дав життя всьому моєму племені.

— Як звуть твоє плем'я? Як звуть тебе?

— Еоелла, — сказала вона.

Олексі хотілося сказати, що вона прекрасна, як і її ім'я, та голос перестав коритися йому.

Вона простягнула до нього руку і мовила:

— Ти хворий. Я вилікую тебе.

На ній були браслети з колючих ліан. Вона торкнулася голої Олексиної шиї, і він, відчувши укол, сіпнувся.

— Нічого, нічого, — пролунав над самим вухом гучний бас Іллі Юрійовича.

Олекса хотів підвестися, щоб не спускати її з ока.

— Вибач, довелося скинути твій шолом, щоб зробити укол, — казав Ілля Юрійович. — Хіноцилін… має подіяти.

Олекса впав на подушки, зажмурився.

Він не хотів нічого чути, він боявся розплющити очі, боявся, що не побачить її…

Яке ж у неї лице? Невиразні риси зникали… Вона всміхалася, а руки її були ласкаві…

Олекса розплющив очі.

Ілля Юрійович надів на нього шолом. Добров у скафандрі стояв на тому місці, де щойно була вона…

— Туман густий, та все ж поїдемо, — запропонував Добров. — Увімкнемо інфрачервоний прожектор. Через нічні окуляри дорогу роздивлюсь.

— Де вона? — спитав Олекса.

— Хто? — обернувся Добров.

— Еоелла.

— Як? — перепитав Ілля Юрійович.

— Венеріанка.

— Ах, венеріанка? — повторив Богатирьов. — Сподіваюсь, тепер вона пройде.

Олекса метався на подушках.

— Не треба! Не треба! — твердив він. Богатирьов схилився над ним.

— Не треба, щоб вона йшла, — прохав Олексій.

— Ну, мерщій, — почув через шоломофон Олекса. — Краще проженемо цю «венеріанку». Ти придумав цій місцевій пропасниці вдалу назву. Хіноцилін — прекрасний засіб. Я дав тобі подвійну дозу.

Олексі стало так гірко, що він ладен був заридати.

Її нема! Це було тільки гарячкове марення!.. Еоелла!

Де кін міг це чути? І раптом він згадав. Так звучав дивний крик із туману. Знесилений Олекса впав на сидіння. Богатирьов подивився на нього через скло шолома.

— Піт, — сказав він. — Це добре.

Олекса спав і крізь сон відчував, як хитається всюдихід, як раптово змінює напрямок, провалюється, нахиляється на підйомах.

Опритомнів Олекса зразу. Голова була світла, ясна.

Всюдихід рухався по струмку, точніше, над водою, повторюючи всі химерні його завороти.

— Ну, то що, славний козаче? Справився з венеріанкою? — запитав Ілля Юрійович, помітивши, що Олекса прокинувся.

Олекса чомусь зашарівся.

— Як американці? — замість відповіді спитав він.

Ілля Юрійович одразу похмурнішав:

— Кепсько, Олексо. Лихі повідомлення від Маші з «Просперіті». Казала востаннє… голос у сердешної перехопило… Загубили радіолокатори робота… Зник він…

— Зник? — здивувався Олекса.

— Хтозна, що з ним скоїлося. Адже вони, напевно, як і ти, були біля квітки без шоломів. А туман тут шкідливий, з міазмами.

— А ми багацько проїхали?

— Чимало. Адже ти довго спав. Ось Роман твоє місце біля радіоприймача зайняв, а я — біля руля. Може, передачу їхніх шоломофонів зафіксуємо.

Олекса почервонів. Поки він спав і слухав Еоеллу, його місце біля радіоприймача зайняв інший.

Добров, серйозний, зосереджений, ловив щось, тільки йому одному чутне.

Раптом лице його змінилося, він підняв руку.

Олекса хворобливо зморщився.

— Ану, спробуй влаштуватися краще, — запропонував Олексі Добров, помітивши його стан.

Олекса радісно присунувся до радіоприймача, підключив шоломофони.

— Чуєш? — підняв палець Добров.

Звичними рухами Олекса став обертати верньєр.

Гірше, краще… трохи гірше… ще… Спіймав!..

Олекса знизав плечима, глянув просто в очі Доброву.

Вони чули людську мову, та голос був неприємний, скрипливий. Тепер можна було розібрати слова:

— … на випадок повторного дощу можна було б зробити критий перехід до місця стоянки російської ракети. Тутешні дерева могли б послужити сировиною для лісопильного підприємства з приблизним обсягом виробництва шість мільйонів доларів на рік.

— Робот! — оголосив Добров. — Ілля! Ми чуємо робота! Він плете нісенітниці.

— Кепсько, — відізвався Богатирьов, роблячи крутий поворот по струмковому колінові.

— Певно, машину не контролюють люди.

— Я зараз спробую зв'язатися з ними по радіо, — запропонував Роман Васильович. — Олексо, давай передачу на його хвилі. Гей ви, Залізний Джоне, чи як тебе там… Чуєш мене? Чорт би взяв цю стервозну атмосферу! Тріск, шум, шабаш на Лисій горі. Чортівня!

Робот, мабуть, прийняв радіограму з всюдихода, та… Його творець інженер Томас Керн розрахував свою дивну машину тільки на ввічливе поводження. Можливо, почувши слова роздратованого Доброва, робот просто замовчав.

— Хелло! — надривався Добров, перенісши свою злість на машину, що замовкла. — Бісова залізна лялька! Клятий автомате! Вимагаю відповіді! Переходжу на прийом.

Робот мовчав.

— Слухай, Романе, — сказав Богатирьов, знову повертаючи всюдихід, — а ти спокійніше, ввічливіше…

— Що ти, смієшся? Атмосфера чи машина здатні образитися?

— Ну, не машина, а той же Аллан Керн, який також може тебе чути.

— Ну гаразд. Хелло! Хелло, шановний Залізний Джоне, ви чуєте мене? Прошу вас відповісти.

Олекса почув у шоломофоні:

— Чутність сорок шість і п'ять десятих процента. Заважають грозові розряди, — байдуже відповів робот.

— Де американці? Де Керн і Вуд? Де ваші господарі?

— Господарі невідомі. Рабовласництво заборонено американською конституцією. Я вільна мисляча машина, — проскреготів у відповідь робот.

— Хай йому чорт! — скипів Добров. — Дасте відповідь мені чи ні?

Робот мовчав:

— Хелло, Джоне, — взяв себе в руки Добров. — Дуже прошу вас, інформуйте, будь ласка, про положення ваших супутників.

— Положення горизонтальне, — відповів робот.

— Де ви перебуваєте?

— Під кам'яним склепінням.

— Все зрозуміло! Ось чому локатор Маші загубив робота. Хелло, шановний Джоне, що кажуть ваші супутники?

— Про диких нащадків, які виживуть на Венері.

— На американцях є шоломи?

— Ні.

— Венеріанка! Ілля! Вони так само маячать, як і Олекса.

— Погано, — спохмурнів Богатирьов. — Чи зможе робот зробити укол? Дай-но я сяду на зв'язок.

Добров і Олекса поступилися місцем Іллі Юрійовичу біля радіоприймача. Добров сів за руль.

— Слухайте, Джоне, приятелю, — почав Богатирьов, — у ваших супутників пропасниця?

— Пропасниця, малярія, інфлуенца, грип, — мовив робот.

— Потрібен укол хіноциліна.

— Укол, шприц, продезинфікувати шкіру…

— Правильно, правильно, Джоне, старий! Молодець! Прошу вас, візьміть у вашій похідній аптечці хіноцилін.

Слова Богатирьова пролунали в пристрої електронної машини, що бездіяльно стояла під кам'яним склепінням, і робот ожив. Він одержав програму дії. Тепер уже всі висновки електронного пристрою ставали бездоганні, завдання виконавчим механізмам — чіткі, рухи електромагнітних мускулів — упевнені.

Робот знайшов і відкрив похідну аптечку, яку носив за плечима, відшукав за номером хіноцилін і шприц, схилився над Алланом Керном, продезинфікував йому шию — єдине відкрите і доступне місце — і артистично зробив укол.

Потім він перейшов до Гаррі Вуда.

Молодий чоловік кидався, качався на печерному камінні. Робот ганяв за ним з націленим шприцом, та Вуд наче нависно вислизав. Скінчилося тим, що робот зробив укол у п'ятку Гаррі, яка була захищена грубою підошвою й підбором, і мало не зломав шприц.

Дія хіноциліну виявилася моментальною. Аллан Керн опритомнів і відразу оцінив становище:

— Пропасниця… піт… хіноцилін! О Томас! Любий брате мій! Ви створили чудо! Ваш Джон поставив діагноз, він лікує… Клянусь, це навіть більше, ніж треба для керування державами.

Аллан Керн для надійності забрав у робота шприц і зробив Буду укол сам.

Потім він надів на себе й на Гаррі шоломи і знову впав на каміння.

Та тепер це був сон, який освіжає, живить.

Керн і Вуд спали так міцно, що не чули марних радіовикликів Доброва.

Розділ п'ятий ТРИНАДЦЯТЬ БАЛІВ

Всюдихід повільно ковзав по спокійній ріці, в яку, розсунувши береги, перетворився струмок.

Зарості скінчилися відразу, і дослідники опинилися на морському березі.

До самою горизонту простягалося буремне море дивного кольору — срібло з черню.

Перед подорожніми немовби клекотав розплавлений метал. Гігантські вали падали на прибережні скелі, струшуючи їх ударами титанічних молотів.

Добров підвів всюдихід до берега, машина легко вибралася на каміння й зупинилась. Троє мовчки видерлися на скелю.

Розбурханий океан було розлініяно білою піною і темними смугами. Лютий вітер загинав гребені хвиль, витягав уперед їхні білі гриви. Вони мережаними карнизами перекривали на величезній висоті провалля поміж хвилями.

Ілля Юрійович підніс до очей бінокль. Вітер куйовдив його сивіюче волосся, заволодів оправленою в срібло бородою. На березі подорожні стояли без шоломів, радісно захлинаючись густим підбадьорливим повітрям, зовсім іншим, ніж у болотній гущавині.

— Скільки ж балів шторм, Ілля Юрійовичу? — спитав Олекса.

— Балів одинадцять.

— За дванадцятибальною земною шкалою, — посміхнувся Добров. — На нашій шкаралупі таке море не переплисти.

— Назад пропонуєш повернути? — насупився Богатирьов.

— А що тут можна запропонувати? — різко обернувся до нього Добров.

— Що? — спалахнув Олекса. — Я не пропонувати буду, а просити… Я прошу, Ілля Юрійович, дозволити мені самому переплисти протоку й повернутися з американцями. Якщо через два дні нас не буде, добирайтесь пішки до ракети і стартуйте на Землю без нас.

Богатирьов сховав бінокль у футляр, поклав руку на Олексине плече і обернувся до Доброва:

— Боїшся, отже, що потонемо?

— Я страху не знаю, Ілля, — нахмурився Добров. — Та певен, що потонемо.

— Навчить біда кашу їсти. Адже страх, як і біль, людині недарма притаманний. Біль сигналізує про хворобу, а страх застерігає і шанує. Боятися треба. Я, наприклад, і не приховую, що боюсь такої бурі. Але ж хоробрість не заступає страху, а перемагає його. Виявляється вона людьми заради людей.

— Я також піклуюсь про людей, про бажаний наслідок великого наукового експерименту, — правив Добров.

— Наука, Романе, не злісне божество, що хоче жертв. Наука гуманна. Ради неї не можна покинути на загибель людей.

— Якби я вірив у щастя, в те, що ми їм допоможемо! — з жалем вигукнув Добров.

— Люди в давнину перепливали Тихий океан на плотах, а в нас амфібія, — втрутився Олекса.

— Отже… — звів брови Добров, вичікувально дивлячись на Богатирьова.

— Пливемо, друже Романе, пливемо… — примирливо сказав Ілля Юрійович.

— По-моєму, дванадцять балів, — ніби нічого й не сталося, мовив Добров.

— Можливо, — погодився Богатирьов і взяв за плечі обох помічників.

Міцно притиснувши їх до себе, він сказав їм одну тільки фразу…

Добров ляснув себе по чолу.

Олекса глянув йому в обличчя:

— А інструкція? — єхидно спитав він.

Добров одмахнувся від нього.

Олекса захоплювався Іллею Юрійовичем. Як просто знаходив він завжди потрібне рішення! Як хотів би він, Олекса, бути схожим на Іллю Юрійовича!..

Ілля Юрійович ще в дитинстві, у війну, втратив батьків і став сином полку — вихованцем військової частини. Після дитбудинку, де він дбайливо зберігав одержану ним бойову медаль, він потрапив в експедицію під керівництвом відомого професора-палеонтолога і знаменитого письменника-фантаста, який зумів прищепити йому любов до знань і романтики. Він побачив у кам'яній пустелі Гобі найбільше кладовище динозаврів і мріяв про зірки. Лишившись на Далекому Сході, він учився в морехідному училищі, ходив матросом під вітрилами і на каботажних суднах у Тихому океані, закохавшись у море, завжди мінливе і прекрасне.

Вчився Ілля, на настійну вимогу свого шефа, в Московському університеті; ще студентом вирушив у дворічну палеонтологічну експедицію і після повернення раптом вступив до Гірничого інституту, який і закінчив, мріючи про те, як прориватимуть найглибші шахти, що відкривають заховані таємниці Землі.

Згодом гірничого інженера Богатирьова було удостоєно за палеонтологічне відкриття ступеня доктора біологічних наук. Проте загальне визнання він здобув зовсім несподівано як геолог, заклавши основи нової науки, що виникла на межі пізнання мертвої і живої природи. Він знайшов новітні методи відкриття кам'яного вугілля, газу, нафти, торфу…

Та поворотним на дослідницькому шляху професора Богатирьова був 1960 рік, коли в Одеських катакомбах було знайдено кістки давніх тварин, викопних страусів, верблюдів і гієн, що належали до епохи верхнього пліоцену, їм налічувалося мільйон років. Кістки привернули увагу тим, що були уміло оброблені в сирому стані!..

Ілля Юрійович вилетів до Одеси і брав участь у вивченні давніх кісток. На них було виявлено точно вирубані віконця, пази, жолобки, абсолютно правильні круглі отвори… Експертиза показала, що кістки оброблено металевим інструментом!

Потім професор Богатирьов вирушив до Сахари і вивчав там наскельні зображення істот у скафандрах, що створені стародавніми художниками шість тисяч років тому в скелях Сефару. А в Японії його привабили знайдені при розкопках статуетки, що неначе зійшли з сахарських скель…

Він вивчав у Британському музеї череп із Брокен-Хіла і встановив за маленьким, ідеально круглим отвором на лівій тім'яній кістці, що неандерталоїдну людину було вбито в Африці сорок тисяч років тому кулею.

Він вивчав відбиток підошви з характерним геометричним рисунком, залишений мільйон років тому на пісковику пустелі Гобі і виявлений спільною радянсько-китайською палеонтологічною експедицією під керівництвом Чжоу Мінчена в 1959 році.

Особливу його увагу привернула знаменита Баальбекська веранда в горах Антилівану. Щоб вивчити її, він поїхав у Ліван і там здивований був станом споруди, яку склали багато тисяч років тому з плит вагою понад тисячу тонн кожна. Одна з таких велетенських плит і досі лежить в стародавній каменоломні, звідки плити підіймались невідомим способом на горб і там — на семиметрову висоту споруди. Сучасним технічним засобам це було б не під силу. Хто міг зробити це в давнину?

В Перу його привабили загадкові знаки, які викладено в часи давніх інків у вигляді правильних геометричних фігур, що пролягли на кілометри. Їх було виявлено в пустельній місцевості в Андах під час аерофотозйомки. Тільки з повітря можна було оглянути їх, вони ніби призначалися для того, щоб орієнтуватися по них з великої висоти…

Професор Богатирьов пов'язував усе це в одне ціле. Він намагався відтворити історію Людини, історію виникнення і розвитку наймолодшої на Землі істоти, якій усього тільки близько мільйона років і яка, попри свою порівняну слабкість і непристосованість, незмірно піднялася над усім тваринним світом.

І понад усе цікавила професора Богатирьова та обставина, що гідний подиву орган, який дав людині всеперемагаючу здатність мислити, — розвинутий мозок людина мала вже на світанку свого народження.

Знайти людину або напівлюдину з недорозвиненим мозком науці не вдалося.

І палеонтолог Богатирьов чомусь полинув у космос.

І він брав участь разом із своїм учнем Олексою Поповим в одній з експедицій на Місяць і ось тепер очолив експедицію на Венеру, маючи на це особливі підстави.

Саме на Венері розраховував професор Богатирьов перевірити деякі з своїх поки ще нікому не відомих висновків.

Та чи дасть природа Венери потрібну йому відповідь?

… Професор Богатирьов зайняв місце на носі всюдихода. Добров сів за руль на трохи піднесеній кормі. Олекса не розлучався з кінокамерою.

Його захоплював небачений прилад.

Добров увімкнув повітряні насоси. Всюдихід, піднявши під собою піщану хмару з обмілини, рушив на воду.

Рівень ріки коливався при кожному ударі морських хвиль. Короткочасні припливи і відпливи чергувалися один за одним.

Маленький всюдихід сміливо ринув навстріч водяним хребтам, що бігли з відкритого моря.

Перша ж хвиля, накривши його піною і обдавши подорожніх водяними потоками, підкинула суденце на гребінь.

Зліт був такий стрімкий, що люди раптом відчули свинець у голові, біль у скронях. Та наступної миті вони вже провалилися в безодню, втрачаючи, як у космосі, вагу… Над їхніми головами протяглася мереживна завіса піни.

Вода стікала по прозорих ковпаках. Олекса бадьоро вигукнув про автомобільні склоочисники, які тут згодилися б.

Добров, закусивши губу, вів усюдихід.

Берег із чорними скелями, об які міг розбитися всюдихід, лишався позаду. Та вали стали страшніші, вітер лютіший. Він зривав всюдихід з гребенів хвиль, силкувався скинути його назад. Добров докладав величезних зусиль, щоб утримати машину на курсі.

— Тринадцять балів, хлопці! Тринадцять! — весело сказав Ілля Юрійович. — Дванадцять балів — це тільки на Землі межа…

Олекса вже не бачив хвиль, що набігали. Йому здавалося, що сам океан, увесь світ разом з небом і хмарами, з валами і горами то провалюється, то злітає… Коливалася сама планета, більше того — увесь Всесвіт…

Сила шторму зростала. Тепер, коли суденце злітало на гребінь хвилі, треба було чимдуж триматися за борти, щоб не випасти.

Олекса тремтів од радісного напруження, од відчуття безвідмовності підпорядкованої йому техніки. Він вірив, що вони перепливуть «Берінгову протоку», як подумки називав він це море, дістануться до іншого континенту, де опинилися американці.

Намагаючись побачити «їхній берег», Олекса помітив дивну хмару, що швидко летіла. В обрисах хмар найлегше уявити фантастичні постаті. Він не повірив собі:

– Ілля Юрійович, що це там летить?

Богатирьов приклав до шолома долоню, наче захищаючись від сонця, якого тут ніколи не бачили..

— Кепсько! — сказав він і потягся за рушницею.

У небі летіло чудовисько.

Його зігнуті дугою крила з гострими визами із задніх боків накрили б океанський корабель від носа до корми. Біле черево, що линуло над пінявими гребенями, було б до пари велетенським валам. Зубчастий гребінь на спині переходив у витягнений лускатий хвіст, більший за крило. У розкритій зубастій пащі міг уміститися всюдихід.

Тільки на Венері з її густим повітрям, користуючись ураганом, міг летіти гігантський ящір.

Він вишукував у хвилях здобич, спроможний підняти з води в кігтистих лапах навіть земного кита, понести його в хмари…

Богатирьов підняв гранатну рушницю. Та чи проб'ють луску гранати? А в око за такої хитавиці хіба поцілиш?

Велетенський птеродактиль наближався. Богатирьов вистрілив. Змінивши рушницю, він послав дві гранати в черево чудовиська.

Та живіт хижака, либонь, було захищено найкраще. Адже йому доводилося мати справу з гострими визами на хребтах жертв… Гранати тільки розлютували звіра.

Бриючим польотом, зрізаючи кінцями перетинчастих крил піну гребенів, ящір наближався до всюдихода.

Олекса дивувався, розглядаючи страховище. Справжній дракон із стародавніх казок. Дракон! Таке ж «драконове пташенятко» збивав своїм свистом Соловей-розбійник.

Олекса розширеними очима дивився на Іллю Юрійовича. Той зрозумів його без слів.

А Добров уже порався біля апарата ультразвукової розвідки, який вони з Олексою перемонтували.

— Ні! Брешеш! Знаємо, чим тебе взяти! Знаємо! — гукнув Олекса, кидаючись до приладу.

Чудовисько, піднявши одне крило вище другого, робило майстерний віраж, знову прямуючи до жертви.

Загрозливо наближалися розкрита зубаста паща, лускаті груди і хвіст, що борознив піняві гребені, лишаючи буруни.

Добров увімкнув прилад.

Невидимий ультразвуковий промінь пронизав густе венеріанське повітря і торкнувся броньованого тіла велетенського ящера.

Ніхто з людей, одягнутих у скафандри, не відчув зараз ультразвуку. Ультразвук влучав у чудовисько спрямованим променем, уражаючи його нервові центри. Люди не були навіть певні, чи працює прилад…

Чудовисько летіло далі, стрімко знижуючись. Його хвіст зачепився за гребені хвиль, пішов під воду.

Птеродактиль був уже мертвий, та велетенська його туша за інерцією летіла на колишню ціль і всією багатотонною вагою впала на вутле суденце, накривши його.

Все скінчилося в одну мить. І всюдихід, і труп звіра зникли в киплячій піні.

Лютий вітер зривав її з гострих гребенів. Велетенські вали котилися до берега, щоб розбитися об скелі.

Навіть слідів суденця і хоробрих сміливців, що намагалися допомогти колегам, не лишилося на поверхні розбурханого венеріанського моря.

Розділ шостий САМОТНЯ В КОСМОСІ

Мері Стрем була сама в кабіні, сама на кораблі, сама в усьому космосі.

Будь-яка жінка на її місці могла б збожеволіти. Мері не збожеволіла, та вона втратила здатність що-небудь відчувати. Не тільки за корабельними стінками була порожнеча. Порожнеча була в ній самій.

Гаррі більше нема.

Неприродно спокійним голосом повідомила вона про це командору експедиції. Вона повинна була зробити таке повідомлення і передала його, не вірячи собі, не бажаючи повірити…

Вона ждала, що росіяни повернуться назад — адже їм нікого було більше рятувати.

Через магнітні бурі радіохвилі не проходили, і Мері протягом кількох кіл, які зробив «Просперіті» навколо планети, не мала зв'язку зі всюдиходом. Вона чекала радіограми з корабля «Знання», і раптом радіолокатор знайшов всюдихід не біля ракети, а у відкритому морі.

Мері, хвилюючись, відрегулювала екран локатора на граничне збільшення. Вона чітко розпізнала силует амфібії, що гойдався, очевидно, на хвилях.

Та на радіовиклики росіяни не відповідали. Мері не могла збагнути чому — адже вона не уявляла собі, що коїлося в бурхливій протоці, через яку ризикнули плисти росіяни…

І раптом бортінженер Добров передав в ефір кілька уривчастих фраз. Прилади записали їх на плівку, і Мері потім без кінця з жахом прослухувала:

— … Шторм тринадцять балів… Бачимо той берег… Нападає літаюче чудовисько розміром з океанський корабель… Передайте на Землю, що…

І більше ні слова.

Решту розповів екран локатора. Найстрашніше Мері побачила сама…

Таємниче чудовисько не відбивалось на екрані тінню. Мері тільки в думці уявила, як тінь двічі пройшла по силуетові всюдихода. Але те, що силует всюдихода зник, вона побачила на екрані. Їй перехопило дихання. Очевидно, чудовисько пірнуло із поживою на дно.

Мері люто стукала по пульту кулаками. «Просперіті» минув місце, де розігралася драма, летів в іншу півкулю, і вона не могла його спинити, як не могла стримати себе. Вона плакала…

Це було ридання сильної людини, яка не тільки приголомшена горем, але й відчула цілковите своє безсилля.

Вона не людина, що здатна мислити, діяти, боротися, — вона тільки частина апаратури корабля, який приречений кружляти над безлюдною тепер планетою!..

Спочатку американці, потім росіяни… На Землі ми часто протистояли один одному, шукали шлях, на якому можна бути поруч, змагалися в багатстві, впливові на уми, висоті ідеалів і справедливості, в перемогах науки, підкоренні космосу, а тепер збудували майже рівні щодо досконалості космольоти, на яких пліч-о-пліч увійшли в чужий світ і ось загинули в цьому чужому світі…

Росіяни, завжди трохи загадкові, незбагненні, якими лякають і яких не розуміють через далекість їхньої душі, мислення, підходу до всього.

Чому, незважаючи на її повідомлення про зникнення американської експедиції, вони все ж таки ризикнули плисти через протоку? Що за люди ці росіяни? Коли дізнаються про них в Америці всю правду?

Мері дивилася на себе у спеціально для неї вмонтоване в пульт овальне люстерко і сама собі здавалася чужою. Запалі очі, тремтячі губи, скуйовджене волосся…

Досі Мері Стрем не вміла плакати, не знала страху, не знала безсилля.

Слабка надія завжди жеврітиме, поки живе людина.

Можливо, відмовив прилад?

І Мері намагалася намацати радіолокатором хоча б що-небудь на поверхні страшної планети.

Та корабель пролітав переважно над океаном. Водяні простори займали більшу частину планети.

Ще й ще раз опинялась Мері над місцем висадки людей і знову переконувалася, що нема на локаторному екрані ні точки робота, ні рисочки всюдихода.

Як гірко, як безглуздо закінчилася одна з найсміливіших експедицій, які будь-коли організовувала людина!..

З трьох кораблів, з дев'яти обранців людства лишилась тільки вона, Мері Стрем, донька багатія, наречена безстрашного вченого, заради якого вона зробила більше, ніж може зробити закохана жінка, — перемогла страх і слабкість… Вона лишилася сама, а його, іронічного телепня, простого, близького, небагатослівного і романтично захопленого Гаррі Вуда, якому належать усі премії, присуджені на Землі за відкриття в інших світах, його нема, як нема і всіх тих, хто був із ним, поділив його долю, намагаючись урятувати його…

Колись Мері ради слави стрибнула із скелі в буремні хвилі прибою. Зараз у її затемненому горем мозкові майнула дика думка знову стрибнути, цього разу в океан кривавих хмар, повернути рулі, ввімкнути дюзи, ринути вниз, згоріти, сяючим болідом упасти на те місце, де помер Гаррі, де загинули росіяни…

Та ні! Невже вона дістане від Життя кулю в спину, боягузливо залишаючи поле бою? Ні, ні! Якщо падати, то тільки горілиць, діставши смертельний удар у груди. Є запасний планер! Обов'язок останнього дослідника, обов'язок подруги, дружини героя — спуститися на поверхню планети, пройти будь-які джунглі, переконатися в загибелі Гаррі. І, можливо, врятувати його, дістатися до російської ракети, стартувати на ній, знайти «Просперіті» з паливом і повернутися на Землю!..

Що? Божевілля? Чи може одна жінка зробити те, чого не змогли зробити п'ятеро дужих мужчин, що керували машинами, вона, слабка…

Хто говорить про слабкість жінки, той забуває, що нема більшої сили, ніж сила жінки, яка ладна знести все в ім'я обов'язку і почуття, сили жінки, дружини й матері, завдяки якій існує людський рід!

Сповнена рішучості, забувши про хвилинну слабкість і сльози, Мері, підтягнута, напружена, з сухими пломінкими очима, пройшла у відсік, де стояв запасний планер, такий же, як той, на якому полетіли Вуд і Керн.

Який мужчина зважився б на такий план?

Мері обмірковувала його в усіх деталях. Досягти квадрата «70», опуститися на місці, де останній раз бачила вона точку робота..

Вона схилилася над глобусом Венери, який було складено разом з росіянами з допомогою радіолокаторів.

Залишалась Земля…

Ні, Мері ні в кого не проситиме дозволу! Вона не просто самотня, — вона велично самотня в космосі! Вона єдина в усьому міжпланетному просторі вільна, що відповідає тільки сама перед собою, вона не зв'язуватиметься з Землею, зі штабом перельоту. Вона тільки гляне на Землю, можливо, послухає її голос…

Мері притиснулась чолом до холодного скла ілюмінатора.

Бездонна чорнота, в якій блискотять світи, що киплять в атомному вихорі…

І серед них люба й далека блакитна зіронька, найпрекрасніша, вродливіша за красуню зірок, якою Мері милувалася з Землі на світанку і яка похмурим горбом затуляє зараз частину зоряного неба. Блакитна зірка, рідна Земля!

Ні, Мері не могла не почути її голосу. Ще є час… «Просперіті» має зробити навколо Венери майже повний оберт.

І Мері ввімкнула радіоприймач.

Зараз за розкладом не було радіозв'язку, та дівчина зовсім несвідомо намагалася почути голос Землі.

І раптом вона почула його…

Будь-яка передача на Венеру вимагала затрати величезної потужності, вона була стиснута в могутній імпульс, де в безліч разів прискорені звуки зливалися в яскравий сплеск…

Зараз ці сплески лунали один за одним, наче на «Просперіті» передавалася сила-силенна телеграм.

Апарати «Просперіті» розшифровували сигнали, уповільнювали звуки, передавали їх людською мовою.

Та це виявилась не мова, а співи.

Пісня Землі!..

Для Мері в цій пісні звучала сама Земля! Гори, їхні сяючі снігові верховини. Небо, бездонне, синє, з рухливими, легкими, як шарф, хмарами. Сонце, земне, яскраве, не потворно кудлате, а веселе сліпуче кружальце, що ласкаво гріє. Ліс, чудовий, зовсім не похмурий, але загадковий… І вітер хвилями шарудить у листі. Ріка, повільна, холоднувата. Простір прерій і вершники, що скачуть за обрій. І сама вона скаче разом з батьковими ковбоями. Трава там сягає до плеч. А ось у садку трава м'яка, шовковиста. Пташки співають на гілках, щебечуть, перегукуються. Далекий гудок пароплава. Стрічка шосе. Шалена їзда у відкритому автомобілі. Гірські повороти, від яких і перехоплює подих і радістю сповнюється серце… А на повороті — незграбний і милий чоловік з недоладним жмутиком трав… Скрип гальм, легкий піт на чолі і простягнутий їй із жартівливою вдячністю букет із трав… Гаррі!.. Її Гаррі!

У кабіні космічного корабля лунала пісня Землі, аби нагадати Мері, що вона не сама в космосі, що рідна її планета з мільярдами людей теж рухається в тому ж космосі і думає про неї.

Пісню передавали для Мері зі штабу перельоту, хтось чуйний думав про неї.

Хіба може вона не попередити про те, на що зважилась!

Радіостанція штабу американської частини експедиції викликала її.

Мері перемогла себе й відповіла. Прискорені звуки її голосу електромагнітним сплеском помчали до Землі в могутньому імпульсі розряду електричних конденсаторів. Цей сплеск долетить до Землі тільки через триста секунд, через цілих п'ять хвилин. Мері взнає, що її відповідь прийнято, тільки через десять важких хвилин… Тільки за цей час світлові або електромагнітні хвилі досягнуть Землі; дійдуть від Землі до Венери… Для Мері в цей час хвилини здавались годинами.

Її почули. І Мері дізналася, що весь світ Землі, люди в Америці, Європі, Азії, Австралії, Африці сумують у зв'язку з трагічною загибеллю членів експедиції…

Американський штаб перельоту передав Мері наказ: «Просперіті» залишити Венеру. Мері Стрем, єдиній, що зосталася жива, повернутися в Америку, де її зустрінуть, як національну героїню…

Мері не відразу збагнула, що це означає — національна героїня…

Кібернетична машина байдуже надрукувала текст переданого наказу.

Мері, закусивши губу, перечитувала скупі й короткі рядки.

Отож, вона не належить собі в космічній порожнечі, вона належить Америці?..

А Гаррі?

Автоматична друкарська машинка відстукувала рядок за рядком. Родина Мері не виходить із церкви, молячись за неї. До неї простягають руки батько, мати, брат… Академії багатьох країн обрали її своїм членом або членом-кореспондентом… Їй присвоїли багацько почесних звань, присудили американську премію з астронавтики… Комітет Нобелівської премії в Швеції розглядатиме її звіт про політ як найвидатнішу наукову роботу…

І ще, і ще… Газети публікують сенсаційні повідомлення, що тисячі молодих людей, захоплених подвигом дівчини, шанобливо поділяючи її горе, ладні присвятити їй своє життя і майно, пропонують їй свою руку… Серед них кілька синів мільйонерів, знамениті кіноактори, відомі бейсболісти і боксери, один вождь індіянського племені і навіть молодий католицький кардинал, готовий в разі згоди Мері скласти з себе сан, здійснивши тим самим подвиг, угодний богові…

Люди Землі думали про Мері, вони жаліли і любили її…

Мері слухала голос Землі, гордо закинувши голову.

Вона написала коротку радіограму. Їй не потрібні почесті, вона поділить долю тих, з ким разом полинула в космос, або врятує тих, хто, можливо, ще живий.

Мері не передала цієї радіограми. Апарати мали автоматично передати її, як тільки вона сяде на планер, чекаючи, коли спрацює реле часу і планер почне політ.

Мері наважилась. Вона гадала, що наважилась. Вона вже наділа скафандр…

І раптом вона збагнула, що не зможе стрибнути вниз із космічної висоти… Не треба було слухати Землю… Ні! Не освідчення в коханні, навіть не повідомлення про вшанування її і навіть не наказ. Не треба було слухати пісню Землі. Ця пісня заворожила Мері, зробила її безсилою для останнього подвигу, а її ясний розум раптом перестав визнавати подвигом вчинок, на який вона зважилась.

Ні, не смерть на Венері поблизу Гаррі, а життя на Землі для уславлення імені Гаррі, можливо, заради продовження його справи… На це потрібні сили, а не на загибель…

Подвиг не в тому, щоб ринути вниз і згоріти в атмосфері чи загинути в джунглях,

подвиг у тому, щоб самій, без командора і шефа, без інженерів, довести «Просперіті» до Землі… Якщо вона загине в дорозі, вона буде гідна Гаррі і всіх тих, хто лишився в космосі з ним, якщо вона долетить до Землі і навіть посадить корабель на космодромі в Скелястих горах, то вона зробить це в ім'я Гаррі.

Мері знищила прощавальну радіограму.

Вона написала іншу:

«Мені дуже важко летіти від Венери. Я одержала наказ про повернення і дуже хотіла б виконати його. Я не знаю, чи зможу це зробити. Адже мені нікому допомогти. Можливо, я зіб'юся зі шляху чи збожеволію за ці місяці, які маю бути в дорозі… Мені вельми хочеться на Землю, вельми… Адже я думаю про те, як можна нарвати букет квітів чи скупатися… А ви хочете обирати мене в академії. Я постараюсь виконати наказ. Найважче для мене стартувати, зійти з орбіти навколо Венери. Мені буде важко відлітати од планети мого горя, тому що я боюсь бути щасливою на Землі».

Мері перечитала радіограму, яку мали передати на Землю автомати, і лице її скам'яніло.

«Просперіті», остання сходинка, якою мали скористатися ті, хто спустився на Венеру, йшов до Землі.

Частина третя СОНЯЧНЕ ПЛЕМ'Я

Розділ перший МАНА

Три дослідники, одягнуті в космічні скафандри, поринали на дно…

Їхній міжпланетний одяг із м'якої пластмаси, шоломи й апаратура для дихання не поступалися водолазним костюмам. Важке спорядження тягло на дно.

Спершу всі загубили один одного. На глибині вже не червона, а зеленава вода дедалі густішала, темнішала, аж поки перетворилася на чорну млу.

Радіозв'язок під водою не діяв.

Олексі зробилося погано. Він, що тільки-но сміливо знімав кінокамерою птеродактиля, зараз, нікого не чуючи, нічого не бачачи і не відчуваючи, загукав чужим, хрипким голосом. Його не почули… Він рвонувся вбік, простягнув руки, щоб намацати товаришів. Щось слизьке торкнулося його руки. Він відсмикнув її з огидою.

До болю стиснувши щелепи, він повільно спускався на дно.

Коли зрештою він став на м'який мул, то відчув сором за свій лемент. Він навіть зрадів, що його не почули.

Праворуч, розтинаючи чорнильну водяну товщу, спалахнув яскравий сріблястий конус, що упирався в розмитий туман.

У промені метнулись дивовижні риби з пилкоподібними хребтами, з очима, що горять у промені, як у котів, метнулись і зникли… А замість них на освітлений простір вийшов Ілля Юрійович, величезний, спокійний, бородатий, усміхнений. Він немовби стояв не на дні венеріанського моря, а на березі, де недавно сказав своїм помічникам, що в крайньому разі всюдихід опуститься під воду і вони перейдуть протоку по дну…

Олекса, переборюючи щільну перепону, дістався до Богатирьова і обійняв його. Ілля Юрійович не відхилився, як завжди.

Прожектор на всюдиході засвітив Добров.

Затонулий всюдихід уцілів! У світлі прожектора виднілось велетенське перетинчасте крило і частина гороподібної туші знищеного ящера, хвіст якого притиснув всюдихід до дна…

Вивільнити всюдихід було нелегко. Довелося ввімкнути двигуни. Насоси засмоктували не повітря, а воду. Відкидаючи її вниз, вони трохи підняли всюдихід разом із страхітливим хвостом. Богатирьов і Олекса підставили плечі, щоб утримати цей хвіст. Добров вимкнув насоси і ввімкнув реактивний двигун. Всюдихід спустився на дно і рвонувся.

Машина була вільна.

Олекса і Ілля Юрійович вибралися з-під драконового хвоста.

Ілля Юрійович нахилився, щоб торкнутися корпусу всюдихода антеною, і подав знак, щоб його товариші зробили так само. Тепер можна було розмовляти через шоломофони.

— Бачу, рухатися він може вільно, — кивнув на всюдихід Богатирьов.

— Аби не збочити зі шляху, — відгукнувся Добров.

— Як добре, що магнітне поле на Венері таке сильне! — зауважив Олекса. — Компас діє. А я ж злякався… заверещав, — признався він.

— Тремтіти ще доведеться всім, — пробурчав Добров. — Тепер жди іхтіозавра якого-не-будь. Не знаю, чи зарадять лихові наші підводні рушниці.

— Все ж таки вийми їх, — наказав Ілля Юрійович.

Добров знову ввімкнув насоси, що створювали повітряну подушку. Вони засмоктали воду і спрямували вниз струмінь.

Добров так відрегулював роботу насосів, щоб машина залишалась у завислому стані. Самому йому довелося вибратися на дно. Дістаючи рукою прилади керування, він увімкнув горизонтальний двигун на найтихіший хід.

Тримаючись «а борти, всі рушили вперед.

Антени не торкалися тепер металевого корпусу, і зв'язку між подорожніми не було.

Прожектор освітлював химерне строкате дно. Мул було засіяно самоцвітами, які веселкою вигравали в прожекторовому світлі. Та хутко виявилася їхня дивна якість. Сині, жовті, золотаві, під впливом світла вони швидко міняли забарвлення, ставали всі яскраво-червоні, а потім брунатні, як мул… Багато з них не тільки міняли забарвлення, але й відповзали зі світлої смуги в тінь. Скоріш за все, це були черепашки молюсків або ракоподібних.

Риби, крім зграйок спритних мальків, що проносилися прозорим віялом, уникали випливати на світло. На самому краю освітленого конуса очі їхні горіли по-вовчому.

Ілля Юрійович взяв гранатну рушницю. Вона могла допомогти й під водою. Добров і Олекса озброїлись рушницями-остенями.

Ілля Юрійович йшов перший, і його силует виділявся на тлі освітленої води. Він повертав голову, тривожно вдивляючись у темряву.

У промінь прожектора стали потрапляти скелі неправильної форми, занесені мулом, порослі водоростями.

Доброву доводилося лавірувати між ними.

Олекса жадібно вдивлявся в їхні обриси, що танули в мутному тумані.

Добров знайшов прохід, уздовж якого скелі тяглися по обидва боки, входячи рівними рядами в темряву.

У Олекси стиснулося серце. Він не міг позбутися відчуття, що вони рухаються… вулицею.

Це було смішно. Романтична впевненість Олекси в тому, що на Венері є розумне життя, під тиском незаперечних аргументів Доб-рова давно вже похитнулася. На Венері ера розвитку виявилася надто рання, щоб можна було чекати появи розумних істот. Венеріанку він бачив тільки під час марення. Та все ж таки які дивні скелі!..

Звичайно, Добров обурився б, довідавшись про дикі здогади Олекси. Ілля Юрійович, мабуть, покартав би його, назвавши мрійником.

Проте не можна ж пройти повз такі скелі, навіть не глянувши хоча б на одну з них зблизька…

Олекса наздогнав Богатирьова і торкнувся його плеча. Той здригнувся і рвучко обернувся.

Олекса показав на скелі, потім на свої очі, зробив благальний жест руками.

Богатирьов глянув на герметичний ручний годинник і заперечливо похитав головою.

Олекса підняв палець. Одну тільки хвильку, одну тільки скелю. Адже єдина можливість!..

Ілля Юрійович насупився, схрестивши руки на грудях, показуючи, що він ждатиме, та тільки недовго.

Олекса рушив уперед до освітленої скелі.

Удари серця відлунювали в скронях.

Аби це насправді виявилися руїни!..

Проте скеля, напівсхована під мулом, найменше нагадувала руїни будови.

Але чому всі ці скелі так виструнчилися, як під лінійку? І по другий бік «вулиці» теж!..

Колись Олекса їздив у туристичну подорож по Італії і побував у Помпеї. Він як зачарований роздивлявся тоді стародавнє місто руїн, що понад тисячоліття пролежало під попелом Везувію.

Його здивували рівні вулиці, ряди цегляних будинків без дахів, що тулилися один до одного. На бруківці були глибокі вибоїни від колісниць… Скільки століть треба було їздити по цих бруківках, щоб вибити в камінні такі колії! Він заглядав у будинки без дахів, намагався уявити, які тут жили люди… Маленьке містечко тисяч на двадцять жителів, та в ньому були й громадські лазні, і спортивна зала для юнаків, і античний театр з чудовим півкругом амфітеатру, і відкритий форум для зборів, і храм з уцілілими колонами!..

О, якби побачити зараз бодай одну колону!

Олекса йшов попереду всюдихода, в широкій частині променя, де світло захоплювало напрочуд рівний ряд скель.

Та колон не було…

Невже ці підводні житла споруджено якимись тваринами? Будують же бобри греблі й хатки… Не кажучи вже про геометрично правильні мурашники.

Розставатися з мрією завжди дуже важко.

Олекса вперто йшов, роздивляючись кожну скелю. Поблизу виявилося, що вони мають різноманітну форму і зовсім не нагадують Помпеї. Аби знайти бодай один вхід до скелі!..

Він так і подумав — «вхід до скелі». Не наважився домислити «в дім», та слово «вхід» подумки вимовив.

Деякі скелі були набагато вищі за інші, їх геометрично правильна форма здавалась зумисно підкресленою.

Кортіло оглянути бодай одну скелю зблизька. Він обійшов підніжжя скелі, та входу не знайшов. І раптом він згадав, що тваринний світ Венери, напевно, мав пристосовуватися до особливих умов її шаленої атмосфери. Олексі не хотілося припустити, що він має справу з житлом підводних істот. Ні! Він уже мріяв, що перед ним стародавнє, колись затоплене місто!.. Та якщо на Венері літає птеродактиль, страховище, то й розумні будівельники міста могли літати. Тоді вхід у їхні будинки слід шукати не знизу, а зверху… на дахах, що, можливо, не збереглися…

Олекса виплив на скелю.

Прожектор замиготів. Застерігає Добров…

Олекса, перебираючи руками, рухався по скельній поверхні, як по дахові.

Тут світла не було, і нічого не можна було розібрати. Олекса шукав провал на дотик…

Може, це було просто скельне заглиблення, та запальному фантазерові здавалось, що він опускається в житло розумних літаючих істот…

Богатирьов і Добров бачили, як сплив і зник Олекса. Мовчки вони чекали хвилину, дві, три… п'ять…

Богатирьов торкнувся антеною корпусу всюдихода. Добров, побачивши це, зробив те саме.

— Хлопчисько! — почув Богатирьов його голос. — Дозволь, Ілля, я приведу його. Коли б можна було скинути шолом, я нам'яв би йому вуха!

— Йди. Повертайся швидше, — наказав Богатирьов. — Я поверну всюдихід, посвічу вам.

Добров сплив на скелю, як і Олекса…

Скельна вершина, тепер освітлена, виділялася в каламутному тумані. Та в заглибленні, в якому зник Олекса, було темно.

Добров виявився обачніший за Олексу. Він узяв електричний ліхтар. Він освітив ним дивний колодязь, точніше, вертикальний грот…

На глибині Добров помітив рух.

Не потрапив же Олекса в лігво іхтіозавра!..

Добров не розмірковував. Затиснувши в одній руці ліхтар, у другій — ніж, він ринув униз.

У промені світла блиснув шолом біолога.

Добров опустився на м'який мул поруч з Олексою, майже грубо схопив його за руку й показав угору.

Олексині губи ворушилися, він у чомусь хотів переконати Доброва. Та Доброву навіть на думку не спало те, про що мріяв Олекса. Він не міг і не бажав його зрозуміти. Надто різними мовами якщо не говорили, то мислили вони.

Олекса показав Доброву на вихід з гроту внизу — він таки розшукав його зсередини!

Олекса засунув у мішок покритий мулом камінь, що потрапив під руку.

Слідом за Олексою Добров рачки виліз із гроту і з полегкістю побачив освітлений конус. Схопивши Олексу за руку, він рішуче рушив до всюдихода.

Олекса йшов схвильований, приголомшений, злегка протестуючи. Він майже був певен, що побував у житлі якихось істот… та чи були ці істоти розумні?

Підійшовши до всюдихода, він приклав антену до корпусу, щоб Богатирьов вислухав його, але той зиркнув сердито, повернувся спиною і пішов попереду всюдихода.

Добров увімкнув мотор. Поклавши руку на борт, Олекса почимчикував поруч.

Він більше не думав про напад іхтіозаврів. Скелі зліва і справа від освітленого конуса здавались йому химерними будівлями, а попереду, на замуленому дні, він ладен був побачити вибиті в камінні колії колісниць…

Добре, що Добров не «чув» цих навіжених думок!..

Скелі, перетворені фантазією Олекси на палаци й вежі, на куби й піраміди будинків, повільно пропливали назад.

Це було як мана.

Розділ другий ПЕРШЕ БАГАТТЯ

Урагани на Венері народжувалися циклонами. Шалено закручені атмосферні лійки охоплювали цілі материки. На ободі жорен вітер дув зі страшною силою, а в центрі стояв мертвий спокій.

Слідом за штормом настала тиша…

Морські хвилі ще не затихли, вони здималися горбами, та вже без гребенів, згладжені, м'які. Вони набігали на піщаний берег, викидаючи в киплячій піні яскраві різнобарвні черепашки. З невдоволеним шипінням вони дедалі більше відступали, вже не дістаючи пінявими лапами до викинутих з моря самоцвітів, які тьмяніли на піску.

Поблизу берега у воді, що відринула, показався шолом з гострим шишаком антени. Як у славнозвісній казці, виходили з тихої води одна за одною три постаті, лишаючи сліди на вологому піску.

Слідом за ними, як вірний кінь, випливав із хвиль всюдихід.

Ілля Юрійович зняв шолом з ковпаком і на всі груди вдихнув морське повітря. Олекса також зняв шолом, щасливо оглядаючись. Добров порався біля всюдихода.

— Яка ж благодать! — сказав Богатирьов.

Замість зарослих папоротями боліт протилежного берега тут від жовтої смужки піску починався килим ясно-червоних квітів, про які так мріяв Олекса. Похитуючись від утоми, Олекса дістався до квітів, опустився перед ними на коліна і став збирати букет з вогників. Квіти полум'яніли у нього в руках, трохи відрізняючись одна від одної відтінками: букет жив, переливався, палав…

— На Землю б такі привезти! — вигукнув Олекса.

Він вийняв було з мішка знайдений на дні камінь, щоб звільнити місце для букета, та чомусь знову поклав його назад.

Просто з берега піднімалася конічна гора вулкана. Вершина її здавалася огорнутою хмарами. Це курив кратер. Від нього струменями спускалися кам'янисті пасма — потоки застиглої лави. Ліс ріс тільки біля підніжжя, все той же ліс папоротей і хвощових.

— На жаль, одразу не підемо, — сказав Ілля Юрійович.

— Тут так гарно! — відгукнувся Олекса.

— Треба дізнатись, з якого боку американці. Як ти, Романе, не чуєш їх?

— Може, нашому радистові пощастить установити зв'язок, замість того щоб збирати квіти для місцевих дам? — дошкульно зауважив Добров. — Радіохвилі не проходять. Магнітна буря триває. Відчувається, що Венера ближче до Сонця…

— Планета бур… У повітрі, в морі, в ефірі, — сказав, не ображаючись, Олекса.

— Що ж, відпочинок нам потрібен, — вирішив Богатирьов.

— Можна розпалити багаття, — запропонував Олекса.

— Гаразд, — погодився Ілля Юрійович. — На Венері ще ніхто не розпалював багаття. Будьмо перші.

Олекса повернувся з оберемком сухих коренів, що відломилися од венеріанських перекотиполе. Розпалюючи дивовижний хмиз, він раптом спитав:

— Ви вважаєте, Ілля Юрійович, що це перше багаття на планеті?

Багаття розгорялося, потріскуючи і стріляючи іскрами.

— А ти маєш сумнів? — допитливо глянув Богатирьов.

— Маю сумнів, — щиро признався Олекса.

Добров зморщився, як від зубного болю. Олекса став на коліна, перевертаючи довгим коренем сучки, що горіли.

— А підводна вулиця? — запитав він, не оглядаючись.

— Яка вулиця? — обурився Добров.

— Хіба два ряди схожих на скелі руїн не нагадували вулицю затопленого міста?

Богатирьов усміхнувся. Добров позеленів:

— Ну, годі! йому мало одержати кандидатський ступінь на безглуздих та до того ж і чужих гіпотезах про існування розумного життя на інших світах, то й тепер воно верзеться йому повсюди! В таких випадках лікуватися треба. Розуміти, що космос протипоказаний…

Олекса смертельно образився, відійшов убік. Добров діловито зайнявся консервами. Богатирьов задумливо куйовдив бороду.

Гіпотези розумного життя на інших світах!

Олекса зовсім не привласнював їх собі, та він був їх палким прихильником.

Передусім вабив до себе Марс.

Ще Гаврило Андріянович Тихов, чудовий радянський астроном, вивчаючи відбивну здатність темних плям на Марсі, які міняли своє забарвлення кожної пори року, від зеленого весною до червонувато-брунатного, під колір марсіянських пісків, узимку, переконався, що плями ці не що інше, як суцільні масиви вічнозеленої рослинності типу наших ялинок чи модрин. Згодом він вивчив і нові плями на планеті, раніше невідомі. Він жартома назвав їх «марсіянською цілиною». До того ж і знамениті марсіянські «канали», відкриті

1877 року італійцем Скіапареллі, ці дивні геометрично правильні утворення, що сіткою покривали планету Марс, котрі, як гадав Скіапареллі, могли бути прокопані розумними жителями Марса, виявилися, на думку Тихова, також смугами рослинності, що поширювалася від полярних шапок Марса до екватора в міру танення полярної криги. Швидкість поширення зелені в три-чотири кілометри на секунду цілком відповідає швидкості течії води у величезних водоводних трубах, якби їх поклали в грунт, щоб використати для зрошення талу воду полярної криги.

Все це, в тому числі і яскраві спалахи, помічені японськими спостерігачами під час великого протистояння 1956 року, примусило юнака Олексу Попова щиросердно повірити в існування розумних марсіян.

І, ясна річ, він був одним з найзапекліших прихильників гіпотези про тунгуську катастрофу 1908 року, що зацікавила багатьох учених, які пояснювали її атомним вибухом марсіянського корабля, що не встиг приземлитися і летів, як підрахували, з Марса через Венеру… Того року було надзвичайно вигідне взаєморозташування трьох планет. Олекса взяв участь у науково-туристичній експедиції молоді в районі «падіння тунгуського метеорита», який ніколи не падав. Разом з іншими молодими ентузіастами він ретельно обстежив місцевість і привіз сенсаційні доводи на користь припущення про вибух корабля. Виявилося можливим довести, що в 1908 році там стався саме ядерний вибух, оскільки в річних шарах модрини, що росла далі, було знайдено стронцій-90, ізотоп, який утворюється тільки при ядерних вибухах і потрапляє в грунт з радіоактивними опадами і вже звідти по корінню засмоктується рослиною і відкладається в річному шарі. Доведено було і променевий опік лісу, а також причину світлих ночей після вибуху, зумовлених радіоактивними процесами гальмування у верхніх атмосферних шарах перед вибухом.

Хто ж міг прилетіти на Землю? Хто? Невже марсіяни? Саме тоді радянський астроном професор Шкловський висунув гіпотезу, що обидва дивних супутника Марса, Фобос і Деймос, які обертаються навколо нього на дуже малих відстанях і точно в площині екватора — не природного походження, а штучного. Тільки цим і можна було пояснити, чому рух Фобоса уповільнюється: це відбувається, мабуть, під впливом гальмування розрідженою марсіянською атмосферою, що дало б себе знати при умові існування порожнистого супутника, яких нема в природі.

Отже, марсіяни колись спорудили велетенські космічні ракетодроми! Навіщо? Коли? Куди вони літали?

Французький професор Анрі Лот дослідив у Сахарі найдавніші наскельні малюнки, серед яких виявилися зображення істот у скафандрах. Анрі Лот назвав їх марсіянами.

Може, справді марсіяни літали і на Венеру, і на Землю?..

Літали… Вони відчули в польоті невимовне почуття невагомості, яке так любив Олекса, вже ставши космонавтом, але яке він знав ще до цього!

Так, так, знав! Він зрозумів це після першого ж свого польоту на Місяць разом з Богатирьовим.

Почуття невагомості було відоме йому ще з дитячих снів, почуття невимовного блаженства, відчуття, коли без усякого м'язового напруження раптом шугаєш угору і повільно пливеш над землею, навіть не уподібнюючись птасі, не витрачаючи зусиль, летиш у повітрі, невагомий!..

І раптом зовсім таке саме відчуття в космічній кабіні!

Звідки ця пам'ять предків?

Олекса відганяв сміливу думку.

У всякому разі, є можливість пояснити, чому розумні істоти з'явилися на планеті в еру ящерів.

І Олекса повернувся до багаття.

— Це не перше вогнище Венери! — рішуче сказав він.

Добров здивовано глянув на нього. Богатирьов усміхнувся:

— Знову розумні істоти і ящери на одній планеті?

— А ми? — швидко підвів голову Олекса. Добров знизав плечима.

— Ми прилетіли, — сказав Олекса, пригадуючи слова венеріанки. — Вони також могли прилетіти. І не тільки прилетіти, але й лишитися тут… я не знаю, з якої причини.

Богатирьов навіть крякнув, та поглянув на Олексу схвально. Добров сердився:

— Звідки прилетіли? З Землі в часи Атлантиди?

— Ні, з Марса! На Марсі живуть!..

— Дурниця! Там кисню одна тисячна того, що є в земній атмосфері. Розумній істоті з її вищою енергетикою не обійтись без кисню.

— Та раніше там був кисень, — не вгавав Олекса.

— Ну то що, — знизав плечима Добров. — Припускаю, що Дарвінова теорія поширюється і на Марс. Там також була мавпа, тільки марсіянська мавпа, від якої походять давно вже загиблі марсіяни.

— Ні! Ніколи! Ніколи розумне плем'я, раз виникнувши, не загине від зміни зовнішніх умов! Воно не тільки пристосовуватиметься — воно змінюватиме їх. Воно не може загинути.

— Де ж воно, це розумне плем'я? — єхидно спитав Добров.

Олекса зніяковів.

— Справді, де? — багатозначно спитав і Богатирьов.

Олекса оглянувся, подивився на океан, повернувся до лісу, наче шукав когось очима, потім сказав:

— Я не знаю, де вони тепер. Та вони були тут. І вони є на Марсі.

Добров похитав головою.

— Я припускаю, що фантазія потрібна на Землі, та на іншій планеті, де ми знаходимося, слід залишатися на грунті реальності, — поважно сказав він.

— Не знаю, браття, скільки знайдемо ми тут розумних істот, — мовив Богатирьов, підводячись, — та дві істоти ми зобов'язані знайти: наших братів по племені…

— Братів по племені? — схвильовано повторив Олекса, стежачи за Іллею Юрійовичем.

Підійшовши до всюдихода, він став налагоджувати зв'язок із роботом.

— Брати по племені! — тихо повторив Олекса, йдучи по піщаній обмілині і дивлячись на залишені ним самим сліди.

Розділ третій ВОГНЯНИЙ ПОТІК

По заболоченій гущавині рухалися три постаті.

Керн і Вуд ледве одужали. Тривала лихоманка висушила їхні лиця, забрала сили. Вони йшли, хитаючись, ледве тримаючись на ногах, балансуючи, як канатохідці.

Особливо зле було Залізному Джонові. Не пристосований до вправ на рівновагу, він раз у раз зривався зі слизького коріння і опинявся по коліна в трясовині.

Керну доводилось провадити з ним спеціальні заняття, щоб він засвоїв «ходіння по корінню». Робот прекрасно все запам'ятовував, міг слово в слово повторити, та… щохвилини зривався в драговину, з хлюпанням і цмоканням витягаючи з багнюки залізні ноги.

— Доведеться удосконалити машину, — похмуро зауважив Керн.

Та, коли треба було продиратися через ліани, закутий в обладунок робот був на висоті, розтрощуючи перепони сокирою, як лицар юрбу невірних.

Ці хвилини Вуд використав для збирання гербарію. Аллан Керн насмішкувато спостерігав за ним:

— Розраховуєте на професорське звання?

— Боюсь, що замало знаю, аби бути професором!..

— Мілке ваше море, Вуд. Професор одержує в США менше поліцая.

— Погляньте, шефе, на цей листок. Заприсягаюсь, я бачив його відбиток на камені. Хіба я привезу його заради професорської платні? Ні, шефе, заради науки!

— Наука не може бути метою. Наука — засіб. Помилуйтесь Джоном. Колонія таких машин, створюючи схожих на себе, змінить цю планету, відкопає тут мені такі скарби…

— Ви, здається, шукаєте нову форму рабовласництва?

— О ні! Електронний мозок інформовано про американську декларацію прав.

Несподівано все навкруги потемніло, наче спала ніч. Почулося клацання, свист і завивання.

— Нічого не розумію, — сказав Керн, засвічуючи ліхтарик і дивлячись на годинник. — Ми встановили, що венеріанська доба дорівнює дев'яти земним добам, семи годинам і сорока хвилинам, а зараз…

— Шефе, над нами хмара попелу…

— Вулкан? Цього тільки бракувало!..

Лісом прокотився грізний гуркіт. Голоси відразу змовкли. Захитались папороті.

Керна і Вуда так трусонуло, що вони ледве встояли на ногах, вчепившись один в одного. Робот сповз із коріння і загрузнув у трясовиці. Керн і Вуд допомагали йому вилізти.

Якась звірина шмигала навколо. Її хижі очі неначе іскри блимали у пітьмі…

— Якщо дерева почнуть падати, краще піти з гущавини, — запропонував Керн.

Люди й машина бігли з лісу… назустріч ящіркам, що рятувалися.

Ліс закінчився біля стрімкого вулканового схилу. Зверху, курячи і блискаючи, котилася вогняна ріка…

Земля хиталася під ногами, як море за мертвої хвилі. Керн і Вуд повернулися до лісу, та побачили, як падають велетенські папороті.

— Сюди! — вигукнув Керн, показуючи на кам'янисте узвишшя.

Лава повільно стікала, набухаючи тістоподібною хвилею.

Люди і робот стояли на каменях. Лава обтекла їх з двох боків.

Магма дісталася до крайніх дерев, і вони спалахнули свічками. Почалась лісова пожежа, яку роздмухував сильний вітер.

Вогняний потік набухав, розливаючись дедалі ширше. Він сипав іскрами, яскраві спалахи вигравали на ньому.

Чорна хмара попелу висіла над головою ї змішувалася з димом лісової пожежі. Все навкруги, освітлене лавою, зловісно мінилося червоними відблисками.

Бульбашки здувалися на блискотливій поверхні магми і лопали, розкидаючи фонтани вогняних бризок. Клуби диму підіймалися з гарячого потоку, як дивовижний туман, огортаючи ноги тих, що стояли на кам'яному острівці.

— Добре, що з нами нема Мері, — тихо прошепотів Вуд.

— Краще помолимося, — сказав Керн, дістаючи молитовник. Він простягнув руку, щоб вимкнути робота. — Це його не стосується.

Та Гаррі перехопив шефову руку.

— Слухайте, слухайте!..

Земля під ногами гула, ліс тріщав, дерева горіли й стріляли. З вершини гори долинали вибухи…

Робот повторював байдужим голосом:

— Чутність кращає. Стала п'ятдесят два проценти. Грозові розряди все ще заважають.

— З ким він розмовляє? — спитав Гаррі.

— Мовчіть! — просичав Керн, що вчепився в його руку.

— Даю радіопеленг, даю радіопеленг за вимогою, — повторював робот. — Визначаю відстань у дві милі.

— Божеволію! — скрикнув Керн. — Галюцинація! Та у машини її не може бути, Гаррі! Це неможливо, та це росіяни…

— Росіяни? — не вірячи вухам, перепитав Вуд.

— Ви чуєте? Робот розмовляє з ними. У нього чутливіша апаратура, ніж у наших шоломофонах.

— Пізно!

— Ніколи не думав, що мені так пізно доведеться міняти свої погляди!..

— Знаходимося на камені посеред вогняної рідини, — байдуже повідомляв робот. — Вона прибуває по одному дюймові на хвилину. Через тридцять сім хвилин сорок вісім секунд камінь буде затоплено. Ще через сімнадцять хвилин вогняна рідина дійде до колін…

— Вони мчать сюди! Чуєте, шефе? Вони запитують обстановку, вони йдуть нам на допомогу!

— Ніколи не думав, що вони на це здатні! На цій планеті багато чому навчишся, Гаррі… Шкода, що не доведеться скористатися цим у житті…

— Робот теж не зважив на це. Та вони допоможуть нам, врятують нас.

— Ех, малюк, — майже ніжно сказав Керн, — який всюдихід пройде по вогню? Розраховувати треба тільки на самих себе… Є лише одна машина в світі, яка може врятувати нас…

— Ви так гадаєте, шефе?

— Хелло, Джоне, прошу вас. Візьміть містера Вуда і перенесіть його через вогняний потік.

— Що ви, шефе?.. А ви?..

— Вищий закон природи, Гаррі… Молодості — жити. Передайте привіт Мері. Я не завжди був справедливий щодо неї… Отож, Джоне, прошу вас…

— Ширину потоку можна подолати за дванадцять хвилин, через двадцять п'ять хвилин можна повернутися за містером Керном, — прорипів робот.

— О, мій незабутній брате Томас! Він створив не просто мислячу, але й чутливу, гуманну машину! Йдіть, Джоне, я ждатиму вас, у якого є не тільки мозок, але й серце!

Робот посадовив Гаррі на плече і безстрашно рушив у вогненний потік.

Лава дійшла йому до кісточок і вирувала, обтікаючи ноги. Дим підіймався, майже сховавши Керна, який лишився на камені. Гаррі не задихнувся тільки тому, що був у шоломі.

Робот пройшов кілька кроків, та раптом спинився.

— Рідина прибуває по півтора дюйма на хвилину. Коли можна буде повернутися за містером Керном, вона сягне йому вище колін, що може пошкодити його здоров'ю.

— Отож треба повернутися за ним, швидше повернутися, Джоне! Слід спробувати нести обох, Джоне, дуже прошу вас, — квапив машину. Гаррі.

— Треба повернутися, — підтвердив робот.

Над вогняним потоком і димом підіймалася могутня постать закутого в обладунки лицаря, який ніс на плечі юнака.

— Все ж таки повернулися! — розчулено сказав Керн.

— Джон підрахував, що перенести треба зразу двох, шефе! — здалеку сповістив Вуд.

Робот вибрався на камінь. Керн опустився на коліна, щоб дослідити роботові ноги, які заглиблювалися в лаву.

— Чудова машина! Дивна машина! Прекрасна тугоплавка криця! — викрикував він.

Робот узяв на кожне плече по американцеві і знов увійшов у вогняний потік.

Повільно ступали по магмі металеві ноги. Шлакова піна налипала на крицю, яка розігрівалася дедалі більше і вже стала червона як жар.

Робот ішов повільно, але впевнено, його білясті очі пильно дивилися вперед. Руки обережно підтримували Вуда і Керна, які сиділи на залізних плечах обійнявшись.

Рятівний камінь зник у диму. Здавалось, магма вже покрила його. Вона доходила роботу до колін. Може, піднявшись трохи вище, вона вже пошкодила б йому суглоби…

Робот зупинився.

— У чому справа, Джоне, прошу вас? — запитав Аллан Керн.

Особливо суворо й холодно пролунав скрипливий роботів голос:

— Швидкість прибування потоку перевищує два дюйми на хвилину. Рівень вогняної рідини досяг нижнього суглоба ніг. Швидкість пересування сповільнена. Подальше пересування з вантажем небезпечне для моїх механізмів.

— Що він хоче сказати? — вигукнув Гаррі.

— Мерщій! Треба вимкнути його систему самозбереження, інакше він скине нас у лаву! — наказав Керн.

— Де вимикач?

— Мій боже! Він унизу… Вже не дотягнутися.

— Я змушений звільнитися від вантажу, джентльмени, — дуже ввічливо проскрипів робот.

Керн і Вуд вчепились у його голову і один в одного. Залізні руки машини намагались відірвати їх, електромагнітні м'язи напружились, борючись із перенавантаженими м'язами приречених людей.

— Проклята машина! — процідив Керн. Керн стогнав. Робот щось скреготів. Лава клекотіла біля його ніг. Дим підіймався стовпом.

… Всюдихід мчав поміж папоротей. Добров лавірував, обминаючи ліанові сіті, розірвані в багатьох місцях лісовими втікачами.

– Ілля Юрійович! Ілля Юрійович! — зойкнув біля радіоапарата Олекса. — Він їх скидає в лаву!

— Бісова машина рятує себе, вона ввімкнута на самозбереження, — похмуро констатував Добров.

— Уперед, Романе! Уперед! — наказав Богатирьов.

Всюдихід вискочив з гущавини на берег вогняного потоку.

Дерева навколо горіли. Лава наповзала на болотистий грунт і, стикаючись із водою, застигала. Клуби пари вихоплювалися з-під неї, як піна прибою, а магма перевалювалася через розпечену, щойно утворену кам'яну перепону.

— Стоп! — вигукнув Богатирьов. — Можна було йти по землі, по воді, над водою і під водою… Як з вогнем бути, Романе?

— Зійти всім! — наказав Добров.

У вогненному потоці, весь у диму, немов стовп, стояв робот. На ньому видно було двох людей, що вчепились один в одного.

— Друзі! Аллан! Гаррі! Як ви там? Живі? Справилися з машиною? — гукнув Ілля Юрійович.

Крізь тріск розрядів пролунав Кернів голос:

— Хелло, командоре! Радий зустрітися. Лава дійшла до пояса Залізного Джона і вивела з ладу керування. Дуже шкода машини…

— Пожалійте що-небудь інше, Аллан. Тримайтесь дужче. Йду до вас на допомогу.

— Не будьте божевільним, командоре! Жодна машина, крім робота, не пройде по вогню.

— А повітряна подушка навіщо? — сказав Добров. — Всюдихід не піде по лаві, він пройде над нею!

І всюдихід з Добровим за рулем помчав на вогняний потік. Потужні насоси спрямували вниз струмені повітря, й повітряна подушка відокремила корпус від магми, надійно охолоджуючи його.

Всюдихід легко нісся над лавою, наче це була вода…

Добров порівнявся з димучим роботом і зняв з нього Керна, а потім Вуда.

Круто розвернувшись, Добров повів всюдихід через вогняний потік від робота.

Робот самотньо стояв серед вогню, і його застиглі в боротьбі руки були простягнуті до людей, що кинули його.

— О Томас! Томас! — голосив Керн. — Яка це була машина! Я почуваю себе негідником, що кидаю її…

Робот стояв по груди в киплячій лаві. Червонясті відблиски вигравали в його очах, і вони вперше здавалися живими, дивилися услід людям з докором.

Він став осідати зовсім як живий, трохи нахилився і впав.

Розплавлена магма поглинула його.

Аллан Керн плакав…

Гора двигтіла. З її жерла вихоплювалися фонтани вогню й розжареного каміння. Розпечена магма наповнила кратер і сліпучими могутніми потоками переливалася через його краї.

Розділ четвертий ВІДБИТА ШКАРАЛУПА

Багрові хмари світилися.

Зловісна зоря сходила над лісом.

Заграва первозданної пожежі підіймалась разом із хмарами попелу позаду дослідників, загрожуючи наздогнати їх.

Всюдихід було розраховано на двох. Без знятих приладів і гармати він міг узяти чотирьох, але п'ятий мав бігти поряд з машиною, «тримаючись за стремено», інакше всюдихід не підіймався на повітряній подушці.

Тільки «ведучий» і той, хто біг, дістали право на кисень для дихання, запаси якого ради полегшення було залишено біля вогняного потоку.

Добров у скафандрі й шоломі, зсутулившись, сидів за рулем. Олекса в полегшеному до краю скафандрі, без шолома й балонів, йшов поряд із всюдиходом.

Гаррі Вуд не міг всидіти у всюдиході. Він вистрибнув з машини, пішов разом з Олексою. Та зразу ж став відставати. Довелося вхопитися за Олексину руку.

Молоді люди весело розсміялися.

Керн подивився на них і сказав Богатирьову:

— Командоре, у мене відчуття, що шкаралупа, яка декого з нас покривала, розтріскалася над вогняним потоком, а потім відпала.

— Сподіваюсь, ви не шкодуєте, Аллан?

— Я думаю про неї, командоре. Потрібно було потрапити на іншу планету, щоб зрозуміти, як налипла шкаралупа законопачує очі й вуха, тисне на мозок. Ви не можете собі уявити, наскільки приємніше вірити в людей, ніж їх зневажати!

— Мені важко це уявити, Аллан, — сказав Богатирьов усміхаючись.

— Знаю. Ви завжди вірили в людей. Під шкаралупою мені здавалося це нісенітницею.

— А ви не думали, Аллан, чому вона утворилася?

— Це брудна шкаралупа, командоре, — зажурено посміхнувся Керн. — Я догадуюсь, що вона утворюється в людей, коли вони не миють душу. А наші газети, радіо і передвиборні промовці піклуються, щоб її не просто було відмити.

— Коли росіяни й американці боролися проти коричневої чуми, ніякої шкаралупи у них, здається, не було.

— Не було, командоре, тому що вона не терпить вогню. Напевно, треба добре розігріти й прожарити всіх людей, щоб із них облупилася шкаралупа ворожості й недовіри.

Олекса й Вуд, як і раніше тримаючись за руки, трохи відстали.

Всюдихід прокладав дорогу через ліани, зрізаючи їх циркульними пилками.

— А я вважаю, що в нашій експедиції було два роботи, — сказав Вуд.

Олекса примружився:

— Два?

— Один робот загинув… другий, здається, став людиною.

— Вони ще потоваришують! — засміявся Олекса, показуючи очима на всюдихід.

Вуд кивнув головою:

— А як він обурювався, довідавшись, що командором усе ж таки буде росіянин!.. Що ж до мене, Алек, то моя будова явно поступається кібернетичній. Я завжди ладен був товаришувати з вами, а в космосі зрозумів, що нескінченність зближує.

— А що таке Земля, Гаррі? Величезний космічний корабель! Він летить у космосі, обертаючись навколо осі, оббігаючи навколо Сонця, разом із Сонцем обертаючись у колесі Галактики, яка з величезною швидкістю віддаляється од інших галактик.

Вуд усміхнувся:

— Боюсь, що пасажири космольоту «Земля», щоб потоваришувати, повинні відчути космос… Скажімо, довідатися про навалу чужинців із космосу. Тільки тоді людство об'єдналося б у захисті.

— Правильно, Гаррі! Захист об'єднує. Та для цього не треба ждати космічної агресії. Захищатися людям слід від самих себе, від ядерної зброї, яка загрожує їхньому існуванню і яка не може, не повинна і не буде існувати!

— А хіба вона не знадобиться, щоб відбити космічний напад?

— Ніколи! — заперечив Олекса. — Це вигадано тими, хто, уникаючи роззброєння, хоче за будь-яку ціну зберегти ядерну зброю для своєї низької мети! Оволодіння космосом пов'язано з таким розвитком свідомості розумних істот, який сам по собі виключає агресію. Вищі досягнення науки невіддільні од вищої гуманності. Хіба у нас з вами піднялась би рука на жителів Венери?

— На розумних жителів планети? — здивувався Вуд.

— Так, які будували місто… Адже ми бачили руїни на дні протоки… Чули голос, що промовляв «Еоелла»…

— Ви мрійник, Алек. Ви насправді гадаєте, що бачили місто, яке опустилося на морське дно?

Замість відповіді Олекса міцно стиснув руку Гаррі.

Всюдихід виїхав з лісу.

Морський берег змінився невпізнанно. Піщана смужка, на якій відпочивали подорожні, зникла. Не було і вогненних квітів.

Ліс сходинками спускався не до моря, а просто в море.

Морські хвилі накочувалися на червонясті крони затоплених дерев, колихаючи обважніле листя, потім набігали на темні, мокрі напівзатоплені стовбури і розбивалися об вузлувате коріння тих дерев, які ще не опинилися в воді. Велетенські папороті коливалися; здавалось, що вони живуть, рухаються і на очах у приголомшених подорожніх «перевальки» заходять у воду.

Море наступало на праліс. Відбувалося подальше опускання суходолу.

Грізний гуркіт, підіймаючись із надр, заглушав морський прибій.

Подорожні перезирнулися. Гуркіт наростав. Здавалося, що він хитає скелі.

Олекса й Вуд відчули, що грунт насправді хитається у них під ногами. Вони гукнули Доброва.

Той спинив машину.

І раптом страшний удар як вибух потряс усе навкруги.

Між всюдиходом і затопленим лісом утворилася тріщина. Одна з папоротей стала нахилятися, впала назад і щезла в прірві.

З її глибини вихопилися клуби фіолетового диму, потім хмара білої пари.

— Всім одягнути шоломи! — наказав Богатирьов.

Всюдихід повернув уздовж тріщини, набираючи швидкість.

Олекса й Гаррі бігли, тримаючись за борти машини.

Новий удар, здавалось, розколов планету. Люди мимоволі нахилили голови.

Добров ривком вимкнув насоси. Всюдихід упав на коріння.

Машину трусонуло. Пасажири повалилися один на одного.

Олекса й Гаррі спинилися, вражені.

Край тріщини пройшов біля самого носа всюдихода.

Нова тріщина з'єдналася з першою, відгороджуючи людей від протоки.

Богатирьов вистрибнув із всюдихода.

Добров став обдивлятися машину.

У тріщину страшно було заглянути. З глибини скель, що розкололися, долинав гул.

Заграва над вулканом ширилася. Небо палало. Вздовж моря летіли рвані, наче охоплені вогнем хмари.

У найвужчій частині тріщина була метрів двадцять завширшки.

Протилежний її край був помітно нижчий.

— Перестрибнемо? — запитав Ілля Юрійович, вичікувально дивлячись на Доброва.

— Тільки туди, — показав той рукою на низький край тріщини.

— Вірьовки такої довгої нема?

— Полегшуючи всюдихід, залишили все. Підійшов Олекса.

— Я вскочу на ходу… Біля самого краю, — запропонував він.

— Це нездійсненно, командоре! — вигукнув Керн. — Дозвольте лишитися мені.

Богатирьов насупився й наказав усім, окрім Олекси, сісти у всюдихід.

Вуд наблизився до Олекси, простягнув руки, та той відійшов і весело сказав:

— Прощатися не будем!

Олекса став за десять кроків від прірви, весь зосереджений, напружений, як боксер на рингу.

Всюдихід від'їхав метрів на сто, розвернувся і став носом до тріщини.

Олексине серце калатало, в роті пересохло. Він підстрибував на місці все вище і вище.

І раптом завмер, трохи зігнувшись.

Всюдихід, набираючи швидкість, мчав до тріщини.

Ревів двигун, кричали люди, що сиділи в машині.

Олекса рвонувся, як зі старту. Він чимдуж біг машині навперейми, щоб біля урвища опинитися з нею поряд.

Три пари рук тягнулися до Олекси.

Всюдихід мчав над камінням, повітряні струмені підіймали навколо нього хмару куряви.

Олекса стрибнув у цю хмару, як у воду.

Троє друзів, що ловили його, впали разом із ним на дно всюдихода.

Добров нестямно стискав руль.

Всюдихід від нової ваги осів, та, не зачепивши каміння, вже опинився над прірвою.

Птахом перелетів він через тріщину і вдарився об коріння дерев на другому її боці.

Мало не перевернувшись, він на боці проборознив кілька метрів.

Олексу викинуло з машини. Щось вилетіло з кишені його скафандра і застрибало по камінню.

Ілля Юрійович охнув.

Вуд біг до Олекси.

Та той уже підводився.

Добров виліз із машини і став оглядати її.

— Куди він закотився? Ти бачив? — спитав Олекса, морщачись від болю.

Вуд заперечливо похитав головою.

Підійшли Ілля Юрійович і Керн.

— Живий? — запитав Богатирьов. — Ну, молодець! Я думав, це твоя голова застрибала по камінню.

— Це камінь, який я узяв із дна.

— Чого ж ти його не викинув?

— Забув.

Ілля Юрійович із сумнівом похитав головою.

— Забув сказати вам про нього, — виправився Олекса.

Він винувато посміхався і морщився далі від болю.

Добров кликав усіх до всюдихода.

Дерева розгойдувалися, грунт двигтів, землетрус посилювався.

Шкутильгаючи, Олекса шукав загублений камінь.

— Мерщій, Олексо! Тільки на воді порятунок! — гукав Ілля Юрійович.

Та Олекса немовби не чув. Богатирьов зробив знак Вуду, і той побіг від усюдихода, що підійшов, до Олекси, аби привести його за руку.

Раптом Олекса впав на коліна і скрикнув. Вуд зупинився і також верескнув.

Ілля Юрійович і Керн бігли до них. Добров вів за ними всюдихід. Засапавшись, Ілля Юрійович спинився.

Олекса стояв на колінах і тримав у руках плямистий камінь, покритий засохлим мулом. Плямистий через те, що шкаралупа, яка покривала його, від удару об каміння де-не-де відскочила.

Тремтячими пальцями Олекса намагався відламати шкаралупу з усього камінця. Він постукав ним об скелю. Шкаралупа відпала…

— Мармур! — вигукнув Вуд.

Підземний гул майже заглушив його крик. Близька папороть нахилилася і впала, трощачи сусідні. У багрових хмарах сяйнула блискавка. Земля стугоніла.

Олекса підвівся. Не вірячи своїм очам, він тримав у руках не камінь, а білий мармуровий витвір, з якого злетів шар мулу, що покривав його, — натхненно зроблену скульптуру напрочуд гарної голівки неземної, чужепланетної дівчини. Витягнена нитка брів, видовжені мало не до скронь мигдалеподібні очі, тонкий благородний ніс і напіврозтулені в посмішці губи…

Блискавка блиснула зовсім поряд. Чи то грім ударив, чи то утворилася нова тріщина, люди цього не бачили й не чули… Як заворожені, дивилися вони на чудесний витвір невідомих рук.

— Еоелла! — прошепотів Олекса. Він був без шолома і провів рукою по хвилястому волоссю, оглядаючись навколо, наче мав побачити її, живу, балакучу.

То ось які риси лиця не міг він розібрати під час марення!

Люди дивилися в прекрасне лице тієї, хто був носієм Розуму поза Землею… І вони не помічали, як двигтять навколо гори, підіймається море, палахкотить небо.

Розділ п'ятий МАРСОВІ ОНУКИ

Могутня постать людини в скафандрі височіла на скелі.

У глибокій задумі, наче Гамлет, що заглядає в очні ямки черепа, дивилась людина на біломармурову голівку, яку тримала в руках.

Нерозгадана таємниця людського мозку, прагнення збагнути історію Розуму привели шукача на іншу планету, і тепер він, проникаючи в морок невідомого, роздивлявся чужі привабливі риси безмірно знайомої і невідомої істоти.

Хто ти, витвір розуму й ніжності? Що приховано було під твоїм біломармуровим чолом? Той же дивний орган, який дав людині всеперемагаючу здатність мислити, піднявши над іншими жителями планети? Невже й тут, на Венері, як і на Землі, орган думки, та й сама мисляча істота з'явились раптово, без перехідної сходинки до тваринного світу, яку марно розшукують? Чому ця істота з'явилася тут у зовсім чужу їй еру первісних ящерів, не маючи серед усього живого нічого схожого?

Так, Життя, найвища форма чудового існування матерії, виникає всюди, де умови сприяють йому, і, раз появившись, неухильно розвивається, поки не спородить плем'я мислячих, через яких Природа пізнає саму себе.

Та чому ти, колись з любов'ю виліплена, лице котрої ми побачили під час землетрусу, чому ти так схожа на найпрекраснішу з тих, що живуть на Землі? Чому ти так бентежиш розум і серце шукача істини?

Чому?.. Та тому, що ти напіврозтуленими своїми губами, німими, але промовистими, відповідаєш на найпотаємніші здогади, на сміливу надію сина Землі, на нестямну його віру в неможливість космічної самотності людського племені!

Чи живеш ти й нині серед велетенських папоротей, під покровом багрових і вічних хмар, чи тільки допитливо заглянула сюди, на планету бур, у великих своїх мандрах серед зоряних світів?

Людина в скафандрі скинула шолом і поштиво торкнулась губами біломармурового чола скульптури.

Вітер заволодів бородою Богатирьова, обав бризками з гребеня хвилі, що розбилася об скелю.

Олекса, який марно намагався зв'язатися по радіо з Мері, помітив цей рух Іллі Юрійовича і засоромлено опустив очі.

Добров порався біля амфібії, опоряджаючи її після другого переходу через протоку. Подряпини і вм'ятини, облуплена фарба і пробоїни свідчили про те, чого коштувала машині мандрівка.

Керн і Вуд розпалювали багаття.

Коли Богатирьов підійшов до багаття, Керн, дивлячись на скульптуру в його руках, сказав:

— Хіба це не вінець творіння, командоре?

— Вінець творіння? — задумливо перепитав Ілля Юрійович. — Що ж тке людина? Примха стихії, випадковий збір обставин, щасливих зовнішніх умов чи вершина сліпої працьовитості і мимовільного удосконалення форм Природи?

Всі зрозуміли, що Ілля Юрійович продовжував розмірковувати.

— Чи вважати людину порівняно слабкою, погано захищеною від знегод, кепсько озброєною для боротьби, але такою, що має чудовий мозок, який перекриває всі недоліки людини як тварини? Чи бачити в будові людського організму найвище з можливого і досяжного, досконалість ліній, красу тіла, ідеальність «конструкції», вершину еволюції, якій далі робити нічого?

Олекса вимкнув радіоприймач і підійшов до багаття. Він любив, коли звичайно небагатослівний Ілля Юрійович наче проривався, коли натхненна і захоплююча його мова починала текти плавною і глибокою рікою або вирувала бурхливим потоком.

Добров теж перестав стукати молотком, прислухався.

— Людину відрізняє од тварин те, що вона не тільки витвір зовнішніх умов, але й власної праці. Людина працею своєю зробила себе мислячою істотою. Труд вирішальним чином впливає і на зовнішність людини. Волосяного покрова вона позбулася, очевидно, тому, що створила собі одяг, який зробив непотрібною шерсть на тілі.

Богатирьов невідривно дивився на скульптуру, яку тримав у витягненій руці, немовби черпаючи в ній свої думки:

— У наступні мільйони років великий труд людини, змінюючи свій характер, коли людина дедалі більше перетворюватиметься з фізичного виконавця в командира машин, неминуче змінить людину, зробить її і зовні несхожою на первісних мисливців, яких ми поки що в усьому нагадуємо.

Вуд мимоволі згадав своє марення в печері, диких нащадків, що прийшли за дзвінкою шкірою Чуда.

— Міняти людину в її зовнішній і внутрішній суті, — вів далі професор Богатирьов, — буде і характер суспільства, яке вона створить і в якому житиме. Мільйони років без насильства і примусу, без страху і вовчих законів неминуче відіб'ються як на зовнішності людей, так і на їхній свідомості.

— Свідомість!.. — відгукнувся Добров. — Звідки ж узялась ця свідомість?

— Безперечно, йдеться про дуже рідкісний і надзвичайно щасливий збіг обставин. Тигр дужчий людини, мавпа спритніша, гепард прудкіший. Людський мозок розвивався саме тому, що людина була слабкіша багатьох хижаків і мала боротися з ними. Вона поступалася спритністю мавпам, але виявлялася пристосованішою за них в тяжких умовах життя, вона не могла змагатися з оленем у швидкості, але вміла спинити його каменем, ямою-пасткою чи стрілою. Вона була менша ведмедя, але не потребувала його шуби, його барлога, не поринала в зимову сплячку, гріючись біля багаття, яке навчилася розпалювати.

Вуд став ворушити вузлуватим корінням вугілля. Посипались іскри, повалив дим.

— Якби людина була занадто дужа, занадто спритна, занадто прудка, вона не потребувала б мислення і винахідливості, вона могла б прожити по-звірячому. Мислення знадобилось і розвивалось у неї тому, що їй важко було жити без нього, вона не вижила б, як, напевно, не вижили її близькі і менш обдаровані родичі.

— Коли б ви знали, командоре, як я молив бога, щоб вижити в печері! — зізнався Керн.

— Людина, що жила в печері, стала людиною тому, що була не занадто дужа, спритна, прудка і не занадто слабка й незграбна, тому що їй потрібна була помірна кількість їжі, висококалорійної і в той же час легко засвоюваної після приготування на вогні. Вогонь полегшував складні функції організму, сприяв його швидкому розвиткові і вдосконаленню. І, що ще особливо важливо, людина стала не весь час витрачати на добування їжі, у неї з'явилася вільна година для роздумів, яких немає у звірів, немає у птахів, немає у риб, година, що стала, коли так можна сказати, батьком пізнання, матір'ю мистецтва і відтворення краси.

— У руках своїх, командоре, ви тримаєте красу, яка доводить, що господь бог створив людей на Землі і на Венері таких, як сам.

— Вольтер казав, що людина відповіла йому тим же, — швидко додав Олекса.

Керн кинув на нього похмурий погляд.

— Ви помиляєтесь, Аллан, — м'яко сказав Богатирьов. — Розумні істоти схожі одна на одну не тому, що створені кимось за певним зразком, а тому, що істоти ці мали відповідати певним умовам, володіти вільними від ходіння кінцівками, придатними для трудових процесів, стереоскопічними органами зору й слуху, вертикальним положенням тіла, що забезпечувало найбільший обзір місцевості, й ощадливо використовувати для пересування мінімальну кількість кінцівок.

— Дві ноги! — встряв Олекса.

— Одне слово, на кілометровій відстані ми, найімовірніше, могли б сприйняти розумну істоту іншого світу за людину, якби побачили її…

— Але ж ось вона, ось! Ми вже бачимо її, командоре! — вигукнув Гаррі Вуд, показуючи на скульптуру.

– І я дуже радий, сер, — поважно додав Керн, — що існування цієї прекрасної леді в світі венеріанських ящерів можна пояснити зовсім не теорією еволюції, а тільки вищим актом творення.

— Якщо під вищим актом творення ви розумієте створення інженерами космічних ракет, то я погоджуюсь з вами, Аллан.

— Що? Космічних ракет? — розгубився Керн.

— Ви вважаєте, вона прилетіла? — жваво спитав Вуд.

— Вона чи її предки, — спокійно відповів Богатирьов.

– Ілля Юрійович!.. — не витримав Олекса, схоплюючись.

Богатирьов заспокійливо підняв руку.

— Звідки прилетіли? — спитав Керн. — На космічних ракетах?

Богатирьов знизав плечима:

— На це можна відповісти, якщо згадати про велетенські штучні космодроми, які колись споруджено в міжпланетному просторі.

— Фобос і Деймос! — вигукнув Олекса.

— Ну, знаєте! — запротестував Добров. — На Марсі нема життя вже мільйони років. Чи не тому ти сам, Ілля, поривався сюди, на Венеру? Ні води там нема, ні атмосфери…

— Це правильно, — погодився Богатирьов. — Марс менший Землі, його сили тяжіння бракувало, щоб утримати часточки атмосфери і водяної пари. Газові часточки одривались від планети і летіли в міжпланетний простір…

Хай так!.. Та раніш на Марсі були щільна атмосфера і умови цілком схожі на земні. Вони стали такі навіть раніше, ніж на Землі, оскільки Марс далі від Сонця і охолоджувався швидше. І життя там повинно було з'явитися раніше і проходити всі фази розвитку швидше. І розумні істоти неминуче повинні були з'явитися мільйони років тому.

– І мільйони років тому загинути без води й кисню, — підказав Добров.

— Не загинути, а тільки опинитися перед перспективою загибелі. Марсіяни розуміли, що їхня планета втрачає воду і атмосферу. Вони мусіли дбати про майбутні свої покоління. І вони мали три виходи. Перший — загинути…

— Ні, ні і ні! — запротестував Олекса. Гаррі Вуд підтримав його, закивав головою.

— Другий вихід — піти углиб планети, вирити печери, створити в них штучну атмосферу, водоймища, підземне сільське господарство, збудувати там міста і жити, ніколи вже більше не бачачи неба, зірок і сонця.

— Сумно, та можливо, — знизав плечима Керн.

– І, нарешті, третій вихід: використати досягнення цивілізації і переселитися на сусідні планети. Наприклад, на Венеру…

— О-о! — вигукнув Керн, високо здіймаючи брови.

— Я гадаю, що висока цивілізація розумних істот, раз появившись і оволодівши вершинами знань, уже не загине! Вона неминуче використає не тільки досягнення знань, але й той факт, що при розвиткові небесних тіл умови, зручні для життя розумних істот, ніби перекочовують з однієї планети на іншу. Коли Марс був квітучим краєм, на Венері ще кипіли первородні океани. Коли Марс почав гинути, висихаючи, на Венері умови життя стали непогані.

– І марсіяни використали це! — вигукнув Олекса.

— Я гадаю, що розумні жителі Марса могли обрати два шляхи. Частина населення планети пішла в її глибини і, можливо, існує й нині, зазнавши біологічних змін, пристосувавшись протягом мільйона років до нових умов…

— … а друга частина побудувала космічні міста, штучні супутники, проміжні станції для масового переселення на сусідні планети! — випалив Олекса.

— Ти маєш рацію, Олексо. Дуже можливо, що це сталося саме так.

– І на морському дні ми бачили місто переселенців. Отож ми знайдемо ще тут чудове місто прибулих на Венеру марсіян, жінки яких так само прекрасні, як ця скульптура, зустрінемо тут колишніх марсіян, розум яких зберігає заповітні таємниці вищої цивілізації найдавнішої планети!

— Хтозна, чи лишились вони тут, — похитав головою Богатирьов.

— Тобто як це — не лишилися? — здивувався Олекса.

— Згадаймо про деякі достеменні факти, відомі на Землі. Пояснюючи їх, можна зрозуміти багато чого.

— Факти? На Землі? — нашорошив вуха Добров.

— Так. Хто мільйон років тому залишив слід підошви в пісковику пустелі Гобі? Хто мільйон років тому намагався з підручного матеріалу відновлювати в одеських катакомбах невідомий апарат, випилюючи залізним інструментом у кістках викопних тварин пази, жолобки, точні отвори? Хто, нарешті, стріляв кулею в дикого неандерталоїда в доісторичній Африці?

Добров розвів руками:

— Ну, знаєш, Ілля…

— Та не ці таємниці основні! Основна — це таємниця людського мозку, який був біологічно однаковий у творця теорії відносності Ейнштейна і в первісної людини кам'яного віку, у лорда Ньютона і в африканського дикуна, з якого, як відомо, можна виховати сучасного вченого. Як могла скупа природа наділити доісторичну людину, примітивного мисливця, розвинутим мозком, здатним умістити всю суму сучасних знань?

— Мозок цей створено вищою силою, — сповістив Керн.

— Ні, Керн. Мозок цей, очевидно, пройшов усі стадії розвитку істоти, що починає мислити ще доти, як уже в зрілому для Розуму вигляді вона потрапила на Венеру… І на Землю.

— На Землю? — здивувалися слухачі.

— На Землю, — підтвердив Богатирьов. — І найімовірніше, саме з Венери.

— Де ж її сліди на Землі?

— Перші сліди? — загадково перепитав Богатирьов. — Будь ласка. Згадайте про гірське озеро Тітікака в Андах, яке було, на думку відомих геологів, морською затокою кілька сот тисяч років тому. Нині воно піднялося на чотири тисячі метрів над рівнем моря, та й тепер на його берегах лишилися сліди давнього морського порту.

— Морського порту, командоре! Сотні тисяч років тому?

— Так, Аллан. Морського порту. І не тільки руїни морського порту збереглися на березі озера, що сотні тисяч років тому перестало бути морем. Там є руїни циклопічних будов, з них особливо варті уваги Ворота Сонця, що самотньо стоять у храмі Каласасава. На них збереглися найдавніші ієрогліфи, розшифровані Ештоном у тисяча дев'ятсот сорок дев'ятому році.

— Це, наскільки я пам'ятаю, виявився найдавніший на Землі календар, — згадав Вуд.

Богатирьов усміхнувся:

— Так, календар Тіагуанако і найдавніший і… найдивніший.

— Так, так! — пожвавішав Вуд. — Я пам'ятаю, що рік там налічував чомусь не триста шістдесят п'ять днів, а двісті дев'яносто днів. І місяці були — десять по двадцять чотири і два по двадцять п'ять днів.

— Неземний календар! — вигукнув Олекса.

— А ви не пам'ятаєте, — спитав Богатирьов, — перші дані радіолокації Венери, проведеної радянськими вченими ще тисяча дев'ятсот шістдесят першого року?

— О, ще б пак! — відповів Керн. — Період обертання Венери було визначено трохи більше ніж у дев'ять земних діб.

— Нам пощастило уточнити це, — нагадав Богатирьов.

— О так! — кивнув головою Керн. — Дев'ять земних діб сім годин сорок хвилин і сорок вісім секунд.

— Отже, пам'ятаючи, що у венеріанському році двісті двадцять п'ять земних діб, скільки буде в ньому венеріанських днів?

— Двадцять чотири цілих, сто п'ятдесят сім тисячних, — хутко полічив Вуд.

— Не ціле число! — засмутився Богатирьов. — Капосний хвостик у сто п'ятдесят сім тисячних доби! І куди його подіти? При складанні календаря довелось би вводити високосні роки. Ану лишень! Скільки венеріанських днів буде, скажімо, в дванадцяти роках? — лукаво спитав Богатирьов.

— Це неймовірно! — вигукнув Керн.

— Полічили?

— Двісті дев'яносто! Точно!

— Бачте, як вдало! Доведеться для Венери лічити в десяти роках по двадцять чотири дні, а в двох роках — по двадцять п'ять днів. Мабуть, буде зручно.

— Сер! Та це ж календар Тіагуанако! — вигукнув Вуд. — Тільки малі цикли там зовсім не місяці, а роки! А великий цикл — цикл високосних років. У нас на Землі він чотирирічний.

— Як! На Землі, — зойкнув Олекса, — на давніх руїнах поблизу морського порту, яким користувалися сотні тисяч років тому, було збережено венеріанський календар? Це що ж? Жителі Венери так давно були на Землі? Були… І зникли?

— Ні, чому ж зникли? — спокійно сказав Богатирьов. — Марсіяни, що переселилися спочатку з Марса на Венеру, а потім з Венери на Землю, лишились на Землі.

— Де ж вони, Марсові діти? — запитав Вуд.

— Це просто неймовірно! — вигукнув Керн. — Мені лишається подякувати вам, сер, що я все ж таки не походжу від ненависної і потворної дарвінівської мавпи.

— Чи втішить вас, Аллан, що марсіянська мавпа, від якої усе ж таки походять ваші предки, була менш потворна?

— Слабка втіха! А куди ж поділась марсіянська цивілізація на Землі?

— Вона зникла, Аллан. Космічні переселенці втратили зв'язок з материнською планетою, здичавіли в тяжких, незвичних умовах іншого тяжіння, чужої атмосфери, перетворилися в первісних мисливців…

— Здичавіли! — вигукнув Вуд. — О, для цього потрібно зовсім небагато поколінь! Я знаю… я бачив… — Схаменувшись, він раптово замовк.

— Та я не бачив. Я не знаю і не припускаю цього, — рішуче заявив Добров.

— Бачиш, Романе, — обернувся до нього Богатирьов. — Мало хто знає ім'я свого прадіда. Навіть за наших умов зв'язок поколінь не такий вже міцний. Що таке цивілізація? Це індустріальна база, це бібліотеки, школи. Цивілізація, що продовжує себе, — це освіта. Уяви собі інопланетних колоністів, що переселилися. Вони не могли взяти з собою заводи для відбудови машин, для виготовлення палива. Вони не могли взяти з собою бібліотеки — скарбниці знань. Вже в другому, третьому поколіннях серед переселенців дедалі менше залишиться освічених. Усі їхні сили, всі здібності буде спрямовано на те, щоб вижити.

— Так… вижити, — задумливо повторив Аллан Керн.

— Виживали не найрозумніші, а найсильніші. Адже на Землі вони важили вдвічі більше. В умовах іншої біосфери. В умовах іншого життя, життя первісних мисливців, яким не потрібні були знання, скажімо, вже відомої тоді на Марсі теорії відносності. Їхній розум, зайнятий іншими турботами, грубішав…

— Можна мені нагадати, Ілля Юрійович, — вставив Олекса, — про дітей, яких виховували звірі. На Землі відомо з десяток таких випадків. Не виховані людьми змалку, ці діти вже не могли пізніше стати людьми, не сприймаючи навіть елементарних знань. Вони робилися дикі, хоч їхні батьки були цивілізовані. У великому масштабі це могло статися і з переселенцями.

— Так, могло, — підтвердив Богатирьов. — Проржавіли, зникли привезені колись машини, забуто було старовинні книжки, та й саму непотрібну мисливцям письменність. Усе змінилося в переселенців, окрім мозку, здатного до сприймання знань, та не обтяженого ними. Знадобилися сотні тисяч років, щоб «Марсові онуки», давно забувши про своє походження, знову піднялися сходами земної тепер цивілізації.

Олекса обережно взяв з Богатирьових рук скульптуру.

— То ось чому ти так загадково зрозуміла… сестра людей! — схвильовано сказав він.

— Так, — підтвердив Богатирьов. — Сестра по сонячному племені розумних істот, що з'явилися в зоні життя і розселилися по всьому довколасонячному просторові.

Розділ шостий ДІТИ ЗЕМЛІ

Ураган розігнав важкі хмари. Шар високих хмар здавався дивовижним небом. На Землі тільки біля самого океану воно буває таке, коли сплющене Сонце, прорізуючи смугу хмар, розпадається на латунні половинки і розжарює жовтогарячі пруги хмар, перефарбовує на багрянець синяву.

На Венері весь небосхил був багряно розкішний, розцвічений у зеніті феєричною зорею неймовірно величезного, завжди невидимого Сонця.

Лемент захоплення вихопився в людей, як тільки всюдихід лишив позаду папоротеву гущавину.

Та ніхто з подорожніх навіть не глянув на венеріанські небеса. Люди побачили вежу з воронованої криці, спрямовану вгору, шматочок Землі, що стояв на скелях Венери, рідний корабель «Знання».

Тут уперше людська нога ступила на іншу планету.

Тут любовно посаджено на Венері чотири земних рослини: пшеницю, виноград, кукурудзу і рис…

Тут і простяться люди з планетою бур, щоб вирушити в зворотну путь.

Велетенська ракета, здавалося, чекала тільки миті, щоб зірватися з чужих скель, у вогні й гуркоті злетіти до палаючої зорі, стрілоподібним вістрям розпороти темно-червоний покрив, за яким заклично світять зірки, ласкаво гріє Сонце, де відкривається сяючий космос, світ світів, бездонний світ численних світів з красунею венеріанських сузір'їв блакитною Землею, один колір якої, мов пісня, говорить про небесну синизну, про тепле синє море, про синій серпанок земних лісів.

Про Гею, Землю, думали всі, і всі по-різному. Богатирьов розмірковував про людство і його передісторію, Олекса — про підготовку нової експедиції на Венеру, Вуд думав про Мері, наче вона ждала його в Америці, а не кружляла зараз на «Просперіті» навколо Венери.

Добров і Керн говорили про Землю як інженери і астронавігатори, бачачи в ній мету польоту. Наближався крайній термін перебування на Венері. До закінчення його лишилося менше земної доби. В штабі перельоту, звичайно, враховують це і можуть наказати «Просперіті» бути готовим до вильоту, якщо… якщо корабель залишиться сам…

Всюдихід спинився біля ракети.

На камені сиділа ящірка.

Олекса вистрибнув на ходу н підбіг до неї.

Вона не тікала, а вирячила на нього очі. Її шия роздувалася під час дихання.

Олекса простягнув руку і взяв ящірку.

Це був привезений із Землі варан, який немов чекав тут своїх господарів.

Олекса засунув звірятко в кишеню і, сміючись, поліз по вертикальній драбинці до люка.

Його товариші стежили, як він відчинив люк.

Почувся гавкіт, звичайний собачий земний гавкіт.

Усі переглянулися.

— Гавкіт! — скрикнув Олекса. — Гавкай, Пулько, гавкай! Хочеш, я тебе розцілую за розбурханий в серці май…

І він поліз у люк.

— Май… — сказав Гаррі. — В травні я збирав у горах трави і мало не потрапив на повороті шосе під машину. Я також готовий поцілувати цього собаку.

— Облиште, Вуд, — мовив Керн. — Як з'ясовано, собака вже більше не родич людини, хоча в неї і п'ять пальців на кожній лапі, пара очей, пара вух, хребет, серце з лівого боку, печінка і нирки — все, як у кожної людини…

Богатирьов усміхнувся: він згадав розмову в дорозі про «Марсових онуків». Він казав тоді Керну про зовнішню схожість людини й земних тварин:

«Родичів у людини на Землі нема. Це добре знають фізіологи і гірко тужать. А з приводу п'яти пальців і хребта зважте — природа знаходить оптимальні рішення, решта випадків виключена добором. А двічі по два завжди чотири».

«Судячи по кількості пальців — п'ять», — буркнув Керн.

«Риба завжди буде обтічної форми, в якому б океані вона не розвивалась. Навіть кит, перейшовши з суші в море, набув рибоподібної форми, хоча рибі він зовсім не рідня. Досі, щоб наочно показати форми, які переходять одна в одну, шикували скелети. Мавпа, випрямляючись, ставала гаданою напівлюдиною і нарешті, «вінцем творіння» — двоногою розумною істотою, що прямо ходить. Але ж будова скелета не єдина ознака. А ось за складом крові і за деякими фізіологічними функціями найближче до людини стоїть… кішка! Щодо спорідненості людини і мавпи можна розповісти такий випадок. Під час останньої світової війни не застосовували отруйних газів. Та їх готували у того ж Гітлера. Відомо випадок, коли газ, від якого в страшних муках гинули піддослідні мавпи, під час вибуху вихопився зі сховища. Сотні робітників були приречені, та… дістали тільки нежить. Можливо, саме тому гітлерівські хіміки вважали за краще робити свої людиноненависницькі досліди вже не на тваринах, а на військовополонених».

«Перегорніть страшну сторінку, командоре. Здаля дивлячись на Землю, не бачиш плям», — сказав Керн.

Вони ще довго розмовляли про це в дорозі.

Раптом пролунав тривожний гавкіт.

З люка, не причинивши дверцята, квапливо спускався Олекса. Він був без шолома.

Стрибнувши на каміння, він розгублено спинився перед Богатирьовим:

– Ілля Юрійович, лихо!

— Що таке?

— Маша… Мері… «Просперіті».

— Що скоїлося з Мері? — кинувся до Олекси Вуд.

— Запис… Магнітний запис повідомлення з «Просперіті»!

І Олекса знову побіг до драбини.

У передчутті непоправного всі підіймалися слідом за ним.

Зібралися до радіорубки.

Пулька терлася об ноги, підстрибувала, намагалась лизати руки.

Надвірні дверцята зачинились, рубка автоматично наповнилася земним повітрям. Почалось опромінювання скафандрів. У ракету не можна було занести венеріанські мікроби.

Шоломи скинули тільки по закінченні опромінювання.

Олекса запустив магнітний запис.

З репродуктора почувся знайомий голос Мері. Він лунав якось скуто, наче йому важко було пробиватися крізь тріск атмосферних розрядів.

«… У мене нема сил відлітати, не передавши цієї радіограми… Її вже нікому почути на поверхні планети. Може, автомати запишуть її і мій голос почують ті, хто знову прилетить сюди, щоб виявитися щасливішими, ніж їхні попередники… Я дивлюсь у люстерко і бачу в себе сиве пасмо. З Землі наказано мені, останній, що лишилася жива, вести «Просперіті» в зворотний путь. Там мене жде гірка пошана і непотрібна слава… І навіть, юрби спокусливих женихів… женихів космічної, удови Мері Стрем, яка відчинить зараз на мить люк шлюзу і кине на чужу планету жменю землі, щоб її крихти упали на могили Гаррі і його друзів… Я зобов'язана виконати ненависний мені наказ, усе ж таки виконати і тим продовжити справу загиблих».

У магнітофоні чувся шерхіт і тріск атмосферних розрядів. Голос Мері стих, потонув у шумі, зник…

— Усе ясно, — сказав Керн. — Вона полетіла…

— Не може бути! — розпачливо вигукнув Вуд.

— Можете вважати, що жменю землі вже кинуто на вашу могилу, — сердито мовив Керн.

— Ви брешете, шефе! Адже це Мері!.. Треба повернути її, покликати назад! Повідомити на Землю!..

Добров провів рукою по колючій сивіючій щетині, якою обріс його череп:

— На жаль, містере Вуд, як вам відомо, горішні іонізовані шари венеріанської атмосфери виключають зв'язок із Землею навіть з «Просперіті». Поки він перебував на орбіті супутника, зв'язок був несталий.

— «Поки перебував»! — з жалем вигукнув Гаррі. — А тепер летить… І я не певен, що він летить до Землі. Я не певен, що вона врятується, зуміє вивести корабель на орбіту.

Олекса вдячно глянув на Вуда.

— Отож ти непокоїшся про неї, Гаррі! Вибач, я погано про тебе подумав.

Гаррі наче не почув цих слів. Він одвернувся до ілюмінатора і став дивитися на пломінке червоне небо.

— А я… — сказав нерішуче Олекса. — Я навіть не смію признатися, що… що радий!.. Ми залишимось… Ми знайдемо їх.

— Кого — їх? — похмуро обернувся Добров.

— Братів по сонячному племені.

— Облиште вчорашні жарти! — обурився Добров. — Невже ви розраховуєте, що ми зможемо прожити тут рік? Хто міг переселитися сюди з іншої планети? Нам не вижити тут. На жаль, не вижити і піднявшись на «Знанні», ставши штучним супутником Венери. На Землю про своє врятування ми в цьому випадкові повідомимо, та, поки ждатимемо допомоги, загинемо від космічного випромінювання. Занадто пощипано в дорозі корабельний захист.

— Розрахунок такий же точний, як і страшний, — підсумував Ілля Юрійович. — Доведеться нам учорашню гіпотезу перевірити на самих собі.

Він відчинив двері в рубку керування, пройшов до пульта, любовно погладив його панель, став біля вікна, задумливо дивлячись на венеріанський ліс.

Олекса, Вуд і Добров залишились у радіорубці. Тільки Керн пішов слідом за командором.

Він стояв за його спиною і мовчки дивився іа підлогу.

— Командоре, — сказав він нарешті, — двічі по два. все ж таки не п'ять, тільки чотири.

Богатирьов обернувся й уважно подивився Керну в обличчя.

— Та-а-к, та-а-к, — повторив той, — чотири. І, як відомо, чотири більше і цінніше одиниці.

Богатирьов важко сів у крісло і затис бороду в кулак:

— Як вас зрозуміти, Аллан?

— Наступну експедицію на Венеру можуть відкласти на багато років. Подати сигнал можна тільки з орбіти супутника. Четверо залишаться на Венері, постараються вижити. А я сам піднімусь на «Знанні», дам сигнал на Землю.

— Так, — сказав Богатирьов, спідлоба дивлячись на схудле лице американця. — Підніметесь і загинете од випромінювання?

— Так, командоре. Двічі по два — чотири, а не п'ять.

У дверях стояли Олекса, Вуд і Добров. Вони чули всю розмову.

— Важка справа, друзі, важка… — сказав Ілля Юрійович. — Чуєте, на що Аллан готовий!

Тяжка гнітюча тиша скувала всіх. Навіть Пулька мовчала, байдуже оглядаючи тих, що повернулися.

— Що робитимемо? — звів очі Ілля Юрійович.

— Дайте мені всюдихід, я знайду місто сонячного племені і повернусь сюди, — вів своєї Олекса.

— Вихід інший, — сказав Добров. — Запустити ракету без людей, щоб вона вибухнула над хмарами. Спалах буде помічено з Землі, і він стане сигналом, що ми живі.

— Так, — сказав спроквола Ілля Юрійович, накручуючи на руку прив'язний ремінь. — На те, що сказано тут, як говорив Чапай, наплювати й забути… В космос, де загрожує космічне проміння, без достатнього захисту на тривалий строк підніматися не станемо. Сигнал на Землю дамо. Для цього використаємо імпульс автоматичної метеостанції. Будь-які шари проб'є.

Олекса ляснув себе по лобі:

— На базі ракети «Знання» створимо на Венері колонію.

Виживемо за будь-яку ціну, щоб експедиція, котра поїде за нами, одержала від нас найбагатший науковий матеріал. А поки що опрацюємо програму широких досліджень Венери.

— Та-а-к, — промимрив Добров і став терти щетину на голові.

— Можна мені потиснути вам руку, сер? — спитав Вуд Керна.

Керн здивувався.

— За те, що ви ладні були це зробити, — пояснив Вуд.

Олекса підійшов до пульта і ввімкнув зовнішні мікрофони.

До кабіни ввірвалася хвиля звуків, які були звичні в лісі, та здавались протиприродними в кабіні.

Олекса затремтів, наче в гуркоті, що віддалявся та стрибав, і в пронизливому завмираючому вищанні щось почув.

Прислухалися й інші.

Олекса схопився за спинку крісла.

Вона!

І, наче біля самого вікна кабіни, пролунав закличний крик, ніжний, голосний і переливчастий.

Олекса тримав у руці скульптурну голівку невідомої чужопланетної дівчини і прислухався до лісового голосу.

— Еоелла!..

Добров насупився. Вуд схилив голову. Ілля Юрійович, упершись дужими руками в розставлені коліна, дивився на підлогу.

Розділ сьомий ЄОЕЛЛА!..

Погода на Венері покращала. Дув сильний, але рівний вітер. Небо було високе # червоне, по ньому мандрувала зоря невидимого Сонця.

Навколо ракети кипіла робота. Люди взялися за створення укріпленого табору. Вирішено було спорудити навколо корабля міцну загорожу, яка захистила б «колоністів», як почали дослідники називати себе, від несподіваних нападів. Звичайно, насамперед мали на увазі ящерів, та… хтозна, могли бути й не тільки вони.

Циркульними пилками зрізали велетенські папороті, розпиляли їх на частини. Перші на Венері колоди всюдихід волоком тягнув з лісу до ракети.

Реактивний двигун здіймав такий шум, що злякав усіх навколишніх тварин. Коли Добров вимкнув його, запала тривожна тиша.

Тільки невеликі птеродактилі невідступно кружляли над табором, виглядаючи здобич з великої висоти.

Дослідники не звертали на них уваги.

Добров притяг на всюдиході нову колоду, її загострили з одного боку як кіл, а другий край опустили у вириту яму, на дні якої поблискувала вода. Заривали кіл з нахилом назовні табору «колоністів». Частокіл виявився показний.

Вуд захоплено дивився на нього:

— Непогана фортеця. Можу витримати в ній будь-яку облогу… до повернення Мері.

Олекса поклав на його плече руку.

— А я щасливіший, — задумливо сказав він, дивлячись у хащу і прислухаючись.

Вуд уважно розглядав його. З ракетного люка долинув дзвінкий гавкіт Пульки.

— Чуєш? — сказав Олекса. — Ех, невже не доведеться записки писати, ховати їх у Пульки за нашийником?

— Записки? — здивувався американець. — Кому?

Олекса кивнув на ліс:

— То не біда, якщо не прочитає… Якщо Пулька не принесе відповіді!..

— Вас, росіян, завжди так важко зрозуміти! — признався Гаррі.

Пулька гавкала, надриваючись. Драбиною, не попадаючи ногою на сходинки, спускався Богатирьов.

— Ех, браття! — казав він. — Про мозок людський ми патякали, а про серце забули.

— Про яке серце, командоре? — здивувався Керн. — Болі в серці?

Богатирьов поклав руку на плече американця:

— Так, так, Аллан. Болі в серці… в жіночому серці, якого ми зовсім не знаємо! — І він подивився в лице другому американцеві.

— Командоре!.. — тільки й міг вигукнути Гаррі.

Він спинився перед Богатирьовим, задихаючись.

— Усім нагору! — наказав Богатирьов і перший схопився за поруччя драбини.

За кілька хвилин усі знову зібрались до радіорубки.

Богатирьов увімкнув магнітний запис. Диски почали обертатись, а він уривчасто розповідав.

— Я перевірив запис радіолокатора. І виявив: «Просперіті» проходив над нами і після переданої радіограми, яку ми вважали останньою.

— Як! Була ще радіограма?

— Вона записана автоматом. Ми не здогадались перевірити.

Гаррі, рішуче відсунувши Керна й Олексу, підійшов до магнітофона.

— «… я не змогла відлетіти, — долинув крізь шурхіт перешкод голос Мері. — Я відмовляюсь од усього, що чекало мене там. Я ніколи не змогла б скористатися цим. Хай їх нема тут унизу, хай загинув мій Гаррі, та я не повернусь на Землю. Мій обов'язок — зберегти результати експедиції. Я бережно залишаю їх на «Просперіті». Його застане наступна експедиція і через кілька років. А я сама підготувала вже запасний планер, щоб опуститися на поверхню Венери, в квадрат «сімдесят»… І, може, знайти Гаррі».

— О-о! — вигукнув Керн. — Мій геніальний брат Томас був здатний відтворити в електронних схемах мозок мужчини, та ніколи він не зміг би програмувати подобу жінки!..

— Мовчіть! — гримнув Гаррі. — «Просперіті» кружляє навколо планети, і… він порожній?

Ніхто не відповів.

Вуд одвернувся і відійшов до вікна. Він дивився на багрове небо.

— Ось таке воно, виявляється, і є, жіноче серце, — сказав Богатирьов. — «Просперіті» вийде з-за горизонту через кілька хвилин.

Олекса кинувся до радіоапаратури, став давати позивні, немовби хтось міг почути його.

Вуд став за його спиною, стиснувши кулаки і нахиливши голову.

Репродуктор було ввімкнуто. Чувся шурхіт і тріск атмосферних розрядів. Часом здавалося, що лунає «морзянка».

І раптом долинув ясний, неймовірно близький голос Мері Стрем:

— Я — «Просперіті». Я — «Просперіті». У мене галюцинація?.. Я — «Просперіті»!

Олекса смикнув Гаррі за рукав.

Той опустився біля Олекси на одно коліно, взяв у руки мікрофон і став говорити… майже пошепки.

Керн обернувся до Богатирьова:

— Я гадаю, що першу доповідь про експедицію ми зробимо загальною.

— Програма дій міняється! — оголосив Ілля Юрійович. — До старту флагманського корабля «Знання» лишилось не більше години. Доброву — уточнити час старту і визначити точку зустрічі з «Просперіті». Аврал!.. Розвантажити «Знання» повністю.

Через півгодини місце поблизу ракети невпізнанно змінилося. На камінні лежали ящики з консервами, кисневі балони, поблискували частини апаратури.

Олекса намагався хоч як-небудь дати цьому лад, скласти в стоси, розташувати рядами…

Ілля Юрійович і Керн поралися біля всюдихода, щось кладучи в нього.

Вуд підтримував радіозв'язок, він не проґавив жодної миті, усе слухав свою Мері.

Пулька неспокійно бігала між людьми та ящиками і гавкала.

Олекса цитьнув на неї.

Він увесь час прислухався, насторожений, неспокійний. Лице його змарніло, очі неприродно блистіли. Він не міг знайти собі місця.

Всі удавали, що нічого не помічають.

Драбиною хутко спускався Вуд.

Він підійшов до Олекси, взяв його за плечі і сильно струснув.

Олекса звів очі, побачив щасливе лице американця і через силу всміхнувся.

Вуд показав очима на ліс. Олекса знизав плечима. Тоді Гаррі міцно пригорнув Олексу до себе.

До старту «Знання» залишалось кілька хвилин.

Богатирьов, Добров, Керн зайняли місце в «зуболікарських кріслах». Вуд і Олекса, молодші, мали перенести зліт, лежачи на спеціальних матрацах.

– Ілля Юрійович, — попрохав Олекса, — можна ввімкнути зовнішні мікрофони? Як першої ночі…

Богатирьов простягнув руку до пульта.

Олекса завмер. У вухах його стукала кров. Він востаннє почує Венеру.

Хвиля звуків увірвалась до кабіни: шум вітру, виття ящера, лопотіння крил, далекий гуркіт лавини, що неначе обвалилась…

І раптом усе затихло.

І почувся такий жаданий Олексі крик, дзвінкий, чистий, переливчастий, зовсім людський, закличний і печальний.

— Еоелла!.. Еоелла!..

Олекса схопився, кинувся до вікна.

«Тридцять… двадцять п'ять… двадцять… п'ятнадцять…» — лічив автомат секунди до миті, коли буде ввімкнуто стартові дюзи.

Олекса припав чолом до скла, він дивився в ліс, звідки линуло:

— Еоелла!..

Вітер зривав листя папоротей, гнав розчепірені велетенські перекотиполе. Він підхопив клуби диму, поніс їх на ліс.

Ракета затремтіла.

Олекса встигнув побачити щось біле, туманне, що майнуло… ні, кинулося з вершини дерева, наче полетіло на крилах…

А втім, можливо, це був підхоплений вітром клуб диму?

Гуркіт потряс корабель. Олекса впав на підлогу.

Хмара диму затулила нижню частину ракети. Космічний корабель неохоче повільно підіймався. Під ним тріпотіло зеленаве полум'я, яким він немовби одштовхувався від кам'янистої поверхні.

Ракета на мить зависла в повітрі.

Розчепірене перекотиполе вдарилось об неї і відлетіло далеко вбік. Зовсім близько пронеслось друге перекотиполе. Венера наче бомбардувала космічного гостя, що покидав її.

Заревли дюзи, підстрибнув корабель і, залишаючи димний слід, зник у червоних хмарах.

Який довгий був спуск крізь ці червоні хмари і який короткий зліт!..

Олекса підвівся, відчуваючи свинцеву важкість у всьому тілі, в скронях і очних яблуках. Кажуть, дехто за такого прискорення втрачає на певний час зір.

Олекса кинувся до вікна. Ні! Він бачив прекрасно! Ось він, бурхливий темно-червоний океан вічних хмар.

Десь летить по орбіті «Просперіті». Кораблі зрівняють швидкості, зійдуться… Гаррі обніме свою Мері. Вони будуть щасливі. А він, Олекса?..

З неспокійним серцем дивився Олекса на червоні гори і багрові клуби диму, що повільно міняли обриси. Коли б він міг проникнути крізь них поглядом! Коли б хоч на мить побачити знову папоротеву хащу, край боліт, з якого стартувала ракета!..

І Олекса так яскраво все уявив собі, наче він насправді бачив, що сталося після зльоту ракети.

Він був цілком певен, що він іще встиг побачити, як над папоротями, що гнулися під вітром, ширяючи, пронеслась крилата істота. А потім…

Потім він уявив, як вона зробила коло над тим місцем, де щойно стояла ракета воронованої криці.

Нахиливши одне крило вище другого, істота спустилась на поверхню і… склала крила, вона закинула їх на спину зборками димчастого плаща. Потім вона труснула головою, і по плащу розсипалося довге темне волосся. Вітер бавився ним.

Звичайно, у дівчини було точно таке ж лице, як і в знайденої скульптури. Витягнені в одну лінію брови, мигдалеподібні великі очі, здатні бачити в темряві, тонкий ніс і ніжні губи… Струнка, сильна, незнайомо прекрасна, вона з сумом дивилася на корабельний слід, що танув у повітрі. І, простягнувши до нього руки, вона крикнула дзвінко і мелодійно:

— Еоелла!..

Потім дівчина обережно підійшла до всюдихода.

Прихідці залишили свою машину. Дівчина дивилась на неї зі смутком, та не з подивом. Любовно погладила пом'яті боки, потім помітила залишені у всюдиході речі.

Вона перебирала їх одну за одною, дедалі більше зацікавлена, схвильована…

Земляни лишили на чужій планеті продуманий слід. Це були символи, геометричні й математичні: коло, трикутник… доведення теореми Піфагора… схема сонячної системи. Періодична система Менделєєва. Будова атома… Потім лежали фотокартки Землі, її природи, її людей… Міста, машини… Нарешті, знімки ракети і п'ятьох астронавтів, що побували на Венері.

Дівчина довго вдивлялась у риси людських облич. На одній фотокартці вона затрималась більше, ніж на інших.

На поясі в неї була сумка. Дівчина поклала в неї вибрану фотокартку. В сумці запрацював механізм.

Дівчина сіла на каміння, обхопивши коліна руками, поклавши на них підборіддя, і дивилася на сумку.

Сумка сама по собі розкрилась.

Дівчина взяла в руки чудесно створену скульптуру… Олекси і стала дивитись на неї уважним, уважним поглядом…

Корабель «Знання» облетів навколо Венери кілька раз. Уже перейшла з «Просперіті» мужня американка Мері Стрем, уже заправився радянський корабель американським паливом…

Кораблі йшли до Землі.

Олекса стояв біля вікна, дивлячись на золотавий серп Венери. І здавалося Олексі, що він сам лишився там, де лишили земляни знак можливим братам по Розуму.

Богатирьов і Добров були біля протилежного вікна. Там у чорноті космосу горіла в зоряному розсипові блакитна зірка. Можна було подумати, що корабель летів зовсім не до неї, та, описавши в довколасонячному просторі точно розраховану дугу, він мав принести зорельотчиків саме на цю блакитну зіроньку, рідну Землю, можливо й справді заселену мільйон років тому сонячним племенем людей.

Оглавление

Олександр Казанцев МАРСОВІ ОНУКИ

Частина перша СЕСТРА ЗЕМЛІ

  Розділ перший ТАЄМНИЦЯ ЖИТТЯ

  Розділ другий ШЕДЕВРИ ЛОГІКИ

  Розділ третій ПЛАНЕТА ТАЄМНИЦЬ

  Розділ четвертий ПЕРША НІЧ

  Розділ п'ятий ШАЛЕНА АТМОСФЕРА

  Розділ шостий МИНУЛА ЕРА

  Розділ сьомий МІСЦЕВА ГОСТИННІСТЬ

  Розділ восьмий УЯВНА ВЕЛИЧИНА

Частина друга ЗАКОН КОСМОСУ

  Розділ перший УДАР ДРЮЧКОМ

  Розділ другий СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК

  Розділ третій ХИЖА КРАСА

  Розділ четвертий ВЕНЕРІАНКА

  Розділ п'ятий ТРИНАДЦЯТЬ БАЛІВ

  Розділ шостий САМОТНЯ В КОСМОСІ

Частина третя СОНЯЧНЕ ПЛЕМ'Я

  Розділ перший МАНА

  Розділ другий ПЕРШЕ БАГАТТЯ

  Розділ третій ВОГНЯНИЙ ПОТІК

  Розділ четвертий ВІДБИТА ШКАРАЛУПА

  Розділ п'ятий МАРСОВІ ОНУКИ

  Розділ шостий ДІТИ ЗЕМЛІ

  Розділ сьомий ЄОЕЛЛА!..

Реклама на сайте